Визвольні змагання
очима контррозвідника
(Документальна спадщина Миколи Чсботаріва)
Київ
Видавництво «Темпора»
2003

ББК63.3(4Ук)61
4-75
УДК 94 (477): 82-94 Чеботарів.
4-75 Визвольні змагання очима контррозвідника. (Документальна
спадщина Миколи Чеботаріва): Науково-документальне видання / Вст.
стаття: В. Сідак. - К.: Темпора, 2003 - 288 с
Спогади та листи Миколи Чеботаріва, одного з активних учасників
визвольних змагань 1917—1921 pp. та емігрантського руху, містять
розповідь не лише про маловідомі факти української історії початку XX ст., а
й дадуть читачеві можливість зсередини — ближче і яскравіше — відчути
атмосферу тих років. Дещо жорстка, безкомпромісна й відверта позиція
автора в оцінці подій того часу представляє точку зору, яку нечасто
зустрічаємо в українській мемуаристиці.
Видання розраховане на широкий загал читачів і становить інтерес
для всіх, хто цікавиться українською історією.
Автор вступної статті та керівник колективу упорядників:
д. і. н. В. С Сідак.
Автори приміток та упорядники:
Т. В. Вронська, А. В. Кентій, В. С. Лозицький.
Редактор: Ю. Олійник
Коректор: І. Давидко
Комп'ютерна верстка та макет: Ю. Жарков
© В. Сідак, вступна стаття, 2003.
© «Темпора», 2003.
ISBN 966-8201-00-0

Микола Чсботарів: його шипя, спогади
та епістолярна спадщина
Відновлення в історичній пам'яті подій і фактів, замовчуваних або
фальсифікованих у минулому, підняття нових пластів маловідомої або ж
зовсім невідомої інформації ще раз переконують "нас в тому, що в історії
ніколи не можна перегорнути останньої сторінки.
Видання спогадів та епістолярної спадщини активних учасників
визвольних змагань 1917—1921 pp. в Україні, незважаючи на їхню, так би
мовити, жанрову тенденційність, є подіями небуденними і навіть
знаковими. Нові документальні джерела, які тривалий час були недоступними
не лише широкому загалу, але й фахівцям, мають велику цінність для
сучасного покоління. Завдяки їм загальновідомі події постають у новому
прочитанні, дають всім нам можливість по-новому глянути на власне
минуле. Саме такими є спогади та епістолярна спадщина Миколи Чебо- •
таріва (1884— 1972), одного з активних учасників визвольних змагань,
безумовно, непересічної і неоднозначної постаті нашої історії, людини
суперечливої вдачі та примхливої долі, про життя і діяльність якого ми
знаємо, на жаль, дуже мало.
Про перебіг визвольних змагань, перебування в еміграції є чимало
спогадів і розвідок. Спогади М. Чеботаріва *, як, зрештою, і аналогічні
доробки його сучасників, дійсно мають одну суттєву й спільну ваду: їм
притаманні недостатня самокритичність та бажання показати свої власні дії
єдино доцільними і правильними. Разом з тим, вони містять як прозорі
натяки, так і прямі звинувачення на адресу ворогів чи політичних опонентів.
Поставивши собі за мету показати в спогадах свою виняткову роль у
розгортанні подій на Україні в 1917—1920 pp., Чеботарів всі факти та
коментарі до них викладає саме під цим кутом. Видається дивним, що Чеботарів
* Чеботарів дуже дбайливо ставився до документів, створював свій власний архів,
писав спогади, щодо яких і досі точиться багато розмов. Так, наприклад, у «Довіднику з історії
України» (К., 2001. — С 1040) у невеличкій статті про М. Ю. Чеботаріва наголошується, що
«Особистий архів Ч. зник за нез'ясованих обставин відразу після його смерті». Сам Микола
Юхимович, вірогідно, з приводу окремої частини свого архіву, зазначає, що «він був забраний
поляками при арешті мене, а потім разом з своїми архівами, був спалений при облозі
Варшави німцями». Пропонований нижче рукописний матеріал є частиною спогадів М. Ю.
Чеботаріва. Існують ще й інші його мемуари. Про це свідчать і згадки окремих дослідників за
кордоном, і репліки самого автора, які ми зустрічаємо у пропонованому нижче тексті.

був єдиний представник Слобідської України і єдиний діяч доби ЦР,
Директорії, Державного Центру УНР в екзилі, який напевне знав, як треба
діяти і розумів усі хиби, недоліки та прорахунки тогочасної політики. А
тому варто пам'ятати, що виклад подій та їх коментарі подаються крізь
призму авторського суб'єктивного бачення і все це необхідно сприймати з
певними застереженнями.
Втім, незважаючи на певну однобічність спогадів Чеботаріва, йому не
можна відмовити в рації і цілком аргументованих закидах тодішнім
провідникам з багатьох питань державотворчої політики.
Аналізуючи події та персонали доби національно-визвольних змагань
1917 — 1921 pp., переважна більшість мемуарів надає вирішального
значення впливам політичних ідей та середовищ тогочасної України. Спогади
Чеботаріва приємно відрізняються саме тим, що він принаймні намагається
розглядати події не через окуляри своєї партійної належності, а з позиції
тогочасної політичної, ситуаційної доцільності та користі справі.
Микола Чеботарів, як і будь-яка людина, ніс у собі відбиток певної
історичної та культурної доби. На арену громадського життя він вийшов
вже політично свідомою і зрілою людиною. Для нього то були роки
великих сподівань. Все його життя пов'язане з боротьбою за українську ідею —
починаючи від часу першої російської революції і до перебування в
еміграції. Як і багато інших учасників українського визвольного руху,
Чеботарів очікував від нового ладу чогось нереального, нездійсненного в
тих умовах.
Ця непересічна постать залишалась оповита таємницями, плітками та
вигадками протягом усього свого життя. Про нього знали багато і водночас
дуже мало. У ставленні до Чеботаріва не було байдужих, його або
сприймали та поважали, або палко ненавиділи, характеризуючи чорними і
білими кольорами без напівтонів. Він був постійним предметом
обговорення та листування своїх колишніх соратників.
Своєю діяльністю М. Чеботарів завдав чимало клопоту радянським
спецслужбам. Недаремно так багато уваги приділив йому в одній з
автобіографічних повістей учасник тих подій, радянський письменник
І. Дубинський і.
Вичерпної біографії М. Чеботаріва ще й досі не написано. Це з жалем
констатують дослідники, висвітлюючи лише окремі її сторінки 2.
Найменше згадок про його діяльність у роки еміграції. І тому, перш ніж
запропонувати читачеві спогади Миколи Чеботаріва, задля кращого розуміння
постаті автора, вважаємо за доцільне розповісти все нам відоме на сьогодні
щодо нього.
В книгу увійшла та частина спогадів Чеботаріва, що була написана
ним у Німеччині в 1960 р. і яку нам вдалося віднайти, а також окремі
архівні документи — листи до представників української політичної
еміграції. Сподіваємося, це дозволить скласти більш-менш повний
і Дубинський /.Трубачи трубят тревогу. - М., 1962. - С. 203-206.
2 Див. Білокінь Сергій. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР.
К., 1999. - С 232, 322; Роєнко Віктор. Україна або смерть! - К., 1997. - С. 58-61.

соціально-політичний портрет автора спогадів — першого керівника
контррозвідки, коменданта запілля Дієвої Армії УНР, Директора
Політичного Департаменту МВС, начальника охорони Головного Отамана,
начальника П-ї секції Генерального штабу Військового міністерства ДІД УНР.
Микола Юхимович Чеботарів народився 24 жовтня 1884 р. на
Полтавщині. Навчався у Лубенській гімназії. У 1905 р. вступив до УСДРП. За
політичну діяльність неодноразово заарештовувався царською
«охранкою». Змушений був емігрувати до Америки, звідки повернувся у 1908 р.з
Перша світова війна застала М. Ю. Чеботаріва в Москві, де він був
мобілізований до російської армії. Служив у тилових частинах:
спочатку на теренах Двінської військової округи у підрозділах, де проходили
військову підготовку призовники, покликані до війська із запасу, а
потім — в одному із авіапарків у Вітебську. Хоч М. Чеботарів говорить
про себе як про старшину російської армії, він ніде не називає свого
військового звання. Тим часом в радянських джерелах, які стосуються
подій 1917 р. на Харківщині, М. Чеботаріва іменують прапорщиком. В
наступні роки він був піднесений до рангу сотника, а потім —
полковника Армії УНР.
Діяльність Чеботаріва у добу визвольних змагань була строкатою та
різноманітною як за змістом, так і за переліком посад, які йому
довелося обіймати.
1 травня 1917 р. він прибув з фронту до Харкова і розпочав свою
роботу на користь української революції, увійшовши до складу Ради
робітничих, солдатських та селянських депутатів м. Харкова як голова
української фракції. Наприкінці того ж року, на прохання генерального
секретаря військових справ УНР М. Порша, приїздив до Києва і 17 грудня
доповідав на засіданні УЦР про поводження більшовиків у Харкові 4.
Трохи згодом у Харкові Чеботарів був заарештований більшовиками, однак
втік з-під арешту й деякий час перебував у Полтаві, а потім у Києві.
Деякі сучасні видання — «Довідник з історії України» (К., 2001 —
С. 1040) — підтверджують заяви Чеботаріва щодо його членства в УЦР та
Українському Генеральному Військовому Комітеті, перейменованому
згодом в Український Військовий Генеральний Секретаріат на чолі з
Петлюрою. Хоча жодне з інших відомих нам джерел не подає інформації щодо
членства Чеботаріва у згаданих урядових структурах.
За наполяганням автора спогадів, саме він організував «Кіш
Слобідської України», який згодом передав під командування С. Петлюрі.
Брак відомостей щодо цього факту М. Чеботарів пояснює тим, що
процедура передачі не була оформлена на папері. Його ж письмові звернення до
С. Петлюри із пропозицією прийняти під командування цей військовий
підрозділ, а також інші супровідні документи, як і весь військовий архів,
були захоплені більшовиками при взятті Києва.
3 Державний архів Служби безпеки України (далі - ДА СБУ). Спр. 74182. - Т. 1. -
Арк. 215.
4 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. Том 2. 10 грудня
1917 p.-29 квітня 1918 р. - К., 1997. - С. 35.

Взагалі за доби Центральної ради Микола Чеботарів, де б він не був,
намагався якомога активніше прилучатися до всіх державотворчих
процесів, гостро реагуючи на всі події, що тоді відбувалися. Не маючи змоги
безпосередньо втручатися або впливати на перебіг подій, він піддавав
нещадній критиці дії багатьох провідників та військових діячів.
Серед основних прорахунків Центральної ради Чеботарів виділяв
відсутність зв'язку центру з периферією. «Центральна Рада засідає, щось
ухвалює, власне, для себе, бо ж ті ухвали ховалися по шафах і далі ніхто
про них не знав... Я є переконаний, що далі м. Києва на Україні не знали й
про ухвалені «Універсали»... Українська Центральна Рада не мала
постійного широкого доброго контакту з периферією, з цілою Україною. А й
назву дістала «Центральна», бо, мовляв, по всій Україні є Ради, а в Києві
їхня Центральна Рада. Теоретично добра організація, але практично до
моменту оголошення вже 3-го і 4-го Універсалів жадного контакту з
населенням України не було...», — констатував Микола Юхимович.
Від піддавав критиці і той факт, що ЦР не спромоглася створити
адміністративний апарат на місцях, фактично залишивши провінцію саму
по собі. Як результат — розпочалася самоорганізація населення під
орудою місцевих отаманів. Майже кожна округа на Україні мала свої по-
встанчі відадли та центри різноманітної політичної орієнтації.
За переконанням Чеботаріва, як і багатьох інших кадрових
військових, повстанська діяльність отаманів стала до певної міри деструктивним
явищем, що не сприяло проведенню єдиної держвницької політики. Разом
з тим, він високо цінив революційний потенціал мас, підкреслюючи, що
антибільшовицький повстанський рух «українська влада не використала
належним чином».
Нерозуміння українським соціалістичним проводом необхідності
розбудови власної регулярної армії, неспроможність використати
потенціал професійних військових, на думку М. Чеботаріва, призвели до
того, що у вирішальний момент ЦР опинилась без належної військової сили.
«У військовому штабі на чолі з Ковенко, як у всьому Києві хаос...
Відданого війська ЦР не мала... Все козацтво добре їло, не гірше спало, лузкало
насіння, грало, правда в українські карти, без грошей й тинялося по
вулицях... Так будувалася наша, молода Українська держава!.. Над усім в Київі
панувало хуторянство, розхлябаність, боязливість та відсутність ясної
лінії... Військова служба перейняла від москалів бюрократичне
відношення до справи. Акуратно діставали місячне утримання, спокійно засідали на
своїх посадах і думали, що вже є українська держава, — з неба для них
спала!» — журився й обурювався Чеботарів. Продовжуючи тему становища
українського війська, він писав: «Постало багато полків, куренів, взагалі
частин військових, що носили імена наших славетних Гетьманів, наших
кращих патріотів, якими мусили б ми гордитися і своїми чинами
оправдати їхні славні імена. Так мусило б бути, а що фактично було?» І зрештою в
досить категоричній формі зауважував: «Бездіяльність Генерального
Секретаріату була злочинна... Ми не створили сили, не боронимо Київ...»
За часів Гетьманату Микола Чеботарів був заарештований і
знаходився під вартою у Лук'янівській в'язниці в Києві. Звільнений звідти разом з
8

С. Петлюрою за сприяння тодішнього начальника Головного управління
нагляду за місцями ув'язнення на правах товариша міністра юстиції
(згодом міністра юстиції) А. Г. Вязлова.
Певний час Чеботарів був без роботи. Цей період у своєму житті
схарактеризував досить оригінально: «Я є Директор свіжого повітря..., я
згоден скрізь працювати, коли це на користь Україні». І тому не відмовився
наприкінці 1918 р. від пропозиції Директора Інформаційного бюро
Головного Управління преси і пропаганди Гризодуба зайняти досить скромну
посаду помічника експедитора.
Наступний 1919 р. став для Чеботаріва найбільш насичений подіями.
Саме у цей рік йому довелося обіймати декілька посад, які зрештою й
зробили його відомим та створили той імідж, що супроводжував його
практично все життя... Як показав на допиті в радянських спецслужбах у
вересні 1920 р. племінник члена Директорії УНР А. Макаренка Іван
Макаренко, «серед відповідальних державних діячів було побоювання
перед Чеботарівим» 5.
Навесні 1919 р. він був призначений начальником «Коша охорони
Державного майна при Мінпроді», створеного для охорони
транспортування цукру до Галичини. Працював на цій посаді до ліквідації підрозділу
у квітні 1919 р.
Наступна посада Чеботаріва — начальник контррозвідки Дієвої Армії
УНР — стала дійсно визначальною у його житті. Обіймав він її протягом
квітня-липня 1919 p., хоча деякі джерела вказують на більш тривалий час
перебування М. Чеботаріва на цій посаді. Наприклад, «Довідник з історії
України» (с. 1040) зазначає: «У 1918—19 Ч., будучи полковником Армії
УНР, організував і очолював українську контррозвідку».
Сам Микола Чеботарів навіть іронізує з цього приводу: «Мало хто
знав про мої посади... Всі думають, що весь час я був начальником
контррозвідки». І це має свої підстави. Адже за такий короткий термін
перебування на цій посаді Чеботарів устиг дуже багато у налагодженні роботи
цього важливого підрозділу, хоча, за його власним визнанням, «не довів
організацію контррозвідки до кінця, тому що змушений був відволікатися
на багато паралельних справ: і налагодження контррозвідки в окремих
частинах, і на ліквідацію авантюр отаманів Оскілко, Болбочана...»
Більшість призначень Чеботаріва відбувалася без будь-якого
письмового наказу, на чому він неодноразово наголошує у своїх споминах.
Запросили — запропонували, згадали — призначили! За такою приблизно
схемою відбувалися кадрові переміщення Миколи Чеботаріва, що, звичайно,
не могло не обурювати його самого, а згодом призвело до плутанини у
біографії. Винятком є документ про призначення М. Ю. Чеботаріва
«...тимчасово виконуючим обов'язки Директора Департаменту Політичної
Інформації», віднайдений у Центральному державному архіві вищих
органів влади та управління України.
5 Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі — ЦДАГО
України). - Ф.263. - №50814. - Арк.181.

За досить нетривалий час своєї роботи на чолі контррозвідки Дієвої
Армії УНР, як зрештою і раніше, М. Чеботарів рішуче виступав проти
будь-яких проявів анархії, недисциплінованості, пияцтва, дезертирства.
Різко негативно оцінював роботу судів Директорії, коли вони,
користуючись законодавством царської Росії, засуджували до «заслання до Сибіру,
або на каторжні роботи». Чеботарів змушений був возити арештантів (в
тому числі й заарештованих отаманів) в одному з вагонів свого поїзда, бо
«...свого Сибіру не було».
Боротьба М. Чеботаріва проти «отаманії» не припинилася і тоді, коли
він працював (липень-серпень 1919 р.) комендантом Запілля Дієвої Армії.
Взагалі, для Чеботаріва це явище було постійним подразником, а його
носії - предметом особливої неприязні. Однак не варто абсолютизувати
точку зору М. Чеботаріва щодо всіх без винятку отаманів: він, як людина
досить емоційна і певною мірою заангажована, не завжди об'єктивно
оцінював діяльність керівників повстанського руху.
Звертаючись до подій 1919 p., M. Чеботарів підкреслював:
«...повстанський рух українського народу використали на свою користь по-
встанчі отамани, що в більшості своїй були звичайними авантюристами і
тому утруднювали боротьбу і шкодили національній справі... На мою долю
впав обов'язок ліквідувати «Отаманію»... На Правобережжі всі отамани,
зрештою, опинилися у мене під арештом...» Згодом за наказом тодішнього
Міністра внутрішніх справ І. Мазепи вони були звільнені. «...Через
неправильну постановку боротьби з Отаманією моє прізвище стало ненависне
для «повстанчих» Отаманів... Отамани воліли помсти та як дикі вовки
ходили по Кам'янцю, шукали моменту для нападу на мене... і ця фама
залишилась і по сьогодні, навіть серед еміграції...», — підкреслював Чеботарів.
Працюючи на посадах начальника контррозвідки та коменданта
Запілля Дієвої Армії, Чеботарів устиг нажити собі багато ворогів.
Недаремно, мабуть, у спогадах та свідченнях багатьох його сучасників, особливо
серед тих, хто був якось причетний до «отаманії», була поширена думка про
надмірну жорстокість М. Чеботаріва. «Не дай боже потрапити до рук
Чеботаріва», — таким було застереження більшості його опонентів або ворогів.
Постать М. Чеботаріва тривалий час не давала спокою, зокрема, його
давньому супротивнику отаману Йосипу Віденку, який вже у вересні 1956 р.
надіслав украй емоційного листа до відомого історика, редактора-видавця
журналу «Україна», що виходив у Парижі, Ілька Борщака. Вже сама назва
листа — «Не запаскуджуйте сторінок своєї «України» прізвищами Чебо-
тарівих» — красномовно свідчить про його зміст. Чотири сторінки тексту
містять «неспростовні», з точки зору дописувача, обвинувачення на адресу
«петлюрівського чекіста», як він називає М. Чеботаріва. Йосип Віденко
інкримінує йому фізичне усунення деяких відомих отаманів, участь у
єврейських погромах та багатьох інших злочинах. Згадав автор листа й
ініційоване Чеботарівим своє 11-ти місячне перебування під арештом у
товарному вагоні разом з іншими отаманами. Не приховуючи ненависті до
свого «кривдника», Йосип Віденко навіть погрожував убити Чеботаріва...
Неоднозначним було ставлення до М. Чеботаріва і деяких колишніх
провідних діячів визвольних змагань. Сам він також досить категорично
10

висловлювався про них і, не стримуючи себе в епітетах, негативно
відгукувався про Андрія Лівицького, Ю. Капкана, М. Ковенка, В. Петріва, О.
Удовиченка. Згадуючи останнього, наголошував: «Це людина цілком чужа
українській справі..., пасивно прибилася до нашого берега». Разом з тим
прихильно (правда, лише до певного часу) ставився до В. Сальського,
О. Сливинського, цінуючи їх розум, хоробрість, рішучість. Втім, М. Чебо-
тарів неодноразово підкреслював, що не до кінця довіряє вихованцям
академії російського Генштабу.
М. Чеботарів не сприймав виявів панібратства в стосунках з
підлеглими. Про себе самого він зазначав: «Я був з ними по службі дуже строгий, а
поза службою все ж був начальником-старшим для підлеглих». Він
обурювався вільним поводженням деяких офіцерів, зокрема Волоха *, з С
Петлюрою у присутності сторонніх осіб і дивувався тому, що Головний
Отаман дозволяв таке ставлення до себе.
Обійнявши у серпні 1919 р. посаду Директора політичного
Департаменту МВС в уряді І. Мазепи (з жовтня 1919 р. — Департамент Політичної
Інформації), Чеботарів розпочав свою роботу з того, що негайно скоротив
штати цієї установи до 17 осіб, справедливо наголошуючи при цьому: «Я був
страшенно здивований, бо побачив силу урядовців і урядничок, ніби ми
маємо весь терен України...»
Працюючи на цій посаді до квітня 1920 p., Микола Чеботарів
фактично продовжував свою попередню роботу, але вже підпорядковану
завданням очолюваного підрозділу: виявленню і припиненню
антидержавницької діяльності з боку політичних противників УНР, боротьбі зі
шпигунством, вивченню противника та його військ, розвідувальній роботі
щодо країн — потенційних противників та можливих союзників.
Повідомлення про наступне призначення на посаду начальника
охорони Головного Отамана М. Чеботарів отримав 1 травня 1920 р. від Симо-
на Петлюри. Чеботарів наголошує, що очолювана ним «охорона» була
серйозною військовою одиницею (на рівні дивізії) із досить широкими
повноваженнями та функціями. Цей підрозділ, як і вся армія, був
невдовзі інтернований і знаходився якийсь час у спеціальному таборі
Олександрів в Польщі.
Аналізуючи події, пов'язані з перебуванням Чеботаріва на тій чи
іншій посаді, його вчинки, висловлювання, вимальовується портрет досить
цікавої і складної постаті. В цій непересічній людині поєднувались
різноманітні риси. З одного боку — державницька позиція у принципових
питаннях, несприйняття свавілля, з іншого — особиста вседозволеність та
непомірна жорстокість до ворогів, опонентів та й підлеглих.
Не перебільшеним буде припущення, що, працюючи на всіх згаданих
посадах, М. Чеботарів набув тих специфічних знань та вмінь, які так
знадобилися йому у подальшій діяльності в еміграції. Він володів
* Оцінюючи в цілому професійну діяльність М. Чеботаріва на посадах керівника різних
підрозділів національних спецслужб, варто зауважити, що йому не вдалося уникнути багатьох
прикрих помилок. Зокрема, він не зміг своєчасно нейтралізувати деструктивні дії Волоха, який
перейшов на бік більшовиків.
п

конфіденційною інформацією та матеріалами, які робили його
небезпечним як для своїх колишніх соратників, так і для ворогів.
Опинившись в еміграції, він не припинив активної діяльності. Як і
раніше, боровся зі своїми опонентами — когось викривав, когось
звинувачував, підозрював. Заклятими, незмінними ворогами для нього
залишалися більшовики і радянська влада.
Суспільно-політична діяльність М. Чеботаріва початку 20-х років
недостатньо відома. Є документальні свідчення його участі 1 лютого 1921 р. у
засіданні Управи Закордонного комітету партії хліборобів-демократів у
м. Тарнові б. Деякі джерела свідчать, що Микола Чеботарів у 1922 р.
очолював Головний Повстанський Комітет, який функціонував у Варшаві і
координував звідти повстанську боротьбу на території радянської України.
Інші вказують на те, що проводив він цю роботу за сумісництвом у ранзі
начальника охорони Головного Отамана ?. Сам М. Чеботарів у своїх листах
до сотника Армії УНР В. Шевченка говорить про «Союз боротьби за
самостійну Україну», який вів підпільну роботу на території УСРР і до числа
керівників якого він начебто належав.
У 1921 р. Микола Чеботарів, перебуваючи на посаді керівника
особистої охорони Головного Отамана, продовжував займатися проблемами
контррозвідки екзильного уряду УНР, здійснював «докладний реєстр осіб,
котрі прибували на еміграцію з кваліфікацією їх політичних поглядів та
інших важливих інформацій...» 8, про що пише, зокрема, у своїй праці
«Петлюрівці» польський дослідник з Кракова Ян Яцек Бруський.
Взагалі у працях польських вчених, які працювали з матеріалами та
документами Генерального штабу Військового міністерства Польщі,
зокрема його И-го відділу («двуйки»), Чеботарів у зв'язку з подіями
1921 —1924 pp. згадується як людина, що очолювала еміграційну розвідку
та контррозвідку, або ж як «шеф інформаційної служби Головного
Отамана». На це вказує і факт викриття ним у 1923 р. та ведення подальшого
слідства у справі завербованої радянськими спецслужбами Валентини
Зайцевої — дружини колишнього члена Центральної ради Павла Зайцева.
Таким чином, можна стверджувати, що після виходу на еміграцію на
території Польщі протягом тривалого часу, коли ще не існувало чітко
структурованого спеціального підрозділу, який би організовував роботу
спецслужб уенерівської еміграції, Чеботарів був тією людиною, котра
очолювала роботу розвідки та контррозвідки ДЦ УНР. Саме тому Микола
Чеботарів тривалий час залишався об'єктом пильної уваги з боку радянських
органів безпеки, що підтверджується численними архівними джерелами —
в першу чергу, документами 20-х—30-х років, пов'язаними з боротьбою
проти повстанського руху на Україні та чекістськими спецопераціями
щодо української еміграції.
6 Центральний Державний історичний архів у Львові (Далі — ЦДІА у Львові). Ф. 309. —
Оп. 2. - Спр. 178. - Арк. 44.
7 ДА СБУ. - Спр. 5455. У 2-х томах. - Т. 1. - Арк. 49; Т. 2. - Арк. 321 - 323.
8 Jan Jacek Bruski. Petlurowcy Centrum Panstwowe Ukrainskiej Respubliki Ludowej na
wychodzstwie. Wydawnictwo ARKANA. Krak6w, 2000. - С 248.
12

Небайдужість радянських спецслужб до особи Чеботаріва
небезпідставна. Його практична діяльність в галузі розвідки та контррозвідки,
помножена на великий політичний та фаховий досвід недалекого минулого,
робили М. Чеботаріва дійсно небезпечним ворогом як для ОДПУ-НКВС, так
і для опонентів в українському еміграційному середовищі.
Вже в 1924 р. у листах Миколи Чеботаріва до сотника Володимира
Шевченка знаходимо цікаві роздуми щодо організації, перспектив та
напрямків діяльності спецслужб в умовах еміграції: «У таємній роботі
відбулися зміни на підставі досвіду... Для мене ясним стало, що для успішної
боротьби, потрібно придавати нельогальне значіння "тамошньої роботи"...».
І тоді ж він пропонує: «...утворити організацію молодих активних сил
нашого народу..., утворити центр на позиції УНР на чолі з Головним
Отаманом». Зазначена організація повинна була, за задумом Чеботаріва, стати
суто конспіративною, її робота мала зосереджуватися «як на терені
України, так і на еміграції».
Протягом 1925—1926 pp. у листах до В. Шевченка Чеботарів
активізує викладення своїх засадних позицій щодо утаємниченої сфери
діяльності ДЦ, наголошуючи при цьому: «Наша робота зв'язана з
проклятими большовиками і різноманітними елементами, серед яких багато
підозрілих, або просто провокаційного шумовиння». Він досить чітко і
грамотно визначав головні напрямки роботи спецслужб у нових
незвичних умовах: запобігання проникненню до лав організацій ворожих
елементів, відсіч розкладовій роботі з боку організацій-опонентів із
еміграційного середовища тощо.
Декларуючи своє власне бачення тогочасної ситуації та перспектив
боротьби у тих умовах, Чеботарів знову, як і в добу
національно-визвольних змагань, виявляв непримиренну безкомпромісність і категоричність,
що призводило до нових прямих та опосередкованих конфліктів з
багатьма досвідченими та авторитетними діячами української еміграції.
Але, поряд із уже звичною критикою Удовиченка, Дядюші, Капус-
тянського, Шандрука, Пересади і Чабанівського (як нездатних, за
переконанням Чеботаріва, виробити в тих умовах належну воєнну доктрину), він,
як і раніше, високо та схвально відгукувався про свого майбутнього
опонента — генерала Володимира Сальського: «Генерал Сальський з них всіх
являється дійсним Українським Генералом демократом, який відчуває
дихання життя нашого народу...».
Проте вже в грудні 1926 р. Чеботарів змінює своє прихильне
ставлення до особи Сальського, називаючи його «хитрим лисом Микитою...,
підступним», гостро критикує його кадрову політику в армії тощо.
Швидше за все, це було обумовлено їхньою спільною роботою у
Військовому міністерстві. Очоливши наприкінці 1926 р. II секцію
Генерального Штабу і опинившись під безпосереднім керівництвом
Сальського, Чеботарів, вірогідно, не сприймав ідеологію і методи військового
міністра. До сказаного слід додати, що в особі Військового міністра він
зустрів людину, яка мала надзвичайно сильний вплив на тодішнього
Голову Державного Центру УНР в екзилі А. Лівицького, а саме до цього
прагнув і сам Микола Чеботарів.
13

Документи свідчать, що протягом навіть того нетривалого часу, коли
Чеботаріву довелося організовувати роботу розвідки і контррозвідки ДЦ
УНР в екзилі, він встиг зарекомендувати себе як людина рішуча, добре
обізнана зі специфікою, методами та напрямками ведення розвідувальної
та контррозвідувальної діяльності в нелегальних умовах на чужому терені.
Серед його слушних пропозиій (згодом реалізованих уенерівською
спецслужбою), спрямованих на поліпшення розвідувальної роботи та
підвищення її ефективності, було, зокрема, залучення до співпраці «пово-
ротчан», тобто тих українців-реемігрантів, що поверталися в радянську
Україну. Те ж саме він пропонував і щодо «зміновіховців». «Я просив
пустити мене до Чехів, — писав Чеботарів до сотника В. Шевченка 19 січня
1927 p., — спеціально для налагодження роботи по використанню і тих і
інших. Чи ви припускаєте, щоби большовики не використали, коли б щось
подібне було з їхнього боку. Будьте певні, що не одного б вони під маскою
поворотчика повернули свого чоловіка до ворожого табору. Отож і нам
потрібно вжити все уміння, впливи і знання, щоби з відома нашого було
найбільше поворотчан, фактично, наших людей».
Цікавими і справедливими є його характеристики стосовно агентури
радянських органів держбезпеки, проти якої доводилося діяти
спецслужбам ДЦ УНР в екзилі: «...Вже тоді Кремль вводив своїх агентів у всі
середовища нашого центру і то вже не агентів-примітивів, а інтелігентних,
свідомих українських персонажів високої кваліфікації».
З Миколою Чеботарівим пов'язана надзвичайно цікава й інтригуюча
історія архіву Симона Петлюри, який окрім документів великої історичної
ваги та особистих паперів Головного Отамана, нібито містив справжню
«скарбницю» компромату вибухового характеру на знаних
воєначальників Армії УНР. На цей архів полювали не лише його «герої», але й ДПУ.
Отримавши архів на зберігання ще за життя Головного Отамана,
Чеботарів згодом зазначав: «Архів мав охоронятися мною до особливого
розпорядження..., але про це ніхто, крім дружини і Лесі, не знав». Після смерті
Петлюри еміграційні діячі довідалися, що архів у Чеботаріва, і почали
атакувати його, аби він відаав документи. М. Чеботарів, незважаючи на
численні «зазіхання» з боку провідників УНР, тривалий час вдало
маніпулював архівом. Він писав про ці домагання у листі до сотника В. Шевченка у
січні 1927 р. і зазначав, що добивалися вони цього, щоб знищити сліди
своєї участі в тих чи інших акціях, позаяк в архіві містилося багато
негативних проти них свідчень. «Чого б вони тільки не вжили б, щоби всю
вину за попередню політику звалити тільки на Небіжчика, і для цього всілякі
сліди своєї участі знищити... Помиляються вони, коли думають, що
Чеботарів, отой "бандіт", підозріла людина з "неясною фізіономією" не розуміє
всієї ваги збереження цілісності архіву і легко підласться їхнім
хитросплетінням і випустить із своїх рук найцінніше, що зосталося після смерті
Небіжчика...». А коли до Чеботаріва приїхав О. Лотоцький і, посилаючись
на особисте прохання дружини С. Петлюри Ольги Панасівни, вже вкотре
наполягав на поверненні архіву, він знову відхилив прохання,
зауваживши: «Вони (маючи на увазі колишнє високопоставлене оточення
Головного Отамана — Авт.) в свій час своїми нікчемними впливами відвалили
14

мене від Небіжчика і що ж уберегли його? Тепер хотять і з його
спадщиною так поступити. Сором і сум».
Ще у 1926 p., вдало використовуючи дані з особистого архіву С.
Петлюри, Чеботарів зумів не лише залякати своїх колишніх соратників і
однодумців, але й поступово перебрав на себе права «верховного судді».
Сальський «має рацію мене ненавидіти, бо багато мається фактів в моїх
руках проти нього...», — підкреслював, зокрема, Чеботарів.
Однією із характерних рис тодішньої політичної діяльності Чебо-
таріва, як вже зазначалося вище, була схильність до конфронтації з
провідними, авторитетними діячами ДЦ УНР в екзилі у відстоюванні своїх
власних поглядів на тактику та методи боротьби за незалежну державу.
Чимало українських лідерів, враховуючи об'єктивні реалії, відкидали,
як безперспективну, відкриту збройну боротьбу за повернення на рідну
землю. Чеботарів, навпаки, наполягав саме на такому сценарії,
пропагуючи необхідні для втілення своєї концепції засоби. Виявляючи відкрите і
гостре несприйняття «миротворчої» політики військового міністра ДЦ
УНР, його відмови від планів збройним, радикальним шляхом переломити
ситуацію, Чеботарів наголошував: «...Жадних "уступок" військових,
фінансових, чи яких других не може бути. Одна уступка, — це зброя і
кров... Шлях до Самостійної України через море крові...»
Така непримиренна, безкомпромісна позиція зрештою призвела до
відкритого конфлікту між Чеботарівим і лідерами уенерівської еміграції.
Це засвідчує один з листів Чеботаріва до сотника Володимира Шевченка,
в якому нещадній критиці вже вкотре піддаються незгідні із пропагованою
ним тактикою В. Прокопович, П. Чижевський, М. Юнаків, В. Садовський.
Зокрема, він наголошував: «Вони бояться сміливих кроків, без яких
ніколи маса нашого народу не піде за ними».
Утопічні для тієї конкретної ситуації наміри власними силами
збройним шляхом досягти мети виношував не лише Чеботарів. Він мав досить
активних прибічників, яких, до речі, було вдосталь і в інших угрупованнях
української політичної еміграції. Це протистояння у поглядах на методи
виборення незалежності України, що було наслідком ідеологічних
розходжень та різних точок зору на ведення боротьби, стало характерним
явищем не лише для доби визвольних змагань, а ще більшою мірою для
еміграційного періоду.
Розбіжності у поглядах М. Чеботаріва, з одного боку, та А. Лівицько-
го й інших провідників уенерівської еміграції, з іншого, на шляхи і
тактику боротьби ДЦ УНР в екзилі призвели спочатку до усунення Чеботаріва у
січні 1928 р. від обов'язків начальника II секції, а 1 серпня того ж року до
зняття його з посади «командира охорони» Головного Отамана військ УНР
і тимчасового призначення в розпорядження Міністра військових справ
УНР *. Йому інкримінувалося «невиконання наказів та діяльність по
розкладу української еміграції і дискредитацію в очах її та чужоземців Уряду
* М. Чеботарів перебував у розпорядженні Військового міністра ДЦ УНР в екзилі
В. Сальського досить тривалий час. Документи польської «двуйки» (її фінансові звіти)
засвідчують отримання ним грошового утримання у 1935 р.
15

УНР». Ставилось також питання про притягнення полковника М. Чебо-
таріва до «чинного суду Армії УНР».
Не останньою серед причин відсторонення Чеботаріва від робота
стала його занадто активна, на переконання провідних діячів екзильного
уряду, співпраця з польськими спецслужбами. Вони небезпідставно
вважали, що М. Чеботарів дозволяв собі використовувати агентуру,
завербовану уенерівськими спецслужбами, виключно для потреб 2-го відадлу
Польського Генштабу, обминаючи та ігноруючи при цьому Уряд УНР.
Факт сумлінної роботи Миколи Чеботаріва на розвідку Польщі
підтверджують і польські дослідники. Так, у роботі Анджея Пеплонського
«Польська розвідка в СРСР. 1921 -1939» (Andrzej Peptonski «Wywiad pols-
ki па ZSRR. 1921 — 1939»), присвяченій діяльності польської розвідки на
території СРСР, Чеботарів згадується як керівник центральної пляцувки
«Україна» та називається навіть його псевдонім — «Гетьман» 9.
Документи польських спецслужб (т. зв. «двуйки» Генштабу Військового
міністерства Польщі), нещодавно відкриті у колишньому Особливому архіві
СРСР, який сьогодні входить до складу Російського державного
військового архіву (РДВА), проливають додаткове світло на причетність М.
Чеботаріва до польської розвідки.
Завдяки документальним джерелам «двуйки» можна зробити
уточнення до цитованої праці польського дослідника. Так, зокрема, очолювана
Чеботарівим пляцувка носила назву не «Україна», як подає Пеплонський,
а «Гетьман» *. Діяльність цього розвідоргану розповсюджувалась на
Україну із широкою резидентурою в кількох містах. Бюджет згаданої
пляцувки, затверджений «двуйкою», становив 8 350 злотих на місяць ю.
Така «орієнтація» Чеботаріва, а також інші його «гріхи» перед
Державним Центром згодом призвели до того, що Андрій Лівицький
звернувся до Пілсудського з клопотанням вислати з Польщі колишнього
керівника II секції Генштабу Військового міністерства екзильного уряду. У 1929 р.
Чеботарів змушений був виїхати з Польщі і певний час жив у Парижі. Син
Лівицького — Микола Андрійович, — торкаючись особи Чеботаріва та
його роботи на чолі II секції і, зокрема, причин його усунення, прозоро
натякав на розходження у поглядах із керівниками ДІД та інші обставини, про
які «ще не час говорити» п.
Про гостроту конфлікту в уенерівському середовищі свідчить поява
на світ у 1929 р. відозви Чеботаріва до української еміграції, в якій
нещадній критиці піддавалася і політика Уряду УНР в екзилі, і її чільні
провідники. На жаль, ми не маємо самого тексту цієї відозви, але
опосередковані згадки про неї трапляються в окремих документах тієї доби.
♦ Пляцувка «Гетьман», створена 21 березня 1927 p., здійснювала свою розвіддіяльність
до 31 грудня 1928 p., після чого була ліквідована. Причин ліквідації не встановлено.
^ Andrzej Peplonski «Wywiad polski па ZSRR. 1921-1939». - Warszawa, 1996. - С. 126.
w Російський державний військовий архів (далі — РДВА). — Ф. 453. — On. 1. — Спр. 6. —
Арк. 138-138зв.
п Лівицький Микола. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками. — Мюнхен — Філя-
дельфія. - 1984. - С 27.
16

У 1930 р. незадоволення контактами Миколи Чеботаріва із членом
першого проводу українських націоналістів Петром Кожевниковим
висловлювали А. Лівицький, В. Сальський і В. Змієнко, називаючи його
«диким» націоналістом, який працює на користь німецької розвідки» 12. В той
же час П. Кожевников стверджував, що, перебуваючи в Парижі, М. Чебо-
тарів начебто мав зв'язки й з радянською розвідкою.
Цікавими видаються рядки з листа В. Євтимовича до О. Назарука
(7 листопада 1939 р.), у якому описуються події вересневих днів 1939 p.,
коли, за твердженням дописувача, Чеботарів був заарештований
поляками: «Чеботарьова вели до Берези (польського концентраційного табору
Берези Картузької — Авт.). Не довели, бо не було вже як. Сильно збили.
Німці підібрали його... при дорозі й завезли до лазарету в Кенігсберзі, де
він лікувався два місяці. Тепер він виїхав до свого рідного брата Василя
Ч-ва... З Кенігсберга він до мене написав. Це після того, як у 1935 р. я
відмовився з ним комунікуватися, після його примирення з А. Лівицьким.
Це свідчить, що шукає шляхів до гетьманців. Писав про це до Берліна. Там
погодились із моєю думкою, що відштовхнути так само небезпечно, як і
прийняти, отже доручили наразі тримати зв'язок і вивчати. Він мав архів,
який міститься в 28 окутих залізом скринях... 1,25 х 80 х 80! Там сила
документів, що на смерть компрометували УНР. Це, в великій мірі, було
причиною арешту...» із.
Наведений уривок дає привід для певних роздумів. Не виключено, що
дописувач має на увазі третій за рахунком арешт Чеботаріва, чи, можливо,
останній щось переплутав у своїх спогадах (М. Чеботарів пише, що він був
заарештований поляками в 1936 p.). Разом з тим, з'ясовуються нові
подробиці, наприклад, те, що після гострого конфлікту з А. Лівицьким відбулося
«примирення». Збігається й інформація щодо архіву, котрий зберігався у
колишнього голови II секції. У своїх спогадах він також пище, що архів був
забраний поляками підчас арешту.
Всі подальші відомості про життя М. Чеботаріва так або інакше
прозоро вказують на його співпрацю з німцями. Який характер вона носила і
як довго тривала, нам невідомо. Не пише про це і сам Микола Чеботарів.
В одному з повідомлень НКВС Білоруської РСР до НКВС СРСР і
УНКВС УРСР по Львівській області від 16 жовтня 1939 р. про затримання
у Білостоці «резидента німецької розвідки І. І. Маняка» згадується
М. Ю. Чеботарів як «полковник петлюрівської банди», що готується до
перекидання на радянську територію и.
У 1940 р. Микола Чеботарів знову повернувся до Варшави, а потім
неодноразово виїздив до Холма, де виконував доручення керівництва
Державного Центру УНР в екзилі. Заарештований у 1950 р. органами держбезпеки
Польщі Василь Копаш (Копаж), який підозрювався у співпраці з німецькою
12 ДА СБУ. - Спр. 74182. В 3-х томах. Т. 3. Арк. 118.
із ЦДІАу Львові. - Ф. 359. - Оп. 1. - Спр. 249. - Арк. 15.
14 Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне:
Сборник документов. - М., 1995. - Том 1. Накануне. Книга первая (ноябрь 1938 г. - декабрь
1940 г.). - С. 108.

розвідкою і був переданий потім МДБ УРСР, називав М. Чеботаріва
заступником А. Лівицького по Холмський окрузі. З його свідчень відомо, що М. Че-
ботарів займався розвідувальною діяльністю, а його помічником був
відомий розвідник І. Литвиненко. Згаданий Копаш дає й опис зовнішності
М. Чеботаріва: років 60, високий, шатен, з блідим обличчям.
У 1944 р. Чеботарів виїхав з Варшави на Захід. В 1946 р. знаходився у
таборі для переміщених осіб в Оберсдорфі. Згодом оселився в Ульмі, де й
помер 4 лютого 1972 р.
Навколо постаті Миколи Чеботаріва до цього часу зберігається ореол
утаємниченості. Не з'ясованою залишається і доля архіву С Петлюри,
який певний час перебував у руках Чеботаріва, а також доля його
власного архіву, спогадів тощо.
Із певними застереженнями, не ідеалізуючи неординарну постать
Чеботаріва, варто визнати, що незважаючи на всі його розбіжності з
провідними діячами ДІД УНР, дещо нестриманий і категоричний характер,
схильність до конфронтацій, безкомпромісність, Микола Чеботарів був,
безумовно, людиною патріотично налаштованою і корисною для
національних спецслужб і справи боротьби за незалежність України.
Великий досвід і знання, вміння прогнозувати, безсумнівно, були цінними на
всіх ділянках його роботи.
Поряд із спогадами, цінним історичним джерелом є епістолярна
спадщина М. Чеботаріва, частина якої вміщена у даному виданні. Йдеться,
зокрема, про виявлені у фондах Центрального державного архіву
громадських об'єднань України (ЦДАГО) листи М. Чеботаріва до сотника
В. Шевченка й полковника А. Кмети за 1923—1928 pp., до полковника
Армії УНР В. Равич-Каменського за 1934-1935 pp., а також нещодавно
віднайдені у Центральному державному історичному архіві у м. Львові (ЦДІА)
листи до полковника А. Мельника за 1934 р.
Найбільш тривалим було листування М. Чеботаріва з В. Шевченком,
котрий тоді вчився в Українській господарській академії в Подєбрадах.
Хоч зазначене листування спочатку зав'язалося на ґрунті прагнень
сотника В. Шевченка та групи інших старшин Армії УНР вступити для навчання
до військової академії однієї з європейських країн, проте з часом воно
почало охоплювати широке коло питань життя і діяльності української
еміграції, стосунків між її різними угрупуваннями та ін. При цьому М.
Чеботарів намагався використати В. Шевченка як свого інформатора для
отримання відомостей з теренів Чехо-Словаччини. Однак останній
виявився обережним, а після особистої зустрічі з Військовим міністром УНР
В. Сальським почав згортати свої контакти з М. Чеботарівим.
Щодо листування з полковником В. Равич-Каменським, то воно
торкається лише питання, пов'язаного зі зберіганням матеріалів та
підготовкою М. Чеботарівим великої праці, направленої проти відомого діяча УВО
і ОУН Р. Сушка. Становить інтерес в цьому контексті й епізод, пов'язаний
з терористичним актом ОУН у червні 1934 р. проти польського міністра
внутрішніх справ Б. Перацького та негативним ставленням до цього
теракту М. Чеботаріва, який побоювався репресій з боку польської влади
стосовно української еміграції в Польщі.
18

Значний інтерес, і про це вже йшлося вище, становить
характеристика, яку дає М. Чеботарів багатьом відомим персоналіям доби визвольних
змагань, а також лідерам української політичної еміграції. Його оцінки
часто підтверджуються іншими відомими джерелами. Прикладом може
бути А. Лівицький, котрий після загибелі С. Петлюри заступив його на
посадах Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР. У листі від
13 січня 1927 р. до родини Садовських Ольга Петлюра писала, що Симон
Васильович вважав А. Лівицького людиною «застоєною, нездібною
спробувати нові методи, новий шлях, хоч і активною». «Сей останній, —
підкреслювала вона, — зробив на нього (тобто на С. Петлюру — Авт.) тут
в Парижі дуже тяжке враження. Оповідаючи мені про різні "несураз-
ності", не раз казав: "і се ще ліпший з тих, з ким треба працювати». За
словами Ольги Петлюри, цілком «мертвою душею» вважав Симон Петлюра
й іншого відомого діяча — В. Прокоповича.
Не можна оминути увагою й критичне ставлення М. Чеботаріва до
українських військових діячів, колишніх генералів і старшин російської
армії, особливо до того прошарку, котрий закінчив Миколаївську
академію Генерального штабу. Не у всьому можна погодитись з Миколою Че-
ботарівим, але важко заперечити той факт, що частина згаданих
військовиків була зненацька захоплена революційними подіями 1917 року і
фактично пасивно примкнула до української справи, не була глибоко
ідейно пов'язана з українськими державницькими змаганнями.
У цьому контексті загадкою залишається історія одного з братів
Удовиченків: Миколи або Олександра, до яких критично ставився М.
Чеботарів. У кінці жовтня 1926 р. до Політбюро ЦК КП(б)У надійшов лист від
уповноваженого Наркомату закордонних справ СРСР в УСРР А. Шліхте-
ра. В ньому йшла мова про те, що до співробітника посольства СРСР у
Франції звернувся генерал Удовиченко, котрий іменувався колишнім
командиром всіх петлюрівських військ і однією з найвизначніших і найвпли-
вовіших фігур української еміграції. Цей військовий діяч від імені 2 — 3
генералів та 20 — 25 старшин Армії УНР ставив питання про амністію і
повернення в Україну. А. Шліхтер прихильно поставився до згаданої
ініціативи і вважав, що «цей крок Удовиченка міг би спричинитися до
повної загибелі петлюрівщини і як політичного чинника, і як збройної сили,
бо Удовиченко годиться, при запевненні амністії, звернутися з
відповідною декларацією й закликом до еміграції». Хоч згадана історія не
мала логічного продовження і можна лише здогадуватись, хто з
Удовиченків був у ній головним фігурантом, проте сам факт, що мав місце,
красномовно говорить про проникливість М. Чеботаріва.
На тлі його спогадів та епістолярної спадщини по-різному виглядає й
постать С В. Петлюри. В листах до сотника В. Шевченка за 1923— 1928 pp.
Микола Чеботарів пише про Симона Петлюру в шанобливому тоні, як про
незаперечного лідера українства за кордоном, єдиного репрезентанта
«нашої нації на еміграції». Після трагічної загибелі С Петлюри він називає
його «нашим улюбленим Вождем», «Великим Небіжчиком». Проте вже у
споминах, написаних майже через ЗО років, ставлення М. Чеботаріва до
С. Петлюри помітно змінилося. Він малює Симона Петлюру нерішучою
19

людиною, нерідко невпевненою у власних рішеннях і діях, як діяча,
котрий, мабуть, випадково опинився в епіцентрі визвольних змагань, на
вищих щаблях керівництва. Особливо це простежується в історії зі
створенням Гайдамацького Коша Слобідської України, в ряді інших епізодів.
Усвідомлюючи неминучий суб'єктивізм багатьох поглядів і оцінок
М. Чеботаріва, необхідно все ж визнати, що його спогади й епістолярна
спадщина в цілому мають достатньо високий ступінь достовірності. Вони
логічно поєднуються між собою і становлять важливе документальне
джерело до вивчення історії визвольних змагань, характеристики їх активних
учасників та чільних діячів.
* * *
Матеріали видання публікуються зі збереженням притаманних
автору стилістичних і орфографічних особливостей. Друкарські помилки і
описки, які трапляються в тексті, виправлені з зазначенням правок. Слова,
які були пропущені автором або, на думку упорядників, підлягають
розшифруванню, вміщені в квадратні дужки. Наприкінці тексту подаються
тематичні примітки. До видання складено іменний покажчик.
Ректор НА Служби безпеки України
д. і. н., професор
В. Сідак
20

У нашій мемуаристиці майже нічого не згадується про події на
Слобідській Україні зі своїм центром Харковом із самого початку Великої
Революції, що розпочалася в 1917 році. Тому я дозволю собі коротко,
ляпідарним стилем, представити ситуацію в м. Харкові з фіксуванням
характерних моментів моєї роботи, починаючи з 1917 року, перш ніж
говорити про роботу в 1920 —1921 роках на теренах України з [території] Польщі.
Вважаю потрібним зостановитися на певних епізодах, в яких я
безпосередньо брав участь і які є характерні для підступної тактики, методів
большевицької (тепер комуністичної) праці для деморалізації українців і
опанування України.
У першій світовій війні я був покликаний до російської] армії,
спочатку [до] інфантерії, а потім — до складу авіаційних військ, де застала
мене революція. Постала Українська Народня Республіка, і я був покликаний
до організації українського національного війська, яке перше в світі
виступило збройно проти російського большевицького імперіялізму.
На бажання Голови Військового Комітету в Київі С. Петлюри я,
прибувши з фронту, вирушив для української роботи до міста Харкова, і
1 травня 1917 року розпочав свою діяльність. Так розпочалася моя робота
на терені Слобідської України, головним чином у м. Харкові.
Вище я згадав про Український Військовий Генеральний Комітет *, на
чолі якого стояв С Петлюра. Цей Комітет був для нас ніби Військове
Міністерство, але я пишу «ніби», бо нічим він не нагадував Міністерства.
От для українських патріотів керуючий центр, осередок української
військовосгі. До речі, не зашкодить, коли я скажу коротко, кілька слів про
членів Українського Військового Генерального Комітету, яких я собі
сьогодні пригадав. Про голову С Петлюру зараз нічого не буду писати.
Відома особа. Патріот, розумний чоловік, самостійник. Спочатку до Комітету
було вибрано і В. Винниченка 2, і М. Міхновського з, і Ю. Капкана * та
інших, що потім фактично в Комітеті не бували і нічого не робили, а
вибрали їх тому, що інших не знали. Ці ж вибори відбулися на 1-ому
Військовому з'їзді5, коли наші діячі не зналися з військовиками. Вибрано, власне,
Комітет для практичної роботи по створенню українських частин з людей,
що тут же були, в Київі, як то кажуть, під руками, а тому я вважаю, що
перший Комітет складався з припадкових людей. Що вони всі були
українськими патріотами, — немає жодного сумніву, але ж для того, щоби
керувати справою, фактично, по утворенню української армії, мало бути
лише патріотом. Скажемо для прикладу: вибрано було полковника Пиль-
кевича 6. Дійсно, патріот, і то з передреволюційних часів, але по своїй вдачі
21

людина повільна, спокійна, пасивна і нічого спільного не мала з
революційністю. Що така людина могла в такий бурхливий час зробити? Коли
й бував на засіданнях Комітету — був лише статистом. Правда, він був
високий, репрезентативний — і тільки. Для репрезентації міг очолювати
якісь делегації*.
До початку грудня 1917 року вдалося з нічого організувати українські
військові частини і тим поділити Харківську військову залогу на два
табори: український і большевицький. Сили були майже рівні. Українські
частини одмінні були від большевицьких своєю дисциплінованістю та
організованістю. Робітничі маси в своїй більшості були під впливом
большевиків. Українська робітнича організація під проводом УСДРП була
чисельністю мала. Тим більше, що в перших місяцях Революції з м. Риги
евакуювали до Харкова «Всеобщую Компанію Електричества» з 5 тис.
робітників, большевицьки настроєних.
У Харкові стояла піхотна дивізія з 4-х полків, з яких найбільшим і
добре організованим був 28-й, перейменований у 2-й Український полк.
Мав — 2500 багнетів. Решта полків була малочисельною: по 300 — 400
багнетів. Стояв тут і важкий гарматний дивізіон — 900 багнетів; самоходовий
відадл, що був поділений на український — 200 багнетів і большевицький —
теж до 200 багнетів, а також саперний полк — 5 тис. багнетів, в якому ми,
українці, мали лише одну сотню багнетів — 200. Стояв тут і панцерний
дивізіон, що не був українізований, але був до диспозиції нашої, тобто
підлягав мені.
У скорому часі по прибутті до Харкова я увійшов до складу «Совета
Рабочих, Солдатских і Крестьянских депутатов города Харькова» як
голова фракції української того ж «Совета». Вже будучи в Харкові, я став
членом Української Центральної Ради і Українського Генерального
Військового Комітету, що потім був перейменований в Український Військовий
Генеральний Секретаріат, на чолі з С. Петлюрою.
В «Совете» ж був обраний до складу «Воєнного Совета» при «Совете
С.Р.К. депутатов» і одночасно був командуючим військами «Южного
Району», Головою Української Залогової Ради і членом Комітету Української
соціал-демократичної робітничої партії м. Харкова. Перелічив моє амплуа
в той час, щоб було зрозуміло, чому потім мені довелося відігравати роль,
при якій я вперше зустрівся з антисоціалістичною етикою та большевиць-
ким бандитизмом і московським імперіалізмом.
Ідеологічно була велика різниця між українцями та місцевими
большевиками. Лідери большевиків усі входили до «Совета» і керували своєю
фракцією. Однак взаємовідносини між українцями і большевиками у
харківському «Совете» спочатку не можна назвати ворожими. А у Харкові
були видні большевики, що потім відігравали велику ролю у всесоюзному
масштабі. Тут були: Рухимович ? — пізніший Комісар СССР шляхів,
тяжкої промисловості; Артем 8 — іменем якого названа ціла округа в СССР,
що скінчив на острові Капрі соціалістичну школу ^, яку очолював Максим
* Текст обривається.
22

Горький іо і т. д. Округа тепер має назву — «Артемовская». Ці лідери
харківського большевизму охоче розмовляли з нами українцями, і не одну
справу ми добровільно лагодили.
Коли черносотенно-реакційні елементи намагалися зробити у
Харкові жидівський погром, то і тодішня російська влада, і большевики
звернулися до мене з проханням ліквідувати своїми силами ті намагання. І ми,
українці, без пролиття крови ліквідували. Також коли в Катеринославі
готувався погром, я без спротиву большевиків вислав тоді з панцерного
дивізіону щось [зо] два панцерника до Катеринослава, і погром був
унеможливлений. (Між іншим, Мазепа и у своїх спогадах про це «забув» і
багато інших справ).
В перших числах грудня місяця 1917 року добирався добре
організований і озброєний військовий відадл ген[ерала] Корнілова 12 через Україну
на Дон для об'єднання з Добровольчою армією, що тоді формувалася десь
на Дону. З Москви були кинуті війська, назустріч тому корніловському
«отряду»-відділу, щоб перешкодити йому в просуненні через Україну і
зліквідування його. Москва зажадала від «Совета» у Харкові, щоб кинути
з Харкова теж війська. «Совет» просто блискавично вирядив досить
значні сили і звернувся до мене, щоб і українці виставили свої війська
проти контрреволюції, які підлягали б лише мені. Отже, з певними
інструкціями вирушили дві гарматні батареї і трохи для [їх] прикриття
піхоти. Зустріч з корніловцями сталася під Білгородом і після щось
2-3 днів бою, корніловці розбіглися і одиночним порядком пробиралися
на Дон. Харківські війська, як українські, так і большевицькі, зараз же
повернулися, а через день—два абсолютно несподівано для всіх, у тому числі
і для місцевих большевиків, прибуло большевицьке військо під
командуванням тов. Антонова-Овсієнка Ц що билося з корнілоцями під Білогра-
дом *. Це військо пояснило, що воно прибуло до Харкова лише для одпо-
чинку на пару днів.
Зараз же по прибутті цих московських большевицьких військ
розпочалися масові грабунки: розбивалися вікна в склепах, а то й цілі двері
виважувалися і ці «герої» брали, що тільки їм бажалося. Власне, розпочався
організований жидівський погром. Представники жидівських партій
«Бунда» 14 і «Поалєй ціон» 15 підняли в «Совете» галас. Ми всі
прилучилися і разом з місцевими ж большевиками, меншовиками, есерами та
жидівськими партіями скликали віче і запросили представників
большевицьких військ.
Рухимович, Артем, Кін 16 та інші стояли зі мною ще перед вічем і з
обуренням висловлювалися проти заховання большевицького війська.
Лідери большевизму в Харкові заявляли, що таке військо не може бути
большевицьким, що це якась анархістична банда, що вони зараз будуть
телефонувати до Петрограду і т. д. В цей момент підійшов панок, досить
повний і, думаючи, що він підійшов лише до групи большевиків, почав
інструктувати їх, заявляючи, що прибув з Москви-Петрограду. Я на власні
* Так в тексті. Йдеться про Білгород.
23

вуха чув, як він у формі наказу говорив їм, що треба пустити в маси, що
Грушевський, Винниченко і Петлюра з буржуями,
контрреволюціонерами, що такий Петлюра має маєток, будинки і т. д. Встиг сказати, що треба
активно поборювати Українську Центральну Раду, як контрреволюційне
збіговисько. Можливо, що він більше сказав би, коли б большевики не
дали йому зрозуміти, що стоять не лише большевики. Він кинув тоді [на]
мене повним ненависті поглядом і відійшов, а я зараз же тут довідався, що
це є Затонський 17.
На віче сам Антонов не прийшов, а прислав своїх представників.
Промовці з'ясували недопустиме заховання большевицьких військ і разом з
представниками антоновського війська постановили, що до ранку
наступного дня, 9-ої години, вже буде спокій і т. д., а до того часу треба
представникам соціалістичних партій домовитися.
Згідно з умовою між Українською] Центральною Радою і
Тимчасовим урядом (Правительством російським) Укр[аїнській] Центральній]
Раді підлягали лише 5 губерній: Полтавська, Київська, Чернігівська,
Подільська і Волинська, але я ігнорував цю умову і стремів до включення
компетенції влади Центральної Ради [щодо] Херсонщини, Харківщини,
Катеринославщини, Таврії і Кубанщини, а тому Харків, а з ним і вся
Слобідська Україна підлягала лише наказам, розпорядженням
Української] Центр [альної] Ради.
І тому я не дозволяв самовільних приїздів з Півночі-Московії на
Слобідську Україну по хліб, цукор, вугілля та [за] іншими продуктами, як і
не пропускав ніяких військових відділів на Україну чи то большевицьких,
чи добровольчих. Така була постанова Укр[аїнської] Центр(альної) Ради.
Всякі збори збіжжя на Україні, чи то пропуск військ через Україну
допускалися лише з дозволу нашого центру, тобто Української] Центр [альної]
Ради та її Секретаріяту. От приблизно в дуже загальних рисах була така
ситуація в Харкові до прибуття большевицького антоновського війська.
По вічу зібралися представники большевиків місцевих, меншовиків,
есерів російських], Бунда і Поалєй Ціона, та від українців — я.
Фактично переговори велися між представниками антоновського війська і
мною, як представником України. Цікаво, між іншим, що лише я та
представники антоновського війська були не жиди. Крім офіційних
представників, було декілька чоловік, що належали до «Совета» і цікавилися
справою. Між іншим, був і такий робітник, член Української]
соц[іал]-демократичної] роб[ітничої] партії Медведев 18( що не крився
своїми симпатіями до большевиків, але ще до них не перейшов. Це той
Медведев, що його «Совєтське Українське Правительство» вислало як
«Голову Виконавчого Комітету Всеукраїнських рад робітничих,
солдатських і селянських депутатів» до м. Брест-Литовського на мирні
переговори з центральними державами 19, власне, перешкоджати нашим
представникам Української] Центр [альної] Ради. Я не був противником
його присутності, маючи надію, що наші переговори його переконають,
що ми, українці, не хочемо ані крови робітничої проливати, ані щоб з
голоду москалі вмирали, лише, щоб наш Уряд організовано передавав
Москві харчі і т. д.
24

За весь час переговорів ніхто з представників соціалістичних]
партій, а навіть з большевиків місцевих не забирав голосу. Говорили лише
я і антоновські представники, а решта ніби статистами були. В
кульмінаційних моментах я звертався до Медведева і говорив: «Ну бачите,
що ми не хочемо пролетарської крови проливати. Ми йдемо на всі
компроміси, лише щоб дотримувалися антоновці нашої законности,
законности українсько-революційної...» *
Переговори розпочалися з того, що представники Ант[онова] заата-
кували постанови Української] Центральної] Ради про заборону
самочинних зборів в Україні збіжжя, продуктів і пропуску ріжних військових
відділів через Україну. Дискусія між большевиц[ьким] військом і
українцями затягнулася до пізньої ночі, приблизно до пів на другу.
Несподівано увійшов до кімнати нашого засідання помічник командира
панцирного дивізіона. На ньому не було лиця. ...Я лише глянув і зрозумів, що
з панцерним дивізіоном сталося лихо не на нашу користь. Він лише сів, як
з міста донеслися кулеметні стріли, а потім і гарматні вибухи.
Я звернувся до представників антон(овського) війська з запитанням:
«А що це має означати? Адже ж ми постановили разом з Вами до 9-ої
ранку не розпочинати жодних акцій?» А цей представник поклав нога на
ногу і, пускаючи дим цигарки вгору, промовив: «Що ми будемо тепер
говорити, коли заговорили кулемети та гармати?»
У цей момент я, звертаючись до Медведева, сказав: «Тепер Ви
переконалися, хто хоче і хто проливає пролетарську кров. Ви чули, що ми,
українці, пішли назустріч большевицькому війську, а проте в самий
підступний спосіб, негідний ані військовості, ані чесної політики, напали
большевицькі війська на нас і обеззброюють панцерний дивізіон».
«Це провокація», — промовив Медведев і піднявся разом з
представниками больш[евицького] війська з Москви. Або комедію розігрував
Медведев, або справді не знав цинічности большевиків. Я йому порадив
негайно їхати на місце стрілів і ту «провокацію» припинити. Вони
вийшли, представники соціалістичних партій поспішили до своїх хат, а мені
розповів помічник командира панцерного дивізіону, як большевики
несподівано з'явилися до дивізіону, скликали віче і почали агітувати
приєднатися до них, як панцерники не хотіли, як тоді по касарнях
большевики за умовним знаком відкрили кулеметний огонь і дали декілька
стрілів з гармат... Це вплинуло на панцерників, а тут зразу ж увірвалися
большевики і почали забирати у панцерників «оселедці» (так називалися
маузери в дерев'яних кобурах), іншими словами, — обеззброювати.
Лише скінчив інформувати, як вбігли українці і попередили, що мене мають
арештувати та запропонували тікати приготованою ними дорогою. Я і
помічник [командира] панцерного дивізіону вискочили через вікно «00» і
тут розпрощалися. Більше я ані Медвєдєва, ані цього помічниками
к(оманди]ра в житті не зустрічав. Я пішов в керунку ** 2-го Українського
* Тут і далі три крапки поставлено автором споминів.
♦♦ Тобто «в напрямку...»
25

полку. По дорозі був арештований большевиками і відвезений до Головного
Двірця, на 7-й лінії, [біля] якого вони розстрілювали українців. Тут мені
пощастило втекти тим самим ізвощиком, що приїхав [на ньому] сам Антонов...
Вдершись підступом і розбоєм у чужу хату, пропонують мирні
домовленості, а разом з тим збройно нападають і нищать свого противника. Тяжкі
дев'ять днів пережив Харків... Жадного руху по місту... Все було замкнено...
Лише гуділи всі гудки всіх фабрик і заводів: знак алярму пролетаріату міста і
змушення здачі зброї 2-м Українським полком... Дев'ять днів полк не
піддавався... Хитрощами врешті зломлений був опір... Усе ж багнетів 200 — 250
зі своїм командиром прорвались і прибули до Київа і вступили до «Коша
Слобідської України», в якому на той час я був командиром-отаманом... Такі
були перші кроки на Україні московських большевиків, що на багнетах
несли знищення всіх здобутків революції і поневолення України.
У Харкові я пізнався з Володимиром Доленком 2°. Він справно
приходив на всі мої виступи публічні, а я щодня виступав, але ніколи сам не
виступав і складалося враження, що він німий. Зачиняв та відчиняв двері,
пропонував крісло, кому бракувало. Був лише статистом кожних зборів, віч...
Таке дивне його заховання на хвилинку, блискавично, зостановлювало
всю мою увагу, але лише блискавично, бо був переобтяжений працею і не
мав часу ним займатися. До нього пізніше повернуся. Фактом лише [є те],
що він залишився у Харкові, не тікав від большевиків. І є живим свідком
моєї роботи у Харкові, і що я потрафив у Харкові створити...
По мірі захоплення України большовицькими військами терор «чрез-
вичайок» набрав страшних розмірів і далеко жахливіших форм, ніж на
Московщині, що треба пояснити окупаційними моментами совітського режиму.
Совітська-московська влада, яка ще як та дитина, що нетвердо ступає,
все ж хоч і часто-густо в примітивний спосіб, але вживає всіх засобів, і то
найріжноманітніших, щоб спаралізувати стихійний національний
український рух.
Ще у себе, в Московії, не впорядкувавши справ і не маючи досить
відповідних людей для цього, все ж знаходили людей і посилали в Україну
для їхньої роботи.
По мірі впровадження свого режиму на теренах України, занятих
большевиками, як ті гриби після дощу, росли повстанчі відадли, що на свою
руку виступали проти большевицької влади і зі зброєю в руках боролися з
її військом. Наша влада не використала цього надзвичайно важливого
моменту нашої боротьби, а всі спроби в керунку нав'язання контакту з по-
встанчим рухом були настільки примітивні, настільки нереальні і
нежиттєві, що годі було сподіватися якихось позитивних наслідків.
І тут большевики максимум використовували цей рух по своєму. При
ліквідації одного партизанського совітського відадлу, що реклямував себе
«повстанчим» відділом, захоплено було чимало документів. При
студіюванні захоплених паперів був знайдений лист «Центру»
інструктивного характеру. Власне, можна було вважати цей лист інструкцією для
цього партизанського відадлу. Цей документ читав не тільки я, що
зліквідував відадл і захопив канцелярію-папери, а й Головний Отаман С. Петлюра,
і член Директорії Макаренко 21. Я їм спеціально приносив цей документ,
26

щоб наша влада в той чи інший спосіб використала для ознайомлення з
ним населення території, що підлягала нам.
Ясно, що цього документа я не посідаю, бо він, як і весь мій безцінний
архів, був забраний поляками при моєму арешті, а потім разом зі своїми
архівами спалений при облозі Варшави німцями.
Сьогодні я приведу з пам'яти головні, найхарактерніші точки того ли-
ста-інструкції. В ньому ясно писалося, що цей відділ мусить називатися по-
встанчо-петлюрівським. Мусять старатися одвідати найбільше число сіл і
там давати знати селянам, що вони є повстанці-петлюрівці. Тут же
давалася порада, як це фактично треба робити, а саме: коли близько стоять
селяни, то розмовляти між собою так, щоб селяни чули, а говорити проти селян
заможніх, проти жидів... Вимагати від селян контрибуцій, брати без
грошей, що є найкращого у селян (курей, яйця, свиней...), та говорити, що так
робити наказав їм Петлюра. Там, де мешкали жиди, робити погром і,
взагалі, скрізь намовляти селян громити жидів... Було там більше написано,
але я пишу тут лише те, що добре пам'ятаю.
Може, через пару місяців, як ми мали в руках такий документ, прибув
до Кам'янця-Подільського (місця постою Головного] Отам[ана], Уряду і
урядових установ) 18 липня [1919 p.] «головний штаб повстанського
війська» 22 на чолі з отаманом Ю. Мазуренком 23( його начальником штабу
Малолітком та групою українських політичних діячів з партій с.-д., і с.-р., і
до 200 добре озброєних козаків. Цей військовий відлдл з Юрком
Мазуренком на чолі мав добре організований обоз на гарних військового зразку
возах, добре упакований харчовий багаж, амуніцію та на возах кулемети.
Розташувався він, власне, в центрі м. Кам'янця-Подільського, на площі
коло православного собору.
Юрка Мазуренка я добре особисто знав, як і його братів. Уся родина
була українською, сини належали до партії УСДРП. Один з братів був
послом від Укр[аїнської] Цен [тральної] Ради, а Юрко був військовим. На час
прибуття «Головного штабу повстанського війська» я займав посаду
Коменданта (Тилу) Запілля Діючої Армії [УНР]. Від Ю. Мазуренка я довідався, що
він прибув для розмови з Голов [ним] Отаманом С. Петлюрою, і я йому
пообіцяв цю розмову влаштувати. Від нього я довідався, що з ним прибули
А. Пісоцький 24 (с.-д.), Сердюк (с.-р.), Я. Д'яченко (с.-р.) і С. Щадилів (с.-р.).
Я зараз же, як Комендант Запілля Діючої Армії, доповів Головному
Отаманові і висловив свої думки щодо прибуття такого дивного, під
кожним поглядом, «Головного штабу повстанських військ». Я звернув увагу
Головного] Отам[ана] нате, що:
1. Вояки всі були добре вдягнені і мали одяг військовий. Так убране
військо могло бути лише в регулярній армії і ні в якому разі [не] повстан-
че військо.
2. Такий обоз, так організований і так виглядав, як виглядали обози
лише на маневрах регулярних армій, а навіть не під час військових дій на війні.
3. Такий відлдл і так заосмотрений міг бути відряджений лише урядом,
що має всі можливості в спокійних умовах його формування, а не в умовах
повстань, непевности і браку одягу, амуніції і військових возів, упряжі для
коней і т. д.
22

Гол[овний] Отам[ан] С. Петлюра мені сказав, що Уряд сьогодні ж
улаштує прийняття в театрі «Головному] штабові повстан[ських] військ».
Я своє зробив. Я попередив Головного] Отам[ана], що це акція боль-
шевиків замаскована повстанчим військом. Я висловив припущення, що
вони можуть ризикнути зробити замах на нашу владу.
Гол[овний1 Отаман С Петлюра призначив годину для розмов з
Ю. Мазуренком.
По розмові Г[оловний] О[таман] С Петлюра мені говорив, що він
домагається призначення його воєнміном, а декого з прибулих з ним
політичних діячів — міністрами.
У Кам'янці-Подільському замешкував Михайло Ткаченко 25, один з
провідників Української] СДРП, який одверто симпатизував тоді
большевикам, українським] незалежникам, а потім став большевиком,
комуністом... Отже, до цього М. Ткаченка зараз же пішла на нараду вся
верхівка цього «Штабу».
Ввечері о 8-й годині, в міському театрі була одведена найкраща ложа
для верхівки «Штабу», зібралася «сметанка» * УНРеспубліки і
розпочалося прийняття-зустріч «Штабу». Я за весь час наших визвольних змагань не
бував ані в кафе, ані в ресторанах, ані в театрі, ані кіно і лише тепер пішов,
щоби подивитися, як будуть заховуватися «повстанці».
Зі сцени вітали і від Уряду, і від окремих політичних наших партій, і
окремі політичні діячі від себе. Аж ось по театру пробігла чутка, що прибув
Головний Отаман, а слідом за чуткою і з'явився на сцені сам С. Петлюра. Всі,
як один, піднялися і зустріли оплесками його, лише демонстративно сиділи
«повстанці». З їхньої ложи ніхто ані піднявся, сіні плеснув руками. Я
зауважив, що С Петлюра бачив це і в своїй промові привітальній гостро і
піднесено зауважив всім тим, що «плетуть павутину навколо репрезентантів
ідеї Української Народньої Республіки». Я бачив, як очі С Петлюри
блискали гнівом, а навіть погрозою. І коли С Петлюра скінчив промову, а всі
встали і оваційно йому дякували за його слово, я метнувся із зали до
виходу з театру біля закулисового входу. В цей момент виходив С Петлюра до
авто, що тут його чекало, і наказав мені арештувати «Штаб».
Через годину весь штаб і М. Ткаченко були за моїм наказом і під моїм
керівництвом заарештовані і посажені у вагон валки Коменданта Запілля
Діючої Армії. А через годину—дві без стрілу був обеззброєний весь відділ,
виведений з м. Кам'янця-Подільського і разом з обозом розташований
коло стійки Комендатури, кілометрів 3 — 5 від Кам'янця. Треба зазначити, що
при обеззброєнні пальцем нікого не торкнули і нитки як у козаків, так і з
обозу не взяли. По закінченні всієї операції я ранком поїхав до Г[оловно-
го] О[тамана] С Петлюри і зробив вичерпну доповідь перебігу нічної події.
Зазначив, що большевики виправили до нас цей відділ, щоб за його
допомогою зліквідувати в Кам'янці нашу владу і оголосити радянську. Я
особисто знав по партії раніше і Ткаченка, і Мазуренка, і Пісоцького; з ними
говорив лише, коли були арештовані, крім Мазуренка. Цікаві були розмови.
* Йдеться про вище керівництво УНР.
28

Наприклад, я питав їх, чи вони так би вчинили зі мною, коли б я до них
потрапив так, як оце вони до мене, і чи мав би я такі умови сидіння в арешті,
як ось тепер вони мають. Вони сміялися і заявляли, що мені не довелося б
сидіти в арешті, бо зразу ж зліквідували!
На ранок мене запросили до помешкання Банку, де засідала Рада
Міністрів, де був розташований Уряд УНРеспубліки. Уряд тоді складався
з есдеків і есерів. Щодо есерів, то я претензій тоді не мав, бо ж то
противна нам партія, але ж есдеки (Лівицький 26, Мартос 27, Шадлун і др.) ніби
ж були товариші мої по партії, а проте я був надзвичайно здивований,
коли міністри-есери звинувачували мене в тому, що при обеззброєнні я бив
козаків і мої люди пограбували їхній обоз; есдеки не стійко боронили
мене. Я не відчув у них певности, що я не міг ані бити, ані грабувати обозу.
Я запропонував негайно поїхати представникам уряду, опитати козаків,
чи їх було бито і перевірити, чи хоч нитка була взята моїми людьми. Була
негайно між ними обрана комісія на чолі з есдеком Б. Мартосом, і ми всі
поїхали до місця розташування обеззброєного «повстанського» відділу.
Ще з Банку я телефонічно наказав вишикувати всіх повстанців для
опитування, як робиться в усіх регулярних арміях під час інспекторського
огляду. Коли ж ми приїхали, то я геть відійшов, щоб не мати закидів, що
я своєю присутністю впливаю на козацтво і тому воно ясно не говорить
правди. Недалеко від вишикуваних повстанців стояв у порядку їхній обоз
так і в такому вигляді, як вночі було привезено. Отже, міністерська
комісія переконалася, що пальцем нікого не було тронуто і що обоз
цілісінький і як ще ними був упакований і обв'язаний шнурами по
приписах військовости, в такому вигляді і є. Переконалася комісія, що
закиди, чи навіть обвинувачення на мою адресу були необгрунтовані,
неправдиві. Ясно, що я їм усім в душі пробачив їхній чин і як тих міністрів, що
мене оббріхували (С.-Р.), так і тих, що зараз перевіряли. В таких
випадках Уряд мусив би відзначити так гарно переведену акцію з ліквідації
цілої авантюри з тим «Головним штабом повстанських військ», бо ж я це
робив не як приватна особа, а як Комендант Запілля Діючої Армії, тобто
будучи особою, здається, 3-ої класи державної драбини. Верхівка
«Штабу» пару місяців сиділа у мене під арештом. Потім була звільнена. Дячен-
ко вступив до 1-ої Київської дивізії і в скорому часі був там розстріляний,
як большевик. Решта з Ткаченком пішла до большевиків і там їх усіх
було ліквідовано, але.звичайно, не зразу.
Наш політичний примітив хотів створити для себе капітал з невдалої
авантюри Москви.
Звичайно, крім відзначених мною вище трьох моментів московських
намірів, шкідливих для нас, було виявлено нашою владою ріжного роду
місцевих большевицьких організацій, виступів або приготовання до них, як
наприклад: друкування і розповсюдження большевицької літератури,
чисто шпигунської роботи — збирання ріжних матеріалів для Москви, або й
зривання містків, псування залізниць і тим унеможливлений маневрування
наших військ і т. д. Над повищими моментами я зостановився тому, що
вони свідчать про стремління Москви зараз же, в перших же кроках нашого
руху, здеморалізувати, захопити терени, зробити перевороти і т. д. Тоді
29

Москва сама потребувала і силу кадрів для державної робота, Москва не
мала ще відповідних вишколів для партизанської, підривної, політичної
роботи, а проте ні на мінуту не забувала про Україну. І хоч не вишколених, але
все посилала в Україну своїх людей.
У Харкові большевикам вдалося успішно перевести акцію, бо на
чолі був старий, досвідчений большевик Антонов-Овсієнко. Коли б у них
була налагоджена партизанська акція, — ніколи не писали б інструкцію
такого характеру...
Коли б не Мазуренко, а хоч і він, вишколений, то безумовно цьому
«повстанчому» відділу, коли не вдалося б цілком зліквідувати нас в
Кам'янці, то, принаймні, в основі Центр здеморалізувати.
Маючи і повищі і інші другі чини большевицької роботи, я пізнав їх
дуже добре і тому мені в роботі з [території] Польщі легко було
орієнтуватися в методах і тактиці Москви через Харків та Київ.
Державний Центр УНР з Головою Директорії і Головним Отаманом
С. Петлюрою опинилися в т. з. «трикутнику смерти»: Волочиськ —
Жмеринка— Кам'янець-Подільський. Виплили на поверхню українського
політичного життя Б. Мартос /с.-д./, а трохи пізніше І. Мазепа /с.-д./ у
ролі прем'єрів і одночасно міністрів, або й просто лише міністрів. До
складу Ради Міністрів входив також як міністр народнього господарства с.-д.
професор М. Шадлун.
На всі засідання Ради Міністрів, а також всіх Комісій, що їх
призначала Рада, міністр М. Шадлун приходив, просиджував від початку до
кінця їх і стенографічно занотовував усе, абсолютно все, що говорилося
на них. Робив це він явно, коли не маніфестаційно. Всі бачили і чомусь
вважали нормальним явищем. Ніхто не цікавився, для чого це він робить.
Я про це знав і докладав безпосередньо Головному] Отам [ану] С
Петлюрі. На мою думку, С Петлюра в цій справі не робив жодних спроб
довідатися, для чого він це робить, хоч і мав на те багато способів. Адже
міністрами були товариші по партії. Крім того, я довідався від партійних
товаришів, що приватні стенографічні «протоколи» засідань Ради
Міністрів для партії непотрібні. Тоді вже виникало у мене питання: для
чого і для кого він це робить?
Коли ж Державний Центр з Директорією і Армією опинилися за
кордоном, в Польщі, професор М. Шадлун опинився в СССР, спочатку в
Москві, а потім у Петрограді (Ленінграді). Через короткий час професор
М. Шадлун дістав призначення професора в одній з Високих шкіл
Петрограда. Петлюрівський міністр за часів військового комунізму, коли
розстрілювали людей без судів, дістав таке високе призначення без
всяких кар чи репресій від совітської влади! То є відповідь на вищезазначене
питання: для чого і для кого він усе стенографував?
Я особисто познайомився з М. Шадлуном ще в Київі перед
скликанням Трудового Конгресу 28( коли прибув з Харкова і був здивований, що
така людина, замість «варитися в котлі» підготовки скликання Трудового
Конгресу, сиділа спокійно в бюро УСДРП і виконувала роль маленького
партійного урядовця-інформатора.
У «трикутнику смерти», маючи вищість під кожним поглядом над
ЗО

мартосами, мазепами, старався бути в тіні і уникав брати на себе
відповідальність за політику (прем'єрство), а разом з тим конче і охотно
приймав міністерські портфелі, очевидно, щоб бути в курсі справ Ради
Міністрів.
Користувався проф[есор] М. Шадлун особливою пошаною і любов'ю.
Був це чоловік учений, з великою політичною ерудицією і в ньому
чарувало все: його ерудиція, точне його слово, охоплююче висловлена думка,
інтимний, ніби створений для дружньої бесіди голос.
З його дружиною я не був знайомий, але всі знали, що вона була дуже
вродлива. Умілою її рукою мали добре уряджене помешкання, яке завжди
було відчинене для гостей. Улаштовувалися чаї, ріжні прийняття, ніби
«політичний салон».
На еміграції наші провідні кола не любили говорити, коли хто
починав згадувати про проф(есора) М. Шадлуна.
Чому я зупинився на цій особі? А тому, що він мені дуже нагадує
одного з політичних діячів сьогоднішнього «Державного Центру». Я ще до
нього повернуся. Фактом є, що вже тоді Кремль вводив своїх агентів у всі
середовища нашого центру і то вже не агентів-примітивів, а інтелігентних,
свідомих українських персонажей — високої кваліфікації.
Нашій боротьбі на фронтах у 1919 році з московськими]
большевиками а потім білими москалями часто-густо допомагали повстанчі відділи
зі своїми отаманами, взагалі повстанчий рух нашого народу проти
окупанта в його запіллі.
Повстанчий же рух у нашому запіллі використовували лише так звані
«повстанчі отамани», що в більшості своїй були звичайні авантюристи і
тому утруднювали боротьбу і шкодили нашій справі.
На мою долю випав обов'язок ліквідувати «Отаманію». На
превеликий жаль, наша влада не видавала загального наказу про ліквідацію
загальної «отаманії», звичайно, військової, а в кожному окремому випадкові я
діставав наказ, у більшості словесно, про ліквідацію того чи іншого
«отамана». Через це сама ліквідація не була ефективною, а, з другого боку, загал
вважав, що то тільки я, полковник Чеботарів, їх ліквідую. А ліквідація не
була легкою справою, бо треба було обеззброювати відділ і тоді лише
арештовувати отамана. Деякі отамани мали досить значні відділи. На
Правобережжі всі отамани, врешті опинилися у мене під арештом: Віденко 29,
Палієнко зо, Яценко, Афнер зі, Святненко 32, Божко зз, Заболотний 34,
Ворошилов, Палій 35 і багато інших. Через неправильну постановку боротьби
з отаманією моє прізвище стало ненависне для «повстанчих» отаманів і ця
фама залишилася і по сьогодні, навіть серед еміграції.
А одночасно я мав особистий контакт з повстанцями Лівобережжя і
трохи Правобережжя на теренах, зайнятих большевицьким або
денікінським військом. Такі визначні повстанчі отамани, як Зелений зб з
Київщини (Трипілля), або Ангел 37 з Чернигівщини, особисто приходили
до мене в Кам'янець-Подільський у 1919 році, замешкували у мене пару
днів. Я їм улаштовував побачення, навіть, з Голов [ним] Отаманом і
деякими політичними нашими провідниками. Ці отамани «опам'яталися»,
але запізно!
31

Історія «Отаманії» має в нашій збройній боротьбі своє досить
значне місце. Тут я торкаюся остільки, оскільки потрібно для пояснення
подальших подій.
Фронтові обставини були такі, що Уряд звернувся до поляків з
проханням негайно зайняти трикутник (Кам'янець-Подільський
—Проскурів — Волочиськ), щоб зупинити наступ уже білих москалів. Армія наша
потягнулася до Старокостянтинова—Любара. Ставка Головного]
Отамана перебувала у Волочиську, а Уряд покидав Кам'янець-Подільський без
пляну, а хто, як і коли і куди хотіли виїздили в нього. Я в той час займав вже
цивільну посаду, а саме був Директором Політичного Департаменту
[Міністерства внутрішніх справ] в Уряді І. Мазепи (був тоді прем'єром і
міністром внітр[ішніх] справ). Коли я дістав призначення і з'явився в цей
Департамент, був страшенно здивований, бо побачив силу урядовців і
урядничок, ніби ми маємо весь терен України. Я негайно скоротив весь
Департамент до 17 осіб. Ясно, що більше сотки звільнених не тільки були не-
задоволені, а й ширили проти мене неймовірні плітки в помсту, що я їх
викинув з насижених теплих місць. Приблизно за два тижні перед
евакуацією з Кам'янця-Поділ[ьського] я перевів з вагонів арештованих
отаманів до Кам'янецької в'язниці. З цього моменту отамани перейшли з
військової компетенції до Міністерства] внутрішніх] справ. Я як
Директор [Департаменту] щодня мусив би робити доклади віце-міністру Макуху,
але після порозуміння Мазепи, Макуха і мене, я робив ці доклади
безпосередньо Мазепі (ми належали до однієї політ[ичної] партії). За декілька днів
перед самою евакуацією Мазепа, як Міністр внутрішніх] справ, своїм
розпорядження звільнив усіх арештованих отаманів. Мені про такий акт
виявлення своєї влади Мазепа абсолютно нічого не сказав. Я довідався
лише від своїх урядовців, що прибігли до мене і з хвилюванням передали, що
отамани ходять гуртом по Кам'янцю і збирають банду для «розправи» з
Чеботарівим. По їх звільненні вони були певні, що то я їх арештовував, то
я їх тримав під арештом самовільно, а ось, мовляв, як тільки вони вони
переведені були до диспозиції Уряду — Міністерства] внутрішніх] справ, —
їх негайно звільнено. Влада мені наказувала і я їх арештовував, але влада
винна в тому була, що не притягала їх до судової відповідальності, хоч я
неодноразово домагався від влади цього. Або судіть їх, або я мушу їх
звільняти. Влада нічогісінько не робила, а тепер звільнила їх. Можна собі уявити,
що ті отамани думали і чому вони, повні ненависти до мене, кинулися
організовувати банди для «порахунку» з полковником] Чеботарівим. І це
діється в той час, коли вже війська, а навіть поліції в Кам'янці немає, коли,
з одного боку, все в безладді тікає, а хто залишається, чекає з хвилини на
хвилину появи польського війська. Пригадую день мого виїзду з Кам'янця-
Поділ[ьського]. Гарний сонячний день стояв. Я з відданими мені 17
урядовцями, що були при мені, коли я був Нач[альником] [контррозвідки], а
потім Комендантом Тилу [Діючої] Армії, — всі військові і озброєні, як
кажуть, до зубів. Я мав авто «Паккард» — сильну і велику машину, що при
арешті одного з отаманів, Цівірка, відібрав цю машину до диспозиції
нашого Уряду. Отже, на авто був установлений кулемет «Максим» і два
«Люїси», де я сидів і шофер та два урядовці. За нами їхали решта уря-
32

довців, що мали на поготівлі «Люїси». Таку обставину створив Міністр
внутрішніх] справ, він же Прем'єр, І. Мазепа, що я мусив в такому стані
покидати «столицю» Кам'янець-Подільський від своїх же. Пізніше, коли
ми всі їхали до Волочиська потягом, Мазепа висловлював незадоволення,
що я покинув його в Кам'янці — свого шефа. На це я в досить гострій
формі заявив, що він не мав права звільняти в такий спосіб отаманів без
порозуміння зі мною. Його отамани готові були на руках носити за
звільнення, а мене, напевно, вбили б, коли б я так несподівано для них не
виїхав з «парадою» з Кам'янця. Народу тоді на вулицях було дуже багато,
бо ж, як зазначив вище, погода була чудова. Між народом я бачив і
«отаманів». Але вони були заскочені і не могли нічого вдіяти. Якраз я на
несподіваність і розраховував. Коли б я так не виїхав, то довелося б мати
криваву авантюру. Між отаманами був отаман Божко, який при обеззброєнні
«Бунчукового куреня Запорізької Січі» в Жмеренці «загубив» одно око, —
був зранений стрілом в око. Це єдиний був випадок «кровопролиття» при
ліквідації всієї Отаманії в нашому запіллі. Отже, такий отаман не хотів
«дарувати» мені своє око і т. д. Всі вони, як ті дикі вовки, ходили по Кам'янцю
і шукали комапнов до нападу на мене. У Волочиську я з'явився до
Головного] Отам[ана] в його потязі-салонці. Гол[овний] От[аман] заявив мені,
що він кидає залізницю — свій потяг і вирушає сьогодні ввечері на конях-
возах і піхотою до Старокостянтинова—Любара, до нашої Армії. Мені ж
він наказ іти в запілля ворога, — денікінців, — для роботи нашої проти
москалів. Пригадую той момент, коли я прибув з фронту, з льотничого
парку російської] армії до Київа в 1917 році під час революції і С.
Петлюра як Голова Генерального Військового Комітету запропонував мені їхати
для роботи на Слобідську Україну з центром у Харкові. Як тоді, так і тепер
Г[оловний] О[таман] С. Петлюра сказав: «Ви самі добре знаєте, що маєте
там робити на користь визвольної нашої справи». Так і тепер наказ його
був приблизно такого самого змісту. Тут же у вагоні-салоні ми
попрощалися і я покинув Ставку Армії УНР. Був уже вечір, і я вирішив відпочити до
ранку і дати відпочинок людям. Усі ми розташуватися в двох залізничних
«будках», що стояли неподалеку від самої станції. Були у мене досить
значні гроші, що складалися з депозитів арештованих, були так само в
депозиті і ріжні срібні, золоті речі — годинники, персні і т. д. Були і речі з
жидівських грабунків, або й погромів. Про ці «скарби» знали всі мої люди.
Отже, рано я наказав вишикуватися по військовому і перед ними заявив,
що Політичний департамент [Міністерства] внутрішніх справ ліквідується
обставинами нашої тяжкої дійсності, що я не бачу іншого способу
тримання грошей і речей у себе, як усе роздати їм. Тут же я покликав цивільного
службовця залізниці, що мешкав в одній з цих «будок» з його дружиною і
щось [з] п'ятьма дітьми. При них я роздав усі «скарби», що мав [при собі],
даючи і працівникові залізниці, жінці і дітям. Тут же при всіх я сказав до
[глави] цієї родини, що ми його так щедро обділяємо, бо має велику
родину і нехай пам'ятає та дітям своїм розповість, що то були українські
козаки, що боролися за Самостійну Україну і т. д. Дістав залізничник і вся
його родина теж грошову долю, яку всі дістали порівну. Тут же я їм всім
пояснив, що всі ми разом не можемо йти в запілля ворога, бо такий малий
33

