«І НАДІЯ, І БАЖАННЯ МОЄ - НЕХАЙ НА СУДІ ІСТОРІЇ... БУДУТЬ І МОЇ СВІДЧЕННЯ».
Петро Шелест


Національна академія наук України Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Центр історичної політології
ПЕТРО
«Справжній
За редакцією Юрія Шаповала
Київ
«Генеза»
2004
суд історії ще попереду»


National Academy of Sciences of Ukraine, Institute of Political and Ethnonational Research Center of Historical Political Science
PETRO
T ’ lent
Edited by Juri Shapoval
Kyiv
«Geneza»
2004


ББК 63.3(4УКР)6-8 Ш 42
Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за національною програмою випуску соціально значущих видань
Упорядники:
Володимир Баран, Олеся Мандебура,
Юрій Шаповал, Галина Юдичкова
Технічний секретар видання Наталія Савченко
У підготовці матеріалів видання брали участь Олесь Лісничу# і Руслана Чайкотька
Переклад Григорія Аркуиіина, Світлани Крисак
Editor:
Volodymyr Baran, Olesja Mandebura,
Juri Shapoval, Halyna Judynkova
Technical editor:
Natalia Savchenko
Additional work in preparing the materials was done by Oles Lisnychuk and Ruslana Chajkovska
The book contains the memoirs and diaries of Petro Shelest, one of the most interesting Ukrainian political leaders of the 20 th century, as well as materials and documents relating to his life and activities. The editors sought to create a realistic portrait of Petro Shelest as a leader and a person, and to dispel various myths that have attached to his name. The edition also includes interviews conducted with people who knew Shelest and worked with him.
© Баран В. К., Мандебура О. С., Шаповал Ю. І., Юдинкова Г. А., 2003 © Щаповап Ю. І., передмова, 2003 © Видавництво «Генеза», художнє ISBN 966-504-341-2 оформлення, 2003


ПЕТРО ШЕЛЕСТ У КОНТЕКСТІ ПОЛІТИЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ XX СТОЛІТТЯ
У _ ^ *
розумієш з особливою силою, коли йдеться про радянську добу. Тоді правдою було переважно те, що писала газета «Правда». Одначе це - для народу, а верхівка потужного партійно-державного утворення під назвою «номенклатура» жила окремим, моментами драматичним (за Сталіна часом трагічним) життям. Це життя раз і назавжди навчило тодішніх вождів: має бути текст і підтекст, говорити публічно слід одне, думати можна по-іншому, а робити лише те, що дає змогу бути на поверхні політичної течії. Ті, хто наважувався йти проти течії, нещадно каралися. Покарано було і Петра Шелеста. За «націоналізм». Ким же він насправді був? Невже й справді націоналістом?
УКРАЇНА ХОЧ І «РАДЯНСЬКА»,
АЛЕ «НАША»
У квітні 1973 року, коли Петро Шелест вже поїхав «у зв’язку з переходом на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР» до Москви, але ще зберігав місце у Політбюро ЦК КПРС, у Києві, в журналі «Комуніст України» (теоретичному і політичному органі ЦК Компартії України), з’явилась рецензія на книжку «Україно наша Радянська», яка вийшла друком у 1970 році й автором якої був П. Шелест. Цю рецензію не обговорювали на засіданні редколегії, оскільки вона попередньо була санкціонована Москвою. Називався цей матеріал «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги».
Чого тільки Шелесту не приписували! Однак одним із головних обвинувачень було таке: «У книзі, яка має назву «Україно наша Радянська», непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії, водночас слабо показуються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму. При цьому порушуються ленінські принципи класово- партійного, конкретно-історичного підходу до аналізу окремих історичних явищ і фактів. Особливо наочно це виявилося у характеристиці Запорізької Січі. Автор значною мірою ідеалізує українське козацтво і
5


Запорізьку Січ, розглядає їх як однорідну, так би мовити, позакласову спільність... Слід відзначити, що останніми роками в нашій літературі з’явилось ряд книг (Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика), для яких характерна ідеалізація патріархальщини. Прикрашаючи минуле, такі автори протиставляють його сучасності. Книга «Україно наша Радянська» не тільки не допомагає розвінчувати подібні явища, а, навпаки, обмежує можливості критики антиісторичних тенденцій у висвітленні минулого українського народу в художніх і наукових виданнях». (Про серйозні недоліки та помилки однієї книги II Комуніст України. - 1973. - № 4. - С. 77-78).
Пізніше сам Шелест згадував, як йому особисто влаштував скандал головний ідеолог брежнєвської доби Михайло Суслов: «...Мені Суслов кричав: «Архаїзм - ці ваші козаки!» Я йому відповів: «Якби не козаки, то й тебе б тут не було - козаки закрили грудьми кордони країни від кочових орд, від турків. Козаків ще царі використовували для захисту Вітчизни, для освоєння південних земель. І ми перед ними повинні голову схиляти, а ви тут таке базікаєте. Образливо...» (Без культури немає народу II Київ. -1989. - № 10. - С. 94).
Молодший син Петра Шелеста Віталій згадував: «Наш рід бере витоки в Запорізькій Січі, у літописах з’являється наше прізвище, про запорожців йому (П. Шелесту. - Ю. Ш.) розповідав його батько, мій дід Юхим Дмитрович, Георгіївський кавалер. Він з дуже великою повагою ставився до цього етапу української історії. Я б навіть сказав так: Запорізька Січ була для нього ідеалом громадського ладу. Зректися цього він не міг» (Інтерв’ю В. Шелеста, с. 750).
Чи тому, що він сам був козацького роду, чи з якихось інших причин, але Шелест, на відміну від багатьох тодішніх керівних працівників України, ніколи не дивився на Україну як на щабель у подальшій московській кар’єрі. А день свого від’їзду до Москви навіть назвав «найчорнішим днем» свого життя. Ось так багато означала для нього Україна.
І це при тому, що походив майбутній партійний «націоналіст» не з «національно свідомої» Західної України. Він народився 1 (за новим стилем 14) лютого 1908 р., в селі Андріївці, нині Харківської області. Коли підріс, батрачив, працював водовозом, листоношею, вантажником, ремонтним робітником на залізничній станції. Прибивав рейки до шпал костилями. Між іншим силу мав неабияку: з одного удару заганяв костиль...
У 1926-1927 роках учився в Ізюмській радпартшколі, у 1928-му став членом ВКП(б). Згодом навчався у харківському Комуністичному університеті ім. Артема, а потім у Харківському інженерно-еко- номічному інституті. У 1932-1936 роках працював на Маріупольському заводі ім. Ілліча змінним інженером, заступником начальника і начальником цеху, одночасно навчався на вечірньому відділенні Маріупольського металургійного інституту. Саме у цей час дружиною Шелеста стала Любов Банна, яка народила йому двох синів - у 1933-му - Бориса, у 1940-му - Віталія. У січні 1942 року після кількох років тяжкої хвороби вона померла, а у квітні того самого року Шелест
6


одружився з Іраїдою Мозговою, якій судилося виростити і виховати Бориса та Віталія.
У 1936-1937 роках Шелест служив у Червоній армії, а з 1937-го працював начальником цеху, начальником виробництва, головним інженером Харківського заводу «Серп і Молот». Обирався членом парткому заводу, звідки рішенням ЦК КП(б)У був направлений на партійну роботу.
З 1940 по грудень 1941 року Шелест - секретар Харківського міського комітету КП(б)У по оборонній промисловості. Під час війни з нацистською Німеччиною і у перші повоєнні роки - завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому ВКП(б), інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б) на ряді заводів, заступник секретаря Саратовського обкому партії по оборонній промисловості. У 1946-1948 роках Шелест - парторг ЦК ВКП(б) на Саратовському заводі № 292 Міністерства авіаційної промисловості (МАП) СРСР. У 1948 році його як фахівця-механіка направляють до ленінградської партійної організації. Там до нього придивилися і вже у Ленінграді рішенням обкому партії, а згодом і рішенням ЦК ВКП(б) його призначають директором заводу № 272 МАП СРСР.
Однак у «північній столиці» СРСР Шелест не затримався надовго: рішенням ЦК ВКП(б) від 12 квітня 1950 року його затвердили директором Київського заводу № 473 МАП СРСР. (Центральний державний архів громадських об’єднань України, далі - ЦЦАГОУ. - Ф. 1. - 0.24.
- 	Спр. 5799. - Арк. 129).
Як і в Ленінграді, П. Шелест працював на директорській посаді енергійно й успішно. Це, зокрема, засвідчено у характеристиці на нього, підписаній секретарем Київського обкому Григорієм Гришком у грудні 1952 року: «За час роботи тов. Шелест виявив себе енергійним і технічно грамотним керівником підприємства; добився систематичного і ритмічного виконання і перевиконання державного плану.
Завод № 473 протягом 1951-1952 pp. займає перші місця у соціалістичному змаганні серед підприємств міста Києва, а також підприємств авіаційної промисловості СРСР» (Там само. - Арк. 130).
Одне слово, була б у нього нормальна управлінська біографія, якби його не втягували у велику політику, чого він особисто не прагнув. У листопаді 1952 року його викликають до тодішнього першого секретаря ЦК КП(б)У Леоніда Мельникова і пропонують посаду голови Державної планової комісії Ради Міністрів УРСР. Шелест відмовляється, однак його відряджають для співбесіди до ЦК ВКП(б). Однак у Москві він ще раз відмовляється. Згодом йому пропонують посаду першого заступника міністра меблевої промисловості України, чим він взагалі був щиро обурений. Однак і це ще не все.
Ось що згадував сам Шелест: «Ще у 1953 році мене обрали заступником голови Київського міськвиконкому - без моєї згоди. Так я й працював кілька місяців на двох чи на трьох змінах, а також і заступником мера столиці України, і директором авіазаводу. Падав з ніг - зранку на завод, на десяту — у міськвиконком, а на вісімнадцяту - знову на завод. Потім таки втрутився міністр авіаційної промисловості, мене
7


звільнили з посади заступника голови виконкому й залишили на заводі. А через рік обрали другим секретарем міськкому партії. Я знову до міністра Дементьева: «Петре Васильовичу, рятуй! Не хочу кидати завод!» А він: «Директор ти чудовий, тому і врятував я тебе від радянської роботи, це було мені під силу, але від партійної - вибачай... Через три дні призначимо тобі заміну - проти вашого республіканського керівництва я воювати вдруге не можу». Так і став я партійним працівником». (Без культури немає народу II Киш. - 1989. - № 10. - С. 92-93).
Спочатку був Київський обком партії, який він очолював у 1957-1962 роках, а у липні 1963-го йому довірили керувати всією Україною: з цього часу і до травня 1972-го він був Першим секретарем ЦК Компартії України.
Шелест увійшов до складу ЦК, а згодом і до найвищого у комуністичній ієрархії органу - Політбюро ЦК КПРС. Неодноразово обирався до складу депутатів Верховних Рад тодішніх СРСР і УРСР. Він одержав найвищі тогочасні нагороди: Зірку Героя Соціалістичної Праці, три ордени Леніна, орден Вітчизняної війни 1-го ступеня, орден Червоної Зірки.
І все ж у травні 1972 року його звільнили від обов’язків Першого секретаря ЦК КПУ. Сталося це не випадково, адже Україна для нього була хоч і «Радянською», але все-таки «нашою». Гадаю, що саме цим і визначався характер його поведінки як політичного керівника.
ХАРАКТЕР
Почну з такої важливої деталі: Шелест ніколи не прагнув робити політичну кар’єру. Саме тому є підстави стверджувати, що не він шукав посади, а навпаки - посади шукали його. У 45 років він почав працювати другим, а у 49 його обрали першим секретарем обкому партії.
З антиподом Шелеста Володимиром Щербицьким всё було навпаки. Він прагнув вершин політичного «Олімпу» і підкоряв їх послідовно. Підкоряв не без труднощів, але ніколи не рекламуючи свою «політичну технологію». Як зазначав колишній помічник Щербицького, він «не був відкритою людиною». (Врублевский В. К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. Записки помощника: воспоминания, документы, слухи, легенды. - К., 1993. - С. 41). Автор іншої публікації зауважує: «Ні у нас, ні за кордоном, здається, немає жодного журналіста, який міг би поставити собі у заслугу особисте інтерв’ю з В. В.». (Самойленко Л. Щербицкий. Портрет у трапа самолета IIМГ. -1993. -19 березня, № 7).
У зв’язку з цим надзвичайно цікавими видаються два документи. Перший - це зроблений в Управлінні кадрів ЦК КП(б)У висновок «про тов. Щербицького В. В.», коли його висували на посаду другого секретаря Дніпродзержинського міськкому партії. Тут, зокрема, зазначалося: «З розмови з тов. Щербицьким з’ясувалося, що він у питаннях організаційно-партійної роботи орієнтується правильно, розуміє її, однак висловлює таку думку, що цю роботу він вже досконало знає. Схильний до самостійної роботи, має на увазі завод, оргпартроботою
8


обтяжений... Зі свого боку вважаю, що тов. Щербицький за своїми об’єктивними даними і при недостатньому досвіді партійної роботи не підходить на рекомендовану посаду - другого секретаря Дніпродзер- жинського міськкому КП(б)У... Відповідорганізатор Управління кадрів ЦК КП(б)У Алексашин». (ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 62. - Спр. 4506. - Арк. 34).
Другий документ - це висновок завідувача відділу партійних, профспілкових і комсомольських органів ЦК Компартії України К. Москальця та інспектора ЦК КПУ В. Стеценка у зв’язку з висуненням В. Щербицького на посаду першого секретаря Дніпродзержинсь- кого міськкому партії у 1952 році: «Другий секретар обкому партії т. Лукич Л. Є. і зав. Відділу партійних, профспілкових і комсомольських органів обкому т. Бекетов М. Н. характеризують т. Щербицького як досвідченого, підготовленого партійного працівника, який добре знає роботу партійних організацій підприємств чорної металургії. Разом з тим т. Лукич відзначає, що т. Щербицький дещо гарячий, через що може припуститися поспіху в роботі.
До недоліків т. Щербицького слід віднести і те, що він за характером дещо запальний і зарозумілий. На вказані недоліки нами зверталася його увага, він їх врахував і виправляє». (Там само. - Арк. 52).
Щербицький і справді багато чого мусив враховувати, оскільки робив стрімку кар’єру. Проте його «запальний» характер ще дасться взнаки на початку 1960-х років у критиці політики Микити Хрущова. Як голова уряду УРСР Щербицький наважився протистояти лінії М. Хрущова. До речі, про конкретні форми цього протистояння авторові цих рядків не вдалося знайти в архівах жодних конкретних матеріалів, хоча колишній помічник Щербицького пише про це так: «Через свій характер і ставлення до справи В. В. не міг не опинитися в опозиції. Бездумне збільшення площ під кукурудзу, впроваджуваний згори шаблонний квадратно-гніздовий спосіб її вирощування призвели зовсім не до зростання валових зборів, а до збільшення постачання зерна до союзного фонду, чому опирався В. В. Формальним приводом опали стало те, що В. В. не сприйняв поділу партії по «галузевому» принципу. А йа відміну від інших - і не мовчав. Не звиклий до такого повороту справи, Хрущов відправляє Щербицького на «заслання». (Врублевский В. К. Владимир Щербицкий: правда и вымыслы. Записки помощника: воспоминания, документы, слухи, легенды. - С. 22).
Так от, де саме, за яких обставин «не мовчав» В. Щербицький, мені не вдалося з’ясувати. Наприклад, жодних слідів у документах Ради Міністрів УРСР не збереглося. Можливо, це були (напів)при- ватні розмови, про які М. Хрущова поінформували.
Інакше поводився Шелест. Наведу у зв’язку з цим слова колишнього довголітнього комсомольського і партійного працівника Юрія Єль- ченка, який на моє прохання написав спогади для цієї книжки. Єльченко зовсім не ідеалізує Шелеста, а щодо його характеру зауважує: «Був Петро Юхимович працівником принциповим, наполегливим, вимогливим, навіть жорстким, виявляючи ці якості постійно і без коливань. Не пасував перед найвищими авторитетами, міг прямо висловлювати і
9


захищати свою точку зору, без огляду на особи. Будемо говорити відверто - це не завжди і не всім подобалось.
Безумовно, тут виявлялись і його природні людські риси. Ми знали його як особу твердого характеру, безхитрісну людину. Бував він і дещо брутальним, а часом не соромився і у висловах. У побуті (а мені доводилось кілька разів бути з ним у такій обстановці) поводив себе просто, розкуто, був відвертим, говорив про сімейні справи. До речі, звертав увагу на необхідність, незважаючи на виняткову зайнятість, знаходити час на виховання дітей. Вважав, що своїх синів виховав людьми гідними. Знаю, що це так і було». (Спогади Ю. Єльченка, с. 755).
А ось думка Володимира Семичастного, колишнього Голови КГБ СРСР, а згодом заступника Голови Ради Міністрів УРСР: «Авторитарним керівником за наявності Політбюро ЦК Компартії України, жорсткого контролю з боку ЦК КПРС бути майже неможливо. Шелест інколи дозволяв собі директорські замашки - адже у минулому він директор заводу. Інколи допускав і всілякі недипломатичні вислови. Інколи міг висловлювати роздратування через незначні події, що здавалися йому підозрілими...» (Інтерв’ю В. Семичастного, с. 726).
До речі, про «недипломатичні вислови». Добре відомо, що це «родова ознака» майже всіх радянських керівників, особливо виробничників, які в такий спосіб часто «відігрувалися» і на підлеглих. Так ось у мене з’явилась нагода перевірити, чи робив це у неформальних умовах Шелест.
Під Києвом, у місті Яготині донині зберігся колись «закритий об’єкт» - Яготинське мисливське господарство Міністерства лісового господарства України. Саме сюди у радянські часи, починаючи з повоєнних років, партійно-державні керівники України їздили полювати на качок. Початок цій традиції поклав Микита Хрущов, при ньому побудували перший будинок у мальовничому місці біля озера* де, власне, полювання і відбувалось. На початку 1970-х років побудували більш зручний двоповерховий будинок, який нині, як і все мисливське господарство, перебуває у занедбаному стані.
Два-три рази на сезон сюди приїздив і Шелест. Мені довелося розшукати колишніх єгерів Олександра Меткалика та Івана Галушку, які понад 30 років «забезпечували» полювання, сідали разом із «вождями» України у човен, спілкувалися з ними, разом полювали на качок, а отже, бачили і чули таке, чого в архівах не знайти. Писати спогади єгері відмовились, а от розповіли мені багато цікавого. Зокрема те, що на відміну від декого, Шелест завжди поводився коректно, пив лише червоне вино, разом з Іваном Галушкою співав українських пісень, «недипломатичні вислови» не вживав. На моє запитання, чи був Шелест азартним під час полювання, я одержав. відповідь, що був. На відміну від В. Щербицького, для якого полювання було скоріше необхідним ритуалом і який у човні міг відкласти рушницю і годинами роздумувати про щось, що зовсім не стосувалося ні вранішнього озера, ні качок на ньому. Щоправда, заради справедливості слід зауважити, що і Щербицький, за спогадами єгерів, «недипломатичних висловів» у їхній присутності не вживав.
10


«СКЛАД ЗЛОЧИНУ»
Серед істориків і політологів утвердилася думка, що Шелест сприяв деяким господарським реформам з метою більшої автономізації України чи «контрольованого українського автономізму», підтримував обмежену «українізацію». (Pelenski Jaroslav. Shelest and His Period in Soviet Ukraine (1963-1972): A Revival of Controlled Ukrainian Autonomism II Peter J. Potichnyj (ed.). Ukraine in the Seventies. - Oakville, Ontario, 1975).
Автор одного із досліджень пише: «Хто був Петро Шелест? «Націоналістичний ухильник» і «націонал-комуніст», як у цьому прагла переконати масовано організована вже у 1973 році критика - чи лише провінційним радянським керівником, який «волів сам дозволяти заарештовувати, ніж одержувати наказ із Москви», як одного разу визначив дисидент Леонід Плющ. Цілком очевидно, що Шелест не був націоналістом чи сепаратистом, яким його хотіла зобразити пропаганда; він не ставив під питання приналежність України до Радянського Союзу...» (Geschichte der Ukraine. Herausgegeben von Frank Golczewski.
- 	Goettingen, І993. - S. 286).
Ще один дослідник стверджує: «Несприйняття Шелестом повернення Москви до економічної централізації, підтримка українських культурних інтересів і начебто толерантне ставлення до українських дисидентів привели його до зростаючого конфлікту з Брежнєвим та його прибічниками». (Magocsi Paul Robert. A History of Ukraine. - Seattle, 1996.-P. 662).
Насамперед не підлягає сумніву, що із Шелеста не слід робити регіонального сатрапа, який тішився «самостійницькими» можливостями здійснення репресивних акцій або - навпаки - плекав надії на незалежність України. Цього не було. А що ж було?
Спогади і щоденники Шелеста, документи, підготовлені у період, коли він очолював ЦК КПУ, інтерв’ю, спогади про нього дають можливість говорити, що шелестівська лінія базувалась на своєрідній подвійній лояльності - загальносоюзній і республіканській, постійному маневруванні між двома політичними дискурсами - централізаторським і антицентралізаторським. «Працювати стає дедалі важче, народ майже відверто висловлює своє невдоволення, все це «фіксується». Все зацентралізовано гранично, до глупоти» - це оцінка Шелестом ситуації кінця 1950-х років, тобто доби Хрущова. (Шелест П. Е. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - М., 1995. - C. 126). Після падіння Хрущова ця Шелестова оцінка мало змінилася.
Шелест наполегливо розсилав у центральні московські інстанції листи, в яких вимагав у принципі дуже простих речей: дотримання конституційних прав України як суверенної республіки. Збереглося дуже багато різного роду записок (невелика частина з них надрукована у цьому виданні) Шелеста до московських центральних установ, передусім до ЦК КПРС, в яких він прямо та чітко висловлював свою
11


позицію насамперед у господарських питаннях, критикував центральні управлінські (господарські) структури.
До речі, чимало документів він підписав разом із В. Щербицьким, як наприклад, лист до ЦК КПРС від 8 липня 1969 р., в якому протестували проти пропозицій московських керівників ліквідувати Міністерство енергетики і електрифікації УРСР. (Див.: ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 169. - Арк. 6-9).
У 1965 році на засіданні Політбюро ЦК КПРС він пішов на відкритий конфлікт із М. Сусловим та іншими тодішніми партійними керівниками. Причина: свавільні дії Міністерства зовнішньої торгівлі СРСР, яке вирішило продати Швейцарії 450 тис. т соняшникової макухи, навіть формально не запитавши згоди українського керівництва. Шелест не просто протестував, а нацисав записку з пропозицією, щоб УРСР вийшла з-під опіки Зовнішторгу СРСР і всіх зовнішньоторговельних відомств Москви.
Сам Шелест згодом згадував про це. Наприклад, про майже детективну історію з будівництвом палацу «Україна». Його Москва не дозволяла будувати на тій підставі, що в Києві є Жовтневий палац. Тоді Шелест удався до такого маневру: він поінформував центральні органи, що споруджують сучасний кінотеатр. На це було дано згоду. Коли з’ясувалось, що будують все-таки палац, вибухнув скандал. Шелеста почали виховувати, до Києва - «розбиратися» - приїхала комісія на чолі з М. Підгорним. Однак грошей вже не повернеш - і палац таки побудували.
І ще один характерний епізод, про який згадував Шелест: «Ми довгий час зверталися до Держплану, щоб нам виділилй 10-15 тисяч тонн металу для ремонту обладнання цехів металургійних заводів. Не виділяють - пишуть держпланівські чиновники, що немає. Тоді ми з
І. 	П. Казанцем, головою Ради Міністрів України, крутили-крутили і вирішили так: давай дамо директорам підприємств, міністрові чорної металургії УРСР завдання - нехай усе те, що вони вироблять понад план, візьмуть собі. Точніше, ми владою уряду України віддамо їм той надлишок для ремонту цехів. Так і зробили. І це Шелепін назвав місництвом, розбазарюванням державного майна. Я знову обурився і відповів, що це не місництво, а розумна господарська ініціатива - адже металурги все робили понад план. Ми ж із Казанцем собі тої криці не взяли для будівництва дач, лімузинів тощо. Україна дає понад 52 відсотки всього металу країни, а сама не має чим ремонтувати ковші, що лопнули, секції батарей, які прогоріли. Металургам бракує металу. Це ж соромно! А крім того, і небезпечно - а як аварія, як зупиниться виробництво? З кого спитають - з держпланівського столоначальника чи з нас?» (Без культури немає народу II Київ. -1989. - № 10. - С. 96).
Зрозуміло, на тлі брежнєвського гіперцентрапізму, уніфікаторської лінії та політики русифікації таку активність Шелеста доволі легко можна було визнати «небезпечною». У зв’язку з цим цікавим видається епізод із його спогадів, де він розповідав, як уже після позбавлення посади заступника Голови Ради Міністрів СРСР у 1973 році пішов на розмову до Брежнєва: «Я його прямо запитав: «У такому разі скажіть,
12


що мені ставилося у провину, коли вирішувалось питання про мій відхід з України?» Він довго ухилявся, але сказав: «Накопичилось багато матеріалів, частина правди, але багато і наносного». Я наполягав на тому, щоб мені Брежнєв сказав правду... Брежнєв багато думав і сказав: «Ти багато виявдяв самостійності у розв’язанні питань, часто не рахувався з Москвою. Були елементи місництва і прояви націоналізму». (Шелест П. Е. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - C. 564).
І 	справді, за московськими критеріями було те, що потрактували як «прояви націоналізму», оскільки дії Шелеста не обмежувались господарською сферою. Наприклад, він енергійно підтримував ансамбль Вірського, взагалі народне мистецтво, але при цьому не придушував інше мистецтво. Скажімо, творчість кінорежисера Сергія Параджанова.
16 липня 1970 року Головою КГБ при Раді Міністрів УРСР призначили Віталія Федорчука, який розпочав із жорсткої критики свого попередника В. Нікітченка і, як зазначив у своєму щоденнику Шелест, «почав займатися непритаманними справами: перевищенням влади і законності, контрольними функціями за радянським і партійним активом». (Там само. - С. 455).
Федорчук виявив себе як беззастережний прибічник жорсткого придушення інакомислення, переслідування дисидентів, національної інтелігенції і «самвидаву». Одначе головним завданням було зібрати матеріал на Шелесту, довести, що він належним чином не керував боротьбою проти «націоналістів» і дисидентського руху.
Доцільно навести таку оцінку: «Виникає запитання: чи міг Шелест ліквідувати опір, якщо він справді цього хотів? Відповідь мала би бути позитивною, оскільки у 1972 році поліційними заходами вдалося стероризувати і на той момент припинити найбільш відверті форми опозиції. Це могло бути зроблено і у 1969, 1970 або 1971 роках, але цього не було зроблено з багатьох причин. Шелест, по суті сталініст і аж ніяк не друг українського національного руху, відчував, що може маніпулювати ним у своїх власних інтересах. Виступаючи проти «буржуазного націоналізму» у промовах та статтях, він не протидіяв настільки сильно, наскільки міг проявам українського націоналізму». (Kravchuk Teodor. Ukrainian Nationalism and the Fall of Petro Shelest II International Socialist Review. - 1973. - Vol. 34. - № 10. - P. 35).
Усе це так і водночас не зовсім так. Важко повірити, але у СРСР не існувало закону про діяльність спецслужби, що створювало для неї величезні можливості, широченну сферу компетенції. Крім того, варто брати до уваги і те, що «український» КГБ був усього лише провінційним філіалом московської централі. Недаремно у січні 1969 року Шелест фіксує у своєму щоденнику: «Про дисидента Чорновола треба зібрати всі матеріали, узагальнити все і висунути Чорноволу обвинувачення. Однак все це можна зробити лише з санкції Москви, але при цьому, якщо ми зволікатимемо, нас же й обвинуватять у прими¬
13


ренстві до «фронди». (Шелест П. Е. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - С. 416).
Зрозуміло, і за Шелеста погромних акцій в Україні не бракувало. Достатньо згадати арешти і судові процеси 1965-1966 років або гучний процес над Вячеславом Чорноволом у 1967 році. Хоча зрозуміло й інше: ті акції не йдуть у порівняння з широкомасштабними діями В. Федорчука, переконаного, що Шелест «заграє» з «націоналістами». Сам Шелест 19 вересня 1970 року робить запис у щоденнику: «...Федорчук займає вочевидь екстремістську позицію, виявляє занадто велику «активність і сміливість». Безумовно, робить усе це не самостійно, а з санкції і за підтримки Москви, і понад те: не лише з санкції, а за прямою вказівкою і планом... «Докопується», чому не було справжньої боротьби проти націоналістів і «праці» Дзюби. На його думку, боротьба тоді, коли просто без розбору саджають до в’язниці». (Там само. - С. 456-457).
Син Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Вона була у батька майже настільною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислити. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалась і поступово формувалась. А Параджанова він просто рятував. Практично відразу після відходу батька з посади Параджанова заарештували...
У мене... була цікава розмова з В’ячеславом Чорноволом. Він якось мені каже: «Ви дивуєтесь, пане Віталію, що я до вашого батька добре ставлюся? Був такий випадок. Я вже сидів чотири роки, десь у січні 1970 року до мене підходить слідчий і каже: «Ну, В’ячеслав, готуйся, скоро - на волю. Про тебе вже Петро знає». Але ж його зняли!» (Інтерв’ю В. Шелеста, с. 748-749).
На засіданні Політбюро ЦК Компартії України за ініціативою Шелеста було ухвалено постанову «Про створення багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР». Саме тоді доручили всю практичну роботу Петру Троньку і редакції «Української Радянської Енциклопедії» на чолі з Миколою Бажаном.
Уже на пенсії Шелест згадував: «Може, перед кимось я й досі винуватий, але прагнув прислухатися до думки вчених, фахівців, майстрів своєї справи завжди. Цьому привчився ще на виробництві - там без фахівців пропадеш. Так само і в республіці - інтелігенцію прагнув підтримувати, особливо молодь. А те, що «пробили», «довели» і встановили Шевченківську премію як найвищу нагороду республіки, котра присуджується тільки раз у житті, те, що прийняли спеціальну постанову Ради Міністрів про створення державного заповідника на Хортиці, цим пишався і пишаюся й сьогодні. Так само, як і тим, що брав посильну участь у захисті чудових кінострічок Юрія Іллєнка, у створенні Музею-заповідника української народної архітектури та побуту у селі Пироговому». (Без культури немає народу II Київ. -1989. - № 10. - С. 105).
Віталій Коротич пригадував епізод, який засвідчив, що «Петро Юхимович не такий дурний, як могло здатися на перший погляд».
14


Шелест підтримав ідею перевидання творів Володимира Винниченка. Одначе тут же у Львові знайшовся якийсь «суперпатріот», який прокоментував це приблизно так: «Нарешті, дожили до перевидання прем’єр-міністра доби Директорії». Після цього комісію, яка мала займатися перевиданням, швидко розформували, а Шелест при зустрічі
з 	Коротичем кинув йому: «Ну що, побачив, що ваші ідіоти роблять?»
«Я, - згадує В. Коротич, - тоді зрозумів, що він не такий простий і дурний...» (Інтерв’ю В. Коротича, с. 714).
Зрозуміли це й у Москві.
ПІДВИЩЕННЯ У НЕБУТТЯ
До початку 1970-х років Леонід Брежнєв не протестував проти того, щоб під час засідань Політбюро ЦК КПРС відбувалась полеміка, висловлювались критичні думки. Власне, він і потім відкрито не виступав проти цього, але досвідчені «царедворцы» швидко зорієнтувались, що подобається і що не подобається генсеку. Поступово навколо «дорогого Леоніда Ілліча» почала формуватись мовчазна «одностайність». У неї Шелест ніяк не вписувався. І своїм характером, і своїм баченням ролі та місця України «у сузір’ї братніх республік».
Однак зовні загострення взаємин Брежнєва і Шелеста до певної міри виглядало парадоксально, оскільки Шелест відіграв важливу роль у жовтневому перевороті 1964 року, тобто у поваленні Микити Хрущова. Саме йому Брежнєв і Підгррний доручили переговорити про «недоліки» в роботі Хрущова з великою групою (36 осіб) партійних працівників з України. І Шелест мав такі розмови, фактично готуючи усунення Хрущова на Пленумі ЦК КПРС. Правда, пізніше в одному з інтерв’ю він стверджував, що, мовляв, питання про усунення Хрущова до жовтневого Пленуму не ставилось і що сам Шелест дізнався про наміри заколотників лише на засіданні Президії ЦК КПРС. (Див.: Человеку свойственно ошибаться II Комсомольская правда. -1989. - 19 октября).
Це не зовсім відповідає дійсності. Шелест не міг не знати якихось подробиць чи колізій, що виникли під час засідання Президії ЦК КПРС, але ще 4 липня 1964 року він власноруч зафіксував у щоденнику: «...Брежнєв і Підгорний збираються усунути Хрущова від керівництва». (Шелест П. Е. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - С. 204).
Тут, напевно, доречно згадати про те, що відносини Шелеста і Хрущова не були однолінійно-мажорними, як дехто донині вважає. Наприклад, Шелест не підтримував ідею про розподіл парторганізацій на сільські й промислові. І не просто не підтримував, а відверто висловлював свою позицію. Як уже зазначалося, критикував хрущовську політику і тодішній голова Ради Міністрів УРСР В. Щер- бицький, за що його у 1963 році відправили до Дніпропетровська, а повернули на колишню посаду у 1965-му.
Можливо, за те, що Хрущов не «дотягнувся» (не встиг) до Щелеста, його автоматично вважали висуванцем хрущовської доби, а Щербиць-
15


кого - навпаки. Це помилкове враження, поза сумнівом, посилювали виступи Шелеста на засіданнях Політбюро ЦК КПРС, а також його численні записки до керівних органів, у яких він обстоював не «націоналізм», а права України. Однак у стратегічному плані він не виступив проти жодної з брежнєвських «ініціатив» включно із агресією проти Чехословаччини у 1968 році. Більше того, саме Шелест був одним із виконавців, тих, хто забезпечував перехід через Карпати і введення військ до «братньої країни». Взагалі з питань зовнішньої політики Шелест дотримувався, як висловився один з дослідників, «орієнтації жорсткої лінії». (Hodnett Grey. The Views of Petro Shelest II The Annals of the Ukrainian Academy. -1978-1980. - Vol. XIV. - № 37-38. - P. 225).
Однак долю Шелеста у Москві вже визначили. Тим більше, що на цей час зусиллями політичних ворогів, конкурентів і спецслужби, йому було створено імідж «надмірного» українського патріота, який нібито плекає плани більшої автономізації України та ще й гуртує навколо себе групу молодих політиків, які невдоволені політикою та поведінкою Брежнєва.
Визначили і наступника Шелеста. У квітні 1971 року, коли він був на чолі ЦК КПУ і був членом Політбюро ЦК КПРС, до того самого Політбюро обрали В. Щербицького. Це був дуже виразний сигнал. Поза сумнівом, Шелест зрозумів, до чого йде. У той день у своєму щоденнику він зробив такий запис: «Відбувся Пленум ЦК КПРС, обрали Політбюро ЦК КПРС з 15 осіб, додали до колишньої кількості
4 	особи, зокрема і Щербицького, зі мною з питань обрання Щербицького розмови не було... Обрання Щербицького до складу Політбюро - це сигнал не на мою користь, хоча Брежнєв це і прикриває значущістю республіки... Брежнєв зовсім похоробрів, починає виявляти «вождизм», і збоку все виглядає дуже сміливо, але і сумно. Повторюється все спочатку, за що критикували Хрущова». (Шелест П. Б. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС. - C. 478).
Пізніше Шелест коментував ту ситуацію так: «І тоді вже мені стало майже все зрозуміло - усі плани Брежнєва. Почалась «операція підсадки». Якщо ж казати про Щербицького, а це моя власна думка, і я на неї маю право.., то це далеко не свята людина...
А на Україні чимало проблем підігрівав «теоретик інтернаціоналізму» Валентин Юхимович Маланчук і ті, хто його підтримував, особливо науковці, що йому старанно прислужувались, доводячи, оспівуючи ліквідацію національних розбіжностей». (Без культури немає народу II Київ. - 1989. - № 10. - С. 104-105).
Дослідникам ще належить з’ясувати, які саме (і чиїми зусиллями) накопичувались у Москві «матеріали» на Шелеста. Не підлягає сумніву інше - його наступник, майбутній Перший секретар ЦК Компартії України отримав добрий урок для себе, як триматись, яку міру лояльності щодо центру виявляти.
Випадок із Шелестом є типовим для тодішньої політичної системи. Він яскраво ілюструє стиль конкурентної боротьби у вищих ешелонах влади. Боротьба спрямовувалась не за формування широкої громадсь¬
16


кої думки, коли лідери змагаються за голоси виборців, за їхню довіру, демонструючи міру компетентності і професіоналізм керівника. Навпаки, основні акценти переносились на довготривале кулуарне протистояння, що передбачало інтриги, підсижування конкурента, комбінації, що мали на меті його дискредитацію. А вже по тому розпочинався публічний ритуал вигнання. Початком такого вигнання для Шелеста стало «підвищення» - його запросили на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР. Це була особиста пропозиція Брежнєва. Та пропозиція, від якої Шелест не зміг відмовитись.
ФІНАЛ
Незважаючи на те, що 8-му п’ятирічку УРСР завершила за формальними ознаками успішно, 25 травня 1972 року його звільнили з посади Першого секретаря ЦК КПУ. У протоколі засідання Пленуму ЦК Компартії України це виглядало так: «Про першого секретаря ЦК КП України (Пропозицію вносить тов. Лутак І. К.)
1. В зв’язку з призначенням тов Шелеста П. Ю. заступником голови Ради Міністрів СРСР звільнити його від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КП України.
2. Обрати першим секретарем ЦК КП України тов. Щербицького В. В.
Просити ЦК КПРС затвердити п. 2 цієї постанови». (ЦДАГОУ. -
Ф. 1. - Оп. 2. - Спр. 11. - Арк. 3).
Як бачимо, ніяких мотивів переміщень не було вказано, однак згодом їх почали формулювати. Згадуючи тодішню ситуацію, Ю. Єль- ченко зауважує: «Ми знали, що у Брежнєва Володимир Васильович був більш ніж поважаною людиною, вихідцем з одного - Дніпропетровського - «партійного гнізда». Не виключено, що Брежнєв бачив у ньому і свого наступника. Однак на шляху стояв Шелест, якого і «висунули» у 1972 році на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР. Щер- бицький зайняв його посаду на Україні. Як уже мовилось, Петру Юхимовичу так м’яко приписали націоналістичні нахили. З того часу він з «незручного» (йдеться знов-таки про його різкості, прямоту і впертість) перейшов у категорію «небажаного»... (Спогади Ю. Єльченка, с. 761).
Шелест поїхав до Москви, а у квітні 1973-го з’явилась рецензія на його книжку «Україно наша Радянська». Ця публікація також має свою історію.
12 	вересня 1972 року до ЦК КПУ надійшов розлогий лист за підписом академіка Миколи Шамоти, академіка Бориса Бабія і члена-корес- пондента АН УРСР Арнольда Шевелєва, який містив критику книги П. Шелеста «Україно наша Радянська» (ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 16. - Спр. 166. - Арк. 12-25). Автори листа вважали, що «про недоліки згаданої книги доцільно було б у прийнятній формі ознайомити партійний і господарський актив, наукову громадськість, а, можливо, широкі кола читачів». (Там само. - Арк. 25)*
20 лютого 1973 року Політбюро ЦК КПУ обговорило цей лист, а З березня 1973 року В. Щербицький надіслав листа до ЦК КПРС (мова оригіналу): «Политбюро ЦК КП Украины обсудило письмо академиков
17


АН УССР Н. 3. Шамоты, Б. М. Бабия и члена-корреспондента АН УССР А. Г. Шевелева о серьезных методологических, идейных ошибках книги П. Е. Шелеста «Україно наша Радянська». При обсуждении выражено согласие с выводами указанного письма о том, что ряд положений книги П. Е. Шелеста теоретически несостоятельны и политически вредны. Учитывая, что книга «Україно наша Радянська» по ряду важных принципиальных вопросов отходит от партийных, классовых позиций и наносит ущерб делу интернационального воспитания трудящихся, признано необходимым проинформировать о ее серьезных ошибках партийный актив, опубликовать в журнале «Коммунист Украины» аргументированную редакционную рецензию, после чего провести работу по изъятию названной книги из библиотек. (Виділення моє. Книжку вилучили, а частину 100-тисячного накладу знищили. - Ю. Ш.). Единодушно также осуждено практиковавшееся тов. Шелестом П. Е. издание книг за его подписью без ведома Политбюро ЦК КПСС и Центрального Комитета КП Украины.
Высылаем при этом единогласно принятое решение ЦК КП Украины «О книге П. Е. Шелеста «Україно наша Радянська» и письмо группы ученых по данному вопросу». (Там само. - Арк. 11). Санкцію на критику з ЦК КПРС було отримано. І тоді з’явилася редакційна стаття. Після виходу статті у засобах масової інформації розгорнулась галаслива «антишелестівська» кампанія. Як іронічно зауважував один західний коментатор у 1973 році, «атака на Шелеста - це був немов стартовий постріл на початку бігу, і всі учасники бігу старалися перегнати один одного у своїх лайливих виступах». (Купчинський Роман. Про «ідеалізацію, партійність і патріярхальщину» II Сучасність. -1973. - № 11. - С. 79).
Тут саме місце навести слова ще одного коментатора, який не виказував симпатій Шелесту, тим не менш написав: «Під маскою критики Шелеста у згаданій статті анонімні автори нападали на усе, що за останні роки встиг відвоювати український народ, вони виносили акт обвинувачення не так першому секретареві ЦК КП України, як усьому народові, усім, хто за останнє десятиріччя будь-чим спричинився до рятування духовности нації перед заливом уніформованої радянщини і обрусіння, хто зберіг національну і людську гідність чи звичайну пристойність». (Прокоп Мирослав. Україна після Шелеста і самвидаву
II 	Сучасність. - 1973. - № 7-в. - С. 179).
Погромна та запізніла на перший погляд критика свого попередника не була для Щербицького зведенням особистих рахунків. Хіба що до певної міри, оскільки він пам’ятав, як у 1965 році Шелест заперечував проти його призначення на посаду Голови Ради Міністрів УРСР, оскільки на цю посаду раніше був рекомендований Ляшко.
Тим часом для Щербицького це була перемога як політика, який посилав «московським боярам», як він сам їх іронічно називав, сигнал, що він добре пам’ятає, на чому завжди «горіли» керівники України: на національному питанні та на «хлібі». В останнє поняття включався, звісно, не лише хліб, а й те, що у статті було визначено як «соціально- економічне життя українського народу в єдиній братній сім’ї народів
18


СРСР». Новий лідер КПУ не збирався повторювати помилки минулого, а тому рішуче дистанціював від «шелестівщини».
Не випадково до останнього, четвертого, «канонічного» видання «Нарисів історії Компартії України» Шелест увійшов як діяч, який «припустився серйозних недоліків у керівництві республіканською партійною організацією». (Очерки истории Коммунистической партии Украины. - Издание четвертое, дополненное. - К., 1977. - С. 734). А В. Щербицький практично до початку 1980-х років займався тим, що «виправляв» помилки свого попередника.
Однак це була не лише словесна чи письмова пропаганда. Як відомо, з від’їздом Шелеста до Москви в Україні посилився русифікаторський курс, переслідування українського руху опору. У жовтні 1972 року секретарем ЦК КПУ з ідеології замість Федора Овчаренка було обрано Валентина Маланчука, політичну біографію якого, до речі, ще також належить написати. Він реалізовував лінію Щербицького разом
із 	Головою КГБ при Раді Міністрів УРСР В. Федорчуком. У жовтні 1972 року В. Федорчук разом з В. Маланчуком розробив і вніс на розгляд Політбюро ЦК Компартії України пропозиції щодо «поліпшення роботи ідеологічних установ, подальшого посилення боротьби з проявами ворожої антирадянської націоналістичної діяльності», що зокрема означало «чистку» наукових установ, вузів, редакцій періодичних видань, видавництв. (Докладніше див.: Курносов Ю. О. Інакомислення в Україні (60-ті - перша половина 80-х рр. XX ст.). - К., 1994; Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-80-х років. - К., 1995; Данилюк Ю. 3., Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х-80-ті рр. XX ст.). - К., 2000).
У Москві Шелест швидко зрозумів, що у велику політику він уже ніколи не повернеться. У квітні 1973 року його вивели із Політбюро ЦК КПРС (за «станом здоров’я»), у травні позбавили державної посади (про це повідомили газети 8 травня) і відправили на пенсію. З того часу Шелест майже рік не працював, за його власними словами, «переживав, мучився, займався самоїдством». Потім вирішив, що ще може працювати за фахом. Звернувся до Брежнєва. Той спочатку хотів його «відфутболити», одначе за наполяганням Шелеста подзвонив секретареві ЦК КПРС Дмитру Установу, а той у свою чергу - міністрові оборонної промисловості Петру Дементьеву, який влаштував Шелеста на роботу на заводі при Долгопрудненському дослідно-конструкторському бюро автоматики, де він пропрацював понад десять років, а наприкінці 1984-го, за два місяці до сімдесятисемиріччя, пішов на справжню (не політичну) пенсію.
Ще з 1930 року П. Шелест робив щоденні записи про пережите, а з 1974-го почав працювати над спогадами. Усе це становить основу книжки, яка під назвою «...Да не судимы будете» вийшла друком у Москві у 1995 році. Доля цього рукопису не була такою драматичною, як, скажімо, спогадів М. Хрущова. І все ж наприкінці 1970-х років, за словами Віталія Шелеста, рукопис ретельно ховали, а один з примірників навіть закопали в землю, боячись, що КГБ може його вилучити. Одначе все закінчилося вдало, а з початком горбачовської «перебудови» можна було реально говорити про можливість видання.
19


Саме тоді відбулося своєрідне «повернення в історію» Шелеста. У своїх виступах, інтерв’ю він давав амбівалентні оцінки процесам демократизації та підкреслював, що вважав за необхідне здобути більшого суверенітету УРСР, а не вихід її з СРСР.
Проте у 1991 році він вітав проголошення незалежності України. Можливо саме тоді Шелест вирішив: не Москва і не Росія будуть його останньою земною адресою. Він помер 22 січня 1996 року у Москві і за його заповітом перепохований на Байковому цвинтарі у Києві 13 червня 1996 р.
У своїй книзі Петро Шелест написав: «Є, як відомо, і суд історії. А він для людини, яка займалася безпосередньо політикою, та ще й великою, має велике значення... Події, свідком, учасником яких я був, уже одержали оцінку історії. Одні - остаточну, інші - чергову, якщо хочете, кон’юнктурну... Так що я вважаю, переконаний навіть, що справжній Суд Історії ще Попереду. І надія, і бажання моє - нехай на Суді Історії... будуть і мої свідчення». (Шелест П. Е. «...Да не судимы будете». Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС.-С. 5).
Такими своєрідними свідченнями самого Шелеста, тих, хто працював і знав його, є ця книжка. До цього видання, робота над яким тривала понад чотири роки, увійшли не лише спогади і щоденники Шелеста (із ненадрукованими у московському виданні фрагментами), а й інтерв’ю та публікації самого Щелеста. До книги включено також спеціально підготовлені інтерв’ю з особами, які знали Шелеста, з його родичами, а також унікальні архівні документи та фотоматеріали.
Від імені колективу упорядників дякую всім, хто допомагав нам у цій роботі. Насамперед - директорові Українського Дослідного Інституту Гарвардського Університету (США), професору Роману Шпор- люку, який сприяв не лише підтримці видання, а й дослідницькій частині проекту.
Наша велика вдячність Раді Директорів Української Інформаційної Служби, США (the Board of Directors of the Ukrainian Information Service/USA), фінансова підтримка якої уможливила вихід у світ цієї книжки. Це було вкрай важливо, оскільки під час роботи ми вдвічі перевищили запланований попередньо обсяг.
Ми вдячні також першому секретареві ЦК КПУ Петру Симоненку, який (через Петра Шелеста - онука) також долучився до матеріальної підтримки дослідження про колишнього партійного «націоналіста» і не побоявся цього.
Окрема подяка директорові видавництва «Генеза» Олексію Дубасу, який вважав цей проект важливим і активно сприяв його реалізації.
Сподіваємось, що ця книжка буде не просто цікава для читачів, а й відроджуватиме правду про Петра Шелеста та його добу.
Юрій ШАПОВАЛ, професор, доктор історичних наук
Київ, 6 лютого 2003 року


РОЗДІЛ
СПОГАДИ І ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ ПЕТРА ШЕЛЕСТА


ПЕРЕДСЛОВО
-Я, Шелест Петро Юхимович...
Скільки разів у житті я проймався якимось особливим почуттям відповідальності, написавши ці слова. Скільки разів оглядав пройдене і пережите. Скільки разів відчував на собі погляди людей - близьких і не дуже, живих і тих, що вже покинули цей світ. Скільки? Стільки, скільки доводилося за довгі роки писати автобіографії... Майже щоразу, переходячи з однієї роботи на іншу. І завжди це був іспит перед самим собою. Ні, не просте «перегортання» років, а їх осмислення й оцінка. Що ж у кінцевому підсумку є на світі найсуворішим? Це - суд власний. Свої висновки та оцінки. Свої, але за умови, що ні збрехати, ні прикрасити рука не піднімається. Навіть коли наодинці, сам на сам зі своєю пам’яттю.
І ось передаю я в інші руки - в читацькі - найдокладнішу, найвист- ражданішу автобіографію - книгу мого життя. Книжку про побачене і зроблене, радісне і сумне, про те, що й досі викликає у мене добру посмішку пам’яті, і про те, що й через десятки років не дає мені спокою...
Перед читачем не мемуари. І цим я пишаюся. І це мене непокоїть, хвилює. Адже мемуари - особливий жанр. У них все можна переписати заднім числом - навіть своє життя. А в цій книжці - щоденники, записи різних років. Неправлені, непідстрижені. Вони говорять про час, про людей і про мене так, як бачив я їх у ті роки, коли писав. У такому вигляді вони й увійшли до книги. Оскільки, я впевнений, - ні моя молодість бурхлива, часом безжурна, ні зрілість не заслуговують того, щоб я сам раптом став чогось соромитися, від чогось захотів би відмовитися. Не все, звичайно, з написаного увійшло сюди - надто об’ємними виявилися записи моїх років. Однак, скорочуючи навіть важливе, дороге для себе, я залишив такими ж, як є, сторінки, думки, які, на мій погляд, мають значення для історії та політики. Не зроблено жодного скорочення з будь-яких інших міркувань, окрім обсягу.
Я дивився й дивлюся на своє життя відкрито, з чистою совістю. Не все схвалюю, не з усім погоджуюся сьогодні. Але не дорікаю собі, тодішньому, бо діяв так, як підказували розум і совість. Є, звичайно,
23


те, про що жалкую. І про це також мовиться в книжці. Однак помилки стали очевидними - власне як помилки - лише тоді, коли минув час. Тож яке право у мене, що знає більше, бачив наслідки, результати того, що колись починалося, судити тодішнього Петра Шелеста, який діяв у своєму часі? Діяв, керуючись знаннями і незнаннями тих минулих літ? Немає у мене, нинішнього, такого права. Немає, оскільки лише той, хто скоїв злочин і сприяв злочину, повинен, зобов’язаний судити себе. Адже зі злочинами зрозуміло. Мораль і кредо вічні: не вбивай, не вкради...
Є, як відомо, і суд історії. А він для людини, яка займалася безпосередньо політикою, до того ж великою, має виключне значення. Та ось що я хотів би сказати читачу у зв’язку із цим.
По-перше. Події, свідком і учасником (часто і нерядовим) яких я був, уже отримали оцінку історії. Одні - остаточну. Інші - чергову, якщо хочете, кон’юнктурну. Скільки ж їх було на моїй пам’яті, оцінок, названих історичними, - не перерахувати. І скільки разів, прикриваючись іменем того ж суду історії, вони переглядалися! Отож я думаю і навіть переконаний, що справжній Суд Історії ще попереду. І надія, і бажання моє - нехай на Суді Історії, гідному такого написання, з великої літери - будуть і мої свідчення.
По-друге. Не заведено якось у нас говорити (а для мене це дуже важливо!), що в переддень Суду Історії завжди чиниться суд прийдешніх поколінь. На зміну моєму поколінню прийшло вже не одне. І ось я думаю: що ж покладуть вони на терези своєї Феміди? Різні люди були й серед моїх ровесників. Серед тих, кого ми називали старшими, вчителями, у яких були в учнях. Не лише перемоги, а й поразки, трагедії, злочини асоціюються в пам’яті поколінь з моїми сучасниками. Чимало і я побачив за своє життя. Не все і не завжди розумів. Та до чого ж я, П.Ю. Шелест, був причетний? За що я відповідаю?
Ось до чого і за що. Своєю кров’ю платив за те, щоб вирватися з холопства. Сам продирався крізь неуцтво та й іншим, як міг, допомагав. Роки, десятки років віддав тому, що згодом було названо індустріальною могутністю Батьківщини, військово-стрдтегічним паритетом Заходу і Сходу. Як розумів, наскільки мав сил і можливостей, боровся за справу миру, справедливості та соціалізму. Усім, що було в мене, як кажуть у народі - і кров’ю своєю, і потом своїм, - працював на нашу Велику Перемогу в тій жахливій війні з фашизмом. І у великій політиці робив усе, що вважав тоді необхідним, щоб впевненіше, енергійніше розвивалася країна.
Опинившись на пенсії в той час, коли утвердився брежнєвський застій, в одному з варіантів книги розділ про брежнєвську добу назвав «Крах». Я й зараз так оцінюю той період нашої соціалістичної історії. Лише зняв я тепер цю назву - «Крах». Той крах підготував нові крахи. Та й які! А як же інакше назвати розпад великої країни, страшне зубожіння народу, новий поділ на бідних і багатих? Як?
24


Ми, політики мого часу, були різними. Але всі ми працювали, боролися, добивалися успіхів і помилялися, знову не шкодуючи себе в пошуках кращих шляхів, варіантів розвитку. Ми не зуміли до кінця очистити від спотворень соціалістичні ідеї. Ми були нерідко жорстокими, не завжди мали рацію. Проте ми ніколи не дозволяли собі навіть думку про те, що країна дійде до братовбивчих конфліктів та воєн, що вона може розпастися. Розпалася. Та ще й завдяки зусиллям власних доморослих діячів...
І все ж вірю я у кращі часи. Нехай я їх уже не побачу. Але вірю. І в розквіт моєї рідної України, народу якої я все життя служив як син, - вірю.
Отож перед читачем щоденники, щоденникові записи. Вони становлять дев’яносто відсотків - і навіть більше - тексту книги. Є в ній, звичайно, і мемуарні сторінки, написані пізніше. Читач відразу збагне, де щоденники, а де пізніші оцінки та роздуми. Думаю, однак, що «мемуарні відсотки» не вплинули на історичну достовірність погляду на час із того ж часу, на події - зсередини тих подій. Бо не перебудувався я на догоду кон’юнктурі, тому й на пенсії третій десяток років «за станом здоров’я». Доки не визнавав ніколи змов із совістю, мораллю, і стояти на цьому буду, поки б’ється моє серце - серце українця, радянської людини, комуніста.
Прочитай, читачу, і зрозумій: таким був наш час, так я його сприймав, таким і сам був. А закривши книжку, - подумай. Не поспішай з висновками. Історія ще не розклала на свої терези діяння сучасного. Правду кажуть: «Не судіть, щоб і вас не судили».
77. Шелест


ПОЧАТОК БІОГРАФІЇ ТА ПЕРЕДВОЄННІ РОКИ (1908-1941)
«БЕЗ МРІЇ ЛЮДИНА НЕ МОЖЕ ЖИТИ»
Нерідко можна почути: «Доля грає людиною» чи «Людина сама є творцем свого щастя». Але іцо таке доля, ніхто не знає і відповіді дати не може. Кажуть: «Моя душа відчуває»... А що таке душа? На це запитання також немає чіткої відповіді. Якщо про долю-душу запитати філософів, то вони можуть «спробувати» пояснити. Філософи - це категорія людей, які здатні все розтлумачити, навіть те, чого самі не знають. Вони пояснюють усе, крім реального життя.
Останнім часом у нашій пропаганді з’явилися крилаті пишномовні вирази: «доля мільйонів, доля покоління, доля ровесників». Про долю говорять навіть високопоставлені політики, але це, як правило, цілком відірвані від реального життя люди. Якщо вони життя не знають, то звідки їм знати, що таке доля? Та все ж ми говоримо: «доля». Напевно, це збіг обставин, причин та випадковостей у житті людини.
Навіть якщо взяти одне покоління в однаковому соціально- економічному середовищі, то й при цьому життя людей, їх долі не можуть бути однаковими. Людське життя за будь-яких умов неможливо уніфікувати, підвести під якийсь один «загальнодержавний стандарт» і однакове ставлення до того, що оточує людину.
У світі, в будь-якому суспільстві немає такої миті, щоб не проливалися сльози, не було б смерті чи не з’являлося б нове життя, не лунав би сміх, не було б радощів, захоплень та кохання. Потрібно мати великий такт і розум, щоб навчитися розуміти людину, і не заважати їй, навіть коли вона мовчить. У житті можуть бути найней- мовірніші збіги. Життя - це людський океан, і він має свої схованки. У всіх людей є свої заповітні таємниці і плями на совісті. Лише цим долі-біографії і саме життя не можуть бути подібними одне на одного.
Кожен прожитий місяць, рік, навіть день, не кажучи вже про десятки років, - це ж не просто анкетні дані, біографічні відомості: ось тоді-то і там-то народився, був хрещений, навчався, а потім працював, служив. Це сухо, скупо і збіднює людське життя. У кожної людини
26


життя по-своєму складне, часом дуже складне, а іноді й трагічне. І про кожне життя можна написати цілі томи.
Чим більше людина прожила, пізнала і побачила, тим частіше вона згадує своє дитинство, юність, молодість. Напевно, такий закон самого життя.
Своє дитинство я пам’ятаю рано - років з Ф-5, причому деякі моменти пригадую дуже яскраво і виразно. Наша родина була не надто великою, але доволі складною.
Батько мій після смерті першої дружини, від якої залишилося двоє дітей - Яків та Агафія, одружився вдруге на вдові Марії Демидівні Павлюк, майбутній нашій матері, у якої був син Семен - ровесник Якова.
Мати наша Марія була дуже вродливою жінкою і молодшою за батька на 35 років. Та й батько мав нерозтрачені сили, ось і з’явилися на світ Божий ще четверо їх спільних дітей - Марія, Петро, Митя і найменша Юлія. Коли я народився, батькові моєму було вже 60 років. Усе життя я його пам’ятаю лише старим, але старим красивим, струнким, підтягнутим, міцним. У батька була сива пишна борода, вуса і велика шевелюра волосся, зачесаного на потилицю. Скільки пам’ятаю, він завжди і незмінно курив люльку й ніколи з нею не розлучався. Батько був суворий, завжди відлюдний, зосереджений, небалакучий, не любив жартувати. Якщо у нього й були друзі, то лише давні, перевірені товариші по спільній довголітній службі в армії.
Діти за віком були різними, про що свідчить те, що в день, коли я народився, мій брат по батькові Яків одружився, тому справляли одночасно весілля Якова і мій день народження. Коли я підріс, то став помічати, що вдома часто виникали суперечки через те, що два дорослі зведені брати Яків і Семен не мирились між собою, хоча причини їх сварок мені важко було зрозуміти. Однак пам’ятаю, що Яків невдовзі поїхав з домівки і працював на залізниці спочатку робітником, а згодом старшим кондуктором у пасажирських потягах. Обов’язково один раз на рік Яків приїздив додому, до батька, у фірмовому одязі, з чемоданом і саквояжем, привозив усім гостинці й подарунки, і ми на нього дивились як на недосяжну людину. Батько ним гордився. Як на той час, Яків був освіченою людиною, вмів добре читати, писати, чудово знав арифметику. Яків так усе життя й пропрацював на залізниці, обіймаючи різні посади, на станції Лиха Ростовської області. Хлопцем я кілька разів гостював у нього. Він був членом партії і перед виходом на пенсію перебував на профспілковій роботі. Слідом за Яковом і Семен пішов на заробітки в Таврію, та й пропав безвісти. Пригадую, що маги часто дорікала батькові за загибель Семена, і нерідко ця розмова мала гострий характер.
Сестра по батькові Агафія поїхала у Харків домробітницею і залишилась там на постійне проживання. Вона вийшла заміж за висококваліфікованого робітника Володимира Коробку. У них був власний невеликий, але дуже затишний будинок. На релігійні свята, дні наро¬
27


дження батьків вони приїжджали з подарунками, і всі, особливо діти, дуже цьому раділи. Наша мати називала Агафію «баринею», а її чоловіка, робітника - «паничем», і це тому, що вони одягалися по-міському, були грамотними і розмовляли не «по-хохлацьки», а російською мовою, хоч це і був, по суті, страшний «суржик».
Старша моя єдинокровна сестра Маруся мало бувала вдома. У літню пору то ходила на заробітки, то працювала у Харкові на сезонних роботах. Постійно з батьками знаходились я і мій молодший брат Митя.
Народився я 1908 року в селі Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії, що в 60 кілометрах від Харкова (нині - смт. Андріївка Балакліївського району Харківської області. - Ред.). Зараз це величезне робітниче селище, а тоді це було чимале село, понад
5 	тисяч дворів. На головній, Дворянській вулиці розташовувались гарні будинки, добротні споруди, де мешкала сільська «аристократія» - крамарі, власники пекарень, шинків, закусочних. У центрі села розмістився величезний базар з великими мурованими крамницями, лабазами і підвалами. На Верхній вулиці знаходились паровий млин, лікарня, в’язниця. В кінці села на великій площі, де періодично влаштовувалися багатолюдні ярмарки, галасливо й завзято йшла торгівля різноманітними товарами. На ярмарку завжди було багато циган, вони спритно торгували кіньми. Ми, хлопчаки, любили ходити на ярмарок. Тут були циркові вистави з ведмедями, мандрівними артистами, акробатами, фокусниками, «гирьовиками», каруселі, музика - словом, було гамірно, цікаво, весело.
У нашому селі були гімназія, три початкові школи, дві великі церкви, а отже, дві парафії, два священики, диякони, псаломщики і, звичайно, два чудових церковних хори.
За своїм соціальним складом село було досить різноманітним: селяни, великий робітничий прошарок і службовці, які працювали в Харкові. На цьому позначилась близькість великого міста - Харкова. Місцева інтелігенція - це вчителі, лікарі, землеміри, робітники залізниці, телеграфісти, працівники пошти, в’язниці, служителі культу, представники військових чинів, оскільки в Балаклії, Савинцях, Чугуєві, Малинівці знаходились великі військові підрозділи й табори. Були торгівці й крамарі, кустарі, майстрові, ковалі, шевці, пічники, столяри, кравці, навіть був відомий фотограф з невеликим павільйоном та виставкою кращих світлин.
Чимало мешканців села займалося городництвом. Власної землі було мало, її брали у поміщиків. Працювали в економіях, на цукрових заводах, лісорозробках - ось так і здобували необхідні кошти для життя і харчування. У багатьох селян були великі присадибні ділянки, де росли картопля, різні овочі, коноплі, льон, були навіть укоси сіна. Село потопало в зелені садів. У кожному дворі - принаймні один кінь мінімум, корова, свині, вівці, кури, гуси, качки, чимало бджіл. Словом, хліб був свій і до хліба було також дещо зі свого господарства.
28


Заможних господарств у селі було мало, більше біднота. Куркульські двори знаходилися на «відрубах» та на хуторах.
Уже в той далекий час у нашому селі можна було бачити велосипеди, на яких шикували здебільшого телеграфісти та синки крамарів. Ми, хлопчаки, юрбою, здіймаючи босоніж куряву, намагалися випередити «самокатника». Довелося бачити й автомобіль, на якому з міста могла приїхати «велика людина» чи поміщик-цукрозаводчик Лісовицький, маєток і цукровий завод якого знаходилися від села на відстані 25- 30 верст.
Мій батько до 1905 року працював мідником на цукровому заводі у Лісовицького, але після якогось страйку, волинки чи сходки був звільнений. Деяких учасників страйку притягнули до відповідальності, били різками, судили. Батька ж лише звільнили, бо він був кавалером Георгіївських хрестів усіх чотирьох ступенів. Це, очевидно, і врятувало його від притягнення до відповідальності й тілесного покарання. Скільки я пам’ятаю батька, він до самої смерті займався сільським господарством, але не зовсім вдало: завжди були нестатки.
Мій батько нам з братом моїм молодшим часто і багато розповідав про своє життя і нелегкий життєвий шлях. Із його розповідей ми багато дізналися про наш родовід. Наш дідусь, Шелест Дмитро, також служив близько двох десятків років царю-батечкові, а коли пішов у відставку і зостався без жодних засобів до існування, зайнявся «ремеслом» - возив із с. Опішні Полтавської області горщики на паршивій шкапі. Дід мав таку силу, що коли гарба з горщиками застрявала в непролазному багні і шкапина не могла вивезти вантаж, то він розпрягав коня, впрягався сам і вивозив горщики з болота. При цьому промовляв: «Куди їй, бідоласі, потягнути такий тягар, я ледве сам його витягнув». Під час однієї з поїздок дідусь надірвався і незабаром помер, залишивши шість душ дітей. Батько наш зостався малолітнім сиротою і подався батракувати, і так був у наймах аж до призову в армію. За розповідями батька, його прадід, Шелест Степан, був сотником у Запорізькому війську. Очевидно, був хоробрим воїном, бо похований з почестями і військовими відзнаками в Холодному Яру під Чигирином.
З найменших років батько привчав нас до праці, і ми в оселі й на господарстві виконували всіляку роботу, що була нам під силу. Батько як на той час був грамотною людиною, читав багато, звідкись діставав книжки. Писав добре, міг навіть написати «прошеніє». До нього звертались, коли потрібно було зробити якісь підрахунки, - він чудово знав арифметику. З дуже малих років він і нас з братом привчав до грамоти. Спершу ми в 3-4 роки вивчили букви, цифри, а потім навчилися читати, писати й рахувати. Батько нам купував гарні яскраво оформлені букварі, книжки з казками. Перед тим як віддати мене до школи, він купив відому книгу «Сіяч».
По господарству батько усе сам умів робити: викласти грубку, викопати криницю, зробити колесо для воза, відремонтувати плуг,
29


борону, міг на наше прохання змайструвати для нас і непогану балалайку. Міг пошити чоботи, вичинити шкіру, відремонтувати кінську збрую. Словом, батько був майстер на всі руки, і йому багато мужиків заздрили і вдавалися до його послуг.
Може постати запитання: звідки як на той час наш батько був таким грамотієм? Грамоті цій його навчила 20-річна служба в царській армії. Наш батько розповідав, як він у солдати пішов замість свого старшого брата Захара. Батькові нашому йшов сімнадцятий рік, старший брат його був уже одружений, мав двох дітей. За віком саме він мав іти в солдати, однак зібралася рідня, почала жаліти Захара, його дітей, дружину ^ як же він усіх залишить. Родичі вмовляли молодшого брата Юхима піти послужити замість Захара. Поставили «могорич» - випили не одну кварту горілки і від дали Юхима в солдати. Батько, очевидно, був міцним, струнким і показним молодим чоловіком, його призначили в кавалерію.
1877 року Росія оголосила Туреччині війну. З гусарським полком відправився і наш батько звільняти Балкани. Лише в XIX столітті народно-визвольні війни поклали край турецькому пануванню, і головну роль у цьому відіграла Росія, російський солдат, який вигнав турків з Вірменії, Кавказу, Криму, а потім і з Балкан. Вечорами часто й подовгу батько захоплено нам, малечі, розповідав про війну з турками, про визволення Болгарії. Він говорив нам про запеклі бої під Плев- ною, на Шипці. Наводив епізоди бойових дій і жорстокості турків щодо мирного населення Болгарії. А коли він розповідав про те, як ескадрон гусарів під його командуванням відбив у турків полонених жінок-болгарок та дітей, ми слухали затамувавши подих, із завмиранням серця, зі слізьми на очах. Нам інколи було лячно, і ми уявляли собі «цих турків». Багато він розповідав про генералів Скобелєва і Гурка, яких, як він твердив, йому доводилося бачити безпосередньо на полі бою.
Ми тоді ще не знали, де ця далека. Болгарія, хто такі генерали Скобелєв і Гурко, але в нашій дитячій уяві все, що розповідав батько, зводилося, зливалося в якусь особливу картину. Батька ми уявляли героєм, який у боях захищав болгар-«братушків», як він їх називав, невеликий народ, його дітей та матерів від бусурманів* А наш батько дійсно був героєм у турецьку кампанію. Чотири Георгіївські хрести усіх ступенів - це багато про що свідчить. Був повним Георгіївським кавалером. Батько нам докладно розповідав, коли, де, за які бойові заслуги і дії його нагороджували «Георгіями». Але все це забулося, та й тоді ми до пуття не могли нічого зрозуміти.
Після закінчення війни з турками і звільнення Болгарії батько лишився в ній ще на 16 років - навчав, як він казав, «болгарських ополченців» - там створювалась місцева армія.
Через десятки років після смерті батька мені довелося кілька разів побувати в Болгарії, і щоразу я із завмиранням серця дивився на численні пам’ятники на честь російського солдата-визволителя. Неодно¬
30


разово я бував в історичних музеях Болгарії, де яскраво відображені дружба і бойове співробітництво болгар та росіян. Бачив документи, які свідчили про створення болгарського ополчення і заслуги в цьому російських офіцерів. Відвідуючи Плевну, Шипку, дивлячись на бюсти генералів Скобелева та Гурка, я щоразу згадував розповіді батька про Болгарію, болгарський народ, про визвольну місію російського солдата. І мені здавалося, що на болгарській землі я чув голос свого батька
- 	на цей раз як дорослий я вів з ним розмову на рівних. І завжди, згадуючи мужність і героїзм російського солдата при звільненні болгарського народу з-під турецького ярма, я думаю про свого батька і пишаюсь ним як героєм російсько-турецької війни. Батько «дослужився» до військового звання унтер-офіцера, прослуживши у царській армії понад 20 років. Це була велика, багаторічна, сувора й вища школа життя, що наклала свій відбиток на все життя.
У селі у нас було кілька родин Шелестів, і кожна мала вуличне прізвисько. Який Шелест? Звучала відповідь: швець, музикант, машиніст, пічник, кравець, тесля, рибалка, кондуктор, телеграфіст і т. д., та коли мова заходила про нашу родину, говорили: «Шелест - Георгіївський унтер-офіцер». Батько пишався цим, а ми, дітлахи, чомусь ображались, очевидно, не розуміючи як слід зміст і значення слів «унтер-офіцер» та ще й «Георгіївський». Батько наш мав величезний авторитет, і не лише серед односельчан, а й у всій окрузі. Його поважали і трохи боялися навіть урядники та старшини. Старі й малі з батьком першими віталися: «Добрий день, Юхиме Дмитровичу!», і він майже постійно старому і малому відповідав по-стройовому: «Здравія бажаю!». Георгіївські хрести батько одягав тільки в особливо урочистих випадках, на свята, коли відбувалася сходка села. Батькові не раз пропонували обійняти якусь адміністративну посаду в селі, але він щоразу відмовлявся від такої «пошани». На сходках навколо нього групувалися люди, певною мірою опозиційно налаштовані щодо місцевої влади. Особливо його поважала і прихильно ставилася молодь. За Георгіївські хрести батько одержував якусь винагороду, це було великою економічною підтримкою для нашої родини і злиденного батьківського господарства. Ще в дошкільні роки я добре пам’ятаю, як на одержані «за хрести» гроші батько закупив ліс (дерево) в Мохна- чинських лісах, і мужики взимку на санчатах перевозили його в село. Навесні ліс розпиляли, а до осені вже була збудована гарна хата на п’ять вікон.
У шість років - 1913 року - я пішов до школи. Батько і мати дуже хотіли, щоб це сталося скоріше, особливо мати, напевно, тому, що вона сама була неписьменною і бажала, щоб я швидше навчився грамоті - не марнував би даремно час. Школа від нашої оселі була приблизно за дві версти, я без особливих зусиль ходив туди. В школу я пішов з великим бажанням і був до неї непогано підготовлений - міг читати й рахувати. Чотирирічна школа наша називалась «земською». Це був гарний одноповерховий цегляний будинок, покритий
31


оцинкованим залізом. У школі налічувалось чотири класні кімнати, просторі, з чудовим освітленням, вчительська кімната, кабінет природознавства, кабінет директора. При школі були гарні квартири для вчителів, город на 2,5-3 гектари, на якому ми, учні, під керівництвом учителів і сторожа - відставного солдата Заруби - проводили всі польові роботи. Це й була наша трудова практика. Були надвірні споруди: непоганий сарай для зберігання сільгоспінвентаря, дров та вугілля для опалення. У шкільному дворі стояла криниця з ручним насосом. Всю територію школи огороджував добротний паркан, а господарство утримувалося в зразковому порядку. І це при одному сторожі-завгоспі та одній прибиральниці. Тоді не поставало питання про наше трудове виховання - адже ми в ті роки, як могли, працювали вдома та в школі, і це було законом.
Склад школярів за віком був досить різноманітним: від таких, як я, першокласників до «великовозрастних» «дядь». Були хлопці, яким виповнилось 15-16 років. Деякі з них «просиджували» в одному класі 1-2 роки понад встановлений термін. Саме вони, «великовозрастні», і верховодили над нами, малюками, часто глумилися, а боялись лише сторожа школи, бо він їм не давав спуску.
Колектив учителів був дуже хороший, серед них декілька молодих дівчат-учительок. Особливо дві з них, сестри Наталя і Юлія, вирізнялися своєю красою, душевно ставились до нас, малюків, сільських хлоп’ят. Ми їх просто любили як старших сестер.
Серед учительського складу і його шкільної ради був і піп - отець Тихон, який навчав нас Закону Божому. Під його керівництвом ми всім класом виконували Божественні співи, серед них і «Боже, царя храни!». Отець у школі мав великий вплив, адже в ті дні, коли він з’являвся, всі вчителі до його приходу, точніше сказати приїзду (він завжди приїжджав на бричці з кучером), запопадливо готувались^ Отця Тихона побоювались усі; на шкільній раді і під час перевідних іспитів (екзаменів) із класу в клас його слово було вирішальним.
Піп був ще молодим, років 30-35, до нас ставився суворо і вимогливо. За незнання або за недостатнє знання уроку Закону Божого чи молитовника він безжально карав учнів: бив квадратною лінійкою по пальцях, по лобі, міг вдарити церковним ключем або дати такого щигля, що з очей сипались іскри. Не один раз перепадало і мені від отця Тихона, незважаючи на те, що вчився я старанно, у тому числі й Закону Божому.
Ми всі дуже боялися попа. Коли він карав учня, то примовляв: «Бовдур Божий». Учні,, особливо старші віком, називали його поміж собою «піп-балда Тихон».
Я добре пам’ятаю початок першої імперіалістичної війни 1914 р. Проводи чоловіків на фронт, плач наречених і дружин, матерів і дітей, суворі обличчя стариків. Збір на церковному майдані, молитовна служба отця Тихона, а далі посадка на станції в залізничні ешелони. Багато з них пішли з нашого села назавжди, залишивши сиріт, вдів,
32


старих батьків напризволяще злої долі. Пам’ятаю наче зараз, як почали повертатися додому інваліди війни - хто без ноги, а то і без обох, хто без руки, без очей - та ще й хворі на сухоти, отруєні газом. Нам, дітям, страшно і моторошно було дивитись на скалічених, не придатних до роботи людей. Повернувся з цієї війни без лівої руки по лікоть і рідний брат нашої матері - дядько Ульян. Це був вродливий молодий життєрадісний чоловік. Прийшов він героєм - із «Георгієм» на грудях, одне тільки добре, був цей герой майстровим - теслею-столярем і пристосовувався працювати правою рукою, підтримуючи інструмент культею скаліченої руки. Ця робота давала йому можливість якось жити. Ми, діти нашої родини, дуже любили дядю Ульяна за його веселу вдачу, товариський характер, за тепле ставлення до нас.
Одного разу в нашому селі сталась незвичайна подія. Того ранку в небі над селом з’явився дирижабль. Він викликав панічний страх. На нашій вулиці зібрався великий натовп, переважно жінки, діти, старики
- 	молодших чоловіків забрала війна. Багато хто вставав на коліна, пат дав ниць, люди хрестились, голосили примовляючи, що це передвістя кінця білого світу. Ми, хлопчаки, злякались. Але коли прийшов наш батько, бувалий солдат, він постарався заспокоїти односельчан, пояснюючи їм суть «явища», і вони розійшлись по домівках.
Як не дивно, пройшло з тієї пори близько 70 років, а я добре пам’ятаю до найменших подробиць багато епізодів шкільного життя, навіть обличчя моєї вчительки Наталії Іванівни. Згадую школу, її обстановку і клас, в якому я навчався. Майже через 45 років, приїхавши у своє село, я відвідав рідну школу, розмовляв з учителями, учнями, зайшов до свого класу, посидів за партою, за якою провчився чотири роки. Тепер мені все здалось таким маленьким і трохи занепа- лим, але було дуже приємно згадати дитинство й учнівські шкільні роки.
Від себе особисто я подарував школі портрет Т.Г. Шевченка, інкрустований по дереву, і це було дуже доречно, адже школі присвоїли його ім’я. Колектив учителів щиро подякував мені за подарунок і відвідини. Не стримався, щоб не напитись на прощання води зі шкільного колодязя, з якого пив воду в далекі роки навчання.
Школу я уже закінчував без попа, - у всякому разі його не було на іспитах, не було і портретів царя та його царственої сім’ї. Випускні іспити я склав на «відмінно» і отримав Похвальну грамоту. Отож я став «грамотним», чим особливо пишалась моя мати,
А життя ставало все важчим і неспокійним. Царя немає, попа теж, а якщо піп і залишився, то він був тоді без колишнього авторитету і впливу. Почався розбій, з’явились банди; відомо, що трудяща людина не може жити без порядку, закону. Чоловіки, що залишилися в селі, і ті, хто повернувся з війни інвалідами, часто збирались разом і вели розмови про життя і владу, - якими вони будуть. Але ніхто поки що не міг щось сказати визначено і ясно. Здавалося, що відбулись якісь великі переміни, говорили про перемир’я з «германцем», про якусь революцію, але внутрішні зміни ще не були помітні.
2 Шелест
33


Йшла політична, ідеологічна, класова боротьба, але її мало хто розумів із простих людей. Проходили збори, сходки, мітинги; в ораторах не було нестачі, і кожен з них вихваляв свої ідеї, закликав голосувати за його програму. Однак всі ці програми, ідеї та промови залишались малозрозумілими. Згадую, як проходило одне таке голосування за кольоровими бюлетенями: червоними, синіми, зеленими та білими. Серед людей було багато розмов і суперечок. Якими ж бюлетенями потрібно голосувати?..
Наша Андріївка не була якимось винятком у той тривожний час, навпаки, вона здавалась прогресивнішою та освіченішою, оскільки знаходилась всього за 60 кілометрів від великого промислового та науково-культурного центру — Харкова. Одначе були віддалені від залізниці глухі, безпросвітні села. Але навіть найглухіше село мало свою історію, своїх знаменитих людей. У той тривожний невизначений час такі люди гостріше проявляли свій характер і прагнення. Була така людина і в нашому селі, прізвище його - Малихін. Робітник із Харкова, він, як казали про нього, заправляв усім на селі. Поговорю- вали, що він більшовик, а що це означало - ніхто до ладу не розумів. Малихін був керівником «Просвіти» в селі, а згодом - головою райвиконкому, оскільки наше село стало райцентром.
Другою знаменитістю в селі був Валковий, який займався візництвом. Гострий на язик, великий жартівник, він мав велику популярність серед людей, міг експромтом на будь-яку тему скласти вірш, каламбур та висміяти будь-кого. За ці неабиякі таланти в ораторстві його побоювалися. Ходили чутки, що належав він до есерів, але що це могло б означати, мало кого хвилювало. Суперечки на сходках, мітингах майже завжди відбувалися між Малихіним і Валковим. Часто з Харкова наїжджали їхні прихильники, - тоді дискусії набирали особливої гостроти, аж до фізичних мір переконання.
Перші дні Жовтневої революції мені добре запам’ятались. На великій площі біля церкви спорудили примітивну дерев’яну трибуну- поміст, обтягнуту червоним кумачем, було багато червоних прапорів. На мітинг зібралося, напевно, понад дві тисячі людей. В ораторів на грудях - червоні банти. Виступаючі вперше відкрито говорили про більшовиків, Леніна, Жовтневу революцію, більшовицьку програму. Багато говорилося про те, що вже немає царя, а влада тепер буде в руках народу, не буде багатих і бідних, всі будуть рівні. Що земля поміщиків перейде селянам, фабрики і заводи - робітникам, усе стане спільним. У виступах ораторів було багато плутанини. Серед людей ходила така популярна примовка: «Твоє - моє, а моє не твоє». Віками, хоча і убога, але була своя власність, і як зразу від неї відмовитись, зазіхнути на чужу власність? Тому, коли почалась «ліквідація» поміщицьких садиб, далеко не всі брали участь у тих «заходах». По правді кажучи, проходило все просто варварським способом - дворища, будинки палили, ламали, нищили. Навіть вислів такий побутував «Поїхали грабувати економію Лісовицького». І дійсно, нищили все,
34


ііііче керувались відомою фразою: «Весь мир насилья мы разрушим». Гак, нищити набагато легше, ніж будувати.
З економій, поміщицьких дворів до себе в господарство вели худобу, ие’ши сільськогосподарський реманент, а також дивани, шафи, дзеркала. С'ловом, брали все, що потрапляло під руку. Мій батько, однак, не Орав участі у цих погромах, він засуджував цей акт насилля, говорячи, що якщо багатство належить народові, то навіщо його палити, нищити, адже в нім закладена народна праця. Моя мати не один раз говорила батькові: «Юхиме, ти бачиш, як люди везуть з економії добро, чому ж ти не поїдеш, може, і тобі щось дісталося б». Батько щоразу різко уривав розмови на цю тему. Я добре пам’ятаю, що тільки через два чи гри роки, коли вже і фундаменти спалених поміщицьких садиб заросли Пур’яном, ми з батьком поїхали туди, щоб взяти цегли із розібраного підвалу для того, щоб змурувати піч у нашій хаті. Ось і все багатство, що дісталось нам від поміщицького маєтку.
Запам’ятався ще пізніший епізод «збагачення». На залізничній станції стояв ешелон, навантажений цукром, цистернами з мелясою. Годі старша сестра Марія, її чоловік Федір і я в загальній метушні брали участь у руйнуванні вагонів і принесли додому два мішки цукру та дна відра меляси - це було справжнє свято для нас, голодних.
Згодом почали ділити землю. У цьому акті був присутній і я, оскільки міг писати і лічити. Наша сім’я отримала наділ: три десятини землі, іа кількістю їдців. Але постала проблема, як обробляти отриману іемлю. У нас, правда, була одна конячина, вибракувана з армійських і подарована батькові котримось із командирів Червоної армії. И сільськогосподарського реманенту був плуг і борони, але потрібно було ще рало і каток. Орати одним конем теж неможливо. Ось тоді й ниникали товариства для спільного обробітку землі (ТОЗ). Це називалось «спрягатися», я тоді був незмінним погоничем. Такий був обробіток отриманої землі на перших порах.
У 1918-1919 роках у нашій окрузі порядкували германські війська - иони за Брестським миром окупували наші краї. Із приходом німців »нову повернулись поміщики і цукрозаводчики - почалось повернення поміщицького майна і худоби, а разом із тим били селян за розгром економій і цукрових заводів.
У наших краях проти германців діяв військовий загін. Німці нази- иали ці загони «бандитами». По суті справи це були зародки партизанського руху. У цих групах воювало багато молоді, юнаки 17-18 років, були люди і старшого віку. Я добре пам’ятаю, що в цьому загоні Прали участь двоє моїх двоюрідних братів Шамраїв - Савелій і Сашко, близькі наші сусіди - Дігтяр Кіндрат і Мошура Максим.
Базувалася ця група на острівку, в лісі, за річкою Сіверський Донець. В одній з озброєних сутичок із німцями на річці Донець багатьох юнаків було вбито, поранені втопились у річці. Кіндрата Дігтяра німці привели до його батька, вимагаючи, щоб він сам фізично покарав свого сина на очах людей, обіцяючи залишити його живим.
35


Було зігнано весь люд нашої та прилеглої вулиці. Батько покарав сина, але незважаючи на обіцянку, германці відправили Кіндрата до харківської тюрми, де він загинув. Сашу Шамрая ми з сестрою Марією переховували у себе в льосі аж тиждень.
Зразу ж потому якось несподівано і поспішно німці покинули наші місця. Говорили, що в Німеччині теж відбулася революція.
Після втечі німців настали менш тяжкі часи, але вони були теж нелегкими для простих людей. У селі, наче за розкладом, почергово з’являлись то червоні, то білі, на різний кшталт загони і банди. Люди не мали спокою, доводилося коритись усякій новій владі. Наш населений пункт із його залізничною станцією під гуркіт гарматної канонади і кулеметного дріботіння кілька разів із боями переходив із рук у руки. На залізничній станції часто з’являвся бронепоїзд. Не один раз при- йшлося відсиджуватись у погребі. Наш батько при будь-якій обстановці і зміні влади незмінно був на подвір’ї, одягнувши свої нагороди - Георгіївські хрести. Оскільки на всю вулицю наша хата була найбільшою і найдобротнішою і до того ж стояла на підгірку, то завжди притягувала до себе пожильців. Спинялися у нас і червоні, і білі. На диво, і ті, і другі ставились до батька з якоюсь особливою, підкресленою повагою. Напевно, це була повага до старого, заслуженого і бувалого солдата.
Закарбувався в пам’яті один випадок, який трохи не закінчився трагічно для батька. Це було пізно восени. Через наше село проходила якась велика військова частина білої армії. Йшла піхота, артилерія, кавалерія та обоз. Батько стояв біля хвіртки, я - поруч із ним. До нас під’їхав вершник і став вимагати в батька фуражу для свого коня. «Нема», - каже батько. Але вершник помічає стіжок сіна, напирає на хвіртку. У цей час на нього кидається наш пес - сторожовий Рябко. Біляк тоді вихоплює із піхов шашку, намагається зарубати собаку. Батько став між біляком і собакою. А той: «Геть, старий, а то розрубаю навпіл». Батько (нічого робити) відступив, обізвавши біляка сопляком, і між ними зав’язалась по-справжньому солдатська перепалка. Білий вершник вихопив із кобури наган і знову закричав: «Відійди, а то вб’ю!» І це могло статися, якби не наспів офіцер. Тоді батько розстібнув свій каптан і на гімнастерці завидніли чотири «Георгії»; він виставив груди і вигукнув: «Стріляй, шмаркачу, в старого солдата!» Офіцер остовпів від несподіванки, прикрикнув на солдата, віддав батькові честь, вибачився і поїхав. Я був тоді живим свідком цієї майже трагічної сцени і запам’ятав цей епізод із громадянської війни на все життя.
У цей же час чоловіка моєї сестри Марусі, Федора, білі мобілізували до своєї армії та присвоїли якийсь нижній офіцерській чин, і він пішов
з 	білою армією на південь України. Через кілька місяців повернувся додому в офіцерській формі, озброєний. Переодягнувся в штатське, заховав зброю, а сам ховався по горищах, погребах. Коли Червона армія зайняла наше село, він пішов із червоними і воював з ними всю
36


і ромадянську війну. Після війни працював робітником, а потім майстром на залізниці, ремонтував колії.
Окрім наїжджих банд, у нас теж було декілька своїх зі своїми ватажками; вони часто ворогували між собою, але разом грабували, вбиванії та тероризували населення. Банда під верховодством Неводи була и нашому селі найзнавіснілішою. Чоловіки не могли більше терпіти иіущань і зневаги. Якоїсь ночі вони підстерегли його і металевими прутами вбили на місці. Я був свідком цього вбивства і з жахом дивився на його труп. Після вбивства Неводи банди трохи притихли, але ще довго приходилось з ними боротися. Коли я був уже в комсомолі, то иходив до складу ЧОПу (частин особливого призначення).
Кажуть, що війна була громадянською, а чому вона називалася громадянською? Хто може дати зрозумілу і вичерпну відповідь на це запитання? Якщо воювали громадяни одної країни за свої права, то, це ще не вирішувало кінця справи. Воювали дві армії: біла - організо- иана, численна, добре озброєна, підтримувана Антантою. Отже, вона представляла певний клас, систему, свої політичні та ідеологічні переконання, і Червона армія - ще молода, мало вишколена, погано озброєна, що представляла інший клас, інші переконання. Були й партизани. їх загони відігравали велику роль у цій класовій боротьбі, але їх внесок не був вирішальним. Як же тоді назвати цю війну? Ьезперечно, це була класова війна, хоча багато хто не розумів цього.
Ця війна остаточно зруйнувала господарство країни, промисловість - все прийшло в запустіння та занепад, не було майже ніяких промислових товарів. Сільське господарство теж опинилось на межі мовної розрухи, до цього додалися найлютіші посухи, які спричинили неврожай і голод. Люди страждали, але шукали вихід. Одним жили - як прожити, як вижити. Спекуляція, грабунки, обманні операції, створення «натурального господарства» - ось таке було обличчя країни. Щоб наша родина не загинула з голоду, батько обміняв наш добротний будинок на стару халупу, та ще взяв на додачу 12 пудів зерна- сурогату. Все, що можна було, обмінювали на шматок хліба. Взимку, навіть у люті морози та завірюхи, я з матір’ю ходив верст за 30-40 від свого села на хутори, щоб принести декілька фунтів борошна, макухи або чого-небудь їстівного. Одного разу в дорозі нас застав сильний буревій, і ми дивом уціліли. Доводилось мені їздити на буферах, дахах нагонів із вугіллям на станцію Яма за сіллю. Пуд солі у двох вузлах через плече, верхи на буфері між вагонами - такі в основному були наші поїздки, скільки загинуло людей під колесами залізничних нагонів! Але сіль була великою цінністю, на неї можна було виміняти хліб, зерно. Тому голод гнав людей з домівок у пошуках хліба, порятунку від голодної смерті.
Важку зиму 1919 року ми якось пережили, і всі лишились живі, хоча від недоїдання похитнулося здоров’я. Весною я із сестрою пішов на заробітки за 95 верст від нашого села, як раніше говорили, - в «економію»», а тоді це був один із перших радгоспів на Полтавщині.
37


До нього йшли великим гуртом три дні, ночували де прийдеться. В економії нас всіх розмістили на горищі воловні - просто на сіновалі. їдальня була в якомусь бараці, а їжу в ній давали лише два рази в день: шматок хліба з домішками і на двох чоловік казанок пшоняної каші зі старою соняшниковою олією - це було вже дуже добре.
Мені випало пасти свиней і корів, так що я став справжнім свинопасом, але на особливому рахунку. Пізно ввечері, коли я приганяв все стадо з поля, після доїння корів мені діставався кухоль свіжого молока, це мене дуже підтримувало. Пасти свиней і корів було нелегко. Весь день чи на спеці, чи на холоді, чи під дощем. Гнати худобу до водопою потрібно було аж за три кілометри до стоку, стадо корів різної масті ідуть в один бік, свині - в другий. Бувало, втомишся за день так, що до вечора падаєш, як мертвий. А вранці, ледь світ, треба гнати худобу на пасовище. Весною, в розпал польових робіт, мене «підвищили», я став погоничем волів на оранні* боронуванні та посіві, а в літній період був водовозом. Возив питну воду в поле працівникам. За мною закріпили коня, віз, дві бочки і кілька десятків емальованих кухлів. Особливо з нетерпінням мене чекали в спеку - кожному хотілося чистої холодної джерельної води. У нашому відділенні мене знали всі й називали «наш Петро-водовоз». Я гордився своєю популярністю. До моїх обов’язків входило також доглядати коня, годувати, поїти і чистити його, тримати в справності віз і в належній чистоті бочки. І, звичайно, чітко за розкладом доставляти воду працюючим у полі. За цю роботу мені нараховували заробітну плату нарівні з дорослими! Все складалось непогано, я навіть перейшов ночувати із спільного горища воловні на сіновал, біля конюшні. Моїм наставником був старший конюх. Здавався він мені людиною в роках, а йому було лише 30-35 років. Ім’я його тепер, на жаль, я вже не пригадаю, але ставився він до мене як до рідного сина. У нього я навчився багатьом господарським премудростям.
Але, незважаючи на тепло і турботу цієї людини і загалом гарне ставлення до мене всіх, особливо дівчат - подруг Марії, я все ж дуже сумував за домівкою - за батьком, матір’ю, меншим братом Дмитри- ком. Були часи, коли сум за рідними місцями доводив мене до сліз. Я плакав, ховаючи власну легкодухість від дорослих. Почуття розлуки стискало серце від якихось уявних недобрих передчуттів, напевно, властивих дитині, яка вперше покинула отчий дім, рідні серцю місця. Весь час уявлялася зустріч із близькими після закінчення роботи. А додому ми могли повернутися лише після свята Покрови. Прийшла пора розрахунку - і виявилось, що я заробив нарівні зі своєю старшою сестрою Марією. Поверталися додому великим колективом під охороною чоловіків і молодих хлопців, адже всі були з грішми, а в той час було багато банд і грабіжників. Наш заробіток дуже допоміг сім’ї. Але запасів виявилось мало, знову недоїдання, а потім і голод.
Потрібно було шукати вихід. У лютому 1920 року мене відправили наймитом до заможного селянина Земляного на хутір Пришиб, це в 20 верстах від нашого села. Мій теперішній господар поставив умову -
38


ч 	повинен «служити» не менше року і робити все як його робітник. За цс господар дасть нашій родині 4 пуди пшениці і по закінченні мого ісрміну служби одягне мене з «ніг до голови». Домовились, що якщо я Пуду працювати добре, то при остаточному розрахункові я отримаю і цс пуд пшениці і пуд проса.
Отож у 12 років я став наймитом. Господарство Земляного на ті часи було середнім: 3 пари волів, 4 пари коней, 6 корів, молодняк ирііикої рогатої худоби, свині, вівці і багато птиці. А також добротні господарські споруди, дім, весь необхідний інвентар. Була у господаря кінна молотилка, трієр, декілька віялок. Земляний мав все необхідне для хорошого господарювання та обробітку 25 десятин землі, які були Ного власністю, та ще орендував 5-6 десятин. Господар мав якусь агрономічну освіту, у нього було багато книг про сільське господарство. Чгодом, після розкуркулення, він працював у райземвідділі як спеціаліст. Сім’я господаря була невеликою: він - красивий ставний чоловік, дружина - маленька, чорнява, худорлява, до неможливості ■піп і скупа, мати господаря, вже літня жінка, добра і ласкава, і прийомнії дочка Наталя - 7-8 років (у Земляних своїх дітей не було). Щоб справлятися з господарством, звичайно ж, рук господарів не вистачало, хоча вони були працьовитими і трудились від зорі до зорі. Постійно у Чсмляного був робітник Степан - 30-32 років, міцної статури, дуже працьовитий і тямущий, але глухонімий. Степан якось особливо зрадів мені і за весь час наймитування ставився до мене з великою щедрістю і заступництвом. Відчувалося, що Земляний Степаном дорожив, але й побоювався його. Степан же до мене ставився з такою турботою і июбов’ю, що заради мене міг піти на будь-який конфлікт з господарем, але про це пізніше.
Була ще робітниця, звали її Вірою, років 25-26. Говорили, що вона була круглою сиротою і жила у господаря дуже давно. Віра була тихою скромною дівчиною, завжди усміхненою. Як я помічав, із Степаном вони товаришували, була вона ласкава і зі мною. До моїх обов’язків входило допомагати Степану й робити все, що мені під силу. Доводилось орати, боронувати, сіяти, возити хліб і сіно з поля, поганяти конем у кінному приводі молотилки, крутити віялку і трієр; місити гній і робити з нього кізяки; допомагати Степану ремонтувати сільськогосподарський реманент і кінну збрую; водити коней на нічне пасовище; ставити і виймати з річки Бакалейки вентері з рибою і раками; поїти й годувати биків та коней і прибирати за ними. До корів я не мав доступу - це було «царство» Віри. Вона їх доглядала і доїла.
У напружену пору сільськогосподарських робіт Земляний наймав ще 10-15 сезонних працівників. Працювали всі від ранньої зорі до пізнього вечора. Часто ночували просто неба, в полі. Я не голодував, проте часто ходив впроголодь, особливо коли йшов вночі з кіньми. Господиня була скупою, вона давала мені лише скибку черствого хліба, цибулину і трохи солі. Іноді мати господаря крадькома від невістки давала шматочок сала. Щоб відомстити господині за її
39


скупість, і, звичайно, від голоду, я іноді крадькома пробирався до комори, де стояли глечики зі свіжим молоком, брав тоненьку очеретину і випивав молоко, не зачепивши молочної плівки. Правда, мені було соромно, і я шкодував, коли за цей «недогляд» господиня сварила ні в чому не винну Віру.
Весною, влітку і до пізньої осені ми вставали о 4-5-й годині ранку і робили до ночі. Так щодня, тому мені завжди хотілося спати. Якось із поля до господи на тік возили снопи пшениці. Господар на передньому возі, я за ним на гарбі зі снопами поганяв волів, а мене весь час хилило на сон, і, здавалось, що немає ніяких сил його перебороти. За мною їхала гарба, якою правив Степан. При в’їзді на тік мене цілковито зморило - воли, відчувши це, різко повернули до городу, і гарба зі снопами і мною перекинулась. Я дуже вдарився, але відразу підскочив до волів, не розуміючи повністю, що ж сталося. І раптом відчув на спині сильний опік - це мій господар хльоснув мене по спині батогом з металевим наконечником. Сорочина моя розірвалась, кров потекла по спині, я кинув биків і став тікати, боячись наступних ударів. У цей час Степан голосно видавав якесь мукання, з вилами в руках кинувся він на свого господаря, показуючи жестом, що за образу та побої мене він може заколоти його вилами. Коли Степан повернувся до перевернутої гарби, він зняв з мене сорочку, витер кров на спині і весь час гладив рукою по голові, заспокоюючи та пригрожуючи кулаком у бік Земляного, який стояв від нас на досить значній відстані. З цього часу моя дружба з Степаном стала ще міцнішою, а господар до кінця моєї служби у нього не посмів мене зачепити й пальцем, хоча мене інколи потрібно було приструнчити. А на спині у мене до цього часу залишився шрам у вигляді літери «з» від удару хазяйського батога. Так і лишилося на все життя «наймитське тавро».
У середині літа моя матір, Марія Демидівна, з моїм молодшим братом Дмитриком прийшла провідати мене. Я дуже зрадів їхньому приходу й намагався показати братові все «своє» господарство та розказати, що я роблю. Мати з братиком були худі, зголоднілі - господарі їх, звичайно, нагодували. До кінця свого життя не забуду випадку з Дмитриком. Мати Земляного - я вже згадував про це - була доброю співчутливою жінкою. Вона дала братові шматок білого хліба. І раптом Дмитрик кудись зник. Мати захвилювалась, куди, мовляв, поділась дитина? Я почав шукати брата, кликати його, але він не відгукувався. Я теж почав хвилюватися, але через деякий час Дмитрик виліз із купи кізяків, складених для сушіння. Я запитав, чому він туди заліз. «Я боявся, що у мене заберуть хліб. Тому поки я його не з’їв, то й не відгукувався», - відповів. Таке запам’ятовується на все життя.
Згадалось, як пізно восени до мене підійшов молодий чоловік і довго розмовляв зі мною - все розпитував про мою роботу, про ставлення господаря до мене. Цікавився, чи не кривдять мене, як годують, де я сплю, скільки працюю. Потім він запросив до розмови Земляного, запропонував укласти угоду і заплатити внесок. Мені цей чоловік
40


і качав, що я прийнятий і є в списку союзу «Земробліс», і у випадку недоброго поводження господаря зі мною я можу поскаржитись на нього у союз. Про побиття я, звичайно, нічого не сказав. На 13-му роді мою життя мене взяв під «охорону» закон.
Ike, що господар обіцяв мені, виконав повністю, навіть дав підводу, і (’тепан привіз мене додому. Земляний просив мене ще залишитися хоча б на один рік у нього робітником. Але я сумував за домівкою, за рідними місцями, тягнуло до своїх, хоча я знав, що без роботи мені не можна. З’явився я додому просто виряджений як на ті часи. Це була линина: нові добротні чоботи, штани, фланелева сорочка і шкіряний широкий пасок, шапка з овечої смушки і добротний козакин із сукна.
1921 рік. Без роботи було неможливо: потрібно було на щось жити. Мене прийняли на пошту листоношею. Видали казенне майно - спеціальну шкіряну сумку для пошти, чоботи і фірмового картуза з якоюсь емблемою. Довжина території, яку я мав обслуговувати,стано- иила 45 верст. Сюди входило 15 сіл і хуторів, у тому числі й той, де я наймитував. За тиждень мені треба було зробити три круги, таким чином, за тиждень я проходив близько 15 верст. Мене майже всюди приймали добре, навіть іноді підгодовували і давали прихисток. Доводилося зустрічатися з доволі широким і різним колом людей: селянами-бідняками, заможними і куркулями, службовцями та сільською інтелігенцією - вчителями, лікарями, агрономами, землемірами, робітниками, священиками, які жили у моєму «кільці». Доставляв я газети, в основному «Сільську бідноту», різні журнали, бандеролі, лис- і и і грошові перекази. Приносив і моєму колишньому господареві - пам’ятаю, що він отримував якусь газету і агрономічний журнал. Коли мені доводилося заходити до Земляного, то тепер він на мене дивився вже не як на свого наймита, а як на представника радянських «службовців».
Мої однолітки заздрили мені і вважали мене дорослішим і «самостійним», оскільки я був на службі у держави. Хоча я спілкувався з великим колом людей, однак у дорозі завжди був наодинці із собою і своїми вже недитячими думами. Нелегко було влаштуватись на пошту, та й заробіток непоганий. Але я весь час мріяв працювати в якомусь робітничому колективі.
Працювати на пошті за будь-якої погоди — дощу, снігу, чавірюх, морозу, багнюки; бездоріжжя - було важко. Я підрахував, що ча період цієї служби я пройшов понад 12 тисяч верст. Багато довелося побачити за час моєї роботи. Бачив великі пожежі, залізничні катастрофи, повені, напади банд, грабунки та вбивства - час був дуже неспокійний. Мені особливо запам’ятався один випадок. Якось на світанку я йшов степовою дорогою до хутора Петровського і натрапив на дорозі на труп молодої жінки, зодягнутої по-міському. Я злякався і став задкувати від мертвої, в цей час під’їхали дві підводи, і селяни впізнали в убитій жінці сільську вчительку. Я теж упізнав: я їй часто приносив пошту. Вбили її по-звірячому: нанесли кілька ножових ран.
41


Мужики поміж собою говорили, що вбили її з метою пограбування і здогадувались, хто міг бути вбивцею. Після цього трагічного випадку мені було страшно ходити полем і лісом. А ночувати в полі на сіні чи соломі, як це було до цього, я просто боявся.
Як я не жалкував, що мені треба розлучатись із роботою, до якої звик, все ж вирішив піти працювати на залізницю, хоча це виявилось не так легко і просто, як я собі уявляв на перших порах. Робоча сила була в надлишку, люди стояли в черзі на біржі праці. А я ще був підлітком, і хоча за останні 2-3 роки зміцнів, взяти від мене на фізичній роботі не можна було стільки, як від дорослого робітника. Крім того, почало діяти законодавство про охорону праці підлітків. Але, відверто кажучи, в той час ми самі якось намагались обійти ці закони, додаючи собі рік-два. Закон добре, але потрібно було на щось жити.
Отож, додавши собі майже два роки, я, таким чином, був прийнятий на залізницю. Йшов 1922 рік. Працював, навантажуючи і розвантажуючи залізничні вагони. Навантажували у вагони і на платформи шахтні стояки, розвантажували вагони з вугіллям та іншим вантажем. Було важко, тим більше, що з харчуванням було дуже погано, харчувалися, як говориться, підніжним харчем. З цього приводу мені запам’ятався один випадок. Ми з батьками і молодшим братом поїхали в поле на свою ділянку косити просо. Ночували в полі. Батько десь роздобув молодої картоплі і зварив її без солі у великому відрі. Ми, голодні, з жадібністю накинулись на варену молоду картоплю. Після їжі зі мною сталось щось незрозуміле: я чи отруївся, чи переїв: мене нудило, піднялась висока температура, часом втрачав свідомість. Після цього випадку я не міг їсти молодої картоплі кілька десятків років, один лише її запах викликав у мене нудоту.
Через півроку роботи на залізниці мені поталанило потрапити до артілі дорослих робітників, які займались ремонтом залізничних шляхів. Серед дорослих я єдиний був підлітком, і до мене ставились всі добре. Але особливо мене полюбив і навіть опікувався за мою кмітливість, працьовитість та послужливість старший шляховий майстер Титаренко. Це був грамотний, прекрасно знаючий і люблячий свою справу чоловік. До всіх робітників артілі він ставився доброзичливо, хоча і вимогливо.
Титаренко був огрядним, але підтягнутим чоловіком, мав велику фізичну силу; носив великі чорні вуса і своєю красою, веселою вдачею і хваткою нагадував запорізького козака з казки. У своїй робітничій біографії я його вважаю першим учителем і наставником. Мені на ремонті шляхів доводилось робити все: замінювати шпали, підремон- товувати їх, заправляти брівку шляху і розрівнювати щебінь між шпалами, змінювати накладки і підкладки на рейках і шпалах. Навчився я теж майстерно забивати костилі за 3-4 удари, провіряти шаблоном розшивку рейок, робити рихтування шляху і розгін рейок, залишивши потрібний отвір на їхніх стиках. Усі ці роботи були мною добре освоєні при інструктажі майстра Титаренка, і я виконував їх відмінно та
42


швидко. Титаренко часто казав мені: «Із тебе, Петре, вийде відмінний дорожний майстер - справжній шляховик». Але найбільше мені подобалась робота костильщика. Забиваючи костилі, ти ведеш і розшиваєш шляхи. Костильщик - це вже кваліфікація, та ще й оплачу- налась вище звичайного ремонтного робітника.
Весною 1923 р. всю нашу «колійну артіль» перевели на станцію Жихор, а потім на великий залізничний вузол Харків-Основа Юзівсь- кої залізниці для ремонтних робіт. Працювати було важче, обсяг робіт иеликий - заміна шпал і рейок, перешивка залізниці. У складних умовах потрібно було заміняти майже всі стрілочні переводи, рейки на шлізничному мості. Всю нашу артіль розмістили в казармі. Це була двоповерхова цегляна споруда, чотири великих зали з нарами і соломою на них - ось і всі зручності. На першому поверсі розташувались чоловіки, на другому - жінки. Ні води, ні світла, ні туалету - нічого цього не було. Світло - це в кращому випадку залізничний ліхтар, нода у спільному бакові з прикріпленою до нього ланцюгом кружкою. Постіль - що у кого було. Невеликими групами об’єднувались в артілі
і 	готували собі їжу на вогнищі у чавунах чи казанках. Харчувались, головним чином, пшоняним кулешем, раділи, коли була картопля. Якщо був шматок сала, то його загортали у шматину і варили для «смаку» і запаху - і так кілька разів, поки сало не виварювалось повністю.
Я захворів на малярію - тоді говорили «гарячка», - і мене дійсно трусило, вимотувало всі сили. Вранці і ввечері я почував себе хоча і погано, але більш-менш терпимо. Коли ж піднімалось сонце ближче до полудня, мене кидало то в гарячку, то в холод, трусило до безтями. Так я промучився два тижні, зовсім змарнів, схуд, ослаб. Про мою хворобу передали батькам. Вони просили мене повернутися додому, але я рішуче відмовився. Тоді до мене приїхала мати. Вона привезла мені «підкріплення» - пшоно, картоплю, хліба два буханці та два куски сала. А головне - мама десь роздобула хінін. Я почав приймати його, нормально їсти, і молодий організм швидко переміг гарячку. А через деякий час мене було вже не впізнати: я підріс, поширшав у плечах, і працювати стало веселіше та легше.
Трохи пізніше, перебуваючи вдома у відпустці, я познайомився ближче з учителем колишньої гімназії - тепер директором семирічки - Перцевим. Він мене весь час умовляв закінчити семирічку. Але я цього не зміг зробити, оскільки був у сім’ї основним годувальником. Перцев повів зі мною розмову про мій вступ до комсомолу. Відверто кажучи, до цього я мав слабке уявлення про комсомол, а Перцев вперше до найменших подробиць розповів мені про цю організацію, без упереджень, наговорів і прокльонів на її адресу. Розмова про комсомол мене зацікавила, і я вирішив вступити до цієї організації. Напевно, Перцев був партійцем, як тоді казали. На жаль, я незабаром втратив його слід. Він кудись поїхав, і я дуже шкодував. Так, саме Перцев був першим «хрещеним батьком» моїх комсомольських мрій.
43


Незабаром я перейшов працювати у паровозне депо. Спочатку був підручним слюсаря, потім слюсарем, помічником кочегара, а пізніше - кочегаром паровоза, стажувався на помічника машиніста паровоза. Одним словом, збирався стати справжнім кадровим залізничником. У ці роки було багато всього. Згадуються трагічні випадки - наїзди на коліях і переїздах без охорони на людей, тварин. Постають у пам’яті й курйозні епізоди. Так, мене, помічника машиніста, молодий шибеник, хлопець на ім’я Григорій, заставляв різаком мішати воду в тендері паровоза, начебто для того, щоб «додати більше пару», і я мішав, та ще з яким старанням! А потім вся паровозна бригада до сліз сміялася над витівкою Гриші, і звичайно ж наді мною, хоча всі до мене ставились дуже добре і говорили, що такий «курс науки» проходять майже всі новачки.
Робота на паровозі була важкою, особливо у нічну пору, але цікавою і захоплюючою, і я цей час завжди згадую з великою теплотою. Мої тодішні наставники та вчителі були прекрасними душевними робочими людьми.
Райкомсоргом у нас був Делька Макухін 20-22 років. Він був доволі товариський, грамотний, хороший спортсмен, організатор і відчайдушно сміливий. Всі хлопці липнули до нього, любили його і стояли за нього горою, хоча ще багато з нас не були комсомольцями. Дівчат Делька притягував своєю приємною зовнішністю - красивий був хлопець, культурний, тактовний. Делька теж заводив зі мною мову про вступ до комсомолу. Він розумів, що якщо я буду в комсомолі, то за мною може піти багато хлопців та дівчат, оскільки біля мене групувалося багато молоді, яка працювала на залізниці, на підприємствах у Харкові та і в нашому селі - сусіди, що жили на близьких вулицях.
Про комсомольців тоді дорослі говорили багато недоброго: що вони «безбожники, бездомники, голота», трохи чи не плем’я хуліганів. Комсомольці своїми вчинками нерідко самі спонукали до таких розмов. Антирелігійну пропаганду ми проводили, відверто кажучи, варварським способом: горланили свої пісні під церквою, коли там проходило богослужіння, зламали якось церковну загорожу, розбили вікна у церковній сторожці, де проходила співанка церковного хору. А одного разу під час Великоднього богослужіння на паперті розклали кілька десятків корків із пугача. Коли із церкви вийшли люди на хресний хід - зчинилася стрілянина і почалась паніка, людьми заволодів величезний страх, особливо жінками. За цю «антирелігійну» пропаганду нам дісталось від чоловіків, ледве втекли. Всі ці наші вчинки викликали у людей озлоблення. Ми ж, пустуючи, самі не розуміли, якої шкоди завдаємо комсомольській організації. Проте ми робили і добрі справи: організовували посадку дерев у парках, прибирали шкільні двори, займалися ліквідацією неграмотності, але це все не було так помітно на фоні наших «антирелігійних» витівок. Коли на роботі у паровозній бригаді заходила мова про комсомольців, то чомусь про них відгукувались несхвально і з якоюсь іронією, називаючи комсомол «крисомолією».
44


Ні батькові, ні матері я не говорив про свій намір вступити до комсомолу. Батько доволі стримано ставився до різного роду чуток про комсомольців і їхні витівки. Його реакцію на мій вступ до комсомолу я міг приблизно хоча б уявити. Мати ж була лютим супротивником його, і я це відчував з її думок, на зразок того, що комсомольці - це «бусурмани, безбожники, ледарі». Це були не її власні слова і думки. 1*1 а неї великий вплив мали ті люди, у яких вона працювала прислугою. Матір обурювало, що ці «безсоромники ходять без штанів» (це з приводу того, що комсомольці під час гри у футбол чи волейбол були у трусах) і горланять пісні типу - «Сергій піп, Сергій диякон і дячок...» Неодноразово мати говорила мені: «Дивись, Петре, чого то ти вештаєшся з оцим Макухою і комсомольцями? Вступиш до комсомолу, з дому можеш іти». На нашій вулиці було багато молоді, котра працювала на залізниці, так як і я, і ми всі товаришували. Мене чомусь вважали верховодою. Я сам цього не помічав, але відчував, що до мене тягнулось багато молоді. Була у мене дівчина, друг мого дитинства - Паша Шморгунова, гарна, струнка, білява реготуха, витівниця і щебетушка, недаремно вона співала «першим» голосом у церковному хорі. Ми з Пашею дружили і симпатизували один одному, і я хотів, щоб вона теж вступила до комсомолу. Але як це зробити? Вона ж церковна хористка, а її батько був одним із церковних служителів і теж співав у хорі. Я сказав Паші, що вступаю до комсомолу, і попросив її покинути церковний хор, перейти до хору «Просвіти» і вступити до комсомолу. Вона відмовилась, але не по своїй волі і переконаннях. Плачучи, вона розказала мені, що у неї була розмова з батьком на цю тему. Він сказав їй: «Я прокляну тебе і вижену з дому, якщо ти будеш водитися з комсомолом». Ми удвох із Пашею будували плани, як вийти зі складного становища. Але що ми могли у наші роки, в той важкий час придумати?.. Я був засмучений тим, що Паша не зможе вступити до комсомолу, а якщо я вступлю, то все одно не зможу з нею дружити і зустрічатися, бо вона церковна хористка, заледве чи не служниця релігійного культу. Все це мене тривожило і не давало спокою. Очевидно, це була моя перша юнацька любов.
У жовтні 1923 року я вступив до комсомолу. Зі мною разом з нашої вулиці вступили до комсомолу ще п’ятеро-шестеро, в тому числі Коробка Опанас і його старша сестра Химка. Всі ми домовилися не казати батькам про нашу «офіційну» приналежність до комсомолу. Але невже це можна було довго приховувати? Почали відвідувати комсомольський осередок, де проводили збори, заняття політграмоти, влаштовували різного роду диспути, сперечалися до хрипоти. Згодом наш осередок налічував уже близько ЗО учасників.
Відчувались велика згуртованість і справжня комсомольська дружба. Керували нами Клава Скринник та Іван Шерстнюк - це були на ту пору грамотні молоді люди - закінчили гімназію. Працювали на якійсь радянській роботі та і старші за нас були років на п’ять.
45


Політграмоту ми «проходили» по Коваленку, а політекономію по Бухаріну.
Звичайно, багато що було для нас незрозумілим, але жити нам було цікаво. Ми проводили розмови про світову революцію, про «всесвітню пожежу», хоча сам світ для нас був доволі далеким і обмеженим поняттям. Сперечались про комунізм. Що це таке і як його будувати? Чи можливо побудувати його в окремій країні, чи це явище міжнародного значення? Причому, говорили часто уже про «світовий комунізм», не маючи про нього ні найменшої уяви. Нам казали, що комунізм - це коли все буде спільне, будемо жити комуною, не буде буржуїв, багатих і бідних, і всі будуть рівні. Не буде держави, армії. Все для нас було суцільним туманом і далеким міражем. Сперечалися про вірші В. Маяковського і громили «єсенінщину», її песимізм і міщанство. Виступали проти носіння краваток, проти танців як міщансько-буржуазних пережитків, несумісних з новим суспільним ладом. Обговорювали плани антирелігійних заходів. Випускали стінну газету і таврували Чемберлена. Співали пісні - «Наш паровоз, вперед лети...» і «Здіймайся, прапоре...». «Інтернаціонал» виконували так, як колись у школі молитву чи «Боже, царя храни!»
Багато сперечались про неп, самі не розуміючи великого значення «нової економічної політики» для нашої держави. Виникло нове слово
- 	«непман». Воно стало загальним і звучало грізніше, ніж контрреволюція, «світова гідра», капіталізм, буржуазія - це було далеким для нас, а непмана ми бачили щодня у своєму житті. Нас у комсомольському осередку більше хвилювали питання працевлаштування комсомольців і молоді через біржу праці та профспілку. Неможливо перелічити всі питання, які обговорювались і приймались на зборах комсомольського осередку. Також обговорювалось питання і про те, кого із наших комсомольців рекомендувати в ЧОП. Членом ЧОПу став і я. Мої рідні, батько і мати, все ж незабаром дізналися, що я комсомолець. Був великий скандал. Мати сварилась, плакала, погрожувала, наводила в приклад деяких «порядних» синів і дочок непманів, у яких вона прала білизну і виконувала іншу хатню роботу. Батько поставився до цього спокійніше. Він сказав матері: «Перестань сваритись і голосити, треба розібратись. Ти ж нічого у цих справах не розумієш». Після такого зауваження батька мати трохи заспокоїлася. Коли я батькові розповів, чим ми займаємося, його найбільше захопило те, що ми читаємо книги. Він попросив мене показати йому книгу, за якою ми займаємося. Це була «Політграмота» Коваленка. Батько уважно переглянув комсомольську політграмоту. Не знаю, чи розібрав він щось у ній, але схвально сказав: «Це добре, що ви читаєте книги. Читання книг - це освіта».
Якось я прийшов додому з наганом і шаблею, це було чопівське озброєння. Батько несхвально відгукнувся про це: «Я, - говорив він, - 25 років носив зброю. Не один раз дивився смерті в обличчя, бачив багато горя і смертей. І мені не хотілося б, щоб ти своє життя пов’язував
46


іі 	зброєю». Але це було його бажання, а час вимагав свого, він ні мені, ні батькові не був підвладним. Моя комсомольська «легалізація» закінчилась вдало, що значно полегшило моє становище. На роботі у паровозній бригаді теж дізналися, що я став комсомольцем. Спочатку стосунки зі мною стали трохи натягнутими. Чомусь у той час вважали, що комсомолець - це зайва турбота, «завжди виносить сміття з хати», трохи не «інформатор». Але згодом все влаштувалось, відрегулювалось, і взаємостосунки стали прекрасними. Через деякий час і я в комсомолі почав працювати доволі активно: вів групу лікбезу, брав участь у роботі драмгуртка.
Помер В.І. Ленін. Про це ми дізнались пізно ввечері, коли в клубі проходили комсомольські збори і наш комсомольський осередок майже повністю був у зборі. Пам’ятаю, на клубній сцені з’явився якийсь інтелігентний чоловік і оголосив про смерть вождя всесвітньої революції В.І. Леніна. Усі встали і вшанували пам’ять Леніна хвилиною мовчання. У залі зрідка чулося схлипування - це плакали наші старші товариші. Відверто кажучи, ми, молодші, не зовсім розуміли всієї непоправності втрати. Але відчували, що трапилось щось трагічне, що викликало таку скорботу і біль у старших. Під цим тягарем і ми якось подорослішали.
Коли ми трохи відійшли від першого удару - звістки про смерть В.І. Леніна, хтось запропонував заспівати пісню: «Ми жертвою впали в борні роковій...» Як нам сказали, це була улюблена пісня Ілліча, і її співав увесь зал. На душі у кожного із нас залишався якийсь тягар; розходились по домівках незвично тихо, мовчки. Наступного дня майже всі комсомольці нашого осередку прийшли до клубу. Нам одягнули траурні пов’язки на рукави і ми стали в почесній варті біля портрету В.І. Леніна, обрамленого траурною рамкою. Була у всьому скорботна тиша і навіть розмови велися впівголоса. Жалобні пов’язки ми носили до похорону В.І. Леніна. Вся тривожна, скорботна обстановка цих днів мені запам’яталась на все життя.
Після смерті Леніна комсомол почав носити ім’я Леніна - Ленінський комсомол.
Пам’ятаю, великою подією для нашого комсомольського осередку було придбання батарейного радіоприймача і проекційного ліхтаря з набором різних діапозитивів. Вечорами ми слухали радіо і, дивуючись цьому, раділи, що все це поповнювало наші мізерні знання. Так ми розширювали свій кругозір. Через деякий час у Харкові я купив детекторний радіоприймач, привіз його додому, натягнув антену майже через все подвір’я і в нашій хаті почали слухати через навушники радіопередачі. Батько до цієї новинки поставився з великою цікавістю, слухав передачі і по-своєму коментував почуте. Мати, послухавши один раз, відмовилась більше слухати, заявивши, що це говорить нечиста сила. Слухати радіопередачі приходили сусіди, особливо цим цікавився Антон Чаговець. Це був грамотний чоловік, пізніше він став
47


керівним радянським робітником у нашому районі. Його син Микола, старший від мене на два роки, не захотів працювати на залізниці, а поїхав працювати на шахту в Донбас, але там згодом і загинув у шахті під час аварії.
З кожним роком я відчував, як зростає і розширюється мій кругозір, з’явилось жагуче бажання вчитися, але у мене такої можливості не було. Мій молодший брат Дмитро закінчив до цього часу семилітку і вступив до Ізюмського педагогічного технікуму. Я по-доб- рому заздрив йому. Деякі мої ровесники також учились, хто у Харкові, хто в Ізюмі - в різних технікумах і на підготовчих курсах. Я ж працював на залізниці у паровозному депо на станції Основа. Працював уже чотири роки, звик до своєї роботи, мріяв стати машиністом паровоза. Я полюбив все, пов’язане з паровозом, і мені це подобалось. Думав, що все своє життя і долю пов’яжу з роботою на залізниці. Мені йшов 18 рік. На той час це вже доросла і самостійна людина. Мати, як і раніше, працювала на поденних роботах - прала білизну, полола городи, прибирала квартири. Якось вона попросила мене піти з нею в один дім, щоб нарубати дров. Я погодився. Цей дім належав «вдові Чаговчисі». Казали, що її чоловік був якимось значним комерсантом і торговцем. Сім’я складалась із господині-барині, жінки років 45, вродливої, стрункої, владної і гордовитої. Її син Михайло (горбун, телеграфіст на залізничній станції) завжди ходив по-франтівськи одягнутим у форму телеграфіста, але любив випити. Незважаючи на свою «інтелігентність», він із «сіряками» був товариським і привітним. Дочка Юлія, вродлива дівчина 16 років, з великою чорною косою, на той час закінчила гімназію і збиралася вступати до Харківського педагогічного інституту.
Я перерубав колуном багато дров, склав їх у сарай і збирався іти, але в цей час мене запросили зайти до хати. Дім складався з 6-7 кімнат - дерев’яні підлоги, віденські стільці, килими, дзеркала, комоди, картини і навіть грамофон. Все це я бачив перший раз у житті і цавіть якось обімлів від цієї розкоші та краси. Побачивши Юлію, яку мені представила мати, я зовсім розгубився, а її краса, ввічливість справили на мене якесь казкове враження. Я відчув, що і Юлія зацікавилась мною, напевно, хотіла розгадати, що ж криється в цьому чумазому парубійкові. У цьому домі я вперше пив справжній чай, та ще з лимоном, про який до цього не мав ніякого поняття. З Юлею ми відразу потоваришували і симпатизували один одному. Але бачились ми дуже рідко, оскільки я робив на станції і вдома бував тільки у вихідні дні. Юлія була начитаною, добре знала літературу. Вона давала мені книги для читання. А потім ми разом обговорювали прочитане. Я, звичайно, далеко не у всьому розбирався, і Юля старалась допомогти мені, багато що просто пояснювала. У мене з’явилось особливе бажання і потяг до читання художньої літератури. За своїми переконаннями Юлія була комсомолкою, але її в комсомол не приймали як «дочку торговця». Вона дуже переживала, і я теж хотів, щоб вона була в комсомолі. Але порядок є порядок.
48


Хоча Юлія і не стала комсомолкою, проте була найактивнішим членом нашого клубного драматичного гуртка і грала ролі героїнь. У неї була близька подруга Галя Крайнюк - завзята, невеликого зросту рудоволоса дівчина, велика витівниця і розумниця. З Юлею наші «симпатії» переросли у щось більше, і ми вже повели з нею розмову про одруження. Але це було тільки наше бажання. А як поставляться до цього наші батьки? Першою заперечила моя мати, заявивши, що вона не хоче бути вічною служницею у молодої барині. Мати Юлії теж була проти, тому що я з простої родини і неосвічений робітник. Все це нас засмутило, бо не могли піти наперекір батьківській волі. Лише Михайло, брат Юлі, розумів нас, співчував і часто сприяв нашим зустрічам. Але ми продовжували зустрічатися, і наші стосунки стали ще теплішими. Не судилося долею поєднати наші серця, але тепло цієї любові вбереглось на довгі роки. Юлія пізніше стала активною комсомолкою, закінчила інститут, працювала вчителькою, завучем і директором школи. Я з нею і Галею Крайнюк довгі роки підтримував дружні зв’язки.
Якось одного разу - йшов уже, здається, 1925 рік - мене запросив до себе секретар райкому комсомолу Іван Шерстнюк і запропонував роботу секретаря комсомольського осередку у селі Петровському. Але оскільки штатної одиниці секретаря комсомольського осередку не було, то мене направили завідувачем хатою-читальнею, зарплата була пристойна на той час - 45 крб. на місяць. Така пропозиція для мене була несподіванкою. Мені було жаль розлучатися із звичною для мене роботою, та й, відверто кажучи, я повністю не розумів і не уявляв свої майбутні обов’язки, і це мене трохи лякало. Я спробував відмовитись від пропозиції, але мені нагадали про комсомольську дисципліну. Прийшлось погодитись. Пішов до РВК (районного виконавчого комітету), щоб отримати документ про моє призначення.
З інструктором райкому комсомолу пішки вийшли в с. Петровське, за 25 кілометрів від райцентру. Зібрали комсомольську групу, мене обрали її секретарем.
Райком комсомолу поставив переді мною завдання: оживити роботу комсомольської організації, досягнути значного поповнення рядів комсомолу. Хата-читальня повинна стати культурно-політичним центром у селі. Завдання зрозуміле з точки зору постановки питання, але у виконанні його було багато труднощів, найбільше хвилювало, яким чином можна досягнути цього? Пройшов інструктаж, отримав «циркуляри» на цигарковому папері і розпочав роботу.
У Петровському було нелегко працювати. Із 300-350 дворів більшість були заможні, міцні господарства. Декілька десятків господарств були «куркульськими», як ми тоді їх визначали. Була і голота, так називали нас заможники. У селі було всього 2 комуністи: член партії - демобілізований інвалід-червоноармієць, він же і голова сільської ради, а ще кандидат у члени ВКП(б), місцевий «грамотій», завідуючий сільпо. Мої помисли вступити в партію були обмежені відсутністю партійного осередку в селі. Всю ж організаційно-політичну
49


роботу - скликання на сходки, мітинги, збори, лекції і доклади - приходилось проводити через комсомольський осередок.
Хата-читальня розташовувалась у будинку попа. Це було пристойне помешкання. Зал вміщував 100-120 людей. З підсобних приміщень відвели одну кімнату для політзанять і комсомольського осередку, другу - для бібліотеки, в третій розмістили драмгуртківців, також зробили агрокімнату. У хаті-читальні був «культінвентар»: піаніно, гармошка, проекційний ліхтар із набором діапозитивів. Бібліотека мала кілька сотень книжок. Передплачувались газети і журнали. І гордість - десятилінійна гасова лампа, підвішена до стелі. З комсомольцями проводили політзаняття, лекції, влаштовували вечори «запитань і відповідей» на різноманітні теми, розучували п’єси і пісні. Суттєву допомогу в роботі хати-читальні надавали молоді вчителі-комсомольці. Молодь села цікавили заходи, що проводив комсомол, а також приваблювала робота хати-читальні. Мужиків також вабила робота хати-читальні, і цьому сприяла добре обладнана кімната агротехніки. У ній були яскраві плакати, агрономічна література, спеціальна література із землеробства і тваринництва - журнали і наочні посібники. Часто організовувались лекції, бесіди на агрономічні теми. їх проводили агрономи з райземвідцілу. Чоловікам це подобалось. Вони почали поблажливо ставитись до комсомольців, їхньої роботи, а хата-читальня стала їх клубом.
Петровське було селом напівстеповим. Лісів навкруги поблизу не було. Єдиним великим зеленим масивом був церковний парк. Він схилами спускався до річки Балаклійки. Та ще були дерева на сільському кладовищі. На садибах у селян було, звичайно, багато садків. Якось пізно вночі з групою комсомольців я повертався з хати-читальні до себе на квартиру. Ось тут, у цьому церковному парку, нас із засади обстріляли, та ще з такої близької відстані, що мені в Очі потрапив незгорілий порох; довелося пролежати в лікарні майже два тижні. Залишки пороху до цього часу залишилися в очах. Будьонівка теж була пробита саморобною кулею, очевидно, стрільба по мені була вчинена з обрізу. Ми у відповідь на раптовий такий напад відкрили безладну стрілянину, але тільки розполохали чергових самооборони.
Пропрацював я на цій роботі трохи більше року. Комсомольська організація зросла до 35 чоловік. Робота хати-читальні була на хорошому рахунку і вважалась однією з кращих у районі. Але мене весь час не покидала думка продовжити навчання. Я передплатив журнал «Рабфак на дому», але цього було недостатньо. Я прагнув вступити до навчального закладу, але як і куди, не знав.
Навесні 1927-го мене викликали у райком комсомолу і на бюро райкому рекомендували на навчання в Ізюмську окружну однорічну радпарт- школу. Моїй радості не було меж - збувалася моя мрія про навчання. Але для вступу до школи потрібно було витримати п’ять іспитів: політграмота, математика, фізика, хімія, диктант. Я почав посилено готуватись до вступних іспитів. Мені допомагали вчителі-комсо-
50


мольці, займались багато і старанно. Під кінець занять мені влаштували «іспит» з математики, фізики, хімії та диктант. З політграмоти я иважав себе доволі підготовленим. Іспити я склав на «добре» і мене іарахували слухачем-курсантом радпартшколи. Неймовірна радість переповнювала мене. Курсантів у радпартшколі було близько 300 чоловік. Немало було і молоді, але навіть серед них я був наймолодшим. Були і, як нам здавалось тоді, «літні», до 45 років члени партії з солідним стажем партійної і радянської роботи. Викладачі школи Пули гарні, досвідчені. Це були старі, дореволюційні інтелігенти- комуністи та молоді кадри.
У школі ми вивчали історію, політекономію, економгеографію, математику і геометрію, фізику і хімію, ботаніку, літературу, російську і українську мови. З усіх цих предметів потрібно було періодично складати заліки та екзамени. Вчитись було нелегко, працювали багато і наполегливо, «гризли граніт науки». Найкращі успіхи у навчанні були у мене з історії, політекономії, економгеографії та ботаніки. Викладач політекономії Крумголець неодноразово ставила в приклад мої конспекти і відповіді на семінарах з політекономії. А молода вчителька ботаніки за мої конспекти з кольоровими малюнками з ботаніки і складання заліків мене просто обожнювала. Не один раз мої конспекти були на шкільній виставці.
Багато часу займала також суспільна робота. Мене було обрано членом бюро комсомольського комітету школи і членом редколегії стінної газети школи. Матеріальні умови були добрі: жили недалеко від школи в гуртожитку по 4-5 чоловік у кімнаті, харчувались безкоштовно у шкільній їдальні. Стипендію виплачували повністю замість усього колишнього заробітку і по 15 крб. на утриманця. Таким чином, я отримував на місяць 75 крб. На той час це були немалі гроші. Окрім того, нас усіх за рахунок держави повністю екіпірували - одягли і взули, надали повний вибір одягу. Хто брав пальто, а хто і кожушок чи шкіряну тужурку. Я взяв тужурку, хромові чоботи, галіфе, гімнастерку, пасок, шапку-вушанку із сивого смушка зі шкіряним верхом. На літо нам видали черевики, сорочки і піджак. У той час мало хто був так одягнутий, як ми, курсанти школи.
У школі викладались і військові предмети. Влаштовувались воєнізовані походи і навчання. Частіше це були походи на гору Кременець, яка підносилась над містом. Були екскурсії на підприємства Ізюмського заводу оптичного скла (ІЗОС), у залізничні майстерні, депо та ін. Ізюм розташовувався у красивому місці на березі Сіверсь- кого Дінця, під горами - великі масиви лісу та луки.
У січні 1928 року я приїхав додому у своє село на зимові канікули. Усі мої ровесники заздрили мені й були в захопленні від мого одягу та ерудиції. Одним словом, я був у центрі уваги комсомольців і молоді районного центру Андріївки. Навчання давало мені багато і щодо загального кругозору, тим паче, що я безпосередньо спілкувався з
51


дорослими людьми з багатим життєвим досвідом. Це дозволяло мені ще більше працювати і мужніти.
З самого початку навчання до мене звернулась викладач політекономії Крумголець, вона ж замсекретаря парткому школи, і повела розмову про мій вступ до партії. Незабаром я був прийнятий кандидатом у партію з 6-місячним кандидатським стажем як робітник. Рекомендували мене Крумголець, Шпильовий і Рудковський - секретар окружкому партії. У квітні 1928 року мене прийняли в члени ВКП(б). Це була велика і дуже важлива подія в моєму житті. Але, відверто кажучи, всю її глибину і значимість я усвідомив значно пізніше.
Радпартшколу я закінчив з оцінкою «добре» і отримав відповідне свідоцтво про її закінчення. Після закінчення школи я був направлений секретарем Борівеького райкому ЛКСМУ.
Перед тим як приступити до роботи, мені надали відпустку. Я поїхав додому, якраз тоді приїхав і мій молодший брат Дмитро. Наша хата-завалюха зовсім вросла в землю - вікна і двері перекосились, звідусіль віяло сирістю. Нас* молодих, цей «палац» просто пригнічував, та й незручно було запросити до себе когось із нових знайомих - міських хлопців чи дівчат. Батьки були людьми похилого віку, а нам з Дмитром дуже хотілось, щоб хоч на старість вони пожили в гарній хаті. Ми з братом вирішили знести стару хату і терміново на її місці побудувати новий будиночок. Вирішено! Тепер лишилося взятись за справу. Самі склали план, зробили креслення майбутнього будинку, підрахували кількість матеріалу та грошові ресурси.
Гроші у нас були: ми з братом жили скромно, ощадливо, не курили, не пили, не розтринькували грошей. У батька було заготовлене дерево, але його явно не вистачало для наших плаців. Порадились зі старшими - вони були добрими теслями, домовились про ціну і терміни будівництва. Батькам про свої замисли не говорили ні слова, знаючи наперед, що вони будуть проти.
Скориставшись тим, що батько кудись поїхав на 3-4 дні, ми приступили до реалізації свого задуму. Зібравши з десяток своїх товаришів, ми свою стару завалюху геть розібрали за два дні. Всі домашні пожитки перенесли у повітку, де й жили до закінчення будівництва. До приїзду батька уже були закопані стояки і зроблена підмурівка під трикімнатний будинок. Робота кипіла від ранньої зорі до пізньої ночі. За місяць дім стояв накритий оцинкованою бляхою, з постеленою дерев’яною підлогою. До нашого від’їзду закінчувалась кладка грубки. Дім з 5 вікнами, високий, красивий, з верандою, вдався на славу. Багато хто дивувався нашому сміливому задуму і наполегливості, хтось заздрив. Ми ж із братом залишились задоволеними, що виконали свої наміри і бажання. Тепер наші батьки залишаються жити в гарному добротному будинку. По райцентру про нас із братом пішла мова як про хороших, порядних і господарських спинів, які потурбувалися про своїх батьків.
52


Дмитро поїхав у Балаклію вчителювати, але його не залишала думка продовжити навчання, і він посилено готувався до Харківського університету на фізмат, хоча іноді подумував про художній інститут. Для цього у нього були підстави - він добре малював портрети і картини. Школи, звичайно, ніякої, але виходило непогано. Так малювання у нього залишилось на все життя як свого роду хобі. А після закінчення Харківського університету із Дмитра вийшов прекрасний ні паї а дач математики і фізики.
Я поїхав у Борову, на свою нову, зовсім незнайому мені секретарську роботу. Завжди пам’ятав: «Світ не без добрих людей». Так і трапилось.
Районний центр Борова знаходився за 36 км від окружного центру міста Ізюма. Сполучення з ним - тільки кіньми. Борівський район вважався віддаленим, але не глухим. У той час були райони і віддаленіші і глухіші. Вся комсомольська організація налічувала 300-320 чоловік, із них майже половина - з райцентру. У багатьох селах, а тим паче в хуторах, не було не тільки комсомольських осередків, не було жодного комсомольця. Район був складним. Багато сіл вважалися доволі заможними, такі, як Верхня і Нижня Солоні. Немало жило і бідноти. За національним складом в основному переважали українці, але немало було сіл і хуторів з російським населенням старообрядного віросповідання. Райцентр - великий населений пункт. Посередині райцентру розташувався великий майдан. На ньому збиралися ярмарки, гут було і футбольне поле.
Райком комсомолу розміщувався в одній будівлі з райкомом партії і займав дві невеликі кімнати, вікна яких виходили на площу. На протилежному боці площі стояв двоповерховий паровий млин, великий двоповерховий кам’яний будинок, в якому працював РВК з усіма своїми службами. Праворуч знаходились бібліотека і читальний зал. У великому довгому дерев’яному амбарі влаштували районний клуб на 300-350 місць. Поряд із клубом - діюча православна церква.
На технічному «озброєнні» в райкомі комсомолу була стара друкарська машинка «ундервуд». Від РВК було закріплено два коня з сідлами, тарантасом і санями - це були наші транспортні засоби.
Працювати доводилося в доволі складних умовах. Навкруги ще лютували банди. Куркулі та їхні синки проявляли особливу активність, відчуваючи, що на них іде наступ. Молодь, особливо на селах і хуторах, неохоче йшла в комсомол, головним чином через острах, погрози і.нерозуміння ролі і значення комсомолу. А окружком комсомолу ставив завдання у найближчий час значно збільшити чисельність комсомольських лав, з цього приводу надходили безперервні циркуляри.
Головою РВК був Рябцев, високий добродушний чоловік, вимогливий в роботі. У минулому працював на доменній печі, був активним учасником громадянської війни і партизанського руху. Член партії з 1916 року, відверта і смілива людина. Він часто брав мене з собою і полюбив, як рідного сина. Я багато отримав від нього життєвих уроків. Одного разу, взимку, під час переїзду з одного села до іншого
53


пізнього вечора ми потрапили в балці під інтенсивний обстріл. Очевидно, була спеціальна засада якоїсь групи бандитів. Я із свого нагана встиг вистрілити 2-3 рази, коли чую, кричить Рябцев: «Лягай!» - і тут же повалив мене, прикривши своїм тілом, а сам почав стріляти із маузера і нагана, крикнувши візнику, щоб гнав коней. Ті стрімким ривком встигли вчасно винести нас із балки, із зони обстрілу.
Приїхали в село. У школі зібрали чоловіків, щоб умовити їх прийняти рішення про самооподаткування. Справа просувалась напружено, повільно. Мужики курили і мовчали, при голосуванні внесеної нами пропозиції про самооподаткування ніхто не підняв руки. Тоді Рябцев, розізлившись, сказав: «Підніміть руки, хто проти самооподаткування і Радянської влади». Звичайно, ніхто не посмів підняти руки. Тоді Рябцев оголошує «рішення»: «Проти немає. Постанова про самооподаткування приймається одноголосно». У цю ж хвилину почувся постріл, цілились крізь вікно у гасову десяти- лінійну лампу. Згасло світло, почалась паніка. Рябцев своїм громовим голосом закричав: «Всім залишатися на своїх місцях!» Але коли запалили два свічкових згарочки, то стало видно, що всі повтікали, крім 5-6 дідів, котрі просто не могли втекти. Ось так було прийнято «одноголосно» постанову про самооподаткування. Побоюючись нападу, ми тут же виїхали з села. Питання про самооподаткування було своєрідною пробою наших сил, можливостей перед суцільною колективізацією, у якій було багато «наломано дров». Лист Й.В. Сталіна «Запаморочення від успіхів» трохи стримав «гарячі голови», але до цього вже було зроблено багато перегинів, які нічим уже не можна було виправити. Та й успіхів ніяких не було. Був просто голий адміністративний напор за «добровільну» суцільну колективізацію.
У той час було модно святкувати день 9 січня 1905 року - розстріл мирної робітничої демонстрації, що йшла з «проханням до царя- батечки». Усе це очолював піп Гапон, він і в історію ввійшов як провокатор. В одному із сіл району комсомолець-активіст, член бюро райкому комсомолу Федя Сикало декілька разів проводив збори стосовно самооподаткування, але сходка не приймала рішення. Тоді Федір вирішив використати політичний вплив: зібрав на сходку людей на площі села, зробив доповідь про 9 січня. Після доповіді запитав: «Ви зрозуміли, що трапилось 9 січня?» Почулись вигуки: «Зрозуміли! Зрозуміли!» Сикало ж на це голосно заявив: «Так ось, якщо ви не приймете рішення про самооподаткування, я вам влаштую 9 січня». До цього ж додав лайку і подав знак комсомольцям, які попередньо були розставлені по периметру площі. Ті почали стріляти вгору, народ у паніці кинувся тікати з майдану. У цей час ми з Рябцевим під’їжджали до цього села. Зачувши постріли, подумали, що це один із наскоків банд, так бувало часто. Ми притихли. Згодом побачили людей, які бігли, і прибули на порожню площу - Сикало в оточенні свого озброєного загону стоїть як «переможець». За свої протиправні дії Федору оголосили сувору догану. Щоб його не віддали під суд, мені довелося докласти багато зусиль і вислухати чимало справедливих докорів.
54


У райкомі ЛКСМУ ми проводили політичну, масово-агітаційну роботу серед молоді, забезпечували збільшення чисельності комсомольців. Влаштовували також воєнізовані походи комсомольців і молоді під керівництвом райвійськкому. Була створена футбольна команда, яка непогано грала, навіть виїжджала в інші райони. Брали активну участь і в самодіяльності - створили невеликий духовий оркестр.
Мені неодноразово доводилось у складі окружного комсомольського кінного загону описувати заможні господарства, перевіряти, чи це дійсно куркульські господарства і яка їхня реакція на питання суцільної колективізації. Нелегка це була справа. Із загоном я потрапив і до свого колишнього господаря Земляного, у якого наймитував. Тепер господар звав мене не Петькою, а Петром Юхимовичем. У нього теж довелося описувати господарство. Навіть через стільки років неприємно згадувати цей епізод.
Все йшло непогано, але траплялись і трагічні випадки. В одній із сутичок з бандою у лісовому масиві над річкою Сокіл у перестрілці було вбито двох наших комсомольців, яких ми поховали з почестями. Обірвалися надії двох молодих сердець, це нас засмучувало, але життя продовжувалось і потрібно було боротися далі. Через деякий проміжок часу при трагічних обставинах загинув ще один активіст, а другий був поранений. Цей випадок стався при таких обставинах: ми,
5 	чоловік, поїхали в с. Нижня Солона «проводити колективізацію». Після проведеної вдень роботи ми побоювались ночувати будь-де і вирішили залишитись на ніч у сільській Раді. Пізно вночі, коли ми спали, мене розбудив різкий запах чадного диму. Вогонь уже «лизав» стелю. Ми кинулись до вхідних дверей, але знадвору їх було зачинено. Тоді, відчинивши віконниці, ми намагались вискочити у вікно, але побачили, що біля них маячать Людські постаті з сокирами в руках. Зрозуміли трагізм ситуації, в яку потрапили. Почали стріляти у вікна, і вже здалось, що шлях вільний. Але як тільки двоє наших товаришів стрибнули у вікно, то один відразу ж загинув під сокирами, інший - лишився калікою на все життя. Ми троє врятувались тільки тому, що на постріли наспіли наші товариші, збіглись люди. Виявилось, що бандити зав’язали двері дротом, а хату з солом’яною стріхою облили гасом і підпалили. Бандитів було спіймано і засуджено.
1929 	рік. За рекомендацією окружкому комсомолу мене та Івана Шеховцова (голову профспілки Райробземлісу) запросив до себе воєнком округу і запропонував у порядку комсомольської мобілізації поїхати на навчання до Владикавказької гірсько-кулеметної школи. Дисципліна понад усе, тому райкомівські справи довелось здати.
Прибулих до школи розподіляли за від ділами, взводами, ротами. Всім видали обмундирування, згодом розпочались стройові заняття, вивчення статутів, зброї, особливо станкового кулемету «максим». Проводились політзаняття і військові походи. Пройшло трохи більше місяця, і ми з Іваном Шеховцовим відчули себе «не у своїй тарілці».
55


Серед усіх курсантів тільки двоє були членами ВКП(б). Навіть наш командир взводу не був членом партії, та й за віком ми були старшими за всіх курсантів на 2-3 роки. Наша загальна політична, фізична підготовка, знання уставів і зброї були на рівні командирів взводів, навіть рот. Начальник школи і комісар дивувались, яким чином ми потрапили у цю школу молодших командирів. Коли приїхала комісія для загального ознайомлення та інспекції школи, за пропозицією начальника школи і комісара, вона провела з нами співбесіду і прийшла до висновку, що нам з Шеховцовим у цій школі робити нічого. Було вирішено направити нас із супроводжуючими документами у розпорядження Ізюмського окружного воєнкомату. Нас це зовсім не засмутило, навпаки, ми дуже зраділи. Отримавши проїзні документи, сухий пайок на три доби, ми виїхали до свого рідного Ізюма. Тільки одне непокоїло, що наша попередня робота зайнята. Куди нас направлять знову і де прийдеться працювати?
Прибувши до Ізюма, відразу ж направились в окружний військовий комісаріат. Там, прочитавши пакет, який ми привезли зі школи, розвели руками і сказали, що трапилось непорозуміння і ми можемо бути вільними. Але нам від цього не було легше. Пішли в окружком ВКП(б) влаштовуватись на роботу. Шеховцов повернувся до Борівського району, його місце профспілкового працівника було ще вільним. На моєму ж попередньому місці роботи працювала вже людина, і я почав думати, куди мені тепер влаштуватись. Саме в той час я зустрів шкільного викладача політекономії Крумголець. Вона тоді працювала зав- культпропом окружкому партії. Я їй розповів усі свої пригоди, і вона, заспокоївши мене, запропонувала зайти до неї на роботу. Мовляв, якось вирішимо це питання. Коли я наступного дня прийшов до окружкому, Крумголець запропонувала мені вчитися. Я навіть не запитав де, настільки зрадів.
Крумголець представила мене Рудковському - секретарю окружкому. Старий комуніст, шахтар і просто дуже хороша людина, він користувався великим авторитетом і повагою серед населення округу. Руд- ковський теж порекомендував мені їхати на навчання до Харкова у трирічну партійну школу імені Артема. Відбулось засідання окружкому, яке винесло рішення направити мене на навчання. Отримав документи, відрядні, подякував викладачам і поїхав до Харкова складати іспити.
Майже через 40 років - у 1970 році мені знову довелось зустрітися у Ворошиловграді на партійному активі з Рудковським. Він був уже давно на пенсії і повністю сліпим. Мені пізніше розповіли, що його переслідували у часи сталінського культу. Зустріч і наша розмова з Рудковським була радісною і теплою, ніби зустріч батька й сина, тим більше, що Рудковський рекомендував мене до вступу в партію. Він не бачив мене і при всьому активі, просто на сцені (а в залі було до 1300 чоловік) попросив дозволу своїми руками доторкнутися до мого обличчя. Це було зворушливо і разом з тим сумно. Тоді він сказав: «Тепер я знаю, який ти є». Цієї зустрічі я не забуду до кінця своїх днів.
56


Іспити склав добре і наказом був зарахований студентом. Склад курсантів-студентів тут був солідніший: секретарі райкомів партії, секретарі міськкомів, працівники окружкомів партії, секретарі окружкомів комсомолу, голови РВК, працівники господарства. І вік солідний - до 50 років. Я і тут, як і в Ізюмській радпартшколі, наймолодший, хоча всі були членами партії.
Навчання у школі велося на високому рівні. Спочатку займались з першоджерелами - працями В.І. Леніна, К. Маркса («Капітал»). Поглиблено вивчали історію, а також історію французької революції, філософію, політекономію, економічну і фізичну географію, літературу, математику, фізику, хімію і навіть німецьку мову - тоді вона була в моді. Навантаження в навчанні було великим, доводилось багато працювати, навіть вечорами. Допомагали консультації викладачів. Займаючись у школі, я одночасно нав’чався за окремою програмою по книгах «Вуз на дому»: почав готуватися до вступних іспитів в один із вузів Харкова.
Навчання у школі багатьом давалось нелегко. Почались відраховування через неуспішність. Я ж, втягнувшись, мав непогані успіхи і був на хорошому рахунку. Згодом мене обрали членом бюро шкільного комітету комсомолу.
Секретарем партійного комітету школи був обраний Стороженко, років 45, добре підготовлений, який до школи працював завідуючим агітпромом в одному з окружкомів партії. З перших днів мого прибуття він поставився до мене як до молодшого брата. Він сказав мені по секрету неприємну новину: із Борівського району на мене прийшла анонімка. Мовби я, будучи там секретарем райкому комсомолу, посягав на честь дівчини-комсомолки, яка працювала у райвиконкомі машиністкою, а за комсомольським дорученням в РК ЛКСМУ друкувала циркуляри, протоколи, листи. Її звали Клавою, це була близька подруга Віри Колісниченко. Я тоді вперше у своєму житті зіткнувся з підлістю; дуже переживав, хоча і знав, що це наклеп. Але як це пояснити та ще й напередодні чистки партійних рядів?!
На місце була направлена комісія. Розібрались і винесли рішення - наклеп, точніше кажучи, жарт. Гарний жарт!..
1930 	рік. Усім курсом школи їдемо на практику, але в різні місця. Наша група проходила практику спочатку у Вовчанському районі Харківського повіту, а потім у селі Російська Лозова, що в 20-25 кілометрах від Харкова. Подружились з місцевими вчителями.
Прийшли різдвяні свята. Зима була сніжна й холодна. Якось нам стало відомо, що на льоду великого озера відбудеться кулачний бій. Керівником нашої практики був один «ортодокс». Він зібрав нашу групу (нас було 16 чоловік) і поставив перед нами завдання - не допустити цього варварського побоїща. Вранці ми вийшли на місце майбутнього бою. Було спокійно, але тільки піднялось сонце, як на лід вийшло дві групи підлітків, по 20 чоловік від кожної групи, почалась кулачна бійка. Ми проти підлітків були «дядями» і на перших порах
57


наше втручання трохи локалізувало бійку. Але прийшли згодом трохи старші віком, від кожної групи по 40-50 чоловік. Ми знову намагались перешкодити цій бійці, але нас «ввічливо» попередили, щоб не заважали, якщо не хочемо, щоб і нам перепало. Через деякий час на льоду було вже чоловік 300-350, пішла «стінка на стінку». У бійці брали участь і люди старшого віку. Зав’язався справжній кулачний бій. Уже немало бійців лежало на льоду, деякі поступово відповзали з «поля бою». Я вперше бачив такий бій, і він справив на мене велике враження. Я й сам був далеко не із сумирних і не раз доводилося битися, захищаючи свою честь і гордість.
Ми всією групою стояли на пагорбку і спостерігали це побоїще, варварське, але традиційно російське. Видовище захоплююче. Бій тривав близько години. Одна «стіна» була зломлена, відступила, і бій закінчився. У результаті - двоє чоловіків було вбито і декілька отримали каліцтва і поранення. Але ніхто ні до кого не пред’являв претензій, оскільки бій був добровільний. Нас засуджували за те, що ми не змогли переконати односельчан відмовитися від кулачного бою.
Під час нашої практики був ще один інцидент: нашій групі разом із місцевим активом було доручено провести акт антирелігійної пропаганди - в одному із сіл зняти дзвони з діючої церкви, «щоб дзвін разом з проповідями попа не одурманював народ». Напередодні ретельно обговорили всі організаційно-технічні моменти і техніку зняття дзвонів. Але коли вранці ми прибули до села з усім спорядженням, то побачили біля церкви багато людей. Мужики великою групою стояли віддалік, жінки - поближче до церкви. Коли ми почали наближатись, то жінки за якоюсь невідомою нам командою двома кільцями обігнули церкву. Одна група - всередині церковної загорожі, друга - за загорожею. Коли ми підійшли ще ближче, жінки повернулись до нас спинами, позадирали подоли і стали «раком». Ганьба і сором нас збили з пантелику. Ми звичайно ж, відступили. Чоловіки пильно спостерігали за нашою поведінкою. Коли ми пішли геть, жінки прийняли нормальні пози, і ми під загальний регіт ретирувались. Так ми не виконали «антирелігійну акцію».
У нашій школі, як і скрізь, готувались до майбутньої чистки рядів партії. У нас проходила чистка в приміщенні шкільного клубу в присутності всієї партійної організації і безпартійних, їх налічувалось до 400 чоловік. Комісія складалася із старих більшовиків, які сиділи на сцені як судівська колегія. Секретар комісії веде протокол майже стенографічно. Кожного, хто проходив чистку, запрошували на сцену і зачитували його анкетні дані. Потім голова і члени комісії задають різні запитання: де вступав у партію, хто рекомендував, чому перейшов з однієї роботи на другу. Про родичів, аж до третього покоління, про зв’язки із закордоном, про участь в опозиціях, релігійні переконання. Особливо цікавив сімейний стан: якщо одружений, то як ставишся до родини, якщо ні - то чому. Запитували про відношення до алкоголю, до роботи і навчання, цікавились політичною підготовкою
58


і загальною політичною та ідеологічною орієнтацією, а також виконанням партійних доручень. Потім комісія зверталася до присутніх у залі із запитанням: «У кого є які запитання до того, кого перевіряємо?» На всі запитання мали бути дані чіткі та ясні відповіді. Тут уже не скажеш, що запитання задане не по суті. Партійний білет на той час був у руках голови комісії. Коли той, кого перевіряли, відповідав на всі запитання, то виносилось рішення комісії: «Вважати, що такий-то товариш пройшов чистку партії». Повертали партійний квиток, і людина сходила зі сцени в зал під оплески.
Пройшов і я чистку, і доволі добре, хоча хвилювання було. Масовість, урочистість і суворість чистки змушували хвилюватись. Були і такі, котрі не проходили чистку. їм партійний квиток не повертали, а всенародно оголошували, що через такі-то мотиви чистку не пройшов і з партії виключений. Рішення комісії можна було оскаржити у вищих партійних органах, але, як правило, воно лишалось у силі. Не берусь точно стверджувати, але за такою чисткою відсіювалось 15-20 % усього складу партії. Чистка партійних рядів перед усією партійною організацією була суворим і дійовим контролем чистоти партійних рядів і грізним попередженням для «засмічення» її кар’єристами, пристосуванцями, пройдисвітами, недобросовісними людьми в роботі, п’яницями, морально нестійкими, політично непідготовлени- ми, випадково прийнятими чи такими, що спеціально пролізли в її ряди. Все це піднімало авторитет члена партії, зокрема і ВКП(б) в цілому.
Настали літні канікули 1930 року. Слухачі школи роз’їхались хто куди. Я ж із групою моїх товаришів наполегливо готувався до іспитів в Інститут народного господарства (ІНГОС). Чому саме в цей вуз, навіть сам не можу пояснити. Напевно тому, що цей інститут у Харкові, та й в Україні був найпопулярнішим. У ньому була найбільша партійна організація, яка вела найзапеклішу боротьбу з троцькізмом, правими та лівими ухилами, мала бойовий студентський і професорсь- ко-викладацький склад. Окрім того, ходили чутки, що ІНГОС готує майбутніх «червоних директорів» підприємств. Все це разом не могло не приваблювати, тим більше в роки молодості.
Складаю іспит - все йде непогано, але за письмове завдання з математики отримую двійку, і в наказі про зарахування мого прізвища немає. Прикро до сліз. У школу повертатися незручно, совісно і соромно. Вирішив зовсім залишити навчання, повернутися на залізницю і стати машиністом паровоза - це ж моя давня мрія. Але таких як я, невдах, набралося 30 чоловік - майже всі комуністи, переважна більшість робітники, багато хто встиг попрацювати на партійній, господарській і комсомольській роботі. Ми зібрались і пішли в ректорат інституту забрати документи і заразом заявити свій протест і обурення, що до вузу приймають тільки інтелігенцію й маминих-татових синків, а, мовляв, робітничій молоді туди немає доступу. Багато хто думав, що нас «зрізали» на екзаменах.
59


Нашому обуренню не було меж. Нас уважно вислухав ректор ІНГОСу Содін, за національністю єврей, старий комуніст, по-спра- вжньому партійна людина. Він зрозумів, що таку групу упускати не можна. Разом з тим для навчання у вузі достатньої підготовки із точних наук у нас не було. Содін запропонував організувати із нас спеціальну пришвидшену групу робфаку, і через півроку посиленої підготовки ми будемо зараховані студентами вузу. Ректор своєю пропозицією похитнув наші наміри. Його наполегливість і переконливі докази взяли верх.
Спеціальна група робфаку за своїм складом, підготовкою та віком була доволі різноманітна: селяни, робітники, службовці, з них 18 членів партії, решта - комсомольці. Серед нас були і люди зрілого віку
- 	по 30-35 років, а найстаршому, латишу Станіславу Сурелю, члену партії з 1917 року, було 45. У дні становлення Радянської влади він працював першим військовим комісаром і військовим комендантом міста Харкова. У нього була велика жага і прагнення до знань. Сурелю все давалось важко, до того ж Станіслав працював на відповідальній господарській роботі, але чесно і добросовісно долав труднощі в науці. За своїм характером - це добра, кришталево чесна людина, хороший старший товариш.
Головні дисципліни у нашій спецгрупі - це математика, фізика, хімія, російська та німецька мови. Викладацький склад, на диво, був підібраний добре. Уважні, вимогливі, з особливим педагогічним підходом. Займались ми багато і наполегливо. Тоді ввійшло в моду займатись бригадним методом. Бригада комплектувалась на добровільних засадах, але викладачі слідкували, щоб сили за знаннями розподілялись рівномірно. Бригада із 5-6 чоловік разом готувала уроки, здавала заліки і екзамени. Викладач запитував кожного окремо. Але якщо хтось із членів бригади не знав предмета, то за це ніс відповідальність бригадир. Мені теж доводилось бути бригадиром, і це було нелегко - нести відповідальність не тільки за себе, а й за кожного члена бригади.
Шість місяців напруженого, важкого і наполегливого навчання минули, здалося, швидко. Проведено іспити, співбесіди - і ми зараховані студентами ІНГОСу. Я за своїм власним бажанням вибрав факультет металургійного профілю. Згодом ІНГОС було перейменовано на Інже- нерно-економічний інститут.
Після закінчення робфаку навчатися було набагато легше, хоча і не без певних труднощів. Не залишав я і громадської роботи. Мене обрали членом бюро комітету комсомолу інституту, а незабаром і секретарем комітету комсомолу і членом парткому інституту. Стипендія маленька, всього 35 крб. Її вистачало на прожиття, і то тільки на вінегрет, халву і хліб - це в основному така студентська їжа у ті часи. Відверто кажучи, нерідко жилось впроголодь. А ще доводилось допомагати престарілим батькам, тому підробляв на розвантажуванні і навантажуванні залізничних вагонів, що давало в місяць ще 20-25 крб.
60


За дорученням ЦК ЛКСМУ мені і ще одному студентові старшого курсу нашого інституту доручили написати брошуру про досвід роботи комсомольсько-виробничої комуни на заводі «Серп і молот». Книжечку ми написали і видали, вона отримала схвальні відгуки. Нам навіть виплатили гонорар - по 150 крб. Правда, пізніше, майже через (> років мені ледве не висунули звинувачення у «лівизні» брошури.
Отримав сумну звістку - помер мій батько на 92-му році життя; покинув цей світ старий солдат. Батька мені було дуже шкода, пішов із життя нащадок козацького роду.
Ми з братом Дмитром, який вчився у Харківському університеті, виїхали на похорони батька, але, на жаль, запізнилися на добу - підвела телеграма. До сліз були засмучені, що не змогли провести батька в останню дорогу і попрощатися з ним, глянути востаннє в його обличчя. Пішли з братом на кладовище, до могили батька. І тут у мене з’явилась смілива думка, невідступне бажання побачити батька. Я запропонував братові відкрити труну і подивитися на нього в останній раз. Через півгодини ми розкрили домовину батька, подивились на нього, попрощались. Після цього у мене на все життя закарбувався в пам’яті його образ. Ніяких змін на обличчі ми не помітили, батько ніби спокійно спав. Нам стало наче легше від того, що віддали свій останній синівський борг.
Говорили в селі, що ми здійснили святотатство, порушивши спокій померлого. Але інакше вчинити не могли, нехай пробачить нам батько. Мати розказувала про останні дні його життя. Він часто нас згадував, хотів бачити, наказував берегти матір. Вмирав спокійно, при повній свідомості і зробив усі необхідні розпорядження. Помер батько від «антонового вогню» (так у народі називали зараження крові).
Попрощались ми з матір’ю, залишили трохи грошей і поїхали до Харкова. Життя вимагало свого.
їдемо на виробничу практику в Дніпропетровськ на металургійний завод імені Петровського. Захопився технологічним процесом усього металургійного циклу; багато читаю літератури з металургії, уважно придивляюсь - намагаюсь зрозуміти весь металургійний процес. Після доменного виробництва проходжу практику в мартенівському і прокатному цехах заводу.
У мене виникла смілива думка - написати коротку технічну брошуру популярного характеру з доменного виробництва. Тривала наполеглива праця*- і книга з кресленнями, ілюстраціями, викладом технологічного процесу доменного виробництва вийшла. Рецензував брошуру професор Харківського інституту сталі Штерн. Я у нього кілька разів консультувався. Штерн до мене дуже добродушно ставився і багато допоміг. Говорили, що брошура вдалась, а моя популярність в інституті зросла. Саме тоді я вирішив пов’язати свою долю з металургійною промисловістю і зловив себе на думці, що почав щось розуміти в металургійній промисловості.


Але мрія лишилася мрією, а життя продовжувало диктувати своє. У 1932 році мене запросили до ЦК ЛКСМУ, де запропонували без відриву від навчання бути редактором радіогазети «Комсомолець України». Відверто кажучи, у цій справі я мало що розумів, і не було бажання йти на цю роботу. Я відмовився, але, незважаючи на це, мене все-таки затвердили редактором.
Скільки разів я переконувався в істині, що світ не без добрих людей. Ось і тоді знайшлась людина, яка допомогла мені. Під час редакторської роботи мене багато разів виручав секретар газети, кваліфікований журналіст, який раніше працював у петроградських газетах. Він розповідав мені багато цікавих і потішних історій зі своєї старої журналістської діяльності. Ставився до мене дуже добре і багато чому навчив. У нас була своя радіостудія, диктори, відведений ефірний час. Три рази на тиждень в ефірі звучав голос «Комсомольця України». Газета користувалась великою популярністю. Рік роботи редактором «Комсомольця України» мені багато дав для загального розвитку, політичного і культурного кругозору.
Матеріальні труднощі змушували шукати вихід. Не покидаючи навчання, я влаштовуюсь на роботу в трест «Південсталь». Управляючий трестом Селіванов-старий комуніст, прекрасна людина. У виробництві розбирався він не дуже добре, та й у «грамоті не надто підкований». То ж коли дізнався, що я написав брошуру про доменне виробництво, то прийняв мене за великого спеціаліста. Мене затвердили на посаду начальника сектора перевірки виконання (СПВ) тресту «Південсталь». На ті часи - це, як казали в народі, велика шишка на рівному місці.
В інституті справи ідуть посередньо. Могло бути і краще, але громадські доручення і робота в тресті відволікали від навчання. Я навчався вже на 3-му курсі. Від тресту «Південсталь» їду в Брянську область з метою перевірки заготівлі лісу для гірничо-металургійного виробництва півдня країни. У склад бригади, що поїхала зі мною, я включив декілька студентів із Харківського інженерно-економічного інституту, в тому числі і Любу Банну - студентку-відмінницю. У відрядженні пробули три тижні, протягом яких провели велику роботу. Під час поїздки я зблизився з Любою. Прекрасна дівчина з родини трудівників. Її батько працював обермайстром доменного цеху на металургійному заводі імені Дзержинського. Люба до вступу в інститут працювала токарем на вагонному заводі імені «Правди».
Настали літні канікули. По лінії «Південсталь» на мене чекала поїздка в Дніпродзержинськ для уточнення деяких питань на металургійному заводі. Мій племінник Володя Коробко в цей час був у Харкові у своїх рідних, він і керуючий справами Дніпродзержинського металургійного заводу запропонували нам їхати машиною. Я розповів про це Любі і вона погодилась із великим задоволенням.
Так ми на «Б’юіці» відправились до Дніпродзержинська. Доїхали прекрасно. Весь час правили теревені, сміялися - захопленню не було меж.
62


У Дніпродзержинську я познайомився з батьком і матір’ю Люби, її сестрами - молодшою Оленою і старшою Вірою. З братом Миколою я вже був знайомий - він викладав політекономію в нашому інституті. Декілька разів бував у них. Вся сім’я мені дуже сподобалась, я їм теж прийшовся до душі.
Відрядження закінчилось. Я відзвітувався у тресті про його результати, а через деякий час в інституті почались заняття.
1932 	рік. Вийшла постанова ЦК КП(б)У про направлення в Донбас групи комуністів для надання допомоги у роботі металургійної і гірничорудної промисловості. До складу цієї групи увійшов і я. Висловив бажання потрапити на металургійний завод і розповів про це керуючому «Південсталі» Селіванову. Він порекомендував мені поїхати на Маріупольський металургійний завод імені Ілліча і тут же написав рекомендований лист директору заводу Радіну.
При зустрічі з Любою Банною, студенткою нашого інституту, сказав, що іду на Донбас. Вона запропонувала: «І я поїду з тобою, якщо ти не заперечуєш». «Приїжджай, - відповів. - Буду радий». Ми розпрощались, твердо домовившись писати один одному.
Завод Ілліча на ті часи вважався великим підприємством, працювало на ньому близько ЗО тисяч людей.
Розмова з керівництвом заводу була доброзичливою і конструктивною - мене призначили змінним інженером сортопрокатного цеху на «Провід ансі».
Завод Ілліча мав повний замкнутий технологічний цикл: доменне виробництво, мартенівське, металургійні електропечі, прокатні цехи, де виробляли все, починаючи від дроту і закінчуючи бронелистом для танків та суднобудування. На заводі було також налагоджено виробництво труб за різною технологією, снарядів. Одним словом, я потрапив у великий світ. Завод розміщувався на двох площадках: ст. Сартана і «Провідане». На «Провідансі» було мартенівське виробництво і прокат - доменне зруйнували під час громадянської війни. У цеху, де я працював, стояло три прокатні стани: стан 750, 450 і 300. Крім цього, у цеху було кілька майстерень: ремонтно-механічні, електромеханічні, а також калібровочна. Працювало тут 800 чоловік. Начальником цеху був Русанов - молода людина, але вже висококваліфікований спеціаліст. У нас налагодились непогані стосунки. Він жив у Маріуполі, а на роботу їздив на власному автомобілі, який йому особисто подарував С. Орджонікідзе за виконання спецзамовлень. З Орджо- нікідзе мені теж доводилося зустрічатись і розмовляти.
Жив у заводському готелі для ІТР і командировочних спеціалістів.
Я і зараз з великою теплотою згадую багатьох із тих, хто разом працював зі мною на цьому заводі у той важкий і складний час. Високої кваліфікації був інженер Голубицький - спеціаліст прокатного виробництва, заступник начальника цеху. Він добре орієнтувався в політичних питаннях. Коли в 1933 році Гітлер прийшов до влади, Голубицький мені, пам’ятаю як зараз, сказав: «Ну, тепер війни не минути».
63


Він дуже гостро реагував на всі внутрішні і зовнішні політичні питання, не боявся критикувати культ Сталіна. Згодом я дізнався, що Голубиць- кого у 1936 році заарештували, після чого він зник безслідно. Шкода» талановита була людина. Обер-майстром прокатного цеху працював Зуєв. Він був малограмотною людиною, але прокатне виробництво на, практиці знав краще будь-якого інженера. В цеху працювали його чотири сини. Це була справжня робітнича династія. Старший зварник усіх нагрівальних печей - ЦІумаков, спеціаліст високої кваліфікації, доволі освічений і начитаний. Завідуючий майстернею калібрування і розточування прокатних валків - Яготинський, спеціаліст своєї спра* ви. Головний механік усього заводу - мій однофамілець Шелест, який пропрацював на заводі 35 років і знав кожний закуток заводської території, всі механізми та інженерні споруди. На заводі він був незаперечним авторитетом з усіх машин і заводських комунікацій., Шелест ставився до мене дуже добре, і це допомагало мені вирішувати багато питань. Я відчуваю себе зобов’язаним перед усіма цими і багатьма іншими інженерами, майстрами, робітниками, від них я багато чому навчився і перейняв хорошого. Низький їм уклін.
Зажадав документи з Харківського інженерного інституту і за переводом вступив на 3-й курс вечірнього відділення Маріупольського; металургійного інституту на факультет гарячої обробки металів» Навчатися і працювати було нелегко; Я досить швидко включився у життя заводу і був обраний членом правління клубу ІТП. Додалася мені громадська робота.
З Любою ми переписувались регулярно, я її запрошував приїхати^ Вона обіцяла. І ось я отримую телеграму: Люба приїжджає! Я її зустрів, розмістив у готелі. їй умови сподобалися. Домовилися, що вона переїздить до мене назавжди, переведеться в Маріупольський інститут. Мені виділяють кімнату в гуртожитку ФЗН, але там жити і займатися зовсім неможливо - страшенний галас, взимку неймовірний холод, немає зручностей. Невдовзі ми з Любою розписалися. Ми наг вчаємось у вечірньому інституті і обоє працюємо. Мене призначили; заступником начальника цеху - підвищився ранг, Люба навчається в інституті, працює в термічному цеху, але жити, по суті, немає де. Та все ж добиваюсь квартири з двох кімнат в котеджі. Це все добре, тим паче, що ми чекаємо «спадкоємця»: чомусь вирішили, що буде обов'язково «він» - хлопчик. Влаштовуємось, обживаємося - робота, навчання; громадські обов’язки. Я в цеху веду гурток політграмоти, член правління клубу ІТП. Люба займається художньою самодіяльністю* співає, і непогано, має успіх, навіть популярність. Усе поступово налагоджується.
1933 	рік. В Україні будуються великі заводи - «Запоріжсталь»,, Новокраматорський машинобудівний. На нових і реконструйованих заводах республіки вироблялось понад 80 % усієї промислової, продукції. А без металу, великого машинобудування неможливої зміцнювати оборону країни: будувати танки, літаки, надводні та
64


підводні кораблі, випускати першокласні гармати, боєприпаси, стрілецьку зброю. Почалося будівництво величезного металургійного заводу «Азовсталь». Його контури з кожним днем все чіткіше вимальовуються, і це все видно з нашого прокатного цеху з території «Провідансу». Вночі безперервно спалахують блискавки від зварювальних апаратів, йде зварювання конструкції майбутнього металургійного гіганта «Азовсталь». На нове підприємство набирають кадрів. Запропонували й мені перейти на «Азовсталь» - відмовився. Потрібно закінчити інститут, захистити диплом, а там буде видно. Мені пішов 24-й рік. Любі - 22-й. Ми вже цілком самостійні люди, тим паче як на той час. Жити доводиться самостійно, та ще й допомагати моїй матері, яка живе одна в Харківській області, і живе впроголодь, незважаючи на нашу допомогу. У той час - 1932-1934 роки - на Україні був страшний голод. На селі вимирали від голоду сім’ями, навіть цілими селами. В багатьох місцях було навіть людожерство - це була трагедія. Та все ж колись стане відомо, скільки ж від голодної смерті в ті роки загинуло людей. Це був просто злочин нашого уряду, але про це сором’язливо замовчується. Все списується на успіхи й труднощі «зростання».
Ми живемо впроголодь, але таки не голодуємо, обоє одержуємо продовольчі картки. Я отримую за карткою 600 грамів, Люба 400 грамів хліба - кілограм на двох, та ще й якісь консерви, яєчний порошок, оселедці. Загалом жити так-сяк можна, але не густо. Країна будує нове життя вже 15 років.
16 	серпня 1933 року народився у нас син. Це була велика радість і разом з тим величезна турбота: потрібно було підгодовувати Любу, щоб вона могла годувати малюка. Я підробляю - читаю курс лекцій з комплексу прокатного виробництва на курсах підвищення кваліфікації. Чимало з моїх слухачів на практиці знають більше за свого «учителя», але теоретичних знань у них очевидно недостатньо. Доводиться популярно викладати теорію прокатування, калібровку валків, роботу і процес зварювальних печей, силові установки прокатних станів, хімічний та механічний склад, вміст різних металів, які прокатуються на станах заводу імені Ілліча. Це була велика практична і теоретична школа підготовки як для майстрів, так і для мене. І разом з тим значна матеріальна підтримка.
Син наш росте дуже неспокійним хлопчиком. Любі потрібно працювати і вчитися, а залишити дитину немає на кого. Про дитячі ясла тоді тільки мріяли, так само як і зараз у багатьох місцях. Люба вирішила запросити до себе в помічниці молодшу сестру Лєну. (їй було тоді років 15-16, хороша дівчина). Нам стало значно легше. Утрьох вибираємо ім’я нашому малюкові. Вирішили, що ім’я Борис у поєднанні з по батькові співзвучно: «Борис Петрович». У метричному записі у Біориса в графі: «Де народився?» - записано: «Ст. Сартана, завод ім. Ілліча» - словом, справжній заводський хлопець.
З 	Ші-.'
65


Навчання в інституті підходило до завершення. Дуже складно, але треба докласти всіх зусиль. Останній ривок. їду на 1,5* місяця на переддипломну практику в Дніпропетровськ. Обладнання на заводі було першокласне. Тема диплому: «Проектування в комплексі трубопрокатного стану для прокатування тонкостінних труб малого діаметру спеціального призначення». Я зібрав чудовий матеріал, все йшло добре. Скоро захист. Та ось сталося непорозуміння. З моєї вини декілька вагонів з нашою продукцією відправили не за тією адресою. Винний мав понести покарання, і я поніс. Наказом по заводу мене звільнили з посади заступника начальника цеху і відправили на основну територію виробництва бронелиста й снарядів на посаду заступника начальника ВТК. Спочатку було важко, але поступово ознайомився з технологією виробництва снарядів та прокатування бронелиста. Доводилося часто зустрічатися з працівниками танкової промисловості, суднобудування, артилеристами і т. д. Коло моїх інтересів розширилось.
Захист на носі. Уже півроку я у ВТК. Мене викликав головний інженер заводу Масюков і запропонував повернутися у свій цех в. о. начальника цеху - Рудаков мав їхати в тривале закордонне відрядження. Я відмовився, сказав, що диплом і т. д., але все було марно. Мене призначили в. о. начальника цеху.
Моє повернення в цех було сприйнято добре, це полегшувало роботу. Коли відчуваєш підтримку людей - завжди легше.
Люба також готувалася до захисту диплома. Восени 1935 року ми захистили дипломи. Я, як і раніше, працюю в. о. начальника цеху. Тепер із часом дещо вільніше, і ми з Любою та Борисом стали частіше користуватися благами Азовського моря, а воно таке оксамитове, ласкаве, тепле.
У відрядження на наш завод приїхав мій співучень по робітфаку С.В. Сурель. Він працює управляючим харківської контори «Судмор- постач». Стали розмовляти. Йому, виявляється, потрібен начальник відділу чорних і кольорових металів. Посада пристойна, непоганий оклад, Харків - усе це, разом узяте, не могло мене не схвилювати, коли Сурель запропонував мені зайняти цю посаду, тим паче в моєму рідному з юнацьких літ місті. Але як це зробити? Адже із заводу мене ніхто не відпустить. Це можна зробити лише за переведенням вищих інстанцій. Сурель обіцяв вирішення цього питання взяти на себе, просив лише тільки моєї згоди. Я погодився, та, відверто кажучи, мало було віри в реальність цієї справи.
Пройшло близько трьох місяців, як у нас з Сурелем відбулася розмова. Я вже й не чекав і не сподівався на вирішення цього питання. Роботи багато, тим паче подейкують, що Рудаков не повернеться в цех і мені бути начальником цеху. Що ж, перспектива неабияка, людей я знаю, вони до мене ставляться добре, виробництво я освоїв непогано. Тепер уже дипломований інженер, в заводоуправлінні я також на хорошому рахунку.
66


Та ось якось мене викликають до головного інженера і повідомляють, що за рішенням вищих організацій я відряджаюсь у розпорядження суднобудівної промисловості. Тут же мені головний інженер говорить, що якщо я напишу заяву з відмовою їхати до Харкова, то він зробить все, щоб я залишився на заводі імені Ілліча. Але я цього не зробив. Отож ми всією родиною переїжджаємо до Харкова. Робота є, однак жити поки що немає де. За рахунок Головморсудпостачу знімаємо кімнату в приватному будинку в районі Кінної площі. Будинок чистенький, господарі привітні, але немає зручностей. Люба з Борисом на кілька місяців їде до рідних у Дніпродзержинськ.
Мене поглинула нова робота, мій відділ у Головморсудпостачі основний, складає 70-75 % всього об’єму постачання суднобудівельної промисловості. Робота мені подобається, жива, оперативна, захоплююча. Набуваю додатковий досвід крупнішого масштабу. Одне мене турбує: немає у мене з родиною свого власного кутка. Вживаю заходів щодо власного житла. В комунальній квартирі (у флігелі) на вулиці Іванова № 36 за готівку ісупую одну маленьку кімнату на 10 м2, з пічним опаленням, без особливих зручностей. Але все ж є свій куток і притулок для нашої маленької родини. Люба з Борею на літо 1936 року знову їдуть у Дніпродзержинськ. З листа дізнаюся, що рідний брат Люби, Банний Микола - науковий співробітник Харківського інженерно-економічного інституту - заарештований за політичними мотивами. Репресований і мій небіж Володя Коробко, який працював управляючим справами Дніпродзержинського металургійного заводу. Репресовані два моїх близьких товариша по робфаку та інженерно- економічному інституту - Петро Марченко і Павло Харченко. Все мене сильно вразило, а в ті часи це могло відобразитись на всіх рідних
і 	навіть знайомих. Пізніше мені стало відомо, що Банного Миколу, брата Люби, звільнили в сороковому році. Коробко Володя зник безслідно, Марченко Петро був звільнений з таборів у 1938 році, але по дорозі замерз в машині. Петро Харченко відбув у таборах 18 років, після цього при зустрічі він мені розповів усе своє важке життя у таборі.
Термін моєї військової броні закінчився. Я отримав повістку військкомату з’явитися для уточнення даних. Посада, яку я обіймав, давала мені право на отримання броні, але я від неї відмовився. Вирішив, що рано чи пізно треба пройти дійсну військову службу в рядах Червоної армії і отримати військове звання. Родина лишається у Харкові, добре, що є якийсь куток. На роботу Любу нікуди не беруть, оскільки вона сестра репресованого за «політичними» мотивами брата, трохи чи не «ворога народу». З великими зусиллями, і лише тому, що я, годівник, іду в армію, влаштував Любу на роботу термістом на патефонний завод. Сам я іду в команду однорічників проходити дійсну військову службу в рядах Червоної армії.
Осінь 1936 року. Укомплектована команда однорічників кількістю 96 чоловік. Мене призначили старшим, вручили всі документи і ми
67


маємо відправлятися у військову частину. Перша рознарядка була на Далекий Схід, потім остаточно визначились: місто Дніпропетровськ, 30-й окремий навчальний танковий батальйон. Всі ми курсанти 25-30 років, усі з вищою освітою - інженери, конструктори, технологи, з досить солідним практичним досвідом командної роботи. Але військова служба примушувала робити все: стояти в караулі, чергувати на кухні, прибирати казарму, мити підлогу і чистити місця спільного користування. Водночас нам треба було за один рік пройти весь курс нормальної трирічної військової школи* знати статути, розбиратися в тактиці, самостійно вирішувати тактичні завдання, досконало вивчити матеріальну частину танка Т-26, навчитися керувати автомобілем, трактором, а згодом і танком, відмінно володіти стрілецькою зброєю, гарно стріляти із станкового кулемета і гармати, вивчити і знати паркову службу. Багато чого ще треба було вивчити і знати - адже через рік нас будуть атестувати командирами-танкістами.
Комісаром танкового полку був Д. Руденко, грамотна, приваблива, начитана і цікава людина, справжня душа полку. Через декілька днів він запросив мене на розмову і після знайомства запропонував мені стати політруком роти однорічників, водночас залишаючись рядовим курсантом-однорічником. Почалися політичні заняття і політичні інформації з курсантами. Скажу відверто, не легко мені було спочатку: всі грамотні, «освічені», до політичного навчання не «ласі», а від їхніх запитань не відіб’єшся. Призвичаївся, вивчив характер і поведінку курсантів, і все пішло добре. Серцевиною, зміцнюючою ланкою роти однорічників була партійна група - з кандидатами 10 чоловік. Це була моя головна опора. Першим політичним заняттям було вивчення Конституції СРСР, прийнятої 1936 року («Сталінської Конституції»). Конституція законодавчо закріпляла військову службу як почесний обов’язок, а захист Вітчизни - священною повинністю кожного громадянина СРСР. Молоді люди Радянської країни з радістю йшли служити в Червону армію, оберігати мирну працю свого народу. Ми, курсанти, гордилися своєю безпосередньою причетністю і проходженням військової служби в рядах Червоної армії, тим паче службою в танкових частинах. Обмундирування в нас було чудове, танкові емблеми у петлицях гімнастерок привертали загальну увагу і викликали шану до цього роду військ.
1937 рік. Якось мене запросив до себе комісар полку Руденко. У нього сидів військовий, у петлицях якого було по три «шпали». Виявилося, що це був представник особливого відділу дивізії. Розмова зі мною йшла про те, чи відомо мені, що рідний брат моєї дружини Банний Микола арештований, знаходиться під слідством і швидко стане перед судом «трійки». Я відповів, що мені відомо про арешт брата дружини, але яке звинувачення йому пред’являють, мені невідомо, і я про це нічого не знаю. Мені задали запитання, чи зустрічався я з Банним і яка була у нас з ним розмова. Я відповів, що зустрічався, і не один раз, а розмови були загальні. Не було визначеної теми у бесідах.
68


Потім мене запитали, чи писав я книжку про молодіжну робітничу комуну на досвіді харківського заводу «Серп і молот». Я відповів, що гака брошура була написана і вийшла у світ. Писалася вона за завданням ЦК ЛКСМУ, і я в цьому нічого поганого не бачу. Представник особливого відділу мені сказав, що мене звинувачують у «лівацькому ухилі». Я заперечив: вона, брошура, була написана з санкції партійних органів, з тих пір пройшло понад п’ять років, чому ж це питання порушується тепер? Мої співрозмовники промовчали. Після такої «бесіди» зі мною на цю тему більше ніхто розмови не заводив. Ставлення до мене командування і політорганів частини залишалося, як і до того, добрим.
Пройшло багато років. Армійських командирів і політпрацівників строкової служби згадую з почуттям великої поваги і вдячністю за армійську життєву практику і виучку.
Підходив час нашого випуску й атестації як командирів. Декого з нас командування запросило залишитися у кадрах Червоної армії. Була
іі 	зі мною така розмова. Її проводили комісар полку Руденко і новий командир полку (колишнього заарештували). Моєю кандидатурою командування цікавилося особливо: вважалося, що я політично добре підготовлений, партійний стаж у мене вже чималий - 9 років,* я мав практичний досвід роботи з людьми на виробництві, і в якості політру- ка роти атестація як курсанта і майбутнього командира-танкіста була успішною. Мені пропонували залишитися в кадрах на посаді командира ганкової роти з доброю ставкою, квартирою. Випускають мене старшим лейтенантом. Обіцяли, що через рік я буду командиром танкового батальйону, а там, казали мені, і полк доручать. Принадна річ сама по собі, але кадровим командиром я не збирався бути. У мене є спеціальність інженера і практичний досвід роботи на виробництві.
У жовтні 1937 року всю команду однорічників демобілізували, а мене й інженера-механіка Кузьміна затримали до грудня, все вмовляли написати заяву і віддати в кадри. Нарешті нас теж демобілізували, сказавши при цьому, що коли ми надумаємо залишитися в кадрах Червоної армії, то частина завжди прийме нас як своїх вихованців»
Після демобілізації потрібно було терміново влаштуватися на роботу. Родина хоч і маленька, але живемо ми у нестатках, інколи нам допомагають батьки Люби, я ж сам повинен допомагати своїй одинокій матері. З житлом у нас теж не все гаразд: тісно і невлаштовано - про це теж треба було думати. Я вирішив тепер іти тільки на завод - це більш постійна, почесна і впевнена справа. Коли я ставав на військовий облік, то мені порекомендували щодо роботи звернутися у Харківський міськком КП(б)У у відділ кадрів. Так я і зробив. Але тут мені почали пропонувати «керівні» посади - нач., заст., пом., зав. - і все в установах та організаціях. Однак я твердо стояв на своєму: тільки на завод. На мене дивилися з якимось нерозумінням і, очевидно, думали: «От дивак! Йому пропонують керівні посади, а він проситься на завод».
69


15 грудня 1937 року видано наказ по заводу: мене призначили начальником ковальсько-штампувально-заготівельного цеху. Завод «Серп і Молот», де працювало близько 10 тисяч робітників, офіційно вважався заводом сільгоспмашинобудування. Він випускав молотарки різних конструкцій і модифікацій, віялки, трієри, культиватори, борони та іншу сільськогосподарську техніку. Це була, так би мовити, відкрита продукція заводу. Крім цього, була велика номенклатура спеціальної продукції: артилерійські снаряди із сталистого чавуну і стальні штампувальні головки до них, їх випускалося мільйони, спеціальні санітарні візки й автофургони для перевезення поранених; сотнями тисяч виготовляли носилки для перенесення і транспортування поранених. Виготовляли шкаралупи фюзеляжа зі спеціального шпону для літаків конструктора Сухого, що випускалися Харківським авіазаводом. Багато було й іншої спеціальної продукції. Її загальна питома вага у виробництві заводу становила близько 45 %.
Номенклатура величезна, близько 800 робітників цеху працюють у три зміни. Інженерно-технічні кадри цеху непогані, але дуже затуркані плутаниною та зайвою суєтою. Мені як начальнику цеху перш за все довелося добитися реального плану і матеріально-технічного забезпечення, суворого виконання графіка змінами, технологічними агрегатами, значно підняти технологічну і виробничу дисципліну. І все це, разом узяте, дало свої результати.
Через п’ять місяців цех став передовим на заводі, підвищилася заробітна плата робітників, були премійовані ІТП та робітники, піднявся моральний дух колективу. Говорили, що здійснилося «чудо», але дива ніякого не було - просто був наведений порядок, підвищилась дисципліна й відповідальність, виросла матеріальна зацікавленість, розгорнулася боротьба за якість продукції. Мій авторитет як начальника цеху ще більше піднявся. На заводській партійній конференції мене вибирають членом парткому заводу, а потім членом Сталінського райкому КП(б)У.
У жовтні 1938 року дирекція, партком заводу рекомендували мене на посаду начальника виробництва.
Нарком середнього машинобудування Іван Олексійович Лихачов затвердив мою кандидатуру. Під моїм безпосереднім кураторством - 22 виробничих цехи, технічний і технологічний відділи, серійно- конструкторське бюро, служба головного механіка і головного енергетика. Тепер я права рука головного інженера заводу.
Значно поліпшилися мої матеріальні та житлові умови. Я отримав в упорядкованому заводському будинку по вулиці Іванова, 9, гарну кімнату зі всіма зручностями. Значно легше стало всій нашій родині.
1939 рік. Час був тривожний і неспокійний з усіх точок зору. Майже кожного дня, правильніше кажучи, кожної ночі відбувалися арешти робітників заводу. Було арештовано багато кадрових кваліфікованих робітників, не кажучи вже про арешти серед ІТП, разом із начальником пожежної охорони заводу. У цілому було
70


арештовано близько 80 чоловік. Деякі з них повернулися на завод, але нони зберігали «гробове мовчання» про те, що з ними відбулося і за що їх арештували. Про долю багатьох наших заводчан так ми нічого і не дізналися, і вони безслідно зникли. Клеймо «ворог народу», «опортуніст» не сходило зі шпальт газет, радіорепортажів, виступів партійних діячів. Народ і в цілому партія були політично затероризовані. Всі один одного боялися, не довіряли: батько - синові, син - батькові. Доноси всевладно увійшли в життя кожного. Дуже був тяжкий час, і багато хто з нас вижив випадково.
За виробництвом спецтехніки, мобілізаційними заходами відчувалося, що йде посилена підготовка до можливих воєнних зіткнень. Усе це дуже хвилювало і непокоїло людей. Усі чекали чогось особливого і неприємного. Заклики, твердження: «Ні п’яді нашої землі ворогу, а якщо виникне війна, то воювати будемо тільки на чужій території», дещо розхолоджували, притупляли загальну і політичну пильність. У результаті де в кого з’явилися хвальковитість і чванливість у питаннях щодо стану нашої оборони і військово-технічної могутності. У той же час внутрішньополітичне і зовнішньополітичне становище було надзвичайно складним. Тим паче, коли врахувати, що до цього часу реально існував військово-політичний блок - так звана вісь «Берлін - Рим - Токіо», яка своїм вістрям була спрямована перш за все проти нашої країни.
Під час бесіди І.О. Лихачов запитав, чи не хочу я побувати на XVIII партз’їзді, який проходив у ці дні.
Будучи у відрядженні у Москві, я за гостевим квитком попав на XVIII з’їзд ВКП(б), де бачив і чув Й.В. Сталіна та інших партійних керівників. Потім на заводі перед партійним активом мені доводилося декілька разів виступати з доповідями і лекціями про підсумки роботи з’їзду.
Напруження в країні зростало. Приймалися найсуворіші заходи щодо зміцнення трудової, виробничої і технологічної дисципліни. За один прогул чи запізнення на роботу понад п’ять хвилин суворо судили і давали строк ув’язнення до 2 і більше років. За порушення технологічної дисципліни, випуск бракованої продукції винуватців притягали до суворої судової відповідальності, а то й просто звинувачували у шкідництві, і тоді їх судила «трійка». Термін - до 10 років тюремного ув’язнення або спеціальних таборів. Яким не був тяжким той час, а все ж із забезпеченням продуктами було дуже добре, і реальна заробітна плата була на належному рівні.
Раптово захворів наш маленький Борик. Бідний хлопчик місця собі не знаходив, плакав, просто звивався від болю. Лікарі встановили дуже сильне запалення середнього вуха і настійно рекомендували терміново робити операцію. Операція досить складна, і її повинні робити кваліфіковані спеціалісти, хірурги ОХМАТДИТа (Інститут охорони материнства і дитинства). Туди дуже важко потрапити, і я звернувся за допомогою до депутата Верховної Ради, нашого директора
71


заводу П.С. Стрілецького. Він написав клопотання, і Борю поклали для операції в охматдитівську лікарню. Але колй хлопчика оглянули спеціалісти, то сказали, що втрачено багато часу, має бути складна операція, зажадали від мене розписку про те, що коли щось трапиться з дитиною, то не повинно бути претензії з нашого боку. Виходу в мене не було, і я дав розписку. У п’ятирічного малюка довбали кістку за правим вухом, щоб дати вихід нариву, який там утворився. Третього дня після операції ми з Любою попросили побачення з Бориком. На мій подив, тільки мені дозволили побачення. Борі я купив подарунки, серед яких і заводну залізницю. Син сидів у ліжку із забинтованою голівкою. Побачивши мене, посміхнувся, зразу ж узяв з моїх рук заводну залізницю, привів її у дію, і захопленню не було меж. Лікарі були вражені витримкою, і спокоєм хлопчика, і швидким одужуванням після тяжкої операції. Вони казали, що, як правило, після такої операції дитина лежить два тижні, а Боря на четвертий день самостійно сидів у ліжечку. Справи швидко пішли на одужання, і все минулося.
У березні 1939 року мене запросили в Москву у наркомат для бесіди щодо призначення головним інженером заводу «Серп і молот». Відверто кажучи, у 29 років страшнувато було братися за такий величезний і складний обсяг роботи, про що я відверто сказав наркому. Лихачов підбадьорив мене, сказавши, що саме в ці роки і потрібно випробовувати свої сили у великих справах. Наказом міністра О.Т. Лихачова від 5 квітня 1939 року я був затверджений на цій посаді.
Як головному інженеру мені доводилося займатися не тільки технікою, виробництвом, технологією, а й багатьма іншими організаційними і господарськими питаннями. Проводилася велика реконструкція заводу, будівництво спеціальних цехів, монтаж отриманого нового обладнання для виробництва спецпродукції. Виробництво сільгоспмашин стало різко скорочуватися, обсяг же спецпродукції - збільшуватися. Підвищилося моє суспільне становище у Харкові як технічного керівника великого виробництва. Я обираюся депутатом Харківської міськради. Головою міськради тоді був Селіванов, пізніше міністр комунального господарства України. Мене все більше залучають до громадської роботи, дають завдання Сталінський райком партії і Харківський обком КП(б)У Нарешті я у центрі міста в заводському будинку отримав гарну впорядковану трикімнатну квартиру. Здійснилася моя багатолітня мрія - я з родиною маю свою квартиру.
Директора заводу П.С. Стрілецького перевели на іншу роботу, про що багато хто жалкував, у тому числі і я: Стрілецький був гарною людиною, непоганим адміністратором і організатором. Директором був призначений Крутиков - грамотний інженер, хороша людина, але досвіду заводської, адміністративної роботи ніякого, і йому було важко, Незабаром він повернувся в Москву, у науково-дослідний інститут. Я особисто жалкував, що із заводу пішов такий грамотний інженер.
72


Опісля директором заводу був призначений Полевський, досить неириємна людина, з великим гонором, зарозумілістю і чваньковитістю. Виробництва та умов роботи заводу не знав, у технічному підношенні був підготовлений погано. До того ж морально нестійка людина. Не по-партійному і не по-державному ставився до кадрів. Часто видавав неграмотні й незрозумілі вказівки через голови керівників служб заводу і начальників цехів. У результаті в мене з ІІолевським складалися натягнуті відносини на принциповій основі. Працювати ставало все важче, до того ж і нецікаво. Серед кадрів почалися чвари і групівщина, до цих пір згуртований колектив почав и грачата свій хребет і боєздатність.
Завод до краю завантажений випуском спецпродукції - освоюємо виробництво мінометів. Почалася війна з фінами, йде мобілізація солдатів і офіцерів. Незважаючи на те, що я мав військову бронь, мене повісткою викликали в міськвійськкомат, дали добу на збори, а на ібірному пункті я отримав повністю обмундирування і розпорядження, у яку військову частину з’явитися для проходження служби як командира танкової роти. Я повідомив Женю Каплуна, що призваний у Червону армію. Він звернувся до директора заводу, але Полевський не вжив ніяких заходів. Тоді Женя Каплун, начальник виробництва шводу, самостійно через Харківський військовий округ, мотивуючи моєю бронею, добився, щоб мене як головного інженера заводу, який працює на оборону, звільнили від армії. І я повернувся на завод для виконання своїх обов’язків. Рік був дуже тяжкий і напружений. На іаводі перебували цілодобово. Працювали, не рахуючись із часом.
На початку 1940 року мене викликали в наркомат і запропонували посаду директора заводу сільськогосподарського машинобудування в Гашкенті. Я зрозумів, що тут діє брудна рука Полевського, і від пропозиції відмовився. Написав листа Й.В. Сталіну, у якому виклав «мотиви і причини мого переміщення». Знову мене викликали у відціл кадрів наркомату і відверто сказали, що мого переведення посилено добивається Полевський і що при таких обставинах мені краще піти з шводу. Знову мені запропонували посаду директора або головного інженера з виїздом із Харкова. Маючи підтримку місцевих партійних органів, я рішуче відмовився виїжджати. Тоді мені запропонували посаду головного технолога харківського заводу № 75, і я погодився. Настрій у мене був страшний. Я бачив усю несправедливість і безпринципність вирішення мого питання на догоду самодуру і недалекій людині Полевському. Пізніше він потрапив під суд, знаходився у в’язниці, і мені довелося допомагати йому в достроковому звільненні.
У серпні 1940 року в нас народився другий син. Назвали його Віталієм. Усе ніби йшло добре, але ось після пологів Люба тяжко захворіла: не могла годували дитину, і маленьку крихітку довелося відправити в Дніпродзержинськ до рідних Люби. Молода жінка, мати двох малолітніх дітей, періодично лежить у лікарні. їй стає все гірше і гірше. Вона втрачала сили з кожним днем, схудла, ослабла. Все це
73


мейе засмучувало. Було образливо до сліз, що Люба, колись така життєрадісна, енергійна, зараз, по суті, стала безпорадною, не може займатися своїми маленькими дітками. Але ми обоє були оптимістами, не втрачали віри і надії, що все мине, стане на свої місця, все буде добре. Адже і родина в нас складалася добра.
Парторг ЦК ВКП(б) на заводі Савельєв передав мені, що мене хочуть забрати на роботу секретарем Харківського міськкому партії з оборонної промисловості. За рішенням ЦК ВКП(б) засновувався такий інститут робітників. Зразу я не погодився і попросив у Воскова дві доби на «роздуми», але на другий день захворів і не зміг дати відповідь. На п’ятий день на квартиру до мене приїхав завідуючий відділом кадрів міськкому партії Іванов і попросив мене дати остаточну згоду, оскільки всі документи на мене готові, і я повинен терміново виїхати в Київ у ЦК КП(б)У для бесіди. Перш ніж погодитися, я порадився з парторгом ЦК ВКП(б) нашого заводу Савельєвим, останній дав свою згоду. Незабаром я виїхав у Київ у ЦК КП(б)У, мав бесіду зі Співаком, секретарем ЦК з кадрів, був на бесіді у другого секретаря ЦК Бурмистенка, розмовляв зі мною і М.С. Хрущов. Бесіда мала характер, який схиляв до відвертої розмови і уточнення деяких питань моєї майбутньої роботи.
У серпні я почав працювати в міськкомі партії, хоча, відверто кажучи, мені було шкода розлучатися з прекрасним колективом заводу № 75.
Обсяг нової роботи - великий. Я був куратором усієї оборонної промисловості міста, спеціальних конструкторських бюро, проектних організацій, науково-дослідних інститутів, лабораторій, що працювали на оборону. Основу оборонних підприємств складали тоді такі заводи: № 176 - виробництво танків, самохідних гармат і тягачів; № 75 - виробництво дизелів для танків і літаків та іншої військової продукції; № 121 - виробництво літаків; № 308 - випуск боєприпасів; № 7 - танкоремонтний завод; завод «Серп і молот» - виробництво мінометів, снарядів, приладів для літаків, санітарні машини і спорядження до них; завод «Поршень» - запасні частини до моторів військової техніки. Крім цього на десятках заводів Харкова вироблялася оборонна продукція різного характеру і призначення. За всім виробництвом потрібно було стежити, контролювати терміни виконання і якість продукції, тримати зв’язок з керівниками підприємств, партор- гами ЦК ВКП(б) і секретарями парткомів заводів, представниками військових представництв. Вимагалося регулярно готувати інформацію для ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б) про хід виконання планів і встановлених термінів виготовлення оборонної продукції. Робота була цікава. Вона давала великий організаторський досвід і розширювала технічний світогляд. Доводилося спілкуватися з багатьма новими людьми, інженерами та відомими конструкторами оборонної техніки. Щоправда, траплялися і не дуже цікаві, обмежені, іноді навіть тупі керівники, але їх, на щастя, було дуже мало.
74


У керівному складі обкому і міськкому партії відбулися зміни. Першого секретаря обкому партії Осипова арештували, а замість нього вибрали Фролкова. Це була дуже енергійна, але дурнувата людина. Пробув на цій посаді дуже мало часу - харківська партійна організація ие прийняла його. Опісля першим секретарем Харківського обкому партії був обраний О.О. Єпішев, майбутній начальник Політичного управління Радянської Армії.
Настав новий 1941 рік. Усі ми думали, що він принесе багато нового, доброго. У крайньому разі, так нам хотілося. Але він не зняв напруги і тривоги. Я багато часу перебував на заводах, де виготовляється військова техніка - танки, бронетранспортери, тягачі, літаки, міномети, снаряди, боєприпаси і військове спорядження. За всім виробництвом військової техніки був установлений ще суворіший партійний контроль. Особливу турботу викликали питання налагодження масового виробництва протитанкових і протипіхотних мін та ручних гранат на заводі № 308. Директором заводу був Ахназаров, за національністю вірменин, непоганий організатор-господарник, але в техніці і технології мало розумівся. Колектив заводу був молодий, погано згуртований, тому Ахназарову доводилося допомагати у всіх відношеннях, А боєприпаси, міни, ручні та протитанкові гранати вимагали випускати сотнями тисяч штук. Доводилося стежити і за розробками в конструкторських бюро, науково-дослідних інститутах і лабораторіях. Велике завантаження невідкладною роботою якось відволікало від родинних справ.
А стан здоров’я Люби ставав усе гіршим. З’явилися ознаки паралічу нижніх кінцівок. Самі лікарі вдарили на сполох - вимагали кваліфікованої консультації московських спеціалістів. За всіма аналізами, рентгенівськими знімками, спеціалісти, які приїхали з Москви, встановлюють, що пошкоджений хребет. Ось тоді я і зрозумів, що це, очевидно, результат автомобільної аварії, що трапилася 1939 року з Любою, коли вона виїжджала за місто, після чого у неї довго болів хребет. Рекомендований курс лікування дає лише тимчасове полегшення, але ніякого ефекту одужання.
Я часто буваю в лікарні. Люба дивиться на мене благальними очима і з надією просить: «Врятуй мене, Петю». А я нічого вже зробити не можу. Моя мати - стара, яку ми взяли до себе, хоч і старається, однак їй дуже важко з Борею. Просимо старшу сестру Люби Віру приїхати у Харків зі своєю дитиною і доглядати Борю.
З її приїздом стало дещо легше. Люба дуже турбується про дітей, увесь час просить мене більше виявляти до них уваги і турботи. Борю вона могла часто бачити, а Вітасика ні, адже він у Дніпродзержинську у бабусі. Боляче було дивитися на страждання молодої жінки, матері двох малолітніх дітей. Колись Люба була веселою, життєрадісною. Вона і зараз, перебуваючи у найтяжчому стані, старається не занепадати духом. Проте, коли я приходжу до неї з Борею, вона все частіше плаче, а це мені вивертало всю душу. Я заспокоював її, казав, що все буде
75


гаразд, що вона поправиться, і ми знову будемо всі разом. А вона дивилася на мене з якимось глибоким проникливим докором і, здається, очима та усім своїм єством запитувала мене: «Що ж ти не допоможеш мені стати на ноги?» Т це було вже в буквальному значенні, бо вона пересувалася з великими труднощами і тільки за допомогою милиць. Бачити і виносити все це не вистачало людських сил. Лікарі Харкова і Москви приходять до висновку, що останній і єдиний засіб можливого видужання - це кваліфіковане нейрохірургічне втручання в область хребта. Просять моєї згоди на операцію, раджуся з Любою - вона розгублено дивиться на мене і погоджується, треба йти на операцію як на надію, порятунок. Я страшенно мучуся, переживаю, але десь у глибині душі жевріє надія на щасливий кінець операції та її одужання.
Перше травня 1941 року - велике, радісне свято народу, демонстрація, гуляння, веселощі, тріумфування весни. Я зустрічаю на вокзалі московського академіка, професора, відомого на всю країну нейрохірурга М.М. Бурденка з його асистентами. На прохання Харківського обласного лікувального управління він дав згоду особисто оглянути хвору і, якщо потрібно, зробити операцію. Прямо з вокзалу поїхали у лікарню. Після огляду хворої Микола Миколайович вирішує робити операцію. Мене випроводжають з лікарні. Дякую, що в мене були добрі товариші по роботі в міськкомі партії, які морально підтри^ мали мене в цю тяжку хвилину, та старі друзі - Сурель Станіслав Венедиктович і його дружина Віра Іполитівна, Женя Каплун.
Операція тривала понад три години. Нарешті мені подзвонив М.М. Бурденко. Він запросив мене на обід до братів Гельфердів - відомих харківських лікарів: «Водночас поговоримо і про минулу операцію». У розмові зі мною М.М. Бурденко мені відверто сказав: «Молодий чоловіче, сподіваюся, що ви правильно мене зрозумієте, мужньо сприймете моє повідомлення. Стан вашої дружини дуже тяжкий, операція була необхідна, інших засобів для полегшення її страждань немає. Можливо, вона і поправиться. Організм у неї сильний, здоровий, молодий. Але відверто вам скажу, що повної гарантії в цьому нема і вам потрібно бути до всього готовим. На жаль, у неї виявлена саркома хребта. Ми зробили все, що тільки можливо, призначили відповідний курс лікування. Кріпіться, чекайте і сподівайтеся на кращий результат». Після цього повідомлення я зовсім розгубився, зневірився. Мені до глибини душі було шкода Любу, дітей, самого себе, я думав: за що на мене, на мою родину звалилася така біда?
Бурденко, його колеги-лікарі, присутня тут же Іраїда Павлівна Мозгова (яка згодом стала моєю супутницею на все життя) намагалися якось мене втішити, підтримати мій моральний дух. Під кінець нашої зустрічі Бурденко мені сказав: «Прошу вас, не зробіть помилку, не подавайте навіть вигляду, що з вашою дружиною так погано. Якщо вона це відчує, то це може її остаточно вбити».
Так уже влаштоване життя - яке б особисте горе не спіткало людину, вона зобов’язана триматися, працювати - виконувати свій обов’язок
76


перед країною, перед батьківщиною, думати про перспективи, тим ішче у такий тривожний час.
Гітлер уже захопив Парижу Варшаву, Прагу, був узятий приціл на ( ЧЧТ. ЦК ВКП(б), керівництво, Й.В. Сталін докладають усіх зусиль, щоб уникнути війни. Але фашистська Німеччина, заохочена політикою Мюнхена, капіталом США, Англії, прагнула «життєвих просторів». Наші попередження Лізі Націй про небезпеку не бралися до уваги. Франція, Польща, Чехословаччина окуповані Гітлером. Л Італія, Румунія, Угорщина, Фінляндія та Іспанія були військовими союзниками фашистської Німеччини. У таких воєнних і політичних умовах нам доводилося швидко вирішувати питання перебудови всієї промисловості на військовий лад. Працювати доводилося буквально дні і ночі.
Удень за роботою якось віддалялося моє горе, але вночі мене мучив безнадійний стан Люби, доля моїх дітей. «За що, за яким правом, - думав я, - доля так жорстоко розправляється з молодою жінкою, матір’ю двох малолітніх дітей?» І гріх сказати, я іноді дивився на старих і думав: навіщо вони живуть, а молоді, потрібні життю, - гинуть.


ГОЛОВНЕ БУЛО - ПЕРЕМОГТИ (1941-1945)
Ми, партійні працівники, особливо ті, які мали відношення до оборонної промисловості, бачили багато і непогано володіли ситуацією. Але, звичайно, від Гітлера такого підступного зрадництва все ж не очікували. Усі пакти, договори стали просто непотрібними паперами. На країну звалилася велика біда - 22 червня 1941 року почалася війна.
Вона почалася у той прекрасний час, коли на Україні від вечірньої до ранкової зорі всього 5 годин і зірки майже не гаснуть. Усе в особливій красі й силі, розцвітають луки і діброви, наливає колос пшениця, вітер несе п’янкі запахи скошених трав. Саме в таку пору чарівної ночі ворожі бомби, снаряди, міни падали на радянську землю. З перших годин війни Україна стала ареною жорстоких, смертельних боїв. Гітлерівські армії групи «Південь» у складі 57 дивізій, 13 бригад, 1300 літаків були націлені на українську землю.
Від Баренцового до Чорного моря простягся фронт довжиною в три тисячі кілометрів, і по всій території розгорнулася грандіозна, жорстока битва, подібної якій ще не знала історія. Виступ по радіо В.М. Молотова в перший день війни, а потім і звернення до радянського народу Й.В. Сталіна 3 липня дещо підбадьорили, вселили якусь упевненість. Але на фронтах справи складалися дуже тяжко. Мінськ був захоплений гітлерівцями у перші ж тижні війни, Смоленськ - менше ніж через місяць від її початку. Сама Москва виявилась у великій небезпеці. Ворог вийшов на близькі позиції до Ленінграда, і почався обстріл із важких гармат. На південному напрямку гітлерівці рвалися до Києва, Харкова, Дніпропетровська, Донбасу, щоб за рахунок цих районів зміцнити ще більше свій військово-економічний потенціал.
Багатьох із партійного і радянського активу призвали в армію або вони пішли добровільно. Мене ж як людину, яка займається оборонною промисловістю і відповідає за будівництво оборонних рубежів під Харковом, в армію не призвали і не приймали як добровольця.
10 	липня 1941 року перші танкові і механізовані частини гітлерівців вийшли на ближні підступи до Києва. Склалася очевидна загроза столиці республіки. І все ж гітлерівцям із ходу взяти Київ не вдалося. Героїчна оборона Києва продовжувалась майже 2,5 місяця.
78


Під Києвом гітлерівці втратили близько 100 тисяч солдатів та офіцерів, було розгромлено близько 10 ворожих дивізій, знищено багато військової техніки. І все ж нам довелося залишити місто. Не нсім частинам Червоної армії, ополченцям, радянсько-партійному активу вдалося вийти з оточення. Вони ще довго з боями проривалися на Схід, багато загинуло в нерівних боях, багато хто влився в партизанські загони і бився в тилу ворога.
Із Києва на Харків рушив великий потік евакуйованих, поранених бійців Червоної армії і цивільного населення. Доводилось багато займатися розгортанням госпіталів, харчуванням, організацією евакопунктів, медичною допомогою, відправленням евакуйованих і біженців.
Це був дуже важкий і тривожний час для великого промислового центру. У всіх на вустах до нас, партійних працівників, було одне запитання: «Що буде із Харковом, як далеко від нього німці і чи втримаємо ми місто, не віддамо його німцям?» Нам важко було відповісти на ці запитання. Ми й самі не хотіли вірити, що нам доведеться залишати місто. Близько 200 тисяч харків’ян працювало на оборонних укріпленнях Харкова і на його підступах під нальотами ворожої авіації. Риємо протитанкові рови, встановлюємо надовби, будуємо споруди для вогневих рубежів і окремих вогневих точок. На околицях міста зводимо барикади на випадок вуличних боїв.
Від ворожого бомбардування виникло багато пожеж, були великі руйнування і людські жертви. Хоч і був наказ Верховного Головнокомандуючого захищати Харків і не здавати його гітлерівцям, але розроблялися плани евакуації промислових підприємств, навчальних і дитячих закладів, госпіталів, лікарень, матеріальних цінностей і громадян. Розрахунки показували, що рухомого залізничного складу явно не вистачає і багато не вивезти, доведеться підірвати, знищити. А як же бути з людьми, які не хочуть залишатися в Харкові, боячись, що він, можливо, буде зданий фашистам? Це було найважче питання.
Страшна і неприємна це справа - демонтаж обладнання у виробничих цехах. Потрібно відправляти в глибокий тил не тільки промислове обладнання, але і робітників та їхні родини. Все це відбувалося в дуже важких умовах при очевидній нестачі транспорту і при постійному бомбардуванні міста. Часто відправлені ешелони попадали під наліт ворожої авіації. Були великі людські жертви і втрати промислового обладнання. Нам усім видали військове обмундирування, зброю, і ми повинні були залишатися на казарменому становищі до кінця боїв за Харків. Безпосередньо постало питання про евакуацію родин партійного і радянського активу міста, у тому числі і секретарів обкому і міськкому. Я вирішую зібрати всіх нас разом і відправляюся автомашиною з Харкова у Дніпродзержинськ за Віталиком. Шлях туди і назад був нелегким, якщо врахувати бездоріжжя, неорганізований рух біженців і відступаючі війська, безперервні нальоти ворожої авіації і ні одного нашого літака в повітрі. По гітлерівських літаках, що низько
79


пролітають, червоноармійці і командири відкривають вогонь із гвинтівок, навіть пістолетів. У самому Дніпродзержинську я теж потрапив під бомбування. З великими труднощами все-таки вивіз Вітасика і його бабусю Варвару, матір Люби. Зібрав ніби всіх разом: двох синів - Борю, семи років, і Вітасика, півтора року. А Люба лежить у військовому госпіталі, паралізована, без руху, але з повним усвідомленням свого становища. Важко мені було і гірко дивитися на трагічність моєї родини. А справи на роботі, військовий стан вимагали крайньої фізичної і моральної напруги.
Любу потрібно відправляти з госпіталем у Челябінськ, вона просить привести до неї дітей - Борика й Вітасика, щоб проститися з ними. Можливо, назавжди. Тяжка картина, що роздирає душу і серце - прощання матері, яка не може піднятися із санітарних носилок і дотягнутися до личок своїх кревних малюків-синочків. У мене від цієї всієї картини серце ниє, паморочиться голова, проймає дрож, не можу без сліз дивитися на це трагічне прощання безпорадної матері з дітьми, які нічого не розуміють - вони тільки широко відкрили очі і злякано поглядали вбік на суєту дорослих. Санітари і я трохи підняли Любу на носилках, і вона поцілувала дітей, сльози буквально градом покотилися в неї з очей. Мені ж вона сказала: «Бережи себе для дітей і прошу тебе - бережи дітей». Лікарі, сестри і обслуговуючий персонал, які спостерігали за прощанням, не могли стримати сліз. Але як старенька, майже безпорадна бабуся Віра справиться з двома малолітками, а ще ж пересідати потрібно в дорозі? Тяжко, дуже тяжко мені було. Отже, з військовим госпіталем поїхала Люба в Челябінськ, куди йшов санітарний поїзд з пораненими бійцями.
Через декілька днів іде на схід пасажирський ешелон. З ним повинні відправитися і наші рідні. На кожну родину надають чотиримісне купе. Відправляються: Боря, Вітасик, бабуся Варвара, Віра зі своїм сином.
Розмовляв зі своїм новим другом - Іращою Павлівною Мозговою (по чоловікові Попова). Вона жалілася, що її чоловік навмисне затримує евакуацію Ірини, її матері і тітки. Ідуть останні ешелони, а він заявляє: «Я залишаюся у Харкові - німці культурний народ, і з ними можна буде знайти спільну мову». Під час розмови Ірина плаче і каже, що з боку Попова це підлий вчинок і що вона одна збирається з Харкова іти пішки. Я запропонував їй, навіть попросив її допомогти мені - взяти на себе турботу супроводжувати Борю і Вітасика до Челябінська (вона сама зібралася їхати в Омськ до своєї старшої сестри, яка там жила зі своєю родиною). Ірина погодилася з моєю пропозицією, хоча її мати, тітка і чоловік залишалися в Харкові, оскільки виїхати вже не було ніякої можливості.
Настав день відправлення ешелону - у великій метушні проходить вантаження на станції Стара Основа. Уже чути гарматні залпи боїв за Харків, нальоти ворожої авіації на місто безперервно продовжуються. Я відвіз бабусю, Вітасика і Віру з її сином до ешелону, туди ж відправив
80


Іі 	Ірину. Але вдома ще залишався Боря і деякі речі, які необхідно було іабрати. Я сів за кермо «Мерседеса», який мені подарував генерал Клочко, забрав Борю й речі й поїхав до ешелону, як раптом недалеко під будинку заглох мотор - він періодично капризував, потрібно було іноді доливати бензин у поплавкову камеру карбюратора. Я послав Борю в гараж міськкому партії взяти там пляшку бензину (це віддаль у 2-3 квартали). Тільки Боря відійшов від машини, як почалося бомбування міста в тій частині, куди він побіг. Я стою на вулиці під бомбуванням і переживаю за Борю. Він дійсно попав під бомбування, але зорієнтувався, забіг у підворіття і перечекав там. Все ж таки Боря добіг до гаража, приніс бензин, і ми під’їхали до ешелону всього за 10 хвилин до його відправлення.
Ось так я своїх рідних, любимих і близьких відправив із Харкова. Чи зможу я їх усіх побачити? Цього ніхто не міг сказати. Охоплювала непереборна туга від гіркоти нашої поразки. Під Харковом уже декілька разів висаджувався ворожий парашутний десант, але кожного разу його ліквідовували винищувальні загони. На околицях міста йшли жорстокі бої, а в окремі окраїни часто проривалися мотоциклісти- антоматники, сіяли паніку. Значна частина промислових підприємств була вже евакуйована. Те, чого не змогли вивезти, підривалося, знищувалося. Нелегко було це виконати, але в наказі говорилося: «Не дати порогу використати наше багатство».
Я знаходився на 7-му танкоремонтному заводі - складали ущільнений графік ремонту танків, оглядали наші підбиті машини, що потребували ремонту, розглядали трофейні німецькі танки. Роботи було дуже багато, і вона проводилася день і ніч. Якось мене попросили до телефону - дзвонили з приймальні обкому партії і передали мені, щоб н терміново туди прибув. Коли я з’явився у приймальні першого секретаря Харківського обкому партії О.О. Єпішева, то мені відразу впало у вічі, що тут було багато людей: військових, цивільних і чекістів, багатьох я знав. Через 2-3 хвилини мене попросили зайти в кабінет, там були М.С. Хрущов і О.О. Єпішев. Звертаючись до Микити Сергійовича, Єпішев сказав: «Ось це і є товариш Шелест, секретар міськкому, який відає оборонною промисловістю». М.С. Хрущов піднявся з крісла, при цьому встав і Єпішев. Хрущов подав мені руку, привітався, потім попросив сісти, при цьому сказав: «А я трохи пам’ятаю товариша Шелеста». М.С. Хрущова я бачив удруге (розповідали, що у Хрущова чудова зорова пам’ять), очевидно, він »апам’ятав мене при першій з ним зустрічі в Києві, коли мене призначили секретарем міськкому з оборонної промисловості.
М.С. Хрущов розпитував мене про мою роботу, які існують труднощі, що говорять у народі про війну. Навіть запитав мене про родину і дітей, тут же сказав: «Ви їх усіх уже відправили в тил?» Він навіть шав про хворобу моєї дружини - мабуть, йому про все до мого приходу розказав Єпішев. Після загальних розмов М.С. Хрущов запитав мене: «Ви літати на літаках не боїтеся?» Я відповів йому, що в армії
81


навіть зробив три парашутних стрибки. На це М.С. Хрущов, посміхаючись, сказав: «Сподіваюся, що цього разу вам стрибати з парашутом не доведеться, але зона польоту буде далеко не безпечна. Не боїтеся летіти?» Я відповів: «Микито Сергійовичу! Час для нас тяжкий, і боятися чи остерігатися, навіть думати про це ніколи, та й не годиться». Микита Сергійович з якоюсь особливою тугою сказав: «Так, час далеко не легкий, ворог наш сильний і підступний, нам потрібно багато працювати, щоб заповнити прогалини, зупинити фашистів, а потім почати їх по-справжньому бити». Далі Хрущов сказав: «Мова, товаришу Шелест, про те, щоб ви полетіли в Тулу і як інженер ознайомилися з технологією і організацією виробництва шпагінських автоматів ППШ, узяли б креслення і технологію виробництва автоматів. Я вам дам листа до товариша Жаворонкова, секретаря Тульського обкому партії, я з ним уже переговорив із цього питання. Вас на аеродромі зустрінуть і все зроблять, про що ми з вами говорили. Постарайтеся не затримуватися, треба терміново організувати у вас в Харкові виробництво автоматів. Питанням цікавиться товариш Сталін. Німці часто своєю тріскотнею з автоматів наводять паніку, нам потрібно мати свої автомати. Ну як, завдання для вас зрозуміле?» Я відповів: «Так, зрозуміле. Коли потрібно вилітати?» Хрущов сказав, що бажано сьогодні, хоча і пізній час. Він запропонував відправити мене війська- вим літаком ІЛ-14. Звертаючись до Микити Сергійовича, я сказав, що мені хотілося б полетіти службовим літаком заводу № 75. Я на ньому вже літав у Запоріжжя. Знаю добре льотчиків, та й літак невеликий - «німецька рама», двомоторний, маневрений, може літати навіть на дуже низькій висоті. Хрущов при цьому сказав: «Ну що ж, вам летіти, вирішуйте самі». Єпішев підтвердив, що літак дійсно непоганий, зразковий екіпаж, на літаку навіть установлений кулемет. Тут же Єпішев подзвонив на завод і сказав, щоб літак негайно був готовий до вильоту. Микита Сергійович особисто вручив мені пакет для товариша Жаворонкова, крім цього, просив усно передати йому вітання. Після повернення з Тули я зобов’язувався особисто доповісти Хрущову про результати мого польоту.
У жовтні день стає значно коротшим, потрібно було поспішатц, щоб у Тулу прилетіти ще завидна, але в польоті доводилося обходит^ небезпечні місця, тому час, визначений для нашого прильоту, вийшоц, Прямий зв’язок тримати з Тулою було небезпечно, оскільки скріз^ шастали німецькі літаки, до того ж зіпсувалася погода, швидко стемніло, аеродром був закритий хмарами. Літак пробив хмару над аеродромом і стрімко пішов на посадку, і в цей час по нашому літаку був відкритий вогонь із крупнокаліберного кулемета трасуючимй кулями. Льотчик увімкнув усі розпізнавальні знаки та сигнали буквально пікіруючи, все ж зумів приземлитися. Нас освітили потузі ними прожекторами, зі всіх боків на машинах під’їхали озброє$ червоноармійці на чолі з підполковником. Підполковник сваривс| добірною лайкою, коли він зрозумів, що ми не «фріци». Він у гарячі|
82


кричав: «Я ж вас міг розстріляти! Звідки ви з’явилися та ще на такому ні гаку?» Я відрекомендувався, пояснив усе підполковникові, і він одразу ж охолов. Але хвилини нашого обстрілу ми сильно пережили.
Того ж вечора я довго розмовляв із В.Г Жаворонковим. Він мені ііііі ато розказав, яку роботу вони здійснюють щодо укріплення оборони міста Тули. Як мобілізовують партійний, комсомольський, радянський актив на оборону міста, говорив про формування підрозділів ополчення, винищувальних загонів і тісного їхнього зв’язку з військо- мими, які стоять на захисті Тули. При мені відбулася телефонна розмо- іііі Жаворонкова з Й.В. Сталіним. Опісля Василь Гаврилович докладно розпитував мене про наші справи в Харкові, поцікавився, який має нигляд і як почуває себе Микита Сергійович, подякував за передане йому вітання і в свою чергу просив передати йому особисто вітання від нього. Ознайомившись із переданим мною листом Хрущова, він одра- іу ж подзвонив керівництву заводу, викликав свого помічника, і ми иоїхали на завод.
Під керівництвом висококваліфікованих технологів і конструкторів я ознайомився з конструкцією, технологією виготовлення їжтоматів.
Без пригод долетів до Харкова і того ж дня з’явився в обком партії до М.С. Хрущова і О.О. Єпішева. Хрущов залишився задоволений моєю поїздкою і все квапив нас скоріше почати виробництво автоматів.
Оскільки основні оборонні підприємства були вже евакуйовані, а інша частина знята із фундаментів і знаходилася на вантажних майданчиках, ми почали виробництво автоматів у механічних майстернях трамвайного депо, а диски і магазини - на патефонному заводі. Уже ми готовили дослідну серію автоматів, випробували їх, але через декілька днів дві бомби влучили в механічні майстерні. Бої йшли вже на околицях міста.
Харків опинився у напівкільці, усі залізниці були перерізані, вихід і ииїзд ще можливий тільки пішки й автомашинами. Місто обстрілюється артилерійським і мінометним вогнем, періодично налітає авіація фашистів і безладно його бомбить, виникає багато пожеж. їх уже ніхто не гасить, є руйнування і людські жертви. Місто здається зовсім порожнім, багато хто залишив його, а ті, хто не зміг вибратися або ж навмисно залишився, забилися в куток і чекають своєї долі.
Підпільники і зв’язкові роблять останні приготування до важкої і мебезпечної роботи в тилу ворога. Перед виїздом з Харкова я ще раз поїхав на заводи «Серп і молот» та № 75, хотілося мені подивитися, що там залишилося, і попрощатися з цими підприємствами, які для мене були дорогими і рідними, як власний дім. З товаришами зайшов на иулицю Іванова, буд. 36, де я раніше проживав, там жила прекрасна родина - мати і дві дочки, Ніна та Ліда, років 17—18-ти. їхній батько Пуп механіком на ЕСХАРі, але 1937 року був заарештований і пропав Оетісти. Родина ця дуже бідувала, і я їй в міру своїх сил дечим
83


допомагав. Ліду влаштував працювати на завод № 75 термістом. Цього разу зайшов попрощатися перед від’їздом, залишити їм дещо з продуктів і трохи грошей. Прощання було сумним і тяжким. Мати і дівчата плакали й просили помогти їм вибратися з Харкова. Але цього вже неможливо було зробити. Передбачався наді виїзд рано-вранці, але обставини затримали, оскільки виясняли безпечніший виїзд із Харкова і прямування по шляху до Куп’янська.
У Куп’янську були не тільки обласні та міські організації Харкова* а й ЦК КП(б)У та уряд республіки. Всі вони розташувалися у залізничні них потягах.
Ми отримали бронь, але від цього на душі не стало легше. І все ж незабаром у верхах було прийнято рішення відправити на Схід, у тил, велику групу партійних і радянських працівників для використання \% на евакуйованих заводах: адже на той час у тилу теж відчувалася велика і гостра нестача кадрів. У цій групі опинився і я.
Для відправлення нас у тил виділили два товарні вагони, у них повинно їхати близько 60 чоловік. Вагони не обладнані, а на дворі вже грудень, самі займаємося облаштуванням: установлюємо грубки, заготовляємо паливо, воду, влаштовуємо нари, на них - матраци, натоптані соломою, інше - що в кого є. Рідко хто має ковдри, більшість обходиться шинеллю. Вона служить і постіллю, і ковдрою, У далеку дорогу потрібно було хоча б трохи запастися харчами- водою і паливом.
У дорозі ми дізналися, що в Москві, на Червоній площі, 7 листопада відбувся військовий парад. На це міг зважитися тільки Й.В. Сталіні Ця звістка дуже нас усіх порадувала. Значить, Москва жива, уряд знаходиться в Москві, в столиці нашої Батьківщини. Незважаючи на всі складності і труднощі, всі ми прибули в Челябінськ 12 грудня 1941 ро4 ку. Звідси товариші роз’їхалися в різні місця, більшість - у Казахстан* багато хто осідає і в Челябінській області. Дехто їде в Омську і Свер#* ловську області до своїх родин і евакуйованих підприємств. Усі тепло розпрощалися і обіцяли писати один одному. і
Я уже вдруге в Челябінську - вперше був ще 1935 року, приїжджай на Челябінський тракторний завод у відрядження від заводу імені Ілліча щодо рекламації нашого металу. З тих пір дещо, звичайної змінилося, але в основному залишилося те ж місто. Прибув у міськком партії, куди було розпорядження з’явитися. Тут же дізнався, де знахо4 диться моя родина - сини Боря і Вітасик. Поїхав до них і застав їх у досить жалюгідному становищі: п’ятеро чоловік, троє дітей і двоё дорослих, розмістилися в кімнаті у шість квадратних метрів на першон му поверсі, без будь-яких зручностей, холодно, вогко, затхло. Дивлю^ ся на хлопчиків, а серце обливається кров’ю, болить душа. Боря, як загнане звіреня, - худий, виснажений, усього боїться і визнав мене не відразу. Вітасик маленький, жовтий, рахітичний хлопчик, він менё зовсім не знає. Але всі зраділи моєму приїздові, тим паче, що я приві| деякі продукти. Попервах буде значне полегшення із харчуванням. ^
84


Провідав Любу в лікарні - це страшно згадати навіть через кілька десятків років. Лежить вона в якомусь закутку, худа, зовсім висохла і нерухома. Люба мене зустріла радісно, декількома словами запитала про дітей, про маму, а потім впала в забуття. Я бачив, що жити їй залишилося лічені дні, відмучилася, бідолаха. Та про смерть вона й сама говорила досить спокійно, просила тільки берегти дітей і не залишати її матір. У розмові з головним лікарем мені стало цілком зрозуміло, що Люба швидко помре.
У грудні 1941 року я був запрошений до першого секретаря Челябінського обкому ВКП(б) М.С. Патоличева і голови партійної комісії ЦК ВКП(б) Алфьорова щодо мого затвердження завідуючим нідділом оборонної промисловості обкому партії. Вони допомогли поліпшити житло моїй сім’ї, а мені надали в готелі номер зі всіма зручностями. Я часто брав до себе в готель Борю і сидів з ним, а сам собі розмірковував: а що ж далі буде з моїми синами?
Роботи як у завідуючого відділом оборонної промисловості у мене було дуже багато. Я часто бував на Челябінському танковому заводі, куди при евакуації влився і Харківський танковий завод. Підприємство величезне, труднощів безліч, а невирішених питань ще більше. Потрібно було терміново нарощувати потужності щодо випуску серійного та!нка Т-36, у дослідному виробництві налагодити випуск танка ИС (Йосип Сталін). Директор заводу Зальцман, головний інженер Махонін (перший - чудовий організатор і адміністратор, другий інженер-технолог, великий організатор виробництва). Тільки такі люди, що були при керівництві, здатні були організувати величезний колектив у найскладніших умовах на виконання точно встановленого графіка випуску танків і одночасного освоєння нового виробництва надпотужних танків. У цехах люди працювали день і ніч по 16—18 годин на добу, серед них бачу багатьох харків’ян, усі вони цікавляться останніми новинами про Харків.
1942 рік. Здається, я був підготовлений до цього трагічного завершення, але мені тяжко, дуже тяжко, діти залишилися сиротами, без матері. Сувора, морозна, сніжна зима - січень 1942 року. Земля промерзла на півтора метра, викопати могилу важко, та й нікому, з великими труднощами добився цього. На вантажну машину поставили труну з Любою і відправилися за місто, на кладовище в лісі. Останні хвилини - опущена труна в могилу, замерзлі грудки землі вдаряють по піку труни, а мені здається, що то мені хтось б’є у скроні молотом. Прощай навіки, любима дружино, друже життя. Дуже тяжко, самотньо, до нестерпного болю образливо, шкода. На могилі з’явилася дощечка з написом - ось і все, що залишилося від коханої людини, матері дітей, у далекому від рідних місць місті, у засніженому лісі...
А життя вимагає боротьби, і як не важко, треба думати про краще, працювати, не покладаючи рук, і це для того, щоб ти сам вижив і такі, як ти, щоб вижили діти, жінки, юнаки - надія майбутнього нашої країни, щоб вижили і перемогли. А повідомлення з фронтів надходять
85


далеко не втішні, дуже тяжкі, надія тільки на самих себе. Про другий фронт поки що тільки одні розмови, та і віри мало в те, що це може бути швидко.
Мені часто і подовгу приходилося бувати у відрядженнях на оборонних підприємствах у Златоусті, Кургані, Каслі, на «Магнітці» та інших місцях. Доводилося контролювати графіки і плани виконання виробництва мінометів, боєприпасів, автоматів і автоматичних гвинтівок, прокат броньової сталі, холодну зброю. Старі заводи працюють з великим перенапруженням, робітників не вистачає, багато хто пішов на фронт, біля верстатів багато жінок і підлітків. Евакуйовані заводи часто розташовуються просто в лісі, верстати встановлюються на дерев’яних рамах, електрична проводка тягнеться по деревах. Серед верстатів стоять грубки, щоб верстатник, який працює просто неба, міг відігрівати руки. Житло збивали нашвидкуруч, із колод. Так, тоді дійсно були виявлені героїзм і витримка, але все це для народу обходилося дорогою ціною - холод, застуда, захворювання дорослих і дітей, голод, недоїдання, складні санітарні умови, багато смертельних наслідків після хвороб. А жити і вижити, щоб там не було - треба* Головне було - перемогти. Якщо глибокий тил своїми людськими резервами, продовольством, оборонною технікою не зміцнить фронт, армію, то нам важко буде втримати оскаженілий натиск фашистів.
Уже в першій половині 1942 року вся евакуйована промисловість почала працювати на повну потужність. Був сильний авторитет єдиного керівництва ЦК ВКП(б) і ДКО, який очолив Й.В. Сталін, спираючись на повне розуміння і підтримку, самосвідомість широких мас наброду і його патріотизм. Саме це було вирішальною умовою перемоги над фашизмом. Радянські люди, ідучи за партією, безмежно довіряли їй, проявляли небачений героїзм у бою і праці. Війна продовжувалася' були надзвичайно тяжкі дні, тижні, місяці. Ми багато переживали^ страждали, передумали, переболіли серцем, і все ж ми, народ, країна, ставали не слабкіші, а сильніші.
1942 рік... Найвище напруження боротьби на фронтах. Залишаючи кривавий слід, не шкодуючи своїх солдатів, фашисти рвалися в глиб країни. «Росія на межі виснаження своїх сил», - так завіряв Гітлер своїх головорізів. Але ми, працюючи в тилу на забезпечення фронту оборонною продукцією, бачили, що наша країна не виснажує свої сили, й з кожним днем набирає їх і збільшує свій оборонний та наступальний потенціал.
У мене встановилося листування з Іриною, яка перебувала в Омську ^ У листах вона жалілася на труднощі свого становища, мені теж бул0 нелегко. 16 квітня 1942 року ми з Іриною офіційно зареєстрували свій шлюб у Радянському районному загсі Челябінська. У тісному колі відзначили цю подію. Ірина та Боря влаштовуються в отриманій кімнаті. Її умеблювали, обладнали, в цілому вийшло добре, затишно,'
Гнітило мене та Ірину те, що ми не знали про долю своїх рідних тй близьких, які залишилися на окупованій території. Молодший мій
86


орат Митя перебував в армії ще з фінської війни, про його долю мені ігж нічого не було відомо. У такій воєнній «м’ясорубці» я боявся, що иін загинув. Як він писав в останньому листі, який я від нього отримав шс на початку війни, він командував взводом розвідки автоматників, метиг уже отримати поранення і нагороду - орден Червоної Зірки. >1 іпав з дитинства його чесність і твердий характер і був упевнений: і нього вийшов зразковий боєць і командир, і заради спільної справи пін не пожаліє свого життя. Гірко мені було навіть думати, що Миті, можливо, уже немає в живих. Але за спільним величезним горем усієї країни, муками народу, жертвами, які ми несемо, особисте горе дещо притуплялося.
Перед від’їздом до Москви за викликом я вирішив відправити в Омськ на літо в табір на Іртиші Ірину і Борю. Зробивши всі справи, поїхав на вокзал оформити через військового коменданта проїзні документи в Москву. На вокзалі велике скупчення людей, більшість червоноармійців на милицях, з перебинтованими головами, забинто- киними руками. Відчувалося, що десь недалеко знаходиться госпіталь. Гиджу і міркую, що, можливо, ось так і мій молодший брат Митя поранений - це в кращому випадку. І мені так захотілося побачити рідного брата, поговорити з ним. Опустивши голову, замріявся, що не почув звертання до мене: «Товаришу командир, дозвольте припали- I и?» Я підвів голову, перед собою побачив червоноармійця із забинто- ианоіо рукою в черезплічнику і своїм очам не повірив - мені здавало- ен, що це був сон, але переді мною стояв Митя, мій молодший брат! Н нк заворожений стояв, дивився на нього і не міг вимовити ні слова. Першим опам’ятався Митя: «Це ти, Петю? Неймовірно, яка несподіванка і щастя!» Ми обнялися, розцілувалися, обоє просльозилися.
Як повідомив мені брат, це вже в нього третє важке поранення. На- іороди: орден Червоної Зірки та орден Великої Вітчизняної війни І ступеня. Ось так відбулася неймовірна, несподівана зустріч у людському океані, у такій життєвій круговерті. За тисячі кілометрів від рідних місць зустрілися двоє рідних братів, які не бачили один одного И І ой тяжкий і тривожний час близько п’яти років. Митя перебував на цінуванні в Омському госпіталі три місяці з простріленою правою Кіпочицею. Ішов він отримувати продовольчий атестат, оскільки після цінування йому належить тримісячна відпустка для повного видужання. Куди йому їхати, він сам не знав, але збирався поїхати в прифронтову гмуі у, ближче до рідних місць. Умовив я його поки що залишитися в Омській області. Через обком ВКП(б) і облвиконком його направили V віддалений Бєлорєченський район області завідуючим навчальною чаг і иною школи, адже він сам до призову в армію працював учителем у школі, викладав математику.
Через чотири місяці він знову поїхав на фронт у діючу армію, 'ім'шок з ним знову надовго був утрачений. Але зустрічі в Омську мені Не чпбути до кінця своїх днів. Митя був демобілізований тільки 1947 року.
87


Т ось Москва. Тут я зустрів багатьох товаришів, які були в Куп’янську, тепер захопленому німцями. А також тих, які зі мною взимку 1941 року відправлялися «теплушками» в глибокий тил. Усіх їх теж, як і мене, викликали в Москву в надії швидкого відправлення у звільнені райони України, але звільнення затягувалося. Чимала армія відповідальних партійних, радянських, адміністративних працівників знаходилася на стайовищі «безвідповідальних» - нічим не заклопотаних людей з бездіяльним життям. їдальня, де, як на воєнний час, годували непогано, гуртожиток напівказарменого типу, нудьга, бездіяльність усіх нас замучили. Багато хто з нас, у тому числі і я, просилися в діючу армію або в партизанські загони - відповідь була одна: «Чекайте рішення». Я все ж написав офіційну заяву в ЦК ВКП(б) про те, що коли не можна в армію або в партизани, то дайте нам роботу, щоб ми даремно не їли хліб у такий важкий час для нашої Батьківщини. Тижнів через два після поданої мною заяви мене запросили у відділ кадрів ЦК ВКП(б) до товариша Андреева, він же був і секретарем парткому ЦК. Андреев уважно зі мною поговорив, з’ясував усі питання і запропонував мені посаду інструктора ЦК ВКП(б) в оборонному відділі ЦК. Я цю пропозицію сприйняв з великою радістю, адже це жива справа, не животіння у гуртожитку-ка'зармі в очікуванні, коли відчинять їдальню.
Інструктор ЦК ВКП(б) у відділі оборонної промисловості - це відповідальна робота, чималий обсяг і визначені повноваження, тим паче у воєнний час. Мене призначили в сектор забезпечення розробки, виробництва і спорядження реактивних снарядів (РС) всіх модифікацій. Це була нова і грізна, страшно засекречена зброя. Відкрито в армії і народі цю зброю з любов’ю називали: «Наші Катюші та Твани». Завідуючим сектором був М.М. Волков, хороший комуніст, інженер, організатор, чудовий товариш - по-справжньому людяна людина. Пізніше він став директором 2-го Московського годинникового заводу. Йому було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Уже згодом, після війни, ми з ним листувалися, від нього у мене зберігається сувенір - електронний настільний годинник. На чолі нашого управління стояв генерал Гайдуков, непогана людина, але дуже метушлива. Інструкторами разом зі мною були: Матюшин із Мурома, опісля він став першим секретарем Краснодарського крайкому партії, і Суботін з Нижнього Тагілу, він довгий час працював в апараті ЦК. Всю оборонну промисловість опікав секретар ЦК ВКП(б) Маленков, і мені не раз доводилося бути на нарадах, які він проводив. Двічі на них я чув Й.В. Сталіна.
Маленков нам не один раз казав, що Й.В. Сталін настійно вимагає форсувати виробництво необхідної кількості РС, так потрібних для фронту. Коли на нараді був присутній Й.В. Сталін, він щоразу давав конкретні, небагатослівні пропозиції щодо посилення виробництва «катюш».


Я ще залишався інструктором ЦК ВКП(б), у цей же час отримав посвідчення ЦК КП(б)У про моє направлення у звільнені райони України.
Нарешті ешелон партійних, радянських, адміністративних працівників України направляється у Куп’янськ, а звідти - кожен за призначенням. З нами іде велика група партизанів, яких мають заки- иути в тил ворога. Цю групу проводжав сам начальник Центрального штабу партизанського руху П.К. Пономаренко. Ешелон наш іде обхідним шляхом, недалеко від місць Сталінградської битви. Із вікон вигонів видно недавні сліди жорстоких боїв, понівечену військову техніку, розбиті залізничні станції, зруйновані населені пункти. Де-не- де ще не прибрані трупи ворожих солдатів, куди сягає око - вздовж шлізниці в снігу, під телеграфними стовпами сидять обперті до них то поодинці, то групами вбиті солдати - більшість румуни та італійці. Видовище, звичайно, досить неприємне.
На другу добу прибули до Куп’янська, і відразу ж невелика група на чолі з першим секретарем обкому партії машинами виїхала в Харків. Зі сторони станції Основи чути було стрілянину гармат і мінометів - ще йшов бій за місто.
У Харків увійшли в сутінках, видовище страшне. Все місто охоплене полум’ям.
На площі Дзержинського горять і валяться будинки: обком КП(б)У, готель, Держпром, Будинок проектів, Ветеринарний інститут. Уся величезна площа освітлена зловісною загравою пожеж, їх ніхто не гасить.
Уся обкомівська і міськкомівська група, яка першою прибула ешелоном у Харків, розташувалася в особняку по вулиці Іванова, тут же наші робочі місця і гуртожиток. Ми перебуваємо майже на казар- меному становищі. Нас попередили про небезпеку пересування містом, особливо поодинці. У місті багато замінованих будинків, у різних місцях міста виникає безладна стрілянина. Узяли автомати і разом з партизаном Васею пішли пізно ввечері на квартиру по вулиці Захаржевського до матері Ірини Дарії Петрівни і тітки Ліни Петрівни. Вони сиділи в кімнаті при каганці вже дві доби, чули стрілянину, але не шали, що німців уже вигнала Червона армія з Харкова. Моєму приходові вони зраділи, не вірили, що це відбувається наяву, зустріч була дуже тепла. Я їм розказав про Іринку, передав її прохання, щоб вони приїхали до неї в Челябінськ. Домовилися, щоб вони були зібрані через два-три дні до від’їзду в Куп’янськ, а звідти я їх відправлю в Челябінськ.
Я займався питаннями організації роботи промислових підприємств міста, відновленням електростанцій, водопроводу, каналізації та міського транспорту. Роботи було дуже багато, доводилося виїжджати на місця, аналізувати і давати дозвіл на відновлювальні роботи. Приходило багато робітників та ІТП, групами і поодинці, пропонували свої послуги, вносили пропозиції щодо пуску промислових підприємств, відновленню електростанцій, пуску міського транспорту.
89


На другий день після нашого приїзду в Харків на площі Тевелєва відбувся великий мітинг, на ньому було дуже багато людей. Виступав М.С. Хрущов. Були загальні врочистості з нагоди звільнення міста, але разом з тим і якась настороженість. Ми, відповідальні працівники міськкому і обкому, під час мітингу знаходилися в спеціальному оточенні й під охороною. Пересування містом передбачаються значні, а міський транспорт ще не працює, треба знаходити вихід. Встановлюю зв’язок з водіями, вони кажуть, де є автомашини і паливно-мастильні матеріали. Дістаю дві машини: легкову - «газик» і вантажну - німецький «опель». Водії охоче погоджуються працювати, просять тільки дозволу вивезти своїх рідних з Харкова. Все-таки тут складне становище, часті нальоти ворожої авіації, бомбування, є людські жертви, умови досить неспокійні.
Зустрічаю багатьох знайомих, вони приходять з проханнями, скаргами, пропозиціями. Колишня однокурсниця по робфаку Леля Куркіна прийшла і розповіла про всі її муки під час окупації, про голод і страх. Дуже засмутився, що знайома дівчина Ліда, яку я влаштовував термістом на завод № 75, поїхала з німцями - ось цього я ніяк не міг очікувати. Її мати і сестра Ніна плачуть і проклинають її; Де вона, невідомо.
Вечорами і ночами в обкомі партії збираємося і слухаємо радіопередачі по радіоприймачу «Телефункен», власником якого був О.О. Єпішев; чудова машина. Вісті з фронтів різні, як кажу.ть, «з перемінним успіхом», а на харківському напрямку ситуація досить складна й небезпечна. Наші танкові частини і механізована піхота^ переслідуючи відступаючого противника, мабуть, дуже захопилися. У районі Барвінкова глибоко вклинилися в розташування німецьких військ, на сотні кілометрів відірвалися від своїх тилів і залишилися без постачання.
Кінець лютого 1943 року. Надворі бездоріжжя, труднощі з підвезенням боєприпасів, паливно-мастильних матеріалів та харчування, автомашин явно не вистачає, та й прохідність їх по бездоріжжю дуже обмежена, гужовим транспортом ні на санях, ні на колесах далеко не заїдеш.
Із німецьких передач ми дізнаємося, що велика група наших військ під Барвінковим потрапила в оточення, піхота намагається вийти з оточення, але несе великі втрати. Танки без пального зариті в землю, відстрілюються (це поки є боєприпаси, а опісля загибель). У другій передачі німці повідомляють, що «оточене угруповання радянських військ у районі Барвінкова ліквідується, багато вбитих, поранених, полонених, великі трофеї військової техніки». Ми всі важко переживаємо нашу невдалу операцію. Ті, що вийшли з оточення, розповідають про страхіття і величезні наші втрати, безнадію нашого оточеного угруповання військ. Знаходяться «розумники», особливо «смершовці», які пробують звинуватити тих, хто вийшов з оточення, мало не в боягузтві і «пораженчестве». Посилилося бомбування міста, у населення настрій
90


понурий, на підприємствах працівники питають нас: «Скажіть відвер- ю, ии що - знову залишите Харків?» А що ми можемо їм на це мід повісти?
І Іерші числа березня, уже весна, здавалося б, повинен бути і настрій мссниний, але ні, на душі і серці гіркота нашої невдачі під Харковом. і усього видно, що місто доведеться знову залишати.
Незабаром мене до себе запросив секретар обкому О.О. Єпішев і іілн завдання цієї ж ночі, а це було напередодні 8 березня, вивезти з Харкова до Куп’янська велику групу академіків, учених, професорів та Uni родини, які залишилися при німцях у Харкові. Отримав списки, идрсси, пізно ввечері розпочав операцію, у цьому мені допомагали грог чоловіків із партизанів, у тому числі Вася, про якого я вже згаду- NMH. До опівночі зібрали всіх на збірному пункті - всього з родинами U виявилося 60 чоловік, повантажили на дві обладнані машини, у кожній машині супроводжуючий з автоматом. О другій годині ночі почнися наш виїзд з міста, двічі ми потрапляли під бомбування, була велика паніка серед евакуйованих, довелося заспокоювати і стежити, щоб ніхто не відстав. Закінчилось усе щасливо, хоч навкруги падали Аомби і були руйнування. Без утрат усіх благополучно доставили в Куіґянськ, наступного дня двома «теплушками» відправили в глибокий тил. Багато хто з евакуйованих дякував за те, що їх своєчасно, добре й організовано вивезли з Харкова.
За розпорядженням 0.0. Єпішева я направляюсь в Москву зі сисцзавданням.
Мій маршрут пролягав Воронезькою областю, їхали ми переважно путівцями. У полі ми напоролися на протитанкові міни, дві з них підірвались, відкинувши нашу машину на 2-3 метри з проїжджої частини, і вона отримала пошкодження.
Добрався я до Москви на четверту добу. З’ясував усі питання, які мені були доручені Єпішевим. Єпішев через деякий час пішов в армію Hit політроботу, багатьом теж пощастило попасти в армію. Я знову прошуся в армію або в партизани, не пускають, посилаючись на спеціальну броню.
У Москві мені довелося чекати вирішення мого питання. Приходити:« буквально голодувати, грошей немає та і поїсти ніде - все на киртках, на талонах. Жив я і ночував де і як доведеться. Знову прошусь н армію або партизани, але цього питання ніхто не вирішує. Я за допомогою звернувся до керуючого справами ЦК ВКП(б) Д. Крупіна - він инрішив усі мої труднощі, визначив житло, видав продуктові картки і пілони на харчування, прикріпив до їдальні. З Іриною у нас відбу- ншться регулярне листування і періодичні телефонні розмови, я і вона обоє нервуємося, як же бути далі, адже жити, по суті, немає на що, їїле підбадьорюємо один одного в надії на краще.
На запрошення я декілька разів був у ЦК ВКП(б) у відділі кадрів в Андреєва і завідуючого оборонним відділом Сербіна - вони ведуть зі мною розмову щодо майбутньої роботи, мені здавалося, що справа
91


затягується, і я був ладен дати свою згоду на будь-яку пропозицію. Нарешті в серпні 1943 року мене запросив до себе Сербін і повідомив, що я ухвалою Секретаріату ЦК ВКП(б) затверджений парторгом ЦК ВКП(б) заводу № 306 Наркомату авіаційної промисловості в Саратові.
Після цього рішення я ожив серцем. Нарешті закінчилася моя обтяжлива бездіяльність і гнітюча невизначеність, я при справжній роботі, можу приносити певну користь. Поїхав у Наркомат авіапромисловості (НКАП), де познайомився з начальником головкому і директором заводу Філімоновим. За домовленістю з відділом ЦК ВКП(б) і НКАП я поїхав з Москви спочатку за родиною і прямо вже звідти ми поїздом відправилися на нове місце призначення.
І гадки не мав я тоді, що мені доведеться в Саратові затриматися майже на повних шість років. З цим містом, його людьми, партійною організацією у мене пов’язано багато доброго: напруженої праці; радості і печалі, особистих переживань і труднощів. У цілому ж про Саратов на все життя залишилися теплі спогади, хоч і було далеко не легко - всього вистачало.
Крім своєї основної роботи як парторга ЦК ВКП(б), багато доводилося виконувати роботи за дорученням райкому, міськкому й обкому ВКП(б) - брав участь у різних комісіях і був їхнім головою! Якось швидко увійшов в основне і міцне коло партійного активу міста й області. У цей час частина уряду України і ЦК КП(б)У знаходились у Саратові. По роботі мені мало доводилося з ними зустрічатися, але в мене були думки, щоб повернутися на Україну, в Харків. Правда, де? які окремі впливові працівники якось відчужено до мене ставилися. Мабуть, їм було заздрісно, що я працюю, не байдикую, і саратовська партійна організація хорошої думки про мене. Таким до мене ставлеш ням я особливо не переймався, адже працював на загальну справу; приносив користь, мав авторитет.
Мені доводилося часто бувати в селах як уповноваженому з провес дення сільськогосподарських робіт. Бачив гнітюче становище сіль* ського господарства і безпросвітність у цій важливій справі. Якось я поїхав за Волгу, в поселення колишньої автономної республіки німців Поволжя і був свідком того, як було зруйновано і запустіло все господарство і будови після виселення звідти німців. Хто міг допустити таке варварство щодо знищення сільгоспінвентаря, худоби, будівель житлових і господарських? Це був погром і згарище, моторошно було дивитися. А до виселення це були квітучі, багаті місця з високою культурою землеробства, високими врожаями зернових і технічних культур, з інтенсивним тваринництвом.
Першим секретарем Саратовського обкому в той час був Павло Тимофійович Комаров. Він тільки що замінив на цій посаді Баркова. Комаров - це старий комуніст, досвідчений партійний працівник, людина з великим життєвим досвідом. Загальна грамотність і підготовка були слабкими, але все це надолужувалося природним розумой і багатим життєвим досвідом.
92


У серпні 1945 року мене запросили в обком партії на бесіду з П.Т. Комаровим. Він запропонував мені перейти працювати в обком партії заступником секретаря обкому партії з авіаційної промисловості. Я дав згоду і через тиждень уже працював в обкомі. По суті, я займався всією оборонною промисловістю області. Найбільшим оборонним підприємством міста й області був «завод комбайнів» - авіаційний завод № 292, який виготовляв літаки конструкції О. Яковлева: ЯК-3, ЯК-6, а потім ЯК-9. На заводі працювало понад 25 тисяч робітників, партійна організація у своїх рядах нараховувала близько 3 тисяч чоловік. На цьому підприємстві мені часто доводилося бувати і разом з парткомом та дирекцією заводу вирішувати багато технічних і організаційних питань. Цілі авіаційні полки відправлялися прямо із заводського аеродрому на фронт.
Я також опікувався і заводом № 306, на якому раніше працював парторгом ЦК ВКП(б). Виходив на повну потужність величезний завод спеціальної радіоапаратури і радіотехніки, розташований за Волгою, в м. Енгельсі. На цих і багатьох інших заводах, конструкторських бюро потрібно було тримати під контролем розробку і виробництво оборонної техніки. Мені часто доводилося бувати у Комарова, доповідати йому про справи оборонної промисловості, готувати інформацію і доповідні записки в ЦК ВКП(б). Павло Тимофійович старався вникати в суть роботи оборонної промисловості. Хоч йому важко було розібратися у виробничій інженерній специфіці, але він завжди уважно мене вислуховував і, здавалося, намагався щось у мене запозичити в галузі організації, технології і конструкції виробів та машин. Якщо ж мова йшла про роботу партійної організації, про життєвий досвід, то гут у Павла Тимофійовича було чому повчитися, і я багато таких питань зрозумів і запозичив у нього і донині вдячний йому як старшому партійному, більш досвідченому товаришеві.
Працювати доводилося багато і напружено. Домашні справи йшли, як і до того, у клопотах: як прогодувати сім’ю, дітей, як взутися і одягнутися, бо все це робилося за промисловими талонами і продовольчими картками, які далеко не завжди отоварювалися. З квартирою все влаштувалося добре, тепер моя сім’я з 6 чоловік займала окрему трикімнатну квартиру. Із взуттям та одягом було досить нужденно. В Ірини було одне-однісіньке пальто. Одного разу вона пішла на базар, і там бритвою його порізали ззаду. Як вона, бідна, плакала, адже залишилася зовсім без пальта. Коли всі лягли спати, я вирішив скористатися своїм «мистецтвом»: колись я шив чоботи, і за ніч я так майстерно заштопав порізи, що вранці, коли показав його Ірині, вона не могла розрізнити і знайти порізи - становище було врятовано.
В області багато евакуйованих з України та із Прибалтики, в основному це були жінки, старі і діти. Багато хто з них жив дуже тяжко. Мені якось довелося допомагати одній молодій жінці з дитиною з Прибалтики. Вони буквально голодували, їм була надана допомога через місцеві органи. Серед населення доводилося проводити велику
93


роботу з патріотичного виховання, інформувати про справи в країні і на фронтах. Велика робота здійснювалася у зв’язку із вчинком Ферапонта Головатого,, який на свої заощадження купив літак для Червоної армії. Всі заходи, пов’язані з цим, нам доводилося проводи* ти на заводі № 282: вибір літака, напис на його борту «Ферапонт Головатий», прийом Головатого на заводі, мітинг і відправленая літака з військовим екіпажем із заводського аеродрому прямо на фронт.
Повідомлення про нашу перемогу і беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини мене застало за Волгою, в радгоспі, де я був уповноваженим з проведення весняних польових робіт. Роки війни остаточно виснажили людей, народ стомився від тяжкої, згубної, кровопролитної війни. До того ж був виснажений морально, духовно ї фізично.
З інформаційних повідомлень було відомо, що ми добиваємо ненависного ворога у його «власній барлозі», але всі чекали, прагнули закінчення війни. І все ж ця звістка виявилася нежданою, неймовірною, приголомшливою у своїй радості, кінцем неймовірних поневірянь і людських страждань! Я провів мітинг з нагоди нашої остаточної перемоги і беззастережної капітуляції фашистської Німеччини. Радість, безмежна радість, сльози! Увечері влаштували загальний імпровізований прийом і гуляння, багато хто був добряче напідпитку.
У роботі оборонних підприємств після перших місяців закінчення війни не відбулося ніяких істотних змін. Як і до того - вимогливість, чіткість у виконанні графіків випуску оборонної промисловості, однак все ж таки ми чекали якихось перемін.
Почали приходити ешелони з демобілізованими. Організація ЇХ зустрічей, радість, сльози, зустріч рідних, любимих, близьких, які повертаються після перемоги здоровими і неушкодженими.
Гнітючість, горе і сльози при вигляді скалічених, безпорадних, тих, хто йшли на фронт молодими, сильними, здоровими, бадьорими. Не* поправна втрата загиблих викликає з новою силою тяжкі переживання!, невтішне горе і гіркі сльози матерів, батьків, дружин, дітей, наречених*. Ці втрати тих, хто не повернувся з поля бою, здається, тиснуть своїм горем ще більше, ніж раніше. І все ж закінчення війни, розгром фашистів, загибель Гітлера, а потім і суд над воєнними злочинцямй і запроданцями, зрадниками своєї Батьківщини, викликають величезну радість і гордість за наш народ, країну, партію. Й.В. Сталін, його найближчі соратники і помічники виправдали надію і довір’я народу, їхні слова не розходилися зі справами.
і


ВКЛЮЧЕННЯ У ПОЛІТИЧНУ ОРБІТУ (1946-1953)
ПРАЦЯ НА ОБОРОНУ БАТЬКІВЩИНИ: «СКРІЗЬ Я ПОЧИНАВ З ТОГО, ЩО ШУКАВ ДОБРОСОВІСНИХ ЛЮДЕЙ, ЯКІ ЗНАЮТЬ СВОЮ СПРАВУ»
1946 рік. Військова промисловість поступово частину своїх потужностей спрямовує на виробництво товарів широкого вжитку. Адже за роки війни до решти все зносилося не вистачає предметів найпростішого домашнього побуту: посуду, меблів, тканин, по суті, потрібно було починати все з нуля. Що стосується воєнної продукції, то її випуск не припинявся, а крен був узятий на освоєння нових, більш удосконалених конструкцій.
Усіма цими проблемами я і займався наступні роки, працюючи парторгом ЦК ВКП(б) на заводі № 292, куди мене направили у серпні. Тяжкий був час. Але все витримали. І які прекрасні люди були в нашому заводському середовищі!
У 1947 році розмова велася про моє призначення директором заводу, можливо у Ленінград.
Мені з управління кадрів МАП повідомили, що в міністерстві питання про моє призначення директором заводу вирішене, іде узгодження в ЦК ВКП(б). Чекаю ухвали з нетерпінням, поки що готуюся, вивчаю спеціальну літературу з літакобудування.
У липні 1948 року отримав наказ про призначення директором Ленінградського авіаційного заводу № 272. Наказ підписаний міністром авіаційної промисловості М;В. Хруничевим.
Вантажу всі до крайності скромні «пожитки» і родину в товарний вагон і їду в Ленінград. Тепло попрощався із саратовцями, особливо із заводськими працівниками. Багато хто прийшов проводжати, хтось із проводжаючих подарував нам примус, і він виявився дуже навіть до речі.
Відверто кажучи, розставатися із Саратовом і зі всім звичним і знайомим, обжитим було сумно.
До Москви ми доїхали за добу.
Я побував у міністерстві, відрекомендувався тепер уже як директор заводу першому заступникові міністра В.В. Бойцову, якого я добре знав по роботі в Саратові на заводі № 292, де Василь Васильович працював певний час головним інженером. В.В. Бойцов повідомив мені деякі подробиці взаємостосунків кадрів на заводі, дав кілька ділових, практичних порад. Завод цей старий, зі своїми традиціями - на цьому заводі вперше в Росії був сконструйований, виготовлений і зібраний
95


літак Сікорського. Там багато старих кадрових висококваліфікованих робітників, але їхня думка часто нехтується керівництвом заводу. В.В. Бойцов мені сказав буквально таке: «Збери старих кадрових робітників, їх там близько 450 чоловік, це майже 10 % усіх працюючих на заводі, порадьтеся з ними. Вони тобі будуть великою опорою в тому, щоб налагодити роботу заводу, адже вони істинні і непідробні патріоти свого підприємства! Тримай контакт з робітниками, ніколи не давай їх скривдити. Суворо, але об’єктивно вимагай з керівного складу заводу. Він теж кваліфікований, але в колективі якийсь розбрат. Я сподіваюся, переконаний у тому, що у тебе все буде добре».
Розумів, що завдання переді мною стоїть нелегке, щоб налагодити нормально роботу заводу, виконати план з усіх техніко-економічних показників. Відверто кажучи, я хвилювався, як мене приймуть.
22 червня я почав виконувати обов’язки директора. Прийняв справи від колишнього директора, підписав акт і протокол. Ознайомлююся з керівними кадрами заводу, зі структурою його цехів і відділів, технологічним процесом, зі всіма службами і громадськими організаціями.
Головний інженер заводу - Яночкін, про нього мені багато наговорили несхвального ще в Москві - грубий із підлеглими, неорганізований, в технології літакобудування розуміється погано. Після такої характеристики хоч-не-хоч будеш ставитися насторожено, упереджено. Сігаєв - головний технолог заводу, грамотний, наполегливий, організований, не в ладах з головним інженером, а іноді й ігнорує його. Явно претендує на його посаду. Із першого знайомства видно, що він хитра, наполеглива людина, його так характеризували мені і в Москві. Парторг ЦК ВКП(б), він же секретар парткому заводу Стельмахович
- 	представник кар’єристичних партійних працівників, у виробництві нічого не розуміє. Думаю, що він мені заважати не буде, адже йому відомо, що я прийшов директором заводу з партійної роботи і розуміюся на цих питаннях не гірше, ніж він.
Через чотири місяці, як я прийняв завод, план почали виконувати по валу і товару. Випуск літаків пішов точно по графіку - 18-20 штук за місяць. Різко покращався фінансовий стан підприємства. Завод цр- чав у змаганні займати перші місця серед підприємств одинадцятого головкому МАПу, в районі і місті. ІТП, робітники, службовці почали отримувати премію від 20 до 40 % до квартального заробітку, жити стало веселіше, радісніше. Загальний настрій у колективі піднявся, робота пішла жвавіше, колектив згуртувався загальною метою, відчув упевненість у своїх здібностях і силі. У міністерстві посилено погово- рюють про передачу з нашого заводу виробництва ЯК-28 на Далекий Схід, у Семеновське. Там побудований непоганий авіаційний завод, але він не завантажений. Нашому заводу пропонують виробництво бойового літака ЯК-9 із саратовського заводу, а "останньому доручають виробництво реактивних літаків. Якщо так буде, то це і добре^ і погано. Добре, що завод перейде на більш складне виробництво,
96


погано те, що налагоджене і відпрацьоване виробництво ЯК-28 доведеться залишати. Робота заводу налагоджена, часу вільного залишається більше, щоб працювати над собою, хоч турбот і труднощів, як і колись, дуже багато. Приймаю рішення захищати дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук. Вибираю профіль - «Ремонт літаків у системі ВПС».
Я почав складати екзамени і добирати матеріал для кандидатської дисертації. Нелегко поєднувати роботу і підготовку до захисту. Важко, але справи просуваються паралельно: пишу дисертацію і складаю екзамени.
Наш завод отримує із Саратова оснащення, заділ, інструмент і технічну документацію на виробництво літака ЯК-9. Установлений термін: через три місяці ми повинні почати випуск літаків. Саратовці надають максимальну технічну допомогу, відряджають кадри в Ленінград для монтажу і оснащення агрегатів та збирання літаків. Я їду з групою спеціалістів на саратовський завод, все знайоме, приймають добре, надають усяку допомогу.
З питань виробництва літаків кілька разів був у Москві в міністерстві і в ДКБ О.С. Яковлева. Особисто декілька разів зустрічався з ним з деяких питань конструкції ЯК-9. їм надають особливого значення, їх відправляють у Китай, а звідти у В’єтнам і Корею. Ми вклались у термін і увійшли в графік виробництва.
Якось пізно увечері на квартиру до мене подзвонив заступник міністра М.ї. Хруничев, і я відчув, що трапилася якась НП. Так і сталося. Він мені сказав: «Вам готується велика неприємність. У Китаї на літаку ЯК-9 ламається турель крупнокаліберного кулемета, китайці заявили протест, піднявся великий галас. Прокуратура СРСР веде розслідування щодо притягнення до відповідальності винних. Представник ДКБ О С. Яковлева заявив, що конструкторський дефект виг ключається, може бути дефект виробничо-технологічний або ж неправильне встановлення турелі під час експлуатації». М І. Хруничев дав мені доручення: терміново разом із представниками військпреда, генерального конструктора і відповідальним працівником МАП провести випробування, акт і протокол результатів випробування направити в міністерство особисто йому. Я після розмови з міністром відразу ж поїхав на завод, тут же викликав відповідні служби і відділи заводу для перевірки технології виготовлення турелів та підготовки для проведення випробувань. Уранці на завод прибули провідний конструктор від Яковлева інженер Шварц і провідний інженер одинадцятого головного управління МАП В.М. Винокуров. Розглянули всі підготовлені матеріали, і оскільки конструктивних і технологічних дефектів не було виявлено, вирішили провести перевірку вогнем.
До третьої години ночі був завершений відстріл* турель витримала - перемога, знята загроза бути притягненим до відповідальності за випуск недоброякісної воєнної продукції. Складено акт і протокол - його підписали представники військової прийомки, генерального
4 	Шелест
97


конструктора, МАП і заводу. В документах було вказано, що турель могла зламатися тільки від неправильного її встановлення китайцями. Рано-вранці я подзвонив міністру і повідомив про результати випробувань. Він подякував за оперативність і привітав зі щасливим закінченням такої «делікатної» справи. Для нас це був великий урок і попередження, ми ще більше посилили контроль за якістю виготовлення всіх виробів і літака в цілому.
У Ленінграді мені працювалося легко, творчо, цікаво. Але вдома назрівала біда: ленінградський вологий клімат виявився непридатним для Ірини і особливо Вітасика - син постійно хворів, марнів на очах. Лікарі наполегливо рекомендували змінити клімат. Шкода мені було розлучатися з колективом заводу, з яким так дружно працювалося, але тривога за близьких змусила клопотатися про перевід. Ймовірно - на Далекий Схід.
1950 рік. Збираюся у відпустку в Гагри, у цей час подзвонили з Головного управління МАП, повідомили, що можливий варіант мого переїзду в Київ, рекомендують туди заїхати подивитися завод і повідомити свою думку. Відпустку з Іриною провели добре, погода стояла прекрасна, і на Жовтневі свята ми ще купалися в Чорному морі* На зворотній дорозі заїхали у Київ. Побував на заводі, познайомився з директором Мироновим. Він великий гурман, нічого не підозрює про мету моїх відвідин. Приймає добре, просто як колегу.
Завод справив на мене важке враження. Територія не огороджена, прохідна - просто халупа, в’їзні ворота дерев’яні і перекособочені, на території заводу проживають сторонні особи, пасуться кози, корови і бики. Виробничі корпуси низькі і малопристосовані для літаком будування. Завод працює над випуском літака АН-2 конструкції О. Антонова, і хоча пройшло більше двох років, як завод працює над цим літаком, але не випущено ще жодної машини. Фінансовий стан заводу дуже тяжкий, у колективі якась групівщина.
Мені треба було добре подумати, перш ніж давати згоду на такий завод і залишати уже добре налагоджене підприємство. Але, виявляється, на мене вже були підготовлені всі документи, і Головком наполягає на тому, щоб я дав згоду сам і добився б згоди на моє звільнення з Ленінграда. Міськком згоди на моє переведення в Київ не дає, «прориваюся» до секретаря обкому ВКП(б) Ф.Р. Козлова. Зустрів добре, уже як знайомого по спільному відпочинку в санаторії «Приморський». Переконую його, доводжу, що з Ленінграда я виїжджаю через стан здоров’я сина і дружини, хоч мені і дуже шкода залишати його. Козлов довго не дає згоди на мій виїзд з Ленінграда - при цьому каже, що вони думали використати мене на партійній роботі. Нарешті отримав його згоду, про що повідомив в управління кадрів МАП, там сказали: «Чекайте ухвали».
Відзначили 70-річчя Й.В. Сталіна, руками заводських умільців виготовили скромний подарунок - макет літака ЯК-9 і відправили його в Москву.
98


17 	квітня 1950 року я отримав наказ про призначення мене директором заводу № 473 у Києві.
У цілому в Києві (на Україні) я пропрацював 22 роки і 10 днів. Пройшов шлях на різних посадах - від директора заводу до першого секретаря ЦК КПУ. Був кандидатом Президії і членом Політбюро ЦК КПРС протягом 10 років. Обирався депутатом Верховної Ради СРСР V, VI, VII, VIII скликань - у цілому був депутатом 16 років. Був членом Президії Верховної Ради.
Ці двадцять два роки і десять днів роботи в Києві аж до мого вимушеного переїзду в Москву на «відповідальну» роботу і були роками найбільш творчими і зрілими, роками справжньої діяльності. Були успіхи і невдачі, радощі і прикрощі, як завжди буває у великій і відповідальній роботі. Про роботу в Києві в мене залишилися найтепліші і найкращі спогади.
За 10 років роботи першим секретарем ЦК КПУ мені доводилося контактувати, зустрічатися, працювати, бесідувати з багатьма людьми, у тому числі і з керівним складом - партійними, господарськими, радянськими кадрами, представниками науки і культури, творчої інтелігенції. Багато хто мені добре відомий, і я їх особисто знаю на всіх ступенях і рангах. Багато хто мене особисто знає і добре пам’ятав до цих пір. Працювали дружно, добре, і про кожного, з ким доводилося працювати, можу сказати тільки хороше. Винятком є деякі, і в першу чергу Щербицький, Ватченко, Грушецький. Це тупі, лукаві люди, підлабузники, облесники і падлюки, можуть будь-кому стати на горло, перегризти його, щоб тільки досягти успіхів у кар’єрі. Розуму, здібностей немає у таких типів. Ось вони і користуються'для досягнення своєї мети мерзотним арсеналом брехні, лестощів, догідництва, безпринци- повості. Після 1973 року в мене залишилося тяжке і гірке враження від справ, які творяться на Україні. Шкода, дуже шкода було партійну організацію республіки, народ України, що вони знаходяться під керівництвом таких тупиць, політичних авантюристів, які зраджують інтереси свого власного народу. І все це творилося під керівництвом і натхненням «великого ленінця» - Брежнєва. Про це історія колись скаже своє вагоме і правдиве слово. Про все це мною буде сказано теж детальніше, але пізніше.
А зараз головне моє завдання: налагодити серійний випуск літаків АН-2, розгорнути будівництво виробничих і побутових корпусів, обладнати і обгородити територію. І ще - провести реконструкцію існуючих приміщень і модернізацію обладнання. По-солідному розпочати будівництво житла і культурно-побутових закладів. Величезне завдання полягало в тому, щоб згуртувати здоровий колектив заводу, навести потрібний порядок у виробничій і технологічній дисципліні.
Необхідно було правильно підібрати і розставити керівні кадри заводу, бо це вирішувало успіх справи. Потрібно було підготуватися до перебазування і розміщення на і без того мізерних площах заводу ще й конструкторського бюро О.К. Антонова, яке зараз було не при
99


ділі у Новосибірську. Це далеко не повний перелік заходів, які в будь- якому разі потрібно виконати, і якомога швидше, бо без цього не буде створене справжнє виробництво.
А труднощів дуже багато, адже пройшло лише 5 років після закінчення війни, всього не вистачало. Головна вулиця Києва Хрещатик ще лежить в руїнах. По суті, тільки починалася відбудова зруйнованого міста. Великі труднощі з будівельним матеріалом, водою, електроенергією, паливом, житлом, продуктами харчування і товарами широкого вжитку.
Через деякий час із Ленінграда в Київ приїхала Ірина з Вітасиком, мізерні наші пожитки вагоном відправили прямо на завод. Квартири в Києйі немає і швидке її отримання не передбачається. На руках у мене охоронне свідоцтво № 005095 на квартиру, залишену в Ленінграді, про те, що в Смоленському районі по Невському проспекті в будинку № 168 за мною зберігається квартира № 45 із 3-х кімнат площею 76,93 квадратних метрів. Але папір не квартира, і потрібно зробити її обмін, що становить великі труднощі. А тут іце виявилося, що мій добрий знайомий льотчик А.Е. Мазуренко, двічі Герой Радянського Союзу, який попросився у мене тимчасово пожити в заброньованій квартирі, «тихенько» виписав на неї ордер, і я, таким чином, спіймав облизня. Ми розмістилися в готелі по вулиці Леніна, займаємо «люкс» - дві кімнати, балкон, ніби все добре, але готель є готель, а звідси всі незручності проживання з родиною.
Зате Ірина та Вітасик відчули себе в Києві значно краще, погода стоїть божественна - тепло, сонце, все в цвіту, повітря після лемшпрадського просто п’янке -цілюще. Т від Бориса з Одеси, куди він переведений з Ленінграда в Одеське мореплавне училище, надходять втішні вісті - все у нього добре.
Поринув у роботу. Багато нового, багато труднощів. Все і всіх потрібно було вивчати, перевіряти у дії.
Я особисто познайомився з О.К. Антоновим, сконтактував свою роботу з його завданнями, Я йому відверто заявив, що коли ми спільними зусиллями у найближчі 3-4 місяці не освоїмо виробництво літаків, не піднімемо в повітря хоча б малу серію, то літак АН-2 спіткає сумна доля - його знімуть з виробництва.
Спільними зусиллями заводу і конструкторського бюро було складено суміщений графік виготовлення деталей, вузлів, агрегатів і складання літаків. Уже в жовтні 1950 року перша серія з 5 літаків була виготовлена, перевірена і представлена замовникові - військовому представнику. Це була перша перемога колективу заводу і ДКБ. З’явилася упевненість у наших здібностях виконувати плани і завдання. До січня 1951 року завод уже виконав план IV кварталу 1950 року, а з початку 1951 року почав працювати упевнено, ритмічно, щомісяця випускаючи по 25-30 літаків. Про завод пішли гарні розмови в місті, міністерстві, ми почали отримувати перші місця і премії. Літак АН-2 стає популярною машиною в народному господарстві. Високу оцінку
100


машина отримала від полярних льотчиків. Ми розробили варіант літака для сільськогосподарських робіт, і це привернуло до нього особливу увагу.
1952 	року завод уже став передовим підприємством міста, По міністерству займаємо перші і другі місця щоквартально, отримуємо шамена, грошові винагороди. Авторитет і значення заводу виросли і іміцнилися. Крім літаків, виготовляємо товари широкого вжитку: ліжка-розкладачки, збільшувальні лінзи для телевізорів, алюмінієвий посуд, велику кількість запасних частин для тракторів і сільськогосподарських машин.
У Києві в мене немає ні знайомої, ні тим більше близької людини, яка б мала якийсь певний загальновідомий вплив. Тому мені важко було вирішувати багато питань, пов’язаних з роботою і розширенням іаводу. Виникли навіть деякі конфлікти з місцевою районною і міською владою: то відключать воду, електроенергію, газ, і кожного разу доводилося вступати в конфлікти, то відмовлять у фондах на будівельний матеріал - шлакоблоки і цеглу. Коли зрозуміли мій наполегливий характер і критичні виступи, стало менше утисків. Незважаючи на те, що я в місті «новачок», 1952 року мене обирають депутатом міської ради, членом пленуму Жовтневого райкому партії, членом пленуму і членом бюро міськкому партії. Я ближче познайомився з активом міста, і мені стало набагато легше вирішувати всі питання, пов’язані з роботою і будівництвом на заводі. Я був вибраний і делегатом XIX з’їзду КП(б)У.
Тільки майже через два роки, як я переїхав у Київ, вирішилося питання з квартирою. Упорядковуємо квартиру, здавалося б, усе йде добре і налагоджується, але знову сильно захворів Вітасик - лікарі не можуть встановити діагноз, у школу через хворобу він не ходить, навчається вдома, і досить успішно. Ірина повністю поглинута турботами про Вітасика, вона його дуже любить, і він її теж і прихильний до неї, як до рідної матері.
З продуктами харчування складно, у магазинах все на картки, на базарі дорого, ось і їздимо на базари в села і районні центри Київської області: Таращу, Богуслав, Брусилів, Козилець, Жидівську Греблю, їздили і в інші села Житомирської та Чернігівської областей. Автомашини були свої власні, так що в будь-який час можна було поїхати і закупити продукти значно дешевше, ніж у Києві.
Вітасику встановили діагноз - мало не туберкульоз легень і залоз. Рекомендують попробувати ввести в його раціон харчування собачий жир - купили цуценя, спеціально відгодовували, але потім відмовилися від цієї «рекомендації». Цуценя відправляємо у те ж село, де ми його купили у хлопчаків, і повертаємо їм, вони дивуються нашому «дивацтву» і пропонують нам купити ще двох цуценят.
Почалися тривоги - запросили мене до першого секретаря ЦК КП(б)У тов. Мельникова - пропонують мені посаду голови Держплану України. Для мене це несподіванка, та і не підготовлений я
101


до цього. Відмовляюся, все одно посилають у Москву в ЦК ВКП(б) для бесіди. Іду в Москву, відмовляюся від цієї посади і в ЦК ВКП(б), повертаюся в Київ. На мене в ЦК КП(б)У дивляться «скоса» - думають, що ж йому потрібно? А мені нічого не треба - я люблю завод, його людей, справжню важку самостійну роботу.
Через деякий час знову запрошують мене в ЦК КП(б)У, цього разу пропонують посаду першого заступника міністра меблевої промисловості України - це вже зовсім ні в тин ні в ворота, навідріз, навіть грубо, відмовляюся від запропонованої «високої» посади - прошу не тривожити мене: я своєю роботою задоволений, міняти її ні на які «чини» не збираюся. Цього разу, здається, «відстали», залишили мене в спокої.
Програма випуску літаків АН-2 значно зростає - літак все більше і більше завойовує популярність. 1953 року заводу треба буде випустити 450 літаків різних модифікацій і призначень. O.K. Антонов як головний конструктор просто піднісся духом, виріс, до моїх порад і рекомендацій прислуховується. Для нього інженерний і виробничі корпуси завершені. За конструкцію і серійний випуск літака АН-2 група робітників та ЇТП висунута на Сталінську премію, у тому числі і я. ЦК КП(б)У і МАП підтримують.
А тут знову пішли запити, з’ясування, заповнення анкет, відповіді на запитання з родоводу аж до «прадідуся і прабабусі» - писанина автобіографій, характеристик, починаючи від первинної партійної організації, райкому, міськкому і обкому партії. Все це насторожує - мені так не хочеться іти з заводу. Моя думка, що тут, на заводі, справжнє життя. Адже я вже пропрацював тільки на виробництві 25 років. Люблю не легку, а творчу заводську роботу, тут життя вирує, бачиш реальні результати своєї праці. На мене складена характеристика і біографічна довідка, які лягли в основу всіх документів-характерис- тик після переїзду в Київ.
ХАРАКТЕРИСТИКА директора заводу № 473 тов. Шелеста П.Ю.
Тов. Шелест Петро Юхимович, 1908 р. народження, член ВКП(б) з 1928 року, за спеціальністю інженер-механік. З 1935 року, після закінчення інституту, тов. Шелест, працюючи на керівній господарській і партійній роботі, самовіддано виконував покладені на нього завдання. До переведення його в м. Київ тов. Шелест працював у Ленінграді директором заводу МАП. Будучи призначеним Міністерством авіаційної промисловості директором заводу № 473, з повною енергією і наполегливістю взявся за доручену справу і вивів завод з прориву в ряди передових підприємств міста. Заводу неодноразово присуджують перехідні Червоні прапори міськкому КП(б)У і міськвиконкому, а також райкому і райвиконкому. Віддаючи всі сили і досвід, тов. Шелест за декілька місяців зумів налагодити роботу заводу, і,
102


починаючи з серпня 1950 року, завод щомісячно виконує й перевиконує державні завдання. Тов. Шелест свій багатий досвід керівної роботи поєднував із вирішенням ряду складних технічних питань. За період перебування на заводі ним проведена велика робота з організації серійного виробництва АН-2 і модифікацій цього виробу. Його вміла вимогливість до себе і до своїх підлеглих згуртувала сильний колектив заводу, який бореться за виконання виробничої програми. Серед колективу заводу користується заслуженим авторитетом. Тов. Шелест - депутат міської Ради трудящих, член пленуму райкому, член бюро парткому заводу. Бере активну участь у політичному житті заводу, району, міста. Керує семінаром економіки промисловості СРСР. Політично грамотний, ідеологічно витриманий, відданий великій справі партії Леніна-Сталіна.
Секретар Жовтневого райкому КП(б)У /7. Тльїн
18/ХТ-52 р.
Із життєвого досвіду і минулої роботи в партійних органах я знав, що недаремно нагромаджують такі матеріали. Мене заспокоювали, що все це робиться для створення резерву керівних кадрів.
Як завжди, у нашому «науково-плановому» господарстві часто припускається плутанина - чехарда, яка обходиться в сотні мільйонів карбованців народних грошей, але кого це цікавить?
Тільки ми налагодили серійне виробництво АН-2, так надзвичайно потрібних для народного господарства, надійшла термінова команда: «Завод підготувати до виконання більш серйозного виробництва, тому виробництво літаків АН-2 на заводі зупинити, все оснащення, інструмент, технічну документацію, креслення і заділи законсервувати і зберігати на заводі до спеціального розпорядження». Протягом тижня всі стапелі, оснащення, технічну документацію спакували і здали для зберігання. Більше трьох тисяч чоловік знаходяться не при ділі, тиняються по заводу, деяка частина використовується на підсобних, дворових, будівельних роботах, кожному з них іде середня платня. Нарешті від міністерства отримав вказівку - терміново забрати креслення, технічну документацію для виробництва на нашому заводі фюзеляжа та інших агрегатів літака ІЛ-18. На завод прибула група конструкторів і технологів від генерального конструктора С.В. Ілью- шина.
О.К. Антонов зовсім розгубився, занепав духом. Він втратив єдиний серійний завод, а що таке конструктор без серійного заводу? Це в кращому випадку «робота в шухляду». Я суворо наказав берегти все оснащення і заділи щодо АН-2. Хоч і приємно було те, що заводу дають більш серйозне завдання, і це, безумовно, обіцяє новий технічний ріст підприємства, але «перспектива» залишитися агрегатним заводом не тішила. Але наказ є наказ.
103


Тільки почади налагоджувати серійне виробництво, як поступила нова команда: «Припинити виробництво агрегатів ІЛ-18, відновити на заводі виробництво літаків АН-2». Легко сказати - «відновити». Потрібно було ще три місяці для відновлення, отже, змарновано близько 6 місяців на перебудову. За цей час нічого на заводі не вироблялося, крім товарів народного споживання і запасних частин до сільгоспмашин. З великим бажанням ми повернулися до відновлення виробництва літаків АН-2, швидко увійшли в ритмічну роботу. Анто- нов ожив, воскрес, навіть став більш податливим. Його бюро працює над конструкцією двомоторної машини АН-24, АН-10, АН-12, вимріюється ідея про «Антея». Модернізуємо АН-2 у різних варіантах: арктичному, десантному, сільськогосподарському, пасажирському, тропічному. Машина вийшла на міжнародну арену, про неї чудові відгуки.
1953 	рік. У пресі, по радіо все тривожніше звучать бюлетені про стан здоров’я Й.В. Сталіна. Світова громадськість пильно стежить за повідомленнями нашої преси і радіо. Народ і партія нашої країни з тривогою і гіркотою зустрічають вісті про стан здоров’я Й.В. Сталіна. Хотілося бути оптимістом: криза мине, і він буде жити. Здається, життя нашого суспільства немислиме без Сталіна, він справжній соратник В.І. Леніна, він завжди ґрунтував свою діяльність на ленінському вченні і вважав заслужено себе учнем Леніна. По-справжньому відданий ленінець, принциповий і вимогливий до себе і своїх соратників, керівник партії і держави. Скромний у побуті, небагатослівний, досвідчений у політиці і господарських справах. Авторитет, а не «культ», як це зробили опісля. Громадянська війна, відбудовчий період господарства країни, перші п’ятирічки, важкий і складний час колективізації сільського господарства - перше і рішуче втілення в життя аграрної ленінської політики. Перемоги у Великій Вітчизняній війні і відбудовний період нашого народного господарства - все це і багато іншого пов’язано з ленінською Комуністичною партією, з іменем Й.В. Сталіна. Гірко, страшно було усвідомлювати, що Сталіна може не бути разом з нами - народом, партією.
Я тоді ще не знав (це стало відомо значно пізніше з вуст М.С. Хрущова), що коли Й.В. Сталін у своїй московській заміській дачі лежав уже смертельно хворий, ще при живому Сталіні його «соратники» вели інтриги в боротьбі за владу. При цьому ці «соратники» і поодинці, і групами запопадливо питали про стан здоров’я Йосипа Віссаріоно- вича у чергових лікарів. З тривогою поглядали на двері кімнати, де лежав Сталін, і кожен з них думав: «А що, коли зараз звідти вийде Сталін? Адже він зразу наведе порядок». Яка ж брудна штука ця «велика політика»! Країна, партія, народ самі по собі переживають щире горе, а вгорі «соратники», кожен поодинці і групами, рвуться до влади - ділять її при живому керівництві, і в цьому Їхня головна мета.
Газети, радіо повідомили про смерть Й.В. Сталіна, і це був дійсно всенародний, гіркий до сліз траур. За завданням міськкому КП(б)У я
104


разом з парткомом провів траурний мітинг на заводі. Виступати мені було дуже важко, багато хто з присутніх буквально ридма ридав. У всіх на вустах було одне запитання: а що ж буде далі? Так, дійсно, запитання серйозне: що буде? Нам казали, що є партія, ленінський ІДК - все це так. Але пішов керівник - авторитет партії, народу, з яким ми жили ЗО років, при цьому виховалося ціле покоління. З історії відомо, що змінюється керівник - змінюється і політичний курс. Тим паче це тривожно в масштабі нашої величезної держави.
У мене виникло нестримне бажання поїхати в Москву і попрощатися з Й.В. Сталіним - віддати йому свій синівський останній обов’язок. З Києва в Москву летів спецлітак з вінком і квітами для Й.В. Сталіна від ЦК КП(б)У, Ради Міністрів і Президії Верховної Ради України. Я попросив дозволу, і ми з Іриною полетіли цим літаком у Москву і вінком від колективу заводу.
Труну з тілом Й.В. Сталіна встановили в Колонному залі Будинку Союзів. Що творилося в Москві - уявити і подумати неможливо, не бувши очевидцем. Усі вулиці, прохідйі двори, підворотні перекриті, оточені військами і міліцією. На вулицях сотні тисяч людей, вулиці перекриті в три-чотири ряди вантажними машинами, шеренгами солдатів, працівниками органів і міліції. Доступ до труни Й.В. Сталіна був тільки за спеціальними перепустками і організованими колонами. Натиск людської маси неймовірний, є сотні жертв.
Користуючись посвідченням директора заводу і члена бюро міськкому КП(б)У, мені разом з Триною вдалося все-таки пройти в Колонний зал, пройти біля труни Й.В. Сталіна і проститися з ним. Я бачив, як там плакав народ, і це була особлива урочиста і гнітюча журба. Бачив і багатьох з тих, хто стояв у почесній варті - вони ще остаточно не поділили поміж собою владу, але стояли вже сумирно, спокійно: Сталін вже мертвий, і небезпеки для них - ніякої. Все, що мені довелося побачити за цей час у Москві, справило на мене гнітюче враження, і до кінця своїх днів я цього забути не можу. Мені було тяжко, але я залишився задоволений, що віддав останні почесті такій великій людині, яким був Й.В. Сталін.
Повернувшись до Києва, я у своєму колективі, близьким друзям і товаришам розповів, що бачив у Москві. Будемо чекати, що буде далі.
У Москві у зв’язку з новим керівництвом відбувається пертурбація
реорганізовуються, ліквідовуються, об’єднуються і створюються міністерства. Створено Міністерство оборонної промисловості, до його складу увійшло і Міністерство авіаційної промисловості. Це викликало незадоволення серед робітників авіаційної промисловості, в першу чергу це незадоволення стосувалося М.С. Хрущова, і взагалі це ім’я у корінних москвичів мало котується. Насправді об’єднали «гарматників із самольотчиками». Судячи з усього, це було зроблено не зовсім розумно. Адже рівно через рік Міністерство авіаційної промисловості було відновлено, і міністром став П.В. Дементьєв.
105


Як і раніше, Вітасик хворіє, до школи не ходить - займається вдома за шкільною програмою, додому приходять учителі перевіряти уроки і поставити оцінки в щоденник. З усіх предметів у Вітасика тільки п’ятірки, вчителі вражені його здібностями. Ірина поглинута доглядом за Вітасиком і контролем за його уроками. Кожного року на весну і літо наймаємо дачу то в Бучі, то в Пухівці, то в Звонковому та інших місцях - все через хворобу Вітасика. Дороги погані, доводиться на дачу їздити один-два рази на тиждень, і то, щоб підвезти продукти харчування. Якось на дачі у Звонковому відзначали 18-річчя Борі - він приїхав у відпустку. Переполошили все селище - ввечері вистрілили
18 	разів із різнокольорових ракет - за кількістю років іменинника. Все це вигадав В.І. Лук’янов, голова проектно-випробної станції заводу, який слідом за мною переїхав з Ленінграда.
У кінці березня 1953 року на сесії міської Ради мене зовсім неочіку- вано обрали першим заступником голови міської Ради. До цього зі мною ніхто не вів ніяких розмов, все це було зроблено явочним порядком, знали, що я буду заперечувати, тому так і зробили. Багато хто мене вітав, а у нас вдома просто був «чорний траур»: я не хотів іти з заводу, Ірина просто плакала. Подзвонив у міністерство, звідти повідомили, що з ними ніхто з цього питання не вів розмови. І все ж був виданий наказ за підписом Д.Ф. Установа про звільнення мене від обов’язків директора заводу № 473 «у зв’язку з переходом на іншу роботу».
На запит міністерства я відповів, що нікому не давав згоди на переведення на іншу роботу. Завод передавати не буду, домагаюся від місцевої партійної влади перегляду ухвали і прошу залишити мене на заводі. Місцеві ж наполягали, щоб я остаточно перейшов у міськраду. І почалося... Вранці-рано їду на завод, обходжу цехи, проводжу оперативні і технічні наради. На 12-ту годину - в міськраду, до 3-4 години працюю там. Доповіді референтів, підписування паперів, приймання відвідувачів. Увечері знову на завод - і так продовжувалося більше двох місяців. У міськраді опікую всю промисловість, будівництво, транспорт і адміністративні органи міста. Обсяг роботи величезний, але він мені не до душі. Я не прагну на «висування», хоч багато хто мені заздрить і вітає. Врешті я добився скасування ухвали місцевих органів: мене звільняють від обов’язків заступника голови міськради. Секретар міськкому КП(б)У і голова міськвиконкому Давидов дивляться на мене «скоса» - вмовляють залишитися з «перспективою». Але я вирішив по-своєму.
Ірина за рекомендаціями лікарів з Вітасиком поїхала до моря, в Гагри. Зупинилися вони на приватній квартирі в «дяді Оліка» - пишуть, що влаштувалися непогано. Я купив нову «Победу», заплатив за неї 16 тисяч карбованців. Я заробляю 15-16 тисяч карбованців на рік з преміями. Сам за кермом поїхав на південь відпочити і побачити Іринку та Вітасика. Разом провели добре час і повернулися додому. Вітасик зміцнів, набрався сил, навіть трохи засмаг, купався в морі дуже
106


багато. Бувало, не можна витягти його з води, тоді Ірина ішла на «хитрість», лякала його «турецьким катером» - і він кулею вилітав із води.
Закінчується 1953 рік - завод непогано справляється зі всіма техніко-економічними показниками і виконує державний план. За рік випущено 350 літаків АН-2. На заводі організовано службу експлуатації і ремонту (ВЕР). Начальник її Семен Добкін дуже енергійна і діяльна людина. Другий, Арон Добкін, молодший брат Семена, головний диспетчер виробничого відділу заводу, теж дуже енергійний, знаючий свою справу і такий же діяльний. На заводі чимало працює ІТП, службовців, робітників-євреїв, нікому з них не можу пред’явити ніяких претензій, працюють чесно, добросовісно, грамотно, зі знанням справи і обов’язку. Між собою дружні і згуртовані - адже у цьому немає людської вади. Дехто це сприймає за прояв «сіонізму» - це нерозумно, більше того - навіть безглуздо. А чому б кожній нації зокрема і всім разом не бути згуртованими в одну родину? Адже не в нації справа, а в ставленні до роботи, відповідальності за доручену справу! Колектив заводу багатонаціональний: росіяни, українці, білоруси, євреї, грузини, вірмени, татари, і я радий, що разом із парткомом нам вдалося згуртувати багатонаціональний колектив в одну родину.
Серед простого трудового народу національності ніколи не надавали якогось особливого значення. Незлагоди і ворожнечу між націями і віросповіданнями видумали служителі релігійних культів, а пізніше - політикани і запопадливі ідеологи.
Новий 1954 рік зустрічали у гарній, дружній, веселій, статечній компанії на квартирі у письменника В.І. Сенеки, колишнього помічника М.С. Хрущова. Були присутні: генерал Артем’єв, полковники ВПС Лук’янов і Аліпченко, професори Дубина і Чеканюк, міністр закордонних справ УРСР Литвин, письменник Собко, фронтовик- інвалід. Всі були з дружинами. Зима стояла сніжна, холодна. Ми всі, як діти, пустували - катались на санчатах. Я будував плани розвитку підприємства, інших думок у мене не виникало. Не здогадувався - не підозрював, що початок нового року принесе багато змін у моєму житті.


ТІ ДЕСЯТЬ РОКІВ (1954-1964)
«ВІД ДИРЕКТОРА ЗАВОДУ ДО ПЕРШОГО СЕКРЕТАРЯ КПУ»
На початку лютого 1954 року мене запросили в ЦК КПУ, потім в обком партії. Мовилося про те, щоб я перейшов на партійну роботу другим секретарем Київського міськкому КПУ. Першим секретарем ЦК КПУ був тоді О.І. Кириченко, другим М.В. Підгорний. Першим секретарем обкому партії був Г.Є. Гришко, а першим секретарем міськкому - М.С. Синиця. Під час розмови в ЦК і обкомі я не давав згоди про перехід на партійну роботу, мені страшенно не хотілося йти із заводу, з інженерно-господарсь- кої роботи. Всі мої докази були спростовані тим, що я, маючи партійний і господарський досвід роботи, будучи вже членом бюро міськкому КПУ, принесу більше користі на партійній роботі. Наприкінці розмови мені сказали, що мій перехід на партійну роботу вже погоджено з ЦК ВКП і міністерством.
10 лютого 1954 року на міській партійній конференції я був обраний другим секретарем Київського міськкому КПУ. Конференція проходила в залі Верховної Ради України. Мене привітали з обранням, але я знаходився у пригніченому стані. Все було зроблено проти моєї волі і бажання. Але цього разу вже нічого не зміниш - закон партійної дисципліни. Потрібно розпочинати роботу. Обсяг її величезний, але пев- ною мірою мені вже знайомий. Потрібно опікувати всю промисловість, будівництво, транспорт, адміністративні органи, на мені були всі організаційні питання.
20 лютого опублікували наказ про моє звільнення від обов’язків директора заводу. Його підписав міністр авіаційної промисловості П.В. Дементьев. Авіаційну промисловість знову виділили як окрему самостійну галузь - цього і треба було очікувати, адже тут своя технічна специфіка і традиція, а в загальному обсязі роботи оборонної промисловості все це могло бути втрачене.
Передав я завод новому директору В.А. Степанченку, з великою гіркотою попрощався з колективом заводу.
За характером моєї діяльності мені приходилося бувати на заводах, будівництвах, залізничному та водному транспорті. Не буду приховувати, багато що для мене було новим та цікавим, і все нове та цікаве я з великою пожадливістю вивчав, пізнавав. Встановились гарні ділові,
108


принципові контакти з райкомами партії міста Києва, з обкомом та ЦК КПУ. З моїм господарсько-інженерним та партійним досвідом роботи рахувались. Дещо нове вніс я в роботу та в її стиль. Взаємини з швідувачами відділів міськкому партії склалися гарні, казали, що підтягнулась і стала суворішою дисципліна, перевірка виконання. Казали також, що в моїй роботі є елементи «директорських замашок» можливо, це і так, але я бачив, що загальній справі це не шкодить, а грати в брехлйву демократію - значить, шкодити істинній справі. Поступово звикаю до свого нового стану.
Восени 1954 року на Пленумі ЦК КПУ другий секретар Київського обкому партії Іващенко Ольга Іллівна була обрана секретарем ЦК. Через кілька днів мене запросили до ЦК КПУ і повідомили, що мене будуть рекомендувати пленуму обкому партії на її місце. Тоді за структурою міськком партії підлягав обкому. Тут я теж мав займатися всією промисловістю, будівництвом, транспортом, адміністративними органами і, звичайно, всією організаційною та кадровою роботою, але вже в масштабах міста і області.
Розташовувалась промисловість і будівництво загалом у Києві і містах області: Фастові, Білій Церкві, Богуславі, Іванкові, Борисполі. Промисловість дуже різнорідна: літакобудування, верстатобудування, редуктивне будівництво, хімічне машинобудування, суднобудування, вагонобудування, заводи радіоапаратури і точних приладів, виробництво ракет, комбінат штучного волокна, два шовкових комбінати, крупний хімічний завод з виробництва спеціальних продуктів, завод з виробництва запасних частин до двигунів внутрішнього згорання і сільгоспмашин, три авторемонтних заводи, завод з виробництва сільгоспмашин, 16 цукрових заводів та деякі інші підприємства. Крім того, великі будівельні комбінатй громадського, промислового і спеціального будівництва, два крупних мостобудівельних загони і метробудівська організація. Посилено почали відбудовувати зруйнований Хрещатик, закладаємо нові житлові масиви. Через Дніпро закінчуємо будівництво першого в Союзі суцільнозварного автомобільного мосту. Ми назвали його мостом імені Патона. Цим мостом пустйли трамвай в район Дарниці. Почалось будівництво крупної ТЕЦ в Дарниці, яка буде забезпечувати теплом значну частину Києва. Ведеться будівництво нового водогону з забором води з Десни. Обсяг роботи в промисловості, будівництві і транспорті з кожним роком все більше і більше зростає, і всі об’єкти потрібно тримати під контролем, надавати допомогу, проводити велику організаторську і політичну роботу з мобілізації трудящих на виконання поставлених завдань. ('прави йдуть порівняно непогано.
Якщо робота промисловості, будівництва, транспорту столичної області знаходиться на такому рівні, що багато питань ставиться у приклад по республіці, хоча й було багато недоліків і недоробок, то щодо сільського господарства Київська область багато років підряд піддавалась нещадній критиці за вкрай низькі показники
109


сільськогосподарського виробництва. Врожаї зернових становили 13-14 центнерів з гектара, продуктивність тваринництва на низькому рівні, удої на корову складали 650-700 літрів молока в рік. Культура землеробства вимагала бажати кращого. Дисципліна серед секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів, господарників і спеціалістів сільського господарства низька, багато брехні, вмілого обману, обіцянкам немає кінця.
Перший секретар обкому КПУ Г.Є. Гришко, хороша людина, агроном за спеціальністю, добре воював. Генерал, має високі урядові нагороди, але за своїм характером не може суворо вимагати, хоча й багато шумить, але до його шуму й метушливості звикли. На всіх нарадах, засіданнях, пленумах ЦК КПУ Київська область за сільське господарство суворо критикується, і насамперед дістається Гришку. Він губиться, а допомоги розумної, товариської поради від Центру не отримує.
Я щиро поважав Г.Є. Гришка як людину, чесного комуніста, і мені його було дуже шкода. Багато хто з членів бюро обкому до Гришка ставляться дворушно - в очі співають дифірамби, а поза очі паплюжать його і говорять про негідний його стиль керівництва обласною партійною організацією. Якось нас усіх членів бюро обкому (крім Гришина) запросив до себе перший секретар ЦК КПУ Кириченко. Тут же були Кальченко, Коротченко, Сєнін, Іващенко. Перед нами поставили запитання: чи здатний Гришко виправити сільське господарство, навести порядок і дисципліну в області? Запитання, потрібно відверто сказати, з погляду партійного такту було недоцільним, тим паче у відсутності самого Гришка. Знайшлись такі діячі, які намагалися вилити відро помиїв на голову Гришка. Тільки я та Александров, член військової ради округу, виступили на його захист, обґрунтовано доводили, що область потребує не зміни керівництва, а насамперед суттєвої допомоги з боку ЦК і Радміну; що всім членам бюро потрібно наводити порядок, укріплювати дисципліну, викоренити обман, брехню, показуху.
Про бесіду в ЦК звідкілясь стало відомо Гришку. Він ще більше розгубився, запив, зліг і хворів більше року. Я його часто провідував, інформував про справи в області, радився з низки питань, оскільки виконував зараз роботу першого секретаря обкому.
Нелегко мені було, тим паче що хворим питанням тепер в мене було сільське господарство. Бюро обкому ухвалило ряд рішень, направлених на надання шефської допомоги промисловими підприємствами селу. Це значною мірою вплинуло на наведення порядку й дисципліни. Були рішуче й вимогливо поставлені питання перед ЦК і Радміном республіки про суттєву допомогу сільському господарству столичної області. Обком пред’явив жорсткіші вимоги до керівників районів, директорів радгоспів, голів колгоспів і спеціалістів сільського господарства. Було гостро підняте питання про різке покращання загальної культури землеробства та продуктивності тваринництва, налагоджена
ПО


селекційна та племінна робота. В області були господарства, на які потрібно і треба було рівнятися, але цей фактор не використовувався. Через деякий час справи почали налагоджувалися, але ще далеко було до передових показників.
Вилікувався Грищко Г.Є., вийшов на роботу, мені стало трохи легше. Але, спостерігаючи за всією «кухнею» партійної роботи, я все частіше задумуюсь про своє повернення до промисловості. Неодноразово я з цього питання мав розмову з Гришком, але він і чути про це не хоче.
Після XX з’їзду партії по всій країні розпочався процес реабілітації. З квітня 1956 року я почав працювати головою Комісії Президії Верховної Ради СРСР у Київській та Вінницькій областях. Мені видали відповідне посвідчення за підписом К.Є. Ворошилова.
Цей документ у мене зберігається як історична пам’ять. В надісланій інструкції викладено зміст роботи комісії, права голови комісії* терміни й порядок інформування Верховної Ради про її роботу. Рішення комісії остаточне, затвердженню чи перегляду ніякими інстанціями не підлягає. Після реабілітації комісією ув’язнений підлягає негайному звільненню, голова комісії несе персональну відповідальність за прийняте рішення. У складі комісії три людини - своєрідна «трійка» - лише іншого призначення. Голова комісії має два голоси, нікому не підзвітний, окрім Президії Верховної Ради СРСР. В його діяльності йому зобов’язані всіляко сприяти всі адміністративні, прокурорські і судові органи та адміністрація місць ув’язнення. Один раз на тиждень має бути звітність перед Верховною Радою, де доповідається, скільки розглянуто справ ув’язнених, з них звільнено за категоріями судимості: політичним, посадовим, карним злочинам. Скільком скорочений термін судимості і на скільки років, скільком відмовлено у звільненні чи скороченні терміну в ув’язненні і за якими мотивами. Така форма звітності застосовувалась і до розгляду справ щодо неповнолітніх, які перебували в місцях ув’язнення чи колоніях.
До роботи комісія приступила 15 квітня, а закінчити треба було до 1 жовтня. Всі справи ми були зобов’язані розглянути в місцях ув’язнення з обов’язковим ознайомленням зі справою ув’язненого і особистою розмовою з кожним окремо. На комісії могли за вимогою останньої бути присутніми відповідальні представники прокуратури та адміністрації місць ув’язнення. Жодна скарга, звернення чи запит до комісії не повинні були лишитися без розгляду і відповіді. Два інших члени комісії призначались Президією Верховної ради республіки. Ними стали М.М. Боришполець, заступник голови Київського облвиконкому, і полковник МВС, який відав місцями ув’язнення, прізвища вже не пам’ятаю.
10 квітня я провів перше організаційне засідання комісії, на якому були заслухані повідомлення представників МВС, суду і прокуратури Київської та Вінницької областей. Доповіли, скільки людей перебуває в ув’язненні, у в’язницях, таборах, в тому числі і таборах особливого
111


режиму, кількість і місць ув’язнення і число ув’язнених за категоріями: політичними, релігійними переконаннями, службовими і господарськими злочинами, карних злочинців, за віковим складом і статтю. Такі ж дані були комісії представлені і щодо малолітніх. Уточнили, що всього в обох областях в місцях ув’язнення перебуває близько 200 тисяч людей.
Робота передбачається величезна, особливо якщо врахувати, що при цьому потрібно не упустити своєї основної роботи, то виходить неймовірне навантаження. Щоб вкластися в установлений термін, треба було комісії щодня розглядати 35-40 справ. Це, безумовно, багато, адже потрібно було досконально, по суті розібратися з кожною справою, побесідувати з людиною, вияснити всі обставини. Адже подальша доля людини залежала від рішення комісії. А за цією людиною - родина, діти, дружина, старенькі батьки. Батько, мати, наречена, кохана людина. Кожного разу при розмові ув’язнений на тебе дивиться благальними очима, з великою надією на звільнення або хоча б скорочення терміну ув’язнення. Доводилось інколи працювати по 15—16 годин на добу.
Мені довелось побувати у всіх місцях ув’язнення, в’язницях, спільних камерах і одиночках, в таборах особливого режиму і в дитячих трудових колоніях. Докладно ознайомитися з умовами утримання ув’язнених, їх харчування, загальним режимом, трудовим і політичним вихованням. Розмовляти з ув’язненими і з’ясовувати всі обставини в присутності прокурора та адміністрації місць ув’язнення. Незважаючи на те, що комісія проводить гуманну місію звільнення людей з в’язниць і таборів, все ж проводити це було важко. Адже долі людей різні, багатьох з них було засуджено несправедливо і просто ні за що. Відчувалось, що часто наше «правосуддя» перебувало під певним впливом і виносило вирок за принципом: зовсім не обов’язково мати докази. Винний кожний, невинних немає. Тому ще тяжче було розглядати такі й подібні до них справи.
У встановлений термін комісія не змогла розглянути всі справи, і Президія Верховної Ради СРСР продовжила повноваження комісії ще на три місяці. За 8 місяців роботи комісія розглянула 150 350 справ, з них 8500 чоловік були звільнені негайно, іншим скорочений термін ув’язнення.
Особисто для мене час роботи комісії виявився великою школою життя, морального загартування та аналізу того, що відбувається в людському суспільстві. Деякі факти розгляду справ за своїм кричущим порушенням елементарної законності і прав громадян запам’ятались мені на все життя.
Кожному звільненому з місць ув’язнення комісія видавала документ, який слугував підставою для реабілітації.
Мною був підписаний остаточний звіт до Президії Верховної Ради СРСР про зроблену комісією роботу, і вона припинила свою роботу. Посвідчення Президії Верховної Ради СРСР лишилося у мене як
112


документ і свідчення того, що під моїм головуванням тисячі людей різного віку, статі, національності, політичних переконань і релігійних поглядів були звільнені з місць ув’язнення. Це був час, коли до влади прийшов М.С. Хрущов, і настало справжнє відновлення демократії, виправлення законодавства, боротьба з вольнощами в діях адміністративних органів.
Після цього багато довелось вирішувати питань, пов’язаних з порушенням законності, карати в партійному порядку, аж до виключення з партії і віддання під суд колишніх працівників КДБ, МВС, прокуратури, суду і слідчих органів за грубе порушення законності, перевищення влади, обмеження прав людини. Але не завжди ці люди були винні, їх до цих дій примушували. Такою була наша порочна система.
Г.Є. Гришко знову захворів - розлад центральної нервової системи і недостатність серцевої діяльності. Вміють же в нас доводити працівників до катастрофічного стану. І все це робиться під приводом «підвищення вимогливості за доручену справу». Видно, при такому стані здоров’я Гришко довго не проживе.
На мене знову звалився весь величезний обсяг роботи за двох. Через три місяці Григорій Єлисейович помер. Виголошували гарні надгробні промови. Некролог, фотографія небіжчика, співчуття і підписи «відповідальних керівників» під некрологом. А кому все це тепер потрібно? Між тим як людина при нормальному до неї ставленні могла ще довго жити і працювати багато років. Адже він пішов із життя у 52 роки. Мені було його дуже шкода. Він був гарною, душевною, кришталево чесною людиною, відданою народу і партії.
Але почуття відповідальності за стан справ в області вимагало великого напруження сил і пришвидшених обертів щоденної праці.
Ще більше посилили політичну та організаторську роботу, підвищили вимогливість до виконання ухвалених рішень, а це укріплювало партійну Та державну дисципліну. Вся виховна робота була направлена на те, щоб людина-трудівниця відчувала себе громадянином своєї держави, патріотом Вітчизни. Життя людини складається не лише з її дій, вчинків, але й осмислення своєї діяльності. Це робить людину особистістю, піднімає «людський фактор».
На XVIII та XIX з’їздах КП України мене обирають членом ЦК КПУ Я обраний також депутатом Верховної Ради України і членом Президії Верховної Ради УРСР. Все це ще більшою мірою зобов’язує так, щоб виправдати високу довіру народу.
В кінці січня 1957 року мене запросили до ЦК КПУ, присутні: перший секретар ЦК О.Т. Кириченко, Н.Т. Кальченко - Головрадміну республіки, Коротченко Д.С. - голова Президії Верховної Ради УРСР і другий секретар ЦК КПУ М.В. Підгорний. Мені оголосили, що ЦК КПУ рекомендує пленуму Київського обкому партії обрати мене першим секретарем обкому. Тут же, очевидно, напівжартома, переді мною поставили питання: «Як ви думаєте, пленум підтримає вас?» Я відповів: «Вам, очевидно, про це краще відомо, якщо ви,
113


ЦК, рекомендуете. Але справа не в цьому, - продовжував я, - область в сільськогосподарському відношенні відстала, і мені здається, що першим секретарем обкому має бути спеціаліст сільського господарства. Я працюю другим секретарем, і якщо мені ЦК довіряє, то я залишуся працювати і буду всіляко допомагати тому, кого ЦК затвердить першим секретарем». Надійшла відповідь Кириченка: «Ми не будемо приховувати, що про це думали, і все ж прийшли до висновку, що в складі пленуму і бюро обкому немало спеціалістів сільського господарства, і їх треба вміло використовувати і направляти їх в роботу. Ми вважаємо, що ви свій господарський досвід роботи в промисловості зможете перенести на роботу в сільському господарстві. А тепер головне - партійно-організаційна робота. У вас цей досвід теж є. Сподіваємося, що у вас справи підуть добре. Ми всіляко будемо допомагати». Я знову просив цього не робити, посилаючись на свою недостатню підготовленість в галузі сільськогосподарського виробництва і його специфіки. Відповідь була така: «Це питання нами вирішено і вже узгоджено з Москвою».
Через день після розмови в ЦК 1 лютого 1957 року на пленумі обкому партії я був обраний першим секретарем.
У 45 років я прийшов працювати другим секретарем обкому, і ось майже через чотири роки, в 49 років, мене обирають першим секретарем обкому. За плечима вже солідний вік, життєвий досвід і практика інженерної, господарської і партійно-організаційної роботи, але і відповідальність більша, величезна ділянка роботи, тим паче, якщо до цього підійти творчо, щоб добитися змін на краще.
Міркуючи сам з собою про всі події, ніде правди діти, - я думав: а чи не виглядаю я дещо самовпевненим диваком, який хоче змінити закоренілі порядки і ставлення до, справи? У своїй роботі мені потрібно мати провідну нитку. Мені не хотілося бути слабким, хоч і чесним виконавцем. Розумів, що справжня творча, жива праця несумісна з догматизмом і сліпим виконанням, тим паче у партійній роботі. Ця робота вимагає великої ініціативи, сміливості в постановці питань, об’єктивної інформації, відповідальності за свої справи і підлеглих тобі людей. Сміливо відстоювати і підтримувати все нове, навіть у зародку, а не задовольнятися тільки обміном досвіду, бо ж навіть дитя не любить бути об’єктом чужих рішень, тим більше це стосується дорослих «дядь». Але я вже знав - спробуй що-небудь зробити самостійно, хоч і правильно, скажуть: «Це не за інструкцією, не за формою, недозволена самостійність». Ось так і регламентується в нас ініціатива, розмивається будь-який стиль роботи.
Заміну апарату обкому і облвиконкому я проводити не збирався, хоч «зверху» і був певний тиск. Від старих працівників можна було вимагати відповідальності за минуле і добиватися справ у сучасному; нові ж працівники складали б вину на попередників або шукали суб’єктивні причини. У 32 районах області було немало хороших секретарів райкомів партії, голів райвиконкомів, чудових спеціалістів,
114


керівників колгоспів і радгоспів. Ці люди були доброю опорою обкому в його роботі.
Головне в партійній роботі - добитися від кожної людини добросовісної праці, зацікавити її морально і матеріально. Кожна людська душа має свій замок, і до кожного замка потрібно зуміти підібрати ключ, пам’ятаючи, що правильно підібраний і розумно застосований ключ сильніший від замка.
Мабуть, головні труднощі для мене полягали в тому, що впритул довелося займатися сільським господарством. Багато чого потрібно було освоїти, вивчити. Треба було стати спеціалістом. Для поповнення своїх знань в галузі сільського господарства доводилося багато читати різної сільськогосподарської літератури, настійно штудіювати ночами розділ за розділом сільськогосподарську енциклопедію. Якось у мене змінилася психологія поглядів на погоду: будучи директором заводу, я був часто незадоволений похмурою, дощовою або туманною погодою, оскільки це заважало польоту літаків, тепер я із сумом і неспокоєм дивився на небо, коли на ньому не було ні хмаринки, коли поля знемагали без дощу.
У розмовах зі спеціалістами сільського господарства А. Гаркушею, Й. Стафійчуком, С. Савченко, П. Ярко я вів себе спокійно і впевнено, задавав їм досить кваліфіковано питання, які ставили тих у скрутне становище. І це було закономірно: адже вони давно вивчали предмети в інститутах і встигли їх добряче підзабути. Я ж читав багато нового, і в мене все це було свіжим у пам’яті.
Таким чином, за допомогою спеціалістів і посиленою самоосвітою мені вдалося зрозуміти основи ведення сільського господарства. Про мене навіть почали говорити як про «знавця». Моя самоосвіта коштувала багатьох безсонних ночей, але у сполученні з практичними справами і спілкуванням зі спеціалістами сільського господарства мені все це дуже допомогло в роботі щодо підняття сільського господарства області у комплексі. Не було такого куточка області, господарства, ферми, поля, де б я не побував особисто, не подивився б, що робиться на місцях, не порозмовляв би з народом, не вислухав би його поради, пропозиції, претензії. В усіх 32 районах області я побував по декілька разів. Був присутнім на зборах, нарадах, засіданнях, розмовляв з керівниками районів, головами колгоспів, директорами радгоспів, спеціалістами сільського господарства, сільською інтелігенцією, механізаторами, рільниками, овочівниками і тваринниками. Тому я досконало знав стан справ в області, потреби і турботи трудівників села.
Відверто кажучи, 75-80 % мого робочого часу витрачалося на питання сільського господарства, потрібно було знайти форми і методи підвищення трудової, виробничої дисципліни серед працівників сільського господарства. Без підвищення партійної, державної дисципліни серед керівників районів, обласних ланок, спеціалістів сільського господарства, без підвищення загальної дисципліни і відповідальності за доручену справу далі рухатися було неможливо.
115


Тому часто доводилося виступи, зобов’язання, запевнення щодо термінів виконання стенографувати, записувати на магнітофонну стрічку, а потім при перевірці термінів зачитувати стенограму і про- слуховувати голос оратора, який давав обіцянки. Це на декого подіяло досить витверезливо.
Щоб докорінно розв’язати питання розвитку сільського господарства, потрібно було вкласти немало коштів, часу, а далеко не все залежало від керівництва області. І все ж ми не відступали від наміченої мети - вивести Київську область у число передових областей республіки щодо виробництва сільськогосподарської продукції.
Промисловими підприємствами було широко організовано реальне, практичне шефство над колгоспами і радгоспами. Ремонт тракторів, сільгоспмашин, будівництво тваринницьких ферм і їх мінімальна механізація, перекидання механізаторів і техніки з міста в село, будівництво гноєсховищ - все це робилося, як правило, силами шефів та з їхнього матеріалу і часто за їхні кошти. Матеріальна зацікавленість колгоспника - було найважчим завданням. Адже його можна було зацікавити тільки натуральною оплатою - видачею йому зерна і продуктів тваринництва, а все це було на суворому державному обліку. Зерно враховувалося ще в біологічному виді, суворий контроль був за поголів’ям худоби і здачею продуктів тваринництва колгоспами державі. Ось і доводилося з великим ризиком іти на неприємності, на відступи від центральних директив і циркулярів заради врятування справи, зацікавленості та закріплення кадрів на селі. Мені не один раз доводилося виступати на захист господарників, які неформально ставилися до всіх «інструкцій», а дивилися тверезо, що потрібно зробити, щоб піднести зацікавленість трудівників села. Були неодноразові жорстокі сутички з «архізаконниками», які намагалися притягнути до відповідальності господарника, що добросовісно виконував свої шефські обов’язки. їх часто звинувачували в розбазарюванні державних ресурсів, казали, що колгосп не державне підприємство, а кооперативне господарство, і виходило так: коли йому треба щось зробити, то воно кооперативне, а коли взяти від нього, то воно ставало державним. Все обходилося добре, якщо вчасно надавалася підтримка і захист, але були і такі випадки, що страждали люди ні за що.
Це все відбувалося тоді, коли був кинутий лозунг-заклик: «Доженемо і переженемо Америку по виробництву продуктів тваринництва на душу населення». Ці заклики були скрізь на щитах, і знаходилися такі жартівники, які на зворотному боці такого дорожнього щита писали: «Не впевнений - не обганяй». Це, щоправда, стосувалося водіїв автомашин, але було символічно. Адже ще у 1957 році було сказано від імені партії: «Створити в країні достаток сільськогосподарських продуктів».
З тієї пори пройшло багато років, а що ми маємо у наш час? Становище з продуктами тваринництва на тому ж рівні, якщо не гірше;
116


У чому ж річ? Справа в тім, що сільським господарством ніхто серйозно і глибоко не займається, а командують усі. Ініціатива працівників сільського господарства затиснута і запланована, зацентралізована до краю.
1958 рік. Незважаючи на великі труднощі, область свої зобов’язання виконала і була нагороджена орденом Леніна - цю високу нагороду в Києві в театрі імені Т. Шевченка вручав М. Хрущов. Добре пам’ятаю, він тоді закликав нас добитися по області у середньому 100-пудового врожаю зернових з гектара. Завдання на той час нелегке, але цілком реальне, бо в області були ще резерви. їх тільки потрібно було використати.
Потрібно було «вирівнювати» роботу області, різко підвищувати врожайність зернових, кормових та інших культур у поліських районах, підтягувати середню зону до рівня південної зони, а останній не втрачати досягнутого і йти вперед. Все це потрібно робити тільки на основі впровадження в сільське господарство високої культури землеробства.
Не скрізь були добре підібрані керівники колгоспів і радгоспів, допускався і хибний стиль та метод добору голів колгоспів. До того ж часто це робилося проти волі самих колгоспників.
Пригадується один із багатьох епізодів. У поїздці по області увечері, проїжджаючи через село Заріччя Білоцерківського району, ми дещо збилися з дороги, і ГАЗ-69 поїхав прямо на вогник, оскільки була непроглядна темрява і невилазна твань. Ми випадково потрапили на тваринницьку ферму, порозмовляли з черговими ферми. Вони нас запитали, чи не на збори ми приїхали? Я запитав: «А які у вас збори?» Отримали відповідь, що ось уже другу добу йдуть збори - вибирають голову колгоспу. Я зацікавився цією подією і попросив, щоб нас провели до школи, де проходили збори. На зборах народу було багато - чоловік 300-500. У приміщенні була неймовірна задуха, напалено так, що із залу ледве видно президію, яка теж «впріла». Моя поява для всіх була несподіваною, в тому числі і для секретаря райкому партії, якому було доручено провести «захід». Ознайомившись із ситуацією, я запитав, чому ж збори ідуть другий день. Тут у залі піднявся неймовірний галас, важко було щось зрозуміти і розібрати. Я попросив заспокоїтися і до ладу розповісти, у чому ж все-таки річ. Коли стихло, я вислухав декількох колгоспників і зрозумів, що райком партії проти їх волі хоче замінити голову колгоспу, мотивуючи тим, що він дуже норовистий і самостійний у вирішенні колгоспних питань всупереч лінії райкому і иереживає тільки за свій колгосп і його людей. Райком «рекомендував» колгоспникам іншу кандидатуру, «привозну», а колгоспники з цим не були згодні. При голосуванні, щоб звільнити старого голову, ніхто не голосував, а тільки казали: «Він для нас добрий голова й іншого ми не хочемо». Коли пропонували кандидатуру нового голови, теж не голосували, а просто мовчали. Ось так колгоспників і брали «ізмором», а вони не здавалися, і вже назрівав явний скандал.
117


Розібравшись зі справами в колгоспі і бажаннями колгоспників, я прийняв ухвалу залишити старого голову. Який був захват колгоспників!
Пізніше я декілька разів заїжджав у цей колгосп. Справи там ішли чудово, і щоразу люди згадували злополучні збори і дякували за те, що до їхньої думки прислухалися і залишили старого голову.
В Угорщину направляється партійно-урядова делегація Радянського Союзу, яку очолив М,С. Хрущов. У складі делегації: Ф.Р. Козлов,
A.A. Громико, П.Ю. Шелест і посол СРСР в Угорщині Ю.В. Андропов. Поїздка ця була нелегкою і навіть складною в політичному плані
- 	адже не пройшло і року, як в Угорщині був розгул контрреволюції. Комуністів вішали, розстрілювали, наша преса рясніла світлинами звірячих розправ з партійним активом Угорщини. Для придушення контрреволюційних вогнищ нам довелося застосовувати силу зброї, навіть танки і гармати - все це виконала Південна група наших військ. Становище в Угорщині того часу було особливо складним і настороженим. Уперше на політичну арену почав виходити Янош Кадар.
Пам’ятаю, що переговори з угорськими товаришами М.С. Хрущов вів з особливим умінням, прямотою, разом із тим і певним тактом. Наша делегація відвідала декілька міст і підприємств. Він відверто і прямо виступав перед робітниками - машинобудівниками, шахтарями. М.С. Хрущов незмінно при кожній зустрічі, на зборах, мітингах представляв, до того ж поіменно, з короткою характеристикою, кожного члена делегації, і це, здавалося, ще більше підвищувало вагу, значимість і представництво делегації нашої країни. На зустрічах, мітингах доводилося виступати і мені від імені нашої делегації. Відвідали ми колгосп, кінний завод, де М.С. Хрущову подарували чудову трійку білих коней в упряжці. їх, звичайно, Хрущов передав на сільськогосподарську виставку. Відвідали добре організовану птахофабрику, відгодівельний радгосп великої рогатої худоби. У нас у той час ще не було таких організованих господарств і з такими високими агротехнічними і техніко-економічними показниками. Та й загальна куль^ тура землеробства в угорців стояла в цілому вище нашої. Я особисто в угорців запозичив багато чого.
Нашу делегацію розмістили в особняках на Буді. Пізніми вечорами мені часто доводилося багато годин прогулюватися і розмовляти з М.С. Хрущовим на різні теми. Він страшенно не любив і навіть сварився, коли в години відпочинку і прогулянок за ним буквально по п’ятах ішла охорона. Це було саме в Угорщині, коли М.С. Хрущов просто розлютився і прогнав охорону, опісля викликав полковника Литовченка, головного «тілоохоронця», і при мені сказав йому: «Ви чому не даєте вільно відпочити і поговорити? Що ви за мною шпигуєте!» Після цього випадку охорона не зменшилася, але нам вони намагалися просто не попадатися на очі.
Усім складом делегації відвідали штаб, командування і військову частину нашої Південної групи військ. Командуючий групою генерал
118


Казаков вишикував почесний караул військ. Його обійшов М.С. Хрущов разом із Яношем Кадаром, потім відбувся мітинг, на якому з промовами виступили Хрущов і Кадар - все пройшло на високому піднесенні.
Після проведених переговорів М.С. Хрущов і Янош Кадар підписали радянсько-угорський договір, у якому передбачався розвиток економічних, культурних, наукових і військових відносин. Ніяких розбіжностей не виникало, під час підписання були присутні всі члени делегації.
На честь нашої делегації у знаменитій будівлі угорського парламенту над Дунаєм угорці влаштували грандіозний прийом на 1000 чоловік. Коли закінчилася офіційна частина, були виголошені відповідні промови і проголошені тости й побажання, М.С. Хрущов вирішив пройтися серед присутніх на прийомі по всіх залах. Присутні зустріли це надзвичайно гарно, але виникла штовханина, безладне скупчення величезної маси людей, і у випадку будь-якої ворожої акції охорона залишалася зовсім безпомічною. Я пам’ятаю, що тільки три людини були поруч з М.С. Хрущовим: Литовченко, Казаков і я. На мій погляд, це був небезпечний і не зовсім обдуманий «рейд» у маси.
Детально ознайомилися з визначними місцями Будапешта, з його багатою архітектурою, чудовими пам’ятниками, гарними парками, набережними Дунаю. Довелося нам побувати в тих місцях і приміщеннях, де контрреволюція 1956 року розстрілювала і вішала комуністів. Побували ми на озері Балатон, оглянули виноградники і відвідали знамениті винні підвали. Для мене поїздка в Угорщину, зустрічі і розмови з М.С. Хрущовим були цікавими і дуже повчальними.
Надзвичайно багато питань і турбот виникає у першого секретаря обкому партії, і за нього їх ніхто не вирішить. Потрібно брати на себе всю повноту відповідальності за свої вчинки і дії. Іноді доводилося мирити непримиренне, а це все одно, що перейти через прірву. Скрізь життя йшло своєю чергою, але я через цю роботу, по суті, не мав особистого життя. У родині появлявся як «запізнілий нічліжник», а інколи через відрядження по декілька днів не бував удома. Як ріс і виховувався молодший син Вітасик, я, по суті, мало знав, не кажучи »же про те, що цими питаннями мені займатися зовсім не було часу. Всі домашні турботи, догляд за хворим сином, його навчанням і вихованням - все це повністю лягло на плечі Іринки, і їй теж далеко не легко. Хоч і мав добре здоров’я^ але я іноді втомлювався до неймовірності.
Додалася велика робота і відповідальність у зв’язку з майбутньою реорганізацією управління народним господарством. По записці Хрущова обговорюється питання про організацію керівництва промисловістю за територіально-виробничою ознакою замість галузевого; у міністерствах, як усяка велика справа, новина викликає гострі суперечки. При ЦК КПУ була створена комісія для відпрацювання цього питання. Мені як члену комісії було доручено створити силами нашої області орієнтовну структуру по суті майбутнього місцевого
119


управління промисловістю і будівництвом та подати її на розгляд комісії, що й було зроблено. Наша схема була прийнята за основу створення майбутніх раднаргоспів.
У лютому 1957 року Пленум ЦК КПРС прийняв ухвалу про створення в основних адміністративно-економічних районах країни раднаргоспів. Підприємства, які раніше знаходилися в системі різних міністерств, передаються в раднаргоспи. На Україні було створено
9 	міжобласних адміністративно-територіальних раднаргоспів. Вони володіли великою технічною, економічною, фінансовою, матеріальною, людською маневреністю і самостійністю. Посилилася оперативність, підвищилась відповідальність за всі галузі промисловості, будівництва, які входять у систему раднаргоспів. Для координації всіх галузей промисловості був створений Укрраднаргосп.
Київський раднаргосп об’єднував усю промисловість Києва і області та Полтавської, Чернігівської, Сумської областей. Головою його був П.Я. Лісняк, досвідчений організатор, спеціаліст, господарник, який прибув із Москви. На перших порах потрібно було надавати суттєву допомогу раднаргоспу у розміщенні його служб, апарату. Забезпечити житлом і побутовими умовами працівників раднаргоспу, вирішити питання з транспортом. Почали ламатися відомчі бар’єри, усувалися перешкоди на шляху комплексного вирішення складного господарства, раціональніше використовувався багатий досвід різних галузей промисловості і будівництва. Працівники раднаргоспу, керівники підприємств сміливіше переступали пороги багаточисельних галузевих підприємств. Більше з’явилося ініціативи у вирішенні навіть складних питань.
Не відразу утвердився авторитет раднаргоспів, але за допомогою партійних, радянських органів швидко створювалася робоча ділова обстановка. Керівництво раднаргоспу мало можливість глибше вникати в роботу підприємств, аналізувати і направляти їх діяльність, знаходячись у безпосередній близькості до живої творчої конкретної справи, знати потреби і турботи трудівників. Але при будь-якій схемі керівництва промисловістю від неї не можна відривати науку* конструкторські, технологічні, проектні організації, дослідні виробе ництва. Така практика завжди згубно впливає на технічний процес.
Створені галузеві комітети тих років виявилися позбавленими виробничо-технічної, наукової бази і перетворилися в непотрібну надбудову. Це був сумний урок, що при створенні раднаргоспів не всі питання були продумані глибоко і до кінця, як у всякій великій справі. І все ж раднаргоспи відіграли значну позитивну роль у справі покращання управління промисловістю.
Зміцнилося ще більше переконання, що при добрій організації праці, зміцненні трудової і виробничої дисципліни, матеріальної зацікавленості людини праці, піднесенні відповідальності за доручену справу можна перебороти будь-які труднощі і добитися добрих і відмінних результатів своєї праці. Коли ми почали активно-ініціативно діяти, ми дійсно зрозуміли, що ми ще можемо і на що ще здатні при
120


розумному використанні існуючих резервів. Потрібно було добиратися до суті будь-якої справи, навіть до дрібниць, бо всі великі справи складаються із дрібниць. Зрозуміти, відповісти, проаналізувати питання перш за все самому собі - тільки тоді можна передбачити реальні життєві заходи для усунення-викорінення недоліків і недоглядів. Труднощі залишалися великі. Багато колгоспів на своїх поточних рахунках не мали грошей, щоб купити збрую для коней, аби їх використати в сільськогосподарських польових роботах.
Послуги МТС колгоспам обходилися дуже дорого перш за все нарахуванням оплати натурою - зерном. За відмову від послуг МТС голові, районному керівництву приклеювався ярлик «антимеханіза- тор», хоч вони могли і своїми силами справитися з усіма польовими роботами. їх піддавали жорстокій критиці в центральній пресі, на них малювали карикатури.
Якщо в колгоспі після виконання планів, додаткових завдань лишалися якісь залишки сільськогосподарських продуктів, то реалізація їх на ринку розцінювалася як «антидержавні» дії' з усіма наслідками, які випливають звідси. Фінансові агенти справно виконували свою роботу - доводили кожному колгоспному двору, скільки йому потрібно здати державі м’яса, молока, яєць. У той же час на трудодень видавали по 300-500 г зерна, а часто - то просто сурогат.
Плодові дерева на присадибних ділянках колгоспники у більшості вирубали, оскільки за кожне дерево потрібно було платити податок.
Незважаючи на суворі закони в боротьбі із самогоноварінням, воно «процвітало» і, на жаль, багато добрих трудівників страждали через цей недолік. Були і досить курйозні ситуації боротьби із самогоноварінням. Якось нам довелося бути на полюванні в Іванківському районі. Там я познайомився з дідом Пилипом, завгоспом колгоспу, він нас, - всю мисливську компанію, пригощав чудовою смаженею з дикого кабана. У розмовах він дізнався, хто я такий, і звернувся з проханням допомогти йому придбати шифер для колгоспної ферми. Він приїхав у Київ, і я допоміг йому придбати покрівельний матеріал для ферми. Опісля у нас зайшла мова про справи в колгоспі, що діється у селі, як живуть люди, що говорять, Він все відверто мені розказав. Усе не дуже радісне, та й мені самому це було добре відомо. Але дід Пилип ще більше підтвердив цю правду.
Поцікавився я в діда Пилипа, як справи на селі із самогоноварінням. Дід якось насторожився і тут же заявив: «Чесно кажу Вам як комуніст (а він був ним!), що порядок навели повний - всі самогонні апарати вилучили з індивідуального користування і передали їх у сільську раду. Тепер, якщо хтось хоче гнати самогон, іде в сільраду і бере напрокат самогонний апарат - є повний облік».
Про цей факт я розповів на звітно-виборній партійній конференції, на якій було присутнє все керівництво ЦК КПУ - це викликало великий сміх, але це була правда самого життя.
121


Життя іде, як і раніше, своєю чергою. Грають весілля, народжуються діти, відбуваються сімейні й особисті трагедії, підриваються на мінах і снарядах діти та дорослі - все це залишки минулої війни, вбивства, пограбування, зґвалтування, крадіжки і розтрати, пожежі, неврожаї і сильні градобої. Про все це доводилося майже щоденно читати у звітах і донесеннях органів КДБ, МВС та інших адміністративних інстанцій. Нелегко було все це перечитувати і переживати, було сумно й образливо, доходило до серцевого болю, але таке справжнє життя без прикрас і лакування.
Все те, про що я пишу - істинна правда, та ще найменша її частинка, яка якимось дивом пробилася назовні.
У 1958 році загалом відбулося багато подій, які для мене мали велике значення. При підготовці до виборів у Верховну Раду СРСР я був затверджений членом Центральної виборчої комісії. Мені доводилося декілька разів бути на засіданні комісії. І передостанній раз я був у Москві на засіданні комісії 12 лютого. Мені по «секрету»
О.М. Шелепін, він тоді був теж у складі комісії від ЦК КПРС як секретар ЦК, сказав, що підготовлено ухвалу ЦК КПРС про нагородження мене орденом Леніна у зв’язку з моїм 50-річчям. Відверто кажучи, для мене це було несподіванкою. 14 лютого був опублікований у центральній пресі Указ Президії Верховної Ради СРСР. Не приховуватиму
- 	я дуже зрадів цій високій нагороді і отримав багато привітань, а саму нагороду в колі друзів і приятелів добре «обмили».
У березні були вибори у Верховну Раду СРСР. Від Богуславського виборчого округу я був обраний депутатом Верховної Ради п’ятого скликання. Мій депутатський квиток № 469. Таким чином, на початку
1958 	року відбулися три великі події в моєму житті: мене нагородили орденом Леніна, мені виповнилося 50 років, я був обраний депутатом Верховної Ради СРСР. Усе це зобов’язувало мене до ще більшої енергії у роботі. А роботи було, як кажуть, сила-силенна, непочатий край.
Аналізуючи економіку, соціально-побутові, культурні питання села, області, ми дійшли твердого переконання, що в кінцевому підсумку щоденну важку працю вирішують живі люди, а їх морально- психологічний стан - це одна з головних складових людської активної діяльності, успіхів у всіх справах. Цього неможливо добитися обіцян^ ками, лозунгами - потрібна конкретна справа. Ще у 1957 році із залученням усіх спеціалістів був розроблений перспективний план перебудови сіл, будівництва культурно-побутових, соціальних об’єктів, невеликих підприємств для переробки сільськогосподарської продукції. Вирішили побудувати нове село із сучасними міськими зручностями. Воно повинно було стати прообразом проектування і забудови сіл області. Облюбували для цієї мети село Ксаверівку вздовж траси Київ-Одеса. Оголосили конкурс на проектування комплексної забудови села. Колгоспники відкинули багатоповерхову і багатоквартирну забудову. Був прийнятий проект забудови двоповерховими індивідуальними котеджами з необхідними господарськими будівлями.
122


Правління колгоспу і збори колгоспників сприйняли це рішення із захватом. Вирішили, що частину грошей дає колгосп, вносять свої збереження колгоспники і незначну частину потрібно поповнити за рахунок банківського кредиту. Ухвалою бюро обкому партії комплексну забудову доручили могутньому тресту «Південтрансбуд», де керуючим був
А. 	Байда, добрий спеціаліст, чудовий організатор, крупний досвідчений господарник. Про дозвіл тресту на будівництво села мені довелося домовлятися з міністром транспортного будівництва Є. Кожевніковим. Він із державним, партійним розумінням віднісся до нашого прохання.
Потрібно було доставати все: бут, камінь, залізобетон, цеглу, покрівлю, труби, кабель, метал, ліс - все це з фондів. Навесні 1958 року будівництво розгорнулося повним ходом. Було вже закладено 100 фундаментів під котеджі різної архітектури і розмірів. Почали будувати школу, Палац культури, магазин, чайну-їдальню, Будинок побуту, медпункт. Розпочалося будівництво комбікормового заводу, тваринницьких ферм, критих токів, гаражів і накриттів для сільгоспмашин. Великою підтримкою в будівництві котеджів був свій добрий цегельний завод. Завдання було не з легких, але надзвичайно потрібне, благородне. ґ
Я цьому будівництву приділяв особливу увагу. Часто з Байдою відвідував це село, розмовляв з робітниками, колгоспниками. Великим ентузіастом виявився голова колгоспу Василь Васильович Рибник.
У ЦК КПУ і Раді Міністрів до розпочатої мною справи поставилися поблажливо, але допомоги, по суті, не надали ніякої. Одного разу в ЦК на одному засіданні мене пробували звинуватити в тому, що для будівництва колгоспного села я відбираю державні ресурси, метал, груби, цеглу, залізобетон, асфальт, електродроти та інший будівельний матеріал. Більше всього у цьому питанні проявив запопадливість Щербицький, який тоді був секретарем ЦК і опікував важку промисловість. Розмова набрала гострого характеру. Я тоді сказав президії, що селу потрібно допомагати справою, а не словами, різко обірвав активність Щербицького і заявив, що коли вони вважають, що не варто шйматися перебудовою сіл, то ми припинимо будівництво. При цьому я заявив, що сам поїду до колгоспників і скажу, що будувати село не будемо, хоч у будівництво села вже вкладено понад 1,5 млн карбованців. Тон пом’якшився, тут же сказали, що будувати, мовляв, потрібно, однак треба бути більш обережним із витратою матеріалів, гим більше з фондів. А вони всі з фондів! Ось і виходить, що коли не візьмеш на себе відповідальність, нічого великого, навіть дрібного не іробиш.
І все ж, хоч і з великими труднощами, нове село Ксаверівка було нобудоване. Про нього в той час багато писали в газетах, передавали по телебаченню, знімали в кіно, в журналах «Огонек», «Советский Союз» вміщували світлини. Ксаверівку показували багаточисельним делегаціям як нашим, так і зарубіжним. В один із приїздів М.С. Хрущова в Київ він відвідав Ксаверівку, оглянув господарство, зустрівся і
123


мав докладну бесіду з колгоспниками, побував у котеджах і порозмовляв з їх господарями. У котеджах були всі зручності: водопровід, санвузли, газ, ванна. М.С. Хрущов схвально відгукнувся про забудову села, йому тут усе сподобалося.
Я розповів М.С. Хрущову про всі труднощі, з якими ми зіткнулися при забудові села, і про критику на мою адресу за витрату фондових матеріалів на кооперативне будівництво. Він схвалив усі мої дії. Після відвідання Ксаверівки, виступаючи на нарадах, він не один раз ставив у приклад, як на ділі потрібно займатися перебудовою сіл, маючи на увазі забудову Ксаверівки. Після його виступів від мене відчепилися всі критикани і «охоронці» державних інтересів.
Я ж почав продумувати плани забудови по-новому, враховуючи недоробки в Ксаверівці, нового села Кодаків. І ще при мені це село почало забудовуватися за новими, вдосконаленішими проектами, і вийшло просто гарним селом міського типу.
Усім дітям відомо, що їхні батьки коли-небудь ідуть із життя, і вже ніколи їх не побачити, але про них часто згадуєш і навіть часто бачиш їх уві сні. Але я не думав, що буде такою тяжкою після втрати батька втрата матері. Хоча коли вона пішла із життя, їй було вже 80 років. Але я, коли не бачив її довго, уявляв її молодою, вродливою. Очевидно, все це лишилося ще від дитинства і юності. Неодноразово я запрошу*: вав матір переїхати до мене на постійне проживання, вона частенько до нас приїжджала, але відірватися від своєї домівки і землі не зважувалася, та й не хотіла цього робити. І ось я отримав телеграму про смерть матері. А хто може бути ріднішим і ближчим цієї людини?! Я лежу хворий, прикутий до ліжка, лікарі категорично не дозволяють їхати на похорони. Поїхала Іринка. Вона сама виявила це бажання, хоч їй це зробити було нелегко, адже місія тяжка. На похорони матері поїхав і мій брат Митя, він на цей час уже був у Києві, працював у школі, викладаючи математику і фізику в старших класах. Мені Ірина і Митя розповіли, що похоронили матір добре, було багато людей, зробили все, як вона заповіла. Але мені було все ж не по собі, що я не зміг віддати матері останню шану.
Працювати стає все тяжче і тяжче, народ майже відверто виказує своє незадоволення, все це «фіксується». Все зацентралізовано до межі, до нерозумного. Із колгоспів хліб забирають майже дочиста, іноді не жаліють навіть насіннєвий фонд. «Голова колгоспу» і «колгоспник» стали майже загальними лайливими назвами. Якщо голова виявляє якийсь розумний спротив, його намагаються прибрати з роботи, карають у партійному порядку. Якщо цих заходів не приймаєш, тебе звинуватять у м’якотілості і лібералізмі. Із багатьох випадків розкажу про один.
Якось пізно ввечері я приїхав у Бишівський район і потрапив у райт ком, коли там відбувалося засідання бюро. Йшла розмова про хлібо^ заготівлю - «доводили додаткові плани і завдання». На бюро викликали і голову колгоспу «Світанок» Бариловича. Це міцний хазяїн, урожаї


зернових і технічних культур у нього найвищі в районі; Він уже здав два плани хлібозаготівлі. Йому «доводять» третій. Барилович заявив, що він цього зробити не може - потрібно засипати насіння, передбачити страховий фонд, залишити зерно на фуражні потреби, видати на трудодень хоч би по 500 грамів. Райкомівці всі розумні і господарські докази Бариловича не беруть до уваги, звинувачують його в «антидержавних» позиціях. Він-бо антимеханізатор, у нього куркульські звички: чому він дає колгоспникам по 500 грамів на трудодень, тоді як по району припадаіе по 150 грамів? Вноситься пропозиція: «З роботи зняти, оголосити сувору догану із занесенням в особову справу». Довелося мені втрутитися в цей «конфлікт» - збити гарячковість райкомівців, з роботи не знімати і ніякого стягнення не виносити. Тут же Барилович сам заявив, що він ще здасть державі трохи зерна. Я довго спостерігав за роботою цього голови, доброго господаря, його зразкового господарства. Якби не моє втручання, через «норовливість» райкомівців могли втратити доброго принципового працівника, який дійсно вболіває за колгоспну справу, а отже за державу і народ.
У республіці відбулися важливі події: О.І. Кириченко пішов працювати в Москву - секретарем ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК КПУ обирається М.В. Підгорний. Відверто кажучи, працювати стало дещо легше, менше стало непотрібного шуму, тріскотні, безпредметності, шарахання зі сторони в сторону. Встановлюється якась стабільність і переконаність у своїх діях. З М.В. Підгорним склалися ділові стосунки, мене часто запрошують на засідання Президії ЦК КПУ, на різні заходи. У Київ часто приїжджає М.С. Хрущов, і кожного разу я з ним зустрічаюся.
Якось на черговій зустрічі я розповів Хрущову, що на Ми- ронівській селекційній станції тоді ще зовсім невідомий селекціонер Ремесло вивів гарний високоврожайний сорт пшениці-808. Але її не впроваджують, мовляв, вона не пройшла «сортовипробування», яке тягнеться вже близько 6 років. Я висловив свою думку: випробувати цей сорт озимої пшениці безпосередньо у виробничих умовах. Микита Сергійович до моєї пропозиції поставився прихильно, при цьому сказав: «А що? Візьміться, тільки проводьте обережно, дуже не захоплюйтеся, поки не отримаєте добрих результатів. Про ваш експеримент мене проінформуйте».
Восени 1958 року в колгоспах Бузницького, Кабанця і Батури засіяли 250 гектарів новим сортом озимої пшениці-808. Вони сміливо пішли на цей експеримент і не помилилися: отримали врожай вище районованої, апробованої насіннєвим наглядом, на 5-6 центнерів із гектара. Насіннєвий нагляд кричав, погрожував, але справу нами було зроблено, і цим, по суті, була прокладена дорога прекрасній озимій ишениці-808 - про неї заговорили по всій країні, а ім’я Ремесла стало відоме і за кордоном.
125


У колективі заводу, на якому я працював до партійної роботи директором, велика трагедія: в авіаційній катастрофі загинуло 5 чоловік ІТП і робітників високої кваліфікації, які летіли в Туреччину для збирання і обльоту літаків АН-2, закуплених у нас Туреччиною.
Уся бригада з Києва до Москви виїхала поїздом. Після оформлення документів транспортним літаком вилетіли за призначенням. При посадці в Копенгагені літак зачепив крилом заводську трубу і впав у затоку. Усі пасажири і екіпаж загинули. Випадково з бригади залишився живим інженер-конструктор А. Сенчук, представник КБ Анто- нова, бо запізнився на літак. Усіх загиблих я особисто добре знав. Серед них був і полковник ВПС В. Лук’янов, начальник льотно- випробної станції заводу. Перед самим виїздом у Москву Володя заходив до нас на квартиру - жартували. Він запитував, що привезти з Туреччини Ірині. Наші родини подружилися ще в Ленінграді, і ця дружба продовжувалася в Києві. А всього тиждень тому ми з Володею у вихідний день їздили в Білу Церкву в парк - там над р. Россю гарно провели час, поговорили, відпочили. І ось усе - Володі більше немає в живих. Він усю війну провоював на винищувачах у транспортній авіації. Декілька разів його збивали фашисти, приземлявся в тилу ворога і виходив неушкодженим, а тут така безглузда смерть як пасажира.
Загибель усіх товаришів по колишній спільній роботі переживав дуже болісно. А загибель В. Лук’янова наша сім’я переживала особливо гостро. У цей час його дружина Ніна з малолітнім сином Андрюшею були в Криму на відпочинку. Потрібно було якось привезти її. Згодилася це зробити моя дружина Ірина. Місія ця була досить складною, емоційно напруженою. До самого Києва Ніна не знала про нещастя, яке трапилося.
Через декілька днів урни з прахом 5 загиблих були встановлені в залі прохідної заводу. Проститися прийшов увесь багатотисячний колектив. Похоронну процесію баражували літаки АН-2. Похорони пройшли з великими почестями - скорботно і урочисто. Залишились діти сиротами, вдови. Батьки і матері втратили синів, завод зазнав велику втрату. Мені всіх загиблих було дуже шкода, в особі В.І. Лук’янова я втратив доброго відданого товариша-друга. Треба було простежити за тим, щоб була виявлена необхідна турбота до родин загиблих. За сином Володі встановили своєрідну опіку. Він закінчив середню школу, потім я допоміг йому вступити до вищого військово-політичного училища.
Пішов третій рік, відколи я працюю першим секретарем обкому. Робота складна, неспокійна, іноді дурна. Як і раніше, 75-80 % робочого часу зайнято сільським господарством: у цій галузі народного господарства, як ніде, багато плутанини, хаосу, волюнтаризму. Питання сільського господарства складні, багато різних нашарувань, іде потік директив досить суперечливого порядку і змісту, усі керівники стали «спеціалістами» сільського господарства. Із досвіду роботи, відвертих і довірливих розмов з деякими головами колгоспів і директорами
126


радгоспів стає зрозуміло, що сільське господарство зітхнуло б, якби з нього була знята дрібна, не потрібна нікому опіка. Потрібно дати більше прав головам колгоспів і директорам радгоспів у питаннях планування і матеріальної зацікавленості спеціалістів та працівників сільського господарства, самостійного ведення господарства, а значить, і відповідальності за нього.
1959 	рік. Підготовка в партії і країні до XXI з’їзду КПРС почалася ще в середині 1958 року. Приймання додаткових і зустрічних планів на честь з’їзду, право підписати рапорт з’їзду, подарунки з’їзду. Все це багато часу займає в практичній роботі. Пройшла обласна партійна конференція, на якій обирали делегатів на з’їзд. Від нашої обласної партійної організації обраний делегатом О.І. Кириченко - тепер уже секретар ЦК КПРС. Обраний делегатом і я. 25 січня 1959 року усім складом делегатів XXI з’їзду прибули до Москви. Я розташувався в готелі «Москва».
26 січня реєстрація делегатів з’їзду і в Свердловському залі Кремля нарада керівників делегацій, на якій розглядали порядок денний, регламент і вибори керівних органів з’їзду. У цей же день мене прийняв
О.І. Кириченко, я йому вручив мандат про обрання його делегатом XXI з’їзду КПРС від Київської обласної організації. Він подякував за обрання, поцікавився роботою. У розмові дав зрозуміти мені, що не виключена можливість мого виступу на з’їзді. Хоч я і сам готувався до цього і мені хотілося виступити, але, коли мені про це нагадав Олексій Іларіонович, я ще з більшим хвилюванням почав готуватися до виступу.
27 січня 1959 року відкрився XXI з’їзд КПРС. Його відкрив М.С. Хрущов. На з’їзді присутні 72 делегації комуністичних і робітничих партій світу. Увесь день продовжувалася доповідь М.С. Хрущова, вона була гарною - емоцій хоч відбавляй, як завжди це буває у Хрущова. Але все розумно, підхід до справ реальний, розкриття помилок і критика недоліків гострі. Добре, що оголюються, а не лакуються і не приховуються недоліки' - при цьому віриш в те, що керівництво знає, що діється в країні.
28-30 січня я хворів, температура була 38,5°, на з’їзді не був присутній, хворобу переніс тяжко, мабуть простудився. На вечірньому засіданні 4 лютого оголосили, що завтра, 5 лютого, на ранковому засіданні я виступаю першим. Готувався до пізньої ночі, спав погано, хвилювався, адже відповідальність велика, та й перший раз виступаю на з’їзді партії. Казали, що мій виступ був гарним. Виступ мій з портретом був уміщений в газеті «Правда». На XXI з’їзді мене обрали членом ЦК КПРС, це величезна довіра і відповідальність.
Уранці 9 травня на Бориспільський аеродром прилетіли М.С. Хрущов і супроводжуючі його особи. Народу на аеродромі зустрічало багато, були піднесені квіти, хліб і сіль. Хліб і сіль Микиті Сергійовичу вручила молода, вродлива, в національному костюмі колгоспниця Катерина Коробенко. Хрущов любив український народ і по-особли- вому, з великою повагою ставився до його культури і традицій.
127


У Хрущова був гарний настрій, він привітав присутніх і був веселий і доброзичливий. Дорогою на дачу в Міжгір’я скрізь було багато народу, і його щиро зустрічали. Хрущов сам був щирим, непідробно- товариським, він не «грав роль вождя», а тримав себе просто, і цим завоював симпатію і повагу простих людей.
10 травня, вранці, з резиденції, де розмістився Хрущов, ми на відкритій машині виїхали в колгосп «Червоний хлібороб». У переддень мене попередив Підгорний, щоб людей ніде не виводили, зустрічей і привітань ніяких - так ніби забажав сам Хрущов, посилаючись на те, що це ділова поїздка. Я так і вчинив. І ми: Хрущов, Підгорний, Коротченко, Кальченко і я - їхали машиною незвично порожніми вулицями Києва. Але я все ж на свій страх і ризик сказав секретарю Обухівського райкому партії П. Олійнику, щоб хоч би трішки вітаючих було в районному центрі, через який ми мали проїжджати. Я відчував, що може бути неприємність через це. Але «неприємність» Трапилася раніше. Від’їхали ми від Києва на 10—12 кілометрів. У районі дачного селища Козин у лісі на пагорбках зібралося досить багато людей. Побачили Хрущова, почали вітати його і просити, щоб він зупинився. Він скомандував зупинити машину, коротко привітався з людьми; перекинувся декількома словами. Попрощавшись, пішов далі, люди його тепло провели. Але тут на мене накинувся Підгорний за непослух.; Я йому відповідаю, що ніхто команди не давав і що це чисто стихійне явище. У нашу розмову втрутився Хрущов. Він сказав: «А що ви на нього напали? Адже ж не можна розганяти людей, які зібралися по своїй волі, а людей же не обманеш, вони бачать, що на перехресті стоять міліціонери, яких раніше тут ніколи не було. Ось вони й подумали; що це неспроста, - мабуть, буде їхати якась велика «шишка», і не помилилися - адже з нами іде сам Дем’ян Сергійович Коротченко* голова Президії Верховної Ради України, Хіба не «шишка», правда, Дем’ян?» Всі розсміялися, і «гроза пройшла».
Але при в’їзді в Обухів я відчув, що Олійник перестарався, врі вулиці і проїзди були заповнені народом, крики привітань, кидають букети квітів у машину. Довелося зупинитися. Хрущов звернувся з привітанням до народу, подякував за теплий прийом і попросив припустити машину, «адже ми їдемо у справах», сказав він жартома, але це магічно подіяло, народ дав дорогу, і ми поїхали далі. Тільки полковник Литовченко трохи «шипів» на мене. Я сидів мовчки і думав, що це мені даремно не минеться. Але Хрущов був у хорошому настрої, сидів мовчки, тільки посміхався, слухаючи «шипіння» Литовченка.
Але ось на спуску з гори в с. Григорівку, прямо на проїжджій дорозі, стоїть стіл, накритий великою українською скатертиною, на столі, на рушнику - великий український хліб, на ньому сільниця з сіллю і величезний букет квітів тут же на столі. З обох боків на пагорбі стоїть багато людей, святково одягнутих, оскільки це була неділя. Народ, побачивши Хрущова, почав його вітати. Микита Сергійович піднявся в машині, привітався з людьми. Для мене такий прийом і
128


зустріч були несподіванкою, тим більше у цьому місці. До столу підійшла молода, гарно вдягнута, вродлива і статна жінка. Вона сказала: «Дорогий Микито Сергійовичу! Це ми, прості люди, трудівники полів і цукрового заводу, підносимо тобі хліб і сіль, квіти з усього світу!» При цих словах у Микити Сергійовича на очі навернулися сльози, він підійшов до столу, прийняв хліб і сіль, відломив скоринку хліба, вмочив її у сіль і з’їв. Це у народу викликало особливе захоплення і ще більшу симпатію до Хрущова. Пізніше, розмірковуючи над епізодом «стихійної» зустрічі з людьми, Хрущов сказав: «А добре придумали, молодці, поставили на дорозі хліб і сіль, адже знають, що на хліб не поїде, він же не дурень! Гарна була зустріч, спасибі за тепло людям». Усі «керівники» схвально заговорили про непередбачувану іустріч, і Литовченко теж перестав «бурчати».
У другій половині дня ми і всі супроводжуючі його в поїздці, і майже всі члени Президії ЦК КПУ зібралися на дачі в Міжгір’ї. М.С. Хрущов організував стендові стріляння по літаючих тарілочках з призами, він сам був чудовим стрільцем.
12 	травня у Жовтневому палаці М.С. Хрущов вручав м. Києву орден Леніна, потім на стадіоні був мітинг і концерт - усе пройшло гарно, організовано.
22 	вересня. Із Москви у Київ і на Україну приїхав О.І. Покришкін, гричі Герой Радянського Союзу. Він тепер заступник командуючого ППО країни. Багато розповідав про війська ППО, про те, що вони вимагають великої уваги. Потрібно багато будувати укриттів, упорядкованих містечок для військовослужбовців та членів їхніх сімей. Просив допомоги.
Був на прийомі в М.В. Підгорного. Потрібно порадитися і з’ясувати ряд питань. Знову пішла «свистопляска» навколо дач і ділянок, колективних городів і будівництва на них будиночків. По Києву складаємо список на 240 чоловік, яких, за «інструкціями» зверху, потрібно виселити з Києва у їх дачі. Серед них багато відповідальних працівників. У тому числі І.Т. Швець, ректор Київського університету, М.Й. Коломийченко, професор медицини; На городах дозволяють мати літній будиночок не більше 8—12 м2. За перевищення цієї норми багатьох уже виключили з партії. А 2-3 роки тому нас, директорів підприємств, критикували за те, що ми не допомагаємо садівникам. Шарахання. А що може зробити Підгорний? Нічого. Мав і я ділянку, де посадив фруктові дерева, і була халабудка. Пришилося здати.
Помер К.Є. Косогон, перший секретар Бориспільського райкому партії, 52 роки. Гарна, чесна, працьовита людина. Він дуже хворів.
І 	Іоїхав на похорони, тяжко було, адже я його добре знав і цінував. Мені його дружина розповідала, що помирав він при повній свідомості, все шкодував* що багато чого не зумів зробити. А на прощання дружині сказав зі слізьми на оч^х: «Галю, пробач за все, що я через роботу за все наше спільне життя не зміг приділити тобі потрібної уваги». А ми думали про його заміну через хворобу і «мізкували», куди його влаштувати і як би не образити людину* А він узяв та й
129


вирішив усі питання за себе і за нас. Ось таке людське життя. Ми всі рівні перед смертю. Тільки до цього багато псуємо крові і нервів один одному. Не шкодуємо ми людей, адже життя дається один раз.
Урочиста сесія обласної і міської Рад депутатів трудящих, присвячена 20-річчю возз’єднання українських земель. Моя доповідь. Сесія пройшла добре.
Грудень 1959 року. Нарада у^ другого секретаря ЦК КПУ т. Л.І. Найдека. 19 грудня до Києва приїжджає М.С. Хрущов, йде підготовка до зустрічі. Хрущов прибуває вранішнім поїздом. На привокзальній площі мітинг, зібралося 50-60 тисяч чоловік. Мітинг відкриває перший секретар Київського міськкому Синиця. Виступає робітник, колгоспниця, інтелігент. У відповідь - Хрущов. Він розповідає про свою поїздку в США. Хрущову колгоспники вручають хліб-сіль. На шляху в резиденцію зустрічають і вітають 100 тисяч трудівників Києва.
У місті показали домобудівний комбінат, Інститут автоматики, комбінат штучного волокна. Потім поїхали в колгосп «Комуніст» Києво-Святошинського району. Голова колгоспу Бровченко доповів погано. Хрущов зробив багато зауважень щодо господарства колгоспу: висока собівартість продуктів тваринництва і овочів. Рекомендував організувати безприв’язне утримання худоби.
У цей приїзд Хрущов знову відвідав Ксаверівку, зробив деякі зауваження. Але питання набуло своєї законності щодо забудови села, і різні «шавки» на зразок Щербицького відчепилися.
М.С. Хрущов уважно розглядав питання, пов’язані з будівництвом Київської ГЕС - затоплення заплави і луків, а також відселення сіл, які потрапляли під затоплення, і виділення на це кредитів.
У газеті «Известия» з’явилася стаття «Березанские очковтиратели» про приписування виробництва продукції, рільництва і тваринництва. На жаль, факти підтвердилися. Довелося на бюро обкому суворо покарати керівників району. Зняли з роботи другого секретаря райкому партії Огаря. Мороховцю, першому секретареві, записали догану. Ганебні явища - обман, окозамилювання - ще до кінця не викорінені.,
27 	грудня. Пленум ЦК КПРС. Обговорюється питання «Про дальший розвиток сільськогосподарського виробництва». Пленум відкрив Хрущов. Основними доповідачами були Полянський і Підгорний, У доповідях зроблений критичний аналіз досягнень і недоліків. Йшла мова про величезні перспективи і невикористані резерви. Зверталася головна увага на організаційну роботу і добір кадрів для роботи на селі, комплексну механізацію і т. д. і т. п.
М.С. Хрущов у своєму виступі критикував Україну. Підносив Рязанську область, яка за рік збільшила виробництво в 3,8 раза, а заготівлі в 3 рази. Ставить це у приклад, як можна мобілізувати резерви;
Рязанці, зачинателі «високого» виробництва і заготівлі м’яса, відзначені високими урядовими нагородами. Секретар обкому Ларіонов отримав звання Героя Соціалістичної Праці. Був спеціально створений кінофільм «Рязанські жінки».
130


Ми ще тоді з Підгорним обговорювали «рязанські успіхи» і дивувалися, звідки все це береться. Критикувати рязанців не можна було. Це
б 	сприйняли за крамолу. Але ж більшість розуміла - це авантюра, яка і тріском швидко провалилася і коштувала життя Ларіонову.
Хрущов у своєму виступі підніс значення медалі «За доблесну працю». Він сказав, що ця медаль повинна бути зрівняна зі званням Героя і носити її потрібно з гордістю. Майже всі учасники Пленуму були нагороджені медаллю «За доблесну працю».
2 	січня 1960 року. Біла Церква. XX районна партійна конференція. Я присутній і виступаю на ній. Мабуть, увесь такий стиль нашої роботи, що потрібно прикрасити, показати «ріст». А як цей ріст задовольняє країну, народ - це вже інша справа, інше питання. Ось і мої тези виступу не відрізняються від загального тону, хоч у душі інше:
«1959 рік був гарним роком, промисловість працювала добре» (хоч це далеко не так - тракторів, автомашин, гуми, запасних частин, комбайнів, інших сільськогосподарських машин, мінеральних добрив і будівельних матеріалів явно не вистачає). Наводжу цифри виробництва сталі: в 1959 році 65 млн тонн, тоді як у 1928 році було вироблено 4,2 млн тонн, а в 1940 році - 18,3 млн тонн. У галузі сільського господарства товарний збір хліба становив 2,9 млрд пудів. Значно просунулись вперед наука і техніка. Наводжу на підтвердження цього запуск штучних супутників. (Але кого ці «супутники» цікавлять, коли в колгоспах немає заліза для ремонту найпростішого сільгоспінвентаря; запасними частинами трактори, комбайни та інші сільськогосподарські машини забезпечуються на 40-50 %):
Говорю про зростання міжнародного авторитету нашої країни. На підтвердження цього наводжу поїздку в США М.С. Хрущова і його виступ. Т, звичайно ж, дивно і наївно було на цій основі робити висновок про якийсь особливий ріст нашого авторитету у міжнародних відносинах.
Кажу про те, що буде 1960 року. Просто стверджую, що «буде ще краще в галузі всього народного господарства».
Аналіз контрольних цифр розвитку господарства по області на
1960 	рік. Директиви такі, щоб семирічку виконати за 6 років. Спершу п’ятирічку зробили семирічкою, а тепер ставили завдання - семирічку ча 6 літ. Нікому ця неймовірна плутанина не потрібна. Народ до цього у більшості ставиться скептично.
19-21 січня. Пленум ЦК КПУ щодо підсумків грудневого Пленуму ЦК КПРС, промови на ньому і сесії Верховної Ради М.С. Хрущова. Шкода, але факт - поступово створюється культ Хрущова, і в цьому перш за все винні наші ідеологи та пропагандисти з центру. Звідти йде мся ця «кисла закваска». Більше всіх стараються Суслов і Пономарьов, мле не відстають й інші «діячі». Мабуть, прийде час, і будемо знову говорити про культ і розвінчувати його. У що ж залишається вірити? Виступив на пленумі і я.
30 	січня. Сімейна урочистість. Одружується Боря, пора вже давно, йому вже пішов 26 рік. Він відслужив тільки на Балтфлоті близько
131


5 років. Зараз курсант, слухач Вищого інженерного училища ВПС. Невістка - дівчинка із Бучі, Леля, з бідної родини. Здається, не розбещена. Думаю, що все буде добре. А там швидко підуть і внуки. Старіємо, брате, старіємо. Уже пішов і мені шостий десяток. Ірині 47. Уся організація, усі турботи про весілля лягли на плечі Ірини. Але вона молодець. Усе вийшло добре. Святкували весілля на дачі в Пущі- Водиці. Народу було багато, і проходило все весело.
12 	лютого. За один день сталося багато подій. Здійснено злодійське, звіряче і зухвале вбивство 27-річного секретаря сільради, члена КПРС Піймана. Забрали печатку сільської ради. Злочинці поки що не знайдені. Дав завдання Ржанкову (МВС) і Тихонову (КДБ області) вжити необхідних заходів і доповісти.
Приймав Васю Бондаренка, Героя Радянського Союзу. Васею я його називаю тому, що знаю його ще з 1943 року, коли він та інші льотчики прилітали в Саратов і з заводського аеродрому на бойових літаках полетіли прямо під Сталінград. Там, під Сталінградом, він і отримав звання Героя. Зараз він працює начальником відділу на хімфармзаводі. Доповідає, що на заводі (директор Жолобенко) багато безпорядків, крадіжки, п’янки, розпуста. Доручив розібратися, вжити заходів.
Прийняв генерала Свиридова, Героя Радянського Союзу. Звільняв Київ, за що і отримав звання Героя. Живе в Києві. Родина 5 чоловік, у двокімнатній квартирі - 35 квадратних метрів. Тісно. Просить допомогти покращити житло. Доручив вирішити питання позитивно.
21 	лютого. Відбувається якийсь психоз і господарсько-політичний ажіотаж навколо успіхів рязанців щодо виробництва м’яса. Вимага-* ють, зобов’язують мати «послідовників» рязанців, хоч у душі ні я, ні Підгорний, з яким я неодноразово розмовляв, не згодні з такими методами.
Але на Україні немає методів, подібних рязанському. Робимо ставку на колгосп «Червоний хлібороб» (с. Червоне Обухівського району). Голова колгоспу І. Кабанець. За завданням Підгорного виїхав у колгосп. Разом з Кабанцем зробили підрахунки, що колгосп може дати 300 центнерів м’яса на 100 гектарів. І це буде небачений показник. Але для цього потрібно закупити 1200 голів великої рогатої худоби вагою не менше 260 кг. Закупити 500 свиней. Виділити 100 тонн концкормів, 50 тонн сухого жому. Виділити колгоспу на всю цю «операцію» 300 тисяч карбованців кредиту. Це вже окозамилювання і авантюра! Але діватися нікуди, і відставати ми не можемо. Доповіли Підгорному. Він теж, так як і я, «погодився».
1 	березня. Чим займався? Прийняв генерала Прошенського, обласного військового комісара. Доповідав про справи в області, що стосуються його компетенції. Зокрема, про приписку призовників 1941 року народження. Всього виконуємо план на 73 %. Немає більше, це ж діти 41-го! Придатними до військової служби визнані всього 65 % призовників.
132


Був на ринках Києва. У продажу багато м’яса - свинини, яловичини. Багато вбивають молодняка великої рогатої худоби. Жителі міста радіють, що багато м’яса на ринку. Але це може негативно позначитися у майбутньому. Потрібйо вжити всіх заходів для збереження молодняка великої рогатої худоби.
Травень 1960 року. Поїздка по області з М.В. Підгорним. Дивилися поля, тваринницькі комплекси, опісля Підгорний запросив мене в Черкаську область подивитися, що там твориться. Дечому можна і треба повчитися, а багато що гірше, ніж у нас. У всякому разі, культура землеробства нижча, ніж у Київській області. Усе ж за останні роки ми добилися у питаннях дисципліни і загальної культури землеробства непоганих результатів.
23 	червня 1960 року. Уранці на Бориспільському аеродромі зустрічаємо Пальміро Тольятті. Бесіда в ЦК КПУ, опісля показ промислових і сільськогосподарських об’єктів. Огляд міста. Відвідали верстатобудівний завод імені Горького. Враження про завод залишилося погане: технологія виробництва на низькому рівні, у цехах брудно. Були в колгоспі імені Сталіна. Голова колгоспу Хазан. Показ, саме господарство, організація - все пройшло добре. Тольятті прийнятий почесним колгоспником. Відвідали дитячий садок імені
В.І. Леніна заводу «Арсенал». Чудовий дитячий заклад. Добре поставлена робота. Тольятті і його дружина залишилися дуже задоволені відвідуванням дитячого закладу і колгоспу.
В архітектурному управлінні Києва розглядали реконструкцію Червоноармійської, Брест-Литовської, Васильківської, Печерської вулиць, а також будівництво кіноконцертного залу на 4000 місць (опісля він стане палацом «Україна»).
Начальник мостозагону № 1 Баренбойм Ісаак Юлісович доповідав питання будівництва моста через Дніпро для метрополітену. Внесено пропозицію зробити об’єднаний міст - для метро і для автомобілів. Таким чином, ми отримуємо ще один міст для автомобільного транспорту в Києві. (Був великий спротив. Усе ж такий міст на свій ризик і страх побудували, і все обійшлося добре).
Вийшла постанова ЦК КПРС і Радміну СРСР про ліквідацію промислової кооперації: всі промислові підприємства, великі (а їх мало), малі та артілі, які об’єднують кустарів і ремісників, передати в систему раднаргоспів. Раднаргоспи не зацікавлені у малих підприємствах, а особливо в артілях, і багато промислових малих підприємств буде чакрито. Скоротиться випуск товарів народного споживання. Велику кількість робітників промислової кооперації потрібно влаштувати на роботу. Поспішне, непотрібне, навіть шкідливе для загальної справи рішення про ліквідацію промислової кооперації!
28 липня приїхав М.С. Хрущов. Вирішили додатково показати об’єкти в місці заплав рік Трубіж та Ірпінь, як вони освоюються і який економічний ефект. У місті оглянули новий цирк і Палац спорту. М.С. Хрущов поінформував усіх присутніх у нього на бесіді про те, як
133


проходив III з’їзд Румунської робітничої партії, і про зустріч представників комуністичних і робітничих партій у Бухаресті.
Він порекомендував у підтримку наради в Бухаресті провести збори партійного активу в Москві, Ленінграді, Києві, Мінську, Сверд- ловську, Горькому, Баку та інших містах.
З М.С. Хрущовим до Києва приїхали Я. Кадар (Угорщина) і
В. 	Ульбріхт (НДР). Усі разом оглянули визначені об’єкти, багато сподобалося, але були і зауваження. Без цього у «начальства» не обходиться. Опісля був організований відпочинок на луці біля Дніпра і на озері в Кончі-Заспі. Місце чудесне - лук, скошене сіно в копицях, під двома величезними дубами поставлені столи, тут же розбиті намети. Погода стояла чудова. Був організований рибний лов. М.С. Хрущов і гості - Кадар та Ульбріхт - залишилися дуже задоволені відпочинком.
8 	серпня поїздом Москва-Софія через Унгени ми з Іриною виїхали в Болгарію на відпочинок.
У Софію прибули 10 серпня. Відпочивали у Варні, в спеціальних особнячках. Тут на відпочинку добре познайомився з Маршалом Радянського Союзу І.Х. Баграмяном і Снечкусом - секретарем ЦК КП Латвії. В цей же час тут відпочивав О.П. Ляшко - секретар Сталінського обкому партії. Під час відпустки багато побачили в Болгарії. Були в багатьох містах - Тирнові, Габрові, був і на Шипці, де воював мій батько під час турецької війни.
Приймав нас Т. Живков на своїй дачі. Час провели добре, відпочили чудово. У Болгарії я вперше познайомився із Живковим, опісля ми зустрічалися десятки разів.
Прийняв доктора медичних наук Клебанова Марка Абрамовича -г наукового керівника Українського інституту туберкульозу. Тривожні сигнали - спостерігається тенденція захворювання туберкульозом молоді, яка працює на тваринницьких фермах. На 50-55 % вражено поголів’я корів туберкульозом і бруцельозом. Велика небезпека перенесення інфекції на населення, яке вживає молочну продукцію. Потрібно вжити термінових заходів щодо запобігання цьому та оздоровлення поголів’я корів. Молоко продавати тільки пастеризоване. Дав завдання Ярку і Лисенку спільно з інститутом розробити заходи.
Прийняв головного конструктора літаків Антонова. Він був в Англії в науково-технічному відрядженні, розповів багато цікавого. У багатьох питаннях літакобудування та моторобудування ми дуже відстаємо. Відстаємо щодо конструкцій, технологій, матеріалів.
Отримав листа від комуніста Лапицького - просить дати йому квартиру: приїжджає дочка з двома дітьми. Її чоловік, льотчик-випро- бувач, загинув при виконанні службових обов’язків. Прийняв батька і дочку, заспокоїв, поговорив. Дав завдання Бурці, голові міськвиконкому, виділити 3-кімнатну квартиру. Виконання взяв під контроль.
Січень 1961 року. Місяць почався погано. Хворів до 7 січня. Почу-т ваю себе знесиленим, вимотала хвороба - грип. Але хворіти ніколи, Потрібно їхати до Москви на Пленум ЦК КПРС.
134


Пленум ЦК КПРС відкрився 10 січня і продовжувався до 18. Проходив гостро, особливо щодо сільського господарства. Україну піддали гострій критиці в питаннях керівництва сільським господарством.
14 	січня - мій виступ. Виступати було нелегко, хоч показники області в питаннях сільського господарства непогані, могли б бути прикладом для багатьох областей і країв держави. Але М.С. Хрущов під час мого виступу подавав багато реплік. Особливо щодо розвитку птахівництва, в тому числі качок, на Яготинському озері. При цьому напівжартома сказав, що очевидно, ми в Яготині не займаємось розведенням качок, щоб Кальченку, голові Радміну УРСР, ніде було полювати. Це в залі викликало загальне пожвавлення.
М.С. Хрущов настійно добивався від мене, щоб я назвав термін, коли ми організуємо зразкове качине господарство. Я відповідав на всі його репліки і зауваження. Увесь мій виступ з репліками Хрущова, з моїми відповідями був повністю вміщений у «Правді» і викликав «сенсацію».
19 січня повернувся в Київ. Потрібно було розробити серйозні конкретні заходи для створення Яготинської птахофабрики. Усе це було взято під особливий контроль.
20 січня 1961 року о 7 годині вечора народилася нова людина. Народився внук, якому Боря і Леля дали ім’я Петя. Це на честь діда.
Дуже добре, що є онук. Ось я уже дід, Ірина - бабуся. Клопотів додасться, але це добре, для цього живемо. Хочеться, щоб внук виріс гідною людиною.
Лютий. Був на м’ясокомбінаті. Підприємство недобудоване. Немає технологічного ланцюжка. Брудно. Варварство. Кров. Убиті тварини, їх опускають у каналізаційні люки. Кістки просто звозяться на сміттєзвалище, замість тоґо, щоб все це переробляти в м’ясо-кісткове борошно, так потрібне для годівлі тварин. Потрібно наводити порядок, а як це зробити у загальному «бедламі»?
Дивна справа - є «кровожерні діячі». Нижник, голова КПК обкому партії, чомусь настійно «добивається», щоб Чечельницького, колишнього керуючого газбуду, і Шинкарьова, начальника управління фарфору-фаянсу і скла Київського раднаргоспу, чимшвидше судити і иосадити у в’язницю. Доводилося стримувати. Адже, маючи владу, розуму потрібно небагато, щоб людину загнати у в’язницю. А ось розібратися і правильно вчинити - тут треба подумати, адже конкретно вирішується доля комуніста, людини.
Переговорив з Ратушним, першим секретарем Броварського райкому партії, і Осадчим, першим секретарем Переяслав-Хмельницького райкому партії. Важка розмова. Потрібно їх відправити на пенсію. ()бидва вони переживали, і мені їх шкода було по-людськи. Але, як кажуть, віяння часу. Мода на «омолодження» кадрів. Як би це добре було, якби цей принцип поширювався і на центр.
Мав гостру розмову з прокурором республіки Д.Х. Панасюком щодо Чечельницького і Шинкарьова. Я все ж не бачу крайньої
135


необхідності в тому, щоб їх заарештувати і тримати у в’язниці, тим більше, що і слідство не закінчено. Так, багато сумнівних, упереджених питань у веденні слідства.
Прийняв С. Виштак, відому всій країні ланкову, двічі Героя Соціалістичної Праці. Вона жалілася на те, що в її селі до цих пір немає школи. Діти навчаються у дві зміни в колишній попівській хаті. Секретар партійної організації колгоспу, він же директор школи
І.П. Ліщук, багато п’є, приходить на ферму п’яний, лізе до жінок з поцілунками, що викликає обурення його поведінкою. Про все це голова колгоспу Вовк і секретар райкому партії Норенко знають, але заходів не вживають. Дав завдання у всьому розібратися і вжити заходів. Будівництво школи включити в план 1961 року.
5 березня відбувалися вибори в місцеві Ради. Був на багатьох виборчих дільницях у Києві та області. Люди задають багато запитань на різні теми, але більш за все про матеріально-технічне забезпечення сільського господарства на селі і в місті, про незадовільне продовольче постачання. Вибори повсюди пройшли організовано.
Ось зараз начальник обласного управління КДБ П.П. Тихонов прийшов з пропозицією закрити Печерську лавру. «Мотивував» тим, що там зосереджуються релігійні навіжені, багато народу відвідує «святі мощі», відкрите «святе джерело». Докази сумнівні, і простіше всього «закрити», а ось що запропонувати розумніше, мало хто думає. Адже просто: маєш владу - закрив, та й усе. А які наслідки і що це дасть?
Із Москви приїхали інспекторами Васильєв і Привалов перевіряти заяви, які поступили в ЦК КПРС на Кабанця, а також на багатьох голів колгоспів і керівництво районів Таращанського і Білої Церкви. Нібито порушується «колгоспна демократія», наявні приписування, багато закуплено худоби на базарі, а показано так, ніби вона вирощена в колгоспах. І багато інших «принадностей». Усе це досить неприємні речі. Підтвердиться - погано, не підтвердиться - тінь чорна впала.
За дорученням ЦК КПУ разом із секретарем ЦК Скабою, групою інтелігенції, письменників, у тому числі Корнійчуком, Малишком, виїжджав у Канів з нагоди 100-річчя від дня смерті Т.Г. Шевченка. Поклали вінки на могилу. Був мітинг, огляд музею Шевченка. Обговот рювали питання будівництва готелю в Каневі - для екскурсантів і туристів на могилу Т.Г. Шевченка.
Зі Скабою і Найденком заїхали в Богуслав на квартиру до секретаря райкому Пилипенка. Посиділи добре. Додому повернувся пізно. Ірина розсердилася.
13 березня 1961 року. Уранці близько 9 години був на роботі. З міськвиконкому і міліції поступив сигнал: на Куренівці о 8.30 ранку сталася катастрофа. Там, де було водосховище, ринувся сельовий потік на розташований унизу Куренівський масив. Напередодні були сильні дощі, мабуть, у якомусь місці розмило дамбу, і сельові потоки
136


псе змили на своєму шляху. Поїхав на місце катастрофи. Картинг! страшна. Все залите водою, мулом, піском на 2,5-3 метри. Люди рятуються на дахах будинків, деревах. Я тут уранці проїжджав усього хвилин за 15-20 до катастрофи і випадково не потрапив у неї.
Погода стоїть холодна, похмура, сильні пориви вітру з дощем. Використати вертольоти для рятувальних робіт майже неможливо. Ризикуємо, посилаємо вертольоти для зняття людей з дахів і дерев.
усього видно, що катастрофа велика, з багатьма людськими жертвами. Район катастрофи оточений міліцією і військовими. Створена урядова комісія. Увійшли в неї і я, і голова Казанець, другий секретар ЦК КПУ На місці катастрофи утворилися осередки пожеж. Гасити їх важко: через 2-3-метровий шар сельових потоків дібратися неможливо. Довелося робити настили з дощок, щоб дістатися до окремих об’єктів. Комісія виявила попередньо: зруйновано близько 100 будинків, затоплено трамвайне депо, ливарний завод. Тільки в диспетчерській трамвайного депо знайдено 58 трупів. У лікарнях поранених з місця катастрофи уже 139 чоловік.
Усі рятувальні роботи закінчили тільки на другу добу. Виймали і знаходили трупи упродовж усього часу, поки очищали територію від сельових потоків. А територію очищали до липня. Усі будови були •шесені, майданчик підготовлений для багатоповерхової забудови житловими будинками, адміністративними і громадськими будівлями - школи, дитячі заклади. Так і було зроблено. У Куренівській катастрофі загинуло 198 чоловік. Поранених було понад 250 чоловік. Це була трагедія. Постало питання про притягнення до відповідальності винуватців. У їх число потрапив і О.Й. Давидов - голова міськвиконкому. Я особисто в комісії був проти притягнення Давидова до відповідальності, але це не тільки від мене залежало.
Макарівська сільська лікарня. Про неї багато писали як про зразко- иу в постановці лікувального процесу, нововведень, порядку. У цьому велика заслуга головного лікаря М.М. Зубкова. Він прийшов до мене на прийом, хоче перейти на наукову роботу в Київ. Тз нього* звичайно, вийде справжній науковий працівник. Добре поговорили. Впросив його ще залишитися в Макарівці. Погодився.
Бюро обкому розглядало багато питань. Затвердили план роботи на ІТ квартал. Прийняли ухвалу щодо листів і скарг, які поступили від трудівників області.
Прикро було обговорювати Кабанця і Мірошниченка. Самі їх підштовхували на те, щоб вони за прикладом рязанців закупили худобу для виробництва м’яса. А тепер їх звинувачуємо, притягаємо до відповідальності. Питається, за що?
Мала відбутися організаційна сесія міськвиконкому. З цього приводу М.В. Підгорний мене запитав, що я думаю стосовно Давидова у ■»в’язку з катастрофою на Куренівці? Я відповів, що аварія - це погано, страшно, багато з цієї причини різних тлумачень. Але на комісії я висловив свою думку, що Давидова не треба притягувати до карної
137


відповідальності. Більше того, я вважаю, що його потрібно обрати головою міськвиконкому. Підгорний мені сказав, що він з моєю думкою згоден. Але все-таки є труднощі. «Тому, - сказав Підгорний мені, - запроси до себе Давидова, переговори з ним, виясни, який у нього настрій. Тобі доручається провести сесію міської ради. Потрібно провести засідання партійної групи. На ньому і на самій сесії роз’яснити рішення Урядової комісії щодо Куренівки, не обійти мовчанкою й інші проблеми міста - вода, транспорт, упорядкованість. На це все не можна заплющувати очі. Якщо народу казати відкрито правду, народ завжди зрозуміє правильно і підтримає заходи».
5 	квітня вранці засідання бюро міськкому партії. Обговорюється питання про формування керівництва міськвиконкому. Прийняли ухвалу рекомендувати партійній групі головою Давидова, першим заступником Аркадьєва, заступниками Денисенка, Барабаша, Скирду, Лисенка. Я провів засідання партійної групи, присутніх було 416 чоловік. Усього депутатів міськради 750 чоловік. Партійній групі було все сказано про недоліки в роботі міськвиконкому і особисто Давидова. У той же час було сказано, що бюро міськкому і обкому партії рекомендують Давидова обрати головою. На партгрупі і сесії Давидов був підтриманий одноголосно і обраний головою міськвиконкому.
Перед цим, 4 квітня, я запросив до себе Давидова. Він з’явився блідий, розгублений; після недовгої розмови на загальні теми я йому оголосив, що мені доручено провести сесію, і його, Давидова, будемо вибирати головою виконкому міськради. Давидов буквально розплакався. З нього спала вся вина за Куренівку. Я йому сказав, яка була обстановка на комісії і свою позицію з його питання. Давидов лише сказав: «Мені все відомо, я цього вік не забуду».
Найвидатніша подія! Сьогодні, 12 квітня 1961 року. ТАРС через усі станції повідомив, що вперше у світі здійснений політ людини в космос. Пілот - космонавт, громадянин СРСР, майор, льотчик Гагарін Юрій Олексійович.
15 	квітня. Гарно зустріли Гагаріна і оцінили достойно. Присвоїли звання Героя Радянського Союзу.
Здійснено напад на Кубу. 19 квітня на площі Богдана Хмельницького пройшов загальноміський мітинг трудівників з протестом до США щодо провокаційного нападу на Кубу. Був мій виступ. Дуже гарно виступив кубинець Артуро Поуса. Становище на Кубі складне. Наш уряд заявив протест США і вимагав припинення агресивних дій проти Куби. Із заводу № 11 на Кубі знаходяться 9 чоловік: Ракітін, Шваченко, Сорокін, Мартьяшов, Черников, Бакуменко, Удовиченко, Бабичев, Сидорчук, Захаров. Це інженери, механіки, льотчики, робітники. Освоюють наші літаки АН-2, відправлені на Кубу.
Завод і родини тривожаться долею всіх, хто перебуває на Кубі. Через канали встановив, що всі живі, здорові. Заспокоїлися.
Зателефонував мені М.В. Підгорний, шумів з приводу закриття Андріївського собору. Поступила скарга в ЦК КПРС, а область і місто
138


ні при чому. Бібіков і Пінчук (ЦК КПУ) викликали до себе служителів культу і пред’явили їм рішення про закриття собору. Ось із цього і почалося. Дав завдання Шевелю і Тихонову (КДБ) розібратися і дати ЦК КПУ свої пропозиції. Але закривати в адміністративному порядку Андріївський собор не можна. Хоч і вигадали версію про його аварійність. Служителі культу просять у такому разі дозвіл на його ремонт.
Травень. Почався місяць для мене невдало. З 26 квітня по 4 травня дуже хворів. Спазми головних судин, справи далеко не добрі. Почуваю себе дуже погано. Велике фізичне і нервове напруження на роботі. Робота, як кажуть, на знос.
Трохи про військових: є хороші, але немало і різних кляузників, і заздрісників. Я член Військової ради 69-ї Повітряної армії. Буваю на засіданнях Ради, склалися добрі стосунки з командуючим В.Г. Колес- никовим. Йому присвоєно звання генерал-лейтенанта. З цієї нагоди »бралися члени Військової ради відмітити. Все пройшло добре. Член Військової ради КВО М.М. Александров, він же член бюро обкому партії, скаржиться мені на командуючого округом П. Кошового, що він ніби ігнорує Військову раду округу і політоргани. Стоянки і накриття для військової техніки не будує, а старі розламує, все це безгосподарність. Навіщо все це мені говорить Александров? У надії на те, що я передам Підгорному. А чому, якщо це все правда, самому не повідомити в ЦК? Гидко все це мені.
28 	травня 1961 року М.С. Хрущов приїхав у Київ. Зустріч пройшла добре. Цього ж дня машинами виїхали в Канів на могилу Т.Г. Шевченка
і 	оглянули будівництво Канівської ГЕС. Поїздка областю була пов’язана з деякими ускладненнями.
Усе було добре, і я відчував, що і М.С. Хрущову взагалі-то сподобалося. Хрущов любувався полями, що вони в гарному стані, чудові озимі, цукрові буряки, сходить кукурудза, посіяна квадратно-гніздо- вим способом, гарний горох. У декількох місцях він зупинявся і оглядав посіви. З усього видно, що він був задоволений і злегка збиткувався наді мною. Але коли бачив на індивідуальних садибах посів озимих, зле лаявся: навіщо сіють селяни зернові? Що, значить, у них немає впевненості у тому, що їх держава, колгосп забезпечить хлібом? Я пробував пояснити, що, мовляв, це традиція. Він сердився і казав: «Якщо традиція, нехай сіють кукурудзу». У таких випадках було краще промовчати.
19-20 червня. Був у Москві на Пленумі ЦК КПРС. Розглядали питання: «Програма КПРС» - доповідач М.С. Хрущов.
Усі ми, учасники Пленуму і члени ЦК КПРС, слухали М.С. Хрущова, підтримували його, схвалювали все. Але в його пропозиціях і в самому проекті програми було багато «політичної фантазії», ілюзій, самовпевненості, волюнтаризму. Багато нездійсненних і нереальних положень, пропозицій і висновків. А ми все «схвалювали», всьому «бурхливо аплодували». І в цьому наш загальний великий еко¬
139


номічний і політичний трагізм, великі витрати. Життя диктує інше. Так воно і сталося, адже «Програма КПРС» залишилася забутою, хоч за її створення багато ідеологів, у тому числі й Пономарьов, стали академіками. Як усе це опісля буде висвітлюватися у нашій складній, досить суперечливій і викривленій історії?
2 	липня у Київ прибув Кім Ір Сен, його супроводжує Ф.Р. Козлов - секретар ЦК КПРС. Організація зустрічі, потім прогулянка на великому катері по Дніпру. Поїздка в колгосп «Дружба» (Ксаверівка) і радгосп «Терезино». З Кім Ір Сеном їдуть Козлов і Підгорний. Я як секретар обкому, по чиїй області їдуть, присутній на всіх заходах обов’язково. Поля в чудовому стані. Щоправда, вже дуже потрібний дощ. Козлов дав високу оцінку культурі землеробства. Зустріч, показ міста та господарств і проводи Кім Ір Сена - все пройшло добре.
Переговорив з М.В. Підгорним. Доповів йому, що хліба здано
10 	мли пудів. Щоденно будемо здавати 1 млн пудів. Ще не зібрано' ранніх зернових зі 100 тисяч гектарів - це погано, вживаємо заходів. Погода для збирання стоїть несприятлива - волога зерна доходить до
20 	процентів, великі втрати при збиранні гороху* Просив Підгорного вирішити питання, куди ж виселяти засуджених за «дармоїдство»^ а вони сидять удома, насміхаються з нас. А затія була - залучити їх до корисної праці.
Серпень 1961 року. Написав листа в ЦК КПУ з проханням переглянути плани. Завищені щодо здачі державі картоплі й овочів. Дуже мало залишається для потреб області. Із ЦК зателефонував Старунсь- кий - завідуючий відділом торгівлі, повідомив, що з області, її плану, зняли 18,6 тисяч тонн овочів, щодо картоплі розбираються.
6 	жовтня отримав сумну звістку - помер мій старший брат Яків Юхимович Шелест, Він рідний мені по батькові, старший від мене на 22 роки. В юності я часто з ним зустрічався, навіть був у нього в гостях на станції Лиха. Він усе своє трудове життя пропрацював на залізничному транспорті. Дуже шкода мені Якова. Дав телеграму співчуття, на превеликий жаль, поїхати на похорони не зміг, та й спізнився б.
У Переяслав-Хмельницькому районі відбулося відкриття монумента на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією. Мітинг, присвячений цій події, пройшов добре.
21 	грудня відкрилася республіканська нарада за підсумками роботи сільського господарства за 1961 рік і перспективи на 1962 рік. Нарада відбувається у Палаці спорту, присутні понад 5000 чоловік.
Доповідь Підгорного. На нараді присутній М.С. Хрущов. Він уважно слухає виступаючих, задає їм запитання, подає репліки, уточнює етан справ.
Насамкінець виступив Хрущов. Він сказав, що нам потрібно провести нещадну боротьбу з пропагандистським базіканням і пустослів’ям, пора давати звіт перед власним народом. Виступ М.С. Хрущова був відвертим, об’єктивним, гострим.
140


24 	грудня» неділя. Був у Заліссі на полюванні. М,С. Хрущов був у гарному настрої, багато жартував, поводився рівно, як старший товариш. Мисливець, звичайно, він чудовий. Забив декілька кабанів, оленя, іайців, лисицю.
З Москви мені зателефонував генерал Семенов - ракетні війська. Просив передати подяку колективам заводів «Більшовик», «Дормаш» ча якісне і своєчасне виготовлення «столів» для запуску ракет «зем- ля-повітря». Дякував обкому партії за надану допомогу.
Новий, 1962 рік, зустрічали на дачі у М.В. Підгорного. Було вузьке коло людей - тільки члени Президії з дружинами. Все пройшло добре. Хочеться, щоб новий 1962 рік був прекрасним, гарним, благополучним роком, з успіхами в праці і особистому житті. Впевнений, іцо так і буде.
2 	лютого. Зателефонував Підгоєному, доповів, що повернувся з иідпустки, приступив до роботи.
Зателефонував мені 0.3. Голик - ректор університету імені Т.Г Шевченка. Радився стосовно Віталія: університет планує відрядити його в Данію, до самого Бора на навчання, терміном на один рік. (1 ще така думка, що Віталія, як здібного студента, який закінчує університет, хочуть залишити в аспірантурі університету. Треба обдумати всі питання, як краще вчинити. Ірина категорично проти поїздки Віталія в Данію. У неї свої аргументи.
7 лютого. Створена комісія для складання проекту нової Конституції. Голова комісії М.С. Хрущов, у склад комісії включено й мене. Проект Конституції передбачається розглядати на черговому Пленумі ЦК КПРС, а потім на сесії Верховної Ради VI скликання. Робота щодо укладання Конституції буде величезною.
Вийшла сувора постанова ЦК КПРС, спрямована проти хабарництва в господарських, торгових, постачальних організаціях. Цей порок розповсюдився навіть на партійні органи. В Одесі звільнено з роботи і віддано під суд секретаря Одеського міськкому партії Овсянка за квартирні хабарі. Щодо цього питання провів нараду, дав завдання розробити заходи, спрямовані на боротьбу із цим злом і ганьбою.
18 лютого був у М.В. Підгорного. Відзначали його день народження - и и повнилося 59 років. Прекрасна людина, хоча, думається, що для керівника такого масштабу трохи м’якосердний, та й досвіду роботи у промисловості нема, а без цього працювати важко.
Березень 1962 року. Прийняв Матюшина - начальника Укрнафто- збуту. За віком іде на пенсію. Але йому не призначають персональної пенсії, начебто за те, що він має догану по партійній лінії. Просить моєї підтримки, щоб я допоміг отримати йому персональну пенсію. Підтримав. Допоміг. Адже у нас часто так буває: доки працюєш - потрібний і тебе пам’ятають, навіть не забувають про догани, А звільнився з роботи - як не було людини.
141


1 квітня. Захворів. Дуже турбує нога, сильно болить, пролежав весь день. Був у клініці професора Д.І. Панченка. Хвороба затягується.
Здогадка - защіплення стегнового нерва, що йде від хребта. Потрібний спокій і глибока терапія. Будуть лікувати, але потрібно ще пройти обстеження. А поки що не до спокою - розпал посівних польових робіт.
9 	квітня. Моя поїздка по області в напрямку - Біла Церква* Ставищі. Дивився на хід польових робіт. На трасі Київ - Одеса зустрів М.В. Підгорного. Він запросив мене проїхатись по Черкаській області, подивитись польові роботи. Побували в Жашківському і Уманському районах. Підгорний направлявся в Одесу, запропонував і мені поїхати з ним, щоб подивитись, які порядки в Одесі, як ідуть справи на полях. У машині і вже у самій Одесі була «крута» розмова Підгорного з* Синицею - першим секретарем Одеського обкому. Мені навіть було неприємно бути свідком такої гострої розмови стосовно справ і поведінки Синиці. Синиця був неправий, до того ж у нього відсутній елементарний такт і гнучкість.
У газеті «Правда» надрукували фейлетон «Баталія на переправі». Написав кореспондент газети Черниченко, людина сумнівна, п’яничка. У фейлетоні критикується і висміюється за зазнайство, грубість, зловживання своїм становищем і перевищення своєї влади секретар обкому партії Бойченко. По цьому пасквілю, якщо не об’єктивно розібратись, треба звільняти Бойченка з посади. Ось так іноді зловживають працівники преси своїм становищем. За це потрібно суворо карати. Доручив КПК детально розібратись. ЦК КПУ цікавиться, яких заходів ми вживаємо стосовно фейлетону.
16 квітня. Прийняв Черниченка, кореспондента газети «Правда», за його проханням. Розмова відбулась далеко не з приємних. Я висловив свою думку, що робота Київської столичної області висвічується слабо, є хороший, позитивний досвід, але він замовчується. Проте багато критичного, упередженого. Особливо це стосується партійних працівників. Як приклад навів фейлетон «Баталія на переправі», в якому був заплямований чесний партійний працівник, а взятий під захист Сказін, якого в армії судили судом честі. Я сказав Черниченку, що він як комуніст необ’єктивний, з особливим садизмом пише про партійних робітників, зловживаючи правом співпрацівника газети «Правда». Сказав йому, що про все доповім Шуйському - помічникові М.С. Хрущова. Розмова була доволі неприємною. Черниченко критику на свою адресу переважно визнав правильною. Але остерігаюсь, що він затаїть свою злобу - він з тих людей.
17 квітня. День народження Хрущова. Йому виповнилось 68 років. Відправив йому телеграму, привітав з днем народження. Шкода, що йому вже багато років. Хоча б років на десять менше. Хотілося б, щоб він був здоровий і почату справу демократизації, покращання економіки країни, зміцнення оборони, намічених питань по Програмі КПРС і рішень XXII з’їзду хоча б частково довів до завершення.
142


Адже невідомо (важко уявити!), що буде після нього. Думаю, що не краще. Все ж М.С. Хрущов людина незвичайна. У нього природний розум, енергія, вірність справі народу, простота і чесність.
За один місяць із Києва відправлено 85 тисяч продуктових посилок. Якщо рахувати одну посилку вагою 10 кілограмів, то відправлено з Києва продуктів на 8 млн 500 тис. кілограмів. Дав завдання Дрозденку і Шудрі пропрацювати питання про заборону відправляти продуктові посилки з Києва. Але ж люди це роблять не від хорошого життя.
22 травня. Нарада в ЦК КПУ перших секретарів обкомів, голів облвиконкомів. Розглядається «Звернення ЦК КПРС і Радміну Союзу з закупівельних і роздрібних цін на продукти тваринництва»*
Нелегке це питання - підвищити роздрібні ціни на м’ясо, масло, молоко. Хоча у зверненні і сказано, що це «вимушена і тимчасова міра». Примушення зрозуміле, а відносно «тимчасовості» у народі кажуть, що «нічого немає більш постійного, як тимчасова міра».
З 	усього видно, що це надовго, якщо не назавжди. Друге питання - догляд за посівами.
31 травня. Вранці був на партійно-господарському активі у Дарницькому районі Києва. Повістка: «Звернення і рішення ЦК КПРС і Радміну про підвищення закупівельних і роздрібних цін на продукти тваринництва». Актив сприйняв повідомлення не із захопленням і «одноголосним схваленням». Було задано багато запитань, у тому числі такого змісту: як буде жити робітник, який отримує зарплату 300-400 карбованців? Потрібно скорочувати адміністративно-управлінський апарат і на цьому економити кошти. Варто зменшити зарплату висо- кооплачуваним категоріям, у тому числі ученим, академікам, письменникам, артистам, композиторам. Зменшити виплату гонорару. Підвищити ціни на горілчані і тютюнові вироби. Коли будуть продукти в магазинах? Коли в країні закінчиться упорядкування зарплати? Чи можливо навести порядок по цінах на ринку? Чому не дозволяють гримати худобу в пригородах - корів, свиней, навіть птицю і кіз? І т. д. і т. п.
Нелегко було відповідати на поставлені запитання. Відчувається приховане невдоволення стосовно проводжуваних заходів.
1 	червня. Надіслав інформацію М.В. Підгорному про проведення роботи за постановою ЦК КПРС і Радміну про підвищення закупівельних і роздрібних цін на м’ясо і молоко. По роздрібних цінах майже немає ускладнень, але багато питань, у тому числі і доволі уїдливих, хоча й справедливих. Захоплення і одноголосної ухвали немає. Хоча ми кажемо, що народ ставиться з «розумінням». Так, з «розумінням», тільки всі тлумачать і розуміють по-своєму, і очевидно, правильно.
5 червня. Прийняв полковника Трояна В.І. - старшого воєнпреда заводу п/с № 4. Розмовляв з ним про роботу. А потім обережно поговорив і попередив його про' зайві розмови. За донесеннями КДБ, начебто Троян говорив, що, мовляв, «докерувались, все кричимо, що
143


Америку доженемо і переженемо, шапками закидаємо. Уже 45 років Радянській владі, а ми все підвищуємо ціни на продукти харчування». Говорив, звісно, правду. Але що це йому дасть, крім великих неприємностей?
І 	взагалі розглядав довгий список комуністів, які несхвально реагують на підвищення цін на м’ясо, молоко. Список подано КДБ, вони отримали завдання зверху давати сигнали. Перевіряють і нас, як ми реагуємо. Ось так і проводимо партійну роботу у «вільному» обговоренні.
7 	червня. Розглядав поточні питання. Передбачається послати 1500 комсомольців до Казахстану на будівельні роботи, «добровільно- мобілізаційно», за путівками ЦК ЛКСМУ.
Був у Театрі імені Єрмолової, дивився п’єсу Ремарка «Три товариші». Сильна і складна, життєво правдива п’єса. Глибоко реалістична, від цих думок не так легко звільнитись.
18 	червня о 18.47 потягом № 27 Київ-Севастополь поїхав з Іриною відпочивати в Крим, у санаторій ЦК КПРС «Форос». Відпочинок тривав до 18 липня. Пройшов добре.
3 серпня. Запросив до себе на розмову М.В. Підгорний. Мова йшла про мій перехід на роботу в ЦК КПУ, секретарем ЦК КПУ, завідувати питаннями машинобудівної, оборонної промисловості і адміністративними органами республіки. Одразу я Підгорному не дав згоди, мотивувавши тим, що в області почато багато нових справ і їх потрібно довести до кінця. Просив не забирати мене з області хоча б
2 	роки. Підгорний умовляв, пояснював необхідність мого переходу в ЦК. Я ж стояв на своїх позиціях, мені справді не хотілося іти з обласної роботи, тим більше, що справи в області йшли непогано.
Насамкінець Підгорний майже зі злістю сказав, Що питання це вирішене і погоджене з М.С. Хрущовим, другого рішення бути не може. Я засмутився, було багато сумнівів. Як буде працюватись мені на новому місці? Адже специфіка роботи в ЦК дуже відрізняється від оперативної обласної роботи.
4 серпня 1962 року. Ось і настав час. Віталій одружується. Хочеться, щоб у нього все склалося добре, бо ж сімейне життя дуже складне. Уже й молодший син стає на самостійну дорогу, хоча з ним потрібно багато працювати. Дитина ще, та й здоров’я слабкуйате. Ірина все для нього робила, жила ним. Але зараз вона трошки засмучена і схвильована цією подією. Віталій був крихіткою-сиротою. Ірина стала йому матір’ю і, напевно, зробила більше, ніж могла. Ми старіємо, наші діти мужніють. Мрію, щоб онуки виросли хорошими людьми. Петрусь, наш перший внук, гарний хлопчик і дуже мені подобається. Як складеться його життєва доля - зараз гадати рано.
Однак надходить багато заяв, скарг, анонімок. Ось і зараз Гавриленко доповідає про анонімку на Єрмоловича - секретаря міськвиконкому і Войцехівського - голову Києво-Святошинського райвиконкому, що начебто вони беруть хабарі за надання квартир і прописку в
144


Києві. Не вірю в це. Але сигнал є сигнал. Дав завдання перевірити і доповісти про результати перевірки. Згодом доповіли. Нічого не підтвердилось. Наклеп. Але людям нерви попсували.
М.В. Пасічник, академік АН України, директор Інституту фізики АН, вносить пропозицію зарахувати Віталія з його дружиною Аллою до аспірантури. Потрібно всі питання добре зважити.
Прийняв К. Дубину - професора, доктора історичних наук. Він розповів про складну обстановку в Інституті історії партії при ЦК КПУ. Готується друге видання історії КПУ Багато питань фальсифікується, принижується роль комуністів України у боротьбі за встановлення Радянської влади. Багатьох керівників того часу трохи не звинувачують у націоналізмі та сепаратизмі. Назаренко стоїть на правильних позиціях, але москвичі - Снєгов і Мінц - все роблять, щоб принизити роль і значення КПУ,
Просить мене знайти можливість про все розповісти М.В. Підгор- ному. Його прохання виконав. «Майстрів-фальсифікаторів» у нас вистачає, на цьому навіть учені звання дістають;
13 серпня 1962 року був у ЦК КПУ. Оглядав місце своєї роботи, кабінет. Мав ґрунтовну бесіду з другим секретарем ЦК КПУ І.П. Казанцем. За розподілом обов’язків між секретарями ЦК КПУ я повинен буду займатись питаннями машинобудування.
Обсяг роботи великий, повинно бути цікаво. Відходить від мене сільське господарство, якому віддавав 75 % свого часу. Тепер, здається, більш конкретна і визначена робота. І все ж дуже жалкував, щЬ поки- даві область. Багато вкладено праці, сили, здоров’я.
22 серпня. Поступово почав звикати до нової обстановки, до роботи в ЦК. Багато чого мені не подобалось, і, перш за все, апаратна робота
і 	відсутність права самостійно приймати рішення, до чого я звик за довгі роки самостійної роботи. Разом з тим, масштабність і новизна питань мене все частіше захоплювали, тим більше, що Підгорний часто давав мені якісь особливі доручення, що виходили за рамки моїх прямих обов’язків. Ось і зараз я отримав доручення від Підгорного підібрати кадри на інспекторів ЦК КПУ з урахуванням перспективи їх росту на обласну партійну роботу. Завдання відповідальне, робота копітка, помилки небажані. Довелося перезнайомитись для відбору не
з 	одним десятком людей. Є прекрасні молоді кадри. Нам потрібно завжди працювати з резервом кадрів - на жаль, ця проблема завжди залишається проблемою, і дуже складною - старші не завжди охоче дають дорогу молодому поколінню, про це свідчить склад нинішнього Політбюро ЦК КПРС.
На Харківському заводі «Серп і молот» не приступило до роботи в одній зміні близько 400 чоловік робітників. Мотив - різке підвищення норм виробітку і зниження заробітної плати - по суті страйк, відмова від роботи. Зателефонував у Харків Соболю, секретареві обкому, просив розібратись та інформувати ЦК.
145


Вийшла постанова ЦК КПРС і Радміну Союзу про реорганізацію і перейменування органів МВС у Міністерство суспільного порядку. Теж є свої «підстави і пояснення». Головний мотив - демократизація і наближення цих органів у роботі до громадськості.
Провів нараду з організаційних питань, пов’язаних з прийомом
5 	жовтня у Києві космонавта П. Поповича.
11 	вересня. Надійшла записка т. Хрущова стосовно перебудови партійних органів за виробничим принципом. Робимо схему, штати в цілому до республіці і в центрі. Багато труднощів і неясностей, важко сказати, у що це може вилитись, є позитивне, але багато негативного.
2 	жовтня у ЦК КПУ пройшла велика нарада секретарів обкомів, голів облвиконкомів і завідуючих відділами ЦК. Обговорювалось питання «Про майбутню перебудову партійних і радянських органів республіки». Інформацію підготував І.П. Казанець - другий секретар ЦК. Він виклав усі питання і схему, над якими працювала комісія ЦК КПУ. Виступало багато секретарів обкомів, вносилось багато пропозицій, у тому числі й по ліквідації деяких областей. Грушецький (Львів) договорився до абсурду - нічого дивного, це ж повний неук, та ще й тупий. Він запропонував включити у промисловий Львівський обком декілька західних областей, створити міжтериторіальні обкоми.
І 	треба було вислуховувати цю «політичну» маячню. Майже всі виступили проти скасування міських комітетів в обласних центрах. Висловлювалась думка: в області мати два обкоми, але один облвиконком. Плутанини багато. На завершення виступив Підгорний. Відчувається, що він сам добре не володіє цими реорганізаційними питаннями. Деякі його судження явно не співпадали з думками, викладеними у листі М.С. Хрущова. Підгорний подав думку, що, можливо, варто б організувати крайкоми партії і крайвиконкоми по Україні. Було доручено Казанцю і Шелесту до 15 жовтня дати варіанти пропозицій щодр реорганізації з урахуванням думок, висловлених на нараді. Завдання стояло нелегке, адже думок було багато, але нічого конкретного, докладного, заслуговуючого на увагу. Почали роботу, і все в «рамках» листа Хрущова. А як від нього відійдеш? Спробуй.
Дуже тривожна заява нашого уряду щодо виступу президента Кеннеді у зв’язку з кубинськими подіями. Очевидно, у нас вийшло недоопрацювання, а можливо просто «зарвались». Самовпевненості дуже багато, не зайве і збити.
Зателефонував у Москву міністрові транспортного будівництва СРСР Є.Ф. Кожевникову, попросив його дати згоду, щоб Байда, начальник тресту Південтрансбуд, розпочав будівництво Палацу піонерів у Києві. Питання вирішено позитивно. Це велика справа, пройде 2-3 роки і в Києві буде Палац піонерів, зараз він перебуває просто в занедбаному, дуже старому і тісному приміщенні.
2 	листопада. Підгорний знову їде у Москву з питань реорганізації. Укотре? Відбулася з ним удвох довга розмова про майбутню реорганізацію, створення в ЦК Бюро по промисловості і сільському господарству. А яка при цьому буде роль Президії ЦК КПУ - ніхто не
146


може сказати хоча б приблизно. У питаннях цієї реорганізації дуже багато неузгоджень, недоладностей. Реорганізаційна сверблячка починає не тільки турбувати, але й набридати.
7-14 листопада перебуваю у Москві на сесії Верховної Ради. Був у ЦК КПРС щодо питань нової структури, довго і докладно розмовляв * О.П. Рудаковим, секретарем ЦК, він же й голова Бюро по промисловості і будівництву. У всій структурі, організації управління в центрі у нього теж багато туманного. Склад Бюро ЦК КПРС з промисловості: Рудаков, Фролов, Абизов, Симонов, Ястребов, Снастін, Пигальов. Сесія Верховної Ради розглядає питання «Про розвиток народного господарства на 1963 р.» і доповідає Димшиць, «Про бюджет на
1963 	р.» і доповідь про міжнародне і внутрішнє положення нашої країни. Доповідь Хрущова (так було оголошено).
По двох перших питаннях нічого примітного не було, як завжди успіхи, досягнення, деякі недоліки. Хоча недоліків набагато більше, ніж досягнень, і якщо б усунути недоліки, можливо б не довелося так «гаряче» доказувати про наші «досягнення».
У промові М.С. Хрущова стосовно кубинського питання (Карибська криза) було багато неясного, неточного, недомовленого. Одне зрозуміло: постачання на Кубу ракет і бомбардувальників пов’язане з гак званою Карибською кризою, і ми знаходились на межі війни. Зрозуміло, що США було дуже неприємно мати у себе під боком радянські ракети. Одним словом, створили обстановку надзвичайної воєнної напруги, потім якось почали із неї виплутуватись - і в цьому показуємо свої заслуги, трохи не перемогу. А народ же вірить у нашу мудрість. Шляхи вирішення спірних питань у міжнародних справах завжди викликають великі ускладнення.
19 	грудня до Києва прибули Хрущов, Тіто. У ЦК КПУ відбулася бесіда з югославами. Проводив Підгорний. Був присутній і я.
Наступного дня поїхали з Ранковичем на 512-й хімічний комбінат. Л М.С. Хрущов мав розмову з Тіто. Обстановка складалася тепла, дружна - так нам говорив Хрущов. Тз Києва ми проводжали на батьківщину Тіто і Ранковича. Спостерігаючи тоді за взаємовідносинами між Тіто і Ранковичем, можна було зробити висновок, що вони один без одного не могли жити, один одному довіряли і один одного добре розуміли.
Хрущов залишився в Києві, точніше, під Києвом, у мисливському господарстві Залісся, він планував декілька днів відпочити, пополювати, а потім провести нараду в ЦК КПУ щодо питань реорганізації партійних, радянських і господарських органів у республіці.
27 	грудня із Москви зателефонував Кириленко, детально цікавився, як пройшла нарада, які структурні підрозділи прийнято по промисловості та будівництву. Особливо він цікавився тим, що говорив М.С. Хрущов, який його настрій. Дивно, вони всі в ЦК КПРС боялись «настрою» Хрущова, а Кириленко до того ж людина дуже підозрілива, все сприймав особливо.
147


Обіймаючи посаду першого секретаря Київського обкому, я неодноразово зустрічався і говорив з М.С. Хрущовим і ніколи не помічав особливих його настроїв, завжди говорив йому по суті, те, що вважав потрібним і правдивим. Треба відверто сказати, що Хрущов особливо цінував у працівниках правдивість та відвертість і страшенно не любив базік і пристосуванців-кон’юнктурників.
Потягом виїхав у Донецьк на партійну конференцію. Конференція пройшла добре, секретарем обкому вибрали Ляшка. Донецька партійна організація чудова, по-справжньому робоча.
У Донецьку відвідав шахту «Південна», на якій раніше працював слюсарем М.С. Хрущов. У червоному куточку організували невеликий музей, що висвітлював роботу і партійну діяльність Хрущова. Зібрані сімейні світлини, а також фотографії його друзів і товаришів по роботі.
Побував у шахті. Це мені вперше довелось на місці, у забої, познайомитися з працею шахтаря. Складна, важка і небезпечна професія. Шахтарі - це дійсно люди героїчної праці.
Почались перші незгоди між секретарями обкомів промисловості та сільськими - Попльовкіним і Ляшком. У цьому випадку Попльовкін був неправий, довелося злегка «підправити».
Борис Польовий написав у ЦК КПРС скаргу про роботу і «порядки» у Бориспільському аеропорту. Суть скарги: грубість, неуважність до пасажирів, відсутність необхідних зручностей. У буфеті нема належного асортименту, навіть чаю не вистачає. Мені зателефонував із ЦК КПРС Усков і повідомив, що Логінову - Головне управління ЦПФ СРСР - доручено розглянути скаргу і вжити заходів. Але він попросив розібратись ще на місці. Відомо, що аеропорт розміщувався у тимчасових, не пристосованих приміщеннях, потрібно терміново розпочинати будівництво нового аеровокзалу і всіх служб. Але грубість, неуважність - це неприпустимо в усіх випадках. Доручив розібратись і доповісти.
25 	січня 1963 року ґрунтовно доповідав про роботу промисловості, будівництва і транспорту. Всю роботу дуже «лихоманять» складні погодні умови: морози, великі замети. Мобілізовано всі засоби для очищення залізничних шляхів і розвантаження вагонів. Іде навантажування вологої руди, вугілля, інших сипучих матеріалів. Все це замерзає у напіввагонах і на платформах. Для розвантажування потрібні великі зусилля, застосовують навіть вибухові заряди. За всіма «встановленими», але не продуманими нормами на металургійних заводах, електростанціях не передбачені тепляки для розморожування замерзлого грузу.
Неможливо нікому довести, що на півдні України бувають морози до - 30° Через відсутність тепляків є великі втрати. Приходжу до висновку, що нам самим, відступивши від «норм», доведеться будувати тепляки. Так не можна лихоманити роботу промисловості, електростанцій та мучити людей.
148


Розглядав питання будівництва дороги Дарниця-Бровари. Потрібно зробити справжню дорогу, а для цього треба відійти від необгрунтованих стандартів, а це означає взяти на себе відповідальність. Ну, що ж, очевидно, у мене таке нутро: заради хорошої справи беру на себе відповідальність - робити по-справжньому, на багато років.
17-18 лютого 1963 року. Перебуваю в Москві: Підгорному 60 років, йому присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. Я був запрошений на віншування, зупинився в особняку на Ленінських горах. Все пройшло добре. Гарно посиділи, поговорили, прогулялись, я вніс багато «жвавості» - про це говорив М.В. Підгорний.
20-23 лютого 1963 року був у Харкові на зустрічі з виборцями щодо виборів у Верховну Раду УРСР. Зустріч пройшла добре, але виборців більше всього хвилюють питання житла, забезпечення водою, транспортні труднощі, нестача дитячих закладів.
Відвідав завод «Серп і молот», на якому я працював у 1936^1941 роках. Зустрівся з багатьма старими знайомими - робітниками і ТТП. Зустріч була теплою, приємною. Завод, звичайно, значно виріс, обновилось обладнання, побудовано багато виробничих корпусів, заводоуправління. Приємно було згадати напружену і складну роботу старого досвідченого колективу заводу. Тепер директор заводу молода людина - Сєриков. Добре, якби він знав про всі наші минулі труднощі.
Побував на заводі імені Малишева, він оборонного напряму - ганки, тягачі. Великий висококваліфікований колектив, але його буквально роздирають нерозумними замовленнями і постійною перебудовою у виробництві.
Перед Великою Вітчизняною війною я на цьому заводі працював технологом. Директор зараз Лачигін. Добрий інженер, але як адміністратор ще не підготовлений.
Був на ХТЗ, ознайомлювався з новою розробкою моделей тракторів Т-125 і перспективною розробкою тракторів Т-150. Директор заводу П. Саблєв, дуже досвідчений, енергійний. Завод має багато своїх труднощів, треба йому надати всіляку допомогу і підтримку.
Відвідав завод «Електротяжмаш», ознайомився з виробництвом. Дуже багато різних неузгодженостей у плануванні, що негативно позначається на роботі підприємства. Директор заводу Пахомов - досвідчений господарник, грамотний інженер.
Розглядав питання будівництва окружної автомобільної дороги навколо Києва, розширення і реконструкції вхідних радіальних доріг із Києва, будівництва 89-кілометрової ділянки автодороги від Козельська до Києва, магістралі Москва-Київ.
Незабаром Іринці 50 років. Треба гарно відзначити цю дату. Вона дуже заслуговує, щоб тепло, дружно відсвяткувати її ювілей.
Відвідав будівництво Палацу піонерів. Територія до неможливості захаращена, організація виробництва далека від досконалості, не вирішено багато питань технічної документації і фінансування. План
149


першого кварталу виконано всього на 10 % до річного завдання. Вся кошторисна вартість палацу 2,6 млн карбованців, на рік відпущено 1,6 млн карбованців.
Дав завдання Бурці, Катаргіну (вони на всіх об’єктах були зі мною) розібратись у всіх питаннях, дати пропозиції, щоб докорінно виправити положення.
Прийняв М.К. Янгеля - головного конструктора, і О.М. Макарова - директора заводу з питань комплектації бортової апаратури для ракет за їх проханням. Підприємство Сергєєва затримує постачання, треба негайно вирішувати всі питання, інакше затримається випробування ракет.
На суднобудівному заводі імені Носенка у цеху провалився дах, є людські жертви і багато поранених. Відправив комісію розглянути всі питання і вжити необхідних заходів на місці.
На станції Солоне Озеро між залізничними шляхами виявлено
10 	кілограмів толу і двадцять 100-мм снарядів. Усе знешкоджено, рух потягів відновлено.
Квітень. Ось і пройшов І квартал року, а справи ідуть дуже важко. У промисловості, будівництві, на транспорті багато недоліків. Для їх усунення потрібно багато працювати, а головне, бувати на місцях, там пізнається справжнє життя.
1-10 квітня. Відрядження до Чернігова. Відвідав завод синтетичного волокна, камвольний комбінат, що саме будується, фабрику, що виробляє піаніно. Всім підприємствам потрібно надавати допомогу в будівництві промислових корпусів, житла, матеріально-технічному постачанні.
Був у Ніжині на заводі з виробництва доїльних апаратів. Завод, по суті, в стадії організації. Відвідав механічний завод, головна його продукція - устаткування для розбирання китів на китобійних флотиліях.
Дав завдання секретареві Запорізького обкому партії Титаренку спільно із заводом «Комунар» підготувати пропозиції щодо розвитку заводу з випуску автомобілів «Запорожець» нової моделі до 150 тисяч штук на рік. Узгодив із Підгорним титульні списки на будівництво на 1963 рік згідно з постановою ЦК КПРС і доповідною запискою Хрущова. У зв’язку з цим виникає багато нових труднощів: скорочується будівництво шкіл, лікарень, автомобільних доріг, мостів, не кажучи вже про будівництво культурно-побутових закладів.
Травень. Дуже багато тратимо дорогоцінного часу на свята, «врочистості». Ось і зараз три дні підряд свята. Тільки третього травня починаємо розкачуватись, і зразу ж НП: на магістралі газопроводу Шебелинка-Москва сталась аварія - на 102-му кілометрі прорвало трубу. Іде великий витік газу, щодоби 15 млн кубометрів, газ горить. Вживаються заходи щодо ліквідації аварії.
А тут нове свято - до Києва із Москви приїжджає Ф. Кастро. Рекомендують показати якесь підприємство, де провести мітинг - «демонстрацію гри у світову революцію». Намітив три підприємства: завод
150


«Червоний екскаватор», «Радіоприлад» чи 512-й комбінат синтетичного волокна. На будь-якому підприємстві можна провести «гру».
Приймав П.Ф. Кривоноса. Він доповідав про роботу Південно- Західної залізниці. У «Літературній газеті» з’явилась критика на його адресу, начебто він допоміг відремонтувати дім своєму батьку у Слов’янську. «Любителі» підняли шум навколо цієї нісенітниці, і в перших рядах той же Грушецький. Яка дріб’язковість! А хто ж повинен допомогти своєму батькові? Дав завдання розібратись, припинити цькування відомої людини в країні. Підготувати відповідь газеті. Псуємо нерви людям через дрібниці, відвертаємо їх від корисної і потрібної роботи.
Дав завдання готувати матеріали про роботу промисловості і хід будівництва за 5 місяців. РРФСР виступила з ініціативою виробити понад план за 7 років велику кількість промислової продукції. Потрібно і нам про це думати, відставати не можна - повинна бути «ініціатива» мас. Як це все у нас набило оскомину!
Червень. Розглядав питання, пов’язані з роботою ДКБ Антонова. Були присутні: Руденко - завідуючий відділом оборонної промисловості ЦК КПУ, Редькін - завідуючий сектором відділу оборонної промисловості ЦК КПРС, головний конструктор Антонов. Стояло питання про незадовільну роботу по виробництву важкої транспортної машини АН-22. Ташкентський завод не впорається з цим складним швданням. На наш лист до ЦК КПРС щодо питання стану робіт по АН-22 немає належної реакції. Двигуни для цієї машини виробництва шпорізького заводу №18 треба покращувати: малий моторесурс, великі витрати пального. Головним конструктором двигунів Івченком і головним конструктором АН-22 Антоновим повільно усуваються недоліки, виявлені на випробуваннях. Дуже багато вноситься серйозних конструктивних змін, що негативно впливає; на організацію виробництва літаків. Спланували ряд заходів щодо усунення виявлених недоліків.
Був в інституті автоматики. Ідея організації цього інституту заслуговує уваги, тим більш теоретична розробка питань автоматичного управління багатьма технологічними процесами у ряді галузей. Інститут дійсно розробляє багато актуальних проблем, цікаво і глибоко їх розв’язує. Але є питання, які не заслуговують уваги, даремно витрачаються час і засоби. Не завадить уважно переглянути тематику робіт. Потрібно форсувати будівництво інституту, особливо його експериментальну базу. Доцільно передати інститут під опіку Укрраднаргоспу.
У Дніпропетровській області (м. Жовті Води) на шахті п/с 28 комбінату № 1 з добування уранової руди 130 чоловік шахтарів на знак протесту проти грубого ставлення і неуважності адміністрації до питань побуту, організації праці, порушення правил техніки безпеки протягом трьох годин, не виходили із шахти. Вимагали до себе прокурора, начальника шахти, головного інженера, але через боягузтво, власне хамство і зневагу ніхто не прийшов. Інцидент закінчився тим, що чотирьох шахтарів судили як змовників.
151


У Москві 18-22 червня проходив Пленум ЦК КПРС, із доповіддю з ідеологічних питань виступив Іллічов - секретар ЦК. Щодо питань взаємовідносин з Китаєм виступали Суслов, Пономарьов, Андропов. Відносини у нас із Китаєм складаються важкі, гострі, це не може не викликати занепокоєння. Даремно Суслов і Пономарьов так легко ставляться до цього. Ми при такій постановці питань взаємовідносин
з 	Китаєм будемо мати багато ускладнень і неприємностей. А їх же виступи задають тон відносин з Китаєм. Даремно їм (Суслову і Поно- марьову) Хрущов довіряє, особливо у питаннях взаємовідносин з Китаєм. Це «актори» великої політичної сцени; колись це все відкриється.
На Пленумі виступив Хрущов. Як завжди гаряче, з великим оптимізмом (у нього ще багато енергії), але цього замало, обстановка міжнародна і внутрішня дуже складна.
На цьому Пленумі М.В. Підгорного обрали секретарем ЦК КПРС
- 	це добре, справедливо, але не думаю, щоб він був від цього в захопленні. Мені ж зовсім погано: я тільки що прийшов працювати до ЦК і почав свою діяльність впевнено, маючи підтримку Підгорного. Так, я ставлюсь до нього з великою повагою. Він хороший товариш, справжній комуніст, «партійна людина». На жаль, є партійні керівники начебто і непогані, але людяності в них ніякої - вони «нафаршировані» цитатами і надто «великими ідеями», а все це відірване від реального життя. Я трохи занепокоєний з приводу того, з ким доведеться працювати. Це питання дуже важливе. Як кажуть: «Краще з розумний каміння перекидати, як з дурнем вино пити». Побачу, у мене є «запасні» позиції - піду на виробництво. Там справжнє життя.
22 	червня. Швидше б вирішувалося питання про першого секретаря ЦК КПУ, відразу відчувається відсутність першої особи. Немає потрібної злагодженості, якась нервозність, багато різних розмов. У деяких товаришів відчувається і спостерігається особливе роздратування. Іде боротьба за «владу», я від всього цього тримаюся подалі. Як на мене - швидше б вирішувалося питання. Адже потрібно працювати, а не «розподіляти посади».
26 	липня вранці о 8 годині за викликом ЦК КПРС вилетів до Москви.
Об 	11 годині був уже у Підгорного, він мені сказав, що має бутй зустріч з М.С. Хрущовим і членами Президії ЦК КПРС. Підгорний не розкривав «карт», але сказав, що мова буде йти про велику роботу, мені важко було уявити, про що може піти мова. Зі мною із Києва до Москви прилетів Казанець.
У другій половині дня прилетіли Соболь (Харків), Ляшко (Донецьк). Усі разом чекали прийому до М.С. Хрущова.
Першим запросили мене. При розмові зі мною були присутні всі члени Президії ЦК КПРС. Підгорний висловив свою думку з приводу майбутніх перестановок і дав детальну характеристику кожному з нас чотирьох: мені, Казанцю, Ляшку, Соболю. Всі характеристики були хороші, з індивідуальною оцінкою, аналізом кожної особистості. Розмова зі мною була короткою, загальноознайомлюючою, доброзичливою.
152


М.С. Хрущов сказав, що я зарекомендував себе непогано у Київській області, а також по роботі у ЦК КПУ, і що він особисто підтримує мою кандидатуру на першого секретаря ЦК КПУ, хоча тут же сказав, що могли бути й інші кандидатури - у республіці багато хороших підготовлених кадрів. Усі члени Президії погодились із пропозицією Хрущова і тими характеристиками, що дав Підгорний кожному із нас. Отже, зі мною питання вирішене. Потрібно зараз чекати рішення Пленуму ЦК КПУ.
Як мені стало пізніше відомо, на Президії обговорювалося три кандидатури на посаду першого секретаря ЦК КПУ: Казанець - другий секретар ЦК, Соболь - секретар Харківського промислового обкому партії, і моя кандидатура. Кандидатура Казанця була знята Хрущовим. Він його називав «тюхтієм» і, очевидно, з якоїсь причини недолюблював. До Соболя Хрущов ставився непогано, відгукувався про нього добре, навіть захоплювався його характером та імпульсивністю. Решта членів Президії ЦК про Соболя були іншої думки. Говорили, що він не мав достатнього досвіду в партійній роботі, трохи обмежений у загальному кругозорі, недорікувато і недостатньо логічно висловлює свої думки. Хоча як інженер, господарник і керівник, він мав великий досвід. Таким чином, «жереб» впав на мене, яка причина була цьому - я сам не можу дати відповіді. Багато хто із членів Президії мене мало знав, та і я з ними мало стикався по роботі і знав їх особисто.
Але питання вирішилось по суті. Тепер дай Бог мені сили, розуму, здібностей, енергії і здоров’я виправдати високу довіру на партійній державній роботі такого великого масштабу. Я подякував М.С. Хрущову і всім членам Президії ЦК КПРС за високу довіру.
На цій же Президії вирішилось питання про Казанця: його затвердили Головою Радміну України, Щербицького зняли з цієї посади і повернули до Дніпропетровська секретарем промислового обкому партії. І то, це було зроблено тільки за настійним проханням Підгор- ного, хоча Щербицький у свій час зробив Підгорному немало неприємностей.
Соболя затвердили другим секретарем ЦК КПУ, а Ляшка - головою Бюро ЦК - керувати промисловістю, транспортом і будівництвом. На цьому закінчились всі організаційні питання.
Після засідання Президії я був у Підгорного. Він мене попередив про мій різкий лист до ЦК КПРС щодо оборонної промисловості. Сказав, що мені потрібно бути більш обережним у розмовах. Натякнув, що в цьому питанні непоказна роль Брежнєва. Підгорний сказав, що потрібно остерігатися, тому що є люди, які можуть наговорити казна-що. Я подякував йому за пораду і застереження.
28 	червня 1963 року на засіданні Президії ЦК КПУ розглядаються питання наступного Пленуму, у тому числі й організаційні. Засідання проводить М.В. Підгорний. На мою адресу Підгорним і деякими членами Президії ЦК КПУ було висловлено кілька критичних
153


зауважень і побажань, зокрема те, що за мною спостерігається гаряч- куватість, треба більше мати терпіння, не «заводитись», а також, що я не завжди слідкую за собою у формулюваннях і судженнях стосовно різних питань. Потрібно вибирати собі друзів обережно, розбірливо. Формулювання треба продумувати глибше, не поспішаючи, більше вислуховувати товаришів. Повинно бути однакове ставлення до всіх товаришів по роботі і членів Президії ЦК КПУ. Повинно бути почуття високої внутрішньої самокритики, потрібно своєчасно аналізувати помилки і робити правильні висновки. Всі ці висловлювання були як побажання і настанови. Правду кажучи, вислуховувати це було нелегко, адже багатьма «вадами» я не страждав і не мав їх, хоча, як і кожна людина, мав свої недоліки.
1 липня у залі Верховної Ради України розпочав роботу пленум ЦК КПУ. На порядку денному одне питання: «Про завдання Української партійної організації щодо посилення ідеологічної роботи в світлі рішень червневого Пленуму ЦК КПРС».
2 липня вирішувалось організаційне питання. Підгорний вніс пропозицію обрати мене першим секретарем ЦК КПУ. Пропозицію членами ЦК було сприйнято добре. Я обраний першим секретарем. Це великий день у моєму житті. Мені виявили велику довіру, це найвища честь - довіра політична і партійна. Я, колишній наймит, робітник, вихованець комсомолу, партії, висунутий на такий високий пост. Я всім завдячую комсомолу, партії, народу. Дивні відчуття: всі справи ідуть добре, але я схвильований такою увагою ЦК КПРС, особисто М.С. Хрущова і М.В. Підгорного, а також ЦК КПУ і його Президії. Потрібно мобілізувати всі сили, щоб виправдати цю довіру. Взяти все із досвіду, якого набув на шляху від директора заводу до першого секретаря ЦК КПУ. На пленумі ЦК КПУ я сказав добрі слова про М.С. Хрущова і М.В. Підгорного, про товаришів - членів Президії і членів ЦК КПУ: «Доки буде битись в грудях моє серце, я буду робити все, щоб виправдати вашу довіру. Впевнений, що при підтримці Президії і членів ЦК, активу республіки я зумію продовжити справу М.С. і його продовжувача М.В., а також добрі партійні, людські традиції. У цьому буде запорука успіху наших спільних справ, їх потрібно вирішувати впевнено і холоднокровно. Впевнений, що партійна організація України, яка має принципові і добрі традиції, виконає будь-які завдання. Вважаю, що все буде добре, впевнений у цьому».


ПАДІННЯ ХРУЩОВА
«Я ЗНАЮ, ЯК УСУВАЛИ М.С. ХРУЩОВА ВІД ВЛАДИ»
До Москви тепло провели М.В. Під- горного. Мені було шкода розставатись з ним, навіть більше - важко і сумно. Я аж рознервувався, важко розлучатись із хорошою людиною, товаришем, комуністом. І мені трохи страшнувато за весь об’єм роботи і відповідальність, що лягли на мене.
4 липня. Перший мій виїзд як першого секретаря ЦК КПУ - до Дніпропетровська. Зі мною вилетів Щербицький: треба провести пленум обкому КПУ, щоб обрати його першим секретарем промислового обкому. Щербицький нервував, я його заспокоював. Після прибуття у Дніпропетровськ провів бесіду із членами бюро обкому про наступний пленум з організаційних питань. Члени бюро приймають рекомендацію ЦК КПУ про обрання Щербицького секретарем обкому - це добре.
У цей же день до Дніпропетровська із Москви зателефонував М.В. Підгорний і порадив терміново повернутися до Києва, оскільки в Україну приїжджає М.С. Хрущов. Це добре, але і тривожно, перший раз я буду приймати Хрущова як перший секретар ЦК КПУ, а він, звичайно, за своєю допитливою натурою буде уважно придивлятись до всього з критичною оцінкою. Порадився з членами Президії ЦК КПУ як краще прийняти М.С. Хрущова, порад багато, і навіть непоганих, але вирішувати треба мені.
5 липня зустріли Хрущова, з ним приїхав і Підгорний. Хрущов наполягає на тому, щоб Україна здала державі не менше 700 млн пудів хліба; завдання дуже важке, можна здати і 900 млн, але з чим залишиться тваринництво? Потрібно уважно розглянути весь хлібофуражний баланс, не прорахуватись, відповідати ж бо за справи в республіці перед людьми доведеться нам. Дав завдання Кальченку і Колихову подати детальні підрахунки для реального і конкретного докладу Хрущову про справжній стан справ із хлібом у республіці.
7 	липня, неділя. Хрущов захотів побачити Київ. З Підгорним заїхали по нього у Валки (там була його резиденція), він дуже любив там зу- пинятись, коли бував у Києві. Містом ми їздили з Підгорним в одній машині з М.С. Хрущовим, він у розмовах піднімав багато різних питань, і не тільки політичних, але й чисто практичних, народногоспо¬
155


дарських. Питаннями господарства, економіки володів добре, розумів до тонкощів, любив також займатися внутрішньодержавними питаннями, а це велика політика, тут словами нічого не зробиш.
8 	липня мені із Москви зателефонував Брежнєв, напевно, для проформи. Поцікавився, як справи в республіці з хлібом, хоча він ніякого відношення до цього питання не мав. Потім попросив розібратись в одному питанні: чи можливо завод «Київприлад» передати конструктору Корольову. Але не ці питання були головними. Брежнєв доволі детально допитував мене, який настрій у Микити Сергійовича, що він говорить про нього, які розмови веде з Підгорним. Відчувалося, що ці питання його дуже хвилювали. Я, звичайно, що знав, те і говорив. На мій погляд, настрій у М.С. Хрущова нормальний, правда, він говорив, що в ЦК у нього мало помічників. Які розмови Хрущов проводить наодинці з Підгорним - мені невідомо, та я й не цікавлюсь цим, у мене вистачає своїх справ. Брежнєв знову задав запитання - про кого конкретно із працівників ЦК говорив Хрущов. Я відповів, що прізвищ він не називав, але, очевидно, когось він має на увазі, раз каже. Брежнєв трохи запнувся і знову перевів розмову на завод «Київприлад» і Корольова. Я відповів, що розберемось і докладемо.
М.С. Хрущов у Валках на Дніпрі приймав заступника прем’єр- міністра, міністра закордонних справ Бельгії. Відбулась крупна розмова. Хрущов умів вести крупні політичні переговори, розумно і завзято захищаючи свою країну, ідеологію, класову суть справи.. Хрущов відрекомендував мене бельгійцям, і я був присутній майже на всіх переговорах.
Відрекомендовуючи мене як секретаря ЦК КПУ, Хрущов сказав, що я «інженер-ракетник», хоча насправді я таким ніколи не був. Що стосується ракет, то можна сміливо сказати, що якщо б не М.С. Хрущов, то, напевно, ми б на довгі роки відстали з ракетобудування від Заходу. Він у питаннях будівництва ракет був просто нестямним, дуже ретельно стежив за розвитком і запитував конкретно за справи. З цих питань дуже багато перепадало Брежнєву, і він дуже боявся Хрущова. Але об’єктивно треба сказати, що Хрущов, захопившись ракетами, трохи випустив з виду розвиток авіації, пізніше йому довелося виправляти становище.
Дав завдання підготувати комплексну пропозицію по будівництву залізобетонної автомобільної траси Москва-Брянськ-Київ. Цю пропозицію Хрущов схвалює і підтримує. Нам вкрай необхідно будувати автомобільні дороги, у цьому ми в Європі посідаємо останнє місце.
Із Москви зателефонував Косигін, повідомив, що для республіки виділяється 5 тисяч автомашин і 150 тисяч комплектів резини для вивозу цукрових буряків. Переконував його, що це дуже мало, машин потрібно мінімум 15 тисяч, а резини 200-250 тисяч комплектів. Він відповів, що ніяких резервів у Радміну вже немає. Якщо це так, то все це викликає тривогу.
156


Зателефонував до Москви у ЦК КПРС, розмовляв із Брежнєвим, доповів йому про проведену нараду секретарів обкомів з сільського господарства. Він поцікавився, яка реакція на відкритий лист ЦК КПРС щодо Китаю. Я відповів, що в цілому позитивна, але народ таким поворотом справи стривожений. У відповідь на це Брежнєв кинув репліку: «Без Китаю жили і проживемо». Я, відверто кажучи, здивувався такій легковажній відповіді Брежнєва. З такою постановкою питання не можна погодитись. З Китаєм нам ще доведеться багато повозитись - справа не в тім, хто без кого може «прожити». Гадаю, що Китай без нас теж не пропаде, але може потрапити під вплив США, а це вже проти нас.
Розглядав проектне завдання на будівництво заводу гумотехнічних виробів. Починається його будівництво в Білій Церкві, буде велике підприємство.
1-10 серпня 1963 року. Дав завдання підготувати докладну інформацію у ЦК КПРС про стан справ у сільському господарстві. Потрібно викласти все об’єктивно, але без паніки і зневір’я, головне, зробити акцент на тому, які вживаються нами заходи на місці, щоб подолати труднощі.
Справи складаються так, що допомоги чекати нізвідки, засіки держави порожні. Це дуже гнітить.
Зі 	Львова до Києва переїхав на постійне проживання Д. Павличко - молодий поет з прекрасними задатками, але кажуть, що ідеологічно не зовсім стійкий, хоча у цьому питанні немає критерію. Його встановлюють окремі «ідеологічні боси», і особливо це робиться в тих випадках, коли грамотна освічена людина має свою думку і висловлює її. Вважай, що ти можеш потрапити до «нестійких». Я прийняв Павличка. Була відверта довга розмова. Його, звичайно, потрібно серйозно направляти, слідкувати за розвитком таланту і підтримувати. Талановита молода людина, але працювати йому треба ще багато і наполегливо. Потрібно вирішити питання про надання йому 3-кімнатної квартири.
Зателефонував Дегтярьов, секретар Донецького обкому КПУ. На заводі імені Ілліча велика аварія, не буде додано в поточному місяці 65 тисяч тонн прокату і великої кількості сталі. Потрібно вишукувати десь резерви для перекриття. Встановили суворий контроль за ходом будівництва конверторного цеху, перший конвертор має бути введений в дію 7 жовтня.
4 	серпня, неділя. Я на роботі, розглядаю хід хлібозаготівлі. Потрібно здати державі хоча б 700 млн пудів хліба. Можна здати і більше, але це остаточно «підріже» засіки - не буде з чого давати хліб на трудодні колгоспникам, негативно позначиться на тваринництві. Не маємо права цього робити, але «тиснуть» дуже. У республіці врожай проти минулого року на 3,5 центнера з гектара менше. Остаточно підвела засуха. Смішно чути, коли наша пропаганда кричить на все горло, що ми «підкоряємо природу». Невігластво і дурниці.
157


Зателефонував Г.Т. Шуйський - помічник М.С. Хрущова, і повідомив, що потягом через Україну на Кавказ їхатиме Хрущов, потрібно попередити секретарів обкомів, через чиї області Хрущов їхатиме - Суми, Харків, Донецьк, можлива зустріч секретарів обкомів із М.С. Хрущовим. Мені особисто М.С. Хрущова треба зустріти в Курську. 6 серпня вилетів до Курська, де на вокзалі разом із місцевими керівниками зустрів Хрущова. Він запросив мене до свого вагона. Там був В.П. Мжаванадзе, перший секретар ЦК КП Грузії. Він повертався із Москви в Тбілісі. Дорогою до Харкова у вагоні Хрущов детально цікавився станом справ у сільському господарстві республіки. Він сказав, що в країні дуже сутужно з хлібом і що Україна повинна виручити - здати державі 800-900 млн пудів хліба. Очевидно, помітивши мою розгубленість, він тут же сказав, що це жарт, але 700-750 млн пудів від нас чекають.
8 	серпня із Москви мені зателефонував Підгорний і за дорученням Хрущова передав, що Україна повинна здати не менше 750 млн пудів хліба. У країні дуже важке становище з хлібом. Із Казахстану очікували отримати 960 млн пудів, а отримаємо не більше 200-250. Сибір і Алтайський край повинні були здати 250 млн пудів, а дадуть
10-15 млн. Підгорний продовжував: «На закупівлю хліба за кордоном не підемо. Потрібно максимально провести економію хліба, скоротити асортимент випічки хлібобулочних виробів, у тому числі й білого хліба. При випіканні хліба підмішувати картоплю, висівки, кукурудзу, збільшити вологість хліба, додавати солі при випіканні. Можливо, ввести картки на хліб». Так, становище складається важке. Але чому не закупити хліб - це питання для мене лишалося незрозумілим. Казати, що це «престижне» питання - нісенітниця. Внутрішньополітична ситуація у власній державі важливіша престижу. Маю підозру, що хтось на цих труднощах хоче «підіграти». Закупляємо ж ми зараз по 25-38 млн тонн - де ж в цьому випадку наш престиж?
Зателефонував із Москви Г.Т. Шуйський і повідомив, що М.С. після повернення із Югославії збирається поїхати на південь України - його цікавить хід будівництва Північнокримського зрошувального каналу. Шуйський просив мене уточнити, який стан справ на будівництві каналу і намітити маршрут його огляду. Шуйський також передав особисте прохання М.С. Хрущова, щоб ми, українці, зробили йому справжній солом’яний бриль - селянський головний убір, сплетений із соломи. Хрущов любить носити прості народні речі. Бриль ми зробили йому чудовий. А ось стосовно маршруту, - я його продумав, наніс на планшет, але для точності вирішив сам ним проїхатись.
Зателефонував мені Підгорний і передав думку М.С. Хрущова, що Трускунова потрібно було б затвердити відповідальним редактором «Робітничої газети», дати йому самостійну ділянку роботи. Трускунов працює зараз заступником головного редактора газети «Правда України». Нинішнього редактора «Робітничої газети» Лазебника перевести на РАТАУ чи, можливо, відправити на викладацьку роботу.
158


М.С. Хрущов давно знає особисто Трускунова по роботі у пресі в Україні; він, Трускунов, організував лист Заглади «Про честь хлібороба». Дав завдання продумати це питання, хоча воно торкається безпричинного «переміщення» кадрів, але у нас це часто робиться дуже просто.
ЗО 	серпня відбулась зустріч і розмова з начальниками обласних управлінь КДБ і членами колегії ГК КДБ України.
Я розповів про становище в країні і республіці з хлібом, цукром, картоплею, овочами і продуктами тваринництва, про великі труднощі, що насуваються. З усіх цих питань буде закритий лист ЦК КПРС. Зупинився на складнощах ідеологічної боротьби, і перш за все на наших взаємовідносинах з Китаєм, порекомендував у обкомах партії всім їм ознайомитись із стенограмою з цих питань.
Я говорив про активізацію роботи органів КДБ, про те, що у республіці, і не тільки у нашій республіці відбувається деяке пожвавлення націоналістичних елементів. Є прояви антирадянщини, відкриті анти- еуспільні прояви, розповсюдження листівок. Необхідна боротьба за молодь - відчувається великий вплив на неї Заходу. Говорив про кадри в КДБ, це дуже важливе питання. На нараді було поставлено багато запитань, і доволі гострих.
Вересень. У Києві поширились панічні чутки щодо нестачі хліба, особливо білого. Розповсюджувались чутки, що на хліб будуть введені картки, а також на крупу, цукор, мило, на сіль зріжуть фонди. Провів параду з жителями, дав завдання Асистову (міськторг) і Аркадьєву (шм. голови міськради) виступити на радіо і телебаченні з поясненням. І |,с повинно дещо заспокоїти населення Києва. Дав наказ посилити через партійні організації пояснювальну роботу. Становище складається дуже важке.
У місті суднобудівників Миколаєві стались великі перебої з постачанням хліба. Торгуючі і фондуючі органи знизили фонд борошна Миколаєву на 800 тонн за рахунок «перевитрати» в серпні. Денний попит хліба по місту складає 150 тонн, виділяють 102 тонни. У місті назріває складна обстановка, багато невдоволення.
Із 	Миколаївського порту йде відвантажування борошна на Кубу, тортові вантажники відмовились вантажити, тому на вантаження кинули військові підрозділи. Щоб уникнути відкритих виступів і просто страйків або ще гірших явищ, я на свій страх і ризик дав вказівку (Гахновському (міністрові торгівлі) і Бутенкові (заст. голови Радміну) ібільшити фонди на хліб для Миколаєва.
11-21 вересня 1963 року. Провів нараду з відповідальними праців- іінками КДБ, МВД, суду, прокуратури та іншими адміністративними органами республіки. Обговорювались питання: про роботу з громадськістю і про пожвавлення діяльності добровільних дружин, про порядок і дисципліну в містах і робітничих селищах. Потрібно вести найрішучішу боротьбу з хуліганством, дебоширством, небезпечними їлочинцями. Почастішали вбивства, пограбування. Потрібно рішуче п'іяти під захист закону дії міліції і дружинників щодо наведення
159


належного порядку і попередження злочинів. Повести найрішучіщу боротьбу зі спекулятивними елементами. Уже є спекулянти білим хлібом. На жаль, білий хліб продають пайками ті люди, яким від видається по хворобі. Закликати до порядку розповсюджувачів чуток і провокаторів» злісні елементи. За останні місяці на 10 % збільшилось розповсюдження листівок різного роду, і в першу чергу політичного характеру. Почастішали погрози фізичної розправи на адресу партійного і радянського активу, піднімають голову ідеологічно во- рожі елементи. Дав вказівки «підкрутити гайки», і всім адміністративним органам працювати дружно, спільно і оперативно вирішувати всі питання, що виникають. Скоротити терміни розслідування, своєчасно інформувати ЦК КПУ про всі важливі питання. Тобто, посилюємо адміністративний тиск - іншого виходу немає. Наша пропаганда та ідея боротьби за комунізм мало впливають, тим більше, коли народ бачить, що справи і слова далеко не одне і те ж. Важко, дуже важко*
Прийняв Б.Є. Патона, президента АН республіки. Патон доповів, про нові роботи по зварюванню для північних районів і в тропічних умовах. Вперше вели розмову про можливості ведення зварювальних робіт у космосі. Ця технологія розроблена інститутом імені Патонд АН України. Мова йшла про розвиток квантової електроніки в Україні, про виконання тематики з оборонної промисловості і розробках по обороні країни в цілому, у тому числі розробки променя «лазер» - променя смерті. Обговорили питання вивчення малих річок і їх значення для народного господарства, особливо для сільського господарства. Про методи розумного застосування хімізації у сільському господарстві. Вирішили питання про дообрання 22 академіків АН.
Зателефонував Брежнєв, цікавився посівною кампанією озимих культур і переробкою цукрового буряка, врожаєм кукурудзи. Все детально я йому доповів* але оскільки виникала велика затримка із вивозом цукрового буряка через нестачу автотранспорту, тому , я попросив Брежнєва виділити для вивезення цукрових буряків 10-12 тисяч військових автомашин, він обіцяв «розібратися». Це його улюблений метод. За останній час я став спостерігати, що він свої обіцянки щедро роздає, але дуже погано виконує. Потрібно самому знаходити вихід.
Жовтень. Поставив питання перед ЦК КПРС, щоб посмертно нагородити комуністів, які керували патріотичною, бойовою підпільною молодіжною організацією краснодонців. До цього часу роль ко« муністів була в тіні - це неправильно. У зв’язку з наближенням дати «20 років битви за Дніпро» поставив питання про присвоєння генералу Ватутіну звання Героя Радянського Союзу. Обидві пропозиції на рівні Секретаріату ЦК КПРС були прийняті.
Розглядав поточні і перспективні питання по відділах пропаганди та науки і культури ЦК. Про кадри і видавництво «Радянський письменник». Про будівництво і організацію театру в районі Дарниці. Про встановлення пам’ятника Лесі Українці. Про майбутню декаду
160


російської літератури в Україні. Про будівництво Палацу письменників і творчих спілок України. Про організаційні питання відзначення
20-річчя битви за Дніпро. Щодо всіх питань зроблені доручення, иитання взято під контроль.
Зателефонував із ЦК КПРС Брежнєв, попросив розібратись з питаннями будівельно-монтажних робіт у чорній металургії, вводом потужностей по всьому металургійному циклові. Головним чином на шводі імені Ілліча - «стан-17000» по Криворізькому заводу, введення в дію рейкового стану і блюмінгу безперервної прокатки, будівництво прокатних станів. Попереду величезна робота на Нікопольському грубному заводі з розширення виробництва і асортименту труб, у тому числі труб спеціального призначення.
З усіх питань дано завдання вжити заходів, прийняти конкретні рішення для виправлення недоліків, провести спеціальну нараду.
Зателефонував М.С. Хрущов. Він цікавився станом посіву озимих, ходом здачі державі хліба (тут же додав до завдання 30 тисяч тонн), заготівлею картоплі. А також запитував, як «приживається» озима пшениця сорту «безоста-1» на експериментальних вологозарядних ділянках. Головним чином ці ділянки у нас були в Донецькій, Миколаївській, Одеській, Херсонській і Кримській областях. Я доповів, що озимі на цих ділянках прекрасні, але остаточний висновок робити рано. Доповімо про результати після збору врожаю. Він погодився з моїми висновками. Хрущов ще раз поцікавився доцільністю нашої поїздки в Краснодарський край за досвідом про мале зрошування. Я доповів йому, що ми у себе в республіці розробляємо широкий план впровадження малого зрошення, головним чином на півдні й середній полосі України. Хрущов про це схвально відізвався, навіть похвалив.
11-20 жовтня 1963 року. М.С. Хрущов перебував у Криму. 13 жовтня о 16.00 зателефонував мені в Київ, просив прибути до нього в Ялту
14 	жовтня. (Хто міг у той час подумати, що рівно через рік, 14 жовтня
1964 	року, Хрущов буде зміщений з усіх його постів? Як згодом стало відомо, коли Хрущов турбувався про зрошування півдня України, навколо нього вже плелися інтриги, готувалась політична розправа за його принциповість і нетерпіння до марнослів’я і байдужості до справ. Головним інтриганом і кар’єристом виступав Брежнєв. Не можна сказати, щоб він сам це робив, але хитро перетягував на свій бік немало керівних працівників. Мотив був один: змістити Хрущова, якого він смертельно боявся і перед яким догідливо загравав).
М.С. Хрущов сказав, що сам бажає розглянути нову схему зрошування півдня України, просив прибути до нього разом з Алексєевсь- ким - Водгосп України, Кузнєцом - директором проектного інституту «Водогіпрогосп», Ткачем - начальником проекту Північнокримського каналу.
Запросив до себе всіх цих товаришів, обговорили, що будемо покачувати і доповідати М.С. Хрущову. Взяли із собою схеми, розрахунки, альбоми, проекти по всіх зрошувальних системах республіки, макет
0 Шелест
161


Північнокримського каналу, щоб наочно показати це велике будівництво.
Рано-вранці 14 жовтня 1963 року всі разом літаком вилетіли до Сімферополя, а потім машинами поїхали в Ялту, на дачу М.С. Хрущова. Хрущов зустрів нас дуже доброзичливо, жартував, розпитував про справи, але настрій його був чимось затьмарений. Він уважно вислухав всі доповіді та повідомлення, розглянув запропоновані схеми, макети, проекти. Відбулась докладна бесіда, ми отримали від нього завдання щодо подальшого розвитку зрошуваного землеробства у республіці. Доволі детально обговорювалось питання про структуру посівних площ на зрошуваних землях: Хрущов дав завдання закласти експериментальні ділянки посіву пшениці широкорядним способом» Багато говорили про впровадження автоматики у поливне господарство. Від розмови з М.С. Хрущовим у всіх нас залишилось велике враження.
16 	жовтня, у другій половині дня з Казанцем - Головрадміну і Комяховим - секретарем ЦК КПУ з сільського господарства вилетіли до Сімферополя. Переночували в особняку на Луговій. Вранці
17 	жовтня на перевалі зустріли М.С. Хрущова і через Сімферополь машинами прослідували на Перекоп, де відбувся короткий мітинг, присвячений пуску води із Північнокримського каналу в Кримську область, у Джанкойські степи. Мітинг і виступи - все пройшло добре, організовано. М.С. Хрущов був у піднесеному настрої.
Вранці 18 жовтня М.С. Хрущов і я, тільки вдвох, виїхали на полювання в Білогорське фазаняче господарство, це за 35 кілометрів Ш південний схід від Сімферополя. Погода була чудовою, полювання - вдалим. Ми тут пробули весь день. У Криму пройшли гарні дощі, озимі поправляються, це піднімає настрій. Пізно ввечері повернулись до Сімферополя. 19 жовтня о 10 годині ранку М.С. Хрущов літаком вилетів до Москви. У той же день ми вилетіли у Київ.
Під час зустрічі і бесід з Хрущовим вияснили і вирішили багато питань. У Криму було кілька радгоспів, які знаходились під патронатом військових, у тому числі і підсобні господарства. Вони вели свої господарства відірвано від загального напряму агрозоотехнічної політики. Ці господарства ніякої продукції державі не здавали, були, по суті, непідзвітні та малопродуктивні. Хрущов все вислухав уважно і дав згоду встановити загальнодіючий для всіх сільськогосподарських організацій по всій країні порядок. Обговорили питання про створення в Кримській області управління зрошувального землеробства.
Бесіди з Хрущовим були завжди цікавими, він умів вислуховувати, задавав питання, саму розмову він умів оживляти. Із кожної бесіди з ним можна було багато взяти для себе, для роботи.
21-31 жовтня 1963 року. Вчора, 20 жовтня, раптово помер О.Й. Да-^ видов, голова Київського міськвиконкому, хороший комуніст, відмінний працівник, вірний товариш. Він дуже багато вклав праці в місто, головою міськвиконкому був понад 12 років. Дехто його вважав
162


суворим, черствим, відлюдькуватим - це неправда. Він був душевною людиною, непідкупним, не лицемірив, завжди мав свою думку. Мені дуже шкода його, це велика втрата, міг би ще багато років попрацювати і принести велику користь для справжнього діла.
З 	приводу цього скорботного випадку я зателефонував М.С. Хрущову. Він дуже тривожно і з великим співчуттям поставився до смерті Давидова. Розпитував, як це трапилось, говорив дуже тепло про Олексія Йосиповича, дуже шкодував. Дав згоду підписати некролог і помістити повідомлення у центральній пресі.
Прийняв М. Бажана за його проханням. Обговорили ряд питань: треба прийняти рішення ЦК про проведення 150-річчя від дня народження Т.Г. Шевченка, про спорудження пам’ятника Шевченкові у Москві, про видання тритомного словника-довідника по Україні.
Відбувся мітинг у Ново-Петрівцях, на командному пункті Ва- тутіна-Хрущова, звідки 20 років тому було розпочато форсування Дніпра і звільнення Києва. Траншеї і бліндажі збереглися, створений невеликий музей. На святі, присвяченому 20-річчю визволення Києва, були присутні Свобода і Ломський із Чехословаччини. Вони виступали на мітингу як учасники форсування Дніпра і звільнення Києва у складі чехословацької бригади, якою командував Л.Свобода.
7-9 листопада. Жовтневі свята, демонстрації, парад, прийом з нагоди 20-річчя визволення Києва - все пройшло непогано. Але за свята по республіці немало різних негативних проявів - 34 вбивства, 27 випадків злісного хуліганства, три зґвалтування. Заарештовано і притягуються до відповідальності ще 26 чоловік. Сталось 26 автомобільних аварій і катастроф, в них загинуло 13 людей. Всього за свята загинуло 47 людей. Були випадки (14 разів) розповсюдження антирадянських ворожих листівок. Все це разом взяте затьмарює і без того далеко не святковий настрій.
Стало відомо, що 12 листопада о 10.05 потягом до Києва прибуває М.С. Хрущов, він просить у саме місто не заїжджати, а висадити його на перегоні, не доїжджаючи до Броварів, щоб звідти поїхати прямо в Залісся. Там буде його резиденція і місце роботи з підготовки до майбутнього Пленуму ЦК КПРС. Рекомендовано зустрічати його мені одному. На 822 кілометрі потяг був зупинений на 5-6 хвилин, подані автомобілі. Я разом із Хрущовим відправився в Залісся.
Разом з Хрущовим для підготовки доповіді до Пленуму прибули ІІІуйський, Поляков, Рудаков, Демичев, Іллічов, Сатюков, Андропов,
І 	Іономарьов, Лебедев, Аджубей. Це тільки відповідальні працівники, а скільки технічного і обслуговуючого персоналу, просто важко всіх запам’ятати. І всіх їх потрібно розмістити, забезпечити харчуванням, транспортом, зв’язком, культурно-побутовими умовами.
Через декілька днів Хрущов переїхав із Залісся до Валок. Це неподалік від Києва біля Вишгорода: ближче до міста, більше зручностей. Тут він, зокрема, розглядав питання сільського господарства Російської Федерації, при цьому був присутній і я. М.С. Хрущов мене сам
163


запросив. Я на фактичному матеріалі впевнився, що справи наші у сільському господарстві просто плачевні, якщо не гірше.
У той же день, о 17.00, я з М.С. Хрущовим виїхав до Залісся. По дорозі він дуже картав мене за зайве освітлення міста, дав завдання зменшити до розумних меж освітлення. Це правильно, що потрібно економити електроенергію.
На станції Роздільна у 12 вагонах демобілізовані з армії грузини влаштували п’яний дебош. Відкрито висловлювали незадоволення на адресу Хрущова, захищали всі дії і порядки при Сталіні; вихваляли політику Маленкова.
У Стамбулі з нашого туристичного теплоходу залишилася 21 людина. Поки невідомо і не зовсім ясно, скільки залишилось наших і скільки поляків. Все це доволі неприємні речі і це надто прозоро говорить про наш політичний стан.
Хрущов знову повернувся до перегляду і перерахунку наших пропозицій щодо зернових. Питання сільського господарства його дуже тривожать. Не так давно проголошували - «Доженемо і переженемо Америку», а зараз у нас катастрофа з сільським господарством, і це не може не відобразитись на політичному престижі в цілому і зокрема на престижі Хрущова.
Грудень 1963 року. Тільки 3 грудня повернувся до Києва. За час моєї відсутності назбиралось багато питань про подальший розвиток газової промисловості в республіці, особливо по Шебелинському родовищу.
Ось і почався новий, 1964 рік, у ньому потрібно вирішити стільки складних, важких і невідкладних завдань і питань. Попри його «висо- косність» будемо сподіватися, що все буде добре. Боротьба буде нелегкою, треба більше організованості, вимогливості до себе і оточуючих по роботі.
Новий рік! Ми тебе зустрічаємо з радістю, ніжно, тепло, гарно. Будь і ти до нас поблажливим, пошли удачі у всьому, справжнього великого людського щастя!
Був у Харкові на пленумі промислового обкому партії. Обговорювалось питання про підсумки грудневого Пленуму ЦК КПРС і завдання обласної партійної організації про різке покращання роботи промисловості області. Пленум показав високу зрілість партійної організації. Говорили, що мій виступ прозвучав непогано.
Відвідав завод імені Малишева. Із впровадженням у виробництво нового танка є великі труднощі. На заводі 1 135 Міністерства
авіаційної промисловості цікавився вводом у виробництво нового літака конструкції А. Туполєва. Познайомився з роботою потужного прискорювача у П’ятихатках. Це, по суті, атомний центр республіки. Був на приладобудівному заводі у Стрелецького. Колись ми з ним працювали на харківському заводі «Серп і Молот»: він директором, а я головним інженером заводу. Це було ще у довоєнний час. Промисловість Харкова потужна і різноманітна, кадри висококваліфіковані,
164


досвідчені, великий робітничий центр. Із постачанням справи дуже погані. Багато справедливих нарікань. Ми намагаємось пояснювати, але цим ситий не будеш.
Дуже застудився* температура підскочила до 39°С, почуваю себе дуже погано. У Київ повернувся 18 січня і вдома хворів до 21 січня. Стало відомо, що до Києва приїжджають гості - М.С. Хрущов, Фідель Кастро і М.В. Підгорний. При такій ситуації не до хвороби - почав підготовку до зустрічі. Провів нараду з відповідальними працівниками, як краще зустріти і організувати відпочинок. Адже відомо, що нони везуть Кастро показати зиму і полювання.
22 	січня 1964 року о 9 годині 25 хвилин із Москви прибув до Києва спеціальний потяг, в якому Хрущов, Кастро, Підгорний, багаточи- сельна охорона, супроводжуючі особи і представники преси. Всіх потрібно розмістити, влаштувати. На Київському вокзалі на честь прибуття Ф. Кастро вишикувано почеснйй караул, багато було зустрічаючих. Тоді ще багато хто цікавився Ф.Кастро, і він здавався особливим героєм - це ми так його представляли нашому народу.
З 	вокзалу поїхали просто в Залісся на полювання. Хрущов, дізнавшись, що я прихворів, категорично запротестував, щоб я був на полюванні, залишив мене на господарстві, але і тут вистачало справ.
Настрій у М.С. Хрущова гарний, і він був у відмінній формі. Полювання вдалось, як кажуть, на славу. Хрущов убив двох великих кабанів, двох козлів, чотирьох зайців. Кастро убив оленя, двох козлів, кабана. У Підгорного теж були хороші «трофеї». У лісі біля вогнища пообідали. Після цього ще зробили пару «загонів», здобич теж була немалою. На другий день о 21.00 Кастро з Підгорним виле'гіли до Архангельська. Я повернувся з аеродрому, провів М.С. Хрущова до Києва в його резиденцію.
24-25 січня проходила республіканська нарада цукроводів, було багато цікавих виступів і пропозицій, немало висловлено і іфитичних зауважень. Потрібно все узагальнити і втілити в життя. Всі чекали, що Хрущов може появитися на цій нараді, тому вона проходила з якоюсь напруженістю і разом з тим піднесеністю. Сама нарада пройшла добре, про неї я доповів Хрущову, він теж про нараду відізвався схвально, оскільки його помічники були присутні на нараді, і, звичайно, доповіли йому раніше мене, але він все ж всі питання по нараді вислухав уважно.
25 січня ввечері з М.С. Хрущовим виїхав на полювання у Залісся. Полювання було на кабанів, стріляли з вишок і дуже вдало. Після полювання була довга цікава ділова розмова з багатьох питань. Зокрема, про забудову гарними будинками новобудов Києва - Сирця та інших районів, про введення у виробництво автомашини «Запорожець». Я тут же доповів, що уже створена ї виготовлена нова модель «Запорожця» і просив його дозволу відправити до Москви автомашину, щоб її подивились члени Президії. Він дав на це згоду.
165


Під час нашої розмови із Москви Хрущову зателефонував Брежнєв, я хотів вийти з кімнати, але Хрущов знаком показав, щоб я залишився. Брежнєв говорив про якісь справи, потім сказав, що із Дніпропетровська і Києва надходять скарги на низьку якість хліба. Відчувалося, що це Хрущова розсердило, і він роздратовано сказав Брежнєву: «Що ви все мені доповідаєте? Треба щось і вам навчитись робити!» Після переговорів із Брежнєвим Хрущов мені сказав: «Ось бачите, які «помічники». На язик гострі, а на діло не вистачає здібностей і розуму». Я, звісно, промовчав.
Провів нараду із завідуючими відділами ЦК Шевелем і Кондуфо- ром, розглядав питання про зустріч в ЦК КПУ з активом творчої інтелігенції.
До деталей обговорили організацію видання історії міст і сіл республіки. Це велика справа, яка залишиться на віки в історії України. Були і противники цієї потрібної справи, і перш за все неук
І. 	Грушецький.
Розмовляв по телефону з М.В. Підгорним. Він повернувся із Архант гельська, куди супроводжував Ф. Кастро. В Архангельську була велика заметіль, але він задоволений, що побував у цих місцях. Я йому доповів про наші розмови з М.С. Хрущовим, передав висловлювання його на адресу Брежнєва. Підгорний на це сказав: «Це йому наука: нехай не поспішає доповідати про щось неприємне. Його і так у нас вистачає».
Приймав академіка М.М. Боголюбова, президента АН України Б.Є. Патона, докторів наук Тавхелідзе і Давидова, розглянули питання організації в Києві Інституту теоретичної фізики. Вислухав їх аргументи, пропозиції. Доручив ще раз все перевірити і доопрацювати питанг ня з Москвою.
Ввечері 28 січня зателефонував М.С.Хрущов і запросив приїхати до нього в резиденцію - у Валки. Після приїзду я доповів Хрущову, що робиться в республіці і які важкі погодні умови, що негативно впливають на нормальний хід всіх справ. Хрущов все уважно вислухав і напівжартома сказав: «Не жалійтеся, бо я вам у цьому нічим не можу допомогти, а те, що вживаєте заходів, то несіть самі за нрх відповідальність. Давайте краще послухаємо записи на платівках і магнітофонні записи нових варіантів гімну Радянського Союзу». Довго і багато слухали ці записи, але виявилось, що жоден з них не підходить, немає потрібної мелодії, емоційного підйому, не кажучи вже про слова і музику. Потім довго сиділи, розмовляли по багатьох питаннях економіки, техніки, політики. Я помітив, що у Хрущова багато задумано цікавих питань, а енергії - море. Але він скаржився, що йому важко працювати, багато навколо нього догматиків, рутинерів, балакунів. Бесіда була відвертою,*не кажучи вже про її глибокий і цікавий зміст.
ЗО 	січня М.С. Хрущов запросив мене до себе у Валки на 13.30. Поговорили про справи в республіці. Він сам любив багато розповідати
166


цікавих політичних подій, пов’язаних з його роботою при Й.В. Сталіну, про «розгром антипартійної групи», про арешт Берії і про багато іншого, Хрущов запросив мене пообідати з ним, а потім ми поїхали оглядати будівництво Київської ҐЕС.
31 	січня о 8 годині ранку М.С.Хрущов потягом поїхав до Москви. Відразу ж після повернення з вокзалу я зателефонував у Москву Підгорному і Брежнєву, вони мене дуже просили повідомити їм, коли
із 	Києва виїде Хрущов. Я сказав, які були завдання, зауваження і який у нього настрій - це їх найбільше цікавило. При цьому Брежнєв запитав мене: «А Микита Сергійович про мене нічого більше не говорив?» Я відповів, що мені нічого більше не відомо з приводу того, що думав чи говорив про нього Хрущов.
Під час перебування Хрущова в Києві на його ім’я надійшло дуже багато листів і заяв, головним чином щодо квартирних питань, помилувань, зняття судимості, неправильного звільнення з роботи, поганого постачання. З усіма цими, питаннями було доручено розібратись на місцях, вжити необхідних заходів і доповісти в ЦК КПРС.
Лютий 1964 року. Із Москви зателефонував Г.М. Шуйський - перший помічник М.С. Хрущова, повідомив мені, яких вжито заходів щодо наших записок, що були відправлені у ЦК КПРС. Записка про подальший розвиток видобутку марганцевої залізної руди надіслана Установу для вжиття заходів. Про виробництво на Жданівському тводі імені Ілліча зварних труб із листа спіраллю діаметром 1020 мм т методом професора Целікова та перші невдачі у цих питаннях (погано йде формування в завиткові) - доручено доопрацювати технологію і добитися того, щоб виробництво таких труб налагодити у себе в країні. На той час ФРН у постачанні таких труб нам відмовила, а нам потрібно вести потужні газоводи і нафтопроводи, не розбазарюючи наше багатство - газ і нафту.
Наша інформація про техніко-економічний розрахунок виробництва сталі конверторним способом дуже зацікавила М.С. Хрущова, і він дав доручення подати пропозицію. Моя записка в ЦК КПРС про розвиток і значення технічного прогресу для народного господарства країни розіслана членам Президії ЦК КПРС. Я подякував Шуйському за приємні повідомлення. Все це окрилювало в роботі.
Прийняв С.В. Червоненка, нашого посла у Чехословаччині. Він детально проінформував про політичну обстановку в Чехословаччині. Із інформації видно, що там складається доволі складна обстановка, просто назріває політична криза. Відчувається великий вплив Заходу на економіку країни та ідеологічні питання. Не вирішені національні питання і словаки тримають велику образу на чехів. За інформацією Червоненка, Новотний веде не зовсім правильну політику стосовно словаків; останні називають чехів «швейками». У країні постійні політичні інтриги, боротьба за владу, безпринципні обвинувачення один одного серед керівного складу, і перш за все у ЦК КПЧ. І все ж на цьому етапі найрозумніше - всіляко підтримувати Новотного.
167


Він чесний комуніст, від даний нашій справі. Хто прийде до керівництва і як повернеться справа, важко передбачити, розумніше притримуватися того, хто перевірений у справі. Червоненко схвильований подіями у Чехословаччині, тим більше, що до його інформацій і доповідей ставляться з якоюсь недовірою;
11-28 лютого 1964 року. У Москві проходить лютневий Пленум ЦК КПРС із сільського господарства. Задумів багато, але як все це буде при нашій «організованості», сказати зараз дуже важко. Є підозра^ що це чергове багатослів’я. Як воно вже всім набридло!
14 	лютого 1964 року в особняку на Ленінських горках у Москві відзначав своє 56-річчя. Уже багато років, а час летить - не помітиш, І того, що минуло, не повернеш. Привітати мене приїхали Підгорний і Брежнєв. Гарно посиділи, звичайно, випили, багато про що говорили, у них обох відчувалась деяка нервозність. Вони навіть говорили: «Доб^ ре тобі, ти подалі від усього і багато не знаєш». Були скарги на свою «долю», про труднощі в роботі, неспрацьованість. Я відповідав, що знаю те, що мені належно знати, а взагалі ніколи розмірковувати і приглядатись за великим обсягом роботи. Дуже відчувалась нервозність. Але до кінця вони не відкривались. І все ж у мене запалк якась іскра настороженості, що у «верхах» далеко не все гаразд, ведеться якась закулісна гра не на принциповій основі, а в боротьбі за вплив і владу. Але поки що це були тільки мої здогади, припущення, сумніви.
Проїздом через Київ Живков направляється до Москви на переговори з М.С. Хрущовим. Мені довелося його зустрічати і проводжати на вокзалі. Настрій у Живкова зовні непоганий, навіть грайливий, але все ж він чимось схвильований. Можливо, це результат його попередніх переговорів із Хрущовим, коли він ставив Перед ним питаний' щоб Болгарію зробити союзною республікою Радянського Союзу, за що його Хрущов добряче відчитав, сказавши при цьому: «Ви хочете стати нашими нахлібниками? Ми самі поки що ледве зводимо кінці з кінцями, та й що ваші люди про вас подумають?» Ці слова я сам чув від Хрущова, при цьому він сказав: «Несерйозна людина». І ось у Живкова після такої думки Хрущова про нього знову попереду зустріч із Хрущовим. Можна зрозуміти його хвилювання.
У зв’язку зі 150-річчям від дня народження Т.Г. Шевченка ювілейний комітет, Корнійчук, Скаба внесли пропозицію присвоїти звання лауреата Шевченківської премії М.С. Хрущову. Затвердили делегації від республіки для поїздки до Ленінграда і Казахстану у зв’язку з ювілейною датою Т.Г. Шевченка.
1-10 березня 1964 року. Мав розмову з М.С. Хрущовим. Він перебував на відпочинку в Піцунді, я доповів йому про партійний актив з сільського господарства. На ньому було близько 10 тисяч людей, проводили його у Палаці спорту. Сам актив пройшов добре, було багато цікавих виступів, критичних зауважень і пропозицій.
168


Окремо доповідав, за проханням Брежнєва, про роботу металургійного заводу імені Дзержинського у Дніпродзержинську, про його техніко-економічні показники. На заводі працює біля 25 тисяч лїодей, за рік він виробляє більше 4 млн тонн чавуну, 4,5 млн тонн сталі, 3,5 млн тонн прокату. Це складає 12 % річного виробництва всієї металургії країни. У заводу, його робітничого класу великі революційні заслуги, заводу виповнюється 75 років, я просив Хрущова дозволити представити завод до нагородження орденом Леніна. М.С. Хрущов всі мої пропозиції вислухав уважно - помовчав трохи, а потім задав мені иитання по Дзержинці: «Це вас попросив Брежнєв зі мною переговорити?» Я не відповів прямо, лише сказав, що ми це питання ставимо самостійно. Хрущов мені сказав, що на цьому заводі колись працював Брежнєв, і він всіляко добивається, щоб цей завод був нагороджений, видно, він десь пообіцяв, від нього цього можна чекати. Тут же Хрущов дав згоду на нагородження заводу, але сказав, щоб представлення дали до кінця року, коли буде закінчене річне виробництво.
Я повідомив М.С. Хрущову, що Шевченківський комітет прийняв рішення про присвоєння йому звання лауреата Шевченківської премії із врученням медалі та грамоти за велику роботу по пропаганді шевченківської спадщини, за великий вклад в утвердження та розвиток національної української культури. Члени комітету (Бйжан, Корнійчук, Рильський) просили мене повідомити і отримати згоду на те, щоб 9 березня про це Повідомити у пресі - як центральній, так і республіканській. М.С. Хрущов подумав трохи, потім сказав: «Стосовно цього питання ви подзвоните мені трохи пізніше». Доповів йому пропозицію, щоб Черкаську область перейменувати у Шевченківську, він цю ідею відхилив відразу, сказавши при цьому, що доволі того, що ми перейменували Оґаніславську область на Івано- Франківську, а тепер не встигає відписуватись перед народом, все це в народі сприймається не здорово, не так, як комусь здається.
Із Москви зателефонував мені Л.І. Брежнєв, цікавився, що нового. Я йому розповів про проведений партійно-республіканський актив, що ми готуємо суьеніри М.С. Хрущову і всім членам Президії ЦК КПРС у зв’язку із 150-річним ювілеєм Шевченка - пам’ятний ілюстрований «Кобзар» - шеститомник його творів (ювілейне видання) і бюст Т.Г. Шевченка.
Брежнєв запитав мене, чи була у мене розмова з М.С. Хрущовим з приводу нагородження заводу імені Дзержинського. Я відповів, що гак і що він дав згоду на нагородження, але в кінці року. Повідомив, що докладна розмова була у справах республіки. Також була розмова про те, щоб він дав згоду опублікувати у центральній пресі повідомлення про присвоєння йому звання лауреата Шевченківської премії, при цьому якось нервозно Брежнєв мене запитав, чи дав Хрущов згоду. Я відповів, що просив з цього питання подзвонити йому пізніше. Брежнєв поцікавився: а про нього, Брежнєва, не було ніякої розмови і ні в якій формі? Я відповів, що Хрущов запитав мене про Дзержинку,
169


інших питань не було. Я почав помічати, що кожен раз Брежнєв якось ревниво-тривожно ставиться до моїх зустрічей з Хрущовим, що він смертельно, панічно боїться Хрущова. Це вже ставало майже підтвердженим фактом.
Із Харкова надійшли тривожні сигнали, у місті велике незадоволення - немає цукру. Виділений фонд - 735 тисяч тонн - малий, потрібно додати не менше 250 тисяч тонн. Цукор на місцях є, але фонди виділяє Москва, при нашій системі поки будемо «доказувати і вирішувати», незадоволення можуть перейти у «скандал». Прийняв рішення на свій страх і ризик виділити додатково для Харкова ще 250 тисяч тонн. Знаю, що це буде сприйнято у Москві хворобливо, але що робити, потрібно брати на себе відповідальність, щоб уникнути великих неприємностей серед народу.
М.С. Хрущов надіслав відповідь щодо нагородження його Шевченківською премією, ось зміст: «У боротьбі за світле майбутнє український народ вносить свій гідний вклад. Від душі бажаю робітникам, колгоспникам, інтелігенції, всім трудящим України нових, ще більших успіхів у благородній праці, нових перемог у здійсненні планів комуністичного будівництва, намічених у програмі КПРС».
21-31 березня 1964 року. 23 березня у Жовтневому палаці відбувся розширений Пленум ЦК КПУ, були присутні 2200 чоловік республіканського партійного активу. З доповіддю «Про боротьбу КПРС за об’єднання міжнародного комуністичного руху» виступив М.В. Підгорний. Пленум пройшов добре, але я своїм виступом залишився чомусь незадоволений, навіть пояснити сам не можу. Під час перебування Підгорного у Києві ми з ним багато розмовляли. Він дуже шкодував, що пішов з України і щодо цього висловлював якусь приховану образу на М.С. Хрущова. У розмовах я йому напівжартома сказав: «Повертайся, я місце звільню. Сам із великим задоволенням піду на благородну справу - працювати на завод». Підгорний на це відповів: «Адже ти добре розумієш, що це ні від тебе, ні від мене не залежить. Одне тобі скажу, що в республіці працювати, хоча далеко не легко, але зате знаєш, що ти робиш і якось відчуваєш свою «працю». А головне - стоїш подалі від всяких інтриг і «боротьби» за свій вплив у центрі». І додав: «Петре, ти собі не уявляєш, як все це противно самому єству». Я намагався більш детально вияснити, чим він так нев- доволений роботою у центрі, але він прямої відповіді уникав. Тільки багато висловлював своїх міркувань про роботу апарату ЦК і далеко не зовсім злагоджену роботу і стан справ у Президії ЦК КПРС, не розкриваючи самої суті питань. Тут же мені сказав: «Я тебе дуже прошу, на всякий випадок підбери, «забронюй» мені квартиру в Києві». Про це він мені і раніше говорив. Я йому відповів: «Квартира готова - провулок Дзержинського, дім 5, кв. 17, третій поверх,
5 	кімнат». Він мені за це подякував.
Розмова з Підгорним мене схвилювала, але я собі навіть не міг уявити, що там, у центрі твориться. Зовні все добре, єдність і згурто-
170


ианість. Хрущов на вершині влади, і його всі підтримують і навіть дуже вихваляють. Наступного дня Підгорний вилетів до Мінська* теж виступати з доповіддю. Пройшов деякий час, і гострота розмови з Підгорним якось сама по собі за справами притупилась.
Із 	Москви мені зателефонував Іллічов, секретар ЦК, вимагаючи розібратися з книгою, випущеною «Політвидавом» України. Книга називалась «Іудаїзм без прикрас» - автор Кичко. Іллічов попередив мене, що це питання буде розбиратись на Секретаріаті ЦК, доповідає Алексеев, завідуючий відділом пропаганди ЦК КПРС, і що зміст цієї книги переповіли М.С. Хрущову. Я сам тільки після цього прочитав цю книгу і нічого крамольного у ній не знайшов. Не зрозуміло, чому навколо цієї брошури піднято такий шум. Чому можна і дозволяється критикувати всі релігії, крім іудейської, і забороняється розглядати дії сіоністів? Що ж, дамо пояснення.
28 	березня виїхав до Москви. Завтра, о 20.00 із Київського вокзалу спеціальним потягом партійно-урядова делегація, очолювана М.С. Хрущовим, відправляється в Угорщину. Делегація в Угорщині пробула 10 днів. Із ознайомлення і ведення переговорів видно, що в країні є великі політичні та ідеологічні труднощі та складні питання.
На одному із мітингів на заводі виступив робітник і звернувся до Хрущова з проханням надати допомогу в отриманні металу і електродвигунів. Хрущов, як завжди, на ці питання реагував швидко і, звичайно, щоб розрядити обстановку, тут же сказав: «Ось тут у нашій делегації присутній товариш Шелест, секретар ЦК КПУ, очевидно, від нього до вас не надходить метал і електродвигуни. Так ось, давайте йому скажемо, що ж він угорський гуляш їсть, а двигунів не постачає. Так ось, не буде металу і двигунів, не дамо йому гуляшу». Все це ним було сказано як жарт, з його добродушною посмішкою, він навіть у цей час покликав мене до себе, і маса народу звернула на мене увагу, всі зрозуміли, що це жарт і розсміялися. Я відповів: «Микита Сергійович, розберемось і вживемо заходів». Він знову подав репліку: «Розбирайся, мовляв, інакше не отримаєш гуляш», - це знову викликало пожвавлення. Всі промови на цьому мітингу, в тому числі й ці репліки, жарти і сміх, були поміщені у центральних газетах. Деякі товариші із центру хотіли все це витлумачити як образу мені. Навіть угорці якось розгубились і поставились до мене «співчутливо»: Хрущов же мені сам сказав: «Товариш Шелест, ви не ображайтесь, то був жарт для розрядки становища, що склалося».
У щирість його слів я вірив, тому що ми з ним разом майже щовечора прогулювались територією нашої резиденції, і він дуже багато довірливо говорив про робітників ЦК, у тому числі про Підгорного, але не погано. Несхвально відгукувався про Брежнєва і зовсім убивчо про Суслова. Я, звичайно, все слухав і мовчав. Сам Хрущов був трохи при цьому збуджений - якось ввечері ми прогулювались і, звичайно, за ним ішов його особистий охоронець, він підійшов до нас, у цей час Хрущов просто розлютився і сказав: «А вам що потрібно, що ви підслуховуєте, шпигуєте за мною? Займайтеся своєю справою!»
171


Я якось розгубився, але все ж сказав: «Микито Сергійовичу, він же знаходиться на службі». Він відповів: «Якщо він на службі, нехай і несе свою службу, а не підслуховує, знаємо ми їх». На цьому розмова була закінчена. Охоронець відійшов далі, і ми їце довго розмовляли З Хрущовим на різні теми.
11 	квітня 1964 року делегація повернулася до Москви. У ЦК КПРС я мав зустріч і докладну рбзмову з М.В. Підгорним з багатьох питань. Він розпитував мене про поїздку до Угорщини і які були бесіди у мене
з 	М.С. Хрущовим, я нічого не приховував від нього. Підгорний згадав про «угорський гуляш» І ХОТІВ висловити своє обурення, Я уникнув цього питання як такого, що не мало істотного значення. У Підгорного запитав пораду, що нам робити з наступаючим ювілеєм - 70-ліття^ М.С. Хрущова.
15 	квітня виїхав до Москви на святкування ювілею Хрущова. Наступного дня зустрівся у ЦК КПРС з Підгорним, Брежнєвим, Кири- ленком, показав їм наші подарунки і сувеніри для М.С. Хрущова. Сувеніри сподобались, але відчувалось, що вони чимось незадоволені, хоча самі були ініціаторами і організаторами великого «шуму» з ювілеєм. Тут відразу було кинуто кілька слів: «Так, майже вже дід, 70 років, пора б йому і на відпочинок, треба нам його берегти»; Пізніше тільки стало відомо, що це була своєрідна гра і прощупування настроїв.
17 	квітня 1964 року 70 років М.С. Хрущову. Вранці зібралися всі члени і кандидати в члени Президії ЦК КПРС і поїхали в особняк на Ленінські гори, де жив Хрущов. Деякі із членів Президії вели себе доволі нервозно, боязливо. Це стосувалось, у першу чергу, Суслова і Брежнєва. Всі тепло поздоровили М.С. Хрущова в домашніх умовах, він був бадьорий, свіжий, у гарному настрої. Випили по келишку коньп яку, трохи поговорили і відразу поспішно зібрались іти під приводом того, що не потрібно втомлювати Микиту Сергійовича. Ініціатором цієї поспішності був Брежнєв, його підтримував Підгорний, хоча відчувалось за настроєм Хрущова, що він не хотів і не чекав такого поспішного прощання.
За кордоном буржуазна пропаганда і преса щодо проведеного ювілею Хрущова підняла багато галасу, злорадствуючи. Його називають тираном. «Тайме» передрікає йому захід політичної кар’єри і смерть, і що це буде загальним відчуттям полегшення. Все це йому буржуазна пропаганда мстить за його непримиримість і принциповість у питаннях класової політики. Що стосується його здоров’я, то він бадьорий, здоровий і оптимістично настроєний.
25 	квітня прийняв маршала авіації Судеця -ППЗ країни. З ним було ще троє із Москви. Розібрали питання і дали оцінку проведених навчань. Розглядали питання, як покращити на особливий період оборону важливих промислових об’єктів республіки, пов’язати ППЗ нашої країни з ППЗ країн Варшавського Договору. Про новітню техніку у нас і за кордоном. Бесіда була корисною і вкрай необхідною.
172


11-21 травня. Вилетів до Москви, там знайомився з матеріалами по Франції. Передбачається поїздка в Париж на XVII з’їзд компартії Франції. Очолював делегацію Суслов. Вранці 13 травня вилетіли в Париж, летіли над Північним морем, через Скандинавію, була 5-а година ранку.
Над Північним морем впритул до нашого літака підійшло чотири винищувача ФРН, вони проводили повітряні маневри, підійшли дуже небезпечно і настільки близько, що видно було обличчя льотчиків у їхньому «оскалі». їх супроводження було неприємним і образливим. Нас просто конвоювали у повітрі.
Прибули до Парижа на аеродром Орлі, пройшли всі встановлені формальності. Нашу делегацію зустрічали члени Політбюро на чолі з Генеральним секретарем ФКП В. Роше. Прямо з аеродрому всією делегацією перепочили, пообідали. Потім направились у наше посольство, де нас зустрів посол Виноградов. Тут же, у посольстві, розмістилась вся делегація.
Париж на мене особисто справив приголомшуюче враження своєю величністю, архітектурою, гамою кольорів, яскравістю реклами, чисельністю автотранспорту, чистотою, зеленню, парками, алеями каштанів і платанів. До цього мені здавалося, що більше зелені, ніж у Києві, ніде нема. Хибна думка.
16 	травня відвідали департамент Па-де-Кале. Був у цитаделі, де німецькі окупанти розстріляли велику групу учасників Опору. Тут же розстріляні наші - Порик, Колесник. Про Порика мені все більш-менш відомо. Потрібно все вияснити про Колесника і представити до нагороди. У цитаделі в цій групі було одночасно розстріляно 220 людей. Поклав квіти біля місця розстрілу і вінок біля стіни, де написані імена всіх, хто загинув тут.
23 	травня нарада з членами Президії ЦК КПУ - дуже тривожний стан справ у сільському господарстві республіки. Озимі в дуже поганому стані, але Кальченко і Комяхов несерйозно підійшли до оцінки положення справ із озимими. Довелось мені їм прямо про це сказати, а, як відомо, мало кому подобається прямота і правда. До біса набридло це прикрашування та пригладжування недоліків, дуже це шкодить нашій загальній справі, розкладає народ, породжує недовіру.
Прийнято рішення провести в ЦК КПУ велику нараду з перевірки і виконання тих рішень, які приймаються. Питання дуже важливе, багато дуже агітації, багатослів’я, пропаганди і дуже не вистачає діловитості і діючих організаційних заходів, а головне - відповідальності *а доручену справу, дуже багато пристосуванства: «Чого бажаєте?»
Ще дуже багато випадків підривання на мінах, снарядах школярів і навіть дорослих. Уже проведено велику роботу по розмінуванню, знищенню снарядів, гранат і вибухівки, і все ж справу не доведено до кінця, внаслідок ми до цієї пори маємо втрати - людські жертви. Потрібно ще раз провести ретельну перевірку небезпечних місць. А також провести велику роз’яснювальну роботу в школах, у сільських радах, виступати у газетах, випустити спеціальні плакати.
173


Всі члени Президії ЦК роз’їхались по областях подивитись на поля, в якому стані посіви. Я був на полях Бортницької зрошувальної системи, прямо скажемо, вигляд не кращий: холод дошкуляє рослинам,5 бур’яни заглушують посіви. Відходить травень, а тепла ще не було; неї піднімається горох, кукурудза, дуже низькоросла озима пшениця.
Зателефонував Підгорному, доповів стан справ у сільському господарстві.
Багато шуму навколо підпалу бібліотеки в Академії наук України. За доповідями, загинуло багато унікальних книг.
27-29 травня був у відрядженні у Київській, Вінницький, Тернопільській, Хмельницькій областях. Загальне враження непогане, поля чисті, оброблені добре, відчувається, що підвищилась загальна культура землеробства, чого я так багато, наполегливо добивався. Та й самі люди в цьому стають відповідальнішими. Якби ми по всій країні підняли культуру землеробства до рівня сьогоднішньої культури в нашій республіці, питання сільського господарства можна було б вважати в країні вирішеним. Всюди в цій зоні терміново потрібні дощі. Якщо вони не пройдуть в найближчі тиждень-півтора, то справи можуть скластися погано. Про стан озимих надходять різні зведення, а все можуть поправити тільки дощ і тепло.
Був у Каневі на могилі Т.Г. Шевченка, де відбувся великий мітинг, а потім всі присутні садили дерева. Після того був на закладенні першого каменя Каневської ГЕС - все пройшло добре.
1-10 червня. Провів останній день з гостями, що прибули на святкування 150-ліття із дня народження Шевченка. Всі зустрічі, розмови і прийом пройшли добре. Багато метушні було з канадцями, вони ставлять питання про українську мову і культуру, про утиски та переслідування творчої інтелігенції. Дуже складна проблема, на жаль, в ній чимало правди.
Зателефонував Підгорний, просить негайно вилетіти до Москви - потрібно порадитись стосовно деяких питань. У Москві перебував із
7 	по 10 червня. У ЦК відбулась велика представницька нарада щодо питань будівництва птахофабрик. Говорили багато, гаряче, звичайно, по суті справ, але рішень ніяких. Був у багатьох відділах ЦК КПРС по різних справах, у МК КПРС узгоджував деякі питання у зв’язку з відкриттям пам’ятника Шевченка у Москві. Був на прийомі у секретаря ЦК Пономарьова і Суслова, вирішував ряд проблем, пов’язаних з відділами, які вони курирують, Суслов - це справжній партійний чиновник, ідеологічний догматик, політичний аскет. Такі люди - це страшне явище у нашій партії.
Мітинг, присвячений відкриттю пам’ятника Т.Г. Шевченкові у Москві, біля готелю «Україна», пройшов добре, я виступав, хвилювався, подякував ЦК КПРС, особисто Хрущову, російському народові за велику увагу до сина українського народу - Т.Г. Шевченка. Відкриття пам’ятника, концерт майстрів мистецтв, у тому числі й України, а також прийом пройшли добре.
174


Був на Миронівській селекційній станції, мав докладну бесіду з директором станції - відомим селекціонером В.М. Ремеслом. Він вивів прекрасний сорт пшениці «миронівська-808», яка вже третій рік на сортовипробуваннях. Незважаючи на те, що результати відмінні, ходу далі немає. Потрібно з цим сортом пшениці рішуче виходити на товарне виробництво. І ось, перебуваючи у колгоспах імені Жданова (голова О. Бузницький), у колгоспі в с. Маслівка (голова Батура) - добрі господарства, надійні голови, у яких слово не розходиться з ділом, - домовився, що в них почнемо прокладати дорогу до виробництва «миронівської-808». Так, по суті, «миронівська» отримала зелену дорогу, а пізніше про неї заговорили на весь голос не тільки у нас, а і за кордоном. І вона стала однією з кращих пшениць у країні. Але для цього потрібно було піти на ризик, відійти від «стандартів», невідомо ким встановлених, через боязнь їх порушити.
Хрущов поміняв свій перший варіант проведення відпустки. Не поїхав відпочивати у Крим, а відпочиває в Піцунді.
Мені із Москви зателефонував Брежнєв і передав, що нагально потрібно 20 червня бути у Криму з важливого питання. Я відповів, що у мене відпустка з 1 липня. Що стосується 20 числа, то я ніяк у цей час не можу бути в Криму, оскільки намітив поїздку по областях з певними заходами, і там мене чекають. Найраніше я можу прибути до Криму 24-25 червня, але з розрахунком вже там починати відпочинок. Брежнєв передзвонив і сказав, що з моїми пропозиціями і побажаннями «вони» погоджуються.
Отже, до Криму поїхав машиною, щоб подивитись поля південних областей. Був у Дніпропетровській, Запорізькій, Херсонській і частково у Кримській областях, дивився посіви, обробіток полів. Дуже хвилює все. Стоїть велика посуха, суховії, відносна вологість дуже низька.
Я дуже втомився, у минулому році не брав відпустки, а робота виснажує остаточно. Добре, що Хрущов дозволив мені відпустку.
З 	родиною розташувався на дачі № 5 («Чаїр»). Дуже задоволений, що
зі 	мною внук Петрик, дуже товариський і милий хлопчик. Пройшло
5-6 днів відпустки, почав відходити від нервової напруги і фізичної втоми. Життя ставало спокійнішим. Хоча щоденні дзвінки із Києва та Москви не давали спокою. Але якщо на тобі велика справа, то від неї ніде немає спокою, та й даремно його шукати. Життя наше побудоване так, що подумки сам собі даєш завдання і ще тим, хто оточує тебе. Але відносно спокійний ритм життя налаштовується.
З 	липня мені повідомили товариші, які мене обслуговували, що до мене на дачу збирається приїхати Л.І. Брежнєв.
Відверто кажучи, мене це трохи збентежило. Із Брежнєвим я не був настільки близьким, щоб він просто так приїхав, без особливої потреби. Я міг чекати приїзду до мене М.В. Підгорного, який в цей час відпочивав у Криму, на дачі в Мухолатці. Я неодноразово бував у нього вдома і на дачі, та й він не «обділяв» мене своєю присутністю, відвідинами і задушевними розмовами. Але факт є факт, а гість - «священна особа», я розпорядився, щоб гідно прийняли гостя.
175


Години через дві появився на дачі Брежнєв. Я як годиться зустрів його. Сіли на лавку, ведемо нічим не примітну розмову про погоду, купання. У цей час до нас підійшов онук Петрусь. Брежнєв до нього звернувся: «Хлопчику, як тебе звати?» Петрусь відповів: «А як тебе звати?» Брежнєв відповів. Петрусь трохи подумав і сказав: «А, знаю, ти дядя Льоня із кінобудки». Така відповідь мене спантеличила, і Брежнєв трохи зніяковів, а я чомусь відчував якусь незручність в «нетактовному» зверненні внука. Секретар ЦК КПРС і раптом схожий на «дядю Льоню із кінобудки». Виявилось, що на дачу приїжджав кіномеханік, теж «дядя Льоня». Потім «непорозуміння» було з’ясоване, і Брежнєв після цього довго у розмовах згадував свою зустріч з моїм внуком і передавав йому ві'гання. Бувало, казав мені: «Передай, Петре, привіт Петі від дяді Льоні з кінобудки», - це був завжди такий жарт.
Брежнєв запропонував мені пройтись і поговорити, щоб ніхто нам не зміг перешкодити. Я запропонував піти на пірс скупатись і там у бесідці спокійно перемовитись. Пропозицію було прийнято, але про що буде йти розмова, я не знав. Брежнєв почав розпитувати мене, як мені працюється, чи багато труднощів, як підтримують мене члени ЦК КПУ і в цілому партійний актив? Я відповів, що об’єм роботи величезний, працюю на цій роботі порівняно небагато, і, звичайно, є труднощі, недоліки, недопрацювання і навіть деякі прорахунки.
Що стосується підтримки членів ЦК і партійного активу, то я відчуваю, що є певний діловий контакт і хороша підтримка. Скаржитись не можна, потрібно більше контактувати, прислуховуватись, принципово відноситись до вирішення питань, тоді менше залишиться часу розмірковувати, хто і як до кого ставиться. Така моя відповідь, відчув, насторожила Брежнєва, і він розмову повернув у друге русло - про роботу промисловості та сільського господарства. Через деякий час він начебто між іншим, ненароком задав мені запитання: «А як до тебе ставиться М.С. Хрущов?» Я відповів, що скільки з ним не зустрічався, - завжди вів розмову відверто, вислуховував, давав поради. Якщо із чим не погоджувався^ то спокійно доводив мою помилку, доказуючи свою правоту. На завершення я сказав, що мені здається, що М.С. Хрущов ставиться до мене добре, як керівник до молодшого.
З 	його боку я ніколи на свою адресу не чув ні окрику, ні грубого звернення. При цьому Брежнєв якось не зовсім впевнено мовив: «Це він в очі, а поза очі може по-іншому казати і говорити».
Я якось трохи розгубився, подумав, може Брежнєв щось знає про справжнє ставлення до мене М.С. Хрущова. Але одразу ж йому відповів, що Хрущов займає таке положення, що йому немає потреби говорити одне в очі, а друге поза очі. Та й взагалі, у нього такі відповідальність і навантаження, що ми повинні його розуміти, якщо він навіть щось скаже різке. Але він не злопам’ятний по своїй натурі, добрий і чуйний до людей. Брежнєв при цьому сказав, що я мало про нього знаю, замкнувся Тут у своїй провінції і нічого не бачу і не відчуваю. Я відповів, що кому належить, той те і робить. «Це так, - відповів
176


він, - але потрібно трохи ширше дивитись на події. Все, що відбувається в партії, країні, у господарстві, йде від вас, членів Президії ЦК, рішень уряду. І ми бачимо, що ви всі одностайні в прийнятті рішень і всі підтримуєте пропозиції Хрущова і першими аплодуєте йому. Ми з місць теж всі «вторимо». Далеко не все так, як зовні здається. Нам із Хрущовим важко працюється. Про це я і приїхав з тобою, Петре, поговорити відверто, йле про це ніхто не повинен знати».
Час ішов до обіду, я запросив Брежнєва пообідати в колі моєї родини. Запрошення було прийняте, і ми провели приємно час. Напідпитку, Брежнєв почав декламувати якісь старі заяложені вірші. Забравшись на крісло, стоячи, він «упивався» своєю промовою. За обідом кілька разів намагався апелювати до моєї дружини Трини, що, мовляв, я його, Брежнєва, не розумію. Кожного разу я намагався приглушити цю розмову реплікою, що, мовляв, ще поговоримо.
У цей час мій син Борис був у службовому відрядженні в Африці, невістка ж Льоля була з нами, і ось у розмові Брежнєв самовпевнено заявив, що, мовляв, якщо хочеш, Льоля, то я можу тобі влаштувати поїздку до чоловіка, Тобі це нічого не буде коштувати. Все це говорилось під «парами». Обід тривав довго. І ми знову вийшли на вулицю з Брежнєвим, коли уже сонце заховалось і почало темніти.
Поновилась знову розмова, але вже більш жвавіша, з відомих причин. Брежнєв сказав тоді мені: «Ти, Петре, повинен нам допомогти, підтримати нас!» Я відповів: «Не знаю, у чому і кого підтримувати. Розкажіть, у чому суть питання? Тоді, можливо, можна щось сказати». Брежнєв знову сказав, що я нічого не знаю, але так працювати, як ми працюємо, - неможливо. «М.С. Хрущов на нас не зважає, грубить, дає прізвиська і приклеює різні ярлики, самостійно приймає рішення. Він нещодавно заявив, що керівництво наше старе і його треба омолодити. Підбирає «ключі», щоб нас всіх розігнати». Тут я йому сказав: «Не знаю про прізвиська, ярлики і як там у вас приймаються рішення, але я сам із вуст Хрущова чув, що дійсно у Президії ЦК зібрались старики і потрібно було б склад значно омолодити». При цьому, звертаючись до мене, Брежнєв сказав: «Я думаю, що в центральні керівні органи потрібно браги людей віком 45-50 років. А у нацкомпартії, обкоми і крайкоми ще молодші. - А ви як думаєте?» - запитав мене. Я відповів, що з ним Микита Сергійович погоджується, але досвід старших товаришів відкидати не можна. Він напівжартома звернувся до мене: «А вам скільки років?» Я відповів, що пішов уже 55-й рік, він жартуючи сказав, що я теж уже «старик». Я продовжував говорити, що Хрущов турбується про омолодження керівного ядра - це добре, повинно бути наступництво.
Тут Брежнєв сказав, що я його стосовно цього питання неправильно зрозумів. А потім, мовляв, треба розуміти, що Хрущов тільки прикривається омолодженням кадрів, а насправді хоче розігнати досвідчені кадри, щоб самостійно вершити всі справи. Брежнєв знову продовжував, що я його не хочу зрозуміти, що про його приїзд, тим більше про цю розмову, ніхто не знає і не повинен знати. Я йому відповів: «Якщо
177


ви мені не довіряєте, то нічого було вам до мене їхати і вести розмову, а про конфеденційність прошу зайвий раз не нагадувати». Тут Брежнєв, очевидно, опам’ятавшись, сказав: «Ти, Петре, правильно мене зрозумій, мені важко все це говорити, але іншого виходу у «нас» немає». Тут же знову сказав, що Хрущов над багатьма із нас просто знущається - нема ніякого життя. Тут же як хлопчисько розплакався і сказав: «Без тебе, такої крупної організації, як Компартія України, ми не можемо почати що-небудь, що покращило б наше становище». Я сказав Брежнєву, що їм всім потрібно зібратись, відверто і відкрито поговорити з М.С. Хрущовим про недоліки, і мені здається, що з Микитою Сергійовичем можна вести таку розмову, він може зрозуміти.
На це Брежнєв відповів: «Ти це так говориш, тому що не знаєш істинного положення справ. Якщо ми спробуємо це зробити, він нас всіх порозганяє, і це так».
Довго, далеко за північ, ми вели розмову на одну і ту ж тему. Зайшли на дачу, перекусили. Випили по келишку коньяку і на прощання Брежнєв мене обняв, поцілував і сказав: «Петре, «ми» на тебе дуже сподіваємось». Я відповів, що нам з цього питання ще треба поговорити. Воно надзвичайно серйозне, і з ним потрібно не поспішаючи розібратись. Брежнєва відправив на своїй машині, оскільки він сам про це мене просив. Коли поїхав Брежнєв, я сам ще довго, майже до світанку, ходив по парку. По набережній. Так і не зміг заснути аж до ранку, все це мене дуже схвилювало і розтривожило.
4 	липня. Дочекавшись ранку, я зателефонував у Мухолатку Підгор- ному і сказав, що у мене вчора був Брежнєв, ми багато говорили, але він просив нікому не говорити про його приїзд, і, тим більше, про наші розмови. Підгорний сказав, що йому відомо про візит Брежнєва до мене і приблизний зміст наших розмов. Потім запитав, чим я зайнятий. Я відповів, що «переживанням» вчорашніх чи вже сьогоднішніх розмов і зустрічі. Підгорний відповів: «Якщо зможеш - під’їжджай до мене, будемо разом «переживати». Я відразу ж виїхав у Мухолатку і дорогою все гадав-думав, що б все це могло означати, мене дуже хвилювало це питання.
Підгорний мене дуже добре зустрів, обняв, поцілував. Я йому коротко виклав зміст нашої розмови з Брежнєвим; він уважно вислухав, а тоді сказав: «Мені все відомо». Я запитав, чому ж він мене вислуховував? Він відповів, що не знає, чи все йому розповів Брежнєв, бо він після приїзду від Вас був у мене і все розповів. Відвідуванням залишився задоволений, хоча стосовно деяких питань насторожився. Я запитав Підгорного, чому Брежнєв приїхав до мене, а не він. Той відповів: «Так потрібно було. Пізніше дізнаєшся». Я знову запитав Підгорного, що ж трапилось? Він відповів, що обстановка складна і щось потрібно вирішувати, так далі працювати не можна. Я сказав, що щось зрозумів, тому що Брежнєв у розмові зі мною навіть розплакався. Підгорний перепитав, чи це правда. Я підтвердив. Він тільки сказав: «Ти цьому не дуже довіряй, є приказка, що Москва сльозам не вірить».
178


Підгорний уточнив деякі подробиці нашої розмови з Брежнєвим, а потім, на мить задумавшись, додав: «Так, справи складаються дуже складно». У цей час ми сиділи на веранді другого поверху дачі і побачили, що з’явився Брежнєв. Підгорний мені шепнув: «Ти в розмові не подавай вигляду, що я знаю про його відвідини тебе».
Прийшов Брежнєв, як завжди, трохи запопадливий, жартівливий, уже під чаркою. Наче нічого не трапилось, зайшла нова розмова про все потрохи. Нарешті Брежнєв почав стару розмову про труднощі роботи з Хрущовим. Я знову став уточнювати ці «труднощі». Виявилось, що Хрущов дуже вимогливий, проводить самостійну лінію, незалежно вирішує питання. Багато роз’їжджає по країні і за кордоном. Сільське господарство перетворив у свою монополію, багато проводить різних «реорганізацій» у народному господарстві, в партії і радянських органах. Поділив їх на міські та сільські. Зневажає питання ідеологічні, вимагає конкретної роботи, а не «балаканини», як він каже.
У внутрішній політиці та взаємовідносинах із соцкраїнами та їхніми компартіями припускається великих похибок, що негативно відбивається на авторитеті нашої партії і країни. Заграє із соціал- демократами і капіталістичними країнами Західної Європи. Не обійшов питання про зіпсовані взаємовідносини з Китаєм, Карибську кризу, відправлення Аджубея в Бонн і поїздки у Скандинавські країни. І все ж при всьому цьому головне питання було те, що він не слухає їх і хоче зі всіма поодинці розправитись.
У розмові я сказав, що все, що робилось, очевидно, приймалось на Президії, і як, видно із усіх документів і дій, всі заходи внутрішньополітичного і зовнішньополітичного характеру всіма підтримувались. Якщо є якісь відхилення від прийнятих рішень і вони мають принципове значення, зберіться всі разом, обговоріть, висловіть свої думки Хрущову, виправте положення.
Тут Брежнєв не витримав, майже викрикнув: «Я вже тобі говорив, що у відверту розмову не вірю, хто перший про це заговорить, той буде викинутий геть із складу керівництва». Я доволі багатозначно подивився на Брежнєва, а потім на Підгорного - все ясно, очевидно, це було вірно зрозуміло, і тут, нарешті, напруження було зняте словами Підгорного: «Доволі нам грати у піжмурки, я знаю вашу розмову з Ьрежнєвим, і ти, Петре, правильно зрозумів все, що робиться. Очевидно, потрібно йти по великому рахунку. Можливо, щоб вирішити питання, про яке ти говориш, потрібно виходити на Пленум ЦК, а без думки України і членів ЦК КПРС, які від України обрані, питання вирішити неможливо, адже всім відомо, що українська партійна організація має великий авторитет, і до того ж це основна опора М.С. Хрущова. Тому тобі потрібно бути готовим повести відверту, але обережну розмову з усіма твоїми товаришами, що входять до складу ЦК КПРС, а їх на Україні немало - 36 чоловік. Можливо, поговорити треба з довіреним активом з усіх питань, які ми тобі виклали». Я відповів, що ради справедливості діла можна поговорити, хоча це і
179


дуже ризикований і небезпечний прийом. Тут же я сказав, що є три людини, з якими я не можу вести ніяких розмов. Це І. Сєнін, О. Іващенко,
О. 	Корнійчук. Ці люди можуть особисто відразу все передати М.С. Хрущову, і від цього, я думаю, не буде добре нікому.
Тут же Брежнєв заявив, що він може сам «перемовитись» з О* Іващенко, хвалячись, що він з «їхнім братом вміє вести розмови». На таку заяву Підгорний сказав: «Льоня, ти не бери на себе багато. Подивимось, як ти з тріском провалишся». Про багато ще речей ми говорили, і я знову намагався переконати, що з М.С. Хрущовим потрібно відверто поговорити, але вони не вірили в «відвертість», просто боялись цього. До мене доходили чутки, що Брежнєв до смерті боїться Хрущова, а той не поважає Брежнєва, вважає його пустодзвоном, рисувальником, чи малим підлабузником, причому доволі «кваліфікованим». Не^ хай буде так, але Підгорного він поважає, довіряє йому, вважає його довіреною особою. Що ж сталось? Невже Підгорний потрапив під вплив Брежнєва? Цього не може бути ні по розмові, ні по досвіду та підготовці. Залишається здогадка: невже у Підгорного залишилась образа за те, що Хрущов забрав його з України? Все може бути.
Стає ясним одне, що іде великий замисел, Брежнєв і Підгорний хочуть усунути Хрущова від керівництва. Але дуже бояться цього кроку, тим більше, що він пов’язаний з їхнім боягузтвом і безпринципністю, жадобою влади, ось і шукають опори, при цьому покладають великі надії на партійну організацію України, зокрема на мої з ними дії. І все Ж ПОКИ ЩО ЗІ МНОЮ ведуть не ЗОВСІМ відверту розмову, бояться. АлЄ'ВЖЄ на цьому етапі я з ними зайшов дуже далеко.
Під час мого перебування в Криму я декілька разів зустрічався з Брежнєвим і Підгорним, на одній із цих зустрічей домовились, що дай зустрічі і розмови з партійними працівниками і господарниками* потрібно нам втрьох виїхати в Кримську область. Мені було доручено підготувати маршрут і зустріч з людьми. Я весь час ходив пригнічений, розмірковував сам з собою, до чого може призвести вся ця «затія» і чим вона може закінчитись.
Пройшло декілька днів, і я повідомив, що маршрут розроблено. Відвідаємо сімферопольські птахофабрики, колгоспи «Дружба народів» і «Росія» і один радгосп; подивимось поля і господарства, благоустрій сіл, поговоримо з народом. Коли я про це повідомив Підгори ному, він відповів, що нам втрьох їхати немає потреби, це може викликати підозру. Моя поїздка із Брежнєвим не викличе ніяких сумнівів, Брежнєв не знає господарств Кримської області, я його супроводжую, ось і все. Відверто кажучи, мені це не сподобалось і трохи насторожило. Але робити нічого - поїхав із Брежнєвим. З нами був секретар Кримського обкому партії Лутак. Обдивились птахофабрики, поговорили з народом. Брежнєв весь час намагався справити враження, працював на свій «авторитет», іноді задавав незрозумілі запитання типу - як по^ ставлено оплату праці, чому не вистачає кормів, що, мовляв, пропра- цювання записок М.С. Хрущова з сільського господарства «не може
180


ии вести сільське господарство із важких умов?» Все це говорилось з и коюсь багатозначністю, але реакція людей була доволі стриманою. Іірсжнєв, звертаючись до мене, запитував, чому люди мовчать. Я йому иідповідав: «А що б ти сказав на ці запитання, коли ми всі підтримуємо пропозиції, запропоновані Хрущовим?» У таких випадках він просто шмикався.
Потім відвідали колгосп «Дружба народів» - голова Єгудін і колгосп «Росія» - голова Переверзєв. Обидва ці господарства багатогалузеві, вирощують зерно, технічні культури, розвинуте тваринництво, багато гектарів під виноградом і садами, великі ділянки під зрошуванням від місцевих свердловин. Свої переробні заводи, виноград, овочі, фрукти. Іде велике будівництво житлових масивів міського типу з побутовим благоустроєм і громадськими будівлями. Господарства прекрасні, зразкові. На свій страх і ризик побудовані, відступаючи від наших «настанов та інструкцій». Вони все вислуховують, не заперечують і все роблять по-своєму. Ознайомились зі всім комплексом, по ходу справи зав’язалась розмова. Брежнєв весь час допитувався, що по грібно для ведення господарства. Довго мовчали голови, секретар обкому і секретар райкому весь час поглядали на мене. Коли я сказав, що сміливо висловлюйте все, що думаєте, тоді заговорили, в першу чергу про матеріально-технічне забезпечення колгоспів і радгоспів тракторами, різним сільськогосподарським інвентарем. У колгоспів гроші є, а купити матеріали, сільгоспмашини, автомобілі та запасні частини ніде не можна. Відвідали ще один радгосп - «Жовтень». Господарство спеціалізувалось на відгодівлі великої рогатої худоби. Теж багато скарг на ті ж проблеми, що і в колгоспах, але додають, що в радгоспах і грошей немає.
Після огляду господарств поїхали обідати в господарство Єгудіна; обід був на вулиці, в саду. Коли трохи підвипили, а Брежнєв до цього часу чимало, він відразу завів «розмову», про те, як присутні дивляться на поділ обкомів і облвиконкомів на міські та сільські? Довго всі уникали прямої відповіді, потім Єгудін сказав, що їм все одно, тільки Г) не заважали керувати, менше втручались у справи і забезпечували би исім необхідним за наші кошти. Брежнєв продовжив розмову щодо двох обкомів. Тоді багато хто із присутніх заявив: «Ви вирішували питання реорганізації партійних, радянських і господарських органів, ии і вирішуйте, як бути далі».
Брежнєва така відповідь трохи насторожила, він очікував, що почнеться відкрите засудження Хрущова по багатьох питаннях, оскільки він у доволі обережній формі давав у розмові зрозуміти, що Хрущов не у всьому, мовляв, правий і далеко не все знає. Одним словом, розмови на цю «потрібну» для Брежнєва тему не відбулось.
Пізно ввечері ми з Брежнєвим повернулися до себе на дачу. По дорозі він неодноразово повертався до питання, чому «мовчать люди». Я відповів: «А чому ви в центрі мовчите, якщо вважаєте, що щось вирішується не так?» Він з деяким роздратуванням відповів:
181


«Піди поговори». Відчувалось, що самою поїздкою і ознайомленням з господарством він залишився задоволений, але йому було прикро, що не відбулося прямої і відвертої розмови.
Через деякий час ми вирішили зустрітися втрьох з О. Іващенко і
І. 	Сєніним, які в той час відпочивали на дачі в Алушті. Вирішили приїхати раптово, наче б проїздом провідати їх. Так і вийшло, коли Брежнєв, Підгорний і я появились на дачі. Іващенко «налетіла» на мене, чому я не попередив їх про наш приїзд (випадковий заїзд не сприйнявся переконливо). Погуляли трохи в парку. Брежнєв весь час намагався усамітнитись з Іващенко. Але у нього нічого не виходило, і Підгорний над ним кепкував. До обіду на дачу прибув зять Хрущова Гонтар і його дружина Юлія, дочка М.С. Хрущова. Тут «Льоням зовсім розгубився і почав наполягати на тому, щоб ми негайно їхали: Підгорний і я вговорювали його залишитись на обід. Більше Брежнєв не починав розмови з Іващенко, тим більше з Сєніним, але проте під час обіду проголосив тост за здоров’я Микити Сергійовича. Ну цьоґо я ніяк не чекав.
Дорогою додому Підгорний запитаві Брежнєва: «Ну як, Льоня, поговорив з Ольгою?» У відповідь він тільки буркнув: «От клята баба!»
Ще кілька разів ми збирались у «справі» - як тепер називалась наша розмова стосовно дій М.С. Хрущова. Я отримав пряме завдання провести зондування у «справі» з членами ЦК КПРС з різних питань, у тому числі і щодо «справи». За час відпустки я 9 днів був у Москві і
4 	дні у Києві. І весь час у великому напруженні.
Серпень 1964 року. 7 серпня закінчилась відпустка. Пройшла задовільно, було багато і залишається багато причин, щоб хвилюватись, нервуватись і бути невпевненим навіть у завтрашньому дні у зв’язку із обставинами, що склалися навколо «справи», пов’язаної з М.С. Хрущовим. Мені потрібно мати велику витримку, щоб все це переосмислити, пережити, але кінець цьому напруженню повинен бути. Трагедія ще в тім, що до Брежнєва ставлюсь з деякою недовірою, надто він «легка» людина. Вірю Підгорному, очевидно, тому і пішов на цю доволі ризиковану і серйозну справу. Вузол зав’язано і розв’язувати його, напевно, не вдасться, доведеться рубати. Але при рубанні не тільки тріски летять, може й голова злетіти.
Із 	Криму повертався машиною, побував у Запорізькій, Дніпропетровській, Харківській і Полтавській областях. Всюди вів розмови про господарство, але обережно торкався питання «справи». Реакція була різною. Особливо зреагували в Дніпропетровській області. Тут я на річці Вовчій під Новомосковськом зустрівся з Щербицьким, у межах допустимого проінформував його про ситуацію, яка складається навколо М.С. Хрущова. Він сприйняв це з особливою зловтіхою, але й з великим боягузтвом, бо по своїй натурі він дуже ляклива людина.
Пройшли сильні дощі, їхати машиною було дуже важко, і я з Полтави вилетів літаком до Києва.
182


8 серпня приступив до роботи, питань нагромадилось дуже багато. Хліба державі здали 506,7 мільйонів пудів, це порівняно з минулим роком більше на 201 мільйон пудів.
8-10 серпня Підгорний був у Києві, приїхав на «полювання». Зустріч була гарна, обговорили багато організаційних питань, пов’язаних із «справою». Обидва дійшли висновку, - щоб уникнути викриття, всі питання, пов’язані зі «справою», потрібно форсувати.
12 	серпня зателефонував М.С. Хрущову, доповів про сільське господарство. Розмова була спокійна, гарна. М.С. Хрущов привітав з успішною роботою, просив передати моїм товаришам по роботі. Ці останні слова болючим щемом обізвалися в моєму серці, я думав, що нін нічого не знає про те, що робиться навколо нього, якось довірливо ставиться до мене, не знаючи про мою «зрадницьку роль». Все це нелегко переживати. Далі Хрущов запитав мене, чи буде здано державні 750 мільйонів пудів хліба. Я відповів, що за 730 даю тверду гарантію. «Добре, - сказав він і тут же додав: - Я думаю, що недалеко той час, коли Україна зможе здавати мільярд пудів хліба». Я відповів: «Ми все зробимо, Микито Сергійовичу, щоб ще вище підняти культуру землеробства і підвищити врожайність». Просив ще раз прослідкувати за своєчасним пуском цукрових заводів - у країні відчувається велика нестача цукру.
14 	серпня із Москви зателефонував мені Л.Т. Брежнєв - цікавився, чи була у мене нещодавно розмова з М.С. Хрущовим. Я відповів, що була, виклав зміст і суть наших розмов. Тут Брежнєв не витерпів, тому що його більше всього цікавило саме те питання, і він запитав: «А про «нас» нічого не говорив і не запитував?» Я відповів, що інших розмов, крім тих, про які доповів, не було. Відчувалось, що Хвилювання і ианічний страх з Брежнєва були*зняті.
Нікітченко у КДБ доповідав про справи по роботі «трійок» за 1936-1939 роки. Страшна картийа, скільки загинуло вірних нашій справі людей, людей різних категорій, і лише за те, що мали свою розсудливу думку і турботу про справи країни і партії. У роботі «трійок» і порилось цілковите свавілля.
21 	серпня знову в Криму - на цей раз із сумного приводу. Там иідпочивав П. Тольятті і після нападу раптово помер. Я негайно милетів до Криму: потрібно було взяти участь в організації траурної процесії. До Криму прилетів М.С. Хрущов. Він дуже тяжко переживав смерть Тольятті. На прощальному траурному мітингу в Артеці він ледве стримував сльози. Якось змарнів, постарів. Був дуже засмучений, що цс трапилось у нашій країні.
Вирішили домовину з тілом Тольятті з Артеку до Сімферополя везти в малолітражному автобусі малою ходою у супроводі кавалькади псгкових машин з вінками і портретом Тольятті. Не доїжджаючи до перевалу, автобус загорівся. Труну з тілом Тольятті поставили на нідкриту «Чайку», і процесія продовжила ходу.
183


У сімферопольському порту труну повантажили в ІЛ-18. У Рим літак супроводжувати було доручено М.В. Підгорному, а ми повернулись до Ялти.
Світова преса дуже багато писала про смерть Тольятті. Багато було вигадок, інсинуацій, що причиною смерті начебто стала гостра розмова між П. Тольятті та М.С. Хрущовим, яка відбулась за кілька днів до цього і Пам’ятної записки Тольятті. Багато навколо цієї записки було розмов і серед партійного активу республіки. Задавались такі запитання: «Ні в пресі, ні в партійних документах у нас нічого не говориться про Пам’ятну записку Тольятті. А там поставлені важливі питання не тільки про міжнародний комуністичний рух, але й питання, що стосувались внутрішніх справ нашої країни. Варто було б дати партійним організаціям пояснення - документ дійсно був важливим». Були намагання провести якусь дискусію, але в пресі нашій документ так і не побачив світ.
Прилетів у Київ Підгорний. Я ще раз гостро поставив питання про «справу» - вона набуває затяжного характеру, і все це може закінчитись не тільки погано, а просто трагічно. Із історії подібних випадків добре відомо, що часто зачинателі таких питань при складних і небезпечних ситуаціях ховаються в бік, а залучені люди потерпають. З розмов із Підгорним стало зрозуміло, що він теж невдоволення бездіяльністю та інертністю Брежнєва. «І взагалі, - зробив висновок Підгорний, - не надійна він людина». Я запитав Підгорного, як бути в цьому випадку. Він невпевнено сказав: «Потрібно рішучіше діяти, інакше нас зрадять». Я запитав, хто ж може це зробити? У відповідь він тільки посміхнувся. Разом із Підгорним відвідали Д.С. Коротченка. Він відпочивав у Кончі-Заспі. Відбулась гарна розмова. Коротченко все підтвердив, що говорив зі мною у «справі». Підгорний із гарним настроєм вранці 31 серпня вилетів до Криму закінчити там свої справи. «Зразу ж, - сказав, - вилітаю до Москви «штурмувати Льоню». При цьому пообіцяв мені, що натисне на нього як слід. Підгорний переказав мені зміст пакету, який передали йому через мене, і додав, що Льоня боїться і просить його скоріше повертатись до Москви, там накопичилось «багато справ».
Того дня мені зателефонував Брежнєв і поцікавився, чи я вручиз пакет Підгорному. Я відповів, що вручив. «А ти зміст його не знаєш?» Я відповів, що він адресований не мені і зміст мені не може бути відомий. Потім, очевидно для проформи, він поцікавився станом справ у сільському господарстві. А потім детально цікавився всіма питаннями, які були пов’язані зі «справою». На всі запитання було дано відповіді. Я відразу ж сказав, що особисто я занепокоєний «затягуванням» справи. Він почав мене «заспокоювати» і сказав, що ведеться певна робота і по інших республіках. «Що ж, - відповів я, - тим краще, легше буде нам».
Вересень. Зателефонував Л.І. Брежнєв, цікавився, як ідуть питання, пов’язані з нашою «спільною справою». Я детально проінформував,
184


Брежнєв, у свою чергу, сказав, що по «справі» все добре, передав мені вітання від Полянського і Устинова.
Мені відомо, що Полянський, Шелепін, Андропов і частково Демичев працювали над матеріалами до наступного Пленуму ЦК, але з явним нахилом по «справі».
Був у Чернігові. Оглядав поля, місто, історичні місця. Оскільки це був вихідний день, то зі мною була Ірина і два приятелі з дружинами. Відвідали історико-краєзнавчий музей, оглянули оборонний вал над Десною. Детально ознайомились і оглянули літературно-меморіаль- ний музей М.М. Коцюбинського. Він справив велике враження, як і все, що оглянули і з чим познайомились у Чернігові. Це великі історичні цінності, народне добро і надбання. Як все це потрібно берегти, чого ми по-справжньому робити не вміємо. А є просто тупі люди, які наносять велику шкоду нашій віковій історії.
Переговорив із П.Ф. Ломако (головою Держплану СРСР) з усіх питань щодо плану республіки на 1965 рік. Той обіцяв підтримати у багатьох питаннях. Під час розмови зі мною він кілька разів намагався розповісти про його розмову з Брежнєвим у «справі», і все ж у розмові до кінця не розкривався, напевно чогось побоювався, але разом із тим хотів додатково отримати якісь відомості.
Був на великому консиліумі, прийшли до висновку, що у мене велике загальне нервове і фізичне перенапруження. Я і сам відчуваю. Очевидно, потрібно себе трохи поберегти, дати перепочинок, так і до зриву недалеко.
Прийняв Балашова - директора Полтавського інституту свинарства. Він написав детальну записку з приводу того, що можна у нашій країні зробити, щоб підняти продуктивність свинарства, якщо буде досить належних кормів (а не директив і вказівок). Показав на прикладах неспроможність безперервних посилань на закордонний досвід щодо розвитку свинарства. Доручив спеціалістам попрацювати над запискою Балашова, відшліфувати її і направити для ознайомлення у ЦК КПРС.
Прийняв Г.Г. Шевеля, завідуючого відділом пропаганди ЦК КПУ. Обговорювали питання організації випуску матеріалів, що викривають діяльність буржуазних українських націоналістів, - брошур, збірників, книг. Центр буржуазної націоналістичної пропаганди знаходиться у Кельні (ФРГ).
11-20 серпня 1964 року. Із Софії зателефонував наш посол Органов і повідомив, що наша парламентська делегація, яка перебувала в Болгарії, повертається на батьківщину. Делегацію очолює Л.І. Брежнєв. Він разом із делегацією передбачає зупинитись у Києві на 2-3 години. С'клад делегації - чотири основних і сім супроводжуючих товаришів.
Органов просив зустріти делегацію і приділити їй увагу. Виїхав зустріти делегацію в Бориспільський аеропорт, потім поїхали разбм із Брежнєвим подивитись місто і заїхали до ЦК КПУ, де я мав доволі «гостру» розмову про «справу», яку ми затіяли. Я сказав, що у «справу»
185


посвячено надто багато людей і зволікання з її рішенням може обернутися великими неприємностями для ні в чому не винних людей. Брежнєв намагався щось пояснити, але все було доволі незрозуміло і навіть підозріло.
Я йому твердо сказав, що потрібно відступити від задуманого, пригальмувати або ж сміливіше рухати «справу», нічого тримати людей у такому невизначеному стані. Мені здалося, що на таку постановку питання Брежнєв реагував хворобливо. На аеродромі вся делегація і ті, що її зустрічали, пообідали, і делегація вилетіла до Москви. На прощання Брежнєв мені сказав: «Ти, Петре, не хвилюйся. Ми вживаємо всіх заходів, але як підійти до вирішення цієї «справи», ще не знаємо, додатково будемо радитись».
Повідомили трагічну новину: в ДКБ-473 (О.К. Антонов) при льотних випробуваннях літака АН-8 трапилась катастрофа: літак розбився і згорів. Загинуло 7 чоловік екіпажу, молоді, здорові, умілі люди. Дуже шкода. Створено комісію для розслідування причин катастрофи; Переговорив з О.К. Антоновим і виїхав на місце катастрофи разом із ним. Враження жахливе - уламки обгорілого металу розкидані на великій площі, двигуни ввійшли в землю на 1,5-2 метри. На землі лежать обгорілі частини людських тіл, важко когось упізнати. Розмовляв із членами комісії, поки ніяких висновків про причину катастрофи вони не можуть зробити. Важко дивитись на все це. Антонов пригнічений, намагався його якось підтримати, все ж колись працювали разом, і мені його натура добре відома.
Приймав О.Є. Корнійчука. Він зараз голова правління Спілки письменників України. Розмова йшла про зустріч, яка мала відбутися з керівництвом творчої інтелігенції. Вся творча інтелігенція і тим більше керівництво з великим схваленням зустріли цю пропозицію ЦК КПУ. Обговорили питання про гідну зустріч 50-річчя Радянської влади та інші питання, зокрема про літературну спадщину Ванди Василевської і Максима Рильського. Про пам’ятник Ванді у зв’язку з її 60-річчям. Він мені розповів, що син Гната Юри - спеціаліст Зі англійської мови і не може знайти собі роботу, це викликає обурення. З усіх питань дав завдання апарату ЦК підготувати пропозиції, щоб вирішити їх позитивно.
Дивна одноманітність у висвітленні всіх питань і викладі матеріалів у газетах «Правда» та «Известия». Якась «сіра нудьга», а ці ж газети визначають політику нашої преси.
Це був перед день - «лебедина пісня» Хрущова. Для нього не настала фізична смерть, але політична була близько, і її організував Брежнєв. Хрущов хоча і щось відчував, але не знав, що це був його останній ви4 ступ як політичного керівника. Питання було, по суті, вирішене. І все це проходило в політичних інтригах, таємно, за його спиною. У протоколах, стенограмах відбивається, якоюсь мірою, хід тих чи інших важливих подій, тим більше подій політичного характеру. Але протоколи і стенограми складаються людьми, потім всі ці записи редагуються*
186


корегуються в «потрібному руслі». В таких документах відображається тільки суть питань і через сухість, зажатість «висвітлення» багато що лишається у тіні, а часто просто прикривається «мороком» «політичної ночі», суть якої ніхто ніколи не дізнається і не зможе розгадати. Цьому можуть допомогти спогади, особисті записи самих учасників цих «заходів».
Офіційні записи проводяться суворо у встановленому порядку, у них не можуть відобразитись переживання, емоції, почуття людей, їх ставлення до подій, що відбуваються. Можуть сказати, а пожвавлення і вигуки в залі, сміх, підтримка, обурення чи схвалення, врешті, «бурхливі оплески, всі встають» (як у нас прийнято казати)? Все це може бути, але, на наше щастя, воно не відтворює справжній стан речей. Часто це виникає внаслідок напливу швидкоплинних почуттів чи бажання не відстати від «загального пориву схвалення». Дуже часто буває, що після «бурхливих оплесків і вставання» починається дійсне і гостре обговорення подій, що відбуваються, і вже з глибоким їх аналізом, а не під впливом легкого пориву та емоцій. Політик-керівник, який легко піддається емоціям, лестощам, честолюбності, дуже помиляється в істинній правдивості всіх цих «бурхливих» проявів, особливо на його особисту адресу. Життя, тим більше політичне, дуже складна і доволі підступна штука. Серед «політичних діячів», навіть однодумців, завжди складні взаємостосунки, ведеться глибоко прихована боротьба, розбрат, і рано чи пізно це випливає на поверхню з певними і значними наслідками і «політичними результатами». Ось такі справи зі справжніми переживаннями, почуттями, які не потрапляють у протоколи і стенограми. На пленумах, з’їздах, сесіях переважна маса людей не знає і не може знати всіх тонкощів дії пружин закулісної політики і складного механізму гри.
У деякі подробиці посвячується невелике, обмежене коло людей - своєрідна партійна еліта. Воно виступає єдино, бо нікому із них уже немає відступу назад та й не може бути. А решта з «захватом», в організованому порядку підтримує все - звідси одностайність, ентузіазм і безмежна підтримка всіх заходів і керівника.
Але і при цій організації маса має своє тлумачення, свій аналіз, свої міркування і висновки. Це також свідчення активності мас, але ця активність завжди обмежена певними рамками. Зрозуміло, що будь-яку активність потрібно направляти, але направляти уміло, використовувати її для кращої активності. Але вся біда нашої системи у тому, що часто керівник, тим більше якщо він «політичний лідер», не вивчає глибоко настрою партійних і безпартійних мас, опирається на доволі ііузьке коло довіреного активу й місцевих керівників і часто інформація доходить викривленою, інколи відверто неправдивою щодо істинного стану справ і самого життя народу. Подібна «інформація» заспокоює керівництво, у результаті чого приймаються непродумані рішення, відірвані від життя. А партійні маси, народ, особливо молодь, на все це гостро реагують, все «нанизують» у своїй свідомості й пам’яті і роблять
187


певні висновки. І хочеться ще раз нагадати, що оплески далеко не визначають надійності положення керівника. Не можна сказати, що М.С. Хрущов не користувався певним авторитетом і повагою, популярністю серед партійних мас і народу. Стверджувати протилежне означає піти проти істини та історії. Промови Хрущова закінчувались теж «бурхливими оплесками і вставаннями», і не можна сказати, що це йому не лестило.
Так було і напередодні засідання Президії ЦК КПРС, яке відбулось 26 вересня 1964 року. Це була субота. У Свердловському залі Кремля розширене засідання, присутні члени Президії ЦК - товариші Хрущов, Підгорний, Косигін, Воронов, Суслов, Брежнєв, Полянський, Кириленко, Шверник; Було багато людей різних рангів і чинів. Відкрив засідання М.С. Хрущов. Основне питання - «Про п’ятирічний план народного господарства країни на 1965-1970 роки».
Багато із присутніх членів ЦК уже знали про підготовку «заходів»* спрямованих проти М.С. Хрущова. Але поки що ніхто не знав ні термінів, ні самої форми виконання задуманої справи. Навіть самі організатори знаходились у якійсь прострації, нерішучості та невизначе* ності. Після розширеного засідання Президії ЦК всі члени і кандидати Президії ЦК зібрались у кімнаті Президії в Кремлі за Свердловським залом засідання. Як завжди, почалось обговорення минулих подій, Хрущов звернувся до всіх і запитав: «То як, товариші, ваша думка про проведений захід і мій виступ?» Із витонченим лицемірством багато хто сказав, що все добре, більше за всіх вихваляв Хрущова Брежнєв. Боляче і образливо було слухати це, просто ставало страшно, яка підла річ - лицемірство, і не вистачило ні в кого мужності сказати правду. Пізніше дехто (серед них і Брежнєв) пояснили таку підлу поведінку тактичним прийомом, щоб, мовляв, не привернути підозр і не викликати тривоги у Хрущова. У відвертих дискусіях, навіть у боротьбі однодумці» це підлий, негідний прийом. Як пізніше виявить* ся, це основний стиль Брежнєва для розчищення собі дороги до владис загравання, інтриги, усунення з дороги людей, які багато знають про нього, допомагали в певному періоді, а гірше всього - мають свою власну думку.
Хрущов висловив міркування про скликання чергового Пленуму ЦК, дав деякі доручення. Сам він збирався у відпустку. Доручено було вести всі справи щодо Президії і Секретаріату М.В. Підгорному.
У цей час у ЦК було створено групу Шелепіна і Полянського, яка готувала матеріал для наступного Пленуму ЦК, але Хрущову не було відомо, що матеріал готується не за його завданням та й проти нього. Він же у розмовах стверджував, що доповідь до Пленуму майже готог ва і що під час відпустки він її перегляне, а десь у листопаді проведемо Пленум ЦК. З усього було помітно, що він не знав справжнього стану речей, що саме йому готують. Зовні тримався спокійно. Вся гра навкот ло нього, безумовно, залишалась втаємниченою, хоча іноді і відчувалась якась настороженість у його діях.
188


Він багато в чому покладався і сподівався на Україну, на її підтримку його діяльності, довіряв товаришам, з якими працював у Президії ЦК КПРС. У всій політичній грі відводилась величезна роль Україні. Це розуміли і товариші, які готували матеріал до Пленуму, ось чому контакти з усіх питань та інформації були регулярними.
Всі, хто знав і був посвячений у деякі подробиці «справи», ходили па вістрі леза. Хоча багато питань і було вже блоковано, але небезпека залишалась велика. М.С. Хрущов був першим секретарем ЦК КПРС, Головою Радміну СРСР. У наших умовах це не обмежена иіким влада, і по суті, свобода дій. Його команда, одне слово - і багато хто з нас був би «знешкоджений», ізольований і навіть знищений, адже відбувалася, по суті і формі, змова проти глави уряду, а чим це кінчається - добре відомо. Але, незважаючи на наявність сигналів і навіть окремих фактів політичної інтриги та прямої змови, Хрущов на цей раз проявив надмірну довірливість, притупив політичну гостроту та пильність. Він дуже вірив у свій авторитет, довіряв лестощам і завірянням у відданості йому. На підтвердження цього можна навестц чимало фактів. Один з них - моя розмова з Підгорним у Києві.
Повертаючись із Угорщини чи Болгарії (це було вже напередодні жовтневого Пленуму ЦК), Підгорний зробив «вимушену» посадку в Києві через «погодні умови». Ми з ним зустрілись наодинці вночі і багато говорили про ситуацію, що склалась. Я інформував його, з ким із членів ЦК КПРС я зустрічався і розмовляв. З багатьма розмова була відвертою, одних я тільки «прощупував» - відношення і реакція були різними, інші губились і відповідали на питання щось не зовсім зрозуміле. З деякими товаришами я просто боявся вести розмову на цю тему, про це я сказав Підгорному. Він мені у відповідь: «Будь обережним». Згодом я пересвідчився, що мої побоювання були не безпідставними. М.В. Підгорний розповів мені про роботу, яка проводиться у «справі» і сказав, що із деяких джерел відомо, що багато членів і кандидатів Президії займають не тверду позицію, а доволі хитку і небезпечну, що багато кого навіть довелося попередити про «відповідальність» за можливі наслідки, розголошення відомостей у «справі».
Суслов, Косигін та деякі інші зайняли обережно-вичікувальну позицію, при цьому посилались на великий авторитет Хрущова в партії і народі й на те, як все це може відобразитись на зовнішній політиці і наших внутрішніх справах. Суслов непокоївся, чи не призведе це до розколу в партії і навіть громадянської війни. Багато хто запитував, яку позицію займає Україна, до цього часу я ще не мав розмови зі исіма членами Президії ЦК КПУ, в тому числі і з Д.С. Коротченком, який тривалий час у Москві і в Україні працював разом із Хрущовим.
Позиція Коротченка була для нас незрозумілою, але все-таки деякі питання викликали Настороженість. Тому Брежнєв і Підгорний наполегливо вимагали переговорити з ним та проінформувати їх. У мене відбулася предметна розмова з Коротченком, я йшов на певний ризик
189


- 	відкрив йому всі «карти» наших дій. Він трохи подумав, напевно, все зважував, і сказав: «Я Микиту знаю давно, він хороший організатор, відданий комуніст, але, напевно, на цій посаді він зарвався - вважає, що він уже вождь. Натворив багато політичних «ляпів», організаційної плутанини в нашій партії. Мабуть, буде краще для нього і для партії, коли він піде з цього посту, та й посаду Першого секретаря і Головрадміну треба розділити. У 70 років важко керувати такою державою, як наша країна, та ще й характером старця Микити». Після цього я прямо запитав: «Дем’яне Сергійовичу, що мені передати Брежнєву і Підгорному?» Він відповів: «Передай, що я з вами, і якщо потрібно, можу з цього питання виступити де завгодно». Зміст цієї розмови був переданий мною у Москву.
При нашій зустрічі у Києві Підгорний мені повідомив таке: перед самим від’їздом у відпустку М.С. Хрущова у нього з ним була доволі неприємна розмова, якщо не сказати гірше. «Запросив мене, - говорить Підгорний, - і прямо поставив питання, що, мовляв, ходять розмови про якусь групу, яка хоче мене скинути, і ви до цього причетні («Уявляєш мій стан»? - говорив мені тоді Підгорний). Я зібрався з силами і відповів: «З чого ви, Микито Сергійовичу, це взяли?» А сам думаю: «Який негідник міг видати?» Така ймовірність могла бути. Льоня (Брежнєв), ти знаєш, звернувся до мене, зволікає, злякався - він навіть мені сказав: «Може, відкласти все це?» Я його висварив і сказав: «Хочеш загинути - гинь, але зраджувати товаришів не смій». Продовжували розмову майже всю ніч. Підгорний наприкінці сказав мені, що про цю начебто існуючу групу змови йому (Хрущову) сказав його син Сергій, якого попередив один із працівників КДБ.
А справа відбулась так: М.Г. Ігнатов, перебуваючи тоді на посаді Голови Президії Верховної Ради РРСФР, знав про «справу» і всі обставини, пов’язані з її організацією. Через необережність, а можливо^ бравуючи знаннями питань, довірився своїм наближеним. Один із них про все написав листа М.С. Хрущову, в якому було викладено майже все, що відбувалося за спиною Хрущова. Хрущов, прочитавши листа, запросив до себе Підгорного, показав лист, запитавши: «Ви що-небудь з цього питання знаєте?» Підгорний відповів, що йому нічого не відомо і відразу запропонував доручити КДБ перевірити всі факти, викладені в листі, оскільки був упевненим, що КДБ дасть «потрібний» хід цьому листу. Але Хрущов за якоюсь інтуїцією не прийняв цієї пропозиції, а сказав, що доручає це питання А.І. Мікояну - нехай він викличе Ігнатова, розслідує і доповість. Нависла явна загроза над усіма нами. Але через В.П. Мжаванадзе, який у той час перебував у Москві, зуміли своєчасно попередити Ігнатова про навислу загрозу. Йому сказали, щоб він все заперечував у розмові з Мікояном. Таким чином, лист був переданий до КДБ, звідки він так нікуди і не пішов.
У всіх цих та інших питаннях особливо важливу роль відігравали О.М. Шелепін і В.Ю. Семичастний. Згодом Брежнєв їх прибере, так як і багатьох інших, котрі багато знали, мали свою думку і їх небажано
190


було залишати в керівництві. Що стосується Хрущова, то його приспали. По своїй натурі він був довірливим, вірив товаришам, з якими йому доводилося працювати. А головне те, що він увірував, що його всі підтримують, його авторитет непохитний. Ця довіра його і знищила, але нас всіх (хто активно брав участь у змові) ненадовго врятувало від прямої і організованої розправи, яка йшла безпосередньо від Брежнєва.
Що стосується моральної відповідальності та стану справ при новому керівництві і всього того, що зараз діється, то це важкий гріх багатьох. Допущена насамперед рокова помилка: поставили не на ту ставку.
З М.В. Підгорним ми прийшли до вірного переконання, що зволікання у цьому питанні подібне смерті, потрібно форсувати події, доводити питання до розв’язання, причому максимально для цього використати відсутність у Москві Хрущова.
Удень ми з Підгорним поїхали в Залісся на полювання. Там ще продовжили нашу розмову. А вночі потягом Підгорний поїхав у Москву, оскільки льотної погоди дійсно не було.
Настав ще тривожніший час. Потрібно було визначитись, з ким ще провести розмову, обдумати виступи, якщо в цьому буде необхідність, і вжити додаткових заходів безпеки. Щоденна робота забирала багато часу і трохи відволікала від надокучливої думки про те, як же бути далі, що робиться у Москві, чому йде зволікання з реалізацією намічених «планів».
Я вирішив проїхатись Київською та Черкаською областями. Подивитись, як ідуть справи. Але моє відрядження перервалось: 29 вересня ввечері мені зателефонував у Черкаси М.В. Підгорний і сказав, що я негайно повинен вилетіти в Крим, щоб зустріти Хрущова, який відправляється туди відпочивати. Просив після зустрічі і розмов із ним зателефонувати йому чи Брежнєву до Москви. Терміново, прямо із Черкас, я вилетів до Сімферополя для зустрічі з Хрущовим.
1 жовтня у сімферопольському аеропорту зустрів М.С. Хрущова. Він прилетів на відпочинок. При зустрічі на аеродромі він напівжартома сказав, вірніше, запитав мене: «А ви чому тут? Я-то на відпочинку, а ви повинні працювати». Я відповів: «Мій обов’язок зустріти вас, Микито Сергійовичу. Адже ви прибули на територію республіки, і, можливо, у вас виникнуть якісь питання до мене, і я знадоблюсь вам». Він запросив мене до себе в машину, і ми поїхали до нього на дачу. Дорогою задавав запитання по республіці. Коли приїхали - запросив з ним пообідати. Були за обідом розмови на різні теми, багато говорив
і 	проявляв турботу про сільське господарство, роботу промисловості, культурно-побутові умови народу.
Дуже сварив робітників ідеологічного фронту, називав їх людьми, відірваними від реальності та життя. Не обминув він і Суслова, досить невтішно висловився на його адресу, назвавши його «людиною у футлярі».
191