відділ не являє собою ніякої сили, а переховуватися чи проходити в такій
кількості тяжко і тому призначив явки у Жмеринці, Вінниці, Козятині і
Фастові. У тих пунктах ми могли б зустрітися. Тут же, вже без родини
залізничника, я дав кожному з моїх людей таємні інструкції; попрощалися,
мої люди плакали, бо не хотіли мене кидати. Тільки скінчив я поділ
«скарбу», грошей, як з боку сусідніх сіл побачили ми силу селян, що сунули до
залізниці, до станції-двірця. Потім я бачив, як селяни поволі, але все
наближалися до потягів, до потягу Головного] Отамана, як пізніше вскочили до
вагонів, переконавшись, що немає варти, немає нікого. І... почали
грабувати. Видно нам було через вікна «будок» (ми поховалися в «будках»), як
селяни тягли награбоване: тут були і зрізані з крісел салонки Головного]
О[тамана] шкіра і виламані столи, крісла, полички.. Стояв тут і потяг з
редакцією Петра Певного 38, державного органу. Мало того, що тягли,
скільки могли папір, а й ще пускали по полю і воно почало біліти від
чистого білого паперу. Сумно було дивиться на цей розграбунок решток нашої
«державности». Як те гайвороння, що чує падаль, так селяни почули
здобич, покинуту їхніми господарями. І в цей момент кульмінаційного
грабунку з'явилася польська піхота, що по військовому наступала на станцію
грабежу і на ходу розпочала стріляти по селянах. Я бачив, як багато з
награбованим тікаючи до поля від місця грабунку вцілені були стрілами і
падали, як підкошені снопи. Та вся маса селянська ринула тікати, але
багато з них додому не повернулися... Були або забиті, або тяжко поранені і
залишилися на полі. Ми боялися, що польське військо буде все ревізувати і
знайде нас. На наше щастя військо польське до нас не доходило. Ввечері я,
мій ад'ютант, сот[ник] російської] армії «георгієвський кавалер»
Ромбішевський з Харкова, мій джура Грицько Довгополенко з
Харківщини вирушили в дорогу. Вночі ми прибули до хутору «Бичачий Ріг», що в
кілометрах шести від містечка Фельштин і в півкілометра від шосе
Кам'янець-Поділ[ьський] — Проскурів. Цей хутір складався з 5 —6 хат і
розташований був у балці. Коли людина йде, чи їде [по] шосе, [то] хутора
не бачить. Тут ми рушниці (а ми мали їх 6 штук) з набоями до них
закопали на «задах» так, що й господар хати цього не знав. Тут ми пробули три
дні. Мій ад'ютант сот[ник] Ромбішевський тяжко захворів. Наділивши
грішми селянина, я просив його на другий день одвезти [сотника] до шпи-
таля у Фельштин. Вночі я із Свиридом (так я називав, і так всі знали, мого
джуру козака Грицька Довгополенка) вирушили в дорогу. Випав великий
сніг і вдарив мороз. Ми мали при собі по маузеру, нагану і браунінгу та
набої до них. Одіті ми були по військовому: в шинелях, і я в керенці, а Сви-
рид у чорній шапці. Селянин, в якого ми прожили три дні, не знав, хто ми
і що ми, як не знав, що то полк[овник], а то сот[ник], а то джура. Більше я
ад'ютанта сот[ника] Ромбішевського, трагічно померлого, фактично
замордованого, не бачив. І так ми зі Свиридом йшли в напрямку до Київа.
Тут я не зостановлюся над дуже цікавими подіями під час нашої дороги, бо
то завело б до моїх спогадів. Фактом є те, що ми не раз зустрічалися з
денікінцями, були випадки, що попадали просто до їх рук і лише щасливо
втікали. В дорозі вже коло Козятина ми довідалися про вирушення нашої
армії в «Зимовий похід» 39. Були свідками страшного жидівського погро-
34

му, урядженому денікінцями у Фастові. Щось страшне! Погром в
Проскурові нашими військами * — дитинний лепет у порівнянні з Фастовом.
У Проскурові перевага в погромі була грабункова і частинно стрілами
убивства, а у Фастові я бачив силу жидів і жидівок на вулицях з
розпоротими животами, забитими дітьми з розчавленими головами. Грабити і тут
грабили, але тут відчувалася від тих трупів помста, ненависть. Від Воло-
чиська до Київа на місцях жодної влади не було. Ось, наприклад, таке: в
одному населеному пункті бачу[, що) стоять 4 гармати без варти, без
догляду, очевидно, покинуті військом. Іде дядько. Я гарно вітаюся з ним і питаю
його: «А скажить, дядьку, яку ви маєте владу? » «А яку ми маємо? От,
хочете, то й оголосимо свою владу...».
У Жмеринці ми попали просто в руки денікінської контр-розвідки,
яка знала, хто в їхніх руках. Усе ж вдалося перехитрити їх і втекти вночі.
І на вечір наступного дня, як то кажуть, «без ніг» ми були вже у Вінниці,
на передмістю, в хаті одного селянина. В першій же розмові з денікінцем
він заявив: «О, то ми маємо велику рибу!» Горілка, жінка і наша чуйність
допомогли упити контррозвідників і втекти. У Вінниці я спіткався з одним
із своїх людей, що розпрощався з ним у Волочиську. Він для маскування
був у дениківців, що займали Вінницю. При нас деникінці опустили
Вінницю і заняв її отаман Шепель 40. я мусив дуже ховатися, бо ж могла мене
його помста знищити. Обставини були такі, що я був серед козаків його
відділу. Що за краса те козацтво нашого народу! Всі, як на підбір, молоді,
сильні, здорові і всі гарно вдягнені в чумарки, підперезані ріжнокольоро-
вими поясами. І думав я собі: от бачу такий добрий відділ. Чому ж він не
пристав до нашої армії, що тут десь, в цьому районі, тоді переходила?
Куди ж дивилися такі «славетні» Омеляновичі-Павленки 41, «геніальні», та
«вожді» Тютюнники? 42 Не приписую я собі ані надзвичайної хоробрости,
ані відваги чи великого розуму, а так, як і вони — «Армія», був у запіллі
ворога з єдиним козаком і пройшов від Волочиська піхотою до Київа і з
поворотом, але не вважаю себе ані героєм, ані лицарем. Одна жінка в одному
місці сказала на моє питання: «Що нового у вас є? » (Так:] «Та оце
позавчора тут проходив якийсь Табачників (очевидно Тютюнник) і розібрав
залізницю. Був якийсь Петля (очевидно Петлюра), а тепер Табачників, а
що вони хочуть, то ми не знаємо»... Таку роботу ті «великі» вожді
провадили навіть по шляху свого просування, що ніхто і нічого не знав про них.
Сумно мені було визнати такий стан. Ось із таких відповідей я вже сам
розумів, що то наша армія тут переходила з півночі на південь. А коли
верталися ми від Київа, бо в самий Київ вже не поспіли увійти, як большевики
вигнали деникінців і самі зайняли його. Працювати в запіллі Денікіна 43 —
це можливо було для мене, бо своїм виглядом я підходив до деникінців, але
між большевиками мені невільно було показуватися. Силу-силенну разів я
виступав на великих вічах робітничих у Харкові, Київі, Вінниці, і мене
могли легко пізнати. Тому при зайнятті Київа большевиками нічого не
залишалося, як вертати на Захід. І ось тут коло станції Кожанка, ледве чи не
1 Йдеться про події лютого-березня 1919 року.
35

перший залізничній станції від Фастова, при крутому повороті ми стали
одкриті перед посуваючим панцерником Денікіна. Тікати нам ніяк не
можна було, і ми сміло пішли проти панцерника. І наше щастя було, що
навіть не запитали нас старшини з панцерника, і ми спокійно пішли до
станції, переповненої денікінцями. Далі, коло станції «Попельня», від так
званої «пантофляної» пошти довідалися, що ст[анція] Попельня зайнята
повстанчим отаманом Заболотним. Треба нам було обходити і не попасти
до рук своїх же повстанців...* Підходячи до Проскурова, ми довідалися, що
«трикутник смерті» зайнятий поляками. Ми непомітно пробралися через
їхню лінію і прийшли до одного жидівського готелю на головній вулиці
Проскурова. З жидами я жив завжди добре. Старий жид-готеляр мене
поінформував, що тут є поляки, а кілометрів ЗО на схід уже є маленький
військовий відділ денікінців, що старшини того відділу приїздять до нього
обідати. Дійсно, я зостався навмисно на обіді, щоби побачити цих старшин
і порозмовляти з ними, попередивши жида (прізвища не пригадую), щоби
він старшинам не говорив, хто я є. Ближче до залізничної станції його
родичка мала готель, де жид нас улаштував, переговоривши з власницею
того готелю. Ми, дійсно, там пробули днів три, а за цей час мій козак Свирид
знайшов у добрій українській родині, але бідній, для нас приміщення з
тим, що ми цілий день не будемо виходити, а лише ввечері. Отже, на обіді
я познайомився з офіцерами і довідався, що вони війська в цьому районі
майже не мають і лише недалеко від Проскурова, мають люду всього
75 багнетів. У перший же день мого повернення до Проскурова від
старшин, що купками стояли на вулиці і між собою обговорювали ріжні
«сенсації», що приносила «пантофельна» пошта, я довідався, що в Проскурові
ховаються полк[овник! Удовиченко і другі. У той час не було ані пошти, ані
телеграфу і лише всякі новини приносили ті, що йшли зі сходу на захід, і
навпаки. Тому і називався цей спосіб одержання інформації, новин, стану
фронту, хто і де є, «пантофельною поштою». Я старшинам заявив, що «ось
я політична особа, дирек[тор] Політичного] департаменту [Міністерства]
внутрішніх] справ і ходжу вільно. Чому ж вони ховаються? Підіть і
скажіть їм, щоб не ховалися. Поляки тут перебувають згідно з умовою з
нашим Урядом, а тому жодних репресій до нас не буде». Потім я бачився з
Миколою Удовиченком 44 і розмовляв. Мене надзвичайно здивував він
своїми твердженнями. Він твердив, що С Петлюра накупив домів у
Варшаві, що він там розкошує, кинувши всіх напризволяще. Він казав: «Годі
приймати в цій авантюрі участь. Петлюра авантюрник, і вся українська
боротьба є авантюра». Говорив він російською мовою. Я запротестував і
доводив йому, що то все провокація, що то плітки, що С Петлюра не міг
купувати доми, розкошувати, не міг кинути боротьби. Присоромив його, що
він називає нашу боротьбу авантюрою. І він був і далі консеквентний, бо
був весь час ворогом С. Петлюри фактично, а явно ніби був петлюрівцем.
Покидаючи ж табір Каліш і Польщу та переїжджаючи до Франції, — їхав
явним ворогом С. Петлюри. У Франції теж тулився до середовищ, воро-
* І знову питання: «Чому і цей відділ не був влитий до нашої армії?». (Прим. Чеботаріва)
36

жих С. Петлюрі. Помер ворогом С. Петлюри. Коли я був у Козятині,
повертаючись від Київа, я від наших блукаючих старшин довідався, що
ген[ерал] Олександр Удовиченко 45 в Одесі і цілими днями перебуває в де-
никінському штабі. Мене це анітрохи не здивувало, бо це людина цілком
чужа українській справі. Був він заскочений революцією і пасивно
прибився до нашого берегу. Чому мене, коли б я не втік до Жмеринки,
розстріляли б деникінці, а генерала... тримали на волі, і він там
«просиджував цілі дні»? Про що це свідчить? У Проскурові я довідався, що в
Кам'янці-Подільському є наш Уряд. Залишаю я зі Свиридом Проскурів і
вночі на жидівських конях їдемо до «Бичачого Рогу», щоб знайти мого
ад'ютанта сотника Ромбішевського і поєднатися з ним. Тут я довідався, що
він помер у Фельштині, в шпиталі. На цей раз селянин довідався, що я
полковник. Я відчув, що щось недобре було зроблено з сот[ником]
Ромбішевським, але нічого не міг зробити, бо ж і я зі Свиридом були
нелегальні. Повернувшись до Проскурова, я залишив Свирида на умовленому
помешканні, а сам відправився до Кам'янця-Поділ[ьського], щоб сконтак-
туватися з нашим Урядом. Прибув я рано і зараз же на вулиці спіткався з
coth[hkomJ Василем Коваленком *б( бувшим моїм шефом. Він був шефом
Розвідчого відділу Штабу Діючої Армії, а я був шефом контррозвідочної
частини Розвідчого відадлу Штабу Діючої Армії. Між іншим, я був
надзвичайно здивований, коли таку особу, що в українському громадянстві ніхто
його з попередніх часів не знав, було призначено на таку відповідальну
посаду в Державі. Але я маленька людина — не «розсуждав», а виконував
накази. Правда, в контррозвідчій роботі, яка все ж продовжувалася три, або
три з половиною місяців, я неодноразово входив в конфлікт з цим паном.
Багато разів він віддавав мені накази таку особу розстріляти, а я в таких
випадках вимагав доказів винности і таких наказів не виконував.
Придивившись у роботі до нього, я запідозрив, що він для когось працює, але і
часу і можливостей тоді я не мав, щоб усталити, що з себе він уявляє. Отже,
він мене зразу довів до помешкання А. Лівицького, з яким я був знайомий
ще з 1904 року по партійній лінії в Лубнах. Сот[ник] В. Коваленко довів
мене лише до помешкання, бо знав мої з А. Лів[ицьким] відносини. Тут я
А. Лів[ицькому] зреферував усю мою подорож, що торкалося нашої
справи. Я дивувався в своїх інформаціях, перед якою силою військовою
відступала наша армія, бо ж я зараз, власне, по ліквідації фронту і відступу нашої
армії до Старокостянтинова вирушив у «запілля» ворога, але його не
бачив. Єдино був бій під Бердичевом. Там билися галицькі корпуси з больше-
вицьким військом. А наша ж Армія УНР, власне, зліквідувала фронт перед
денікінцями! Хіба ж можна вважати за поважну силу денікінців, серед
яких я із Свиридом перебували цілу ніч на станції Кожанка, або в
Жмеринці лише відділ контррозвідників, чи під Проскуровим відділ в 75
багнетів? Або, власне, адміністрацію, помішану вже — денікінців з
українцями УГА? 47 Я був серед поранених українських патріотів з УГА. Дантівське
пекло не є таке страшне, яким страшним був образ стану наших зранених,
наших вмираючих патріотів від хвороб, без жодної помочі. Той образ читач
знайде в моїх спогадах. Вернувся я до Проскурова, пройшовши пішки
зигзагами до Київа і з поворотом перед нашим Різдвом, і не бачив військової
Зї

денікінської сили, бо при зайнятті большевиками Київа денікінці котилися
до Одеси... Большевики ж з півночі наступали на Житомир —Бердичів і
УГАрмія з ними боролася та на ст[анції] Попельня билися повстанці
Заболотного з місцевими большевиками з ближніх місцевих цукроварень.
Чому ж повстанчий відділ Заболотного не був приєднаний до нашої армії, яка
тут десь була? Чи робила наша армія, які заходи до того? Сумніваюсь!
Большевики виступили проти повстанців лише переконавшись, що
жодної більшої сили близько немає. Поінформував Лівицького також про те,
що ніде я не помітив жодних слідів нашої агітації чи пропаганди.
Населення абсолютно нічого не знало про нашу боротьбу, а також, що хоче, куди
йде і чого [домогаються] Табачники *. Після інформації, я при помочі
жидів зараз же скупався і дістав чисту білизну, але, повернувшись до хати,
був зараз же арештований польською жандармерією і кинутий до
Кам'янецької в'язниці. Тут я просидів 2 — 3 місяці. Читач нехай сам уявить
сидіння у в'язниці окупованого терену...** На третій день сидіння я тяжко
захворів, а [потім] у Варшаві лікарі признали запалення нирок. Болі були
страшні, необхідна була дієта, а давали ж із сіллю і перцем харчі. Муки
переносив неймовірні. Лікаря до мене не допускали. Жодних ліків я не мав.
Мучився і страждав. Потім мене цілком хворого закули і везли як
надзвичайно важного злочинця з Кам'янця-Поділ[ьського] по етапу через
Чортків, Тарнопіль, Львів, Варшаву. Пригадую, в Тернополі у в'язниці
стояла вода по коліно в коридорі. В одній з камер (цель) сиділа жінка —
дружина комуніста Порайка 48. Вона нелюдськи кричала і била кулаками об
двері. Стражник був, очевидно, з поранених, бо був калікою і хто знає, чи
не через те він був д'яволом в образі людини. Він ходив з нагаєм і
арештованих бив. Не знаю чому, але я на нього мав вплив і переконав його
дозволити мені в його присутності поговорити з пані Порайко. Він мене впустив
до целі Порайко. Вона пояснила, що ніяк не може сидіти із замкненими
дверима. Я пояснив цьому катові і дуже просив не замикати і тоді пані
спокійно буде спати і не [буде] кричати. Знову не розумію, чому він мене
послухав і дружині Порайко зробив виняток і не замикав дверей, а вона
перестала кричати. Коли мене везли, я не міг від болей сидіти, а лежав на
підлозі вагону і все говорив варті, що мені жити залишилося вже недовго,
а вони мене тримають скутим по руках і ногах. Я бачив, що вони
співчували мені, але наказ! І не розкували. Привезли до Варшави і авто зостанови-
лося на Маршалківській [вулиці] недалеко Саського огроду з лівої
сторони, як дивитись од цього огроду, і почали мене витягати фактично з авто.
В цей момент, коли мене тягли через хідники вулиці до дверей будинку,
проходив випадково наш старшина, якого я знав і який знав мене. Я лише
гукнув йому: «Скажить С. Петлюрі, що я арештований і те, що зараз бачите».
Втягли мене, бо я йти вже не міг, лише стогнав. І зразу зорієнтувався, що я
знаходжуся в 2-ому Відділі [Польського] Генштабу. З того, що припадково
до мене долітало через одкриті двері, коли входили, чи виходили старшини,
* Вживаючи прізвище Табачник замість Тютюнник, М. Чеботарів у такий спосіб
демонструє своє негативне ставлення до Ю. Тютюнника.
♦♦ Йде малозрозумілий текст.
38

я зрозумів, що мене мають везти до Варшавської цитаделі. Я кажу
старшинам польським, що я крепко страждаю, що не маю лікарської помочі весь
час, що прошу лікаря. Вони ніби співчувають, здвигують раменами і йдуть
по своїх справах. Так я просидів у почекальні, може, години дві, а, може, й
більше. Раптом мене старшини розковують і ведуть до якоїсь кімнати. Там
сидів якийсь старшина, що почав зі мною говорити. Він щось говорив
таке, чого я не міг зрозуміти. Він говорив, що мене знає якийсь офіцер з
російської] армій і той офіцер ручиться за мене. Я вперше почув те
прізвище і забув. А потім я довідався, що то говорив зі мною шеф розвідки,
чи контррозвідки Бартковський, пілсудчик. Мене зразу звільнили і
повезли на Хмельну вулицю до «Американського готелю». Тут мені дали добрий
покій. Я ледве увійшов до нього. Я благав зробити мені ванну, бо воші
лазили по мені. Коли я попав у теплу ванну, болі припинилися і я ніби
народився. Потім я довідався, що цей готель є до диспозиції 2-го Відділу
Генштабу. Одвідав мене С Петлюра, і пізніше А. Лівицький. Вияснилося, що
той припадковий старшина, що бачив мене на вулиці і якому я гукнув,
негайно побіг на Алею Роз № 6, де було наше посольство, і повідомив, що
бачив і що чув від мене. С Петлюра негайно телефонував Й. Пілсудсько-
му 49, і я був звільнений, але на вимогу 2-го Відділу Поліського] Генштабу
мусив би щодня мельдуватися * у них. Через хворобу я не міг мельдувати-
ся. Завідуючий готелем телефонічно заявив 2-му Відділу, що я хворий і
приходити для мельдування не можу. Перші дні до мене приїздили
старшини з «двійки», віталися, дивилися на мене і геть забиралися. Пролежав
я цілий березень і квітень. Приблизно за тиждень перед 1 травня 1920
року лікарі мені дозволили встати з ліжка і робити маленькі спацери, але я
дуже був ослаблений. Напередодні 1 травня приходить до мене генерал
Віктор Павленко 50, що служив також в льотництві російської] армії і був
у льот[ничому] відділі при Ставці Верховного командування, власне, при
російському] царі. Ще з російської] армії ми зналися. Він був
полковником і вже пізніше дістав ранг генерала в нашій армії. Тепер він заявив, що
передає мені наказ Головного Отамана з'явиться завтра, тобто 1 травня, на
Головний двірець, щоб разом з Головним Отаманом їхати на Україну.
«Бійтеся Бога»! — заголосив я. «Та ж я ще слабий, та я не одягнений! Я маю
право лише трохи ходити і то поволі».
Генерал поінформував мене, що про одяг я не повинен турбуватися,
бо це все він зробить, але я мушу з Головним Отаманом їхати на Україну.
І дійсно, через якусь годину, як він покинув мою кімнату, привезли
багато капелюхів, чобіт військових, одягу, білизну і приїхав кравець, щоб
поправити чи підігнати вбрання, яке я виберу. А говорив я про те, що я не
одітий, тому, що я спеціально був одітий [так], щоб не бути на Україні
замітним. Отже, мав прості селянські великі чоботи, селянські сподні і
відповідний піджак. Тепер, вибравши, що мені потрібно, і пригнавши
вбрання, я одівся і, як у байці, сталося чудо. Через годину—дві всі бачили
елегантного молодого (35 років), блідого старшину. У призначену годину
♦ Тобто, звітуватися.

1 травня о 10-й годині я приходжу на Головний Двірець. А хто знає
Варшаву, той мусить знати, що «Американський Готель» на Хмельній вулиці
№ 17, був дуже близько коло Головного] Двірця. На пероні було багато
знатних поляків і наших, що проводжали Головного] Отамана С.
Петлюру на Україну. Я представився Гол[овному] Отаману. їхав цим потягом
А. Лівицький, ад'ютант А. Доценко^і і інші. Цікава була подорож до
Вінниці, але про це в спогадах. Треба знати, що я особисто був з давніх
юнацьких часів добре знайомий з Гол[овним] Отам[аном] С. Петлюрою.
Він вчився в Полтавській семінарії, а я в той час у Полтавській] му-
жес[ькій] класичній гімназії. У свій час С. Петлюру було вигнано з
семінарії через українську справу. Так само мене було за те саме
викинуто з гімназії. С Петлюра бував у домі моїх батьків. Але з першого дня
нашої зустрічі під час розпочаття Великої Революції в 1917 році я ніколи ні
про що не просив С. Петлюру. Всі пости, які я займав з самого початку
Революції, або здобував своєю працею (Харків), або призначався
відповідним начальством без участі С. Петлюри (Отаман Коша по охороні
Державного майна при Мінпроді, Начальник к.-р. Армії, Комендант Тилу
Армії, Директор Політичного] Департаменту]) і ось лише тепер, у потязі,
в 1920 році, у травні місяці, власне, 1 [травня] у вагоні по дорозі на Україну
до Київа С. Петлюра наказує мені, на словах, приступити до організації
військової частини зі всіх родів зброї, назвавши її «Охороною Головного
Отамана Військ і Фльоти УНР». Штати «Охорони» я мав би представити
пізніше відповідним військовим установам на затвердження. Плян був
такий, що я мусив би під такою назвою, фактично, організувати дивізію, але
про це ніхто не повинен був знати. Наразі я мав права командира дивізії.
Тут же, знову на словах, наказав мені залишитися у Вінниці з тим, щоб я,
негайно організував військовий відділ, на чолі якого мусив зустріти
Головного] Отам[ана] С. Петлюру при його повороті з Києва. Одночасно
наказав приготувати Вінницю для зустрічі Головного] Отамана. У розмові
з Г[оловним] О[таманом] я довідався, що на фронті перейшов від больше-
виків до нас Галицький корпус 52, що корпус мав надію бути влитим до
української Армії УНР, але поляки противляться цьому, бо цей корпус
складений лише з галичан. У Вінниці я покинув потяг Г[оловного] О[тамана,]
що поїхав до Києва. У Вінниці я зараз же в таємний спосіб надіслав
спритних моїх людей до місця розташування Галицького корпусу із завданням
дати галичанам знати, щоб вони старалися тікати і в таємний спосіб
з'являтися до мене у Вінниці. Так я почав набирати людей до «Охорони». По
списках «Охорони» заносилися, як старшини чи козаки з Полтавщини,
Харківщини, Київщини і т.д., коротко: з України Східної. Усіх вже
прізвищ старшин, що мною були в такий спосіб до «Охорони», не
пригадую, але деяких пригадую, а саме: Мачуга, Чехович, Чопик, Шешора,
Дилінський, Гайовий, Королишин, Федак53 (що пізніше стріляв [у]
Пілсудського), Липкалюк, Романюк, Лихолат старший, Лихолат молодший
(два брати) і інші. Як же я був здивований, коли на пероні, де я чекав разом
з гоноровою сотнею Г[оловного] [Отамана] з Києва, з'явився сотник В.
Коваленко, що йшов з Гол[овним] Отаманом. Як міг він попасти вже до Київа
з Варшави і то один з перших? Блискавично зароїлися у мене думки: бачив
40

його у Варшаві, замешкуючого в доброму дорогому готелі і тоді виникало
питання: де брав на таке життя гроші? Лише він мене в Кам'янці-
Подільському бачив, коли одводив до помешкання А. Лівицького, а потім
мій арешт... Стало для мене ясно, що то він мене «засипав», але я лише так
думав, а доказів не мав і тому в собі залишив цю думку. Тут же, на пероні,
він підходить до мене і передає мені записку з канцелярії Г[оловного]
Отамана, в якій пропонується мені прийняти його до складу «Охорони».
Мусив прийняти. Як сот[ника] російської] арм[ії], призначив його
командиром пішого куреня, бо встигло втекти з корпусу 400 з чимось козаків.
Через пару днів я побачив, що він не тямить муштрової служби. Звільнив і
призначив [його] Комендантом Штабу, звідси скоро теж звільнив.
Коротко: всі мої призначення він не виправдував і я мусив його звільняти. У
мене з'явилася підозра, чи він, взагалі, був старшиною. Хто знає, що я мусив
би з ним зробити, коли б не наступила наша загальна катастрофа. Коли він
був моїм шефом, як начальник Розвідки, був такий момент, коли я йому
говорив: «Вашого наказу розстріляти таку-то особу я не виконав. Тепер
питання, чи Ви маєте мене розстріляти, що я не виконав Вашого наказу, чи я
Вас за зловживання своєю посадою, українською владою?»
Тепер я мусив би йому сказати, що там, де я командую, він не може
займати жодної посади. З нашою Армією була інтернована і Охорона, але
сот[ник] Коваленко зник з потягу і був оголошений наказом по Охороні
дезертиром. Довідався пізніше, що він у Тарнові, осідку Головного]
Отамана і нашого Уряду. Через якийсь час, коли я був з Охороною ще в таборі
Олександрові, чую, що мене віддано під суд. Я спішно їду до Тарнова.
Вхожу до Головного Отамана. Вітаємося. Я питаю, чи то правда, що мене
оддано під суд? Головний Отаман: «Так!» Тут його пояснюючі слова: «Я
певний, що Ви не винні, але, щоби не сказали, що я своїх людей крию, я мусив
погодитися на віддачу Вас під суд. Я переконаний, що суд знайде Вас
невинним». Прослухав я таку репліку Державного Мужа, Провідника і
Вождя і без єдиного слова піднявся і мовчки геть вийшов... Потім вияснилося,
що цей сот[ник] Коваленко написав донос на мене, що я і коні Охорони
продавав при відступі, державне майно і т. д. Ганебна брехня! Слідство
усталило повну мою невинність і потягнуто сот[ника] Коваленка за
брехливий донос на свого начальника до суду. Він тоді зник з Тарнова і з'явився у
Львові. Напевно, читаючи так багато написаного про сот[ника] Коваленка,
Ви запитаєте: «В чому справа?» А ось у чому: сот[ник] Коваленко займав
таку високу посаду — шеф Розвідчого відділу Штабу Діючої Армії — в той
час, коли полк[овник] Мельник 54 був Начальником Штабу Діючої Армії.
Звідки Мельник міг знати такого В. Коваленка? В який спосіб полк(овник)
Мельник чи сам призначив, чи погодився на таке високе і відповідальне
призначення людини, якої не знав? Зле і то дуже зле розбирався
полковник] Мельник в людях! А це невибачальна риса відповідального мужа.
Припускаю, що в [особі] Коваленка хтось підсунув таку нездібну,
підозрілу людину на такий високий і дуже відповідальний пост в армії.
Кого я не питав з українських діячів про нього, ніхто його не знав. А я його
пізнав при призначенні мене начальником К[онтр]-Р[озвідувальної]
частини Розвідчого Відділу Штабу Діючої Армі.
41

У Варшаві, коли я вже почав, ледве пересовуючи ноги, робити короткі
спацери, зустрів В. Коваленка і з ним зайшли до його помешкання. Він
мешкав в дорогому готелі. У мене виникло питання: де він бере гроші, щоб
так жити? Робив тоді з себе великого конспіратора, ніби від поляків! Його
удавання я добре розумів, але не виявляв цього. Нехай, мовляв, грає далі.
Побачу, що з того вийде.
Потім він один з перших попадає разом з польською армією до Київа.
В який спосіб? Про що це все говорить? А чого він поїхав до Львова з Тар-
нова? Чи не по обов'язку служби в 2-му відділі Польського Генштабу?
Я був занятий іншими справами і тому не мав ані можливостей, ані
бажання вмішуватися у справи Львова, цілої Галичини. Але я певний, що і в
справі арешту полк[овника] А. Мельника з другими, і в справі Ольги Баса-
рабової55 сот[ник] В. Коваленко зіграв, коли не головну роль провокатора,
то в кожному разі, значну. Його провокаційна робота серед львівських
патріотів і для мене особисто була фатальна. Як тонко і спритно у свій час
використав оточення Головного Отамана для віддачі мене під суд, так
тонко і розумно впоїв * серед патріотичної молоді Львова [думку, що я
польський аґент, і ворог галичан і т. д. Загал галицький того не знав, що
неодноразово зверталися до мене наші адвокати (Ганкевич^б, ШухевичЗ? і
Старосольський 58) у справах своїх клієнтів-підсудних, наших патріотів,
чи то по певні документи з мого архіву, чи то по мою думку в даній справі.
Якраз в розмові з адвокатом Шухевичем у його хаті я попереджав його
про сот[ника] В. Коваленка. В моїх спогадах є приведені ті розмови і
користання з мого архіву. Було й таке, що я виступав в якості свідка в
обороні підсудного нашого патріота Лихолата у Львові. Цікава справа.
Фактом є, що моє свідчення було причиною оправдання Лихолата, хоч йому
грозила найвища кара.
Що сталося врешті з сот[ником] В. Коваленком, — я не знаю. Чув, що
він десь заявився на кордоні понад Збручем на якомусь пункті в роботі
проти СССР від поляків, потім ніби він сам пішов до СССР...
Я не виключаю, що такий тип міг бути і совітським агентом. З
полковником] А. Мельником на цю тему я не розмовляв, але з ким я не говорив,
ніхто його не знав і не розумів, звідки він міг заявитися серед українців та
й ще в таких ролях.
Своє діло він зробив. Почитати лише «Сурму» 59 орґан «УВО» 60 про
Чеботаріва, а далі вже пішла фама... Навіть у брошурці Ол. Лугового
«Ольга Басарабова» на 16 crop, є характерне речення: «...А й сам він має якісь
зв'язки з Чеботарівим...» Досить мати «якісь зв'язки» з Чеботарівим, щоб
та людина була в підозрі. Або на crop. 328, в розділі «Справа
Кожевникова» в праці В. Марганця б1 «Українське підпілля від УВО до ОУН» є таке:
«...Для мене стало очевидним, що діло нечисте й тхне розвідкою. Якою? На
чию користь? Оце й було невідоме. За польську промовляв стверджений
його зв'язок із Чеботарівим...» На цім місці лише стверджую, що така
заява друкованим словом Марганця не має нічого спільного з правдою.
* Тобто розповсюдив.
42

Шкода, що в ті часи активні провідні патріоти УВО-ОУН не мали направду
контакту з тим «Чеботарівим». Як вище зазначив я, в своїй роботі проти
більшовиків-комуністів я абсолютно не вмішувався в справи Волині,
Галичини, у внутрішні справи Польщі. Тоді не довелося б і Марганцю писати
таку неправду і зводити читачів його праці на мильні стежки. Про
комплекс повищих справ, пов'язаних з УВО-ОУН, агентурою і провокацією
серед них мається цілий розділ у моїх спогадах. Я ще повернуся до цієї
справи як про сот[ника] В. Коваленка, так і про повищі писання, коли
буду говорити про розмову з Головним Отаманом, а далеко пізніше — з
Є. Коновальцем 62 перед його виїздом до ЗДА * в Парижі.
Легко було сот[нику] В. Коваленкові використати оточення
Головного Отамана проти мене, бо я весь час боровся з ним і до «оточення» не
належав. Збіглися обох інтереси: Коваленка і «оточення» з ріжних побуд-
жень, а йшли до одної мети: скомпрометувати мене, віддалити від
Головного] Отамана С Петлюри.
Серед українських патріотів у Львові до певної міри легко йому
вдалося досягнути моєї компромітації, бо ж і тут йому з інших причин
допомагали таємні агенти Кремля, що перебували у Львові.
Після заняття військами Директорії Києва ♦• тут запанував нечува-
ний хаос під кожним поглядом. Політичний провід не мав ясної лінії. Він
хотів догодить усім, і правим і лівим, і тому нікому не догоджував. Нарешті
почали шукати політичного рятунку в «Трудовому Конгресі» (23 — 29 січня
1919 p.). Чому я був у ролі обсерватора, не діючим чинником, на разі не
буду пояснювати, бо в такий спосіб я геть далеко, відійшов би від теми.
Фактом зостається, що я не був тим, чим був, скажімо, у Харкові, на
Слобідській Україні. Не раз я думав над тим, що «як багата наша
революційна верхівка на справжніх революціонерів, активних державників,
коли, ось я лише припадково десь і щось допомагаю». Звичайно це була
моя гірка іронія! Я бачив на власні очі анархію в адміністрації державного
апарату, відсутність розумної влади і т. д. Наближається з'їзд делегатів
«Трудового Конгресу» і бачу, що ніхто не подумав над тим, а де ж ті
делегати знайдуть для себе приміщення. І по своїй ініціативі на Великій
Васильківській за яких 3—4 дні знахожу порожній великий будинок, неза-
мешканий, але потрібуючий ремонту. При допомозі жидів у три дні
будинок був одремонтований, з Подолу навезені ліжка, матраци, білизну
і т. д. Як у байці за ці три дні мені вдалося організувати великий інтернат
для делегатів. Коли я повідомив Голову Комісії по скликанню «Трудового
Конгресу» А. Лівицького, щоби він зробив рекляму цьому інтернату,
скеровував делегатів до мене, — він був приємно вражений. Не забуваймо,
що тоді я належав до УСДРП-тії. Потекло до мене селянство. Ними я
заопікувався, над ними працював весь вільний час і вночі, політичне
обробляючи їх. Не можу твердити, що це єдина моя заслуга, але у великій мірі
так є, що на «Конгресі» з великою більшістю селянських депутатів були
* Сполучені Штати Америки (З'єднані Держави Америки).
♦♦Автор, вже вкотре, перериває хронологічний виклад подій і повертається до
грудня 1918 р.
43

прийняті резолюції УСДРП! Але ця тяжка, марудна праця по сьогодні
нікому не була відома. Фактично я був без всяких формальних номінацій,
призначень, Завідуючим інтернатом, що сам створив, дослівно, в 3 дні.
Делегати роз'їхалися, а я останнім потягом виїхав з А. Лівицьким, Б. Мартосом і
др. у товарних вагонах до Вінниці. Як в дорозі, так і у Вінниці всі мої
знайомі ні разу не запитали мене, а що я роблю, чи де працюю? А це ж все
великі «риби» нашого проводу. Просити ж їх про щось для себе або
пропонувати себе десь, я цього не робив і продовжував обсервувати події. У Вінниці
сконстатував не менший хаос, свідком якого я був у Київі. Коли
розпочалася 2-га * світова війна, я був в Москві. Мав тоді великі зв'язки і
пропонували мене влаштувати в запіллі. Я подякував і одмовився, заявляючи, що я
себе віддав у руки своєї долі: на службу не напрошуватися, але від служби не
відмовлятися. І так вся війна минула, і я щасливо залишився живим. Так
тепер після Слобідської України, де я творив українські національні
цінності, виявляв творчу ініціативу, не напрошувався, не використовував
особистих зв'язків, ба, навіть своїх добрих відносин і старого знайомства
з С. Петлюрою. Я вважав, що він же знав мене, знає добре положення
нашої справи, брак людей і міг би при бажанні мене знайти. У Вінниці я ані
помешкання не мав, ані грошей на життя. Я дістав дозвіл у двох лікарів-ук-
раїнців приходити на ніч до їхньої кімнати і на підлозі спати. Рано
підіймався і зникав до вечера. Цікаво мені було знати, що думає і робить
Рада Міністрів, і тому, коли я на вулиці зустрівся з А. Лівицьким, охоче
пішов до нього (мешкав у готелі «Савой»), слухаючи його інформації. Я
побачив, що Уряд наш продовжує політику сидіння на двох кріслах. Може,
минуло пару днів, як на вулиці припадково я зустрічаю одного патріота з
партії есерів українських, Гризодуба. Він якось несміливо запитав мене,
що я зараз роблю, де працюю? Я йому спокійно і серйозно відповів: «Я є
Директор свіжого повітря». Він не хотів вірити, бо ж вважав, що я мушу
займати високий пост. Бачачи його здивовання, я категорично йому
заявив: «Я наймаюся». Тоді він у тих же тонах ніяковості почав говорити, що
«у нього є посада», але то не для мене, що він, навіть не сміє мені її
пропонувати. «Чому, — питаю я. — Я згоден скрізь працювати, коли це на
користь Україні». Не пояснюючи мені де і що, він дав мені адресу і просив
завтра по цій адресі бути о 8-й годині. Він то мене, очевидно, добре знав, але
я до нього не озвався б, коли б він не підійшов до мене. Оказалося, що він
є Директором Інформаційного бюро (Інформбюро) Головного управління
преси і пропаганди, на чолі якого стояв д-р Осип Назарук 63. Дістав я
призначення при перепрошеннях на посаду помічника експедитора, другими
словами, звичайного робітника, обов'язки якого були в'язати пачки
літератури, бюлетенів і газет в пачки більші і пачки менші. Для розсилки на
провінцію, словом, дістав фізичну працю. Я швидко зорієнтувався на
новому місці. Багато сиділо непотрібних «робітників» і «робітниць», що
нічогісенько не робили, займалися плітками, безперестанно курили та
вдавали страшенно зайнятих. Багато було таких, що треба було б їм бути на
* У тексті друкарська помилка. Мова йде про Першу світову війну.
44

фронті, в кожному разі — у війську. Грав тут величезну роль вплив
партійності. Я займав найменшу посаду по службовій ієрархії, а тому
невільно було мені слова сказати, та й я і не намагався, бо відадвся всією
душею дуже цікавій праці. Я негайно нав'язав контакт з навколишніми
селами через тих кур'єрів, що приїздили самі по друковане слово.
Набачився я занадто багато перед цією працею, як цілі райони були в Україні без
будь-якого друкованого слова, як відсутньою була преса, як наші люди по
селах абсолютно нічого не знали про те, що діялося в Київі, а тому тепер
мав нагоду по мірі моїх фізичних сил поширити пресу, українську книжку
та інформації про українську владу. Я був дуже коротко на цій роботі, але
мені вдалося надбати досить широкі знайомства в з селянами окружних
сел. Морально я був задоволений і не мішався ані в інтриги, ані в плітки,
чого було повно в Інформбюро. У мене на це не було часу. Приблизно в
середині лютого *, а, може, в другій половині місяця, після засідання Ради
Міністрів, А. Лівицький заявляє мені, що на засіданні говорилося про
мене. Зацікавилися. Уряд потребує посилати цукор до Галичини, а селяни
тих сіл, що коло цукроварень, не дозволяють вивозити цукор, в надії, що
той цукор залишиться їм. Уряд звертався до військового командування за
допомогою, але командування відповіло, що у нього бракує достатньо
війська на фронті. Уряд ухвалив організувати на зразок військової
частини охорону майна державного, а також для охорони транспорту цукру до
Галичини. На нараді висунута була моя кандидатура на організатора і
начальника такої частини. Тут же А. Лівицький запропонував мені від імені
Уряду згодитися на цю пропозицію. Я поставив умовою, перше всього,
розмовляти з тим міністром, якому я підлягав би, і по-друге, що я тільки
тоді погоджуся, коли безпосередньо буду підлягати міністру без всяких
посередників. Ця військова частина мала б бути при Міністерстві
продовольчих справ, а Міністерство господарчих справ було окремо на чолі з Фе-
щенком-Чопівським 64. На другий же день я відпросився у свого
«начальника», експедитора на годинку і пішов розмовляти з паном
Міністром. Представився 2-му, міністрові продовольчих справ Михайлу
Михайловичу Тимофееву. Розмова була короткою. Тимофеев погодився в
усьому зі мною. Я маю підлягати безпосередньо йому. Штати частини маю
йому представити на затвердження. Набір козаків і старшин по вільному
найму. Зараз я вже не пригадую і скільки козакам і старшинам малася
платня. При цій же першій розмові я попросив дати мені найближчі
наряди для відправки потягів з цукром до Галичини. Міністр був здивований,
бо ж ще я не маю людей. Я його заспокоїв, що люди будуть. Повернувшись
до своєї праці при Інформбюро, я зараз же використав мої знайомства з
окружними селами і через тих моїх вже приятелів-селян повідомив, щоб
хлопці, що захочуть вступити в частину під назвою «Кіш охорони
державного майна при Мінпроді», негайно з'явилися до мене. Тут же я подякував
«начальнику» — експедитору за службу і забрався з Інформбюро. Забув
зазначити, що у Вінниці я спіткав припадково козака Грицька Довгополенка,
•Йдеться про 1919 р.
45

з яким я запізнався в Харкові ще в 1917 році. Тепер йому наказав негайно
приготувати в касарнях відповідне помешкання для прибуваючих,
бажаючих вступити до «Коша охорони». Вже на другий день хлопці почали
повзти з сіл до мене. Хлопці приносили рушниці, а навіть кулемети. Коротко:
за пару днів у мене в «Коші охорони» було вже пару сот людей озброєних.
З першої ж години вступу і підписання умови козаків муштрували,
знайомили коротко з історією України, інформували про українську боротьбу і
вводили їх в курс сучасних подій. На другий же день по розмові Міністром
Тимофєєвим були вислані маленькі групки в сусідні цукроварні для їхньої
охорони, а через пару днів вже потяглися потяги до Галичини з цукром
при ескорті з «Коша охорони». На селян впливало те, що козаки були
озброєні, навіть кулеметами. Після інструкцій козаки вели агітацію серед
селян в напрямку освідомлення їх про нашу боротьбу і т. д. Таке швидке
налагодження транспорту, організації частини зробили незвичайне
враження на Міністра Тимофєєва, а через нього і на всю Раду Міністрів і
набрало певного розголосу позитивного для мене. Несподівано до мене
з'явився Сергій Шемет 65. я з ним, правда, був раніше знайомий, з
юнацьких часів, коли я, після звільнення з Полтавської гімназії, продовжував
науку в Лубенській гімназії. Він тоді позичив мені самоката (ровера) поїхати
до села Хорошки, в 25 верстах від Лубен, для спаралізування роботи
російських есерів. Я знав, що він гетьманець, хоч і добрий українець, але,
коли я послухав його по моїй адресі дифірамби, що я так швидко і так
добре з нічого створив військову частину, а потім випитував мене про мою
загальну і військову освіту, я зрозумів, що він хоче мене на щось заангажу-
вати, і почав розхвалювати Головного Отамана С. Петлюру та нарікати, що
наші люди, що звуться патріотами, люблять лише говорити, а не робити.
Привів йому для ілюстрації мого твердження приклад організації «Коша
охорони». Мало говорилося з міністром і коротко, без зайвих балачок,
була організована і озброєна без копійки на то військова частина. Тут я його
поінформував про стан на фронті, про брак організації, про відсутність
резервів, про, нарешті, нічого нероблення, щоб цьому запобігти. Сам С.
Петлюра нічого не зробить, коли його помічники в особі командирів не будуть
йому допомагати. Послухавши мене, зніяківів він і несподівано піднявся і
геть вийшов. Для мене було зрозуміло, що він в моїй особі не знайшов
того, що шукає. Потім вже вияснилося, що він мав на меті, коли до мене
приходив. Він шукав людину для авантюри проти С. Петлюри, але про це ясно
стало далеко пізніше. Між іншим, я мою розмову з С. Шеметом передав
А. Лівицькому. В кожному разі його прихід до мене свідчив про те, що
пішла фама і то добра про мене. У Вінниці я всією душею віддався щиро
праці по створенню військової частини та організації транспорту цукру до
Галичини. Одночасно я обсервував працю і то детально в найменших
дрібницях Міністерства продовольчих справ, його дію та персональний
склад. Тут же, у Вінниці, я пару разів зустрічався з інж[енером] Ковен-
ком бб, комендантом м. Київа, теж соц[іал-]демократом, на обов'язку якого
була оборона міста Київа. Заходив я на хвилинку і до його штабу, чи бюро.
Багато мені часу не потрібно було, щоб я сконстатував негативний
характер його роботи. Тут же я зустрівся не з одним отаманом, що потім були
46

мною обеззброєні і заарештовані. Сміх і сльози були, дивлячись на ці
докази глупоти і безсоромності. На фронті ми все відступали, а ці «герої» в
прикумедних, фантастичних убраннях спацерували по Вінниці. І влада
мусила б те все бачити, як і я, і щось з такими ненормальними, деморалізую-
чими явищами робити. Та де там! Я не міг зостановлюватися довше над
тим хаосом, над тою анархією, що панували у Вінниці, а, значить, і по всій
ще не зайнятій большевиками Україні. Коли я був ще в Київі, я щодня
діставав кур'єрами (старшинами і козаками) вичерпні інформації про стан
на фронті. Старшини, що знали мене по 1917 році у Харкові, були певні,
що я граю видну ролю при самому центрі і тому інформували і благали
мене вплинути і направити згори організацію армії та усунути всі недотяг-
нення. З приїздом до Вінниці цей контакт увірвався і я знав про фронт
дуже загально, з великим спізненням, і хто знає, чи правильно. Чим ближче
наближався фронт, тим більше селяни почали активно шкодити нам. Вони
старалися нападати на потяги з цукром уже в дорозі. Треба було значну
ескорту висилати і пильно вартувати. У Вінниці я діставав наряд на потяг з
цукром, а в Галичині по здачі відповідним українським чинникам діставав
старший варти поквітування, що одержано цукру стільки-то і стільки.
Старший потім при рапорті здавав мені, а я при відношенню — панові
міністру. Не було випадку, щоб селянам вдалося напасти і пограбувати.
Були лише натяки на це, але пильність варти зразу ж у корені
унеможливлювала. Фронт наближався, а у Вінниці всі ресторани, кафе, все було
переповнено, і то в своїй більшості військовиками. І знову влада абсолютно
нічого не робила. З наближенням фронту наша територія зменшувалася, а
тому і зменшувалася кількість цукроварень до нашої диспозиції.
Міністерство продовольчих справ перейшло до потягу, зайнявши один чи два
особових * вагони. У цій же валці розмістився і «Кіш охорони державного
майна при Мінпроді». У щоденному житті нашої валки мені не тяжко було
усталити, що сам міністр був єдинонеділимець, що набрано урядовців зі
старшин російської армії, єдинонеділимців і то «Георгіївських кавалерів».
Між собою розмовляли лише московською мовою. З паном міністром
говорили московською мовою. їхнє спочатку захоплення мною, як
організатором частини і транспорту, скоро охололо, переконавшись, що я є
самостійник, або, як вони мене називали «щирий». Потяг наш був один з
ешелонів Міністерства продовольчих справ, а саме Хлібного
департаменту цього міністерства. Міністром же, як я вище писав, був Михайло
Михайлович Тимофеев, бувший земський гусар з ресорту постачання збіжжя
до Південно-Західного фронту російських армій. Директором Хлібного
департаменту був Павло Євстигнійович Дорман, підполковник Генштабу
російської армії, 100 % єдинонеділимець, зрусифікований німець. За часів
гетьмана перефарбувався як сезонний українець, що не перешкоджало
йому, між іншим, видавати в Київі «добровольчеську» газету «Армія» (на
українські, «гетьманські» гроші), в якій все українське закидувалося болотом.
♦ Йдеться про вагони, які були зайняті особовим складом Міністерства
продовольчих справ УНР.
47

Дорман — людина надзвичайної сили волі, цілком опанувала Тимофеева,
котрий робив усе, що йому диктував цей єдинонеділимець. Я довідався, що
Дорман-Тимофєєв (а може, лише сам Дорман?) вивезли з Одеського
порту з призначенням Константинополь кілька пароплавів збіжжя (причому
один фрахт вислано на приватну персону, П. Є. Дормана, як одержувача).
Само собою зрозуміло, що я не міг симпатично до них всіх ставитися, а
вони зрозуміли, що я, помимо справ Коша охорони, втручаюся в їхні справи,
багато пізнав і вороже наставлений до них. З наказу міністра наші ешело-
ни-потяги пересунулися до Жмеринки. Не вспіли ми ще акліматизуватися
на місці, як мене замельдували мої козаки, що недалеко від Жмеринки є
великі військові інтендантські магазини-склади і що з тих складів зараз на
підводах селянських завідуючий ними вивозить майно, іншими словами,
краде. Негайно [я) наказав усі вози з майном затримати, на місці
справляти злодійство і розстріляти злодія. Він був по національності поляк і хотів
використати загальну анархію. І теж дивно, що армія не мала достатньо
амуніції, одягу, взуття, а зі складів возами вивозили і продавали невідомо
кому і де. Повна анархія і в цьому напрямку була. Це так швидко було
пророблено вдень і на очах людей, що люди схвалювали і були задоволені. Але
і рознеслася про мене чутка, як про немилосердного до злодіїв і людини
порядку, а, з другого боку, у скритих ворогів нашої державности
викликала ненависть. І я це розумів. У Жмеринку потім приїхав Штаб Армії. Як
його начальник, так і всі старшини бачили щодня як ішли-марширували сотні
Коша охорони на військові вправи і чули завжди, коли верталися зі
співами. Що Штаб думав, я не знаю, але злого нічого не виявляв. Лише, коли в
Жмеринці хтось ризикнув на переворот, то Штаб Армії звернувся до
мене, щоб я дав до його диспозиції дві сотні для подавления авантюри. Я не
входив у курс тої події, бо був переобтяжений своєю працею і вихованням
козаків і старшин в моєму дусі. Я навіть ні разу тоді не був у самій
Жмеринці. Коли повернулися сотні з Жмеринки, мене поінформували, що
«повстання» було ними задавлено, а провідника того «повстання» з наказу
начальства там же на вулиці, під мурами, розстріляли. Потім я довідався, що
був розстріляний особливий комендант Жмеринки і її околиць молодий
чоловік Слонімський. Коли я почув, мені моторошно стало. Адже ж я
добре знав і цього Слонімського і його меншого брата, як фанатиків,
українських патріотів. Молодший його брат, ще учень гімназійний в
українській гімназії, пішов боронити Київ-Україну до Крут і там загинув з
рук москалів, а тут його старший брат згинув від українських же рук!.. Я не
мав абсолютно часу перевірити, чи Штаб Діючої Армії не спричинився до
страшної помилки. Хто ж там, у тій Жмеринці, міг «повставати»? Чи не
діло це було рук сотника В. Коваленка? Якого я тоді не знав, як не знав і
старшин Штабу Діючої Армії. Тільки пізніше, коли я, що називається, оку-
нувся в життя Штабу Діючої Армії, я згадав цей момент і думав про
Коваленка. Я, як Ви з повищого знаєте, до Жмеринки особисто не ходив
здавлювати «повстання», але розголос пішов, що то я здавив його через те, що
були там мої козаки. У Жмеринці ще більше загострилися
взаємовідносини між мною і цілим Міністерством з Тимофеєвим на чолі, але ще до
одкритого конфлікту не дійшло. Фронт котився на захід і ми мусили теж
48

відходить на захід. Перед самим вирушенням зі Жмеринки прийшли до
мене урядовці (фактично старшини) і передали мені наказ від міністра
видати їм за числом усіх урядовців рушниці з відповідною кількістю набоїв.
Я видав. Через якийсь час приходять знову, і знову наказ міністра
передати їм кулемети. Цього наказу я не виконую і пояснюю, що добрі кулемети
на цукроварнях, а ті, що я маю, зіпсовані. Ясно, я сказав неправду, але
тому, що носилося в повітрі нашого потягу, що вони хочуть обеззброїти
частину. Тоді приходять утретє і передають наказ ліквідувати Кіш охорони
державного майна при Мінпроді, бо, мовляв, з відходом ще на захід
цукроварень уже немає і охорона непотрібна. Всі мої доводи, противні до
виконання такого наказу, — були зайві. Я пішов до міністра і сам з ним говорив.
Згодився зліквідувати за умови, щоб зараз мені були видані гроші для
виплати всім козакам і старшинам. Міністр спочатку не хотів дати, але потім
погодився зі мною, що інакше я не можу їх звільнити. Гроші я дістав і
перед фронтом оголосив їм подяку за службу та заявив, що коли хто хоче
залишитися при мені, з тим, щоб ділити долю зі мною, вже переходячи на
цілком військовий стан. Отже, по дорозі зі Жмеринки до Проскурова я
звільнив усіх бажаючих вертати до дому, а їх було пару сотень. Не всі геть
пішли, а досить добрий гурт старшин і козаків залишився при мені. У
Проскурові декілька вагонів з моїми старшинами і козаками ми відчепили від
потягу Міністерства і стали на резервному путі. І тут я не марнував часу, і
все виробляв з них добрих патріотів, майже не виходячи з вагону, а всі ми
замешкували в товарних вагонах. Ясно, що в дорозі зі Жмеринки до
Проскурова я стягнув всі пункти * з цукроварень. Таким чином, ліквідація
Коша охорони державного майна при Мінпроді сталася приблизно в кінці
квітня місяця 1919 року. З Міністерством я розійшовся вороже, бо я не
ховався, що я проти їхнього ворожого наставления проти української
державності... І міністр Тимофеев, і директор Дорман розуміли добре, що я
багато пізнав з їхньої діяльності, чого б вони хотіли, щоби я не знав.
Помилилися вони сильно, думаючи знайти в мені, от собі, звичайного
старшину, що знає лише свої службові обов'язки. Так обставини склалися,
що за ці два місяці, що я був при Мінпроді, я не мав випадку бачитися з
Гол[овним] Отаманом. Отже, я не знаю і сьогодні, чи він знав навіть про те,
що я є тут десь при Уряді, при Мінпроді. Зараз уже не пригадую, чи ми на
тому резервовому путі простоїли тиждень, чи може і днів десять, і ніхто
до нас не підходив і не питав, що ми за одні, що ми тут робимо і чого ми тут
сидимо?? А малися ж і коменданти станцій і коменданти міст і поліція,
ніби все мали, всі атрибути державного адміністраційного апарату, але
діла ніякого, бо великі начальники цих установ були на зразок Дормана чи
Тимофеева, а коли попадав в начальники і наш чоловік, то був або
абсолютно пасивний, або добравшись до значного положення, не вилазив з
шинків, бо як ніхто його не контролював, так і він не контролював своїх
підлеглих. То все я бачив і тяжко переживав. Аж ось приходить до наших
вагонів молодий старшина і заявляє мені, що мене просять до Штабу
Йдеться про охорону.
49

Діючої Армії. Взяв я на всякий випадок одного з моїх старшин, і приходжу
до Штабу. Ось тут представляється мені сот[ник] В. Коваленко. Він питає
мене, чи погодився б я прийняти посаду начальника контррозвідки. Я
йому відповів, що це так несподівано для мене, що я мушу подумати і тоді
відповісти. Він кудись зникає і потім знову з'являвся і настоював на
прийнятті пропозиції Штабу Діючої Армії. Рішили, що я ще сьогодні зайду до
Штабу з моїм рішенням. Я належав тоді до УСДРП, а тому рішив
порадитися з ЦК УСДРП у справі пропозиції. В Проскурові тоді з ЦК був лише
С. Вікул 67 і з ним я мав раду. Він сказав дослівно тоді таке: «Ви знаєте, що
зараз одні члени ЦК в Кам'янці, другі десь у Жмеринці, і зібрати їх до
купи зараз неможливо. Але я думаю, що, коли ми стараємося зайняти всі
командні пости, а тим більше такий пост, як начальник] контррозвідки,
ніхто з ЦК не буде проти того, щоб Ви обняли цей пост. Я радив би Вам
прийняти пропозицію Штабу Діючої Армії». Після цієї розмови я зараз же
пішов до Штабу. Передаючи своє рішення сот[никові] В. Коваленкові я
зацікавився, а яка ж структура організації Штабу Діючої Армії. Тут я
довідався, що саме він є начальник Розвідочного відділу Штабу Діючої
Армії (звичайно, Української) і, що я мав би йому підлягати як начальник
контррозвідочної частини Розвідочного відділу Штабу Української Діючої
Армії. Я йому передав мою згоду і запитав, коли ж від кого я маю
перебрати контррозвідку. Як же я був здивований, що по сьогодні такої не
існувало, що моїм завданням є організувати її і бути її начальником. Така
розмова відбувалася годині о 1-й в обід в кінці квітня 1919 року. Отже, стільки
часу армія боролася на фронті, не маючи контррозвідки. А коли я згодом
придивився, то тепер можу з цілою певністю заявити, що й розвідки,
власне, не було, а те, що було можна лише назвати великим злочином, а людей,
причетних до того злочину, віддати під військовий суд. Зразу ж по виходу
зі Штабу і після розмови з сотником Коваленком, тепер моїм начальником,
маючи таке призначення, але знову все на словах. Чи чувана річ, щоби
таке призначення відбувалося на словах? Я за допомогою того мого старого
знайомого жида готеляра в Проскурові, на 5 — 6-ту годину вечора мав уже
виготовані всі штемпеля і печатки для контррозвідки. А о годині 8-й —9-й
мої люди, ще чекали мене ще у вагонах на станції, дістали від мене
інструкції і ордери на арешти. Вже ввечері директор П. Є. Дорман був
заарештований, і багато інших. Міністр Тимофєєв і його найближчі
ад'ютанти встигли втекти. Діяв я блискавично, щоб зразу Проскурів привести в
належний стан і порядок. Були окружені всі ресторани, всі кафе і
перевелася уважна контроля осіб, а не документів. Недостатньо було
пред'явлення документа, що він є сотник, чи полковник, чи поручник такої-то
частини, але мусив документами довести, чому він сидить у запіллі, а не на
фронті. Всі тут же, що не могли цього довести, діставали по 25 шомполів, у
зуби хапали сподні і як вітер зникали з міста. Земля під ними від бігу
гуділа. А коли мої козаки давали шомполів, то винні вважали, що то я сам
особисто їх б'ю, бо кричали: «Пане полковнику, я більше не буду...» і т. д.
Дісталися пару старшин і з Запорізького корпусу, що прибігши до своєї
частини, з обуренням оповідали про те, що їм заподіяв «Чеботарів». їм не
вірилося, що може бути український порядок, українська кара. Мене то
59

все не нервувало. Я очистив Проскурів і від дезертирів, і від
кримінального елемента, і від звичайних, розпещених старшин, а тим більше
денікінців-москалів. Коли діставали ті старшини шомполів, що не вміли
говорити по-українськи, то вже козацтво від себе приговорювало, коли
кінчалися призначені удари начальством «а це від нас, козаків, за
московську мову!» І загуло не тільки в запіллі, айв армії про Чеботаріва.
Патріотичні наші військові зітхнули легше і виявляли на кожному кроці по
відношенню до мене пошану і допомагали, чим тільки могли. В подальшій
моїй роботі я виявив, що багато начальників частин зненавиділи мене, бо
й їхнє самовілля теж повинно було скоротитися. Що ж, найменша частина,
якась комендатура малого міста, і вона мала свою контррозвідку. Не кажу
вже про полки, дивізії, групи (ми ж мали і Північну і Південну [групи]), про
корпуси, — все це мало свої контррозвідки і вони підлягали лише своєму
начальнику. Начальник був царем і Богом, і сам рішав усі справи, що йому
«його контррозвідка» докладала. Діялося щось несамовите по частинах.
Це фактично були організації, що нічого спільного не мали з боротьбою
проти шпіонажу, а займалися в більшості обслугою свого начальника та
усуненням невигідних начальникові чи то козаків, чи то старшин. На
превеликий жаль, ті органи під назвою контррозвідка навіть проливали
невинну українську кров! При організації контррозвідки при Штабі, тобто
контррозвідки державного характеру, я мусів би всі ці контррозвідки
підпорядкувати собі, тобто Централі. І ось треба було вже діяти, і як
контррозвідці Діючої Армії і цю частину одночасно зорганізовувати. На моє
щастя, я мав ту групу козаків і старшин, що залишилися у мене, чи при мені,
по ліквідації Коша охорони державного майна при Мінпроді. Ця група
стала ґрунтом організації контррозвідки для всяких операцій, як от:
перевірка документів у кафе і ресторанах, перевірка в місті на вулицях, аре-
штовання, — все це вимагало людей, збройної сили. Про те, щоб у
відповідних моментах могла допомогти армія, не було що й думати. А тому
я одночасно старався організувати коло контррозвідки військову частину.
І мені вдалося організувати добрий кулак з 500 багнетів. Фактами є, що
двічі Штаб Армії користався моїм козацтвом: перший раз у Проскурові,
коли треба було закрити певний простір, що опинився без нашого війська,
на фронті (про це в спогадах), а другий раз, коли треба було прорвати
фронт з Галичини—Тернополя на Проскурів. Хто я, які мої кваліфікації під
поглядом військовим, політичним і під поглядом національним —
української державності, полк[овник] Мельник не мав поняття. Про це теж
у спогадах. Я мав вже тоді доводи такого мого твердження. А як мене
атестував у свій час сотник Коваленко полковнику Мельнику, — ніколи не
питав Ков[аленка] і не знаю по сьогодні. Коли хочете, то мене це мало
цікавило. Що Головний Отаман С Петлюра нічого не знав про це
призначення, то теж маю доводи і про це в спогадах. Ясно, що не було моїм
завданням контролювати документи, осіб, наводити порядок в місті, але
мусив і це робити, щоб той загал відчув, що є українська влада, яка
тримається порядку і т. д. А водночас мусив організувати агентуру і
боротьбу зі шпіонажем. Це було дуже тяжко, але я не пасував перед
перешкодами і досягав свого. Відповідних помічників я не мав. Я їх вчив уже в
51

току * самої роботи. Тяжко мені було перевести по армії централізовану
організацію контррозвідки, бо зустрічав надзвичайно великий опір у
начальників частин. В той час командував Запорізьким корпусом генерал
В. Сальський 68 (тоді мав назву отаман). Це людина розумна, з освітою
Генштабу і то з відзначенням, мене зрозумів, жадних перешкод не робив, а
противно. Це єдина людина, що зрозуміла державні інтереси і хотіла
навіть мені в цьому допомогти в підлеглому йому Запорізькому корпусі.
Між іншим, коли я приїхав в цій же справі до штабу Північної групи,
познайомився з тодішнім шефом контррозвідки цієї групи, сотником Шапу-
ло, то не скінчили розмов, як на другий день розпочався замах (авантюра)
отамана Оскілка 69. Про цілу цю авантюру в моїх спогадах. Коротко: я ще
не вспів навіть об'їхати більші військові одиниці для налагодження роботи
в цілій армії контррозвідки, як мене запросив командуючий Армією
отаман Василь Тютюнник ?о і оголосив мені моє призначення на посаду
коменданта Запілля Діючої Армії. Я противився приймати цей пост, але
отаман В. Тютюнник переконував прийняти, бо вважав, що лише я є той
комендант Запілля Української Діючої Армії, що дасть їй зброю, порядок
і т. д. В інтересах нашої загальної справи я погодився і прийняв
Комендатуру Запілля Української Діючої Армії від сотника Самійленка 71 у
присутності полковника В. Павленка. З вищого видно, що без жодної допомоги,
чи то нашого постачання, чи то нашої армії, я організував людей і зброю, і
при творенні Коша охорони, і при творенні контррозвідки та її військової
частини. До мене не тільки полковник Павленко — комендант Запілля, а
абсолютно ніхто і носа свого не показував по наших селах, а всі
«боронили», в інтересах їх «боролися»... Я кинувся по селах. Скликав віча і
звертався до них в їхніх же інтересах давати синів до армії, звозити зброю, що
мають у сховах, нашій армії. Серце кров'ю обливалося, коли я з ними
говорив, тобто з селянами. Це — темні маси, що кинуті своєю інтелігенцією
напризволяще. Вони нічого не знали. Зібрав я трохи зброї, бо ж
призначили мене, коли ми вже були в «Трикутнику смерти». В деяких селах мене
атаковували запитаннями, що видно було наслідки большевицької агітації.
А в деяких місцях (Жмеринка, Новоушиця) населення висловлювало
обурення проти уласкавлення засуджених місцевими судами до кари смерти
знаних місцевих большевиків. У адміністрації опускалися руки в боротьбі
з большевиками на місцях через таке посунення, таку політику центру, а
навіть і Головного Отамана. Між іншим, і підполковник Генштабу
російської армії, а у нас Директор Хлібного департамента П. Є. Дорман не
був засуджений, а як кара, змушений був покинути кордони України, що
він з великим поспіхом і приємністю виконав. А з часом виринув у
Парижу, як мільйонер, власник Пшпано-Французького Банку і один з
найбільших мандаринів російської колонії. Маленька, але пікантна деталь.
Українським «мальчиком на посилках» у Дормана на Україні був, між
іншим, Петро Герасимович Певний, котрий, мабуть, також старався
відкусити «ковалок відмежого вуха» від умираючої України. Я чув, то він уне-
* Тобто «в ході».
52

можливив віддачу під суд Дормана і його була ініціятива «висилки за
кордони України». У 1929 році після настоювання А. Лівицького (Президента)
я був висланий з Польщі і замешкував якийсь час в Парижу. Тут
припадково я зустрівся з Дорманом в силі багатства і розкоші. Потім чув, що він
вмер в 1938 році.
Характерним ще було з моєї роботи, як начальника контррозвідки,
[то це] мої конфлікти із судами. Ніяких не було ухвал, постанов,
розпоряджень Українського Уряду, Директорії щодо кваліфікації злочинств, а
також які і за що мають бути кари, а тому суди керувалися законами
Російської держави. Результат був той, що багатьох суди засуджували до
заслання в Сибір (а ми його не мали), або тяжкі кари — засудження до
«каторжних робіт» (ми їх також не мали) і т. д. Тому всі засуджені в такий
спосіб сиділи в призначених для цього вагонах валки контррозвідки.
Пригадую, коли була ціла група большевиків злапана з підривними матеріяла-
ми, плянами взривів мостів, залізниці і т.д., щоб унеможливити
перекидання наших військ, і засуджена на ріжні терміни тяжких праць, я не
витримав і з'явився до суду і в гострій формі заявив йому, що вони мусять
рахуватися із сучасним часом, революцією і війною і або засуджувати до
кари смерти, або звільняти. «Інакше, — заявив я, — постріляю я Вас».
Можна собі уявити, яке це зробило враження не тільки на суддів на зразок
Дормана або близьких до нього, а й рознеслося серед «політиків», що
купчилися при Центрі. Виходу у мене іншого не було. Я мусив був возити цілу
«в'язницю» із собою засуджених.
Контррозвідку передав я своєму помічникові Грицьку Сіманціву; на
еміграції в Чехії, був він приват-доцентом. З апарату контррозвідки декілька
старшин і пару козаків переведені були зі мною до Комендатури Запілля.
Отже, я пробув у якости начальника Контррозвідочної частини
Розвідочного відділу Штабу Української Діючої Армії з другої половини
квітня 1919 року по перші числа липня, тобто якихось неповних ТРИ
місяці. При раптовій зміні постійно фронтового стану, перекидці частин,
при постійній зміні зайнятого нашими військами терену, при відсутності
можливосте користуватися телефоном, часто-густо потягом або іншими
засобами пересування та ще при негативному ставленні багатьох
начальників до приведення до порядку контррозвідки в армії за такий короткий
час при всіх моїх стараннях я не в силі був довести організацію так
потрібної для держави контррозвідки в цілій армії. Треба пам'ятати, що за
цей час моєї роботи, як контррозвідника, відбулися авантюра отамана
Оскілка 28.4.1919 р. і авантюра Болбочана 72 9.6.1919 року, в ліквідації яких
я мусив особисто брати участь і які в мене забрали багато часу, як і всього
контррозвідчого апарату і військової частини. Про це докладно в спогадах.
Так само багато часу забрала ліквідація «Отаманії», яка не була цілком
ліквідована при [моєму керуванні] контррозвідкою, а закінчення ліквідації
вже відбулося [тоді], коли я вже був комендантом Запілля Діючої Армії.
Але за цей час створилася не до описання страшна опінія про мене.
В масах нашого народу, а також і в армії не знали, та й не розбиралися в
тому, що, скажімо, перед контррозвідкою я був отаманом Коша охорони
державного майна при Мінпроді, або потім, що був комендантом Запілля
53

Армії, або й, ще пізніше, директором Політичного департаменту, а все
вважали, що я весь час був начальником контррозвідки. Я вважаю, що нічого
я не зробив, щоб противилося законності, моральности або проти інтересів
нашої державности, чи шкодило українській справі. Навпаки, я стремів
довести на ділі, що є українські законність, справедливість, порядок. І коли
моє прізвище, моя особа стала такою одіозною, то лише тому, що на
загальному фоні хаосу, анархії, малоросійщини, а то й денікінщини, моя лінія дії
була суто українською, державницькою, чесною, справедливою в
поборюванні всього шкідливого для української справи, — державности.
Не вспів я обняти Комендатуру Запілля, як з'явився «Головний по-
встанчий штаб» вже 18 липня 1919 року, і треба було з наказу Головного
Отамана обеззброїти військовий їхній відділ і арештувати весь штаб та
симпатизуючих йому в Кам'янці діячів. Не зашкодить тут згадати
маленьку пікантну деталь. Коли я передав контррозвідку, як організований
апарат з досить великим військовим відділом, то Комендатуру я прийняв,
власне, без людей. Навіть при прийомі не було самого коменданта
полковника Павленка, і приймав від його помічника сотника Самійленка. На моє
щастя, з фронту привели щось до 500 осіб полонених. Я їх розмістив у
Кам'янецькій кріпості і наказав завтра на ранок вишикувати їх
по-військовому, мовляв, має з ними розмовляти комендант Запілля. В цьому мені
допомагали з апарату контррозвідки. Рано я приїхав. Знаю добре психіку
козака і, що козакові подобається і чим його можна купити. Вже коли я
відповідно з ними привітався, то треба було бути присутнім, щоб
зрозуміти, що я їх всіх купив, що з цього моменту вони належать мені. По
привітанні я сказав коротку, сильну промову і назвав їх стальною сотнею.
Отже, ніхто про це не знав і не знає по сьогодні, що я провів операцію
обеззброєння відділу Головного штабу повстанчих військ цими козаками,
як і арешт самого Головного штабу та інших осіб в Кам'янці. Бо ж у мене
не було людей. З того моменту я моментально організував добре й
Комендатуру Запілля. Про саме обеззброєння я вже раніше писав. Звичайно, і
Головний штаб вважав, що то їх заарештовує контррозвідник полковник
Чеботарів. Така вже ходила фама за мною, така вже була опінія. Не вспів
я ще забути, (відпочити) ліквідацію «Головного повстанчого штабу» та
обеззброєння його «війська», як дістав нове завдання від Командарма.
Трудно було зразу забуте пережите мною під час арештів і обеззброєння.
Якийсь необережний крок з мого боку при арештах, або ж при
обеззброєнні, могло викликати не обчислені наслідки. Активних військ в
Кам'янці не було і тоді військовий відділ ГПШ міг нас всіх коли не
арештувати, то просто розстріляти разом з Гол[овним] Отаманом С. Петлюрою.
Раніш я дав Командарму зброю, тепер знову Командарм звернувся до
мене з новим проханням-наказом. Представив мені жахливий стан в армії
зв'язку. Не мала армія ні достатньо авт, ні мотоциклів, і не завжди міг
працювати телефон. Я зрозумів і рішив все від мене залежне зробити, щоб
Армії допомогти. Я сам бачив, як якісь пані, старшини роз'їздили автами, а
в Армії їх бракувало. Перш ніж про це писати, мушу пару слів сказати про
нашу владу. Наша влада рідко, але все ж видавала якісь накази,
розпорядження, вказівки, але ніколи не контролювала їх виконання. Тому не тільки
54

населення, а й військові звикли українських наказів, розпоряджень не
виконувати. І таке ставлення було лише до українських наказів. Я про це
добре знав, бо при змінах влади я неодноразово і не в одному місці це обсер-
вував. Отже, коли тепер я є тою владою, то я в своїй діяльности, раніш ніж
віддати наказ, робив приготування до контролю виконання такого наказу,
щоб мій наказ не йшов по вітру, а щоб кожний, хто не виконав наказу, був
покараний. Отже, перш ніж видати наказ про строгий контроль авто,
мотоциклів, я порозставляв зі своєї «стальної» сотні стійки з певними від
мене інструкціями на ріжних перехрестях доріг. Усі ті авта, шофер якого був
п'яний і не міг довести документами чого він і куди і звідки іде, — таке
авто забиралося, а п'яного арештовували. Так само кожний старшина мусив
мати командировочні документи, в противному разі задержувався разом з
машиною. Коли ж старшина п'яний, — задержується. Видав я наказ
розпочати перевірку на всіх перехрестях доріг на всьому терені Запілля. Це
сталося в другій половині серпня місяця 1919 року. Наказ був мій даний
ввечері і стійки почали вже контролювати всіх проїжджаючих з вечора, в
день військового льотничого свята, що відбувалося або 15, або 20 серпня
1919 року. Коли я віддавав цей наказ, я не мав поняття, абсолютно забув,
що сьогодні є льотниче свято російської армії. Цілком натурально, що я
ніколи не сподівався, що українські льотчики, льотничі частини будуть
справляти традиційне свято російського льотництва. Цю ніч, як і часто
другі, я не спав, бо були всі зайняті зловленням групи большевиків, що в
якийсь спосіб на конях і возах переїхали наш фронт і знаходилися вже в
запіллі нашої армії. Проходячи в другий кінець будинку штабу
Комендатури Запілля я звернув увагу, що ціла площа перед будинком, як на базарі
возами, так тепер була заставлена затриманими авто. Коли ж я вертався до
свого кабінету, в прохідній залі, як із-під землі виріс несподівано перед
мною якийсь старшина, що до мене звернувся московською мовою, ледве
стоячи на ногах від п'янства. Він хотів від мене пояснення, чому його
задержано. Коло мене було пару моїх старшин і козаків. Я був надзвичайно
обурений таким нахабством московського п'яного старшини. Просто було
не до віри, щоб взагалі в Комендатурі Запілля міг бути хтось п'яний, або
щоб хтось говорив на московській мові і тут маємо такого оказа, та й ще
недопустимому тоні і позі звертався до коменданта Запілля! Я тільки
очима показав і мої старшини і козаки в одну мить його забрали в іншу
кімнату. В кабінеті мені замельдували, що стільки-то авто затриманих з п'яними
старшинами, з пані і т. д. Я наказав зараз же зібрати принаймні загальні
відомости, хто це є такі. Оказалося, що під Кам'янцем, у Шатаві, стояв
льотничий відділ. Він справляв свято льотництва в Кам'янці і всі і все
перепилося. Треба ж такому збігу обставин: я видав наказ контролювати і
затримувати, а військові-льотчики п'яні верталися з Кам'янця з жінками,
симпатіями і т. д. Ясно, що вони не звикли до того, що є українська влада і
не хотіли ані документів давати на контрольному пункті, ані взагалі
відповідати, а лише в страшний спосіб ображали стійку і то московською
мовою. Я наказав їх усіх до 7-ї години не допитувати, взагалі дати їм
можливість проспатися, щоб я міг із тверезими говорити. Рано повний кабінет
найшло старшин і пань з колосальними капелюхами і т. д. Я звернувся до
55

них зі словом докору, що, мовляв, на фронті кров ллється, а в запіллю
такий розгул. Коротко: вони всі зі мною погодилися, дали мені слово, що
більше не дозволять собі щось подібне, висловили ніби повне розуміння
мною сказаного і ми по-хорошому розійшлися. Крім цих, було все ж
зловлено і пару авто і пару мотоциклів, що рано проїхали до диспозиції
Командарма. Тоді був воєнміном В. Петрів 73. Чому я так все детально тут
описав? А ось чому: в обід я дістав офіційне повідомлення від української
влади, що я віддаюся під суд за зловживання владою і тому усуваюся з
посади коменданта Запілля Української Діючої Армії, і на час слідства до
суду прикомандировуюсь до Командарма (Командуючого Українською
Діючою Армією!) У мене повітря бракувало, коли я зостановлювався над
таким посуванням української влади. Такої високої особи, як коменданта
Запілля Діючої Армії, без відома Головного Отамана не вільно усувати і
віддавати під суд. Я навіть не пішов до Головного] Отамана. Коли давав
такий наказ, — не говорив зі мною, то чого ж я тепер до нього піду, коли я не
почувався в чим був винним. Штаб Діючої Армії тоді перебував у
Жмеринці і я туди поїхав і представився Командарму. Замешкав я в Жмеринці.
Коло мене залишився ад'ютант сотник Ромбішевський і Грицько Довгопо-
ленко. Сумно мені було сидіти без діла в той час, коли я знав, що ми не
маємо людей, що злочин проти нашої справи насильно тримати мене в
бездіяльносте. Потім я довідався, що на тому святі був і військовий міністр
В. Петрів, що він там теж напився, що його «качали» та в гору старшини на
руках підкидували. Це є Воєнмін будуючої нової держави в таких
страшних тяжких умовах!!! І цей Воєнмін не запросив мене до себе, не вияснив
справи і на всі 100 % повірив брехні московських старшин і зробив
відповідний доклад зараз же (так спішно їм всім треба було позбутися
мене!) і Головний Отаман погодився на віддачу мене під суд! І спитати того
Головного Отамана: за що, за які таки провини так легко такого
працівника віддали під суд! ? ?! Зараз точно не пригадую, як довго я був в
бездіяльності і замешкував у Жмеринці. В кожному разі, як не місяць, то коло
того. І ось несподівано прибігає старшина зі Штабу Діючої [Армії] і передає
наказ Командарма негайно з'явитися. Я то йду, але на певних дистанціях
йшли і ад'ютант і козак Довгополенко і чоловік 12, що за час сидіння до
мене «пристали». Після такого поводження зі мною я вже нікому не вірив!
Я думав, що приїхав Гол[овний] От[аман] ідо нього викликають. На пероні
я побачив Командарма В. Тютюнника з полковниками тоді Сінклером 74 і
Капустянським 75. я по військовому рапортую. В. Тютюнник (отаман)
наказує мені обеззброїти «Запорізьку Січ», арештувати отамана Божка,
державного інспектора Олексіїва і Василюка Павла з Галичини. Для зреалізу-
вання наказу Командарм дає Залізничну дивізію *, гарматну батарею і ще
якусь частину — зараз не пригадую назви її. Я тут же заявив, що мені не
потрібні зазначені частини, але я мушу мати «carte blanche» на 3 —4 дні.
Командарм погодився. Я пішов по тих частинах, що були призначені до
моєї розпорядимости, і повідомив їх, що вони вже вільні. Про
* Так у тексті. Можливо, йдеться про третю Залізну стрілецьку дивізію.
56

обеззброєння детально є в спогадах, як і арешт отамана Божка. Коли я
відходив з вищим наказом від Командарма, я думав: чи можливо десь
зустріти на світі, щоб людину військову віддавали під суд і під час
переведення слідства давали такий поважний наказ підсудній особі?! ?! Я певний,
що подібного випадку ніде не було і не могло бути. Після закінчення
обеззброєння й арешту, переведених так знаменито, навіть звичайної
подяки не було. Чи так робиться у війську? Ніколи! Але я мовчав. Слідство
не знайшло мотивів для віддачі мене під суд! І як після цього виглядає
Головний Отаман?! Як виглядає такий Воєнмін? Такі порядки проводилися
згори! Але я мовчав. Чи ж мало я бачив недопустимих посунень, повної
анархії... А військо не терпить жодної анархії, жодного хаосу! І дістаю я
номінацію директора Політичного департамента Міністерства внутрішніх
справ. Тоді був І. Мазепа і прем'єром, і [міністром] внутрішніх справ.
Дивні були порядки! Власне жадного порядку не було. При звільненні
мене з посади коменданта Запілля Армії, — Міністерство військових справ
за підписом Військового Міністра (Воєнміна) ген[ерала] В. Петріва
надіслало мені на письмі повідомлення, що з наказу Головного Отамана
С Петлюри мене звільнено з посади і віддано під суд, за перевищення
влади, та що тимчасово я прикомандировуюся до Командуючого Армією
(Командарма). Тепер же без жодного писемного повідомлення, я на словах,
призначаюся директором Політичного департаменту Міністерства
внутрішніх справ (І. Мазепи). По військовій офіції так-таки нічого і не
було про моє перенесення з війська до цивільного стану. А де ж моя ре-
габілітація, і як військового, і як представника державної військової
влади? Адже ж військове судове слідство усталило повну мою невиновність і
справа була уневажнена. Чому ж не були потягнені до судової відповідаль-
ности за фальшивий донос старшини з льотничого відадлу, фактично
денікінці? Чому ген[ералу] В. Петріву, що разом пиячів із старшинами
цими (льотничого відділу), як тодішній Воєнмін від партії українських
соціалістів-революціонерів, безкарно минулося його домагання перед
Головним Отаманом С. Петлюрою про моє усунення і відадчу під суд,
аргументуючи вифантазованими обвинуваченнями п'яних старшин та й
ще денікінських, як усталило військове судове слідство? Чому не було
про результат військового судового слідства віддано в наказі по
військовій судовій офіції?
Бо справді, як міг я, що в своїй невтомній праці постійно
демонстрував свою беззастережну відданність нашій справі, зразковість об'єктив-
ности, чесности розпорядимости, справедливости, а навіть джентельмен-
ства в поводженні з іншими, що завжди і скрізь намагався бути
прикладом українського військового урядовця, прикладом відданности
українській державності, суверенності і соборності та оборони інтересів
українського народу, «перевищувати» владу? Полковник Василь
Вишиваний (Габсбург) 76, приглядаючись до моєї роботи на Україні не одному з
наших патріотів говорив: «Коли б ми мали таких полковників з десяток —
ми мали б свою державу».
Я не маю жалю до ген[ерала] В. Петріва (тоді ще полковника), бо він в
істоті не був нашою людиною, що примазалася до нашого визвольного руху,
57

як і багато інших старшин російської армії у високих рангах та російської
Академії Генерального Штабу, не через переконання, не через ідейність, а
тому, що тоді скрізь в інших місцях було далеко гірше ніж у нас — українців.
Тільки наївняки, політичні недорослі, а не справжні будівничі держави та й
ще під час революції могли довіряти російським старшинам Академії
Генерального штабу. їхнє місце на першому етапі будівництва нашої держави в
ліпшому випадку, скажімо, у військових школах, де в скорому часі й
опинився В. Петрів 77.
Генерал В. Петрів цілком припадково попав у Воєнміни, як ставленик
українських соціалісгів-революціонерів, які фактично його не знали, але в
хвилину, коли Головний Отаман С Петлюра в переговорах а есерами (соц.-
рев.) про участь їх у Раді Міністрів, нарешті, поставив гостро питання про
обсадження Міністерства військових справ, погодившись з ними на
їхнього кандидата, есери, не маючи відповідної особи, назвали В. Петріва. В
спогадах моїх є про це обширно. Висування на такий відповідальний пост
людини, якої не знали, аби задовольнити свої партійні претензії, свої партійні
амбіції, свідчить лише про низький рівень і відповідальності, і інтелекту-
альности цих партійних немовлят. Якраз ті, що в той час вели переговори,
були дуже симпатичні молодики, але ж не політики і не державні мужі.
Але мав я великий жаль до нашого Проводу, що так легковажно
поставився з повним довір'ям до заяви Петріва, що не розібрався в самому
звичайному саботажі ворожого нашої державності елементу, що навіть не
запросив мене, не говорив зі мною, не вислухав у цій справі обвинуваченого,
а раптом усунення і віддача під суд! Мав жаль, і то великий, що Провід під
суд то віддати віддав, а потім не реабілітував. Українці взагалі, а в першу
чергу старшинство і козацтво, знали про моє усунення і про віддачу під суд,
то чому ж Провід не подбав, як водиться в кожній державі, в здоровій
всякій організації, про певну мою регабілітацію, про компенсацію за
зневагу моєї особи, віддавши під суд наклепників і провокаторів разом з
Петрівим? Авторитет самого Проводу був би піднесений, а наше
громадянство, старшини і козаки довідалися би про мою невинуватість. Провід же і
в цьому випадку своїм поступованням не тільки не скріпив авторитет такої
високої особи, як комендант Запілля Армії, авторитет такого державника в
моїй особі, а ніби свідомо нищив здобутий авторитет моєю працею. Така
тактика Проводу згори сприяла зневазі не тільки моєї особи, а й,
найголовніше, нашої державної влади, нашого Проводу, сприяла ширенню
шельмування моєї особи та наклепів. Приховані серед нас денікінці піднімали
вище голову і ширили огидні інсинуації та провокації [проти] нашого
Проводу, та, щоби коли не фізично знищити мене, то, принаймні, найдалі
відсунути, ізолювати мене від Державного Центру та впливу на його роботу.
Але я, свідомий цього всього, не реагував і мовчки вступив до
виконання обов'язків нового мого призначення — директора Політичного
департаменту Міністерства внутрішніх справ (І. Мазепи). Роботи було скрізь
сила-силенна, а робити її не було кому!
Так скінчилася моя українська військова кар'єра в кінці 1919 року,
на першому етапі нашої визвольної боротьби, перед першою еміграцією
до Польщі.
58

Мушу ще зостановиться на одному моменті моєї діяльності в ролі
коменданта Запілля. По мірі відступу нашої армії всі адміністративні
установи евакуювалися в глибоке запілля. Евакуювалися і ріжні повітові, а навіть
губерніяльні комендатури при збереженні своїх персональних складів по
штатах, забираючи із собою ріжне державне майно, резерви харчів,
добрих коней, вози і т. д. Усі вони чекали, коли армія наша звільнить ті
терени, де вони адміністрували, щоби, повернутися назад. Були між ними
комендатури ще з Полтавщини! І наш Провід, відповідна наша військова
влада дивилася скрізь пальці на це явище і абсолютно нічого не робили.
Отже, я видав наказ, яким розв'язувалися всі евакуйовані військові
установи, а люди і майно передавалися до диспозиції Штабу Діючої Армії.
Деякі з персонального складу розв'язаних комендатур попали до Армії, а
деякі, більш спритні, поулаштовувалися через знайомства по ріжних
державних установах. Який же вони підняли проти мене галас?! А як же!
Стільки часу вони «своєчасно» відступали, спокійно і мирно замешкували,
одержуючи весь час по штатах утримання грошове... А тут заявився
якийсь комендант Запілля полковник Чеботарів і каже їм іти до Армії і
передати їй усе державне майно. А мій наказ мусили всі виконати, бо я
завжди перше ніж видати якийсь наказ забезпечував його виконання...*
...До м. Харкова в кінці листопада 1917 року прибув 1-й Український
Чигиринський полк до 700 багнетів з виборним командиром полковником
Савицьким. Цей полк був зорганізований у Москві із запасних частин.
Треба було витримати велику боротьбу з командуючим Московською
військовою округою полковником Рябцевим 78. Він не хотів цього полку
випускати із своїх рук. Полк вирушив спочатку до Київа, але тамошня
наша влада скерувала його до Харкова. На цей полк я не міг мати жадних
надій, бо складу його я не знав, а переїзд до нас у Харків, розташування в
касарнях при недопустимій повільности людей забрали багато часу, а в
перших числах грудня вже треба було і з Корніловим боротися, а там і
прибув большевицький Антонова-Овсієнка військовий отряд.
Усі мої з полковником Савицьким заклики до них, козаків, стати в
обороні України проти наїзників, не осягнули своєї цілі і козацтво
повірило улесливим запевненням приїжджих большевиків. Потім вже мені
оповідали, що большевики напали на цей полк, обеззброїли [його] і
наказали їхати до своїх хат, а полковника арештували... Очевидно, розстріляли
на залізниці, здається, 7-й лінії.
У Москві був організований Український Запорізький полк на чолі з
полковником Захарчуком. Довга й енергійна переведена була боротьба з
командуючим Московською військовою округою полковником Рябцевим
за цей полк. Московська влада не хотіла відпустити цього полку з Москви.
В цю боротьбу був втягнутий і Керенський 79, що категорично теж не
дозволяв цього полку випускати з Москви. Мали москалі рацію. Цей полк був
щось подібне до 2-го Українського полку у Харкові (перейменований із
* В цьому місці текст пошкоджено. Наступний уривок спогадів повертає читача до
подій 1917 р.
59

28-го запасного полку). Скільки мені довелося говорити по прямому
проводу з полковником] Рябцевим і нарешті полк[овник] Рябцев повідомив
Харків, ген[ерала] Курилка 80 із Золотоноші (малорос, власне українець, а
тримався російської позиції. Як малорос, усе хитрував. Зі мною був у
гарних стосунках, а фактично, коли б почув ґрунт під ногами, коли б почувся
на силі, негайно арештував би мене, а то, може, й розстріляв би та весь наш
рух намагався б ліквідувати), тодішнього начальника залоги м. Харкова, що
він приїздить тоді-то до Харкова. Цей ген[ерал] Курилко погодився зі
мною, що на двірці гонорова сотня буде з 2-го Українського] полку. А цей
полк при формуванні негайно зробив так, щоб кожний козак чи то
старшина за свої гроші понашивали собі жовто-блакитні лампаси на спідніх, по
зовнішній стороні й погони теж жовто-блакитні. Всі ті українські козаки,
що прибували з інших трьох полків, що стояли у Харкові, те саме робили.
Генерал Курилко не мав поняття і про жовто-блакитний колір і про те,
як наші козаки вітаються і, нарешті, як я буду представлятися
полковнику] Рябцеву. Все, що він потім побачив і почув на пероні, його страшенно
заскочило. Гонорова сотня мною була попереджена заздалегідь і
проінструктована, як заховуватися і т. д. Сотня прийшла на перон двірця з
жовто-блакитним прапором. Роївся в очах кожного стороннього глядача
жовто-блакитний кольор. На правому крилі перший стояв начальник
залоги генерал Курилко, а другий я, а далі інші. Підходить потяг, вискакує з
ад'ютантом полковник Рябцев і зараз перед фронтом розвернутої сотні
по-російськи по військовому привітався: «Здорово, молодцы!» А козаки як
грім грянув: «Полковникові Слава, Слава Україні». Рябцев заскочений і
зразу почав справа вітатися зі старшинами. Привітавшися з начальником
Залоги, вітається зі мною, але я рапортую: «Представник Української
Центральної Ради і т. д.» Його приїзд до Харкова був викликаний моїми діями
по військовій лінії. Але він тепер побачив ніби стару гвардію по
дисципліні, муштрі, виправці і т. д. Я знав, що на нього при такій військовій
деморалізації така гонорова сотня зробить для нас корисне враження. В місті
коло двірця стояли авто, уквітчані жовто-блакитними стьожками. Я
запропонував їхати на українському авто і він погодився. В місті жодних
оглядин війська залоги і лише розмови зі мною; обід на його честь і потім його
виступ з промовою перед колосальною аудиторією. На обіді сидів я тут же,
коло нього і підчас їдження обговорював головне для нас, українців
питання. Бувша Росія була поділена у військовому відношенні на так звані
військові округи. Слобідська Україна належала до такої Московської
округи. Отже, я домагався отділення української території в окрему
військову округу. Рябцев аж ніяк не хотів погодитися, а я все стояв на своєму.
Нарешті я його так притиснув до муру, що він погодився. І тому зразу ж по
обіді ми поїхали з ним і другими членами «Воєнного Совета» при «Совете
Рабочих, Солдатских и Крестьянских Депутатов города Харькова» на
помешкання Военного Совета. Тут був підписаний протокол про утворення
Військової округи Южного району й вихіду з компетенції Московської
військової округи. Ось чому на сторінці 2-й, перелічуючи мої титули, я й
згадав «Командуючий військами Южного району» або військовою
округою Ю. Району. З цього моменту війська, розташовані на Слобідській Ук-
60

раїні, підлягали мені. Треба зазначити, що проти моєї кандидатури члени
«Воєнного Совета», харківські лідери большевизму не протестували, а
навіть підперали 81. Тут же полковник Рябцев прирік відпустити з Москви
Український Запорізький полк, лише зазначив, що якусь частину полку
він залишить у Москві. Точно зараз не пригадую, але, здається, що більшу
частину полку потім відпустив, і я його розмістив у повітовому місті Ку-
пянську Харківської губернії. На величезному мітингу робітників м.
Харкова Рябцев багато говорив (добрий був промовець і належав, очевидно,
до поступової частини російського старшинства, здається, був кадетом,
тобто членом конституційно-демократичної партії російської), закликав
до порядку і до впертості в осягненні наміченої ними цілі. Тут не раз він
просто заявляв, щоб брали приклад з українців, які знають чого хочуть, і
які уперто домагаються свого. Не раз згадував мене, моє прізвище, як
приклад, ілюструючий рішучість та упертість в домаганнях. Ми, українці,
після його виїзду мали свято побіди. Але це були ще часи керенщини і до
певної міри флірту між нами і харківськими большевиками. Хоч, правда,
були й такі сценки життя з Сов[єта] Раб[очих], Сол[датских] и
Крестьянских] Деп[утатов]. У розмовах, між іншим, такий Рухимович питає мене,
але в добрих тонах: «Ну, товаришу, хто і кого перший буде розстрілювати?
Ви нас, чи ми Вас?»... Між іншим, і вміли-таки говорити з нами
по-українськи. Потім, направду, Запорізький полк переїхав з Москви до
Куп'янська, і я був в тісному контакті з ним. Якусь невелику частину
полку все ж залишили в Москві. Між іншим, при подавленні в Москві больше-
вицького повстання наші козаки відіграли там не останню роль, але...
майже всі загинули в боях, а большевицьке повстання було подавлене. А Рябцев
був за свій лібералізм пізніше розстріляний денікінцями.
Під Харковом, у Балаклеї, був величезний кінний резерв для
російської кінноти, або як по-російськи називалося «Ремонт кавалерії» —
поповнення кінних діючих кавалерійських полків. Завдання це
виконували т. зв. запасні кінні полки. Вони окремих назв не мали, тільки номери.
Було їх 8 плюс гвардійський запасний кінний полк. Ці 8 полків обслуговували
48 (16 дивізій) діючих кінних полків. Під час війни, крім обслуговування
кіньми, обслуговували і людьми при певній зміні організації структури
полків. Таким чином, склад Запасного кінного полку підчас війни зростав на
якихось 7 — 9 тисяч чоловік. До речі, більшість гусарських полків російської
кінноти постали з українських кінних полків, ось як 12-й Гусарський Ох-
тирський, 18-й Гусарський Ніжинський і інші, ба, був навіть і Гусарський
Український полк 16-й поруч із Малоросійським драгунським полком.
Заходами свідомих українців на чолі з Грицьком Сіманцівим (був моїм
помічником, коли я був начальником контррозвідки і якому я передав
контррозвідку, коли мене призначили комендантом Запілля Армії. Помер у Празі
чеській, розбитий перед тим паралізою), що був зі мною в стислому
контакті, був українізований і мав назву «1-й Український запасний кінний
полк». У грудні 1917 року, по захопленню м. Харкова большевиками отряду
Антонова-Овсієнка, большевики повели з Харкова наступ на Балаклею й
опанували. Пізніше одиночним порядком дехто пробрався до м. Київа і
вступив до «Коша Слобідської України», боронив Київ і т. д. На пропозицію
61

Грицька Сіманціва був призначений командиром 1-го Українського
запасного полку Борис Гомзин 82. Тоді він вважав себе російським
соціал-демократом меншовиком, але мав симпатії до українства. Потім він став
свідомим українцем, спочатку петлюрівцем, потім гетьманцем, а сьогодні,
здається має симпатії до бандерівців, а, може, й пов'язаний організаційно з
ними. Коли б то він був тоді таким свідомим, як зараз, а то лише тепер удає,
що він тоді був сьогоднішнім патріотом. Інтелігентна людина з гарної
аристократичної родини, але в своїх спогадах, власне статтях зі спогадів, дуже
багато фантазує, приписуючи і собі, і справі те, чого в природі не було.
Взагалі, наші мемуаристи хворіють на велику фантазію. Часто-густо наші
писаки пишуть просто несотворені речі, дуже далекі від правдоподібності подій,
що відбувалися. Інколи просто обурюєшся, коли читаєш про події, яких
свідком я був і які представлені нашому громадянству в неправдивому
світлі. Між іншим, під час війни посад Балаклея не могла вмістити всієї маси
людей, а тому під постій запасних кіннотників були зайняті деякі оселі, ось
як Ізюм (повіт[ове] місто Харківської] губ[ернії]), Шебелінка (по заліз[ниці]
Ізюм—Харків), Зміїв (повіт[ове] місто Хар(ківської) губ[ернії]) і інші.
У Куп'янську Харківської] губернії, як я писав вище, розміщений
мною був 1-й Запорізький полк, що сформований був у Москві і прибув на
Україну. З цим полком через полкову раду на чолі з полковником Захарчу-
ком я був у постійному контакті. Часто полк[овник] Захарчук приїздив з
радою до мене у Харків. Полкова рада складалася з козаків заможного
селянства. Всі члени її були свідомі українці і своїх інтересів. Цей був той
елемент, на який треба було нашому Проводу звернути головну увагу і
творити негайно нашу армію, але... Провід цього не зрозумів.
Треба мати на увазі, що я просто валився з ніг від непосильної праці.
Що ж? Треба признати, що Харківський комітет Української] соц[іал]-
дем[ократичної] робочої партії не мав серед себе ані добрих промовців, ані
здібних по своїй кваліфікації [членів] до провідних ролей серед
робітництва чи й козацтва в політичному розумінні. Був член Комітету
Микола Петренко, інтелігентний і з певною політичною ерудицією, але перед
масами не міг говорити. Він все мені асистував на всіх вічах, зборах, -
морально мене піддержував, але допомагати в роботі не міг на зовні.
Правда, на засіданнях Комітету я в ньому знаходив завжди підтримку. Була ще
членом Комітету Оксана Кулінич, свідома й інтелігентна дівчина. Батько її
теж був членом комітету, але теж вести маси не могла, бо не промовляла.
В скорому часі, по зайнятті Харкова большевиками, Миколу Петренка
розстріляли... Батька Кулінич пізніше большевики арештували разом з
двома іншими членами Комітету Федором і Миколою (брати) Гляньками і
після нелюдських мук, биття, тортур Кулінича фактично закатували до
смерти. Донька Оксана вийшла заміж за одного з досить високих урядовців
дипломатичного корпусу і мешкала в Петрограді. З яких побуджень, що
змусило її, але фактом було, що вона в пізніші часи працювала в ЧЕКА,
ГПУ, НКВД, а врешті її розстріляли. До неї я ще вернуся, коли буду писати
про мою роботу з Польщі на теренах України. Брати Глянькі гарні були
українці, свідомі, Федір (старший) навіть був членом Української
Центральної Ради, могли індивідуально вести серед робітництва агітацію, але
62

публічно вони не могли виступати. Словом, ми не мали з робітництва у
Харкові таких орлів по лінії партійної роботи, як мали большевики в особі
Артема (Артемівська округа). Ще пара робітників була в Комітеті, але
заслабі, хоч і добрі українці. Отже робота вся лежала на моїх плечах. На всіх
заводах, фабриках (паровозобудівний завод, господарських машин,
заводи Гельферіх-Саде, Мельгозе і т. д.), по всіх полках, у всіх шпиталях і т. д.
від українців виступав лише з промовами в дискусіях з усіма
російськими] соціалістичними партіями, з большевиками я. Крім такої невпинної
політичної праці-роботи, я мусив виконувати ріжні адміністративні
обов'язки. Я був Головою Громади Залоги Української фракції Харкова,
членом Воєнного Совета, Командуючим військами Южного району,
Начальником Залоги м. Харкова... і т. д. І абсолютно щодня, вночі, рідко о
12-й годині, а в більшости о 2, 3, а то й 5-й ранку говорив по прямому
проводу (Морзе) з Київом. Я щодня інформував про стан в Слобідській
Україні, про хід нашого руху і т. д. Мушу констатувати, що майже кожного
разу мені доводилося говорити з Володимиром Кедровським 83 як
представником спочатку Українського] Військового] Генер[ального]
Комітету, а потім Військового Секретаріату. Може, пару разів приходив до
апарату хтось інший, і лише один раз був Микола Порш м. я з належною
повагою ставився до нашого Центру в Київі, до нашого військового
Проводу. Я був свято переконаний, що щоденні мої інформації поважно
розбираються Проводом і робляться відповідні посунення, маючи мої матеріяли.
Неодноразово я просто благав надіслати до Харкова когось, хто б перейняв
зід мене або політичну роботу, або адміністративну. Я доводив, що я просто
не в силі провадити таку тяжку і велику многогранну працю. В одній особі
і політик, і адміністратор, і організатор, і трибун... Словом, усе. Між іншим,
це все бачив і знав Володимир Доленко, що поводився так, ніби він німий і
глухий, а не було того, щоб допоміг у роботі. І коли я єдиний раз говорив з
Миколою Поршем, з яким ми зналися по партії, зреагував на мої благання
і, направду, в скорому часі були надіслані три особи мені в допомогу. То
інша справа, що невідповідних людей прислали. То вже не Миколи Порша
була вина. В кожному разі, він поважно поставився до сказаного мною,
передав військовому Проводу мою просьбу і провірив, чи вона була виконана.
Кого ж надіслали? Ні один з надісланих ані промовляти не міг, ані були
політично грамотні. От собі були військові, молоді, старшини і тільки.
Цікаво, що між ними, власне на чолі їх був надісланий Палієнко, що при розмові
не міг плавно говорити через якийсь фізичний брак і який потім уже, в
1919 році, грав ролю «отамана», був мною арештований і сидів у мене під
арештом. Ці три молодики самі побачили, що вони нічого мені не можуть
допомогти і через пару день забралися до Київа з поворотом. Вони були
обурені, що така, мовляв, персона, як я, не маю авто, що я скрізь по піхоту
ходжу і т. д. Я їм сказав, що нема у мене часу на такі дурниці звертати увагу.
За всі наші морзівські розмови * Київ ані одного разу не дав чи то
якусь пораду, чи якусь інструкцію, чи й наказ. Єдиний раз, коли я Київ
♦ Йдеться про розмови по апарату «Морзе».
§з

інформував, що суне Корнілов на Дон і що війська з Москви і з Харкова
перейняли його військо і не допускають його посунення через Україну,
Київ сказав: «Дуже добре було б, щоби, Ви Корнілова привезли в клітці до
Київа». Таке «поважне» ставлення було до переживаного нами часу. Я тоді
зі злости відповів: «Ми не маємо часу гратися в ловлі людей».
Ще був один момент, коли я щось почув, бо завжди лише
вислуховував, з ким я говорю, що я передаю, і на тому розмова кінчалася. Було таке:
населення Харкова, хоч і не було українське, але через тактовне наше
заховання, через дисциплінованість українських частин (я часто проробляв
ніби спацери сотень зі зброєю і піснями в порядку по вулицях Харкова),
через їхню виправку, в місті ми мали симпатії. Населення також знало, що
ми не допустили погрому в місті і т. д. Одного пізнього вечера з'явилося
панів щось п'ять, представилися мені і пояснили, що вони хочуть ось
сьогодні, зараз подивиться українські частини в касарнях. Хоч я і мав,
звичайно, приватне помешкання, але фактично цілісінький час перебував у
будинку «Дворянського Собранія», де містилася Громада Залоги, а потім і всі
українські політичні партії. Я зрозумів, що вони хочуть побачити (нас
заскочити), який порядок у касарнях і т. д. Це були поважні промисловці, що
мали вугільні шахти і належали до синдикату промисловців Донбасу, що
називався «Совет с'єзда горнопромишленников Юга Росії». Я з охотою
пішов назустріч їхньому бажанню і зараз ми всі разом поїхали перше
всього до 2-го Українського полку. Приємно мені було, коли по всіх сотнях нас
зустрічали вартові по сотні і в їхній присутності рапортували, коли вони
самі сконстатували в помешканнях чистоту, словом, як в старі часи було в
частинах. Обходили ми помешкання досить довго, бо вони вступали в
розмови з діжурними козаками, а потім і вартовим старшиною по полку. По
скінченні оглядин вони мені сердечно подякували і заявили, що вони
переконалися, яка колосальна ріжниця між українськими частинами і
московськими (говорили: російськими) і сердечно мені дякують та вже не
будуть оглядати інші частини. На тому ми розійшлися. Днів через два—три я
дістав запрошення на вечерю до ресторану. Знову прийшов, лише тепер
один, інженер до «Дворянського Собранія», щоб мене провести до
ресторану. Поїхали ми якимось авто. В одному з ліпших ресторанів Харкова, а
саме у «Версалі», відбулася в кабінеті вечеря, на якій були троє з тої групи,
що оглядала 2-ий Український] полк, а ще двоє нових і цей інженер, що
мене привіз. Усі вони не були старі, енергійні, звичайно, інтелігентні, але
всі були росіяни. Може хто з них і був з народження українець, але
чулися всі москалями. Я не ховався і їм розповів, що ми українці, прагнемо до
самостійности і т. д. Вони в розмові так само щиро заявили, що їх
абсолютно не обходить, чи то ми хочемо самостійности, чи федерації, або й
автономії, а їм сьогодні ходить про те, щоб був у краю порядок, щоб не було
грабежів, убівства, словом, щоб не було анархії. Оповіли, як вони, ясно, що
всі разом, постійно обсервували мою роботу, бували на наших
українських зборах і уважно слухали, що я проповідував. Ніби їм у цілому
моя робота сподобалася і вони переконалися, що зі мною можна говорити
і надіятися, що у Харкові буде порядок. Тут же вони делікатно
запропонували мені для організації українського війська вісім мільйонів російських
64

рублів. Тоді це ще були величезні гроші. Я їм одверто заявив, що я мушу
порозумітися з нашим Урядом у Київі, а до того грошей брати я не можу.
Умовилися, що я результат моєї розмови з Київом передам через
інженера. На тому наша розмова скінчилася і ми розійшлися. Цікава особа був
цей інженер. Його, правда, я бачив часто на наших вічах, зборах, і ми
навіть коротко, але часто в залі зборів чи вічів розмовляли, власне,
перекидалися короткими реченнями. В цю ж ніч, бо й вечеря скінчилася годині о
12-й, я все це, що тут пишу, передав у Київ і запитав, як я маю поступити.
Київ почав мене розпитувати, а хто це, а чому пропонують гроші, а для
чого і, нарешті, сказав Київ, що «потім» мені скажуть. Так по сьогодні я на цю
тему нічого не чув з Київа. Я мусив говорити неправду інженеру, щоб
якось вийти з такого дурного положення. Щось Київ говорив, що було б
краще, коли б ті пани приїхали до Київа і т. д. Ось таке я мав відношення
нашого військового центру до Харкова, та й усієї Слобідської України. На
цьому місці я лише в дуже коротких словах скажу і про цю групу
промисловців і про цього інженера. Я більше не зустрічався з групою, але з
інженером зустрічався на наших вічах до самого приходу московських військ
на чолі з Антоновим. Уже пізніше, при окупації австро-німецькими
військами України, я у Харкові зустрівся з цим інженером. Він настоював,
щоб у Харкові негайно організували український інженерний інститут. На
це вони (а хто вони, я не питав) дадуть гроші. Я йому відповів, що тепер я
мусив би його представити у Київі нашому Проводові. Він погодився і ми з
ним поїхали до Київа. В Київі я спочатку його познайомив з Миколою Пор-
шем. Відбулася між нами трьома розмова, і Порш йому сказав, що він
його познайомить з Петром Холодним 85, бо освіта то ресорт — його
компетенція. Мав пізніше цей інженер приїхати знову до Київа, бо в той приїзд,
ще не пригадую, чомусь з Холодним не можна було його звести. А далі
пішли події не на нашу користь. Стався гетьманський переворот... А далі я
був Гетьманом арештований і посаджений у Лук'янівську в'язницю, де й
сидів С Петлюра.
Крім праці по військових частинах, по шпиталях, фабриках і заводах,
я звернув з самого початку моєї роботи на Слобідській Україні зі столицею
Харковим увагу на поповнення Діючої Російської Армії резервними
частинами. Я організував — це ще було при Керенському — на двірці Харків
свою стійку зі старшин. їхній обов'язок — не пропустити через Харків
(велика вузлова станція) жодного ешелону військового. Старатися знати
заздалегідь, коли прибуде і звідки військовий ешелон. Дав інструкцію
старатися бути в гарних взаємовідносинах з військовою російською
комендатурою на станції і довідуватися про маршевий військовий рух.
В обов'язок цій стійці було поставлено мною негайно повідомляти мене,
коли чи то має прибути військовий ешелон з поповненням (маршевими
сотнями, курінями), чи вже прибув на станцію. Вживати всіх заходів, щоб
зненацька прибулий ешелон не проїхав станцію Харків, а конче був
затриманий до моєї диспозиції. Спочатку дуже тяжко було переводити це в
життя, бо москалі цьому перешкоджали, але мушу зазначити, що нам усе ж
вдалося абсолютно всі ешелони затримувати. Коли я вже став Командуючим
військами «Южного району», то тоді я просто віддавав наказ це робити, і
65

москалі були безсильні противитися. Але, очевидно, писали рапорти,
донесення своєму начальству по лінії військової комунікації. Коли я діставав
повідомлення, що мав прибути ешелон в такій-то годині, то я вже на цю
годину був на двірці, звичайно, в певному оточенню українських
військовиків. Тут і ад'ютант, і помічник по Залоговій Громаді, і начальник зук-
раїнізованих частин. Брав я із собою таке оточення, щоб робити враження
на прибуваючих в ешелоні військових. Кожний з нас мав
жовто-блакитний бант великий на грудях. Довідавшись від начальника, українського
вже коменданта станції (з часом стійку нашу я перейменував у нашу
комендатуру. В такий спосіб на станції Харків було дві комендатури:
українська і московська. І що раніше робилося на підставі гарних
взаємовідносин, — тепер по службі), що прибув ешелон військових
українців: тоді я наказував передати мій наказ старшому ешелону
вишикувати прибулу частину. Виходив перед фронтом прибулої частини і
виголошував українську привітальну промову. По цій короткій промові, в якій я
вітав синів України, що прибули на свою Батьківщину, і тут їм заявляв, що
ми вітаємся по-нашому. Тоді я вітаюся словами: «Слава Україні!», а
частина відповідає: «Полковнику Слава! Слава Україні!» Таке вітання я сам по
своїй ініціативі ввів у всіх частинах м. Харкова. Між іншим, я про це теж
інформував Київ. Взагалі, я абсолютно про все Київ інформував, і то
детально. На великий жаль, Київ ані запротестував, ані похвалив, чи признав
таку форму вітання. Після привітання прибулої частини я виголошував
українську промову, в якій знайомив їх з нашою боротьбою і нашими
бажаннями щодо самостійності! нашої Держави. Тут же я наказую в повному
порядку з нашим українським прапором, з піснями продефілювати по місту
Харкову, щоб і себе мешканцям показати, і самим подивитися столицю
Слобідської України. Ясно, що в моїй гарячій промові сухої нитки я не
залишав на москалях, їхніх урядах і т. д. Тут же я давав наказ, яким одміняв
наказ московської військової влади і на свою відповідальність змінював
призначений частині маршрут. Я всі українські ешелони скеровував не на
фронт, до Діючої московської армії, а до Київа, до роспорядимости
Української Центральної Ради. Відбувалися просто чудеса! Козацтво
кидалося в одиночному порядку до міста, розшукували негайно жовто-блакитний
матеріял, чи то стьожки, чи то просто матерію, і самі в блисковичний
спосіб нашивали жовто-блакитні стьожки на погони і пришивали лампаси.
Причепурившись так, вишиковувалися і, знаменито репрезентуючись,
марширували по вулицях Харкова з гарними українськими піснями. Ми їм
на таку параду позичали великі наші прапори. Мешканці міста здивовано
мило були заскочені. Заядлі москалі були повні злості і ненависти, але
більшість вуличного народу симпатизувала нам і часто-густо стрічала і
проводжала оплесками. Признаюся, що я тішився, обсервуючи таку
параду. На великий жаль, на Україні ніхто цього не робив, а коли пізніше я
опинився в Київі, то довідався, що й у Київі в цьому напрямку нічого не
робилося. А знали ж від мене по прямому дроту все, що я робив у цьому
напрямку і як, та мали точні відомосте, скільки багнетів у такому і чи
іншому ешелоні було, звідки рушила ця частина і куди була скерована
військовою російською владою. Така робота вимагала і одваги, і рішучости. В та-
бб

кий спосіб я мішав всі карти центральної військової російської влади
щодо поповнення Південно-Західного цілого фронту. Ясно, що на мене летіли
до самого Петрограду доноси, скарги, рапорти. А такі паради робили своє
діло і серед самих учасників парадів, і серед наших харківських
військовиків і допомагали нам українізувати місто Харків. Як я, так і моє
оточення, йшли між народом і прислухалися до розмов населення, що
наповнювало вулиці. Ми ще на двірці познімали жовто-блакитні банти, щоб бути
незамітними серед перехожих і чути їхні щирі вигуки на честь
маршируючого українського війська та їхні розмови між собою. Треба признати, що
мої накази точно ешелони виконували і не їхали по даному їм маршруту, а
їхали вже по даному мною маршруту. То інша справа, з яких причин. Я був
певний, що, виконуючи мій наказ, вони їхали в запілля фронту, а не на
самий фронт. Про це я обширно мотивував Київу і висловлював думку мати
це на увазі. Помилкою було б думати, що вони так точно виконували через
національну свідомість та любов до України. У підсвідомості це почуття
жевріло в маленькій дозі, а головний двигун — уникнути фронту. Як потім
я переконався, наш військовий Провід у Київі, взагалі нічого собі з
прибуваючих ешелонів не робив. У певних пунктах утворені були для цих
ешелонів збірні центри, куди, не ламаючи собі голови, Провід скеровував їх
і в ту ж хвилину забував про них. Серед цих ешелонів одного разу
прибула до Харкова досить велика військова частина, на чолі якої стояв
старшина Йосип Віденко, здається, цілий курінь, організований у Сибіру.
Ешелон-курінь зостановився на станції Харків і після розмов в
українського] коменданта з Біденком останній прибув до міста, до мене.
Представився. Високий, досить гарний, як і був Палієнко, але щиро
перепрошував мене, що говорить московською мовою, бо, мовляв, не було, де
вчитися і т. д. Я висловив повне співчуття і розуміння та порадив не
гаяти часу і вчити свою ж, рідну мову, а вже тепер старатися говорити з
козаками і старшинами тією ж мовою, що й вони говорять, тобто
українською. Він цілком погодився свій курінь (1000 багнетів зі зброєю)
завтра вивести до міста і продефілювати з піснями. Так і сталося, але і
цей курінь за день приїзду і після моєї промови на станції теж понашивав
жовто-блакитні кольори і при маршуванні по Харкову мав чудовий
вигляд. Словом, цей курінь, дуже заімпонував населенню Харкова. Далеко
пізніше, коли я був у Київі по справах, проходячи по кулуарах
Української Центральної Ради в помешканні Педагогічного Музею на
Великій Володимирській, я побачив сидячого під стіною цього самого
Віденка і кинувся з радісними протягненими до нього руками, щоб гарно
привітатися, [та] був страшенно здивований його холодністю, але
говорив зі мною [він] вже по-українськи. Атмосфера в Київі його вже
зіпсувала. Він вже поспів вступити в політичну партію, так зв. «Партію
соціялістів-самостійників». Не мав я часу з ним довго говорити, бо і сам
до Київа приїхав від потягу до потягу. Цей самий Віденко Йосип потім, в
1919 році, був одним з тих отаманів, відділ якого я мусив обеззброїти, а
його самого арештувати і прилучити до арештованих уже інших
отаманів. Він уцілів до сьогоднішнього дня, але, як мені сигналізували,
хворий на сухоти.
67

Моя невтомна праця у Харкові та й по всій Слобідській Україні,
очевидно, не залишилася без уваги московського елементу, що все турбував
російський уряд в Петрограді. Немає сумніву, що й полк[овник] Рябцев
писав на мене рапорти до Воєнміна. І ось приблизно в другій половині
серпня, або першій вересня, самольотом прилетів Військовий міністр
генерал Верховський 86 зі своїм ад'ютантом, власне із старшиною, що ніби
мав бути ад'ютантом його, але, можливо, що він не був ад'ютантом. Він
брав участь у наших дискусіях. Здається, це був старшина Шер, керуючий
політичним відділом Міністерства військових справ у Петрограді.
Прилетів Воєнмін Верховський рано і зараз же по телефону був відданий
наказ всій військовій залозі Харкова вишикуватися коло самого міста для
огляду Воєнміном. Вишикувалися тут же на цьому полі, і українські частини,
але окремо від загального російського війська. Я приїхав до цього поля
знову на авто, уквітчаному жовто-блакитними стьожками. Коли Воєнмін
під'їздив до поля, то йому показали стоянку трьох уквітчаних українських
авто ті старшини, що їхали з ним і належали до залоги міста. Коли їхнє
авто стало, я зараз же підійшов і представився, рапортуючи, хто я є і кого тут
представляю. Від авто ми всі групою пішли перед фронтом стоячого
війська. Обходячи військо, всі козаки російських частин, між якими ще
багато було наших «українців», бачили мене з українським бантом і тим
при Воєнміні російському, ніби легалізовувався. Це потім мені допомагало
в роботі серед російського війська. По огляді, що тягнувся годині дві,
Воєнмін спеціально дякував мені за поставу українців. Зовнішнє наше
військо ріжнилося дуже багато і своєю поставою, і вітанням, і досконалим
вишикуванням по фронту. Тут же Воєнмін Верховський запросив з ним
пообідати, а я, погодившись, запросив їхати на нашому, українському
авто. Він теж погодився і ми втрьох, Верховський, Шер і я, поїхали з поля
оглядин просто до ресторану, і тому, що було тепло і соняшно, сіли ми на
терасі. За весь обід ані горілки, ані вина, ані пива не було. За цим обідом
відбулася цікава розмова. Про цю зустріч і приїзд Верховського до
Харкова є в спогадах, а тут я в коротких реченнях загально скажу. Отже, він
висловив свою думку, що російська армія гине і що треба її рятувати, що він
за те, щоб негайно заключати мир з німцями, бо інакше цей атут *
перехоплять большевики, і вони запанують. Я годився з ним, що армія гине,
деморалізується, що вона нездібна воювати і тому треба нам, українцям, не
перешкоджати, а навіть допомагати творити свою армію. Я говорив: «Ви
бачили на власні очі наше військо, і що Ви можете закинути йому?» А в
душі я годився із тим, що треба заключати москалям мир, бо, дійсно,
інакше большевики прийдуть до влади. З цієї точки розмови вони обидва
перейшли до точки, що треба нам усім рятувати російську армію, і тут
обидва заатакували мене, і то сильно. І чого я ніколи не сподівався, почув від
них, що весь український рух є штучний, що він твориться на німецько-
австрійські гроші і т. д. Навіть грозили, правда, делікатно. Вони обидва
говорили, що не завжди ж буде такий хаос і при встановленні порядку я бу-
* Тобто можливість.
68

ду відповідати... Коли я почув про штучність нашого руху, про австро-
німецькі гроші, то я гостро і в підвищеному тоні сказав, що відповідні
реакційні кола російського суспільства твердять, що й ваша партія (він тоді
належав до есерів), взагалі, вся революція є штучна і на гроші австро-
німецькі... Були моменти дуже критичні нашої розмови, але потім
лагодилося, і все ж я їм обом заявив, що я й далі творитиму нашу українську армію.
Я бачив, що Шер записав моє прізвище і, взагалі, багато робив поміток з
нашої розмови. По обіді вони через якийсь короткий час, хіба через
півгодини, відлетіли на Петроград. Недобре писати про себе добре, але трудно,
коли було так. Вони, обидва, звичайно співали мені дифірамби і малювали,
чого я можу осягнути, працюючи для російської армії. Верховський був
перед номінацією при Керенському на пост Воєнміна, командуючим
Московською військовою округою перед полковником Рябцевим, і тому вже з
Москви чув про мене і мав зі мною по прямому дроту неприємні сутички.
Ясно, що за таку візіту Воєнміна я в ту ж ніч по прямому дроту все
детально переказав Київу. Може, якось Київ зреагував? Ані одного слова!
Верховський у другій половині жовтня подався до демісії через розходження з
російським] урядом. Він був за негайний мир, а уряд — проти.
Був я в контакті і з Українською Військовою Радою в м. Москві. Потім
у повному складі ця Рада переїхала до Харкова. Але це сталося вже
напередодні прибуття большевиків до Харкова. Я поспів познайомитись
особисто зі складом Ради. Про цю Раду вже в моїх спогадах, бо ніхто з них, [її
членів], не грав видатних ролей у майбутньому.
В російській армії я просто чудеса творив, але мені завжди вдавалося
осягнути наміченої мети через певність моїх підлеглих. І в російській]
армії я по своєму виховував козацтво, навіть у час війни вже переробляв
старших людей на мій взірець. Тепер мені доводилося більше спиратися на
інформації, рапорти, доклади начальствуючих старшин. І коли мені
доповідали про певність нашого козацтва, — я абсолютно вірив. Військо не
терпить бездіяльности, без руху, інакше найдисциплінованіші частини
розкладаються. Я про це говорив усе Київу і просив якихось наказів,
якихось завдань, розпоряджень. Мали ми українського війська: у Харкові —
2-й Український] полк, гарматний тяжкий дивізіон, саперну сотню,
автомобільну сотню, панцерний дивізіон, у Балаклеї — кінний полк, у
Куп'янську — полк. І нічогісінько не робили. Я піддавав думку до Київа,
щоб вибрати якийсь пункт і негайно стягувати до нього українські
частини, щоб вони не були перемішані з російськими. Але Київ мовчав.
І ось я рішив зліквідувати Харківський Совєт раб[очих],
солдатських] і крес(тьянських) депутатів. Відбулася нарада з командиром полку
полков [ником] Захарчуком і його полковою Радою. Запевнили мене, що в
них найпевніших, свідомих і твердих знайдеться 500 козаків. Я віддаю
наказ, щоб ці 500 коз[аків] прибули в одиночному порядку, незамітно для
стороннього ока, до Харкова, лише з револьверами і ручними гранатами.
Ми мали під час засідання Совєта зліквідувати його. Напруження серед
нашого середовища було найвище. Приготовані були старшини, які зараз же
мусили опанувати стійками ціле місто і т. д. І ось ранком того дня, коли
малася відбутися ліквідація, приїздять до мене полк[овник] Захарчук з Радою
«9

і інформують мене, що в той час, коли вони у мене радилися в справі
ліквідації, в той час приїхала відома большевицька агітаторка Євгенія
Бош в?, скликала віче і майже загітувала полк, коли не цілком прихильно
до большевиків, то в кожному разі, здеморалізувала весь полк. Наша затія
не вдалася. Але я після цього став страшенно недовірливий до частин,
яких я сам особисто в масі її не знаю. Я вже вище писав, що потім з того
полку чоловік 200 — 300 прибуло із Захарчуком до Київа, прилучилися до
«Коша Слобідської України».
Декілька аудиторій у Харківському університеті було зайнято під
шпиталі військові за браком відповідних помешкань. У Харкові чимало
було шпиталів. їх я обходив і скликав віча і промовляв. Одного разу після
мого виступу з промовою в аудиторії університету] до мене підійшов штабс-
капітан російської] армії з Юріївським хрестом на грудях і з ногою в гіпсі.
Поговорили ми, і з того часу цей старшина ходив щодня до «Дворянського
Зібрання» на наші віча, збори, уважно слухав, потім поволі почав
забирати голос. Власне, як він потім щиро признався, для нього відвідини нас
були школою українства і політики. Це оказався той знаний Омелько
Волох ВД, пізніший отаман Волох. Коли загоїлася його нога, я призначив його
комендантом м. Харкова. Але через якийсь тиждень—два, я переконався,
що ним він не може бути. В цей час мені був потрібний відповідний
старшина на командира 2-го Українського] полку. Він умів говорити і
впливати на козацькі маси. Я наказую йому залишити комендатуру і вступити в
командування Українським полком. Я був дуже строгий начальник і в
російській] армії, і в українській. Я не допускав ніякої демагогії,
амікошонства, і Волох був зразковим, дисциплінованим старшиною. Без
жадних протестів виконував негайно мій наказ. Він був одважний, бойовий,
на цей раз не даром дістав в російській] армії Юріївський хрест. Сам він
походив з української селянської родини, і то бідної, і своїми зусиллями
дістав невелику освіту, а за хоробрість уже під час війни дійшов до ранга
штабс-капітана. Мушу констатувати, що в другій половині мого
перебування у Харкові Волох мені допомагав у роботі. Я пробув з 1 травня
приблизно до 20-х чисел грудня 1917 року. Отже, він допомагав, приблизно,
починаючи з вересня. Вже для мене велика була поміч, що я не мусив
щодня ходити до 2-го полку і виступати, бо виступав він, а я лише раз на
тиждень. Були й такі комічні явища. Ось годині о 11-й мене повідомляють,
що в полк наш прибули большевики з агітацією і скликають віче. Волох дав
наказ на віче не йти, і козацтво не йде. Іде ця агітаційна група до іншого
полку, в якому помішане козацтво москалів з українцями. Мушу і я бути на
цьому вічу. З'являюся. Це вже ніч. Агітатори головним чином атакують
Українську] Центр[альну] Раду, взагалі, нас, українців. Прошу я слова і
виступаю, б'ючи большевиків та бороню нас. Грім оплесків, а українці
десь дістали подушку, а з другого боку дьогтю і раптово, несподівано ні для
кого, одні облили большевиків дьогтем, а другі, розірвавши подушку,
осипали їх пір'ям. Сміху було до безконечності. Ці агітатори, дійсно,
виглядали страшно і кумедно.
У Харкові мешкав інженер-архітектор Сергій Тимошенко 89, що мав
двох ще братів науковців, що й сьогодні працюють по науковій лінії в Аме-
20

риці. Але його заховання було по партійній лінії більше, ніж дивне.
Належав до партії, але ніколи не бував ні на яких партійних зборах. Я його
називав партійним аристократом. Він, наприклад, не любив, щоб його
одвідували партійні товариші, ясно, з робітництва. Він займав у Харкові
дуже гарне і велике помешкання в ним же збудованому будинкові на Ми-
роносицькій вулиці, власником якого був безпартійний українець Бойко.
Власне, був [це] єдиний будинок у Харкові українського стилю і
архітектури. Тимошенко був дуже амбітна і гонорова людина. В 1905 році був на
барикадах і мав ушкоджене лице всередині, так що назовні нічого не було
видно. Постать дуже репрезентативна, але дуже повільна і, я сказав би,
досить пасивна. У хаті його атмосфера українська. Дружина і тоді двоє синів
говорили лише по-українськи. Як він, так і його дружина з дуже гарної,
сказав би, аристократичної і багатої родини. Треба було мені уміло і
тактовно з ним, як з ніжною квіт [кою], обходитися. Багато треба було зусиль
вживати, щоб він, нарешті, погодився увійти до Совєта раб[очих],
солдатських] і крест[ьянських] депутатів, у склад української фракції.
Коли ж уже ми, українці, увійшли в силу, то ми його зробили губерніяльним
комісаром, яким він був і при окупації Австро-Німеччиною України. З ним
ми об'їхали всі повітові міста Слобідської України під час сесій повітових
земств. На сесіях у всіх повітах я виступав з великими промовами, а
Тимошенко був ніби для репрезентації харківського українства. Результат
наших об'їздів був той, що Тимошенка і мене було обрано до складу Гу-
берніяльного земства, а це вже вибрало нас на Всеукраїнський з'їзд
земств, що відбувся в Київі. Треба мати на увазі, що і повітові, і
губерніальні земства були вже демократичні, продуктом революції. На
Всеукраїнському з'їзді земств ми й обрали Головою С. Петлюру. Під час
Всеукраїнського з'їзду земств, вже при кінці, С. Петлюра попросив мене піти
на помешканні до Миколи Порша і запросити [його] до помешкання з'їзду,
щоб спіткатися з С. Петлюрою. Через яких 15 хвилин ми вже були в
коридорі і я повідомив С. Петлюру, що М. Порш вже є. С. Петлюра передав
заступнику головування і вийшов. Тут вияснилося, що треба написати
відповідну резолюцію, яку мав би прийняти з'їзд. І М. Порш тут же, не
відходячи, на вікні коридору, стоючи, написав резолюцію, яку потім і
прийняв з'їзд. То є такий М. Порш! А чи багато Ви знайдете у наших
мемуаристів про Порша? І то такого Порша, яким він був у дійсности, а не
такого, яким представив його П. Феденко 90 у своїй праці про І. Мазепу.
Не зашкодить, коли я зафіксую ще один момент з мого перебування
на Слобідській Україні та своєї роботи. Як я вже вище зазначав, я все
просив надіслати мені відповідних чи то помічників, чи, взагалі, політично
грамотних і здібних промовляти на вічах людей. То був «глас вопіющого в
пустині». Аж ось одного разу, коли відбувалися збори Залогової Громади
(осіб до 300) і якраз коли я промовляв, відчинилися двері і увійшли дві
особи: один з них дуже високий, на цілу голову [вище] від мене, з великою
русявою бородою, а другий мого росту, але ширший у раменах і в одязі
матроса. Вони сіли на крісла, а я продовжував свою промову. Коли збори
скінчилися і майже всі розійшлися, за винятком мого найближчого
оточення, Управи Громади, ці два панки підійшли до мене і, відкликавши трохи в
71

сторону, висловили бажання говорити з ока на око. Я попросив усіх
перейти в іншу кімнату, а з цими сіли за стіл. Отже, першим почав говорити
високий. Почав він із запитання, чи я його не пізнаю? Я сказав, що щось
знайоме в очах, але не пізнаю. Тоді він заявив: «Та я ж Влас Кор кішка!»
І зразу переді мною стало наше село Лисича, Костянтиноградського
повіту, що межувало з другого боку з нашим маєтком, бо з іншого боку
межувало село Федорівка, Полтавського] повіту. В селі Лисича була
громада, яку мені пощастило вирвати з рук російських есерів і перетворити її на
українську громаду ще в році 1903, після селянських розрухів у 4-х повітах
(Полтавському, Костянтиноградському Полтавської] губернії і Вал-
ківському та Богодухівському Харківської губ[ернії]), і ця громада врешті
за мною [пішла], бо я після РУП (Революційної] Української] Партії)91
став членом з самого початку організації нової партії — УСДРП, була під
впливом УСДРП. Між іншим, я до громади привозив Володимира *
Антоновича ^2 (псев[донім] партійний «Муха»), щоб наша партія переконалася в
моїй роботі, а, з другого боку, щоб селяни бачили не тільки мене, а й інших
членів нашої партії. Цей тоді молодий хлопець багато читав і не годився з
теорією, взагалі марксизмом, соці[ал]-демокр[атичною] партією і доводив,
що селянам не по дорозі із соці[ал]-демок[ратією], марксизмом. Він
говорив: «Ми не хочемо у фабричних котлах варитися, не хочемо пролетари-
зації...» Отже, тепер стояв переді мною вже не хлопець, а добрий дядько,
член Української Центральної Ради. Тепер ми вдруге привіталися, вже як
приятелі, а то й рідні. Ніби ж це мій учень... по роботі ще в мої молоді
роки. Після цього хотів матрос представитися, але я йому сказав, що я ж
його бачив під час військових з'їздів, бачив у Військовому Генеральному
Комітеті. Це був Степан Письменний. Вони мені сказали, що надіслані
ніби проконтролювати мою роботу, а коли треба, й проінструктувати і т. д.
Вони чули мою промову, бачили наше засідання Ради Залоги і їм стало
якось ніяково, що вони прибули з такою місією до мене. Перепросилися,
добре ми поговорили, згадали старі часи і т. д. Я, між іншим, запитав їх,
чому Київ не йде мені назустріч і не надсилає людей для праці, чому ніколи я
не маю якихось інструкцій, вказівок і т. д. Влас, очевидно, не в курсі наших
військових справ, але Степан Письменний мусив би все знати. Він і сказав:
«Кожного разу, коли на засіданнях згадувався Харків, то говорилося, що
там Микола Чеботарів, він і без нас знає, що та як робити». При цьому він
від себе ще додає: «С. Петлюра не нахвалиться Вами і, справді, Ви й без
порад знаєте, що робити. Отже, ми сьогодні бачили і чули. Про це ми
розповімо в Київі. Ми сьогодні ж повертаємося рано до Київа». І я собі,
пригадую як зараз, проговорив сам собі: «Примітив!».
У своїх промовах на повітових демократичних сесіях земств я
порушував питання про необхідність якнайскорше скликати Селянський з'їзд
Слобідської України. Не буду тут зостановлюватися над самою технікою
скликання, над організацією його, бо то є в спогадах. Важливо те, що я
хотів з того з'їзду зробити величезний історичний факт. Хотів виявити
* У споминах помилка, бо мова йде про Дмитра Антоновича.
22

ініціативу зрушення цілої Слобідської України. Для мене Київ [за] весь час
моєї праці на Слоб[ідській] Україні був величезним авторитетом, і я просто
з надзвичайним пієтизмом ставився до нього, до всіх видатних наших
людей. Там же зібралися і всі наші авторитети: Грушевський, Винниченко,
Порш, Петлюра і т. д. Усіх їх я особисто добре знав, як майже всю свідому
Україну в той час. Отже, я став просто благати по дроту і то майже щодня,
щоб на Селянський з'їзд Слобідської України приїхав хтось із провідників,
але не ховався з моїм особистим балаканням, що я хотів би, щоб приїхав
Микола Порш.
Адже ж, коли ще при Керенському скликано було в Москві
Всеросійський демократичний з'їзд ^зf на якому були представники всіх
російських демократичних і соціялістичних партій, найкращі їхні сили з
Керенським, Леніним ^4, Плєхановим ^5, Мілюковим ^ і т. д., то від
України була теж делегація на чолі з Миколою Поршем. Коли він виступав,
коли він проговорив: «Я син українського народу...». Все замовкло і
уважно слухало вперше українського делегата. А по скінченні промови Ленін
захотів познайомитися тільки з Поршем. Привітався, схвалив змістовну
промову, що привернула його увагу і т. д.
Большевики скликали Всеукраїнський з'їзд в Київі 17.ХІІ. 1917 97
будучи певними, що під їхнім впливом селянство висловиться проти
Української Центральної Ради, на який приїхало щось 2 500 делегатів (цей
з'їзд називався «Всеукраїнський з'їзд Рад селянських, солдатських і
робітничих депутатів»), але фактично був з'їздом лише селянських
депутатів, що приїхали з усіх кінців України. Московські большевики були
глибоко переконані, що на цьому з'їзді вони зліквідують Укр[аїнську]
Центр[альну] Раду, бо ж то вони скликали цей з'їзд, ведучи велику
агітацію за знищення Української] Цен [тральної] Ради і цій
антиукраїнській роботі ніхто не перешкоджав. Двигнута була і наша «тяжка
артилерія». На з'їзд вирушили і М. Грушевський, і В. Винниченко, і М. Порш
і інші. Були тут і видатні большевики московські. Головним доповідачем
був Микола Порш. Українська] Центр[альна] Рада розтрощила
московських большевиків і святкувала на цьому з'їзді повну побіду. Знайшлося на
2 500 делегатів до 60 делегатів збольшевичених, і вони потім покинули з'їзд
із Затонським, Шахраєм і іншими большевиками, яким з'їзд навіть і
говорити не давав, вигукуючи масово: «Забирайтеся звідси!». Про цей
надзвичайно важний і цікавий з'їзд є вичерпні відомості в моїх спогадах. Заслугу
такого звороту в такий тяжкий для Київа час на з'їзді я приписую Миколі
Поршу. Треба було чути його доклад-промову і обсервувати слухачів-се-
лян, щоб зрозуміти, як кожне його слово глибоко запало в свідомість
кожного селянина.
Серед розбурханого моря революційних лівих наставлень в
Українській Центральній Раді міг тільки Микола Порш провести закон 98 про
організацію Українського військового корпусу в 50 000 людей-багнетів,
тобто кадровий корпус-кіш. Чомусь уся наша мемуаристика і про цей
знаменний факт промовчує, а великі писаки, що не розуміються на подіях
того часу, звинувачують М. Порша в демобілізації армії. Про армію, про її
творення, про тодішні обставини, про це все є в моїх спогадах.
73

Між іншим, коли я втік з Харкова і через Полтаву приїхав до Київа в
самому кінці грудня 1917 року, йдучи з двірця, я зайшов до «Педагогічного
Музею» — Української Центральної Ради і попав, як то кажуть, «з
корабля на бал», на засідання фракції Української] соц[іал]-демократичної
партії] Української] Центральної] Ради. Тут були всі головні діячі УСДРП:
Винниченко, Порш, Петлюра, Антонович, Мартос, Садовський w,
Олесіюк юо і багато інших. Головував на цих зборах, здається мені, що
Пісоцький. Коли я увійшов, обговорювалися події у Харкові й зайняття
його большевиками. Винниченко звинувачував С. Петлюру. Я зголосився до
слова, щоб боронити С. Петлюру, але ще не надійшла черга мені говорити,
як підійшов до мене М. Порш, одвів мене в бік і проговорив: «Залиште,
товаришу Миколо, боронити С Петлюру. ЦК УСДРП уже постановив
С Петлюру відкликати з поста Генер[ального] Секретаря військових]
справ». Я зараз же запитав: «А хто ж буде на місці С Петлюри?» Запитав
тому, що мені ходило не про особу С. Петлюри, а про справу, ходило, щоб
на його місце ще прийшов теж український патріот і певний самостійник-
державник. М. Порш тоді мені повідомив, що ЦК УСДРП призначив його.
С. Петлюра і М. Порш по скінченні зборів фракції разом зі мною і ще з
якимось високим блондином, вже не молодим, що С. Петлюра по дорозі
його покликав, пішли до готелю «Ермітаж» майже на розі Великої Володи-
мирської і Фундуклєївської і в одній з кімнат готелю високий блондин
вийняв карту України, а С. Петлюра звернувся до мене з просьбою детально
оповісти про ситуацію в м. Харкові і цілій Слобідській Україні, а по
можливості і взагалі про стан на Лівобережній Україні. Тут С. Петлюра
поінформував мене, що він відходить з поста Генерального військового
секретаря, що на його місце приходить М. Порш і тому за моїм сьогоднішнім
пространним докладом зараз С Петлюра передав справи Слобідської
України, а почасти і Лівобережжя, новому Військовому міністру М. Поршу.
Між іншим, тільки тепер вперше я почув «Військовий міністр», бо перед
тим все говорилося про «Військового секретаря». Я зробив вичерпний
огляд ситуації як військової, так і політичної, після чого М. Порш сказав мені
в присутності С. Петлюри і блондина, що фракція УСДРП у Центральній
Раді, до якої і я належав, як член Української] Цен [тральної] Ради, хоче,
щоб я завтра на пленарному засіданні Української Центральної Ради
виступив з інформаційною промовою про події в Слобідській Україні і в
м. Полтаві. Потім С Петлюра і М. Порш вийшли, попрощавшись зі мною і
тим високим старшим блондином. Коли вони зникли, цей пан
представився мені як генерал-лейтенант Кирей юі. Поінформував мене, що він у
політиці не розбирається, що він є лише військовий, що він закінчив
загальну Миколаївську Академію Генерального Штабу, а також
Артилерійську Академію, що він цілком похвалює і мої зарядження-накази
військові і дислокацію військ, підлеглих мені на Слобідській Україні, а
також він бачить, що я й політично розуміюся на справах і в курсі
українського політичного життя, а тому просить мене ввести його в курс
наших політичних справ і т. д. При цьому він заявив, що йому запропоновано
стати на чолі Кадрового Корпусу, про який М. Порш перевів відповідний
закон в Українській Центральній Раді, що він ще не дав своєї згоди, бо хоче
74

раніш увійти в курс українських сьогоднішніх політичних справ, бо він
вже сам зрозумів, що мусить доповнити свої знання в політиці, щоб не
робити поважних помилок, щоб його командування Корпусом було
найкориснішим для загальної української справи. Оповів мені, що він уже зараз
бачить, що в нашому проводі ведуться партійні непорозуміння і запитав
конкретно, що послужило причиною усунення С Петлюри. Я йому одвер-
то сказав, що наша (УСДРП) партія звинувачувала С. Петлюру, що
большевики зайняли м. Харків. Можливо, що були ще якісь причини, але на
фракційному засіданні УСДРП Української] Цен [тральної] Ради В. Вин-
ниченко іменем Центрального Комітету в цьому обвинувачував С
Петлюру. Коли я його так поінформував, а це була правда, то Кирей, хоч і
звинувачував С. Петлюру, але поставив мені цілу шерегу питань, що у нього
виникли під час мого докладу про Харків, а саме: чому, власне, я був
залишений у Харкові сам на себе? Чому жодного керування не було з центру?
Чому ніхто мені не допомагав у роботі? і т. д. Він теж звернув увагу, що під
час мого докладу С. Петлюра ні одного питання не ставив мені чи
зауважень. Єдиний раз лише М. Порш сказав: «Я єдиний раз говорив з Вами по
дроту, Ви просили надіслати в поміч і я пообіцяв і вислав, а то не моя була
вина, що ті люди оказалися заслабими помічниками...» Я в своєму докладі
не звинувачував С. Петлюру, але обвинувачував Провід-Київ, що, маючи
найдетальніші щоденні мої інформації, Київ аж ніяк не реагував. Тепер я
говорив те, що приготовив для докладу С. Петлюрі як Генеральному
військовому секретарю, бо ніколи не сподівався знайти в Київі усунення
його від проводу у військових справах. На цей раз я загально
поінформував п. Кирея і обіцяв завжди інформувати його, давати пояснення, коли
виникнуть у нього які-небудь питання. Пан Кирей володів добре
українською мовою. На цьому ми і розійшлися. Події таким швидким темпом
котилися, що Кирею не довелося навіть приступити до організації того
Кадрового Корпусу. В житті моєму довелося мені зустрічатися з генералом
Киреєм лише один раз, і то вже, коли наша армія була інтернована в
Польщі в 20-х роках. Але про це нижче. (Здалека бачив Кирея в штабі
Коша Слобідської України під час боїв в м. Київі). Після нашої розмови ми
гарно розійшлися. На другий день я виступав перед Українською
Центральною Радою в Педагогічному Музеї і переповненою галереєю
публікою. Змалювавши положення у Харкові, Полтаві, прихід больше-
виків під командуванням Антонова-Овсієнка до Харкова, про опанування
ним Харковом, мою втечу з-під арешту і т. д., я щиро і гаряче закликав не
займатися балачками, а приступити зараз же, негайно, до творення
фактичної військової сили для оборони Київа і цілої України...41
Ще в 1905 році, коли розпочалася в Росії перша революція, а я тоді вже
вчився в Київській приватній гімназії, з правами державної гімназії, Валь-
кера, що містилася тоді на Тимофіївській вулиці, я зустрівся в коридорі
Університету св. Володимира з М. Поршем. Він десь спішив, зостановився
* В цьому місці текст пошкоджено. В наступному уривку автор повертається до подій
поч. XX ст., коли він познайомився з М. Поршем.
75

і в поспіху сказав, що зараз має в такій-то аудиторії виголошувати перед
українським громадянством м. Київа реферат про «Автономію Украіни»,
«А Ви, — звернувся він до мене, — мусите зараз же йти до актової залі
Університету, де зараз відбувається великий мітинг київської інтелігенції.
Ви мусите опанувати ним і перетворити його в український!» І ми побігли
в протилежні кінці Університетського будинку: я до актової зали а
М. Порш — до призначеної аудиторії. Вскочив я в актову залу. Вона була
переповнена «по береги», навіть молодь ріжної статі стояла у віконних
нішах (углибленнях), хлопці і дівчата — студенти, студентки і курсистки.
Мітингували вже, і президія вже виконувала свої функції. Але я не міг
перебороти в собі бажання хоч трохи послухати М. Порша. Це ж перше
українське віче після століть мовчання! Це ж перший прелегент, що науково
обґрунтовував необхідність мати для свого народу автономію! Побіг з
поворотом до аудиторії послухати хоч з 5 хвилин. Увійшов до аудиторії і
побачив і старих українських діячів, і молодь. Переважало все ж старше
громадянство. М. Порш не читав, а говорив. Від напруження нервового і праці
розумової з нього збігав краплями по лиці піт. Він хусткою втирав лоба та
все лице, але ні на хвилинку не зостановлювався і чітко та красиво і
поважно доводив правоту своїх думок. Чудово говорив М. Порш! Публіка
слухала так уважно, що годі було повірити, що тут же сидить пару соток
людей. Так було тихо й уважно. Я прослухав, стоячи біля дверей, пару
хвилин і побіг до актової зали. Не можу сказати становчо, чому, чи то під
враженням почутого з промови М. Порша, чи на мене зробив колосальне
враження такий величезний мітінг, але фактом було те, що я був у
надзвичайно піднесеному настрої. Це ж М. Порш промовляв перед
першим українським вічем, а я мусив би перетворити віче інтелігенції м. Київа
із загального теж на перше віче української інтелігенції. Проштовхуюся я
між натовпом трохи до середини і бачу Левка Чикаленка Щ що сидів на
кріслі, а обік нього стояло вільне. Я негайно зайняв це крісло. Чую, що всі
говорять московською мовою, а в президії засідають російські
соціал-демократи (есдеки) і соціалісти-революціонери (есери). Я звернувся до
Левка Чикаленка з питанням: «Чого ж ти мовчиш, чому не виступаєш?» Він
теж належав до УСДРП. Я зараз уже не пригадую точно, що він мені
відповів. У кожному разі щось негативне. Тоді я раптово вскакую на те
крісло, що я на ньому сидів, і громовим голосом українською мовою
звертаюся до всіх присутніх з палкою промовою, перебиваючи «оратора»,
«речи товарищей» та ігноруючи звернення до мене президії мітингу, що
закликала мене до порядку. І загриміли мої слова: «Ми переживаємо
великий і славний час! Ми переживаємо велику революцію! Ми
переживаємо час, коли український народ після вікового сну прокинувся...»
Президія кричить, що ніхто не розуміє мови, якою я промовляю. Кричить
вона московською мовою, але я, не зупиняючись, звертаюся до слухачів
мітингу із запитанням, чи правду говорить президія, чи вони дійсно не
розуміють мене, не розуміють своєї рідної мови і чи можу я продовжувати
говорити рідною українською мовою, і т. д. І загуділо величезне віче, щоб
я продовжував говорити українською мовою. Президія, бачачи, що я маю
симпатію цілого віча цього, просить підійти до президії і звідси вже для по-
26

рядку говорити. І я, не припиняючи своєї промови, йду до столу президії і
говорю до всіх. Врешті решт мені пощастило і увійти до президії, і
перетворити коли не цілком на українське віче, то в кожному разі на
симпатизуюче українському визволенню. Далі потекли дуже цікаві події, але то вже у
спогадах. Отже, М. Порш перевів перше українське віче, а мені вдалося
нахилити загальний мітинг київської інтелігенції до симпатизуючого
українській справі. Все ж це був великий успіх. Уперше в мурах
Київського Університету св. Володимира лунала українська мова! Цей реферат,
виголошений М. Поршем, потім був виданий окремою книжкою. Крім
цієї праці, пізніше з'явилися друком інші праці: «Українська
соціал-демократія», «Україна в державному бюджеті Московії»... А навіть він був
один з двох перекладчиків з німецької мови на українську перш[ого
тому] «Капіталу» К. Маркса.
Коли РУП (Революційна Українська Партія) закінчувала своє
існування, більшість якої виступила зі складу її і утворила УСДРП, то заслуга по
створенню УСДРП є, безумовно, М. Порша. Він невпинно і невтомно
об'їздив усі місця, де було РУП, виступав з рефератами, індивідуально
переводив розмови з більш впливовими членами, більш активними і віодан-
ними революційній роботі серед нашого народу. Крім колосальної
ерудиції в економічних, соціяльних питаннях, крім знання національного
питання, як ніхто з других членів партії, він мав великі організаційні
здібносте. Проти нього завжди велися інтриги в партії і всякі зависники,
«вожді» хотіли б його не бачити в ЦК партії, а навіть і в самій партії. Проти
нього не раз вів компанію і Винниченко, і Петлюра, але кожного разу на
з'їздах партії [він] лише виступить — і членство з робітництва зажди його
вибирало до ЦК, а всі інтриги розліталися в прах. Дійшло ж до того, що в
перші дні революції 1917 року В. Винниченко пустив плітку, що. М. Порш
був таємним агентом російського «Охранного Отделенія». Багато і часу, і
праці, і грошей коштувало М. Поршу для регабілітації. Коли М. Порш про
таке звинувачення почув, негайно відійшов від активної праці і в своїх ре-
габілітаційних заходах змушений був навіть звертатися до відомого в Росії
Бурцева Щ що розшифрував агента «Охранки», відомого провокатора Азе-
фа104, і був втаємничений в агентуру «Охранки» і Політичної поліції Росії.
Я неодноразово чув усіх наших видатних діячів, як вони промовляють,
які вони є промовці, і вважаю, що найкращий промовець був М. Порш.
Ось чому я так хотів, щоб з Київа до Харкова на Селянський з'їзд
Слобідської України (20.ХІ.1917 р.) приїхав саме М. Порш. Але цього я
хотів, а фактом було, що з Київа ніхто з головних наших провідників не
приїхав. Треба було обслужити цей наш Селянський з'їзд від 20 до 23
листопада 1917 року своїми силами. А тут ще в самий день нашого з'їзду ми
довідуємося, що російські соціялісти-революціонери теж на сьогодні
скликають свій партійний селянський з'їзд Харківської губернії. Що
робити? Я беру пару делегатів із селян нашого з'їзду і йдемо до помешкання
Харківського університету, де мав відбутися їхній з'їзд. Як наш з'їзд ще не
розпочався, так і їхній, і коли ми увійшли до зали з'їзду, я побачив, що все
ж мають багато делегатів (потім оказалося, що їх було до 150 осіб) і просто
звернувся з промовою до селян-делегатів. Спочатку щось російські есери
22

протестували, але коли побачили, що селяни уважно слухають, замовкли,
а я, цим підбадьорений, ще з більшою динамікою і рішучістю продовжував
говорити і врешті закликав приєднатися до Селянського великого з'їзду з
цілої Слобідської України. І сталося чудо! Селяни-делегати, як один
чоловік, піднялися, покинули російських есерів і пішли за нами до
помешкання Дворянського Зібрання, де вже нас весь з'їзд чекав. Лише ми
увійшли до зали, як маса делегатська піднялася й оплесками зустріла за-
блудлих овець. Отже, нам пощастило зірвати російських есерів, зірвати
їхній селянський з'їзд. І вдалося це перевести експромтом в життя лише
завдяки глибокій моїй вірі, що не можуть українські селяне йти за
ворогами, фактично, нашого народу, — за москалями. Треба лише мати відвагу,
рішучість у дії і уміти підійти до засліпленого нашого селянина. Отже,
прослухали палку, але й правдиву промову про правду гніту московської
влади над ними, і ніяка сила їх коло москалів не затримала, і вони пішли за
голосом українського сумління і до своїх же селян. На наше, харків'ян,
щастя у той час був у Харкові (приїхав з Київа ще з одним патріотом, зараз
уже не пригадую прізвища) Аполлон Певний 105, двоюрідний брат Петра
Певного, есер і добрий патріот український. Промовець злий, але на з'їзді
був незамінимий, і хоч я тоді належав до есдеків, але ми не сварилися і
спільно проводили з'їздову працю. Тоді, на мою думку, був такий час, що
годі було виносити партійні розходження в ріжних питаннях, а ходило про
мобілізацію всієї нації для оборони перед наступом москалів. Завдання
було дуже тяжке, бо ми мали маси ані національно, ані державно несвідомі,
але тяжке, та не неможливе. Я був оптимістом і захоплював все оточення
моє тим оптимізмом, вірою в нашу побілу. На голову з'їзду ми виставили
інженера-архітектора Сергія Прокоповича Тимошенка, і він був обраний.
Добрий патріот, і хоч належав до УСДРП, але, правду кажучи, нічого у
нього не було «від Маркса». Інтелігент, патріот, репрезантаційний, і ми його
вибирали. Потім він був навіть губерніальним комісаром на Харківщині, а
навіть у «трикутнику смерти» — міністром шляхів УНР, а навіть на
еміграції — сенатором у Польському Сенаті. На наш з'їзд прибуло до 600
делегатів та приєдналося до 150 з есерівського з'їзду, а всього до 750
делегатів! Треба ж було комусь перевести таку тяжку працю, щоб відбувся
такий з'їзд. Я перед селянами в своїх постійних виступах не ховався і вони
всі знали, що я належу до есдеків. Я їм просто в промовах заявляв, що їм
ближче до серця есери українські, але тут же заклинав на разі брати з
мене приклад і бути добрими українськими патріотами, а про партійні всякі
розрахунки будемо говорити у своїй власній державі, коли зуміємо її
створити і від москалів оборонити. Шкода, що мені доводиться самому
говорити про себе, але ніде правди діти. Я був головним мотором того з'їзду і
відчував, що мав великі симпатії всього з'їзду. Фактом було, що на таку велику
кількість делегатів не було якихось окремих груп симпатизуючих москалям,
чи большевикам. Таке явище багато про що говорить! І от такий з'їзд,
власне, Київ зігнорував! Я про цей факт при Кирею тоді і при С Петлюрі та
М. Порші говорив та підкреслював мій розпач через таке ставлення нашого
Проводу. Пригадую, що С. Петлюра мовчав, бо, очевидно, годився зі мною.
В резолюціях з'їзду була і добра постава селян і їхня становчість щодо
78

відстоювання України від наступу большевиків, але мене особисто
непокоїла свідомість відсутности відповідних людей на місцях і серед селян-деле-
гатів, які могли б по повороті до своїх хат переводити в життя ті так гарно
уложені резолюції. По закінченні з'їзду всі резолюції з моїми коментарями
та поясненнями я негайно надіслав до Київа С Петлюрі та висловив великій
мій жаль, що ніхто з Київа не приїхав, про що я так благав.
Коли мені вдалося втекти з-під арешту большевицького з двірця
м. Харкова на тім самим ізвощику, що привезли хворого Антонова-
Овсієнка, їхнього командира, який при обеззброєнні панцерного
дивізіона дістав рушницею по спині, а потім по 9-денному перехованню у
Харкові загримованим прибути до Полтави, ще на двірці я довідався, що
сьогодні, тобто на другий день нашого Різдва Христового, 26 грудня
1917 року, убито українського полковника, але прізвища того полковника
ізвощик мій не знав. Перебуваючи у Харкові, до мене доходили чутки, що
в Полтаві, як я у Харкові, був полковник Ревуцький та нач[альник] залоги
полковник Кудрявцев. Отже, якого з них забито? Я казав ізвощику везти
до того місця, де було забито. Не доїжджаючи ще за квартал до «Евро-
пейської гостиниці», що містилася тоді на Мало-Петровській вулиці, мого
ізвощика зостановив військовий патруль, як потім довідався, від Бог-
данівського полку. Військовики мені заявили, що далі їхати заборонено і
що вони мене проведуть до їхнього штабу. Коли ж ми підійшли до «Евро-
пейської Гостиниці», яку я добре знав, бо ж виріс у м. Полтаві, вчився і був
добре знайомий з власником цієї гостиниці та його, знаними в той час
племінниками, Михеєвими, то козаки не повели до середини, тобто, до
штабу, а в двір і запровадили мене до льоху. Я не протестував, бо ж при
чому козаки та й на лобі моєму не написано, хто та що я є. Тим більше, що я
ж був загримований з досить значним горбом на спині, схилений усім
корпусом тіла до землі. Тут, у льохові, було вже багато заарештованих людей:
жінки, жиди, пани і т. д. З розмов я зрозумів, що вони всі були схоплені на
вулицях і сюди кинуті. Що ж, треба чекати ранку. Але я поволі почав
говорити з козачою вартою. Скоро козаки зрозуміли, що в моїй особі вони
когось мають із своїх. Я весь час говорив з ними українською мовою. Від них
я довідався, що з Київа прибув Богданівський полк без немуштрових та
господарчих відділів для підтримання в Полтаві порядку та оборони її,
коли б большевики московські сунули на неї. Оповіли мені і про те, як був
уряджений репрезентативний бал та як на тому балу невідомий чоловік
стрілами з револьвера забив їхнього, тобто Богданівського полку,
полковника Ластівченка. В розмовах з вартовими козаками я все подавав їм
думку, що було б про мене доповісти своєму начальству, бо мені треба б було
з начальством поговорити. Я бачив, що козаки мали до мене симпатію, але
чомусь не вели. У льохові було абсолютно темно, жадного освітлення, не
було на чому сидіти і було дуже холодно. На дворі ж була зима і добрий
мороз. Я варті не зраджував, хто я є. І так я просидів до ранку, години
до 6 —7-ої. Варта же не допитувалася, хто я є, як моє прізвище і т. д.
Мовляв, то вже начальство розбереться. З арештованими я теж не розмовляв,
як і вони зі мною. Лише долітало до мене шептання розпачі, що їх невинно
затримано на вулицях і певні нарікання на безправ'я.
29

Мав і я досить часу на роздумання над ситуацією загальною та й над
своєю долею. Ось тільки вирвався з пазурів большевиків московських, як
свої ж кинули до льоху! Пригадував, як мене за царські часи аж 7 разів
арештовували, як сидів по в'язницях і, нарешті, як я мусив тікати з України
аж до Америки (ЗДА) і ось тепер свої ж заарештували і хто його знає, що
ще й зроблять. У такі такі часи все могло статися. Лише нещасний випадок
з Антоновим-Овсієнком урятував мене від смерти-розстрілу, а хто знає, чи
тут не знайду смерть. Могло ж начальство вважати злапаних і посаджених
до льоху винних в убивстві їхнього полковника і без суду, без слідства
наказати розстріляти... Все могло бути... В розмовах з козаками я пов'язував
убивство полковника з нашою визвольною боротьбою і тим здобував
симпатію їхню і до певної міри гарантію, що так собі зі мною не поведуться.
У Харкові при втіканні, коли я був серед большевицької матросні на двірці,
чекаючи потягу товарного, щоб їхати до Полтави, вдаючи захудалого,
згорбленого немолодого солдата, я був надзвичайно нервово напружений.
Коли ми їхали в товарному вагоні дорогою до Полтави, то розмови тих, хто
їхав разом зі мною, ще більше впливали на мої нерви, які були дуже
вичерпані попередньою працею у Харкові, та потім і саме переховування від
наїзників. А тут знову такі переживання... Нарешті годині о 6 —7-й козаки
повели мене до штабу. Боже! Що я побачив?! ?! Штаб містився в цьому
будинкові, в «Европейській Гостиниці». Увійшли ми до вестибюлю. Ця гости-
ниця була кращим готелем у Полтаві і мала вигляд і урядження гарного,
навіть люксусового, готелю великого міста. А що тепер я побачив? З
вестибюлю до кімнат були розчинені двері, повно в повітрі стояло диму від
куріння, по підлогах сила окурів-недопалених цигарок, сила сміття, а над
усім торували горілочні, пивні, винні пляшки і на столах, і на підлозі.
Стояло багато склянок порожніх і недопитих по столах, а навіть і на підлогах.
Побачив я цю жахливу картину і сумно мені стало. Виглядало це
помешкання, колись таке гарне, чепурне, ніби тут цілу ніч люди пили, гуляли...
Коли я увійшов, коло одного столика стояло двоє старшин, щось
розмовляли і випивали. Побачили мене, поставили склянки і звернулася грубо до
мене: «Звідки ти прибув? Хто ти є? Чого ти приїхав?» і т. д. Правда, мене
тяжко було пізнати. Лице, шия мали колір не натуральний мій, а тем-
носірий, ніби від бруду, бо ж спеціально мазався салом, а потім втирав
пилюку. Волосся ніби ніколи не мало гребня, і то в такий спосіб, що
нависало на очі і ніби було дуже брудне і т. д. Ясно, що мене аж ніяк не можна
було пізнати. Тим більше, що я стояв схилившися до землі. Одного з тих
двох старшин я добре знав, як і він мене. Це був один із братів Капканів.
Старший брат, Юрко Капкан, бувший російський полковник, був потім
навіть Командуючим українськими військами, що боролися проти
большевиків. З цим Юрком я познайомився ще в перші дні революції, в
1917 році, яка мене захопила на Поволжжі в містах Самара, Саратов,
Симбірськ і т. д. Тоді я з наказу Верховного Головнокомандуючого
Великого Князя Миколи Миколайовича Юб об'їздив залоги всієї Росії і вибирав
фахівців: слюсарів, токарів по металу, по дереву, столярів, кравців,
мотористів для льотничих частин російської армії і т. д. І ось, у Саратові я чую,
що в Університеті сьогодні має відбутися перше українське віче, та ще й
80

військове. Коли я побачив університетську аудиторію, переповнену
військовиками, від щастя і радости серце моє розривалося. Заліз і я між
військовиків. Сів. Ще військо не було здеморалізоване, бо це ж
відбувалося фактично в перші дні революції. Козацтво вставало і давало мені прохід
до вільного місця, щоб сісти. Аудиторія, як і всі по усіх університетах,
представляла амфітеатр. Дивлюся згори на діл і бачу: біля стола президіяльного
голова віча стоїть, гарний, ще не старий російський полковник з орденом
св. Володимира з мечами. Між іншим, цей орден дуже красивий. А обік
полковника стояла секретарка президії, якась пані чи панна — не знаю.
Ясно, що я, зорієнтувавшись блискавично попросив слово і гримнув до
вояцтва такою промовою, що гриміла вся аудиторія і мене запросили до
президії. Тут я й познайомився з Юрком Капканом, майбутнім командуючим
українськими військами. Мав він брата Федора Капкана. От собі
звичайний старшина, яких у російській армії було дуже багато. Так от цей Федір
і стояв тепер у вестибюлі, зранку вже п'яний. Я не реагував на таке
грубіянське звернення до мене і лагідно запитав: «А Ви мене не пізнаєте? »
Вони обидва здивовано подивилися на мене. В цю хвилину я раптом
зриваю з себе солдатську шинель і залишаюся перед ними в старшинській
шинелі (плащу), хоч і зі зрізаними погонами, але зразу видно, що то
старшинський плащ. Із солдатською шинеллю зірвав я й штучно зроблений
горб, відкинув волосся до гори і став струнким і знову запитав: «А тепер
пізнаєте?» Почав Федір Капкан, а потім і його колега, не пригадую
прізвища, перепрошувати і т. д. Я бачив, що їм треба було б іти і виспатися, а не
розмовляти з людьми. Перепросили і відпустили. З тяжким серцем
покинув я «Штаб» п'яних старшин українського війська. Соромно мені було
дивитися на вулиці Полтави, що якраз дуже гарно виглядали при морозі і
сяйві сонця. І поплентався я до моїх родичів. Ледве ноги переступали, так
тяжко мені було. Чи ж могло щось подібне бути при мені в м. Харкові? У
родичів я помився, причепурився та зараз же пішов містом до штабу
командуючого військами м. Полтави. В «Европейській Гостиниці» був, як потім
я довідався, штаб Богданівського полку, а штаб командуючого військами
м. Полтави був у Полтавській семінарії. Тут я познайомився з
заступником полковника Ластівченка, полковником Лук'яненком, який
представився мені як командуючий військами м. Полтави. Маленького росту,
блондин, молодий, з Юріївським (Георгієвським) хрестом на грудях.
Було ж іще досить рано, бо була 9-а година з хвилинами, але «наш
командуючий» вже був добре підпитий і від нього, як з кабака, несло горілкою.
Він запрошував і мене по чарці випити, але я холодно відмовився,
заявляючи, що Україна потребує працівників з тверезим і ясним розумом. Я
вдавав, що не помічаю його нетверезого стану. Пішов я від нього оглядати
всі частини, що були розташовані в місті. Йшов від частини до другої,
знаходив бруд, непорядок, відсутність будь-якої дисципліни, а про
субординацію та бойовість нема що й говорити. Я просто впав у розпач. Що
робити? Як рятувати ситуацію? Для мене ж ясно було, що большевики,
привівши до порядку по своєму Харків, негайно ж посунуть на Полтаву...
А Полтава в такому п'яному стані жодного опору не зробить. Йти до Андрія
Лівицького, губерніального комісара, я не мав охоти, хоч ми й зналися по
81

партійній лінії ще з 1904— 1905 років, коли я був у Лубенській гімназії, бо
до мене ще у Харкові доходили чутки про його пиятику, картонну гру і т. д.
Я розумів, що, як говориться в народі, «риба смердить від голови». Коли я
й не думав про якісь карти чи алкоголь, то у Харкові цього не було навіть,
не думали про це. Тут же Голова п'яниця, картяр, то й вся Полтава
українська п'яна! Коли я чув про «подвиги» в Полтаві на полі картярства та
пляшок, я не зостановлювався над цим, бо ж і не мав для того часу, а крім
того, то була справа Київа дивитися, що діється в Полтаві. Адже ж до мене
у Харків надсилали контролерів, то чому ж не надіслали туди, де конче
потрібно було? Ми у Харкові ніколи навіть не говорили, не думали про
якийсь алкоголь, ніби його й на світі не було, а тут?.. Ми всі були
страшенно переобтяжені, перевантажені ріжним обов'язками, працею по
творенню українських цінностей, чи то по адміністрації, чи військовості... І ось
тепер побачив я, що діялося в суміжній із Слобідською Україною
Полтавщині! Жах! У Полтаві А. Лівицький не міг ані обідати, ані лягати спати без
того, щоб зі своїми спеціяльно підібраними урядовцями не випити, і тому
в Полтаві серед українців, особливо військових, поширена була
страшенно алкогольна пошесть — всі пили, напивалися, а про справу... Бог дасть!
Шукаючи в розпачі рятунку, я цілком припадково зустрів [на вулицях
Полтави] українського патріота Олексу Романюка, студента-медика
Київського Університету св. Володимира, дізнався, що він сьогодні ж
виїздить до Київа і попросив його передати мого листа М. Поршу. Олексу
Романюка, як і всю його родину, я дуже добре знав. Це цілком українська
родина з Таращанщини на Київщині. Вся родина — батько, мати, Олекса і
дві доні — говорили лише українською мовою. З цією родиною
приятелював наш поет Олесь (Кандиба) Щ. Дружина Олекси Романюка теж була
свідома українка. Мешкав Олекса на тій самій вулиці, що й М. Порш, і
були вони знайомі добре, хоч Олекса не належав до жодної політичної партії.
От собі був українським патріотом безпартійним/Йому не тяжко було
передати іменно М. Поршу, бо мешкали не тільки на одній вулиці, Великій
Підвальній, айв одному будинкові, чи то № 14, чи то № 16. Не пригадую
зараз. Олекса погодився і я зараз же засів і написав цілий еляборат про
ситуацію в Полтаві, про моє врятування з Харкова і т. д. Благав я в своєму
листі рятувати ситуацію. Я не крився і написав усе, що я бачив на власні
очі. Через пару днів і я сам поїхав до Київа. До написаного мною в листі я
тепер віз ще більше матеріялу, бо бачився зі своїми старими знайомими,
що знали про все, що робилося в Полтаві. Зле. Ті, що прийшли до влади в
Полтаві, з українців, дбали про свої і тільки свої інтереси, за винятком
пари наших патріотів. Не до порівняння полтавська дійсність з харківською.
Українські патріоти, старі активні діячі, висловлювали мені свої болі,
констатуючи страшну анархію, все те, що робилося в Полтаві. Нагорі, в
цивільній адміністрації, пиятика, військове командування пило... Де ж у
такій атмосфері п'янства можна було щось робити в такі тяжкі часи?
Полтавці скаржилися на непорядки, на відсутність будь-якої ознаки влади:
грабунки, напади на вулицях, небезпечність ввечері переходити місто і
т. д. Від полтавців я довідався, що полк(овника) Ластівченка забито було
професіоналом, атлетом Дунайським, і одночасно ним же був зранений
82

ад'ютант його. Ніби іздали був він викликаний і, коли вийшов на виклик,
Дунайський стрілом з револьвера поклав трупом Ластівченка, а ад'ютанта
зранив у шию. Сам же Дунайський утік на автомобілі, що чекав його тут
же, коло гостиниці «Европейської», в якому був один чоловік. Потім бог-
данівці помстилися на жидах, учинивши в Полтаві жидівський погром. Про
розміри того погрому не знаю, бо він відбувся вже коли мене не було в
Полтаві. Знаю лише, що козаки розбивали склепи, приватні помешкання,
грабили, а чи вбивали людей — не знаю. В Полтаві були всі переконані, що
Ластівченка забив большевик Дунайський, а тому, що козацтво вважало
жидів причетними до большевиків, — помоталося погромом. І згадав я
1905 рік, першу революцію, коли «Чорна сотня» хотіла урядити жидівський
погром і як С. Петлюра став на чолі організації громадської самооборони і
не допустив його. А переходячи по тих вулицях Полтави, де відбувалися
нашої організації (УСДРП) так звані «біржі», невільно стискалося серце від
болю і пригадувалися мої юнацькі найкращі надії та сподіванки... Пару слів
про «біржі». В ті часи кожна соціалістична організація, чи то жидівська,
російська і наша — українська, мали свої так звані «біржі». Це визначався
певний участок рухливої вулиці, де в певні дні і години вечора виходили
партійні агітатори, а навіть і пропагандисти. Вони мішалися між публікою,
щоб бути непоміченими. Вже загітовані робітники приводили свіжих, ще
неторкнутих агітацією, на цю «біржу», умовившись з партійним агітатором
наперед. Відбувалася ніби несподівана зустріч агітатора із уже загітованим
робітником. Вітаються. При цій нагоді старий робітник знайомить свого
нового з агітатором. Діло вже спритності агітатора, щоб зразу ж зацікавити
розмовою нового робітника, а тоді старий перепрошує, що йому десь треба
конче бути, прощається і зникає. Залишаються агітатор і новий робітник,
що не знає, хто є цей пан, з яким його пару хвилин тому познайомили.
Тепер усе залежить від здібности агітатора, щоб його просто очарувати
оповіданнями і умовитися на наступну зустріч. Робітник, звичайно, не має
поняття, що йому призначено тепер знову прийти на «біржу». Другі
партійні товариші обсервують перші зустрічі нового робітника, коли він
приходить на «біржу» і ще не знаходить свого «вчорашнього» знайомого.
Робиться це для того, щоб упевнитися, що «новий» не привів на «біржу»
агента «охранки». Коли «новий» піддається агітації, відбуваються постійні
зустрічі на «біржі», і з ним агітатор проходить цілий курс агітації,
усталений партією. Бували такі випадки, що робітник, пройшовши агітаційний
курс, попадає вже в пропагандистський гурток, знає, що він є під впливом
УСДРП, але не знає ні одного правдивого прізвища, ні мешкань усіх тих
партійних робітників, з якими йому довелося мати справи. Коли «сіла»,
тобто коли «охранка» заарештувала конференцію УСДРП Полтавщини і
мене, і після звільнення мене по 3 — 4-х місяцях сидіння в арешті мені
довелося в Полтаві керувати «біржою» перед моєю втечею до Америки в
1905-6 рр, чи ж думав я тоді, що мені доведеться бути в своїй рідній
Полтаві при українській владі, такій безсилій, при такому розгардіяші? Про моє
членство в РУП (Революційна] Українська] Пар(тія)) і в УСДРП
(Українська] соц[іал]-демократична] роб[ітнича] пар[тія]) та мою роботу в
них, а також сидіння по тюрмах і, нарешті, втечу до Америки є в спогадах.
83

[...] * Обходячи військові частини залоги м. Полтава, довідався цілком
припадково, що на другий день у Полтаві скликається ґуберніяльний з'їзд
селянських делегатів. Мав відбутися цей з'їзд по Пушкінській вулиці, що
раніше, за молодих моїх років, звалася Кузнецькою, в будинку музичної
Ахшарумовської школи, що мала найбільшу залу в м. Полтаві. Рано
другого дня я вже був у цьому помешканні і переконався, що вчора мене
правильно поінформували. Я рішив теж привітати з'їзд іменем Слобідської
України в числі вітаючих від української влади. Я був надзвичайно
здивований, коли абсолютно ніхто не вітав з'їзд — ані від Української
Центральної Ради, ані від Генерального Секретаріяту, ані від Губерніяльного
комісаріяту Полтави! Делегатів було дуже багато. Взагалі з'їзд був
імпонуючий. Може 600, а може й 700 — 800 осіб. Головував на з'їзді есер, що тоді
хилився вліво — Стенько, з Нових Санжар. Його кандидатуру висунули
українські боротьбисти, яких було на з'їзді чимало. Стенько був високого
росту, блондин років 45 — 48, солідно виглядав, поважно говорив, не спішу-
чи, а з розвагою. Робив на всіх дуже гарне враження. Хоч його й
виставили боротьбисти **, але його аж ніяк не можна було визнати боротьбистом.
Він так ним і не був. І на цей з'їзд ніхто з наших провідників з Київа не
приїхав. Правда, я не знаю, чи просили Київ надіслати кого-будь з них. Чув
я пізніше, що Стенько був московськими большевиками розстріляний.
Доповідачем по земельному (головному) питанню був теж
український есер і теж із Санжар Янко (голова фракції есерів Малої Ради).
Цей був правий і обороняв позицію Директорії ***. Потім уже, далеко
пізніше, Янко вмер через тиф.
У своєму привітальному слові я поінформував з'їзд про московське
лихо, що вже опанувало Харків і тепер повзе на Полтаву. Закликав
негайно приступити до мобілізації Полтавщини для оборони її від північного
ворога. — Москви. Намалював страхіття, яке на своїх багнетах несуть
московські банди під командуванням Антонова-Овсієнка... З'їзд нагородив
мене спонтанними оплесками...
На другий день з'їзду я навмисно пішов і непомітно для всіх вміщався
серед селянських делегатів і старався пізнати настрої та що з себе
представляють делегати-селяни... Поволі, але неухильно висовувалася група
боротьбистів. Я слухав з'їзд і сумував. Для мене все ясніше ставало, що
більшість буде проти Директорії. Янко був добрий українець, але не йому
було виступати перед такою аудиторією селян прелегентом в головному
питанні. [...] ♦♦*♦ Йдучи по вулиці, я звернув увагу, що досить поспішно
їхала кінна сотня... Передчуваючи щось недобре, я зупинив сотню і
підкликав до себе командира сотні, старшину. Спитав, куди їдуть?
Пояснив, що має наказ розігнати Селянський з'їзд. Я сказав старшині, щоб цьо-
* У тексті споминів пропуск.
** Автор помиляється, бо партія «боротьбистів» утворилася лише в травні 1918 р.
після розколу в лавах УПСР.
♦♦• У цій частині тексту явна плутатнина, бо Директорія була створена в середині
листопада 1918 року, а мова йде про події кінця 1917 року.
***♦ Пропуск у тексті.
84

го не робив, що нема за що його розганяти, що я був на з'їзді і т. д. Казав
йому їхати назад і замельдувати пославшому його, що я просив не
розганяти з'їзду і про це замельдувати. На цей раз з'їзд був урятований. Звідки, я
не знаю, але з'їзд довідався, що я врятував його від розгону. Потім усе ж
цей з'їзд був розігнаний українською владою, але мене тоді вже не було в
Полтаві. Думаю, що до розгону з'їзду спричинилося голосування
резолюції про ставлення до Директорії. З'їзд поділився, і то так, що «проти»
голосувало на сто більше, ніж «за». Таким чином, більшість була проти
Директорії, за що з'їзд, на мою думку, і був розігнаний.
Рівно через місяць, як Харків був зайнятий московськими
большевиками, була зайнята Полтава, по новому стилю 19-го січня [1918 р.], на
Водохрещі.
Приїхавши до Київа, як Ви вже знаєте, я попав, як «з корабля на бал»,
на фракційне засідання УСДРП УЦРади, потім робив доклад про стан на
Слобідській Україні при передачі С. Петлюрою М. Поршу Військового
Секретаріату, потім виступав в Ук[раїнській] Центральній] Раді...
Скінчивши з нашими «верхами», я зараз же пішов сам по всіх військових частинах
м. Київа, щоб переконатися самому, що із себе являє залога м. Київа. Були
ж тут з такими гучними назвами частини, як «Полк ім. М. С. Грушевсько-
го», «Полк імени Т. Г. Шевченка», «Полк ім. В. Винниченка», «Полк
ім. С. В. Петлюри»... Я не тільки оглядав помешкання цих полків, але й
прислухався до їхніх розмов, вступав сам у розмови, коротко студіював
настрій козацтва та окремо старшинства. Крім піших полків, пригадую
оглядав я кінний «Полк Вільної України», льотничий парк і т. д. Стратив я
чимало часу, але знав тоді всі розташовані частини в Київі, знав їхній настрій,
і вже мені пускати туман в очі ріжними «всезнайками», великими
«діячами» не приходилося. Я зразу ж обрізував ріжних хвальків, що, мовляв,
«Київ має велику силу»... і т. д. Правда, була невеличка частинка, складена
з галичан, що несла варту в Українській] Центральній Раді. На таку
величезну залогу, яку мав в ті часи Київ, лише маленька горстка направду
українських патріотів-галичан юв, виконувала справно військову службу!
І пригадав я собі мою особисту радість у Харкові, яку я старався передати
в своїх промовах при виступах у військових частинах, на заводах, на
фабриках, що з Київа українські війська викинули московський
контрреволюційний штаб Військової округи з його недавно прибулими
московськими частинами, козаками та юнкерами, а пізніше вже український
командуючий Київської військової округи полковник Віктор Павленко,
що потім став генералом, а навіть був і Воєнміном, обеззброїв всі
московські війська в м. Київі і в товарних потягах відправив на кордон Мос-
ковії. Тоді я був певний, що, очистивши Київ від московського військового
елементу, наш Провід уже лише з українських козаків та старшин створить
міцні підвалини своєї влади на Україні. Я все, як кажуть, «міряв на свій
аршин». Я був певний, що як у Харкові ми не давали спокійно сидіти своїм
частинам, постійно уряджуючи в касарнях віча з метою ознайомлення
козацтва з історією України, з відбуваючоюся резолюцією, з московським
большевизмом і т. д., уряджували дискусії з большевиками, нарешті,
мусили працювати, нести наряди по підтриманню порядку і чистоти в касарнях,
85

нести варту в своїх частинах, взагалі старалися заповнювати день, не
допускали нічогороблення. Так і в Київі це маю пророблювати. А що я побачив.
Я стратив декілька днів на такі оглядини, на прислухання, розмови по
частинах, на слухання мітюжків на вулицях, де вільно большевики агітували, а,
фактично, майже нікого не було від УЦРади, чи від партій її для
поборювання такої одвертої агітації, і прийшов до глибокого переконання, що УІДРада
не має до своєї диспозиції жодного війська, крім галичан. Був свідком, коли
на вулицях Київа роз'їжджали броневики — одні з написом «Нехай живе
Винниченко», а другі — «Нехай живе Петлюра». З цього я зрозумів, що між
Винниченком і Петлюрою ведеться боротьба. Думаю я, що то лише на
фракційному засіданні Винниченко об'єктивно виступав проти Петлюри,
критикуючи його бездіяльність в обороні Харкова. Але не думав, щоб така
критика перенеслася на вулицю, на внутрішню боротьбу. І дивне явище:
вірного, відданого війська УЦРада не мала; не мали, разом узяті
Винниченко і Петлюра відданних їм військ. Лише знаходилися приятелі, чи
сторонники того чи другого, в якийсь особистий спосіб знаходили броневик,
шофера і демонстрували свою прихильність то до одного, то до другого. Бо ж
потім ці броневики не брали участи в боях з большевицьким військом. Усе
то виглядало так неповажно, так смішно, а разом і було больно, що в такий
критичний момент цілої справи знаходяться «патріоти», що граються, як
діти у «солдати-броневики». Це ж уже не «солдати» російського війська, а
козацтво українського війська, а так само, як і солдати, продовжували
масами без діла тинятися по вулицях міста, лузкати насіння, підходити то до
однієї, то [до] другої мітингуючої групи таких же неробів, та оголошували
себе, а там і цілими полками нейтральними в боротьбі проти московських
большевиків. З цим проклятим «нейтралітетом» абсолютно ніхто не
боровся і маси козацтва вважали, що, оголошуючи «нейтралітет», вони
нічого злого не роблять. Я сконстатував, що до касарень уже українського
війська абсолютно ніхто з наших «діячів» не заглядав, жадної праці ні
національної, ні політичної серед українського війська не переводилося.
Все козацтво добре їло, не гірше спало, лузкало насіння, грало, правда, в
українські картярські ігри, без грошей, і тинялося по вулицях... Так
будувалася нова, молода Українська держава! Заглянув я й по ріжних кафе, а
ввечері — по ресторанах. Тут сила була старшин. І яке ж було в мене
розчарування отим полковником Юрком Капканом, що я пізнав його в
Саратові та що зробив на мене дуже гарне враження. Коли я, зайшовши до
нічного ресторану, якраз натрапив на такий страшний випадок. Між
іншим, я ані в кафе, ані в ресторанах, коли оглядав, не сідав, а лише
проходив через залу, бо мені ходило побачити, чи наші «діячі» працюють у себе
чи тут, в цих веселих місцях. Коли я ввійшов до ресторану, правда, пер-
шоклясового, то переді мною відбувалося таке: один козак з
жовто-блакитними лямпасами на споднях і такими ж погонами в одному кінці залу
розмахував оголеною шаблею (потім довідався, що звали його Мусій з
Полтавщини), ніби перед кимось боронився, а в другому кінці — другий
козак вовтузився з матросом, схопивши його іззаду, не даючи
можливосте стріляти з револьвера, що тримав в одній руці. Цей козак теж з
Полтавщини і звався Олекса. Публіка, схопившись від своїх столів, перелякано
86

дивилася то на першого, Мусія, то на другого, Олексу. В цей момент
вийшов з кабінету вже на першому поверсі на балкон полковник Юрко
Капкан і звернувся до всіх присутніх, фактично, до козаків і матросів з
такими словами: «Я, як головнокомандуючий українськими військами,
наказую припинити сварки і зробити спокій...» Коли я побачив
«головнокомандуючого» в ресторані, коли йшли бої з московськими
большевиками, що вже сунули з двох кінців — з Чернігівщини і з Харкова через
Полтаву на Київ, і то в оточенні доброї кампанії, вже добре підпитими, то у
мене все впало. Я кинувся до козаків, трохи заспокоїв, бо матросня зразу
десь зникла, поспішно настояв, щоб козаки зі мною геть покинули
негайно ресторан, бо ж я був певний, що матроси зникли з ресторану, бо
подалися до свого куріня, що був розташований на Фундуклеївській [вулиці] в
будинку Вищих жіночих курсів, щоб повернутися вже з «допомогою» до
ресторану і «розрахуватися» з тими козаками. На моє щастя, вони зразу
погодилися, і ми митнулися до виходу, сіли на ізвощиків і подалися до ка-
сарень, де вони стояли. Моє передчуття справдилося. Ми в дорозі вже
зустріли цілу досить велику групу матросів, що поспішали до ресторану.
Я вже в касарні не заходив, вони пішли до касарні, ізвощиків я відпустив
і пішов собі до свого помешкання. По дорозі шарпали мене ріжні думки,
що як ті щури, бігали по моєму розпаленому мозку: «От і маємо такого
головнокомандуючого, що вештається по нічних шинках, а не дбає про своє
військо! От і маємо наше військо, залишене абсолютно всіма! Тільки наші
вороги, московські большевики, не залишають його і страшною агітацією
розкладають до кінця!» і т. д. Коли б той Капкан та був, направду,
українським патріотом, не сидів би в шинку, а працював би над тим, щоб
отой величезний матеріал військовий, що являв з себе Київську залогу,
щось до ЗО тисяч, був боєздатним і міг битися з москалями, а не бути
«нейтральними». По дорозі до касарні Мусій і Олекса розповіли мені, що
авантюра в ресторані сталася через те, що матроси хотіли позривати погони, а
козаки не дали цього зробити і заявили, що це погони не царські, а
народні, українські. І пригадав я, слухаючи їх, що бачив таку саму картину
вовтузення козаків з матросами по тій самій причині у Харкові, на станції,
коли тікав. Треба признати, що наші козаки з гордістю носили
жовто-блакитні погони, взагалі, хотіли і порядку, і уніформу, і дисципліну. Та хіба ж
таке начальство, що сидить по шинках, про це дбало, а Капкан не був же
соціялістом, а правим? Мушу сказати пару слів про Курінь українських
матросів. Я особисто ставився до цього куріня негативно. Коли я його
оглядав і говорив з матросами, то у мене склався погляд, що це правдиві
большевики, що наділи на себе [українські] маски, щоб в Київі
верховодити. Наш Провід цяцькався з ним — Курінем і не мав ані рішучости, ані
відваги, а навіть бажання такий гнійник знищити в серці України, її
столиці. Цей матроський Курінь складався з пари соток матросів. Ними ніхто
не керував, скоріше вони керували усім в Київі і робили, що хотіли.
Українські матроси, і нападають на українських козаків, щоб зірвати,
направду, не царські, а українські погони!... Большевики цяцькалися з
матросами, але за це цяцькання вимагали певної роботи, коли ж матросня
захотіла мати «свою думку», Провід большевицький не зупинився і, хоч з
82