Відчувалося, що у Хрущова була велика потреба виговоритись, а можливо, знайти якусь підтримку, у крайньому разі - співчуття. «Я не можу сидіти, як інші, без роботи», - сказав, назвавши при цьому прізвища Мікояна та інших «кривляк», згадавши і прізвище Брежнєва. Про Підгорного сказав, що забрав його у Москву як добре підготовленого працівника, але поки що особливої віддачі від нього не бачить; очікував більшого. Продовжуючи розмову, додав: «Президія наша - це суспільство стариків. Потрібно щось думати. У його складі багато людей, які люблять поговорити, але працювати - ні». Тут знову сказав на адресу Брежнєва не дуже приємні слова, назвав його «порожньою людиною». Хрущов вів багато розмов про майбутній Пленум ЦК КПРС, заявляючи при цьому: «Ось зберемо Пленум, там поставимо кожного на своє місце, вкажемо, як кому і де потрібно працювати».
Брежнєв, напевно, передчував, що якщо допустити питання до Пленуму, то йому першому «вкажуть місце». Тому він смертельно боявся Пленуму, і в нього було тільки два виходи: форсувати «справу»
з 	Хрущовим чи віддати все йому. Останнього ми боялися найбільше, тому всіляко наполягали на якнайшвидшій розв’язці «справи».
Говорив про те, що йому із цим складом Президії нелегко працювати. «По-перше, - казав він, - його треба значно омолодити. Ось і мені перейшло за 70, уже далеко не та бадьорість і енергія, треба думати про гідну заміну. Ось чому я наполягаю на тому, щоб на керівну роботу висувати молодих, підготовлених людей 40-45 років. Потрібно готувати зміну, адже ми невічні, пройде років два, і багатьом із нас потрібно йти на відпочинок. На жаль, у складі Президії є люди, які багато й охоче говорять, але працювати люблять не дуже, більше займаються «пустозвонством».
Хрущов висловлював велику стурбованість про складнощі у зовнішній політиці, про взаємовідносини з соціалістичними країнами* особливо з Китаєм. Він кожного разу у розмові підкреслював, що на все, що відбувається, потрібно дивитись реально, і що у нас ще попереду гостра класова боротьба; і всі розмови про мир, мирне співіснування і роззброєння - це тільки форма нашої роботи, щоб не допусти* ти війни, але якщо ми будемо слабкі, то нас «зітруть у порошок». «Імперіалізм, - говорив він, - своїх позицій без бою не здасть. Ось чон му доводиться витрачати чимало коштів на створення нової воєнної техніки, на оснащення новою зброєю нашої армії. Дипломатія добра і має хоч якийсь успіх, коли підкріпляється економічною і воєнною міццю».
Перед від’їздом з дачі Хрущов запропонував мені, якщо у мене є бажання, завтра поїхати в гори на полювання. При цьому сказав: «Я поїду раніше, я ж у відпустці, а ви під’їжджайте до обіду».
2 	жовтня. Коли я приїхав на місце полювання, то застав М.С. Хрущова за пристрілюванням рушниць і карабіну. Настрій був чудовий; Він багато жартував і підсміювався над моєю стрільбою, він дійсно відмінний стрілок. Після обіду виїхали на полювання, М.С. на
192


муфлонів, а я на кабанів. Домовились, що завтра поїдемо полювати на фазанів. Коли я повернувся о 22.00 на базу з трофеєм (застрілив кабана), то Хрущова уже не було. Мені сказали, що полювання у нього було вдале, він застрілив двох муфлонів і відразу ж, десь о 22.00, поїхав у Білогорськ на місце полювання на фазанів. При цьому передав, що якщо у мене є бажання, то я можу туди приїхати завтра. При всій тій ситуації, яка складалась навколо «справи», у мене закрадались різні здогадки, припущення, міркування. Якщо відверто, я дуже перехвилювався. І все ж вночі поїхав на місце полювання. Дорогою я багато передумав, і до світанку майже не спав.
Вранці 3 жовтня за мною прийшли, запросили до М.С. Хрущова на сніданок, потім пішли на полювання, воно було вдалим. За обідом Хрущов раптом заявив, що погода у Криму псується, та й нікого поруч немає, нудьга. У Піцунді відпочиває Мікоян, він вирішив завтра туди летіти. Я намагався вговорити його залишитися в Криму. Але він рішуче все відхилив і розпорядився на ранок готувати виліт на Кавказ. За вечерею у нас були розмови на ті ж теми.
4 	жовтня. Вранці я провів Хрущова до Піцунди. Повернувшись до Києва, мав розмову з Підгорним і Брежнєвим, доповів їм про мої розмови з Хрущовим, про його висловлювання і настрої. Повідомив їм, що Хрущов полетів у Піцунду. У мене після зустрічі та тривалих розмов з ним лишився важкий осад у тому відношенні, чи правильно ми поступаємо, що затіваємо «справу». Адже це прямий політичний заколот, переплетений з інтригами і безперечною боротьбою за владу. Але все це так далеко зайшло, що тепер у мене немає можливості перебудувати свої позиції.
5-7 жовтня у мене знову відбулись розмови з Брежнєвим і Підгорним. Вони мені зателефонували, цікавились питаннями про хід «справи» у республіці, і, у свою чергу, проінформували мене щодо кількох питань. Зокрема, було сказано, що в інших республіках, областях, краях справи складаються добре. Я відповів: «Тим краще. Нам буде легше».
Брежнєв при розмові зі мною передав мені вітання від Полянського і Установа, при цьому ще раз сказав, що все добре. Для мене це було більш ніж зрозуміло. Повідомив, що була розмова з A.A. Гречком стосовно ролі армії у всіх «заходах» у «справі», - він сприйняв усе з великим страхом, і, по суті, уникнув прямої відповіді. Р.Я. Малиновський заявив чітко, що армія у вирішенні внутрішньополітичних питань участі брати не буде.
Керівництво КДБ не тільки було «зорієнтоване», але В.Ю. Семича- стний брав найактивнішу участь у всіх «заходах» і забезпечував всю безпеку. За свою «активність» він теж поплатився, але про це буде сказано пізніше і детальніше. Так було домовлено, що я повинен був частіше дзвонити Хрущову, інформувати його про стан справ у республіці. В цей замисел вклалися два питання: показати, що все спокійно, і прослідкувати за його реакцією, настроєм, висловлюваннями.
7 Шелест
193


8 	жовтня я зателефонував М.С. Хрущову в Піцунду. Докладно доповів про стан справ у республіці в промисловості і сільському господарстві, а також про хід будівництва Північно-Кримського зрошувального каналу - цим питанням він особливо цікавився. Розмова була спокійною, не було зривів, відчувалось, що він ні про що не здогадується, навіть трохи заспокоївся. Переговорив я і з помічниками Хрущова - Г.Т. Шуйським і A.C. Шевченком. У них теж настрій був хороший. Ніяких ознак підозри чи ноток хвилювання не було помічено. Велась звичайна, буденна, напружена робота, все було зосереджено на питаннях сільського господарства.
Я зателефонував у Москву Брежнєву, проінформував його про остаточні результати переговорів з членами, кандидатами і членами ревізійної комісії ЦК КПРС, коротко виклавши їхню думку. Сказав, що дзвонив у Піцунду Хрущову, доповідав про хід справ у республіці. Нічого особливого з боку М.С. не помітив. Розмовляв спокійно, цікавився, скільки Україна здала хліба; я відповів, що вже здали 720 млн пудів. У розмові з Брежнєвим я помітив якусь невпевненість у його висловлюваннях у «справі», і мене це схвилювало. Я зателефонував М.В. Підгорному, висловив своє занепокоєння. Я знав, що Підгор- ний займає більш визначену і рішучу позицію. Він мене трохи заспокоїв, повідомивши, що все йде нормально, правда, під тиском, тому що Льоня розхолодився. Але відступати не можна, Полянський і Ше- лепін «працюють» активно з іншими республіками і членами ЦК по Російській Федерації, вже зібрано матеріал для доповіді на Пленумі ЦК. В.П. Мжаванадзе за нашим дорученням проводить певну роботу з Мазуровим - він тоді був першим секретарем ЦК Компартії Білорусії і займав негативно-очікувальну позицію. Довелося з ним вести розмову другий раз і вже «відвертішу». Знову довелося говорити з Брежнєвим і Підгорним, оскільки вже до мене самого почали доходити чутки про те, що у Москві начебто існує група, настроєна проти М.С. Хрущова. Це було ознакою «витоку інформації» та наших розмов і замислів - все це було небезпечно і могло обернутися великими неприємностями.
Нерви у всіх напружені до краю.
Нарешті 12 жовтня я вилетів до Москви за сигналом М.В. Підгор- ного. Вилітаючи, я дав вказівки під різними приводами запросити до Києва усіх членів, кандидатів і членів ревкомісії ЦК КПРС і затри-, мати їх на кілька днів у Києві до особливої вказівки. Всі ці «організаційні» заходи здійснювались через М.О. Соболя - другого секретаря ЦК КПУ. Схожих заходів було вжито і щодо інших республік. Що стосується членів ЦК від РРФСР, то вони, по суті, всі були уже в Москві.
У Москві я мав довгу розмову з Підгорним, Брежнєвим, Кирилен- ком, Шелепіним та іншими товаришами. Обговорювалось головне питання: яку знайти форму і причину, щоб запросити М.С. Хрущова до Москви. Чи не здогадається він про всіх, і чи не вживе у відповідь контрзаходів?
194


Обговорювали, які питання поставити на Президії у присутності Хрущова, кому виступити першому - Підгорному чи Брежнєву. Першими їм виступати не можна. Це було б сприйнято як боротьбу за владу. Наївна скромність - воно так фактично і було! Адже ніяких ідейних чи організаційних мотивів у підході до усунення Хрущова не було, а підлабузництво перед ним його оточення продовжувалось до рокового жовтневого Пленуму ЦК. До цього йому ніхто не сказав осудливого слова, тільки схвалення. У багатьох був страх за своє положення, що і породжувало приховану неприязнь проти інтриг навколо Хрущова. Ось принцип політиканства у боротьбі за владу.
12 	жовтня майже весь день засідала Президія ЦК КПРС без Хрущова, на якому «відпрацьовувалась методика» проведення Президії з прибуттям та з участю М.С. Хрущова. Засідання проходило в якійсь нервозності і страхові, невпевненості. Нарешті прийшли до висновку, що причиною для виклику Хрущова на засідання Президії повинно стати те, що багато членів ЦК від РРФСР, Москви, Ленінграда, України та Г рузії ставлять багато запитань і вимагають відповідей щодо складання 7 чи 8-річного плану. Багато було питань щодо записки М.С. Хрущова про реорганізацію сільського господарства. І ці та інші питання вимагають, мовляв, вашої присутності, Микито Сергійовичу, члени Президії теж такої думки і вважають ваш приїзд вкрай необхідним. Такою була «легенда». По суті ж на цій Президії обговорювалось питання про стиль роботи М.С. Хрущова, про заходи і методи відсторонення його від керівництва. Чулись несміливі голоси, що потрібно розділити пости Першого секретаря ЦК КПРС і Головрадміну, залишивши на посту Головрадміну Хрущова. Але, знаючи характер і прийоми Хрущова, проти цієї пропозиції рішуче виступив Брежнєв.
Обстановка була доволі складною. Якби в якихось ланках сталося хоча б найменше коливання, то важко уявити, чим це все могло скінчитися. «Гордіїв вузол» не розв’язати. Прийшли до єдиної думки - треба рубати.
Було вирішено, що на Президії першим в обговоренні питання повинен виступити я - все ж голос периферії - і відразу дати відчути, що Україна критикує існуючі порядки і прагне змін стилю і методів керівництва. Дійшли єдиної думки, що ввечері 12 жовтня потрібно зателефонувати в Піцунду М.С. Хрущову і запрошувати, а по суті, вимагати його приїзду до Москви на засідання Президії. Логічно, що це мав робити Підгорний, оскільки він фактично виконував всі обов’язки по ЦК. Але після деякого обговорення і міркування Підгор- ного з приводу того, що його дзвінок може викликати підозру, було вирішено, що телефонуватиме Брежнєв.
Десь біля 21 години Брежнєв зателефонував Хрущову. Ми всі були свідками цієї розмови. Брежнєв хвилювався, розгубився, деякі питання доводилося підказувати. Відчувалось, що Хрущов з Брежнєвим розмовляв строго. Брежнєв при розмові зблід, губи посиніли, говорив і хвилюванням у голосі.
195


Все ж Брежнєв сяк-так виклав суть справи і висловив прохання, що бажано, аби Хрущов прибув до Москви 13 жовтня. «Що там у вас трапилось? - запитав він. - Не можете і дня обійтися без мене? Добре, я подумаю. Тут Мікоян, я з ним пораджусь. Подзвоніть мені пізніше».
На цьому перша розмова закінчилась. Відчувалася збудженість і сум’яття.
Через годину Брежнєв знову повторив дзвінок. Микита Сергійович з деяким роздратуванням сказав: «Добре, я завтра об 11.00 вилітаю до Москви разом з Анастасом Івановичем».
Мікоян пізніше говорив, що Хрущов після того дзвінка із Москви сказав йому: «Відчуваю я, Анастасе Івановичу, щось недобре». Мікоян по своїй простоті і незнанню обстановки заспокоював його. М.С. Хрущов любив розповідати до найменших подробиць та тонкощів, як він організовував боротьбу з антипартійною групою, як арештовував Берію. Багато з цих методів, прийомів і тактики були застосовані нами під час усунення самого М.С. Хрущова.
12 жовтня вночі в особняку 1 7 на Ленінських горах я готувався,
складаючи тези виступу на Президії ЦК. Потрібен був аргументований, розвінчуючий виступ, що розкривав би недоліки Хрущова. Ця ніч запам’яталась мені на все життя. Вона була дуже важкою: ніхто не знав, куди ми йдемо і чи буде краще, але шляху для відступу не було,
13 жовтня до Москви прибули всі члени ЦК КПРС. Члени ЦК від України теж по команді з Києва виїхали до Москви і розмістились у готелі «Москва».
Хрущов відразу з аеродрому прибув у свій кабінет у Кремлі. Не встиг оглянутись - як всю його охорону було замінено. Тут чітко спрацював В.Ю. Семичастний. І в подальшому органи КДБ повністю контролювали всю систему охорони, внутрішній та зовнішній зв’язок. Всі виходи у зовнішній і внутрішній світ були блоковані. Що це було правильно зроблено, ми впевнилися пізніше.
О 	третій годині дня у Кремлівському залі засідання Президії ЦК мц всі були присутні (члени Президії, кандидати і секретарі ЦК КПРС). Чекали прибуття Хрущова і Мікояна. І чекали не без хвилювання, а з великою напругою - ми сиділи в приміщенні, відірвані від світу, не знаючи, що робиться навколо. Покладались на інформацію, що надходила від Семичастного і Шелепіна. Вони все «забезпечували», і ми в цей час були в їх руках і їх владі.
Нарешті настала очікувана хвилина, коли до залу засідання зайшли М.С. Хрущов і А.І. Мікоян. Всі затихли. Хрущов привітайся і запитав: «То що тут трапилось? Хто буде вести Президію?» Оскільки місце головуючого не було зайняте, Хрущов зайняв його і відкрив засідання. Нами це було передбачено і сприйнялося як прояв демократизму з боку Президії, хоча вже все наперед було розподілено та відомо, і все це було однією з деталей розписаного сценарію.
Зайнявши місце головуючого, М.С. Хрущов, ні до кого не звертаючись, запитав: «Хто ж буде говорити, у чому суть питання?» Настала
196


неймовірна тиша. Було помітно, що Хрущов напружує всі сили, щоб не зірватись. Він виглядав дуже втомленим, змарнілим.
Після деякого мовчання та збентеження слово для інформації взяв Л.І. Брежнєв - так було домовлено на Президії до приїзду Хрущова. Уже тоді навіть по цьому можна було зрозуміти, що основна група членів Президії робить ставку на Брежнєва у вирішенні всіх організаційних питань. Хоча, відверто кажучи, потрібно було робити с тавку і на інших, котрі мали великий досвід роботи і більш солідну підготовку та кращі людські якості. Тут конкретно мова йде про М.В. Підгорного, сам час згодом це підтвердить. Але разом із тим погрібно віддати належне Брежнєву: він зумів зробити інформацію гострою, інакше бути не могло, адже ішли ва-банк.
Брежнєв говорив, що в Президії немає колегіальності. Багато рішень приймається непродумано. Трапляються образи співробітників. Надмірно зростає культ особи Хрущова. Поділ обкомів партії на промислові та сільські - це велика помилка, партія і народ це не підтримує. В останній записці щодо управління сільським господарством багато плутанини. Все заплутано. Промова Брежнєва була короткою, але в ній нічого не було сказано, яка ж роль у цих питаннях самої Президії ЦК. Відчувалось* що постановка всіх цих пекучих питань у такому ракурсі ставиться вперше.
Слово взяв М.С. Хрущов. Він сказав: «Все сказане Брежнєвим, на жаль, я, можливо, і не помічав, але й мені ніхто ніколи про це не говорив, а якщо це так, то потрібно було б сказати, адже я теж просто людина. Крім того, ви всі мене у всьому підтримували, завжди говорили, що робиться все правильно. Усіх вас я вважав однодумцями, а не супротивниками чи ворогами. Адже ви не можете сумніватися у моєму щирому та чесному ставленні до всіх вас. Що стосується деяких висунутих тут питань, у тому числі й розділення обкомів партії на промислові та сільські, так це питання не один я вирішував, воно обговорювалось на Президії, а потім на Пленумі ЦК КПРС і було схвалене, в тому числі і вами, тут присутніми. Кожна моя пропозиція була направлена на краще, а не на гірше, і кожна з них обговорювалась разом з вами. Я відданий нашій партії та народу, я, як і всі, міг мати якісь недоліки. Питається: чому мені про них ніхто раніше не говорив, хіба це чесно серед нас, однодумців? А стосовно допущених і рубощів у роботі з деякими товаришами, то я приношу свої вибачення». Ось такий зміст його першого виступу.
Настала найважча хвилина, треба було починати обговорення. Як і запланували, виступати першим повинен був я.
Про свої переживання я ніколи не говорив. Але, коли згодом стало відомо, що мені довелось виступати першим, багато хто запитував мене, чи не було мені страшно? Можна було б покривити душею і сказати «ні». Але це було б неправдою. Було страшно, я дуже хвилювався, можливо, і промова не була зовсім чіткою та послідовною. Страшно, тому що йдемо на значний історичний крок, що буде потім - ніхто не
197


міг знати. Ми передбачали, що буде великий політичний резонанс. Ще вчора ми всіляко підтримували всі заходи, приймали всі рішення, схвалювали все, доводили їх правильність. Усіляко підтримували авторитет М.С. Хрущова, та й у партії і народі він користувався великою популярністю. Я переживав і хвилювався за відповідальність свого слова та дії.
Особисто я поважав М.С. Хрущова за багато позитивних рис характеру, він ніколи мене не сварив, не принижував, навіть не підвищував голос. У мене з ним було багато різних зустрічей, і кожен раз розмова проходила у діловому, вимогливому, іноді повчальному тоні* як це заведено між старшим і молодшим по роботі. А відомо, що повага як сліпа любов: якщо і помічаєш якісь недоліки, то їм не надаєш особливого значення.
З усієї ситуації ставало ясно, що якби деякі члени Президії ЦК, набравшись сміливості, своєчасно та різко висловили Хрущову все, що думають, все могло б скластися інакше і принесло б багато користі нашій загальній справі, а події могли розвинутись зовсім по-іншому. Але мужності не було, а сльози і скарги один одному ішли потоком^ М.С. Хрущов, відчуваючи, що на його адресу ніяких зауважень немає, все більше увірував у власну непогрішимість. І питання було доведене до «точки кипіння», а оскільки «запобіжного клапану» не було; справа дійшла до «вибуху».
Пізніше багато хто із членів Президії ЦК КПРС говорив, що М.С. Хрущов був запальний, часом різкуватий, але незлобливий, дуже товариський, беріг кадри, з якими працював. Безперечно, він був глибоко відданий нашій партії. Говорили, що згодом при новому керівництві все це було втрачене.
Одним словом, виступати було нелегко, але я мусив - «ставка зроблена, потрібно вести «гру».
У своєму виступі я зупинився на питаннях роботи промисловості; сільського господарства, партійно-організаційних. Обмеження прав республік, безперестанні реорганізації всіх ланок породжували невпевненість, негативно позначались на нормальному житті партії і країни. Але вся порочність наших установок полягає в тому, що невідомо ким і коли вони встановлені. Виходить, якщо хтось політичний керівник, то він має бути незаперечним вождем, прорікати тільки істини, причому глибокі та геніальні, і всі ці істини повинні сприйматися всім народом, партією і підтримуватись. Засоби масової інформації та пропаганди наввипередки вихваляють геніальність думок, незаперечність висловлювань. Все це та інше намагаються пояснити авторитетом, порядком та дисципліною. Насправді створюємо культ, впевненість у непогрішимості та геніальності, часто на догоду всьому йдемо на викривлення історичних фактів. Ніде, ніхто, ні під яким приводом не може покритикувати дії керівника, зробити зауваження чи висловити свою думку. Таких фактів можна навести безліч, але про це пізніше, Хворіємо ми і другою крайністю: якщо усунули керівника від влади, то
198


годі звалюємо на нього усі проблеми. Все це сприймається партійними рядами і народом хворобливо, із значною недовірою до всіх заходів. Часто наспіх висунуті лозунги ми схвалюємо, багато пишемо, шумимо, а потім забуваємо про них чи сором’язливо замовчуємо. Так було \ лозунгом «перегнати США по виробництву молока, м’яса на душу населення» або «протягом 10 років надати кожній родині окрему квартиру». Не одна ж людина це вигадує, а якщо вона вигадує, то потрібно, щоб знаходилися сили, які б розумно протидіяли подібним ілюзіям і політичній демагогії. Навіть у релігії проти всілякої єресі виступають гостро, то чому ж у політиці, де торкається інтересів народу, допускаються такі помилки? Це наносить нам величезну шкоду, породжує недовіру.
Мені було нелегко говорити. Коли я набрався сміливості сказати декілька критичних зауважень на адресу Президії ЦК, це комусь дуже не сподобалось. Ще тоді щодо мого виступу Брежнєв сказав: «Ну що ж, виступає хто як може і як розуміє».
Свій виступ я закінчив словами: «Складні питання внутрішнього й ювнішнього положення нашої партії і країни настійно вимагають глибокого обговорення і вжиття організаційних і політичних заходів для виправлення становища. Початком цього буде ця Президія ЦК, а можливо, і Пленум ЦК КПРС; справи не чекають, їх потрібно негайно вирішувати».
Під час мого виступу М.С. Хрущов декілька разів кидав репліки, на них я давав відповіді, а під кінець сказав: «Микито Сергійовичу, ми слухали вас багато разів - послухайте нас один раз».
Після мене виступив Г.І. Воронов - Голова Радміну РРФСР. Він дуже різко говорив про культ особи М.С. Хрущова, його нетерпимість до зауважень, знущальний тон у розмовах із товаришами по роботі, про вади його роботи.
Виступ О.М. Шелепіна. Свій виступ він побудував на тому, що стиль роботи у Микити Сергійовича хибний. Навіть у своєму виступі на цій Президії він намагався виправдати свої дії. У Президії склалась нетерпима атмосфера, М.С. Хрущов роздає всім прізвиська і характеристики, ні з ким не рахується.
Виступ А.П. Кириленка. Він сказав, що Хрущов порушує ленінський стиль у роботі, колегіальне керівництво. Покрикування на членів Президії і секретарів ЦК та приклеювання їм різних ярликів, теж недопустимо, коли вся влада зосереджена в одних руках.
Виступ К.Т. Мазурова. Дуже короткий виступ - тримався дуже сковано, занадто боягузливо. Декілька слів сказав про культ особи М.С. Хрущова. Про Казахстан сказав, що «ніхто не підраховував економічного ефекту від освоєння цілинних земель, і тут є багато сумнівних «показників», ніхто ніколи не підрахує всіх затрат на виробництво іерна. Було сказано про приниження ролі партійних організацій.
Загалом, виступ прозвучав нечітко, невиразно.
199


Виступ Л.М. Єфремова. Чомусь говорили, що він виступив погано, але з цим не можна погодитись. Сподівались, що він виступить крикт ливо, на високих тонах, як завжди, але цього разу це не вдалось. Він відчував усю серйозність питання, а багато чого йому не було відомо. У своєму виступі він торкнувся одного питання - порушення статутних норм партійного життя у зв’язку з всілякими реорганізаціями по партійній лінії - і це відповідало дійсності.
Виступ В.П. Мжаванадзе. Виступ був добрим: все аргументовано, продумано. Основна тема виступу - Хрущов своєю нетактовною поведінкою з- керівниками соціалістичних країн привніс дисонанс у спільну справу «союзництва».
У Хрущова дійсно були «нотки» недозволеності з соцкраїнами: Поїхавши до Румунії, він почав «навчати» румун, як сіяти і обробляти кукурудзу, хоча вони вже на той час збирали врожай у 2 - 2,5 раза більший, ніж ми. У Криму я був свідком різкої розмови першого секретам ря ЦК ПОРП Гомулки з Хрущовим. Микита Сергійович «серйозно критикував» поляків за низькі врожаї картоплі, хоча поляки збирали врожай у 1,5-2 рази більший нашого. Тоді Гомулка апелював до мене: «Скажи Хрущову, що поляки більше збирають картоплі з гектара, ніж Україна, не кажучи вже про всю вашу країну»; І це було так. Я був у складі радянської делегації в Угорщині. Хрущов і там намагався повчати угорців, як відкормлювати велику рогату худобу на м’ясо, хоча ще тоді угорці могли слугувати для нас прикладом, зразком, і в цій галузі теж випереджали нас.
Із 	подібних фактів і спостережень можна було зробити висновок, що було багато питань, які певною мірою позначались на нйших відносинах із соцкраїнами; і їхні керівники ставились до нас насторожено. Хоча потрібно сказати відверто, що всі керівники соцкраїн дуже шанобливо ставились до М.С. Хрущова.
Виступ М.А. Суслова. Він почав свій виступ із того, що у «Президії ЦК КПРС немає здорової робочої атмосфери, у практичному проведенні в життя ленінських норм партійного життя є серйозні порушення. Створюється така обстановка, коли принижується гідність людини, це порушує всі помисли творчої діяльності. Навколо Хрущова утворилась група підлабузників, а він це заохочує, йому це подобається. В газетах, засобах масової інформації і пропаганди процвітає культ Хрущова, неправильно висвітлюється справжня обстановка і положення в партії і країні». (Хоча заради торжества справедливості треба сказати, що організатором всього шуму в засобах масової інформації та пропаганди був не хто інший, як сам Суслов).
Виступ В.В. Гришина (ВЦРПС). Скаржився, що із Хрущовим неможливо порадитись ні з якого питання. Він, по суті* ігнорує велику роботу ВЦРПС. Хрущов впевнений у тому, що його думка з будь-якого питання непофішима. У Президії ЦК немає колегіального керівництва1. У роботі промисловості великі недоліки. Критикував форму проведення
200


Пленумів ЦК КПРС, «маніпуляції» з п’ятирічним планом: п’ятирічка не виходить - зробимо семирічку і, таким чином, виконаємо за сім років те, що планувалось на п’ять років.
Виступ Ш.Р. Рашидова. Різко виступив стосовно постійних і не зовсім продуманих реорганізацій у сільському господарстві. Поділ обкомів наносить велику шкоду. У доборі кадрів порушується ленінське формулювання - «добирати кадри за діловими та політичними якостями», у нас працівники відбираються суб’єктивно і «за настроєм».
У цей день на цьому засідання Президії було закінчено. На адресу Хрущова було сказано багато гірких, але правдивих слів.
Здавалось, що цей урок повинен піти на користь справі, але життя підтвердило, що вади не тільки не викорінені, а деякі з них ще більше поглибились, але про це буде сказано пізніше.
Засідання Президії закінчилось пізно ввечері, всі збуджені, напружені. Прийняли рішення - завтра, 14 жовтня, продовжити засідання і скликати Пленум ЦК КПРС.
М.С. Хрущов поїхав до себе на Воробйові гори. Всю його охорону замінено, він був повністю ізольований від світу, весь зв’язок прослу- ховувався. Хрущов, ще перший секретар ЦК і Голова Радміну, вже не міг говорити по телефону з дружиною, яка перебувала у відрядженні в Болгарії, не відбулась розмова і з Києвом, з дочкою Юлією Микитівною.
Я після засідання поїхав у постпредство України на вулицю Станіславського, де зустрівся з членами Президії ЦК КПУ {правда, не з усіма), проінформував їх про хід засідання Президії ЦК КПРС; Всі були дуже схвильовані й чекали закінчення наших дискусій. Попередив усіх, що; можливо, завтра відбудеться Пленум ЦК, і просив не допустити витоку інформації.
Ніч була тривожна, у глибоких роздумах. Думати було над чим: турбувала думка, що ж чекає попереду. Як показало життя та практика, не даремно думки були про майбутнє.
14 	жовтня 1964 року вранці (об 11 год) продовжила своє засідання Президія ЦК.
Першим виступив Д.С. Полянський, який говорив, що наша лінія відпрацьована правильно, але поведінка Микити Сергійовича наносить шкоду здоровому смислу. Ми бачимо, що Хрущов втратив самоконтроль над собою, дозволяє нервозність і шалений гнів у стосунках з колегами, не об’єднує колектив, а навпаки, роз’єднує. Починаючи з 1953 до 1958 року був якийсь успіх у сільському господарстві, але потім це змінилося застоєм та глибоким розчаруванням. Якщо валова продукція у промисловості за п’ятирічку виросла на 48 %, то у сільському господарстві вона на нулі. На селі деградація, воно «старіє», бо молодь іде. Загальне постачання населення країни продуктами сільського господарства знаходиться на вкріай низькому рівні та викликає великі невдоволення. У цифрах по сільському господарству багато
201


жонглерства Старовського (ЦСУ) - головного виконавця всіх маніпуляцій. Сільське господарство, по суті, дезорганізовано з вини М.С. Хрущова. Поляков - завідуючий сільгоспвідділом ЦК КПРС - це випадкова людина, він був і є лицеміром і його потрібно негайно звільняти з роботи.
Гостро критикував Т. Лисенка - «він Аракчеєв у науці, а сільгосп- науки у нас взагалі немає. Багато питань з сільського господарства і його науки приймаються відразу, непродумано. Критика Сталіна була проведена недозволеними методами в нашій партії, і це нанесло велику шкоду нашій ідеології та партії. Аджубей (редактор газети «Извес- тия», зять Хрущова) розпоясався настільки, що хоче стояти над Президією ЦК КПРС. Син Хрущова Сергій без року тиждень як працює на виробництві, а вже Герой Соціалістичної Праці. Про все це ходять в народі недобрі розмови. А Микита Сергійович це або заохочує, або не хоче помічати. (Потрібно сказати, що Сергія із підлабузницьких мотивів Героєм зробили Брежнєв і Установ, і Хрущов про все дізнався як констатацію факту). Микита Сергійович захворів манією величі - йому потрібно піти з усіх постів з добрим іменем, і ми не будемо нічого йому згадувати.
Відчувалось, що виступ Полянського був підготовлений колективно, а також дано деякі настанови Підгорним, щоб загострити обстановку, хоча в цьому не було потреби.
Виступ О.М. Косигіна. Він у своєму виступі сказав, що напівзахо- дами тут не обійтися. Стиль роботи і керівництво Хрущова - не ленінські. Він на XXII з’їзді партії зробив дві доповіді при відкритті та закритті з’їзду. Культ М.С. Хрущова досягнув величезних висот, друкуються хвалебні статті й листи на його адресу, Хрущов протиставляє себе всьому колективу Президії ЦК КПРС, організовує групівщину та інтриги серед членів Президії, він критикував доповідь Суслова з ідеологічних питань. Багато питань вирішується суб’єктивно, неправильно, а він того не помічає, впиваючись владою. (Цікаво, що б сказав Косигін про Брежнєва, якщо б йому надали таку можливість?) Під час розробки п’ятирічних планів повністю не виважували їх, тому з п’ятирічного плану переходили на 7-8 і навіть 10-річний план. Вирішуючи воєнно-технічні питання, не залучає до роботи членів Комітету оборони. Виступ Косигіна був різким, нервозним, відчувались нотки особистої образи, неприязні до Хрущова. Чому це так - буде сказано пізніше.
А.І. Мікоян. Виступ був насичений великою маневреністю, низкою маніпуляцій. Він говорив про високий підйом і спад у роботі Хрущова. Про його велику енергію і разом з тим про деякі хиби у політичній діяльності. Говорячи про зовнішньополітичну діяльність, він відзначив, що всі ці питання вирішувались колективно, інколи небезуспішно. Наприклад, Суецька криза 1956 року вирішилась на нашу користь і на користь миру тільки дякуючи найрішучим заходам та витримці.
202


Кубинське питання теж показало нашу силу, хоча ми і вивезли з Куби ракети, але зберегли Кубу і мир, показали, що у латиноамериканських країн є надія і захист. Про взаємовідносини з Китаєм і Мао Цзедуном
- 	це доволі складне питання, і ми повинні проводити свою лінію принципово, хоча, відверто кажучи, можна було щось зробити і більше, у деяких питаннях не потрібно було йти на різке загострення і, звичайно, недопустимі особисті образи політичного керівництва країни, на зразок такої заяви, що «Мао - це стара калоша». Це не стиль і не метод вирішення політичних та ідеологічних суперечок. Рязанська справа - це, звичайно, була авантюра, і М.С. пішов за кимось, але відповідати повинен він.
М.С. Хрущов дійсно останнім часом став роздратованим, запальним, ображає товаришів - напевно, це пов’язано з певними труднощами. Але яка б різка розмова з ним не відбулась, потім до нього завжди можна підійти поговорити, якщо є необхідність все з’ясувати - він завжди вислухає, не злопам’ятний, об’єктивний в оцінці поведінки товаришів. Багато говорили про культ Хрущова, я звинувачую в цьому, перш за все, нашу пресу, засоби масової інформації, пропаганду, це вони створюють культ. Косигін говорив, що М.С. Хрущову треба піти у відставку. Навряд чи можна з цим погодитись - можливо, варто відокремити посади. М.С. Хрущов користується авторитетом у нас і у зовнішньому світі. Для такого масштабу діяльності він ще не старий, а Косигін молодий і розмірковує не зовсім правильно і продумано. Потрібно покритикувати М.С., він виправить становище, а нам усім треба йому більше допомагати.
М.В. Підгорний почав свою промову з того, що виступ А.І. Мікояна назвав необ’єктивним. Якщо Хрущов і не давав прямих вказівок щодо створення культу його особи, то все схвалював і погоджувався, і це наносить велику шкоду нашій спільній справі. Багато допущено помилок у керівництві сільським господарством і промисловістю. Зі станом готовності країни до оборони ми не обізнані. М.С. припустився багатьох помилок і прорахунків у питаннях згуртованості соціалістичного табору. ПідгОрний вносить пропозицію скликати Пленум ЦК КПРС, розділити пости. Микиту Сергійовича звільнити від усіх обов’язків. Як це відіб’ється? Певні витрати будемо мати, але це потрібно робити. (Що думав потім Підгорний про культ Брежнєва? Адже такого іце не було ніколи).
Л.І. Брежнєв. Почав свій виступ так: «У М.С. Хрущова немає скромності, дуже велике владолюбство, він підносить свій культ через пресу, радіо, телебачення, він все це бачить, але не забороняє». На цьому, власне, і закінчився його виступ.
І власне закінчились всі виступи. Запитали секретарів ЦК КПРС Іллічова, Рудакова, Титова, Демичева, Андропова і голову КПК Шверника, чи згодні вони з постановкою такого питання і чи нема у них своїх пропозицій. Всі дали свою згоду. Мікоян попросив слова й погодився зі всім, що було сказано.
203


Баґато було сказано гіркої правди, дещо з упередженості, інше ^ з остраху.
Але найгірше те, що через десять років з того часу культ процвітав у сто разів більше, ніж він був при Хрущові. Зовнішньополітичні питання були далеко не на такому рівні, щоб ними захоплюватись. Економіка країни і матеріальний добробут народу далеко не на належному рівні. Народ переставав вірити, а це найстрашніше.
Виступ М.С. Хрущова. Він був дуже розчарований, пригнічений, відчував, що безсильний у всіх відношеннях та ізольбваний. Та все ж він знайшов у собі сили і мужність сказати, що він дякує, що на його адресу сказали і щось позитивне. Він дав високу оцінку колективу; сказавши при цьому: «Я радий за Президію, що вона така зріла і все, що зараз відбувається, могла зробити. Це перемога нашої партії, і в цьому є моя доля. Я не можу з вами боротися - ідеологія і основа у нас
із 	вами одна, я піду без битви». Він ще раз вибачився за те, що, можливо, колись образив когось. Продовжуючи свій виступ, сказав: «Мені ьисунули ряд звинувачень, з якими я не можу погодитись, а декілька положень я зараз просто не можу згадати і відповісти на них. Яка головна моя помилка? Це слабкість характеру, моя довірливість і доброті, можливо, ще іцось, чого' я сам не помічав. Але і ви, всі тут присутні, про мої хиби мені ніколи відверто не говорили. Мене звинувачують у тому, що я суміщаю два пости: Першого секретаря і Головрадміну, ал^ ви всі повинні погодитись, що я особисто цього не добивався. Моя помилка в тому, що я нерішуче протистояв вашим наполяганням у цьому. Перший секретар ЦК і голова Бюро ЦК по РРФСР - доволі достатньо турбот, але багато з вас, у тому числі і ви, тов. Брежнєв, наполягали на тому, щоб я прийняв пост Головрадміну СРСР. Я визнаю, що допускав деяку грубість і нетактовність щодо науки, зокрема до Академії наук, але те, що їх потрібно заставляти працювати - це безперечно».
М.С. Хрущов аргументовано сказав про заходи, які були вжиті щодо Суецького каналу в 1956 році, про Карибську кризу, пов’язану з подіями на Кубі, коли довелось вивезти звідти ракети, але зберегЩ Кубу. Про заходи, що проводились у НДР, а саме: встановлення кордону в Берліні. Всі ці заходи він оцінив позитивно і сказав, що по-іншому їх вирішити не можна було. Продовжуючи виступ, Хрущов сказав; «Всі ці заходи чудові, вони ж вами були свого часу схвалені, то чому ж зараз всі звинувачення адресуються мені? Дехто каже тут про рішучіціі дії з нашого боку проти Китаю, його політики. Говорити можна все, але ось як це втілити - ніхто не може навіть порадити. Відносини з Китаєм - питання Дуже складне. Ви з ним теж зіткнетесь і не раз матимете багато складнощів та неприємностей».
«Я розумію, - сказав М.С. Хрущов, - що це моя остання політична промова - лебедина пірня. На Пленумі я виступати не буду, але хотів би звернутись до Пленуму з проханням». З яким - Хрущов не сказав,
204


йому цього й не дали зробити. На очі Хрущова набігли сльози: «Напевно, так у нас заведено, що чи заслужив, чи ні, але при певних обставинах все одно винуватий». Далі Хрущов додав: «Я і сам думав, що потрібно подавати у відставку, що з багатьма питаннями я не справляюсь. Страждав від того, що не міг з вами зустрічатись частіше і обговорювати питання просто, по-людськи. Тут казали про моє шзнайство. Очевидно, при нормальній ситуації вам потрібно було якоюсь мірою оберігати мене від цієї вади, відверто і чесно в нашому колі казати про це, але для цього потрібна була сміливість і чесність. Але мова зараз не про це. Напишіть заяву про моє звільнення, я підпишу, покладаюсь на вас у цьому питанні».
Далі продовжив: «Якщо потрібно, я виїду з Москви». Хтось кинув репліку: «Для чого? Не треба». Це отримало загальну підтримку - вирішили залишити Хрущова у Москві і відповідно матеріально забезпечити. Він знайшов ще у собі сили і на завершення побажав: «Якщо у вас справи підуть добре, то я буду тільки радіти і слідкувати за повідомленнями газет».
Було вирішено Пленум ЦК провести 14 жовтня о 18.00 у Сверд- ловському залі Кремля. Пленум вирішили провести тільки з організаційних питань, а пізніше скликати Пленум і на ньому розглянути ряд питань. Потрібно було обговорити ці питання і найперше, хто буде робити на Пленумі доповідь чи інформацію. Ніхто не очікував, що доповідь доручать Суслову. І це далеко не було зрозуміло - адже Суслов майже в останню чергу був інформований про майбутні крупні політичні події, він, по суті, ніякого відношення не мав до підготовки доповіді. Доповідь готувала група товаришів: Шелепін, Полянський, брали участь Андропов і Демичев. Чому доручили виступити з доповіддю Суслову - було загадкою, але пізніше стало зрозумілим. Брежнєв уже тоді побоювався молодих - Шелепіна, Полянського, Семичастного та інших. Він не хотів сам виступати через «скромність». Можна було б доручити виступити Підгорному, але він відмовився. Доручити зробити доповідь комусь із молодих - цього Брежнєв просто побоявся, небезпечне зростання їхнього авторитету.
Дійшли також висновку, що на Пленумі не розпочинати обговорення доповіді. «Щоб не розігрівати почуттів», - як казав Брежнєв. Але тут не в почуттях справа. Почати обговорення доповіді - означало дати слово Хрущову, адже про нього йде мова. А що він може сказати, тим більше на адресу Брежнєва та інших, було небезпечно. Вирішили прийняти постанову Пленуму без обговорення доповіді. Але з’ясувалося, що резолюція Пленуму не була підготовлена, і це викликало деяке сум’яття.
Обговорювалось питання, як довести до партії і народу прийняті організаційні питання Пленуму ЦК. Було вирішено, що 15-16 жовтня у республіках пройдуть партійні дктиви і на них потрібно довести до відома рішення Пленуму ЦК КПРС. Немаловажним було питання, як
205


повідомити рішення Пленуму про звільнення Хрущова братським партіям. Як виявилось, це питання було не з останніх.
Деякі комуністичні і робітничі партії сприйняли рішення Пленуму з великою тривогою. Надійшло багато запитів, що трапилось? Вчора ще М.С. Хрущов був у зеніті політичної слави, а сьогодні несподівано навіть для більшості радянських комуністів його звільняють з усіх посад. Телефонні та письмові запити надійшли із Угорщини, Болгарії, НДР та інших компартій. Яку інформацію подати в пресі і в якій формі скласти лист про відставку Хрущова?
Звичайно ж, постало питання, кого обрати Першим секретарем ЦК КПРС. На той час висувалось тільки три кандидатури: Брежнєв, Підгорний та Косигін. Безумовно, шальки терезів були на боці Підгор- ного, але він сам відмовився, мотивуючи, що Брежнєв молодший і все, мовляв, так склалося, що він повинен зайняти цей пост. Коли назвали прізвище Брежнєва, заперечень, звичайно, не було, але треба було бачити, як просяяло обличчя Брежнєва.
Відразу він вніс пропозицію, що потрібно ввести посаду другого секретаря і що треба вибрати на цю посаду Підгорного. Всі погодились, але коли через кілька годин почався Пленум, то це питання на повістку денну не виносилось. Для нас залишилось таємницею, на якому етапі і хто переінакшив наше спільне рішення, прийняте за
2-3 години перед Пленумом.
Обговорили питання про розподіл постів - Першого секретаря ЦК і Головрадміну. Головою Радміну Пленуму «рекомендували» О.М. Косигіна, це було обумовлено ще раніше, коли готувалися заходи по Хрущову: аргумент, що він може бути Головою Радміну, остаточно схилив його до намічених задумів, спрямованих на усунення Хрущова від політичної діяльності.
Під час засідання Президії ЦК КПРС (14 жовтня) якраз у розпал виступів тов. Шелепін передав мені перехоплену записку О.І. Іва- щенко, члена ЦК КПРС, секретаря ЦК КПУ. Ось її зміст: «Засідає Президія, щось відбувається. Я згодна, що потрібно говорити про недоліки, але не треба вдаватись до крайнощів. В Америці насувається фашизм. Це йому на руку. Брежнєв честолюбний, владолюбний. Шелест його підтримує. Можна критикувати, але це не означає, що треба усувати. Росіянам і українцям потрібен вожак, до нього всі тягнуться. Брежнєв каже одним одне, а іншим - інше. Шелест сказав, коли обговорювали надпис на якійсь вазі: «Деякі вожді засиділись».
Із 	цією запискою були ознайомлені відразу Підгорний і Брежнєв. Сам факт появи цієї записки схвилював нас, були вжиті додаткові заходи безпеки. Я вийшов із залу засідання, зателефонував М.О. Соболю (це другий секретар ЦК КПУ) і сказав йому, щоб за Іващенко встановили контроль. Це означало прив’язати її до певного місця і контролювати її дії.
206


О 	16.00 у постпредстві України перед Пленумом ЦК КПРС мною були зібрані члени, кандидати і члени ревізійної комісії ЦК КПРС, иибрані від української партійної організації. Проінформував їх про ■іасідання Президії ЦК, що відбулось, про її рішення і скликання І Іленуму ЦК, про те, що М.С. Хрущов подав заяву про відставку з усіх постів і що Президія задовольнила його прохання. Під час моєї інформації стояла гробова тиша і відчувалась велика напруженість. Я закликав членів, кандидатів у члени ЦК і членів ревізійної комісії ЦК підтримати на Пленумі рішення Президії ЦК КПРС. У цей час член ЦК КПРС І.С. Сєнін, перший заступник Голови Радміну республіки, задає питання: «А що, М.С. Хрущов сам подав заяву про підставку чи його примусили?» Довелося знову пояснити, але це - я відчував! - не було переконливо. Тоді ще одне запитання: «Чи можна буде задати запитання на Пленумі і виступити там?» Я відповів, що задавати запитання нікому не забороняється, а стосовно виступу, то, наскільки мені відомо, це питання на Пленумі не буде обговорюватись, а після інформації чи доповіді буде прийнято постанову Пленуму.
О. 	І. Іващенко задала запитання: «А чому не залишити М.С. Хрущова на одній з посад, і як відставка Хрущова відобразиться на міжнародних відносинах?» Я відповів, що М.С. Хрущов подав заяву і йде на заслужений відпочинок, залишається жити у Москві. Стосовно міжнародної реакції, в тому числі й деякої реакції у компартіях соцкраїн, то, можливо, ми будемо мати якісь проблеми. Але головне те, що намічена генеральна лінія ХХ-ХХІ-ХХІІ з’їздів КПРС залишається в силі, і ми її повинні проводити в життя. Було задано ще одне запитання: «А кого рекомендують на Першого секретаря ЦК КПРС?» Від прямої відповіді я ухилився, відповів формально, що це справа Пленуму ЦК, але пости буде розділено і на Голову Радміну рекомендується
О.М. Косигін. На цьому нарада і моя інформація членам ЦК закінчилась. Про неї я відразу доповів Підгорному і Брежнєву, сказав про настрій, поставлені запитання. Вони уточнили деякі положення, на цьому і закінчилась з нашого боку підготовка до Пленуму ЦК.
14 	жовтня о 18.00 у Свердловському залі Кремля розпочався Пленум ЦК. За дорученням Президії ЦК засідання розпочав М.В. Підгорний.
На повістці дня одне питання - організаційне. З доповіддю виступив М.А. Суслов, сказав кілька слів про позитивні моменти роботи ЦК і відразу перейшов до викладу суті питання про Хрущова.
М.С. Хрущов сидів у президії, збоку, похиливши голову. Думаю, що йому було дуже і дуже тяжко, це ж треба було набратися мужності все вислухати і стерпіти. Можливо, це було зайвим, щоб він був присутнім на Пленумі, адже це для нього непоправна важка морально- політична травма. У доповіді Суслова було сказано все, що говорили протягом двох днів засідання Президії ЦК, але деякі питання тільки загострились. Відчувалося, що було проведено велику роботу серед
207


членів ЦК, чулися вигуки «правильно». Але це, як правило, одні й ті ж крикуни, вони є у всі часи, Хрущову вони теж кричали «правильно».
В основному ж Пленум проходив з великим напруженням, кожна серйозна людина відчувала відповідальність і думала про майбутнє: А що ж буде далі? Що є - ми знаємо, бачимо, розуміємо, оцінюємо, критикуємо, робимо висновки. А що буде - невідомо, це насторожує. Дня більшості лишається багато незрозумілого і невідомого - що ж трапилось? Тільки вчора Хрущов був у політичному ореолі, - «відданий ленінець», а сьогодні його нещадно розвінчують. Чи не повторяться всі ті помилки і недоліки, за які ми судимо Хрущова і робимо організаційні висновки? У подальшому життя покаже, що підстави для такого хвилювання були.
Доповідь Суслова тривала близько двох годин, після доповіді питань ніяких не надійшло, обговорення доповіді теж не було. Рішення Пленуму прийняли поспішно: миттєво звільнили М.С. Хрущова від посади Першого секретаря ЦК і Головрадміну, вивели зі складу Президії ЦК. Членом ЦК залишили, правда, ті ж крикуни пропонували вивести його із складу ЦК. Але за це потрібно було таємно голосувати, і була деяка небезпека, а раптом щось... «Задовольнили прохання М.С. Хрущова про вихід його на пенсію». Як тільки це рішення прийняли - зробили перерву.
М.С. Хрущов, опустивши толову, пригнічений, просто розчавлений, поїхав і до своєї смерті ніколи не був у Свердловському залі.
Так закінчилась політична кар’єра цієї енергійної, товариської, неповторної людини. Він, безперечно, був прекрасним комуністом, відданим партії та народу, енергійним і добросовісним, хоча й припускався окремих помилок, прорахунків, але він дійсно дуже турбувався про народ.
Пленум ЦК повинен був вирішити організаційні питання: обрати першого секретаря і, як було домовлено, другого секретаря. Першим секретарем обрали Л.І. Брежнєва, про другого промовчали, що для багатьох із нас, які знали про домовленість, залишилося таємницею.
Напевно, Брежнєв підговорив кількох товаришів, і в першу чергу Суслова, відмовитись від думки про вибори другого секретаря.
Але справжня причина в іншому - Брежнєв уже тоді не хотів ділити партійну владу з кимось. Було дуже помітно, що Брежнєв дуже задоволений, почав себе особливо поводити, підняв голову, з’явилось у поставі щось особливе, артистичне.
Прийняли рішення про відміну скликання листопадового Пленуму ЦК, оскільки питання не були підготовлені. Останнім часом Хрущов захопився записками в Президію ЦК. Окрім відомої записки про сільське господарство, він написав записку про реорганізацію преси - створення якогось об’єднання - своєрідної монополії, вже було підготовлено проект рішення. Його довелось відкласти.
208


У ЦК відбулась нарада перших секретарів ЦК нацкомпартій, відповідальних працівників ЦК, редакторів партійних газет і журналів. На нараді обговорювалось одне питання - як краще довести рішення Пленуму ЦК КПРС до партійного активу і пояснити події, що відбувалися. Рекомендувати на партійних активах союзних республік особисто виступити першим секретарям ЦК нацкомпартій з інформацією. Підтвердити партійному активу, що генеральна лінія партії залишається такою ж, потрібно ще більше підняти роль партійних комітетів, розповісти все про Пленум, обстановку на ньому, як проходив. А також відверто розказати все про М.С. Хрущова, нічого не приховуючи, але й не смакувати це питання. Сказати, що «прохання» Хрущова задовольнили - він пішов на заслужений відпочинок. Ось приблизні тези і напрями наших виступів. Але я більше за інших знаю, яким способом ми «задовольнили прохання» Хрущова, і мені далеко не по собі, що серед членів Президії (особливо це помітно у поведінці Брежнєва) видно торжество перемоги. А по суті - яка перемога? Адже, відверто кажучи, ми зробили за спиною Хрущова політичну підлість шляхом змов та інтриг, приставили до скроні Хрущова «політичний револьвер», змусили його піти у відставку. Все, як було при двірцевих переворотах. Я знаю, як усували Хрущова від влади. Це не заспокоює, а навіть наводить на сумні роздуми - як буде далі?
Перебуваючи у Москві, я дав завдання скликати 15 жовтня на 18 -19.00 партійний актив республіки.
15 	жовтня. Засідання проходило у приміщенні Верховної Ради. Було більше двох тисяч людей. Особливо готуватися не було часу, та (і для мене все було ясно, оскільки весь хід подій був зафіксований мною у блокноті. Із Москви я попросив свого помічника Н.Т. Кучера підготувати окремі пункти та положення. З аеродрому Жуляни відразу поїхав на партійний актив. Не скажу, що не хвилювався; повернувся до Києва з «перемогою», але торжествувати не було з чого, та й рано. Мене самого хвилювало багато питань, однак я був впевнений, що партійний актив правильно все зрозуміє і схвалить рішення Пленуму ЦК, але внутрішнє хвилювання було велике. Ніколи, ніколи не вірте, що, мовляв, він перед складними питаннями не хвилюється. Це або чиста брехня, бравада, або повна безвідповідальність за доручену справу.
У пресі і по радіо ще не було ніяких повідомлень про минулий Пленум ЦК. Але багато із членів активу інтуїтивно відчували, що відбулось щось надзвичайно важливе, значне, тому була загальна настороженість. Усе, що я казав у своїй інформації про Пленум та організаційні висновки, для всіх було новиною і несподіванкою. Детально, але в межах допустимого, було сказано про засідання Президії ЦК і про те, як обговорювались там питання. Сказав, що Президія обговорила питання про М.С. Хрущова і вирішила винести його на Пленум ЦК; у подробицях розповів про роботу Пленуму і
209


прийняте ним рішення, яке завтра буде опубліковане, додав, що доповідь Суслова публікуватися не буде. Про заяву Хрущова буде повідомлено в пресі.
Потрібно спокійно довести до відома партійних мас рішення Пленуму ЦК, не роблячи з цього особливої сенсації. Всі події, які відбулися в партії, пояснити і безпартійним. Наша партія монолітна. Її ленінське ядро - ЦК КПРС - опинилось на висоті завдань і прийняло правильне рішення. Запевнив ЦК КПРС від імені КПУ, що ми всі повністю підтримуємо і схвалюємо рішення Пленуму ЦК КПРС. На цьому я завершив свій виступ. Актив пройшов з великою внутрішньою напругою. Прийняли постанову активу, що схвалювала рішення Пленуму.
З того часу пройшло багато років, і треба сказати прямо, що багато питань, за які критикували Хрущова, до цього часу залишились невирішеними. А деякі проблеми навіть поглибились.
Все закінчилось, відшуміло «свято перемоги», справжнє життя вимагало свого, потрібно було знову багато думати над реорганізацією партійних і радянських органів у центрі та областях, підбирати і розподіляти кадри.


ПРИХІД Л.1. БРЕЖНЄВА ДО ВЛАДИ І ЧЕХОСЛОВАЦЬКА КРИЗА (1964-1968)
«ПІДГОРНИЙ МЕНІ КАЗАВ:
“НЕ БУДЬ З НИМ ЗАНАДТО ВІДВЕРТИМ”»
Наблизилася 47-ма річниця Жовтня, йшло багато вітань, листів, телеграм, телефонних дзвінків. З поздоровленням зателефонували мені О.М. Шелепін та В.П. Мжаванадзе і досить туманно повели розмову, що, мовляв, деякі члени ЦК КПРС «скриплять», говориться, що вони залишилися за бортом, тоді як вони відіграли неабияку роль у підготовці жовтневого Пленуму ЦК. Далі вони зрозуміліше сказали, що «загалом відбувається ненормальність, група членів ЦК, зокрема Ігнатов, Аристов, Фурцева, Патоличев та інші висловлюють своє незадоволення і претендують на керівні ролі в І Ірезидії ЦК, говорять про свої заслуги. Вони дуже несхвально і нешанобливо висловлюються про Брежнєва». Запитували моєї думки. Я відверто сказав, що на даному етапі ніяких угруповань допустити не можна, це небезпечно, і всьому цьому потрібно дати найрішучішу відсіч.
В областях проходять партійні активи за підсумками жовтневого Пленуму ЦК, зокрема, з Одеси і Запоріжжя повідомили, що на активах навіть були вигуки: «Хай живе жовтневий Пленум!» Говорилося про те, що, мовляв, нагодували народ, тепер усе є в магазинах. Звичка - галасуємо з будь-якої причини, ми вміємо підняти народ, але часто не думаємо про наслідки і користь цього галасування.
На 47-му річницю Жовтня був запрошений Чжоу Ень Лай, сподіва- пися нормалізувати відносини з Китаєм, і з цього питання велися переговори. Щоправда, китайці вимагали від нас неможливого, насамперед, щоб ми відмовилися від прийнятих рішень XXII з’їзду КПРС, зокрема, щодо культу Сталіна, щоб ми рішуче засудили міжнародну діяльність М.С. Хрущова і, перш за все, його ставлення до Китаю.
Під час прийому в Кремлі виник досить неприємний інцидент. Р.Я. Малиновський, міністр оборони, мабуть, випивши, непродумано
і 	в різкій формі несхвально висловився на адресу Мао. Він приблизно гак сказав: «Ось ми прибрали Хрущова, приберіть і ви Мао Цзедуна, і псе буде добре». Чжоу Ень Лай сприйняв усе це як зневажливий випад проти вождя. Президія ЦК КПРС змушена була більше двох годин нести переговори з Чжоу Ень Лаєм, щоб якоюсь мірою згладити неприємний інцидент. Малиновському було зроблено відповідне
211


зауваження. Чжоу Ень Лай відразу ж поїхав на батьківщину, по суті, перервав переговори.
Наступив 1965 рік. Зустрічав Новий рік у колі родини і близьких мені людей. Зібралася гарна компанія, було весело, гарно.
З перших днів січня пішли розмови про з’їзд колгоспників союзних республік. Таку пропозицію внесла Україна.
12-14 січня. Засідання Президії ЦК КПРС. Питань багато, а безладдя і плутанини ще більше.
Був установлений нікому не потрібний і нічого не вартий, крім формалізму, порядок, що всі члени, кандидати в члени Президії ЦК і секретарі зобов’язані висловлювати свою думку з будь-яких питань. Це була неправдива демократія і справжня говорильня. Більше того, вважалося, чим довша промова, тим активніше людина бере участь в обговорюваному питанні. В протилежному випадку подавалася репліка: «Ну що ж, він сказав декілька слів». Головне було - більше говорити, а не глибина знань чи зміст сказаного. Дуже розлогі промови виголошували Брежнєв і, особливо, Косигін.
На цьому засіданні обговорювалися питання: про нараду комуністичних, робітничих і соціалістичних партій; про позицію Китаю та Албанії в міжнародному комуністичному русі; про становище на Кіпрі, в Туреччині і Греції; про ситуацію у В’єтнамі.
Гостро обговорювалося питання про направлення роботи засобів масової інформації. З цього питання більше всього виступав Брежнєв, Він так переконливо говорив, що іноді було подібно навіть на правду. Він казав, що нам потрібно показувати колективний розум, а не прославлення культу однієї особи. Були, як здавалося тоді, вироблені добрі, принципові положення. Але, як показало опісля життя, це буди тільки благі наміри, і якщо на перших порах щось змінилося, то через деякий час галасування, тріскотня, вихвалянйя успіхів стали ніби нормою, навіть почали знаходити всьому виправдання. Хоч не так давно нами ж це піддавалося жорсткій критиці.
2 березня в ЦК КПУ прийняв М.К. Янгеля. Це чудова людина, великий розумник, надзвичайно працездатний, ініціативний і сміливий, принциповий, безкомпромісний. Багато хто цього не пробачав, і йому важко було працювати. У нього відсутні такі огидні риси, як лестощі, підлабузництво, запобігання. Тому його розумні, прямі висловлювання і пропозиції часто не сприймалися, а іноді навіть глушилися. Я всебічно його підтримував. Він це відчував і багато мені розповідав і розкривав усі таємниці гри. В дійсності з багатьох питань склалась тривожна обстановка і далеко не блискучі справи з оснащенням армії ракетами, тут ішла незрозуміла метушня, міжусобна боротьба.
3 цього важливого питання я вирішив проінформувати і відверто все висловити Брежнєву і попросив у нього допомоги у виробництві ракет Янгеля, особливо ракети Є-67. Допомоги, звичайно, не отримав, а неприємності мав: «Що ви цими питаннями займаєтесь? Нам уср відомо!» Після такої відповіді особливої ініціативи не виявиш.
212


6-10 березня перебував у НДР на Лейпцизькому ярмарку. Відбулася зустріч з членами Політбюро СЄПН і особисто з Ульбріхтом. Він не зовсім ґречно висловився про Брежнєва, вважаючи його досить «легкою» людиною, вискочкою з певними нахилами до артистичності і самореклами. Пізніше його вислови відобразяться на ньому ж. Ьрежнєв це згадає. Розмови з німцями були цікаві, але вони на нас див- ииіься дещо звисока. Ми на ярмарку були представлені бідно, нам потрібно дуже багато працювати над питаннями конструкцій, якості та естетики нашої продукції, культури оформлення. Одним словом, є над чим задуматися, а головне - недопустимо хизуватися і самозаспокоюватися, що в нас усе добре і найкраще.
Після приїзду проінформував про все бачене і почуте Брежнєва та І Іідгорного; дещо їм не сподобалося, але приховати я не міг і неправдиву інформацію давати теж не міг. Хоч я сам себе неодноразово картав за відвертість і прямоту висловлювання. Але краще пережити тимчасові неприємності і бути чесним та правдивим перед самим собою і своїм народом, ніж усе життя підлесником та плазуном. Жити чесному і справедливому завжди було нелегко, тим більше у наш час.
20 квітня зателефонував мені В.П. Мжаванадзе, він цікавився станом справ у Москві - малося на увазі, як себе почуває Брежнєв і чи не треба йому надати якоїсь додаткової підтримки. Про справи в Москві и його детально поінформував.
Продовжується ідеологічна сварка з Китаєм. Це вимагає всебічного підвищення пильності і зміцнення рівня організаційної роботи в партії. «Потрібно всебічно підвищувати пильність, але не допускати того, щоб її перетворити в підозріливість. Розвиваючи внутріпартійну демократію, одночасно потрібно в партійних рядах наводити порядок, зміцнювати дисципліну, вести рішучу боротьбу з демагогами, нестійкими елементами, давати всім подібним нездоровим явищам рішучу відсіч». Ці думки мною неодноразово висловлювалися на засіданнях Президії ЦК КПРС, Пленумах ЦК і в бесідах з Брежнєвим. Він мої вислови сприймав нервово, ревниво. Чому? Тоді важко було зрозуміти. Адже всі висловлювання носили характер поради і відбивали істинний стан справ. У моєму щоденнику появився тоді запис: «У зовнішній дисциплінованості більше показного, ніж внутрішнього змісту. Часто проривається показний, непотрібний бік справи, а звідси
і 	показне бажання. Характером боязка, злісна, мстива людина своїми діями намагається підірвати авторитет товаришів, з якими вона працює». Ці думки мене постійно мучили, тривожили, я їх в обережній формі висловив М.В. Підгорному, він мене чисто по-дружньому попередив: «Не будь занадто відвертим із Брежнєвим». На деякий час я «зарився», але, певно, характер брав своє, і я знову висловлював свої думки так, як я розумів речі, що відповідало дійсності та істині.
Першотравневі свята пройшли більш-менш спокійно, правда, порізали два портрети Брежнєва, де-не-де позривали прапори. За святкові дні у республіці 24 випадки особливо небезпечних злочинів, з них 10 убивств.
213


14 	травня зателефонував Брежнєву, просив його направити на будівництво рисових чеків військові підрозділи. Доповів, як пройшла республіканська нарада молодих учених, така нарада була проведена вперше в Радянському Союзі. Сказав йому, що ми направили в ЦК записку про роботу з іноземними студентами. Повідомив, що в Києві відкрився Бориспільський аеропорт міжнародного значення. Потім він за своїм значенням став одним із відомих в Європі.
У цей час було розіслано заяву Сєрова, колишнього голови КДБ. Він попав у «немилість» - при нашій системі це часто буває. Із заявою ознайомився і висловив свої думки, мовляв, до Сєрова застосована зайва жорстокість. Чи потрібно нам це робити? Адже все, що він робив, він робив не від себе особисто, а за завданням, - сказав це і Брежнєву.
10-12 червня проходило засідання Президії ЦК КПРС. Основні питання - організація управління промисловістю. Про наступнщ п’ятирічний план. Про підготовку до XXIII з’їзду КПРС.
З 	першого питання інформував О.М. Косигін - виступ його був не зовсім зібраний, непереконливий. Великі напади були на систему рад- наргоспів: нібито через них у нас досить в’яла економіка країни. Усе це було натягнуто і не відповідало дійсності, просто потрібно було принизити роль раднаргоспів, щоб перейти до нової реорганізації, створення міністерств, хоч не більше року тому всі обстоювали створення раднаргоспів, усіляко їх підтримували, казали, що це «єдино правильний ленінський курс».
Після Косигіна виступав Брежнєв. Він у досить обережній формі підтримав Косигіна, знаючи, що майже всі республіки неохоче ідуть на створення міністерств, і не тому, що вони суворо дотримуються системи раднаргоспів, а тому, що на користь створення міністерств не було приведено аргументованих доказів. Однак Л.І. Брежнєв дав нам зрозуміти, що питання йде про централізацію управління промисловістю^ На підтвердження цього він наводив ряд прикладів місництва - мовляв, має місце відірваність партійних комітетів від виробництва, погана робота Держплану, але і це теж не було переконливим. На цьому і закінчилося обговорення цього важливого питання.
Ми всі зрозуміли, що питання про створення міністерств було вирішено. Залишалося тепер одне: добитися того, щоб були створені союзно-республіканські міністерства з окремих галузей промисловості, щоб у республіці залишалася техніко-економічна організація, опора і вплив на промислове виробництво, на ведення господарства.
2 	вересня було засідання Президії ЦК КПРС, розглядалися питання: про заходи щодо поліпшення керівництва промисловістю, про скликання Пленуму ЦК КПРС, про скликання сесії Верховної Ради СРСР, деякі міжнародні і господарські питання.
Ще коли я прийшов на засідання Президії, помітив деяке насторо- ження щодо мене. Товариші, які завжди тепло і радісно ставилися до мене, у розмові зі мною не дивляться в очі, якось помітно відходять від конкретних розмов. Я відчув, що відбулася чергова інтрига.
214


У кінці засідання Брежнєв оголосив, що є ще одне питання, яке ставиться в неофіційному порядку: питання про записку тов. Шелеста із зовнішньополітичних питань (про роботу Зовнішторгу).
Я зразу зрозумів усю натягнутість до мене товаришів, вони попередньо вже були «підготовлені» до цієї розмови. М.В. Підгорний, коли отримав цю записку, то направив Патоличеву і Новикову, щоб вони розібралися, вивчили питання і внесли пропозиції. Здавалося б, що простіше: розглянути записку, якщо вона заслуговує уваги - дати пропозиції, якщо питання неправильно висвітлені - дати роз’яснення. І на цьому кінець справи. Але ні, навколо цієї записки навмисно було роздуто питання, нібито в ній перекручується ленінська зовнішня політика.
Тільки опісля мені стало відомо, що все «пророблення моєї записки» організував Брежнєв з його інтриганськими нахилами. Він саме цим пробував знайти підтримку свого досить хиткого авторитету. Підгорний у цей час працював секретарем ЦК КПРС, мав стійке становище, до нього тягнувся партійний актив і апарат ЦК КПРС. Боячись збільшення авторитету Підгорного і великого впливу української партійної організації, Брежнєв почав різні інтриги поступово проти
І 	Іідгорного. Я в усіх заходах підтримував Підгорного, оскільки бачив його розумні пропозиції.
Моя записка стала причиною для того, щоб організувати критику ие тільки мене і Підгорного, але й вилити цебер бруду на партійну організацію України та її кадри. І ця далеко не пристойна роль була доручена Брежнєвим Шелепіну, Демичеву, Суслову, Косигіну і декому іншому. До того ж відчувалося, що проведена ретельна підготовка, навіть створений визначений сценарій усієї процедури обговорення. На мою адресу було, висловлено багато «гострої критики» - говорили про мою необачність, незрілість, що мою записку можуть зі своєю метою використати класові вороги. Нібито ця записка направлена на підрив монополії зовнішньої торгівлі, на розхитування єдності народу.
Усі виступаючі казали, що вони «цього» від мене не чекали. А я слухав і сам не розумів, що я зробив, що викликало таку «бурю в склянці води». Але коли у виступах почали проскакувати питання, пов’язані з тим, що на Україні нібито слабко ведеться боротьба з проявами буржуазного націоналізму, що ідеологічна робота, особливо серед молоді, ослаблена, а пропаганда дружби народів та інтернаціональне виховання поставлені погано - стало зрозуміло. Це все було вигадкою, неправдою і безпардонною брехнею. На цьому засіданні деякі оратори договорилися до того, що на Україні дуже шанують Т.Г. Шевченка, що він серед народу, особливо серед молоді, є мало не кумиром і що це пе що інше, як прояв націоналізму, крамола.
У гарячці або навмисне було наговорено багато дурниць та образ, необгрунтованих звинувачень на адресу керівників республіки. Стверджувалося, що, мовляв, Україна претендує на особливе становище, проявляє місництво. Казали і про те, що порушується державна і планова дисципліна. У цьому конкретно намагалися звинуватити Казанця,
215


Кальченка, Скабу. Договорилися навіть до того, що на Україні занадто багато розмовляють українською і що навіть вивіски на магазинах і назви вулиць написані українською мовою. Севастополь же - місто російської слави, а в ньому є написи українською мовою. І взагалі дійшли деякі до того, що оголосили українську мову зіпсованою російською мовою. У всьому цьому виявився найбільш оскаженілий шовінізм і особливо це було у виступах Шелепіна, Суслова, Демичева; Косигіна. Опісля їм усім за це соромно було, але як цю всю організоч вану Брежнєвим брехню на український народ, партійну організацію пережити?! Та й на мою адресу була організована справжнісінька брехня і політичне цькування.
Підгорного звинуватили у якомусь «кураторстві» над Україною. Продовжуючи обговорення мого листа-записки, стали говорити про те, що, мовляв, на Україні у керівництві ЦК, апараті і обкомах партії немає росіян. Усе це було брехнею, інтриганством, розгулом шовіністичних пристрастей.
Спокійно виступав лише А.І. Мікоян, розумно, попереджуючи, що таке «обговорення» питання доводить до певних перегинів і може викликати небажані політичні ексцеси. Шелепін не заспокоювався!, пропонував навіть зробити «організаційні висновки», зібрати Пленум ЦК КПУ і там усі питання обсудити.
Я виступив, відкинув усі необгрунтовані звинувачення на адресу партійної організації України і керівництва. Що стосується записки, то я сказав, що, можливо, потрібно було порадитися, перш ніж писати її, але коли так стоїть питання, то тоді я ніяких записок в ЦК писати не буду, бо кожну з них можуть витлумачити хибно. «Що стосується* * сказав я Шелепіну, - оргвисновків, то ви мало в чому розумієтесь, іцб діється на Україні, і якщо хочете скликати Пленум, то скликайте, почуєте, що вам там скажуть!»
Напевно, це мало свою дію, тому що Брежнєв заявив, що, мовляв* ми тільки обговорюємо це питання, а не робимо ніяких висновків.
Підгорний виступив дуже різко, відкинув усі необгрунтовані звинувачення на адресу партійної організації України і його особисто. Дав достойну відповідь секретарю ЦК Демичеву з приводу нападів на Скрипника; він сказав Демичеву: «Добре було б, якби всі комуністи, в тому числі і ви, товариш Демичев, хоч би трохи були подібні своїми справами на товариша Скрипника. Це був справжній комуніст».
Виступ Брежнєва носив характер примирення, він був розпливчас* тий, невизначений, невпевнений, відчувалося, що він лавірує. Навіщось зовсім недоречно і нерозумно згадав про українізацію при Скрипнику, непростимо глузливо висловився про українську мову;, а це значить про культуру й український народ. Сам заварив усю цю кашу, але до кінця розхльобати її побоявся, показав свою повну неспроможність, але при цьому проявив великі свої «здібності» до інтриганства. Якби він у цей час зважився скликати Пленум ЦК КПВД і про все це, що було сказано на адресу партійної організації України*
216


дізналися члени ЦК КПУ і партійний актив, то ще невідомо, чим це могло закінчитися для «зачинателів» цієї нерозумної справи. Я перед Ьрежнєвим настоював скликати Пленум, нехай хто-небудь приїде і все, що говорилося тут, на Президії, скаже членам ЦК КП України! Ьрежнєв побоювався цього. Він, певно, розумів, що в той час членами ЦК КПУ усьому цьому наклепу був би даний справжній політичний Г)ій і, напевно, декому з центру непоздоровилося б.
Між тим справа показувала, що інтереси України у зовнішньополітичних питаннях ігнорувалися. У той час як в Узбекистані, Казахстані, Туркменії, Таджицькій, Киргизькій, Грузинській, Вірменській та Азербайджанській республіках ще 1961 року були організовані торго- иельні палати, на Україні не вирішувалося це питання.
Усе ж було ухвалено підготувати пропозиції щодо мого листа.
Про все, що відбулося на Президії ЦК КПРС, як нас «обговорювали», я, природно, поінформував членів Президії ЦК КПУ, було це сприйнято болісно.
Через два місяці після розгляду моєї заяви-листа було все-таки ирийнято ухвалу, у якій засуджувався як політично неправильний мій лист у ЦК. Від усього цього у мене на душі залишився тяжкий осад, я думав: де ж правда і відкрите обговорення всіх питань однодумцями? Я переконався, що все це тільки на словах, у політиці - інтриги, недовір’я, боротьба за свій вплив, а справи держави і доля народу - це нсе третьорядне, словами про інтереси народу прикриваються всі і вся.
Брежнєв, почуваючи свою слабкість і непопулярність, увесь час тримався за Підгорного, і якби не Підгорний, Брежнєва буквально на другий рік прибрали б. Відчуваючи, що я увесь час мав тісні контакти \ Підгорним, Брежнєв і до мене часто звертався за порадами і консультаціями, я ж ставився до всього цього досить натягнуто, хоча Підгор- иий мене вмовляв: «Петре, забудь, усе в житті буває». Так, дійсно, в житті всіляко буває, і можна все простити і переглянути, все, крім підлості та інтриганства.
7 вересня отримав зухвалу і по-дурному необгрунтовану у звинуваченнях записку Шелепіна - вона була розіслана Президії ЦК КПРС. У цьому «документі» звинувачувалося керівництво республіки у місництві і, виявляється, воно проявилося в тому, що ми для «тилів» чорної металургії республіки, яка становить 52 % союзного виробницт- ііа, взяли декілька тисяч тонн понад план виробництва металу, призначеного для ремонту, оскільки Держплан зовсім не виділяв для цих потреб металу. Весь вогонь у записці був направлений на І*П. Казанця, і це з двох причин: тому, що Казанець, як і я, завжди захищав інтереси республіки, виходячи з відповідальності в промисловості, розуміючи, що від того, як буде працювати на виконання планів Україна, залежить у цілому успіх країни. Друга причина - щоб роз’єднати наші спільні з Казанцем зусилля в постановці принципових питань в інтересах спільної справи. Шелепін, звичайно ж, цю записку написав з «подачі» і згоди Брежнєва.
217


Через деякий час Казанця запросили в Москву і під благопристойним приводом, по суті, звільнили його з роботи Головрадміну республіки, запропонувавши йому посаду міністра чорної металургії Союзу. Хоч Казанець і відмовлявся від цього «висування», йому досить прозоро дали зрозуміти, що він може «втратити все». Так «хитросплетіннями» Брежнєва почалася розправа з кадрами, які мали свою думку і тлумачення у важливих державних питаннях, які не володіли догідництвом і підлабузництвом. Шелепін у цьому епізоді був Брежнєвим використаний як знаряддя, бо опісля сам попав у не* милість і був без усякої причини звільнений від роботи й обов’язків члена Політбюро ЦК, але це вже другий захід щодо «розміщення» кадрів - прибрати всіх товаришів* хто активно допомагав Брежнєву прийти до влади і хто становив хоч найменшу для нього небезпеку, маючи свою думку.
15 	вересня мені зателефонував Брежнєв, поцікавився обстановкою в республіці, повідомив, що підготовлено постанову щодо моєї запис-* ки про зовнішньоторговельні питання - я не став допитувати, якого змісту постанова, його, певно, це питання зачепило, він мені задав запитання: «А чому ти, Петре Юхимовичу, не цікавишся змістом постанови?» Я йому відповів: «Мені все одно, тому що я вважаю, що питання моє не заслуговує такого «небезстороннього» обговорення». Потім Брежнєв запитав, чи отримував я записку Шелепіна. Я відповів, що отримав і що ми готуємо відповідь. Брежнєв насторожився і запитав: «А якого змісту?» Я відповів, що в записці Шелепіна керівництву республіки, усій партійній організації України кинуто незаслужене і несправедливе звинувачення і що ми це без відповіді залишати не можемо. Брежнєв мені якось розгублено сказав: «Подумайте, може не варто розпалювати пристрасті». Я відповів, .що не ми перші почали розпалювати пристрасті і що без відповіді це залишити не можна, я із запискою ознайомив усіх членів Президії ЦК КПУ і що ми почали готувати відповідь.
Зателефонував М.В. Підгорний, теж поцікавився запискою Шелепіна і яка у нас на неї реакція, я також відповів, що ми готуємо відповідь. Підгорний сказав, що, може бути, не варто писати відповідь, тому що це отримає великий резонанс. З розмови з Підгори ним я зрозумів, що Брежнєв не володіє станом справ і заради свого «зміцнення» ладен пожертвувати будь-ким із нас, лишень би втриматись у своєму досить хисткому становищі.
7 	жовтня 1965 року я поїхав у Москву для того, щоб нарешті узгодити всі кадрові питання в усіх інстанціях, зокрема, про Голов- радміна замість Казанця. Кадри міністрів республіки узгоджував у Секретаріаті ЦК КПРС із секретарями ЦК тт. Підгорним, Шелепіним, Установим, Рудаковим. Суттєвих зауважень не було, всі представлені кандидатури пройшли. Усі кандидатури для союзно-республіканських міністерств були узгоджені із союзними міністерствами і зауважень теж не було.
218


На прийомі в Л.І. Брежнєва теж не було ніяких запитань щодо міністрів, за винятком деяких уточнень щодо окремих кандидатур. Його більш за все цікавило питання кандидатури на посаду Голови Радміна республіки. Я йому висловив точку зору всіх членів Президії ЦК КПУ, що ми зупинилися на кандидатурі О.П. Ляшка, першими шступниками - Соболь і Кальченко.
Він вислухав мої пропозиції, але було вже за його виразом видно, що у нього є інша пропозиція, і це на противагу одностайній думці Президії ЦК КПУ, крім цього, відчувалося, що він якусь кандидатуру нже обговорив з частиною членів Президії ЦК КПРС всупереч нашій волі і пропозиціям. Тут же Брежнєв мені заявив, що Ляшко, мовляв, мало відомий. Це було неправдою, Ляшко п’ять чи шість років працю- ііав першим секретарем Донецького обкому партії, найбільшої області країни, він був членом ЦК КПРС, депутатом Верховної Ради СРСР, працював більше року секретарем ЦК КПУ. І бачите, для Брежнєва пін мало відомий! Постало питання про Кальченка, що можна і його іпяти на Головрадміна - ця кандидатура відома. При цьому Брежнєв сказав, чи варто повертатися до цієї кандидатури, він уже був головою, і як зрозуміють це? «Як ніби у нас немає кадрів», - заявив він. Як виявилося опісля, це був особливого роду силовий «прийом», що було цілком нелогічно В ЙОГО ДІЯХ.
З 	першого заходу не визначилися з кандидатурою на Головрадміна, незважаючи на те, що від нас були конкретні пропозиції. Відчувалося, що Брежнєв щось замислює. Йому активно допомагають Шелепін і Установ, але остаточно карт не розкривають.
Нарешті я дізнаюся, що мова йде про те, щоб повернути на цей пост Щербицького - він був звільнений при Хрущові і працював цершим секретарем Дніпропетровського обкому партії. Звільнений він був правильно - це невихована людина в партійному відношенні, малокультурний, грубий і зухвалий у спілкуванні з товаришами по роботі, великий скиглій. А що стосується його популярності, то в порівнянні з Ляшком Щербицький був мало відомий, неавторитетний серед партійного активу і непопулярний серед народу. А логіки зовсім не було: якщо Кальченка нераціонально повертати на Голову Радміна, то чому можна Щербицького?
Брежнєв невпевнений у собі, але через інших проводить свою лінію. Я виступаю проти кандидатури Щербицького, при цьому посилаюсь і па думку Президії ЦК КПУ. Категорично протестує проти кандидатури Щербицького Підгорний, обґрунтовуючи і аргументуючи свої заперечення. Питання узгодження набирає досить затяжного характеру, Шелепін робить досить прозорий натяк, що, мовляв, потрібно погоджуватися на кандидатурі Щербицького - відновити, мовляв, «справедливість» щодо його звільнення.
На 9 жовтня Брежнєв призначив мені зустріч, щоб продовжити розмову про кандидатуру на Головрадміна республіки, але сам у цей час поїхав на полювання, і я змушений був чекати його в Москві. Справи
219


в Москві, звичайно, у мене були, але образа за таку нетактовність залишилася. Мені стало пізніше відомо, що в Брежнєва з Підгорним відбулася велика розмова щодо кандидатури Щербицького. Підгори ний сказав Брежнєву, що йде безпринциповий підбір кадрів не за діло-* вими якостями, а за знайомством, тому що, мовляв, разом працювали* за особисту «відданість». Підгорний підтримував кандидатуру Ляшка і пропозицію Президії ЦК КПУ.
12 	жовтня я був прийнятий Брежнєвим, він довго говорив зі мною щодо кандидатури Щербицького, вимагаючи моєї згоди, я сказав, щд цього питання сам не можу вирішити, оскільки є думка Президії ЦК КПУ. Брежнєв відповів на це: «Ти дай згоду, а з членами Президії ми разом зможемо домовитися». Під впливом Брежнєва, деяких секретарів ЦК КПРС згнітивши серце я дав згоду, але ця згода була виму* шеною - під напором і тиском. До мене і до ухвали Президії ЦК КПУ був використаний недозволений «прийом з підніжкою».
При мені Брежнєв зателефонував Підгорному і сказав, що Петрб Юхимович дав свою згоду на Щербицького.
У розмові зі мною Підгорний сказав: «Петре, тебе вмовили як слона. Будеш мати великі неприємності, сам нарікай на себе». Спершу й не дуже надавав значення цим словам, хоча щось смоктало, тривожило; засмучувало. Був ще я прикро вражений тим, що з думкою Президії ЦК КПУ ніхто не рахувався, та ніби і я сам від неї відступив. На душі був огидний осад з якимось поганим передчуттям. Опісля я оцінив слова М.В. Підгорного, але було пізно. А головна мой помилка в тому' що я сподівався і покладався на партійну, просто людську добропорядність Брежнєва і Щербицького, а її у них не виявилося, та, очевидно, її ніколи у них і не було.
Повернувся в Київ. У той же день провів Президію ЦК КПУ щодо кадрів, у тому числі і щодо кандидатури на Головрадміна. Я відчув, що члени Президії були в нерозумінні і далеко несхвально поставилися до цього - з їх думкою не погодилися, це і мені був докір. А що я мііг удіяти при використанні «політично організованого прийому з підніжкою»? Я програв і відчував, що мої товариші по роботі теж бу^ ли цим засмучені. Партійно-радянський актив республіки до такого рішення поставився несхвально. Але справа зроблена, потрібно було працювати, а працювати було нелегко.
Рішенням Секретаріату ЦК КПРС зняли з роботи прославленого китобійця Соляника, висунувши йому смішне звинувачення - несхвальний відгук про керівництво, ось і все. Ми ж, ЦК КПУ, навіть не були залучені до розгляду «справи» Соляника, з ним просто розпрат вилися.
6-7 листопада - урочисте засідання, присвячене 48-й річниці Жовтня, проходило в Жовтневому палаці. Доповідь робив Грушецький - в’яло, нудно, недорікувато, неграмотно, просто соромно було слухати. Сщ не розумію, як це можна було допустити.
220


Парад і демонстрація пройшли добре, настрій у людей хороший, иіяких політичних проявів не було. Щоправда, у Києві у деяких поштових скриньках і де-не-де на вулицях були знайдені листівки з «обуренням», що йде повна русифікація України, а ми, керівники, не надаємо належного значення українській мові.
Про те, як пройшли свята, і про листівки доповіли Брежнєву.
10 	листопада приймав О.Т. Гончара - голову Спілки письменників України. Обговорювали питання наступного з’їзду письменників республіки, організацію літературного музею республіки. Про те, як відзначити 75-ліття П.Г. Тичини. Опісля розмова зайшла про
І. 	Світличного та І. Дзюбу. Гончар говорив, що це здібні і талановиті молоді люди, але вони мають недоліки, з ними потрібно копітко працювати, що їх даремно зараховують до націоналістів, і, якщо ми з ними не будемо працювати, їх можна дійсно відштовхнути. Далі Гончар сказав, що Світличний і Дзюба ніде не працюють, і це їх теж обтяжує.
12 	листопада була розмова з Л.І. Брежнєвим. Я доповів, що цукрового буряка здамо 40-41 млн пудів. Нарада секретарів обкомів КПУ з питання підготовки до XXIII з’їзду КПРС пройшла добре. Комплектація міністерств закінчена і розміщення теж, входимо в нове русло роботи. Урожай зернових у республіці складе 18,5 центнера з гектара, у тому числі кукурудзи 24,6. Доповів ряд інших питань, у тому числі щодо добору і розстановки кадрів.
У кінці нашої розмови Брежнєв торкнувся питання про А.І. Мікоя- иа: мовляв, уже старий - йому виповнилося на той час 70 років. Продовжуючи розмову про Мікодна, Брежнєв з якоюсь зневагою сказав про нього, що він захопився мемуарами - варто подумати про його заміну, оживити роботу Верховної Ради. Я мовчки сприйняв цю розмову, але сам подумав, що Мікояна Брежнєв хоче прибрати зі складу Політбюро тому, що А.І. Мікоян мав свою думку та міркування і часто на Президії ЦК КПРС вступав з Брежнєвим у довгі розмови щодо принципових питань. Опісля я також зрозумів, що велася підготовка до того, щоб М.В. Підгорного забрати з посади секретаря ЦК КПРС, перемістити на «почесну посаду» Голови Президії Верховної Ради, ось і «старався» Брежнєв.
Досить дивне і незрозуміле явище в ЦК КПРС: дехто із скороспече- них «теоретиків», і головним чином Суслов, без приводу і причин почали піднімати національні питання, явно з позицій шовіністичних не партійних, тим паче не ленінських. Іноді просто штучно створювалися національні питання, хоч кожній розумній людині зрозуміло, що національні питання не повинні заступати соціальних проблем, які мають знаходитися перш за все у центрі уваги партії. Кожній не відірваній від життя людині, тим паче політику, повинно бути зрозуміло, що активна робота в економічній і політичній ділянках, направлена в інтересах народу нашої країни, знімає багато питань і забезпечує успіх будівництва нового суспільства, набагато легше вирішує і всі національні питання.
221


1966 	рік. З січня. Перший робочий день. Запросив до себе товаришів, які працюють над матеріалами до доповіді на XXIII з’їзд КПУ і виступу на з’їзді. Розрив між з’їздами всього 10 днів, і роботи буде дуже багато.
До з’їзду КПУ залишалося 2,5 місяця, він призначений на 15 березня* У зв’язку з наступним з’їздом виникає багато кадрових питань і перестановок. Тим паче, що є пряма вказівка центру зробити «омолодження» кадрів. Перший секретар обкому повинен бути не старшим 40- 45 років, відповідно до цієї директиви повинно пройти омолодження й інших кадрів.
Але згодом ця директива була забута, причина та, що московське керівництво злякалося «молодих».
Розглядав пошту. Окремо мені доповіли про «Лист 77» і про лист
І. 	Дзюби на 214 сторінках. Потрібно було вживати термінових і рішучих заходів. Було доручено Скабі і Кондуфору підготувати пропозиції, щоб їх розглянути на Секретаріаті ЦК і вжити заходів. Про наші заходи з цих питань було повідомлено в ЦК КПРС Суслову, Капітонову, Пігальову. Явно було видно, що подекуди піднімають голову націоналістичні елементи.
11 	січня — засідання Президії ЦК КПУ. На ній мною було гостро поставлене питання про посилення ідеологічної роботи, особливу увагу потрібно звернути на питання літератури, мистецтва, а також інтернаціональне виховання та дружбу народів — усі ці питання мають бути в центрі уваги нашої ідеологічної роботи. Потрібно вести найрішучішу боротьбу, але розумно, з проявами національної обмеженості і замкнутості. На цій Президії обговорювалося питання дальшого розвитку філософських наук, а також практичні економічні питання.
Усі питання обговорювалися організовано., гостро, щодо них було прийнято відповідну ухвалу. Президія пройшла добре.
13 	січня мною в ЦК КПУ було проведено нараду, у ній брали участь українські письменники, викладачі університету і ВПШ, відомі історики, працівники ЦК КПРС з питань науки і пропаганди: Гончар, Бажан, Назаренко, Чеканюк, Дубина, Копнін, Ямпольський, Шамота, Новаченко, Головко, Іванов, Скаба, Шевель, Кондуфор. На нараді розглядалося питання про те, щоб дати критичну оцінку «шкідливим ідеологічним документам», які поступили в ЦК КПУ. Мовилося перш за все про трактат І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» і «Лист 77». Було домовлено, що ця група товаришів до 25 січня дасть у ЦК докладний і ґрунтовний документ, який би викривав «Лист 77» та «Інтернаціоналізм чи русифікація», написаний Дзюбою.
О.Т. Гончар відмовився брати участь у роботі цієї комісії, про що він у письмовій формі повідомив ЦК. Такий вчинок нас усіх засмутив. Згодом до нього довелося вжити деяких заходів впливу, і це себе виправдало. Щоправда, були не в міру «гарячі» голови, які вимагали ледве чи не виключення Гончара з партії, виведення його зі складу ЦК і відкликання з депутатів, глибокої його ідеологічної «проробки» - це
222


були лівацькі перекоси. Піти цим шляхом, значить нашкодити нашій спільній справі - відштовхнути, а може, і втратити талановитого письменника і впливову людину серед творчої інтелігенції. З цього питання довелося витримати немалий тиск з боку запопадливих «ор- тодоксів-марксистів». Особливо з цього питання лютували Грушець- кий та Ватченко, та й у ЦК КПРС знайшлися такі «діячі», які прагнули «політичної крові».
Мою позицію щодо Гончара незмінно підтримував М.В. Підгор- ний: він же краще інших розумівся у цій складній справі. Деякі навіть вимагали заарештувати Гончара. Коли я про це сказав Підгорному, він відповів: «Знаєш, Петре, нас з тобою арештують, ніякий чорт і слова не скаже. Про Гончара заговорить світ, та й взагалі, який ідіот виношує таку ідею».
18 січня розглядали тези звітної доповіді XXIII з’їзду КПРС і виступу на XXIII з’їзді КПРС. Зокрема, розглядали питання, чи не пропонується на XXIII з’їзді внесення якихось нових теоретичних положень з оцінки сучасної епохи, закономірність розвитку революцій - будівництво соціалістичного і комуністичного суспільств. Чи не будуть уточнюватися деякі висновки в рішеннях ХХ-ХХІІ з’їздів КПРС, юкрема щодо Програми КПРС, про яку йде багато непотрібних розмов серед комуністів і народу (програму прийняли, про неї багато говорили і раптом відступили, особливо із соціально-економічних питань і матеріальних благ; адже в програмі були записані конкретні терміни, що і коли зробити для народу, і народ все пам’ятає); про можливі уточнення оцінки культу^особи Сталіна - особливо його роль і вплив на міжнародний комуністичний та робітничий рух; про втручання Сталіна у внутрішні справи братських партій. Усі ці та інші питання цікавили комуністів, громадськість. Вони і нас хвилювали.
28 	січня. На бесіді у мене О.Є. Корнійчук. Бесіда пройшла в гарному гоні, він розповів багато цікавого про життя в середині письменницького світу, про роботу Шевченківського комітету. Я застеріг: треба, щоб до Гончара підійшли обережно, з розумінням. Це складне питання, і рубати з плеча, як дехто пропонує - це значить наробити багато шкоди спільній справі. На пропозицію очолити письменницьку організацію України О.Є. Корнійчук дав згоду з великим бажанням.
Прийняв А.О. Іщука - декана філології Київського університету імені Т.Г. Шевченка. Сам Іщук старий комуніст, дуже цікава людина, яка має свої погляди і міркування. Мені з «інформацій» було відомо, що нібито він неправильно трактує деякі питання національної політики. Коли я з ним почав розмовляти, то все більше переконувався, що він стоїть на правильних ленінських позиціях щодо національного питання. Він твердо і переконливо заявив, що національні почуття розпалюють деякі шовіністичні елементи. Про лист Дзюби він відгукнувся негативно, обіцяв взяти участь у роботі комісії і подачі письмової ухвали на лист. Іщук - впливова фігура серед студентів і творчої інтелігенції, особливо серед письменників, а це в даному випадку дуже
223


важливий фактор, і мені особисто була важлива його думка з раду питань, у тому числі з роботи серед студентської молоді.
14 	лютого. Ось і «стукнуло» мені 58 років, і багато і мало. Багато тому, що скоро шістдесят, а це вже пенсійний вік; мало тому, що зроб« лено хоч і немало, але хочеться зробити більше, вважаю, що я у великому боргу перед партією, перед народом. Я на великій «вишці», і хочеться виправдати це. Особистого життя у мене нема, а як його хочеться, хоч би небагато, адже це так важливо для настрою, для роботи - це великий стимул. Із синами та Іринкою все добре, а як хочеться подивитися, що буде хоч би через 10 років із внуками Петею і Дімою - мирного їм, щасливого життя! Хочеться ще багато сказати, а ще більше зробити. Багато хто привітав мене з днем народження.
29 	березня 1966 року почав роботу XXIII з’їзд КПРС. Увесь день тривала звітна доповідь ЦК, з нею виступив Л.І. Брежнєв.
Звітну доповідь ревізійної комісії ЦК зробила її голова Н.Т. Му- равйова. За звітними доповідями першим виступив перший секретар ММК КПРС т. Єгоричев, за ним слово було надано Україні - від наших делегатів виступило 6 чоловік: Шелест, Воротніков, Бузницький, Щербицький, Холявко, Ватченко. Всі виступи були хороші. Підсумки голосування щодо вибору в склад ЦК були далеко не дружні - 42 чоловіки отримали по 35-45 голосів проти. Деякі члени лічильної комісії телефонували мені і сказали, що проти мене голосувало двоє чоловік* як стверджували члени комісії, я в двох бюлетенях був закреслений випадково, можна було б і не рахувати, але доповіли керівництву - Брежнєву. Він сказав залишити так, навіть радів цьому і тому, що він хотів мати менше голосів проти, хоча мені стало відомо, що голоси, подані проти Брежнєва, були приховані.
З’їзд тривав 8 днів. У Київ я попав тільки. 10 квітня.
22 	квітня. Роз’яснюючи рішення XXIII з’їзду, ми всіляко старалися підтвердити, що ніякого відступу від рішень ХХ-ХХІІ з’їздів і жовтне* вого Пленуму (1964 р.) ЦК КПРС немає. Що на з’їзді панувала атмосфера діловитості і спокою. На з’їзді не зачіпалися гострі питання про Сталіна, Хрущова, про Китай, а дехто намагався підняти ці питання. Вся робота з роз’яснення рішень з’їзду була спрямована на те, щоб, як ми тоді казали в тісному колі, «зміцнювати авторитет нового керівництва».
Брежнєв явно «грав» у демократію. На засіданнях Президії ЦК багато і довго говорили всі і з будь-якого питання, більше стало хва-' лебних промов, ніж ділових і критичних обговорень важливих питань. Брежнєв сам міг говорити годинами і з будь-якого питання, все це часто породжувало скороспілі, зовні благополучні, а насправді порожні*, сірі пропозиції, які часто оформлювалися рішеннями і постановами* і це завдавало величезної шкоди.
25 	квітня 1966 року. Відкрився XX з’їзд комсомолу України - це велика політична подія. Підготувався до виступу на з’їзді на 30-35 хвилин, узяв для виступу найбільш злободенне коло питань: ідейне і
224


класове загартування молоді, боротьба з проявами буржуазного націоналізму, боротьба проти розтлінної буржуазної ідеології та моралі, підвищення політичної пильності. Розвиток патріотизму і чесне служіння своєму народові.
Було дано завдання Нікітченкові, Шульженкові (КДБ), Скабі, Шевелю, Кондуфору (ЦК КПУ), Глуху (прокуратура) підготувати матеріали цро недостойну поведінку Костенко, Драча, Сверстюка, Дзюби, щоб показати їх негативну і шкідливу роль та застерегти від можливих неприємних наслідків. Усі ці питання були викладені на з’їзді комсомолу і на з’їзді письменників України, і це подіяло: дехто з молоді рішуче відійшов від неправильних і шкідливих дій.
6-10 травня. Здається, на горизонті все спокійно, але боротьба не припиняється ні на хвилину, з’явилося багато «документів», у яких критикуються наші порядки і система. Багато питань, висунутих у цих «документах», повинні нас насторожити, і з цього треба робити висновки, навіть якщо про це говорять наші вороги, треба аналізувати сказане* а не відбиватися навідліг. Адже це зробити легко, але ми проблеми не вирішуємо, а заганяємо глибше.
Примирення і компроміси відіграють роль лише перепочинку. Після них конфлікт може розгорітися із ще більшою силою. Досягти якогось компромісу або навіть підписати якийсь документ і покладатися на нього абсолютно - значить піддаватися політичній ілюзії.
У нашій політичній та ідеологічній роботі потрібно враховувати і ге, що ніхто не може дати гарантії, що наш народ не втомився без кінця слухати промови про переваги соціалізму, не повною мірою їх відчуваючи до цих пір. Коли цро це у відвертій бесіді заходила розмова, Брежнєву дуже не подобалася така розмова, він вважав, що у нас все іде добре - пррсто чудово.
28 	травня. Мені повідомили, що я записаний у склад делегації на XIII з’їзд КПЧ.
30 	травня радянська делегація на чолі з Брежнєвим вилетіла до Праги. 31 травня відкрився XIII з’їзд КПЧ, доповідь на з’їзді зробив А. Новотний. У доповіді відчувалися напруженість і скованість, і це відбилося й на виступах делегатів з’їзду. Виступи делегатів неконкретні, плутані - для них соціалізм і комунізм поняття абстрактні, І Іолітичне становище в країні і партії напружене, чомусь у доповіді і виступах велика увага приділялася інтелігенції та студентам, багато було критики на їхню адресу, зовсім мало говорилося про роль робітничого класу. Економічне становище країни складне, промисловість втратила свою конкурентну здатність на зовнішньому ринку. Відчувалася хибна «демократизація» і деяке загравання з партійним активом. Обстановка в Президії ЦК КПЧ була непроста. Велику роль у вирішенні всіх питань відігравали Гундріх, Дубчек і Кольдер.
На з’їзді були присутні 76 делегацій комуністичних, робітничих і соціалістичних партій. Виступ голови нашої делегації був зустрінутий добре, хоча й відчувалася деяка стриманість.
К Шелест
225


У той же час у Празі було проведено нараду - переговори глав делегацій соцкраїн. Обговорювалося питання: загальна обстановка і завдання компартій та робітничих партій щодо зовнішньополітичних акцій у Європі. Про роботу Ради Варшавського Договору. Про пожвавлення діяльності Ради Економічної Взаємодопомоги.
Багато було спірних питань і дебатів, особливо активно і впевнено вели себе В. Гомулка (Польща) і В. Ульбріхт (НДР). Вони, по суті, вели нараду, відчувалася їхня ерудиція, підготовка політичних діячів. Брежнєв з багатьох питань просто знічувався, навіть розгублювався.
10 червня. О.І. Кириченко, колишній Перший секретар ЦК КПУ і секретар ЦК КПРС, нині персональний пенсіонер, живе в Москві, проситься на Україну, в Київ і хоче працювати.
Порадився з членами Президії ЦК. Недружно підтримали цю пропозицію, не висуваючи мотивів проти, несміливо, без аргументів заперечували Кальченко, Щербицький, Грушецький. Але нарешті домовилися, що дам згоду на переїзд і роботу в Києві Кириченка. Мені було доручено з цього питання переговорити з керівництвом ЦК КПРС.
При моїй розмові з цього питання М.В. Підгорний дав зразу згоду і взагалі віднісся до вирішення питання позитивно, сказав, що погано, коли ми втрачаємо почуття товариства і дружби, коли в товаришів змінюється партійно-службове становище. Брежнєв до цього питання віднісся досить насторожено, довго мені не говорив ні «так», ні «ні», все вивчав це «надзвичайно складне» питання. Так і не було вирішено питання про Кириченка.
Я переконаний, що такий підхід до справи завдає тільки шкоди. Людина з певним політичним і організаційним досвідом у 50-55 років виходить на пенсію і не приносить ніякої користі.
Узагалі у нас досить дивне і шкідливе ставлення до колишніх великих партійних працівників: коли вони ідуть з роботи або «ідуть» їх, то навколо них майже завжди якась паволока, туман. Була людина, і нема її, був авторитет, і немає його, був добрий працівник, і немає його! А коли зійшов з політичної сцени, то про нього зразу ж «забувають», навіть цураються. Ось така, якщо не гірша, доля кожного великого партійного працівника. І це в нашій партії, партії комуністів-одно- думців!
Чому О. Кириченко так рано зійшов з політичної арени? Адже він був секретарем ЦК КПРС. Кажуть, що у нього був тяжкий характер; Я його трішки теж знаю, працював під його керівництвом - характер у нього був нелегкий, іноді запальний, але не підлий. Не можу підтвердити особисто, але ідуть великі розмови, що Брежнєв доклав немало «старань» до того, щоб прибрати Кириченка з політичної арени, мабуть, у цьому велика доля правди є. Брежнєв багато вів різних інтриг і говорив гидоту про Кириченка, він неодноразово звертався до М.С. Хрущова, плакав у його кабінеті, жалівся на «нестерпний» характер Кириченка, коли той, будучи секретарем ЦК КПРС, висував вимоги до Брежнєва. Хрущов спершу дійсно ні одного серйозного питання
226


не вирішував без Кириченка. І ось така раптова переміна. Тут була використана якась необачність і слабкість Кириченка, не виключені провокація й інтриги, намови на нього Хрущову. І в усій цій «справі» була далеко не останньою роль Брежнєва. Усіма доступними і недоступними засобами і мерзотними прийомами довели справу до того, що схилили Хрущова, і він погодився звільнити Кириченка. Тут М.С. Хрущовим були допущені непростимі помилка і необачність, які коштували опісля посади Першого секретаря ЦК КПРС.
15 серпня. Старшому синові Борису виповнилося 33 роки, багато пройшло часу, а здається, це було вчора, коли він був нелегким хлопчаком. Багато і ним пережито, часи були нелегкі. Добре, просто порятунок був, що Іринка така жінка, вона доклала багато сил, здоров’я, щоб виховати Бориса. Зараз уже в нього характер врівноважений, хочеться, щоб склалася добре його доля.
16 серпня. З боку Китаю продовжується велика брехня та провокації, ми ніякої віддачі не даємо, терпіти далі все це - значить втрачати свою гідність. Люди обурюються, керівники мовчать, німують засоби масової інформації. Давати відсіч китайцям у Брежнєва немає сміливості, дехто з ідеологів підтримує його. Але нічого доброго з цього не вийде.
Намагався з цього питання висловити свою думку - не подобається, однак усе одно доведеться вести боротьбу, а наше «мовчання» працює не на нас. Китайці кажуть: «Кремль мовчить - значить відповідати нічого».
У Запоріжжі відвідав мо^ррний завод і ДКБ-478, уважно ознайомився з виробництвом заводу і конструкторськими розробками ДКБ. Вручив заводу орден Леніна, головному конструктору Івченкові Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці. Івченко зовсім погано себе почуває, розбитий паралічем. Групі робітників та ІТП заводу і ДКБ вручив ордени та медалі. Усе пройшло добре, організовано.
25 серпня. Із Сімферополя о 10.00 у Київ прилетіли Брежнєв і Підгорний. План їх перебування: огляд виставки птахівництва, вона справила велике враження. У другій половині дня поїхали в Яготин на полювання на качок. Брежнєву і Підгорному подарували по чудовій рушниці «Черчілль». Залишилися задоволені.
26 серпня увечері відбулася в Заліссі зустріч із членами Політбюро ЦК КПУ - все йшло добре, поки не втрутився захмелілий «шляхтич» Щербицький зі своїми дурними і недоречними запитаннями. Це викликало роздратування наших гостей - залишився неприємний осад. Довелося Д.С. Коротченку виправляти становище - досвідчена людина виступила добре і поставила на місце бурбона Щербицького.
Полювання в Заліссі пройшло успішно, тільки Брежнєв забив чотирьох кабанів і оленя. Уранці 27 серпня з Бориспільського аеродрому проводили гостей. Вони полетіли в Астрахань на полювання на гусей. Під час перебування Брежнєва в Києві домовилися з ним, що я продовжу свою відпустку на кілька днів: поїду в Болгарію - страшенно втомився.
227


28 серпня. Зустрівся з Головою Радміну ЧССР Юзефом Ленартом, уже тоді в розмові з ним можна було встановити, що в Чехословаччині назріває політична криза. Про мою зустріч і висновки я написав детальну інформацію в ЦК КПРС. Підготував інформацію в ЦК і про реакцію різних прошарків населення на «культурну революцію» в Китаї.
29 серпня. Багато почало поступати листів на О. Титаренка із Запоріжжя, де він раніше працював. Довелося вживати додаткових заходів, щоб пом’якшити обстановку, не допустити підриву авторитету секретаря ЦК КПУ. Потрібно брати на себе певну відповідальність. Ну що ж, без відповідальності не можна бути на відповідальній роботі.
5 	грудня я прибув у Тернопільську область. Пізно вночі до мене попросився на прийом для особистої розмови начальник обласного управління КДБ Л.Ступак. Бесіда відбувалася віч-на-віч. Довго і детально розмовляли з ним, бо в області були складні обставини: тут близько ЗО тисяч колишніх оунівців, багато хто з них повернувся із заслання і поселень. Відкрито себе не виявляють, але при певних складних обставинах вони можуть відіграти негативну роль. Далеко не всі вони політично й ідеологічно роззброїлися та й особливої лояльності до нас не виявляють.
Потім самоініціативно Ступак мені розказав таке: «На днях в області з метою перевірки роботи обласного управління КДБ з Москви була велика група працівників союзного КДБ. Особливих недоліків вони не знайшли, але деякі суттєві зауваження зробили.
Опісля розмова з москвичами з їхньої ініціативи зайшла про Л.І. Брежнєва. Вони дуже негативно висловилися про нього. Москвичі його не люблять і як політичного керівника, державного діяча серйозно не сприймають. Про нього в народі і партійному активі кажуть, що це «випадкова» людина, став на чолі партії і керівництва країни на хвилі політичного перетасування на «верхніх» поверхах цолітичної влади. Він прийшов унаслідок «двірцевого перевороту», організованого ним самим при активній підтримці хоч і не дурних людей, але довірливих, Брежнєв ні розумом, ні організаторськими здібностями далеко не сяє, господарства країни не знає, ніде на конкретній самостійній господарській роботі не був. Він великий інтриган- артист, але артист не для великої сцени, а так, для провінційних підмостків. Він великий користолюбець і владолюбець, неабиякий п’яниця, бабій і розпусник. Можна тільки дивуватися - як це могло трапитися, що така людина, з такими особистими якостями стала на чолі ЦК КПРСЖ Багато ще було сказано несхвального і просто вбивчого на адресу Брежнєва. Далі Ступак, посилаючись на москвичів, сказав: «Найгірше і найсумніше, що він за допомогою інтриг, підлабузників і підлесників, прийомів демагогії може довго втриматися при владі, а це, крім великої шкоди для народу, нашої партії, нічого не дасть».
Відверто скажу, що все те, що я почув від Ступака, мене ошеденш- ло. Хоча деякі нахили, вибрики, каверзи мені були відомі, та не один раз мені казав про це відверто М, Підгорний. Але одна справа, коли
228


ми дещо знаємо і говоримо, а інша річ, коли всі ці «достоїнства» керівника стають відомі і обговорюються серед партійного активу, гим паче серед працівників КДБ. Я попросив т. Ступака назвати прізвища робітників КДБ із Москви, він довго не хотів казати, вагався, але все ж назвав одне прізвище - майор Лук’янов. Моє становище було досить складним і двоїстим. Я не міг про це мовчати, тим паче приховати цю розмову. Але... І все ж вирішив: про все мною почуте у якійсь формі довести до відома Л. Брежнєва. Однак для більшої переконливості і ґрунтовності потрібна була якась причина. Я про розказане мені попросив т. Ступака викласти все в письмовій формі. Він трохи повагався і все ж сам прийшов до висновку, що по-іншому впинити не може. Під ранок я отримав листа від Ступака і, відверто кажучи, довго роздумував: як мені тепер вчинити з «документом»? Я порадився з М. Підгорним, висловив свій намір особисто доповісти про все Л. Брежнєву. Підгорний, вислухавши все, тільки сказав: «Дивися сам, як вчинити, але май на увазі — тебе можуть неправильно зрозуміти».
Але вчинити інакше, здавалося, я не міг. Лист у мене, розмова зі Ступаком була, я не впевнений, що він за своєю ініціативою не поінформує свою вищестоящу інстанцію, У листі ще говорилося, що: «Брежнєв низькопробний інтриган, він грає в демократію, а як його демократія поєднується з організованою ним змовою проти М.С. Хрущова? Брежнєв виключався з комсомолу за моральний, побутовий розклад». Після всього цього я не міг промовчати і не сказати все Брежнєву.
Уранці 8 грудня особисто зателефонував мені Л. Брежнєв і попросив завтра, до дванадцятої години бути в нього, при чому додав, що за мною в Київ він посилає літак ІЛ-18, чого раніше не було, Я відразу ж подумав, що, мабуть, Підгорний у якійсь формі довів до відома Брежнєва інформацію про лист Ступака, і тому Брежнєв проявляє таку «турботу» про мене. У розмові зі мною Брежнєв сказав: «Ти, Петре Юхимовичу, вилітай чим раніше, нам потрібно з тобою зустрітися і порозмовляти до засідання Політбюро ЦК, яке відбудеться о 13.00».
9 	грудня о 12.30 я вже був у ЦК КПРС. Коли я зайшов у приймальню Брежнєва, мені сказали, що він уже про мене запитував і чекає мене. У кабінеті Л. Брежнєва відбулася наша зустріч і півторагодинна бесіда. Я доповів йому про стан справ у республіці, але він усе це слухав досить неуважно. З його поведінки, якоїсь нервовості я помітив, що він з великим нетерпінням чекає від мене іншого. На його запитання: «Ну, а що далі?» - я детально переповів усю розмову зі Ступаком. Не скажу, що мені було приємно все це говорити Брежнєву. Він слухав
з 	особливою розгубленістю. Потім я йому передав листа Ступака, адресованого мені особисто. Брежнєв прочитав його при мені, змінився на обличчі, губи посиніли. Мені, відверто кажучи, було жаль на нього дивитися. Опісля Л. Брежнєв запитав мене, хто знає про мою бесіду зі Ступаком і про зміст цього листа. Я відповів, що про це ніхто не знає, крім мене, і тут же додав, що в дуже стислій формі повідомив про це М. Підгорного, про що він, напевно, вже знав, Брежнєв промовчав.
229


О 	15.30 відбулося засідання Політбюро, питань було багато і досить складних та гострих, зокрема про електрифікацію сільського господарства всієї країни. Брежнєв вів засідання якось невпевнено, нервував, виявляв нерішучість.
Я не раз сумнівався у своєму вчинку, що повідомив і передав листа Брежнєву. Незабаром мій чесний, добрий «жест» почав якоюсь мірою проявлятися. Помалу почалося відчуження і охолодження відносин, і все більше воно наростало.
Наближався ювілей - 19 грудня виповниться 60 років Л.І. Брежнєву. Усі члени Політбюро ухвалили, що цю дату треба відмітити скромно. Зібрали з членів Політбюро, кандидатів і секретарів ЦК КПРС гроші, щоб придбати особистий подарунок ювіляру від товаришів по роботі. Що стосується урядової нагороди, то було прийнято рішення нагородити його орденом Леніна і Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці. (Одну Зірку Героя Соціалістичної Праці він уже мав ще при М.С. Хрущові). Але Брежнєву хотілося іншого - він хотів бути Героєм Радянського Союзу і почав упрошувати Підгорного внести пропозицію про присвоєння йому (Брежнєву) звання Героя Радянського Союзу. М.В. Підгорний відмовився це робити, наводив аргументи проти, але Брежнєв просив, вимагав, вимолював Героя, посилаючись на те, що нібито його у війну представляли до цього звання. Адже ж пройшло більше двадцяти років, як закінчилася війна. За що ж нагороджувати таким високим званням у мирний час? Про все це М. Підгорний зі мною неодноразово говорив, висловлював свій гнів і навіть радився зі мною, що робити, як учинити. Я висловив відверто свою думку, що присвоєння звання Героя Радянського Союзу буде сприйнято негативно, особливо військовими та фронтовиками. Підгорний у розмові зі мною сказав: «Я з тобою згодний, але Брежнєв бере мене просто змором, більше такого натиску я витримати не зможу, та й не хочу остаточно псувати з ним взаємовідносини». Я відповів: «Як хочете. Я завізував документ на звання Героя Соціалістичної Праці. Змінювати своє рішення не буду». Брежнєв зламав спротив Підгорного, а далі вже ні в кого заперечень не знайшлося.
Так Брежнєв став Героєм Радянського Союзу. А далі пішов «зорепад», але це без мене - я вже був не при справах - на пенсії. Отож, з’явився новий чотириразовий Герой Радянського Союзу! Серед партійного активу, народу, серед кадрових військових, фронтовиків було багато несхвальних відгуків на адресу Брежнєва. Але най- сумніший і найстрашніший бік справи: усі, хто був присутній при врученні «заслужених зірок», несамовито аплодували з явним нальотом підлабузництва і лестощів. А яка шкода і гіркі наслідки від цього всього можуть бути, потрібно лише задуматися.
Провели велику нараду в Києві з питань підготовки до проведення святкування 50-річчя Великого Жовтня, тут же було прийнято рішення про скликання Пленуму ЦК КПУ у другій половині січня 1967 року, на якому обговоримо підготовку до 50-річчя Жовтня. Напередодні,
230


26 	грудня, мені зателефонував М.В. Підгорний і сказав, що збирається приїхати в Київ на кілька днів, я йому відповів, що буду радий зустрітися. Ми обговорили усі питання. Він мені розповів про обстановку в центрі. З багатьох питань висловив свою незгоду і гнів щодо иоведінки Брежнєва, але по-дружньому мене попередив, щоб я не дуже Г>ув відвертим, особливо з Брежнєвим. Тому що ним все витлумачується своїм «вузьким умовиводом». Підгорний якось мимохідь сказав, що більше потрібно орієнтуватися на О. Шелепіна і Д. Полянського, можливо, на А. Кириленка, але останній нестійка людина, дуже вразливий, далеко не позбавлений підлабузництва. Підгорний закінчив: «Поводити себе в усіх відношеннях треба дуже обачно та обережно».
Ось у такій обстановці доводилося працювати Першому секретарю ЦК КПУ і члену Політбюро ЦК КПРС. Виявляється, потрібно було більше думати, як себе поводити, не говорити відверто, затискувати свою ініціативу, відвертати цим самим увагу від основної роботи, від вирішення пекучих і невідкладних питань щоденної праці. Можна собі уявити загальну обстановку у «вищих колах партійного керівництва». А хто створив таку обстановку? Це уже само собою зрозуміло. Під час перебування М. Підгорного в Києві Л. Брежнєв мені два-три рази на день дзвонив і все цікавився, розпитував, чим займається Микола Вікторович і де він знаходиться, з ким зустрічається.
Рано-вранці 27 грудня мені знову зателефонував Брежнєв, цікавився, де Підгорний, я йому сказав, що вчора вилетів у Крим. Здається, він заспокоївся. Почав цікавитися обстановкою в республіці, я йому доповів, яких заходів ми вживаємо за підсумками грудневого Пленуму ЦК КПРС.
Брежнєв повідомив мені, що буде виступати з доповіддю на московському міському партійному активі, потім у Мінську, можливо, в Горькому. Він також сказав мені, що хотів би виступити з доповіддю на Україні, і радився зі мною, в якій області йому виступити. Мова йшла про Харківську, Луганську, Донецьку області - зупинилися на Донецькій. Я повідомив Брежнєву, що після московського активу ми проведемо київський актив, думаю виступити на ньому з урахуванням досвіду Москви.
Опісля розмова знову перейшла на перебування М. Підгорного в Києві: Брежнєв ревниво і причепливо знову «допитував» мене, де був Підгорний, що робив, як пройшло полювання, з ким зустрічався, кому
і 	куди телефонував. Я був дещо збентежений такою детальною і особливою цікавістю. Як міг, заспокоїв Брежнєва, сказав, що нічого особливого не трапилося, все було в нормі і що М. Підгорний дійсно відпочивав, полював і, як він сам сказав: «Хоч трохи відпочив і виспався». Що стосується зустрічей, то він зустрічався і розмовляв тільки з членами Політбюро і секретарями ЦК КПУ. «А телефонував він, мені відомо, тільки вам з мого кабінету і в моїй присутності». Я відчував, що мені якоюсь мірою вдалося заспокоїти Брежнєва.
231


Прийняв першого секретаря Київського міськкому партії О.П. Ботвина, розмова була досить ґрунтовною, в основному щодо міського господарства, за моєю пропозицією передбачено побудувати в Києві
8 	плавальних басейнів, із них два вже в першому кварталі передбачається здати в експлуатацію. Потрібно форсувати реконструкцію Центрального стадіону, довести його місткість до 100-105 тисяч чоловік. Потрібно терміново розглянути Генеральний план розвитку міста Києва. Контролювати хід будівництва Палацу культури «Україна», його будівництво йде під титулом «кіноконцертного залу». Потрібно звернути особливу увагу на Дарницю - район великий, в основному робітничий. Тут не вирішено багато соціально-побутових питань, особливо погано з медичними та дитячими закладами. Було розглянуто і ряд інших питань: робота промислових і будівельних організацій, міського транспорту, торгівлі, побутового обслуговувань ня. Особлива увага - на розгортання ідеологічної роботи і пропаганди у зв’язку з 50-річчям Великого Жовтня. Про відкриття пам’ятника відомому революційному діячу Д.З. Мануїльському, на відкриття запросили сина Мануїльського, полковника ВПС.
Ось і почався ювілейний рік Великого Жовтня! Хотілося б, щоб 1967 рік приніс народу більше радості і благополуччя. Наш народ заслужив значно більшого, ніж він має і ми йому даємо. Міжнародні справи дуже складні, економіка нашої країни напружена до краю, багато не вирішено важливих питань, а ще більше плутанини, різної метушні. Дуже погано, що багато пекучих проблем ми не вирішуємо, а заганяємо в глибину. Створюємо уявний добробут, мало славимося критично до реальних життєвих питань. Треба сподіватися, що.
1967 	рік буде кращим у всіх відношеннях.
5 січня відбувся партійний актив міста та області. Доповідь і виступи, пройшли непогано, і все ж щось тривожить. Немає потрібної організованості, порядку і дисципліни, хватки, властивої, як це і має бути, столичній партійній організації. Треба з містом та областю працювати ще дуже багато і настійливо. У цей же день о 19.00 поїздом виїхав у Донецьк на партійний актив, де Л. Брежнєв повинен виступити з доповіддю.
6 січня зустрів його і через кілька годин після прибуття поїхали з ним у Горлівку та Єнакієво. Тут були зустрічі з металургами, шахтарями, машинобудівниками, хіміками. Скрізь свої проблеми. Не вистачає житла, соціально-побутових, культурних закладів, не дуже добре і з продуктами харчування. Великі скарги на громадське харчування і торгівлю. Усі ці та інші питання потрібно вирішувати. Від них закликами на зразок «треба краще працювати» не відбудешся.
Донецький партійний актив відбувся 7 січня. Брежнєва приймали непогано, але разом з тим з якимось відтінком холоду. Він цим був трохи стурбований і увесь час запитував мене: «Ну як пройшла доповідь? Яке вона справила враження?» Я «заспокоював» його, казав, що все йде добре. Хоча, відверто кажучи, його «малювання»,
232


артистичні прийоми, нікому не потрібне загравання з шахтарями, металургами, машинобудівниками, хіміками та вченими Донецького краю були зустрінуті партійним активом несхвально.
Після активу дивилися концерт самодіяльності - чудовий концерт. Отримали велике задоволення, доторкнулися до народної творчості. У резиденції Брежнєва з керівниками області продовжили розмову за вечерею, виникло багато питань - дончаки більше зверталися з усіма питаннями до мене. Брежнєву це не сподобалося, і довелося «нівелювати», хоч це і було всупереч моїм доглядам, духу, істині.
Разом з Л. Брежнєвим відвідали завод імені Ілліча, робітниче селище Сартана.
Із 	Донецька Л. Брежнєв поїхав до Москви о 19.00, Пізно вночі виїхав і я в Київ.
9-19 січня. З Москви мені зателефонував М. Піді орний. Він детально цікавився усім ходом перебування Брежнєва в Донецьку. Я його про все поінформував, сказав, що він виїхав у Москву. Щоразу, коли вони допитували один про другого, що хто робить, з ким зустрічається
і 	розмовляє, мені здавалося, що вони не можуть жити один без одного, а більше закрадалася думка, що вони у чомусь один одному не довіряють.
На металургійному заводі імені Орджонікідзе над мартенівським цехом 1 3 провалився дах - загинуло 8 чоловік. Дуже шкода людей.
Призначена спеціальна комісія для розслідування причин і винуватців катастрофи, вжиття заходів щодо ліквідації аварії. За попередніми підрахунками, мартенівський цех не буде працювати 8-10 днів - велика втрата у виплавці сталі. Дано вказівку Радміну республіки надати допомогу родинам загиблих робітників. Про аварію і людські жертви, вжиті заходи щодо ліквідації аварії за допомогою шифрування доповів у Москву.
Був у Харкові три дні, виступав з доповіддю щодо підсумків Пленуму ЦК КПРС на обласному і міському активі, а також був присутнім на військовому гарнізонному партійному активі. Харківському політехнічному інституту вручив орден Леніна. В інституті відвідав і ознайомився з лабораторіями, зустрівся з професорсько-викладаць- ким колективом інституту, зі студентами. Відвідав студентський гуртожиток «Гігант», де були цікаві зустрічі та розмови. Згадав свої студентські роки в цьому гуртожитку. Гарний то був час, шкода, що швидко і давно минув.
20-28 січня. Відзначили день народження старшого внука Петі, йому 6 років. Гарний, з характером хлопчик. Дуже хочеться знати, як складеться у нього життя, хто з нього вийде. Дуже хотілося б, щоб він був здоровою, вольовою, сильною, розумною, доброю, чесною людиною. Будемо сподіватися, що все так і буде.
На заводі «Реле-автоматика» 150 чоловік - уся зміна збирального - не почала працювати. Це зумовлено тим, що неправильно, з великими порушеннями була проведена робота з перегляду норм виробітку.
233


По суті, це страйк - політичний та економічний ексцес, і тут робітники праві. Але чому міськком, обком партії два дні приховували цей інцидент від ЦК КПУ? Посварив партійне керівництво обкому і міськкому, профспілкових діячів, партійне і господарське керівництво заводу. Доручив розібратися, винуватців у цьому, що відбулося, суворо покарати. Категорично попередив: до робітників ніяких «санкцій» не застосовувати.
Мій день народження 14 лютого - ось і «стукнуло» 59; все, що було за ці роки, здається, було вчора. Отримав багато привітань, телеграм, листів, дзвінків - це добре і приємно, коли про твоє існування пам’ятають. За величезним обсягом роботи особисте життя відступило далеко на задній план. Попрацювати можна ще добре і плідно, було б здоров’я. День народження відзначили у вузькому родинному колі. Ірин- ка все передбачила, все приготувала, як і годиться чудовій господині дому. Все пройшло добре, на якомусь підйомі, з людською теплотою, а це додає сили, енергії для нелегкої праці.
Робота дуже об’ємна і різнохарактерна. Доводиться розглядати всі питання, аж до взаємостосунків партійних, радянських, господарських, працівників культури, науки «високого» рангу. Ось і зараз перший секретар Дніпродзержинського міськкому партії Добрик написав заяву в ЦК КПУ на першого секретаря Дніпропетровського обкому партії Ватченка. Крім цього, Добрик телефонував особисто мені і просив захисту від хамського поводження з ним. Добрик у своїй заяві звинувачує Ватченка в грубості, нетактовності, кричущому безкультур’ї. Так, на жаль, воно і є. На нього багато поступає скарг, що він грубий, зі всіма в області поводиться некультурно, до людей ставиться зневажливо, зарозуміло. Інтелігенція його просто ненавидить і прозвала його влучно «унтер Пришибеєв». І тримається такий «керівник» у своєму кріслі під теплим крилом Л. Брежнєва (адже земляки!). Довелося «роз’яснити» Ватченку, якось примирити їх з Добриком, і він навіть вибачився перед Добриком.
З 19 лютого відпочивали під Ленінградом у селищі «Запоріжжя» біля Ладозького озера. Розташувалися в будиночку лісничого, так що ранками у двір приходив олень за своїм пайком - шматком хліба. Він був зовсім ручним. B.C. Толстиков, перший секретар Ленінградського обкому партії, все чудово організував для відпочинку.
Побував у Ленінграді, відвідав завод, на якому я був директором. Керівництво і колектив заводу добре зустріли, відбулася щира бесіда.
У Ленінграді оглянули багато визначних та історичних місць. Музей оборони Ленінграда, Пискарівське кладовище, Будиночок Петра І, Ермітаж, Монетний двір, були на «Аврорі», у Петропавловській фортеці та інших історичних місцях. У «Запоріжжі» все було організовано добре: риболовля, полювання на лосів, поїздка санями, катання на лижвах; на Ладозі - підльодний лов риби. Я помітив, що між Толсти- ковим і Романовим, секретарем Ленінградського міськкому партії, були якісь незгоди. Я об’єктивно займав сторону B.C. Толстикова. Подякував
234


ленінградцям за добру організацію відпочинку та увагу. 5 березня поїздом з Ленінграда виїхав до Києва.
Потелефонував у Москву, розмовляв з М. Сусловим і М. Підгор- иим, особливих новин немає. Але в розмові Підгорний знову дав мені зрозуміти, щоб я з Л. Брежнєвим був насторожі, бо у нього велика «ревнива реакція» на мою активну діяльність, прямі і відверті висловлювання та пропозиції. Він хворобливо переживає, коли до мене добре і з увагою ставиться партійний актив, відомі радянські та господарські працівники - це все його просто перевертає. Я подякував Миколі Вікторовичу за «сигнал». І подумав: найнедостойніше і найга- небніше явище для керівника, тим паче такого рангу, коли він із заздрістю та підозрою ставиться до активної діяльності працівника, члена ЦК КПРС - тим паче члена Політбюро ЦК. Ну що ж, подивимося, що буде далі, я своєї активності і діяльності в роботі знижувати не буду, адже ж працюю не на «боса».
Появу статті і карикатури в сатиричному журналі «Перець» на міністра сільського господарства СРСР В. Мацкевича як на браконьєра у Москві було сприйнято далеко не однозначно. Але вже тоді у сміливих журналістів, таких, яким був редактор журналу «Перець» Ф. Маківчук, проривалася сміливість критикувати, незважаючи на чини та ранги.
Зателефонував Л.І. Брежнєв, розмова по телефону тривала більше 35 хвилин. Загальна інформація і обмін думками з багатьох важливих питань. Брежнєв жалівся на перевтому - це його часті «прийоми», він казав: «Доводиться буквально всі питання вирішувати самому», підкреслюючи при цьому: «Адже ж я Генеральний секретар». Розмовляли про роботу промисловості, сільського господарства, складне міжнародне становище у світі.
Потелефонував у Москву, переговорив з Л. Брежнєвим і М. Підгор- ним відносно кадрових питань. Має відбутися сесія Верховної Ради УРСР. Головою Президії Верховної Ради буде вибраний Д.С. Корот- ченко. Його колишній заступник С.А. Ковпак подав заяву з проханням не рекомендувати його на заступника Голови Верховної Ради республіки: йому виповнюється 80 років, і він за станом здоров’я не може виконувати цей високий обов’язок. Просить призначити йому пенсію, його прохання задовольнили. Я просив Брежнєва і Підгорно- го встановити Сидору Артемовичу пристойну пенсію. Ковпак - знаменита особа. Двічі Герой Радянського Союзу, керівник найбільшого партизанського підрозділу - гроза німецьких загарбників у церіод Великої Вітчизняної війни. Легендарний герой українського народу.
Замість Ковпака рекомендується С.О. Стеценко - голова Черкаського облвиконкому, авторитетна людина, теж колишній партизан. У нас обговорювалася кандидатура на цю посаду і О.Ф. Федорова, теж відомого партизанського командира, двічі Героя Радянського Союзу. Але зупинилися на кандидатурі Стеценка, наша кандидатура Москвою була прийнята.
235


Переговорив з П.Н. Демичевим про наші зауваження Щодо тез до 50-річчя Жовтневої соціалістичної революції. Вони стосувалися питання більшого показу національних республік у справі зміцнення дружби народів, Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Демичев з нашими зауваженнями погодився. Сказав йому про негативну реакцію на видані мемуари Шульгіна (колишнього великого цукрозаводчйка на Україні, члена царської Думи): не до речі ці спогади саме перёд 50-річчям Жовтня. Демичев не міг дати зрозумілої відповіді на поставлене питання, обіцяв розібратися, а що розбиратися, коли вже надруковано, як говориться - «що написано пером, того не витягнеш і волом».
29 березня о 20.30 мені зателефонував Л. Брежнєв, просив терміново прилетіти в Москву на засідання Політбюро ЦК КПРС. Після засідання був у Брежнєва на довгій розмові. Обговорювали роботу промисловості, будівництва, транспорту, соціальні питання. Я йому висловив своє розуміння, що для підняття на належний рівень усіх цих питань потрібно більше дати ініціативи на місця, союзним республікам, зняти багато «центропробок». Він на ці пропозиції реагував з кислою міною, наполягав на тому, що не можна втрачати владу центру - так ми ні до чого і не прийшли, залишилися в натягнутих стосунках.
Щодо сільського господарства розмова велася головним чином про те, як реалізувати рішення Пленумів ЦК КПРС з цього питання. Брежнєв у бесіді зі мною жалівся на те, що він відчуває якийсь супротив з боку Дерясплану у питаннях розвитку сільського господарства країни. Це, казав Брежнєв, вплив Косигіна. Він не розуміє сільського господарства, не розбирається в ньому. Я Брежнєву сказав, що
О.М. Косигін добре розуміється в економіці, фінансуванні, банківському кредиті, і він правильно ставить багато питань, що в сільське господарство ми вкладаємо великі кошти, а віддачу отримуємо малу. Потрібно сільському господарству не словами, а справами надавати допомогу, перш за все в матеріально-технічному забезпеченні, давати більше і якісних сільськогосподарських машин, тракторів, комбайнів* автомашин, будматеріалів, більше зайнятися соціальними питаннями села.
Обговорюючи питання про перехід на п’ятиденний робочий тиждень, я йому відверто сказав свою думку, що ми до цього важливого кроку не підготовлені. У розмові я відчув, що похитнув думку Брежнєва, але йому відступати в цьому питанні було вже пізно. Адже у нас як заведено: якщо керівництвом навіть допущена явна помилка* то ми її не визнаємо, і це часто погіршує наш стан справ. А визнати, виправити допущену помилку - Цим можна тільки зміцнити авторитет у народі, цим показати свою силу, мудрість. Ні, у нас не прийнято. Це чомусь вважається ганебним.
1—12 квітня. Зателефонував мені командуючий Київським військовим округом І.Г. Якубовський як члену військової ради округу і повідомив, що помер міністр оборони країни маршал Р.Я. Малиновеє кий і що Якубовський вилітає в Москву на його похорони. Дуже
236


шкода було Малиновського. Я його добре знав, чесна, пряма, добра людина була, славетний воєначальник.
Прийняв і мав ґрунтовну бесіду з відповідальним редактором журналу «Всесвіт» О.І. Полторацьким. У розмові я йому в спокійній та делікатній формі висловив свої побоювання з приводу занадто модерністського напрямку в журналі. Зокрема йшла мова про І, Дзюбу. Він не дурна людина, добрий письменник, відданий своєму народу, але іноді в нього з’являється «політичне донкіхотство», яке завдає шкоди нашій спільній справі, в тому числі розвитку української культури і мови. В. Кравчук із Канади (товариство ТОУК) у своєму трактаті- меморандумі написав багато у викривленій формі про українську мову.
У розмові з Полторацьким ми дійшли висновку, що потрібно б дати у журналі достойну відповідь на цей «меморандум», але все треба робити в рамках розумного.
У ці ж дні в Україні знаходилася канадська делегація на чолі з Тімом Баком, головою національного комітету Компартії Канади. Дуже багато доводилося нашим товаришам працювати з цією делегацією. Особливо з В. Кравчуком - це розумна і досвідчена людина та політик, але багато питань трактує зі своєї «дзвіниці», особливо питання національної політики.
13 	-28 квітня. Розглядав деякі матеріали, пропозиції, зауваження до написаної мною книги про комсомол і молодь «Історичне покликання молоді». Хочеться домогтися того, щоб книга стала внеском в історію комсомолу і нашої славної молоді.
У кожного з нас є своє ^соло обов’язків. Усі обов’язки повинні бути відповідальними. Коло наших обов’язків - це спільне розуміння персональної відповідальності та дисципліни перед моїм народом і державою. При моїй завантаженості нелегко накопичувати матеріал і писати. Усе це робиться за рахунок відпочинку, відпустки, сну, але я доведу цю книгу, і в ній мою думку, до кінця, старатимуся відобразити героїзм нашої молоді у праці і в ратних подвигах. Книгу яро мґолодь присвячую 50-річчю Жовтня, і вона повинна стати моїм посильним внеском у політичну літературу з виховання нашої молоді.
Як завжди було, з України багато іде кадрів на висування, підвищення, і я не зустрічав ще людини, яка, пропрацювавши в Україні навіть недовго, не згадувала б з великою теплотою про ці часи. Усе пережите в роботі, творчості в Україні залишається теплим джерелом у пам’яті людини на все життя. Так уже давно склалося, що в Україні до кадрів ставляться вимогливо, бережливо та шанобливо. Щоправда, це дається нелегко, адже робота з кадрами -- дуже відповідальна складна справа.
Отримана сумна звістка: при завершенні другого космічного польоту в апараті «Союз-1» загинув льотчик-космонавт Комаров Володимир Михайлович, полковник-інженер. Дуже шкода, він був здібною, розумною, допитливою, культурною, освіченою МОЛОДОЮ людиною. Це була перша жертва в польотах космонавтів. В.М. КомарОв неодноразово офіційно і неофіційно бував в Україні і Києві. У нього тут було
237


багато особистих друзів. Дав доручення, щоб внесли пропозицію, як увічнити його ім’я в Україні.
У цей же день скоїлася трагедія на мосту ім. Патона. З моста у Дніпро звалився автобус, загинуло 45 людей. Обставини трагедії розслідуються. Дві людини врятувалися чудом - вони вискочили з вікна автобуса.
З Ялти зателефонував Д.С. Полянський, де він відпочиває. У нього залишилося гарне враження про місто, його керівників, про порядки, але все ж висловив «серйозне» зауваження, що нібито міністр торгівлі України А. Сахновський дав вказівку на всіх торговельних об’єктах Криму переписати назви українською мовою. (Це було неправдою). Були вивіски і українські, і російські. Але ось виявилося, на Україні ще одна «крамола». Полянський тільки відобразив думку і настрій високопоставлених, але убогих і неповноцінних «ідеологів». Яка обмеженість думки, на що витрачається час та енергія. Чому ж у Грузії, Азербайджані, Вірменії, Узбекистані, Киргизстані, Прибалтійських республіках це не викликає ніяких зауважень? Тільки обмеженість, некультурнісгь, шовіністичний душок у недалекоглядних працівників, і перш за все це стосується М. Суслова. Крім шкоди, це нічого не дає, а гіркі наслідки ми ще будемо пожинати.
Поступили перші відомості про Світлану Аллілуєву, нібито про її неправильну поведінку, про вилучення якоїсь книги у її коханця. Усе це сказано так «притишено», що навіть члени Політбюро не все розуміли, що ж все-таки трапилося.
Я приїхав у Москву на засідання Політбюро. На порядку денному багато складних і важливих питань. Перед засіданням Політбюро, приблизно за годину, мене запросив до себе в кабінет Л. Брежнєв. Після загальних розмов про стан справ у республіці, країні, у тому числі і з деяких питань порядку денного, раптом Брежнєв мені сказав: «Май на увазі, що сьогодні ми будемо вирішувати питання про звільнення Семичастного від посади голови КДБ СРСР». Для мене це було зовсім несподіваною «новиною». Я дещо знав, але далеко не все, яку роль зіграли органи КДБ і особисто В.Ю. Семичастний у період підготовки і самого жовтневого Пленуму ЦК КПРС 1964 року, де М.С. Хрущов був усунений від керівництва, з усіх посад, партійних і державних. Безумовно, прихід до керівництва партією Л. Брежнєва у багатьох випадках залежав від особистої участі в усіх справах Семичастного, і, здавалося б, Брежнєв йому особисто повинен бути багато чим зобов’язаний. Зовні, здавалося, не було ніяких причин і зачіпок для звільнення Семичастного. Та про це ніколи ні на яких рівнях і мови не було.
Єдина «причина» (по-брежнєвськи) звільнення Семичастного була та, що він багато знав про всю «кухню» усунення Хрущова (як я значно пізніше дізнався від самого В.Ю. Семичастного, Брежнєв пропонував йому фізичне знищення М.С. Хрущова, що Семичастний категорично відкинув). Він завжди міг висловити свою думку.
238


Я задав Брежнєву запитання: «А яка причина звільнення Семичаст- ного?» Брежнєв ухилився від прямої відповіді, але сказав: «Багато приводів до цього, пізніше дізнаєшся про все. Я запросив тебе, щоб порадитися, де краще використати на роботі Семичастного. Ми не маємо наміру залишати його в Москві». Я знову задав запитання: «А чому, яка причина?» Тут Брежнєв майже з роздратуванням сказав: «Я ж тобі сказав, що пізніше дізнаєшся» (так я до цих пір нічого і не дізнався). Продовжуючи свою розмову, Брежнєв сказав: «Не хочеться його і ображати сильно, можливо ти щось запропонуєш на Україні, де використати на роботі Семичастного?» Більше запитань я Брежнєву не задавав, та й він вів себе якось нервово, на мене все це справило гнітюче враження. Насилу стримався, щоб вести розмову на цю тему. А в самого роїлася думка: що ж міг таке зробити Семичастний, щоб з ним гак розправитися? І яка ж існує система стеження, якщо сам голова КДБ попав під «ковпак підозри»? Мені стало страшно, і майнула думка, що така доля чекає на кожного, хто у якійсь мірі причетний до приходу до влади Брежнєва. (Моя думка була не позбавлена підстав. Так воно потім і сталося з багатьма).
Мною була висловлена думка, що Семичастний ще молода людина, енергійний, непоганий організатор, працював на відповідальній партійній і комсомольській роботі. Можливо, його можна використати на партійній роботі як першого секретаря обкому партії в Україні. Така можливість з’являється у Кіровоградській області, і це у нас буде сприйнято добре.
Л. Брежнєв на декільк&секунд задумався: «Ні, на партійній роботі використовувати його не бажано, можливо, колись виникне це питання. Зараз - ні. Якісь інші пропозиції у тебе є і чи не заперечуєш ти, щоб він працював в Україні?» Я чітко і ясно відповів: «Не заперечую. Із задоволенням приймемо і все зробимо, щоб йому працювалося добре». Я запропонував використати Семичастного на радянській роботі як заступника голови Радміну республіки, тут же Брежнєв подав репліку: «Першого». Я відповів, що є два перших заступники. Брежнєв відповів: «Це не перешкода. Пиши записку в ЦК КПРС, встановимо ще додаткову посаду першого заступника». У кінці розмови Брежнєв навіть подякував мені за участь у вирішенні такого, як він сказав, «делікатного питання».
Після цієї «бесіди» я поїхав у Кремль, де звичайно проходить засідання Політбюро, на ньому обговорювалося багато питань. Під час перерви Брежнєв з нагрудної кишені вийняв якогось папірця, подивився і сказав: «Покличте Семичастного». У зал засідання увійшов В. Семичастний, відчувалося, що він не знав, з якого питання запросили на засідання Політбюро, дивився на нас з якимось нерозумінням, навіть трохи здавався розгубленим, але тримався добре, упевнено. Брежнєв оголошує: «Тепер нам потрібно обміркувати питання про Семичастного». «А що обмірковувати?» - подав Семичастний репліку. Надійшла відповідь Брежнєва: «Є пропозиція звільнити вас від посади
239


голови КДБ СРСР, яку Ви обіймаєте, у зв’язку з переходом на іншу роботу». В. Семичастний подав голос: «За що? Зі мною на цю тему ніхто не розмовляв, мені навіть причина такого переміщення невідома». З усієї реакції було помітно, що багато членів Політбюро і секретарі були не в курсі цього питання. Я ж був просто вражений, що з Семи- частним перед вирішенням цього питання ніхто не переговорив, усе це відбулося так раптово, що Семичастному навіть не дали опам’ятатися. Цим підлим, підступним, боягузливим прийомом Брежнєв користувався не один раз при «перестановці кадрів» різних рангів. Семичастний знову подав голос: «За що? Це ж неправильно!» Пролунав грубий окрик Л. Брежнєва: «Багато недоліків у роботі КДБ* погано поставлена розвідка та агентурна робота». Семичастний знову вставив репліку: «Але ж мене з цих питань ніхто не перевіряв і зі мною до цього дня ніхто не розмовляв. Чому ж усе це вирішується так поспіхом?» Брежнєв з якимось роздратуванням сказав: «А вкпадок з С. Аллі- луєвою? Як це вона могла поїхати в Індію, а звідти полетіти в США?» Семичастний знову сказав: «Поїздка С. Аллілуєвої в Індію не санкціє^- нувалася органами КДБ, тут були інші санкції». Опісля нам сталю відомо, що поїздка Аллілуєвої відбулася за санкції і наполягання
А.І. Мікояна.
Незважаючи ні на що, ухвалу було прийнято: «Звільнити В.Ю. Се- мичастного з посади голови КДБ у зв’язку з переходом на іншу роботу». Тут же Брежнєв заявив: «Семичастний призначається першим заступником Головрадміну України. Питання це з тоз. П.Ю. Шелестом узгоджене, вони приймають його в Україну». В.Ю. Семичастний сказав: «У мене родина в Москві, до того ж я не знайомий з цією роботою і прошу, якщо це можливо, залишити мене в Москві, надавши роботу». На що Л. Брежнєв відповів: «Питання вже вирішене». Тут же Брежнєвим було внесено пропозицію головою КДБ затвердиш Ю.В. Андропова, помітно було, що для самого Андропова це питання було не зовсім очікуваним і навіть «бажаним». Але він сказав: «Можливо, не треба цього робити? Я в таких питаннях зовсім не розуміюся, і мені буде дуже важко освоїти цю складну роботу». Але питання було вирішене «найбільш колегіальним і демократичним способом». Зразу ж поїхала комісія ЦК КПРС у КДБ у складі: М. Суслов, А. Кириленко,
І. 	Капітонов, скликали колегію КДБ і оголосили рішення Політбюро. Наступного дня вийшов Указ про «Зміни у керівництві КДБ».
Я підписав листа-^прохання» затвердити В.Ю. Семичастного першим заступником Головрадміну УРСР. Ось так було вирішено питання із В. Семичастним, а він став членом уряду України, не бувши депутатом Верховної Ради республіки.
23 травня В.Ю. Семичастний приїхав у Київ, у нас із ним відбулась тривала, ґрунтовна бесіда з усієї ситуації, що склалася навколо нього. Він був вражений і розгублений. Я, як міг, його заспокоював, казав, що він зануриться у цікаву роботу і поступово відійде від цього несподіваного для нього удару. На його питання до мене, чому з ним так
240


вчинив Л. Брежнєв, я нічого зрозумілого або навіть переконливого не міг сказати, оскільки сам справжньої причини не знав, а припущенням у таких питаннях керуватися не можна, просто недопустимо. Одне було зрозуміло, що звільнення відбулося спішно, у грубій і нетактовній, негідній формі. Від такої форми «переміщення кадрів» авторитету в керівника не додасться, а навпаки.
29 	травня вийшов Указ Президії Верховної Ради УРСР -Семичаст- ний став першим заступником Радміну республіки, не бувши «обранцем народу». Підлабузники, облесники будуть казати, що «зроблено сміливо, геніально», але це неправда. Не можна сказати, що «перестановка» у керівництві КДБ пройшла непомічено або безслідно. Було багато тлумачень, пересудів і здогадок, у тому числі і в іноземних засобах масової інформації. Багато партійних, радянських, військових керівників не розуміли причини такого рішення і робили правильні припущення і висновки, що все це було зроблено Брежнєвим через страх викриття його пропозиції Семичастному фізично знищити М.С. Хрущова. І в цілому через хворобу і боягузство перед ростом авторитету молодих активних людей. Я з цими висновками був згодний.
Семичастний розпочав роботу. У мене бував нерідко, і я всіляко допомагав йому якнайшвидше увійти в курс справ. Через деякий час він повністю освоїв доручену йому справу.
Це було 17 червня. Мені зателефонував Л. Брежнєв. Він був сильно стурбований і прикро вражений подіями, що відбувалися в міжнародній обстановці і особливо подіями на Близькому Сході. Брежнєв повідомив мені, що ухвалюється рішення про термінову поїздку М.В. Підгорного в О АР, і далі сказав: «Потрібно рятувати становище, вживати заходи для підтримання і зміцнення віри в Насера».
19 червня об 11 годині ранку почалося засідання Політбюро ЦК КПРС щодо близькосхідного питання - настрій у всіх гнітючий. Після войовничих, хвалькуватих заяв Насера ми не очікували, що так блискавично буде розгромлена арабська армія, у результаті так низько впаде авторитет Насера як політичного діяча в Арабському світі. Адже ж на нього робилася ставка як на «лідера арабського прогресивного світу». І ось цей «лідер» стоїть на краю прірви, втрачено політичний вплив; розгубленість, боягузство, невизначеність. Армія деморалізована, втратила боєздатність. Більшість військової техніки захоплено Ізраїлем: танки, гармати, кулемети, стрілецька зброя частково знищені. Багато зброї залишилося в ізраїльтян як трофеї.
Небезпідставно ходять чутки, що Румунія закуповує трофейні танки в Ізраїлю, а танки ж нашого виробництва. Нам, очевидно, доведеться все починати спочатку: політику, тактику, дипломатію, зброю. Недешево буде обходитися все це для нашого народу, країни. Чіткість і ясність дій СІЛА та Ізраїлю на Близькому Сході визначилися. Усунення від влади Насера мало на меті: подальший розкол арабської єдності, встановлення політичного та економічного диктату в близькосхідному регіоні.
241


Близькосхідні події дуже серйозно зачіпають нашу країну, нашу присутність і вплив у Середземному морі, та й географічно це близько до наших кордонів. Л. Брежнєв заспокоював себе тим, що, мовляв, «програно одну битву у війні. Політична ж боротьба арабського народу проти США та Ізраїлю буде продовжуватися». Це були «заспокійливі» міркування. Ні, не так! Усього за 6 днів була програна війна.
20—21 червня. Відбувся Пленум ЦК КПРС, на ньому розглядалося питання: «Про становище на Близькому Сході». З доповіддю виступив Л. Брежнєв, доповідь, виступи щодо доповіді і заключне слово - все пройшло добре. Казали, що мій виступ був на належному рівні, з цим мене привітали усі члени Політбюро, добре про нього відгукнувся і Л. Брежнєв.
На Пленумі з гострою критикою про стан оборони країни, у тому числі й оборони Москви, виступив перший секретар ММК КПРС тов. Єгоричев. Він говорив істинну правду, у тому числі й на адресу Л. Брежнєва як Голови Комітету оборони. Але кому з «політиків» вона, ця критика, подобається? Після Пленуму пішли «обоймою» політичні заходи: мітинги, збори, доповіді, виступи - і все у підтримку арабів і засудження Ізраїлю, його агресивної політики та практичних дій. Але увесь цей галас не мав ніякого впливу на США та Ізраїль. У республіці 2 % єврейського населення, але вони виявляють організованість і єдність.
Пробуємо знайти євреїв, які б виступили з публічним осудом Ізраїлю, подекуди вдається, але це проходить формально, непереконливо. Наш військовий Чорноморський флот майже увесь пішов у Середземне море, його особовий склад, навчальні, бойові підрозділи, берегові частини охоплені високим патріотичним почуттям, бойовим духом. Моряки, авіатори майже всі без винятку виявляють бажання бути добровільно зарахованими у десантні частини.
22-30 червня. Багато щоденних буденних турбот, складностей і труднощів. Ось і сьогодні - пройшло вже 26 років з дня початку великої Вітчизняної війни. Уже виросло ціле покоління молодих людей, які не знають цього страшного часу. Гірко і болісно згадувати, скільки праці, жертв, крові, сиріт, калік, скільки сліз і невиліковних ран, фізичних та моральних, принесла ця бійня. А ми недостатньо приділяємо уваги фронтовикам, сім’ям полеглих, інвалідам і калікам, робітникам тилу в ці тяжкі часи. Мало займаємося пошуками тих, хто безвісти пропав. Наші люди дуже потребують достойного визнання за ратні подвиги та виснажливу працю під час Великої Вітчизняної війни. Наш народ дуже терплячий, але кінець усякому терпінню обертається небезпечними подіями. Нам потрібно все робити, щоб не повторилася катастрофа. А чи все робиться для цього? Чи не забагато , ми допускаємо самозаспокоєння і надій на «мирне» співіснування? Потрібно все робити, щоб бути впевненим у безпеці всієї країни.
Зателефонував мені з Праги наш посол С.В. Червоненко, повідомив, що А. Новотний збирається відвідати Київ. З ним буде його
242


дружина і одна людина з охорони. Червоненко просив мене приділити потрібну увагу Новотному. Я йому повідомив, що мені це питання відоме з інших каналів, і я вже розглядав його.
Зателефонував мені Л. Брежнєв (нарешті його «прорвало»!), сказав: «Московська міська партійна організація потребує зміцнення, і Єгори- чева варто б замінити». Це «здорова, партійна реакція» керівника партії на критичний виступ на Пленумі ЦК КПРС коштувала першому секретареві ММК КПРС посади. Брежнєв на першого секретаря ММК запропонував кандидатуру В. Гришина - він тоді працював головою ВЦРПС. «Усі погодилися», - повідомив Брежнєв мені. Я теж мовчазно погодився, хоча в душі не було згоди. Я думав, що не можна гак обходитися з кадрами тільки за те, що вони мають свою думку і говорять правду. Багато хто грав у схованку зі своєю совістю і принциповістю. Брежнєв усе більше виявляв свої «здібності і нахили» розправи з неугодними йому кадрами.
2-5 липня. Пройшло рівно 5 років, як я був обраний на Пленумі ЦК КПУ Першим секретарем ЦК КПУ. У напруженій роботі навіть не помітив, як «проскочив» цей ч^с. Зроблено багато потрібного і корисного за цей час, і все ж справ ще, здається, непочатий край, день за днем п’ять років впертої, напруженої, дуже важкої праці. Уже ґрунтовно освоївся з обсягом роботи, але напруга в праці ще більша, працюю просто на знос.
7 	липня на Бориспільському аеродромі зустрічали А. Новотного, який прилетів із Москви після зустрічі і переговорів з Л. Брежнєвим. У його резиденції у цей же день спланували програму ознайомлення з Києвом і показ Інституту та виробництва з технології виготовлення штучних алмазів, відвідання колгоспу «Дружба» і огляд нової забудови села Ксаверівки, ознайомлення з роботою Білоцерківського науково- дослідного інституту тваринництва.
Другого дня Новотний оглядав новобудови і визначні місця Києва, у тому числі і новий Палац піонерів. Він залишився усім задоволений. У ЦК КПУ відбулася зустріч-бесіда А. Новотного з членами Політбюро і секретарями ЦК КПУ. Новотний поділився своїми враженнями про зустріч і бесіду з Л. Брежнєвим. Мова перш за все йшла про пожвавлення діяльності РЕВ, про широке науково-технічне співробітництво. Зачеплені були питання міжнародного становища і взаємовідносин між соціалістичними країнами.
Новотний висловив тверду думку: «Румунія відходить від соццер- жав, і немає у нас питань, з яких би ми були разом з ними».
Обговорювалося питання про скликання міжнародної наради комуністичних і робітничих партій. Про внутрішнє становище своєї країни А. Новотний висловився з великим болем і турботою, він сказав: «Серед інтелігенції, і особливо серед письменників, журналістів, деяких економістів, багато людей правого напряму. Загострюється ідеологічна боротьба, дуже великий вплив Заходу в політичних, ідеологічних, культурних та економічних питаннях. Немало
243


наших економістів відверто висловлюють думку, що в економічних питаннях, технічному, технологічному розвитку Чехословаччині потрібно тримати курс на Захід. Засоби масової інформації майже повністю знаходяться під впливом правих прозахідних елементів. Більше того, у Брно почала виходити газета «Вільне руде Право» - як орган так званого «Вільного легального Центрального Комітету КПЧ». У газеті вміщуються злісні випади проти Радянського Союзу; брехня на! керівників КПЧ і заклики до їх фізичного знищення. Уряд країни втрачає авторитет і владу, і його всіляко доводиться піднімати і зміцнювати. Великі напади на органи держбезпеки й армію. У ЦК КПЧ пішли групування, і їх «формують» словацькі націоналістичні елементи з інтелігенції». А. Новотний досить несхвально відгукнувся про А. Дуб- чека та Г. Гусака, характеризував їх як націоналістичних політиканів, кар’єристів та інтриганів. Усі ці та інші питання він розкрив усім членам Політбюро ЦК КПУ.
Хоч А. Новотний і казав, що він задоволений переговорами з Л. Брежнєвим, але відчувалося, що він не все договорював. Новотний очікував отримати повну підтримку, але під час переговорів Брежнєв йому заявив: «Що діється у вас у країні і партії, це ваша внутрішня' справа - самі і розбирайтеся!» Думаю, що Новотний це сказав нам і надією, що його слова всі будуть переказані Брежнєву, так нами і було зроблено.
Але реакція Брежнєва настільки підкосила А. Новотного, що він не в змозі був справитися зі всіма складнощами в партії і країні без нашої прямої підтримки. І коли настав останній критичний момент, Новотний був усунутий з посади Першого секретаря ЦК КПЧ. Л. Брежнєв тоді казав, що коли б Новотний відверто і правдиво інформував його, то можна було б його підтримати, підправити, і справи піїіїли б правильно. Тут Брежнєв лукавить, неправильно говорить. Він знав усю правду й істинну обстановку, і не тільки від Новотного, але й від нашого посла в Чехословаччині С. Червоненка та інших джерел. Питання з Чехословаччиною було пущене на самоплив. І взагалі можна було б не допустити того, що відбулося в Чехословаччині, якби сам Л. Брежнєв зайняв правильну політичну позицію.
На Політбюро ЦК КПУ слухали питання про стан ППО в Україні, доповідав командуючий армією ППО генерал О.І. Покришкін. М’яко кажучи, створювалася сумна картина, просто злочин, що у нас таке становище із засобами протиповітряної оборони. Значне недоукомп- лектування особового складу, застаріла техніка, до того ж погане її збереження, ненадійний зв’язок і оповіщення, у республіці багато оголених, уразливих, беззахисних найважливіших життєвих об’єктів. І в той же час знижуємо техніку і особовий склад, відправляємо бойові літаки і дивізіони ракет в ОАР на «прикриття» Каїра. У випадку непередбачених обставин республіка залишається беззахисною, винуватців у цьому тяжкому питанні тоді не знайдеш.
244


З цього тривожного, надзвичайно важливого питання висловив свою думку Л. Брежнєву. Мою інформацію він сприйняв з олімпійським спокоєм і сказав мені: «Ви у ці питання не вмішуйтесь, є загальний планами ним і керуємося».
Зателефонував мені лікар А. Рагуля і повідомив, що серйозно захворів мій молодший брат Митя, він працює вчителем у старших класах школи, викладає математику і фізику, знаходиться на доброму рахунку. Рагуля рекомендує терміново відправити брата до Львова на два місяці на лікування. Треба все зробити, щоб урятувати Митю, добрий хлопець, чесна людина, інвалід Вітчизняної війни. В армії пробув 9 років, пройшов усю фінську і Вітчизняну війни, мав трй тяжких поранення, нагороджений військовими нагородами. У нього склалося невдало особисте життя, він залишився самотнім. Через велике завантаження, за справами і турботами, роботою не маю можливості навіть зустрітися, як потрібно, порозмовляти з рідними братом і сестрою. Це погано, дуже погано, і коли-небудь я про це буду дуже шкодувати.
З Криму мені зателефонував М. ГІідгорний, де він відпочиває, там же відпочиває і Л. Брежнєв. Чомусь він дуже цікавиться моєю відпусткою, коли і куди я іду відпочивати. Я повідомив, що з родиною іду відпочивати в Крим, але перед цим заїду на декілька днів у Херсонську область і побуваю на острові Бірючому. Опісля Підгорний поцікавився, куди і коли у відпустку їде В. Семичастний. Я сказав, що Семичаст- пий їде, здається, у відпустку з першого вересня, а коли і куди він їде, цим питанням не цікавився, не знаю.
Я зрозумів, що Л. Брежнєв пильно веде «стеження» за Семичастним. Він остерігається його спілкування з О. Шелепіним та іншими молодими кадрами. Я особисто за Семичастним нічого особливого не помічав, він чесна і пряма людина, до справи ставиться добросовісно, намагається вникнути в малознайому йому роботу. Безумовно, він був пригнічений, озлоблений, при згадуванні імені Брежнєва, здавалося, його тілом проходив струм високої напруги, і важко собі уявити, щоб
В. 	Семичастний міг зробити з Брежнєвим, якби йому видалася така можливість. Але те, що Семичастний високопорядна людина, я ніколи не сумнівався.
Кожен грамотний, навіть трохи здібний, зобов’язаний писати щоденники, свої нотатки. Це зміцнює думку, розширює кругозір, дає волю думці. Глибше розумієш матеріал і саму тему, над якою ти працюєш. Ось зараз працюю над матеріалом про Україну, цікавий підбір матеріалу - історія українського народу і сучасне його життя. Я відчуваю, що дехто з московських «діячів» до цієї моєї книги поставиться недоброзичливо, а то і зовсім вороже. Але я роблю корисну працю не тільки для себе, а й для майбутніх поколінь, залишаю слід моїх суджень та думок, і історія буде на моєму боці. А що залишається після людини, якщо вона не виклала своїх думок, переконань? Сам тлінний прах.
245


У Канаді збирається конгрес «вільних українців», він буде розглядати тему: «Революція і її підсумки на Україні». Стараються «переконати», що Україна - колонія, а її природне багатство вичерпується, український народ не господар своєї долі. Висувають тезу: «Завдання української нації - приєднатися до вільного світу». Усе це має певний вплив на розум нестійких, тих, хто схильний до хитання. Нам потрібно підвищувати політичну пильність, по-справжньому знаходити форми і методи, заволодіти розумом, думками і почуттями наших людей, цим самим завоювати їхню довіру.
А в нашій ідеологічній пропаганді, організаторській роботі багато формалізму, штампів, зайвої централізації. Наші люди часто важко і навіть з неохотою, формально сприймають малокваліфіковану «централізовану» пропаганду.
Прийнято постанову ЦК КПРС «Про заходи щодо подальшого розвитку суспільних наук і підвищення їх ролі в комуністичному будівництві». Постанова потрібна, але є небезпека, що все це потоне у формалізмі - швидко ця постанова забудеться, хоч із півроку навколо цієї теми ґрунтовно погаласуємо, а потім усе забудеться, як було вже не раз. За все це образливо і робиться страшно: куди ми йдемо?
Антонов O.K. доповів мені, що тяжкий транспортний літак АН-12 встановив світовий рекорд, підняв на висоту 10-12 тисяч метрів вантаж у 100 тонн. Поздоровив Олега Костянтиновича, увесь його конструкторський і виробничий колектив. Конструкторське бюро Антонова дуже виросло порівняно з тим часом, коли я працював директором авіаційного заводу з випуску антонівських літаків.
5 листопада 1967 року. Перебував у Москві на Пленумі ЦК КПРС і сесії Верховної Ради, відбулося спільне урочисте засідання, присвячене п’ятдесятиріччю Великої Жовтневої революції. Усе пройшло по-діло- вому, з певним відтінком урочистості, було багато виступів, привітань, у тому числі і від зарубіжних гостей.
6-13 листопада. Провели урочисте засідання в Києві з нагоди 50-річчя Великого Жовтня, я виступив з доповіддю. Казали, що доповідь вдалася. Отже, пішов 51-й рік Великої Жовтневої революції. Що він нам принесе? Дуже хочеться, щоб було добре всьому багатонаціональному народу нашої країни. Нашим синам, онукам, правнукам, щоб вони відсвяткували 100-ліття Жовтня. До тих пір повинні бути вражаючі успіхи нашої Вітчизни, потрібно тільки розумніше вести наше господарство, економіку, соціальні питання, науку, техніку, культуру, направляти їх у правильне русло. Союзні республіки мають отримати більше свободи, самостійних дій в економіці, політиці, у соціальних питаннях, культурному розвитку. Все це повинно, безумовно, проводитися в рамках союзної федерації. Поки що це мрії, але коли-небудь ми неминуче повинні будемо прийти до цього - іншого шляху у нас немає.
Випав рясний сніг, прихопив морозець. Виїхали в Залісся на полювання. Після полювання хтось із присутніх мисливців, перебуваючи під
246


хмелем, сказав мені: «За подіями вам треба стежити і спостерігати. Майте на увазі, що у ставленні до вас поведінка Щербицького підла». Тоді не надав цьому особливого значення, не хотілося вірити, але осад залишився неприємний. Але став помічати його нещирість, дворушництво, жалію, що у свій час дав «згоду» на повернення його в Київ на посаду Голови Радміну республіки. Тримати таку змію біля себе небезпечно. Часто згадую сказані М. Підгорним слова: «Ти, Петре, ще про це пожалієш, пам’ятай, що це підла людина». Але що ж робити, власний лікоть не вкусиш.
Порозмовляв з М.О. Соболем, поцікавився, як йому працюється в Радміні, які стосунки з товаришами по роботі. Соболь відверто дав мені зрозуміти, що із Щербицьким працювати дуже тяжко - мало що розуміє, багато говорить, ні з ким не рахується, усе сам знає. Дуже несхвально Микола Олександрович про Щербицького відгукнувся, та я і сам про нього не чув добрих людських слів.
24-30 листопада. Прийняв головного редактора української енциклопедії, відомого прозаїка і поета Миколу Платоновича Бажана. Розмова йшла про справи видання енциклопедії. Звідкись, але зрозуміло звідки, на М. Бажана йде тиск, щоб він не давав розгорнутої енциклопедичної довідки, а тим паче портрета на М.С. Хрущова, С.В. Косіора, М.О. Скрипника, В .Я. Чубаря, Г.І. Петровського та інших політичних і громадських діячів. Більше того, у такому ж плані йшла мова про О.Т. Гончара. Як грубо в нас дозволено втручатися в історію, викривляти і фальсифікувати її. Я вважаю, що це злочин деяких «політиків- ідеологів» перед історією, народом, нашим поколінням. Дав пряму вказівку об’єктивно висвітлювати діяльність, вміщувати біографічні дані, подавати портрети згідно з прийнятими нормами і положеннями.
З М. Бажаном обговорили питання, пов’язані з випуском трьох- томної енциклопедії з кібернетики.
6-13 грудня. Був у ЦК КПРС на прийомі у Л. Брежнєва, бесіда тривала 2,5 години. Я йому виказав усі наболілі питання: про те, що коли ми не вживемо термінових заходів, то залізничний транспорт стане серйозним гальмом розвитку економіки і всього народного господарства країни; про велику нестачу деревини для будівництва, і не тому, що її немає, а тому, що дерево, зрублене, гниє, вивезти ні на чому; про те, що агломерат, кращі сорти залізної руди відправляємо за кордон, а наші металургійні агрегати працюють у напівпотужності, все це дорого обходиться країні. Те ж саме з газом: відправляємо за кордон, а в самих не вистачає палива для промисловості, електростанцій, побутових потреб. Якщо виникає якесь питання, то, щоб його вирішити, вимагається десятки узгоджень, а час проходить. На постановочні питання республіки взагалі часто немає ніякої реакції, навіть не дають відповідей. Було поставлено ще інші питання. Усе це дуже не сподобалося Л. Брежнєву, і він порою розмовляв з деяким роздратуванням. Багатьох питань він не знав, а в більшості - не розумівся навіть елементарно.
247


Я знав, що така розмова мені «даремно» не минеться, але я не міг грати зі своєю совістю.
Усі питання, дов’язані з 50-річчям Української Радянської Республіки, були вирішені.
11 грудня мій день почався із сумної звістки: о 5 годині ЗО хвилин ранку після тяжкої хвороби помер Сидір Артемович Ковпак, двічі Герой Радянського Союзу, національний герой, партизанський командир у період Великої Вітчизняної війни. Дуже шкода Сидора Артемовича. Доручив опрацювати всі питання, пов’язані з похоронами і увічненням пам’яті С.А. Ковпака. Похоронили його з усіма військовими почестями, на похорони приїхали партизани з усіх кінців країни.
14-18 грудня. Був у відрядженні в Харкові і Луганську, брав участь і виступав на урочистих сесіях обласних Рад депутатів трудящих, присвячених 50-річчю Радянської України. Особливо урочисто свята проходили в Харкові. Адже тут 1917 року була проголошена Радянська влада, а Харків був столицею республіки до 1934 року, потім столиця України перебазувалася в Київ.
Брав участь у закладанні каменя, де опісля буде споруджений пам’ятник-монумент на ознаменування 50-річчя Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Харків - один з найбільших центрів не тільки республіки, а й країни. Тут уперше в світі був розщеплений атом, ядро атома поклало початок нової, небувалої досі атомної науки. І дуже погано, що ми про це мало говоримо, а ще менше пам’ятаємо. На будівлі* де відбулася величезна подія, немає ніяких меморіальних знаків. Дав доручення продумати це питання і відзначити цю важливу подію в розвитку науки. Хоч є мудрий вислів, що науку потрібно направляти, у протилежному випадку вона може призвести до всесвітньої катастрофи людства.
«МОЖНА БУЛО ОБІЙТИСЯ БЕЗ ВТОРГНЕННЯ В ЧЕХОСЛОВАЧЧИНУ»
Настав новий, 1968 рік. Що він нам принесе нового, доброго? Думаю, багато всіляких складностей і недоліків у всіх галузях діяльності як нашого центрального керівництва, так і на місцях.
Контрольні цифри народногосподарського плану встановлюються вольовим, далеко не розумним порядком. Ми багато говоримо про наукове планування, але його навіть у самому зародку немає. Свого часу М.С. Хрущов був звинувачений у волюнтаризмі, але зараз він, цей волюнтаризм, при Л. Брежнєві перейшов усі межі. Відбувається часта необгрунтована зміна кадрів. Це негативно впливає на справи, викликає нервозність і невпевненість у роботі. Кадри легко звинувачуються у нерішучості, а якщо проявляєш ініціативу, то в місництві. На місцях ініціатива скована надмірним централізмом, усі чекають директив. А чи можна все з центру передбачити директивами?
248


11—12 січня. Стало відомо, що в Польщі, у Варшаві, були організовані великі студентські виступи, мітинги, демонстрації, направлені проти польського уряду і ПОРП. У цьому питанні В. Гомулка проявив твердість. Його політика у цьому випадку поєднувалася із достатньою гнучкістю. Він частину студентів направив на виробництво, в армію, іншу частину ешелоном вивіз на чималу віддаль за межі Варшави і звелів залучити їх до сільськогосподарської праці, поки вони не подорослішають і не наберуться розуму та життєвого досвіду.
14 	лютого. В усіх центральних та республіканських газетах уміщено Указ Президії Верховної Ради СРСР про присвоєння мені звання Героя Соціалістичної Праці. Привітання від ЦК КПРС, Ради Міністрів і Верховної Ради СРСР. Партія, країна високо оцінили мою скромну працю, я глибоко схвильований цією високою оцінкою і дуже вдячний ЦК КПРС, Президії Верховної Ради СРСР, усім товаришам та організаціям, які мене привітали. Увечері всі члени і кандидати Політбюро, і секретарі ЦК КПУ з родинами зібрались у мене, привітали з днем народження і присвоєнням мені високого звання Героя Соціалістичної Праці. На цьому урочистому вечері була моя старша сестра Марія і молодший брат Митя. Багато було сказано добрих, теплих слів на мою адресу, як це звичайно робиться у таких випадках, але це все швидко минає, для реалізації всіх моїх задумів, направлених на підвищення матеріального становища трудящої людини, потрібні здоров’я, енергія, працездатність.
19 	лютого увечері поїздом поїхав до Москви. У будинку Верховної Ради 20 лютого М.В. Підгдрний вручив мені орден Леніна і Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці і тепло привітав з високою нагородою. Цього ж дня був на прийомі у Л. Брежнєва, ґрунтовно бесідували з ним і намагалися якось розібратися в дуже складній політичній обстановці в Чехоеловаччині. На січневому Пленумі ЦК КПЧ А. Но- вотний був звільнений від обов’язків Першого секретаря ЦК. Він залишився поки що президентом країни. Першим секретарем ЦК КПЧ був вибраний А. Дубчек, його до пуття ніхто з керівництва ЦК КПРС не знає. З цього питання у нас виникла певна стурбованість, навіть тривога.
21-25 лютого. Наша делегація на чолі з Л. Брежнєвим 21 лютого вилетіла до Праги. У складі делегації були К. Катушев - перший секретар Горьковського обкому партії, В. Куличенко - перший секретар Сталінградського обкому партії. У Празі відчувається якийсь політичний парадокс: 20-річчя утворення Чехословацької Республіки і перемоги над реакцією. І в той же час явно відчувається, що наростає реакція правоопортуністичних елементів. Контрреволюція набирає силу в Чехоеловаччині. Заходи щодо святкування 20-річчя чехословацької революції, як її іменують самі чехословацькі керівники, зовні проходили спокійно, навіть чинно. А. Дубчек на урочистому засіданні зробив досить оптимістичну, навіть пихату доповідь. Був парад військ та огляд робітничої міліції, на якому А. Дубчек виголосив досить
249


хвальковиту необгрунтовано спрощену промову: «Дивіться, яка міцна сила, якщо потрібно, ми виведемо ці загони на вулиці Праги і придушимо будь-яку контрреволюцію». Наївність А. Дубчека була в тому, що він не розумівся і не бачив усієї політичної складності й обстановки. Ніхто поки що відкрито проти існуючих законів і порядків не виступав. Але таємно діяла «повзуча контрреволюція». Увесь «хід дій», відчувалося, направляли досвідчена рука ЦРУ та розвідоргани ФРН. На жаль, наша розвідка була слабо вкорінена. Засоби масової інформації, правоопортуністичні елементи прославляли А. Дубчека як «великого реформатора» і поборника демократії і в той же час використовували його як сліпу зброю в боротьбі проти КПЧ і порядку в країні. Всіляко вносилася політична та економічна дестабілізація, прийняті закони не виконувалися, більше того, відверто ігнорувалися.
Він же, Дубчек, повіривши у свою «особливу місію», почав відчувати себе «вождем» нової демократії. Але вийшло так: що вчора було силою демократії в КПЧ, сьогодні стало слабкістю прогресивних сил КПЧ, і справжня демократія стала перед серйозним випробуванням. У той же час, коли А. Дубчек був першим секретарем Словацької комуністичної партії, саме вона відіграла вирішальну роль в усуненні А. Новотного від керівництва партією Чехословаччини. Ставши першим секретарем КПЧ, А. Дубчек відчув себе першою дійовою особою, але це був тільки міраж.
У КПЧ намітився розкол. Праві елементи вихваляли Дубчека. Йому ця роль дуже імпонувала. Пішла атака на КПЧ, чехословацький уряд, його політику, на органи державної безпеки, органи МВС, прокуратуру, армію. Усьому цьому активно сприяли всі засоби масової інформації, що і призвело до повної дестабілізації стану Чехословаччини, породило до деякої міри національну ворожнечу, перш за все між чехами і словаками, коли останні на адресу чехів говорили образливі слова.
Хай пробачить мені читач моїх щоденникових записів, коли сьогодні, через 20 років, я повернуся до наших сьогоднішніх днів і в свою рідну країну - Радянський Союз. Становище моєї країни в багатьох випадках подібне з Чехословаччиною того часу. Економіка, соціальні питання, екологія країни знаходяться в плачевному стані. Матеріальне становище трудящого народу у тяжкому стані. Під девізом гласності, демократії усіх засобів масової інформації іде оскаженіла атака на партію, її ідеологію, політичну систему. На цій хвилі іде розгул анархії, непідкорення законам, занепад усякої дисципліни і порядку, відповідальності за доручену справу. Почата перебудова (а все це я б назвав реформою) ґрунтовно буксує, і невідомо, коли і як ми виїдемо з цієї «глибокої колії». Іде відверта атака на органи державної безпеки, МВС, армію, прокуратуру, правоохоронні органи. Народ від усього цього втомився - він чекає від верховної влади порядку і спокою. Міжнаціональна ворожнеча роз’їдає країну. Мені, який прожив багато років (я тільки в партії 62 роки, все життя працю¬
250


вав, не покладаючи рук), страшно дивитися, куди ми йдемо і що ми залишимо своїм внукам, правнукам, усьому майбутньому поколінню. Настав фатальний час. Усім нам потрібно опам’ятатися, узятися за розум і конкретні справи, покінчивши з пустослів’ям. Нас рятувати нікому буде - ми стоїмо над прірвою.
Після тяжких роздумів повертаюся в Чехословаччину, у лютий
1968 	року. Перебуваючи в Празі, Л. Брежнєв намагався вияснити справжню обстановку і обставини в партії і країні. Але безапеляційне запевнення А. Дубчека, що в КПЧ і країні все йде добре і ним становище повністю контролюється, якось заспокоїли його. Дубчек вів себе занадто захоплено і навіть пихато. Мені було боляче і образливо дивитися на Л. Брежнєва. Він, не домігшись ніякої ясності та визначеності від «керівництва» КПЧ, якось зів’яв, розгубився перед нахабною поведінкою Дубчека.
При такій ситуації та обстановці Брежнєву нічого не залишалося робити, як відлетіти до Москви, не дочекавшись кінця святкування, залишивши мене замість себе як керівника делегації.
У ці дні в мене було багато зустрічей і ґрунтовних бесід з деякими керівниками партії та уряду Чехословаччини, зокрема з Колдером, Якішем, Біляком, Ленартом та іншими чехословацькими товаришами. Була ґрунтовна бесіда з нашим послом Червоненком. Усі вони виявляли велику тривогу з приводу становища в партії і країні, розгулу анархії, некерованістю держави.
25 лютого. Після всіх урочистих процедур і прийомів увечері вся наша делегація вилетіла на батьківщину з тяжким осадом. Пізно, того ж вечора, була зустріч і бесіда з Л. Брежнєвим, якого я детально поінформував про мої зустрічі, переговори і мої особисті враження. Як я тоді помітив, усе це справило на Брежнєва тяжке, навіть, можна сказати, шокове враження.
Березень. Прийняв Д. Павличка, з ним була дуже ґрунтовна і серйозна розмова. Я йому відверто сказав і навіть покартав за те, що він свій талант направляє і тратить далеко не за призначенням і що він може пошкодувати про це, але, можливо, це буде пізно. Він з усіма моїми висловами і доведеннями погодився. З розмови з Д. Павличком вияснилося, що мені треба зустрітися і провести серйозну бесіду із Секретаріатом Спілки письменників України. Для цієї важливої справи обов’язково викрою зі свого стислого режиму час.
З 22 по 25 березня 1968 року в Дрездені проходила нарада щодо чехословацьких подій. У ній узяли участь з радянського боку Л. Брежнєв (керівник делегації*), М. Підгорний, М. Суслов, Б. Пономарьов, П. Шелест. Напередодні дрезденської зустрічі нам не були відомі думки і міркування Гомулки, Ульбріхта, Кадара, Живкова щодо подій у Че- хословаччині. Але їм усе було відомо, що в складі керівництва КПЧ збирається досить впливова група, до неї входять Шик, Смрковський, Крігель та інші, хто злісно веде напади на політику, яку проводить КПЧ, ганьблять усю 20-літню діяльність КПЧ.
251


Відчувалося, що формується другий центр КПЧ. Почалося травг лення і гоніння на віддані кадри. Знятий з роботи міністр оборони ЧССР - це прямий удар по Варшавському Договору. Звільнений з роботи міністр закордонних справ ЧССР - це удар по зовнішньо; політичних та економічних питаннях.
23 	березня відкрилася нарада. Німецькими товаришами все добре було організовано: приміщення для проведення наради, розміщення делегацій і побутові умови - як це вміють робити німці.
За домовленістю з керівниками делегацій Л. Брежнєв зробив оглядову інформацію про політичну обстановку в Чехословаччині. Деякі питання Брежнєвим були висвітлені дуже тьмяно, невиразно і непереконливо, і це, безумовно, не могло не вплинути на весь хід наради. Попросили А. Дубчека виступити і висвітлити становище, події, що відбуваються в партії і країні, та заходи, що вживаються щодо врегулювання і наведення порядку в КПЧ і країні.
Як був пропущений момент і хто в цьому винен? Під час Дрезденської наради була кульмінаційна точка для вжиття всіх необхідних заходів для припинення розгулу анархії і соціальної демагогії в Чехословаччині. У той же час, мабуть, тільки так можна було оцінити політичні події, що відбувалися в цій країні. У Дрездені з Очевидною ясністю стало зрозуміло, що Л. Брежнєвим був допущений грубий політичний ї тактичний прорахунок із січневим Пленумом ЦК КПЧ, на якому
А. 	Новотний з нашої згоди був усунений з посади Першого секретаря ЦК КПЧ, а пізніше був усунений і Ю. Ленарт, Голбва Ради Міністрів країни. При цих керівниках можна було знайти в партії і країні здорові сили для того, щоб приборкати анархію, соціальну демагогію і локалізувати ворожі сили. Дубчека не можна було сприймати як серйозного політика. При доконечній потребі при А. Новотному на прохання керівництва країни можна було б спокійно ввести радянські війська, це не викликало б великих незгод і політичного резонансу.
Хто Ж винен в упущенні моменту? Можна багато говорити, розмірковувати, тим паче людям, які стоять осторонь від фактичних справ і подій того складного часу. Одне зрозуміло, що велика вина особисто Л. Брежнєва: він своїми неорганізованими діями довів справу до введення військ Варшавського Договору в Чехословаччину без відома уряду держави, що опісля мало великі політичні міжнародні втрати для нашої країни і партії. Говорилося багато гарних, пихатих слів, і, на превеликий жаль, вони в народі і партії сприймалися за чисту монету. Але у великій політиці видимість і сутність не тотожні. Часто самовпевненість та ілюзійність «політиків» заводять складні справи в глухий кут. (Тут варто відзначити роль А. Дубчека в сучасній Чехословаччині. Адже він стояв при владі, і це при ньому прокурор Праги дає вказівку, що КПЧ поза законом. Що це - «демократія» чи розгул анархії та беззаконня? КПЧ, як і всяка партія, має право на політичне існування).
252


26-30 березня 1968 року. З Дрездена в Київ повернувся 25 березня, Ча час моєї відсутності назбиралося багато поточних невідкладних щоденних турбот.
Прийняв О.Т. Гончара, була ґрунтовна розмова про його роман «Собор». Він викликав багато розмов і неоднозначних оцінок, і це вже добре. Значить, він не залишився непоміченим і байдужим для широкого кола людей. О. Гончар правильно обурюється, чому для українського Головліта дає на «Собор» рецензію співробітник КДБ України П. Калош, який відає питаннями ідеології. Це неправильно. Мною було дано вказівку припинити це. Рецензію повинен давати спеціаліст. Московські видавництва ладні видати роман «Собор» у перекладі російською мовою, але гальмом є те, що деякі газети республіки дають необ’єктивну, некваліфіковану оцінку твору. Особливо в цьому прислужує дніпропетровська обласна газета. Перший секретар обкому О. Ватченко, мабуть, упізнає в «головному героєві» свою власну персону. У «Соборі» зображений один керівний діяч* який вважає себе дуже «ідейним комуністом», але свого батька, старого кадрового робітника металургійного заводу, після виходу на пенсію, щоб позбутися «зайвого тягаря»* помістив у будинок престарілих. Усі факти збігалися - дія відбувається в Дніпропетровській області. Рідний батько Ватченка знаходиться в будинку престарілих. Ватченко грубий, некультурний, злісний, здається, що він ненавидить усе людство. Тільки в цьому суть і причина роздратування Ватченка проти Гончара. Хоча останній всіляко переконує, що він не мав на увазі конкретно Ватченка як негативної особи у своєму романі «Собор».
Під час зустрічі з О. Гончарем обговорили питання майбутньої наради із секретарями Союзу письменників України. Я особисто порадив Гончареві більш чітко і визначено займати принципові позиції у всіх питаннях.
Потім при моїй активній підтримці був виданий «Собор» Гончара в Москві і мав великий успіх як в Україні, так і в державі. «Собор» надрукований немалим накладом і в українському видавництві.
Прийняв і мав ґрунтовну бесіду з першим секретарем Київського міськкому КПУ - А.П. Ботвіним. Він доповів мені обставини поширення політичних і націоналістичних листівок у Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка і Сільськогосподарській академії. У цих двох навчальних закладах знайдено 600 листівок. Передбачено заходи щодо запобігання поширенню подібних листівок.
У Спілці художників київської організації створюється нездорова обстановка в організаційному, творчому, політичному відношенні. Обговорили і це питання, передбачили заходи щодо поліпшення роботи серед художників.
28 березня телефонували перші секретарі обкомів партії. Н.К. Ки- риченко, секретар Кримського обкому, доповідав, що створюється тяжке становище з питною водою в Сімферополі, у здравницях Чорноморського узбережжя, навіть у Севастополі. Дав доручення терміново
253


перевірити, як виконується Радміном республіки постанова ЦК КПУ і Радміну щодо забезпечення Криму питною водою. Доручив додатково знайти гроші, матеріальні ресурси для докорінного вирішення питання забезпечення Криму питною водою.
Зателефонував перший секретар Івано-Франківського обкому партії Я.П. Погребняк, інформував про ситуацію в області і повідомив, що в деяких місцях почали виявляти себе колишні оунівці, а їх в області налічується понад 40 тисяч чоловік. На місці вживаються заходи щодо посилення ідеологічної та організаційної роботи сереД населення.
Повідомив, що військові художники-умільці створили діораму боїв за звільнення м. Станіслава. Погребняк просив представити деяких художників до присвоєння їм звання заслужених. Доручив відділу ЦК КПУ внести пропозиції з цього питання.
Разом з прокурором республіки І. Глухом і головою КДБ
В. 	Нікітченком розглянули два досить дражливих і складних питання про справу Ю. Шухевича і внучки І. Франка - Зіновії Франко.
Але почну спочатку. Великий організатор оунівського руху в Західній Україні Р. Шухевич свого часу був заарештований і на засланні ніби помер. Його син Ю. Шухевич ще хлопчиком був ув’язнений у табір для малолітніх. Опісля був засуджений ніби за антирадянські вислови. Йому зараз 35 років, у таборах і тюрмах він провів близько
20 	років, строк його ув’язнення офіційно закінчився. Але його через «мотиви», що він дуже озлоблений, не звільняють; «мотивують» деякі юристи тим, що все це стане привселюдним. Що стосується його озлобленості: то яким він при його становищі може бути? А гласність - так це ж життєва правда, і від неї нікуди не втекти. Дав доручення підготувати пропозицію, обов’язково треба Шухевича з-під охорони звільнити. Дати йому вільно жити. Через деякий час мені доповіли, що Ю. Шухевич був звільнений, повернувся на батьківщину. А через рік мені доповіли, що він має родину, працює на будівництві.
Внучка І. Франка, як доповіли органи, вела недостойні розмови, ніби вона передала за кордон якісь «матеріали». За листом «органів» її виключили з членів партії, звільнили з роботи. На захист 3. Франко виступила газета «Нове життя» чехословацьких українців. У Канаді був піднятий великий галас з приводу такої акції із 3. Франко. Після розмови в республіканській прокуратурі вона написала «покаянного» листа. Після ретельної перевірки дав доручення на роботі поновити, в партії поновити, провести із 3. Франко роз’яснювально-виховну роботу.
9 	квітня. У Свердловському залі Кремля о 10 годині ранку почав роботу Пленум ЦК КПРС з таким порядком денним: Про міжнародне становище і боротьбу КПРС. за згуртування світового комуністичного руху. Доповідь Л. Брежнєва тривала 3 години, усі питання буди викладені більш-менш логічно, навіть із спробою деякого аналізу міжнародного становища.
254


У Європі помітно оживив свою діяльність сіоністський центр, який, ш всіма даними, перебуває в Брюсселі. У нього входять 36 європейських груп, великі банкіри, промисловці, учені. Професор філософії Брюссельського університету Хан Перельман та ізраїльський посол в Бельгії по суті керують сіоністським центром і всією пропагандистською кампанією проти Польщі. На В. Гомулку біснувато накинулася вся світова преса сіоністів. Його всіляко ганьблять, критикують, уміщують різні карикатури. У США та Ізраїлі ведеться підготовка до того, щоб після закінчення війни у В’єтнамі або зниження її активності їм впритул зайнятися Східною Європою. Народилася теорія «наведення мостів»: за допомогою цих «мостів», стверджує ворожа пропаганда, відбудеться «незворотний розпад соціалістичного табору». Наші «ідеологи» це не розгадують, не розуміють усієї складної гри, а доводити їм протилежне важко: велика тупість і політична обмеженість.
У зв’язку з подіями в Чехословаччині вже стало зрозуміло, що «монолітність» КПЧ як керівної політичної сили рухнула, партія, по суті, сама себе «розгромила». Підсумки Дрезденської наради реакційними колами Чехословаччини зустрінуті в штики і використовуються для нагнітання антирадянських настроїв, у всьому відчувається, що відбувається процес переродження соціалістичної Чехословаччини в буржуазну республіку.
11-18 квітня. Для розмови запросив до себе секретаря ЦК КПУ Овчаренка, який відає ідеологічними питаннями, і завідуючого відділом науки і вищих навчальних закладів ЦК КПУ Цвєткова. Розглядали питання, пов’язані з роботою наукових установ, вищих навчальних закладів республіки. Прийшли до висновку, що нам треба більше вивчати стан викладання, поліпшення змісту лекцій на економічних, гуманітарних кафедрах і факультетах в університетах та вузах республіки. Особливу увагу треба звернути на стан справ у Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка. Тут, як і раніше, немало непорозумінь, політичних ухилів, поширення різного роду листівок і прокламацій. І все це робиться не з боку студентів чи викладачів, а з боку сторонніх відвідувачів, оскільки в університет (' вільний доступ. Прийнято було рішення обмежити вільне відвідування приміщення університету.
Усім складом Політбюро і апаратом ЦК КПУ розглядали проект архітектурно-художньої споруди і оформлення Корсунь-Шевченківсь- кої панорами - місця розгрому великого німецько-фашистського військового з’єднання. І будівництво обеліска на ознаменування міста- героя Києва. Щодо обох проектів було зроблено багато ділових, конкретних, корисних, раціональних зауважень.
Зайшла мова про створення музею Запорозької Січі на острові Хортиця. Гончар до цієї ідеї і задуму віднісся з великим інтересом і взяв активну участь у підготовці матеріалів, вніс багато розумних пропозицій.
255


З інформації Ю. Ільницького і В. Нікітченка (КДБ) мені стало відомо, що В. Біляк і А. Костелянський із Словаччини висловили бажання в Ужгороді зустрітися зі мною. Було б добре отримати інформацію про стан справ у Чехословаччині з першоджерел. Але мені зробити це самостійно, без дозволу Москви, не можна.
ЗО 	квітня. Напередодні свята Першого травня я зателефонував Л. Брежнєву, привітав його з наступаючим святом. Виклав свої міркування про можливу мою зустріч в Ужгороді з Біляком і Костелянським на їхнє прохання. На моє повідомлення реакція у Брежнєва була якоюсь неспокійною, настороженою, навіть настрій якось підупав. Він тільки надумався сказати: «Краще було б, якби Біляк і Костелянський для зустрічі з тобою приїхали в Київ». А як вони могли це зробити, під яким приводом, Л. Брежнєв навіть не подумав. Так це питання і залишилося відкритим. Хоч пізніше все ж довелося в Ужгороді зустрітися з А. Костелянським і В. Біляком. Але час був прогаяний.
У Травневі свята не працювати три дні - це марнотратство дорогоцінного часу!
4-7 травня. У Київ мені зателефонував Л. Брежнєв, що до Москви передбачається приїзд чехословацьких керівників А. Дубчека, А. Черніка, Й. Смрковського, В. Біляка. Початково ця зустріч керівників двох країн намічалася в Києві. Справи в Чехословаччині так далеко зайшли, що ця зустріч мало що дасть. Але подивимося - життя покаже, час внесе корективи.
Мені зателефонував Л. Брежнєв, просив 7 травня бути в Москві, в ЦК КПРС, де відбудеться нарада за участю В. Гомулки і Т. Живкова щодо чехословацьких подій. Брежнєв попросив мене взяти з собою Ю. Ільницького, першого секретаря Закарпатського обкому партії. Він може багато розповісти, що ми не можемо отримати з офіційної інформації. Виношується «ідея» усіма силами діяти через Словаччину.
Вранці 7 травня в кабінеті Л. Брежнєва проходила нарада щодо чехословацьких подій, нарада мала гострий характер. В. Гомулка і Т. Живков настоювали на термінових заходах щодо нормалізації обстановки в Чехословаччині. На нараді виступив Ю. Ільницький. Він багато розказав про те, що дійсно відбувається в Чехословаччині: партійний актив, органи державної безпеки б’ють тривогу, що в Чехословаччині іде розгул правих елементів, не виключене питання участі в цих акціях іноземних розвідок з наведення «мостів» між Заходом і Сходом. Ільницький розвіяв Брежнєвську ілюзію діяти че£ез Словаччину. Не допоможе і поїздка в Братиславу: з цього питання не було нічого підготовленого, проробленого, крім бажань.
Обговорення подій у Чехословаччині носило гострий характер, але всі баталії виявилися безплідними:, слова розходилися зі справами і діями. Виникло питання і про перевірку міцності Варшавського Договору. Щоб його перевірити на практиці, передбачалося проведення маневрів радянських військ на території Чехословаччини і Закарпатської області України.
256


19-20 травня. Ретельно ознайомився з інформаційним матеріалом, який поступав з різних джерел Чехії і Словаччини, перед майбутньою зустріччю з А. Костелянським і В. Біляком.
21 	травня. Зателефонував мені Ю. Ільницький, секретар Закарпатського обкому КПУ, і повідомив, що моя зустріч з В. Біляком і
А. 	Костелянським може відбутися 24-25 травня. Вони просять розмістити їх на ночівлю 23 травня на нашій території і дуже приховано, непомітно - остерігалися того, що на них буде гоніння за контакти з нами. Уточнили всі організаційні питання зустрічі і «прихованого» розміщення Біляка і Костелянського. Визначилися, що розмістимо їх на ночівлю і там же проведемо першу зустріч і переговори на дачі в горах - це недалеко від Ужгорода. Переговорив з міністром МВС республіки І. Головченком і з головою КДБ України В. Нікітченком про обстановку у республіці. З їх доповідей, усе спокійно, ексцесів і політичних випадів немає.
Цього ж дня була телефонна розмова з Л. Брежнєвим, обговорювали всі тонкощі питання моєї майбутньої зустрічі і переговорів з А. Костелянським та В. Біляком, про стан справ у КПЧ і країні в цілому, про політичну обстановку. Небажані явища починають проявлятися і в нас з’явилися памфлети на наше керівництво країни. Брежнєв просив мене після зустрічі з чехословацькими товаришами йому все детально доповісти.
Увечері 22 травня поїздом виїхав в Ужгород на зустріч і мітинг, присвячений передаванню естафети дружби на кордоні з Чехословач- чиною. Мітинг і зустріч відбулися 23 травня. На трибуні керівники України і Словаччини, перед трибуною піонери Радянського Союзу і ЧССР салютують подіям. На площі зібралося багато народу: українці, росіяни, чехи, словаки, угорці та представники інших національностей. Люди всі тримаються як єдина сім’я. Багато хто знає один одного десятки років. Виконані гімни СРСР і ЧССР, виступи, привітання керівників України і Словаччини.
Хоча зовні, здавалося, проходило все добре, але на трибуні все ж відчувалася якась натягнутість, навіть холод. А ось серед молоді, дорослого населення різних національностей панувало повне взаєморозуміння - просто братські відносини. Люди розташувалися на великій галявині, розпалили вогнища, готують їжу, п’ють «пивечко», співають пісні, танцюють. Трудящому люду ні до чого ця «висока політика». Вони далекі від будь-якої ворожнечі між собою. Вони жили і хочуть жити у згоді та дружбі. Усе, що затівається в Чехословаччині, - це справа політичних екстремістів, дрібних політиканів, які рвуться до влади на шкоду трудящому народу.
У другій половині дня ця тепла зустріч народу на кордоні була дещо затьмарена дощовою погодою. І все ж від цієї народної зустрічі якось було тепло на душі.
В Ужгороді двічі зустрічався і мав довгі бесіди з В. Біляком і А. Костелянським. Перша зустріч відбулася за містом, у Карпатах, у буди-
9 	Шелест
257


ночку, де ми в бесіді провели майже всю ніч. Друга - в Ужгороді, в приміщенні Закарпатського обкому партії. Намагався обидві бесіди як можна точніше запам’ятати, крім того, записав технікою, адже потрібно буде писати в ЦК КПРС детальну і точну інформацію, бо ця інформація для нас має велике значення - це першоджерело, об’єктивне, правдиве. Потрібно врахувати ще важливу обставину, що я дуже мало говорив, тільки слухав і уточнював деякі питання.
Ми з Біляком домовилися підтримувати зв’язок. Він просив, щоб була виявлена потрібна допомога здоровим силам партії і державі. Я запевнив В. Біляка, що всі питання довірливого порядку будуть повідомлені особисто Л. Брежнєву. Про політичну й економічну обстановку в партії і країні мною буде повідомлено в офіційній інформації в Політбюро ЦК КПРС. Домовилися з Біляком, що після травневого Пленуму ЦК КПЧ зустрінемося обов’язково. Він про це через відповідні канали дасть мені знати.
Ось так і вийшло, що перша зустріч з В. Біляком відбулася до травневого Пленуму, може бути, це і на краще.
Переглядав численну пошту, вивчав матеріали щодо майбутньої зустрічі із Секретаріатом письменників і провідними письменниками України.
Теплоходом по Дніпру відправилися в господарство «Тетерів» чоловік 35-40 письменників на чолі з Секретаріатом Спілки письменників України на прогулянку і ділову неофіційну зустріч. Були відверті, але разом із тим і гострі запитання, бесіда проходила у взаємному розумінні усіх непростих питань. Потрібно і в майбутньому більше мати з ними контактів, допомагати їм розумітися у складних питаннях зовнішньої і внутрішньої політики, соціальних, національних, духовних питаннях, безумовно, розумніше, тактовно направляти їхню творчу діяльність.
Багато виникло питань щодо подій у Чехословаччині - ця тема їх дуже цікавила і тривожила. Вважаю, що зустрічі в такій обстановці і народжують взаємне довір’я, і викликають на відверті розмови.
Надіслав інформацію до ЦК КПРС про мою зустріч із керівництвом Союзу письменників України, обговорення питань розвитку української культури, літератури, мистецтва, мови, дальшого розвитку і підтримки ініціативи творчої інтелігенції. Особливо підкреслив, що все це разом узяте буде зміцнювати, відроджувати духовну культуру, що було поставлено багато запитань, яких у кабінетних умовах вияснити неможливо, тим більше мати відверту розмову і відверті міркування з наболілих питань.
У Москві у відділі культури і Секретаріаті ЦК КПРС спершу до проведення цієї зустрічі, поставилися добре. На зустрічі були Д. Овча- ренко, секретар ЦК КЙУ, який відає ідеологією, і мій помічник з ідеологічних питань Г. Кучер.
Дещо скептично до цієї зустрічі поставилися В. Щербицький і О. Ватченко. Я майже впевнений, що ці два «діячі» спробують при
258


пагоді цей крок проти мене піднести як «загравання» з інтелігенцією. Серед них багато комуністів, просто добропорядних людей* а царина їх праці досить складна, вони постійно потребують підтримки, уваги, направлення і, звичайно ж, не в сухій, казенній, тим більше не- кваліфікованій критиці їхньої діяльності.
Опісля так і сталося. Був зроблений донос, брехня, вигадки на мої дії при зустрічі з письменниками, і я отримав із центру солідне напучення - з цим я не погодився, але «рубець» залишився. Розумну справу сприйняли неправильно.
Червень. Напередодні був у Львові, зустрічався в обкомі з партійно-господарським активом області і міста. Був проведений аналіз роботи промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту. Начальник залізниці А. Богданович доповідав про роботу залізниці, особливо наголосивши на питаннях, пов’язаних з перевезенням військ на територію Чехословаччини для проведення маневрів. Є труднощі у зв’язку з нестачею рухомого складу. Чехословацькі залізничники налаштовані недоброзичливо до маневрів, у ряді випадків проявляється організований саботаж, замикають на замки водопровідні колонки, чим лишають можливості заправити водою паровози. Машиністи відмовляються вести паровози і тепловози своєю територією з нашою військовою технікою і солдатами. Ми намагаємося ставити своїх машиністів, але їх не пропускають прикордонники на свою територію. Відчувається, що з нашого боку не була проведена потрібна підготовча робота, не були глибоко продумані всі питання. ^
Заразом поїхав у Закарпатську область, в район Мукачевого, де був на танкових навчаннях великого військового підрозділу на самому кордоні з Чехословаччиною. Настрій у солдатів, офіцерів, вищого командного складу добрий, у цивільного населення обох суміжних сторін — дещо насторожений.
Чим тільки не доводиться займатися Першому секретареві ЦК КПУ! Ось і зараз приїхав із Краснодарського краю С. Майстренко з проханням від крайкому партії і крайвиконкому - просять відпустити їм племінного молодняка червоностепової породи великої рогатої худоби. На півдні України ця порода корів зарекомендувала себе дуже добре як молочна, з високою жирністю молока, невибаглива в утриманні. Правда, де-не-де до цієї породи корів ставляться скептично, але це відбувається через незнання всіх якостей цієї породи.
З С. Майстренком порозмовляли про справи його радгоспу. Зразу видно, добрий господар, веде рентабельно дуже велике господарство: досить сказати, що однієї орної землі радгосп має 15 тисяч гектарів.
Дав вказівку заступнику міністра сільського господарства відпустити 350 голів племінного молодняка. Цим самим задовольнили прохання краснодарців.
Повідомили сумну звістку: начальник шахти - гірничий інженер, член КПРС, 1931 року народження - лежав у лікарні 20 днів і там
259


покінчив життя самогубством - повісився, причини самогубства встановлюються. Дуже гарна була людина, як робітник і спеціаліст чудовий, шахта знаходилася на передових позиціях за всіма показниками. Дуже шкода молодого життя.
Деяка частина молоді, і перш за все студенти, журналісти слабко розуміються у складній обстановці в Чехословаччині, внаслідок чого виникають питання нездорового тлумачення, на кшталт того, що суспільству потрібна «безмежна демократія». А що це таке - «безмежна демократія» - мало хто розуміється, а це ж призведе до повної анархії.
Член КПРС художник А. Черніков написав листа до ЦК КПРС, у якому закликає не втручатися в справи Чехословаччини.
Прийняв і була грунтовна розмова з художнім керівником українського ансамблю П. Вірським, який щойно повернувся з гастролей зі своїм колективом з Чехословаччини. Він говорив: «Як мистецтво приймали наш ансамбль добре. В той же час не обійшлося без політичних провокацій. Була якась настороженість, навіть відчуженість».
Обдумував питання майбутньої зустрічі з журналістами України. А з ними є про що поговорити і їх послухати. Якщо правильно повести діалог, то вони можуть багато що зробити в галузі пропаганди і втілення в життя політики нашої держави, контролювати виконання рішень партії та уряду, стояти на захисті правових норм нашої держави.
Доручив секретарю ЦК Овчаренку підготувати все, пов’язане з проведенням наради журналістів, і доповісти мені.
Мені з Москви зателефонував головний редактор газети «Известия» - Лев Іванович Толкунов. Порадилися про організацію статті в «Известиях» ученого спеціаліста щодо твору О. Гончара «Собор». Прийшли до висновку, що коли виступить центральна газета з об’єктивною, кваліфікованою рецензією, то будуть зняті кривотолки і необ’єктивність в оцінці «Собору». О. Гончар знаходиться у пригніченому стані. Я його всіляко підтримую. Якось у мене зайшла розмова-з М. Підгорним про Гончара. Він мені тоді сказав: «О. Гончар гарний письменник, але як усякий творчий працівник, має свої погляди, які не завжди можуть збігатися з офіційною позицією. О. Гончара треба продовжувати всіляко підтримувати. Якщо його без підстав піддавати критиці, тим паче притискати, необ’єктивно до нього ставитися, то все це буржуазна преса використає проти нас же».
7-14 червня. Зателефонував мені завідувач загального відділу ЦК КПРС К.У. Черненко і повідомив, що він мені спеціальним посильним висилає мемуари М.С. Хрущова на 450 машинописних сторінках. Термін ознайомлення - два дні. Нас, членів Політбюро, тільки тепер ознайомлюють з цими мемуарами, а їх уже давно надрукували. за кордоном. І як цей матеріал туди міг потрапити, ми, члени Політбюро, не знаємо. Спершу ми заперечували, що ніби немає ніяких мемуарів, що це, мовляв, провокація, але виявилося, що вони є. У мемуарах написано багато про Й.В. Сталіна і про інших політичних діячів того часу. За стилем і викладенням фактів відчувається, що це
260


писав Хрущов: його формулювання, факти, які він неодноразово наводив у розмовах. Я добросовісно прочитав, навіть вивчив записки Хрущова і нічого негожого не знайшов. Матеріал через дві доби відправив до Москви.
З приводу цих записок Микиту Сергійовича Хрущова викликали в ЦК КПРС. Кажуть, що там була дуже «крута» розмова. На нього це сильно вплинуло, він дуже переживав, захворів, після цього так і не поправився. М.С. Хрущов був чесною, прямою, дуже порядною людиною, безумовно, відданим своєму народу. Теперішнім багатьом керівникам потрібно багато чому вчитися, дорости до його розуміння всіх державних справ і реальності як у зовнішній, так і у внутрішній політиці.
У США вчинено замах на сенатора Р. Кеннеді, кандидата в Президенти Америки. Р. Кеннеді помер. Таким чином, на політичній арені вже загинуло два брати Кеннеді. Ось вам і хвалебна демократія. Ось вона, політична боротьба за владу. Та що казати, давно відомо, що боротьба за владу завжди супроводжувалася стратами, вбивствами, ув’язненнями, інтригами і зрадами. Віками про це кажуть, пишуть, змінюються тільки форми і методи, а суть, зміст боротьби залишаються такими ж, як і тисячі років тому.
З матеріалів, інформації, пошти, зарубіжних повідомлень, що надходять, власного аналізу прихожу до висновку, що в Чехословаччині назріває невідворотна політична катастрофа. Зовсім незрозуміло, чому деякі товариші з керівництва, і в першу чергу Л. Брежнєв, так легко до цього ставляться, непростимо гають з рішучими організа- ційно-політичними заходами.
З відділів ЦК КПУ і Радміну попросив дані про стан справ у вищих навчальних закладах республіки зі студентськими гуртожитками. Виявилось, картина гнітюча: по 2,5-3 метри квадратних приходиться на людину, і це при мізерній нормі 6 кв. метрів. Гуртожитків узагалі не вистачає. Понад 85 тисяч студентів живуть на приватних квартирах. Далеко не скрізь при вузах є їдальні, буфети, немає пунктів побутового обслуговування. Погано поставлено медичне і культурне обслуговування, не вирішені питання сімейного побуту студентів. Непогано було б мати єдиний студентський статут і клятву - усе це було б організуючою, дисциплінуючою і виховною стороною для майбутніх молодих спеціалістів різних галузей господарства. З усіх цих питань дав доручення відділам ЦК КПУ, ЦК комсомолу республіки, відділу Радміну підготувати конкретні пропозиції щодо усунення існуючих недоліків і створенню нормальних умов для життя і побуту студентів. Очолити усю групу з підготовки матеріалу доручив Л. Цвєткову, завідувачу відділу ЦК КПУ з науки, вищих навчальних закладів.
Зателефонував мені Л. Брежнєв і розповів про його зустріч у Москві з Й. Смрковським, який приїжджав у Москву на чолі парламентської делегації Чехословаччини. З розмови відчувалося, що Смрковський справив на Л. Брежнєва надзвичайно «позитивне» враження, тому що
261


він захоплювався його розумом, його прямотою у розмові, а от висновки були поспішними і нерозважливими.
Я поінформував Брежнєва про своє враження, про настрій людей у західних областях, у яких я побував напередодні. Тут якось гостріше народ відчуває тривожні події в Чехословаччині, вони більше отримують інформації через безпосереднє спілкування з жителями прикордонних районів. Тому вони дають більш реальну об’єктивну оцінку всім подіям, що відбуваються в Чехословаччині.
15-23 червня. Проводимо організаційну підготовку до з’їзду вчителів республіки, потрібно цій події надати особливого значення, бути присутнім на з’їзді всьому складу Політбюро ЦК КПУ.
Зустрівся з твррчим колективом кіностудії імені Довженка, порозмовляв з колективом щодо пожвавлення роботи студії. Погано там ідуть справи. Дуже велике захоплення містикою, архаїчними сюжетами, мало гарних картин на сучасну тематику.
Телефонували мені перші секретарі обкомів. Кобильчак (Кіровоградська область) повідомив, що врожай зернових у цілому по області буде 17-18 центнерів з гектара, це складе валовий збір зерна близько 900 тисяч тонн проти плану 1400 тисяч тонн. Цю катастрофу створила спека. Доводиться перекидати з області в область грубі корми, сіно, навіть солому.
Н. Кириченко повідомив, що йому телефонував Л. Брежнєв, цікавився станом справ у сільському господарстві. По області урожай зернових низький, усього 17 центнерів, відповідно валовий збір складе всього близько 950 тисяч тонн. На поливних землях урожай кращий, план заготівлі рису буде виконаний. Виноградники і сади знаходяться у непоганому стані. Кириченко жалівся на нестачу поліетиленової плівки для парників, щоб вирощувати ранню розсаду овочевих культур.
У Чехословаччині пройшли Дні української культури. З Чехосло- ваччини повернулися П. Тронько, В. Смоколенко. Доповідали про досить складну обстановку в Чехословаччині, і вона увесь час загострюється. Наші товариші розповідають, що в ЧССР для політичного туману пускають і таку версію, що А. Новотний не був справжнім другом Союзу. Це справжня брехня. Можна припустити, що А. Новотний висловлював своє незадоволення з деяких принципових питань про нерозумні дії нашого керівництва, і правда те, що Новотним «пожертвували» невідомо ради чого, але про це історія ще скаже своє слово.
Телефонував мені Л. Брежнєв, поговорили про поточні справи в країні, республіці, про міжнародні справи і події в Чехословаччині. У розмові зі мною Брежнєв досить несхвально відгукнувся про деяких членів Політбюро, про їх позицію до подій у Чехословаччині (зокрема, згадав Суслова і Косигіна), не розкриваючи суті питання. Узагалі, у складі Політбюро не було твердої єдності у підходах до вирішення питання щодо Чехословаччини. Брежнєв сам кидався з однієї крайності в іншу під впливом керівників держав Варшавського Договору, і в першу
262


чергу на нього сильний вплив був з боку В. Ульбріхта та В. Гомулки. Обидва були значно підготовленіші, ніж Л. Брежнєв, в організаційному і політичному відношеннях.
Брежнєв наполягав на швидшій моїй зустрічі з В. Біляком. Це було дуже важливо - отримати нову об’єктивну інформацію про стан справ у КПЧ і країні, що допоможе нам правильно підійти до стабілізації обстановки в Чехословаччині, спираючись на здорові сили.
Але запланована зустріч з Біляком відкладалася; він знову полетів у Прагу. Є певні причини вважати, що Біляк не може зустрітися зі мною через те, що цьому всіляко перешкоджає А. Дубчек.
23-30 червня. Був у Москві на сесії Верховної Ради СРСР. Під час роботи сесії два-три рази збиралося Політбюро для обговорення політичної ситуації, що склалася в Чехословаччині. Враження залишається гнітючим, обстановка дуже складна, тут ми втрачаємо позицію за позицією, втрачений момент після Дрезденської наради зміцнити свій вплив і позиції у Європі.
У Чехословаччині кадри, які стоять на правильних позиціях, шельмуються, їх б’ють. А. Дубчек до цих дій правих ставиться примирливо, посилаючись на розвиток «демократичних» начал. В. Біляк, мабуть, найближчим часом буде усунений від керівництва партією в Словаччині.
Готується лист ЦК КПРС до Президії ЦК КПЧ. У ньому викладається наша позиція, що чехословацьке керівництво, яке підписало спільно з керівництвом Радянського Союзу, Болгарії, НДР, Польщі, Угорщини Дрезденську декларацію, її не виконує, більше того, політична ситуація за минулий час у Чехословаччині значно загострилася. Країни, що входять до Варшавського Договору (за винятком Румунії), настійно пропонують вжити рішучіших заходів. Л. Брежнєв сам своєї твердої думки не має, розгубився. В той же час не прислухо- вується до порад.
Обговорювалось питання про взаємну, а вірніше кажучи, про безвідплатну допомогу багатьом країнам. Розтринькування грошей і матеріальних ресурсів, народного добра на увесь світ. Ця нерозважлива «допомога» нам нічого не дає, тільки всі від нас вимагають у якості «інтернаціонального обов’язку». Ленін не так розумів і говорив про «інтернаціональний обов’язок». Недопустимо, навіть злочинно, щоб за рахунок свого народу, на шкоду своєї країни роздавати народне добро. Чи надовго вистачить? Усе це дуже дорого обходиться, і якби про це все знав народ і йому дали б сказати слово, то декому з керівництва напевно не поздоровилось би. Але звідки йому все це знати? Адже усе робиться під прикриттям політичного камуфляжу, та так «хитро-мудро», що навіть ми, члени Політбюро, дізнаємося тільки з документів, надісланих «для ознайомлення».
5 липня. Перебував у Москві, запросили на Політбюро ЦК КПРС. Розглядалося питання про надзвичайно складну політичну обстановку в КПЧ і самій Чехословаччині. Інформація С. Червоненка і В. Зи-
263


мяніна, головного редактора газети «Правда», які щойно повернулися з Чехословаччини.
Після виступу С. Червоненка обговорювали проект листа ЦК КПРС до Президії ЦК КПУ. Обговорювали активно. Мною була внесена пропозиція, що лист потрібно доопрацювати: у ньому треба відобразити не тільки відношення по партійній лінії, але і питання економічних зв’язків і роботи РЕВ. Зібрати нараду братніх пратій, суворо нагадати чехословацьким керівникам про їхню відповідальність за зобов’язання по Варшавському Договору. Залишати війська в Чехословаччині після маневрів нерозумно, тим паче враховуючи їх незначну кількість. Та й праві елементи можуть використати проти нас перебування військ після маневрів.
Після обговорення дійшли висновку, що виникає крайня необхідність зустрічі братніх партій щодо чехословацького питання. Варто підготувати серію статей у газетах з викриттям справжньої суті «2000 слів», систематично атакувати підступи правих сил. Висловлювалася думка, що, крім відправлення листа, варто поїхати трійці - Л. Брежнєву, М. Підгорному, О. Косигіну - у Чехословаччину. (Але остання затія поїздки трійки не відбулася: їх у Чехословаччині ніхто не чекав).
Потрібно домогтися очищення Президії ЦК КПЧ від правих елементів, а засобів масової інформації від демагогічних, опортуністичних, контрреволюційних елементів.
6-8 липня. У ЦК КПУ відбулася нарада перших секретарів обкомів партії і голів облвиконкомів, обговорювалися питання: про планування і виробництво товарів широкого вжитку і виконання промфінпланів кожною областю; про стан у сільському господарстві з аналізом кожної області, про наші заходи, щоб не допустити загибелі великої рогатої худоби у зв’язку з великою недостачею грубих кормів, не кажучи вже про концентровані корми.
Розглянули питання конкретного реагування на заяви, листи і скарги трудящих. Є факти кричущої бюрократії, яка межує із соціальним злочином, ось один із них. У Криму, в Алушті, діє санаторій «Гірське сонце» для хворих туберкульозом. Саінаторій розрахований лише на 250 чоловік. Тут лікуються ветерани праці, Великої Вітчизняної війни. Харчування дуже погане: на день для таких хворих відпускається лише
1 	карбованець 20 копійок! Хіч) встановив таку суму? Хворі буквально голодують. Про це повідомив ЦК КПУ у своєму листі персональний пенсіонер Білоус І.Ф., член партії з 1918 року.
Дав завдання розслідувати і виправити стан справ. Винуватців за злочин суворо покарати.
Провів ознайомлення членів ЦК КПУ і відповідальних працівників апарату ЦК КПУ з листом ЦК КПРС до Президії ЦК КПЧ з подій, що відбуваються у цій партії і країні.
9 	липня. Телефонував мені Л. Брежнєв і повідомив, що ухвалою Політбюро ЦК КПРС я введений до складу делегації на Варшавську нараду щодо подій у Чехословаччині. Там з’явилися нові документи,
264


крім «2000 слів» - «Лист народної міліції радянському народу», «Лист 99 робітників і службовців заводу «Авто-Прага». Ці листи висловлювали вірність справі соціалізму і дружбі з Радянським Союзом. Обстановка загострювалася, були всі причини припускати, що країна стоїть на грані кривавої трагедії. У розмові Брежнєв настійно просив мене знайти можливість зустрітися з В. Біляком і як можливо рішуче діяти через Словаччину на події в Чехословаччині.
Само собою було зрозуміло, що словаки цього дражливого і небезпечного для них питання не піднімуть. Але якби ми діяли більш ініціативно, пошуково, то безумовно, знайшли б активну підтримку у питанні локалізації негативних явищ у чехословацькому суспільстві, підтримку з боку здорових сил у Словаччині.
10 липня. Пізно ввечері мені зателефонував з Ужгорода в Київ Ю. Ільницький, перший секретар обкому. Розповів про свою зустріч і розмову з А. Костелянським, який його інформував про обстановку в Словаччині і Чехословаччині в цілому.
У Словаччині затіяна якась метушня навколо так званої «федералізації» у партійних органах КПЧ: словаки вимагають, щоб у новий склад ЦК КПЧ було обрано по 75 чехів і словаків, а також були обрані представники з Моравії. Якщо ця ультимативна вимога не буде виконана, то словацька делегація піде з XIV з’їзду КПЧ.
У Братиславі перед з’їздом словацької партії формується нове керівництво ЦК. Тут випливла нова кандидатура на пост Першого секретаря ЦК СКП, якийсь Г. Гусак, він же автор різних «комбінацій»
із 	федералізацією. В. Біляк, по суті, усунений від підготовки з’їзду. Вже попередньо вирішено, хто буде обраний у вище партійне керівництво на майбутньому з’їзді КПЧ. Твердо називають Дубчека, Смрковсько- го, Черніка. Про Біляка промовчують. Відверто кажуть, що Кольдер, Індра, Барбірек, Швестка не будуть обрані до складу Президії ЦК КПЧ.
Продовжуючи інформацію, А. Костелянський казав: «Лист ЦК КПРС до Президії ЦК КПРЧ викликає гнів у керівництві КПЧ. Вони ж висловлюють думку про заміну майже повністю нашого дипломатичного корпусу в ЧССР. Нашого посла С. Червоненка чехи звинувачують у необ’єктивній інформації керівництва Москви про становище у Чехословаччині, при цьому заявляють: якщо нас придушить контрреволюція (отже, така небезпека існує! - Авт.), то ми самі звернемося до вас за допомогою як брати. А поки що ми самі будемо розбиратися зі своїми справами».
11 липня. Уранці зателефонував я в Москву Л. Брежнєву, детально передав усю отриману інформацію щодо Чехословаччини. Крім того, я надіслав письмову інформацію з цього ж питання в ЦК КПРС. Брежнєв вислухав дуже уважно, задав уточнюючі запитання. Відчувалось, що він стурбований подальшими політичними і соціальними ускладненнями в Чехословаччині. Сам уперше відкрито визнав, що багато втрачено часу для вжиття організаційних і рішучих заходів.
265


Зрозумів, що Біляка як такого, що стоїть на здорових позиціях, ми можемо втратити, а що матимемо в особі Гусака, ніхто не знав.
Як кажуть, політика - політикою, а своїми щоденними справами треба займатися - цього настійно вимагає саме життя.
Прийняв і мав ґрунтовну бесіду з головним конструктором ракет Янгелем і директором Південного машинобудівного заводу Макаровим. Заводу і конструкторському бюро на подальший розвиток нового ракетобудування відпущено 200 мільйонів карбованців. Макаров і Янгель приїхали до мене порадитися, попросити допомоги, як краще, швидше організувати роботу з освоєння відпущених коштів і нових тем з ракетобудування. Розмова була корисною, предметною, запланували загальні заходи з реалізації задуманих планів роботи.
У цій бесіді взяв активну участь завідувач оборонного відділу ЦК КПУ Руденко. Йому ж було доручено контролювати виконання накреслених планів.
У Київ мені зателефонував К.У. Черненко і повідомив, що мені
12 	липня вранці треба бути в Москві в ЦК КПРС. О 15.00 виїжджаємо поїздом до Варшави на нараду.
14 липня о 10 годині ранку у Варшаві в будинку Ради Міністрів Польської Республіки відкрилася нарада.
Усі прийшли до єдиної думки, що листа треба написати. Виникли запитання: як, на якому рівні, де і коли його вручити?
Вирішили, що листа треба вручити безпосередньо Президії ЦК КПЧ, і доручили цю місію виконати нашому послові в Чехосло- ваччині С. Червоненку. Ухвалили, що цей лист буде опубліковано у всіх центральних газетах п’яти соціалістичних країн - учасниць Варшавської наради. Дійшли висновку, що двосторонніх зустрічей з чехословацьким керівництвом не проводити до тих пір, поки не відбудеться колективна зустріч.
Делегаціям роздано проект листа, складений поляками, але це, по суті, перероблений наш текст листа. Проект листа викликає гостру дискусію. Дійшли висновку, що листа треба ґрунтовно переробити, відредагувати, уточнити ряд принципових питань. Обов’язково в ньому треба сказати підбадьорливе слово на адресу здорових сил КПЧ, країни; про демократичний централізм як неодмінну умову консолідації, зміцнення дисципліни і керівної ролі КПЧ.
Після перерви і бурхливих дискусій щодо форми і змісту листа, Л. Брежнєв закриває нараду до наступного дня. Тут же від делегацій створюється робоча комісія для доопрацювання листа, головою затверджується секретар ЦК ПОРП Клішко. Брежнєв висловлює задоволення і вітає той факт, що всі дійшли єдиного висновку надіслати лист Президії ЦК КПЧ.
15 липня. Наступного дня вранці до відкриття засідання я оглянув Варшаву. Дуже цікаве місто, багато можна перейняти: чистота, порядок, бережливе ставлення до архітектурних ансамблів, багато зелені, парків, зелених галявин. Варшава справила на мене гарне враження, тим паче, що я був у ній уперше.
266


15 липня о 9 годині ранку нарада продовжує свою роботу.
Нарешті обидва документи остаточно узгоджені і можна підписувати.
Вирішується питання про форму доведення цих документів до широкої світової громадськості. Прийшли до згоди передати на радіо національними мовами і опублікувати в пресі.
На закінчення Ульбріхт від імені всіх делегацій дякує польським товаришам за добру організацію наради. Говорить про політичне й організаційне значення документів, прийнятих на цій нараді. На цьому Варшавську нараду було закрито.
Сама організація наради, з усіх точок зору, була зразковою. Що стосується листа, то це дійсно серйозний, глибоко пронизаний турботою за долю Чехословаччини політичний документ. Як оцінять, зрозуміють його чехи в цілому, це значною мірою буде залежати від політичної зрілості, партійного і державного керівництва Чехословаччини.
16 липня о 17.00 вся делегація поїздом прибула до Москви.
17 липня о 10 годині ранку відкрився Пленум ЦК, з доповіддю «Про підсумки Варшавської наради п’яти соціалістичних країн» виступив Л. Брежнєв. Доповідь була гострою, відображала дійсну обстановку і політичну ситуацію в Чехословаччині та його керівництві. Багато хто з членів ЦК КПРС мало був поінформований про дійсний стан подій і все сприйняли по-новому і з великою тривогою. На що вже ми, багато хто з членів Політбюро ЦК, були добре інформовані і були учасниками багатьох нарад з чехословацького питання і то, коли в доповіді Брежнєва все б^ло піднесено в «єдиному політичному букеті», іноді ставало не по собі.
На Пленумі відчувалося Ьелике напруження, політичне занепокоєння. Усі виступи щодо доповіді були по-своєму цікаві і корисні. Казали, що мій виступ теж прозвучав досить переконливо і значуще, зі знанням справи і глибокою оцінкою політичного становища подій, що відбуваються у Чехословаччині, і нашими завданнями та рішеннями, що випливають з цього.
Пленум ЦК КПРС рекомендував усім нацкомпартіям Союзу, обкомам, крайкомам провести партійно-радянські активи, на яких викласти усі питання з підсумків роботи Пленуму ЦК, Варшавської наради, суть і значення листа п’яти компартій соціалістичних країн до Президії ЦК КПЧ.
19 	липня у Києві відбувся обласний і міський партійно-радянський, господарський актив з моєю інформацією-доповіддю про Варшавську нараду і підсумки Пленуму ЦК КПРС. Для доповіді інформації у мене матеріалів, фактів було більше, ніж достатньо, і всі свіжі. Актив пройшов жваво, було поставлено багато запитань.
Пізно увечері я зателефонував у Москву, доповів Л. Брежнєву про проведений актив, він поцікавився, яка реакція народу, які були поставлені запитання. Я йому дав вичерпні відповіді. У розмові Брежнєв
267


мені сказав, що він мені днями, а можливо завтра, зателефонує, і додав: «Є для тебе одне дуже важливе доручення». Я не став уточнювати питання, тільки сказав, що чекаю дзвінка.
20 	липня. Неділя. Я на роботі, розглядаю різноманітну пошту, а її за мою відсутність назбиралося дуже багато. Обстановка у світі* економічна, політична, ідеологічна, соціальна, дуже напружена, складна і досить суперечлива. Ускладнюються справи в Європі, і головна причина цього - небезпечні події в Чехословаччині.
Посилюється антирадянська пропаганда у прикордонних районах Далекого Сходу. Китай закупив у ФРН в компанії «Телефункен» 70 потужних радіопередавальних станцій і використовує їх для передачі нам ворожої пропаганди. Китай на кордоні з нами зосередив понад 70 дивізій, розробляються плани воєнних дій і великих прикордонних конфліктів. На нашу територію засилають шпигунів. Зосереджується особлива увага на внесення міжнаціональної ворожнечі, використовуючи релігійні почуття населення. На нашу країну іде багато радіопередач на молодіжні теми. Китайці стараються дезорієнтувати, прищепити молоді нігілізм.
У другій половині дня мені з Москви зателефонував Л. Брежнєв і сказав, що я терміново сьогодні, 20 липня, повинен вилетіти до Будапешта, де у мене відбудеться зустріч і бесіда з Я. Кадаром: «Він тобі все розкаже, як тобі потрібно діяти». І додав: «У тебе повинна відбутися зустріч на Балатоні з Біляком. Він там відпочиває з групою чехословацьких товаришів. Треба себе там поводити обережно, непомітно, щоб не привернути увагу інших чехословаків. При зустрічі з Василем - дій самостійно, орієнтуйся на обстановку і настрій В. Біляка». З Москви до Києва о 13.00 вилетів спеціальний військово-транс- портний літак ВПС, на якому я повинен летіти до Будапешта з посадкою на військовому аеродромі нашої Південної групи військ. Зі мною вилітають прикріплені з КДБ, технік із приладами прихованого запису, мій помічник А. Пахаренко.
З Бориспільського аеродрому вилетіли о 17.00 на Будапешт. На військовому аеродромі мене зустрічали представники військової адміністрації і представник ЦК Угорської партії. Була подана машина Кадара, щоб не привертати увагу посольською машиною, і мене ніхто не зустрічав з нашого посольства. Після зустрічі з Кадаром я все ж побував у нашому посольстві, мав зустріч і бесіду з послом Ф. Титовим і всім посольським корпусом. Вони багато розказували про реакцію Угорщини на чехословацькі події. В самій Угорщині було багато своїх труднощів, і Я. Кадару доводиться немало лавірувати.
Зустріч з Я. Кадаром відбулася в приміщенні ЦК, у його кабінеті, при незмінній присутності його симпатичної чарівної Наді. Настрій у Я. Кадара був гарний, він уже мене чекав. Тут же ми з ним обговорили всі питання моєї поїздки на Балатон для зустрічі з В. Біляком. Для супроводження мене Кадар виділив свою довірену людину - завідувача відділом міжнародних відносин ЦК УСРП. «Розміститеся, - сказав
268


Кадар, - на моїй дачі: це буде добрим прикриттям. Ви мій гість. Що стосується зустрічі з Біляком, то ви повинні самі орієнтуватися. Він знає, що ви повинні прилетіти до Будапешта і що ви повинні бути на Балатоні, але коли і де повинна відбутися зустріч, йому це невідомо. Все це потрібно організувати на місці після приїзду на Балатон».
За дорученням Л. Брежнєва я інформував Я. Кадара про минулий Пленум ЦК КПРС і обговорення його документів у країні, у республіках, краях і областях. На Пленумі ЦК КПРС діяльність нашої делегації на Варшавській нараді була схвалена. Кадар, у свою чергу, розповів, що Президія їхнього ЦК тільки схвалила діяльність їхньої делегації на Варшавській нараді. У нього є дані, що в цілому партія і народ підтримують заходи, направлені на врегулювання становища в КПЧ і країні. Продовжуючи розмову, Кадар сказав: «Шкода, що чехословацькі товариші до цих пір не розуміють або не хочуть зрозуміти всієї серйозності і, головне, небезпеки для КПЧ і всієї їхньої країни».
Після довгої, але дуже потрібної і корисної з точки зору вияснення всіх позицій бесіди з Я. Кадаром я виїхав на Балатон. Прибули ми гуди вже у сутінках, було близько 19.00 за місцевим часом. Розмістилися на власній дачі Кадара. Будиночок невеликий, двоповерховий, досить зручний і затишний, розташований на самому березі озера. Балатон прийняв нас не дуже дружелюбно, похолодало, дув сильний вітер, на озері здіймалися жовто-брудні хвилі, створюючи великий шум. Я вийшов на берег озера на прогулянку в надії зустрітися з
В. 	Біляком, оскільки мені говорили угорські товариші, що він у цей час робить прогулянки. Хоч я і знав дачу, де Біляк розташувався з родиною, зайти не наважився, щоб не привернути увагу чехів.
Час спливав, уже 21.00, а зв’язок з Біляком не встановлений. Прийняв рішення послати своїх товаришів, які прибули разом зі мною,
А. 	Пахаренка і К. Глушка в клуб пошукати Біляка. Вони мені доповіли, що Біляк там, і вони, чехословаки та угорці, ведуть між собою якусь гарячу, жваву бесіду. Довелося звернутися за допомогою до угорського товариша, прикріпленого до мене Я. Кадаром, він пішов у клуб і непомітно повідомив Біляку, що я приїхав і чекаю його зустрічі біля дачі Кадара. Біляк попросив призначити зустріч на березі озера
о 	22.00.
Я вийшов на набережну: темрява, шум хвиль, вітер, важко навіть на близькій віддалі впізнати людину, тим паче розчути голос. Призначений час минає, а Біляка немає. І раптом пройшла близько біля мене людина. Я ледь не гукнув його: «Василю!», але все ж стримався. Опісля стало відомо, що це проходила людина, вислана у «розвідку». Через деякий час з’явився і сам Василь, я його покликав, і він відгукнувся. Так ми зустрілися. Спершу вирішили зустріч провести на набережній біля дачі Кадара, але вітер і шум хвиль Балатона нам дуже заважали, до того ж не можна було зробити запис нашої бесіди.
Ми перейшли в приміщення дачі, і наша бесіда тривала з 23.00 до 5 години ранку. Ось так була вислухана і записана, запам’яталася
269


бесіда, вся наша розмова. Вона мала відвертий характер, але все ж відчувалася певна скованість, настороженість, і Василь деякі питання не розкривав, не доказував до кінця.
Настав світанок, ми обидва страшенно втомилися, але обоє були задоволені зустріччю, проведеною бесідою. Випили з ним по бокалу угорського токаю, тепло попрощалися. Я обіцяв В. Біляку всю нашу бесіду, усю нашу розмову особисто передати Л. Брежнєву і запискою доповісти Політбюро ЦК КПРС.
Після нетривалого відпочинку з Балатона повернувся до Будапешту. Як і було домовлено з Я. Кадаром, я заїхав у ЦК до нього і в межах необхідного поінформував його про мою зустріч і бесіду з Біляком, про його настрій і важкі роздуми.
Кадар з великою цікавістю й увагою слухав мою інформацію, у ході нашої розмови задавав мені деякі уточнюючі запитання. Опісля я відвідав посольство СРСР, де зустрівся і мав бесіду з послом Ф.Е. Ти- товим і всім дипломатичним корпусом, було багато запитань у зв’язку з подіями у Чехословаччині.
О 	18.00 я прилетів до Москви. Мене зустріли товариші за дорученням Брежнєва і попросили їхати прямо до нього на квартиру, на Куту- зовський проспект, де він мене уже з нетерпінням чекає.
Моя зустріч з Л. Брежнєвим, повідомлення, інформація про зустріч з Біляком і нашу з ним розмову затягнулися до пізньої ночі. Брежнєв детально уточнював усі питання і висловлювання Біляка, мої запитання і відповіді Біляка. Настрій у Брежнєва був досить грайливий, хоч я приводу для цього не бачив. Ми з ним випили по дві чарки коньяку. Він подякував мені за проведену роботу, сказав, що він цього не забуде ніколи. Навіть сказав: «Ти, Петре, справжній друг і товариш».
Опісля він дійсно «не забув» про мене - не потрібна йому виявилась людина, яка знає багато про все, у тому числі і особисто про нього. Тепло попрощалися. Він мене навіть обняв і поцілував. (Але я вже тоді помічав усю фальш, лицемірність цих фарисейських прийомів - поцілунків Іуди). Також Брежнєв мені сказав, щоб я був готовий завтра доповісти на Політбюро про мою поїздку до Будапешта, на Балатон, про зустріч і бесіди з В. Біляком та Я. Кадаром.
22 	липня 1968 року. О 10 годині ранку засідання Політбюро ЦК КПРС: слухається інформація про мою поїздку до Будапешта і на Балатон, про зустріч, бесіди, розмови з Я. Кадаром і В. Біляком, детально виклав усі питання моїх зустрічей і бесід. Підкреслив особливо питання про те, що, можливо, ми отримаємо від групи чехословацьких товаришів листа з проханням про надання Чехословаччині допомоги. Це питання зацікавило всіх. Інформація моя була заслухана з великою увагою, багато було задано уточнюючих запитань, на які я дав відповіді.
Політбюро дало високу оцінку проведеній мною роботі, схвалило мою діяльність з виконання дорученого мені питання. На цьому Політбюро були розроблені заходи, пов’язані з подіями в Чехословаччині,
270


перш за все про вивезення всіх наших громадян із Чехословаччини, за винятком дипломатичного корпусу, оскільки там почали проявлятися гоніння проти наших туристів, які відпочивали на курортах, у лікарнях, екскурсантів та інших категорій громадян СРСР, що перебувають у приватних справах. Прийнято було ухвалу про можливу двосторонню зустріч із чехословацькими керівниками на їхній території, але не в Празі. Доручено було мені і Ю. Андропову опрацювати питання про місце проведення цієї наради.
23-24 липня 1968 року. За час моєї відсутності і поїздки до Будапешта, на Балатон і Москву назбиралося багато справ. Адже вони не можуть чекати, а їх за нас ніхто не буде вирішувати. Після повернення до Києва провів нараду із секретарями ЦК КПУ, коротко поінформував про моє перебування в Будапешті, Москві. Дав доручення: усіх наших людей з усіх відомств і каналів протягом 2-3 днів треба вивезти з Чехословаччини. Напруга там наростає, обстановка дуже загострилася.
Переговорив з І. Кобильчаком, першим секретарем Кіровоградського обкому партії, область здала вже 19 мільйонів пудів хліба, засипано фуражу 65 % до потреби, створений міжколгоспний страховий насіннєвий фонд області. Кобильчак повідомив сумну звістку - якийсь бандит біля приміщення правління колгоспу на очах багатьох людей молотком убив голову колгоспу. Дав вказівку прокуратурі, слідчим органам, органам МВС і КДБ вжити термінових заходів щодо розшуку злочинця і судити його за найсуворішими законами. Результати опублікувати в пресі.
Зателефонував мені перший секретар Закарпатського обкому партії Ю. Ільницький, просить дозволу зустрітися на кордоні із словацькими товаришами, вони хочуть його про щось важливе поінформувати. Дозволив - інформацію в ЦК КПУ Ільницький надішле після зустрічі. Уточнив з ним деякі питання щодо залізничної станції Чієрна-над- Тисою. Це велика прикордонна вузлова станція, від нас іде пряма широка залізнична колія на чехословацьку територію.
Доручив першому заступникові голови Ради Міністрів республіки Н.Т. Кальченку зв’язатися по ВЧ з командуючими Прикарпатського та Одеського військових округів, уточнити в них, у які місця призначення відправити 7 тисяч автомашин. Вони вкрай потрібні в цих округах у зв’язку з відмобілізацією дивізій резервістів. У зв’язку з військовими навчаннями у прикордонній зоні з Чехословаччиною треба вжити заходів для того, щоб максимально забезпечити населення товарами першої необхідності, по лінії Рад провести роз’яснюючу роботу.
На Секретаріаті ЦК КПУ звітували голови Волинського і Чернігівського обкомів партії. У цих областях погано ідуть справи з викладанням і засвоєнням студентами та учнями середніх шкіл суспільних наук, особливо у сільській місцевості. З радіофікацією, телебаченням, телефонізацією справи погані. Треба вживати термінових заходів, щоб виправити справи. На наші листи, прохання, які ми направляємо з цими питаннями в ЦК КПРС, Раду Міністрів, у
271


Держплан, щоб республіці були виділені технічні засоби, ніякої реакції. І в цих областях радіо, телебачення майже не діє, у той же час західні радіостанції прослуховуються і телебачення переглядається. Доручив уже втретє написати лист з проханням у центр.
В Обухівському районі Київської області будівництво Трипільської ТЕС іде дуже повільно, планові терміни затягуються, останнім часом продуктивність праці знизилася на 26 %. Київський обком партії, облвиконком, відділи ЦК КПУ втратили контроль за ходом будівництва. Доручив посилити його за будівництвом і якістю робіт на станції, доповісти ЦК КПУ про вжиті заходи. Інакше багато промислових об’єктів і житлових масивів узимку залишаться без тепла й електрод енергії.
Вичитував остаточний варіант моєї книги «Історичне покликання молоді». Зробив багато виправлень, зауважень, уточнень, доповнень. Виходить цікава, історично правдива, на фактичному матеріалі, потрібна книга для нашої молоді, підростаючого покоління. Отримано немало попередніх гарних рецензій. Видавати книгу взялося видавництво «Молодая гвардия» (Москва).
Зайшов до мене Олександр Іванович Покришкін, гроза і ас повітряного бою в період Великої Вітчизняної війни, недаремно фашистські льотчики при його появі в повітрі оголошували: «Ахтунг, ахтунг! У небі Покришкін».
О. Покришкін отримав нове призначення - заступника командую* чого ППО країни. Підвищення велике, але їхати з України йому не хотілося. Тепло з ним попрощалися, пообіцяли підтримувати зв’язок.
Так і трапилося, коли волею «долі» я опинився в Москві, ми знову зустрілися як старі друзі, дружили особисто і родинами. Я перший йому повідомив радісну звістку, коли йому було присвоєно звання маршала авіації. Шкода мені його, він рано пішов із життя. Мені довелося проводжати його в останню путь.
Виїхав у Закарпатську область, у Чоп, а звідти на місце, де передбачається проведення двосторонньої зустрічі - в Чієрні-над-Тисою, щоб остаточно визначитися і на місці оглянути, як і де будемо розташовуватися на цьому залізничному роз’їзді. Адже все відбуватиметься на території республіки, і всі негаразди можуть відобразитися на мені.
25 липня мені з Москви зателефонував Ю.В. Андропов, переговорили з питань підготовки, розміщення, санітарних умов, харчування. З Ю. Андроповим остаточно зупинилися на варіанті Чієрни-над-Тисою. Правда, жити учасникам наради доведеться у вагонах, тут же харчуватися, вагони будуть стояти на роз’їзді під посиленою охороною. Андропов довірливо, мабуть, за порадою Л. Брежнєва, повідомив мені, що справи в Чехословаччині ще більше ускладнюються, але двоїсту позицію у прийнятті певних ухвал займають деякі товариші з Політбюро. Назвав прізвища Суслова, Косигіна, Підгорного. Брежнєв шукає опору. У нього з’явилася якась невпевненість, нерішучість, навколо нього складається складна ситуація. Я сказав Ю. Андропову,
272


що моя думка з цього питання відома, я про це питання не один раз говорив, писав, давав інформацію. Щодо подій у Чехословаччині, то треба переходити від безкінечних розмов до конкретних справ. ІО.В. Андропов з моїми міркуваннями цілком погодився.
Зателефонував Ю. Андропову і повідомив йому, що в Чопі, в Чієрні-над-Тисою з’явилися кореспонденти та фотографи з США і ФРН. Ще остаточно не було вирішено питання про місце проведення паради, а вони вже «пронюхали». Вони кажуть, що ними будуть сфотографовані учасники наради, а можливо, і перехід радянськими військами чехословацького кордону. Просив Ю. Андропова вжити потрібних заходів. Ускладнюється питання з В. Біляком, його намагаються усіма способами не допустити на нараду в Чієрну. Все робиться під пристойним приводом: на час наради залишити його в Празі.
Прийняв Й.Н. Єремеєва, Героя Радянського Союзу, почесного громадянина Праги. Він звільняв Прагу від фашистів. Він мені детально розповів про свою зустріч і розмову з Л. Свободою. Сремеєв знає Людвіга Свободу з тих пір, коли він ще під Харковом формував Чехословацький корпус для боротьби з фашистськими загарбниками. Йому тоді було близько п’ятдесяти років, він був у званні генерал- майора. Й. Сремеєв воював разом із Л. Свободою, і разом звільняли Прагу. З тих пір вони дружать, довірливо один до одного ставляться.
У бесідах між Л, Свободою та Й. Єремеєвим Свобода заявив, що він дуже стурбований становищем у їхній країні. У Дубчека як політичного керівника, який може справитися зі складнощами в країні, не вірить, і чим швидше він буде зам}нений, тим краще буде для країни, для народу. «Я ж був і залишаюся завжди з Радянським Союзом, я воював разом із вами проти фашистів, і врятував мене Радянський Союз - Сталін, коли я у 1950 році сидів в камері-одиночці в чехословацькій в’язниці. У нас кажуть: де Людвіг, там дружба з Радянським Союзом - це говорять у першу чергу робітники, селяни. Але під виглядом турботи про моє здоров’я Дубчек не пускає мене до робітників і селян. Я не можу зробити того, що хочу. Мені мало довіряють у моїй же країні, а з боку радянських товаришів я не відчуваю потрібної підтримки. Мені дуже важко - сам Дубчек називає мене старим дурнем і сталіністом».
Л. Свобода в розмові з Єремеєвим просив його, «щоб їхня бесіда була б повністю через мене доведена до керівництва Радянського Союзу». Зв’язок з ним можна тримати через генерала Холода, начальника військового гарнізону Праги. Генерал Холод - це довірена особа Людвіга Свободи. Про мою зустріч і бесіду з Єремеєвим я детально доповів Л. Брежнєву і Ю. Андропову. Крім цього, послав письмову інформацію в ЦК КПРС, у якій виклав свої пропозиції, зокрема вніс пропозицію послати Єремеєва у групу військ для зв’язку з чехословаками і підтримання тісного зв’язку з Людвігом Свободою.
27 	липня з Внуківського аеродрому усім складом Політбюро трьома літаками ІЛ-18 окремими групами вилетіли на військовий аеродром Мукачевого. Прибули всі літаки о 16.00. Від Мукачевого до
273


Чопа 56 кілометрів проїхали машинами. Я їхав у машині разом з Косигіним, він щиро захоплювався селами, чистотою і порядком у Закарпатті. У Чопі розмістилися в поїзді по закріплених вагонах.
Уранці 28 липня потягом виїхали на наш прикордонний роз’їзд, розставили потяги, зробили відповідні розриви для пропуску поїздів у Чехословаччину. Організували зв’язок, охорону. Почали жити в польових умовах. Місце стояння трішки облагородили, проклали доріжки до вагонів, обладнали загальні місця. Людей з технічним персоналом, медициною, охороною набралося дуже багато. Усі почали виконувати свої обов’язки. Правда, були і такі, що почали з човнів лов риби в Тисі. Добре, що я у свій «склад» із трьох вагонів захопив вагон-ресторан з повним набором продуктів харчування: хоч підгодовуй москвичів. За 800 метрів від нас знаходиться кордон, видно наших і чехословацьких прикордонників. А кілометрів за 5-6 у глибині нашої території знаходяться наші легкі похідні механізовані військові підрозділи. Кілометрів за 30 - справжні великі танкові та артилерійські частини.
Розклад у нас такий: уранці наш склад перетинає кордон на станції Чієрна, працюємо до обіду, повертаємося до себе - обідаємо, потім знову перетинаємо кордон. Ночувати повертаємося до себе на роз’їзді на нашу стоянку, і так щодня.
Ми, всі члени делегації, проводимо велику роботу з чехословацькою делегацією. Тлумачення і реакція на виступ Дубчека серед чехо- словаків були різні, але залишалося одне зрозумілим, що напруження наростало і очікувалися великі труднощі на цих переговорах. Має відбутися справжній політичний бій, а до чого все це приведе, важко навіть припустити.
«Четвірки» пішли на нараду, ми, інші члени делегації, бесідували з чехословацькою делегацією, перевіряючи і «мацаючи» один одного, виявляли настрій один одного. Час тягнувся болісно довго, нарада «четвірок» продовжувалася більше чотирьох годин. Після наради зібралася вся наша делегація. Брежнєв поінформував нас про те, як проходила нарада «четвірок». При цьому він сказав: «Розмова^була дуже гострою, чехи нас запевнили у своїй до нас дружбі. Ми добилися того, що візити в Чехословаччину Тіто і Чаушеску були відкладені. Але напругу не знято, мають відбутися складні переговори».
Брежнєв остаточно захворів - головний біль і розлад шлунка. Мабуть, відбилося нервове напруження, і він пішов до себе у вагон, залишивши за себе Суслова. Відчувається, що він не стільки хворий, скільки розгублений і пригнічений. Адже стає вже зрозумілим, що зустріч і переговори в Чієрні-над-Тисою нічого доброго не дадуть - вони на грані провалу. А як же бути далі? Ось питання із питань.
Це вже другий день нашого засідання. Я отримав записку такого змісту: «Дорогий тов. Шелест! Тільки зараз я Вас упізнав. Щиро цілую Вас! Л. Свобода». Я особисто з Людвігом Свободою зустрічався декілька разів у Києві, під Харковом, в Соколові. Він мені багато розповідав, як він під час війни 1914 року попав до нас у полон і жив на
274


вулиці Керосинній у Києві. В один із його приїздів я на його прохання їздив з ним на Керосинну вулицю, де він віддавався давнім спогадам. Напевно, Свобода це все згадав і написав мені записку. Під час перерви між нарадами ми зустрілися, згадали наші зустрічі і мали з ним довірливу бесіду. Л. Свобода був дуже заклопотаний усім, що відбувається у країні і КПЧ.
Після перерви продовжувалися виступи. Першим виступив Шелест - член Політбюро ЦК КПРС. Свій виступ я закінчив словами: «Товариші, подумайте, куди ви йдете, чим усе це може закінчитися. Усе це може бути трагічно для народу. Тов. Дубчек, зрозумійте, якщо вас буржуазна ідеологія використовує як прапор боротьби проти марксистсько-ленінської ідеології, порівнюють вас з Масариком, то кому ви служите? Римсько-католицька церква служить молебні за ваші успіхи і здоров’я. Але ж відомо, що коли ворог тебе хвалить, шукай свою помилку, де і коли ти її допустив. Не самозакохуйтесь, бо це може бути мильною бульбашкою, кінцем політичної кар’єри, а головне, можуть бути великі політичні та економічні втрати для вашої країни і для КПЧ».
Мій виступ справив сильне враження, викликав навіть якусь розгубленість серед чехословаків і був для них несподіваним. Дубчек зразу ж після мого виступу взяв слово і заявив, що мій виступ має тон звинувачення КПЧ. «Також неправильно, - сказав він, - що ми відходимо від марксизму-ленінізму. Листівки в Закарпатській області - це випадкова справа, може це роблять випадкові люди, які нічого спільного не мають з політикою КПЧ».
Смрковський зразу після мого виступу буквально побіг у свій вагон, звідки зв’язався з Прагою і передав кореспондентам та своїм однодумцям, що найрізкіший виступ - Шелеста, і він б’є в саме серце. Відчувалося, що мій виступ не на жарт розтривожив чехів. Багато чехословацьких товаришів підходили до мене і казали, що виступ дещо різкуватий, але у своїй основі правдивий і правильний.
Брежнєв мого виступу не чув, але я сподіваюсь, що йому передали
і 	зміст, і реакцію на нього чехословаків. Ставлення Брежнєва до мого виступу залишилося мені невідомим. Але весь склад нашої делегації його схвалив.
Усі наші товариші цілком і повністю розділили форму, тон і зміст мого виступу. Сам же я вважав, що втрачати нам нічого. Від цієї наради ми не набули нічого, а більше втратили, тому що чехословацьке керівництво виступило мало не звинувачувачем і переможцем. Я вирішив усе висловити відкрито, все, що знав про них, що думав, що відповідало дійсній обстановці в КПЧ і країні.
Суслов, який заміняв Брежнєва під час його «хвороби», після мого виступу і оцінки його Дубчеком просто розгубився, злякався, доповів усе Брежнєву і, як мені казали, вважав, що треба б піти дещо на пом’якшення. Суслов навіть рекомендував мені за різкість вибачитися перед чехами. Я категорично відмовився від такої ганебної і боягузливої
275


«місії». Тоді Суслов «знайшов форму примирення» - увечері піти до чехів на «кухоль пива». Я теж відмовився йти, але за мною прийшли чехословаки, Біляк і Кольдер, і я згодився піти на той «кухоль пива». Це було ганебне для нас «примирення», штучно створене і притягнуте за вуха без потреби і необхідності. Усе це були викрутаси, політиканство Суслова. Хоч і випили не тільки по кухлю пива, але ніякої відвертої розмови не відбулося, та й не могло бути. У розпал цієї «дружньої» зустрічі і «примирення» до мене за столик (зустріч була у вагоні- ресторані) підсів Й. Смрковський, будучи вже напідпитку після «кухля пива», він по-дружньому плеснув мене по плечу долонею і сказав: «Тов. Шелест, а ти правильно виступив, можливо, дещо і загострив; але все правильно. У нас немає керівника, Дубчек - це не керівник, це лайно. Нам треба іншого керівника, сильного, вольового». І в цьому виявилася боротьба за владу в чехословацькому керівництві. Я про цей епізод бесіди моєї зі Смрковським за «кухлем пива» розказав Брежнєву, Підгорному і Косигіну. Пізно ввечері після «примирення» ми повернулися на свою територію.
Усією делегацією зібралися у вагоні Брежнєва. Той зовсім розбитий, немічний, розгублений. Обговорюємо питання, як же бути далі. Адже зрозуміло, що нарада в Чієрні-над-Тисою не вдалася. Нічого іншого, крім загострення відносин із Чехословаччиною, вона не принесла. Чехи відчувають себе переможцями. Щоправда, добре те, що мй остаточно впевнилися у позиції, яку займають чехословацькі «керівники», і виявили той розлад, який панує в Президії ЦК КПЧ. Але ж нарада не цю мету мала.
31 	липня ми знову їдемо до чехів. Цього разу нараду проводимо цілковито закриту. Випроваджений увесь технічний апарат, секретарі* стенографісти, перекладачі, помічники. Перед відкриттям наради «четвірки» знову пішли на нараду. Після довгої і бурхливої нарадй «четвірок» нарешті почалася закрита нарада. Всупереч домовленості, Дубчек запросив на нараду свого помічника. Гострота всіх питань була до краю. І все ж сторони домовилися не розривати стосунків, постаратися ще раз зустрітися з усіма партіями - учасниками Варшавської наради. Не давати ніякого приводу буржуазній пресі* зовнішньому світу для стверджень, що нарада в Чієрні-над-Тисою, по суті, зайшла в глухий кут. За домовленістю «четвірок» і членів Політбюро ЦК КПРС та членів Президії ЦК КПЧ на нараді виступив Брежнєв. Вигляд він мав досить сірий, втомлений, погано собою володів. Тут, напевно, вплинуло все: «хвороба» і невдача наради.
Ультимативний, вимогливий тон виступу Брежнєва справив на нас всіх, у тому числі й чехів, велике враження. Нарешті Брежнєв зрозумів, у крайньому разі, заговорив про це, і політика його загравання і цілування з Дубчеком провалилася, нанісши величезної шкоди. Але загальне враження залишилося досить важким. На цьому нарада в Чієрні-над- Тисою і завершила свою роботу. Передбачається зустріч у Братиславі; усе ж чехословаки змусили нас погодитися поїхати на нараду до них.
276


Ми повернулися на свою територію близько 16.00. Стан був гнітючий - неспокійний, тривожний. Я зайшов у вагон до Брежнєва і запропонував йому поїхати половити форель, трохи відпочити і розвіятися. Він був зовсім пригнічений, жалівся на головний біль, ковтав безперестанку якісь таблетки і, пославшись на втому, поїхати відмовився. І Іідгорний без Брежнєва теж не поїхав. Дав згоду Косигін, і ми разом п ним в одній машині поїхали в гори. Дорогою ми в лісах бачили велике скупчення різних військових підрозділів і родів військ - танкістів, артилеристів, ракетників, мотопіхоту. Я був надзвичайно ідивований, коли Косигін задав мені запитання: «А що це за війська?» Я йому сказав, на зворотній дорозі зупинимося, поговоримо з військовими і вияснимо, що до чого. Він завагався: «А чи варто?»
Приїхали в господарство. Тут усе добре було організовано, Косигін спіймав декілька штук форелей і залишився дуже задоволений. Посиділи із закарпатськими товаришами, поговорили. Косигін цікавився усім, що є в Закарпатській області. На зворотному шляху я скористався тим, що за кермом нашої машини був шофер із Києва Федя Нетецький, який мене обслуговує. Я йому просто сказав, щоб він зупинився біля одного з військових підрозділів. Зовсім стихійно на якомусь підковоподібному бруствері зібралось багато солдатів і офіцерів- ганкістів. Я відрекомендував Косигіна. Його дуже гарно і тепло зустріли. У свою чергу, він намагався відрекомендувати мене, але зразу ж почулися викрики: «Ми знаємо товариша Шелеста». Косигін навіть трохи здивувався цьому, але тут нічого дивного не було: я неодноразово бував у військових частинах, які тут проводили «маневри», а самі танкісти були призвані з резерву. Серед них механізатори з областей України, і я з багатьма зустрічався і навіть знав особисто.
Косигін почав розмову. Скарг чи прохань ніяких, одне запитання: до чого домовилися в Чієрні? Косигін відверто сказав, що переговори були важкими і, по суті, ні до чого не домовилися. Почулися напівжартівливі викрики: «Скажіть нам, з яких питань не домовилися, ми вам можемо допомогти». Ми тепло попрощалися і поїхали. Дорогою Косигін мені сказав: «А добре зробили, що зупинилися і побесідували з людьми - чудовий у них настрій».
Приїхали до поїзда, але ще горіло світло у вагоні Брежнєва і Підгорного. Зайшли до них, показали наш вилов. Розповіли, як з’їздили, яка була зустріч із солдатами та офіцерами. Брежнєв і Підгорний пошкодували, що не поїхали з нами в гори.
2 	серпня наш поїзд прибув до Братислави. Зустріч була суто офіційна, навіть холодна. Розмістилися в готелі «Інтурист» на околиці міста, над Дунаєм. Тут же відбудеться і нарада. До вечора 2 серпня почали прибувати делегації інших соціалістичних країн. А поки що ми знайомимося з красивими околицями, особливо гарний Дунай у цьому місці. Словаки нам казали, що ми знаходимося за 30 кілометрів від австрійського кордону і в ясну погоду добре видно австрійське прикордонне місто.
277


Пізно увечері я все ж зумів зустрітися і переговорити з В. Біляком. Усе це було зроблено з великою обережністю. Я Біляку нагадав, що ми чекаємо від нього і його групи обіцяного листа. Біляк у розмові зі мною був страшенно схвильований і чимось засмучений, але від своєї обіцянки не відмовлявся, тільки просив із цим питанням почекати до завтра. Причина такого рішення Біляка мені не зовсім була зрозуміла. Я порадився зі зв’язним нашим Савченком, працівником КДБ, він знав, що я повинен отримати від Біляка листа. Вирішили почекати трішки, дати небагато часу Біляку опам’ятатися, адже він робить відповідальний і ризикований крок.
Ніч була тривожною. Наша делегація зібралася в номері Брежнєва для обговорення поточних питань, пов’язаних із майбутньою нарадою. Розмови наші були сковані й обережні. Ми розуміли, що нас можуть підслуховувати, та в цьому й не було ніяких сумнівів.
З серпня 1968 року. О 12.00 за московським часом у Братиславі відкрилося загальне пленарне засідання делегацій шести соціалістичних країн. Відкрив нараду і виголосив вступне слово Дубчек.
Комісія виходить на нараду, засідає при зачинених дверях більше семи годин без перерви. Ми, члени делегації, між собою ведемо розмови на різні теми, відчувається напруга. Мене не залишає думка про зустріч із Біляком.
До вечора я все ж зустрівся з ним, і ми домовилися, що о 20.00 він заходить у громадський туалет, там повинен до того часу з’явитися і я, і він мені через нашого працівника КДБ Савченка передає лист.
Так і було. Ми зустрілися «випадково» в туалеті, і Савченко мені непомітно, із рук у руки, передав конверт, у якому був довгоочікуваний лист. У ньому викладалася обстановка в КПЧ і країні, розгул правих елементів, політичний і моральний терор проти комуністів - людей, які стоять на правильних позиціях. Завоювання соціалізму знаходяться в небезпеці. У країні йде антирадянський розгул, економіка й політика Чехословаччини повністю зорієнтована на Захід. У країні дуже тривожна і досить складна обстановка. У листі висловлюється необхідність, щоб ми на випадок потреби втрутилися і перепинили шлях контрреволюції, не допустили розв’язання громадянської війни і кровопролиття. Листа підписали: Індра, Біляк, Кольдер, Барбірек, Капек, Ріго, Пілер, Швестка, Кофман, Ленарт, Штроугал. Ось нам треба було на цих людей і орієнтуватися, вести з ними активну роботу. Тоді можна було б напевно не допустити грубого одностороннього втручання у чехословацькі справи. Хай би чехи самі вирішували всі питання без нашої допомоги.
Але, на жаль, з ними ніхто не працював. Брежнєв літав у «небесах» великої стратегії та політики. У той же час він смертельно боявся Гомулки й Ульбріхта.
Про зміст отриманого мною листа ніхто не знав, крім мене і його авторів. Нарешті комісія закінчила свою роботу, з’явився Брежнєв. Я підійшов до нього і сказав: «Леоніде Іллічу! У мене є гарні новини».
278


Нін якось насторожився, але я поспішив сказати йому, що отримав листа від Біляка, і тут же передав цього листа йому. Він його взяв тремтячими руками, блідий, зовсім розгублений, навіть, більше того, »ражений. Адже він тепер перед Гомулкою й Ульбріхтом може виглядати «героєм»: він отримав від «здорових сил» листа, який дає право більш вільно діяти, а це в той час багато значило.
При врученні листа Брежнєву він подякував мені, сказав: «Спасибі гобі, Петре, ми цього не забудемо». Розумій як хочеш - що не забудуть? І дійсно, Брежнєв мене «не забув» - при першій же нагоді позбавився зайвого свідка й активного учасника всіх справ із Чехосло- ваччиною.
Пізно ввечері поновилося пленарне засідання нашої наради. На ній обговорювалися питання, опрацьовані комісією. Після зачитання тексту заяви, деяких виправлень і зауважень текст приймається.
Брежнєв зачитує комюніке про закінчення наради в Братиславі. За встановленою традицією чехи запропонували заяву підписати в ратуші. Усі делегації погодилися.
Перед ратушею великий майдан, затиснутий з усіх сторін будівлями, а сам під’їзд до ратуші по вузькій вуличці. На майдані до нашого приїзду зібралося дуже багато людей. В урочистій обстановці, при юпітерах, численних фоторепортерах і кореспондентах підписується всіма членами делегацій лист-заява. Від імені соцкраїн з короткою промовою виступив Брежнєв. Опісля Дубчек дякує за все, віддає належне прийнятому документу.
Отож підписаний ще^один «документ», але що він дасть конкретного - ніхто зрозуміло не може сказати. Усі делегації вийшли на балкон ратуші. Буквально вся площа заповнена народом, стоять невимовний шум, галас, викрики, і не зрозумієш, чи то схвалення, чи незадоволення і гніву. Але в цілому було досить невизначено і неприємно. Від’їжджаємо на прийом, який влаштовують чехи. Я вже зараз не пам’ятаю, як трапилося, але я опинився в одній машині з Брежнєвим і Дубчеком. Нашу машину буквально затиснули і відтіснили на тротуар. Довелось добре попрацювати охороні, іі£об звільнити проїзд.
Ми ще не встигли залишити майдан, як там відкрився мітинг з промовами і викриками. Брежнєв запитав Дубчека, що відбувається на площі, хто це виступає? Дубчек відповів, що він не знає, але, прислухавшись до мовлення і манери, а також голосу, сказав, що це виступає Смрковський. Поступило запитання Брежнєва: «А що, він був уповноважений виступати?» - «Ні, його ніхто не уповноважував виступати, - тут же сказав Дубчек, - ось так у нас усе й робиться». Усе це створювало гнітюче враження хаосу, неладу і політичного розброду. Опісля, коли Смрковського запитали, що він робив на площі, він незворушно відповів: «Привітав співвітчизників». Із чим і як - не уточнював.
Прийом був у якомусь парку біля старого палацу. Пізній вечір, майже ніч. Досить незатишно, холодно. Деякі делегації, навіть не витримавши протокольного часу, залишили цей прийом. Наша делегація
279


була до самого кінця, незважаючи на те, що багато хто з членів делегації наполягав поїхати раніше. Брежнєв, захмелівши, почав «філософствувати» з Дубчеком і Смрковським. Нарешті настав довгоочікуваний час, і ми з прийому поїхали прямо у свої вагони. Чехи нас проводжали теж не дуже «гаряче», але відчувалося, що з великим задоволенням і полегшенням, що нарешті нас позбулися.
5 серпня о 2 годині ночі поїзд прибув до Києва, мене вийшли проводжати Брежнєв, Косигін, Підгорний, ми тепло попрощалися, і вони рушили до Москви. На вокзалі мене зустрічали Ірина і Боря, все добре, тільки я втомився до біса і на роботу приїхав тільки перед 18.00.
Після Братиславської наради обстановка в Чехословаччині, у світі, і особливо в Європі, ще більше загострилася. Пішли напади на нашу країну, партію з різноманітними епітетами: «Радянський Союз зберіг поліцейський режим, як це було за царя в Росії», «Ми переможемо Москву технічним нокаутом», «Коли нам буде дуже погано, маршал Тіто нам допоможе», «Тіто - свобода, гордість народу», «Якщо витримали 20 років, то і ці дні витримаємо». Так казали праві, так трубила майже вся преса, радіо, телебачення.
На підтримку Дубчека випускаються спеціальні значки і медалі «Дубчек-клуб». Уся чехословацька преса після нетривалої перерви з новою силою розгорнула антирадянські виступи.
Накреслюється організація «малої Антанти» у складі Чехословач- чини, Югословії, Румунії. Із Чехословаччини наші друзі нас попереджують, застерігають, що Дубчек з нами, правильніше кажучи, з Брежнєвим, грає в «кота-мишку» до з’їзду, який буде означати перемогу правих. Ось тепер Брежнєв своїми діями створив таку ситуацію, що дійсно для збереження соціалізму в Чехословаччині залишається тільки один шлях - введення радянських військ. Ось до чого призвів гни-* лий лібералізм, політичне сюсюкання, верхоглядство Брежнєва! Праві поза партією зблокувалися з правими у партії. Черняк заявив: «Нашу політику ми захистили, ніхто не програв, ніхто не виграв, усе лишилося по-старому».
Іде організоване звинувачення проти Біляка - його звинувачують у деформації минулого, затримці демократизації у Словаччині, у гальмуванні федералізації країни. Проти нього в Словаччині виступає група правих, і серед них не останню роль відіграє Г. Гусак.
На одному із засідань Президії ЦК КПЧ (Словаччина) він заявив: «У Празі носить розгнузданий характер діяльність контрреволюції». Перед будинком ЦК КПЧ зібралася юрба з 500-600 чоловік, кидали каміння у вікна будинку ЦК і кричали: «Свині, забирайтесь геть!» У Празі відкрито збирають підписи про розпуск КПЧ. Праві навмисне роздувають культ особи Дубчека і під цим прикриттям творять свої справи. Зрозуміло, що нам треба для вирішення всіх складних питань мати холоднокровність, але ніяк не байдужість. Треба завжди розуміти, що можуть бути однакові злочини, але немає однакових злочинців.
280


5-10 серпня 1968 року. Поінформував членів Політбюро ЦК КПУ про проведені наради у Чієрні-над-Тисою і Братиславі.
За час відсутності назбиралося багато термінових питань. Переглядав пошту, її дуже багато.
Довелося детально розбиратися з листом Костерчука, ректора Чернігівського педінституту. Костерчук відкрито висловив свою незгоду з нашими діями щодо Чехословаччини. Питання непросте, комуніст висловлює свою думку, і вона розходиться з нашими діями. Можна все це «заглушити» одним окриком, але яка від цього буде користь? Порадився з цього питання з Капітановим.
Переговорив із Цукановим, помічником Брежнєва, про відпустку, він відповів, що обстановка досить складна, і Брежнєв не знає, як йому бути. «Але якщо і поїдете у відпустку, то днів через 5-6. Напевно, вам усім доведеться зібратися в Криму».
На прохання комсомольців 20-х років, з якими свого часу працював, відбулася зустріч. Я прийняв у ЦК КПУ тт. С.Й. Шостака, А.Й. Мир- ленко, Е.Ф. Старунського. Добре і відверто про все поговорили з усіх питань. Вирішили питання про проведення III зльоту ветеранів комсомолу Ізюмщини, присвяченого 50-річчю ВЛКСМ. Зустріч пройшла тепло, згадали спільну роботу, старих товаришів, живих і полеглих від рук куркулів і бандитів, про боротьбу з бандитизмом у ЧОПІ. Так, немало втрат зазнала колишня комсомолія і в ході Великої Вітчизняної війни.
Кальченко і Лутак доповіли мені розрахунки з хлібофуражного балансу, справи складаються погано. Якщо виконати план хлібозаготівлі в 617 мільйонів пудів, то на потреби фуражу залишиться всього 50-55 % від необхідного. Хліб державі дуже потрібний, але і без зерна не отримаєш ні м’яса, ні молока. А м’яса повсюди не вистачає, багато справедливих нарікань. Іде 51-ша річниця Жовтня, а ми, по суті, вдосталь ще свій народ і не нагодували.
Міжнародна обстановка така, що нам корінним чином треба посилювати нашу пропагандистську та ідеологічну роботу. А це значною мірою треба робити через засоби масової пропаганди, перш за все через газети, журнали, але, на жаль, наші «розумники» ідеологи, на зразок відомого Суслова, під приводом нестачі паперу і нерентабельності скорочують випуск газет і журналів, а деякі зовсім закривають. Довелося писати лист до ЦК КПРС, але він потрапив до того ж «мудреця» Суслова, а це можна вважати, що питання у воду кануло.
Потрібно провести нараду журналістів республіки. Виступити перед ними, розповісти про всю складність міжнародної ситуації і краще зосередити увагу на європейських питаннях. Вжити заходів до посилення нашої контрпропаганди. Усі ці питання обговорив з Овча- ренком і доручив йому підготувати конкретні пропозиції.
10 	серпня увечері виїхав у Крим на відпочинок. Погода в Криму стоїть прекрасна, море чудове. Тільки б відпочити, але не так сталося.
281


13-15 серпня. Проводимо нараду. Присутні: Брежнєв, Підгорний, Косигін, Суслов, Шелест, Пономарьов, Щербицький. Питання дуже важливе - становище в Чехословаччині загострилося до краю, видно грані громадянської війни в країні. Питання стоїть так: «Хто - кого?» - або праві елементи, маючи підтримку міжнародної реакції, закінчать свою чорну справу, або прогресивні сили відіб’ють підступи правих сил і відстоять справу соціалізму в Чехословаччині.
КПЧ паралізована, а державний апарат і увесь лад на межі розвалу. Праві дуже активізували свою діяльність.
16 	серпня. Обстановка складається так, що нам у Криму нічого було робити, і ми всі, за винятком Щербицького, вилетіли до Москви. Працювали там до пізньої ночі 16 і увесь день 17 серпня. Чехословацькі керівники зовсім не володіють становищем у країні і партії. Якщо зараз не вжити найбільш крайніх і суворих заходів, можна розв’язати громадянську війну -в Чехословаччині і втратити її як соціалістичну країну, створити надзвичайне становище в Європі, аж до великих військових зіткнень, а можливо, і війни.
Не так легко було зважитись на надзвичайні заходи, але час уже втрачено, та й іншого рішення і виходу немає. Усі розуміємо, що цей крок може викликати політичні і військові ускладнення.
18 серпня до Москви прибули делегації соціалістичних країн. З нашого боку в нараді беруть участь усі члени Політбюро. Питання стоїть уже конкретне: для врятування КПЧ, соціалістичної Чехосло- ваччини ми змушені йти на надзвичайні заходи - вводити війська у Чехословаччину.
Про обстановку і стан справ у Чехословаччині інформацію робить Брежнєв. Спершу стояло питання, що Радянський Союз вводить тільки свої війська. Усе ж ухвалили, що краще буде, якщо в Чехословаччину будуть введені війська Варшавського Договору. Обговорюється форма і тактика. Виступаючі керівники делегацій підкреслюють, що після Чієрни і Братислави становище в Чехословаччині ще більше ускладнилося і треба тепер вживати надзвичайних заходів. Обговорюється питання, чи треба вводити війська НДР у Чехословаччину, адже це викличе асоціацію окупації Чехословаччини німцями. Ульбріхт настоює на тому, щоб війська НДР теж узяли учать у цій варшавській операції. «Адже ми теж входимо до Варшавського Договору», - каже Ульбріхт.
Визначили, якою кількістю і яким родом військ бере участь кожна країна. Загальне керівництво усіма операціями військ доручено здійснювати штабу військ Варшавського Договору. Усі питання з братніми партіями - Польщею, НДР, Угорщиною, Болгарією - були обговорені й одностайно схвалені, навіть дещо піднесено, але це була чисто нервова піднесеність.
19 серпня. 10 година ранку. Почалося засідання Політбюро ЦК КПРС. На першу частину були запрошені всі перші секретарі ЦК нацкомпартій, голови Радмінів і голови Президій Верховних Рад
282


республік. їх інформували про політичне становище у Чехословаччині і в межах допустимого - про наші можливі заходи і акції. Зобов’язали і цс більше посилити організаторську і політичну роботу на промислових підприємствах, у колгоспах і радгоспах, в установах, навчальних закладах, серед усього населення. Проявити більше пильності в усіх відношеннях. Усі запрошені з республік того ж дня вилетіли до себе додому. Політбюро всім складом продовжує засідати. Обговорюються вже конкретні питання політичних і військових акцій. Багато було туманних розмов Брежнєва. Військові розвісили на стінах карти усієї майбутньої операції, детально, глибоко зі знанням справи доповіли оперативну обстановку - напрямок ударів і захоплення плацдармів. Доповідали міністр оборони маршал Гречко і начальник Генерального штабу Захаров.
Але було немало АЛЕ! До того часу у ФРН на кордоні з Чехосло- ваччиною було сконцентровано багато військ НАТО: вони теж проводили маневри. Як вони себе поведуть під час нашої операції, ніхто ні за що не міг ручатися. Друге не менш важливе питання: як відреагує на паш вступ у країну чехословацька армія, принаймні її окремі підрозділи. Якщо чехословацька армія виявить спротив - це вже велике кровопролиття, загибель людей двох соціалістичних країн. За такої ситуації не виключено втручання військ НАТО, а це вже великий військовий конфлікт, а можливо, і війна в Європі. Це питання не могло не тривожити всіх нас.
Нарешті, політичні й організаційні питання. Увійдуть наші війська в Чехословаччину, а далі що? Адже війська вступають у країну без згоди уряду і керівництва КПЧ. Очікувати, що нинішнє керівництво країни і КПЧ позитивно поставиться до цієї акції, це більш ніж політична наївність. На кого ж спертися всередині країни? Брежнєв украй нервував, кидався з однієї крайності в іншу - і нічого конкретного. Замість того, щоб працювати над головними питаннями політичного рішення у Чехословаччині у зв’язку з нашою військовою акцією, він давав «цінні вказівки» військовим з чисто стратегічних, тактичних питань. Чи бачите, об’явився новий військовий «стратег і тактик» - смішно було дивитися на все це і слухати ці «вказівки». Смішно, але разом із тим і сумно. А було таке становище, що ніхто не міг ясно собі уявити, як може обернутися справа.
Щоб хоч якось виключити можливість спротиву з боку чехословацьких військ, було доручено Гречку особисто переговорити з міністром оборони Чехословаччини генералом Дзуром. Гречко Дзуру сказав, що коли з боку чехословацької армії при нашому вступі буде хоч один постріл, то він, Дзур, за це головою відповість, більше того - заявив, що той буде висіти на першому дереві.
І все ж напередодні нашої операції Брежнєв зателефонував Л. Свободі і просив його з розумінням поставитися до нашої акції, дати вказівки військам не чинити опору. Це, звичайно, в першу чергу і виключило зіткнення нашої і чехословацької армій, а значить, відвернуло
283