великим ризиком, але ліквідував «красу» революції. У нас же весь час
цяцькалися і абсолютно не користалися ними. Пару сот людей молодих
(серед піхоти було все ж багато старших людей, а тут сама молодь була),
що жили і абсолютно нічого не робили. Помимо злої волі, таким людям
чого тільки не полізе до голов!
Отже, теоретично ми мали державу, своє військо і т. д., а фактично
наша Держава не мала жодної реальної сили і це відчувало козацтво по
українських частинах і тому оголошувало нейтралітет, а московські солдати,
яких обеззброїла українська влада і вислала до Московії, через пару день,
коли не всі, то більша частина з них, нелегально повернулася до Київа, бо
добре знали, що жодної влади, жодного порядку в Київі нема, що можна
собою поповнювати і українські частини... Чи хто з нашої влади чи
нашого Проводу знав, що робилося в Київі? Сумніваюсь. Я був особисто
знайомий зі всіма нашими міністрами, головними провідниками політичних
партій і з розмов з ними переконався, що це люди «не від миру сього», що
вони фантасти і нічого не бачать, що в них «під носом» діється. Коли я їм
говорив, що військо не сміє бути в стані безчинности, то мене висміювали.
Коли я радив тільки твердо почати чистку Київа від непотрібного
елемента, то мене ледве не провокатором називали. А я ж на власні вуха чув
балачки серед козацтва лише російською] мовою. Це «возвращенци» після
висилки їх з України.
Коли став Військовим секретарем (Воєнміном) М. Порш, він
призначив інженера Ковенка «комендантом Київа і його околиць». Я спитав
М. Порша, чому зробив таке призначення? Спокійно М. Порш відповів:
«Інж. Ковенко є членом нашої партії, тобто соціал-демократ. То ж при
такому призначенні нехай очолює боротьбу українського пролетаріату з
наступаючим московським пролетаріатом». На це я міг тільки М. Поршеві
сказати: «Теоретично маєте рацію, але ж практично... таке призначення
все одно, що жодного...» «Ну, що ж! Коли український пролетаріат не
зможе себе оборонити, то хто ж його оборонить?» ...Правда, інж. Ковенко ще
мав відношення до «Вільного Козацтва» м. Київа, але ж його було так мало
і то до нього належали якраз свідомі українські робітники (пролетаріят), з
яким мав Ковенко боронити Київ!.. Одвідав пару разів я й цей штаб
Ковенка... Щось надзвичайне було. Фактично жодної організації... Я просидів
години дві в тому «штабі» і такого надивився, що сміх і сльози! «Штаб»
Ковенка, так загал і називав, цей штаб містився, здається, якщо не
помиляюся, на Хрещатику. Тут я бачив усякого люду. Бачив і комуністів,
та не знаю, чи про це знали в цьому «штабі». Було фактично велике,
просторе помешкання, до якого люди приходили, виходили, їх ніхто не питав,
нікому вони не мельдувалися і хто його знає, чого і хто приходив.
Вартового не було і дежурного не було, взагалі нікого зі «штабу», а були якись
підозріли типи, що чогось сиділи, ні з ким не розмовляли, а по якомусь часі
піднімались і геть забиралися з помешкання. Пригадую, що помешкання
«штабу» було на партері і робило враження, що перед цим [тут] був або
склеп, або якесь бюро. Коли ті пару крісел, що стояли були зайняті, сідали
на підлогу і несамовито палили цигарки. Чи то свої, чи то розвідники з
ворожого табору, — ніхто не знав і їх не питав. Невеселим я покинув цей

«штаб». Я бачив, що толку з цього «штабу» нема і не буде. Де був сам
комендант, Ковенко, ніхто не знав. Як у всьому Київі, так і тут повний хаос!
На Київ наступали московські комуністи з двох боків, велика
небезпека з боку місцевих московських большевиків-робітників, а у нас такі
«порядки», так ми готуємося боронити Київ, Україну, себе...
А одночасно Укр[аїнська] Центр[альна] Рада засідає, щось ухвалює,
власне, для себе, бо ж ті ухвали ховалися по шафах і далі ніхто про них не
знав... Я переконаний, що далі м. Київа на Україні не знали й про ухвалені
«Універсали».
Багато я переживав, констатуючи страшний просто стан Київа. Під
тягарем болючих думок я в самотності своїй шукав виходу, шукав
порятунку. В такому розпачливому настрої і 22 січня 1918 року я не пішов на
Софійську площу до гурту людей, що стояв і чекав приїзду з Української
Центральної Ради для оголошення 4-го Універсалу 109 Голови УЦРади
проф. М. Грушевського, цілої президії її і, очевидно, Генерального Секре-
таріяту. Чому? Я сам не знаю, але я до того гурту очікуючих не пішов, а
пішов уздовж будинків з правої сторони від Софії і цілком несвідомо, в
якійсь розгубленості увійшов у величезний будинок, що при гетьмані
Скоропадському і і о був зайнятий під Міністерство земельних справ, і ніби не
знав, що скрізь будуть двері одімкнені, пішов до гори по сходах. Так я
піднявся аж до останнього поверху, а було їх досить багато (зараз не
пригадую) і побачив, що двері на дах відчинені. Я увійшов до даху і підійшов до
малого віконця, що виходить якраз в керунку до Софійської площі.
Чудовий був зимовий, січневий день! Все було вкрите білим снігом, що від
сонячних променів віддавав яскравий блиск. Коло самого віконця дахового
теж багато лежало снігу і сонце осліплювало своїм ясним світлом. Я щось
підставив, став на те «щось» і переді мною відкрилася чудова панорама
Софійської площі. Тяжко мені було взагалі, а коли я подивився до низу на
площу і побачив очікуючий гурт, то серце більно стиснулося. Така велика
площа і так мало людей зійшлося вислухати проголошення Української
Самостійності, Української державности! Тяжко мені було дивитися на
таку сумну картину, а ще й до того свідомість того, що ось і ці люди,
послухавши гарні слова, зараз розійдуться, потомлені очікуванням, а потім
проголошенням, і всі забудуть цілу Україну, що не була ж на цьому
проголошенні і не чула його... Та й насправді і не почула... Укр[аїнська]
Центр [альна] Рада не мала постійного широкого доброго контакту з
периферією, з цілою Україною. А й назву ж дістала «Центральна», бо, мовляв, по
всій Україні є Ради, а в Києві їхня Центральна Рада. Теоретично добра
організація, але практично до моменту оголошення вже 3-го і 4-го універсалів
жадного контакту з населенням України не було... Власне, 4-ий Універсал
прослухали свідомі українці, інтелігенція міста Київа. І коли я дивився
«з птичого льоту», то на білому, досить великому фоні Софійської площі
чорніла невелика пляма з людей... Не було спонтанного зрушення цілого
Київа, не була заповнена площа «по береги»!!!... А, може і в тій «плямі»
були кур'єри-післанці, принаймні в губерніяльні центри, щоб по
проголошенні негайно з копіями того 4-го Універсалу вирушили до Полтави,
Херсону, Одеси, Харкова, Катеринославу, Чернігова і т. д. з наказом негайно
89

повідомити повіти, волості і села? Та не тільки повідомити, а й
пояснити..? Нічого цього не було. Жодних післанців... А телеграф уже
несправно працював... Та й чимало большевиків сиділо в телеграфних станціях...
І можна сміливо сказати, що такий великий акт, така велика подія
відбулася лише в Київі...
Що ж робити? І я пішов на другий чи третій день (точно вже не
пам'ятаю) до помешкання Укр[аїнської] Центр[альної] Ради говорити з
В. Виниченком і М. Поршем, бо не міг я погодитися з думкою, що справа
наша вже безславно скінчена. Мені пощастило, бо я якраз зустрів їх разом
(Прем'єра В. Винниченка і Воєнміна М. Порша). Я їм щиро і одверто
розповів про моє знайомство з настроями залоги Київа, про все те, що я бачив,
чув, всі мої спостереження, а потім і мої думки, а, нарешті, запропонував їм
дати мені дозвіл формування Коша Слобідської України. Я їм одверто
говорив, що вони, тобто Уряд, УЦРада, крім невеликої частини галичан, ні кого
не мають, хто б боронив їх. У своїх мотивах я висував необхідність іти і
звільняти Слобідську Україну. Тому я й підсунув таку назву тій військовій
частині, на організацію якої у них питав дозвіл. Вислухали мене і зараз же,
без яких-будь дискусій або вказівок, дали згоду на формування
Слобідського Коша з охочих. З малою частиною не могло бути й мови йти звільняти
Слобідську Україну, а тому я й запроектував дозвіл на Кіш (Корпус)
Слобідської України. При розмові я підкреслював свою віру в скоре
формування і вирушення з Київа. Не криюся, що я відчував якось себе чужим в
Київі, бо ж провів свою діяльність у Харкові, на Слобідській Україні, і вони
розуміли моє бажання найскорше організувати і вирушити з Київа. Говорив
я їм і про те, що треба негайно очистити Київ від «невтральних» частин.
Вони годилися, але казали, що для такої «операції» вони не мають необхідних
сил. Я не суперечив, але сказав, що першим завданням організованого Коша
Слоб[ідської] України буде очистити Київ. Розійшлися ми в добрій надії, що
мені вдасться осягнути добрих і скорих результатів моїх заходів.
Признаюся, що я абсолютно не мав поняття, які стосунки існували
між окремими особами нашого Проводу. Взагалі, я маю таку вдачу, що не
висовуюся, не стремлю до верхів, а люблю наші селянські і робітничі
маси. Ще в своїй роботі, чи то в РУП, чи в УСДРП, я навіть не цікавився,
скажімо, складом ЦК партії, навіть не цікавився в Полтаві складом
місцевого комітету. Не любив я бути в ріжних делегаціях, чи то на гу-
берніяльні, чи повітові, чи обласні з'їзди, чи навіть на чергові партійні.
Моя стихія — праця між робітничими і селянськими масами. Я вважав,
що головне завдання кожного свідомого українця — найбільше посіяти і
національної, і політичної свідомості серед нашого народу, що був
темним до без кінця. Я дбав у своїй праці у всі часи і скрізь, щоб мати свідоме
«козацтво», а «генерали» завжди знайдуться. І тепер, коли прибув до
Київа, то не пішов до життя політичного наших верхів, а пішов до, правда
на разі, військових мас, до низів. Не дбав я ніколи про посади, про грошові
утримання (між іншим, за весь харківський період я не дістав ні одної
копійки від нашого Проводу!), а дбав про саме діло нашої справи. Не пішов
я до Української] Центр [альної] Ради, до Генерального Секретаріату
просити посаду, а пішов у козачі та старшинські маси Київської Залоги...
90

Діставши дозвіл, з глибокою вірою, з ентузіазмом кинувся
реалізувати мою задуму. Я знав, що в Київі перебуває 22 тисячі бувших старшин
російської армії. Я припускав, що більша частина цього старшинства
негайно вступить до Коша Слоб[ідської] України. Я їх закликами,
розклеєними по вулицях, запрошував на віча до зали Університету і на тих вічах
виступав передними зі своїми промовами, переконував в їхньому ж інтересі
вступати до Коша і тим допомогти великому ділу організації необхідної
військової сили для оборони перед насуваючою небезпекою большевиць-
кого захоплення Київа. На такі віча старшинство приходило, слухало, але
не записувалося. Я в наступних виступах ішов так далеко, що їм говорив
про їхні особисті інтереси в створенні дійсної військової сили,
поминаючи навіть національний момент. Я говорив: «Усі ті старшини, що
вступлять до Коша по обороні Київа, зможуть потім покинути Кіш, a tie
створимо сили і не оборонимо Київа, большевики вас перестріляють як
куропаток». У дійсності так потім і сталося. Щось 6 — 8 тисяч старшин
було муравйовськими бандами в перші три ані розстріляно...111
Маючи на увазі страшний стан всіх касарень з нашим військом, і під
поглядом санітарним, і під поглядом політичним, і під поглядом ан-
тивійськовості я рішив з самого ж початку організації Коша Слобідської
України ізолювати цілком від всього, що було у військовому Київі. Для
цього я звернувся з проханням до нашого комісара залізниць пана Вірка, який
мене вже раніше знав і дуже добре до мене ставився, дати до моєї
диспозиції пару санітарних потягів, коли такі є. На моє щастя, такі були і п. Вірко
дав їх мені, поставивши їх на запасних, так званих тупиках в західному
«керунку», тобто на коліях, що далі не мали продовження, а замикалися і
тому називалися «тупиками». Ясно, що я поінформував п. Вірка, для чого
це мені потрібні такі потяги. Маючи санітарні потяги, ми тим самим
здобували дуже багато: приміщення, ліжка, все потрібне для ліжка, а саме:
матраци, подушки, білизну, а навіть котли для кухні. Я був надзвичайно радий,
діставши в такий спосіб зразкове приміщення. З першої ж години завів
справжню дисципліну, карність, чистоту і т. д. Тут же чудове місце було і
для військових вправ, бо нас оточувало поле і жодних глядачів не було.
Коротко: під кожним поглядом було добре для організації нової військової
частини і ізоляції [її] від розкладової агітації і не звертало сторонньої уваги.
Штаб мій, Коша Слобідської України, знаходився там же, де і було
Військове наше міністерство (Генеральний Військовий Секретаріат),
тобто в домі гімназії Павла Галагана по Фундуклеївській вулиці. Фактично
Штабу не було. Штаб — це я в одній особі. Тут я й записував бажаючих,
звідси я скеровував до санітарних потягів. Розпочав же я абсолютно один
формування. Може, один день перший, то я був один, а потім почали
записуватися, і я вже мав коло себе військовика, що мене заступав, коли я
чогось мав до міста відходити, а потім і козак був, що проводив нових до
потягів. Писав відозви, розклеював по вулицях Київа з закликами... та
подавав адресу записів — дім Павла Галагана...
Але формування посувалося дуже поволі. Що ж, мене в Київі маси не
знали. Тут я нова людина... І почав я щодня ходити до С. Петлюри і
просити стати на чолі Коша Слобідської України. Я щодня його інформував про
91

стан формування і щодня просив бути Отаманом Коша. С. Петлюра
відмовлявся. Час не стояв. Уже Полтава була зайнята большевиками Анто-
нова-Овсієнка... З півночі теж насовувалися хмари. А наші старшини, що
знали мене, але все ходили, обтирали стіни, роздумували та не
записувалися. Ось уже в Коші було пару соток козаків. Були між ними і старшини.
Деякі з них займали пости старшин, а деякі були на ролях козаків. При
записуванні старшинам пояснювали, що при збільшенні козаків діставатимуть
старшинські призначення. Я з кожним козаком говорив...
Готель «Ермітаж», в якому замешкував С. Петлюра з дружиною П2 і
донею Лесею из, був на Фундуклеївській вулиці, дуже близько коло
будинку Павла Галагана, майже навпроти, і тому я все забігав та переконував
С. Петлюру стати на чолі. Спочатку я заходив тільки по вечорах, коли вже
кінчалася праця в Секретаріаті і помешкання замикалося, а з бігом часу я
все частіше забігав і мої просьби ставали все категоричнішими та алярму-
ючими, бо ж я вірив, що ім'я С. Петлюри допоможе скорому і успішному
формування Коша Слобідської України. Я малював С. Петлюрі образ
нашого походу на Слобідську Україну, звільнення її від большевиків і
поворот йш£ до Київа на чолі вже не Коша, а цілої армії, і то побідної... Я благав
С. Петлюру, бо ж події розвивалися з надзвичайною швидкістю... В
самому Київі з кожною хвилиною могло статися повстання місцевих
большевиків... Я останні дні замешкував у готелі «Континенталь» і мав на ніч
проходити Хрещатиком. І ось одного разу бачу, що козак рушницею в розі
склепового виставочного вікна пробиває дірку... Я зостановився, пожурив
його... Він кинув і вікно, і рушницю та втік... Але це свідчило, що ось-ось
почнеться в Київі повстання, власне грабежі, вбивства і т. д. С Петлюра
останні дні не годився і не відмовлявся так категорично, як перші дні. Я
бачив, що він вагався. Хоч він мені й не говорив, але я розумів, що він з
кимось радиться, і то з чужинцями. Я догадувався, але певности не мав, та й не
вважав можливим запитувати, коли мені сам С Петлюра не говорив. Я
припускав тоді, що С Петлюра рівнобіжно з розмовами зі мною говорив із
французами, що були тоді в Київі, бо пару разів я зустрічав французького
старшину у військовій уніформі в «Ермітажі» — або виходячого з кімнати
С. Петлюри, або коли він входив до неї. Не можу напевно сказати, чи то
був призначений Францією комісар при Уряді Української] Народ[ньої]
Республіки, чи ад'ютант його, бо самого комісара, генерала Табуї ш я
ніколи не бачив і тому не можу твердити. Фактом лише є те, що одвідував
французький старшина в ті дні С Петлюру.
Нарешті, точно на 11-й день після одержання мною дозволу від
прем'єра В. Винниченка і Воєнміна М. Порша на формування Коша
Охорони Слобідської України, С. Петлюра погодився прийняти командування
Кошем Слобідської України, але просив для формальности, щоб я дав
згоду на те нашої військової влади на письмі. Я зрадів і приобіцяв найскорше
дістати таку згоду і йому принести. Я вискочив з готелю і ту же, навпроти,
біля будинка Павла Галагана, схопив чийсь автомобіль і казав негайно
мене відвезти до Липок, на Банківську вулицю, № 5, до штабу Командуючого
Київської військової округи. Був уже вечер. Було темно. Чути були
рушничні стріли, навіть свистіли пролітаючі кулі. У штабі я застав і Шинка-
92

ря115, Командуючого округою, і начальника штабу генерала Іваніва 116.
3 Шинкарем я вже був знайомий, навіть у нього в помешканні пару разів
ночував. Помешкання було тут же при штабі. Шинкар належав до
українських есерів. Молодий, блондин, середнього росту, голений. Робив
враження на мене енергійного, активного революціонера. Іванів, старша
людина, генерал російської армії, знав мене, як і я його по Генеральному
Військовому комітету, що потім, пізніше, був перетворений у Військовий
секретаріят. Я в коротких словах швиденько розповів по що я приїхав.
Просив найскорше залагодити мою просьбу, бо ж приїхав на чужому авто
і шофер просив мене довго не задержуватись. Ось що я сказав: «11 днів
тому Прем'єр В. Винниченко і Воєнмін М. Порш дозволили мені формувати
Кіш Слобідської України. За ці 11 днів я переконався, що я є в Київі
непопулярний (та звідки ж?), що формування йде дуже повільно через це, і
тому я просив С. Петлюру погодитися обняти командування Кошем.
Сьогодні. С. Петлюра погодився, але просить від нашої військової влади на
письмі згоди на це. Отже, прошу товариша Шинкаря якнайскорше дати
цю згоду». Шинкар запропонував мені тут же подати на його ім'я
відповідний рапорт, що я зараз же і зробив. Рапорт мій був такого змісту:
До Командуючого Київської військової округи тов. Шинкаря
Рапорт
Отамана Коша Слобідської України
Миколи Чеботаріва
Прошу Вашої згоди на передачу командування Кошем Слобідської
України бувшому Секретарю військових справ Симону Васильовичу Петлюрі.
Отаман Коша Слобідської України Микола Чеботарів.
Київ. Січня 1918 року.
Між іншим, про цей рапорт згадував оборонець Шварцбарда п?
Торес у Парижі на процесі [з приводу] убивства С Петлюри.
Щолковник] Шинкар поклав відповідно позитивну резолюцію і
наказав Начштабу написати мені відповідний наказ про згоду його на
командування Кошем Слобідської України С. Петлюри не. Через пару хвилин я
вже мав у руках необхідний для С. Петлюри «папірець». Мій рапорт і копія
згоди Шинкаря залишилися у архіві штабу. Нічого немає дивного, що
потім, при зайнятті большевиками Муравиова Київа, весь архів штабу був
забраний московськими большевиками. Наші не подбали ані про
вивезення його, ані про знищення, бо ж усе робилося без жадного плану і будь-
якої підготовки. Крім того, архів штабу Київської] військової] округи не
вважався цікавим серед наших людей. А москалі прибрали до рук з тим,
що він їм ще пригодиться. Коли Торес згадав про рапорт мій, то в цьому
нема нічого дивного, але я не розумів, що він хотів і як він хотів використати
рапорт у процесі. Торес щось погрожуюче сказав приблизно так: «Але ми
93

маємо рапорт до Командуючого Київської військової округи, про який тут
ще буду говорити...» Отже, через моє особисте знайомство з Шинкарем, з
Іванівим я так скоро залагодив у штабі цю справу. З Шинкарем я
познайомився вже тоді, як він був командуючим Округою. Він добре до мене
ставився. Взагалі, я мушу підкреслити, що багато українських патріотів у
Київі, в тому числі і Шинкар, і Іванів, і Вірко, і багато других дуже добре до
ставилися і через те фактично допомагали мені в зреалізуванні
поставленої мною мети. Я припускаю, що таке ставлення до мене пояснюється
чутками про мою роботу у Харкові, в Слобідській Україні. На Шинкаря й
Іваніва зробили [враження] мої оповідання про те, що я сконстатував у
Київі індиферентне ставлення багатьох старшин до справи організації
Коша, мою непопулярність, нарешті, відсутність у мене бажання за всяку
ціну стояти на чолі Коша, ілюструючи моїм бажанням, щоб став на чолі
С. Петлюра, зробили корисне для мене враження, і, може, я мусив
дякувати цьому, що так скоро Шинкар погодився, а Іванів написав і передав мені
«папірець». З цим папірцем я зараз же поїхав до «Ермітажу», до С
Петлюри. Дорогою нам довелося пару разів зостановлюватися, бо хтось і на
когось стріляв, але звідки стрілилося і куди, — трудно було розібратися.
Шофер боявся, що куля попаде в авто і зробить його нечинним. Вдень ще
так-сяк було в Київі, а вечером — хаотична, при абсолютній темноті,
нікому невідома стрілянина. Я надзвичайно нервувався, бо ж хотів ще зарання
передати «папірець» С. Петлюрі. Цей безлад, стрілянина на мене робила
враження передпокою перед повстанням внутрішніх большевиків. І що я
тільки в ці хвилини стояння, їзди від Липок до Фундуклеївської не
передумав. Тепер ясно стало для мене, чому я не дістав з Київа у Харкові жодних
наказів, жодних директив чи вказівок. У Київі був повний безлад і ніхто
нічого не знав, що буде через годину, через день... Пляну жодного... Хто
знає, чи коли б я не «молився» на той Київ, не чекав від Київа керування, а
сам по своїй ініціативі здійснював ті пляни, що я їх підсовував Київу,
може, події покотилися трохи інакше... Може! І тільки тепер я переконався,
що був засліплений авторитетом Київа і тому так неславно Харків попав до
рук московських большевиків...
У помешканні С Петлюри нікого не було, крім його родини. Передав
я С Петлюрі «папірець». С. Петлюра прочитав, поклав папірець на свій
стіл із задоволенням. Мене ця «історія» з «папірцем» надзвичайно
дивувала. Я зрозумів би С Петлюру, коли б він бажав від мене згоду Воєнміна,
Прем'єра, щоб дали дозвіл на формування Коша, але ніяк не міг зрозуміти
його задоволення згодою Шинкаря. Довго над цим питанням я не зоста-
новлювався, бо мені ходило задовольнити С. Петлюру, а він «папірцем»
задовольнився. Зараз же при мені С. Петлюра почав дзвонити до всіх
редакцій газет, що існували в Київі і передавав уже наказ Отамана Коша
Слобідської України. Змісту наказу я вже не можу відновити, але в ньому
говорилося, що С Петлюра вступив у командування Кошем Слобідської
України і давав вже на військовий зразок наказ, зазначаючи, щоб в
ранньому числі газети був його наказ надрукований. Одночасно з редакціями
(а телефонував не тільки до українських, а й російських], поль(ських) і
жидівських), С. Петлюра того самого змісту післав наказ по лініях
94

залізничних станцій. «Ну, — подумав я, — загуде ж завтра: "Отаман Си-
мон Петлюра!» У цій телефонограмі оповіщалися всі начальники станцій
залізничних про вступ до командування Кошем і давалися вже строгі
інструкції [щодо] безоглядного виконання всіх наказів, даних отаманом
С Петлюрою і т. д., і т. д. Наказ був підписаний Отаманом Коша
Слобідської України Симоном Петлюрою.
Мушу на хвилинку перерватись і зупинитися над певними
моментами з діяльності Військового секретаріату в будинку Павла Галагана, в яких
мені довелося брати участь. Я був у добрих стосунках з Воєнміном М. Пор-
шем. Як я вище подавав, формування Коша переводилося в помешканні
Військового секретаріату. Одного разу М. Порш просить мене зайти до
його кабінету на другий день рано. Приходжу. Зараз має прийти до нього
делегація від зукраїнізованої дивізії, що прибула з фронту і розташувалася
вздовж залізниці Полтава—Київ, розмістивши свої частини по повітових
містах Полтавщини, що якраз лежать по залізничній лінії (Ромни,
Миргород, Лубни, Пирятин і др.) Чекати довго не довелося. Делегація з 5-й осіб
(3-є старшин і 2-є козаків), молодих українців, прибула к 9-й годині.
Вислухали їхні інформації. Дивізія підпадає під загальну деморалізацію і
анархію. Большевицькі московські агенти обсадили [її] як бджоли мед, і
своєю агітацією розкладають дивізію. На питання М. Порша, чому ж не
провадиться в дивізії контрагітація, голова делегації, молодий старшина з
великими претензіями на комдива (командира дивізії) пояснив, що в дивізії
брак таких свідомих патріотів та ще й промовців. Ми з М. Поршем лише
переглядалися. М. Порш відпустив їх, сказавши, що він постарається з
надісланням до них наших агітаторів. Коли вони покинули кабінет,
М. Порш тут же при мені зі свого кабінету телефонував до УСДРП, до
Партії українських соціалістів-революціонерів, до Українських]
соціалістів-федералістів, до Українських] соціалістів-самостійників... Але
скрізь діставав одну й ту саму відповідь, що вільних людей зараз не мають...
Трохи пізніше, коли я йшов перед ніччю до місця розташування Коша
Слобідської України, до санітарних потягів, я навмисно вскочив до
величезного, власне в той час до найбільшого і люксусового кафе «Франсуа»,
що містилося на розі Великої Володимирської і Фундуклеївської [вулиць],
по противній стороні від Педагогічного Музею (місце розташування
Української Центральної Ради) і другою стороною проти Київської опери. І що
ж я побачив в кафе «Франсуа»? Повно людей, а серед них багато наших ес-
деків, есерів і других партій патріотів... Сумно стало мені. Для паплення
язиками з дівчатами в кафе маються «політичні діячі», а для боротьби з
агітацією ж московських большевиків «брак людей»!... А ці ж есдеки чи
есери і члени других партій належали до складу Української] Центральної
Ради!.. Свербіли у мене руки, але... Мені не ходило, щоб я стояв на чолі, не
було місця ні моїй амбіції, ні моїм особистим інтересам, а ходило про те,
щоб найскорше організувати військову силу... В цей день я вже не думав
про похід на звільнення від московських большевиків Слобідської
України, а думав про рятунок нашої столиці, нашого Київа. А правди нема де
діти! Як зараз сконстатував присутність багатьох наших «діячів» у кафе,
так ще більше наших українських «патріотів» ходило по Київу без діла, але
•5

не записувалися до Коша. Не знаю звідки, але вони знали, що в справі, яку
я очолюю (Кіш), нема переривок, що, вписавшись, треба бути направду
військовим, субсидійованим і дисциплінованим. Треба признати, що наші
«патріоти» були у великій мірі під впливом загальної деморалізації і
анархії. На другий день я все, що бачив, розповів М. Поршу, навіть багатьох
назвав по прізвищу. Не вспіла українська весна прийти, як усе, що злого у
людей, виплило на поверхню у наших багатьох патріотів. Я просто не
допускав у думці щось подібного можливим у Харкові! Коли б довідався, що
наші люди сидять у кафе, а не працюють у касарнях, між робітниками на
мітингах, взагалі не роблять нашої роботи, — негайно післав би козаків з
наказом привести до мене... Але у Харкові цього не було, бо нас теж мало
було в порівнянні з вимогами часу, і ми всі були страшенно перевантажені
працею, і в голову нікому з нас не приходило сидіти десь в кафе чи
ресторані з представниками гірничої промисловості та з воєнміном Росії
генералом] Верховським, але ж лише по ділу, а не для паплення з
дівчатами. Як політичні діячі, так і наші військовики, що вважали себе за великих
патріотів, теж без діла тинялися по вулицях, збільшуючи свою
присутністю по вулицях гуртки, мітюжки, що слухали ріжних агітаторів,
провокаторів і т. д. Кафе та й ресторани були переповнені, а працювати не
було кому... Коли до мене у Харків приїздили «ревізувати» мою роботу, то я
не тільки не мав претензій, а, навпаки тішився, що Київ так добре
організований, що має можливість переводити ревізії, контролі діяльности
на місцях-периферії. Як же я був здивований, а навіть і ображений, коли
довідався, що то тільки надіслана була комісія із завданням проревізувати
мою діяльність. Ясно, що я про цю образу по цей день абсолютно нікому не
говорив. Мене, знаного всім нашим політичним діячам, тодішньому
всеукраїнському Проводу, старого політичного робітника, свідомого
українського патріота, що не одного ще навчив би, як треба працювати і що
робити, перевіряють, знаходять для цього і людей, і час, а обік мене
Полтаву, де квітло пияцтво, картярство, розпуста, повна деморалізація і т. д.
ніхто не ревізував. Я дуже рідко наїздив до Київа, бо у мене не було
абсолютно вільної хвилини, але і в ті рідкі одвідини я давався взнаки отим
«діячам», що позасідали в централях, добре собі жили і ще краще
«працювали», щоб не перепрацюватися! Багато негативного наші чи то цивільні,
чи військові службовці перейняли від москалів, бюрократичного
відношення до справ. Акуратно діставали місячне утримання, спокійно засідали
на своїх посадах і думали, що вже є українська держава, — з неба для них
спала! Були й добрі патріоти-робітники, але більшість була така, що їх
треба було б, як зайвий та й ще шкідливий баласт, або взагалі вислати з Київа,
або змусити йти до війська. Велике мав розчарування в нашому
військовому Проводі. Я був свято переконаний, що щонічні мої доклади по Морзе
про ситуацію у Харкові, а то й Слобідської України, обмірковувалися в
Київі і бралися на увагу при своїй роботі... Так я думав. У це я вірив. А
тепер побачив, переконався, що мої доклади слухалися тими, що приймали
по Морзе, а потім лише хвалилися, що, мовляв, дивіться, як у Харкові
працює Чеботарів. Правда, багато в Київі знало мене з тих оповідань, що
слухали мої доклади, кого я не знав і тому серед справжніх патріотів вироби-
96

лася для мене добре ім'я, добра марка. Були й такі, що із заздрости
приховували до мене недобре почуття. Багато з того, що діялося навколо моєї
особи, я тоді не розумів. Уже пізніше, коли пізнав тактику, методи роботи
московських большевиків, багато зрозумів. Тоді ще ніхто не думав, що
можуть бути серед нас же провокатори з большевицьких агентів, що
відігравали вже тоді певні ролі в нашому Проводі. Про це нижче, коли буду
писати про большевицьку агентуру серед нас. Як наше військо сиділо по
касарнях без жодної праці, маючи дарове помешкання, харчі і нічого не
робило, так багато з наших «діячів» без діла були «завсігдатаями» по
ріжних кафе та ресторанах...
Одного дня М. Порш просить мене прибути до штабу Київської
військової округи. Питаю: «Чого?» «Тут довідаєтеся», — відповів
М. Порш. Говорили по телефону. Ось тепер я й довідався від М. Порша
адресу штабу: Липки, Банкова, 5, якраз проти знаменитого своєю
архітектурою будинку інженера Городецького, що потім був відданий до диспозиції
військового нашого міністерства. Приходжу на другий день рано. Тут
М. Порш мене знайомить з товаришем, українським есером Шинкарем —
командуючим Київською військовою округою, а начштаба округи я знав
раніш, ген[ерал] російської армії Іванів, що з перших же днів революції
прилучився до українського руху, належав зразу ж до Українського
військового генерального комітету на чолі з С. Петлюрою, через що ми
зналися. В їхній присутності М. Порш оповів мені, що по їхніх відомостях
сьогодні коло 10-ї години товарним потягом має проїздити таємно через
Київ Криленко*19 другим значним большевиком. Тепер просить мене
поїхати на двірець і арештувати і привезти сюди Криленка з його
товаришем. Для виконання такого завдання дається мені ЗО кіннотників.
Вислухав я спокійно просьбу М. Порша, здивувався і своє здивування тут же
висловив приблизно в таких словах: «Пане Миколо (від нашого
знайомства в 1904 році до останніх днів життя М. Порша ми один одного називали
лише по імені, додаючи або "товариш", або "пан"), чому Ви з такою про-
сьобою до мене звертаєтесь? Чому не накажете товаришу Шинкарю
перевести арешт і доставити арештованих до штабу округи? Адже ж тов.
Шинкар має до диспозиції як командувач цілої округи силу війська, всі
можливости, а я в Київі — чужа людина...» М. Порш не дослухав до кінця і
повторив просьбу, зазначаючи, що це справа «делікатна» і треба уміло її
перевести, не зіпсувати необачним потягненням... Криленко, прапорщик
запасу, в той час був Верховним головнокомандуючим Російської армії,
що гостро виступав, як один з видних у ті часи большевиків, проти
Російських Установчих Зборів. Він був проти скликання їх і ЗО листопада
1917 року в своєму заклику «Ко всем солдатам революционной армии и
флота» писав: «...Учредительное Собрание, через которое лжедрузья
народа, предатели революции и изменники народным интересам,
продавшиеся американским капиталистам бывшие революционеры стремятся
задушить власть рабочих и крестян. Если созвать, надо устранить кадетов и
левую часть объявить революционном конвентом...» Заклик був ним
[підписаний] як Верховним головнокомандуючим Російською армією.
Мені нічого не залишалося, як погодитися, хоч і був заскочений такою
97

пропозицією. Був мороз і по місту по асфальтовій дорозі вулиць їхати
верхи не було добре. Правда, в російській армії найдовше затримувалася
дисципліна в кінних частинах, і в нашій кінноті те саме, але ясно було, що
ковка коней не була в порядку. Отже, я розумів, що з такою кіннотою
їхати по Хрещатику небезпечно, але нічого не залишалося, як на все
годитися. І дивно! Лише я погодився, як тов. Шинкар показав мені через вікно на
кінний відділ, що стояв на подвір'ї штабу. Без жодних розмов я з тим
відділом поїхав до залізничного київського двірця, без жодних порад чи
вказівок для орієнтації переведення арешту, а також абсолютно нічого на
письмі. Я й не згадував, щоб дав М. Порш, ніби ж наказ, для арешту Кри-
ленка і його сотовариша. На двірці я розшукав комісара українських
залізниць Вірка, розповів йому про необхідність арештування Криленка і
просив в цій справі мені допомогти, тобто сказати, де стане той товаровий
потяг, що має ось зараз прибути до Київа. Комісар Вірко підтвердив, що,
дійсно, зараз має такий потяг прийти і вказав мені місце, на якій лінії і де
саме цей потяг стане. Гарна українська людина був цей Вірко, вже не
молодий фахівець-залізничник. Я наказав кіннотникам коней залишити і
затримати одного ізвощика до нашого повороту із залізничних колій. З
козаками я зайняв відповідні позиції між уже стоячими потягами і коли тільки
прибув цей товарний потяг, ми зразу оточили його, паротяг з машиністом
відпустили і по черзі я особисто з двома козаками оглядали вагони. Решта
козаків в оточенні вартувала цілий потяг, щоб хтось не вискочив раптово і
не побіг до міста. Дійсно, при обревізувати потягу в одному з вагонів ми
знайшли двох людей. Запитав їх прізвища і заявив, що вони з наказу
української влади є затримані і запропонував іти з нами. Прізвищ я зараз не
пригадую, та для мене і неважні вони були, бо ж міг бути Криленко, а
документи мати на інше прізвище. їх посадили на ізвощика, а ми на конях
оточили і повезли до штабу Київської] округи. Привезли. Я пішов до
кабінету командувача округою і там застав всіх трьох, що були при моїй
відправці. Повідомив, що привіз. Але арештовані назвалися іншими
прізвищами. Документів не відбирав, а навіть не дивився, не ревізував їх.
Потім передав їх М. Поршу. Попрощався і геть забрався до будинку Павла
Галагана. Вся ця «історія» забрала не багато часу. Козаків-кіннотників я
відпустив, подякувавши від імени служби. Потім М. Порш мені дякував за
затримання цих панів. Оповів, що це є великі большевицькі «риби», але не
Криленко. В кожному разі це були большевики, що грали головну ролю на
Південно-Західному фронті по большевизації армії. Як же я був
здивований, коли через день—два я цих панів зустрів на вулиці, що йшли без
жодної варти. Звідки довідалися українці про заарештування двох большевиць-
ких великих риб і що М. Порш їх звільнив я не знаю, але всі патріоти були
страшенно обурені проти М. Порша і голосно нарікали на нього. Я негайно
звернувся до М. Порша з запитанням, що це все може означати? М. Порш
пояснив мені, що це він їх звільнив на їхнє чесне слово, що вони не будуть
виступати проти Української Центральної Ради, взагалі агітувати проти нас
і що вони нікуди з Київа не вирушать. Я поінформував його, що проти
нього страшне обурення за звільнення значних большевиків. Ясно, що я
відповіддю М. Порша не був задоволений, але... так робить Воєнмін!..
98

Звідки дізнався загал про цю справу, — не маю поняття. Припускаю, що
М. Порш говорив у Військовому секретаріаті, а ці урядовці чи старшини
рознесли. Я абсолютно нікому нічого не говорив.
Займаючись організацією Коша, мене, як то кажуть, було повно
[справ] у Військовому секретаріаті, бо ж в одному помешканні урядували.
Я вміщувався в усі справи, все хотів знати, всім хотів допомогти. Не
вспівав хтось увійти до помешкання — вестибюля, як я вже був коло
нього, питав, що він хоче і в міру можливости старався допомогти. Одного
разу увійшла група, чоловік 5 старшин. Я в ту ж хвилю підійшов до них і
запитав, що їм потрібно... Оказалося, що це генерал Скоропадський зі своїм
оточенням. Між ними було двоє старшин, що я їх особисто знав, а саме
Полтавець-Остряниця 120 і Кочубей. Привітався і почув від ген[ерала]
Скоропадського, що він хотів би говорити з Воєнміном М. Поршем. Я попросив
посидіти хвилинку і зачекати, а сам подався до кабінету М. Порша. Аж ніяк
Порш не хотів його приймати і з ним говорити. «Що в нашій справі такий
Скоропадський може допомогти?» — говорив Порш. — «Я запевняю Вас,
що він прийшов по гроші...» Все ж мені вдалося впросити Порша прийняти
і вислухати його. Нарешті погодився. Порш оказався правим.
Скоропадський просив грошей на організацію Вільного Козацтва 121. Для мене було
байдуже, чи то Скоропадський, чи то Кирей, бо ходило мені про
винайдення українських сил, які могли б допомогти створенню державного апарату,
могли б боротися проти московських большевиків і оборонити Київ.
Не знаю напевно, але припускаю, що я своїм захованням зробив
добре враження і на самого Скоропадського, і на його оточення, бо ж вечером
того ж дня при випадковій зустрічі в готелі «Континенталь», що міститься
по Миколаївській вулиці, де я якраз [в] ті дні замешкував, відбулася між
нами розмова. Скоропадський висловлював жаль, що йому доводиться
ходити до таких Поршів, Петлюр, кланятися їм, просити грошей на
роботу і т. д. Тут же він говорив, що він має 40 тис. вільних козаків... Я його
делікатно запитав, а де ж ті вільні козаки? «Коли Ви маєте таку
організовану українську військову силу, то ведіть негайно до Київа і бороніть від
навали наступаючих большевиків з Москви...» Я просто і щиро говорив:
«Пане генерале, обороніть Київ, розбийте большевиків, то тоді Вам не
прийдеться ходити по поршах та Петлюрах, а вони прийдуть до Вас і
поклоняться Вам...» Коли ж він на моє питання, де його козаки, сказав, що
розпорошені по всій Україні, я не стерпів і досить піднесено сказав: «Пане
генерале, та ж ми маємо українців 40 мільйонів, а не 40 тисяч, але ж вони не
організовані і розпорошені по всій Україні, як і Ваші вільні козаки! Коли
Ви так маєте їх, то це значить, що Ви нікого не маєте!»... Після цієї
неприємної розмови потім я вже ніколи з ним не бачився і не говорив. Уже
далеко пізніше, а саме перед гетьманським переворотом при німецькій
окупації України, довелося мені замешкувати в Київі, на Хрещатику, в
Пасажі, що був під числом 20 або 40. Я дуже часто зустрічався біля брами при
вході до Пасажу з Дмитром Донцовим 122. Тоді ми були добрими
знайомими. Часто бувало так, що я входжу до Пасажу, або виходжу з нього, а
Д. Донцов навпаки, і ми зустрічалися. Завжди зостановлювалися, віталися,
обмінювалися парою слів, і кожний ішов далі своєю дорогою. Ніколи я не
99

запитував його, що він робить в Пасажі, а він мене про це сам не говорив.
Я догадувався, що в Пасажі мешкає Скоропадський і Д. Донцов вчащає до
нього. Не питав я його тому, що просто не хотів ставити його в незручне
положення. Я розумів, що Д. Донцов неспроста вчащає до Скоропадського, що
щось вони намірюються робити, але я не хотів вмішуватися і їхні справи.
Далеко пізніше, вже на еміграції, цілком припадково я довідався від самого
Д. Донцова, що мене було звільнено з гетьманської в'язниці завдяки заходам
Д. Донцова. Я був звільнений у той час, коли і С. Петлюра. В той же день ми
спіткалися в Українському клубі в Київі. Самого ж Скоропадського я ні
одного разу не зустрічав у Пасажу. Припускав я тоді, що він не виходив з
конспіративних мотивів, а мав зв'язок з вільним світом через одвідувачів
його. З Полтавцем-Остряницею і з Кочубеем я зустрівся, перебуваючи на
еміграції в Польщі і Німеччині. Про це вже в моїх спогадах.
На другий день після розмови зі Скоропадським я розповів все
М. Поршу, а пізніше і С. Петлюрі. М. Порш був страшенно вороже
наставлений проти Скоропадського і вважав його ворогом України. При цій
нагоді я розповів М. Поршеві, якої я тримався тактики у Харкові. Коли я
осягнув найвищої військової влади у Харкові, до мене приїздили
представлятися при всіх орденах в парадних уніформах, як до найстаршої
військової особи всі начальники ріжних частин, військових установ і т. д. Це все
були старі люди і у високих рангах. Досить значна частина була в
генеральських рангах. Між іншим, у Харкові було багато військових шпиталів
і тому чимало було начальників. Усі вони говорили московською мовою,
перепрошували, що не знають своєї рідної мови, бо, мовляв, «Ви ж знаєте, что
мы все учились на русском языке» і т. д., але одночасно запевняли у своїй
найбільшій лояльності до української влади, запевняли, що вони
постараються знати свою прадідівську мову. Вони боялися, що я їх повикидаю з
посад, ними зайнятих. Я цього не робив. Висловлював мою віру, що кожний
українець з них направду вивчить найскоріше свою мову і стане свідомим
і щирим патріотом українським або буде лояльним до нашої держави.
Направду я нікого не звільняв і тим тримав адміністративний апарат у
порядку і тим паралізував злосну антиукраїнську агітацію большевиків проти
нашої влади. Що потім було б, коли ми закріпили свою державність -
інша справа, але зараз виходу іншого не було, бо ж серед наших людей
відповідних осіб на ті посади не було. Звичайно, можна було б обсадити і
нашими людьми, але для цього треба було відповідних вказівок з Київа, в
противному разі Київ міг би мене звинувачувати в большевизм^
Починати зміну політичного напряму, нашої політики обсадженням «народом» і
досить відповідальних посад не випадало. Київ же хотів сидіти на двох
кріслах, що, нарешті, і довело вже тоді до катастрофальних наслідків, не
врятувала така політика і далеко пізніше, а саме в 1919 році, при
Директорії. Про політику нашого Проводу як в 1917 році, так і в 1919 [році] я
обширно написав у своїх спогадах.
Занадто я ухилився. Мушу вертатися до передачі Коша Слобідської
України С Петлюрі. Телефонічні розмови з редакціями газет Київа,
висилка телефонограми залізничним станціям зайняли багато часу, і вже досить
пізно я пішов від С Петлюри до хати. Рано на другий день я вже був у
100

С. Петлюри, і ми разом відправилися до санітарних потягів. Передача
Коша сталася дуже скоро. На формування Коша я не дістав ані гроша, а тому
жодних грошових передач теж не було. Працювалося не через гроші,
утримання і тому [подібне], принаймні, я всяку справу старався робити, а
про гроші мав би потім старатися, після принципу: спочатку діло, а потім
гроші. При передачі Коша я розповів С Петлюрі справу української дивізії
і висловив припущення, що, може, йому вдасться щось викроїти з тої
дивізії, що розташовувалася по залізничної лінії Полтава — Київ здорового,
дисциплінованого для боротьби з большевиками. Так само я поінформував
і про Скоропадського з його Вільним Козацтвом. Поінформував і про
переповнені нашими патріотами кафе та ресторани. С. Петлюра, як
М. Порш, дуже гостро зреагував на мою пропозицію використати
Скоропадського в боротьбі з московськими большевиками, власне — його
Вільне Козацтво. Піддав думку очистити кафе і ресторани. Вже в перший
же день, як С. Петлюра став виступати в ролі «Отамана Коша Слобідської
України», почали відвідувати його в «Ермітажі» ріжні старшини. Власне,
його помешкання в Ермітажі в цей же день перетворилося на штаб Коша
Слобідської України. Очевидно, завдяки київській пресі вже на другий
день у Київі всі говорили про Отамана С. Петлюру і розпочався рух,
осередком якого став готель «Ермітаж» зі штабом Коша. Я надзвичайно
тішився такому рухові і бачив у ньому підтвердження мого переконання,
що ім'я С. Петлюри на чолі Коша Слобідської України відіграє велику
роль. Заготовлені ще вчора нові заклики-оголошення про вступ до Коша
Слобідської України з намальованим козаком із оселедцем і шликом, вже
підписані Отаманом С. Петлюрою, були сьогодні зранку розклеєні на
вулицях Київа і будинку Колегії Павла Галагана у Військовому секретаріаті.
Прийшов я до будинку Педагогічного музею Української Центральної
Ради замінити вивішені у вестибюлі і ще мною підписані заклики. Спіткався
тут з В. Винниченком і М. Поршем. Стояли вони у вестибюлі і розмовляли.
Гарно привіталися. Несподівано почув таке звернення до мене В. Винни-
ченка: «І на який чорт Ви взяли до себе цього Петлюру? Що він Вам
може?»... І що мені було йому відповідати? Я зрозумів його
непоінформованість, бо я не «взяв до себе Петлюру», а упросив Петлюру очолити
справу, на чолі якої стояв я. Сваритися я не хотів ані з В. Винниченком, ані
М. Поршем, а тому «дипломатично» уникнув відповіді і зник з їхніх очей.
Події в самому Коші, в місті Київі і по обороні його, розгорталися з
надзвичайною швидкістю.
В готелі «Ермітаж», штабі Коша, кипіло. З самого ранку великий рух
військових людей у ріжноманітних, а то й фантастичних військових одягах.
Старшини й козаки то входили до штабу, то десь зникали, діставали
накази, розпорядження, доручення... І кого тут тільки не можна було
побачити ?! ?! Тут і чорні і червоні гайдамаки зі своїми старшинами (Ляхович, Ша-
повал, Холодний, Ревуцький і багато інших), тут і Січові Стрільці з Василем
Дідушком 123, Романом Сушком 124 і іншими, тут і юнаки Юнацької школи
і, нарешті, зв'язкові, післанці Коша Слобідської України. Я тішився, коли
бачив усе нових і нових військових одинцем, а то й з меншими чи
більшими гуртами козаків, що йшли до отамана Петлюри. Справджувалися мої
101

надії, що ім'я С. Петлюри послужить допомогою скорому й успішному
формуванню Коша. Шкода тільки і то велика, що С. Петлюра погодився
лише на 11-й день від початку формування Коша стати на чолі його, майже
перед боями проти повсталих московських комуністів у Київі і
наближенні комуністичного московського війська з Полтави, по дорозі до Київа.
Страчено було в такий важкий момент цілих 11 днів! Раніше, коли я
очолював формуючийся Кіш, був його отаманом, багато старшин ходило без
діла, обтирало мури вулиць або стін Військового секретаріату, але не
вписувалися до Коша. Тепер же, мушу признати, вписувалися без
застережень. Тоді С Петлюра ще не був таким популярним, як потім став, але все
ж багато військових знало його і як організатора українського життя в
Мінську (Білорусія) та там же українських військових. Російська]
революція захопила С Петлюру в м. Мінську як співробітника
«Всеросійського Земського Союзу» 125, а потім і як беззмінного Голову Українського
військового генерального комітету в Київі. Незадовго перед революцією я
пару разів одвідував С Петлюру в Мінську, наїжджаючи з м. Вітебська, де
розташована була моя частина — 4-й льотничий парк, та інформував його
про настрій у російській армії та початки об'єднання старшин, незадово-
лених абсолютизмом монархістичного ладу. Так обставини склалися коло
мене, що я був у контакті з одним з командирів дивізій, розташованих на
позиціях у Карпатах, генералом Потаповим *26Г а Потапов — з лідером
опозиційною руху військового, відомим бойовиком і революціонером
Борисом Савінковим і?7. Коли вдарив революційний грім в 1917 році, то ж з
перших же днів був організований при «Государственной Думе» в
Петербурзі «Воєнний Комітет» на чолі з полковником Енгельгардтом і
вищезгаданим генералом Потаповим як заступником полковника. Всі делегації
приймалися генералом] Потаповим, бо полк(овник) Енгельгардт робив
«велику» політику. Мені доводилося кожний мій приїзд вести розмови з
генералом] Потаповим, ніби старим приятелем по військовій акції проти
російського абсолютизму. А справ для полагодження було у мене чимало.
Адже ж я тоді був представником «4-го Авіаціонного Парку». Потапов не
був революціонером, але приєднався до революційної військової групи,
бажаючи мати в Росії лише конституційну монархію, найбільше —
Республіку. З ріжних міркувань, а то й засад Потапов і я прямували до однієї
мети: знищення абсолютизму. В процесі розвитку російської революції
цей самий ген[ерал] Потапов став не тільки большевиком, а й видним
агентом ЧЕКА. Через цього ген[ерала] Потапова ще до революції я був у курсі
опозиційного військового руху серед, головним чином, командного складу
російської] армії і про це все інформував С. Петлюру.
А коли вдарив революційний грім і я одвідав у останній раз С.
Петлюру в Мінську, де зустрівся і з товаришем по партії (УСДРП) Валентином
Садовським, С. Петлюра показав мені помешкання організованого
українського Товариства з великою кількістю українських книжок,
розкладених на широкому, великому столі, заоохочуючи військових до надбання
їх та читання, як і познайомив мене з українською громадою, теж ним
організованою. Ще пару слів про Бориса Савінкова. Взагалі про Потапова,
Савінкова та тодішню роботу в армії написано в моїх спогадах. Отже,
102

Савінков був таки, правда короткий час, у Росії Воєнміном 128. На еміграції
в Польщі він разом з Філософовим очолював групу росіян, що
симпатизувала нам — українцям, і він очолював революційну роботу з Польщі на
теренах СССР. Савінков був добре знайомий з маршалом Й. Пілсудським по
революційній ще роботі і тому йому представлено було багато
можливостей для антикомуністичної, революційної роботи. В процесі цієї роботи він
був схоплений чекістами СССР, суджений, засуджений, але сам
викинувся з в'язниці на Луб'янці в Москві і загинув (дуже цікава справа Савінко-
ва, і я до неї вернуся пізніше).
Але задалеко я відійшов від справи Коша, а тому вертаюся до неї.
Щодня рано я приходив до готелю «Ермітаж» і відходив пізнім вечером,
правильніше, вночі, до свого готелю «Континенталь». Кожного разу
змушений був серед темної, хоч око виколи, ночі обережно пробиратися пустими,
наче вимерлими, вулицями. Треба було мені спускатися по Фундук-
леївській, і трохи [йти] нею до свого готелю. Ще тільки починало
смеркатися, коли всі склепи, ресторани, кав'ярні, кафе замикалися, а у фронтових *
вікнах помешкань, очевидно, господарі їх не світили. Вуличні електричні
ліхтарі теж не світили. Було безлюдно на вулицях і тихо. Спочатку де-не-де
почувся рушничний стріл, але з часом до тих поодиноких стрілів
долучалися й кулеметні «очереді». Інколи блукаючі кулі пролітали над головою і
вдарялися об мури, але хто і чого та куди і проти кого стріляли, — трудно
було зорієнтуватися. Вступивши в командування Кошем, Отаман
С. Петлюра призначив мене комісаром Коша по продовженні далі
формування його. Так сталося, що це призначення відбулося на словах і без
всяких свідків. Я тільки подумав собі: «Коли згодився стати на чолі Коша, то
вимагав від мене згоди на те на письмі нашої військової влади. Отже, мав в
руках папір відповідний, а коли сам же мене призначає, того папірця не
дає...» Злої волі в тому не було, але характерно, що я не мав призначень на
папері, на письмі протягом усієї нашої боротьби. Єдиний раз мав
призначення від Міністерства продовольчих справ, але не військової влади, а навіть
і коли був призначений Директором Політичного департаменту Мінстерст-
ва внутрішніх справ, то теж не мав. А був же і начальником контррозвідоч-
ної частини Розвідного відділу і комендантом Запілля Армії, і, нарешті,
начальником Охорони Головного Отамана... Таке ставлення багато про що
говорить! Про це в спогадах. Отже, хоч і був раніш без призначення
вищезазначеним комісаром, але працював однаково, як і тепер при призначенні.
Ось чому я дбав, щоб уже з підписом С. Петлюри, як Отамана Коша, були
розклеєні заклики скрізь по Київу. Ось чому я приймав усіх нових,
прибуваючих до Коша військових по ріжних справах, одвідувачів і т. д.
Як уже відомо з попереднього мною написаного, в Куп'янську
Харківської губернії був після мого наказу розташований Український
Запорізький полк, коли вдалося його вирвати з обійм Москви — Рябцева—Ке-
ренського, і він прибув на Слобідську Україну. Командиру цього полку
полковнику Захарчуку із здеморалізованого Євгенією Бош полку, вдалося
* Тобто фронтонних вікнах.
103

організувати більш здоровий елемент до 300 багнетів, фактично втекти від
большевиків, маючи по дорозі бої з ними. В одному бою полк[овнику] За-
харчуку вдалася захопити пару гармат, з якими він з відділом прибув до
Київа. Полк[овник] Захарчук знайшов мене, оповів про останні події в
полку в Куп'янську та про всю дорогу, якою довелося його відділу
прямувати до Київа. Я зараз же представив делегацію цього відділу на чолі з За-
харчуком отаманові С. Петлюрі, а потім допоміг їм розташуватися в касар-
нях, а також обвіз їх по наших міністерствах (секретаріатах) та представив
секретарям, щоб, з одного боку, козаки побачили наш Уряд, а Уряд -
відадних йому патріотів-військовиків. Недовго запорозцям пол[ковника]
Захарчука довелося відпочивати. З Полтави вже вирушили московські
війська в напрямку на Київ. Отаман С. Петлюра наказав негайно
вирушити полк[овнику] Захарчуку зі своїми запорізцями до станції Гребінка з
наказом перешкодити наступаючому московсько-большевицькому війську,
яке прямувало з Харкова через Полтаву, і не допустити [його] до Київа.
Пригадую, як полк[овник] Захарчук просив Отамана С. Петлюру дати
йому один лише день, щоб все необхідне приготувати до вирушення, бо ж
ясно було, що відлдл мусить бути готовий до вступу в бої. Але Отаман
Петлюра записав усе, що потрібно зробити для цих запорізців і приобіцяв
негайно все залагодити, а що треба — й дослати слідом з відділом на
станцію Гребінка. Полковник Захарчук звик до дотримання моїх ріжних
обіцянок по праці у Харкові і тому певний був, що і в даному разі все буде
виконано, що приобіцяно. При цій розмові був і я. А тим більше, коли ніхто
інший, а сам Отаман Петлюра обіцяє, прирікає. І полк[овник] Захарчук
разом зі мною поїхав до запорізців, заалярмував, перед вишиком всього
вімілу оголосив наказ Отамана Петлюри і негайно вирушили до станції
Київ. Так вирушив перший відділ українських запорізців, що були за
Українську Центральну Раду. Це було приблизно в середині або двадцятих
числах січня 1918 року. При такій великій залозі українського війська в
Київі боронити Київ мусили приїжджі українські військові патріоти з
Слобідської України! З першого ж дня прибуття цих запорізців я
категорично настоював перед Отаманом Петлюрою дати мені дозвіл разом з
цими запорозцями і полк[овником] Захарчуком розпочати акцію
роззброєння «нейтральних» полків і відправку їх або в Кіш Слобідської
України, здоровий елемент, або геть з Київа вигнати. Як сам полк(овник)
Захарчук, так і його козаки, надивившись в Куп'янську, як большевики
малою групою, але рішучою, відважною, обеззброювали в 20 — 30 разів
більші частини, були досвідчені в обеззброєні частин. Але горе наше!
Чомусь і чогось і Отаман С. Петлюра, як і вся «влада» українська в Київі,
сподівалася від цих «нейтральних». Йти ж мені до Воєнміна М. Порша, до
Прем'єра В. Винниченка і говорити з ними в справі очищення Київа, при
якому, можливо, багато опинилося б у наших активних частинах проти
большевиків не випадало. Треба ж розуміти, що нейтральність того чи
іншого полку обоснована не дійсною нейтральністю всіх в полку. Завжди певна
активна група чи то під впливом большевиків, чи через усякі егоїстичні по-
будження оголошує нейтралітет, тероризуючи решту полку. І треба тільки
вдарить добре по керуючій верхівці нейтралітетом, як або розбігаються всі,
104

або частина вступає в активну роззброюючу частину. І, що я не говорив,
нічого не добився. В. Винниченко ж із Поршем могли не тільки мені не
дозволити, а й ще добре вилаяти, що я «взяв» Петлюру. Так сталося, що я
вже не бачився ні з Винниченком, ні з Поршем до виїзду з Київа. Отже,
справа «нейтральних» частин залишилася, принаймні для мене, висіти в
повітрі. А зі сторони нашого Уряду в цій справі також не було ніяких
наказів, інструкцій та розпоряджень.
У перші дні перебування запорізців при станції Гребінка полковник За-
харчук дуже часто викликав мене до прямого дроту «Управления Западных
Железных дорог», що містилося тоді на Театральному провулку та де потім
містилося наше Міністерство шляхів. Із розмов по прямому дроту
вияснилося: вислати запорозців то вислали, але нічого з приобіцяного не зробили, а
крім того, виникли місцевого характеру питання, що вимагали директив
командування з Київа. Отже, тепер полк[овник] Захарчук все мене бомбував,
і то по декілька разів на день, через прямий дріт, домагаючись виконання
приобіцяного та розрішення місцевого характеру проблем. І допомогти,
дійсно, я хотів полк[овнику] Захарчуку, і не розчарувати його в
командуванні Кошем, і, нарешті, піддержати авторитет Отамана С. Петлюри. На
цьому прикладі хаосу та недотримання приобіцяного, взятих на себе
обов'язків я переконався у відсутності, дійсно, військового ставлення до
таких поважних справ. По кожній розмові з полковником] Захарчуком я
зараз же повертався до штабу і на свіжу пам'ять та по морзевській стьожці
інформував отамана С Петлюру. Уважно вислухував мене, але, як я
довідувався з наступних розмов з полковником] Захарчуком, нічого не робилося.
Отже ж, я хоч і інформував далі С. Петлюру, але сам старався задовольнити
п[олковника] Захарчука, інформуючи його, що це все робить С Петлюра.
Не хотів я допустити розчарування з перших же днів співпраці, і то бойової,
в командуванні Кошем. Легко написати: «сам старався задовольнити», а яку
колосальну працю треба було проробити при такому, загальному хаосі, щоб
усе подіставати і відправити з Київа до Гребінки. Треба було мені брати на
своє сумління в розрішенні тих чи інших проблем, даючи директиви від
себе, ніби їх я дістав від С. Петлюри. В кожному разі доки я ще був в Київі,
доки міг користатися телеграфом, контактом з Гребінкою, доти я задовольняв
полк[овника] Захарчука, і в тому він бачив опіку командування Кошем над
його запорозцями і в цій опіці черпав моральні сили для невпинних боїв то з
місцевими большевиками, то [з] авангардом московських військ...
Театральний провулок був дуже близько від Фундуклеївської [вулиці]
та «Ермітажу» і «Колегії Павла Галагана», атому труднощів не було
піддержувати такий контакт з полк[овником] Захарчуком. Недовго довелося
користатися таким контактом. Близька стрілянина при наступі большевиків
на міську пошту з телеграфом на Великій Володимирській і на готель
«Прагу» лякала обслугу телеграфу на Театральному провулку і вона
майже вся розбігалася і не було кому працювати.
Потім, уже в 1919 році, я зустрічав полк[овника] Захарчука як
командира одного з полків Корпусу Січових Стрільців. Нарешті, при окупації
німцями Польщі у 1939— 1944 pp., десь у Гданську, в одному ресторані,
німецький старшина при обіді за одним столиком розгнівався на полк[овника]
105

Захарчука, зненацька схопився, блискавично витяг з кишені револьвер і
поклав трупом його, стріливши просто в голову. Так скінчив своє життя один з
перших організаторів доброго українського війська. Щось, здається два
куріні цього полку, які не були випущені Керенським з Москви, одважно
билися в Москві проти большевиків при їхньому повстанні там. І тоді
повстання було зліквідовано. З решти двох куренів, частина, правда,
розбіглася додому після розкладової роботи Євгенії Бош, а решта з полковником]
Захарчуком билася під Гребінкою, боронячи підступи до Київа. Так з честю
боровся перший український Запорізький полк (був раніше організований в
Київі імені Богдана Хмельницького полку) проти московських большевиків.
Маючи, як тепер засвідчено фактами, таку організовану силу —
Український Запорізький полк — і не використати її нашою владою в Київі
(хоч я й бомбував з Харкова про недопустимість тримання в безчинности
військової частини), — бездіяльний державний злочин!
Тільки вирушив полк[овник] Захарчук зі своїми запорозцями до
ст. Гребінки, як прибув до Київа з Харкова командир 2-го Українського
пішого полку сотник О. Волох. Знайшов мене, докладно поінформував, як
большевики оточили касарні з 2-м Українським] піш[им] полком і
домагалися від нього складення зброї або оголошення приєднання до большевиків,
як полк не хотів і слухати про приєднання, як він тримався довго в оточенні
большевиками і, нарешті, як згодився на обеззброєння. В процесі
обеззброєння чуйність большевицька ослабла і ріжними хитрощами, та,
нарешті, вживанням зброї, вдалося йому з відаднними українській справі
старшинами і козаками вирватися з оточення і пробитися по терену,
зайнятому большевиками, і прибути до Київа. Зараз же я допоміг йому з
козаками улаштуватися з помешканням для цілого відділу і потім представив його
отаманові С Петлюрі, докладно поінформувавши, властиво, нагадавши про
створення цього полку у Харкові і т. д., а так само про самого сот[ника]
Волоха. Що потім Отаман Петлюра зробив з Волохом, твердо не знаю.
Здається, призначив його командиром Коша Слобідської України, вливши
його відділ до Коша, але не ручуся за це, бо Отаман Петлюра ніколи не
інформував мене, що та як він робить. Властиво, для мене невідомо було, та
й полк[овнику] Захарчукові, що представляє із себе відділ запорозців
полк[овника] Захарчука. Чи він вважається влитий до Коша, чи це окрема
частина, що безпосередньо підлягає отаманові С. Петлюрі? Так само нічого
певного не можна було сказати, на яких умовах підлягати згодився відділ
Січових Стрільців, що організувався з полонених українців австрійської
армії, або такі групки, як чорні, чи червоні гайдамаки і т. д. Тож, не відомо
мені було, як і що сталося з відділом Волоха, з яким він прийшов і який я на
чолі із сотником Волохом представив Отаману С. Петлюрі. Я був так
завалений працею і не тільки по організації чи формуванні Коша, а й загально
нашими військовими справами. Бо ж, що спільного має до справи
формування, задоволення ріжними залагодженнями потреб полк[овника] Захарчука?
Коли б не так шалено котилися події, то, очевидно, я вспів би
зорієнтуватися у всіх справах Коша. Я тільки одно розумів, що не міг Отаман Петлюра
командувати лише Кошем, що перейняв від мене, і що він мусив когось
призначити командиром його, а самому командувати вже всіми ціми відділами.
106

Одного дня рано я з полковником] Ревуцьким (з дикої дивізії
Російської армії) прийшли до «Ермітажу» Одчинив я двері до кімнати-шта-
бу Коша. Полк(овник) Ревуцький ще стояв у коридорі. Побачив я таку
картину: за столом сиділи Отаман С Петлюра, ще пару старшин і сот[ник]
Волох. Цей останній, власне, не сидів, а в непристійній позі розвернувся на
кріслі, розкинувши свої ноги в ріжні сторони, і я почув московські лайки...
Це мене надзвичайно заскочило і страшенно обурило. Я вскочив до кімнати,
до Волоха, і наказав зараз же за мною вийти до коридору. Тут у присутнос-
ти полк[овника] Ревуцького я в самий строгий спосіб «підтягнув» сотника,
зазначивши, що він в недопустимий спосіб заховується в присутності
Отамана С. Петлюри. Тут я йому підкреслив і непристойність пози при сидінні
і вживання московських лайок. Коли я його «підтягував», сот[ник] Волох
стояв на бачності, як і слід стояти дисциплінованому старшині. Я був
здивований такою раптовою зміною сот[ника] Волоха, який сидів з Отаманом
С. Петлюрою і Волохом, що стояв переді мною. Сот[ника] Волоха я знав
протягом півроку і він завжди заховувався як гарний, дисциплінований і
субординований старшина. Що ж сталося з ним, що дозволив собі отак не-
пристійно заховуватися в присутності Отамана С. Петлюри? Зле він розумів
товариське, цілком не військове, заховання отамана С. Петлюри зі своїми
підлеглими. Я ніколи не дозволяв собі «амікошонства» з підлеглими. Я був з
ними по службі дуже строгий, а поза службою все ж був начальником —
старшим для підлеглих В російській] армії, в піхоті, через мою строгість
загал називав мою сотню (командував сотнею) дисциплінарною і, трудно
повірити, але так було, що тимчасово наказом по полку прикомандировува-
ли до моєї сотні старшин, старших за мене рангом, щоб я їх дисциплінував.
Коли ж я був в льотничих частинах, в 4-ому льотничому парку, і мені
підлягало до трьох тисяч козаків, але кваліфікованих, спеціяльно набраних
мотористів, токарів по дереву, по металу, кравців, столярів, слюсарів і т. д., трьох
тисяч пролетаріату, вбраного у військову уніформу, треба було їх і
дисциплінувати, і заохотити до відповідальної праці. Трудно проконтролювати
прецізійну роботу кожного з них при складанні розібраного самольоту, і
коли має злу волю, — неуникнена катастрофа підчас льоту. Я був строгий з
ними, але поза службою, направду, [був] їхнім старшим товаришем. Настільки
відзначена була ця частина, що коли по Росії проїздив японський генерал, то
наказом по Військовій Окрузі «Двинського Округу», гонорова сотня була
призначена не з піших частин, а з 4-го льотничого парку! Коли ж грянув
революційний грім, то довелося мені з козаками парку арештовувати всіх
старшин парку. Коли ж я покинув парк і через Київ, Укр[аїнську]
Центр [альну] Раду і Військовий генеральний комітет опинився у Харкові та
проводив нашу українську справу, — з'явилася делегація від 4-го парку з
просьбою повернутися до них! Делегація просто казала: «Ми просимо Вас
вернутися до нас, бо ми всі Вас знаємо і розуміємо, що з Вами ми не
загинемо!» Ясно, що я не вернувся, і їм розтолкував, чому. Я трохи ухилився в бік,
щоби спростувати, найперше, мою начеб-то невійськовість, а, по-друге, для
ствердження помилковості шукання популярности, підлажування та
демагогією серед підлеглих. Історія моєї військовости, служби у війську і ролі в
російській] армії дуже цікава і виняткова, але про це все в моїх спогадах.
107

Цей, ніби і неважний, і непомітний, епізод з Волохом мені багато тоді
промовив. Я засудив таку тактику і зрозумів шкідливість такого
заховання Отамана С. Петлюри. Наглядний приклад деморалізації старшин
такою тактикою — епізод з Волохом. Я пару разів у дуже делікатній формі
натякав С. Петлюрі, оповідаючи з військового життя щось подібне до по-
вищого епізоду, про шкідливість такого заховання, але ж події дня не
давали можливостей зостанавлюваться над цим питанням. С. Петлюра не
ховався від мене, що він профан і анальфабет у військових справах, бо ж
і звідки він міг знати? В процесі своєї участи у війську він старався
пізнати цю «мудрість»...
Я був страшенно завалений ріжними справами і тому не мав
можливостей бути в курсі всіх справ Коша. Власне, це вже був не штаб Коша
Слобідської України, а штаб ріжних груп, чи відадлів, зосереджених у
командуванні штабу Коша. Я не знав, чи С. Петлюра всі відділи вливав до
Коша, чи на якихось умовах вони признавали командування ними Отамана
С. Петлюри. Не знав я й, куди був призначений сот[ник] Волох. Допускаю,
що він став командиром Коша, але тоді не знав, а пізніше ніколи не питав.
Далеко пізніше мені довелося зустрітися із сот[ником] Волохом, вже
отаманом Гайдамацького полку в 1919 році, коли С. Петлюра вже був
Головним Отаманом, а ще пізніше — командуючим фактично найбільшою
частиною Армії УНР, отаманом Запорозького корпусу! Чого-чого, але такої
несподіваної для мене кар'єри Волоха я ніколи не сподівався. Розмова, при
припадковій зустрічі, була з ним дуже коротка. На якійсь станції я мав
обігнати потяг командуючого Запорізьким Кошем. Його потяг вже стояв, а
мій лише прийшов до станції. І зараз же з'явився до мене незнайомий
старшина і замельдував, що Отаман Запорозького Коша хоче мене бачити. Із
цим старшиною пішов я до Командуючого і як же я був здивований, коли
пізнав у командуючому сот[ника] Волоха. Він мене дуже гарно прийняв.
Був він з голеною головою та великим оселедцем посеред голови, що своїм
кінцем звисав за вухо. Вдітий був на зразок козаків Запорозької Січі — у
довгому жупані, з кривою шаблюкою на боці і т. д. По старій пам'яті він
поставився до мене як підлеглий до свого начальника. Я одверто йому зразу ж
сказав, що він робить недобре, приймаючи таку відповідальну і високу
посаду. Оправдувався призначенням згори. Я мусив їхати далі і тому довго у
нього не засиджувався. Засмутився тоді я. Сот[ник] Волох і командуючий
головною нашою військовою силою — нісенітниця! Хто його призначив,
як це призначення сталося, — я тоді не мав поняття. Але фактом було те, що
він був отаманом Запорізького Коша! З ним ще доведеться зустрітися.
Тоді, як полк[овник] Захарчук і випити любив, і палив, сот[ник] Волох
ані палив, ані пив. Захарчук мав вигляд і був зовні елегантним старшиною
любої європейської армії, натомість Волох мав вигляд селянообразний і
коли він запускав бороду, то перед Вами стояв дядько, в кожному разі —
не «офіцер». Захарчук знав тільки командування, накази, розпорядження,
а Волох, крім цього, умів виголошувати промови і, коли потрібно, вживати
демагогію. Одночасно він був добрим старшиною, і обидва вони були
хоробрі, одважні і бойові старшини. Обидва вони могли бути командирами
полків при доброму командирові дивізії. В кожному разі — не командиром
108

Коша. В цьому призначенні Волоха Командиром Коша Запорізького
винне було лише командування.
Час від часу одвідував штаб Коша в «Ермітажі» полковник Олександр
Сливінський 129, Російської Академії Генерального Штабу, надзвичайно
симпатичний як людина, цікавий у розмовах і вихований в захованні. До
Коша не вступав. Він все до всього придивлявся, прислухався, але ніколи
не вмішувався в справи військового характеру, в справи Коша. Враження
від його одвідин штабу було таке, ніби він студіює і людей, і накази,
розпорядження, і, нарешті, ціле життя цього військового осередку. При мені
ніколи не вступав у ділові військові розмови з С. Петлюрою. На загальні
теми час від часу щось говорилося. Я особисто його дуже цінував як
військового фахівця, взагалі як цінного, здібного і значного українця, але
чи він був українським патріотом — я не знав, а таке для мене дивне
ставлення до нього С. Петлюри промовляло скоріше за нього не як за патріота-
самостійника. С. Петлюра не раз чув, як я переконував його вступити до
Коша і тим спричинитися до успішнішої боротьби з московськими
комуністами, і ні одного разу С. Петлюра не піддержав моїх настоювань та
просьб. Коли ж по такій розмові полк[овник] Сливінський покидав штаб,
С. Петлюра майже вслід розводив свої руки і до мене промовляв: «Бачите,
який він патріот!». А немає жодного сумніву у великій користі для нашої
справи, коли б він приступив до Коша, співробітничав із С. Петлюрою. Хто
знає, чи він і не вступав до Коша, розуміючи, що мусив би підлягати
С. Петлюрі, а того не хотів, бо мав вдачу самому бути отаманом? При
відмовах вступити він не пояснював, чому, і тому і я не знав. Обсервовував
він і мене, мою роботу, і тоді дуже добре, симпатично ставився до мене. Не
раз і не два він був свідком моїх інформацій для С. Петлюри. Слухав і
мовчав. Жодних порад, жодних вказівок, — усе мовчав. Потім, уже при
Гетьмані, я випадково зустрів його як Начальника Українського Генерального
Штабу в Київі, на Фундуклеївській вулиці, в автомобілі. Побачив мене, зо-
становився. Ми гарно привіталися. Коротко згадали про минуле, ні слова
про настояще, і розійшлися; він далі поїхав, а я пішов. Правда, тепер він
сказав, чому він тоді не вступив до Коша. Тоді він не вірив в успіх нашої
боротьби. Далеко пізніше ми нав'язали листовний контакт, на його
запрошення відвідав його у Вісбадені і, нарешті, [він] виїхав до ЗДА, де й помер.
Пригадую мою зустріч випадково на вулиці з молодим старшиною,
здається, в ранзі підпоручника російської] армії, К. Калюжного *. Він був,
як то кажуть, озброєний до зубів. Привіталися, бо зналися ще з 2-го
Українського пішого полку у Харкові, звідки, очевидно, він прибув до Київа зі
своїм командиром сот[ником] Волохом. Знав я його як українського
патріота, і то фанатика, хороброго і одважного. По привітанні ми майже не
розмовляли, бо він був у страшенно злому настрої і, ніби дорікаючи мені за
те, що робиться в Київі, махнув рукою згори до долу, ніби цим хотів
виявити свій розпач та обурення. Після цього змаху рукою ми мовчки
розійшлися в свої сторони. В цій зустрічі я бачив однозгідність мого розпачу, але, як
* В тексті, мабуть, помилка, бо йдеться про Родіона Калюжного.
109

він, так і я були безсилі щось змінити, направити... Вже на еміграції в
Німеччині зустрів його в одному з таборів як одного з представників
гетьманського руху... Не один я болів існуючими порядками в Київ і..., нашою ситуацією.
По прибутті сот[ника] Волоха до Київа я знову поновив свою просьбу
перед Отаманом С. Петлюрою дозволити обеззброїти «нейтральні»
частини м. Київа. С. Петлюра, очевидно, сам не міг дозволити, а у військового
начальства не хотів просити дозволу. І така сила полків, куренів, різних
відділів мешкали в Київі і нічого не робили!
Після передачі мною Коша С. Петлюрі, фактично, формування
припинилося, бо хто мав вступити, крім декількох старшин, вже вступив, а
нових одиночним порядком не було. Лише прибували в розпорядимість
С. Петлюри військові відділи, як відддл полк[овника] Захарчука, сот[ника]
Волоха, гайдамаки, Січові Стрільці і другі.
Крім військового осередку Коша, в «Ермітажі» існували, фактично,
ще такі осередки: 1. Штаб Головнокомандуючого Українськими
збройними силами — командир полковник Ю. Капкан, Начальник Штабу
Генерального Штабу підполк[овник] В. Сальський; 2. Командуючий Київською
військовою округою — Командир Шинкар, начштабу ген[ерал] Іванів;
3. Штаб Особливого Коменданта м. Київа і його околиць — інж. Ф. Ковен-
ко; 4. Штаб Вільного Козацтва під військовим керівництвом того ж
інж. Ф. Ковенка.
І кого тільки в цих штабах можна було побачити?! ? Тут бачили нали-
вайківців, дорошенківців, полуботківців, богданівців, республіканців, бо-
гунців, кармелюків, георгіївців, Курінь Смерти Міляшкевича, 1-у Київську
ім. Богдана Хмельницького юнацьку школу, Кінний Вільної України полк,
1-у Сердюцьку ім. М. Грушевського гарматну бригаду, яка з жовтня все
формувалася, 2-й Запорізький полк, Січових Стрільців, Телеграфний
Курінь, Понтонний Курінь, Вільне Козацтво, Курінь моряків, Курінь
залізничників, заходили і від Коша Слобідської України, забігали і
гайдамаки чорні і червоні. Не можна було побачити лише запорозців
полковника] Захарчука і 2-го Українського пішого полку сот[ника] Волоха, бо запо-
розці стояли і билися у ст. Гребінка, а 2-й Український полк Волоха, як і
заходили чогось козаки з полку до цих штабів, то від імені Коша
Слоб[ідської] України. Не ручуся, що всі частини перелічив, що
перебували тоді в Київі. Але вже і з перелічених видно, що в Київі було чимало
війська. Та чи воно було чогось варто? Я завжди, коли по справах заходив
до тих штабів, то старався зі всіма присутніми говорити, щоб у тих
розмовах діставати інформації та орієнтуватися в настроях і подіях на фронтах
та й у самому Київі. Постало, як з повищого видно, багато полків, куренів,
взагалі частин військових, що носили імена наших славних Гетьманів,
наших кращих патріотів, якими мусили б гордитися і своїми чинами
оправдати їхні славні імена. Так мусило б бути, а що фактично було?
Найбільша небезпека грозила Київу зі сторони Бахмачського
залізничного вузла як головної залізничої артерії з Півночі на Київ, і тому
командування старалося забезпечити цей відтинок певними і у відповідній
кількості нашими військами. Як там проводилися операції, як
провадилися бої, — я не знаю, бо там не був, але, що я напевно знаю по Київу, що
110

звідси посилався «Георгіївський полк», хоч чомусь георгіївці себе
називали «Георгіївський батальйон», 600—700 багнетів, але, пробувши в бойовій
обстановці лише повних яких два дні, а на третій вже день весь
«батальйон» знявся з позицій, не попередивши решти наших же військ,
повернувся до Київа... Коли я розпитував георгіївців, чому вони оголили фронт і
покинули своїх же товаришів, [вони відповідали]: «Нам місцеві робітники
грозили «розправою», коли не повернемося до Київа...». Або такий відділ з
такою знаменною назвою, як «Курінь смерти» виїхав з Київа до Бахмача
по обіді, а на другий день, перед вечором був уже знову в Київі...
Командиром його був такий оригінал поручник, років 40, Міляшкевич. Він мав
гарні, довгі козацькі вуса, голену голову з оселедцем, носив жупана, криву
шаблю... Цей курінь тільки подивився на пляц майбутніх боїв і, не
займаючи позицій, не попрощавшись із тими старшинами, що там були, —
повернувся до Київа... З цим Міляшкевичем багато було в 1919 році «чудес», а
врешті, свої ж козаки Чорноморського куреня, в якому і він був, забили
[його]. Взагалі, мушу зазначити небойовість, театральність і авантюрність
усіх тих «отаманів», що своїми оселедцями, кривими шаблями, страшними
назвами частин хотіли демонструвати свою відданість матері-Україні,
свою хоробрість, одвагу і жертвеність. Скільки я таких мав отаманів! Чого
тільки вони не діяли! ? Я скрізь, де згадувався Запорізький полк з Куп'янсь-
ка, завжди згадував полк[овника] Захарчука, бо були і другі частини, що
називалися теж запорозькими. От маємо 2-й Запорозький полк (зук-
раїнізований 622-й піхотний російський полк). Прибув він теж з Київа до
Бахмача і на другий же день його не стало на фронті... Власне, цілі частини
дезертували з фронту і в Київі їм волос з голови за такий злочин не впав.
Чому ж не оголошувати нейтралітету, коли за це жодної кари, жодної
відповідальности? Чому мають битися і ризикувати життям одні, коли
другі сидять в Київі без того? Я ці явища добре розумів і не раз на цю тему
говорив із С. Петлюрою, але про ці розмови нижче. Крім зазначених вище
частин, у штабах я зустрічався з Генерального] Штабу сот[ником] Носен-
ком, сот[ником] Довгополовим, сот[ником] ф. Тимченком, генералом]
Прісовським ізо, підполковником] Яковлєвим, отаманом Олександром
Шаповалом 131 (тепер в Америці, і нічого спільного не мав з братами
Микитою і Миколою Шаповалами), не бачив, але чув про сот[ника] Болбоча-
на і багатьох інших. Чув у штабах, що чесно тримаються весь час на
Бахмацькому керунку збірна батарея підполковника] Лощенка і 1-а Київська
ім. Богдана Хмельницького Юнацька школа на чолі з сот[ником] А.
Гончаренком, та студентська сотня, якою командував старшина-комендант сотні
Омельченко. У напрямку Хвастів — Козятин —Винниця при мені військ це
не висилав Київ, бо спеціальних большевицьких військ не було, а
дезертири як поодинокі, і частинами спочатку не відважувалися в цьому напрямку
проїздити через Київ, бо по лінії стояв 1-й Український (корпус) Кіш
генерала Скоропадського. Пізніше большевики дізналися, що цей Кіш жодної
бойової вартости не має і рушили до Київа, але вже в той час большевики зі
всіх боків увійшли до Київа, не захопивши наших військ, бо все на той час
було евакуйовано. Між іншим, Генштабу сот[ник] Носенко пізніше
перейшов до денікінців, а при гетьмані був десь на Поділлі старостою. Тож, Київ
111

боронився від наступу большевицьких військ по трьох залізничних
магістралях: Вінниця —Київ — 1-й Український] Кіш; Полтава—Київ —
запорозці полк[овника] Захарчука; Бахмач —Київ — гарматна батарея з
командиром підполковником] С. Лощенком (ця гармат [на] батарея була
1-ї Сердюцької ім. М. Грушевського гарматної бригади) і 1-ша Київська
ім. Богдана Хмельницького Юнацька школа зі своїм комендантом
сотником Гончаренком та студентська сотня з комендантом Омельченком.
Командуючим, офіційно — Головнокомандуючим Українськими Збройними
силами, наказом з дня 23 грудня 1917 року сотник А. Гончаренко був
призначений комендантом оборони района Бахмача. З повідомлень із Бахмача
ми в Київі знали про наступ большевицьких військ на чолі з полковником
Муравйовим 132 (за царських часів він був жандармом, служив в охранці по
лінії жандармерії політичної, мав ранг полковника) і спочатку відбувалися
бої з авангардними відділами протягом декількох днів. Це свідчило, що
головні його сили ще не були приготовані до наступу. До мого виїзду з Київа
бої вже були пожвавлені. Я цілком припадково мав розмову з тими
молодиками, українськими фанатиками, що входили до складу Студентської сотні.
Я лагідно та делікатно наводив цих занадто молодих юнаків на думку, що
бути на фронті, битися з ворогом, — не забава, дуже тяжка і небезпечна
справа. Одверто я не міг їм сказати, що вони ще діти і даремно ризикують
життям, бо ж треба лише було глянути на їхні обличчя і побачити екзальтований
вираз очей, щоб зрозуміти, що всякі резонні доводи безсилі змінити їхнє
рішення йти на фронт і битися з ворогами Української Держави. Коли б то
ми мали таку молодь по всій Україні, а принаймні в самому Київі, але не
сотку, а тисячі, коли б... Уся та сотня нараховувала у своєму складі 110 —120
людей. Ці — ще юнаки — створили легенду Круг ізз. що юнаки так хотіли йти
на фронт, рвалися до бою, — нічого в тому не було дивного, але як наше
командування могло допустити це? Все тоді в Київі йшло стихійно, без жодної
керми, чи то військової, чи політичної. Ось захотілося, власне, дітям
погратися в солдатиків, і ніхто з начальства не вмішався в цю справу і відповідно
не поставився. Вмішатися і не пустити дітваків, то тоді треба йти по касар-
нях і одважно гнати нейтральних на фронт, а цього нашому начальству і не
хотілося робити, і було боязно за своє життя. Я особисто вважав тоді такий
чин за злочин, але не міг же я обняти необ'ятне, не міг я скрізь і все робити!
З юнаками я припадково зустрівся, залагоджуючи справи Коша. Ці дітваки
звідкись уже знали мене, а тому тепер при зустрічі зачепили, хвалючись, що
йдуть боронити Київ і тим зробили мені велику приємність. Слухав я їх і
болів серцем. Не міг я втручатися в справи Залоги м. Київа, а тому не міг
сказати їм: краще йти організованою силою і гнати з касарень нейтральних...
Таке було на цьому Бахмачцькому відтинку до мого виїзду з Київа. На
Полтавському [напрямку] ще були спочатку бої з авангардом військ
большевика Антонова-Овсієнка, а потім наближалися головні сили і мусив Київ дати
допомогу полковнику Захарчукові. Чи дав і що саме дав, — я не знаю, бо
мене вже в Київі тоді не було. На відтинку Вінниця—Козятин —Фастів було
порівняно тихо, але потім з 5-го збольшевиченого Коша большевичка Євге-
ня Бош (що розклала в Куп'янську наш Запорозький полк полк(овника)
Захарчука) на чолі кінного полку наступала на Київ.
112

Нема де правди діти! Юнацька школа і Студентська сотня в героїчній
боротьбі боронили підступи з півночі на Київ і не було всього того, що
потім ріжні писаки розписували про Крути. Ті, що хотіли вдарити по
соціалістах, обвинувачували Уряд, що, мовляв, дітей вислав, а набоїв не
дав, що дітваки не вміли тримати рушниць у руках і т. д. І т. п. Це все
неправда. І юнаки з Юнацької школи (було 4 сотні), і дітваки зі Студентської
сотні знаменито билися, і набоїв не бракувало, і ці молодики вміли
тримати рушниці, і виявляли чудеса героїзму та беззавітної відаднности ідеї са-
мостійности України. Але, коли на місці командування побачило незрівня-
ну перевагу ворога над нашими силами і признало неможливим далі
задержувати зайняті ними позиції, бо большевики стреміли
переважаючими силами наші війська, командування дало наказ відступати. В тих
боях надзвичайно допомагав своєю гарматною батареєю підп[олковник]
С. Лощенко. Вже в процесі відступу одна флангова чота в 27 молодиків, не
знаючи, що вже станція Крути була зайнята большевиками, пішла на
станцію. Большевики побачили, вискочили й перекололи наших героїв.
Чому ця чота пішла на ст[анцію] Крути, а не за всім відступаючим
фронтом, — я не знаю і припускаю, що ніхто не знає. Пізніше мені доводилося
говорити з комендантом району Бахмача, сот[ником] А. Гончаренком, він
все вищенаведене підтвердив і не міг мені напевно сказати причини, чому
вони так зробили.
Я припускаю, що Уряд, як такий, нічого не знав хто і куди вирушав і
тому не знав і про Студентську сотню, а тому обвинувачувати в цьому
його ніяк не можна. Юнацька школа на чолі із сот(ником) А. Гончаренком
вирушила за наказом Головнокомандуючого Українськими збройними
силами п[олковника] Ю. Капкана, а з нею була і Студентська сотня. Як потім я
довідався від сот[ника] А. Гончаренка, відступивши юнаки зі Школи і зі
Студентської сотні на станції Бровари по наказу Отамана С. Петлюри
влилися до Коша Слобідської України. Не тільки наш Уряд-Секретаріят не
знав, хто і куди висилався, а навіть Головнокомандуючий не знав, що
робить Особливий Комендант, Командуючий округою, що роблять окремі
військові осередки. А відсутність твердої єдиної влади, а тим більше, коли
їх багато і то ревалізуючих * між собою, витворяють атмосферу анархії,
яка в свою чергу штовхає неминуче до повстання. Властиво, так було і в
Київі. Всі добре знали, що місцеві большевики одверто готуються до
повстання проти Української Центральної Ради, проти української влади
взагалі; знав про це і Генеральний Секретаріят, а проте нічого не робив, щоб
їхні приготування спаралізувати і не допустити повстання. І тому така
бездіяльність Генерального Секретаріяту була злочинна! Ніби навмисно
поховалася міліція, бо я ні одного міліціонера на вулицях Київа не бачив,
ні одного військового патруля! Хто тільки, що хотів, то і робив на вулицях.
15 (28) січня вибухнуло в Київі збройне повстання большевиків, коли
саме війська Антонова-Овсієнка повели генеральний наступ через
Гребінку, а полк[овник] Муравйов через Бахмач. З моменту початку
* Тобто конкуруючих між собою.
113

повстання Штаб Кошу Слобідської України вирушив теж з «Ермітажу» і
почав мандрувати по вулицях Київа, залежно від бойових обставин; то я
знаходив його на Великій Підвальній, то на Тимофіївській і т. д. Якраз один
час Штаб був розташований на Тимофіївській вулиці в помешканні, де
була в мої часи приватна гімназія з правами державної, Валькера, де я [в]
останнім класі вчився. Цікаві рефлексії викликало помешкання гімназії,
коли я входив до Штабу Коша, з життя молодих років та підпільної роботи в
УСДРП. Чи думалося тоді, що ми доживемо до таких славних часів?
Ніколи! Пригадую такий момент. Приватне мешкання на Хрещатику. Сиділи
лідери УСДРП. Були тут і Винниченко, і Порш, і Петлюра, і Антонович, і ще
пару осіб. Був і я між ними. Хтось у балачках запитав, чого хотів би
кожний з нас при житті своєму осягнути, щоб бути щасливим? Пригадую, що
майже всі висловилися за те, що були б щасливі, коли б далося вибороти
народню українську школу для нашого народу. Така тяжка була тоді наша
ситуація! А тепер, хоч і в таких тяжких умовах, але боремося вже за свою
суверенну державу!
Пробігаючи містом, я побачив натовп людей на Великій Володи-
мирській проти будинку Педагогічного Музею — Української]
Центральної Ради. Я підійшов ближче і побачив перед натовпом і проти
Української] Центр [альної] Ради досить велику групу військовиків, що
мали вигляд фронтовиків. Довідався, що це прибув з фронту Український
полк імені Костя Гордієнка на чолі зі своїм командиром полковником
В. Петрівим і тепер через свою делегацію представляється Українській
Центральній Раді. Хоч і було це, як не помиляюся, 17 січня 1918 року, але
погода була надзвичайно зла. Не було морозу, а проте було холодно, що
всього тебе проймає до кісток, і якась мряка моросила, хоч справжнього
дощу і не було. Подивився я на козаків, старшин і зрозумів, що вони всі
страшенно були змучені. Такий мали вигляд, що давно не милися, не
виспалися, а, може, й голодними були... Простояв я в натовпі, що теж чекав,
що далі буде, з півгодини. Нарешті показалася члени УЦР і Секретаріяту.
Бачив я і Одинця, і Мартоса, і Порша, що промовляли до полку
гордієнківців. Побачив я і командира їхнього — високого блондина,
полковника Петріва Всеволода. Я хотів конче дочекатися моменту, чи ж цей
полк зараз же розмістять, обмиють, нагодують і т. д. Говорили всі
представники дуже добре, але чи добре зроблять? Я втішився, коли довідався,
що гордієнківцям відвели помешкання у «Вар'єте Аполло» на
Мерінгівській вулиці. Це першорядний нічний ресторан-вар'єте був
чудово обставлений і критий гарними, м'якими диванами підлоги, так що
можна чудово було спати на підлозі. Я чув розмови їхнього командира
полковника В. Петріва з козаками і старшинами. Чув, як він казав, що завтра
мусять мати лазню. Ще більше я втішився, почувши це. Сумно лише мені
було від думок, що ці гарні козаки-патріоти, старшини може вже сьогодні
ввечері довідаються, що в Київі стільки нейтральних військ, що нема,
власне, ким боронити славну столицю України Київ. Довідаються, коли
зорієнтуються, що в столиці почалося повстання, правда, ще далеко геть на
окраїнах, але ж і Арсенал вже захопили большевики, з якими наша влада
розпочала боротьбу. Спокуса приєднатися до нейтральних велика, і це ме-
114