втручання військ НАТО. А політичне питання, на кого ж нам спертися в Чехословаччині, так і залишилось невирішеним, і це згодом призвело до великих ускладнень і труднощів навіть для нашої армії.
Усю ніч з 20 на 21 серпня був на роботі в ЦК КПУ, стежив за розвитком подій.
21 	серпня. В 00.00 годин з’єднані збройні сили Варшавського Договору п’яти країн увійшли на територію Чехословаччини. О 4 годині ранку вже були в Братиславі, Кошице, Остраві. О 8 годині ранку - за
20 	кілометрів від Праги. В цей же час в околицях Праги був викинутий великий повітряний десант з бойовою технікою, артилерією, бронетранспортерами, легкими танками і машинами бойової піхоти.
О 	7 годині 50 хвилин було передано заяву ТАРС про вступ союзних військ на територію Чехословаччини.
О 	8 годині ранку отримано інформаційне повідомлення для членів ЦК КПРС, секретарів нацкомпартій, крайкомів і обкомів від Політбюро ЦК КПРС про вступ наших військ на територію Чехословаччини. Стало відомо, що чехословацькій армії не поступало вказівок про виявлення опору.
О 	9 годині ранку почали поступати з областей повідомлення, що скрізь усе спокійно. Така ж інформація поступила від Головченка (МВС) і Нікітченка (КДБ). Але остаточні висновки про повний спокій у нас і в Чехословаччині робити було ще зарано і необачно. Дехто, і в першу чергу Брежнєв, думав, що із введенням військ становище в Чехословаччині «нормалізується» - це було політичною ілюзією і надмірною самовпевненістю. Очікувалася ще більша і складніша боротьба. Адже зрозуміло, що керівний новий центр у Чехословаччині ми не зуміли створити, і в цьому насамперед вина Брежнєва. Він покладався на «либонь», хоч його неодноразово попереджували і деякі члени Політбюро ЦК КПРС, а також особливо Гомулка і Ульбріхт, що в Чехословаччині потрібно готувати із здорових сий керівництво країни і партії.
У середині дня переговорив з Л. Брежнєвим. Доповів йому, що з доповідей секретарів обкомів, органів інформації і адміністративних органів обстановка на місцях спокійна. Реакція населення і в військах військових округів, і Чорноморського флоту позитивна на нашу, акцію. За радіоперехопленням помічено, що в Празі, Братиславі, Будапешті, Бухаресті, Белграді створюється думка про всіляку підтримку Дубчека, Черніка, Свободи. Румунське і югославське радіо роздрато^ вано лютують з приводу вторгнення військ Варшавського Договору в Чехословаччину. За повідомленнями із Закарпатської і Чернівецької областей видно, як істерично кричить Н. Чаушеску. Чехословацькі спеціалісти, які перебувають на Донбасі - Горлівці і Макіївці - на монтажі устаткування, сьогодні зранку не вийшли на роботу: телефонують у Москву, у своє посольство, з’ясовують обстановку.
У приймальню ЦК КПУ зателефонував якийсь молодий чоловік* назвався студентом Київського університету і заявив: «Передайте
284


і ов. Шелесту, що ми не віримо в правдивість матеріалів, викладених у «Правді» з приводу Чехословаччини. Ми, молодь країни, зробимо те, що зробила молодь Чехословаччини. Ми не згодні з тим, що наші війська вдерлися до Чехословаччини».
Ми перехопили виступ Чаушеску по радіо в Бухаресті у зв’язку з вступом наших військ у Чехословаччину. Дуже «паскудний», але досить войовничий, розпалюючий політичні пристрасті виступ. Румунія організовує «народну гвардію», озброює робітників, посилює прикордонні застави і пости. У прикордонних районах Румунії та України створюється у взаємовідносинах.велика напруга. Брежнєв попросив написати інформацію в ЦК КПРС. Виконав доручення.
22 	серпня 1968 року. З Москви мені в Київ зателефонував А. Кириленко, за дорученням керівництва, як він сказав, поінформував мене про стан справ у Чехословаччині. Праві діють організовано і продумано. Працює проти нас кілька пересувних радіостанцій, поки що ми їх не можемо запеленгувати і знешкодити. Дві радіостанції нами спалені, але за них був справжній бій.
Праві сили, прикриваючись рішеннями та заявами Президії ЦК КПЧ, розгорнули широку кампанію антирадянської істерії. З допомогою засобів масової інформації дезорієнтують народ, сіють неймовірну паніку.
Він чекав, що я скажу. Не дочекавшись моєї відповіді, Кириленко додав: «У Югославії відбуваються подібні дії, як і в Румунії. Італійська, французька компартії відкрито і різко заявили про свою незгоду з нашими діями щодо Чехословаччини».
Я висловив свою особисту думку, що для наведення «порядку» і збереження нашого політичного престижу треба терміново створити тимчасовий революційний уряд у Чехословаччині. Призначити перереєстрацію членів КПЧ і цим самим очистити її від правих елементів у КПЧ. Вжити всіх заходів для того, щоб не допустити скликання надзвичайного з’їзду КПЧ. Уся складність обстановки вказує на невиправдане зволікання з нашими політичними діями, організаційної сторони справи. Тут виявилася неспроможність, допущено зволікання, боягузтво, гра у «велике миротворство» - гнилий лібералізм, і це все ще нам відгукнеться. Якщо військові виконали блискуче операцію (про що навіть західні військові кола НАТО говорять, що вони не очікували такого організованого і швидкого пересування російських військ - для них дійсно це було великою несподіванкою, і, можливо, це і скувало, паралізувало їхні дії у відповідь), то політично нічого не зроблено. Війська ввели, а становище загострилося? Кириленко мовчить.
Настало майже катастрофічне становище. Наші війська в Чехословаччині, а порядки там правих, антисоціалістичних, антирадянських елементів. ЦК, уряд, Національні збори виступають проти нас, наших дій, вимагають негайного виведення військ із країни. Придушувати все силою - можна викликати в країні громадянську війну і можливе втручання військ НАТО. Залишатися там і не діяти - значить прирікати
285


себе на сором, презирство, показати наше безсилля. Ось до такого гострого, просто катастрофічного становища ми прийшли, хоч і маємо силу. Це результат м’якотілої, неорганізованої дії, і в цьому перш за все винен Брежнєв. Наші розвідка і військові не можуть визначити, де збирається надзвичайний з’їзд КПЧ, а значить, вжити заходів щодо його зриву. Надходить багато листів у ЦК КПУ і ЦК КПРС, поширюються листівки, де підтримується Чехословаччина. Повзуть чутки, що Брежнєв звільнений з роботи.
Туристи НДР, Угорщини, Польщі, які перебувають у нас, поводяться з викликом. У цих та інших країнах з наших туристів просто знущаються - провокують, принижують, сварять. За 21-22 серпня у Чехословаччині загинуло наших солдатів і офіцерів 20 чоловік, поранено 65, спалено 10 танків, вертоліт. Були випадки обстрілу наших колон і підрозділів. Підпільні праві радіостанції продовжують діяти, виходять на зв’язок із Заходом, просять військової допомоги. Наше зволікання у вжитті тепер уже якихось надзвичайних політичних заходів і організаційних дій, може навіть жорсткіших, може призвести до небезпечно великих ускладнень, і можуть бути найнепередбачу- ваніші наслідки.
Обстановка в Чехословаччині надзвичайно складна. Незважаючи на всі вжиті заходи перешкодити скликанню з’їзду, він відбувся. І тепер називається Надзвичайний Височанський з’їзд КПЧ. На з’їзді вибрані ЦК і Президія. У його складі Дубчек. Від здорових сил, у тому числі і від тих, від яких отримано лист у Братиславі, у Президію ніхто не увійшов. Багато хто не потрапив і до складу ЦК КПЧ.
Нарешті Брежнєв наважився - дав вказівку розвідці і військовим приховано вивезти з Чехословаччини, проти їхньої волі та бажання Дубчека, Черніка, Смрковського, Крігеля, Шимона, Шпачека. Нікітченко, голова КДБ України, отримав вказівку з КДБ СРСР підгортувати на 6-8 чоловік ізольовані місця (але не у в’язниці), забезпечити необхідну охорону і безпеку, гарне харчування. Він звернувся до мене особисто за порадою, де «їх» (кого, він не знав) розмістити, оскільки «вони» прибудуть в Ужгород і там їх тимчасово, до особливої вказівки, потрібно утримувати. Я йому порекомендував розмістити в особняках спеціального призначення в горах під Ужгородом. Усі 6 чоловік у різний час у бронетранспортерах були таємно вивезені в Ужгород, а потім окремо один від одного, ізольовано розміщені у заміських особняках у Карпатах, у містечку Кам’янець.
Дубчек і Чернік під час їхнього «транспортування» уже на місці поводили себе надзвичайно нервово, плакали, вимагали пояснення, що з ними буде. Але хто і що їм міг сказати? Смрковський і Крігель поводили себе зухвало, з викликом, заявляли протести. Шпачек і Шимон - байдуже, злякано, але трималися з гідністю.
У цей час, коли проводилася операція «Кам’янець-Москва», Височанський правий центр ставив перед собою завдання: виробити завершену антирадянську платформу. В ній містилися ультимативні
286


вимоги до КПРС, Радянського Союзу про невтручання в їхні справи і виведення військ. Відкрито проголошувався розрив з КПРС та іншими партіями, що брали участь у Варшавській нараді і військових акціях. Вимагали відлучити їх від міжнародного комуністичного і робітничого руху. Центральний орган (газета «Руде право») повністю знаходиться в руках правих і з 21 серпня по 5 вересня друкує антирадянські провокаційні статті.
Чехословацьке питання перетворилося у вузловий пункт антира- дянської імперіалістичної пропаганди. Шик і Гаєк «уповноважили» себе захищати право Чехословаччини в ООН. Гаєк у Раді Безпеки ООН виступив з різкою антирадянською промовою. Таким чином, чехословацьке питання вже офіційно переросло в міжнародне питання. Ускладнення наростали, та й не могло бути інакше - з країни таємно вивезено до нас усе керівництво: перший секретар ЦК КПЧ Дубчек, Голова Радміну ЧССР Чернік, Голова Національних зборів Смрковсь- кий і три особи з керівництва ЦК КПЧ - Крігель, Шимон, Шпачек. По суті, вести можна було розмову тільки зі Свободою, Президентом Чехословацької Республіки. І на нього були всі надії. Тільки через нього можна якоюсь мірою розрядити просто катастрофічну обстановку. Розмова зі Свободою відбулася. Вона була далеко не легкою, майже принизливою для нашої сторони.
23 серпня о 22.00 з Ужгорода в Москву були доставлені всі політичні заручники. Дубчека і Черніка зустрічали на звичайному «службовому» рівні. Нарешті вирішили і питання офіційного уряду. Свобода дав згоду прибути в Москву, але за умови, що він делегацію підбере на свій розсуд (але, зрозуміло, з нашими «корективами»). Свободу в Москві зустрічали з пошаною, як годиться президенту.
У складі делегації Свободи були: Гусак, Біляк - за нашою вимогою, Індра, Піллер, Дзур, Кучера. До них у Москві приєдналися Дубчек, Чернік, Смрковський та інші.
24 серпня був на роботі до 24.00, переглядав пошту - втомився до неймовірності. Переговорив з Кириленком. Він повідомив, що обстановка надзвичайно складна. Прибула чехословацька делегація зі Свободою, Дубчек та Чернік увесь час гаряче обговорюють обстановку, що склалася в країні та КПЧ. Між ними відбуваються великі суперечки, сварки, розбіжності. На найбільш правильних, прийнятних для нас позиціях стоять: Свобода, Біляк, Гусак. Уся делегація між собою пересварилася. Дубчек багато п’є, впадає в істерію. Індра захворів - розлад нервової системи і, мабуть, у переговорах брати участі не буде. А на нього ж могла бути основна «ставка» при формуванні нового уряду і керівництва КПЧ, - чим становище ще більше ускладнюється. Крігель категорично відмовився брати участь в обговоренні яких би то не було питань і в ухваленні документів. Він вважає, що єдино правильний документ - це прийнята заява Президії ЦК КПЧ. Смрковський теж хитається як «маятник», при цьому дуже хитрує. Дубчек і Чернік між собою остаточно посварилися, навіть перелаялися.
287


25 	серпня. У неділю рано-вранці розмовляв з Брежнєвим, Кирилен* ком, Андроповим, обстановка найскладніша. Того ж дня об 11,00 вилетів до Москви на «переговори» з чехословацькою делегацією, 25-го з Праги до Москви ще прибуло «підкріплення» до чехословаць* кої делегації на прохання Л. Свободи. Це були: Швестка, Ріго, Барбірек, Якіш, Ленарт, Млинарж. Таким чином, на переговорах
з 	керівного складу партії і уряду від чехів повинні були брати участь
19 	чоловік. Але було не так. Індра захворів. Крігеля, з огляду на його «особливу» і досить чітку позицію, непримириму і для нас неприйнятну, до переговорів не допустили. Більше того, ізолювали від усієї делегації.
25-27 серпня 1968 року в Москві проходять «переговори» з чехо* словаками. З нашої сторони в них беруть участь усі члени Політбюро ЦК КПРС. Якщо взагалі ту «зустріч» можна назвати «переговорами», оскільки основне керівництво КПЧ та уряду було таємно вивезено з Чехословаччини і з використанням сили, то можна уявити, наскільки складно проходили ті «переговори».
Наші переговори з чехословаками продовжувалися. Документи кілька разів перероблялися, уточнювалися, редагувалися. У процесі обговорення основного документа - «Договору» - були великі дискусії
і 	прохання з обох сторін. Але нам просити було значно легше: наші війська знаходяться у Чехословаччині, а все партійне, державне керівництво ЧССР - у Москві і дехто, а саме Дубчек, Чернік, Смрковський, Крігель, Шпачек і Шимон - на «особливому» становищі як політичні заручники.
У документах наших переговорів потрібно було узаконити перебування союзних військ на території Чехословацької Республіки; офіційно констатувати, що в Чехословаччині існує контрреволюційна обстановка. Документ повинен був зафіксувати і такі зобов’язання: чехословацьке керівництво не на словах, а на дії у визначений термін доб’ється нормалізації становища в країні, очистить центральні партійні і державні органи від правих елементів, відновить керівну роль КПЧ і авторитет державної влади; ліквідує всі політичні клуби, виключить усі контрреволюційні елементи з політичного життя країни; зміцнить міжнародні зв’язки ЧССР з Радянським Союзом та іншими соціалістичними країнами-союзниками. Особливе місце в документі повинно було займати питання про союзницьку вірність Варшавському Договору.
На четвертий день наради був складений спільний протокол. Він повинен служити вихідним пунктом для конструктивної роботи і діяльності з нормалізації стану справ у Чехословаччині і взаємовідносин між ЧССР і СРСР та нашими партіями. На основі цього протоколу повинні були розроблятися конкретні документи з різних питань і аспектів взаємовідносин між нашими країнами і партіями. Протокол підписали всі учасники наради з обох сторін. Тільки Крігель відмовився підписати цей «документ», незважаючи на те, що до нього двічі
288


і 	верталися - один раз возили протокол до Крігеля в його «резиденцію», а другий раз його привезли до Кремля, де відбувалась нарада. Нін і там при всіх відмовився це зробити. Підходила до кінця наша нарада. Поступово влягалися пристрасті, визначалися відношення* але до повного нормального взаєморозуміння ще було дуже далеко.
Весь склад Президії ЦК КПЧ був запрошений до Москви із визначеною метою. Ми мали намір сформувати новий уряд Чехословацької Республіки, який би затвердив Президент Л. Свобода, а також визначитися з керівництвом ЦК КПЧ. Опісля все це оприлюднити, і нехай нові люди беруть кермо влади управління країною і партією. Але передбачувані «керівники» злякалися, побоялися відповідальності за обстановку в країні і партії. Індра захворів - у нього нервовий розлад, а на нього робилася ставка як на першу особу. Інші «здорові» сили просто розгубилися. І все це було ще одним підтвердженням і свідченням того, що ми глибоко серйозно і зі знанням справи не працювали над питанням згуртування здорових сил, а вони самі далеко не були підготовлені до відповідального і серйозного повороту справ.
Ускладнило все це і та обставина, що якось на одному із засідань Політбюро ЦК КПРС, коли обговорювалося питання про чехословацькі справи, Брежнєв заявив: «Давайте зробимо так, щоб я займався в комплексі питаннями Чехословаччини. Тим паче, що я вивчив деякі особливості країни і кадри. Якщо ви мені довіряєте (сказав він для гарного слівця), то я все буду робити, щоб владнати всі питання з Чехословаччиною». Як буває у нас у таких випадках, майже всі «зарепетували»: «Так! Правильно, Леоніде Іллічу!» На цій основі Брежнєв уявив, що він дійсно великий спеціаліст з урегулювання політичних питань у Чехословаччині. Але ж, крім високої про себе думки, треба ще мати розуміння у питаннях, за які ти берешся, вміння прислухатися до думки інших членів Політбюро ЦК КПРС. Коротше кажучи, із загального потурання, високої зарозумілості і, звичайно, вини, у першу чергу самого Брежнєва, не було підготовлено розумної пропозиції щодо створення нового керівництва із середовища здорових сил.
Виникло питання - як же бути? А іншого виходу і не було, як повернути в Чехословаччину «політичних» заручників у їх попередній якості - Дубчека, Черніка, Смрковського та інших. Свобода, Біляк, Ленарт, Кольдер таким поворотом справ були до краю стурбовані. Вони самі відчували і відверто зі мною говорили, що Дубчек і Чернік нездатні повести справу так, щоб виконати московський тільки що підписаний протокол. Біляк, Кольдер, Ленарт, Піллер, Яшик та інші остерігалися того, що якимось чином може розкритися те, що вони підписали лист, і тоді їм, звичайно не поздоровиться - вони попадуть до числа «зрадників батьківщини».
Стояло і друге дуже серйозне питання. Дубчек, Чернік, Смрковсь- кий, Крігель, які були силою вивезені зі своєї країни і кілька днів знаходились в ізоляції, не могли так просто пережити і змиритися з цим, нам пробачити. Та просто чисто по-людськи, з гордості такі
10 	Шелест
289


вчинки «друзів» так легко не проходять і не забуваються. Може бут, не зовсім відповідно в цьому випадку, адже ж говориться: «Переможений, навіть прощений ворог ніколи не буде другом». Повернення виве* зеної «шістки» в їх попередньому становищі ставить під великий сумнів виконання московського протоколу.
Чехословацькі представники почали збиратися на батьківщину.
В. 	Біляк підійшов до мене і попросив з’єднати його по телефону з родиною - дружиною, сином і дочкою, які в цей час знаходилися в Києві як «політичні емігранти». Прохання Біляка було задоволено. Він переговорив з родиною і, крім того, передав через мене лист своїй дружині. До речі, про дочку Біляка. У розпал найгостріших серпневих подій його дочка перебувала з туристичною групою в Лондоні. Біляк мене попросив що-небудь зробити, щоб дочку вивезти на Україну до матері
і 	брата. Заходів було вжито - через відповідні органи і канали дочїсаі Біляка була доставлена в Київ. За кордоном з приводу її зникнення навіть був піднятий великий галас. Нам потрібно було продумати відповідь і на цю реакцію.
Крігель, який не підписав протокол, разом з усіма чехословаками повертається у свою країну «героєм». Очевидно, це стурбувало Брежнєва, і він запропонував не випускати його з Радянського Союзу. Але на якій підставі ми маємо право його затримати? Пропозиція Брежнєва була більш ніж сумнівна. Але якщо дивитися об’єктивно на поведінку Крігеля, то вона викликала повагу - це був мужній вчинок. А мужність є мужність, вона підкоряє будь-які серця. Чехословаки були стривожені таким можливим «рішенням» щодо Крігеля. До мене декілька разів підходили Свобода, Біляк, Чернік і просили, щоб я передав їхнє прохання про відпущення Крігеля на батьківщину. Я їхнє прохання передав Брежнєву, але він у якомусь чаду вдаваної «перемоги» над чехами і слухати про це не хотів. Мені довелося передати прохання чехословаків Підгорному і Косигіну. Підгорний зразу зрозумів неспроможність рішення про затримку в нас Крігеля, він сказав: «Що ми самі хочемо з нього зробити героя? Звичайно, хай від’їжджає разом з усіма». Косигін дещо вагався приймати таке рішення. Усе ж порадилися усі втрьох - Брежнєв, Підгорний, Косйгін і в моїй присутності вирішили відпустити Крігеля. Про це рішення я повідомив Л. Свободу, він тільки і міг сказати: «Ну що ж. Розумно».
Крігеля з його «резиденції» везли в закритій машині на аеродром, і він не знав, куди його везуть. Опісля він казав: «Я думав, що мене відправляють прямо в Сибір, і я до цього був готовий». Але Крігель полетів одним літаком разом з усіма чехословаками до Праги.
Отже, закінчився ще один дуже тяжкий етап. Але все ж чекати найближчим часом якихось суттєвих перемін у Чехословаччині було важко. Брежнєв перебував у надзвичайно ілюзорному настрої, відчував себе «переможцем» - усе це політичний міраж і самовпевненість. Усі труднощі ще попереду.
290


28-29 серпня продовжував свою роботу з’їзд СКП (Словацької комуністичної праці). Гусака вибрали першим секретарем ЦК СКП, що, безумовно, відбулося на націоналістичній хвилі. Нам потрібно бути насторожі.
28 	серпня увечері повернувся до Києва, втомився страшенно, та і враження від усього, що відбувалося в Москві, залишилося тяжке.
29-30 серпня. Переговорив із секретарями обкомів з поточних господарських, організаційних і політичних питань. У своїй основі реакція населення за інформаціями секретарів та комюніке щодо наших переговорів із чехами в Москві позитивна. Але в Києві у двох місцях і деяких інших містах республіки з’явилися листівки і написи в громадських місцях проти КПРС, Брежнєва - за свободу слова, підтримку чехословацьких подій і засудження нашого воєнного втручання в чехословацькі справи і політичний тиск на паростки нового в Чехо- словаччині. Вжиті заходи до локалізації і розшуку авторів листівок і написів.
Буває, зокрема в Криму, Одесі, Ворошиловграді, коли окремі члени партії, безпартійні, навіть у навчальних закладах висловлюють свою незгоду з нашими акціями в Чехословаччині. Це все повинно нас насторожити.
1—10 вересня відбулася зустріч зі студентами та професорсько- викладацьким складом Київського' університету імені Т.Г. Шевченка. Зустріч проходила в актовому залі, було багато студентів і викладачів. Я всіх привітав з початком навчального року. Розказав про обстановку
і 	становище справ у країні і республіці. Торкнувся питань міжнародного становища, зокрема обстановки в Чехословаччині. Відповів на поставлені запитання. Зустріч пройшла добре, вона була вкрай необхідна.
На другий день після зустрічі я отримав лист лайливого, образливого змісту на мою адресу. Чому, мовляв, я лізу до студентів, що я про Чехословаччину говорив неправду, а щодо Союзу і республіки прикрасив стан справ. Тон записки був не тільки зухвалий, але й образливий не тільки для мене особисто, а й для нашої системи. Мені було до болю образливо, неприємно - я багато часу знаходився під враженням цієї зухвалості. Записка була написана українською мовою, у віршованій формі. Підпис: «Студенти слухали тебе».
Прийняв і грунтовно бесідував з Тяжельниковим, першим секретарем ЦК ВЛКСМ, і першим секретарем ЦК ЛКСМУ Капто. Оговорили питання про заходи наради учасників Всесоюзного походу комсомольців і молоді місцями революційної і бойової слави. Просили виступити на нараді - дав згоду. Треба підготуватися хвилин на 20, не більше.
9 	вересня. В Ужгороді відбулася зустріч військових делегацій Радянського Союзу і Чехословаччини. Очолюють делегації з нашого боку А. Гречко, із чехословацького Дзур. Нарада проходила в Мукачевому. Я дав вказівку Ільницькому приділити максимум уваги цій події.
291


Очікується приїзд Живкова до Москви, він просить кредит у 300 тисяч валютних карбованців. Економіка в Болгарії просто тріщить, Живков суміщає пости Секретаря ЦК і Голови Державної ради. У нашого керівництва котирується невисоко, сам по собі трохи легковажний у політичних питаннях, і в господарстві розуміється дуже слабо.
10 	вересня. Поступив анонімний сигнал, що Сіробаба, редактор газети «Правда Украиньї», поводить себе інтриганськи, намагається внести якийсь розлад у дії членів Політбюро ЦК КПУ. Сигнали свідчать, що це імпонує Ляшку, оскільки Сіробаба про нього багато говорить як про ідеального «керівника». Вирішив поговорити з обома. Вони відчували себе не зовсім упевнено. Якась і десь розмова із цього приводу була. Підло, чим займаються люди. Питання ідейності, добросовісності, порядності й культури керівних робітників - це пер* шорядне питання для нашого авторитету серед народу. На жаль, серед партійних, радянських керівних кадрів багато хто просто «мотлох і хами», а некультурність, інтриганство і кар’єризм часто просто процвітають.
11-16 вересня. В деяких газетах і журналах пішла «атака» на Олега Кошового. Піддають сумніву, що він був комісаром і командиром молодогвардійців, знайшлися нові на це «претенденти». Розвінчати ореол молодогвардійців - це значить завдати непоправної шкоди вихованню молоді. Навіщо руйнувати навіть легенду, якщо вона ство- рена? Зателефонував до ЦК КПРС, попросив, щоб втрутились і припинили руйнування святого.
Прийняв Руднєва, контр-адмірала, начальника політвідділу Чорноморського флоту. Військові моряки пропонують - з метою збереження військової таємниці закрити Севастополь для вільного доступу, особливо для іноземців. Передав мені думку адмірала Горшкова, головнокомандуючого Військово-Морським Флотом країни, що нинішній командуючий Чорноморським флотом адмірал Чурсін за станом здоров’я повинен піти у відставку. Обговорюється кандидатура замість Чурсіна адмірала Сисоєва. Руднєв казав, що багато доводиться командному, політичному складу і всім комуністам працювати над освоєнням складної нової техніки - нових кораблів усіх систем і найскладнішого на них обладнання. Запросив відвідати кораблі Чорноморського флоту.
Жовтень 1968 року. Минуло непомітно літо - втомився страшно, адже з подіями чехословацькими і турботами про республіку так влітку і не вдалося побувати у відпустці. Хоча б днів десять використати встановленої відпустки.
Відбулася розмова з Брежнєвим і Підгорним. Я доповів обстановку в республіці щодо роботи промисловості і сільського господарства. Озима сівба майже завершена. Велика затримка виходить із вивезенням цукрових буряків, не вистачає автотранспорту; 20 тисяч автомашин, які за ухвалою повинні вже були повернутися з Казахстану, затримуються, а без них ми затягнемо вивезення буряків, будуть великі втрати.
292


Розповів про наші труднощі і складнощі у складанні народногосподарського плану республіки на 1969 рік. Обговорили питання підготовки до майбутнього Пленуму ЦК КПРС. Брежнєв і Підгорний посвятили мене у деякі деталі становища в Чехословаччині.
Переговорив з Кунаєвим, першим секретарем КП Казахстану. Виявляє азіатську хитрість, посилається на МШС, що не дає платфррм, і він не може відправити 20 тисяч машин, які доїхали з України на вивезення хліба. У дійсності ж вагони є, а Кунаев не вживає ніяких тходів для виконання рішень ЦК КПРС і Радміна про перекидання машин до нас для вивезення цукрових буряків. Ось такі порядки в нас
і 	дисципліна.
У Донбасі великі складнощі із забезпеченням харчуванням, особливо м’ясом, державних фондів явно не вистачає. А на ринку кілограм м’яса 2,5-3 карбованці. Серед шахтарів, гірників, металургів, машинобудівників, хіміків, будівельників просто йде відкрите ремствування. А що я можу зробити при нашій «зацентралізованій» системі, де все давно розписано, все розподілено, навіть те, що ще не вироблено. Ми ж не маємо права навіть витратити на потреби республіки те, що виробили понад план. Із республіки відправляється величезна кількість продуктів тваринництва - навіть за кордон, а свій власний робітничий клас, «господаря» країни, тримаємо на мінімальному пайку.
1-8 листопада. Займався переглядом пошти, а її дуже багато зібралося за дні мого перебування в Москві.
З нагоди 25-річчя звільнення Києва провели мітинг на командному пункті в Петрівцях. Тут же виступив Свобода, опісля поклали вінки до могили Невідомого солдата і до пам’ятника Ватутіну. На урочистому засіданні, присвяченому 25-річчю звільнення Києва, було багато делегацій від міст-героїв. Виступило багато військових.
Після урочистого засідання, параду, демонстрації, присвячених 51-й річниці Жовтня, у другій половині дня з членами Політбюро ЦК КПУ був у Заліссі - добре провели час. Була гаряча, принципова суперечка з питань дальшого розвитку сільського господарства в країні - це у зв’язку з Пленумом ЦК КПРС. Ну що ж, посперечалися- то добре, але справи залишилися на тому ж рівні.
8 	листопада ввечері виїхав до Москви для поїздки до Варшави на V з’їзд ПОРП. Делегацію очолює Брежнєв.
11 	листопада о 10 годині ранку Гомулка відкриває V з’їзд ПОРП. Вибирається президія з’їзду - головує Герек.
13 	листопада увечері до мене в резиденцію напросився Герек - перший секретар Катовіцького воєводства ПОРП і з ним три секретарі воєводства і голова виконкому воєводства. Мені спершу було важко визначити, чим було викликане це відвідування. Я в першу чергу відніс його до того, що Катовіцьке воєводство має тісні зв’язки з нашим Донбасом. Розмова була цікавою, різнобічною і досить відвертою. З цієї розмови я відчув, що навколр Гомулки згущуються хмари, хоч сам Герек підкреслено казав: «Наш Вацлав». Поляки тоді мені подарували гарну картину «Селянська дівчина».
293


15 листопада 1968 року прилетіли з Праги Дубчек, Чернік і Гусак для того, щоб зустрітися і переговорити з Брежнєвим у зв’язку з майбутнім пленумом ЦК КПЧ. На цій зустрічі від нашої делегації були Катушев і я. Головні питання, які обговорювалися на цих переговорах, були такі: пояснити партії і пленуму, які причини викликали введення наших військ. Про необхідність узяти засоби масової інформації у свої руки. Про відповідальність керівництва партії за стан справ і виконання московського протоколу.
Наша нарада, яка розпочалась о 00.15 ночі, затягнулась до 3 години
30 	хвилин ранку. З усіх розмов відчувалося, що Дубчек усе більше попадає в ізоляцію між Черніком і Гусаком.
Нами багато було висловлено критичних зауважень на адресу Дуб- чека. У Чехословаччині видрукувана листівка з портретом Леніна і Дубчека. У ФРН одна з фірм випустила золоту медаль із зображенням Дубчека.
Листопадовий пленум ЦК КПЧ повинен був вирішити багато питань, перш за все нормалізувати становище в країні і поліпшити взаємовідносини з нами та іншими країнами, які підписали варшавського листа. Надій покладали багато, а результат - посилення психозу, спроба створити єдиний у країні антирадянський фронт. Особиста трагедія студента Яна Палаха, який живцем себе спалив, набула політичного забарвлення. А це, у свою чергу, стало приводом до розпалювання антирадянського психозу, і особливо серед молоді Чехо- словаччини, хвилею вдарило і по деякій частині нашої молоді. Зустріч у Варшаві з чехословацькими керівниками хоч і не дала позитивних, тим паче відчутних результатів, зате нам удалося вияснити багато подробиць про стан справ у Чехословаччині. Керівники соцкраїн, перш за все Гомулка, звичайно, а за ним Ульбріхт, Живков і Кадар дізналися про нашу зустріч із чехами і звичайно ж поцікавилися, як проходила бесіда і що нового в Чехословаччині. Брежнєву довелося розповісти про нашу зустріч із керівництвом КПЧ і уряду. Розмова ця була досить неприємною. Гомулка, і особливо Ульбріхт, знову настроїлися проти Брежнєва за те, що він «затягнув кризу» в Чехословаччині.
16 листопада у першій половині дня закрився V з’їзд ПОРП. Увечері наша делегація виїхала на батьківщину. Зупинилися в Бресті, звідти поїхали до Біловезької Пущі. Провели там вечір і день. Мені особисто ні місце, ні порядки не сподобалися. Треба для такого госпо-г дарства мати загальну культуру значно вищу.
Увечері 17 листопада поїздом Київ-Брест виїхав додому, 18 листопада був уже в Києві. Зустрічали всі члени Політбюро ЦК КПУ.
19-25 листопада. Працював над доповіддю на пленум ЦК КПУ з питань зернового господарства. Пленум і питання, яке було на ньому, дуже відповідальні - це, по суті, програма наших дій щодо підвищення врожайності зернових і культури землеробства.
Прийняв Терлецького, доктора історичних наук, головного редактора журналу «Комуніст». Характеристика товаришів на Терлецького
294


добра, та і я сам його трохи знаю по роботі в Київському обкомі партії. Висока ділова кваліфікація, принциповий, політично стійкий, має свою думку і вміє її відстоювати. Ввічливий з людьми, вимогливий у роботі.
Пленум ЦК КПУ відбувся 22-23 листопада. Доповідь моя продовжувалася 2 години 25 хвилин. Кажуть, що була змістовна, принципова, цікава. Виступи теж були гарні - багато внесено цікавих пропозицій і критичних зауважень. Пленум прийняв ухвалу, в якій накреслені конкретні заходи щодо різкого * збільшення врожайності зернових на основі підвищення в комплексі культури землеробства. Збільшення валових зборів зерна і продаж його в найближчі роки не менше одного мільярда пудів, при повному забезпеченні господарства і в цілому республіки власними насінням і зернофуражем для розвитку тваринництва.
Приймав секретарів обкомів, членів ЦК КПУ, вирішував кадрові питання.
Шульгін, перший секретар Донецького міськкому партії. Приймав його з приводу призначення міністром дорожнього будівництва республіки. Треба направити його в Москву для знайомства і, по суті, для затвердження.
Дегтярьов, перший секретар Донецького обкому партії. Обговорювали питання про спеціалізацію в сільському господарстві області. Приходимо до висновку, що область головним чином повинна мати «крен» м’ясо-молочного і овочевого напрямку. Населення області становить майже 5 мільйонів чоловік, велика індустрія, завозити всі продукти тваринництва і^овочі просто неможливо. Стурбовані, що за останній час у Донбасі знижуються темпи житлового будівництва, треба вживати заходів для виправлення становища. На Дегтярьова надійшов анонімний лист дуже негарного змісту. Я з ним ознайомив Дегтярьова - не дуже це приємна «процедура», але куди дінешся. Поговорили з цього приводу. У листі багато чого натягнутого і упередженого.
Бубновський, перший секретар Хмельницького обкому партії. Обговорювали питання, коли вручити орден Червоного Прапора Шепетівській міській комсомольській організації. Про розвиток у Шепетівці промисловості. У місті багато населення, і серед них молодь не працевлаштована, не зайнята суспільно корисною працею, а жити на щось потрібно.
Ільницький, перший секретар Закарпатського обкому партії. Розповів про Г. Гусака, про те, як він «зіпхнув» В. Біляка, про його націоналістичні нахили і політичні хитання. Гусак серед партійного активу Словаччини і Чехословаччини в цілому котирується досить низько. І взагалі важко зрозуміти, на якій «хвилі» він випливає на політичну арену. Та це так, випадок долі в житті.
25 	листопада. Зателефонував Брежнєву. Доповів про проведений пленум ЦК КПУ щодо підвищення врожайності зернових і культури землеробства.
295


Попросив дозволу у Брежнєва поїхати у відпустку в Кисловодськ - дозволив. Одночасно я запитав його, коли він і куди збирається їхати відпочивати. Він відповів бравурно, як завжди: «Піду відпочивати при комунізмі». Мовляв, ідіть ви всі у відпустку, а він не може, на ньому все «тримається» - недобре це. Думає дожити до комунізму?!
25 	листопада ввечері поїздом виїхав до Кисловодська на відпочинок. Не пройшло й п’яти днів відпочинку, як мені з Москви потелефо* нували, що в перших числах грудня в Києві намічається зустріч із чехословацькими керівниками. Попросили продумати всі питання» пов’язані з проведенням цієї наради.
5 	грудня. З Кисловодська терміново вилетів до Києва, від Мінвод до Києва летів 1 годину 50 хвилин. Політ був дуже тяжкий через метеорологічні умови: сильний поривчастий вітер, густий сніг, мороз» відбувалося сильне обмерзання літака. Видимість при злітанні в Мінеральних Водах і при посадці в Києві майже нульова.
Після прибуття до Києва я почав розробляти заходи щодо наради,
і 	мною був запропонований варіант: провести нараду під Києвом, у мисливському господарстві Залісся. Тут було де добре розмістити усіх учасників зустрічі, є приміщення для засідань, кінозал, більярдна, блок харчування, гарне приміщення для обслуговуючого персоналу. Можна добре організувати охорону. Від Бориспільського аеропорту всього 25-30 кілометрів. Свої міркування доповів Брежнєву. Він погодився.
7 	грудня вранці на Бориспільському аеродромі зустрічали Брежнєва, Підгорного, Косигіна, Кузнєцова, Катушева. Цього ж дня о 12.00 прибув на цей же аеродром літак із Праги із чехословацькою делегацією. Переговори в Заліссі почалися 7 грудня о 14.00 і завершилися 8 грудня. Роль і значення київської зустрічі і переговорів полягали в тому, щоб сприяти поновленню і зміцненню взаємного довір’я між нами і чехословаками, але, по суті, нічого нового не дали. Чехословаки поводили себе досить сковано. Одне залишалося зрозумілим, що залишення Дубчеком поста абсолютно необхідне, і, можливо, після цього партія і громадськість країни вийдуть із зачарованого кола кризових ситуацій. Дубчек і Чернік усе більше втрачали визначальну роль у партії і державі.
Після закінчення наради всі разом обідали, але розмова зовсім не клеїлася.
Запросив усіх учасників наради на полювання на кабанів з веж, але чехи відмовилися і поспішно зібралися відлітати до себе додому. Я їх провів у Бориспіль на аеродром. А московські гості поїхали на полювання, і полювання було дуже вдалим.
9 	грудня я провів усіх гостей у Москву, а сам того ж дня полетів до Кисловодська продовжувати свою відпустку.
Після відпустки з новою силою потонув у роботі. Підходить кінець року і ще більше видно, які величезні труднощі у нашій економіці, в плануванні народного господарства. Ми всі трубимо, що воно у нас
296


ведеться на «науковій основі» - усе це звучить як насмішка над наукою. Вся наша біда в тому, що в нашому господарстві майже все робиться «вольовим» способом - «треба, треба». Треба, безумовно, але треба робити з розумінням і розумом. «Вольовий» прийом серйозно тіпає всю нашу економіку. А наукове планування - це одне побажання, розмови, обман, ілюзія. Але навіщо ж ми тоді про нього стільки говоримо, кого обманюємо? Металургійна промисловість республіки план 1968 року не виконує, і це результат надмірного перевантаження. Фондів на розвиток підприємств немає, компрометується і підривається довір’я «до нової економічної реформи». Зателефонував Соломен- цеву, секретарю ЦК: просив його втрутитися, можливо, скоригувати план з чорної металургії. Але що він може зробити? У кращому випадку поспівчувати. За рік треба було ввести в республіці 923 промислових об’єкти, на яких уже з 1960-го планується випуск продукції, а вводимо тільки 184 об’єкти - що ж далі? Знову пропонують встановити «нові реальні строки», «нові зобов’язання» - знову обридлива до краю «говорильня».
Погано із здаванням житла, для виконання планів не вистачає лісу, покрівлі, цементу, металу, а ми все «беремо» додаткові і зустрічні «зобов’язання». Скільки ж ця плутанина, розгардіяш коштують державі! Як усе це згубно відбивається на нашій економіці, морально- політичному стані людей - адже вони все бачать. Тільки перекидання військових машин з області в область на збирання врожаю обходиться в сезон республіці понад 20 млн карбованців. А хто коли підраховував, у що обходиться перекидання сільськогосподарської техніки, автомашин, людей на збирання врожаю в Казахстан?
Надійшло багато телеграм і дзвінків з новорічними привітаннями. Новий рік зустрічали за містом, у Заліссі, у сімейному колі. Добре, що була запрошена молодь - вона завжди вносить пожвавлення. Пішов сніг, погода стоїть чудова, на вулиці розклали величезне багаття. Зателефонував О.М. Косигін, привітав з наступаючим Новим роком.
Зустріч Нового року пройшла добре, весело, жваво. З Петею, старшим внуком, їздив на полювання, він залишився задоволений: дав йому навіть вистрілити.
Від галасу, веселощів та від випитого і крику внуків трохи втомився, але добре, зате відчув по-справжньому сімейну обстановку.


ПАРТІЙНИЙ НАЦІОНАЛІСТ (1969-1972)
«ЦЕ БУВ СПЕКТАКЛЬ ЗА ДУЖЕ ПОГАНИМ СЦЕНАРІЄМ»
Ось і настав новий, 1969 рік;
Що він нам принесе?
2 	січня. Робочий день, проглядав пошту, переговорив з багатьма секретарями обкомів. Розглядав питання майбутньої республіканської наради працівників вищої школи. Дуже хвилює мене культурне, побутове обслуговування студентів. Немає у нас у країні в цьому питанні ні порядку, ні системи, та й турботи також. Як завжди, багато говоримо, але мало робимо.
Переговорив з академіком В.П. Глушком, просив його підготувати матеріали ознайомчого характеру про перспективи розвитку кібернетичної науки.
3-15 січня. Розглядав результати і доповіді роботи бригад ЦК КПУ, що проводила перевірку роботи Сумського і Волинського обкомів партії. Перевіряючі доповіли, що перший секретар Волинського обкому Калита приховує недоліки у роботі. З районними керівниками грубий та різкий. Безперестанку у райони посилає різні комісії уповноважених. Від такого стилю керівництва завжди було мало користі, тим більше, якщо все це робиться грубо, з недовірою до місцевих керівників.
До чого ж злісний та нелюдяний І. Грушецький! Для нього немає добрих людей, його надідейна пильність - це хвороблива манія. Напевно, все це відбувається від його особистої неповноцінності. Безграмотний, тупий, обмежений, все прагне якихось жертв та крові. До людей у нього немає нічого людського, теплого, був би «вправним гестапівцем». Чому він в’ївся на поета Дмитра Павличка, приписуючи йому всі «гріхи» з найменших років? Так, Павличко ще в юності брав участь у якійсь одній з молодіжних організацій, які були тоді в Західній Україні. Він виступав зі статтею у чехословацькому журналі «Дружно вперед», за висновком Грушецького, начебто з націоналістичним нахилом. Про те, що Антонович дав хорошу рецензію на творчість Павличка, «винен» теж він. Грушецький стверджує, що Павличко заробляє собі авторитет, але що він хитрить і в душі зарозумілий. Допустили, мовляв, помилку, що взяли Павличка до Києва, і в політичному відношенні йому не можна вірити. Що «справу» Павличка
298


потрібно розглянути в партійному порядку і звільнити його від посади секретаря Спілки письменників України. Багато інших «справ» Грушецький приписував Павличку. Але якби це було тільки з Павлич- ком! Ні, Грушецький на кожного письменника, на творчу інтелігенцію дивився як на якихось потенційних «політичних ворогів». Жорстока, несправедлива і небезпечна людина Грушецький. Але коли справа торкалася його особисто, то відразу розпускав нюні - так було, коли на нього надійшла заява, що його батько співпрацював з німцями під час окупації. Всі жорстокі, несправедливі люди є боягузами і найбільше бояться за свою особисту шкуру. І це в нашій партії однодумців!
Був на прийомі В.Ф. Нікітченко - голова КДБ республіки. Він був на колегії КДБ СРСР, де слухали доповідь Одеського обласного управління КДБ, зроблено ряд зауважень. Розробляємо заходи щодо подолання недоліків.
Багато розповсюджується літератури, листівок, листів з політичних, національних прав людини, свободи слова, друку, демократії та інших питань. Але наші органи не можуть знайти початок, звідки все це йде. Москва теж поки що нічого не може зробити.
Друге Головне управління КДБ СРСР, контррозвідка, веде себе боязливо, з якоюсь особливою пересторогою, все це відображається на роботі з розвінчання наших ворогів.
В одному з міністерств республіки заступник міністра, він же і заступник секретаря парткому міністерства, виявився сином поліцая, потрібно вирішувати це питання.
Заступник завідуючого відділом пропаганди Черкаського обкому партії Іцков написав багато анонімних листів, заяв і листівок політичного змісту, у тому числі про свою незгоду з нашими діями щодо Чехословаччини. Потрібно якось без особливого розголошування вирішувати питання з Іцковим. Про дисидента Чорновола потрібно зібрати всі матеріали, узагальнити все і висунути йому звинувачення. Але все це можна робити тільки із санкції Москви, але, якщо ми будемо зволікати, нас звинуватять у примиренні з «фрондою».
У Криму вже прописано на загальних підставах 150 чоловік, громадян татарської національності. Багато мови про пам’ятник чекістам, автор Бородай. Невдалий вийшов, напевно, доведеться переробляти.
7-8 січня. Прихворів, піднялась температура, був удома. Багато читав і переглядав пошту. Буржуазна пропаганда та ідеологія багато пишуть і дають свої трактування про Й.В. Сталіна, і, потрібно сказати, в цілому об’єктивно, набагато об’єктивніше, ніж ми самі, особливо наші сьогоднішні «вожді», вони проста бояться згадати ім’я Сталіна. А потрібно було б навчитись декотрим нашим «керівникам» тактовної критики, об’єктивного висвітлення його політичної та організаторської діяльності. Й.В. Сталін був 30 років на чолі партії і держави, найважчі роки після громадянської війни, економічної розрухи, голоду і холоду, повного оточення капіталістичними країнами. Перші п’ятирічки, стахановські бригади у всік галузях народного господарства. Підкорення Північного полюоа і Арктики, переліт через
299


Північний полюс в Америку. Індустріалізація і колективізація країни. Укріплення обороноздатності нашої держави. Перемога партії, народу на чолі з Сталіним у Великій Вітчизняній війні. Адже у бій ішли З вигуками: «За Батьківщину! За Сталіна!» Це ж був лозунг партії і народу, не сам же Сталін вигадав його. Відбудова країни, її економіки* народного господарства після війни. Успіхи у зміцненні оборони країни і технічного прогресу. Все це успіхи країни, народу, партії, але також і Сталіна, і про нього говорили, бо з ним виховувалось ціле покоління. То чому ж про це мовчати? Це ж історія не тільки партії Сталіна, а історія народу. Були прорахунки та помилки, про них теж потрібно говорити. Історія є історією, її грубо звинувачувати нікому не дано права, інакше це розчарує людей, згубно відображається на вихованні молоді.
9 	січня. Прийняв О.Т. Гончара. Обговорювали такі питання: про створення Київської міської столичної письменницької організації. Гончар скаржився, що Грушецький викликає до себе письменників, веде з ними грубі розмови в нетактовній формі, залякує. Особливо він натискує на Павличка та Збанацького. Ведучі письменники незадово- лені поведінкою Грушецького і просять у ЦК захисту. Гончар хоче, щоб йому дали творчу відпустку - працює над новим романом, у якому основною думкою буде дружба народів.
Обговорили терміни і повістку дня пленуму Спілки письменників України. Потрібно всі питання добре продумати і вжити заходів, щоб не допустити сваволі, особливо з боку таких «діячів», як Грушецький і Ватченко.
Розбирав пошту, виникає багато питань, які потрібно вирішувати. Треба глибоко продумати, як ми в нашій республіці у засобах масової інформації, літературі та мистецтві будемо висвітлювати підготовку і проведення днів, пов’язаних із 100-річчям від дня народження В.І. Леніна.
Вирішували питання з Б.Є. Патоном: про ефективність роботи інститутів АН, про підготовку основних матеріалів з науково-техніч- ного прогресу і науки, про співробітництво АН України у системі РЕВ
із 	вченими капіталістичних країн, про наступні вибори в Академію наук України, про заходи у зв’язку з 50-річчям АН України. На всі питання потрібно дати відповідь, щоб у роботі була впевненість.
15-16 січня був у Шепетівці, прибув поїздом і ночував у вагоні. Шет петівська комсомольська організація дуже бойова, треба їх у всьому підтримати, дати завдання, щоб у Шепетівці побудували якісь промислові підприємства. Це ж легенда! Не можна забувати, що Шепетівка - це батьківщина Миколи Островського, тут йому споруджено чудовий пам’ятник. Вожаки комсомольської організації Шепетівки Віталій і Женя, секретарі міськкому комсомолу, прекрасні хлопці.
У Москві трапився доволі неприємний випадок: при в’їзді до Кремля машини з космонавтами по ній було зроблено декілька пострілів. Водія машини вбито, у машині 9 кульових пробоїн, легко поранений
300


мотоцикліст ескорту, у космонавтів подряпини на обличчі від розбитого скла машини. Друга машина була з «керівниками», судячи з усього, той, хто стріляв, помилився і відкрив вогонь по першій машині.
Хто ж він - той, хто стріляв? Молодший лейтенант топографічної частини, 22 роки, уродженець м. Ломоносова Ленінградської області. У 1958 році добровільно вступив до армії. При затриманні сказав, що не згодний із внутрішньою і зовнішньою політикою, яка проводиться нинішнім керівництвом ЦК КПРС. Молодший лейтенант Кузнєцов у своїй військовій частині взяв два пістолети з боєприпасами, прилетів із Ленінграда до Москви, де у нього була знайома дівчина, тепер вона одружена з міліціонером. Кузнєцов попросив у неї обмундирування чоловіка і в ньому проник до Кремля, до Оружейної палати, де наводив «порядок». З появою машин він із двох пістолетів відкрив стрільбу по першій машині. Кузнєцова відразу ж затримали, оголосили, що «ненормальний». А чи це так? І, крім того, втрата нашої пильності.
Чехословацькі події показали, що перекидання наших військ через Карпати - справа важка і небезпечна, це дуже «вузьке» місце. І нам здається, що це питання потрібно вирішувати терміново, потрібно написати лист у ЦК КПРС про будівництво і реконструкцію автомобільної дороги через Карпати.
30 січня 1969 року. Засідання Політбюро ЦК КПРС. Вирішувався ряд важливих питань, але вражає абстрактність у підході до вирішення конкретних актуальних питань. Захльостують «всеоб’ємні» проблеми. А як потрібно мати більше реалізму, тверезого підходу, знання життя, істинного стану справ. Часто розробляємо величезні заходи і мало задумуємось, що ж вони дають нам, частіше до цих заходів взагалі не повертаємось. Як руйнує живу справу формалізм!
31 січня був на прийомі у М.А. Суслова. Поставив багато питань у зв’язку з майбутнім святкуванням 50-річчя Академії наук України. Наші пропозиції вислухав, мовчав, схвалював, але не вирішував.
Говорив про несправедливість при виборах до АН СРСР - від великої республіки України у складі союзної академії дуже мало вчених, гідних цього; про будівництво дороги через Карпати; про політичний плакат, його значення та про заохочення плакатистів; про організацію Академії сільськогосподарських наук у республіці. Звернув увагу, що наші західні області дуже відстають у своєму розвитку від прикордонних областей і районів Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Польщі. Нам потрібно приділити більше уваги промислово-культурному* економічному розвитку прикордонних областей і районів на Заході. Висловив Суслову свою думку, що у нас мало глибоких, продуманих статей у журналах і газетах з інтернаціонального виховання. А якщо і з’являються статті, то переважно вони непереконливі, іноді навіть викривляють істинну ленінську національну політику. Це наносить шкоду нашій загальній справі. Суслов теж мовчить. У кращому випадку щось говорив, не зовсім зрозуміле. Ще раз переконався, що Суслов - це людина у футлярі: начебто все розуміє, підтримує, але нічого не вирішує.
301


Грубо кажучи, він нагадує соціал-погоджувача, політикана-пристосу- ванця на всі часи. Важко працювати з такими керівниками, від нвд завжди можна чекати чого завгодно. Невідомо коли, але стане відомо* чого більше приніс партії такий діяч, як Суслов, - користі чи шкоди. Напевно, шкоди.
Лютий 1969 року. Першого лютого повернувся із Москви до Києва
з 	якимось важким почуттям невдоволеності. Я ще раз переконався в тому, що для вирішення конкретного питання потрібно більше наполегливості, волі, доказів, а іноді і крупних розмов. А така постановка питань начальству не подобається, і воно поглядає на тебе скоса, мовляв, неспокійна людина.
Переглядав пошту, потрібна певна почуттєва реакція, щоб зрозуміти всю складність обстановки і внутрішньої, і зовнішньої.
У приміщенні Верховної Ради УРСР відбувалась партійно-господарська нарада працівників вугільної промисловості республіки. Присутні: міністр Братченко, завідуючий відділом ЦК КІІРС, що відає вугіллям, відповідальні працівники Держплану СРСР. Нарада була корисною і пройшла добре. Мій виступ тривав 50 хвилин, у ньому я не обійшов поза увагою ніяких гострих кутів. Шахтарі поставились із великим розумінням до наших труднощів і недоліків. З людьми потрібно говорити прямо, відверто, не заворожувати їх словоблудством, все одно ця фальш швидко розпізнається.
Дегтярьов (Донецьк) повідомив, що відгуки шахтарів про нараду хороші, а все тому, що говорили правду, хоча це і нелегко, тим паче, якщо вона гірка.
Вислухав товаришів по роботі, їхні висловлювання про різні настрої виборців. Там, де не проявляють елементарної турботи про людей, не працюють з ними, ставляться грубо, бюрократично, там і настрій поганий, більше того, навіть озлобленість. А взагалі потрібно змінювати форми роботи з людьми, особливо під час передвиборчих кампаній, а то багато обіцянок, формалізму, казенщини.
13-23 лютого 1969 року. Обстановка доволі складна, особливо серед молоді, студентства, творчої інтелігенції, інтелектуалів. Немало молодих вчених, у тому числі й по спеціальним наукам, майже відкрито висловлюють своє незадоволення з приводу того, як проводиться наша політика щодо питань історії, національної політики. Відкрито заявляють, що 3-4 % молоді, можливо, і підтримують «генеральну лінію», решта фальшивить і лицемірить. Вчені, професори часто при^ стосовуються, бояться накликати на себе гнів, якщо скажуть правду. Ось у таких умовах потрібно готувати республіканський зліт студентів, як нелегко і складно, але проводити потрібно. Якщо за таких умов ми не будемо працювати з молодцю, інші будуть працювати за нас і проти нас. На жаль, у Москві багато хто із керівництва не розуміє всієї складності обстановки через відірваність від життя, більше того, впевнені, що все йде добре. Намагаються розв’язати складні питання «ораторським мистецтвом», та й то далеко не завжди вдало. Шкідливо й небезпечно, коли молодь перестає зовсім нам вірити.
302


Москва. Засідання Політбюро ЦК КПРС. Обговорювали питання заходів з ліквідації наслідків стихійного лиха на півдні України (сильні вітри, урагани, є повалені опори електропередач, багато зірвано дахів, зруйновано чимало житлових будинків і громадських споруд) у галузі сільського господарства і промисловості. Виступив на Політбюро з інформацією про стан справ у республіці, вніс ряд конкретних пропозицій. Багато хто поставився з розумінням і належною позитивною оцінкою. Але дивне явище: Брежнєв йорзав на стільці, наче я говорив у своїх пропозиціях про його особисті недоліки. Дивно, погано і небезпечно, коли керівник сприймає розумні пропозиції (від кого б вони не йшли) з якоюсь особливою «обережністю», навіть пересторогою. Що буде далі, подивимось, але це ненормально і не може створювати вільного обговорення важливих державних, народногосподарських, і тим більше політичних питань.
У ЦК КПУ провів нараду з членами Політбюро, секретарями ЦК і завідуючими відділами ЦК КПУ. Проінформував, як обговорювались питання у ЦК КПРС, яке прийнято рішення і що нам потрібно робити в галузі сільського господарства у зв’язку зі стихійним лихом. Намічено ряд конкретних заходів.
Отримав анонімний лист на 19 сторінок, зміст попереджувально- загрозливий, терористичного характеру. У ньому сказано, що я, як член Політбюро ЦК КПРС, повинен попередити Брежнєва, мовляв, якщо він не змінить своєї політики, то буде погано. У листі йшлося: «Народ його не любить і не вірить йому, він багато говорить і мало робить». Мене у листі попереджували, що «якщо не виконаю вимог, то нестиму відповідальність». Лист, адресований Брежнєву, Підгорному, Косигіну, був надрукований на машинці, дуже злісний, зухвалий. Ознайомившись із цим посланням, відправив його до Москви, у КДБ
зі 	своїм проханням вжити заходів, щоб розшукати автора листа. На підтвердження загрози на мою адресу прийшов пакунок із ручною гранатою і запалом, набором бойових патронів до рушниці, карабіну і пістолетів різних систем, все це, напевно, на підтвердження того, що той, хто писав, має певний «арсенал» зброї і не жартує. Разом із листом на ім’я Брежнєва, Підгорного, Косигіна отримав і я особисто лист. Ось його зміст: «Петре Юхимовичу!!! На Ваше ім’я 12 лютого цього року вислано бандероль із Москви (Шелесту П.Ю.), отримаєте її в п/в № 21, навпроти пам’ятника Ватутіну. У бандероль вкладено держ- гаємницю, тому розкрийте її особисто і пришліть адресату. Поспішайте, там вказаний термін, за зволікання Вас не похвалять. Вибрали першим адресатом Вас, тому що Ви, як приближений, краще виконаєте наші вимоги. За невиконання - Смерть!!! Ігнорувати нас і козиритися не радимо, тим більше немає сенсу, оскільки ми доведемо зміст листа іншим способом, а як будете виглядати Ви? Розраховуємо на Вашу допомогу нашій партії, на Ваш тверезий розум...»
На конверті «Терміново, м. Київ, вул. Орджонікідзе, ЦК КПУ, Шелесту П.Ю. (особисто)». Лист, посилка з гранатою, запалом і
303


патронами, погроза мені в листі - все це доволі неприємні сюрпризи. Звичайно, я не міг до цього поставитися спокійно, тим більше байдуже. Дав органам КДБ завдання розслідувати, повідомив про все Москву, ЦККПРС.
23 	лютого виїхав на відпочинок до Криму. Дуже втомився, нерви напружені до краю. Відпочивав на дачі № 2. Добре, що була можливість користуватись басейном на дачі № 1, де раніше завжди відпочивав М.С. Хрущов.
Погода була чудова і відпочинок пішов на користь. На дачі добре відзначили день 8 березня.
26 березня повернувся до Києва, до справ. Питань нагромадилось дуже багато, а часу зовсім не вистачає. Доводиться багато працювати, до 23-24 години. При такому навантаженні надовго сил не вистачить;
Дав завдання Радміну УРСР форсувати будівництво санаторію «Дніпро» на узбережжі Чорного моря біля Ботанічного саду, розширити територію ще на 2 гектари, перепроектувати басейн, значно його збільшити.
1 квітня 1969 року. Холодна, погана погода, лежить сніг, на два тижні запізнюємось із весняним посівом. Були у мене на прийомі кореспонденти газети «Правда», скаржились, що працюють у доволі незручних умовах. Дав завдання негайно підібрати добре приміщення для корпункту газети «Правда». Погано, дуже погано, що це питання не вирішувалось багато років.
Дав завдання І. Грушецькому - нехай зробить хоча б одну корисну справу, дізнається, чому в Російській Федерації відповідальним працівникам однакової категорії з Україною та іншими республіками персональні пенсії союзного значення призначають вищі. Просив підготувати довідку.
2 квітня. Добрик приїхав у ЦК КПУ на прийом, але вже як перший секретар Івано-Франківського обкому партії. Я його дуже уважно вислухав з усіх питань. Дав деякі поради, рекомендації. Орієнтується він непогано, перше враження також непогане, але дуже багато говорить ^ це зайве.
7 	квітня о 4 годині ранку помер Д.С. Коротченко. Дуже шкода. Це для нас велика втрата: хороша людина, чудовий комуніст, він пройшов нелегкий шлях. З приводу смерті Дем’яна Сергійовича я зателефонував Брежнєву і попросив його помістити некролог у центральній пресі, пообіцяв. Але дивно, більше нічого не сказав, тільки турбувався про те, щоб ми не поспішали (хоча ми і не поспішали) з кандидатурою на пост Голови Президії Верховної Ради. Чому це питання найбільше його турбує, а не смерть старого комуніста? Людина тільки що померла, а вже плетуться якісь інтриги, і це теж називається політикою. Нами створено комісію з похорон Д.С. Коротченка, оголошено траур у республіці.
Пізніше мені подзвонили Підгорний і Брежнєв, висловили своє особисте співчуття з приводу важкої втрати. Просили від їхнього імені
304


покласти вінок, передати співчуття родині покійного. На похорони із центру нікого не прислали. О 15.00 8 квітня поховали Дем’яна Сергійовича з усіма почестями. Велика втрата, а для мене особисто - великий удар. Коротченко був для мене справжнім старшим товаришем, людиною, з якою я міг відверто поговорити з будь-якого питання, порадитись. Від нього я багато чого дізнався, багато чому навчився. Важко, дуже важко.
12 	квітня прийняв I.A. Ягудіна, голову колгоспу «Дружба народів» (Крим). Розумна, відверта людина. Обговорили багато питань, що згадувались у листі Д.С. Полянського до ЦК КПРС з сільського господарства. Брежнєву не сподобалось, що Полянський відверто виклав плачевний стан сільського господарства і зробив висновок, що пора зайнятися не розмовами, а справжнім ділом. Думаю, що це так просто Полянському не пройде, «Льоня» йому про це згадає. Але час і діло покаже.
15-17 квітня. Перший секретар Кримського обкому КПУ Кириченко повідомив, що в Севастополі створена група молоді з 18-20 чоловік, всі вони - діти морських офіцерів з високими чинами, закінчили десятирічки. Керівник групи, Вергінська, дочка адмірала. Ця група виготовляла і поширювала листівки, в яких висловлювала незгоду з політичною лінією нинішнього керівництва, відкрито заявляла про необхідність заміни нинішніх політичних діячів. Ставиться питання, що Брежнєв повинен бути усунений від керівництва партією, говориться про його неспроможність як політика, що він випадкова людина в керівництві.
Кримські татари написали лист на 68-и сторінках, в якому висувають свої вимоги, зокрема щодо їх повернення до Криму. Засуджують батьківщину за таке до них ставлення.
Дав завдання Шевелю і Нікітченку написати книгу про розвінчування всіх «концепцій», висловлених у листі, підготувати заходи і проінформувати з цього питання ЦК КПРС.
Голова КДБ Нікітченко доповів мені деякі спеціальні питання: про відрядження «своїх людей» у представництво ЮНЕСКО. Просив правильно користуватися матеріалами, які надходять у ЦК КПУ від органів КДБ. Говорив про неправильну поведінку Пересаденка, який користується службовим становищем (він працівник ЦК КПУ), викликає працівників КДБ з несуттєвих і непрямих питань, які відносяться до діяльності КДБ.
Нікітченко як член колегії КДБ СРСР висловив свою стурбованість, що питання контррозвідки у комітеті закинуті. Керівник управління контррозвідки Федорчук базіка і мало в чому розбирається. Захисту виробництва і науки від проникнення туди іноземної розвідки, по суті, немає.
18-19 квітня. Овчаренко, секретар ЦК, що займається питаннями пропаганди та ідеології, доповів про встановлення у Парижі пам’ятника Т.Г. Шевченку і про наші заходи у зв’язку з цією подією. Говорили про
305


заходи, спрямовані на корінне покращання роботи кіностудії імені Довженка; про роботу видавництва «Молодь» і встановлення належного контролю за його діяльністю; про декаду грузинської культури і мистецтва в Україні; про заходи у зв’язку з поїздкою до Італії ансамблю Вірського.
У Чехословаччині відбуваються деякі зміни. Дубчек відізваний з поста першого секретаря ЦК КПЧ, це перша стадія вирішення чехословацького питання. Першим секретарем ЦК КПЧ обрано Г. Гусака, це може бути новим етапом боротьби за процес до кращого. Гусак мало відомий і досвіду в нього мало. У Президії ЦК КПЧ ще багато правих, не можна довірятись першим позитивним зрушенням у Чехо* Словаччині.
Зателефонував мені М.В. Підгорний. Говорили про стан справ у республіці, про польові роботи і посіви. Підгорний просив мене пере* дати нашу дачу № 16 в Алушті Четвертому Головному управлінню Міністерства охорони здоров’я СРСР під дитячу установу. Я погодився.
Але я відчував, що всі ці розмови не головні. Головне питання - це кандидатура на пост Голови Президії Верховної Ради УРСР.
Підгорний запитав мене: «З тобою розмовляв Брежнєв з приводу кандидатури на пост Голови Президії Верховної Ради УРСР?» Я відповів, що розмова була у загальному плані, а не конкретно про когось. Брежнєв говорив, що поспішати з вирішенням цього питання не варто. На це Підгорний мені сказав: «Май на увазі, що Брежнєв може з тобою повести розмову про кандидатуру Ватченка. Я не погоджуюсь із цією кандидатурою». Я відповів, що теж буду перечити* та й наші товариші теж не підтримають. Підгорний погодився повністю з моєю думкою. Я йому назвав можливі кандидатури на пое? Голови Президії Верховної Ради УРСР: Н.Т. Кальченко, О.П. Ляшко* Г.І. Ващенко.
Переговорив з Кириленком про представлення Лутака до нагороди орденом Леніна у зв’язку з 50-річчям. Кириленко передав мені, що обговорюється питання про мою поїздку в Болгарію на чолі парламентської делегації Верховної Ради СРСР.
ЗО квітня у другій половині дня зателефонував мені Брежнєв, привітав з наступаючим святом Першого травня, передав привітання родині й товаришам по роботі. Розмова була спокійна, але відчувалась, його нещирість і якась гра. Можна чогось чекати, щось його хвилює.
Ось і Перше травня. Мій короткий виступ перед трудящими, потім демонстрація. Все пройшло добре. По республіці особливих ексцесів теж не було. Усі святкові дні працювали організовано в полі, адже розпал польових робіт.
Продовжую готувати лекцію для слухачів Вищої партійної школи на тему: «Про стиль партійної роботи». Вийшло 100 сторінок. Просять мого дозволу видати матеріал окремою брошурою, дав згоду.
Сьогодні 9 травня, день Перемоги, із Москви повернувся до Києва. У цей день по-особливому згадуєш про жертви, втрати воєнних років.
306


Потрібно завжди бути напоготові, зміцнювати обороноздатність країни, нарощувати її економічну і оборонну міць.
Приймав академіка Пасічника, він твердо і відверто говорить про деспотизм Патона в Академії наук. Вказує на переслідування Глушка, і це дійсно так. Пасічник піднімає питання про створення в Україні атомного центру з будівництвом прискорювача. Треба підтримати цю розумну думку.
Переговорив з О.М. Косигіним про формування п’ятирічного плану розвитку народного господарства республіки на 1971-1975 роки. Особливо хвилюють питання енергетичних ресурсів, збільшення і нарощування потужностей з вугілля і газу. Що із цієї розмови вийде, важко зараз щось сказати. Але нехай знають, що для республіки і країни ці питання дуже важливі.
Прийняв М.В. Келдиша, президента Академії наук СРСР. Відбулась дуже цікава і корисна розмова. Обговорювали питання: про вибори до АН СРСР. Я висловив свою думку, що неправильно, коли від України в Академію наук СРСР вибирають у п’ять разів менше, ніж від Ленінграда, і у три рази менше, ніж від Новосибірська. Чи не є це деякою дискримінацією вчених такої великої республіки, як Україна? Обговорили питання про створення двох інститутів: ядерних досліджень і вивчення проблем забруднення атмосфери, водойм і ґрунтів. Про створення заводу з виробництва унікальної апаратури для наукових цілей і спеціальних робіт. Про створення і фінансування наукових центрів в Україні. Келдиш з усіма питаннями погодився, обіцяв нам допомагати. Але все це залежить не тільки від нього, і далеко не від нього.
21-28 травня. У Болгарії на чолі парламентської делегації. Візитові парламентської делегації болгари надали великої політичної вагомості. У багатьох заходах по роботі з парламентською делегацією брали участь Т. Живков і багато членів Політбюро ЦК БКП. Скрізь, по всій країні, де доводилось побувати, був наданий сердечний прийом, особливо у м. Русі, де мені вручили золотий герб міста. У Болгарії проводиться багато чого цікавого, що заслуговує на увагу. Особливо заходи щодо сільського господарства - зрошування, будівництво тепличних комбінатів, а також кооперативного житла, курортів та благоустрій міст. Непогано було б, якби ми щось запозичили собі.
За поїздку до Болгарії відзвітувався на Політбюро ЦК КПРС.
ЗО травня був у Москві, де остаточно вирішив головні кадрові питання. О.П. Ляшко рекомендується Головою Президії Верховної Ради УРСР. Другим секретарем ЦК КПУ рекомендується І.К. Лутак (чи не допускаюсь я тут помилки?).
Червень 1969 року. Після повернення до Києва проінформував членів Політбюро ЦК КПУ про кадрові зміни, які потрібно буде провести через рішення Політбюро ЦК КПУ і Пленум ЦК КПУ. Проінформував членів Політбюро ЦК КПУ про поїздку до Болгарії. Висловив своє приємне враження від сільського господарства та
307


промисловості. У Болгарії трохи натягнута політична обстановка. Повідомив, що є рішення Політбюро ЦК КПРС про нагородження І.К. Лутака орденом Леніна у зв’язку з його 50-річчям.
2-6 червня. Зателефонував Брежнєв, запитав, чи немає у мене зауважень до його виступу на Міжнародній нараді комуністичних і робітничих партій, що має відбутися у Москві. Я на це відповів, що свої зауваження відіслав його помічникам і просив їх доповісти про це. Потім Брежнєв запитав, як сприймаються кадрові переміщення по республіці. Відповів, що у цілому непогано, але щодо Лутака, напевно, буде багато різних суджень серед партійного активу республіки. Потім Брежнєв запросив мене на відкриття Міжнародної наради комуністичних і робітничих партій. Потрібно було їхати.
Військовослужбовець із Харкова Алтунян і математик із Києва Плющ вдвох написали лист і розіслали по багатьох інстанціях. У листі відкрито висловлюють незадоволення тією внутрішньою і зовнішньою політикою, що проводиться. Нинішній режим порівнюють із сталінським. У листі в образливій формі критикують Брежнєва. Згадують добре про Хрущова, жалкують, що він не зумів довести справу до справедливішої демократизації у нашій країні. Дав завдання розслідувати і доповісти.
Із 	ВПШ надійшов до ЦК КПУ на моє ім’я анонімний лист. У ньому також висловлюється незгода з теперішньою зовнішньою та внутрішньою політикою. Різко критикується Брежнєв, його звинувачують у несерйозності, блазнюванні, політичній недалекоглядності та ілюзорності; висловлюють йому політичну недовіру і вважають цілковитим непорозумінням те, що він став на чолі нашої партії.
Про ці два листи повідомив Москву; думаю, що там це буде сприйнято несхвально, у нас про такі факти прийнято мовчати. Я цього робити не можу. Це не моя особиста справа. Мовчати, значить поглиблювати і так нездорові у нашій партії справи. Брежнєв при потуранні членів Політбюро і лестощах багатьох із його оточення і апарату допускає багато «дивацтв», а це далеко не на користь нашій партії і справі.
Приймав Цвєткова, завідуючого відділом науки і вищих навчальних закладів ЦК КПУ. Підписав лист про категорійність Інституту фізичних досліджень. У президії Академії наук УРСР багато стариків, хороші вчені, але нам потрібно дивитися вперед, у перспективу, потрібно просувати молодь, нехай вчиться, входить у курс справ, адже їм працювати в майбутньому. Розглядав питання кадрів, у тому числі й ректорів вищих навчальних закладів і науково-дослідних інститутів. Тут теж потрібно просувати молодь.
Підписав ряд листів до ЦК КПРС, які мають принципове значення: незгодні ми в республіці з пропозиціями Непорожнього щодо ліквідації Міністерства електростанцій та енергетики в Україні. Таке рішення послабить увагу до розвитку енергетики на місцях. Підписав лист з питань розвитку кібернетичної науки, її впливу на народне
308


господарство, технічний прогрес. Із цього питання у мене була предметна розмова з академіком В.М. Глушковим.
Підписав лист до ЦК КПРС із проханням про нагородження дніпропетровського Південного машинобудівного заводу орденом Леніна. Це велике оборонне підприємство.
11 	липня. У Бориспільському аеропорту зустріли партійно-урядову делегацію НДР. Старшими в делегації були Штоф і Хонеккер. Ульбріхт залишився у Москві, відчуває нездужання.
У перший день провели зустріч у ЦК КПУ, все пройшло добре. Наступного дня після офіційних справ основний склад делегації запросив пообідати у Заліссі. Була дуже гарна обстановка для відвертих розмов. Показали готель і будиночок із підвалом,, де розпили не одну пляшку вина. Німці задарма люблять випити, і випили вони доволі. Був присутній і Абрасимов, посол у НДР, залишився задоволений, заявив, що німці задоволені й запам’ятають цей візит надовго.
Всім присутнім були вручені мисливські сувеніри. 13 липня тепло розпрощались. Делегація відбула до Москви. Представники ЦК КПРС і МЗС теж дали високу оцінку прийому делегації в Києві.
По лінії ЦК КПРС на відпочинок до Криму запросили Садовського і Солотка із Словаччини, але належних умов не створили: харчування погане, зв’язку нема, організації екскурсій і культурних заходів теж немає. Про це я випадково дізнався, вжив заходів, щоб виправити становище, це ж на території республіки, можуть і про нас погано подумати, хоча ми до цього не маємо ніякого відношення. Ось так: уміємо запросити, але не вміємо обслужити. Про цей факт повідомив у ЦК КПРС.
Онука Івана Франка і Лисенко (співробітник Інституту літератури АН) написала листа до Верховної Ради Союзу з вимогою надати кримським татарам автономію у Криму. Це одна лінія, незадоволення національною політикою на Україні. Потрібно ретельно розібратись і вжити необхідних заходів.
21 липня американці здійснили висадку на Місяць, це велике досягнення в освоєнні космосу і вивченні небесних світил. Шкода, що цей пріоритет не за нами. Відстаємо ми в освоєнні космосу, хоча все це потребує великих коштів. Хоча ми і говоримо, що все це робиться в ім’я науки, інтересів народного господарства, насправді ж головний лейтмотив освоєння космосу - це використання його у воєнних цілях. Прийде час, коли ми відкрито заговоримо і будемо укладати угоди про те, щоб не використовувати космічний простір у воєнних цілях.
Розглядав питання Інституту економіки Академії наук УРСР. Багато складних соціальних та ідеологічних питань, які потрібно вирішувати, але це все далеко, а іноді й зовсім не залежить від нас. Директор Інституту економіки АН УРСР С. Ямпольський опублікував у своєму журналі демографічну довідку щодо України, все у ній правда, але вона викликала незадоволення «зверху». Ми навмисне приховуємо правду від народу. А в цілому, питаннями демографії в країні ніхто
309


не займається, уряд і ЦК цим питанням не цікавляться чи навмисно? його обходять.
За моїм завданням Дмитерко, Коротич, Подоляк написали гарну статтю проти концепції Дзюби. Прочитав лист Павличка і Дмитерка, в якому вони розвінчують Дзюбу, добре написали, просто молодці. Але, окрім «розвінчувань», потрібно багато працювати з творчою інтелігенцією, у неї виникає багато питань, правильних питань, і на них треба сміливо і відверто давати відповіді, а не заганяти їх у підпілля, а тим, хто задав питання, - приклеювати ярлик.
Стало відомо, що у Колумбійському інституті є щоденники Винни- ченка. Треба було б мати їх для історії, для нащадків. Але думаю, що це не підтримає Москва, іще можуть звинуватити у «націоналізмі». У Москві є «політичні діячі», які бояться всього неросійського, більше того, ставляться до такого з певною недовірою, навіть зневагою, проявляють махровий великодержавний шовінізм. До таких діячів найперше відноситься Суслов.
У відрядженні був до 3 серпня.
4 	серпня прийняв І.Г. Павловського, В.Г. Куликова та багатьЬі генералів з Москви. Питання кадрові: хочуть заміни першого заступника командуючого і начальника штабу Київського військового округу (ВО) генерала Чижа. Не зрозуміло. Чиж добрий воєначальник, хоро1 ший комуніст і чудова людина. Можливо, справа у віці і його потрібнб кудись перевести, але чому не кажуть куди. Ось так у нас часто із хЫ рошими, принциповими людьми поводяться. Попросив Павловського почекати, ще раз подумати і дати конкретну пропозицію про роботу Чижа. У такій роботі, яку я виконую, мало буває приємного, все більше труднощів, турбот про долі людей.
Нарешті взяла гору правда, у партії поновили Хитриченкаї, колишнього відомого партизанського командира, партизанського вожака. Його було обмовлено і виключено з партії після війни. Мені особисто доводилось багато займатися реабілітацією Хитриченка, будучи ще першим секретарем Київського обкому партії.
Прийняв Патона, президента Академії наук, мова йшла про капітальне будівництво об’єктів АН. Потрібно 100-110 млн карбованців, а запланували всього 40 млн. Дав доручення Розенку (Держплан УРСР) вишукати додатково засоби для Академії. Переглянули довідку з електрошлакової переплавки сталі, щодо цього питання потрібно написати лист до ЦК КПРС. Не приділяється у Союзі цьому питанню достатньої уваги, а це ж якісна сталь. Проте ми вже всім капіталістичним країнам, у тому числі і Японії, продали ліцензію
з 	електрошлакової переплавки. В той же час самі майже нічого не робимо в цьому відношенні. В Україні ми все робимо на самоініціативі, але на ній при нашій системі далеко не заїдеш. Остаточно розглянули питання будівництва бібліотеки Академії наук вартістю приблизно в
20 	млн карбованців.
310


11-12 серпня. В НДР перевидали мою книгу «Історичне покликання молоді». Друк, видання, ілюстрації, фотографії - все просто чудово. Нам би навчитись так видавати.
Зателефонували перший секретар Кіровоградського обкому партії Кобильчак і перший секретар Миколаївського обкому Погребняк, доповіли обстановку в областях, одночасно повідомили, що їм телефонував Брежнєв, цікавився хлібом і тваринництвом. Брежнєв від мене про все добре проінформований, що це, недовіра до мене? Ні, це «прийом демократичного спілкування», «турбота» про стан справ, загравання з кадрами, одним словом, «артистизм керівництва».
Отримав рішення Політбюро і Радміну Союзу, в якому дозволяється Зовнішторгу продати капкраїнам 380 тисяч тонн соняшникової макухи, а це ж білок, його дійсно не вистачає для потреб нашого тваринництва. Що ж це, невже він у нас зайвий? Зателефонував з приводу цього питання Суслову, висловив свою незгоду з таким рішенням, а голку із цього, він у цих справах нічого не розуміє. Мене переконують, що це зодото, валюта. Все одно нерозумно продавати те, чого у нас самих не вистачає. Просив відкласти вирішення цього питання, оскільки переважна більшість макухи повинна іти за кордон з України.
У Криму, в районі Ялти, відпочивають Брежнєв і ІІідгорний. Давно запрошував їх відвідати нові рисові плантації, Асканію-Нову і о. Бірючий. Намітив маршрут поїздки: Червоний Перекоп, Армянськ; огляд рисових йолів і поливної кукурудзи на Північнокримському каналі. Потім Каланчак, Чаплинка, Асканія-Нова. Огляд будівництва Каховського зрошувального каналу. Відпочинок і полювання на острові Бірючому. Я цим маршрутом проїжджав кілька разів, є що подивитись. Зателефонував у Крим, переговорив із Брежнєвим і Підгор- ним, важко їх зрозуміти, а в цілому, відчувається, що дивитися вони не хочуть.
Прийняв Ботвина і Гусєва (Київ). Обговорювались такі питання: спорудження монумента на честь возз’єднання України з Росією; про інженерні і комунальні служби Києва; про архітектурне оформлення Києва - місто повинне мати своє обличчя. Всі ці питання непрості, вони вимагають багато турбот, сміливості, але робити все це потрібно.
У Запоріжжі, в таборі засуджених карних злочинців, виник бунт, вбито полковника МВС, заступника начальника табору. Злочинці забарикадувались, ховають вбивцю. Вживаються заходи, щоб навести порядок. Небажано застосовувати зброю, можуть бути невинні жертви.
Прийняв консула Чехословаччини у зв’язку з його призначенням. Бесіда була доволі відвертою з усіх питань. І все ж з усього видно, що чехи не швидко пробачать і забудуть «акцію» 21 серпня 1968 року.
Зателефонував Д.С. Полянський, ставить питання, щоб ми дали додатково до плану 3 млн тонн хліба. Але це нереально. Звичайно, можна здати, але тоді на фураж залишиться 58-60 % до потреб. Хліба у країні заготовлень поки що 55,7 млн тонн. Це дуже мало. Я висловив
311


і Полянському свою думку, що нам не можна продавати макуху за кордон, а самим тримати наше тваринництво на виснажливому білковому пайкові. Він згодний, але теж нічого не може зробити, щоб скасуй вати таке не зовсім розумне рішення. Косигін всіляко викручується з валютними справами, а Брежнєв нічого не розуміє ні у валюті, ні в макусі. Ось і йде все як по хвилях. Знову телетайпом і телеграфом передаються провокаційні повідомлення і недобрі відгуки про «діяльність» Брежнєва. Нема у нас за цими засобами належного контролю.
Розглядав матеріал щодо книги «Україно наша Радянська», матеріал продивилися спеціалісти, вони не знають, хто автор, рецензії дані гарні, позитивні. Назаренко і Орел теж дають позитивний відгук, хоча я їх кілька разів запитував з цього питання, просив відверто висловити свою думку. Але я сам відчуваю, що матеріал підібраний добре.
Мені зателефонував Брежнєв, він теж відпочиває у Криму і запросив мене полетіти до Астрахані на полювання (в основному на гусей). Брежнєв, Підгорний, Косигін, Гречко і я прилетіли до Астрахані, тут стоїть велика спека і ураганний вітер. На аеродромі нас зустрічали секретар обкому і голова облвиконкому. Вертольотом перелетіли в дельту Волги до мисливських будиночків. З висоти польоту було видно сотні рукавів Волги, що впадали у лиман Каспійського моргі. Дуже красиве видовище, диво природи. Полювання та рибалка були прекрасні, кожний з нас убив не менше десятка гусей. Зловили кілька осетрів і відразу ж зробили свіжу ікру. Гарно провели час, хоча нас дуже покусали комарі, там їх сила-силенна. На полюванні були 27- 30 серпня, до Криму повернулися з гарними мисливськими трофеями.
4 	вересня із Криму до Москви провели Брежнєва, багато говорилй про сільське господарство; він кидається з одної крайності в іншу. В Ореанді відпочиває Ленарт, за дорученням ЦК КПРС я повинен з ним зустрітися і переговорити з багатьох питань обстановки в Чехо- словаччині.
11 	вересня ми з Ленартом зустрілись, багато і детально говорил^ про обстановку в КПЧ і країні, невеселі там справи. Послав інформацію у ЦК КПРС про зустріч з Ленартом і зміст нашої розмови.
Поїхав подивитися санаторій «Чорноморський», а також поговорити з відпочиваючими, всі задоволені, дякують за надані путівки керівному складу республіки. Думаю, що зробив добру справу.
Всю родину потягом відправив до Києва, а сам з Борисом виїхав машинами до Києва. Дорогою відвідав колгосп «Дружба народів». Господарство відмінне. Заїхав на о. Бірючий, там добре пополювали на оленів і гусей.
28 вересня машиною виїхав до Запоріжжя. По дорозі застав мене великий дощ, через що затримались в дорозі і в Запоріжжя приїхали пізно ввечері. Вранці 29 вересня літаком вилетів до Києва, у той же день приступив до роботи, про що повідомив Москву.
312


Прийняв генерала Головкіна, начальника політвідділу КВО. Він їде до Москви, зайшов попрощатися, був надто схвильований, дуже не хотів їхати з Києва.
Розбір пошти, дуже багато матеріалів про Чехословаччину - пленум ЦК КПЧ. Антирадянщина в Чехословаччині поки не припиняється.
5 	жовтня отримав шифротелеграму для всіх за підписом Брежнєва і Косигіна. У ній пропонується посилити сільгоспроботи. Дав завдання розробити додаткові заходи і підготувати до 15 жовтня інформацію у ЦК КПРС про вжиті заходи, як вимагається в шифротелеграмі.
У цей же день мені зателефонував Підгорний, розмова була в цілому про все потроху, але я відчував, що він чогось недоговорює і зателефонував не просто так, хоча поки що не можу знайти ключ до розгадування. Але з усього відчувається, що в керівництві відбуваються якісь тертя, закулісні ігри. Того ж дня із розмови з Кириленком щось почалось прояснюватись. Була велика сутичка між Косигіним і Шелепіним, не думаю, щоб Шелепін сам пішов на загострення з Косигіним. Це все прийоми Брежнєва, він давно і часто у розмовах навіть із нами (із провінції) відгукувався про нього не дуже схвально. Але Брежнєв боїться сам іти на конфлікт із Косигіним, оскільки Косигін має набагато більший авторитет, ніж Брежнєв. Косигін знає господарство країни, економіку, фінанси, планову роботу, кредитну справу, техніку і технологію. Про все це Брежнєв у кращому випадку має елементарне поняття, а в деяких питаннях просто профан. Ось він і хоче зробити «підкоп» під Косигіна чужими руками, сам він не відважиться, тому й натравив Шелепіна проти Косигіна. Брежнєв це вміє, в нього інтриги вдаються.
Ідуть переговори з поляками з економічних питань, переговори доволі важкі. Ми не можемо задовольнити всіх запитів і вимог поляків, особливо що стосується постачання їм зерна. Гомулка розмовляє доволі різко. Він заявив: «... А що, мені накажете звертатися за допомогою до Заходу?» Загалом, від цих «дружніх і конструктивних» переговорів залишається важке, пригнічене враження. Від нас наші «друзі» соцкраїни часто вимагають неможливого, і ми, на жаль, поступаємось, наносячи збитки своїй економіці та інтересам свого власного народу, і все це прикриваємо інтернаціональним обов’язком. Наша економіка не в змозі все це витримати: дуже зростають запити і вимоги наших численних «друзів і союзників». Вони ж кожен раз нам «натякають» на життя у західних державах. А поки що з багатьох побутових питань, питань соціального добробуту наш народ з його забезпечення відстає від наших «союзників», і коли цьому буде кінець? Наш народ заслуговує кращого до нього ставлення і, звичайно, більшого матеріального добробуту.
Мені стало відомо, що в столичному готелі «Україна» дуже брудно, устаткування старе і погане, білизна далеко не першої свіжості, немає належної культури та порядку. І все це у готелі, що має назву
313


«Україна». Дав завдання першому заму Головрадміну Соболю розібратися, навести порядок, доповісти.
8 	жовтня. Підписали телеграму в ЦК КПРС і Радмін Союзу про завершення хлібоздачі. Продали державі 780 млн пудів хліба, засипали насіннєві фонди, залишили на фураж 62 % до розрахункових потреб, мінімальну кількість видали на трудодень механізаторам і всім колгоспникам.
Мені зателефонував Б.Є. Щербина, перший секретар Тюменського обкому КПРС, подякував за прекрасний будівельний студентський загін з України. Просив наступного року направити до Тюменської області 10 тисяч чоловік. Зарплата кожного студента за два місяці роботи становить 800-900 карбованців, це дуже добре. У республіці на важливих будовах промисловості, сільського господарства не виста* чає робочої сили, через це темпи будівництва значно знижуються. Але ми не можемо організувати студентські загони будівельників перш за все тому, що жорстко лімітують заробітну плату, вона дуже низька, на рівні будівельників-робітників. Питання цього не «пробити» - скрізь «центропробка».
Зателефонував мені Кулаков, секретар ЦК КПРС, повідомив, що перед з’їздом колгоспників повинен відбутися Пленум ЦК КПРС. Я поставив йому ряд питань, і перш за все: коли з Казахстану до України прибудуть автомашини, призначені для вивозу цукрового буряка, чому не публікують повідомлення по Україні, що вона виконала план продажу державі хліба? Відповіді певної не отримав, але для мене це не було якоюсь новиною.
10-15 жовтня. Відбулась розмова з Брежнєвим з багатьох питань. Висловив йому свою думку, що багато наших керівників у центрі займаються зовнішньополітичними питаннями, і майже ніхто не займається конкретно, глибоко, предметно внутрішніми справами у власній країні. А справ у нас багато, упускати їх не можна, головне, наші успіхи у зовнішньополітичних питаннях цілком залежать від нашої внутрішньої фортеці, від віри народу в наші справи, від виконання наших планів і обіцянок, які ми даємо народові. А в цих питаннях у нас далеко не все в порядку. Перш за все потрібно проявляти не на словах* а на ділі, справжню турботу про свій народ. Прикриватися зовнішніми справами, не проявляючи справжньої турботи про свій народ, це злочин перед ним.
Не сподобалась Брежнєву така розмова, а даремно: адже я говорив правду і висловлював не тільки свою думку чи думку якоїсь групи скептиків, ні, цього вимагає саме життя і це можна було бачити давно, якщо б у керівництва було менше догматиків. Все це колись позначиться на наших справах.
Прийняв Макарова, Янгеля, Ватченка з питань роботи Південного машинобудівного заводу. Потрібно надавати істотну допомогу заводу у виготовленні устаткування, інакше буде зірвано випуск нової ракети на заводі. Розібрали всі питання детально, був присутній і завідуючий
314


оборонним відділом ЦК КПУ Я.К. Руденко, він мною і був відряджений на завод для підготовки всіх заходів з метою надання допомоги заводу. Щодо цього питання буде прийнято рішення Політбюро ЦК КПУ.
Із 	Праги зателефонував наш посол С. Червоненко, просив приділити максимум уваги партійно-урядовій делегації Чехословаччинй, яка прибуває до Києва. Рекомендує десь провести імпровізований мітинг з виступами чехів і наших. Про це просив мене і Брежнєв. Дав завдання відпрацювати всі питання, пов’язані з перебуванням чехословацької делегації у Києві.
19 	жовтня прийняв О.Ф. Федорова, двічі Героя Радянського Союзу, міністра соціального забезпечення УРСР. Федоров після смерті Ковпака став фактично представником партизанів України.
Обговорили питання про будівництво, розширення і устаткування будинків для престарілих. Будинків не вистачає, а ті, що обслуговують людей, перебувають у жахливому стані. На Україні у будинках престарілих перебуває 46 тисяч людей, і це люди, переважна більшість яких віддала своє здоров’я за Радянську владу, а що вони мають і який за ними догляд? Багато ми проводимо розмов про забезпечення старості, але справи далекі від слів. А старість нікого не мине. Партизани України піднімають питання про те, щоб вони мали єдиний партизанський квиток, посвідчення і нагрудний знак. Але хіба при нашій централізації можливо самостійно вирішити це дуже важливе для бойових партизанів питання? Адже вони такої скромної уваги заслужили, але хто про це думає?
У Щорсівському районі Чернігівської області є село Єлено. Під час війни із цього села всі були в партизанах. Німці повністю зруйнували його, загинуло багато людей. Потрібно було б це село відбудувати як пам’ятник героїзму людей. Федоров з приводу цього питання двічі звертався до Щербицького, але хіба цей сухар, чурбан, єзуїт міг зрозуміти бажання людей, які перенесли горе і страждання? Запевнив Федорова, що я цей почин підтримаю. Федоров скаржився на Наумова, теж одного із керівників партизанського руху, за те, що він у своїй книзі «Західний рейс» викривляє факти та правду про партизанський рух. Потрібно доручити розібратись, вжити заходів, щоб примирити цих прославлених партизанських командирів. їх ворожнеча не приносить користі нікому, шкода ж від цього величезна.
Прийняв Капто, першого секретаря ЦК ЛКСМУ. Мова йшла про покращання роботи видавництва ЦК комсомолу, вихід журналів і газет: у роботі видавництва, у редакціях журналів і газет є багато недоліків, прорахунків та ідеологічних зривів; про проведення комсомольських обласних конференцій і підготовку до з’їзду комсомолу України, який повинен відбутися у березні 1970 року; про військово- патріотичне виховання молоді (така робота проводиться, але все це ведеться формально і молоддю сприймається погано, бо немає тепла, душевності та щирості у цій діяльності).
315


21 	жовтня. Вранці мені зателефонував Брежнєв, перше питання про здачу хліба. Я його проінформував, що озимі в поганому стані. Ми здали максимум хліба, якщо здати більше, то тваринництво залишимо без кормів, а від цього залежатиме потім виробництво м’яса, молока. Брежнєву розмова зі мною не сподобалась, я все ж зумів наполягти на своєму. Розказав йому, що із транспортом у республіці просто трагедія, все це відображається на роботі промисловості, сільського господарства. У той же час ми далеко не по-господарськи ведемо спра? ву, завантажуємо транспорт, перевозимо автомашини, комбайни в Казахстан і назад (це за декілька тисяч кілометрів), займаємо десятки тисяч вагонів, які зайняті 3-4 місяці. Це обходиться державі в сотні мільйонів карбованців, але ніхто цього не рахує. Навіть при цьому маневруванні автотранспорту не вистачає. Ось і зараз: закінчується жовтень, а машини з Казахстану в Україну ще не повернулись. Обіцяють надіслати до 10-15 листопада, а цукровий буряк лежить на полі, втрачає свої якості, цукристість. Цукрові заводи працюють наполовину, тому втрачаємо як мінімум тільки на цьому 700-800 тисяч тонн цукру. Розмова не сподобалася Брежнєву; йому подобається, коли все схвалюєш і підтримуєш, а не висловлюєш свою думку чи судження. А я так працювати не можу і не хочу, бо це суперечить моєму єству.
У розмові з Брежнєвим зайшла мова про наближення 90-річчя від дня народження Й.В. Сталіна. Брежнєв підняв це питання, чи варто у пресі висвітлювати 90-річчя Сталіна? Я навіть здивувався такій постановці питання і сказав, що Сталін - це великий «шматок» нашої історії, праці наших людей, з ним ми розгромили фашизм, замовчувати Сталіна означає викривити нашу історію; потрібно, безперечно, знайти форму висвітлення цієї дати.
Вийшла друком моя книга «Комуніст - активний боєць армії» сто* тисячним накладом. Довго я працював над цією книгою, довелось переглянути багато різного матеріалу.
Відбулась гостра і відверта розмова з Лутаком. У нього погане оточення, яке підігріває його і навіть провокує, а він сам падкий, від нього всього можна очікувати, потрібно до нього уважніше придивитись.
Був на прийомі Нікітченко (КДБ). Обговорювали кадрові питання. Про неправильне ставлення Зирянова, командуючого прикордонними військами СРСР, до Іванова, командуючого Західним прикордонним округом. Потрібно розібратись з усіма цими доволі заплутаними питаннями. Кримські татари активізують свою «діяльність», проводять збір підписів, наради, збори, треба постійно уважно слідкувати за їх діями, посилити оперативний склад КДБ по Кримській області, забезпечити оперативних працівників необхідною технікою. Нікітченко здивований і у нього виникають підозри, що хтось із КДБ про все інформує Дзюбу, бо всі заходи, які вживаються, стають відомими. Це дуже погані та небезпечні справи.
Пошуки автора посилки з гранатою та листа поки що не дали ніяких результатів.
316


24 жовтня. О 16.00 до Києва прибула партійно-урядова делегація Чехословаччини. Провели бесіду у ЦК КПУ, делегація оглянула місто, побувала в Інституті надтвердих сплавів та штучних алмазів, де перед колективом виступив Чернік. У другій половині дня були в Заліссі і добре провели час.
Вранці 25 жовтня оглянули метрополітен. Відвідали с. Кодаки, оглянули господарство колгоспу імені Ілліча і нову забудову села. У колгоспі відбувся мітинг, на якому виступив В. Біляк, все пройшло добре. О 14.30 було дано обід на честь чехословацької делегації.
О 	17.00 делегація вилетіла до Москви. За час перебування делегації у Києві мені кілька разів телефонував Брежнєв, все цікавився, як ідуть справи. Доповідав, що все проходить нормально.
28 	жовтня. Пленум ЦК КПУ, звітується Укрпрофрада. Доповідь Клименка прозвучала не на рівні, відчувається, що він вже відпрацював своє, напевне, потрібно укріплювати Укрпрофраду, а Василя Клименка відправити на відпочинок із почестями. Хороша він людина, відданий комуніст і добрий товариш, але справа вимагає підсилення рівня роботи на цій ділянці.
З листопада був на прийомі у Брежнєва, поставив перед ним ряд питань і проінформував з кількох. Сказав, що 12 листопада проводимо республіканський з’їзд колгоспників. Ще раз висловив йому свою думку про необхідність створення Міжколгоспспілки як демократичної, відповідальної, ініціативної, дієвої форми управління колгоспами. Про кадри: я запропонував на пост секретаря ЦК КПУ із сільського господарства взяти Кобильчака чи Борисенка замість Лутака, який став другим секретарем ЦК КПУ. Брежнєв погодився з моїми пропозиціями і сказав: «Кого обрати, самі вирішуйте на місці». Переговорив про зміцнення Укрпрофради, Клименко йде на пенсію, на його місце беремо Сологуба, другого секретаря Донецького обкому партії. Враховуючи досвід республіки, висловив зауваги про створення в країні міжколгоспного страхового насіннєвого фонду. Заговорили про 90-річчя від дня народження Й.В. Сталіна. Я висловив думку, що потрібно було б на могилі Сталіна встановити пам’ятник-бюст біля Кремлівської стіни, так як це зроблено багатьом політичним діячам. Остерігатися цього не варто, у народі й партії це сприйметься добре. З приводу цього питання Брежнєв вагався і не сказав мені нічого певного.
Брежнєв, у свою чергу, поставив переді мною питання про начебто існуючі факти націоналізму в республіці, що з приводу цього питання надходить багато листів до ЦК КПРС. Із розмов я зрозумів, що головне національне питання - це мовне питання. Брежнєв мені дав завдання доповісти, чому наш Політвидав та видавництво «Молодь» видає літературу не російською мовою. Я відповів: «Та тому, що є українська мова і нею розмовляє 75-80 % населення республіки. До того ж ці видавництва видають літературу, періодику українською, російською, навіть румунською та словацькою мовами. А якщо, - сказав я, - ми випускатимемо літературу тільки російською мовою, то тоді хто ж
317


буде випускати її українською? Москва? І чому це питання не ставиться перед іншими республіками?» Я сказав, що хотів би ознайомитися з листами, що надходять до ЦК КПРС стосовно цього питання» Брежнєв промовчав. Відчувалося, що тут діє якась сила, що намагається внести ворожнечу між народами. Така постановка питання про мову- це прояв справжнього шовінізму. Невже не може зрозуміти вождь всю шкідливість і неспроможність такої постановки питання? Всім цим я засмучений і обурений до глибини душі. Тим більше я знав і бачив, що ми все робили і робимо для інтернаціонального виховання кадрів нашого народу. Я завжди, скрізь можу заявити і підтвердити, що український народ за своїм складом інтернаціональний. Але, як кажутьі, у хорошій сім’ї теж можуть бути виродки, адже це стосується не тільки України. Іноді таких виродків породжує не менш потворне і зневажливе ставлення до гострих національних і справедливих прагнень - зберем ження своєї мови, культури, звичаїв* врешті, вікових традицій.
Колись історія нас розсудить. У всякому разі питання національної політики - питання дуже складні. Відбулись чималі соціальні та економічні зміни, тому керуватись старими мірками означає - не вирішувати назріваючих питань. А у нас цими питаннями ніхто не займається. «Оцінюються» всі складні питання інтернаціональним, патріотичним вихованням, злиттям націй, культур і мов. До речі, в усіх цих питаннях (теоретичних викладках і практичних справах) багато «філософського туману» і, звичайно, викривлення ленінських понять у національних питаннях.
Сьогодні, 20 листопада, підписав лист на ім’я Брежнєва і Косигіна з проханням надати гроші на проектні роботи по каналу. Донбас задихається без води як у виробництві, так і в побуті. Дуже багато скарг і справедливих нарікань. У проекті плану роботи по каналу Дніпро^ Донбас на 1970 рік вилучено 10 млн карбованців. Із цього питання особисто переговорив із О.М. Косигіним - обіцяв допомогти. Але потрібно ще визначитися з підрядником щодо будівництва каналу, ним може бути тільки союзне міністерство, ось знову вузол. А Донбас без води далі не може існувати.
Зателефонував мені з Москви Капітонов, повідомив, що помеф К.Є. Ворошилов. Дуже шкода, пішла з життя ще одна легендарна особистість нашого народу. Потрібно послати робочу делегацію від Луганщини, вінок від нашої республіки. Голова комісії з похорон М.В. Підгорний, поховання відбудеться 6 грудня біля Кремлівської стіни.
Я офіційно поставив питання про перейменування Луганської області у Ворошиловградську.
Відвідали кіностудію імені Довженка, був перегляд створеного кінофільму «Поштовий роман» про лейтенанта Шмідта. Багато було суперечок, розмов, пропозицій. Але одне зрозуміло, що це досягнення колективу студії. Все добре, історично правдиво висвітлено, зворушливо, романтично, суворо, тривожно, показано людей великої сили волі та мужності.
318


На заводі «Ленінська кузня» відбудуться звітно-виборчі партійні збори, готуюсь там виступити. Перед зборами відвідав завод, побував у цехах, відділах, порозмовляв з робітниками, конструкторами, ІТП, службовцями. Робітники ставлять багато гострих запитань: про жорсткі норми видобутку, про реальну заробітну плату, продуктивність праці і матеріально-технічне забезпечення підприємства, про покращання роботи міського транспорту, постачання продуктами харчування.
У своєму виступі на партійних зборах зупинився на таких питаннях: складання народногосподарського плану на 1970 рік, його головний напрям, специфіка, значення; про роботу промисловості, будівництва, транспорту, сільського господарства республіки в поточному році та завдання на майбутнє, про труднощі, з якими нам доводиться боротися.
Декілька тижнів тому отримав лист від дочки колишнього голови сільської ради с. Димівки у відомій справі «Малиновщина», що свого часу підняла стільки шуму. Я доручив розслідувати. Доповідав Грушецький: Малиновський ніколи не був сількором, він колишній бандит. А потім, прилаштувавшись, діяв як підкулачник проти комітету бідноти, місцевого партійного осередку. Створив справу «Малиновщина» Сосновський, провокатор-троцькіст, колишній кореспондент газети «Правда». Убив Малиновського його молодший рідний брат, щоб відомстити за знущання. Під час гострої класової боротьби на селі куркулі та троцькісти спровокували «димівську справу» і за нею було засуджено 9 людей, сільських активістів, троє з них було розстріляно. Потрібно всіх засуджених реабілітувати, музей і пам’ятник Малиновському у с. Димівці ліквідувати. Провести сходку у с. Димівці та про все розповісти, як було і як перемогла правда.
Для того щоб все це втілити у життя, потрібно узгодити питання з ЦК КПРС, адже по «димівщині» було рішення ЦК ВКП(б) за підписом Сталіна. Прийняли своє рішення у Політбюро ЦК КПУ, послали записку до ЦК КПРС. Таким чином, через десятки років було розвінчано «малиновщину» і вбивство сількора.
19 	грудня. Під час роботи сесії на засіданні Політбюро розглядали такі питання: чи публікувати статтю у газеті «Правда» у зв’язку з 90-річчям Й.В. Сталіна. Багато було різних міркувань. Запеклим противником публікації статті були Суслов і Пономарьов. Після великої «дискусії» Брежнєв всіх поіменно попросив висловити свою думку з приводу цього питання. Якось так сталось, що почали з мене, я, звичайно, однозначно висловився за публікацію статті. Переважна більшість висловились таким же чином, до нас приєднався Брежнєв; тоді Суслов і Пономарьов свою пропозицію зняли. Отже, стаття публікується. Увечері того ж дня відзначали 63-річчя Брежнєва, він дуже постарів.
22 	грудня. Вислухав доповідь міністра МВС УРСР І.Х. Головченка: у боротьбі із злочинністю у нас далеко не все зроблено. За поточний рік вчинено 80 тисяч крупних злочинів. Порівнюючи з минулим роком, злочинність зросла на 4 %, у тому числі й особливо небезпечна.
319


Міністр водного господарства республіки А.Н. Гаркуша доповідав про хід виробництва зрошувальних систем. На 1970 рік виділено на будівельні роботи по міністерству 266 млн карбованців і їх потрібно розумно використати. Потрібно форсувати виробництво каналу Каховської зрошувальної системи, Північнокримський зрошувальний канал. Починати розгортання робіт по каналу Дніпро-Донбас. Гаркуша доповідав, що через перехід на п’ятиденну роботу простій механізмів значно збільшився.
Підписав інформацію у ЦК КПРС і спеціально зателефонував Суслову, повідомив, яка хороша реакція серед партійного активу і загалом серед народу на статтю в «Правде» у зв’язку з 90-річчям Й.В. Сталіна.
Суслов вислухав, але промовчав, очевидно, зрозумів, чого я йому зателефонував із цього приводу.
Переговорив з усіма членами Політбюро ЦК КПУ про наступні вибори президента Академії наук України. Прийняли рішення реко* мендувати президентом АН УРСР Б.Є. Патона. Мені доручено переговорити з Патоном і сказати йому про всі його недоліки: він повинен уважніше ставитись до кадрів і взагалі проводити правильну кадрову політику, не зазнаватися, адже він президент не тому, що найрозумніший і найталановитіший, є люди, які підготовлені далеко не гірше за нього, навіть талановитіші та й з більшим науковим багажем, ось з ними і потрібно рахуватись і радитись.
29-30 грудня. Надійшло багато привітань з Новим 1970 роком, що наступає. Я привітав із цим святом апарат ЦК КПУ. Все пройшло дуже добре.
Ось і закінчився 1969 рік. Настали сімдесяті роки, нове десятиріччя, хочеться, щоб усе було добре.
У вузькому колі члени Політбюро ЦК КПУ, деякі міністри, військові, представники інтелігенції з родинами проводили 1969 рік і зустріли Новий 1970 рік! Телефонували і вітали з Новим роком Брежнєв і Підгорний, я всім передав їхні новорічні привітання. Час провели добре!
Січень. Проглядав деякі свої нотатки-записи. Пройшло ось уже
16 	років, як я пішов з господарської роботи, директора авіаційного заводу, на партійну роботу. Господарська робота - це справжня творча робота, результати її відчуваєш щоденно. Про роботу на виробництві я часто згадую і нудьгую, буває час, коли жалкую, що багато моїх замислів не було доведено до кінця. Партійна робота дала мені дуже багато, але я також впевнений, що без певного досвіду господарсько- інженерної чи іншої конкретної відповідальної роботи на виробництві справжнього партійного працівника не вийде. Буде начотчик, талмудист, фразер-філософ, балагур і навіть, можливо, політичний демагог. Партійна робота складна, важка, надзвичайно відповідальна. Я відчуваю, що на ній остаточно «підносився», хоча і набув великого досвіду. Сила і завзяття теж ще не вичерпані.
320


Прийняв заступника Голови Радміну Латвійської Республіки Крумеля. У Ризі споруджується пам’ятник «Латвійським стрільцям», справа потрібна. Необхідно виділити 450 куб. метрів граніту, окрім нас їм ніхто не допоможе. Граніту не вистачає, а ми дуже повільно розвиваємо цю галузь, немає вітчизняного устаткування, пилок, полірувальних станків. А валюти для закупівлі за кордоном цього устаткування не виділяють. При всіх труднощах і строгих фондах все ж дав вказівку виділити латвійцям граніт.
Зателефонував до ЦК КПРС Суслову і повідомив, що в Україні через нестачу паперу різко скорочуються тиражі газет, у тому числі як центральних, так і республіканських. Висловив свою думку, що це недопустимо. Суслов вислухав, на цьому справа і закінчилась. Повідомив йому також, що у § 14 Тезів до 100-річчя від дня народження В.І. Леніна допущено велику помилку, це неприпустимо. Через деякий час у «Правде» дали довідку - віднесли на рахунок друкарської помилки.
Прийняв генералів-прикордонників (Західний прикордонний округ). Вони інформували мене про стан охорони кордонів, далеко не все благополучно. Технічних засобів не вистачає, та вони й не відповідають сучасним вимогам, дуже слабкі. Митний огляд поверховий, внаслідок чого до нас у країну завозиться багато різної зброї і різної шкідливої ідеологічної літератури і порнографії. У декількох пунктах охорона настільки слабка, що перехід кордону може бути майже вільним, безконтрольним. Перебування іноземних громадян на нашій території не контролюється. Можливе засилання людей з будь-якими завданнями і на тривалий час. Із цього питання переговорив з Ю.В. Андроповим.
Розбір пошти. Виникає багато питань, іде нагромадження різних заходів і, головне, що дехто з керівництва ці заходи фетишує, вірить у них як у магічний засіб, а насправді це ж нісенітниця. Не встигнеш отямитись, осмислити один захід, як за ним другий, третій, якась хвиля заходів. Народ втомлюється від усіх цих політичних і організаційних заходів, втрачає гостроту і реакцію сприйняття.
Ось і зараз новий лист ЦК КПРС, Радміну і ВЦРПС «Про покращання використання резервів виробництва та посилення режиму економії в народному господарстві». На перший погляд заклик правильний, але під нього повинна бути підведена база, а народне господарство, виробництво не повністю забезпечується матеріально- технічним постачанням, новітнім устаткуванням. Ось і виходять порожні слова. Піднімемо галас навколо цього «історичного» документа тижнів зо два, а там і забудемо про нього, тому що немає основи для реалізації наміченого.
Знову ставиться питання «Про серйозні порушення державної дисципліни у міському будівництві і житловому господарстві». Зовсім затиснута місцева ініціатива розвитку потреб міського господарства і раціонального будівництва житла. Адже не можна застосовувати одні і ті ж стандарти для районів Крайньої Півночі, Комі та Південного
11 Шелест
321


берега Криму чи всього Чорноморського узбережжя. Стрижемо все під одну гребінку.
14 	лютого. Ось і виповнилось 62 роки, багато і разом з тим мало, адже тільки по-справжньому глибоко починаєш пізнавати життя, всю його складність. Коли був молодший, не мав того досвіду, гострота є, але немає глибокого аналізу життя, порівнянь і висновків, повної віддачі справі. З роками підвищується відповідальність не тільки за себе, але і за те, що ти робиш для країни, народу, партії. Хочеться ще попрацювати плідно 6-8 років, було б добре. Минуло багато років від юності й молодості, а багато подій так чітко постають перед очима, що здається, ніби все відбувалось учора.
Отримав багато привітань з днем народження, це добре, не забувають товариші. Всі заввідцілами ЦК КПУ на чолі з секретарем парткому зайшли до мене привітати з днем народження, вручили велику корзину квітів. Я їм подякував. Правду скажу, трохи сумно, час невмолимо летить. А людина винайшла годинник, календар і наївно думає, що вона керує часом. Ні, час невмолимий. Години, хвилини, секунди ідуть незалежно від волі людини. Людині залишається одне - розумно, з користю для справи розпорядитися цим часом. Хоча ми не цінуємо години, а хвилини і секунди просто не помічаємо, не бережемо, а даремно.
Як і раніше, хвилює питання залізничного транспорту. У великому запустінні знаходяться під’їзні залізничні шляхи і пересувний склад промислових підприємств. Все це негативно позначається на нормальній роботі всіх галузей господарства нашої республіки. Погану роботу залізничного транспорту ми відчуваємо особливо, у нас величезний вантажообіг. Написав декілька записок до ЦК КПРС і Радміну, поки реакції ніякої, але де в кого викликає роздратування. Проте комусь же ці питання ставити потрібно, Брежнєв і Косигін цих питань не розуміють, і обидва уже захопились міжнародними «справами» - візитами, прийомами, телеграмами. І глибоко не вникають і не знають дійсного стану економіки нашої країни. Є багато розумних людей, які добре знаються на господарстві, економіці країни, працюють у міністерствах, комітетах, підказують керівництву, але все це робиться доволі обережно, щоб не накликати на себе гнів. А справи у країні далеко не блискучі, як їх дехто старається показати. За все це боляче і гірко.
Вранці 17 лютого із Москви зателефонувала Ірина. Операція у Дарини Петрівни, її мами, почалась о 10 годині ранку, кажуть, що проходить нормально, знайдено пухлину невідомого походження, будемо сподіватися, що все пройде благополучно. Операція, тим більше така, і в 77 років - важка справа.
18 лютого я зателефонував Л.І. Брежнєву. Проінформував його про те, над якими питаннями ми в республіці працюємо, що вирішили, чого потребуємо, які маємо труднощі. Висловив Брежнєву уже вкотре думки про реорганізаційні питання, незгоду з ліквідацією промислових міністерств у республіці. Відверто сказав йому, що останнім часом
322


чомусь всі займаються міжнародними «справами», а хто ж буде вирішувати невідкладні, давно назрілі гострі питання? Брежнєв просто промовчав із цих питань, тільки сказав, що мені, напевне, найближчим часом прийдеться виїхати до Москви - є питання.
20 	лютого. Помер Андрій Малишко, дуже шкода. Тичина, Малишко пішли, із старої плеяди залишився М. Бажан. А хто ж є з молодих, на кого взяти курс, хто може гідно у майбутньому представляти поезію України? Це питання заслуговує особливої уваги, потрібно турботливо виховувати нових поетів.
Планується будівництво атомної електростанції на Керченському півострові. Надходять протести, заперечення проти цього, небезпечно для рибних запасів Азовського і Чорного морів. Доручив остаточно розібратись і доповісти.
20 	березня. Просто звичайні житейські буденні справи. Із Косівсь- кого району Івано-Франківської області приїхав у ЦК КПУ Шкойде- нюк, майстер художньої різьби по дереву, привіз портрет В.І. Леніна власної роботи, подарував його ЦК КПУ до 100-річчя. Гарна, просто відмінна робота. Портрет передали до Музею Леніна. Я подякував йому і подарував наручний годинник.
26-27 березня. Був у Москві. На засіданні Політбюро обговорювалось багато питань - значних, менш значних, потрібних і просто нічого не вартих.
Розглянули питання про майбутні вибори до Верховної Ради СРСР, вирішили у складі депутатів додатково збільшити робітників на
2-2,5 % та жінок на 1-1,5%. Все це чистий формалізм. Що трапиться, коли на 20-40 буде більше робітників чи доярок і свинарок у складі депутатів? Покращиться від цього діяльність «радянського парламенту»? Думаю, що ні. Потрібно підняти значимість усіх депутатів, дати більше прав у вирішенні питань нашому парламенту, який зараз просто «фіксуючий орган», на сесіях ніякої критики, дискусій, висловлювань, відвертих міркувань немає.
Віковий склад у керівних кадрах у центрі - це велике питання. Молоді немає, ось Брежнєв і придумав «формулу»: у вирішенні кадрової політики потрібно у кожному окремому випадку підходити до віку з «розумінням». Вік є віком, і те, що склад Політбюро старий (за невеликим винятком, усім далеко за 60 років), нікого не хвилює, а багато хто просто думає, що він незамінний.
Обговорювались питання внутрішньополітичної діяльності. Вперше за пропозицією Брежнєва відверто постало питання про наші контакти з СІЛА. Дано завдання нашому послу у СІЛА Добриніну прозондувати ґрунт відносно переговорів. Косигін повинен був встановити спілкування і контакти з послом США. Питання це пожвавилося після того, як нам стало відомо про контакти КНР із США. Наша підготовка з приводу прийдешніх контактів із США, на мій погляд, проводиться поспіхом, без належної підготовки, на шкоду нашій гордості й самостійності.
323


З квітня. Розбирав питання важкого становища із забезпеченням житлом шахтарів, металургів, особливо у Донецькій, Ворошилов- градській і Дніпропетровській областях. До того ж при розподілі житла допускається повне свавілля. У Дніпропетровській області незаконно забирають у металургів, гірняків, машинобудівників 15-20% житла, надходить до ЦК багато скарг про свавілля та грубість секретаря обкому Ватченка.
Суворо поговорив з Ватченком, попередив його про відповідальність за його порушення. Дав завдання секретарю ЦК Титаренку і завідуючому відділом важкої промисловості ЦК КПУ підготувати лист до ЦК КПРС і Ради Міністрів з проханням надати допомогу в питаннях збільшення будівництва житла для шахтарів і металургів України.
З травня вилетів до Москви для поїздки до Чехословаччини у складі партійно-урядової делегації на святкування 25-річчя звільнення Чехословаччини від фашистських загарбників і підписання договору з Чехословаччиною. У складі делегації: Брежнєв, Шелест, Машеров, Катушев, Червоненко.
5 	травня 1970 року о 12.00 делегація прибула до Праги. Зовні зустріч пройшла добре. О 13.00 офіційний візит всією делегацією до Гусака, Свободи, Штроугала. Розмова йде на загальні теми, які нічого не значать - про погоду, врожай.
Брежнєв, як завжди, завів розмову про те, як він «воював» у Чехо- словаччині, і з його розповідей складається таке враження, що якби не його дії, то Чехословаччину вчасно не визволили б. Потім почав розповідати, як він працював у Молдавії і які були тоді успіхи в цій республіці. Доволі дивна манера для керівника такого рангу скрізь себе висувати - доволі неприємно ріже вухо. Наприкінці передав чехословацьким товаришам привіт від усіх членів Політбюро ЦК КПРС і торкнувся найголовнішого і суттєвого питання про напрям наших майбутніх переговорів.
Г. Гусак у загальній бесіді повідомляє нашій делегації, що економічне та політичне становище у країні покращується. «Але ми, - каже Гусак, - реально дивимось на всі труднощі і на те, що у нас зараз є». Брежнєв перебиває Гусака, збивається на загальні розмови* які нічого не варті.
До загальної розмови підключається Косигін - його цікавить питання двох вихідних днів у Чехословаччині, і одразу робить безапеляційний висновок, що «два вихідні дні - це велика справа». Ось так були посіяні зерна наших двох вихідних. Зерна посіяні, але перед цим ніхто не перевіряв їх «схожість» і готовність ґрунту. Думаю, що нам ще рано було переходити на два вихідних дні, розумніше було б продумати питання, як ущільнити робочий день, підняти зацікавленість у роботі і підвищити реальну заробітну плату робітників, ІТП і службовців.
324


Брежнєв знову довго, надокучливо і нудно розповідає про визволення Чехословаччини від фашистів, про теплу зустріч у ті часи пража- нами радянських бійців. Потім без усякого зв’язку говорить про стан посівів, погодні умови для сільського господарства нашої країни.
10 	травня із Москви повернувся до Києва. Доручив спеціальній групі товаришів виїхати до Ізмаїла і розібратися на місці з отриманим звідти листом. Справи там погані: у місті велика кількість безробітних. Місто не впорядковане, житла не вистачає, культурно-просвітницьких установ немає; порт на Дунаї у допотопному стані. І це наше прикордонне місто з Румунією! Потрібно вирішити всі питання позитивно. Сказав про це Щербицькому, але йому важко щось довести.
Сьогодні важка операція у Дарини Петрівни, це друга така. Як вона її витримає, мила старенька? Дуже шкода бабусю, і все ж будемо сподіватися на краще. Якби людина не вірила б в це, неможливо було
б 	жити.
Прийняв Маленкіна (народний контроль), була крута розмова з ним. Я його запитав, чому він захищає особливу незалежність республіканських органів, у тому числі і від Секретаріату ЦК КПУ - із цього питання скаржились мені. Розмова була гостра. Мені здається, що він все зрозумів* Маленкін інформував мене про роботу народного контролю республіки: збереження соціалістичної власності, контроль за установкою устаткування, впровадження наукових розробок.
14 	травня. Розглядав питання, пов’язані зі створенням етнографічного музею України, а також меморіалу на честь Запорізької Січі на острові Хортиці. Все це необхідно для історії нашого народу, для покоління, виховання патріотичних почуттів. Дуже погано, що декотрі українці не знають історії свого народу і не хочуть робити нічого, щоб увіковічнити культуру, побут та боротьбу свого народу. А доля українського народу дуже складна, важка, цікава, героїчна, страждальна і разом із тим щаслива. Пройдуть покоління, і може все стертися з пам’яті, не залишиться слідів. Чому ми цікавимось античним світом, світом культур Сходу, Африки, а культуру свого народу забуваємо? Це можуть робити тільки тупі люди, зрадники свого народу, що не пам’ятають рідства, кровності свого власного народу. Таким представником є Щербицький, недалекий від нього і Ватченко. Такі люди біля влади небезпечні для свого власного народу.
2-5 червня. Був у відрядженні по областях. Поїздка через Чернігівську область у Сумську, Її оглянув більше. Заїхав у Шостку, побував на хімічних заводах, у тому числі й на заводі з виробництва кольорової кіноплівки. Повертався до Києва через Полтаву, тут і ночував.
У Полтаві отримав важку звістку: померла Дарина Петрівна, мати Ірини, моя, по суті, друга мати. Дуже шкода, тяжко; вона була хорошою, душевною людиною, розумною жінкою, втрата непоправна. Все робилося для її рятування, але, напевне, доля сильніша за все.
325


Ще один удар, велика втрата - раптово помер у поїзді Борис Шуль- женко, перший заступник голови Комітету Держбезпеки УРСР. Втратили молоду, енергійну людину, відмінного працівника, хорошого, чесного і відданого комуніста.
6 червня. Важкі, дуже важкі дні. Похорони матері Ірини, нашої бабусі, як жалко її, бідна так довго мучилась. Не віриться, що Дарини Петрівни немає з нами, не буде чутно її голосу, такого завжди спокійного, з розумними переконливими думками, словами і діями. Мама перед смертю знала все, відчувала свій кінець, але трималась спокійно. Дала настанови, висловила свої останні побажання. Дуже важко Іринці, подяка людям, друзям, підтримують у цей важкий час. Віддали всі почесті небіжчиці. Віталій, улюблений внук бабусі, дуже сильно переживає.
7 червня похорони, домовина з тілом бабусі стоїть у нас вдома, багато квітів, вінків, багато і людей. Прийшли мої друзі та Ірини. Важко, але на людях стає легше, а можливо, і ні: чим більше стримуєшся, тим важче. Дуже розхвилювався, коли прийшли працівники ЦК КПУ висловити свої співчуття. Співчуття було поміщено у республіканських та місцевих газетах. Ірина поїхала на кладовище. Я не зміг, мені чомусь так було важко, що почало боліти серце. Поховали, за звичаєм зробили громадські поминки, було багато людей. Пішла від нас бабуся назавжди.
14 	червня 1970. День виборів до Верховної Ради VIII скликання. За донесеннями та інформацією з різних каналів, поки що все іде нормально, особливих ускладнень немає. Хоча є відмови йти на голосування через низькі зарплати, відсутність квартир, неправильне відношення на виробництві чи на місці роботи, порушення законності і неправильного засудження за дрібні злочини. І все ж при великій роботі на всіх «напрямках» вибори провели нормально. Мене привітали з обранням депутатом Верховної Ради. На виборчому окрузі 189 471 виборець, голосували всі. За кандидата у депутати подано 188 973 голоси, проти проголосувало 478 чоловік, на минулих виборах таких було 631.
18 	червня. Дивився у МХАТі виставу «Дні Турбіних» М. Булгакова. Показано відрізок боротьби, переживань, складної історії, долі і трагедії людей в Україні, життя та пошуки виходу із ситуації, що склалася. Так, як воно є на сцені, так було в дійсності - це міг написати тільки Булгаков. Прекрасна вистава, чудова гра. Недаремно цю виставу Й.В. Сталін, кажуть, дивився 6 разів.
23-28 червня. Відрядження у південні області республіки, був у Київській, Черкаській, Кіровоградській, Миколаївській, Херсонській областях. Дивився поля, приблизно визначився з місцевими обласними працівниками зі станом врожайності і майбутніми хлібозаготівлями. Загальне враження непогане. Детально познайомився з будівництвом Каховського зрошувального каналу. Грандіозна споруда, але є ще багато невирішених питань, які потрібно розв’язувати і допомагати будівельникам. Перепочив на о. Бірючому, мальовничий куточок - море і степові простори острова.
326


18 	липня. Мені зателефонував Ю.В. Андропов, повідомив, що незабаром до Києва приїде його заступник Цвігун і Федорчук, новий голова КДБ України замість Нікітченка. Мені дуже шкода В.Ф. Нікітченка - прекрасний, розумний працівник, має свою думку і може її відстоювати. А таких людей недолюблюють «вожді». На першого заступника голови КДБ рекомендую С.І. Крикуна. Москва куражиться.
20 	липня. Прийняв Цвігуна, Нікітченка, Федорчука. Остаточно вирішилось питання про звільнення Нікітченка у зв’язку з його «переходом на іншу роботу» - він виїжджає до Москви. Федорчука призначено на його місце. На Україні своя складність і своя специфіка у роботі органів КДБ. Апарат комітету кваліфікований, але його можна неправильно використовувати і засмикати. Подивимось, що вийде, але я нічого доброго від цієї зміни не чекаю.
Після прийому Цвігуна мені зателефонував Андропов, щось надто схвильований. Це все не даремно, щось у цій заміні ховається.
29 	липня. Вранці вилетів до Криму на відпочинок, зі мною Ірина, брат Дмитро і старший внук Петя. Погода гарна, відпочинок проходить нормально, хоча пошти надходить дуже багато, мінімум 5 годин в день розглядаю її. Та ще годину-дві витрачаю на телефонні розмови з Києвом, Москвою, областями, і все це потрібно.
28 	серпня. Запросив Косигіна поїхати подивитись рисові поля і деякі колгоспи і господарства Кримської області. Він, проти звичайного, дав згоду з великим задоволенням, це, очевидно, тому, що у Криму в цей час не було Брежнєва. Рисові поля оглянули і в Червоноперекопсь- кому районі на Північнокримському каналі. Рис відмінної якості, величезні плантації. На Косигіна це справило велике враження, він детально всім цікавився, потім відвідали комплексне господарство - колгосп «Дружба народів». Тут дивились виноградники, сади, у тому числі і пальметні, тваринницький комплекс, винзавод, консервний завод, нове поселення міського типу. Косигін заявив, що він ніде і ніколи такого господарства не бачив. Ввечері в сімферопольському особняку гарно посиділи. Косигін багато випив, пізно вночі я його ледве довіз на дачу. Він попросив мене нікому про його стан не говорити. Як можна це зробити, коли були разом? Не варто про це просити, треба бути чесним.
Ірина отримала виклик, запрошення від нашого представника в ООН Паляничка відвідати США. Із цього питання порадився з A.A. Громико, він поставився до цього позитивно, і навіть схвально: «Нехай поїде подивитись інший світ». Навіть запропонував Іринці летіти його літаком, він летів на чергову сесію ООН.
9 	серпня. Прийняв Федорчука, нового голову КДБ республіки. Відбулась довга і сурова розмова: він почав займатися невластивими справами: перевищенням влади і законності, контрольними функціями за радянським і партійним активом. Телефонує вранці на роботу міністрам і перевіряє, чи вони є на роботі. Перевіряє, як поставлено навчання міністрів і яка тематика занять. Відкрито критикує колишнє
327


керівництво КДБ - Нікітченка, його методи і форми роботи та захоплення «технікою», мовляв, вводили науку, а агентуру розгубили, та і зовнішня служба поставлена дуже погано.
Я відверто висловив Федорчуку все і сказав, що не варто йому лізти в справи, які не в його компетенції. «Кращий спосіб налагодити роботу органів КДБ - це працювати, а не займатися критиканством попередника», - так я говорив Федорчуку. Судячи з усього, не сподобалась йому моя робота. Думаю, що діє він так не за своєю ініціативою, не такий він герой. Він явно має «директиву» комітету, а комітет без схва* лення і прямих вказівок і санкцій Брежнєва не міг піти на такий крок. Брежнєв робить ставку на КДБ як «зброю» всесторонньої інформації та зміцнення свого авторитету в партії. Це ганебне явище у нашій партії. Виявляється, говорити правду, навіть у партійних органах, небезпечно, потрібно слідкувати за кожним своїм словом, хоча ти говориш правду. За всім слідкують, все доносять, і сам не знаєш, хто б це міг зробити. Встановлено агентуру, стеження. Як це все гидко!
З Федорчуком розібрали всі питання, пов’язані зі зміцненням органів КДБ і деякі питання переміщення кадрів. Я підписав листа до ЦК КПРС з проханням збільшити штаб працівників КДБ на Україні. Потрібно створювати скрізь міські і районні відділи КДБ, посилити оперативні відділи. Відділ агентури працює погано, процент віддачі малий, всього 35-40 %. Інформація в ЦК від органів часто надходить не по суті, безвідповідальна і низької якості. Треба організовувати розвідувальні профілактичні заходи щодо особливо режимних підприємств. Федорчук доповів, що при комітеті створено спеціальну інспекцію у кількості 20 осіб для перевірки роботи та допомоги обласним управлінням КДБ. Обговорили питання розміщення комітету, потрібно будувати додатково приміщення на 3-3,5 тисячі кв. метрів. Дав згоду. Обговорили питання, де розмістити спеціальні курси, вечірню школу і спеціальну школу кулінарії.
Обміркували також питання про першого заступника, я знову назвав кандидатуру С. Крикуна.
19 	вересня. Тяжко захворів Янгель, обширний інфаркт, і це не перг ший у нього. Терміново своїм літаком направив до Дніпропетровська бригаду кваліфікованих лікарів. Повідомляють, що є велика небезпека для життя. Передав цю звістку в приймальню Брежнєва, його не було на місці. Розмовляв із Сусловим. Звістив його про Янгеля, але це для нього «темний ліс» - ні реакції, ні питань, ні зацікавленості. Черства, дивна і важка людина, я навіть шкодував, що йому зателефонував з цього приводу.
Мені стало відомо, що Федорчук займає екстремістську позицію, проявляє надто велику активність і сміливість. Безумовно, робить це все не самостійно, а з санкції та підтримки Москви, більше того: не тільки з санкції, а за прямою вказівкою і планом.
Всі кадри КДБ переміщаються по республіці тільки з санкції Андропова. Про це доповідається Брежнєву. Негідно поводить себе
328


Федорчук стосовно Нікітченка: звинувачує його в тому, що послабив дисципліну в комітеті та органах КДБ. Чому київські євреї писали листи в Ізраїль? (Наче вони менше пишуть із інших міст, з тої ж Москви?) «Докопується», чому не було справжньої боротьби проти націоналістів і «праці» Дзюби. На його думку, боротьба тоді, коли, не розбираючись, запроторюють до в’язниці. Федорчук заявив: «Ми працюємо на Союз, ми інтернаціоналісти, і ніякої України у нашій роботі немає». Від таких тупоголових і народжуються націоналісти. Федорчук недопустимо грубий з апаратом комітету, зарозумілий з товаришами по роботі. Дуже цікавиться, чим займається ЦК КПУ і Радмін республіки. Кілька розумних технічних заходів у роботі комітету відмінено. Науковий відділ поступово ліквідується. Ясно, що нова людина самостійно так діяти не може. Всі ці та інші питання мені виклав Крикун. Мовчати не буду, бо не погоджуюсь із тим, що партійні органи та їх керівники ставляться під контроль КДБ. Нехай у Москві знають, що мені все відомо. Знаю, що при прямій постановці цього питання будуть виляти, і в першу чергу Брежнєв, це він організатор цього ганебного явища в партії.
16 	жовтня. Був на прийомі у Л.І. Брежнєва, головна розмова - про майбутній XXIV з’їзд КПУ. Я прямо запитав у Брежнєва, як мені орієнтуватися на цьому з’їзді. Брежнєв відповів: «Претензій до тебе у нас немає, робота твоя ладиться, працюй спокійно».
Якось на одному із засідань він подав репліку, що, мовляв, на Україні три перших заступники Голови Радміну. Я тоді промовчав. Зараз йому сказав: «Третій перший заступник Головрадміну Семича- стний затверджений за твоїм проханням». Він промовчав.
Я йому знову висловив свою думку про недоцільність переведення роботи на п’ять днів у тиждень працівників сільського господарства, торгівлі, МВС, побутового обслуговування. Він з цих питань вагався, але я бачив, що ніяких конкретних рішень він прийняти не може. Хоча ми у республіці в цих організаціях працюємо 6 днів на тиждень. Брежнєв під час бесіди поскаржився, як завжди, на зайнятість та втому. Думає взяти відпустку на 2-3 тижні, відпочити. Готується до переговорів з в’єтнамцями, до прийому Кастро.
Знову піде «міжнародна карусель», а внутрішніми справами країни займатися ніколи, вони ж важчі і вимагають конкретної віддачі.
Зайшла розмова про заохочення трудящих за виконання п’ятирічки, і тоді вперше заговорили про заснування ордена Трудової слави трьох ступенів.
20 жовтня. Терористи-литовці захопили наш літак і вилетіли до Турції; стюардесу Наталю Курченко вбито, важко поранено другого пілота. Турки літак, екіпаж і пасажирів повернули. Терористів - ні, незважаючи на наші вимоги на урядовому рівні. З нами навіть турки не рахуються.
21 жовтня. Відвідав новобудови, житлові масиви Києва - Водопарк, Березняки, Русанівку. Був на квартирах робітників, відвідав культурно-
329


побутові та торгові установи. Десь уже починають і будувати та пристойно обладнувати. Відвідав Інститут теоретичної фізики у Феофанії, інститут побудовано прекрасно, немало доклав праці сюди і син Віталій.
24 жовтня. Сьогодні Віталію рівно ЗО, ювілейна дата, треба з Ірин- кою піти привітати його. Час летить невблаганно, недавно був хворобливим і хирлявим хлопчиком. І скільки часу, праці, душі та материнського серця віддала Іринка, щоб виходити його. А тепер він доктор фізико-математичних наук, член-кореспондент Української АН. У нього поки що все йде добре. Було б здоров’я, лад у родині, здоров’я дітей та внуків.
6 	листопада. Напевне, під час поїздки до Донбасу та Миколаєва я дуже простудився. Температура 39,2 °С, не зміг бути присутнім на урочистому засіданні, присвяченому Жовтневим дням, на параді та демонстрації. Дають посилені порції антибіотиків. Велика слабкість, дуже турбує серце. Пробув у ліжку 10 днів, дуже ослаб, треба бути обережнішим.
17 листопада. Після хвороби перший день вийшов на роботу.
Із 	Харкова зателефонував Овчаренко, секретар ЦК КПУ, проінформував, як проходить там виїзний пленум Спілки письменників України. Обговорюють питання, як краще письменникам висвітлювати у своїх творах - романах, повістях, віршах - робітничий клас, його героїчну працю. Ця тема мною була підказана О.Гончару.
18 листопада. Пройшло більше дев’яти днів, як у Кончі-Заспі з дачі безслідно зник (7 листопада) син секретаря ЦК КПУ Борисенка. Жені
21 	рік, студент. На дачі була вечірка молоді, і ось загадкове безслідне зникнення. Борисенки пригнічені таким нещастям. Стараюсь їх всіляко підтримувати, дав завдання додатково розробити пошукові заходи.
Розглядав пошту, дуже багато різного роду капості, як місцевої, так і зарубіжної. Все ж потрібно міцніше тримати курс суворості, але розумної. Людина розуміє, що життя доволі обтяжливе. Поруч із людськими трагедіями у житті розігруються комедії державного масштабу. Багато шуму, але з неможливого не можна зробити можливе. Суспільство і наш лад хороші, але ними потрібно розумно керувати, не користуватися прикриттям народу і наданою йому владою, а нести відповідальність.
26 	листопада - 1 грудня. Перебував у Вірменії, делегацію очолював Брежнєв. Молодці вірмени, вміють зберегти свої національні традиції і багатство культури. У Єревані багато цікавих будов, пам’ятників старовини та сучасності; місто чисте, охайне. На святкуванні були всі перші секретарі нацкомпартій республік. Якось ввечері всі зібрались разом повечеряти, за тостами пішло нестримне вихваляння Брежнєва. Особливо виділявся Алієв. У своїй промові він сказав: «Закавказькі республіки живуть дружно, підтримують один одного у всіх заходах. Наш аксакал В.П. Мжаванадзе нас направляє, і ми з ним радимось з усіх питань». Все сказане Алієвим про «аксакала» нами усіма було
330


сприйнято як жарт, разом з тим і як висловлену повагу молодих партійних робітників до старшого партійного працівника Василя Павловича. Брежнєв же, як здавалось, «напівжартуючи» надав аксакалу якогось особливого значення. Він, Брежнєв, навіть насторожився і почав подавати не зовсім розумні репліки, застерігати від групівщини, національної відокремленості. Все це справило неприємне враження. Брежнєв з усіх цих питань насторожений і надзвичайно лякливий.
16-19 грудня. Засідання Політбюро ЦК. Брежнєв виступив з інформацією про події в Польщі. Ще до цього довелося багато перечитати пошти, інформації, донесень про ситуацію в цій країні - все це нас дуже хвилювало.
Про події в Польщі. Зрозуміло, що в будь-якій соціальній формації з народом потрібно працювати, саме по собі нічого не приходить і не закріплюється. Керівна партія, уряд завжди повинні знаходити форми і засоби, щоб задовольнити законні вимоги народу - робітничого класу.
Відомо, що ідея - річ серйозна, але це те саме дитя, яке при нерозумному ставленні до нього може знищити своїх батьків. Політичний керівник, у якого логіка сліпої впевненості затьмарює реальність, непоступливий, м’якотілий, у крутій політичній обстановці може бути навіть небезпечним. Терпіння народу може одного разу лопнути від безкінечних обіцянок на кращі часи. Що ж все-таки трапилось у Польщі?
Немає сумнівів у тому, що розвідка імперіалізму за підтримки внутрішньої реакції намагалась у Польщі узяти реванш за поразку у Чехословаччині. В самій Польщі «горючого матеріалу» для цього більш ніж досить. Формально почалось з того, що робітники судноверфей Гданська, Гдині, Штеттіна виступили з протестом проти підвищення цін на м’ясо, масло, цукор та інші продукти харчування. Це використовували реакційні та кримінальні елементи, виступили відкрито проти властей ПОРП і особисто проти Гомулки. Почались грабунки магазинів, погром міліції і органів держбезпеки, насилля проти представників влади. Обстановка була доволі складна, і рішучі дії Гомулки потрібно було підтримати.
Але Брежнєв, інформуючи про події в Польщі, хоча і проявив певну стурбованість і тривогу, пам’ятав ще недавні події в Чехословаччині. (Тим більше, що це йому дуже «пам’ятно», адже коли було прийнято рішення вводити війська в Чехословаччину, то Брежнєв знепритомнів, і його лікарі довго виводили із шокового стану). І все ж відчувалося, що Брежнєв проти тих заходів, які вживає Гомулка, а якщо говорити щиро, то він був не стільки проти тих заходів, скільки проти Гомулки. Він навіть якось сказав: «Ось і доскакався дід. Нам треба щось робити - зателефонувати Гомулці, написати лист, потрібно також вирішувати питання і з нашим послом у Польщі». Одним словом, треба, треба.
331


Справа дійшла до того, що Брежнєв, начебто зловтішаючись, розмірковував, що якщо «піде Гомулка», то на кого там можна буде покластися, хто тоді зможе стати на чолі ПОРП, як інформувати нашу партію про події в Польщі? Хоча було зрозуміло, що поляки ще не. розібрались у всій складній обстановці і не вжили заходів для наведення порядку в своїй країні. Але Брежнєв приймав рішення, як у себе вдома, наче мова йшла про котрогось із секретарів ЦК нацкомпартії союзної республіки чи навіть про секретаря крайкому чи обкому партії. Збоку все це сприймалось дуже негарно, огидно, бо головною причиною такої поведінки Брежнєва була особиста неприязнь до Гомулки. Брежнєв його побоювався, тремтів перед його авторитетом, різкістю та відвертістю його висловів на адресу Брежнєва. Мстивий і боягузливий, Брежнєв вирішив скористатись складною політичною ситуацією і усунути Гомулку з політичної арени. Прийом цей нечесний, але у «політиці», виявляється, все допустиме.
А розвиток подій у Польщі набував усе тривожнішого характеру. Робітники Гданська, Штеттіна, Гдині вийшли на вулиці, спалили приміщення обкому ПОРП (серед партійних і адміністративних працівників є жертви). Зачинателі цієї кампанії були заарештовані, але хвиля непідкорення властям після цих заходів ще більше наростала.
В окремих випадках застосовувалась зброя, тому у демонстрантів теж з’явились жертви. На верфі робітники побудували барикади, влада з верфі звільнила 7 тисяч робітників, залишивши одну тисячу робітників, які до дій властей ставились більш менш лояльно. До робітників на вулиці приєднались підлітки, молодь, учні. Хвиля протесту наростала все більше, з’явилась політична платформа: висуваються вимоги поміняти склад ЦК, скликати позачерговий з’їзд партії, дати повну свободу слова, друку, підвищити заробітну плату на 50 %, звільнити всіх заарештованих і засуджених за події 1968 року.
Як стверджують, контрреволюція підняла голову. По радіо, телебаченню перед робітниками виступив голова Держради ПНР Циранке- вич. Це на деякий час стримало вплив, але тільки на короткий час. З новою силою пішли безпорядки, грабунки, розбій, опір владі. Після попередження було застосовано зброю, вбито за попередніми даними
30-35 чоловік. Є поранені з обох сторін. Обстановка набирала гостроти і потрібно було приймати якесь рішення.
Брежнєв повів лінію на усунення Гомулки: йому його «фон» дуже не підходив. Навколо Гомулки пішла закулісна гра. Косигіну доручили переговорити з Циранкевичем, тобто повести роботу в плані політичного врегулювання з оточенням Гомулки.
За спиною Гомулки ведеться проти нього робота під безпосереднім «натхненням» Брежнєва. На нашому Політбюро Брежнєв уже конкретно ставить питання про зміщення Гомулки, тільки не знає, ким його замінити. Хтось назвав прізвище Герека, але тут Брежнєв сказав: «Я його не знаю». Дивно, а чому він повинен знати всіх у чужій країні, тим більше, що у своїй власній країні він не знає більшості перших секретарів ні в обличчя, ні за прізвищем.
332


21 	грудня відбувся Пленум ЦК ПОРП: звільнили від обов’язків Першого секретаря ЦК ПОРП Гомулку, другого секретаря ЦК ПОРП Клініко (до цього був другою людиною у Польщі, потрібно сказати, дуже розумною і самостійною людиною, яка має свою думку), Спихальського, голову польського сейму. Вони всі стояли на захисті національних інтересів своєї країни. Але ось відбувся Пленум ЦК ПОРП і Гомулка, Клініко, Яшук, Спихальський звільнені від посад, які вони обіймали. Справу «зроблено», Брежнєв добився свого. Гомулка усунутий з політичної арени.
Це було 22 грудня. Політбюро ЦК КПРС. Обговорювалося питання взаємовідносин з Китаєм. Готують інформацію Іллічов і Толстиков. Переговори з прикордонних питань проходять важко. Ось уже
14 	місяців ведемо ці переговори. Китай під час переговорів змінює тактику. Недавно вийшов збірник у Китаї безсоромно-наклепницько- го змісту, спрямований проти СРСР. Іллічов ї Толстиков говорять, що нам нічого чекати покращання стосунків з Китаєм навіть по державній лінії. Але ми, як завжди, любимо говорити і шукаємо конструктивного вирішення питань.
Від обговорення китайського питання залишилося важке і тривожне відчуття. Яка б була наша велика зовнішньополітична перемога і наскільки б ми зміцнили свою силу, якби Китай був разом з нами!
Повернувся з Москви до Києва. Провів нараду і зробив інформацію секретарям ЦК КПУ з питань, які обговорювались у Москві: про переговори з Китаєм і наших з ним взаємовідносинах; про події в Польщі; про наші внутрішні завдання.
По телефону переговорив з усіма першими секретарями обкомів партії. Обговорювались питання: посилення уваги до питань організації праці, заробітної плати, побутових питань; забезпечення населення паливом; покращання громадського харчування, робота магазинів, усієї торгової мережі; покращання роботи транспорту, особливо міського. Ухвалили давати роз’яснення щодо провокаційних чуток про начебто обмін грошей і підвищення роздрібних цін на продукти харчування та промислові товари. Проінформував про події в Польщі, ці події струхнули і нас.
З усього видно, що 1971 рік буде напруженим у всіх відношеннях, у ньому попереду багато крупних подій, у тому числі XXIV з’їзд партії. Але головне, щоб він був роком мирним, бо в світі так неспокійно. А для нас небезпек багато у різних районах світу. На Далекому Сході Китай виступив явним помічником дій імперіалістів. Міжнародний сіонізм з величезними матеріальними засобами і глибокою сіоністською ідеологією перебуває на службі в імперіалістів, у першу чергу США. Дуже складні вузли - Близький Схід, Африка, Азія. В Європі своя особливість і складність: тут не припиняються реваншистські прояви, неофашисти піднімають голову все більше і більше. Хоча ми і маємо договір з капкраїнами Східної Європи, у тому числі із ФРН, але ми «ціну» цим угодам повинні знати.
333


Наші взаємовідносини з соцкраїнами різні і доволі складні, ідеалізувати їх недопустимо, на різких поворотах все можливе. Нам не варто захоплюватись «перемогами» та успіхами у зовнішній політиці та міжнародному комуністичному русі. Удавані перемоги можуть привести до притуплення пильності у керівництва партії та народу.
Історія, ідеологія, правда і справедливість - ось що повинно бути для нас святим, на чому ми повинні виховувати народ, підростаюче покоління. Але скільки всім цим святим ми зловживаємо! Історія часто компілюється і фальсифікується на догоду дрібній політиці і окремим «політиканам», ідеологія часто ретушується до невпізнаності, і все це викликає недовіру.
Люди добре знають життя, і вони ніколи і нічого не приймають на сліпу віру.
1971 рік. 1 січня. День сніжний, морозний, по-справжньому новорічний. Був з родиною в Заліссі - гарно з внуками побродили лісом, поїздили на санях, чудові були коники. Ввечері був на вишці, убив кабана.
5 січня. Ознайомився зі спогадами М.С. Хрущова. Написано багато, більше 800 сторінок. За стилем, складом і викладеними фактами відчувається, що все писав сам Хрущов. Зарубіжна пропаганда всіляко намагається цей матеріал використати проти нас. Авторитет керівників країни і вся наша система будуть піддані аналітичній критиці. А дійсно, у нас немало недоліків, і це при нашій непоганій системі. Вся біда в тім, що ми часто відступаємо від цієї хорошої системи. Якби ми її суворо дотримувались, ох наскільки б краще було і як би зміцнилась віра народу в те, що ми робимо.
6 січня. Іде багато запитів, навіть нарікань у зв’язку з нагородженням людей за підсумками п’ятирічки. Дуже погано, що пішли за виробничим принципом: всі орденські знаки розподілили по галузях. А в деяких галузях високими нагородами і нагороджувати нікого. Ось і нагороджуємо орденом Леніна завідуючого їдальнею, пекаря, завідуючого магазином, сільпо. А на великих підприємствах часто директор заводу отримує орден «Знак Пошани», а робітник, який пропрацював на заводі 30-35 років, нагороджується медаллю. Вийшло нагородження не за гідну працю, а розподіл орденів і медалей. Втрачається значимість нагороди. І ми виступили проти такої «галузевої системи», але з нами не порахувались, ось і виходить нісенітниця. І правильно, що надходять скарги і запити.
26 	січня. Розглянув питання, пов’язані з подальшим розширенням і розвитком автомобільного заводу у Запоріжжі. Про роботу конструкторського бюро з авіаційних двигунів на Запорізькому заводі двигунів, про покращання авіаційного двигунобудування.
30 	січня. Отримав сигнал, що у середній школі № 40 є група наклепників, яка тероризує весь учительський колектив. Нагло видають себе за агентів КДБ, цим залякують людей. За перевіркою вияснилось, що це доволі темні люди - у минулому співпрацювали з німецькими окупантами. Дав завдання відповідним органам навести порядок.
334


5-7 лютого. Перебував у Харкові. Відвідав новий завод двигунів, фабрики «Кутузівка» і «Українка», Інститут холоду. Багато побачив цікавого. І разрм з тим є крупні недоліки в організації праці, забезпеченні підприємств сировиною. Багато скарг на нестачу житла, роботу підприємств громадського харчування, міський транспорт. Був на обласній партійній конференції, дуже хороша, міцна партійна організація, справжня робітнича. У цій партійній організації виховувався і я як молодий комуніст.
8 	лютого. У Москві на засіданні Політбюро ЦК КПРС розглядало питання - «Про директиви розвитку народного господарства на 1971-1975 рр. до XXIV з’їзду КПРС».
З приводу цього питання доповідав Косигін. Він виклав основні напрями і укрупнені цифри по директивах.
Обговорювалось питання, пов’язане з майбутнім XXIV з’їздом КПРС, було вирішено на з’їзд запросити всі комуністичні і робітничі партії, окрім Китаю, Албанії, Австрії та Японії.
Як же бути з Кубою? Близькі переговори з Кубою викликали пожвавлену цікавість серед членів Політбюро ЦК і керівного складу Радміну і міністерств, але разом з цікавістю і певну стурбованість. Справа в тім, що нашу економіку часто обтяжують незрозумілі розтрати засобів і матеріальних ресурсів, причому все це є збитковим для своєї власної економіки і матеріальних інтересів свого власного народу. Часом все це робиться безрозсудно, неощадливо, беззвітно перед своїм народом і маловідповідально з точки зору державних інтересів.
Куба для нашої країни обходиться дуже дорого - близько 1,5 млн карбованців на день. Дійсний же стан справ на Кубі далеко не такий, як його підносить нам преса, радіо, телебачення. Все це робиться з метою пропаганди. Кубинська економіка перебуває в катастрофічному стані, політична обстановка дуже нестійка. При такому становищі Куби ніхто точно не може сказати, чим все це може закінчитись. Поки що ми, Радянський Союз, Кубу тримаємо на своєму повному утриманні. Щорічно відправляємо на Кубу 900 тисяч, а то і мільйон тонн хліба. Це «одна булка на сім’ю в день». Завозимо туди вершкове масло, м’ясо, картоплю, рибу, цибулю, олію та інші продукти харчування, і це, щоб прогодувати більш ніж 9 млн кубинців; За нашими договорами ми зобов’язані Кубі дати товарів на 750-800 млн карбованців на 1971 рік. Куба нам постачає товарів на 200 млн карбованців, і це при умові постачання нам цукру за ціною 120 карбованців за тонну - це в два рази дорожче середньосвітової ринкової ціни. Тільки на цьому ми в рік втрачаємо 320 млн карбованців. Куба тільки чнеоплачених нам кредитів має на 3,5 млрд карбованців, до 1975 року ця заборгованість зросте до 6-7 млрд карбованців. А загальна заборгованість по всіх країнах, яким ми допомагаємо, - це головним чином країни Індокитаю, Близького Сходу, Латинської Америки, африканські країни, Куба, - складає понад 35 млрд карбованців. Яка економіка все це може витримати? У питаннях економічної допомоги Кубі ми потвор-
335


ствуємо, з багатьох питань кубинці ведуть себе просто безвідповідально, а ми не маємо мудрості, сміливості, розважності, нарешті нашої гордості зупинитися на якихось рубежах, оглянутись, що ж ми робимо* до чого це все іде і може привести, і ради чого все це робиться?
Минуло понад 13 років, як встановилась на Кубі особиста влада Фіделя - ніяких організаційних, конституційних, правових реформ у країні не проведено. Партія, її органи зовсім не демократичні, а призначені Ф. Кастро. Він до цього часу ходить і роз’їжджає своїм островом Свободи у військовій формі, з пістолетом на боці, роз’їжджає на джипах, з багаточисельною охороною автоматників: Виступає по 5-6 годин підряд, як правило, важко визначити його справжнє політичне кредо та ідеологічне обличчя. Хоча у нас дехто, і в першу чергу наш «ідеолог» М. Суслов, встиг Ф. Кастро «охрестити» марксист том-ленінцем. Як це все робиться легковажно, з великою політичною сліпотою! Ми говоримо, що Куба - це наша соціалістична база, революційний оплот всього за 90 миль від США. Наївні міркування. Карибська криза показала всю неспроможність таких суджень.
США може розправитись з Кубою за 5-6 годин, але вони зараз не хочуть цього робити, їм не вигідно порушувати з нами договір про Кубу. США за Кубу зробить свій реванш на Близькому Сході, у Латинській Америці. Не виключено, що перший удар буде нанесено по Чилі. Питання Куби дуже складне, багато неясностей, а перспективи до кращого не видно. Всі ці та інші питання висловлювались на Політбюро ЦК КПРС.
Брежнєв, намагаючись знайти «козла відпущення» щодо взаємовідносин з Кубою з економічних питань і заборгованості, у своєму виступі напав на Мінзовнторг.
Патолічев спокійно і доволі впевнено дав довідку. Він сказав*: «Зовнішня торгівля повинна бути комерційною торгівлею, а не доброчинною місією і «швидкою допомогою» в економічних питаннях. І ми самі (Міністерство зовнішньої торгівлі) без рішення ЦК і уряду нічого не робимо. Усіляка економічна «допомога» повинна проводитись через інші канали. Що стосується Мінзовнторгу, то воно за п’ятирічку дало країні 36 мільярдів карбованців прибутку». Все сказане Патоліче- вим Брежнєв мовчки «проковтнув», і це викликало навіть якесь збентеження.
12 	лютого. Зателефонував мені Капітонов, просив розгорнуті дані про В.І. Дрозденка і характеристику на нього, при цьому сказав, що є така думка забрати його на дипломатичну роботу - послом. Куди, ще остаточно не вирішили, але, напевно, у Румунію. Просив направити Дрозденка в ЦК КПРС для бесіди. Шкода відпускати його, та й він сам засмучений цією звісткою, проситься залишитися в Україні на будь-якій роботі, не хоче виїжджати. А що я можу зробити? Тим більше відчуваю, що стосовно нього ця лінія зайнята «спеціально». Продовжується хвороба недовірливості Брежнєва, боязнь, щоб не допустити блокування молодих кадрів з В. Семичастним та іншими
336


молодими, енергійними кадрами, хоча все це надумано від страху. Не можна ж жити без спілкування з близькими людьми і товаришами по роботі. Скрізь проявляється «особлива настороженість».
13 лютого. Доповіли по школі № 40. Інтриганами, що тероризували колектив, виявились брудні люди - Лазаренко і Волкова (вона співпрацювала і співжила з німецькими офіцерами, була у німців перекладачкою). Тепер у школі викладає німецьку мову. Лазаренко теж якийсь пройдисвіт, що видає себе за співробітника КДБ. І ось такі «люди» виховують наше молоде підростаюче покоління. І скільки є ще таких фактів.
14 лютого. Мій день народження - ось і «стукнуло» 63. Немало, але відчуваю себе непогано. Отримав багато привітань від друзів, знайомих і багатьох людей, яких я особисто не знаю. Із Москви отримав привітання від Брежнєва, Косигіна, Підгорного, Полянського, Андропова, Кулакова та інших товаришів з Політбюро і ЦК. Мій день народження ввечері гарно відсвяткували у колі родини, близьких товаришів і знайомих.
Вийшла із друку моя книга «Україно наша Радянська». Перші відгуки непогані. Об’єктивні і розумні люди інакше і не можуть поставитись до цього. Не претендую на щось особливе, але те, що вона в ідейному, партійному, історичному плані відповідає дійсності та істині - цього не відбереш. (Хоча істину не можна відібрати, але спотворити її можна за бажанням, що згодом і було зроблено з моєю книгою).
15 лютого. Прийняв Патона. Відбулась довга, змістовна розмова, до деякої міри не зовсім приємна, але вона потрібна і неминуча. Я Па- тону висловив усі претензії, пов’язані зі зниженням розвитку науки у республіці, і тим, що з його боку немає потрібного захисту інтересів розвитку фундаментальних наук. У кадровій політиці ставка робиться зовсім не на тих людей. Чесні та справжні вчені, такі як Пасічник та інші, усуваються та ігноруються в науці. Сказав Патону, що іноді буває «науковий терор», з яким нелегко боротися, що з його боку помічається зневажливе ставлення до деяких працівників ЦК, зокрема до секретаря ЦК Овчаренка. Ви заявляєте: «У ЦК в науці ніхто не розбирається». Ви зовні ведете себе непогано, але у Вас є нотки нещирості перед ЦК. Ви підігріваєте різні кулуарні розмови про кадрові переміщення у республіці. В Академії наук мало відповідальності за роботу академічних інститутів. Грубе Ваше відношення з підлеглими межує з зазнайством». Розмова проходила доволі спокійно, але, звичайно, була не з приємних.
Потім разом із Б.Є. Патоном обговорили ряд практичних питань: про створення п’яти наукових центрів по зонам України і створення шести спеціальних інститутів у наукових центрах. Про додаткові вибори цільовим призначенням в Академію наук 10 чоловік академіків і 24 - членів-кореспондентів.
17 	лютого. У Житомирі на заводі щитоавтоматики 250 робітників відмовились від роботи, по суті - страйк. Причина - нерозумні дії
337


адміністрації заводу у питаннях перегляду норм виробітку. Дав завдання терміново вжити заходів, провести з робітниками спокійну бесіду, виправити становище справ, не застосовувати до робітників ніяких адміністративних заходів впливу.
19 	лютого. О 10.00 ранку в Жовтневому палаці відкрилась XV обласна партійна конференція Київщини. Маю виступити. Тут буду обиратись делегатом на XXIV з’їзд КПРС і КПУ. Конференція пройшла організовано, виступи теж були непогані.
22 	лютого. Відбувся Пленум ЦК КПУ. Ухвалили: 17 березня скликати XXIV з’їзд КПУ. Я виклав доповідь ЦК на XXIV з’їзді КПУ - загалом Пленум схвалив. Розглянули питання тваринництва. Після Пленуму прийняв перших секретарів обкомів партії: Донецького* Ворошиловградського, Миколаївського, Херсонського, Вінницького* Одеського, Хмельницького, Кримського, Сумського. В усіх областях і особливо у промислових дуже сутужно з житлом. Далеко не на задовільному рівні забезпечення м’ясними продуктами і молочними виробами, ринки дуже дорогі, тому надходить багато скарг. Усі просять додаткових фондів, скаржаться на складнощі зимівлі тварин. Розумію, що всі питання ставлять вірно, виявляють хвилювання про стан справ в областях. Але резервів ні в республіці, ні в країні немає.
24 лютого. Виїхав до Залісся для зустрічі з головою КДБ СРСР Ю.В. Андроповим. Він спеціально приїхав до Києва за дорученням Брежнєва, а заодно і на республіканську нараду КДБ. Але нарада була прикриттям. З Андроповим ми багато говорили про загальнополітичні питання, про стан справ у партії, країні. Андропов приїхав тільки із завданням вияснити мої думки і позиції перед з’їздом партії. Мені було відомо, що ще тоді Брежнєв замишляв перемістити мене на іншу роботу: на Україні я йому дуже мозолив очі. Незважаючи на все це, у розмовах з Андроповим я відкрито висловив свої міркування, у тому числі й недоліки в стилі керівництва центру. Про Брежнєва сказав, що його всіляко потрібно підтримувати, але не можна на Політбюро влаштовувати безпредметну говорильню, «базар» - потрібно початі справи доводити до завершення, більш предметно і глибше займатися економікою власної країни. Можливо, я говорив різко, зате правду, і я впевнений, що зміст і навіть подробиці нашої розмови Андропов передасть Брежнєву, але для нього це не буде новиною - я про це сам говорив Брежнєву, і не один раз. У цілому, бесіда з Андроповим пройшла добре, але відчуваю, що вона для мене даремно не пройде.
9 	березня. Був у Москві в ЦК КПРС у Кириленка, а потім виїхав до Брежнєва в Завидово. Разом з ним обговорив усі питання, пов’язані з майбутнім з’їздом КПУ, залишив йому для ознайомлення і можливих зауважень мою доповідь на з’їзді КПУ. Погодив питання про збільшення складу ЦК КПУ на 36 чоловік, в тому числі до 15 членів - Політбюро ЦК КПУ. Доповів персональний склад ЦК, ось тут і зайшла мова про Семичастного. Я сказав Брежнєву, що Семичастний є
338


перший заступник Голови Радміну. Брежнєв на моє зауваження промовчав, тільки сказав: «Не всі ж, хто заслуговує на це, можуть бути членами ЦК».
Розглянули склад членів і кандидатів Політбюро ЦК КПУ. Я запропонував ввести кандидатом у члени Політбюро Салманова, командуючого Київським військовим округом, так уже було у нас заведено. Брежнєв негативно поставився до цього і сказав: «Ще молодий, новий, треба придивитись». Чомусь дуже цікавився кандидатурою першого секретаря Донецького обкому партії Дегтярьовим. Я дав заслужену позитивну характеристику Дегтярьову і відразу ж запитав, про що іде мова. Відповідь Брежнєва була: «Та ми маємо на нього певні розрахунки». Але тут же наче «жартома» сказав: «Ні, нехай залишиться, хоча б один буде перший секретар росіянин». Я відразу сказав Брежнєву, що у нас у республіці 70 національностей, і ми ніколи не ділимо, тим більше комуністів, за національностями. А що стосується росіян, то як ви бачите, їх у складі ЦК КПУ - 40 %, а серед перших секретарів обкомів партії 6 росіян - Андреєв, Всеволожський, Дегтя- рьов та інші. Серед керівного адміністративного складу республіки росіян - 58 %.
Я відверто сказав Брежнєву, що часто національне питання ми, керівники, створюємо самі. Це питання гнилої інтелігенції та деяких надміру «ідейних діячів». Простий робочий народ цього питання не відчуває, бо для нього такого питання немає. Нерозумна постановка цього питання може тільки розпалювати ворожнечу між народами, а це тільки на користь нашим ідейним ворогам. Брежнєв, вислухавши мене, і очевидно зрозумівши, що наговорив багато зайвого і неправильного, одразу примирливо сказав: «Це я так просто сказав, що за національним питанням треба дивитися». Я відповів на це, що за всім треба дивитися. На цьому наша розмова закінчилась, але всі питання, пов’язані із з’їздом, я погодив.
10 	березня. Повернувся до Києва, настрій неважний від розмов з Брежнєвим. В пору залишити всю цю «діяльність» і відійти від всієї цієї політичної нерозумної гри. Але справа є справа. Посилено працюю над доповіддю на XXIV з’їзді КПУ, отримав деякі зауваження і пропозиції від ЦК КПРС і членів Політбюро ЦК КПУ. Продумував промову до відкриття з’їзду, та й заключне слово - хоча б тезисно треба мати.
12 	березня. Зателефонував мені Брежнєв, знову запитав про справи
зі 	з’їздом і кадри, він цікавиться питанням: «Чи є росіяни у складі секретарів ЦК КПУ?» Мені зараз тільки стало зрозумілим, звідки з’явилося питання про росіян. Я сказав по телефону Брежнєву, що у нас це питання не стоїть - ми всі себе в республіці вважаємо і росіянами, і комуністами, а головне - комуністами-інтернаціоналістами. Створення питання про росіян - не розумна постановка питання, вона може нанести шкоду. Інтуїтивно відчув, що питання про росіян йде від Суслова, а чого від нього можна кращого і розумного чекати?
339


16 березня. Зателефонував у Москву. Переговорив з Брежнєвим з усіх питань проведення з’їзду, в тому числі й кадрових. Доповів Брежнєву, що всі члени Політбюро ЦК КПУ погодились з кандидатурою Погрібняка і Сологуба. Брежнєв нарешті погодився з нашими пропозиціями і побажав успіхів у роботі з’їзду.
У цей же день переговорив по телефону з Підгорним. Розмова була хороша, щира. Він не поділяє думки про «соціальний крен» у кадрах з приводу російського питання, навіть негативно поставився до цього, сказавши, що це питання кимось створюється спеціально. Він негативно висловився з приводу виходу з друку моєї книги «Україно наша Радянська», заявивши, що в такій обстановці не можна було цього робити, тому що деякі «діячі» на цьому підіграють, і неабияк. Підгорний посварив мене за те, що я, перебуваючи в Москві, не зайшов до нього* навіть не зателефонував, я і сам визнав, що це було з мого боку помил-5 кою і нетактовно. Фон мені перед з’їздом створили доволі складний. Я від всього цього страшенно втомився, і це не може не відбитися на стані здоров’я.
Переговорив з Шелепіним щодо Клименка і Сологуба. Він погодився, а що йому залишається робити?
17 березня. В Палаці культури «Україна» о 10.00 відкрився XXIV з’їзд Компартії України. Відкриваючи з’їзд, я чомусь страшенно хвилювався, відчував сильну втому. На якусь мить мені здалося, що я втратив під ногами ґрунт - запаморочилась голова, але я знайшов у собі сили миттєво справитись із собою. В цей час мені (сам не знаю чому) прийшла думка, що я проводжу останній з’їзд.
Звітна доповідь ЦК з’їзду тривала 3 години 30 хвилин. Після засідання з’їзду ввечері зібралися члени, кандидати в члени Політбюро і секретарі ЦК КПУ, щоб обговорити деякі питання подальшого проведення з’їзду, кадрові питання. На другий день з’їзду я зателефонував Брежнєву. Я помітив, що настрій у Брежнєва був якийсь подавлений, пригнічений. Після мого дзвінка мені з ЦК КПРС зателефонував Капітонов і «довірливо» повідомив, що думка керівництва про небажаний приїзд на Пленум ЦК КПРС Семичастного і Головченка, колишнього першого секретаря Київського обкому партії. Я поставив Капітонову питання, чому, яка причина, що, мовляв, трапилось? Відповідь: «Так треба». А як же бути мені - адже треба вигадати якусь причину і пояснення, чому їм не можна чи не треба їхати на Пленум.
Я наступного дня зателефонував Брежнєву, і він мені підтвердив, що треба все зробити, аби Семичастного на Пленумі не було. Згодом мені стало відомо, що немаленька група членів ЦК планувала на Пленумі ЦК виступити проти Брежнєва, його методів роботи і поведінки. Він до смерті боїться цього, злякався, саме тому кістяк цієї групи не допустили на Пленум під різними «благовидними» приводами.
21 	березня. Був у Москві з Щербицьким. Ляшко був у Брежнєва на прийомі, багато складних питань. Брежнєв остерігається обструкції на його адресу на майбутньому Пленумі ЦК КПРС. У розмові з нами він,
340


по суті, добивався підтримки, адже від України багато залежить. З усіх питань домовились. Ми висловили свою підтримку йому за будь-якої ситуації. Брежнєв після бесіди з нами пожвавився.
22 	березня. У Свердловському залі Кремля відкрився Пленум ЦК КПРС, але з самого початку був так «заорганізований», що ні про яку «вилазку», як говорилось, не могло бути і мови. Все бралось на «ура» - хто голосніший, той «активніший», а «ура» кричати у нас любителів і майстрів, на жаль, чимало. Адже просто і безвідповідально, ні про що не потрібно думати, за тебе уже все продумали - тільки голосніше кричи - «Правильно!» - і ти в активі і помічений начальством. Після Пленуму Брежнєв просто піднявся духом, його навіть не впізнати, з’явився особливий гонор.
Працював над зауваженнями по доповіді Брежнєва до XXIV з’їзду КПРС. У доповіді дуже сильний акцент на розділ про добробут народу. Чи можемо ми все зробити, про що йде мова? Чи не може здатися, що це загравання з народом, а згодом викличе різні тлумачення? З питань продуктивності праці сказано дуже слабко: «Що зробимо, те і розподіляти будемо». Дуже нечітко і глухо звучить. У доповіді сказано, що за час, який тривав між з’їздами, із рядів партії виключено 300 тисяч чоловік, чи варто про це говорити? Можливо, краще сказати про зростання рядів партії, а одночасно і про те, що ми очищуємося від баласту, не розголошуючи цифри.
Про приховане підвищення цін на товари народного споживання не варто говорити, краще обійти це питання, інакше не буде зрозуміло, як це при нашому плануванні, організації господарства може бути приховане підвищення цін, це означало б, що ми не володіємо становищем справ у нашій економіці та фінансах. Багато і доволі надокучливо говоримо про переваги соціалістичної економіки та кризу капіталістичного господарства. А на адресу капіталізму говоримо стільки проклять, що якби наші слова справдились хоча б на одну тисячну долю, то капіталізм давно вже загинув би.
24 	березня. Майже всім складом Політбюро ЦК КПУ були на кіностудії імені Довженка, проглядали кінофільм «Білий птах з чорною ознакою». Фільм зроблено добре і заслуговує уваги, безумовно, буде сприйнятий глядачами добре і отримає високу оцінку спеціалістів і навіть, можливо, буде відзначений. Сказав Добрику, що питаннями оцінки фільмів є кому займатися і без нього.
Не зовсім зрозуміла поведінка Щербицького: він два рази приймав професора Микольського з питань короткого курсу історії КПУ. Відомо, що він займає з багатьох питань неправильну позицію щодо висвітлення історії КПУ, іноді з великим шовіністським душком. З цього питання переговорив із Щербицьким: крутиться, як в’юн на пательні, нещира і далеко нечесна він людина, просто запроданець.
30 березня. Кремль. Палац з’їздів. Відкрився XXIV з’їзд нашої партії, подія великої політичної важливості. З’їзд відкрив М.В. Підгор- ний. Весь перший день з’їзду був присвячений доповіді Брежнєва.
341


Викладено доповідь добре, правда, у багатьох місцях не обійшлося без непотрібних емоцій та пишномовності, але така манера доповідача. З’їзд продовжував свою роботу до 8 квітня. У доповіді та рішеннях з’їзду взято великі плани та зобов’язання, видано великі політичні та економічні векселі з соціально-економічних питань, зростання матеріально-побутових умов народу нашої країни. Чи зможемо все це виконати, щоб нарешті виправдались надії трудового народу? Ми вже приймали Програму партії з соціально-економічних питань на XXII з’їзді. Багато теперішніх керівників голосували за неї, аплодували їй. Тепер про цю програму ганебно і ніяково замовчуємо, адже треба нести за неї відповідальність, не вистачає для цього сміливості відкрито все казати народу, що трапилось. Знайшли «кращий» спосіб - мовчки все звалити на «волюнтаризм» Хрущова.
На другий день з’їзду надали мені слово для виступу. У своєму виступі доповів з’їзду про роботу Компартії України за звітний період. Про досягнуті успіхи в економіці, промисловості, сільському господарстві, культурі, науці. Сказав про наші недоліки та недопрацювання. Поставив деякі питання, що заслуговували особливої уваги, особливо про ріст продуктивності праці, про розвиток залізничного й авто<- мобільного транспорту та будівництво автомагістральних доріг, розвиток енергетичної бази республіки, незаслужене забуття та помилки в розвитку вугільної промисловості, особливо Донецького вугільного басейну. Було поставлено й ряд інших важливих питань. Виступ був спокійний, впевнений і з’їздом сприймався добре.
З’їзд пройшов добре, організовано, шкода, що серед військових, які ввійшли до складу ЦК КПРС, у голосуванні - великі розбіжності. На з’їзді найбільше голосів проти отримали Воронов і Шелепін (по 36 голосів), цього не могло бути без певної «проведеної роботи» з відому і згоди Брежнєва. І я мав два голоси проти, як це трапилось важко сказати, одне тільки зрозуміло - Добрик з лічильної комісії сказав мені, що, судячи з усього, трапилось непорозуміння: закреслюючи прізвище Шелепіна, краєм зачепили і моє. У лічильній комісії так і порахували, але коли доповіли начальству, то залишили все як є, вирішили інакше, ніж думала лічильна комісія. Цим «перекрили» інші питання. Брежнєв, за підрахунками комісії, не мав жодного голосу проти, але це не так, бо бюлетені порахували недійсними, а проти були. Ну що ж, так «потрібно» тримати авторитет.
Відбувся Пленум ЦК КПРС, вибрали Політбюро ЦК КПРС із
15 	чоловік, додали до колишньої кількості 4 чоловік, у тому числі й Щербицького, зі мною про вибори Щербицького розмови не було. У кулуарах багато було розмов начебто про мій перехід після з’їзду на роботу до Москви. Причому ця розмова була в різних варіантах, але зі мною на цю тему ніхто не вів розмову, хоча я відчував, що навколо мене відбувається якась метушня. Обрання Щербицького до складу Політбюро - це сигнал не на мою користь, хоча Брежнєв це прикриває значимістю для республіки, але республіка завжди мала свою
342


значимість, а такого не було, щоб у складі від республіки двоє було чоловік у Політбюро членами. Ну що ж, подивимось, що буде далі. Брежнєв зовсім посмілішав, починає проявляти «вождизм», і збоку все це виглядає дуже сміливо, але й сумно. Повторюється все спочатку, за іцо критикували Хрущова*
16 квітня. Біля Києва у районі хутора Биковні, в лісі, знайдено 200 могил-пагорбів з захороненими останками. При розкопуванні могил брали участь і робили висновки судмедексперти. Вони встановили, що в цьому місці було розстріляно не менше 500 чоловік (чоловіки, жінки, підлітки). Є сліди насилля, багатьох було розстріляно
із 	зв’язаними руками. Разом з останками знайдено багато особистих речей: металеві кружки, ложки, гребінці, гаманці, сумки, деякі дрібнички. Був особисто на місці - страшна картина людських трагедій. Слідчі органи ведуть розслідування, хто ці нещасні, коли це трапилось і хто винуватець цієї трагедії. Багато речей з іноземними марками і клеймами. Зробили перезахоронення, вирили екскаватором загальну могилу, склали у великі дерев’яні ящики, ось так і захорони- ли - просто зарили. Хто ці люди, за що їх стратили і хто стратив, поки нічого не відомо, але можна знайти сліди і цього злочину.
17 квітня. Пройшов партійний актив Київської області та Києва за підсумками роботи XXIV з’їзду КПРС. Я робив доповідь. Все пройшло добре. До мене дійшли чутки, що серед інтелігенції, особливо творчої, ходять «тривожні» слухи про начебто мій перехід на роботу до Москви. Багато хто висловлює побоювання, що якщо це трапиться, то інтелігенції буде погано, я і сам у цьому впевнений. Мине розгул необгрунтованих звинувачень і утисків. Адже щоб стримати несправедливість, потрібно брати на себе певну відповідальність. А хто візьме її на себе із цього складу «претендентів» на керівництво республікою?
20 	квітня. Відбулась відверта крупна розмова з Лутаком. Його поведінка створює нервозність в апараті ЦК КПУ - сковує ініціативу заввідцілами ЦК, що призводить до зниження їх відповідальності. Оргвідділ безпосередньо втручається у функції галузевих відділів, і сект ретарі ЦК часом втрачають самостійність у вирішенні своїх безпосередніх питань. Я сказав Лутаку: «Ви намагаєтеся замкнути на собі всі, навіть далеко не властиві вам питання, і цим самим глушите ініціативу. Створюється непотрібна напруга, в роботі немає повної належної партійної відвертості». Я порадив Лутаку предметніше і рішучіше відстоювати рішення, які приймаються секретаріатом ЦК КПУ. Колективність має бути в роботі, але дехто з рівних повинен бути і старшим у дорученій йому справі, адже він один відповідає за довірену йому справу. Якщо цього не притримуватись, то може розхитатись дисципліна. Це тим паче важливо, оскільки прийшло поновлення секретаріату і навіть Політбюро: люди нові і їм потрібно всіляко допомагати.
Неприємна була розмова, і я після цієї розмови дійшов висновку: небезпечно, якщо такого складу людина, як Лутак, добереться до верхівки влади.
343


21 квітня. До ЦК КПУ надійшла дуже тривожна записка Міністра охорони здоров’я УРСР Братуся про захворювання холерою, дизегі- терією та іншими кишково-шлунковими захворюваннями. В довідці показано, що немало вогнищ і випадків антисанітарії виявлено на підприємствах харчової промисловості, торгівлі, блоках харчування, в комунально-побутових закладах. Щодо записки дав завдання терміново намітити заходи і розглянути на Радміні УРСР.
22 квітня. День народження В.І. Леніна, всесоюзний суботник, всі члени Політбюро, керівництво міста і Дарницького району були на суботнику на території: очистка парку, саджання дерев. Все пройшло добре.
А ввечері в той же день зустрічали і проводжали на київському вокзалі Брежнєва. Він з делегацією їде на з’їзд Болгарської компартії. Від України у складі делегації Щербицький, ось і почав його Брежнєв прилучати.
18 травня. У залі Верховної Ради об 11.00 відкрився з’їзд письменників України, присутні всі члени Політбюро ЦК КПУ. Мій виступ і оголошення привітання з’їзду від ЦК КПУ зайняло 45 хвилин. Відкриття і виступ пройшли добре.
Ввечері розглядав пошту, мав розмову з товаришами по роботі. Мав велику бесіду з секретарем ЦК КПУ Титаренком, який заявив, що він не підписав і не підпише постанову Секретаріату ЦК КПУ з приводу рекомендації Д. Павличка до складу Секретаріату Спілки письменників України. Я з ним прямо повів розмову. «Що це означає? - запитав я його, - який ви спеціаліст в області літератури? Чий це вплив?» З’ясувалось, що вплив був «дніпропетровців», тупого й озлобленого Ватченка і обмеженого Грушецького. Пояснив Титаренку його помилкову поведінку.
19 травня. Отримав постанову ЦК КПРС - затверджена делегація від КПРС на XIV з’їзд КПЧ. Склад делегації: Брежнєв - голова делегації, Гришин (Москва), Шелест (Україна), Катушев, секретар ЦК КПРС, Рябов (Свердловськ), Червоненко - посол у ЧССР. Зателефонував мені у той день Брежнєв і повідомив про включення до складу делегації, а також про те, що незабаром - поїздка до Братислави, і туди він не збирається летіти, і що, напевне, мені це зробити доведеться. (Брежнєв просто боявся можливих ексцесів у Братиславі - він же
з 	дуже «хоробрих»).
24-29 травня. У Празі 25 травня відкрився XIV з’їзд КПЧ. Увесь день слухали доповіді Гусака і Яшика. Наступного дня роботи з’їзду було заслухано доповідь Штроугала. Того ж дня, у другій половині, виступ голови делегації КПРС Брежнєва. По своїй суті виступ непоганий, але надто пихатий і повчальний.
На заводі відбувся мітинг, присутніх 5-6 тисяч чоловік. Виступ Брежнєва слухали уважно, але реакція різна. Охорона всіх заходів особливо посилена. До Братислави так ніхто і не поїхав - побоювались інцидентів, а можливо, і більшого.
344


Під вечір 27 травня Гусак, Свобода, Брежнєв запросили мене і виїхали в «Лани» на полювання, правда, більше розмовляли і пили, ніж полювали. Пізно ввечері повернулися до Праги. Свобода був дуже задоволений «вдалим» полюванням.
29 травня. Закриття роботи з’їзду, того ж дня після грандіозного прийому наша делегація вилетіла до Москви. Я в Брежнєва відпросився з Праги і своїм літаком вилетів прямо до Києва. При зустрічі з членами Політбюро ЦК КПУ я відразу проінформував їх прямо в приміщенні аеропорту про XIV з’їзд КПЧ, про труднощі економічного і політичного характеру. Висловив думку, що чехи нам не швидко забудуть і пробачать 21 серпня 1968 року, і чи взагалі забудуть і пробачать, бо все це ввійшло в історію не як наша політична перемога. А людям можна говорити що завгодно і як завгодно, але справжня історія брехні не визнає.
10 	червня. За дорученням Президії Верховної Ради СРСР вручив орден Леніна суднобудівному заводу, наступного дня - херсонському радгоспу «Більшовицький наступ».
Господарство у степовій та засушлйвій смузі області вирощує врожай озимої пшениці по 40-45 центнерів з гектара, дуже висока культура землеробства, господарство організоване. Оглянув і ознайомився з будівництвом Каховського зрошувального каналу. Відвідав «Легендарну тачанку» - грандіозне спорудження, чудово зроблене як монументальний пам’ятник. Я особисто задоволений тим, що свого часу взяв на себе сміливість і відповідальність за спорудження «Легендарної тачанки». Керувався принципом: робимо все це в пам’ять загиблих у боях за звільнення Таврії, робимо для наших нащадків, на віки.
13 	червня відпочивав на о. Бірючому, мальовниче місце, хороший був відпочинок, зі мною був старший син Борис.
Дав завдання терміново створити комісію з обліку і збереження великих історичних цінностей і багатств, знайдених при розкопках скіфських могил у Дніпропетровській області біля м. Орджонікідзе. Багато знайдено золотих прикрас, унікальної чеканки.
27 	червня вилетів до Москви, де повинно бути засідання Президії Верховної Ради, а 29 червня відкриття з’їзду письменників Союзу СРСР, присутні всі члени Політбюро ЦК КПРС.
30 червня о 6 годині ранку повідомили про трагічну загибель космонавтів: Добровольського, Волкова, Пацаєва. Дуже шкода хлопців. Вони виконали завдання, пробули в космосі 24 доби і при спуску загинули: трапилась розгерметизація гондоли приземлення. Приземлились вони вже мертвими. Космос забере ще багато жертв. На Політбюро обговорювали питання загибелі космонавтів. Відчувається відсутність Корольова, немає належного порядку. А хто відповість за усіх молодих людей, що загинули? Немає відповідального, як і в багатьох справах у країні.
1 	липня. Нова турбота - збірні будинки показали себе в експлуатації дуже погано: дають велике протікання у місцях з’єднань, і вітер їх
345


просто продуває. Багато скарг надходить до ЦК КПУ. Дав завдання обміркувати питання різкого покращання якості продукції, що випускає ДБК. Напевно, доведеться перейти на нові форми роботи, шукати нові ізоляційні матеріали.
2 	липня. Завідуючий відділом хімічної промисловості ЦК Авілов доповідає, що Радмін УРСР безвідповідально поставився до доручення ЦК з підготовки пропозиції про виробництво ізоляційної плівки для Каховського каналу і лавсанових фільтрів для проціджування молока. Тугодуми і безвідповідальні люди! Знову доведеться вести крупну розмову зі Щербицьким.
Зателефонував мені О.М. Косигін, повідомив, що за моїм проханням виділяють нам 400 тонн сировини для виробництва плівки для ізоляційних робіт на Каховському каналі.
4 липня. Зателефонував до Москви, у ЦК КПРС, переговорив з К.У. Черненком. Уточнив, що відпустка за графіком членів Політбюро мені надається з 25 липня. Я попросив Черненка пришвидшити випуск постанови ЦК і Радміну про розвиток вуглевидобутку по Донбасу.
Йде розкопка кургану в Миколаєві, знайдено понад 1000 найменувань золотих речей скіфських часів, треба вживати заходів, щоб зберегти їх і здати у фонд республіки.
Піднімається знову питання профілактики і боротьби з венеричними захворюваннями і неробством. Дав доручення відповідним інстанціям подати пропозиції і вжита заходів.
5 липня. Уважно розглянули питання про будівництво в Києві радіоцентру - дуже відстаємо ми в цих питаннях. На кінофестивалі у Москві фільм студії імені Довженка «Білий птах з чорною ознакою» отримав першу премію. Після цього чого вартий шум безграмотних Грушецького, Ватченка та інших «діячів»? Дав завдання ретельно підготуватися до наради в ЦК КПУ з ідейно-теоретичних питань. Дуже слабко у нас ці питання розробляються, а в пресі часто висвічуються примітивно, що викликає плутанину і навіть ідейний розлад.
20 	липня. Треба провести серйозну підготовку до ідеологічної наради, що має відбутися, адже питання доволі складне. В ідеологічній роботі багато формалізму, а ще більше самовпевненості в тому, що все, що ми говоримо, сприймається усіма без заперечень. Не можні нашою пропагандою, ідеологією безперервно і надокучливо повчати людину, поглинати його індивідуальність. Адже від цього користі мало, а шкода може бути величезна, причому вона може позначитися пізніше. Не можна жити девізом: «Не мудруй, а роби те, що тобі наказали».
22 	липня. Дуже хвилює чистота і грамотність української мови, в яку проникає багато західноєвропейського «суржика». Українська мова із часом може втратити свою чистоту, мелодійність, глибину, колорит. Дано завдання продумати пропозиції з приводу цього питання, можливо, потрібно порадитися з вченими, філологами, мовознавцями, письменниками, нехай вони висловлять свою думку і пропозиції, як вберегти прекрасну українську мову від засмічення.
346


Вересень 1971 року. Зателефонував мені в Крим Брежнєв. Поцікавився ходом хлібозаготівлі і сільгоспробіт, потім запросив під Москву в Завидово на 4-7 вересня на качине полювання. Прилетів до Москви. Погода холодна, дощ.
На полюванні були Брежнєв, Підгорний, Гречко, Машеров, наїжджали Полянський і Демічев. Багато говорили про все, менше всього про справи. Багато пили. Полювання це для начальства організував Гречко, адже Завидово - це господарство Гречка. Після першого дня полювання ввечері, коли за столом добряче випили, Брежнєв запросив до столу якусь дівицю - весь час лизався з нею і буквально розпустив слюні, а потім зник з нею на всю ніч. На наступний день полювання Брежнєв взяв до себе в човен свою нічну супутницю. Подібні «експерименти» він повторював кожного разу, на будь-якому полюванні. Кожен раз було гидко дивитися на цю розпусту. А що скажеш? І хто може про це сказати? Поміж собою ведемо розмови. Гречко з «благословіння» Брежнєва нам з Машеровим подарував чудові мисливські фінські костюми.
Ввечері 7 вересня я вилетів до Києва, а 9 вересня після відпустки приступив до роботи.
Іринка зібралась поїхати в Англію, але по лінії КДБ Крикун і Чебриков із Москви повідомили, що їхати не можна, не рекомендують, можливі, як вони кажуть, провокації. Чи це справжня причина - невідомо, але шкода, що Іринка не поїде до Англії. При такій ситуації дав відбій з поїздкою.
11 вересня. На 78-му році важкого і складного, але разом з тим і цікавого життя помер М.С. Хрущов. По-людськи мені його шкода. Він був чесною, добросовісною людиною, непоганим керівником, відданим комуністом. Багато зробив корисних справ для народу, хоча багато і недопрацював. Але він щиро прагнув, старався, вболівав за справу. У великій політиці, як і в житті, багато ілюзій, і Хрущов іноді захоплювався. Але він чесно служив своєму народу та партії. В тому, що так трапилось з ним, винуватий не тільки він один, і в першу чергу не він один. Адже в політичній діяльності відповідає не тільки той, хто веде, а й ті, хто дозволяє себе «вести». В політиці, тим паче у великій політиці, завжди трапляється найвитонченіша брехня, а в боротьбі за владу часто найближчі соратники ідуть на інтриганство, лестощі, обман, викривлення істини і навіть злочин, як було із Хрущовим. Чому так з ним вчинили, історія ще про це скаже своє слово.
12 вересня. Відбулась телефонна розмова з Брежнєвим з багатьох питань. У ході розмов Брежнєв поставив переді мною питання, чи давати повідомлення від ЦК КПРС і Радміну СРСР у зв’язку зі смертю М.С. Хрущова. Відчувалось, що в цьому питанні він має сумнів. Хтось його збиває. Можна майже з упевненістю сказати, що це була робота Суслова - недалекої, черствої, мстивої людини. І якби Хрущов ще затримався трохи часу на своїй посаді, то він би прибрав Суслова: адже ціну йому він знав прекрасно.
347


По розмові відчувалося, що і сам Брежнєв не дуже схильний давати таке повідомлення у пресі від імені ЦК КПРС і Радміну. Я висловився однозначно за повідомлення від ЦК КПРС і Радміну. Також сказав про те, що Хрущов заслуговує поховання біля Кремлівської стіни. На мою пропозицію Брежнєв категорично висловився проти, заявивши: «Як нас зрозуміють?» Так, саме так, як нас зрозуміють? А справа не в розумінні, а в бажанні самого Брежнєва, а він зовсім цього не хотів.
Часто у наших засобах масової інформації неправильно, викривлено представляють наш робітничий клас, котрого наче б то цілковито поглинула праця. Це наклеп на трудящу людину. Не може людина праці жити одним виробництвом, одною роботою, якщо було б так, то праця поглинала б усі його духовні якості та потреби. Адже робітник живе не одним хлібом. Людина за своєю природою - художник* творець. Вона вносить у життя красу, а краса невід’ємна від глибокого знання життя і навколишнього середовища.
13 вересня. Із секретарями ЦК КПУ розглядав питання: про роботу Президії АН і окремих інститутів академії наук, деякі з них малоефективні. Обговорювалося питання про створення комітету з науки в республіці - це диктується самою справою. Але це питання без Москви ми вирішити не можемо, а там навряд чи зрозуміють постановку цього питання правильно. Того й гляди, отримаєш звинувачення у «винятковості». Розказав секретарям ЦК КПУ про мої враження від зустрічі з Параджановим. Я сказав, що він трохи з «вивихом», але, безумовно, талановита людина. А який талант без дивацтв і «вивихів»? Потрібно над кожною талановитою людиною копітко працювати, направляти його розум, енергію в потрібне русло, а не відштовхувати і бити навідмах. На жаль, у мистецтві, науці, технічних винаходах у нас часто б’ють і таким відношенням до творчої роботи ми наносимо великої шкоди. Користі не маємо ніякої.
Погано ми вивчаємо і на практиці застосовуємо величезний досвід
і 	спадщину педагога Макаренка. Викликає хвилювання постановка виховної роботи у дитячих будинках. Дав завдання з усіх питань підготувати пропозиції.
14 вересня. У Криму передбачається зустріч Брежнєва з канцлером ФРН Віллі Брандтом. Брежнєв так і рветься до цієї зустрічі і покладає на неї найсвітліші надії. Відомо, що всі політики страждають великим честолюбством, а їхні справи не завжди диктуються розумом. В азартній політичній грі завдання розумного політика - не втратити міру реальності. Зрячий, але не бажаючий бачити реальні речі - двічі сліпець, а його домисли, ілюзії, фантазія можуть у певний період обернутися на трагедію для народу і країни. Я дав завдання першому секретарю Кримського обкому партії Кириченку все ретельно продивитись і підготуватися до зустрічі Брежнєва в Криму.
18 	вересня. У Криму завершилась зустріч-переговори Брежнєва і Брандта. Підписано комюніке, і, як завжди, багато шуму навколо цієї історичної події. А шум піднімаємо передчасно. Політичне обличчя
348


Брандта не зовсім чисте, Брежнєв же в особливому захопленні від цієї зустрічі. Він вважає себе непогрішимим, а почуття інтуїції, як він каже, йому правильно підказує. Але ж інтуїція, тим більше в політиці, завжди може обманути.
5-12 жовтня. Перебував у НДР з парламентською делегацією. Вранці
5 	жовтня делегація вилетіла до Берліна, і в цей же день її зустріли в Народній палаті. 6 жовтня участь ї виступ на врочистому засіданні, присвяченому 22-й річниці утворення НДР. Усе пройшло добре, але над своїм виступом довелось багато попрацювати. Московський варіант був сухий, тільки офіційний, просто «дубовий». 7 жовтня - ознайомлення і огляд Берліна, його новобудов, огляд прикордонної стіни від Західного Берліна. Відвідали телевежу і з неї оглянули все місто, як східну, так і західну частини Берліна. Дуже складне життя цього міста. У ньому живе один народ, одна нація, але по-різному. Мені здається, що так довго тривати не може. Берлін завжди буде каменем спотикання, яблуком розбрату політичних ігор та інтриг. Рано чи пізно, але проблема Великого Берліна повинна вирішитись. Але як це зробити, на якій основі, поки що важко собі уявити.
8 жовтня. Машинами відправились до Дрездена, де відбувся великий мітинг дружби. Довелося виступити. Потім відвідування району житлового будівництва і школи з викладанням російською мовою. Звичайно ж, відвідини, огляд і ознайомлення з Дрезденською картинною галереєю.
9 жовтня відвідав сільськогосподарський кооператив. Організація і порядки прекрасні, висока культура землеробства, урожай збирають по 45-50 центнерів з гектара. Тваринництво теж на високому рівні. Оплата працівників кооперативу висока - у середньому робітник отримує на місяць 200-250 марок.
У цей же день побували в нашій групі військ. Оглянули техніку, відвідали танковий підрозділ, ознайомилися з життям і побутом солдатів та офіцерів. Зустрівся з багатьма знайомими, у тому числі з Андрієм Лук’яновим - він тут проходить службу як офіцер. Виявилось, у військах тут багато земляків. Все пройшло добре.
10 жовтня оглянули визначні пам’ятки «Саксонської Швейцарії» - надзвичайно красивий куточок, диво природи. Багато бажаючих завітати до цієї частини Німеччини, та й німці вміють показати.
11 жовтня Хонеккер у ЦК СЄПН прийняв усю делегацію. Бесіда пройшла доволі жваво. У другій половині дня я один поїхав за місто відвідати Ульбріхта і Штофа. Обидва хворіють. З усього видно, що Хонеккер не з великим бажанням дав згоду на мої відвідини Ульбріхта. І Штоф, і Ульбріхт зраділи моєму приїзду. Штоф уже одужує, а Ульбріхт ще важко хворий. Особливо він зрадів моєму приїзду, навіть просльозився старий. Я передав йому вітання і найкращі побажання від Брежнєва і Підгорного. Він щиро подякував. Під час моєї бесіди з Ульбріхтом він скаржився на те, що його притісняють «молоді». Вони не рахуються ні з яким його досвідом і заслугами.
349


Ульбріхт сказав, що із цього питання він написав листа Брежнєву, але від нього навіть відповіді не отримав, не кажучи вже про якусь допомогу. Раніше цього не могло би бути. Продовжуючи бесіду, Ульбріхт сказав, що Брежнєв починає страждати зазнайством. Просив мене переговорити з ним з кількох питань і просив дати відповідь на його лист. Головне ж питання - це його місце у зв’язку з майбутніми виборами до Народної палати. Ульбріхт при цьому сказав, що якщо ми не допоможемо, то він опиниться за бортом. Ульбріхт сподівався незабаром поправитись і в новому складі зайняти пост Голови Держдуми. Насправді Ульбріхт фізично слабий і морально пригнічений. Дружина Ульбріхта Лота всіляко підтримує чоловіка, але вона дуже озлоблена на Хонеккера, який як тільки може ігнорує Ульбріхта, а він від цього дуже морально страждає. Якщо його не підтримати, то його надовго не вистачить: моральний гніт, холодна неуважність призведе до його загибелі. Його лікарі стверджують, що криза у нього не пройшла. Чому ж таке ставлення до Ульбріхта? Адже Хонеккер став Першим секретарем ЦК СЄПН тільки завдяки Ульбріхту. Звідки такий холод, відчуженість, байдужість, навіть презирство до старого заслуженого комуніста, колишнього керівника НДР? Зрозуміло, що це загальний «стиль» нашої «братської комуністичної моралі». Все це дуже сумно, але факти говорять самі за себе. Важко простому комуністу, народу розібратися у клубку політичних інтриг політичної верхівки. У політиці своє мистецтво - суперництво, лестощі, інтриги. У ній сутність і видимість далеко не рівнозначні. Тут завжди балансують сили.
Ввечері на прийомі з приводу 22-ї річниці НДР Хонеккер висловив мені багато образ, зокрема на те, що керівництво КПРС не завжди правильно оцінює політичну складність ситуації в НДР.
14 	жовтня. На засіданні Політбюро ЦК КПРС серед багатьох питань було і моє питання про підсумки парламентської делегації до НДР.
У повідомленні на Політбюро я сказав, що під час мого відвідування Ульбріхта і Штофа на їхніх заміських дачах під Берліном вони піднімали питання, пов’язані з попередніми переговорами у Криму Брандта і Брежнєва, про зміст прийнятого комюніке. Обоє вони висловлювали ті ж думки, що і Хонеккер. І взагалі у всіх розмовах з керівниками НДР щодо взаємовідносин із ФРН і під час кримської зустрічі відчувалась якась невпевненість, розсіяність, були й нотки озлобленості. Все це може призвести до небажених політичних зривів
і 	можливих ускладнень. Тут я відразу висловив пропозиції: 1. Найближчим часом дати відповідь німцям на їхній лист, адресований ЦК КПРС на ім’я Л.І. Брежнєва. 2. Знайти можливість термінового особистого контакту Л.І. Брежнєва і Хонеккера. 3. Якнайшвидше вирішити питання про відправлення нашого посла в НДР - затримання цього питання хвилює, непокоїть керівників НДР.
350


Виклад мною цих усіх питань справив певне враження. Брежнєв трохи розгубився. Відчувалося, що про лист керівництва НДР ніхто із членів Політбюро не знав. Брежнєв подав репліку: «Німці все перебільшують». І все ж на цьому засіданні Політбюро було прийнято рішення дати відповідь німцям на їхній лист, встановити особисті контакти з керівництвом НДР, вирішити питання з послом. Відчувалося, що весь обсяг відомостей та прямий виклад стану взаємовідносин із НДР Брежнєву не сподобались. Напевне, він чекав, що східні німці висловлять «захоплення» з приводу його кримської зустрічі з Брандтом.
16 жовтня. Очевидно, дається взнаки перенапруження нервової системи, велика перевтома, одночасно захворіли три секретарі обкомів партії, серцеві напади: Шевченко (Ворошиловград), Ярковий (Тернопіль), Григоренко (Суми); дав завдання прослідкувати за станом їх здоров’я.
20 	жовтня. У політиці факт - ще далеко не вся правда, це тільки сировина для пошуку справжньої правди, якщо взагалі в політиці існує таке поняття. Добре, що в Канаду не поїхав Брежнєв: йому там напевне влаштували б велику провокацію, можливо більшу, ніж Косигіну, взагалі обурлива поведінка канадського уряду: запросили до своєї країни прем’єр-міністра Радянського Союзу і не забезпечили безпеки, допустили провокацію проти нашої країни - замах на главу уряду, на свого гостя. Це говорить про неспроможність уряду Канади. У демонстраціях проти нашої країни прослідковується явне злиття сіоністів з буржуазними націоналістами та іншими різними ворожими політичними угрупованнями.
1 листопада. Цвєтков доповідав про справи у вузах і школах, вимагає введення читання лекцій у вищих навчальних закладах українською мовою. В обласних центрах республіки тільки за останні два-три роки в російських школах число студентів збільшилось на 30 тисяч. Українські школи у містах зменшуються. Це серед інтелігенції, особливо серед письменників, викликає тривогу і збудження.
Аналіз показує, що серед наукових працівників, кандидатів, докторів наук, академіків більше людей інших національностей, ніж українців. З усіх національних питань серед інтелігенції йде велике бродіння. Потрібно було б глибоко продумати і провести висококваліфіковану наукову конференцію з національного питання. Згодом будуть вибори доТАкадемії наук. Мова йтиме про те, щоб у член-кори рекомендувати Шевелєва з перспективою його на посаду директора Інституту історії Академії наук України.
2 листопада. Письменник В. Некрасов, лауреат Сталінської премії за книгу «В окопах Сталінграда» - хороший письменник, розумна людина, має свою думку, проситься поїхати до Швейцарії відвідати свою рідну тітку. Але йому не дають візи через його начебто «ідеологічні» погляди. Його притісняють з усіх боків, що викликає гнів та озлоблення. З такою людиною потрібно розумно попрацювати. Він же не ворог, але нашим ставленням до нього ми його можемо зробити якщо не ворогом, то недругом напевне.
351


9 	листопада. Доповідав Головченко (МВС). За три дні Жовтневих свят у республіці сталося 18 вбивств. Були й політичні вияви: в багатьох місцях були поширені листівки політичного характеру, в яких висловлюється невдоволення внутрішньою і зовнішньою політикою Брежнєва, в двох місцях його портрети були порізані ножами, зірвано
5 	прапорів і кілька транспорантів. У кількох місцях, селах і районних центрах, навіть у містах виникли пожежі. Все це разом викликає стурбованість. Наша республіка порівняно з іншими районами країни в цьому відношенні вважається благополучнішою. Що ж коїться тоді в інших республіках, особливо прибалтійських?
Я сказав Федорчуку, що у них іде даремна «гра» навколо сина Затонського. Як кажуть, у «страху великі очі». Сам Затонський - розумний чоловік, має свою думку, але іноді у нас і цього доволі, щоб потрапити у розряд «крамольних». У західних областях проживає 150 тисяч колишніх оунівців та їх пособників, більшість із них поводяться доволі потай, немає повної впевненості, що вони роззброїлись чи хоча б лояльно до нас ставляться. Все це разом взяте чималою мірою хвилює нас. Федорчук також доповів мені, що за листом ЦК КПУ вирішилось питання про створення міськрайонів КДБ, нам додали штат - ще 660 чоловік, тепер у цій «ланці» буде працювати понад 10 тисяч людей. Він мені повідомив, що в КДБ надійшов сигнал: Ра- котський (1947 року народження) і Козловський (1952 року народження) у своєму оточенні виношують ідею замаху на П.Ю. Шелеста як ставленика Москви. Молоді люди висловлюють своє невдоволення з приводу відсутності демократичних свобод друку і всіх засобів масової інформації. «Ідеологія, - кажуть вони, - грубо нав’язує все, і терпіти такого далі неможливо. Багато надто зазнайства про «успіхи» зовнішньої і внутрішньої політики, а про свій власний народ проявляється мало справжньої турботи. Державні народні кошти витрачаються безконтрольно направо і наліво, під прикриттям «інтернаціональної допомоги». Неприємно все це вислуховувати, тим більше, що дійсно деякі наші питання потребують докорінного перегляду. І я дійсно проводжу лінію Москви. А як же може бути інакше? Однак мене Федорчук попередив про обережність.
12 	листопада. Прийняв режисера Бондарчука. Він уже давно ставить питання про створення кінофільму «Тарас Бульба» за Гоголем. Пропонує, щоб за це велике полотно взялись Мосфільм і кіностудія імені Довженка. Сили великі і висококваліфіковані, вони добре б справились із цією класикою. Бондарчук уже переробив сценарій «Тараса Бульби», який колись поспіхом написав Довженко. Я знайомився із цим сценарієм - на мій погляд, із нього вийшов би чудовий кінофільм. Але зйомки фільму зволікаються Москвою, мотив - що створення такого фільму «зачепить національні почуття поляків». Ось який аргумент! А як же тоді бути з гоголівською класикою і національними почуттями українців? Убогість думки декотрих наших високопоставлених ідеологів не можна ніяк пробити.
352


15 	листопада. Зателефонував мені помічник Брежнєва Голиков, нимагав довідку з України на 25-30 сторінок про стан сільського господарства: готується «праця» Брежнєва про «аграрну політику КПРС».
18 	листопада. Вночі і вранці в Києві йшов сильний сніг, дуже рано похолодало. Напевне, довго сніг не втримається, але тепла вже не чекати.
Надійшов текст проекту доповіді Л.І. Брежнєва на Пленумі ЦК КПРС «Про міжнародну діяльність КПРС». Доповідь велика, доволі розпливчаста з бравадою про успіхи в міжнародних справах. Усе це в стилі Брежнєва. А як же може бути інакше - адже він «виробляє і направляє міжнародну зовнішню політику». З великою увагою прочитав текст доповіді, зробив ряд зауважень, але треба подумати, чи давати їх до ЦК: адже все доповідається Брежнєву, а він на всі мої зауваження чомусь дуже хворобливо реагує. Певне, краще буде внести свої зауваження до тексту мого виступу на Пленумі, а вони загалом зводяться до наступних питань:
1. Потрібно яскравіше сказати про значення для нас європейської безпеки, а не витати в цілому нашою планетою.
2. Скоротити палкі висловлювання про успіхи РЕВ, бо про цю організацію зовсім іншої думки інші члени РЕВ.
3. Про сіоністську діяльність та її небезпеку сказати яскравіше і переконливіше.
4. У розділі про скликання Загальноєвропейської наради з безпеки знайти місце для Балкан. Даремно ми замовчуємо про складність політичної ситуації в цьому регіоні світу.
5. Дуже багато говоримо про «самостійність зовнішньої політики» Франції. Нікуди Франція від НАТО не дінеться, занадто багато ілюзій ми проявляємо щодо цього питання.
6. Багато говоримо про міць країн Варшавського Договору, його непорушність і міцність. Не можна постійно нагадувати про це супротивній стороні - НАТО і країнам, що входять до нього: Адже вони ці заяви сприймають по-своєму і теж укріплюють свій союз. Ось і відбувається гонка озброєнь.
Прийняв Миколу Бажана. Він доповідав про роботу енциклопедичних видань. Просив дозволу на нове видання Української радянської енциклопедії в 15-ти томах. Йшлося про видання енциклопедії з літератури і мистецтва^ Обговорювалися поточні питання з творчою інтелігенцією. На Бажана ідуть нападки за його «ортодоксальність», треба його всебічно підтримати.
24 	листопада. Перед відкриттям сесії Верховної Ради у кімнаті Президії Брежнєв підняв питання про те, що, мовляв, Підгорний вніс пропозицію про нагородження за підсумками п’ятирічки членів Політбюро, секретарів ЦК нацкомпартій та інших керівників республік. Постановка цього питання таким чином відчувалось, що Брежнєву не сподобалась: чому, мовляв, не від нього йде це питання. Було зрозуміло, що це питання він обговорював з деякими членами
X 2 Шелест
353


Політбюро. Проти пропозиції Підгорного відразу дуже дружно виступили Суслов і Косигін. Усі інші мовчали, я ж різко і обґрунтовано виступив на підтримку пропозиції Підгорного. Як тільки Брежнєв відчув невпевненість, він відразу зняв це питання з обговорення. Але згодом це питання вирішили позитивно, а декотрі члени Політбюро говорили мені, що я правильну зайняв позицію у цьому питанні. А коли я запц* тав: «А чому ж ви мовчали?» - ті відповіли: «Ми тут працюємо, у Москві, і нам важко було підтримати цю пропозицію. Нас можуть неправильно зрозуміти». Ось так і живемо.
1 грудня. Розглядав скаргу на редактора журналу «Комуніст України» Терлецького. Говорять, що дуже грубий з працівниками, Терлецького знаю давно, ще по роботі в Київському обкомі партії* розумний, грамотний чоловік, дуже працьовитий. Шкода таку цюдицу втрачати. Доручив детально розібратися і доповісти.
В Одесі розкрито факти крупних хабарів за надання квартир, у цій брудній справі брав участь заступник головміськвиконкому Одеси. Доручив органам розібратися детально, винуватих притягнути до суворої відповідальності.
2 грудня. До ЦК КПУ надійшла доповідна записка від міністра МВС УРСР тов. І.Х. Головченка «Про деякі відступи в кримінальному законодавстві». Із записки видно, що з різних постанов з малозначних справ дуже багато притягнуто до відповідальності; росте судимість,. Існує Основний закон - Конституція, але її часто по-різному тлумачать, а часто застосування законів іде за вказівкою зверху. Записка заслуговує особливої уваги, вирішив її обговорити на Політбюро ЦК КПУ. Але вияснилось, що Щербицький проявив дивну черствість до людських доль, які потрапили під «кримінал за вказівкою зверху». Він поставив під сумнів правильність самої записки Головченка.
Зателефонував мені із Москви редактор газети «Известия» Л.Т. Толкунов і повідомив, що я нагороджений орденом Леніна. Дуже приємна і радісна звістка. Добре, що колись я добився у Брежнєва розгляду цього питання. Нагороджені всі члени Політбюро ЦК КПРС і всі перші секретарі нацкомпартій республік. Уже і ми отримали указ про нагородження орденом Леніна.
18 	грудня. Зателефонував мені Л.І. Брежнєв, запросив мене , і Щербицького до Москви на 18.00 на його дачу з нагоди свого 65-річчя. Ми повезли йому подарунки: картину «Золота осінь», кришталевий ріг і набір напоїв. На врочистостях були всі члени Політбюро
з 	дружинами, ми з Щербицьким були одні, всі це помітили. Правда, пізніше Брежнєв говорив, що трапилось якесь непорозуміння. Чи це так - судити важко, але нам було не зовсім приємно. Перед цим Я надіслав привітальну телеграму ювілярові, ось її зміст: «Дорогий Леоніде Іллічу! Дозвольте мені від всієї душі і серця щиро, з глибокою до Вас повагою привітати Вас з днем народження! Побажати Вам, видатному партійному і державному діячу нашої партії і країни, міжнародного комуністичного і робітничого руху, доброго міцного
354


здоров’я, благополуччя, довгих літ життя, великих успіхів у проведенні в життя рішень партії! І по-справжньому великого Вам людського щастя! Ваші роки - це роки мудрості, розуму і великого життєвого досвіду. Все це так потрібно для керівника такого масштабу, як Вй. Ваші роки - це рання золота осінь, яка приносить великі здобутки для нашого народу! То ж нехай багато років Вас супроводжує енергія, здоров’я, довголіття та плідна робота.
З 	глибокою повагою, П. Шелест».
Як потім з’ясувалось, ця телеграма Брежнєву не сподобалась, він говорив: «Про яку осінь йде мова, хоча вона і «золота», але «осінь?» І взагалі висловив незадоволення, що я не назвав його «вождем» народу. Але мені здається, що я і так багато наговорив зайвого і не зовсім заслуженого. Сам вечір «урочистості» пройшов якось сумбурно, доволі неорганізовано, як і очікувалось, сам «господар добряче нализався» і почав зі стільця читати свої одні й ті ж немудрі вірші. Я не міг загравати перед ювіляром, як робили це інші, і це викликало якийсь холодок і навіть деяку відчуженість. Я все це помітив, але промовчаів, хоча залишилося доволі неприємне відчуття від усього підлабузництва.
21 	грудня. Розглядав питання, пов’язані із соціалістичними зобов’язаннями на 1972 рік по галузях промисловості. Складається картина досить похмура: беремо із захопленням зобов’язання, але під них у низці областей та галузей нема належного устаткування, не вистачає сировини на основний план. Все покладаємо надії на ентузіазм, але у всього є своя мета. Галасу навколо зобов’язань багато, але вони не підкріплені матеріально-технічними резервами. Вже значна частина робітників і керівників з певною долею іронії відноситься до чергових зобов’язань. Але як і кому це доведеш? Всі стверджують, що народ «у захваті від наших заходів».
25 грудня. Перевірив відправлення новорічних сувенірів до Москви для членів і кандидатів Політбюро. Внесли пропозицію у Карпатах будувати атомну електростанцію. Для цього намічається велике знесення гірських поселень. Але чи це все раціонально? Краще було б здійснити регулювання річок Карпат, і найперше Стрию та Дністра і на їх основі побудувати гідроелектростанцію. Із цього було б більше користі. Дав завдання допрацювати пропозиції з цих питань.
Дехто Нагорний вніс пропозицію побудувати в Запоріжжі універсальний утилізатор сміття і всіх виробничих відходів. Напевне, довго він мав тяганину з цією пропозицією. Газета «Правда» підхопила цю ідею в статті «Голубе місто Запоріжжя», критикуючи тяганину з розглядом Нагорного. Ідея заманлива, оригінальна, можливо, це майбутнє у боротьбі за чистоту навколишнього середовища. Про це потрібно подумати зараз. Дав завдання розглянути пропозицію Нагорного і підготувати відповідь у «Правду».
26 грудня. Відбулось весілля: Щербицький одружував свого сина Валеру. Запрошував він і ійене на це «гульбище», але я не пішов. Мені стало відомо, що на доброму підпитку тут обговорювалась проблема
355


розстановки керівних кадрів у республіці. Щербицький після весілля захворів. Зателефонував йому додому. Про його підступність я йому нічого не сказав. Я все більше переконуюсь - підла і підступна він людина. Прийде до влади (а він прагне цього і має повну підтримку Брежнєва - адже він любить підлабузників), народ і кадри ковтнуть немало горя. Звичайно, знайдуться і у нього підлабузники, такі ж підлі, як і він. Але все це пройде, а історія скаже правду.
29 	грудня. Полетів до Москви на засідання ПБ ЦК КПРС.
4 	січня 1972 року. Дуже погано по республіці з планом товарообміну у цьому році, причина цього - немає товарів, нічим особливо торгувати, та і немає зацікавленості у торгових працівників. Легка промисловість працює погано - плани не виконуються, якість виробів низька, асортимент бідний. Краща сировина, бавовна, шерсть, шкіра- все вивозиться за кордон, дуже не по-господарськи і нерозумно все робиться. Доволі сумне становище з торгівлею м’ясом і тваринним маслом. Фонди ще не спущені, а того, що передбачено фондами, фактично у наявності немає. Болить голова: чим будемо годувати народ?
7 січня. Прийняв Братуся, міністра охорони здоров’я УРСР, розгляд дали питання про організацію і видання медичного журналу в республіці. Справа для медичних працівників дуже корисна і потрібна і за самою організацією дріб’язкова, але без Москви навіть це питання вирішити не можемо - все вирішує центр. А чи може він знати всі потреби на місцях?
Збільшилась кількість захворювань туберкульозом, особливо серед дітей. Потрібно терміново вживати додаткових заходів з профілактики і лікування туберкульозу. Збільшилась смертність дітей. Дуже бурхливо зростає число психічних захворювань серед населення, в тому числі й серед дітей. У республіці десятки тисяч людей потребують стаціонар-? ного лікування в психіатричних лікарнях; а чим можна їм допомогти, коли лікарень мало, а одними розмовами цьому горю не допоможеш. Лікарень психіатричного напрямку в республіці всього 20, у середньому на 500 місць, доволі бідно обладнані. Лікарського персоналу не вистачає, один лікар на 350-400 хворих. Багато людей, яким украй потрібна стаціонарна допомога, але помістити у лікарню не можемо. Душевно* хворі люди здійснюють багато небезпечних злочинів, вбивств* підпалів. Із цього питання від республіки до Москви відправили два листи, але всі як у «чорну яму».
8 січня. Секретар ЦК Овчаренко, що відає питаннями ідеології, доповідає, що республіку обмежили в часі по телепередачах, більше часу на себе забирає Москва. Він повідомив, що між Лутаком і Ляшком відбувається якась змова проти мене. Я це і сам помічав, але не надавав цьому належного значення, все був зайнятий справами, не допускав просто інтриганства. А з’ясувалось, що все іде з Москви, від «керівництва» - через КДБ. Ось я член Політбюро, член Президії Верховної Ради СРСР, але за мною слідкують, переслідують, постійно за мною ходять «хвости». Іноді стає так противно і гидко, що хочеться
356


кинути все і йти світ за очі. Але куди і як підеш? І чи принесеш цим користь спільній справі? Ні, напевне, проти «тоталітарного керівництва» не попреш.
Дуже погано іде будівництво у республіці дитячих будинків, інтернатів, а потреба у них - велика. Дав завдання встановити контроль за ходом будівництва.
9 	січня. Зателефонував мені Федорчук (КДБ) і доповів про проведену операцію: сьогодні вночі провели обшук в осіб, причетних до «блоку». Це люди, які у своїй «ворожій» діяльності об’єднуються з сіоністами і навіть іноземною розвідкою. До блоку зачисляють Сахарова, Якіра, Солженіцина (Москва), Дзюбу і Плюща (Київ). Мені відомо, що ці люди дуже різні, стоять на різних позиціях і з різною оцінкою підходять до існуючого становища. Потрібно цю справу досконало вивчити: скинувши всіх в один блок, не розібравшись по суті, можемо прийняти багато неправильних рішень, які не принесуть користі, а шкода буде велика.
На засіданнях Політбюро ЦК КПРС я декілька разів говорив, що буржуазна ідеологія, її диверсійні дії мають великий вплив на наш народ, особливо на молодь. Дії закордону і можливі наслідки цих дій ми часто уявляємо собі примітивно, немає справжньої пильності. А багато фактів говорять про те, що у нас не все благополучно. Ось деякі дані за 1971 рік. Тільки по Україні: перехоплено і конфісковано понад ЗО тисяч зарубіжних видань і публікацій ворожого, антира- дянського змісту, у тому числі націоналістичного змісту - понад 1300 документів, НТС - близько 2000, сіоністського - 3500, ревізіоністського характеру - 52. Прикордонним контролем вилучено понад 160 тисяч документів аналогічного змісту - і все це йшло в нашу країну. У республіці в 1971 році зафіксовано понад 100 випадків поширення листівок ворожого змісту. На адресу радянських, партійних органів надійшло 1000 анонімних листів антирадянського, наклепницького та погрожуючого характеру. Більше листів і листівок злісних, антира- дянських, в яких ідуть напади на керівництво партії, афішуються порушення законності і Конституції. Ворожа ідеологія проникає глибоко, диверсія розрахована на сповільнену дію, на багато років, навіть десятиріччя. Тому в нас повинна бути обережність як ніколи. Але, на жаль, вона за останні роки послаблюється під впливом удаваних успіхів міжнародної розрядки. Особливо декому закрутив голову візит Ніксона до нас у країну. Брежнєв у цьому візиті бачить нашу «перемогу». Це, звичайно ж, наївність, але коли наївність і самовпевненість політична, то вона небезпечна наслідками. Ми провели розшук анонімників, пояснювальних листівок, але що це дасть? Адже не це головне. Виявили 80 чоловік, які виготовляли і поширювали листівки, 221 автора анонімних листів. 24 особи заарештовано і притягнено до кримінальної відповідальності. А у цілому дуже складна обстановка.
15 	січня. Машиною виїхав на відкриття Ладижинської ДРЕС, дорогою заночував у Вінниці. Попросився приїхати з Одеси Козир. З ним у
357


Вінниці відбулась тривала і доволі неприємна розмова. Його неправильна поведінка викликає обурення, іде якась метушня у них із Лутаком, «згуртовується» якийсь блок - потрібно детально розібратись.
Ладижинська електростанція розташована в чудовому місці, в лісі, на березі Південного Бугу, прекрасна споруда. Мітинг пройшов доб^ ре. Коли у своєму виступі я повідомив, що велика група робітників та ІТР, яка брала участь у спорудженні станції, представлена до нагородження, це повідомлення було зустрінуте із захопленням. Цей колектив будівельників перекидається на будівництво крупної електростанції - Чигиринської на Дніпрі, і це під силу такому крупному, кваліфікованому і злагодженому колективу.
16 січня. За рішенням Радміну Союзу та наполяганням «ідеологів» ввели новий порядок торгівлі горілкою: встановили республікам, краям, областям і містам певний ліміт продажу горілчаних виробів. І це називається боротьбою з п’янством! У той же час спирто-горілчані заводи працюють на повну потужність, їх продукція нагромаджується на складах, торгівля не приймає до реалізації, хоча план товарообміну явно не виконується, тари не вистачає, заводи на грані зупинки. План товарообміну не виконується, що породжує великі фінансові труднощі в республіці. Зателефонував до Москви Гарбузову, міністру фінансів, і Байбакову (Держплан), просив допомоги у фінансовому відношенні - розводять руками, а мені нічим платити зарплату трудящим. Байбаков мені повідомив, що у країні внаслідок «боротьби з п’янством» стався дефіцит сумою на 3,5 млн карбованців, торгувати нічим. Отже, «ідеологія і мораль» вступили в суперечку з економікою і фінансами. Довелось «ідеологам» відступити, знову дозволили торгівлю горілчаними виробами.
20 січня. Сьогодні в колі родини відсвяткували день народження старшого внука Петі, йому виповнилось 11 років. Як швидко підростає, ми ж із кожним роком більше в’янемо. Але здаватися не хочеться.
За затвердженим графіком Політбюро ЦК КПРС мені з 25 січня належить зимова відпустка. У таких випадках, коли йдуть у відпустку, достатньо зателефонувати завідуючому Загальним відділом і повідомити, що йду у відпустку. І цього разу я зателефонував заступнику завідуючого відділом Боголюбову. Він мені відповів, що зі мною з цього питання хоче переговорити «сам» Брежнєв. Я зателефонував Брежнєву, доповів йому, що озимі посіви дуже пошкоджені морозами і «чорними бурями». Взяті моноліти для відрощування показують, що напевно, пересівати доведеться 3-3,5 млн гектарів - це 39,5 млн гектарів озимих по республіці. Повідомив Брежнєву, що енергетичного палива - вугілля, газу, мазуту - явно не вистачає для електростанцій, промислових підприємств і побутових потреб. Вжиті на місці деякі заходи явно недостатні, а головне - це не місцеве явище. Дефіцит палива утворився по всій країні і потрібно терміново вживати заходів, якщо ми не хочемо паралізувати роботу промислових підприємств і викликати ще більше невдоволення трудящих. Брежнєв мене вислухав спокійно, але
358


промовчав. Він же тепер у полоні міжнародної діяльності і майбутньої зустрічі з Ніксоном. Чомусь із великим скреготом дозволив мені відпустку на 12-15 днів і повідомив, щоб я готувався до майбутнього Пленуму ЦК КПРС з тваринництва.
25 	січня. Приїхав у Трускавець на лікування. Зі мною приїхали два помічники і до 28 січня працювали над моїм виступом на республіканській нараді агрономів.
Декілька разів на день телефонував Лутак, все не складається у нього, виникає багато питань. Наполягають зняти з екрану кінофільм Одеської кіностудії «Довгі проводи», а я його не бачив. Що я можу сказати з цього приводу?
У світі діється щось неймовірне: буржуазна, сіоністська пропаганда пішла в наступ. Нам потрібно було б розробити певні заходи по боротьбі з нею. Але хто це може зробити при нашій системі? США давить на всі педалі, є побоювання, що під час зустрічі Брежнєва з Ніксоном ми можемо піти на деякі поступки в ідеологічних питаннях. Правда, у розмовах мова іде про «послідовну, наступальну боротьбу з розвінчування ідеології та практики сіонізму, звертаючи особливу увагу на його ворожість світу і прогресу». Зрозуміло, що сіонізм і його ідеологія несумісні з національними інтересами народів, у тому числі й основною масою єврейського населення. Особливу небезпеку викликає те, що міжнародний сіонізм має, окрім своєї ідеології, міцну основу - матеріальну базу. Він у своїх діях об’єднується з правими реакційними і контрреволюційними силами в різних капіталістичних країнах світу. Нам потрібно було б зараз організувати ефективну контрпропаганду через всі засоби масової інформації, у тому числі і через АПН, але поки що ми розкачуємося, час працює проти нас. Ворожа пропаганда та ідеологія лютує, наші ж ідеологи на чолі з «теоретиком» Сусловим неначе оніміли. Буржуазна пропаганда розбирає нас по періодах, зі своєї точки зору дає тлумачення та оцінки, ми ж мовчимо. Чому?..
Період 1917-1937 років буржуазна пропаганда характеризує як період «засліпленого ентузіазму мас під впливом ідеологічної обробки комуністів».
Період 1937-1953 років - «період тваринного страху радянських людей».
Період 1953-1963 років - «період подання надій на демократизацію радянського устрою, намагання створення нової Конституції, дотримування законності».
Період 1963-1971 років - «період скептицизму, розчарувань та обіцянок».
З’явилась «нова програма» ДРРС (Демократичного руху Радянського Союзу). Це за своєю суттю - найбільш руйнуюча контрреволюційно-шовіністична програма. Вона ставить своєю метою обмежити партію у її політичних і керівних діях, створити інші партії. Під «демократизмом» розуміється свобода слова, друку, зібрань, відкриті вибори депутатів Верховної Ради. Спрощення чи різке обмеження дій
359


органів КДБ - «ідея вільного суспільства, ідея суспільної свободи». Все це разом схоже на махровий анархізм. У «програмі» говориться, що у країні повинна бути свобода політичного, економічного, культурного і національного життя, що «соціалізм не має історичної перспективи». Сама ця програма має маревний, сумбурний, контрреволюційний характер, але за своєю демагогією вона може стати певною мірою притягальною. Тим більше, що ми не вносимо десятиріччями ніяких новшеств у нашу ідеологічну та організаційну роботу. Всі ці «програми і документи» і сама обстановка створюють доволі неприємний, хвилюючий стан.
22 	лютого. На закритому засіданні Політбюро ЦК КПУ дуже гостро обговорювалось питання, пов’язане з висновком комісії ЦК КПУ щодо записки Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Комісія дала правильну оцінку, було випущено книгу, в якій критикувались «теорія
і 	труди» Дзюби. Про це зі мною неодноразово говорилось на партійних активах. Розбирала Дзюбу Спілка письменників Українй. ЦК КПРС був своєчасно проінформований про заходи, що вживаються, всі члени Політбюро були згодні і підтримували заходи. Але на засіданні Політбюро ЦК КПУ після інформації Федорчука виступили Щербицький, Ляшко, Лутак, Титаренко: почали визнавати «помилки» у тактиці стосовно Дзюби і вимагати негайного арешту Дзюби та інших. А Овчаренко, Скаба, Орер у своїх виступах доводили протилежне - що все було зроблено правильно, у тому числі й висновки комісії ЦК КПУ правильні. А що стосується арештів - то це вже справа органів КДБ і правосуддя, а також законності. Не може ж Політбюро ЦК КПУ чи комісія ЦК КПУ виносити рішення про арешт! При обговоренні розгорілись пристрасті, робились поспішні висновки. Довелось мені дещо корегувати, підправляти. Але відчуваю, що обстановка складна: при підтримці Москви створено якийсь «блок». Ось і виходило, що Москва вирішувала: вживати якихось заходів адміністративного впливу чи ні. А тепер виявилось, що винуваті ми. Відчуваю, що багато «гріхів» Москва перекачає на мене. Але я все робив чесно і відкрито, за повної підтримки всіх членів Політбюро ЦК КПУ. Та й не міг я, не погодивши з Москвою, винести рішення Політбюро ЦК про арешт Дзюби.
Була крупна розмова з Лутаком. Він застосовує нечесні прийоми в роботі. Я висловив йому свою думку, що, мовляв, при недовір’ї на такій роботі неможливо працювати. І все ж чую нутром, що це все - маріонетки: жоден з них не посмів би так себе поводити і говорити, якщо б не відчував «направляючої руки» Москви і перш за все з боку Брежнєва і Суслова. Напевно, наді мною згущаються хмари. Не подобаються мої відвертість і прямота у постановці багатьох питань.
26 лютого. Органи КДБ наполягають: відхилити кандидатуру Ф.П. Шевченка, доктора історичних наук, у члени-кореспонденти: нібито у них є дані, що він син жандарма; виключити Дзюбу зі Спілки письменників України. А Зіновія Франко начебто погодилась «доб¬
360


ровільно» написати відкритого листа до газети про свої «каяття». Добираються до відомого письменника В. Некрасова, уже викликали його на допит. Про художника Гончара кажуть, що він у себе на квартирі має колекцію стародавніх ікон, великий любитель мистецтва, але трохи «вільнодум», хоча і член партії. КДБ намагається всю колекцію «прикрити» через боязнь, що на квартирі у Гончара збирається інтелігенція. Ставлять всі ці запитання, а за моєю реакцією «приглядаються». Ну що ж, і нехай. Але я не можу такі питання вирішувати сліпо, тим більше не думаючи.
1 березня. Машиною виїхав у райони Київської області, відвідав найвіддаленіші райони. Зустрічався з колгоспниками, робітниками радгоспів, відповідальними керівниками господарств, районів. Стан озимих добрий, тваринництво ж у великому запустінні: не вистачає кормів, особливо концентрованих, внаслідок чого продуктивність тваринництва низька. Більше половини колгоспів і радгоспів закреди- говані. Оборотних коштів ніяких, викупити пальне, сільгоспінвентар немає за що. За зведеннями, у середньому начебто показники непогані, але реальне життя невмолиме, вимагає конкретності та ясності, все одно доведеться тримати відповідь перед дійсністю. Дуже засмутився таким станом справ; нічого не поробиш - потрібно організовувати допомогу господарствам району.
2 березня. Був у приміських районах Київської області - Броварському і Бориспільському. Познайомився з роботою Бортницького радгоспу, господарство справило гарне враження, працює рентабельно, побудовані хороші теплиці. Але давно потрібно було переглянути планові нормативні показники з врожайності всіх культур. Це ж поливні землі від сточних міських вод. А врожаї плануються як на богарні землі, немає стимулу боротися за підвищення врожайності всіх сільгосп- культур.
Побував у радгоспі Требуховському, організованому на базі колишнього колгоспу. Колись цей колгосп був передовим господарством не тільки в Київській області. Ми його показували всім іноземним делегаціям. Голова колгоспу Іван Михайлович Ковбасинський, гарний організатор, справжній розумний господар, пішов на пенсію. Створили радгосп - і такий парадокс: господарство різко пішло на спад. Всі керують, всі вимагають, довели господарство до повного запустіння. Дисципліна на низькому рівні, оборотні кошти відсутні, заборгованість банку по кредитах складає більше двох мільйонів карбованців, у касі готівкою - ні копійки. Все це викликає гнітюче враження, залишає важкий осад. Проте начальства багато: райкоми і обкоми партії, Міністерство радгоспів - це окрім інших радянських і громадських, а також контролюючих організацій. Треба терміново надати допомогу господарству. Не можна допустити дискредитацію «соціалістичного» сектора господарства - це ж радгосп.
4 	березня. Провів нараду з членами Політбюро, які виїжджали в області по сільгоспроботах, кожний з них зробив коротке повідомлення
361


на 10-15 хвилин про стан справ. У багатьох місцях склалось доволі важке становище: кормів, навіть грубих, немає для тваринництва. З ремонтом сільгосптехніки через відсутність запасних деталей справа складається доволі погано. У кількох господарствах нема в достатній кількості кондиційного посівного насіння, мінеральних добрив не вистачає. Молодь у селах не затримується - немає належних умов, населення села старіє. У декількох місцях замість ділової організаторської роботи з усунення труднощів займаються дурницями, вигадують різні питання. Народ перестає вірити у наші «неймовірні успіхи» в області сільського господарства, ціни на продукти на базарі постійно зростають, кілограм м’яса 4,5-5 карбованців. У держторгівлі м’яса майже немає, вкрай обмежений асортимент хлібобулочних виробів, великі перебої у постачанні тваринним маслом і навіть олією. Іноді у формах партійної роботи допускаються прямо недозволені прийоми адміністрування, а де-не-де «вигадки» на зразок «показових ленінських партійних зборів».
Обговорили всі питання, вислухали всю інформацію - осад від усього доволі важкий. Намітили заходи: створена оперативна група з надання допомоги у проведенні весняної сівби. Організовано перевезення сільськогосподарської техніки в області та райони, які раніше почали сівбу. Встановлено контроль за підготовкою кондиційних насіннєвих фондів. Надіслав інформацію до ЦК КПРС.
На Україні ще вважається, що становище у сільському господарстві благополучне, а що ж робиться тоді в інших місцях?..
За інформацією міністра сільського господарства В.В. Мацкевича, по Союзу загинуло 14-15 млн гектарів озимих. Це дуже позначилось на валовому зборі зерна і кормовій базі тваринництва.
16 	березня. Переговорив з Москвою - Кулаковим, Підгорним, Кириленком, Косигіним, Капітоновим. Проінформував ЦК КПРС про справи в республіці, особливо із сільського господарства. Скаржився на те, що чиновники із Держплану нетактовно відповіли на наше прохання надати конкретну допомогу концентрованими кормами для тваринництва: «Не потрібно було здавати республіці стільки хліба державі». Відмовчались.
Нашому центральному керівництву потрібно більше займатися внутрішніми справами країни. Вони не настільки у нас хороші, як дехто собі уявляє, а в цьому році доведеться особливо важко. Але майже все «керівництво» кинулось у вирішення міжнародних питань, але там легше: поговорив, а відповідальності ніякої, проте радіо, телебачення, преса про це безперервно трублять, друкують портрети.
18 	березня. Вдома о 15.00 зібрались друзі, відсвяткували день народження Іринки - 59 років. Час летить неймовірно швидко. Все пройшло добре, тепло, невимушено, щиро привітали іменинницю.
У мене відбулася розмова з редактором газети «Правда» Зимяніним. У передовій газеті «Агроном і врожай» жодним словом не згадана навіть республіка, не те що дано висвітлення чи досвід про
362


проведення наради агрономів республіки - це перша нарада в Союзі. Зимянін після моєї розмови з ним визнав «упущення» редколегії.
У ЦК КПУ всі члени Політбюро зустрілись з кращими представниками шкільних навчальних виробничих бригад. Виступила молодь, розказали про свою роботу, особливо добре виступили: Люда - село Лисоводи, Алла із Черкас, Микола з Сум, молодий лісовод Василь із Кіровоградської області. Чудові молоді люди, цікаво було б простежити за їхнім життєвим шляхом.
Виступив перед ними.
19 березня. О 18.00 я літаком вилетів до Москви на засідання Політбюро. Питань багато, і всі важливі. І все ж мене хвилює, чому Брежнєв так наполягав на моєму приїзді. Поведінку я його вже вивчив, щось готується, чекай якихось несподіванок, неприємностей. Я вже так втомився від усіляких інтриг, що готовий до всього. 31 березня Пленум ЦК КПУ, а я зовсім ще не зібрався з думками, підготовка займе багато часу.
30 	березня. Об 11.00 у Кремлі відкрилось засідання Політбюро ЦК КПРС. Працювали до пізньої ночі з основним порядком денним. Поза ним - інформація-доповідь Андропова про ворожу пропаганду і її вплив, про загострення класової та ідеологічної боротьби. Про анти- партійні та антирадянські прояви політичних блоків. Про просочування за кордон небажаної інформації та поширення «самвидаву». Почалось обговорення доповіді Андропова, ось короткий виклад всіх виступів.
Перший виступив я. Головне зводилось до наступного: «Іде гостра класова ідеологічна боротьба, при цьому вплив буржуазної пропаганди на розум наших людей, особливо молоді, величезний. Ми ж про це чомусь сором’язливо замовчуємо, не віддаємо повний звіт про згубні наслідки цієї пропаганди. Запитується, для чого мовчати і що приховувати? Якщо є боротьба, то вона не може не зачепити певні прошарки населення. Ми ж у цій боротьбі займаємо якусь пасивну позицію, постійно стверджуємо, що наша ідеологія безмежно панує серед нашого населення. Так ми думаємо, так говоримо, так пишемо. Але папір, газетні колонки - вони гладенькі, і на них все виходить «гладко». Насправді є чимало труднощів та ускладнень. У ряді випадків у нас в країні діють антипартійні та антирадянські елементи. Виникає злиття НТС з буржуазними націоналістичними елементами усіх мастей та відтінків, із сіоністами. Китай проводить роботу, спрямовану на пожвавлення і підтримку еміграційних українських буржуазних націоналістів. З’явився «самвидав» - «Українські вісті», в якому викладена «програма УНКП - Української національної комуністичної партії». Це вже політична організаційна активізація, тим більше, що в цьому «документі» повідомляється, що є комітет УНКП у складі 31 особи і, за повідомленнями, «програму» підписало понад 200 чоловік.
Проти прояву націоналізму ми повели рішучу боротьбу ще в 1966 році. Коли вийшла робота І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», у ЦК КПУ було створено комісію, яка розібрала цю
363


працю, дала правильну оцінку. Прийнято рішення ЦК КПУ, яке розвінчувало ворожість виступу Дзюби. Мобілізували партійну організацію на рішучу відсіч цим ворожим націоналістичним проявам. Нами було випущено книгу «Що і як відстоює Дзюба». Вона мала гострий, критичний, розвінчуючий характер. Через певні канали ми цю книгу відправили за кордон, і в першу чергу в Канаду, Францію і ФРН. Ми ще тоді ставили питання про притягнення Дзюби до відповідальності за всією суворістю закону. Інформували про все ЦК КПРС. Але нам було сказано: не поспішайте з висновками, у всьому потрібно розібратись, якщо почнемо судити, то що скажуть і яка буде на це реакція за кордоном. Зв’язки з націоналістично настроєними особами ідуть з-за кордону, і в першу чергу із ФРН, Недавно органи КДБ арештували Добуша, підданого Бельгії. Він у нашій країні побував неодноразово як «турист» і мав зв’язок з Зіновією Франко, Осадчим, Сизоненком; через Добуша передавалась за кордон націоналістична «писанина».
До цієї пори органи КДБ не змогли встановити, яким чином і через які канали «праця» Дзюби потрапила за кордон. Там навколо цієї писанини розпалюється антирадянщина, викривляється наша національна політика. Через Добуша отримали понад 100 посилок і передавались гроші (не один раз) по 300-1200 крб. 3. Франко та іншим.
Нам потрібно переглянути деякі положення з питань в’їзду іноземних туристів, особливо із капкраїн, їх вільних у нас дій, у тому числі й міжнародних телефонних розмов. Ми останнім часом трохи притупили пильність, у нас стали трохи не всі народи братами. Розширення наших контактів навіть на «вищому рівні» не повинно притупити гостроту нашої пильності. Потрібно, напевне, продумати питання, як обмежити виїзд євреїв із нашої країни. З цього питання йде багато розмов, народ висловлює невдоволення, вносить пропозиції встановити виплату витрачених засобів на їх освіту.
Національна політика дуже складне і тонке питання, до нього потрібно підходити обережно, приглядаючись* Адже можна нерозумну форму русицизму перетворити в антирадянщину. У нас проти всіх нездорових проявів є влада і сила, а яка ж це влада, якщо вона там, де потрібно, не застосовує силу і закон?»
Під час мого виступу Брежнєв подав декілька реплік з приводу моєї книги «Україно наша Радянська», що вийшла в 1971 році; мовляв, у ній оспівується козацтво, пропагується архаїзм. Пізніше Брежнєв сказав, що він книги сам не бачив і не читав, але «так кажуть». Ще Брежнєв запитав, чому щодо «трактату» Дзюби не вжито було ріщучих заходів - потрібно було більше проявити уваги і в зародку все заглушити. «Кажуть, що на заході України де-не-де піднімають голову бандерівці та оунівці, а їх там проживає 50 тисяч чоловік». Відчувалося, що Брежнєв спеціально загострює всі ці питання, говорить своїми словами, але висловлює не свої думки, все намотує, дає «канву» для підготовлених виступів. Я здивувався легкому підходу до таких важливих питань «політичного керівника такого рангу».
364


Коли почались виступи інших товаришів, Брежнєв кілька разів виходив з-за столу «голови», підходив до мене за спиною і «дружньо» клав мені на плече руку. Це повинно було означати, що, мовляв, все добре.
Виступ Гришина. «Нам потрібно дати оцінку становища справ, викладених у доповіді Андропова. Напрацювати практичні пропозиції щодо посилення наших дій. Всі ворожі випадки та дії не мають підтримки в народі, але заспокоюватися не можна. Московська партійна організація проявляє високу пильність. Всі вилазки різних відступників не мають ніякого відношення до трудового народу. Але нам не можна залишати винних безкарно. Потрібно присікати дії Солженіцина, Якіра, Сахарова та інших. їхні дії антирадянські, розкладаючі. Націоналізм - це велика небезпека для нашої країни!»
Виступ Соломенцева. «Інтернаціоналізм - це наше велике завоювання, нам потрібно більше і предметніше працювати з нашою молод дю. Патріотизм - головна сила у боротьбі за об’єднання нашого народу. Негативні настрої, різні нездорові прояви утворюються на основі націоналізму». Далі він робить якийсь акцент на мові, при цьому каже, що «на Україні багато вивісок і оголошень українською мовою. А чим вона відрізняється від російської? Тільки перекрученням останньої. То для чого це робити? (Договорився! Отримав інструкцію, але не зміг її навіть добре виконати. Образив український народ, його мову, а значить, і культуру, проявив великоруський шовінізм, і все сходить). Він виступив проти встановлення гербів міст, екскурсій і туризму по старовинних містах і пам’ятних місцях. (Яка ганьба відмовлятися від своєї віковічної культури! Чого можна очікувати хорошого від такого роду «діячів»?)».
Виступ Пономарьова. «Питання поставлене широко, глибоко і на нього потрібно давати відповідь. Прояв антирадянщини часто пов’язаний з націоналізмом! У трактаті «Інтернаціоналізм чи русифікація» проявився український націоналізм. Добре, що ЦК КПУ дав політичну оцінку всьому цьому, але потрібно було б це зробити раніше і рішучіше вести боротьбу проти всіх націоналістів. Нам потрібно підсилити ідеологічну роботу. Секретар ЦК КПУ недостатньо вів боротьбу проти проявів націоналізму в усіх його формах».
Виступ Суслова. «Ми обговорюємо питання важливе і принципове. Різні покидьки піднімають голову, і небезпеку їх дій неможливо недооцінити. У свій час було сказано, що «політичних злочинців у нас немає», і це негативно позначилось, притупило дії органів КДБ. Нам треба жорстокіше ставитись до наших ворогів, рішуче розправлятись
з 	ними, особливо потрібно вирішити питання з Якіром, Солженіци- ним. Сахаров утворює «Комітет захисту прав людини» - від кого він хоче захищати і кого? Потрібно терміново розібратися з цими питаннями і вжити рішучих заходів щодо їх призупинення. Нам потрібно рішуче нашою наступаючою політикою впливати, наступати на буржуазний лібералізм, який намагається проводити Сахаров і К°.
365


Треба звернути особливу увагу на роботу вищих навчальних закладів
і 	роботу зі студентами. Секретаріат ЦК КПРС багато спостерігав за питаннями національної політики. Зокрема, було прийнято рішення по Львівській області. Але реакція на це рішення з боку ЦК КПУ була повільною, і зараз потрібно перевірити, як іде виконання цього рішення. У Львові є такий Левінський, він запеклий ворог ленінізму. Він зумів використати рішення секретаріату у своїх ворожих цілях». (До речі, цьому допоміг відомий Маланчук, за що він і критикувався у журналі «Комуніст України»).
Суслов закінчив свій виступ словами: «Нам потрібно посилити ідеологічну роботу скрізь».
Виступ Щербицького. «Необхідно відзначити, що на Україні є прояви націоналізму. Є взаємозв’язок так званих «демократів» з сіоністами і українськими націоналістами. Ми ще недостатньо ведемо боротьбу з проявами націоналізму. Даремно іноді вихваляємо старовину, заохочуємо створення гербів у містах. Щодо «книги» Дзюби ми недостатньо вжили заходів, і це наша помилка. Ідеологічна робота серед студентів і молоді повинна бути посилена. Ми необережно підходимо до висунення кадрів - беремо курс, як правило, на українців».
(Виступ Щербицького був зрадницьким, він себе зовсім розкрив як підлабузник, кар’єрист, безпринципова людина).
Виступ Кириленка. «Всі питання, які ми сьогодні обговорюємо, вимагають додаткового розгляду на місцях. Наявність усіх фактів вимагає рішучіших заходів, потрібно проявляти більше сміливості і придушувати всі ворожі прояви у їх зародку. Більше повинно бути гостроти в нанесенні ударів, необхідно відмовитись від зайвої обережності у присіченні проявів націоналізму, повністю використовувати всі наші можливості у боротьбі проти ворожих проявів. Потрібно посилити інтернаціональне виховання, не допускати виставлення національних почуттів, особливостей і привілеїв».
Виступ Машерова. «Потрібно рішуче присікати будь-яку ворожу діяльність. Питанням виховання може допомогти правильна установка на всіх ділянках. Питання мови - гостре питання, і до нього потрібно підходити обережно, не зачіпаючи національні почуття народу. Відродження і вихваляння старовини - це не наш дух. Повинна бути повага до інших народів».
Виступ Шелепіна. «Нам потрібно визначити причини внутрішніх і зовнішніх міжнародних політичних ускладнень. Після жовтневого (1964 р.) Пленуму ЦК КПРС спадок нашому керівництву дістався важкий, складний через послаблення ідеологічної роботи. З Якіром і Солженіциним потрібно вирішувати питання. Відрижки націоналізму не відразу відживають і відмирають, нам потрібно розвінчувати націоналізм у міжнародному плані. В тій обстановці, в якій ми зараз перебуваємо, нам потрібно провести ідеологічну нараду на високому рівні. Звернути особливу увагу на викладання соціально-економічних дисциплін у всіх навчальних закладах. Можливо, варто подумати про створення комітету політичної інформації».
366


Виступ Демічева. «Обстановка на ідеологічному фронті дуже складна і гостра. Прямі виходи за кордон Солженіцина дуже підступні, він небезпечний ворог, потрібно його ізолювати. Націоналізм - зброя наших ідеологічних ворогів. «Праця» Дзюби шкідлива, треба проти нього рішуче виступити, зміцнити ідеологічний фронт. Про російську мову - вона головна мова нашої країни. Не можна допустити, щоб на Україні відродилась скрипниківщина. (У цьому місці промови Демічева прозвучала репліка Підгорного: «Давайте не заходити дуже далеко, тов. Демічев, бо Скрипник був і залишився вірним більшовиком». Демічев після репліки Підгорного знітився і на цьому закінчив свою далеко не розумну промову).
Виступ Мжаванадзе. Повідомив, що із Грузії уже виїхали 3 тисячі євреїв. Національне питання - дуже складне питання. Всі республіки рівні у вирішенні всіх питань, і ні в чому нікому не можна давати якихось потурань і привілеїв».
Виступ Підгорного. «Питання ми обговорюємо важливе і дуже шкода, що на цьому засіданні немає всіх перших секретарів союзних республік. У всіх республіках є недоліки в ідеологічному вихованні і деяких виявів національних почуттів. Але настрій політичний у цілому скрізь добрий. Нам пишуть дуже багато листів, не злостивих, не спрямованих проти нашої партії, а з справедливою критикою стану справ, недоліків у нашій роботі. Наші недоліки, часто формалізм при вирішенні питань, інші судження, недостатня впевненість - все це сприяє розпалюванню націоналізму. Національне питання залишається ще дуже складним питанням, і, звичайно, прикро, що деякі націоналістичні елементи ці складнощі використовують проти нас. Наше маленьке недопрацювання, упущення чи викривлення в національних питаннях можуть нанести нам великої шкоди. Кожне питання, пов’язане з національним визначенням, повинно нас турбувати особливо. Китай виступає за «самостійну Україну». Це питання теж повинно нас насторожувати.
Чи є у нас база для відродження націоналізму? Звичайно ж ні, але все ж щодо всіх національних питань ми повинні бути чіткими у їх визначенні. Якір, Сахаров, Солженіцин, Дзюба - яка у них підстава для прояву їх ворожої діяльності? Так це насамперед - вплив на них ворожої нам ідеології. Чому за кордоном почали говорити про «працю» Дзюби і про самого Дзюбу? Тому що він у своєму «трактаті» відображає бажання і помисли ідеологів Заходу. Нам потрібно більше працювати з творчою і письменницькою інтелігенцією. Вивчати її настрої, своєчасно допомагати їй усувати коливання, якщо вони виникнуть. Наприклад, Д. Павличко, молодий поет України. Він у свій час мав деякі нездорові прояви, хитання. Попрацювали з ним в Україні, і тепер він стоїть на правильних позиціях. Отже, як хто з ким працює - дуже важливо. Вважаю Неправильним, коли з політичних питань йдуть повідомлення до ЦК КПРС по лінії КДБ, а не по лінії партійних органів. Так у цьому випадку трапилось і з Дзюбою. Нам потрібно
367


отримувати обґрунтовану політичну інформацію по лінії партійних органів. Все, що відбувається, не варто перебільшувати і драматизувати, але не можна і пускати на самоплив. Потрібно у всьому бути насторог женими, проявляти більше уважності. Я не підтримую пропозицію про збільшення штату КДБ для отримання політичної інформації, тим більше розширення прав КДБ. Потрібно прослідкувати, хто у нас стежить за ідеологічним фронтом. У зв’язку з цим, можливо, варто у ЦК КПРС створити орган з керівництва всіма ідеологічними організаціями. Якіра і Солженіцина потрібно вислати з Москви».
Виступ Косигіна. «Питання національної політики - це душ важливе і складне ідеологічне питання. Теоретично і практично воно на сучасному етапі розроблене слабко. У боротьбі з фашизмом у нас основний козир - спілка наших націй. Навіть у капіталістичних країнах національне питання - це камінь спотикання у політиці і соціально-економічних питаннях. Питання політичної, ідеологічної роботи з національного питання повинні бути в центрі уваги. Тут важко шукати причини виникнення націоналізму. А ще важче його викоренити.
Ми повинні застосовувати як виховну, так і каральну політику! В Західній Україні проведена велика і позитивна робота, але заспокоюватись на цьому не можна».
Потім Косигін говорив про кадрові питання і раптом договорився до того, що сказав: «Створення у свій час раднаргоспів теж було проявом націоналізму». (Яка нісенітниця!) «У нашому мистецтві, театрах, кіно дуже багато відступів від нашої ідеології. У мемуарній літературі, особливо воєнній, погано висвітлюється ролі> партії, її організаторська сила. Незрозуміло, чому в Україні у школах повинні вивчати українську мову». (Тут варто сказати, Косигін зовсім Договорився До відкритого великодержавного шовінізму. За таким «принципом» у всіх союзних республіках повинна бути відмінена у школах рідна мова). «Твори Шевченка Де-не-де використовуються з національною метою». (Звичайно, все можна переінакшити). «Севастополь здавна російське місто. Чому і для чого там вивіски і вітрини українською мовою?» (Як виявилось, він показав себе «великим» знавцем національної політики). «Про Солженіцина, Якіра, Сахарова - це окреме питання і його потрібно вирішувати окремо».
Виступ Брежнєва. «Обговорення питання далеко вийшло за межі інформації Андропова. Нам потрібно в корені переглянути всю роботу щодо боротьби з ворожими елементами. Дійсно, має місце слабка інформація з боку партійних органів у ЦК КПРС. І це факт, що тов. Шелест П.Ю. недостатньо інформував ЦК КПРС, а події, що, набули політичного характеру, не схвилювали його і не було із цього приводу мені дзвінка. Притуплена політична відповідальність з боку керівництва республіки». (Це все не відповідає істині та дійсності! Відповідна інформація і дзвінки були, але рішень щодо них Москва не приймала, хоча ЦК КПУ і вносив кожного разу конкретні пропозиції).
368


Брежнєв далі продовжував: «Нам потрібно наступати, а не оборонятися, потрібно повести рішучу боротьбу проти найменшого прояву ворожості. Адже іде процес класової боротьби, ідеологічної боротьби, потрібно підняти політичну пильність. Національне питання - це складне питання, його торкатися потрібно, але разом з тим потрібно торкатися дуже обережно. Але при всіх умовах не можна його випускати із поля зору. Одночасно потрібно виховувати соціалістичний патріотизм. Незрозуміло, чому ми в літературі та мистецтві оспівуємо старовину? Нам потрібно повніше, краще в нашій виховній роботі використовувати рішення ЦК КПРС щодо 50-річчя СРСР. Посилити ідеологічні відділи, у тому числі й керівництво кінокомітетом. (Тут мова пішла про заміну Романова - голову кінокомітету). Кадрові питання - це цвях усієї нашої роботи. Зараз у кадрах - великі переміщення і тому потрібно встановити інший підхід до висунення кадрів. Потрібно значною мірою оновити апарат ЦК КПРС. Тут багато людей «засиділось». (Зокрема, він назвав прізвища Органова і Панюшкіна із відділу закордонних кадрів. А це найпорядніші та найчесніші працівники, але вони мають свою думку). Потрібно подивитись розстановку кадрів у центральному радянському апараті». І відразу ж сказав, що «погано висуваються національні кадри». «Пильність, ще раз пильність» - такими словами Брежнєв закінчив свій виступ.
Рішення ніякого прийнято не було, а в протоколі записали: «Схвалити інформацію Андропова».
Після цього засідання у мене лишився неприємний осад. Я вперше задумався, як бути далі? І дійшов висновку, що потрібно звільнятись, бо в такій обстановці далі працювати було неможливо. О 24.00 я вилетів із Москви до Києва, був вдома тільки о 2 годині ночі.
31 березня об 11.00 відкрився Пленум ЦК КПУ. Він пройшов непогано, але настрій у мене препоганий.
2 	квітня. Прийняв І. Назаренка, директора Інституту марксизму- ленінізму, він проінформував про роботу інституту. Дуже засмучений, що його зрадницьки провалили на виборах до Академії наук. Розповів про підлу поведінку «історика» Нікольського. Він звинувачує всіх і вся в Україні в сепаратизмі і націоналізмі, викривляє історію КПУ. Належного відпору не отримує, у Москві його дехто «підбадьорює» (напевно в першу чергу Суслов). Щербицький приймав Нікольського. Із цього зрозуміло, що іде закулісна гра. Як все це набридло і як воно шкодить справжній справі.
Прийняв Крикуна, першого заступника голови КДБ УРСР. Обговорювали питання підготовки до першотравневих свят; з метою забезпечення безпеки КДБ пропонує відсунути трибуну вглиб на 4-5 метрів. Я не погодився, сказав, що якщо боятися свого народу, тоді робити нічого - потрібно йти із своїх посшв. У Київ на Першотравневі свята прибуває велика кількість іноземних туристів, у тому числі і євреї з США, розробляються необхідні заходи.
369


3 квітня. Зателефонував мені Фролов, завідуючий Відділом машинобудування ЦК КПРС, повідомив, які вживаються заходи щодо моєї записки до ЦК з виробництва ХТЗ тракторів Т-150. Нарешті, здається, доходить, що так далі працювати неможливо.
Я зателефонував В.Г. Куликову, начальнику Генерального штабу Міністерства оборони СРСР. Просив його знайти можливість із списаної техніки та майна відпустити для потреб господарства тягачі, електростанції, цистерни, понтони. Обіцяв розібратись і по можливості допомогти.
Із Москви зателефонував мені П.А. Розенко. За моїм завданням він був у Косигіна з питань матеріально-технічного забезпечення водопостачання населення республіки. Майже всі питання щодо мого листа і розмови з Косигіним вирішені. Це добре.
4 квітня. Провів Іринку, Борю і Льолю в Італію на запрошення; Нехай поїдуть подивляться, поки є можливість. Відчуваю, що це остання можливість.
10 	квітня. Засідання Політбюро ЦК КПУ. Розглядається питання про хід будівництва Чорнобильської атомної електростанції. Питання розібрали добре, потрібно вживати додаткових заходів, щоб виправити становище. Також розглянули питання про додаткові заходи щодо забезпечення водою населення і промислових об’єктів республіки в
1972 	році. Створюється дуже складне становище.
15 квітня. Усім складом Політбюро ЦК КПУ були на суботнику в Ботанічному саду. У суботнику брали участь разом з нами робітники «Арсеналу», більшість молоді, чудові всі хлопці. Сам Ботанічний сад непоганий, але міг бути кращим, дав завдання подати заходи з комплексного розвитку Ботанічного саду АН УРСР. Після суботника побував на квартирах робітників «Арсеналу», а потім всю бригаду запросив до себе додому - добре провели час.
16 квітня. У сільському господарстві становище складне. На півдні республіки страшенний суховій, велика тривога за врожай зернових. Стверджують, що такого безводдя не було в Україні 100 років. Звідси всі біди для сільського господарства. Високосний рік, він ще принесе чимало хвилювань, нещасть і бід, чомусь я це відчуваю серцем і душею.
19 	квітня. Зателефонував мені перший секретар Донецького обкому партії В.І. Дегтярьов і повідомив, що органи КДБ дали довідку про те, що начебто батько першого секретаря райкому партії Куликової був півтора місяця в поліції під час окупації німцями Донбасу. Опитування сусідів не підтвердили ці факти, але над Куликовою вже нависла загроза - її потрібно звільняти з посади секретаря райкому, оскільки є «сигнал КДБ», хоча Куликова була під час війни зовсім малою дитиною, а зараз працює дуже добре, на посадах перших секретарів райкомів жінок дуже мало. Але тепер її доля нікого більше не хвилює. Я все ж дав завдання ретельно розслідувати всі питання і доповісти у ЦК КПУ.
370


Переговорив із Головченком (МВС) і Глухом, прокурором республіки. Доручив швидше завершити слідство по Одесі, пов’язане із хабарами по квартирах. Через те, що це велика група, домовились, що судитимемо окремими групами, але суворо.
20 	квітня. Приймав Погрібняка, секретаря ЦК, і Шевчука, заступника Головрадміну УРСР, розглядали питання виробництва знежирених молочних продуктів. Цим займаємося мимоволі: не вистачає молока покривати всі потреби попиту.
23 	квітня. Погода в Києві огидна: холод, 2-3 градуси тепла, вночі очікуються заморозки до 4 градусів. Зараз 18.00, йде великий сніг, просто неможливо від різкої зімни погоди, настрій пригнічений. Все в зелені і цвіту, і все під густим снігом, боляче на все дивитися.
29 	квітня. Переговорив з першим секретарем Кримського обкому партії Кириченком, сказав йому, що іде багато розмов з приводу неправильних дій на місцях, пов’язаних з труднощами забезпечення населення водою, у тому числі в першу чергу Севастополя, де різко обмежується подача води. Потрібно вживати додаткових заходів для забезпечення водою населення. Домовився про проведення в Сімферополі у перших числах травня наради з зрошувального землеробства замість раніше назначеної у Херсоні. Там лютують кишково-шлункові захворювання. Зареєстровано понад 1500 випадків, сотні людей госпіталізовано. Не варто ризикувати великим заїздом людей у Херсон.
Травень 1972 року. Першотравнева демонстрація пройшла добре, мій виступ теж прозвучав непогано. Було деяке розчарування на обіді від окремих осіб, відчувається якась напруженість. Тільки в першій декаді травня святкуємо 1, 2, 7, 8, 9 травня. Коли ж працювати? Безрозсудно тратимо дорогий час.
3 травня. У Мелівському районі Ворошиловградської області днями відкривається обеліск на честь звільнення першого села української землі від німецько-фашистських загарбників. Це робиться за моєю пропозицією, потрібно відіслати на відкриття кіно- і фоторепортерів, кореспондентів, широко висвітлити цю подію у засобах масової інформації. Від ЦК КПУ і Радміну поставити корзину квітів.
4 травня. Зателефонував Брежнєву - проінформував, як пройшли Першотравневі свята, розповів про загальну політичну обстановку і небажані прояви, які трапились за дні свят, про роботу промисловості та транспорту у святкові дні. Ці ж дані повідомив і Суслову, той просто промовчав, під кінець буркнув щось незрозуміле. Розмови з Брежнєвим і Сусловим були доволі сухі.
5 травня. Обговорював питання із секретарями ЦК КПУ про проведення Пленуму ЦК з ідеологічних питань, в основу доповіді взято матеріали по підготовці до 50-річчя СРСР.
Ставлю уже втретє питання про організацію музею історії громадянської і Великої Вітчизняної воєн. Про організацію, створення і будівництво спеціального пансіонату для старих більшовиків. Незро¬
371


зуміла інертність і байдужість у вирішенні цих важливих питань з боку відповідальних працівників Радміну республіки.
Письменник Бердник (фантаст) подав заяву в ЦК КПУ зі скаргою на дії органів КДБ. Вони його третирують, провокують, зробили обшук у нього на квартирі. Доручив Федченку, завідувачу відділом ЦК КПУ, переговорити з Бердником. На жаль, всі факти підтвердились. Навколо всього цього створюється нездоровий ажіотаж.
6 	травня. Надходять скарги на перебої в торгівлі молоком, хлібом. Хліба використовується значно більше, ніж раніше, комбікормів нема, населення (бувають випадки) згодовує хліб худобі. Потрібно встановити контроль, куди іде нестандартний і черствий хліб і скільки такого хліба по республіці. Дав завдання все перевірити і доповісти. Із хлібом у країні складається важке становище. Безумовно, доведеться закуповувати значну кількість у США, Аргентині.
Розглядав питання роботи галузей оборонної промисловості. Складається важке становище з освоєнням та виробництвом найновішої військової техніки та озброєння. Виробництво ракет з головками, що розділяються (касетних) затримується. Виробництво нових танків просто гальмується. Відгуки про наші ракети в США не дуже схвальні. Потрібно, напевно у травні провести нараду ракетобудівників. Ще написати листа до ЦК КПРС, в якому висловити тривогу з приводу всіх питань нової військової техніки. Над військовими немає ніякого контролю, вони що хочуть, те й роблять з військовою промисловістю. Все це обходиться державі в мільярди карбованців. Писати листа до ЦК КПРС щодо всіх цих неподобств - означає знову викликати невдоволення і якусь «скажену», хоча погану приховану «ревність» Брежнєва. А запитується, чому? Ось так і задумався, як же вчинити?
9 	травня. День Перемоги. Об 11.00 покладання вінків біля обеліску Слави і Вічного вогню. О 13.20 машиною виїхав до Сімферополя на нараду з приводу зрошуваного землеробства. Дорогою відвідав і ознайомився з Млієвською плодово-ягідною станцією в Черкаській області. Гарне господарство, але біда наша, просто трагедія, як усюди: підсиджування, чвари, все це відображається на роботі. Як уникнути цього і коли ми позбавимось цієї огидної вади?
Ночував у Кіровограді, рано вранці виїхав полями по Дніпропетровській і Херсонській областях, поля скрізь гарні. Ночував у Новій Каховці, туди ж під’їхали керівники Кримської області.
11 	травня. Огляд зрошуваних полів і зрошувальної техніки, відвідав радгосп «Саки», дуже цікаве теплично-парникове господарство, працює добре, рентабельно, збирає високі врожаї овочів.


У МОСКВІ (1972-1996)
НЕСПОДІВАНЕ ПЕРЕВЕДЕННЯ З УКРАЇНИ «НАЙЧОРНІШИЙ ДЕНЬ У МОЄМУ ЖИТТІ»
19 	травня. О 10.00 у Свердловському залі Кремля відкрився Пленум ЦК КПРС. Обговорювалися два питання: 1. Про обмін партійних квитків - доповідач Капітонов. 2. Про міжнародне становище - доповідь Брежнєва.
З першого питання виступило п’ять чоловік. Опісля до обідньої перерви заслухали доповідь Брежнєва. Доповідь Брежнєва була якоюсь піднесено-урочистою, «всеперемагаючою».
Під час обідньої перерви я помітив якусь метушню: багато хто із членів Політбюро якось дивно, приховано прокрадалися на 3-й поверх у кабінет Брежнєва, я туди запрошений не був. Поїхав обідати в постпредство, зі мною обідали Щербицький, Ляшко, Дрозденко. Розмова якось не клеїлась, досить дивно поводився Щербицький.
Після обіду почали обговорювати доповідь Брежнєва. Від України надали слово Ватченку, першому секретареві Дніпропетровського обкому, хоча мене попередили, щоб я готувався виступити, і я був готовий виступати.
Колгі виступив четвертий оратор, Брежнєв викликав мене із залу в кімнату президії; правду кажучи, в мене щось обірвалося - я відчув недобре.
За останні місяці між мною і Брежнєвим з’явилася якась холодність, натягнутість, і причина мені ще не була зовсім зрозумілою. Я думав, що відбудеться відверта, може бути, навіть гостра і довга розмова. Коли я увійшов у кімнату президії, там сидів Брежнєв і вже чекав мене; всупереч звичаєві, у передпокої стояв його порученець, мене це теж дещо насторожило. Почалася загальна, нічого не значуща розмова. Брежнєв запитав, як справи, як настрій, що нового. Я намагався поінформувати його про справи в республіці, але, помітивши, що це все його зовсім не цікавить, я замовк. Мовчання продовжувалося декілька хвилин. Потім Брежнєв не без побоювання повів розмову, що мовляв, ти, Петре Юхимовичу, уже 10 років Першим секретарем КПУ, може, пора тобі змінитй обстановку. Коли довго працюєш на одному місці, притуплюється чуття, набридаєш ти людям, а вони тобі. Я прямо запитав його, про що йде мова, чому так скороспішно і рантово виникло питання? Брежнєв дещо зам’явся, але потім сказав: «Треба поміняти тобі обстановку, перейти працювати до Москви». Запитую,
373


яка причина цього, - мовчить. Тільки повторює: «Треба змінити обстановку. З твоїм досвідом ти потрібен тут, у Москві. А там треба омолодити кадри, треба готувати зміну. Давай згоду. Все буде добре - це я тобі говорю».
Мова поки не йшла про конкретну роботу. Я сказав Брежнєву: «Якщо ви вважаєте, що треба омолоджувати кадри, робіть це. Але ж і в центрі треба омолоджувати кадри. Який мені смисл у 64 роки починати новий рядок у моєму житті? І якщо це так, як ви говорили, що тільки потрібно мені «змінити обстановку і омолодити кадри» й інших претензій до мене немає, то відпустіть мене на пенсію, я, здається, достатньо відпрацював і на господарській, і на партійній роботі». Тут він стривожився і сказав: «Що ти ставиш питання про пенсію, як Воронов свого часу про перехід на іншу роботу?» Я відповів: «Мені невідомо, як ставив питання Воронов про перехід на пенсію, та він і молодший за мене. Я прошу відпустити мене на відпочинок»*
Тут, очевидно зопалу, Брежнєв різко сказав: «Ти ж здоровий як бик, на тобі ще можна їздити десяток років. З чим тобі шкода розлучатися? У тебе в Москві буде все - моя особиста дружба, ти завжди будеш моїм домашнім другом, будемо разом їздити на полювання». Я відповів, що справа не в цьому і не це головне, а дійсно розлучатися тяжко. Тільки 10 років пропрацював у ЦК КПУ, багато залишається нездійснених задумів і планів. Він мені відповів: «У Москві теж виникають плани і задуми, ти підеш працювати в Радмін заступником голови». Не встиг я опам’ятатися і обдумати цю пропозицію, а він продовжував насідати: «А що, тобі мало? Адже це заступник голови Радміну такої країни! Будеш займатися промисловістю, у тому числі й військовою, адже ж у тебе великий досвід, і він нам потрібен у Москві». Я Брежнєву відповів: «Річ не в тім, мало чи багато, так не вирішують, а річ у корінному ламанні і доцільності всієї цієї затії. Ви мені скажіть прямо: яка все ж головна причина моєї заміни? Я намагався працювати з віддачею всіх сил і умінь, справи в республіці йдуть непогано». Брежнєв на моє запитання відповів: «Щодо роботи до тебе претензій немає, але так потрібно зробити для загальної користі справи. Відпустити тебе зараз на пенсію не можемо. Прийде час, і вийдеш на пенсію, і добру пенсію. А зараз ти повинен бути в Москві. Давай згоду, і всі члени Політбюро правильно зрозуміють цей твій крок. Щодо роботи, її обсяг пізніше розглянемо». З великим болем у серці я сказав: «Ну що ж, якщо інакше не можна вчинити, робіть, як хочете». Він піднявся зраділо: здійснив «велику» справу, обняв мене, розцілував і чомусь сказав: «Дякую». На цьому наша розмова з ним закінчилася. Він вийшов у зал засідань, а через декілька хвилин з великою прикрістю, зрозумівши, що на цьому моя політична кар’єра закінчилася, вийшов і я в зал засідань.
Через деякий час, побачивши, що із залу вийшов Підгорний, вийшов і я. Він нервово запалює цигарку і питає мене: «Ну що, говорив з тобою Брежнєв і чи дав ти згоду?» Я відповів, що погодився під
374


великим тиском, просився на пенсію, але він не погодився мене відпустити. Підгорний відповів: «Правильно, що не відпустив на пенсію, і правильно, що ти дав згоду. Переходь до Москви, будемо разом працювати, ти потрібен тут, а то залишишся секретарем партійної організації України». Я Підгорному сказав, що мені дуже важко. «Розумію, нелегко. Сам згадую, з якою гіркотою і тягарем ішов з України в Москву». Я сказав йому, що була б інша справа, якби я переходив працювати до ЦК КПРС, а то ж який величезний перелом. Підгорний мені відповів: «Нічого, все налагодиться. У тебе величезний досвід і господарської, і партійної роботи». А переді мною одне питання: чому і за що?
Усе відбулося несподівано, просто раптово, а я ж у роботу вкладав усі сили, весь свій досвід, розум. Багато зробив, немало залишилося задумів і планів. І тут, сам не знаю чому, я у свій щоденник записав: «Мій рідний краю, народе, кріпися! Перед тобою важкі дні і роки». Але мені ще потрібно було працювати для себе, Вітчизни, дітей, Іринки. Тяжко, сумно, образливо, боляче до неможливості. Важко собі уявити все це. Не очікував ніколи, що так суворо буде вирішене питання. Багатьом буде дуже важко у зв’язку з моїм виїздом з України.
Після Пленуму ЦК КПРС, увечері, відбулися засідання Політбюро, вирішувалися деякі питання. Опісля Брежнєв порушив питання про заступника голови Радміну, при цьому сказав: «Нам потрібно брати в центр досвідчених працівників. Тут справ дуже багато, і відповідальних. У зв’язку із цим вноситься пропозиція: Петра Юхимовича Шелеста затвердити заступником голови Радміну. Людина він досвідчена, хай допомагає. А в нас справ багато. Я з ним із цього питання мав розмову, він спершу не давав згоду, а потім погодився. Я перепрошую, Петре Юхимовичу, що раніше не зміг переговорити із цього питання». Я помітив, що для багатьох членів Політбюро такий оборот справи був повною несподіванкою. Знали про все, крім Брежнєва, Підгорний, Косигін, Суслов. Упевнений, що знали і Щербицький, і Кунаев. Хтось
із 	присутніх кинув репліку: «А як він сам на це дивиться, що скаже?» Що скажеш у такій обстановці? Я тільки й сказав: «Всьому є початок і кінець».
Дехто почав мене вітати. Питається, з чим? Брежнєв, звертаючись до мене, сказав, що затримуватися в Києві не варто, багато справ у Москві. У цей час Щербицький подав голос, що, мовляв, у Києві потрібно розібратися з багатьма питаннями. Брежнєв йому у відповідь сказав: «Розберешся сам - все буде добре». Щербицький відповідає: «Що ж доброго? Забрали першого секретаря і нікого не запитали». А я бачу, що в самого радісне, просто сяюче обличчя, і все це було розіграно як по нотах. Підійшов до мене Косигін - підбадьорив, привітав, сказав: «Нічого, попрацюємо разом». Так з’явилося рішення Політбюро ЦК КПРС, протокол № 47, § IV «Про заступника Голови Ради Міністрів СРСР. Затвердити тов. П.Ю. Шелеста заступником Голови Радміну СРСР, звільнити його від обов’язків Першого секретаря
375


ЦК Компартії України». Пізно ввечері вилетів до Києва. Зі мною летіли Щербицький і Ляшко. Розмова зовсім не клеїлась, та й не до того мені було.
Дуже тяжко мені, погано, що Брежнєв зі мною не поговорив про все відверто, але що ж тут зробиш - видно, це його «почерк» так обходитися з товаришами, які «допомагали» йому прийти до влади. Даремно він так жорстоко зі мною вчинив, колись про це історія своє слово скаже, а він пошкодує.
Пізно ввечері прямо з аеродрому приїхав на дачу в Міжгір’я. Надворі чудова погода. Все в зелені, цвіту, а в мене чорна туга на серці і душі, непереборний тягар і образа. Уся сім’я переживає страшний удар. Дуже тяжко, але треба кріпитися. Ніч була жахливою. Не раз наверталися сльози, давило горло від незаслуженої образи. Молодець Іринка, вона теж переживає, але увесь час підбадьорює мене, тримається добре, хоча я бачу, їй дуже тяжко через мене.
20-21 травня. З’явився Указ Президії Верховної Ради СРСР про моє призначення заступником Голови Радміну. Я почав розбирати всі свої «архіви». Багато сувенірів відправив до філіалу Музею В.І. Леніна і в Палац піонерів. Багато хто телефонує, запитує, що трапилось. А що я можу сказати? Свавілля, намови, боягузтво, інтриги і жорстокість зіграли свою роль, причому ганебну - ось причина того, що трапилося.
22 	травня. Прийшов до мене Я.К. Руденко, завідуючий відділом оборонної промисловості ЦК КПУ. Бачу, відчуваю, що він щиро засмучений: «Україна в траурі, люди не розуміють, що твориться. Ніхто за внутрішній стан у країні не несе відповідальності і не відповідає. У нас у керівництві не люблять енергійних, сміливих, самостійних, відвертих працівників. Авторитет ваш декого налякав, вас просто з’їли». Руденко був до того засмучений тим, що трапилося, що просто у мене в кабінеті розплакався, чим завдав мені ще більшого болю. Подібні заяви я чув від десятків людей. Вони говорили, що зі мною неправильно вчинили, і ми про це можемо сказати де завгодно. Усі, з ким мені довелося розмовляти, висловлюють думку, що у всій цій справі зіграв найпідлішу роль Щербицький.
Вирішив деякі питання із влаштуванням квартир обслуговуючого персоналу. Свою квартиру залишив за собою - про це сказав господарникам ЦК КПУ. Деякі кадри тимчасово поїдуть зі мною до Москви для певної послідовності, роздивляться на місці, як бути далі.
Переговорив з деякими областями, скрізь висловлюють нерозуміння з приводу мого «переміщення», жаліють про це і заявляють, що творяться кричуще беззаконня і несправедливість. Чому це питання вирішують без Пленуму ЦК КПУ?
Коли в мене в Москві була розмова з Брежнєвим, я запитав його, хто ж буде замість мене. Він відійшов від прямої відповіді. «Подивимось». Я йому висловив свою думку, що на пост першого секретаря брати потрібно Ляшка, на другого - Іващенка із Харкова або Дегтярьова з Донецька, Лутака - на Голову Президії Верховної Ради або ж
376


Кальченка. Щодо останніх кандидатур він промовчав, а щодо першого секретаря не витримав, сказав: «У нас там є член Політбюро». Згадував ці слова, і для мене зрозумілішою ставала вся «кухня», затіяна з моїм переведенням.
Перемовився з Кириленком, оскільки два дні не можу з’єднатися по телефону з Брежнєвим. Кириленку я сказав, що вчинили зі мною грубо, образливо, важко уявити більшу підступність, ніж допущену по відношенню до мене. Немає в нас у центрі поваги, любові до ініціативних, принципових, вболіваючих за справу кадрів, а існує чорна заздрість, боягузтво і дріб’язкова ревність. Розмова з Кириленком була в мене різкою, неприємною. Чим усе це може закінчитися, важко уявити собі. Я сказав Кириленку, що два дні не можу додзвонитися до Брежнєва, але я знаю, що він у себе на місці. Я хотів уточнити, як і коли проводити Пленум ЦК КПУ і кого рекомендувати ЦК КПРС на першого секретаря. Я запитував, чому від мене все тримається у суворому секреті?
Відбулася в мене довга розмова із Щербицьким, все, що я знав про його «дії» стосовно мене, я йому висловив в очі. Що він нещира, небезпечна людина, великий кар’єрист і підлабузник, що я погано знав його і деяких людей з близького оточення, багато довірявся їм. І все ж більшість працівників чесних, щирих, добросовісних, але їм буде важко працювати з таким продажним підлабузником.
23 	травня, у неділю вранці мені на дачу зателефонував Лутак і повідомив, що з Москви дзвонив Суслов і наказав, щоб я сьогодні ж вилетів до Москви. Я відповів Лутаку, що у мене є телефон і що коли я потрібний Суслову так терміново, то нехай він мені зателефонує.
Через деякий час зателефонував мені Суслов і досить сухим, офіційним тоном запропонував мені прибути до Москви. Причому категорично наполягав на цьому, підтверджуючи, що в Москві багато роботи у зв’язку з приїздом Ніксона і що мене там «усі» чекають. Я відповів Суслову, що терміново прибути не можу через стан здоров’я, та й Пленум КПУ призначений на 25 травня, хочу побувати на Пленумі, по-людськи попрощатися з тими, з ким мені довелося працювати на Україні не один десяток літ. Адже я тільки Першим секретарем ЦК КПУ попрацював близько 10 років. Суслов мені відповів: «Пленум переноситься, а ви повинні бути в Москві». І тут же додав: «Інакше буде погано». Я вже не міг цього витримати і сказав йому: «Тов. Суслов, ви мене не лякайте, нічого я не боюся, гірше і страшніше не буде, ніж те, що ви зі мною зробили». Після такої відповіді Суслов притих. Я Суслову сказав, що літаком летіти не можу через стан здоров’я, а поїздом теж не можу виїхати «терміново», бо у мене є ще свої справи. На цьому розмова й була закінчена. Але із цих розмов я зрозумів, що відбувається якесь маневрування часом. Мабуть, до них дійшов настрій і висловлювання серед членів ЦК КПУ і партійного активу щодо мого такого «висування» і використання кадрів. Ось вони і вирішили «зманеврувати», відкласти Пленум ЦК і провести його за
377


моєї відсутності. Усе це виглядало несолідно, по-дурному, боягузливо, по-злодійськи. Ніби я міг вчинити що-небудь інше, ніж вирішило Політбюро ЦК КПРС. Адже я не один десяток років у партії, та й «порядки» наші знаю добре. Тяжкий осад лишився від розмови з Сусловим. Я ж добре розумів, що дзвінок до мене Суслова і його розмова таким тоном зі мною - це не самоініціатива його, адже я його «хоробрість» добре знаю. І тим паче я ще більше став переконуватися, що Брежнєв учинив зі мною не по-партійному, грубо, образливо, нетактовно, фарисейськи. Його «присягання» в дружбі - це просто прийом дрібної людини, прикриття лицемірства і боягузтва. Ну що ж, буду чекати (якщо взагалі витримаю), що буде далі.
Я зібрав увесь апарат ЦК КПУ. З ним сердечно, тепло, щиро попрощався. І зі сторони апарату відчував я теплоту, повагу, а разом з тим якесь збентеження, занепокоєння і нерозуміння: що ж трапилося? Подякував усім за спільну працю, попросив вибачення за те, що, можливо, кого коли чим образив. Сказав, що працювали ми добре, дружно, побажав успіхів і злагодженої роботи, здоров’я і добробуту кожному з них. Висловив співчуття, що виїжджаю до Пленуму ЦК КПУ, але так складаються обставини. Багато хто просто просльозився, побажали мені успіхів, здоров’я, просили не забувати їхньої спільної роботи. А хіба це можливо забути? На зустрічі з апаратом були присутні й ті, хто буде радіти цьому випадку.
Вечір 23 травня. Потрібно було вирішити долю своїх помічників, близьких людей. Вони всі тяжко переживають мій відхід. Він зачіпає велике коло людей. Усе це сприймається надзвичайно хворобливо, дуже жаль усього. Але будемо сподіватися, що все влаштується, адже немає в людини безвихідного становища, якщо він цього хоче.
24 	травня. Члени Політбюро ЦК КПУ хочуть мені влаштувати прощальний обід, а він мені гірше гіркої редьки. Знаю, що серед цих «діячів» немало падлюк і дивитися мені на них гидко. Обід усе ж відбувся, але відвертої розмови не було. Усе замкнуто, натягнуто. Хоча й піднімали тости за здоров’я моє та успіхи в «новій роботі», і більшість це робили щиро, а дехто й лицемірив.
Сьогодні увечері поїздом з Іриною виїжджаю до Москви. Зі мною їде помічник Пахаренко, обслуговуючий персонал, «особиста» охорона. На душі неймовірна туга, сум, образа. Чим усе це може закінчитися, важко навіть зараз припустити. На вокзал приїхали провести мене всі члени Політбюро ЦК КПУ і, як звичайно, «офіційні» особи. У прощальних промовах була якась скованість. Прощалися холодно. Не встиг поїзд, який мене везе до Москви, вийти за стрілки і семафор, як було зателефоновано у Москву, що я поїхав. Від Суслова надійшла вказівка: «Завтра, 25 травня, вранці провести Пленум ЦК КПУ. Першим секретарем обрати Щербицького. Від ЦК КПРС нікого на Пленумі не буде». Усю ніч був аврал - дзвонили, розшукували членів ЦК КПУ, звозили їх літаками, автомашинами. Очевидці й учасники розповідали, що все це нагадувало «мобілізацію воєнного часу»,
378


причому не планомірну, організовану, а розгублену і перелякану.
0 10 годині ранку провели Пленум, я ще, по суті, не встиг освоїтися в Москві.
25 травня. Отож я прибув до Москви. (Рівно 30 років тому, у травні 1942 року я з Челябінська прибув до Москви для роботи в апараті ЦК ВКП(б)). У Москві квартири немає, визначили дачу, а дача - це закуток, якась тимчасова будівля: «піднімають» настрій.
Цього ж дня був у ЦК КПРС. З Брежнєвим не зустрівся: він готується до наступної зустрічі з Ніксоном. Була зустріч з Кириленком
1 Сусловим, але розмови не вийшло, так, загальновідомі, нічого не варті «вислови». Відчувається якась незграбність і невпевненість у них обох. Я з ними заговорив, що, мовляв, вийшло недобре: сьогодні відбувся Пленум ЦК КПУ, можна було б побути мені на ньому, попрощатися з товаришами. Все ж загалом у ЦК пропрацював понад
10 	років. Але нехай те, що я не був на Пленумі, буде на совісті декого. Суслов якось єзуїтськи, лицемірно, але все ж розгублено і з деякою ніяковістю сказав, що він ніби нічого не знає про Пленум. Але тут він схаменувся і «пожалів» мене: «Може бути, і краще, Петре Юхимовичу, що вас не було на Пленумі, менше травмувань».
Ну, звичайно ж, не цим керувалися Брежнєв і Суслов, коли мене, по суті, усунули від участі в роботі Пленуму - був страх. Від цієї розмови у мене залишився неприємний осад.
Того ж дня був у Радміні. Керуючий справами Сміртюков і начальник хозу Леонтьев показали мені мій кабінет, приймальню, секретаріат - все вмебльовано непогано. Розмовляв з К.Т. Мазуровим. У загальних рисах він ознайомив мене з обсягом роботи, умовами і специфікою. Тут же відверто сказав: «Петре Юхимовичу, тобі важко буде звикнути, я ось уже тут четвертий рік, а звикнути ніяк не можу». Називається, «підтримав».
Переговорив з Косигіним по телефону. Домовилися, що завтра, 26 травня, я повинен бути у нього - будемо визначатися з моїм обсягом роботи. Розмова була добродушною, подивимося, що буде далі.
26 травня. Косигін не зателефонував мені, другий день знаходжусь у Москві без справ. Знайомлюся з документами Радміну і чекаю, а чого чекаю, сам не знаю. Звичка - велика справа. Як важко від неї відвикати.
Сьогодні в центральній пресі є повідомлення про минулий Пленум ЦК КПУ, нелегко було це мені читати. Додумалися-таки повідомити в пресі, у зв’язку з чим я звільнений від обов’язків Першого секретаря ЦК КПУ і члена Політбюро ЦК КПУ.
За обідом я зустрівся з Косигіним. Він сказав, що ще не визначилися з моїми обов’язками. Але тут же повів розмову, щоб я взявся керувати паливом та енергетикою - найважче в народному господарстві. Я від цієї «пропозиції» відмовився, мотивуючи тим, що із цими галузями господарства я ознайомлений погано. На цьому і закінчилася з Косигіним розмова. Він додав: «Ще порадимося».
379


Зателефонував у Київ Лутаку і запитав його, як же це трапилося, що я не встиг доїхати до Москви, а ви поспіхом, злодійським способом провели Пленум. Лутак мені відповів, що вони невинні, їм зателефонував Суслов і «дав команду». Я все ж запитав Лутака, як пройшов Пленум. Він відповів, що було деяке хвилювання і напруга, але «все пройшло добре».
26 	травня. Зателефонував мені Брежнєв уже після моєї зустрічі з Косигіним. Привітав мене з приїздом у Москву, перекинулися нічого не вартими словами і репліками. Незрозумілою залишилася для мене його фраза: «Нічого, розберемося у цьому лабіринті». Ним я був запрошений на підписання радянсько-американських угод та документів і на прийом у посольстві США. Брежнєв ходить просто «переможцем», якось він у тісному колі сказав: «Я притиснув Ніксона з усіх питань так, що йому діватися нікуди було». Хвастощі і самовпевненість. Як мовиться, «вершина влади далеко не завжди є вершиною мудрості і розуму».
На дачу приїхав пізно. Страшенно втомився, туга невимовна, потрібно позбутися цього стану якнайшвидше, якщо це в моєму становищі взагалі можливо зробити.
Усе ж не витримав - уночі написав заяву в Політбюро ЦК КПРС. Ось її зміст, правильніше, копія:
У ПОЛІТБЮРО ЦК КПРС
ЗАЯВА
У зв’язку з різким погіршенням здоров’я і до краю пригніченим мо- рально-фізичним станом через усі обставини, прошу Політбюро ЦК КПРС звільнити мене від обов’язків члена Політбюро і нав’язаної мені посади заступника Голови Радміну. У 65 років немає смислу починати життя спочатку. Може бути, воно хоча б трохи і збережеться таким, яким склалося. Якщо заслужив, установіть мені відповідну пенсію і визначені пільги. Мій партійний і трудовий стаж відомий. Поверніть мене, хоч і «скаліченого» морально, родині, синам і внукам. Багатьом товаришам дякую за спільну роботу і щире співчуття за те, що сталося. Прошу Вас повірити щирості висловлених слів і мого стану, морального і фізичного. Не збільшуйте мій тягар, не доводьте до сумних небажаних наслідків. У своїй роботі я завжди за все платив сам. Прошу задовольнити моє прохання.
26 	травня 1972 року П. Шелест
Про зміст моєї заяви у Політбюро дехто із членів Політбюро знав. Я сам поділився з ними. Деякі відмовляють, радять не поспішати з такою заявою, у тому числі Підгорний і Полянський. Кажуть, що це буде сприйнято як протест. Це правильно, в такому викладі - це протест, образа, обурення несправедливістю і зрадою. Мені дуже важко, і
380


все ж, очевидно, потрібно витримати цю напругу, інакше може бути дуже неприємний резонанс серед партійного активу.
28 травня. Був на роботі, переглядав деяку пошту, газети, журнали. Від такої бездіяльності просто дітися нікуди. Швидше б уже вирішувалося питання про обов’язки та обсяг роботи, щоб якось поступово вводити себе у робочу колію. Хотів виїхати на підприємства міста, області, республіки для ознайомлення, але «порядок» такий, що без Брежнєва ніхто нікуди виїхати не має права, хоч це і диктується інтересами справи. А Брежнєву зараз не до цього, він «творить світову політику».
Увечері з Іринкою дивились в Образцова «Божественну комедію».
29 травня. О 9 годині ранку термінове засідання Політбюро, питання про хід переговорів з американцями і підписання додаткових угод о 14.00, а о 15.00 прийом у Колонному залі Будинку союзів на честь Ніксона і його проводи. Він відлітає у Київ. На прийомі були з Іриною
- 	формальність, вистава на великій сцені з поганою грою.
Я не вірю жодному слову американському, мабуть, і в них таке ж почуття до нас. На проводах Ніксона з Москви у Київ виникла «затримка» біля літака ІЛ-62: більше 45 хвилин не могли завести один мотор. Довелося міняти літак і пересаджувати всіх пасажирів. Думаю, що американці з цього інциденту зроблять свої висновки. У нас же все зійшло гладко, хоча це просто НП і скандал. Але глава Аерофлоту Бугаєв знаходиться під «дахом і особливою опікою» Брежнєва, а за що? Відомо за що!!
Ввечері Ірина поїхала до Києва для завершення справ, мені без неї буде ще важче, чекаю швидшого її приїзду до Москви.
30 травня. Уже в Москві я перебуваю п’ять днів, стає все сумніше. Переговорив із Підгорним, сказав йому про свій стан. Він відповів: «Розумію, нелегко все це перенести, але подивимося, що буде далі». Тут же: «Заяву не подавай».
Зателефонував мені В.Н. Титов, працює в РЕВ, привітав з переїздом до Москви. Поговорили, Він мене старався заспокоїти. Усе ж молодець, що співчутливо поставився. Ввечері о 19.30 Підгорний, Полянський, Шелепін і я були на стадіоні «Динамо», дивилися футбол команд «Торпедо» і «Динамо» (Москва), поговорили, але наша розмова стала надбанням «служб» і Брежнєва. Трішки розслабився, але погано, дуже погано провів ніч: якісь кошмари снилися. Скоріше б усе скінчилось.
31 травня. Вранці зателефонував мені на роботу в кабінет Брежнєв, обговорили питання, які нічого не значать. Він сказав, що мені поставлять прямий зв’язок з ним. Що він дасть, крім зайвого підслуховуючого апарата?
Об 	11.00 - засідання Президії Верховної Ради СРСР - ратифікація договору з ФРН. Але це вже «блідне». Зараз усе затьмарює візит Ніксона і підписання угод із США.
381


0 15.00 засідання Політбюро ЦК КПРС - підсумки візиту Ніксона. Інформація Брежнєва - загальна характеристика підготовки і проведення переговорів на «вищому рівні». Це визначення вперше було сказано Брежнєвим, і запозичено воно ним було в американців.
Тепер кажуть, що успіхи зовнішньої політики почалися після
XXIII 	з’їзду КПРС. А як же тоді, питається, з ленінською міжнародною політикою і попередніми з’їздами партії і проведеною до цього політикою?
Брежнєву явно подобалося підлабузництво і вихваляння його «успіхами» в міжнародній політиці. Але це робило небагато людей, підлабузники і політичні сліпці.
Під час нашої розмови Косигін назвав мені обсяг роботи - опікувати Міністерство важкого і загального машинобудування. Я провів роботу
з 	кураторами Радміну, ознайомився з обсягом роботи міністерства, переговорив з міністрами. Тепер пішла після цього якась суєта, багато демагогії у розподілі обов’язків серед численних замів Косигіна. Я в розмові з Косигіним сказав йому, що опинився у смішному становищі. Може бути, я взагалі тут у Москві і Радміні зайвий. Про це при зустрічі, вирішив я, скажу і Брежнєву. Косигін мене заспокоював, казав, що все це залежить не тільки від нього, і насамперед не від нього, і що все влаштовується. Очевидно, мій настрій і висловлювання було передано Брежнєву, бо другого дня він мені зателефонував і сказав, що вісе вже вирішено так, як я хотів. Мені доручається опікувати міністерства: 1. Міністерство шляхів сполучення (МШС). 2. Міністерство Морського флоту (ММФ). 3. Міністерство зв’язку (МЗ).
4. 	Міністерство охорони здоров’я (МОЗ). 5. Міністерство медичної промисловості. 6. Міністерство транспортного будівництва. 7. Міністерство лісової і деревообробної промисловості. 8. Річковий, автомобільний транспорт, автодороги. У кожній галузі свої складнощі і труднощі, усі ці міністерства працюють на всю країну, на всі галузі народного господарства. Отже, тепер у мене свої є обов’язки, якийсь визначений обсяг роботи.
Таким чином, я став постійним жителем Москви. Ось цього я ніколи не бажав робити, але що ж, мабуть, так судилося.
1 червня. Знаходився на першому засіданні Президії Радміну: повне розчарування. Багато безпредметних, зайвих розмов. Підготовка матеріалів слабка, половина поданих матеріалів відкладається. Всі говорять і всі «все знають». Якась оманлива і надумана «демократія» у розмовах, а Косигін майже одноособово нав’язує свою думку, і на її основі приймаються рішення. Він теж «усе знає» і мало кого вислуховує. Міністри, солідні люди, які знають свою справу, поводяться як хлопчики на побігеньках. Перше враження від цього «засідання» гнітюче. Ще тяжче стає від того, що в такій обстановці доведеться мені працювати.
Вранці о 8.30 з Києва зателефонувала мені Іринка. Дуже вражена підлістю: навколо мене організований наклеп, усяка гидота підняла голову. Потрібно Іринку заспокоїти - адже їй теж важко.
382


2 	червня. Був у ЦК КПРС, зустрівся із Сусловим і Кириленком. Розмова була про роботу - сказав їм, що обсяг і обов’язки в роботі МРШ остаточно вже визначилися* Я перед ними поставив питання: звідки йде організована брехня і цькування мене в Україні, багато непотрібних розмов навколо мого переведення по роботі? Я поки що залишився членом Політбюро, і зайві розмови шкодять як мені особисто, так і загальній справі. Вони розводили руками і не могли нічого сказати. Вони чекали в Москві Щербицького - могли б з ним переговорити, вияснити, але він не з’являвся. Зате той отримав повну «консультацію» від Брежнєва, як плести навколо мене інтриги і різного роду плітки й нісенітниці, щоб принизити мій авторитет, перш за все на Україні.
Того ж дня я зателефонував у Київ Щербицькому. Була досить гостра і неприємна розмова - він її запам’ятав на все життя.
, Щербицький за своєю натурою боягузливий і недовірливий, і щодо мене він би самостійно не зміг би поширювати гидоту. Це все робиться при підтримці і з санкції, навіть організації Брежнєва. Це для мене стає все зрозумілішим.
4 червня. Неділя, вихідний. Іринка в Києві, сумно. «Скомандував» своїм прикріпленим поїхати на ВДНГ - там дуже багато народу, стоїть неймовірна спека.
Оглянув павільйон космонавтики, дуже цікавий. Павільйон медицини дуже бідний, просто примітивний, потрібно кому-небудь підказати, щоб звернули увагу на це питання. У другій половині дня був на річці Москві пройшовся рікою на катері. А день усе ж до чорта довгий.
5 червня. Сьогодні рівно два роки, як померла Дарина Петрівна, мені дуже шкода її. Розумна була жінка, вона мені була за рідну матір. Вона б у цей важкий час у багатьох справах допомагала б нам з Ірин- кою. До цих пір Ірина в Києві, закінчує там справи. їй там цього дня особливо тяжко.
Зателефонував мені Андропов (КДБ), запропонував на вибір дві дачі - у Заріччі і Колчузі. Зупинився на Колчузі, хоча колчузьку дачу і називають «замком привидів». Ну що ж, у моєму становищі привиди просто розвага.
6 червня. Не встиг поїхати Ніксон, як прилетів з величезною свитою у старечому віці вождь Югославії Тіто. Все в чаду - прийоми, обіди, переговори, знову сніданок, проводи і зустрічі.
Мав розмову з О.М. Косигіним - він помітив мій моральний і психічний стан і сам зі мною заговорив: «Петре Юхимовичу, у тебе зараз центральне питання - не впасти в меланхолію, не допустити ослаблення самоконтролю. Триматися підтягнуто, ходити з піднятою головою, гордо: адже ж на тобі немає жодної чорної плямочки, ти все Віддавав партії і народу. Бувають несправедливості, незаслужені образи, а все це історія коректує, іноді жорстоко карає людей, які допустили несправедливість. Я сам був у немилості при Сталіні. Мені було дуже тяжко, і я тебе розумію. Мене нікуди не запрошували, не давали читати
383


ніяких документів, навіть пробували допитати мене. Сталін був уведений в оману, послухав намовників, інтриганів, ось я і потрапив у таке становище. Адже тільки в горі і біді пізнаються справжні друзі. Я маю на увазі, що і в наш час підлабузники і шавки з підворіття подають голос і мають якийсь уплив. Тримайся, все пройде». Ну що ж, дякую, Олексію Миколайовичу, за ці слова і підтримку. Кріплюсь, думаю, що в роботі багато притупиться, але образа, несправедливість ніколи не забудуться. Мені дуже шкода Іринку і синів моїх, якби не вони, я б ужив інших заходів і кроків.
7 	червня. Сьогодні о 15.00 засідання Президії Радміну пройшло організованіше, спокійніше, багато цікавих питань. Треба втягуватися в нові умови роботи.
10 	червня. Переговорив з Андроповим і Федорчуком (КДБ), просив їх не ображати людей з їх відомства, які працювали разом зі мною, адже вони виконували свій службовий обов’язок. Треба їм надати роботу, а коли потрібно, встановити пенсію. Пообіцяли все зробити.
Міністр лісової і деревообробної промисловості Тимофєєв попросив дозволу виїхати на 10-12 днів в Іркутськ і на Байкал - у справах. Дозволив. Заздрю йому. Я б зараз поїхав куди завгодно - на рік, на два. Тут немиле все і вся.
Була розмова з Д.С. Полянським. Він мені сказав: «Повсюдно з України, та і в Москві, про тебе йдуть гарні відгуки партійного активу, міністрів, апарату. Що трапилося, важко зрозуміти і розібратися. Претензій у Політбюро до тебе ніколи не було. Кажуть, що якісь сигнали були з України, а головне, спрацювала «дніпропетровська група». А взагалі, я вважаю, - казав він, - що тебе при цьому, що трапилося, можна було б залишити на Україні Головою Президії Верховної Ради. Усе це було б добре сприйнято партійним активом, і ти з твоїм досвідом і знаннями приніс би більшу користь загальній справі».
Увечері того ж дня я розмовляв з М.В. Підгорним. Зачепив питання мого виїзду на Україну. Він завагався. Для мене зрозуміло, що не він вирішує ці питання. Але все ж сказав: «Я з тобою працював би з великим задоволенням, але тобі буде важко, та й нинішнє керівництво республіки при підтримці центру не піде на цей крок: вони тебе бояться, знаючи твій характер і досвід роботи. Адже ж ти не будеш терпіти і миритися з безчинствами і підлабузництвом?» Я відповів, що це правда. «Ну ось, у цьому і вся заковика. Залишайся тут, хоча розумію, що тобі нелегко це робити».
14 	червня. О 15.00 засідання Президії Радміну. До чого ж все проходить нерозумно, неорганізовано і сумбурно, просто терпіти немояріиво. Не думав я, що в центрі так працюють, якесь повне безладдя. У всьому цьому відчуваю себе бридко. Мабуть, довго буде цей тягар, з ним потрібно поки що боротися, але все одно пройде час, і з усім цим потрібно буде закінчувати. Ознайомлювався з довідками, структурою, обсягом роботи міністерств і відомств, якими опікуюсь.
384


15 	червня. До мене на роботу зайшов В.П. Мжаванадзе, розмовляли про стихійне лихо в Грузії. Опісля він перевів розмову на моє «переміщення»: «Ніхто не розуміє, що відбулося, що сталося. Усі ставлять таке питання, але зрозумілої відповіді ніхто не може дати». Я й сам не можу відповісти на це, що відбулося зі мною, я тільки зараз розумію, що даремно піддався на фарисейські умовляння Брежнєва. Потрібно було йти у «відставку» і залишатися в Києві. Відчуваю, що здоров’я моє ґрунтовно підірвано, і справі я тут поможу мало. З багатьох питань уже зараз доводиться учитися і перевчатися.
По прямому телефону подзвонив Брежнєву. Мені сказали, що він за містом і, можливо, буде тільки ввечері. Просив передати йому про мій дзвінок. Треба мені зустрітися з Брежнєвим, переговорити, бо я все більше думаю, щоб подати заяву про вихід у відставку. Поїхати до родини, піти зовсім з політичної арени. Але я відчуваю, що Брежнєв уникає зустрічі, вишукує різні причини або просто відмовчується на мої дзвінки і прохання.
17 	червня. Нарешті відбулася розмова з Брежнєвим. Вона була загального характеру, якось при зустрічі, на ходу. Пообіцяв, що зателефонує через 2-3 дні.
21 	червня. Так Брежнєв і не подзвонив, хоч і обіцяв, і це не вперше ^ такий вже в нього «стиль». Він відчуває, що зі мною має відбутися напружена розмова, і відходить від неї або ж що-небудь очікує, «орієнтується» в обстановці. У всьому повинна бути підведена лінія, поставлена крапка.
23 	червня. Переговорив з міністром Морського флоту Т.Б. Гуженком про вжиття додаткових заходів щодо виконання валютного фонду - плану з доходів ММФ. Нелегко це буде зробити: 150 суден ось уже 4-
5 	місяців не діють,, 75 у В’єтнамі заблоковані американськими мінами, 25-30 на Кубі стоять під розвантажуванням по 2-3 місяці, в Англії лісовози не розвантажуються, страйкують докери.
Доповів Косигіну про вжиті додаткові заходи щодо карантинних питань в Астрахані та інших волзьких містах і в цілому по Волзькому басейну. Косигін з поданими заходами погодився.
25 червня. У супроводі міністра Річкового флоту РРФСР С.А. Кучкіна пройшовся на його катері по каналу, водосховищах до великої Волги. Чудові місця, грандіозні споруди. Оглянули шлюзи, насосні станції. Треба буде показати канал, водосховище і шлюзи Ірині та дітям.
26 червня. Вранці провів велику нараду щодо капітального будівництва і введення потужностей у міністерствах, які я опікую. З’ясовується багато труднощів: далеко не вся є технічна документація, не вистачає асигнувань, матеріально-технічне забезпечення погано організовано. На 60-70 % забезпечуються будівництва цементом, металом, лісом, покрівлею, навіть стінним матеріалом. Немає комплектації обладнання, не вистачає робочої сили. Так скрізь і всюди, і стільки років! Куди ми йдемо і куди можемо прийти з таким «науковим» плануванням і «керівництвом»?
13 Шелест
385


Зателефонував мені B.C. Федоров, міністр нафтохімічної промисловості, жаліється, що кілька днів не може домогтися дозволу на виїзд у відрядження з терміновою справою. Просить мого дозволу. Я не опікую його і все ж дав дозвіл на свій страх і ризик.
Я зателефонував у Київ другому секретарю ЦК КПУ Лутаку, висловив йому свою думку про нього та інших «діячів» - час і люди змінюються: неймовірно, щоб управлінці ЦК вимагали повернути папку-портфель 5-річної давності!
27 червня. Мав ґрунтовну бесіду з міністром зв’язку СРСР тов. Н.Д. Псурцевим. Розглянули питання капітального будівництва і введення потужностей - незавидний стан через відомі причини. Технічне оснащення зв’язку країни низьке. Щодо телефонізації населених пунктів і індивідуального використання телефонів ми займаємо останнє місце в Європі. 1971 року 31 жовтня було ухвалене рішення ЦК КПРС і Радміну щодо розвитку зв’язку в країні. Але сталося так, що рішення ухвалили і забули про нього. На виконання цього рішення ніхто нічого не робить. Доручив своєму апарату підняти це рішення, перевірити хід його виконання.
28 червня. Вранці мені зателефонував Брежнєв, але мене не було. Я був на засіданні комісії з хлібних справ. Приїхав, зателефонував йому, але його вже не було. Що він мені хотів сказати, не знаю, але переговорити з ним мені надзвичайно потрібно.
0 15.00 засідання Президії Радміну, Питань багато. Засідання пройшло непогано хоча б уже тому, що не було безладдя, крику, галасу, тріскотні. Я дав завдання Бондаренку і Кареву продумати питання моєї поїздки у відрядження для ознайомлення на місці з об’єктами залізничного транспорту, особливо щодо будівництва інших шляхів, з роботою Річкового флоту, ознайомлення з окремими пунктами лісозаготівель і деревообробки в районах Архангельська, Мурманська, Петрозаводська, Ленінграда. Термін відрядження - 10-12 днів. Другий тур відрядження я хотів здійснити на Далекий Схід. їхати потрібно ще й тому, щоб змінити сумну обстановку. Але виїхати мені не дозволили.
1 липня. Вранці о 9,00 зустрів з Києва Іринку і внучат - Діму і Альошу. Ірина засмучена. Цілком зрозуміло: збирання, прощання з хорошими людьми, містом, ситуацією, до яких звикли. Усе це нелегко дається.
Зробив перші начерки записки в Політбюро ЦК і Радмін про початок невідкладного будівництва Байкало-Амурської магістралі, про її значне економічне і стратегічне значення. Запросив на остаточне доопрацювання записки спеціалістів з науково-дослідних проблем транспортних і військових. Документ повинен бути солідним, переконливим, доказовим.
5 	липня. Засідання Президії Радміну СРСР пройшло більш-менш організовано і спокійно. Мені доручено остаточно розглянути редакцію постанови Радміну щодо питань безпеки руху на автомобільному транспорті країни.
386


Прийом у кубинському посольстві - юрба, спека, нудно, втомливо. Марнотратство небачене, столи гнуться від різних страв, закусок і випивок - і все це іде за рахунок нашої країни, на трудові копійки народу. Кому ці прийоми потрібні? Якби знав істинний стан робітничий клас, який є «справжнім господарем країни», як ми тринькаємо праворуч і ліворуч народні гроші, він напевно сказав би своє далеко не схвальне слово на адресу керівництва, яке безконтрольно витрачає величезні кошти на непотрібні справи, на шкоду своєму народу.
Зробив свої зауваження до проекту листа в Політбюро ЦК КПРС з питань будівництва БАМу; Мої зауваження зводяться ось до чого: питання будівництва БАМу саме по собі не нове - воно обговорювалося і за Й.В. Сталіна, і за М.С. Хрущова. А втім, з врахуванням змін в обстановці на Далекому Сході Політбюро повинно уважно вивчити це питання. Це питання великої стратегії, оборони, розвитку багатств Сибіру і Далекого Сходу, освоєння Далекого Сходу і закріплення там кадрів.
8 	липня. Захворювання, до того ж масові, холерою в Астрахані продовжуються, обстановка надзвичайно ускладнюється. За рішенням надзвичайної комісії в Астрахань направляється 1000 чоловік солдатів і офіцерів внутрішніх військ. Тз цього приводу мені зателефонував заступник міністра МВС А.Б. Вікторов, просив допомогти у перекиданні залізничним транспортом військ і обладнання. Перевірив через Петровського необхідність перекидання такої кількості військ. Дав вказівку МШС виділити необхідний пересувний ешелон.
12 	липня. Розглянув лист Радміну України про початок будівництва залізниці від Сімферополя до Ялти. Доручив кваліфікованій комісії дати висновок про доцільність поставленого питання. Але зараз немає можливості почати навіть проектування - доведеться питання винести за межі п’ятирічки. Питається, якої?
У Москву приїхали Боря і Льоля, треба з ними багато про що переговорити, старшого онука Петю віддати в гарний піонерський табір. Зателефонував Є.М. Тяжельникову, першому секретарю ЦК ВЛКСМ. Питання вирішене - Петя їде в табір «Орлятко».
20 	липня. О 10 годині ранку в кабінеті Косигіна під його головуванням засідання комісії Політбюро ЦК КПРС з відпрацювання документа про перспективне, довготермінове планування народного господарства країни на 1975-1990 роки. У цьому питанні страшенна плутанина, нелад, але ж економіка підкоряється певним твердженням, законам і правилам, а не окремим побажанням і фантазіям. У всій роботі економіки немає навіть натяку на «наукове планування». Потік тирад
з 	питань складання планів. Довгі промови, окремі фрази, довгі репліки, уривки доповідей у досить піднесеному тоні - ось і вся розмова. Косигін у своєму виступі почав повчати всіх, у тому числі і Держплан, як потрібно складати поточні і перспективні плани, при цьому допускав велику плутанину у питаннях ведення планового господарства. Косигін критикує Держплан, Байбаков захищає висунуті положення
387


про начерки плану. Опісля весь вогонь критики звалюється на Горе- гляда, заступника Байбакова, начальника зведеного планування. А що він може зробити, сліпий і безправний виконавець вольових рішень у плануванні?
Косигін не бажає слухати доведень і пояснень ні Байбакова, ні Горегляда, усе кричить: «Я!Я!Я!» Найтяжчий залишився осад від цього засідання комісії такого авторитетного і високого органу. За пропозицією Держплану виступили: Косигін, Полянський, Байбаков, Соломенцев, Шелест, Горегляд, Гостєв. Усе це члени комісії Політбюро. Засідання комісії так ні до якого рішення і не прийшло. Доручили Держплану «додатково доопрацювати питання».
Провів нараду з робітниками МШС і Морфлоту щодо подальшого перевезення закупленого хліба. Визначили порти, кількість необхідних суден, розрахунок у залізничних вагонах, пункти призначення розвантажування, елеватори, навантажувальні і розвантажувальні засоби, залучення Річкового флоту і автомобільного транспорту для перевезення зерна, забезпеченість робочою силою. Доручено скласти зведений графік усіх операцій з перевезення зерна. Я здзвонився з республіками і областями щодо організації прийому, перевезення і зберігання хліба.
Був на міському урочистому зібранні з нагоди 28-ї річниці національного свята «Відродження Польщі». У Москві стоїть неймовірна спека, страшенний сморід.
25 	липня. Сьогодні рівно два місяці, як я прибув до Москви, і того ж дня без мене відбувся Пленум ЦК КПУ. Нелегко я прожив у столиці ці два місяці. Потрібно кріпитися. До мого «заповітного» 65-річчя залишилося 10 місяців, а там буде видно, як вчинити. Але я відчуваю, що в такій обстановці і при такій системі працювати просто мені немислимо. Я не хочу і не можу бути сліпим статистом на великій сцені, «великим чиновником» без прав, з показними великими обов’язками. Та й треба розуміти, що відповідають не тільки ті, хто веде, а й ті, хто дозволяє себе вести. На будь-якій роботі, +им паче на великій політичній роботі, головне - відповідальність і переживання за доручену тобі справу, а не самозамилування високою посадою.
Брежнєв і Підгорний відпочивають у Криму. З приводу службових питань декілька разів старався зв’язатися з Брежнєвим, але так і не зміг. Переговорив з Підгорним - настрій у нього кислий.
27 	липня. Прийняв Гвардійцева, начальника 9-г^> сектора МПВО. Ознайомився зі схемою мого місцеперебування на випадок «особливого» періоду. Інформація була досить змістовною, багато є недоліків в організації цієї служби, у тому числі і з питанії зв’язку.
О 	15.00 засідання Політбюро КПРС, питань багато, і майже всі пов’язані із зовнішньополітичними подіями. Дуже мало питань внутрішньої діяльності країни, і вони] чомусь знаходяться у тіні. Я проінформував Політбюро ЦК КПРС про проведену підготовку до перевезення хліба, закупленого за кордоном. Це викликало велику зацікавленість.
388


28 	липня. Б.В. Петровський інформував про свою поїздку до Астрахані і Волгограда. Становище досить сумне 4- у цих обласних центрах у багатьох районах відсутня каналізація, особливо в Астрахані. Водогін старий, потрібних, а то і зовсім ніяких очисних споруд немає. Захворювання холерою продовжується, стоїть страшенна спека, усі пляжі на Волзі закриті. Петровський зустрічався із секретарями Астраханського і Волгоградського обкомів партії. Вони на місці вживають заходів боротьби з холерою, але далеко не все від них залежить. У Херсоні зареєстровані додатково випадки захворювання холерою. Напруга велика, усі питання тримаємо в полі зору.
31 	липня. Із Тюмені, мені зателефонував Г.І., Воронов. Він голова урядової комісії з розслідування залізничної катастрофи. Багато людських жертв. їде до Свердловська в управління залізниці для досліджування справи.
в 1 серпня. Зателефонував мені В.Ф. Промислов, голова Мосради. Иросить підтримати питання реконструкції окружної дороги. Треба підтримати, тут навіть немає, здавалося б, питання: окружна автомагістраль явно не забезпечує автовантажообороту, який постійно збільшується, а головне - безпеки руху, особливо в осінньо-зимовий період. Із цього питання зателефонував мені і секретар ММК Л.І. Гре- тв. Те* що це питання турбує москвичів, це добре, але вони самі в’яло ставлять актуальні і невідкладні питання розвитку Москви. Уряд і ЦК КПРС слабко займаються потребами столиці, хоч розмов із цього питання багато. Треба ґрунтовно допомагати москвичам. Одним кинутим Брежнєвим закликом: «Перетворимо» Москву у зразкове комуністичне місто» - нікому не допоможеш. Та й сам заклик досить дивний і невизначений, - якщо вже комуністичне, то> зрозуміло,, і зразкове, навіщо ж потрібна тавтологія? Підхопили цей лозунг, не подумавши про його зміст і значення, а головне - про можливості.
> і2 серпня. Зателефонував мені Полянський і повідомив, що він розмовляв по телефону з Брежнєвим стосовно багатьох питань, і в розмові Брежнєв цікавився і моєю працею, і настроєм. Я при цьому подумав, що все це фальш з боку Брежнєва. Він міг би і сам мені зате- дефонувати і поцікавитися моїм станом і роботою. Був час, коли Брежнєв мені дзвонив на день тричі і все знаходив теми для розмов. 3>,Лрлянським ми часто говоримо з усіх питань..Здається, він мене правильно розуміє і поділяє всі мої думки з приводу непомірно зростаючого «культу» Брежнєва. Згоден і з тим, що той цілком усунувся від керівництва країною, а повністю захоплений роллю «борця за мир у всьому світі».
З 	серпня. Мені зателефонував Б.М, Пономарьов і повідомив, щр; ЦК Італійської компартії прислав мені запрошення провести Відпустку в них у країні. Я його запитав: «Ну і що ж мені робити?» Він відповів, що із цього питання треба порадитися з Брежнєвим. - ось уже більше двох тижнів не можу з ним зв’язатися». Через деякий час мені знову зателефонував Пономарьов і досить «рвічливо» так
389


звертається: «Петре Юхимовичу, ми тут порадилися і вирішили, що не варто вам зараз їхати до Італії, там обстановка не зовсім відповідна, і там на відпочинку ніхто ніколи не був із членів Політбюро». Ну і що ж, побував би я перший! Брежнєв просто не пустив мене в Італію. Я написав італійським товаришам подяку за запрошення і, пославшись на «зайнятість», висловив співчуття, що не можу скористатися їхньою люб’язністю.
4 	серпня. У Москві сильна спека, навколо Москви великі лісові і торф’яні пожежі, на гасіння мобілізовані військові підрозділи, є перші жертви. У Москві велика загазованість. Мінздоров провело роботу щодо збирання проб. У деяких районах вона понад норму: 30- 35 міліграмів на кубічний метр повітря при нормі 9-14 млн. Дитячі будинки і будинки престарілих у Підмосков’ї з району пожеж евакуйовані. У Москві на 8-10-х поверхах просто дихати нічим, суцільний дим, уранці видимість 15-20 метрів. У Москві за добу по 350-400 викликів «швидкої допомоги» через отруєння С02. Москвичі виявили велику безпечність, що не інформували своєчасно про стан справ з лісовими і торф’яними пожежами.
8 	серпня. О 16.00 засідання Політбюро ЦК КПРС. Відчувається нервовість, становище в сільському господарстві критичне. Виступ Брежнєва був, як завжди, награним, у деяких практичних питання він безбожно плутається, зовсім відірваний від справжнього стану справ і реальної обстановки, але старається позувати, робить вигляд, що він усе і вся знає, а головне, давати настанови і повчати, як потрібно працювати.
13 серпня. Неділя, я перебуваю на роботі. Перегляд пошти, підготовка «чиновницьких» листів, хоч і дуже важливих. Не звик я до такого характеру і стилю роботи. Самовбивча самотність. Набираюся сил усе це витримати.
16 серпня. З усіх зведень, телеграм, вимог із місць видно, що становище в країні з матеріально-технічним забезпеченням будов, транспорту просто катастрофічне. Величезний дефіцит металу, цементу, лісу, будівельних матеріалів, кабельної продукції, транспорту всіх видів. Економіка країни в «засмиканому» стані, уся робота здійснюється як аврал. Перспективою зайнятися немає часу, та нею ніхто й не займається по-справжньому. Технічний прогрес, культура виробництва, якість продукції, продуктивність праці - усі ці та інші питання надзвичайно значимі, висловлюються тільки заклики, високопарні слова, і нічого не підкріплюється справами. Метал, ліс, цемент, кабельну продукцію, автотранспорт у чималих кількостях відправляємо за кордон, а свою роботу просто через нестачу всього цього тіпає.
17 серпня. На будівельних і сільськогосподарських роботах країни зараз знаходиться понад мільйон студентів. Питання важливе і потрібне: трудове виховання молоді і надання допомоги у вирішенні народногосподарських завдань країни. Але далеко не скрізь створені побутові умови, відсутня елементарна техніка безпеки, багато хлопців
390


простуджується, хворіють. Чимало нещасних випадків зі смертельними наслідками. Ось і зараз зателефонував мені Перцев, міністр зв’язку СРСР, і доповів, що у Свердловській області на роботах по Мінзв’язку загинуло 5 студентів, 8 чоловік тяжко поранено.
18 серпня. Ось уже четвертий місяць у портах Англії простоюють 54 наших лісовози. Докери страйкують, наша профспілка підтримує цей страйк, у результаті судна стоять у бездіяльності, ми зазнаємо величезних матеріальних збитків, недобір валюти. За моєю порадою міністр Морського флоту Гуженко написав із цього питання записку до ЦК КПРС, тим паче, що в Англію йде ще караван наших лісовозів. На записку міністра ніякої реакції. Хіба це порядок?
19 серпня. Ось і пройшло рівно три місяці з того чорного дня,
19 	травня, коли я волею Брежнєва був усунутий від активного політичного життя. Тяжкість, образа, велике незадоволення високою чисто «чиновницькою» посадою. На роботі іноді притупляється образа і біль, але іноді буває не під силу. Виждати рік, а там видно буде. Зрозуміло одне, що в таких умовах працювати просто неможливо.
Переговорив з Д.С. Полянським з багатьох питань, щось у нас у керівництві не зовсім добре твориться. Брежнєв все більше розпоя- сується і намагається все і всіх під себе «підім’яти». Підгорний стоїть якось осторонь від розгляду народногосподарського плану на 1973 рік.
Увечері був на дачі в Калчузі, гуляв із внуками і синами. Вони нічого не розуміють, що зі мною трапилося, та я й сам нічого не можу зрозуміти: звідки на мене звалилася така напасть? Хлопці і внуки задають запитання: «Коли ми поїдемо до Києва?» А що я можу на це відповісти? Адже з Києва я поїхав як засланець. Іринка сумує, переживає. Вона вірна подруга, добрий товариш. Мені її дуже шкода, але вона молодець, міцно підтримує мене у цей важкий час.
21 серпня. По суті, почалась складна, важка сторінка моєї біографії. Потрібно мати велику витримку, терпіння, більше виявляти розбірливості в людях. Бувають солодкі слова, але вони гірше найпідступнішої змії - не можна їм довіряти, це дуже небезпечно, я в цьому переконався на своєму гіркому досвіді. Далі не можна так існувати, хочеться ще по-справжньому пожити.
22 серпня. Підписав інформацію до ЦК КПРС із питань перевезення і перевалювання імпортного хліба. На перевезенні хліба зайнято близько 60 одиниць наших кораблів. На шляху знаходиться близько 1,5 млн тонн хліба. Дозволено заходити нашим кораблям у великі озера США. Тепер, треба думати, відвантаження хліба збільшиться.
У Брежнєва відбулася нарада. Розмова велася про все і ні про що конкретно і визначено. Він сам мені зателефонував і «запросив» на нараду, казав, що ніби він мені кілька разів телефонував із Криму. Адже це неправда, у моїй приймальні завжди знаходився черговий, і він би мені передав. На нараді він двічі чи тричі згадував моє ім’я та ім’я по батькові у позитивному плані. Після наради сам сказав, що
391


мені дозволено відпустку і поїздку на відпочинок до Чехословаччици, в Кардові Вари, а після в Румунію, на Чорноморське узбережжя. Сам він від’їжджає в Казахстан і Сибір, відчуває, що хліб там є, ось і іде зробити черговий вояж, щоб потім сказати про свою особливу роль у заготівлі хліба.
27 	серпня. З Києва повернулася Іринка з огидним настроєм, мені її дуже шкода, бідолаха, вона дуже переживає за все, що трапилося зі мною. «Доброзичливці» ще підігрівають, трактують і судять про все зі своїм умовиводом. Мною все дуже тяжко переживається. Якби не Іринка, діти і онуки, якби не все це, я б усі свої муки закінчив в один момент з великим «ефектом». Хай би судили, як хотіли, адже мені було б однаково. Але треба терпіти, більше витримки. Усе, що трапилося, нам обом з Іринкою коштує дуже дорого, багато нервів та здоров’я.
Переговорив з Підгорним, на душі і серці стало трішки легше. Брежнєв усе більше і більше починає ігнорувати і розправлятися з товаришами, які брали найактивнішу участь у здійсненні і проведенні жовтневого (1964 р.) Пленуму ЦК КПРС , що привів волею сліпої долі до влади Брежнєва. Як помилився в ньому! Але ще більша трагедія у тому, що не я один помилявся, і взагалі тепер ми часто думаємо, навіщо ми все це робили з жовтневим Пленумом, навіщо ми звільняли М.С. Хрущова? Адже зараз робиться значно все гірше, а «культ» Брежнєва з кожним днем усе більше і більше роздмухується. Відчуваю, що наробить Брежнєв багато різних мерзот, дурниць і величезних помилок, які нам дорого обійдуться.
4 	вересня. З аеропорту Шереметьево о 10.00 вилетів спеціальним літаком до Праги, а звідти - машиною в Карлові Вари. Відпочивавші лікувався там з 2 по 24 вересня. Багато побачив, побував на підприємствах. У Карлових Варах зустрічався з В. Біляком. Він спег ціально приїжджав до мене на віллу «Яворинка», де я зупинився. Розмова з Біляком була відвертою і цікавою. Відчувається, що він не задоволений своїм становищем і хотів би повернутися до Словаччини. Але Гусак його не відпускає, керуючись міркуваннями: Біляк, по-перше, дуже потрібен Гусаку, інакше він остаточно заплутається; по-друге, Гусак боїться пускати Біляка у Словаччину на самостійну «діяльність». Біляк мені відверто сказав, що Гусак, звичайно, випадково виплив на таку велику політичну арену, до того ж він дуже багато говорить і багато п’є. На великий жаль, це стосується не тільки Густава Гусака, а й Леоніда Брежнєва.
24 	вересня~4 жовтня. Літаком з Чехословаччини прилетів до Румунії. Був у Бухаресті, опісля на узбережжі Чорного моря. Румуни приймали підкреслено ввічливо. Оглянув морський порт Констанцу, в який взагалі мало кого допускають, його велику реконструкцію. Курорти Румунії будують дорого, цілими комплексами, з дуже оригінальним архітектурним рішенням. Був у горах у Брашові, де особливо теплі і хороші зустрічі. Оглянув прекрасний Бухарест. Чудове місто. Нашим містам до нього далеко. Оглянув і ознайомився з новими
392


житловими масивами в Бухаресті. Тут же оглянув висотний готель, який румунам побудували американці. Подібної будівлі мені ще не доводилося бачити - усе зроблено відмінно. Мене прийняв Чаушеску. Бесіда з ним була довгою і цікавою. З Бухареста зателефонував До Москви, переговорив з Підгорним, Полянським, МазуровиМ, кажуть, що все йде своєю чергою, все добре, відпустку можна продовжити.
5-15 жовтня. Знаходився у Піцунді, куди прилетів із Бухареста. Погода стоїть гарна. Був у Сочі, оглянув місто, повий цирк, морський порт. Відвідав на спеціальному морському судні Сухумі, ознайомився і парком, портом, побував на могилі Наді Курченко. Зателефонував до Києва, розмовляв із Ляшком - відкріпили моїх від спецбази. Падлюки, що ж вони роблять? Адже цього ні забути, ні пробачити не можна! Настрій зіпсовано, остаточно і надовго.
18 	жовтня. Після відпустки приступив до роботи. Передивлявся пошту. Щербйцький за підтримки і керівництва Брежнєва зовсім роз- перізався. Думав *ґ, що це непорядна люДина, але не Допускав, що це така підлота, підлабузник і підлесник/Потрібно всій цій підлоті давати рішучу відсіч. Але я надзвичайно втомився. Я не міг бути і не буду ніколи підлабузником і підлесником. Хто підлещується, той не поважає ні того, кому Мастить, ні себе. Я цього не можу терпіти. Мені стало ювсім зрозуміло, що Брежнєв поставив перед собою мету поступово ібити мою всезростаючу популярність, підірвати довір’я до мене, а якби він міг, він ладен і скомпрометувати мене.
20 	жовтня. Сьогодні з Києва приїхав Віталій. Він мені передав багато неприємних новин, розмов і пліток. Його по роботі починають затискати, не дають дозволу на виїзд у ФРН по лінії АН СРСР, хоч є особисте запрошення Гамбурзького університету. Це все справа рук українських «діячів». Одним словом, прийшли до влади і панують інтригани, підлабузники, облесники і підлотники, а їх дехто заохочує з Москви. Усе, що діється, нелеґко мені перенести. Сьогодні у справах у Київ виїжджає Іринка, їй там за таких обставин буде нелегко. Треба її добряче підготувати.
Переговорив по телефону з Черненком і Кагіітоновим, запитав їх, чи немає якйх-небудь документів про мене, оскільки йде оскаженіле організоване цькування. Вони обидва спокійно відповіли, що вони ніякими документами або матеріалами не володіють - я ЇМ чомусь вірю. Отже, розгул цькування йде з центру, до того ж організовано, за прямої підтримки Брежнєва. Яка ж він лукава людина! Суслов від прямої зі мною зустрічі всіляко ухиляється.
На Україні нещадно розправляються з кадрами, які мають свою точку зору і принциповість. Прибрали секретаря ЦК КПУ з ідеології Овчаренка з формулюванням: «З роботою справлявся незадовільно. З ряду питань ідеологічної роботи займав нечіткі позиції. Виявляв непослідовність і навіть безпринциповість, за що критикувався на
XXIV 	з’їзді КПУ і на пленумах з ідеологічних питань. Зміцнити керівництво». Все це шито білгіми нитками. Критика недоліків не дає
393


права для розправ, він стояв ідеологічно на правильних позиціях. Навіть у Москві був на хорошому рахунку в такого «ідеолога», як Суслов. Свого часу його хотіли навіть забрати в ідеологічний відділ ЦК КПРС. Що ж трапилося? А просто побиття хороших, здібних;^ чесних, які мають свою думку, але не бажаних керівництву працівників. Тим паче, що Овчаренко багато знав про той «заговір», який плели навколо мене. Він неодноразово про це мені натякав, але я не міг допустити думки про таку підлість. Після мого «переходу» він у певному середовищі про все розказав, його «засікли» органи КДБ, і ось він став небажаним працівником.
25 	жовтня. Пізно ввечері по телефону ВЧ розмовляв зі Щербицьким. Він досить ґрунтовно доповідав з усіх господарських питань і справ у республіці. Опісля я прямо запитав його, що за метушня йде в Україні навколо мене. Він відповів, що багато йде різних розмов з кадрових питань щодо Києва, Одеси, Херсона, які зачіпають мене. Я сказав Щербицькому, що всі питання кадрів із цих та інших областей і міст - їх висування, звільнення, переведення - ухвалювалися колегіально всіма, чому ж я повинен бути один у відповіді, коли щось і сталося не так, як ми б хотіли? Щербицький замовк, тому що нічого було сказати. Справа була в іншому. Дуже сумно, що в нас, у нашій партії, серед керівного складу культивується хибна практика. Вона і породжує явища, коли окремі «керівники» повзають перед тобою, якщо ти маєш владу, і тут же, через годину безбожно оббріхують, очорнюють усе і вся, коли переходиш на іншу роботу. Усе зрозуміло, що все це робиться із заохочення центру, але ж і тут не вічні люди.
27 	жовтня. Я все частіше і частіше задумуюсь над питанням: чому серед нас, комуністів-однодумців, серед керівного складу, існує така підступна підлість, жорстокість, необ’єктивність і несправедливість щодо колишніх товаришів по роботі при зміні його місця і посади. Де ж гуманність, про яку ми так «прекрасно» говоримо? Де товаришування, повага одне до одного? Всього цього по-справжньому і немає. Нас гублять, роз’їдають підлабузництво, лестощі, догідництво, боягузтво за своє становище. Боротьба за владу стала ще сильнішою і жорстокішою, ніж у минулому за приватну власність. Влада - значить усе. Ось так і діє Брежнєв за принципом: «Поділяй і володарюй». А хто йому і що може сказати - немає такої людини і навіть колективу. Усе це дуже погано і навіть трагічно може вплинути на виховання нашої молоді, підростаючого покоління. Втратять вони віру у все святе, за що пролито так багато крові і покладено життів. Людині чесній, справедливій, якій огидне пристосуванство, догідництво, лестощі і підлабузництво, двоєдушність, дуже важко жити і працювати. Коли ж цьому всьому сорому буде кінець у нашому комуністичному середовищі? Очевидно, тоді, коли партійний керівник буде підзвітний якому- небудь органу не формально, а по суті. Мені іноді до безтями шкода близьких, синів, онуків, Іринку, всю родину. Ради цього потрібно кріпитись. Але все одно справедливість повинна восторжествувати.
394


6-8 листопада. Врочисте засідання, присвячене Великій Жовтневій революції. 7 листопада був на трибуні Мавзолею разом з усіма членами Політбюро. Холод стоїть неабиякий. Парад і демонстрація пройшли добре. Прийом - скучно, формально, тьмяно. Ось і в Києві вперше за багато років свята пройшли без мене. На душі гіркота.
9 	листопада. Добре, що закінчилися святкові дні. У робочий час усе ж трохи забуваєшся.
11 	листопада. Мені повідомив начальник 4-го Головного управління Мінздоров СРСР тов, Є.І. Чазов, що стан здоров’я Брежнєва поганий, що йому зроблена операція.
Девіз підлотників, авантюристів проголошує: «Я маю право зраджувати близьких мені людей, але ніколи я не дозволю нікому з них зрадити мене». Все більш стають помітними прояви честолюбства, роздування «культу» Брежнєва. Зі своїми колегами, що не допускають лестощів, підлабузництва, прислужництва, які більш здібні за нього в організаційних питаннях, розумніші від нього і краще розуміються у справах, він розправляється по-бузувірському, витончено і досить жорстоко. Що буде далі? Адже мені вже все одно гірше не буде^ а от справи нашої партії від цього будуть страждати. А Брежнєву здається, що він правий, чинячи так, не подумавши про те, чи будеш справедливий завтра, чи будеш справедливий перед історією, перед партією, народом?
13 листопада. Проголосував про нагородження орденом Леніна і другою Золотою Зіркою Героя Соцпраці Суслова у зв’язку з його 70-річчям. Пора б йому і совість виявити - піти б на «заслужений» відпочинок і цим самим дати дорогу молодим кадрам. Ні, не так у нас все влаштовано. Багато хто тримається за «становище», і цей «партійний єзуїт» буде триматися до останнього.
23 	листопада. Треба до пори до часу все терпіти, пережити. Скільки залишилося ще жити - невідомо, а мук і страждань дуже багато. Трагедія ще й у тому, що ти нічого не можеш зробити супроти зашкоруб- ності та рутини. Хочеться іноді кинути все до біса і піти з цього бедламу. Тяжко мені перебувати під ударами організованого цькування. Нестійкий час, можна вчинити непоправне. Винуватці усієї моєї біди - Брежнєв, Суслов і боягузливий підлабузник Щербицький. Але я впевнений, що їх настигне гірка доля. Всяка підлість не залишається непокараною і не минає даремно.
6 	грудня. О 16.00 нарада у Брежнєва, обговорюється питання про приїзд чилійської урядової делегації на чолі з Альенде, Президентом Чилі. У складі делегації секретар Чилійської компартії Корвалан. Ми зібралися, щоб виробити політичні та економічні заходи на підтримку режиму Альенде. У Чилі з кожним днем політичне й економічне становище ускладнюється. Але ми про це сором’язливо замовчуємо. Усе більше наша масова пропаганда стверджує, що в Чилі «отримує гору» демократія, відбуваються великі соціальні перетворення і що це тепер другий великий після Куби форпост революційних перетворень у
395


'Латинській Америці. Але це все тільки наші бажання, політичні ілюзії, видимість, пропагандистський прийом. А поки що ухвалюємо: щоб якось врятувати становище в Чилі, треба терміново відправити туди 250 тонн пшениці, 1000 тонн жирів, 23 тисячі тонн бавовни, 5000 вантажних автомашин. Легкої стрілецької зброї і спорядження на 25 млн карбованців. Мені доручено разом із Морфлотом відпрацювати питання про термінове відправлення в Чилі всіх вантажів. Мною підраховано разом із Морфлотом, що одне перевезення буде коштувати понад 40 млн карбованців. Для перевезення усіх вантажів потрібна праця протягом 6 місяців 10 кораблів, а їх не вистачає для перевезення і своїх вантажів.
На цьому засіданні вирішили питання про проведення урочистого засідання, присвяченого утворенню СРСР. Доповідач Брежнєв попросив для доповіді 3 години. Урочисте засідання провести 21 грудня.
Домовився із Щербицьким зустрітися 22 грудня і обговорити ряд питань. Він дав на це згоду. (Але опісля ухилився від зустрічі під різними пристойними причинами. Обійшлося не без консультації з Брежнєвим, бо обидва вони добре знали, яка розмова у мене могла бути при зустрічі з ними. Брежнєв теж уникає зі мною зустрічі наодинці). Я склав перелік питань, з яких піде розмова при зустрічі з Брежнєвим або
зі 	Щербицьким: «Про форми і поспішність рішення мого «уходу» з посади Першого секретаря ЦК КПУ. Чим була викликана поспішність і яка причина такого рішення? Чому мені ніхто не дає на це питання зрозумілої відповіді? Пленум ЦК КПУ провели в пожежному порядку, коли я ще не встиг доїхати до Москви. Але ж я тільки в ЦК попрацював 10 років, можна і потрібно було б все зробити по-партійному, по-людськи: побувати мені на Пленумі ЦК, попрощатися з партійним активом, членами ЦК КПУ. Чому цього не зробили? Злякалися ексцесів? Та хіба я, міг би дозволити що-небудь подібне! Тут, як мовиться, «на злодієві і шапка горить». Чому виникають брехня і плітки, неправильна інформація про стиль і методи моєї праці в бутність роботи в ЦК КПУ? Адже до цього мені ніхто ніколи нічого подібного не пред’являв. Усе це повідомляється аж до секретарів райкомів партії. В апараті ЦК КПУ теж виробляють методи, і керівництво організовано нацьковує апарат на все минуле. Організоване гоніння на всі кадри, які близько працювали зі мною, аж до кадрів КДБ. Багато йде базікання про нібито якусь мою «нескромність» - все це натягується штучно. Намагаються приклеїти мені ярлик «економічного націоналіста», а що це - самі не знають. Це ж обурливо! Іде гоніння і на родину; піддають безперервним перевіркам різними комісіями роботу моїх синів, сумніву - їхню кваліфікацію, ділові якості, навіть учене звання молодшого сина. Накладають заборону на його виїзд у закордонне відрядження з науковою метою. Обливають брудом мою дружину, пліткують, що ніби вона їздила у туристичні екскурсії за кордон за державний рахунок. Це найбільш нахабна брехня і плітка.
396


Наймерзотнішим є те, що викривляється історія: у кіножурналах урочистих засідань я «забраний», і заміть мене скрізь фігурує Щербицький. Це ж обурливо і гидко. Що ж я, ворог народу? Таке організоване цькування може довести мене до відчаю, до трагедії. Я перед партією, перед народом своїм ні в чому не провинився, завжди працював чесно, віддавав усі свої сили, досвід і знання на загальну справу. Мене теперішня робота не задовольняє, на ній тільки стаєш тупішим. Повне безправ’я у діяльності. Я ж просив Вас, тов. Брежнєв, залишити мене в Києві у зв’язку з виходом на пенсію. Я Вам заявляю, що коли не будуть Вами вжиті заходи, які б захищали мою людську гідність і партійну честь, не закінчиться організоване цькування, то я змушений буду відверто, публічно організувати свій власний захист. Я бачу у всьому цьому тільки те, що коли ти не підлесник, не підлабузник і не догідник, а маєш свою думку з ряду питань, то захистити можеш тільки сам себе».
(Усе це опісля я виклав у листі на ім’я Політбюро і при зустрічі виказав прямо в очі Брежнєву. Але користі від цього було мало. Він цри цьому, прочитавши листа, тільки й сказав: «Що ж ти хочеш, щоб залишити цей документ і щоб мене після моєї смерті пинали ногами?» У відповідь я Брежнєву сказав: «Ви думаєте, що буде з вами після смерті вашої? А мене живого мерзотники пинають. Що ж мені робити?» Брежнєв мовчить. Ось така нелегка була для мене розмова з Брежнєвим).
У Кремлі в спеціальній кімнаті відзначали 66-річчя Брежнєва. Було тісне коло - члени і кандидати Політбюро, секретарі ЦК КПРС. Майже всі виступаючі співали Брежнєву дифірамби, вихваляли його «діяльність і геніальність». Я сидів мовчки. Тоді звернувся до мене Брежнєв із запитанням, чи читав я його доповідь до 50-річчя СРСР і яка моя думка? Я відповів, що свої зауваження і пропозиції щодо дрцовіді я відіслав його помічникам.
20 	грудня. Порт Хайфон підданий жорстокому бомбуванню ВПС США: у польський корабель два прямих влучення бомб, корабель горить і тоне, є жертви - вбиті й поранені, команда залишила корабель і прийнята на борт нашого судна. Пройшло вже 8 місяців з дня підписання нами документів зі США. У цьому документі говорилося і про припинення бомбування В’єтнаму. Нічого не варті такі папірці! Але ми їх у своїй політиці дуже фетишуємо. Коли-небудь уся ця гра нам дррого обійдеться. А з кого питати? І хто буде відповідати? Народ, він же в першу чергу виносить і терпить тягар примх політиканів.
1973 	рік. Пішов 19-й рік з того часу, як я залишив господарську роботу, залишив посаду директора авіаційного заводу і перейшов на партійну роботу. З тих пір багато збігло води. Багато чому навчився, багато бачив, здобув знання і досвід. Сучасне моє становище - свідчення того, що мною багато чого було не враховано і втрачено. Якби я починав усе спочатку, то багато що переглянув би. А взагалі, я задоволений, що скрізь працював чесно, віддано і можу дивитися прямо в
397


очі будь-кому. Мої сини, родина, справжні друзі пишалися мною. Я віддавався увесь роботі, для особистого життя не було часу, а якщо і виривав, то крихти. Зараз головне - здоров’я, кріпитися і ще раз кріпитися, до кращих часів, а вони настануть обов’язково.
13 	січня. Ґрунтовно переговорили з Д.С. Полянським про всі поточні справи, торкнулися питання змісту і форми моєї записки до ЦК КПРС із питань керівництва народним господарством країни. Він сам схвально поставився до моїх пропозицій, але так само, як і я, не вірить у втілення їх у життя. Крім цього, він сказав мені, що я в результаті цієї записки наживу собі ворогів серед керівників. Поговорили про те, що форма поведінки і ставлення Брежнєва до товаришів по роботі просто огидні. Він з кожним днем усе більше стає «вождем». Далеко не те, що ми хотіли, коли вирішували питання про зміну керівництва, і відчувається, що чим далі, тим стосунки будуть погіршуватися і збільшуватиметься неприязнь. Ми тоді ще не допускали, та й не знали, що наша розмова з Полянським стане відомою Брежнєву через систему підслуховування.
Зателефонував мені І.Г. Новиков, заступник голови Радміну. Досить ґрунтовно поговорили з питань структурного і організаційного поліпшення керівництва народним господарством. Обмін думками пройшов добре. Він читав мою записку, відгукнувся про неї добре, сказав, що поставлено питання в ній досить сміливо. Це мені за останні два дні каже друга людина. Але ж я інакше не міг ставити питань, хоч і знаю, що мені це зарахується.
Ознайомився з матеріалами на Політбюро ЦК КПРС питань багато. Більшість із них зовнішньополітичні, є і важливі питання економічні. І все ж ми мало, недостатньо глибоко займаємося внутрішніми питаннями власної країни. Це зрозуміло - адже це значно важче для керівництва, ніж взагалі керувати всім і вся. А наше народне господарство, внутрішні справи вимагають пильної уваги, вміння, великої турботи і відповідальності. Підсумки 1972 року далеко не можуть нас радувати - зростання промислового виробництва нижче передбаченого планом, недодано за рік продукції на 4,5 мільярдів карбованців. Продуктивність праці набагато нижча планової, а близько
22 	% підприємств країни не виконали планів щодо продуктивності праці. Національний доход набагато нижчий запланованого. Таким чином, план поточної п’ятирічки під великою загрозою. А «ми» все роз’їжджаємо по всьому світу. У нашого керівництва «пір’я відросло із пуху, а справжніх крил не вистачає». Іде велика політична гра, і в ній не можна ухвалювати великі рішення залежно від особистих емоцій і реакції. Суб’єктивний підхід у політиці часто призводить до серйозних
і 	важковиправлених помилок, дорого обходиться країні, народу.
24 	січня. Зателефонував мені Д.С. Полянський, була загальна розмова про роботу, але я відчував, що він чимось дуже прикро вражений, стурбований. Я його запитав. Ось що він мені розповів: «Після мого
398


виступу на Президії Радміну в ЦК КПРС стало відомо, що ніби я у своєму виступі з питань керівництва сільським господарством країни у завуальованій формі критикував керівництво ЦК. Джерелом цієї інформації, правильніше кажучи дезінформації, є Мацкевич. У ЦК мій виступ всебічно «вивчається» й «аналізується». Я Полянському сказав, що я теж був на цьому засіданні і слухав його виступ, і я його оцінюю як висококваліфікований, об’єктивно-справедливий, критичний, з аналізом справжнього стану справ у сільському господарстві. Старався якось заспокоїти Полянського. Але сам думав: якщо дійшло до керівництва, то треба чекати якоїсь нової ухвали щодо Полянського. Все ж велика підлість з боку Мацкевича! Навіщо ж викривляти факти і дезінформувати? На цьому, на жаль, брудові багато хто тримається, навіть часто просувається, як краще і вчасно сказати слівце керівнику. Це ганебне явище у нашому житті далеко ще не викорінено. Та чи викорінеться взагалі?
Події в Чечено-Інгушетії заслуговують особливої уваги. Незважаючи на вжиті заходи, гнів не затихає, відчувається, що все це направляється досвідченою рукою. Потрібно розробити більш радикальні заходи, але ніхто на це не наважується - у наших керівників з’явився якийсь страх і навіть паніка. Кажуть, що у нас не може бути національної ворожнечі, але події в Чечено-Інгушетії свідчать про протилежне, що нерозумний необдуманий крок завжди може викликати незадоволення, зачепити національні почуття. Суть питання щодо Інгушетії: 1944 року з Інгушетії було вислано близько 12 тисяч інгушів. 1957 року їх повернули на свої місця, але до цього часу частину Інгушетії прирізали до Грозного, де проживає понад 14 тисяч інгушів. Усе інгуське населення вимагає відновити інгуський район повністю, де проживає близько 40 тисяч чоловік, у тому числі 4 тисячі росіян. Чому б вчасно не піти на цю справедливу вимогу? Ніякого конфлікту не було б.
2 	лютого. На Політбюро Брежнєв «інформує» про його зустріч із Помпіду, як він висловився: «Ми з ним обмінялися ідеологіями». Як можна було обмінятися ідеологіями, та ще з Помпіду? Далі Брежнєв сказав, що обговорювалися європейські питання. У якій площині проходило обговорення, з яких конкретних питань - про все це нічого не йшлося. Ухвалили: «Схвалити діяльність Брежнєва на переговорах
з 	Помпіду». Багато хто з нас так і не зрозумів, що ж ми «схвалюємо».
Після того як були закінчені всі питання з порядку денного, Брежнєв ніби між іншим торкнувся питання про міністра сільського господарства СРСР. Тут же повідомив, що він приймав Мацкевича і що останній подав заяву про його звільнення з посади міністра і проситься направити його на роботу за кордон. Далі Брежнєв сказав: «Я дав згоду на звільнення Мацкевича з посади міністра сільського господарства. Як, товариші, ви думаєте?» Всі мовчать. Що ж казати, коли питання, по суті, вирішено. Тут же Брежнєв велів, щоб зайшов у зал засідання Мацкевич. Він зайшов - був біліший стіни. Брежнєв йому
399


сказав, що його прохання задоволене, що ж стосується праці його за кордоном* то це питання буде розглянуто окремо. (Незабаром Мацкевич поїхав послом СРСР у Чехословаччину). На цьому з Мацкевичем і було закінчено.
Тут же Брежнєв підняв питання про міністра сільського господарства і вдався до міркувань, що «сільське господарство країни дає ЗО % національного доходу. Хоч і є деякі досягнення в галузі сільського господарства, однак темпи його розвитку нас не задовольняють, та й не задовольняються і потреби населення і промисловості продуктами сільського господарства. Ми неодноразово критикували Міністерство сільського господарства і Мацкевича, але справа, видно, не в цьому. Нам потрібно всім більше приділяти уваги питанням сільського господарства». Усі сиділи і слухали ці давно заяложені істини щодо сільського господарства. Продовжуючи свою «розумну» промову, Брежнєв казав, що «Кулакову і Полянському давно було дано завдання підібрати кандидатуру на міністра сільського господарства, але такої кандидатури до цих пір так і немає. А вона повинна бути відомою, авторитетною в партійних та радянських органах і «вхожою» в ці органи. Тому я довго думав над такою кандидатурою і вношу пропозицію міністром сільського господарства призначити тов. Полянського».
Усі мовчать, певно, для багатьох це було несподіванкою, і з усього було видно й помітно, що коли кандидатура Полянського й обговорювалася, то з кількома особами, а саме: з Косигіним, Підгорним і Кула- ковим. Полянський сидів поруч зі мною і, видно, не розчувши свого прізвища, запитав мене: «Петре Юхимовичу, про кого йде мова?» Я відповів йому: «Дмитре Степановичу, ти що? Не чув? Адже йде про тебе». Він на мене подивився з якоюсь недовірою та здивуванням і сказав: «Ти кинь жартувати такими питаннями». Я відповів йому, що саме Брежнєв назвав його прізвище. «Але ж зі лйюю до цього ніхто не говорив про це!» Я йому відповів: «А що, хіба тобі невідомо, що це улюблений метод Брежнєва - раптовість?» Поки ми перемовлялися з Полянським, Брежнєв звернувся до нього: «Дмитре Степановичу! Чому ж Ви мовчите?» Він відповів: «Що я повинен говорити?» Брежнєв відповів: «Адже ж про Вас ідеться». Полянський відповів, що з ним ніхто не розмовляв з цього питання. Брежнєв у відповідь: «А що з Вами говорити? Ось і говоримо при всіх. Ви займаєтеся сільським господарством, знаєте умови, для Вас нічого нового в цьому питанні не може бути». Полянський зблід, змінився на обличчі. Видно було, що цей удар йому завдано несподівано, просто у прямому значенні - ззаду. Я вже казав, що сидів поруч з ним, і, коли він підвівся, я зі страхом дивився на нього і боявся, що з ним може трапитися щось непоправне.
Я в цей час думав про те, які недостойні, огидні, бузувірські прийоми застосовує Брежнєв до своїх близьких товаришів по роботі, саме до тих, хто більше всього сприяв його приходу до керівництва. І це твориться від жорстокості, садизму, боягузтва, відсутності потрібного
400


партійного такту для такого рівня керівництва. Невже у Брежнєва не знайшлося 5-Ю хвилин часу попередньо переговорити з членом Політбюро ЦК КПРС про його переведення по роботі, якщо це взагалі викликається необхідністю! Але річ уся в тім, що ніякої доцільності в такому переведенні нема. Просто поставлене завдання прибрати Полянського з посади першого заступника Голови Радміну, який відає сільським господарством і з багатьох питань гостро і відкрито виступає в ЦК і Радміні з питань сільського господарства на захист його інтересів.
Полянський піднявся - сіро-блідий від несподіваного для нього поставленого питання. Він сказав: «Леоніде Іллічу, я просив би Вас цього не робити. Для мене це все надзвичайно несподівано. Я навіть не ладен дати відповідь на таку пропозицію. Крім того, мій стан здоров’я не дозволяє мені повністю віддатися цій величезній ділянці, і я не хочу Вас підводити». Тут почулася репліка з боку Брежнєва: «А що* працюючії першим замом Голови Радміну, не потрібно здоров’я? Я думаю, що заява Полянського необгрунтована, ми всі якоюсь мірою хворі, але Працюємо ж». Косигін подав репліку: «Правильно поставлене питання. На таку ділянку, як сільське господарство, кандидатура Полянського повністю підходить». Полянський відповів: «Адже ж я в Радміні займаюся питаннями сільського господарства». На це відповів Брежнєв: «Міністром працювати — це інша справа. Тут будете вирішувати питання конкретно, самостійно». (Про яку самостійність іде мова, де вогіа в наших міністрів, тим паче у міністра сільського господарства?) Хтось іще, здається, Кулаков, кинув репліку, що пропозиція Леоніда Ілліча правильна і питання треба вирішувати. Полянський тільки й сказав: «Я б просив не ухвалювати остаточно це питання. Але якщо вирішите, то що ж я можу зробити? Прийдеться підкоритися».
Так було вирішено питання про Полянського як міністра сільського господарства, і цим самим вирішено питання про його подальше перебування в складі Політбюро ЦК КПРС. Так воно опісля і сталося. Та інакше й не могло бути - усе зводилося Брежнєвим до цього.
Пізно ввечері мені зателефонував Черненко і сказав, що він д&войить за дорученням Брежнєва - потрібно узгодити указ про звільнення Мацкевича від обов’язків міністра сільського господарства і про призначення Полянського міністром, а також про звільнення Полянського від обов’язків першого заступника Голови Радміну. Наступного дня, 3 лютого, у пресі з’явилися укази. Брежнєв явно поспішав.
З 	лютого. Вранці мені зателефонував Полянський і розказав, що він увечері 2 лютого все ж домігся прийому у Брежнєва. На зустрічі той ніби вибачився, що раніше не зміг переговорити з Полянським про ЙоїЬ переведення. Але вірити Брежнєву не можна - це було зроблено, використовуючи «прийом раптовості». Що ж стосується «покаяння» - посмішки, оксамитового голосу і слізливих очей - то усіма цими якостями добре володіють підлабузники, підлотники і деспоти; у їхніх
401


посмішках завжди шукай вовчий вишкір. Я все це на собі добре випробував. Але Дмитра Степановича я старався дещо заспокоїти. Знаючи його стан, я сказав: «Ну й добре, що ти мав розмову з Брежнєвим».
5 	лютого. Мені зателефонував Полянський. Настрій у нього гарний, але відчуваю, що він награний. Він мені повідомив, що Брежнєв дав згоду бути присутнім на колегії Міністерства сільського господарства, де він відрекомендує Полянського. Я відчуваю, що вже тільки ця обіцянка і слово підбадьорили людину. Так чому ж добре слово в спокійній обстановці не було сказане раніше?
10 	лютого. Шкідливі і небезпечні як прояви націоналізму, так і національна байдужість, яка межує з космополітизмом. Прикро, коли
з 	найголовніших державних питань ухвалюються рішення одностайно, навіть без консультації зі спеціалістами. Немає глибокого аналізу, колеги по роботі і їхня думка не беруться до уваги. Раніше це ми називали «волюнтаризмом», зараз це, виявляється, «особиста ініціатива» і «геніальність керівника». Усе це, безумовно, доведе до печального кінця і цього «генія».
12 	лютого. Організоване цькування, дискримінація, різного роду капості збільшуються навколо деяких членів Політбюро ЦК КПРС, товаришів по роботі, однодумців. Ось один із свіжих фактів: при підписанні договору з в’єтнамцями були присутні всі члени Політбюро, була зроблена загальна світлина. Але ось вийшов журнал «Огонек», у ньому на знімку немає Полянського, Шелеста, Воронова: місця, де вони були на початковому знімку, витравлені і поміщені інші «фізіономії». Хто це міг зробити, з чиєї вказівки? Ми всі троє із цього приводу обмінялися думками, я висловив своє розуміння, що це огидне цькування і, здавалося б* дріб’язковість, не могли обійтись без «вождя»
- 	зі мною погодилися, але додали, що це з «подачі» Суслова і його ж втілення. Полянський збирався із цього питання з кимось переговорити. Але головне було ще попереду, ми все ж не допускали, що наші телефонні та інші розмови скрізь підслуховуються. Стала ця розмова відома «вождю» - це означало, що треба очікувати ще більшої бридоти і капостей.
14 	лютого. Сьогодні мій день народження - ось і стукнуло 65 років. Багато і мало. Багато за роками, мало тому, що можна було б ще зробити корисного для народу, кадрам молодим передати накопичений життям і справою досвід. За станом здоров’я, енергії, бадьорості, наполегливості можна було б попрацювати, але вся обстановка, цькування виснажують, так довго витримати не можна, просто неможливо, тримаюсь на останній грані. Багато хто телефонував, поздоровляв з днем народження, багато отримав телеграм і листів від колективів і окремих осіб. З Румунії зателефонував І.В. Дрозденко, привітав. Співробітники об’єднаної лікарні 4-го Головного управління МОЗ СРСР прислали вітальний адрес - 35 підписів на чолі з С.І. Чазовим. Привітав колектив Секретаріату і КДБ, поступило багато телеграм і листів з привітаннями з багатьох міст країни від різних людей.
402


Зателефонував мені і Брежнєв - привітав. Тон розмови був рівний, гарний, але в щирість його слів я не вірю. Зневірився на конкретних фактах. Приємно було отримати привітання з Києва від багатьох товаришів, але найприємніші привітання з Києва - це привітання від внуків Петі, Діми, Ірочки, Альоші. В Москву, на дачу, в Калчугу, приїхав син Боря з Льолею. Було кілька близьких людей. У колі родини
і 	друзів відзначили добре мій день народження, хоч на душі кішки шкребуть.
15 	лютого. Проголосував постанову Політбюро ЦК КПРС про присвоєння звання Героя Соціалістичної Праці М.В. Підгорному у зв’язку із 70-річчям. Це тепер у нього друга Золота Зірка Героя. Прочитав текст привітання Підгорному від ЦК КПРС, Ради Міністрів
і 	Президії Верховної Ради СРСР.
18 	лютого. Привітав М.В. Підгорного з днем народження і нагородженням його другою Золотою Зіркою Героя Соцпраці та орденом Леніна. А увечері о 17.00 19 лютого в залі Політбюро відбулося вручення нагород. Брежнєв, вручаючи нагороди, розсипався похвалами про заслуги Підгорного - здавалося, їх «дружбі» не буде кінця. І все це були фальш та інсценування.
Сьогодні минуло рівно 10 місяців, як прийнято рішення про моє переведення на роботу до Москви. Але у мене до цих пір неймовірний тягар і образа, навіть не за суттю самої ухвали, а через хамське ставлення до мене. Чому мене третирують і цькують? Хто може дати мені відповідь на моє болюче запитання? Формально дають відповідь, а по суті розумного змісту в усіх відповідях немає.
23 	лютого. Отримав дозвіл на відпустку, сьогодні ж увечері поїздом від’їжджаю до Кисловодська. Добре, що їдемо у відпустку разом з Іринкою, трохи побудемо разом, відійдемо від усієї цієї метушні.
Влаштувалися ми в особняку, зовні все йде непогано. В цей же час тут відпочивав і О.М. Косигін. Декілька разів з ним зустрічалися на прогулянці, я до нього заходив у люкс - в санаторій «Красные камни». Багато гуляли, їздили в Приельбрусся, піднімалися канатною дорогою на Чигет. Заїжджали до мене в особняк перший секретар Ставропольського крайкому партії М. Горбачов з начальником КДБ краю і першим секретарем Кисловодського міськкому партії. Були друзі і товариші. Відпочивав непогано, головне - не тривожився, хоча часто смоктало, томило. Недаремно мені снився великий кінь, який звалився
З 	великої гори у прірву. Це велика брехня навколо мене, але все це врешті-решт звалиться в прірву. Адже я ні в чому не винен. Інтриги і брехня, організовані Брежнєвим, Сусловим, Щербицьким, пройдуть, але я їх навіки проклинаю. Адже їм врешті-решт не поздоровиться.
22 	березня. Після відпустки вийшов на роботу. Хочеться порозмовляти зі справжніми людьми праці, робітниками, селянами, які виробляють цінності і на свій рахунок утримують величезну зграю нероб
і 	демагогів. Адже справжні люди праці не знають усіх тонкощів підлості.
403


23 березня. Об 11.00 у мене в кабінеті перший секретар Ленінського райкому партії Москви І.Г. Лавров і завідувач сектором обліку Т.М. Храмова. Вручали мені партквиток нового зразка № 00000015. Вони побажали мені доброго здоров’я, успіхів у роботі, довгих років життя. Я подякував їм за все. У квітні буде 46 років, як я в партії, завжди чесно, віддано служив їй і своєму народу, за покликом серця і совісті своєї.
24 березня. О 12.00 по спеціальному телефону я подзвонив Брежнєву. Розмова зразу пішла загальна, спокійна. Він, як звичайно, почав жалітися на завантаженість і сильну втому. Повідомив мені, що він уже прадід, з чим я його і привітав. Запитав мене, як я відпочив, як влаштувався з квартирою. Подякував йому за участь і виявлену турботу. Одночасно я йому сказав, що настрій у мене просто страшний, так і чекай стресу. Попросився до нього на прийом, сказав, що хочу зустрітися і висловити всі свої думки. Брежнєв на це моє прохання відповів, що ця зустріч і розмова з ним мені нічого доброго не дадуть.
Після розмови з Брежнєвим я відразу ж зателефонував Підгорному, розмова була гарною. Він звернувся до мене на ім’я, запитав, як я відпочив, поговорили про деякі життєві справи. Я Підгорному сказав, що тільки що розмовляв з Брежнєвим, попросився до нього на прийом, розмова була спокійною, обіцяв мені зателефонувати, коли він зможе мене прийняти. Підгорний мені сказав: «Ну що ж, добре. Тільки дивись, не гарячкуй». Я йому відповів, що висловлював те, що думаю.
24 	березня. О 15.00 відбулися зустріч і розмова з Л.І. Брежнєвим. Я висловив йому свою стурбованість з приводу організованого цькування і третирування мене. Сказав йому, що без «санкції» згори не може проводитись таке організоване цькування. Адже я поки що член Політбюро ЦК КПРС, і критикувати, третирувати, відкрито ревізувати мої дії під час перебування Першим секретарем ЦК КПУ без прямої вказівки центру ніхто ніколи б не посмів, та й, урешті-реіііт, у нас у партії так і не заведено це. Я прямо і відверто йому сказав, що коли він повертався з Праги і зупинився в Києві, тоді він і дав «санкцію» ні всі ці неподобства.
Брежнєв заперечував свою участь у цькуванні мене. Я продовжував своє запитання, звернене до Брежнєва: «Запитую, коли було у нас так, щоб члена Політбюро, його дії, роботу критикували б у низових партійних органах, тим паче, що все це робиться без усяких підстав і доказів? Хіба це все зміцнює порядок у нашій партії?» Брежнєв відмовчується, хоч і кинув, що він не в курсі справи (виправився - «не зовсім») і що він розбереться з цього приводу і ще раз зі мною зустрінеться. З його поведінки, відповідей на мої запитання я ще раз переконався, що Брежнєв просто викручується і лицемірить - я йому ні в чому не вірив. І продовжував викладати свої думки. Брежнєв іноді вставляв репліки і почав багато говорити про себе, як з ним після Сталіна неправильно і несправедливо вчинили - по суті, викинули
404


за борт. Тут я йому сказав: «Вам було нелегко - пройшло стільки років, а ви цього забути не можете, адже несправедливість дуже сильно ранить людину. Так чому ж допускається все це стосовно мене, за яким правом і на основі чого? Я теж ні в чому не винен і можу сміливо дивитися в очі будь-кому. Я чистий перед партією і народом. Скільки я вкладаю сил у роботу - за це говорять самі результати. Безумовно, працюючи майже 10 років Першим секретарем ЦК КПУ, у мене могли бути недоліки і недогляди, але не навмисні дії, як дехто старається викривити дійсність. Щодо національної політики я завжди був і залишаюся інтернаціоналістом, але від свого народу, своєї приналежності др нації, її культури, історії ніколи не відмовлюся: адже я не Хома безрідний. Вчинити інакше перед своїм народом - значить зрадити його. Таких «діячів» треба зневажати, та їх і сам народ зневажає. Мені намагаються приклеїти різні ярлики, обмовляють, оббріхують, ведеться лінія на моє знищення. Я запитую, кому все це на руку? Ну, буде ще одна жертва інтриг, шантажу, намовлянь - дій «людців від політики». Ради чого?
< ( Про брошуру «Україно наша Радянська». Я і зараз стверджую, що у ній всі питання викладені правильно, з класових, ідеологічних, інтернаціоналістських та історичних позицій. На цю книгу були дані гарні, позитивні рецензії. Можливо, вона страждає деякими неточностями і недоліками, але ж вона не шкідлива, не ворожа, як дехто намагається це трактувати. Навіщо ж її було вилучати і критикувати в журналах «Комуніст України»? Тут мені Брежнєв сказав, що він цієї книги сам не читав і з цього приводу нічого сказати не може, але мені її писати не треба було.
)Я його запитав: «Чому?» Він промовчав. Я продовжував: «Якщо я написав і вже здійснився факт її появи, а вй вважаєте, що за висловлені думки я повинен нести відповідальність, то обговоріть це питання на Політбюро. Але ж не можна тріпати моє ім’я кому як заманеться - адже я член Політбібро». Брежнєв промовчав. Потім звернувся до мене
із 	запитанням, що ти, мовляв, незадоволений і ображений на мене, хфдшгї насуплений, мало контактуєш із товаришами. Я йому відповів, що мені веселитися нема чого. Так, мені нелегко, мені просто тяжко, тим паче з початою навколо мене кампанією цькування. Я іноді відчуваю, що втрачаю рівновагу, і чим це все може скінчитися, сам не знаю. А Хто мене запитав, побесідував зі мною про мою нинішню роботу, підтримав мене в нелегку мою хвилину? В такому стані, в якому я знаходжусь, недалеко й до трагедії. Очевидно, за моїм станом це було видно, тому що Брежнєв почав мене заспокоювати. Сам себе я переконую, що Мені потрібно триматися, що чесні люди, які знають мене, навіть у складі Політбюро, переживають і вболівають за мене. Брежнєв перевів розмову: «А які в тебе взаємовідносини з Косигіним?» Я, природно, відповів, що я з роботою освоююсь. У ній є своя специфіка, взаємовідносини з Косигіним, мені здається, у мене цілком нормальні. Якщо я до нього з якимось питанням звертаюся, він мене вислуховує,
405


приділяє увагу і надає допомогу. Під кінець нашої бесіди я заявив Брежнєву, що вважаю ганебним явищем організоване цькування. Організатори її - це підлі люди, не політики, а «політикани», і хай вони пам’ятають, що все, що зі мною відбувається, це все на їхній совісті, якщо вона у них є. Історія цього не пробачить.
26 	березня. Була в мене довга, складна і важка розмова з Підгор- ним. Він усю обстановку і складність розуміє, але все так далеко зайшло, що він нічим уже мені допомогти не може, хоча всіляко намагається мене підбадьорити. Підгорний мені сказав, що проти мене діяла «дніпропетровська група». Тепер мені цілком стає зрозумілим, що її надихає сам Брежнєв. Рекомендації Підгорного про те, щоб я не гарячкував, треба прийняти. Але далі я не можу терпіти такого' цькування.
Нелегка, тривала розмова у мене відбулася із синами Борею і Віталієм. Я їм виклав свої подальші плани мого виходу у відставку. Вони все це тяжко переживають, але у мене іншого виходу немає. Майже всю ніч з Іриною обговорювали обстановку і ситуацію, що склалася. Зрозуміло, що від Брежнєва нічого доброго ждати не можна: адже він першоджерело мого проробляння на Україні. У нього тепер тільки не вистачає сміливості дати «відбій» - не та натура. Іринка дуже все тяжко переживає, але тримається добре і мене підтримує ґрунтовно - молодець, спасибі їй за все це.
Написав заяву - ось її зміст:
У ПОЛІТБЮРО ЦК КПРС
У партії я вже 46 років, за весь час мого перебування в партії я чесно служив партії, народу, країні. Тільки на партійній роботі пропрацював 27 років. Працюючи майже 10 років Першим, секретарем ЦК КПУ, я був у складі Президії і Політбюро ЦК КПРС, завжди старався докладати свої сили і знання, як краще виконати рішення партії. У процесі роботи могли бути недоліки і навіть недогляди. Але я чесно, добросовісно трудився. Трапилося так, що всупереч моїй волі і бажанню мене перевели на іншу ділянку роботи. Стараюся і на цій ділянці все робити, що залежить від мене. Але, очевидно, певні обставини, складність усієї ситуації підірвали моє здоров’я - мені важко все переносити. .Мені пішов 66-й рік - попрацював немало*. Прошу Політбюро ЦК КПРС звільнити мене від посади, яку обіймаю, і обов’язків члена Політбюро, встановивши мені пенсію і належні пільги. Дякую всім вам за спільну працю.
26 	березня 1973 року П. Шелест
Ніч з 26 на 27 березня провів жахливо, в якихось жахах. Неймовірне щось відбувається, несусвітне. Питається, за що, за яким правом на мене все це накинулося? Невже наша система дає право окремим «партійним пройдисвітам» вирішувати долю, цькувати товаришів,
406


перевертати все життя, політично знищувати? Щоб очорнити, знищити, для цього розуму не потрібно - досить однієї підлості. Якщо наша система це дозволяє, то справи наші погані. Ох, як ми ще далекі від «ідеалу» комуністичних відносин.
Я останнім часом часто думаю про це, і мені стає до болю образливо. А що можуть подумати про нас чесні рядові комуністи - робочі люди? Про наші негідні форми цькування і знищення будь-якої людини, яка чесно віддає всього себе справі Батьківщини? Отож, де наша правда, справедливість, про яку ми так голосно говоримо і пишемо? Я ще сильний фізично, духом і морально, але не можу миритися зі становищем не тому, що тримаюся за якусь посаду, владу. Ні! У своїй роботі «принадність влади» я випробував достатньо, і якщо чесно працювати, то влада - це нелегка ноша, з мене її вистачить повністю. Я за те, щоб питання вирішувалися відкрито, по-людськи, як прийнято було колись у нашій партії. Всьому тому, що діється навколо мене, я можу протиставити тільки витримку, стійкість, але все це мені коштує величезних зусиль і здоров’я. У моїх бідах винні троє людей: Брежнєв, Суслов, ІДербицький. Це їх нечесний прийом щодо мене. У керівництві є люди, які засуджують їхні мерзотні прийоми. Прийде час і вся мерзотність розкриється. Я міг би і зараз викрити ці прийоми щодо «розміщення кадрів», але ж це може кинути чорну тінь на нашу йартію!
2 	квітня 1973 року. О 17.00 засідання Політбюро. Вирішено скликати Пленум 26-го квітня, розглянути питання про міжнародне становище, візит до ФРН.
На Політбюро розглядали питання: «Про багатотомну історію КПРС». З цього питання є багато неточностей, навіть викривлень. Розглядається питання про статус двічі Героя Соціалістичної Праці. Вирішили - двічі Героям Соціалістичної Праці встановлювати бронзовий бюст на батьківщині, тепер доповнили, що коли Герой Соціалістичної Праці і Герой Радянського Союзу, яким є «вождь», то теж установлювати бюст! Поспішають.
Ввечері були: Брежнєв, Підгорний, Полянський, я, Шелепін, навіть Суслов у Палаці спорту в Лужниках на хокеї, все пройшло спокійно.
10 	квітня. У «Комуністі» № 4 (орган ЦК КПУ) опублікована редакційна стаття з критикою на мою книгу «Україно наша Радянська»: дано вказівку обговорити цю статтю і книгу на всіх міських і обласних активах. Вона вилучена з продажу і бібліотек, хто не читав її, з’явилася особлива цікавість до неї, на «чорному ринку» вона оцінюється у 25-30 карбованців. Тільки дурість і обмеженість могли призвести до такого ажіотажу навколо цієї книги. Був великий попит і на журнал «Комуніст» № 4 (потім його вилучили з продажу взагалі, тому що він викликав багато питань і непорозумінь). Так чи інакше, а цькування мене продовжується і досить організовано, хоч і нерозумно.
17 	квітня. Відбувся Пленум ЦК КПУ з питань кадрів. У доповіді Щербицький з «доброго» благословіння високопоставленого гравця
407


долею людини мене не оминув. Якої тільки гидоти не говорили на мою адресу, підлотники і мерзотники. Інтриган Щербицький і К° діяли як дворушники та боягузи за принципом: щоб випливти на поверхню, треба втопити іншого, щоб здаватися самому чистим, треба забруднити іншого. В інформації про проведений Пленум навіть у «Правді» написано: «Учасники Пленуму гостро засудили прояви національного хизування і обмеженості в окремих керівних працівників, їх безприн- циповість і зазнайство, нетерпиме ставлення до думки інших, схильність до самореклами». Таке формулювання могли в «Правді» вмістити тільки з дозволу і рекомендації центру - вона прямо направлена проти мене. І не випадково такі покидьки і нікчеми, як Козир та Андреев, виступаючи на Пленумі, «особисто дякували» Брєжнєву за те, що він ніби «допоміг оздоровити обстановку на Україні». Тепер уже зовсім стає зрозумілим, що організоване цькування і третирування ідуть від Брежнєва і Суслова. Покидьки, відщепенці і зрадники свого народу Щербицький, Лутак, Грушецький, Ватченко і їм подібні ладні діяти за вказівкою як хорти. І це називається «принциповістю». Сором!
На Пленумі прозвучали і тверді міркування. Ну добре, допустимо, казав Дехто, що Шелест мав недоліки в керівництві. Так чому ж ви, члени Політбюро ЦК КПУ, про це не казали, коли він працював і був тут? Це в президії викликало велике збентеження. У залі кілька хвилин тривали галас і бурхливі розмови: Щербицький вискочив з президії і довго не з’являвся. А в заключному слові Щербицький вже про мене не обмовився жодним словом. Боягузи нещасні.
19 квітня я зателефонував Капітонову і Петровичеву в ЦК КПРС і запитав їх, що їм відомо про Пленум ЦК КПУ? Відповіли, що цілісного матеріалу в них про Пленум немає, є окремі уривчасті дані, які ні про що не Говорять. Представника ЦК КПРС на Пленумі не було. 7Я висловив їм свою стурбованість і тривогу з приводу того, що мені стало відомо про Пленум із повідомлень «Правды». Думаю, що вони обидва не сказали мені правди: по-перше, вони її достеменно не знали, а по-друге, їм заборонили мене інформувати.
20 квітня. З Києва мені зателефонували близькі знайомі Слава і Світлана - була гарна розмова. Світлана була в АПН - адже там грамотні і знаючі люди. Вони всі обурюються появою, змістом і формою редакційної статті в «Комуністі», всією свистопляскою навколо мене на Пленумі ЦК КПУ. Всім зрозуміло, що все йде з «подачі» Москви. Навколо всього багато Нездорових розмов не на користь організаторів мого цькування. Свєта і Слава виражають настрій культурної робітничої і студентської молоді.
21 квітня. Був у Палаці з’їздів на врочистому вечорі, присвяченому річниці від дня народження В.І. Леніна. Багато товаришів із Політбюро помітили мій настрій і стан, старалися підбадьорити, підтримати участю, добрим словом. Відверто говорив з Полянським і Шелепіним - вони обидва мене добре розуміють, але що із цього? Чим вони мені
408


можуть допомогти? Адже кожен з них ходить по «канату» - недалеко той час, коли і з ними вчинять так само, як і зі мною. Усе, що твориться навколо мене, робиться навмисно, дуже підло і боягузливо. Дуже гірко, образливо і небезпечно, коли керівник необ’єктивний* займається інтриганством, заздрісний і навіть жадібний. Самолюбується, все веде на грі в «справедливість», у той же час сам страшенний лицемір. Така людина не може зрозуміти душу і серце товариша, людини, яка зробила для його приходу до влади дуже багато. Де ж правда? Адже її немає, воістину, як каже поет:
В этом мире не вырастет правды побег.
Справедливость не правила миром вовек.
Не считай, что изменишь течение жизни.
За порубленный сук не держись, человек!!!
Омар Хайям
22 	квітня. Була в мене розмова з Підгорним. Він мене запитав, чи я зустрічався ще раз із Брежнєвим. Якщо розмова відбудеться, то просив йому зателефонувати. Тут же він сказав, що, можливо, на цьому Пленумі Брежнєв і вийде з твоїм питанням, але перед цим він обов’язково повинен з тобою переговорити. Орієнтуйся по обстановці, якщо буде стояти питання про звільнення від членства в Політбюро, кращий вихід - піти на «відпочинок», як годиться члену Політбюро. Постановка питання на Пленумі може виникнути під зовнішнім впливом, і вона буде виходити від Щербицького і К° за «диригування» Суслова, а Брежнєв у них на поводку - він не має своєї твердої думки, як завжди і Ь усьому. Відчуваю, що більше лицемірства, інтриг і цькування я витримати не можу. Написав заяву на ім’я Брежнєва і Політбюро ЦК КПРС, у якій виклав усі мої переживання, висловив протест проти несправедливих на мене ґонінь, написав про себе і свою родину - усе це я вручу Брежнєву при зустрічі з ним і все йому усно висловлю. Будуть сили, знайду форму викласти всю підлість і лицемірство, організовані навколо мене.
Смерть сама по собі - це для кожної людини невідворотне явище, Ніхто не може її відкидати. Але знущання, глузування, цькування - це тйжче за саму смерть, бо це «справа» рук злісної, черствої, безсердеч- ЙЬЇ людини. Попав я в немилість тому, що завжди мав свою думку, нікЬли не був підлабузником, пристосуванцем, лизоблюдом. Завжди питання вирішував сміливо, брав на себе відповідальність, працював че&то, не оглядався, що буде. Робив усе так, як вимагало життя, Знайшлися «людці», які замість того, щоб чесно трудитися, займалися інтриганством і доносами, нагнітали обстановку. І це називається «кому ністи-однодумці» . А я все життя вірив і пропагував справедливість. Виявилося, що це свята наївність - ось за все і розплатився.
Сенатори США єврейської національності неймовірно тиснуть на нас, щоб скасувати наш закон про стягнення податків з від’їжджаючих до Ізраїлю, хто здобув у нас вищу освіту або отримав учений ступінь.
409


Дехто вагається. Думаю, що тиску не витримають, адже це пряме втручання у наші внутрішні справи. Першим починає здавати позиції Брежнєв.
Підписав документи по Мінморфлоту, МШС, Мосраді та інших міністерствах і відомствах. Передчуваю, що це передостанні офіційні папери, які підписуються мною. На цьому, очевидно, і закінчується моя діяльність на цій роботі. А скільки б я ще зміг принести користі, зробити хороших справ!..
23 	квітня. Переглядав пошту, документа, дещо є досить цікаве і потішне з точки зору ідеології. У Польщі 38 мільйонів чоловік населення, на це число жителів 13 тисяч костелів. У країні католицька церква має дуже сильний вплив. Кардинал Вишинський поставив питання перед урядом про будівництво ще 1000 костелів. У Польщі уже зараз більше костелів, ніж їх було в буржуазній Польщі. Ватикан усіляко підтримує і заохочує дії Вишинського.
Переглядав останні матеріали з Політбюро ЦК КПРС. Ось на цьому і закінчується, здається, моя діяльність як члена Політбюро. Незважаючи на втому, вимотаність усіма інтригами навколо мене і цькування, все ж іти на «відпочинок» шкода, міг би ще попрацювати.
О 	16 годині 15 хвилин мені зателефонував Брежнєв - запрошує на 18-19.00, на бесіду до себе. Пройшов рівно місяць, як я у нього був на прийомі і висловив свої міркування. Підготував і заяву на Політбюро ЦК КПРС:
«Політбюро ЦК КПРС. Прошу розглянути мою заяву. У партії уже 46 років. Я завжди чесно і добросовісно виконував усі доручення і завдання партії. Тільки на відповідальній партійній роботі пропрацював 27 років, в тому числі першим секретарем Київського/обкому
7 	років і опісля в ЦК КПУ 10 років, з них Першим секретарем ЦК КПУ 9 років.
Загальний трудовий стаж 54 роки, з них 22 роки працював на заводах. Все своє трудове життя, де б не працював, віддавав справі всі свої сили і знання. Так трапилося, що Політбюро ЦК КПРС вважало необхідним перекинути мене на іншу ділянку роботи - в Радмін СРСР. Скажу відверто, для мене це було несподіванкою, і тому переживаю я це тяжко. Після прибуття до Москви я включився в нову роботу, обсяг і коло обов’язків мене зацікавили. Я віддавав усі свої сили і знання справі. Встановилися гарні ділові контакти з міністерствами і відомствами, з товаришами по роботі.
Ось уже рік, як я працюю на новій роботі, і протягом усього часу йде цькування мене, третирування, причому це робиться методично, організовано. Підбирають матеріали, звинувачують у неіснуючих гріхах, публічно і в пресі проробляють мої в минулому «дії», хоч до цього і зараз мені відкрито ніхто цих моїх «погрішностей» не пред’являє. Влаштовуються гоніння на мою родину, синів.
410


Я перед партією і народом ні в чому не винний, чесно і добросовісно служив їм у міру моїх сил, знань і здібностей. Був у складі Президії і Політбюро ЦК КПРС майже 12 років, виконував чесно і добросовісно ці обов’язки. І якщо у мене і були якісь недоліки і недогляди в роботі, то вони робилися не навмисно, а просто так буває в житті і роботі. Мені пішов 66-й рік. За цей час у роботі я напевно зробив немало доброго, навіщо ж невідомо за що таке цькування і знущання з мене? Витримати все це неможливо ні фізично, ні морально. Та й впевнений, що це нікому не принесе ніякої користі, а шкоду загальній справі - напевно. Через обставини, що склалися, здоров’я моє підірване, я фізично і морально втомився. Нехай же все, що відбувається навколо мене, залишається на совісті людей, які так безжалісно, жорстоко, безпідставно намагаються зі мною розправитися - і це роблять «однодумці»! Історія і час розсудять все це, тільки жаль - до цього часу нікому буде відповідати за всі ці політичні злочини. Захистити мене від цькування, третирування, необгрунтованого звинувачення - можна і треба, якби до цього була виявлена воля й бажання, не було б потурання у всьому цьому шабаші. Не знаю, скільки мені ще залишилося прожити, але так продовжуватися не може. Прошу захистити мене від подальшого цькування, не принижувати і не обмежувати мою родину. Я просто морально надломлений
і 	за таких умов працювати не можу. Тому прошу ЦК КПРС звільнити мене від посади, яку я обіймаю, і обов’язків члена Політбюро ЦК КПРС. Призначити мені пенсію і встановити належні пільги.
Дякую усім за спільну працю.
23 	квітня 1973 року П. Шелест
На прийомі у Брежнєва я був з 19.00 до 20.30 - розмова відбулася довга і виснажлива, хоч він і був досить спокійним. Брежнєву я висловив усе, що в мене назбиралося на душі і серці: про несправедливе ставлення до мене, необ’єктивність, упереджене вирішення моїх питань, про організоване третирування і цькування мене. Виказавши все це, я одразу ж вручив мою заяву Брежнєву, він її довго читав, очевидно, обдумував, що ж мені на неї відповісти, і нарешті сказав: «Що ж ти хочеш, щоб після смерті зрозуміли, що я на тебе гоніння влаштовував? Ні, заяву такого змісту я не візьму від тебе». Почав пропонувати різні варіанти моєї заяви, пробував навіть погрожувати мені: можна, мовляв, зробити з тобою як завгодно, так, що тобі товариші і руки не подадуть. Я його прямо запитав: «У такому випадку скажіть, що мені ставилося у вину, коли вирішувалося питання про мій переїзд з України?» Він довго ялозив, але сказав: «Назбиралося багато матеріалів, частина правди, але багато і домислу». Я наполягав на тому, щоб мені Брежнєв сказав правду. Я говорив, що
411


маю право знати, повинен знати про себе. Брежнєв довго думав і сказав: «Ти виявляв забагато самостійності у вирішенні питань, часто не рахувався з Москвою. Були елементи місництва і прояви націоналізму». Я все це категорично заперечив як брехню і наклеп. Щодо проявів самостійності у вирішенні питань, то інакше я й не міг робити, і вся моя праця була для партії і народу. Ще раз я попросив Брежнєва надати мені пенсію і пільги, не третирувати мою родину, припинити цькування мене. Можливо, у майбутньому надати мені якусь ділянку роботи, тільки на виробництві. Він пообіцяв зробити все можливе. Тут же я йому вручив особистий лист, у якому описав обстановку, застеріг його від деяких згубних явищ, а саме - від надмірного зростання його культу особи, підлабузників, підлесників. Усе це може закінчитися сумно для нього. Він мій лист прочитав і сховав при мені у свій сейф. Розсталися ми з Брежнєвим «добре». Я навіть від нього отримав поцілунок, але це був поцілунок Іуди, бо все, що зі мною відбулося, це справа рук самого Брежнєва, його підлабузників і підлесників, яких він більше всього любить. Я сказав Брежнєву, що за станом здоров’я не можу бути на Пленумі ЦК, і просив його вирішити моє питання у мою відсутність. Він пообіцяв усе зробити у спокійній і «об’єктивній» формі. Ось так і закінчилася ця тяжка розмова. Свою негідну, підлу «справу» зробили плітки, дезінформація, лестощі, підлість окремих «політичних діячів». Усе це я ще раз висловив Брежнєву і виклав у листі; якого я йому особисто адресував.
Після цієї бесіди у мене з’явилося незрозуміле почуття - важкості й одночасно полегшення. Полегшення, мабуть, тому, що я відходжу від багатьох брудних справ у «великих» політичних кампаніях, від того, що я більше не буду причетний до росту культу Брежнєва, якому рано чи пізно прийде ганебний кінець. Думаю, що поки є якісь сили, я знайду себе в іншій, більш благородній справі.
24 квітня. М^ів розмову з Підгорним, Полянським, Андроповим. Усе їм розцовів про мою розмову з Брежнєвим і про моє рішення (точніше сказати, про примушування мене) вийти у відставку. Для декого моє рішення було несподіваним. Підгорний знав, усю обстановку і обіцяв усе зробити, щоб мені була надана належна забезпеченість.
25 квітня. Уранці відчув себе дуже погано - сердечний напад. Лікарі, які приїхали на дачу, вклали мене до ліжка.
26 квітня. О 10.00 відкрився Пленум ЦК. Я лежу хворий. Лікарі підозрюють передінфарктний стан. Суворо наказали лежати в ліжку. Почуваю себе дуже погано, намагаюсь що-небудь читати - нічого абсолютно не йде в голову. Бачу, що моя бідна Іринка теж переживає, але старається триматися та ще й підбадьорює мене. Завтра буде все вирішено, і я стану ніким і нічим. Побоююсь, що всі обіцянки і умовляння Брежнєва залишаться порожніми словами, такими ж, які він
412


мені казав при моєму переході на роботу до Москви: «Покладайся на мене». Але я бачу, переконався в тому, що на нього покладатися ненадійно, більше того - навіть небезпечно.
27 квітня. Закінчив роботу Пленум ЦК КПРС. Чорні сили зробили свою брудну справу. Я вже не в складі керівництва - пішов на «відпочинок за станом здоров’я». Народ усміхається: адже всім відомо
і 	видно, що в складі Політбюро я був найміцнішою людиною і досить працездатним. Організатори мого цькування - Брежнєв, Суслов, Щербицький і К° святкують «перемогу». Але лиха доля не мине їх. Вони коли-небудь будуть змушені відповісти за всі свої діяння. Я жертва заздрості, боягузтва, пліток. У Брежнєва не вистачило сміливості, а головне - не було бажання відкинути все, відмести від мене всю брехню, дати можливість запанувати справедливості, якщо така взагалі існує серед керівництва. Г.І. Воронова теж звільнили від обов’язків члена Політбюро, він теж жертва. Брежнєв його боявся і не злюбив за відвертість, принциповість. Він так само, як і я, не має негідних якостей безпринциповості й угодовства у всьому і вся, а головне - з «вождем». А взагалі, Воронова теж «з’їв» Брежнєв. Членами Політбюро обрані: A.A. Гречко - міністр оборони, Ю.В. Андро- йов - голова КДБ. З цього приводу багато розмов серед партійного Активу: «Брежнєв через армію і КДБ зміцнює свої політичні позиції в ііартії - після такої акції його «культ» уже буде зміцнюватися. Усе це сприйнято партією і народом з великим страхом. Членом Політбюро обраний A.A. Громико - міністр закордонних справ. Зараз у складі Політбюро 15 чоловік. Яка доконечна потреба була порушувати рішення з’їзду?
Пізно увечері після закінчення Пленуму мені на дачу зателефонував Д.С. Полянський. Він висловив співчуття і підбадьорив. Коротко розповів зміст процедури мого «звільнення»: Брежнєв, виступаючи, сказав, - що «Петро Юхимович двічі був у мене і ставив питання про своє звільнення у зв’язку з погіршенням здоров’я. Ось його заява, його сьогодні немає на Пленумі за станом здоров’я, він просив розглянути його питання у його відсутність. Вноситься пропозиція звільнити його від обов’язків члена Політбюро ЦК КПРС у зв’язку з виходом на пенсію за станом здоров’я». Таке рішення і прийняв Пленум ЦК. Я подумав, яке лицемірство, віроломність, немає правди, справедливості, немає захисту від пліток, беззаконня і зрадливості. Чому у нас так црвелося, що підлотники, хоч і тимчасово, беруть гору, знищують учорашнього товариша, і захисту ніде не знайдеш? Ніч не спав - було дуже погано, тяжко, Лікарі заспокоюють. Я ж і сам знаю, що моє життя тепер залежить тільки від самого себе. Зібрати всі сили і ще стати свідком загибелі всіх цідлотників мого цькування і порушень усіх партійних норм.
28 квітня. Зателефонував Г.І. Воронов і сказав: «Ну ось, Петре Юхимовичу, ми з тобою і стали колегами за рішенням Пленуму. Ну
413


що зробиш? Проти нинішнього віроломства не встоїш. У чому ми винні, ніхто нічого не може сказати, та й захисту немає в кого шукати, суцільна сваволя. Учора я розмовляв з М.В. Підгорним. Я йому сказав: «Ось як буває - усяке лайно, яке свого часу повзало перед Петром Юхимовичем, тепер підняло голову, оббріхує і ллє всякий бруд. По суті, б’ють лежачого, а для цього не треба ні сміливості, ні хоробрості
- 	це все низько і підло. Не знайшлася людина, яка б припинила все це неподобство. Ні, навпаки, допомагали усьому цьому ганебному явищу, заохочували. Усе це наводить на сумні роздуми, і це ганебно для керівника». Що я міг сказати Г.І. Воронову? Подякував йому за співчуття, висловив і йому своє співчуття. Більше нічого не міг сказати - мені було прикро і боляче за себе, за «наші» порядки, за все, що твориться в партійній еліті.
Отож пройшов мій перший день «пенсіонера». Знову багато роздумів. Я пригнічений, але гордий за свою чесну, бездоганну працю, за чесне і добре ставлення до людей, мені ніхто не може дорікнути в протилежному. Усяка сволота, яка цькувала мене, - це тимчасове явище. їм здається, що вони торжествують. Ні, мерзотна, нещасна людина не може бути гордою і щасливою людиною. Адже розплата все одно прийде. Для мене зараз головне - не втратити себе. Почати писати замітки за моїми щоденниковими записами. А може, знадобиться історії?
ЗО 	квітня. Вранці були лікарі, ставляться дуже уважно. Вночі о
2 	годині 15 хвилин був перший сильний серцевий напад, ніч провів тривожно - дуже боліло серце.
Надійшли Першотравневі привітання. Багато хто з порядних людей не забуває. Було багато телефонних дзвінків, у тому числі й від
О.В. Сидоренка, відбулася гарна тепла розмова. Усі ставляться з належним розумінням до того, що трапилося зі мною. Від керівництва - ні слова, запрошення на першотравневу демонстрацію не надіслали. Прикріплених забрали. У метро, на вулиці йде багато розмов про події, які відбулися в Політбюро, люди висловлюють жаль і нерозуміння. Важко зрозуміти, що відбувається. Прийде час - усе стане зрозумілим. А поки що надмірно роздувається «культ особи» Брежнєва. Із цього приводу навіть не стримався «Голос Америки»: не забув сказати своє «слово», далеко не схвальне. Тільки в передовій «Правдьі» 6 разів згадується прізвище Брежнєва - усі його «неперевершені заслуги, геніальність, проникливість, мудрість», що він «видатний політичний діяч епохи, що формує політику миру в усьому світі». Як це все заяложено, як не соромно йому самому і організаторам усього цього галасування, адже все це колись дасться взнаки самому «генієві».
Але найбільша трагедія в тому, що цим ми розбещуємо народ, партію, особливо молодь. Нам перестають вірити, а цим самим ми самі ж підриваємо нашу ідеологію.
414


Травень 1973 року.
Ось і Перше травня. За декілька десятиліть я вперше не беру участі у святі, для мене це великий тягар. Але частково і полегшення, адже я не буду бачити деякі фізіономії «діячів».
На Першотравневі свята з Києва приїхали Віталій, Алла і внученята Діма та Альоша - уже полегшує трішки тягар.
2 травня. Об 11.00 зателефонував мені Д.С. Полянський. З усіх «однодумців» і товаришів один він зважився зателефонувати і привітати зі святом, поцікавився, яке у мене самопочуття. Усі інші мовчать, ніби і не було товариша, з яким працювали на політичній арені не одиндесяток років. Ось «чуйність», ціна слів і запевнень Брежнєва.
Найстрашніше, що поступово, але неухильно народ перестає йам вірити, поступово, але неухильно втрачає віру не тільки в наші слова і Обіцянки, а й у нашу ідеологію. Ми багато пишемо, галасуємо у всіх засобах масової інформації про наші «неймовірні» успіхи, тішимося ййми, хвастаємося, а справи у нас не такі вже й добрі, як ми собі намагаємося їх подати.
«Вождь» остаточно кинувся в «міжнародну політику», через свою політичну самовпевненість він думає, що саме він вершить міжнародні долі. А хто ж буде займатися внутрішніми питаннями країни? Але колись же все одно доведеться відповідати за все це, відповідати за великим рахунком.
3 травня. Сьогодні сьомий день, як я на «відпочинку», і все йде «добре», як обіцяли: телефони відрізали, газет не надсилають, від продуктового магазину відкріпили, машину відібрали, одним словом, виявили «найбільшу турботу». Довелося вдатися до сторонньої допомоги, щоб з міста на дачу привезли хліба, м’яса, масла і так потрібної мені для здоров’я мінеральної води. Я залишився на дачі, по суті, у повній ізоляції. Напружу всі сили, щоб описати всю правду про те, що відбулося зі мною, покажу всю підлість «однодумців».
8 травня. В газетах, у тому числі і в «Правде», на останній сторінці у розділі «Хроніка» опублікований указ. Зміст його: «Президія Верховної Ради СРСР звільнила тов. Шелеста Петра Юхимовича від обов’язків заступника Голови Ради Міністрів СРСР у зв’язку з виходом на пенсію». Можливо, ще можливо, що таку хроніку подадуть про мене як некролог, але мені однаково буде тоді. Проте спершу я хотів би прочитати (хоч і хвалебний) некролог про деяких «однодумців», перш за все це стосується Брежнєва, Суслова, Щербицького і всієї К° «дніпропетровської». І такий час прийде обов’язково.
9 травня. Сьогодні велике свято - День Перемоги. Минуло вже 11 днів з дня Пленуму ЦК КПРС, а мої «справи» з виходом на пенсію так ніяк і не вирішені. Кілька разів телефонував Брежнєву - з ним мене не з’єднують. А сам же він повинен був би розуміти, у якому становищі і стані я перебуваю!
415


14 травня. До цих пір моє питання не вирішено, грошей - ні копійки, забезпечення ніякого.
15 травня. У «Правде» 45 разів згадується прізвище Брежнєва у різних варіантах, усе це в народі викликає поки що посмішку - хай, «чим би дитя не тішилося» - каже дехто. Але ж це завдає великої шкоди нашій партії! У газетах з’являються статті великих відомих учених, у них ні слова про «вождя», і це характерно.
Ось уже 15 днів поспіль усі засоби масової інформації день у день, з ранку до пізньої ночі трублять про «видатну подію» - присудження Брежнєву премії Миру. Що це? Культ, самореклама чи і те й інше? Втрата скромності. А про скромність він дуже любить говорити. Люди запитують, куди подів Брежнєв отриману грошову премію, адже він- її не пожертвував на дитячі установи, хоч сам любить говорити про «турботу» про дітей - він через свою «скромність» мовчить про премію. Та його надмірна жадібність ніколи йому не дозволить зробити такий крок - пожертвувати свою премію.
28 	травня. Був у Москві в Міністерстві соціального забезпечення РРФСР у міністра Д.П. Комарової. Прийняла добре, багато говорили про спільні справи і питання. Рекомендувала писати мені, а писати є про що і про кого: хай мої записки не побачать світу, але з них стане відомо, стане надбанням, напучуванням нащадкам, викриттям усієї мерзотності та інтриганства. Комарова передала мені сердечні вітання від міністра соціального забезпечення УРСР О.Ф. Федорова - він про мене відгукувався дуже гарно.
Зустрів Марію Федорівну, директора готелю «Москва». Відбулася цікава розмова. Вона сказала: «Не засмучуйтеся, Петре Юхимовичу, всі прийдуть до цього, щоправда, дехто намагається триматися рачки, хоча вже давно не здатний до активної роботи, тим паче в такому масштабі». Продовжуючи розмову, вона сказала: «Петре Юхимовичу, Вас багато хто знає, поважає, любить за Вашу працездатність, сміливість і самостійність у вирішенні питань. На державній роботі у нас працювати дуже важко і складно: не так що сказав, усе це можуть витлумачити інакше. Та ще й підлабузників залишається у керівництві дуже багато, допомагають хороших людей прибирати».
Червень 1973 року. Я відійшов зід активної політичної діяльності, але зі сторони спостерігаю і аналізую все, що відбувається, роблю висновки, порівняння. Боляче, дуже боляче за наші порядки в країні, за нашу економіку, за наш технічний прогрес. Багато в усьому показухи, особливо щодо вирішення соціально-побутових питань народу.
За всім стежу - багато читаю, роблю помітки, все це потрібно для життя.
Був на дачі у М.В. Підгорного, зустрілися добре, згадали минулі справи. У розмові з ним підтвердилася моя думка і висновок, що у нас підслуховування телефонних розмов встановлено на найвищому рівні і
416


майже за всіма керівниками. Усі про це добре знають, але мовчать - бояться відкрито проти цього протестувати. Здійснюють це органи КДБ. Але за чиєю вказівкою все це робиться? І навіть за нами в нашому нинішньому становищі встановлене агентурне стеження і в усіх місцях підслуховування телефонних розмов та зустрічей між собою - це ганебне явище. Продовжуючи далі розмову, Підгорний мені розповів, що якось він зателефонував Мазурову, хотів з ним переговорити, так йому його «служба» сказала, щоб він за цим телефоном не дзвонив.
Якось, коли я ще був членом Політбюро ЦК КПРС, відбулася розмова Полянського з Брежнєвим. Останній полюбляв у важких ситуаціях, особливо, коли з ним починають з будь-якого литання не погоджуватися, заявляти, що при такій ситуації він працювати не може і що подасть заяву про звільнення. Якось при одній такій заяві Брежнєва йому прямо в очі сказав Полянський: «Що ти лякаєш нас своїм звільненням, підеш - інший прийде», При такій заяві Брежнєв просто зів’яв. З тих пір він почав переслідувати Полянського і свого «добився» - прибрав його. Правда, Полянський свого часу всіляко намагався «догодити» Брежнєву, навіть присвятив йому свої вірші, у яких він порівнював Брежнєва з Іллічем, а жовтневий Пленум ЦК КПРС, на якому був звільнений М.С. Хрущов, - з Жовтневою революцією.
Я розповів Підгорному, що зустрічався у Желєзноводську із В.Ю. Семичастним, колишнім головою КДБ СРСР у період підготовки Пленуму ЦК 1964 року. Семичастний мені розповів, що йому Брежнєв пропонував фізично позбутися М.С. Хрущова шляхом улаштування аварії літака, автомобільної катастрофи, отруєння або арешту.
Все це Підгорний підтвердив і сказав, що Семичастним і ним усі ці «варіанти» усунення Хрущова були відкинуті. А Семичастний запевнив Брежнєва і Підгорного, що він все зробить, аби війська не втручалися в «конфлікт» під час проведення Пленуму, для чого він особисто викликав до себе для бесіди «особистів» з військових підрозділів МВО.
Про все це коли-небудь стане відомо! І як у цьому світі буде виглядати «наш вождь»? Підгорний залишився дуже ображеним на Брежнєва не за сам факт його звільнення, а за ставлення до нього як товариша, який стільки для Брежнєва зробив. Скільки разом працювали, а зараз залишився зовсім за бортом, забутий всіма і вся.
Написана картина Президії XXV з’їзду КПРС. У першому варіанті був Підгорний. Зараз ця картина висить у Третьяковській галереї - Підгорного «прибрали». На закінчення бесіди Підгорний сказав: «Брежнєв знаходиться у полоні групи підлабузників, підлесників, нечесних, не партійних людей».
14 	Шелест
417


«Неможливо ніколи поєднувати владу з демократією і філософією». «Є такі «історики», які, набрехавши три копи, бояться взяти на себе відповідальність за ті чи інші твердження - посилаючись на «авторитетні джерела». Ганебно, що «великі» праці - «Мала земля», «Відродження», а тепер і «Цілина» стають за волею Відділу пропаганди ЦК «настольною» книгою пропагандиста, вводяться до шкільної програми, вивчаються в університетах марксизму-ленінізму (!!!). За ними проводяться «теоретичні конференції» у всіх інстанціях і творчих спілках, навіть військових округах. Перед цими «працями» усе «потьмяніло».
Немає Сталінграда, блокади Ленінграда, Курсько-Орловської дуги, оборони Москви - все зійшлося на «Малій землі», здається, більшої битви і не було за всю Велику Вітчизняну війну. А Брежнєв - головний «герой» усіх битв. Усе це міф. Так само, як і «Відродження». Невже в Донбасі, Харкові, Полтаві, у будь-якому куточку країни, де були руїни, менше працювали, ніж у Запоріжжі і Дніпропетровську під керівництвом Брежнєва? Чому тут не показана роль ні ЦК КПРС, ні тим паче ЦК КПУ, який очолював тоді М.С. Хрущов? Яка ж це об’єктивність у висвітленні історії? Звичайна самореклама і відсутність елементарної партійної скромності.


РОЗДУМИ НАВЗДОГІН
(ІЗ МАГНІТОФОННИХ ЗАПИСІВ 1992-1993 РОКІВ)
кожного часу свої прикмети. Ось, наприклад, 1933-го року в мене народився перший син Боря. Метричний запис цікавий у мого сина: де народився - на заводі. А чому так? Тому, що завод величезний, 35 тисяч робітників тоді вже працювало. Це завод у Харкові. Усе селище заводського типу. На заводі Радянська влада своя, ось і пишуть: де родився, де одружився? - На заводі, на заводі...
Дивний у нас народ. 1941-го року це було, коли вже війна почалася. Приїхала група молодих учених. Це були однолітки мої, які закінчили фізичні, хімічні інститути. А тоді вже почали споруджувати оборонні рубежі, копати рови протитанкові, окопи, дзоти і т. д. - і все це робили тисячі чоловік. Праця неймовірна! А почали вже бомбити Харків. Страшно бомбили! Ну прийшли ці хлопці до мене і кажуть: «Петре Юхимовичу! У нас є ідея». - «Яка?» - «Немає вибухівки, щоб рити рови. А якби заклали вибухівку, зірвали, залишилось би тільки розчистити». - «Але ж у нас немає вибухівки. Де я вам візьму?» - «У нас є пропозиція, як організувати виробництво вибухівки». - «Де?» - «На заводі шампанських вин». - «Давайте поїдемо туди». Поїхали туди із хлопцями, директору заводу розказали. Тут уже не до шампанських вин. І ми зробили першу партію - 100 кг вибухівки! За тиждень усе це зробили. І поїхав я з ними на полігон, випробували. Ідеально! Як заклали, зірвали - така канава утворилася! Розчистили, і все. Ось таке «шампанське» довелося мені з друзями виробляти...
Я часто повертаюся подумки до подій 1964 року, коли Микиту Сергійовича усунули, причому недостойним способом. Хоч і я причетний до цього, я каюся. Каюсь, але цей біль мене не залишає, хоч головними змовниками були Брежнєв і Підгорний.
Думаю, що читач розібрався в муках моєї пам’яті. Але оцінку подій, своєї ролі в них хотів ще раз висловити.
Це мені запам’яталося на все життя. На Президії ЦК перед жовтневим Пленумом Микита Сергійович Хрущов сказав: «Я бачу, що все підготовлено. Я боротися з вами не збираюся. Ви мої однодумці. Яшцо ви так ставите питання, я ладен піти. Але я не буду писати заяви. Напишіть заяву - я підпишу».
419


Він сам навіть заяви не писав. Хто писав заяву, я не знаю, не пам’ятаю просто. Він,підписав.
Потім каже: «Ви мені дозволите сказати кілька слів на Пленумі?» Усі буквально ошаліли. Якщо Микита Сергійович на Пленумі скаже «кілька слів», він може Пленум повернути! Адже що скаже - ніхто не знав.
Брежнєв відповів: «Ні». Суслов просто закричав: «Ні!». А в Микити Сергійовича на очах сльози з’явилися. Потекли сльози, розумієте? Ось буває так,, коли людина не плаче, а течуть сльози. Буває... Цього не можна забути.
Микита Сергійович Хрущов належно тримався. Дуже гідно.
Що це було? Я вважаю, що це була змова. Чому? Та яка ж це демократія, коли перший секретар ЦК живий-здоровий і не знає, що збирають Пленум? Адже без його відома зібрали Пленум! Це вже змова. За спиною. Справжнісінька політична змова. Але провели її через Пленум - «демократію» продемонстрували. Але це найсправжнісінька змова. І я, значить, теж змовник...
Він навіть не знав, що членів ЦК уже зібрали на Пленум. Він і не знав, що буде Пленум! Йому про це сказали тільки в той вечір, коли на 18 годину назначили Пленум... Дізнавшись про це, він сказав: «Я на Пленум не піду - вирішуйте без мене». Його почали просити: «Микито Сергійовичу, але ж треба!»
Я б на його місці не пішов. Видно, він був уже пригнічений. Він дуже порядною людиною був. Коли мене звільняли за моєю заявою, я не пішов на Пленум.
Добре пам’ятаю Хрущова в Президії за столом. На нього тяжко було дивитися. Шкода! А коли тільки вирішили питання - він пішов. Поїхав.
Він не прощався з членами Президії. Поїхав зразу і більше не з’являвся. Кажуть, що ніби він підійшов до кожного члена Президії, попрощався, сказав декілька теплих слів і т. д. Ні. Він декілька слів сказав на Президії. І все. Щоб прощатися з кожним - цього не було.
Чи була альтернатива Брежнєву? Ситуація була така: дві людини були. Спочатку говорили про Підгорного і Косигіна. Але Косигін зразу відмовився, сказав, що він непартійний працівник і після Микити Сергійовича не зможе... І Підгорний теж сказав, що після Микити Сергійовича сідати на його місце не має морального права.
Про Брежнєва і мови не було. Його Підгорний назвав...
Як я виходив на пенсію? Пропрацював я майже рік у Москві заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Почалося гоніння моїх синів.
Мій син старший, Борис, був полковником, начальником військової кафедри в Інституті інженерів ГВФ (ЦПФ) - так його з Києва послали до Ворошиловграда начальником загону дальньої авіації, щоб прибрати з Києва.
420


Молодший син, Віталій, доктор фізико-математичних наук, член- мореспондент Академії наук України, був заступником директора Інституту теоретичної фізики. А директором був Боголюбов Микола Миколайович, відомий вчений. Він у Москві жив, але числився директором у Києві, а мій молодший син там вів усе господарство. І ось почали підкопуватися, чому він там замість директора. А директора призначала Москва: адже інститут Москві підпорядковувався! Почали Його переслідувати за «надмірність» при будівництві інституту. Але він і не корегував ці «надмірності», а виконував вказівки Центру. Ось такі справи пішли. Ось до чого дійшли Брежнєв і його «команда».
Я їм говорив - Брежнєву, Суслову: «Що ви робите?» А мені замість розмови про синів - про політику. Я видрукував книгу на Україні. За цю книгу мені приклеїли ярлик «націоналіста». А книга ця називалася так: «Україно наша Радянська» - «Украина наша Советская». Що я там писав? Історичні факти викладав - ще із часів Богдана Хмельницького, історичні дані про Запорозьку Січ. Про економіку, про географічне розташування України, давав опис областей і т. д. Яка рбласть чим цікава.
«Чому вона вийшла українською?» - запитували мене одні. - «Ти козацтво оспівуєш», - звинувачували мене інші.
«Ти сам її читав?» - запитав я Суслова. - «Ні, не читав», - каже (А що Суслов міг прочитати, якщо вона вийшла українською мовою?). «Мені про неї доповідали», - каже. Але ж це зовсім різне - доповідати або читати!
Я не був козаком. Мої предки були козаки. Далекі предки мої - дід, прадід були козаками. Я говорю якось Брежнєву: «А ти знаєш, що зробили козаки під час Вітчизняної війни 1812 року?» - «А що?» - «Перші увійшли до Парижа!» - «ІГа ти що?» - «Так, так, а ти не знаєш».
Ну, взагалі, така метушня йшла. Подивився, подивився я, а тут і здбров’я почало підводити... Я й написав заяву про звільнення. Сам написав. У мене копія цієї заяви є. На ім’я Брежнєва. Там сказав і про Ьоніння на синів, і що це вважаю підлістю. Написав, що критика мене за книжку була негідна.
А коли написав заяву, мені кажуть: «Не треба». - «Ні, - кажу, - тфёба! На Пленум я не піду, не можу і не піду». (У мене дійсно був Сбрцевий напад - до такого стану довели).
Мені потім розповідали, що на Пленумі Брежнєв сам зачитав мою зйгіву, викинувши те, що я написав з приводу синів. Багато хто з деле- №ів були здивовані, але що ж робити, якщо «сам» подав заяву, і «іза'ґвердили». Так я пішов - «через хворобу». На пенсію - «за станом ЗйЬров’я», хоч був здоровіший усіх їх разом узятих.
Рік я після цього не працював. Потім, думаю, треба піти куди- нёбудь попрацювати, інакше, грубо кажучи, загнешся швидко. Куди я* тільки не ходив, запитував про роботу (тільки на заводи ходив!) - уй «згодні». Приймали гарно, а потім: «Петре Юхимовичу, зараз, розумієте, місць немає. Ну почекайте. Пізніше буде робота». Вияв-
421


ллється, табу було накладено на моє ім’я. І стеження страшне за мною було встановлене таке, що аж до того, коли б і куди я не їхав, у мене «на хвості» завжди машина «сиділа». А водій у мене був із «органів» теж. Він говорить: «Петре Юхимовичу, за нами «хвіст» їде». Я кажу: «Ну, Толю, давай де-небудь скинемо «хвіст» цей». - «Ну, зараз відірвемося. Я ж знаю, як це робити». Ось так.
Набридло мені це. Я зателефонував Брежнєву, кажу: «Що ти робиш? Я хочу працювати». - «Ну, давай, ми дамо тобі посаду головкому». - «Ніякого начальника головкому. Я хочу йти на завод працювати!» - «Та ти що, на завод?» - «Так, - кажу, - на завод. Серед робітничого класу, там істина, а не серед вас». Він говорить: «Ну, добре, я даю згоду. Як з Установим домовитеся, так і буде».
Ну, я Установу зателефонував, зайшов до нього: «Ми в Міністерстві оборони підберемо тобі гарний завод». Я кажу: «Ні, я в Міністерство оборони не піду. У Міністерство авіаційної промисловості я піду, там працював я директором заводу, там мене знають». Зателефонував він міністру, той під’їхав у ЦК і мене вмовляв узяти серійний завод, щоб літаки серіями випускати. «Це щоб ваші хлопчики мене били? Ні. Ви мені дайте що-небудь легше». - «Ну, директором заводу?» - «Ні!» І я пішов начальником дослідно-виробничого конструкторського бюро..
Там 4,5 тисячі працювало людей. Конструктори заготовляли креслення, а я робив літак - дослідно-конструкторський зразок і відправляв на серійний завод. Так я там пропрацював 10 років. Так. І отримував я грошей «багато» аж 50 карбованців! {Сміється). Тому що 450 у мене пенсія, і я повинен був відмовитися від зарплати і отримувати 450 карбованців пенсії або 50 карбованців із зарплати, тому що «стеля» була поставлена 500 карбованців!
І тільки 85-го я закрив цю «лавочку». І з 1985 року вдома. Міністр на пам’ять залишив посвідчення постійне, щоб на будь-яке підприємство Міністерства авіаційної промисловості я міг без перепустки проходити.
Національне питання у будь-якій республіці ніколи не знімалося. Що значить національне питання? Національне питання - це побут, устрій, життя... Із покоління в покоління передається. І ти хочеш чи не хочеш, а йдеш слідами історичного розвитку нації.
Я вже казав, що я сам українець і народився в Україні. Так що все моє дитинство пройшло серед української «мови». Потім, коли я був в армії, навчався, говорив в основному російською. І батько часто розмовляв українською мовою, тільки «ламаною». Батько у нас, хоч і був чистокровним українцем, але розмовляв більше російською. Чому? Тому, що він 20 років був в армії, і за 20 років усе це «вивітрилося». А мати була справжня українка, тільки українською говорила. Ну і старша сестра, і оточення мого віку теж українською мовою спілкувалися.
422


Що насамперед я свого часу зробив, коли став очолювати партію на Україні? Я зустрівся з письменниками. Письменники особливо чуйні були щодо питань української мови. Були письменники, які писали російською, були письменники, які писали іншими мовами. Але основна маса писала свої книги українською мовою.
А як зустрівся? Готувався з’їзд письменників України. Мені запропонували виступити там. Так я штудіював кілька днів українську мову, тому що українська мова і співуча, і складна, і в неї є своя специфіка, та й забув дещо.
Ну а для того щоб розмовляти з письменниками у формі доступній і відвертій, зустріч вирішив провести на теплоході. І ми поїхали Дніпром до могили Шевченка. Розмовляли українською. Сперечалися. Там і інші питання виникали, не тільки про мову. Були й такі, що Україну ледве не радянською колонією називали і так далі. Ну, тут у мене факти: я ж працював у багатьох місцях України і Росії. Інформації було достатньо. Тут я опонентів клав на обидві лопатки. Фактами розбивав ці твердження.
Я вже писав, наприклад, про книгу Дзюби. А сталося так, що деякі письменники, такі як Гончар Олесь, відмовилися брати участь у кампанії проти цієї книги. Але ж це справа кожного! Проти Гончара виступили мої товариші по ЦК, хотіли його вивести зі складу ЦК і т. п. Я поїхав тоді у ЦК КПУ порадитися з Підгорним. Розповів йому. Він каже: «Петре, тримайся лінії такої, якої ти тримався. Україна і Росія, як вони розділяться, то немає і Союзу. Нема Союзу! На кого ж, як не один на одного нам рівнятися?»
Свого часу говорили, що, коли я був у Києві, там проводилася «українізація». Наприклад, мовляв, усі викладачі зобов’язані були говорити тільки українською мовою. А як була справа? Рекомендація була така тільки тим викладачам, які знають українську мову, і в аудиторії, яка розуміє українську мову. У цілому ж користуватися українською і російською мовою рівноправно.
А сам український народ, трудящі - робітники, селяни, інтелігенція - у більшості інтернаціональний народ.
Націоналізм - це страшно. Проти нього держава повинна уміти і владу використати. Про масовий націоналізм у наш час і мови ж не було. Фактів таких просто не було. Я не міг не знати, тому що розвідка працювала, КДБ працював. Були свої люди, були завербовані люди. Що ж тут приховувати? Нічого тут приховувати. Були спеціальні люди, завербовані КДБ як інформатори. Це цілком закономірно. Ніяка країна без розвідки і контррозвідки не може жити. Не може жити! Це - очі і вуха держави.
Є у мене така дурість, «паршива» звичка: усе, що відбувалося за день, записував у щоденник. Ці щоденники веду з 1953 року - багато їх назбиралося. На основі їх і писав свої замітки.
Мої «Щоденникові записки» теж мають свою історію. За Брежнєва, коли стеження за мною велися, я їх на дачі на городі закопав. Загорнув акуратно в целофан і закопав. Там і зберігав до смерті Брежнєва...
423


Так. А зовсім недавно, коли перебудова розгорталася, зателефонував мені Соломенцев - він тоді очолював Комітет партійного контролю - і каже: «Хочеться зустрітися з вами». Я йому: «Михайле Сергійовичу, я не провинився». - «Та ні, ні, нічого», - відповідає. Я поїхав до нього. Він мені каже: «Я з вами веду мову за дорученням Михайла Сергійовича». Я кажу: «Михайло Сергійович за дорученням Михайла Сергійовича? Багато у вас Михайлів Сергійовичів, виявляється». Ну так пожартували, поговорили... Він: «Я ось з якого питання: Ви пишете спогади?» Відповідаю: «Так, пишу». - «Так ось, Михайло Сергійович просить Вас передати йому. У нас немає ніде написаного про той час, що ви працювали з Брежнєвим». І потім: «На нас і так чіпляють питань багато, а тут і ви ще піддасте в топку «жару».
А я вже людина навчена. «Так, - кажу, - є у мене дещо, але не закінчене (а сам уже думаю, ну як відтягнути, щоб віддрукувати і собі залишити). Терміново вам треба?» - «Так, якнайшвидше». - «Добре, я подивлюся».
Подивився, вибрав, у себе віддрукував і йому здав. Із запискою Горбачову Михайлові Сергійовичу: «Шановний Михайле Сергійовичу! На Ваше прохання передаю Вам те і те. Прочитайте, Вам буде теж корисно. П. Шелест».
Через деякий час Соломенцев зателефонував і каже: «Михайлу Сергійовичу я передав». - «І що він?» - «Він при мені поклав у сейф».
Більше До цього питання «верхи» не поверталися. Видно, не знайшли нічого тривожного для себе. А я і не сердився.


РОЗДІЛ
ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ


№1
Лист до ЦК КПРС про підготовку спеціалістів у Київському художньому інституті
18 квітня 1964 р.
Постановлением Совета Министров СССР и ЦК КПСС от 9 мая 1963 года № 533 «О мерах по дальнейшему развитию высшего и среднего специального образования, улучшению подготовки и использованию специалистов» подготовка художников-живописцев, графиков и скульпторов должна быть сосредоточена, в основном, в Московском и Ленинградском художественных институтах. Остальные художественные вузы должны осуществлять подготовку художников декоративно- ирикладного, монументально-декоративного искусства и специалистов по художественно-промышленному конструированию.
Три художественные вуза республики перестраивают свою работу в соответствии с указанным постановлением: Харьковский художественный институт преобразованный в художественно-промышленный и готовит специалистов в области художественно-промышленного конструирования. Львовский институт прикладного и декоративного искусства готовит специалистов по декоративно-прикладному искусству - художественной обработке дерева, тканей, художественной керамики, стекла и пластмасс. Киевский художественный институт провел прием по монументальному искусству.
Госплан СССР на 1964 и 1965 гг. не запланировал приема в Киевский художественный институт по специальностям станкового профиля (живопись, скульптура, графика).
ЦК КП Украины просит разрешить в единственном художественном вузе республики - Киевском художественном институте и в дальнейшем готовить живописцев, графиков и скульпторов станкового искусства в количестве 15-20.
Киевский художественный институт, созданный в первые годы советской власти, стал центром изобразительного искусства республики и занял одно из ведущих мест в изобразительном искусстве Советского Союза. Коллектив института всегда стоял на реалистических позициях и вел непримиримую борьбу с проявлениями формализма и украинского национализма.
Учебой и воспитанием молодежи в институте руководят выдающиеся мастера искусства и архитектуры. Основную массу активных и способнейших творческих работников украинского советского изобра-
427


зительного искусства составляют выпускники Киевского художественного института.
Прекращение подготовки художников станкового искусства в Киевском художественном институте, где в основу художественно-творческого воспитания студентов положены традиции, основанные на творческом освоении художественного наследия украинской, русской и мировой классики, отрицательно отразится на развитии украинского совет* ского изобразительного искусства. Украина будет лишена возможности готовить живописцев, графиков, скульпторов, художников театра*
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. КопЦ) ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Ой. 24. - Спр. 5883. - Арк. 17бЛЩ
№2
Лист до ЦК КПРС про заслуги В.В. Порика в роки Другої світової війни
5 	червня
В годы Второй мировой войны во Франции из советских военжё! пленных и гражданских лиц, насильно вывезенных фашистами на каторжные работы, было создано много партизанских отрядов, которШ вели непримиримую борьбу с захватчиками. Особенно большщ деятельность развернули советские патриоты на севере Франции, гй# был создан подпольный патриотический центр. Одним из руководителей его был лейтенант Советской Армии, легендарный герой Порик Васи** лий Васильевич. уд
В.В. Порик - украинец, член КПСС. Родился в 1920 году в селе Солон* мирке Хмельницкого района Винницкой области. В 1938 году он добран вольно вступил в ряды Советской Армии. С первых дней Великой Отечественной войны в должности командира стрелкового взвода участвовав в боях с фашистами. В 1941 году В.В. Порик попал в плен, дважды убегал из лагерей, но был схвачен гитлеровцами и вывезен на север Франции в Бомонский лагерь. Здесь В.В. Порик создает из советских людей подполз ную организацию «Советский патриот», связывается с Французской коми мунисгической партией, в частности с уполномоченным партии в районе Па-де-Кале Андре Пьераром. По инициативе В.В. Порика на многих шахтах возникли и успешно действовали диверсионные группы. Эгги группы выводили из строя шахтные механизмы, пускали под откос эшеп лоны с войсками и боеприпасами. В гор. Бомоне патриоты создали меж- дулагерный комитет советских военнопленных во главе с В.В. Пориком* освобождали из лагерей людей и направляли их в партизанские отряды; < В начале 1944 года В.В. Порик во главе большой группы заключенных бежит из лагеря. Работая в подполье, он избирается членом Цент* рального комитета советских военнопленных и становится команди¬
428


ром советских партизан нескольких департаментов. Как свидетельствует президент Ассоциации «Франция-СССР» Андре Пьерар, советские партизаны нанесли врагу большие материальные потери и уничтожили много живой силы противника.
Возвращаясь из одной из боевых операций, В.В. Порик попал в засаду врага. В неравной борьбе после тяжелого ранения он был схвачен и брошен в Аррасскую тюрьму, где фашисты подвергали его жестоким пыткам. Но советский воин сумел снять наручникй, убил охранника и бежал из тюрьмы.
После выздоровления В.В. Порйк снова продолжал борьбу с гитлеровцами. В форме советского офицера он выступал на многих антифашистских митингах. Немцы оценили голову В.В. Порика в 1 миллион франков. 22 июля 1944 года В.В. Порик был схвачен гестапо и в тот же день расстрелян в Аррасской тюрьме.
В.В. Порику и его товарищам большую помощь оказывали французские патриоты. Среди них особо выделялись Андре Пьерар, его жена Марсель Пьерар (подпольная кличка Иветт), а также Гастон Оффр.
Андре Пьерар был политическим уполномоченным Французской компартии, руководителем движения Сопротивления на севере Франции и редактором коммунистической газеты «Либертэ». В.В. Цорик находился в непосредственной связи с Андре Пьераром, который занимался обеспечением партизан конспиративными квартирами, питанием, а также денежными средствами, организовывал печатание листовок, воззваний, фиктивных документов для партизан. Ныне Андре Пьерар - президент Ассоциации «Франция-СССР» и директор журнала «Франция-СССР».
Непосредственной помощницей Андре Пьерара была его жена Марсель Пьерар (Иветт). Она была связной между руководителями советских партизан и представителями ЦК Французской компартии.
Много помогал В.В. Порику Гастон Оффр. В его доме содержалась конспиративная квартира, он связал В.В. Порикй С партизанами, приютил и выходил его после ранения.
Учитывая большие заслуги в партизанской деятельности советского патриота В.В. Порика и французов Андре Пьерара, Марсель Пьерар, Гастона Оффра, ЦК КП Украины просит присвоить В.В. Порику посмертно звание Героя Советского Союза, а также наградить Андре Пьерара орденом Отечественной войны 1 степени, Марсель Пьерар, Гастона Оффра - орденами Отечественной войны 2 степени.
Проекты Указов Президиума Верховного Совета СССР прилагаются.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Направлено с постановлением ЦК КП Украины
от 5 июня 1964 года № П-64/23-а
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5883. - Арк. 270-272.
429


№3
Лист до ЦК КПРС про відзначення військовими званнями і нагородами Порика В.В. та деяких французьких громадян
16 	червня 1964р.
5 	июня 1964 г. ЦК КП Украины принял решение (№ П64/23-а) ходатайствовать перед ЦК КПСС о присвоении звания Героя Советского Союза лейтенанту Советской Армии Порику В.В. за героизм и мужество, проявленные им в борьбе против немецко-фашистских захватчиков во Франции в годы Второй мировой войны.
Был также рассмотрен вопрос о представлении к награждению орденами СССР французских граждан Андре Пьерара, Марсель Пьерар и Гастона Оффра.
По поручению ЦК КП Украины Министерство иностранных дел УССР обратилось с просьбой к посольству СССР во Франции проконсультироваться в ЦК Французской компартии о целесообразности награждения указанных французских граждан орденами СССР.
Через посла СССР во Франции тов. Виноградова С.А. секретарь ЦК ФКП т. Плиссонье сообщил, что руководство ЦК ФКЦ считало бы нецелесообразным награждать Андре Пьерара, Марсель Пьерар и Гастона Оффра орденами СССР.
Ставим об этом в известность ЦК КПСС.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
16 	июня 1964 г.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5883. - Арк. 290.
№4
Лист до ЦК КПРС у зв’язку з 25-річчям возз’єднання Західної України з УРСР
18 серпня 1964р.
1 ноября 1964 года исполняется двадцать пять лет воссоединения Западной Украины с Украинской Советской Социалистической Республикой. Воссоединение украинских земель явилось выдающимся событием в жизни украинского народа, всех народов нашей Родины. Оно продемонстрировало победу ленинской национальной политики Коммунистической партии, раскрыло невиданные возможности для всестороннего развития украинской социалистической нации.
Включение Западной Украины в состав Украинской Советской Социалистической Республики явилось осуществлением мечты трудящихся западных областей Украины, всего украинского народа о воссоединении украинских земель в едином советском украинском государстве.
430


За двадцать пять лет западноукраинские земли из отсталой полуколонии иностранных завоевателей превратились в край высокоразвитой промышленности, социалистического сельского хозяйства и цветущей культуры. Рабочий класс, колхозное крестьянство и трудовая интеллигенция западных областей Украины вносят весомый вклад в создание материально-технической базы коммунизма.
Благодаря заботам Коммунистической партии и Союзного правительства, опираясь на постоянную помощь всех народов нашей Родины, исцользуя их многолетний опыт, трудящиеся западных областей Украины добились за годы Советской власти выдающихся успехов. Здесь построены сотни крупных промышленных предприятий, создан Львовско-Волынский угольный бассейн, возникли новые отрасли промышленности: химическая, машино- и приборостроительная, радиотехническая, газовая, промышленность строительных материалов и другие. В 1963 году объем валовой промышленной продукции в западных областях возрос против 1940 года в 10 раз. В прошлом году в западных областях УССР добыто 7,9 млн тонн угля, 2,7 млн тонн нефти, 9,6 млрд кубических метров газа, произведено 3,3 млн тонн цемента. УсЬешно развивались транспорт, легкая и пищевая промышленность.
Национализация земли и коллективизация сельского хозяйства открыли широкие возможности для развития сельскохозяйственного производства. На территории Западной Украины насчитывается 2196 колхозов и 73 совхоза. Колхозы и совхозы оснащены высокопроизводительной техникой. Только за последние 10 лет сельское хозяйство западных областей получило 17 545 физических единиц тракторов, что в 9 раз больше, чем все наличие тракторов в сельском хозяйстве на
1 	января 1941 года. Удельный вес электрифицированных колхозов на начало 1964 года составлял 93 процента.
В результате проведенной социалистической реконструкции сельского хозяйства возросла урожайность сельскохозяйственных культур и повысилась продуктивность животноводства. Валовой сбор озимой пшеницы возрос на 51 процент, кукурузы на зерно в полной спелости - на 75 процентов, зернобобовых культур - в 2,7 раза. Производство сахарной свеклы (фабричной) увеличилось в 9,5 раза, льна-долгунца - в 8 раз.
Еще больших успехов добились труженики села западных областей в развитии животноводства. За последние десять лет поголовье крупного рогатого скота по всем категориям хозяйств увеличилось на 68 проц., в том числе коров на 48 проц. На начало 1964 года плотность крупного рогатого скота на 100 га сельскохозяйственных угодий составляла 65,1 голов, в том числе коров - 29,6 голов. Производство мяса (в убойном весе) в 1963 году возросло против 1940 года в 2 раза, молока - на 70 проц. и составляет на 100 га сельскохозяйственных угодий соответственно 66 и-451 центнер.
Из года в год крепнет экономика колхозов. В 1963 году по сравнению с 1953 годом неделимые фонды колхозов западных областей
431


возросли в 9,2 раза, за это время денежные доходы колхозов выросли в 4,5 раза и составили в прошлом году 734,5 миллиона рублей.
После воссоединения западных областей в едином украинском государстве коренным образом изменилась социальная структура населения, ликвидирована неграмотность, созданы многочисленные кадры из коренного населения, успешно развивается наука, культура, здравоохранение.
•В прошлом около 70 проц. взрослого населения западных областей было неграмотным. Ныне здесь работает 22 высших и 133 средних специальных учебных заведений, более 100 факультетов и отделений вузов и техникумов, 18 государственных театров и филармоний, 24 музея, 5867 киноустановок, тысячи школ, клубов, библиотек, больниц. За годы советской власти количество студентов в вузах увеличилось в 6 раз, а учащихся средних учебных заведений - в 6,5 раза.
Неуклонно возрастает материальное благосостояние трудящихся западных областей. Только за пять лет семилетки доходы населения возросли на 44 проц. По сравнению с 1940 годом товарооборот государственной и кооперативной торговли возрос в 3,8 раза. За послевоенный период (1946-1963 гг.) государственными и кооперативными предприятиями и организациями (без колхозов) и городским населением введено в действие 13,8 млн квадратных метров жилой площади, а в сельской местности колхозники и интеллигенция с помощью государственного кредита построили свыше полумиллиона домов.
Все выше подымается общественно-политическая активность трудящихся западных областей Украины. Населением этих областей избрано 38 депутатов Верховного Совета СССР, 96 депутатов Верховного Совета Украинской ССР. 97 320 человек являются депутатами местных Советов, почти 390 тыс. человек участвует в работе различных общественных организаций при Советах.
Успехи в развитии экономики и культуры западной Украины достигнуты под руководством Коммунистической партии Советского Союза. Партийные организации западных областей из года в год росли количественно и крепли организационно. Если на 1 января 1941 года в западных областях (без Закарпатской) работало 2020 первичных партийных организаций, в которых насчитывалось 27 186 коммунистов, то на начало 1964 года во всех западных областях уже было 8761 первичная партийная организация, а коммунистов - 214 773 человека.
Трудящиеся Западной Украины, глубоко осознавая великое прогрессивное значение воссоединения с Советской Украиной, отмечают 25-летний юбилей этого исторического события новыми победами в борьбе за успешное выполнение народнохозяйственного плана шестого года семилетки, за интенсификацию сельского хозяйства, за коммунистическое воспитание народа. Колхозники и рабочие совхозов Западной Украины вырастили высокий урожай сахарной свеклы, картофеля, кукурузы и других сельскохозяйственных культур. Большинство областей досрочно выполнили план продажи хлеба государству.
432


ЦК КП Украины считал бы целесообразным, отмечая юбилей, не акцентировать внимание на исторических событиях прошлого, а провести его под знаком подведения итогов развития экономики и культуры западных областей Украины за двадцать пять лет Советской власти.
Докладывая о происшедших в этих областях преобразованиях, ЦК КП Украины просит ЦК КПСС дать согласие на проведение следующих мероприятий:
1. Во всех западных областях Украины провести юбилейные сессии областных Советов депутатов трудящихся, а на предприятиях, стройках, в колхозах, совхозах, учреждениях и организациях - торжественные собрания, на которых подвести итоги трудовых успехов и принять новые социалистические обязательства.
2. Опубликовать в республиканской и областной печати. Передать по радио и телевидению материалы об успехах и достижениях в развитии экономики и культуры западных областей Украины.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
18 	августа 1964 года
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5885. - Арк. 10-15.
№5
Витяг із стенограми виступу П.Ю. Шелеста на зборах партійного активу м. Києва і Київської області
7Д жовтня 1964 р.
Как же мы оцениваем наше положение? Наше мы положение оцениваем так, что несмотря на все эти достижения, которые мы имеем, ^ы могли бы сделать гораздо больше, умнее, быстрее, с меньшими затратами и с меньшими потерями, если бы у нас не было, я говорю, 'Ыких крупных промахов в целом ряде областей, во всей нашей работе. * Почему эти крупные промахи явились? Вы знаете, все здесь, очевидно, встречались и лично знаете товарища Хрущева Никиту Сергееви-
и мы его знаем, на первых порах, когда тов. Хрущев был избран первым секретарем Центрального Комитета нашей партии, я в его пе- Жиод уже работал, как руководителя нашей партии. Он действительно Щ<Ькал немало, если взять, так сказать, по сельскому хозяйству, то на- *щйай с 1953 года по 1958 год мы значительно подтянули сельское хозяйство, и мы не разговорами занимались, а занимались делом. К великому сожалению, я извинения прошу, что это может не будет совсем Логично, начиная с 1958 года наше сельское хозяйство по 1964 год включительно и включая тяжелый год 1968 год, неурожайный год, по существу застыло и стоит на нуле.
Какие в этом причины, я дальше скажу. Если взять нашу промышленность, она двигается вперед, идет вперед, неплохо идет вперед, но ошибок у нас в организационной структуре управления промышлен¬
433


ностью очень много, и мы потенциальные возможности наши, технические возможности, наши организационные возможности, способности наших кадров в области промышленности используем неправильно, расстановку их мы сделали неправильно, очень многие квалифицированные наши кадры инженерно-технического состава с определенной, скажем, руководящей работы, технической, конструкторской и других работ засели в аппаратах и оторваны, по существу, от производства там, где решается судьба дела.
Эти и другие явления, почему они получились? Они получились потому, товарищи, что за последнее время в Президиуме Центрального Комитета нашей партии сложилась нетерпимая, невозможная обстановка для нормальной партийной, ленинской критики недостатков и суждений.
Тов. Хрущев за последние 3-4 года совершенно стал неузнаваемым человеком в отношениях с кадрами и в направлении их деятельности. Как дело обстоит на самом деле? Тов. Хрущев сосредоточил полноту всей власти в своих руках. Он и первый секретарь Центрального Комитета партии, он и Председатель Совета Министров, он и Председатель Комитета обороны, он и Председатель Бюро ЦК по РСФСР. И возраст и, надо прямо сказать, товарищи, что нет такого человека, который бы все знал и за все брался. Нет такого человека, не может быть, универсализм здесь в руководстве народным хозяйством недопустим, надо, очевидно, было опираться на кадры, прислушиваться к кадрам, выслушивать их, принимать коллективные решения. Членов Президиума Центрального Комитета нашей партии, по существу, за последние 2-3 года тут, надо сказать, совершенно не было.
Тов. Хрущев абсолютно взял, если можно так сказать, власть в свои руки, недостаточно подготовлен во многих вопросах, некоторые вопросы решались не с точки зрения объективного развития экономических законов нашей страны, да любой страны, это есть определенные законы экономического развития нашей страны в любом деле, в природе, в технологии. В любом деле есть какая-то закономерность, через которую невозможно перепрыгнуть, невозможно перейти, невозможно, как говорят, какой-то прыжок сделать. Не учитывая этого, субъективно оценивая и даже, я бы сказал, принимая волевые решения, не считаясь с тем, что отдельные, да не отдельные, а я был свидетелем, когда все члены Президиума Центрального Комитета партии выступали по тем или иным вопросам с возражениями. Они получали оскорбления, они получали клички, они получали то, что не твое дело и в этом деле ты не понимаешь ничего и не суй свой нос. И создалась обстановка нетерпимая. Вот даже если взять последние вопросы реорганизации и промышленностью, и реорганизацию сельским хозяйством, в особенности сельским хозяйством, товарищи.
За последние десять лет мы в сельском хозяйстве только 1,5 года не проводили реорганизацию. А вот реорганизации оттого, что мы будем переставлять одного человека на другое место или наоборот и от¬
434


того, что мы будем делить сегодня районы, завтра управление, послезавтра еще какие-то новые формы, а сейчас он в своей последней записке вообще поставил вопрос о том, чтобы ликвидировать производственные управления, ликвидировать по существу роль нашей партии, партийных комитетов на селе, того уровня политико-просве- тительных организаций, отобрать контроль партийных организаций над действующими хозяйствами на селе, в подборе и расстановке кадров был отброшен, по существу, ленинский принцип. А этот ленинский принцип в чем заключается? Кадры подбирать по деловым и политическим качествам - это главное. Пошло, что только должны руководить специалисты. Какой бы он не был, не обладает человек абсолютно никакими ни организационными способностями, не обладает человек никаким, и, понимаете, и желанием не обладает. Нет, только должен специалист.
Не по этому принципу Ленин нас учил подбирать кадры. И вот получилось, товарищи, в сельском хозяйстве так. Мы все время реорганизуемся. А если бы посмотреть, чем подкрепляется и подкреплялась материально-техническая возможность дальнейшего развития сельского хозяйства, то за последние 5 лет мы для села дали меньше по существу, чем давали с 1953 по 1958 гг. той пятилетки. Если взять вот так, мы давали для села, начиная с 1953 по 1958 год, мы давали для села, для нужд села 1 млн 800 тыс. тонн металла для отделочных работ. А вы знаете, в сельском хозяйстве и костыль нужен, и тяга какая-то нужна, и скоба нужна, и подкову надо сделать. В общем, все 1 млн 800 тыс. тонн давали. А в последнее время съехали на 800 тыс. тонн металла и кричим, что не можем сделать. Тракторов уменьшили производство, производство комбайнов уменьшили, нагрузка на трактор, на сельскохозяйственную машину значительно уменьшилась.
И мы, товарищи, страна социалистическая, говорим о том, что сельское хозяйство у нас поставлено на индустриальную основу, а на самом деле мы далеки от этого. Если капиталистическая страна, вот я был во Франции, у фермеров был, а в целом по Франции нагрузка на трактор в 15-сильном исчислении составляет 26 гектаров, то в нашей социалистической индустриально-колхозной стране нагрузка на трактор составляет 40 гектаров.
Многие вопросы, а это я вот взял по посеву. А еще, товарищи, я должен сказать, авантюристические вещи были. Вот вы возьмите, и тут не без помощи некоторых наших товарищей, я имею в виду, там были вокруг него и остаются пока что подхалимы, которые подтасовывали цифры, народу прямо не говорили. И, товарищи, даже такой вопрос. В прошлом году, как это можно, вы сами знаете, хлеба не хватает, сократили помол, белого хлеба нет, в очередях люди стоят, а тов. Хрущев выступает во всеуслышание за границей и у нас: товарищи, дела у нас идут хорошо, пойдут еще лучше. Вызывало смех, возмущение вызывает у людей. Товарищи, разве можно было так вести хозяйство.
Или вот такой лозунг, товарищи. Был дан лозунг в 1958 году на Пленуме, я скажу и о пленумах. На Пленуме был дан лозунг такой:
435


в течение пяти лет догнать и перегнать Америку по производству продуктов животноводства на душу населения. Смело было сказано. Но, товарищи, экономисты тогда предупреждали, и мы знали и говорили ему, что это невозможно, что если мы такими темпами, а мы же просчитывали, будем идти, то мы, в лучшем случае, можем догнать Америку, а в целом идет вопрос о нашей стране, а наша страна вы знаете какая у нас и разница какая. Другое дело, если бы, скажем, взяли Украину, то и Украина не способна все сделать. Хотя мы на Украине высший уровень имеем производства, чем в среднем по стране.
И вот получилось что, товарищи. Лозунг бросили, писали его, перевели на это очень много и фанеры и мануфактуры, и писали эти лозунги, печатали, а потом предали этот лозунг совершенному забвению. Почему? Потому, что время прошло, а ничего нет, далеки от догона и перегона. Не авантюра это, не смех, не возмущение это должно вызывать, не подрывает ли это авторитет наших лозунгов, наших положений? Подрывает.
Почему это так получилось? Товарища Хрущева предупреждали об этом чдены Президиума. Никаких, к каждому цеплялся ярлык, каждому говорилось, что ты не понимаешь, что ты не разбираешься, что ты опасный. Если мы говорили так: товарищ Хрущев, это нельзя сделать, это невозможно, вот не получается вот так-то и так-то. Ты что, против политики партии? Ты опасный человек.
Опасный человек тот, который высказывает свое мнение, свое суждение в Президиуме Центрального Комитета партии.
Или другие вопросы, если взять по сельскому хозяйству, шараханье, товарищи. От Крыма до Тихого океана и до Архангельска, ну и до Камчатки был брошен лозунг: кукуруза везде даст 50 цент., и мы завалим все, и пошло... царевна-кукуруза, царь-горох. И вот царевна-ку- куруза и царь-горох довели до того, что мы, товарищи, в балансе хлебном, а тут, товарищи, наверно, некоторый актив, особенно сельский присутствует, мы обсуждали этот вопрос даже в этом году, что, товарищи, нельзя вести так хозяйство, потому что хлебный баланс нашей страны, мы чувствуем по нашей республике, мы зайдем в тупик. И мы зашли в тупик, я сам, товарищи, сам испытал это дело. Месяца
2 	или 3 тому назад я членам Президиума рассказывал, я был на приеме в Москве, у тов. Хрущева, кроме того, что мы встречались, разговаривали, но официально был на приеме. И я посмел сказать свое еще, можно сказать, замечание, мнение, я не агроном, но, товарищи, не может же руководитель республики, да еще такой, как у нас, понимаете, партийной организации, раз мне партия доверила, Центральный Комитет доверил, не могу же я быть и агрономом, и врачом, и инженером, и акушером, и литератором, это невозможно, есть люди, есть специалисты, надо с ними советоваться, надо к ним прислушиваться, есть умные головы, замечательные люди, наши коммунисты, они всегда тебе подскажут, и роль руководителя заключается в том, чтобы разумно аккумулировать мысль людей и ее преподнести через него. (Бурные аплодисменты).
436


К великому сожалению, товарищ Хрущев этим не обладал и не обладает, я уже не говорю, очень много такого напыщенного хвастовства было в выступлениях, ну просто, ни на коне, ни на козе, ни на осле, ни на чем не подъедешь, человек в настроении, больше ничего. Вот я был на приеме и говорю: Никита Сергеевич, я посоветовался с товарищами, агрономами, да и у нас в Президиуме Центрального Комитета партии тов. Комяхов, и тов. Кальченко, и товарищи агрономы далее, и Иван Иосифович у нас агроном в составе Бюро, да и я знаю очень многих, и Пересыпкина я знаю, я советовался с людьми, я знаю, Никита Сергеевич, так я осторожно, с тактом определенным, если вы хотите, с некоторой боязнью, потому что характер, высказывался, что Никита Сергеевич, я вот, посоветовались, мне кажется, что мы много сеем гороха. А сколько вы сеете? Да вот в прошлом году мы сеяли 700 тыс., а потом 1 миллион, а потом в этом году мы посеяли 2 миллиона. - А что вы в этом деле понимаете? Я говорю, как, Никита Сергеевич, я может и не понимаю, но товарищи вот говорят, да и расчет такой горох нам дает, вот в этом году посеяли 2 миллиона, с га - 13, 8 цнт, а пшеницу, если в целом взять, то где-то она нам дала 13,6-13,8 центнеров. Пшеница, какой смысл, товарищи, а потом мы 700 миллионов пудов сдадим хлеба, мы гороха 100 млн пудов даем, нам его девать негде. - А какая цена на горох? Я говорю: 21 или 20 руб. - А на пшеницу? - Ну на пшеницу где- то там 60, 65 или до 70, по разным зонам. - Ну, какой же вы тогда хозяин, когда вы не понимаете, что выгодно колхозу сеять горох.
і Я говорю, так народу-то нечего кушать, кушать нечего, горох же не будешь кушать, это же кормовая культура, а не продовольственная культура. - Вы ничего в этом деле не понимаете и не беритесь за это Д€)ло. - Я еще попытался. Я вот был у тов. Ремесла, я был действительно у тов. Ремесла, я вот говорю, мы советовались как бы нам выйти из такого положения. Вот у нас в прошлом году пропало 3 млн гектаров озцмых. Чем мы их пересеваем? Горохом, кукурузой, овсом, ячменем и Т.д. Мржет быть, нам бы как страховую культуру иметь яровую, хорошую яровую культуру, потому что вот, я говорю, у Посмитного, он посеял и говорит, что получит хороший урожай, и в этом таки году Цосмитный получил урожай яровой пшеницы 22 центнера.
,(С МЕСТА - 23 центнера).
23 	центнера из 500 гектаров. - Вы что суете свой нос, вы ни черта не понимаете. Это один на один, возмутительно. Я, если так уж пошло на то, я вам признаюсь, я, как говорится, и скис на этом. И все мои вопросы и помыслы, были еще некоторые вопросы. Далее посмотрел, как бы Вобраться, понимаете, и сумею ли я вообще выбраться после этого.
, Вы донимаете, с каким настроением я ехал, хотя я зашел к членам Президиума, некоторым рассказал. Я приехал, товарищам может быть не все рассказывал, потому что это, товарищи, нелегко рассказывать, вы понимаете, нелегко рассказывать.
На второй день он собрал там за обедом Президиум. Говорит, вот, товарищи, у нас был тов. Шелест, ну ничего не понимает в сельском
437


хозяйстве, ни черта не понимает в сельском хозяйстве. Да я и не претендую на понимание такое, тем более такое, какое он понимает. Я претендую на такое понимание, как его народ понимает (аплодисменты). Это я еще, как говорят, периферия приехала, хотя с такой периферией, как республика, надо считаться. Никакого, ничего. Приезжают, я извиняюсь, товарищи, это мы высказывали тов. Хрущеву, и я выступал, и у меня роль такая, я вам должен сказать, тяжелая была, потому что из тактических соображений я должен был первый выступить на Президиуме и все это дело сказать. Приезжают, я извиняюсь, что я так скажу, какой-нибудь сопливой корове... возятся с ними три дня, фотографируются, возятся, а секретарь Центрального Комитета партии такой республики, как Украина, представляющий передовой авангард Коммунистической партии Советского Союза, не мог поделиться вашими же сокровенными мыслями с Первым секретарем Центрального Комитета партии. Что это ленинский... а то, что культ за последнее время у тов. Хрущева вырос, это, товарищи, нет никакого сомнения, самолюбование, печать вся и «Правда», «Известия», радио и телевидение, и члены ЦК, когда выступали, говорят, противно читать.
(С МЕСТА: Правильно).
(Аплодисменты).
Поехал он в Скандинавию, товарищи. Ну, каждый день фотографии, мало одной фотографии. Появилась газета, на первой странице
4 	фотографии, в том числе фотография еще на передовой, на первой странице «Правды» - органа Центрального Комитета, святыни, которую создавал тов. Ленин, кроме 3-х фотографий в разных позах, то так галстук, то так шляпа, то так, то в карман рука, то сюда, еще фотографировался фермер с коровой и Хрущев. Ну, и корова на первом плане передовой «Правды», уже корова попала. Товарищи, вы смотрите, сколько по телевизору, по радио, ну поехал и пишут, а он сказал то-то, а он сказал то-то, так это рабочая обстановка. Ну, сказал, хорошо, умную вещь сказал - воспримут, а глупую пропустят, так зачем глупость печатать в газетах. Печатают.
А, товарищи, газета «Известия». Это же семейная газета стала Хрущева. (Аплодисменты). Кадры избивает. Знаете, что «Известия» может по любому секретарю обкома, любому, понимаете, руководителю, любому, понимаете, человеку, заслуженному у нас, может такую гадость
(С МЕСТА: Правильно).
(Аплодисменты).
Вот недавно было, товарищи. Вам всем известен Петр Кривонос. Кто он такой, откуда он и зачем он живет - вы все знаете. Хороший товарищ, как всё мы имеет и недостатки, и положительные качества. Но мы уверены, что он честный, добросовестный коммунист, выходец из рабочих, бывший паровозный машинист. Обладает он какими-то недостатками, ну каждый из нас, товарищи, нету человека, который бы идеально кристально чистым был, такого бы человека мы взяли под
438


колпак и ходили на экскурсию смотреть. Но нет, каждый человек имеет какие-то недостатки. Так вот написали: «Свадьба с премией». Фельетон. Это же опозорили человека, коммуниста, члена ЦК нашего, понимаете, депутата Верховного Совета, да просто если даже рядового - за что? Когда мы начали проверять, ничего абсолютно не подтвердилось. Не подтвердилось. Я товарищам в ЦК сказал: вы проверьте, дайте мне справку, я позвоню Аджубею. Я звонил Аджубею перед Пленумом: Алексей Иванович, здравствуйте. Ну, разве это вопрос секретаря ЦК? Речь идет о коммунисте. Он мне дает направление, какими мне вопросами заниматься! Речь идет о коммунисте, о члене Центрального Комитета нашей партии, Украины, по поручению товарищей сказал, но я думаю, знаете, что обстановка такая накалялась, я уже знал, ну хорошо, спасибо за разъяснение и положил трубку. Ну вот, мы ему дали разъяснение, дали ему разъяснение, Центральный Комитет, Президиум снял его с редактора газеты. (Аплодисменты).
Это другая сторона дела, и в этих вопросах не нужна, может быть, поспешность, потому что этим Пленумом, который прошел у нас единодушно, хорошо, я об этом еще скажу, еще дело не кончается, еще кое-какую подчистку надо еще будет делать, потому что некоторые и наши товарищи себя в этом свете еще не совсем хорошо показали.
Ну вот, товарищи, зачем было без ведома членов Президиума, а мы тогда говорили, так мы приняли решение. А как приняли решение? Выходит Хрущев, сидят члены Президиума, товарищи, я вот думаю так, там вот приглашают журналисты Аджубея в ФРГ, я думаю, давайте мы его пошлем, пусть съездит, скажут, Никита Сергеевич, а может не пошлем, а какое твое дело? Ну давайте пошлем. Теперь он говорит: вы же согласились. Да, мы согласились, говорит, мы думали* что вы додумаетесь, что нельзя посылать такого, понимаете, человека, как Аджубей, авантюрист, политически не устойчивый человек, разложенный человек до мозга костей и, товарищи, еще и зять, понимаешь. И вот получилось, что поехал он в ФРГ, наболтал там черт его знает чего, понимаете, поссорил. Сейчас уже запрос ГДР делает нам, Польша, что Аджубей, как это он выступал от имени Президиума, или Правительства, или как. Он вот такие вопросы, вмещал пограничные вопросы и т.д., и теперь мы с нашими друзьями, а мы говорим, почему у нас социалистический лагерь так расшатывается, так вот, если дураков посылать, так он не только расшатается, а ты его в мешке не удержишь. (Бурные аплодисменты).
И возмутительный факт, это тоже, товарищи, об этом говорили товарищи, поездка его за границу, беспрерывные поездки, ничего не дающие, самолюбование, показ, не то, что не один, ну, в международном правиле принято, ну, надо если т- поехал с супругой, это законно, нет, едет с супругой, с зятем, невестки, внуки, знакомые и еще в придаток дочь Сатюкова берет, редактора газеты «Правда», и разъезжает. А за чей счет разъезжает, спрашивается? Что это, из своего кармана? За счет резервов Совета Министров. А что такое резерв Совета Министров?
439


Это народные, это государственные, это рабочие, это колхозные, это трудовые, это кровные, это постные деньги людей и их надо беречь. (Бурные аплодисменты).
Поехал он в ОАР, к Насеру. Ну, там, значит, встречи, особые встречи, обсуждали вопрос, когда он ехал, что, как же быть? Значит, ну, едет, что-то надо ж, ...понимание такое, тем более такое, как он понимает. Я претендую на такое понимание, значит, ну, едет, что-то надо дать, или подарить, как это принято там, решали, обсуждали. Постановили товарищи, что Насеру не надо давать Героя Советского Союза. Очень правильно. (Аплодисменты). Какой это герой, когда наши люди, коммунисты, беспартийные, будучи на экскурсии в ОАР, это нам известно, водили их показывали, в яме сидели, в грязной яме коммунисты, вот коммунисты, вот присуждены, вот мы их будем расстреливать и т.д. Сколько он голов поснимал коммунистам, которые боролись за народное дело. А кто такой Насер? Националист до мозга костей, самый отъявленный националист и сейчас он проводит, вот сейчас, вот они там встречаются на конференциях, на совещаниях, как это там называется... так он ужасные вещи говорит против нас - Герой Советского Союза.
Как получилось? Поехал он туда, оттуда дает шифровку* что в целях политических, каких-то там мотивов и т.д., я считаю, что надо Насеру дать Героя. И повез же, повез, уже поцепил, а потом дал шифровку. Ну, что Президиуму оставалось делать? Ну, промолчали и все. Мало этого, после Насера он еще... (шум в зале). За что, спрашивается? Никакой ни консультации, никаких вопросов, все единолично. Это возмутительно. Мы ему сказали все это в глаза, сказали. Много вопросов, товарищи, которые не могли дальше быть терпимыми в нашей партии, не могли дальше терпеть.
Вот мы 19-го числа собрались члены Президиума, причем, имейте в виду, товарищи, обстановка сложная была. Власть вся в руках, все в руках, так что мы могли зайти в одни двери, а выйти в другие двери. Сосредоточена власть. Посоветовались как быть или выходить на Пленум вот так* как мы уже каждый из нас наэлектризовался, и мы, понимаете ... мы думаем, что мы правильное приняли решение. Он был в Пицунде, там отдыхал, позвонили и сказали: тов. Хрущев, собрались члены Президиума, кандидаты, секретари Центрального Комитета партии, есть крайняя необходимость встретиться и поговорить по ряду вопросов. - По каким вопросам? - Ну, первый вопрос, это ваша записка по сельскому хозяйству и о созыве Пленума Центрального Комитета партии. Ее не понимают люди, и мы не понимаем, надо посоветоваться. Кстати сказать, Президиум Центрального Комитета партии решил отозвать эту записку как негодный документ на этой стадии и Пленум Центрального Комитета партии по этому вопросу не проводить. (Аплодисменты).
- 	А еще какой вопрос? - А еще вопрос, мы говорим, по плану. Работали же над планом, составили пятилетку, а теперь оказывается,
440


вызвали нас на Президиум, мы-то обрадовались, наших плановиков, товарищей хороших, готовились справки, все, я вот с тов. Казанцом и с товарищами, и с тов. Ляшко мы и по сельскому хозяйству... вот, наконец, на Президиуме мы таки выскажем свою точку зрения, может, прислушается, мы же болеем. Ничего. Приехали, ...и сделал доклад совершенно невнятный, никому не нужный, неквалифицированно, никакого суждения - выступил Хрущев, семилетка, пятилетка, десятилетка, а может быть летка вообще, и так сейчас теперь не знаем, что нам делать, и плана нет, а остались до конца года считанные месяцы, надо предприятиям, совнархозам надо работать, как это вышло. Члены Президиума Центрального Комитета партии не были ознакомлены с постановкой вопроса этого на Президиуме Центрального Комитета. И не видно никаких материалов, когда уже вышли и говорили вообще тов. Хрущев не будет выступать или только пару слов скажет, товарищи, он выступил с речью, непонятно. А позорный Пленум перед сессией, когда он во всеуслышание сказал в адрес наших славных ученых.
Товарищи, в адрес Академии наук! А почему это так получилось? В Академии наук там умные люди сидят, замечательные товарищи, ученью, и науку нельзя приказом, и нельзя окриком строить, и командовать наукой нельзя, надо советоваться с, учеными, подсказывать, прислушиваться больше к ним, они в этих вопросах умнее нас, они подскажут, они честные коммунисты. Мы же не можем сказать, что наши ученые какие-то старые спецы, которые могут подвести, это же наши люди. Вот Овчаренко сидит, наш ученый, замечательный товарищ. Куда он от нас денется? Куда мы от него денемся? Мы связаны и кровью, и жизнью, как говорится, всем, понимаете.
И вот получается так, не понравилось что-то, разогнать Академию цаук. Да она же нужна была царю, эта Академия наук, товарищи. Наоборот, наша русская Академия, которую создавал Ломоносов, сам царь принимал участие в создании ее. Это слава нашего народа. Или такое пренебрежительное отношение к нашим великим товарищам. Вот академик Сахаров - молодой, это наш замечательный атомщик, это теоретик
- 	один из первых создателей нашего атомного и водородного оружия.
Товарищи, он выступил в Академии и сказал в адрес Лысенко, что у; нас биологическая наука загнана, она на неправильном пути стоит и что тов. Лысенко только мешает развитию биологической науки и поэтому надо как-то решать эти вопросы (шум в зале, аплодисменты). Лысенко способствовал разгону кадров в науке сельскохозяйственной, а вообще, если взять, то у нас сельскохозяйственной науки так и нет. Мы потеря... Разве можно равняться только на одного Лысенко и преклоняться перед ним? У нас нет других мышлений, в науке не может быть, раз не так, как Лысенко говорит, как ученый, академик по сельскому хозяйству. Хрущев думает, значит, все дураки, все ничего не понимают, всех разогнать надо. Разве это подход?
Не подход это к ученым. И что они провоцируют? Ага, Сахаров на него с оскорблением Лысенко, вызывает прокурора, вызывает юриста
441


через него там. Ты, Лысенко, напиши заявление, а вы, юристы, найдите такую статью, чтобы привлечь к ответственности Сахарова за нанесение оскорбления. Это что, не проявление в худшем виде культа личности. (Из зала голоса: правильно!) (Аплодисменты).
Вот так дела обстоят. Да, я несколько мысль, ушел несколько, вспоминаю сейчас. Мы позвонили посоветоваться по пятилетнему плану, да и другие вопросы есть, тов. Хрущев. Это же звонят по поручению Президиума, товарищи звонят ему. Вместо того, чтобы сказать, как бы нормально сказать: да, товарищи, эти вопросы заслуживают внимания, и если вы собрались поговорить, то, видно, спасибо за то, что вы приглашаете, я приеду. Говорит - я подумаю. Президиум приглашает первого секретаря на разговор, «я подумаю». О чем думать, о чем думать? Думает час, думает второй час, а мы ждем, он думает, он же там на юге, думали и не надумали. Мы посоветовались с тов. Микояном, и прилетел. На второй день созвали Президиум всем составом.
Решили так, как положено, это, товарищи коммунисты, чтобы вы знали, ничего тут не было. Решили так: раз он секретарь Центрального Комитета партии, он всегда, когда на месте, председательствует на Президиуме, вот пусть он и ведет Президиум, пусть ведет он Президиум, а мы уже, как говорят, члены Президиума, кандидаты будем слушать. Вошел. Пять минут гробовое молчание. Начинай. Проинформировали мы снова. Тов. Брежнев проинформировал, рассказал вот какая обстановка, и мы, тов. Хрущев, хотели бы обсудить ряд вопросов таких-то, таких-то. Он поднимается. «Товарищи, а собственно говоря, какие вы вопросы будете обсуждать? Что вы мне не доверяете? Что вы собрались, вы знаете, я предан партии». Да нет, никто не говорит, что ты не предан партии, а есть недостатки, надо обсудить. Ну, знаете, минут 15-20 перепалка была. Сел. Снова гробовое молчание. И вот в такой обстановке пришлось открывать прения. Нелегко было, товарищи. Высказали все, вот это, что я вам рассказал зачастую и пришли к такому заключению, и он уже под конец согласился, то реплики давал, «я плохо себя вел», прямо так пренебрежительно, выступаешь - головой качает, мол, что ты, дурак, говоришь, или руками разводит. Тов. Хрущев, вы не разводите руками, вы послушайте, послушайте, что люди говорят. Пришли к такому заключению, что он согласился, подал заявление о том, что он уходит, собрали на следующий день Пленум. Пленум единогласно принял решение: освободить тов. Хрущева от обязанностей Первого секретаря Центрального Комитета партии, Председателя Совета Министров и освободить от члена Президиума Центрального Комитета партии.
Второй пункт записали: впредь не соединять власть в одних руках и чтобы не было этого. (Аплодисменты).
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5949. - Арк. 6-26,
442


№6
Лист до ЦК КПРС з пропозицією про створення Донецького відділення АН УРСР
17 	грудня 1964р.
Донецкий экономический район является одним из наиболее крупных промышленных центров страны. Однако в Донбассе нет научных учреждений, ведущих поисковые и теоретические исследования в области естественных наук. В Донецке нет университета, а поэтому не ведется подготовка необходимых научных кадров по физике, математике, химии, (биологии, экономике.
ЦК КП Украины считает, что для устранения несоответствия между темпами роста производительных сил Донбасса и роста научной базы целесообразно создать в ближайшие годы в г.Донецке отделение Академии наук УССР в составе 5 следующих научных учреждений: Фи- зико-технический институт, Институт прикладной математики и механики с вычислительным центром, Институт органического синтеза, Институт экономических исследований, Ботанический сад АН УССР.
Для подготовки специалистов по физике, химии, математике, экономике и некоторым гуманитарным специальностям считаем возможным создать в г.Донецке на базе Донецкого педагогического института Государственный университет.
Отделение Академии наук УССР и университет будут иметь в г. Донецке общую лабораторию и научную базу. Квалифицированные специалисты будут привлекаться как для научной, так и идеологической работы.
Для создания Донецкого отделения Академии наук УССР имеются все необходимые условия. В частности, Институт экономическх исследований АН УССР может быть организован уже в 1964 г. на базе Отделения экономики промышленности, существующего при Донецком совнархозе. Ботанический сад может быть создан на основе Донецкого городского рассадника.
Партийные и советские органы Донецкой области поддерживают предложение о создании научного центра и университета. Они предлагают выделить в течение 1964-1965 гг. временные помещения для институтов и около 400 квартир для научных работников и преподавателей.
Для широкого привлечения в новые институты АН УССР и университет ведущих специалистов по физике, химии, математике, экономике и биологии предполагается провести в 1965 году специальные выборы в Академию наук УССР по Донецкому отделению. Предварительно намечается открыть 7 вакансий академиков и 16 вакансий членов-кор- респондентов.
Все эти предложения обсуждались в Академии наук СССР и встретили там полную поддержку.
Учитывая перспективы хозяйственного и культурного развития Донецкого экономического района и задачи в области науки, создание
443


научного центра в Донбассе имеет большое политическое и экономическое значение. Исходя из этого, Центральный Комитет КП Украины просит Центральный Комитет КПСС поддержать предложение о создании Донецкого отделения Академии наук Украинской ССР и Донецкого государственного университета.
Проект постановления прилагается.
17 	декабря 1964 года
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5885. - Арк. 193-194.
№7
Лист до ЦК КПРС щодо привітань колективів трудящих
31 грудня 1964р.
В стране установилась практика, когда промышленные предприятия, строительные организации, колхозы и совхозы, выполнившие государственные планы по валовому выпуску продукции, рапортуют об этом партийным и советским органам, а последние в ответ направляют им приветственные телеграммы.
Все это широко освещается в печати, по радио и телевидению, причем сообщаются только положительные показатели по валовой продукции и совершенно не отмечается выполнение плана по номенклатуре, себестоимости, качеству, внедрению новой техники и другим техникоэкономическим показателям.
Этим самым упускаются из вида серьезные промахи в работе, в развитии технического прогресса, в обеспечении современного уровня и качества выпускаемой продукции, порождается самоуспокоение и возникает справедливое недоумение людей, что внешне как-будто все обстоит хорошо, а в действительности имеют место существенные недостатки.
Центральный Комитет КП Украины считал бы целесообразным«, чтобы приветствия партийных и советских органов коллективам труі дящихся и ведомствам направлялись в случаях лишь особых достижений в выполнении плановых заданий производства или ввода объектов строительства* при обеспечении высоких технико-экономических показателей, современного уровня и качества выпускаемой продукции.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
31 	декабря 1964 года
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5885. - Арк. 24& .
444


№8
Лист до ЦК КПРС щодо доцільності відновлення партстажу
11 	січня 1965 р.
Считаем, что принимать решение ЦК КПСС «О порядке рассмотрения ттросов о восстановлении партстажа коммунистам» не следует.
Количество дел по восстановлению партстажа незначительное и из года в год уменьшается. На основе отдельных единичных фактов необоснованного установления партстажа нельзя делать вывод, что обкомы и ЦК Компартии союзных республик допускают при этом много ошибок й поэтому все вопросы восстановления стажа должны окончательно решаться в ЦК КПСС.
После XX съезда партии ЦК КПСС доверил обкомам, ЦК Компартий союзных республик окончательно решать вопросы восстановления в КПСС по более сложным делам (выбывших в связи с репрессиями по политическим обвинениям, находившихся в плену и на оккупированной территории, установление партстажа ранее состоявшим в Компартии Польши, КПЗУ и Компартии Западной Белоруссии), причем даже по делам, подтвержденным решениями КПК при ЦК КПСС.
Уставом КПСС право приема в КПСС предоставлено первичным парторганизациям и райкомам, горкомам партии, а проект решения 11К КПСС предусматривает лишение права обкомов, ЦК Компартий союзных республик окончательно решать вопросы установления партстажа уже состоящим в КПСС.
П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5990. - Арк. 5.
№9
Лист до ЦК КПРС щодо статті «Художник, мистецтво, час»
20 	січня 1965 р.
Статью «Художник, искусство, время» я получил 7 января. Когда познакомился с ее содержанием, у меня возникли сомнения в целесообразности ее опубликования. Хотелось также посоветоваться с товарищами. Но 9 января эта статья под названием «Достойно отображать величие дел советского народа» появилась в «Правде».
Все же я считаю необходимым высказать некоторые соображения в связи с этой статьей.
Главный недостаток ее, на мой взгляд, заключается в том, что она обращена не к читателям, не к общественности, а только к работникам искусства, преимущественно к литераторам. В статье много общих
445


фраз. В ней не назван ни один художник, не поддержано и не раскритиковано ни одно произведение.
Поэтому, например, остается неясным, кого и что имеют в виду авторы, когда они пишут о попытках «оживить и выдать за прогрессивные те явления, которые представляют собой отступление от реализма, уводят искусство в сторону формализма, эстетства, безыдейности» или, как говорится в другом месте, «растворить принципы социалистического реализма в потоке формалистических течений», или, в третьем месте, «ревизовать принципы социалистического реализма, подменить их различными декадентскими теориями» и т.д.
О 	чем здесь идет речь: о нездоровых явлениях в советском искусстве и советской художественной критике и эстетике или о ревизионистских и догматических выступлениях зарубежных авторов? В одном и другом случае должны быть четко обозначены границы подобных явлений, названы их носители, указаны факты, чтобы у читателей не оставалось сомнений относительно того, какую реальную опасность они представляют в идеологической борьбе на нынешнем этапе. Иначе может сложиться впечатление, что социалистическому реализму угрожает какая-то опасность раствориться в каком-то «мутном потоке».
Конкретность необходима и тогда, когда речь идет о советских авторах или изданиях, которые якобы поднимают «на щит повести, фильмы, пьесы и картины, где односторонне изображена советская действительность», и тогда, когда говорится о «сочинениях, в которых внутренняя пустота прикрывается разного рода побрякушками». И уже совершенно необходимо назвать те труды, которые якобы свидетельствуют о том, что «в последние годы эстетика социалистического реализма успешно очищалась от догматических искажений, сдерживавших творческую инициативу художников». Не слишком ли в розовых тонах представляют авторы положение в эстетической науке?
Вообще вся статья написана в тоне декларативном, назидательном, страдает пустословием. В ней много ничего не значащих выражений, вроде «обогащения эстетического арсенала» или «созидательная функция критики в процессе развития литературы и искусства». Имеется также ряд нечетких положений.
И уже совсем непонятно, как можно объединить в одну фразу такие различные положения и понятия, как это сделано в следующем случае: «Боязнь развития и поисков, навязывание субъективистских взглядов на творчество, неверное понимание принципов социалистического реализма, подмена трудной работы по художественному исследованию жизни предписаниями и регламентациями - все это противоречит самому духу метода социалистического реализма, ленинским принципам развития литературы и искусства». О ком, о чем здесь говорится?
Подобных неясностей, нечеткостей в статье много. Нередко правильный тезис сразу же при помощи различных оговорок, «уточнений» сводится на нет. Так, например, в одном месте высказывается правильная мысль о том, что «в оценке художественных произведе-
446


ний, содержащих ошибки идейного характера, не может быть принципиальных уступок и компромиссов». Но тут же делается оговорка: «Однако критика не может забывать и о том, что она имеет дело с советским художником. В тех или иных случайных ошибках и неудачах не следует обязательно искать преднамеренное искажение действительности и тем более бросать тень на все творчество художника». Таким образом, по сути, отвергается первое положение и художник, совершивший идейную ошибку, заранее берется под защиту. Такая нечеткая формулировка в столь ответственной статье может быть использована как признание права на идейные ошибки. В статье говорится, что «партии чужды предвзятость в подходе к деятелям искусства, огульное недоверие к одним или покровительственное отношение к другим». Это может создать впечатление, будто такое отношение имело или имеет место. К тому же, по какому принципу делятся здесь художники на «одних» и «других»? Если по идейным, то партия «покровительствовала» й будет «покровительствовать» тем, кто отстаивает идеи коммунизма, боролась и будет бороться против тех, кто мешает коммунистическому строительству.
У нас есть правильные, проверенные жизнью решения партии по вопросам литературы и искусства. Задача заключается в том, чтобы на их основе вдумчиво, со знанием разобраться в положении дел в литературе и искусстве и показать, в чем наши действительные достижения, в чем и у кого имеются ошибки, дать этим явлениям принципиальную партийную оценку.
Вот почему, мне кажется, что следует подготовить новую статью о развитии советской литературы и искусства, в которой четко и ясно определить задачи партии, творческих союзов, а также нацелить творческую интеллигенцию на активную подготовку к 50-летию советской власти.
П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ - Ф. 1 - Оп. 24 - Спр. 5990. - Арк. 47-50.
№10
Лист до ЦК КПРС щодо поеми «Братська ГЕС» Є, Євтушенка
26 січня 1965 р.
После тщательного ознакомления с текстом поэмы «Братская ГЭС» поэта Евтушенко считаем необходимым высказать следующие замечания.
Поэма «Братская ГЭС» свидетельствует о заметном идейном и художественном росте ее автора. В ней нет того бравирования, самолюбования, меньше мелкого философствования, которые имели место во многих предыдущих произведениях поэта.
447


Вместе с тем следует сказать, что поэма не лишена недостатков, устранение которых является необходимым условием ее публикации.
1. Во второй половине поэмы заметно снизилась идейная насыщенность. Если в первой героями выступают большие исторические личности - Степан Разин, Радищев, декабристы, Чернышевский, Степан Халтурин, великий Ленин, то во второй половине ленинские идеи претворяют в жизнь люди в той или иной степени ущербные: девчон- ка-строитель Нюшка, реабилитированный инженер-гидростроитель, председатель колхоза и колхозник Иван Степанович (первый застрелился, второй умирает), бабушкины внуки и диспетчер света Изя Крамер. Таким образом, созидательная роль партии коммунистов, авангардная роль рабочего класса показаны совершенно недостаточно, чрезмерно акцентируется внимание на недостатках и ошибках в строительстве социализма, на злоупотреблениях периода культа личности.
2. В поэме также повторяются ошибки, которые имели место в стихотворении «Бабий Яр». Это стихотворение подверглось в свое время резкой критике со стороны общественности, но автор не учел ее и опять пытается в разделе «Диспетчер света» выделить еврейскую национальность в особенную, которая в силу многих чуть ли не исторических причин и страданий, особенно во время Великой Отечественной войны, призвана не к созидательным функциям, а больше к распределительным во всем, даже если это касается света, который в поэме перерастает в символ счастья, добра, торжества ленинских Ъдей. Позиция поэта ошибочна. В данном случае гражданские чувства, чувства интернационализма изменили ему.
3. Не удовлетворяет и последний раздел поэмы «Ночь поэзии», в котором нет того идейного и художественного накала, что мы видим в других разделах поэмы, а все сведено к выпивке с примитивными песнями и декламациями.
Как видим, серьезные замечания вызывает, в основном, вторая половина поэмы. Чтобы не задерживать публикации всей поэмы, считали бы целесообразным опубликовать первую половину (приблизительно по раздел «Первый эшелон») с тем, чтобы дать время автору и редакции журнала «Юность» вторую половину доработать.
В этом случае поэма «Братская ГЭС» безусловно явится большим событием в культурной жизни страны.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
26 января 1965 года № 1/15
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ - Ф. 1 - Оп. 24 - Спр. 5990. - Арк. 66-67.
448


№11
Диет до ЦК КПРС щодо реабілітації П.П. Любченка
26 січня 1965 р.
Пленум ЦК КП Украины, обсудив 29-30 августа 1937 года сообщение т. Косиора С.В. «О буржуазно-националистической антисоветской организации бывших боротьбистов и о связи с этой организацией Любченко П.П.», исключил Любченко П.П. из состава Политбюро и ЦК КП Украины, снял его с поста председателя Совета Народных Комиссаров Украинской ССР и поставил перед ЦК КПСС вопрос о выводе Любченко П.П. из состава кандидатов в члены ЦК КПСС и исключении из партии. В перерыве между пленарными заседаниями 30 августа 1937 года Любченко П.П. у себя на квартире застрелил свою жену и застрелился сам. В газете «Правда» 2 сентября 1937 г. было опубликовано сообщение, что Любченко П.П. покончил жизнь самоубийством, запутавшись в своих антисоветских связях, боясь, очевидно, ответственности за предательство интересов Украины.
В настоящее время установлено, что предъявленные Любченко П.П. обвинения были сфальсифицированы органами НКВД.
Учитывая, что Любченко П.П. в 1937 году был кандидатом в члены ЦК КПСС и членом Президиума Совета Национальностей ЦИК СССР, просим Вашего согласия на рассмотрение вопроса о посмертной реабилитации Любченко П.П. в партийном отношении.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
26 	января 1965 года
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5990. - Арк. 68.
№12
Лист до ЦК КПРС про доцільність показу досягнень УРСР на Всесвітній виставці (Монреаль, Канада)
24 	лютого 1965 р.
Ознакомившись с проектом постановления ЦК КПСС об участии Советского Союза во Всемирной выставке, которая будет проведена в 1967 году в Монреале (Канада), считаю необходимым предусмотреть широкий показ достижений Украинской ССР во всех областях народного хозяйства и культуры.
Это вызывается тем, что в Канаде проживает более 750 тыс. лиц украинского происхождения, составляющих третью по численности этнографическую группу страны. Это население проявляет большой интерес к жизни трудящихся Украины.
Широкий показ успехов украинского народа на Всемирной выставке будет способствовать дальнейшему разоблачению антисоветской
15 	Шелест
449


пропаганды реакционных кругов Канады и их пособников - украинских буржуазных националистов.
Считал бы необходимым включить в состав Организационного комитета по подготовке к Всемирной выставке представителя республики, что дало бы возможность в разработке экспозиции советского павильона учесть показ достижений Советской Украины.
При положительном решении этого вопроса ЦК КП Украины рекомендует в состав упомянутого комитета тов. Савельева Ивана Степановича - заместителя председателя Государственного комитета Совета Министров УССР по координации научно-исследовательских работ.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5999. - Арк. 30.
№13
Промова П. Шелеста на Пленум! ЦК КПРС
24 	березня 1965 р.
Товарищи! На обсуждение нашего Пленума поставлен исключительно важный вопрос - о неотложных мерах дальнейшего развития сельского хозяйства нашей страны. Эти меры и их убедительная аргументация подробно изложены в докладе товарища Л.И. Брежнева.
Надо сказать, что такой всесторонний, объективный анализ состояния дел в сельском хозяйстве, экономически обоснованный подход к решению сложных вопросов подъема и укрепления экономики колхозов и совхозов стал возможным благодаря решениям октябрьского и ноябрьского (1964 г.) Пленумов ЦК КПСС, положившим конец неправильному, субъективистскому подходу к решению народнохозяйственных задач.
Субъективистский подход к решению важнейших вопросов развития народного хозяйства и особенно сельского хозяйства проявлялся в грубом нарушении принципов планирования, в администрировании и игнорировании объективных законов экономического развития и непродуманных многих перестройках.
Все это и сейчас еще дорого обходится нашей стране, особенно колхозам и совхозам. Надо прямо сказать, что только наша социалистическая система, преданность наших кадров партии и народу, вера нашего народа в лучшее будущее и терпение его могли выдержать различные неразумные эксперименты в этом вопросе.
Товарищи! Нарушения экономических законов развития хозяйства могут привести к авантюре в политике. Нам известны лозунги - догнать и перегнать в ближайшее время США по производству мяса и молока на душу населения. Нам известны лозунги - 7-летку в 3-4 года.
450


Нам известны лозунги - сегодня мы живем хорошо, а завтра будем жить еще лучше - и тут же очереди за хлебом.
Можем ли сегодня мы сказать, что наши работники уже избавились от пороков субъективизма? Нет. Этого сказать нельзя, ибо это годами вносилось в сознание людей. Во многих планирующих, хозяйственных и других союзных и республиканских органах этот порок еще имеет место и от него надо как можно быстрее избавиться.
У нас, товарищи, в области экономического развития и помощи есть много обязательств и их нужно безусловно выполнять. Первейшая и неотложная обязанность - это выполнять наши обязательства, которые мы даем своему народу.
Сейчас в партии и в стране создана хорошая, здоровая обстановка, повысилась активность партийных организаций, возросла творческая инициатива масс.
За последнее время наша партия провела большую политическую и организационную работу. Создание единых партийных, советских, профсоюзных и комсомольских органов, дальнейшее укрепление ленинских принципов коллективного руководства, развитие демократизма в управлении народным хозяйством - все это уже дает свои положительные результаты. На Украине, как и во всей стране, несмотря на известные недостатки и ошибки, имевшие место в руководстве народным хозяйством, достигнуты некоторые успехи.
Промышленность республики досрочно выполнила задания прошлого года и с первых месяцев этого года набирает высокие темпы своей работы. За два месяца и 20 дней первого квартала уже добыто сверх плана 2 млн тонн угля, 400 тыс. тонн железной руды, произведено почти 90 тыс. тонн чугуна, 167 тыс. тонн стали, 74 тыс. тонн проката и много другой продукции.
Хорошо поработали в прошлом году колхозники и рабочие совхозов. Выращен неплохой урожай зерновых и технических культур, успешно выполнены планы продажи государству зерна, сахарной свеклы, подсолнечника, картофеля и овощей. В. лучшие сроки проведен посев озимых культур, под весь яровой клин поднята зябь.
В колхозах и совхозах республики организованнее, чем в прошлые годы, проходит зимовка скота, несколько повысилась его продуктивность. На 20 марта республика досрочно выполнила квартальный план продажи государству животноводческой продукции, продано
1 	млн 239 тыс. тонн молока, 436 тыс. тонн мяса и 521 млн штук яиц. По сравнению с таким же периодом прошлого года больше заготовлено молока на 507 тыс. тонн, яиц на 263 млн штук и мяса - на 55 тыс. тонн. Перевыполнен план поставок мяса, молока и яиц в общесоюзный фонд. Значительно повысились весовые категории сдаваемого скота. В среднем свиньи сдаются весом 100 кг, а крупный рогатый скот - свыше 300 кг. Все это позволило улучшить снабжение трудящихся городов и промышленных центров продуктами животноводства. Зна-
451


чительно снизились сейчас цены на колхозных рынках на мясо, сало и молочные продукты. Некоторые сдвиги в развитии животноводства объясняются прежде всего тем, что в прошлом году колхозы и совхозы впервые за ряд лет выделили на фуражные цели 311 млн пудов зерна. Хотя это составило около 40 процентов к потребности, но сыграло свою положительную роль в повышении продуктивности скота. Наша республика продала в прошлом году государству 702 млн пудов хлеба, перевыполнила план на 20 млн пудов. К слову говоря, многие помнят, как в прошлом году на Пленуме ЦК КПСС и совещаниях Украине было предъявлено необоснованное требование - сдать один миллиард пудов хлеба. Если бы мы поддались таким настроениям и пошли на это, то наверняка погубили бы животноводство в республике и окончательно подорвали бы и так до предела напряженный баланс страны в продуктах животноводства.
П
Огромное значение имеют изложенные в докладе т. Брежнева Л.И. меры, предусматривающие установление реальных планов заготовок, повышение закупочных цен и* увеличение капитальных вложений.
Известно, что волевое планирование заготовок без учета реальных возможностей приводило к дезорганизации хозяйства, к уменьшению выдачи хлеба колхозникам на трудодень и наносило непоправимый ущерб животноводству.
Большое значение для укрепления экономики колхозов и совхозов будет иметь повышение закупочных и сдаточных цен на основные сельскохозяйственные продукты. По ориентировочным подсчетам, в результате намечаемого повышения цен на пшеницу, рожь, гречиху, просо и некоторые другие культуры, установление надбавок к действующим ценам на мясо годовые денежные доходы колхозов Украины увеличатся на 470 млн рублей, или на 10 процентов. Только эти мероприятия позволят повысить оплату труда колхозников более чем на 14 процентов и увеличить накопления на расширенное воспроизводство сельского хозяйства.
Цены на сельскохозяйственные продукты оказывают большое регулирующее воздействие на производство, ускоряя или замедляя темпы его развития. Необоснованное занижение цен, отсутствие материальных и моральных факторов поощрения неизбежно приводят к сокращению производства и наносят большой ущерб. В этом мы наглядно убедились на примере возделывания сахарной свеклы. Необоснованная в прошлом отмена материальных стимулов за свеклу привела к резкому сокращению заготовок этой важнейшей культуры и уменьшению производства сахара. В 1964 году в значительной степени были восстановлены материальные стимулы, что повысило заинтересованность колхозников, рабочих совхозов, специалистов в выращивании высоких урожаев сахарной свеклы. Несмотря на то, что в
452


прошлом году площадь под этой культурой была расширена почти до двух млн гектаров, в республике все работы проводились вовремя и организованно. Урожай свеклы достиг 240 цнт с гектара, а объем заготовок составил 43,6 млн тонн, что даст возможность выработать 5*8 млн тонн сахара. Это, товарищи, столько, сколько его выработали в прошлом сезоне США, Англия и Франция, вместе взятые. Вот какое большое значение имеет материальная заинтересованность!
Правильно поставлен в докладе товарища Л.И. Брежнева вопрос об установлении реальных планов закупок сельскохозяйственных продуктов. Вопрос этот большой и в^жцый. Поэтому планирующие органы должны подходить к нему очень внимательно, продуманно, с большой ответственностью за возможные последствия.
В связи с этим хочу сказать о закупках подсолнечника. По производству этой культуры Украина занимает большой удельный вес - 45 процентов. Поэтому установление реальных планов и обоснованных цен имеет для нас большое значение, особенно для южных областей, где подсолнечник является одним из основных источников доходов колхозов.
В экономике колхозов немалую роль играют цены на сельскохозяйственную технику и запасные части. Поэтому следует как можно быстрее упорядочить цены на эту продукцию, как об этом абсолютно правильно говорилось в докладе. Разве можно считать нормальным, когда, например, автомобиль ГАЗ-51 А стоит 1080 рублей (это тоже недешево), а такая простая машина, как раздатчик кормов (ТВК-80) стоит 1400 рублей.
Цена комплекта резины к трактору «Беларусь» составляет около 25 процентов стоимости всего трактора. Покрышка ведущего колеса зерноуборочного комбайна стоит 224 руб. 50 копеек и, чтобы приобрести ее, колхозу нужно продать свыше трех тонн пшеницы. Эти факты говорят о явном неблагополучии в деле ценообразования, что приводит К нарушению пропорций в развитии различных отраслей народного хозяйства.
Важное значение имеет последовательное и правильное использование принципа материальной заинтересованности колхозников.
Учитывая это, Центральный Комитет Коммунистической партии Украины и Совет Министров Украинской ССР, обобщив опыт передовых хозяйств, рекомендовали колхозам выделять для оплаты труда колхозников 43-50 процентов денежной выручки, 15—20 процентов валового сбора зерна, 10—15 процентов картофеля и, исходя из местных условий, определить процент выдачи заготовленных грубых кормов. Повсеместно введена дополнительная оплата, внедряются прогрессивные формы денежной и аккордно-премиальной оплаты труда. Все это дало возможность уже в прошлом году повысить заработки колхозников примерно на 15 процентов. Очень правильно и своевременно поставлен в докладе вопрос о введении в колхозах гарантированной оплаты труда.
453


Подсчеты экономистов Украины показывают, что для обеспечения гарантированной дневной оплаты труда колхозников на уровне рабочих совхозов, что примерно будет составлять 1 рубль и 2 кг хлеба на трудодень, колхозам республикц потребуется увеличить денежный фонд для оплаты труда на 750 млн рублей и на 100-120 млн пудов хлеба, или в полтора раза больше против 1964 года.
Решение этой важнейшей задачи облегчается тем, что колхозы уже в этом году сумеют увеличить доходы от намечаемого повышения цен и пересмотра порядка налогообложения, а также в связи с ожидаемым ростом товарной продукции и повышением производительности труда.
1П
Товарищи! Колхозы и совхозы Украины в своих планах наметили в этом году собрать 1,8 млрд пудов зерна, 40,4 млн тонн сахарной свеклы, 2,2 млн тонн подсолнечника, 7,8 млн тонн картофеля, 4 млн тонн овощей; произвести 1,8 млн тонн мяса (в живом весе) и 9 млн тонн молока.
При валовом сборе зерна 1,8 млрд пудов будет продано государству 617 млн пудов (мы понимаем, что иначе не может быть, и поэтому план принимаем), 310 млн пудов надо засыпать на семена и 324 млн пудов выделено на трудодни. На фуражные цели остается 500 млн пудов, хотя потребность у нас значительно больше.
Совершенно очевидно, что такой валовой сбор зерна не может нас удовлетворить. Центральный Комитет Коммунистической партии Украины считает необходимым уже в ближайшие годы довести валовой сбор зерна не менее чем до 2,2 млрд пудов. Это означает, что урожайность зерновых культур нужно поднять с 17 центнеров, которые мы сейчас имеем, до 22 центнеров с гектара. Даже при таких условиях потребности животноводства не будут полностью удовлетворены. Объясняется это тем, что для выполнения намечаемых планов производства и продажи государству продуктов животноводства к 1970 году колхозам и совхозам необходимо иметь не менее 1 млрд 100 млн пудов фуражного зерна.
Основной продовольственной культурой на Украине является озимая пшеница. Однако за последние годы посевные площади ее были безосновательно сокращены более чем на два млн гектаров. В то же время непомерно расширялись посевы кукурузы и гороха даже в тех районах, где они давали урожай ниже, чем пшеница.
Сейчас партийные и советские организации, руководители колхозов и совхозов, специалисты взяли решительный курс на увеличение производства пшеницы и таких ценных продовольственных культур, как гречиха, просо, рис и другие.
В целях получения устойчивых урожаев озимых культур в зоне недостаточного увлажнения восстанавливаются в необходимых размерах черные и ранее занятые пары, которые полностью себя оправдали. Труженики колхозов и совхозов республики в текущем году лучше подготовились к весне и организованно разворачивают полевые рабо¬
454


ты. Повсеместно ведется подкормка озимых посевов. За зимний период вывезено на поля 52 млн тонн навоза и компостов, завезено в хозяйства 2,5 млн тонн минеральных удобрений.
Однако их нам еще не хватает. В этом году в республике можно было, бы подкормить около 6 млн гектаров озимых посевов, которые неплохо перезимовали. Если бы мы их подкормили, то получили бы дополнительно около 50 млн пудов зерна. Но из-за недостатка удобрений, особенно азотных, колхозы и совхозы это в полной мере сделать не смогли.
Большое внимание партийные, советские и сельскохозяйственные органы республики уделяют улучшению использования машинно- тракторного парка колхозов и совхозов, подготовке механизаторских кадров, внедрению комплексной механизации на основе прогрессивной технологии и опыта передовиков. За последние три года подготовлено 386 тысяч квалифицированных трактористов-машйнистов и комбайнеров, что позволит уже в этом году в наиболее напряженный период полевых работ обеспечить двухсменную работу всех тракторов и комбайнов.
На Украине, как и во всей стране, ощущается большой недостаток тракторов, комбайнов и других сельскохозяйственных машин для проведения всех работ в лучшие агротехнические сроки. Чтобы в ближайшее время полнее удовлетворить сельское хозяйство в необходимой технике, намечается, как указывалось в докладе, строительство около 80 новых заводов и цехов. Нам кажется, что одновременно со строительством новых предприятий надо смелее идти на расширение и реконструкцию действующих предприятий сельскохозяйственного машиностроения.
В республике имеется и заслуживающий внимания опыт, когда за счет реконструкции действующих сахарных заводов были нарощены их мощности, равные 22 новым крупным предприятиям. Учитывая этот опыт и наши возможности, Центральный Комитет Компартии Украины и Совет Министров Украинской ССР разработали и вносят в союзные органы предложения, осуществление которых позволит увеличить выпуск на действующих предприятиях сельскохозяйственных машин: тракторов из 118 тис. штук в 1965 году до 200 тыс. штук в 1970 году, плугов тракторных соответственно с 70 до 126 тыс. штук., культиваторов - с 12 до 30 тыс. штук, сеялок - с 77 до 150 тыс. штук. Этот вопрос, на наш взгляд, заслуживает внимания и его следует положительно решить.
Товарищи! Каждый вложенный рубль в сельское хозяйство должен быстро и эффективно давать отдачу. Выделяемые деньги вкладываются, на наш взгляд, не всегда в те объекты, которые нам нужны и без которых можно было бы пока обойтись. Взять, к примеру, строительство птицефабрик. Сама идея производства яиц и мяса птицы на промышленной основе безусловно правильная. Но масштабы, которые были ранее намечены по строительству птицефабрик, безусловно,
455


преувеличены. Например, нашей республике на пятилетие утвержден план строительства 133 птицефабрик.
Мы считаем более целесообразным построить в предстоящем пятилетии примерно 80 птицефабрик. Строительство остальных отнести на более поздний срок, а деньги использовать в более эффективном направлении. Орошаемое земледелие, особенно на юге Украины, о чем здесь говорил тов. Брежнев, имеет большое значение. Сейчас в республике есть 453 тысячи гектаров поливных земель. Наряду с сооружением государственных оросительных систем, КОЛХОЗЫ И СОВХОЗЫ С ПОт мощью промышленных предприятий только в прошлом году ввели в действие 56 тысяч гектаров орошаемых земель.
Орошение - это надежный путь к высоким и устойчивым урожаям на юге Украины. Во многих колхозах и совхозах на поливных землях собирают хорошие урожаи риса, овощей, пшеницы, кормовых культур, сахарной свеклы и картофеля.
На юге Украины имеются большие возможности для расширения посевов риса. В прошлом году на солончаковых землях колхозы и совхозы собрали в среднем по 50,2 центнера риса с гектара на площади
6 	тысяч гектаров и продали государству свыше одного миллиона пудов зерна. Расчеты специалистов показывают, что к 1970 году можно довести площади посева риса до 90 тысяч гектаров и валовой сбор зерна - до 25-30 млн пудов.
Для обеспечения гарантированных урожаев э засушливых районах Украины крайне необходимо уже в предстоящей пятилетке построить оросительные системы на площади не менее одного миллиона гектаров.
Между тем в проекте пятилетнего плана предусматривается их строительство только на площади 600 тысяч гектаров. Следовало бы внимательно рассмотреть вопрос о возможности дополнительного выделения средств республике на эти цели.
Товарищи! В связи со значительным ростом производства свеклы на Украине имеющиеся мощности сахарных заводов не обеспечивают своевременную ее переработку. В текущем году сезон сахароварения будет закончен только в конце марта, а на отдельных заводах - даже в апреле. От длительного хранения свекла резко теряет сахаристость, в результате чего заводы недобирают сотни тысяч тонн сахара. По предварительным подсчетам потери сахара только в этом сезоне составят на сумму примерно 300 миллионов рублей.
Капитальные вложения в сахарную промышленность очень выгодны и быстро окупаются. Однако за 6 лет семилетки на эту промышленность республика недополучила 80 млн рублей. Считаем, что этим вопросом надо также очень серьезно заняться.
IV
Для успешного претворения в жизнь больших задач, которые определит наш Пленум, потребуется дальнейшее усиление работы партийных, советских, сельскохозяйственных органов, всех наших руково¬
456


дящих кадров; ибо эти вопросы затрагивают вею экономику нашей страны.
Создание единых партийных органов, разукрупнение районов позволило значительно укрепить районные комитеты партии. Этому способствовали также недавно прошедшие отчетно-выборные партийные собрания, районные, городские и областные конференции. Надо сказать, что партийные конференции в республике прошли организованно под знаком развертывания принципиальной товарищеской критики и самокритики.
Все это способствует повышению активности каждого коммуниста и его ответственности за выполнение решений партии и правительства, а также совершенствованию стиля партийного руководства всеми отраслями народного хозяйства.
За последние годы в республике значительно выросли и окрепли партийные организации на селе. Сейчас непосредственно в колхозах и совхозах работает 350 тыс. членов и кандидатов партии и свыше полутора миллионов комсомольцев, на каждое хозяйство в среднем приходится почти 40 коммунистов. Это большая сила, способная решать важные и ответственные задачи.
* * *
Товарищи! Работа нашего Пленума проникнута ленинской заботой о всестороннем, гармоничном развитии всех отраслей народного хозяйства. Он несомненно явится важным этапом на пути к созданию в стране полного достатка продуктов сельского хозяйства.
Для всех нас ясно, что только осуществив крутой поворот всех партийных, советских и хозяйственных органов к подъему сельского хозяйства, укреплению его экономики, мы сможем успешно решить одну из самых важных, одну из самых сложных задач коммунистического строительства в нашей стране.
Коммунисты в Украине, весь украинский народ, все сделают для того, чтобы успешно претворить в жизнь решения настоящего Пленума ЦК, и внесут свой достойный вклад в укрепление могущества на- щрй великой социалистической Родины.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 6043. - Арк. 133-148.
№14
Лист до ЦК КПРС про розширення прав республіки використовувати продукцію для місцевих потреб, яка випускається поза / понад план
2 	квітня 1965 р.
Как известно, потребность в некоторых материалах, прокате черных металлов, комплектующих изделиях для ремонтно-эксплуатаци- онных нужд и производства нестандартизированного оборудования,
457


особенно для металлургической, угольной, химической промышленности, сельскохозяйственной техники и строительства, а в отдельных случаях и для производства плановой продукции машиностроения, союзные организации удовлетворяют неполностью, мотивируя отсутствием ресурсов, а также тем, что эта недостача может быть восполнена за счет организации дополнительного производства.
Однако права союзных республик в части использования продукции, получаемой за счет дополнительных заданий, сверхпланового, а также вновь организованного производства, ограничены. Действующее в настоящее время положение о размерах этой продукции, оставляемой в распоряжении союзных республик, не стимулирует увеличение ее выпуска, а инициатива в этом вопросе не всегда поощряется.
Например, при годовой потребности республики в сульфоугле в количестве 5000 тонн выделялось ей только 2600 тонн. В связи с этим по инициативе местных органов на Енакиевском коксохимическом заводе, начиная с 1963 г., за счет местных ресурсов было организовано производство сульфоугля в количестве 1200 тонн в год. Несмотря на это, потребность республики в сульфоугле по-прежнему удовлетворяется не полностью, так как Союзглавхим указанные 1200 тонн сульфоугля включил в централизованное распределение, а фонды республики оставил почти на прежнем уровне.
Учитывая острый недостаток в асбоцементных трубах, в первую очередь для нужд сельского хозяйства, в республике за счет внутренних ресурсов в Запорожье и Амвросиевке в 1961 году было организовано производство 4500 условных км асбоцементных труб в год. На следующий год эти дополнительные ресурсы труб были включены в союзное распределение, а нужды республики в них по-прежнему в значительной мере не удовлетворяются.
Для удовлетворения потребностей колхозов и совхозов республики в культиваторах в 1964 году на Украине были созданы не предусмотренные планом дополнительные мощности и организовано производство 5000 культиваторов, которые раньше в республике не выпускались. Учитывая возросшую потребность в культиваторах, в связи с изменением структуры посевных площадей, республика наметила в 1965 году изготовить их 10 тыс. штук. Однако союзные органы для Украины оставили только 4440 штук при потребности 30 тыс. культиваторов. Аналогичное положение имеет место и по многим другим видам продукции и материалам,
ЦК КП Украины просит ЦК КЦСС рассмотреть наши предложения о расширении прав республики по использованию продукции для местных нужд, выпускаемой сверх плана или не предусмотренной планом, а именно:
1. 	Разрешить республикам устанавливать дополнительные задания или организовывать производство сырья, материалов, машин, оборудования и использовать их для собственных нужд, если потребность в них не обеспечивается за счет централизованного распределения. Ус¬
458


тановить, что указанная продукция в течение трех лет должна полностью оставаться в распоряжении республики, а с четвертого года может быть включена в общесоюзные ресурсы, если в этом возникнет необходимость.
2. 	Оставлять в распоряжении республик вырабатываемую и заготовляемую сверх государственных квартальных планов продукцию, распределение которой производится по балансам и планам, утверждаемым Советом Министров СССР, Госпланом СССР и Совнархозом СССР в размерах согласно приложению.
Использование остальных видов сверхплановой продукции союзными республиками должно сохраниться в размерах, предусмотренных постановлением ЦК КПСС и Совета Министров СССР № 1326 от
10 	декабря 1959 года.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Отправлено с постановлением ЦК КП Украины
от 2.1У-65г. № П-81/4-з
13.iV.65 г.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5990. - Арк. 166-167.
№15
Лист до ЦК КПРС про висвітлення в пресі аварій на вугільних шахтах України
8 квітня 1965 р.
На угольных шахтах Украинской ССР за последние годы проведена значительная работа по улучшению состояния техники безопасности и охраны труда горняков, что способствовало снижению производственного травматизма. Однако количество несчастных случаев в угольной промышленности республики все еще остается высоким. В 1964 году на шахтах травмировано более 44 тыс. человек, в том числе 656 человек смертельно. Ежегодно происходит по 25-30 крупных аварий с групповыми несчастными случаями, при этом общее количество пострадавших составляет от 100 до 160 человек, из них погибших - 60-100 человек.
Партийные и хозяйственные организации угольных районов республики уделяют большое внимание предупреждению аварий и случаев производственного травматизма на шахтах. Среди трудящихся в этом направлении проводится повседневная разъяснительная и воспитательная работа. Каждый несчастный случай со смертельным исходом рассматривается на шахте как чрезвычайное происшествие и обсуждается на рабочих собраниях, в первичных парторганизациях, на бюро горкомов партии. Групповые несчастные случаи обязательно рассматриваются на бюро обкомов партии, советах народного хозяйства экономических районов и принимаются соответствующие меры.
459


Об 	авариях и их последствиях, которые имеют место на шахтах страны, наша печать, как известно, не дает никакой информации. И это правильно. Однако, по нашему мнению, она поступает опрометчиво, когда публикует сообщения о малозначительных авариях и несчастных случаях, которые происходят на шахтах капиталистических стран. Причем, такая информация в печати по времени часто совпадает с крупными авариями, происшедшими на наших шахтах.
Например, на шахте «Комсомолец» треста «Горловскуголь» Донецкой области 17 ноября 1963 года произошел взрыв газа метана, в результате которого погибло 11 человек и 18 горняков было тяжело травмировано. В этот же день в газете «Известия» под заголовком «Жертвы катастрофы» было помещено сообщение о том, что в результате обвала на бельгийской шахте «Сен-Маргерит» на глубине 700 метров погибли два шахтера.
На шахте «Юнком» треста «Орджоникидзеуголь» 25 января 1965 года в лаве произошло внезапное обрушение кровли. В завале осталось
24 	человека. В результате спасательных работ, проводившихся до 10 февраля с.г., 11 человек были спасены, а остальные 13 погибли. 3 февраля с.г. газета «Известия» писала, что в одной из шахт недалеко от города Ланс (Северная Франция) произошел взрыв, в результате которого все пятнадцать человек, работавших под землей, оказались засыпанными породой. Пока спасательным командам удалось обнаружить тела шести шахтеров.
За 1963-1964 гг. в газетах «Правда», «Известия» и «Труд» было опубликовано около 50 сообщений об авариях на шахтах капиталистических стран, многие из которых произошли почти одновременно с несчастными случаями в угольной промышленности Украинской ССР. Это создает нездоровые настроения среди определенной группы рабочих и дает повод отдельным лицам для нежелательных высказываний. Особенно много недовольства и справедливых нареканий среди населения и семей погибших вызывают подобные сообщения в печати, которые появляются в дни ведения спасательных работ по извлечению пострадавших и во время похорон погибших.
Чтобы в дальнейшем не создавать почвы для политически нездоровых суждений среди некоторой части шахтеров, ЦК КП Украины просит ЦК КПСС обязать Государственные комитеты Совета Министров СССР по прессе, радио и телевидению, а также ТАСС принять меры к тому, чтобы впредь публиковать сообщения только о крупных катастрофах на капиталистических предприятиях с непременным учетом того, чтобы й эти сообщения не совпали по времени с катастрофами на наших предприятиях угольной промышленности.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Кошя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Ол. 24. - Спр. 6001. - Арк. 43-44.
460


№16
Лист до ЦК КПРС щодо недоцільності реорганізації Міністерства сільського господарства України
11 	травня 1965 р.
Рассмотрев проект постановления Совета Министров СССР «О структуре и штатах центрального аппарата Министерства сельского хозяйства СССР» ЦК КП Украины считает необходимым сообщить следующее.
В пункте четвертом и приложениях № 2 и 3 предусматривается передача из ведения Министерства сельского хозяйства Украинской ССР в непосредственное подчинение Министерства сельского хозяйства СССР 17 племенных заводов продуктивного скота, 3 конных заводов и 3 промышленных совхозов.
С таким предложением нельзя согласиться. На Украине создана стройная система племенного дела, которая на протяжении многих лет полностью себя оправдала. Она представляет собой единое целое, работает по общему плану и включает: ведущие государственные и колхозные племенные заводы, совхозы-репродукторы (дочерние хозяйства), государственные племенные станции, районные станции искусственного осеменения, колхозные и совхозные племенные фермы и пункты искусственного осеменения сельскохозяйственных животных.
В структуре Министерства сельского хозяйства республики имеется управление по племенному делу. Непосредственное руководство хозяйствами осуществляет трест племенных заводов. Племенные совхозы работают рентабельно, успешно выполняют установленные планы выращивания и продажи породных животных, обеспечивают не только свои нужды, но и вывозят значительное количество племенного скота в другие республики. Только за последние десять лет за пределы УССР вывезено племенного крупного рогатого скота более 70 тыс. голов, свиней 37 тыс. голов и овец 53 тыс. голов.
Теперь, когда права союзных республик значительно расширены и Украинская ССР располагает высококвалифицированными кадрами для руководства племенным делом на надлежащем уровне, передача хозяйств в ведение союзного министерства ничем не оправдывается. Это расстроило бы сложившуюся в республике систему руководства племенным делом, нарушило план селекционной работы с породами.
Распыленность хозяйств по различным сельскохозяйственным ведомствам усложнит руководство и контроль со стороны партийных и советских организаций республики за деятельностью племзаводов. В свое время племенные совхозы и конные заводы уже находились в непосредственном подчинении союзного министерства, однако такая централизация не способствовала улучшению племенного дела, и они были вновь возвращены в ведение республики.
461


Задачи, которые ставятся в проекте перед племенными заводами по дальнейшему совершенствованию пород, распределению породного скота и выполнению общегосударственных планов, успешно могут решаться в условиях подчинения этих хозяйств Министерству сельского хозяйства Украинской ССР.
Учитывая изложенное, ЦК КП Украины возражает против передачи племенных заводов и промышленных хозяйств в непосредственное подчинение Министерства сельского хозяйства СССР.
Считаем также целесообразным предусмотреть в проекте постановления возвращение в подчинение Министерства сельского хозяйства УССР сельскохозяйственных вузов республики. Как показал опыт, передача учебных институтов в ведение союзного Министерства не привела к улучшению руководства ими, создала определенные затруднения в укреплении их материально-технической базы, организации системы переподготовки специалистов сельского хозяйства, координации научно-исследовательской работы и более действенной помощи колхозам и совхозам.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5990. - Арк. 235-237.
№ 17
Лист до ЦК КПРС з доданням тексту привітальної промови П. Шелеста на відкритті IX Менделєєвського з’їзду
21 	травня 1965 р.
Президиум ЦК КПСС поручил мне выступить с приветственной речью от имени ЦК КПСС и Совета Министров СССР на открытии IX Менделеевского съезда по общей и прикладной химии, который состоится в г. Киеве 24 мая 1965 года.
Представляю подготовленный мною текст выступления.
Если будут замечания, прошу сообщить.
П. ШЕЛЕСТ
Дорогие товарищи!
От имени и по поручению Центрального Комитета Коммунистической партии Советского Союза и Совета Министров Союза ССР позвольте передать вам, участникам Девятого Менделеевского съезда, ученым-химикам, а также работникам промышленности, сельского хозяйства и здравоохранения, нашим дорогим гостям из социалистических стран сердечный привет и пожелать успехов в вашей большой благородной работе.
Не скроем, нам приятно, что такой авторитетный съезд химиков собрался в столице Советской Украины, в древнем и в то же время мо-
462


иодом, цветущем городе-герое Киеве. Гостеприимный украинский народ рад приветствовать вас в это чудесное время весны.
Съезду предстоит обсудить важные вопросы развития химической иауки и практического применения ее достижений в народном хозяйстве. Его решения будут содействовать дальнейшему расширению научных исследований в общей и прикладной химии, подъему химической промышленности.
Величие и сила подлинно передовой науки заключается в том, что она тесно связана с практикой, являясь могучим источником развития производительных сил. Марксизм-ленинизм решительно отвергает представление о науке как об отвлеченной области мышления, как о чем-то абстрактном. В.И. Ленин всегда подчеркивал, что наука призвана служить народу, раскрывать тайны природы и подчинять ее силы воле человека, способствовать прогрессу всего человеческого общества.
Партия и народ гордятся достижениями советских ученых, которые своими исследованиями и открытиями прославили нашу социалистическую Родину. Большой вклад внесли ученые, в том числе и химики, в великую победу советского народа над немецким фашизмом и японским милитаризмом, двадцатилетие которой недавно торжественно отметили советские люди и все прогрессивное человечество.
В настоящее время советская наука благодаря неустанным заботам Коммунистической партии и Советского государства превратилась в материальную силу, которая ускоряет наше движение вперед - к коммунизму.
Приятно и радостно сознавать, что в огромных достижениях нашей науки и техники большая заслуга ученых-химиков. Мировой известностью пользуются исследования и открытия выдающихся ученых-химиков, академиков - тт. Арбузовых, Виноградова А.П., Вольфковича С.И., Каргина В.А., Несмеянова Л.Н., Опарина А.И., Семенова H.H., Шемякина М.М., Энгельгардта В.А.
Значительный вклад в развитие химической науки и химического производства вносят ученые союзных республик: тт. Боресков Г.К. и Воеводский В.В. из РСФСР, Бродский А.И. и Кирсанов A.B. из Украины, Ерофеев Б.В. из Белоруссии, т. Юнусов С.Е. - из Узбекистана, т. Цици- швили Г.В. - из Грузии, т. Нагиев Ц.Ф. - из Азербайджана, т. Пейве Я.В.
- 	из Латвии, т. Мнджоян А.Л. - из Армении и многие, многие другие.
Большое значение имеют для науки работы советских ученых, выполненные в последние годы в области химии фосфорно-органических соединений, синтеза белковых препаратов, теории цепных реакций, химии биологически активных веществ.
Товарищи! Особенно благоприятная обстановка сложилась в нашей стране для научной работы после октябрьского Пленума ЦК КПСС, который осудил и отверг субъективизм, открыв тем самым широкий простор для инициативы, творчества и развития научной мысли в интересах народа. Эти новые условия дают широкую возможность ученым еще смелее вторгаться в жизнь, глубже проникать в
463


тайны природы, обогащать практику новыми открытиями и достижениями.
Особенно большие задачи стоят перед учеными-химиками и работниками химической промышленности. Известно, что для нашего государства и народа развитие химии является одной из первостепенных задач, ибо ей принадлежат ключевые позиции в создании материально-технической базы коммунизма.
Центральный Комитет КПСС и Советское правительство проявляли и проявляют большую заботу о химической науке и промышленности, видя в этом важнейшее условие широкой химизации всего народного хозяйства.
В послевоенные годы химическая промышленность развивалась более быстрыми темпами, опережая другие отрасли народного хозяйства. Если валовая продукция всей промышленности страны за этот период увеличилась в 7 раз, то химической - в 14 раз. А в ближайшем пятилетии эти темпы возрастут еще более.
И в этом большая заслуга ученых-химиков и работников промышленности!
Но мы не можем и не имеем права успокаиваться на достигнутых успехах, тем более, что у нас есть еще очень много недостатков в организации научно-исследовательских работ, медленно внедряется новая совершенная технология, затягиваются сроки перехода от лабораторных опытов к промышленному производству, в химии еще недостаточно используются достижения смежных наук и, наконец, качество химической продукции, к большому сожалению, не всегда отвечает требованиям народного хозяйства и запросам трудящихся. Чтобы преодолеть эти недостатки, необходимо сосредоточить обоюдные усилия ученых и работников химической промышленности На коренных проблемах производства.
На данном съезде безусловно будут намечены пути развития советской химической науки, пойдет разговор о задачах, решение которых потребует большой и напряженной работы наших ученых.
Задачи развития народного хозяйства настоятельно требуют решения целого ряда теоретических проблем химии и биологии. Необходимо разработать новые и значительно усовершенствовать действующие технологические процессы производства во всех отраслях химической промышленности;
- создать более совершенные методы производства концентрированных и сложных минеральных удобрений;
- получить высокоэффективные средства борьбы с вредителями и болезнями растений, а также с сорняками;
- разработать новые химические стимуляторы роста растений.
Химия и биология должны дать высококачественные синтетические продукты, заменяющие пищевое сырье для технических целей и питания животных. Необходимо, наконец, высоко поднять значение химии как надежного стража здоровья людей.
464


Многое еще предстоит сделать советским ученым и работникам химической промышленности для удовлетворения возросших потребностей населения в товарах бытовой химии.
Мы глубоко убеждены, что ученые, научные коллективы, работники промышленности не пожалеют ни сил, ни энергии для того, чтобы успешно решить эти важные народнохозяйственные задачи.
Советский народ готовится отметать знаменательную дату в своей истории - 50-летие победы Великой Октябрьской социалистической революции, день рождения первого в мире государства рабочих и крестьян.
Нет сомнения, что к этому великому всенародному празднику и советские ученые придут с новыми выдающимися успехами.
Разрешите еще раз от имени ЦК КПСС и Совета Министров Союза ССР, от имени Центрального Комитета Коммунистической партии Украины и Правительства Украинской ССР приветствовать всех участников Менделеевского съезда - гордость химической науки нашей страны - и пожелать вам, дорогие товарищи, доброго здоровья, счастья и больших успехов в работе на благо нашей любимой Родины, во имя торжества коммунизма!
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - On. 24. - Спр. 6044. - Арк. 2-7.
№18
Лист до ЦК КПРС про розвиток в Україні атомних електростанцій
8 	червня 1965 p.
За годы семилетки в Украинской ССР мощность электростанций и выработка электроэнергии увеличились в 2 раза. В 1965 году будет выработано 98 млрд кВт.час, или на 10,5 млрд кВт час больше в сравнении с прошлым годом. Но и при этом потребности народного хозяйства республики в электроэнергии не удовлетворяются. В связи с установленными ограничениями особенно большие трудности из-за недостатка электроэнергии испытывают промышленность и железнодорожный транспорт в осенне-зимний период. Потребление электроэнергии в республике на душу населения остается еще низким и в 1964 году составило лишь 1875 кВт час при среднем потреблении по стране 2030 кВт-час.
Планируемое на предстоящую пятилетку развитие промышленности, электрификации сельскохозяйственного производства, увеличение расхода электроэнергии для бытовых нужд населения, а также значительный рост передачи ее в соседние социалистические страны требует соответствующего наращивания энергетических мощностей и выработки электроэнергии в Украинской ССР.
Расчеты показывают, что выработка электроэнергии в республике в 1970 году должна составить не менее 174 млрд кВт.час. Для обеспече¬
465


ния такого роста необходимо к 1970 году увеличить генерирующую мощность электростанций республики, как минимум, на 13 млн кВт. Однако Госплан СССР в проекте контрольных цифр развития народного хозяйства СССР на 1966-1970 годы намечает довести выработку электроэнергии в 1970 году по Украинской ССР лишь до 165,6 млрд кВт.час и в соответствии с этим увеличить мощности на тепловых электростанциях только на 10,47 млн кВт. Таким образом, в 1970 году для выработки минимально необходимой электроэнергии э количестве 174 млрд кВт.час недостаток генерирующих мощностей составит 2,6 млн кВт.
Выработка электроэнергии на тепловых электростанциях Украинской ССР уже сейчас сдерживается из-за недостатка топлива. Уже в текущем году из-за недостаточных ресурсов по топливу, выделяемых Госпланом СССР для удовлетворения нужд республики, дефицит угля составит более 5 млн тонн, в том числе для электростанций - 1 млн тонн. Еще больший недостаток в твердом топливе для электростанций Украинская ССР будет испытывать в предстоящие годы, так как Госплан СССР допустил значительные отставания угольной промышленности против контрольных цифр семилетки и на предстоящее пятилетие не намечает необходимого развития этой отрасли.
В связи с изложенным, ЦК КП Украины просит ЦК КПСС поручить Госплану СССР, Государственному производственному комитету по энергетике и электрификации СССР и Комитету по использованию атомной энергии предусмотреть в плане на 1966-1970 годы строительство в Украинской ССР атомных электростанций мощностью 2,6 млн кВт.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5990. - Арк. 267-268.
№19
Лист до ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР щодо розвитку народного господарства України на 1966-1970 рр.
9 	червня 1965 р.
Центральный Комитет КП Украины и Совет Министров УССР, рассмотрев разработанный Госпланом СССР проект контрольных цифр развития народного хозяйства на 1966-1970 годы, считают необходимым внести в него ряд существенных изменений и добавлений по Украинской ССР.
В проектировках Госплана СССР отдельные вопросы, имеющие очень важное значение для дальнейшего развития экономики республики и страны в целом, не нашли должного решения, что может привести к серьезным осложнениям и диспропорциям в развитии народного хозяйства.
466


11режде всего следует отметить, что крайне недостаточное развитие получает топливная промышленность, особенно угольная. Намечаемый контрольными цифрами рост мощностей в этой отрасли не обеспечит удовлетворение минимальных потребностей народного хозяйства в топ- ниве на планируемое пятилетие и в последующем перспективном периоде. По расчетам республики, при темпах развития топливных отрас- чей, предусматриваемых Госпланом СССР, имеющийся в настоящее нремя дефицит топлива в Украинской ССР и европейской части страны будет из года в год не только уменьшаться, а значительно возрастать.
Намечаемое Госпланом СССР наращивание мощностей электростанций республики на планируемое пятилетие не обеспечит выработку электроэнергии в необходимых количествах и приведет к резкому снижению темпов выработки ее в 1971-1975 годах. Развитие линий электропередачи также не обеспечивает неотложных нужд промышленности и выполнения значительно возрастающих объемов работ по электрификации сельского хозяйства Украины, вытекающих из решения мартовского (1965 г.) Пленума ЦК КПСС.
Предусматриваемое проектом контрольных цифр недостаточное развитие черной металлургии республики, особенно в части расширения сортамента и повышения качества проката, будет и дальше сдерживать технический прогресс в машиностроении и строительстве, не позволит коренным образом совершенствовать технологию машиностроения в направлении снижения трудоемкости работ, повышения экономии металла, улучшения качества, повышения надежности и долговечности машин и оборудования.
Не получает должного развития тяжелое машиностроение, особенно по производству строительно-дорожного и горношахтного оборудования. Выделяемые для этих целей капиталовложения не учитывают больших задач по улучшению качества и увеличению выпуска машин.
В контрольных цифрах Госплана СССР допущены серьезные диспропорции в развитии промышленности строительных материалов и строительной индустрии. Намечаемые лимиты капитальных вложений для этих отраслей не соответствуют потребности в мощностях по производству стеновых материалов, сборного железобетона, щебня и других строительных материалов, а также не обеспечивают создания мощных строительных баз в сельском хозяйстве, что будет сдерживать выполнение намечаемых на пятилетие объемов капитального строительства.
В проекте контрольных цифр неудовлетворительно решаются вопросы развития легкой промышленности. Между тем, выработка тканей в республике составляет всего лишь около 4 проц. от общесоюзного производства при удельной численности населения 20 процентов.
Нельзя также согласиться с предложенной Госпланом СССР годичной расчетной лесосекой в лесах республики, так как это приведет к значительному сокращению запасов спелых насаждений и оголению
467


площадей горных склонов Карпат, усилению эрозионных и селевых потоков, причиняющих большие убытки народному хозяйству и населению.
В проектировках Госпланом СССР допущены значительные несоответствия между объемами капитальных вложений и объемами производства продукции по отраслям угольной, металлургической, машиностроительной, горнорудной и газовой промышленности.
Особенно большое несоответствие допущено в планировании объемов жилищного строительства и других объектов непроизводственной сферы. Намечаемые объемы жилищного строительства по государственным капиталовложениям даже по минимальным нормам не обес^ печивают жильем прироста городского населения, связанного с развитием промышленности и освоением новых районов. Недостаток жилья уже сейчас не дает возможности полностью укомплектовать многие предприятия рабочей силой, что сдерживает освоение производственных мощностей.
Несмотря на то, что в республике развитие сети школ, больниц и поликлиник намного отстает от нужд населения и требует значительного увеличения капитальных вложений, Госплан СССР на следующее пятилетие проектирует уменьшение капиталовложений на школьное строит тельство почти в 2 раза ниже чем за последние пять лет, а на здравоохранение оставляет на достигнутом уровне. При этом следует отметить, что за последние три года Госплан СССР необоснованно снизил на одну треть размеры школьного строительства по Украинской ССР.
По непроизводственной сфере в целом для республики капиталр- вложения увеличиваются всего лишь на 5,9 проц., тогда как на объекты производственного назначения они увеличиваются на 52 процента. При таком соотношении капиталовложений произойдет дальнейшее отставание непроизводственной сферы и в большинстве промышлек*, ных центров и районов республики.
ЦК КП Украины и Совет Министров УССР считают необходимым обратить особое внимание на крайне неудовлетворительное состояние водоснабжения промышленных районов Донбасса. Эта проблема не была решена в семилетнем плане и не предусматривается ее решение в новом пятилетии. Вместе с тем, если ее не решить кардинальным образом, то водоснабжение затормозит успешное развитие промышленности и сельского хозяйства Донецко-Приднепровского экономического района. Из-за отсутствия достаточного количества воды во многих промышленных центрах Донбасса уже сейчас создались исключительные тяжелые проработки, решить эту проблему можно прежде всего путем строительства канала Днепр-Донбасс.
В последние годы вопросы развития отдельных отраслей народного хозяйства и размещения промышленных объектов все в большей степени приходится увязывать с использованием трудовых ресурсов. Особенно остро этот вопрос стоит в Юго-Западном экономическом районе, в отдельных областях которого до 30-40 проц. трудоспособ-
468


мого населения не занято в общественном производстве. Юго-Запад-
11 	ый район является одним из самых отсталых районов СССР.
Несмотря на это, Госплан СССР планировал в семилетке и планирует в новой пятилетке совершенно недостаточное развитие легкой, машиностройтельной и химической промышленности республики, что и в дальнейшем не позволит решить вопрос трудоустройства незанятого населения в Юго-Западном районе. Исходя из намечаемых Госпланом СССР на 1966-1970 годы темпов развития этих отраслей в республике, представлено количество новых предприятий. Вследствие этого проблема трудоустройства здесь не будет решена и в новой пятилетке. Более того, в западных областях УССР, в частности в Закарпатской, Черновицкой, Волынской, Ровенской и других использование трудовых ресурсов не улучшится, а даже ухудшится.
В целях более полного использования трудовых ресурсов, повышения уровня развития экономически отсталых районов, поднятия эффективности общественного производства и более полного удовлетворения потребностей народного хозяйства и населения республики просим рассмотреть и решить вопрос о дополнительном размещении в Юго-Западном экономическом районе Украинской ССР крупных высокорентабельных предприятий: завода бытовых холодильников, шинорезинового комбината, завода синтетического каучука, комбинатов текстильной, обувной и пищевой промышленности.
Мы просим также рассмотреть вопросы строительства метро и обходной дороги в г. Харькове, автодорожного обхода г. Киева и автомобильной дороги Ялта - Севастополь, предложения по которым и раньше вносились республикой.
Все изложенные вопросы республики были поставлены перед Госпланом СССР при разработке проекта контрольных цифр на 1966— 1970 годы, однако ни один из них не был принят во внимание и не получил положительного решения.
Считаем необходимым отметить, чти и раньше при разработке семилетнего плана Госпланом СССР намечались также недостаточные капиталовложения для развития таких отраслей, как топливная, химическая, черная металлургия, энергетическая, машиностроение и сельское хозяйство. В последующем годовыми планами в развитие народного хозяйства республики капиталовложения за семь лет были увеличены более чем на 3 млрд рублей. Однако вследствие позднего включения в планы начала строительства новых крупных объектов, а также отставания в обеспечении строек проектно-технической документацией и оборудованием эти капиталовложения не всегда использовались эффективно. По нашему мнению, нельзя допускать аналогичного положения при составлении нового пятилетнего плайа.
Центральный Комитет КП Украины и Совет Министров УССР просят учесть замечания и предложения к проекту контрольных цифр развития народного хозяйства на 1966-1970 годы, изложенные в настоящем письме и в прилагаемых к нему материалах.
469


Замечания по проекту контрольных цифр на 1966 год Соведг Министров Украинской ССР направил Совету Министров СССР.
Секретарь ЦК КП Украины
Председатель Совета Министров УССР
9 	июня 1965 года № 1/86
П. ШЕЛЕСТ И. КАЗАНЕЦ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5999. - Арк. 150-155.
№20
Лист до ЦК КПРС щодо міжнародної торгівлі України
2 	серпня 1965 р.
Во время пребывания делегаций Украинской ССР на различных международных конференциях и сессиях ООН представители ряда развивающихся и капиталистических стран неоднократно поднимали перед нашими представителями вопрос о возможности организации непосредственной торговли с Советской Украиной.
В этих беседах представители указанных стран отмечали, что по ряду причин они не могут вести непосредственную торговлю с Советским Союзом в связи с тем, что их правительствами не решен ряд вопросов с правительством СССР. В силу этого им приходится вести торговлю с Советским Союзом через нейтральные страны, что сопряжено с большими затруднениями, тогда как торговля через Украинскую ССР, как члена ООН, устраняла бы эти трудности и благоприятно влияла на развитие внешней торговли.
По нашему мнению, в общем плане внешней торговли Советского Союза вопрос об организации непосредственных внешнеэкономических связей Украины с зарубежными странами заслуживает внимания.
За последние годы неизмеримо возрос международный авторитет Советской Украины как суверенной державы, являющейся членом-уч- редителем ООН и участником многочисленных международных организаций.
Советская Украина занимает видное место в мировом промышлен-. ном производстве и является одним из крупнейших поставщиков экспортируемых Советским Союзом товаров, однако возможности республики для развития внешней торговли страны используются не полностью.
Существующие ныне организационные формы внешней торговли не вполне отвечают ее возросшим масштабам, уровню и предъявляемым к ней требованиям. Внешнеторговые организации не гибко реагируют на изменения конъюнктуры и потребности внешнего рынка, как правило, вынуждены торговать традиционно сложившейся номенкла-
470


і у рой товаров, недостаточно организуют работу по выявлению дополнительных товарных ресурсов, которые создаются в союзных республиках по мере развития экономики и которые при своевременном и полном использовании их дали бы возможность пополнять валютные ресурсы страны.
В связи с этим назрела необходимость рассмотреть вопрос об усовершенствовании организационных форм внешней торговли с тем, чтобы упорядочить, сделать более четким и организованным выход наших товаров на внешний рынок, используя любые благоприятные условия для экономически выгодной нам торговли. Этому могло бы способствовать привлечение к более активному участию в организации внешней торговли правительств союзных республик.
Центральный Комитет КП Украины просит поручить компетентным организациям изучить этот вопрос и внести соответствующие предложения.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5991. - Арк. 81-82.
№21
Лист до ЦК КПРС щодо антирадянської націоналістичної пропаганди
8 вересня 1965 р.
В последнее время органами государственной безопасности Украинской ССР за проведение антисоветской националистической пропаганды арестован ряд лиц, о чем сообщалось ЦК КПСС в записке ЦК КП Украины от 7 сентября 1965 года. В связи с этим среди некоторой части творческой интеллигенции распространяются слухи о том, что на Украине начались репрессии против лиц, выступавших в защиту дальнейшего развития украинского языка и культуры и что, якобы, это может привести к произволу, имевшему место в 1937 году.
ЦК КП Украины наряду с усилением работы партийных организаций по воспитанию трудящихся в духе дружбы народов и социалистического интернационализма одновременно принимает меры к тому, чтобы дать отпор этим клеветническим слухам. Считали бы необходимым также опубликовать в республиканской печати сообщение следующего содержания:
«В Комитете Государственной безопасности при Совете Министров Украинской ССР.
В последнее время органами госбезопасности вскрыта подпольная деятельность нескольких иностранцев, находившихся по различным поводам в республике (граждан США - Хартсоу и Фея, Канады - Коляски, ФРГ - Лерхбаумера, Израиля - Аксельрода и др.), которые со¬
471


бирали различного рода информацию с целью использования ее во вред Советскому государству, пытались вывезти собранные ими данные лично или передать через других иностранцев, а также переправить за границу при помощи различных ухищрений (тайники и т.п.).
Некоторые из иностранцев к своей враждебной деятельности привлекали некоторых лиц, проживающих на Украине.
Приняты меры для пресечения указанных подрывных действий и предотвращения ущерба, который мог быть нанесен интересам нашей страны».
Имея в виду, что некоторые лица, арестованные за антисоветскую националистическую деятельнось, были связаны с канадским гражда7 нином Коляской, вышеуказанное сообщение в печати республики способствовало бы развенчанию клеветнических слухов цо этому поводу.
Просим ваших указаний.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5991. - Арк. 129-130.
№22
Лист до ЦК КПРС про відвідини Криму кримськими татарами
12 листопада 1965 р.
Центральный Комитет КП Украины сообщает, что за последнее время, и особенно в 1965 году, участились посещения Крымской области татарами, отселенными в прошлом из Крыма, главным образом на территорию Узбекской ССР. Последние преследуют цель выяснить обстановку и возможности возвращения в Крым на постоянное местожительство.
Татары приезжают в города и села Крымской области, где они проживали до выселения, осматривают ранее принадлежавшие им дома и другие постройки, заявляют местным жителям о своем, якобы, скором возвращении в Крым, угрожают в некоторых случаях расправой над переселенцами, занявшими их жилища.
Так, находившийся в июле-июне с.г. в г.Бахчисарае в составе группы крымских татар некий Терлекчи, житель гор. Самарканда, заявил местным жителям, что татарами создана «инициативная группа», которая собрала с каждой семьи по 5-10 рублей и на эти деньги направила в Москву делегацию из 60-70 человек. Он утверждал, что эти люди добиваются приема в правительственных инстанциях для решения вопроса о возвращении татар в Крым. По словам Терлекчи, в делегацию входят бывший секретарь Бахчисарайского райкома партии Мур- тазаев, дважды Герой Советского Союза Аметханов, конструктор реактивных самолетов Велиев и другие.
Приезжавшие в сентябре 1965 года в Крым некие Сулейманов, Халимов, Бекиров Сеит Мемет и Бекиров Сеит Умер, жители гор. Гулис- тана Узбекской ССР, при встречах со своими знакомыми сообщали,
472


•і го «сейчас в Москву поехала большая делегация добиваться разрешения вернуться татарам в Крым. Возвращаться будем все или никто. Татары будут убивать тех, кто, получив разрешение, индивидуально будет ехать в Крым жить, и тех, кто не захочет поехать в Крым, если
О 	у дет получено разрешение на возвращение для всех». В августе с.г. в доме гражданки Токмаковой, проживающей в гор. Бахчисарае, останавливались трое неизвестных крымских татар, заявивших ей, что «это наш дом и мы скоро будем в нем жить».
Некоторые из приезжающих в Крымскую область татар распространяют слухи, что им будто бы разрешили получить прописку на постоянное жительство в Крыму.
Такие действия лиц из числа крымских татар отрицательно сказываются на настроениях некоторой части населения Крымской области* особенно переселенцев, вызывают возмущение трудящихся.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
12 	ноября 1965 года
Машинопис. Копій.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 5991. - Арк. 207-208.
№23
Лист до ЦК КПРС про повернення в Україну архівних матеріалів ЦК КП України
10 січня 1967р.
В период работы т. Хрущева Н.С. секретарем ЦК КП Украины им был установлен такой порядок, что все его доклады и выступления на съездах Компартии Украины, на Пленумах ЦК КП Украины, различных совещаниях и заседаниях в общие стенограммы не вносились. После редактирования и отработки они хранились в его Секретариате, у помощников, на правах т.н. личного архива.
После отъезда т. Хрущева на работу в Москву по его указанию все стенографические записи его докладов и выступлений за 1938-1949 гг. и другие материалы были изъяты из архива ЦК КП Украины и отправлены сначала в Московский обком КПСС, а затем были переданы в аппарат ЦК КПСС. В настоящее время они хранятся в архиве ЦК КПСС.
В силу этого архивные материалы ЦК КП Украины являются неполными, а находящиеся в архиве ЦК КПСС материалы ЦК КП Украины в научно-исследовательской работе не используются.
Просим рассмотреть вопрос о возвращении в ЦК КП Украины архивных материалов, вывезенных в 1949 году Секретариатом т. Хрущева в Москву.
П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 6029. - Арк. 39-40.
473


№24
Лист до ЦК КП України про опозиційність I. Дзюби
10 	квітня 1967р.
Як відомо, націоналістичні угруповання за кордоном та їхні друковані органи вже давненько «помітили» літературного критика І. Дзюбу, який у своїх друкованих та усних виступах протиставив себе майже всьому письменницькому колективу республіки, з невірних, упереджених позицій витлумачує явища і факти з мистецького і суспільного життя.
Особливо посилився галас у націоналістичній пресі навколо імені І. Дзюби з початку минулого року. Сфабрикувавши версії про арешт І. Дзюби, наші ідейні вороги роблять все, що в їх силах, аби якось «героїзувати» поведінку ЦІЄЇ Ідейно незрілої, просто невихованої ЛЮДИНИ; Сам же І. Дзюба не тільки не прагне спростувати ці вигадки, а вперто шукає форм вираження своїх «опозиційних» настроїв і переконань (виступи в кінотеатрі «Україна», на літературних вечорах, у Бабиному Яру тощо).
З метою роз’яснення хибності такої поведінки І. Дзюбу було запрошено влітку минулого року до ЦК КП України. Однак І. Дзюба в розмові з завідуючими відділів науки і культури та пропаганди і агітації поводив себе зухвало, категорично відмовившись давати будь-яку відповідь у пресі своїм націоналістичним «захисникам» за рубежем.
У вересні минулого року журнал «Перець» виступив з фейлетоном, у якому висміяв поведінку І. Дзюби та його непроханих «покровителів» з націоналістичної еміграції.
Після опублікування фейлетону партійний комітет Київської організації СГГУ обговорив це питання і рекомендував президії Спілки письменників України зробити належні висновки про І. Дзюбу та його «негідну поведінку, яка несумісна із званням радянського письменника».
На виконання рекомендації парткому секретарі правління СПУ тт. Збанацький і Зарудний мали бесіду з І. Дзюбою.
Однак наслідків цієї бесіди до цього часу не помітно. Навпаки,
І. 	Дзюба дав інтерв’ю пряшівській газеті «Нове життя» (ЧССР), в якому з приводу фейлетона в журналі «Перець» заявив: «Будь-яка моя відповідь означала б санкціонування, узаконення тих наклепницьких прийомів, які стоять поза всякими моральними та юридичними нормами. Елементарна людська гидливість не дозволяє звертати увагу на таке».
Так І. Дзюба по суті виявив солідарність з тими політиканами за рубежем, які по-блюзнірському «вболівають» за його долю, використовують його ідейно незрілі статті і публічні виступи в своїх брудних цілях. Не дивно, отже, що це інтерв’ю було негайно передруковано націоналістичною пресою і доповнене відповідними коментарями.
Підхвалюючи І. Дзюбу за «непохитність», виставляючи його «жертвою» якихось утисків, націоналістична преса жонглює його іменем, як їй заманеться, і разом з тим друкує на своїх сторінках його статті і виступи.
474


Зовсім недавно в мюнхенському журнальчику «Сучасність» (№ 3 за І%7 рік) надрукована стаття І. Дзюби «Шевченко і Петефі», в якій творчість і діяльність великих поетів двох народів трактується переважмо з націоналістичних позицій. Ця стаття, зрозуміло, не могла бути надрукована в радянській пресі. Автор передав її для опублікування в словацькому ювілейному збірнику, де й знайшли її мюнхенські нацисти.
Майже одночасно в місячнику «Література і мистецтво» - додатку до газети канадських бандерівців «Гомін України» (№ 3 від 4 березня
1967 	р.) - опубліковано виступ І. Дзюби з нагоди 30-річчя поета В. Си- моненка. Про цей виступ, сповнений злоби і антирадянських випадів, свого часу йшла гостра розмова і в Спілці письменників, і в партійних органах. Тепер він якимись шляхами потрапив у руки недобитих гітлерівців, які витягли його на сторінки свого видання.
Хоч керівництво Спілки письменників неодноразово висловлювало своє обурення вчинками І. Дзюби, намагалося якось вплинути на нього, однак до цього часу ні президією, ні секретаріатом правління СПУ не вжито в цьому питанні рішучих заходів, які поклали б край ганебній антипатріотичній поведінці одного з членів Спілки письменників та його нечисленних однодумців з навкололітературного середовища.
Відділи науки і культури та пропаганди і агітації вважали б за доцільне заслухати інформацію на Секретаріаті ЦК КП України керівництва Спілки письменників України (т. Гончара О.Т.) про заходи, які намічає здійснити Спілка по відношенню до І. Дзюби у зв’язку з його поведінкою, яка порушує всі вимоги Статуту СПУ та норми внутріспілчанського ідейно-творчого життя.
Просимо вказівок.
Зав. відділом науки і культури ЦК КП України (Кондуфор)
Зав. відділом пропаганди і агітації ЦК КП України (Шевель)
10 	квітня 1967 р.
Машинопис. Копія.
ЦДАІ?ОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 6313. - Арк. 33-36.
№25
Лист до ЦК КПРС про збільшення кількості науковців України
у складі АН СРСР
З вересня 1967р.
Академия наук СССР объявила вакансии, на которые будут проведены выборы академиков и членов-корреспондентов в 1968 году.
Академия наук СССР является общесоюзным высшим научным центром, координирующим всю научную работу, проводимую в Советском Союзе. Однако эти функции Академии наук СССР не согласуются с фактическим представительством в ней ученых союзных республик. Сейчас состав АН СССР на 95 % состоит из представителей Российской Федерации.
475


В настоящее время вопрос о территориальном представительстве в Академии наук СССР положительно решается лишь тогда, когда речь идет о Сибирском отделении АН СССР. В большинстве других случаев избираются ученые, которые привлекаются к руководству московскими, ленинградскими или другими научными учреждениями Академии наук СССР, либо тогда, когда ученые других республик дают согласие после избрания перейти работать в гг. Москву, Ленинград, Новосибирск, как это имело место с академиками H.H. Боголюбовым, А.Ю. Ишлинским, Г.В. Курдюмовым, М.А. Лаврентьевым, Т.Д. Лысенко и другими.
Такое положение не благоприятствует развитию важных научных направлений в республиках, ведет к оттоку научных кадров высшей квалификации, не способствует повышению уровня научной работы и подготовки высококвалифицированных кадров в научных учреждение ях и вузах союзных республик.
Украинская ССР, где работает 107 тысяч научных сотрудников, среди которых свыше 2300 докторов, то есть 12,5 % всех научных работников высшей квалификации Советского Союза, представлена в Академии наук СССР только 5 академиками и 9 членами-корреспон- дентами (2,3 % от общего состава АН СССР). Это в 5 раз меньше, чем в одном г. Ленинграде и в 3 раза - чем в г. Новосибирске.
Между тем, среди ученых Академии наук УССР и вузов республики есть достойные кандидаты для избрания в академики и члены-корт респонденты АН СССР, такие как академики АН УССР A.C. Давыдов, A.B. Кирсанов, И.Н. Францевич, А.П. Чекмарев, Г.С. Писаренко,
A.И. Бродский, члены-корреспонденты АН УССР В.А. Марченко,
B.C. Михалевич, Н.И. Супруненко и многие другие.
Ученые республики вносят достойный вклад в сокровищницу советской науки, активно способствуют техническому прогрессу, развитию всех отраслей народного хозяйства и культуры страны. Ряд научных институтов Украины являются ведущими научными учреждениями Советского Союза, получили мировую известность и поэтому заслуживают увеличения представительства своих ведущих ученых в Академии наук СССР.
ЦК КП Украины считает целесообразным в будущем, при выборах в Академию наук СССР, выделять вакансии для замещения их крупными учеными союзных республик, научные заслуги которых соответствуют высоким требованиям, предъявляемым к членам Академии наук СССР. Это будет способствовать усилению ее связей с республиканскими научными учреждениями и высшими учебными заведениями, повысит эффективность их работы, поднимет авторитет Академии наук СССР как высшего научного центра страны.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
3 сентября
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 2. - Арк. 112-113,
476


№26
Заява В. Чорновола до ЦК КПУ, Президії Верховної Ради УРСР, Прокуратури УРСР
ЗО жовтня 1967р.
ДО ЦК КПУ. В ПРЕЗИДІЮ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УРСР. В ПРОКУРАТУРУ УРСР Копія: ЛЬВІВСЬКОМУ ОБЛАСНОМУ СУДОВІ
від гр. ЧОРНОВОЛА В.М., незаконно арештованого і звинуваченого за ст. 187-1 КК УРСР
ЗАЯВА
З серпня 1967 року я був заарештований за розпорядженням прокурора Львівської області. Мені пред’явлено цілком безпідставне звинувачення в поширенні завідомо наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад. Таким способом зі мною звели рахунки за критику закритих судів і незаконних дій слідчих і судових органів під час арешту і засудження групи української інтелігенції в 65-66 роках. Адже в переданих мною в республіканські інстанції матеріалах не було жодного факту, який би я вигадав. Все написане ґрунтувалося на документах та свідченнях громадян.
Під час слідства, незважаючи на мої вимоги, не було розглянуто жодного з конкретних фактів беззаконня, що я їх наводив у поданих заявах. Не було допитано жодного свідка з тих громадян, які давали мені дані. Нарешті слідство не встановило жодного факту розповсюдження мною особисто моїх заяв, якщо, звичайно, не вважати таким «розповсюдженням» гарантоване радянською Конституцією право звертатися до республіканських партійних та радянських органів. Але, як це не парадоксально, тільки на цьому й тримається все звинувачення. Виявляється, об’єктами своєї так званої «наклепницької» діяльності» я обрав першого секретаря ЦК КПУ П.Ю. Шелеста, голову КДБ при Раді Міністрів Української РСР Нікітченка, голову Спілки художників УРСР депутата Верховної Ради В.І. Касіяна, бо саме їм я послав свою заяву. За логікою львівської прокуратури, я, очевидно, мав намір якось вплинути своїми «наклепами» на незміцнілий світогляд цих керівних товаришів.
Більше того. Мені у вину ставиться навіть, що я, виконуючи прохання одного із засуджених, переслав його заяву чотирьом депутатам Верховної Ради УРСР (в тому числі голові і секретарю Президії Верховної Ради УРСР). За тією ж дивною логікою мене роблять відповідальним за зміст цієї не мною написаної заяви, а депутатів Верховної Ради - ідейно недозрілими особами, що на них я разом із автором заяви політв’язнем Морозом скерував свою наклепницьку діяльність.
477


Все це не можна розцінювати інакше, як відвертий затиск критики знизу, як намагання відбити у радянських громадян бажання звертатися із скаргами в партійні і радянські органи. Але як це в’яжеться із недавньою постановою ЦК КПРС про роботу з листами та скаргами трудящих? Де в цій постанові написано, що на критичні сигнали дозволено відповідати тюрмою? Як це, нарешті, в’яжеться з ленінськими настановами?
Невдовзі після арешту я послав листа в ЦК КПУ та в Президію Верховної Ради УРСР, просив втрутитися в дії львівської прокуратури і припинити свавілля. Але мені не знайшли за потрібне відповісти... Моя «справа» вже передана до суду, і в мене є підстави побоюватися, що львівський суд і на цей раз не порушить своєї традиційної солідарності з львівською прокуратурою. Я вичерпав усі можливості протесту проти сваволі і змушений вдатися тепер до останнього заходу. Зараз преса і радіо приносять звістки про трудову вахту на честь 50-річчя Радянської влади. Я ж змушений в передсвяткові та святкові дні стати на вахту голоду... Оголошуючи з 1-го листопада переджовтневу голодівку протесту, я сподіваюся, що хоч цим приверну увагу до залишків сталінсь- ко-беріївської «законності» і, зокрема, до сваволі щодо мене особисто.
30.Х.1967 р.
Львів, тюрма.
№27
Лист до ЦК КП України про судовий процес над Чорноволом В.М.
22 листопада 1967р.
Чорновіл В’ячеслав Максимович, 1938 року народження, уроже- нець с. Єрок, Звенигородського району, Черкаської області, українець, безпартійний, освіта вища, закінчив факультет журналістики Київського держуніверситету, в 1966 році згідно вироку народного суду Ленінського району м. Львова відбув покарання по ст. 179 КК УРСР - 3 місяці виправних робіт, до арешту працював інструктором Львівського обласного товариства охорони природи.
15 листопада 1967 року судова колегія в кримінальних справах Львівського обласного суду розглянула справу по обвинуваченню Чорново- ла В.М. в скоєнні злочину по ст. 187-1 КК УРСР.
Чорновіл В.М. 20 квітня 1967 року написав «твір» під назвою «Лихо з розуму», в якому зводив наклеп на радянську дійсність, діяльність судово-слідчих органів, брав під захист осіб, засуджених в свій час за антирадянську пропаганду, зокрема Богдана Гориня, Михайла Гори- ня, Мирослави Зваричевської, Михайла Масютки, Ярослава Менку- ша, Валентина Мороза, Михайла Осадчого та інших. При допомозі родичів і знайомих цих осіб він зібрав про них певні відомості і доводив нібито вони засуджені незаконно.
Влітку 1967 року Чорновіл В.М. нелегальним шляхом одержав з місць ув’язнення написаний ув’язненим Морозом В.Я. антирадянський
478


іиір під назвою «Репортаж із заповідника імені Берія», в якому зводиться наклеп на нашу діяльність і діяльність радянських органів.
Ці «твори» Чорновіл В.М. розмножив на друкарській машинці і надіслав поштою на адресу окремих партійних, державних органів, спілок письменників і художників України, деяких депутатів Верховної Ради УРСР та інших осіб.
21 	жовтня 1967 року так званий «твір» «Лихо з розуму» був переданий в ефір закордонною радіостанцією «Свобода» і надрукований у мюнхенському націоналістичному журналі «Сучасність».
У «творі» «Лихо з розуму» Чорновіл В.М. значну увагу приділив питанню про нібито неправильне засудження за антирадянську агітацію Осадчого М.Г. Допитаний в судовому засіданні як свідок Осадчий М.Г. пояснив, що він не просив Чорновола В.М. писати про нього і що викладені в цьому «творі» обставини, які стосуються його, не відповідають дійсності.
Чорновіл В.М. за вироком суду визнаний винним в тому, що він у 1966-1967 роках писав і розповсюджував «твори», в яких завідомо зводив неправдиві наклепницькі факти, які порочать радянський державний і суспільний лад, і згідно статті 187-1 Кримінального кодексу УРСР засуджений до позбавлення волі у виправно-трудовій колонії строком на три роки. На підставі статті 4 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 31 жовтня 1967 р. «Про амністію» строк покарання Чор- новолу В.М. скорочено наполовину.
Чорновіл В.М. винним себе не визнав, свої дії вважає правомірними, тому що цими творами він нібито звертався до офіційних органів з метою вжиття ними заходів для виправлення судових помилок і полегшення участі осіб, засуджених за антирадянську агітацію і пропаганду по ст. 62 КК УРСР. Ці аргументи засудженого спростовані судовим засіданням, а його дії кваліфіковані судом як кримінальний злочин.
Група осіб, однодумців Чорновола В.М., промову адвоката Московської міської юридичної консультації Ветвінського Л.С., який просив виправдати підсудного за недоведеністю в його діях складу злочину, і промову Чорновола В.МС в останньому слові про його виправдання зустрічала оплесками. Спеціально на судовий процес прибули з м. Києва поети Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, з м. Львова поет Володимир Лучук та інші.
Переважна більшість присутніх на судовому процесі осіб обвинува- чувальну промову прокурора і вирок суду зустріла з задоволенням тривалими оплесками.
Львівський обком КП України доручив групі журналістів підготувати відповідні матеріали з приводу судового процесу для опублікування в пресі.
Секретар Львівського обкому КП України В. КУЦЕВОЛ
2фн № 0918 від 22.ХІ.1967 р.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 6306. - Арк. 101-102.
479