не і непокоїло, і пригнічувало. Я на другий день все ж не витерпів, знайшов
вільну хвилину і побіг до «Аполло», щоб перевірити, чи ж вони дістали
лазню. Оказалося, все в порядку. Вимилися козаки добре, хоч і мали
стрілянину з большевиками, які не допускали [їх] до лазні. В чиє розпорядження
був призначений полк[овник] В. Петрів зі своїм полком [ім.] Костя
Гордієнка, я так і не знав, бо розпитувати не випадало — міг накликати
підозріння, та й часу для цього не мав. Ясно, що я про все, що бачив і чув
інформував Отамана С. Петлюру.
Одного разу, йдучи до Штабу Коша, побачив на розі Бібіковського
бульвару і Тимофіївської вулиці гармату з обслугою, що час від часу
стріляла в напрямку залізничної станції. При цій дії я зустрів Отамана
С. Петлюру. Він надзвичайно нервувався і казав, що треба за всяку ціну
найскорше звільнити станцію від большевиків, які зайняли її.
Перебігаючи по справах Київом, зустрічав я потім гордієнківців у дії,
зустрічав і богданівців під командою отамана Олександра Шаповала і
багато других...
Казав мені Отаман Петлюра, що Січові Стрільці відправлені на
станцію Гребінка для підсилення оборони цього важного пункту в обороні
підступу до Київа.
Хочу пару слів сказати про формування Коша. Я вже зазначав, що з
прийняттям С. Петлюрою командування над Кошем, фактично
формування припинилося, коли не рахувати декількох старшин, які записалися при
С. Петлюрі, бо вже всі бажаючі вступити вступили. Тільки прибували
[окремі] відділи, але чи їх Отамана Петлюра вливав до Коша, чи на окремих
умовах брав командування над ними, — ніхто не знав. Я цим, власне, і не
цікавився, бо не ходило мені про форму, а о [про] те, щоб більше війська
було до диспозиції Отамана С. Петлюри. Вже коли поприбували ріжні відділи
військові до Коша Слобідської України, почали поволі приписувати до
назви Коша і змінювати по ріжному саму назву. То називали «Гайдамацький
Кіш Слобідської України», то просто «Слобідські гайдамаки» і т. д.
З кожним днем ситуація в м. Київі ставала тяжчою. На залізницях
залізничники оголосили страйк... Робітники відважувалися йти до
військових частин і агітували не битися за Укр[аїнську] Центр [альну] Раду,
відважувалися навіть підходити до бійців і агітувати їх, і тим агітаторам нічого
не діялося! Стрілянина в ріжних місцях м. Київа то збільшувалася, то
зменшувалася, то чути було рушничні стріли, то скорострільні серії, то
затихала, то знову ставала інтенсивніша... Одно було ясно, большевики
старалися свій перстень * бійців все більше наблизити і оточити самий центр
з Українською Центральною Радою. Годі було в такому безладді
командування усталити лінію боїв у місті. В тому, що діялося і що я бачив, я не
бачив жодного пляну удавити найскорше повстання в місті.
При такій ситуації отаман С. Петлюра рано в готелі «Ермітаж»
передає мені досить великий куфер, повний грошей і каже вирушити з Київа в
керунку Сквира, Літин, Летичів і Кам'янець-Подільський, а також передав
1 Передовий, чільний загін.
115

мені в конвертах листи з надписаною адресою на конвертах, додавши, що
ці люди мають мене ввести в контакт з місцевими людьми для
продовження формування Коша Слобідської України. Гроші отаман С Петлюра
передав для формування. При цій нагоді між нами зав'язалася поважна
розмова. Я доводив, що така моя місія не буде мати успіху через падіння м. Київа.
Наколи б Київ тримався, то тоді ще міг би я мати успіх; коли ж полетить по
Україні вістка, що Київ занятий вже большевиками, — люди не підуть до
Коша, а, може, навіть і зліквідують мене. Я просто докоряв С Петлюрі,
чому він цього не зробив раніше, чому він зразу мене не вислав на провінцію
для формування? С. Петлюра мовчав на мої закиди і я зрозумів, що раніше
С. Петлюра не мав ще грошей і тому не посилав, а про це мені не хотів
ясно сказати. Про ситуацію ж у Київі я в дуже чорних фарбах йому малював.
Переповнення Київа нейтральними, відсутність єдиного командування,
бездіяльність Генерального Секретаріяту, а навіть і Української
Центральної Ради в напрямку оборони Київа і подавления повстання в ньому,
примітивізм у поборюванні повстання і т. д. Я наводив приклади заховання
большевиків у Харкові, коли йому грозило попасти в руки Корнілова, як і
що робили большевики, щоб рятувати ситуацію, не допустити ворога до
Харкова та унеможливити повстання проти большевиків у ньому. Всі
фабрики і заводи подали алярмуючі гудки. Не минуло і години, коли на
величезний майдан серед міста збіглися зі всіх сторін робітники. Тут же
вишиковувалися в шереги і [їх] негайно розбивали по сотнях, записуючи
коменданта сотні, коменданти ж сотень негайно переписували імена і
прізвища своїх сотень. Тут же підходили до тягарових авто, нагружених
рушницями і зараз же діставали рушниці, записуючи номери їх, тоді
підходили до інших авто і сотенний давав кожному відповідну кількість набоїв.
Не проходило й години, як така сотня, вже озброєна і зареєстрована,
негайно покидала майдан і по вказівках уже командира відправлялася чи то на
фронт, чи на певний пункт у місті. Все це робилося блискавично і в
повному порядку. За години дві—три майдан був порожній, а скрізь на фронті і
на всіх пунктах міста були вже озброєні робітники зі своїми командирами.
Одночасно по місту почали ходити патрулі і на місці забивали кожного, хто
або вносив метушню, або дозволяв собі наводити якусь критику, чи навіть
бути проти цих заряджень... А що було в Київі? Одні б'ються з ворогом на
вулицях, а другі ходять, придивляються, сміються, а то й здивовано
питають: «Пощо Ви б'єтеся? Кому то потрібно?...» і т. д. І таке враження було,
що билися крадькома від світу, від людей, невідомо для чого. Тут ведуть бої
в суміжних вулицях, в Українській] Центральній] Раді, чи Генеральному]
Секретаріяті відбуваються чергові засідання, власне, балаканина нікому не
потрібна, бо в цей час вже не розмовляти треба, а брати в руки рушниці і
битися; розсипатися по цілому місту з агітацією і стежити за дотриманням
всіма мешканцями обов'язків патріотизму. У Харкові большевики
створити атмосферу піднесення, віру в свою справу, динаміку в чинах! А в Київі?
Цього всього не було, і ні УЦР, ні ГС * не дбали тепер і не подбали раніш.
* Тобто Генеральний Секретаріат.
не

Над усім в м. Київі панували хуторянство, розхлябаність, боязливість та
відсутність ясної лінії, ясних гасел, і то конкретних, на сьогоднішній день.
А у Харкові строгість, рішучість, ясність лінії: хто не з нами, той проти нас,
і смерть на місці. Чи ж до подумання, щоб у Харкові могла провадитися
агітація за Корнілова? А в Київі агітатори від большевиків йшли сміло в
шереги бійців і агітували проти ідеї, за яку ніби билися війська, бо
агітатори добре розуміли нашу злочинну ментальність по відношенню до своєї
Батьківщини. Багато тоді я сказав С. Петлюрі. Не минув і його вини, що
маємо таку ситуацію. Він був Головою Генерального військового комітету.
Він мусив відповідати за те, що сталося у Харкові. А хто ж, як не він був
винний, що мене, дисциплінованого і субординованого, відданого ідеї і
займаючого такий відповідальний пост на всю Слобідську Україну,
тримати в несвідомості плянів Київа, навіть не відповідати на всі мої домагання,
залишати всі мої пропозиції, пляни створення військової сили та
звільнення від небезпеки большевицької без жодної уваги. Не приїхав же я до
готового українського Харкова, до Слобідської України, а з нічого створив
військову силу і багато спричинився до українізування і м. Харкова, і
цілого краю. Знав же він це не від мене, а від тих, що бували у Харкові і
бачили на власні очі. Сказав я йому і про рацію Винниченка, обуреного на
нього за таке ставлення до Харкова. На багато моїх закидів С. Петлюра
промовчував і ніби тим годився зі мною, а за Київ пояснював
неможливістю його втручання в компетенцію інших начальників, як
Головнокомандуючого, Особливого коменданта і командуючого округою... Я не хотів
годитися з ним і доводив, що то всі є маріонетками влади без жодної
реальної сили і треба лише йому стукнути добре кулаком по столі та повести
рішучу, одважну, гостру лінію, як то все підкориться йому. Питаю я його,
чому ж я не бачу коло нього його головних бувших співробітників по
Генеральному військовому комітету? Я не стримувався і безжалісно
розкритиковував тих його «помічників», які не розумілися по військових справах, а
[були] бундючними своїм положенням у Комітеті. Та ж між ними і такі
були, що в такий страшний для нашої справи момент, замість пристати до
осередку С Петлюри політикували в Українській] Центр[альній] Раді,
схиляючи її вліво! Між останніми не останню ролю грав і такий
Володимир Кедровський. Треба було українській владі витрачати і час, і людей,
щоб таких «патріотів» арештовувати, тримати, а потім випускати... Ніби
іншого діла не мала наша влада!
Тому, що Кіш Слобідської України зі зброєю в руках розпочав
першим під Гребінкою боронити підступи до Київа, тому що вирішальну
ролю відіграв при подавленні повстання в Київі, тому, що Кіш поклав ґрунт
для широкої популярности Отамана С. Петлюри як одважного бійця за
самостійну Україну, нарешті, тому, що сьогоднішня мемуаристика повна
нечуваних фантазій і перекручень, просто неправди, нижче я подаю
копію мого листа до одного з таких фантазерів. Але перше, ніж подавати
копію мого листа до нього, мушу трохи зостановиться над особою автора
мемуаристичних фантазій. Чи ж таких фантазерів мало ми маємо в нашій
мемуаристиці? Отже, Борис Гомзин був старшиною російської армії і під
час великої революції реклямував себе російським соціял-демократом
117

меншовиком. Чи лише мав симпатії до цієї партії, чи був і організаційно з
нею пов'язаний, — не знаю. В кожному разі, як меншовик, чи
симпатизуючий їм, був противником большевиків російських і, по суті, їх ♦ ідеології
противником, навіть ворогом української визвольної боротьби. Російська
соціял-демократична робітнича партія в цілому, ще до поділу на
меншовиків і большевиків, не визнавала ані української нації, як такої, ані
окремої української мови і вважала цілий український рух штучним і
шкідливим для визвольної боротьбі російського пролетаріяту. Особисто я не був
з ним знайомий і до революції і в перші часи її, коли він як старшина-
кіннотник перебував у посаді Балаклеї, в так званому «Ремонті кавалерії»
на Слобідській Україні, недалеко від міста Харкова. Очевидно, його мен-
шовистські погляди не були занадто глибокі, і він чим далі — тим більше
починав виявляти симпатії до українського визвольного руху. Йому, як
російському] старшині, перше всього подобалося стремління українців
заводити в українізованих частинах справжню військову дисципліну. По-
друге, він належав до так званих кар'єровичів. У величезному кінному
резерві («Ремонті кавалерії») перебував хорунжий (прапорщик) запасу
російської армії Грицько Сіманців, свідомий український патріот ще до
революції, організатор в Балаклеї української Просвіти, і [який] фактично
очолював весь український рух в Балаклеї. Він підлягав мені і щотижня
приїздив до Харкова верхи з іншими членами Просвіти і докладав мені про
стан нашої справи в Балаклеї. Ось від нього я й знав про Бориса Гомзина.
Коли був уже повний комплект українізованого українського кінного
полку, приїздить до мене у Харків у товаристві двох членів української
громади — Просвіти в Балаклеї хорунжий Грицько Сіманців, поінформував про
стан української справи у них і запропонував призначити командиром
першого українізованого полку кіннотників сотника (ротмістра) Бориса
Гомзина. Г. Сіманців ясно говорив, що таким призначенням ми цілком
купимо Гомзина, зробимо його справжнім українцем. Я тоді погодився на
таке призначення і наказав Сіманцеву перевести на місці нове призначення
в життя, а я вже в свою чергу тоді ж про таке призначення по дроту
«Морзе» поінформував Київ. І став сотник Б. Гомзин командиром 1-го
Українського кінного запасного полку. Думаю, що Сіманців інформував про
мене Гомзина. Якось так сталося, що далеко пізніше при зустрічах і з
Сіманцівим, і з Гомзином я ніколи не питав, чи ж Гомзин знав тоді про
мене, про моє становище у Харкові, про його призначення на [командира].
Не мав я часу такими дрібницями займатися і для мене не було це важно.
Потім, далеко вже пізніше, я познайомився із сот[ником] Гомзиним, і він
зробив на мене враження дуже вихованої [людини], навіть з
аристократичної російської родини, вже фанатичним петлюрівцем... Ще трохи
пізніше він стрілявся, через психічне заламання, але невдало; перейшов до
табору правих, а сьогодні або симпатик бандерівців, або й організаційно
пов'язаний з ними. Напевно не можу сказати, чи був він пов'язаний
організаційно і з гетьманцями, напевно знаю, що він приїздив до Оберстдор-
* В тексті «його».
118

фу одвідувати родину Скоропадських в 1946 році. Знаю напевно про це, бо
тоді я перебував у лагері ДіПі 134 теж в Оберстдорфі і він одвідав потім
мене. Був я з ним в листовному контакті, і не було випадку, щоб він, як
справжній джентельмен, залишив коли-будь мій лист без відповіді, як і я
його. На мій же, нижче поданий лист, у справі його фантазій, — відповіді
вже не було. Я розумію, що йому неприємно було дістати мого листа, бо
писав, чого не знав, і дав волю багатій своїй фантазії. Коли б то він був у
1917 році такий свідомий українець, яким є сьогодні, то тоді могло б так
статися, що і він відігравав би більш значну ролю. Горе наше — в нашій
несвідомості і національній, і тим більше державній в 1917 році, а Провід
наш не тямив використати революційний час для поширення в масах
українського народу тієї свідомості і розвіяння темряви. Після моєї
обсервації Провід сам не знав, як це робити і що для цього було потрібно. Часто-
густо жив Провід з дня на день без передбачень, або запобігання тих чи
інших подій. І хіба один тільки Гомзин, що потім став полковником (хоч я
про це довідався вже на еміграції, в Німеччині, з чуток), голосить з
перспективи сьогоднішнього дня його свідомости про минулі події
1917 —1922 pp. Я, що називається, варився весь час у центрі нашого руху і,
майже всіх, хто мав те чи інше значення, особисто знаю — чи то
військових, чи цивільних українців. Міг би написати багато про те, як люди мають
одвагу писати фантазії, забувши свої чини в 1917 році. Ось для прикладу:
один з наших генералів (тоді, в 1917 році, був підполковником, чи
полковником) при зустрічі зі мною в 1917 році в Полтаві розпитував мене про
С Петлюру: «Що це за людина? Звідки він появився? Що спільного він має
з військом» і т. д. Звичайно, я інформував його в суперлятивах про С
Петлюру. А вже тепер в таборах ДіПі я чув на публічних рефератах, як цей же
генерал як прелегент перед повною залою слухачів голосив, що він із
С Петлюрою ріс разом, з ним був у нелегальній юнацькій українській]
громаді і т. д. Те саме, як тепер Гомзин голосить у своїх спогадах, що він і
ще пару патріотів організовували «Слобожанський Курінь»...
Очевидно, як неглибоким був він меншовиком, як неглибоким потім
став петлюрівцем, гетьманцем, а може і сьогодні є бандерівцем.
У своєму листі я лише торкнувся головних його фантазій у його
спогадах і то старався делікатно вказати на його оддалення від дійсности
тодішніх подій та його помилок.
Ось точна копія мого до нього листа:
Копія Ульм, 14.7.60. 9590.
«Високоповажний Пане Полковнику!
Прочитав я «Уривки» з Ваших «Споминів», що надруковані в
суспільно-політичному місячнику «Вісник», що виходить в Америці, в
Нью-Йорку, в чч. 10(120) за жовтень і 11(121) за листопад 1958 року, та й
стало гірко й сумно. Пригадалося далеке минуле: перша світова війна,
революція, наша визвольна боротьба... Наступ перших московських орд
через Харків, Полтаву на Київ... Організація «Коша Слобідської України»...
119

Боротьба за Київ... В тих «Споминах» згадуєте Ви і мене. Давно ті події
відбувалися, бо то було в 1917 році, а сьогодні вже є 1960 рік. Минуло 43 p.!
Атому й недивно, що багато забулося, а багато поминалося...
Про самі бої, що Ви їх так добре описали, я нічого не можу сказати, бо
я в тих якраз місцях не був. Але хочу забрати слово, з Вашого дозволу, в
справі організації, як Ви пишете, «Слобожанського Коша», описаного в
ч. 10 «Вісника».
1. Ви пишете: «В Секретаріяті ми несподівано зустрілися з Омельком
Волохом, Миколою Чеботарівим і Родіоном Калюжним...» Цього не могло
бути, бо Р. Калюжного я лише один раз зустрів і то в самому місті Київі на
вулиці і між нами відбулася коротка розмова. З Омельком Волохом я в
Київі зустрівся лише два рази: коли він прибув зі своїми козаками до Київа
на станції, і другий раз в одній з кімнат готелю «Ермітаж». В Секретаріяті
та й ще разом зі всіма я не зустрічався.
2. Ви так написали, ніби ми всі разом тікали: «...вони втікли з Харкова
до Києва лівим берегом Дніпра через Полтаву...». Я приїхав до Київа один
і далеко раніше і Волоха, і Калюжного.
3. Ви пишите: «... тому без довгих розмов запала постанова утворити
Слобожанський Кіш з охочих...» В жодних таких постановах я не брав
участи. Не «Слобожанський Кіш», а «Кіш Слобідської України» формувався в
Київі ще до прибуття до Київа і Волоха, і Калюжного, а може, й Вас.
4. Ви пишете: «...Волох став на чолі акції...». Цього не могло бути, бо
акція розпочалася далеко до його прибуття до Київа, і він був влитий зі
своїми козаками до «Коша Слобідської України», коли вже стояв на чолі
його Отаман С Петлюра.
5. Далі Ви пишете: «...Чеботарів і Сіманців перебрали на себе зв'язок
з урядовими установами..., а зокрема з Симоном Петлюрою...» Такого не
могло бути. Коли С Петлюра ще не був Отаманом Коша Слобідської
України, то я з ним бачився як з приватною особою, коли ж він погодився, а
потім і став Отаманом Коша, то зносився вже сам, коли була в цьому
потреба (а її вже тоді не було), як Ви пишете «з урядовими установами й
дужими світу»... Усі формальности, пов'язані з прийняттям отаманства над
Кошем Слобідської Україна, полагодив я з урядовими установами сам.
6. Ви пишете: «...Коло нього були дві добрі голови: полковник
Генерального штабу О. Сливінський (за Гетьманства...) і капітан Генштабу
О. Удовиченко...». Отже, полковник Сливінський Олександр жодної
участи в організації «Слобідського Коша» не брав, а лише як знайомий
часом приїздив. З ним говорилося, просилося і переконувалося, щоби він
приступив до Коша Слобідської України, але він не хотів і не вступив.
Капітан же Удовиченко приступив до Коша Слобідської України не під
час формування чи організації, а вже коли Кіш Слобідської України був
у дії. Між іншим, Ви помилилися, бо Удовиченко був командиром 3-ї
дивізії, а не 1-ї.
7. Далі Ви пишете: «...В готелі "Ермітаж" відбулася нарада, де,
оскільки пригадую, були присутні: С. Петлюра..., М. Чеботарів...» і т. д.
Отже, я ніколи не був на подібній нараді. Смію твердити, що на такій нараді
не міг бути і Шинкар, а сумніваюся, щоби був О. Волох. Не міг бути
120

полк[овник] О. Сливінський, бо, як вище я зазначив, він не належав до
«Коша Слобідської України». Потім з Волоха став інший Волох, як був тоді.
Він толі старався увійти в курс українських справ і все робив, що йому
говорилося, а сам ініціятиви не проявляв та й прибув він не перед
організацією Коша Слобідської] України, а вже потім, він влився зі своїм
відділом, бо ж він не сам прибув з Харкова, а продерся з цілим відділом з
2-го Українського полку. Удовиченко на такій нараді теж не міг бути, бо він
прилучився вже до існуючого Коша Слоб[ідської України].
8. Ви так пишете про повищу нараду, як нібито вона була перед
організацією Коша Слобідської України. Такої наради не було і не могло
бути, бо сам С. Петлюра вступив в командування Кошем Слобідської
України, а не приступав до його організації і тому
9. Ніяких «проектів утворення Слобожанського Коша з охочих»
С. Петлюра не робив.
10. «Військовий секретар (М. Порш) поклав резолюцію»... Так
пишете Ви. Отже, майте на увазі, що не один Порш давав згоду, а після наради з
B. Винниченком і М. Поршем було порозуміння і даний дозвіл на
формування Коша Слобідської України.
11. А тим більше ніяких розмов не було про те, «що дозволяє
сформувати тільки курінь» ...Зразу було підняте питання про створення Коша
Слобідської України, було мотивовано, чому і для чого, і згода Прем'єра і
Воєнміна була на формування Коша, а не Куреня і не Слобожанського, а
Слобідського.
12. Далі Ви пишете: «...Ось так почали ми, себто Волох, Сіманців,
Король і я, формувати Слобожанський Курінь...» Це не відповідає дійсному
стану справи. Шкода, що Ви не зазначаєте, коли саме Ви прибули до Київа,
бо Вас, як і Сіманціва, не було в Київі, коли був даний дозвіл на
формування Коша Слобідської України, а Волох, як я вже вище зазначив, прибув до
Києва, коли Кіш вже був, і він влився до нього, коли, власне, розпочалася
дія оборони підступу до Київа і т. д.
13. В згоді на формування Коша Слобідської України, можна сказати,
в дозволі, жодних резолюцій ніким не клалося.
14. Далі Ви запитуєте: «Чому не були відправлені з Києва неукраїнізо-
вані (московські) частини "на родіну»? Очевидно, для Вас не було відомо,
що після того, як став командуючим київською округою полковник Віктор
Павленко (потім — генерал), після того, як московський штаб зі своїм
командуючим були викинені з Київа полковник Павленко перевів
обеззброєння московських частин м. Київа і товарними потягами
відправив їх до кордону Московії.
15. Далі Ви пишете: «...Ми повісили оголошення в Генеральному
Секретаріаті про формування Слобожанського Куреня...» Так, коли Ви були в
той час в Київі, то мусили бачити і заклики до старшин Київа збиратися в
залах Університету для обговорення справ оборони Київа.
16. Ви пишете: «...Запис ішов добре...». Якраз «запис» йшов зле і це
якраз послужило головною причиною, що став потім на чолі Коша
C. Петлюра.
17. Так, Ви чули, а, може, навіть і були в районі розташування Коша
121

Слобідської України в потягах санітарних, а не [в] потягах «класними
вагонами», як Ви пишете. При організації розташування Коша не грали ніякої
ролі реквізиційні картки. Очевидно, Ви не знаєте причин, чому за Київом
і чому в санітарних потягах розташовувався формуючийся Кіш
Слобідської України, бо інакше не писали б того, що написали.
18. Відносно обслуги амуніцією і зброєю вже під час акції Коша і
могло все те бути, що Ви написали, але при формуванні Коша, коли Вас не
було і близько, ми мали і рушниці, і кулемети, і набої.
19. Що я бачився з Сіманцівим, то це факт, але не по справах Коша.
Тоді більшість людей-військових старалися обходити справу формування
Коша. З Сіманцівим, як Ви пишете, я не був і в штабі, і «свого роду штабі».
Можливо, що потім, коли я геть був далеко від місця дій Коша, і був
створений «свого роду штаб»... Я бачу, що Ви лише в припущеннях пишете про
належність мене до «свого роду штабу» і тим зраджуєте незнання, що
сталося і при яких умовах, що С Петлюра заступив іншого отамана Коша, та
яку ролю я відігравав з цього моменту.
20. Ви згадуєте про хорунжого Ляховича. Дійсно, такий був. Отже він
вступив до Коша Слобідської України зі своїм відділом (не пам'ятаю
кількости) так само, як Волох, як Захарчук і др. Усі ці відділи вступили до
Коша, коли вже командував або стояв на чолі С. Петлюра. Коли мені
пам'ять не зраджує, то Ляхович стояв на чолі не то чорних шликів, не то
червоних. Ви описуєте про «звірячі нахили Омелька Волоха», але ж Волох
в порівнянні з Ляховичем був дитиною.
21. Ще хотів би сказати пару слів про написане Вами в ч. 11. Ви
пишете: «...командував генерал Кирей (згодом служив у чеському війську і з
українською еміграцією зв'язків не мав)»... Для Вашого відома подаю, що
генерал Кирей на еміграції перестав бути військовим і став лише політиком.
Приїздив до Варшави і я влаштовував зустрічі [його] з С. Петлюрою.
Постійно відбувалися дискусії між самостійником С Петлюрою і
федералістом Киреєм.
Ось в загальних рисах, я во ім'я історичної правди представив Вам мої
спостереження, викликані прочитаними Вашими «Споминами». Ми
старіємо, забуваємо і навіть мішаємо, плутаємо і тим віддаляємося від
історичної правди. Я все, що пишу, стараюся перевірити, бо ж «напишеш
пером, не вирубиш топором». З щирим привітом, Микола Чеботарів.
В повищому листі я лише спростовував-стверджував, що і то, і друге
є фантазія автора «споминів», свідомо не пишучого про фактичний стан.
Я вважаю просто недопустимим писати про те, чого не знаєш. Один з
подібних фантазерів на моє спростування писав до мене так: «Коли Ви
пишете, що так не було, як я пишу, то тоді напишіть мені, як же воно по
Вашому було...» А я на таку «цікавість» відписав: «Я певний, що Ви доживете
до того часу, коли з'являться мої спогади і в них Ви знайдете, як воно не
[по] моєму, а як у дійсності було».
Гомзину я навіть не пишу, що я був тим, що почав організовувати той
Кіш, що [його] від мене перебрав С Петлюра і т. д. Нехай знає, що не
вільно свої фантазії оголошувати, як факти.
122

Повищий лист я навів як характерну фантазію, а скільки їх
понаписувано нашими мемуаристами? В даному випадку Гомзин «організував»
Кіш, а скільки тепер зголошується теж як організаторів його?! Тільки
самого Ініціатора, організатора Коша читач мемуарів не знайде (Чеботаріва).
Занадто віддалився від подій в самому Київі, а тому вертаюся до них.
Дістав я від Отамана С Петлюри куфер, повний грошей для
продовження формування Коша Слобідської України... С. Петлюра мені не
сказав, скільки грошей в тім куфрі, не взяв від мене жодного поквітування,
лише сказав, щоб побачитися з ним перед виїздом з Київа в терен.
Я теж навіть не заглянув до куфра і пішов до міста організовувати свій
виїзд. Це було в той самий день, коли большевицькі банди затакували на
Великій Володимирській Головну Почту і готель «Прага». Стрілянина була
занадто близька до Оперного театру, «Ермітажу» і Колегії Павла Галагана,
тобто коло осередку штабу Коша. Кулі свистіли над головою. Стояти на
безлюдній вулиці з куфром в руці аж ніяк не можна було, але куди йти?
Що робити з куфром, що був дуже тяжкий? Я мав пройти бічною
стороною Оперного театру по Фундуклеївській до Гоголівської, бо там мешкав
мій товариш по гімназії Валькера, де я думав залишити куфер і звідти вже
легко готувати свій виїзд. Я цього хотів, але як його добратися, коли така
страшна розпочалася стрілянина. Кинувся до брами, минувши вже площу
Оперного театру, а вона замкнена. Люди поховалися, а дворові
позамикали брами. Що робити? А враження таке було від тієї стрілянина, що ось-
ось з'являться большевицькі бійці на Фундуклеївській. Майже на розі
Фундуклеївської і оперної площі (зараз не можу пригадати числа цього
будинку) в бік Опери величезний будинок спадав терасами і у мене
з'явилася одна надія — влізти на терасу, а з тераси просто через вікно в
помешкання, щоб зникнути з очей тих, що опиняться коло Опери. Дуже було
мені тяжко по рівній ринві з куфром, та й ще таким тяжкиад влізти на
найнижчу терасу, але що молодість та й небезпека ситуації не зроблять?
Мешканці того помешкання, в яке я таки вліз через терасу у вікно, спочатку
перелякалися, бо їм і в голову не приходило, щоби хтось міг влізти на терасу
і попасти до їхнього помешкання. Я їх зараз же заспокоїв і мусив говорити
неправду. Я їм говорив, що їду з Київа і тому йду на двірець, а як на доказ
показав на куфер. Заспокоїлися мої господарі, але я мусив тут просидіти
досить довго, щоби незамітно і для «дворника»-дворового вийти на
вулицю, а тому мусив чекати, коли брама буде відімкнена. Мій товариш мешкав
на Гоголівський по тій же стороні, що й було помешкання Сергія Єфремо-
ва 135, з яким я був добре знайомий тоді, але не вважав зручним його
турбувати і тому навіть не заходив, а просто пішов до свого товариша
Олександра Щитковського. Його помешкання було, власне, на другому кінці
Гоголівської вулиці, при Львівській. Мусив пройти досить великій кінець
Фундуклеївської і майже всю Гоголівську. Дійшов я до помешкання, ледве
стоячи на ногах, бо влізти на терасу з таким тягарем, а потім стільки той
тягар пронести, — надзвичайно вичерпали мої сили. Помимо цього, я
напружив всі мої сили і ніби легкий куфер кинув під ліжко. На питання що то є,
заявив, що то куфер з брудною білизною. Ввечері я стомлений, як камінь
впав на ліжко і зараз же заснув. Ранком мені кортіло заглянути до куфра,
123

але цього зробити аж ніяк не можна було, щоби мої господарі теж не
побачили. Зрозумів аж тепер неможливість залишення куфра в помешканні, а
самому вийти і тому я знову з куфром вийшов. На моє щастя, при виході
побачив візника, і він мене повіз до готелю «Ермітаж». Довідався, що наші
війська наступ большевиків вчера одбили, а навіть їх досить далеко
відсунули на передмістя. Зрадів полк(овник) Ревуцький, коли зустрів мене.
Передав мені наказ С Петлюри зачекати його в готелі. В момент мого
приходу Отамана С. Петлюри не було в штабі. При цьому полк[овник]
Ревуцький повідомив мене про наш спільний виїзд з Київа сьогодні
ввечері. Ми умовилися, о якій годині і де, а саме у Військовому секретаріаті, в
помешканні Колегії Павла Галагана. Тут же він сказав, що він все
приготував до нашого вирушення, а навіть для мене доброго верхового коня, бо ми
вирушимо з 30-ма кіннотниками, що перебували вже тепер на подвір'ї
Колегії Павла Галагана. В розмові з отаманом С. Петлюрою я мав
підтвердження про виїзд і полк(овника) Ревуцького також для продовження
формування Коша Слобідської] України. Полк[овник] Ревуцький теж дістав
рекомендаційні листи від С. Петлюри, але трохи на північ від мого району.
Тоді, коли я мав скеровування до Сквири, Літина, Летичіва і Кам'янець-
Подільського, пол[ковник] Ревуцький — до Козятина, Старокостянтино-
ва, Проскурова. Очевидно, пол[ковник] Ревуцький теж дістав гроші, але
він мені про гроші нічого не говорив і мене не питав, а я так само цього
питання не торкався. Після досить довгої розмови з С. Петлюрою та
остаточного залагодження всіх справ ввечері я спіткався в умовлену годину з
полк(овником) Ревуцьким. Що ж мені робити з грішми? І тут я пригадав
моє перебування в російській] армії в перші місяці війни, коли я ще був у
піхоті і вів 10 (десять) маршевих сотень по 250 багнетів на поповнення 1-ї
дивізії 1-го Сибірського Коша * і 1-ї армії 136 на Південно-Західному
фронті, верств 60 від Варшави. Тоді мені було видано теж багато тисяч
рублів на прохарчування 2500 солдатів, які я вклав в кобури сідла. Кожне
військове сідло має 4 досить великі зі шкіри припасовані до сідла мішки.
Отже, уловив момент, коли полк[овника] Ревуцького не було, і вклав гроші
в такі кобури сідла, призначеного для мене. Пощастило, що й ті козаки, що
мали з нами вирушити, не бачили моєї «операції» з вкладанням грошей. І на
цей ще раз я не мав поняття, скільки ж я маю тих грошей. Годині об 11-й
пізнього вечора ми вирушили з Фундуклеївської вулиці, з подвір'я
будинку Колегії Павла Галагана. Бої по місту не припинялися, але чути було
лише слабку стрілянину рушниць і скорострілів. Київ ще в той момент не був
оточений цілком і мав єдиний вихід на Житомир. Ми поїхали темною
Великою Житомирською вулицею один від другого верхівця на дистанції
кроків 20. Спереді я їхав з полк[овником] Ревуцьким. їхали мовчки. Всі
прислухалися уважно, щоб не бути зненацько нападненими... Зараз
[неможливо] точно усталити те місце, де ми вже на передмістя Київа
спустилися і їхали якийсь час яром, потім знову піднялися на гору... Треба було
бути дуже обережними, бо ж їхали вночі і ніхто не був певний і убезпече-
* Фактично йдеться про корпус.
124

ний від несподіванок. Ще перебуваючи в місті, ми знали, що розпочалася
поспішна евакуація Київа в напрямку Житомира. Об'їжджаючи непевні
місця, ми нарешті на ранок виїхали на Святошинське шосе, вирішили в
одній придорожній хаті поснідати, бо вже був добрий ранок і великий
рух, як по шосе, так і в хатах. Козаки розмістилися по ріжних хатах, бо не
було такої великої, щоб усі вмістилися разом. Я з полк[овником] Ревуць-
ким [помістився] в одній хаті. Ми були знайомі на ґрунті військовости і
ніколи не говорили на невійськові теми, а тим більше на політичні. І ось
тепер підчас снідання з першої ж розмови вияснилося, що полков [ник] Ре-
вуцький належить до партії українських соціялистів-революціонерів, але,
по суті, він не був соціялистом, а тільки військовиком і вважав себе
українським] есером, йдучи лише за модою серед військових бувшої
російської армії. З цієї першої розмови між нами вив'язалися розходження
на політичному ґрунті, які продовжувалися під час всієї нашої подорожі.
Снідали ми в хаті, що стояла над самим Святошинським шляхом, і через
вікна було все видно, що робилося на шляху. Ми бачили, як наші козаки
вискакували зі своїх хат, підбігали до проходячих, чи проїжджаючих
військовиків, зостановлювали їх і щось з ними говорили. З міста Київа доносилися
до нас стріли гармат, кулеметів, рушниць, навіть вибухи гранат. У багатьох
місцях Київ горів. По сніданні і я з полк[овником] Ревуцьким вийшли на
шосе і трохи порозмовляли з військовими, що метушилися по шосе. Тут ми
бачили в уніформі і польських, і бельгійських, і ріжних формацій наших
військових. З розмов ми зрозуміли, що Київ борониться, але буде змушений
звільнитися від наших військ. Зустрічалися на шосе і вози, що везли
поранених та хворих наших козаків і старшин. їхали й цивільні урядовці з
машинками * та ріжними пакунками. Казали, що офіційно ще не оголошено
евакуації, але поволі вона переводиться в життя. Ніби банки вже виїздять з Київа.
Мене надзвичайно дивували групи наших же військових, що сунули в
напрямку з Київа до Житомира, озброєні до зубів, не билися за Київ, а
спокійно ішли в невідому майбутність. Коли я питав, чому не допомагають
тим, що б'ються, заявляли, що дістали наказ відступати. Як бачило моє око,
я не бачив на шосе жодного патруля, контролюючого всіх, що відходили з
Київа, перевірюючого такі заяви груп. Звернув увагу, що лише бельгійці, а
навіть поляки ніби ці функції виконували, але не можу з певністю
твердити, бо ж не хотів з ними говорити, взагалі мішатися в компетенцію тих
військ. В розмовах з полк[овником] Ревуцьким я запитав його, чи він знає
цих ЗО козаків-кіннотників, що їдуть з нами, чи це патріоти, чи їм можна
довіряти, чи це для нього так відомо, як і для мене. Нічого певного не міг
[він] сказати, лише я від нього довідався, що ці кіннотники на домагання
Військового секретаріяту були надіслані з кінного полку «Вільної
України». Коли я це почув, мені зробилося недобре, бо ж я оглядав у свій час
цей полк, складений з молодих хлопців, що ще не нюхали пороху і хоч
мали старого доброго командира-кіннотника та не оголошували
нейтралітету, але були надзвичайно пасивні до боротьби в Київі. Між іншим, цей
1 Йдеться, мабуть, друкарські машинки.
125

полк був розташований у касарнях, проти яких пробігала залізниця. Зараз
не можу пригадати ні назви вулиці, ні тих касарень. Пригадую касарні,
добре переповнені триповерховими нарами [з] молодими козаками. Больше-
вицький штаб знав про це і, під'їхавши проти касарень, без будь-якого
попередження відкрив по них страшний обстріл... Дочекалися через свою
пасивність «подяки» від большевиків. Ми, у себе, власне, в хаті до всяких
нейтральних чи то пасивних підходили з білими на руках рукавичками, а
большевики з гарматним вогнем! Потім вже зустрічалися недобитки того
полку, але й ці недобитки фактично зліквідували полк, поїхавши до своїх
хат в терені. Я полк[овнику] Ревуцькому сказав, що мушу говорити з
козаками перед вирушенням у терен. Дав наказ зібратися і ми всі вирушили до
Святошинського лісу. Тут я повів нашу групу трохи від шосе в ліс, щоб при
моїй розмові з ними не підходили цікаві з шосе. Я згори їм заявив про
наслідки мого обсервування їхнього заховання підчас снідання, коли вони
все бігали до відступаючих з Київа, з ними розмовляли, радилися і т. д.
Потім змалював положення українського війська, необхідність всім
патріотам боротися за Україну проти чужинців-наїзників з Московії і т. д.
Потім запитав, чого вони такі сумні і т. д. Почув від них те, чого і
сподівався. Вони не хочуть битися, а хочуть їхати до своїх родин — додому. З
такими козаками їхати в терен, — накликати лише на себе нещастя. Я
погодився з полк[овником] Ревуцьким більше не в'язатися з ними і їхати самим
далі. Я їм на прощання сказав моє пророкування, що їх всіх, як горобців,
московські большевики перестріляють, а коли хто й доїде до родини, то
переконається в немилосерді москалів-большевиків. Що ж, я переконався,
що у цих молодиків нема жадної національної свідомости, а перебування в
товаристві непевного елемента при можливих надзвичайно тяжких
ситуаціях у терені лише в'язало би наші рухи, наші руки. Козаки поїхали по
шосе в напрямку до Київа, а ми в протилежну сторону. Я, між іншим,
запитав полк(овника) Ревуцького, для чого він хотів, щоб ми мали таку екскор-
ту, тим більше, що ми мали роз'їхатися в ріжні сторони. Сказалося, що то
він приготував для себе, щоб з ними їхати, бо вважав безпечніше
виступати при своїй охороні. І тут сказався не політик, а лише військовик. Скільки
даремно було знищено старшин через безтактність, нерозуміння
подій і т. д.! Виступати перед народом з-під багнетів, — згуба. І що йому
могли допомогти ЗО багнетів? Та ж це був би сірник під порохову бочку для
вибуху і ненависти і бажання тут же з такою людиною покінчити. Я
багато тоді сказав полк[овнику] Ревуцькому. Довго не хотів годитися зі мною,
але врешті погодився, коли я йому для ілюстрації моїх думок привів те, що
зі мною було, що я пережив. Через таке заховання старшини, було багато
старшин піднято солдатами на багнети, або просто розірвано на частини
за руки, ноги, голову. Я думаю, що цікаво прочитати сторінку з моїх чинів
в російській армії фактично, в льотництві, для характеристики російських
старшин, пов'язаних з вибухом великої російської революції в 1917 році,
чим були заражені і наші старшини.
Я вже писав, що після короткого перебування в інфантерії, наказом
Верховного Головнокомадуючого великого Князя Миколи Миколайовича
Романова був по телеграфу переведений до інженерних військ — льот-
126

ництва. Треба знати, що в льотництво попасти було дуже важко. Але мене,
очевидно, як визначного старшину, перевели, бо льотництво лише
організовувалося і потребувало енергійних, здібних організаторів, взагалі
здібних старшин. Я сам навіть був заскочений таким переводом, бо ж не
знав, на якому рахункові я був серед стотисячного числа старшин
російської] армії. Коли я попав до льотництва 1 травня 1915 року, то тоді
ще існували лише «роти» — сотні, а при мені вже розвернулися в «парки»
з виділенням на фронт «отрядов», а згодом «парки» мали вже «бази» і
«отряди». Коли б не революція, то хто знає, в що перетворилися б «парки»,
«бази» і «отряди». На момент революції в Парку було до 3000 людей. Я всю
службу в льотництві надзвичайно працював, бо був страшенно перегру-
жений. Але ніхто і ніколи не бачив, щоб я, скажімо, був п'яний, чи
неуважний до службових обов'язків і чи мало якесь незадоволення мною
начальство. Щоби мати в руках таку масу людей, та й ще, фактично, заводського
пролетаріату, треба було бути дуже строгим, а разом і справедливим,
словом, розумно строгим. Не без того, що якийсь солдат зробив злочин.
Треба його віддати під суд, і відомо було, що дістане велику кару. Тоді я
обмежувався батьківським способом залагодити всю справу. Викликав до себе
такого солдата і в страшний спосіб гримав на нього, а навіть на завинення
ударяв і казав негайно зникати з очей і т. д. Я знав, що такий
«батьківський» спосіб залагодження злочину солдатам подобався, а з
другого боку, трималася з пошани до мене велика дисципліна в частині. Треба
було мені об'їжджати всі залоги цілої Росії і, [оскільки] мав на руках
відповідний наказ Верховного Головнокомандуючого в[еликого] князя
Мик[оли] Миколайовича] — «залізний лист», скрізь для мене
вишиковувало начальство цілу залогу військову. Тоді я йшов перед фронтом і
кожного опитував, яку має спеціяльність. Відповідного за фахом солдата я
казав старшині, що при мені був, записати. Опитавши всіх, дякував
начальству, а сам геть забирався до хати. Так я багато об'їхав міст Росії й
України і якраз приїхав до Самари на Волзі, як почув голосливі вигуки
продавців газет, ріжних додатків, надзвичайних і т. д. Цей гармидер був
піднятий навколо подій в Петербурзі. Виходило так, що розпочалася революція,
але, навчений з досвіду революцією 1905 року, я поставився дуже
обережно до цих оголошень. По телефону повідомив, щоби залогу не виводили на
пляц. Відсовую моє опитання на невідомий термін. На другий день вже з
самого ранку піднявся знову на вулиці гармидер і я побачив з телеграм, що це
непереливки, що це не 1905 рік, що це є справжня велика революція. І я
негайно вислав телеграму до свого 4-го парку, що тоді розташований був в
місті Вітебську. Зараз точно не пригадую тексту, але загально я вітав весь
парк — старшин і козаків з Великою російською революцією. На вечір
всякі друковані телеграми ще більше стверджували розпочаття Великої
Революції. Я ввечері посилаю до Парку другу телеграму більш революційну,
помимо привітання і побажання. Рішаю по телеграмі негайно їхати до
Парку, але не просто до Вітебську, а через Москву, щоби самому переконатися
в розвиткові революції. Але старшині, що був при мені, я ще не виявляю
себе і як революціонера, і українця. Ми ж обидва ще є старшинами
російської] армії. Приїхали до Москви якраз в той день, коли відбувався
Ш

величезний, революційного війська міста Москви, військовий «парад».
Еге! Подумав я, — це справжня Революція, і монархії кінець. Зараз же з
Москви під враженням подій я шлю третю телеграму, більш одверту, більш
гостру з вимогою бути на сторожі Великої російської революції. Після
парада я зі старшиною, штабс-капітаном Володимиром Орловим вирушили з
Москви до Вітебська. По дорозі я рішив зостанивиться в місті Смоленськ,
щоби побачити на власні очі, як реагує терен ближчий до фронту. Між
іншим, в Смоленську теж стояв льотничий парк, здається № 3. Отже, з
двірця ми поїхали просто до штабу парку. Ясно, що нас там добре знали, як
і ми їх. Старшини, начальство, не знало, що я такі телеграми вислав до
свого Парку; не знали, як я реагую на політичні події, а я їм не викривався та
слухав їх. Як у самому Парку, як і в місті Смоленську велося все постаро-
му, ніби нічого не сталося в Петербурзі і т. д. З Смоленська я телефонічно
зв'язався з штабом мого парку і коротко не наказав, а просив, щоби на
двірець у Вітебську вислали машину (авто) і, щоб виїхав фельдфебель
Ярема. Не треба знати прізвища, а досить було подивитися на цього
фельдфебеля, щоб бачити, що Ви маєте перед собою українця, та й ще красеня. Не
треба гриму, не треба фарб, і можна було його випускати на сцену в
«Наталці Полтавці» Петром. Надзвичайно типовий і вродливий українець! По
дорозі із Смоленська до Вітебська я викрився перед моїм старшиною
Орловим, що я тішуся революції, що я українець і революціонер. Одночасно
я його застеріг, щоби він не впадав у розпач, коли військова жандармерія
мене на станції арештує. Тут я йому розповів, що я вислав три телеграми,
в дорозі урядові чинники могли на це звернути увагу і дати наказ мене
арештувати, коли... коли тут нічого не змінилося. їдучи до Вітебську, ми
відчували, що чим ближче до фронту, тим менше ознак революції в Петрограді.
Попередив його, щоб ми з вагону не виходили разом, щоб у такий спосіб
дати йому можливість від мене себе замаскировати. Розповів, що мене
мають на двірці зустріти з Парку і т. д. Я мав у парку власного доброго коня,
верхівця англійської крови, але привченого в малесеньких санках, ніби
гоночних лише для двох пасажирів, ходити. Часами кінь робив фокуси, і то
небезпечні, вивертаючи сідаків із санок. Приїхали на станцію Вітебськ. На
пероні нікого. Ми йдемо ріжно на тильну частину двірця. Авто по мене не
прибуло, а стоять малесенькі оці санки, впряжені в мого коня, і на санках
сидить солдат, балтієць Блумберг, дуже гарна людина із запасу. Я один
підходжу, вітаюся і питаю, чому ж не авто? Ухиляється від відповіді. Я
блискавично розумію. Авто державне, то ми тобі не даємо, а твого коня
висилаємо. Вже це для мене недобра ознака. Я сідаю мовчки і кінь рушає.
Проїхали дві—три хвилини, як Блумберг питає мене, куди мене везти: до
приватного мого помешкання, чи до Парку. Я відповідаю: «Звичайно, до
Парку». Бачу, що мій Блумберг щось мнеться, а потім і говорить: «Парк
постановив арештувати Вас і других старшин». Тоді я з натиском говорю:
«Коли так, то тим більше везіть мене до Парку». Через хвилину він якось
ніяково говорить: «Ваше високородіє, але ж при арешті почнуть Вас
штовхати...». Я його перебиваю і заявляю: «Везіть до парку, а чому бувати, того
не минати!» Приїзджаю я до Парку. Це вже був вечір, годин 7 — 8. Йдучи
до штабу, відпустивши коня і Блумберга, я зустрів пару солдатів, але ніби
128

їх не бачив. Я мав такий звичай, коли я десь від'їзджав і повертався, то
старався не вітатися в одиночку, а вітався перед фронтом вишикуваного
цілого Парку. Я знав добре, яке магічне враження робило на солдат моє таке
вітання. Я знав, що мене в масі солдати навіть любили, хоч я й був дуже
строгий. Я не пропускав ні одної так званої «проверки» із «зорею», що
відбувалися в російській] армії щодня о 8-й годині вечора. Тоді
перевірявся стан солдат, оголошувалися ріжні накази на наступний день і взагалі
начальник міг говорити. Я на кожній такій «проверке» після «зорі»
виголошував промови, але так мудро, щоби до мене ніхто не міг причепитися, а разом
з тим, щоб серце робітника під військовою «шинеллю» трепотіло та давало
до зрозуміння, хто перед ним стоїть у старшинській уніформі. На 3000
солдатів було до 600 українців, з 50 балтійців, до 100 поляків, а решта — москалі.
Мені якось не вкладалося в голові, щоби мене могли арештувати. Я розумів
їхнє бажання арештувати ще вищого наді мною начальника, бо я сам
бачив неодноразово, як він (очевидно, був садистом) невинно бив «хлистом»,
з яким завжди ходив, коли приїздив. Піднявся я до штабу на перший поверх
і став на дверях, одчинивши їх. Писарі, урядовці побачили мене і кожний
встав перед своїм столом. Я, називаючи кожного прізвище по черзі, як вони
стояли від мене, говорив: «І Ви теж постановили арештувати?» Так я пробіг
з таким питанням всіх і, не сказав ні слова, пройшов через канцелярію і
увійшов до свого кабінету. Що робити? Гаяти часу не маю права. Я
відчиняю двері до канцелярії і звертаюся до свого джури: «Купріян, прошу
запросити до мене Комітет Парку, бо ж, напевно, ви вже такий вибрали.
Підкреслюю, Купріяне, що я Вас прошу, а не наказую». Купріян якось
згубився, що я його на «Ви» називаю, але ніби опам'ятався і побіг до касарень.
Скоро вернувся і сказав, що Комітет прийде. А я, заклавши руки за спину,
бігав по кабінету і мучився з думками, що я маю тепер робити? Нарешті
приходить Комітет із 5 осіб. Я вітаюся з кожним за руку і радісно заявляю,
що я ще в дорозі був певний, що вони оберуть Комітет Парку і що саме
вони будуть вибрані, і в цей момент я по-приятельськи поклав Голові
Комітету, мотористу, руку на плече, але Голова зараз же плече, рамя
опустив і моя рука сповзла з плеча. Зрозумів, що справа моя зле стоїть. Але
ніби на це не звернув уваги, звернувся з такою просьбою: «Я звертаюся
до Вас з моєю просьбою і як Ваш начальник, і як старшина і, нарешті, як
людина, дозволити мені привітатися з Парком». Тоді Голова сказав:
«Цього ми Вам дозволити не можемо. По постанові Парку ми мали б Вас
зараз арештувати, але ми Вас не арештовуємо, дозволяємо їхати до свого
помешкання, з тим, що Вам забороняється мати контакт зі старшинами
Парку, а навіть по телефону. Попереджаємо Вас, що ми беремо Вас під
стислу обсервацію, Можете їхати до хати». Я подякував за їхню заяву і тут
же попросив Купріяна сказати, щоб мого коня подали. Я мешкав з
півкілометра від самого міста і Парку, в полі, в будинку, що стояв на самій
вершині високої могили. Ніч була ясна, гарна, морозна. З вікон мого
помешкання розлягався чудовий образ. Все було навколо вкрито снігом, було все
біле і так було ясно, що без світла можна було читати. Через пару хвилин
з'явився мій джура Купріян. Я його не розпитував, що та як відбувалося в
Парку, бо припускав, що він дістав інструкції потім все оповісти Комітетові.
129

Само собою зрозуміло, що мені ані їсти, ані спати не хотілося. Ліг я на
ліжко, але заснути не міг. Думки, наче ті щури, шарпали мій мізок і
напруження нервів ставало до найвищого невитриманий. В чому мій вихід?
Коли арештують, — прийде кінець життю, а коли не арештують? Що тоді? На
жодну авантюру я не надаюся. Використовувати революцію для
особистих інтересів не годен. Блукаючи між думками, я несподіванно почув
якийсь тмер * у сусідній кімнаті. Я запитав, хто там ходить? Відповів
Купріян, заявляючи, що прийшли солдати. «Ну, — подумав я, — надійшов
кінець. Очевидно прийшли арештовувати мене». Я прошу через закриті
двері Купріяна, щоб він попросив солдатів не входити до спальні, бо я
одягаюся і зараз вийду та вказав їм, що видно було б на снігу, коли б я хотів
тікати з хати. Надів свіжу, чисту білизну, одівся по повній зброї і вийшов
до солдатів. Оказалося, що прийшов Комітет. Я привітався і спитав, чим
можу їм служити? Голова Комітету проговорив: «Ми прийшли до Вас,
товаришу, порадитися...» Коли я почув «товариш», «порадитися», я зараз
гукнув на Купріяна, щоб поставив самовар і зробив накриття на стіл для
чаю. Купріян зайнявся готувати чай, а [я] засів з Комітетом за стіл і
розпочалася розмова. Я попросив розповісти, в чім вони бажають почути моєї
ради. Вони, а власне, голова Комітету, моторист, представив мені в деталях
постанову Комітету Парку, ніби апробовану Парком. Перше всього,
Комітет заявив, що Парк не спить, хвилюється. Я подумав: «Незадоволені,
що я з ними не привітався», але їм цього не сказав. Я був певний, що вони
знають причину, але не хочуть мені сказати, признатися в симпатіях
Парку до мене. Я зараз же запропонував їм допомогти, разом з ними поїхати
зараз до Парку і прирікав, що я заспокою його. Вони без мене розуміли це,
але голосно з моєю пропозицією не годилися. Далі оповіли, що старшини
набрали зі складів до своїх помешкань скорострілів, гранат, набоїв. Вони
постановили зараз провести арешти всіх старшин Парку; по-друге, має
відбутися віче на аеродромі, по-третє, по вічу [провести] збройну
демонстрацію до центру міста і підняти цілу залогу та разом з нею знову в центрі
[відбути] віче. Проте, що мали б робити далі, нічого не говорили. Я,
прослухавши їхні постанови і застановившись над рішенням зараз перевести
арешти старшин, впав у жах. Я знав добре всіх старшин і розумів, що
бойові старшини будуть битися, а не дадуться арештувати. Проллється хоч
одна крапля крови солдат — буде сигнал до поголовної різні всіх старшин з
родинами. Що робити? І я рішив за всяку ціну не допустити нічного
арешту старшин, але як і тоді що пропонувати замість арешту? Від
надзвичайного напруження нервів, думки, під пресом почуття великої небезпеки,
коли думка гостро реагує на всі явища, я дійшов до одного
безапеляційного рішення: я мушу рятувати ситуацію. Кожному нашому українському
політичному емігранту, особливо тим, хто бореться, або думає, що він
бореться з комунізмом пером і словом, необхідно хоч один раз за два—три
роки пробути в такому просто нелюдському напруженні нервів, щоб
проаналізувати весь свій шлях в еміграційній дійсности і об'єктивно оцінити
* Тобто шум чи скрипіння.
130

своє заховання щодо нашої боротьби. І я почав малювати образ подій,
викликаних нічними арештами, логічно доводити абсурдність такого рішення.
Звичайно, ясно, так, як оце пишу, я не говорив, але все висовував ті чи інші
перешкоди для здійснення їхнього пляну. Навмисно виставляв і слабі
аргументи, щоб вони розбивали мене і тим затягували час та прискорювали
розвиднення, тобто, початок дня. Коли вже почало сіріти, Голова запитав
мене, а який же плян я вважаю за доцільний? Я вже бачив, що часу мало
залишилося і я коротко їм представив плян, але такий, щоб і їх
задовольнити. Я сказав, що я теж за те, щоб усіх старшин арештувати, і вони
погодилися на мій плян. А він полягав у тому, щоб арештовуати старшин у штабі,
коли вони мельдуються рано перед вступом до праці. Комітет,
задовільний, геть поїхав до Парку, а я залишився в хаті. Не минуло і 20
хвилин, як приїхав один з комітетчиків і заявив, що Комітет чекає на мене в
Парку. Поїхав. Пройшов до штабу ні на кого не звертаючи уваги. Рух уже
почався в касарнях. Почали прокидатися і одягатися. Я почував, що ось-
ось мої нерви не витримають. Аж ось приходять з Комітету і заявляють, що
Комітет постановив, щоб під моєю командою були переведені всі арешти.
Я погодився, але заявив, що мусять тепер слухатися моїх наказів. Коротко:
я перевів арешт 70-ти старшин, за яких півгодини без будь-яких
інцидентів. Правда, коли Комітет у моєму кабінеті передавав постанову мені,
двері були відчинені до канцелярії і деякі писарі почули це і почали
висловлювати незадоволення, що Комітет доручає це мені. Комітетчики почули і
цикнули так на них, що все замовкло. Арештувавши всіх і відібравши від
них пістолі, я знову мовчки пішов до свого кабінету. Треба сказати, що я в
Парку до всіх був однаковий і не дозволяв жодних привілеїв. Писарі так
само мусили на годинну муштру рано виходити на аеродром. Коли я
відбував військове навчання, а було воно надзвичайно суворе, бо я попадав до
найсуворіших начальників цілої російської армії і відомих на всю Росію.
Хоч мені тоді і тяжко було, але я признавав їм повну рацію. Може, ще
доведеться і до тих моментів вернутися, бо то окреме питання. Ось через що
писарі почали виявляти до мене ворожість і були проти того, що я керую
арештами старшин. Не вспів я віддихатися від цієї акції, а вона була дуже
тяжка і неприємна. Не вспівав старшина, увійшовши до коритажа *
штабу, закрити за собою двері, як я налітав на нього, громовим голосом
голосив, що він іменем Великої [революції] і т. д. арештований і не даючи йому
опам'ятатися, як вже його пістоль був у моїх руках, а приготовані по обидві
сторони без рушниць солдати підхоплювали такого старшину, згідно з
моєю інструкцією, і негайно передавали тут же, за іншими дверима,
протилежними до штабу, солдатам, уже озброєним рушницями. Так ось, не
вспів я віддихатися, як приходить один комітетник і каже, що мене
чекають на аеродромі. Я сказав, що зараз прийду. Він пішов, а мене охопив
близький до паралічу безвільний стан. Я не міг рушитися. Переді мною
яскраво став образ, як мене ця 3-х тисячна маса розриває на часті. І почав я
боротися, чи скінчити самогубством, чи йти до них на розірвання. Я подивися
1 Коридор або передпокій.
131

в люстро і побачив себе не білим, а зеленим, і таким я поплівся через
парковий майдан до аеродрому. В голові одна думка про розірвання мене і
страшну смерть замінювалася другою, а коли не станеться цього, то що
робити далі? Адже ж вони хочуть переводити збройну демонстрацію до
міста, приєднувати до себе всю залогу, а я мусив би очолити весь цей рух...
Героєм бути Вітебська... Авантюра, що противилася моєму успособленню,
моїй натурі. Ось я вже на аеродромі... Пусто... А коло найбільшого ангару
рух солдатів. Йду в напрямку до цього ангару і тільки побачив море
солдатських, людських голів, як всі хвилюючі думки геть вилетіли з голови і
сказався революціонер-масовик. Я в одну хвилину переродився і
наближався до цього ангару. Ворота ангару були відсунуті, бо вони були на
шарнірах і переді мною море солдатів, а посередині алея до задньої стіни,
стіна з живих людей. Я тільки вступив до ангару, як громовим голосом
почав велику промову, починаючи з привітання їх, моїх товаришів по зброї,
з Великою російською революцією і, йдучи до зробленої вже раніш
трибуни не припиняв промови. Дійшов до трибуни, повернувся і, дивлячись в
очі солдатам, продовжував свою революційну промову. Чим далі я
говорив, тим більше переконувався, що я опановую цю масу, набираюся
натхнення, більшої динаміки, проробляю з цією масою ріжні революційні та
театральні одночасно виступи. На честь борців, загиблих від руки деспота
Миколи II 137( я змушую стати навколішки всю масу і т. д. Бачу, як старші
солдати плачуть і дивляться на мене, як на їхнє збавлення... Промовляю
про недолю бідного робітника, селянина, а в голові питання, що ж робити
з арештованими старшинами? Коли я скінчив першу велику промову,
стався зрив масових оплесків і всі потягнулися з піднятими руками до
мене, ніби мали щось від мене дістати. Почувся я паном положення. І жестом
руки приводжу розбурхану масу до порядку, до спокою. Все втихло. І
знову я, як той грім, громовим голосом почав другу промову про милосердя,
про те, що Велика революція тим і є Великою, бо вона всім прощає
попереднє, далека від помсти і т. д. І закінчую свою дуже сильну промову
пропозицією звільнити всіх старшин і тим зробити жест великодушности до
них і дати їм повну свободу і рівність з нами всіма та можливість бути з
нами на цьому святочному вічу. І загуло, що «правильно» я говорю і треба
негайно звільнити. Нову пропозицію ставлю, щоб вибрали делегацію від віча
Парку, яка перевела б звільнення. Коротко: вибирають мене і ще двох
через реклямацію. Маса залишається, а я з двома другими йду до майстерень
Парку. Входжу. Всі старшини встають. Я заявляю, що іменем Великої
російської революції Паркове Віче одноголосно постановило звільнити їх
всіх і дати повну і рівну зі всіма свободу. Тут же наказав видати їм зброю,
кожний підійшов до мене і я стиснув кожному руку. Я щиро це все
проробив і тішився, що мені вдалося в такий тактовний спосіб урятувати їх всіх
від смерти, а, може, тому і себе. Я був певний, що вони всі мене розуміють
і не гніваються на мене. Але як же я помилився!?! Всі старшини пішли зі
мною на віче. Тільки ми увійшли до ангару, як з грудей солдатів роздалося
громове «Ура!». Тішаться солдати. Тішаться старшини. Один одному
стискають руки, а я стою на трибуні і думаю, як зліквідувати їхній намір
робити збройну демонстрацію до міста. Блискавично у мене западає ризикова-
132

не рішення. Приводжу до порядку солдатську масу жестом, рухом руки.
Все замовкло. І промовляю я втретє. Може, й у дужій мірі демагогічно, але
сильно і коротко я створюю в їхній вообразні страшну небезпеку для
Революції від походу армій німецького Кайзера вглиб «нашого» краю.
Закликаю, щоб не допустити вступ його до наших хат, напружити всі свої сили,
щоби найпродуктивніша була їхня праця, щоб наш Парк найбільше
випустив гідних для польотів самольотів, а тому вже в промові не пропоную, а
наказую: «Марш по майстернях! Марш до своїх станків!» І жодного спро-
тиву не було, і всі пішли до праці, а приготовані тягарові авто з наладова-
ними скорострілами, гранатами, набоями залишилися на аеродромі.
Слідом за солдатами я пішов до штабу, по дорозі наказавши негайно
покласти зброю в склади, на своє місце. Я бачив на обличчях солдатів велике
задоволення від усього, що відбувалося. Кожний солдат зазирав до моїх
очей і з усміхом та задоволенням дивився на мене. Дістав велику моральну
нагороду за всі ті нечувані переживання, що я мав від моменту приїзду на
перон станції Вітебськ, до цього моменту. Міг би на цьому скінчити, бо вже
з повищого видно, яким треба було бути старшині в перші часи російської
революції тактовним, обережним, а навіть свідомим політично та знаючим
психологію солдата російської армії, щоби уникнути тих страхіть,
самосудів, лінчувань, яких було занадто повно в тій армії, щоб зрозуміти
недопустимість виступати під охороною ЗО козаків кіннотників перед
селянською масою, до чого стремів полк[овник] Ревуцький. Але, коли я вже згадав
про цю подію в льотничому Парку, то цікаво провести її до кінця, бо й
решта цієї події і цікава, і характерна. Між іншим, заходи полк[овника] Ре-
вуцького свідчили про його незнання ані психології селянських мас (а він
же себе вважав есером, тобто селянським ідеологом), ані психології
козацтва. Отож, маємо добрий приклад для ілюстрації політичної
неграмотности в своїй більшості старшинства, що примазалося до політичних партій,
головним чином до есерів. Вони думали, що вся премудрість політичної
партії есерів полягає в тому, що вона хоче землю для селян і волю... Ось
чому, хоч у своїй більшості Укр[аїнська] Центр [альна] Рада складалася з
українських] есерів, але політичний провід Української] Центр[альної]
Ради вела партія українських] соц[іал]-демократів. Фракція українських]
соц[іал]-демократів не була великої чисельності, але інтелектом, ерудицією
далеко перевищувала есерів та й менші партії. Військових серед УСДРП
було дуже мало, [тоді] коли партія есерів мала [їх] надзвичайно багато Так от,
я продовжую «історію» з льотничим парком.
Не вспів я повернутися до кабінету, як мене покликано до телефону.
Говорить командуючий Двинської військової округи генерал-лейтенант
Зуєв 138. Ось його голос: «Миколо Юхимович, доброго здоров'я. Що чути
коло Вас? Чи не погодилися б Ви на призначення Вас на посаду інспектора
льотництва Округу? » Говорив, звичайно російською мовою. Я привітався
з ним і сказав: «Ваше Високе Превосходительство! Коло мене нічого злого
нема. Я дуже вдячний Вам за бажання мене нагородити таким високим
призначенням, але я прийняти його не можу. Я не можу
використовувати Революцію для своїх інтересів. Я залишаюся на старій посаді...»
Тоді генерал питає мене, чи то правда, що Парк хоче урядити збройну
133

демонстрацію. Я його заспокоїв, сказавши: «Жодної демонстрації Парк не
уряджує. Доки я є в Парку, я ручуся Вам, що жодних авантюр не буде. Це
вимагає від мене мого перебування в Парку. Думаю, що Ви, Ваше Високе
Превосходительство, меня хорошо понімаєте і одобрюєте моє рішення».
Після такої розмови генерал щодня дзвонив до мене і питав кожного разу,
що є нового, і кожного разу я його заспокоював. З цього дня розпочалися
щоденні віча на аеродромі, які мені довелося кожного разу проводити.
Віча ці тяглися од обіду до пізнього вечора. В день звільнення старшин в
обід мені принесли книжку старшинського зібрання, щоб я прочитав
запрошення сьогодні ж на вечірнє засідання старшин. Ввечері я пішов. Усі
старшини в зборі. Обслуга в зібранні з солдатів. Вони все слухають, все
знають, що робиться в старшинському зібранні. Тепер ще з більшою
цікавістю, а, може, й по інструкції Комітету, прислухаються до кожного
слова, придивляються до кожного руху старшин. Я ще не вспів говорити зі
старшинами окремо перед цими зборами і попередити їх бути
обережними з висловами та своїм заховання. Не вспів їм пояснити мою тактику, щоб
врятувати їх і їхні родини від страшної смерти. І як же я був здивований,
коли зараз же по відкриттю зборів, старшини через свого найстаршого в
ранзі поставили мені питання з домаганням пояснити, як це я дозволив
собі арештовувати старшин, а навіть старше мене в рангах. І що мені
робити з такими «мудрими» старшинами? Та ж тут же стоять обслуговуючі
старшинське зібрання солдати. Вони ж зараз же мої слова понесуть у
Парк. Але і цього всього я не міг говорити. Ясно, що вони окреслили
початок Революції, як солдатський бунт, бо ж не розуміли, що то є Революція.
І я, замість подавати їм примітивну пояснюючу відповідь, фактично
прочитав лекцію про Революцію взагалі, і про розпочату Революцію в Росії. Про
арештування я ні одного слова не сказав, але висміяв тонко, без образ тих,
хто через свою політичну несвідомість вважає Революцію за бунт. Тут ру-
банув я і тих, що хочуть боронитися проти «бунту» кулеметами та
гранатами. Я говорив так, що обслуга-солдати із захопленням слухали, і коли
рознесли по Парку все те, що я говорив, то це лише мені на користь було.
Зібрання скінчилося пізно, бо ж я говорив години три. Переконався, що
старшини не розуміють моєї тактики, моїх потягнень. Ми, власне,
розійшлися з цього зібрання, хоч і не ворогами, але і не приятелями.
Революція розвивалася та «поглиблювалася». Солдатські комітети не могли
давати ради, і коли солдатня їх не слухала, Комітет приходив до мене і
просив їм допомогти. Я, звичайно, ніколи не відмовляв, йшов до касарень і
допомагав, читаючи лекцію солдатам про те, що Революція не для того
діється, щоб запроваджувати анархію, але для справедливого порядку і
поліпшення життя народних мас. З перших же днів я скликав усіх
українців на чолі з тим вродливим фельдфебелем Яремою на загальні збори,
і зараз же заклав Українську Громаду. Треба було б бути присутнім на цих
зборах, щоб побачити натуральну радість українців, коли в промові до них
я звернувся на рідній українській мові. Я запровадив такий порядок, що
Українська Громада збиралася перед обідом, бо по обіді відбувалися
загальні віча. Українській Громаді я, власне, у промовній формі викладав
історію України, ілюструючи [її] нашим щоденним життя. В нашій Громаді
134

ми всі чулися ніби одної родини, хоч і було нас багато. Приблизно через
тиждень з дня революції я поїхав до інспектора льотництва і висловив
побажання, щоб він вдався до найстаршого командування з пропозицією
негайно старатися обміняти в частинах командний склад на інших старшин.
Немає сумніву, що кожний старшина мав ворогів в частині, і тепер ці вороги
почнуть метатися і т. д. Чи звертався він до командування, — я не знаю, але
все було по старому, змін чи обміну не було. Приблизно через місяць я
відчув, що писарі поволі, але починають виступати проти мене на вічах. Що
робити? Я не прошуся у відпустку, бо вона в найкращому разі все ж дуже
обмежена терміном, а тому рішив зробити собі так звану командировку. Ця
остання може тягнутися рік і більше. Діставши відповідні папери, я
швиденько і незамітно виїхав на Москву, бо боявся, що ось-ось опам'ятаються,
зрозуміють мій хід і унеможливлять командировку. В Москві я був недовго,
але й цей час використав для ознайомлення з процесом розвитку Революції
в такому великому пролетарському місті, як Москва, з процесом
поглиблення її та настроями як пролетарських, так і міських мас. У центрі міста
Москви на всіх майданах (площах) зранку до вечера відбувалися величезні
мітинги (віча), але годі було знайти між мітингуючими робітників. Були слухачами
на мітингах інтелігенція, торговці, урядовці, міщанство, дрібна буржуазія...
Вся ця «публіка» приходила на мітинги через приємності, послухати добрих
промовців, що нікого ні до чого не зобов'язують. От собі послухають,
поляскають у долоні, погаласують в знак одобренія висловленого промовцями, і
йдуть далі, до другого мітингу, а на їх місце приходять інші. Головні центри
мітингів були коло пам'ятників Пушкіну і Скобелеву. Мітинги робили
вражіння, що тут зібрався весь народ Москви, народ, що готовий діяти аж до
збройних виступів, але в дійсности цей елемент цілими днями вистоював на
мітингах для своєї приємности, а не для політичної акції.
Виступав і я коло пам'ятників Пушкіну і Скобелеву з промовами. Я
попереджав москвичів у своєму захопленні «безкровною» революцією не
забувати ні на одну хвилину небезпеку, яку несуть із собою большевики,
говорив про посталу з мертвих Україну, про селянські маси, про
індивідуальне господарство, про любов українського селянина до своєї
землі, до приватної власности. Тоді я сам глибоко був переконаний, що
наше селянство дасть належний опір большевизму і тому проголошував
засудженість його на землях України. Я був здивований, що ніхто з москалів
не виступив проти мене, хоч я й був на те приготований.
Большевики ж весь час виступали лише в робітничих районах, на
фабриках, заводах, а тому я обійшов головні робітничі центри на Замоск-
воріччі, Лефортово і багато других. Придивлявся та прислухався до акції
большевицької партії. Середмістя Москви большевики залишили
буржуазним партіям, або таким припадковим промовцям, яким був і я.
Большевики у своїх промовах уже тоді, власне, на початках революції (я був у
Москві у останніх числах квітня 1917 p.), закликали робітництво-проле-
таріят до виступу, до захоплення влади, впоювали страшну ненависть до
всіх, хто не є робітником, хто не належить до пролетарської кляси. Треба
признати, що промовці від партії кадетів (конституційно-демократичної
партії) виголошували дуже гарні і по формі, і по змісту, розумні промови.
135

Коли я потім слухав промови большевиків, — дуже шкодував, що серед
робітництва кадети не виступали. Не знаю чому, але констатую, що
буржуазні партії російські — кадети, октябристи і інші — серед робітництва
не виступали, як большевики не виступали серед міста.
Ознайомившись із ситуацією в Москві, я рішив їхати до Ставки
Верховного Головнокомандуючого Російською Армією. Між іншим, в Москві
припадково я зустрівся з Євгеном Ласманом, моїм товаришем по
Полтавській гімназії, а потім по Українській громаді в Москві в 1908—1909
роках. Я знав добре, що він був українцем-самостійником, але не знав тоді,
що він належав до большевицької партії. З ним я бачився дуже коротко:
згадали про нашу громадську роботу в Москві в 1909 році та на початку
1910, коли я був у війську російському, в гренадерах, і розійшлися.
Кожний з нас спішив по своїх справах. Про нього ще доведеться говорити-пи-
сати пізніше. Хіба ще належить згадати на цьому місці, що в той час був
серед підпільного політичного руху, а також і в певних колах військового
командування рух «пораженчества». Головними рушіями цього руху були
большевики. З тих коротких обмінів думками вияснилося, що й він
належить до «пораженців», тобто до тих, що хотіли прогри Росії у війні. Це
мене насторожило і не задержувало коло нього. Проти большевиків
російських я був в опозиції з самого початку їхнього народження. І Євген
Ласман про це знав, хоч їхню тактику я тоді поділяв, але тільки тактику.
Ставка Верховного Командуючого Армією тоді була в Могильові на
Дніпрі. Ніколи я не сподівався знайти в такому розгубленому,
придавленому стані, в стані психічної прострації, абсолютного параличу волі, в якому
я знайшов Ставку. Всі ходили, як ті п'яні мухи, по Ставці, не розуміючи,
що діється і не знаючи, що треба робити. Я ніколи не повірив би, що такі
ніби сильні, вольові, розумні, тверді генерали могли так блискавично
перетворитися на безвільних, розгублених, нещасних людей, коли б сам їх не
побачив. Я кидався від одного до другого генерала, бігав по всіх відділах
Ставки, запитував, що Ставка думає робити, як має реагувати на події в
центрі Росії — Петрограді, Москві? Інформував всіх, що я чув, бачив у
Москві, висловлював свої думки, що коли зараз не будуть вжиті заходи
проти розкладової роботи большевиків, — большевики стануть панами
положення. Я намалював багатьом з них, як тонко большевики проводять
свою роботу, як міський «народ» Москви захоплюється гарними,
солодкими промовами кадетів, октябристів і других, так званих буржуазних
партій, а в той час большевики готують серед робітництва смерть і руїну.
Я одважувався окреслювати большевиків як невелику, порівнюючи, групу
одважних, рішучих та надзвичайно активних, спаяних між собою, людей —
політичних діячів, які знають чого хочуть і в який спосіб то осягнути. Як і
у Вітебську, я подавав найвищому начальству льотництва думку негайно
зробити перенесення одних старшин до інших частин, а на їхнє місце
прийняти других, так і тепер я говорив вищому начальству цілої російської
армії те саме, хіба більш образно обґрунтовував мою пропозицію
«перенесення». Слухали мене, згоджувалися зі мною, але розводили руками і
констатували своє повне безсилля. Робили на мене таке враження, що вони
бояться своєї тіні, свого голосу... Де Ставці було до чину, до акції!
136

При Ставці було й найвище льотниче начальство. Шефом льот-
ництва був великий Князь Володимир Олександрович 139. Довелося мені
розмовляти з ге не р [алом] Фогелем. Я йому показав усі мої документи,
розповів про мою останню розмову у Вітебську з полковником Аїпом,
якому подавав думку про «перенесення» старшин, повідомив, що я їду
десь улаштовуватися в іншій частині, що він одобрював мій крок і тут же
просив про призначення мене в одну з льотничих частин на фронті. І
льотниче начальство не було краще, одмінно настроєно від начальства
Ставки. Великого Князя, шефа цілого льотництва, в Ставці в той час не було.
Я хотів говорити з ним. Він мене досить добре знав, бо пару разів
приїздив до нашого льотничого Парку і обставини так складалися, що він
звернув на мене свою увагу, розмовляв зі мною, хвалив мене і т. д. На
мою просьбу по призначення мене ген[ерал] Фогель теж розводив
рухами і пропонував мені самому їхати до частин і старатися самому
влаштуватися. Мені шкода було дивитися і на ген[ерала] Фогеля, якого я теж
раніше знав, бо ж теж приїздив на інспекцію до Парку, коли я бачив
перед собою розгублену, безпомічну людину. Перебуваючи в Москві, я
довідався, що Петербурзький Совет солдатських, робочих і селянських
депутатів оголосив мене дезертиром Діючої армії. Я зрозумів, що, коли
мій Парк зорієнтувався в моєму виїзді-командировці, Совет солдатів
Парку дав знати до Петербургу, що я дезертирував. Формально і
фактично Парк не мав права мене оголошувати перед Петербурзьким Совєтом
дезертиром, бо ж я мав на руках не тільки проїзні документи, а й
командировочний припис, підписаний же парковим начальством і тим же
Совєтом санкціонований. Тепер я поінформував і Ставку, і льотництво
про безправність оголошення Петербурзьким Совєтом і на доказ цього
продемонстрував маючися на руках документи. А всю повищу авантюру
з оголошенням мене дезертиром пояснити було дуже легко, що я й
зробив перед начальством у Ставці. Парк зрозумів, що не має людини з
головою, що керував б Парком і тому хоче силою мене до себе повернути.
Ще під час мого перебування в Парку і керування ним деякі старшини,
що не мали жодної підготовки до революційної роботи, без жодних
кваліфікацій на то, хотіли на Революції робити кар'єру, ловити рибку в
брудній воді, але я зараз же в корені розшифровував такі наміри і зі
скандалом такий старшина-«діяч», «політик» зникав з поверхні
громадсько-політичного життя Парку.
Сконстатував я, що й Ставка загальна і льотнича були вже
поінформовані про наші події в Парку і то тенденційно, не на мою користь. Мене
представлено як большевика, що одважився арештувати всіх старшин
(70 осіб) у ріжних рангах, як провідника і ініціятора розрухи в Парку. Я то
об'єктивно інформував всіх і доводив, що наколи б не я, то хто знає, як
потекли б події в ньому. Припускаю, що старшини були б усі перебиті, та й
чи тільки перебиті... Були ж жонаті і мали молодих, гарних жінок... Я то
обширно поінформував, але чи повірили мені? Сумніваюся.
На другий день після мого приїзду з командировки до Парку, як я
вище зазначив, я організував Українську Військову Громаду, до якої
вступили всі української національности козаки, а їх оказалося до 600 чоловік!
137

У громаді я почувався, як у родині, і стверджую, що громада дуже
допомагала мені при таких розбурханих настроях керувати Парком і в
командуванні Парком і в політичній роботі серед нього. Я все наперед знав, що
мають парківські козаки робити, знав, що подобалося в моїх щоденних
промовах, знав про роботу «Солдатського Совета 4-го Льотничого Парку»,
бо, хоч мене й вибрали до нього і ним керував я, але не було сумнівів, що
перед кожним засіданням Совета козаки самі нараджувалися і т. д. Я через
українців, які теж входили до Совета, знав добре про настрій Совета і т. д.
Через Парк я був обраний і до Воєнного Совета міста Вітебська, і до
Залогового Совета... Коротко: був вибраний у всі існуючі тоді у Вітебську
військові організації. Добре розумів, що серед наших членів були і такі, що
потаємно інформували загальний Совет, власне, Раді, а тому я був дуже
обережний, щоб і Громаду, і себе окремо не спровокувати. Треба було
пливти між мінами та підводними скелями! Тому, що наш Парк чимало
виділив з себе «отрядов» льотничих і декілька «баз», то й там було чимало
українців. І рішив я об'їхати вздовж всього Західнього фронту, одвідати всі
«отряди» і «бази» і повідомити їх, щоби їхали всі до Української Громади в
4-й Парк, а звідти разом поїдемо до Київа. Звичайно, це все мусили вони
проробити під ріжними мотивами, не виявляючи дійсних наших намірив.
Нарешті поїхав, і куди я не приїздив, мене холодно приймали, і на моє
питання, чи не міг би бути прийнятий до частини, зараз же в категоричній
формі, але делікатно, заявляли мені, що всі посади по штатах * зайняті і
зараз же радили їхати до наступного «отряда» чи «бази». Так я об'їхав на
всьому фронті, як він був довгий, від Чорного до Балтійського морів, і
мене ніде не приняли. Так подякували мені старшини 4-го Парку, що я
врятував їхнє і їхніх родин життя від страшної смерти! Я просто заявляв в
Ставці, що наколи б не я, то сьогодні не було б у живих старшин 4-го
Парку! Слухами мене, мовчали і напевно не вірили. Треба було дивуватися, як
швидко старшини 4-го Парку вспіли поінформувати всі льотничі частини
цілого російського фронту! І я зрозумів, що старшини мого Парку — те
саме «зілля», що тепер я бачу в Ставці. Між іншим, ген[ерал] Фогель просив
мене негайно повідомити його, де я влаштуюся, щоби він міг наказом по
льотництву зараз же мене затвердити на новій посаді. І що я не говорив
для усталення правди і обгрунтування конечності переведення арештів, —
всі доводи розліталися перед одним словом: «арештував»! Поводилися
скрізь старшини зі мною добре, але, хоч і делікатно, але скрізь відмовляли
в прийнятті мене до їхньої частини. В розмовах зі старшинами частин, що
я одвідував, переконався я, що їх всіх чекає страшна доля, бо вони не
тільки не розуміли подій, а й ще нахвалялися суворо розправитися з
«бунтарями» і, треба було розуміти, зі мною.
В Мінську довідався я від старшин Української Громади, що мене
шукав С. Петлюра, пару разів телефонував з Мінську до мене в Парк до
Вітебську, але мене все не було в Парку. Так йому відповідали з Парку. Так
* Старшини в частинах добре знали, що я знаю, що можуть бути прийняті і понад штатів
старшини, тим більше в такий час. (Прим Чеботаріва)
138

само довідався, що С. Петлюра переїхав до Київа. Закінчивши об'їзд «льот-
ничого фронту», я ризикнув поїхати інкогніто до Вітебська, щоб
довідатися, як стоять взагалі справи, а, зокрема, Української] Громади і чи є які
можливості, щоб Українська] Громада могла переїхати до Київа.
Щоби уникнути можливих неприємностей, я мусив свій побут у
Вітебську так обставити, щоби ніхто з паркових військових мене не бачив,
бо інакше стався б у Парку великий рух і все могло зі мною відбутися.
Мені, направду, пощастило, що я опинився в найкращому готелі в самому
центрі міста, не зустрівшись абсолютно ні з ким ані з парковців, ані з
цивільних знайомих. Ріжними комбінаціями я сконтактувався з
Українською Громадою і мене одвідали фельдфебель Ярема і балтієць,
майстер автомобільовий Лейбург. Обидва були надзвичайно порядними
людьми — допомогли мені бачитися з багатьма українцями з Громади. З розмов
вияснилося, що мої припущення в Ставці, коли почув про оголошення
мене дезертиром армії, були правильні. Оповіли мені, що Парк посилав
спеціяльну делегацію до Петербургу з домаганням повернути мене до
Парку, а щоб Совет Петербургу не зігнорував їхнє прохання, виставили мене
дезертиром. І тепер при нашій зустрічі всі парковці просили мене
повернутися. Парк тримався добре ще, але не мав відповідних провідників, що
могли б давати одсіч наїжджаючим ріжним агітаторам, розкладачам
дисциплінованої частини. Пригадую, як я тішився, слухаючи їх, і признання
моєї хоч і короткої, але доброї школи. Давали вони добру відсіч і
большевикам. Можливостей на переїзд до Київа Українська] Громада не мала.
Весь Парк не дозволив би їй виїхати. На прощання я радив старатися
членам Української] Громади одиночним порядком переноситися до Київа,
бо ж в Київі був теж Льотничий Парк. З Вітебську я поїхав до Петербургу.
Події в Петербурзі так швидко розвивалися і так все грунтовно
змінювалося, що й Воєнний Совет на чолі, з моїм добрим знайомим генералом] По-
таповим жодного вже значення не мав і ледь животів. Під тяжким
враженням всього баченого на фронті, в Ставці та чутого і у Вітебську поїхав до
Київа. Тут я з'явився до Українського Військового Генерального Комітету,
власне, до С. Петлюри, хоч він і був уже головою цього Комітету. С
Петлюра дуже зрадів і чи то відповідало дійсности, але С. Петлюра говорив,
що він все шукав мене, бо я дуже потрібний для роботи. І хоч російська
армія надзвичайно скорим темпом розкладалася і не мало значення, чи хто
десь числиться в частині, чи здезертирував з неї, але я розповів про моє
дезертирство і поінформував про всі події в 4-му льотничому Парку. Як
вище я подавав, я Петлюру одвідував в Мінську, і Петлюра був у курсі життя
Парку, а тому з цікавістю прослухав мої інформації. Коли ж я оповідав про
дезертирство, Петлюра запевнив мене, що цю справу він залагодить, бо
ось у скорому часі їде до Петербургу наша делегація і між іншими
справами залагодить і моє таке дезертирство. І, дійсно, в скорому часі — в
середині травня — була відправлена військова делегація на чолі з полковником
О. Пількевичем (пізніше був генералом нашої армії і Командиром
Кордонного Коша), яка була як складова частина загальної Української
делегації Центральної Ради до Петрограду на чолі з В. Винниченком до
Временного Правительства і Ради солдатських та робітничих депутатів. Після
139

інтервенції нашої делегації, був виданий наказ по російській] армії, який
відкликав попередній наказ про моє дезертирство. Про це я вже довідався
далеко пізніше, під час мого перебування в Харкові. Прибув я до Київа в
останніх числах квітня 1917 року, а 1 травня я вже був при роботі в місті
Харкові і всієї Слобідської України. Вислухавши мої інформації, [С.
Петлюра] зараз же висловив радість, сказав, що добре я зробив, приїхавши до
нього, бо в Харкові немає нікого для праці і тут же призначив мене на
роботу в Слобідській Україні. Ані наказу на письмі, ані жадного припису, ані
жодних інструкцій я не дістав. Єдине дістав стиснення на прощання руки
при побажанні успіху в праці: «Ви самі знаєте, що та як робити». З тим я і
виїхав на Слобідську Україну, до Харкова. Про самий приїзд і розпочаття
праці я вже писав раніше.
А тепер вернуся до мого виїзду з Київа в терен з полк[овником] Ревуць-
ким. Вислухав мене полк[овник] Ревуцький і погодився зі мною. Коли б ще
ми були певні в цих ЗО молодиках, коли б вони були віддані нашій справі, —
інша справа, а то ж я бачив, що вони всі непевно навіть в сідлі сиділи, а де ж
ними імпонувати людям, наколи б треба було зовнішнім виглядом
викликати пошану до нас! ?! Полк[овник] Ревуцький також їх раніше не знав і тому
тепер тішився, що ми позбулися непотрібного баласту.
Коли ми вирушили з-під Святошина, був невеликий мороз. Коні наші
вимагали перекуття, бо підкови були вже зі збитими шипами. Через це ми
дорогою не могли їхати, бо коні слизґалися і враження таке було, що ось-
ось кінь впаде. їхали ми, як то кажуть, навпростець, напружуючи мясні ніг
і тримаючи весь час коня на поводах, напружуючи свої нерви. Мали надію
при першій можливості перекувати коней, але в дорозі ми переконалися,
що навіть мріяти про це не сміємо. Вже проїжджаючи перше село,
побачили, що найкраще для нас минати села. Селяни ставилися до нас вороже, бо
хто його знає, що вони думали про нас. їхали ми перший день ніде не зос-
тановлюючись до першої ночівки. Вечір. Уже добре було темно. Спитали
зустрічну тітку, де мешкає потрібний нам чоловік. Рукою показала хату
того чоловіка. Господаря хати не вказалося дома, — десь виїхав. Господиня
нас впустила і повідомила, що чоловік приїде через пару днів. Стайня була
вільна і господиня запропонувала її для наших коней. Не знав, як себе
почував полк[овник] Ревуцький, але я, що проїхав цілий день без треніровки,
почувався надзвичайно втомлений і одного хотів: впасти і заснути. Коди
ми вовтузилися коло своїх коней, щоб розсідлати, дістати, а потім до ясел
накласти сіна, хтось, очевидно, повідомив сусідів, бо тільки ми увійшли до
хати, як почали сходитися селяни-господарі. Молоді серед них не було.
Зійшлося чоловік 13—15, розсілися на підлозі попід стін, хто як міг, бо
крісел не було, а на лавках мали ми спати. Сиділи ці селяни і мовчали.
Господиня попросила нас хвилинку зачекати на вечерю, бо ось вона зараз
подасть картоплю і цибулю. Вибачалася, що більше нічого не має. Я від
перевтоми і їсти не хотів. Мені спати хотілося... Полк[овник] Ревуцький хотів,
щоб ми сідла внесли до хати, але, опинившись надворі, я переконав цього
не робити. Нехай сідла валяються в стайні, як ми їх кинули з коней. Я не
знаю, чи й у кобурах його сідла, як у моєму, наповнено грішми було, чи
вони були порожні, але така увага з нашого боку до сідел, могла викликати у
140

селян підозріння, що ми щось маємо в сідлах, а тоді... міг бути скандал,
особливо для мене, коли... коли в кобурах полк[овника] Ревуцького не
було грошей. Я, власне, під час вечері нічого не їв, бо єдине, чого я хотів, то
це спати, але Ревуцький їв та й ще випив чарку. Якось було незручно, але
він вийняв з кишені свого плаща невелику пляшку і з неї налив чарку. Я не
хотів. Селяни сиділи мовчки, приглядалися до нас, до всього, що ми тільки
робили, і мовчали. Ревуцький на них не звертав уваги, але я занепокоївся і
цей неспокій відігнав від мене сон, чи пак, бажання спати. О, я селян
добре знав уже тоді, бо ж змалку ріс на селі, правда, в маєтку, але ж їх завжди
мав у батьківській економії, а вже юнаком займався агітацією то як член
РУП (Революційна) Укр[аїнська] Партія), то як член УСДРП (про це
написано в спогадах). Тут скажу пару слів, чому ж я занепокоївся, а то тому, що
нагадали ці селяни мені один з епізодів моєї роботи вже як есдека. Було це
в 1905 — 1906 роках. Я тоді був у Лубенській гімназії і тут зараз же
включився в місцеву організацію УСДРП. Ось тут я й познайомився з Андрієм
Лівицьким, що після С. Петлюри був Президентом УНРеспубліки в екзилі.
Було це восени, коли я приїхав до гімназії для науки. Пригадую, що це
було в неділю. Приходжу до А. Лівицького і бачу у нього 3-х молодих па-
рубків-селян. Познайомився. Селяни скаржаться, що в їхньому селі
працюють російські есери і переводять економічний терор, що обурює селян,
і вони є в розпачі. Палять у господарів звезений з поля хліб, сіно, палять
солому після молотьби, псують машини-молотилки, кидаючи кавалки заліза
в барабан молотилки і т. д. Отже, вони прийшли просити приїхати до
їхнього села і перед селянами довести, що і економічний, і політичний
терор лише шкодить в боротьбі проти самодержавія, та за кращу долю селян.
Розповіли про своє село Хорошки, що є коло Лубен в 25 кілометрах. З їхніх
оповідань виходило, що все їхнє село, тобто Хорошки, зреволюціонізова-,
но, що було б добре, коли б не тільки роз'яснили ми (УСДРП) шкідливість
роботи російських есерів, а й навчили селян українських революційних
пісень. Тут же я й Лівицький приобіцяли, що приїду я для поборення
російських] есерів, довести шкідливість їхньої ідеології, а хтось приїде зі
мною, що навчить їх українських революційних пісень. Умовилися, що ми
приїдемо у певний день і зустрінемося з ними при млині, що коло села, а
вже вони нас поведуть ввечері до лісу, до зібравшихся селян, і нас їм
представлять. В умовлений день я з Добровольським (теж український есдек,
семінарист, добре розуміючий на співах, з міста Лубен) мали виїхати, але
він мав самокат (велосипед, ровер), а я ні. Отже, я пішов до знайомих
братів Шеметів і у них позичив самокат. Виїхали ми своєчасно та не
звернули уваги на страшний вітер, проти якого ми мали б їхати. їхати нам
довелося поволі, переборюючи страшний противний вітер. Майже при селі
Хорошки ми зостановилися при баштані, купили пару кавунів, розбили
кулаками і під'їли. Під цей час відбулася коротка така розмова зі старим
дідом, баштанником. «А хто ж ви такі будете?» — запитав нас дід-баштан-
ник. Ми коротко відповіли, що з Лубен поїхали проїхатися та вітер нас
затримував, і ось тепер мусимо десь у Хорошках заночувати. А дід все своє:
«А як же Ви називаєтеся?» Ми назвалися якимись прізвищами, що зараз
же і забули. Заплатили за кавуни і поїхали до умовленого млину. Приїхали,
141

а коло млина нікого не знайшли. Прочекали ми якусь годину, а потім
рішили проситися десь на ніч, бо вже добре стемніло і ми на такому холодному
осінньому вітрі і померзли, і боялися, що пізніше нас ніхто не впустить до
хати. Довго ми ходили від хати до хати, але ніхто нас не впускав. Кожний
селянин мотивував відмову, що має мале помешкання, а велику родину.
Мене це надзвичайно дивувало, бо ж наші селяни дуже гостинні. Зрозумів,
що таке ставлення було до чужих людей внаслідок зтероризування
російськими есерами села. Нарешті один селянин, вказуючи рукою на
одну хату, що недалеко була від нього, порадив звернутися до її господаря,
бо, мовляв, у них дітей нема і там зможете переночувати. Просимося і,
дійсно, нас впускають. Господар вніс до хати великий оберемок соломи, і
ми на підлозі розклали солому і полягали, але ще світла господар не
загасив, а почав з нами розмову, куди ми їдемо, чому в селі ночуємо, а, нарешті,
запитав наші прізвища. Ми вже забули ті прізвища, що сказали дідові-ба-
штаннику, сказали знову якись прізвища і зараз же знову забули, бо ж ми
не придавали жодного значення їм. Свої самокати ми ввели теж до хати і
поставили коло пічки, назвавши їх стальними кіньми. В той час самокатів
ще не було багато, а на селі їх люди й не бачили, а коні при зустрічах
кидалися в бік... Не вспів ще господар загасити світло, як хтось застукав до
вікна. Господар одчинив двері. І тільки відчинив, як блискавично до хати
вскочило селян 13— 15 з урядником (так називався поліціянт місцевий, що
після селянських розрухів у 4-х повітах — Полтавському, Костянтино-
градському Полтавської губернії та Банківському і Богодухівському
Харківської губернії в 1902 році були призначені майже в кожне село) і
зразу накинулися на нас, лежачих на соломі на підлозі. Вони з великим
поспіхом обшукували нас особисто, чи не маємо часом при собі
револьверів, а потім перетрусили солому, на якій ми лежали, і тоді засів урядник
за стіл, поклав перед собою папір і почав урядово нас допитувати, писати
протокол. Писав дату, село і потім запитав, як ми називаємося. Ми знову,
не подумавши, назвалися якимись прізвищами. Урядник зараз же записав,
а тоді і каже: «Які ж Ваші прізвища правдиві, чи ті, що Ви сказали діду-ба-
штаннику, чи ті, що тепер мені сказали? » А в цей момент господар хати
робить заяву, що ми йому назвалися ще іншими прізвищами і тут же
повторив ті прізвища, що ми йому сказали. Отже, тепер урядник і питає: «Ну, як
же ви в дійсности називаєтеся?», перечисливши всі нами сказані
прізвища в трьох місцях. Бачу, що зле нам. А урядник був без капелюха. Тоді я
йому заявляю: «А хто ж Ви будете такий, що хочете знати наші
прізвища? ». Заявляє, що він є представник влади на село Хорошки, що він є
урядник. Тоді я приймаю позу пана і атаковую його, що він не має права
урядувати без «головного убору», тобто без капелюха. Капелюхи для урядників
були спеціяльної форми з бляшаною плиткою спереду з номером
урядника. Між іншим, всі селяни були по формі при урядуванні вдіті, тобто
кожний з них на грудях мав металові бляхи з написом «десятник», або
«сотник». Селяни були всі озброєні великими дрючками, а то й натичками.
Урядник зрозумів, що він, дійсно, не по урядовому вбраний, негайно
вислав одного з селян по капелюх, але старався це так робити, щоб ми не
примітили. Продовжував він допит, але я вступив з ним у суперечки, дока-
142

зуючи, що з ним без капелюха урядового я не хочу говорити. Принесли в
цей час капелюх, і він торжественно заявив, що тепер я не можу
протестувати. Я погодився і почав атакувати його, заявляючи, що я є сином
губернатора, що я йому «покажу!», як він безправно може мене задержувати
і т. д. Чудак Добровольський оказав йому своє дійсне прізвище. Я бачив,
що мої погрози роблять своє діло і ще з більшим натиском продовжував
грозити навіть зіслати його до Сибіру, куди «Макар телят не ганяв». Але
весь час з голови не виходила у мене тривожна думка, що я ж завтра рано
мушу бути в гімназії на лекціях, а крім того посилав прокляття тим паруб-
кам-селянам, що приходили до Лубен, з якими я умовився і яких тепер не
було. «Де ж те зреволюціонізоване село?» — думав я. — Чому їх не було
коло млину?» і т. д. Нарешті, урядник перестав писати протокол і заявив,
що зараз підемо до волості. Ми взяли свої самокати до рук і вийшли з
хати, селяни зараз же нас оточили і рушили до волости. Надворі було
страшенно темно. Село вже почало спати. Селяни чомусь почали між собою
шепотіти. Я інтуїтивно відчув, що готується для нас щось страшне. Я почав
питати, куди нас ведуть, бо ж бачу, що ведуть не до середини села, а до
виходу на поле. Всі мовчать. Тоді я почав дуже голосно вимагати сказати
мені, куди мене ведуть. І чим далі, тим сильніше, тим голосніше я став
домагатися. Я замітив, що почали селяни світити в хатах, що були недалеко
від нас. В цей момент один із селян зі всього розмаху своєю натичкою б'є
мене вздовж всієї спини, зачіпаючи кінцем голову з тилу. Удару я, власне,
не чув, але свист польоту натички чув. Я був настільки зденервований, що
навіть того удару і не почув і не відчув. Після цього я вже своїм громовим
голосом почав, власне, кричати і протестувати, що вони нас ведуть не до
волости, а чомусь у поле. Із сусідніх хат почали виходити селяни і
приступати до нашого гурту. Це мені піддало енергії і я вже не кричав, а голосив
цілу промову, домагаючись, щоби нас вели до волости і протестував проти
виведення в поле. Селяни, що поприходили з хат, почали теж домагатися,
щоби вели до волости. Чути було, як вони говирили: «Направду, чому ж ви
їх ведете в поле, а не до волости? Коли вони винні, то у волості все й
виясниться». Після моєї промови, криків, галасу нас повернули назад і повели,
дійсно, до волості. Тут розпочав урядник писати новий протокол. Багато
селян поприходило, розсілися у волості і чекали, чим то все скінчиться. Я ще
з більшим натиском заатакував урядника. Він вже не був таким
відважним, але протокол написав. Уже почало сиріти, коли я побачив входячих
тих парубків-селян, що приходили до Лубен. Коли урядник їх побачив,
проговорив: «То теж соцілісти * приходять». Хлопці зараз же напали на
нього, засипаючи цілим шерегом питань: «А що це за люди? А пощо Ви їх
затримуєте? » і т. д. Урядник пояснив, що зараз він відішле нас до Лубен.
Почало вже світати. Організував охорону з «десятських» та «сотських» і
випровадив нас із села, давши найстаршому пакет з його протоколом і якимись
іншими паперами до начальства в Лубнах. Ми взяли до рук наші самокати
і проводили їх. Селяни запитали, чому ми це робимо? Ми їм пояснили, що
' Так в народі іноді називали соціалістів
ш

наші «стальні коні» в дорозі попсувалися і через те ми рішили заночувати
в Хорошках. Йдучи від волості з села коло нас йшли й ті парубки — селя-
ни-революціонери. Вони нам пояснили, що їх тому не було коло млину, бо
російські есери приїхали сьогодні раніше звичайного і до лісу вийшло все
революційне село, а залишився лише найреакційніший елемент. Тепер
понятно стало, чому ми не могли знайти ночівки і чому нас хотіли вивести в
поле і повбивати. Вони перепросили нас і геть пішли до села, а ми — в ке-
рунку до Лубен. Спочатку охорона йшла навколо нас, а ми посередині.
Почалися розмови, що та як, а далі почали оповідати ми ріжні анекдоти.
Трохи пройшли, то вони вже не навколо нас йшли, а всі скупчилися поперед
нас. Ніби втомилися і присіли відпочивати, а пройшли, може, трохи більше
кілометра. Встаючи, щоб йти далі, ми раптом скочили на самокати і що
тільки було в нас сил поїхали в керунок до Лубен. Ми не їхали, а просто
летіли, бо в свідомості була боязнь, що селяни вернуться, скажуть
уряднику, а цей по телефону повідомить Лубни, а звідти виїдуть козаки нам
назустріч. По дорозі була одна дуже велика і крута гора. В'їхати на неї
самокатом, — зайва мрія. Тепер же ми їхали так і були в такому нервовому
стані, що й не замітили, коли ми її проїхали. Ми оглянулися, а наша
«охорона» стояла на дорозі і дрючками махала, щоб ми повернулися...
Щасливо доїхали до Лубен, по дорозі лякаючи коней селян, що їхали з Лубен. Я
просто поїхав до А. Лівицького і все детально розповів. Чи думав Шемет,
позичаючи самокат, що я на ньому їхатиму до села з есдеківською
агітацією?! Посміялися ми над цим з А. Лівицьким. Я вспів заявитися до
гімназії. На першій же лекції я почав відчувати сильну біль у спині. Одпро-
сився у директора до хати по хворости. Він міг бути свідком на випадок,
[коли б] поліція дізналася, що то я другий був. А Добровольський зараз же
виїхав із Лубен до семінарії в Полтаву. Коли розповіли цей епізод В. Вин-
ниченкові, — він на тлі його написав, не пригадую назви того писання, а
творів його я не маю. Я пролежав тижнів два, не можучи повернути
голови, а в спині чув ніби щось було забито в неї, бо так само ані повернутися,
ані нагнутися не міг і по сьогодні маю нарост на голові, хоч і роблена була
пізніше операція. Згаряча не чув нічого, а потім помучився чимало.
Представив у коротці цей епізод, минаючи багато хоч і цікавого, що використав
письменник Винниченко, бо важний факт тут випуклив уміння вийти з
тяжкого положення, створеного селянською темнотою.
Ось і зараз треба було якось вийти з такої кумедної ситуації.
Прийшли ж селяни до хати, очевидно, тут говорити, а сидять, нас обсервують і
уперто мовчать. Полк[овник] Ревуцький, не звертаючи на них уваги, ліг і
зараз же заснув. Я вступив з ними в розмову, використовуючи мій досвід,
обережно та дипломатично. Мені не багато було потрібно, щоб я, як
завжди, захопився розмовою і проговорили ми до пізньої ночі. Отже, і в
цьому випадку діло довелося мати з нашими селянами-господарями. Вони,
врешті, змалювали стан їхнього села, що завдяки приїжджим агітаторам,
розбилося на групи, ворогуючі між собою. Всієї правди я їм не сказав,
чого ми приїхали до цього села і вступили до господаря хати. Я зрозумів, що
нам виступати з нашими намірами набирати охочих до вступу до Коша
Слобідської України абсолютно неможливо, а тому представив їм причи-
144

ни, що, мовляв, ми давні знайомі і, їдучи повз їхнє село, рішили одвідати
старого знайомого та переночувати у нього. Звичайно, я бачучи, що маю
діло не з большевиками, використав цю розмову для інформації про
Українську Центральну Раду, про її завдання, про боротьбу з московськими
большевиками і т. д. Вони слухали, ніби пили цілющу воду, а в кінці все ж
нам сказали, що вони нас просто жаліють і тому просять нас найскорше
покинути їхнє село, бо може з нами трапитися нещастя. Прибулі з фронту
дезертири, як вони самі їх окреслили, мають досить зброї і можуть нас
покінчити. Вони оповідали селянам, як вони нищили старшин в армії на
фронті і т. д. Селяни запевняли нас, що дезертири є большевиками і
намовляють їх «розправиться» з їхнім поміщиком. Я був певний, що вони щиро
нам бажали добра, бо переконалися з моїх оповідань, що ми не тільки не
большевики, а є їхніми приятелями. Я, звичайно, їм за щиру раду дякував.
Вони були всі сумні і висловлювали певність, що сьогоднішні події в Росії
нічого їм доброго не пророчать. Ясно, що засипали ріжними питання, чи
Українська] Центральна Рада має справжнє військо, чи мається певність,
що вона розіб'є большевиків і т. д. Питали і про те, чи то правда, що Київ
вже зайняли большевики? Питали, чи невже ж нема сили, щоби стягнути
до відповідальносте дезертирів? Слухаючи наших селян, дійсно сумно
ставало, бо ж ясно було, що шумовина села загорожує спокійній праці селян-
господарів. Я їх питав, чому ж вони всі господарі, не об'єднаються і не
дадуть відсіч дезертирам? У відповідь лише тяжкі їхні зітхання. В кінці
розмови я їм приобіцяв, що тільки почне світати, як ми покинемо їхнє
село, і дуже гарно та сердечно я з ними попрощався. Вся ця розмова з
селянами на мене зробила таке сильне враження, що я забув і втому, і
необхідність заснути. Та й залишилося до світу дуже мало часу. Все ж я
задрімав. Розбудив мене полковник Ревуцький. Я коротко йому розповів,
напоїли коней, випили молока з хлібом, подякували господині і поїхали
далі. Господиня грошей від нас не хотіла брати. Передали дружині
господаря, що ми — посланці С. Петлюри, але, щоби вона нікому про це не
говорила, лише своєму чоловікові. Так не повезло нам на першому ж крокові
нашої акції. Коли б мав мапу України, то знайшов би те село і назвав би
його. Навіть, коли б я дістав з поворотом свої спогади, то зробив би те саме.
В Германівці ми заїхали до Заїжджого двору — господарем його був
жид. Жид зрадів нам, а якже — «господа офіцери» приїхали! Та й ще
замовили у нього цілу пляшку спирту. Між іншим, полковник Ревуцький
любив і при обідах, і при вечерях, і при всяких нагодах при їдженні конче
випити пару чарок спирту, а спирт був 96 %. Наллє було чарку не цілком
повну, а потім трошки добавить водою і п'є. Я алкоголю не любив, але, в
таких умовах перебуваючи, пив і я одну чарку. Ясно, що й Ревуцький не
напивався, але чарку—дві випивав. Через цього жида-господаря ми мали
у себе в хаті потрібних нам людей. Жид всіх знав, умів язика тримати і за
гроші старався нам услужити. Ми хотіли перекувати коні, але не вдалося.
Ковалі в кузнях не працювали, а сам жид не тямив у цій справі. Він з
жалем нам говорив, що, коли б він вмів, то він для таких «господ офіцеров»
сам би перекував коней. Люди, до яких ми привезли листи, оказалися
пасивними, застрашеними подіями, мови не могло бути, щоб вони нам могли
145

допомогти. Вони боялися за своє життя і наодріз відмовилися щось у
нашій справі робити. Я їх просив познайомити хоч з одним селянином
молодим, в кожному разі таким, що вміє стріляти, що може бути козаком в
нашій армії. Так де там! Вони нікого такого не знають, а тих, що знають,
бояться, щоби вони не розповіли ворогам нашого визволення. З жидом на
цю тему ми не відважувалися говорити, бо ж бачили, що в селі революція
дійсно «поглиблювалася». Все ж ми на цю Германівку потратили
неповних, але все ж два дні. Правда, добре відпочили, виспалися на ліжках,
та й жид добре годував. І дивно було констатувати таке залякання людей
і якесь дивне недовір'я до нашої справи. Я ж не витерпів і говорив їм і про
Укр[аїнську] Центр [альну] Раду, і про наш Уряд, і про нашу боротьбу, але
мушу признатися, що слухати — то слухали, але не проймалися почутим.
Йти ж самому в народну гущу цього села, — не вважали розумним, бо ж
могли натрапити на провокаторів, зрадників, могли нас арештувати, а то
й «рішити», тобто фізично знищити, а перед нами ще ж було досить
пунктів, де ми могли натрапити на щось інше, корисне для справи. Я
такий був, що і ризикнув би піти «в народ» шукати хлопців до нашої армії,
але ж певности не було, що таких знайду, а нещастя міг накликати.
Нічого тут не зробивши, поїхали далі. Під час нашого перебування в Гер-
манівці та і в дорозі до неї при кожній спосібній можливості ми з Ревуць-
ким розмовляли на ріжні теми, що торкалися Революції взагалі та нашої
визвольної боротьби, зокрема. Наші балачки, власне, перетворилися на
постійні дискусії. Вже з перших дискусій я переконався, що мій товариш
по акції нічого спільного не має ані з есерівством, ані з революційністю.
Цей полковник був звичайним старшиною армії, а тому, що тоді в армії,
звичайно російській, мода була на есерівство, то й він був тому есер, а
через те, що почувався, але стихійно, українцем, то й вважався в Київі
українським есером. Я йому, врешті, у вічі сказав правду про його
«есерівство», але ми не сварилися і в добрій приязні старалися наші
наміри реалізувати. Я цінив у ньому доброго заводового старшину, що
дуже добре знався на кінноті, на конях і, очевидно, як військовий, мав
неабиякі здібности. Революція його захопила як полковника російської
армії. Я багато, дуже багато знав старшин російської] армії і бачив, що
він є один з найкращих її старшин, але, щодо його політичної свідомости,
політичної орієнтації, — повна неграмотність, за що, власне, врешті, і
заплатив своїм життям. Про нього ще буду писати, коли говоритиму про
Євгена Лассана.
По Германівці ми поїхали через Білу Церкву до Сквири. Між іншим,
ми усталили, що листи С. Петлюрою були і мені, і полк[овнику]
Ревуцькому дані тим самим особам. Ми припускали, що С. Петлюра, даючи мені
листи, не був певний, що мені вдасться виїхати і тому на кожний випадок дав
і Ревуцькому, мовляв, коли не один, то другий вибереться з Київа і попаде
на ті пункти, де замешкували знані С Петлюрі люди. Потім, коли вже при
німцях у Київі я бачився з С. Петлюрою, він підтвердив наше припущення.
Якось так сталося, що ані я Ревуцького, ані він мене не питали нічого про
гроші. Я не питав, чи він одержав від С. Петлюри гроші, а він мене. Так ми
були весь час аж до моменту нашого розставання у Львові.
146

В Білій Церкві ми задержалися дуже мало часу. Трохи самі під'їли,
коней підгодували, напоїли, побачилися з людьми і поїхали далі. Я був на цей
раз дуже здивований, коли ми познайомилися з тими панами, до яких
мали листи. Це люди не від миру сього. Старші, поважні, тихі, може і дуже
порядні, але абсолютно до таких справ непридатні. Правда, говорили по-
українські, надзвичайно цікавилися нашими справами, бо були свідомими
українцями, але, коли я почав просити мене зв'язати з селянами сусідніх з
містом сел, то вони хрестилися, божилися і просили їх звільнити від таких
справ. Звичайно, ми не настоювали, не хотіли їх ображати, заявили, що ми
їх розуміємо і на тому все скінчилося. Я з охотою поінформував їх про
наші справи. Хоч Київ ще не був взятий тоді большевиками, але я із сумом
їм заявив, що мусять бути готовими до того, що ось-ось, як не сьогодні, то
завтра, Київ паде, большевики займуть його, бо ми маємо мало оборонних
військ. Така ситуація коло Київа і цих патріотів, очевидно, без нас вже
одержувала від якоїсь акції, від виявлення себе активними сторонниками
оборонців Київа — українців!
У Сквирі ми знову зостановилися в заїжджому дворі, і теж у жида.
Приїхали ми досить пізно і тому в день приїзду нічого не говорили, навіть
з жидом-господарем. Він був і так заклопотаний приготуванням нам
вечері. Ми були дуже голодні, а жид нам приготував після замовлення
полк[овника] Ревуцького дуже смачну і гарну вечерю, а спирт мав
полковник свій. Добре повечеряли і лягли спати. Цілий день їзди, свіже повітря,
легкий мороз надали нам і доброго апетиту, і гарного сну. Ще тільки
почало світати, як ми вже вступили в розмову з жидом. Він нас поінформував
про події в самому місті Сквирі, про настрої в місті та околишніх селах. Ми
йому сказали, що їдемо далі, а тут хочемо одвідати наших старих знайомих
і назвали адресата листа. Жид цього панка знав і сам нам порадив до
нього не йти, а він запросить його до нас. Жид запевняв нас, що наша поява
на вулицях Сквири викличе зацікавлення, та й чи тільки зацікавлення. Ми
з жидом погодилися радо, бо ж, направду, краще нам не виходити, не
звертати без потреби на себе уваги. Після інформацій жида, [стало зрозуміло,
що] в Сквирі багато є з фронту війська. Він припускає, то це все
дезертири, бо поводяться в місті не як військо, а як бандити, грабіжники і т. д.
Жид, розповідаючи нам, сам тремтів і ніби чекав рятунку від нас. А що ми
могли йому допомогти, коли ж сам не радить виходити на вулицю?
Жид сходив і привів до нас потрібного нам чоловіка. Дійсно, це був
добрий український патріот у віці молодому і обтяженому великою
родиною. Зрадів, коли ми йому передали листа від С. Петлюри. Читав він його
поволі, а я слідкував за виразом його обличчя. Ще він і слова не промовив,
як я вже бачив, що нічого він нам не допоможе. Чим далі читав, тим
сумніший був вигляд його обличчя. Ми з ним довго говорили, бо ж він
працював у повітовому земстві і знав, що робиться в повіті. Його й
знайомство із С. Петлюрою відбулося на грунті громадської, а не політичної роботи.
Те, що він розповів про свій повіт, і нас пригнітило. Большевики успішно
працювали, а з нашого боку абсолютно нічого не робилося, чи то тому, що
не було відповідних людей на місцях, чи тому що центр — Київ не був
пов'язаний з периферією. Большевики, як нам оповідав цей патріот, тонку
147

вели агітацію. Вони не говорили нічого про українців, а твердили, що
большевики вже очистили Київ від «контрреволюційних банд». Ані про
українське військо, ані про С Петлюру, ані про Український] Уряд чи
Українську Центральну Раду вони не згадували. Тільки й чути було в їхніх
промовах, дискусіях, розмовах про «контрреволюційні банди». Звичайно,
ми запевнили, що большевики кажуть неправду, що Київ ще тримається, в
українських руках, але... [українці] змушені будуть, напевно, залишити
Київ... Він розповів нам, що все ж багато у Сквирі знають про його
український патріотизм, і тепер від журиться, що і як йому робити зі своєю
родиною. Просив від нас ради, а що ми йому могли радити? Я радив
покинути його родині місто, щоб він у критичний момент легко міг зникнути.
Шкода мені його було, бо я розумів всю трагедію тихого, спокійного гро-
мадянина-патріота, коли ми не зможемо здержати московську навалу на
Україну. І тут нам не повезло. Не могли нічого зробити. Патріот просто не
радив нам заїздити до сел, а не те, щоб вербувати до нашої армії людей.
Ніби знав я таку атмосферу в терені, коли говорив перед виїздом з Київа з
С. Петлюрою. Навіть коли б і знайшовся якийсь патріот, що хотів би
вступити до своєї армії, але ж і він не відважиться зголоситися при таких
настроях, такий ситуації. Гарно попрощалися і пошкодували, що навіть не
може нам допомогти перекувати коней. Жид в цій справі теж нічого не міг
зробити. Після їхньої ради ми вирушили зі Сквири дуже рано, власне, ще
не було добре видно, щоб на вулицях не бути задержаними.
Зі Сквири ми поїхали в напрямку до Літина-Летичіва. Наші коні
почали здавати, бо ж шипи на підковах ще більше збилися і їм тяжко було
триматися на слизькій дорозі. Ми старалися їхати все полем, але ж місцями і
на полі була замерзла вода і тут приходило наше нещастя... Кінь ледве
переступав з ноги на ногу, бо теж, очевидно, боявся впасти і в такий спосіб
ми, власне, черепашим кроком посувалися вперед. Ми вже в дорозі
побачили, що є виключена справа при такій їзді до вечора попасти до міста
Літина, і вже близько перед вечером побачили підліском досить велику
хату. Ми таки добре померзли, проголодалися і рішили заїхати до цієї хати.
Виключено було їхати по такій дорозі з неперекутими кіньми при
темності. Побачили ми хату здалека, і то тому, що піднімався дим, ніби з лісу і
це змусило нас звернути увагу. Коли ж вже близько під'їхали, —
зрозуміли, що в цій хаті міститься жид. Цьому ми втішилися. Сказалося, що це
не був звичайний Заїжджий Двір, а щось подібне до нього: щось середнє
між Заїжджим двором і корчмою. Отже, заночувати можна, але окремих
кімнат нема. Була велика загальна кімната, де проїжджі під'їдали,
відпочивали, а то й заночовували. Ми зразу заявили, що ночуємо. Господар-жид
мав велику родину, яка містилася при цій великій кімнаті в двох
малюсеньких кімнатках. А зраділи ми тому, що знали про можливість дістати добрі
харчі. Воно так і сталося. Чужого нікого не було, і ми вели з жидом
розмову під час вечері. Власне і жид, і його дружина з нами розмовляли, а жиде-
нята тут же, в цій великій кімнаті, сиділи, пильно на нас дивилися, уважно
слухали, але сумніваюся, щоб що розуміли, бо не були ще великі, а от
підростки. Звичайно, вони всі зрозуміли, що ми старшини, а ми й не
крилися, що ще й українські. Вияснилося, що й близько коло його хати нема ні
148

села, ні хутора. Я навіть запитав його, чи ж не бояться вони всі ось так над
дорогою при лісі замешкувати? А господар і каже: «Чого боятися, коли ми
є в опіці Бога. Він знає, що з нами робити...» І згадав я «самооборону» в
Полтаві на чолі з С. Петлюрою в 1905 році, яка не допустила погрому в
місті; згадав про «самооборону» в Лубнах, до якої належав і я, донька
письменника Б. Грінченка, Настя, Микола Сахаров, А. Лівицький і інші, яка
теж не допустила погрому. Нарешті, пригадав при ліквідації невдалої
революції в 1905 році триденний жидівський погром в місті Київі зі всім
страхіттям грабежів, убивств, мук і страждань жидівського народу.
Дивився на цю родину і жалко мені її було. Я певний був, що вони стануть
жертвою революційної анархії та розбурханих звірячих інстинктів. Але що я
міг йому сказати? Він був переконаний, що не сьогодні-завтра наступить
«порядок», і він з родиною буде по-старому в цій хаті жити. Я делікатно
висловлював ріжні можливі ситуації і тому висловлював думку, що було б
далеко краще і безпечніше, щоб до встановлення «порядку» родина його
переїхала до Літина чи Сквири. В Лубнах штаб «самооборони» містився в
млину, що належав жидові. Забув уже прізвище. Пишу «містився» тому,
що фактично, жодного штабу, в розумінні дійсного штабу, не було. Ось
був ніби центр, звідки йшли розпорядження, звідки мало б керуватися
самообороною. Керувала «самообороною» організація УСДРП. Ось чому в
штабі весь час перебували наші есдеки і вдавали страшенно заклопотаних
самооборонців. Я лише час від час заскокував до «штабу», а цілу ніч ходив
з револьвером в кишені по вулицях, щоби зразу ж, в корені припинити
можливий грабіж. Пригадую, як на одній з вулиць я побачив здалека
їдучий козачий «патруль», чи то він їхав теж до «штабу», щоби його
зліквідувати, чи, дійсно, з метою патрулювання по вулицях і попередження
погрому — того я з певністю не знав, але знав, що «патруль» міг мене
зостановити, і обшукати, чи часом я не маю при собі зброї, а тому я ще
здалека під дерев'яний хідник сховав мій пістоль і йшов назустріч йому.
Минув і без обшуку, а тому потім вернувся і забрав його. «Зброя» моя була
«страшна», бо мав якийсь «бульдог», і хто його знає, чи при нагоді він
стріляв би. Цього «бульдога» дістав у «самообороні». Ми хотіли
використати цей момент для революційних цілей. Ми (УСДРП) хотіли
використати і «самооборону» для захоплення влади в м. Лубнах. Я з ранку на чолі
3—5 людей ходив по урядових і громадських установах і несподівано для
працюючих голосно звертався до них: «Іменем революційного
українського народу по постанові УСДРП праця припиняється до відкликання...» Всі
з переляку спішили одягтися і вийти з установи. Пам'ятаю велике
здивування голови Управи повітового земства генерала Бернса, що був у стані
спочинку, а одноразово головою управи. Я у нього короткий час мешкав, і
ми були приватно знайомі і тепер він побачив мене в ролі революціонера,
та ще й на чолі тих, що зривають працю в Земстві. Не менше було
здивування і в Округовому Суді, але мусили підчинитися постанові і при мені
вже ліквідовували працю та розходилися... Про погром в Київі, який
проходив на моїх очах, я описав в своїх спогадах. Тут лише зазначу наступне.
Коли я був ще молодшим і вчився в полтавській гімназії, між нелегальною
літературою довелося мені читати і про бердичівський погром. Прочитав і
ДО

подумав, що погром — страшна річ, але, що автор тієї брошури занадто
згустив фарби, збільшив страхіття і т. д. Тепер же, коли я побачив на
власні очі в Київі погром, коли я кидався до адвокатів, до людей впливових,
щоб паралізувати убивства серед дня, розгром помешкань і т. д. Коли я
побачив маршируюче російське військо, що на ходу ділилося з бандитами
награбованим, коли солдати брали цілі штуки матерії і обвивали [нею]
себе під шинелями, коли знані криміналісти великими сокирами розрублю-
вали замкнені двері жидівських помешкань, — зрозумів, що автор тієї
брошури занадто делікатно, поверхово представив жах погрому. Я не вірив
своїм очам [у] те, що бачив. Трохи-трохи і я не був забитий бандитами.
Часами я думав, що я збожеволів... Такі викликала ця бідна жидівська
родина рефлексії. Цей господар-жид нічого нам цікавого, що нас інтересувало,
не міг сказати. Він жив цілком іншим світом і його не інтересували настрої
населення, ріжні можливосте, революційні течії і т. д. Знав лише
заробіток, прохарчування родини, молитви і тільки. Чи мало нас дивувало,
що у нього на подвір'ї вільно ходили кури, качки, гуси... ніби жодної
небезпеки його добробуту не загрожує... Раненько, на другий день ми собі
поїхали. Родина господаря вийшла вся на подвір'я нас проводжати. Потім
вже, в 1919 році, я припадково був у тому районі і спеціяльно поїхав до тієї
хати. Вона була спалена, як і всі господарські будови, а що з господарями
сталося — невідомо.
Після того, що ми бачили і чули в Білій Церкві, в Сквирі, ми рішили до
Вінниці не заїздити, а тому, що жид нам говорив, що є кузня в Заливан-
щині, то ми й ризикнули заїхати до неї, а, може, й вдасться перекувати
коней. З трудом, але доїхали до села. Знайшли «кузню», і почали говорити з
майстром. Він гарно нас привітав і запросив до хати, а коні заведені були
на подвір'я. Гарний був чоловік, приємно з нами говорив, бо його все
інтересувало, але щодо перековки, то перепросив і заявив, що цього не має як
зробити, бо ані вугілля не має, ані інструмента. Подивився ноги коней,
власне, підкови і запевнив нас, що ми ще можемо трохи їхати. Коні будуть
слизгатися, але не падатимуть. Можна було ще з дві години їхати, але ж
розговорилися і він просив залишатися у нього ночувати, бо страшенно
хотів ще поговорити. Ми й самі були такі, що не хотіли б на ніч виїздити, а
тому радо погодилися залишитися з тим, щоб завтра якнайраніше виїхати.
Ясно, що наші попередні розпитування прохожих у селі, як попасти до
кузні, а потім дехто бачив, що ми при цій хаті зостановилися... Словом,
ввечері до хати вступило пару селян і прилучилися до нашої розмови.
Дядько нас, спасибі йому, нагодував чим Бог післав, і все довелося
відповідати на їхні запитання. Це були селяни-господарі і їм хотілося б,
щоб найскорше був заведений в краю порядок. Дуже зле були
поінформовані про УЦРаду, про український рух. Видно, й вони брали участь у
розборі майна місцевого дідича, бо ніяк не годилися на поворот «поміщиків»,
але й [самі] були власниками і їм не подобалася пропаганда большевиків.
Інформуючи про УЦРаду, я й почав агітувати за вступ до Української армії,
щоб здобути бажаний їм «порядок» і т. д. Але де там! Вони вже добре були
зтероризовані прибулими з фронту — дезертирами. Я звернув увагу, що
під час нашої розмови хтось гукав до вікна, господиня виходила з хати, по-
150

верталася, сідала, але я бачив її нервування. Занепокоївся я, бо почав
відчувати, що поза хатою господаря щось діється. Нарешті, гості геть
пішли, а господиня тоді й каже: «Ой, паночку, чи не станеться Вам якась
кривда!?» Я спокійно попросив її толком сказати, про що ходить. Вона
сама нічого толком не знала, але призналася, що приходили молоді парубки
і питали її, хто у неї гостить. Господар нам оповів, що частина молоді йде
разом з большевиками і, можливо, що це вони цікавляться, щоб
поінформувати большевиків їхнього села. «Зле», — подумав я, але ж із Ревуцьким
навіть порадитися не могли, бо ж тут господарі сидять. Ми самі почали
заспокоювати їх, що, мовляв, що ж може статися і т. д. Ми мали при собі по
нагану і по рушниці. Набоїв мали теж чимало. Господарі нам постелили і
ми полягали спати. Коні звечора були поставлені в їхніх будовах. Наші
сідла були при конях розсідланих. Якось було так, що я неспокійно собі
спав. Думаю, що й Ревуцький теж. Раненько, ще було цілком темно, ми
повставали, поснідали, напоїли коней, і вже почало сіріти, як ми вирушили
від господаря. Коли ми під'їхали до самого кінця села, довелося нам
проїздити повз невелику групу парубків, що стояли і між собою щось
говорили. Гурт не був великий, але все ж було від 6 до 9 осіб. Вони стояли
вже за хатами села, на полі. Коли ми порівнялися, вони почали нас
розпитувати, а хто-ми, а звідки, а куди їдемо і чого? Ми, не зупиняючись, їхали
далі. Полк[овник] Ревуцький їхав за кроків 20 переді мною. Ми їм
відповідали неясностями, мовляв, ми є люди військові, їдемо до своїх хат
і т. д. Власне, останні слова говорилося вже голосно, щоб вони почули, бо
вже досить проїхали їх. Видно було, що вони щось хотіли робити, але не
відважувалися, не було у них рішучости. Коли ж ми вже досить
далеченько від'їхали, — почали гукати на нас, щоб ми зостановилися, бо мають
передивитися наші документи. Ми їхали далі. Коні наші слизгалися, швидко
їхати ми не могли, а все ж ми своїх коней ногами змушували скоріше бігти.
Коли вже були досить далеченько, чуємо стріл, а за ним ще і ще.
Оглянулися, а то вони по нас стріляють. Чуємо свист куль... Для звичайного солдата
легко було когось з нас поцілити. Видно ці молоді хлопці рушниці дістали
у большевиків-дезертирів, а стріляти як слід ще не могли. І це нас
урятувало, але, щоб якась куля не потрапила в нас, ми повернулися в їхньому ке-
рунку, коней зв'язали одного до другого і почали в їхньому керунку
стріляти, але так, щоб не попасти кого з них. Наших стрілів вони налякалися і
втекли до села, а ми — на коні і поїхали далі. Все ж нам було неприємно, і
ми бачили, що з нашої акції нічогісенько не вийде. Кожне село вже
поділилося на табори. Большевики почали верховодити, а порядні селяни
залякані і пасивні... Так ми перекували наших коней в Заливанщині!
Із Заливанщини ми поїхали до Літина або до Летичіва. Точно зараз не
пригадую. Все у мене ці два міста плутаються. В кожному разі, під вечер ми
приїхали до голови повітового земства пана Поплавського. Він нас дуже
мило, прийняв, коні поставлені були до його стаєнь, бо він був дідичем
того головування. За ціле моє життя я вперше зустрів таку родину. Сам пан
Поплавський висококультурний, інтелігентний українець, високого росту,
неповний, стрункий, і вже був у добрих літах. Голова була покрита
волоссям, перемішаним із сивим, але ще не був цілком сивим. Мав двох синів,
151

теж високих, струнких, якими можна було любуватися і гордитися, як
орли. Мав так само двох доньок, високих, струнких і гарних. Уся родина між
собою говорила лише на українській мові, але я вперше зустрів таких
добрих українців, але ці українці нічого не знали про політику, не розумілися
на ній, не знали історії змагань українського народу... При гетьмані
Скоропадському я зустрічався зі старим та його дітьми. Один із синів був в армії,
а другий — у фльоті. Уніформи обом дуже пасували. Гарні були старшини.
Що сталося із синами, з доньками, та із старим, — не знаю. В кожному разі
я їх не зустрічав ані в нашій армії, ані взагалі серед українців у пізніших
часах. Припускаю, що вони всі погинули. Старшини, як гетьманці, можливо,
смерть дістали з рук же українців, а батько потім, як буржуй... Трагедій
чимало тоді мав наш нарід!!!
Отже, Поплавський нас дуже добре поінформував про настрої, як у
самому місті, повіті, так і серед селян. «Анархія, — як він казав, — стає у
нас паном-володарем. Чим все скінчиться, зараз мені трудно передбачити,
але я нічого доброго не пророкую...» Щоб він нам допоміг в нашій акції, і
мови не могло бути. Коли ми заговорили про перекуття коней, то він аж
жахнувся. Він щиро нам сказав, що то наше щастя, що ми вступили до
нього ввечері вже, коли почало добре темніти, бо в протилежному разі він
відмовив би в прийнятті нас. Вийшла б служниця і сказала б, що нема
нікого в хаті. Бо, коли б хто нас побачив, — зараз же до нього почали б цікаві
сходитися, побігла б «новина», що до Поплавського хтось приїхав і...
довідалися б большевики, з'явилися б, вимельдовували б нас і т. д. Він
переконаний, що коней ніхто в місті не погодився б перековувати. Після
таких страхів, після нашої спільної наради ми рішили коні залишити у нього
і далі вже їхати возом. Пан Поплавський вважав, що це найкращий вихід з
нашого положення. Він має довірену особу, що згодиться нас повезти до
Проскурова, а там, може, й далі, коли погодиться його добрий знайомий у
Проскурові везти нас. У цей же вечір нічого не можна було зробити, бо ж
прийшли до такого рішення, коли вже було запізно. Не знаю, де і яким
способом дістав полк[овник] Ревуцький невеликий куфер для «своїх речей»,
але я у синів-орлів дістав теж куфер, звичайно, за гроші. В цей же вечер я
в стайні переклав з кобурів гроші до куфра і приніс до хати. Робив це я так,
що абсолютно ніхто не бачив і не знав, що в тім куфрі лежать гроші. Вечір
допізна ми всі разом дуже мило провели в розмовах на тему сьогоднішніх
подій. Старий Поплавський був весь час дуже сумний, бо передчував
страшні часи, а діти, хоч і були вже дорослі, але були веселі, наївні в
політиці, нічого не передчуваючи злого.
Рано вже був у Поплавських дядько, який погоджувався нас везти.
Зараз я вже не пригадую, що він за перевоз нас до Проскурова зажадав. Ми
на ціну погодилися, але дядько зазначив, що ми маємо виїхати як тільки
смеркнеться, щоб їхати, бути в дорозі вночі. Ми і на це погодилися. Отже,
цілий день провели у розмовах, передали пану Поплавському і наші
рушниці з набоями, залишивши собі лише пістолі. Полк[овник] Ревуцький,
взагалі, всю дорогу був мовчазний до чужих людей, мовчав в більшості і
тепер. Але я хотів зразу поробити молодь політично свідомою і тому
безперестанно говорив про визвольну нашу боротьбу, про революційні рухи ще
152

перед революцією, а потім вже і про Всеукраїнський] Конгрес,
Укр[аїнську] Центр [альну] Раду і т. д. Для них це все несподівано і ново.
Я все не міг зрозуміти таких батьків, що виховували в зовнішньо
національному характері дітей і абсолютно не зацікавивши [їх]
політичним його змістом. Знав я багато по всій Україні українські інтелігентні
родини, їх було не так вже й багато, родин дідичів, але такої родини не знав.
Це вперше зустрівся. Ще я тоді був переконаний, що їх чекає трагічна
доля, і в тому я в думках винив батьків. Виросли і [виявилися] непридатні до
життєвого плавання. Надходить страшне половоддя, а плавати не вміють...
Прощався з родиною, як приреченою до заклади! * Гарно попрощалися,
пан Поплавський при нас дядькові напутственне слово сказав, щоб він нас
беріг та добре довіз до Проскурова і ми, залишивши коні, рушниці, набої
до них, сідла, поїхали. Снігу було дуже мало, санної дороги не було, і ми
їхали возом, запряженим двома кіньми, і то добрими. Дядько нам дорогою
дуже багато цікавого оповів з теперішнього життя в їхньому місті. Він був
певний, що у скорому часі буде заведений порядок, а тих бандитів, що
сьогодні вилазять на поверхню міського життя, влада потягне до законної
відповідальности. Пояснити не міг. Звідки ж прийде той «порядок» і яка то
«влада» потягне їх. Про Україн[ську] Центральну] Раду нічого не говорив,
а коли я сказав, що то є, то він признався, що вперше чує. Ясно, що дядько
добре знав всі дороги і віз нас так, щоб оминати села, а тим більше
небезпечні, з його погляду. Звичайно, ми нічого не говорили про панство По-
плавських, але він не нахвалювався таким добрим паном. Казав, що його
народ дуже любить, що він нікому кривди не зробив, що він розумний
і т. д. Про дітей ні слова не проговорив. Довідавшись від нас, що ми
прямуємо до Кам'янця-Подільського, сам запропонував нас повезти, але з
тим, щоб їхати лише вночі. Ми знову погодилися, лише попередили його,
що ми, може, повинні будемо залишитися в Проскурові два дні. Він
погодився. Відпочинуть коні. Приїхали ми до Проскурова без будь-яких
випадків, і він нас завіз на передмістя до свого знайомого селянина. Тут ми,
може, за годину посиділи, доки збігав десь цей господар-селянин,
повернувся і казав нам з ним йти. Був уже ранок, але ще темно було. Привів нас
до готелю, власником якого був жид. Останній зрадів таким гостям і відвів
нам кімнату. Він зразу ж нам сказав, що він «все» розуміє і тому ніхто не
буде знати, що ми у нього перебуваємо. Ми зразу ж лягли спати, бо їхали
цілу ніч і помучилися. Дядько, що нас привіз, обіцяв ввечері навідатися,
щоб знати, як довго ми маємо пробути в Проскурові, щоби переказати
тому, що нас привіз. Виспавшись, говорили з господарем. На наше питання,
чи знає він потрібного нам чоловіка, сказав, що добре знає, що це добрий
чоловік і що він може його до нас привезти. Ми подякували і просили це
зробити. Дійсно, привів. Познайомилися і передали йому листи. Це вже було
перед вечором. Він лише зітхнув і запропонував нам завтра вдень
подивитися на те, що робиться тепер у Проскурові, і тоді ми самі зрозуміємо, чи
можна щось з того робити, про що С Петлюра пише в листах. Гарна людина і не
• Тобто до жертви, до заклання.
153

стара, але просвітянин. От йому б можна було доручити організувати
якесь свято, якусь академію, але допомогти вербувати до армії козаків, —
не його ресорт справ. А коли ще й я йому сказав, що ми від нього хочемо
лише одного: звести, скажімо, мене потаємно з молодим селянином,
свідомим українцем, який міг би нам допомогти, то він замахав руками, ніби
відпихуючи нас від себе. І думав я: коли б я мав хоч одного такого козака,
яких я мав досить багато у Харкові, — інша була б справа! З такими
людьми, може й добрими патріотами, до яких нас скеровував С. Петлюра, такі
справи не робляться. Ми вибачилися перед цим добродієм, я його
поінформував про Київ і він собі пішов. Я певний був, що ця людина вночі
не спала, хіба потами умивалася від всього почутого від нас та пережитого
ним за час перебування в нашій кімнаті в готелі. Я розумів добре, що не
через урядовців земств, не через панів Поплавських, не через добрих
патріотів міських міщан такі справи робляться. Нам треба зв'язатися з
молодою, енергійною, українською людиною з села, що має приятелів Петра,
Івана, Семена... З такими людьми й можна було б щось зробити, а не з
такими і як я можу влізти в народню «гущу», не маючи жодного контакту з
тою «гущею», із селом.
На другий день я одівся після поради жида так, щоб не виріжнятися із
загальної солдатської маси. Проскурів був переповнений військом. Тут і
без солдат прибулих стояли частини, а тепер, коли з фронту насунуло так
багато «командировочних», «відпускних», а головне, дезертирів, що
хочуть половити рибку в брудній воді, стався «Содом і Гоморра». Ще
солдатня не лізла в приватні помешкання, але касарні були переповнені. Вдень
ця солдатська маса вилазила з касарень і заповнювала вулиці і майдани.
Що тільки тут не робилося! Один одному продавав речі (а звідки вони
взялися у солдатів?), десь діставали самогон і тут же на вулицях розпивали, а
на майданах большевики влаштовували мітюжки і розпропагандовували
тих дурнів-солдатів. Отже, полк[овник] Рев[уцький] не захотів окунутися
в це солдатське море, але я пішов. Ясно, що без паса, розхристаним
плащем, розкиданним волоссям на голові, що виглядали в ріжних місцях з-під
сірої солдатської шапки, штучно зробленої під сірий «каракуль», по
обидва боки опущеними навушниками. Ось в такому вигляді я вирушив до
майданів, де була сила солдатів і де стояв у повітрі «галдьож». Характерне
окреслення неладу, голосного крику, ріжних вигуків, що зливалися в
нерозбірливий шум голосів, одним словом «галдьож». Коли я підходив до
майдану, здалека вже побачив «море» солдатських голів і почув страшний
«галдьож». І нагадав мені цей «галдьож» один з епізодів моєї служби на
початку війни в інфантерії, а було це так.
Спочатку війни я був призначений в 136-й піший батальйон, але його
ще не було і треба було організувати. Я був зразу призначений
командиром майбутньої 2-ї сотні цього батальйону. В короткий час батальйон вже
мав пару добрих тисяч, а врешті розрісся до ЗО тисяч багнетів * і дістав
назву: «136-й піший особого призначення при Ставці Верховного Головноко-
* Зазначена цифра викликає великі сумніви, можливо, мова йде про 3 тисячі багнетів.
154

мандувача батальйон». Коли вперше німці зайняли Варшаву, були на цей
відтинок кинуті сибірські дивізії і наш 136-й батальйон. Заслуги викинен-
ня німецького війська з м. Варшави були сибірських військ. Ми дістали
наказ зі Ставки Верховного Головнокомандувача залишитися і
розташуватися у Варшаві. У нас бракувало амуніції і ми дістали спеціяльний наказ
дістати амуніцію з варшавських гарматних складів. Пару слів про
внутрішнє життя цього батальйону. Треба правду сказати, що наш
начальник, генерал Вигорницький Олександр Іванович, був більше кабінетним
військовим, аніж бойовим. Любив ріжні прийняття, вести товариське
життя, а не дбав про бойовість цілого батальйону. Старшини в більшості
або цілісінькими днями в карти грали, або бігали за дівчатами, або добре
випивали. Солдати вилежувалися на нарах, абсолютно нічого не роблячи.
Можна було таке командування, весь командний склад батальйону
оскаржити за саботаж, але до того не дійшло. Я не звертав уваги на таке
ставлення до своїх обов'язків старшин і працював зі своїми солдатами день і ніч.
Порядок, муштра, знання солдатів у моїй сотні (складалася з кадрової в
200 багнетів і 4 маршових теж по 250) стояли на першому місці, зразково.
Дисципліна була заведена мною така, що мою сотню прозвали в батальні
«дисциплінарною», а всіх старшин, що були мало дисципліновані, прико-
мандировували до моєї сотні. Можливо, що така виїмкова моя праця в
батальйоні і послужила причиною переводу мене з інфантерії до льотництва.
Якось приїздить до нас інспекційна комісія зі Ставки. В тій комісії було
пару генералів і пару полковників Генштабу. Наш генерал скликав старшин
і заявив, щоб ми всі підтягнулися, бо завтра з 9-ї години комісія буде
провіряти бойову підготовку нашого батальйону. А коли старшини
розійшлися, генерал залишив мене і почав просити, щоб я і 6-у сотню
представляв комісії. І що я не говорив, доводив, що комісія піймає мене на
тому, що я представляю чужу сотню і буде велика неприємність, але
генерал настоював на своєму. Я, врешті, погодився, але не допускав, щоб така
комбінація пройшла незамітною. Генерал дав мені повну волю, «карте
бланше», робити з 6-ю сотнею аби приготував [її] до завтрашньої
інспекції. «Хоч цілу ніч займайтеся з нею, а приготовте її», — таке говорив
мені генерал. Це ж було вже вечером. Пішов я до 6-ї сотні, наказав
вишикувати її і, знаючи психіку солдата, в короткому зверненні до сотні сказав
приблизно таке: «Завтра інспекторський огляд нашого батальйону. Ваш
к[оманди]р сотні «захворів» і я маю наказ вас представити комісії. Мені
дано право цілу ніч з вами займатися, але я певний, що ви і без занять вночі
будете завтра молодцями і чого б від нас не побажала комісія, ми зробимо
якнайкраще...». Коли на моє питаннями, чи обіцяють мені завтра не
вдарити лицем в грязюку, грімнули свою згоду, я скомандував йти лягати спати
і на завтра готувати свої сили. Ані однієї хвилини більше я з ними не
займався. Я добре знав, як у цілому батальйоні ставилися до мене солдати.
Дуже добре. Вони тоді самі не любили муштри, дисципліни і т. д., а цінили це
у других, тобто в моїй сотні, і ставили це в заслугу мені. Вони гордилися,
що я їх буду представляти комісії.
На другий день рано весь батальйон вишикувався перед приходом
комісії. Нарешті прийшла, і почала інспекторський огляд з 1-ї сотні. її десь
155

на їхній наказ відвели, і комісія щось з нею пророблювала. Ми чекаємо.
Нарешті бачимо йдучу комісію в керунку до моєї 2-ї сотні. Я припустив її
на статутне наближення і скомандувавши: «Струнко!» підійшов з
рапортом. Коли я скінчив, кожний з них підійшов до мене, стиснув мені руку і
тут же генерал, голова комісії, при мені почав мене вихваляти. «От зразу
видно військову людину (воєнного человека). Ето я понімаю» (це я
розумію). Спочатку дали мені ріжні муштрові перестроювання, а потім
бойове завдання. Коли я скінчив всі їхні заданія, знову голова комісії
приговорив: «Блестяще!» (Чудово!). І тут вони почали мене розпитувати, звідки я,
а чи жонатий, а чи хочу я на позиції, а де я набував військову науку і т. д.?
Я бачив потім, як один з полковників робив замітки, очевидно, про мене.
Хто знає, чи тоді я й не попав в списки найкращих, чи здібних старшин
російської] армії. Скінчивши представлення моєї сотні, я зараз же
швиденько пішов до 6-ї сотні. Привітався. Запитав, чи добре виспалися і чи
почуваються певними, що всяке завдання найкраще ми виповнимо? Зразу я
відчув, що 6-та сотня і я — одне ціле. Хто знає чому, але, на моє щастя,
сталося так, що комісія робила огляд лише ведення книжок, відчитности і т. д.
А я, як ніби відчував, ще вчора і своїх додав писарів, але привів до порядку
канцелярію сотні. Зосталася комісія задоволена і в 6-й сотні. І тут я зробив
те, що з військового пункту бачення абсолютно недопустима річ, а саме,
коли комісія вже виходила з канцелярії і йшла вздовж сотні по
помешканню, по моєму знаку вся ця маса гримнула «Ура!». Комісія від несподіванки
порушилася, але потім була задоволена, а я це зробив, щоб і солдатам
показати, що 6-та сотня, хоч оглядали лише канцелярію, але вийшла на
інспекторському огляді з честю! Потім я мав подяку від свого генерала.
Але дивним було, що комісія мене не пізнала. Правда, тут я мало з ними
мав діла, бо вони лише переглядали книжки. Все ж я й командував для них
«Струнко!» і підходив з рапортом. Правда, в рапорті я заявив комісії, що
командир 6-ї сотні хворий і тому я її представляю. Між іншим, він не був
хворий, але не зумів би представити. Це все відбувалося в Ліді, де стояв
тоді наш батальйон.
У Варшаві ж, коли наш ген[ерал] дістав наказ дістати амуніцію з
варшавських складів, мене ген[ерал] закликав до себе і наказав амінуцію
дістати в складах. Поїхав я до гарматних складів. Шефом був полковник
(прізвища вже не пригадую). Наш генерал протелефонував одночасно до
нього, що до нього явиться старшина з 136-го батальйону за амуніцією.
Приїздю. Мельдуюсь. Прошу полковника дати розпорядження видати нам
амуніцію на ЗО 000 багнетів. Полковник, несподівано для мене, заявляє, і то
в категоричній формі, що амуніції нема і я її не дістану. Така заява мене
надзвичайно здивувала. Я не виходжу з кабінету і, ніби не звертаючи
уваги на його відмову, настирливо прошу видати амуніцію. Цей полковник
бігає по кабінету від одного кінця до другого, чомусь надзвичайно
хвилюється, але амуніції не видає. Коли я все ж не покидаю кабінету і
категорично прошу видати, він несподівано підбігає до мене і перед самим моїм
носом показує пальцями, що він ось стільки не видасть амуніції. Тоді я
виймаю на письмі наказ Великого Князя Миколи Миколайовича, Верховного
Командуючого, і показую йому, не випускаючи з рук. Прочитав і бачу, що
156

він здає в своїй становчості. Раптом питає: «А як же візьмете таку велику
кількість амуніції?» «Лише погодьтеся видати, а я зараз же зроблю
розпорядження і через годину-півтори заберу», — відповів я йому. Стою в
кабінеті і не виходжу. Нарешті каже, що видасть. Тут же, з кабінету, я
телефоную до батальйону і прошу генерала вислати до складів гарматних
5 тисяч солдатів з «вещевими мішками». Ясно, що я генералу пояснив, про
що ходить. Одночасно я телефоную своєму фельдфебелю наказ всією
моєю сотнею йти до гарматних складів і накивати на інші, призначені
генералом, щоб теж негайно вирушали. Полковник, начальник гарматних
складів лише слухав мої телефонічні розмови і накази. Моя сотня —
1250 солдатів — як на алярм прийшла до складів через якусь годину, і я
почав діставати амуніцію. Поки дістали мої солдати, підоспіли [з] інших
сотень і ми дістали всю кількість, бо кожний солдат нагрузив повний
«вещевой мешок» амуніцією. Одержання амуніції затягнулося до пізньої години,
хоч і одержували так скоро, як вітер віє. Я сам особисто був у складах і
керував одержанням. Солдатня не підходила, а підбігала і похапцем
приймала амуніцію, бо інакше і до ранку не скінчили б прийом. Я поїхав до
батальйону, давши відчути полковнику його саботажне заховання при
виконанні наказу Верх[овного] Головнокомандуючого. Напевно,
неспокійно спав, бо думав, що я відповідним рапортом йому «віддачу». Але я
дістав амуніцію і забув всю справу. Що міг мій рапорт допомогти справі,
коли я бачив на кожному кроці саботаж? Старшини-поляки саботували,
прихильні [до] німців те саме робили. А чимало їх було в армії. А, крім
того, було чимало звичайних бездарів, що дуже зле орієнтувалися і
часто-густо робили страшні злочини помимо їхньої волі. Немає сумніву, що було в
російській армії багато й добрих старшин, але я їх дуже рідко і мало
зустрічав. Я мушу признатися, дуже є вимагальною людиною, чи то у
війську, чи у вільному, цивільному житті. Наприклад, в нашому великому
батальйоні я не мав, після себе добрих старшин. Може, як люди, як
товариші і гарні вони були, але як військові, як бойові старшини, —
нікчемність. Я вище ставив доброго фельдфебеля, унтер-офіцера над
старшиною. З перших кроків моєї військовости, з 1908 року, по повороті з
Америки, я пройшов страшну по строгості впрост * школу відомого на всю
Росію генерала Сандецького в Москві, а потім в Казані. Потім генерала
Ніщинкова теж в Москві і забув прізвище третього, теж грози серед
старшинського корпусу в Самарі. Отже, і я був строгий, але, як кажуть,
справедливий. Солдати мене любили.
Тільки я повернувся до батальйону — свого помешкання, як мій
джура докладає, що зараз прибігав посланець від генерала, що просить мене
зайти до нього, на його помешкання. Що сталося? Чому така незвикла є
потреба в мені пізнього вечора? Переодягся і пішов. Тільки увійшов до
помешкання, як я зрозумів, що щось є незвичайного. Генерал був жонатий, і
тут сиділа його дружина, а стіл був сервірований, як до прийняття.
Привітався, просять сісти і генералова запрошує щось з'їсти, бо, напевно,
* Тобто вишколу.
157

я голодний і вони чекали на мене (!) на вечерю. Отже, вже й поїли і почали
пити кофе і лікер. Розповів я «історію» одержання амуніції, а генерал
потім і говорить, але якось нерішуче, з якоюсь ніяковістю. Я бачив, що
йому не цілком приємно говорити, але мовчав і слухав. Отже, оповів він, що
дістав із Ставки наказ негайно вислати 10 маршових сотень для
поповнення Першої армії на варшавському фронті. Я вислухав і кажу: «Коли маєте
такий наказ, то негайно треба вислати». «Так, — каже він, — але хто їх
одведе, хто здасть в Першій армії?». «Кому накажете, той мусить і
відпровадити і здати», — кажу я. І почав генерал розповідати про всіх старшин
батальйону. Той жонатий і має милу дружину, а коли поведе маршові сотні,
то його там можуть залишити, а він не хотів би робити неприємностей
його дружині; той теж жонатий і має дітей, а той чи справиться із завданням,
а знову он той і т. д. Я все слухав і бачив, куди верне генерал, але мовчки
слухав. Коли він скінчив, я своє: «Кожний старшина мусить бути готовий
опинитися на фронті, в окопах і тому давайте любому наказ і мусить його
виконати». А тоді він і говорить: «От Ви, Ніколай Ефімовіч, одинокий і
могли б взяти на себе ісполненіє наказа Верховного Командуючого». А я
схопився з крісла і проговорив: «Коли Ваш наказ, завтра рано поведу ті
маршові сотні». Отже, він призначає мене. Зараз же з'являється карта
місцевості, знаходимо, де є 1-ша армія, і він читає мені маршрут, як я маю
вести ті сотні. Тут же він говорить: «Знаєте, Ніколай Єфімовіч, ведь етот
маршрут для непонімающих офіцеров, а ведь Вы не оні і потому Вы уж
самі проведіте, как Вы находите лучше». Треба знати, що я з генералом
називали один кожного по імені і по батькові, хіба по службі, — інша справа.
Я попросив сьогодні ж дати мені припис, на письмі маршрут і ми
умовилися як має бути відправа завтра з Варшави цих 10 сотень — 2500 багнетів.
Коли вперше німці обсипали Варшаву з самольота олов'яними кульками
на зразок рушничного патрону в одному кінці з ознаками пропелера.
(Зараз не можу пригадати, як їх називали. Ці кульки скидувалися з самольота
примітивно — рукою. Але тоді і цей дитячий «комик» нагнав страху вар-
шавякам, а навіть і на батальйон). То тоді генерал розгубився і кричав до
мене: «Командуйте моїм іменем батальйоном». Я сміявся в душі і наказав
усім солдатам з касарень не виходити, бо така кулька не вбила б, але
могла трохи скалічити. Коли треба дістати амуніцію — наказ дістати її дається
мені. Тепер, коли треба відправити на позиції маршові сотні, — знову
наказ мені! Я із самого початку війни постановив: на службу не
напрошуватися, але й від служби не відмовлятися, тому завжди виконував накази. Як
почав же зранку штаб батальйону готувати всі папери, а потім збирати на
одному з майданів у Варшаві сотні, то лише до 2-ї години все було готово.
Сотні були вишиковані літерою «П». Забув згадати, що я поставив
умовою, щоб крім ще 3-х старшин з ешелоном, як в допомогу мені можна
було скільки унтер-офіцерів з моєї сотні взяти. Чи я буду мати яку користь
від старшин, — питання, але що мої унтера будуть корисні, — не
сумнівався. Нарешті з'явився генерал, обійшов сотні, привітався, зазначив, що я їх
поведу, і він зі старшинами батальйону відійшли трохи і дивились, як то я
поведу їх. Мені подали дуже гарного вороного коня. Я вскочив на нього і
галопом метнувся до правого крила з громовим привітом до однієї сотні,
158

потім наступних. Скрізь у відповідь громове відповідне привітання.
Сказав коротке в дорогу слово-побажання і зразу ж подав команду рушити.
Ще ми йшли містом, як я побачив усю трудність їх вести і злочин генерала
зі старшинами. З Варшави ми мали йти в керунку до Яблонне, що
25-ти верстах від Варшави на північний захід, але по маршруту не просто
шосе, а більш на південний захід, кружляючи по селах та маленькими
сільськими дорогами, майже фактично паралельно шосе до Яблонне, та
набавляючи кружлянням більшу кількість верств. Дістав я в дрібних
купюрах декілька тисяч російських рублів на харчування солдатів. Коли я
діставав гроші, дивувався, бо ж етапові коменданти мусили б харчувати
проходячі війська, а в маршруті були зазначені пункти з етаповими
комендатурами. Не сварився я зі штабом, і раз дають гроші — треба брати,
а там побачу. Гроші я вмістив в кобури сідла. Ось чому я знав, де
вміщувати гроші, одержані пізніше від С. Петлюри в Київі в 1917 році *. Ріжниця
хіба була при одержанні грошей в тому, що тепер я в спокійних умовах
гроші перерахував і знав, скільки одержав, а в Київі, не рахуючи, дістав у
куфрі, а скільки — не мав поняття. Думаю, що тоді і С. Петлюра не знав,
скільки давав. Гроші тоді не мали ніякої цінности.
Містом Варшавою треба було йти кілометр, як не більше, і ось я
побачив, як самовільно солдати почали вибігати зі строю до проходячих
ешелоном хат-домиків. Один біжить до фотографа зробити знімок, другий хоче
щось купити, а той — напитися і т. д. І подумав я: «Як же я можу їх
довести до пункту здачі, коли прийдеться крутитися між селами? Та ж
розбіжаться по («халупах») хатах і я навіть не буду могти противитися
цьому. Ага! Мені ж сказав генерал, щоби я вів, як я знайду закраще. І рішив я
вести не по маршруту, а рівним шосе до Яблонне. В такому разі я, їдучи на
коні, можу бачити, як хто чи то вправо, чи вліво відходить від колони, можу
завернути. Старшини, яких мені придали, улаштувалися на возах і чи
спали, чи лежали, але в кожному разі я їх не бачив аж до пізнього вечора на
пункті вже здачі сотень. Всі солдати були і при рушницях, і при амуніції, —
в повному бойовому виряді. Колона розтягнулася кілометри на два, і я
тільки й знав, що літав то вправо, то вліво і нагаєм завертав втікача-солда-
та з колони. Як потім оказалося, солдати колись одбували військову
службу в цій місцевості, знали села, а навіть і мали знайомих. Отже, пощо їм в
окопи йти, коли краще до знайомих в «халупу». А солдати всі були
призвані з резерву, брали участь в японській війні, багато з них мали
Юріївські хрести. Словом, солдати були добре биті, спритяжі **, мали
рацію солдати, висловлюючи незадоволення проти старшинства, що не
провадили занять, не мали треніровки і тепер зразу такий перехід! Вже добре
стемніло, коли ми почали підходити до Яблонне. Здалеку нам було видно, як
шмигали автомобілі зі своїми ліхтарями, і вже по цьому видно було, що ми
наближаємося до самого фронту. Я все їздив уздовж колони і попереджав,
щоб тихо проходили Яблонне, бо, мовляв, велике начальство в Яблоннім є.
* В тексті помилка, мова йде про 1918 рік.
** Тобто солдати вже втягнулися у військову службу.
159

Заспокоював солдатів, що ось по Яблонне в 2-х кілометрах я їх здам до
1-ї армії. Чи ж можна було запізно нас виряджати з Варшави? Ми не
поспіли ще звернути з шосе, як я почув по колоні: «Начальника ешелону!»
Тут мається патруль і старший просить мене до вартового генерала.
Наказую колоні затриматися, а сам їду з патрулем на авто їхнім до вартового
генерала. Він містився у вагоні на станції. Входжу і по військовому
рапортую. Генерал, високий, сивуватий, після рапорту просить мене сідати і
говорить: «Так сказать Ви не должни здесь проходить, но раз Ви уже здесь
я Вас пропущу». Дав патрулю наказ нас пропустить, ми попрощалися і я
собі поїхав авто до колони. Вартовим генералом був генерал Галкін "0, що
потім був у нашій армії, а навіть тимчасово виконував обов'язки
Військового міністра у Кам'янці-Подільським. В розмовах він завжди вживав
вираз: «так сказать». Поставив я на чолі колони своїх унтер-офіцерів,
наказавши в Яблонне не зупинятися, а, пройшовши Яблонне, зачекати, коли
підтягнеться вся колона, щоб іти всім разом далі вже до самого пункта
здачі. Попередив знову вздовж колони, щоб тихо минали Яблонне. Від
патруля я довідався, що в Яблонне стоїть штаб армії і якраз 1-ї, але ми
мусимо йти до штабу корпусу, теж 1-го. Минувши Яблонне, я в темноті все ж
побачив, що коло нас невелика група солдатів. Може, було 200 — 300. Я
наказав чекати мене і галопом поскакав до Яблонне. Вже здалеку я почув
страшний «галдьож». Чути було крики одніх: «Давай помешкання!»,
других: «Ми голодні!» і т. д. А коли я ближче підскочив, я виразно чув:
«Начальника ешелону до командуючого армією!». Я щосили гнав коня в
напрямку «галдьожа». Вискакую на майдан серед Яблонне перед великим
гарним будинком. Це було управління Яблонівської цукровні, а тепер тут
містився штаб 1-ї армії. Я підскочив до будинку, зіскочив з коня, кинув тут
першому-ліпшому солдатові, а сам поспішно увійшов до палацу. Тільки
увійшов, коли бачу — до мене йде група старших старшин, з генералів та
полковників Генштабу. Блискавично зорієнтувавшись, хто є командуючий
армією, відрапортував, хто ми і чого ми тут тепер є. Командуючим був
генерал-лейтенант Літвінов т. Рапорт мій зробив зразу, очевидно, гарне
враження, бо й сам командуючий Літвінов стиснув мені руку, подякував і
почав відходити. Ще всі з його оточення не вспіли мені теж стиснути руки,
як він раптом вертається і питає, чи маю маршрут і чи я по тому маршруту
зараз проваджу свою колону? Холодно мені стало, але не мав часу на
довге думання і я сказав, що ось маю маршрут, але я змушений був провадити
її іншою дорогою і хотів пояснити чому саме, як генерал в самий строгий
спосіб обриває мене і вже кричить, що він віддасть мене під суд, що мені
не побачити позицій, окопів, що мене розстріляє і т. д. Я стою струнко, як
та мумія, і слухаю його страшне гримання. Тут же наказує записати
необхідні дані і віддати під війський суд, повернувся і знову пішов. Тоді
полковник Генштабу почав записувати, а я після такого високого
начальника хотів більш свобідно поговорити з полковником, пояснити, чому я
пішов просто шосе... Але, де там! Полковник зразу мене перервав і,
стискуючи переді мною кулак, говорить, що так я мушу взяти солдатів і т. д.
Не вспів він усі дані записати, як знову вертається командуючий
Літвінов зі своїм оточенням і звертається до мене так: «За п'ять хвилин
160

щоби я не бачив Ваших солдатів і не чув цього галдьожу! Тоді все буде в
порядку». Я розумів, що винний був мій генерал у Варшаві, давши мені
право ініціативи, право навіть іншою дорогою вести, аби тільки довести і
здати, але я цього ані генералу Літвінову, ані полковнику не говорив. Коли я
почув такий останній наказ від генерала Літвінова, вскочив, як
божевільний, з палацу, вскочив на коня і несамовитим голосом волав наказ:
«Негайно звільнити майдан!» Повторював, головуючи між солдатами і
гріючи їх по чім попало нагаєм. Дійсно, на пару хвилин нікого вже на
майдані не було. Що може одна людина зробити, коли вона певна в собі, коли
чує за собою правду і морально опирається на силу держави?! Коли ця
солдатська маса таке могла викрикувати, то ж міг якийсь одважний солдат
стрілити в мене, і кінець. Але я певний був, що цього ніхто не зробить. Я ж
їх нагаєм бив по головах, по вухах і, як баранів, гнав з майдану. За Яблон-
ним підтягнулися і пішли до етапного коменданта. Тут нам знову дали
добре поїсти, і ми пішли далі, бо штаб корпусу нас теж не прийняв і наказав
іти до штабу 1 -ї дивізії. Допленталися ми до штабу дивізії годині о 8-й
вечера. У штабі я явився до начальника дивізії генерала Михайлова і склав
рапорт. По скінченні ген[ерал] Михайлов у присутності командира бригади
теж генерала (забув прізвище) і двох полковників Генерального штабу
повів зі мною таку розмову, в перекладі на нашу мову: «Ось Ви привели
2500 солдатів. Ми тут не граємося, а проливаємо нашу кров. Нам треба
знати, кого саме Ви привели? Щоби Вам було зрозуміло моє питання, я сповім
Вам таке: привезли до нас, ось як і Ви, поповнення. І під час боїв одна
сотня з того поповнення перейшла до ворога в полон, потягнувши за собою
цілий батальйон. Тепер Ви розумієте, чому ми мусимо знати, що це за
люди, що Ви привели!» Моторошно мені стало. Я, дійсно, відчув в повітрі
кров, повагу справи і мусив би сказати правду... Але тоді я підведу свого
генерала... Цього я не хотів, хоч він і заслуговував кари за таке ставлення до
своїх обов'язків при командуванні нашим батальйоном. Довго
роздумувати я не міг, мусив зараз же дати відповідь. І я кажу їм всім, що «це такий
елемент, тобто солдати, який, коли його добре прибрати до рук, будуть
добрі, а коли не прибрати — будуть злі». Генерал встав, стиснув мені руку
і проговорив: «Я Вас розумію і Вам дякую. Завтра рано, о 9-й годині, я
прийматиму Ваших солдатів». Вийшовши з кабінету комдива Михайлова,
я звернувся з просьбою до начальника штабу дивізії допомогти мені,
запитуючи, чи при штабі мається служба зв'язку, розвідча кінна сотня. Видно,
я зробив гарне враження, коли начштабу запропонував мені спочатку
вечеряти, а потім будемо говорити про справу. Все ж під час вечері я йому
розповів все, що сталося зі мною в Яблонне і висловив припущення, що
багато солдатів розбіглося по халупах сусідніх сіл, яких я мушу зібрати до
ранку. Полковник сказав, що він допоможе і, направду, зараз же мене
познайомив з начальником, штабс-капітаном команди служби зв'язку,
передав її в моє розпорядження, оголосивши це перед командою. І я зараз же
по вечері вирушив шукати моїх солдатів. Ось перед самим вирушенням
мене атакували старшини з нашого батальйону, щоб я їм сказав, де вони
мають спати... Я на них гримнув, бо ж не тільки нічого не допомагають, а й
ще я маю бути нянькою для них. Сівши на свого коня, я наказав розвідчій
161

команді їхати за мною і далі вітром полетів до Яблонне, бо ж в Яблонне я
бачив їх, майже всіх, і коли розбіглися, то вже починаючи від Яблонне.
Перш за все я наказав якнайскорше ошукати хати в Яблонному, і всіх,
кого там захоплять із солдатів, нагаями гнати до штабу дивізії. Пару сотень
солдатів таки вигнали з Яблонного. Солдати налякалися і швиденько
прямували по вказаному їм керунку. По Яблонному я наказав розвідникам
розсипатися і те саме проробити по сусідніх селах. Так ми шукали
цілісіньку ніч і гнали знайдених солдатів в певному керунку. Погода була
страшна. Морозу не було і падав слабенький сніг, що, падаючи, ставав
водою. Чи всіх знайшли і пригнали, — трудно було сказати, бо ж було ще
темно. Подякувавши розвідчій команді за допомогу, я її відпустив, а сам
помився і пішов до солдатів. Почало вже світати. Поки я знайшов усіх,
зігнав до майдану проти штабу дивізії, настав уже й день. Я був
здивований, що солдатня не була зла на мене, а, навпаки, веселі були і задоволені,
що я їх усіх розшукав і пригнав. Поставали в порядку по сотнях, і, легко
перерахувавши, констатував, що бракує 97 солдатів. Ось бачу — вже й
наближається начальник дивізії генерал Михайлов з гуртом старшин. Цілий
день гукали на солдатів, що хотіли б з колони втекти, потім на майдані в
Яблонного що мав сили кричав, щоб звільнили майдан і т. д., — моє горло
почало здавати. Але мусив як належиться скомандувати і вже самою
командою привести солдатів до бадьорого вигляду і потім останніми
силами горла голосно одрапортувати. Привітався начальник дивізії, а потім
решта старшин, і всі пішли до солдатів. Начальник дивізії привітався.
Мене здивувало, що всі старшини разом з комдивом не мали при собі
зброї, але кожний був з досить добрим дрючком, на який ніби кожний з
них під час ходу опирався. Гурт старшин, що оточував комдива, були
командири 3-х полків із своїми ад'ютантами. Всі комполків були солідні
старшини, як і комдив. Солдатам ще не було подано команди «вільно», як
вони почали «в строю» запалювати цигарки, що строго забороняється, а
багато з них стояли, накрившись зробленим з палаток накриттям на
голову, що спадало і на весь корпус кожного з них. Це все свідчило, що
солдати розпущені, не дисципліновані. Як комдив, так і комполків це зауважили
і, підійшовши до шерегів вишикуваних солдатів, несподіванно і для
солдатів і для мене, кожний з них огрів дрюком такого курія, або накритого
палаткою — і сталося чудо. Без галасу, без криків, без наказів,
блискавично всі солдати покинули цигарки і позривали з себе палатки,
перетворивши себе в одну мить з похилого «мужичка» в бадьорого, готового до
виконання наказів солдата. Було 4 комполків *. Вони й почали розбивку людей
по полках. Перед розбивкою комдив сказав коротеньку, але теплу і чисто
військову промову до солдатів. Тут же ад'ютанти переписали прізвища та
імена тих, що попали до кожного з них у полк. Тут же комполку
скомандував для своїх солдатів і ад'ютанти повели [їх] до окопів, а комдив з компол-
ками і я пішли до штабу дивізії. Зараз же [я] сів і написав листа до свого
генерала Вигорницького, в якому все описав, що сталося в штабі армії з його
* Вище автор говорить про трьох командирів полків.
162

Високопревосходітельством генералом Літвіновим, командуючим
1-ю армією. В російській армії величали генерал-хорунжих,
генерал-лейтенантів «Превосходітельством», а так званих повних генералів — уже
«Високопревосходітельство». Отже, Літвінов був повний генерал і тому
він був «Високопревосходітельство». Щиро й одверто написав, що він,
генерал Вигорницький [у] всьому винен, бо, мовляв, так командувати
батальйоном — злочин і проти військовості, і проти армії. Нагадав я йому в
листі, як я його спеціяльно водив ранком по батальйону, щоб він сам
побачив на власні очі, що робиться в батальйоні в час, коли мали б відбуватися
навчання, і т. д. Тоді я йому доводив, що такі солдати без муштри, без
навчання не можуть бути для армії корисними, що мусить він підтягнути
старшин і змусити їх працювати, а не грати в карти, весело жити..., про
солдатів не дбати. Цей лист я дав моїм унтер-офіцерам і казав вертати до
батальйону і передати лист генералову. Попрощавшись з ними, бо був
певний, що йду під суд і хто знає, що буде зі мною. Наказав їм теж докласти
командиру генералу Вигорницькому все, що самі бачили. Лист мій до
генерала був направду страшний, бо так написаної правди він ніколи, напевно,
не діставав. Старшини ж, що були з батальону додані мені в поміч, самі
зникли з самого ранку. Грошей мені не довелося видавати, і я потім їх здав
у цілості до штабу батальйону. Комдив ген[ерал] Михайлов запросив мене
до себе на вечерю, на 6-ту годину. На вечері був, властиво, весь його штаб.
Вечеря була трезва, жодного алкоголю. На мене штаб 1-ї Сибірської дивізії
зробив дуже гарне враження своєю діловитістю, поважністю, а разом
людяністю. Комдив розповів ріжні епізоди з їхнього життя і підкреслив, що я
є перший, що так акуратно привів поповнення. Завжди було навпаки,
коли я привів на 2500 осіб з браком лише 97 осіб, то інші приводили 97, а
решта десь розбігалася, а старшина був безрадний щось запобігти цьому. На
вечері сказав мені, що командуючий армією генерал Літвінов наказав мені
завтра з'явитися до нього. Я зрозумів, що мені таки кари не минути і не
шкодував, що написав такого одвертого і сильного листа ген[ералу]
Вигорницькому. Я чувся невинним і тому був спокійний. Ген[ерал] Михайлов
просив мене по відвідинах ген(ерала) Літвінова вернутися до його штабу.
На вечері були й комполки і тут же мене просили одвідати їхні штаби на
позиціях, в окопах. Я приобіцяв бути, коли я взагалі зможу вернутися. Всі
запевняли мене, що мені ніякого зла не буде зроблено, а ген[ерал]
Михайлов повідомив про його гарний рапорт начальству про здачу мною такого
поповнення. По вечері я скоро ліг спати, бо був страшенно перемучений.
Нікому я своєю особою не робив турбот. Зі мною було моє розкладове
ліжко, яке я в куті кімнати розставив, свій одяг під голову, а плащем
покрився і спав. Трудно мені тепер пригадати, де я таке ліжко дістав. Було
воно надзвичайно легке і надзвичайно просте по конструкції, а одночасно
добре на ньому було спати. З цим ліжком я не розставався аж до еміграції
в Польщі. Рано на своєму ж коневі поїхав до Яблонне і з'явився в штабі
1-ї армії. Тільки увійшов, а тут йде полковник Генштабу з яким я хотів
вчора говорити щиро після такої високої особи, як «Єго
Високопревосходітельство», та який мене зразу ж обірвав, показуючи на свою стиснуту в кулак
руку, мовляв, як треба взяти солдатів до порядку, але тепер досить мило
163

привітався зі мною, але нічого не сказав. Я з'явився до вартового
старшини по штабу і замельдувався. Чекати довелося довго. За час чекання чого
тільки я не передумав. Дивився у вікно на майдан і згадав учорашній «гал-
дьож» солдатні, мої переживання, мою відвагу кинутися з нагаєм на
озброєних солдатів, любий з яких міг багнетом дістати мене у відповідь на
удар мого нагая... Думав і про поворот моїх унтер-офіцерів до батальйону,
своєї сотні у Варшаві, їхні оповідання солдатам моєї сотні, уявляв реакцію
їхню на почуте, признання рації мені, що своїми заняттями з ними
тренірую їх, роблю здібними на великі переходи-марши... Представляв
собі гнів мого начальника генерала Вигорницького, коли прочитав мого
щирого до нього листа, мого обвинувачення його як командира бойової
частини. Нарешті, мене запросили до кабінету командуючого, генерала
Літвінова. Увійшов. По військовому одрапортував хто і чого і чому я
явився до нього. Привітався. Просив сісти і почав розпитувати мене, що я маю
в собі, що в одну хвилю припинив «галдьож» і звільнив від солдатні
майдан. Потім він просив мене чистосердечно розповісти, в який спосіб я
майже все поповнення довів до мети, до здачі? Я щиро йому пояснив,
стараючись бути коротким і зрозумілим. Всього мені вдалося осягнути через
знання психології солдата, солдатської маси і використання її. Він пояснив,
для чого йому це потрібно. На моєму прикладі має бути видана інструкція
висилки поповнення і допроваджений [його] до здачі призначеній частині.
Він казав, що старшини і 10 % не доводили поповнень до місця
призначення. Пояснив мені, що я вчора наробив тим, що не по маршруту повів
поповнення. В штабі не сподівалися цією дорогою жодних військ і раптом
доносять про військо. В штабі захвилювалися і думали, що стався
несподіваний прорив фронту, і частини в безладді тікають і т. д. Галдьож
на майдані вніс страшне спочатку заміщення в штабі. Коли довідалися про
фактичний стан такої «події», заспокоїлися, але ніби він мав покарати
того, хто тому спричинився. Тут він сказав, що по телефону вчора ще був
виданий наказ арештувати генерала Вигорницького домовим арештом до
вияснення справи... А врешті він сердечно мені подякував і за те, що я так
добре довів поповнення, і що так блискавично звільнив майдан та вияснив
свою вину. Я й тепер нічого не сказав про свого генерала, не сказав, що
мені дано було право виявити свою ініціятиву і право іти іншим
маршрутом. На знак уваги я був запрошений і разом в їхньому штабі з ним обідав,
але теж без алкоголю. По обіді він подякував за службу і ми попрощалися.
Я нічого не питав за суд, а він нічого не говорив, чи відкликає його, чи ні.
Розпитував про мене, про мої персонали, старшина записував. Ось так
скінчилася розмова з генералом Літвіновим. Повернувся до штабу
1-ї дивізії, розповів начальнику дивізії, а потім поїхав на позиції, до штабів
полків. Мусив одвідати всі 4-й полки. Стратив на ці одвідини днів 5, бо ж
кожний полковник затримував мене на цілий день. Кожний з полковників
просив мене залишитися в його полку, але я всім відповідав, що мушу ж я
скласти відчит, здати гроші і т. д., а, крім того, мій генерал мене так собі не
відпустить, хоч після мого до нього листа, може, і пожене. Проживши
5 днів у бойовій обстановці, багато я зрозумів, чого по нині я ані не чув, ані
не читав у споминах про перебування в окопах... А може й таке бути, що
164

хоч і багато було на фронті» в окопах, та не всі все бачили, або й розуміли.
В окопах утворюється своєрідна бойова машина, яка змушує битися і того
бійця, що не хоче воювати, що не хоче битися і дивиться лише на те, як би
йому втекти з окопів. Про цю машину ніде нічого не почуєте і не
прочитаєте. За п'ять днів я став приятелем всіх полковників, мило
розпрощалися і повернув до штабу. В штабі я пробув лише одну ніч, наговорившись із
начштабу полковником Генштабу ввечері. В цей же вечір попрощався з
начальником дивізії і рештою. Рано я на своєму коні вирушив на
Варшаву. Приблизно о 2-й годині я був уже в касарнях, але тут сконстатував, що
батальйон вирушив уже днів два—три, але ніхто не міг сказати, куди
саме. Я зараз же поїхав, як тільки міг, скоро на товаровий двірець,
розраховуючи на те, що люди то вже, напевно, виїхали, але немуштрові,
господарство, може, ще й грузиться. Моя думка справдилася, я вспів здати свого
коня та передати генералові, що я приїду через день—два. Я мусив
викупатися, відпочити і тоді їхати до Ліди.
Приїхав до Ліди, явився до генерала з рапортом. Він ні одного слова не
сказав за мій лист. За мою відсутність дістав батальйон наказ організувати
при батальйоні солдатський вишкіл (Учебную команду). В спокійні часи
при кожному полку існували «Учебние команди». Командиром її
призначався кращий старшина полку. Всі в Росії знали, що коли являлися
новобранці до полків, то українці питали: «Аде є учебна команда?», а москаль
питав: «А где чайная?» Отже, в батальйоні всі були переконані, що
начальником «Учебної команди» буду призначений я, але сталося, що генерал
призначив того старшину, жінці якого не хотів зробити неприємність,
пославши його проводити маршові сотні. Коли я про це довідався, то не
думав ані гніватися, чи бути незадоволенні*. Як у війську, як по цівільному,
як і в українській службі, як і в революційній роботі я ніколи не пнувся до
гори, не старався до командних ролей, а навіть мало цікавився ними. І
тепер для мене було байдуже, хто буде начальником «Учебної команди».
Мені ходило в кожній справі про те, щоб ішло діло, щоб корисно було для
діла. Щоб цілком закінчити 136-й батальйон з його командиром
генералом] О. І. Вигорницьким, зазначу, що мені ще доведеться зустрітися з ним
під час повстання проти Гетьмана П. Скоропадського.
Ось які спогади викликав у мене «галдьож» на майдані в Проскурові
в 1917 * році. Але ріжниця між «галдьожом» 1915/1916 р. на майдані в
Яблонному, а тепер в 1917 р. у Проскурові велика, бо в Яблонному
«галдьож» відбувався ввечері, в темноті і тому не можна було оком окинути
всю масу галдьожників і він був ворожий до невідомого, бо ворожі
вигуки не були скеровані до окресленої особи або установи, треба було
розуміти, що всі вигуки претензій відносились до влади взагалі. «Галдьож»
же в Проскурові відбувався цілий день і тому видно було, яка велика маса
солдатів перебувала в Проскурові, нічого не робила і творила «галдьож»
своїми крикливими розмовами, сварками між собою через купівлю й
продаж, очевидно, крадених річей, «політичними» дискусіями і, нарешті,
В тексті знову помилка, мова йде про 1918 рік.
165

мітюжками. Як в Яблонному під враженням наказу командуючого
1-ю армією генерала Літвінова я, з нечуваною, просто, відвагою, кинувся
гнати солдатську масу з майдану, так тепер зі страшним бажанням
використати це море солдатських голів для нашої загальної справи, для
нав'язання контакту з повітом через можливих солдатів з тутешньої
місцевості, я кинувся серед них і, прислухаючись до того, чим вони цікавляться,
почав злегка висловлювати свої думки на почуте, а потім все більше і
більше розвертав свою пропаганду нашої справи. Поволі, але все більше і
більше навколо мене почали збиратися і купчитися солдати. Говорив я з
самого початку по-українськи, бо ж солдатня говорила своєю рідною
українською мовою. Були між солдатами і москалі і це було моїм нещастям.
Не починав же я від промов, а вмішувався в їхні дискусії, своїми думками
зацікавлював слухачів, і тоді вже довелося досить довгенько говорити без
перерви, але все ж не в характері промов. Звичайно, в моєму говорінні я
старався вбити слухачам до голови Україну, а тому чути все було: «Україна,
українське» і т. д. Очевидно, москалям не подобалося моє говоріння, але не
відважувалися говорити проти. Я це підмічав і використовував. Не лаяв
москалів, взагалі, але так говорив, що слухачі мусили б самі їх лаяти. І ось, коли
я образно представив усі користі для українського народу мати свою хату, а
в ній вже й свою правду, волю... один з москалів не витримав і голосно, з
ворожістю в тоні, звернувся до мене: «А кто же ты, такой умный?» А я тоді
звертаюся до слухачів та й кажу: «Ось бачите, цей пан не знає мене, а мене
тикає. Я ж із ним свиней не пас. Ви ж знаєте, що у нас на Україні до
незнайомих звертаються ввічливо і говорять «ВИ» ,а не «ТИ». А ось в Росії, так там
всім тикають, вживають своїх неможливих просто лайок. У нас ніколи діти
своїх батьків не називають на «ТИ», а у москалів діти лають своїх батьків
найстрашнішими лайками. І ось дивіться. Я цього пана не питаю, хто він
такий, та, взагалі, тут в розмовах нікого не питає ніхто, хто він такий. Ми
ж не поліцаї, і нам не важно, хто, а важно, що говорить, до діла, чи плете
дурниці. А я міг спитати цього пана, для чого йому, хто я такий, але я і цим
не цікавлюся, бо я такі питання нікому з нас ані гріють, ані холодять...».
Слухачі мене декілька разів переривали характерним своїм: «Правильно!»
Бачу, що москалі не хочуть бути битими, щось шепочуться між собою,
очевидно готуються знову щось говорити, але мені відходити теж не випадало
і мусив далі продовжувати говорити. Видно, приготувалися і, в момент,
коли я говорив, що ми мусимо використати революцію для добра всього
народу, пильно дивитися, щоб не руйнувати свого краю, а тим більше не
давати робити цього чужинцям, всяким зайдам, один з москалів перервав
мене і голосно запитав: «А где Вы живете? » Зауваживши, що питаючий
недобре робить, коли перебиває говорити, відповів: «А я Вас питаю, де Ви
живете? Ми всі тут не живемо, бо тоді були б по своїх хатах. Ми всі тут
присутні лише проїздом і я, і Ви. Але я не цікавлюся, де Ви живете. Чи
часом Ви в поліції не служили, що все задаєте питання, які лише поліцай
задає? Ми робимо революцію, і для того, щоб не мав права кожний перший
зустрічний запитувати, а хто Ви такий, а де Ви мешкаєте і т. д. Бо тоді я мав
би таке саме право запитати Вас: «А для чого Вам потрібні такі відомості?»,
але я цього не роблю...». В цей момент один з москалів замахується на мене,
166

маючи мене вдарити і кричить: «Что ж Ви его слушаете? Бить его нужно!»
Але рука його зручно була відбита українцем, що стояв тут же коло мене,
а я все ж відхилився, щоб не вдарив. У цей момент сталося щось
страшне. Трудно мені сказати, як воно так сталося, що я вже побачив, як
відбувалася бійка, та ще яка, серед солдатів з лайками і криками.
Моментально порушення сталося на всьому майдані. Я думаю, що багато учасників
загальної бійки самі не знали, за кого вони і проти кого б'ються, але
б'ються. Я якось виліз із гущі, хотів уже громовим голосом заспокоювати
їх, але до мене підбігли пару українців і радили мені негайно зникнути, а
вони дадуть раду москалям. Я послухав, і поволі, поволі усувався від
страшної розгри-бійки, а потім вже скорою ходою зник з майдану. На моє
щастя, стрілів не було. Я пішов у противну сторону, де я мешкав, а потім
обійшов місто і, що називається, нирнув до готелю. Полк(овник) Ревуць-
кий був незадоволений мною, що я наробив такого неспокою, що те все
може нам дуже зашкодити, а навіть унеможливити сьогодні ж наш виїзд.
Ясно, що ми вже до виїзду не виходили і не знали, чим же все на майдані
скінчилося. Жида-господаря просили піти до міста і довідатися, але він
просив його звільнити від цього, бо боявся покидати готель. Перед самим
виїздом заходив до нього його знайомий жид і оповідав, що розрухи на
майдані скінчились без стрілянини, але тяглися пару добрих годин. Такий
сумний фінал моїх заходів своєю несподіваністю унеможливив
використати тих українців, що уважно весь час мене слухали і які стали в мою
оборону. Думаю, що вони могли б нам прислужиться, але не в Проскурові, а
там, звідки походять. Так скінчилася невдачно наша акція і тут.
Тільки почало смеркатися, як ми виїхали. В дорозі наш візник-селянин
нам оповідав про бійку на майдані, не знаючи, що я там був. Отже, він
оповідав, що українці побилися з москалями, що українці взяли верх над
ними, але нічого не знав і не міг нам сказати, що послужило причиною бійки.
Тут їхали весь час шосе і доїхали лише до Солодковець. Наш
візник-селянин порадив в цьому селі зостановиться на день, бо тут він має доброго
свого приятеля. Хоч ми могли б ще їхати годині дві, бо була ще тільки 5-а
година, але ми послухалися ради і казали везти до його приятеля. Господар
уже встав і після розмови з нашим візником впустив нас на цілий день.
Родина його ще спала, а тому він ввів нас до другої половини хати, ніби до
празничної. Було в хаті дуже холодно, але господар запевнив, що зараз він
її нагріє. Ми плащів не знімали, а господар розпалив пічку. Візник возився
з кіньми, а ми поволі знайомилися з господарем, якого можна було
зачислити до середняків — не був багатим, не був і бідним. Я звернув увагу на
дерево, що лежало у великій кількості на подвір'ї. «Ага! — подумав я, і ти брав
участь у грабежі чужого лісу». Коли ми ще їхали верх, об'їжджаючи села,
здалека бачили, як «народ», власне грабував або державний, або
поміщицький ліс. Під лісом стояло багато возів з кіньми, самі селяни
рубали ліс. Рубка проходила в грабіжницький спосіб: не спилювали дубки при
землі, як завжди і скрізь робилося при рубках, а вони навіть не
нахилялися, а зрублювали на висоті свого росту. Не розуміли селяни, що в такий
спосіб вони псували і те дерево, що для себе брали і те, що залишали по
собі. В одному місці ми навіть під'їхали і говорили з селянами, але де там,
167