№28
Лист І. Дзюби, І. Світличного, Н. Світличної, Л. Костенко,
А. 	Горської щодо судового процесу над Чорноволом В.М.
29 	грудня 1967р.
ПЕРШОМУ СЕКРЕТАРЕВІ ЦК КПУ
П.Ю. ШЕЛЕСТУ
Копії: голові Комітету в справах державної безпеки депутатові В.Ф. Нікітченкові, голові Спілки письменників України депутатові
О.Т. Гончару, голові Спілки художників України депутатові
В.І. Касіяну, голові Президії Верховної Ради УРСР депутатові Д.С. Коротченку, секретареві Президії Верховної Ради УРСР депутатові А. Зленку, депутатові С.В. Стефанику, депутатові М. Кіх.
Шановний Петре Юхимовичу!
Звертаємося до Вас у справі, яка нас глибоко хвилює і непокоїть.
15-го листопада 1967 року ми були присутні на судовому процесі в справі В.М. Чорновола у Львові. На відміну від політичних процесів, проведених у 1965-1966 роках, ця справа слухалася у відкритому судовому засіданні. Підсудному була надана можливість висловити свою точку зору на суть розглядуваної справи, спростовувати висунені проти нього звинувачення; суд не заважав підсудному виголосити останнє слово і не обмежував його при цьому в часі. Власне, усе це гарантується радянськими законами, і, здавалося б, не доводиться висловлювати особливого задоволення з приводу того, що має бути само собою зрозумілим. Але ж відомо, що під час політичних процесів 1965-1966 років ці елементарні процесуальні норми неодноразово порушувалися. Отже, відновлення законності хоча б у таких межах, якщо воно стане загальною нормою, слід розцінювати як серйозний поступ нашої судової практики.
Тим прикрішими були інші порушення процесуальних норм і як наслідок - разюча невідповідність вироку до ваги матеріалів, які фігурували на процесі, і до ступеня обґрунтованості та доказовості звинувачення. Ось на це ми і хочемо звернути увагу, оскільки тенденція, яка тут виявилася, виходить далеко за межі одного конкретного випадку або ж, принаймні, може послужити поганим прецедентом.
Порушення процесуальних норм почалося з самого початку судового засідання. Підсудний В.М. Чорновіл попросив дати відвід прокуророві Садовському та голові суду Назарукові на тій підставі, що вони в даному разі не є особисто незацікавленими людьми. У матеріалах, написання яких йому інкриміноване і які саме і є предметом судового розгляду, В.М. Чорновіл різко критикував названих осіб за ті грубі порушення соціалістичної законності та процесуальних норм, яких вони припустилися на попередніх політичних процесах. Отже, вони прямо причетні до даної справи і могли б виступати на її розгляді, скажімо,
480


як потерпілі, але ніяк не в ролі прокурора та судці. За радянськими кримінально-процесуальними нормами в таких випадках учасники судового процесу зобов’язані заявити самовідвід, але ні прокурор, ні суддя цього не зробили, а законне і вмотивоване прохання підсудного, цілком підтримане адвокатом (з посиланням на відповідну статтю процесуального кодексу), не взяли до уваги. Воно було відхилене без усякої юридичної аргументації. Певно, це і стало однією з причин того, що весь хід судового засідання не був скерований на об’єктивний розгляд матеріалів справила багатьма моментами скидався на зведення потерпілими рахунків з людиною, яка зважилася їх критикувати.
В обвинувальному висновку В.М. Чорноволові інкримінувалося «виготовлення і розповсюдження» свідомо наклепницьких вигадок про дії державних органів. Фактично ж ішлося про те, що він оформив і розіслав чотирьом адресатам - першому секретареві ЦК КПУ П.Ю. Шелесту, голові Комітету в справах державної безпеки депутатові
В.Ф. Нікітченку, голові Спілки письменників України депутатові ОХ Гончару та голові Спілки художників України депутатові В.І. Касіяну - матеріали про політичних в’язнів, засуджених у 1965-1966 роках, під назвою «Лихо з розуму», а також переслав на прохання автора статтю- заяву В.Я. Мороза також чотирьом адресатам - депутатам Д.С. Корот- ченку, А. Зленку, С.В. Стефанику та М. Кіх. Ніяких інших адресатів на суді названо не було, не було наведено жодного факту про те, що Чорновіл передавав ці матеріали ще комусь, ні один свідок цього не підтвердив (до речі, на суді фігурувало всього двоє свідків, і показання обох не мали ніякого відношення до суті звинувачення, тобто не підтверджували ні того, що Чорновіл розповсюджував свій матеріал, ні того, що він вдавався до «свідомо наклепницьких вигадок», тобто вигадував неіснуючі речі, видаючи їх за дійсні факти). І все ж В.М. Чорновола обвинувачували саме в «розповсюдженні» згаданих матеріалів.
Легко бачити, що всі адресати - люди офіційні й поважні, і тому - незалежно від змісту написаного - вважати, що таким чином В.М. Чор- новіл «виготовляв і поширював наклепницькі вигадки, що порочать радянський державний і суспільний лад», було б великим перебільшенням, якщо не сказати - неприпустимим гріхом проти істини. Хіба радянські громадяни не мають права звертатися до своїх депутатів і державних діячів з будь-якими справами, проханнями й пропозиціями? А ніяких інших фактів про розповсюдження В.М. Чорноволом своїх матеріалів на суді не було наведено. Не кажемо вже про те, що ні прокурор, ні суд зовсім не цікавилися перевіркою фактів і не пробували встановити, що з написаного В.М. Чорноволом є документальним, а що - вигаданим. Жоден матеріал справи В.М. Чорновола не був розглянутий, перевірений, стверджений або спростований з погляду його фактичності й істинності. Жодне з прохань підсудного - викликати свідків та долучити до справи додаткові матеріали, що ствердили б документальність зібраних ним матеріалів, - не було задовільнене. Тим часом саме за «наклепницькі вигадки» суд виніс В.М. Чорноволові
10 І По лої
481


найбільше, передбачене статтею, за якою його судили, покарання - З роки ув’язнення у виправно-трудових таборах. І це - незважаючи на те, що в ході судового засідання всі висунуті проти В.М. Чорновола звинувачення і всі «докази» прокурора і слідства були спростовані підсудним та його адвокатом, незважаючи на те, що суд не знайшов жодного конкретного свідчення про те, що В.М. Чорновіл займався «розповсюдженням» вказаних матеріалів, і, отже, все звинувачення лишилося голослівним.
Можливо, що суд був справді переконаний у вині В.М. Чорновола, Але ж суб’єктивний настрій учасників суду не може мати об’єктивної юридичної ваги і не повинен впливати на судове рішення. Вину підсудного суд зобов’язаний довести неспростовними фактами, свідченнями та іншими Юридичними доказами.
Ми, присутні на судовому засіданні в справі В.М. Чорновола, побачили, що суд цього свого обов’язку не виконав. Він проводився не^ кваліфіковано і необ’єктивно. Його вирок перебуває в разючій невід-? повідності до матеріалів слідства і звинувачення і скидається на особисту помсту, розправу наділених владою осіб над людиною, що по-інак? шому думає і насмілюється критикувати дії окремих представників радянських установ, тобто здійснює своє конституційне право.
Ось чому ми звертаємося до Вас з проханням особисто втрутитися в справу В.М. Чорновола і не допустити ще одного грубого порушення соціалістичної законності, не допустити ще одного зловісного прецеденту. До цього нашого листа додаємо заяву В.М. Чорновола від 30.Х.1967 р. та текст його останнього слова.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 6306. - Арк. 103-107.
№29
Виступ (останнє слово) В. Чорновола на судовому засіданні
Грудень 1967р.
Громадяни судці! Мушу визнати, що як я був невиправним оптимістом, так ним, мабуть, і помру. Спочатку я слав у високі інстанції заяви, наївно сподіваючись на якісь позитивні результати. І навіть зовсім несподіваний результат - тюрма - мене не до кінця розхолодив. Залиш-г ки рожевого оптимізму у мене лишалися ще сьогодні вранці, на почат7 ку судового засідання. Дуже вже очевидною здавалася мені моя безневинність. Але поступово в ході судового засідання мій рожевий оптимізм почав переростати в чорний цесимізм. Я побачив явну упередженість і зрозумів, що зупинити операцію і довести, що я не верблюд, мені не вдасться. Моє клопотання про виклик свідків та долучен- ня документів відхилили без умотивованих пояснень; мої докази, висловлені на початку судового заслання, залишили без обговорення; суті справи намагалися не торкатись, орудуючи нешироким арсеналом
482


ярличних визначень. Поступово нагніталася важка атмосфера, що Vкінчалася обвинувальним словом прокурора Садовського, від якого я дізнався навіть про таке, чого досі не знав ні від слідчого, ні із звину- нального висновку.
Виявляється, я ще й націоналіст. Ось тільки б уточнити - буржуазний чи, може, соціалістичний? Я в своїх заявах не торкався національного питання. Такий висновок робиться лише на основі того, що я писав про порушення законності, допущені на Україні. А якби я жив у Тамбові і написав що-небудь подібне - яким би я націоналістом був, тамбовським? Львівські прокурори не можуть без того, щоб до «справ» такого типу, як моя, не прив’язати націоналізму. Вони у Львові, мабуть, у кожному другому буржуазного націоналіста бачать.
Прокурор цитує часто цитовані слова Леніна про «єдину взаємодію пролетарів великоруських та українських». Але не можна обходитися весь час однією цитатою, треба брати ленінську національну теорію в цілому. Мушу нагадати державному звинувачеві, що В.І. Ленін вже в радянські часи, коли існував СРСР, наполегливо підкреслював, що місцевий націоналізм сам по собі не виникає, що він завжди буває реакцією на великодержавний шовінізм, що найкращий спосіб боротьби \ націоналізмом - викорінювати його першопричину - шовінізм. Ці ленінські насганови відбивалися у рішеннях партійних з’їздів аж до початку тридцятих років, коли Сталін остаточно запровадив свою національну політику.
Ще одне відкриття зробив прокурор: виявляється, я співаю з чужого голосу. Джерелом моїх думок він робить якогось американця Евен- штейна. Може, державний звинувач підкаже мені, де б я міг почитати цитованого ним Евенштейна? Але у нас судять за 62 статтею Кримінального кодексу лише за читання таких книжок, незалежно від того, поділяю я їх зміст, чи ні. Ніяк не може уявити собі державний звинувач, що можна без допомоги евенштейнів чи кого-небудь іншого сформувати свої власні думки, власні переконання. Я, бачте, винен ще й у тому, що мій супроводжуючий лист до П.Ю. Шелеста передала радіостанція «Свобода» і надрукував журнал «Сучасність». І цей факт смакується, хоч до сьогоднішнього звинувачення він не має ні найменшого відношення. Державний звинувач висловлює навіть припущення, що може я особисто передав ці матеріали, а перекручені дані про мою особу, подані там, - то всього лише хитрий прийом. На чому побудоване це припущення? Виключно на бажанні нагнітати обстановку в суді.
Прокурор тут згадував виступ П.Ю. Шелеста на XXII з’їзді КПРС, в якому перший секретар ЦК КПУ називав імена здібної творчої молоді. Від цієї молоді державний звинувач мене відмежовує. А чи відомо шановному прокуророві, що твори названих Шелестом осіб, друковані і не друковані, незалежно від бажання авторів, також з’являються в тих журналах і передаються тими радіостанціями. Але ж їх не судять за це і навіть називають як кращих з трибуни партійного з’їзду.
В довгому і «пристрасному» слові прокурора мало чогось суттєвого, що потребувало б відповіді. Бо ж не назвеш аргументами, наприк¬
483


лад, вислови, що не роблять честі юристові: «підняв несамовитий галас», «розпускає по світі божому пасквілі», «зубоскальство», «як п’яний хуліган» і т.п. Я не хочу ображати особу шановного прокурора, як він ображає мене. Але все ж мушу висловити жаль, що свого часу в одному з наших юридичних вузів, трохи навчаючись науці Демосфена, зовсім не звертали уваги на формальну логіку. Державний звинувач робить ту ж логічну помилку, що й у звинувальному висновку: частко-? ве підносить в ранг загального або й взагалі робить узагальнюючі висновки з нічого, з своїх суб’єктивних уявлень. Прокурор кілька разі# підкреслює, що своїми «наклепницькими» заявами я хотів вплинути і впливав на деякі нестійкі групи населення. Але ж слідство не встановд- ло жодного факту розповсюдження мною заяви «Лихо з розуму», окрім посилки її в офіційні республіканські органи. Отже, за прокурорською логікою, «нестійкі групи населення» - це перший секретар ЦК КПУ П.Ю. Шелест, голова КДБ при Раді Міністрів УРСР Ні? кітченко та інші керівники республіканського рангу. Будувати ж звит нувачення на суб’єктивних припущеннях прокурора про мої наміри -г юридично жалюгідний прийом.
Так само спекулятивним прийомом є перенесення центру ваги на Караванського. Я писав про двадцятьох засуджених, а не про одного Караванського. Але засуджені - в основному молодь, а на минулому Караванського можна зіграти, сівши на свого улюбленого коника - націоналізм. Але ж я ніде не писав, що виправдовую минуле Кара* ванського, я лише твердив і тверджу, що повторне ув’язнення здібного перекладача і мовознавця Караванського через 5 років після амністії - юридично не обґрунтоване, а 25-річний строк ув’язнення - дійсно канібальський.
Промова прокурора могла б бути наполовину коротшою, якби вій не адресував мені претензії до твору Валентина Мороза «Репортаж із заповідника імені Берія». Я ніде не писав і не заявляв, як я ставлюся до змісту Морозової заяви. Я зробив те, що зробила б на моєму місці кожна порядна людина - на прохання Мороза переслав його заяву адресатам - депутатам Верховної Ради УРСР. Морально виправдовує мене і та обставина, що, як мені відомо, адміністрація мордовських таборів не пропускає заяв і скарг в’язнів на табірний режим, і тому в’язні мусять вдаватися до позацензурних способів передачі скарг в керівні інстанції. Під час слідства в своїц справі я дізнався, що політв’язень Ва: лентин Мороз за написання «Репортажу із заповідника імені Берія» повторно притягнутий до кримінальної відповідальності. Тому прокурор Садовський має можливість запропонувати свої послуги, виступити на суді Мороза і адресувати йому те, що адресував тут мені.
Однак з деякими пунктами звинувальної промови я цілком погоджуюся. З тим, наприклад, що автобуси з маркою «Львів» можна зустріти в багатьох країнах, що на Львівщині добувають чимало нафти й газу, що в Казахстані треба розвивати господарство. Погоджуюся із тим, що дружба народів - велика справа і то не лише народів
484


і І'СР. Якщо тільки це, звісно, дружба рівноправних народів і якщо вона духовно збагачує всі народи. Погоджуюсь ще з багатьма відомими істинами. Не розумію тільки, яке це все має відношення до висунутого
11 	ро ги мене звинувачення? Мабуть, державного звинувача і тут підве- иа недовчена ним свого часу формальна логіка.
Не буду більше гаяти часу з прокурором, бо полемізувати можна з якимись тезами, що підкріплюються аргументами. А на лайку лайкою и відповідати не, вмію. Не буду також ще раз повторювати докази своєї невиновность Надто багато я про це сьогодні говорив, до того ж я приєднуюся до тільки що сказаного адвокатом Ветвінським.
Давайте краще, громадяни судці, на хвилину відірвемося від дуже серйозних досліджень, котрий із двох взятих мною епіграфів більш наклепницький, і дописав чи не дописав я кому, передруковуючи табірні вірші Осадчого. Давайте також не будемо гадати, як ось прокурор, ІЦО я хотів зробити чи що я міг би зробити. Облишмо цю софістику і гляньмо на те, що відбувається у цьому залі, збоку.
Я вважаю, що суд наді мною - далеко не рядовий суд, а навіть і якоюсь мірою етапний. Бо тут судять не тільки мене як особу, тут судять думку. Тому й рішенця, яке ви приймете, торкатиметься не лише Чорновола, як такого, а й певних принципів нашого громадського життя. Мене, здається, чи не першого на Україні судять за ст. 187-1. Я писав з тюрми в Президію Верховної Ради Української РСР, що, як показав мій арешт, прийнята нею на 50-му році Радянської влади стаття Кримінального кодексу не є дальшим розвитком соціалістичної демократії. Навпаки, вона дає в руки слідчим і судовим органам неправомірно широкі права, дозволяє їм втручатися у сфери ідеології, що лежать поза їхньою компетенцією, примушує їх ставати, як ми це сьогодні побачили, філософами і літературними критиками, економістами й соціологами і виносити остаточний присуд в усіх цих питаннях, які є часом дискусійними навіть для фахівців. Стаття 187-1, як показує суд наді мною, відкриває можливості прямого наступу на право людини мати свою думку, свої переконання.
Справді, вдумаймося, що ж означає в сьогоднішній інтерпретації наклеп на радянський лад чи на радянську дійснірть? Що таке наклеп взагалі - зрозуміло. Коли я кажу, що майор Гальський з львівського КДБ є новоявленим унтер-пришибєєвим, бо займається рукоприкладством, а слідчий з того ж управління КДБ Сергадєєв та Клименко не зупиняються перед погрозою і матерщиною, щоб добути дізнання, - і при перевірці ці факти не підтвердяться, то це буде наклеп, а якщо я все це видумав, то завідомий наклеп. Але наклеп не на радянську дійсність, а на особу майора і двох його колег. На це є своя стаття в Кримінальному кодексі. Якщо я на основі цих видуманих мною фактів фоблю висновок, що матерщина і мордобій - це взагалі стиль роботи львівського управління КДБ - це буде завідомий наклеп на установу, але ж ніяк не на радянський лад. Так що ж вважати наклепом на радянський державний і суспільний лад?
485


Якби я, наприклад, в науковій статті чи у виступі з трибуни почан стверджувати, що централізм в умовах соціалізму - не найкращий принцип внутріполітичного і господарського життя, що в рамках соціалізму і радянської системи більший ефект дасть децентралізація, найширше виробниче і територіальне самоврядування, і коли я обґрунтував би цю тезу економічними викладами, покликався б на досвід інших країн, наприклад, Югославії, то навіть відхиливши мою тезу, чй1 можна мене судити за неї, як за наклеп на радянську дійсність? Що цб^
- 	наклеп, чи мої переконання? Коли б я, уважно простудіювавши тво*1 ри Леніна, почав твердити, що теоретично ми дотримуємося правилі них ленінських настанов в національному питанні, а на практиці допускаємо відступи від них, і цю тезу обґрунтував би ленінським^ положеннями та аналізом конкретних даних з питань сучасного куй#И турного будівництва, економіки і т.п., то що це з мого боку - СВІТОГЛЯДІ на точка, мої переконання чи наклеп на радянську дійсність? ' ^
Коли я, нарешті, стоячи обома ногами на платформі XXII з’їзді КПРС, почав би твердити слідом за Пальміро Тольятті, що демократизація радянського життя, започаткована XX з’їздом КПРС, йде наД^ то повільно, що в частини громадян ще не цілком вижита психологів культівських часів, що у нас трапляються прикрі екскурси в минулі? коли я, слідом за поетом Євтушенком, «обращаюсь к правительству нй* шему с просьбой: удвоить, утроить у этой стены караул, чтобы Сталйй1 не встал, и со Сталиным прошлое» (цей вірш свого часу друкувався ® «Правде»), то що це буде з мого боку: моє конституційне право звіф^ татися з своїми міркуваннями до вибраних мною керівників чи «роз^ повсюдження наклепницьких вигадок»?
І коли б навіть у всіх трьох випадках я помилився (бо, шановний прокуроре, помилятися може навіть Верховний суд; не помиляються тільки боги, а їх, як відомо, немає) і моїм аргументам можна і проти1’ ставити інший ряд аргументів, які виявляться вагомішими, то чи зна-1 чить це, що мене треба віддати під суд, щоб і я, і всі інші в майбутньому взагалі не наважувалися думати?
А я ж не робив у своїх заявах таких широких узагальнень, як викладені вище. Мої висновки значно вужчі і мають конкретного адресата!
І 	все ж мене судять саме за дві-три узагальнюючі фрази, не знайшовши? потрібним розглянути одного з десятка фактів, на основі яких я зробив' ці висновки, відразу після арешту я дні і ночі наскрізь продумував зміст своїх заяв, згадував усі факти і думав: де я міг допустити наклеп? Звичайно, не завідомий, але де я дався ошукати себе? І на одному з перших допитів я сказав слідчому приблизно так: «Знаєте, отут у мене неправильне прізвище стоїть, а в цьому факті я не певен, бо одержав його з третіх рук». Але слідчий Крикливець відмахнувся: «А мене ці факти зовсім не цікавлять, навіть якщо вони всі правдиві, а ось що саме ви думали, даючи таку назву своїй заяві?..» То як же ж мені не зробити висновок, що мене судять за переконання, що комусь потрібно препарувати мій мозок, вштовхнути в заготовлену стандартну форму?
486


Я кажу, що суд наді мною - не рядовий суд і може мати гучний ре- іонанс ще й тому, що не пригадую випадку за останні роки, щоб людину так відверто судили за переконання. Цього не було навіть на тих судах, про які я писав у своїх заявах. Коли в червні 1966 року я запитав у капітана Клименка із львівського КДБ: «Скажіть, будь ласка, за що все-таки дали кандидату наук Осадчому два роки таборів суворого режиму? Невже за те, що прочитав оті дві статті?», то капітан мені відповів: «Еге, якби ти знав, що у нього в щоденнику було понаписувано». Але у вироку щоденник все-таки не згадувався, а згадувалися дві крамольні статті. Мене ж навіть формально судять за переконання, тільки сором’язливо це слово замінюють словом «наклеп». Я певен, іцо і прокурор, і судді в глибині душі розуміють, наскільки сміхотвор- не звинувачений в розповсюдженні наклепів оригінальним шляхом надсилки їх в ЦК партії та в КДБ. Але все ж ви мене судите...
Нарешті, останнє. Коли влітку 1966 року я пояснював судді Ленінського району Львова, чому я вважав закритий суд в справі братів Горинів незаконним, він прямо запитав: «Чорновіл, а хто Ви такий, щоб вирішувати, законно щось робиться чи не законно? Адже для цього є відповідні органи». Сьогодні цей самий аргумент висовували прямо і недвозначно і судця Наварук, і прокурор Садовський. Я - радянський громадянин. Виявляється, цього мало. Якби прорахунки слідчих і судових органів, які помітив я, захотів помітити такий самий радянський громадянин, як я, але що займає пост прокурора республіки, то помилки були б виправлені, а винні, можливо, покарані. Мене ж самого карають...
Коли перемогла революція і почалося будівництво держави нового типу, В.І. Ленін постійно вимагав, щоб якомога більше громадян брали участь в керівництві державою і суспільством, в цьому він бачив єдину гарантію успішного розвитку соціалізму. Його відомий вислів про те, що куховарка повинна вміти керувати державою, не слід, звичайно, розуміти вульгарно і що куховарку обов’язково треба садити в крісло прем’єр-міністра чи що вміння керувати державою - це вміння піднімати руку на запитання «Хто за?». Ці слова слід розуміти так, що при соціалізмі кожний рядовий громадянин повинен вміти мислити по-дер- жавному, повинен вміти в кожному найскладнішому випадку сформулювати свою точку зору, а не чекати, поки йому запрограмують чергову програму. Доказом цьому можуть бути інші слова В.І. Леніна, сказані ним вже в перші місяці радянської влади: «Граждане должны участвовать поголовно в суде и в управлении страны. И для нас важно привлечение к управлению государством поголовно всех трудящихся. Это - гигантски трудная задача. Но социализм не может ввести меньшинство - партия. Его могут ввести десятки миллионов, когда они научатся это делать сами». Я спробував діяти згідно цих ленінських настанов - і про результат такої спроби ви мене зараз повідомите.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 24. - Спр. 6306. - Арк. 108-119.
487


№30
Лист-подяка П. Шелеста до Політбюро ЦК КПРС
22 	лютого 1968 р.
Дорогие товарищи!
Присвоение мне звания Героя Социалистического Труда и приветствие ЦК КПСС и Совета Министров СССР в связи с моим шестидесятилетием я рассматриваю как высокую оценку моего скромного труда и как высокую оценку деятельности Коммунистической партии Украины, под руководством которой трудящиеся Советской Украины добились значительных успехов в хозяйственном и культурном строительстве республики и этим самым внесли достойный вклад в дело строительства коммунистического общества и укрепления могущества нашей любимой Родины.
Всегда считал и считаю себя в долгу перед Великой Ленинской партией и народом и заверяю Вас, дорогие товарищи, что я и впредь буду отдавать все свои силы и энергию великому делу служения партий й народу, делу построения коммунизма в нашей стране.
Большое, сердечное спасибо за высокую оценку моего скромного труда.
П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
Ц ДА ГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 1. - Арк. 62.
№31
Огляд роману О. Гончара «Собор», підготовлений відділами пропаганди і агітації та культури ЦК КП України
15 квітня 1968р.
ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТУ КП УКРАЇНИ
Направляємо огляд роману О. Гончара «Собор», підготовлений відділами пропаганди і агітації та культури ЦК КП України.
Зав. відділом пропаганди і агітації
ЦК КП України (Г. Шевель)
Заст. зав. відділом культури
ЦК КП України (Д. Цмокаленко)
15 квітня 1968 року.
488


ПРО РОМАН О. ГОНЧАРА «СОБОР»
Роман О. Гончара «Собор» викликав серед читачів, особливо в колах інтелігенції, жваве обговорення, палкі суперечки. І це не випадково. Твір носить гострополемічний характер. У полі зору митця - ряд проблем, які хвилюють своєю злободенністю. Чимало з цих актуальних проблем регулярно висвітлюється на сторінках преси, обговорюється на сесіях і зібраннях, вирішується в партійних і радянських органах.
По-різному оцінює нову книгу читацький загал. Але серед різноголосся оцінок і відгуків чітко окреслюються дві полярні точки зору: одні вважають роман новим щаблем у творчій біографії письменника, інші - невдачею автора.
Допомогти читачам розібратись у творі, в його ідейно-художніх концепціях повинна була б літературна критика. На жаль, поки що на сторінках періодичної преси не зроблено глибокого аналізу «Собору». Та про це мова йтиме нижче.
Зважаючи на різні оцінки твору, на резонанс, який він одержує, зрештою, на занадто сусальні рецензії окремих критиків, спробуємо об’єктивно глянути на новий твір визначного українського письменника, спокійно розібратися в ідейно-естетичних якостях роману, простежити, які нові грані таланту О. Гончара виявилися в «Соборі».
Присвячений нашій бурхливій сьогоденності, новий роман О. Гончара охоплює своєю проблематикою найрізноманітніші сфери життя,
з 	людинознавчих позицій відгукується на широкі естетичні запити нашого сучасника з його невтоленним прагненням краси, з його невсипущою турботою про створення нових матеріальних і духовних цінностей суспільства, про вдосконалення людських відносин, про охорону історичної і культурної спадщини, про все те, що дістанеться від нас прийдешнім поколінням. Всією силою ідейної переконаності і художньо-емоційного впливу письменник спонукає своїх героїв і читачів до роздумів: «Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?»
Висуваючи ці високі філософські і морально-етичні критерії, автор веде нас у світ житейських роздумів старих металургів Ізота Лободи і Ягора Катратого, представників інженерно-технічної інтелігенції і заводського студентства Івана та Миколи Баглаїв, жінок-трудівниць Віруньки та Єльки, багатьох інших героїв роману.
Привабливими, щедрими рисами наділив письменник своїх позитивних героїв. Людям багатої душевної вроди, їм органічно чужі фальш і нещирість, байдужість і пріснота в житті. Кожен із них іде своєю невторованою стежкою трудового неспокою, шукає справжню насолоду в праці, яку розуміє як натхненну творчість. І хоч у вчинках декотрих з них є чимало надмірної запальності, хоч не всі їх міркування і висновки незаперечні і в усьому зважені, - в цілому вони сприймаються як колоритні постаті, написані з живої натури.
Серед тих, проти кого спрямований викривальний пафос твору, найповніше поданий образ пристосуванця і кар’єриста Лободи. І хоча
489


змальований він, здається нам, дещо шаржовано, нещадно тавруючи Лободу, письменник тим самим гостро засуджує філософію морального браконьєрства, демагогію і байдуже ставлення до прекрасного в житті.
Як і в попередніх творах О. Гончара, у «Соборі» нас захоплює майстерна, філігранна робота митця над характерами героїв, його самобутня манера живописання подій. Особливо яскраво тут виявилась пристрасть романіста до художньо-публіцистичного проникнення в суть суспільних явищ і подій, його прагнення охопити мистецьким зором усю складність життя людини нашого неспокійного двадцятого віку.
Однак тут якраз, на нашу думку, і спіткали письменника невдачі та прорахунки ідейно-художнього характеру.
Замисливши подати якнайтиповішу картину нашої дійсності, О. Гон- чар наповнив роман занадто великою кількістю проблем і по суті опинився в емоціональному полоні життєвого матеріалу, не завжди зосереджуючись на найголовнішому або ж просто фіксуючи ті чи інші життєві незугарності та неподобства.
Складність художнього переплавлення цього різнорідного матеріалу була тим більшою, що й справді окремі з піднятих у романі проблем вирішуються нелегко і не завжди вдало, йдеться і про охорону природи, і про збереження матеріальних та духовних надбань наших предків, і про боротьбу з антисуспільними явищами, і про підвищення культури виробництва, і про інші не менш важливі справи.
За останній час партією і народом зроблено дуже багато в напрям^ ку ліквідації існуючих недоліків, для розвитку технічного прогресу, поліпшення умов праці трудящих, їх матеріального забезпечення і духовного зростання. Але ж, на жаль, у розвитку суспільства завжди дає про себе знати невідповідність між потребами людей і можливістю їх задовольнити. І тут доводиться ще раз нагадувати, що, викриваючи недоліки, митець повинен бачити домінуючі тенденції розвитку і, саме виходячи з цих тенденцій, робити певні узагальнення та висновки.
У «Соборі» часто діє інший принцип. Автор, який до цього завжди панував над матеріалом, підкоряючи життєві враження суворій дисципліні художньої типізації, на цей раз не зумів, на нашу думку, відібрати найголовнішого, а перетворив роман в арену дискусій і суперечок з приводу несумісних за своїм масштабом і значимістю явищ і фактів, у своєрідний форум, де висловлюються поряд з глибокими міркуваннями поспішні сентенції.
Дуже часто в романі ті чи інші неподобства виринають не в зв’язку з сюжетним розвитком дії, а тому, що героям твору будь-що необхідно висловити своє «авторитетне» судження з будь-якого приводу, а то й без особливих причин виявити крайнє роздратування. Як позитивні, так і негативні персонажі вже надто охочі до безапеляційних «діагнозів». Похмуро сприймаючи довколишню дійсність, герої роману, можливо, не завжди й помітно для автора, викривляють первісну концепцію твору, настирливо формулюють його підтекст про невлаштованість нашого життя, розгул кар’єризму, своєкорисливості і бездушності в суспільстві.
490


Змальовуючи сучасність, О. Гончар не раз вдається до історичних ішалогій і екскурсів. У вставній новелі «Чорне вогнище» подається колоритна розповідь про Махна, який намагається зрівняти зачіплянсь- кий собор із землею. Автор цілком справедливо засуджує руйнівниць- ку ідею анархізму. Але потім, явно перебільшуючи силу таких невігласів і кар’єристів, як Володимир Лобода, романіст кидає своїх героїв у бій
11 	роти сучасних «геніїв руїнництва» , які буцім-то тільки й мріють про 'шищення пам’яток мистецтва минулого.
Відчувши хиткість цієї аналогії, письменник прагне «пом’якшити» обурення своїх героїв бодай тоді, коли йдеться про грізні роки революції та війни. Ось Микола Баглай, почувши бідкання Шпачихи про те, що думають знести собор, говорить: «...звідки ця психологія браконьєрства? Коли у вирі революції доводилось руйнувати, у битвах із старим світом, тоді ще можна було якось зрозуміти - битви мають свої закони... Та й тоді не зруйнували, хтось уберіг, може здорова інтуїція народу вберегла та Ленін своїми декретами?» Але тепер, як видно з роману, діють всесильні «руйначі», яких важко зупинити. Здається нам, що тут автор погрішив проти правди.
Коли заглиблюєшся у зміст «Собору», то неважко зрозуміти, що картини далекої минувшини якось протиставляються сучасності. Опоетизованим символом цього ідеалізованого минулого в першу чергу виступає собор, який і дав назву романові.
Образ собору - наскрізний у творі. Собор - це постійний елемент пейзажу не лише Зачіплянки, а й міста металургів; він - невід’ємна частина сивої козацької вольниці, взірець високого мистецтва і краси; собор дає натхнення людям для роздумів і дій; він - втілення доброти і чесності позитивних героїв роману; через собор розкриваються характери і образи всіх дійових осіб. Більше того, собор - це й посланець сьогодення у майбутні часи: «Коли ті, далекі прийдущі, - думає Микола Баглай, - виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, будуть... собори!» І хоч йдеться тут не лише буквально про зачіплянську церкву, така «соборна» лексика сучасної молодої людини дивна.
Звичайно, художник може вибрати будь-яку форму для втілення свого задуму, ідеї твору. Це, врешті, його творче право. Але коли автор нав’язливо поєднує з собором усі події, лише через нього трактує нашу дійсність, то в читача складається враження, що собор - образ одухотворення всіх сподівань українського народу, його культури і історії. Навіть символ радянської доби - скульптура Титана праці з розірваними ланцюгами на руках - блідне в порівнянні з оспіваним з усіх боків собором.
Багато місця у «Соборі» приділено козаччині. Герої роману часто звертаються до неї, безоглядно захоплюються нею.
Ось Єлька, побувавши в козацькому музеї, «надивилася тієї козаччини, вийшла з таким відчуттям, ніби в чомусь багатшою стала». Ген- надій, друг Миколи Баглая, з пієтетом говорить про «дух козацької
491


республіки, затоптаної невігласами та вульгаризаторами, які й про Марксову оцінку забули». Занадто вже абстрагуючись від нинішньої конкретно-історичної оцінки козаччини, Геннадій продовжує: «А нам якраз і дорогий у ній отой Дух вільності, патріотизму, що жив широко, весело, - за цим ми якраз і зголодніли...»
Ми не збираємося вдаватися до аналізу і характеристики далекої козацької минувшини, але принагідно зауважимо, що історія її була складна і не завжди така вже й «весела», що діяла в ній не однорідна «патріотична маса», а різні соціальні сили.
Проте, можливо, в даному разі просто далася взнаки «схильність» героїв «Собору» віддавати в чомусь перевагу дню вчорашньому перед днем нинішнім. Ось так, наприклад, як виходить з міркувань Ягора Катратого: «Де ваша мудрість? Наші печі хай курили, але ж по-божому, а після вашого кисневого Дуття вдвічі більше кушпелити стали.:. Ваші це все, ваші вдосконалення... Димів більшає, Дніпро брудните:, від гуркоту машин глухнете!..»
Як не дивно, але героїв твору ми впізнаємо переважно з їх балачок, а не з конкретних трудових справ і вчинків. Споглядаючись гіа «басґіони індустрії» з приміської напівселянської Зачіплянки, вони бачать довколишнє життя здебільшого таким, у якому «мало комфорту», а «шлунків ходячих багато». їх гнітять «пріснота життя, одноманіття буднів», а сучасність у її конкретних проявах видається в окремі моменти «суворою казармою», де люди «пострижені під одну' гребінку», де панує грубий утилітарний підхід до всього, «царство стандарту», Де «нема чистих, нема правди, пропили всю, на самогон перегнали». Не випадково Микола Баглай заявляє:
«Чи не єдиний з культів, який чогось вартий б наш час сумнівів і невизначеності, - культ здорового античного тіла... Що на цій грішній землі людині ще залишається, крім усмішки неба та ласки сонця?» Хоч належать ці фрази різним персонажам і висловлені у різних обставинах, вони в якійсь мірі відтворюють весь фон роману.
Досить дивним постає із сторінок «Собору» робітництво, життя якого подається з позицій околичного споглядання. Хоч читач жодного разу так по суті й не запрошується у гущу трудового колективу, в цех чи бригаду, йому занадто настирливо нав’язується думка про виснажливість трудових буднів.
Ось умови праці Віруньки: «На вічних протягах, в ядучій пилюці, у скреготах заліза, - таке там її життя в чорній, літаючій над пеклом шихтового двору кабіні...» «Очі червоні від пилюки, голос хрипкий від простуди, взимку на шихтовім дворі собачий холод...» А Єлька бачить «людей, до виснаги зморених, спалих з лиця, ніби вичавлених. Заводські дівчата, їдучи зі зміни, пісень не співають, як там, у степу, коли повертаються з поля...»
Як заявляють зачіплянські робітники, на заводах у нас не дбають про людей, а «дивляться на тебе, як на сировину, як на руду, з якої він має будь-що болванку виплавити», або «вони намагаються з тебе зро-
492


пити людину-цеглу, бачити в тобі лише податливий, злиденний духом будівельний матеріал». Головне для них, як це думає Микола Баглай про адміністрацію заводу: «Догнати запорожців, перегнати «Азов- сталь», доповісти, відрапортувати - в цьому смисл мого буття?..»
В романі часто згадуються певні керівні інстанції. Ми далекі від того, щоб закидати авторові свідоме протиставлення керівників загальній масі трудівників. Тим більше, що є ще в нас на різних постах люди черстві і байдужі. Але герої «Собору» надто щедрі на часом безпричинні уїдливі іронії на адресу будь-яких керівників. Ось, наприклад, Олекса-механік так характеризує директора радгоспу Героя Соціалістичної Праці тільки тому, що той не відшматував на перше прохання заводу кусень земельної площі: «Ніколи не думав, що в нас стільки крутіїв. Та ще й крутіїв такої високої кваліфікації...»
Або Микола Баглай розповідав Єльці про випадок, коли біля заводу було пробилося джерело: «Адміністрація заводу, з переляку, чи що - сто мішків ліску та жужелиці туди... Забили джерело, не стало води... А дурні зостались». В розмові зі своїм другом Геннадієм Микола уявляє себе катапультованим у далеке майбуття і не вірить, що був «сучасником бюрократичних рептилій, земноводних плазунів кар’єризму, браконьєрів усяких».
Летів Іван Баглай у Індію і змерз на аеродромі, бо із зимових речей «начальство порадило нічого не брати». Навіть коли перелітали кордон, то й тут «отруїв» собі хвилину прощання: «До побачення и вам, бюрократи, не скоро з вами тепер зустрінемось... Летимо туди, де вас не буде...»
Або як змальовуються ті, хто працює у «головному, високому будинку, де кроки твої гаснуть у килимах, а на столі по кілька телефонів». Ось, скажімо, секретар обкому. Чоловік він буцім-то й непоганий, та все ж «начальство». Йде до нього людина на прийом - і не знає, що її там жде. «По-всякому ж такі розмови кінчаються: можеш втратити, а можеш, навпаки, набути, виграти, вийти з кабінету працівником іншої питомої ваги: там на очах відбуваються перетворення елементів». «Вгадай, яку позицію займе начальство! Ти старався в одному напрямі, а тут, може, думають - в іншому».
І хоч це думки пристосуванця Володимира Лободи, вони лишаються якось байдуже кинутими на папір, не спростованими бодай в думках іншими героями.
Ми, звичайно, не допускаємо, що автор роману втрачає реалістичні позиції, критикуючи потворне в житті. Але словесні поєдинки героїв, якими густо насичений роман, все ж затінили авторську точку зору щодо тих чи інших явищ і фактів. Звідси і згущення фарб, і певне ковзання по поверхні, коли мова йде про недоліки та їх причини. А це вже не що інше, як суб’єктивістський підхід до змалювання нашої дійсності. Бо, як говорив О.М. Горький, «в основі своїй мистецтво є боротьба за або проти, байдужого мистецтва - нема й не може бути, бо людина не фотографічний апарат, вона не «фіксує» дійсність, а стверджує або змінює її, руйнує». (Твори, том 16, стор.551).
493


Такі, на наш погляд, основні надбання і прорахунки нового роману О. Гончара.
Читач, звичайно, хоче знайти в літературі відповіді на ті питання, які його хвилюють, прочитати про свій час, про своїх сучасників. Проте слід відверто сказати, література поки що рідко веде з ним пристрасну, щиру розмову на актуальні теми.
Все це сприяло популярності гостроактуального твору О. Гончара. До того ж, деякі критики не забарилися з своїми популяризаторськими послугами. Акцентуючи увагу на окремих «гострих» місцях твору, відокремлюючи і інколи другорядні моменти, вони похапцем взялися вкладати в голову читача своє, часом дуже тенденційне бачення змальованих подій. Сам же роман безапеляційно оголосили вершиною всієї нашої романістики.
Для підтвердження наведемо деякі основні узагальнення критиків. «У “Соборі” письменник сягнув таких ідейно-мистецьких вершин, до яких давно уже не піднімалася українська проза». (В.ІГянов, «Робітник ча газета» за 22 лютого 1968 р.).
«“Собор” написано до п’ятдесятиріччя радянського суспільства. Цим, власне, визначається його місце і значення у літературному процесі: підсумок сучасної української романістики і роман-розвідник». (Л.Новиченко, С. Шаховський... «Литературная газета» за 20 березня
1968 	р.).
«Щойно вийшов... новий роман “Собор” - велика вдача письменника, значний, глибокий, багатоплановий твір». (М.Бажан, «Литературная газета» за 3 квітня 1968 р.).
Та чи не найбільш одчайдушно підносить «Собор» орган Спілки письменників України - газета «Літературна Україна». Журнал, де вперше було видруковано роман, ще навіть не надійшов до читачів, а в «Літературній Україні» вже виступила з рецензією на нього заступник головного редактора газети М. Малиновська.
«“Собор” О.Гончара, - писала вона, - це визначний літературний документ об’єктивної прози».
Але цього виявилося замало. Поспішаючи навздогін першій запопадливій оцінці, «Літературна Україна» опублікувала ще одну статтю, на цей раз уже відповідального секретаря цієї газети О. Лупія «Собори душ людських», в якій, зокрема, говориться:
«1968 рік почався із “Собору”. Сьогодні в нашій літературі свято... Такого дня вичікували довго, і кожен хоче побувати на святі. Тисячі знайомляться із “Собором”. Не одного навчить і виховає він, не одному поверне приспану мужність...»
Більш ніж дивно поводить себе і редакція журналу «Вітчизна». Як відомо, «Собор» вперше було опубліковано саме в цьому журналі. Здавалось, редакції слід би було почекати читацької оцінки твору і своєї роботи. Проте редакція, допираючи норми журнальної практики, надрукувала у четвертому номері панегіричну рецензію на «Собор» В. Іванисенка.
494


Не вдаючись до аналізу опублікованих рецензій, скажемо, що не всі нони позначені елементарною вимогливістю авторів, перш за все, до своєї творчості. Смішно, приміром, читати, як В. П’янов «філософствує» про якесь «українофільство» героїв «Собору», як О. Лупій безапеляційно твердить: «Зрештою, справа не в Лободі (таких, справді, немало), не в конкретному соборові (десятки пам’яток культури нашого народу зруйновано за останні роки), зрештою, не в Скарбному... Мовиться про свідомість всього народу, мовиться про окрему людину. Який же це жах, коли душу оповила байдужість, а натомість з’явилась темінь!»
Правильно оцінити будь-який художній твір, визначити його громадську значимість, «настроєність» на пульс часу можна лише при умові конкретно-історичного підходу, що передбачає аналіз обставин, » яких він створюється і виходить у світ. Нині обставини досить складні. Іде гостра ідеологічна боротьба. Наші вороги з імперіалістичного табору намагаються вхопитися за будь-які прояви ідейної незрілості чи хитань у окремих представників інтелігенції. Все це вимагає від митців підвищення їх партійної відповідальності за свою працю. Тим більше, що модні на заході теорійки деполітизації мистецтва чи незалежності його від суспільного життя подекуди побутують і в нас.
На жаль, герої роману «Собор» часом надто фривольно судять про дуже важливі речі, не довго задумуються над далекосяжними висновками. Ось наділений авторською прихильністю Микола Баглай заявляє:
«Мистецтво в наш час притягує найшляхетніших. Мистецтво, Вірунько, це, можливо, останнє пристанище свободи...»
Або ось в уста блазня Володимира Лободи вкладається судження, що, очевидно, мало б, уже за відвертим задумом автора, «присоромити» можливих майбутніх критиків його роману: «Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм. Вічні питання їм подавай, вічні істини. їм би оцей собор - стояли б і вік на нього молились... Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини!.. І молодші їхні теж у такому дусі жмуть».
Які ж можна зробити висновки?
Ми знаємо О.Гончара як автора знаменитих «Прапороносців», «Таврії» і «Тронку», багатьох інших творів, як вимогливого митця, котрий принципово* по-партійному ставиться до творчості. У своєму романі «Собор» він пристрасно воює проти байдужості, черствості, бюрократизму, індиферентності, які ще мають місце у нашому житті.
Дотримуючись ленінських заповітів, партія постійно боролась і бореться з усіма подібними потворними явищами. Про це свідчить і повсякденна практична діяльність партійних і радянських органів, трудівників міста і села. Тому громадянська активність твору, благородні авторські прагнення і поривання заслуговують всілякої підтримки.
Одночасно не можна не сказати про те, що в багатьох місцях роману О. Гончар відступив від правди життя, затьмарив своє мистецьке полотно надто похмурими тонами, переповнив його другорядними, нетиповими деталями, які певною мірою спотворили соціальну картину, знизили політичне звучання роману, його художню цінність.
495


І про це літературна критика мала б сказати письменникові відверто і по-партійному принципово.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 31. - Спр. 3447. - Арк. 40-54.
№32
Зауваження до статті «Про роман О. Гончара “Соборі» (доповідь Ф. Овчаренка П. Шелесту)
20 квітня 1968р.
1. Стаття потребує серйозної доробки, більш принципової і критик ної оцінки. Вказати і на деякі ідейні збочення.
2. Початок статті невдалий. Неправильно в такій статті говорити про якесь «різноголосся» оцінок, про великий резонанс твору і т. & Оцінка твору є одна - твір автору не вдався, а хвалебні рецензії, які з’явились у пресі - результат несерйозного ставлення авторів цих рецензій до оцінки твору, якщо не більше.
Не слід наперед говорити про те, що автори хотять розглянути цю статтю об’єктивно, спокійно і т. д. Це треба зробити в статті без ‘попередніх застережень.
3. Втрачаючи міру, автори статті високо розцінюють окремі дійсно позитивні сторони, які має роман. Але в цьому романі немає «високих філософських критеріїв» і про їх височінь не варто говорити. Не слій протиставляти «Собор» попереднім творам Гончара. Якщо про попередні твори говорити, то треба було б сказати, що «Собор» - це крок назад.
4. Очевидно неправильно твердити, що саме «неспокійність XX віку» привела до невдачі письменника та прорахунків ідейно-художнього твору. Такого виправдання для автора робити не потрібно.
5. В статті є багато цитат з роману Гончара, які не розкриваються і не під даються критиці. Або їх треба розглянути, або ж скоротити тому, що повторення всіх негативних ,явищ, які знайшли своє місце в романі, без оцінки і розбору їх не варто робити.
6. На 4 сторінці, у другому абзаці говориться, що герої роману* можливо, не завжди і помітно для автора викривляють первісну тегі- денцію твору». Як це розуміти? Герої роману, як відомо, пишуться письменником і не вони викривляють, а письменник викривляє. Так про це і треба сказати.
7. На 5 сторінці, в кінці першого абзацу говориться: «Як видно з роману, діють всесильні «руйначі», яких важко зупинити. Нам здається, що тут автор погрішив проти правди». Це абсолютно неправильне твердження автора і в статті писати, нам здається, не варто, тому що це ясна істина.
8. Далі в статті, де говориться про те, що «забули козаччину» і т. д. варто було б сказати, що Комуністична партія і український народ ша-
496


мують все позитивне, що зроблено було козаччиною, що відображає її визвольну боротьбу. Про це написано ряд непоганих книг радянськими письменниками - Іваном Ле, Натаном Рибаком, Петром Панчем та іншими. Ці книжки цікаві, корисні і знайшли схвалення у громадськості. Нарешті, заходами Комуністичної партії і уряду, які добре відомі Гончару, зберігаються пам’ятники козаччини, відзначаються річниці видатних подій, відбудовується комплекс Запорізької Січі. Про яке ж тоді «зголодіння» (вислів в романі Гончара) може йти мова?
9. На 10 сторінці автор статті знову говорить про популярність гострого актуального твору Гончара і наводяться витяги з окремих рецензій. Очевидно, не слід давати ці витяги, а сказати, що деякі критики, такі як Новиченко, П’янов, Бажан, очевидно, не розібрались як слід з твором і вводили в оману читачів і автора, чіпляючи цьому невдалому твору високі епітети. Що ж торкається виступів Малиновсь- кої, Лупія і Іванисенка, то про них можна було б сказати так: не випадково деякі низькопробні горе-критики, виходячи, видно, з позицій, які нічого не мають спільного з уболіванням за нашу українську літературу, причіплюють цьому невдалому роману неіснуючі цінності.
10. На закінчення статті треба було б сказати приблизно так: твір Гончара «Собор» - серйозна невдача автора і ми сподівіаємось, що у автора цього роману знайдеться мужності тверезо оцінити свій твір і ті недоліки, на які вказує преса і зокрема виступи робітників-металургів
і 	виправить цей твір.
На цьому шляху всі шанувальники художнього таланту Гончара щиро і сердечно бажають йому успіхів.
20.04.1968 р.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. -.Ф. 1. - Оп. 31. - Спр. 3977. - Арк. 37-39.
№33
Доповідь П. Шелеста на партійних зборах заводу «Арсенал» «Про підсумки квітневого Пленуму ЦК КПРС»
25 квітня 1968р.
Товарищи! Раздувая антикоммунистическую пропаганду, империалисты свои главные усилия направляют прежде всего против Советского Союза. Понимая, что лобовая атака на коммунизм, на советский строй не достигает и не может достигнуть цели, они прибегают к всяческим обходным маневрам, широко используя прессу, радио и телевидение, огромный буржуазный пропагандистский аппарат. Враги делают ставку на то, чтобы отравить сознание некоторых политически незрелых и нестойких людей, которые, к сожалению, еще есть в нашем обществе. Поэтому каждая партийная и комсомольская организация, каждый коммунист и комсомолец должен по-ленински быть
497


непримиримым к любым враждебным проявлениям и ко всем тем, кто является их носителями.
В многочисленных письмах и резолюциях, поступающих в ЦК КПСС, ЦК КП Украины и другие партийные органы, рабочие, колхозники, интеллигенция, работники науки и культуры гневно осуждают тех, кто берет под свою защиту разного рода отщепенцев, справедливо осужденных за антисоветскую деятельность, таких как Гинзбург, Галансков, Караванский, Черновол и им подобных. Вызывает гнев и возмущение тот факт, что среди их защитников нашлись люди даже с партийными и комсомольскими билетами.
Советские люди справедливо требуют покончить с чуждыми советскому духу выступлениями, которые время от времени имеют место в литературе, искусстве и научных публикациях.
Некоторое время тому назад в нашей республике была привлечена к уголовной ответственности группа лиц, которая вела активную а % тисоветскую пропаганду. Они бессовестно клеветали на нашу действительность, пытались бросить тень на достижения советского народа, на его светлые коммунистические идеалы. Вполне понятно, что с такой враждебной деятельностью нельзя было мириться, и они получили по заслуге.
Не успели высохнуть чернила на вынесенных им справедливых приговорах, как буржуазная пропаганда, широко используя печать и радио, подняла неистовый крик. Она начала одевать осужденных в тогу ученых, писателей, выдающихся деятелей культуры. Западная пропаганда пытается поставить под сомнение законность привлечения этих людишек к ответственности, правильность ведения следствия и рассмотрения дел в суде, изображает судебные процессы как грубое нарушение Советской Конституции.
Кто же эти людишки, о которых так пекутся наши классовые враги? Одним из них является проходимец Караванский - в прошлом шпион и диверсант. Он в период Великой Отечественной войны, окончив специальную шпионскую школу, был со специальным заданием заброшен на Украину. Поймали его на горячем. После отбытия части срока он раскаялся, заявил, что честным трудом искупит свою вину. Ему поверили. Но он не прекратил враждебной деятельности и поэтому его пришлось вернуть туда, откуда преждевременно выпустили. Среди привлеченных к судебной ответственности находится и Масютко, который распространял разные провокационные слухи и вранье о нашей стране, призывал к убийству коммунистов и честных советских людей.
Осужден за антисоветскую деятельность и Черновол. На Западе о нем пишут: «выдающийся журналист», «кандидат наук», «работник Академии» и т. п. В самом же деле этот выродок работал на разных должностях, ничего общего не имеющих с наукой. Он долгое время проводил работу, направленную на подрыв советского государственного и общественного строя, распространял антисоветскую литературу. Его неоднократно предупреждали, что такая деятельность является незат
498


копной. Не помогло. И тогда суд, опираясь на неоспоримые факты, в о ткрытом судебном заседании вынес ему справедливый приговор.
Казалось бы, что все ясно и понятно. Ясно, что это за люди и понятно, почему в их защиту выступает буржуазная печать и радио, почему за них так пекутся наши враги. Однако нас удивляет другое. Совсем недавно в ЦК КПСС поступило заявление от группы людей, в котором авторы берут под защиту осужденных отщепенцев. В заявлении буквально повторяются все тезисы антисоветской пропаганды, идущей из-за границы.
Среди подписавших это заявление есть, очевидно, единомышленники осужденных. Возмутительно и то, что там есть фамилии советских людей, даже коммунистов, которые взяли на себя сомнительную роль защищать политических оборотней.
Центральный Комитет Компартии Украины поручил партийным и общественным организациям тщательно разобраться с теми, кто подписал упомянутое письмо, выяснить, почему и как это могло произойти. И, конечно, принять соответствующие меры. Проходить мимо таких фактов мы не можем и не имеем права. Это необходимо сделать еще и потому, чтобы предостеречь честных людей от обмана и больших неприятностей. В последнее время у нас приобрели некоторое распространение материалы антисоветского содержания. Носителям и распространителям этой позорной писанины нужно давать решительный отпор.
Авторы подобных писаний, выполненных иногда в форме заявлений, писем и обращений в республиканские и союзные инстанции, в тенденциозном, сознательно извращенном клеветническом виде рисуют состояние украинской культуры, порочат деятельность партийных и советских органов, подбрасывают провокационные слухи. На первый взгляд может показаться, что ничего противозаконного в таких действиях нет. В нашей стране каждый гражданин имеет право обращаться в любые органы с тем или иным вопросом, и когда он даже ошибается, его никто за это не преследует.
Но в действительности дело выглядит не так просто. Все эти письма и обращения до того, как попасть к адресату, размножаются в большом количестве экземпляров и распространяются у нас и за границей. Форма официального заявления служит лишь камуфляжем, за которым скрывается утонченная антисоветская пропаганда.
Приведу еще один пример. Год назад на Украину приезжала делегация Коммунистической партии Канады, которую возглавлял национальный председатель партии т.Тим Бак. Она приезжала к нам для того, чтобы ознакомиться с жизнью украинского народа, развитием экономики, науки и культуры.
Делегации, как нашим друзьям, товарищам-коммунистам, была предоставлена широчайшая возможность побывать на предприятиях, в колхозах, в совхозах, в учебных заведениях, посетить научно-иссле- довательские учреждения, учреждения культуры, встретиться с руководителями республиканских министерств и ведомств, общественных организаций и партийных органов. Увидеть все, что они хотели.
499


Члены делегации неоднократно заявляли, что все вопросы им понятны, что они решаются правильно, что политика КПСС в национальном вопросе может быть примером для братских партий^ в том числе и для Коммунистической партии Канады.
Покидая Украину, т. Тим Бак направил Центральному Комитету Коммунистической партии Украины письмо, в котором заявлялось, что отчет делегации о поездке поможет изменить ложные представления об условиях жизни на Украине, которые еще имеются у части канадцев, и тем самым будет способствовать усилению борьбы за дальнейшее улучшение отношений между Канадой и Советским Союзом.
И каково же было наше удивление и даже оскорбление, когда мы прочитали в коммунистических газетах Канады отчет о поездке делегации на Украину, где наряду с констатацией положительных фактов
о 	нашей республике были и утверждения, которые в извращением виде показывали некоторые важные моменты национальной политики. Откровенно говоря, это нас удивило, так как с подобными утверждениями согласиться отнюдь нельзя. Они, эти утверждения, играют на руку нашим врагам.
Как и следовало ожидать, буржуазная пресса и радиостанции немедленно использовали отчет во враждебных нам целях. Они выбросили из него все то, что положительно характеризовало Советскую Украину, и раздули ошибочные и вредные концепции, имеющие место в отчете. Таким образом был нанесен значительный вред в первую очередь Компартии и прогрессивному движению Канады.
В настоящее время Центральный Комитет Компартии Канада опубликовал заявление по поводу антисоветской кампании, проводимой вокруг отчета, в котором разоблачил попытку буржуазной прессы использовать некоторые его ошибочные положения для раздувания холодной войны, дал отпор фальшивым заявлениям об отходе КПСС от принципиальной ленинской позиции по национальному вопросу, а также признал большой прогресс, достигнутый украинским народом в материальной, культурной областях, а также в области искусства.
Буржуазная пропаганда и враждебные элементы пытаются в своих подлых целях использовать тех или иных родственников выдающихся сынов украинского народа. Им пытаются привить антисоветские взгляды, используют их имя для написания разного рода пасквилей и других враждебных нам материалов, рассчитанных на распространение за границей. Это выгодно буржуазной пропаганде, поскольку в подобном случае можно сказать, что даже потомки великих сынов Украины выступают против политики нашей партии.
И нужно сказать, что иногда кое-кто поддается этой враждебной пропаганде: переправляют за границу разные рукописи, в которых п6- рочится наша действительность, ставят свои подписи под всякими заявлениями, распространяют злостные слухи.
Все эти факты еще раз говорят о необходимости решительно повысить политическую бдительность, улучшать всю идеологическую ра-
500


йогу. Коммунисты должны знать о коварных методах наших политических недругов и врагов, уметь вести с ними решительную и бескомпромиссную борьбу.
Партийные организации не могут мириться и с тем, что и теперь появляются художественные произведения, в которых по существу клевещут на нашу действительность, Протаскивают взгляды, чуждые нашей идеологии. Такие произведения не служат нашему делу, наносят ущерб коммунистическому воспитанию трудящихся, й, в частности, молодежи.
К сожалению, не всегда литературная критика, партийные организации творческих союзов, наша печать реагируют на т!акие случаи, не дают им объективной, острой, политической оценки, тем более, что этого требуют трудящиеся в многочисленных письмах в партийное комитеты.
Некоторые творческие работники иногда выступают как консерваторы. Они как будто не видят вдохновенного труда нашего народа, больших изменений в развитий культуры, возрастания художественных вкусов трудящихся, творческих успехов в строительстве и архитектуре. Они пытаются представить себя единственными защитниками и хранителями наследия минувших времен и традиций, даже отсталых.
Если согласиться с этим, то можно надолго задержать прогрессивные формы, которые творйт сегодня наш народ, учитывая достижения прошлого времени. Стать на такой путь мы не можем и никогда не станем.
Есть у нас люди, которые самозабвенно верят в свой талант, в свою г ениальность. Но, как известно, каждый талантливый человек постоянно совершенствуется, обогащаясь опытом новой социалистической жизни. Но бывает и наоборот, когда талантливый человек отрывается от народа, от действительности, мнит о себе, Что только, мол, он правдолюбец, защитник всего й вся. Тогда уже ради личной славы делаются шаги, даже не дозволенные обществом, лишь бы только добиться большей популярности.
Таких людей можно приравнять к плохому путеводителю: в нем сведений много, а хороших идей мало, зато мыслей вредных хоть отбавляй.
Пленум ЦК подчеркнул необходимость усиления партийной и, прежде всего, идеологической работы. Наши партийные организации умело и настойчиво мобилизуют массы на обеспечение новых успехов в экономике, промышленности и сельском хозяйстве. Здесь мы имеем большие достижения. Это - важный результат и работы партии по идейно-политическому воспитанию масс.
Однако сейчас обстановка требует уделить идеологической работе еще больше, значительно больше внимания. Центральный Комйтет КПСС принимает меры к укреплению всех звеньев идеологических институтов. Предполагается несколько увеличить количество идеологических работников в партийном аппарате.
Нужно добиться, чтобы все партийные организации, каждый коммунист настойчиво работал на идеологическом фронте, чтобы силы
501


партии были целеустремленно направлены на организационное и политическое обеспечение задач по коммунистическому воспитанию трудящихся.
Нам нужно решительно закрыть все каналы и даже щели, которые используют буржуазная пропаганда и антисоциалистические элементы для влияния на советских людей.
Наряду с партийными комитетами, отвечающими за постановку идеологической работы, огромная ответственность ложится на государственные органы - такие как Министерство культуры, Комитет по печати, кинематографии, радио и телевидению, а также на творческие организации писателей, журналистов, кинематографистов, художников, композиторов.
Мы должны не только разоблачать лживость буржуазной пропаганды, не только показывать обреченность империализма, но и всесторонне раскрывать большую правду коммунистических идей, показывать успехи коммунистического строительства в нашей стране.
Девиз нашей пропаганды - высокая идейность, действенность, на- ступательность, оперативность, доходчивость для сотен миллионов людей, в том числе за рубежами нашей Отчизны.
Наша партия много сделала для улучшения идеологической работы в связи с празднованием 50-летия Октябрьской революции. Сейчас мы готовимся к 150-летию со дня рождения Карла Маркса и 100-летию со дня рождения В.И. Ленина. Опираясь на идеи Маркса и Ленина, наши теоретические кадры призваны пропагандировать их, обобщать все новое в борьбе за коммунизм, развивать революционную теорию.
В своем решении Пленум ЦК призвал партийные организации направить все средства идейного воспитания на укрепление коммунистической убежденности, чувства советского патриотизма и пролетарского интернационализма, на укрепление идейной стойкости у каждого коммуниста и советского человека, умение их противостоять любым формам буржуазного влияния.
Пленум потребовал еще теснее связать идеологическую работу партийных организаций с задачами повышения трудовой и общественной активности трудящихся, с практическим вкладом каждого советского человека в выполнение производственных заданий, в успешное завершение пятилетки.
На всех этапах коммунистического строительства коллектив завода «Арсенал» всегда шел в авангарде рабочего класса Украины, свято сберегая свои славные боевые, революционные и трудовые традиции. У арсенальцев слово не расходится с делом.
Выполняя социалистические обязательства, взятые в честь 50-летия Великого Октября, ваш коллектив замечательно потрудился и досрочно к 1 декабря, на месяц раньше срока, завершил производственную программу юбилейного 1967 года. Хороших показателей вы достигли и в I квартале текущего года. Перевыполнен план по реализации про-
502


чукции, по росту производительности труда и некоторым другим тех- иико-экономическим показателям. Нет сомнения в том, что ваш славный коллектив вместе со всем советским народом встретит международный пролетарский праздник - 1 Мая - новыми трудовыми победами во славу нашей горячо любимой Родины.
Являясь головным предприятием оборонной отрасли промышленности, коллектив вашего завода занимает важное место в решении ряда ответственных задач по укреплению обороноспособности нашей страны. И это обстоятельство в современных условиях обострения классовой борьбы на международной арене ко многому вас обязывает и возлагает исключительную ответственность на руководство завода, на всех инженерно-технических работников, рабочих, служащих, на партийную организацию в целом, на каждого коммуниста в отдельности.
Особое внимание руководителям завода и партийному комитету следует обратить на дальнейшее совершенствование производства, использование резервов, укрепление государственной и трудовой дисциплины. Надо подтянуть отстающие участки, решительнее устранять имеющиеся недостатки в производственной работе, в вопросах режим- ности и сохранения секретности. А тут, к слову сказать, у вас далеко еще не все в порядке.
Партийная организация не должна мириться с малейшими проявлениями беспечности, недисциплинированности и расхлябанности, со стороны кого бы это не проявлялось. Необходимо повысить уровень идейно-воспитательной работы в коллективе, особенно среди молодежи, повести решительную борьбу с антиобщественными проявлениями и проступками.
Партийному комитету завода, цеховым партийным организациям следует еще выше поднять уровень пропагандистской, массово-поли- тической работы в коллективе, систематически информировать коммунистов и беспартийных о важнейших событиях в нашей стране и за рубежом.
Центральный Комитет КПСС систематически информирует партию, советских людей по важнейшим вопросам внутреннего и международного положения. Дальнейшему улучшению партийной информации, как важному средству подъема всей организаторской и идейно-воспитательной работы, наша партия уделяет большое внимание. Недавно этот вопрос был обсужден на Пленуме ЦК Компартии Украины.
Партийная информация - это действенный инструмент политического руководства и укрепления связей с массами. Всесторонняя осведомленность партийных организаций, всех наших кадров с положением дел и событий на местах дает возможность лучше организовать выполнение политических и народнохозяйственных задач.
А этого можно достигнуть только тогда, когда у нас будет хорошо поставлена партийная информация во всех звеньях нашей партии снизу доверху и сверху донизу.
503


Отсутствие же объективной и оперативной информации затрудняет и ставит партийные органы перед совершившимися фактами, которые можно было бы своевременно предупредить. А как известно, легче предупредить трудности и нежелаемые явления, чем устранять их. Вот почему нам нужно добиться того, чтобы партийная информация у нас была поставлена образцово.
Партийные организации должны решительно улучшить руководство комсомолом, больше уделять внимания работе комсомольских организаций. В этом деле нам нужно лучше использовать все формы и методы, которые оправдали себя, а также изыскивать новые и новые; Комсомольские организации должны смелее ставить вопросы перед партийными органами об улучшении работы среди комсомольцев и молодежи. Наша замечательная молодежь заслуживает того, чтобы ей больше уделялось внимания.
Товарищи! Коммунисты и все советские люди с большим удовлетворением и единодушным одобрением встретили решения апрельского Пленума Центрального Комитета нашей партии. В этих решениях отображена мудрая и дальновидная политика нашей партии, сила и могущество нашего государства. И к каким бы методам и средствам ни прибегал наш классовый враг - империализм, ему не повернуть историю вспять.
Решения Пленума нашли всеобщее одобрение братских марксистско-ленинских партий, всего прогрессивного человечества. Нас особенно радует то, что эти решения полностью разделяют коммунистические партии Польши, Германской Демократической Республики, Венгрии, Болгарии, Чехословакии и других стран.
И совсем не случайно эти решения вызвали беспокойство, бешеную злобу среди империалистических кругов. Они усиливают нападки на нашу партию и страну. Но известно, если враг злобствует, то это значит, что наша линия правильна. Успехи нашей борьбы за единство коммунистического и рабочего движения будут самым мощным ударом по силам империализма.
Наш великий народ под руководством ленинской партии прокладывает путь к светлому будущему .всего человечества - коммунизму. Коммунисты, народы Советского Союза хорошо понимают, что, сооружая величественное здание нового общества, наша страна не только решает свои национальные задачи, но и выполняет свой интернациональный долг, приумножая силы и укрепляя базу мировой системы социализма.
Задача состоит в том, чтобы каждый рабочий, колхозник, интеллигент самоотверженно трудился на своем посту и вносил весомый вклад в укрепление экономического, политического и оборонного могущества нашей великой социалистической Родины.
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 97. - Арк. 1, 49-61.
504


№34
Лист до ЦК КП України щодо роману О, Гончара «Собор» з додаванням листа дружини О. Гончара до редакції журналу «Червоний гірник» та листа редакції цього журналу до О. Гончара
ЦККП УКРАЇНИ Товаришу Однороманенко А.М.
8 травня 1968 р.
Сов. секретно
(лично)
По поручению т. Ватченко А.Ф. посылаем пакет, поступивший из правлення Союза писателей УССР в адрес редактора Криворожской городской газеты «Червоний гірник», в котором при сопроводительном письме жены О. Гончара - В. Гончар возвращен пакет редакции газеты в адрес О. Гончара.
Кроме того посылаем пакет анонимного автора, поступивший из Киева в адрес газеты «Червоний гірник».
Тов. Ватченко просил Вас передать указанные материалы тов. Шелесту П.Е.
Приложение: Указанное.
Зав. общим отделом
Обкома КП Украины (Е. Маляревский)
РЕДАКЦІЯ ГАЗЕТИ «ЧЕРВОНИЙ ГІРНИК»
Редактору газети О. Пасічнику
Повертаю вам вашу наклепницьку статтю, бо вважаю, що вона не варта того, щоб її читав Олесь Гончар.
Дружина О. Гончара
ЗО квітня 1968 року м. Київ
Машинопис. Копія. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 20. - Арк. 33-34.
505


М.КИЇВ, ВУЛ. ОРДЖОНІКІДЗЕ, № 42 СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ т. Гончару О. Т.
Шановний Олесю Терентійовичу!
Надсилаємо Вам номер нашої газети за 10 квітня ц.р. з рецензією на Ваш роман «Собор».
Редактор газети «Червоний гірник» О. Пасічник
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 20. - Арк. 35.
№35
Інформація про оцінку роману О. Гончара «Собор» на партзборах за підсумками квітневого Пленуму ЦК КПРС
15 травня 1968р, Сов. секретно
СЕКРЕТАРЮ ЦК КП УКРАИНЫ товарищу Шелесту Петру Ефимовичу
Информация
об оценке романа О. Гончара «Собор» на партсобраниях по итогам апрельского Пленума ЦК КПСС
В областной парторганизации окончились партийные собрания по итогам апрельского Пленума ЦК КПСС. На них коммунисты единодушно одобрили решение Пленума, направленное на дальнейшее укрепление дела мира и социализма, сплоченности международного коммунистического движения.
На всех собраниях одобрены меры по усилению идеологической работы, повышению бдительности и непримиримой борьбы с проявлениями буржуазной идеологии. Докладчики и ораторы подчеркивали, что в условиях обострения идеологической борьбы между империализмом и коммунизмом нельзя допускать политического благодушия к проявлениям безыдейности, аполитизма, имеющим место в некоторых произведениях литературы и искусства.
Коммунисты в своих выступлениях подвергли принципиальной критике новый роман О. Гончара «Собор». Выражая сожаление, а во многом возмущение тем, что зрелый мастер художественного слова, автор известных широкому читателю произведений «Знаменосцы», «Таврия», «Тронка», «Человек и оружие», в новом романе «Собор» отошел от правды жизни и в кривом зеркале показал труд, быт и духовный мир металлургов и колхозников Приднепровья, провел какой-
506


и) враждебный водораздел между руководителями и массами, субъективистски противопоставил далекое прошлое современности.
Приводим некоторые характерные выступления на партсобраниях:
Бондаренко Н.В. - машинист теплоэлектроцентрали завода имени Петровского.
Трудно переоценить роль литературы в воспитании нового человека. И наши советские писатели создали немало произведений высокого патриотического звучания, помогающих воспитанию миллионов читателей в духе любви к социалистической Родине и преданности коммунистическим идеалам. Но «Собор» О. Гончара вызывает недоумение. Какой беспросветной представлена в нем жизнь металлургов. Дым, копоть, изнурительный труд, ограниченность духовного мира героев, бездействующая, пассивная, аполитичная молодежь. Даже как будто в целом положительный персонаж студента Николая Баглая автору тоже мало удался. Он больше рассуждает, мудрствует, философствует, чем действует. Не знает жизни металлургов автор «Собора». Они не вздыхают по старой казацкой вольнице и соборам, а самоотверженно трудятся, учатся, постигают достижения науки и техники. Теперь у нас уже трудно отличить рабочего от инженера.
Кнышев И.Н. - заместитель секретаря парткома завода имени Петровского.
По рекомендации парткома роман «Собор» был прочитан рядом товарищей вскоре после его выхода массовым тиражом. Затем состоялся обмен мнениями. И все участники этой беседы как один заявили, что произведение слабое, незрелое и ничему хорошему не учит.
Павловский Т.М. - директор завода имени Коминтерна.
Для меня не понятно, почему выходят в свет такие произведения, как «Собор» О. Гончара. Металлурги нашего завода возмущены этой книгой, в которой жизнь и труд рабочих показаны с черного хода.
Подкопаев М.Ф. - секретарь парткома треста «Кривбассгеология».
Роман «Собор» написан в мистическом и националистическом духе. На 120 страницах слово «собор» упоминается 108 раз. Совершенно неправдоподобно показана жизнь военного комиссара, воспитание его детей, не говоря о секретаре обкома. Когда прочтешь роман, остается впечатление, что он написан не у нас в СССР, а за рубежом.
Жук Б.А. - лектор Криворожского горкома партии, кандидат философских наук.
В литературе иногда у нас бывает одностороннее освещение нашей действительности. Отдельные мемуары и романы, в том числе и «Собор» Гончара можно было бы не издавать и наше общество ничего не потеряло бы.
507


Хистный В.И. - секретарь узлового парткома станции Кривой Рог- Сортировочный.
В «Днепровской правде» в апреле т. г. была помещена статья ветерана труда т. Соловьева «Реализм - наизнанку» по роману Гончара «Собор». Мне бы хотелось высказать свое мнение по этому произведению. Кто такой О. Гончар, до недавнего прошлого всем известно. Не трудно поверить, что из-под пера этого маститого автора вышло произведение, о котором так много говорят, а папа римский ходатайствует о присвоении ему международной премии. Да и не удивительно, если в этом романе наше социалистическое общество разделено на двё противостоящие группы - тружеников и руководящих - бюрократов, если вместо достижений нашего народа во всех областях, в том числе и культурной жизни, все сводится к вздохам за «славной» стариной, за торжественностью церковных обрядов, казацкой вольницей. Не видно в этом «современном» романе и величественных строек на Днепре* а есть «болото... на всю Украшу смердить». По-моему, от этого произведения если и не «смердить», то, во всяком случае, явно попахивает старым болотом украинского национализма. «Собором» могут легко воспользоваться наши враги. Это говорит за то, что среди некоторой части нашей творческой интеллигенции возможны шараханья в сторону чуждой нам идеологии.
Григорьев H.A. - зав. отделом пропаганды и агитации Ингулецкого райкома партии.
Проблемы, поднятые в книге, правильные. Но Гончар не сумел их полностью разрешить. Книга явно недоработана. Он действительно опирается на факты прошлого, берет кое-что из нашей действительности и не дает их в развитии.
Пеньковский Г.С. - кандидат технических наук, управляющий трестом «Павлоградшахтострой».
В романе «Собор» вся жизнь советских людей показана с отрицав тельной стороны, нет трудовой героики, характерной для периода развернутого строительства коммунизма. На нашем предприятии хорошо известны имена бригадиров проходчиков Бубнова В.И. и Попова A.A., показывающих героизм в труде. Вот такие люди, а они есть на каждом заводе, в каждом колхозе, и должны быть героями произведений, а не пассивные созерцатели жизни, какими является большинство персонажей «Собора».
На партийных собраниях, в беседах с партийными работниками, в своих выступлениях в местной печати свою неудовлетворенность «Собором» высказывали многие рабочие. Среди них вальцовщик завода им. Карла Либкнехта Герой Социалистического Труда тов. Быков, рабочий завода «Вторчермет» тов. Косточка, машинист электрокрана завода им. Карла Либкнехта тов. Дехтяренко и многие другие.
508


20 апреля 1968 года.
В многотиражной газете «Металлург» (Криворожский металлургический завод) была организована подборка отзывов металлургов иод рубрикой «Нет, не такой мы видим жизнь». Авторы отзывов говорят следующее:
Тов.Фоменко В. - мастер доменного цеха металлургического завода имени Ленина.
«Собор» так затуманил сознание автора и героев его романа, что уж где было заметить наши реальные достижения металлургии.
Тов. Ильченко Л. - инженер металлургического завода имени Ленина.
После прочтения романа создалось впечатление, что автор далек от жизни рабочего класса, металлургов.
Тов. Косянюк В. - слесарь цеха водоснабжения металлургического завода имени Ленина.
Многие факты в романе не вяжутся с нашей действительностью. Удивляешься автору, как он мог, как посмел выступить с произведением о нашей жизни в пасквильном тоне.
На собраниях указывалось на то, что автор «Собора», поэтизируя и восхваляя далекое прошлое, дал не только извращенную картину современной жизни рабочего класса, но в довольно мрачных тонах представил жизнь колхозного села. Об этом много говорилось на собраниях сельских коммунистов.
Вот о чем говорили отдельные товарищи.
Ворона Л.К. - секретарь парткома колхоза «За мир» Магдалинов- ского района Герой Социалистического Труда.
Меня поражает отсутствие в романе «Собор» партийности, идейности, что и привело в целом к искажению нашей советской действительности. Перечитываешь страницу за страницей и не встречаешь наших чудесных людей - тружеников, новаторов, неутомимых и вдохновленных строителей коммунизма. Но зато проявлений карьеризма, обмана, воровства, браконьерства, мошенничества и других антиобщественных явлений в книге слишком много. Неправдоподобно нарисована Гончаром жизнь рабочего класса. Мы связаны крепкой дружбой с нашими шефами - коллективами заводов Днепровского района города Днепродзержинска, часто бываем у них на предприятиях и не встречаем там «людей до виснаги зморених, спалих з лиця, шби вичавлених», каких увидел автор «Собора» глазами Ельки, а мы там видели людей жизнерадостных, деятельных, влюбленных в свой труд, гордых своим рабочим званием.
509


Лошак B.C. - председатель колхоза им. Б. Хмельницкого Васильковского района.
Я прочитал новый роман О. Гончара и возмутился, в каком неприглядном свете показана жизнь колхозников. По роману выходит, что все в колхозе пьяницы, развратники, насильники. Елька говорит: «Немає правди, всю на самогон перегнали. Брехня кругом, пусті слова». И характерно, что этим и другим аналогичным категорическим утверждениям автор не дает оценки и не видно, как он к ним относится. Я давно работаю в колхозе и вижу, с каким подъемом трудятся люди, как растет экономика хозяйства и улучшается благосостояние хлеборобов. Считаю, что «Собор» Гончара - это клевета на наших колхозников и колхозный строй.
Немало выступающих приводили убедительные аргументы, опровергающие утверждения героев романа О. Гончара о том, что колхоз-, ники - это темные, забитые люди, которые не могут найти управу на распоясавшегося пьянчугу-бригадира.
В этом плане заслуживает внимания выступление библиотекаря Васильковской районной библиотеки Матвиенко Л.П.
Наша библиотека всегда предлагает читателям лучшие произведения советских писателей, в которых отражено величие и красота советского человека. Я люблю произведения О.Гончара «Прапороносці», «Таврия», «Перекоп». Герои этих произведений - смелые, мужественные, а вот о героях «Собора» этого не скажешь. На мой взгляд, события и персонажи этого произведения не типичны для нашей действительности. Слишком мрачной и скучной выглядит в романе жизнь молодежи, а колхозники показаны людьми отсталыми, некультурными, эгоистичными. Мы не можем с этим согласиться, ибо видим сами, чем и как живут труженики села.
В каждом доме несколько газет и журналов, радио и телевизор, библиотечка. А какие клубы у нас в большинстве колхозов, а хорошие капеллы и танцевальные ансамбли доярок, механизаторов. Разве это не говорит о культуре сельских тружеников? В какие углы темные заглядывал О. Гончар, нам не понятно. И скажу прямо, мне - библиотекарю - не хочется рекомендовать «Собор» читателям, ибо в этом романе многое не соответствует действительности.
С этой мыслью перекликаются и суждения о романе, высказанные Ольховиком В.В. - зам. председателя колхоза имени Мичурина Васильковского района.
Олесь Гончар в романе «Собор» неправдиво раскрыл нашу советскую действительность, жизнь, помыслы и стремления тружеников города и села. Он не заметил, что теперь тянутся ввысь не соборы, а дворцы культуры, современные здания школ, больниц, магазинов, жилых домов. И взгляды людей устремлены не в прошлое, а на великие стройки коммунизма.
510


Как оскорбление и клевету на нашу советскую молодежь, восприняли многие читатели, особенно учителя, неправильно воспроизведенные в романе «Собор» образы молодых людей.
Вот некоторые высказывания учителей на партийных собраниях:
Милько Ф.С. - преподаватель украинского языка Магдалиновской средней школы.
«С возмущением и болью прочла я новый роман О. Гончара «Собор», не верилось, что написал его автор «Прапороносців», «Таврії», «Тронки». Особенно огорчает меня неправильное изображение молодежи. За исключением молодого Баглая да еще одного-двух персонажей - все аморальные, развращенные юноши и девушки, лишенные высоких идеалов, понимания долга перед народом. Это отбросы общества, которые обреченно о себе говорят: «Ми замикаємо цикл.
З 	пітекантропів вийшли, пройшли свій шлях і зникаємо, поглинуті вічністю... вичерпали себе... Ні, краще було б народитися в палеозої, на мамонтів полювати». Разве таким молодым людям принадлежит будущее? Или на таких образцах мы воспитываем подрастающую смену?»
Об искаженном изображении в романе «Собор» говорил секретарь Павлоградского райкома JIKCM Украины Тамара Мажар, заведующая Днепропетровской городской библиотекой Рыжкова З.Н., директор Волошской средней школы Днепропетровского района Наливайко Ю.Т., рабочий СМУ-41 Овчар П.С., библиотекарь поселка Под- городнее Кудым Е.С., директор Нерудстальской средней школы Пятихатского района Чалый A.B. и многие другие.
В выступлениях на собраниях и на страницах областных газет отдельные преподаватели местных вузов подвергли критике несостоятельность философских концепций романа «Собор».
Доценты историко-филологического факультета Днепропетровского госуниверситета Шадура В.А. и Билецкий Ф.М. говорили о том, что писатель Гончар, поставив острые проблемы в романе «Собор», не смог их как следует осветить с партийных позиций и дать им надлежащую оценку в свете марксистско-ленинской теории.
На некоторых собраниях отдельные коммунисты возмущались захваливанием романа некоторыми киевскими и местными критиками, в частности, в газете «Літературна Україна», выражали недоверие Гончару как коммунисту и руководителю Союза писателей Украины.
Так, на пленуме Пятихатского райкома партии от 10 мая 1968 года по настоянию коммунистов внесен пункт: «Просить обком партии возбудить вопрос перед ЦК КП Украины о невозможности пребывания О. Гончара на должности секретаря Союза писателей Украины».
Секретарь обкома КП Украины (А. Ватченко)
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 20. - Арк. 22-31.
511


№36
Лист до ЦК КПРС про ситуащю в Чехословаччиш
30 	травня 1968р.
В связи с подготовкой к Дням культуры УССР в Чехословакии в мае с. г. побывала группа журналистов Украинской ССР. Они претили Прагу, Братиславу, Брно, Остраву, Кралов Градец, Банску Быстри- цу и Кошице, где встречались и беседовали с партийным активом, работниками печати, радио, телевидения, творческой интеллигенцией. Содержание этих бесед проливает свет на обстановку, на фоне которой развиваются нынешние события в Чехословакии.
Некоторые чехословацкие товарищи, характеризуя общую ситуацию в стране, заявляли нашим журналистам, что «сегодняшняя Чехе-: Словакия напоминает собою бешено мчащийся дилижанс, лошадей которого подстегивают с разных сторон все, кто захочет. Трагизм до-- ложения в том, что дилижанс не имеет кучера. Поэтому неизвестно* куда он заедет». Говорилось также о том, что «демократизация» сейчас напоминает неуправляемую горную лавину, которую никто не может и не отважится остановить.
В ходе поездки по стране наши журналисты столкнулись с фактами, которые свидетельствуют о том, что КПЧ занимает пассивную, выжидательную позицию, что члены партии нередко без боя уступают поле политической борьбы людям, далеким от социализма и даже открытым его врагам. Такое положение многие чехословацкие товарищи объясняют тем, что, мол, КПЧ потеряла свой авторитет среди народа. Причиной этого, по их мнению, был культ Новотного, игнорирование принципов внутрипартийной демократии, необоснованные репрессии многих честных людей. При этом в одних случаях называлась цифра 40 тысяч человек репрессированных, в других - больше. Все эти действия партия якобы оправдывала обострением классовой борьбы при социализме.
Среди причин потери авторитета КПЧ называлось также слепое копирование Новотным опыта коммунистического строительства в СССР, прямолинейная и часто необъективная информация о жизни в СССР, как образце для социалистических стран. Очень острую реакцию среди населения вызывают многочисленные устные и печатные сообщения о том, что во всех допущенных Новотным ошибках или «деформациях общества» большая доля вины ложится на работавших в Чехословакии советских советниках.
Эти пропагандистские версии подтверждают, что критика ошибок Новотного по многим позициям смыкается с критикой социалистической системы вообще и особенно с критикой Советского Союза.
Как свидетельствуют факты, основные дискуссии ведутся вокруг вопроса о возрождении буржуазной республики Масарика. В Праге создан клуб Масарика, в состав которого входят известные писатели, журналисты, актеры, ученые. На улицах идет бойкая торговля портре¬
512


тами Масарика. Повсеместно организовываются всевозможные фотовыставки и стенды, посвященные Масарику. Усиленно рекламируются его философские произведения. Одним из популярных лозунгов, с которым шли колонны первомайской демонстрации в Праге, был призыв: «Учиться, учиться, учиться... только у Масарика!» А жители г. Брно несли плакаты с надписью: «Ленин - русским, чехам - Масарик!» Многие чешские товарищи, с которыми вели беседы наши журналисты, подчеркивали, что при Масарике Чехословакия была передовой державой Европы как в экономическом, так и политическом отношении, а ныне, мол, плетется в хвосте.
Характерно, что курс на идеализацию Масарика и на возрождение порядков периода буржуазной республики поддерживается и пропагандируется КПЧ. На пресс-конференции для журналистов УССР член ЦК КПЧ Ян Немец заявил: «Мы издаем произведения Масарика. Но мы не боимся уклона в сторону буржуазной демократии. Наша печать поможет изучить произведения Масарика. Главное в процессе демократизации, который происходит сейчас, это соединить марксизм- ленинизм с демократическими традициями, чтобы создать свою модель развития общества».
В стране, преимущественно в Чехии, создаются различные новые партии и комитеты, программы которых пока еще широко не обнародованы. Наиболее популярен среди них союз «К-231», цель которого, по словам чешских товарищей, вернуть доброе имя тех, кого «уничтожила или репрессировала агентура Берии», якобы действовавшая в органах госбезопасности Чехословакии. В этом союзе насчитывается от 70 до 130 тысяч человек. Его деятельность поддерживает КПЧ. «Если бы мы действовали наоборот, - заявил нашим журналистам Я. Немец, - мы не были бы достойны своего народа». Во многих дискуссиях упоминаются «Союз беспартийных активистов», клуб участников I и II сопротивления и др. Нашим журналистам сообщили, что Чехословацкая социалистическая партия, членом которой был Бенеш, с декабря 1967 года возросла с 30 тысяч до 40 тысяч человек. Увеличилось число членов также в Народной партии, а также в партиях Словацкого возрождения и Свободы. Распространяются слухи о том, что все эти партии на предстоящих выборах будут выдвигать своих кандидатов отдельно. «Если провести выборы сегодня, - заявил во время беседы с нашими журналистами секретарь обкома КПЧ тов. Урбанович (г.Банска Быст- рица), - то есть опасность того, что КПЧ потерпит поражение, так как она потеряла свой авторитет».
По наблюдениям наших журналистов, чехословацкая молодежь стоит дальше всех от социализма, от Советского Союза. Люди в возрасте до 30 лет составляют лишь 5-6 процентов среди членов общества дружбы с СССР. Фактически прекратил свою деятельность Чехословацкий Союз молодежи. Кроме этого, восстанавливаются бывшие буржуазные молодежные объединения «Сокол», «Юнак», бойскауты и др. Первого мая в г. Брно уже проходили отдельные отряды этих
1 7 Шелест
513


формирований, которые открыли демонстрацию маршами периода буржуазной республики Масарика.
Молодежь неохотно идет в партию, КПЧ стареет физически. Как сообщил ответственный работник Восточночешского обкома КПЧ Ф. Крумл, в области из 160 тысяч членов партии имеют возраст свыше 50 лет - 65 тысяч, свыше 60 лет - около 50 тысяч, а в возрасте до 30 лет - только 8-10 тысяч.
По свидетельству чехословацких товарищей, в апреле-мае с. г. осот бенно усилились откровенно антисоциалистические и антисоветские настроения. Из программ чехословацкого радио и телевидения исчезли еженедельные передачи, посвященные Советскому Союзу. В Праге прекратили работу кружки и курсы по изучению русского языка. В Брно во время празднования 23-й годовщины освобождения города Советской Армией от фашистов были сняты советские флаги, а некоторые группы демонстрантов несли транспаранты: «Подальше от Москвы!» В Праге на стенах домов, оградах парков встречаются надписи: «Долой коммунизм!», «С Цисаржем к свободе!», «Демократия + Цисарж = Свобода».
Наши журналисты были свидетелями попытки сорвать празднование Дня Победы в Праге, в парке имени Ю.Фучика. Во время выступлений тт. Свободы и Конева, торжественного концерта десятки раз выключались микрофоны. Это происходило в присутствии руководителей ЧССР тт. Дубчека, Свободы, Смрковского, Черпика, Цисаржа. Следует отметить, что перед открытием митинга присутствующие на торжестве руководители ЧССР обнимались и целовались с представителями только что восстановленного мелкобуржуазного клуба «Ба- рачников». В этом же парке состоялся концерт-пародия на советские песни, в котором советские воины представлялись оглупленными, ограниченными людьми, пьяницами.
С возмутительными фактами встретились наши журналисты во время посещения Пражского музея В.И. Ленина. Здесь они увидели в экспозициях многочисленные портреты, семейные и бытовые фотографии, документы и писанину Зиновьева, Рыкова, Троцкого, Радека, Столыпина, Милюкова, Гучкова, Распутина, царя Николая И, Гитлера, Муссолини, Мао Цзедуна. Как выяснилось, такая «модернизация» музея была проведена в процессе «демократизации».
О 	результатах «неограниченной демократии» свидетельствуют и такие факты. Нашим товарищам рассказывали, что многие честные коммунисты, друзья Советского Союза, получают анонимные письма с угрозами о физическом истреблении. Были случаи, когда из школ выгоняли «догматиков», сторонников Новотного. Только в Праге (по местным данным) покончили жизнь самоубийством около 20 партийных работников.
Очевидно, серьезно ослабились дисциплина и порядок в Чехословацкой Народной Армии. Много солдат бродит по улицам. Часть офицеров в беседах открыто высказывались против Советского Союза.
514


Офицеры и партийные работники заявляют, что Народная Армия сейчас очень непопулярна и молодежь не хочет служить в ней.
Из различных источников нашим товарищам стало известно, что в последнее время в Чехословакию возвратилось из ФРГ и Австрии около 40 тысяч немцев, сбежавших туда во время событий 1949 года.
В беседах с журналистами многие чешские товарищи высказывали тревогу в связи с создавшимся в Чехословакии положением. Доктор Эрбан, старый коммунист, главный редактор издательства Академии наук ЧССР, заявил: «Самая большая наша беда сейчас в том, что нет единства в правительстве. Если такое будет продолжаться еще месяц, будет поздно что-либо поправить. Я должен подтвердить, что за последние 10-12 дней особенно усилились откровенно антисоветские настроения. За 3 месяца «демократизации» мы вернулись на 20 лет назад. Если победят сторонники Масарика, мы вернемся на 50 лет назад. Но мы, коммунисты, ветераны партии, стремимся остановить ход событий. Я думаю, что нужно дать решительный бой реакции, пойти на то, чтобы повторить февраль 1948 года».
Товарищи из Словакии при этом стремились также подчеркнуть национальные моменты. Тов.Чиржик, секретарь обкома КПЧ (г.Банска Быстрица), говорил нашим журналистам: «Чехи забывают о классовости, о том, что Масарик разрешил расстрелы рабочих. Это был буржуа, и коммунисты не должны пропагандировать его философию. Мы не согласны с теорией Масарика - Бенеша - Новотного о едином чехословацком народе. Для нас главное - решить вопрос о равноправной Федерации чехов и словаков. Нам необходимо строить свою модель социализма, исходя из ленинских положений о том, что каждый народ вносит в нее что-то свое... Мы говорим вам, товарищи, что изменяя методы своей работы, мы ни на миллиметр не сойдем с позиции социализма».
Редактор областной газеты «Восточнословацкие новости» тов. Ше- муради сказал: «Для нас главное - иметь равные с чехами права. Почему мы живем в четыре раза хуже, чем чехи? Почему у нас двух- и трехсменные школы, а в Чехии- односменные. У нас строят такие заводы, где требуется тяжелый физический труд, а в Чехии все легонькое, а заработок выше. Поэтому мы сказали: хватит. Мы дали искру процессу демократизации. Если случится так, что она не решит наш вопрос, мы поставим на границах с Чехией свои пулеметы и присоединимся к Советскому Союзу. То, за что погибли тысячи советских и словацких воинов, мы никому не отдадим, пусть все знают - мы ваши друзья до конца».
Немало заявлений было направлено против Советского Союза, политики КПСС, всячески восхвалялись деятельность и заслуги тов. Дуб- чека. Теодор Фиш, зав.редакцией Братиславского издательства политической литературы, в беседе сказал: «Недоволен великодержавной политикой Брежнева. Политика Хрущева было лучше. Почему вы вмешиваетесь в наши дела? Почему не разрешаете брать кредит в капиталистических странах? Почему мы к вам, нашим друзьям, не можем ездить тогда, когда захотим, а к нашим врагам в Австрию, ФРГ
515


ездим по первому желанию? Считаю, что КПЧ скомпрометировала себя своей политикой, сотрудничеством с советниками Берии. Если она провалится совсем, то будем строить социализм и без партии. О такой возможности нам говорил Луиджи Лонго».
Адольф Хофмейстер, секретарь Союза художников Чехословакии, близкий друг тов. Дубчека, говорил нашим товарищам, что он считает Дубчека национальным героем, который отражает настроения и стремления всего народа, что только сейчас художники получили настоящую свободу.
ЦК КП Украины в порядке информации направляет эти сообщения и наблюдения группы журналистов.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
30 мая 1968 года № 1/38 Д 1/13
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 1. - Арк. 140-1146,
№37
Лист до ЦК КПРС про поліпшення ідейно-політичної та виховної роботи серед творчої інтелігенції
4 	червня 1968р.
Во исполнение решений апрельского Пленума ЦК КПСС, в целях дальнейшего улучшения идейно-политической и воспитательной работы среди творческой интеллигенции Центральный Комитет КП Украины принимает в этом направлении ряд необходимых мер. Так, на протяжении апреля и мая с. г. были проведены партийные собрания всех творческих союзов республики, на которых с докладами об итогах апрельского Пленума ЦК КПСС и задачах по усилению идеологической работы в республике выступали секретари ЦК КП Украины, ответственные работники ЦК, обкомов и горкомов, министерств и ведомств.
Большое внимание ЦК Компартии Украины уделяет работе с писателями. 29 апреля состоялось партийное собрание Союза писателей Украины, на котором были обсуждены решения апрельского Пленума ЦК КПСС. В резолюции, принятой писателями-коммунистами, горячо одобряется и поддерживается политика Коммунистической партии Советского Союза, направленная на сплочение международного коммунистического движения, на дальнейший подъем всей идейно-поли- тической работы в массах, воспитание трудящихся в духе марксистско-ленинской идеологии, идей пролетарского интернационализма, советского патриотизма и дружбы народов.
31 мая с. г. я встретился с руководством Союза писателей и парткома. Во встрече приняли участие секретарь ЦК КП Украины Ф.Д. Ов- чаренко, секретари и члены президиума Союза писателей О.Т. Гончар,
516


М.П. Бажан, П.И. Панч, Л.Н. Новиченко, П.А. Загребельный, Н.Я. Заруд- мый, Д.В. Павлычко, В.А. Коротыч, секретарь парткома В.Н. Козаченко, заместители секретаря парткома Я.В. Баш, И.А. Цюпа.
Необходимость зтой встречи была вызвана тем, что за последнее иремя в украинской литературе появился ряд слабых в идейном и художественном отношении произведений, несколько снизился идейнотеоретический уровень литературной критики, проявлялись тенденции необъективной оценки и захваливания отдельных произведений, в творчестве молодых литераторов получили развитие индивидуализм и политический индиферентизм. Кроме того, участились случаи, когда некоторые идейно нечеткие произведения украинских писателей стали использоваться буржуазно-националистической печатью, в частности, М. Бажана, И. Дзюбы, И. Драча, Л. Костенко, Е. Гуцало и других.
Во время этой встречи состоялся широкий обмен мнениями о путях дальнейшего развития украинской советской литературы. Подчеркивалось, что Союз писателей должен проводить большую работу по организации и направлению литературного процесса в республике, по идейному воспитанию мастеров слова, стремиться всей своей деятельностью способствовать повышению художественного уровня и партийной боевитости литературы социалистического реализма, воспитывать в каждом члене Союза чувство высокой гражданской ответственности перед Коммунистической партией и советским народом.
Писатели в своих выступлениях проявили глубокое понимание подлинного призвания советского писателя - быть активными бойцами за дело Коммунистической партии, отдать все свои силы, талант и опыт борьбе советского народа за осуществление решений XXIII съезда КПСС, коммунистическому строительству в нашей стране.
В их выступлениях прозвучала тревога по поводу активизации враждебной деятельности буржуазных националистов в Канаде, США, ФРГ и других странах. Они заверили Центральный Комитет партии, что будут неустанно бороться против враждебной идеологии, разоблачать все происки империалистических и буржуазно-национа- листических кругов, направленные против Советского Союза и других социалистических стран.
Писатели гневно осудили поведение некоторых литераторов, произведения которых издаются националистическими центрами за границей, а также тех, кто поставил свои подписи под письмом, направленным в ЦК КПСС, Совет Министров СССР и Президиум Верховного Совета СССР в защиту справедливо осужденных советским судом отщепенцев Галанскова, Гинзбурга, Караванского, Черновола и других.
Большое внимание во время встречи было уделено вопросам улучшения работы партийной организации писателей.
Во время беседы первый секретарь правления Союза писателей Украины О.Т. Гончар выразил большое удовлетворение в связи с недавней поездкой группы писателей в Житомирскую область, где проходила Неделя литературы и искусства, посвященная 100-летию со дня
517


рождения В.И. Ленина. Он отметил высокий уровень жизни трудящихся области, их большие успехи в развитии экономики и культуры. В годы Великой Отечественной войны немецко-фашистские оккупанты нанесли области большой материальный ущерб, в частности, в одном только Овручском районе были дотла сожжены 25 сел. Ныне на их месте сооружены современные населенные пункты городского типа. Писатели были поражены огромными изменениями в психологии современного крестьянства, их трудовым энтузиазмом, высоким культурным уровнем. Все увиденное, сказал О.Т. Гончар, послужит богатым материалом для будущих новых книг о нашей советской действительности.
Тов. Гончар заявил, что писатели республики хорошо понимают сложность нынешней международной обстановки и в связи с этим необходимость усиления идеологического наступления всеми имеющимися средствами идейного воздействия. Он сказал, что звание писатель для всех литераторов Украины неотделимо от высокого звания коммунист и что писательская организация всегда будет верным помощником Коммунистической партии в ответственном и важном деле коммунистического воспитания трудящихся. Он сообщил, что Союз писателей Украины в шестой раз завоевывает переходящее Красное знамя Министерства обороны СССР за шефскую работу в воинских частях и соединениях. В минувшем юбилейном году украинские писатели провели более 23 тысяч встреч с трудящимися предприятий, колхозов, совхозов, научных учреждений и учебных заведений республики.
О.Т. Гончар сообщил, что осенью нынешнего года планируется проведение пленумов Союза писателей Украины по вопросам повышения роли и ответственности литературной критики в свете решений апрельского Пленума ЦК КПСС, а также по вопросам подготовки к 100-летию со дня рождения В. И. Ленина. Он также высказал пожелание, чтобы партийными и советскими организациями больше проявлялось заботы о развитии украинского языка.
В выступлении секретаря парткома Союза писателей В.П. Козаченко прозвучала озабоченность тем, что в последнее время в литературе и искусстве имеет место тенденция отхода от горьковских традиций, которые всеми средствами художественного изображения утверждали человека труда, созидателя нового общества.
По мнению тов. Козаченко, писатель В. Некрасов своим поведением, безответственными заявлениями фактически противопоставил себя всей писательской организации Украины. Партийный комитет примет по отношению к нему самые решительные меры. Тов. Козаченко говорил также о необходимости шире привлекать к работе в газетах и журналах писателей республики.
Критик и литературовед Л.Н. Новиченко подчеркнул важность усиления работы с творческой молодежью. По его выражению, в настоящее время имеются многочисленные проявления «идейной распущенности» молодых писателей. Он обратил внимание на неблагополучное положение литературной критики, сказал, что она требует коренного повышения идейного и научно-теоретического уровня.
518


Молодые поэты В.А. Коротич и Д.В. Павлычко указывали на необходимость более глубокого изучения писателями теоретического наследия Коммунистической партии, в частности произведений В.И. Ленина. Они говорили о целесообразности создания на Украине издательства иностранной литературы. Вносилось предложение (имея в виду многочисленную украинскую эмиграцию за рубежом) об издании журнала «Україна» на английском языке. В их выступлении подчеркивалась необходимость более тесного и плодотворного знакомства писателей Украины с жизнью братских советских республик и зарубежных социалистических стран, что даст возможность глубоко и правильно осветить в произведениях большие и важные социальные процессы, которые произошли и происходят в социалистическом обществе.
На встрече выступили также тт. М.П. Бажан, Н.Я. Зарудный, П.А. Загребельный, И.А. Цюпа, Я.В. Баш, П.И. Панч. Все они с большой благодарностью говорили о заботе Коммунистической партии о развитии советской литературы, о создании всех необходимых условий для плодотворной творческой деятельности советских писателей. Они высказали ряд пожеланий, связанных с улучшением издательского дела, пропагандой литературы, указали на недостаточную творческую связь писателей с театрами и кино.
Участники встречи единодушно заверили, что писательская организация Украины приложит все свои силы, чтобы активно содействовать своим творчеством воспитанию трудящихся в духе беззаветной преданности идеям марксизма-ленинизма, делу Коммунистической партии.
Мною были высказаны замечания и предложения, касающиеся улучшения идейно-воспитательной и организационной деятельности правления и парткома Союза писателей Украины.
Посылается в порядке информации.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
4 	июня 1968 года
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 20. - Арк. 44-48.
№38
Лист до ЦК КПРС з зауваженнями до проекту Статуту загальноосвітньої школи
1 	липня 1968р.
Ознакомившись с проектом доклада на Всесоюзном съезде учителей, проектом Устава общеобразовательной школы и проектами других документов съезда, считаю, что в них в достаточной мере раскрыты все основные положения о школе и намечены пути дельнейшего улучшения обучения и коммунистического воспитания подрастающего поколения.
519


Вместе с тем, считал бы необходимым уточнить формулировку параграфа 3 проекта Устава средней общеобразовательной школы СССР. Проект Устава предусматривает предоставление права учащихся по их желанию изучать или не изучать язык другого народа СССР кроме языка, на котором ведется преподавание. Сохранение этого положения в Уставе школы может привести к снижению общего развития и грамотности учащихся.
Было бы более целесообразным ввести обязательное изучение русского языка в школах с национальным языком обучения.
И, в свою очередь, обязательное изучение языка народа республики в школах с русским языком обучения, которые расположены на территории республики.
П. ШЕЛЕСТ
1 	июля 1968 года
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 1. - Арк. 237.
№39
Промова П. Шелеста на Пленуш ЦК КПРС
17 липня 1968р.
Товарищи!
Вопрос, который обсуждает Пленум ЦК КПСС, имеет исключительно большое значение для международного коммунистического и рабочего движения в целом, для дела социализма.
Речь сегодня идет не о каких-то трудностях или сложных процессах, как это пытаются вас убедить некоторые руководящие деятели Чехословакии, а о серьезной правооппортунистической опасности в братской коммунистической партии и росте антисоциалистических, контрреволюционных сил в социалистической Чехословакии.
Действительная сложность заключается в том, что руководители Компартии Чехословакии на словах признают наличие серьезной опасности, в то же время не ведут с ней решительной борьбы.
Почему? Может быть они такие бесхребетные, мягкотелые либералы? Ничего подобного! Дубчек, Черник и некоторые другие руководители Компартии Чехословакии ни перед чем не остановились в борьбе против так называемых «консерваторов», хотя они никакой угрозы никому не представляли.
Но под шумок этой борьбы они освободили от работы и подвергли безосновательным нападкам, преследованиям, просто травле сотни ответственных партийных работников в центре, почти всех секретарей обкомов, горкомов и райкомов партии.
Они не посчитались с тем, что среди этих работников было много заслуженных и преданных коммунистов, которые создавали партию,
520


работали в фашистском подполье, на своих плечах вынесли всю тяжесть становления рабоче-крестьянской власти и строительства соци- ализма в своей стране.
В то же время эти руководители не привлекли к строгой партийной ответственности, даже не подвергли критике ни одного человека из распоясавшейся правооппортунистической группы. Можно уже сейчас назвать это группой. Более того, прикрываясь ложной демократией, они проявляют недопустимую для коммунистов терпимость к выступлениям антисоциалистических, контрреволюционных элементов, чем по сути дела предают интересы рабочего класса и социализма.
На апрельском Пленуме ЦК КПСС говорилось, что ЦК Компартии Чехословакии выпустил из своих рук руководство средствами массовой пропаганды - печатью, радио, телевидением. Это признавали и чешские руководители.
После этого прошло более трех месяцев. Изменилось ли положение? Нет, ни на йоту не только не изменилось, а еще более усугубилось. А дела-то здесь, как вы понимаете, на несколько часов, чтобы навести порядок и все взять в свои руки. Но этого не делается. По-прежнему эти сильнейшие рычаги идеологического воздействия находятся в руках оппортунистических и антисоциалистических элементов, которые активно используют их для политического террора, обмана рабочего класса, подавления здоровых сил в партии. В печати, но радио и телевидению открыто ведется враждебная, контрреволюционная, антисоветская пропаганда. Оказывалось давление на проходившие районные и областные партийные конференции, безосновательно подвергались и подвергаются травле преданные партии кадры, приклеиваются им ярлыки «консерваторов» и восхваляются «прогрессисты», то есть представители правооппортунистической, ревизионистской группировки.
Только в такой обстановке в центральных газетах могла появиться махровая контрреволюционная платформа под названием «2000 слов». Несмотря на формальное осуждение этого документа Президиумом ЦК КПЧ, его всячески пропагандирует печать, радио, телевидение. Более того, этот позорный документ фактически вынесли на обсуждение районных и областных партийных конференций, причем на некоторых из них при попустительстве ЦК и областных комитетов партии он нашел со стороны некоторой части делегатов одобрение.
Вот как демагогия о свободе слова используется контрреволюцией. Вот до чего доводит игра в «безбрежную» демократию, чехословацкую «модель социализма»!
Чехословацкие товарищи где нужно и не нужно разглагольствуют, что они, мол, за «демократический социализм». Но они не задумываются над тем, что наша страна, первая в мире страна победившего социализма, живет и преуспевает по его законам вот уже более 50 лет.
О 	каком «демократическом социализме» они толкуют? Если внимательно разобраться, то выходит, что под словом «демократический» скры¬
521


вается реформация социалистического строя, выхолащивание его классовой сути. А как известно, абстрактной демократии не существует в природе. Демократия всегда была и есть классовая, и тот, кто этого не признает, того нельзя назвать коммунистом.
Раздаются в Чехословакии голоса, что Компартия должна стать элитой, а не партией рабочего класса. Это чуждая марксизму-лениниз- му «теория», ибо коммунисты всегда и во всем исходили и исходят из интересов передового в нашем обществе рабочего класса.
Но это, к сожалению, не все. В стране оживились всевозможные враждебные группировки. Бывшие правые социал-демократы восстанавливают свою партию, чего не может допустить никакая коммунистическая партия, а в Чехословакии эти группировки не встречают никакого противодействия. Более того, руководители КПЧ заявляют, что КПСС и другие братские партии якобы драматизируют обстановку в их партии и стране. Это делается для того, чтобы смягчить действительное положение и усыпить нашу бдительность.
Поэтому мы можем со всей ответственностью сказать, что в Компартии Чехословакии в результате потери управления, отбрасывания принципов демократического централизма и усиления безнаказанной деятельности правооппортунистической группы происходит отход от принципов марксизма-ленинизма, от классовой пролетарской оценки процессов и событий, происходящих в партий и стране. Как можно допустить, чтобы «перманентный» пленум Пражского горкома партии проводил подрывную работу против решений и мероприятий ЦК КПЧ, атакуя ЦК с правооппортунистических позиций.
В Компартии Чехословакии, безусловно, есть здоровые силы. Но если они не активизируются по-настоящему и не примут в ближайшее время решительных мер по разгрому врагов социализма, если не оказать им всесторонней поддержки, то не исключено, что Компартия может сползти на социал-демократические позиции, а страна потерять социалистические завоевания. Этого мы, советские коммунисты, не можем допустить. Этого не допустят и братские партии, принимавшие участие во встрече в Варшаве. Наши средства, возможности и усилия, которые мы осуществляли в связи с изменившейся обстановкой в Чехословакии, уже, возможно, и недостаточны. Поэтому следует быстрее использовать все средства и меры для пресечения контрреволюции.
В докладе товарища Брежнева со всей убедительностью дан всесторонний анализ положения в Компартии Чехословакии и в стране. Из доклада видно, какую огромную работу провело Политбюро ЦК нашей партии, братские марксистско-ленинские партии, чтобы помочь руководству Компартии Чехословакии объективно и правильно оценить обстановку, не допустить их отступления от марксизма-лениниз- ма и пагубных для партии и социализма действий.
И надо сказать, что они внимательно слушали наши разъяснения, соглашались с нашими доводами, даже благодарили за советы и доказывали, что все отрицательные явления, которые имеют место в пар-
522


I 	ии и стране, объясняются тем, что они, мол, как новые руководители еще полностью не овладели положением дел, что у них рука не дрогнет в борьбе с врагами социализма.
Жизнь показала, что некоторые из этих руководителей только прикрывались революционными фразами, дружбой с нашей партией и страной, преданностью делу социализма, а действовали как двурушники - говорили одно, а делали другое. Как известно, Центральный Комитет Компартии Чехословакии принял важный документ, так называемую «Программу действий», хотя лучшей программой являются решения XIII съезда КПЧ. Мы не подвергали открытой критике «Программу действий», хотя откровенно говорили чехословацким товарищам о ее слабости, в частности, об отступлении от марксистско-ленинского понимания руководящей роли партии, мы предостерегали их, что враги могут использовать слабые стороны этой программы. К сожалению, так оно :и получилось. При попустительстве ЦК КПЧ правые элементы свою пропаганду ведут именно вокруг слабых сторон «Программы действий».
Не случайно враждебные коммунизму силы использовали эту «программу» при составлении своей контрреволюционной платформы - «2000 слов», направленной на дискредитацию Компартии Чехословакии, призывавшей к анархии и изменению социалистического строя. Это была попытка идейно разоружить Компартию, толкнуть ее на либерально-буржуазный путь, противопоставить Чехословакию содружеству социалистических стран.
Очевидно теперь нам следует открыто выступить и подвергнуть критике с марксистско-ленинских позиций эту «Программу действий», чтобы помочь здоровым силам в Компартии Чехословакии понять, в какое оппортунистическое болото тянут их некоторые руководители партии.
Нельзя понять того благодушия, которое проявляют чехословацкие товарищи к усиливающейся пропаганде империалистических кругов Запада, в частности США и Западной Германии. Дело здесь не только в том, что с приходом нового руководства она не получает должного отпора, а в том, что в самой Чехословакии эта пропаганда находит себе трибуну на страницах газет, на телевидении и радио. Такое примиренчество со стороны Президиума ЦК КПЧ только на руку контрреволюции.
Случайно ли это явление? Нет, не случайно. Об этом говорит тот необыкновенный интерес, который проявляют империалистические круги Соединенных Штатов Америки и Западной Германии к событи- ям в Чехословакии, те посулы крупных займов, которые они обещают в случае прихода к власти правооппортунистических элементов и разрыва их с Советским Союзом. Особую радость эти события вызвали у западногерманских реваншистов. Они даже выдвинули идею об «объединенной Европе». Они так и говорят, что «час правды, пробивший в Чехословакии в различных областях общественной и государственной жизни», создает важные предпосылки для объединения Европы.
523


Эта ставка классовых врагов должна насторожить всех коммунистов. Именно на Варшавской встрече руководителей партий и правительств социалистических стран со всей откровенностью, присущей коммунистам-ленинцам, было сказано, что грозная опасность нависла над компартией и социализмом в Чехословакии и поэтому ей будет оказана вся необходимая помощь, чтобы разгромить силы контрреволюции, обеспечить единство партии на марксистско-ленинской основе и защитить социализм - великое завоевание рабочего класса Чехословакии.
Каждая партия прежде всего несет ответственность перед своим par бочим классом, перед своим народом. В то же время она несет ответственность перед международными силами социализма.
Выполняя свой интернациональный долг, наша партия и народ понесли колоссальные жертвы во имя разгрома черных сил фашизма и освобождения народов. Наши отношения с компартией и народом Чехословакии скреплены совместно пролитой кровью в борьбе с общим врагом, они скреплены братскими союзническими отношениями.
Поэтому мы и не можем, не имеем права беззаботно относиться к тому, что происходит вблизи нашей западной границы - в социалистической Чехословакии. И если чехословацкие руководители не хотят поднимать партию и народ на борьбу с контрреволюцией с тем, чтобы нейтрализовать, а потом нанести ей решающий удар, то нам надо им открыто сказать, что мы стоим на разных путях и по разным сторонам баррикад можно оказаться.
Они должны также знать, что Советский Союз и его друзья по Варшавскому Договору не позволят контрреволюции растерзать Коммунистическую партию и народ Чехословакии и поэтому вправе до конца выполнить свои союзнические обязательства и защитить социалистические завоевания чехословацкого народа.
В сложившейся опасной обстановке нам надо действовать продуманно, но смело и решительно, ибо время уходит, а угроза великому делу социализма не дает нам права поступить иначе.
Мне, как участнику Дрезденской и Варшавской встреч, а также встреч с руководителями Компартии Словакии, хотелось бы подчеркнуть ту глубокую озабоченность у руководителей братских партий и правительств социалистических стран и здоровых сил в КПЧ положен нием в Чехословакии и единодушие в оценке событий и мерах, которые необходимо осуществить, чтобы отстоять социализм в Чехословакии. Письмо, направленное от имени участников Варшавской встречи Центральному Комитету КПЧ, безусловно поможет здоровым силам партии нанести удар по оппортунистической группировке и мобилизовать рабочих и всех трудящихся на разгром контрреволюции и на защиту социализма.
Выводы доклада товарища Брежнева очень серьезны и абсолютно правильны, а намечаемые меры крайне необходимы. Коммунисты Украины, украинский народ хорошо знают, что происходит в соседней
524


Чехословакии, и дают им правильную оценку. Они горячо и единодушно поддерживают меры, осуществляемые Центральным Комитетом КПСС, и сделают все, чтобы оказать действенную помощь коммунистам и чехословацкому народу в этот ответственный час.
Машинопис. Кошя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 97. - Арк. 141-149.
№40
Лист до ЦК КПРС про стимулювання виробництва соняшника
8 серпня 1968 р.
ЦК КП Украины просит Центральный Комитет КПСС рассмотреть вопрос об изменении, начиная с урожая 1968 года, мер по стимулированию производства и заготовок семян подсолнечника. Ныне действующий порядок стимулирования, базой которого является средний фактический уровень закупок за предыдущие три года, себя исчерпал и материальная заинтересованность колхозов и совхозов в продаже государству подсолнечника снижается.
В соответствии с постановлением Совета Министров СССР от 1 апреля 1965 года № 254 семена подсолнечника, продаваемые колхозами государству сверх среднего фактического уровня закупок за предшествующие три года, оплачиваются по закупочным ценам с надбавкой в размере 100 процентов. Кроме того, производится встречная продажа по льготной цене подсолнечного масла. Одновременно введена дополнительная оплата звеньям, бригадам и отделениям, непосредственно занятым на возделывании и уборке этой культуры, а руководящим работникам и специалистам колхозов и совхозов - денежное премирование.
Применение этих экономических стимулов в первые годы положительно сказалось на увеличении производства и закупок семян подсолнечника, а также на укреплении экономики хозяйств.
В 1965 году колхозы республики продали государству 1556 тыс. тонн семян подсолнечника, в том числе сверх фактических закупок за предыдущие три года - 407 тыс. тонн и за счет стопроцентной надбавки к цене получили 70,4 млн руб., в 1966 году соответственно продали 1752 тыс. тонн, в том числе сверх ранее достигнутого уровня 429 тыс. тонн и получили дополнительно 75,3 млн рублей. Выручка колхозов от продажи государству семян подсолнечника повысилась до 219 руб. за тонну против 172 руб. в 1964 году. Ежегодно в порядке дополнительной оплаты выдавалось колхозникам более 12 млн рублей. Кроме того, руководящим работникам и специалистам колхозов и совхозов в 1965 году выдано премий 5,6 млн руб. и в 1966 году - 7,7 млн рублей.
Вместе с тем уже в 1967 году экономическое стимулирование подсолнечника резко снизилось. При повышении урожайности до 16,8 цнт с гектара (в 1965 году было 15 цнт) колхозы продали государству в 1967 году 1 713 тыс. тонн подсолнечника, в том числе сверх ранее
525


достигнутого уровня - 218 тыс. тонн, а сумма надбавки к закупочном цене составила только 38,4 млн рублей. По предварительным расчетам, в 1968 году за счет надбавки к закупочной цене колхозы смогу і получить всего лишь 7,2 млн руб., или в 10 раз меньше против фактически полученных в 1966 году.
Поэтому есть настоятельная необходимость пересмотреть порядок стимулирования по культуре подсолнечника. Было бы целесообразным, начиная с урожая 1968 года:
- установить республике так же, как и по зерну, стабильный план закупок семян подсолнечника в объеме 1 600 тысяч тонн (на уровне 1965 года);
- надбавку к закупочной цене в размере ста процентов, выдачу премий руководящим работникам и специалистам колхозов и совхозов, а также продажу масла по льготной цене и существующим нормам производить колхозам за продаваемые ими семена подсолнечника сверх установленного плана государственных закупок;
- сохранить действующий порядок и размеры начисления звеньям, бригадам и отделениям дополнительной оплаты, непосредственно занятым на возделывании и уборке подсолнечника.
Расчеты показывают, что при введении новых мер по стимулированию производства и заготовок семян подсолнечника, выплаты колхозам за проданный подсолнечник не увеличиваются и дополнительных ассигнований из бюджета не потребуется.
ЦК КП Украины просит Центральный Комитет КПСС принять эти предложения республики.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 2. - Арк. 34-36.
№41
Промова П.Ю. Шелеста на зборах студентів і викладачів Київського державного університету, присвячених початку навчального року
З вересня 1968р.
Шановні товариші!
Вчора навчальні заклади нашої країни гостинно відчинили свої двері перед мільйонами учнів і студентів. На шкільну або вузівську лаву сів кожен четвертий громадянин нашої республіки.
Початок навчального року - видатна подія в житті кожної радянської сім’ї, всієї громадськості. Дозвольте мені від імені Центрального Комітету Комуністичної партії та Уряду України сердечно поздоровити студентів, викладачів, співробітників уславленого імені Тараса Григоровича Шевченка ордена Леніна Київського університету, а в вашій
526


особі - колективи всіх вузів республіки з початком навчального року і побажати великих успіхів у благородній справі підготовки і виховання спеціалістів, в оволодінні висотами сучасної науки!
Наша Вітчизна вступила в своє друге півсторіччя. Під зорею Жовтня, у непорушному союзі з трудящими інших братніх республік український народ пройшов великий, нелегкий, але переможний шлях. Здобуті свобода, незалежність, державність. Небаченими темпами розвиваються економіка, наука, культура. Під керівництвом Комуністичної партії за п’ятдесят славних років досягнуті великі успіхи, вони надихають наш народ на нові звершення, вселяють глибоку віру у перемогу нашої великої справи.
Нас радує трудовий ентузіазм робітничого класу, колгоспного селянства, нашої трудової інтелігенції. Самовіддана праця трудящих дає можливість успішно розвивати економіку Радянського Союзу, зміцнювати нашу оборонну могутність. Вагомий вклад в загальнонародну справу - будівництво комунізму - вносять наші вчені. Буйним цвітом розквітає багатонаціональна культура народів Радянського Союзу. З кожним роком кращає життя радянських людей.
Країна впевнено йде по шляху, накресленому XXIII з’їздом КПРС. Завершується третій рік п’ятирічки. Все більшого розмаху набирає соціалістичне змагання за гідну зустріч 100-річчя з дня народження засновника Комуністичної партії і Радянської держави В.І. Леніна.
Сьогодні є всі підстави сподіватися, що накреслені на цей рік плани і завдання по республіці будуть виконані, а по ряду галузей народного господарства - і значно перевиконані. За 7 місяців ц. р. план по загальному обсягу промислового виробництва і випуску більшості важливих виробів перевиконано.
Валова продукція промисловості в порівнянні з відповідним періодом минулого року зросла на 9,2 процента. Збільшилось виробництво чавуну на 5,1 проц., сталі - на 3,4 проц., прокату - на 3,6 процента.
Вироблено понад план залізної руди 1,2 млн тонн, вугілля - 3,5 млн тонн, 1 млрд кіловат-годин електроенергії, 54 тис. тонн нафти, 403 млн кубометрів природного газу, 274 тис. тонн мінеральних добрив, значну кількість машин, механізмів, устаткування, а також близько 5 млн кв. метрів тканини, понад 1,3 млн штук трикотажних виробів, на 4,8 млн крб. меблів, майже 100 тис. тонн цукру та багато іншої продукції.
Перевиконано план по продуктивності праці. В порівнянні з відповідним періодом минулого року продуктивність праці зросла на
5,8 	процента.
Ще не опубліковані остаточні показники, але можу сказати, що по обсягу реалізації промислової продукції Україна виконала план 8 місяців цього року достроково, до 28 серпня.
В цьому році побудовано і введено в дію 74 великих підприємств і промислових об’єктів. Трудящі республіки одержали понад 1,5 млн кв.
527


метрів житла. До ладу стало багато шкіл, дитячих закладів, лікарень, клубів та інших об’єктів культурно-побутового призначення.
Виконуючи рішення XXIII з’їзду КПРС та XXIII з’їзду КП України, міністерства, відомства і партійні організації республіки проводять значну організаторську роботу по підвищенню економічної ефективності виробництва та підготовці підприємств до повного переходу на нову систему планування і економічного стимулювання.
Зараз у республіці по-новому працюють 3200 промислових підприємств, на яких зайнята половина промислово-виробничого персоналу. Цими підприємствами вироблено 54 проц. всієї промислової продукції республіки.
З високою творчою активністю трудівники сільського господарства республіки перетворюють в життя економічні і політичні заходи, вироблені березневим (1965 р.) Пленумом ЦК КПРС.
Республіка виконала завдання трьох років п’ятирічки по продажу державі головних видів сільськогосподарської продукції. А саме при плані заготівлі зерна в кількості 30,3 млн тонн за три роки державі продано 31,3 млн тонн. М’яса при плані 5,7 млн тонн продано 6,5 млн тонн: Молока відповідно - 23,7 млн тонн і 25,1 млн тонн.
У цьому році, не дивлячись на несприятливі погодні умови, багато колгоспів і радгоспів виростили непоганий урожай зернових культур* соняшника, овочів, фруктів. Дозріває хороший урожай цукрових буряків. Прискорені темпи розвитку громадського тваринництва. Організовано проходять закупки всіх сільськогосподарських продуктів.
Ріст державних заготівель продуктів рослинництва і тваринництва дозволяє повніше задовольняти попит населення в продуктах харчування і, як споживач, кожен з нас це відчуває.
Значне місце у вирішенні завдань комуністичного будівництва належить радянській вищій школі. Це цілком закономірно. Бо майже всі, хто зараз стоїть біля керма економіки країни, промислового і сільськогосподарського виробництва, хто розширює горизонти науки, сприяє розвитку культури, визначає політику партії і держави - це люди, які одержали міцні і широкі знання саме в радянській вищій школі. В народному господарстві тільки нашої республіки зараз працює понад 1 млн спеціалістів з вищою освітою, або 41 проц. до загального числа спеціалістів.
Ми всі - свідки і безпосередні учасники складного, але дуже приємного процесу бурхливого розвитку вищої школи. А саме тому не завжди помічаємо велич того, що зробив за надзвичайно короткий історичний період народ України у розвитку вищої освіти. Ще 50 років тому на великій території, яку зараз займає Радянська Україна, було 27 вузів, де навчалося всього 35 тисяч студентів. А тепер тільки в університеті та Політехнічному інституті, тільки в цих двох вузах столиці нашої республіки - Києві одержують знання 50 тис. юнаків і дівчат. Це в півтора раза більше, ніж у всіх вузах 1914 року!
528


За роки Радянської влади кількість студентів зросла в республіці у И рази. Майже 800 тис. чоловік одержують спеціальність в українських радянських вузах. По відношенню до кількості населення ми маємо у 2-3 рази більше студентів, ніж такі найбільш розвинені країни С вропи, як Англія, Франція, Федеративна Республіка Німеччина, Італія. Ось якими грандіозними є наслідки проголошеної Леніним культурної революції, наслідки мудрої національної політики Комуністичної партії.
Столичний ордена Леніна університет є справжнім флагманом в морі вищої освіти, провідним вузом республіки. Немає у нас іншого такого вузу по кількості професорів, докторів, визначних учених, які передають нашій славній молоді свої знання, свій великий життєвий і практичний досвід. Авторитет, яким користується цей відомий учбовий заклад, надзвичайно великий у всьому світі. В багатьох галузях знань учені Київського університету досягли визначних успіхів, займають ключові позиції.
За велике щастя вважає молодь України, та й не лише України, вчитися у вузі, який є відомим своїми славетними революційними і науковими традиціями, де викладали видатний природознавець В.І. Вернадський, крупний астроном Ф.О. Бредіхін, відомий математик Д.О. Граве, геолог М.І. Андрусов, ботаніки С.Г. Новашин та
О.В. Фомін, зоолог О.О. Ковалевський, мовознавець Л.А. Булаховсь- кий, хіміки A.B. Думанський та С.М. Реформаторський, один з перших популяризаторів учення Маркса в Росії М.І. Зібер, механік М.О. Лаврентьєв, біохімік О.В. Палладій, видатний природознавець і фольклорист М.О. Максимович, визначний державний і партійний діяч Д.З. Мануїльський, історик літератури В.М. Перетц, хірург М.В. Склі- фосовський.
...Вчитись у вузі, де одержали путівку в велику науку, літературу, мистецтво О.Ю. Шмідт, М.М. Боголюбов, О.М. Динник, Максим Рильський, Олександр Корнійчук, Остап Вишня, Костянтин Паус- товський, А.П. Александров, М.М. Бенардос, І.І. Шмальгаузен, Микола Віталійович Лисенко, Л.М. Ревуцький, Михайло Старицький, М.Д. Стражеско, П.А. Тутковський, В.І. Лучицький, Б.М. Лятошин- ський, В.П. Лінник.
Багато хто бажає бути студентом університету, і конкурс вступників тому свідчення. Вчитися в вузі, де викладають академіки Юрій Олександрович Митропольський, Віктор Михайлович Глушков, Олександр Сергійович Давидов, Анатолій Іванович Кіпріанов, Остап Степанович Парасюк, Анатолій Дмитрович Коваленко, Йосип Захарович Штокало, Костянтин Борисович Яцимирський, Іван Трохимович Швець та багато, багато інших, - велика честь і велике щастя і цим треба гордитись і дорожити.
Дальший розвиток вищої школи находиться постійно під неослабною увагою партії і уряду. Ви знаєте, що лише Останнім часом з’явився новий університет - Донецький, створено ряд інститутів: торгово-
529


економічний та культури - у Києві, нафти і газу - в Івано-Франківську, громадського харчування - у Харкові, сільськогосподарського машинобудування - у Кіровограді, побутового обслуговування - у Хмельницьку, музично-педагогічний - у Донецьку.
Мине небагато років, і Україна матиме мільйон студентів. Багато робиться, але ще дуже багато треба зробити й буде зроблено по докорінному зміцненню матеріальної бази вузів і перш за все таких провідних, як Київський університет, Київський, Харківський, Львівський і Одеський політехнічні інститути, Київський інститут цивільної авіації.
За останні десять років загальна площа вузівських приміщень виросла майже в півтора раза. Величезними і чудовими учбовими та ла* бораторними корпусами поповнилися десятки вузів республіки, в тому числі і Київських - університету, інженерно-будівельного, полі* технічного, автомобільно-дорожнього та інших інститутів.
Безумовно, це велике досягнення. Але в нас і контингенти студентів зросли. Тому зміцненню бази, капітальному будівництву вузів ми й далі будемо приділяти велику увагу. Не можу при цьому не зауважити, що дуже прикро, коли не використовуються повністю кошти, виділені на будівництво вузівських приміщень. В минулому році не використано було коштів понад 4,5 млн карбованців. В окремих випадках незадовільно працюють будівельні організації, здають об’єкти низької якості. Але й деякі керівники вузів не проявляють належної наполегливості по забезпеченню виконання планів будівництва. До речі, такі недоліки мали і мають місце в вашому університеті.
Товариші! Бурхливий розвиток сучасної науки, технічний прогрес в народному господарстві з кожним роком все більше і гостріше ставлять питання про необхідність систематичного підвищення якості підготовки спеціалістів.
Дуже приємно, що столичний університет раніше за всі інші вузи звернув велику увагу на наукову розробку питань методики викладан* ня у вищій школі. Добре відома робота вашої науково-методичної ради, громадського інституту програмованого навчання, заходи колективу по підвищенню кваліфікації викладачів.
Проте треба рішучіше і сміливіше заглядати у завтрашній день. Треба залучити якомога більше фахівців для всебічної розробки «моделі» спеціаліста майбутнього, зайнятися розробкою і удосконаленням навчальних планів, програм, методів викладання з урахуванням тих вимог, які стоять перед фахівцем не тільки сьогодні, а постануть перед ним через 5-10 років. Треба науково, по-державному подивитись і на безперервний процес подрібнення спеціальностей, який рано чи пізно може обернутися проти вищої школи, нанести великої шкоди народному господарству. Рішуче взятися за значне поліпшення заочної освіти.
Міцний, висококваліфікований науковий колектив столичного університету покликаний значно активніше і відповідальніше взятися й за підготовку нових, на сучасному ідеологічному і технічному рівні,
530


підручників і, перш за все, українською мовою. Хотілося б бачити й і.ікі авторські колективи, де спільно працювали б над підручником з природничих і спеціальних дисциплін як фахівці певного профілю, так і викладачі суспільних кафедр. Не секрет, а великий наш недолік, що методологічна основа, партійна спрямованість, філософська база бані гьох підручників з природничих і технічних наук дуже і дуже слабка.
На урочистому Пленумі ЦК Компартії України з нагоди 50-річчя Жовтня дуже влучним був виступ одного з найстаріших більшовиків нашої країни, Героя Соціалістичної Праці Федора Миколайовича І Істрова - людини, яка ось уже 72 роки є активним членом нашої партії. Ще у 1900 році він - молода людина, студент Київського університету - зустрівся з В.І. Леніним. Тоді ще вождь пролетарів світу иорадив йому якнайтісніше поєднувати марксизм з природничими науками, бо саме це дає той світогляд, який спрямовує працю робітника, иченого, письменника, художника. Дуже хотілося б, щоб у стінах уславленого вузу було зроблено все для того, щоб у тісному єднанні (ішло пізнання молоддю законів природи і суспільства. Без глибокого вивчення теорії Маркса, Енгельса, Леніна, без ясного розуміння політики партії і держави не може бути хорошого радянського спеціаліста. Радянський студент - це активний громадянин Країни Рад, а не відірваний від життя й інтересів свого народу «академіст».
Хотілося б зупинитись сьогодні, так як аудиторія в основному студентська, і на такому, на наш погляд, особливо важливому питанні - підношенні молоді до навчання. Молодь і освіта - це нерозривне єдине ціле. Навчання - це життєва потреба, це своєрідна провідна зірка, яка не тільки показує шлях юнаку чи дівчині до перемоги, а й веде їх по цьому шляху. В їх руках здобуті ґрунтовні знання є вірним знаряддям для успішного будівництва нового щасливого життя.
І ось нас дивує, що при таких великих конкурсах вступників (в цьому році, наприклад, в цілому по Україні з кожних трьох, хто бажав вчитись, прийнятий лише один) рівень знань студентів при навчанні у вузі бажає значно кращого. Дивує і визиває тривогу те, що лише недавні вступники, які показали на іспитах відмінні і добрі знання, у своїй більшості скочуються в ряди трієчників, а значна частина студентів із семестру в семестр має академічну заборгованість.
У вищих учбових закладах студентів з незадовільними оцінками стільки ж, скільки й відмінників, а трієчник став майже пануючою фігурою, трійка вважається державною оцінкою. На жаль, студентів з посередніми оцінками більше половини.
У чому ж справа? Можливо, в надмірній вимогливості викладачів? Ні. Справа в іншому - у відсутності почуття відповідальності певної частини юнаків і дівчат, які є студентами, перед державою, партією, нашим радянським народом. Вчитись у півсили, безумовно, легше. Дехто із студентів стає на хибний шлях, шукаючи «полегшеного» вивчення матеріалів, не готується як слід, не вивчає рекомендованої літератури, не конспектує лекцій і т.п. Але посередній студент - це в
531


наступному посередній інженер на виробництві, це невдаха агроном, сіренький вчитель, якому ми змушені віддавати саме дороге для нас - дітей. Ми не можемо миритися з таким станом, потрібно більше вимог і допомоги.
У цьому, 1968 році, на утримання вузів з бюджету республіки виділяється 245 млн та на будівництво їх ще 16 мільйонів карбованців* тобто всього 261 млн карбованців. Навчання одного студента коштує державі 5-6 тис. карбованців. А гроші ці трудові, народні і їх, безумовно, належить виправдовувати сторицею.
Тому, товариші, ми знову звертаємося до нашого вузівського ком* сомолу. Ось широке поле вашої діяльності. Виховувати і завжди підтримувати в масі студентства високе почуття відповідальності за успіхи в навчанні, всіляко пропагувати і заохочувати відмінників-ак-т тивістів - ваша кровна справа.
Навчання - тяжка і копітка праця. Ми знаємо про це. І тому всіма силами намагаємося якомога менше відривати студентів від занять. Ось і в цьому році, не дивлячись на необхідність термінового залучення робочої сили для збирання врожаю, Центральний Комітет і Уряд республіки значно скоротив, у порівнянні з минулими роками, чисельність студентів, які виїдуть до колгоспів і радгоспів. А на майбутнє бажали б за краще взагалі не відривати нікого від навчання. Це так і буде.
Товариші! Підготовка радянських спеціалістів - не тільки процес викладання і засвоєння певної суми професійних знань та навичок, це разом з тим - складний процес ідейного формування марксистсько- ленінського світогляду представників молодого покоління, виховання їх відданими справі партії, нашій Батьківщині громадянами.
Завдання піднесення ідейно-виховної роботи серед студентської молоді обумовлені соціальним, економічним і культурним розвитком нашої країни, різким загостренням ідеологічної і політичної боротьби між соціалізмом і капіталізмом. Від наслідків цієї роботи, політичної зрілості майбутніх спеціалістів багато в чому залежатиме здійснення накреслень партії по комуністичному перетворенню радянського суспільства.
Слід прямо сказати, що рівень роботи вузівських партійних організацій, окремих викладачів інститутів і університетів ще не повністю відповідає вимогам часу. Серед частини вузівської молоді проявляються утриманські настрої, нігілізм, пасивне ставлення до громадського життя. Окремі студенти не підготовлені до політичної роботи в масах, не завжди вміють вести наступальну боротьбу проти ворожої ідеології.
Перш за все для виховання майбутніх спеціалістів недостатньо використовуються величезні можливості суспільних наук, лекції з яких часом віддають сухим академізмом, а практичні і семінарські заняття зводяться до шаблонних питань і зазубрених відповідей. Викладачі кафедр суспільних наук ведуть велику громадсько-політичну роботу, але, на жаль, іноді стоячи осторонь від основного завдання - виховання майбутніх спеціалістів.
532


У вузах все ще значна частина викладачів загальноосвітніх і с пеціальних кафедр не приймають безпосередньої участі в виховній роботі серед студентів, не використовують в належній мірі лекційні курси і практичні заняття для формування у своїх вихованців діалекти- ко-матеріалістичного світогляду.
Партійні та комсомольські організації вузів ще мало приділяють уваги вихованню студентів на революційних, бойових, трудових і інтернаціональних традиціях нашого народу. Багато формалізму в проведенні політичних занять і політінформацій. Часом трудове виховання в учбових закладах зводиться до залучення до некваліфікованої праці там, де створюються прориви внаслідок безгосподарської діяльності окремих керівників.
І одноразово ще дуже мало приділяється уваги вихованню студентів у громадській роботі і роботі, безпосередньо пов’язаній з їх майбутньою спеціальністю. Часто безсистемно провадиться і естетичне виховання молоді. Як це не прикро, але багато студентів навіть вашого столичного університету рідко відвідують театри, концертні зали, майже нічого не беручи від життєдайного культурного і мистецького джерела столиці. Над цим треба замислитись - створити умови.
І 	тут знову хочеться звернутись до вас, комуністи і комсомольці університету. У вас великий досвід в самій постановці ідейно-виховної роботи. Ви були першими, піонерами в науковому підході до справи виховання спеціалістів. У вас уперше складено єдиний план виховної роботи на всі роки навчання. Ви і колектив Української сільськогосподарської академії розпочали важливу патріотичну справу по вшануванню пам’яті викладачів і студентів, які загинули в боях за Батьківщину.
Комсомольці університету в свій час провели велику роботу по наданню допомоги робітничій молоді при вступі до вузів, організувавши робітничі факультети на підприємствах міста, зокрема «Ленінській кузні». Багато на вашому рахунку й інших добрих справ.
Жаль тільки одного, що на важливій ділянці роботи по вихованню молоді є припливи і відпливи, чого не повинно бути. Досвід показує, що якраз у період відпливу і наступають окремі ідеологічні зриви.
Біда, товариші, не в тому, що в величезному колективі можуть знайтись окремі недозрілі юнці, які не розуміють, куди спрямовує їх анархічний елемент, що повчає молодь вірити «лише собі самим», не вірити «в ідеологію», «у владу», «в плани», «необхідність», «в авторитети», плутають любов до рідної мови, рідної культури з обмеженим тлумаченням цих питань націоналістично настроєних елементів.
Біда в іншому - не вся молодь уміє і може дати достойну відповідь таким поглядам і проявам, іноді байдуже ставиться до подібних явищ.
Завдання партійної і громадських організацій, вріх викладачів вузів і особливо університету полягає в тому, щоб навчити своїх вихованців уміти вести активну наступальну політичну роботу, давати рішучу і аргументовану відсіч будь-яким ворожим проявам.
533


Цьому вас вчать, до речі, великі традиції найтіснішого зв’язку передової частини студентства з трудящими, робітничим класом, приклад вихованців Київського університету, пристрасних революціонерів і громадських діячів - М.С. Урицького, В.П. Затонського, Я.Б. Гамар- ника, О.М. Баха, Д.К. Заболотного.
Про науку і молодість у народі говориться завжди одночасно, вони не мисляться один без другого.
Молодість - щаслива пора творчості, знахідок і відкриттів. Чим продуктивніше праця в молодості, тим мудрішою буде зрілість. Це підтверджується життям і діяльністю Маркса, Енгельса, Леніна.
Молодості властиві творчі пориви, які не знають меж. Видатні математики, фізики, хіміки, біологи були зовсім юними, коли зробили світового значення наукові відкриття.
Так, наприклад, і вихованець вашого університету математик і фізик Микола Миколайович Боголюбов став відомим ученим вже в двадцятирічному віці. Першу Ленінську премію в галузі кібернетики отримав один із самих молодих академіків - Віктор Михайлович Глуш- ков. В юну пору свого життя почав свій науковий шлях президент Академії наук УРСР академік Борис Євгенович Патон.
Молоді вчені, озброєні глибокими знаннями, рухають науку вперед, стають так би мовити прискорювачами зростання могутності нашої країни.
Радянська наука пишається ними, бо вони її майбутнє, вони її завтрашня слава.
Тому ким би не були після закінчення університету його вихованці
- 	вчителем, інженером чи науковим працівником, кожний з них повинен ще на студентській лаві привчитись до наукової творчості, наукового пошуку, копітких досліджень.
Виховувати смак до наукової роботи у студентів - завдання не тільки викладачів, а і комсомольських організацій вузу.
Товариші, партія і уряд постійно дбають про поліпшення побуту* медичного обслуговування і оздоровлення студентів, поліпшення харчування, забезпечення їх усім необхідним для успішного навчання.
Ваш університет є першим учбовим закладом у республіці, де практично майже всі студенти забезпечені гуртожитками. Ціле студентське містечко виросло в районі Виставки передового досвіду народного господарства УРСР. Для вашого вузу будується нова їдальня, буде побудовано спортивний комплекс з плавальним басейном. Інші вузи за останні роки збагатили свою учбову, житлову, спортивну базу. Тільки в Києві зараз будують сучасні спортивні комплекси Інженерно- будівельний, Автомобільно-дорожній інститут і Інститут легкої промисловості. Планується і будівництво міських студентських лікарень, здоровпунктів, створення нових оздоровчих таборів.
Центральний Комітет партії і Уряд республіки розуміють важливість повсюдного вирішення гострих проблем побуту, особливо житлової проблеми для студентів. Тому передбачається збільшення
534


к.питальних вкладень для цих цілей. Ми хочемо, щоб в найближчі 3-4 роки кожний іногородній студент був забезпечений житлом. А на- і*кільки складна ця проблема, ви можете судити принаймні з того, що її республіці біля 80 тис. ваших колег наймають «кутки» для житла.
Говорячи про побут вузівської молоді, не дивлячись, що я ваш гість, хочеться зробити і деякі критичні зауваження. Університету приділялась і приділяється виключно велика увага в поліпшенні учбо- ію-матеріальної і житлової бази. Але її збереження, експлуатація, на иревеликий жаль, - це найбільш запущена ділянка роботи в вашому иузі. В цій сфері діяльності ректорат не на рівні, а господарники заслуговують суворої критики. Послабили роботу в цьому напрямку партійний, профспілковий і комсомольський комітети. Потрібно негайно виправити становище.
Повинні змінити відношення до свого власного дому і студенти. Влітку, в кінці минулого навчального року, відвідували ваші гуртожитки секретарі і відповідальні працівники ЦК партії республіки. Вибачте мені на слові, але зосталось неприємне враження - житлові кімнати перетворились в ночліжки в гіршому розумінні цього слова, прилегла територія - в минулому чудесний фруктовий сад - на смітник, де зовсім немає місця для відпочинку.
Товариші комсомольські вожаки університету. У вас 18 тисяч студентів. Коли б кожний з них посадив принаймні по одній квітці та дереву, то студентське містечко стало б кращим парком міста.
Ми будемо і надалі турбуватись за побут, за зміцнення здоров’я нашої молоді. Це наш батьківський обов’язок, але й не потерпимо нехлюйського відношення до державного майна ні з боку студентів, тим наче з боку господарників.
Перед вищою школою стоять невідкладні завдання забезпечення дальшого поліпшення справи народної освіти. Університети були і зостаються закладами, які поряд з підготовкою наукових працівників готують і кадри вчителів для загальноосвітніх шкіл.
Нас турбує стан середньої школи. В загальноосвітніх школах зараз працює тільки 54 проц. вчителів з вищою педагогічною освітою. Це не може не позначатись на підготовці учнів. Недоліки, які мають місце в роботі загальноосвітньої школи, вимагають рішучого і швидкого піднесення якості підготовки вчительських кадрів, озброєння майбутніх учителів - вихователів підростаючого покоління - глибокими знаннями, навичками і вмінням для проведення виховної роботи з дітьми.
Зовсім недавно ЦК Компартії України розглядав це питання. Передбачається поліпшення системи підготовки і перепідготовки вчительських кадрів, розширення досліджень вузлових проблем народної освіти, процесів навчання і виховання. Особливе місце в цій справі відводиться університетам. Г
Університети повинні подати і необхідну допомогу^ підготовці висококваліфікованих викладачів для педагогічних інститутів. Зараз майже половина педагогічних вузів не має в своєму складі жодного
535


професора або доктора наук і лише 27 проц. викладачів педвузів мають вчені ступені і звання.
Товариші! Ви, безумовно, знайомі з інформаційними матеріалами про події в Чехословаччині, про причини, які вимагали введення збройних сил в Чехословаччину союзних з нею держав.
Потрібно відверто сказати, що приймаючи рішення про воєнну дсь помогу чехословацькому народу, ЦК КПРС розумів, що імперіалісту будуть всіма силами старатись дезорієнтувати громадську думку, бу| дуть перекручувати істинні причини і мету, яку собі поставили СРС^ та інші братські країни. ,£,
Ми зробили цей крайній крок, бо розуміли, що перехід Чехослова^Ь чини в табір капіталізму означав би тяжку поразку справи світової^ соціалізму, міжнародного революційного руху. Не кажучи про те, щЦ коли б такий перехід здійснився, то створилася б реальна загроза без? пеці і інших соціалістичних країн, і нашим безпосереднім кордонам. ^ Рішення урядів п’яти союзних держав про допомогу братньому чехословацькому народу зустрінуто всім радянським народом з повню^ розумінням і схваленням. В ці дні особливо яскраво проявився інтерк націоналізм радянських людей, нерушиме єднання нашого народу най-, коло Комуністичної партії. Виразом цього - багаточисельні схвальщ резолюції і листи, прийняті на мітингах і зборах трудящих, це мужність
і 	витримка воїнів наших Збройних сил.
Союзним військам була дана сувора директива - не вмішуватись у внутрішні справи Чехословаччини. їх завдання полягає тільки в однбЗ му - зірвати заговір контрреволюції, не допустити відриву братньої країни від соціалістичного табору. 1
Існування контрреволюційного заговору підтверджується не тількй розгнузданою антикомуністичною пропагандою, шельмуванням всьо^ го того, що досяг братній чехословацький народ за 20 років, а і фактами існування законспірованого широкого підпілля, яке форсувало антисоціалістичний переворот.
Під покровом «демократизації» створювались таємні склади зі зброєю, підпільні радіостанції, таємні центри, які підтримували зв’язок із зацікавленими колами імперіалістичних держав. Була досяг* нута домовленість про ретрансляцію передач підпільних радіостанцій в Чехословаччині потужними радіостанціями ФРН. В районі Мюнхена був створений навіть штаб одним із представників бундесвера по «східньому питанню» полковником Трегнем, завдання якого полягало в направленні інструкцій і пропагандистських матеріалів на територію Чехословаччини. Була розгорнута широка пропаганда за «нейтралітет» цієї країни, за вихід її із числа країн Варшавського пакту.
На основі глибокого аналізу подій, які пройшли після 21 серпня, наслідків переговорів з делегацією ЧССР на чолі з Людвиком Свободою можна зробити цілком очевидний висновок: активні заходи, які вжив Радянський Союз з братніми країнами по недопущенню контрреволюційного перевороту в Чехословаччині, були своєчасними і безумовно цілком необхідними.
536


Разом з тим було б неправильним думати, що контрреволюційним елементам вдалося розкласти свідомість широких трудящих мас. В цілому робітничий клас зостався на правильних позиціях, не підтримав контрреволюцію. На таких же позиціях стоїть більшість селян і значна частина інтелігенції. Зрозуміло, що Центральному Комітету КПЧ, уряду Чехословаччини, всім чехословацьким комуністам ще треба багато »робити, щоб ліквідувати наслідки контрреволюційної пропаганди, націоналістичного угару, який охопив значну частину населення.
Домовленість, яка досягнута в Москві, з розумінням зустрінута трудящими Чехословаччини. В країні здійснюється нормалізація стану. Уряд республіки проводить заходи по укріпленню керівництва і контролю за діяльністю органів масової інформації, по відновленню діяльності підприємств і транспорту.
Разом з тим стан в Чехословаччині продовжує зоставатись складним. Контрреволюційні сили ще не склали зброї, вони можуть організувати нові виступи і провокації. Імперіалістичні правлячі кола
і 	їх пропагандистські органи продовжують ворожу кампанію проти соціалістичних країн.
ЦК КПРС уважно слідкує за розвитком подій, підтримує постійні контакти з братніми партіями і разом з ними буде робити все для зміцнення соціалістичного ладу в Чехословаччині.
Ми впевнені, що кінець-кінцем все там буде гаразд, і народи нашого сусіда в єдиному строю братніх народів успішно підуть далі по шляху соціалізму.
* * *
Дозвольте ще раз поздоровити всіх вас, товариші, з новим навчальним роком і побажати великих успіхів у навчанні, роботі і науці, щоров’я та щастя в особистому житті!
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 98. - Арк. 32-52.
№42
Лист до ЦК КПРС про збільшення кількості періодичних видань в Україні
17 	грудня 1968 р.
В 1910 году на Украине выходило 89 журналов. Сейчас в республике издается только 78 журналов, что ни в коей мере не удовлетворяет всевозрастающих потребностей.
До войны, в частности, ЦК КП Украины издавал такие общественно-политические журналы: «Партробітник України», «За більшовицьку пропаганду і агітацію», «Партійне життя», «Партробота наґ селі», «Комунарка України», «Колгоспниця України». Ныне из подобных изданий выходит только один журнал «Комуніст України».
537


Из общественно-политических журналов раньше пользовались большим спросом журналы «Сучасне і майбутнє», «Глобус», «Життя і революція», «Знання», «Робсількор», «Книжкові новинки».
Популярными среди читателей были такие журналы: «Шлях до здоров’я», «Сад та город», «Радіомовлення і техніка» и др.
С 1927 года на Украине издавался философский журнал «Прапор марксизму», который впоследствии был преобразован в философский академический журнал. Теперь он не выходит.
Для молодежи до войны выходили журналы: «Молодий більшовик», «Комсомольський пропагандист», «Молодняк», «Піонервожа*, тий», «Іскри ленінізму». Теперь ЦК ЛКСМУ издает только два общественно-политических и литературно-художественных журнала & «Ранок» и «Дніпро».
В разные годы до войны издавалось много журналов по литерату-і ре и искусству, в том числе - «Радянська література», «Літературні критика», «Література і мистецтво», «Кіно», «Культфронт», «Малярі ство і скульптура», «Образотворче мистецтво», «Радянська музика»' «Театр» и другие. Это давало возможность проводить более дифференцированную работу среди трудящихся, в первую очередь среди творческой интеллигенции, учитывать запросы различных категория читателей. Сейчас эти журналы не издаются.
Общественность республики, многие партийные комитеты, известные ученые, деятели культуры, партийные организации творческих со? юзов, особенно после апрельского Пленума ЦК КПСС, настоятельно ставят вопрос о возобновлении издания ранее существовавших на Украине журналов, а также об открытии некоторых новых изданий.
В последние годы ЦК КП Украины принял ряд постановлений пр этому вопросу:
- о реорганизации «Блокнота агитатора» в журнал ЦК КП Украины «Пропагандист і агітатор України»;
- о возобновлении издания журнала «Сучасне і майбутнє»;
- о возобновлении издания журнала «Шлях до здоров’я»;
- о реорганизации журнала «Мистецтво» и приложения к нему «Новини кіноекрана» в самостоятельные журналы «Образотворче мистецтво», «Український театр», «Музика» и «Новини кіноекрана». Такая постановка вопроса была вызвана тем, что сейчас в республике издается единственный журнал по искусству, который не может удовлетворить широких запросов художников, актеров, режиссеров, а также мастеров декоративно-прикладного искусства, народных театров и многих любителей искусства;
- об издании журнала «Філософська думка». Потребность в издании подобного плана - огромная. На Украине имеется возможность создать вокруг него солидный авторский актив, ибо только в вузах республики работает свыше 900 преподавателей философских дисциплин и 450 преподавателей научного коммунизма;
538


об издании журнала «Початкова школа», который обслуживал бы
• 	»коло 30 тысяч школ и свыше 124 тысяч учителей начальных классов;
об 	издании журнала «Рідна природа». По нашему мнению, он может сыграть важную роль в воспитании у трудящихся ленинского отношения к природе, в пропаганде науки и передового опыта по сохранению водных ресурсов, рационального и правильного использования и восполнения лесных богатств, земель и фауны. Подобные издания есть в Армении, Грузии, Эстонии и Литве;
- об издании журнала «Профілактична медицина». До Великой Отечественной войны на Украине издавалось 17 медицинских журналов. В послевоенные годы шесть медицинских журналов были восстановлены, однако среди них нет ни одного, который бы широко и всесторонне освещал вопросы гигиены, вирусологии, эпидемиологии, паразитологии, инфекционных заболеваний, дезинфекционного дела и санитарного образования, лабораторной диагностики и т. д., что мог бы делать журнал «Профілактична медицина»;
- об издании приложения на английском языке к общественно-политическому и литературно-художественному журналу «Україна», который издается на украинском языке и распространяется за рубежом. Это способствовало бы усилению внешнеполитической пропаганды и объективной информации широких слоев населения зарубежных стран, в том числе и украинской эмиграции за границей, о достижениях трудящихся Советской Украины в семье братских народов СССР.
По ориентировочным подсчетам, для издания вышеназванных журналов необходимо около 1400 тонн бумаги в год и 120 штатных единиц с годовым фондом зарплаты около 190 тысяч рублей. Журналы, которые необходимо создать, будут рентабельными.
Все постановления ЦК КП Украины об издании новых журналов находятся в ЦК КПСС. Однако ни одно из наших предложений пока не поддержано.
ЦК КП Украины считает увеличение количества периодических изданий в республике назревшим и политически важным вопросом и просит поддержать наши предложения.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - On. 25. - Спр. 2. - Арк. 179-182.
539


№43
Лист до ЦК КПРС щодо вщмши зустр1чного продажу макухи
12 березня 1969р.
ЗАМЕЧАНИЕ
по п.1 докладной записки комиссии тов. Полянского Д.С. от 11 марта 1969 года
Рассмотрев еще раз предложение комиссии тов. Полянского Д.С. об отмене встречной продажи жмыхов за маслосемена. введенную Советом Министров СССР в 1963 году, считаем это предложение для Украинской ССР совершенно неприемлемым по следующим соображениям.
Встречная продажа жмыхов является важнейшим стимулом для колхозов и совхозов в увеличении валовых сборов и продажи государству этих культур. Благодаря стимулированию государственные закупки семян подсолнечника по Украинской ССР возросли с 1,6 млн тонн в 1964 году до 2 млн тонн в 1967 году и 1,9 млн тонн в неблагоприятном по погодным условиям 1968 году.
В южных областях республики, где размещены основные посевы масличных культур, в кормовом балансе ощущается большой недостаток протеина. Здесь на одну кормовую единицу в среднем приходится около 65 граммов переваримого протеина, при норме 100-110 граммов. Этот недостаток в протеине значительной мерой восполняется за счет 300-350 тыс. тонн жмыхов, получаемых колхозами и совхозами в порядке встречной продажи.
Замена жмыхов, которые отпускаются сейчас по льготным ценам, комбикормами по действующим ценам, как это предлагается комиссией, не приемлема. Хозяйства получат в 3 раза меньше протеина и уплатят за комбикорма в 4 раза дороже, чем за жмых. В целом по республике они недополучат около 60-100 тыс. тонн протеина и потеряют за счет разницы в цене 15-20 млн рублей.
Кроме этого, отмена стимулирования может привести к увеличению переработки колхозами и совхозами излишков маслосемян на местных предприятиях, что уменьшит государственные ресурсы жмыхов и масла.
Настоятельно просим не принимать это предложение.
«За» П. ШЕЛЕСТ
В. ЩЕРБИЦКИЙ (С т. Шелестом согласовано)
12 марта 1969 г. № 1/36
Передано по телетайпу 12.111-1969 г. в 16.45
Передал Тацкий, принял Фадин.
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 168. - Арк. 120-121.
540


№44
Лист до ЦК КПРС про поставку мінеральних добрив
2 	червня 1969р.
ЦК КП Украины информировал ЦК КПСС, что в колхозах и совхозах Украинской ССР в результате сильных морозов и пыльных бурь погибло и пересеяно 2,5 млн гект. озимых посевов. Кукурузой пересеяно около миллиона гектаров.
Чтобы обеспечить запланированный валовой сбор зерна, проведена весенняя подкормка озимых азотными удобрениями на площади
7 	млн гектаров. Посев сахарной свеклы на площади 1,7 млн гектаров и кукурузы на значительной площади проведен с внесением минеральных удобрений. На эти цели использовано практически все наличие минеральных туков.
Во второй половине мая в результате заморозков и градобоя погибло 150 тыс. гектаров посевов сельскохозяйственных культур, в том числе 100 тыс. гектаров сахарной свеклы, для пересева которых использовались удобрения, непосредственно поступающие с заводов.
Ежегодно в июне месяце в республике проводится подкормка сахарной свеклы, кукурузы, овощных культур. Для этих целей только на сахарную свеклу необходимо более 200 тыс. тонн азотных удобрений (из расчета 1,2 ц на гектар), а общая минимальная их потребность - 500 тыс. тонн. По фондам республика в июне должна получить всего лишь 250 тыс. тонн. Если с Украинской ССР в июне будет снято 100 тыс. тонн азотных удобрений, как это предусмотрено проектом распоряжения Совета Министров СССР, то колхозы и совхозы республики не смогут провести подкормки даже сахарной свеклы, что отрицательно скажется на урожае. К тому же, необходимо отметить, что в этом году развитие посевов сельскохозяйственных культур, особенно сахарной свеклы и кукурузы, проходит замедленно из-за низких температур в мае месяце.
Учитывая изложенное, просим ЦК КПСС не снимать с Украинской ССР фондов поставки минеральных удобрений.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 168. - Арк. 225-226.
541


№45
Лист до ЦК КПРС щодо недоцільності ліквідації Міністерства енергетики та електрифікації УРСР
8 липня 1969 р. На № П987
Министр энергетики и электрификации СССР тов. Непорожний обратился в ЦК КПСС с просьбой рассмотреть вопрос о ликвидации республиканских органов управления электроэнергетикой и подчинении всех энергосистем непосредственно Минэнерго СССР.
ЦК КП Украины и Совет Министров Украинской ССР рассмотрев ли предложения тов. Непорожнего о ликвидации Министерства энергетики и электрификации УССР и создании на Украине Главного упг равления Минэнерго СССР, считают их необоснованными и не могут с ними согласиться.
Союзно-республиканская структура управления энергетикой и электрификацией страны наилучшим образом обеспечивает сочетание централизованного отраслевого управления и местной хозяйственной инициативы республики и полностью соответствует решениям сентябрьского (1965 г.) Пленума ЦК КПСС об улучшении управления промышленностью, совершенствовании планирования и усилении экономического стимулирования производства.
Электроэнергетика Украинской ССР является одной из ведущих отраслей народного хозяйства, на основе которой обеспечивается развитие и высокий технический уровень промышленного и сельскохозяйственного производства, быстрые темпы роста производительности труда, повышение материального и культурного уровня трудящихся. Партийные, советские и хозяйственные органы республики проявляют большую заботу об успешном развитии и укреплении электроэнергетической базы, надежном и бесперебойном электроснабжении народного хозяйства.
Создание Министерства энергетики и электрификации УССР позволило более рационально использовать выделяемые на электрификацию материальные ресурсы, улучшить эксплуатацию энергетических объектов, повысить надежность электроснабжения. Предприятия министерства работают устойчиво, улучшают все технико-экономические показатели, обеспечивают четкую работу всех отраслей народного хозяйства республики. В результате перевода энергосистем на новую систему планирования и экономического стимулирования производства в целом по министерству за 5 месяцев с. г. перевыполнен план реализации продукции и получено 6 млн руб. сверхплановой прибыли. Минэнерго УССР большое внимание уделяет освоению проектных мощностей электростанций. Коэффициент использования установленной мощности энергоблоков 150-200-300 тыс. кВт в 1968 году был на 6-8 проц. выше, чем в среднем по Минэнерго СССР.
542


Ja три года пятилетки организациями Министерства энергетики и шсктрификации УССР построено свыше 141 тыс. км линий электропередач, тогда как за предыдущие семь лет было сооружено 196 тыс. км. М инистерство приняло на свой баланс и значительно улучшило обслуживание 150 тыс. км сетей общего пользования колхозов и совхозов и около 13 тыс. км бесхозных электросетей. В городах и рабочих поселках закрыто более 200 мелких электростанций, а населенные пункты переведены на централизованное электроснабжение.
Нельзя согласиться с утверждением т. Непорожнего о том, что существование Министерства энергетики и электрификации УССР создает затруднения в нормальном функционировании единой энергетической системы и что Минэнерго СССР не может воздействовать на энергосистемы республики в наведении порядка и организованности в эксплуатации энергетического хозяйства. В настоящее время оперативное руководство работой и контроль за эксплуатацией энергетических предприятий республики осуществляют объединенное диспетчерское управление и Государственная инспекция по эксплуатации, которые подчинены непосредственно Минэнерго СССР.
Республика строго выполняет возложенные на нее обязанности по обеспечению йеретоков электроэнергии в соседние энергосистемы. Ежедневно, особенно в часы максимальных нагрузок, происходит широкое маневрирование мощностями между УССР, РСФСР, Молдавской ССР и странами СЭВ в пределах технических возможностей. Тов. Непорожний жалуется, что союзные республики категорически возражают против сокращения производства электроэнергии в той или иной энергосистеме, поскольку из их бюджета выпадает соответствующая доля прибыли. На самом деле это не так. Постановлением ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 8 января 1968 года № 20 Министерству энергетики и электрификации СССР предоставлено право решать эти вопросы в оперативном порядке.
Необоснованным является заявление о том, что существующая структура управления энергетикой затрудняет своевременное проведение работ по устранению крупных аварий в энергосистемах и решение вопросов по улучшению топливоснабжения электростанций. Как известно, при ликвидации последствий стихийных бедствий на Украине энергосистемам всегда оказывается необходимая помощь республиканскими и местными организациями. Например, при очистке от загрязнений изоляции на линиях Крымской энергосистемы весной этого года республиканскими организациями было выделено большое количество рабочих и специальной техники, которой не располагает Минэнерго СССР.
Несмотря на исключительно большие трудности, возникшие в зимний период 1968-1969 гг. на Украине из-за недостаточного выделения Министерством энергетики и электрификации СССР фондов на топливо, благодаря оперативности Министерства энергетики и электрификации УССР и помощи, оказанной республиканскими организациями, перебоев в энергоснабжении по этой причине не было.
543


Ликвидация Министерства энергетики и электрификации УССР и подчинение энергосистем республики Минэнерго СССР должна повлечь за собой изменение структуры управления сельской энергетикой. Сейчас областные энергетические эксплуатационные управления сельского хозяйства на Украине возглавляет непосредственно Главное управление Минэнерго УССР, тогда как в других республиках они объединены с энергосистемами. В условиях Украинской ССР такое объединение является нецелесообразным.
В работе энергетических предприятий Украины имеют место недостатки и трудности. Но вызваны они не плохой структурой управления энергетикой, а главным образом недостатками в планирований и материально-техническом обеспечении. Заводы Минэнерго СССР систематически срывают поставку металлоконструкций для строящихся электростанций, его механизированные колонны в прошлом году не ввели в эксплуатацию более 600 км линий электропередач, а тресты «Южэлектросетьстрой» и «Югзапэлектросетьстрой» из года в год не выполняют планов по вводу электроподстанций, трансформаторов и синхронных компенсаторов.
В последние годы в связи со значительным уменьшением резерва генерирующих мощностей Министерство энергетики и электрификации УССР испытывает серьезные затруднения в обеспечении надежного электроснабжения потребителей. В то же время темпы строительства электростанций и электрических сетей в Украинской ССР, осуществляемого подрядными организациями Минэнерго СССР, не обеспечивают опережающего развития электроэнергетики. Если в 1968 году ввод мощностей составил 2,8 млн кВт, в 1969 году планом предусмотрено 2,3 млн кВт, то в 1970 году намечается ввести только 1,5 млн кВт.
ЦК КП Украины и Совет Министров Украинской ССР счцтануг неправильным, что тов. Непорожний постоянно предает широкой гласности свое мнение о необходимости ликвидации Министерства энергетики и электрификации УССР. Это вносит дезорганизацию в управление энергосистемами республики, не способствует успешному решению стоящих перед ними задач.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Председатель Совета Министров УССР В. ЩЕРБИЦКИЙ
8 	июля 1969 года
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 169. - Арк. 6-9.
544


№46
Урядова телеграма до Держплану СРСР про збільшення централізованих капіталовкладень в Україну
2 	серпня 1969р.
ОТДЕЛЫ ГОСПЛАНА СОЮЗА НАМЕЧАЮТ УМЕНЬШЕНИЕ ВВОДА ЖИЛОЙ ПЛОЩАДИ ПО СОВЕТУ МИНИСТРОВ УССР С ДОЛЕВЫМ УЧАСТИЕМ НА 508 ТЫСЯЧ КВАДРАТНЫХ МЕТРОВ ПРОТИВ 1969 ГОДА ТАКЖЕ УМЕНЬШЕНИЕМ ЦЕНТРАЛИЗОВАННЫХ КАПИТАЛОВЛОЖЕНИЙ НА 1970 ГОД НА 31 МЛН РУБ ЭТО НЕ ДАСТ ВОЗМОЖНОСТИ ВЕСТИ ЖИЛИЩНОЕ СТРОИТЕЛЬСТВО В ТЕХ РАЙОНАХ ГДЕ ЭТО НЕОБХОДИМО ТЧК
ПРОШУ ВАС ЕЩЕ РАЗ РАССМОТРЕТЬ ВОПРОС ОБ УВЕЛИЧЕНИИ ЦЕНТРАЛИЗОВАННЫХ КАПИТАЛОВЛОЖЕНИЙ НА 1970 ГОД И ОСТАВИТЬ ВВОД ЖИЛОЙ ПЛОЩАДИ РЕСПУБЛИКЕ НА УРОВНЕ ПЛАНА 1969 ГОДА
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 170. - Арк. 19.
№47
Лист до ЦК КПРС про недоцільність зняття з посади голови Чорноморського морського судноплавства
6 жовтня 1969р.
Министр морского флота СССР т. Бакаев обратился в Политбюро ЦК КП Украины с просьбой дать согласие на освобождение начальника Черноморского морского пароходства т. Данченко от занимаемой должности, как не обеспечивающего руководство пароходством и нарушающего государственную дисциплину.
Центральный Комитет КП Украины не может согласиться с предложением т. Бакаева. Черноморское морское пароходство работает устойчивб и из года в год увеличивает объемы перевозок. За три года текущей пятилетки перевыполнены планы по всем основным видам хозяйственной деятельности, повысилась годовая продолжительность пребывания судов в эксплуатации, производительность и валютная эффективность работы флота. Только в 1968 году сверх плана получено более 3 млн рублей в иностранной валюте.
В марте 1969 года на заседании Политбюро ЦК КП Украины обсуждался вопрос о состоянии и мерах по улучшению технико-эконо- мических показателей Черноморского пароходства. Политбюро ЦК КП Украины отметило недостатки в хозяйственной деятельности пароходства и наметило конкретные меры по их устранению. В то же
18 	Шелест
545


время была дана положительная оценка работе партийных и хозяйственных организаций пароходства по выполнению решений XXIII съезда КПСС в части улучшения работы флота и обеспечения высоких темпов роста перевозок. Присутствовавший на заседании т. Бакаев не возражал прртив такой оценки деятельности пароходства и лично т. Данченко.
В текущем году, несмотря на крайне неблагоприятные погодные условия, Черноморское морское пароходство перевыполнило девятимесячный план по всем основным показателям. Получено сверх плана более двух миллионов рублей чистой валютной выручки. Управление пароходства с участием партийных и советских органов сейчас проводит большую работу по подготовке планов развития хозяйства и обесг печения возрастающих потребностей в морских перевозках в предстоящем пятилетии. Непосредственное участие в этой работе принимает лично т. Данченко не только как опытный руководитель, но и как специалист, хорошо знающий специфические особенности бассейна.
Учитывая все это, ЦК КП Украины в настоящее время не находит оснований для освобождения начальника Черноморского морского пароходства т. Данченко от занимаемой им должности.
Вместе с тем, считаем необходимым доложить ЦК КПСС, что в последние годы т. Бакаев вместо оказания т. Данченко действенной помощи в решении вопросов дальнейшего улучшения и совершенствования работы стал на путь администрирования, запугивания. Используется любой повод для наложения на него взысканий, вызова на заседания коллегии, причем оценка работы дается не всегда объективно, нередко претензии выражаются в грубой и оскорбительной форме. Все это создает нервозность и порождает неуверенность в работе не только т. Данченко, но и командного состава управления пароходства в целом. Такое отношение т. Бакаева к руководителю крупнейшего в стране пароходства совершенно недопустимо и не может быть далее терпимым. Тов. Данченко Герой Социалистического Труда, депутат Верховного Совета СССР, член ЦК КП Украины, член бюро Одесского обкома партии, почти 50 лет работает на морском транспорте, а Ь 1956 года - начальником пароходства.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
6 	октября 1969 года
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 169. - Арк. 92-93.
546


№48
Лист до ЦК КПРС з зауваженнями до проекту плану розвитку народного господарства УРСР на 1970 рік
14 жовтня 1969р.
ЦК КП Украины рассмотрел проект плана развития народного хозяйства СССР на 1970 год, представленный на утверждение Госпланом СССР, и считает, что с ним в основном можно согласиться. Вместе с тем, в проекте плана по Украинской ССР необходимо учесть следующие замечания: (
По промышленности
По производству проката Министерству черной металлургии УССР план следует уменьшить с 35 803 тыс тонн до 35 666 тыс. тонн, или на 137 тыс. тонн, что вызывается необходимостью остановки прокатного стана № 4 на Ждановском заводе им. Ильича, оснащенного устаревшим оборудованием, который не может в дальнейшем эксплуатироваться по условиям труда и состоянию техники безопасности.
Производство стальных труб в 1970 году может быть обеспечено в количестве 4 387 тыс. тонн, или на 89 тыс. тонн меньше предусмотренного проектом плана. Намечаемый Госпланом СССР объем производства не может быть достигнут, так как трубопрокатный стан «30-102» Никопольского южнотрубного завода из-за несвоевременной поставки оборудования Тбилисским станкостроительным заводом практически будет введен в действие на полную мощность только начиная со II квартала 1970 года.
В связи с уточнением объемов заготовки картофеля необходимо по Министерству пищевой промышленности УССР привести в соответствие план производства пищевой продукции из картофеля с ресурсами его, направляемыми на промышленную переработку.
По сельскому хозяйству
В связи с напряженным основным планом закупок подсолнечника, который увеличивается против 1969 года на 110 тыс. тонн и против фактических закупок в 1968 году на 192 тыс. тонн, а также потому, что площади этой культуры уже занимают одно поле в севообороте и расширять их дальше не имеется возможности, следовало бы сверхплановых закупок подсолнечника не устанавливать.
При намечаемых Госпланом СССР поставках в общесоюзный фонд мяса 420 тыс. тонн и яиц - 1200 млн штук в республике снижается обеспеченность населения городов и промышленных центров этими продуктами. В связи с этим необходимо установить объем поставок в общесоюзный фонд мяса - 400 тыс. тонн и яиц - один млрд штук.
Намечаемые Госпланом СССР материально-технические средства не удовлетворяют потребности сельского хозяйства республики. Особенно недостаточно выделяется тракторов, автомобилей, землеройной техники, дождевальных установок, станков, труб и материалов
547


для строительства в колхозах, а по номенклатуре, выделяемой Сою $ сельхозтехникой, совершенно недостаточно выделяется СИЛОСНЫХ II свекловичных комбайнов, свеклопогрузчиков и оборудования для животноводческих ферм.
Следовало бы поручить Госплану СССР дополнительно рассмотреть этот вопрос с тем, чтобы увеличить республике поставку указанных машин и оборудования, а также фонды на минеральные удобрения, так как потребность в них удовлетворяется всего лишь на ^ф
ПрОЦеНТОВ. у}
В 1970 году в составе азотных удобрений намечается увеличдо^ производство аммиачной воды на предприятиях химической промьищ ленности республики почти в полтора раза против текущего года,; д. Сельское хозяйство Украинской ССР не готово к применению, тал> кого количества аммиачной воды ввиду недостатка емкостей ДДЯ Щ хранения, транспортировки и средств для внесения в почву. В связдА этим надо уже в текущем году дополнительно выделить республим для строительства необходимых емкостей 6 ТЫС. ТОНН ЛИСТОВОЙ сталшу) а также увеличить на 1970 год фонды на 1300 штук автоцистерн и вщ делить дополнительно машины ГАН-8 в количестве 7500 штук. ?' По капитальному строительству *
В связи с тем, что тентовые мощности электростанций г. Киева щ обеспечивают теплом жилой фонд города, необходимо обеспечите ввод первого турбоагрегата и водогрейного котла на строящейся К#? евской ТЭЦ-5 к началу отопительного сезона 1971 года. Поэтому не-- обходимо Минэнерго СССР увеличить план капиталовложений Киевской ТЭЦ-5 в 1970 году на 5 млн руб., в том числе строительно^ монтажные работы - на 3 млн рублей. ™
Проектом плана предусмотрен объем капитальных вложений щ глубокое бурение на нефть и газ в размере 136 млн рублей, что меньите предложений республики на 23,8 млн рублей, в том числе по Министё? рству геологии УССР - на 17,6 млн рублей и по Укрнефтепрому -
6,2 	млн рублей. При таком объеме капиталовложений в будущем году сократятся буровые работы против 1969 года примерно на 26 тыс. метров, или на 4 процента. Учитывая сложившийся дефицит топлива# целесообразно было бы довести план капиталовложений на глубокой бурение на нефть и газ до 159,8 млн рублей.
Для удовлетворения потребностей населения промышленных цента ров и курортных зон республики мясными и молочными продуктами Госплану СССР и Министерству мясной и молочной промышленности СССР необходимо увеличить объемы капиталовложений на развиу тие мясо-молочной промышленности против намечаемых в проекте плана на 15,8 млн рублей. Это позволит начать строительство 11 пред* приятий в районах республики, испытывающих перебои в обеспечении населения мясными и молочными продуктами, в том числе комплексы предприятий мясной и молочной промышленности в городах Киеве и Харькове, Евпаторийский мясокомбинат, Лисичанский мясоперерабатывающий завод и другие.
548


Для обеспечения выполнения плана производства и закупок сель-
* 	ко хозяйственной продукции и дальнейшего наращивания их темпов в последующие годы необходимо было бы увеличить на 1970 год объем капитальных вложений в сельское хозяйство республики на 70 млн рублей, в том числе строительно-монтажные работы на 45 млн рублей, которые необходимы:
- на строительство водохозяйственных объектов для обеспечения »аделов под вводы мощностей будущих лет - 8 млн рублей, в том числе строительно-монтажные работы - 5 млн рублей;
- для строительства в совхозах блочных теплиц, организации работ но освоению орошаемых земель и приобретения техцики и оборудования - 37 млн рублей, в том числе строительно-монтажные работы - 20 млн рублей^ -
- для обеспечения ввода в эксплуатацию строящихся птицефабрик
7 	млн рублей, в том числе строительно-монтажные работы - 5 млн
рублей;
- на строительство линий электррцередач в связи с переходом на железобетонные оцоры -9,млн рублей, в том числе строительно-мон- тажные работы - 7,5 млн рублей;
- для обеспечения ввода в действие строящихся ремонтных заводов, мастерских, складов минеральных удобрений, станций технического обслуживания автомобилей И других объектов Укрсельхозтехни- ки - 9 млн рублей, b том числе строительно-монтажные работы -
7,5 	млн рублей.
При намечаемом Госпланом СССР объеме капиталовложений на жилищное строительство, ввод жилой площади по хозяйству, подведомственному непосредственно Совету Министров УССР, сокращается против плана текущего гбда На 224 тыс. кв. метров, а по территории республики, включая заказчиков союзных тй Союзно-республикайских министерств и ведомств СССР, - на 456 тыс. кв. метров. Такое сокращение связано в основном с увеличением стоимости строительства одного квадратного метра жилой площади в связи с удорожанием стоимости строительных материалов.
Следовало бы изыскать возможность увеличения ввода жилой йло- щади в 1970 году за счет государственных капитальных вложений, для чего дополнительно выделить Совету Министров УССР на 1970 год 20 млн рублей централизованных капиталовложений. Необходимо также обязать союзно-ресНубликанскйе министерства и ведомства СССР решить вопрос об увеличений объема жилйщного строитель^- ства по Украинской ССР на 1970 год, а Госплан СССР - об увеличении плана подрядных работ.
По изданию книг, журналов и газет
Проектом плана в республике предусматривается выпуск книг в условном исчислении общим тиражом 121 млн экземпляров вместо 125 млн в текущем году, журналов - 121,4 млн и газет - 2726,8 млн экземпляров, т. е. на уровне 1969 года. Против предложений республики
549


тираж журналов намечается уменьшить на 21,3 млн экземпляров и газет - на 256 млн экземпляров.
Планируемые показатели не удовлетворяют возрастающего спроса населения республики на печатную продукцию. Ощущается острый недостаток, особенно в розничной продаже, газет и журналов. Все это порождает многочисленные нарекания со стороны рабочих, колхозников, интеллигенции. Необходимо было бы довести выпуск на Украине книг до 133 млн экземпляров, журналов - до 143 млн, газет - до 2982 млн экземпляров и в соответствии с этим предусмотреть выделение республике требующегося количества бумаги.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 169. - Арк. 99-103.
№49
Лист до ЦК КПРС про виконання УРСР плану постачання м’ясопродуктів до Москви
17 грудня 1969р.
В записке т. Гришина В.В. в ЦК КПСС от 12 декабря с. г. о положении с поставкой мясопродуктов в гор. Москву по общесоюзному фонду указывается, что из Украинской ССР при плане на IV квартал
18 	ООО тонн, на 10 декабря поставлено всего лишь 9600 тонн.
В связи с этим сообщаем следующее:
Годовой план поставки мяса в общесоюзный фонд из Украинской ССР составляет 400 тыс. тонн. По состоянию на 1 декабря 1969 года поставлено 366 тыс. тонн, или 91,5 %.
В гор. Москву при плане поставки мясопродуктов на 1969 год - 77 200 тонн и плане 11 месяцев - 72 900 тонн, фактически за 11 месяцев поставлено 77 843 тонны.
Таким образом, годовой план поставки мясопродуктов из Украинской ССР в гор. Москву перевыполнен.
На IV квартал 1969 г. выданы наряды на отгрузку мясопродуктов в гор. Москву на 14 700 тонн, в том числе на октябрь и ноябрь на 10 400 тонн. Фактически поставлено за 2 месяця IV квартала 10 700 тонн.
Наряд на отгрузку мясопродуктов в гор. Москву на декабрь выдан на 4300 тонн. По оперативным данным, за 10 дней декабря отгружено мяса и колбасы 1200 тонн.
П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 169. - Арк. 162.
550


№50
Лист до ЦК КПРС про недостатнє забезпечення паливом електростанцій в УРСР
ЗО грудня 1969р.
В Украинской ССР складывается чрезвычайно напряженное положение с обеспечением электростанций топливом в первом квартале 1970 года. Для выполнения установленного Министерству энергетики и электрификации УССР плана выработки электрической и тепловой энергии необходимо 15 млн тонн угля. Фактически Минэнерго СССР, ссылаясь на недостаток ресурсов, выделило республике только 12,1 млн тонн топлива.
Учитывая, что на электростанциях республики должен быть, как минимум, неснижаемый десятидневный запас угля, для обеспечения плана производства электроэнергии недостает 2,2 млн тонн топлива.
Положение с обеспечением топливом электростанций усугубляется еще тем, что Министерство путей сообщения систематически не выполняет заданий по перевозке угля. Только за 30 дней декабря с. г. по вине Донецкой железной дороги потребителям недогружено около 750 тыс. тонн угля, в том числе электростанциям Украины - 260 тыс. тонн.
ЦК КП Украины просит поручить Госплану СССР, Госснабу СССР и Минэнерго СССР решить вопрос об обеспечении топливом электростанций Украины в первом квартале 1970 года и поручить Министерству путей сообщения принять меры к выполнению заданий по перевозке донецкого угля.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
30 	декабря 1969 г.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 169. - Арк. 185.
№51
Промова П. Шелеста на нараді секретарів обкомів партії, голів облвиконкомів, керівників республіканських міністерств та відомств
11 	лютого 1970р.
Товарищи!
Мы обсудим очень важные вопросы, имеющие большое значение для практического осуществления решений декабрьского Пленума Центрального Комитета КПСС и улучшения всей нашей работы.
Позвольте мне остановиться только на отдельных вопросах нашей работы.
551


I. Реализация решений декабрьского Пленума ПК КПСС - важнейшая. неотложная задача дня.
Во всех областях состоялись пленумы обкомов партии или собрания партийного актива. В их работе приняло участие более 1,8 тысяч человек. Повсеместно пленумы и активы прошли в обстановке деловитости и высокой требовательности. Завершается обсуждение итогов Пленума ЦК в городских, районных й первичных партийных организациях^
Отрадно отметить, что партийный актив, коммунисты республики проявили глубокое понимание тех новых и исключительно больших И сложных задач, которые были поставлены в выступлении тов. Брежнева Л.И. на Пленуме ЦК КПСС. Коммунисты полностью разделяют требования ЦК о необходимости решительного улучшения руководства всеми отраслями экономики и культуры, усиления требовательности к кадрам, повышения дисциплины и ответственности во всех звеньях партийного, советского и хозяйственного аппарата.
У11г, Об.вдерлрдчёдкой борьбе; р современных условиях.
В идейно-воспитательной работе необходимо постоянно учитывать, что в связи с подготовкой к ленинскому юбилею значительно усилились нападки буржуазных идеологов на ленинизм, на политику « практическую деятельность КПСС, ее Центрального Комитета. Антикоммунизм и антисоветизм стали главным ^одержанием империалистической пропаганды, которая ставит своей целью извратить ленинское учение, дискредитировать его революционную суть, нейтрализовать влияние ленинизма на массы.
При этом буржуазная пропаганда уходит от серьезной идеологической полемики, пытается уйти в прошлое, к вопросам, которые уже давно решены КПСС и советским народом. Это им нужйо для того, чтобы увести трудящихся в сторону от основных проблем ленинизма и советской действительности.
Характерно, что ни один из органов буржуазной печати не решился открыто развернуть полемику по принципиальным положениям Тезисов ЦК КПСС, так как это им невыгодно. Они ограничиваются только выхватыванием отдельных мест и повторением уже известных антикоммунистических вымьюлрв.
В СЦ1А, Англии, франции, Западной Германии и,ряде других стран изданы книги, авторы которых пытаются приуменьшить роль Ленина и ленинизма для международного рабочего движения. Переиздана биография Ленина, написанная Троцким, рекламируются книги ренегатов и перебежчиков типа Аллилуевой, Кузнецова и им подобных.
В этом же духе различные буржуазные институты и общества проводят так называемые семинары, симпозиумы, конференции. Идеологи антикоммунизма активно поддерживают так называемые национальные «модели» социализма, подхватывают и широко распространяет разййчные оппортунистические, реформистские и левацкие теории. Они усиленно культивируют вопрос о так называемом «свободном
552


предпринимательстве», при котором производитель и потребитель самостоятельно делают свой выбор. Это им нужно для того, чтобы затушевать обострение классовых противоречий в капиталистическом обществе.
После международного совещания, принявшего обращение о 100-летии со дня рождения В.И. Ленина, большую работу по подготовке к юбилею развернули братские партии социалистических; а также капиталистических и развивающихся стран. Она направляется на разъяснение трудящимся теоретических положений и значения ленинизма, опыта строительства социализма и коммунизма в нашей стране.
Следует отметить, что в ряде стран, в частности, в Финляндии, Индии, Иране, О АР, Сирии и других, подготовкой к юбилею занимаются специально созданные национальные комитеты, в состав которых входят представители Правительств, правящих партий и прогрессивных общественных организаций. Во многих странах издаются биографии В.И. Ленина, его произведения* распространяются брошюры и журна^ лы, устраиваются выставки фотографий, документов и материалов.
Недавно в Мюнхене украинские буржуазные националисты затеяли спектакль, который затем рассчитывали широко разрекламировать в буржуазной печати и радио. Они [раздали участникам проходившего там съезда студентов (выходцев из украинских эмигрантов) анкету с вопросом: «Как вы относитесь к Ленину?»
Ответы студентов обескуражили националистов, вызвали среди них переполох. Дело в том, что многие студенты заявили, что Ленин был великим и мудрым человеком* ценной исторической личностью, а его идеи были хорошими. Теперь националистическая печать этих студентов обливает грязью, пытаясь хоть как-нибудь выйти из этого глупого положения.-
В последнее время в зарубежных информационных агентствах и газетах появились многочисленные комментарии на декабрьский (1969 г.) Пленум ЦК КПСС. Суть их сводится к тому, чтобы изобразить в черных красках состояние советской экономики.
Для чего нужны буржуазной пропаганде все эти разглагольствования? На это, сам того не подозревая, дал ответ английский еженедельп ник «Экономист». В нем недавно была опубликована статья, в которой «предсказывается», что в СССР, якобы, все больше будет развиваться «рыночная экономика», и это, мол, приведет в конечном счете к определенным изменениям в советском обществе. Особенно большие надежды наши недруги возлагают на то, что «вскоре в советской стране произойдут какие-то политические изменения».
Вот в чем суть этих комментариев,; злостных нападок на Нашу страну, на социалистический строй! Всем измышлениям, враждебной пропаганды надо давать решительный отпор, разоблачать ее несостоятельность и лживость.
В борьбе против буржуазной идеологии, во всей нашей политической работе надо более эффективно и умело использовать различные
553


материалы. Для разъяснения достижений нашей страны, перспектив развития советского общества следует лучше использовать сообщения и другие документы Центрального статистического управления. В них содержится ценный фактический материал, анализируются тенденции нашего развития.
Однако используются эти материалы в политической работе еще слабо. После публикации сообщений ЦСУ в печати, на радио, телевидении, в устной пропаганде не даются квалифицированные комментарии. Очень редко выступают руководители министерств и ведомств со статьями, в которых бы анализировались и иллюстрировались приведенные в сообщениях цифры и факты. А такие выступления помогали бы нашим людям лучше понимать достигнутые успехи в нашей стране и разоблачать клевету и измышления буржуазной пропаганды.
В связи с обострением положения на Ближнем Востоке буржуазная, особенно сионистская, пропаганда на Западе развернула бешеную кампанию против Советского Союза и прогрессивных арабских государств; Сионисты США, Англии, западной Германии, Франции всеми силами стремятся поддержать агрессивные действия Израиля, сорвать переговоры о политическом урегулировании ближневосточного кризиса, усилить приток Израилю военной, экономической и финансовой помощи.
Президент США Никсон 25 января направил сионистской «Национальной чрезвычайной конференции» послание, в котором обещал предоставить Израилю «необходимое военное снаряжение». В Соединенных Штатах буквально царит сионистская истерия. Недавно там подверглись провокациям и наглому шантажу советские артисты и деятели культуры.
Угрожающие миру действия сионистов встречают осуждение и противодействие со стороны народов всех стран, в том числе и значительной части еврейского населения. 29 января этого года в газете «Нью-Йорк тайме» опубликована статья раввина из Бруклина (район Нью-Йорка) Д. Кона. В ней говорится: «Сионистские политики и их попутчики не говорят от имени еврейского народа. Действительно, сионистский заговор против еврейских традиций и закона делает сионизм - и все его действия и свойства - злейшим врагом еврейского народа сегодня». Автор статьи пишет: «Мы, как евреи, поэтому находим необходимым торжественно заявить:
- евреи по своим религиозным законам должны быть лояльными к стране, гражданами которой они являются;
- евреи, верные своей вере и религии, не имеют ничего общего с сионистским бойкотом отдельных предприятий или целых наций».
Это заявление еврейского религиозного деятеля весьма показательно. Оно еще раз подтверждает то, что действия сионистов служат только интересам империализма и поэтому пользуются его открытой поддержкой.
Надо решительно разоблачать провокационные действия сионистов. Вместе с тем в устной и печатной пропаганде необходимо раскры¬
554


вать опасность смыкания сионистов с троцкистами, буржуазными националистами и всякого рода эмигрантскими отщепенцами. В борьбе против Советского Союза, против нашей идеологии у них единая платформа - антикоммунизм и антисоветизм. Это очевидная истина. И никакой словесной маскировкой, демагогией и политической истерией ее прикрыть нельзя.
Мы должны быть беспощадными к нашим классовым врагам, всеми средствами срывать их коварные происки.
Товарищи!
Политбюро Центрального Комитета Коммунистической партии Украины, придает большое значение этому совещанию. Задачи, стоящие перед нами в текущем году, огромны, сложны и ответственны. Их успешное решение невозможно без усиления всей нашей работы, без укрепления дисциплины и ответственности, как этого требует декабрьский Пленум ЦК КПСС.
Мы вступили в такой этап развития, который уже не позволяет работать по-старому, требует новых методов и новых решений.
Интересы дальнейшего развития нашей страны обязывают нас повысить ответственность всех коммунистов, всех кадров за порученное дело, укрепить партийную, государственную и трудовую дисциплину на всех участках и прежде всего среди руководящего состава. «Если мы добросовестно учим дисциплине рабочих и крестьян, - говорил Ленин, - то мы обязаны начать с самих себя» (В.И. Ленин. Полн. собр. соч., т. 30, стр. 63).
Необходимо усилить внимание партийных комитетов, советских органов, министерств и ведомств к работе предприятий, строек, колхозов, совхозов, научных, учебных учреждений и других организаций.
Надо поднять роль партийных организаций в укреплении дисциплины и наведении порядка.
Политбюро ЦК КП Украины считает, что эти вопросы должны быть постоянно в центре внимания партийных комитетов, составлять основное содержание нашей организаторской и политической работы. Это обеспечит нам новые успехи в выполнении народнохозяйственных планов, дальнейшее улучшение всей организационной, политической и идеологической работы. Позвольте, дорогие товарищи, пожелать вам больших успехов в этом нелегком, но благородном деле!
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп. 25. - Спр. 492. - Арк. 82, 116-122.
№52
Лист до ЦК КПРС про боротьбу з аптирадянською пропагандою
17 лютого 1970 р.
Рассмотрев информацию от 5 февраля 1970 года Постоянного Представителя СССР в ЮНЕСКО тов. Собакина В.К., считаем, что с предложением его можно в основном согласиться.
555


ЦК КП Украины предполагает опубликовать в газете «Радянська Україна» статью о буржуазно-националистической контрреволюции в ^оды гражданской войны, а в газете «Літературна Україна» - материалы о. предательской деятельности и зверствах украинских буржуазных националистов на территории Украины в период Великой Отечественной войны. На эту же тему срочно подготавливается и будет опубликована брошюра (5-6 печатных листов). Просили бы дать указания Агентству печати «Новости» (т. Буркову Б.С.) эту брошюру перевести и издать на английском и французском языках для распространения за рубежом, прежде всего во Франции, США и Канаде.
С целью нейтрализации антисоветской кампании, которую Собираются националисты поднять вокруг симпозиума в Хельсинки* Считайй бы целесообразным направить на симпозиум также делегацию Украинской ССР (2-3 чел.)* поскольку факт отсутствия на симпозиуме делегации Украины как члена ЮНЕСКО украинские буржуазные националисты, безусловно, постараются использовать в своих подлых целях. При необходимости наша делегация могла бы дать отпор националистическим акциям.
Просим рассмотреть.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
М&шйнопис. Копія.
РДАНІ. - Ф. 5. - Он. 62. - Спр. 217. ^ Арк. 23.
№53
Лист до ЦК КПРС з пропозиціями щодо викриття українських націоналістів
17беретя 1970р.
ЦК КП Украины (П. Шелест) просит осуществить через Агентство печати «Новости» издание на английском и французском языках Длй распространения за рубежом брошюры, разоблачающей Преступную деятельность украинских националистов в период Отечественной вой1 ны, а также направить на симпозиум ЮНЕСКО в г. Тампере (Финляндия) делегацию Украинской ССР в целях нейтрализации возможны# антисоветских выступлений зарубежных украинских националистов.
Мойсно было бы поручить Агентству печати «Новости» издать на английском и французском языках и распространить за рубежом упомянутую брошюру по представлении ее рукописи из ЦК КП Украины. С АПН (т, Зайчиков В.Н.) согласовано». , г
Что касается предложения о направлении делегации Украинской ССР на симпозиум ЮНЕСКО «В.И. Ленин и вопросы развития науки, культуры и образования», проводимый в г. Тампере 6-10 апреля ц. г., то регламент его проведения не предусматривает направление на симпозиум делегаций от государств - членов ЮНЕСКО, а его участники
556


приглашаются в личном качестве руководством ЮНЕСКО. В состав утвержденной ЦК КПСС 21 ноября 1969 г. группы советских ученых, направляемых на симпозиум, включен представитель Украинской ССР академик П.Н. Першин.
В отношении намерений зарубежных украинских националистов помешать проведению симпозиума было сделано представление МИД Финляндии, которое заверило, что примет надлежащие меры, обеспечивающие нормальные условия для работы симпозиума.
Просим согласия сообщить об этом ЦК КП Украины.
Зам. зав. Отделом пропаганды Зам. зав. Международным отделом ЦК КПСС ЦК КПСС
Ю. СКЛЯРОВ Р. УЛЬЯНОВСКИЙ
Машинопис. Копія.
РДАНІ. - Ф. 5. - Оп. 62. - Спр. 217. ■- Арк. 24.
№ 54
Лист до ЦК КПРС про публікації в СРР в націоналістичному дусі
26 березня 1970 р.
Секретно
Знакомство с румынской научно-исторической и учебной литературой, а также периодической печатью свидетельствует о том, что в последнее время в Социалистической Республике Румынйи продолжает возрастать количество публикаций, трактующих те или иные исторические факты и события румынской истории в националистическом духе. Наблюдается тенденция к популяризации разного рода псевдонаучных теорий и течений, В то же время пропаганда идей дружбы и сотрудничества между социалистическими странами отодйигается на второй план.
Учебная литература, издающаяся в СРР, продолжает освещать события, связанные с захватом Северной Буковины и Бессарабии боярской Румынией, их освЬбожденйем и воссоединением с Советским Союзом с националистических позиций. Если в румынских учебниках для средней школы, изданных в 1956 году, еще отмечалось, что румынское реакционное правительство, пользуясь тяжелым военным положением молодой Советской республики, оккупировало Бессарабию в январе 1918 года, То в учебнике для 12 класса выпуска 1968 года говорится, Что «27 марта 1918 года территория между Прутом и Днестром присоединилась к Румынии».
По-разному освещаются в указанных учебниках и событйя 1940 года, принесшего освобождение трудящимся Северной Буковины й Бессарабии. В учебнике 1956 года об этом рассказывалось так: «27 июня
557


1940 года в результате договоренности между правительством Советского Союза и румынским правительством Бессарабия и северная часть Буковины были освобождены, и таким образом был положен конец территориальному конфликту, существовавшему между двумя правительствами, конфликту, возникшему вследствие контрреволюционной интервенции румынских войск против Советов в 1918 году».
В одном из новейших изданий учебника (1968 г.) этот вопрос уже трактуется иначе. В нем, в частности, говорится:
«В период, предшествовавший расчленению Польши, положение Румынии еще больше ухудшилось. Это положение стало особенно угрожающим после того, как Франция, главный союзник Румынии, была захвачена в мае-июне 1940 года гитлеровской армией и была вынуждена капитулировать. 26 июня 1940 года румынское правительство получило ультиматум от советского правительства, ультиматум, вследствие которого Бессарабия и северная часть Буковины перешли в состав Советского Союза».
24 	января 1970 года в СРР широко отмечалась 111-ая годовщина «воссоединения Валахского и Молдавского княжеств в едином румынском национальном государстве». Газеты и журналы посвятили этому событию множество материалов. Писатель Д. Алмаш, выступая в журнале «Магазин», в частности, писал, что создание румынского национального государства осуществлялось «в два этапа: в 1859 и 1918 годах». Оба они были «справедливыми потому, что основывались на географической и этнической действительности, на духовном и культурном единстве».
Характерно, что в таком же духе выступил и орган ЦК РКП газета «Скынтейя». В опубликованной в ней 24 января 1970 года статье К. Бо- дя «Объединение - энергичный акт всей нации» указывалось: «Создание национального государства было скреплено нашей кровью, пролитой в 1877 году, и утверждено борьбой всего румынского народа за воссоединение всех румынских земель в 1918 году».
Существенные изменения наблюдаются в оценках румынскими историками влияния Великой Октябрьской социалистической революции на мировой революционный процесс, в частности на революционное движение в Румынии, при определении роли Советской Армии в освобождении народов Европы от фашизма. Так, в школьных учебниках прежних выпусков довольно подробно рассказывалось об Октябрьской революции и ее международном значении, этим вопросам посвящались целые разделы, такие как: «Влияние Великой Октябрьской социалистической революции на рабочее движение в нашей стране», «Румыния в революционный период, возникший под влиянием Великой Октябрьской социалистической революции» и др. В последнем же выпуске учебника истории для 12 класса Великому Октябрю посвящается лишь небольшой подраздел размером в одну страницу.
Раньше школьные учебники рассказывали о решающей роли Советской Армии в разгроме фашистской Германии. Теперь же в них ука-
558


швается, что «решающее значение в великой битве против сил фашистского милитаризма имела антигитлеровская коалиция, которая возникла в 1942 году и в которой участвовали СССР, Англия, США, Китай, Франция и другие страны» (учебник 1968 года для 12 класса).
Отводя много места освещению философских проблем, периодика СРР подчас отходит от классовой оценки событий и явлений.
Например, газета «Литературная Румыния» опубликовала 3 января 1970 года интервью с румынским ученым Ионой Александру, «стажирующимся» в ФРГ, в котором он рассказал о своем увлечении немецким философом-экзистенциалистом антикоммунистом Хайдеггером и обещал порадовать румынского читателя переводом его произведений. Александру сообщал о своей работе над докторской диссертацией на тему «Блага и Ницше» (Лучиян Блага - румынский поэт, творчество которого носит отпечаток ницшеанства).
8 	января 1970 года «Литературная Румыния» опубликовала статью современного румынского философа П. Тертуляна «Герберт Маркузе, Фрейд и Маркс», в которой делались попытки доказать, что реакционная антикоммунистическая система взглядов современного немецкого буржуазного философа Г. Маркузе, его социальная программа являются «привлекательными и благородными», а его утверждения об устарелости марксизма «остаются оригинальными идеями».
Показательно, что после XIX съезда Французской коммунистической партии, осудившего взгляды и исключившего из членов ЦК ФКП Роже Гароди, «Литературная Румыния» характеризовала его как «выдающегося исследователя современной марксистской эстетики».
Серьезные ошибки допускаются румынской периодикой и в статьях, посвященных вопросам культуры и искусства.
В частности, 6 января 1970 года в «Литературной Румынии» был опубликован материал, в котором утверждалось, что ленинское положение о наличии двух культур в каждой нации устарело. Заявляя, что это положение относится лишь к революционному периоду и поэтому «теряет свое значение в социалистическом обществе», еженедельник делал вывод, что «социалистическое общество может воспринимать всю культуру прошлого без разбора, без какого-либо критического отбора». Редакционная статья «Интеллигенция при социализме», опубликованная 30 января 1970 года в журнале «Современник», ратовала за «всякие стили и манеры любого направления», утверждая, что это было бы наследованием «лучших традиций мирового искусства».
Направляется в порядке информации.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
26 	марта 1970 года № 1/37
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 345. - Арк. 97-100.
559


№55
Звернення ЦК КП України до ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР з проханням про допомогу сільському господарству України матеріально-технічними засобами
25 	квітня 1970 р.
О материально-технических средствах к уборке урожая 1970 года
Неблагоприятные погодные условия осени 1969 года и особенно весны этого года привели к гибели озимых в Украинской ССР на площади около 3 млн гектаров. Для получения запланированного на 1970 год валового сбора зерна погибшие озимые будут пересеяны ранними зерновыми, горохом и кукурузой на зерно.
В связи с изменением структуры посевных площадей резко возрастает объем уборочных и транспортных работ, особенно в областях* наиболее сильно пострадавших от гибели озимых.
Партийные, советские и сельскохозяйственные органы республики принимают меры к своевременной и высококачественной пЪдготовке к уборке урожая имеющихся материально-технических средств колхозов, совхозов, хлебоприемных пунктов, сахарных заводов* транспортных и других государственных предприятий и организаций.
Однако выделенные ресурсы тракторов, уборочных машин, транспортных средств, оборудования, нефтепродуктов, задасных частей, ремонтных и других материалов при возросших объемах работ не обеспечивают потребности в них.
Тракторы. В текущем году заявленная потребность сельского хрг зяйства в тракторах удовлетворена на 56 процентов, а по таким маркам, как Т-100, «Беларусь», Т-38 и Т-16 - только на 20-41 процент.
Необеспеченность колесными тракторами снижает производитель- ность комбайновых агрегатов, сдерживает внедрение поточной уборки, приводит к растягиванию сроков и увеличению потерь урожая сахарной свеклы, кукурузы и других пропашных культур.
Ежегодно не удовлетворяется потребность в гусеничных тракторах Т-38, являющихся основными на возделывании, сахарной свеклы и пропашных культур на орошаемых землях. Выделяемые фонды не покрывают даже выбраковки, вследствие чего парк этих тракторов за последние годы уменьшился на 9,8 тыс. штук.
Еще хуже обеспечивается потребность сельского хозяйства в тракторах Т-100, без которых невозможно выполнение специальных работ на орошаемых и осушенных землях, и самоходных шасси Т-16, крайне необходимых в овощеводстве.
Тракторные прицепы. Сельскому хозяйству выделено тракторных прицепов на 41 тысячу меньше потребности. Выделенные дополнительно 6 тысяч прицепов по импорту до сих пор не оформлены нарядами. Особенно острый недостаток прицепов Испытывают хозяйства в
560


связи с расширением площадей кукурузы и увеличением объемов поточной уборки сахарной свеклы и картофеля.
Силосоуборочные комбайны. При потребности на 1970 год 23 тысяч комбайнов выделено по фондам 6,2 тысячи, в том числе к сезону работ - только 2,5 тыс. штук. Крайне недостаточное удовлетворение потребности привело к тому, что парк силосоуборочных комбайнов в хозяйствах республики за последние годы уменьшился на 13 тысяч. Сезонная нагрузка на комбайн* с учетом поступления в первом полугодии, составит по областям 115-136 гектаров, что почти вдвое превышает нагрузку, при которой обеспечивается проведение уборки в агротехнические сроки.
Кукурузоуборочные комбайны. В связи с пересевом ОЗИМЫХ кукут рузой на зерно на площади свыше 800 тыс. гектаров сезонная нагрузка на кукурузоуборочный комбайн в южных областях достигнет 110— 140 гектаров, что не обеспечивает своевременного проведения уборки кукурузы.
Грузовые автомобили. Как показывают расчеты, для своевременной перевозки сельскохозяйственных грузов в период уборки урожая текущего года, с учетом использования имеющихся в хозяйствах транспортных средств, а также привлечения автомобилей общего пользования и других отраслей народного хозяйства, ежемесячно недостает до 50 тысяч грузовых автомобилей. Положение усугубляется еще и тем, что около половины автомобилей колхозов и совхозов отработали по 10 и более лет и значительная часть их по своему техническому состоянию подлежит выбраковке.
Автомобильные и сельскохозяйственные шины. Потребность сельского хозяйства на 1970 год в шинах для грузовых автомобилей удовлетворена на 34 процента и для сельскохозяйственных машин - на
31 	процент. В связи с этим в хозяйствах республики не используется в настоящее время и не может быть подготовлено к уборке урожая значительное количество автомобилей, тракторов, прицепов, комбайнов и других машин.
Нефтепродукты. Для проведения уборки и вывозки урожая колхозам, совхозам и другим государственным сельскохозяйственным предприятиям и организациям республики недостает 258 тыс. тонн авг тобензина, 140 тыс. тонн дизельного топлива, 64 тыс. тонн керосина.
В связи с пересевом озимых и увеличением площади пропашных культур расход нефтепродуктов в первом полугодии возрастет, ожидаемые остатки их в емкостях сельского хозяйства снизятся, Поэтому в целях своевременного накопления топлива и масел к уборке урожая потребуется во втором квартале авансовая выборка нефтепродуктов в счет фондов третьего квартала 1970 года.
Запасные части. На протяжении ряда лет хрзяйства республики обеспечиваются запасными частями крайне неудовлетворительно. Не улучшилось положение и в 1970 году. При заявленной потребности запасных частей на сумму 380 млн рублей выделено их на 258 млн руб¬
561


лей, или 68 процентов, в том числе к автомобилям 57 процентов. Еще хуже обстоит дело с запасными частями в номенклатуре. Низкая обеспеченность агрегатами, узлами и деталями создает большие трудности с подготовкой машинно-тракторного парка и автомобильного транспорта к уборке урожая 1970 года.
Технологическое оборудование и тара. С целью сохранения всего выращенного урожая овощей и фруктов многие хозяйства за счет рво- их средств строят консервные и винодельческие заводы и цехи, холодильники, овоще- и фруктохранилища, а также другие подсобные предприятия и промыслы. Однако выделенные ресурсы технологического оборудования и тары обеспечивают только 20-50 процентов потребности.
Материалы и оборудование для предприятий Министерства заготовок УССР. Для своевременной приемки, очистки, сушки и сохранности зерна, подсолнечника и особенно кукурузы, хлебоприемные предприятия должны выполнить большие объемы работ по ремонту элеваторов, зерноскладов, зерносушилок, технологического оборудования, транспортных средств, по устройству асфальтированных площадок и проведению других неотложных работ. Для бесперебойной разгрузки автомобилей и обработки максимального количества зерна в потоке намечено механизировать до начала поступления хлеба 900 тыс. тонн складских емкостей, построить 169 рабочих и норийных вышек, оборудовать 349 складов установками стационарной активной вентиляции, построить 25 зерносушилок.
Выделенные Министерству на 1970 год фонды на материалы и оборудование не обеспечивают выполнения этих работ.
В целях своевременной подготовки и успешного проведения уборки урожая и заготовок сельскохозяйственных продуктов ЦК КП Украины и Совет Министров УССР просят ЦК КПСС и Совет Министров СССР:
1. 	Приблизить поставку:
- 1574 силосоуборочных комбайнов - к 1 августа, выделенных республике по фондам III квартала, и перенести поставку 900 кукурузоуборочных комбайнов с IV на III квартал 1970 года;
- 8,7 тысячи 10-кубовых тракторных прицепов к 30 июля, за счет фондов, выделенных республике на второе полугодие;
- 7,7 тыс. грузовых автомобилей (бортовых и самосвалов) до 20 июля, выделенных сельскому хозяйству республики по фондам III квартала, а также перенести поставку с IV на III квартал 1870 грузовых автомобилей, 27 бензовозов и 500 автоприцепов, выделенных Министерству автомобильного транспорта УССР;
- 47 тыс. шин для грузовых автомобилей и 18 тыс. шин для сельскохозяйственных машин к 1 августа, выделенных сельскому хозяйству республики по фондам на III квартал 1970 года, а также перенести с IV на II квартал поставку 32 тыс. шин для грузовых автомобилей, выделенных Министерству автомобильного транспорта УССР.
562


2. Разрешить авансовую поставку нефтепродуктов сельскому хозяйству во втором квартале в счет фондов третьего квартала 1970 года.
3. Обязать Министерство тракторного и сельскохозяйственного машиностроения и Союзсельхозтехнику обеспечить изготовление и поставку сельскому хозяйству до 1 августа 1970 года 4-5 тыс. жаток ЖКН-2,6.
4. Выделить дополнительно к сезону уборки:
- тракторы, автомобили, прицепы, уборочные машины, технологическое оборудование для колхозных и совхозных перерабатывающих заводов и цехов, а также тару в количествах согласно приложениям №№ 1, 2;
- материалы, оборудование и шины в номенклатуре и количествах согласно приложениям №№ 3-12;
- нефтепродукты согласно приложению № 13, обязав Союзглав- нефть соответственно увеличить план завоза их в республику;
- запасные части в количествах и номенклатуре согласно приложениям №№ 14-18;
- машины, оборудование и материалы для предприятий Министерства заготовок УССР, Министерства пищевой промышленности УССР, Министерства автомобильного транспорта УССР и Укоопсою- за в номенклатуре и количествах согласно приложениям №№ 19-22.
Секретарь ЦК КП Украины Председатель Совета Министров
УССР
П. ШЕЛЕСТ В. ЩЕРБИЦКИЙ
Машинопис. Копія.
РДАШ. - Ф. 5. - Оп. 62. - Спр. 217. - Арк. 53-57.
№56
Лист до ЦК КПРС щодо створення науково-виробничого об’єднання з розробки та виготовлення УЗП
ЗО квітня 1970р.
В машиностроительной промышленности Украинской ССР накоплен некоторый положительный опыт применения универсально-сборных приспособлений (УСП) для оснащения технологических процессов производства. За четыре года текущей пятилетки количество заводов, использующих УСП, увеличивалось со 112 до 204, за этот период собрано и внедрено свыше 1,2 млн сборок.
Применение такой оснастки сокращает сроки подготовки производства новых изделий и обеспечивает значительную экономию средств. В результате внедрения УСП на заводах республики за 1966-1969 гг. сэкономлено, по укрупненным подсчетам, около 15 тыс. тонн высококачественной стали, на ряде предприятий значительно сокращены
563


объемы проектирования и изготовления специальной оснастки и ежегодно высвобождается для других целей производства около 4000 рабочих и инженерно-технических работников, а также до 800 единиц металлорежущего оборудования. Общий экономический эффект составил 33 млн рублей: Внедрение УСП имеет исключительно важное значение в первую очередь для предприятий, на которых происходит частая смена выпускаемой продукции. ^
Расширению применения универсально-сборной оснастки в значительной степени способствовала организация в 1961 году при Краматорском научно-исследовательском институте проектирования технологии тяжелого машиностроения (НИИПТМАШ) центральной лаборатории универсальнотсборных приспособлений. Коллектив лаборатории обобщил опыт использования УСП на предприятиях разных отраслей машиностроения, разработал принципиально новые комплекты универсально-сборной нормализованной оснастки для механосборочного, сварочного и кузнечно-прессового производства. В 1969 году лаборатория в кооперации с 73 заводами страны изготовила, сформировала и поставила 390 комплектов УСП, что составляет 80 проц. от общесоюзного производства такой оснастки.
Однако масштабы внедрения универсально-сборных приспособлег ний совершенно недостаточны. Только в Украинской ССР УСП могут применить около 500 машиностроительных и металлообрабатывающих предприятий. Одной из причин медленного внедрения УСП является то, что лаборатория НИИПТМАША располагает недостаточными мощностями и не в состоянии решать эти задачи в необходимых объемах. В то же время Минтяжмаш не предусматривает дальнейшее развитие лаборатории института в ближайшие годы, а Министерство станкостроительной и инструментальной промышленности, на которое возложены обязанности обеспечивать машиностроение и другие отрасли промышленности нормализованной оснасткой, в том числе и УСП, еще не имеет соответствующей научной и производственной базы.
Учитывая высокую техническую и экономическую эффективность универсально-сборной переналаживаемой оснастки, ЦК КП Украины вносит предложение об организации в системе Министерства станкостроительной и инструментальной промышленности научно-производственного объединения с функциями головной организации в стране по разработке и изготовлению УСП. В составе объединения следовало бы иметь научно-исследовательский институт по разработке И проектированию прогрессивных комплектов УСП различного назначения; опытный завод для выпуска первых образцов новых комплектов такой оснастки и отработки технологии ее Изготовления; заводы по производству деталей и узлов УСП, а также центральную базу комплектации.
Научно-производственное объединение предлагается организовать в г. Харькове на базе Харьковского завода технологической оснастки и его конструкторского бюро, Харьковского завода штампов и пресс- форм, а также Богодуховского завода технологической оснастки
564


(Харьковская область), начало строительства намечено на 1971 год. Все эти предприятия подведомственны Министерству станкостроительной и инструментальной промышленности. Гор. Харьков располагает опытными кадрами машиностроителей, в том числе и научных работников, здесь сосредоточены предприятия различных отраслей машиностроения*
Создание такого научно-производственного объединения будет способствовать дальнейшему расширению масштабов применения универсально-сборной технологической оснастки в промышленности страны.
ЦК КП Украины просит рассмотреть эти предложения.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 345. - Арк. 168-170.
№57 Лист до ЦК КПРС щодо проекту основних напрямків розвитку сільського господарства УРСР на 1971-1975 роки
12 	травня 1970р.
Центральный Комитет КП Украины рассмотрел проект основных направлений развития сейьского хозяйства Украинской ССР на 1971 - 1975 гг. и считает необходимым отметить, что требования октябрьского (1968 г.) Пленума ЦК КПСС о выделении в предстоящей пятилетке необходимых средств и материально-технических ресурсов для более полного удовлетворения растущих потребностей сельского хозяйства учтены цедостаточно.
Госплан СССР сообщил Украинской ССР контрольные цифры на 1975 год по закупкам основных видов продукции сельского хозяйства в таких размерах: зерно - 15,5 Млн тонн, сахарная свекла - 44,5 млн тонн, подсолнечник - 2,3 млн тонн, картофель - 2,8 млн тонн, овощи -
4,9 	млн тонн, виноград - 1,2 млн тонн, мясо (без учета племскота) -
3,3 	млн тонн, молоко - 13^4 млн тонн, яйца - 5,6 млрд штук, шерсть -
27 	тыс тонн. Это значительно больше, чем намечалось республикой в проекте основных направлений развития сельского, хозяйства на 1975 год.
В то же время капитальные вложения для сельского хозяйства республики определяется явно в недостаточном объеме - 6,2 млрд руб, (против 4,6 млрд руб., фактически выделенных на 1966-1970 гг.). С учетом удорожания строительства прирост составит всего 14 проц. Минеральных удобрений намечаетої выделить 14,7 млн тонн, или только на
5,2 	адлн тонн больше, чем планируется поставить в 1970 году. Предусматривается также в недостаточном количестве обеспечение колхозов и совхозов техникой и другими материально-техническими ресурсами.
565


Расчеты показывают, что для выполнения намеченного Госпланом СССР объема закупок необходимо будет довести производство основных продуктов земледелия и животноводства до таких размеров: зерна - 43,0 млн тонн, при этом обеспеченность животноводства зернофуражом составит 72 проц., сахарной свеклы - 46,0 млн тонн, подсолнечника - 2,9 млн тонн, картофеля - 25,1 млн тонн, овощей -
7.5 млн тонн, мяса - 5,0 млн тонн, молока 21,2 млн тонн, яцц -
11,2 	млрд штук.
Для получения прироста 10,4 млн тонн зерна, от достигнутого в текущей пятилетке среднегодового производства 32,6 млн тонн и урожайности 20,9 цнт. с гектара до 43 млн тонн и урожайности 26 цнт. с гектара потребуется вносить под зерновые культуры не менее 11 млн тонн полноценных минеральных удобрений, или по 6,4 цнт. на гектар. Производство сахарной свеклы можно обеспечить при внесении не менее
2.5 млн тонн туков, или по 15-16 цнт. на гектар, а всего под технические культуры потребуется 4 млн тонн. Под картофель, овоще-бахчевые культуры, многолетние насаждения потребуется 24 млн тонн, или на
9 	млн тонн больше, чем намечается.
Проведение сельскохозяйственных работ в оптимальные агротехнические сроки потребует поставки колхозам и совхозам в 1971-1975 годах тракторов 332 тыс. штук, грузовых автомашин - 250 тыс., тракторных прицепов - 353 тыс. штук, соответственно увеличить выделение других сельскохозяйственных машин. Однако Госплан СССР далеко не полностью удовлетворяет эти потребности.
Для осуществления мелиоративных работ по орошению на площади 500 тыс. га и осушению 825 тыс. гектаров, а также строительства комплексов по промышленному производству мяса и молока, птицефабрик, тепличных комбинатов, мастерских и других производственных и культурно-бытовых объектов потребуется капитальных вложений по отрасли «Сельское хозяйство» (в комплексе) на 1971-1975 гг. в сумме 9,3 млрд руб. или на 3,1 млрд руб. больше, чем намечается.
Как видно из приведенных данных, намеченные Госпланом СССР контрольные цифры на 1975 год по закупкам продуктов сельского хозяйства являются нереальными, так как они не подкрепляются необходимыми материально-техническими ресурсами.
При выделении в намеченных Госпланом СССР объемах капитальных вложений, минеральных удобрений, сельскохозяйственной техники колхозы и совхозы республики не смогут добиться резкого увеличения производства продуктов сельского хозяйства и осуществить в необходимых размерах мелиоративные работы, строительство животноводческих и других производственных объектов.
Производство зерна составит 37,4 млн тонн, сахарной свеклы -
43.5 млн тонн,\картофеля - 23,4 млн тонн, овощей - 6,9 млн тонн. Производство кормов в колхозах и государственных хозяйствах в 1975 году составит примерно 56,8 млн тонн кормовых единиц, или на 5,7 млн тонн меньше минимальной потребности. Обеспеченность животновод¬
566


ства концентрированными кормами при продаже зерна государству
13 	млн тонн будет 63 процента. Исходя из обеспеченности кормами, производство мяса составит 4,6 млн тонн, молока - 20,0 млн тонн, яиц
- 	11 млрд штук.
Закупки сельскохозяйственной продукции, с учетом сверхплановых, на 1975 год могут определиться в размерах: зерна - 13 млн тонн, сахарной свеклы - 41 млн тонн, подсолнечника - 2,1 млн тонн, льна- долгунца - 98 тыс тонн, картофеля - 2,4 млн тонн, овощей - 4,0 млн тонн, винограда - 1050 тыс. тонн, табака - 35 тыс. тонн, мяса (без учета племскота) - 3,0 млн тонн, молока - 12,3 млн тонн, яиц - 5,0 млрд штук, шерсти - 26,5 тыс. тонн.
Указанные объемы заготовок не решают задачу улучшения снабжения населения продуктами питания, в связи с этим считаем необходимым поручить Госплану СССР дополнительно рассмотреть вопрос более полного удовлетворения потребностей республики в минеральных удобрениях, сельскохозяйственной технике и капиталовложениях.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
12 мая 1970 г.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 345. - Арк. 175-178.
№58
Лист до ЦК КПРС щодо недоцільності ліквідації Міністерства хімічної промисловості УРСР
14 травня 1970р.
Рассмотрев записку в ЦК КПСС по вопросу совершенствования управления отраслями промышленности и проекты постановлений ЦК КПСС и Совета Министров СССР о совершенствовании органи- зании управления химической, нефтяной и угольной промышленностью, ЦК КП Украины считает, что предлагаемые меры по улучшению системы руководства путем сокращения количества звеньев управления, более четкого определения прав и ответственности каждого звена будут способствовать улучшению планирования, обеспечению повышения эффективности производства и ускорению внедрения новейших достижений науки и техники.
ЦК КП Украины поддерживает предложения о совершенствовании организации управления угольной и нефтяной отраслями промышленности. Однако не может согласиться с предложением о преобразовании союзно-республиканского Министерства химической промышленности СССР в общесоюзное и упразднении в связи с этим Министерства химической промышленности Украинской ССР.
В соответствии с решением сентябрьского (1965 г.) Пленума ЦК КПСС, учитывая значительный объем производства продукции и
567


количество предприятий химической промышленности, расположен* ных на территории республики, создано Министерство химической промышленности УССР. Это министерство является крупнейшим хозяйственным объединением, включающим 125 предприятий и организаций с общей численностью работающих 135 тыс. человек. Объем реализации продукции по плану 1970 года составит 1,66 млрд рублей ив 1971 году достигнет уровня производства, который имело Мирис* терство химической промышленности СССР в 1957 году.
Министерство химической промышленности УССР с момента его об* разования ежегодно выполняет и перевыполняет народнохозяйственные планы по основным показателям. За годы текущей пятилетки эта oiw расль в республике работала устойчиво и развивалась ускоренными Темпами. Выпуск основных видов химической продукции в 1970 году увели« чится по сравнению с 1965 годом в 1,8 раза; минеральных удобрений - в
1,7 	раза, синтетических смол и пластических масс - более чем в 2 раза, то* варов культурно-бытового назначения - в 3,3 раза. Построено и введено в действие 7 крупных предприятий, 164 производственна комплекса, освоен выпуск около 400 новых видов химической продукции.
Улучшены технико-экономические показатели: производительность труда возросла на 26,5 проц., прибыль - на 75 проц. Рентабельность в целом по министерству также увеличилась и составила в 1969 году почти 27 проц., а по отдельным важнейшим видам продукции она достигла: по аммиачной селитре - 48,0 проц., карбамиду - 34,0 проц;, искусственному шелку - 26 проц., синтетическому щелку - 68 проц., спирту метиловому - 52 проц., аммиаку синтетическому - 40 проц., соде каустической - 44,5 процента.'
На 1971-1975 гт. также намечается большая программа развития химической промышленности в республике. Объем производства продукции должен увеличиться в 1,75 раза, Прибыль - в 1,8 раза, производительность труда - на 47 проц., выпуск минеральных удобрений - в 1,5 раза. Значительный рост предусмотрен по производству химических и<М локон, пластических масс, товаров бытовой хйМии и другой продукции.
Вопросы развития химической промышленности постоянно находятся в центре внимания ЦК КП Украины, Совета Министров УССР,' местных партийных и советских органов. Предприятиям истройкаМ систематически Оказывается всесторонняя организационная, материально-техническая и финансовая помощь. Министерство химической промышленности постоянно взаимоувязывает работу республиканских строительных министерств, Госснаба УССР, других республиканских органов, а также проектных и научно-исследовательских организаций в оперативном решении вопросов производства и капитального строительства химических заводов.
Таким образом, Министерство химической промышленности УССР в значйтельной мере способствует ускоренному развитию этой отрасли И обеспечило выполнение директив XXIII съезда КПСС по уровню производства минеральных удобрений.
568


Упразднение Министерства химической промышленности УССР отстранит республиканские органы от руководства этой важнейшей отрасль^ народногохбзяйства, что вряд ли будет оправданным.
При разработке мероприятий пб' совершенствованию структуры управления в соответствий с постановлением ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 13.Х. 1969 г. предложения об упразднении отраслевых министерств у нас не возникали. Более того, намечаемый на предстоящую пятилетку значительный рост объемов производства, в том числе химической промышленности, по нашему мнению, потребует усиления руководства со стороны республиканских органов. Совершенствование и упрощение структуры управления химической и другими отраслями промышленности за счет укрупнения цехов, предприятий, ликвидации параллельно действующих звеньев и сокращения штатов управленческих органов будет способствовать решению этой задачи.
Успешное развитие химической промышленности во многом сдерживается несвоевременной и некачественной разработкой высокоэффективных новых технологических процессов, и методов организации производства, серьезным отставанием в разработке средств комплексной механизации и автоматизации производственных процессов. Технический уровень большинства производств значительно отстает от достижений современной науки и техники.
Научно-исследовательские и проектные институты Министерства химической промышленности СССР систематически допускают большое количество серьезных ошибок и просчетов в разработке технологических процессов, выборе оборудования и проектирований предприятий химической промышленности. Это задерживает и удорожает строительство, приводит к замораживанию средств и материально- технических ресурсов, непомерно растягивает сроки освоения новых мощностей, приносит народному хозяйству большой ущерб.
Поддерживая предложения об усилении функций Министерства химической промышленности СССР в решении коренных вопросов развйтия Отрасли, ЦК КП Украины считает, что практическое их осуществление в республике следовало бы сохранить за Министерством химической промышленности УССР. Министерство укомплектовано квалифйцированными кадрами, обладающими опытом руководства предпрйятиями, что позволит успешно решать эти задачи.
Учитывая изложенное, ЦК КП Украины просит ЦК КПСС рассмотреть наши предложения и оставйть Министерство химической промышленности УССР как крупную хозяйственную организацию, которая будет способствовать успешному решению задач по дальнейшему развитию производства минеральных удобрений, продуктов органического синтеза и других химических товаров для удовлетворения потребностей народного хозяйства.
П. ШЕЛЕСТ
14 мая 1970 года
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 345. - Арк. 182-185.
569


№59
Лист-відповідь ЦК КПРС на звернення ЦК КП України з проханням про допомогу сільському господарству України матеріально-технічними засобами
22 червня 1970р.
Секретарь ЦК КП Украины т. Шелест и Председатель Совета Министров республики т. Щербицкий обратились с просьбой оказать помощь сельскому хозяйству Украинской ССР материально-техническими средствами для проведения уборки урожая сельскохозяйственных культур в 1970 году.
Просьба рассмотрена Советом Министров СССР, Госпланом СССР, Госснабом СССР и Союзсельхозтехникой. В соответствии с постановлением ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 10 июня с. г. Украинской ССР намечено поставить к сезону уборки урожая сельскохозяйственных культур в счет плана 1970 года 4844 зерноуборочных, 3350 силосоуборочных, 2777 свеклоуборочных и 876 картофелеуборочных комбайнов, 2298 сложных зерноочистительных машин, 1774 очистителя зернового гороха, 1982 свеклопогрузчика и другие уборочные машины, а также оборудование и материалы.
Украинской ССР выделено дополнительно для проведения уборки урожая 1970 года 190 тыс. автомобильных шин, 20 тыс. шин к сельскохозяйственным машинам, 250 тыс. тонн автомобильного бензина, 125 тыс. тонн дизельного топлива, 17 тыс. тонн автомобильных и дизельных масел, 4,5 млн бумажных мешков. Направляется в республику для перевозки зерна и силосной массы 10 тыс. грузовых автомобилей Министерства обороны СССР.
Автомобильным заводам даны указания отгрузить до 15 июля с. г. Украинскому объединению «Укрсельхозтехника» 5 тыс. грузовых автомобилей для перевозки зерна и других сельскохозяйственных продуктов. Республике оказана помощь запасными частями к тракторам, автомобилям и сельскохозяйственным машинам.
Постановлением ЦК КПСС и Совета Министров СССР от 10 июня с. г. решены и другие вопросы обеспечения уборки урожая и заготовок сельскохозяйственных продуктов в 1970 году.
Об этом ЦК КП Украины и Совету Министров республики известно.
Зам. зав. Сельхозотделом ЦК КПСС (М. Новиков)
Машинопис. Копія.
РДАНІ. - Ф. 5. - On. 62. - Спр. 217. - Арк. 99.
570


№60
Лист до Політбюро ЦК КПРС щодо змін в розмірах капіталовкладень та обсягів закупівлі продуктів сільського господарства в УРСР
З 	липня 1970 р.
В своем выступлении на пленуме ЦК КПСС мною были подняты вопросы улучшения материально-технического обеспечения сельского хозяйства и высказаны пожелания по уточнению объемов закупок некоторых продуктов сельского хозяйства по Украинской ССР, предусмотренных проектом постановления ЦК КПСС и Совета Министров Союза ССР.
Объем капитальных вложений в сумме 7,7 млрд рублей, выделяемых Украинской ССР, как известно, не полностью удовлетворяет нужды республики, в связи с чем многие очень важные сельскохозяйственные объекты не могут быть введены в эксплуатацию в новой пятилетке. Только для строительства оросительных систем на площади 400 тысяч гектаров и проведения работ по осушению земель на площади 600 тысяч гектаров потребуется дополнительно 200 миллионов рублей.
В целях сохранения материальной заинтересованности колхозников и рабочих совхозов в увеличении производства сахарной свеклы и подсолнечника при общих планах закупок, определенных республике проектом постановления, считал бы целесообразным установить твердые ежегодные планы закупок этих культур: свеклы по 40 млн тонн и подсолнечника по 2,1 млн тонн на все годы пятилетки. Требуют также уточнения объемы закупок продуктов животноводства.
ЦК КП Украины просит ЦК КПСС поручить Совету Министров Союза ССР вместе с работниками республики рассмотреть наши замечания и, при уточнении проекта постановления, внести необходимые изменения в размеры капитальных вложений и объемы закупок продуктов сельского хозяйства по Украинской ССР.
П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 346. - Арк. 74.
№61 Лист до ЦК КПРС із зауваженнями до проекту постанови «Про перспективи розвитку меліорації земель в 1971-1985 роках, регулювання та перерозподіл стоку річок»
20 липня 1970р.
Центральный Комитет КП Украины просит включить в проект постановления ЦК КПСС следующие дополнения:
- 	С целью обеспечения широкого внедрения осушения гончарным дренажем в республике необходимо к 1976 году увеличить мощность
571


предприятий по изготовлению гончарных трубок для дренажа на мелиоративных системах до 150 тыс. км труб условного диаметра, для чего в 1971-1975 годах предусмотреть строительство шести заводов по производству гончарных1 трубок.
- Развитие орошения на больших площадях с применением систем в трубах, внедрение высокопроизводительной поливной техники обусловит увеличение установленной мощности насосных станций оросительных систем с 202 тыс. кВт в 1970 ґоду до 4,3 млн кВт в 1986 году.
Необходимо в южных районах осуществить строительство линий электропередач, электрических станций и районных подстанций с учетом удовлетворения потребностей в электроэнергии орошаемого земледелия.
- В современных условиях объем зарегулированного и доступного к использованию стока рек Украины составит 23,5 млрд м3. Безвозвратное водопотребление за расчетный период увеличится с 14,5 млрд м3 в 1970 году до 32,5 млрд м3 в 1986 году.
Для обеспечения водой развивающегося народного хозяйства и намеченной программы мелиоративного строительства в республике нй расчетный период необходимо осуществить основные мероприятия гід регулированию водных ресурсов и пополнению бассейнов с ограниченными водными ресурсами за счет вод Других бассейнов. Необходимо предусмотреть в расчетном периоде проведение таких мероприятий в Украинской ССР:
^ повышение полезной водоотдачи каскада днепровских водохранилищ;
- перекрытие Днепро-Бугского и Днестровского лиманов;
- строительство канала Днепр-Ингулец-Ингул;
- строительство комплексных водохранилищ на горных реках для целей гидроэнергетики, регулирования Стока рек и борьбы с наводнениями.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. КопЦ.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 34б. - Арк. 84-#
№62
Лист до ЦК КПРС щодо багатотомного видання «Історія міст і сіл Української РСР»
24 липня 1970р.
Заведующему Отделом науки и учебных
заведений ЦК КПСС
тов. С П. ТРАПЕЗНИКОВУ
Копия: 1-му заместителю заведующего Отделом пропаганды ЦК КПСС тов. А. Н. ЯКОВЛЕВУ
Как известно, в последние годы в нашей стране широко развернулась работа по написанию истории фабрик и заводов, колхозов и
572


совхозов, городов и сел. Подготовка подобного рода трудов отвечает возросшему интересу трудящихся к истории своего предприятия, населенного пункта, родного края, советской Отчизны. Учитывая важное значение распространения исторических знаний для патриотического воспитания советских людей, особенно молодежи, на революционных, боевых и трудовых традициях нашего народа, советские историки принимают активное участие в этой работе. К настоящему времени в центре и на местах накоплен большой положительный опыт подготовки и издания трудов по истории отдельных городов, промышленных предприятий, колхозов и т. п.
Одним из самых крупных начинаний в этой области является, несомненно, издаваемая на Украине 26-томная «История городов и сел Украинской ССР». Не случайно она все больше и больше привлекает к себе внимание историков Москвы и ряда союзных республик.
С целью ознакомления с научно-организационным опытом работы над этим многотомным трудом ученый совет Института истории СССР АН СССР на своем заседании 9 июля с. г. заслушал доклад председателя Главной редакционной коллегии доктора исторических наук П.Т. Тронько «Об опыте подготовки и издания многотомной «Истории городов и сел Украинской ССР». Ст. научный сотрудник Института истории СССР АН СССР доктор исторических наук Д.А. Коваленко доложил совету выводы комиссии, знакомившейся на месте с постановкой работы над этим изданием.
Доклад П.Т. Тронько вызвал живой интерес со стороны членов ученого совета института. В его обсуждении приняли участие 12 человек, в т. ч. академик И,И. Минц, члены-корреспонденты АН СССР П.А. Жилин, М.П. Ким, А.М. Самсонов, доктора исторических наук Л.Г. Бескровный, Е.И. Дружинина, Н.Н. Улащик и др. Выступавшие высоко оценили общественно-политическое значение всего издания в целом и вышедших 10-ти томов в частности. Несмотря на научно-попу- лярный характер «Истории городов и сел», она, по мнению участников обсуждения, является также существенным вкладом в историческую науку, ибо представляет собой первую в советской историографии попытку осветить историю городов и крупных сел с древности и до наших дней в масштабах целой республики. Подобного типа труды являются редкими и в зарубежной исторической науке. Известно, например, что в Англии издаются труды по истории графств (областей).
Научная значимость «Истории городов и сел Украинской ССР» усиливается тем, что в ходе работы собраны и введены в научный оборот многочисленные документальные материалы, в большинстве своем ранее Не известные науке. Важным достоинством этого труда, как подчеркивалось в ряде выступлений, является То, что в нем полнее чем когда и где-либо представлены как выдающиеся исторические деятели, так и особенно рядовые представители народа.
Особо отмечалось, что с научно-организационной стороны многотомная «История городов и сел Украинской ССР» поставлена вполне
573


целесообразно; к ее подготовке привлечены широкие круги общественности (все издание, как известно, готовится на общественных началах), а ход работы находится в центре внимания ЦК КПУ и местных партийных организаций. Одновременно участники обсуждения высказали ряд критических замечаний по вышедшим томам, а также пожелания и рекомендации, направленные на улучшение содержания подготавливаемых ныне томов издания.
Обсуждение вместе с тем показало, что в нашей науке слабо разрабатываются некоторые важные историко-социологические проблемы, такие, например, как социалистический город, советская колхозная деревня и т. п. Этот пробел может быть ликвидирован лишь совместными усилиями историков, социологов и философов.
По итогам состоявшегося обсуждения доклада П.Т. Тронько ученый совет института принял постановление, в котором дал общую оценку научно-политического значения многотомного издания «Истории городов и сел Украинской ССР» и поручил дирекции Института истории СССР АН СССР принять меры к популяризации через научную и общественно-политическую печать опыта украинских историков и общественности. Отделам и секторам Института предложено обсудить основную проблематику вышедших томов и материалы обсуждения направить главной редколлегии издания с тем, чтобы они могли быть учтены при подготовке к изданию оставшихся томов. Следует иметь в виду/ что из оставшихся томов наибольшую трудность представит по понятным причинам написание истории Крымской области. Ученый совет Института решил также войти в Президиум Академии наук СССР с предложением о созыве в 1971 г. Всесоюзной конференции по обобщению опыта написания истории городов и сел, фабрик и заводов.
О вышеизложенном считаю необходимым информировать Вас.
Директор Института истории СССР АН СССР П.В. ВОЛОБУЕЙ
Машинопис. Копія.
РДАНІ. - Ф. 5. - Оп. 62. - Спр. 217. - Арк. 135-138.
№63
Лист до ЦК КПРС із зауваженнями та пропозиціями до проекту постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо покращання управління в народному господарстві на основі широкого використання засобів обчислювальної техніки»
28 	вересня 1970р.
ЦК КП Украины рассмотрел проект постановления ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О мерах по совершенствованию управления в народном хозяйстве на основе широкого использования средств вычислительной техники» и считает целесообразным его принять.
В проекте постановления учтены отдельные предложения ЦК КП Украины по этому вопросу, направленные в ЦК КПСС в июле 1969 года.
574


Вместе с тем, считали бы необходимым внести в проект постановления следующие замечания и предложения.
Государственный комитет Совета Министров СССР по вопросам совершенствования управления в народном хозяйстве, по нашему мнению, следовало бы создать как союзно-республиканский орган. В настоящее время значительно возрастают объемы внедрения в народное хозяйство электронной вычислительной техники, в связи с чем возникает необходимость координации работ по применению средств системотехники и взаимоувязки деятельности большого количества автоматизированных систем управления и вычислительных центров, расположенных на территории республики. Госкомитету союзной республики было бы поручено также создание республиканской автоматизированной системы сбора и обработки информации для учета, планирования и управления в народном хозяйстве как составной части Общегосударственной системы.
На Государственный комитет Совета Министров СССР следовало бы возложить не только координацию работ, но и функции заказчика Общегосударственной автоматизированной системы сбора и обработки информации для учета, планирования и управления в народном хозяйстве и Государственной сети вычислительных центров с вытекающими отсюда обязанностями и правами.
Необходимо вменить в обязанность министерств и ведомств согласование с указанным Комитетом технических заданий на создание отраслевых и ведомственных автоматизированных систем управления, для чего в его ведении иметь соответствующие научно-исследовательские и проектно-конструкторские организации.
П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 346. - Арк. 158-159.
№64
Лист до ЦК КПРС щодо недоцільності ліквідації Міністерства геології УРСР
14 жовтня 1970 р.
Рассмотрев представленные в ЦК КПСС материалы по вопросам дальнейшего совершенствования организации управления в отраслях народного хозяйства, считали бы целесообразным учесть следующие замечания.
1. 	Проектом постановления ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О преобразовании союзно-республиканского Министерства геологии СССР в общесоюзное Министерство геологии» намечается упразднить Министерство геологии Украинской ССР. С этим нельзя согласиться.
Создание в 1965 г. Министерства геологии УССР позволило улучшить техническое руководство геологоразведочными предприятиями
575


и организациями республики, увеличить объемы геологоразведочных работ, повысить их эффективность, сократить сроки разведки и ввода * в промышленную разработку новых месторождений.
Сейчас Министерство геологии УССР осуществляет разведку 57 видов полезных ископаемых. Объем геологоразведочных работ в 1970 году составит 238 млн руб., что в 1,4 раза больше, чем в 1965 году. За годы пятилетки промышленные запасы природного газа увеличены на 380 млрд куб; метров, нефти - на 30 млн тонн, железной руды - на 2,8 млрд тонн. Разведано 40 участков месторождений каменного угля для строительства шахт общей мощностью 38 млн тонн в год. Открыто 4 новых нефтяных и 28 газовых месторождений, в том числе и такие крупные, как Ефремовское, Западно-Крестищенское и Монастырищенское.
В 1971-1975 гг. объем геологоразведочных работ намечается увеличить на 28 %, прирастить разведанные запасы нефти на 50 млн тонн и газа - на 400 млрд куб. метров. Дальнейшее развитие получат поисков во-разведочные работы на титан, свинец, цинк, ртуть, бокситы и неметаллические полезные ископаемые.
Упразднение Министерства геологии УССР может привести к ухудшению руководства геологоразведочными предприятиями и организациями, ослаблению их производственной базы, к снижению темпов роста разведанных минерально-сырьевых ресурсов. Особенно отрицательно это может сказаться на проведении глубокого разведочного бурения на нефть и газ, а, следовательно, и на дальнейшем увеличении добычи этих экономичных видов топлива.
ЦК КП Украины просит, как исключение, сохранить на Украине Министерство геологии УССР.
2. 	В проекте постановления ЦК КПСС и Совета Министров СССР «О дальнейшем улучшении организации управления капитальным строительством» в части, касающейся структуры Министерства монтажных и специальных строительных работ Украинской ССР, предусматривается сокращение главных хозрасчетных специализированных управлений.
Организации и предприятия Минмонтажспецстроя УССР в текущем году выполнят собственными силами строительно-монтажных работ в объеме свыше одного миллиарда рублей и произведут продукции на 250 миллионов рублей. Руководство их деятельностью осуществляется главными производственными управлениями: Главстальконструкци- ей, Главметаллургмонтажем, Главэлектромонтажем, Главхимтепло- монтажем, Главцентропроммонтажем, Главхимпроммонтажем и Глав- спецстроем. Эти главные управления объединяют в своем составе 40 крупных специализированных трестов и обеспечивают координацию их работы с генподрядными строительными подразделениями. Ликвидация главков ухудшит в целом деятельность министерства, усложнит управление монтажными организациями, нарушит специализацию. '
Исходя из этого, просим сохранить существующую структуру Министерства монтажных и специальных строительных работ УССР и
576


внести с этой целью в пункт 2 «б» проекта постановления следующую запись:
«на территории Украинской ССР: строительно-монтажное управление (передвижная механизированная колонна) - трест - главное управление - министерство республики - министерство СССР».
Для стимулирования ускорения ввода в действие производственных комплексов и объектов необходимо ввести премирование также и работников комбинатов строительных министерств республики, которые практически выполняют функции главных территориальных управлений. Для чего пункт 6 указанного проекта постановления после слов «территориальных главных управлений (управлений) по строительству» следовало бы дополнить текстом - «комбинатов Министерства строительства предприятий тяжелой индустрии и Министерства промышленного строительства Украинской ССР».
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
14 	октября 1970 г.
№ 1/116
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 346. - Арк. 171-173.
№65
Лист до ЦК КПРС щодо судового процесу над Морозом В.Я.
19 листопада 1970р.
Сов. секретно
Центральный Комитет КП Украины сообщает, что 17-18 ноября с. г. в г. 'Ивано-Франковске состоялся судебный процесс по делу Мороза В.Я., обвиняемого в проведении враждебной националистической пропаганды и клевете на советский государственный и общественный строй.
Привлеченный к уголовной ответственности Мороз В .Я., рождения 1936 года, уроженец Гороховского района Волынской области, в 1955 году был арестован и в 1956 году осужден к 4 годам лишения свободы за антисоветскую деятельность.
Как свидетельствуют материалы, Мороз за время отбытия наказания не прекращал своей враждебной деятельности, изготовил антисоветский пасквиль под названием «Репортаж из заповедника имени Берия», который был распространен «самиздатом» и выпущен большим тиражом за границей.
После отбытия меры наказания, в сентябре 1969 года Мороз возвратился в Ивано-Франковск, нигде не работал. Как стало известно, он продолжал свою антигосударственную, националистическую деятельность. Им были подготовлены и различными путями распространялись откровенно враждебные писания: «Хроника сопротивления»,
19 	Шелест
577


«Среди снегов», «Мойсей и Дотан» и др. В них он злостно клевещет на советский народ, нашу партию и правительство, всячески извращает ленинские принципы национальной политики КПСС, отстаивает и пропагандирует свои националистические взгляды.
За эти действия Мороз в июне 1970 года был арестован органами государственной безопасности и привлечен к уголовной ответственности. В ходе следствия и судебного разбирательства Мороз признал себя автором названных выше антисоветских пасквилей. Вместе с тем, он всячески пытался уйти от ответственности за проводимую им антигосударственную, националистическую деятельность.
В судебном заседании Ивано-Франковского областного суда полностью подтвердилось предъявленное Морозу обвинение. Суд оценил действия Мороза и изготовленные им документы как. антисоветские* признал его рецидивистом и приговорил Мороза к 9 годам лишения свободы, из них 6 лет тюремного заключения, 3 года особого режима в исправительно-трудовых учреждениях, а также 5 лет высылки.
Присутствующими в зале жителями Ивано-Франковска приговор суда был встречен с большим одобрением.
Следует отметить, что в ходе судебного процесса группой единомышленников и знакомых Мороза в количестве 13 человек, прибывших в Ивано-Франковск из гг. Львова, Киева и Москвы, предпринималась попытка повлиять на судебное разбирательство. Среди них были ранее осужденные за антисоветскую деятельность и отбывшие наказание В. Черновол, А. ЗаДиваха, В. Горинь. После разъяснения, сделанного председателем областного суда этой группе, ими никаких активных действий по осуществлению своих замыслов не предпринималось.
Судебный процесс был проведен организованно.
Партийными и советскими органами осуществляются мероприятия по усилению идейно-воспитательной работы среди трудящихся, особенно интеллигенции и молодежи.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
19 	ноября 1970 года
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 347. - Арк. 20-21.
№66
Лист до ЦК КПРС з пропозиціями щодо подальшого розвитку Радянського Дунайського судноплавства
5 	січня 1971 р.
За последнее время определился ряд важных факторов, требующих нового подхода к решению вопросов дальнейшего развития Советского Дунайского пароходства. К ним, прежде всего, относятся: интен¬
578


сивное развитие внешнеторговых связей Советского Союза с приду- найскими государствами, ожидаемое к 1981 году завершение строительства канала Рейн-Майн-Дунай и превращение Дуная в часть трансевропейской водной магистрали, а также тенденции к увеличению объема транзитных перевозок грузов ряда европейских государств на страны Ближнего и Среднего Востока с перевалкой на морские суда в Измаильском и Ренийском портах.
Исходя из высокой валютной эффективности перевозок по Дунаю, зарубежные пароходства принимают серьезные меры по развитию своего речного флота и берегового хозяйства. По данным, которыми располагает Советское Дунайское пароходство, ряд из них планирует на 1971-1980 гг. такое пополнение флота, которое позволит обеспечить среднегодовой прирост перевозок в пределах 20-30 процентов. Большое внимание уделяется техническому совершенствованию флота и приспособлению его к работе в условиях многошлюзовой системы канала Рейн-Майн-Дунай. На территории Румынии ведутся подготовительные работы на трассе канала Чернавода - черноморский порт Констанца (в настоящее время идет строительство карьеров по добыче стройматериалов для последующего использования котлованов под секции канала). Активно ведут подготовку к увеличению перевозок по Дунаю западноевропейские и, в частности, рейнские судоходные кампании, тоннаж флота которых значительно превышает общую грузоподъемность флота всех дунайских государств.
В то же время удельный вес Советского Дунайского пароходства в общем объеме перевозок по Дунаю из года в год снижается. В 1955 году он составлял 39,3 процента, в 1969 году - 36,0 процентов, а к 1975 году, при запланированном приросте перевозок, может сократиться до 25-27 процентов. Строительство речного флота для Дунайского пароходства с 1968 года резко сократилось. Не осуществлена реконструкция Измаильского судоремонтного завода, предусмотренная постановлением Совета Министров СССР от 4 января 1966 года. До сих пор не завершено строительство Килийского судоремонтного завода, начатое еще в 1951 году. Перерабатывающая способность портов уже сейчас не соответствует потребностям, что приводит к большим непроизводительным простоям флота и сдерживает рост перевозок.
В последние годы по Дунаю активно развивается иностранный туризм. Однако соответствующих условий для организации обслуживания туристов в городах Измаиле, Рени, Килие не имеется.
ЦК КП Украины просит ЦК КПСС поручить Госплану СССР предусмотреть в 1971-1975 гг. ускоренные темпы развития Советского Дунайского пароходства и, в частности, решить вопросы о строительстве для него 200 речных несамоходных судов общей грузоподъемностью 300 тыс. тонн и 25 буксиров, а также о соответствующем увеличении производственных мощностей портов, судоремонтных заводов и строительных организаций. Необходимо решить вопросы строительства в портовых городах учреждений по обслуживанию туристов, развития здесь коммунально-бытовых предприятий.
579


Одновременно просили бы поручить Госплану СССР совместно с Министерством морского флота и Министерством внешней торговли разработать генеральный перспективный план развития пароходства, который бы учитывал соединение Дуная с водной транспортной системой Западной Европы и возможности увеличения объема внешнеторговых и транзитных перевозок с перевалкой грузов в советских дунайских портах.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 499. - Арк. 1-2.
№67
Лист до ЦК КЇІРС з пропозицією про нагородження м. Києва орденом Жовтневої Революції
6 	січня 1971 р.
Центральный Комитет КП Украины вносит на рассмотрение ЦК КПСС предложение о награждении города Киева орденом Октябрьской Революции за успешное выполнение заданий пятилетнего плана и большие революционные заслуги киевских рабочих.
Претворяя в жизнь решения XXIII съезда КПСС, трудящиеся Киева под руководством партийных организаций, при активном участии профсоюзных и комсомольских организаций, внедряя достижения науки и техники, используя передовой опыт и внутренние резервы, досрочно, 27 октября 1970 г., выполнили пятилетний план по общему объему промышленного производства. Дополнительно к плану изготовлено и реализовано продукции на 437 млн рублей.
Выпуск промышленной продукции за годы пятилетки увеличился на 65 процентов, производительность труда - на 37 процентов. Выполнены задания по производству важнейших видов промышленной продукции. Выпуск приборов и средств автоматизации увеличился в
2,7 	раза, самолетов - в 2,3 раза, судов - в 1,3 раза, металлорежущих станков - в 1,4 раза, товаров культурно-бытового назначения - в 2,5 раза.
Проведены значительные работы по техническому переоснащению предприятия. На заводах и фабриках города внедрено 439 автоматических, конвейерных и поточных линий, осуществлена комплексная механизация и автоматизация производства в 246 цехах и участках, а также на 12 предприятиях.
За пятилетку освоено серийное производство 234-х машин, приборов и механизмов. Среди них - самолет АН-26, совершенные рыболовецкие траулеры, гидравлические экскаваторы, электронно-вычислительные и управляющие машины. 123-м лучшим изделиям присвоен государственный «Знак качества».
Труженики промышленности добились дальнейшего повышения эффективности производства. Сверхплановое снижение себестоимости
580


продукции составляет более 100 млн рублей, прибыль увеличилась в
2,4 	раза, фондоотдача - на 13,4 процента.
Досрочно выполнены задания по перевозке народнохозяйственных грузов.
На протяжении пятилетки киевские ученые и проектировщики выполнили 2300 важнейших научно-исследовательских, проектных и конструкторских разработок. Широко известны их работы по электросварке, кибернетике, проблемам прочности, производству искусственных алмазов, математике, физике, химии, биологии, радио- и микроэлектронике.
Строители города освоили 3 млрд рублей капитальных вложений - на 63 процента больше, чем за предыдущие пять лет. Построено 5,5 млн квадратных метров общей площади жилья, много объектов социаль- но-культурного назначения. Ввод в действие основных производственных фондов возрос в 1,3 раза.
Проведены значительные работы по расширению предприятий торговли, бытового обслуживания и коммунального хозяйства, что позволило увеличить товарооборот более чем в полтора раза и реализацию бытовых услуг населению в 2,2 раза.
Трудящиеся города вносят свой вклад в претворение в жизнь программы дальнейшего развития сельского хозяйства, обеспечивая перевыполнение планов по заказам для села и расширяя шефскую помощь колхозам и совхозам Киевской области.
На предприятиях города широко развернулось социалистическое соревнование за достойную встречу XXIV съезда КПСС, за успешное выполнение заданий первого года девятой пятилетки.
Успехи киевлян в коммунистическом строительстве являются ярким выражением их верности славным революционным, боевым и трудовым традициям старших поколений трудящихся города.
Вслед за пролетариями Петрограда и Москвы трудящиеся Киева в октябре 1917 года под руководством большевиков подняли знамя борьбы за победу Октябрьской революции на Украине. Проявлением высокой классовой сознательности явилось восстание рабочих заводов «Арсенал», вагоноремонтного и других в январе 1918 года против националистической контрреволюции. Плечом к плечу с русскими рабочими и крестьянами киевляне мужественно сражались в годы гражданской войны за власть Советов.
Весомый вклад внесли киевляне в дело социалистического строительства, в разгром немецко-фашистских захватчиков, в восстановление и развитие народного хозяйства.
В связи с 300-летием воссоединения Украины с Россией и отмечая большое значение Киева в истории русского, украинского и белорусского народов, столица Советской Украины - город Киев был награжден в 1954 году орденом Ленина. В 1961 году за проявленный героизм трудящихся города Киева в борьбе с немецко-фашистскими захватчиками при обороне столицы Советской Украины город-герой Киев награжден вторым орденом Ленина.
581


Трудовые успехи и революционные заслуги киевлян правительственными наградами не отмечались.
Проект Указа Президиума Верховного Совета СССР прилагается.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 499. - Арк. 5-7.
№68
Лист до ЦК КПРС з пропозиціями щодо основних напрямів розвитку економіки УРСР на 1971-1975 рр.
4 	лютого 1971 р.
Изложенные в проекте Директив XXIV съезда КПСС задания по развитию народного хозяйства СССР на 1971-75 годы обеспечивают дальнейшее укрепление экономической и оборонной мощи страны, повышение материального и культурного уровня жизни народа. В ходе подготовки и обсуждения этого документа на Политбюро ЦК КПСС нами вносились конкретные предложения по основным направлениям развития экономики Украинской ССР. Эти предложения были рассмотрены в Совете Министров СССР и часть из них учтена. Однако некоторые важнейшие вопросы не нашли положительного решения.
По жилищному строительству. В расчетах к проекту Директив предусматривается обеспечить за счет государственных капитальных вложений ввод общей площади жилых домов по хозяйству, подведомственному Совету Министров УССР, в количестве 9,8 млн кв. метров или на 2,2 млн кв. метров меньше, чем за минувшую пятилетку. С этим нельзя согласиться.
Считали бы необходимым не снижать уровня жилищного строительства, достигнутого в 1966-70 гг., для чего потребуется увеличить капитальные вложения на 293 млн рублей.
По сверхплановым закупкам молока. В заданиях, вытекающих из проекта Директив XXIV съезда КЦСС, предусматривается увеличение сверхплановых закупок молока в 1975 году до 1 920 тыс. тонн против ранее установленных 1 100 тыс. тонн. Для выполнения этого задания необходимо довести товарность молока в колхозах и государственных хозяйствах до 90,8 процента. Этого практически невозможно достигнуть. Увеличение производства молока на 820 тыс. тонн нельзя признать реальным, так как при выполнении задания по закупкам зерна в объеме 16 095 тыс. тонн обеспеченность животноводства концентрированными кормами собственного производства составит в 1975 году 58 процентов, а с учетом использования кормов из государственных ресурсов - 75 процентов, что на 13 процентов ниже уровня 1970 года. Поэтому сверхплановые закупки молока просим сохранить в ранее намеченном объеме - 1 100 тыс. тонн.
582


По сверхплановым закупкам свеклы и производству сахара. В расчетах к проекту Директив предусмотрено довести в 1975 году общий объем закупок сахарной свеклы (с учетом сверхплановых) до 49,6 млн тонн против 44 млн тонн, утвержденных постановлением ЦК КПСС и Совета Министров СССР. Учитывая, что в республике исчерпаны возможности дальнейшего расширения посевных площадей этой культуры, дополнительный прирост валового сбора может быть получен только за счет значительного повышения урожайности. Это потребует дополнительного ежегодного выделения минеральных удобрений 3 млн тонн, свеклокомбайнов 6,5 тыс., свеклопогрузчиков 10 тыс., а также транспортных средств и других материальных ресурсов. Считаем необходимым оставить объем закупок сахарной свеклы в количестве 44 млн тонн, в том числе сверх плана - 4 млн тонн, а объем производства сахара установить в размере 6,2 млн тонн против 6,5 млн тонн по проекту Директив.
По легкой промышленности. В соответствии с поручением Политбюро ЦК КПСС республикой разработаны и 4 января 1971 года внесены на рассмотрение Госплана и Министерства легкой промышленности СССР предложения по дополнительному строительству в 1971-75 годах 12 и приближении сроков строительства 11 предприятий легкой промышленности. Для этого следует дополнительно выделить 400 млн рублей капитальных вложений.
Осуществление строительства указанных предприятий позволит увеличить в 1975 году производство товаров народного потребления на 400 млн рублей, а при полном освоении их производственных мощностей - более чем на 1,2 млрд рублей.
Необходимо также предусмотреть в 1975 году производство готового проката черных металлов в количестве 37,5-38 млн тонн вместо 38-39 млн тонн и добычу угля в объеме 212-215 млн тонн против 215 млн тонн, как намечается в проекте Директив.
Расчеты и обоснования по изложенным вопросам направлены Совету Министров СССР 20 января 1971 года.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
Машинопоис. Копія. ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 499. - Арк. 40-41.
№69
Лист до ЦК КПРС з пропозицією пришвидшити розвиток та технічне переозброєння вугільної промисловості Донецького басейну
28 лютого 1971 р.
ЦК КП Украины и Совет Министров УССР, Донецкий, Ворошилов- градский обкомы партии и Министерство угольной промышленности УССР, учитывая напряженное положение с обеспечением народного
583


хозяйства топливом, обращались в ЦК КПСС и Совет Министров СССР с просьбой решить вопрос об ускорении развития и технического перевооружения угольной промышленности Донецкого бассейна.
Политбюро ЦК КПСС постановлением от 25 декабря 1969 года поручило Госплану СССР и Министерству угольной промышленности СССР предусмотреть необходимые меры по развитию угольной промышленности Донбасса при составлении проекта пятилетнего плана на 1971-1975 годы, а по вопросам, требующим решения правительства, внести предложения в ЦК КПСС. Однако это не было сделано.
В проекте плана новой пятилетки Госплан СССР намечает выделить на строительство, реконструкцию и техническое переоснащение шахт, а также поддержание действующего шахтного фонда капиталовложения в размере 4067 млн рублей, или на 744 млн рублей меньше потребности. Ввод новых мощностей по добыче угля при этом составит около 28 млн тонн, или на 6 млн тонн меньше, чем предусматривалось республикой, потребности народного хозяйства в донецких углях по-прежнему будут удовлетворяться неполностью.
ЦК КП Украины просит ЦК КПСС оказать помощь в дальнейшем развитии угольной промышленности Донецкого бассейна. Целесообразно было бы принять по этому вопросу постановление, проект которого представлен в ЦК КПСС и Совет Министров СССР в декабре 1970 года.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
28 февраля 1971 года
№ 1/21
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 499. - Арк. 53.
№70
Лист до Ради Міністрів СРСР з проханням дозволити будівництво Будинку Союзів у м. Києві
19 травня 1971 р.
Центральный Комитет КП Украины и ВЦСПС в 1968 году приняли решение о строительстве в городе Киеве Дома Союзов для размещения Украинского Республиканского, Киевского областного советов профсоюзов и всех подведомственных им организаций.
Необходимость принятия такого решения вызвана тем, что республиканские и областные профсоюзные организации с послевоенных лет размещены в приспособленных, малопригодных для нормальной работы помещениях. Украинский Республиканский Совет Профессиональных Союзов, республиканские комитеты профсоюзов находятся в старом, восстановленном здании бывшей гостиницы. Киевский областной совет и областные комитеты профсоюзов занимают помещения
584


бывших служб Софиевского собора в заповеднике «София Киевская», а также во многих полуподвалах жилых домов города.
В 1968 году под это строительство отведен участок в центральной части города. Определена строительная и проектная организации. Госкомитет по гражданскому строительству и архитектуре при Госстрое СССР, учитывая ответственное местоположение и градообразующее значение Дома Союзов в завершении архитектурного ансамбля центральной магистрали города - улицы Крещатик и площади Калинина, разрешил разработать индивидуальный проект. В настоящее время уже выполнена значительная часть работ по проектированию здания.
Учитывая, что аппарат республиканских и областных профсоюзных органов в настоящее время находится в крайне стесненных условиях, Центральный Комитет КП Украины и ВЦСПС просят Совет Министров СССР разрешить строительство Дома Союзов в гор. Киеве с ориентировочной стоимостью 4,5 миллиона рублей.' Финансирование строительства будет осуществлено за счет средств профсоюзного бюджета.
А. 	ШЕЛЕПИН П. ШЕЛЕСТ
19 	мая 1971 г.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 501. - Арк. 10.
№71
Промова П. Шелеста на нараді перших секретарів обкомів партії, голів облвиконкомів, керівників республіканських міністерств та відомств
16 серпня 1971 р.
Товарищи!
Организаторская и политическая работа, а также постоянный контроль за претворением в жизнь решений XXIV съезда КПСС и XXIV съезда КП Украины является главным, определяющим во всей деятельности Центрального Комитета Компартии Украины. Созывая настоящее совещание, Политбюро ЦК КП Украины еще раз хотело подчеркнуть жизненную важность этих вопросов.
Позвольте остановиться на отдельных принципиальных вопросах нашей организаторской, политической и идеологической работы, на которых надо сосредоточить внимание партийных организаций, советских и хозяйственных органов республики на данном этапе.
Прежде всего о некоторых вопросах сельского хозяйства.
Партийные организации, советские и хозяйственные органы нашей республики немало решили вопросов в области сельского хозяйства, чтобы выполнить задания первого года пятилетки. Выполнен план се¬
585


ва, значительно поднялась культура земледелия, организованно проводятся уход за посевами, уборка урожая.
Большую работу по выполнению взятых социалистических обязательств по увеличению производства зерна провели партийные, советские, хозяйственные организации и специалисты сельского хозяйства Кировоградской, Полтавской, Днепропетровской, Черкасской, Херсонской, Николаевской областей.
В настоящее время партийные комитеты ведут подготовку к новому учебному году в системе политического просвещения. Задача состоит в том, чтобы обеспечить глубокое изучение актуальных проблем марксистско-ленинской теории, экономической и социальной политики партии. В связи с этим еще больше повышаются требования к пропагандистским кадрам. Следует улучшить их подбор, воспитание и учебу. На семинарах и курсах, которые сейчас проводятся в областях и районах, перед пропагандистами должны выступить секретари обкомов, горкомов и райкомов партии, делегаты партийных съездов, ученые.
Самое пристальное внимание необходимо уделить марксистско-ленинской учебе руководящих кадров. Речь идет, прежде всего, о том, чтобы каждый партийный, советский, хозяйственный работник самостоятельно изо дня в день изучал марксизм-ленинизм, историю и политику партии.
Партийным комитетам предстоит большая работа по организации системы экономического образования кадров и всех трудящихся. Для повышения экономических знаний рабочих и колхозников следует использовать школы коммунистического труда. По данному вопросу недавно приняты специальные постановления ЦК КПСС и ЦК КП Украины.
Учитывать обострение идеологической борьбы.
Решительно пресекать проникновение враждебных взглядов.
Повысить политическую бдительность
Наши классовые противники, используя все средства массовой информации, продажные листки украинских буржуазных националистов, международный сионизм, активизируют свою коварную деятельность. Основную ставку они делают на интеллигенцию и молодежь, пытаются нагнетать общественное мнение вокруг так называемого национального вопроса, пытаются идейно разоружить, разобщить наших людей, посеять аполитичность и нигилизм.
Эти потуги не новы. Однако было бы неправильным не обращать на них внимания, не учитывать в нашей практической работе. Сейчас, как никогда раньше, происходит смыкание национализма, сионизма на почве оголтелого антисоветского антикоммунизма. В последнее время в Киеве, Львове, Харькове, Одессе имели место факты враждебных проявлений со стороны сионистских и украинских националистических элементов, пытавшихся создавать антисоветские группки, передавать клеветническую информацию за границу, распространять
586


злобные вымыслы о нашей действительности. Этим вылазкам нужно давать самый решительный отпор.
Недавно ЦК КПСС и ЦК КП Украины приняли постановления «О мероприятиях по противодействию нелегальному распространению антисоветских и других политически вредных материалов». Речь идет
о 	так называемом «самиздате». В некоторых из этих материалов поднимаются на щит всякого рода отщепенцы, авторы злостных антисоветских пасквилей, издаваемых за границей.
Истинная цель этой шумихи довольно откровенно высказывается самими националистами. Издающийся в Мюнхене бандеровский листок «Шлях перемоги» недавно писал: «І сьогодні українські борці... хай вони називаються Кандиба, Мороз чи Караванський - те, чим вони є в дійсності, це дух від духа Петлюри, Коновальця, Чупринки, Бандери. Не важне, чи Мороз вважає себе бандерівцем, чи ні, - важна його постава і ціль».
Об этом не мешало бы подумать кое-кому из тех, кто распространяет «самиздатовскую» стряпню антисоветчиков. Если они не прекратят этого, то понесут ответственность перед нашим народом по всей строгости советского закона.
Нужно закрыть все каналы, по которым распространяются враждебные взгляды, повысить политическую бдительность.
Навести порядок в использовании множительной техники. Усилить сохранность государственной тайны
Недопустимо, когда в результате ротозейства и благодушия некоторых работников для распространения антисоветчины, порнографии и т. п. используются полиграфическое обслуживание, шрифты и множительная техника, которая имеется в различных организациях.
Как установлено расследованием, рабочий Криворожской полиграфической фабрики Проценко, похитивший 30 кг шрифтов, вынашивал намерение создать антисоветскую организацию, печатать листовки и другие враждебные документы. Хищения шрифтов имели место в типографии Северодонецкого комбината, белоцерковской типографии. На предприятиях и в учреждениях Харьковской, Днепропетровской, Львовской, Ровенской, Крымской и некоторых других областей выявлены факты бесконтрольного использования множительных аппаратов. Так, в г. Харькове в проектных институтах «Южгипро- шахт» и «Тяжпромэлектропроект» на аппаратах «Эра» размножались порнографические «произведения».
Большой ущерб государственным интересам наносит несоблюдение режима секретности. В 1969-1971 годах в республике было
30 	случаев утраты секретных документов и изделий. Наибольшее количество их произошло на предприятиях и в учреждениях, подведомственных министерствам черной металлургии, монтажных и специальных строительных работ, промышленности строительных материалов, геологии, легкой промышленности, автомобильного транспорта, высшего
587


и среднего специального образования УССР, а также в системе Академии наук УССР.
В Севастопольском государственном архиве обнаружена пропажа архивного дела с постановлениями Центрального Комитета партии и правительства за 1964 год на 116 листах. Из автомашины, принадлежащей 243-й экспедиции Киевского предприятия № 13 Главного управле-т ния геодезии и картографии при Совете Министров СССР, была похищена полевая сумка с секретными картами и геодезической схемой г. Кировограда. В Тернопольской области секретарем парторганизации Микулинецкого пищекомбината утеряна брошюра с текстом документов июньского Пленума ЦК КП Украины.
Центральный Комитет партии и Правительство приняли специальное постановление «О мерах по усилению режима секретности». Обкомам партии и облисполкомам, руководителям министерств и ведомств нужно обеспечить неуклонное его выполнение, навести порядок в этом деле.
Об 	усилении борьбы с пьянством
О 	необходимости усиления борьбы с таким злом, как пьянство, мы говорили уже не раз. Однако не везде партийные комитеты, советские и общественные организации делают все необходимое ^ля пресечения этого пагубного порока - главной причины антиобщественных и преступных проявлений.
Недавно в Центральный Комитет поступило письмо от группы рабочих завода «Ленинская кузница», в котрром сообщается о преступлениях и нарушениях общественного порядка в городе Киеве. При проверке факты подтвердились. Действительно, в этом году в Киеве участились случаи умышленных убийств, разбойных нападений, грабежей, краж и других преступлений. Так, шофер Киевского спецавто- хозяйства Славин в нетрезвом состоянии убил 18-летнего слесаря завода «Ленинская кузница», ударника коммунистического труда Анатолия Пинчука. Некий Фараджев 15 июля в нетрезвом состоянии избил бывшего старшего мастера этого завода пенсионера Доброгорского, который от нанесенных ран умер. Как установлено, Фараджев с февраля этого года проживал в гор. Киеве без прописки и нигде не работал. Преступники привлекаются к уголовной ответственности и будут строго наказаны.
Центральный Комитет ранее уже обращал внимание партийных, советских и административных органов города Киева на серьезны^ недостатки в борьбе с преступными проявлениями, однако должных выводов не сделано. Ослаблена эта работа и в ряде других городов. Почти треть всех преступлений в республике совершается в областных центрах и крупных промышленных городах.
Обкомам КП Украины и облисполкомам необходимо сделать серьезные выводы, обеспечить решительное усиление борьбы с преступностью, с пьянством, повысить требовательность в этих вопросах к
588


административным органам, коллективам трудящихся, поднять общественное мнение против правонарушителей.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 636. - Арк. 18, 52-56.
№72
Промова П. Шелеста при врученні ордена Леніна м. Львову
28 жовтня 1971 р.
Дорогі товариші!
Шановні гості!
Наші урочисті збори, присвячені врученню найвищої нагороди Батьківщини - ордена Леніна місту Львову, відбуваються в знаменний час. Нині весь радянський народ з великим завзяттям і енергією трудиться над перетворенням в життя історичних рішень XXIV з’їзду Комуністичної партії Радянського Союзу.
У нашій країні на всіх ділянках широкого фронту комуністичного будівництва йде напружена боротьба за дострокове виконання завдань першого року нової п’ятирічки, за гідну зустріч 54-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Велич Жовтневої революції полягає в тому, що вона відкрила нову еру в історії людства - еру соціалізму, торжества вільної праці, справедливості, дружби і співробітництва між народами. Було повалено владу капіталістів і поміщиків, покладено край визиску і гнобленню трудящих. Встановлено владу робітників і селян.
Всі засоби виробництва - фабрики, заводи, земля стали належати трудовому людові - дійсному господареві і творцеві всіх матеріальних і духовних багатств. Над нашою багатостраждальною землею, рясно политою потом і кров’ю кращих її синів, зійшло сонце свободи, людського щастя, радості і братерства між народами нашої багатонаціональної країни.
Висока честь, мудрість і невмируща слава українського народу полягає в тому, що він рішуче виступив проти класових ворогів - капіталістів, поміщиків, куркулів, не піддався на підступні провокації українських буржуазних націоналістів, а сміливо, твердо, з’єднаними лавами пішов за робітничим класом, за партією комуністів, за Леніним.
Ми пишаємося своїми батьками і дідами, які в буремні роки революції разом з російським пролетаріатом штурмували капіталізм, не шкодуючи свого життя, боролися за перемогу Великого Жовтня.
Ми безмежно вдячні їм за те, що їх зусиллями слідом за російським народом на Україні було встановлено Радянську владу. І свою робітничо-селянську владу український народ відстояв у жорстокій класовій битві проти внутрішньої контрреволюції і зовнішньої інтервенції. У цій боротьбі другом і братом українського народу був вели-
589


кий російський народ, такий близький йому, як підкреслював Ленін, і мовою, і місцем проживання, і характером, й історією.
Пам’ять про героїчні діла і благородні подвиги відважних революціонерів, бійців Великого Жовтня буде вічно жити у серцях всіх народів нашої країни. (Оплески).
Важким і тернистим був шлях українського народу. Російські поміщики, польські пани, мадярські феодали, румунські барони, мов ті чорні круки, терзали живе тіло України. Сотні років Україна була ділена і переділена між іноземними загарбниками. Український народ стогнав під подвійним тягарем - соціальним і національним, але ніколи не схиляв голову перед ворогами, не припиняв жорстокої класової боротьби. Він боровся за своє щастя, за щастя своїх дітей, за розквіт своєї рідної землі.
З перемогою Великого Жовтня український народ здобув свою державність, вперше став повновладним господарем своєї долі. Була утворена Українська Радянська Соціалістична Республіка.
Але землі Західної України, Закарпаття, Північної Буковини залишалися під жорстокою владою чужоземців, де панувало свавілля капіталістів і поміщиків, нелюдський визиск трудящих. Не випадково тисячі і тисячі трудящих з цих українських країв виїхали за океан шукати шматок хліба, щоб не вмерти з голоду.
Створення Української Радянської Соціалістичної Республіки мало величезне міжнародне значення. Воно вказувало всім трудящим, всім чесним синам і дочкам України, де б вони не жили, шлях боротьби за своє визволення, за возз’єднання всіх українських земель в єдиній Українській Радянській державі.
І в цій нелегкій боротьбі славне, стародавнє українське місто Львів відіграло велику політичну і організуючу роль. Без перебільшення можна сказати, що Львів був центром революційної боротьби трудящих західноукраїнських земель.
З розвитком капіталізму Львів перетворився у промисловий, торговельний і культурний центр Галичини. Зі зростанням пролетаріату посилювався революційний рух. Вже в 1890 році відбулася перша маївка пролетарів міста. Серед робітників все більше і більше поширювалися марксистсько-ленінські ідеї. Через Львів у Росію нелегально переправлялася ленінська «Іскра». Ще в 1902 році у Львові вперше було видано «Маніфест Комуністичної партії» українською мовою, що мало величезне значення для розвитку революційного руху в Західній Україні.
Після розпаду Австро-Угорщини Західноукраїнські землі захопила панська Польща. Уряди змінялися, а лад залишався старий - капіталістичний. Визиск трудящих ще більш посилився, а їх життєвий рівень ставав ще нижчим. Нестерпним лихом для робітників і всіх трудящих було безробіття. Досить нагадати, що у Львові у 1925 році на одне вільне місце припадало 70 безробітних. А в 1936 році в місті було понад 30 тисяч безробітних. Ще більш посилився соціальний гніт, який переплітався з національним.
590