щоб нас послухали! І цікаво, що бідні селяни як були без дерева, так і
залишалися, бо біднота не мала коней, а багатші, що мали, не хотіли бідним
допомогти, бо жадоба награбувати якнайбільше собі займала весь їхній час
на рубку і возку. Можна було бачити лежачий награбований ліс коло хат і
у дворах. Такий ліс я й побачив у нашого господаря. Мав це на увазі при
наших денних розмовах. Звичайно, я не виявляв, що ми бачили грабіж
лісів, а говорилося так, ніби ми нічого про це не знаємо. Я запитував, чи він
має намір щось будувати, та чи дорогий тут є ліс. У нас на Полтавщині, де
лісів майже нема, ліс був дорогий. Знаю про це добре, бо в нашій економії
батько перебудовував уже по модерному ріжні господарські будови.
Господар а навіть оком не моргнув і збрехав. Казав: «Оце накупив лісу і хочу
будувати добру стайню. Ви ж бачили, яка у мене стара, вже досить похила
стоїть...». Після такої явної брехні у мене до господаря, а навіть і візника
довір'я пропало, і мої симпатії. Я розумів, що сама участь у грабежі
змушуватиме його несвідомо триматися найлівіших гасел, йти наразі з
большевиками. Всі селяни, що грабували спочатку ліс, потім розбивали і грабили
економії, поміщицькі господарства, а де і з убивствами, змушені були потім йти
несвідомо проти своїх же інтересів за большевиками. Це дуже добре
большевики використали, щоб їх же їхніми руками потім знищити. Не
переконував я господаря, не доводив йому необхідності тримання порядку, але
малював образ використовання большевиками їхньої селянської темноти,
щоби потім зірвати останню свитину з того ж селянина. Я оповідав, що ми
в дорозі бачили страшну рубку лісів і пророкував не менш страшні
наслідки цього. І мови не могло бути, щоб говорити з ним про допомогу
нам в нав'язанні контакту з молодими українцями-селянами. Коли вже
людина грабує — всього можна від такої сподіватися. Коли візник
вважав такого чоловіка приятелем, то у мене і візник є небезпечною
людиною. Я не говорив Ревуцькому, але сам занепокоївся, чи часом в Кам'янці-
Подільському не викине якогось злого коника проти нас цей візник.
Приїхали ми досить пізно до Кам'янця-Подільського і зразу зостано-
вилися у знайомого візника. Під час їзди ми не спали, і я був в
напруженому нервовому стані. В Солодківцях ми таки дуже добре спали і
прокинулися далеко по обіді. Нікуди ми не виходили, господар нас добре нагодував і
ми вирушили до Кам'янця раннього вечора. Хотілося і нам, і візнику
прибути до Кам'янця, коли ще темно, але цього не вдалося. Чи то тому, що коні
перемучилися, чи тому, що було шосе слизьке, але факт є, що приїхали
запізно — вже добре розвиднілося. Я навіть запідозрив, що це візник
зробив навмисно. Кам'янеччанин дав нам притулок у себе в хаті. Ми зразу
поклалися спати і знову проспали до післяобідньої пори. Візник нам заявив,
що він від'їздить, ми з ним розрахувалися, і він поїхав. З господарем ми
рішили про наші справи не говорити і, як тільки смерклося, вийшли до
міста і пішли по адресі на листі. Легко знайшли, бо С Петлюра надписав і
назву вулиці, і число будинку. Ми не були знайомі з цим патріотом.
Рішили, що я зайду, а Ревуцький зачекає, коли я його закличу. Задзвонив, і
двері нам відчинила досить старша жінка. Це була дружина патріота, до
якого ми мали листи. Його не було дома, але вона запросила зайти і
зачекати, бо чоловік її скоро прийде. Я сказав, що я не сам. Запросила обох і ми
168

зайшли. Довго нам чекати не довелося. Надійшов досить високий пан,
старший уже, але не старий і інтелігентний. Ми передали обидва листи,
пояснивши, щоб він не дивувався, коли вони окажуться одного змісту.
Прочитав, усміхнувся і каже: «Так, я знаю Симона Васильовича, і то
добре. Тішуся, що він є серед активних борців проти большевиків і боронить
від них Київ, але у вашій справі я безсилий Вам допомогти. Я банковий
робітник і зв'язків із селянською молоддю не маю. Симон Васильович
знав, що я йому не раз допомагав, але то допомога була іншого характеру.
Ось коли б вам треба було через кордон до Австрії, Галичини когось
переправити, — в цьому я міг би бути допоміжний, але зараз перше всього вас
треба нагодувати, і вам треба з дороги відпочити. Де Ви зостановилися?»
Вислухали його і нам сумно стало, бо остання надія на Кам'янець зникла.
Зробив на нас гарне враження і своєю щирістю, і своїм ставленням до нас.
Ми йому щиро розповіли коротко, де ми є, і що хотіли б від нашого
теперішнього господаря десь переїхати. Умовилися, що ми підемо,
попрощаємося, заплатимо, скажемо, що від'їздимо і з речами прийдемо знову до
нього, а він за цей час для нас приготує помешкання. Ми зараз же пішли і
все нами намічене зробили, покинули господаря і пішли в протилежну
сторону, а потім окружною дорогою прийшли до банковця. Оказалося, що він
має добрі стосунки з місцевими жидами і тому нас улаштував у одного
жида, але не в готелі, а в його приватному помешканні. Умовилися прийти до
нього на другий день, як тільки смеркнеться. Новий наш господар — жид
улаштував нас в маленькій кімнаті, уплотнивши і так повне помешкання
його родиною. Не пригадую вже скільки було дітей, в кожному разі —
більше двох. Господар і господиня були середнього віку і симпатичні.
Залишившись самі в кімнатці, почали радитися, що нам тепер робити? За цей
час, як ми вирушили з Київа, можливо, большевики зайняли його,
можливо, що до сьогодні Київ тримається, можливо... Нічого певного ми не
знали і трудно було десь довідатися. Адже ж, коли тільки зустрілися з
банківським патріотом, то перше питання було: «А що там з Київом?».
Чуток, пліток було багато, але не знали, якій вірити. Ми нічого теж не могли
певного сказати. Те, що ми бачили по дорозі від Київа до Кам'янця, що
доводилося нам чути, — нічого доброго для нас не пророкувало. Пам'ятаю,
яке страшне враження робили покинуті людьми, власне, солдатами,
голодні коні, що вже не рухалися через безсилля від голоду, стояли то тут, то
геть трохи далі, то десь під деревом і чекали свого конання. Все валилося,
руйнувалося, і скільки ми бачили покинутих возів, гармат, ніби після
втікання в безладді армії... А в цей час фактичні господарі і коней, і возів, і
гармат мітюжкували по менших і більших селах, містечках, а навіть малих
містах, та «рятували» по своєму «Революцію»...
169

Листа М. Чеботаріва де В. Шевченка,
В. Равич-Каменского, А. Мельника та А. Кмети
1. Лист до В. Шевченка від 05.10.23. 142
Варшава 5/Х/23
Дорогий пане Сотнику!
Коли б можно було вискочити зараз на вулицю і гукнути на весь
світ: — рятуйте! ґвалт!, то слово честі даю, вискочив би і підняв би галас.
Розумієте мене? Я задихаюсь і збиваюсь, в абсолютному значенню цього
слова, з пантелику. Нема повітря, не хватає сил!!.. Всім все роби, бігай,
улаштовуй, май терпіння!..., а другі не хочуть тебе, а не зрозуміти, а не трохи
потерпіти. Кожен хоче, щоб тільки його справою займались, щоб тільки
ним цікавились і жили, а сам не хоче потерпіти і трохи. Тут не маєш
хвилини і фактично мучишся, а тут тебе з гори все сильніше і сильніше б'ють
дрюком по голові. Розпач і сум обгортає тебе!!.. Налякався, дуже
налякався я останніми листами і телеграмами з таборів. Той пише від
нетерплячки вже образливі листи, що я кручу тільки голови, а нічого не роблю, а той
б'є просто депеши: «натихмяст прошу відповіді» і т. д. Насмішка, чи
безглузда гарячковість?! Всім все повинен зробити, а того не подумає, чи це
від мене залежить.
Боюсь і за Вас, чи і Ви не підпадете під запальний психоз і не почнете
лаяти мене і телеграфовано вимагати відповіді, а тому пишу, що мною
зроблено було в Вашій справі зразу по приїзді до Варшави. Про це все
хотів персонально Вас повідомити, але листи і телеграми мене так
налякали, що хоча вже і дуже пізно і втомлений, рішив написати.
Коли я доклав пану Професору * Вашу справу, то Професор пообіцяв
написати Дельвігу листи, але радить і Вам також написати йому від
себе. Мацієвич 144 відповіді на лист Професора ще не прислав. Адресу
Дельвіга Ви довідаєтесь у ген[ерала] Капустянського.
В Венгрії — Акад[емії] Генштабу нема, але ж Професор радить Вам
написати нашим патріотам в Італію — Шебедіву і його дружині Ліно-
вецькій Младі, а також Онацькому 145. Треба Вам сказати, що Шебедів і
* Тут і далі М.Чеботарів має на увазі С Петлюру.
т

його дружина знаходяться в гарних стосунках з фашистами і можливо, що
хоча і не офіційно, але можуть багато зробити до опреділення Вас 4-х до
Акад[емії] Генерального] Шт[абу], разом з тим Професор радить написати
Сікевичу 146 до мадяр, щоби він офіційно вплинув би в цьому напрямку на
італійського посла в мадярах. Професор пише 1) Дельвігу, потім 2) Ше-
бедіву і Сікевичу.
Таким чином, Шебедів поведе роботу неофіційно, а можливо
італійський] посол допоможе офіційним шляхом. Коли не вийде у румун,
може пощастить у італійців.
За архіви військові також доклав.
От і все. Гадаю скоро бути в Калішу.
З пошаною Ваш Чеботарів
Ф. 269t on. 2, спр. 301, арк. 1-І зв.
2. Лист до В. Шевченка від 21.01.24
Варшава 12/1/24 р.
Дорогий пане Сотнику!
Ваш дорогий для мене, лист, з 7/ХІ, одержав і хотів зразу ж відповісти,
але... але не від мене залежить мій же вільний час. Як не дивно, а може і
смішно, але я до сьогоднішнього дня не мав вільної хвилини. Коли хочете, то
і сьогодні я мусив би, конечно, робити іншу роботу, але приймаючи на
увагу від'їзд сотника, я кинув все, щоб поговорити з Вами. Звичайно, коли б я
не був так перетомлений, коли б мав інший, відповідаючий настрой, лист
мій виглядав би зовсім іншим, але що ж зробиш? І так починаю писати...
Ваші листи до мене, а також до Орла-Орленка 147 в копіях маються у
пана Професора, а Андр[ієм] Миколайовичем] читались.
Пан Професор вкупі з Прокоповичем виїхали з Польщі за кордон.
Цей виїзд є реалізація планів, про котрі ми з Вами обговорювали. Само
собою розуміється, що Професор не кинув справу, а виїхав для справи, що
він не втік з Польщі, а виїхав легально з поворотними візами. Виїхав він до
Будапешту, але треба всіма силами це утаємничить і пустити чутку, а то і
як певну відомость, що виїхав до Швейцарії, Парижу і Лондону. Коли
Професор побаче, що в Європі можна щось зробити, то він там залишиться на
довший час, но коли ж переконається, що нічого не можно зробити, що
його перебування нічого позитивного не дає, то тоді хутко повернеться. Він
ілюзій собі не робе і певне, що прийдеться багато працювати поки
відчується в позитивному розумінню його перебування за кордоном.
Наказуючи мені поінформувати своїх людей, просив написати Вам слідуюче:
що він вважає ген[ерала] Юнаківа 148 трупом, мертвою силою, котру
треба втягнути в роботу і, поставивши, скажемо на чолі майбутніх курсів
Генштабу, коли це вдасться Вам, перевести в життя, і вже цією посадою
примусити працювати; що Удовиченко, Кущ і*9( Дядюша 150 для розвитку
нашої доктрини нічого не зроблять, що такі як Капустянський, Шанд-
рук 151, Пересада 152 і Чабанівський 153 цікавляться нашою справою, але
цікавості мало, треба проводити в життя певні думки, що всі вони в ан-
172

самблі можуть грать якусь ролю постільки поскільки. Ген[ерал] Сальський
з них всіх являється дійсним українським генералом демократом, який
відчуває дихання життя нашого народу, але якого треба перебрати Вам до
Чехії пізніше. Він зараз потрібен тут.
Я гадаю, що коли вмістити в один мішок Удовиченка і Омеляновича,
то вони навіки перегризуться за первенство.
Заступником Професора в Польщі залишився Прем'єр * і я тепер в
його розпорядженні.
От як бачите і на цей раз не можу писати.
Мушу спішити. Вам сот[ник] Дзябенко розкаже. На днях напишу.
Вітає Вас полк|овник] Орел 154. Передавав привітання Г[оловний]
О[таман].
Чекайте від мене листа.
Ваш Чеботарів.
Ф.269, оп.2, спр.301, арк.2-2зв.
3. Лист до В. Шевченка від 15.02.24
15.02.1924 р.
Дорогий пане Сотнику!
Надсилаючи Вам інтерв'ю, про Тютюнника і Зайцевих, я прошу
зрозуміти мене і вибачити моє довге мовчання. Я в розпуці і переживаю
душевну трагедію. Але тепер я відчув самотність і безсилість бути корисним
нашій справі! Не тільки хочу, а мушу листовно поговорити з Вами, але що
зробиш, коли не хватає меж на 24 години. Не можу ж я обмежитись парою
слів, а для цього треба часу.
Звичайно нашим навіть однодумцям не можна давати всього
матеріалу про 3[айцев]а 155 і Т[ютюнни]ка. Ви добре розумієте, кому і що
можна знати.
Все ж таки на днях думаю писати Вам довгого листа. Пишіть Warszawa
Marszalkowska 67 m. 14/
WP. Janowecka dla Sumniewicz.
Ваш Чеботарів
P.S. Раджу зайтись з сином Прем'єра ♦*. Він гарний патріот.
Г^ ІНТЕРВ'Ю З С В. ПЕТЛЮРОЮ СПІВРОБІТНИКА РУСС-ПРЕС
(Повний текст) ***
На Ваши вопросы я буду отвечать в несколько измененном порядке и
* Андрій Миколайович Лівицький.
'•• Микола Андрійович Лівицький.
••♦ РУСС-ПРЕСС — інформаційне агентство російської еміграції на теренах Європи.
Інтерв'ю у витягах було надруковане в російськомовних виданнях у грудні 1923 р.
173

остановлюсь прежде всего на УКРАИНИЗАЦИИ 156, проводимой
большевиками. В этом направлении нынешней политики большевиков я
усматриваю очередную их уступку стихийной силе украинского национального
движения, а вместе с тем логически последовательную и политическую
меру в целях овладения силой этого движения и укрепления своих
позиций на Украине. Рост украинского национального самосознания, видный
каждому беспристрастному наблюдателю, не мог не остановить на себе
внимания и большевистских лидеров.
Смычка «села с городом, которой большевики не без основания
придают» такое решающее значение в деле своего дальнейшего пребывания у
власти, не может быть осуществлена, по их собственным признаниям, без
предварительного, хотя бы частичного удовлетворения тех требований,
которые предъявляются национально-пробудившимся украинским селом.
Политика репрессий и преследования всего украинского, как
контрреволюционного, не разумно и жестоко проводимая большевиками в
продолжении 5 лет, давала обратные результаты, вызывая народный террор в
виде не прекращавшихся восстаний, что в конце концов и принудило
большевиков пойти на некоторые уступки. Деятельность украинской
эмиграции, в сторону которой обращались взоры терзаемой коммунистами
страны, сыграла при этом видную роль. Спохватились первые, правда
весьма не влиятельные и немногочисленные украинские коммунисты, и
грузинские, и настойчиво обращали внимание своих московских
патронов на растущие опасности. Руководители III интернационала поняли, что
уступка необходима не только по соображениям внутренней политики, но
что и в перипетиях политики внешней, при ближайшей более или менее
благоприятной международной конъюнктуре она может дать
осязательные результаты. Не оставляя идеи использования политических и
экономических кризисов в Европе в целях насаждения там советской
системы, руководители Московского интернационала, уже под влиянием
своих военных экспертов, должны были в положительном смысле
разрешить вопрос об украинизации и по мотивам будущей милитарной
борьбы. И фронт последней, а еще более тыл обеих армий будут ведь в
значительной части проходить по территории, населенной украинцами. Иметь
симпатии этого населения, явиться к нему, если не в ореоле
национального освободителя, то по крайней мере толерантного контрагента, важно и с
точки зрения стратегической. В данном случае большевики, оставаясь
верными себе, подготовляют испытанное и давшее блестящие результаты
за последнее время оружие-агитацию, имеющую целью разложение
противника с приобретением среди него союзников. Наряду с этим нужно
поставить откровенно высказываемое самими большевиками стремление
привлечь на свою сторону провозглашением начала национальной
свободы туземные народы Азии. Таким образом, большевистская украинизация
должна рассматриваться как одно из звеньев того плана, какой ими
вынашивается на случай вооруженного конфликта со своими соседями.
Говорить об успехах ее на самой Украине пока преждевременно. Сведения,
получаемые оттуда, заставляют отнестись к ней скорее с недоверием и
оговорками. Как во всем, что декларируют большевики, так и в данном во-
124

просе, за шумными и красивыми словами и высокими идеями скрывается
не мало фарисейства и суррогата. Так, украинизация упрощена и
прямолинейно сводится лишь к переходу на украинский язык в
делопроизводстве и к введению его в школе как орудия обучения в духе
коммунистических идей. Пока что не слышно, чтобы к колоссальной по своему
содержанию и объему работе украинизации привлечены были
культурные силы Украины, не исповедывающие коммунистической веры. Нет,
украинизацию проводит в большинстве пришлый элемент, коммунисты
из Москвы, наспех сами еле обучившиеся или обучающиеся украинскому
языку. Не трудно предвидеть, сколько искривлений и порчи принесет
такая украинизация подлинной национальной культуре, сколько лишней
работы прибавится подлинным культурным работникам Украины по
очистке принесенного сору и фальши. Нарочитость и фарисейство
украинизации, проводимой большевиками, тем более бросается в глаза, что
одновременно с декларированием и частичной реализацией ее,
коммунистические лидеры прикончили с последними признаками государственной
самостоятельности УССР, ликвидировав дипломатические
представительства ее за границей и целый ряд комиссариатов на Украине, объединив в
Союзных центральных учреждениях руководство наиболее важными
хозяйственными отраслями Украины. Фактически Украина ныне больше
чем когда бы то ни было раньше, представляет собой источник для
беззастенчивой эксплуатации в пользу всего Союза Советских Республик.
Достаточно иллюстрирует положение Украины хотя бы тот факт, что
бюджет Украины, как составной части Союза, составляет лишь 12 % бюджета
Москвы, как государственного центра Союза, а хлеб и другие продукты
украинского сельского хозяйства служат главным предметом внешней
торговли Союза, в то время как местное население само не имеет хлеба,
недоедает, а то и просто голодает. То, что производит украинский
крестьянин на своем поле, большевики в буквальном смысле вырывают у него из
голодного рта для того, чтобы поддержать свой престиж перед заграницей.
Таким образом, украинизация, проводимая большевиками, при
указанных условиях, выступает как обдуманный ход политической игры в
интересах коммунизма, а не как действительное средство удовлетворения
национальных потребностей 35 миллионного населения Украины.
Тем не менее, это не значит, что она не принесет некоторых, хотя бы
и кратковременных выгод. Расчет большевиков на эффект подобной
тактики в смысле влияния на украинскую эмиграцию и особенно на
украинское население, живущее ныне в пределах Польши, оказывается до
известной степени правильным. Интересующим Вас фактам
«сменовеховства» по украински «перекинчицтва» 157 профессора] Грушевского 158 и
г[енерала] Тютюника ни я, ни, сколько мне известно, серьезные круги
украинской эмиграции особенного значения не придают. В сущности
проф(ессор) Грушевский давно уже вплотную подошел к большевикам в
своих социально-политических концепциях и скорее удивляет тот факт,
что он так долго медлил с публичным фиксированием своей эволюции.
Что касается г(енерала) Тютюнника, то его политическая неустойчивость
для нашей эмиграции не секрет. Он уже раз переходил к большевикам,
175

теперешний его переход к ним никого не удивляет, как не удивит никого
и новый шаг его в обратном направлении, когда ситуация
соответственным образом изменится.
Вообще же, мне кажется, что при объяснении того или иного факта
перехода украинцев-эмигрантов, живущих в Польше, к большевикам надо
принимать во внимание те психологические мотивы, возникновение и
рост которых так обильно питает положение украинцев в Польше.
Здесь я должен кратко коснуться общего положения украинской
эмиграции. Условия ее жизни, как материальные, так и правовые —.очень
тяжелые. Сравнительно благоприятны они в Чехо-Словакии, где
украинская интеллигенция, подобно русской, нашла значительное применение
для своих сил, организовав при содействии тамошних влиятельных кругов
Украинский Университет с 3-мя факультетами 159, Агрономическую
Академию 160, Высший Педагогический Институт 1б1гМатуральные Курсы і62,
где идет подготовка к будущей культурной и творческой работе на родине.
Благодаря этому, случаи перехода там к большевикам со стороны местной
украинской колонии сравнительно редки.
Не так обстоит дело в Румынии, Германии, а в особенности в Польше.
Здесь положение ее более тяжелое. Материально необеспеченная, по
крайней мере в большинстве своем, ущемляемая правовыми
ограничениями, она здесь и морально подвергается тяжелым переживаниям на почве
той национальной политики, какая осуществляется здесь по отношению к
единокровному украинскому местному населению. Острота этих
переживаний тем более дает себя знать, что эта политика противоречит тем
лозунгам и формальным обещаниям, какие были положены в основу общей
борьбы поляков и «надднепрянских» украинцев против большевиков в
1920 г[оду], и над которыми первые, использовав политически милитар-
ную силу последних, перешли потом к порядку дня. Если эта политика не
может удовлетворять украинцев, живущих в Польше, то с другой стороны
она вызывает глубокую горечь и разочарование среди той части
украинской эмиграции, которая вместе с Украинской армией разделяла труды
борьбы 1920 г., а после интернирования в границы Польши и пребывания
в «обозах», имела достаточно материала для углубления этой горечи.
Неудивительно, что на почве этого разочарования большевистская
«украинизация», какой бы извращенной она не была, расценивается
некоторыми кругами эмиграции, как явление более положительное, дающее некое
основание верить серьезности нового курса большевиков в национальном
вопросе, а б[ыть] м[ожет] использовать его в направлении, отвечающем
подлинным потребностям украинского народа. Для элементов,
политически мало развитых, но по натуре своей деятельных и такая возможность,
при сопоставлении их с польской действительностью, являются
достаточным импульсом для возвращения. Отсюда большая по сравнению с
другими центрами эмиграции реэмиграция украинцев на родину, в частности
из «обозов для интернованых», где общие условия жизни, в частности
моральные, несмотря на все усилия со стороны командования, особенно
неблагоприятны. Я лично думаю, что реэмиграция таких элементов не
является ослаблением той идейной работы, какую преследует политически
126

сознательная часть украинской эмиграции. «Сменовеховство» среди этой
части эмиграции — явление редкое и широкого массового
распространения не имеет. Влиянию его подпадают, как я сказал, элементы мало
ценные в политическом отношении. Что касается большинства эмиграции, то
оно остается на своих старых идейных позициях и отрицательно относясь
к большевикам, не верит ни в серьезность, ни в искренность нового
«путча» большевиков в национальном вопросе.
Антибольшевистская позиция объединяет всю украинскую
эмиграцию, без различия политических группировок. Другим цементом,
соединяющим ее, является идея украинской государственности. Естественно,
что различные течения украинской политической мысли борются между
собой за преобладание своей программы и своей концепции —
украинской государственности, но имеются серьезные основания заключать, что
это различие не помешает всем, при благоприятных условиях, сплотиться
под лозунгом приоритета государственности над партийностью и
партикуляризмом, тем более, что базой для объединенной творческой работой
будут подлинные настроения народных масс, а не теоретические
построения тех или иных эмигрантских групп.
Что касается того течения, какое представляется мной, то оно
сохраняет равнодействующую между различными течениями и сохраняет
традиции украинской государственности, считая, что это приобретение
национальной борьбы не должно растрачиваться, а наоборот, быть передано
народу в его новых реставрационно-государственных начинаниях. Не
только я и мои ближайшие сотрудники, но и вся сознательная часть
украинской эмиграции свое пребывание на чужой стороне старается
использовать с целью пропаганды украинской идеи среди политических и
общественных кругов Европы и Америки и ознакомления их с жизненностью и
политической целесообразностью идеи Украинского Государства.
Украинская эмиграция стремится к тому, чтобы эта идея в конце
концов стала объективно ценной в сознании политических кругов Европы,
которая, благодаря созданию украинского государства, приобрела бы
большее равновесие и устойчивость, т. к. в систему ее
государственно-политических отношений вошел бы достаточно сильный, как экономически,
так и в отношении количества населения, фактор, при его помощи более
успешно можно бы было регулировать сложные отношения на Востоке
Европы и в особенности в системе Черноморского бассейна, чем это было
до сих пор. Не имея империалистических стремлений, будучи
государством национальным, Украина давала бы гарантии мира в этом тревожном
пункте Европы, а своими природными богатствами представляла бы
большую ценность для последней и в экономическом отношении.
По интересующему Вас вопросу о польско-украинских отношениях я
могу сказать очень немного. Договор заключенный правительством Речи
Посполитой Польской и Правительством Украинской Народной
Республики в апреле 1920 года 163, был аннулирован фактом подписания в Риге
Польщей договора с Советами 164. в дальнейшем министерства, как
парламентарные так и внепарламентарные, углубляли смысл этого акта и
свели на нет значение украинского фактора в системе своей «Восточной
127

политики». Правда, в некоторых органах польской прессы, а также и в
Сейме, иногда раздаются предостережения и призывы к более серьезной
оценке растущей силе украинского движения. Но эти предостережения
носят единичный и платонический характер. Они не подкрепляются
делами и соответствующим отношением к национальным интересам
украинского населения у себя дома, в виду чего за ними едва ли можно признать
реальное политическое значение.
А в будущем, о нем говорить и трудно и преждевременно.
Что касается отношения к русской эмиграции, то оно не только у
меня, но, насколько я знаю настроения украинской эмиграции, у всех
ответственных представителей ее, определяется ее — русской эмиграцией —
отношением к проблеме украинской государственности. Насколько я
знаком с различными течениями политической мысли русской эмиграции,
она еще не освободилась от предвзятых и не жизненных критериев в этом
вопросе. Как среди правых кругов ее, так и демократических, вплоть до
социалистов с различными их оттенками, господствуют в отношении
украинской проблемы смутные и не отвечающие действительности
представления. В этом отношении русские большевики пошли вперед от них.
Я думаю, что жизнь заставит тоже сделать и те политические круги,
которые являются антиподами их. Давние отношения на Востоке Европы не
могут быть восстановлены ни в той форме, ни в тех границах, какие были
до войны. Угрозы некоторых кругов русского общества расправиться с
украинцами, грузинами и другими национальностями, стремящимися к
созданию или восстановлению своей государственности, никого не пугают и
вызывают обратное действие. Доброй волей никто из них в объятия
Единой Великой России, будет ли она республиканской,
конституционно-демократической или самодержавной, не захочет возвратиться. Попытка
силой принудить их к этому — слишком опасна и прежде всего для самих
русских, так как никто не может быть уверен в исходе борьбы. В
частности, что касается Украины, то печальный пример с продвижением
добровольческой армии, которое было ликвидировано не столько фронтовыми
победами большевиков, сколько дезорганизацией тыла ее украинским
населением, оскорбленным насилиями частей добровольческой армии и
нападением ее на украинскую армию, должен послужить лишним
предостережением для чрезмерных иллюзий в попытках силой воссоединить
оторванное. Внутренняя сила украинского национального движения
гораздо шире, центробежна, чем представляют себе некоторые русские
политики и не может она быть втиснута в тесные рамки федерации или
местного самоуправления. В виду чего представлялось бы крайне
желательным, чтобы русская эмиграция усвоила себе несколько иные
критерии в украинском вопросе, признав за ним первостепенное значение в
деле урегулирования отношений на территории, заселяемой различными
народами, достаточно подготовленными к самостоятельной
государственной жизни, дающей им более гарантий и выгод для развития своих
разнообразных интересов, чем может дать любая концепция русских воссоеди-
нителей. Я знаю, что отказаться от привычных навыков и старых
критериев не так легко. Но интересы будущего строительства как России,
178

так и Украины обязывают к устранению уже теперь всего того, что может
осложнить процессы этого строительства. По этим соображениям
политическим кругам обоих эмиграции следует говорить не о местном
самоуправлении или федерации, а о наиболее целесообразном разграничении
территориальных интересов и об эвентуальных схемах экономических
отношений, намечающих взаимные интересы обоих соседних государств.
Из всего сказанного выше Вы могли вынести впечатление, что не только
лично я, но и вся украинская эмиграция твердо верит и убеждена как в
жизненности, так и в незыблемости украинской государственной идеи.
Эта убежденность питается тою силой однородности, как выявила
украинская нация в попытках ее денационализации на своем историческом
пути и в росте национального самосознания ее, с которым в конце концов
должны были считаться и такие новеляторы, как большевики и с
которыми жизнь заставит считаться — хотят ли они этого или нет — и других
соседей Украины. Идеал украинской государственности, начавшей было в
1917—1918 гг. приобретать вполне реальные очертания и нашедшей было
свое выражение в напряженных усилиях государственного
строительства, временно искривился благодаря социальной демагогии большевиков,
которые кое что испортили, кое что поломали в этой строительной работе.
Но база государственного строительства осталась не затронутой.
Уничтожить ее даже большевики при всей их жестокости и бесцеремонности не
в силах. Она — в народе украинском, в его творческих потенциях и
сознательной воле к самостоятельному державному бытию.
Пребывая на эмиграции, мы как часть народа, учимся накопляем свои
наблюдения над чужим опытом в вопросах государственного
строительства, в том сознании и уверенности, что все это при неустойчивости
современных политических отношений Европы найдет свое приложение в
реальных условиях родной обстановки и принесет свою пользу в деле
освобождения нашего народа.
Після невдалого походу на Украшу, в 1921 році, Тютюнник
повернувся до Польщі, кинувши свій відадл під час бою з кіннотою Ко-
товського 165 на Україні, а сам вкупі з відданими йому людьми на конях
втік 166. По переході кордону Тютюнник з людьми був обеззброєний
поляками і під екскортою направлений до таборів. По дорозі Тютюнник і Доб-
ротворський 167 втікли і з'явились у Львові, а решта людей була
інтернована в таборі Каліш — Шепіорно. Ліквідувавши Повстанчий Штаб *68(
відкривається у Львові ресторан на чолі з Тютюнником, Добротворським і
др., але Т.* не залишає думки боротись зі всіма, хто стоїть йому на дорозі
для осягнення своєї мети — бути першою особою на звільненій Україні.
Переконавшись, що поляки, а по части і міродайні чинники наші, йому не
11 Тут і далі автор має на увазі Ю. Тютюнника.
179

довіряють, він розпочав таємну працю, використовуючи старі зв'язки і
людей по передній підготовчій праці до повстання на Україні, а також
зв'язки з Румунією через бувших представників-військових — при нашій
Армії. З цього часу його праця прийняла надзвичайно таємний характер, а
тому, як поляки, так і наші зацікавились, що саме тепер робе Т. і чи дійсно
робе, чи тільки вдає, що робе. В першій половині 23-го року Т. зникає з
Польщі і появляється в Румунії, буваючи з Польщі таємно для побачень з
Добротворським, Лисенком і др. Поляки напружують свої сили, щоб
заарештувати його, бо рішили, що він працює на шкоду Польщі, а ми, щоб
вияснити дійсні його наміри і напрям праці. Поляки збирають матеріали,
можливо і не відповідаючі дійсності, пишуть через Румунське Посольство
різні домагання про видалення Т. з терену Румунії, зазначаючи, що Т.
використовує контр-розвідочні апарати 6-ої Румунської дивізії,
розташованої по кордону Совдепії і трохи Польщі, але реальних наслідків поляки не
здобули. Т. став ще обережніше появлятись в Польщі і його однодумці
розпочали більш інтенсивну працю серед української еміграції. Нам удається
установити, що Т. дійсно працює в контакті з дефензивою 6-ої Рум[унсь-
кої] див[ізії], але зв'язаний і через деяких, бувши наших урядових осіб,
як-то Галіп I69f з росіянами і Генштабом француз [ьким]. Вступає в дружні
відношення з Дмитром Донцовим, використовує його патріотизм і погляд,
що Україна може бути звільнена і створена Держава, тільки сильною
людиною, вважає себе таким 17° і розпочинає вкупі з Донцовим широкого
масштабу політичну акцію проти нас, начебто для нашої загальної справи —
визволення Батьківщини. Ми почали пильно стежити за кожним кроком
його діяльності і прийшли до переконання, що Т. готовить нову велику
авантюру і що йому не важно визволення, не важна Україна, а [важні]
персональні, егоїстичні задоволення. Паном Головним Отаманом робились
заходи попередити Донцова і застерегти Тимошенка. Наколи б пан
Головний Отаман був певен, що Донців приїде, то викликав би до Варшави і
роз'яснив би дійсні заміри Т. Декілька разів мені давались директиви
поїхати до Львова, побачитись з Донцовим і Тимошенком і передати їм все
те, що нам було відомо. Річ в тім, що у нас в руках були, як листи Д[онцо-
ва] до Т-ка, так і другі документи, виявляючи дійсну гру Т-ка. Кожний раз,
коли я збирався до Львова, а навіть коли вже був у Львові, я не міг зайти до
них, не бажаючи бути не заслужено ображеним. Я добре знав, як добре
ставились і Д[онцов] і Т[имошенко] до Т[ютюнни]ка і в яких гарних,
дружніх відношеннях були вони всі три, а я мусив доказати їм, що Т.
зрадник, що вони просте знаряддя в руках спритного авантюрника. Прийш-
лось чекати нормальної розв'язки страшної для нас авантюри. Ми добре
собі уяснили, що Т. працює в контакті з большевиками, користуючись і
грішми, і нелегальним їхнім апаратом на терені Польщі, що він зв'язався і
з румунами, і з французами і росіянами по вказівках большовиків, для
здобуття найбільше документів, компрометуючих європейську
контрреволюцію, а також для того, очевидно цього вже і Т. не передбачив, щоб
відрізати Т-ка від Європи, щоб скомпрометувати перед Європою його і
відтягти поворот до Європи. Т. в купі з своєю зграєю, будучи вже агентом
большовиків, направив свої удари проти нашого Уряду, проти Армії і всієї
180

еміграції. Для повалення Уряду в Львові була скликана конференція Се-
лянсько-Парламентського Союзу, на котрій обібрали Головою Союзу Ти-
мошенка і винесли ряд резолюцій проти пана Головного Отамана і Уряду,
надіючись, що це буде першою ластівкою цілого ряду резолюцій різних
політичних партій. Звичайно біля цього з'їзду вертівся Т., Доброт[ворсь-
кий], Донцов, а Тим[ошенко] на самому з'їзді. Добротворський приїхав на
український еміграційний з'їзд і працював в напрямку відокремлення всієї
еміграції від Уряду УНР. З цього нічого не вийшло. Доброт[ворський]
появляється в таборах і веде таємні переговори з Генеральним інспектором
Удовиченком *, окремо з начальником Калішської групи Загродським 171,
пускає в маси різні провокації і від'їжджає. До сього часу зміст розмов з
зазначеними генералами тримається в тайні. Але по змісту тих розмов, які
вів Д[обротворський] зі мною і Прем'єром, можно сказати, що міг
говорити він з ними. Трагедія вся наших зазначених «високих осіб-генералів», на
мій погляд полягає в тому, що вони не будучи в курсі справ, а хоча і були в
курсі, без дозволу Уряду вступили в переговори з чоловіком, явно
ворожим нашої справи, та ще так одверто.
Який же конфуз для наших «маршалів» був, коли вияснилось, що
Добротвор[ський] говорив від імені Т-ка з генералами в той час, коли сам
Т. був вже в Совдепії, але про що сам Добротворський не знав. Я
страшенно був і є обурений, взагалі, такою системою при котрій можливі
подібні явища. Хіба після таких таємних перетрактацій з відомими
зрадниками можна довіряти тим самим генералам. Який же престиж і авторитет
можуть мати у свідомих патріотів такі генерали.
Доброт[ворський] у своїх розмовах зі мною і Прем'єром вів до того,
що треба закінчити гру в Державу, що роля Головного Отамана скінчена,
що зараз завдання кожного свідомого українця патріота полягає в тому,
щоб знищити різні українські уряди, бо, мовляв, скоро розвернуться
великі події європейського значення і Європа буде рада мати Уряд УНР для
того, щоб різними договорами накинути знову ярмо на український нарід,
а ми мусимо бути вільними від жодних обов'язків перед Європою, бо наш
нарід не визнає жодних договорів і ніколи не простить тим, хто
запродасться Європі, що треба подумати над тим, щоб даремно не проливалась
братня кров, коли, з одного боку буде червона велика армія, а з другого —
петлюрівська, бо ми є однієї нації діти. Дійсно, картина розвертається
надзвичайно, і фантастична і серйозна. Уявіть собі слідуюче: війна з
большевиками, з одного боку ми, з другого боку червона, дійсно, велика армія з
гаслами визволення українців з під лядської неволі, армія, котра
«українізована» для більш успішної боротьби з Європою, в котрій, завдяки
«праці Тютюнника», окажеться багато наших командирів, армія на чолі
котрої стоїть сам Тютюнник. В рішучий мент Тютюнник, будучи в зв'язку
з нашим командуванням, умовляється, ми, перейшовши до нього,
відкриваєм фронт, наносимо смертельний удар полякам і розпочинаємо при
великій Українській Армії будувати свою власну Державу. Звичайно можна
1 Йдеться про О. Удовиченка.
181

було б подумати над таким фантастичним планом, коли б у Т-ка переважав
національний момент над авантюризмом і егоїзмом, а також коли б було
більш здравого змісту в цьому пляні. Коли б Т. був дійсно нашим чоловіком
і серйозним державником, то навіть тоді, коли б йому вдалось одурити
большовиків, в що ми абсолютно не віримо, стати на чолі Червоної
Української Армії, зробити до певної міри нашим командний склад, то і тоді
можлива була б певна комбінація тільки в тому разі, наколи б він зазначив
повну підлеглість нашому Уряду і нашому Верховному Вождю, бо тоді
прийшлось би йому переходити до нас, зраджуючи большевиків, а ми
маючи велику Армію, хутко зайняли б терен України, спричинились би
можливо до розгрому москалів, а може через дипломатію використували б їхнє
скрутне становище і своїм чесним поступуванням до союзниці, чи Польщі,
чи хто буде за її спиною, примусили б Європу визнати нас і допомогти нам
відбудувати державу. Так, це можна було б зробити, коли б було те, а те,
але поза як цього всього нема, бо замість серйозного державника
приходиться мати діло з авантюрником, то ми і не придаємо ніякого значіння
його пропозиціям, бо знаємо, що вони наперед засуджені і на неудачу і на
абсурдність самого плану. Поки що ми являємося свідками, як
провалюються плани Т[ютюнни]ка і на скільки ми праві були. Треба мати на увазі,
що при найтіснішому контакті Т-ка з Добр[отворськ]им, останній не мав
поняття, що в час переговорів з нами, Т-к вже був заарештований большо-
виками і сидів в законспірованім помешканні в Харкові і що для Добр[от-
ворського] небезпечне саме перебування в Польщі. Ясно, що коли він
довідався, що його патрон вже там, то в поспішності не розібравшись
добре, яким чином Т. опинився там і що його там спіткало, втік до Совдепії,
перейшовши кордон в районі Рівного, давши три доляра, перевівшому його
українцю. Сам же Т. перейшов при слідуючи обставинах: будучи агентом
большовиків і розпочавши гру з ними (большевики для певності в його
відданості до них, а з другого боку, щоб краще прибрати його до своїх рук
забажали, щоб він відправив до них свою дружину і дітей) відправив свою
родину через Румунію до Совдепії. Коли Т., виконуючи роль, накази, пе-
ревідправив всі архіви і коли большевики зрозуміли, що для них
непотрібно мати такого агента, як Т. за кордоном, а разом з тим боялись
прямо запропонувати приїхати до них, а конче хотіли мати його в своїх руках,
розіграли слідуючу комедію, а для Т. трагедію: Тютюнник одержав від
старого повстанця шифрований лист, котрим викликався він на нараду
повстанців в Кам'янецький район. Т. довірився і поїхав, але в призначеному
місці були не повстанці, а Н[ачальни]к Г.П.У. Харкова Балицький 172,
Варшавський, член Кам'янецького ГПУ і Начальник по боротьбі з
бандитизмом і ще хтось третій. Т. був заарештований і при надзвичайно
конспіративних умовах відвезений до Харкова і схований по Губернаторській
вул., № 9. Днів через 7—9 я все знав про всю цю історію і доклав Пану
Головному Отаману. Большовики, безумовно, і не допускали в думці, щоб я
це міг знати, а тим більше Г[оловний] О[таман]. Наколи б Т[ютюнник]
тримався одного берега і слухався б Пана Г[оловного] О[тамана], то він був би
мною через Пана Г[оловного] О[тамана] попереджений, щоб не вірити
тому повстанцю, бо за нього у мене були вже задалеко до цього момента відо-
182

мості, що він зрадник і працює в ГПУ, в Одесі. Доброт[ворський] нічого
цього не знав і подався до них. Коли ми зрозуміли, в яку страшну пропасть
попав Т. і яке лихо може бути заподіяно нашій справі, ми рішили,
фактично, пан Головний Отаман рішив розконспірувати Т-ка і тим самим
унеможливити його шкідливість. Річ утім, що большовики, маючи вже його в своїх
руках, нікому про це не говорили, бажаючи, очевидно, використувати його
як фахівця по виловленню повстанчого елемента. Очевидно була б
закладена якась «Повстанча централя», в котру начеб то ввійшов Т., прибувший
таємно з-за кордону, і розпочалась би страшна річ... Для того вперше
появилось в Українському [часописі] «Діло» розоблачення, здається, з указанієм
адреси місця заховування в Харкові. Це підхопила польська преса і
почалось... Тільки після цього і большовики оголосили, що Т. перейшов до них.
Зірвавшись на одному, больш[овики] не застановились і почали друге.
Почали одержувати всі наші люди больш[овицькі] відозви і навіть я одержав за
підписом Т-ка. Ясно для нас, що большовики во всю використовують його
самого і його ім'я. Треба їм тримати його поки він дасть вичерпуючи
пояснення до архіву і взагалі поки не вижмуть з нього все. Не так давно він був в
Полтаві на чолі начебто якоїсь то військової комісії, а зовсім недавно в Києві
виступав навіть з промовою на банкеті. Я гадаю, що Т. тепер робе те, що
йому наказують больш [овики] і що він завше і скрізь находиться під охороною
чекістів, під видом комісій, оточення і т. і. Не допускаю я ні на хвилину, що
больш [овики] повірили йому взагалі, а не тільки дали якесь призначення.
Одержані відомості, що Т. призначений комдивом в Сибір. Чи не зіслали
його просто в Сибір? Між іншим треба припускати, що почасти може
вдасться частковий план його влізти в деяке довір'я до большовиків. Але тоді
треба погодитись з страшною річчю, що Т. був вже давно агентом
больш[овиків] і невдача повстання була навмисно зроблена. Перед його
останнім переходом за декілька місяців, одержав документ, котрий доводить,
що Т., підготовляючи повстання і вихід з Польщі, мав безпосередній контакт
з Затонським 173 через спеціальних кур'єрів і що пізній вихід залежав від
останнього листа Затонського до Т[ютюнни]ка. Коли він розпочав гру так
давно, то тоді може щось і вдасться зробити, але тоді можна запитати, а чи не
грає він з нами кумедії так давно, будучи прохвостом-большовиком. По
його переході, після відозв трохи пошуміли, але зараз все притихло, як завжди
буває. Всі пущені провокації, що він посланий нашим Урядом або поляками,
абсолютно ні на чому не засновані. Його приспішники повтікали, а ті що
позалишались, роблять свою зрадницьку роботу, з цими надзвичайно тяжко
боротись, бо вони фактично стали большовицькими агентами.
Мною вислано до Харкова і других міст наших людей з завданням
попередити, як про роль Зайцевої так і Тютюнника, а також зібрати най-
певніші і найдетальніші відомості про наших зрадників Тютюнника, Гру-
шевського і других.
Правда, маються відомості, що Янченко-комдив 174 4-ої, [який]
амністувався з посліднею перед Різдвяною [неділею] партією з 711
чоловік, живе спокійно і його ніхто не чіпає, але я гадаю, що такий труп
нікому і не потрібний, а може і тут по пораді Т[ютюнника] тримають [його]
демонстративно спокійно, аби притягнути ще наших генералів.
183

Сотник Мельник, так само амністував [шись], втік звідти, бо мав бути
розстріляний.
Козак охорони так само втік з совдепського раю, бо так само загоро-
жував розстріл.
Коли будуть відомості за Т(ютюнника) надішлю.
♦♦*
В перших числа вересня 1923 p., після довгих, енергійних і
настирливих хлопотах Павла Івановича Зайцева по відповідних польських
установах був дан дозвіл на в'їзд до Польщі і приїхала з Харкова його
дружина Валентина Миколаївна Зайцева з двома маленькими дочками,
старшою Інною — років 10-ти і Роною — років 5—6. Зайцев, як член-секретар
Українського Центрального Комітету, мешкав в помешканні бувшого
Українського Посольства в Польщі, де зараз фактично перебуває наш Уряд —
Політичний Центр, а тому приїхавша дружина замешкала так само на Алеї
Роз, дом 9, вкупі з своїм чоловіком. Інформації про життя в Совдепії, які
давала Зайцева, а також запал, з яким вона оповідала про совдепський рай і
ті запевнення, що большевики всіх наших діячів прийняли б, нікого не
розстріляли б, а навпаки всіх би поулаштовували б на добрі посади, не
могли не викликати запідозрення щодо її симпатій до большевицької влади, її
оповідання про дійсну українізацію всього життя на Україні, про цілком
Українське військо, про повний порядок, вихованість і коректність
урядових чинників, викликало у одного з слухачів — генерала Сальського
здивування і заяву: «Ей богу, так добре в Совдепії, що давайте експрес і поїдемо
просто до Київа!». А коли я почав задавати питання про конкретні
моменти з її оповідання, наприклад: яке прізвище слідчого, котрий вперше її
допитував, або хто був другим слідчим, через що замінили першого другим
слідчим, яким чином начальник в'язниці угадував її бажання і зразу ж
подавалось їй какао і др. солодощі і, яким чином її большевики могли
випустити з ЧК, коли дані на обвинувачення були на лице, то вона відмовлялась
дати пряму відповідь, покликаючись то на забуття, то на незнання. Коли ж
я в присутності багатьох слухачів і самого Зайцева запитав: Яким чином
большевики, маючи Вас на підозренню, навіть обвинувачуючи Вас в
шпіонажі на користь їхнього ворога, арештовуючи і протримавши
декілька разів в ЧК, так легко випустили до Польщі, давши Вам річний
закордонний паспорт і так комфортабельно обставивши самий переїзд по
залізниці, то на це питання поспішив відповісти Зайцев, очевидно, боячись
за певність у відповіді дружини і сказав: «Бачте, пане полковнику, з
Совдепії тепер легко виїхати, скомпрометованому перед большовицькою
владою елементу. Большовики радо дають всі документи і допомагають
виїхати незадоволеному елементу. Після розмов подібного характеру з
Зайцевою я переконався, що вона не просто виїхала до нас, а приїхала до
нас з відповідними завданнями від большевиків. Мною був зроблений
відповідний доклад пану Головному Отаману і через пару днів паном
Головним Отаманом був викликаний до себе Зайцев і зауважено було йому не-
184

допустиме поводження його дружини. Я взяв її під свій догляд, як підозрілу
особу в зносинах з нашим ворогом. Тяжко було стежить мені за нею, бо у
мене сила ріжних других справ була і є, тим більше, коли я часто мусив
виїздити з Варшави. Нарешті мною було звернено увагу на прийоми
Зайцевими Летаура — одного видатного урядовця польського посольства в
Харкові, через котрого одержувались листи з України (переважно
листування було Зайцева з нашими видатними громадськими діячами).
Приблизно в час зради Тютюнника, одержаний був лист, адресований
генералу Удовиченку, по змісту котрого видко було, що на Україні мається
Військова Центральна організація, яка підготовляє повстання, але яка не
хоче бачити пана Головного Отамана на чолі нашого руху, а заявляє своє
рішення бачити генерала Удовиченка і просить директив для дальшої
боротьби. Коли попав цей лист до моїх рук, то я зразу рішив, що цей лист
провокаційний, бо Удовиченка на лівому берегу Дніпра абсолютно не
знають, та й взагалі на цілій Україні. По відомостям зо всіх кутків України про
нього ніхто і не згадує, а говорять і обожнюють тільки Батька Петлюру, а
тому не бажаючи цілковито псувати Удовиченка і щоб зберегти його від
ріжних моментів, толкаючих на авантюру, цей лист не був йому доручен.
Мені надзвичайно важно було довідатись спосіб одержання подібних
листів, а також моє рішення підперти фактами. Установить мені фактично
не удалось, крім того що лист цей привезений Летауром і мав бути
переданий Удовиченку Зайцевим. Запідозрюючи і Зайцева, і Летаура в злочинній
діяльності, я мусив виявити максимум обережності, щоб не сполохнути.
Даремно ніж, але разом з тим почав надзвичайно пильно стежити за ними.
Через якийсь час явилась потреба знайомства у Удовиченка з Летауром і
навпаки, а потім Зайцев улаштував і саме знайомство у себе на Алеї Роз.
Далі я довідався, що Удовиченко буває у Летаура і нарешті Летаур передає
персонально якогось то листа Удовиченку. Для мене ясним стало, що на
Україні довідались, що лист, пересланий через Летаура-Зайцева,
Удовиченком не одержаний, а тому запідозривши Зайцева, на Україні рішили
передати Удовиченку листа помимо Зайцева. Після цього я ще з більшою
увагою став придивлятись до Летаура. І от вечером 22 (?) грудня, коли нас
сиділо декілька патріотів у кімнаті, де були і Зайцеви, був покликаний до
телефону Зайцев, повернувшись, на запитання своєї дружини, хто
дзвонив, відповів, що дзвонив Летаур, котрий очевидно хотів прийти до нас, бо
жалівся на самотність і висловлював бажання провести вечір в компанії.
Зайцева накинулась на чоловіка, обвинувачуючи його в безтактності,
назвавши його хамом. Зазначена розмова носила характер сварки, незадо-
вольнення і нескритого бажання дружини Зайцева бачити Летаура, а тому
я насторожився і коли всі пішли спати я розпочав свою працю. Результат
був добрий. До моїх рук попав, ще коли всі спали, пакет, в котрому був
персональний лист Зайцевої до комуніста «Петі» і ріжні, скрадені у нас,
документи для большевиків. Ранком я доклав пану Голові Ради Народних
Міністрів, представивши зміст пакета; пізнійше доклав пану Головному
Отаману. Позаяк пан Головний Отаман від'їзжав за кордон і всі справи
були передані панові Голові, то і в цій справі мені прийшлось діло мати з
паном Головою — А. М. Лівицьким. Я, перше всього, просив нікому нічого не
185

говорити і дати мені декілька днів для вияснення всієї справи: чи вона
сама шпіонила, чи мала спільників між нашими, чи безпосередньо зноситься
з посольством комуністів, а саме головне ролю самого Зайцева, бо вона
вже була вияснена пакетом, чи через які пакунки...(?) Я добре собі уясняв,
щоб нашим ліпшим патріотам була доказана злочинна діяльність Зайцева.
Тому вірять, занадто за нього ручаться наші міродайні чинники. Звичайно
велике полегшення зробив би фотографічний апарат, наколи б мався у
мене. Через пару днів я примушений був припинити свої дослідження і їхати
до Калішу на телеграфічний виклик, бо інтриги командування довели до
того, що поліція виселяла мене з Калішу. На превеликий жаль, я
затриманий був в дорозі сніжними заносами зайвих два дні. Це більше ускладнило
мою працю по розсліду. Перед моїм виїздом Зайцев попросив мене вийти
до міста, щоб з ним поговорити конфіденційно. Я вийшов і був
надзвичайно здивований характером розмови. Зайшовши здалека, він почав
говорити про те, що його атакують зо всіх боків большевики, що вони залякують
її вбити, що вони переслідують її на вулицях, що не раз на вулиці вона
почувши, що хтось бере її під руку, бачила, що це бере її харківський чекіст,
що большевиків ніхто не цікавить ні Лівицький, ні Прокопович, ні
Ковальський, а їм важні я і він, що він напевно знає, що большевики про все,
що робиться на Алеї, знають і т. д. Я йому запропонував допомогти
звільнити його «нещасну» дружину від шантажу, при умові, коли він буде
допомагати, себто говорити кожний раз коли вона буде виходити до міста, щоб я
міг забачити отих чекістів, але він перелякано заявив, що про нашу
балачку ніхто не повинен знати, а тим більше його дружина, бо досить їй і тих
мук, які вона й так багато має. Наговоривши цілий мішок ріжних дрібниць,
а потім, очевидно, приступив до самого головного. Тут він розповів, як він
одержав листа, принесеного невідомим хлопчиком, котрий начебто
знайшов цей лист на вулиці і котрий був писаний його дружиною до
большевиків. З листа він зрозумів, що його дружина працює на користь
большевиків, але немов для нього не так важно, а ось чи не в моїх руках мається
другий лист, який так само пропав у неї. Ага, подумав я. Тобі найважніше
довідатись, чи маються у мене документальні докази злочинної діяльності
твоєї дружини, а що ти мені говориш про якийсь лист, то це дурниця, бо з
того листа, що у мене, я знаю і про цей лист і через це тільки ти мені про
нього і говориш. Я його запевнив, що у мене жадних листів нема, що я
нічого не знаю і гадаю, що все мусить закінчиться по доброму, бо, мов,
смішно боятись в правній державі шантажу і стращань прохвостів. Треба
було бачити Зайцева, щоб зрозуміти і уявити радість його після моїх
запевнень. В цей же день — 30-го грудня я доклав панові Голові про зазначену
розмову. Голова був дуже здивований, що Зайцев говорив зі мною,
очевидно, бажаючи утаємничить всю справу від Уряду. По приїзді з Калішу і
по директивам п. Голови я звернувся до Зайцева з пропозицією про все,
що він мені говорив, докласти п. Голові. Зайцев мені заявив, що він цього
не находе потрібним робити, та й взагалі мені нема чого турбуватися, бо,
мовляв, справа родинна, вже полагоджена, а тому нема про що і п. Голові
говорити. Тоді я заявив, що я по долгу своїх обов'язків докладу сам.
Примушений Зайцев розповів Голові, але що саме і як я не знаю. Коли мої
186

розсліди закінчились, правда мало успішно (пошкодив від'їзд до Калішу), я
доклав Уряду і запропонував поступити з нею як поступають з
зрадниками народу, беручи переведення вжиття на себе, але Уряд на це не
погодився. Тоді я запропонував в присутності представників Уряду зробити допит
Зайцевій, потім знову його і тоді винести рішення. Яке було моє
здивування і як мені боляче було, коли я почув, як не дивно, від п. Голови, що мій
допит Зайцева може образити його. Ви собі уявити не можете, як тяжко мені
було пережити, фактично, страшну таку образу.
Ніколи мене не ображало, коли мене хтось називав катом, коли
мене хтось цурався, коли мене вважав хтось шкідливим елементом для
нашої боротьби, бо ці всі «хтось» в дійсності мене не знають, до сього часу,
але коли мене нижче ставлять чоловіка *,... злочин в самому серцю нашої
справи, коли навіть тільки в думці припускають, що я гіден допитувати
«таких» осіб... які мене добре знають і з якими я, начебто, в дружніх
відношеннях, то робиться нестерпно боляче і хочеться всім їм гукнути:
«Панове, будьте чесними і скажіть одверто, що Ви можете говорити зі
мною тільки по закутках, бо Ви соромитесь бути зі мною прилюдно, що я
людина низчого порядку, яка не сміє зрадника, яким я вважаю Зайцева,
але особу вищого порядку допитувати. Скажіть, що у нас немає
характеру і волі піти проти фальшивої громадської опінії, щоб доказати, що
опінія помилкова, то я не той, за кого мене визнають, або хай же не
будуть консеквентними і проженуть мене від себе. Патріотизм — це
гордість кожного свідомого чоловіка, але в тім я патріотизму на кожному
кроці відмовлятись від примітивності відносин і між своїми патріотами
це надзвичайно і тяжко, і боляче. Але я і на цей раз, як часто бувало,
заховався в себе, простив мовчки і цю образу і продовжував слідство.
Моєму голосу прислухались і в присутності миродайних чинників
розпочався допит. Вищезазначений момент вплинув на мене настільки, що
допит не був вже таким, яким я хотів його зробити. Я відчував, що допит
роблю я, але те, що я роблю не в інтересах справи, а в моїх персональних
інтересах. Зрозуміти цього не можна. Треба бути мною, щоб зрозуміти
мою трагедію. Передо мною чоловік, котрий обвинувачується в страшній
зраді і я не можу його допитати так, щоб він відкрив нам весь кошмар,
який готовив своєю діяльністю нам всім дійсно кошмар. Допит був
надзвичайно цікавий і ті пояснення, і ті відповіді, які робив Зайцев що раз,
все більше і більше приголомшували присутніх миродайних чинників
нашої справи. Сам признався нам, що вона будучи в Харкові ввела в
польське посольство і під видом певних активних українців, групу
комуністів чекістів. Очевидно ця група і виявляла Центральну Військову
Організацію, яка писала Удовиченку листа, і від якої Удовиченко
отримав послідній раз через Летаура також листа. Яку шкоду ця провокація
принесла і принесе ще може і зараз ще важко сказати. Так само
признався, що був в Римському готелі (місце перебування комуністичного
посольства), — говорив з Петренком і т. д. На моє запитання, чого він їздив
♦ Пропуск тексту.
ш

до них, відповів, що хотів «переконатись», чи дійсно його дружина
працює у них. Така злочинна і нахабна «наївність». Так само відкрив, що ним
одержано через банк із Совдепії десять червонців, але він гадає, що це
гроші переслані за продане піаніно, наколи ж він довідається, що це
гроші від комуністів, то він передасть їй, бо не хоче доторкатись до
«таких грошей». Але пройшло ось вже два місяці, гроші витрачені, а про
«довідування» нічого і не чути. На всі такі важні питання, як от,
наприклад: чому він, як чоловік не звернув уваги, коли вона ось вже 4-й місяці
живе в Польщі, як большевицька піддана з большевицьким документом,
на те, де вона бере гроші, куди вона майже щодня зникала, на те, що
вона колись, лежучи на ліжку, запитала: «Чи не можна було б підкупить Че-
ботаріва, але він напевно захоче багато грошей». Чому він, маючи
велику ненависть її до всього українського на протязі 16-ти літнього
родинного життя з нею не попередив нікого з відповідальних чинників з
нашого Уряду, що впускаючи його дружину на Алею Роз, фактично
впускається ненависник нашого Уряду, руху, ідеї. Чому також він нікого не
повідомив, що його дружина по приїзді з Харкова настирливо
настоювала повернутись до Совдепії, одверто запевняючи, що йому дадуть посаду
на Кавказі, в Криму і чому він, будучи відповідальним чинником, як в
Українському Центральному Комітеті, так і в Уряді не звернув належної на
це уваги. Як він, рахуючись в рядах перших патріотів, спокійно дивився
на постійне вживання московської мови його дружини в помешканні
осередка лютійших ворогів Москви, а також допускав виховування своїх
дітей в дусі ненависті до всього українського. Чи не дитинством вів
пояснення її для чого вона привезла в такій кількості отрутної, коли вона
говорила правду, то чому тепер, коли вона виявлена не отруюється, чи не
припускає він, що не для чого їй було ризикувати перевозити через
кордон отруту, а що вона одержала отруту тут з посольства і не для того, щоб
себе отруїти на випадок виявлення, а для виконання того страшного
завдання, про котре вона пише в своєму донесенні через «Петю». Нам
також надзвичайно важно було установити, чи вона знала з ким її чоловік
переписувався на Україні, а може через неї і листи передавались, а тому
я, будучи абсолютно переконаний, що вся переписка пропускалась через
її посередництво, через комуністів, для більшого переконання учасників
допиту, запитав і про це. Довго він крутився, бо розумів яким жахом
мусило повіяти на присутніх його признання, але в решті довів, що
«значить» вона знала. Хіба після цього не варто було на смерть покарати і її, і
його. І тільки подумати, яких святих патріотів він і його дружина
передали в руки наших катів. Всього тут не розповіси, але констатую, що він
поводився на диво і кумедно, розигруючи панка, то наївного хлопчика, то
боронячись, то переходячи в наступ, ... хоче свого помилування, то
страшного карателя її, як державної зрадниці, як дружини, то благав не
убивати її, бо вона ж його дружина і т. д. По закінченню допита я передав
йому наше рішення, щоб тепер він не виходив з кімнати доти, доки я не
допитаю його дружину. Нам надзвичайно важно було виявити ролю
самого Зайцева, також що то за завдання, яке вона рішила виконати. Для
цього мені треба було її допитати несподівано для неї, тим більше, що во-
188

на не знала, що він нам відкрив, думаючи, що ми все одно знаємо, а саме
головне, вона не була ще певна, що лист з документами у нас. Тому в
другій половині допита я відкрив цю таємницю, бо по змісту листа
приходилось його допитувати, а він не бачився з нею, бо міг би очима дати
знати як їй поводитись надалі. Для мене цей момент мав величезне
значення, що потім і підтвердилось. По моїй заяві він почав просити піти до
дружини хоч на хвилиночку. Я коротко і холодно повторив наше рішення
і чекав, що настоювати на виконанні рішення будуть другі, але вийшло
так, що він пішов до хати своєї і пробув з нею хвилину-півтори... Я був
вбитий відношенням наших людей до цієї справи. Очевидно персональні
моменти грають у нас ще велике значення. Нічим іншим я не можу
з'ясувати таке «попустительство». По виході його із свого помешкання я
настояв, щоб він зараз покинув Алею Роз і до мого заклику не приходив би
до дому. Тут знову він розіграв кумедію, що він же нічого не робить, що
він же не бачився з нею (добре не бачився, коли був з ока на око якісь
хвилини), що він готовий все робити, що я йому скажут, ін., але все ж
покинув наше помешкання. В цей вечір, 7-го січня, я не міг проводити
допита, бо мусив йти на побачення в других справах в купі з паном Головою
до поляків, а час був пізній — 9-а година вечора. 8 січня ранком я зашу-
кав до кімнати її і з її дозволу зайшов до покою. Привітався, поцілував їй
руку і зо всіма етикетами джентльмена лагідно почав так: (говорив на-
умисно по московськи, щоб вона не могла відператись незрозумілостью)
«Валентина Николаевна, можете ли Вы уделить мне некоторое время для
разговора по очень важному делу. Если можете, то я просил бы Вас,
подойти к нашему разговору с доброй волей и искренним желанием
выяснить некоторые неясности.» Вона помовчала, обличчя зачервонілось, очі
засвітились злим вогнем і вона встала і промовила: «Да собственно
говоря о чем будем говорить, ведь всем известно, что я хотела вырвать Павла
Ивановича от Вас». Я перебиваю її і зазначаю, що мені, перш всього,
потрібно знати, чи вона щиро хоче говорити зі мною, чи ні, і тому я
нічого не буду говорити поки не почую позитивної відповіді. Тоді вона
заявила, що вона протестує проти ізоляції свого чоловіка, що це насильство,
що поки вона не побачить чоловіка, нічого не буде говорити, потім
заявила абсолютно дословно: «Господин Полковник, как Вы можете среди
белого дня, в Польськом Государстве, в столице этого государства меня
подданную другого государства допрашивать. Ведь здесь нет УНР, или
может быть Вы хотите создавать государство в государстве. Я протестую
против насилия УНР, категорически отказываюсь давать какие либо
показання и я требую предания меня польской власти». Я ще раз її запитав,
порадивши не кричати, бо ще ніхто нічого не знає і ми хочемо
полагодити справу внутрішнім способом. Безумовно я хотів тільки тянути
розмову і так вона помимо своєї волі виявила б і свого «Павла». Але вона
почала голосно кричати, що вона нікого не боїться, що вона буде кричати, а
коли їй закрили вуста, вона вискочила б на балкон і кричала б на всю
вулицю. Я поклонився і вийшов з покою. Зараз же доклав нашим, а по
телефону викликав його в присутності всіх, попередивши його, що наколи
вона відмовиться говорити зі мною, то буде і їй, і йому гірше, а тому нехай
189

він в моїй присутності вплине на неї, тим більше, що мов от всі ми
хочемо все покінчити лагідно і я хочу допитати її тільки для того, щоб
застерегти більші нещастя для нас, а це можливо зробити тільки по
виявленню деяких моментів. Безумовно, що я наперед знаю, що з цього нічого не
вийде, бо якраз і він, і вона надзвичайно бояться моїх допитів, а також
він, коли скочив до неї до покою, то промовив тільки одне, що у Чебо-
таріва лист і ні в якому разі не погоджуйся розмовляти з ним. Ввійшли ми
вдвох і я представляю їй чоловіка і заспокоюю, що мов бачите і чоловік
Ваш цілий і ніяких страхів немає. Він почав начебто просити її, але вона
так вміло розіграла родинну драму, припинивши його, заявила: «Павел
Иванович, со вчерашнего дня между нами все кончено, говорить я ни с
кем не буду и требую передачи меня польской власти. Ты, ты всему
виноват...» Я вийшов і знову зразу ж доклав. Вечером 8-го січня, зробивши
певну постанову закликали його до нас. Я передав йому постанову і поза-
як вона відмовляється давати жодні пояснення і взагалі відмовляється
говорити з нами, ми примушені заявити полякам, а Васильєва (теж
цвірінькала по московськи і була великою приятелькою її) мусить
негайно покинути помешкання Алея Роз. Тут сталось щось і для мене
несподіване. Якраз в цей момент вийшов пан Голова з кімнати і залишилось
нас троє — я, Ковальський Микола Миколайович і він. Раптом він з
піною на устах підбіг до кресла, на котрому сидів Ковальський, підняв
кулак до гори і не своїм голосом заголосив на ціле помешкання: «Ви всі тут
злодії, я Вам всім покажу, хто такий Зайцев, я Вам оці окуляри поб'ю на
морді, я не допущу виселення Васильєвої, я ще Вам всім покажу». Зблід
Микола Миколайович, спокійно взяв крісло до рук і однією рукою
вказуючи вихід, а другою піднявши крісло грізно і спокійно промовив декілька
разів: «Прошу покинути кімнату. Прошу вийти звідси». Бачучи, що може
статися бійка, я встав між ними і став благати Миколу Миколайовича
заспокоїтись і не звертати уваги. Зайцев нарочито, як хлопчик-забіяка
вскочив на крісло і голосно заявив, що він нарочито не вийде з кімнати.
Вийшов Микола Миколайович. Бо справді не битись же з ним —
нахабою. Я залишився і почав заспокоюючи говорити з ним: «Як Вам не
соромно так ображати таких чесних людей, котрі ось в цій кімнаті на
протязі вже довгого часу боронили Вас передо мною, бо я з Вами поступив
би без жалю, як Ви можете боронити Васильєву, котра не є українка,
котра замішана в справі Вашої дружини і чому Ви українець знову
приближаете до себе людину, яка може зробити теж саме, що і Ваша дружина».
Між іншим він нам всім в цей день заявив, що він сам рішив донести
полякам на дружину. В цей день, 8-го, я по наказу наших поїхав, доклав
полякам і передав їм документи, з проханням не робити трусу на Алеї Роз,
а також не заарештовувати її на нашому помешканні, на що одержав
згоду. 9-го ранком приходять два урядовці Міністерства внутрішніх Справ,
заарештовують її і увозять. Обурений недотриманням обіцянки не
арештовувати на Алеї Роз, дзвоню до Генштабу, але він по виясненню
повідомляє, що арешт зроблений МВС по доносу самого Зайцева. Очевидно
боявся, щоб ми її не вбили. Зайцева сидить у в'язниці і віддана під суд, він і
до сього часу мешкає на Алеї Роз, Васильєва жила після арешту ще
190

тижнів три-чотири. Фактично він тільки недавно позбавлений посади
члена-секретаря У.Ц.К. Моє глибоке переконання, що і він приймав участь в
«роботі» своєї дружини. Цікаво, що вона, котра заявила, що з ним все
покінчено, дзвонила до нього по телефону, а потім присилала листівку, а
він, який відмовлявся від неї, хвилювався, біг до телефону і т. ін.
Поки що це все, щодо історії Зайцева.
Чеботарів
Ф. 269, оп.2, спр. 301, арк. 3—11.
4. Лист до В. Шевченка від 12.05.24
Варшава 12/V/24
Дорогий пане Сотнику!
Багато разів я збирався написати Вам листа, поділитись думками і
навіть порадитись, але біжучі невідкладні справи не давали можливості
це перевести в життя. Зараз пізній час, але хочу використати нагоду
передати, а тому слухайте. Тяжко після такого довгого мовчання про все
необхідне написати, зробити вичерпуючим цей лист, але чим більш
надалі відкладати і чекати більш вільного часу, тим більш залеглості, тим
тяжче потім приступити до розмови. Багато за час нашого мовчання
прийшлося пережити, перемучитись і вистраждати. Були такі часи,
коли відчував себе абсолютно самотнім, безпорадним і непотрібність моєї
праці. В такі менти найбільш відчувалась потреба поговорити з Вами.
Яків Васильович 175 (не догадуєтесь, хто такий) мав велику
необережність, без попередньої наради, часто ходив на Україну, де перебував
з 3 — 4 тижнів, повертався, коротеньким листом повідомляв, що живий і
що знову відбуває. Таким чином я безсилий був з ним не тільки
бачитись, говорити, а навіть листуватись. Тільки 25 квітня я злапав його,
викликав телеграфно до себе і нарешті пробули разом у мене 10 днів,
обговорили про все, прийшли до повного порозуміння і намітили план
дальнейшої праці. Я дуже радий був, що і він зрозумів повну абсурдність
поїздок його на Україну, що він не має права робити того, що тільки він
хоче, а чого не вимагає державна справа. Ви собі уявити не можете,
скільки я перехвилювався, перемучився за нього, боючись що його
уб'ють під час його походів на Україну! За час довгої розлуки було
вирішено змінити в корні тактику і саму роботу на Україні, а він своїми
поїздками, завдяки відірваності від центру, робив тільки шкоду. Злість і
жах охоплювали при свідомості неможливості повідомити його. Тепер
це налагодили. І от, будучи цілком одиноким при тяжкій праці часто
збирався знестись з Вами, але велика кількість неприємностей, перешкод, а
навіть поразок в роботі відкликали мене і мою увагу до більш негайних і
важких справ. Добре було б наколи б захотів написати, подумав, а лист
вже і написаний, а то треба часу і часу, а його нема. В тих умовах, в яких
приходиться працювати, часто навіть у мене нерви не витримають і
впадаєш в розпач. І коли б не свідомість того, що коли і ти складеш зброю,
коли і ти здаш позиції, то тоді ті, що навколо тебе, зневіряться і
191

розбіжаться і знову відтяжка, знову, в конечному результаті, побіда
москалів, їх свято, а твоя загибель, то не видержав би і просив би
відпочинку. Помиляються ті, котрі гадають, що наша доля, наша справа
виковується тільки там, на теренах України, котрі за рахунок обезцінення
значення роботи еміграції, все значення і вагу уділяють тамошній
роботі. Ясно зав-би *, що на велике щастя для справи, іменно, орієнтиров-
ка наших чинників і всієї свідомості частини нашого народу на
еміграційний Центр, на Уряд УНР. Так, «там» відбувається колосальний
процес організованості національних сил, підготовчої праці до рішучого
бою з Москвою, але коли б їм стало відомо, що ми всі, вкупі з Г[оловним]
О[таманом] Петлюрою, переконались в безнадійності нашої визвольної
боротьби, то це принесло б величезну шкоду, кинуло б активних борців
в розпач і зневір'я і позбавило б того розмаху і глубини руху, яких
набирає з кожним часом все більше наша справа. Для мене ясним стало, що
для успішної боротьби потрібно придавати колосальне значення
«тамошньої» роботи, але разом з тим не допускати остаточного розкладу
еміграції, ліквідації Уряду УНР. Успішність визвольної боротьби
залежить від гармонійності чинів Уряду з цілою еміграцією і акцією на
Україні. Робиться все, щоб позбутись тих аномалій, які шкодять праці
«там», але осягнути цього в цілому, часто залежить не від нас, і ми
безсилі виправити через наше перебування «тут». Виживаємо постільки,
поскільки. Але тут ми мусимо і можемо все зробити необхідне, щоб не
бути заскоченими, щоб не повторювати тих помилок, котрі довели нас,
одних до Праги, других до Берліну, а третіх до Варшави. Багато залежить
від оздоровлення «тутешнього» українства в організаційній праці на
Україні. Я переконався, що на старих конях ми далеко не поїдемо, що
потрібні свіжі. Молоді сили з іншими характерами, волею, розмахом і,
коли хочете, з нашими поглядами і переконаннями. На Україні,
можливо, під впливом большовицької школи вигартовуються нової складки
борці, провідники, але нам треба і тут згуртувати ідентичний елемент.
Старих робітників ми не можемо нечувати, але наша присутність, наша
активність і значення організованої сили мусить, якщо не повалити їх,
зазначивши їм належне місце, то принаймні змусити відректись
назавжди від намулу російської культури. Аналізуючи не тільки ролю
окремих осіб, діячів, а і тактику наших політичних партій, приходиш до
висновку, що всі вони, борючись за самостійну Україну, в послідній
період боротьби, самі не були глибоко переконаними самостійниками.
Візьміть бувших соціалістів]-федералістів], теперішніх радикалів. Так,
люди освічені, чесні і свідомі патріоти, але хіба це борці, хіба це люди
практики, хіба в них мається воля державника, без котрої не може бути
всякий державний муж? Це люди компромісові, котрі врешті можуть
погодитись і на культурну автономію при відповідних умовах. А яку
роль вони грали і грають зараз? с[оціал]-демократи] і с[оціалісти]-
р[еволюціонери], у котрих на першому плані були соціальні питання і
* Так у тексті.
192

більше працювали для «історії», а не для здійснення Самостійної]
Укр[аїни]. І коли придивитися до кожного зокрема, то, віддаваючи їм
належне значення, приходиш до переконання необхідності утворення
сильної групи самостійників, котра при деяких умовах, і де б хто з неї не
був, мусила б гостру провадити боротьбу за самостійну Україну.
На останньому з'їзді представників з України, на котрому і я був,
було це питання порушено і приємно було мені довідатись, що на Україні
заклалась організація, надзвичайно таємно, яка страшенно шириться під
назвою «Союз боротьби за Самостійну Україну» і?б. Зазначена організація]
являється тим, що відповідає моїм вимогам. Я вступив, бо мета Союзу
охопити всіх сильних, енергійних, активних борців за самостійну Україну, чи
на терені України, чи поза її кордоном. Другим листом я повідомлю Вас
про засади, тактику і принципи Союзу, а зараз прошу Вас нікому нічого
про це не говорити. Надзвичайно добре, що цей Союз стоїть на грунті
польсько-укр[аїнської] концепції і Уряду УНР, але рахує себе цілком
вільним в своїй акції від Уряду.
Досить оригінальна організація Союзу. Жодних філій, комітетів,
конференцій не визнає, а витворює через свою літературу, відозви,
книжечки, бюлетені членів своїх. Можливо, що це і добре, бо праця на
Україні вимагає страшної конспірації. На днях я, мабуть, одержу по
декілька примірників з України їхньої літератури. Постараюсь Вас
познайомити з нею.
В цьому листі не можу так вже розговориться, бо не певний, що
дійде до Вас. Цей лист хотів передати через одного чоловіка, але він
виїхав несподівано.
Вам напевно писав листа Орел-Орленко. Чудак же він великий.
Мало між нами таких, котрі розуміли б добре нашу боротьбу і котрі ставили
б перед усе — мати свою державу. До цього питання я вернусь в
слідуючому листі.
По одержанню Вашого листа напишу більше. У нас новин мало, та й
напевно ви всі знаєте від Орла-Орленка.
Табор Каліш, бо Щепіорно вже нема, ліквідується до 1 липня. Алею
Роз ми українці покинули назавжди. Я мешкаю з дружиною в Варшаві.
За цей час зроблено багато, щоб польське громадянство звикало до
ідеї Самостійні] Укр[аїни].
Пишіть. Знову зараз мушу бігти, чекають по мою душу.
Дружина пересилає сердечне привітання.
Ваш Чеботарів
Warszawa Pl/Pawia 41 m. 4
Mikolaj Czebotariw
P.S. Вітаю Вас з наступними іменинами Г[оловного] О[тамана]
С. В. Петлюри 23/5
Які «обози» в Чехах переходять до большовиків? Що це таке?
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 12-12 зв.
193

5. Лист до В. Шевченка від 13.10.24
Варшава, 13 жовтня 1924 р.
Дорогий пане Сотнику.
Я не можу зрозуміти, чому Ви припинили контакт зі мною і
перестали писати. Може розсердились на мене, що я не акуратний в своїх
відповідях, а може примусили Вас замовчати інформації наших недотепів,
котрі не розуміють нашої ролі тут і котрі хотіли б здобути самостійність в
білих рукавичках. Скажіть одверто. В цій коротенькій писульці хочу
тільки довідаться причини Вашого мовчання і подать Вам мою адресу.
Наколи б Ви не находили б потрібним відповідати, то Ваше мовчання я так і
зрозумію. Вашу адресу припадково довідався.
Ваш Чеботарів
Адреса: Warszawa, Pawia 41 m. 4
Czebotariw
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 13.
6. Лист до В. Шевченка від 22.10.24
Варшава, 22 жовтня 1924 року
Дорогий пане Сотнику.
Так, багато часу пройшло за час нашого мовчання, багато і подій
відбулось. Тепер тяжко дігнать пропущене, але мушу по можливості це
зробити, щоби Вам бути в курсі наших справ. Після Вашого від'їзду в
скорому часі розігралась відома Вам історія з Зайцевим, котра прискорила
від'їзд пана Головного Отамана з Польщі. Заступником залишився в
Польщі Голова Ради Народних Міністрів, котрий переняв і зверхнє
керування над роботою по зв'язку з Україною. В мент виїзду Пана Головного
Отамана з Польщі стан нашої справи в Польщі, а значить і нашого
Державного Центру був катастрофальний. Готівки на утримання найменшої
кількості головніших робітників не було. Помешкання на Алеї Роз було в
самому страшному стані, бо господарка робила самі неможливі свинства,
бажаючи позбавиться нас, як не дающих грошей. Не один день сиділи без
води, без газу, а то і без електрики. Настрій був розпачливий, бо всім
хотілось їсти, а купить не було за що. Дійшли до того, що коли один
виходив до міста, то другий мусив сидіти в хаті, бо приличие убрання було
одне. При такому стані зрада Зайцева начебто добила всіх. Помітно було, як
наші почали впадати в розпуку. Треба було неймовірних зусиль, щоб
врятувати Державний Центр. Правда, мало залишилось зносити і холод і
голод, бо ген[ерал] Сальський виїхав на геометричні роботи, Приходько і?7
[пішов] до банку на службу, Лукашевич 178 давно вже служив на кресах, а
повернувшись і дізнавшись, в якому стані справа, не приклав праці до
справи, а мимо пройшов шукати іншої посади. Фактично залишились
вірними ідеї до кінця Андрій Лівицький і Микола Ковальський і?9, та при
них два нещасних урядовця. Себе я не рахую, бо до Центра не вхожу
офіційно, та це й ліпше. Почались неможливі балачки про безцільність
нашої боротьби, про неможливість такого існування і т. і. Коли хочете, то
ЇМ

тільки нас троє розуміли необхідність за всяку ціну протриматься якийсь
час, а там далі ми вірили, що прийдуть, інші, ліпші часи і боротьба таким
чином не буде припинена. Треба було винайти грошей, треба було
«громадянству» доказати нашу живучість. Я не буду тут зостанавлюваться яких
зусиль, якої енергії і самопосвяти вимагалось щоби перебороти інертність,
зневіру «громадянства» і не допустити того менту, коли б воно могло
сказати: нарешті, все кінчено! Розпочали заходи по продажі «Алеї Роз» і
разом з тим про здобуття від поляків концесії на ліс. Позаяк з господаркою
помешкання був судовий процес, то маловіри, різні «наші приятелі»,
твердили, що з помешканням нічого нам не вдасться зробити; про концесію
нема чого було і говорити! Але умілою тактикою Андрія Лівицького посіяна
була надія, що все, про що ми говоримо, вдасться нам перевести в життя і
тоді ми розрахуємось з тими, котрі зараз радіють нашому горю.
«Громадянство» поділилось і чим далі, тим більше ми почали пригортати до себе
все більші і більші шари суспільства. Часами голодні, але перед нашими ж,
не виявляючи цього, стояли твердо на своїй позиції і навіть піднімали дух
у других. В цей період утворились ріжні «опозиції», як Товариство прав-
ників, Комітет допомоги збігцям з України, Український Клуб, Об'єднання
і др. Нарешті, зліквідували «Алею Роз» і після цього «громадянство»
рішило, що напевно і з концесією вийде на добре. Перший прибув ген[ерал]
Сальський, але і йому прийшлось твердити, щоби він залишався при
Центрі, бо буде концесія ось-ось і матеріальне становище поліпшає. З
часом, звичайно, прибув і Приходько, а опозиція дійшла до того, що Головою
Т[оварист]ва правників обраний Андрій Лівицький — Голова Ради
Міністрів, Комітет допомоги припинив своє існування, Клуб — [став]
лояльним, а Об'єднання, хоча і існує, але не уявляє з себе поважної
організації. В чому ми були переконані, те і збулось — концесія одержана,
правда, маленька, але, коли б і її не було, то було б дійсно зле. Під час цих
переживань нашому Уряду, котрий колись стояв на перешкоді Панові
Головному Отаманові зліквідувати шкідливу діяльність Удовиченка, немало
прийшлось зазнать прикростей і відчути шкідливості від авантюристичної
роботи цього уславленого парубка. В цьому листі не буду
зостанавлюваться над діяльністю Удовиченка, бо про його роботу я пишу окремо з
підтверджуючими документами і надішлю Вам для широкої інформації.
Хай всі знають, як закінчив свою «державну» діяльність один з «славних
героїв» нашої армії. Але і тут, як і скрізь в Польщі, нам вдалось
перебороти всі труднощі і спасти табори. Правда, табори, як такі не існують вже з
1 серпня, але на їх місці утворена в Калішу Українська Станиця з нашим
Правлінням на чолі, нашою адміністрацією і нашим харчуванням. Ні
комісара, ні поліції нема. Наші вояки далеко ліпше себе тепер почувають,
чим при режимі табору. Правда, я не можу погодиться з всім тим, що там
робиться, але що зробиш, коли мало, а то і зовсім нема ідейних провідників
серед старших військових. Таким чином, Державний Центр, наш Уряд,
замаскований Українським Центральним Комітетом *80 існує, провадить
політичну роботу, а Центральний] Комітет робе свою громадську працю;
існує Станиця і цілий ряд різних організацій і товариств, які рахують себе
одним цілим з Урядом. Я, як і раніше, проваджу роботу на Україні, але в
195

тактиці і в системі роботи відбулись великі зміни на підставі досвіду. Ви
не можете собі уявить, як тяжко, при вищезазначених умовах,
працювати. Коли ледве чи не закінчив існувати Уряд, коли скрізь розпука і
страшна нужда, мені приходилось робить майже без грошей таку відповідальну
роботу і ще поборювати апатію і знесилість, може, у самих стовпів нашої
справи в Польші. Вірте мені, що ніхто мене не піддержував, а тільки мені
приходилось розвіювати сумні настрої і заохочувати до роботи. Ось чому
не раз мені хотілось поговорити з Вами, хоча листовно поділиться
думками. Знаходячись весь час при Центрі, як на Україні, так і тут, я прийшов
до не цілком позитивних висновків, щодо наших верхів, до так званого
«громадянства». Аналізуючи пройдений етап нашої боротьби і
передбачаючи в перспективі участь цього «громадянства», я переконався, що такі
люди, як Прокопович 181 f Саліковський 182, Садовський Валентин, Сіро-
полко 183, Чижевський 184, навіть Ковальський, Юнаків і цілий ряд других
надзвичайно честні, освічені патріоти, літератори, теоретики, але як
кажуть, не дільці, звичайно, в розумінню ділової творчої державної роботи.
Скажіть, хіба нормальним було під час нашого походу з поляками на Київ,
коли з одного боку були у керми Польської Держави зубри, а з нашого
боку такі прем'єри, як Прокопович, або в той час, коли при надзвичайній
складній ситуації треба було проявити максимальну волю і
адміністративну мудрість, міністром внутрішніх справ був у нас літератор
Саліковський, а ще гірше мати такого посла як Мацієвич в Румунії, яка тільки одна
мала можливість наділяти нас набоями? Такі люде можуть займати в
літературних колах, в інтелігентному суспільстві відповідне місце, але в
державно-творчому апараті, до котрого історією поставлені надзвичайні
вимоги, місця їм нема. Багатьох із них я не можу навіть признати ідеологами
ідеї самостійності. Згадайте тільки статтю Саліковського в «Трибуні
України» про федерацію, погляд Мацієвича, зазначений в офіційному ко-
мунікаті на поворот Грушевського до Совдепії і тоді Вам ясно стане, що
ми не можемо покластись на них як на ідеологічних провідників нашої
боротьби. Завжди можна від них сподіватись певних компромісів, які по
суті тільки шкодять в цілому нашій справі. Я переконався, що наші люди,
так зване «старше громадянство», може творить нашу культуру, славить
те, що зроблено «кимсь», коли знайдуться оті, яких я називаю «кимсь»,
самим же направляти державну керму, виправляти помилки, а часто при
нашій специфічній боротьбі творити нові форми боротьби — не здібні.
Хіба у цих людей знайдеться сміливість при майбутній, можливо,
останній нашій боротьбі, кинути гасло: геть москалів! і відповідно до цього
гасла скерувати творення державного апарату. Ніколи! Вони бояться
сміливих кроків, без яких ніколи маса нашого народу не піде за нами.
Вони б хотіли і «капітал пріобресті і невінность соблюсті». Через все
вищезазначене, в своїй роботі і постійному контакті з Україною, я вирішив
необхідність утворення організації молодих активних сил нашого народу.
Існування такої організації і не відкидає співпраці з старим
громадянством і використовування його. Перші кроки в цьому напрямку були не
щасливі, але завзяття і упертість в дальнійшому, нарешті, дали свої
позитивні наслідки. Утворився центр, в який входять активні борці за са-
196

мостійну Україну, які розкидані, як по Україні, так і на еміграції. Центр,
або як називаємо, Централя, стоїть на позиції УНР на чолі з паном
Головним Отаманом. Зазначена організація являється суто конспіративною,
робота котрої зосереджується на терені України. Ви розумієте, що
більшого писати про неї я не можу з конспіративних міркувань, але з другого
боку, не тільки я, а і другі хотіли б в своїх рядах мати і Вас. Цікаво знати
Вашу про це думку.
Мені надзвичайно приємно було перечитати Вашого листа від 16/Х, з
котрого бачу підтвердження Вашої невсипущої енергії, упертості і
глибокої віри в нашу святу справу. Ви праві, коли говорите, що справа полягає
не в частому листуванні, а психологічному порідненню. Найбільший успіх
в боротьбі за самостійність полягає в тому, щоб витворити найбільшу
кількість патріотів психологічно поріднених й цементово спаяних з паном
Головним Отаманом.
Буду тепер відповідати по порядку Вашого листа. Дуже жалкую, що
Ви не надіслали і прошу все ж надіслати те, що Ви почали писати ще
20 липня. Часописи і журнали я читав, говорив з делегатами, які приїздили
на міжнародний конгрес, але цього мало і я страшено просив би Вас Ваших
інформацій про Подєбрадське життя. Мене надзвичайно цікавлять ті, хто
або іде до Совдепії, або ті, хто агітує, а сам не іде. Майте на увазі, що ті, хто
ідуть на Україну, врешті-решт, знаходять там свою загибель. Даремна
трата часу переконувати їх в противному. Всіх повертаючихся на Україні
ненавидять і їх стороняться, бо большовики, не питаючи згоди, своєю
системою роблять з них своїх агентів і катів нашого народу. По
використовуванню большовики і цих запроданців нищать. Прикладів тому маю безліч.
В цілому на еміграцію я дивлюсь як на допомоговий елемент в нашій
боротьбі і ми здобуваємо вже тим великий плюс, коли знаходяться викрис-
талізовані серед широкого еміграційного моря невеликі колективи, здібні
в рішучий мент стати в шереги збройної борні. Якось пан Головний
Отаман просив мене надіслати Вашу адресу. Тепер я бачу, що Ви маєте
контакт і цьому радий. Можливо, що справа Зайціва, а можливо цілий ряд
аналогічних моментів витворили в мене почуття Найменшого рахування з
сентиментальністю в практичній роботі. Ви пишете, що не варто мені
писати про те, що промайнуло, а я Вам скажу, що мене не тільки це цікавить,
а я мушу все знати для того, щоби давати відповідні інформації про
еміграцію на Україну і тримати в курсі справ Централю. Вибачте мені,
коли скажу я Вам правду про одного з близьких до Вас більше, до мене
менше, чоловіка. Я буду одвертим. Говорю про Орла-Орленка, або, як в
попередньому листі назвав його, недотепою. В мент непевності, щодо його
поїздки в Чехію, і рахуючи шкідливим сидіння такого чоловіка в таборі без
діла в той час, коли нам потрібно було мати чоловіка на певному відтинку,
я запропонував йому певну роботу. Ви розумієте, що така робота не може
бути без відома влади в тій державі, в котрій ми знаходимось, що і було
мною одверто йому з'ясовано. Він же, мало того, що відмовився, це право
кожного, але якось-то підозріло поставився до пропозиції. Відчувалось, що
він, не дивлячись на мої пояснення, запевнення, все ж вбачав в пропозиції
брутальність. Підтвердженням такого мого припущення, його поступування
197

по виїзді до Франції. Обіцяв писати, інформувати, але як виїхав, то ні гу-гу.
Сумно читати Вашу заяву, щоб я скоро не чекав від Вас листа! Я просив
би Вас відірвати вільну годину і поінформувати мене. Інформації про
Україну Ви на днях одержите. Орел працює і я з ним не в тісному контакті.
Палія-Среблянського я знаю. Навіть коли довідався, що він був
заарештований і сидів в Луцьку, я вживав всіх заходів, сам їздив до Луцька,
щоби він був звільнений. Людина експансивна, поверхово-свідома, з
нахилом отаманства. Хоробрий, енергійний, разом з тим не може бути на
самостійних ролях. Допускався грабежів військового характеру. Я радив
би Вам до нього ставиться обережно. Ранійш був одним з гарячих
поклонників Тютюнника.
Справа з університетом стояла так: коли було піднято питання про
університет з нашим Прем'єром, то ним було заявлено, що університет
можливий тільки в Львові, в крайнім разі, на Волині, але при умові зміни
загальної політики щодо українців. На цьому розмова була закінчена.
Потім приїхав до Варшави Смаль-Стоцький 185, який і вів переговори, на
котрі ми дивились скептично. Поза як в перші ж дні першого приїзду
Смаль-Стоцького до Варшави, у Прем'єра з Смаль-Стоцьким вийшла
сварка, яка потягнула за собою повний розрив Прем'єра з Послом, то за все те,
що робилось Послом в справі університета, Прем'єр, а значить, наш Уряд,
не відповідає, бо нічого не знає. Я бачився з Послом в кожний його приїзд,
хотів полагодити взаємовідношення між Прем'єром і ним і був
поінформований про університетську справу. Висновок мій був той, що нічого не
вдасться зробити, хоча і приїздили деякі професори-галичани. Не
договорившись ні до чого конкретного, Посол виїхав з Польші.
Дружина по-прежньому має «приємність», як і на хуторі під Калішом,
приймати і опікуватись нашими патріотами з України. Жаль мені її, але що
ж зробиш? Вона зраділа Вашому листу, фактично, поновленому зв'язку зі
мною. Від Дзябенка так само получив листа.
Грицька Сімонціва я добре знаю. Що тепер він уявляє, по виїзді до
Чехії не маю з ним контакта, — я не знаю. Раніш він був добрим патріотом,
надзвичайно посидячим робітником, але і раніше хиба у нього була та, що
він брав на себе непосильну працю, не відповідні своїм силам ролі і тому
вся його робота сходила нанівець. Він мав і раніш нахил до літературної
діяльності і був, так званий, петлюровець, але якось то по своєму розумів
петлюрівщину і через те між мною і ним не було в останній час —
[19]20рік — однодумності.
В одному листі всього не напишеш, а тому поки що припиняю,
надіючись надалі систематично інформувати Вас і через часте листування
мати можність ширше освітлювати цікаві для нас питання. Чекаю і від Вас
широких і повних інформацій про життя нашої еміграції в Чехії. Не
мішало б нав'язати мені контакт і з Сімонцівим, але я не знаю його адреси.
Розуміється, що все те, про що я пишу — пишу тільки для Вас. Орлу
надіслав Ваше привітання.
Вітає Вас дружина.
Ваш Чеботарів
Ф. 269t on. 2, спр. 301, арк.14-15зв.
198