Під впливом ідей Великого Жовтня, під керівництвом Комуністичної партії Західної України робітничий клас Львова, як і всієї Західної України, посилив боротьбу за соціальне і національне визволення, за возз’єднання з Радянською Україною.
Ніколи не зітруться в пам’яті народній збройні повстання в Дрогобицькому та Золочівському повітах, масові страйки і демонстрації трудящих Борислава. Стотисячна маніфестація трудящих і барикадні бої на вулицях міста Львова в 1936 році сколихнули всю Західну Україну.
В революційній, антиімперіалістичній боротьбі гартувалися інтернаціональні традиції західноукраїнського пролетаріату. В одному строю на чолі з комуністами боролися за своє визволення робітники різних національностей. Справедливу боротьбу західноукраїнських пролетарів активно підтримували трудящі Радянської України і всього Радянського Союзу, міжнародний комуністичний і робітничий рух.
В той же час на вільній українській землі йшло величезне будівництво. Долаючи неймовірні труднощі, часто не знаючи сну і відпочинку, український народ, як і всі народи великого Радянського Союзу, будували нове життя. Вони власними силами зводили перші велетні індустрії, будували колгоспи і радгоспи, розвивали науку і соціалістичну культуру, зміцнювали обороноздатність країни.
І 	коли німецькі фашисти напали на Польщу, вся Радянська країна і її Збройні Сили, спираючись на розвинуту економіку, піднялися на захист своїх єдинокровних братів - українців та білорусів - і не допустили, щоб їх поневолили гітлерівські людоїди.
На своєму довгому віку західноукраїнський народ багато разів бачив армії різних країн, і всі вони приносили йому нове горе, нові страждання. Тільки Радянська Армія визволила трудящих. Вперше західноукраїнський народ став вільним і повновладним господарем своєї долі.
Знаменним і символічним є те, що сьогоднішнє торжество, присвячене врученню ордена Леніна місту Львову, проходить саме тут, у цьому чудовому історичному залі, де в жовтні 1939 року відбулися Народні Збори Західної України. Виконуючи волю народу, Збори оголосили про встановлення Радянської влади на всій території Західної України, конфіскацію поміщицьких земель, націоналізацію банків та великої промисловості, про входження всіх західних земель України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки.
В деклараціях, прийнятих Народними Зборами, було законодавчо закріплено зосередження всієї повноти влади в руках трудящих та встановлення нових основ економічного і політичного життя визволеного народу. З того часу трудящі цих споконвічних українських земель стали повноправними членами братньої сім’ї народів великого Радянського Союзу. Це був корінний поворотний момент в житті народів Західної України.
З перших днів возз’єднання почали здійснюватися величезні перетворення в економічному житті на соціалістичній основі. Комуністична
591


партія і Радянський уряд спрямували зусилля всіх народів нашої країни на те, щоб в короткий строк ліквідувати тяжку спадщину минулого, значно піднести економіку і культуру возз’єднаних областей.
Але мирна творча праця нашого народу була перервана віроломним нападом на Радянський Союз гітлерівської Німеччини. Разом з усіма радянськими людьми трудящі Львова вели мужню боротьбу проти німецько-фашистських загарбників і їх прислужників - українських буржуазних націоналістів.
Ці мерзенні запроданці, вислужуючись перед своїми хазяями, стали катами українського народу. Тільки у Львові за їх участю було знищег но понад 150 тисяч мирних жителів - українців, росіян, поляків, біло- русір, євреїв. Все це робилося для того, щоб реставрувати капіталізм* знову накинути рабство на шию трудящих Західної України.
Зрадників народу, які продалися хижакам - імперіалістам, суворо карала і завжди буде карати справедлива рука українського народу.
У літопису Великої Вітчизняної війни назавжди залишиться героїчна боротьба львівських партизанів і підпільників, патріотів Народної гвардії ім. Івана Франка.
В рядах Радянської Армії і народних месників в ті буремні роки пліч-о-пліч з українцями вели боротьбу проти фашистських загарбників представники всіх братніх народів нашої багатонаціональної Батьківщини. Це був яскравий прояв інтернаціональної єдності, дружби і братерства народів, високого почуття радянського патріотизму, беззавітної відданості своїй рідній соціалістичній Батьківщині і Комуністичній партії.
Окупанти завдали великої шкоди місту Львову. Було зруйновано майже 80 підприємств. Знищено залізничний вузол, міську електростанцію, водогінні станції та інші важливі об’єкти.
На полях Європи ще стелився дим згарищ, палав вогонь небаченої в історії людства війни, а на західноукраїнських землях вже здійснювався розроблений Комуністичною партією і Радянським урядом план розвитку економіки визволених областей України і, зокрема, міста Львова.
Для будівництва індустрії вашого міста історичне значення мали постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, ЦК КП України і Ради Міністрів Української РСР, прийняті ще в 1944-1945 роках. Директивами партії і уряду по IV п’ятирічному плану передбачалося перетворення Львова у великий промисловий і культурний центр Радянської України. І це було здійснено.
Велику допомогу в економічному і культурному будівництві трудящим Львова надали всі народи Радянського Союзу. Досить сказати, що на початок 1949 року для індустріалізації міста було одержано 8 тисяч 200 верстаків. На постійну роботу приїхало близько двох тисяч інженерно-технічних працівників і майже 14 тисяч висококваліфікованих робітників.
Це все дало свої чудові наслідки. Вже в 1970 році обсяг промислової продукції збільшився порівняно з 1940 роком приблизно в 50 разів.
592


Невпізнанно змінився і помолодів старовинний Львів. Сьогодні це квітучий, індустріальний і культурний центр республіки, місто високого науково-технічного рівня. Волею партії, творчим натхненням і самовідданою працею десятків тисяч львів’ян на місці колишніх кустарних і напівкустарних підприємств виросли світлі цехи сучасних заводів і фабрик, що стали свідком творчої праці і гордістю всього оновленого Прикарпаття.
Нам приємно сьогодні відзначити, що далеко за межами України ходить добра слава про львівські автобуси, складні прилади, вироби легкої і харчової промисловості.
Про грандіозні масштаби зростання переконливо свідчить такий факт. Замість невеликих електролампових майстерень фірми «Полюкс» виріс завод кінескопів. Сьогодні - це одне з найбільших підприємств міста, на якому працює понад 10 тисяч робітників, інженерно-техніч- них працівників та службовців. Щорічно у Львові випускається близько 147 мільйонів освітлювальних електроламп і понад два мільйони кінескопів.
Нині промисловість Львова і області дає 100 процентів автонавантажувачів, 91 процент автокранів, 95 процентів електроламп, майже 96 процентів автобусів і близько 40 процентів телевізорів, приблизно половину газових плит, калійних добрив, картону і паперу, що виробляються на Україні.
Характерною рисою сучасного міста стали його новобудови. Виросли нові заводи і фабрики, житлові масиви. Тільки в минулій п’ятирічці в середньому за рік населення міста одержувало понад чотири з половиною тисячі квартир. Про темпи інтенсивного оновлення Львова говорить той факт, що житловий фонд за післявоєнний час виріс у 2,3 раза.
Невпізнанно змінилось культурне обличчя міста. Побудовано нові корпуси наукових установ, вузів і шкіл. Якщо в 1939 році в різних школах навчалося 17 тисяч учнів, то в 1970 році майже 80 тисяч. У місті працює 10 вузів, 26 середніх спеціальних учбових закладів. Чисельність студентів, які навчались у вищих учбових закладах, збільшилась у 7 разів, а в середніх спеціальних закладах - у 8,4 раза.
Швидко поліпшується побутове обслуговування населення, Тільки за роки минулої п’ятирічки обсяг побутових послуг на одного мешканця зріс більше ніж у два рази. Відкрито 187 нових ательє, майстерень, прокатних і прийомних пунктів.
За роки, що минули після возз’єднання, у Львові виріс багатотисячний висококваліфікований загін робітничого класу. Робітники, інтелігенція, всі трудящі Львова внесли значний вклад в успішне виконання завдань восьмої п’ятирічки. Вони своїми золотими руками, світлим розумом, гарячими серцями радянських патріотів звеличують славу рідного міста і області.
Всі успіхи, здобуті трудящими Львова, стали можливими завдяки міцному, як сталь, союзу робітників і селян, братерській дружбі і
593


взаємодопомозі всіх народів Радянського Союзу, які впевнено веде ленінським шляхом наш мудрий, випробуваний вождь - Комуністична партія Радянського Союзу! (Тривалі оплески).
Партія і уряд високо оцінили великі досягнення трудящих Львова у минулій п’ятирічці, нагородивши ваше місто найвищою нагородою країни - орденом Леніна.
Мені випала висока честь - виконати доручення Президії Верхов* ної Ради Союзу Радянських Соціалістичних Республік, вручити трудящим древнього і вічно молодого міста Львова найвищу нагороду Вітчизни. (Тривалі оплески).
Дозвольте оголосити текст Указу Президії Верховної Ради Союзу РСР.
УКАЗ
Президії Верховної Ради СРСР «Про нагородження міста Львова орденом Леніна»
За великі успіхи, досягнуті трудящими міста в господарському і культурному будівництві, у виконанні завдань п’ятирічного плану по розвитку промислового виробництва, нагородити Місто Львів орденом Леніна. (Тривалі оплески).
Голова Президії Верховної Ради СРСР Підгорний
Секретар Президії Верховної Ради СРСР Георгадзе
(Тривалі оплески)
Москва, Кремль
11 	січня 1971 р.
Товариші! Нагородження Львова орденом Леніна - це висока оцінка Комуністичною партією і Радянським урядом визначних досягнень робітників, службовців, інтелігенції, всіх трудящих міста у розвитку економіки, науки і культури. Ця нагорода достойно увінчує натхненну творчу працю людей вашого міста, їх самовідданість і наполегливість у боротьбі за перетворення в життя величезних планів рідної Комуністичної партії.
Дозвольте мені від імені Центрального Комітету КПРС, Президії Верховної Ради і Ради Міністрів Союзу РСР, від імені Центрального Комітету Комуністичної партії України, Президії Верховної Ради і уряду Радянської Соціалістичної Республіки щиро, сердечно поздоровити вас і в вашій особі всіх трудящих.
І все ще знаходяться людці, які намагаються кинути тінь, заплямувати звитяжну працю нашого народу, його історичні успіхи. Серед цілого хору буржуазних писак-наклепників найбруднішу роботу виконують українські буржуазні націоналісти. Вони не тільки розповсюджують про наш народ усілякі брехні, а й намагаються створювати різні союзи на зразок «Визволення України».
594


Від кого ці пани-запроданці з полатаними штанцями збираються визволяти нашу радянську Україну? Виявляється, що від робітничо-се- лянської влади. А що ж робити, коли весь український народ горою стоїть за свою рідну владу, іде за комуністами, за заповітами Леніна і, не шкодуючи сил, будує комуністичне суспільство. Зрадники свого народу у ненависті і люті своїй готові все зруйнувати, всі наші здобутки і навіть народ наш знищити. Та це їм та їх хазяям ніколи не вдасться!
Останнім часом українські буржуазні націоналісти злигалися з сіоністами. Один одному простили старі гріхи і проголосили, що вони споконвіку - друзі.
Це єднання не випадкове. Адже міжнародний сіонізм найвірніший слуга імперіалістів, а його організації на зразок «Ліги захисту євреїв» просто фашистська банда.
Отже, у сіоністів і націоналістів один хазяїн, одна ідея - люта ненависть до всього соціалістичного, оскаженілий антикомунізм і антира- дянські дії. їх розмови про демократію, свободу та інше - це тільки маска, за якою ховаються запеклі класові вороги нашого народу. Та як би вони не пнулися, як би не шаліли, їм не вдасться обманути наш народ, який твердіший усякої сталі і має ясний розум. (Тривалі оплески).
Товариші! Комуністична партія і уряд все роблять для того, щоб створити сприятливі як внутрішні, так і зовнішні умови для мирної, творчої праці радянських людей.
Центральний Комітет КПРС і Радянський уряд крок за кроком щійснюють важливі акції, які спрямовані на зміцнення зовнішньополітичних позицій нашої країни і всієї соціалістичної співдружності, на згуртування всіх антиімперіалістичних сил, на послаблення міжнародної напруженості.
Інтересам миру і співробітництва служать і обміни візитами, консультації, переговори з державними діячами різних країн, які зараз проводять керівники нашої партії і уряду.
Активна, послідовна, наполеглива і принципова ленінська зовнішня політика Країни Рад одержала широке визнання і підтримку всієї прогресивної громадськості світу.
Проте ми не можемо забувати, що наші класові вороги не припиняють боротьби проти країн соціалізму. Імперіалісти використовують величезний пропагандистський апарат для ідеологічних диверсій в соціалістичних країнах, для пропаганди антикомунізму, реакційних теорій і поглядів.
В цих умовах партійні організації повинні посилити виховну роботу, поліпшити пропаганду марксистсько-ленінського вчення, підносити класову, революційну пильність трудящих, рішуче боротися з проявами буржуазної ідеології, українського буржуазного націоналізму і сіонізму.
Предметом особливої турботи має бути виховання молоді в класовому, революційному дусі, щоб нове покоління людей було гідним спадкоємцем славних революційних, бойових і трудових традицій радянського народу.
595


Наша країна йде назустріч знаменній даті - 50-річчю утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Український народ пишається тим, що він виступив одним з ініціаторів утворення Радянського Союзу. Саме в складі цього Союзу український народ зумів відстояти свою свободу, честь і гідність, побудувати соціалізм і возз’єднати свої одвічні землі в єдину Українську Радянську державу.
Готуючись до славного ювілею, партійні, радянські, комсомольські, профспілкові організації повинні розгорнути широку роботу по вихованню трудящих у дусі ідей марксизму-ленінізму, радянськоґо патріотизму та пролетарського інтернаціоналізму, в дусі дружби народів нашої багатонаціональної Батьківщини. Чуття єдиної родини - невід’ємна риса кожної радянської людини, яка усвідомлює себе не тільки представником своєї нації, а й членом великого соціалістичного братерства народів.
Дорогі товариші! Центральний Комітет Комуністичної партії України висловлює тверду впевненість у тому, що комуністи, всі трудящі вашого славного, віднині ордена Леніна міста і всієї Львівщини під керівництвом партійних організацій внесуть гідний вклад у всенародну боротьбу за успішне перетворення в життя рішень XXIV з’їзду Комуністичної партії України.
Дозвольте мені ще раз сердечно поздоровити вас, усіх трудящих Львова з високою урядовою нагородою - орденом Леніна. (Тривалі оплески).
Дозвольте поздоровити вас із наступаючим святом - 54-ю річницею Великої Жовтневої соціалістичної революції і побажати вам, вашим рідним і близьким найкращих успіхів у праці, навчанні, великого людського щастя і доброго здоров’я. (Тривалі оплески).
Слава трудящим ордена Леніна міста Львова. (Оплески).
Слава соціалістичній Вітчизні - Вітчизні народів-братів! (Оплески);
Хай живе Комуністична партія і її бойовий штаб - ленінський Центральний Комітет! (Тривалі оплески, всі встають).
Машинопис. Копія,
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 636. - Арк. 95-105, 111-114.
№ 73
Промова П.Ю. Шелеста при відкритті республіканської наради ідеологічних працівників
10 листопада 1971 р.
Товариші!
Центральний Комітет Комуністичної партії України, скликаючи республіканську нараду ідеологічних працівників, мав на увазі глибоко і всебічно обговорити актуальні питання ідейно-політичної роботи, які випливають з рішень XXIV з’їзду КПРС.
596


Перетворення в життя рішень з’їзду, вивчення і роз’яснення широким колам трудящих документів з’їзду повинно становите основний зміст діяльності всіх ідеологічних установ і закладів, партійних організацій.
В роботі нашої наради беруть участь представники багатьох ідеологічних установ, партійні і радянські працівники. Це висококваліфіковані ідеологічні кадри республіки. Тому у нас є всі підстави сподіватися, що обмін думками й досвідом роботи, принципова партійна оцінка досягнутих успіхів і недоробок дозволять значно поліпшити виховну і всю ідеологічну роботу, взяти на озброєння в цій важливій справі найбільш ефективні передові форми і методи.
Центральний Комітет Комуністичної партії України і раніше скликав подібні наради і на них вирішувались важливі завдання. Вони приносили немало користі. Ця ж нарада зібралася, я б сказав, в особливих умовах.
1. Минуло вже немало часу після XXIV з’їзду КПРС і XXIV з’їзду Компартії України. Варто, так би мовити, оглянутись на те, що нами зроблено в справі реалізації рішень з’їздів партії, чого недороблено і чому саме.
2. Як відомо, незабаром Пленум ЦК КПРС розгляне п’ятирічний план розвитку народного господарства Радянського Союзу і наступна сесія Верховної Ради Союзу РСР остаточно його затвердить. Таким чином, буде надано новій п’ятирічці силу Закону. Цей документ особливої ваги, навколо нього потрібно буде розгорнути велику політичну і організаторську роботу.
3. Активна і широка зовнішньополітична діяльність Центрального Комітету КПРС і Радянського уряду викликає інтерес у всього нашого народу. Отже, наше завдання полягає в тому, щоб дохідливо і переконливо роз’яснити трудящим зовнішню політику партії і уряду. Водночас треба давати рішучу відсіч всіляким наклепникам, які намагаються розповсюджувати брехні ворожих радіостанцій.
4. За останній час буржуазна імперіалістична пропаганда все більше вдається до ідеологічних диверсій. Вона прагне всіма засобами атакувати Радянський Союз, вбити клин між соціалістичними країнами, притупити революційну пильність трудящих. Особлива ставка береться на молодь, яка не пройшла школи класової боротьби, ще не одержала достатнього ідейного гарту у праці і навчанні.
Поплічники і слуги імперіалізму - різного роду буржуазні націоналісти, сіоністи, так звані російські демократи (ентеесівці) - всі вони об’єднуються на антирадянській, антикомуністичній, антинародній основі. В цій класовій ідеологічній боротьбі нашим ідеологічним працівникам випало велике і нелегке поле діяльності. їх обов’язок - постійно підносити політичну пильність, посилювати організаторську та ідейно-виховну роботу серед наших людей, особливо молоді.
5. Необхідно розгорнути велику організаторську і політично-ви- ховну роботу у зв’язку з 50-річчям утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Мета її - всебічно показувати зростання
597


могутності Країни Рад, торжество ленінської національної політики, дружби і братерства радянських народів.
Вирішення цих та інших важливих завдань у значній мірі залежить від активної діяльності партійних комітетів, їх ідеологічних працівників, від роботи всіх первинних партійних організацій.
Червневий Пленум Центрального Комітету Компартії України розробив конкретні заходи дальшого поліпшення роботи первинних організацій, особливо у справі посилення організуючого політичного впливу на маси. У здійсненні цих заходів важливу роль мають відіграти всі ідеологічні кадри, незалежно від того, на якій ділянці вони працюють, всі наші ідеологічні заклади та установи. Давайте подивимось, якими засобами, знаряддями, так би мовити, яким арсеналом ідеологічного впливу ми володіємо. Чи все робиться, щоб повністю і розумно використовувати їх для ідеологічного озброєння радянських людей, для розгортання наступу на буржуазну ідеологію? Арсенал нашої ідеологічної зброї великий. Це - міністерства і комітети, які займаються питаннями культури і освіти, академічні інститути і вузівські кафедри суспільних наук, наші численні газети і журнали, радіо, телебачення, кіностудії, клуби, бібліотеки, театри, а також спілки письменників, художників, композиторів, товариство «Знання» та інші.
Коли критично підійдемо до оцінки діяльності цих організацій, то впевнимось, що вони працюють ще далеко не на повну силу. Засоби ідеологічного впливу використовуються недостатньо, а часом деякі з них послаблюють наш вплив на маси. Хто ж у цьому винен? Перш за все ті кадри, яким доручена ця ідейна зброя. Треба сказати, що ЦК партії неодноразово застерігав працівників ідеологічного фронту про їх високу відповідальність за доручену справу.
Ось чому слід виявляти більше вимогливості до всіх кадрів за доручену справу, принципово, по партійному оцінювати діяльність кожного комуніста, кожного працівника ідеологічного фронту.
Треба все зробити для посилення боротьби за реалізацію величних планів будівництва нового суспільства. А це вимагає, щоб кожна ділянка народного господарства, культури, науки була забезпечена ідейним впливом нашої партії.
Отже, великі і відповідальні завдання стоять перед ідеологічними працівниками, глибокою і продуманою має бути наша ідейно-виховна робота. Між тим, нерідко в усній і навіть друкованій пропаганді важливі питання дехто намагається розв’язувати дуже легко, я б сказав, однобоко. Що легше, улестливіше, - те й пропагуємо.
У нас багато говориться і пишеться про підвищення добробуту народу. Дійсно, це дуже важлива і відповідальна справа. Та хіба від того, що ми про це будемо говорити на кожному кроці, справи покращають? Звичайно, ні. Не можна миритися з тим, що у нас стає якоюсь модою говорити виключно про вигоди, про такий собі «ріг достатку», з якого самі по собі посиплються товари і блага. Це - шкідливі споживацькі тенденції. Загальновідомо, що без наполегливої праці нічого не буде,
598


як ніколи не можуть бути реальними надії на міфічну «золоту рибку». Нетерпимим є те, що подекуди ще мало показують героїзм і велику суспільну значимість самовідданої праці, важливість неухильного зростання її продуктивності. В пропагандистських виступах і пресі дуже рідко згадують про одну з основних вимог соціалізму: «Хто не працює, той не їсть».
Нам треба виховувати у всіх людей розуміння того, що зростання матеріальних благ може бути здійснено лише тоді, коли успішно буде виконано всі завдання нової п’ятирічки кожним виробничим колективом.
В цьому плані багато можуть і повинні зробити пропагандисти, лектори, агітатори, преса, телебачення і радіо. В центрі уваги всіх засобів масової інформації мають постійно знаходитись проблеми підвищення ефективності промислового і сільськогосподарського виробництва, прискорення науково-технічного прогресу, поліпшення якості продукції, зокрема, товарів народного споживання. Новим, комуністичним змістом треба насичувати в наших газетах і журналах матеріали на тему праці і людини. Слід виявляти більше наполегливості, коли йдеться про досвід передовиків і нові методи господарювання, які виправдали себе в конкретних умовах, добиватися розповсюдження і більш повного їх застосування. Водночас необхідно посилювати критику недоліків, керуючись перш за все не дешевими сенсаціями, узагальненнями окремих недоліків і поспішними висновками, як це нерідко трапляється, а інтересами обов’язкового поліпшення загальної справи.
Потрібно враховувати, що боротьба за виконання народногосподарських завдань нерозривно пов’язана з прискоренням науково- технічного прогресу, який веде до глибоких змін в характері виробництва, виробничих і позавиробничих відносин. Ці питання повинні займати значне місце в ідейно-виховній роботі.
Наш народ добре розпочав нову п’ятирічку. До 54-ї річниці Великого Жовтня підведені підсумки напруженої праці робітників, колгоспників, інтелігенції, всього нашого народу по здійсненню завдань першого року п’ятирічки. Це чудові підсумки. Вони свідчать про те, що у нас взято добрий розгін для того, щоб забезпечити виконання п’ятирічки в цілому.
Але здобуті успіхи ні в якому разі не повинні викликати самозаспокоєність і благодушність, а, навпаки, запалювати на нові трудові звершення. Необхідно ще ширше розгортати соціалістичне змагання, підносити ініціативу і творчість мас, посилювати боротьбу за виконання народногосподарських завдань.
Саме на це мають бути спрямовані всі засоби ідейного впливу, діяльність пропагандистів, лекторів, агітаторів, усіх ідеологічних працівників.
Товариші! Значне місце в ідеологічній роботі повинні займати питання міжнародного становища. Період, що минув після XXIV з’їзду КПРС, характеризується активною зовнішньополітичиою діяльністю Центрального Комітету КПРС і Радянського уряду.
599


Наша партія послідовно й наполегливо втілює в життя розроблену з’їздом програму миру і безпеки народів. Вона все робить для зміцнення світової системи соціалізму, ще міцнішого згуртування міжнародного комуністичного і робітничого руху на непорушних принципах марксизму-ленінізму і пролетарського інтернаціоналізму, активізації дій всіх прогресивних, антиімперіалістичних сил у боротьбі за мир і соціальний прогрес. І
Велике значення для дальшого зміцнення сил соціалізму має серот нева зустріч керівників братніх партій в Криму, прийнята Радойї Економічної Взаємодопомоги комплексна програма, яка сприяє даль* шому розвитку соціалістичної економічної інтеграції. 'и,
Спираючись на повсякденну морально-політичну і матеріальне^, технічну підтримку Радянського Союзу і братніх соціалістичних країй} народи, що визволились від національного і соціального гніту, посйі люють боротьбу проти імперіалізму і неоколоніалізму. З кожним ком змінюється співвідношення сил на світовій арені на користй соціалізму і прогресивного руху. }
Наша партія і уряд особливу увагу приділяють зміцненню безпеки $ Європі, де зосереджено основний економічний і воєнний потенціал. НІ можна забувати, що саме з Європи починались обидві світові війни. * Активні дії Радянського Союзу відіграли вирішальну роль у позц^ тивних зрушеннях, які відбуваються на європейському континент^ У цьому зв’язку необхідно відмітити велике значення, яке мають укладені договори між Радянським Союзом, Польською Народною Республікою, з Федеративною Республікою Німеччини, а також чотиристороння Угода по Західному Берліну. г
Пропозиція Радянського Союзу та інших соціалістичних держа^ про скликання загальноєвропейської наради і створення системи європейської безпеки зустрічає все ширшу підтримку громадськості і урядів багатьох країн.
Особливо велику роль у розв’язанні назрілих міжнародних проблем відіграють візити керівників КПРС і Радянського уряду товаришів Л.І. Брежнєва, М.В. Підгорного, О.М. Косигіна до багатьох країн європейського, азіатського, африканського і американського континентів.
Виключно велике міжнародне значення має візит товариша Л.І. Брежнєва до Франції. Найголовнішим підсумком цього візиту є те, що він спрямований на забезпечення миру, на дальше поліпшення франко-радянських відносин.
Одночасно цей візит показує, як наша партія майстерно використовує протиріччя між імперіалістичними державами для успішного здійснення своєї зовнішньої політики. Візит став новим серйозним ударом по воєнному блоку НАТО. Невипадково буржуазна преса вбачає в цьому візиті дальший відхід Франції від цього агресивного пакту. Ленінська зовнішня політика миру і дружби народів, яку проводять Комуністична партія і Радянський уряд, приносить благотворні плоди, здобуває переконливі перемоги над силами реакції.
600


Та нам, пропагандистам, політичним працівникам партії треба іавжди пам’ятати, що мирне співіснування не означає припинення або послаблення ідеологічної класової боротьби на світовій арені. Ідеологія в найширшому розумінні - це суспільна свідомість, яка відображає класові інтереси.
Отже, ідеологія має класовий характер, а ідеологічна боротьба є однією із форм класової боротьби. Ленін писав, що «не може бути ніколи позакласової або надкласової ідеології». Ось чому приниження соціалістичної ідеології, різні ухилення від неї означають посилення ідеології буржуазної.
Тому не можна допускати будь-якого примиренства до буржуазної ідеології і моралі. Навпаки, ми повинні ще більше посилювати наступ проти імперіалізму та його ідеології, проти антирадянських виступів всіх ворогів соціалізму і прогресу.
Товариші! Дальше поліпшення і вдосконалення ідейно-виховної роботи набуває особливого значення у зв’язку зі зрослими масштабами комуністичного будівництва та загострення класової боротьби на міжнародній арені. В цьому - настійна вимога часу, першочерговий обов’язок всіх партійних організацій, кожного ідеологічного працівника.
Виходячи з завдань виховання нової людини, всю партійну і політичну роботу слід проводити в тісному зв’язку з життям, із практикою господарського і культурного будівництва. Однак у багатьох партійних організаціях ідеологічна робота ще не зосереджується на центральних проблемах, від яких безпосередньо залежить виконання завдань нової п’ятирічки. Чимало ідейно-виховних заходів мають епізодичний, випадковий характер, не завжди справляють належний вплив. Серцевиною ідеологічної роботи має на ділі стати виховання комуністичного ставлення до праці, свідомої дисципліни, високої організованості.
Лише за цих умов можна досягти успіху в роботі, спрямованій на підвищення ефективності суспільного виробництва, зростання продуктивності праці, економії сировини і матеріалів.
У всій партійно-політичній роботі необхідно більше уваги приділяти формуванню в наших людей марксистсько-ленінського світогляду, високої комуністичної свідомості. А це вимагає, щоб всі без винятку комуністи, всі активісти вивчали марксистсько-ленінську теорію, уміло пропагували її в масах, викривали будь-які спроби вплинути на свідомість наших людей, нав’язати їм тлетворні ворожі погляди.
Треба завжди пам’ятати, що тільки класовий підхід і висока партійна принциповість надають нашій роботі бойового наступального характеру. Нам слід яскраво і глибоко розкривати переваги соціалістичного ладу, корінні соціально-економічні і культурні зміни в житті трудящих.
ЦК КПРС у постанові «Про політичну роботу серед населення Львівської області» вказав на необхідність постійно поліпшувати роботу по вихованню трудящих у дусі радянського патріотизму, інтернаціоналізму і дружби народів, гордості за його великі звершення.
601


Потрібно і далі вести рішучу боротьбу проти всілякого роду ревізіонізму, опортунізму, буржуазного націоналізму, сіонізму. За останній час значно активізувалась підривна діяльність сіоністів, які стали войовничою силою світового імперіалізму. Вони взяли на своє озброєння найбільш реакційну ідеологію і політику, а в своїй практиці вдаються до фашистських, розбійницьких методів.
Сіонізм, як міжнародна організація, має широке розгалуження, великі матеріальні ресурси і фактично тримає в своїх руках в багатьох країнах значну частину засобів масової інформації. Все це нам треба враховувати у своїй ідеологічній роботі.
Одночасно слід рішуче зривати облудну маску ^ наших лютих ворогів - українських буржуазних націоналістів, які у своїй антирадян- ській, антинародній боротьбі спілкуються з сіоністськими організаціями та різними групами контрреволюційних націоналістів за рубежем.
Наші вчені суспільних наук ще мають значний борг перед пропагандистами, лекторами, агітаторами. Ми впевнені, що вони більш активно будуть його сплачувати і дадуть нові глибокі розробки проблем марксистсько-ленінської науки, переваг соціалізму, духовного світу радянської людини, гостріше з класових позицій будуть викривати капіталістичний спосіб життя, буржуазну ідеологію і мораль.
Комуністична партія проявляє велику турботу про підвищення кваліфікації і ідейного загартування всіх працівників ідеологічного фронту. Створені і функціонують вищі партійні школи, різні курси і семінари. Кращі ідеологічні працівники нагороджуються орденами і медалями Радянського Союзу, відмічаються грамотами Верховної Ради УРСР, їм присвоюються почесні звання заслуженого працівника культури. Багато науковців у галузі суспільних наук мають звання кандидатів і докторів наук, учені ступені доцентів і професорів. Вони мають необхідні матеріальні і побутові умови.
Отже, партія вправі вимагати від усіх цих кадрів більш дійової і змістовної роботи.
Пропагандисти, лектори, агітатори, науковці соціально-економіч- них закладів, працівники преси, радіо, телебачення, театрів і кіно, куль- турно-освітніх установ і закладів - це, перш за все, ідеологічні кадри нашої партії. І цим вони повинні дорожити. З щирим серцем і любов’ю виконувати доручення партії, підносити свою відповідальність за кожне слово, сказане слухачам, за кожне речення, написане для читачів.
Особливу увагу необхідно приділяти низовим кадрам пропагандистів і агітаторів. Вони є опорою первинних партійних організацій у проведенні всієї ідеологічної роботи на місцях. Від їх добору, ідейно- політичної і теоретичної підготовки і ділових якостей залежить успіх всієї масово-політичної роботи.
Ідеологічні працівники, комсомол, вища, спеціальна і загальноосвітня школи мають більше приділяти уваги ідейному вихованню молоді, підготовці її до суспільної праці на благо Вітчизни, формувати в юнаків і дівчат комуністичні переконання, виховувати їх на героїчних традиціях партії і народу.
602


Більшість молоді, що закінчила школу, вливається в лави робітничого класу, колгоспного селянства. І наше майбутнє, успіх нашої справи у великій мірі залежатимуть від їх трудолюбства, ідейного гарту. Ці чудові якості їм покликані прищеплювати школа, вчитель, сім’я, колектив.
Особливо велика відповідальність покладається на вчителя. Партія і народ довіряють учителю найдорожче - виховання дітей, молоді - нашої зміни, нашої надії. Тому партійні організації повинні з великою увагою і вимогливістю ставитись до підвищення ідейно-теоретичного рівня всіх учителів.
Товариші! Багато важливих і складних завдань стоїть перед ідеологічними працівниками. їм належить благородна мета - бути провідниками в маси ідей партії, всіх її планів. Полум’яним словом, власним прикладом ви, товариші, покликані запалювати трудящих на звитяжні трудові подвиги. Для цього у нас є всі можливості. Треба тільки більше і краще вчитися, вчитися щодня, сумлінно виконувати доручення партії.
Наша партія по праву вважає пропагандистів, усіх ідеологічних працівників своїм золотим фондом. Бути політичним й ідеологічним бійцем - це значить бути до кінця відданим своєму народові і партії, віддавати справі комунізму всі свої знання і досвід, весь жар свого серця.
Ідейний боєць партії повинен бути завжди готовим розділити з людьми і радощі, і труднощі, уміти за будь-яких умов мобілізувати і повести людей за партією. Такий почесний обов’язок усіх працівників ідеологічного фронту.
Ми впевнені, що розмова, яка розпочинається сьогодні, обмін досвідом, який відбудеться, принесе користь, ще більше активізує ідей- но-виховну роботу партійних організацій, діяльність усіх працівників ідеологічного фронту. Бажаємо вам в цьому великих успіхів.
За дорученням Центрального Комітету Комуністичної партії України дозвольте республіканську нараду ідеологічних працівників вважати відкритою!
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 636. - Арк. 117-130.
№74
Лист до Генерального секретаря ЦК КПРС із зауваженнями щодо подальшого вдосконалення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію
5 	січня 1972 р.
Товарищу Брєжнєву Л.И.
В разосланной повестке дня заседания Политбюро ЦК КПСС на
7 	января 1972 года включены вопросы о дальнейшем совершенствовании закупочных цен на сельскохозяйственную продукцию и мерах
603


по увеличению производства и закупок сахарной свеклы в 1972-1975 годах.
При первичном ознакомлении с материалами видно, что представленные проекты не решают поставленных задач по совершенствованию цен, поднятию рентабельности производства молока, сливок, мяса свинины, фуражных культур, конопли и производства сахарной свеклы.
В проекте постановления по свекле не решается вопрос увеличения поставок минеральных удобрений, высокопроизводительной техники, вместе с тем ставится вопрос о полной норме внесения удобрения, а где его взять - вопрос обходится.
Не полностью также учтены предложения республики по повышению закупочных цен на сахарную свеклу, что может привести к утрате заинтересованности в ее производстве.
В связи с тем, что Украинская ССР занимает большой удельный вес в производстве сахарной свеклы, льна и продуктов животноводства, принятие решения по этим вопросам в таком виде может отрицательно сказаться на экономике многих хозяйств и заинтересованности в производстве этих продуктов.
У нас имеются существенные замечания по представленным проектам. В связи с этим и придавая особое значение этим вопросам, просим перенести рассмотрение этих проектов на следующее Политбюро с нашим участием.
П. Шелест В. Щербицкйй
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 641. - Арк. 2-3.
№75
Лист до ЦК КПРС щодо проявів сіоністських настроїв серед окремої частини єврейського населення республіки
12 квітня 1972 р.
Секретно
ЦК Компартии Украины информировал ЦК КПСС о некоторых фактах проявления сионистских и эмигрантских настроений среди отдельной части еврейского населения республики. Сообщаем, что 11 апреля 1972 года в г. Киеве возле памятного камня жертвам фашизма в Бабьем Яру состоялось самовольное сборище граждан еврейской национальности по случаю 29-й годовщины расстрела евреев Варшавского гетто. В нем приняли участие около 200 человек. К камню было возложено 4 венка с надписями: «Жертвам Варшавы», «Героям Варшавского гетто», «Не забудем, не простим», «Не покорившимся». Ленты с надписями были подобраны под цвет государственного флага Израиля, у некоторых из участников были значки - шестиконечные звезды.
604


В числе присутствующих были люди разного возраста. Большинство участников пришли с целью чествовать погибших родных и близких и вели себя спокойно. Организаторы же сборища и часть молодежи, находящаяся под влиянием сионистской пропаганды, стремились использовать его в своих провокационных целях. Они пытались организовать выступления, вели себя вызывающе, на замечания дружинников и представителей органов власти не реагировали. Семь участников, нарушающих общественный порядок, были задержаны.
По имеющимся данным, указанное сборище было инспирировано зарубежными сионистскими центрами. Об этом свидетельствует сообщение радиостанции «Израиль» 10 апреля 1972 г. о том, что группа киевских евреев, якобы, направила телеграмму в городской Совет депутатов трудящихся следующего содержания: «11 апреля 1972 года, в годовщину восстания в Варшавском гетто, которое еврейский народ отмечает как траурный день памяти, катастрофы и героизма еврейского народа, мы, группа киевских евреев, намерены провести 11 апреля траурный митинг, посвященный памяти наших замученных братьев. В Бабий Яр, где покоится прах десятков тысяч убитых евреев, мы принесем венки и прочтем поминальную молитву «Кадиш». Траурный митинг начнется в 17 часов. Учитывая недавние события в Московской и Киевской синагогах, просим обеспечить спокойное безопасное проведение митинга».
В действительности никакой телеграммы в адрес горсовета не поступало. Это была явная провокация сионистов, пытавшихся ввести в заблуждение граждан еврейской национальности, вызвать у них антисоветские настроения. В этих целях были использованы лица, которым отказано в выезде в Израиль.
О 	том, что эта антисоветская акция направлялась из-за рубежа, свидетельствует и телеграмма, адресованная 10 апреля мэром Нью- Йорка председателю исполкома Киевского горсовета. В телеграмме указывалась дата проведения «этого значительного мероприятия» и выражалась надежда, что «ему будет уделено должное внимание».
Продолжающиеся провокационные действия сионистски настроенных элементов вызывают возмущение советских граждан, что при определенных условиях может перерасти в проявления антисемитизма. Вместе с тем, подобные действия могут активизировать нежелательные проявления со стороны националистически настроенных лиц, выступающих в ряде случаев в поддержку сионистов.
ЦК Компартии Украины принимает необходимые меры по усилению интернационального воспитания трудящихся, разоблачению антикоммунистической, антисоветской деятельности международного сионизма и пресечению провокационных действий со стороны просионистски настроенных лиц.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
12 апреля 1972 года
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 641. - Арк. 113-115.
605


№76
Лист до ЦК КПРС з пропозиціями та зауваженнями до проекту Конституції СРСР
18 квітня 1972 р.
В связи с представленным проектом Конституции СССР считаем необходимым высказать следующие соображения. *
Настоящий проект составлен на основе текста Конституции СССР 1936 года с внесением в него ряда изменений, поправок и дополнений, вытекающих из Программы КПСС, решений XXIII и XXIV съездов партии, а также с учетом текущего законодательства послевоенных лет. В нем в значительной мере учтены изменения в развитии советского общества за последние 35 лет.
Вместе с тем, по вашему мнению, характер происшедших изменений, особенности качественно нового периода в развитии нашего общества трудно отразить в полной мере только путем внесения частичных изменений и дополнений в ныне действующую Конституцию.
В связи с этим представляется целесообразным обсудить вопрос о разработке проекта новой Конституции СССР, как это и было определено ранее. В новой Конституции следовало бы отразить полную и окончательную победу социализма в СССР, создание развитого социалистического общества, превращение нашего государства в общенародное социалистическое государство, достижение социально-политического и идейного единства советского общества, возникновение в нашей стране новой исторической общности людей - советского народа, братскую дружбу, сотрудничество и взаимопомощь социалистических наций и народностей, место и роль СССР в развитии и укреплении мировой социалистической системы, основные принципы внешней политики Советского государства.
По поводу предложенного текста представляется необходимым высказать такие замечания.
В главе об общественном устройстве соответствующие статьи, определяющие основы нашего общества и государства, дать в такой редакции:
- «Союз рабочего класса и крестьянства является политической основой социалистического общества».
- «Основу социалистического общенародного государства составляют Советы депутатов трудящихся, выросшие и окрепшие в результате свержения власти помещиков и капиталистов, завоевания диктатуры пролетариата и построения развитого социалистического общества».
- «Государственная власть в СССР осуществляется на основе всенародной социалистической демократии. В СССР обеспечивается активное участие трудящихся в управлении делами государства через представительные органы, общественные организации и в форме непосредственной демократии.
606


- Незыблемым принципом советской демократии, нормальной жизни общества и деятельности государства, должностных лиц и граждан является социалистическая законность.
- Социалистическая законность едина для всего Союза ССР».
- «Внешнеполитическая деятельность СССР направлена на обеспечение мирных условий для успешного строительства коммунистического общества в СССР» и далее по предложенному тексту.
По нашему мнению, эти формулировки являются более точными.
В главе о государственном устройстве необходимо сделать ссылку на Договор об образованиии Союза ССР от 30 декабря 1922 года как исходную юридическую основу создания и функционирования советского многонационального союзного государства.
Что касается статьи Конституции, определяющей правовой статус союзной республики, то ее, по нашему мнению, следовало бы изложить в такой редакции:
- «Советская союзная республика - социалистическое суверенное государство в составе Союза ССР.
Вне пределов, установленных в статье 14 Конституции СССР, каждая союзная республика осуществляет государственную власть самостоятельно.
Союзная республика принимает участие в осуществлении компетенции Союза ССР.
Союз ССР охраняет суверенные права союзных республик».
Такая формулировка полнее отвечает правовому положению союзных республик в составе Союза ССР, характеру отношений, существующих в нем, соответствует задачам и целям Советского государства на международной арене. Кроме того, такая редакция этой статьи Конституции имела бы положительное значение в аспекте борьбы против буржуазных и буржуазно-националистических извращений правового статуса союзной республики в составе СССР.
Ныне действующей Конституцией предусматривается, что каждая союзная республика имеет свои республиканские войсковые формирования. По нашему мнению, статью, закрепляющую это право, следовало бы изложить в такой редакции:
«Каждая союзная республика имеет право на свои республиканские войсковые формирования».
В главе о высших органах государственной власти СССР предусмотреть в числе субъектов права законодательной инициативы Генерального прокурора СССР и перечислить субъектов этого права в соответствии с их значимостью.
Определяя состав Президиума Верховного Совета СССР, следовало бы установить, что заместителями Председателя Президиума Верховного Совета СССР являются Председатели Президиумов Верховных Советов союзных республик, т.е. закрепить сложившуюся практику.
607


В главе о высших органах государственной власти союзных респуб¬
лик. видимо, не следовало бы перечислять все вопросы, входящие в компетенцию Верховного Совета союзной республики, а записать, что компетенция Верховного Совета союзной республики определяется ее Конституцией.
В проекте Конституции СССР предлагается оставить без изменения ныне действующий порядок, при котором прокурор союзной республики назначается Генеральным прокурором СССР. По советским кот!гги- туционным принципам прокуратура действует от имени верховного органа государственной власти - Верховного Совета. Между тем, при назначении прокурора республики этот принцип не выдерживается.
В силу сказанного следовало бы в новой Конституции соответствующую статью изложить так:
«Прокуроры союзных республик назначаются Верховными Советами республик сроком на пять лет.
Прокуроры союзных республик подчиняются Верховным Советам союзных республик и Генеральному прокурору СССР».
Что касается прокуроров автономных республик, краев, областей, округов, районов и городов, то их должны назначать прокуроры союзных республик по согласованию с Генеральным прокурором СССР также сроком на пять лет.
По нашему мнению, нецелесообразно в главе о суде и прокуратуре помещать отдельную статью об арбитраже и менять название главы.
Было бы целесообразным установить, что граждане СССР имеют право на возмещение материального ущерба, нанесенного незаконными действиями должностных лип и организаций. Такая конституционная гарантия вытекает из Необходимости реальной защиты прав гражданина и повышения ответственности должностных лиц и организаций за строжайшее соблюдение законных прав советского человека.
Соответствующую статью, где говорится о праве выставления кандидатов в депутаты Советов, целесообразно было бы сформулировать в такой редакции:
«Право выставления кандидатов обеспечивается за общественными организациями: коммунистическими партийными организациями, профессиональными союзами, кооперативами, организациями молодежи и другими, а также за коллективами трудящихся». Это соответствует сложившейся практике.
Представляется уместным также обсудить вопрос о том, чтобы главу об основных правах и обязанностях граждан поместить сразу же после первой главы, определяющей общественное устройство нашей страны.
П. ШЕЛЕСТ
18 апреля 1972 года.
Машинопис. Котя.
ЦДАГОУ; - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 641. - Арк. 124-128.
608


№77
Лист до ЦК КПРС щодо книги О. Солжешцина «Серпень чотирнадцятого»
26 	квгтня 1972 р.
Секретно
Материалы, появившиеся в центральной печати в связи с выходом за рубежом книги А.Солженицына «Август четырнадцатого», вызвали одобрение среди литераторов республики. В частности, всеобщую поддержку нашла статья Ежи Романовского «“Август четырнадцатого” Александра Солженицына, или Правда о книге и мифе», опубликованная в газете «Труд» и еженедельнике «Литературная Россия». Писатели дают правильную политическую оценку действиям Солженицына, возмущаются его поведением, осуждают творческую практику.
Известный критик, секретарь правления Союза писателей СССР, член-корреспондент АН УССР Л.М. Новиченко заявил:
«В статье Е. Романовского дан обстоятельный анализ произведения Солженицына. Видно, что автор стоит на позициях кадетов, является обломком реакционной идеологии, которая, к удивлению, до сих пор сохранилась. Солженицын - это последыш дворянского класса со всей его ненавистью к революции, к социализму, с реакционно-утопически- ми надеждами на то, что если бы царь и его окружение были умнее, то старый строй сохранился бы.
Солженицын проявил вражескую антикоммунистическую сущность. После таких публикаций, как статья Е. Романовского, вряд ли у кого из советских читателей останутся какие-либо иллюзии относительно политического облика Солженицына».
Оценивая статью «“Август четырнадцатого” Александра Солженицына, или Правда о книге и мифе», харьковский писатель Борис Котляров сказал:
«По моему мнению, эта статья наиболее ясная, полная, без каких-ли- бо недомолвок. Еще раз утверждаюсь в мнении, что Солженицын - это человек, у которого отсутствуют чувства к Родине и нации. Ведь только такой человек мог прийти к выводу о том, что русская нация потеряна, что есть определенные люди, которые, учась у германского милитаризма, могли бы построить «правильное общество». На мой взгляд, Солженицын - представитель несостоявшегося русского фашизма. С такими людьми нашему обществу нужно поступать безжалостно».
Лауреат Ленинской и Государственной премий писатель Михайло Стельмах, акцентируя внимание на необходимости тесной связи советского писателя с жизнью народа, подчеркнул: «Солженицын - это человек, который давно оторвался от родной почвы, родного народа. Он попирает, чернит все, что было завоевано кровью советских людей. Сегодня видно, что «Один день Ивана Денисовича» был лишь трамплином к антисоветским писаниям Солженицына.
20 Шелест
609


Одобрив факт публикации критических материалов о Солженицыне в нашей печати, академик АН УССР, критик и литературовед Н.З. Шамота сказал: «Я считаю, что Солженицын дйвно уже занимает антипатриотическую позицию, сознательно ориентируясь на западного обывателя. Одного только не пойму: почему он пишет с «этой», а не с «той» стороны. Ведь этот писатель давно возненавидел Россию. Причем, ненавидит свою родину за то, что она идет к коммунизму. Если бы Солженицын был «там», в капиталистическом мире, то я уверен, что ему бы меньше верили».
Лауреат Ленинской и Государственной премий Олесь Гончар высказал такое мнение о Солженицыне: «Это человек не наших взглядов, не наших убеждений, не нашего воспитания». Разделяя эту мысль, поэт Борис Олейник заявил: «Как видно со всего, Солженицын таки пакостный человек, озлобленный против своего народа. Есть у него идейные единомышленники, те, что носят брелоки с изображением лиц императорской фамилии и грустят за «единой и неделимой». Очень правильно говорится о Солженицыне и его антисоветских творениях в статье группы белорусских писателей, опубликованной в «Литературной газете» 19 апреля с.г.».
Писатель Микола Рудь, говоря о необходимости принятия решительных мер по отношению к антисоветским проявлениям, сказал: «Солженицын - заклятый и неисправимый антисоветчик. Он это не раз доказывал своими клеветническими «самиздатовскими» произведениями. Плевать в лицо народу, который его кормит, одевает, создает все условия для творчества, может только законченный негодяй. Таким нет места в нашем обществе. Достаточно спекулировать терпением и гуманностью советского народа».
Аналогичную позицию занял первый заместитель председателя правления Союза писателей Украины Василь Козаченко, высказавшись следующим образом: «В свое время меня глубоко возмутил факт выдвижения на соискание Ленинской премии произведения Солженицына «Один день Ивана Денисовича». Этот человек - контрреволюционное отребье, антисоветчик, посвятивший себя борьбе не только с советской литературой, но и Советской властью. Статьи, разоблачающие черное нутро Солженицына, - нужное, полезное дело».
Драматург Александр Левада, положительно оценивая критические публикации о Солженицыне, сказал, что позиция этого писателя классово враждебная нашему обществу. Острая реакция общественного мнения на антисоветские произведения Солженицына у нас и в кругах прогрессивно настроенных деятелей культуры за рубежом, как он считает, целиком и полностью оправдана.
Литературный критик Борис Буряк статьи о Солженицыне находит правильными и своевременными. Он заявил о своем намерении тоже резко осудить антисоветскую деятельность Солженицына в одной из своих статей.
610


Известный украинский поэт Микола Нагнибеда сказал: «Солженицын спекулирует на нашей социалистической демократии. Он включился в ту борьбу, которую ведут против нас враги коммунизма, и стал внутренним врагом».
Подобной точки зрения придерживаются многие литераторы республики.
Сообщаем в порядке информации.
Секретарь ЦК КП Украины П. ШЕЛЕСТ
26 	апреля 1972 года
№ 1/51
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 25. - Спр. 641. - Арк. 146-149.
№78
Лист до ЦК КПРС щодо виховної роботи серед трудящих
27 	квітня 1972 р.
Секретно
В идеологической работе партийных организаций Украины одно из центральных мест занимают вопросы воспитания трудящихся в духе советского патриотизма и пролетарского интернационализма, нерушимой дружбы народов СССР, непримиримости к любым проявлениям буржуазной идеологии.
Как уже сообщалось, в январе 1972 года органами госбезопасности был арестован бельгийский подданный Добош, который, находясь на службе империалистических разведцентров, собирал материалы разведывательного характера. В преступных связях с ним находились Светличный, Черновол, Сверстюк, Шумук и некоторые другие, арестованные по этому делу.
Рабочие, колхозники, интеллигенция республики, одобряя и поддерживая предпринятые меры по пресечению преступных действий указанных лиц, гневно осуждают их враждебную деятельность, изготовление и распространение ими «самиздатовской» литературы.
«Это еще один урок тем, - сказал преподаватель средней школы г. Львова Муращик, - кто пытается выдать себя за «революционеров», а на самом деле красуются друг перед другом и думают только о своей дешевой личной славе за границей, куда протягивают руки за подаянием».
Старший инженер Львовского завода автопогрузчиков т. Савельев, решительно осуждая деятельность привлеченных к ответственности за связи с эмиссаром буржуазно-националистических центров Добошем, заявил: «Очень хорошо, что взялись за отдельных писак. Если установили их связь с арестованным Добошем, то тут и неосведомленный поймет, что они зашли слишком далеко, а принятые к таким лицам меры нужны и своевременны».
611


По Украинскому телевидению 25 апреля с.г. было передано интервью с Зиновией Франко, открытое письмо которой ранее было опубликовано в газете «Радянська Україна». В этом письме она раскрыла и осудила свои связи с Добошем и с другими представителями буржуазно-националистических организаций за рубежом. В своем выступлении по телевидению 3. Франко еще раз подтвердила все изложенное в ее открытом письме. Она, в частности, сказала: «Возврата к прошлому не будет. Я полностью осознала свою вину и глубоко осуждаю свои действия, которые принесли вред Советской Родине. Я сделала первые шаги. В дальнейшем сделаю все для того, чтобы искупить свою вину перед Советским государством и украинским народом. Хочу, чтобы свои ошибки поняли и те, кто продолжает бахвалиться своей особой позицией, которую можно назвать лишь позицией внутренней эмиграции».
Интервью с 3. Франко было передано по радио на зарубежные страны на украинском, английском и немецком языках.
В редакции газет, партийные и советские органы продолжают поступать отклики на открытое письмо 3. Франко. В них осуждаются ее связи с враждебно настроенными лицами, передача им информации, используемой империалистами и буржуазными националистами в антисоветской борьбе, подчеркивается необходимость повышения у каждого советского человека чувства высокой гражданской ответственности перед своей Родиной. Об этом пишут в своих письмах тт. Масинец А., шахтер из г. Донецка, Кончинина П., педагог из г. Ар- темовска, Ракитский В., инвалид Отечественной войны из г. Херсона и многие другие.
С одобрением встречена общественностью республики и опубликованная 26 апреля с.г. в газете «Правда Украины» статья «В сетях сионизма», в которой разоблачены провокации радиостанции «Израиль» и провокационные хулиганские действия просионистски настроенного бывшего профессора Барбоя и группы подстрекаемых им лиц еврейской национальности. Эта статья передана по радио на зарубежные страны и будет опубликована в газете «Вісті з України».
Партийные организации используют различные формы идейно-по- литической работы, направленные на разоблачение антинародной сути буржуазного национализма и сионизма. В частности, во Львовской, Ивано-Франковской, РоВенской и других западных областях республики проводятся специальные вечера, на которых на конкретных фактах раскрывается преступная, террористическая деятельность националистических банд во время Великой Отечественной войны и в первые послевоенные годы, а также связи зарубежных буржуазно-националистических организаций с разведцентрами империалистических государств.
Так, на вечере в с. Чертовец Городенковского района Ивано-Фран- ковской области выступил т. Прокопчук Д.Н., жену которого, работавшую секретарем сельсовета, бандиты сожгли заживо. Он заявил:
612


«За жену, за оставшихся сирот я проклинаю украинских буржуазных националистов, ставших на путь предательства моего народа». Все, выступающие на таких вечерах, призывают трудящихся, особенно молодежь, быть убежденными интернационалистами, активными строителями коммунистического общества.
Партийные комитеты и первичные партийные организации республики ведут наступательную борьбу против буржуазной идеологии, против любых ее проявлений, постоянно уделяют внимание воспитанию у трудящихся классового подхода к оценке явлений и событий современного общественного развития, повышению их политической бдительности.
Секретарь ЦК КЇ1 Украины П. ШЕЛЕСТ
27 	апреля 1972 года
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - On. 25. - Спр. 641. - Арк. 150-152.
№79
Витяг з протоколу засідання пленуму ЦК КПУ
25 травня 1972 р.
За дорученням Політбюро ЦК Компартії України
Пленум відкриває другий секретар ЦК КП України тов. Лутак І.К.
Головує тов, Лутак І.К.
І. Про першого секретаря ЦК КП України.
(Пропозицію вгіосить тов. Лутак І.К.)
1. В зв’язку з призначенням тов. Шелеста П.Ю. заступником Голови Ради Міністрів СРСР звільнити його від обов’язків першого секретаря і члена Політбюро ЦК КП України.
2. Обрати першим секретарем ЦК КП України тов. Щербицького В.В.
Просити ЦК КПРС затвердити п.2 цієї постанови.
По цьому питанню виступили:
Цибулько В.М. - перший секретар Київського обкому КП України,
Козир П.П. - перший секретар Одеського обкому КП України,
Гридасов Д.М. - голова виконкому Донецької обласної Ради депутатів трудящих.
Пленум одноголосно обрав тов. Щербицького В.В. першим секретарем ЦК КП України.
Тепло зустрінутий учасниками Пленуму ЦК з промовою виступив тов. Щербицький В.В.
2. 	Про голову Ради Міністрів Української РСР.
(Пропозицію вносять тт. Щербицький В.В. і Лутак І.К.)
613


1. Рекомендувати Президії Верховної Ради УРСР звільнити тов. Щербицького В.В. від обов’язків голови Ради Міністрів УРСР в зв’язку з обранням його першим секретарем ЦК КП України.
2. Рекомендувати Верховній Раді УРСР призначити головою Ради Міністрів УРСР тов. Ляшка О.П., звільнити його від обов’язків голови Президії Верховної Ради УРСР.
Просити ЦК КПРС затвердити.
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 2. - Спр. 11. - Арк. 3.
№80
Лист до ЦК КПРС щодо методологічних та ідейних помилок книги П. Шелеста «Україно наша Радянська»
12 вересня 1972 р.
Политбюро ЦК КПСС обсудило письмо академиков АН УССР
Н.З. Шамоты, В.М. Бабия и члена-корреспондента АН УССР А.Г. Шевелева о серьезных методологических, идейных ошибках книги П.Е. Шелеста «Україно наша Радянська».
При обсуждении выражено согласие с выводами указанного письма
о 	том, что ряд положений книги П.Е. Шелеста теоретически несостоятельны и политически вредны. Учитывая, что книга «Україно наша Радянська» по ряду важных принципиальных вопросов отходит от партийных, классовых позиций и наносит ущерб делу интернационального воспитания трудящихся, признано необходимым проинформировать о ее серьезных ошибках партийный актив, опубликовать в журнале «Коммунист Украины» аргументированную редакционную рецензию, после чего провести работу по изъятию названной книги из библиотек. Единодушно также осуждено практиковавшееся тов. Шелестом П.Е. издание книг за его подписью без ведома Политбюро ЦК КПСС и Центрального Комитета КП Украины.
Высылаем при этом единогласно принятое решение ЦК КП Украины «О книге П.Е. Шелеста “Україно наша Радянська”» и письмо группы ученых цо данному вопросу.
В. 	ЩЕРБИЦКИЙ
614


Лист директора Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР М. Шамоти, академіка-секретаря Відділення економіки, історії, філософії і права АН УРСР В.М. Бабія, заступника директора Інституту історії АН УРСР
А.Г. Шевелева до ЦК України
12 вересня 1972 р.
Ныне, когда советский народ под руководством Коммунистической партии с огромным политическим и трудовым подъемом претворяет в жизнь исторические решения XXIV съезда КПСС, мы глубоко сознаем высокую ответственность ученых в области общественных наук за осуществление намеченной партией программы коммунистичес^ кого строительства.
Высокое призвание ученых-обществоведов в последнее время было подчеркнуто в постановлениях ЦК КПСС о подготовке к 50-летию образования СССР, «О политической работе среди населения Львовской области», а также на Всесоюзном совещании идеологических работников.
ЦК КПСС призывает советских обществоведов активнее помогать партии утверждать марксистско-ленинскую идеологию, воспитывать советских людей в духе коммунистических идеалов, советского патриотизма и пролетарского интернационализма, шире развертывать исследование главных идеологических проблем, критически и принципиально относиться к любым ошибкам и упущениям в идеологической работе.
В свете этих требований мы считаем необходимым критически рассмотреть книгу П.Е. Шелеста «Україно наша Радянська» и наши выводы сообщить Центральному Комитету КП Украины. Сделать это необходимо потому, что в последнее время некоторые украинские советские историки ссылаются в своих работах на эту книгу. Причем, принимая во внимание высокое положение и служебную должность ее автора, они, как и, очевидно, основная масса читателей, считают все положения этой книги правильными и основополагающими, апробированными и санкционированными соответствующими директивными органами.
Между тем внимательный объективный анализ показывает, что в этой книге допущено ряд методологических, идейных ошибок и серьезных недостатков. В книге имеет место также немало нечетких формулировок, непродуманных и односторонних оценок отдельных явлений и фактов истории, фактических ошибок, редакционных недоработок и т. п.
Более подробно остановимся на некоторых вопросах, которые, по нашему мнению, имеют принципиальное значение,
1. 	В книге, которая называется «Україно наша Радянська», непомерно много места отводится прошлому Украины, дореволюционному периоду. При этом нарушается конкретно-исторический подход к отдельным историческим явлениям, недостает их классового анализа,
615


классовой оценки. Особенно наглядно проявился этот недостаток в характеристике Запорожской Сечи. Этой теме автор посвятил больше страниц, чем, скажем, гражданской войне 1918-1920 годов.
В книге в значительной мере идеализируется украинское казачество и Запорожская Сечь, при этом они рассматриваются как однородная, так сказать, внеклассовая общность. Несколько раз речь идет о храбрости, беспредельной преданности Родине, рыцарстве, легендарных подвигах запорожцев, их отваге, благородстве, патриотизме, «пренебрежении и презрении казаков к тем, кто зарится на нашу землю, нашу волю и наше богатство, готовности защищать до последнего дыхания свою отчизну, свой народ». И ничего не сказано о классовом расслоении казачества, о превращении казацкой старшины в настоящих феодалов, об ожесточенной классовой борьбе в казацкой среде, В частности на Запорожской Сечи. В книге и упоминания нет о том, что Запорожская Сечь была явлением феодального общества, что ее строй представлял собой форму феодального государства или его элементов.
Более того, автор утверждает, что на Сечи существовал образцовый демократический строй: «Здесь правила громада, товарищество. Все дела - военные, хозяйственные, наказания и помилование виновных, выборы сечевых старшин, внешние сношения и т. д. - решала Се- чевая рада, на которой все казаки пользовались равным правом. Что решало большинство на раде, то должно быть обязательным для всех; безоговорочно выполняться всеми».
Эта утопическая картина якобы «абсолютной» демократии не имеет ничего общего с марксизмом. Ведь известно, что с первых лет существования Запорожской Сечи там шла острая классовая борьба между голотой и старшиной. Боясь выступлений голоты, казацкая старшина помогала, например, польскому правительству подавить восстаний Т. Федоровича (1630 г.), И. Сулимы (1635 г.), Павлюка (1638 г.), а также сама жестоко подавляла выступления казаков в 1687, 1707-1708 годах.
Конечно, о какой-либо «демократии» в таких условиях не моглб быть и речи. Хотя в Сечевой раде формально имели право принимать участие все казаки, но, во-первых, ее участниками были те казаки, которые в данный момент находились непосредственно на Сечи. А е£лй учесть, что большое количество запорожцев, особенно голота, работало на зимовниках и промыслах, то фактически большая часть казаков устранялась от участия в раде. Во-вторых, старшинская верхушка постепенно сузила рамки рады до старшинских совещаний; которые практически решали все дела в интересах господствующих классов.
Из неправильной оценки автором Запорожской Сечи вытекает и неправильное утверждение о том, что Сечь «была могущественным центром антифеодального движения». Анализ с четких классовых позиций социально-политических отношений на Сечи убедительно доказывает, что богатая казацкая верхушка не выступала против феодализма. Участниками антифеодального движения были беднота, серома,
616


рядовые казаки. Поэтому никак нельзя признать правильным утверждение о Запорожской Сечи как центре антифеодального движения.
Идеализация Запорожской Сечи проявляется и в других положениях. Нельзя так безоговорочно утверждать, как это делается в книге, что «Сечь была очагом высокой культуры», что не только на Сечи, но и в паланках «действовало много специальных художественных и других школ». А после этого там, где речь идет о начале XX века, автор замечает, что йа Украине «господствовала... почти сплошная неграмотность». При таких безоговорочных утверждениях у читателя может создаться впечатление, что культура украинского народа после воссоединения Украины с Россией резко упала.
В книге не делаются четкие классовые акценты при анализе и некоторых других явлений периода феодализма. Так, там, где говорится о том, что после Люблинской унии Волынь, Брацлавщина и Киевщина попали под власть Польши, не подчеркивается, что она была в то время феодально-шляхетской. Говоря об эксплуатации трудящихся Украины польской шляхтой, о распространении царизмом крепостного права на Украину, автор почти вовсе не упоминает о том, что не меньше закрепощали и эксплуатировали крестьян Украины украинские феодалы и казацкая старшина.
Следует отметить то, что в последние годы в Нашей литературе появилось немало книг (например, Иванычука, Плачинды, Билыка), которые написаны с единственной целью - идеализировать, приукрасить прошлое. Приукрашивая прошлое, такие авторы противопоставляют его современности. Книга «Укршно наша Радянська» не помогает развенчивать такие отрицательные явления. Наоборот, она ограничивает возможности критики нездоровых тенденций в изображении некоторых периодов исторического прошлого украинского народа в художественных и нехудожественных произведениях и, значит, может способствовать появлению подобных произведений в будущем.
2. 	Слабость классового анализа, а временами и полное отсутствие классового подхода, имеют место й в освещении некоторых вопросов послеоктябрьского периода на Украине. В книге не показана вся острота и сложность классовой борьбы в городах и селах вокруг экономических и политических вопросов и проблем развития культуры. В ней лишь скороговоркой сказано о борьбе партии за чистоту и боеспособность своих рядов, против всяческих уклонов от лейинской генеральной линии, в том числе и против уклонов в национальном вопросе.
Все это создает впечатление, что классовая борьба на Украине закончилась где-то в годы гражданской войны, а в таких сферах, как литература и искусство, ее почти и вовсе не было. В книге ни слова нет о том, что далеко не все украинские писатели и деятели искусств приняли Октябрь, что в произведениях ряда других писателей и деятелей искусств события революции и гражданской войны, первые годы: Советской власти не всегда находили правильное отображение, что в национальном вопросе группа деятелей искусств в 20-х-первой поло¬
617


вине 30-х годов проявляла шатания, а отдельные из них становились на путь борьбы против политики партии.
Обходя такие вопросы, автор лишает себя возможности конкретно и убедительно показать роль Коммунистической партии, ее идей и практических дел в решении задач социалистического строительства, в воспитании творческой интеллигенции, в мобилизации литераторов и деятелей искусств на участие в социалистическом строительстве. Ведь известно, что нашей партии пришлось уделить много сил и времени, чтобы сделать литературу частью общепролетарского, партийного дела.
3. 	Немало материалов подается в отрыве от общей обстановки в стране, историческое развитие и события на Украине освещаются в определенной степени изолированно, что, безусловно, лишает возможности раскрыть дружбу и совместную борьбу трудящихся за социальное и национальное освобождение, за построение социализма и коммунизма.
Так, в книге говорится о движении декабристов, но ни единым словом не упоминается о Северном Обществе декабристов, о восстании в Петербурге 14 декабря 1825 года. У читателя может сложиться мнение, что движение декабристов ограничивалось лишь Украиной и его самой высокой точкой было восстание Черниговского полка.
Такая же тенденция наблюдается и при изложении материалов о развитии украинской культуры. О ее связях с передовой русской культурой упоминается только походя и не совсем убедительно. В книге не подчеркивается благотворное влияние русской культуры на формирование и развитие украинской литературы, искусства, музыки. А ведь известно, что во многих случаях идейное влияние передовой русской культуры дополнялось личной крепкой дружбой и творческими связями представителей двух братских культур. Ярким примером этого могут служить идейные и личные связи Т.Г. Шевченко с русскими рево- люционерами-демократами, трогательная дружба между М. Глинкой и С. Гулаком-Артемовским; влияние композиторов «могучей кучки» на Н. Лысенко; И. Репина на Н. Пимоненко, А. Мурашко и других; М. Горького на М. Коцюбинского и т. д. Рассказ об этих связях имел бы большое познавательное и воспитательное значение.
Оторванность от истории всей страны проявляется и в освещении ряда вопросов периода Великой Отечественной войны. В частности, подсчеты количества фашистских дивизий, которые напали на «украинские земли», не увязываются с тем, какие силы врага вообще напали на нашу страну, не подчеркивается, что это была лишь пятая часть всех вражеских сил. Односторонняя, а потому и неправильная картина создается у читателя, когда автор старательно подсчитывает количество украинцев среди генералитета, Героев Советского Союза и в то же время вовсе обходит вопросы о том, сколько воинов - представителей братских народов СССР удостоено звания Героя Советского Союза за подвиги в боях за освобождение украинских земель от фашистских оккупантов, не называет полководцев, которые командовали войсками в этих боях.
618


4. Автор книги не раскрывает роль и место единого народнохозяйственного комплекса нашей страны, чрезмерно акцентирует внимание на показе достижений нашей республики, слабо связывает их с успехами всей страны, каждой братской республики. В книге несколько раз говорится о достижениях Советской Украины в области экономики и культуры, всячески подчеркивается ее важное место и высокий удельный вес в общесоюзном производстве.
Везде подчеркивается, как богата Украина, сколько она добывает угля, выплавляет стали, собирает хлеба и т. д. Охотно автор сравнивает Украину с западными державами. Несомненно, в ряде случаев такой прием приемлем. Но вот что характерно: в книге не показано, что хозяйство республики развивается по единому государственному плану СССР, на основе ленинской национальной политики КПСС, направленной на обеспечение фактического равенства всех народов Союза.
Автор совершенно недостаточно показывает, что успехи экономического развития Украинской ССР являются результатом не только героического труда украинского народа, а и всех народов СССР. Потому- то в заключение разговора об экономике республики делается такой вывод: «Таким образом, благодаря напряженному труду миллионов Советская Украина достигла невиданных высот. Украинская Советская Социалистическая Республика стала одной из наиболее развитых держав мира. Могучая индустрия нашей республики, развитое сельское хозяйство, невиданный взлет культуры и науки - это героический подвиг всех трудящихся Советской Украины». Как видим, здесь даже не упоминается о помощи других республик, как и о том, что таких же успехов достигли все республики, ибо - это успехи всего Советского Союза.
Следует отметить, что еще в большей мере впечатление оторванности развития народного хозяйства и культуры республики от единого народнохозяйственного комплекса и общесоветской культуры производит беглый, а нередко и просто случайный обзор экономики и культуры областей, который дается в этой книге.
В условиях Советского Союза любые разговоры об экономической «самостоятельности», о достижении полного благосостояния одной республики «собственными силами» могут привести только к политически вредным последствиям. Элементы такого преувеличения роли и возможностей нашей республики в книге очевидны. Их вред состоит, кроме всего прочего, в том, что они могут питать националистические иллюзии и предрассудки, остатки национальной ограниченности и чванства.
Рассмотрение достижений республики в развитии экономики, науки и культуры в отрыве от общих успехов СССР, без учета того, что эти достижения являются частью и проявлением успешного развития всей советской державы - это серьезный методологический недостаток книги.
5. Не раскрыта последовательность развития сотрудничества украинского народа с русским и другими братскими народами нашей страны,
619


этапы становления и укрепления интернационального единства советских народов и выработки форм их государственного объединения, которые давно стали хрестоматийными. Имеются в виду решения I Всеукраинского съезда Советов о провозглашении Украины федеративной частью Российской Республики, III Всероссийского съезда Советов о провозглашении Российской Республики свободным союзом свободных наций, федерацией советских национальных республик, о создании военно-политического союза братских советских республик вокруг и во главе с РСФСР, о заключении союзных рабоче-крестьянс- ких договоров об их хозяйственном союзе, создание дипломатического союза советских республик. Кстати, военно-политический союз советских республик, который явился залогом победы в гражданской войне, вовсе не упоминается.
Чрезвычайно поверхностно и фрагментарно освещен вопрос о создании Союза ССР. Здесь даже не названы основные принципы его образования, которые были выработаны В.И. Лениным.
Хотя о дружбе и сотрудничестве советских народов в книге сказано немало общих фраз, автор главным образом рассматривает их фактически лишь как образцовые межгосударственные отношения. «Украине помогают все народы Советского Союза, а она, в свою очередь, помогает им», - пишет, например, автор о периоде первых пятилеток и далее признания таких связей не идет, не показывает, что это были братские узы членов единой союзной державы. Такой подход не способствует воспитанию у наших людей чувства дружбы народов, чувства единой семьи.
6. 	В книге не раскрыто ряд принципиальных положений, по некоторым вопросам даются нечеткие, иногда и просто неправильные формулировки, неправильно подаются и трактуются некоторые факты и события, что приводит к одностороннему и подчас извращенному освещению исторического процесса на Украине.
Так, не нашли отражения некоторые важные для понимания истории Украины вопросы, в частности, борьба против наступления реакции в 1907-1910 годах, революционный подъем 1910-1914 годов. В то время, как подробно рассказывается о «демократизме» запорожского казачества, почти ничего не говорится о социалистической демократии, о Советах рабочих и крестьянских депутатов, о подлинном народовластии в Украинской ССР.
О 	воссоединении Украины с Россией говорится как о' рядовом событии, имеющем не большее значение, чем многие другие. Ни единым словом автор не упоминает о том, от каких бед был спасен украинский народ благодаря этому историческому акту, что он приобретал, вступив в единую российскую державу.
Серьезным недостатком книги является то, что в ней не показана разносторонняя работа большевистских организаций Украины по интернациональному сплочению трудящихся масс, по разоблачению националистической, антинародной политики и деятельности Централь¬
620


ной рады. Даже не упоминается об огромной помощи, которую оказал большевикам Украины в этом деле В.И. Ленин. Известно, что только в июне 1917 года он опубликовал три статьи в защиту интересов и прав украинского народа: «Не демократично, гражданин Керенский!», «Украина», «Украина и поражение правящих партий России». В книге это подменено таким, так сказать, пассивным тезисом: «Трудящиеся массы распознали настоящее лицо Центральной рады, ее социальную демагогию и пошли за большевиками», т. е., во-первых, трудящиеся сделали это сами, без влияния большевиков, и, во-вторых, распознали лишь «социальную» демагогию, а в «национальные» лозунги Центральной рады они, получается, еще верили.
Политически нечеткой и неправильной является данная в книге формулировка основ украинского буржуазного национализма. Так, автор пишет, что «в основе украинского буржуазного национализма лежала теория «единого потока» в развитии украинской нации, пропаганда «противоположности» Украины и России, отрицание классовой борьбы и ведущего, решающего значения интернационального пролетарского движения в развитии всего общества и каждой отдельной нации». Здесь допущено смещение понятий о подлинных, коренных причинах украинского буржуазного национализма и о фразеологии, которой националисты прикрываются. Ведь в основе буржуазного национализма лежат не «теории», а чисто классовые, материальные интересы украинской буржуазии, которая стремилась заполучить монопольное «право» эксплуатации «своего» народа и с помощью этих «теорий» и других демагогических «национальных» лозунгов возглавить национально-освободительное движение трудящихся Украины и использовать его в своих узкоклассовых, эгоистических целях.
Не соответствует действительности и положение автора о том, что в условиях австро-германской оккупации 1918 года большевики Украины «должны были действовать самостоятельно». Общеизвестно, что
В.И. Ленин и ЦК РКП(б), несмотря на трудности в связи с условиями Брестского мира, внимательно следили за работой большевиков Украины, оказывали им повседневную помощь. Первый и второй съезды КП(б)У состоялись в Москве и В.И. Ленин лично направлял их работу. Достаточно вспомнить слова С.В. Косиора: «Владимир Ильич Ленин каждый раз, когда мы приезжали на съезд, вызывал руководящую группу к себе и в течение нескольких часов выслушивал все наши споры и т. д., и после этого слово РКП(б) относительно выполнялось и вопрос был исчерпан». (Очерки истории Коммунистической партии Украины, К., 1971, стр. 241).
В книге неправильно сообщается, что H.A. Скрыпник был избран председателем Народного Секретариата на I Всеукраинском съезде Советов. Известно, что Народный Секретариат был сформирован после съезда - 17 декабря 1917 года, а Скрыпник был назначен на этот пост лишь 4 марта 1918 года. Первыми постановлениями Советского правительства Украины были постановления не о национализации промышленности, как говорится в книге, а о распространении дейст¬
621


вия ленинских декретов (о земле, о рабочем контроле и др.) на территорию Украины (см. газ. «Донецкий пролетарий» 17.ХИ-1917 г.). Украину от белополяков освобождали войска (в 1920 году) не Западного фронта под командованием М.Н. Тухачевского, а Юго-Западного во главе с А.И. Егоровым. Таких фактических неточностей и ошибок здесь много.
Автор, например, дает такое определение литературы: «Литература - это та область культуры, где чувства наиболее перекликаются с мыслью, краса с добром, в художественных образах наиболее полно отображаются жизнь и деятельность человека, общества». Если согласиться с этим определением, становится непонятным, чем же литература отличается от изобразительного искусства, музыки? Но самое главное - то, что здесь нет ни единого слова о классовом характере, о партийности литературы. Такое определение полностью игнорирует ленинские принципы партийности литературы и искусства, рассматривает их внеклассово и может нанести только вред. Данное в книге определение литературы очень далеко от того, как представлял ее сущность В.И. Ленин, когда писал, что она должна стать частью общепролетарского дела, колесиком и винтиком единого социал-демократи- ческого механизма. Если исходить из того определения, которое принял автор книжки, тогда разговор о классовой борьбе в литературе сам по себе исключается. Очевидно, не случайно в книге говорится, что «на долгом историческом пути своего развития украинская классическая литература питалась высокими гуманистическими идеями и, в свою очередь, в полный голос провозглашала добро, правду, человечность, дружбу между народами, воспевала героику борьбы против поработителей, бичевала социальные и национальные притеснения, лицемерие и преступления эксплуататоров». Известные слова Ленина о том, что есть две культуры в каждой национальной культуре и что из каждой национальной культуры мы берем только ее демократические и социалистические элементы, по сути, игнорируются автором, ибо из материалов книги получается, что якобы украинская национальная культура прошлого - такое уникальное явление, что на нее они не распространяются, что она вся была демократичной, вся народной, вся гуманистичной. О таком неправильном подходе, в частности, свидетельствует то, что в книге в одном ряду называются имена революционного демократа Грабовского и националистического эмигранта Олеся.
Также и в заметках о других видах искусства не подчеркивается классовый, идеологический характер художественного творчества. Вместо этого в книге даются определения и формулировки, которые ни к чему не обязывают: «Зодчество - яркий показатель художественной силы народа», «Искусство - это художественный язык народа», «Театр, музыка, песня - это самое яркое проявление культуры народа, богатство его души», «Песня - душа человека», «Книга - это великое чудо человеческой культуры, это - знание, мудрость многих поколений». И так без конца.
622


И в полном соответствии с этими «общечеловеческими» формулировками оцениваются и достижения, и исторический путь развития украинского советского искусства - без упоминаний о классовой борьбе в нем, о борьбе партии за идейную зрелость и боевитость советского искусства.
7. 	Вообще в книге встречается много неудачно построенных выражений, которые запутывают читателя и заставляют его ставить под сомнение уже известные правильные, политические и научно обоснованные положения и выводы. Никак нельзя согласиться с таким утверждением: «Нет таких приборов, которыми можно было бы измерять качество и количество человеческого разума. А между тем ученые уже ведут диспуты о возможности при помощи кибернетики автоматизировать процессы творчества», или: «Великая Отечественная война советского народа проходила на наивысшем уровне... культуры».
Книга «Україно наша Радянська» имеет характер рассказа экскурсовода о выдающихся местах Украины и связанных с этими местами событиях далекого и недалекого прошлого. Сухие справочные сведения приукрашиваются здесь восклицаниями восхищения и идиллическими пейзажами. Например: «Песня для Полищука всегда была его радостью, вдохновением в работе. Среди шелеста трав, в зелени дубрав и лесов, под плеск тихих речек и клекот журавлей, отлетающих на юг, - в краю неповторимой красоты рождалась она» или: «Мимо областного центра, города Ровно, протекает небольшая, но красивая, с живописными берегами речка Устя. Приятно прогуляться и отдохнуть здесь в уютном парке». Или еще: «Через город проходит и автомобильная дорога Киев-Гомель-Ленйнград. Давайте поедем автомобилем...» Такого рода «публицистических» мест в книге много. Дело, однако, не в слабостях стиля. Это - очевидно. Дело в том, что все подобные «лирические отступления» работают в одном направлении - они усиливают настроения самодовольства, самолюбования, праздничности, которыми проникнута эта книга от начала и до конца. Книге чужд дух беспокойства, поисков, мобилизованности. В ней не анализируются перспективы развития экономики и культуры страны, Украинской ССР в частности. Книга не мобилизует трудящихся республики на решение главных социально-экономических задач, наоборот, она распространяет настроения самоуспокоенности, .дух самовосхваления и чванства.
Такие, по нашему мнению, основные методологические, идейные ошибки и недостатки книги П.Е. Шелеста «Україно наша Радянська». В силу отмеченных недостатков эта книга не способствует всестороннему и глубокому раскрытию великой силы дружбы и братского сотрудничества всех народов нашей страны, воспитанию трудящихся в духе советского патриотизма и пролетарского интернационализма, усилению борьбы против буржуазной идеологии, в частности против украинского буржуазного национализма.
623


С такими серьезными ошибками и недостатками эта книга не может использоваться в научно-исследовательской и пропагандистской работе. Распространение ее среди широких читательских кругов является также нежелательным.
Считаем, что о недостатках упомянутой книги целесообразно было бы в приемлемой форме ознакомить партийный и пропагандистский актив, научную общественность, а, возможно, и широкие круги читателей.
Н.З. Шамота Б.М. Бабий
академик АН УССР* академик АН УССР,
директор Института литературы академик-секретарь Отделения
им. Т. Г. Шевченко АН УССР экономики, истории, философии
и права АН УССР
А.Г. Шевелев
член-корреспондент АН УССР, заместитель директора Института истории АН УССР
12 	сентября 1972 года
Верно: Зав. общим отделом ЦК КП Украины П. МУСИЕНКО
Машинопис. Копія. ЦДАГОУ. - Ф.1. - Оп. 16. - Спр. 166. - Арк. 9-25.
№81
Постанова ЦК КП України «Про книгу П.Ю. Шелеста “Україно наша Радянська"»
20 	лютого 1973 р. Особая папка
1. 	Согласиться с выводами о серьезных методологических, идейных ошибках и существенных недостатках книги П.Е. Шелеста «Україно наша Радянська», изложенными в письме в ЦК КП Украины директора Института литературы АН УССР, академика АН УССР Н.З. Ша- моты, академика-секретаря Отделения экономики, истории, философии и права АН УССР, академика АН УССР Б.М. Бабия и заместителя директора Института истории АН УССР, члена-корреспондента АН УССР А.Г. Шевелева (прилагается).
Отметить, что книга «Україно наша Радянська» по ряду важных принципиальных вопросов отходит от партийных, классовых позиций. В ней не дается четкого классового анализа и оценки отдельных исторических явлений, идеализируется украинское казачество и Запорожская Сечь, не показаны острота и сложность классовой борьбы на Украине в послеоктябрьский период, борьба партии за чистоту и бое¬
624


способность своих рядов, против уклонов от ленинской генеральной линии, в том числе и против уклонов в национальном вопросе.
Достижения республики в экономике, науке и культуре рассматриваются в значительной мере в отрыве от общих успехов СССР, не раскрывается сотрудничество украинского народа с русским и другими братскими народами нашей страны.
Книга «Україно наша Радянська» не способствует воспитанию трудящихся в духе советского патриотизма и пролетарского интернационализма, усилению борьбы против буржуазной идеологии, в частности против украинского буржуазного национализма.
2. Отметить, что книга П.Е. Шелеста «Україно наша Радянська», как и другие его издания - «Історичне покликання молоді», «Комуніст
- 	активний боєць партії», «Ідеї Леніна перемагають» - были опубликованы им с нарушением установленного порядка, без ведома ЦК КПСС и ЦК КП Украины.
3. Разъяснить партийному активу республики серьезные методологические, идейные ошибки и существенные недостатки книги П.Е. Шелеста «Україно наша Радянська».
Подготовить и опубликовать в журнале «Коммунист Украины» рецензию на книгу П.Е. Шелеста «Україно наша Радянська». Считать необходимым после этого изъять указанную книгу из библиотечных фондов республики.
4. Поручить отделам пропаганды и агитации, науки и учебных заведений, культуры ЦК КП Украины осуществить необходимые меры по повышению ответственности руководителей издательств, научных учреждений, высших учебных заведений, средств массовой информации за идейно-теоретическую направленность печатных изданий и публикаций, неуклонное соблюдение классового подхода при анализе общественных явлений. Обеспечить коренное улучшение состояния научной и литературно-художественной критики.
Секретарь ЦК КП Украины В. ЩЕРБИЦКИЙ
Машинопис. Копія.
ЦДАГОУ. - Ф. 1. - Оп. 16. - Спр. 166. - Арк. 9-10.
625


№82
Стаття у журналі «Комуніст України» про книгу П. Шелеста «Україно наша Радянська»
Квітень 1973 р,
ПРО СЕРЙОЗНІ НЕДОЛІКИ ТА ПОМИЛКИ ОДНІЄЇ КНИГИ
XXIV з’їзд КПРС визначив як одне з головних завдань партійних організацій, вчених-суспільствознавців, усіх наших ідеологічних працівників - формування комуністичного світогляду трудящих, виховання радянських людей в дусі марксизму-ленінізму, радянського патріотизму і соціалістичного інтернаціоналізму, непримиренності ДЬ чужих соціалізмові явищ та поглядів.
Зрослі масштаби і складність завдань комуністичного будівництва на сучасному етапі зумовлюють необхідність дальшого творчого розвитку марксистсько-ленінської теорії, істотного підвищення якості наукових досліджень, теоретичного осмислення багатогранних соціаль- но-економічних та ідейно-політичних процесів сучасності.
За останні роки створено чимало фундаментальних праць, в яких на основі діалектико-матеріалістичної методології розв’язуються важливі питання історії, філософії, політичної економії та інших суспільних наук. У світлі цих незаперечних досягнень особливо прикрою є поява окремих публікацій низького ідейно-теоретичного і фаховогр рівня. В цьому плані привертає увагу книга П.Ю. Шелеста «Українр наша Радянська»1. Потреба в критичному розгляді і принциповій оцінг ці цієї книги цілком очевидна. Видрукована масовим тиражем і широко розрекламована в ряді захвалювальних рецензій (О. Носенкав журналі «Радуга», С. Ямпольського в журналі «Економіка Радянської України» та ін.), вона стала сприйматися деякими нашими вченими, пропагандистами і митцями як незаперечний критерій правильності тлумачення окремих подій минулого та сучасного.
Тим часом об’єктивний аналіз книги показує, що вона має ряд методологічних та ідейних помилок і серйозних недоліків, однобічних оцінок важливих історичних явищ, фактичних помилок, чимало нечітких формулювань і редакційних недоробок. У зв’язку з цим слід більш докладно зупинитись на деяких питаннях, що мають принципове значення.
У книзі, яка має назву «Україно наша Радянська», непомірно багато місця відводиться минулому України, її дожовтневій історії, водно¬
1П. Ю. Шелест. Україно наша Радянська. Видавництво політичної літератури України. - К., 1970. - 279 с., тираж - 100 000 примірників.
626


час слабо показуються такі епохальні події, як перемога Великого Жовтня, боротьба за побудову соціалізму. При цьому порушуються ленінські принципи класово-партійного, конкретно-історичного підходу до аналізу окремих історичних явищ і фактів. Особливо наочно це виявилося у характеристиці Запорізької Січі. Автор значною мірою ідеалізує українське козацтво і Запорізьку Січ, розглядає їх як однорідну, так би мовити, позакласову спільність. У книзі нічого не сказано про класове розшарування козацтва, перетворення козацької старшини на справжніх феодалів, про класову боротьбу в козацькому середовищі, зокрема на Запорізькій Січі. Тут і згадки немає про те, що Запорізька Січ була явищем феодального суспільства, а її устрій являв собою своєрідну форму феодальної державності чи їі\елементів. Всупереч цьому автор твердить про нібито зразковий демократичний устрій Січі: «Тут порядкували громада, товариство. Всі справи - військові, господарські, покарання і помилування винних, вибори січової старшини, зовнішні зносини і т. д. - вирішувала Січова рада, на якій всі козаки користувались рівним правом. Що вирішувала більшість на раді, те мало бути обов’язковим для всіх, беззаперечно виконуватись усіма» (стор. 19-20).
Ця утопічна картина якоїсь «абсолютної» демократії не має нічого спільного з дійсністю. Адже відомо, що з перших років існування Запорізької Січі там точилася гостра класова боротьба між голотою і старшиною. Боячись виступів голоти, козацька старшина допомагала, наприклад, польському урядові придушити повстання під проводом Т. Федоровича, І. Сулими, Павлюка, а також сама жорстоко придушувала виступи козаків. Хоча формально всі козаки мали право брати участь у Січовій раді, але фактично, як відомо, всі принципово важливі справи вирішувались на старшинських сходах, тобто курінними отаманами і впливовими багатими козаками.
Ідеалізація українського козацтва проявляється і в інших положеннях книги. Так, завершуючи розповідь про Запорізьку Січ, автор пише: «На жаль, у нашій сучасній історичній і художній літературі, кіно, в образотворчому мистецтві ще недостатньо відображена прогресивна роль і значення Запорізької Січі, цієї славної сторінки в героїчному літописі визвольної боротьби українського народу» (стор. 22). Пославшись далі на творчість Т. Г. Шевченка, М. В. Гоголя, І.Ю. Рєпіна, автор додає: «Хіба не здатні наші митці продовжити згадані традиції? Здатні і повинні це зробити» (стор. 22). Звичайно, ця тема може зацікавити митця і послужити основою видатного художнього твору. Але його справжній успіх може бути забезпечений лише на шляху художнього відтворення історичної дійсності з класових позицій.
Слід відзначити, що останніми роками в нашій літературі з’явився ряд книг (Р. Іваничука, С. Плачинди, І. Білика), для яких характерна ідеалізація патріархальщини. Прикрашаючи минуле, такі автори протиставляють його сучасності. Книга «Україно наша Радянська» не
627


тільки не допомагає розвінчувати подібні явища, а, навпаки, обмежуг можливості критики антиісторичних тенденцій у висвітленні минулого українського народу в художніх і наукових виданнях.
Серйозним недоліком рецензованої книги є те, що її автор розглядає ряд важливих питань історії України певною мірою ізольовано, у відриві від загального розвитку країни, що, безумовно, позбавляє можливості глибоко й всебічно розкрити дружбу і спільну боротьбу трудящих за соціальне та національне визволення, за побудову соціалізму і комунізму,
В книзі, наприклад, про возз’єднання України з Росією - цю видат- ну історичну подію, що мала величезне значення для дальшого розвитку двох братніх народів, говориться як про звичайний рядовий факт. Жодним словом автор не обмовився про те, що завдяки цьому історичному актові український народ був врятований від іноземного поневолення, не сказано, які переваги він здобув, вступивши до єдиної централізованої Російської держави.
Автор не бере до уваги тієї основоположної обставини, що після возз’єднання розвиток України не можна розглядати поза історією Російської держави і що історичні події, які стосуються цієї держави в цілому, не могли не позначитися на долі українського народу. Так, розповідаючи про рух декабристів, автор навіть не згадує про діяльність Північного товариства та повстання в Петербурзі 14 грудня 1825 року. Внаслідок цього у читача може скластися думка, ніби рух декабристів обмежувався лише Україною, а його кульмінацією було повстання Чернігівського полку.
Аналогічно висвітлюються в книзі і питання розвитку революційної думки в країні. Автор обминає той безперечний факт, що розвиток перег дової суспільної думки, літератури й мистецтва у Петербурзі та в інших центрах країни справляв великий вплив на долю всіх народів царської Росії,
В книзі, зокрема, не розкрито благотворний вплив російської культури на формування і розвиток української літератури, мистецтва, музики, їх взаємозбагачення. Відомо, що ідейна спорідненість передової російської та української культур доповнювалась особистою дружбою
і 	творчими взаєминами видатних представників двох братніх народів. Яскравий приклад цього - ідейні і особисті зв’язки Т. Г. Шевченка з російськими революціонерами-демократами; зворушлива дружба між М. Глінкою і С. Гулаком-Артемовським; вплив композиторів «могучої кучки» на М. Лисенка, І. Рєпіна на О. Мурашка, М. Горького на М. Коцюбинського тощо. Розповідь про це, безперечно, мала б велике пізнавальне і виховне значення.
Відсутність чітких класово-партійних критеріїв спостерігається й.у викладі деяких питань історії України післяжовтневого періоду. В кни¬
зі 	не показана вся гострота і складність класової боротьби в місті і на селі за революційне вирішення назрілих соціально-економічних і суспільно-політичних питань. В ній лише скоромовкою сказано про бог ротьбу партії за чистоту і боєздатність своїх рядів, проти всіляких ухи¬
628


лів від ленінської генеральної лінії, в тому числі й проти ухилів у національному питанні.
Особливо цей недолік книги виявляється там, де автор звертається до питань становлення радянської літератури і мистецтва. Цей процес уявляється йому простим і легким. В книзі жодного слова немає, наприклад, про те, що далеко не всі українські письменники одразу сприйняли Великий Жовтень, що в творах ряду письменників і митців події революції і громадянської війни, перші роки Радянської влади не завжди знаходили вірне відображення, що в національному питанні група митців у 20-х - першій половині 30-х років виявляла хитання, а окремі з них ставали на шлях боротьби проти політики партії.
Обходячи такі питання, автор тим самим применшує роль Комуністичної партії, її ідей і практичної діяльності у розв’язанні завдань соціалістичного будівництва, у марксистсько-ленінському вихованні творчої інтелігенції, в залученні її до активної участі в утвердженні комуністичних ідеалів.
В тлумаченні ряду літературно-мистецьких понять і явищ автор виступає із загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій. В книзі, наприклад, література визначається як «та галузь культури, де почуття найбільш перекликаються з думкою, краса — з добром, в художніх образах найповніше відображаються життя і діяльність людини, суспільства» (стор. 90). Подібне визначення літератури дуже далеке від того, як уявляв собі її сутність В.І. Ленін, коли писав, що вона повинна стати частиною загальнопролетарської справи.
Так само і в замітках про інші види мистецтва не підкреслюється класовий, ідеологічний характер художньої творчості. Натомість тут даються, наприклад, такі визначення і формулювання: «Зодчество - яскравий показник художньої сили народу» (стор. 94), «Мистецтво - це художня мова народу» (стор. 96), «Театр, музика, пісня - це найяскравіший вияв культури народу, багатства його душі» (стор. 98), «Пісня
- 	душа людини» (стор. 101). І так без кінця.
Відомо, що економіка СРСР являє собою єдиний народногосподарський комплекс і розвивається за єдиним державним планом в інтересах всього Радянського Союзу в цілому і кожної республіки зокрема. В цій діалектичній взаємодії і нерозривній єдності - найглибше джерело, запорука успішного будівництва матеріально-технічної бази комунізму.
Однак у книзі «Україно наша Радянська» розвиток економіки республіки, її досягнення розглядаються значною мірою у відриві від загальних успіхів Радянського Союзу, не розкривається той факт, що розквіт Української РСР є наслідком не лише героїчної праці трудящих України, а й усіх народів СРСР. Так, підсумовуючи розповідь про економіку республіки, автор робить висновок, що «завдяки напруженій праці мільйонів Радянська Україна досягла небачених висот. Українська Радянська Соціалістична Республіка стала однією з найрозвинутіших держав світу. Могутня індустрія нашої республіки, роз¬
629


винуте сільське господарство, небачений злет культури і науки — це героїчний подвиг всіх трудящих Радянської України» (стор. 74). Як ба? чимо, тут нема й згадки про співробітництво і взаємодопомогу братніх народів, не враховується, що ці досягнення є частиною і виявом успішного розвитку всієї союзної Радянської держави.
Ще більше враження відірваності розвитку народного господарства і культури республіки від єдиного народногосподарського комплексу і загальнорадянської культури справляє побіжний, а нерідка і випадковий огляд автором економіки і культури областей. Елементи економічного автаркізму в книзі очевидні, їх шкідливість полягає, крім усього іншого, в тому, що вони можуть живити націоналістичні ілюзії
і 	передні суди, залишки національної обмеженості і чванства. Взагалі в книзі увага читача надмірно акцентується на особливостях і своєрідності історії і культури українського народу.
Одним з головних завдань рецензованої книги мало б стати висвітлення етапів розвитку співробітництва українського народу ,з російським та іншими братніми народами нашої країни, становлення і зміцнення інтернаціональної єдності радянських народів та вироблення форм їх державного об’єднання. Проте автор зовсім не згадує про воєнно-політичний союз радянських республік, який став запорукою перемоги у громадянській війні. Тим часом історія свідчить, що в героїчні і тяжкі роки іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни в нашій країні відбулися глибокі об’єктивні процеси зближення братніх радянських народів, зміцнення їх інтернаціональної єдності, розширення та поглиблення соціалістичного співробітництва і взаємодопомоги на основі ленінської національної політики.
Воєнно-політичний союз республік під керівництвом Комуністичної партії на чолі з В.І. Леніним став тією могутньою і незламною силою, за допомогою якої народи нашої країни і їх молода Червона Армія розгромили збройну навалу міжнародного імперіалізму та об’єднаної з ним буржуазно-поміщицької і націоналістичної контрреволюції.
У книзі навіть не названо основних принципів заснування Союзу РСР. Утворення в 1922 році Союзу Радянських Соціалістичних Республік на основі інтернаціональної єдності, добровільності об’єднання та рівноправності республік мало всесвітньо-історичне значення. Свою нездоланність і непереможність як соціалістична багатонаціональна держава дружби та братерства всіх націй і народностей Радянський Союз переконливо довів і в роки мирного соціалістичного будівництва на незвіданих шляхах історії, і під час небувалих за своїми масштабами воєнних випробувань. Союз РСР, його могутність і сила, єдність і співдружність його націй і народностей - головна запорука успішної побудови комунізму. «СРСР, - зазначав Л.І. Брежнєв, - це не просто державне утворення, а добровільний, непорушний соціалістичний союз усіх радянських народів, який увійшов у їх плоть і кров, становить найголовнішу, визначальну рису їх державної самосвідомості».
630


У книзі з деяких питань даються нечіткі, а то й просто неправильні формулювання, невірно трактуються окремі факти і події. Серйозним недоліком цієї книги, зокрема, є те, що в ній не показана багатогранна діяльність більшовицьких організацій України по викриттю націоналістичної, антинародної політики Центральної ради. Автор не згадує про величезну допомогу, яку подав більшовикам України в цій справі
В.І. Ленін. Відомо, що лише в червні 1917 року Володимир Ілліч опублікував три статті на захист інтересів і прав українського народу: «Не демократично, громадянине Керенський!», «Україна», «Україна і поразка правлячих партій Росії».
Політично нечітким і неправильним є дане в книзі визначення ідей- но-класових основ українського буржуазного націоналізму. Так, автор пише, що в основі українського буржуазного націоналізму «лежала теорія «єдиного потоку» в розвитку української нації, пропаганда «протилежності» України і Росії, заперечення класової боротьби і провідного, вирішального значення інтернаціонального пролетарського руху в розвитку всього суспільства і кожної нації зокрема» (стор. 41). Тут допущено зміщення понять про дійсні джерела українського буржуазного націоналізму та про фразеологію, якою націоналісти прикриваються. Адже в основі буржуазного націоналізму лежать не «теорії», а суто матеріальні, класові інтереси української буржуазії, яка прагнула здобути собі монопольне «право» експлуатації «свого» народу і з допомогою цих «теорій» та інших демагогічних «національних» лозунгів очолити визвольний рух трудящих України і використати його в своїх вузькокласових, егоїстичних цілях.
Автор помилково вважає основною суперечністю капіталізму не суперечність між суспільним характером виробництва і приватнокапіталістичною формою привласнення його результатів, а форму її прояву - суперечність між пролетаріатом і буржуазією.
Не відповідає дійсності положення автора про те, що в умовах австро-німецької окупації 1918 року більшовики України «повинні були діяти самостійно» (стор. 53). В книзі неправильно говориться, що М.О. Скрипник був обраний головою Народного Секретаріату на
І 	Всеукраїнському з’їзді Рад. Відомо, що Народний Секретаріат було сформовано після з’їзду - 17 грудня 1917 року, а Скрипник був призначений на цю посаду лише 4 березня 1918 року. Таких фактичних неточностей і помилок тут чимало.
Значна частина книги «Україно наша Радянська» має характер розповіді екскурсовода про визначні місця України і зв’язані з ними події далекого і недалекого минулого. Сухі довідкові відомості, почерпнуті з Української Радянської Енциклопедії та «Історії міст і сіл Української РСР», прикрашені тут вигуками захоплення та картинами ідилічних пейзажів: «Повз обласний центр, місто Ровно, протікає невелика, але красива, з мальовничими берегами річка Устя. Приємно прогулятися і відпочити тут в затишному парку» (стор. 263). Такого роду «публіцистичних» місць у книзі багато. Всі ці «ліричні відступи»
631


працюють в одному напрямі: вони посилюють настрої самовдоволеності, самолюбування, якими пройнята ця книга від початку й до кінця.
Такі основні методологічні помилки і недоліки книги П.Ю. Шедеог та «Україно наша Радянська», їй чужий дух неспокою і пошуків. В ній не аналізуються перспективи розвитку економіки і культури кращзд Української РСР зокрема. Книга не мобілізує трудящих республіки розв’язання головних соціально-економічних завдань, навпаки, поірДО рює настрої самозаспокоєності, дух самовихваляння і чванства. ВоЦф не розкриває великої правди нашого радянського соціалістичний життя і не може сприяти вихованню трудящих в дусі радянсько™ патріотизму і пролетарського інтернаціоналізму, посиленню бороть&до проти буржуазної ідеології, зокрема проти українського буржуазно^ націоналізму. лі
Виникає питання: яку мету переслідував автор, публікуючи назвад^і книгу? Про це побіжно і туманно сказано в передмові. Здавалось ,б||| що подібного роду об’ємисте видання повинно було відобразиш основні риси соціально-економічного та ідейно-політичного жвд$| українського народу в єдиній братній сім’ї народів СРСР. На жаед доводиться констатувати, що автор з цим відповідальним завданш^й
не справився.
ту
Друкується


РОЗДІЛ
ІНТЕРВ’Ю,
РОЗДУМИ,
СПОГАДИ


№1
Інтерв’ю П. Шелеста газеті «Аргументы и факты»
22 січня 1989 р.
Публікації про М.С. Хрущова в пресі викликали багато листів читачів. Відгукнувся, зокрема, і колишній перший секретар ЦК Компартії України, член Політбюро ЦК КПРС П.Ю. Шелест. Нижче друкуємо його розмову з кореспондентом «Аргументов и фактов».
Кор.: Петре Юхимовичу, гадаю, читачам цікаво дізнатися про віхи Вашої біографії.
Шелест: Народився я 1908 року в селі під Харковом у сім’ї селянина- бідняка. Пам’ятаю, батько 20 років відслужив в армії. Повернувся додому кавалером чотирьох бойових орденів. Жили важко. Одинадцятирічним я пішов у найми до заможного хазяїна. Згодом працював водовозом* листоношею. Коли підріс, пішов на залізницю - спочатку вантажником, потім ремонтником, костильщиком. Тоді ж і в партію був прийнятий.
Кор.: Коли це було?
Шелест: У 1928 році, коли владу в країні прибирав до своїх рук Сталін. Згодом я закінчив інститут, працірвав на Донбасі начальником ковальсько-прокатного цеху. Потім - служба в армії. Після звільнення в запас приїхав до Харкова, на завод «Серп і Молот». Працював начальником цеху, начальником виробництва, головним інженером. Був членом парткому заводу, членом райкому партії.
А за рік перед навалою гітлерівських полчищ на нашу Батьківщину був обраний секретарем міськкому з оборонної промисловості. Тоді ж їздив до Києва, де вперше зустрівся з М.С. Хрущовим, який був першим секретарем ЦК Компартії України.
Коли почалася війна, мені було 32 роки. На плечах - вся оборонна промисловість міста. Доводилося крутитись.
Коли нашим військам довелося залишити Харків, мене послали до Челябінська завідуючим відділом оборонної промисловості обкому партії. Працював рік.
635


Під час війни працював у ЦК ВКП(б), потім у Саратові. По її закінченні - у Ленінграді, на Україні. Чотири роки був директором авіаційного заводу в Києві.
Кор.: А коли Вас обрали першим секретарем ЦК КП України?
Шелест: Не відразу. Був і секретарем Київського міськкому, другим
і 	першим секретарем обкому, секретарем ЦК КП України. Першим мене обрали лише 1962 року.
Кор.: Ставши першим секретарем ЦК КП України, ви були в тісному контакті з вищим керівництвом країни, у тому числі з М.С. Хрущовим, Яка Ваша думка про його політичну діяльність?
Шелест: Помилок у нього було чимало, але до них причетні й інші керівники, які працювали поруч з ним.
Згоден з Мікояном, який сказав на засіданні Президії, що діяльність Хрущова - це великий політичний капітал партії. І справді, чого варте лише розвінчання культу особи Сталіна! Піти на такий крок могла тільки людина великої мужності й вірності ідеалам соціалізму. У цьому зв’язку характерна і промова М.С. Хрущова на засіданні Президії ЦК КПРС, де вирішувалася його доля; Мабуть, тільки в мене зберігся її запис, бо стенограми не велося. На тому, останньому для нього засіданні, Хрущов був пригнічений, безсилий щось зробити і все ж знайшов силу і мужність сказати: «Я вдячний, що все ж сказали дещо позитивне про мою діяльність. Радий за Президію, у цілому за її зрілість. У формуванні цієї зрілості є і зернятко моєї праці.
Всіх нас, і мене, виховала партія. У нас з вами єдина політична та ідеологічна основа, і проти вас я не боротимусь. Я піду і битися не буду. Ще раз прошу пробачення, якщо когось образив, був грубим - у роботі все траплялося. Однак хочу сказати* що ряд пред’явлених мені звинувачень категорично відкидаю. Я не можу всі звинувачення пригадати і спростувати. Головна моя вада і слабкість - доброта і довірливість. Мабуть, іде й те, що я сам не помічав своїх хиб. Але ж ви, всі тут присутні, відкрито і відверто мені про мої хиби ніколи не говорили, завжди підтакували, підтримували.
З вашого боку була відсутня принциповість і сміливість. Мене звинувачують у сумісництві постів Першого секретаря ЦК КПРС і Голови Радміну СРСР. Але я сам цього не вимагав. Це питання вирішувалося колективно, а деякі з вас, зокрема Брежнєв, навіть наполягали на цьому. Можливо, моя помилка в тому, що цього рішення я не заперечував, алё ви всі казали, що це робиться в інтересах справи.
Так, я припускав деяку нетактовність щодо працівників науки, зокре* ма Академії наук. Але ж не секрет, що наша наука з багатьох питань відстає від зарубіжної науки і техніки. Ми ж у науку вкладаємо величезні народні кошти, створюємо всі умови для творчості та впровадження у народне господарство результатів науки».
Далі Хрущов аргументовано пояснив вжиті заходи у зв’язку з подіями на Суецькому каналі, під час Карибської кризи, щодо відносин з КНР. Ці питання теж вирішувалися колективно, сказав він;
636


«Я розумію, що це остання моя політична промова, як то кажуть, иебедина пісня. На Пленумі я не виступатиму. Але хотів би звернутися до Пленуму з проханням...»
Не встиг він закінчити, як йому в категоричній формі відповів Ьрежнєв: «Цього не буде». Брежнєва підтримав Суслов.
Після цього Хрущов сказав: «Очевидно, тепер буде так, як ви вважаєте т потрібне, - при цьому в нього на очах виступили сльози. - Що ж, я готовий до всього. Сам думав, що мені треба піти, адже питань багато, а в мої роки справлятися з ними важко. Необхідно висувати молодь. Про те, що нині відбувається, історія колись скаже своє вагоме, правдиве слово.
Зараз я прошу написати заяву про мою відставку, і я її підпишу. У цьому питанні покладаюсь на вас. Якщо вам потрібно, я поїду з Москви».
Хтось подав голос: «Навіщо це робити?» Усі підтримали. Хрущова залишили в Москві, встановивши належний нагляд.
Кор.: А яка Ваша думка про підготовку цього своєрідного перевороту?
Шелест: Вважаю, що в статті Р. Медведева героєм перевороту зроблено Суслова. Його ім’я згадується вісімнадцять разів. Гадаю, ця роль
і 	іеребільшена. За Хрущова Суслов не вважався другою людиною в керівництві, як це сталося при Брежнєві. Доповідь, з якою Суслов виступив, готували інші товариші. З нею повинен був виступити Брежнєв або, у крайньому разі, Підгорний. Брежнєв просто злякався, а Підгорний категорично відмовився. Тоді це доручили зробити Суслову. Якщо Шелепін, як стверджує Медведев, і брав якусь участь у підготовці матеріалів до Пленуму, то Суслов до останньої хвилини не знав про події, що мали відбутись. Коли йому про це сказали, у нього посиніли губи, пересмикнувся рот. Він ледве вимовив: «Та що ви?! Буде громадянська війна».
Одне слово, зробили Суслова «героєм». А він на це не заслуговує. Вирішальна роль в усуненні Хрущова від початку до кінця належить Брежнєву та Підгорному. І нікому іншому.
Кор.: Як Ви вважаєте, чи було зняття Хрущова і прихід до влади Брежнєва об’єктивною необхідністю?
Шелест: Ні, такої необхідності не було. Це моє тверде переконання, хоча й сам брав участь у тому, що сталося. Зараз себе критикую за це, щиро шкодую.
Скажу ще про Хрущова. Я його добре знав: за кордон їздили, відпочивали разом. Він розповідав, як знешкоджували Берію. Це був мужній вчинок. Вважаю корисною його ідею створення раднаргоспів. Багато зробив Хрущов для освоєння космосу, розвитку наших ракетних військ. Він суворо питав за справи в цій галузі з партійних працівників, керівників міністерств. Це була чесна людина, дуже віддана партії. Справжній партійний працівник з великим життєвим досвідом. Не любив базік, любив ділових людей.
Кор.: Ви кілька років працювали при Л.І. Брежнєві. Що хотіли
б 	сказати про цього, що згадується?
Шелест: Вважаю, що Брежнєв як керівник партії і держави був фігурою випадковою, перехідною, тимчасовою. Якби не Підгорний,
637


його через рік зняли б. Підтримував Брежнєва Підгорний. А чому, не знаю.
Брежнєв боявся особливо тих керівників, які молодші. Так були звільнені Семичастний, Шелепін, Катушев. Згодом він розправився з усіма, хто його спочатку підтримував, - з Вороновим, Підгорним, Косигіним.
Робив він це часом по-єзуїтськи. Ось, приміром, випадок із Семича- стним, колишнім головою КДБ. Ішло засідання Політбюро. Вирішувалось багато питань. Наприкінці Брежнєв виймає з кишені папірець, каже: «Тепер, товариші, ще одне питання - про Семичастного. Покличте його, будь ласка». Ніхто з присутніх нічого не знає, із Семичастним не розмовляли. І ось: «Ми вирішили Вас перевести на іншу роботу». Куди? Чому? Пояснення було коротким, непереконливим... Відразу ж Брежнєв запропонував затвердити головою КДБ Ю.В. Андропова, з яким теж до цього розмови не було.
Приблизно так чинив Брежнєв і з іншими неугодними. З Косигіним, приміром, взагалі повівся по-хамськи. Той був уже на пенсії, лежав у лікарні після інфаркту. Відвідав його товариш по партії Брежнєв і запитав: «Коли здасте дачу?»
Брежнєв був боягузом, підозріливим і обмеженим. Любив владу і шанобу. Знаєте, як він одержував другу Зірку Героя? До свого 60-річчя він уже був Героєм Соціалістичної Праці - за ракетні справи. Вирішили дати до ювілею другу зірку. Я тоді був у Києві. Надсилають з Москви подання. Дивлюсь: підписали вже майже всі. Тоді і я підписався. Через два-три дні подзвонив мені Підгорний: «Петре, ти знаєш, Льоня наполягає, щоб йому дали Зірку Героя Радянського Союзу». Я кажу. «З якого побиту?» У відповідь: «Що ти питаєш! Він уже всіх умовив, лишився тільки ти». Ось так. І пішов цей «зорепад».
Особливо слід підкреслити низьку загальну культуру Брежнєва, його некомпетентність у багатьох питаннях. Цим, мабуть, і пояснюється наближення ним до себе Суслова. Як тільки щось: зв’яжіться з Михайлом Андрійовичем. Суслов же, на мою думку, фігура ще не розкрита. Він менше приніс партії користі, ніж завдав шкоди. Наслідки його діяльності ми відчуваємо й нині, зокрема в історичному, ідеологічному та національному питаннях. Він вимагав найскорішого злиття націй, їх мов і культур. До чого це призвело, ми бачимо на прикладі Нагорного Карабаху. Цю особистість важко навіть змалювати. Він був відірваний від життя, дуже замкнений.
Часто в нас виникали суперечки з питань ідеології, культури. Ось приклад. Ще покійний Довженко написав кіносценарій про Тараса Бульбу. Та фільму не було. Потім за цю справу взявся Бондарчук. З великими труднощами картину зробили, але не показали. Суслов заборонив. Чому, запитую його. Він каже: «Навіщо відроджувати націоналізм, навіщо тривожити поляків». «Так це ж Історія, - відповідаю, - Тоді давайте Гоголя вилучимо».
638


Одне слово, не переконав. Був він сталінського замісу. Ось приклад. Обговорювали ми, що публікувати в газеті у зв’язку з 90-річчям Сталіна. Я виступив за те, щоб сказати всю правду, взявши за основу рішення XX з’їзду партії.
«А як народ зрозуміє?» - запитав Суслов.
Врешті-решт публікація була, але в скороченому вигляді - багато викреслено Сусловим.
Пізніше, коли я вже був у Москві, Суслов організував статтю в журналі «Комуніст України», в якій критикувалася моя книжка за звеличування козацтва. Але ж я в козаках не служив, а користувався архівами. Книжку через місяць вилучили. Прийшов до Брежнєва, кажу: «Що ж Ви робите?» - «Книжку я не читав, - пояснив він. - Це зроблено за вказівкою Суслова».
Характеризує Брежнєва і такий епізод. У липні 1964 року він відвідав мене в Криму, де я відпочивав. Ішлося про Хрущова. Брежнєв не тільки умовляв мене підтримати його. Він плакав. Багато було в його поведінці артистичного.
Кор.: Запитання нескромне, але хотілося б знати, за що Вас увільнили від посади першого секретаря ЦК Компартії України?
Шелест: Звинувачували в націоналізмі після виходу у світ книжки «Україно наша Радянська». Та, гадаю, причина - в особистих мотивах. Злякався Брежнєв* що навколо мене сформується група молодих. Але ні про яку «змову» й гадки не було. Правда, я нерідко виступав всупереч його думці. Наприклад, проти закриття шахт у Донбасі, проти поділу міністерств, з інших питань.
Кор.: А якою була процедура звільнення?
Шелест: Приблизно такою ж, як з іншими. Ішло засідання Пленуму ЦК. Його вів Брежнєв. Потім він передав ці обов’язки Суслову і вийшов із залу, запросивши мене. Тут, в іншому приміщенні, і відбулася розмова про мій перехід на іншу роботу. Знову: «Ми вирішили». Хто вирішив? На засіданні це питання не обговорювалося. На Пленумі теж. Наступного дня вийшов указ про призначення мене заступником Голови Ради Міністрів СРСР. На цій посаді я працював два роки. Тепер на пенсії. Беру по змозі участь у партійній і громадській роботі.
Друкується за: Культура і життя. - 1989. - 22 січня. - № 4.
№2
Стаття О. Васильєва1
22 березня 1989р. ВАСИЛЬЄВ О. СВЯТЕ СЛОВО СОВІСТЬ
Нещодавно в одному, мабуть, нині з найпопулярніших наших масових вйдань - спеціальному бюлетені Всесоюзного товариства «Знання» - «Аргументы и факты» (передрукували і «Сільські вісті») під рубрикою
639


«Спогади учасника подій про непрості моменти в історії країни» було подано інтерв’ю з колишнім членом Політбюро ЦК КПРС, першим секрет тарем ЦК Компартії України П.Ю. Шелестом «Про Хрущова, Брежнєва, та інших».
Досить докладно П.Ю. Шелест викладає свою біографію, розповідає деталі про засідання Президії ЦК КПРС, на якому був усунений з усіх своїх посад М.С. Хрущов, дає оцінку діяльності Л.І. Брежнєва, характеризує його деякі людські якості. Ось, власне, і все те, про що ми довідуємося з цього інтерв’ю.
Але є, на мій погляд, обставини, які можуть внести необхідні уточнення в події минулого, поведінку П.Ю. Шелеста в ті роки, висвітлять, так би мовити, моральний бік справи. Певен, що багатьом читачам П.Ю. Шелест міг видатися досить принциповим, нічим незаплямо* ваним комуністом-керівником, який тільки і відстоював одну правду і чесність.
В інтерв’ю, зокрема, було таке: «Кор.: Як Ви вважаєте, чи було, зміщення Хрущова і прихід до влади Брежнєва справою об’єктивно необхідною? - Шелест: Ні, такої необхідності не було. Це моє тверде переконання, хоча і сам брав участь у тому, що сталося. Зараз сам себе критикую і щиро жалкую про те, що сталося».
Ось усе, що нам стало відомо про роль П.Ю. Шелеста в «тому, що сталось». У чомусь зрозуміти Шелеста можна. Він, людина з просто могутнім здоров’ям, повний сил, енергії, що зайняв пост заступника Голови Ради Міністрів СРСР, член Політбюро ЦК КПРС, ледве переступивши 65-річний рубіж, був відправлений на пенсій). І ким? «Нашим дорогим другом і товаришем Леонідом Іллічем», як Петро Юхимович частенько при нагоді і без такої говорив про Л.І. Брежнєва.
Як же складалася доля П.Ю. Шелеста в роки, що передували жовтневому (1964 р.) Пленуму ЦК КПРС? Я був свідком, а інколи і учасником деяких подій початку шістдесятих років на Україні, зокрема в Києві, тож можу про це розповісти.
ПЕРШ ЗА ВСЕ слід зробити одне уточнення: Шелест у своєму інтерв’ю стверджує, що його обрали першим секретарем ЦК Компартії України у 1962 році. Це не так. Пам’ять у Петра Юхимовича схибила. Секретарем ЦК Компартії України він був обраний у серпні 1962 року, а першим секретарем - через рік, у липні 1963 року. (До речі, «Сільські вісті» при передруку цю помилку виправили).
У ті роки я працював завідуючим республіканською редакцією РАТАУ - Радіо-Телеграфного Агентства України при Раді Міністрів УРСР. Мені, як і деяким іншим журналістам нашої редакції, доручалось висвітлення всіх важливих офіційних подій, що відбувались у республіці. Досить яскрава й швидкоплинна панорама політичного, громадського життя України завжди була у мене перед очима. Що ;й казати, нелегкий випав на нашу журналістську долю час. Нерідко
640


радість дійсних творчих удач (польоти перших космонавтів; повернення багатьох славних імен людей, репресованих Сталіним у 30-і роки) змінювалася гіркотою нерозуміння, глибокого сумніву (поділ партійних комітетів на промислові і сільські, повсюдне безмірне оспівування «королеви полів» - кукурудзи, а в результаті - здебільшого черствий хліб з кукурудзи і гороху).
Спроба самостійно розібратись у стрімкому перебігу подій, фактів, як правило, породжувала ще більшу плутанину в думках - дуже вже строкатими, різноликими, а іноді і суперечливими були картини нашого буття. На запитання, як розуміти ті чи інші події, факти, одержували до смішного наївні, стандартні відповіді: «Головне - класовість в оцінці подій! Імперіалізм тільки й чекає на наші сумніви». Слова «класовість» і «імперіалізм» відбивали бажання роздумувати, аналізувати, або ще й гірше - мислити взагалі. Вони звучали і вагомо, і зловісно одночасно. Але це вже із сфери ідеологічного, психологічного клімату тих часів. Важким тягарем він ліг на плечі мого покоління.
Хоча б трохи скинути цей «тягар»! Може, це й буде нехай невеликим моральним уроком для тих, хто робить перші кроки в політичному, громадському житті нашого суспільства. А значить, і повинен сприймати широку демократію, гласність, чесність і порядність, відкритість і правдивість у ставленні до товаришів, колег і до нашої повсякденності як постійну норму існування радянського суспільства. На жаль, це дається нелегко, в складній боротьбі, осягається важко, ціною немалих моральних втрат. А все це вкладається в єдине слово - перебудова. Несе воно нам віру, надію, відкриває нові горизонти, йти до яких і важко і радісно.
ЩО Ж ВІДБУВАЛОСЬ на Україні на початку шістдесятих років, які події запам’ятались, чому нині, через чверть століття, П.Ю. Шелест «сам себе критикує»?
12 	серпня 1962 року в українських газетах було опубліковано інформаційне повідомлення про Пленум ЦК КП України. З доповіддю по першому питанню «Про хід виконання державного плану четвертого року семирічки і завдань по дальшому поліпшенню керівництва промисловістю і будівництвом» виступив Голова Ради Міністрів УРСР В.В. Щербицький. Доповідь «Про завдання партійної організації України по дальшому посиленню ідеологічної роботи у світлі рішень XXII з’їзду КПРС» зробив секретар ЦК КП України А.Д. Скаба. Для багатьох учасників пленуму була зовсім несподіваною пропозиція, внесена першим секретарем ЦК КП України М.В. Підгорним про обрання секретарем ЦК першого секретаря Київського обкому партії П.Ю. Шелеста.
На Пленумі я сидів поруч з помічником М.В. Підгорного Л.М. Шевченком. Тихенько запитав: «Леоніде Михайловичу, невже це найкраща кандидатура на секретаря по промисловості?» Той також тихо відповів: «Рекомендація Микити Сергійовича». Цим все було сказано.
21 	Шелест
641


Як і завжди в ті роки, Пленум одностайно проголосував за проію зицію Підгорного. Вже пізніше, коли за вказівкою М.С. Хрущова у і ворилися промислові і сільськогосподарські партійні комітети, Шелест став ще й головою Бюро ЦК КП України по керівництву промисловістю і будівництвом. Слід сказати, що це «нововведення» окремі далекоглядні, розсудливі керівники республіки не сприйняли, відкрито заявивши про це Хрущову, чим накликали на себе його великий гнів. І як тоді практикувалось, такі керівники втрачали свої пости, їх відсилали працювати на периферію. Саме так і трапилось із Головою Ради Міністрів УРСР.
Але раніше ось що відбулося. У поле зору М.С. Хрущова давно потрапив М.В. Підгорний, перший секретар ЦК КП України, який щедро і вигадливо при всякому зручному випадку славословив Микиту Сергійовича Хрущова, його «мудрі і своєчасні вказівки, настанови, пбн ради», намагався при особистих зустрічах показати Хрущову свою відданість, увагу, піклування. Мені особисто це доводилось багато разів спостерігати і, природйо, завжди викликало сумнів: «Наскільки це щиро і чесно?» Але відповідь на мої сумніви була дана лише у жовтні 1964 року.
І коли на Пленумі ЦК КПРС, що відбувся влітку 1963 року, М.В. Підгорного було обрано секретарем ЦК КПРС, у журналістських кодах це не викликало подиву. Здивувались ми іншому. 1-2 липня 1963 року відбувся Пленум ЦК КП України, який увільнив від обов’язків першого секретаря ЦК М.В. Підгорного у зв’язку з переходом на роботу в ЦК КПРС і обрав першим секретарем ЦК КП України П.Ю. Шелеста.
Другим секретарем ЦК КП України тоді працював І.П. Казанець, колишній перший секретар Донецького обкому партії. Це була людина вольової, твердої вдачі, яка вміла організувати, спрямувати справу, впевнено почувала себе на керівній роботі. Ще на початку п’ятдесятих років І.П. Казанець очолював Снакієвську партійну організацію, потім сім років був першим секретарем Донецького обкому партії, а з 1960 року - другим секретарем ЦК. Одне слово, і великий досвід керівної партійної роботи, і відповідні знання у нього були. І раптом першим секретарем ЦК - П.Ю. Шелест...
Я добре знав помічників М.С. Хрущова - Г.Т. Шуйського, A.C. Шёв* ченка, зустрічався з ними, коли Хрущов приїздив на Україну, у Київ. І ось яка коротенька розмова відбулася у мене з A.C. Шевченком;
- Що ж це у нас сталося?
- «Хазяїн» симпатизує Шелесту. Не знаю чому. В Президії ЦК була дискусія, пропонували Казанця. Навіть Підгорний спробував переконати Микиту Сергійовича - не допомогло.
Згадуючи ті минулі роки, думаю, що в перші місяці П.Ю. Шелесту було важко працювати, знаходити необхідні контакти, зв’язки зі своїми колегами. І хоча на тому ж Пленумі обрали нового другого секретаря ЦК - М.О. Соболя, колишнього першого секретаря Харківського об¬
642


кому партії (І.П. Казанець через два тижні після Пленуму був затверджений Головою Ради Міністрів УРСР), обстановка в Президії ЦК КП України була для П.Ю. Шелеста не дуже легкою.
Наведу такий факт. Наприкінці вересня 1963 року М.С. Хрущов повинен був прибути на південь України. Я терміново вилетів до Миколаєва. Як і завжди, коли передбачались важливі події, присутність фотокореспондента газети «Радянська Україна» Я.Б. Давидзона була неодмінною. Він мені і підказав, що прибуття Хрущова чекають на військово-морському аеродромі. Одержавши перепустку, ми разом подалися туди. Поблизу широченної бетонної смуги на зеленому трав’яному килимі встановлено великий брезентовий намет. Біля нього зібралися Голова Президії Верховної Ради УРСР Д.С. Коротченко, Голова Ради Міністрів УРСР І.П. Казанець, секретар ЦК КП України В.Г. Ком’яхов, обласні керівники. А де ж перший секретар ЦК? І тут я побачив приземкувату міцну постать П.Ю. Шелеста. Він самітньо крокував туди-сюди по бетонній смузі. Мені конче потрібно було знати час прибуття Хрущова і його маршрут по Миколаївській області, щоб повідомити про це у Київ. Я підійшов до Шелеста і запитав про це. Петро Юхимович відверто зрадів моїй присутності і не відпускав від себе з півгодини. Зараз уже детально не пригадаю всієї розмови, яка в основному точилась навколо майбутнього прибуття Хрущова, але добре пам’ятаю слова Шелеста, сказані наприкінці з якоюсь гіркотою: «Важко доводиться, дуже важко... Це тобі не обком». Він кинув сумний погляд у бік брезентового намету.
Потім мені довелося під час поїздки по Херсонській області бути поряд з М.С. Хрущовим і П.Ю. Шелестом. Така була моя робота - я повинен був все бачити, запам’ятати, зафіксувати.
ВІДКЛАЛОСЬ у пам’яті якесь по-батьківському відкрите, добре ставлення Хрущова до Шелеста. Інколи Микита Сергійович і був грубуватий, але потім умів згладити солоним жартом, іронічним смішком нещодавно сказане різке, недобре слово. Ні, не було підстав у П.Ю. Шелеста ображатись на Микиту Сергійовича за будь-якої «погоди»...
Трохи більше року минуло після висунення М.С. Хрущовим Петра Юхимовича Шелеста на посаду першого секретаря ЦК КП України. І що ж воно далі відбувається? А ось що: вже 15 жовтня 1964 року ми у Києві знали, що 14 жовтня відбувся Пленум ЦК КПРС, який звільнив М.С. Хрущова від усіх його постів і посад. А буквально через добу в сесійному залі Верховної Ради УРСР було терміново скликано республіканський партактив. Був і я на цьому активі.
Слово надається першому секретареві ЦК КП України П.Ю. Шелесту. Він сходить на трибуну, кладе перед собою невеликий записник і починає:
- 	Ось у цьому записнику я намагався відобразити все, що відбулося в Москві за останні дві доби. Я повинен перш за все розповісти про засідання Президії ЦК КПРС...
643


І далі Шелест дуже емоційно, на великому піднесенні, з досить відчутним металом у голосі повідав нам про те, як він один з найперших кинувся «у бій проти М.С. Хрущова, як від імені всіх комуністів, всього українського народу викривав Хрущова у волюнтаризмі, невірних, шкідливих рішеннях, у єдиноначальності тощо. Петро Юхимович не шкодував фарб, найрізкіших оцінок, коли говорив про величезну шкоду, якої завдав М.С. Хрущов Україні, українському народові, коли висловлював обурення деякими міжнародними акціями, здійсненими М.С. Хрущовим.
Згадується головуючий на цьому активі. Був це досвідчений, хороший партійний працівник, добра людина, якій я завжди щиро симпатизував. Але наші тоді просто потворні, безглузді норми шь ведінки в ряді випадків, коли за всяку ціну вимагались єдність, одностайність, яких і у спомині не було, зіграли з ним злий жарт. У най- гостріших місцях виступу Шелеста головуючий із свого місця голосно вигукував у мікрофон «Ганьба!» З тих пір у колах київських (та й не тільки київських) дотепників його інакше не називали, як Василь Ганьба.
Все-таки добрі, милосердні у нас люди, чиста і багата у них душа. В усі часи і епохи. Не було на тому партактиві ні особливих оплесків* ні палких схвалень. І в республіканській пресі не було ніякого звіту про цей актив. Знаменний факт!
Пізніше - з 1965 року - я перейшов працювати в апарат ЦК КП України. Тож став свідком, як майже з кожним днем почав змінюватись П.Ю. Шелест. Він явно набирався амбіціозності, надзвичайної пихатості, його грубу, інколи зовсім нестерпну поведінку з підлеглими відчували багато працівників апарату. За всі сім років моєї роботи я жодного разу не бачив його ні в коридорах, ні в кабінетах відділів ЦК.
Одного разу стався випадок, який набув чималого розголосу, став «надбанням» працівників апарату, висвітлив для них фігуру першого секретаря в якомусь просто потворному ракурсі. В апараті ЦК відбувалися звітно-виборні партійні збори (як і завжди, П.Ю. Шелест був відсутній). Я сидів неподалік від виходу із залу, із самого краю. Десь годині о двадцятій у зал тихенько зайшов співробітник першої приймальної і передав мені записку для одного із завідуючих відділів, що сидів у президії. Оскільки саме в цей час виступав з промовою другий секретар ЦК О.П. Ляшко, я вирішив дочекатись закінчення його виступу, а потім передати записку. Можливо, минуло хвилин з п’ятнадцять. Знову зайшов співробітник першої приймальної і передав мені другу записку тому ж таки адресату. У цей час закінчив виступ О.П. Ляшко, і я одразу ж передав обидві записки в президію.
Якби ж то я знав, як може обернутися для мене ця «історія» із записками! Розлючений тим, що завідуючий відділом, якого він викликав
644


(для того, щоб просто віддати тому прочитані папери), затримався, Шелест вчинив йому страшенний рознос. Той, звичайно, пояснив, що не винен, бо записки затримав помічник секретаря ЦК А.Д. Скаби
- 	Васильєв (вибачаючись переді мною, завідуючий відділом пояснив, що інакше вчинити не міг, бо весь гнів Шелеста перекинувся б саме на нього).
Другого дня А.Д. Скаба зайшов до мене в кабінет дуже засмучений і схвильований: «Що там вчора у тебе трапилось під час зборів?» Я зразу і не второпав, про що йдеться, а потім розсміявся і розказав Андрію Даниловичу про записки. Секретар ЦК якось дйвно на мене глянув і сказав: «А ти знаєш, що я одержав вказівку підготувати на секретаріат рішення про твоє звільнення з роботи?» Тут мені стало не до сміху. «За що?!» А.Д. Скаба помовчав і сказав: «Тепер бачу, що дійсно ні за що. Буду тебе відстоювати».
Було проведено спеціальне розслідування цієї «події». Мої колеги, які сиділи на зборах поруч, підтвердили, що записки передавали мені тоді, коли виступав О.П. Ляшко. Створена комісія прийшла до висновку, що моєї провини майже немає. А.Д. Скаба сказав: «Здається, мені вдалося тебе відстояти. Намотай на вуса...»
Отака обстановка була тоді в апараті ЦК.
ЗАКІНЧУЮЧИ свої короткі замітки, хочу ще раз повернутися до інтерв’ю П.Ю. Шелеста в «АиФ». Петро Юхимович сказав кореспондентові, що за його бутність першим секретарем ЦК КП України режисером Бондарчуком нібито було створено художній фільм «Тарас Бульба». І тут Шелеста підвела пам’ять. Такого фільму не існує. Було лише бажання зробити картину.
Я розповів про те, що мені особисто відомо, в чому сам брав участь, про що розповідали колеги. Побачив інтерв’ю з П.Ю. Шелестом, і багато чого згадалось. Розповів лише невелику частину. Особливо стало не по собі, коли прочитав слова М.С. Хрущова, наведені Шелестом: «Але ви всі, тут присутні, відкрито і відверто мені про мої недоліки не говорили і завжди підтакували, підтримували. З вашого боку були відсутні принциповість і сміливість».
Так, ніщо на землі не проходить без сліду. І якщо діди і батьки розкидали каміння, то синам і онукам доводиться його збирати.
Дуже багато пережили наші люди, немало знайшли і не менше втратили. І серед численних втрат особливо відчутні втрати моральні, духовні. Тепер настав час відродження наших духовних і моральних ідеалів.
Нехай же ніколи більше не буде принижене, забуте святе слово СОВІСТЬ.
Друкується за: Сільські вісті. - 1989. - 22 березня.
645


№3
Інтерв’ю П. Шелеста журналу «Київ»
Квітень 1989р.
ПЕРСОНАЛЬНИЙ ПЕНСІОНЕР ПЕТРО ШЕЛЕСТ: ПОГЛЯД НА 60—70-і ЧЕРЕЗ ДВА ДЕСЯТКИ РОКІВ
Майже десять років у складі Політбюро ЦК КПРС, дев’ять - на високій посаді першого секретаря Центрального Комітету Компартії України, двадцять - у складі Центрального Комітету КПРС. Це - лише окремі віхи життя Петра Юхимовича Шелеста, людини твердого хат рактеру, великого природного гумору і обдарованості. Всі ці риси та ще дивовижну пам’ять, життєлюбство зберіг він і до сьогодні - на дев’ятому десятку відмірених долею бурхливих літ. Але перед тим, як читач ознайомиться із записом фрагментів розповіді Петра Юхимовича Шелеста, хотілось би навести кілька рядків з його біографії, котрі дають певне уявлення про початок злету на вершини політичної діяльності цієї людини.
П.Ю. Шелест - людина хрущовської «відлиги», представник того покоління партійних та державних діячів, які прийшли до керівництва республіками зокрема і країною в цілому після смерті «великого вождя всіх часів та народів», які зуміли витіснити з політичної арени сталінську гвардію безпосередніх чи пасивних учасників масових репресій проти власного народу, власної інтелігенції, науки й культури. Це покоління, приведене М.С. Хрущовим, зуміло зламати опір сталінської опозиції, зуміло підтримати Хрущова на XX з’їзді КПРС, зруйнувати імперію ГУЛАГу, припинити криваву вакханалію. Воно прагнуло ввести у життя країни, в її економіку нові елементи, досягти демократичних змін, урятувати селянство від зубожіння та голоду, країну - від нічного страху очікування арешту, культуру - від жданов- щини. Люди цього покоління були, звичайно, різні - за переконанням, за поглядами, за характерами і, головне, за баченням перспектив. Були серед них і будівничі застою, архітектори брежнєвщини та нео- сталінізму, були й ті, хто намагався продовжувати курс М.С. Хрущова і змушений був передчасно зійти з історичної арени, не зумівши вчинити опір наступу брежнєвської, добре згуртованої команди. Деякі, наприклад, A.A. Громико та О.М. Косигін, усе життя чесно робили свою справу, а декому вдалося навіть дожити до нових часів. Петро Юхимович Шелест належить до тих, кому були близькі й зрозумілі сміливі хрущовські новації, кому довелося піти у відставку в перші роки інтенсивного будівництва застою. І життя їхнє, і діяльність, безумовно, стануть предметом серйозного і прискіпливого аналізу істориків та політологів, які знайдуть у минулому чимало повчальних уроків, досвід котрих згодиться майбутньому.
646


Коротка біографічна довідка.
Шелест Петро Юхимович народився 1908 року.
З 1954-го - другий секретар Київського міськкому Компартії України, другий і перший секретар Київського обкому Компартії України. Член ЦК КПРС у 1956-1976 роках. На XX з’їзді КПРС (1956 р.) - вперше обраний членом Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (переобирався на XXI, XXII, XXIII і XXIV з’їздах КПРС до складу ЦК КПРС). Після історичного XXII з’їзду КПРС (1961 р.) - у 1962 - 1963 рр. - секретар ЦК з промисловості, а у 1963 - 1972 рр. - перший секретар ЦК Компартії України. У 1963 - 1964 рр. - кандидат у члени, в 1964 - 1973 рр. - член Політбюро ЦК КПРС. Депутат Верховної Ради СРСР 1958 - 1974 рр. (5-8 скликань) та Верховної Ради УРСР 1954 - 1974 рр. (4-8 скликань). Герой Соціалістичної Праці. Нагороджений трьома орденами Леніна, орденами Вітчизняної війни І ступеня, Червоної Зірки. На квітневому (1973 р.) Пленумі ЦК КПРС разом з Г.І. Вороновим виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС. Нині - персональний пенсіонер союзного значення, ветеран КПРС.
* * *
- Петре Юхимовичу, в короткому інтерв’ю газеті «Аргументы и факты» Ви дуже тепло згадуєте свого батька, говорите, що він прослужив у царській армії понад двадцять п9ять років. Якщо можна, розкажіть трохи докладніше і про батька, і про Ваше дитинство.
- Народився я в селі, яке сьогодні ми швидше назвали б робітничим селищем чи селищем міського типу, в шістдесяти верстах від Харкова у лютому 1908 року в бідній селянській родині. Всі чоловіки з нашого селища працювали на заводах чи у майстернях Харкова. Найяскравіші спогади дитинства справді пов’язані з батьком - Юхимом Д митровичем. Був він людиною, на мій погляд, неабиякою: надзвичайно кмітливий, із просто-таки могутнім здоров’ям, наділений богатирською силою - підкови міг руками гнути. Співати дуже любив.
- Це Ви в нього пішли?
- Мені до батька далеко - він був справжній богатир. Прожив понад дев’яносто років - коли я народився, йому було майже шістдесят п’ять. Чому, спитаєте, такі пізні діти? А батько всю молодість провів у царській армії. Пішов служити, щоб урятувати від призову старшого, сімейного вже брата Захара - той мав двоє дітей і почав просити: мовляв, ти, Юхиме, ще молодий, а хто моїх дітей годуватиме? Батько рішучий був - узяв і пішов. Забрали його на двадцять п’ять років. Служив у гусарах - у Чугуївському гусарському полку, там і читати, і писати трохи навчився. А як почалася російсько-турецька війна 1877-1878 років (батько казав - «війна за свободу Болгарії», іншої назви не визнавав), увесь Чугуївський полк рушив на фронт - із боями дійшли майже до Константинополя, але потім, як батько казав, «англічани обманули, і вийшов мир без Константинополя». На тій війні батько став повним
647


Георгіївським кавалером. Він відчайдушним був - ходив часто у розвідки, за «язиками». Офіцери викликають його: «Шелест, сходи за турком. Для тебе ж це дрібниці!» Я ще малим був, але пам’ятаю - про війну батько надзвичайно багато розповідав, згадував. Особливо вразило мене, як його ескадрон визволив із турецького полону велику юрбу болгарів, котрих гнали у неволю. Розповідав батько цікаво - з діалогами, з подробицями.
А повернувся герой додому - ні хати, ні землі, ні дружини. Став трохи на ноги, збудував хату, - а роки все летіли, лиш тоді зміг одружитися. Тим-то й діти в нього пізні. Жили ми скрутно, м’яса місяцями не бачили. Батькові було вже майже сімдесят. Тож пішов я 1918 року в найми до заможного селянина. Коли підріс - почав працювати водовозом, потім листоношею. А як став уже парубком, влаштувався на залізнйцюі спочатку вантажником, пізніше ремонтним робітником - костильни- ком: рейку до шпал костилями прибивав. Силу мав - з одного удару заганяв костиль. Це вже було в двадцяті - працював, думаю, непогано. А невдовзі став членом партії.
- В якому році це було?
- У 1928-му - в лавах КПРС я вже понад 61 рік. Саме тоді Сталін почав прибирати владу в країні до своїх рук, але, скажу відверто, у робітничих колективах напруженість, атмосфера недовір’я, всезагальної підозріливості, шпигуноманії спочатку не відчувалися. Десь лише в середині тридцятих люди почали боятися відверто висловлювати свої судження, думки, навіть товаришувати по-справжньому боялися - а як щось у компанії скажеш не те? В ті часи я вже закінчив інститут у Харкові, працював на Донбасі начальником великого ковальсько-прокатного цеху. Навіть одну науково-популярну книжку про металургійну справу написав та випустив, у газетах іноді друкувався. Потім служив у армії - був політруком роти, - це по-сучасному, мабуть, старший лейтенант.
- А яке у Вас останнє військове звання?
- Як перший секретар ЦК Компартії України, член Військової ради Київського військового округу, я одержав звання генерал-майора і мав, на випадок війни, стати членом Військової ради фронту. На щастя, генеральське звання мені не згодилося. Так от - після звільнення у запас я повернувся до Харкова на завод «Серп і Молот». Працював на ньому і начальником цеху, і начальником виробництва, і головним інженером. У 1939-му вперше в житті побував делегатом-гостем (буіїа тоді така форма участі) на XVIII з’їзді КПРС, вибачте, на XVIII з’їзді ВКП(б). Потім працював на оборонному, номерному заводі-гіганті головним технологом. У ті передвоєнні роки входив до складу парткому заводу та був членом райкому партії. Ще тоді кілька разів пропонували мені перейти на партійну роботу, більше вабило виробництво. Але за рік до нападу гітлерівців мене обрали секретарем Харківського міськкому партії з оборонної промисловості. Здавалось, особливо в
648


перші дні, що з роботою ніколи не впораюсь, та поступово навчився встигати. В постанні передвоєнні місяці я кілька разів їздив до Києва, де вперше зустрівся і познайомився з Микитою Сергійовичем Хрущовим, тодішнім першим секретарем ЦК Компартії України.
Коли почалася війна - мав 33 роки та звання батальйонного комісара. Просився на фронт, але ніхто й розмовляти не хотів - перший секретар обкому Єпішев навіть гримнув, мовляв, у тебе на плечах уся оборонна промисловість величезного міста, а ти по військкоматах бігаєш. А тут ще евакуація почалася - доводилося крутитись так, що не дай боже. Потім були доручення Микити Сергійовича Хрущова - вилітав до Тули, аби налагодити в Харкові виробництво автоматів; це цікава історія, але задовга... Коли наші війська залишали місто, секретарі міськкому та обкому відходили з останніми стрілецькими загонами. Потрапив у оточення. Але вибралися - дотьопали до Куп’янська. Мене направили до Челябінська - був там в обкомі партії завідуючим відділом оборонної промисловості. Працював до кінця 1942 року.
А далі стежки-доріжки знову завели мене не на фронт - працював у ЦК ВКП(б), (ох, надивився на сталінський знекровлюючий режим роботи апарату, коли люди за кілька років ставали інвалідами), потім - у Саратові. Після війни з радістю пішов директором авіаційного заводу в Ленінграді, потім перебрався до Києва - чотири роки очолював авіаційний завод. За цей час підприємство зросло майже в два з половиною рази і перейшло з випуску планерів та літаків АН-2 на сучасну авіаційну техніку, налагодило випуск великого списку товарів народного попиту - каструль, відер, мисок, колясок, доїльних апаратів тощо.
- Ви повернулися до Києва 1950 року, а на партійну роботу пішли лише через чотири роки. Чому?
- Не дуже прагнув, чесно кажучи. Ще в 1953-му мене обрали заступником голови Київського міськвиконкому - без моєї згоди. Так я й працював кілька місяців на двох чи на трьох змінах - і заступником мера столиці України, і директором авіазаводу. Падав з ніг - зранку на завод, на десяту - у міськвиконком, а на вісімнадцяту - знову на завод. Потім таки втрутився міністр авіаційної промисловості* мене звільнили з посади заступника голови виконкому й залишили на заводі. А через рік обрали другим секретарем міськкому партії. Я знову до міністра Дементьева: «Петре Васильовичу, рятуй! Не хочу кидати завод!» А він: «Директор ти чудовий, тому і врятував я тебе від радянської роботи, це було мені під силу, але від партійної - вибачай... Через три дні призначимо тобі зміну - проти вашого республіканського керівництва я воювати вдруге не можу». Так і став я партійним працівником. Справ було багато. А через кілька місяців так само раптово обирають мене другим секретарем Київського обкому партії - ось тоді я вже зрозумів: прощавай, авіаційна промисловість... У 1957-му став першим секретарем обкому. З усіх справ запам’яталася найбільше реабілітація. Я лише тоді збагнув, яку масу народу, які ріки крові пролив Сталін, якщо лише
649


у нас, лише в одному обкомі і лише від живих людей така кількість клопотань про відновлення справедливості, про поновлення в партії. Ставало іноді моторошно - я колись про це відверто сказав Микиті Сергійовичу. Він уважно вислухав і порадив якомога швидше вести цю роботу - люди повинні дочекатися справедливості й правди за життя. Клопотів у обкомі було багато, але область впевнено йшла вперед, особливо помітні були успіхи у сільському господарстві. За п’ять років зміни відбулися великі - коли починав я їздити по області, села справляли враження якихось жебрацьких поселень, а самі селяни були якщо не голодні, то напівголодні. На початку ж шістдесятих село змінилося разюче. Будуватись почали! Помітно додала й промисловість.
- А як керівництво оцінювало Ваші успіхи?
- Рекомендувало спочатку кандидатом, а потім і членом Політбюро ЦК Компартії України. Обрали також членом ЦК КПРС, депутатом Верховних Рад країни і республіки. У липні 1962-го став секретарем Центрального Комітету Компартії України, а рівно через рік - у липні 1963-го - першим секретарем. Декому з моїх колег по Політбюро ЦК Компартії України не подобався такий швидкий, на їхній погляд, злет, почали шукати в цьому якісь «таємні» причини - протекцію Підгорно- го, Хрущова. Хай ці розмови лишаються на їхній совісті. Першим секретарем ЦК Компартії України я працював до травня 1972-го, потім ще рік - заступником Голови Ради Міністрів СРСР. Під час своєї роботи намагався всіляко сприяти розвиткові української мови (вона вже тоді перебувала у тяжкому стані), української культури - театрів, книговидання, кіномистецтва. Вважав і вважаю (а життя, на мій погляд, підтвердило правильність таких підходів), що ці проблеми не менш важливі і не менш значущі для України, ніж металургія, донбаське вугілля чи сільське господарство. Без культури немає народу - відповідно немає прогресу ані в індустріальному, ані в політичному розвиткові країни.
- Петре Юхимовичу, розкажіть, будь ласка, про свою книгу «Україно наша Радянська», розмов про неї свого часу точилося багато, а от прочитати її широкий загал не може - немає в бібліотеках. Відомо, що коли Ви були вже в Москві, Суслов організував у журналі «Комуніст України» погромну статтю, у якій книгу «розносили» за «звеличування козацтва». Я особисто читав твір - усі ці звинувачення, на мій погляд, просто нісенітниця. В «Аргументах и фактах» Ви розповіли, що після сумнозвісної статті в «Комуністі» книгу через місяць вилучили.
- Книгу не просто вилучили. За наказом тодішнього партійного керівництва спалили майже весь її тираж. Вона стала бібліографічною рідкістю і на чорному ринку коштувала у 1973 році 50 карбованців.
- Невже справді спалили?
- Спалили майже повністю. Вилучили з усіх бібліотек, де немає спецхранів, - і в багаття. Скажу відверто - для мене це був страшний удар. Писалася вона довго і нелегко - більше трьох років. Хотілося на¬
650


близитися до публіцистичної, образної живої мови. Заглядав навіть у словник Грінченка - шукав справжні українські слова, радився із фахівцями - економістами, істориками. Коли почалося полювання на книгу, я пішов до Брежнєва, кажу: «Що ж це ви робите?» - «Книжки я не читав, - відповів той. - Це зроблено за вказівкою Михайла Андрійовича - йому спеціально переклад робили». Але ж не Суслов, гадаю, давав вказівки спалювати й її... Для читачів, які ніколи не бачили книги, хочу сказати, що мова у ній ішла про український народ, про його історію, історичне значення. Починався твір з викладу подій Жовтневої революції і громадянської війни - розповіддю про те, як робітничий клас і селянство під проводом Комуністичної партії України, створеної при безпосередній участі Леніна, брали участь у громадянській, у захисті завоювань Великого Жовтня. Досить помітне місце займав екскурс у славне минуле українського народу. Тепло говорилося про величезну роль козацтва, на що мені Суслов кричав: «Архаїзм - ці ваші козаки!» Я йому відповів: «Якби не козаки, то й тебе б тут не було - козаки закрили грудьми кордони країни від кочових орд, від турків. Козаків ще царі використовували для захисту Вітчизни, для освоєння південних земель. І ми перед ними повинні голову схиляти, а ви тут таке базікаєте. Образливо...»
Далі мова йшла про те, яка питома вага, яке місце України у різних галузях промисловості - чорній металургії, добуванні вугілля, машинобудуванні, інших галузях. Наприклад, я навів факт, що у тепловозобудуванні ми давали понад 90 відсотків всесоюзного виробництва. А хіба люди не мають права пишатися своєю республікою?
- У період сусловської політики «прискореного, добровільного злиття націй і народностей» навіть із шкільних підручників з економічної географії зникли цифри про внесок кожної республіки - їх засекречували.
- Сьогодні кожній мислячій людині зрозуміло, якої шкоди наробила величезна когорта сусловських ідеологів у міжнаціональних відносинах. Адже патріотом великої Батьківщини не можна бути, якщо не плекати любові до батьківщини малої - до свого села, області, краю. Це ж безумовно. Без патріотизму, без національного патріотизму немає і не може бути справжнього, а не-сусловського, казенного, інтернаціоналізму.
Я за своє довге життя працював із представниками багатьох націй - з болгарами, грузинами, євреями, вірменами, татарами... І ніде, ніколи в мене не виникало якихось конфліктів на національному грунті - я просто не міг би уявити собі, що одного робітника чи інженера я можу поважати більше лише тому, що він українець, а іншого цінувати менше, бо він єврей чи татарин. Серед народу, трудового народу у звичайному спілкуванні національного питання не існує. І ще одне. Чому загострилися сьогодні міжнаціональні відносини? На мій погляд, через економічну кризу, через нестачу найне- обхіднішого.
651


- Згоден із Вами. А ще ідеологічний тиск - тиск сильний і бездумний, який десятиріччями чинив сусловський апарат, - хіба він не руйнував почуття дружби між народами, хіба не спирався на шовінізм, на словах нібито гостро викриваючи його? Доходило ж до абсурду - забороняли народні свята, танці, обряди, символіку, вірші й пісні - їх розцінювали не як любов до народу, до прадідівського коріння, традицій, а як прояви націоналізму.
- Безумовно. Такий стан речей й викликав образу, приниження національних почуттів - і, як відповідь, ескалацію націоналістичних поглядів. Центром надзвичайно обмежені права республік - усе зацен- тралізовано до безглуздя. Ви знаєте, як я добивався будівництва рес* публіканського Палацу піонерів у Києві? Я був особисто в Микити Сергійовича, благав, щоб дали дозвіл. У Держплані СРСР був - сказали ні, в Промбанку - теж ні. Тоді я до Хрущова поїхав і кажу: «Микито Сергійовичу, Ви скільки працювали на Україні, а Палацу піонерів не збудували (він засопів невдоволено), ще Постишев збирався це зробити. Ну, Ви не збудували, то дозвольте хоч зараз збудувати». Коли Микита Сергійович сказав «так», тоді все знайшлося - і гроші, й фонди, і матеріали. І ще приклад - будівництво палацу «Україна». Це ж узагалі напівдетективна історія. Палац республіці зводити не дозволяли багато років, мовляв, у вас уже є Жовтневий. Великий кінотеатр - будь ласка. Тоді ми почали будівництво - за документами, які йшли до Москви, будували кінотеатр, а за проектом - республіканський палац. І я, перший секретар ЦК партії республіки, свідомо змушений був брати участь в обмані. А коли вигнали майже весь перший поверх, тобто вклали мільйони, «таємний об’єкт» був розсекречений. У Київ спеціально приїздив ГІідгорний - розбиратися і «виховувати» Шелеста. Але ж грошей не.повернеш... Затвердили нам палац. Але так же не можна - це ж повне безправ’я республіканського керівництва. Дивує те, що такий стан речей повністю влаштовує сучасне керівництво України. Необхідно, аби місцева влада, починаючи від району, мала свої кошти, свої фонди, бо інакше це не влада, а так, лише назва.
- Мені доводилося не раз чути від людей, які з Вами працювали, що «Петро Юхимович був непримиренний щодо антисемітів, стримував антисемітизм, так само як і шовінізм, і проводив цю лінію в життя рішуче». Та все одно існувала обмеження при вступі до вузів, особливо на гуманітарні факультети, при прийомі в партію, при висуванні на керівну роботу. Може, була якась спеціальна вказівка?
- Я однаково ненавиджу і ненавидів і антисемітизм, і шовінізм, і націоналізм. І, звичайно ж, ніякої вказівки про обмеження прав будь- якого народу ніхто не давав. Антисемітизм, навіть побутовий - у анекдотиках, жартах, вважаю, принижує будь-який народ, плямує його честь. Усі ми однакові, всі - і чорні, і білі, й русяві. Бувають лише люди гарні й погані. Були євреї і серед моїх друзів, товаришів юності. Найближчий друг - Женя Каплун - хороший, надійний товариш, на нього я завжди міг покластись, як на самого себе.
652


- Де він працював? Чи не з Вами в ЦК?
- Ні, він був керуючим будівельним трестом у Москві, потім у Києві. А його дружина Валя Котляренко, українка, працювала у Будівельному банку. Ми товаришували родинами. В армії - найкращим художником моєї роти був єврейський хлопець Саша Шорох. Ні, я людей цінував не за національністю, а за вчинками і характером - і рідко помилявся. І я радий, що коли боронив, як міг і вмів, українську культуру, мову, школу, то ніколи не робив цього так, аби це могло принизити чи образити почуття інших народів, які живуть на Україні.
- Петре Юхимовичу, свого часу ходили, та і досі не вмиранУгь, чутки, що 1972 року у Вас нібито виник конфлікт із Сусловим, який закидав Вам націоналізм. Як було насправді?
- Прямо у вічі мене, звичайно, не звинувачували. Та й почалося це зовсім не в 1972-му. То довга історія! Було це ще наприкінці вересня 1965 року. Я відпочивав у Криму. Ну, відпустка яка? Безперервні дзвінки, безперервні телеграми - скільки чого зібрали, скільки чого зробили, пошта двічі на день. І раптом одержую листа із Ради Міністрів УРСР. Капьченко, заступник голови, пише: Міністерство зовнішньої торгівлі СРСР (Зовнішторг) забирає з України 450 тисяч тонн макухи соняшникової для продажу за кордон - у Швейцарію продають. Мене це дуже обурило. Не спитали, не погодили, а ставлять перед фактом. І який сенс продавати такий продукт за копійки - адже це найцінніший, йайпоживніший корм для молочної худоби. Якщо його вводити в раціон хоча б по кілограму щодня - корова додає за місяць десятки літрів молока. Я кажу: готуйте негайно листа до ЦК КПРС, що я заперечую. Заперечую категорично - свого молока немає. Підготували листа, я прочитав його, підписав. А зміст був такий: без погодження і без дозволу Зовнішторг забирає з України стільки-то кормів. Це неправильно, але якщо вже домовлено, то може відраховувати Україні якусь частку в валюті, щоб ми були зацікавлені більше виробляти соняшнику. А взагалі, я протестую проти того, що з СРСР за копійки вивозять корми. Лист цей пішов. Тижнів через два-три я повернувся з відпустки. Готувалося засідання Президії (Політбюро) ЦК. Приїжджаю до Москви. У мене були надзвичайно гарні контакти із се* кретарями ЦК, справжні товариські стосунки із Д.С. Полянським, Ю.В. Андроповим, Ф.Д. Кулаковим, О.М. Шелепіним. Завжди запитували мене про справи, жартували... Приїхав, бачу, щось не те - не дивляться відверто в очі, відвертаються. Щось сталося...
Обговорювали багато питань (порядок денний був у кожного), зараз і не все пригадую, - про роботу промисловості, про підготовку чергового Пленуму ЦК, про скликання Верховної Ради. Все вирішили. Раптом Брежнєв витягає з кишені якийсь пожмаканий папірець і каже: «Так, тут є ще одне питання - про листа товариша Шелеста. Ми одержали ось такого листа. Комісія, яку створили, розглянула все, розібралася... Петро Юхимович не має рації».
653


Перше слово взяв Суслов. «Я вважаю, що товариш Шелест узагалі, в цілому не має рації, бо він вторгається у межі ленінської зовнішньої торгівлі. Підриває її. І так не можна себе поводити - це роз’єднує народи, розумієте: роз’єднує». І зиркає злостиво у мій бік.
Я питаю: «Причому тут роз’єднання народів? Питання ж у нас конкретне».
Суслов знов: «А взагалі я повинен сказати вам, що на Україні далеко не все гаразд, - уся Україна говорить українською мовою!»
Я аж сторопів: «А що ж вона має - турецькою розмовляти чи як?»
Тут підключається Демичев, секретар ЦК КПРС: «І взагалі там, у Шедеста, українізацією займаються!»
Знову не витримую: «Де в Шелеста? Як українізацією? Ніякою українізацією не займаються. Є і російські школи, є і українські школи - на великий жаль, українських шкіл меншає».
Демичев: «А Шевченко в них - кумир!» І на Суслова дивиться.
Тут мене прорвало: «Так, Шевченко в нас - кумир. Його і в нашій країні, й за кордоном вважають великим демократом, геніальним поетом».
Демичев почав заперечувати: «Так, але ж у вас він - кумир молоді! У Шевченка там квіти завжди, щорічно вінки приносять. У вас...»
Я, відчуваючи, що остаточно втрачаю самоконтроль: «Ну так це і добре. А як ти помреш, хто тебе згадає, хто квіти віднесе?»
Суслов втручається: «І потім у вас вивіски всі українською мовою. Що це таке?»
«Ну, а якою мовою вони мають бути? Якою? Є українською, є і російською».
Суслов тоді використав свій найголовніший козир: «Узагалі там, у вас на Україні, чимало проявів націоналізму!»
Я сторопів, стримався, але голос підвищив, мабуть, таки добряче:
«У чому, Михаиле Андрійовичу, прояви націоналізму? Це ж звичайні сталінські ярлики!»
А Демичев так незворушно: «А в тому, що багато говорять українською мовою, і в тому, що Шевченка надмірно шанують».
І Суслов його підтримав.
А тут ще підкотився Рашидов: «У нас рюській язык в большом по- чьоте, мі рюській язык уважаєм, любім, ізучаєм. Мі єго на первій место ставім, мі знаєм не так, как на Україні...»
Я не витримав: «Та хоч ти замовкни, ти його не знаєш: коли виступаєш - нічого зрозуміти не можна».
Парили мене добряче. Потім ще виступив, підло так, Шелепін - він очолював тоді Комітет партійно-державного контролю, писав окремого листа, мовляв, на Україні місництво, порушують під крилом і керівництвом Шелеста та Казанця планову державну господарську дисципліну. То була нісенітниця, але це вже інша історія;
- А все ж!
- Ми довгий час зверталися до Держплану, щоб нам виділили 10-15 тисяч тонн металу для ремонту обладнання цехів металургійних заводів.
654


Не виділяють - пишуть держпланівські чиновники, що нема. Тоді ми з
І.П. Казанцем, головою Ради Міністрів України, крутили-крутили і вирішили так: давай дамо директорам підприємств, міністрові чорної металургії УРСР завдання - нехай усе те, що вони вироблять понад план, візьмуть собі. Точніше, ми владою уряду України віддамо їм той надлишок для ремонту цехів. Так і зробили. І це Шелепін назвав місництвом, розбазарюванням державного майна. Я знову обурився і відповів* що це не місництво, а розумна господарська ініціатива - адже металурги все робили понад план. Ми ж із Казанцем собі тої криці не взяли для будівництва дач, лімузинів тощо. Україна дає понад 52 відсотки всього металу країни, а сама не має чим ремонтувати ковші, що лопнули, секції батарей, які прогоріли. Металургам бракує металу. Це ж соромно! А крім того, і небезпечно - а як аварія, як зупиниться виробництво? З кого спитають - з держпланівського столоначальника чи з нас?
Наприкінці, підбиваючи підсумки, виступає Леонід Ілліч і хоче все це замазати, затерти: «Товариші тут, звичайно, гостро виступали, дуже гостро, іноді, може, й занадто, але я повинен сказати: Петро Юхимович не має рації. Писати такі листи неправильно і...»
«Ну, тоді я взагалі ніяких листів більше не писатиму! Не хочу! При Хрущові я за рік підготував понад десяток листів, це лише ті, що я пам’ятаю. І на всі одержав відповідь - або позитивну, або роз’яснили, що цього робити не можна і чому. А ви мене тут проробляєте, звинувачуєте. За що? Все, вибачайте, більше не буду. Більше жодного листа не напишу!»
Брежнєв тоді: «Ні, ну так же не можна!»
«Так не можна? А як можна? А ще одного листа напишу, ви мене ще раз звинуватите і націоналістом зробите?»
Леонід Ілліч вирішив змінити трохи тему, пожартувати: «Ось у нас при Скрипникові українізацію проводили. Так це була скрипниківщина! При Скрипнику, ви знаєте, я працював на заводі, коли українізацію проводили, - що це було, це був абсурд, сміх. Та й узагалі українська мова - це ж... це суржик російської мови»,
Підгорний сидів поруч і мовчав, але почав закипати.
Питає: «Ви так вважаєте?»
І знов почав Леонід Ілліч: «Так, щодо українізації».
«Ось це так! Це новина! Договорився, Леоніде Іллічу! Тоді й культура українська - суржикова, штучна. Як же це так: український народ, українська мова, українська культура існують століттями, і їх суржиком назвати?» (А Суслов сидить і всі мої «крамолц» занотовує).
Брежнєв не вгамовується: «От пригадую, коли ми проводили українізацію, так дехто не знав - йому підказували відповіді. Питають, як називається українською мовою місяць «декабрь»? А він не знає, йому шепочуть, потім показують - груди, грудень. А він: «Місяць-цицкень!» Ха-ха-ха...»
655


Я аж зуби зціпив, та мовчу, лише думаю: «І це керівник держави! Це людина, яка народилася, виросла і більше половини життя прожила на Україні».
Підгорний мовчав, мовчав, а потім таки виступив! Гостро й різко надзвичайно. Дав і Демичеву, і Шелепіну, і Леоніду Іллічу, говори», довго, дуже сильно, а закінчив так:
«Як же ви думаєте, що йому (тобто мені) робити, як йому працювати, коли металургійні комбінати зупиняються, коли травматизм росте; а ви металу не даєте. Ми все зацентралізували до безглуздя і самі звинувачуємо. Правильно він зробив, спасибі вам, Петре Юхимовичу, і Казанцю передайте.
Що ж стосується Миколи Олексійовича Скрипника, то, товаришу Демичев, і Ви, товаришу Суслов, дай боже, як кажуть, щоб усі ми були такими комуністами, як був Скрипник! А вам, Леоніде Іллічу, соромно з такими промовами, ганьба таке казати на український народ. Я такого ніколи не чекав од тебе, земляка, почути».
Але Шелепін, а він був людиною надзвичайно вольовою і рішучою, ще додав наприкінці, останнім:
«Може, нам поїхати з комісією ЦК КПРС на Україну, скликати пленум та й зробити оргвисновки?» Я відповів, хоча, може, треба було б промовчати:
«Давайте. Приїздіть. Хоч усі разом - саме вчасно приїдете. Скликаємо пленум. Вислухаєте, що вам скажуть про суржик - мову українську, про культуру, про український народ».
Ось яка розмова була в мене ще наприкінці 1965-го - вона і почала прокладати мені дорогу у 1972-й. А слова ті: «Так, Шевченко в нас кумир!» Михайло Андрійович Суслов записував недаремно - він узагалі ніколи й нічого не забував. Згадав їх мені, але вже пізніше.
- Виходить, спочатку засідання Політбюро ЦК КПРС і при Брежнєві проходили гостро?
- Так. Це вже потім настало «тихе життя» - всі «за».
- Про це і Геннадій Іванович Воронов згадує...
- Коли пішов із роботи він, пішов я, потім інші хрущовські кадри - секретарі ЦК КПРС Козлов і Рудаков померли, тоді почалося моральне розкладання Брежнєва, почалося нагородохапання. Ми з Вороновим неодноразово виступали в єдиній упряжці і досить різко й критично - Леонідові Іллічу не дуже це подобалося. Він, кажуть, одного разу навіть назвав нас у кулуарах «змовниками».
- Вас разом з Вороновим «пішли» з Політбюро?
- Разом. На одному пленумі у травні 1973-го нас відправили з Політбюро. А потім Шелепіна - він теж іноді дуже гостро виступав, був сильною людиною. А згодом Підгорного - тоді вже взагалі настало болото. Брежнєв зробився царем, богом і героєм. Та ще з кожним роком усе більшим і відважнішим. І став усезнайкою, і «вірним ленінцем, і видатним діячем»...
656


- Петре Юхимовичу, останнім часом відкрилося багато нового про Брежнєва - про його жорстокість, захоплення сталініциною. Наприклад, колишній член Політбюро ЦК КПРС Г.І. Воронов у журналі «Дружба народов» згадує, що Леонід Ілліч із неповагою ставився до народного контролю країни, захоплювався діяльністю сталінських поплічників-самодурів. Він казав Воронову, переведеному до КНК СРСР: «Ось у тебе цілий Комітет народного контролю* республіканські, обласні, районні комітети, сотні тисяч груп, і нічого вдіяти не можете, а у Сталіна був один Мехліс, і всі його боялися».
Взагалі, про роботу Мехліса Брежнєв відгукувався з великою повагою і похвалою. А як Генеральний секретар ставився до своїх колег, товаришів по роботі? Як він ставився, наприклад, до Олексія Миколайовича Косигіна - адже вони працювали разом майже шістнадцять років?
- Ці роки, чесно кажучи, Косигін працював не разом із Брежнєвим, а радше за нього, - тягнув усі проблеми. Вважаю, що Брежнєв - недалека людина, був фігурою випадковою, тимчасовою, перехідною. Тож боявся і не любив справжніх лідерів, ерудованих працівників - саме таких, як Косигін. Із ним узагалі вчинив не по-людськи. Косигін був уже на пенсії, лежав у лікарні після тяжкого інфаркту. Приїхав його провідати товариш по партії, товариш по ЦК Брежнєв і питає: «А коли Ви, нарешті, здасте державну дачу?» Косигін відповів: «Леоніде Іллічу, я ще поки живий...» Генеральний пробурчав щось, повернувся і пішов. Отаке провідування. Це дуже жорстоко! Дуже!
Ви можете спитати - звідки я це все знаю? Я бачився з Косигіним тоді, останній раз - за два-три дні до смерті: ми в лікарні лежали разом. Він був у кардіологічному відділенні, я заходив, і він мені сам розповідав, ледве стримуючи сльози. Я сів біля ліжка, почав щось говорити, заспокоювати - про Ленінград згадувати. Він це місто дуже любив. Та хіба то лише один випадок? Брежнєв торпедував економічну реформу Косигіна, цькував його. Пригадую, якось на пленумі ЦК по сільському господарству ходить Брежнєв у кулуарах і підбурює всіх: «Давайте, товариші, говорити відверто - тож покритикуємо Раду Міністрів і Косигіна. Він же мало грошей на село дає...»
Я до нього підійшов і кажу: «Леоніде Іллічу, що робиш? Навіщо? Ти що, не можеш його викликати і сказати: більше грошей давай? Та у нього ж немає більше, де їх узяти?»
Брежнєв замислився, відповідає: «А я знаю де? Хай друкує гроші - він же влада...»
- А хто займався проблемами сільського господарства у ЦК КПРС і у Раді Міністрів СРСР?
- Секретар ЦК КПРС із сільського господарства Кулаков - він працював відносно недовго, тривалий час хворів і помер молодим. А у Радміні
- 	перший заступник голови і член Політбюро ЦК КПРС Полянський.
- Його Брежнєв зробив міністром сільського господарства СРСР?
- Так, але це вже пізніше, коли Леонід Ілліч почав його з Політбюро виштовхувати. А як міністром зробили? Просто пародія на державну
657


діяльність! До речі, цей епізод надзвичайно чітко передає стиль Брєжнєва. Міністром сільського господарства працював Володимир Володимирович Мацкевич - ще зі сталінських часів, працював він і при Хрущові, і при Брежнєві. Непогана людина, такий роботящий, завзятий мисливець. Ми його одного разу з Маківчуком так протягнули; так пропісочили в «Перці».
- Міністра СРСР - у журналі «Перець»? За що?
- За браконьєрство на Біличому острові. Він довго сердився на мене, не хотів навіть вітатися, називав безсовісним - це ж, не забувайте, було в кінці шістдесятих років. Я до нього сам підійшов і кажу: «Перестань ображатися. Так же не можна себе поводити. Ти ж приїхав на Україну як можновладець, як князь - нікого не запитав, нікому не подзвонив, узяв і без дозволу помчав полювати, перебив оленів. Це ж жорстокгі! Навіщо вбив маток, оленяток? Люди пишуть з усіх сіл, обурюються, що так царі не полювали. Кореспонденти написали - я нічого не міг зробити, тим більше, ти ж не знаєш - у нас у «Перці» головний редактор авторитетний такий письменник, дуже вимогливий і сердитий. Він і про мене може написати». Міністр заспокоївся. До речі, мені дуже подобався Федір Юрійович Маківчук - принципова і смілива людина. Як він там?
- Уже помер...
- Шкода, дуже шкода - він молодший за мене. Гострий і справедливий був чоловік, справжній боєць за правду. Так от, я хочу закінчити розповідь, як Полянський очолив Міністерство сільського господарства. Він працював першим заступником голови Радміну і тому контролював усе сільське господарство, харчову, рибну й ще деякі види промисловості. Йшло якесь чергове засідання Політбюро - перед кожним порядок денний. Це було, здається, у 1970 чи у 1971 році. Раптом наприкінці, коли всі вже стомилися, підводиться Брежнєв:
«Ось, товариші, виникло ще одне питання. Товариш Мацкевич подав заяву - просить звільнити його від посади міністра сільського господарства, хоче на пенсію. Він подав цю заяву вже давно, ми тут обговорювали з товаришами (де, з ким, крім того, якщо заява давно лежить - чого раптово ставити питання). Я доручав товаришам Полянському і Кулакову підібрати кандидатуру, оскільки вони самі не можуть, навіть і досі кандидатури не дали, та я сам все зробив. Да... Так ось: вноситься пропозиція (знов невідомо від кого) - затвердити міністром сільського господарства Полянського. Хто за?»
А ми з Полянським сидимо поруч. Він щось відвернувся - якісь папірці дивиться і недочув, питає: «Петю, кого він пропонує?»
Я кажу: «Тебе, Митю».
У нього від несподіванки аж руки затремтіли, обличчя стало бліде- бліде:
«Кого, кого?»
«Тебе, Митю, тебе. Він запропонував твою кандидатуру на посаду міністра сільського господарства СРСР».
658


«Таж зі мною ніхто не говорив, ніхто не пропонував!»
«Ну, то зараз обговорення і буде».
Полянський рвонувся: «Леоніде Іллічу, дозвольте мені?»
«Будь ласка, що ти маєш сказати?»
«Ну, по-перше, ні Ви, ні будь-хто інший зі мною не говорили - як же це так?»
«Велике діло. А зараз ми що робимо? Ми ж хіба не розмовляємо? Розмовляємо».
«Так, але в мене здоров’я погане - виразка шлунку, тиск, я нездоровий, а їздити треба буде увесь час. Здоров’я...»
«Як це нездоровий? Коли першим заступником Голови Ради Міністрів, то ти здоровий, а коли міністром сільського господарства, то нездоровий? Ти що - взагалі хворий?»
Немовби натякнув: коли хворієш - подавай заяву. Ну, і Митя відразу скис, а на другий день уже указ. Ось як. Так само вчинив Брежнєв і з багатьма іншими керівниками - підступненько так, зненацька звалював їх, і край розмовам.
- Справді, це була якась кулуарно-єзуїтська метода - адже так само й питання Вашого усунення з посади першого секретаря ЦК Компартії України ні з ким на Політбюро не обговорювалося? Чи радився з кимось Брежнєв?
- На Політбюро ЦК КПРС відвертої, чесної розмови не було - це дуже образливо. Я не знаю, з ким радився Леонід Ілліч, та думаю, що хіба зі своїм «наставником», із Сусловим. Було все так - іде Пленум ЦК КПРС, це 1972 рік. Як правило, перші секретарі Центральних Комітетів Компартій союзних республік, коли важливе питання, завжди виступають. А то ніхто нічого не говорить - про всяк випадок я підготувався і питаю головного орговика Капітонова: «Чи треба буде мені виступати?» Він каже: «Та знаєте, Петре Юхимовичу, ні, бо ми хочемо, щоб більше людей з периферії виступило». Від України дали слово О.Ф. Ватченку, першому секретареві Дніпропетровського обкому партії. Пленум продовжується, ми, члени Політбюро, сидимо у президії, коли йде Леонід Ілліч. Торкнув мене за плече - пішли, мовляв, вийдемо, поговоримо. Вийшли в кімнату відпочинку. Він запалив, як завжди:
«Ну, як, Петре, справи на Україні?» (А ми перед тим лише кілька годин, як розмовляли).
«Нормально, ти ж знаєш. Усе в порядку».
«Так, справді, в порядку. І промисловість, і сільське господарство добре працюють. Працювали б так усі республіки, і проблем би ніяких не було». (Але вся ця тирада якось нещиро говориться, і в мене відразу майнула думка: чого він хоче?)
«А в чім річ? Що сталося? Є якісь сигнали?»
«Та ні. Ніяких сигналів немає. Ми порадилися, ми подумали, ми...» - почав він щось бурмотіти.
659


«Хто це ми? На Політбюро ж ніякого питання про Україну не було».
«Ну, ми... ось тут ми, ми з товаришами вирішили тебе забрати до Москви».
«Для чого? Мені шістдесят п’ятий рік іде, для чого ж мене забирати; якщо я вже не придатний для роботи, то відпустіть на пенсію, я піду попрацюю за своїм фахом. Років п’ять ще маю».
«Ну, що ти, що ти! І думати забудь!»
«А які є претензії до моєї роботи?»
«Ніяких претензій до твоєї роботи ми не маємо. Але ж, розумієш, необхідно те... ну, омолоджувати кадри».
«Так тоді треба починати, мабуть, із центру - ти старший за мене, Підгорний - старший, Косигін - теж старший. Нелогічно виходить. Скажіть, які я помилки, прорахунки допустив, висуньте, які маєте претензії».
«Ну, ось ти написав книжку «Україно наша Радянська», там ти не те...»
«А ти ж її не читав?»
«Ні, але знаю, що ти там вихваляєш козацтво - Суслов говорить, що це...»
«Так це ж історія! Я про історію і писав - сам нічого, жодного слова не вигадав».
«Так, добре. Але ж у тебе там дуже багато націоналістів розвелося - зі Львова є сигнали. (А сигнали ті були від Маланчука). Ось хоча б цей націоналіст Дзюба із цим брехливим своїм листом виступив».
«Леоніде Іллічу, ну й що, коли Дзюба виступив? Він свої думки висловив, але ми ж дали протилежні, випустили на противагу йому брошур ру масовим тиражем. І головне, це ж особиста справа, особиста думка окремої людини - він же не антирадянщик, не агент ЦРУ, для чого його називати націоналістом?»
«Переїжджай, Петре, до Москви, будеш моїм кращим другом дому. Ми ж із тобою земляки! А в Раді Міністрів СРСР треба зміцнити кадри
- 	Косигін щось останнім часом не все встигає, багато проколів».
«Але ж я не був на радянській роботі!»
«Ти був на партійній роботі, на господарській* в тебе ґрунтовна освіта, величезний життєвий досвід. Будемо товаришувати. Дамо тобі чималий обсяг роботи, дамо тобі всю оборонну промисловість, увесь космос».
...Обіцянки - цяцянки. Але, власне кажучи, цим він мене й підкупив - я любив цю галузь, бачив її проблеми. Почав вагатися, але відповів твердо:
«Ти як хочеш, але я своєї згоди не даю».
«Тоді я змушений буду виходити-з пропозицією на Політбюро». А після пленуму - засідання Політбюро, там Леонід Ілліч сказав:
«От, товариші, я розмовляв із товаришем Шелестом, здається, ми з ним домовилися, і він дав свою згоду працювати в Раді Міністрів».
660


Я втручаюсь:
«Ні, я не давав згоди».
«Але ж тут, на Політбюро, треба домовлятися».
Я кілька хвилин подумав - важка така тиша запанувала:
«Що ж робити - все має початок і кінець. Якщо так, не висуваючи жодних претензій, і знімаєте з роботи, то раптом може статися...»
Брежнєв перебив і дуже голосно вигукнув:
«Ні, ми тобі по роботі ніяких претензій висувати не можемо й не будемо висувати».
Підгорний схилив голову і на мене не дивився, а Суслов почав бадьореньким голосом зачитувати якусь третьорядну довідку, щоб зняти напругу. От і все - так і зняли. Потім ще в Києві Пленум ЦК Компартії України провели - як прийнято, тихо, за зачиненими дверима.
- Петре Юхимовичу, відчувається, Ви не любили і не поважали Брежнєва. Скагісіть, це не образа на нього?
- Ні, це просто правда - занадто довго я його знав. Вважаю, що на небіжчика та ще у моєму віці ображатися не можна. У цього пустомелі взагалі нічого конкретного за душею не було. Відповідально стверджую - нічого конкретного. Він на конкретній державній, на господарській роботі не був. Економіки не знав зовсім і не розумів. І скільки в нього було через це сутичок з Олексієм Миколайовичем Косигіним. З усіх членів Політбюро, яких я знав по роботі, найдіяльнішим, найрозумнішим, найпідготовленішим як фахівець, як економіст і як фінансист був Косигін. Він пройшов усі стадії, всі щаблі державної діяльності - наркомом фінансів був, очолював Держплан СРСР, великою фабрикою керував, і Головою Ради Міністрів РРФСР був, і банківську справу добре знав, і наркомом легкої промисловості працював. І просто був талановитим державним діячем - масштабно, сміливо мислив. Коли- небудь, сподіваюсь, напишуть про трагедію Косигіна, який за Брежнєва тільки латав дірки, про трагедію особистості, про крах його грандіозних економічних планів. За Брежнєва він замкнувся, махнув на все рукою і продовжував надриватися.
А Леонід Ілліч - це боягузлива, мстива і примітивна людина, яка дуже любила владу, розваги, почесті й байдикування. Знаєте, як він одержав другу Зірку Героя? Це було 1966 року - за ракетні справи Брежнєв уже мав Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці. Вирішили дати йому до 60-річчя другу таку саму. Я був тоді у Києві. Надсилають
із 	Москви клопотання. Дивлюся: підписали вже майже всі. Ну і я підписався. Через два-три дні дзвонить Підгорний: «Петре, ти знаєш, Льоня дуже наполягає, щоб йому дали Зірку Героя Радянського Союзу, а не Праці». Я кажу: «З якого дива?» У відповідь: «Що ти питаєш! Він тут, у Москві, вже всіх умовив - лишився ти один». Ось так і пішов зірковий дощ, потім повалили бронзові бюсти, бо багато розвелося двічі Героїв. А країна тим часом руйнувалася. Брежнєв знав, що ним чимало членів Політбюро незадоволені - почав чистити. І лише коли
661


поруч опинилися Гришин, Кунаев, Рашидов, Алієв та інші, відчув себе впевненіше. У 1976 році начепив третю Зірку - десять років очікував. Ні, про Брежнєва просто нічого більше сказати...
- Майже дев’ять років Ви керували роботою Центрального Комітету Компартії України. Хто серед усіх Ваших співробітників, колег по Політбюро, яких, до речі, ми майже зовсім не знаємо, був найсильнішим працівником, здібним організатором, хто запам’ятався? Може, був хтось просто близьким товаришем, до кого збереглися у Вас добрі почуття?
- До Івана Павловича Казанця і до Олександра Павловича Ляшка.
- Якщо я не помиляюсь, то саме Ви рекомендували О.П. Ляшка на посаду спочатку другого секретаря ЦК Компартії України, а потім президента республіки - Голови Президії Верховної Ради України?
- Не помиляєтесь. Бо Ляшко - надійний і чесний працівник, порядна людина, принаймні я знав його таким. І взагалі* я вважаю, що посада Голови Президії Верховної Ради республіки не тільки найт> чесніша, а й має бути ключовою за впливом, за авторитетом, тому не розумію тих республіканських керівників, які цю посаду доручають якимось випадковим, маловідомим, малоавторитетним людям. Серед сильних фігур у тогочасному республіканському керівництві був ще трохи арапуватий, грубуватий, але дуже роботящий Василь Ком’яхов
- 	секретар ЦК по сільському господарству. Я дуже поважав і як людину, і як працівника першого заступника Голови Ради Міністрів УРСР Никифора Кальченка - він знав республіку, особливо її лани, як свої долоні. І більшість справ по Раді Міністрів я завжди доручав саме Кальченку, з ним зв’язувався, до нього звертався з усіма проханнями.
- У ті роки - з 1967-го, здається, секретарем Центрального Комітету Компартії України з ідеології працював хімік - доктор наук Ф.Д. Овча- ренко? Чому не гуманітарій, не літератор, не історик, а хімік? Йому що, зручніше було культурою керувати чи він був енциклопедистом?
- Ви знаєте, секретар ЦК КПРС по ідеології П.Н. Демичев теж за фахом хімік, не доктор, правда, але хімік, - ось він і знайшов собі ще одного хіміка. До пари.
- Тобто ця кандидатура не республіканська?
- Ні, не республіканська - ми лише пропонували кілька прізвищ. Для порядку...
- Петре Юхимовичу, одним з близьких Вам людей, скажемо відвертіше, одним із Ваших близьких товаришів був Іван Павлович Казанець - у 1960-1963 роках другий секретар ЦК Компартії України, а у 1963-1965 - Голова Ради Міністрів України. Продовжуючи розмову про політичне керівництво республіки в середині шістдесятих років, після зняття М.С. Хрущова, хотілося б знати: чому так швидко і несподівано пішов з посади Голови уряду республіки Казанець?
- Швидко, але не несподівано. Казанець пішов прямо й відверто, пішов тому, що Леонід Ілліч і Суслов прагнули мати в республіці свою вірну людину і хотіли нас роз’єднати. Ми працювали дружно, працю¬
662


вали на Україну в єдиній упряжці; ось у 1965 році разом прийняли відоме вже рішення про металургійне виробництво. Ми разом розглядали всі питання, разом відстоювали інтереси республіки - і таку кількість атомних станцій у республіці наш тандем ніколи не дозволив би збудувати. Існували й інші проблеми. Наприклад, ми дали м’ясо, молоко, все інше - до центру, а своє чітко розподілили - адже нам треба було годувати всю республіку: і Донбас, і Харків, і Львів, й інші великі промислові центри. Все підрахували. І раптом на одному із засідань ГІолітбюро в Москві мене знову почали критикувати: «Ось у тебе, Петре, все є, ковбаса п’яти сортів, а в нас у підмосковних містах нічого немає. А твій Голова Радміну нічого не дає, ще гірший за тебе...» Відповідаю: «Так ми ж вам усе, що можемо, даємо у союзний фонд. Ви з нього годуєте всіх - ще й відправляєте нерозумно багато за кордон. Ми ж тим, що нам лишаєте, і живемо. Хочете брати більше - тоді візьміть на союзне забезпечення шахтарів, візьміть Донбас. А я, коли знову поїду до шахтарів вислуховувати всі претензії і коли в них не буде навіть сала, й вони про це будуть мені по-шахтарськи, міцним словом казати, то я їм відповім: «Від мене, товариші, нічого не вимагайте - все в Москві. Туди й звертайтеся і за салом, і за ковбасою». А так усі докори за погане постачання і харчування доводиться вислуховувати мені й Казанцю - ви візьміть на постачання Донбас, то й нам не треба буде червоніти. Нам стане значно легше жити».
Леонід Ілліч каже: «Ну, як же так, так не можна. Хоч що кажи, все одно постачання у вас значно краще. І харчів багато більше, ніж у всіх».
Ось такі розмови велися. І в усіх баталіях та питаннях мене завжди підтримував Голова - у центрі його вирішили замінити на «свою» людину.
- Але ж Вас хотіли «розвести», розлучити - і розвели. Як це було? Як вдалося?
- Так, як із Полянським, Семичастним, як із багатьма іншими. Цього прагнув Брежнєв. І почав, як завжди, тихесенько підкопуватися - Казанця викликали до ЦК КПРС. Подзвонив мені Олександр Петрович Рудаков, секретар ЦК КПРС із важкої промисловості, й попросив: «Вишліть негайно Казанця до Москви - для розмови в ЦК». «З ким?» - питаю, бо знаю: ніякої наради немає зараз. Рудаков пом’явся; пом’явся і каже: «На бесіду з Леонідом Іллічем».
Я цікавлюсь: «А яке питання?»
«їй-богу, не знаю, Петре Юхимовичу».
«А якщо згадати, Олександре Петровичу?»
«Та не знаю я, не знаю».
Ясна річ, не схотів сказати. Тоді викликаю Івана Павловича, питаю його:
«Слухай, ти просився кудись на іншу посаду, в іншу республіку? Може, послом у якусь країну? Тебе викликають до Брежнєва».
«Ні, Петре Юхимовичу, нічого не знаю».
663


Поїхав він до Москви. Мені ніхто не дзвонить. Тоді я сам телефоную Брєжнєву - його нібито немає на місці. Ще раз дзвоню. Помічник не з’єднує. Дзвоню втретє - знову помічник щось безпорадно: зайшов, вийшов. А Казанцю тим часом запропонували посаду міністра чорної металургії СРСР. Іван Павлович почав відмовлятися, відбиватися, викручуватися. Коли він повернувся до Києва, зайшов знервований і все мені розповів. Я знову подзвонив Леонідові Іллічу:
- Так же не роблять. Що за мишача метушня? Ти б подзвонив, поговорив, порадився - хіба не так вирішують кадрові проблеми такого рівня? Що це за робота? Він же Голова Ради Міністрів такої рес* публіки - непогано працює, веде і добре знає величезне господарство, скрізь устигає. Для чого ці перетасовки - і міністр буде новий, і Голова новий.
Леонід Ілліч в амбіцію: «А що - йому мало? Мало міністра чорної металургії Радянського Союзу?»
«Та не мало йому! - я теж розізлився. - Не в тому справа, що мало чи багато. Кому мало, кому забагато, а декому взагалі не варто будь- яку справу довіряти. Але ж він - Голова уряду республіки, а я перший секретар Центрального Комітету її Компартії. Ти б хоч для формальності запитав, що і як я думаю!»
«Ну, Петре, знаєш... Знаєш - це кадри. Кадри - така річ. Кадри - це складно. Ми ж іще не затвердили».
«Ще, справді, не затвердили, але вже навмисно провели розмову, нишком викликали в Москву - від мене ховали. Може, й рішення вже готове?»
«Та ні, що ти. Це лише попередня розмова з кандидатами».
Через кілька днів розгортаю газету - ледве не впав: Указ Президії Верховної Ради про призначення Казанця міністром чорної металургії... А що зробиш - не доб’єшся ж, аби скасували Указ Президії Верховної Ради, і людину не примусиш працювати на двох посадах - вона не витягне...
- Колишній перший секретар Московського міськкому партії Єгори- чев розповідає, що довше працював Леонід Ілліч, то більше в нього вкорінювалася звичка брудно, швидко і таємно вирішувати будь-які кадрові питання, у тому числі й найважливіші. Ви вважаєте таку оцінку справедливою?
- Робити все тишком-нишком? Це справді так. Ми тільки схаменулися пізно, коли він уже половину Політбюро своїми людьми заповнив. Завжди прагнув усе робити потихесеньку, ні з ким не рахуючись і не радячись, кулуарно - це сусловська школа. А коли хтось різко, категорично заперечував, Брежнєв спочатку лякався - боягузливий дуже був. Це особливо проявилося, коли Політбюро ЦК КПРС готувало, - я, на жаль, теж брав у цьому участь, - жовтневий (1964 р.) Пленум ЦК КПРС - Брежнєв боявся подзвонити Хрущову і запросити його до Москви, весь трусився, позеленів біля телефону, руки тремтіли. Але
664


потім, із роками, посідаючи крісло Генерального секретаря, навчився інтригувати: хтось проти - і Брежнєв нібито йде на поступки, каже - добре, добре, потім вирішимо, поговоримо спокійно, докладно. А сам тим часом готує і протягує готове рішення й тебе, як телепня, ставить перед фактом. Це поступово стало його системою. Знаєте, за що він Єгоричева «з’їв»? Це знову-таки риса до його портрета - дуже підло вчинив, фактично вдарив у спину. Єгоричев виступив на Пленумі ЦК КПРС у 1967 році й сказав: «Ми тут усі багато говоримо про боєздатність, про боєготовність, про надійність системи протиповітряної оборони країни і столиці. А я член Військової ради Московського військового округу ППО і скажу відверто, що вражений якістю протиповітряної оборони. І винуваті тут і військові, і я, але й Ви особисто, товаришу Брежнєв, як Голова Ради оборони СРСР. Ви вже три роки працюєте - час уже знати, де повне безладдя...»
І все. Повернувся я до Києва, через два дні дзвонить Брежнєв, мабуть, у Москві вже всіх умовив: «От знаєш, Петре Юхимовичу, ми тут підготували, виношуємо пропозицію - Єгоричев щось слабуватий для Московської, столичної парторганізації. Слабувата, дуже слабувата кандидатура - не тягне роботи, все по підприємствах, все дешевої популярності прагне. Хай би працював собі, а то лізе скрізь. То ти як? Тут уже всі погодилися зі мною».
«Шкода його, він ще зовсім молодий. І, кажуть, обдарований дипломат...»
«Та ти не хвилюйся - ми йому роботу найкращу знайдемо. Не пропаде, може, його дипломатом зробити?»
«Не знаю, тобі, Леоніде Іллічу, видніше».
- А коли Іван Павлович Казанець поїхав, як вирішувалося питання про його заміну? Чи пропонувало республіканське керівництво щось своє?
- Звичайно. Ми на Політбюро ЦК Компартії України вирішували цю проблему довго і зупинились однозначно на кандидатурі Ляшка. Обговорювали серйозно і кандидатуру Кальченка - адже він уже був у 1954—1961 роках Головою Ради Міністрів УРСР. Та Никифор Ти- мофійович сам відмовився. Потім, хоча я й досі не можу збагнути для чого, Олександр Павлович Ляшко вніс кандидатуру Щербицького - може, колись він сам розповість, якщо зустрінемось. Але здогадатися чому, мабуть, неважко - думаю, з Москви була з ним якась розмова. З ним поговорили із ЦК КПРС, добре натиснули, наказали, то Ляшко і вніс таку пропозицію, але, можливо, я й помиляюсь. Та на Політбюро в Києві ми цю кандидатуру остаточно відхилили. Приїжджаю до Москви - мене ще до засідання Політбюро ЦК КПРС шукає Брежнєв. Я зупинився на Ленінських горах, поїхав до нього.
«Я з тобою, Петре, хотів поговорити, - почав він. - Як ви там вирішуєте з Головою Радміну?»
«Та ми однозначно зупинилися на Ляшку».
«Ляшко? Ляшко - це якась невідома в партії, в країні людина. Хто він такий? Хто його знає?»
665


«Як невідома? - відповідаю. - Він член ЦК партії, депутат Верховної Ради, секретар ЦК Компартії України з промисловості, до цього шість років працював першим секретарем Донецького обкому партії. Як це - невідома людина?»
«Ну, бог його знає. А може, якось інакше вирішити?»
«Як інакше, Леоніде Іллічу?»
«А чому б не відновити справедливості, порушеної Хрущовим?»
«Якої справедливості?»
«Не повернути б на цю посаду Володимира Васильовича Щербиць- кого».
«А з якого дива? Чи є важливі міркування, аби повертати його?»
«Може, й так, але тут, у Москві, ми обговорили це питання...»
«Як це ви обговорили - ви ж доручили дібрати людину Політбюро ЦК КПУ? А то вийде - «ви обговорили», а працювати нам. Ми детально продумали, прискіпливо обговорили і прийняли виважене рішення».
«Ну добре, давай це питання відкладемо. Як ти доїхав?..»
Залишили ми проблему без вирішення. Десь через тиждень приїжджаю знову до Москви, був у Держплані, потім зайшов до Підгорного. Розповів йому докладно про наше рішення, про розмову з Леонідом Іллічем. Підгорний захвилювався чомусь: «Він і зі мнон> розмовляв, переконував, висував докази, але я категорично проти. Категорично! Бо це абсолютно не підходяща кандидатура - ти з ним пропадеш. Я з Щербицьким працював два роки і знаю, що кажу, - ніяких нервів не вистачить. І не та це людина взагалі».
«Та я так само сказав, Миколо Вікторовичу».
Приїхав я додому - почалася друга атака. Дзвонить секретар ЦК КПРС Шелепін: «Петре Юхимовичу, тут у нас в Політбюро виношується непогана ідея - призначити Головою Ради Міністрів України Щербицького. Молодий - сорок сім років, енергійний, має великий досвід. Як Ви?»
«Для чого це робити - переглядати підготовлене питання? Ми ж дали вам свою, колективно вироблену пропозицію - ніяких заперечень не було. Ніяких!»
«Ну добре, добре, не кип’ятися».
Знову подорожую до Москви, ще раз буду обстоювати, а дорогою міркую: отакі в нас республіканські права. Сів у поїзд, я його більше любив - не пропадає день, але заснути не міг - думав: хіба це проблема, щоб стільки часу гаяти? Прибуваю вранці в ЦК, до Леоніда Ілліча.
«Ти як хочеш, але ми тут усе ж таки довго радилися і будемо вносити пропозицію щодо Щербицького».
«Це ми повинні й вноситимемо пропозицію! Як це ви будете вносити без нас пропозицію? А нашу коли розглянете - чи затверджуватимете без згоди Політбюро ЦК Компартії України?»
«Ну, знов те саме! Ми тут уже все вирішили, проголосували - тільки ти і Підгорний не підписали».
666


«А я й не буду підписувати: по-перше, категорично проти, а по-дру- ге, є колективне рішення Політбюро ЦК Компартії України - я його член і мушу виконувати...»
- А потім прийшов 1971-й рік, і на XXIV з’їзді КПРС раптом обирають...
- Так, обирають, але, вважаю, що не раптом. Обирають до складу Політбюро ЦК КПРС і першого секретаря ЦК КПУ, і Голову Ради Міністрів УРСР, а такого ще ніколи не було на Україні, у повоєнні роки принаймні. І тоді вже мені стало майже все зрозуміло - всі плани Брежнєва. Почалась «операція підсидки». Якщо ж казати про Щер- бицького, а це моя власна думка, і я на неї маю право, - зараз навіть Горбачова різко критикують, - то це далеко не свята людина. Ні з ким не рахується, не знаю, як він зараз ставиться до інтелігенції (думаю, що так само), але раніше ставився до неї надзвичайно грубо, нетактовно і використовував недозволені прийоми.
- Петре Юхимовичу, чи не перебільшуєте? Може, це занадто суб’єктивно?
- Це моя думка, я її висловив, хоча знаю, що ніколи не надрукуєте. Ну, чого варте, скажімо, те, що в апараті, центральному апараті української партійної організації, в апараті радянському і державному немає рідної української мови! Діловодство ведуть російською - що ж це таке? Куди це годиться! Великі партійні керівники не можуть без папірця-шпаргалки виступити рідною мовою - слова плутають. Як вони можуть приїздити на село і на очах у всіх людей «штокать». Навіть телебачення та радіо України, і те ледве-ледве українською говорить. І партійні активи, і наради проходили десятиріччями російською мовою
- все це штучно насаджувалося, певен. Хіба подібне не ображає людей, інтелігенцію?
А потім починають казати, що хтось підігріває націоналістичні почуття. Та хіба це не зворотна реакція? Наприклад, після тієї неприємної розмови на Політбюро ЦК КПРС, після того, як мене почали проробляти там - довелося трохи відступити і у шкільних проблемах, і з телебаченням, - з’явився і став поширюватися в списках лист Дзюби. А коли мене зняли й почали закручувати гайки проти «щирих українців», виникло ще більше невдоволення. Це ж був перший відгомін. І взагалі, за сьогоднішню надзвичайну напруженість у міжнаціональних стосунках, за виникнення жахливих вогнищ насильства, проявів братовбивчих зіткнень ми повинні «дякувати» одному з авторів цього - Михайлові Андрійовичу Суслову. Дуже він постарався
- чимало мін заклав під дружбу народів своїми волюнтаристськими, безглуздими рішеннями, поквапливістю, некомпетентністю, презирством до національних культур. А на Україні чимало проблем підігрівав «теоретик інтернаціоналізму» Валентин Юхимович Маланчук і ті, хто його підтримував, особливо науковці, що йому старанно прислужувались, доводячи, оспівуючи ліквідацію національних розбіжностей.
667


- Чимало представників інтелігенції й досі дуже тепло згадують Вас - і краєзнавці, й художники, і кінематографісти, принаймні мені це доводилося чути неодноразово. Мабуть, у Вас були добрі стосунки з інтелігенцією України? Розповідають, Ви досить часто зустрічалися з митцями і при Вас була встановлена Шевченківська державна премія.
- Зустрічався з інтелігенцією, зараз це розумію, не дуже багато - треба було б більше, але завжди часу не вистачало. Щодо стосунків, то мені важко судити, бо багато всього було - були й сутички. Може, перед кимось я й досі винуватий, але прагнув прислухатися до думки вчених, фахівців, майстрів своєї справи завжди. Цьому привчився ще на виробництві - там без фахівців пропадеш. Так само і в республіці - інтелігенцію прагнув підтримувати, особливо молодь. А те, що «пробили», «довели» і встановили Шевченківську премію як найвищу нагороду республіки, котра присуджується тільки раз у житті, те, що прийняли спеціальну постанову Ради Міністрів про створення державного заповідника на Хортиці, цим пишався і пишаюся й сьогодні. Так само, як і тим, що брав посильну участь у захисті чудових кінострічок Юрія Іллєнка, у створенні Музею-заповідника української народної архітектури та побуту у селі Пироговому. І ще повинен вам сказати, що хотів і виношував разом з Олесем Терентійовичем Гончарем, коли він був
* головою правління Спілки письменників України, ідею створити (а ми це питання вже предметно тоді обговорювали) великий Будинок письменника чи Палац творчих спілок України. Тобто палац, де б вирувало літературно-мистецьке життя. І вже йшлось про замовлення проекту і початок будівництва - потім я пішов, а новому керівництву ця ше- лестівська ідея була не до вподоби. Місце те віддали іншим установам, організаціям, швидко забудували, і все заглухло. Шкода, що не встиг...
- Петре Юхимовичу, це Ви свого часу дали дозвіл друкувати роман «Собор» Олеся Гончара?
-Так.
- А чи знаєте, хто був прототипом одного з головних героїв? Чи, може, «сигналів» не було?
- Знаю, хто став здаватися всім прототипом, і «сигналів»-наклепів була купа - деякі літератори так прямо й писали, що Гончар підняв руку на Радянську владу, майже пророкували, що він хоче повалити соціалістичну систему. Боже, чого тільки не вигадували! Але річ у тім, що й Олесь Терентійович, коли писав роман, не знав, що перший секретар Дніпропетровського обкому партії, член ЦК КПРС, Герой Соціалістичної Праці Ватченко віддав свого старого батька у будинок престарілих. Аби дешевше було.
- То Олесь Терентійович не знав?
- Ні, не знав. От зовсім недавно ми зустрічалися, і я його питав - Ви про це знали? Він каже, ні, не знав, а так вийшло. Потім підняли гвалт - на злодієві шапка горить, але я вірю Гончареві - він завжди говорить правду.
668


- Ви стежили за тогочасною українською літературою?
- Намагався. Читав багато. Але більше часу забирало книговидання доводилося контролювати. Бо вже тоді задля прибутку видавництва
намагалися згорнути тиражі українських видань, іноді не вивчаючи попиту. А коли у сімдесятих занехаяли, кинули напризволяще книговидання українською мовою, вся культура, насамперед мова, почали занепадати. Хочу підкреслити, що за Хрущова такого б не могло бути - ні русифікації шкіл у містах, ні русифікації вузів. Микита Сергійович із величезною повагою ставився до українського народу, любив українську мову, пісні й культуру. Це можу стверджувати достеменно. Адже саме за його ініціативою встановили у Москві пам’ятник Великому Кобзареві біля готелю «Україна», у центрі міста. Він вважав, що Україна і Шевченко нероздільні, як мати і дитина. І на відкритті монумента, коли я приїхав із Києва, ви б чули, як сердечно, з якою теплотою і любов’ю Микита Сергійович говорив про Кобзаря, про його вірші.
- За Микити Сергійовича Хрущова також, якщо пригадуєте, дуже широко відзначали у 1964 році 150-річний ювілей Тараса Шевченка. Група українських учених-шевченкознавців була тоді відзначена за цикл робіт про Кобзаря Ленінською премією.
- Так, пам’ятаю. Це було наше подання - Політбюро ЦК Компартії України, і Хрущов нас підтримав.
- Петре Юхимовичу, чи правда, що Ви були одним із натхненників створення унікальної краєзнавчої енциклопедії України - двадцятише- ститомної історії міст і сіл? І чому Вас, першого секретаря ЦК партії, зацікавило краєзнавство?
- Було таке; Чи гріх, чи радість - радше радість. Справді, я чимало займався проблемами цього видання. Ми обговорили та затвердили рішення про початок роботи над цією книгою - точніше, циклом книг
- 	на засіданні Політбюро ЦК Компартії України. Очолив усе Петро Тронько, тогочасний заступник Голови Ради Міністрів України, - цікаво, що він за цю роботу став згодом і академіком, і лауреатом Державної премії СРСР, але спочатку саме Тронько найбільше заперечував, казав, що це непосильна праця, аж поки я сам не притис його як слід. Думаю, він не дуже ображається на мене, бо зараз скрізь кажуть, на всіх нарадах відзначають, на конференціях підкреслюють, що під керівництвом академіка П. Т. Тронька створений новий напрям в історичній науці - наукове краєзнавство міст та сіл України. Але Петро Тимофійович - молодець, працював він надзвичайно багато й енергійно, а я йому намагався допомагати.
Захопився я краєзнавством чи ні, не знаю. Річ у тім, що ідея такої величезної всенародної енциклопедії народилася в мене давно (хоча, може, згадувати про це й нескромно) і, можна сказати, випадково. Я тоді працював ще першим секретарем Київського обкому партії. Якось довелося заночувати в одному селі - машина загрузла у болоті. І там у одного діда я знайшов велику дореволюційну ще книгу - до¬
669


кладний опис села, його історію, зроблений мудрим дияконом. Ось він описує село - таке-то воно було, так будувалося, стільки-то душ і окремих родин у ньому живе, стільки церков і стільки прихожан у кожній, хто тримає шинок і хто родом із козаків, хто чим займається той пасічник, той швець, той шорник, той ремісник, той кравець, а той - просто п’яниця і нічого не вміє. А потім, уже значно коротше, пише дяк про всі навколишні села. Отака чудова книга була створена, і я подумав: чорт забирай, дяк зумів написати, а ми? Уже скільки років мигнуло, як той дяк помер, а книга живе, і я її із захопленням читаю - це ж пам’ять народу! Ні, думаю, за будь-яких обставин, та ми повинні таку працю створити - і не про одне село, а про багато. Тож почали розгортати справу - організували громадські редакції в областях, у районах, запросили на допомогу місцеву сільську інтелігенцію, просто старих людей, у містах було більше фахівців - піднялася чиста і добра хвиля народного ентузіазму, яка розбудила краєзнавчий рух, зробила його рухом масовим. Почалася велика і дуже копітка робота. А я потім неодноразово проводив спеціальні наради, де слухали краєзнавчі проблеми. На засіданні Політбюро ЦК Компартії України приймали й спеціальне рішення про підтримку цієї справи - ухвалили постанову «Про створення багатотомної «Історії міст і сіл Української РСР». Саме тоді доручили всю практичну роботу Троньку і редакції Української Радянської Енциклопедії на чолі з Миколою Бажаном. Ще підключили на допомогу Інститут історії АН УРСР, суспільствознавців вузів. Дехто спочатку дуже відбрикувався: як же, він - фахівець по світових проблемах, а тут історія якогось села чи хутора. Але абсолютна більшість працювала з душею - і от результат: стоять на полиці двадцять шість фундаментальних томів. Пишаюсь, що в них краплина і моєї праці.
- Петре Юхимовичу, а скільки тривав Ваш робочий день на посаді першого секретаря ЦК Компартії України? Знаю ще, Ви надзвичайно багато їздили по республіці.
- Десь годин п’ятнадцять-шістнадцять. А якщо жнива чи посівна, то бувало доба добі заважала - одна ще не скінчилася, справи ще <є, а вже друга починається. А до того, що багато їздив, то інакше бути й не могло - всі ми як політичні керівники, як партійні функціонери виросли за часів Микити Сергійовича Хрущова. У нього ми вчилися, у нього сприймали в чомусь стиль роботи, в чомусь навіть поведінку, а Хрущов багато подорожував країною, прагнув усе знати, все бачити на власні очі, не боявся народу, міг запросто вступити в полеміку, в розмову, почати обніматися на полі чи на заводі біля верстата. Це Брежнєв і ті, хто працював із ним довгі роки - його висуванці, улюбленці, - ті майже весь час керували з кабінетів, запаніли, їм навіть жива інформація з місць була непотрібна, і, крім того, вони народу боялися, жахалися нестандартних ситуацій - як поводитись, що говорити? Тож замкнулися на десятиріччя в кабінетах. І ще одне - за Хрущова вищі
670


керівники, знаючи його характер, весь час перебували в хорошій, діловій напрузі й багато працювали. У ті часи не знали таких розваг, як за Брежнєва, такої розкоші - басейни, масажисти, відео, небачені бенкети, через які брежнєвські роки називають ще застільним періодом.
- А коли Ви пішли на пенсію, чи залишилися справжні друзі, які б не перестали дзвонити, провідувати, не почали кидати каміння чи супити брови, удавати, що незнайомі з вами?
- Звичайно. Саме такі справжні, товариські стосунки в мене збереглися до останніх днів його життя з Олексієм Олексійовичем Єпішевим - моїм давнім другом ще з довоєнного Харкова, так само було з По- лянським та Вороновим - із ними товаришуємо й сьогодні. Дуже добрі стосунки збереглися в мене з усіма міністрами і навіть, що особливо приємно, з молодими, новими, яких призначали вже пізніше. Коли зустрічаємось - чи на дачі, чи в лікарні, - вони щиро вітаються, цікавляться здоров’ям, справами. Обов’язкове запитання: «Як живете, Петре Юхимовичу?» Це дуже приємно - я майже нікого не знаю, а вони - для мене зовсім ще молоді люди - підходять, розмовляють з повагою, розповідають, де були, що обговорювалося на тій чи тій нараді, що вирішувалось. Як і всі літні люди, я до цього досить чутливий.
- Але, мабуть, були, Петре Юхимовичу, й інші - ті, хто спочатку навіть нав’язувався у друзі, а потім злякався?
- Стародавня східна мудрість говорить: той, хто набивається у друзі, - той не друг і ніколи ним не стане. Звичайно, були й такі, хто надзвичайно чітко прореагував на зміну службового становища. Були... їх не хочу довго згадувати - не варті того, але один приклад усе ж наведу - дуже він мене образив. Од цієї людини я такого не чекав. Це - відомий на Україні вчений-економіст, академік Степан Ямпольський - колишній директор Інституту економіки АН УРСР. Я його добре знав ще з Харкова - з інституту, зі студентських років товаришували. Друг був - куди там: «Петре, дорогий, та я для тебе... Петре, ми з тобою...» А потім, коли зняли з роботи, - все, зник шановний академік і не обізветься ніколи. Це тільки коли треба було щось, наприклад, будувати новий корпус для інституту чи щось інше, тоді, виходить, був друг. Те саме можу сказати й про своїх колишніх помічників. Ніби теж непогані люди - був Кучер, був Пахаренко, був ще один -т- помічник по сільському господарству, забув його прізвище. Працювали ми дружно, нарікань у них чи прохань відпустити на іншу роботу не було. Всі троє зникли - ну, чому б їм не зняти трубку і не передзвонити старому: як живеш, Петре Юхимовичу? Або поцікавитися, чи живий ти взагалі - ні, жодного слова не почув. Не розумію і не сприймаю я таких людських стосунків.
- У Вас цікава й дуже насичена, багата біографія. Але, на мій погляд, найнесподіванішою та найцікавішою є її остання трудова сторінка - адже після відставки та виходу із складу Політбюро ЦК КПРС, коли
671


перестали бути одним із політичних лідерів країни, Ви відмовилися сидіти вдома, граючи в доміно чи шахи, а пішли працювати на завод. До речі, це єдиний і майже нікому не відомий випадок у сучасній радянській історії, коли вчорашній член Політбюро ЦК КПРС, заступник Голови Ради Міністрів СРСР добровільно йде працювати не на якусь номенклатурно-синекурну посаду, а на звичайне виробництво. Розкажіть про те, як Вам вдалося добитися дозволу працювати, - чи важко було? Адже, підкреслюю, це поки єдиний випадок у нашій сучасній політичній історії.
- Скажу без хвастощів: я ніколи не був відірваний від людей; я вийшов з народу, з виробництва, тож і пішов назад - на виробництво, до людей. Професію - інженер-металург - мав надійну, знав: вона мене виручить завжди. І нічого надзвичайного, а тим більше героїчного в цьому не бачу.
- Але погодьтесь: і до Вас, і після Вас ішли члени Політбюро - дехто був молодший, дехто старший, хтось звільнявся за власним бажанням, як Мазуров, хтось змушений був залишити високі посади, як Кунаев чи Романов, але на звичайну посаду, на звичайну роботу працювати не пішов жоден - якось було не прийнято. Але ж це нормальний хід речей: якщо людина ще має сили і бажання, вона повинна працювати. Бракувало, мабуть, саме бажання чи сміливості поставити таке питання, ходити щодня на роботу. Вам єдиному вдалося вирішити всі ці проблеми...
- Добре, розповім, як я влаштувався на роботу. Майже рік - із весни 1973-го я не працював: переживав, мучився, займався самоїдством. А потім почав думати - скільки я ще проживу, як проживу, що робитиму, невідомо. Чому ж, маючи й знання, і сили, і досвід, я змушений покірно чекати смерті, сидіти замкнений у чотирьох стінах? Думав, думав і дійшов висновку: потрібно влаштовуватися на роботу, я жива людина, хочу працювати і навіть за Конституцією маю на це повне право. Подзвонив Брежнєву, бо знав, що без нього вирішити це питання неможливо. А до цього я намагався сам, власними зусиллями знайти роботу - обійшов пів-Москви, заходив і у міністерства, і в главки, і на заводи. Вів «розвідку боєм», промацував ситуацію. Скрізь приймали нібито дуже радісно, відверто: «А, Петре Юхимовичу, як справи, як здоров’я? Які проблеми у господарському плані потрібно вирішити?» Всі думали, що я ходив чогось просити. Тільки-но почну розмову про працевлаштування - кінець обіймам, замовкають, відводять очі, кажуть: необхідно подумати, пошукати, потім обіцяють передзвонити і... ніхто не приймає на роботу. Так от, подзвонив я Брежнєву і кажу:
«Леоніде Іллічу, зніми табу».
Він хмикнув: «А що, будь ласка. Ми тобі дамо будь-яку роботу - йди начальником великого главку».
Я тоді відповів: «Мені ще такого лиха не вистачало! Не хочу йти працювати в міністерський бюрократичний апарат. Начальником главку - це значить що? Перекладати папірці - ні, не хочу».
672


- Так і сказали?
- Так і сказав. А що мені тоді було втрачати? І продовжую: «Відправте мене на виробництво, на будь-яку посаду. На партійній роботі я відпрацював майже двадцять років, до того був директором заводу - промисловість знаю».
А він, повторюю, був такою нерішучою, невпевненою людиною. Почав вагатися:
«Ну, що я тобі можу сказати? Ти поговори краще з Установим. Коли домовитесь, то і я не буду заперечувати».
«Так ти б йому хоч подзвонив».
«Гаразд».
Дзвоню незабаром Дмитрові Федоровичу Устинову - він тоді був секретарем Центрального Комітету з оборонної промисловості, тільки встиг привітатися, а він:
«Петре Юхимовичу, не хвилюйся. Мені Брежнєв телефонував, ти завтра приїзди. Будемо разом щось шукати».
Іду зранку до нього. Устинов: «У мене в оборонній промисловості є непогана роботаначальником главку. Так і Брежнєв радив».
Я зрозумів, що Льоня хоче, аби я відмовився і заспокоївся, тож відповідаю:
«І ти з главком... Не піду, не хочу паперової кухні. Тільки на виробництво і не просто на завод у паперовий апарат, а туди, де жива робота, де метал, де плани».
Він погодився: «Маєш рацію, добре. Тоді давай в оборонну промисловість, на виробництво».
Відповідаю: «Дмитре Федоровичу, я в оборонній промисловості працював дуже мало».
«Як мало? Не прибіднюйся, Петре Юхимовичу, сам власноручно тобі наказ нагородний про велику премію підписував, коли ще був наркомом. А ти кажеш - мало. Щось ти крутиш...»
«Та пам’ятаю, пам’ятаю. Я тоді, пригадую, працював директором авіаційного заводу, і ти мене преміював за гарну роботу. Тоді міністра авіаційної промисловості Шахуріна Сталін зробив ворогом народу і наказав заарештувати, і всі наші авіаційні підприємства, всі заводи передали до міністерства оборонної промисловості, яке ти очолював».
Устинов дзвонить міністру Петрові Васильовичу Дементьеву: «Тут Шелест на роботу дуже проситься - не хоче відпочивати. Може, візьмеш?»
Чую голос міністра: «То нехай негайно приїздить. Ми тут про все домовимось».
Дмитро Федорович поклав трубку і до мене: «Поїдь, Петре Юхимовичу, як з Петром домовитесь, так і буде. Я не заперечуватиму».
Помчав я до Дементьева. Увійшов до кабінету, він підвівся назустріч, підійшов, обняв, усміхається: «Здоров, тезко, радий тебе бачити! (А ми з ним добре товаришували). Що, «домашній арешт» закінчився?
22 	Шелест
673


Мені Установ уже телефонував удруге, казав, нібито бажаєш тільки на виробництво. Дам тобі серійний завод, хороший, великий серійний авіаційний завод.
Я відповідаю не вагаючись:
«Ні, дорогий. Ти хочеш потім мене і в хвіст, і в гриву. На завод великих масштабів директором я не піду, ти дай мені щось трохи менше і легше. Не забувай - мені вже шістдесят сьомий».
«Ну то й що? Ти здоровіший за мене! Але згоден, давай подумаємо разом, без метушні...»
Витяг він папери і почав шукати - так виник варіант роботи на заводі при Долгопрудненському дослідно-конструкторському бюро автоматики. Це було єдине подібного профілю підприємство в усій країні, але справжнє підприємство. У Долгопрудному воно лише не серійне, а дослідне, це навіть цікавіше: робило зразки, експериментальні вироби і потім передавало їх на виробництво. Дуже гарне, сучасне, комплексне підприємство - там працювало п’ять докторів та тридцять шість кандидатів технічних наук, працювали власні лабораторії, сучасні цехи. Домовилися ми з міністром, коли він усе це мені розповів, що я туди піду, хоча й від дому далеко. Приїжджаю на завод, а там усі дивляться напружено, сторожко так. Ну, чого він приперся? Особливо хвилюється директор, головний інженер і головний конструктор - думають, мабуть, про мене: а на чиє місце він прийшов, кого будуть найближчим часом виганяти? Але я їх відразу заспокоїв, висловив сподівання, що вони мені допоможуть увійти в курс справ, і взяв на себе дослідне виробництво. Ось там я і пропрацював понад десять років - наприкінці 1984-го, за два місяці до свого сімдесятисемиріччя, пішов на пенсію. Трудився я з чотирма міністрами авіаційної промисловості - жодного проколу не було. Навіть у 1984-му новий міністр авіаційної промисловості СРСР Аполлон Сергійович Сисцов не хотів відпускати, казав: «Попрацюйте, Петре Юхимовичу, ще хоча б кілька років. Справи у Вас ідуть добре, все налагоджено, без Вашої участі колективу буде складніше». А я за кілька років до того саме почав будівництво - зводили для заводу пансіонат на Арабатській стрілці, пробивав усе це сам, за давніми зв’язками, то Аполлон Сергійович просив закінчити хоча б будівництво пансіонату. Я відповів, що завжди буду свій рідний колектив у всьому підтримувати, але мені вже майже сімдесят сім - просто рахуватися на роботі я не звик, не можу й не хочу, а сил відповідно стає менше. Треба на пенсію. Дали грамоту, подяку оголосили, ну ще, як водиться, вітали, і я думав - уже все. Рішенням колегії МАПу СРСР вручили особливу нагороду: безстрокову, постійну перепустку на всі заводи та об’єкти нашого міністерства, до самого міністерства. Вона завжди у мене як ознака поваги, можна будь-якого часу зайти до колег.
- Із 1985-го почалася вже «чиста» пенсія?
- Так, але в Комісії партійного контролю Краснопрєсненського райг кому КПРС Москви продовжую працювати і до сьогодні. Справ багато,
674


проте особливо бентежить, скажу відверто, вихід багатьох чесних, хороших, відвертих людей із лав КПРС - переживаю надзвичайно, намагаюся їх переконати у помилковості такого кроку. Зараз іноді вдається, раніше було значно важче, - люди казали, що втомилися від нехлюйства, нещирості, соціальної несправедливості, від безвір’я. Вважаю, обрання Черненка Генеральним секретарем завдало великого удару престижеві партії, продовжило кризову ситуацію в усіх галузях життя ще на півтора року. І мені було б цікаво дізнатися - хто з членів Політбюро запропонував і хто підтримав, по-перше, смертельно хвору, а по-друге, абсолютно непідходящу людину на цю посаду? Як могли вони піти на такий крок у гранично складній ситуації, як могли мислити так безвідповідально?
- А чим Ви займаєтеся зараз у вільний час? У Вас є, мабуть, якесь захоплення?
- Моє хобі в наш час непопулярне, бо антиекологічне. Я любив і люблю полювання. Ще дуже любив автомобіль - за кермом я просто- таки відпочивав. І їздив, як казали професіонали, досить-таки непогано. Досидів за кермом до вісімдесяти років - зараз і лікарі забороняють, і сам уже не наважуюсь - реакція не та, та й зір слабне.
- Ви колись влучно стріляли?
- Непогано, але ображаєте - чому стріляв? І зараз полюю. Торік восени був на качиному полюванні - за три доби (більше сил не вистачило) шістнадцять качок здобув. А цього року тричі виїздив навесні на кабана - два рази вдало, підстрелив по кабанчику. Та в основному вільний час віддаю зараз паперам - пишу спогади, розмірковую над прожитими роками.
-1 багато написали?
- Основа книги є, обсяг, щоправда, навіть завеликий - десь понад тисячу сторінок. Але мені було легко і зручно писати спогади, бо ще з 1930 року я все життя досить пунктуально і педантично вів щоденники, занотував кожен прожитий день, кожну важливу подію, розмову, зустріч. І не через тиждень або місяць, а того-таки дня або в крайньому разі - наступного. Тому в пам’яті так багато збереглося - навіть розмови на Політбюро, окремі зустрічі. Нині, за допомогою онука та сина, ці записи впорядковую, шліфую, дещо скорочую - і, на жаль, ще й досі із суб’єктивних іноді причин.
- А де думаєте публікувати?
- У Москві - веду попередні переговори з одним дуже солідним видавництвом.
- А якби на Україні, вдома?
- Це залежить не від мене, але якщо зможете допомогти - знайти таке видання чи видавництво, буду щиро вдячний, бо спогади мої, звичайно, про Україну, про Київ, про киян - у них багато деталей, фактів, котрі цікавіші, вважаю, землякам. Проте певен, декому це буде не до вподоби, спробують не дозволити, попри всі розмови про плюралізм і право на особисту думку.
675


- Петре Юхимовичу, а, коли не секрет, яку пенсію одержують КО* лишні керівники країни, колишні члени Політбюро ЦК КПРС?
- По-різному, про всіх не буду говорити - не знаю. Микита Сергійович Хрущов, наприклад, одержував чотириста п’ятдесят, а «правдолюбці» Кунаев, Гришин, Алієв, Романов - по п’ятсот.
- А Ви особисто?
- Коли виходив на пенсію, мав чотириста п’ятдесят, а у 1986 році додали ще п’ятдесят.
- Кілька слів, якщо можна, про Вашу родину.
- Вона в мене досить велика і, здається, дружна. В мене двоє синів - старший Борис і молодший Віталій, є онуки, вже зовсім скоро стану прадідом. Старший син - професіональний військовий, усе життя прослужив у Військово-Повітряних Силах, дослужився до полковника* м&€ чимало нагород. Зараз Борис уже у відставці, але вдома не сидить - працює інженером у Москві. Молодший син Віталій усе життя Займається улюбленою справою - він безмежно закоханий у фізику, віддає їй майже весь час. Віталій - доктор фізико-математичних наук, професор, член-кореспондент Академії наук УРСР, у його творчому доробку
- 	сотні наукових праць, кілька монографій, деякі перевидавалися за кордоном. Є в моїй родині й свій архітектор, і свій філолог, і навіть власний історіограф, який і допомагає мені впорядковувати мемуари - суворо стежить за історичною достовірністю й іноді критикує діда.і Це мій найстарший онук, мій тезко - Петро, історик за освітою; закінчив кілька років тому історичний факультет Київського державного університету і зараз працює викладачем у Київському інституті інженерів цивільної авіації. І, звичайно ж, найближча мені людина, вірна супутниця, помічниця у всіх справах і добрий порадник - моя дружина Іраїда Павлівна. Є ще багато племінників та племінниць - іноді провідують»
- Спасибі, Петре Юхимовичу, за терпіння, за відвертість. Довгих літ Вам, міцного здоров’я і завжди доброго гумору.
- Спасибі й вам, уклін доземний землякам, Дніпровим кручам, київській землі, незабутнім каштанам...
Друкується за: Київ. - 1989. - № 10. - С. 90-110:
№4
Інтерв’ю П. Шелеста газеті «Московские новости»
10 вересня 1989р.
СИТУАЦИЯ В САМОМ ВЕРХНЕМ ЭШЕЛОНЕ ВЛАСТИ, ПРИ- ЧИНЫ И ОБСТОЯТЕЛЬСТВА ПЕРЕМЕЩЕНИЙ В НЕМ - ДО НЕДАВНИХ ПОР ОБО ВСЕМ ЭТОМ МОЖНО БЫЛО ТОЛЬКО ДОГАДЫВАТЬСЯ. НЕКОТОРЫЙ СВЕТ НА ТО, ЧТО ПРОИСХОДИЛО В НАШЕЙ НЕДАВНЕЙ ИСТОРИИ, ДАЕТ БЕСЕДА ЖУРНАЛИСТА АНДРЕЯ КАРАУЛОВА С БЫВШИМ ЧЛЕНОМ ПРЕЗИДИУМА ЦК
676


КПСС И ПЕРВЫМ СЕКРЕТАРЕМ ЦК КОМПАРТИИ УКРАИНЫ, А НЫНЕ ПЕРСОНАЛЬНЫМ ПЕНСИОНЕРОМ СОЮЗНОГО ЗНАЧЕНИЯ ПЕТРОМ ШЕЛЕСТОМ.
ПУБЛИКУЯ ФРАГМЕНТ ЭТОЙ БЕСЕДЫ (ПОЛНОСТЬЮ ОНА УВИДИТ СВЕТ В ЖУРНАЛЕ «ТЕАТРАЛЬНАЯ ЖИЗНЬ» ПОД ПОСТОЯННОЙ РУБРИКОЙ «ПОЗИЦИЯ»), МЫ ОТДАЕМ СЕБЕ ОТЧЕТ В СУБЪЕКТИВНОСТИ ВЗГЛЯДА 82-ЛЕТНЕГО ШЕЛЕСТА.
Андрей Караулов; Самое поразительное, что Вы почти не изменились с тех пор, когда я впервые видел Вас в Киеве на трибуне во время первомайской демонстрации...
Петр ШЕЛЕСТ: Это какой же год был?
А. К.: Наверное, 69-й, я был маленький, может быть поэтому все хорошо запомнил. Скажу честно: я мало знаю о Вашей жизни, поэтому первый вопрос - это не вопрос, а просьба. Сначала о себе, о прошлом. В первую нашу встречу Вы мне сказали: «У меня жизнь длинная, интересная и трагическая...»
П. Ш.: Длинная, да. Уже 82-й год пошел., И непростая, конечно. Что-то сказать коротко - трудно. Каждый период отличается особо. Был батраком, слесарем, на паровозе ездйл, потом закончил институт. Металлургический, механический факультет. Это был 35-й год. Работки в Донбассе, Мариуполе, на заводе Ильича. Сменным инженербм, заместителем начальника цеха, начальником. Прокатывали специальный прокат, делали штамповки. 800 человек рабочих в цехе было. А лет мне было 26. Там у меня родился первый сын. У него есть интересная запись метрическая. Где родился? На заводе Ильича. Потому что было Так: и завод, и поселок - одно целое, там и власть была одна.
Потом, это уже 36-й, переехал в Харьков. Стал начальником отдела Морсудснаба, объездил всю страну, на всех судостроительных заводах был г Ленинград, Дальний Восток, Одесса, Херсон... Не слишком длинно говорю?
Отец мой - полный Георгиевский кавалер, Ефим Дмитриевич. Воевал в русско-турецкую войну. А мама - крестьянка, даже неграмотная была. Отец - грамотный, 25 лет прослужил в Царской армии. Прйчем вот деталь: пошел за старшего брата, семнадцати лет, старший брат женился, а этот - холостой. Поговорили они между собой, выпили водки добре, и отец - пошел. Его рассказы помню, как сейчас. Ну вот. У меня в Харькове была бронь от мобилизации (мы же на оборону работали), но от брони я отказался и попал на Дальний Восток. Демобилизовался в чине командира танкового взвода, два кубаря, одет с иголки, тогда в армии была строгая дисциплина и порядок строгий. Пошел я становиться в военкомат на учет, а мне говорят: у нас есть указание членов партии отправить в горком. На беседу. А я член партии с 28-го года. В горкоме предлагают мне разные должности - зам, зав, пом, что угодно. Я говорю: нет, на завод пойду. Я так прикипел к заводским, что даже воздух заводской был для меня ароматный.
677


Поехал я на харьковский завод «Серп и Молот», он считался заво* дом сельскохозяйственных машин, хотя работал на оборону. Самый крупный цех там был кузнечно-штамповочный. И он был у них в прорыве. Я принял цех, прошло четыре месяца, цех вышел из прорыва, на хорошем счету был, меня избирают членом парткома завода. Потом назначен начальником производства, значит, я уже в высшую категорию руководства вошел. А потом стал главным инженером. И проработал до 40-го года.
А в 40-м меня послали главным технологом на новый завод, 75-й, он выпускал дизеля для танков и самолетов. Проработал 8 месяцев, и вдруг парторг ЦК ВКП(б) Савельев, был у нас такой, звонит мне: «Петр Ефимович, срочно вызывают в горком». Поехал.
Разговаривал с секретарем горкома, потом обкома, а секретарем обкома был Епишев: «Хотим забрать вас на партийную работу, секретарем Харьковского горкома по оборонной промышленности». Йет, говорю, согласия не даю.
А. К.: Это было неожиданно?
П. Ш.: Неожиданно. Вы - коммунист, говорят мне, поезжайте в Киев, вот Вам пакет в руки, там Ваши документы. Я поехал. Был на приеме у второго секретаря ЦК Бурмистенко. И в 40-м году я впервые повстрег чался с Никитой Сергеевичем. Было все очень доброжелательно* он внимательно принял меня, расспрашивал, говорил: «Вот мы сейчас в таком состоянии, войны не избежим...»
А. К.: Хрущев это понимал?
П. Ш.: Понимал. В разговоре со мной он сказал: «Мы сейчас берем на партийную работу людей с производства. Промышленностью должны заниматься люди, которые разбираются в этих вопросах». - Там я тоже попытался: «Никита Сергеевич, может, не надо...» - «Нет. Решение есть. Ваша кандидатура согласована». Все. И так я уехал.
Харьков был очень насыщен оборонными предприятиями. Танковый завод, дизельный, авиационный. Все заводы уже в какой-то степени были переориентированы на выпуск военной продукции. Они работали с огромным напряжением. А потом началась эвакуация. Снималц станки, все минировали... Мы почти что до последнего дня были в городе, пока уже не начали бомбить очень сильно.
Прибыли в Купянск. Туда съехалось почти все руководство. И республиканское, и областное. Через некоторое время меня послали с донесением в Москву. Сделал все, зашел в ЦК напоследок, и тут Андреев, заведующий отделом кадров ЦК, предложил мне работу. Инструктором Центрального Комитета Я отказался. Возвратился в Купянск... Все мои товарищи там. Меня назначили старшим по эвакуации, погрузились мы в теплушки и поехали. У меня семья была эвакуирована в Челябинск, и я попросился туда же. Утвердили меня заведующим кадрами Челябинского горкома партии. Работа страшная, эвакуированных много, с семьями, надо их расселить, накормить. Устроить на
678


производство. А через 3-4 месяца Патоличев Николай Семенович, который был в Челябинске первым, вызывает и говорит: «Я познакомился с твоими данными, ты же оборонщик, а нам нужен заведующий отделом оборонной промышленности обкома. Завтра же приступай». И я проработал год.
А потом, когда начали освобождать Украину, отозвали в Москву. Собралось нас человек 300. Живем на казарменном положении месяц, два - ничего. Мне надоело, я пошел к Андрееву: «Нельзя же так, доложите ж Сталину, либо в армию нас посылайте, либо в партизаны, ну сколько ж можно ничего не делать-то, это «к позор». Вот тогда меня забрали работать в ЦК ВКП(б), а всех остальных раскассировали: кого в армию, кого в партизанские отряды. А я стал инструктором ЦК по оборонной промышленности.
А. К.: Это было интересно? Вы уже не отказывались?
П. Ш.: Интересно. Но куда ж отказываться? Интересно было. Я исколесил весь Урал, Сибирь, Дальний Восток. И в Челябинск наведывался. Так было, пока наши не подошли к Харькову.
А. К.: Со Сталиным не приходилось встречаться?
П. Ш.: Приходилось. Начальником у нас был генерал Гайдуков. А курировал наш отдел Маленков. На оперативных совещаниях он все время говорил: «Имейте в виду, товарищ Сталин интересуется работой вашего отдела». А мы все ходили в военном, у меня две шпалы было...
А. К.: Это что же за чин?
П. Ш.: По-моему, старший политрук. В армии - майор или подполковник. Ну вот. Мы, значит, сидим, Маленков говорит: «Готовьтесь, товарищ Сталин сказал, что сегодня придет». И входит, действительно. Мы все встаем. - «Садитесь, садитесь». - И задает вопросы каждому. А я перед этим был в Дзержинске, это под Горьким, там на большом снаряжательном заводе произошло ЧП: взорвался цех, который производил новую, сильнодействующую взрывчатку. А я приехал из ЦК, чтобы отправить состав с шашками для реактивных снарядов. И проследить, значит, чтобы шашки были определенного диаметра и обязательно со сквозным отверстием в каждой, иначе шашка сгорала неравномерно. Сталин спрашивает: «Кто у нас был в Дзержинске?» - «Я, товарищ Сталин, я». - «Вы были, когда взрыв произошел? Какая причина?» - Я говорю: «Товарищ Сталин, я сейчас не могу сказать, специальная комиссия расследует». — «Сколько человек погибло?» Отвечаю: «Восемьдесят пять рабочих и четверо пожарных». - «А шашки отгрузили?» - «Отгрузили, товарищ Сталин». - «А дырочка там в шашках была?» - Я удивился - и про дырочку знает.
Вот так раз шесть встречались.
А. К.: И какое же у Вас было ощущение от встреч со Сталиным?
П. Ш.: На тот период времени - самое приятное и уверенное. Мы ж не знали всего...
А. К.: Хорошо, работая в ЦК, Вы чувствовали угрозу в любой момент оказаться где-нибудь на Колыме?
679


П. Ш.: В ЦК? Нет, никакого страха. Нормально и спокойно работали. Нас в отделе было человек тридцать и все ничего...
А. К,: То есть аппарат работал, как и полагается, спокойно. Жил, так сказать, нормальной жизнью?
П. Ш.: Абсолютно нормальной человеческой жизнью. На сколько, конечно, позволяло военное время. Потом меня назначили парторгом ЦК ВКП(б) в Саратов на авиационный завод. И проработал я в Саратове до 48-го. Потом мне предложили в Ленинград. Директором авиационного завода. Погрузил я в теплушку семью, поехал. Это уже 48^й. Квартиры нет, жили в гостинице. И работал я в Ленинграде по 50-й, Два года. Был у меня там эпизод... очень сложный. Министр наш, Хрунйчев, звонит мне в 12 часов ночи домой: «Ты что, уже дома? Так вот на тебя Генеральный прокурор заводит уголовное дело». -г Я так опешил, немножко струсил, спрашиваю: «За что?» - «Ты в Китай самолеты отправляешь?» - Я говорю: «Так это ж не я, это вы отправляете». - «В Китае произошла неприятность. На двух самолетах сломались турели крупнокалиберных пулеметов. Мао Цзэдун разговаривал по прямому проводу со Сталиным. Сказал про это дело. Сталин дал задание: виновника найти, привлечь к самой строгой ответственности. А виновник - ты, директор заводі.
А. К.: Но к 50-му году Вы уже хорошо понимали реальную опасность таких вот звонков?
П. Ш.: Нет, не совсем Я даже вот что скажу. Когда я работал в Харькове, был такой случай. Приехал я часов в 12 ночи, не то в первом часу домой. Звонок в дверь. Кто там? - «С органов, откройте». За собой же ничего не чувствуешь, ничего. Но екнуло: органы. Я говорю: «Сейчас оденусь». Заходят, значит, два человека. «Товарищ Шелест, поедемте с нами». - «Куда, зачем?» - «Вас начальник управления прб- сит приехать». Ну раз просит, уке легче. Сели в машину, поехали, под* нялись на третий этаж. Из-за стола подымается человек. «А, товарищ Шелест. Вы извините, что Вас потревожили, нам нужен эксперт». ^ А ночь кромешная, спать хочется. - «Мы Вам дадим материал, вот комната, дайте заключение». Один главный инженер... в общем, военные написали, что его завод выпускает снаряды с низкой бризантностыо (это количество осколков при взрыве). Я говорю: «Если этого инженера сажать, то и меня нужно сажать». Короче, дали мне комнату, я там часа 3-4 размышлял, написал заключение, спасли мы его...
А. К,: Так. А что же с Китаем?
П. Ш.: Хрунйчев говорит: «Я тебе рекомендую, поставь два самоле* та и сделай на каждом по 10 тысяч выстрелов. Создайте комиссию, она и даст заключение». Ну мы отстреляли. В общем, обошлось. Техник один говорит: «Товарищ директор, китайцы есть китайцы, может, они неправильно турель поставили». Поставили турель наоборот, сделали по 500 выстрелов, она и вышла из строя. Срочно отправили министру акт. А дальше у меня семья заболела. Ленинградский климат моим не подходил: и жена болела, и сын. Я попросил меня перевести. Есть ва*
680


кансия в Киев, Я поехал на завод, посмотрел его, с моим, конечно, никакого сравнения, мы ж картинку сделали. Но принял. И работал до 54-го. Завод авиационный, большой, делали мы все самолеты Антонова, даже «Антей» при мне зародился, я его в чертежах видел. В 54-м Ксеня избрали вторым секретарем горкома, проработал год - вторым секретарем обкома. А первый секретарь долго болел (я был вместо него), потом он умер. И в 57-м меня избрали первым, Так я проработал до 62-го. Потом я был секретарем ЦК по промышленности и стал кандидатом в члены Президиума. Проработал год, меня вызвали в Москву и утвердили первым секретарем ЦК.
А. К.: Петр Ефимович, что Вы думаете о Хрущеве?
П. Ш.: Как о человеке у меня о Никите Сергеевиче самое хорощее мнение. Он был человеком природного ума, импульсивный, но мог выслушивать, мог спорить - все мог. Я с ним часто встречался, бывал в правительственных делегациях. Помню Венгрию, это через полгода после тех самых событий. Там я увидел его в деле. В настоящем. Вот он стоит перед шахтерами. Их тысяч двадцать, наверное. И речь ведет: «Мне говорили, товарищи шахтеры, ты не езжай, товарищ Хрущев, тебя убьют контрреволюционеры, ну, и среди вас, наверное, не все шахтеры - так стреляйте в меня, ну, убьете Хрущева, а вот за моей спиной мои товарищи стоят, они ж меня заменят...»
Смелый был человек. И находчивый. Его можно было и рассердить, и рассмешить. На меня он никогда не повышал голоса. Правда, мог сказать, вы не правильно понимаете, не так. Но если ему докажешь, он соглашался.
А. К.; А переубедить Хрущева было легко? Или он был упрям?
П. Ш.: Я так скажу: разумное упрямство - неплохое качество. Вот у меня с ним был один эпизод. Кукурузный. Его многие обвиняют за кукурузу. Это было в Херсонской области, в Каховке. Хрущев спрашивает секретаря Херсонского обкома: «Сколько Вы сеете кукурузы?» Тот отвечает. Получается мало. Хрущев на меня: «Это что такое?» - Я говорю: «Никита Сергеевич, в Херсонской области нельзя сеять много кукурузы». - «А почему?» - Я поясняю: «Кукуруза дает здесь 18-20 центнеров, а пшеница - 35-40». - Он: «Ты что, на самом деле?»
- 	«Что ж, - говорю, - я врать буду?» - Он подумал-подумал: «Нет, ты правду Говоришь? А какой дурак заставляет тебя сеять кукурузу?..»
А. К.: И что Вы ответили?
П. Ш.: Я говорю, «сверху», Никита Сергеевич, «сверху». В общем, понимай как хочешь. А Хрущев: «Если так, даю тебе полное право. Действуй по своему усмотрению в пределах разумного».
Он был человек принципиальный, до мозга костей предан партии и народу. Вместе с тем он был слишком уверен в себе, чтобы опираться на других, и это стало одной из причин его падения. Не все получалось, это да. А у кого получалось? И сейчас далеко не все получайся.
А. К.: Петр Ефимович, в чем причина, почему свергли Хрущева, Ваша точка зрения?
681


П. Ш.: Я считаю, что не было серьезных оснований для такой крайней акции. Не было. Была борьба за власть.
А. К.: Только?
П. Ш.: Только.
А. К.: Верно Бурлацкий пишет, что главной фигурой заговора был» Шелепин?
П. Ш.: Нет. Пишут много разной чепухи. А это все выдумка. Возглавляли Брежнев и Подгорный. У меня был не один разговор с Брежневым; этого никто не знает, я никогда не рассказывал. Борьбу я заметйл еще в феврале 64-го. У меня 14 февраля - день рождения. Я в Москве. Вдруг ко мне приезжают Подгорный и Брежнев. Вроде как поздравить. Что-то, думаю, тут не то: чего им меня поздравлять? Ну и начали: «Как ты работаешь, как дела? (А я уже - первый секретарь ЦК). Как у тебя взаимоотношения с Хрущевым?» - «Да нормальные, - говорю. - Поругивает иногда, но ничего». - Тогда они начали так: «Да вот, нам с ним трудно, он нас не слушает». - Я отвечаю: «Что ж, вы бы собрались, поговорили с ним. (Видно, они боялись напрямую с ним разговор повести). А можно, - говорю, - было бы собраться: Никита Сергеевич, вот тут вы не правы, вот тут...» Словом, они приехали меня прощупать. Хотя всего еще не открыли, боялись. Но я уже заподозрил что-то. А окончательно понял, что вокруг Никиты Сергеевича сгущаются тучи, летом, когда отдыхал в Крыму. Ко мне вдруг приезжает Брежнев. Он тоже в Крыму отдыхал. У меня дружбы с Брежневым никогда не было. Я его знал мало, и с не очень хорошей стороны. На 70-летии у Никиты Сергеевича был прием, речи всякие произносили, пили-ели, потом Никита Сергеевич уехал, по-моему, это было в Доме приемов. Брежнев набрался порядочно, влез на перила, а нас человек 25 осталось, и стад речь произносить: вот я, ваш президент, а вы мой народ... и т. д. На меня это тогда произвело неприятное впечатление. И на остальных трже,
А. К.: А как Хрущев к Брежневу относился?
П. Ш.: Был разговор у меня с Хрущевым на эту тему. Он его балагуром называл.
А. К.: Значит, Хрущев не понимал, какую опасность он представляет?
П. Ш.: Не понимал. Если бы он понимал, он бы отправил его куда- нибудь подальше, это уж точно. Ну вот, Брежнев приезжает ко мне в Крым. В июле. И прямо говорит: «Петр Ефимович, помоги нам». - Я говорю: «В чем?» - «Вот нам невозможно работать с Никитой Сергеевичем, он нас оскорбляет...» - Я говорю: «Так вы соберитесь, скажите ему...» - «Нет, ты его не знаешь, он нас всех поразгоняет». Ну что ж, думаю, поразгоняет, так вам и надо. Но у меня тогда уже сложилось мнение, что там, видно, проводится какая-то работа.
А. К.: Вы сказали об этом Хрущеву?
П. Ш.: Ну как... Какое я имел право сказать? И как бы я сказал?..-
А. К.: Жалеете об этом?
П. Ш.: Может быть... даже... сожалею. Трудное это... дело. Трудное.
682


А, К.: А Подгорный?
П. Ш.: Главным образом, по-видимому, влияла позиция Подгорного. Он поддерживал Брежнева. Вот это странно, потому что Подгорный был не очень большого мнения о Брежневе, я даже не могу сказать* как Подгорный мог пойти у него на поводу. И позже, когда Брежнев пришел к власти, у них были очень большие стычки. Очень большие. Ну вот, А все остальное - это уже заговор. Никита Сергеевич ничего же не знал.
А. К.: А когда Вы реально узнали, что среди членов Президиума вопрос о Хрущеве уже практически решен? Только в те два дня, когда заседал Президиум?
П. Ш.: На Президиуме, да. А разговор пошел так: надо Никиту Сергеевича вызвать и поставить перед ним вопрос. Это было накануне. До его приезда мы же почти два дня заседали, все обсуждали, как Хрущева вызвать. Вопрос «снимать - не снимать» не стоял. Он возник только на самом Президиуме. Речь шла о том, чтобы пригласить его и поговорить. Вроде Подгорному и надо звонить. Но он накануне разговаривал с Хрущевым, И Подгорный отказывается: «Я не буду звонить, а то вызову сомнения, я с ним недавно разговаривал, ничего не было, а тут вдруг - вызываем». Решили, что позвонит Брежнев. И мы все присутствовали, когда Брежнев разговаривал с Хрущевым. Страшно это было. Брежнев дрожал, заикался, у него посинели губы: «Никита Сергеевич, тут вот мы просим приехать... по вашим вопросам, по вашей записке». А Хрущев ему что-то говорит, но мы не слышим что. Положил Брежнев трубку. «Никита Сергеевич сказал, что он.?. два дня и вы уже там... обоср... вопросов решить не можете. Ну ладно, вы мне позже позвоните, тут Микоян, мы посоветуемся». В этот же вечер Брежнев снова позвонил. Тот сказал: «Хорошо, прилечу я».
А. К.: Что Вы испытали, как Вы жили эти дни?
П. Ш.: Очень тревожно. Меня тревожила... неизвестность. Будущее. Кто будет? Хрущева я уже знал. Как деятеля, как человека. Как лидера. А кто придет - я же не знал.
А, К,: Вас не настораживала мысль, что это будет Брежнев или Подгорный?
П. Ш.: Меня не пугало то, что был бы Подгорный, ну а о Брежневе я даже не думал. А о Шелепине я даже сейчас не мог бы подумать.
А. К.: А Суслов?
П. Ш.: А Суслов тем более... Если Суслов бы пришел, это было бы страшно, еще хуже, чем при Брежневе. У Подгорного было, пожалуй, больше шансов сесть в кресло Первого секретаря ЦК КПСС. Но он сам отказался. И внес предложение - Брежнева. Это было уже, когда освободили Никиту Сергеевича, когда приняли решение с этим вопросом выходить на Пленум. И Брежнев сказал: «Давайте учредим должность второго секретаря ЦК». А так второго секретаря в ЦК не было. Ну, все согласились. Кого? Подгорного. А вышли на Пленум, этот вопрос даже не был поставлен. Я до сих пор и не знаю, на каком этапе он был снят. Вот кухня какая...
683


А. К.: Вы наблюдали Хрущева в последние часы его власти. Как он вел себя? Как держался?
П. Ш.: На Президиуме выступали почти все члены и кандидаты ПрЫ зидиума. Сейчас пишут, что там были и другие люди, якобы Школьников выступал, да еще и с большой речью, - это все неправда. Толькб Президиум и секретари ЦК. Больше никто. Выступления были разные. . 1
А. К.: Доброе слово хоть кто-то сказал?
П. Ш.: Доброе слово говорилось. И в заключение Никита Сергеевич сказал: «Я благодарю тех товарищей, которые все-таки сказали доброе слово...» И в моем выступлении было сказано, что, несмотря на недостатки в нашей работе, у нас и достижения есть. Но если б мы йе остановились на полпути наших реформ, то достижений было бы больше:..
В защиту выступил Микоян. Он сказал: «Товарищи, ну хорошо, Никита Сергеевич имеет промашки, иногда его юзом заносит, но ой все-таки опытный политик. Давайте сделаем так - покритикуем его, но оставим хотя бы на Совмине». Вот так он выступил. Брежнев испугался, если Никиту Сергеевича оставить в составе Президиума, Брежневу же несдобровать, это ясно. А Хрущев держался так. Я думаю, что если бы в эту ситуацию попал бы Брежнев, то от него бы... я не знаю, что осталось. Да. Хрущев сказал в заключение: «Работали мы все вместе Вот меня тут обвиняют в том-то и том-то, я эти обвинения не принимаю, в частности - Карибский кризис: Мы же все решали эти вопросы, если бы мы не пошли на мировую с Соединенными Штатами, могла бы быть война, а зачем... из-за Кубы нам войну? И мы же решали эти вопросы с вами вместе. Мне инкриминируют, что я захватил власть, стал еще и Председателем Совмина. Как же Вам не стыдно, товарищ Брежнев, Вы же больше всех настаивали на этом. И аргументировали тем?, что так мне будет легче работать, я буду в курсе всех дел. А теперь меня и обвиняете... И еще обвиняете меня, что партия была поделена на промышленные и сельскохозяйственные обкомы, - Вы же на Пленуме голосовали за это? Голосовали. Почему же Вы сейчас так себя ведете... Это несостоятельно. Это Вы проявили трусость, что не сказали мне своевременно». Вот так.
А. К.: Что Вы испытали во время этой его речи?
П. Ш.: Честно? Скажу... Самые тяжелые... испытания я перенес* Самые тяжелые. Потом Никита Сергеевич говорит: «Ладно, дайте мне пару слов сказать на Пленуме». Тут Брежнев: нет; Суслов: нет, нет. И у Никиты Сергеевича полились слезы... Просто градом... слезы...— «Ну раз так, что я заслужил, то я и получаю... Хорошо. Напишите заявление, я его подпишу». Все. И заявление писал не он. Не помню кто, потому что тяжело было смотреть, Андрюша, я до сих пор вижу лицо Хрущева в слезах. До сих пор. Умирать буду, а это лицо вспомню. Вот ты у меня спрашиваешь, как я переносил.
А. К.: Петр Ефимович, я очень хорошо понимаю Ваше состояние, когда Вы увидели слезы Хрущева. Но в эту минуту Вам не захотелось встать и сказать: «Товарищи, *гго же мы делаем?!»
684


П. Ш.: (Медленно, тяжело вздохнув). Не было возможности такой.
А. К.: Вы кого-то боялись? Я откровенно спрашиваю, Вы простите, если не хотите то не отвечайте, конечно.
П. Ш.: Обстановка не позволяла. Обстановка.
А. К.: Ну а если б Вы такие слова сказали, Вас бы поддержали, как Вы считаете?
П. Ш.: Нет. Потонуло бы. Если уже Микоян отказался в последний момент: «Я присоединяюсь к Вам». Вот так все было.
А. К.: Как Вы считаете, почему Хрущев сдался без борьбы?
П.Ш.: Она была бесперспективной. Он мог бы вести борьбу только на Пленуме ЦК, как это было в 57-м. А потом, знаешь, когда тебе уже 71 год, а не 60 с чем-то, как в 57-м. И он когда уходил, сказал: «Ну что ж, если у вас будет получаться хорошо, я буду только радоваться, читать газеты и радоваться. Желаю вам успеха». Вот так. В народе шли всякие разговоры. И не только в народе, но и в партии. Когда я возвратился в Киев, то выстуцал перед активом, там было тысячи две людей и вопросы мне задавали самые разные, в том числе - и жалко старика, можно было бы оставить его еще.
А. К.: Словом, Украина это приняла с болью.
П. Ш.: С болью, конечно. Украина Никиту Сергеевича помнит. На ситуации еще сказалась сильная засуха 63-го. Был неурожай, а Никита Сергеевич не пошел (или его подбили) на то, чтобы закупать зерно. А если бы закупили хлеб, сняли бы такое напряжение и легче бы было.
А. К.: Ну, а Леонид Ильич? Что он за человек? Брежнев просидел
18 	лет, все объясняют это по-разному, вот Стуруа в «Неделе» сказал о железных мускулах у Брежнева и очень обиделся, когда Рой Медведев ему резко возразил.
П. Ш.: Я б никогда не сказал о Брежневе как о сильном, мудром, железном политике. Никогда. Он был типичным аппаратчиком. С Хрущевым он не сравним. Брежнев все время играл на публику. Артист был. Мог и слезу пустить, если нужно. Ордена обожал, это уже ни для кого не секрет. Ему Подгорный говорил: «Хватит, Леонид Ильич, уже анекдоты рассказывают - Брежнев, говорят, на операцию лег, грудь расширяет, звезды вешать некуда». Все впустую. Раз он в Индию поехал. Нацепил свои звезды, еще две чехословацкие, две болгарские - и так явился. Тогда ему в Дели Гречко, по-моему, позвонил. Осторожно говорит: в Индии, мол, это не принято. Он послушался, снял. А через день снова надел. Ну не мог без звезд, не мог, что ты будешь делать. За душой-то ничего. Как пришел выскочкой, так и ушел. А продержался, потому что окружение было такое. В политике имеет большое дело окружение. В политике один человек может продержаться только в том случае, если он будет диктатором. Брежнев не был диктатором. Это был безличностный культ.
А, К.: Хоть какая-то реальная оппозиция за эти 18 лет у Брежнева сложилась?
685


П. Ш.: Вот она перед тобой и сидит. Подгорный, Воронов, Косыгин. Они не были в одной упряжке с Брежневым. Косыгин с Брежневым очень недружно жили. Я бы не сказал, конечно, что была оппозиция, если оппозиция, то это уже что-то организованное. А было такое дело: мы просто возражали против многих решений, исходящих от Брежнева. Это началось почти с первых лет. Первые два-три года я его поддерживал, а потом стал по целому ряду вопросов выступать против. А первое столкновение с Брежневым было уже через несколько месяцев его правления. Вот я расскажу об этом эпизоде. На Украине сеют подсолнух. Из него делают подсолнечное масло и жмых. Если в день корове давать килограмм жмыха, можно добавить тысячу килограммов удоев. И тут я узнаю, что весь этот жмых Внешторг продает в Швецию. Я начал разбираться, спрашиваю своих в Совмине: «В чем дело?» Написали мы письмо на Президиум. А там, в Москве, его за моей спиной разобрали и определили так: я вмешиваюсь в ленинскую внешнюю политику. Ленин, мол, был другого мнения о внешней политике. И я, видите ли, республику выставляю как что-то особое.
И у Косыгина было много столкновений. Брежнев говорил о нем так: ну, это прожектер. Но за спиной, разумеется. Косыгин подчеркивал: легкая промышленность - это индикатор торговли, нужно закупить оборудование, станки, чтобы мы хлопок не вывозили, сами бы его перерабатывали - нет, у нас нет фондов, нет валюты... Вот такое дело.
А. К.: Как Косыгин принял свою отставку?
П. Ш.: Для Алексея Николаевича она была неожиданностью и в ка- кой-то мере ускорила его кончину.
А. К.: А Подгорный?
П. Ш.: Отставка Подгорного была еще большей неожиданностью. Подгорный только на Пленуме ЦК узнал, что вносится предложение совместить посты. Он мне сам рассказывал: «Я сижу на Пленуме ЦК, Леня рядом, все хорошо, вдруг выступает из Донецка секретарь обкома Качура и вносит предложение: считаю, что целесообразно совместить посты Генсека и Председателя Президиума Верховного Совета. Я обалдел. Спрашиваю: «Леня, это что такое?» - Он говорит: «Сам не пойму, но, видать, народ хочет так, народ...»
И было еще вот что. Подгорный (уже на пенсии) как-то раз позвонил Брежневу. А тот трубку не берет, не хочет. Тогда соединяют, значит, Николая Викторовича с помощником, а тот и говорит: «Товарищ Брежнев просил передать, что у него нет к Вам вопросов». - Тут Подгорный разъярился: «Ты скажи этому (тут он плохо выразился), что у меня к нему есть вопросы, но я больше звонить не буду». И не звонил. Никогда. А ведь он его Генсеком-то сделал.
А. К.: Вот и получалось, что все отставки членов Политбюро были неожиданностью.
П. Ш.: Все. Как одна. А знаешь, как он с Полянским поступил? Полянский был членом Политбюро и зампредом Совмина по сельскому
686


хозяйству. И многие вопросы ставил довольно резко. Брежневу это видно надоело. Сидим мы на Политбюро, только что освободили министра по сельскому хозяйству, Полянский сидит, задумался, что-то пишет. Брежнев вдруг говорит: «Предлагаю министром Полянского». А Полянский не слышит, пишет себе. А я сижу напротив и тихо говорю: «Митя». - Он: «А?» - «Про тебя речь» - «А что он сказал?» - «Министром тебя предлагает». Полянский побледнел - тут до него, значит, дошло. Да уж поздно.
А. К.: А выступление Егорычева в 67-м...
П. Ш.: Да выдумки все это, никакой оппозиции Брежневу в 67-м не было. И быть еще не могло. Рано. Шел Пленум ЦК, зашла речь о том, что нужно укреплять обороноспособность страны. Егорычев выступил и правильно выступил. Он сказал: «Я член военного совета ПВО Московского округа. Мы хотели организовать четыре кольца обороны. В итоге сделали одно, но и оно не насыщено как положено. Москва оголена, она не обороноспособна». И в конце сказал: «Кто виноват? Конечно, виновато командование. Но и Вы, товарищ Брежнев, Вы же Председатель Совета Обороны, куда вы смотрите». Вот его речь. И она ему стоила... Прошло недели две. Леня, значит, уже все подготовил. Звонит мне в Киев. «Петр Ефимович, хочу посоветоваться с тобой по Егорычеву». - «А что? Я Егорычева знаю неплохо, он хороший работник, боевой такой. А что с Егорычевым?» - «Да вот, ты знаешь, неподготовленная он фигура для Москвы. Много на него поступает писем, заявлений. Вот мы думаем передвинуть его на другую работу, а на Москву подобрать еще кого-то». Я говорю - только как доказать, это ж разговор нигде не зафиксирован, он же по телефону: - «Леонид Ильич, я бы этого не делал, он молодой человек, имеет опыт партийной работы». - «Ну Петр Ефимович, ты идешь вразнобой, мы тут решили...» - Я говорю: «Чего ты меня спрашиваешь, раз решили, чего ж звонишь?»
А. К.: Сейчас положа руку на сердце, Вы можете сказать, что и Вы способствовали укреплению не существующего авторитета Генерального секретаря?
П. Ш.: Я бы так не сказал. Что значит способствовать авторитету? В партии заведено... так, и если будет по-другому, то не будет порядка. Раз мы избрали Генерального секретаря, мы несем ответственность за его деятельность. Значит, мы должны и корректировать его, и поддерживать. А что бы вышло? Мы избрали Генерального секретаря, через год давайте его снимать, давайте другого.
А, К.: Ну вот, в итоге мы и получили развал страны.
П. Ш.: Развал начался через 5-6 лет. А первые годы Брежнев еще как-то занимался хозяйством. Прислушивался.
А. К.: Хорошо. А заговоры против Брежнева возникали?
П. Ш.: Честно? Вроде как было что-то в первые годы по линии КГБ. Но это - отдельный разговор.
687


А. К.: В каком году он вывел Вас из Политбюро?
П. Ш.: В 73-м. А с Украины в 72-м. Было так. Шел Пленум ЦК по международным вопросам. Вдруг идет по президиуму Леонид Ильич и меня за плечо: «Петр Ефимович, пойдем поговорим». Заходим в ком* нату. «Ну, как дела на Украине?» А накануне я ему все рассказывал* Я говорю: «Да я ж тебе рассказывал». - «Ничего... Да, мы считаем* что ты на Украине работаешь хорошо; Но вот у меня есть одно предложение». - Я насторожился: «Какое?» - «Мы хотим забрать тебя 8 Москву». - Я говорю: «Зачем?» А мне уже 64 года. - «Даты знаешь, надо переменить обстановку». - «Чего? - спрашиваю. - Что я на Украине пережил себя, ты мне прямо скажи, не крути». - «Ну Петр Ефимович, не надо так». - «Нет Леонид Ильич, ты скажи, претензии ко мне по ра* боте на Украине есть?» - «Нет. Никаких». - «Ну тогда в чем дело?»>«+ «Для укрепления Совмина». - Я говорю: «Что это ты в 64 года берешь для укрепления, мне чтобы разобраться надо еще минимум три года, да того будет под 70. Какое же это укрепление? Под 70 лет уже надо ухси дить с работы».
Ну, в общем не даю согласия. «Ну Петр Ефимович, я тебя прошу* ты переедешь в Москву, ты мне будешь друг домашний...» - «Ага, + говорю, - ты меня еще собачкой домашней сделай». Вот так переговорили, я не дал согласия. Потом Подгорный прицепился. Так я Подгорного до сих пор и не понял по этому вопросу. «Петр Ефимович, давай согласие, потому что в партии предвидится очень большая реорганизация, не будет ЦК, не будет нацкомпартий» (я выступал против этого). Ну вот. Я говорю: «Нет, не дам». Ну а потом... Собственно говоря меня заставили...
А. К.: Какая же причина, как Вы думаете? Почему?
11. 	Ш.; Мне трудно сказать. Он опасался чего-то. А чего он боял,ся? я не знаю. Может быть, того, что у меня были действительно хорошие контакты с молодежью. С Шелепиным, с Семичастным, с Андроповым, с секретарями ЦК. И вообще у меня со всем партийным активом на Украине были очень хорошие взаимоотношения. Черт его знает. Он боялся, наверное, что я на Украине вырасту в такого лидера, который ему противопоставит себя. Вот это, я думаю. И меня поэтому сделали еще и националистом.
Разговор с Брежневым был 19 мая. Я вернулся в Киев. 19-25 мая - это самые черные дни в моей жизни. С точки зрения пережитого. И незаслуженного. На Политбюро Брежнев выступил, доложил, что вот Петр Ефимович не давал долго согласия, но теперь дал, мы забираем его в Москву зампредсовмина. Косыгин говорит: «Ну и хорошо, Петр Ефимович, мне нужны такие люди как ты, будем работать вместе». И подбадривал. Он сам, видно, все понимал.
А. К.: Почему же Вы не отказались в последний момент, почему?у
П. Ш.: Кто его знает... (Пауза). Не могу сказать ... Но я ехал сюда в тяжелейшем состоянии. И я хотел даже так сделать. Созвать Пленум у себя. Спрашиваю Брежнева: «Кто ж там будет секретарь ЦК?» -
688


«Ну это мы разберемся». - Я говорю: «Рекомендую Ляшко». Нет, Ляшко, как сказал Брежнев, малоизвестный человек в партии. Я спрашиваю: «Ну а Пленум как?» - «Да что Пленум, переезжай сюда, тут вот Никсон приезжает, надо работой заниматься». - «При чем тут Никсон?» - «Ну надо чтоб ты тут был».
Поехал я в Москву. А они тут же созвали Пленум. То есть все уже давно было решено.
А. К.: Для меня это загадка. Почему же все сдавались без борьбы?
П. Ш.: Ну хорошо, какая у меня борьба могла быть? Как по-твоему?
А. К.: Если Вы понимаете, что Украина Вас не отпускает, что если Вы выйдете на Пленум ЦК Украины и скажете: вот, товарищи, Брежнев зовет в Москву, хочу посоветоваться - ехать мне или не ехать.
П. Ш.: Вот этого я больше всего и боялся. Вот этого. Потому что Пленум выступил бы против моего ухода. И меня бы потом обвинили не только в сепаратизме, но и в национализме. Вот так.
А. К.: То есть получается, что в Советском Союзе политический деятель, кем бы он ни был, беззащитен перед волей партийной элиты.
П. Ш.: Так было, так и сейчас есть. Пока есть.
А. К.: Значит, существует партийная дисциплина, а при такой структуре власти под дисциплину можно подвести все что угодно. Хорошо, Вы переехали в Москву. И что же было?
П. Ш.: Совмин. Брежнев сказал: «Будешь ведать оборонной промышленностью». Ну а потом переиграли это дело. Да я и не возражал, возражать-то уже куда... У меня был транспорт - железнодорожный, морской, авиационный, автомобильный, были, как ни странно, медицина и связь. У меня... что ж еще было? Лесной комплекс да частично административные органы...
А дальше он расправлялся со мной так. Когда я приехал в Москву, я себя очень плохо чувствовал - морально. И у меня, видно, еще больше обострилась позиция против Брежнева. По железнодорожному транспорту выступаю на Политбюро. Очень резко. Нам нужно было в год выпускать 75-80 тысяч грузовых вагонов. А мы выпускали 35 тысяч. И 35 тысяч каждый год списывали. Значит, прироста вагонов не было. Я на Политбюро несколько раз выступал по этому вопросу и говорил прямо Брежневу: вы не разбираетесь в этом, ничего не понимаете, железные дороги - это же главные артерии страны. По лесозаготовкам выступал. Мы режем лес, а он у нас пропадает, не вывозим А почему? Потому что транспорта не хватает. Вот такие столкновения были. Ну и Лёне, я думаю, это все надоело. А у меня уже родилась мысль: надо уходить. Пошел я к Брежневу уже с заявлением: «Ну что ты, Петр Ефимович, ты так недавно в Москве, ты вписался хорошо, о тебе отзываются хорошо». Я: «Нет, началось гонение. На моих сыновей. А теперь и на меня. В журнале «Коммунист» на Украине появилась критика моей книги». (И на эту тему у меня тоже был разговор с Брежневым. «У тебя там книга какая-то...» - Я спрашиваю: «Ты ее читал? Ты ж ее сам не читал». - «Да там у тебя говорят, архаизмы, казачество».
689


- 	Я говорю: «Казачество - это не архаизм, это наша история, казачество из истории никогда не уйдет». И по поводу Шевченко были упреки. Дескать, много значения я ему придаю). Короче я так Брежневу и написал: считаю, что Вы, Леонид Ильич, и еще Суслов, во всем виноваты. Он мне: «Петр Ефимович, я тебя прошу, перепиши заявление, ты что, хочешь, чтоб после смерти меня носками ковыряли?» Так и сказал. А мы один на один, это ж нигде не записано. Но я ему говорю: «Имей в виду, ты кончишь плохо. На Пленуме я не буду, у меня состояние стрессовое, но прошу меня освободить. Решайте, как хотите. Освободите меня от всех постов и разрешите уехать на Украину». - «На Украину мы тебя отпустить не можем». - Я говорю: «Почему?» - «Ну так...»
А. К.: Петр Ефимович, теперь поговорим вот о чем. Украина в 60-е и 70-е годы. Мы называем их годами застоя. Вы принимаете эти упреки в свой адрес?
П. Ш.: Сказать, что это плохо, - значит отозваться плохо о народе. Народ - творец истории, и народ - творец всего богатства. Значит, тогда и народ простаивал и ничего не делал. А это не так. Вот почему я не могу с этим согласиться. Металлургия работала, шахты работали - шахтеры не бастовали, сельское хозяйство было на уровне таком - дай Бог, чтоб, когда мы перестройку сделаем, по Союзу были бы такие прг казатели. Хотя и недостатки были, конечно. Я всегда, выступая на Пленуме ЦК Украины, говорил: мы резервы не используем. В любом регионе резервы не используются полностью. Но то, что Украина занимала достойное место среди республик и в Союзе, - это факт.
Команда у меня была хорошая. Кое-кого я сменил, когда пришел, но мало. Только не все кадровые вопросы на Украине я мог решить самостоятельно. Многие вопросы решались из Москвы, причем методом нажима. Скажем, вопрос о Председателе Совета Министров о Щербицком. Это был страшный нажим, Брежнев пихал его что есть мочи, а потом и двинул вместо меня.
А. К.: Как Вы жили с интеллигенцией?
П. Ш.: Вот пусть интеллигенция и скажет. В науке отношения были самые добрые. Мы вышли на первое место в стране по развитию кибернетики. Выросла Академия вдук, появились региональные отделения. С Патоном, Глушковым контакты были повседневные. Им вход был всегда открыт. И с писателями у меня была дружба. Когда я пришел, председателем Союза писателей на Украине был Корнейчук Александр. Своеобразный, умный и изворотливый человек. Он у меня бывал без счета, на дачу приезжал, и я у него на даче бывал, много беседовали. Гончара Олеся я в обиду не давал. Защитил его «Собор». История была такая: вокруг «Собора» пошел разговор. А я еще не читал, не знаю. Принесли мне роман. Книга замечательная. А против него больше всех ополчился Ватченко, первый секретарь Днепропетровской области. Я и говорю: «Давайте на Политбюро разберем». Ну и сняли вопрос с повестки дня. А были голоса, что Олесь - враг народа и его из партии нужно исключать.
690


Я выступаю на съезде писателей, говорю об украинском языке. Товарищи, мы хотим сохранить национальную культуру, а культуры без языка не бывает. Давайте прежде всего сохранять язык. Как-то меня Суслов даже упрекнул, что я якобы заигрываю с творческой интеллигенцией. А писатели наши меня поддержали. Кто-то мне советует: вот, Петр Ефимович, нам бы всем собраться. Я говорю: хорошо, соберемся. В воскресенье. Взял я теплоход, посадил человек 90 писателей, кто на гармошке, говорю, играет, возьмите с собой. Поехали по Днепру. Я говорю: выйдем на островок, на сене поваляемся, поговорим - вы же все сыны крестьян, а если не все, то приобщайтесь к крестьянскому обычаю. Короче, вышли на остров, заказали обед. А там сарай такой - с сеном. Я говорю: ребята, на сено. Развалились на сене и пошел разговор по душам. Дебаты, полнейшие дебаты. Пообедали, поговорили хорошо. Я спрашиваю: «Вопросы еще есть?» - «Нет». - «Так что? Единая линия?» - «Единая». - «А вот вы говорили, что рыбы нет». - «Да, Петр Ефимович, рыбы нет». - Я говорю: «Как нет? Куда ж она делась?» А рыбаки еще с утра запустили неводок, поймали рыбки и дали каждому кулек, рыбин по пять. Вот так мы еще больше подружились.
Когда я в Москву приезжал, все старался побывать на Таганке. И там установились теплые отношения и с Любимовым, и с Дупаком. В 70-е годы, когда «Живаго» закрыли, гонения на Таганку усилились. Я пришел в театр, посмотрел «Деревянных коней», потом пошли к Любимову в кабинет, там стенка с автографами есть, я расписался. И мы с Любимовым разговорились. «Петр Ефимович, ну нет сил, запрещают, на гастроли не пускают, негде играть». - Я говорю: «Так приезжайте на Украину». - «Как?» - «Да так. Снимайся и приезжай. Я разрешаю. Не волнуйся, все беру на себя». И они тогда дней 40 гастролировали. Я их принимал, все это видели. Или другой эпизод. В 71-м режиссер Ильенко снял фильм «Белая птица с черной отметиной». Ну и сразу начались упреки в национализме. На Западной Украине вообще была сложная обстановка. И фильм стали запрещать. А я на Политбюро говорю: «Давайте посмотрим. И решим». Всем составом Политбюро поехали на студию Довженко. Я говорю: «Ну и что?» А фильм на меня произвел исключительно хорошее впечатление. Кто-то мне говорит: «Петр Ефимович, а если отсюда выбросить попа?» - «А почему? - спрашиваю. Что ж у нас попов нет? Это ж правда». В общем, пустили фильм. А потом был кинофестиваль в Москве, и он получил первую премию
А. К.: А Параджанов?
П. Ш.: Он живой?
А. К.: Да.
П. Ш.: Вот ты его и спроси. Если он, конечно, не изменил своей позиции. Он был тогда в тяжелом состоянии, а мы с министром кинематографии Украины Ивановым обратили на него внимание. Параджанов несколько раз со мной встречался и я его поддерживал. И он работал. А как только я уехал в Москву, его сразу арестовали.
691


А. К.: У нас такая страна, что все время вперед выходит так называемое авторитарное мнение. Кто-то один, допустим, Первый секретарь ЦК, может сказать интеллигенции: «А вот тут, товарищи вы не правы», - и его слово остается последним, потому что он - глава, член Политбюро. У Вас не было ощущения, что Вы командуете людьми, учите их, что им нужно делать, а что нет; Вы шли на разговоры с интеллигенцией* чувствуя за собой внутреннее право на этот разговор?
П. Ш.: Видишь ли... Дело в том, что каждый человек имеет право высказать свое мнение и суждение. А политик, если он будет руководствоваться только своими суждениями и своим мнением и выдавать их за правду, это не политик. Большей мудрости, чем народная, нет. И если политик не прислушивается к народу, тем более - к интеллигенции, он уже не политик. Я же в своих действиях никогда не применял силовых приемов. Никогда. Не забывая: я же отвечаю за все, что происходит на Украине. Перед Москвой. Перед всем миром. Но я старался сделать так, чтоб люди все-таки делали то, что они хотят делать. Спасал их. Вот есть у нас такой поэт Дмитро Павлычко. Слыхал о нем? Он приехал с Западной Украины, перевели его в Киев. И пошел разговор, что Павлычко националист. Олесь Гончар мне пожаловался, говорит: «Петр Ефимович, Вы бы с Павлычко встретились». Хорошо. Пришел ко мне Павлычко. А он мне в сыновья годится. Говорю, садись. Ой сел. Расскажи о себе, кто ты, какая твоя позиция. Рассказал он все. Что ж, говорю, ты только на рожон не лезь, там, где можно, обойди, но свою принципиальную линию проводи.
А. К.: Как сегодня проходит жизнь? Чем Вы занимаетесь?
П. Ш.: Видишь, вот плетень... Сам сплел плетень. Сейчас вот заболел, а то занимался в райкоме в партийной комиссии. Встречаюсь с людьми, разговариваю.
А. К.: Какие годы были лучшими годами, как Вам кажется сейчас?
П. III.: Как сказать... Каждый год в жизни по-своему хорош.
А. К.: Значит, Вы ни о чем не жалеете?
П. Ш.: Ошибки были, да. Но вообще не жалею. Ни о чем...
Друкується за: Московские новости. - 1989. - № 37.-10 сентября.
№5
Інтерв’ю П. Шелеста газеті «Комсомольская правда»
19 	жовтня 1989р. ЧЕЛОВЕКУ СВОЙСТВЕННО ОШИБАТЬСЯ
Меня он встретил бодро. В добром здравии и хорошем настроении. Тут же стал шутить, сыпать метафорами. А я, признаться, был слегка обескуражен: как-никак ему все-таки восемьдесят второй год. И если бы не бритая наголо голова, столь знаменитая в 60-е годы и давшая развитие модному увлечению партхозактива Украины тех лет, я бы ни
692


за что не поверил, ,что передо мной - Петр Ефимович Шелест. В прошлом - первый секретарь ЦК Компартии Украины, член Президиума ЦК КПСС, бывший член Политбюро ЦК КПСС, член Президиума Верховного Совета СССР. Конечно же, тоже бывший. И Герой Социалистического Труда. Стоял живой и здоровый. Хотя, откровенно, последние лет десять-пятнадцать я даже не задумывался, куда подевался партийный лидер Украины и член высшего политического руководства страны. Руководители его ранга прощались со своим постом одновременно с кончиной. Илй незадолго до этого. Не «повезло» ему и в другом: почти не оставил он след и в биографических справочниках. В сталинскую Большую Советскую Энциклопедию он еще не попал. А в брежневскую - уже йе попал. И только в Украинской Советской Энциклопедии, вышедшей в конце шестидесятых, отыскались биографические данные о нем. Да и то неполные. И отрывочные...
Одна из гоСдач Совмина СССР под Москвой. Комната, увешанная картинами и фотографиями, напоминающими об Украине. Огромная ваза с надписью «Полтава». И мой первый вопрос.
- Как Вам удается поддерживать такую прекрасную форму?
- Думаю, что играют определенную роль гены. А потом надо смолоду трудиться, заниматься физическим трудом, чтобы к старости быть здоровым. Я ведь с восьми лет начал работать. Батраком. Водовозом. Пастухом. Грузчиком. Прошел двенадцать тысяч километров, когда был почтальоном. Потом забивал костыли в шпалы. Для этого надо было силу иметь. Да и сейчас занимаюсь физкультурой.
- Ежедневно?
- Конечно. У меня свой комплекс. Да и пытаюсь постоянно двигаться.
- Продолжительное время Вашей жизни связано с работой на посту первого секретаря ЦК Компартии Украины. С позиции дней сегодняшних
- 	как Вы оцениваете свое пребывание на этом посту в те годы?
- Йы, вероятно, сейчас удивитесь. Но я считаю, что самой плодотворной была моя работа на киевском авиазаводе... В 50-м я переехал в Киев директором завода, главным конструктором которого был Антонов. Мы мечтали о гигантских самолетах, и самим становилось страшно от одной только мысли, что они смогут взлететь. В чертежах, макетах я видел прототип нынешней «Мрии».
А потом была партийная работа в Киеве. Меня в 1956 году утвердили председателем комиссии по реабилитации незаконно репрессированных по Киевской и Винницкой областям. Комиссия состояла из трех человек, «тройка», но не та «тройка» - особое совещание, а дававшая освобождение людям. Мы рассмотрели 58 тысяч дел. 56 тысяч освободили.
- Насколько Ваше избрание на пост первого секретаря ЦК Компартии Украины, как сейчас говорят, было демократичным?
- Когда я уехал в Москву, даже не представлял, что меня ждет там. Думал, что вызывают по основной работе, как секретаря ЦК КПУ,
693


ведающего промышленностью. Захожу к Подгорному. Он мне: «Будет идти речь о большой работе. Какой, я тебе говорить не буду, сам разуберешься». И не сказал. Одновременно со мной, оказывается, вызвал^ на Президиум ЦК КПСС из Донецка Ляшко, из Харькова - Соболя, первых секретарей обкомов; вызвали также Казанца, он тогда бдлл вторым секретарем ЦК Компартии Украины. И меня. Нас было четверо, Значит, альтернатива была. Послушали всех нас на Президиуме. Потом вызывают меня, говорят: мы обсудили, познакомились со всеми и решили рекомендовать Вас первым секретарем ЦК... Вот я и принял эту ношу. Тяжелую ношу. Старался опираться на людей. А было всякое. И недостатки были, и достижения, и промахи.
- Повсеместное увлечение кукурузой - классический пример промахов тех лет?
- А я и сейчас говорю: «Без кукурузы мы пропадем». Хотя, впрочем, расскажу вам один эпизод. Были мы в Каховке. Там проходило совещание всесоюзное по орошению. Проводил его Никита Сергеевич Расположил я его на теплоходе. Провели совещание. Остались секретари южных областей республики. И он остался. Поужинали. Вышли на палубу. Луна светит. Настроение хорошее. Никита Сергеевич задает мне вопрос: «Товарищ Шелест, сколько Вы кукурузы сеете по республике?» - Я говорю: «Шестнадцать процентов от посевной площади».
- 	«А почему так мало?» - Отвечаю: «Никита Сергеевич, потому, что кукуруза не везде дает урожай такой, как положено. Например, Херсонская область. Тут кукуруза дает 18-20 центнеров с гектара, а пшеница - 45». - Он на меня: «Ты что, правду говоришь?» - Я - ему: «Никита Сергеевич, что же, я Вас буду обманывать???» - Он тогда и говорит мне: «Так зачем сеете кукурузу?» - А я; «Таков план».- «А кто, какой дурак дает этот план?» Я, честно говоря, растерялся. Говорю: «Сверху, сверху». И пальцем на небо показываю. - «Если это правда, - отвечает он, - берите на себя ответственность, сейте столько, сколько вам надо. Разумно к этому подходите». А были, конечно, такие, которые сеять - сеют, не задумываясь, команду выполняют. Руководитель должен быть твердым в своих решениях и намерениях.
- Если бы Вы сегодня были, конечно, это фантазия, воображение, ну вот, если бы Вы сегодня были первым секретарем ЦК КПУ, какие бы свои прежние решения изменили, а какие бы настойчиво проводили в жизнь и ныне?
- Сейчас я, например, понимаю, что запрет людям держать скот, ковров, даже коз - неправильное решение. Что ж, человеку свойственно ошибаться. Но много было и хорошего. Люди были сыты. И в магазинах было все. Даже сейчас вспоминаю: колбаса в киевском центральном гастрономе была десяти - пятнадцати сортов. Куда это все подевалось?..
- А если бы сейчас Вам предложили занять один из постов в партии и правительстве, согласились бы?
- Нет.
694


- Почему?
- Возраст не тот. Считаю, что критический возраст для такой работы
- 	65 лет. Нужно молодежь двигать.
- Можно ли поставить знак равенства между «оттепелью» и перестройкой?
- Время, оно неразрывно. Наша революция, ее нити не оборвались. Она продолжалась. Оттепель после прихода Никиты Сергеевича большая была, но до конца доведена не была. Так что к перестройке мы перешли не на голом месте. Я, кстати, не признаю понятия «застойный период». Деградация была. Моральное разложение общества было. При чем же здесь «застойный период»? Это что, нужно понимать, рабочие, крестьяне, интеллигенция стояли, застаивались?
- Вот мы приблизились к важному событию в истории нашей страны, которое в отечественной научной литературе называют октябрьским (1964 г.) Пленумом ЦК КПСС, а в западной - октябрьским переворотом, заговором.
- Это и был заговор. За спиной Никиты Сергеевича. Созывается Пленум ЦК, а первый секретарь не знает об этом. Что это такое? Разговор с членами ЦК идет о Хрущеве, а он и не знает. Если бы созвали Пленум, сказали: Никита Сергеевич, давай - объясняйся. Тогда понятно было бы.
- Ну вот Вы тогда были кандидатом в члены Президиума ЦК. Что же, тоже участвовали в заговоре?
- Когда со мной связывались до Пленума, вопрос об отстранении Хрущева не ставился. Ставился вопрос - покритиковать его недостатки, высказать ему сомнение. Вопрос о снятии возник для меня на Президиуме.
- Ему сразу предложили уйти?
- Нет, не сразу. Когда Никита Сергеевич почувствовал, что к этому идет дело, он сказал: «Я с вами бороться не буду. Если, может быть, я и допускал ошибки, прошу извинения перед вами. Я старался делать, как лучше». Когда он сказал: «Разрешите мне сказать на Пленуме несколько слов». - Брежнев закричал: «Нет, нет!» - И Суслов закричал: «Не позволим». И тогда у Никиты Сергеевича слезы на глазах появились.
- Неужели вправду: слезы?
- Да. Я эти слезы до сих пор вижу. Никита Сергеевич сказал: «Напишите от моего имени заявление. Я его подпишу». Он даже сам заявление не писал. А кто писал, право, не помню.
- А что же - Вы ведь говорили, что очень уважали Никиту Сергеевича?
- А что я мог сделать один? Что я мог сделать... Ничего.
- Недавно я прочитал, что на октябрьском Пленуме Вы выступили и заклеймили позором Хрущева?..
- На Пленуме вообще никто не выступал. Был лишь один доклад. Его сделал Суслов. Это только одна центральная газета написала, что вроде бы я выступал на Пленуме и облил грязью Хрущева. Такого не было.
695


У меня же есть стенографическая запись Пленума. Могу показать... Брежнев и Суслов понимали, что все могло повернуться в другую сторону. Поэтому никто не выступал. Но были такие крикуны, которые кричали из зала: «Правильно! Правильно!» Такая категория людей всегда находится. - м| ^
- Существует версия, что, когда Хрущев возвращался из Пицунды в Москву, кто-то ему сообщил о готовящемся за его спиной Пленуме^ И Никита Сергеевич пытался посадить самолет в Киеве...
- По-моему, это выдумка. Что бы он делал в Киеве?
- Вы бы ему не помогли?..
- Да нет, это выдумки все. Они с Микояном летели из Пицундь*, И прилетели прямо в Москву. Это выдумка.
- Как Вы оцениваете первые годы после октябрьского Пленума?
- Первые три года Брежнев прислушивался к мнению членов Прези? диума. Пытался вникать в хозяйственные дела. Хотя он в них мало ра^ бирался. Через три-четыре года он стал считать себя вождем. Вернеш марксистом-ленинцем. Выдающимся деятелем международного коммунистического движения. А страну забросил. И уже пошла распраэа с кадрами, которые помогли ему прийти к власти. Ордена любил безумно. Об этой его слабости были осведомлены многие государственньде деятели разных стран. Помнится, Подгорный говорит ему: «Леонид Ильич, нельзя же так. В народе уже анекдот ходит, что нужно генсеку операцию делать по расширению груди. Награды вешать некуда...»
- Значит, Брежнев знал об анекдотах, над которыми «рыдала» вся страна?
- Знал, конечно. И говорил: если рассказывают обо мне, значит, любят меня...
- А каковы у Вас были отношения с Брежневым? Ваши семьи бывали друг у друга в гостях? Или это были чисто деловые отношения?
- Я никогда с ним не дружил. И очень много стычек было с ним по работе. Я всегда считал его выскочкой. Как-то во время заседания я напй- сал записку, что возражаю против продажи за рубеж жмыха. Знаете, что это? Белковый корм для скота. Ценная вещь. А мы его продавали. Вот мне Брежнев и всыпал, что я, дескать, вмешиваюсь во внешнеторговые дела. И таких стычек было много. А в 72-м прямо на Пленуме Брежнев взял меня за плечо и говорит: «Пойдем, поговорим». Вышли в комнату.
- 	«Как на Украине?» А я только вчера рассказывал ему, как дела идут. Я отвечаю: «Да я ж тебе уже рассказывал». - Он: «Не сердись. Говори». - Я ему рассказал снова. - «У нас есть мнение забрать тебя с Украины». - Я - ему: «Почему, если недовольны моей работой на Украине, вы так и скажите. Я подам заявление и уйду на пенсию. И все». - «Нет, мы тебя на пенсию не отпустим». - Я говорю: «Тогда Какая причина?» - «Надо кадры омолаживать». А возраст тогда в Политбюро был средний - 66 лет. «Если омолаживать, - заявляю ему, - то почему не с центра?» - «Ты старше меня, Подгорный старше». Он предложил мне пост зампреда Совмина. Я отказывался от этого дела. Но потом на Политбюро меня утвердили.
696


- Вас поставили перед фактом на Политбюро?
- Перед фактом поставили. На Политбюро «караул» кричать не будешь...
- Почему же Вы не обратились за поддержкой к пленуму ЦК Компартии Украины? Или Вы считаете, что пленум Вас бы не поддержал?
- Я не мог на это пойти. В партии главное - это дисциплина. Если бы даже на пленуме такой вопрос и возник, я обратился бы к пленуму: спасибо, товарищи, за поддержку, но я не могу идти против решения Политбюро. Не имел я права создавать конфликт между Политбюро и парторганизацией Украины. Хотя и понимал - это конец.
- Петр Ефимович, сейчас из запасников библиотек, спецхрана возвращаются книги людей, долгое время считавшихся врагами Советской власти или же возглавлявших входивших в бесчисленные «оппозиции», «центры», «блоки». Стали общедоступными произведения белогвардейских генералов, мемуары членов Временного правительства, проза руководителей антисоветского подполья. Савинкова, например. Почему же до сих пор за семью печатями Ваша книга «Україно наша Радянська»?
- Прежде всего я не принадлежу к той категории, что ты перечислил...
- Вот поэтому странно очень. Не правда ли?
- Я не могу сказать, почему она не возвращается. А ты читал эту книгу?..
- Где бы я ее мог прочесть? Я даже не видел, как она выглядит...
- Сейчас увидишь. Я схожу, принесу... Вот она. Это книга об истории Украины - с древнейших времен и до наших дней. Дана характеристика казачеству, роли Украины в истории нашей страны. Есть там повествование и о Запорожской Сечи. Даю я в ней, как первый секретарь ЦК КПУ, оценку состояния дел в каждой области республики.
- Простите за нескромный вопрос: Вы ее сами писали или как тогда было принято?..
- Сам. А как же? Только потом обработка редакторская была. Я и сейчас, между прочим, пописываю мемуары.
- Существует версия, что за эту книгу Вас обвинили в национализме...
-г Это так... Если б ты в те годы, когда ополчились на книгу і пришел к пенсионеру Шелесту брать интервью, я хотел бы увидеть, как бы посмотрели на тебя и что бы о тебе сказали. Обвинили в каком-нибудь «изме». Это точно.
- И все же, когда началась критика Вашей книги? Кто был ее инициатором?
- Сначала в журнале «Коммунист Украины» появилась разгромная рецензия, что я в книге воспеваю казачество, пропагандирую архаизм. Как я мог что-то воспевать или не воспевать? Я брал исторические факты.
- Несколько раз мне доводилось слышать от разных людей, что Вам было фактически запрещено возвращаться на Украину, когда Вы вышли на пенсию. Правда ли это?
- Когда я подал заявление в Политбюро, я попросился вернуться на Украину, в Киев. Там у меня все сыновья жили. Или, в крайнем случае, в мой родной город Харьков. Меня не пустили. Так что это не вымысел.
697


- И Вы за эти шестнадцать лет ни разу на Украине не были?
- Был четыре раза. Два раза проездом. На похоронах брата. И на свадьбе внука. Правда, должен сказать, в последнее время меня не обижали надзором.
- Что Вы вкладываете в смысл слова «надзор»?
- Ну вот я, например, приезжаю в гостиницу ночевать, в Харькове. Располагаюсь. Смотрю: в холле три здоровых дядьки. А я их же знаю в лицо. Говорю им: как вам не стыдно? А они мне: «Извините, Петр Ефимович...»
- А как бы Вы попытались решить национальный вопрос?
- Я выступал и выступаю за то, чтобы дать республикам больше свободы в своих действиях. Дать им самостоятельность. Снять пробки центра, которые глушат вопрос и очень мешают. Кстати, в совнархозах было свое зерно. Все крупные заводы, предприятия подчинялись республикам, а не центру. Это был фундамент для перехода республик на региональный хозрасчет.
- Кстати, об интернационализме и интернациональной помощи. В передачах зарубежных радиоголосов промелькнуло сообщение, что Вы принимали активное участие в «чехословацких событиях». Вы - один из людей, принимавших политическое решение о вводе советских войск в Чехословакию. Насколько все это верно?
- Верно то, что я принимал участие в Дрезденском, Варшавском и в Чиерне-над-Тисой совещаниях между политическим руководством нашей страны и Чехословакии. Но это было дискуссионное участие. Мы разбирались, в чем там дело. Думаю, можно было решить все вопросы совершенно спокойно. Политическими методами. Если бы не упустили момент. А упустил его Брежнев. Он все с Дубчеком встречался, занимался, как сказал Гомулка, политикой поцелуев. А потом пришлось ввести войска стран Варшавского Договора.
- Как Вы считаете, введение войск в Чехословакию было крайней II единственно возможной мерой в то время?
- Я считаю, что это было негативное решение и принизило роль нашей страны как социалистического государства. Даже нашй друзья за границей были в недоумении. Уже не говоря о том, что и в нашей стране были противники. Я, помню, выступал перед студентами Киевского университета, и это было как раз после ввода войск. И мне было очень много записок: зачем это сделали? Пришлось объяснять.
- Студенты были удовлетворены вашими объяснениями?
- Ты ж сам был студентом. Разве ж эта братия бывает когда-нибудь удовлетворена? Я старался разъяснить ситуацию. Сейчас я считаю, что был упущен момент решения проблемы политическими методами. А потом уже этот рецидив проявился во время «афганской проблемы». Ввели в Чехословакию, там ничего не случилось, давайте введем и в Афганистан.
698


- Сейчас на Украине возникло движение, которое называют «Рух», или «Народное движение за перестройку». Как Вы относитесь к идее создания такого движения?
- Если у них есть какое-то рациональное зерно и это движение направлено на перестройку, его надо привлечь к конкретной работе. В конкретной работе плевел и отсеется. Знаете, как крестьянин в старое время зерно веял? Не знаете. Я вот вам расскажу. Он обмолотил зерно. На току расстилает брезент. Берет лопатой зерно и подбрасывает. Ветерок отсеивает полову и грязь всякую, а зерно падает назад, на брезент. Вот так и с «Рухом». Там же есть много порядочных людей. Все, что идет от народа, нужно поддерживать и рационально использовать.
- А как Вы оцениваете реформы перестройки?
- Я скажу, что другого выхода у нас нет. Мы зашли слишком далеко. Только надо находить такие формы реформ, чтобы народ их принимал. Но и без дисциплины, порядка, на одних лозунгах ничего не получится.
- А как Вы относитесь к стремлению представителей радикальной украинской интеллигенции возродить «сине-желтый» флаг в качестве национального?
- Не в флагах дело. Были бы люди сыты. Вот что сейчас главное.
- Сказался ли Ваш уход на пенсию на карьере Ваших детей?
- Старший сын, полковник, был начальником военной кафедры в то время в Киеве. В Институте гражданского воздушного флота. Его убрали с кафедры. Передвинули в Ворошиловград. Младший сын - доктор физико-математических наук, профессор, член-корр. Тогда был заместителем директора Института теоретической физики в Киеве. Начали под него копать, что он не такой уж ученый, что все при помощи лапы. И перевели в Москву старшим научным сотрудником. Сейчас он работает в Академии наук, заведующий лабораторией кибернетики. Под руководством Велихова. Старший внук Петя работает в институте в Киеве. Средний внук Дима закончил Московский архитектурный институт. Пишет картины. Я в этом деле не сильно разбираюсь. Но, по-моему, неплохие. К тому же готовится у него выставка в Америке.
Младший внук учится в архитектурном институте. Отслужил армию.
- Не держите ли обиды, что с Вашими детьми обошлись так круто?
- При чем тут мои дети? Здесь дело в другом...
- А чем Вы сейчас занимаетесь, на что тратите свою энергию?
- Плотничаю. Работаю в комиссии райкома партии.
- И сейчас плотничаете?
- И сейчас. Был в Кижах. Церковь там мне одна очень понравилась. Я ее сфотографировал. А теперь создаю макет той церкви...
Друкується за: Комсомольская правда. - 1989. - 19 октября.
699


№6
Інтерв’ю В. Чорновола2 газеті «Молода гвардія» ’’
24 червня 1990 р,
і
«НАМ НЕ ДАРОВАНО НІЧОГО»
Мені буде важко запрошувати читача взяти участь разом зі мною в роботі сесії, якщо я хоч побіжно не розповім про людину, котра її йеде по десять-дванадцять годин щодня, - В’ячеслава Максимовича Чорновола. Тиждень тому він був обранийтоловою Львівської обласної Ради народних депутатів. Йому п’ятдесят чотири роки, він худий, завжди блідий, голос хрипкий, мова швидка, чітка, бездоганно грамотйаС Закінчив факультет журналістики Київського університету, працював у київській газеті «Молода гвардія», перебував на комсомольській роботі. З 1965 року - п’ятнадцять років тюрем, таборів, заслання. Все те ж - «антирадянська агітація і пропаганда». Книги видано лише на Заході. 1975 року удостоєний премії імені Ніколаса Томаліна, яку лондонська газета «Санді тайме» присуджує іноземним журналістам - борцем за права людини. Сподіваюся, тепер зрозуміло, за що конкретно навішу*- валися Чорноволу великі строки. Донині не реабілітований.
- Вячеславе Максимовичу, і після цієї публікації з високих трибун, уже з Ваших вуст, не раз іще звучала назва нашої газети - і коли Ви цитували наші публікації на сесії Верховної Ради республіки, і коли, балотуючись на Голову Верховної Ради, акцентували на фактові своєї біографії: працював у «Молодій гвардії» завідуючим ідеологічним відділом..* і
У молодіжній газеті, знаєте ж, штат змінюється швидко. Нині геть нові люди. Що могла знати про Чорновола більшість нинішніх «молом догвардійців», коли якщо й згадували Вас вряди-годи у пресі, то, м’яко кажучи, під певним прицілом?
Тоді йшов 64-й рік...
- Ні, почалося ще 58-го, коли я взяв академічну відпустку в універ* ситеті й поїхав на будівництво Ждановської домни. То був не ідейнир порив, хоч дехто витлумачив те моє рішення мало не як подвиг. Просто було бажання пізнати життя. А в Жданові на ударній комсомольській будові саме працювала виїзна редакція «Київського комсомольця» (так тоді звалася газета). Очолював її Сергій Дубанін. Я трохи побув теслею і перейшов до нього. Щодня ми вдвох випускали номер; четвертинку від формату районки. Робота кипіла, площі нам не вистачало, і ми часто набирали матеріали якнайдрібніше, нонпареллю. Я й досі зберігаю підшивку. З півроку все це тривало. А весною 59-го, вже повернувшись до Києва, я проходив у газеті журналістську практику.
- Жданов - це й була Ваша комсомольська робота, про яку згадують в «Огоньке»?
- Ні, то вже була Київська ГЕС, куди я влаштувався, попрацював^ ши на Львівській телестудії по закінченні університету. Комсорг на
700


Київській ГЕС. Жив у Вишгороді, багато писав тоді й невдовзі перейшов працювати до гесівської газети. А звідти знову потрапив до «Молодої гвардії», на той час зональної газети для кількох областей республіки. Перейшов по переводу ЦК ЛКСМУ, замінивши на посаді заввідділом свою однокурсницю Славу Собко.
Оскільки сферою моїх інтересів були література, ідеологія, місяців через два прийняв відділ ідеології, по якому йшло тоді й мистецтво, й культура, й література. Цікаво працювалося, аж доки не почалися перші неприємності, пов’язані з моїми переконаннями, які я й не приховував.
- Про тодішню «Молоду гвардію» згадують як про кузню літературних талантів.
- У нас часом друкувалися речі, які не могли тоді з’явитися в інших газетах. Вперше було надруковано Драчеві поезії «Крила», «Матері від блудного сина», «Протуберанці сонця». Вперше з’явилося друком Симоненкове «Я...», деякі інші його твори. Як зараз пам’ятаю, писав тоді про Симоненка, що лише за два рядки його вже можна віднести до великих поетів:
На цвинтарі розстріляних
ілюзій
Уже немає місця для могил.
Пам’ятно мені, як цензура знімала з номера оповідання Олеся Гончара, тільки тепер надруковане, про розмови Сталіна з Довженком на вулицях вечірньої Москви. Зверталися ми й до призабутих мистецьких студій Василя Чумака, які навіть сьогодні не втратили своєї соціальної гостроти. Друкували Стуса. Останні мої публікації в «Молодій гвардії», коли я вже став роз’їзним кореспондентом, - цикл подорожніх нарисів «Перегук віків над Десною», де було і про Мазепу, і про Батурин та Розумовського. То досить сміливі публікації на ті часи.
Коли все це згодом почали перечитувати під кутом зору моєї кра- мольності, то вжахнулися.
- Нині ветерани «Молодої гвардії» навіть гуртом не можуть достеменно згадати, коли все ОТЕ почалося...
- Перші мої неприємності припадають на весну 65-го року. Уже було очевидним, що плетуться навколо мене якісь інтриги. Мій колега В. П. (деякі прізвища з відомих причин не називатимемо. - Ред.) мав, очевидно, прямі зв’язки з КДБ. Подовгу перечитувалися мої матеріали перед засилом у друкарню, було, що й вписували в них партійні цитати.
Мені випало саме чергувати по номеру, коли стався брежнєвський переворот. Уже майже підписували газету до друку, аж затримують першу сторінку і кажуть: пошукайте в цинкографії форми Брежнєва і Косигіна. Одразу зрозумів - щось сталося.
Я був у відрядженні, коли почалися перші арешти інакомислячих. Повертаюся додому, а знайома розповідає: забрали Світличного, братів Горинів... а в мене повна хата «самвидаву», терміново треба переховати його.
701


Пишу для «Молодої гвардії», а зі Львова, Франківська накочується хвиля арештів.
- І все ж, 4 вересня Ви пішли в кінотеатр «Україна» на прем’єру «Тіней забутих предків»...
- У багатьох публікаціях той наш виступ проти ідеологічного терору висвітлюється неточно. Заклик до людей висловити протест вставанням з місць помилково приписують Василю Стусу. Він спонтанно включився в цю акцію. А все готували ми з Іваном Дзюбою. Сиділи неподалік від кінотеатру і домовлялися, як усе це зробити. Вирішили, що Дзюба візьме слово в обговоренні, а я щось вже придумаю на ходу.
Дзюба розповідає про арешти, з кінобудки пускають якийсь свист, але він встиг головне сказати. А після нього я закликав підвестися всіх, хто проти повернення сталінізму. Підвелася більша частина залу, хоч багато було присутніх по запрошеннях ЦК.
Потім пустили фільм. А вже після сеансу з першого ряду підвівся Стус і звернувся до людей.
Вийшли на вулицю - ніхто нас чомусь не бере. Ще домовилися, щоб уранці піти до Параджанова і вибачитися за зіпсовану нами прем’єру фільму. Тоді нам не думалося, що кращої реклами для Параджанова годі було й вигадати.
А через пару днів викликає редактор і каже: пиши заяву.
- У колишніх «молодогвардійців» ті події асоціюються передусім з комсомольськими зборами «по Чорноволу».
- Бо виключення з комсомолу автоматично означало тоді звільнення з роботи, і не випадково ставка робилася, саме на них. Мені за віком залишалося перебувати а комсомолі три місяці.
- Дехто каже: був бунт на кораблі.
- їм я пиріжки на Львівській площі (редакція містилася на Яросла- вовому Валу), коли це підходить Люда Бараневич і каже: «Вибач, Славку, ми будемо тебе критикувати* але то все фіктивно. Не дамо тебе виключити». Втішає мене, наївна така, що в них усі ролі розписано.
Але збори пройшли-таки за цим сценарієм. Редактор відмовчувався, вискакував лише парторг В. П. Про що він тоді тільки не говорив - і про те, що знайдено якусь зброю під Львовом, і що ми готуємо побоїща. Осмілилася обізватися одна практикантка: підкажемо, мов, допоможемо Чорноволу, то він їй: соплячка, ти ж захищаєш людину з уже сформованими переконаннями. І ще одна особа, Л. К., його підтримала. А всі інші - проти мого виключення. Оголосили догану.
Довго все це тривало, під дверима зібралися люди. Одна одеситка, котра приїхала переводитися в «Молоду гвардію», кілька годин простояла біля дверей, переповідаючи всім про почуте. І теперішній голова Держтелерадіо України Охмакевич, певне, був тут, бо заїхав за дружиною, яка працювала в нас.
Ми настільки зраділи тій перемозі, що купили пляшку горілки на вокзалі і пішки рушили на Хрещатик, біля кінотеатру повторного фільму всі пригубили по краплині.
702


Через два дні мене все одно звільнили, але про колектив «Молодої гвардії» досі згадую з почуттям вдячності.
- Доводилося чути міркування, що своїм нинішнім приходом до влади у Львові нові політичні сили мають завдячувати Щербицькому, котрий дозволив повертатися сюди колишнім політичним в’язням. Наскільки це відповідає дійсності?
- Щербицький тут ні до чого. Ми поверталися туди, звідки нас забирали. Нам на даровано нічого. Особисто я відсидів своє до останнього дня.
А Щербицький якраз був причиною наших поневірянь. 72-го року, коли давали мені вже другий термін, мене знали на Заході, вже вийшла там моя книжка «Лихо з розуму». Тодішній керівник республіки Шелест у розмові з комуністами Канади пообіцяв, що нас звільнять. Мене, Сверстюка і, здається, Світличного. Мене вже слідчий почав обнімати, як не дражливо сприймав я ті обійми. Та Шелеста зняли, прийшов до влади Щербицький - і пішло як по писаному...
- Недавно мій колега був у Львові як член журі гучного фестивалю «Вивих». Як тільки сказав він під час офіційного знайомства з публікою, що представляє газету, де свого часу працював В’ячеслав Чорновіл, - ураз овації. Далі вже його й не слухали.
Чим пояснюється така незвичайна Ваша популярність у Львові?
- Про це не мені судити. Спитайте ось у голови Самбірської міськради, теж колишнього політв’язня.
Самбірець Зорян Попадюк на хвильку задумався і впевнено відповів на моє запитання:
- Символ перемін.
Друкується за: Молода гвардія. - 1990. - 24 червня.
№7
Лист П. Шелеста до газети «Правда Украины»
24 жовтня 1990р.
«Я ВЕРЮ В РАЗУМ НАРОДНЫЙ»
БУДУЧИ в больнице, прочел статью «Бои не местного значения» и полностью разделяю высказанные в ней озабоченность и тревогу за создавшуюся обстановку на Украине, особенно в ее западных областях, критические замечания в адрес партийных, советских и правительственных органов республики. Эта публикация не добавила мне здоровья, но усилила горечь и обиду за украинский народ, за его рабочий класс, крестьянство, интеллигенцию, за коммунистов республики.
Читал и думал, на какой же путь, уважаемые земляки, вас толкают экстремисты разных толков и направлений, что можно ждать на этом пути в будущем, почему же не дается решительный отпор политиканам, демагогам, анархоэксгремистам? Да, гласность и демократия - это хоро¬
703


шо, это нужно вам как воздух, но есть ведь и предел вседозволенности. Разве клевета совместима с гласностью, а демократия с анархией, беззаконием, разбоем, вандализмом? Безответственные силы взбаламучивают народ, и без этого находящийся на пределе нервно-психологической стабильности.
И это происходит сейчас, когда Верховный Совет Украины принял Декларацию о суверенитете республики. А ведь этот Закон - долгожданное историческое событие. В свое время, работая на Украине, я мог только мечтать об этом. Но тогда даже мою мечту принимали как крамолу, а слово «суверенитет» влекло обвинения в подрыве мощи страны, оценивалось как проявление национализма и местничества. Теперь, когда принят Закон о суверенитете Украины, на его основе, казалось бы, должна происходить консолидация всех здоровых политических сил республики, болеющих за свой народ, стремящийся направить все силы на воплощение в жизнь этого важнейшего государственного акта.
Но как видим воочию, именно сейчас особенно активизировались силы, которые выступают против заключения Союзного договора, призывая к выходу Украины из Советского Союза, к всеукраинским забастовкам, митингам, манифестациям, требуют отставки Председателя Верховного Совета Украины Л. Кравчука, добились заявления о сложении полномочий от Председателя Совета Министров республики В. Масола. А балаганная, скоморошная демонстрация на площади у здания Верховного Совета Украины, а появление здесь студентов в основном из западных областей, объявивших голодовку. Все. эти и другие подобные действия говорят о многом. По ним видно, что это делается не стихийно, а направляется, организовывается и финансируется одним «центром».
Народ уже устал от политической кутерьмы, анархии, безвластия и вседозволенности. Нарастает взрывоопасная социальная стрессовая обстановка. И прежде всего потому, что ни во что не ставится Закон - основа демократии. А если законы игнорируются, нарушаются, то надо принимать строгие меры - вплоть до отдачи под суд тех, кто считает, что они писаны не для него. Для наведения должного порядка законы должны действовать строго и точно. И по ним должны нести ответственность все без исключения. Как это можно допустить, чтобы отдельные депутаты (!) ездили к шахтерам и призывали их к забастовкам? А где брать уголь? Будем зимовать в нетопленных домах и хатах, в холодных детских садах и яслях, промерзших школах и больницах? Позт волительно на вполне законных основаниях спросить таких депутатов: разве такой наказ был дан им избирателями? Да если бы трудовые люди заранее знали о таких действиях своего депутата, они бы его просто прогнали и избрали достойного, честного и думающего человека.
А если так называемые «демократы» готовятся к перевороту, как об этом сказано в статье «Бои не местного значения», то в связи с этим особо должны повыситься ответственность трудового народа, активность коммунистов Украины. Не нужно забывать и о том, что во всех
704


странах против заговорщиков применяются строгие законы, Украина - суверенная страна и у нее такие законы тоже есть, как есть и свои правительственные, следственные, прокурорские надзорные, судебные органы, своя верховная власть. Так что же этой власти слезу-то в рукав пускать? И до каких пор - пока Украина не будет ввергнута в бездну, или пока не будет введено президентское правление в суверенной республике? Так это станет позором для представительной демократии республики и тягостью для украинского народа.
Я сын этого народа, мое детство, юношество, мужание, рабочая закалка, работа на промышленных предприятиях - все проходило на Украине. Поверьте мне, прожившему долгую, сложную, трудную жизнь, что только в гражданском единении, а не в конфронтации, экстремизме, нигилизме, национализме наше спасение и наше выживание как нации. Оно в нашей вере в самих себя, в будущее суверенной республики в составе, подчеркну, Советского Союза,
Я обращаюсь к своему родному украинскому народу, к людям всех национальностей, живущим на украинской земле: живите в дружбе, в согласии, любви. Так легче пережить невзгоды, преодолеть временные трудности, Еще хочу сказать всем: не верьте политическим демагогам, неразбирающимся в конкретных экономических, политических, социальных вопросах. Они заведут вас в тупик, если не в пропасть. Помните
о 	своей ответственности перед детьми, внуками, правнуками. Это вам возрождать и утверждать гуманность, совесть, порядочность, доброту. И от того, как эти человеческие качества будут трансформироваться в нашем поколении, будут зависеть сила и развитие нашей украинской республики.
Я обращаюсь к украинской интеллигенции, а многих ее представителей я знал и знаю лично. Как ни горько, но определенную ответственность должны и вы принять на себя за объективно разрушительные действия, за вандализм, дошедший до демонтажа и разрушения памятников Ленину, за уничтожение святых знаков воинам и партизанам, погибшим в Великую Отечественную войну. Не могу не удивиться в этой связи и пассивности верховной власти республики - почему по закону не привлекаются к строгой ответственности виновные во всем этом?
И еще, что меня волнует. Суверенная Украина с экономической, политической, социальной, правовой самостоятельностью, с развитой промышленностью, сельским хозяйством, наукой, культурой, трудолюбивым народом должна и может стать республикой материальйого благополучия, достойного решения социальных вопросов, развитой национальной культуры. Но зачем же рвать связи с Россией, с другими суверенными республиками в составе федерации нового, по сути дела, Советского Союза? Да, мир меняется, но ведь еще сильны военные противостояния, еще не изжиты территориальные притязания. Кто может сейчас дать гарантии, что Украина не покажется кому-то лакомым куском? Поразмышляйте о трагической судьбе Киевской Руси, поучительной и для Украины, и для России.
11 23 Шелест
705


Поразмышляйте и о том, что наши народы - от одного корня, что основа их отношений заложена столетиями.
В статье «Бои не местного значения» звучит призыв к коммунистам Украины «возглавить перестройку, выйти, наконец, из окопов». Я считаю его совершенно правильным. Действительно, наши республиканские бои далеко не местного значения.
Но никто не может оспорить тот факт, что именно Коммунистическая партия выступила инициатором перестройки. Она и несет политическую и моральную ответственность за ее пробуксовку и сложившуюся ситуацию в стране.
Жизнь идет вперед, а мы, коммунисты, отстаем и сдаем одну позицию за другой. Пора вместе с народом, со всеми здоровыми силами страны решительно возглавить новые этапы перестройки, не допуская ни милейшего промедления, расслабления, а тем более, уныния. Должна быть твердая уверенность, а не медузообразность в действиях, должна быть, еще раз подчеркну, решительная и твердая требовательность в выполнении всех законов. Только это залог нашего продвижения вперед, быстрейшего выхода из кризисной обстановки.
Дорогие мои соотечественники, мой родной украинский трудолюбивый и интернациональный народ! Будьте бдительны, не дайте себя обмануть лозунгами фальшивой демократии, политической демагогии, экстремизма и нигилизма. Сила наша в единении на здоровой политической и моральной основе, в поднятии общей и политической культуры, нравственности.
Очень сожалею, что в этот сложный и трудный период для Украийы я не вместе с вами. Может быть, и‘моя посильная помощь в чем-то была бы полезной.
С низким к вам поклоном.
Москва.
Друкується за: Правда Украины. - 1990 - 24 октября.
№8
Стаття О* Хоменка3 «Імперія вже конала...
(деякі особисті міркування щодо П.Ю. Шелеста)»
Жовтень 1990 р.
Перший секретар прощався зі своїми соратниками. Вживаю це слово аж зовсім не в його затьопаному сталінськими опричниками і брежнєв- ськими менестрелями, до дикості спотвореному ними, а саме в його первозданному значенні. Бо він і справді мав однодумців у своєму многотрудному ділі. Хоча, така вона діалектика життя, в родині ^ не без виродка, в громаді - не без пристосуванців. їхній рашпелевий виворіт в одному разі й медузова драгливість в іншому - дадуться йому взнаки невзабарі. Але зараз... Зараз все було наче ще вчора - звично і узвичаєно.
706


Втім, може так тільки здавалося нам, тим, до кого й кому він прийшов уклонитися і подякувати, з ким хотів присісти на дорогу нехай і второвану, а таки безповоротну. Ми бо вже прочитали в газетах Указ про ні сіло ні впало призначення його, члена Політбюро, на посаду «рядового» заступника Голови Ради Міністрів країни, надання йому статусу високого, проте надвисокого рангу в партійній ієрархії не потребуючого. Значить, документували, - «пересадка» перед закономірно належним йому за вагою, досвідом, енергійністю всесоюзним статусом. Гомоціли про щабель № 2 - замість «сірого кардинала» - стислогубо- го, тіньовидного Суслова, не випускали можливості «успадкування» ним поста Підгорного - чоловічка безликого, підтакувача завзятого. Припускався на гірший кінець масштаб держпланівський. Не Ріо, звісна річ, однак... Безліч прогнозів...
Не виникало лиш того єдиного і дикого, що вмакітрилося (чи вмакітрили?) у вилизану блазенськими лестощами недолугу голову чергового «вірного ленінця». Ба й люті недруги навряд чи похопилися б шукати у своїй обшмульганій кропленій колоді не існуючу там карту його буржуазно-націоналістичних збочень. Такою нісенітницею міг задовольнитися і «особисто» відреагувати на неї лише легендарно дрімучий малоземелець на всенародному керманичуванні. Але це до пори була його, дрімучева, потаєминка. Певен, подібного блюзнірського звинувачення не міг тоді либонь запідозріте і сам Петро Юхимович.
Він стояв за широким, сонячно лискучим столом у «пленумівському» залі на четвертому поверсі старого корпусу приміщення ЦК. Один одним, без завждишнього почту галузевих секретарів, і те злототло ще ясніше підсвічувало його селянську, крутого замісу статуру з наливня- ками-плечима, стримуваним усміхом чіпких уважних очей і спадистим чолом людини, не позбавленої щасливого дару мислі.
Чужий трибунному базікоплетству, котре тоді, на початку сімдесятих, зозуляче монотонне «озвучувалось» із пухких інструкторсько- консультантських текстів «видатним діячем міжнародного комуністичного і робітничого руху» і пошестю утрадиційнилося по всіх усюдах аж до найхирлявішого райцентру, він говорив рубаними, зваженими, короткими фразами. Мав свій стиль і, як тепер кажуть, свої підходи. Про що говорив він? Дай Бог пам’яті... Про те, що в путі чого тільки не трапляється, але, ступивши на шлях, треба гідно пройти його. Про ініціативу, що мусить бути розкутою, інакше вона - «фата морга- на», посаджена на короткий мотузок.
Пам’ять - не магнітофонна стрічка. Зрештою і вона за понад вісімнадцять минулих років розмагнічується. Мо він вживав якісь інші слова і місткіші порівняння? Це не виключено. Та суть закарбувалася. За віком, багатьом з нас - батько, він залишав нам отцовські свої настанови: бути порядними, бути настійними, бути людяними.
Такі одкровення-монологи - іноді розсував їх рамки, просив висловитись. І висловлювались, і він старанно занотовував думки «нижчих чинів», - започатковано було ним, щойно він став Першим. За рік до того, як брежнєвські «гучки» виманили з піцундського барлогу за-
707


кланного «ведмедя» - Хрущова. Згодом ті самі «гучки» від імені свого удатного «єгеря» наче з найліпшими намірами «остерігатимуть» його, щоб підшити у досьє на нього, від «дешевого панібратства», «зайвої гри у демократію», «сумнівного загравання» й т. ін. І невтямки їм, йа- вуходоносорам, буде його позиція в данихй інших, які вважав за принципові для себе, питаннях. Перший не панібратствував, проте й видиратись собі на голову, як то дозволяють собі декотрі наші парламентарі стосовно Президента* не дозволяв. Перший не грав у демократію, йрвт* і безапеляційного руководства не терпів. Перший йе загравав, хоча в грі ироти ньото так часто І так травматичне для нього порушуМйизд правила. 1 коли навіть у присутності «приставників» (так жа^ТоШ називав представників Із центру) на офіційні раути пленумівського бу надівав гаптовану білим по білому вкраїнську сорочку-вийійвайкуу він також ні з ким не загравав. Засвідчував приналежність до свого роду й народу, його предковічних традицій і материнськй чарівно? культури.
О, та сорочка-вишиванка... Про не? теж нашкребли цидулки хШе* леонні доброхоти, позаспинні злостивці. Ваїли валом, хоч воно, як кажуть, приший кобилі хвіст. А то як же? Рядиться у гетшансько-йигі- ниченківський стрій. Тут і до «самостійиицтва» й «соборності» Ш за- ячий скок. Ось же вони - смажені жучки-фактики: ледве носів крісло, а ие загальмував виходу двотомника Гріичеика. А ким був той самий Грінченко? Звольте. Назви редагованих ним видань, навіть без йер& кладу на російську, промовляють самі за себе: «Громадська думка», «Рада», «Нова громада»... Ще й у передній статті наголошено: «В історію української літератури повернуті імена, безпідставно викреслені вча- си культу особи Сталіна. Закономірно, що за таких обставин вИйМ особливий інтерес і до спадщини Б. Грінченка, значна частина якої безперечно становить велику пізнавальну й естетйчйу цінніш»»1. Усікаєте? «Закономірно...», «Особливий інтерес...» Ясно, що саме «закономірно» і в чому той «інтерес». А Шкурупій? А Драй-Хмара? Тйк повиходили. Уловлюєте тенденцію? До соборної й вільної тягне...
До речі, автором цих рядків о тій сумній гіорі подавалися на ім’я Першого дві доповідні записки щодо доцільності випуску Принаймні! селянських і дитячих (на більше не стачало сміливості) творів Виннй- ченка. Резолюції були: «Не зайеречую. До питання проіїґу повернутися після...» Далі стояла дата наступного ювілею. Ми так звикли тоді бучно* ювілеїти у застої, що у Петра Юхимовича або не вистачало часу - працював щодня з оиів на дев’яту і рідко коли починав збиратися додому раніше за двадцять другу, - або брала верх вимушена обережність. Відчував, що «гучки!» і його «обкладають»? Можливо й відчував. Не знаю...
Але я бачив, як він, вижатий, мов під пресом, чого з ним, кремене% не траплялось і в безсонні йочі перед «накилимними» виступами у Москві, де він до хрипу відстоював той продуктовий мізердля Украйім, Який тетїер - безнадійний Дефіцит, протягом двох з гаком гоДИЯ імпровізував - сповідався йеред иартактивом міста пам^йо^о ЖШОДЯ шістдесят четвертого. Дотювідав про обставини усунення Хруіцов^,
Ш


Гортаю сторінки його тодішнього напіврозбірливого швидкопи- сання, і він, сливе з екрана, постає у невластивій йому іпостасі людини, знервованої у чомусь головному, непевної себе, своїх рішень і своїх дій. Це перше і востаннє, коли бачиш його таким.
Секретарі, хоч і перші, теж люди. І ніщо людське їм не стороннє. Піддався енергетичному заряду більшості змовників? Був ошуканим? Був рушійною пружиною змови, як на те натякає Хрущов-син у своїх псевдовідвертощах?
Можна було б цитувати і перецитовувати той запис на активі, тим більше, що навіть його виклад не публікувався. Шкода... Перцінь і тедер, якщо збереглися записи (а чи були вони?), можна було б повернутися до них. Задля історії. І тоді б стало очевидним принаймні, те, що Петро Юхимович Шелест не був «ідальго плаща». Підлістю - гидував.
А що експансивно і різко нападав на поваленого, кумира, що іронізував з приводу пишно влаштованої зустрічі «якогось сопливого короля з Непалу», то їй-право мав цілковиту рацію Перший. Впеклося Шелестові не те що в печінки - в душу впеклися хрущовські кульбіти на терені розбудованого «зрілого соціалізму» з його погоничевим гаслом «Догнати і перегнати» і мало не щоденнотелефонним: «Давай, Петре, давай...», себто вигрібай (щоб згнило) під віник колгоспне зерно: вивозь (щоб стухло) позаплановане м’ясо; виціджуй до останньої краплини (щоб скисло) молоко і т. п. і т. д. Хмизу у вогонь підкинуло і розділення партосередків на «промислові» і «сільські». І обов’язкова зміна їхнього керівного ядра кожні вісім років з лазівкою для «особливо цінних», яким гарантувалися пожиттєві блага...
Отже, енергетичному запалу вистачало свого. За такого собі провінційного нетяму виставляти і сприймати його гріх. Найвірогідніше - тоді він повірив у необхідність змін. Влаштовувало: нехай гірший, аби інший? Навряд. Швидше сподівався, що недолугого випибошку Брежнєва вдасться приборкати. Не віддавати ж бразди єзуїтові-кардиналу...
Чи був у нього, скористаючись із сьогоднішнього штампу, альтернативний варіант? Думається, не було. Він - наймолодший за стажем у Президії ЦК КПРС. Поряд - «президент» Підгорний, Котрого камарилья мала за українського «архонта» на мотузку в Гранатовій палаті. Ось - реальний таран. А Шелест... Що ж, Шелест годиться, аби зробити перший пас їхньому командному навалі на свого капітана-воротаря. Міг би запропонувати всенародного улюбленця Машерова? А хто б пристав до нього? Варяги кремлівським сидням набридли, осьдечки-о вони де у сиднів.
Минуть роки і Пахаренко - колишній помічник Першого за філєжанкою кави у «Кулінарці» на Хрещатику - оповість мені:
- 	Потім Тато, як ти його позаочі називаєш, дуже переживав за той свій виступ на Президії. Дійшов висновку, що помилився. Стадний інстинкт спрацював, чи що... Розумів, що сіті завчасно було сплетено і розставлено, а переживав. Вихопився із своїми аргументами, а треба було зачекати. Політик тому і є політиком, що зась йому гарячку поро¬
72+23 Шелест
709


ти. Не сім, а сімдесят раз відміряти, доки раз відрізати. А він поспішив. І карався тим дуже, дарма, що окунець з щупаками не воїн...
- Так нічого б йому не вдалося змінити, хоч би й на роги попер, - не вгавав я.
- Це наші з тобою довідки або усні повідомлення. Для справжнього політика можуть стати поштовхом до розмірковувань, а можуть бути* вибачай, і просто сміттям. Сказав би, ми - робочі коні. Й біда, коли за прикладом вороного Калігули тії коні зачнуть вигарцьовувати в сенаті. (Як у воду дивився Пахаренко. Ще й як вигарцьовують). Ну, а справжній політик зобов’язаний миттєво аналізувати ситуацію на градусі закипання. І не спішити голіруч в окріп. Шелест - похопився. ЖалкуйаШ опісля. Виходить і з його «благословення» витягли за вуха і вознесли над нами кота з мішка.
- Ну, а Мурчик, одхлебтавшись того, що йому за чином належало, вибився у нові чини, обзірчився і тишком-нишком підкрався до благодійників з пазурями?
Відповіді не посліДувало. Для експомічників, хоч і за непробивом- щитом персонального пенсіону, залізно діє правило: говори, та не заговорюйся. Обережного Данила німим мати спородила. З «кота» порохнява сиплеться, ноги нетримають. А ті, хто йому пазурі мантачив? У тих скрізь нишпорки. Довідаються - гаплик. Та височій ти над ними кряжем гірським, у серцевину твою вгризуться, ложку дьогтю звідти видобудуть і доведуть, що то - діжка. Чи мало маємо прикладів того?
...Перший секретар зі своїми соратниками. Стояв, зіпершись пудовими кулаками колишнього вантажника на лискучий стіл, і височезним крутолоб’ям снували зморшки хвилювання. Зрештою, попри його подальші послуги, у чомусь він так і лишився залізничним тягароно- шею, і ця його приналежність до професії найвищої проби на чоловічу витривалість, виключну організованість і беззаперечний колективізм визначала і його характер, і його єство. Коли ми, ті, що залишались на роботі після роботи для роботи безпосередньо з ним, ставали на «вахту», він робив нам ручкою. Він богатирськи засукував рукава сорочки і теж ставав до конвеєра. Не лукавитиму, не видавав «на-гора» доповідцєву продукцію. До писучого цеху, скільки знав його у Києві, не пристав. І книжки - про них далі, - автором яких значиться, - несолодкий (виявилося - гіркий) плід його власного кулькового пера. Проте і до його «літнегрів» ані себе, ані колег моїх повнопідставно прираховувати не буду. Не маю морального права. Хоч були, були і «негри-данайці». Судомливо тикнулося йому од їхніх дарів.
Чи немає в даному засновку двозначності? Як на мене, немає. Окрім інспірованого конфузу із напівпутівником, напівтурпроспектом, напівдорожніми замальовками - називайте як хочете - під претензійною назвою «Україно наша Радянська», про що окремий сюжет. Спробую витлумачити. Перший знав людей. Умів добирати і цінувати людей за їхніми діловими якостями.
710


Перелік зайняв би надто багато місця, тому, для об’ємності картини,
- 	кілька штрихів. Другим секретарем при ньому, хто пам’ятає, був Ляшко - людина високотолерантна, навдивовижу скромна, з гнучким і нешанобливим умом. Пропагандою відав Шевель - невгасиме горно ідей, низка яких живе і розвивається нашою перебудовою, кладезь знань, гроза авторитетів. Включаючи його і Першого, коли був переконаний, що завертає Перший не в той степ... Науку очолював Конду- фор - джентльмен, як мовлять англійці, од штиблет до капелюха, тоді - доктор наук, нині - академік. Всі, хто з ним зустрічався, були буквально залюблені у «завхіма» Авілова. Прикладник, здавалося б, а як він знав класичну і сучасну російську й українську літератури! Не те Пушкіна, Шевченка, Байрона, - тоді майже незнаного Дениса Давидова міг цитувати щиро і захоплено. Доктор від літератури Федченко міг би позаздрити. А Мазур... І він уже за порогом буття, і серце ячить... Генератор мислі, після апарату - доктор і професор, чиїми працями щодо моделей побудови соціалізму тоді, у застійний період, зачитувались за кордоном, вели полеміку не наші газети і журнали, чиє провідництво аж щойно стає реальністю. А доктори Панчук, Зоц, Маковійчук, Гав- рилюк (стали докторами поза апаратом). А дипломати Муцький, Лісо- волик, Бебко, останній - надзвичайний і повноважний посол СРСР...
Йому було на кого спиратись, Першому. І ніхто з названих тут, як кажуть американці, не дихав йому в потилицю. Зате й він виявляв до них увагу найпильнішу. Чи віддавав він собі, своєму альтер-его, кінець кінцем, звіт про те, що наступник Хрущова і ним, Першим, підсаджений на партійний Олімп - нездара, блякла ницість, убозтво на вершині, де потребуються якості не медоточивих пахолків, не із лакизького арсеналу застольних ейфорій? Що Генеральний розцяцьковуючи сам себе, мов якийсь ірокез, щонайменше кумедний? Що правитель, чиї настанови і ухвали переступаються з легкістю неймовірною, - жалюгідний і для суспільства небезпечний? Напевне це він усвідомлював, але його «удільне» становище дозволяло тільки те, що дозволяли. Роками на засіданнях Секретаріату і Політбюро (назва беззмістовна для «уділу») майже в однакових декораціях «їжакових рукавиць», незримих і від того ще більш жалких, доводилось мені спостерігати його відчайдушні потуги в інтересах загальної, нерідко всесоюзної значимості, справи вирішити якесь питання чи розв’язати проблему. І завше він наштовхувався на: «Москва не велить!» Або: «Москва велить»... Затопляти штучними водоймами чорноземи. Чужі чорноземи, чом не затопити? Будувати АЕС поблизу матері міст руських, чужої їм матері, чхати на неї... І спиралися йому в груди бердиші, коли упирався він: «Зама- хуєшся на прерогативу Центру? Ану здай назад!» Та що говорити, коли за царя Гороха (не плутаймо з хрущовським «царем» і хрущовською «королевою») зачуханий волосний мав більший простір у рішеннях, ніж перший посадовець у між вільними не вільній, між рівними не рівній республіці!
711


Чи задовольняло його таке принизливе становище?
А кого воно могло чи може задовольнити? Хіба що відщепенців типу Рашидова-Кунаєва. Він залишився у тій зграї білою вороною, а як чинять здійми - слухайте пісеньку Леонтьєва.
Могутня натура Першого не була пристосована до смердівської пр- кори. І він врешті-решт збагнув, щодалі гибіти соромно і непробачнр. Перед своїм Народом. Перед Будучиною. Необхідно було ламати трій задушливий валькір, у який було перетворено розписні палати, гонити у три шиї розкошуючих там котів.
Для цього мало бути Першим на Україні. Ба й підмочила вона собі репутацію двома післясталінськими спадкоємцями, виходцями з неї* Коні, звісно,^не винні. Але хто, коли він на коні, насмілюється гудити вершника? Його б приспати, прилюляти і аж тоді підкрасити ца м’якеньких лапках...
Суперечило це натурі Першого. І він вирішив «іти на ви» з піднятим заборолом. Вирішив заявити про себе, представити програму свою партії. Він скликає бригаду соратників, ладних іти за ним, і бригада береться до діла. Всі усвідомлюють: він іде ва-банк. Так народилися його книжки. Вдумуйтеся у їх назви: «Комуніст - активний боєць партії», «Турбота про молодь - справа партійна» (виділення моє. - О. X.);. Як членові Великого Політбюро йому належить писати книги мовою міжнаціонального спілкування. Він прагне, аби його почули комуністи Москви і Ленінграда. Тоді б міг розраховувати на підтримку.
Занепокоює такий «зухвалий випад» застійних чревоугодників, розпилювачів добра народного, розкрадачів багатств його? Не занепокоює - яро розлючує. Кого поучати замандюрилось? На кого заміряєшся, гунцвоте? Куди прешся?
Цінився «сюзерен» централізованим обуренням на зухвалого «васала». Тільки близько лікоть, а Не вкусиш. Ухилу чи там опортунізму, як колись у часи благословенні бувало, не пришиєш. До партії звертається. Коли шукаєш - вихід завжди знайдеться.
Загадав Системі: давайте компоу. Дали.
- Боротьбу з Гончаровим «Собором» доручив вашому колишньому супряжнику Ватченку. Спускає на гальмах, значить булавою марить!
- Коли грянули чеські події (подумки: і ви, майбутній маршале, затремтіли «трусишкой-заинькой», у Європі реально запахло порохом, коли генерал Штеменко смикався між своїм і вашим (подумки: з годиннй- ком-штурвалом на столі) кабінетами і не отримував «ЦеУ», він, Шелест, самочинно дав наказ розчохлити надсекретні «гостинці» і вдень (удень!) супроти найсуворіших інструкцій про маскування погнав ті «СС» до кордону. Підкоп під Вас! Під-ко-оп! Дарма, що Перший гнав увідкриту, зарятовуючи тим самим братів-слов’ян од повторення угорського варіанту.
- З вашим меморіалом наш найнайнайдорогоцінніший зволікає. Натомість носиться із проектом відродження на Хортиці Запорізької Січі - меморіалу з бунчуками, перначами... Уже й курган насипали для бу-бу-бу... Вручення булави...
712


А ось, ось свіжачок... Вас щойно до Спілки письменників прийняли - твори ж які - «сильніші за «Фауста» Гете» (Сталін). І він туди ж паротягом чеше. Ось нову захалявну книженцію випустив, ось... І в ній - про Січ, І про козаччину реєстрову... А там йому і шлика заманеться. Тризубцем загородиться!.. Ви складіть, складіть акровіршем надруковані перші літери заголовка «Україно наша Радянська». Що виходить? УНР - Українська Народна Республіка! Сюди йогб треба! Сюди! На ланцюг гаспида! А там - персоналівочку в пащеку і в будку! Отам твоя самостійність, отам і соборність!
Знав би де оступишся - соломки б підстелив. На цю розвідку Першого спровокував мужичок-неборачок - тодішній заступник незабутнього Георгія Георгійовича Шевеля. Снив завством. А звідкіль напоумили, як видряпатись на нього? Звідкіль підкинули - тобі завідування, Шелестові - удавочку?
Всі помічники, вся наша бригада, наш «крупний калібр» були проти цієї безглуздої витівки. Ще й мало не до самого виходу книжки на титулі планувалося дати: «Україно моя, Україно...» Уловлюєте підтек- стик? Щевель рвав і метав. Помічник з ідеології Кучер переконував. Наскочила коса на камінь. Перший є Перший. Знали його характер. Знали! Над Шевелем зметнулася блискавка. Громова стріла, як кажуть в нашому селі. Недотепа став завом. Перший перестав бути Першим. Так буває завжди, коли велике стикається з убогим.
... А тоді Перший прощався зі своїми соратниками. Йому було відомо, що його зоря закотилася. Що спеленали його у ятір. Та він не подав виду. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі. Як і завжди - чи на тисячному привселюдці, чи на «вузькому» Секретаріаті - він звертався до присутніх рідною мовою. І в цьому звинуватили - партія одна і мова в ній має бути одна! Це його заступник втілював з ревністю мамелюка.
Як і завжди, Перший чесно дивився у вічі тим, кого вів. Він міг би проголосити, як Тарас: «Ми чесно йшли...» А як і робили що не так, як
і 	помилялись, іноді фатально - Система вимагала і пантрувала. Буль- дожачу хватку Системи пальцями не розчіпиш.
На пудових плечах Першого тугим вітрилом не круглилася гаптована білим по білому вишиванка. Здався? Не думаю, Не хотів давати супротивникам зайвих козирів проти себе.
А наступного дня один із тих, хто іще позавчора похвалялися, що в юності сподобилися грати з Першим у більярд - батькова посадова дача була поряд, - перестрів мене у маминій сорочці (хрестик червоний, хрестик чорний) і засичав: «Що ти, старий, з глузду з’їхав? Зніми негайно. У шелестизмі запідозрять!»
До історичного дня проголошення Декларації про державний суверенітет України було ще вісімнадцять безпросвітних та трудних літ...
Друкується за: Ініціатива. - 1990. - № 9-Ю.
713


№9
Інтерв’ю Віталія Коротича4
Червень 2000 р.
ВИТАЛИЙ КОРОТИЧ: «ШЕЛЕСТ ИМЕЛ АМПЛУА ПРОВИНЦИАЛЬНОГО ХРУЩЕВА»
- Виталий Алексеевич, давайте начнем с Ваших встреч с Шелестом и общего очерка его личности.
- Руководители всех союзных республик имели свои амплуа. Скажем, украинские первые секретари были дядьками хрущевского типа, в вышитых рубахах - народный украинский тип. Когда в составе какой-то важной делегации я попал в Грузию, то был свидетелем того, как Мжаванадзе произносил длинные тосты, объяснял нам, что такое тамада и пр. Позже мы с женой оказались у Рашидова в Узбекистане, там плов и все, что с ним связано. Шелест имел амплуа милого провинциального Хрущева. О первой встрече с ним.
Я с отличием окончил медицинский институт, быстро сделал диссертацию, одновременно с этим достаточно бурно развивалась моя литературная карьера. Это было начало 60-х, «оттепель», выходили книги, жизнь бурлила. Шелест встречался с несколькими молодыми писателями, среди которых был и я. А в 1965 году состоялся съезд писателей Украины, на котором меня избрали одним из секретарей правления Союза писателей Украины. После этого Шелест спросил меня: «Тебе сколько лет?» Я ответил. Он говорит: «У меня сын чуть младше, тоже Виталием зовут, он уже член-корреспондент Академии наук».
Как полагалось, в конце съезда выступил первый секретарь. Он позволил себе милую шутку: «Я только что из Кировограда. Еду по городу, вижу - название улицы «Купеческий тупик». Я возмутился: что за название? Где тут у вас купцы? Едем обратно, улица переименована в «Коммунистический тупик»!» Это был конец оттепели.
Был еще один эпизод, который подтвердил, что Петр Ефимович не так глуп, как могло показаться на первый взгляд. Уже на том съезде я начал нарабатывать либеральную репутацию. Я выступил с предложением издать Владимира Винниченко, долго его обосновывал, цитировал знаменитый винниченковский рассказ «Поміркований та щирий» и пр. Речь мою встретили бурными аплодисментами. Была создана комиссия по его изданию, Шелест это дело одобрил. Но тут же во Львове нашелся украинский суперпатриот, который где-то прокричал: наконец-то большевики издадут премьер-министра времен Директории и пр.! Комиссию мгновенно распустили, Винниченко окончательно запретили. Позже при встрече Шелест мне сказал: «Ну что, увидел, что ваши идиоты делают?» Я тогда понял, что он не так прост и глуп...
Какое-то время я проработал в союзписательском руководстве, я был молод и мало что понимал. У власти был уже Брежнев, времена
714


менялись. Нас стал давить новый секретарь ЦК по идеологии Овча- ренко. Кстати сказать, это в известном смысле фигура знаковая. Провинциалы, занимающие первые посты, обычно привлекают в свое ближайшее окружение милых столичных краснобаев, которые компенсируют их провинциализм, дают ощущение приобщенности к элите. Например, возле Горбачева был Лукьянов, а возле Шелеста оказался Овчаренко. Именно он начал нас прижимать, с ним в значительной мере связано ощущение наступления не лучших времен.
В августе 1968 года вдруг обзванивают ряд писателей и говорят, что Петр Ефимович хочет увидеться с ведущими писателями Украины. Нам было велено прийти утром к какому-то причалу, там нас ждал катер. Собрались, на катере только охранники, сидим, Шелеста нет. Принесли коньяк, мы стали пить. Был Йлесь Гончар, Микола Заруд- ный, Павло Загребельный, Дмитро Павлычко, это те, кого я помню точно. Часа через три с лишним появился Шелест и пожаловался: «Я не спал всю ночь, пропускал танки через Карпаты. Вы уж извините, теперь поедем отдохнем». Постепенно из разговора стало ясно, что наши танки вводятся в Прагу. Что делать в такой ситуации либеральному интеллигенту? Не знаю. Сергей Адамович Ковалев, может быть, укусил бы Шелеста, а я сидел и слушал. Я даже не понимал, что мимоходом была открыта государственная тайна, после чего нас пригласили пообедать. Гончар, воевавший в Чехословакии (потом он написал роман «Злата Прага», который получил Сталинскую премию), осторожно расспрашивал, что и как, куда танки движутся, шел разговор с какими- то географическими названиями и пр. Меня эта беседа не очень интересовала, я выпил уже сколько-то коньяка, мне было хорошо.
Приехали на дачу Шелеста. Он говорит: «Пока накрывают на стол, половите рыбку». Приходим на берег озера, по количеству гостей стоят лодки, в каждой большой гребец с оттопыривающейся левой подмышкой. Я сел в свою лодку, удочки в ней не было. Выплыли на середину озера, мой гребец говорит: «Кажется, клюет», наклоняется и вытаскивает из воды круглый поплавок с ручкой, к нему была прикреплена большая авоська, в которой лежал большой сом. Рыбалка закончилась. Все вернулись к берегу с какой-то нездешней рыбой...
Сели за стол. Шелест прочел нам совершенно банальную лекцию о том, как партия рассчитывает на своих мастеров слова, особенно когда враг начал поднимать голову в Чехословакии и пр. Это была добрая беседа с большой выпивкой. Павлычко вдруг заговорил о том, что выходцам из Западной Украины не дают хода. Шелест моментально окрысился, у него переменился тон, он стал говорить, что мы не делаем различий, но в то же самое время никого и не выпячиваем! Павлычко затих.
Мне доводилось наблюдать и Хрущева, и Подгорного, однажды Подгорный «воспитывал» нас с Виктором Некрасовым. Это были руководители квазинародного типа, Шелест придуривался значительно меньше, этим он подкупал. Он с нами попел за столом, вел себя достаточно органично.
715


Потом каждому выдали по машине и развезли по домам. Я ехал в машине со своим сомом и меня мучила (вот она - неопытность!) холопская мысль: надо водителю платить или нет? Хватило ума - я платить не попытался...
Когда меня выгнали из секретарей Союза писателей, я попал в самую привилегированную категорию писателей, которая существовала в советской литературе: это была невоинственная оппозиция, которую издают, но не пускают к исполнительной власти. Я не был в диссидент тах, которых сажали, но и не относился к придворным писателям, которых возвышали в зависимости от заслуг. В какой-то момент меня приблизили к Комитету защиты мира, потому что приезжающие из-за границы часто спрашивали ^бо мне. Меня стали приглашать на разные встречи.
Именно в этом комитете я узнал, что несколько помощников Шелеста пишут ему книгу об Украине. Шелест, разумеется, никаких книг не читал и не писал. С этого и началась драматическая фаза жизни Петра Ефимовича. В начале 70-х все национальные фокусы начали уходить все глубже, а орлы Шелеста писали, вдохновляясь прежними представт лениями о республике. Конечно же, в этой книге нет никакого национализма, но когда она вышла, она попала, что называется, в струю: Так попал в свое время, например, и Рашидов: все время воровать было можно, а потом вдруг один год нельзя. Бедный Петр Ефимович оказался выброшенным из Украины...
Помню, как я узнал об этом. Я был на каком-то совещании в ЦК (иногда туда приглашали и людей без должностей), вдруг секретарь ЦК Овчаренко стал выступать по-русски. Это было необычно, потому что национальный декорум на такого рода встречах обычно соблюдался. Он передал полученные в Москве установки по развитию национальной культуры, мы почувствовали, что правила изменились. А вечером мы узнали, что Петра Ефимовича сняли с должности. Было очень странно, что сняли его за национализм, потому что булыпую часть» своей жизни он посвятил борьбе с ним.
Естественно, сразу же я стал симпатизировать Шелесту, но с ним не встречался. В 1978 году мне дали редактировать журнал «Всесв}т>>, нужно было демонстрировать, что наши власти не ссорятся с либералами. Я стал часто ездить на всякие большие форумы з Москву, во Дворце съездов я столкнулся с Шелестом, который, к моему великому удивлению, меня узнал. Было еще пару встреч. Он меня расспрашивал об Украине, было виднр, как он кошмарно по ней тоскует. Дело в том, что наши с ним образы Украины были совершенно разными: Украина, которую я обожаю как свою родину, все время душила меня своим провинциализмом и жлобизмом, Шелест этого совершенно не видел* он скучал по Украине, где поют и едят борщ, весь этот московский бред, в который он попал, был ему в тягость.
716


- В середине 60-х прошли первые посадки диссидентов на Украине, имел ли к ним отношение Шелест?
- Шелест совершенно в этом не участвовал. У меня есть четкое убеждение, что диссидентского движения в СССР не было. Диссидентское движение - это серьезные организации, хотя бы типа тех, что были в Польше, у нас же оно свелось к распространению информации, неприятной для начальства. Серьезно к этому могли относиться только люди, которые занимались чинодральством, они раздували всякие дела, чтобы продвигаться по службе...
В 1956 году были уже завершены битвы в Карпатах, бандеровцы были практически уничтожены. Как обычно бывает в борьбе такого рода, лидеры смылись в Мюнхен и прочие тихие места, а патриотически настроенные пацаны бегали с автоматами по горам, их-то и перебила Красная Армия, которая к тому моменту научилась воевать. Выходцам из Западной Украины был закрыт путь на руководящие должности на так называемой Большой Украине. К тому же, когда по амнистии начали возвращаться люди, в Западной Украине стали разыгрываться просто шекспировские страсти: ведь на воле оставались в основном стукачи, те, кто сидел, знали, кто на кого стучал. Ситуация ужасная. Но все заканчивалось посиделками во львовских кав’ярнях: «Старий, що я міг зробити, як би не я це зробив, то хтось би інший! А то гівно там сидить!» К ним подходил тот самый человек. «Ой, старий, як ти? Давно не бачились!» Кошмарные судьбы. Например, Павлычко - вполне трагической доли человек. В 1945 ему было шестнадцать лет, он носил кашу повстанцам в лес, его поймали. Как-то, плача, он мне рассказывал, как его следователь избивал паркетиной, он настучал на указанных людей. Но когда те люди вернулись, Павлычко переправили в Киев. Он жил там как эмигрант.
Шло время, в Киеве стали появляться свои «националисты». Я жил по соседству со знаменитым Иваном Дзюбой, выходцем из Донбасса, где украинцы никогда и не водились. Он добросовестно по доступным архивам изучал национальную политику и писал про это книгу. Будучи абсолютно честным, он послал готовую рукопись в ЦК на имя Шелеста.
С этой рукописью связано начало моего падения. Меня вызвал заведующий отделом пропаганды ЦК Шевель и сообщил: «Петр Ефимович к Вам относится очень хорошо и хочет, чтобы Вы поехали заместителем постоянного представителя Украины в ООН. Нам нужны молодые и талантливые. Одна просьба: надо написать про книгу Дзюбы. Сукин сын, что он делает?!» (Вполне бандитский подход - перед принятием в банду человек должен замараться.) Я тогда еще не был таким хитрым, каким стал позже, поэтому обратился с простой просьбой: «Дайте почитать рукопись», хотя Дзюба приносил мне куски, мы их обсуждали. Шевель был поражен: «Вы понимаете, что мы хотим Вас послать в ООН?! Что Вам нужно читать!» Потом он не выдержал: «Да я только скажу - десять человек придет и, ничего не читая, напишет, что надо!
717


Вы что, не понимаете сути дела?! Подумайте!» Я поступил в свойственном интеллигентской породе стиле - велел жене отвечать по телефону, что меня нет дома. Меня не было неделю.
А через неделю в Союз писателей пришел секретарь ЦК Овчаренко, собрал секретариат Союза и сказал: «Для нас очень важны талантливые люди. Почему такой талант, как Виталий Коротич, протирает штаны в секретариате? Он должен писать! Мы ждем его произведений!» И меня выгнали. Вслед за этим рассыпали готовый набор моей книжки.
Я написал письмо Шелесту, где говорил, что хотел бы сохранить возможность активно работать и пр. Тишина. Вскоре меня вызвал завотделом культуры ЦК Федченко и, опять же, как в шайке, сказал: «Мы к вам обращались с просьбой. Вы сделали то, что мы просили?» У меня вопросов больше не было...
Потом диссидентская тема материализовалась в одном эпизоде, я до сих пор не знаю, правильно ли я себя тогда повел. В 1965 году в кинотеатре «Украина» проходила премьера фильма Параджанова «Тени забытых предков». Естественно, я был там. К этому времени меня освободили от должности в Союзе писателей, а Ивана Дзюбу посадили. Надо отдать мне должное, когда Дзюбу взяли, я зашел к Ивану Драчу и еще к нескольким нашим интеллигентам с предложением сходить к его жене, поговорить, поддержать ее. Все отказались, я пошел один. В кинотеатре на премьере был весь цвет интеллигенции. Вдруг перед началом фильма на сцену выбежал Чорновил и объявил, что сегодня прошли аресты, закончил он призывом: «Кто протестует, прошу встать!» Честное слово, я отнесся к этому как к гэбэшной провокации! Я не встал. Люди поднялись со своих мест, встал и Драч, который отказался идти на квартиру к Дзюбе. Я считал, что такие демонстрации, как и история с неизданием Винниченко, очень красивы, но вредят делу...
Позже Кравчук сказал мне важную вещь: «С Вами было хорошо, Вы всегда были понятны. Было ясно, что Вам можно предложить, а чего нельзя». Вокруг меня было большое количество загадочных ребят. У Павлычко вышла книга, где он чудовищно проклинал националистов и почему-то Папу Римского. Ваня Драч писал стихи о том, как националисты куда-то въезжают на белом коне. А в другой ситуации они могли фрондировать. Я ничего подобного не писал, у меня была более внятная позиция...
- Могли бы Вы чуть подробнее рассказать о Параджанове? Правда ли, что Шелест ему помогал? В одном интервью он подтвердил это тем, что Параджанова арестовали, как только его (Шелеста) услали из Украины.
- Серж Параджанов был настоящий гений. Я очень иронически отношусь к этому определению, но в данном случае оно абсолютно верно. Он снимал великое кино и не прочитал за свою жизнь ни одной книги. Он действительно совершенно ничего не читал! У него в доме была одна книга. Когда-то я привел к нему Апдайка и тот подарил ему свой роман «Кентавры» на английском языке. Параджанов всем показывал авто¬
718


граф автора, больше книг у него не было. Это был визуальный человек. Он мыслил динамическими визуальными образами, литература даже на уровне «он вошел в комнату» была ему чужда. Он был человеком уникальной искренности и открытости. Например, как-то он мне сказал: «Я уже перетрахал всех твоих друзей, скоро твоя очередь»...
Шелест помогал Параджанову в том смысле, что совершенно фантастические идеи Сержа можно было реализовать только по высокой директиве. То, что он представлял на студию, не было нормальным литературным или режиссерским сценарием, это были клочки бумаги, на которых с ужасными грамматическими ошибками были сделаны наброски сцен, обнаруживались гениальные находки и т. д. По всем правилам это не могло рассматриваться как нечто имеющее отношение к кино. Если к нему предъявляли претензии, разговор Сержа на студии был коротким: «Я - гений, а вы - говно!» И тут нужна была помощь Шелеста. Петр Ефимович был человеком по-мужицки умным, в этом он похож на Хрущева.
- А за что посадили Параджанова?
- Серж очень много трепался, длинный язык в конце концов не довел до добра. Параджанов происходил из семьи тбилисского ювелира, он все время торговал драгоценностями. Он рассказывал мне массу замечательных новелл из их тбилисской жизни. Вот одна из них. Серж был маленький, власть в Тбилиси в те времена сильно колебалась, их периодически грабили. Как только назревала опасность, папа заставлял Сержа глотать все бриллианты, которые он хранил. После этого неделю по нужде он ходил в дуршлаг, пока ни обнаруживали все камни. Как только возникала опасность нового налета, все повторялось...
У Параджанова была поразительная привязанность к антиквариату и потрясающее умение его различать. Иногда это умение становилось совершенно бандитским. Например, снимая «Тени забытых предков», он разграбил несколько церквей в Закарпатье. Но дома у него почти ничего не было, он все всем дарил. Мне, кстати, он подарил старинные гуцульские топорики, которые фигурировали в фильме, они у меня хранятся до сих пор. Так вот о длинном языке Сержа. Он стал болтать
о 	том, что продает бриллианты жене Щербицкого. Договорился он до того, что нашелся большой бородатый физик, который рассказал, что Параджанов его соблазнил. Сержа посадили. Сидел он в Житомире, работал библиотекарем, мы его там навещали. Там с ним ничего страшного не произошло.
- Насколько Шелест был самостоятельным в культурной политике?
- Он был самостоятельным, это его и погубило. Нельзя быть более самостоятельным, чем это тебе позволяет твой кругозор. Если бы меня вдруг назначили директором института теоретической физики, я бы кого-то куда-то выдвигал, но на уровне своего понимания теоретической физики. Например, Петр Ефимович полюбил Павлычко за несколько написанных им песен, в частности «Два кольори». Он продвигал Вир-
719


ского с ансамблем народного танца, организовывал ему премии. Он любил народное искусство. Но, что очень важно, он уже не подавлял другого искусства. Он помогал Параджанову. Тут, конечно, влияла среда наросшей интеллигенции, он общался с Антоновым, Глушковым, в конце концов его сын Виталий был членом-корреспондентом Академии наук.
- По идее, в глазах такого человека, как Шелест, Параджанов должен был выглядеть, по меньшей мере, экстравагантно. Почему он его Не только терпел, но и помогал?
- Шелест что-то понимал в талантливых людях. Уже в Америке Неизвестный сказал мне такую вещь: «Когда Хрущев меня ругал, он все время меня толкал, я взял его за руку, а она у него сухая. Вот здоровый мужик!» О Шелесте тоже можно сказать: здоровый мужик. Он говорил то, что нужно, но при нем, как и при Хрущеве, стратегического вреда культуре нанесено не было. Это вам не Филипп Денисович Бобков?! Хрущев кричал: «Запретим! Вышлем!», а рука была сухая. Вознесенский может хоть еще двадцать лет рассказывать, как его чуть не выслали, это ничего не добавляет. Было не страшно.
Шелест в принципе не был вреден, это был работящий мужик. У негб не было того качества, которое в полной мере проявил пришедший ему на смену Щербицкий: Щербицкий был гениален в умении работать не с человеком, а с должностью. Шелест был очень человечным, он знал, что такое ностальгия, он умел любить такого странного человека, как Параджанов, Щербицкий устраивал любое руководство, он мог пристроиться к кому угодно. Шелест этого не умел, он был уходящей натурой. Сегодня завершается сдвиг в сторону клерков, он происходил от разного рода «Чапаевых» через Андропова к классу канцеляристов. По моему представлению, в стране происходила огромная чиновничья революция. Шелест был чиновником по должности, но не был им по духу своему. Помню, как-то помощник Шелеста предложил мне сигарету из партии, предназначенной для Петра Ефимовича. Он курил сигареты «Новинка», но изготовленные на отдельной линии. Я понюхал сигарету, она пахла медом. Выяснилось, что для Шелеста табак вымачивают в меду. Вышитая рубаха, национальные блюда, домашний табак, рыба в подарок писателям - в этом весь Шелест. Щербицкий курил «Марльборо» и присылал в подарок виски. Это совершенно другое явление.
С моей точки зрения, вся история советской власти после революции накручивалась по такой линии. Приходили люди типа Максима из знаменитого фильма, постепенно возникла необходимость в людях более образованных, хотя пролетарское происхождение продолжало играть большую роль. Появились полуфабрикаты вроде Хрущева, Шелеста, в принципе такими же были и людоеды вроде Кагановича и Молотова. Несмотря на разного рода придури, эти люди были во мно* гом искренними. Постепенно стали появляться люди без особых примет.
720


Перейдя через Брежнева и Андропова, мы оказались перед безликим типом чиновника вроде Черненко, Чиновничество совершало свою революцию. Горбачев попробовал преобразовать систему, ничего не получилось. В Америке мне пришлось читать Троцкого, у него я обнаружил интересную мысль: советское чиновничество постепенно захочет прибрать к рукам то, что принадлежало правящему классу в царской России, а, прибрав к рукам, оно захочет получить все это в потомственную собственность. Сейчас это свершилось. Шелест был последним осколком того племени, которое босоногими пацанами пришло в революцию и отдалось ей до конца. Это был конец эпохи.
При Сталине закончился тип советского «аятоллы Хомеййй»: честный революционер, одетый в шинель, спящий на походной кровати и т. д. Постепенно сїал возникать слой, который в Америке называется «f3.tca.ts» («Мирные коты»). При Брежневе этот слой окончательно укрепился и разгулялся. Шелест еще не был «жирным котом», он остался фигурой пограничной.
Стали меняться правила игры, мастодонты должйы были уходить» Как-то у палеонтологов я выудил замечательную метафору: когда Вымерли динозавры, на несколько тысяч лет установилась эпоха грызунов
- 	пришли крысы. Эпоха крыс длится до сих пор. Шелест не был крысой, он, может быть, был мутантом, но все-таки принадлежал к племенй динозавров. Даже если бы помощники не подсунули ему эту глупую книжку, он все равно ушел бы. Просто его эпоха закончилась...
Москва, червень 2000 р.
Інтерв'ю підготовлено Сергієм Шаповалом5 спеціально для цього видання
№ 10
Інтерв9ю Володимира Семичастного6
Липень 2000р.
ВЛАДИМИР СЕМИЧАСТНЫЙ: «МОИ ОТНОШЕНИЯ С ШЕЛЕСТОМ БЫЛИ НАСТОРОЖЕННЫМИ»
- Владимир Ефимович, как Вы познакомились с Шелестом? Каким было начало Ваших взаимоотношений?
- В роли председателя КГБ я при Шелесте на Украине не был.. Наше тогдашнее знакомство было слишком официальным. А вот в 1964 году во время событий, связанных с освобождением от должности Хрущева, мы столкнулись ближе. Должен сказать, что, с моей точки зрения, в этот период он выглядел не лучшим образом. Шелест явно шел на поводу у Брежнева.
Например, перед тем как меня снимать с должности председателя КГБ, Брежнев обговорил этот вопрос со всеми членами Политбюро, до заседания он их, как говорится, посадил в карман. В том числе и
721


Шелеста. Более того, он с Шелестом заранее договорился, что я поеду на Украину первым заместителем Председателя Совмина, я даже думаю, что это предложение исходило от Шелеста. Брежнев мог сказать: «Забери его на Украину», а вот назвать должность мог только Шелест.; Ведь в украинском Совмине уже было два первых заместителя Предсе-^ дателя и семь рядовых заместителей, еще одну должность первого зама создали специально для меня. Я позднее говорил, что на Украине достаточно четырех, максимум - пяти замов, а у нас получалось, что на две с половиной области приходился один заместитель главы правительства, что, по-моему, очень расточительно. Так что в перемене моей судьбы Петр Ефимович сыграл не последнюю роль.
Позднее наши отношения переменились. Мою отставку и перевод на Украину поддержали и он, и Подгорный, и некоторые другие, я им тогда сказал: «Брежнев выставит вас еще почище, чем меня». Так все и произошло. Брежнев не просто выставил Шелеста и Подгорного, он их вывел из членов Политбюро, причем за «извращение ленинской национальной политики»! Не знаю, вспоминали они мой прогноз или нет...
Интересно проходило заседание Политбюро, на котором меня снимали с должности. Брежнев не предполагал никакой полемики, никаких прений. Но когда он сказал, что на должность председателя КГБ вносится кандидатура Андропова, чтобы «приблизить КГБ к ЦК партии», я возмутился и сказал: «А где я? Я член ЦК и никогда от него не отдалялся! Если есть конкретные претензии, давайте создадим комиссию и все проверим!» Такое предложение, естественно, не нашло поддержки. Мжаванадзе бросил реплику: «За Светлану кто-то же должен отвечать!» (имелась в виду Светлана Аллилуева). Я сказал: «Пусть отвечает тот, кто ее выпускал». Выступил Косыгин, рассказал, что Светлана была у него, просила ее выпустить в Индию, потому что она должна развеять прах ее мужа-синкха на Ганге. Потом выяснилось, что он не был ее мужем, они только собирались зарегистрироваться. Политбюро приняло решение, и она уехала. Тогда Подгорный обращается ко мне: «Тебя обязали обеспечить охрану, а ты этого не сделал». Я объяснил: «В Индии обеспечить охрану не так просто. Я послал людей, но Светлана уехала на полтора месяца в деревню, которая принадлежала дяде покойного, а дядя этот был в то время никем иным, как министром иностранных дел Индии. В деревне гостиницы нет, где чекистов поселить?» Разговор был бесполезен, решение о моем переводе; на Украину Политбюро все равно приняло. Причем в тот момент Шелест явно не знал, на какую работу меня брать, должность еще придумана не была.
Я не соглашался с таким решением, но попытки прояснить истицу ни к чему не привели. Когда в Москве мое имя стало обволакиваться всякими разговорами, стали появляться ярлыки и далеко идущие выт воды, я позвонил Шелесту и Щербицкому и сказал, что еду в Киев. Это был май 1967-го. От этой точки можно отсчитывать срок моих взаимоотношений с Петром Шелестом.
722


Я вступил в должность, стал работать. Наши отношения с Петром Ефимовичем складывались хорошо, по-деловому. На других зампредов он иногда мог нашуметь, сказать им что-то резкое, по отношению ко мне он никогда такого не позволял, вел себя сдержанно, тактично и с уважением. При Шелесте был такой порядок, что все зампреды Совмина присутствовали на всех заседаниях Политбюро, при Щербицком - стали приглашать лишь на те вопросы, к которым тот или иной зампред имел отношение. Мы могли выступить на Политбюро, задать вопрос, в общем, имели совещательный голос.
Был еще такой обычай: после больших праздников - 7 Ноября,
1 	Мая, Нового года - на загородной даче (иногда, кстати, на даче самого Шелеста) собирались члены Политбюро и зампреды Совмина с женами. На одной из таких встреч произошел вот какой эпизод. После официальной части все разошлись по даче, мы стояли с супругой, к нам подошел Петр Ефимович и в частности говорит: «Вы себя хорошо ведете, нам нравится». - Я ему отвечаю: «А Вы ожидали, что я буду здесь создавать оппозицию? Вы ведь собирали старых комсомольцев и рекомендовали им со мной поменьше общаться». - Он вскинулся: «Откуда Вы знаете?!» - Я говорю: «Петр Ефимович, ведь среди тех, кого Вы приглашали, всегда найдется по крайней мере один порядочный человек, который мне об этом разговоре расскажет». Он стал сбивчиво говорить о рекомендациях Брежнева в отношении меня и пр. Я высказался прямо: «Я понимаю, что я «под колпаком», я вижу, какие изменения происходят с КГБ». Я был прав: через некоторое время на Украину в качестве председателя республиканского КГБ приехал Федорчук, главной задачей которого было собрать материал на Шелеста, чтобы его скорее вытолкнуть из республики, а на место Первого секретаря ЦК поставить Щербицкого.
Потом его отношение ко мне постепенно менялось. Был примерно в 1975 году такой случай. Во дворце «Украина» шло торжественное заседание по поводу ленинского дня рождения. В перерыве меня остановил Шелест и спрашивает: «Что это ты связываешься с чекистами?» - Я удивился: «Петр Ефимович, а почему они Вам жалуются? Федорчук со мной не может поговорить?» Федорчук работал у меня в подчинении, когда я был председателем КГБ, он был начальником особых отделов группы войск в ГДР. Я дважды инспектировал его и воспитывал как мальчишку. Потом тут была история: его сын застрелился из его табельного оружия, которое он оставил дома. А пожаловался Шелесту Федорчук в связи вот с чем. За несколько дней до этого мне нужно было позвонить из дома по правительственной связи - не получается. Слышу, кто-то висит на линии. Я набираю начальника пятого отдела второго Главка Калаша. В 1946 году Леня Калаш был моим заместителем, когда я в комсомоле занимался кадрами. Я ему выдал: «Работайте чище! Дайте возможность разговаривать! Что за нахальство!» - Он начал: «Владимир Ефимович, да мы не следим и пр.!» Потом быстро.донес
723


Федорчуку, Федорчук - Шелесту. Шелест мне по-доброму говорит: «Не связывайся ты с ними - вони будет много».
- Как бы Вы коротко охарактеризовали ваши отношения с Шелестом?
- Как настороженные и все же полуофициальные. Я знал свое место в иерархии, никогда не нарушал субординации, а со мной стали поступать следующим образом. Меня не посылали в командировки в Москву. Когда где-нибудь в России проводили Дни украинской культуры, официальную делегацию возглавлял один из зампредов Совмина, ездил кто угодно, только не я. О поездке за границу вообще не могло быть и речи. Фактически я был невыездным - я не мог выехать за пределы Украины. За время моей работы на Украине я ни разу не был избран членом ЦК Компартии Украины. Девять зампредов Совмина избираются членами ЦК, я - нет. Все подведомственные мне министры либо члены, либо кандидаты в члены ЦК, я - нет. Можете судить об уровне настороженности по отношению ко мне.
Вот конкретный эпизод. Незадолго до XXIV съезда КПСС на Украине проходил очередной съезд республиканской компартии. Вроде бы в первоначальный список предполагаемых членов ЦК был включен и я. И вот во время работы съезда в Москве созывается Пленум ЦК КПСС, чтобы перед XXIV съездом рассмотреть Отчетный доклад и решись все вопросы, связанные с проведением съезда. Я был членом ЦК КПСС, казалось бы, я должен получить приглашение на пленум. В один из дней работы съезда мы вечером собираемся на совещание в кабинете Щербицкого. Все обсудили, в заключение он говорит: «Мы завтра уезжаем в Москву, а Владимир Ефимович останется на хозяйстве». (Замечу, что два других первых зампреда Совмина, Кальченко и Соболь, были лишь кандидатами в члены ЦК КПСС, я же был членом ЦК.) Я говоа рю: «Владимир Васильевич, а что произошло? Разве на Украине какое стихийное бедствие? Почему я должен оставаться, что это за особое отношение ко мне? Вы ведь едете на пленум ЦК». Он начал говорить, что они едут решать вопросы плана и т. д. Мне такие шутки со мной никогда не нравились, я заявил, что поеду на пленум, как член ЦК я имею на это право. Щербицкий мне: «Так нельзя! Ну зачем Вы в прй1 сутствии всех!» - Я говорю: «Здесь сидят члены и кандидаты в члены ЦК КПСС, остальные - члены ЦК Компартии Украины. Почему бы им не знать, что происходит?» Он замял дискуссию, все разошлись. Вскорости мне звонит Щербицкий: «С Вами хочет поговорить Шелест. Приезжайте завтра к девяти утра во дворец «Украина» (там преходил съезд), он Вас примет». Приезжаю к назначенному времени. Шелест1 принимал новые кадры: должен был избираться новый секретарь ЦК Погребняк, а руководителя украинских профсоюзов Сологуба избирали членом Политбюро. Следующим был я. Меня сразу удивила одна деталь: Шелест никогда со мной не позволял себе панибратства, этим ой отличался от Брежнева, который обращался на «ты», любил обниматься, отпускать всякие шутки й пр. А тут он перешел на «ты», я на¬
724


сторожился: «Давай договоримся, все будет нормально - мы съездим в Москву, ты останешься». - Я ответил: «Нет, Петр Ефимович, так не выйдет. Я не из тех, кем все понукают. Я поеду». Через час после нашего разговора моя фамилия исчезла из списков предлагаемых членов ЦК Компартии Украины.
- Вы считаете, что Шелест выполнял волю Брежнева?
- Да, безусловно. Шелест в данном случае был исполнителем. Брежнев боялся, что я, Шелепин или Елистратов выступим против него. Елистратов после меня был вторым секретарем ЦК Компартии Азербайджана, потом первым секретарем Марийского обкома партии, в ходе XXIV съезда партии после того, как его посетили Алиев и Цвигун, Елистратова увезли в больницу якобы с алкогольным отравлением. Он не был избран в состав ЦК, вскоре его освободили от должности секретаря обкома и отправили в наше посольство в Афганистан советником по экономическим вопросам. Так вот, Брежнев боялся наших выступлений, особенно моего и Шелепина. При обсуждении отчетного доклада мы могли многое рассказать о брежневских методах руководства и прочем, мы с Шелепиным знали о Брежневе больше, чем он сам знал о себе. Такова наша, как и всех тайных советников, участь..,
Шелест, повторю, был исполнителем, он лишь подыгрывал. Позднее он понял, что произошло, но было уже поздно. Он неоднозначно повел себя и с Хрущевым. Если в октябрьском Пленуме он принял активное участие, критиковал и осуждал, то потом стал осуждать его решения: надо было поступить мягче, спокойнее и пр. Потом я узнал, что на Западной Украине кто-то из начальников КГБ, когда-то работавшего со мной и Шелепиным, рассказал байку, что мы чуть ли не теневой кабинет создаем. Шелест эту информацию переслал Брежневу...
Петр Ефимович осознал, насколько далеко заходит интрига Брежнева, только когда его турнули из Политбюро ни за что, ни про что, но приписали серьезные политические грехи. К тому же это было следствием войны Шелеста со Щербицким. Щербицкий был лучшим другом Брежнева, поэтому Петр Ефимович проиграл.
Кстати сказать, Щербицкий был ко мне расположен, относился временами даже доверительно. Однажды освободилось место первого секретаря Киевского обкома партии, Шелест выдвинул на этот пост Цыбулько, он был завотделом парторганов ЦК Компартии Украины. Володя Цыбулько был секретарем райкома комсомола в Донецке, когда я возглавлял обком комсомола. Судьба у него была непростая, он горел в танке во время войны, у него было обожженное лицо, он хромал. Такого рода люди зачастую относятся к людям здоровым с некоторой обозленностью. Володя, действительно, расправлялся с кадрами, как Бог с черепахой. Захожу я как-то к Щербйцкому, он меня и спрашивает: «Вы как относитесь к назначению Цыбулько?» - Я говорю: «Работник Цыбулько хороший, но его нельзя было выдвигать ни заведующим отделом ЦК, ни секретарем столичного обкома. Он не умеет
725


работать с кадрами, у него нет достаточного для этого такта». - Щер- бицкий вдруг мне отвечает: «Дело даже не в этом. Когда Вы приехали в Киев, у нас с Шелестом был разговор, мы решили, что при первой же вакансии выдвинуть Вас на должность первого секретаря обкома партии. И вдруг - Цыбулько». - Я ухмыльнулся: «Я никогда не могу быть первым секретарем. В этом случае меня надо избирать в состав ЦК КПСС и народным депутатом СССР, а этого Брежнев не потерпит. Шелест же будет делать то, что велит ему Брежнев». Это еще один штрих к вопросу об исполнительности Петра Ефимовича. 1
А расположение ко мне Щербицкого объяснялось еще и вот чем. Когда в свое время его с должности Председателя Совета Министров Украины (при этом он был кандидатом в члены Политбюро) отправили обратно в Днепропетровский обком партии, я, будучи председателем КГБ, принимал его в Москве на том же уровне, как и кандидата в члены Политбюро: та же охрана, те же номера на машинах, те же квартиры, те же телефоны и т. д. Он одИажды мне сказал: «Владимир Ефимович, зачем Вы это делаете? У Вас же могут быть неприятности». - Я ответил; «Не беспокойтесь. Это мое решение». Он это помнил. Правда, дружба с Брежневым была для него несравнимо более дорогой, чем все остальные отношения.
- Вы можете назвать Шелеста авторитарным руководителем?
- Нет. Авторитарным руководителем при наличии Политбюро ЦК Компартии Украины, жесткого контроля со стороны ЦК КПСС быть почти невозможно. Шелест иногда позволял себе директорские замащки
- 	ведь в прошлом он директор завода. Иногда допускал и всякие недид- ломатические выражения. Иногда мог выказывать раздражение изгза незначительных событий, казавшихся ему подозрительными...
Как-то мы, старая комсомолия, решили отметить очередной день рождения комсомола. Как обычно, собирали с людей по десятке, чтобы потом посидеть в ресторане. И вдруг на заседании Политбюро Шелест поднимает одного из замов Предсовмина Петра Тронько (<?н в свое время был секретарем ЦК ЛКСМ Украины, потом стал академиком): «Петр Тимофеевич, что это Вы задумали за собрание?! Мы тоже были комсомольцами, Вы нас не приглашаете, а у себя собираетесь устроить какой-то закрытый разговор!» Намек довольно суровый. Я сидел близко от Шелеста, мне - ни слова. Я вмешиваться не стал. Одним из секретарей ЦК Компартии Украины в то время был Василь Дрозденко, еще до меня он был первым секретарем ЦК ЛКСМ Украины, ему тоже предложили сдать десятку, а он вместо этого побежал к Шелесту и доложил о готовящемся собрании.
Иногда на заседаниях Политбюро Шелест вел себя не очень кфр: ректно с союзными министрами. Их время от времени приглашали вд рассмотрение соответствующих их профилю, вопросов, он мог такого министра довольно резко, а иногда и бестактно отчитать, предъявить претензии и пр.
726


- А как Вам вспоминаются события, предшествовавшие переводу Шелеста в Москву?
- Как-то Шелест внес в ЦК КПСС записку о том, что хорошо бы Украине самой заняться своими внешнеторговыми делами, т. е. выйти из-под опеки Внешторга и всех внешнеэкономических ведомств Москвы. В Москве это вызвало определенную реакцию, состоялся, насколько мне известно, очень серьезный разговор на Политбюро ЦК КПСС, где Шелеста немного повоспитывали и выставили ряд неприятных претензий.
Чуть позже произошел еще ряд событий. Возле оперного театра в Киеве стоял бюст Пушкина, его снимают и переносят к заводу «Большевик», на его месте появляется памятник композитору Лысенко. Переименовывают ряд улиц, которые носили имена русских писателей. Получил он и за это. К тому же он несколько раз позволил себе вот какую вещь. На больших официальных заседаниях он обрывал выступавших на русском языке: «Почему вы говорите по-русски? Вы живете на Украине!» Так было несколько раз и это запомнилось. (Щербицкий, кстати сказать, занял однозначную позицию: выступай на том языке, на каком тебе удобнее.) Плюс к этому была издана известная книжица об Украине, которую он подписал. Писали ее помощники и отдел пропаганды ЦК, в котором в то время первым замом был Кравчук. Уклон у книжки был явно национальный, его и поставили в вину Шелесту. По моему мнению, он не был националистом, никогда он не был подвержен влиянию западников, что позже произошло с Кравчуком, а сейчас с Кучмой. Когда Федорчук приехал на Украину, все это было собрано в копилочку. Туда добавилась и его поездка на отдых в Трус- кавец: жена Шелеста Ираида Павловна считала* что Петру Ефимовичу нельзя менять молоко, которое он пил ежедневно, поэтому к поезду прицепили товарный вагон, туда поместили корову, от которой они обычно получали молоко, и запас сена...
Еще при мне возник вопрос о том, что все члены Политбюро должны выехать из особняков. В Москве мы добились освобождения поселка, как мы его называли, «Заветы Ильича» на Ленинских горах, там были особняки, где жили Хрущев, Микоян, Кириленко и т. д. Все переехали. Потом мы там принимали космонавтов, секретарей компартий братских соцстран, президентов, премьер-министров. А Шелест оставался в особняке, в котором жил еще Хрущев, когда работал на Украине (потом там, как и на ближней даче Сталина, разместили детскую больницу). Шелест был единственным из членов Политбюро ЦК КПСС, который жил в таких специальных условиях.
- В Москве «национализм» Шелеста действительно вызывал недовольство или это был аргумент, позволяющий от него избавиться на должности Первого секретаря?
- Это был один из аргументов, причем не главный. В Москве, надо сказать, к национализму относились настороженно* а иногда и болезненно - так из мухи делали слона. На Украине сами украинцы подли-
727


вали масла в огонь разговорами о «самостийности» и «незалежности», всегда их кто-то обижал и объедал.
Вот, к примеру, такой эпизод. Я прихожу в оперный театр на «Пиковую даму», ее поют по-украински. Я потом заговорил с администрацией: «Что, в Киеве не знают русского языка? Это же Пушкин да и музыка русского композитора. Итальянские оперы вы пытаетесь петь на плохом итальянском языке, а русскую вещь вы переводите на украинский язык! В чем дело?» - Мне отвечают: «Если мы не будем переводить, то украинцы так и не будут знать русскую культуру». Разве украинцы не поймут по-русски? Или много говорили о том, что на Украине слишком мало ук* раинских школ. Но ведь все писатели, вся творческая интеллигенция сво- их детей учила в русских школах. Многие украинские школы закрывал^ потому что не набиралось нужного количества учеников...
Шелест, конечно, заигрывал с интеллигенцией. Но, подчеркивав не с националистами. А украинская интеллигенция, как, впрочем и русская, была испорченной. Все их разговоры про «самостийнисть», «незалежнисть», «свободу» до добра не довели. Они домитинговались до того, что вся интеллигенция Западной Украины оказалась в Киеве, теперь она управляет Украиной! Интеллигенция, сотрудничавшая -с советской властью, теперь где-то на задворках! Теперь руководят Пав* лычки. Когда я был первым секретарем ЦК ВЛКСМ, мы ведь выталкивали Павлычко на всесоюзный уровень: его переводили лучшйе советские поэты, мы регулярно публиковали его в «Комсомольской правде». Так он стал ведущим поэтом Украины. Потом он стал одним из самых враждебно настроенных к русским украинцем...
Когда Щербицкий занял место Шелеста, разве стало меньше национальных проявлений? Конечно, нет. Просто их перестали аккумулировать и ставить в вину одному человеку.
- Имел ли Шелест отношение к преследованию диссидентов?
- Нет, это дело Андропова. Диссидентство - порождение Андропова. Сейчас Андропову создали ореол чуть ли не крупного реформатора. А ведь в мою бытность председателем КГБ даже слова «диссидент» не было, им никого не обзывали. При мне никого не выслали за пределы страны, никого ни на кого не меняли, сроки не. давали. Меня очейъ удивило, когда на Украине вдруг арестовали по политическим мотивам около десятка человек, получили они сначала сроки очень небольшие* акция явно была направлена на устрашение - не за что было наказы*- вать! Шелест не имел к этому отношения, в эти дела он не вникал, Да и не мог давать такие команды. Все решалось в Москве в ведомстве Андропова. Кстати, имел к этому непосредственное отношение и Филипп Бобков, тогдашний первый заместитель Андропова, который сейчас работает у Гусинского в «Медиа-Мосте». При мне он работал в контрразведке и ведал теми же делами, через него проходил и Солженицын, и Бродский и пр. Именно они - Андропов и Бобков - закрутили всю эту диссидентскую свистопляску на Украине.
728


- Как Вы относитесь к точке зрения, что Украину использовали как некий полигон, на котором проходили испытания формы и методы борьбы с диссидентами?
- В какой-то мере это так.
- Как Вы оцениваете дальнейшую судьбу Шелеста?
- Интересно, что его судьба сложилась в значительной степени по той же схеме, что и у меня. Став заместителем Председателя Совмина СССР, он получил те же отрасли, что и я, когда приехал в Киев: транспорт и связь. Наверное, это судьба: она возвращает тебе то, что ты сделал другому...
- Как бы Вы могли резюмировать разговор о личности Шелеста, если иметь в виду его место в истории и масштаб личности?
- Он соответствовал масштабу занимаемого им поста. Конечно, в отношении эрудиции и культурно-гуманитарной подготовки он был слабее Щербицкого. Тот лучше формулировал свои мысли, был более эрудированным. Петр Ефимович часто использовал чужйе мысли, все справки, тезисы, записки и пр. ему готовили помощники, Щербицкий не позволял себе такого. Шелест иногда попадал в неловкое положение из-за нехватки гуманитарной подготовки. Например, как-то на Политбюро слушали отчет директора харьковского Института экономики Яновского, Петр Ефимович взялся заключать этот вопрос, получилось явно невпопад: говорили об одном, а заключительное слово вышло о другом. Вот хозяйственник и организатор он был хороший, умел требовать и спросить. Неплохо ориентировался в кадровой политике, детали могли выпадать, но в крупном масштабе он чувствовал себя нормально. В политике он не всегда выдерживал ту линию, которую ему явно нужно было выдерживать, иногда он поддавался влияниям. У него не было должного опыта: он был директором завода, потом недолго секретарем Киевского обкома партии, потом секретарем ЦК по промышленности и потом Первым секретарем ЦК, Уже на этой должности он стал набираться политического опыта, но развернуться по-настоящему уже не успел. Если сравнить Шелеста и Щербицкого с точки зрения политических качеств и масштаба руководителя, то Шелест, безусловно, выше. Щербицкий - служака, он был преданным брежневским холуем, он никогда не возражал ни на одно даже самое глупое предложение Брежнева. К чести Шелеста нужно сказать, что он не стал перетаскивать на ответственные посты своих земляков харьковчан. При Щербицком же не было ни одного министерства, где министром или его первым заместителем не был бы человек из Днепропетровска. Не было ни одного отдела республиканского ЦК, в котором завотделом или его первый заместитель не был бы человеком из Днепропетровска. Доходило до смешного. Я по долгу службы курировал спорт, как-то я вошел в ЦК с запиской о том, что нужно ввести должность зампреда комитета по физкультуре и спорту. Ее рассмотрели, потом мне звонят и говорят: «Если вы на эту должность возьмете
729


завотделом культуры Днепропетровского обкома партии, мы эту должность введем». Вот так! На Украине в полной мере воплотилась московская шутка о новой периодизации российской истории: был период допетровский, потом петровский, а теперь - днепропетровский. Таких вещей Петр Ефимович себе никогда не позволял...
Москва, липень 2000 р.
Інтерв'ю підготовлено Сергієм Шаповалам спеціально для цього видання
№11
Інтерв’ю Іра'іди Шелест7
Липень 2000 р.
ИРАИДА ШЕЛЕСТ: «ПЕТР ЕФИМОВИЧ ТЯЖЕЛО ПЕРЕЖИВАЛ НЕСПРАВЕДЛИВОСТЬ»
- Ираида Павловна, расскажите, пожалуйста, как Вы познакомились с Петром Ефимовичем? Как развивались ваши отношения?
- Мы познакомились в тяжелый для Петра Ефимовича период - у него умирала жена. Дело было в Харькове в начале войны. Ее прооперировал Бурденко, у нее оказалась саркома спинного мозга, она была совершенно парализована. У нас с ним были общие друзья, они в этот момент ему очень помогали. Как-то с приятельницей мы его встретили на улице, спросили, как дела у Любови Павловны. Он был в ужасном состоянии, сказал, что начинается эвакуация, что не знает, как быть с женой: не знает, как ее можно вывезти, и оставить ее в Харькове невозможно. А у меня был приятель - начальник военногб госпиталя, я предложила сразу же зайти к нему. Мы пришли и договорились, что ее эвакуируют с госпиталем на Урал.
К этому времени я была замужем девять лет. Позже я убедилась, что мой первый муж был больным человеком - думаю, у него была шизофрения. Мы разошлись, но жили еще в одной квартире. Он был кандидатом наук в области экономики, тогда это было редкостью. Когда заговорили об эвакуации, он стал мне говорить: никуда не надо ехать, немцы - культурные люди, война есть война, останемся здесь, все будет в порядке. Я в ужасе, понимаю, что надо куда-нибудь уезжать. В это время мы встретились с Петром Ефимовичем у моей подруги Верочки, он мне пообещал помочь уехать. (В это время он был секретарем горкома партии по промышленности.) Он говорит: «Моей семье дают купе в мягком вагоне, едет бабушка с Борей и с Витасиком и сестра жены, поезжайте вместе с ними. Будет вам с Борей верхняя полка». Он уже знал, как я намучилась с первым мужем. Это действительно была страшная жизнь, при том, что мой муж меня очень любил...
Я рассказала об этом предложении, мама и тетя стали меня убеждать ехать: «Ты же сможешь помочь ухаживать за детьми». Я решилась.
730


Объявили, что нужно вечером прийти к горкому партии, ночью нас вывезут. Собралось огромное количество людей, должен был отправляться целый состав. Мы просидели всю ночь, но так и не уехали. Разошлись по домам. Иван Денисович (мой первый муж) очень обрадовался, он сумел повлиять даже на маму - она уже была не против, чтобы я осталась. Мы сидели и беседовали, было около девяти часов утра. Вдруг звонок в дверь. Я открыла, на пороге стоял Петр Ефимович: «Срочно вниз, там машина, нужно ехать на вокзал, состав уже подали». Вмешался Иван Денисович, стал говорить неприятные вещи. Петр Ефимович ответил, что сейчас не время для выяснения отношений, решительно взял мои вещи, которые стояли в прихожей и пошел вниз. Так я попала в поезд.
Я решила ехать в Омск к сводной сестре. Петр Ефимович обещал, что поможет выехать туда и маме с тетей. Добирались мы тяжело, были жуткие пересадки и пр. Не сочтите за нескромность, но я была молода и хороша собой, парни на меня засматривались. Четыре-пять человек взяли над нами шефство, очень помогали нам при пересадках. Я доехала с семьей Петра Ефимовича до Челябинска и там их оставила. Боря сильно плакал: «Возьмите меня с собой!» Мы по дороге подружились, я за ним ухаживала, мыла его, стирала одежду...
Я добралась к сестре в Омск. Через несколько дней раздается звонок в дверь - приехал Иван Денисович. Он эвакуировался с мединститутом, а маму и тетю он оставил, чтобы те стерегли квартиру. Когда он это сказал, во мне взыграла моя казачья кровь: я схватила его чемодан и вышвырнула на лестницу. Иван Денисович покоя не давал, он буквально нас терроризировал. Тогда я и заподозрила, что он болен. Петр Ефимович приезжал в командировку и навещал меня. Любовь Павловна уже к тому времени умерла. И вот как-то сестра мне говорит: «От Ивана ты не избавишься никогда, или он тебя убьет, или доведет до психушки. Выходи замуж за Петра Ефимовича». ~ Я говорю: «Ты с ума сошла! Люба совсем недавно умерла - что люди скажут!» - Она возмутилась: «Тебя интересуют люди? А тебя не интересуют дети, которые никому не нужны? Люба тебе на том свете спасибо скажет, что ты стала матерью для ее детей!» Я не могла рожать после аборта, который меня заставил сделать Иван Денисович...
Я дала согласие на брак с Петром Ефимовичем с тем, чтобы уехать. Так я перебралась в Челябинск. Я была в полной растерянности, но надеялась на лучшее. Петр Ефимович жил в гортинице, его родные уже получили комнату. Он ушел туда, я жила с Борей в гостинице. Петр Ефимович приходил обедать, я брала обкомовские обеды. И вот как- то он пришел, пообедал и ушел. Через пять минут возвращается, вижу, он растерян. Спрашиваю: «Что случилось?» - «Иван Денисович внизу». Я испугалась и попросила его не оставлять меня одну. Приходит Иван Денисович: «Мне нужно с тобой поговорить!» - Я отвечаю: «Мы говорили с тобой девять лет, выговорили уже все. Это во-первых. Во-вторых,
731


когда я была твоей женой, я от тебя ничего не скрывала, а теперь, когда я жена Петра Ефимовича, можешь говорить все при нем». Как вы понимаете, никакого брака еще не было, но я увидела, что Петя очень обрадовался моим словам. Он тут же стал приглашать Ивана Денисовича за стол, достал бутылочку водки. Сидим, обедаем. Мне трудно описать, как мне было тяжело и тревожно. Но как бы то ни было, этот обед был последним. Так началась наша совместная с Петром Ефимовичем жизнь,;.
Нашему браку предшествовал один очень важный для нас эпизод, Как-то зимним вечером Петр Ефимович берет с собой пистолет й куда- то собирается. Вижу, он чем-то встревожен. Спрашиваю: «Куда ты 00* бираешься?» - «Пойду на Любину могилку». - Я решительно говорю: «Мы пойдем вместе». Мы разыскали могилу, расчистили от снега, наломали еловых веток. Этот поход оказался невероятно важцым, было ощущение, что у нас гора с плеч свалилась. Мы как будто получили Любино благословение. И так нам стало легко и хорошо, что мы по дороге хохотали, толкались, падали в снег. Молодость брала свое. Вскоре мы поженились.
- Как сложились ваши отношения?
- Петр Ефимович получил назначение в Саратов, дети оставались еще в Челябинске с бабушкой - мамой покойной Любы. Чтобы все были спокойны, я предложила бабушке: давайте поедем вместе, вы сами посмотрите, где и в каких условиях будут жить дети. Мы поехали. Моя мама уже была в Саратове, мы все встретились, познакомились. Мама моментально и до конца жизни прикипела к Виталию. Бабушка пожила у нас, посмотрела и успокоенная уехала.
Начались будни. Виталий страшно болел, восемь лет он провел в постели. Он перенес четыре сложных операции, у него был диагноз - хрониосепсис неизвестного происхождения. У него была постоянная температура. Летом поменьше, осенью и зимой наступало ухудшение, периодами температура поднималась до 40 градусов. У нас был договор: он занимается, читает, если температура не выше 38,4. Он учйлся дома, я ходила в школу и брала уроки. Занимался он совершенно самостоятельно, я никак не вмешивалась. Каждую весну приходила комиссия из гороно, Виталий сдавал все экзамены. Мы не хотели, чтобы были разговоры о том, что сын партийного работника получает липовое образование. У Виталия никогда не было даже «четверок». (Кстати, Виталий до сих пор не любит сидеть, он работает только лёжа.) Школу он окончил с золотой медалью. Мы так же не имели никакого отношения к его поступлению в университет. Кандидатскую диссертацию он защищал в Дубне, чтобы никто не мог его упрекнуть высоким постом отца. Еще примерно через два года там же он защитил и докторскую.»
Боря еще в Челябинске твердил, что будет только моряком, причем коком. Я ему говорила, что это непросто: нужно чистить картошку, уметь еще многое делать по хозяйству. Некоторое время он мне помогал, но, поработав на кухне, быстро отказался от профессий кока. Но в общем свою мечту он осуществил.
732


- А каким Петр Ефимович был в домашней обстановке?
- Он был очень не капризным. Все, что делалось, для него было хорошо. В домашние дела он не вмешивался. Дело не только в его занятости, но и в том, что ему стало ясно: он не сделает здесь больше, чем я. Все домашнее хозяйство было на мне.
- В семье Вы были главной?
- Да, безусловно. Он никогда даже не пытался дома руководить... Рассказать историю, как он меня ударил?
- Конечно.
- Дело было в Саратове. Тогда работали без выходных и до глубокой ночи, Петр Ефимович обычно приезжал домой околб трех часов ночи. А тут как-то случился выходной. Весь его гардероб составляли пара сапог, брюки, гимнастерка и шинель. Я пыталась сделать наш дом уютным. Соорудила «тахту»: поставила на кирпичи железную кроватную сетку, сделала подушки, на стене висел коврик, который Боре подарила бабушка в качестве наследства. Было очень холодно, квартиру мы отапливали при помощи электроплиток. Так вот, в выходной Петр Ефимович лежал на кровати, вбежали ребята, стали шалить и бросаться подушками. Петр Ефимович взял подушку и не дает Виталию, он пищит, злится, но отец не обращает внимания. Тогда Виталий схватил сапог Петра Ефимовича, побежал в спальню и поставил его на работающую плитку. Через некоторое время по квартире пошел запах, когда я сняла сапог с плиты, подметка была почти красная. Когда Петр Ефимович это увидел - ведь это была единственная его обувь, - он страшно вспылил и хотел ударить Виталия ремнем. Я схватила Виталия и моментально повернулась к Петру Ефимовичу спиной - его удар пришелся мне как раз ниже пояса.
- Что происходило после отстранения Петра Ефимовича от должности в Киеве?
- Он очень тяжело переживал эту несправедливость. Он уезжал в Москву в очередную деловую поездку, его провожал Щербицкий. Пока Петр Ефимович был в пути, уже все было решено. Как же было не переживать из-за такого вероломства? Потом нужно было устраиваться на новом месте. Петр Ефимович уехал в Москву, я некоторое время еще оставалась в Киеве.
- Вы почувствовали изменение отношения к себе?
- Даже очень. Некоторые знакомые переходили на другую сторону улицы, если видели меня издалека. В то же время цочти незнакомые люди подходили, расспрашивали, сочувствовали. Тяжелое было время...
Переезд был полностью на мне. Надо сказать, что обслуживающий персонал показал себя с самой лучшей стороны: они так тщательно все укладывали. Как-то я выхожу во двор (мы жили в особняке), там расстелены ковры и по ним ползает - чистит и сворачивает - наш киномеханик, который к коврам не имел никакого отношения и мог этого не делать. Это было очень трогательно. Так что низший эшелон отнесся
733


к нам очень хорошо, а вот представители высшего могли не здороваться и шарахаться от меня, как от прокаженной.
Мне передали, как Щербицкий вскоре после перевода Петра Ефимовича сказал о Виталии: «Это что еще там за вундеркинд? Надо посмотреть, как он получил все свои научные регалии!» В его институт была направлена специальная комиссия. Но тут произошло неожиданное совпадение. В «Правде» вышла статья об институте, который строил Виталий, она была выдержана в восторженных тонах. На это Щербицкий не рассчитывал. Так что Виталию тоже досталось.
- Как Вы жили в Москве? Как чувствовал себя здесь Петр Ефимович?
- Было очень тяжело, но он держался очень хорошо. Его поддерживал Косыгин, он звонил Петру Ефимовичу - очень порядочный был человек.
- А с кем Вы в Москве сошлись?
- Работники ранга Петра Ефимовича, конечно, сразу от нас отошли. Мы приехали в Москву - никого. Потом мы подружились с По- крышкиными, которые жили в этом же доме. Были еще приятельские отношения. Правда, разного качества. Например, Николай Байбаков любил поговорить о том, как надо дружить семьями и пр. Но как только Петра Ефимовича убрали, не то что дружбы - звонка от него никогда не было. А сейчас уж совсем одиноко...
- Когда Петра Ефимовича окончательно отправили в отставку, ваш телефон замолчал?
- Когда это произошло, мы жили на даче. Правительственный телефон отключили сразу. Это известие на Петра Ефимовича подействовало так, что у него было предынфарктное состояние. К нему тогда даже Чазов приезжал. Очень тяжело было...
Мы стояли на довольствии на базе, нас с него сразу сняли, несмотря на то, что там еще оставалось много наших денег, которые вносились вперед (нам их, естественно, так и не вернули). Мы оказались отрезайы от мира - там ведь даже рынка нет. Так вот комендант был таким чудесным человеком, что он возил нам продукты из близлежащего совхоза «Горки».
- Но после этого вы могли жить на даче?
- Нас сразу же перевели на другую дачу.
- Вы можете сказать, что вас травили?
- Я не знаю, как это назвать, но за каждым нашим шагом следили. За нашей машиной всегда шла определенная машина, и Петр Ефимович, и водитель знали ребят, которые сидели в ней. Потом как-то мы поехали на машине на юг навестить Борю, нас сопровождали все время. В гостинице эти люди останавливались рядом с нами. Мы их узнавали просто по походке. Выезжали мы на рассвете, выходим - они уже сидят в машине. Петр Ефимович подошел к ним: «Ребята, что рано я встал? Не успели отдохнуть?» Наблюдение было постоянным...
Было известно, что Петр Ефимович ведет дневники. Ожидать можно было чего угодно. И вот однажды мы завернули их несколько раз в
734


целлофан и закопали на дачном участке. По-моему, они пролежали в земле две зимы. Но благодаря этому сохранились в полном виде.
Потом уже мы остались практически без всяких привилегий. При Брежневе нас перевели в другую категорию по поводу медобслужива- ния, а продуктовую базу, магазин и пр. для нас закрыли вообще. И уже при Горбачеве я настояла на том, чтобы Петр Ефимович обратился с письмом о помощи. Он не хотел: при Брежневе он писал в ЦК - вообще не было никакого ответа. Письмо Горбачеву имело отклик. Мы пользовались поликлиникой, магазином, у нас была маленькая деревянная дача. При Ельцине нас оттуда попросили.
- Вы прожили с Петром Ефимовичем счастливую жизнь?
- Да. Я так много мучилась и страдала, что моя жизнь с Петром Ефимовичем особенно киевского периода была отдыхом. А много значит...
Москва, липень 2000 р.
Інтерв'ю підготовлено Сергієм Шаповалом спеціально для цього видання
№12
Інтерв’ю Володимира Гусєва8
Лютий 2001 р.
ВЛАДИМИР ГУ СЕВ: «ПЕТРУ ЕФИМОВИЧУ ПО ПЛЕЧУ БЫЛО И СОЮЗНОЕ РУКОВОДСТВО...»
- Владимир Алексеевич, расскажите о Ваших первых встречах с Шелестом и впечатлениях от его личности.
- В Киеве я начал работать с апреля 1961 года, меня пригласили на должность управляющего строительным трестом после куреневской трагедии. Потом меня назначили главным инженером Главкиевгорстроя, а с начала 1963 года - начальником Главкиевгорстроя. Петр Ефимович в те годы был секретарем Киевского обкома партии, а потом - секретарем ЦК по промышленности и строительству. Перед моим назначением начальником Главкиевгорстроя у меня состоялась беседа с ним. Я увидел перед собой человека незаурядных способностей, этакую глыбу. Сразу ощущались независимость характера и большой опыт хозяйственной деятельности, открытость и благожелательность. Позже у нас начались встречи по делу. Расскажу об интересном эпизоде.
Осенью 1962 года в Киев приехал Хрущев. На дачу в Межигорье он пригласил партийное руководство республики и хозяйственников. Поскольку в этот момент начальник Главка был болен, а я был главным инженером, пришлось на эту встречу ехать мне - у Хрущева были вопросы к городским строителям. Приехали, выстроились в шеренгу, я стоял рядом с председателем Госстроя Андриановым. Хрущев подошел к нему, поздоровался и говорит: «А что, архитектор Добровольский
735


еще работает?» - Андрианов отвечает: «Работает, но допускает опщбвд, Мы поправляем». - Хрущев отпрянул: «Зачем Вы так говорите о цре- красном архитекторе! Я просто спросил, работает он или нет», - Подходит ко мне: «А Вы кто, молодой человек?» (Мне было 35 лет.) Я представился. Он говорит: «Вы на Куреневке на месте аварии строитр кирпичные дома, а потом ставите леса и облицовываете их. Надо сра* зу облицовывать!» - Я ответил: «Спасибо, Никита Сергеевич, за в*Шг мание, цо так нельзя. Потому что кирпичная кладка усаживаетря, плитка через какое-то время будет отлетать и падать на головы дюцщ как это происходит в Москве. На многих домах пришлрсь поверить специальные сетки, которые называются плиткоуловители», Хрущев тогда: «Вы строите из кирпичных блоков. Почему бы заранее их не облицовывать плиткой?» - «Пытались, но очень трудно совместить щрв плитки». - Хрущев хмыкнул: «Что я ни предложу, все нельзя!» Расспросил, где я учился, что строил, потом бросил: «Ну разберемся с Вами».
Когда ехали обратно, секретарь горкома партии и председатель горисполкома материли меня последними словами, проклинали тот день, когда меня назначили главным инженером. Прихожу к себе, сидит бледная секретарша: «Звонил Шелест, просил Вас перезвонить». - Звоню: «Петр Ефимович, это Гусев». - «А где это ты так долго был?» - «Меня высадили из машины возле горкома, шел пешком». - «Ко мне немедленно!» - «По какому вопросу, что с собой брать?» - «Бери свою дурную голову и - ко мне!»
Прихожу в ЦК, он меня сразу принял: «Что ты там натворил?» Я рассказал, как попался Андрианов, как (я все время приговаривал: «Спасибо, Никита Сергеевич, за внимание») и что я отвечал. Шелест дал мне фломастеры, которые я тогда увидел впервые: «Ну-ка расскажи все мне». Я разными цветами нарисовал кирпичные блоки, керамическую плитку, швы и пр. Шелест подумал и говорит: «Но ты же прав!» Потом велёл мне никому об этом не рассказывать и отправил работать дальше.
На третий день звонит: «Давай ко мне!» Прихожу, он говорит: «Никита Сергеевич создал комиссию в строительном институте, работали профессора, они признали твою правоту». Оказалось, что сам Шёлест разговаривал с Хрущевым, повторял мои аргументы, доказывал мою правоту. Я остался на своей должности... Так Петр Ефимович продемонстрировал независимость характера, не побоялся защитить главного инженера Главка. Это был поступок, после которого я его заувай&Л по-настоящему. В те времена принято было, скорее, топить подчиненных, чем защищать их перед высоким начальством.
- Вы сказали, что Ваше первое впечатление от Шелеста - человек незаурядных способностей. Какого рода эти способности?
- Прежде всего, мышление. Я находил такое понимание, которого больше не встречал. А я работал с тремя секретарями ЦК по промышленности и строительству - Подгорным, Шелестом и Щербицким. Из этой тройки Петр Ефимович был самым сообразительным и самым подготовленным...
736


Еще один показательный эпизод. В 1965 году Главкиевгорстрой по случаю десятилетия и за успехи в строительстве наградили орденом Ленина, возник вопрос: где вручать орден? Предложение горкома партии - Октябрьский дворец. Но дворец вмещает две тысячи человек, а в Главке работало 35 тысяч. Я предложил Дворец спорта, мне в горкоме сказали: никогда такого не было и не будет! Я обратился к Петру Ефимовичу, объяснил ситуацию, он среагировал мгновенно: «Конечно, Дворец спорта!» Он вручал орден, я как начальник главка нес знамя. Он приколол орден, посмотрел на меня, взял своей мощной рукой меня за шею и потрепал. Чисто отеческое проявление!
Потом это событие отмечали. Приехало много гостей из союзных республик, Петр Ефимович держал речь. Сказал он так: «Я еще раз поздравляю киевских строителей с награждением орденом Ленина. Должен сказать, что строители - замечательные люди, если им не мешать и дать все необходимое, они могут даже черта сделать!» Это «черта сделать» Стало камнем преткновения, когда делали запись речи. Ко мне гфишли с уточнениями, я сказал: «Напишите «могут сделать чудеса». Гости потом говорили: мы впервые видим, чтобы первый секретарь ЦК республики так отзывался о строителях!
- Бытует точка зрения, что Шелест и Хрущев во многом очень схожи...
- Разве что количеством волос на голове! Петр Ефимович был специалистом народного хозяйства, он глубоко разбирался в его проблемах, Никита Сергеевич знал все это понаслышке или из прессы, часто поступал, как ему советовал тот или иной человек. Союзное правительство все время прижимало Украину: давайте больше хлеба! Предельная сдача - 700 миллионов пудов зерновых, Украина больше не могла, она производила треть мяса в Советском Союзе, ей необходимо было зерно. Петр Ефимович категорически возражал против увеличения нормы сдачи зерновых. Но как только первым секретарем стал фаворит Брежнева Владимир Васильевич Щербицкий, Украина стала сдавать миллиард пудов, за что Щербицкий получил две звезды Героя Социалистического Труда. Правда, произошло резкое уменьшение поголовья скота.
- Вы хотите сказать, что Шелест был хорошим хозяйственником, но отнюдь не политиком?
- Почему же? Должность первого секретаря ЦК КП Украины имела политическую составляющую. Петр Ефимович ярко проявил ее, когда президент Никсон после посещения Москвы должен был приехать в Киев. Учитывая личность и поведение Никсона, Петр Ефимович сказал, что человек он непорядочный, в Киеве мы его не примем. Возник скандал. Принять все равно заставили, но Шелест в этом не участвовал. Вот вам проявление политической воли. Потом случился Уотергейт, так что Петр Ефимович, по сути, был прав.
В наших условиях политический деятель должен был хорошо знать хозяйство* в противном случае могла появиться кукуруза в засушли¬
737


вых районах Украины, квадратно-гнездовой метод и прочее. Петр Ефимович, имея хозяйственный опыт и здравый рассудок, этого никогда не допустил бы. Он имел свою точку зрения.
- Что Вы можете сказать о периоде, непосредственно предшествую» щем отстранению Шелеста от должности первого секретаря ЦК?
- Его спровоцировали. Насколько я знаю, Суслов как-то ему сказал: «Что ты, Петр Ефимович, ничего не напишешь. Хорошо бы выпустить книжку об Украине». Книгу написали, она и стала поводом, чтобы на него обрушиться и обвинить в национализме, воспевании Запорож* ской Сечи и т. д. Разговоры о национализме Шелеста - абсолютная чушь. Я не знаю ни одного факта, позволяющего обвинить его в этом. Разве что аргументом может быть вышитая украинская рубаха, которую он любил, так это, мягко говоря, глупость.
- А кого в Москве он не устраивал?
- Брежнева. Когда в Чехословакию вошли наши войска, чехословацкое руководство было вызвано в Киев, шли переговоры. Брежнев не мог преодолеть Дубчека, а Петр Ефимович смог, Дубчек сдался. Как мне рассказывали, Брежнев почувствовал, что Шелест сильнее характером и умением убедить, тогда и начались козни.
Семичастный как-то проговорился, что Брежнев терпеть не мог Хрущева и когда тот плавал на пароходе «Башкирия» в Скандинавии, Брежнев вызвал Семичастного и сказал: «А что, бывает так, что пароходы тонут?» - Семичастный ему: «На что Вы намекаете?» - Брежнев на попятную: «Ты меня не так понял! Я говорю о том, что нужно сделать, чтобы он не утонул». Коварный был человек.
- Какова роль Щербицкого в снятии Шелеста с должности первого секретаря ЦК?
- Это произошло не без участия Щербицкого, разумеется, он очень хотел быть первым секретарем. Будучи председателем Совета Министров Украины, он вдруг стал членом Политбюро ЦК КПСС нар*яду с Петром Ефимовичем. Это был первый звонок.
- Вам пришлось работать и со Щербицким, как бы Вы могли сравнить его с Шелестом?
- Щербицкий, конечно, слабее как руководитель.
—Вы можете назвать Шелеста образованным человеком?
- Да. Чего не скажешь, например, о Подгорном. Он меня очень удивил, когда как-то сказал: «Я был в Организации Объединенных Наций и увидел, как много стран в Латинской Америке». От Петра Ефимовича такое услышать было просто невозможно.
- Как бы Вы охарактеризовали Шелеста одним словом?
- Отец родной! Он по-отечески подходил к людям. Если ему что-то
откровенно расскажешь, никогда это не выходило за пределы ваших отношений... *
Был интересный эпизод, когда меня назначали председателем горисполкома. Вызывает он меня и говорит: «Мы на Политбюро рассмотрели несколько кандидатур и решили предложить тебе перейти на
738


должность председателя горисполкома». Я взмолился: «Петр Ефимович, за что Вы меня так? Не делайте этого! Дела идут у нас хорошо. Еще пять лет и я сделаю так, что мы выйдем на первое место в Советском Союзе, опередим и Москву, и Ленинград». - «Это хорошо, но городу нужен хозяин». - «Петр Ефимович, не хочу я быть дворником». - Он посмотрел на меня и говорит: «Ты что, дурак!» - Я говорю: «Вот видите, по строительным делам Вы меня никогда не оскорбляли, а тут уже дураком назвали. Что дальше будет?» - Он мне: «Ах ты, гусь, а-ну пошел отсюда! Я не буду тебя уговаривать, тут десять человек до тебя руку целовали, благодарили за доверие!» Я ушел. Вскоре уехал в отпуск. Через две недели меня вызывают из Сочи, в горкоме говорят: «Послезавтра сессия, будем тебя избирать председателем горисполкома». - Я отвечаю: «Я же отказался. Пойду к Петру Ефимовичу». - Секретарь горкома рассмеялся: «Он улетел в Крым, а мне поручил провести сессию и избрать тебя председателем». - «Я не приду на сессию». - «Петр Ефимович это предусмотрел. Он сказал: рассмотреть вопрос о партийности, если он не явится на сессию». Так я стал председателем горисполкома. Петр Ефимович потом эту историю никогда не вспоминал.
- Соответствовал ли масштаб личности Шелеста той должности, которую он занимал на Украине?
- Если сравнить его с Брежневым, который забрался на такую высоту, могу сказать, что Петру Ефимовичу по плечу было и союзное руководство. Даже если сравнивать его с Горбачевым, Петр Ефимович, с моей точки зрения, выигрывает безусловно.
Київ, лютий 2001 р.
Інтерв'ю підготовлено Сергієм Шаповалом спеціально для цього видання
№13
Інтерв’ю Олексія Комерчого9
Лютий 2001 р.
АЛЕКСЕЙ КОМЕРЧИЙ: «ЧЕЛОВЕК С БОЛЬШОЙ БУКВЫ»
- Алексей Арсентьевич, как Вы попали на работу к Шелесту?
- Это, как Вы понимаете, не был мой выбор. Я был офицером КГБ, меня пригласили и предложили этот участок работы. Я сразу отказался. Я был молодым, энергичным, у меня в моем подразделении была перспектива, сложились дружеские отношения с коллегами. Со мной беседовал зампредседателя КГБ Украины, он сказал: «Иди и хорошо подумай». В те времена в КГБ работали только члены партии, на второй встрече зампредседателя мне сказал прямо: «У тебя партбилет есть? Если не хочешь с ним расстаться, ты пойдешь на эту работу. Иди к начальнику Девятого управления и скажи, что поступаешь в его распоряжение». Так все и решилось.
739


- Как официально именовалась Ваша должность?
- Заместитель начальника отделения охраны. Мы с начальником Девятого управления сразу отправились в ЦК. Петр Ефимович не стал со мной беседовать, сказал, что просмотрел мое дело, что у него нет возражений, а познакомимся мы в процессе работы. На следующий день я вышел на службу. Мне выделили место в приемной рядом с де* журным секретарем.
- В Ваши обязанности входило постоянное пребывание рядом о Шелестом?
- Где бы он ни был, моя задача - охрана. Сейчас эта работа назы- вается телохранитель. Тогда обстановка была несравнимо более спокойной, чем сегодня, но тем не менее мы принимали серьезные меры безопасности, проводилась большая организационная работа. Мы работали посменно через сутки, часто ездили в командировки, бывали случаи, когда мы завтракали в Киеве, обедали в Москве, а ужинали опять в Киеве. Между делами мы занимались физической, боевой, теоретической подготовкой. Жизнь была очень напряженной.
- Вы были вхожи в семью Шелеста, как складывались Ваши отношения с его* домашними?
- Самым близким нам человеком был сын Петра Ефимовича Борис Петрович. Он был наш ровесник, к тому же человек военный, он интересовался нашей службой, знал ее. Он любил с нами поохотиться, пострелять в тире. Мы его называли «наш человек». Виталий Петрович - человек науки, он был занят книгами. Помню, мы пошли на рыбалку, позвали с собой Виталия Петровича. Он закинул удочку, а сам читает книгу, рыба клюет - не видит. Наука занимала его полностью. А вообще, о членах семьи Петра Ефимовича у меня самые теплые воспоминания.
- Какую черту характера Шелеста Вы могли бы выделить в качестве главной?
- Человечность. Он умел работать с кадрами. Бывало, мы допускали ошибки, он никогда не устраивал нам разнос. Он мог посмотреть, покачать головой, и мы уже понимали, что сделали что-то не то. Он был очень строгим, но мы никогда от него не видели несправедливости. Это относилось не только к нам, ближнему кругу, но и ко всем, с кем он работал. Я присутствовал при его разговорах с секретарями обкомов, министрами и другими высокопоставленными людьми, которые ему подчинялись, он никогда не позволял себе вольностей, вроде матерщины и прочего. Но, повторю, он был очень строгим. И еще один момент: он всегда имел собственное мнение. Тогда все вопросы решались через Москву, Петр Ефимович часто отстаивал свою позицию на любом уровне, его твердость была известна. Как мне говорили, Брежнев однажды ему сказал: «Ты, Петр Ефимович, слишком самостийный». Это было главной причиной его перевода в Москву.
- Как он переживал это событие?
- У него была большая сила воли. В тот момент он стал более замкнутым, чем обычно. Мы понимали, что ему тяжело. В день отъезда на


вокзал пришло попрощаться много людей, Петр Ефимович приехал к самому отправлению поезда, стол в тамбуре, он поблагодарил всех за работу, попрощался* и мы уехали.
- Вы йрту вернулись в Киев?
- Мет, мы с Петром Ефимовичем пробыли в Москве около месяца. Мы работали вместе с Виталием Батраковым, уже ныне покойным. Петру Ефимовичу выделили дачу, он сразу вышел на работу, мы были при нем до появления нашей смены. Потом сдалй дела* тепло попрог щалйсь с Петром Ефимовичем и вернулись в Киев.
- Как ешийлаеь Ваша дальнейшая судьба?
- вокруг нас - охраны Петра Ефимовича - сложилась довольно тяжелая атмосфера. МёнЯ хотели отправить в какую-то область. Я пошел к председателю КГБ, объяснил, Что' моя Жена очень боЛеет после операции, ей нужно квалифицированное Медицинское обслуживание, поэтому в область я не поеду. Меня понизили В звании на две сТупенй - нй за что, ни про что. Я вынужден был согласиться. Батракова отпра^ вили в Белую Церковь. Начальник отделения Охраны Захар Петрович уволился й больше нигде не работал. Меня направили в управление по кадрам, постепенно я привык к Новой работе* Нашел интерес в ней. Конечно, с нами обошлись очень несправедливо, причем нехорошее отношение к нам сохранялось долго. Спустя десять лет мой непосредственный начальник в кадрах рассказал мне, что председатель КГБ Федорчук как-то натолкнулся на мою фамилию й сказал: «А что, он у нас еще работает?»
- Карьеру В$м сломали в один Вы никогда! tfe жалели? w
судьба Вае заросила на работу у Шелеста?-
- Никогда. Это было очень интересное время. Для своего развития* для души Я получил очень много.
- вы ше^е охарактеризовать Шелеет а в двух еловая?
- Человек с большой буквы.
Київ, лютий 2601 р.
Інтерв'ю підготовлено Сергієм Шаповсшом спеціально для цього віїдаНня
№14
Інтерв’ю Петра ШеЛеета-молодшого10
Лютий 2001 р.
ПЁТР ШЁЛЁСТ-МЛАДШИЙ:
«Я БЫЛ ПЕРВЫМ ВНУКОМ, ПО ТРАДИЦИЙ МЁШ* НАЗВАЛИ В ЧЕСТЬ ДЕДА-»
- Пет*, с ирешш ш iwiwmrre деда#
- Сколько поМню себя, ctontóo й его. В два ГоДа я поттал в; еїчу rioW и йроэкий taM е <96# по' 1967’ Г6Д. A ноїом1, Когда йовйеЛ й ійкойу, aftitof у себя дома, на выходное меня прйвозйли к Нему.


- У Вас были близкие отношения?
- Не могу так сказать. Когда я жил в его доме, видел его в выходные, позже - то же самое. Я мог лазить в его кабинете, когда дед сидел и работал. Мне очень нравилось это занятие. Он на меня не обращал внимания.
В старших классах школы меня начали посещать философические мысли, например: как это меня угораздило родиться именно в этой семье, а не в семье дворника? Ни к какому выводу я не пришел. Детство у меня было обычным, я не был огражден от общения с другими детьми.
- И все же рано или поздно человек не может не понимать: он - кухаркин сын или родился, что называется, с серебряной ложкой во рту...
- У меня такого ощущения не было никогда. Я прекрасно осознаю, что во многих вещах мое происхождение давало мне зеленую улицу. Но, с другой стороны, когда можно было реально говорить о всяких зеленых улицах, дед уже не занимал высокую должность на Украине. Ну и потом, какого рода эти зеленые улицы? Например, мне помогли поступить в университет - я страшный лентяй. Меня не выгнали из него, хотя были поводы. Вот и все.
- Кстати, Вы с дедом разговаривали по-украински?
- Нет, по-русски. Он вообще Дома разговаривал по-русски. Разговоры по работе он мог вести по-украински. Мне безразлично, на каком языке разговаривать, более того, мышление у меня двуязычное.
- Как Вы узнали, что деда сняли с должности первого секретаря ЦК?
- Из сообщения по телевизору. Мне было одиннадцать лет, я только что вернулся с дедовской дачи в Межигорье, новость была неожиданной. И Для мамы тоже. Но поскольку говорилось, что его переводят на работу в Москву, не было ощущения катастрофы. Я жил, как жил, гулял с пацанами во дворе.
- Вы навещали деда в Москве?
- Иногда. Был такой забавный эпизод. У меня были каникулы в университете, я приехал в Москву, мы должны были ехать в Кисловодск. Дед жил в одном доме с Сусловым. Подхожу к дому, у подъезда стоит катафалк. Я поднимаюсь на девятый этаж, звоню в дверь. Открывает дедушка, что было странно, всегда это делала бабушка. Сияющее лицо, более счастливым я его не видел никогда. На нем была светлая рубаха и широкие подтяжки, он двумя пальцами оттягивает подтяжки и хлопает: «Суслов умер!» Эта картина запала мне в душу...
- Как Вы считаете, соответствовали ли должности, которые занимал Шелест, масштабу его личности?
- Соответствовали, но ведь сами должности не были масштабными. Что такое руководство крупной республикой, даже второй в Союзе, если фактически оно (руководство) сводилось к хозяйственной деятельности сугубо регионального масштаба? Политически значимым оно не было.
742


- Предположим, Вам необходимо написать статью о Шелесте в некую энциклопедию. Обычно это делается так: «Петр Ефимович Шелест - это...» Продолжите.
- Советский партийно-хозяйственный руководитель республиканского масштаба.
- А что Вы скажете об авторстве книги «Украина наша Советская»? Шелест ее написал?
- Я знаю, что он ее читал. Ну когда ему было сидеть и писать книгу? Другое дело, он вел дневники, которые легли в основу его мемуаров. Он писал их от руки, а потом сам перепечатывал на машинке. Один кусок я готовил для публикации в журнале.
- Какое впечатление на Вас произвели его мемуары?
- В литературном отношении никакого. В отношении информационном я ничего нового не узнал: что-то видел сам, что-то мне рассказывали родители.
- Есть у Вас какое-то качество, которое Вы унаследовали от деда?
- Упёртость. Временами чрезмерная. Деда переубедить было невероятно сложно, я даже этого и не пытался делать. Отец с ним спорил, но это никогда не приводило ни к какому результату. Еще, пожалуй, от деда я унаследовал любовь к сидению за столом дома. Он был домоседом. Я не могу сказать, что он любил ездить, несмотря на то что он это делал, несмотря на то что он любил охоту и рыбалку. Если я куда-то еду, то привожу впечатления, рассказываю о них, но я бы не расстроился, если бы никуда не двигался с места. То же самое могу сказать и о деде.
- Могли бы Вы несколькими мазками обрисовать личность Петра Ефимовича?
- Незлой. Незлопамятный, исключение составляла личность Владимира Васильевича Щербицкого. Потом, он был достаточно гармоничным, его не раздирали противоречия.
- Хочу вернуться к проблеме Вашей принадлежности к семейству Шелеста. Что она Вам принесла?
- Определенные ограничения психологического характера. Это, не означает: я не могу выпить и погулять, потому что я внук Шелеста. Речь о сугубо внутренних ограничениях, связанных с личной жизнью...
- Сыграл ли какую-либо роль в Вашей жизни тот факт, что Вы - Петр Шелест?
- Многие обращают внимание на мое имя, но я к нему не привязан. Я был первым внуком, по традиции назвали в честь деда, был бы вторым, назвали бы по-другому. Вот и все.
Київ, лютий 2001 р.
Інтерв’ю підготовлено Сергієм Шапдвалом спеціально для цього видання
743


№15
Інтерв’ю Віталія Шелеста11
Травень 2001 р,
ВИТАЛИЙ ШЕЛЕСТ: «ПЕТР ЕФИМОВИЧ ПОЛНОСТЬЮ ПРИНАДЛЕЖАЛ СОВЕТСКОЙ ЭПОХЕ,..»
- Виталий Петрович, каковы Ваши самые ранние воспоминания об отце?
- Я себя помню не очень рано. С 1943 по 1948 год мы жили в Саратове, где Петр Ефимович был парторгом завода, мои первые воспоминания относятся именно к этому периоду. Суть их в том, что видел я его очень редко, когда это случалось, был праздник. Он любил поиграть с детьми, в общем, это были счастливые мгновения.
- Если говорить о более сознательном Вашем отношении, как бы Вы охарактеризовали Петра Ефимовича?
- По жизни он был добрым человеком. Если попытаться отнести его к какому-либо базовому социальному типу, то это был украинский рассудительный, как говорят на Украине, «заможний» крестьянин, Вместе с тем, когда он защищал важные для себя позиции, мог быть жестким, Я бы сказал так: он мог быть жестким и упертым, но не агрессивным,
- Это распространялось и на семейные отношения?
- В семье всякое бывает. Жизнь была долгой, мы не раз переезжали, но в целом атмосфера в семье была дружественной.
- Вы сказали, что Петр Ефимович представлял тип украинского зажиточного крестьянина. Как украинство проявлялось в Вашей семье?
- Фактическое осознание себя украинцем у меня произошло, когда мы переехали на Украину,
- А-на каком языке Вы разговаривали в семье?
- Всегда на русском. Я помню, когда мы жили в Ленинграде с 1948 по 1950 год, мне даже Шевченко купили на русском языке со словами: «Вот посмотри, это наш украинский поэт». Так что ощущение украин- ства было довольно рассеянным. Петр Ефимович полностью принад лежал советской эпохе, он, безусловно, считал своей родиной Украину, но не отделял ее от Советского Союза. Он ведь почти десять лет - с 1941 по 1950 - проработал в России, был оторван от украинского языка. Когда мы переехали на Украину, ему пришлось с некоторым трудом обратно входить в украинский язык.
В Киеве в семейном кругу мы продолжали говорить по-русски, но у нас появились друзья, говорившие на украинском. Хоть мы им и отвечали по-русски, языковая среда изменилась сильно.
- Выходит, Ваш родной язык - русский, украинский Вам пришлось учить,
- Не то чтобы я его учил как иностранный язык, я его впитал. Но в анкетах советского времени писал: национальность - украинец, родной язык - русский.
744


- Повлиял ли Петр Ефимович каким-либо образом на Ваше интеллектуальное становление?
- В определенной степени повлиял, прежде всего, в плане стимулирования. Дело в том, что он получал образование с большим трудом - оно ему тяжело давалось, хотя у него было несколько образований. Он никак не мог освоить иностранные языки, несколько раз пытался - не получалось. В этом плане он хотел, чтобы дети получили то, что ему не додано судьбой. Поэтому он всегда стимулировал меня к учебе.
- То есть он хотел, чтобы Вы были ученым человеком, но в какой области, ему было безразлично?
- Он мягко подталкивал меня к тому, чтобы это было в инженерной области - это было ему близко и понятно. Но когда я сам выбрал физический факультет Киевского университета, он никоим образом не пытался мне препятствовать и с уважением отнесся к моему желанию.
- Было ли для Вас проблемой то, что Вы сын непростого человека? Как Вы осознавали это обстоятельство?
- Если я скажу, что это проблемой не было, то вы мне и не поверите. Конечно, проблема была - и в негативном, и в позитивном плане. Когда Петр Ефимович был вторым секретарем обкома, я учился в школе, в это время его положение особо не сказывалось на моей жизни. Уже в старших классах иногда ко мне обращались друзья со всякими просьбами - помочь с квартирой и пр. - время от времени я с этими вопросами обращался к отцу - что-то получалось, что-то нет. Когда он работал в ЦК, у меня уже определился круг друзей, которые нормально относились к этому факту. Естественно, появлялись люди, желавшие воспользоваться этим, приходилось выставлять определенный барьер. Отношения в нашем кругу были вполне демократичными: и мои друзья, и друзья моих друзей бывали у нас в доме на всяких праздниках и т. д. А вот чем я активно пользовался - не стыжусь в этом признаться
- 	так это возможностями для решения серьезных вопросов. Например, я воспользовался, как сейчас принято говорить, административным ресурсом, для того чтобы создать в Киеве академический Институт теоретической физики. Этому было довольно резкое противодействие из союзной Академии наук, Госкомитета по науке и технике, считалось, что на Украине сидят «гречкосії», им такой институт не нужен. Для того чтобы получить санкцию и создать такой институт, да еще с международным статусом, я задействовал отца очень сильно. Иногда он мне даже говорил: «Да отстань ты от меня с этим институтом, других дел по горло!»
- Вы чувствовали свою принадлежность к кругу «золотой молодежи»?
- Никоим образом. Я был знаком с детьми аналогичного уровня политиков того времени, но у меня среди них друзей не было. Я был человеком книжным, мне было интересно общаться на интеллектуальном уровне, общий уровень «золотой молодежи» был низким, мне в этой среде было просто неинтересно и неприятно. Мои друзья были из студенчества.
24 Шелест
745


- Часто Вам приходилось подходить к отцу с просьбой типа: вот хороший парень, у него проблема, достаточно одного твоего звонка?
- Нечасто, но случалось.
- Он к этому относился нормально?
- Он относился с пониманием, но иногда говорил: «Ты пришел не по делу». Но к самому протежированию относился нормально.
- И об институте. История его создания, естественно, обросла всякими слухами. Злые языки представляли ее очень просто: папа для молодого сына создал возможность руководящей работы.
- Были такие разговоры. Ситуация тут вот какая. Создание этого института было запланировано еще до того, как я подключился к этому делу. Институт создавался под академика Боголюбова, он его впоследствии и возглавил. Боголюбову предложили переехать из Дубны в Киев, однако когда решение было уже принято, он возглавил Объединенный институт ядерных исследований в Дубне, руководство Мин- средмаша не согласилось на его переезд. Возникла проблема: кто будет на месте определять повседневную политику института? Кто сможет эффективно контактировать с властью в Киеве для решения насущных вопросов? Поскольку проще всего это было делать мне, я и стал заместителем директора, еще будучи кандидатом наук. Я директором никогда не был.
- Это и вызывало разговоры: он - заместитель, но на самом-то деле именно он руководитель.
- Дело в том, что Николая Николаевича Боголюбова, моего любимого учителя, не всегда можно было достать, он часто бывал в отъездах, поэтому оперативные вопросы решал я. А стратегию мы вырабатывали вполне демократичными методами. Академическая система даже в те времена была своеобразным островом демократии. Я знал, что подобные разговоры в отношении меня неизбежны и относился к ним совершенно спокойно. Если посмотреть объективно, действительно, молодой парень 27-28 лет занимает достаточно видный пост, отец его - руководитель республики, мол, все понятно. Хочу сказать, что свои диссертации я защищал не на Украине, там хватало подхалимов, которые мне нарисовали бы диссертацию, переплели бы ее и ленточкой перевязали. Я делал это там, где отношение к украинцам - к хохлам - было настороженным. Обе диссертации я защищал в Объединенном институте ядерных исследований в Дубне, а перед этим они были «прокатаны» в самых разных точках. Если говорить о моем тогдашнем возрасте, то в теоретической физике, как и в математике, научные карьеры делаются зачастую очень рано. Многие мои коллеги-одногодки к тридцати годам уже защитили докторские диссертации. Это нормально. Потом у меня были выборы в Академию наук Украины. Думаю, здесь сказалась персона моего отца. Против меня было подано три голоса, по всей видимости, главным был мотив: а стоит ли идти против такого человека?
746


- У Вас не вызывало горечи или раздражения, что Ваша фамилия превращалась почти в клеймо: любой Ваш шаг, любое Ваше достижение воспринимались как не совсем Ваши, потому что за спиной был отец?
- Такого ощущения не было. Но была некая напряженность и ответственность. Я не мог, например, с друзьями по-простому пойти в пивную и выпить. Было определенное раздражение по поводу режимных вопросов: выезжать за границу мне было достаточно сложно. Часто приходилось разговаривать с соответствующими товарищами. Я объясняю, что меня приглашают на конференцию, что у меня получены интересные результаты, я хочу о них доложить, мне в ответ: «Мы вам не рекомендуем - могут быть провокации».
- Как бы Вы охарактеризовали Ваши отношения с Петром Ефимовичем в этот период?
- Это были доверительные отношения. Как у старшего товарища с младшим. Он прислушивался к моему мнению, иногда просил меня высказаться по какому-либо вопросу. Даже допускал меня к ознакомлению с так называемыми шифровками, у него не было времени, чтобы все их прочитывать - каждый день он получал не менее 300-350 страниц. Это были шифровки от послов и прочие документы, они не были секретными, но все же были достаточно закрытыми. Он просил меня приезжать вечером и просматривать эти бумаги, я отсеивал неинтересное и готовил ему краткий реферат, а потом мы еще на эти темы беседовали. Это касалось, в основном, внешней политики, он даже прислушивался к моему мнению. Я все-таки бывал за границей, имел некоторый личный опыт. Что касается науки - физики, математики, философии, - он ко мне прислушивался внимательно. Активное общение имели мы и по поводу искусства. Например, я самым активным образом участвовал в том, чтобы в отношении фильма Ильенко «Белая птица с черной отметиной» было принято положительное решение.
- Вы, будучи молодым человеком, давали отцу советы, влияли на принятие решений, у Вас никогда не возникало искушения: хорошо бы порулить самому?
- Честно скажу - нет. Отец в полушутку меня спрашивал: «А по партийной линии ты не хочешь пойти?» Единственное искушение у меня было - дипломатия. Это было несерьезно, но на эту тему я готов был бы сам с собой поразмышлять. Комсомольская и партийная карьера мне была категорически неинтересна. Это просто не моя сфера.
- Поколенческий разрыв с родителями неизбежен, в чем была суть Ваших расхождений с Петром Ефимовичем?
- Он был большим государственником, чем я. Для него главным критерием была польза для государства. Скажем, в отношении проблемы свободы слова, прав человека (после чехословацких событий они встали остро) мы стояли на разных позициях.
747


- Как Петр Ефимович относился к западным странам?
- Запад в плане политическом - империализм и т. д. - он, конечно, не принимал. Но западная цивилизация, уровень ее развития, обеспеченность людей и прочее были для него той целью, к которой нам нужно стремиться. Когда он впервые побывал в Париже на съезде французской компартии, у него были сильные впечатления. Он восхищался устройством жизни и тем, как люди умеют там работать. Так что Запад не был для него предметом абсолютного отталкивания.
- А как он воспринимал вторжение в Чехословакию? Мало того, что это была братская страна, там люди добились большего, чем мы: они ходили по чистым улицам, у них были гораздо более рациональные промышленность и сельское хозяйство, а мы их - танками...
- Чехословакию как Запад он не воспринимал, несмотря на то, что у них улицы были чистыми и лучше росла кукуруза. Чехословакия входила в нашу коммунальную квартиру. На него большое впечатление произвели венгерские события 1956 года. Я ему как-то говорил, что можно было бы все-таки договориться, он мне ответил: «Мы несколько раз договаривались с Имре Надем, а потом там перестреляли, перевешали людей, пришлось несколько раз танки вводить». Он считал, что такой сценарий необходимо предотвратить. Впрочем, он был крайне недоволен политическим решением вопроса. У него была некая политическая миссия по подготовке чехословацкого правительства. Все это проходило почти в джеймсбондовской атмосфере, результаты он положил перед Брежневым и его соратниками. Но это решение принято не было. В конце концов получилось так, что мы неизвестно почему туда вперлись - никто нас не приглашал. Лицемерие стало очевидным, ему это было очень неприятно. В том, что нужно что-то делать, он не сомневался, но увидев, как разворачиваются события, он перешел на позицию: пожалуй, что и надо было что-то делать, но уж точно не так, как сделали.
- После 1965 года возник феномен диссидентства, в искусстве стали появляться экстравагантные явления, например, Параджанов. Вас эти проблемы волновали, Вы пытались даже влиять на их развитие, на что Вы наталкивались в общении с отцом по этому поводу?
- Иногда на резкое неприятие. Объяснения в таких случаях были простыми, например: «Это махровый враг!» Но во многих случаях он просил меня рассказать поподробнее, внимательно выслушивал. Интересна ситуация с книгой Ивана Дзюбы «Интернационализм или русификация?». Она была у отца почти настольной. Он ее читал, плевался, говорил, что так нельзя, я отвечал, что есть факты, их надо осмыслить. Его позиция по отношению к Дзюбе в наших разговорах многократно прокручивалась и постепенно формировалась. А Параджанова он просто спасал. Практически сразу после ухода отца с должности Параджанова арестовали...
У меня лет пять назад был интересный разговор с Вячеславом Чорновилом. Он как-то мне говорит: «Ви дивуетесь, пане В1тал1ю, що я до
748


Вашого батька добре ставлюся? Був такий випадок. Я вже сидів чотири роки, десь у січні 1970 року до мене підходить слідчий і каже: «Ну, В’ячеслав, готуйся, скоро - на волю. Про тебе вже Петро знає». Але ж його зняли!»
Потом мы с Чорноволом прокручивали многие эпизоды, связанные со сферой искусства - тут и проблемы с Параджановым, с Ильенко, с Осыкой. В этих делах Петр Ефимович был достаточно либерален. Чисто политический украинский национализм был для него неприемлем, потому что он вступал с приоритетными для него интересами государства.
- Существуют полярные точки зрения на роль Петра Ефимовича в диссидентских делах. Первая: Шелест - их родоначальник, все происходило с его ведома. Вторая: он ничего не мог поделать, на то была воля Москвы, которая осуществлялась по линии КГБ. Какой придерживаетесь Вы?
- Я ближе ко второй. Он вынужден был считаться с КГБ, с группой, образовавшейся вокруг Суслова. Но я бы сказал так: если бы была его власть и воля, то я не думаю, что никто не сидел бы по политическим обвинениям. Другое дело, что эта цифра была бы на порядок меньше, чем это было на самом деле. Он полагал, что те, кто готов с оружием в руках выступать против советской власти, должны быть покараны.
- Условно говоря, Лукьяненко сидел бы, а Сверстюк - нет?
- Примерно так.
- Случались у Вас эпизоды, когда Вы на этой почве ругались с отцом в пух и прах?
- Были у нас и достаточно резкие обмены мнениями. Вот, пожалуй, самый яркий пример. Я с большим уважением относился и отношусь к Андрею Дмитриевичу Сахарову, хорошо его знал - мы встречались по научным делам, у нас были некоторые научные разработки. Когда его выслали в Горький, у нас с Петром Ефимовичем состоялся разговор. Я сказал: «Как же так? Ходил человек, работал, высказывал свою точку зрения...» - «Ходил-ходил, да захромал», - резко ответил он.
- Для него он был враг ом?
- Это слишком сильное слово. Скорее, человеком, препятствующим осуществлению того, что отец считал правильным. Сахаров вызывал у него не враждебность, а раздражение. Раздражитель нужно убирать.
- Как менялся Петр Ефимович по мере повышения властного статуса?
- Он изменился в малой степени. Конечно, привычка к власти, к тому, что все вокруг тебе подчиняются, меняет человека. Но это нивелировалось тем, что он оказывался в положении подчиненного, когда приезжал в Москву. В Москве он становился украинским диссидентом, в Киеве - авторитарным правителем. Политический талант у него был врожденным, он очень хорошо маневрировал, а душой он отдыхал, когда общался с простыми людьми на житейском уровне. В те годы, когда его еще по портретам не знали, по дороге на дачу он любил заехать в какое-нибудь село, посидеть и поговорить с простым дядькой или старушкой о жизни, о проблемах. Для него это было подпиткой.
749


- Высокое положение обостряет негативные качества, сидящие в человеке. Вы можете сказать, что Ваш отец хорошо совладал с властью?
- Думаю, хорошо. Некоторая нетерпимость и безапелляционность в суждениях усилилась, наверное, это неизбежно. Но он мог менять свою точку зрения, умел выслушать и согласиться с другим. В нем не было хамства и жлобства, которые он просто не терпел во Владимире Васильевиче Щербицком.
- Нельзя обойти тему роковой для судьбы Петра Ефимовича книги «Украина наша Советская». Расскажите о событиях вокруг нее.
- Отец писал эту книгу с совершенно открытой душой...
- Он сам ее писал?
- Да. Понятно, что он не сидел по библиотекам, как обычно делает простой автор. У него было много фактического и статистического материала - все это ему приносили. Он писал книгу года два. По вечерам и в субботу он обязательно работал, на даче в Межигорье над обрывом стояла беседка, там он и писал. Иногда он просил меня посмотреть куски работы, что-то правил, перекомпоновывал. Я бы не сказал, что эта книга - компиляция, это некое авторское видение полученной информации. Что касается обрушившейся критики, то она была направлена отнюдь не на советский период, описанный в книге, а на исторический раздел, где, по мнению критиков, отец позволили себе воспевание казачества и прочее. Но как раз это он не позволял трогать, это было для него святое. Наш род восходит к Запорожской Сечи, в летописях появляется наша фамилия, о запорожцах ему рассказывал его отец, мой дед Ефим Дмитриевич, Георгиевский кавалер. Он с очень большим уважением относился к этому этапу украинской истории. Я бы даже сказал так: Запорожская Сечь для него была идеалом общественного устройства. Отречься от этого он не мог. Кстати сказать, ему советовали особенно не идеализировать и не романтизировать украинское прошлое, но он стоял на своем твердо.
- Что Вы знаете об истоках кампании, развернувшейся вокруг этой книги?
- Книга была предлогом. Политический заказ исходил от Брежнева, он хотел на Украине более управляемого руководителя. Конкретно разрабатывали кампанию люди Суслова, исполнителем был Маланчук. Маланчук вызывал уважаемых украинских профессоров и академиков, которые потом писали соответствующие статьи.
- А что Вы скажете об обвинениях Петра Ефимовича в национализме?
- Давайте определим понятие. Если называть националистом человека, который любит свою страну, чувствует корни, интересы своей страны ставит впереди интересов любых других стран, в том числе и дружественных, то в этом плане он был националистом. Если говорить о государственной независимости Украины, то она для него была неприемлемой. Политическим украинским националистом он не был.
- То есть он даже во сне не мог представить, что Украина может быть самостоятельным государством?
750


- Реально он себе этого не представлял. Но любил иногда говорить: «Вот смотрите: если нас сравнить с Францией, то мы по всем показателям ничуть не хуже». Но он не доводил эту мысль до логического конца. Максимумом, до которого он доходил, были размышления об экономической самостоятельности - в определенных рамках - советской Украины. Имелась в виду возможность решения региональных экономических задач на украинском уровне. За это он боролся, но не получил адекватной реакции.
- Один из упреков Петру Ефимовичу заключался в следующем: говорили, что с какого-то момента он подчеркнуто стал ходить в выши- ванке, говорить по-украински, на заседаниях стал делать замечания, что чиновники говорят по-русски. Это правда?
- Это чистая легенда. Всегда в семье мы разговаривали по-русски, все важные заседания в основном проходили на русском языке, это я знаю, потому что на многих из них сам присутствовал. Весь аппарат отца разговаривал по-русски. Так что никакой зацикленности на этой проблеме, никаких вышиванок не было.
- Петр Ефимович впоследствии никогда не сожалел о том, что включил в книгу исторический экскурс, ведь тогда могло не быть неприятностей?
- Я ему этот вопрос тоже задавал. Он посмеялся и сказал: «Что ж мы будем наших казачьих предков продавать. А потом, если бы не это, нашли бы что-то другое».
- Как он переживал отстранение от должности на Украине и переезд в Москву?
- Он удар хорошо держал. На людях он себя контролировал, но пережил это событие очень тяжело.
- Он его не ожидал?
- В такой форме - не ожидал. Он видел, что против него что-то накапливается, но у него были некие контрмеры. Шла затяжная игра, ведь конфликты у него начались примерно через год после прихода Брежнева к власти. У него были противовесы: его поддерживал Подгорный, с Полянским у него были хорошие отношения. Но такого коварного шага, в результате которого ему фактически было предписано в 24 часа покинуть Украину, он, конечно, не ожидал. В ночь, когда он на поезде ехал в Москву в Киеве собрался пленум ЦК, он даже не имел возможности выступить. Приехав в Москву, он почувствовал свою не- востребованность в Совете Министров, видно было, что для него искусственно выделили место. Он нашел интересный для себя участок работы, энергично трудился, но все же понимал и чувствовал искусственность положения. Косыгин, кстати сказать, к нему хорошо относился и всячески поддерживал его. Но когда отец в рамках его новых полномочий хотел поехать на Украину, чтобы посетить некоторые объекты, ему не давали этого сделать.
- А когда ему удалось побывать на Украине?
- Однажды в конце 70-х по пути в Ростов-на-Дону он проехал через
751


Украину, остановился в Харькове, а в Киеве впервые после отставки он побывал в 1990 году.
- Изменился ли в результате всего произошедшего с ним его взгляд на отстранение от власти Хрущева?
- Он немного изменил свою точку зрения: он жалел о том, что Хрущева сняли с поста. Но это не значит, что все случившееся он считал ошибкой. Он рассуждал так: к 1964 году политика Хрущева стала непредсказуемой, поэтому он искренне был убежден в необходимости изменения хрущевского курса. Когда у него были первые разговоры с Брежневым и Подгорным, он предлагал собраться и поговорить с Никитой Сергеевичем, ему ответили: «Мы скажем и завтра же полетим все отсюда». Отец их послушал. Он интересовался, кого прочат на место Хрущева. Подгорный говорил ему: «Скорее всего, это буду я». Отец в сущности участвовал в этом деле с расчетом на Подгорного, Брежнева он считал балаболкой. Когда был избран Брежнев, отец упрекал Подгорного, тот ему отвечал: «Не волнуйся, мы все решаем втроем и не дадим Лёне делать то, что он хочет». Как все повернулось, известно. Когда рухнул Советский Союз, отец говорил: «Восемнадцать лет правления Брежнева довели государство до того, что прогнили его устои». Он считал это и своей исторической виной.
- И о московском периоде жизни. Как Петр Ефимович приживался в Москве?
- Это был тяжелый процесс - новый объем работы, новый круг общения. Он стремился больше времени проводить дома. Для него отдушиной стали дневники. В первые московские два года он много писал, делал заметки. И тем не менее ему было тяжело. У него была депрессия, которую он стремился не показывать на людях.
- А Ваш переезд в Москву был Вашим выбором или на нем настоял отец?
- Я пытался продолжать работать на Украине, но меня стали планомерно выдавливать оттуда. Я пошел советоваться с Патоном. Он обещал мне всяческую поддержку и защиту, но посоветовал подумать.
- То есть с уходом отца отношение к Вам резко переменилось?
- В Академии наук - нет, в политическом плане - да. Я сразу стал жестко невыездным. Для меня это было существенно, у нас было много международных проектов, да и вообще, теоретическая физика - область свободного общения.
- Можно сказать, что Вас выжили?
- Да. Несмотря на то, что общеполитическое отношение к отцу вроде бы по всему Советскому Союзу было одинаковым, как только я переехал в Москву и стал старшим научным сотрудником Математического института, сразу же поехал в Японию, потом еще куда-то. Правда, в позднебрежневский период мне и здесь кислород перекрыли.
- Вы не сожалеете, что переехали в Москву?
- Я здесь прижился. Киев - мой родной город, Москва - город лю¬
752


бимый. Я Москву почувствовал, воспринял, у меня здесь очень много друзей. А по нынешним временам здесь гораздо больше профессиональных возможностей, чем, к сожалению, у нас на Украине.
- Можно ли назвать последний период жизни Петра Ефимовича депрессивным?
- Депрессивным был период его работы в Совмине и некоторое время по выходе на пенсию. Этап депрессии и очевидной обиженности завершился, когда после окончательной отставки он решил пойти на работу по специальности. Тогдашний министр авиационной промышленности Дементьев не возражал, были интересные предложения, но его никуда не брали. Вопрос политический! При помощи Подгорного он добился встречи с Брежневым, у них состоялся достаточно резкий разговор. Леонид Ильич по жизни был человеком незлым, ему такие разговоры были неприятны. Он стал обещать: «Я скажу, все будет хорошо». - Отец ему: «Скажи сейчас». - Тот берет трубку, звонит: «Нет на месте, я потом позвоню». - Отец: «Нет, звони сейчас заместителю». В общем, вето было снято. Он стал начальником опытного производства на заводе в Долгопрудном, занимался дирижаблестроением и прочими вещами. Активно в это втянулся и получал удовольствие от работы. К тому же он мог помогать людям, используя свои старые связи. Плюс к этому он стал активно писать книгу, этот процесс его полностью поглотил. Так он вышел из депрессии. Последний период своей жизни он прожил в ладу с самим собой.
Он внимательно следил за развитием политических событий, видел, куда идет страна. Так называемый застой он рассмотрел довольно рано. Где-то в 1975 году он мне сказал: «Мы остановились. Если что-то не произойдет, мы начнем скатываться вниз, а это очень опасно. Ты на статистику не смотри - она вся подделана».
- Это интересное высказывание. Краеугольным камнем советской власти были ложь и лицемерие, Вы не могли этого не видеть. У Вас были разговоры с отцом о том, что они с трибун говорят одно, а реальность просто кардинально другая?
- Были. Иногда он это объяснял политической целесообразностью. Иногда признавал: «Да, заврались». Нельзя сказать, что он полностью оправдывал такую систему. Вообще он страшно не любил людей, которых он называл «партийными попами».
- Уже в позднюю перестройку, когда страна стала расшатываться, Петр Ефимович представлял себе, что Украина станет независимым государством?
- Он видел, что дело идет к развалу. Наблюдая за событиями в Прибалтике, в Нагорном Карабахе и т. д., он все время говорил: «Потерян контроль!» Этот процесс он оценивал как распад, а не как некий процесс, в результате которого Украина станет независимой.
Был такой любопытный эпизод. 1 декабря 1991 года - в день референдума о независимости Украины - у Петра Ефимовича была инте¬
753


ресная встреча, я ее организовывал. Его собеседником был никто иной, как Збигнев Бжезинский. Они беседовали в «Президент-отеле» около двух часов. Бжезинский его в частности спросил: «Сегодня Украина стала независимой, какие чувства вы испытываете?» - Отец ответил: «Я не знаю: мне радоваться, потому что моя страна стала независимой, или огорчаться, потому что погибла другая моя страна, которой я служил всю жизнь?» Он так и остался с этим двойственным ощущением.
- Предположим, Вас попросили написать об отце статью в некую энциклопедию. По традиции они строятся так: «Петр Ефимович Шелест -...». Что вы написали бы дальше?
- Выдающийся политический деятель советского периода.
- И последнее. Могли бы Вы буквально в двух словах определить Петра Ефимовича?
- Добрый человек...
Київ, травень 2001 р.
Інтерв ’ю підготовлено Сергієм Шаповалом спеціально для цього видання
№16
Спогади Юрія Єльченка12
(на прохання Ю.І. Шаповала)
Травень 2002 р.
«МОЯ ТОЧКА ЗРЕНИЯ О ШЕЛЕСТЕ СОБИРАТЕЛЬНА...»
Петр Ефимович Шелест, инженер-металлург, прошел большой путь производственной, хозяйственной и партийной работы. От рядового члена КПСС (а в партию он вступил в 20 лет) вырос до первого секретаря ЦК Компартии Украины.
Хочу, прежде всего, оговориться в том смысле, что моя характеристика этого деятеля далеко не полная, поскольку наши отношения не были столь близкими. Существовавшая же между нами должностная дистанция тоже не способствовала более глубокому познанию этого работника и человека. Поэтому мою точку зрения о Шелесте нужно считать, как говорится, собирательной. Здесь и личные впечатления от контактов с ним и обобщенное мнение моих коллег и товарищей, которое я разделяю.
Думаю, что первоисточником формирования его характера была рабочая среда промышленных предприятий Мариуполя, Харькова, Ленинграда, Киева, главным образом авиационных заводов. Настоящую партийную закалку он получил уже после войны в Киевской городской и областной организациях (в частности, в роли первого секретаря Киевского обкома партии). А далее - секретарь ЦК и девять лет - первый секретарь ЦК Компартии Украины, представляя ее в высших органах КПСС: в ЦК, Президиуме и Политбюро ЦК КПСС.
754


Естественно, такой путь не мог не отразиться на формировании деловых черт его характера. Был Петр Ефимович работником принципиальным, настойчивым, требовательным, даже жестким, проявляя эти качества постоянно и не колеблясь. Не робел перед самыми высокими авторитетами, мог прямо высказывать и защищать свою точку зрения, невзирая на лица. Будем говорить откровенно - это не всегда и не всем нравилось.
Бесспорно, тут сказывались и его природные человеческие черты. Мы знали его как личность твердого характера, бесхитростного человека. Бывал он и грубоват, а порой не стеснялся и в выражениях. В быту (а мне приходилось несколько раз бывать с ним в такой обстановке) вел себя просто, раскрепощенно, откровенничал, говорил о семейных делах. Кстати, обращал внимание на необходимость, несмотря на исключительную занятость, находить время на воспитание детей. Считал, что своих сыновей воспитал людьми достойными. Знаю, что это так и было.
Мне хорошо запомнились две встречи с Петром Ефимовичем Шелестом, они касались моей дальнейшей работы. Из этих бесед я вынес первые уроки кадровой работы. А было это так...
В начале 1954 года я начал свою партийную деятельность в райкомах партии Киева (инструктором, заведующим отделом). Шелест был тогда первым секретарем Киевского обкома Компартии Украины. Через непродолжительное время мне была поручена должность секретаря Киевского горкома комсомола, но и на этой работе я задержался не надолго. Вскоре был приглашен впервые к Петру Ефимовичу на личную беседу. Встретил он меня просто: вышел из-за стола, пожал руку (человеком он был физически крепким, рукопожатие твердое), предложил сесть. Не было излишней строгости, но и легкости я в себе не ощущал, ибо был достаточно наслышан о его твердом, резком характере. Это чувствовал и в нашем разговоре, хотя беседа была короткой и говорил, главным образом, Шелест. Без лишних подходов он сказал, что бюро обкома партии рекомендует меня секретарем одного из райкомов партии города Киева. Отказываться в таких ситуациях было не принято, да и, не скрою, я и не решился бы на это (предупреждение о крутости характера моего собеседника все-таки сработало). И тем не менее отмечу, что тон беседы, который задавал, конечно, он, был вполне нормальным, доброжелательным. Уже выйдя из кабинета и несколько успокоившись, я понял, что столь же нормально был бы воспринят и мой отказ. Признаюсь честно, что уходить с комсомольской работы мне не хотелось (тот, кто прошел эту школу, должен с этим согласиться). А далее события развернулись так, что примерно через неделю на очередном съезде я был избран секретарем ЦК комсомола Украины. И Петр Ефимович не возражал против этого. В партийных кулуарах, как мне передали, он сказал, что это хорошо, пройдет, дескать, масштабную комсомольскую школу. Хотя при встрече на том же съезде заметил: «Поздравляю, конечно, но
755


все равно от нас ты никуда не уйдешь». Он имел в виду работу в партии. Это было для меня весьма поучительным: к кадровым вопросам следует подходить взвешенно, не давить. Хотя имел место и другой эпизод. Речь идет о назначении меня министром культуры Украины. И снова личная встреча с Шелестом, но уже как с первым секретарем ЦК Компартии Украины. Я же тогда был избран и работал вторым секретарем Львовского обкома партии. Моя специальность инженера-механика, практика партийной работы были связаны с вопросами промышленности, строительства и, естественно, с их организационно-партийными аспектами. Правда, многолетняя комсомольская работа вооружила меня определенными знаниями в идеологической области, а следовательно, и в сфере культуры.
В беседе с Петром Ефимовичем я отказывался от предложения занять столь ответственный пост и, как мне казалось, достаточно аргументированно это доказывал. Не буду вдаваться в детали, но тогда я вышел от него, откровенно говоря, с мокрой спиной. В конце беседы пришлось согласиться и даже призывать на помощь примиренческие аргументы. Шелест был тверд и категоричен, акцентировал внимание на необходимости усиления партийного руководства культурой в республике. «Специалистов, профессионалов найдешь! А нам нужен комиссар!» - весьма резко сказал он и поднялся, давая понять, что разговор окончен. Впоследствии мне стало известно, что вопрос о моем назначении был предварительно согласован в Политбюро ЦК и Петр Ефимович уже излагал коллективную точку зрения. Поступиться он, естественно, не мог. Такая твердость мне импонировала.
Характеризуя личность Шелеста, нельзя обойти вопрос о том, чем была для него Украина, в которой он трудился практически всю свою жизнь, занимая длительное время высшую партийную должность. Тем более что этот вопрос оброс в свое время всяческими слухами, главным содержанием которых было обвинение его чуть ли не в проявлениях национализма с «буржуазным душком». С другой стороны, раздавались голоса: «Был ли первый секретарь ЦК Компартии республики настоящим патриотом Украины?»
Глубоко убежден, что этим утверждениям - грош цена. Главным фактом обвинения Шелеста в национализме выступала изданная им книга «Украина наша Советская». Не буду глубоко ее анализировать, достаточно ее прочесть. В ней столько же национализма, сколько в программных документах РУХа компартийности.
В книге действительно хорошо, с любовью говорится об Украине, ее народе, богатой истории и культуре, о дружбе украинцев со всеми народами СССР. Почему акцент на Украину, вопрошают критики и «разоблачители». Да автор же - первое лицо Украины, а не Армении, или Молдавии, или Белоруссии. И пишет же он об Украине советской, а не буржуазной.
756


Работая заведующим отделом пропаганды и агитации ЦК КПУ, я имел возможность ознакомится со всей технологией написания книги. Не секрет, что работники отдела вместе с помощниками Шелеста помогали автору. А уж этот народ был ой какой бдительный и, конечно же, не простил бы каких-либо промахов. Жаль, что нашлись «украинские» разоблачители Шелеста как автора указанной публикации.
Для большей ясности коротко о следующем. В годы работы Шелеста первым секретарем ЦК КПУ деятельности партийных комитетов с художественной интеллигенцией уделялось немало внимания. Особенно в писательской среде. Даже незначительным проявлениям национализма, антисоветизма, антикоммунизма давались острые оценки. Высокие требования предъявлялись к руководителям средств массовой информации. Что же касается лиц, ставших на путь антисоветской деятельности, квалифицируемой и недопускаемой тогда законами, то с этими лицами велась скрупулезная, длительная работа по их переубеждению. Но что бы сегодня ни писали или ни говорили о якобы многочисленных репрессиях в те годы, чинимых в отношении работников культурного фронта, категорически отвергаю подобные утверждения, прежде всего в части многочисленности этих репрессивных мер. На каком-то этапе Шелесту, видимо, подсказали, что необходимо совершить личные шаги навстречу писателям, художникам, представителям других отрядов художественной интеллигенции. И он прислушался к этим советам. Реализовывал он это в традиционных формах, а именно в различных докладах, выступлениях, на встречах. Полагаю, что и книга «Украина наша Советская» была издана в плане этой же тактики (в аппарате идеологических отделов ЦК, с работниками которых я систематически общался, об этом поговаривали).
Коснемся лишь некоторых деталей, приведя несколько цитат из книги (перевод с украинского):
«...Каждый, кто живет на Советской Украине, любит ее, с гордостью говорит: «моя Украина», «наша Украина». И это совершенно естественно и закономерно. Тут мы родились, выросли как граждане, строители коммунизма. Но в то же время мы говорим «наша Россия, Белоруссия, Грузия, Латвия», все союзные республики-сестры единой семьи народов и своей общностью составляют могучий Советский Союз...»
Или:
«... Мечта и реальность в жизни нашего народа всегда идут рядом. И хочется еще и еще раз сказать о новом лице Украины и всматриваться в него, любоваться и гордиться им: это необозримые плодородные колхозные и совхозные нивы, промышленные гиганты... Где когда- то был один завод, строятся, выростают десятки новых. Но дело не только в количественном росте. Идет речь о глубинных качественных переменах...»
Вступительное слово Шелест, по сути, посвящает Ленину, особо подчеркивая его решающую роль в становлении социализма на Украине, в тесном сотрудничестве украинского и русского народов. Так где же
757


обвинители автора нашли здесь следы национализма? Уже не говоря о том, что в книге немало резких критических замечаний в адрес истинных националистов. О чем, например, могут говорить такие слова: «Были и есть еще и другие злостные фальсификаторы истории украинского народа, его борьбы за свободу и счастье - украинские буржуазные националисты». Кстати, к первым таким фальсификаторам Шелест относит представителей «польской и российской дворянской историографии».
Можно с достаточным основанием предположить, что в поисках националистических уклонов Шелеста в книге «Украина наша Советская» его «искатели» имели в виду приведенный весьма объективный, на наш взгляд, исторический экскурс в тему борьбы украинского народа за свою государственность, а, следовательно, и самостоятельность. Но при этом не следует упускать и весьма принципиальные положения. О чем говорит, к примеру, такая выдержка из текста: «На знаменитой Переяславской Раде 8 января 1654 года было принято решение о воссоединении Украины с Россией - закономерный результат всей предыдущей сложной истории двух братских славянских народов, близких между собой, как отмечал В.И. Ленин, и языком, и местом проживания, и характером, и историей». Что же после этого не устраивало идеологических критиков из Центра?
Кстати, Шелест только в разделе «Страницы истории» более 20 раз ссылается на Ленина, что уже само по себе свидетельствует об интернационалистских подходах автора к изложению исторических аспектов развития Украины. В таком же интернационалистическом духе написаны и другие разделы книги. Скрупулезно, я бы сказал, охвачены соответственной характеристикой буквально все сферы жизни украинского народа. В значительной степени представлена и каждая область республики. Труд кропотливый, заслуживающий уважения.
Достоверно одно - Украина советская как могучее государство, описана ярко. Автор, как говорится, не пожалел ни красок, ни эпитетов, ни превосходных степеней. Материал изложен правдиво, убедительно, содержит в себе на редкость большое количество фактов, статистических и прочих данных. Однако, еще раз повторюсь, упрекать Шелеста в националистических акцентах - значит, на мой взгляд, грешить перед истиной.
Вспоминается и другое. Во Львов, где в те годы я работал вторым секретарем обкома КПУ, приехала группа идеологических работников ЦК КПСС. Изучался вопрос: как ЦК КПУ организует в регионе борьбу с украинским буржуазным национализмом. Естественно, пытались обнаружить факты. Они были зафиксированы - и положительные, и отрицательные. Но отрицательных оказалось минимум. Хорошо запомнил о найденной в одном экземпляре в каком-то профтехучилище листовке националистического содержания. И еще - выставка во Львовском университете литературных произведений одного из авторов с националистическими убеждениями. Но дело в том, что множества фактов
758


националистических проявлений и не могло быть вскрыто. Националисты, антикоммунисты, естественно, опасались карательных действий, прежде всего органов госбезопасности. Их действия и не были тогда открытыми. Позже в партийных кругах стало известно, что материалы упомянутой группы ЦК КПСС оказались в ряду с другими обоснованиями критики Шелеста за отсутствие политической бдительности.
Уверен, Петр Ефимович Шелест был патриотом Украины. И будучи партийным деятелем, выступал как убежденный интернационалист. Иначе и не могло быть. Ведь членом коммунистической партии он стал в 1928 году, первым секретарем ЦК КПУ был избран, когда партийный стаж его насчитывал 35 лет. Более 10 лет избирался членом ЦК КПСС. Конечно же, интернационализм был естественной чертой этого члена партии.
Но было и другое. Шелест, как и после него Щербицкий, активно отстаивал интересы Украины в высших эшелонах КПСС, главным образом, по хозяйственно-производственным вопросам. Шелест не скрывал от членов ЦК КПУ своей позиции в том, что Центр (т. е. Госплан, Госснаб СССР и другие союзные министерства и ведомства) не учитывают неудовлетворительное состояние основных фондов (оборудования, агрегатов, и т. п.) металлургической, горнорудной, машиностроительной отраслей промышленности. Не блистали они и у легковиков, и у пищевиков. А вот средства для их модернизации выделялись крайне недостаточные. Вот тут и «ходил в атаку» Шелест на Госплан и Госснаб СССР, апеллируя при этом к ЦК КПСС и его Политбюро.
Будем откровенны - отстаивать интересы Украины в Центре, то есть в союзных органах, было нелегко. О каких интересах, кроме указанных выше, идет речь. Украина постоянно нуждалась прежде всего в энергоресурсах, некоторых видах сырья (например, отдельные виды химических продуктов и цветных металлов, хлопок, лес и др.). И нередко нужно было, образно говоря, «повышать голос» перед Госпланом и Госснабом СССР, другими союзными ведомствами. Тогда- то в бой и вступала тяжелая артиллерия в лице первого секретаря ЦК Компартии республики. А если он убеждал руководство ЦК КПСС, вопрос безусловно решался в пользу Украины. Шелест вступал в такие схватки с присущими ему твердостью и жесткостью. Проще говоря, не просил, а требовал. Но надо отдать должное самым высоким должностным лицам ЦК КПСС и союзного правительства: до антагонизма дело не доходило, хотя и симпатии с их стороны Петру Ефимовичу не добавляло. Он столь же резко ставил вопросы и перед генсеками (Хрущев, Брежнев). А кому это нравилось?
Возникали острые ситуации при осуществлении и «обратного потока». Ведь Украина поставляла в союзные фонды огромные объемы металло- и горнорудной продукции, изделия тяжелого машиностроения и, уж конечно, зерна, мяса, сахара (это лишь основной перечень),
759


хотя и сама нередко весьма остро нуждалась в этой же продукции. Например, в зерне для роста производства мяса, огромные объемы которого поставлялись Украиной в союзный фонд. Снова таки в металле для ремонта металлургических и горнорудных агрегатов и т. д. И здесь возникали ситуации в отношениях с Центром, требующие и убедительной доказательности, и упорства, да и нервов. Многое, конечно, ложилось на плечи основного руководящего звена республики и столь же нередко на ее первое лицо. Но со всей ответственностью могу утверждать, что в этой нелегкой работе с обеих сторон обязательными были государственные интересы, ответственность перед народом и строгая партийная дисциплина.
До некоторой степени разноречивы мнения об отношении Шелеста к культуре. Знал ли он культурный потенциал Украины, прежде всего, различные жанры искусства, его деятелей, артистических звезд? Как отстаивал их интересы перед Центром? Я никогда не пытался доискаться до причин неудовлетворенности работой министра культуры
- 	моего предшественника Бабийчука Ростислава Владимировича, о деятельности которого знал много хорошего. Но именно в тот период и, конечно, не без благославления Шелеста, поднимались на ноги или переходили в новое качество, ставшие впоследствии всемирно известными такие художественные коллективы, как Государственный ансамбль танца, капелла «Думка», хор имени Веревки и другие. Зазвучал новыми, выдающимися молодыми голосами Киевский театр оперы и балета. Лишь один весьма показательный пример: с одной из декад Украины в Москве заслуженные артисты киевской оперы Елизавета Чавдар, Дмитрий Гнатюк и Бэлла Руденко вернулись уже народными артистами СССР, «перескочив» звание народных артистов Украины. Это был, пожалуй, случай беспрецедентный. Знаю, что Шелест с большой симпатией относился к народному творчеству, художественной самодеятельности, которые, что бы там ни говорили сегодня некоторые «знатоки», всегда в Украине (и в те годы также) пользовалось большой поддержкой. Кое-кто, правда, и тут находил почву для издевок. Ходили, в частности, слухи, что Петр Ефимович начал носить сороч- ку-вышиванку, а вслед за ним этому последовали многие работники аппарата ЦК. Чепуха какая-то. Если мне не изменяет память, то вспоминаю, что видел его в такой рубашке буквально считанные разы более чем за 10 лет. А насчет подражательства ему в этом, это чистейшей воды выдумки.
Что же касается отстаивания, если так можно выразиться, культурных интересов Украины перед союзными органами, то тут, по-моему, всем республикам было туговато с ассигнованиями. Но хорошо знаю, как бывший, хоть и короткое время, министр культуры, что соответствующие средства все-таки изыскивались. И не без участия Шелеста как первого секретаря ЦК КПУ и Щербицкого как главы правительства республики были вложены огромные средства в капитальный
760


ремонт театра оперы и балета, в строительство Дворца спорта в Киеве, началось строительство оперного театра в Харькове и т. д. Немалые средства для развития различных направлений художественной культуры изыскивались и на местах.
Тех, кто знал Шелеста и Щербицкого, интересуют их отношения. И, в частности, почему Шелест в своей книге критически оценивал личность своего ближайшего коллеги, в то время, как Щербицкий нигде открыто не высказывался о Петре Ефимовиче. Во время встреч с каждым из них ничего подобного я не слышал. Поэтому могу иметь лишь свое, сугубо субъективное мнение. Хотя, признаюсь, вопрос весьма деликатный. Шелест был старше Щербицкого на 10 лет. До избрания на пост республиканского уровня оба возглавляли крупнейшие областные парторганизации: первый - Киевскую, другой - Днепропетровскую.
В нашей партийной среде было известно, что Хрущев не весьма благоволил и к Шелесту, и к Щербицкому. И Петр Ефимович и Владимир Васильевич, видимо, не подходили ему своей строптивостью, хотя она и проявлялась обоими по-разному, но с принципиальных позиций. Щербицкий поплатился за это тем, что с должности Председателя Совмина Украины был отправлен в Днепропетровск, где вторично в 1963 году был избран первым секретарем обкома. До Шелеста Никита Сергеевич дотянуться не успел. Тем более что первым секретарем ЦК КПУ Петр Ефимович был избран в 1963 году, конечно же, с согласия Хрущева, который сам был смещен с должности первого секретаря ЦК КПСС в конце 1964 года.
В 1965 году Щербицкий был возвращен на должность руководителя Совмина Украины. Мы знали, что у Брежнева Владимир Васильевич был более чем уважаемым человеком, выходцем из одного - Днепропетровского - «партийного гнезда». Не исключено, что Брежнев видел в нем и своего преемника. Но на пути стоял Шелест, которого и «выдвинули» в 1972 году на должность заместителя Председателя Совета Министров СССР. Щербицкий занял его пост на Украине. Как уже говорилось, Петру Ефимовичу этак мягко приписали националистические наклонности. С тех пор он из «неудобного» (речь идет, снова таки, о его резкости, прямоте и упорстве) перешел в категорию «неугодного» и вскоре оказался в роли пенсионера. Хочу эту тему закончить своим откровенным мнением: считаю, что, несмотря на возможные недостатки в работе и, тем более, не воспринимаемые многими жесткие черты его характера, обошлись с Шелестом (прежде всего Брежнев) без должного партийного товарищества.
Семь лет (срок немалый) Шелест, как первый секретарь ЦК КПУ, и Щербицкий, как председатель Совета Министров Украины, работали по сути на одном «капитанском мостике» Украины. С начала 60-х годов оба входили в состав Президиума, а далее - Политбюро ЦК КПСС. Мне неизвестны факты, говорящие об их ненормальных взаимоотно¬
761


шениях и соответствующие слухи до меня не доходили. Первым высказался в своей книге Шелест. Я не разделяю его точку зрения, а вступать в широкую дискуссию по этому поводу не хочу. Но и молчать было бы бессовестно.
Именно поэтому и хочу высказаться весьма лаконично. Откликаясь на предложение сказать свое слово о личности П.Е. Шелеста, я все-таки раздобыл упомянутую книгу под названием «...Да не судимы будете» (раньше такой возможности не было из-за крайне ограниченного тиража).
Со всей откровенностью скажу, что содержание книги (а это главным образом дневниковые записи Петра Ефимовича) произвело на меня неоднозначное впечатление, заметно снизило положительный потенциал моих мнений об этой все-таки неординарной личности. Да, П.Е. Шелест прожил большую, и не только по продолжительности, но и по насыщенности напряженной работой и нелегкими периодами, жизнь. Нам уже приходилось отмечать, что характер у П.Е. Шелеста был не из легких: жесткий, требовательный, самолюбивый, а со временем, думается, властный и тщеславний. Умел быть добрым, внимательным к людям, общительным. Как сам пишет, в жизни его окружало немало друзей и товарищей. Любил компании, теплые застолья, охоту и рыбалку - об этом тоже не раз вспоминает в своих дневниковых записях. Материальное обеспечение, льготы, награды и поощрения воспринимал как должное, соответствующее его труду и положению. Попав в немилость, подведенный Л.И. Брежневым к смещению с постов первого секретаря ЦК Компартии Украины, а далее и заместителя председателя Совета Министров СССР, выведенный из состава Политбюро ЦК КПСС, он воспринял все это чрезвычайно тяжело.
Об 	этом с надрывом излагает сам, да и понять такое не трудно. Досталось же Л.И. Брежневу за это в книге Шелеста. Тут доминировали обида и злость на обидчика.
Но меня весьма неприятно тронул один, если не основной лейтмотив его книги. Тот, что касается роли и оценки деятельности всех по сути основных руководителей партии и государства. Они крайне отрицательны. Н.С. Хрущев и Н.В. Подгорный - вот те личности, которые проходят окрашенными в положительный цвет (хотя снова таки возникает тот же вопрос: почему при этом Петр Ефимович выступал весьма активным членом группы, осуществившей падение Хрущева). Другие же высшие руководители, лишь за некоторым исключением, награждены такими характеристиками и эпитетами, которые и цитировать неловко. Особенный гнев пал на голову В.В. Щербицкого, с чем просто не могу согласиться. Напрашивается элементарное - как же это так, работаешь годами с товарищами и лишь после их смерти устраиваешь им этакий разнос...
Ну, да история, истинная, а значит правдивая, поставит все на свои места.
Київ, травень 2002 р.
762


№ 17
Іван Дзюба13. Кілька слів про П.Ю. Шелеста
(на прохання Ю.І. Шаповала)
Листопад 2002 р.
Зустрічатися з Петром Юхимовичем Шелестом мені не доводилося. Але його діяльність проходила на очах мого покоління, і деякі враження про його особу я маю.
Насамперед пригадую, що трохи здивувало повідомлення про обрання його першим секретарем ЦК КПУ (1963 р.). Здивувало тому, що досі на цю посаду ставили висуванців з «індустріальних» регіонів України, зі Сходу або Півдня: з Донеччини, Дніпропетровщини або принаймні з Одещини. Це вперше секретар Київського обкому, ще недавно директор Київського авіазаводу, очолив республіканську партійну організацію. Як і про інших керівників, ми, рядові громадяни, нічого про нього не знали. Складалося враження, що Хрущов висунув його за ознакою подібності до самого себе: схожа опецькувата комплекція, схожа кругла фізіономія темпераментного сангвініка і трохи самодура, схожа манера багатослівно імпровізувати. Поступово серед «національно стурбованої» інтелігенції почали розходитися чутки про нібито легенькі українофільські симпатії нового «Першого». У публічних виступах він старався говорити українською мовою, і хоч давалося це йому важкувато, але ж докоряти йому не було чого: адже він багато часу працював у Росії, та й від гуманітарної культури стояв далеченько. Раптом в околицях Києва з’явилися невеличкі ресторани та «корчми» з «українськими» назвами («Курінь», «Наталка-Полтавка» тощо), з елементами української етнографії в оформленні й обслузі, а в одному з них (здається, в тій же «Наталці-Полтавці», при в’їзді в Київ з боку Бориспільського аеропорту) обжився напівандеграундний український оркестр народних інструментів під керівництвом Вадима Смагителя, свого роду музичного дисидента.
Назви-вивіски зі словом «Україна» почали з’являтися на різних торговельних закладах тощо. В цей час уже формувався рух, який пізніше дістав назву «шістдесятництва», і ми, його учасники, досить іронічно ставилися до цих, як нам тоді здавалося, спроб закамуфлювати справжні болючі проблеми національного буття, задобрити дрібничками невдоволених русифікацією. Таке ж трохи скептичне, трохи іронічне враження викликав у нас, молодших, і «знаковий» виступ Шелеста на з’їзді письменників України (здається, 1964 року). Напевне ж, служби, які готували цей виступ, добре знали про глибоке невдоволення літераторів (і не тільки їх) становищем української мови і вважали за доцільне, щоб «Перший» сказав їм щось приємне. І Шелест розсипався у компліментах українській мові (напевне ж, щирих), але нічого не сказав про сумні реалії її побутування. Тому до його панегіриків українській
763


мові я особисто поставився швидше з розчаруванням, вбачаючи в них підміну теми розмови, відхід від проблеми, - тоді як увесь з’їзд, і насамперед літератори старшого покоління, Шелестову хвалу «рідній мові» зустріли оваціями. Пізніше я їх зрозумів: їм таке доводилося переживати, що навіть самий вираз «рідна мова»в устах партійного вождя звучав як блага вість.
Тим часом почали з’являтися і переконливіші докази деякої «україн- ськості» Шелеста, принаймні на емоційному рівні, та його готовності, в міру його розуміння, підтримувати певні явища української культури. До 150-ліття від дня народження Т.Г. Шевченка на Київській кіностудії ім. Довженка режисер Володимир Денисенко поставив за сценарієм Д. Павличка фільм «Сон». Його виразна патріотична спрямованість і національна мистецька якість стривожили чиновників. Довелося влаштувати спеціальний перегляд для членів Політбюро. Шелест сприйняв його дуже емоційно, і це вирішило долю фільму. Про це в ті дні оповідав мені сам Володимир Денисенко - він був приємно схвильований таким щасливим поворотом справи.
Десь тоді ж чи трохи пізніше в Інституті теоретичної фізики, директором якого був син Шелеста, Віталій Петрович (до речі, про нього відгукувалися як про доброго вченого і порядну людину), група молодих українських художників-монументалістів, представників «неофіційного» мистецтва, здійснила експериментальні розписи, що стали викликом казенним смакам і ознаменували новаторські тенденції українського живопису в осмисленні духовної історії народу.
Та, мабуть, найбільшою національно-культурною подією доби Шелеста було грандіозне святкування 150-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, коли до Канева приїхали і прийшли десятки й десятки тисяч люду з усієї України, всього СРСР і багатьох країн світу. І хай в організації цього дійства було багато «показухи», але ж вона не притлумила щирої любові народу до свого поета, поваги до його пам’яті багатьох видатних діячів світової культури.
Треба враховувати, що все це відбувалося на тлі піднесення національно-патріотичних настроїв, які вже набирали критичного щодо системи, а подекуди й протирадянського характеру. Напевне, московський центр був стурбований, вимагав від Шелеста рішучих дій, і це ставило його в складну ситуацію. Ми не могли знати (та й тепер достеменно не знаємо), як пояснити збіг у часі (кінець серпня - початок вересня 1965 року) двох нібито протилежно спрямованих акцій: арешт творчої молоді у Києві, Львові, Луцьку - і вказівки про повсюдне переведення навчання у вузах України на українську мову (буквально через тиждень-два цю вказівку відкликано і статус-кво відновлено - казали, за особистим наказом Брежнєва, який нібито у зв’язку з' цим приїздив до Києва). Отже: чи переведення на українську мову планувалося раніше, однак арешти все поплутали; чи, навпаки, ця локальна «українізація» була фальшивим розіграшем, який мав погасити прист¬
764


расті, викликані політичними репресіями; чи все-таки Шелест справді хотів якоїсь «мовної компенсації», але втрутився Брежнєв (відгукуючись на «листи трудящих») і все поставив на місце?
У всякому разі, становище Шелеста було складне, йому доводилося лавірувати і, намагаючись хоч трохи розширити економічні або, може, й культурні права України, він, натомість, мусив за давньою українською традицією компенсувати це маленьке українофільство політичною запопадливістю. Це виявилося, зокрема, в його позиції під час чехословацької кризи 1968 року, коли Шелест був одним із най- агресивніших опонентів керівництва КПЧ, що спричинило велике розчарування в ньому серед тих в Україні, хто з надією дивився на празькі реформи.
Тепер про мої, сказати б, безпосередні, хоч і «заочні», стосунки з Шелестом. Під впливом арештів серпня 1965-го я написав, а наприкінці того ж року надіслав на адресу Шелеста і Щербицького працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якій звинувачував КПРС і КПУ в антидемократизмі і проведенні жорстокої русифікації під виглядом інтернаціоналізму. Тоді ж російський переклад тексту було надіслано до Москви на адресу Брежнєва. Можливо, цього останнього не треба було робити: якось ніби підкреслювалась нездатність КПУ самій займатися цими питаннями, апеляція до Москви зачіпала самолюбство Шелеста або й просто прискорювала втручання сусловсько-андро- повського апарату.
Припускаю, що Шелесту я зробив погану послугу: він доводив, що ніякого націоналізму у ввірених йому володіннях немає, а тут отака халепа. Але ж мені йшлося про важливіші речі. Думаю, і Петро Юхимович це розумів. Не випадково ж за його вказівкою скорочений текст «Інтернаціоналізму чи русифікації» надіслали в усі обкоми партії: чи то для того, щоб знали «обличчя ворога», чи, може, для того, щоб звернути увагу партійних апаратів на нехтуване ними національне питання: це, мовляв, річ серйозна.
Не знаю, чи займався Петро Юхимович моєю справою особисто (зі спогадів Федора Даниловича Овчаренка, тодішнього секретаря ЦК
з 	ідеології, виходить, що займався), але численні «запрошення» до КГБ
і 	відділів ЦК напевне ж відбувалися не без його відома, хоч посилань на нього не робилося (характерно, що розмови в КГБ велися коректніше, ніж у ЦК: голова КГБ Нікітченко тільки «натякав» на можливі наслідки, а заввідділами ЦК Г. Шевель і Ю. Кондуфор досить брутально погрожували). Тільки директор Інституту історії партії, колишній секретар ЦК І. Назаренко, який провів зі мною дві тривалі і нудні «виховні» розмови, прямо сказав, що робить це за дорученням Шелеста, який нібито просив переказати таке: партія про всі недоліки знає, партія все робить, так що не заважайте нам! Основний же зміст Назаренкових «бесід» полягав у тому, що він «ловив» мене на неправильному уявленні про історію партії, насамперед про ставлення
765


Леніна до боротьбистів. «От ви пишете, що Ленін, цінував боротьбистів, а слухайте, що я вам прочитаю!..» - із зворушливою щирістю казав Іван Дмитрович і, витягнувши із шухляди якогось дорогоцінного папірця, зачитував таємну телеграму Леніна про необхідність фізичного знищення керівних кадрів боротьбистів; подумки я встиг відзначити, що ця таємна телеграма послана водночас із публічним привітанням на адресу боротьбистів. Іван Дмитрович не приховував своєї радості від того, що так поклав мене на лопатки. І не здогадувався, що посіяв у моїй душі перше глибоке розчарування в Ленінові...
...13 січня 1972 року. Ніч арешту великої групи «дисидентів» - майстерно розіграна новим головою КГБ Федорчуком провокація. Мене затримали на квартирі Івана Світличного, до якого я зайшов дорогою
з 	роботи. Але санкції на мій арешт не було, тому мене більше місяця возили на допити (забирали зранку, привозили пізно ввечері; фактично це був домашній арешт). Потім допити припинилися - зловісна пауза. Я повернувся на роботу у видавництво «Дніпро», всі мене вітали, гадаючи, що мене залишили в спокої. Раптом звільняють з роботи. Я сприйняв це як належне. Але наступного дня приїздить до мене Надія Лісовенко, головний редактор видавництва, - перелякана - і просить негайно, з нею ж, вертатися на роботу. «Яка робота? Мене ж звільнили!» - «Ні, ні, їдьмо!» Нібито Шелест, довідавшись, що звільнили без його відома, страшенно злився і наказав поновити. Може, правда, а може, це був хід КГБ: адже їм краще було стежити за мною на роботі, поки готувався арешт. Невдовзі він і настав. Шелест хоч і залишався ще тоді першим секретарем ЦК, але реальної влади не мав, «національну політику» провадив голова КГБ Федорчук (під прикриттям ЦК), спеціально й присланий кількома роками раніше з Москви, щоб «підкопати» Шелеста і покінчити з «українським буржуазним націоналізмом».
Мене заарештували у квітні, а у травні Шелест опинився в Москві на дивній посаді якогось-то заступника голови Ради Міністрів. Таке «запрошення» в Москву - теж один із випробуваних способів нейтралізації небажаних українських діячів.
У своїх спогадах Шелест кілька разів згадує про мене - без злості, ніби із якимось розумінням. Думаю, що це щиро. Мабуть, він у душі багато в чому зі мною погоджувався...
На закінчення мушу сказати, що свого часу враженнями про Шелеста ділилися зі мною Сергій Параджанов і Віктор Некрасов, які з ним зустрічалися і оцінка яких багато важить. Параджанов попросився на прийом до Шелеста у зв’язку з «творчим безробіттям» - Шелест запропонував йому поставити фільм «Хліб» про українську землю; так принаймні розповідав сам Сергій (ймовірно, ця зустріч могла відбутися після відомого розпачливого листа Сергія Параджанова до секретаря ЦК Ф.Д. Овчаренка). Екзальтований Сергій говорив про Шелеста із симпатією і вдячністю, деякий час горів ідеєю запропонованого фільму, але невдовзі обстановка змінилася. Можливо, щось і не так, бо
766


Сергій Параджанов був не тільки геніальним кінорежисером, а й добрим фантазером.
А Віктор Платонович Некрасов мав відбути візит до Шелеста, коли вирішувалося питання про його еміграцію до Франції. Його не утримували, а навпаки - делікатно виштовхували, особливо відомий Маланчук. У Некрасова склалося враження, що Шелест ставився до нього співчутливо, але його фразу: «Да, в наше время быть писателем тяжело». - Віктор Платонович прокоментував саркастично: «Они всё понимают, всё понимают!» 3 вождями Віктор Платонович тримався на дистанції іронії. Але й він погоджувався з тим, що у Шелестові є щось людяне.
Минає час, і з його відстані бачимо, що Петро Юхимович був неординарною людиною і, певно, хотів залишити добрий слід на українській землі. Але не все від нього залежало.
Іван ДЗЮБА 11.ХІ.2002
1 Васильєв О. - заслужений журналіст УРСР.
2 Чорновіл В. - журналіст, активний учасник дисидентського руху 60-80-х рр., колишній народний депутат ВР України.
3 Хоменко О. - один із помічників П. Шелеста на посаді першого секретаря ЦК КПУ.
4 Коротич В. - письменник.
5 Шаповал С. - журналіст «Независимой газеты» (Москва).
6 Семичастний В. - голова КДБ при РМ СРСР; заступник голови РМ УРСР.
7 Шелест І. - друга дружина П. Шелеста.
8 Гусєв В. - колишній голова Київського міськвиконкому.
9 Комерчий О. - колишній працівник охорони П. Шелеста.
10 Шелест П. - онук П. Шелеста.
11 Шелест В. - член-кореспондент НАН України, молодший син П. Шелеста.
12 Єльченко Ю. - колишній перший секретар ЦК ЛКСМУ, колишній перший секретар Київського міськкому КПУ, згодом - секретар ЦК КПУ.
13 Дзюба І. - видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, академік НАН України.


П. Шелест -
перший секретар ЦК КП України (1963-1972)


Від’їзд М. Підгорного до Москви. Прощальний обід у Заліській резиденції. 1963 р.
Проводи М. Підгорного до Москви. Сидять зліва направо: О. Ляшко,
О. 	Іващенко, М. Підгорний, П. Шелест, М. Соболь.
Стоять: І. Грушецький, В. Комяхов, А. Скаба


Виступ перед партгоспактивом. Початок 1960-х років
Розмова із шахтарями. Біля виходу з шахти «Східна». Донецьк, 1961 р.


Зустріч
А. 	Бен Белли у Сімферопольському аеропорту. Сімферополь,
2 	травня 1964 р.
Відкриття другої ділянки Київського метрополітену. Київ, 5 листопада 1963 р.
Огляд рисових ділянок Кримської області. Липень 1963 р.
771


На могилі Т. Шевченка. Канів, травень 1964 р.
Відвідання оздоровниці «Лівадія». У центрі: М. Хрущов, А. Бен Белла. Ялта, травень 1964 р.
Розмова з М. Хрущовим. Зліва направо: М. Хрущов,
П. Шелест,.
І. 	Лутак.
Крим,
2 	жовтня 1964 р.
772


Біля багаття під час зимового полювання під Києвом.
У центрі: В. Щербицький, Д. Коротченко, Л. Брежнєв, П. Шелест
В. Щербицький і П. Шелест. Покладання вінків до пам’ятника В. Леніна. Київ, 1967 р.
773


Приїзд М. Підгорного до Києва. Розмова з робітниками механічного цеху заводу «Арсенал». Київ, грудень 1966 р.
Біля мисливського будиночку в Заліссі.
Зліва направо:
М. Хрущов,
П. Шелест,
Ф. Кастро.
24 січня1967 р.
Огляд і ознайомлення
з 	Київською овочевою фабрикою. На передньому плані М. Хрущов, директор фабрики Дюкарев, П. Шелест, Д. Коротченко. Київ, ЗО січня 1967 р.
774


На ланах України...
Зліва направо: І. Лутак, П. Шелест, Л. Брежнєв. 26 липня 1967 р.
На святкуванні 50-річчя Радянської України. У центрі:
В. Щербицький, Л. Брежнєв, П. Шелест. Київ, грудень 1967 р.
775


На полюванні на гусей та рибній ловлі. У першому ряду:
М. Підгорний, Л. Брежнєв, П. Шелест, О. Косигін, А. Гречко. Астрахань, кінець серпня 1968 р.
Доповідь
П. Шелеста
під час
святкування
50-річчя
Радянської
України.
Київ, грудень 1967
Зустріч з Т. Живковим. Софія, травень 1969 р.


П. Шелест і М.^Щпрч>рйййі їрбки
У Палаці з’їздів у Кремлі. На передньому плані зліва направо:
М. Підгорний, Л. Брежнєв, П. Шелест.
На задньому плані - В. Щербицький, Ю. Андропов. Квітень 1971р. 25 Шелест 777


Зустріч
на кордоні із Чехословаччиною. Закарпатська область, 1969 р.
Під час перегляду виступів колективів художньої самодіяльності з України. Зліва направо: Г. Воронов, П. Шелест, В. Щербицький, Л. Брежнєв, В. Мжаванадзе.
Москва, 1969 р.
Підписання протоколу главами урядів СРСР та ЧССР.
Сидять зліва направо: О. Косигін, Л. Брежнєв, Г. Гусак, Л. Штроугал. Прага, 1969 р.


В Інституті надтвердих матеріалів АНУРСР. Ознайомлення
з 	технологією виробництва- Ж Брежнєв, П. Шелест. Пояснює директор інституту В. Бакуль1. Київ, 1969 р.
Зустріч на аеродромі партійно-урядової делегації НДР. У першому ряду зліва направо: М. Тихонов, В. Штоф, П. Шелест, В. Щербицький, Е. Хонеккер. Київ, 11 липня 1969р.
779


Перед від’їздом на полювання. Зліва направо: П. Машеров,
А. 	Громико, В. Щербицький, Л. Брежнєв, П. Шелест, Д. Полянський. Мисливське господарство.
Завадово, Підмосков’я, зимі 1969
Прийом та бесіда ? фінською урядовою делегацією на чолі
з 	Президентом Фінляндської Республіки У. К. Кекконеном.
Зала засідань Президії Верховної Ради УРСР. Київ, 20 червня 1970 р.
Огляд виставки досягнень народного господарства Азербайджанської РСР. Баку, 30 вересня 1970 р.


Під час вручення ордена Леніна Херсонському суднобудівному заводу примірювання захисного шолома, подарованого суднобудівниками. Херсон, 10 червня 1971 р.
Після врученця нагород СРСР. Сидять зліва направо: Д. Кунаев, 0: Кирйдёнкй, М. Підгорний, П, Шелест, В. Щербицький.
Стоять зліва направо: ОД. Георгадзе, І. Капітонов, Ш. Ранщцов та ПІ Машеров. Москва, Кремль, 18 лютого 1972 р.


В. Щербицький і П. Шелест. Київ, квітень 1972 р.
О. 	Ляшко, П. Шелест і В. Дрозденко
П. Шелест (онук) з мамою, невісткою П.Ю. Шелеста Людмилою.
Київ, 1966 р.


Під час роботи на підприємстві п/с А 3495. Москва-
21 	грудня 1979 р.
П. Шелест на озері Байкал. 1970-ті роки
П. Шелест
із 	синами Віталієм (перцшй ліворуч)
і 	Борисом. Початок 1960-х років
783


В. Семичастний (перший ряд, п’ятий зліва) серед учасників однієї з нарад у КГБ СРСР. 60-ті рр.
Юрій ІІІайовал (у центрі) та колишні єгері ЯґотиНського мисливського господарства Олександр Меткалик та Іван Галушкаї. Вони забезпечували полювання й багато чого пам’ятають.
Жовтень 2002 р.
Будинок у Яготинському мисливському господарстві, споруджений у 1970 р. Саме тут зупинялись П. Шелест,
В. 	Щербицький,. інші керівні діяча, коли приїздили на полювання. Жовтень;2002 р.
784


Юрій Шаповал та дружина П. Шелеста Іраїда Павлівна. Московська квартира П. Шелеста на вулиці Великій Бронній, 19. Жовтень 2001 р.
П. Шелест у, своїй московській квартирі. Москва, 1991 р.


ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК
А
Абизов 147 Абрасимов П.А. 309 Авшов 346, 711
Аджубей 0.1. 163, 179, 202, 439 Аксельрод 471 Александров М М. 110,139 Александров А. 529 Александру I. 559 Алексашин 9 Алексеев 171 Алексеевский 161 Алиев Г.А. 662, 676, 725 Алшченко 107
Аллшуева С.Й. 238, 240, 552, 722
Алмаш Д. 558
Алтунян 308
Алферов П. 85
Альенде П.С. 395
Аметханов 472
Андреев 88, 91, 339,408, 678, 679 Андр1анов 735, 736 Андропов Ю.В. 118,152,163,185, 203, 205, 240, 271-273, 288, 321,
327, 	328, 337, 338, 363, 365, 368,
369, 	383, 384, 412, 413, 638, 653, 688, 721, 728, 777 Андрусов М. 529 Антонов О.К. 98,99,100,102-104, 134, 151, 186, 246, 681, 693, 720 Антонович 298 Аракчеев 202 Арбузови 463 Аристов Б.1. 211 Аркадьев 138,159 Артемьев 107 Асистов 159 Ахназаров 75
Б
Бабичев 138
Бабій Б. 17, 18, 614, 615, 624 Бабійчук Р.В. 760 Баглай I. 489
Баглай М. 493, 507, 489, 491, 492, 495
Баграмян І.Х. 134 «Бажан М.П. 14, 163, 169, 222, 247,
323, 	353, 494, 497, 517, 519, 670 Бажан О. 19
Байбаков М. 358, 387, 388, 734
Байда А. 123, 146
Байрон Дж. Г.Н. 711
Бак Т. 237,499, 500
Бакаев 545, 546
Бакуль В. 779
Бакуменко 138
Балашов 185
Бандера С. 587
Банна Л. 6,62, 63
Банний М. 67, 68
Барабаш138
Бараневич Л. 702
Барбірек 265,278, 288
Барбой 612
Баренбойм І.Ю. 133
Барилович 124, 125
Барков 92
Батраков В. 741
Батура 125, 175
Бах О. 534
БашЯ.В. 517, 519
Бебко 711
Бен Белла А. 771,772 Бекетов М.Н. 9 Бекіров С.М. 472 Бекіров С.У. 472
786


Бенардос М. 529 Бенеш 513, 515 Бескровний Л.Г. 573 Бердник 372
Берія Л. 167, 196, 479, 513, 516, 637
Бжезинський 754 Биков 508 Бібіков В.М. 139 Білецький Ф.І. 511 Білик I. 6, 617, 627 Білоус І. 264
Біляк В. 251, 256-258, 263, 265,
266, 	268-270, 273, 276, 278, 279,
280, 	287, 289, 290, 295, 317, 392 Блага Л. 559 Бобков Ф.720, 728 Богданович А. 259 Боголюбов М.М. 166, 358,421, 476, 529, 534, 746 Бодь К. 558 Бойцов В.В. 95, 96 Бойченко 142 Бондаренко 132 Бондаренко В. 386 Бондаренко Н.В. 507 Бондарчук 352, 638, 645 Борисенко М.М. 317 Боришполець М.М. 111 Бородай 299
Ботвин О.П. 232, 253,311 Брандт В. 348-350 Братусь В.Д. 344, 356 Братченко 302 Бредіхін Ф.О. 529 Брежнєв Л.І. 12, 13, 15-17, 19, 99, 153, 156, 157, 160, 161, 166-170, 175,176-183, 185-197,199,202, 203,205-209,211-221, 224-236, 238-245,247-249,251-258, 261-270, 272-286, 288-296, 303-306, 308, 311-320,322-325,327-329,331-333, 336-345, 347-360, 363-365, 368, 369,371,373-383, 385,386,388- 424, 442, 450, 452, 453,456, 515,
522, 524, 551, 603, 630, 636-640, 653, 655-658, 661-665, 667, 670- 673, 682-689, 696, 698, 701, 709,
714, 	721-726, 735, 737-739, 748, 750-753, 759, 761, 762, 764, 765, 773, 775, 777-780 Бровченко 130 Бродський 728 Бродський О.І. 463,476 Бубнов В.І. 508 Бубновський М.Д. 295 Бугаєв 381
Бузницький О.Г. 125, 175, 224 Булаховський Л. 529 Булгаков М.О. 326 Бульба Т. 352, 638, 645 Бурденко М.М. 76, 730 Буресков Г.К. 463 Бурка 134,150 Бурков Б.С. 556 Бурлацький 682 Бурмистенко М.О. 74, 678 Буряк Б. 611 БутенкоГ.П. 159 Бухарін М. 46
В
Валковий 34 Василевська В. 186 Васильев 136 Васильев О. 639, 645, 767 Ватутш М.Ф. 160, 163, 293 Ватченко О.Ф. 99, 223, 224, 234, 253, 258, 300, 306, 314, 324, 325, 344, 346, 373, 408, 505, 511, 659,
668, 	690, 712 Ващенко ГЛ. 306 Вел1ев 472 Вергшська 305 Вернадський В. 529 Верьовка П. 760 Ветвшський B.C. 479 Винниченко В.К. 15, 310, 714
787


Виноградов C. 173 Виноградов А.П. 463 Виноградова C. 430 Винокуров В.М. 97 Вищенський 410 Вишня Остап 529 Виштак С.Д. 136 Вікторов А.Б. 387 Вірський П. 260, 306* 719 Вовк 136
Воєводський В.В. 463 Войцехівський 144 Волков 345 Волков М.М. 88 Волкова 337 Волобуєв П.В. 574 Волькович С Л. 463 Ворона J1.K. 509 Воронов Т. 778
Воронов Г.І. 188, 199, 342, 374, 389, 402, 413, 414, 638, 647, 656, 657,671,686 Воротніков В.І. 224 Ворошилов К.Є. 111, 318 Восков 74
Врублевський В.К. 8, 9 Всеволожський 339
Г
Гавриленко 144 Гаврилюк 711 Гагарін Ю.О. 138 Гаєк 287 Гайдуков 88, 679 Галансков 498, 517 Галушка I. 10, 784 Гальський 485 Гамарник Я.Б. 534 Гарбузов 358 Гаркуша А.Н. 115, 319 Гароді Р. 559 Гастон О. 429, 430 Гвардійцев 388
Гельферди (брати) 76 Георгадзе М. 594, 781 Герек 293, 332 Гете 713
Гінсбург 498, 517 Гітлер А. 63, 77, 78, 86, 94, 544 Глінка 618, 628 Глух Ф.К. 225, 371 Глушко В.П. 298 Глушко К. 269, 307 Глушков В.М. 309, 529, 534, 690, 720
Гнатюк Д. 760 Гоголь М. 352, 627, 638 Годик О.З. 141 Голиков 353 Головатий Ф. 94 Головкін 313 Головко 222
Головченко I. 257, 284, 319, 340
353, 	354, 371 Голубицький 63, 64 Гомулка В. 200, 226, 249, 251, 255, 256, 263, 278, 279, 293, 294, 313, 331-333, 698 Гонтар 182
Гончар О. 221-223, 247, 253, 255, 260, 423, 475, 488, 489, 490, 491, 494-496, 505-511, 516, 517, 518, 610, 668, 690,692, 701,715 Гончар (художник) 361 Горбачов М. 403, 424, 667, 715,
721, 	735 Горегляд 388 Горині (брати) 487, 701 Горинь Б. 478 Горинь В. 578 Горинь М. 478 Горшков С.Г. 292 Горький М. 618, 628 Горький О.М. 493 Гостев 388 Граве Д. 529 Греков J1. 389
Гречко А.А. 193, 283, 291, 312,
347, 	413, 685, 770
788


Григор’єв H.A. 508 Григоренко 351 Гридасов Д.М. 613 Гришин В.В. 110, 200, 243, 344, 365, 550, 662, 676 ГришкоГ. 7, 108,110,111,113 Грінченко Б. 651, 708 Громико А.А. 118,327,413,646,780 Грушецький І. 99, 146, 151, 166, 220, 223, 226, 298-300, 304, 319, 344, 346, 408, 769 Гуженко Т.Б. 385, 391 Гулак-Артемовський П. 618, 628 Гундріх 225 Гурко 30, 31
Гусак Г. 244, 265, 266, 280, 287, 291, 294, 295, 306, 324, 344, 345, 392, 778 Гусєв 311,735,736 Гусинський 728 Гуцало Є. 517 Гучков 514
Д
Давидзон Я.Б. 643 Давидов О.С. 166,476 Давидов Д. 711
Давидов О. 106,137, 138,162,163, 529
Данилюк Ю.З. 19 Данченко 545, 546 Дегтярьов B.I. 157, 295, 302, 339,
370, 	376
Дементьев П.В. 8,19,105,108,649, 673, 753
Демичев П.Н. 163, 185, 203, 205, 215, 216, 236, 347, 367, 654, 656, 662
Денисенко В. 138, 764 Дехтяренко 508 Дзержйнський Ф. 62, 169 Дзур М. 283, 287, 291
Дзюба I. 221-223, 225, 237, 310,
316, 	329, 357, 360, 363, 364, 366, 367, 423, 474, 475, 517, 660, 667,
702, 	717, 718, 748, 763, 767 Димшиц В.Е. 147 Динник О. 529 Дйтяр К. 35, 36 Дмитерко 310 Добкш А. 107 Добкш С. 107 Добош 611, 612 Добрик В.Ф. 234, 304, 341, 342 Добринш 323 Добровольський 345, 735 Добуш 363
Довженко О. 346, 352, 638, 691, 701, 718, 764 Драй-Хмара 708 Драч 225,479, 517,701,718 Дрозденко B.I. 143, 336, 373, 402,
726
Дружинш €.1. 573 Дубанш С. 700 Дубае О. 20
Дубина К.К. 107, 145, 222 Дубчек О. 225, 244, 249, 250-252,
256, 	263,265, 273-276, 278-280, 284, 286-289, 294, 296, 306, 514, 516, 520, 698, 738 Думанський А. 529 Дупак 691
Б
Евенштейн 483 Енгельгардт В.А. 463 Енгельс Ф.531, 534
Є
Євтушенко Є. 447,486 Єгоричев М.Г. 224, 242, 243, 664, 665, 687
789


Єгоров A. 622 Єгудін І.A. 181 Єлістратов 725
Єльченко Ю. 9, ,10, 17, 754, 767 Єпішев О.О. 75, 81-83,90,91,649, 671-678 Єремеєв В.І. 273 Єрмолович 144 Єрофєєв 463 Єфремов Л.М. 200
Ж
Жаворонков В.Г. 82, 83 Жданов 700
Живков Т. 134, 168, 251, 256, 292, 294, 307, 776 Жилін П.А. 573 Жолобенко 132 Жук Б. 507
З
Заболотний Д. 534 Заглада 159
Загребельний П. 517, 519, 715 Зайчиков В.І. 556 Заливаха А. 578 Зальцман 85 Заруба 32
Зарудний 474, 517, 519, 715 Затонський В. 352, 534 Захаров М.В. 138, 283 Збанацький Ю. 300, 474 Зваричевська М. 478 Земляний 38-41, 55 Зимянін М.В. 263, 362, 363 Зирянов 316 Зібер М. 529 Зінов’єв 514 Зоц 711
Зубков М.М. 137 Зуєв 64
І
Іванисенко 494,497 Іваничук 6, 617, 627 Іванов 316 Іванов 74, 222
Іванов (міністр кінематогр.) УРСР, 691
Іващенко О.І. 109, 110, 182, 206, 207, 376, 769 Івченко О.Г. 151, 227 Ігнатов М.Г. 190, 211 Іллєнко Ю. 14, 668, 749 Ільїн П. 103
Іллічов Л.Ф. 152,163,171,203,333 Ільницький Ю.В. 256, 265, 271, 291, 295 Ільченко Л.509 Ільюшин С.В. 103 Імре Н. 748
Індра 265, 278, 287-289 Іцков 299
Ішлинський А.Ю. 476 Іщук А.О. 223
К
Кабанець І.Ф. 125, 132, 136, 137 Каганович Л.М. 720 Кадар Я. 118,119,134,251,268-270, 294 Казаков 119
Казанець І.П. 12, 137, 145, 146, 152, 153, 162, 215, 217, 218, 441, 642, 643, 645, 654-656, 662-665, 694, 470 Калаш Л. 723 Калита Ф.І. 298 Калігула 710 Калош П. 253
Кальченко Н.Т. 110,113,128,135, 155, 173, 216, 219, 226, 271, 281, 306, 377, 437, 653, 662,724 Кандиба О. 587
790


Капек 278
Капітонов І.В. 222, 240, 281, 318,
336, 	340, 362, 373, 393, 408, 659, 781
Каплун Є. 73, 76, 652 КаптоО.С. 291,315 Караванський С. 498, 517, 587 Караулов А. 676, 677 Каргін В. 463 Карєв 386 Касіян В. 477
Кастро 150, 165, 166, 329, 336, 774 Касьянов Г. 19 Катаргін 150
Катушев К.Ф. 249, 294, 296, 324, 344, 638 Качура 686 Катратий Я. 492,489 Кекконен У.К. 780 Келдиш 307 Кеннеді Р. 146, 261 Керенський О.Ф. 621, 631 Кириленко А.П. 147, 172, 188,
194, 199, 231, 240, 285, 287, 288, 306, 313, 337, 362, 366, 377, 379,
383, 	727, 781 Кириченко М.К. 253, 262, 305,
348, 	371
Кириченко;О.І. 108, 110, 113, 114, 125, 127, 226, 227 Кичко Т.К. 171 Кім Ір Сен 140 Кім М.П. 573 Кіпріанов А. 529 Кірсанов А.В. 463,476 Клебанов М.А. 134 Клименко В. 317, 340 Клименко (слідчий) 485, 487 Клініко 266, 333 Клочко 81 Книшев І.Н. 507
Кобильчак М.М. 262,271, 311,317 Ковалевський О. 529 Коваленко 46 Коваленко А. 529
Коваленко Д.А. 573 Ковальов С. 715 Ковбасинський І.М. 361 Ковпак С.А. 235,248, 315 Кожевніков Є.Ф. 123, 146 Козаченко В.Н. 517, 610 Козаченко В.П. 518 Козир П.П. 357, 408, 613 Козлов Ф.Р. 98, 118,140, 656 Колесник 173 Колесников В.Г. 139 Колесниченко В. 57 Коломийченко М.Й. 129 Колохов 155 Коляска 471, 472 Кольдер 225, 251, 265, 276, 278, 289
Комяхов В.Г. 162, 173, 437, 643, 662, 769 Комаров В.М. 273 Комаров П.Т. 92, 93 Комарова Д.П. 416 Комерчий О. 739, 767 Кон Д. 554
Кондуфор Ю.Ю. 166, 222, 225, 475,711,765 Конєв 514 Коновалець Є. 587 Кончиніна П. 612 Копнін П.В. 22 Корвалан JI. 395
Корнійчук О. Є. 136,168,169,180, 186, 223, 529, 690 Коробенко К. 127 Коробка О. 45 Коробка X. 45 Коробко В. 27, 62 Корольов С.П. 156, 345 Коротич В. 15, 310, 517, 519, 714, 718, 767
Коротченко Д.С. 110, 113, 128, 184, 189, 227, 235, 304, 305, 643,
773, 	774
Косигін О.М. 156, 188, 189, 202, 203, 206, 207, 211, 214-216, 236, 262, 264, 272, 274, 276, 277, 280,
791


282, 290, 296, 297, 303, 307, 312, 313, 318, 322-324, 327, 332, 335, 337, 346, 351, 354, 362, 368, 370, 375, 379, 380, 382, 383, 385, 387, 388, 400, 401, 403, 405, 420, 600, 638, 646, 657, 660, 661, 686, 701,
722, 	734, 776 Косіор С.В. 247,449, 621 Косогон К.Є. 129 Костенко Л. 225,479,517 Костелянський А. 256, 257, 265 Костирчук 281 Косточка 508 Косянюк В. 509 Котляренко 653 Котляров Б. 609 Кофман 278
Коцюбинський М. 185, 618,628
Кошовий О. 292
Кошовий П.К. 139
Кравчук Т. 13,237
Кравчук Л.704, 718, 727
Крайнюк Г. 49
Крамер І. 508
Кривонос ҐІ.Ф. 438, 541
Крикливець 486
Крикун С. 327-329, 347, 369
Крігель 251, 286-290
Крумголець 51, 52, 56
Крумель 321
Крумл Ф. 514
Крупін Д. 91
Крутиков 72
Кудим Є.С. 511
Кузнєц 161
Кузнецов (письм.) 552 Кузнецов В.В. 296 Кузнецов 301 Кузьмін 69
Кулаков Ф.Д. 314, 337, 362,400, 401, 653, 657 Куликов В.Г. 310, 370 Куличенко 249
Кунаев Д.А. 293, 375, 662, 672, 676, 612, 781
Купчинський Р. 18
Курдюмов Г.В. 476
Куркіна Л. 90
Курносов Ю.О. 18
Курченко Н.329, 393
Куцевол В. 479
Кучер Н.Т. 209, 258, 671, 713
Кучера 287
Кучкін С. 385
Кучма Л. 727
Л
Лаврентьев М. 476, 529 Лавров І.Г. 404 Лазаренко 327 Лазебник 158 Лапицький 134і Ларіонов О.М. 130, 131 Лачигін 149 Ле 1.497 Левада А. 610 Левінський 366
Ленарт Ю. 228, 251,252,278, 288, 289, 312
Ленін В.І. 34,47, 57, 104, 294, 300, 321, 323, 344, 354, 376, 395, 403, 408, 435, 438, 448, 463, 483, 486, 487, 491, 502, 509, 513, 514, 518, 519, 526, 527, 529, 531, 534, 552, 553, 555, 556, 581, 589, 591, 594-596, 601, 610, 620-622, 625, 629-631, 651, 686, 737 Леонтьев 379 Леонтьев (співак) 712 Лерхбаумер А. 471 Лебедев 163 Лисенко 309
Лисенко М. 529, 618, 628, 727 Лисенко Т.Д. 134, 138, 202, 441, 442,476 Литвин 107
Литовченко 118, 119, 128, 129 Лихачов І.О. 70-72


Лібкнехт 508
Лінник В. 529
Лісняк П.Я. 120
Лісовенко Н. 766
Лісовицький 29, 34
Лісоволйк 711
Ліщук І.П. 136
Лобода В. 489, 490, 491, 495
Лобода І. 489
Логінов 148
Ломако П.Ф. 185
Ломоносов М. 441
Ломський 163
Лонго Л. 516
Лошак B.C. 510
Лукич Л.Є. 9
Лук’яненко 749
Лук’янов (в апараті Горбачова) 715
Лук’янов В.І. 106, 107, 126 Лук’янов (КДБ) 229, 349 Лупій 494, 495, 497 Лутак І.К. 180, 281, 306-308, 316,
317, 	343, 356, 358-360, 376, 377, 380, 386, 408, 613, 772, 775 Лучицький В. 529 Лучук В. 479 Любимов 691 Любченко П.П. 449 Лятошинський В. 529 Ляшко О.П. 8, 134, 148, 152, 219, 220, 292, 306,307, 340, 356, 360, 373, 376, 393, 441, 614, 644, 645, 662, 665, 689, 694, 711, 769, 782
М
Мажар 511 Мазепа І. 701 Мазур 711 Мазуренко А. 100 Мазуров К.Т. 194, 199, 379, 417, 672
Майстренко С. 259
Макаренко 348 Макаров О.М. 150, 266, 314 Маківчук К. 235, 658 Маковійчук 711 Максимович М. 529 Макухін Д, 44, 45 Маланчук В. 15, 19, 366, 660, 667, 750, 767 Маленкін А.С 325 Маленков Г.М. 88, 164, 679 Малиновська 494, 497 Малиновський 319 Малиновський Р.Я. (маршал) 93, 211,236, 237 Малихін 34 Малишев 149, 164 Малишко А. 136, 323 Маляревський Є. 505 Мануїльський Д. 232, 529 Мао Цзедун 203, 211, 514, 680 Маркс К. 57, 492, 502, 529, 531, 534, 559 Маркузе Г. 559 Мартьяшов 138 Марченко В.А. 476 Марченко 67 Масарик Т. 275, 512-515 Масинець А. 612 Масол В. 704 Масюков 66 Масютка 478, 498 Матвієнко Л.П. 510 Матюшин 88 Матюшин 141 Махно Н. 491 Махонін 85
Мацкевич В.В. 235, 362, 399-401, 658
Машеров П.М. 324, 347, 366, 709, 780, 781 Маяковський В. 46 Медведев Р. 637, 685 Мельников Л.Г. 7, 101 Мемкалик О. 10, 784 Менкуш Я. 478
793


Мехліс 657
Мжаванадзе В.П. 158, 190, 194, 200, 211, 213, 367, 385, 714, 722, 778
Микола II 514 Микольський 341 Мирленко А.І. 281 Миронов 98
Митропольський Ю. 529 Михалевич B.C. 476 Мікоян А.І. 190, 192, 193, 196, 202, 203, 216, 221, 240, 442, 636, 683-385, 696, 727 Мілюков 514 Мілько Ф.С. 511 Мінц І.І. 145 Мірошниченко 137 Мічурін 510 Млинарж 288 Мнджоян А.Л. 463 Мозгова І.П. 7, 76, 80 Молотов (Скрябін) В.М. 78, 720 Мороз В. 477, 478 Мороз П.Я. 577, 578, 587 Мороховець 130 Москалець К. 9 Мошура М. 35 Муравйова Н.Т. 224 Мурашко 618, 628 Муращик 611 Муртазаєв 472 Мусієнко 624 Муссоліні 514 Муцький 711
Н
Наварук 487 Нагіев Ц.В. 463 Нагнибіда 611 Нагорний 355
Назаренко І.Д. 145, 222, 312, 369,
765
Найдек Л.І. 130
Найденко 136 Наливайко Ю.Т. 511 Насер А. 241, 440 Наумов М.І. 315 Невода 37
Некрасов В. 351, 361, 518, 715, 766, 867 Непорожній 308, 543 Несмеянов JI. 463 Нетецький Ф. 277 Нємєц Я. 513 Нижник 135
Нікітченко В.Ф. 183, 225, 256,
257, 	284, 286, 299, 305, 316, 327-329, 477, 765 Нікольський 369
Ніксон 357, 359, 379, 381-383, 689, 737 Ніцше 559 Новаченко 222 Новашин С. 529 Новиков І.Г. 215, 398, 570 Новиченко Л. 494, 497, 517, 518, 609
Новотний А. 167, 225, 242-244, 249, 250, 252, 262, 515 Норенко 136 Носенко 150 Носенко О. 626
О
Овсянко 141 Овчар П.С. 511
Овчаренко Ф.Д. 19, 255, 258, 260,
281, 	305, 337, 356, 360, 394, 444, 496, 516, 662, 715, 716, 718, 765,
766 Огар 130
Однороманенко М. 505 Олійник Б. 610 Олійник П. 128 Ольховик В.В. 510 Омар Хайям 409 Опарін A.I. 463
794


Органов 185, 369 Орджонікідзе C. 63, 233 Орел 312 Opep 360 Осадчий 135, 364 Осадчий М.Г. 478,479 Осадчий (поет) 485,487 Осика 749 Осипов 75 Островський М. 300 Охмакевич 702
П
Павличко Д. 157, 298-300, 310, 344, 367, 517, 519, 692, 715, 717, 718, 728, 764 Павловський І.Г. 310, 507 Павлюк 616, 627 Павлюк М.Д. 27 Палаха Я. 294 Палладій О. 529 Паляничко 327 ПанасюкД.Х. 135 Панч П. 497, 517, 519 Панченко Д.І. 142 Панчук 711 Панюшкін 369
Параджанов С. 13,691,702,718-720, 748, 749, 766 Парасюк О. 529
Пасічник М.В. 145, 307, 337, 505 Патоличев М.С. 85, 211, 215, 336, 679
Патон Б. 160, 166,238, 300, 307, 310, 320, 337, 534, 690, 752 Паустовський К. 529 Пахаренко 268, 269, 378, 671, 709, 710 Пахомов 149 Пацаєв 345 Пейве Я.В. 463 П’єрар А. 428-430 П’єрар М. 429, 430
Пенковський Г.С. 508 Переверзєв 181 Перельман X. 255 Пересаденко 305 Пересипкін 437 Перетц В. 529 Перцев 43, 391 Першин П.Н. 557 Петефі 475 Петлюра С. 587 Петров Ф. 531 Петровичев 408 Петровський Г.І. 61, 247, 507 Петровський Б.В. 389 Пигальов 147, 222 Писаренко Г.С. 476 Пилипенко 136
Підгорний М.В. 15, 108, 113, 125, 128-130, 132, 133, 137-147, 149, 150, 152- 156, 158, 165, 166-168,
170-172, 174, 175, 178-183, 184, 188-195, 197, 203, 205-207, 213, 215-220, 223, 226-231, 233, 235, 241, 245, 247, 249, 251, 260, 264, 272, 276, 277, 280, 282, 290, 292,
293, 	296, 303, 304, 306, 311-313,
318, 	320, 337, 340, 341, 347, 349,
354, 	362, 367, 374, 375, 380, 381, 384, 388, 392, 400, 403, 404, 406,
407, 	409, 412, 414, 416, 417, 419, 420, 423, 594, 600, 637, 638, 641, 642, 652, 656, 660, 661, 666, 682, 683, 685, 686, 688, 694, 696, 707,
715, 	722, 736, 738, 752, 762, 769,
774, 	777, 782 Пілер (Піллер) 278, 287, 289 Пімоненко Н.618 Пінчук А. 139, 588 Плачинда С. 6, 617, 627 Плющ 11, 308, 357 Погребняк Я.П. 254, 311 Погрібняк 340, 371, 724 Подкопаєв Ф.Ф. 507 Подоляк 310
Покришкін О.І. 129, 244, 272, 734
795


Полевський 73 Полтарацький О.І. 237 Поляков 163, 202 Полянський Д.С. 130,185, 188,
193, 	194, 201, 20, 205, 231, 238, 305, 311, 312, 337, 347, 380, 381,
384, 	388, 389, 391, 398-402, 407,
408, 	412, 413, 415, 417, 540, 653, 657, 658, 663, 671, 686, 687, 751, 780
Польовий Б.М. 148 Пономаренко П.К. 89 Пономарьов Б.М. 131, 140, 162, 163, 174, 251, 282, 319, 365, 389 Попадюк 3. 703 Попльовкін Т.Т. 148 Попов 80
Попов (бригадир) 508 Попова 80 Попович П.146 Порик В. 173, 428-430 Поуса А. 138 Привалов 136 Пришибеєв 234 Прокоп М. 18 Прокопчук Д.Н. 612 Промислов 389 Проценко 587 Прошенський 132 Псурцев М.Д. 386 Пушкін 711, 727, 728 П’янов В. 494, 495, 497
Р
Рагуль А. 245 Радек 514 Радін 63 Радіщев 448 Разін С. 448 Ракитський В. 612 Ракітін 138 Ранкович 147 Распутін 514
Ратушний 135
Рашидов Ш.Р. 201, 654, 662, 712, 714,716, 781 Ревуцький JI. 529 Редькін А.М. 151 Ремарк Е.М. 144 Ремесло В.М. 125, 175, 437 Реформаторський С. 529 Рєпін І. 618, 627, 628 Ржанков 132 Рибак Н. 497 Рибник В.В. 123 Рижкова З.Н. 511 Риков 514
Рильський М. 169, 186, 529 Ріго 278, 288 Розенко П.А. 310, 370 Розумовський 701 Романов Г.В. 234, 369, 672, 676 Романовський Є. 609 Роше В. 173
Рудаков О.П. 66, 147, 163, 203*
218, 	656, 663 Руденко Белла 760 Руденко Д. 68, 69 Руденко Я.К. 151, 266, 315, 376 Рудковський 52, 56 Руднев І.С. 292 Рудь М. 610 Русанов 63 Рябов 344 Рябцев 53, 54
С
Саблев П.Ю. 149 Савельев (інженер) 611 Савельев 74 Савельев І.С. 450 Савенков 697 Савченко С. 115, 278 Садовський 309
Садовський (прокурор) 483,487 Салманов 339
796


Самойленко JI. 8 Самсонов A. 573 Сатюков 163, 439 Сахаров А. 357, 365, 367, 368,441, 442, 749 Сахновський Г.Л. 159, 238 Сверстюк С. 225, 611, 703, 749 Свиридов 132
Світличний I. 221, 479, 611, 701, 703, 766
Свобода Л. 163, 273-275,283,284, 287-290, 293, 324, 325, 514, 536 Селіванов О.Г. 62, 63, 72 Семенов 141, 463,
Семичастний В.Ю. 10, 190, 193, 196, 205, 238-241, 245, 329, 336,
337, 	340, 417, 638, 663, 688, 721, 738, 767, 784 Сенек В.І. 107 Сенчук А. 126 Сербін 91, 92 Сергадєєв 485 Сергеев 150
Сєнін І.С. 110, 180, 182, 207 Сериков I.O. 149 Серов I.O. 214 Сидоренко О.В. 414 Сидорчук 138 Сизоненко 364 Сикало Ф. 54 Симоненко В. 475, 701 Симоненко П. 20 Симонов 147
Синиця М.С. 108, 130, 142 Сисоев 292 Сисцов A.C. 674 Сігаєв 96 Сікорський І. 96 Сіробаба В .Я. 292 Скаба А.Д. 136,168, 216,222, 225, 360, 641, 645, 769 Сказін 142 Скарбний 495 Скирда 138
Скліфосовський М. 529
Скляров Ю. 557 Скобелев 30, 31 Скринник К. 45
Скрипник М. 216, 247, 367, 621, 631, 655, 656 Славін 558 Смагитель В. 763 Сміртюков 379 Смоколенко 262
Смрковський Й. 251, 256, 261, 265, 275, 276, 279, 280, 286-289, 514 Снастін 147 СнечкусА.Ю. 134 Снегов 146 Собакін В.К. 555 Собко В.М. 107
Соболь М.О. 145, 152, 153, 194,
206, 	219, 247, 314, 642, 694, 724, 769 Содін 60
Солженіцин 357, 366-368, 609, 611,728 Соловйов 508 Сологуб В.О. 317, 340, 724 Соломенцев М.С. 297, 365, 388, 424 Солоток 309 Соляник 220 Сорокін 138 Сосновський 319 Спихальський 333 Співак М.С. 74
Сталін Й.В. 54, 64, 71, 73, 77, 78, 82-86, 88, 94, 98, 104, 105 ,164, 167, 202, 211, 223, 224, 260, 273, 299, 300, 316, 317, 319, 320, 326, 351, 383, 384, 387, 404, 483, 486, 634, 639, 641, 648, 649, 657, 673, 679, 680, 701, 708, 713, 715, 721,
727
Старицький М. 529 Старовський 202 Старунський Е.Ф. 140, 281 Стафійчук І.Й. 115
797


Стельмах М. 609 Стельмахович 96 Степанченко В. 108 Стеценко С.О. 235 Столипін П.А. 514 Стороженко 57 Стражеско М. 529 Стрілецький П.С. 62, 164 Ступак JI. 228, 229 Стус В. 701, 702 Суботін 88 Судець В.О. 172 Сулейманов 472 Сулима I. 616, 627 Супруненко Н.У. 476 Сурель С.В. 60, 66, 76 Суслов М.А. 6, 12, 131, 152,
171-174, 188, 189, 191, 200, 205,
207, 	208, 210, 215, 216, 221, 235, 238, 240, 262, 272, 274-276, 281, 282, 301, 302, 310, 311, 319-321,
328, 	336, 339, 347, 354, 359, 360,
365, 	366, 369, 371, 375, 377-380, 394, 395, 402, 403, 407-409, 413, 415, 421, 637-639, 650, 651, 653-656, 659, 662, 667, 683, 690, 691, 695, 696, 707, 738, 742, 749, 750
Сухий П.Й. 70
Т
Тавхелідзе 166 Тацкий 540 Терлекчі 472
Терлецький В.М. 294, 354 Тертуляк П. 559
Титаренко О.А 42, 43, 150, 228, 324, 344, 360 Титов В.М. 203, 381 Титов Ф. 268, 270 Тихонов П.П. 132, 136, 139, 779 Тичина П. 221, 323 Тімофеєв 384
TiTO Й. 147, 274, 280, 383 Ткач 161 Токмакова 473 Толкунов Л.1. 260, 354 Толстиков B.C. 234, 333 Тольятп П. 133, 183, 184, 486 Томалш Н. 700 Трапезшков С.П. 572 Трегень 536
Тронько П. Т. 14, 262, 573, 574,
669, 	670, 726 Троцький JI. 514, 552, 721 Троян B.I.143 Трускунов 158, 159 Туполев Л.М. 164 Тутковський П. 529 Тухачевський М. 622 Тяжельников G.M. 291, 387
У
Удовиченко 138
Українка Леся (Косач Лариса Петрівна) 160 Улащик 573
Ульбріхт В. 134,213,226,251,263,
267, 	278, 279, 282, 294, 309, 349, 350
Ульяновський Р. 557 Урицький М. 534 Усков 148
Устинов Д.Ф. 19, 106, 167, 185,
193, 	202, 218, 219, 422, 673, 674
Ф
Фадін 540 Фараджев 588 Федоров B.C. 386 Федоров О.Ф. 235, 315, 416 Федорович Т. 616, 627 Федорчук В.В. 13, 14, 19, 305, 327-329, 352, 357, 360, 384, 723, 724, 727, 741, 766
798


Федченко 372, 711, 718 Фей 471 ФЬимонов 92 Фил Т. 515 Фоменко В. 509 Фомш О. 529
Франко 3. 254, 360, 364, 592, 612
Франко I. 254, 309
Францевич 1.Н. 476
Фрейд 3. 559
Фролков 75
Фролов 147, 370
Фурцева К.О. 211
Фучик Ю. 514
X
Хазан 133 Хайдеггер 559 Халімов 472 Халтурін C. 448 Хартсол 471 Харченко П. 67 Хитриченко 310 Хістний B.I. 508 Хмельницький Б. 510 Холод 273 Холявко 224 Хоменко О. 706, 767 Хонеккер 309, 349, 350, 779 Хофмейстер 516 Храмова Т.М. 404 Хруничев М.В. 95, 97, 680 Хрущов (син М.С.Хрущова) 79 Хрущов М.С. 9, 15, 74, 81-83, 90, 104, 105, 107, ИЗ, 117-119, 123-125, 127-131, 133-135,
139-144, 146-148, 152-156, 158, 159, 161-172, 174, 175, 176-183, 186-212, 224, 226-230, 238, 241, 247, 248, 260, 261, 304, 308, 334, 342, 343, 347, 348, 387, 392, 417-420, 433-442, 473, 515, 635-638, 642-646, 649, 650, 652,
655, 658, 662, 666, 669, 670, 676, 678, 681-685, 708, 711, 714, 715, 719-721, 725-727, 735-738, 752, 759, 762, 763, 772, 774
ц
Цветков В.В. 255, 261, 308, 351 Цвігун 327, 725 Целіков О.І. 167 Цибулько В. 613, 725, 726 Циранкевич 332 Цицишвілі Г.В. 463 Цісарж 514 Цмокаленко Д. 488 Цуканов 281 Цюпа 1.517,519
4
Чавдар G. 760 Чаговець A. 47 Чазов e.I. 395, 402 Чалий A.B. 511
Чаушеску H. 274, 284, 285, 393 Чебриков 347 Чеканюк А.Т. 107, 222 Чекмарьов А.П. 476 Чемберлен А.Н. 46 Червоненко С.В. 167,168,242-244, 251, 263, 264, 266, 315, 324, 344 Черненко К.У. 260, 266, 346, 393, 675, 721 Черников 138 Черниченко 142 Чернишевський 448 Чершк А. 256, 265, 284, 286-290,
294, 	296, 317, 520 Чершков А. 260 Черняк 280 Черпик 514 Чечельницький 135 Чжоу Ень-Лай 211, 212
799


Чиж 310 Чиржик 515
Чорновіл В.М. 13,14,299,477-479, 482, 485, 487, 498, 517, 568, 611, 700, 703, 718, 748, 749, 767 Чубар В.Я. 247 Чумак В. 701 Чупринка 587 Чурсін С,Є. 292
Ш
Шадура В.А. 511 Шамота М.З. 222, 610, 614, 615, 624
Шамрай О. 35, 36 Шамрай С. 35
Шаповал Ю.1. 20, 763, 784, 785 Шаповал С. 721, 730, 735, 739, 741, 743, 754, 767 Шаховський С. 494 LLIaxypiH 673 Шварц 97 Шваченко 138 Шверник М.М. 188, 203 Швестка 265, 278, 288 Швець I. Т. 129,222, 529 Шевелев А.Г. 17,18, 351, 614,615, 624
Шевель Г.Г. 139, 166, 185, 225, 305, 475, 488, 711, 713, 717, 765 Шевченко A.C. 194, 351,462 Шевченко Л.М. 641 Шевченко Т.Г. 33, 117, 136, 139, 141, 163, 168, 169, 174, 215, 223, 253, 255, 305, 368, 423, 475, 526, 615, 618, 624, 627, 628, 654, 656, 668, 669, 690, 711, 744, 764 Шевченко Ф. 360 Шевчук 371
Шелешн О.М. 122, 185, 188, 190,
194, 	196, 199, 205, 206, 211, 215-219, 231, 245, 313, 340, 342,
366, 	381, 407, 408, 585, 637, 653-656, 666, 683, 688, 725
Шелест (Іраїда Павлівна, дружина П.Шелеста) 727, 730, 767, 784, 785 Шелест (працівник заводу) 64 Шелест Б. (син П.Шелеста) 783 Шелест В. (син П.Шелеста) 6, 14, 19, 744, 764, 767, 783 Шелест Д. (дід П.Шелеста) 29 Шелест П. 5-20, 23, 25, 28, 102, 103, 118, 146, 171, 206, 215, 224, 240, 251, 274-277, 282, 285, 303,
324, 	344, 352, 355, 368, 375, 380, 382, 402, 406, 408, 411, 415, 424, 428-430, 433, 437, 444, 445, 447-450, 459, 460, 466, 470-473, 476, 477, 783, 488, 496, 497, 505, 516, 519, 520, 526, 539-541,
544-546, 550, 551, 556, 559, 563, 565, 567, 569-572, 575, 577, 578, 580, 582-585, 589, 596, 604, 605, 608, 611, 613-615, 623-626,
635-637, 639-647, 652, 654, 660, 673, 676, 677, 680, 692-695, 697,
703, 706, 709, 710, 712-729,
736-741, 743, 749, 754-769,
772-785
Шелест П. (онук П.Шелеста) 741
Шелест Ст.29
Шелест Ю. 648
Шелест Я. 140
Шемураді 515
Шерсгнюк I. 45,49
Шеховцов I. 55, 56
Шик Ота 251, 287
Шиман 132
Шимон 286-288
Шимякін М.М. 463
Шинкарьов 135
Шкойденюк 323
Школьников 684
Шкурупій 708
Шмальгаузен I. 529
Шмідт 318
Шмідт О. 529
Шморгунова П. 45
Шорох 653
800


Шостак С.Й. 281
Шпачек 286-288
Шпильовий 52
Шпорлюк Р. 20
Штеменко 712
Штерн 61
Штокало Й. 529
Штоф В. 308, 349, 350, 779
Штроугал Л. 278, 324, 344, 778
Шудря 143
Шуйський Г.Т. 142, 158, 163, 167,
194, 	642 Шульгін В.В. 236, 295 Шульженко Б. 225, 326 Шумаков 64 Шумук 611 Шухевич Р. 254 Шухевич Ю. 254
щ
Щербина Б. 314
Щербицький В.В. 8-10,12,15,17, 19, 99, 123, 130, 152, 155, 182,
219, 	220, 224, 226, 227, 247-258,
282, 	315, 325, 340-342, 344, 346, 354-356, 360, 366, 369, 373,
375-378, 383, 393-397, 403,
407-409, 413, 415, 540, 544, 563, 570, 604, 613, 614, 625, 665-667, 690, 703, 719, 720, 722, 724,
725-729, 733, 734, 736-738,
759-762, 765, 773, 775, 777, 778, 782, 784
Ю
Юнусов С.Є. 463 ЮраГ. 186
Я
Яготинський 64 Ягудш 305
Яюр Й.Е. 357, 365, 366, 368 Якш I. 251, 288 Яковлев А.Н. 572 Яковлев О.С. 93,97 Якубовський 1.Г. 236 Ямпольський 222, 309, 626, 671 Янгель М.К. 150, 212, 266, 314, 328 Яночюн 96 Ярко 115, 134 Ярковий 351 Ястребов 147 Яцимирський К. 529 Яшик 289, 344 Яшук 333
GreyH. 16 Golczewski F. 11 Kravchuk Т. 13 Magocsi P.R. 11 Pelenski I. 11 Potichnyj P.I. 11


ЗМІСТ
Юрій ШАПОВАЛ. Петро Шелест у контексті політичної
історії України XX століття 5
Розділ І
СПОГАДИ І ЩОДЕННИКОВІ ЗАПИСИ ПЕТРА ШЕЛЕСТА
Передслово .. 23
Початок біографії та передвоєнні роки (1908-1941) 26
Головне було - перемогти (1941-1945) 78
Включення у політичну орбіту (1946-1953) 95
Ті десять років (1954-1964) 108
Падіння Хрущова 155
Прихід Л.І. Брежнєва до влади і чехословацька
криза (1964—1968) 211
Партійний націоналіст (1969-1972) 298
У Москві (1972-1996) 373
Роздуми навздогін 419
Розділ II ДОКУМЕНТИ І МАТЕРІАЛИ
№ 1. Лист до ЦК КПРС про підготовку спеціалістів
у Київському художньому інституті. 18 квітня 1964 р. 427
№ 2. Лист до ЦК КПРС про заслуги В.В. Порика в роки
Другої світової війни. 5 червня 1964 р 428
№ 3. Лист до ЦК КПРС про відзначення військовими званнями і нагородами Порика В.В. та деяких
французьких громадян. 16 червня 1964 р 430
№ 4. Лист до ЦК КПРС у зв’язку з 25-річчям возз’єднання
Західної України з УРСР. 18 серпня 1964 р 430
№ 5. Витяг із стенограми виступу П.Ю. Шелеста на зборах партійного активу м. Києва і Київської області.
15 	жовтня 1964 р. 433
№ 6. Лист до ЦК КПРС з пропозицією про створення
Донецького відділення АН УРСР. 17 грудня 1964 р. 443
№ 7. Лист до ЦК КПРС щодо привітань колективів
трудящих. 31 грудня 1964 р. 444
802


№ 8. Лист до ЦК КПРС щодо доцільності відновлення
партстажу. 11 січня 1965 р 445
№ 9. Лист до ЦК КПРС щодо статті «Художник, мистецтво,
час». 20 січня 1965 р 445
№ 10. Лист до ЦК КПРС щодо поеми «Братська ГЕС»
Є. Євтушенка. 26; січня 1965 р .. .447
№11. Лист до ЦК КПРС щодо реабілітації П.П. Любченка
26 	січня 1965 р. . .449
№ 12. Лист до ЦК КПРС про доцільність показу досягнень УРСР на Всесвітній виставці (Монреаль, Канада).
24 	лютого 1965 р 449
№13. Промова П. Шелесга на Пленумі ЦК КПРС.
24 	березня 1965 р 450
№ 14. Лист до ЦК КПРС про розширення прав республіки використовувати продукцію для місцевих потреб, яка випускається поза/понад план. 2 квітня 1965 р. .457
№ 15. Лист до ЦК КПРС про висвітлення в пресі
аварій на вугільних шахтах України. 8 квітня 1965 р 459
№ 16. Лист до ЦК КПРС щодо недоцільності
реорганізації Міністерства сільського господарства України. 11 травня 1965 р. . .461
№17. Лист до ЦК КПРС з доданням тексту привітальної
промови П. Шелеста на відкритті IX Менделєєвського
з’їзду. 21 травня 1965 р 462
№ 18. Лист до ЦК КПРС про розвиток в Україні атомних
електростанцій. 8 червня 1965 р 465
№ 19. Лист до ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР щодо розвитку народного господарства України на 1966-1970 рр.
9 	червня 1965 р 466
№ 20. Лист до ЦК КПРС щодо міжнародної торгівлі
України. 2 серпня 1965 р. . .470
№21. Лист до ЦК КПРС щодо антирадянської
націоналістичної пропаганди. 8 вересня 1965 р. . .471
№ 22. Лист до ЦК КПРС про відвідини Криму кримськими
татарами. 12 листопада 1965 р. 472
№ 23. Лист до ЦК КПРС про повернення в Україну архівних
матеріалів ЦК КП України. 10 січня 1967 р. 473
№ 24. Лист до ЦК КП України про опозиційність
І. 	Дзюби. 10 квітня 1967 р 474
№ 25. Лист до ЦК КПРС про збільшення кількості науковців
України у складі АН СРСР. З вересня 1967 р. . .475
№ 26. Заява В. Чорновола до ЦК КПУ, Президії Верховної
Ради УРСР, Прокуратури УРСР. 30 жовтня 1967 р 477
№ 27. Лист до ЦК КП України про судовий процес над
Чорноволом В.М. 22 листопада 1967 р 478
803


№ 28. Лист І. Дзюби, І. Світличного, Н. Світличної,
Л. Костенко, А. Горської щодо судового процесу над
Чорноволом В.М. 29 грудня 1967 р. ...: 480
№ 29. Виступ (останнє слово) В. Чорновола на судовому
засіданні. Грудень 1967 р 482
№ 30. Лист-подяка П. Шелеста до Політбюро ЦК КПРС.
22 лютого 1968 р .488
№31. Огляд роману О. Гончара «Собор», підготовлений відділами пропаганди і агітації та культури ЦК КП
України. 15 квітня 1968 р 488
№ 32. Зауваження до статті «Про роман О. Гончара “Собор”»
(доповідь Ф. Овчарейка П. Шелесту). 20 квітня 1968 р. .. .496 № 33. Доповідь П. Шелеста на партійних зборах заводу
«Арсенал» «Про підсумки квітневого Пленуму ЦК КПРС».
25 квітня 1968 р 497
№ 34. Лист до ЦК КП України щодо роману О. Гончара
«Собор» з додаванням листа дружини О. Гончара до редакції журналу «Червоний гірник» та листа редакції цього журналу до О. Гончара. 8 травня 1968 р. .505
№ 35. Інформація про оцінку роману О. Гончара «Собор» на партзборах за підсумками квітневого Пленуму
ЦК КПРС. 15 травня 1968 р 506
№ 36. Лист до ЦК КПРС про ситуацію в Чехословаччині.
30 травня 1968 р 512
№ 37. Лист до ЦК КПРС про поліпшення ідейно-політичної та виховної роботи серед творчої інтелігенції.
4 	червня 1968 р 516
№ 38. Лист до ЦК КПРС з зауваженнями до проекту
Статуту загальноосвітньої школи. 1 липня 1968 р 519
№ 39. Промова П. Шелеста на Пленумі ЦК КПРС.
17 липня 1968 р 520
№ 40. Лист до ЦК КПРС про стимулювання виробництва
соняшника. 8 серпня 1968 р. 525
№ 41. Промова П.Ю. Шелеста на зборах студентів і викладачів Київського державного університету, присвячених
початку навчального року. З вересня 1968 р 526
№ 42. Лист до ЦК КПРС про збільшення кількості
періодичних видань в Україні. 17 грудня 1968 р 537
№ 43. Лист до ЦК КПРС щодо відміни зустрічного продажу
макухи. 12 березня 1969 р. . і .. 540
№ 44. Лист до ЦК КПРС про поставку мінеральних добрив.
2 	червня 1969 р. 541
№ 45. Лист до ЦК КПРС щодо недоцільності ліквідації Міністерства енергетики та електрифікації УРСР.
8 липня 1969 р і 542
804


№ 46. Урядова телеграма до Держплану СРСР про
збільшення централізованих капіталовкладень в Україну.
2 	серпня 1969 р. 545
№ 47. Лист до ЦК КПРС про недоцільність зняття з посади голови Чорноморського морського судноплавства.
6 жовтня 1969 р. ... ... .545
№ 48. Лист до ЦК КПРС з зауваженнями до проекту плану розвитку народного господарства УРСР на 1970 рік.
14 жовтня 1969 р 547
№ 49. Лист до ЦК КПРС про виконання УРСР плану постачання м’ясопродуктів до Москви.
17 грудня 1969 р. .. 550
№ 50. Лист до ЦК КПРС про недостатнє забезпечення
паливом електростанцій в УРСР. 30 грудня 1969 р 551
№51. Промова П. Шелеста на нараді секретарів обкомів
партії, голів облвиконкомів, керівників республіканських
міністерств та відомств. 11 лютого 1970 р 551
№ 52. Лист до ЦК КПРС про боротьбу з антирадянською
пропагандою. 17 лютого 1970 р 555
№ 53. Лист до ЦК КПРС з пропозиціями щодо викриття
українських націоналістів. І7 березня 1970 р 556
№ 54. Лист до ЦК КПРС про публікації в СРР
в націоналістичному дусі. 26 березня 1970 р 557
№ 55. Звернення ЦК КП України до ЦК КПРС та Ради
Міністрів СРСР з проханням про допомогу сільському господарству України матеріально-технічними засобами.
25 	квітня 1970 р 560
№ 56. Лист до ЦК КПРС щодо створення науково-
виробничого об’єднання з розробки та виготовлення УЗП.
30 квітня 1970 р 563
№ 57. Лист до ЦК КПРС щодо проекту основних напрямків розвитку сільського господарства УРСР на
1971-1975 роки. 12 травня 1970 р 565
№ 58. Лист до ЦК КПРС щодо недоцільності ліквідації Міністерства хімічної промисловості УРСР.
14 	травня 1970 р . .567
№ 59. Лист-відповідь ЦК КПРС на звернення ЦК КП України з проханням про допомогу сільському господарству України матеріально-технічними
засобами. 22 червня 1970 р 570
№ 60. Лист до Політбюро ЦК КПРС щодо змін в розмірах капіталовкладень та обсягів закупівлі продуктів
сільського господарства в УРСР. З липня 1970 р 571
№ 61. Лист до ЦК КПРС із зауваженнями до проекту
постанови «Про перспективи розвитку меліорації земель
в 1971-1985 роках, регулювання та перерозподіл
стоку річок». 20 липня 1970 р 571
805


№ 62. Лист до ЦК КПРС щодо багатотомного видання
«Історія міст і сіл Української РСР». 24 липня 1970 р 572
№ 63. Лист до ЦК КПРС із зауваженнями та пропозиціями
до проекту постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо покращання управління в народному господарстві на основі широкого використання засобів
обчислювальної техніки». 28 вересня 1970 р. 574
№ 64. Лист до ЦК КПРС щодо недоцільності ліквідації
Міністерства геології У РСР. 14 жовтня 1970 р. .. .575
№ 65. Лист до ЦК КПРС щодо судового процесу над
Морозом В .Я. 19 листопада 1970 р. .577
№ 66. Лист до ЦК КПРС з пропозиціями щодо подальшого розвитку Радянського Дунайського судноплавства.
5 	січня 1971 р 578
№ 67. Лист до ЦК КПРС з пропозицією про нагородження *
м. Києва орденом Жовтневої Революції. 6 січня 1971 р. .. .580 № 68. Лист до ЦК КПРС з пропозиціями щодо основних напрямів розвитку економіки УРСР на 1971-1975 pp.
4 лютого 1971 р 582
№ 69. Лист до ЦК КПРС з пропозицією пришвидшити
розвиток та технічне переозброєння вугільної промисловості Донецького басейну. 2І8 лютого 1971 р. .. .583 № 70. Лист до Ради Міністрів СРСР з проханням
дозволити будівництво Будинку Союзів у м. Києві.
19 травня 1971р .584
№ 71. Промова П. Шелеста на нараді перших секретарів обкомів партії, голів облвиконкомів, керівників республіканських міністерств та відомств.
16 	серпня 1971 р 585
№ 72. Промова П. Шелеста при врученні ордена Леніна
м. Львову. 28 жовтня 1971 р 589
№ 73. Промова П.Ю. Шелеста лри відкритті республіканської
наради ідеологічних працівників. 10 листопада 1971 р. .. .596 № 74. Лист до Генерального секретаря ЦК КПРС із
зауваженнями щодо подальшого вдосконалення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію.
5 січня 1972 р .603
№ 75. Лист до ЦК КПРС щодо проявів сіоністських настроїв
серед окремої частини єврейського населення республіки.
12 квітня 1972 р 604
№ 76. Лист до ЦК КПРС з пропозиціями та зауваженнями
до проекту Конституції СРСР. 18 квітня 1972 р. .606
№ 77. Лист до ЦК КПРС щодо книги О. Солженіцина
«Серпень чотирнадцятого». 26 квітня 1972 р. ..........609
№ 78. Лист до ЦК КПРС щодо виховної роботи серед трудящих.
27 	квітня 1972 р. 611
806


№ 79. Витяг з протоколу засідання пленуму ЦК КПУ.
25 	травня 1972 р 613
№ 80. Лист до ЦК КПРС щодо методологічних та ідейних
помилок книги П. Шелеста «Україно наша Радянська».
12 	вересня 1972 р. 614
№81. Постанова ЦК КП України «Про книгу П.Ю. Шелеста
“Україно наша Радянська”». 20 лютого 1973 р. 624
№ 82. Стаття у журналі «Комуніст України» про книгу
П. Шелеста «Україно наша Радянська». Квітень 1973 р. .626
Розділ III ІНТЕРВ’Ю, РОЗДУМИ, СПОГАДИ
№ 1. Інтерв’ю П. Шелеста газеті «Аргументы и факты».
22 	січня 1989 р 635
№ 2. Стаття О. Васильєва. 22 березня 1989 р 639
№ 3. Інтерв’ю П. Шелеста журналу «Київ». Квітень 1989 р 646
№ 4. Інтерв’ю П. Шелеста газеті «Московские новости».
10 	вересня 1989 р. 676
№ 5. Інтерв’ю П. Шелеста газеті «Комсомольская правда».
19 жовтня 1989 р. 692
№ 6. Інтерв’ю В. Чорновола газеті «Молода гвардія».
24 червня 1990 р ... 700
№ 7. Лист П. Шелеста до газети «Правда Украины».
24 жовтня 1990 р ; 703
№ 8. Стаття О. Хоменка «Імперія вже конала...
(деякі особисті міркування щодо П.Ю. Шелеста)».
Жовтень 1990 р . .706
№ 9. Інтерв’ю Віталія Коротича. Червень 2000 р 714
№ 10. Інтерв’ю Володимира Семича<ітного. Липень 2000 р 721
№11. Інтерв’ю Іраїди Шелест. Липень 2000 р 730
№ 12. Інтерв’ю Володимира Гусєва. Лютий 2001 р. .735
№ 13. Інтерв’ю Олексія Комерчого. Лютий 2001 р 739
№ 14. Інтерв’ю Петра Шелеста-молодшого. Лютий 2001 р 741
№ 15. Інтерв’ю Віталія Шелеста. Травень 2001 р 744
№ 16. Спогади Юрія Єльченка (на прохання Ю.І. Шаповала).
Травень 2002 р 754
№ 17. Іван Дзюба. Кілька слів про П.Ю. Шелеста
(на прохання Ю.І. Шаповала). Листопад 2002 р 763
Ілюстрації 768
Іменний покажчик .786


Наукове видання
ПЕТРО ШЕЛЕСТ: «СПРАВЖНІЙ СУД ІСТОРІЇ ЩЕ ПОПЕРЕДУ» Спогади, щоденники, документи, матеріали
Упорядники:
Баран Володимир Кіндратович Мандебура Олеся Святославівна Шаповал Юрій Іванович Юдйнкова Галина Андріївна
За редакцією Юрія Шаповала
Головний редактор Олександр Удод Редактор Олександр Удод Головний художник Павло Машков Художнє оформлення Юлії Ясінської Технічний редактор Валентина Олійник
Комп’ютерна верстка Ольги Котєнєвої, Олега Богдана
Здано до виробництва і підписано до друку 20.09.2004 р.
Формат 60x90/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Гарнітура Шкільна.
Ум. др. арк. 50,5. Ум. фарбо-відб. 50,5. Обл.-вид. арк 56,81.
Вид № 296. Наклад 3000 прим. Зам № 4-455.
Видавництво «Генеза», 04212, м. Київ-212, вул. Тимошенка, 2-л Свідоцтво серія ДК № 25 від 31.03.2000 р.
Віддруковано з готових позитивів на ВАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»
09117, м. Біла Церква, вул. Л. Курбаса, 4.
Петро Шелест: «Справжній суд історії ще прцереду».
Ш 42 Спогади, щоденники, документи, матеріали / Упоряд.:
В. 	Баран, О. Мандебура та ін.; За ред. Ю. Шаповала. - К., Генеза, 2004. - 808 с.: іл.
КВИ 966-504-341-2
Книга містить унікальні щоденникові записи і спогади одного з найцікавіших українських політиків XX століття П. Шелеста, а також документи і Матеріали про його життєвий шлях і діяльність. Автори-упорядники прагнули створити об’єктивне уявлення, реалістичний портрет П. Шелеста як людини і керівника. До видання включено також інтерв’ю тих, кому довелося знати П. Шелеста або працювати з ним.
Розрахована на всіх, хто цікавиться історією.
ISBN 966-504-341-2
ББК 63.3(4УКР)6-8