7. Лист до В. Шевченка від 20.01.25
20 січня 1925 p.
Поважні завдання перед українською політичною еміграцією стоять
в зв'язку з останніми заходами російських еміграційних кол. Російська
демократія, — соціял[істи]-революціонери і почасти кадети милюковської
групи орієнтуються на скору еволюцію політичної влади в СССР при
допомозі Троцького 186 і його прихильників, які мають впливи, як в армії, так і
серед компартії. Мріють про переходову комуністично-соціялістичну
владу на чолі з Троцьким, Черновим 187 і соц[іал]-демократами меншовиками.
Тут розійшлися навіть чутки про утворення в близькому майбутньому
ліво-соціялистичної «Директорії Третьої Росії», яка мала б урятувати
Росію від неминучої реакції і реставрації. Маємо з України інформації, які
свідчать про те, що послідовна українізація пояснюється не тільки
натиском боротьби національної на Україні і на еміграції, але й іншими
причинами. Большовики вважають, що в боротьбі проти реакції найпевніше
буде опертися на демократичну українську націю, серед якої нема
монархістичних традицій, що починають дошкуляти сучасним володарям і
Росії. Останніх не страшить акція російської демократії, яку вони навіть
сподіваються використати, як то зробили в 17-му році. Зараз вони повинні
рахуватися з акцією «Миколая Миколаєвича», яка приняла в останні часи,
виключно, інтенсивний характер. Останній місяць пройшов під знаком
постійних тривожних інформацій, як про діяльність агентів Н. Н.* на
Україні і в Росії, так і про підготовчу акцію Н. Н. на еміграції. Старшини
російські і навіть деякі старшини нашої армії тут, в Польші, одержали
повідомлення про необхідність стати до війни по першому наказу.
Російські кола тут, в Польші, повели енергійну агітацію серед української
еміграції за приєднання до активної боротьби Н. Н. проти большевиків.
Останній ніби погодився визнати сучасні кордони Польші і Румунії за ціну
допомоги йому в боротьбі проти большевиків під вищим керівництвом
Англії. З Румунії ще не маю інформацій, але в Польші Н. Н. викликав
велике занепокоєння. Ендемія ** готова порозумітись з Н. Н., вважаючи боль-
шовиків страшнішим ворогом, але польська демократія щиро важає Н. Н.
більш небезпечним ворогом ніж большевиків, з якими можно вже не
рахуватися. Особливо тривогу викликають інформації з большевицької Росії
про роботу агентів Н. Н. Перед Святами в Києві, Харкові, Москві та інших
містах були вивішані плакати з портретом Н. Н. і дописом: «Вот кто спасет
Росію». З джерел, які не викликають сумнівів, відомо, що агенти Н. Н.
таємно працюють в ріжних установах СССР, займаючи часом високі
посади, а прихильники Троцького в армії суть одночасно є прихильниками Н. Н.
Дуже небезпечним для нас є те, що Н. Н. найбільше своїх агентів тримає на
Україні, яка має бути першим тереном військових подій. Ці агенти постійно
бувають в Польші для зв'язку з місцевими монархістичними організаціями.
* Тут і далі йдеться про Великого князя Миколу Миколайовича Романова.
** Йдеться про членів Польської національно-демократичної партії, так званих ендеків.
199

З поважних політичних кол відомо ніби Н. Н. сподівається розпочати
боротьбу на відтинку Тирасполь-Одеса. Взагалі, треба констатувати хмари,
з яких піде хоч злий холодний дощ, хоч тихий теплий весняний, якого с
таким нетерпінням чекає наша незабутня Батьківщина. Про хмари Н. Н.
у Вас певно також маються інформації, якими прошу поділитися зі мною.
В зв'язку з цими «контрреволюційними» чутками, які давно кругляють
по Україні, там утворюється нервово напружена атмосфера.
Українська комуністична інтелігенція, що з давнього часу працює в
совіцьких установах, взагалі більш українська, ніж комуністична за
винятком небагатьох одиниць. Ця група вважає, що сучасний лад на Україні
можна використати в інтересах поглиблення і зміцнення національної
свідомості. Ця група ніколи не ставилась цілком вороже до Української
народної влади, взагалі, до УНР, зокрема. Вона завжди уперто і послідовно
вимагала від російських комуністів розумної національної політики на
Україні, себто тієї «українізації», яка тепер так сприяє піднесенню свідомості
українських народних мас. В своїх домаганнях українська комуністична
інтелігенція посилалась, як на повстанчу акцію в 21 і 22 роках, так і на
невпинну роботу «петлюрівської» еміграції. Це ті самі українські комуністи,
які завжди важали, що Державний Центр УНР є конче необхідний для
їхньої боротьби проти русифікаторських замірів московських совіцьких
центрів. Ця група важає російську еміграцію не тільки ворогом совіцької
влади, а в першу чергу ворогом української національної справи і тому
буде боротись против всякої російської інтервенції, може навіть щиріше ніж
комуністи московські.
Від позицій українських комуністів в цій справі не дуже
відрізняються настрої більш численної групи української безпартійної інтелігенції, що
легалізувалась і фактично працює в різних совіцьких установах. До цієї
групи треба віднести кооператорів, церковників, діячів шкільної освіти,
літераторів і т. і. Це той мозок української нації, який розпочав боротьбу
за Незалежність разом з нами, ніколи не зміняв наших прапорів і не йшов
в большевицьку коносу, навіть тоді, коли від «панської» ласки залежало
його існування. Це люди, які з радістю зустрічали нашу владу в 20 році, які
не могли залишити Батьківщину з великої любови до неї. Про настрій цієї
інтелігенції, до якої треба додати ще молодь, що виросла за останні роки,
можна сказати лише, що вона душею цілком за нами. У них немає тої
розбіжності, яка помічається на еміграції, вони рахуються з сучасним
ладом, як тимчасовим і чекають менту для рішучої боротьби за
Незалежність. Вони дивляться на політичну еміграцію і на Державний Центр,
як на своїх провідників і оборонців ідеї Незалежності перед народами
Світу. Це цілком наші люди, яким не дурно не довіряє сучасна влада,
вважаючи їх «петлюрівцями». Тепер ця суто українська інтелігенція має
можливість існувати і працювати з огляду на необхідність мати освічених
фахівців в українізованих установах.
До речі, українізація є доконаним актом, якого не можна
заперечувати, а тим більше легковажить. Не тільки більшість преси виходить у мові
українській, не тільки українська мова панує в шкільництві, а навіть
установи совіцькі мусили перейти на українську мову. Найбільше консерва-
200

тивні в цьому відношенні установи судові запровадили у себе українську
мову, навіть у великих містах. Ця вимушена нашою боротьбою політика
большевиків вже має великі наслідки. Міжнародні чинники, що пригляду-
ються до політичного життя в Совдепії, починають поважно рахуватись з
боротьбою українського народу. З другого боку, нова національна
політика большевиків на Україні допомогла піднесенню національної свідомості
до тих розмірів, при яких не може бути і мови про реставрацію Єдиної і
Неділимої, про занепад боротьби за Незалежність. Коли повернемо до
дому, побачимо національно-культурне життя на Україні майже таким, про
яке ми мріяли задовго до революції. Велике моральне задоволення
викликає свідомість, того, що навіть в умовах совіцького режиму національно-
культурне життя нашої Батьківщини не замерло, а дало пишні паростки,
які продовжують приваблювати до себе менш послідовних політичних
емігрантів наших. Ці останні забувають, що коли б не наша боротьба, коли
б не національна впертість нашої еміграції, не пощастило б українській
нації досягти зміни русифікаторського режиму московських окупантів.
Забувають вони, що національно-культурний розвій в майбутньому не можна
вважати забезпеченим без повних політичних гарантій, без осягнення
Державної Незалежності. Забувають, врешті, що і діяльність
національно-культурна на Україні можлива тільки для тих, хто користується хоч мінімальним
довір'ям сучасної влади і виключена для громадян скомпрометованих, в
першу чергу реемігрантів. Тому то в урядових установах на Україні до
останнього часу величезний відсоток чужинців, які примушені були взятись
за українську граматику. Коли сучасна політика большовиків на Україні
придбала назву «українізація», то цей термін торкається не нації
української, а тих відповідальних робітників, що сидять на шиї українського
народу і мусили українізуватись, щоб легше і певніше викачувати з
українських земель все те, що потрібно для московських центрів.
З огляду на повний розвій національно-культурного життя на Україні
поширюється думка, що ще не настав час для визволення, що потрібно
2 — 3 роки для того, щоб український народ мав час загартувати себе для
майбутньої боротьби проти тих московських чинників, які
намагатимуться прийти на зміну сучасній владі. Але це розуміється, помилкова точка
погляду. Поруч зі зростом національної свідомості при сучасній владі,
Україна остільки руйнується економічно і остільки визискується
зруйнованою Москвою, що було б злочином не дбати про негайне визволення і
усунення окупантів. Можна, розуміється, припускати, що на якийсь
короткий час на зміну сучасної прийде нова російська влада іншого ґатунку,
але вісім років боротьби остільки змінили настрої нашого народу, що не
може бути і думки про покірливість перед новим завойовником. За ці
бурхливі, криваві роки досить було наочного навчання з боку різних
московських концепцій на Україні, для того, щоб ми могли сміливо чекати
майбутніх подій і вірити в державно-національний розум нашої нації. Нема
сумнівів, що коли різні московські концепції знову стануть до боротьби за
політичну владу большевицької Росії, свідоме громадянство на Україні в
повному контакті з українською політичною еміграцією напружать всі сили
для остаточного визволення і утворення Незалежної Української Держави.
201

Про настрій селянства і робітництва на Україні Вам відомо з моїх
попередніх листів. Свідоме в національному, але інертному в політичному
відношенні селянство на перших часах може прийняти пасивно всяку
владу, яка знищить зненавиджений большевицький режим, але серед
селянства, далеко від постійного поліційного догляду утворилась нова свідома
інтелігенція, за якою з радістю підуть на нові жертви народні маси. Нема
села, де б не було кілька десятків свідомих провідників, нема району, де б
не було організованих місцевих штабів «Союза боротьби за Самостійну
Україну». Організація ця настільки законспірована, що місцеві штаби
часто виникають самочинно і працюють сепаратно, не маючи можливості
зв'язатися з Централен). Діяльність цієї організації прийняла характер
добре знайомий старим українським революціонерам. Відпоручники
Централі розвозять по місцевим штабам інструкції і нелегальну літературу, що
передається з рук до рук, з хати до хати. Дуже часто відозви читають на
ярмарках, на всяких зборах, причому такий приїжджий агітатор негайно
зникає для того, щоби продовжувати працю в інших районах. Трапляється
часто, що після зачитання відозви імпровізується короткий мітинг з
промовами, піснями, закликами до організаційної боротьби.
Під впливом Союза на Правобережній Україні припинено стихійну
партизанську боротьбу, допускається лише організована помста проти
окремих урядових осіб, відомих своєю особливою жорстокістю. Менше
впливів Союз має на Лівобережній Україні і лише цим можна пояснити,
що там не планомірна стихійна повстанча акція продовжується до
останнього часу особливо в центральних повітах Полтавщини. Відозви Союза
скупо доходять за кордон з огляду на технічні перешкоди. Зі змісту тих
відозв, що доходили (Е. Ч-ко, Г-є) можна бачити оскільки Союз стоїть
твердо на грунті української державності і яке велике значення надає
політичній еміграції взагалі, і УНР зокрема. Нема сумнівів, що коли [в]
СССР почнеться боротьба активна за політичну владу і настане час для
України виступити в обороні своїх інтересів, місцева людність на чолі з
своїми провідниками не прийме відповідальних рішень без порозуміння
стислого з активною політичною еміграцією. Мусимо стояти на варті,
мусимо бути поінформовані про підготовчі заходи наших ворогів, щоби в
рішучий мент бути для нашого народу мудрими провідниками. Ворогами
ж нашими суть і російські большевики і в не меншій мірі російська
еміграція різноманітних Гатунків. Не суть нашими приятелями і всі ті
держави світу, які ні в чому не навчились і вперто заплющують свої
короткозорі очі на боротьбу українського народу.
Розумію інформацію з різних осередків нашої еміграції про
нервовий, оптимістичний настрій нашого активного громадянства. Не можна
заховувати спокій, коли вороги кують нові кайдани для нашого народу,
злочинно бути байдужим, коли залізною послідовністю насувається давно
жданий час боротьби, яка закінчиться, або повною перемогою..., або стане
святим заповітом для наших нащадків.
20 січня 1925 року
Чеботарів
Ф. 269, on. 2, cnp. 301, арк.16-18.
202

8. Лист до В. Шевченка від 04.08.25
Варшава, 4 серпня 1925 року
Дорогий Пане Сотнику,
Вашого листа, від 18/1, своєчасно одержав. Не буду виправдуватися
за таке довге мовчання, бо винен і мені соромно. Можу тільки просити
вибачення. Гадаю, що Ви свій гнів зміните на милість. В послідуючих листах
всі залеглості вирівняю. Зараз не буду нічого писати, бо непевен, що по
старій адресі можно писати (в чому тільки я винен), а тому прошу
надіслати, або нову адресу, або підтвердити стару. Чекаю з нетерпінням Вашого
листа. Адреса моя стара:
Warszawa Pawia 41 m.4. Czebotarew
Ваш Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 19.
9. Лист до В. Шевченка від 31.08.25
Варшава, 31 серпня 1925 року
Дорогий Пане Сотнику,
Ваш лист, від 8/8, одержав. Радий, що зв'язок з Вами не загублений.
Передо мною лежать: Ваш лист 18 січня, недокінчені до Вас два листи 22 і
24 січня і, нарешті, Ваш останній лист. Тільки тому, що хочеться багато
Вам написати, не вдавалось докінчувати листи, а писати, аби
відмахнуться і не в моєму характері і не так я до Вас ставлюсь. Почну відповідати в
такому порядку, щоби найважніші питання, принципового характеру,
відкласти на кінець.
З полковником О[рлом] я в найтіснішому контакті. За довгий час
мого мовчання йому прийшлось пережити багато неприємних хвилин.
Наша робота зв'язана з проклятими большовиками і з різноманітним
елементом, серед котрого багато, або підозрілого, або просто
провокаційного шумовиння. Отжеж О[рел] був спровокований і треба було
вживати великих заходів, щоби не сталась несправедливість. Зараз
працює по старому, але, щоб добре почував себе, цього не можна сказати.
Тяжкі умовини праці.
Союз Боротьби за Самостійну Україну працює по старому. До нього
ж належать багато тих, кого Ви персонально знаєте. На жаль, Союз
занятий тільки роботою на Україні і не має часу для поширення свого впливу
серед еміграції. В більшості члени його знаходяться зараз на Україні і
тільки незначна частина в Польші. Звичайно, про це тільки Вам пишу і
прошу нікому не говорити. Одну з відозв Союзу надсилаю Вам, але прошу
Вас найщиріше нікому не говорити, що Ви її дістали з Польші. По змісту її
вона не до вподоби нашим «приятелям», навіть українцям, а тому зараз
же піднімуть галас. Ви питаєте про Союз Самостійників, може це
помилка і Ви хотіли знати про наш Союз. Тим, що працюють в Польші,
фактично на кордоні, надзвичайно тяжко в матеріальному відношенню. До
слова, Ви жалкуєте, що в Америці нема наших місіонерів, які б дали гроші
працюючим силам. Тяжко, але мушу Вам сказати, що такі там маються і
вони помагають, але кому... Не можна ж вимагати від них, щоб вони нам
203

помагали і признавали б нас, бо там кого тільки нема і кожний намовляє
їх тільки допомагати собі. Коли я був в Америці, то тоді місіонери
надзвичайно багато давали грошей на різні організації, але на чолі яких стояли
попи (галицькі уніати). За цей час і Петрушевич 188 робив позичку і
багато других організацій, не без того, щоб не погрілись біля них різні
політичні аферисти. Пригадайте Назарука... Трохи відійшов... Союз має в
певних районах України сильні організації і користується впливом. Боль-
шовики рвуть на собі волосся і нічого не можуть зробити. Не так вони
страшаться партизанщини, як поширення Союзу. Ех, коли б Союз мав
гроші... А я надаю надзвичайно велике значення роботі Союза. Ніхто не
відкидає значення еміграції і роботи серед неї, але коли еміграція не буде
зв'язана через свої організації з своїм народом, коли вона не буде звідси
впливати на відбуваючі там процеси, то годі мріяти про будь-яку роль в
майбутньому визвольному русі.
Олександра Шаповала я добре знаю. Може з нього і був би корисний
військовий чинник, коли б він не був би Військміном. Тепер у нього
голова задурманена своїм бувши положенням і він, на мій погляд, без авантюр
не зміг би обійтись. Він правий чоловік і мріє себе, як не в ролі Військміна,
то командуючого. Праві партії, особливо Самостійники, його
піддержують і в свій час виставили в правому кабінеті Остапенка 189 Військовим
міністром]. Противник Пана Головного Отамана і скрізь, де затівається
авантюра проти Г[оловного] О[тамана], там Ви і його знайдете. Коли Оме-
лянович-Павленко затівав усунення Г[оловного] О[тамана], то там і він
був. Був би гарний патріот, коли б у нього щось не заскочило. Таких
«голубчиків» нам треба мати на увазі. Один з стаї тих, хто вважає корисним
утворювати Переяславські, Гайсинські республіки на терені не
звільненої Батьківщини. Признає дисципліну тільки для підлеглих йому і, Боже
борони, для себе.
З одного боку «Отаманія», а з другого — відсутність твердої руки,
опреділеної лінії в війську губило нас і зараз шкодить нашій справі.
Здавалось би, що бувші військові мусили б об'єднаться і утворити сильну
військову організацію на грунті військовості і старих традицій. Так ні.
У Вас в Чехії два, а може і більше, військових т[оварист]в, бо не може
генерал Петрів погодиться з другим генералом, або отаманом, за першенство.
Кожний хоче бути першим. У нас заложено було Товариство бувших
вояків армії УНР і проіснувало рік спокійно. 20 серпня були загальні збори
і перевибори управи Т[оварист]ва. З-за того, що вибрали на голову того
генерала, а не другого, почався розкол. Не кажу вже про те, що до цього
Т[оварист]ва мусили б належать і всі військові, які перебувають і у Вас і
скрізь по світу, бо були ж вони в армії УНР, але цього нема, як і не хоче
бути в Т[оварист]ві членом тільки тому, що його не вибрали головою.
Трагедія, але факт. В єдино-сильній військовій організації могли б бути
різні течії, групи, навіть фракції, але в головному всі військові мусили б
йти під одним прапором. Прикладом можуть бути легіоністи. Я нічого не
мав би проти існування різних Т[оварист]в в Чехії, Румунії, Франції,
коли б вони були об'єднані в одну організацію з центром в Польші, де
перебуває формально наш Уряд, осередок армії, в противному разі кожний з
204

чеських * генералів творить не державну роботу, невиховуюче впливає на
старшинство в творенні одноцільної армії з засадами державності, а
виробляє собі прихильників і популяризує себе. На жаль я не знахожу між
нашими військовими такого чоловіка, який би зрозумів би всю вагу такої
організації і енергійно взявся б до здійснення її.
Думка про Всеукраїнський еміграційний з'їзд, або конгрес, виникла
вже давно, приблизно, півтора роки тому назад в Румунії, у Мацієвича.
Своїми зв'язками і листуванням Мацієвич повів справу конгресу так
уміло, що, наприклад, і Ви гадаєте, що ініціатива в цій справі належить
чеському осередку української] еміграції. Як бачите, для нас в Польші не
являється новиною справа конгресу. Коли хочете, то у Варшаві навіть
існує вже довший час комісія для підготовчої праці по скликанню
конгресу, але як раніш, так і тепер ця комісія нічого не робить. У нас, як тоді, так
і тепер, негативно ставляться до задуманого конгресу. Коли хочете знати
мою думку, то я не тільки приєднуюсь до наших, але являюсь одним з
активних противників його і доказував небезпечність для національної
справи скликання такого конгресу. Ніякий з'їзд не зможе досягнути того
об'єднання, про яке говорять і якого Ви хотіли б осягнути, а хіба нам
потрібне тільки об'єднання. Нам потрібно заманіфестувати перед
Європою єдність і визнання Пана Головного Отамана Єдиним Репрезентантом
нашої нації на еміграції. Скажіть же, чи припускаєте Ви такого визнання
від Шаповала, Винниченка, Шемета і других і, чи Ви певні, що вони,
приїхавши на конгрес, не почнуть робити противне. їх же минути і не
закликати на такий конгрес не можна. А галичани, Ви думаєте, не
запротестують, коли їх не запросять. Вони ж себе рахують емігрантами. А коли б
дійсно такий конгрес скликався б, то будьте певні, що кому-кому, а
нашому Уряду приишлось би з останнього лізти, щоб дати гроші на скликання і
переведення з'їзду. Ви ж напевно знаєте, що в Польші не відбувся б з'їзд,
коли б Уряд не дав гроші, а хіба ліпше становище було у Франції при
скликанні першого з'їзду. А скільки приишлось перенести хвилювань, щоб
з'їзди, скликані нами ж і на наші кошти, не наробили скандалу перед
чужинцями. Коли б скандал і стався, то ми були б винні, бо ми скликали, а
такий же конгрес, очевидно, скликався б якоюсь то комісією, куди ми
явились би рівноправними членами з Шаповалами і КО. Наших політичних
ворогів ніколи з'їзди, конференції не приведуть до розуму і не
перероблять їх. Витрачати ж величезні гроші на те, щоб перед чужинцями
понижати, здобутий без наших противників, авторитет і повагу нашого Центру-
Уряду з Паном Головним Отаманом на чолі неможливо допускати. Ви собі
не можете уявити, яку б кампанію підняли б наші «приятелі», коли б ми
пішли на цю удочку. На що ліпшого доказу «несостоятельності» такого
з'їзду, коли ми поставились тільки вичікуючи і з такої затії нічого не
вийшло. Зараз відбувся другий з'їзд у Франції і завдяки Капустянському і Ша-
повалу ** приишлось стільки пережити. Добре, що наші люди перемогли
* Йдеться про генералів Армії УНР, котрі мешкали в Чехо-Словаччині.
** Йдеться про Миколу Шаповала.
205

всі заходи цих «добродіїв», а могло ж кінчиться і інакше. Як Ви думаєте
з'їзд допоміг єднанню з цими типами. Отак і на великому з'їзді було б, але
там в опозиції були б не Капустянські, а карасі і наробили б таких «ділов»,
що нам прийшлось би довго чухаться і себе лаяти. Закінчую на тому, що
подібні з'їзди жодної користі не принесли б нашій справі, а шкоди, тяжко
передбачить навіть як багато.
Між нами кажучи, ми зараз працюєм над скликанням Всеукраїнського
конгресу, але цілком на інших началах, і то ми будем скликати, а не якійсь
комісії. Отжеж, як що нам удасться дістати грошей на такий конгрес, бо їх
потрібно буде дуже багато, то тоді фактично Уряд скличе для певної нашої
акції політичного значення, міжнародного характера. Ця думка виникла у
зв'язку з наміром москалів скликати свій з'їзд. Тут ми мусимо прикласти всі
зусилля, щоб шаповаловці і другі подібні типи не попали на цей з'їзд. Поки
що питання про цей з'їзд залежить від вирішення деяких ментів
політичного характера. Коли справа стане актуальною з з'їздом, то тоді своєчасно я
повідомлю Вас. Прошу Вас, коли Ви знаєте їх, написати мені, хто входе в
управу ЦЕСУСА190, з маленькими характеристиками. Для мене важно знати,
чи нема між ними шаповаловців, або винниченківців, а то і скоропадчиків.
Щодо листа Пана Головного Отамана і тих запитань, то про це
напишу в другий раз, бо почуваю себе надзвичайно втомленим. Коли хочете, я
ледве-ледве пишу цього листа. Змучений...
Дружина вітає Вас. Пишіть. Адреса стара.
Зараз куплено нами два автомобіля і в Станиці організовуються
шоферські курси. Директором курсів призначений ген[ерал] Шандрук.
Вибачте, що так незв'язно пишу... Втомився...
Ваш Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 20-20 зв.
10. Лист до В. Шевченка від 12.11.25
Варшава, 12 листопада 1925
ЕКСПРЕС.
Дорогий Пане Сотнику,
Ваші листи, від 17/7 і 16/9, своєчасно отримав. На жаль, не можу зос-
тановиться над відповіддю по змісту їх, бо надзвичайно зайнятий, а
написати мушу про те, що найголовніше Вас цікавить.
Отже, ніби починаються сказуваться наслідки підготовчої та упертої
праці. Ніби вже маються данні говорити, що справа з прийняттям наших
пару старшин до А.Г.Ш.*, стає реальною. Пишу ніби, бо не хочу говорити
твердо передчасно. Всі дані говорять за те, що я скоро Вас буду мати
приємність бачить у себе. Для характеристики наших взаємовідношень
тут, для того, щоби уяснити наскільки вони впливають на нашу роботу і
шкодять їй, я зостановлюсь над перебігом останніх подій в справі хлопотів
за прийняття до А.Г.Ш.
♦ Тут і далі йдеться про Академію Генерального штабу.
206

Не маючи належного контакту з «нашими», я провадив свою лінію,
фактично, нашу лінію в Г[енерально]му Ш[та]бі, що до прийняття наших
старшин, взагалі, до різних військових шкіл і особливо до А.Г.Ш. Місяця
півтора тому, було здецідовано прийняти наших молодих 17 чоловік до
Підхорунжовки. Гадав, був певний, що, як не Сальський, то принаймні
А. М.* звернеться до мене за списком кандидатів. Цього не було. Рішив
чекати, що зробить Сальський. Почалась тяганина. Нарешті Штаб
категорично затребував списки людей. У Сальського, як я й був певний, не був
список готовий, бо він не знав, кого саме брати. Настирливість і
категоричність Штаба кинули його на нерозважність і глупість. Затребував
кандидатів від Куща, останній використавши колишнє перебування А. М, як
Головного Отамана в Станиці на акті матуристів, звернувся до них.
Відмовились. Тоді полетів сам Сальський до Станиці і ублагав 7 чоловік,
запевнивши їх, що в Чехії їх не приймуть, що там не дадуть стипендій і т. і.
Подав список на цих 7. Я зауважив А. М., що в такий спосіб не робиться
серйозна справа, що такі кандидати зроблять нам скандал. Як приклад
використав, щоби показати А. М. помилковість системи керування Сальсь-
ким військовими справами. Сталося те, що я передбачав і предсказував.
Штаб повідомив, щоби на такий то день учні з'явились. І от замісць 7-ми
явилось тільки 4, а залишилось в школі до цього часу тільки 2 і я не певний,
що й ці два не преподнесуть сюрпризу. Не можно ж в таких справах
просити і попадати в залежність від учнів, які ніби виручають генерала.
Смішно і сумно. Таке відношення наших до своїх же прохань зіпсувало
певні настрої в Штабі. Мене питають: для чого ж Ви хлопочите, коли не
знаєте, за кого хлопочете і т. і.
Справа ж з А.Г.Ш. не була зреалізована, але я запевняв Штаб, що
маються кандидати, навіть називав Ваші прізвища, знайомив з Вашими
біографіями і категорично заявляв, що при першій же потребі Ви всі будете в
Варшаві. Наближався кінець хлопот. Я боявся, що коли почнеться
реалізація обіцянок, то «наші» постараються використати, щоби всунути
своїх кандидатів. На протязі останніх 4—5 місяців неодноразово в
розмовах з нашими я підкреслював, що єдиними кандидатами до А.Г.Ш.
являєтесь Ви, але замічав, що такі мої заяви залишались без належної уваги,
що мене обурювало і примушувало затаїти і перейти до рішучої і не щирої
тактики, щоби в такий спосіб примусити їх погодиться з певним фактом.
Послідніми часами почав я чути кандидатуру Доценка. Мені прикро було
не тому, що його виставляють кандидатом, або що він не відповідає, а
тому, що таку мали мотивіровку: треба від Доценка «отделаться». Геніальна
думка позбавитись його, улаштувавши до Академії. Вдумайтесь тільки в
цю мотивіровку і Вам напевно стане також прикро. Знаючи, що це справа
не актуальна, я промовчував і обходив категоричність моїх жадань і разом
з тим робив своє діло в Штабі. 18-го цього місяця було вирішено з деякими
чинниками позитивно справу прийняття. На цій конференції Сальський
подав кандидатами Доценка і Шандрука. 10-го я мав розмову з А. М. і він
1 Тут і далі йдеться про А. М. Лівицького.
ж

мені, ніби між іншим сказав, що мається можливість примістити до
Академії пару наших старшин (він не знає, що я надзвичайно зацікавлений
Вашим вступом до Академії і що неупинно провожу цю справу в Штабі) і що
він кандидатами рахує: 1) Доценка, а 2) Шандрука. Я мовчу. Тоді він питає
як я дивлюсь на цих кандидатів. Я коротко заявив: «Я рахую єдиними
кандидатами тих, які були кандидатами у Пана Головного Отамана Симона
Петлюри, а саме Шевченка, Кмету і Іваніва». Сказав це я рішуче і
лаконічно. Після цього, нічого не відповівши, А. М. перейшов на другі
питання. Зрозумів, що я буду скрізь відстоювати цих кандидатів, не зостановлю-
ючись навіть перед скандалем. 11-го був викликаний Сальський і полякам
було сказано про трьох кандидатів: Доценка, Шандрука і Вас. Про це
довідався стороною, во всякому разі не від А. М. і не від С-го *. Так, забув
сказати, що коли я сказав Ваші кандидатури, то А. М. висловив
припущення, що це трудно зробити, бо мовляв Вас нема в Варшаві, а з Чехії трудно
зробить. Чудаки. Вони говорять мені такі речі, як чоловіку, який нічого не
знає, нічого не розуміє і якого можна водити за ніс. Сальський мав
сьогодні ранком післати Вам експреса. Спішив, щоби раніш мене повідомити
Вас і тим самим анулювати перед Вами всю ніби мою роботу в цій справі.
Дурний він. Не розуміє, що мені все те потрібно, що вважаю корисним для
загальної справи, а не вигідно персонально. Помилився. Міряє на свій
аршин. Як він не хотів обійти мене во всьому, але мусив звернуться до мене,
бо жодних відомостей біографічних про Вас не має. Пам'ятаєте, я просив
Вас надіслати мені Ваші документи. Он як вони зараз пригодились би. Але
я вийшов з становища і, завдяки моїм книжкам і реєстрації, подав Сальсь-
кому на письмі такі про Вас дані:
Шевченко Володимир Яковлевич, народився в 1897 р. 15 липня в селі
Пісочне, тій же волости, Харківського повіту. Скінчив 2-гу восьми класову
Харківську гімназію. 1 липня 1917 року скінчив Одеське Сергієвське
воєнне артилерійське училище. Студент 2-го курсу Ново-Александрійсько-
го інституту сільського господарства та лісоводства в м. Харкові.
По скінченні артилерійського училища в 1917 році був підвищений в
ранг прапорщика зі старшинством з 1 травня 1917 року.
В російській армії займав посади молодшого старшини і ад'ютанта в
гарматному дивізіоні.
В Українській армії молодшим старшиною, старшим старшиною,
ад'ютантом, т. в. о. командира батареї і т. в. о. ад'ютанта гарматного куріня.
Поступово підвищений був за бойові відзнаки до ранги сотника
включно. Був інтернований і в 1923 році легально виїхав до високої школи в Чехію.
Отже, перші відомості необхідні вже маються для подачі полякам.
Я просив би Вас, всі необхідні і маючися у Вас [документи] надіслати мені,
а С[альсько]го повідомить, що документи Ваші у мене. Прошу це зробити
тому, що коли вони у мене будуть, або, коли прийдеться С[альськ]ому
передавати для подачи полякам, то вони ніколи не пропадуть. Коли ж Ви
надішлете безпосереднє С[альськ]ому, то він до них поставиться уважно
* Мовиться про Сальського.
208

тільки до того часу, доки ця справа являється актуальною, а як тільки, чи
часове буде затримання, чи невдача, то тоді пам'ятайте, як звали. В Ваших
же інтересах, хочу більш забезпечить цілість Ваших же документів.
Ясно, що Ви не повинні думати, що вже Ви прийняті. Маються тільки,
ніби, всі дані до того.
Вам тільки кажу, що я не припиняю своєї лінії, що до других наших
кандидатів, бо щиро і одверто рахую, що на це не надається Шандрук.
Звичайно, перебороти не тільки поляків, а й наших надзвичайно тяжко. Ще
раз, на всякий випадок, просив би зараз же надіслати мені документи Кме-
ти і Іваніва. Все може статись і тоді, коли тут буде гарячка, пізно буде
виписувати їх. Та німа боротьба між мною і С[альськ]им настільки
ускладнює справу опреділення Вас всіх, що я мушу бути до всіх несподіванок
приготовлений і озброєний до зубів.
Ви добре знаєте Шандрука і напевно погодитесь зі мною, що коли він
надається бути і генералом нашої армії і навіть комдивом, то це ще далеко
до того, щоби надавався до Академії. Не буду писати причин, бо гадаю Ви
самі добре розумієте. Несталість в поглядах, певна безвольність відкидає
навіть від думки посилати на таку серйозну і відповідальну з
національного боку, працю.
Кінчаю тим, що прошу вибачити за мовчання і передати те саме
пол[ковнику] Кметі. На цих днях відповім по змісту листів Ваших і
полковника] Кмети.
Подаю тільки для Вас нову мою адресу, яку прошу абсолютно нікому
не говорити. Ця адреса тільки для Вас і Боже борони, коли хто дізнається
її. На конверті не пишіть ні мого прізвища, ні імені, а зкопіюйте подану
нижче адресу. Цього вимагають сучасні обставини мого положення тут.
Дружина дякує за пам'ять і шле побажання найскорше бачити Вас у нас.
Бажаю ж Вам сил і терпіння. А може ж дійсно вдасться осягнути
давно бажане.
Ваш Чеботарів
Warszawa
Ul. Lozawia 24 m. 14
WP.
Lawro Kuczerenko
P.S. По ознайомленню з надісланим прошу потім мені повернути.
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 24-25.
11. Лист до В. Шевченка (після 25.05.26)
Дня 25 травня о 2-й годині 10 хвилин убито в Парижу на бульварі Сен-
Мішель Голову Директорії і Головного Отамана Війська УНР С. В.
Петлюру. Убійцем оказався Самуїл Шварцбарт жид, зі Смоленська. Нечувано в
звірський спосіб виконав убійця свій вчинок, підступивши на відддль пів
метра до Головного Отамана, вистріливши три рази, цілячи в серце і потім,
209

до впавшого на землю Головного Отамана, ця звірюка вистрілила ще три
кулі, що попали в живіт.
Убійця подає яко причини свого вчинку бажання пімсти за жидівські
погроми на Україні. Розуміється це ганебна брехня. І вже в коротці
вияснено, що Шварцбарт виконав атентат по наказу більшовицького
Комінтерну, бо большевики побоювалися, що Головний Отаман
заключив з Англією договір про новий похід на Україну, в якім мали брати
участь не тільки Польща і Румунія, а і кавказькі держави. Таким чином
Головний Отаман став жертвою ідеї нашої визвольної боротьби проти
московської окупації.
Убійство Головного Отамана зробило надзвичайно велике враження
на всі закордонні держави і суспільства. Вся закордонна преса
переповнена великими статтями про Головного Отамана, про Україну та нашу
визвольну боротьбу. З осібна превелике враження викликала ця незамінима
втрата на всю українську еміграцію. І тут треба підкреслити, що при
домовині Головного Отамана з'єдналися всі партії та напрямки політичні: від
лівих соціал-демократів аж до хліборобів в одну цілість, в один спільний
фронт. Зі всіх центрів еміграції Варшава, Прага, Бухарест, Берлін, Софія,
Константинополь надійшли безліч жалобних телеграм до родини
небіжчика і Уряду, у всіх центрах відбулися жалобні панахиди і академії для
вшанування пам'яті небіжчика. Навіть галицька суспільність змінила своє
відношення до особи Головного Отамана і галицька преса і політичні
організації, УНДО 191 взяли в рішучу і відважну оборону особу і пам'ять
небіжчика перед жидівськими наклепами.
Похорони Головного Отамана відбулися дня ЗО травня у Парижі зі
всіма почестями, які належаться Голові Держави. Зі всіх центрів еміграції
прибуло безліч делегатів до Парижу включно до представників Уряду УНР.
Поверх 3 500 людей йшло за труною, більше сотків вінців зложено на
домовину, за котрою йшли також представники Французького Уряду,
Парламенту, Сенату та військовості. Також і представник маршала Пілсудсь-
кого і представник кавказьких держав та Білорусії відпровадили тіло
Головного Отамана на місце вічного спокою.
До Уряду і українських організацій надійшли жалобні листи і
телеграми з цілого світу:
Зі всіх держав Європи, Канади, Америки, Бразилії, Марокко, Сірії,
Зеленого Клину, Харбіна і др.
Яке враження убійство викликало на Україні, можна з того
довідаться, що більшовики не відважилися зразу подати до преси, що Головного
Отамана убив московський жид, комуніст, а що вони тільки публікують,
замовчуючи ім'я убивці, що Головний Отаман забитий «українським
емігрантом».
Зараз же по одержанню вісті про убійство Головного Отамана,
заступник Головного Отамана у Польщі, прем'єр Андрій Лівицький скликав
Державну Нараду. Вона ствердила протоколярно смерть Голови Держави,
оголосила шеститижневу жалобу державну для армії і урядовців і
ухвалила, що згідно з конституцією УНР, Верховна Влада перейшла до рук Андрія
Миколайовича Лівицького, який від тієї хвилі являється Головою Держа-
210

ви. Далі Державна Нарада вирішила, що тіло Головного Отамана тільки
провізорічно має бути поховане в Парижі, а потім труна буде перевезена
на Калішський Козачий цвинтар.
Зараз же я літаком вилетів до Парижу, а другі поїхали потягом. В
Парижі невідлучно знаходився при родині небіжчика.
Привелику втрату понесла вся українська нація через трагічну
смерть Симона Васильовича Петлюри, привелику втрату понесла ідея УНР
через смерть свого Верховного Вождя. Але цей більшовицький замах на
життя Головного Отамана дав наглядний доказ всій нашій еміграції, яке
значення придають большевики і ідеї УНР і Урядові. Не князя М[иколу]
Миколайовича], не Денікіна, Врангеля ^2, не Скоропадського, а Петлюри
вони боялися і тієї ІДЕЇ, яку ВІН представляв.
Але большевики помилилися. Смерть Головного Отамана, якою
великою втратою вона і не є для нашого народу, — ця смерть не є могилою
нашої визвольної боротьби, а ця смерть буде новим підйомом, новим
запалом завзятості в продовженню нашої визвольної боротьби аж до
остаточної перемоги. Мертвий ПЕТЛЮРА, що відійшов до родини наших
борців: Мазепи, Хмельницького, Дорошенка та Батька Тараса Шевченка, —
цей мертвий ПЕТЛЮРА окажеться для большевиків ще грізнішим, як
яким був живий. Хай нас дух Петлюри всіх оживить, запалить у нас
волю до перемоги до повної самопожертви за наше Святе Діло. Хай нас
скує в одну міцну та кріпку громаду, яка під проводом нового Голови
нашої Держави Андрія Лівицького доведе нас знову побідоносно до
золотоверхого Київа.
Вставайте, московські кайдани порвіте — це є заповіт ПЕТЛЮРИ, а
жовто-блакитний прапор над Київом — це є виконанням його.
Ваш Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 21.
12. Лист до В. Шевченка від 06.07.26
Варшава, 6 липня 1926 року
Дорогий Пане Сотнику,
Вашого листа від 14/6, отримав. Хотів і я страшенно з Вами
забачиться і думав повертати з Парижа через Чехію, щоби на пару днів зос-
тановиться і побувати в Подєбрадах. Що помішало мені? Прибувши
літаком до Парижа, я хутко зорієнтувався, в яких обставинах і умовах
жив Головний Отаман, як його «громадянство» доглядало, як ним
опікувалося. Соромно мені стало і гніву моєму не було кінця. Колись я
нагадаю «громадянству» причини трагічної смерті нашого улюбленого
Вождя. Колись непощастить де-кому з «стовпів» нашої справи — концепції
УНР. Будучи довгий час при родині небіжчика, я не міг не придивиться
до всього того, що там робилося і як робилося. Злість і обурення мене
охопили. Цілковита моя самотність після смерті Головного Отамана
поставила мене зразу ж перед необхідністю не «радитися» і займатися
балаканиною, а приступити до чорної дійсної праці. З початку, для
координації і систематизації, я хотів заїхати до Вас, до Берліну, але потім
211

перерішив, бо зрозумів необхідність найскоршого повідомлення
населення України про злочин большовиків. Без мене цієї роботи ніхто не
може виповнити, а тому мені треба було найскорше опинитися на
кордоні і ввійти в зв'язок з моїми співробітниками по той бік кордону. Крім
цього, у мене і грошей не хватило б та й я не був певний, що Вас знайду
скоро в Подєбрадах, бо рахував недійсною ту адресу, на яку я надіслав
посліднього листа 31 серпня 1925 року і на який відповіді не одержав. Я
рахував конче потрібним найскорше не тільки Україну повідомити, а й
нашу еміграцію в Польші, щоби застерегти її від різних авантюр і демо-
ралізуючих чинників. Знаючи поволість і не поспішність наших
міродайних чинників, я не мав права пропустити і одного дня. Жалію і
дуже жалію, що так сталося, але виходу іншого не було. Та й гроші були
на закінченню. Може, коли б я знав напевне, що Вас знайду, може і
переборов би в собі заклики до виконання обов'язків перед справою, але
цього не було. Так як я думав, так і вийшло: я повернувся з Парижа
9 червня, а 10 був вже на кордоні, 12 червня випустив свого
інформаційного листа про вбійство Головного Отамана, про похорони і т. і. і
розіслав від себе по цілій Польші. Наші ж тільки вчора надрукували
декларацію, яку може через 4 — 5 день почнуть розповсюджувати. Я з таким
темпом праці не мирився і не помирюся. Надсилаю при цьому для
інформації мого листа і декларацію Уряду. По смерті Головного
Отамана праці збільшилося, бо скрізь треба бути, скрізь треба направити і не
дати падати духові нашої еміграції. В цьому наш порятунок, в цьому
виконання святих заповітів Головного Отамана. Знаючи настрої
населення на Україні, знаючи тактику большовиків, я не мав права
задержуватися в роз'їздах. Моя присутність необхідна була серед тих, хто і зараз
жертвує життям для нашої справи, хто стоїть зараз на передових
позиціях нашої боротьби з ворогом. В них я бачу наше майбутнє, з ними я
відпочиваю в очевидній роботі, відчуваючи кожний подих, кожне
прагнення, устремління наших мучеників на Батьківщині. І бачу, яке
значення мав мій хуткий поворот і прибуття на кордон. Хіба ж можно так
довго розкачуватися, як роблять наші. Добре було б, коли б я поступав так,
як вони! То до сього часу Україна не була б поінформована, серед
еміграції була б розпач і зневіра. Отже ж, бачите, не з персональної
приємності спішив я з поворотом. Дружина і донька Головного Отамана
зрозуміли мене і не затримували в Парижі. Леся навіть радила
найскорше їхати і продовжувати працювати.
Ви робите так, як зробив би я. Радію, що Ви так правильно
поводитесь в справі розголосу можливості опреділення наших старшин до
військової школи. Я прошу Вас цілком замести це питання, бо, кажу я
Вам, в противному разі не тільки ніхто не попаде, а навпаки, коли б і була
можливість, то розголосом все зіпсується. Цю справу можно перевести в
життя тільки при абсолютній конспірації. Вибачте, але я дивуюся такому
поступуванню в цій справі найвідповідальнішого нашого чинника.
Запевняю Вас, що коли про це поляки довідаються, то тоді нема чого й
говорити про різні можливості. Як у Вас, так і тут маються посольства наших
«приятелів», які не задержуться з нотою відповідною. Мене піт обмив, ко-
212

ли я прочитав те місце, де Ви пишете в який спосіб була справа
поставлена в Подєбрадах. Отже ж, прошу робити все можливе, щоби забута була
ця справа, щоби ніхто про неї не говорив, а не то щоби складав списки. Це
страшна річ. По тім даним, які я маю, в найліпшому випадку, чому я мало
вірю, може бути прийнято 3 — 4 особи, а може тільки 1—2, так що списки
абсолютно не потрібні. Справа ця ще не вирішена. Я пильно стежу за нею
і, ясно, що Ви маєте першенство перед всіма. Будьте певні, що коли щось
вдасться зробити в цьому напрямку, то не буду я, коли Ви не попадете. Не
тільки Сальському, а і полякам я вже не раз говорив про Вас. Біда тільки в
тому, що я не цілком в добрих відношеннях з Сальським, але в скорому
часі це питання мусить вирішиться так, або інакше. Про
взаємовідношення з заступником Головного Отамана зі мною, між Центральним]
Комітетом], між Сальським і мною напишу другим разом, коли буду
певний, що мої листи доходять.
Припинення нашого листування може наробити багато шкоди. Вже
той факт, що ми довгий час не були в стислому контакті нашкодив. Як я
бачу, Ви не знали, та й може зараз не певні, що Орел-Орленко перейшов
до большовиків, та й ще в такий зловредний спосіб. Коли він став на їх
бік, то наші патріоти почали йому говорити, радити забиратися з Франції
до свого «раю», але на це він в наглий спосіб відповідав: «чого я поїду на
Україну, коли потрібно тут працювати, щоби Вас темних освідомити. Там
і без мене зроблять своє діло, а я хочу відірвати від Вас порядних
українців. «...Як бачите, яка сволота цей Орел-Орленко. Хоче вислужитися
перед новою владою... Я давно вже його взяв на увагу, бо не розумію
таких патріотів. Пам'ятаю, викликав його з табору і запропонував сісти на
кордоні і вести нашу працю на тім боці по моїм вказівкам і під моїм
керуванням. Він відмовився, пояснюючи своєю чистотою і небажанням бути
ніби на службі у поляків. Тоді вже я зрозумів, що це не патріот, а сволоч,
бо ж робота велася раніш з відома і по наказу Головного Отамана, а
тепер заступника його. Не служимо ми полякам, а використовуємо всі
можливості для провадження роботи. Його ж «чесність» довела до
служби большовикам. Ви не писали мені і я не міг Вас своєчасно повідомити і
тому сталося так, що Ви большовицькому агенту писали. Не відповідав
же він Вам, бо це було б вище всякого нахабства. Ось що буває при
відсутності контакту серед патріотів. Я Вам не раз писав, що необхідно
не тільки листуватися, бути в зв'язку, а й допомагати роботі обопільними
інформаціями.
Читаєш Ваше повідомлення про заходи Костюченка, про його лист
до Безручка ^з і дивуєшся. Знає ж добре А. М.*, що я не упинено
проводжу в життя питання опреділення наших старшин до школи і робить такі
речі без мене. Скажу Вам категорично, що даремні їхні заходи, що
найліпше буде, коли вони всі забудуть про цю справу. Ех, бачу, що в переді
у мене боротьба і ще боротьба. Невже «наші» не розуміють, що в такий
спосіб тільки можно зіпсувати справу, що при опреділенню буде мати
' Тут і далі йдеться про А. М. Лівицького.
213

значення мій голос. Я надокучав, підганяв, говорив про Ваші
кандидатури, а тут тобі якись списки, Безручки, Костюченки і т. ін. Смішно і
більно. Та скажіть же щиро і одверто. Хіба Костюченко наш чоловік в
повному розумінні цього слова. Це ж правий з нальотом гетьманства. Дивні
діла твої, Господе.
Попереджаю Вас, що з тактичних міркувань я до сього часу не
говорив ще з А. М. про підняту Вами справу, але це нічого. Я знаю, коли треба
говорити. Ви тільки тримайтеся своєї трійки, а там вийде все на добре. Хто
саме попаде, це не важне питання, а важно, щоби, взагалі, були прийняті.
Я не припускаю інших кандидатів і тільки треба дочекатися прийому,
взагалі і відповідної кількості. Прошу Вас зараз же надіслати мені Ваші всі
документи. Будьте певні, що вони не пропадуть, а для справи ліпше буде,
коли документи будуть завжди під руками у мене. Поставтесь до цього
серйозно і надішліть.
Прошу Вас повідомити мене, чи ж Ви отримали мого останнього
листа з одним примірником відозви, який я Вам надіслав 31 серпня 1925 року.
Про нашу роботу нічого не пишу, бо непевний, що й цей лист дійде.
А хотілося б знати Ваш погляд на відозву...
Хотілося б так само, щоби Ви зрозуміли мене і моїх однодумців в
нашій тяжкій роботі і посильно допомагали б нам. Але про це другим
разом, коли побачу, що у Вас мається охота ділитися думками зі мною.
Дружина, полк[овник] Орел і другі активні робітники на рідній ниві
шлють Вам привітання. Дружина дякує за пам'ять. Не раз згадували Вас,
але що я міг їм сказати, коли Ви не відповідали.
Пишіть. Буду радий і вдячний. Адреса: Варшава І, поштова
скринька 629, мені.
Одним разом всього не скажеш, а хотілося б багато справ обговорити.
Не зламала мене страшна смерть Головного Отамана, а ніби ще
сильнішим, ніби упертішим став. Відчуваю, що скоро-скоро ми будемо
закликані до чину і горе всім ворогам. Може й був я жорстоким, але то
дитинство... Тепер ворог відчує силу свого ворога. Коли б Ви знали, що
робиться на Україні, яку цінність ми — еміграція уявляємо для цілого
нашого народу, то тоді відпало б слюнтяйство, зміновіховство, а були б всі
горді тієї ролі, яку послала доля боротьби. Боже мій, скільки надій,
скільки планів було у активних українців на Батьківщині, зв'язаних з
Головним Отаманом. Ні, не цінив себе Головний Отаман, не знав, що він
значить для визвольної боротьби. А гадаєте, тепер народ в розпач впав.
Ні. Чекає прибуття УНР. Чекає розпочаття акції УНР. Смішняки Шапова-
ли і другі авантюрники. Народ їх не знає і не хоче знати. Годі
експерименти робити. Народ наш переріс їх всіх і хоче Держави з твердою
демократичною республіканською владою. Не обдурять тепер його ніхто.
Тішуся я, коли веду безпосередні балачки з представниками
найрізнійших течій і груп з України. О, коли б мали можливість пустити
їх по еміграції, щоби вони розповіли правду про наш народ, про його
бажання і настрої.
Ваш Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 22-23.
214

13. Лист до В. Шевченка від 20.12.26
Варшава, 20 грудня 1926 року
ЕКСПРЕС
Дорогий Пане Сотнику,
Ваші листи, від 25/ХІ і 5/ХІІ, отримав своєчасно і в порядку. Не
відповідав по багатьом причинам. Правду кажучи і зараз насилую себе,
щоби поділитись думками, поговорити з Вами, бо почуваю себе зле, а
мушу поспішити, щоби мій лист прийшов ранійш, ніж прибуде до Вас
Сальський, який виїхав в суботу вечором до Парижа, має в ньому пробути
днів десять і потім заїхати до Вас в Чехію, де має пробути днів 4.
Може Вам і дивним покажеться нижче написане, але коли вже щиро
ділитись, то во всьому мусить бути щирість і одвертість. Вже тижнів два я не
знахожу собі місця: ніби й здоровий, а почуваю себе якимсь знівеченим,
розбитим і не можу нічого робити. Пояснюю такий стан перевтомою і сильним
нервовим піднесенням. Очевидно наступила реакція. Напруженість в роботі
по зв'язку, зденервованість постійним інтриганством, пакостями та підлостя-
ми «наших» довели мене до того, що ось вже пару тижнів не можу
приступити до праці. Дивно було б звертати увагу на дрібні інтриги, або підлості, але
коли не тільки чуєш, а й сам відчуваєш, що всі розпочали спільним фронтом
акцію проти тебе, коли не знаєш де починається, а де кінчається людська
підлість, то врешті-решт починаєш зневірятись і підупадати на енергію і
витривалість. Не раз я собі задаю питання: чого хочуть від мене. Що я таке
роблю, що їх так не покоїть і примушує на негарні вчинки. Всі мої розмови з
А. М* не привели до порозуміння і згоди. На жаль, до сього часу якесь
неясне становище, якісь то підозріння і дивне обвинувачення. Часами мені це
було смішним, але в дальнійшому зрозумів, що тут нема місця сміху, а скорійше
треба було б плакати. Ясно, що в наших взаємовідношеннях головну ролю
одіграє Сальський. Останній має рацію мене ненавидить, бо багато фактів
мається в моїх руках проти нього, про що він знає і чого він хотів би
позбавиться з знищенням мене. Сумно, що А. М. підпадає під вплив його і
недопустимо трактує мене. Все це мене настільки нервує, настільки обезсилює, що
я й не знаю, чи довго ще зможу терпіти. Часами надходить такий настрій, що
все кинув би і кудись зник би, щоби ніхто й не знав, де я подівся. Дійсно,
дорогий, проаналізувавши все те, що навколо мене робиться, приходиш до
висновку, що іншого виходу нема, як відійти від нашого центру, одійти від
роботи. І треба ж бути чесним, бо коли вважаєте мене деструктивною
силою, коли вважаєте шкідливою для УНР, то й скажіть просто і ясно, а не
крутіть, як робиться дотепер. Хотілось Вам писати тоді, коли вже й для мене
стало б ясно, чого хочуть від мене і чому, такі інтриги ведуть проти мене, але
цього прийдеться ще чекати досить довго. Зараз йде боротьба на нервах: у
кого сильнійші нерви, той і побідить. Боюсь, що я здамся. їх багато, а я один.
Ви не можете собі представить, що вони роблять, до чого спричиняються.
Один з останніх актів: в день іменин А. М. було багато у А. М. гостей. Був і я
з дружиною. Треба було бачити всіх «морди». А. М. посадив мене, очевидно,
* Тут і далі йдеться про А. М. Лівицького.
215

навмисно так, щоби ті, кому було дано зарядження, легче могли б мене
атакувати. Близько сидів Сальський, а під боком Доценко. Останній повів
балачку, але в таких тонах і так голосно, щоби чули сусіди і, звичайно, чув
Сальський. Почалася розмова з того, що ніби я проти того, щоби його приняли до
А.Г.Ш.* Коли ж я довів логічно йому, що його твердження безпідставні, бо я
не був проти його і Шандрука, але вважав і вважаю, що першими
кандидатами мусить бути трійка (Ви, Кмета ^4 і Іванів 1Щ, то в заключению він почав
загорожувати, що мене зітруть з лиця землі, а потім просто заявив, що «ми
Вас зробимо падлюкою». Я спокійно одпарірував такі напади, але все ж
поцікавився, хто ж це такі «ми». Спокійностю і логічностю я його збив з
толку і слухачі по-неволі були на моєму боці. Тільки Сальський здалека гнівно
блискав очима. На другий же день, очевидно, «ми» розпочали робити мене
«падлюкою». А. М. мав довгу розмову з нашим політичним діячем і з 5-ти
годинної розмови, 4 потратив виключно на мене, доказуючи, що я такий-сякий.
Доценко повів серед генералів саму найбрутальнішу акцію, розповідаючи
несотворні річі, про які просто соромлюсь писати. І за що це все. Між іншим
Доценко (зараз при А. М. ад'ютантом) тим генералам, які ненавидять
Шандрука і які добре ніби ставляться до мене, доказує, що Шандрука я висунув
кандидатом, що я все роблю можливе, щоби його приняли до А.Г.Ш. Бачите,
які паскудні ці людці. Навів один з багатьох фактів, які свідчать, що дійсно
хочуть знищити різними провокаціями і підлими підступами. До сього часу я не
даюсь і борюсь по мірі можливости, але і я чоловік. Що б то було, коли б я
тими ж засобами боровся проти них. Ні, не можу. І як вони не розуміють, що
такі інтриги шкодять тільки справі. О, тепер Доценко, підсилений санкцією
А. М. і Сальським (з ним Д-о приятель), майже одверто розповсюджує самі
страшні річі про мене. Не дають спокою і Великому Небіжчику. Впоюють
різним військовим, що мені Він не вірив, що Він до мене ставився негативно
і т. і. Ось до чого дожився.
Отож, дорогий, бачите з слів гостя з Варшави, що вони неохоче хотіли
б приймати до А.Г.Ш. і тому треба було б використати відповідну хвилину
і поставити їх перед актом необхідності прийняти Вас — трьох. В роботі з
ними, треба все мати на увазі і не треба так на них дивитися, як дивляться
«наші». Така хвилина була, але неумілою тактикою, своїми дурними
кандидатами, викликав Сальський з мого боку кандидатів, через що почалась
ніби боротьба, а цього тільки й треба було їм, щоби, взагалі, справу
затягнути. Найстрашніше те, що після моїх розмов, суперечок та домагань і
А. М. погодився майже на рівні з Д[оценком]ом і Ш[андруком]ом
виставити Ваші кандидатури, а це знову допомогло їм викидати фокуси. Ще й до
сього часу справа не вирішена остаточно, але, коли і вирішиться в
негативний бік, то цьому треба завдячувати тільки Сальському. На Підхорун-
жовці 196 провалився, на Вашій справі стався скандал і запевняю Вас, що
Сальський спричиниться ще до більшого скандалу в скорому
майбутньому. Ясно, що він буде у Вас і почне грати ролю Лиса Микити. Отож раджу
Вам не піддатись його улесливим запевненням і великим обіцянкам.
* Йдеться про Академію Генерального штабу.
216

Він з А.Г.Ш. попав в таке становище, що й сам не радий. З одного
боку, хотілось би шито-крито провести Шандрука і Доценка, а з другого
боку, після мого галасу, треба доказати Вам, що він і Вас всіх трьох хотів
примістити, бо ж отой проклятий Чеботарів повідомить їх, вони про все
довідаються і будуть ніби його ворогами, а це не в його інтересі, бо ж Кме-
та стоїть на чолі єдиної військової організації, яка підпирає ніби його
особу, а Ви з Іванівим є активними творцями цієї організації. Тільки після
довгих, на жаль, прикрих для А. М. балачок зі мною, він зрозумів яку дурницю
зробив Сальський, виставляючи Шандрука і Доценка. Я певний, що
Сальському влетіло, але меньше з тим, бо Сальський за всяку ціну хотів
все ж перших провести. Цього вимагали його персональні інтереси. Я
переконався в нещирості і крутійстві А. М. в цій справі. Він за всяку ціну
хотів підперти Сальського і не хотів дати мені дані, що він не хоче Вас —
трьох. Подумавши добре над наслідками свого поводження і, щоби Шанд-
рук і Доценко не подумали, що їх не хочуть, повели так справу, щоби ліпше
ніхто не попав, чим мати ворогів. Треба знати, що кандидати Сальского в
цілому не могли пройти і в ліпшому випадку мусив признати рацію в
прийомі принаймні Вас — двох за рахунок одного з його кандидатів. Наші
розголосили цю справу, ясно, не в мою користь і перед Шандруком і перед До-
ценком і щоби не бути битим Сальський не натискує, взагалі, на
прийняття будь-кого, щоби своїм сказати, що справа не вдалась. Сором і
ганьба Сальському, коли Ваші кандидатури раніш стали відомі полякам і
при розмовах, котрі завжди нашим нагадували ж Вас. Я уявляю собі тільки
скільки брехні і єзуїтства привезе Вам Сальський, щоби розположить Вас
до себе, щоби Ви правди не знали. Хай чесним буде і покаже копії прохань
до Генерального] ІЩтабу] і тоді Ви побачите перше прохання на
Шандрука і Доценка, друге добавочне на Вас і третє на Кмету. Не давайтесь
хитрощам, бо він може приготовити спеціально для Вас копії, бо дійсні
прохання я бачив і їх три.
Не тому я проти Сальського, що він має симпатії до одних і антипатії
до других, а тому, що він в дійсності відкидає патріотично-свідомі
елементи, тому що опирається не національно-державні свідомі одиниці, а на ма-
ючихся кадрових старшин в творенню нашої армії. Для нього на першому
місці, як критеріум здібності і творчості є попередній стаж в російській
армії, попередня ранга, а також оте прокляте російське підлизування...
Як грач в карти, так і він грає нашими національними
організаційними скарбами, національним почуттям та національними гаслами. В дійнос-
ти скрізь і завжди робить по російському трафарету. Під носом у нього
товариство і що він зробив за такий довгий час. Нічогісінько. Все що було
живого, творчого, покинуло товариство і перетворилось в бюрократичну
військову організацію. Прислухайтесь до нього і побачите, що за
красивими словами, крім бажання стати популярним, жодного діла нема. Преться
в головні отамани і то бездоганного, бо ж, як він голосить тепер: «Петлюра
був цивільною людиною і армію творив не він, а старшини генерального
штаба, з якими на шкоду армії, часто Петлюра не годився». Майте на увазі,
що так він говорив навіть публічно на академії, де було багато поляків. Не
вспів закрити очі Великий Небіжчик, як...
212

Я з жахом думаю про майбутнє, бо з такими «отаманами» при такій
амбіції ми далеко не підемо. Цікаво знати про його перебування у Вас.
Одно тільки мені ясно, що він приложить всі старання, щоби Вас обворожить
і на когось звалити вину за все, бо ж в Польші військові ціну йому знають
і провести себе не дадуть.
Справа з прийняттям ще остаточно не вирішена. Звичайно, більше
шансів, що в цьому році прийому не буде, але категорично цього твердить
не можна. Все ще може бути. Різні фахові школи ще не вирішені. З таким
темпом праці, який має Сальський, який хоче щоби йому предпідносили
все готове жадна справа не буде розрішена позитивно. Він забуває, що ми
мусимо головою мури пробивати, а не чекати коли нас закличуть і
запропонують. Горе та й годі.
Усовують поволі мене від справ, конспіруються, а що з того вийде,
то треба б було їх запитати. Не даром же Доценко «по секрету»,
таємничо говорить нашим військовим, що мов Чеботаріва потихеньку відсунуть
від наших справ. Не раз я задумувався над тою глупою конспірацією, яку
проводять наші. Я розумів би, коли б від мене ховали різні справи, які
маються з німцями, французами, італійцями, бо може ж підозрюють мене в
«занадто близьких стосунках з поляками» і бояться мені довірити, але як
раз навпаки. Все я знаю, все довіряють, що робиться з чужинцями, але
разом з тим все, що роблять з поляками — ховають. Не раз я констатував,
що наші говорять полякам те, чого я ніколи не сказав і проти чого я
протестував. Зайве довір'я тільки може шкодити. Чому ж з справами з
поляками ховаються? На мій погляд тільки тому, щоби можна було провадить
суто егоїстичну лінію, щоби не було чоловіка, який би може і не
погодився б з лінією Сальського (приклади, Підхорунжовка, А.Г.Ш.) доказав би
шкідливість для нашої справи і т. і. і який би того ж самого А. М. застеріг
би від помилкових кроків в військових справах. Коли б я міг Вам
перечислить всі ті абсурди, які Сальський робив і робить зараз, то тоді Ви
зрозуміли б мене. Жодного випадку ще не було, щоби Сальський, як то
кажуть, не сів в кальошу. І дивним мені здається, що Сальський, ніби і
розумний і інтелігентний і найбільше надавався б на нашого Військового
Міністра, нашого представника перед чужинцями, робить в практиці
такі абсурди, помилки, які доходять до злочинів, шкодить справі і
виявляє повне нерозуміння нашої справи, — творення армії в специфічних
наших умовах.
Прошу Вас по його від'їзді писнути мені про його перебування у Вас.
Ви собі уявити не можете, скільки планів, мрій було у мене, коли я був
так певний в Вашому скорому приїзді, а тепер... тепер треба знову чекати.
Не даром я Вас застерігав, бо не вірив, щоби наші не пішли на підлості і не
допомогли використати полякам нашу позицію (боротьбу). Коли
остаточно стане відомо, що нікого не приймуть, то вірте мені, що це був вихід для
амбітності Сальського.
Я гадаю, що ліпше було б коли б Ви скоріше кінчали школу там і
переїздили до нас, бо тоді не було б таких аргументів в суперечках зі мною,
що ті, які зостались до посліднього дня в Польші, більше мають права на
А.Г.Ш. і що з Чехії трудніше улаштовувати.
218

А жаль мене бере, що до сьогодняшнього дня ще не вирішена справа.
Будьте певні, що як тільки вирішиться остаточно, зараз же повідомлю Вас.
Цікаво, що Вам скаже Сальський.
Вибачте, що так сумбурно пишу, бо не зостанавлююсь ні на хвилину,
а гоню далі-далі. Тяжко описувати мої переживання і мій настрій, але
інакше писати зараз не можу. Мушу прийняти якесь рішення, а які і сам не
знаю. В голові все путається і треба боротись, щоби не податись почуттю,
бо тоді просто згину і кінець. Раніш був не самотній, але зараз... Повірте
мені, що абсолютно не розумію, чого це всі взялись проти мене і чому
А. М. так вороже настроєний проти мене і веде компромітуючу акцію
проти мене та й ще таємно і в інтриганський спосіб. Що такого сталося. В
чому він мене запідозрює... Гублюся в думках і мучусь страшно.
Відкладав все на побачення з Вами під час подорожі до Парижа, як
свідок, але й це обірвалося. Я передчував, що з Варшави наші все зроблять,
щоби мене не було в числі свідків, бо в противному разі були розмови зі
мною на цю тему, а то ж до жовтня ні гу-гу, а в жовтні так говорили, що
ліпше А. М. і не говорив би. Бачучи інтриги, певну роботу, але бажаючи
допомогти на суді нашій справі, я безпосередньо звернувся до Парижа,
правда, в дискретний спосіб, з повідомленням, що у мене маються важні
документи і т. і. Відповідь тільки сьогодні дістав. Навожу копію, щоби Вам
ясніше було все.
Париж 7 грудня 1926 року.
Високошановний Пане Полковнику,
На Вашого листа з 7/ХІ відповідаю тільки сьогодні через місяць. Чому
Ви мене легко зрозумієте. Все з причини тої дискретності, про яку Ви
писали. Отже не знаю, що так як думають і гадають наші, але скажу Вам що
я Вас вважаю дуже цінним свідком і матеріяли яких копії Ви мені
прислали, хоч і дуже пізні, бо з 1921 року, так само [є] дуже цінними. Ми вже тут
давно подали Вас як свідка і слідчий вже вислав через тутешнє
Міністерство] закордонних] с [прав] та Варшавське посольство доручення, щоб
Вас там перепитали. Коли це буде не знаю. На сам процес Ви конче
мусите приїхати і тоді ми Вас викличемо.
Мені здається, що Вам треба бути дуже обережним і тому я би ніяк не
відважився от так собі Вас викликати сюди та заставляти їздити по Європі,
де Вас дуже легко можуть убити. На сам процес, розуміється, треба, щоб
Ви приїхали, а поки що ліпше буде, коли Ви складете свої показанія
польському слідчому, коли прийде звідси потрібне доручення...
Підпис
Отже всіх викликають, а мене мусить польський слідчий допитувати
тоді, як я посідаю важні документи оригінальні, писані рукою небіжчика
тільки по жидівському питанню, де яскраво визначається погляди Великого
Небіжчика на жидів і т. і. Автор цього листа надзвичайно порядний і
серйозний чоловік і, ясно, що він не міг мені правду написати, чому така процедура
робиться зі мною, як свідком. Аджеж всіх з Польші викликали, а для мене
219

«небезпечно». Ясно, що автор не хоче правди сказати і тому мусить так
писати. Що ж, дорогий, вище голови скочити я не можу і безсильний
паралізувати закулісну працю наших. Як бачите, мені на слідство не прийдеться
їхати, а я Вам запевняю, що зроблять все, щоби мене і на самому процесі не
було. Отож, здавалося, що ось-ось ми скоро побачимось, а виходить, що це
була тільки мрія. Чого вони хотять цим досягнути, я не розумію. Знаю
тільки, що від такого поводження шкода тільки справі. Бог з ними.
І незрозумілим для мене є те, що наші свого ж чоловіка хочуть чомусь
відсунути від роботи, скомпрометувати, принизити.
Я певний, що Сальський тихенько не одному шепне пару слів про
мене і у Вас. Звичайно ні Вам, ні Кметі він не скаже, бо певний, що ми в
контакті і про його поводження я буду знати.
Отож в такій атмосфері приходиться працювати і можете собі
представить, чого мені стоїть таке образливе відношення до мене.
Хоч Сальський і робить заходи по збиранню списків до фахових шкіл,
але я запевняю, що практичного значення ці списки не мають, бо про це
треба було думати раніш, а не в свинячий голос. І от так все у нас робиться.
Ще один характерний приклад: приїхав до Варшави зі Львова відомий
політичний діяч галичанин Володимир Бачинський ^7. Зробив візит
А. М.*, а потім мені. Як у А. М., так і у мене був улаштований для нього
обід. Спочатку нічого не підмітили ми, але з часом зрозуміли, що він
ненормальний. Почав одверто говорити про Скоропадського, про гетьманат.
Ясно, що я, як і всі поставились до нього негативно. Я тільки з вічливости
слухав його і не міг покинути людину, яка в дійсності є хворою умислово,
а не ворожою здоровою людину, яка має такі великі заслуги перед
народом в Галичині в австрійські часи. По яким причинам, я не знаю, але ця
хвора людина поставилась до мене надзвичайно симпатично і в своїх
листах до всіх, в повному розумінню цього слова, до всіх пише про мене різні
гарні речі. З цього усього А. М. заключив, що я знахожусь в таємному
контакті з Бачинським-гетьманцем. Смішно про це писати, але це так є.
Кінчаю. Ви не гнівайтесь, що так не послідовно пишу, бо в
противному разі не міг би взагалі писати. Приходиться хворіти і переборювати в
собі апатію до всього.
Змінюю адресу для Вас:
Warszawa
Uh Lozawia 24 m. 14
WP.
Florentina Komorska
Пишіть. Хотів би скоріш прийти до нормального стану, бо таке
самопочуття приводить мене до розпача.
Ваш Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 26-29.
* Тут і далі йдеться про А. М. Лівицького.
220

14. Лист до А. Кмети від 20.12.26
Варшава, 20 грудня 1926 року
ЕКСПРЕС
Дорогий Пане Полковнику *
Підтверджую одержання Ваших листів від 31/7, 15/ХІ, 18/ХІ, 25/ХІ,
7/ХІІ, 9 (дев'ять) копій регістраційних карток.
В справі улаштовання наших інтелігентних патріотів прибув до
Варшави Олесіюк, який і займеться організацією переїзду і приміщенням до
Польщі. Його я добре знаю по партійній роботі з старих часів. Він того ж
погляду, що й Ви (Ваш лист 31/7) на необхідність організованого переїзду на-
дюї інтелігенції. Правда, я ще його не бачив, але знаю його погляд з
попередніх листів в цій справі. Очевидно, він обійме всю цю справу і припинить
розгардіяш, який вже відчувається мною. Вже неодноразово кликали мене,
щоби довідатись, чи знає Центральний] Ком[ітет] про те, що такий то
проситься на переїзд до Польщі. Одного тільки боюсь, що наші постараються
настроїти Олесіюка проти мене і він буде тікати від мене, як чорт від ладану.
З Вашими міркуваннями що до військових союзів ^8, гожусь з Вами.
Хочу тільки добавити, що і в Польші товариство по тім же причинам стає
мертвим ділом. Я надаю першорядне значення роботі і організації сил на
самій Україні, а тутешня маса мусить бути профільтрована і зполучена з
головними силами там. Центр організації мусить бути тут (тамошні
політичні умови невідповідні там), сама ж маса організована — там.
Сердечно дякую за надіслані копії і листування з С[альськ]им, а також
за те щире і довірчеве відношення до мене, яке виявили Ви в своїх листах.
Читаючи листування обурюєшся проти такого ганебного поводження
Сальського. Глупість, неуміння провадити серйозні справи, московський
трафарет, неуміння використовувати доброї нагоди в наших сучасних
складних обставинах, звичайна брехня і нечесність наповнюють його
листи. Для чого було йому звертатись до Вас з проханням складати списки
бажаючих вступити до А.Г.Ш. Для чого піднімати такий галас, розпочинати
ціле листування, викликати у старшин надії, зайві мрії, коли добре знав,
що з великими труднощами можна було б улаштувати тільки трьох
найбільше, а то два і навіть одного. Чудово знав, що для улаштування двох-
трьох старшин можливе при абсолютній конспірації, при умові, коли все
буде зроблено шито-крито. Ні. Пише Вам, як голові товариства, вимагає
виборів, опіній, заохочує багатьох... Для чого. Тільки, як провокацією, не
можу такого поводження назвати. Коли сам не знав, то чому з Кущем не
говорив, який рахується Н[ачальни]ком Генерального] Ш[таб]а. А чого
варті ті брехливі викрутаси, якими він хоче Вам голову закрутить. Дурень
він та й годі. Чому він Вам задає питання, а що буде з Вашою дружиною, а
чому таке ж питання ні Шандруку, ні Доценку не задав. Адже ж обидва
жонаті, а Доценко має і дитину. Знову хотів створити перешкоду, ніби ідучу
від Вас самих. От гидота. Та коли вони думають продовжувати боротьбу, не
* Лист, адресований полковнику Архипу Кметі, зберігається серед особистих
документів сотника В. Шевченка.
221

для боротьби, а для найскоршого осягнення мети — звільнення краю від
ворога, то самі мусять прикласти всі зусилля, щоби ті достойні старшини,
яких поляки приймуть, мали все необхідне і не було б для них перешкод
від нас залежних. Мають можливість тримати барахло, іконостаси на
пенсіях, то краще подумали б про тих, хто спричиниться в майбутньому до
побіди над ворогом. Чому ж Сальський не задумується над тим, що має
сина, за якого платить Уряд. Зараз міг би Уряд і дружин тих старшин приня-
ти на своє утримання. Отож, біда в тому, що для всяких малоросів
знаходяться і засоби і посади, а для дійсно необхідних потреб, для нашої роботи
наші ж нічого не мають і звалюють на плечі безпомічних патріотів.
Я тут не буду зостанавлюваться над особами, картки котрих Ви
надіслали, бо жодних кандидатів не треба. Якась фантазія Сальського. Але
можу тільки зазначити, що не всі вони подали правдиві відомості про себе,
а це вже характеризує їх зі злого боку. Але про це колись поговоримо, бо
зараз це справа не актуальна. Дякую за картки.
Зварийчук не був і не буде ніколи в А.Г.Ш. Вірте мені, що С[альськ]ий
на ньому опечеться ще не раз. Борюсь і буду боротися проти системи С-го.
Ніколи не примирюсь з його методами висовування людей по
персональному принципу, нехтуючи загальні інтереси. Мимрення Зварийчука про
знайомства серед польських кол, про організацію селянського союзу
смішні і нікчемні. Годі допустити, щоби хоч більш-менш серйозна людина
приняла на увагу його сичіння. Молодий та зелений та й ще дурень до того.
Наша еміграція, взагалі, охоча до різних фантазій, а тому не дивно, що
й с [оціал]-демократи] тішаться якоюсь то «66». Категорично стверджую,
що це фантазія. Я листуюсь з с [оціал]-демократами] і дивуюсь, що вони
мені про «66» нічого не писали: висміяв би я їх.
Міркування ж про можливість конфліктів і певних компромісів, чи
уступок нічого не варті. Я просто дивуюсь, як міг говорити щось подібне
С.-ДЛ який хоч трохи поінформований про те, що робиться на Україні.
Знав би він тоді, що жодних гнучких московських комуністів нема, що
жодних «уступок» військових, фінансових, чи яких других не може бути.
Одна уступка, — це зброя і кров. Наші комуністи то інша річ, але й вони
добре усвідомили, що шлях до Самостійної України тільки через море
крові. Бачу, що і с [оціал]-демократи] абсолютно не поінформовані про
стан на Україні.
Зараз нічого не можу сказати в справі скликання наради з бувших
політичних діячів, бо для цього треба було б бути в інших стосунках з
А. М.** Вернусь до цього питання по виясненню взаємовідносин.
Твердити не можу, але припускаю, що Мандрики і К° не можуть бути
в якому будь звязку з Чехівським 199. Останній зараз на Україні кумедно
поводиться. Ви напевно знаєте, що він відійшов від Литовського 200 і став
на чолі нової течії і тим розколов Автокефальну церков.
* Прізвище не встановлене, можливо, йдеться про одного з чільних діячів українських
соціал-демократів.
** Тут і далі йдеться про А. М. Лівицького.
222

З п. Г-ою нічого страшного нема. Чому так поставились Ваші, я не
розумію. У нас змін в відношенню до нього нема. Чи не сховали чого від Вас
Ваші. Коли повернувся до Варшави, то навіть жалів не було з боку Г-о.
Колись при побаченні переговорим про це, бо щоби зрозуміти даний
випадок, треба було б багато писати про становище наше тут, а цього не варто
довіряти паперу.
Майте на увазі, що А. М. знає, що я від Вас дістав листа і очевидно про
це сказав С[альск]ому. Було так:
Одержавши Вашого останнього, чи передостаннього листа, я пішов
до А. М. Очевидно був сумний і це відбивалось на обличчю. А. М. запитав,
що зі мною. Тоді я, як тільки міг, здержано, але почав доказувати
необхідність виставити і Вас кандидатом до А.Г.Ш., про глупість Сальського
і між ішим заявив, що дістав від Вас розпачливого листа. Довго говорить
прийшлось і нарешті А. М. зрозумів правильність моїх доводів, всю
помилковість С[альск]ого написав зараз же листа до С-го *, в котрому
наказав зараз же скласти добавочне прохання за Вас і негайно принести йому
на підпис. В листі зазначив, що буде чекати прохання для підпису до
12-ої години ночі, бо прохання мусить бути Сальським однесено до
Ш[таб]у на другий день ранком. Коли я вже прощався, А. М. зауважив
мені, щоби я сам не носив листа С-ому, а ким небудь зараз же переслав,
бо в противному разі С-ий запідозрить мій вплив на А. М. Ясно, що лист
був однесений не мною. На другий день я бачив в Ш[таб]і добавочне
прохання. Про це пишу, щоби Ви в курсі були.
Ще не скінчив писати, як мене викликали і я дістав такі відомості:
справа з поступленням до А.Г.Ш. знаходиться зараз у Маршала **. Ніби
становче Доценко відпадає, про що і він знає, а Ви, Володимир *** і ІЩанд-
ру]к, ніби мають бути приняті, але питанням залишається, чи з 1 січня, чи з
нового шкільного року. Все пишу «ніби», бо і мені так заявили. Ех, коли б
іншим темпом працював Сальський. Вірте мені, що Ви всі давно були б тут.
Великий пан з нього, а панів треба гнати до чортів в дюру. Отже, очевидно,
Сальському треба було поступиться Д[оценк]ом на Вашу користь. А за то
що, ніби, приймається Володимир і Ви, як компенсація А. М-у і С-у, не
викидають Ш[андру]ка. Тепер для Вас стає ясним, що коли б С-ий не
протегував своїх любимців, то всі Ви — три — кандидати Великого Небіжчика
були приняті. Я певний того, що Ви будете з Володимиром приняті, тільки
питання з якого числа-коли саме. Вже той факт, що Д[оцен]ка не
приймають категорично, свідчить про певну мою перемогу. Скажіть про це
Володимиру. Не написав йому про це тому, що до нього лист був закінчений і
довідався про вищенаписане, коли вже писав Вам.
Вибачте, що так каламбурно пишу. Не маю можливості перечитувати
написане, а гоню далі, бо часу абсолютно не маю, та й правду сказати не в
настрою писати. Все стає немилим.
* Йдеться про В. Сальського.
** Йдеться про Й. Пілсудського.
*** Сотник В. Шевченко.
223

На закінченню раджу Вам не зневірятись і вірити, що свого досягнете.
Ви собі не можете представити, як я хотів би Вас вже бачити в
Варшаві. Ви довідаєтесь від Володимира, чому я скоро не зможу приїхати до
Вас. Скрізь інтриги, скрізь роблять свинство наші ж мені.
Тільки що довідався, що А. М. запідозрдює мене в різних авантюрах,
що я хочу бути Військовим міністром, Командиром, а може й Головним
Отаманом. Ну й чудеса... Дожився...
Просив би Ваших інформацій про перебування Сальського у Вас.
Будьте з ним обережним.
Пишіть.
Адреса:
Та сама, що й для Володимира.
Ваш Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 26-31.
15. Лист до В. Шевченка від 19.01.27
Варшава, 19 січня 1927 року
Дорогий Пане Сотнику,
Ваші листи, від 27/ХІІ і 13/1, отримав.
І так, всяка надія на скоре побачення з Вами остаточно згинула. Хотів
використати поїздку до Парижа на слідство, але тепер вияснилось, що я не
поїду. Бувають же чудаки на світі, так ото і я був ним, бо все не хотів
вірити попереднім доказам, що Варшава не хоче допустить моєї поїздки і
тільки тепер бачу безпідставність моєї надії. Довідався, що наші
побоювання, що моя участь в слідстві може викликати «страшне» обурення
жидівства і серйозних контрсвідків, рішили «тактовно та хитро» мене
усунути від цієї справи. Не чудаки, а просто дураки. Коли б вони знали дійсну
мою діяльність на Україні і моє фактичне поводження з жидівським
населенням, то таких заходів не вживали б. Правда, я не маю жодних «благо-
дарственних» адресів від жидівського населення, бо про це ніколи не
думав і вони мені не потрібні були (погнав би з хати тих, хто осмілився б мені
приносити «благодарствені ...за виконання прямих обов'язків), але скрізь,
де тільки я ставав з дорученою мені частиною, скрізь, де я мав владу, не
було не тільки погромів, а навіть жиди легше зітхали і ставились до мене, як
до свого чоловіка. Настільки наші мене рахують для себе одіозним, що цей
одіоз переносять жидам, а тому і в справі процесу моє прізвище може
викликати тільки ненависть і «осложненія»... В розмові з Лотоцьким 201
запитав я, в якому стані процес і чи скоро закінчиться слідство, на що він
відповів, що слідство майже закінчено, що в Парижі піднято питання про
допит свідків на місцях, але чи посліднє буде зроблено, не знає, бо для
цього треба певне рішення прокурора. З цього я бачу, що і на місці мене не
будуть допитувати, бо напевно прокурор задовольниться і тими показаніями,
які вже маються. Без допиту мене перед судом, я рахую неможливим
їхати на останній. Знаючи брехуна Доценка і других свідків, які мало і
безумовно точних відомостей про отаманів не мають, а давали авторитетно
«певні» показанія, я просто боюсь з'являться на суд, щоби не вийшло не-
224

приємностей. Слідство не могло не цікавиться погромщиками Семесен-
ком 202, Волохом і другими, від діяльності котрих стогнало жидівське
населення і котрі всі в свій час були мною, як начальником Контррозвідки
Штабу Діючої Армії, обеззброєні і заарештовані. Я точно знаю, хто з них і
коли і за що був заарештований і що сталось з кожним з них, а їх було 17.
Був же час, коли я возив в складі своєї валки арештантський вагон, повний
отаманами на протязі 5-ти місяців. Був тут і Семесенко, Яценко, Палієнко,
Віденко, Соколовський, Святненко, Афнер, Божко і др. Як же я можу
виступати на суді, не знаючи, що набрехали наші свідки. І який скандал може
статися для нашої оборони, коли показанія наших свідків розійдуться. А я
не можу брехати. Отже, позаяк слідство проходило без мене, то ліпше
буде, коли мене і на суді не буде. Вже після того, як їздив Доценко до
Парижа, він запитував мене то про одного, то про другого отамана. Я навмисно
говорив неправду, щоби переконатись в брехливих показаніях Доценка.
І що ж. Він показав все те, що у нас принято відносно отаманів говорити і
думати, але що далеко від істини. Уявіть же тепер собі, як легко будуть
противні свідки розбивати наших, дійсно, правдивими показаніями. Я не раз
говорив А. М.*, що ми мусимо надзвичайно серйозно поставиться до всіх
показаній і тих докуметів, які представляються різними особами, бо ж
досить одного спростовання свідками противника, щоби викликати
підозріння до правдивості всіх наших показаній і документів, але що з
того, що я говорив... Раз самі зачали варити кашу, то краще було б, щоби без
мене обійшлось до кінця варення. З цього всього Ви бачите, що й на самий
суд мені нема чого їхати, хоч і пише дружина Небіжчика: ...»Ви певно хоч
на суд приїдете — то може хоч тоді поговоримо». Щось відчувається в цих
слова сховане, не все сказане, певну обережність... Я певний, що й
дружина знає багато про заходи наших, але не хоче в листах писати, бо звідки ж
вона знає, що мене на слідстві не буде і висловлює певність, що я «хоч на
суд приїдете». Через все вищесказане я роблю заходи, щоби помимо
слідства, суду, вирватись з Польші до Вас, Відня, Берліна та Парижа.
Зараз трудно сказати, чи мені вдасться виїхати, бо помимо дозвілу треба
мати досить значну квоту готівки, а її я зараз не маю. Звичайно, велика
шкода буде, коли не вдасться перевести в життя наміру — виїхати до Вас.
Даних я не маю, але припускаю, що наші будуть перешкоджати моїй
поїздці, — не захочуть, щоби я об'їхав наші еміграційні осередки.
Поживемо — побачимо.
Щоби для Вас все було зрозуміло і ясно, хочу подати не зайві
інформації ось про таке: ще при життю Небіжчика, при виїзді дружини Його з
Варшави, мені О[льга] Щанасівна] ** передала весь архів Небіжчика.
Мною в свій час було листовно докладено Небіжчику, що мною
перебраний Архів, котрий буде охоронятись мною до відповідного
розпорядження. У відповідь дістав наказ, щоби я нікому нічого з архіва не давав і
хоронив. І так хоронився у мене архів, але про це ніхто, крім дружини і Лесі, не
♦ Тут і далі йдеться про А. М. Лівицького.
** Тут і далі йдеться про дружину С. Петлюри Ольгу Панасівну.
225

знав. Сталось нещастя в Парижі і от по пару місяцях після похорону
почали атаковувати О. П. запитами, де ж подівся архів С. В. Петлюри. Не можу
дізнатись звідки, але наші діячі довідались, що архів у мене і з цього часу
почали саму страшну акцію, атакуючи О. П., щоби вона відібрала од мене
архів, виставляючи мене і таким і сяким. Про це все я довідався, але й
виду не подавав, що я щось знаю, або припускаю, як нашим, так і О. П.
Першим я не хотів показувати тому, що мені хотілось дізнатись про всі
підлоти, які вони роблять проти мене, а О. П. не говорив, що я знаю про
розпочату акцію, щоби упевнитись в дійсно щирих відношеннях до мене.
Знаєте, дорогий сотнику, так мене всі шліфують, що я почав
запідозрювати і О. П. в нещирості і тому хотів випробувати. Мені часто везе і тут
повезло. Пощастило довідаться не тільки про те, що на мене писали «старші
громадяни», вимагаючи від О. П. негайно одібрати від мене архіви, а й
зміст відповідей. Щасливий був констатувати, що О. П. надзвичайно
добре ставиться до мене і всі атаки мужньо і твердо відбивала. В одній з
відповідей писала так приблизно: Ви хочете, щоби я не вірила полковнику
Ч[еботаріву]. Отже, заявляю Вам, що коли я згублю віру в нього, то
перестану вірити всім. І не дивлячись на те, що така атака ведеться вже пару
місяців, тільки в листі від 28/ХІІ О. П. делікатно нагадала мені, що архів у
мене переховується і запитує, чи цілий він. В розпочатій кампанії «наші»
не зостанавлювались ні перед чим. Розпускали різні чутки, що ніби я
нечесним шляхом опанував архівом, що ніби Небіжчик хотів архів передати
А. М., Доценку, що Небіжчик не міг мені довірити такі документи, бо вони
добре знають, що Небіжчик не вірив мені і т. і. Глупці. Вони не знають, що
у мене мається копія мого докладу і чорним по білому написана відповідь
Небіжчика в справі архіва. Ясно, що їм хотілось би розкрасти архів,
розібрати свої листи, бо ж тепер у того проклятого Чеботаріва скупчені всі
документи всіх відповідальних і невідповідальних, поважних і
неповажних діячів, всіх тих, які, як не зрадили нашій ідеї, то во всякому разі зараз
знаходяться в іншому таборі і провадять ворожу роботу проти того, чому
так «щиро і з такою «посвятою» молились. Крім того, маються оригінальні
документи і тих, які зараз запевняють в своїй відданості тим, кого так
недавно перед Небіжчиком лаяли, обливали брудом, бажаючи
«прислужиться». І щоб вони зробили, якою ціною заплатили б, щоби дістати до своїх
рук архів і кожний міг би вибрати свої листи, заяви, прохання та доклади.
Чого б вони тільки не вжили б, щоби всю вину за попередню політику
звалити тільки на Небіжчика, і для цього всілякі сліди своєї участі знищити.
Може й щастя в тому, що як раз все це знаходиться в моїх руках.
Помиляються вони, коли думають, що Чеботарів, отой «бандит», підозріла
«людина з «неясною фізіономією» не розуміє всієї ваги збереження цілого
архіва і легко піддасться їхнім хитро сплетеним комбінаціям і випустить з
своїх рук найцінніше, що зосталось після смерті Небіжчика. Даремні їхні
заходи. А що вони вживають не чесні і не чисті заходи, то видко вже з
того, що міг же і А. М. і другі одверто зі мною поговорити, що мов, у Вам
мається архів, який є історичною цінністю, а тому в інтересах справи і
більшої безпечності ми просимо, або радимо те-то і те-то, так ні, до сього
часу ніхто не говорив одверто зі мною, ніхто не нагадував про справу
226

архіва, а в той час бомбардирують Ольгу Панасівну листами, щоби
відібрати архів. Не говорите зі мною, то для чого ж розпускати легенди про
захоплення мною в нечесний спосіб архіва, для чого говорити про недовір'я до
мене Небіжчика, для чого ляпати язиками, що проти волі Небіжчика архів
опинився у мене. Дійсно моє становище було страшне, бо я дуже і дуже
боявся, що Ольга Панасівна підпаде під впливи Прокоповичів, Лотоцьких,
Шульгиних, А. М. і других і поставить в таку ж площину це питання. Яка ж
радість моя була, яке свято я пережив, коли отримав від Ольги Панасівни
листа, де вперше було згадано про архів. Навожу дословно те місце: лист
датований 28/ХІІ-26 р.
«Пане Полковнику, не забудьте написати, чи цілі ті папери С[имо-
на] Васильовича], що на його бажання я Вам віддала, виїжджаючи з
Варшави. Подумайте, як би мені їх сюди переслати, я зберігаю, що
вдалось тут знайти»...
З наведених стрічок видко, що «на бажання його», архів був
переданий мені, так що не може бути й мови про нечесність в захопленню. Але
разом з тим видко, що хтось з «дорадників» навіяв припущення в нецілос-
ти паперів і намагається, щоби О. П. все ж відібрала у мене архів. На цей
лист я відповів:
«Категорично запевняю Вас, Високоповажна Ольга Панасівна, що
доки я живий, жодний папірець з архіва, який Ви довірили мені, не згине, не
загубиться та не знищиться. Зі всією свідомістю я ставлюсь до того, для
мене, святого обов'язку, який я приняв на себе, перебравши на свою
відповідальність документи, які по моєму розумінню належать тільки Вам.
Смію просити у Вас більшого довір'я до мене і до тих обов'язків, які я
приняв при життю чоловіка, котрий для мене був всім. Ділом докажу, що Ви не
помилились, обдарувавши мене своїм довір'ям. Тяжко про це писати, але,
на жаль, мушу».
Тепер пишу довгого і щирого листа О. П., в котрому благаю не підад-
ватись тим наговорам на мене і не вимагати передачі документів їй, бо ж і
О. П. з тактовних міркувань не завжди буде легко відмовляти «нашим» в
праві «покористатись» архівом. Тільки цього домагаюсь в інтересах і О. П.
і в інтересах доброї пам'яті Небіжчика. Ви розумієте мене. Ліпше ж в
критичні менти зіслаться, що, мов, архів у Ч[еботаріва]. Не довів до кінця я
своєї лінії, що до охорони Небіжчика і маємо... Не можна ж допустить,
щоби і тут дати їм «порядкувати» долею всього того, що зосталось по смерті
Його. Хотів би знати Вашу думку.
І яка нещирість у всіх їх. Приїхав Лотоцький. Жодного сумніву нема,
що він в курсі всіх подій нашого внутрішнього життя і взаємовідносин між
мною і ними. Надіявся, що через нього вдасться унормувати співпрацю.
Думав навіть зв'язок з Україною підпорядкувати Міністру внутрішніх справ.
Дуже зрадів, коли Л-й * запитав мій телефон, висловив бажання зі мною
говорити і то так, щоби ніхто нам не перешкоджав. Багато покладав надій на
цю розмову. Нарешті прийшов час побачення. Приходить, умовившись
* Тут і далі йдеться про О. Лотоцького.
227

раніш по телефону... Зразу ж я відчув, що він прийшов не з щирим
бажанням вияснити все і привести до згоди, до порозуміння, до гармонійної
співпраці. Не вспів прийти, як почав хвилюватись і кудись спішити... Для
чого ж було попереджувати, що треба вибрати такий час, щоби ми могли
відбути довгу розмову. В хвилюванню я зрозумів, що він прийшов з чимось
негарним, з якоюсь ніяковою пропозицією, бо поводився так ніяково і
соромливо, що дитині було зрозуміло його нещирість, ніби цікавістю тим, з
чого почав запитання. І дійсно, по пороткій розмові, він приступив до того,
чого власне прийшов. Ніяково і соромливо, з мільйоном перепрошень, як з
гармати випалив: «Пане Полковнику, колись Вам С[имон) В[асильович]
передав якість листи, папери, то чи не могли б Ви їх доручити Ользі Панасівні».
Очевидно, хотів, щоби я, як дитина, зараз же розшаркаюсь і з великою
поспішністю (це ж велика честь для такого, як я) передам з перепрошенням
за турботи, через нього архів. Так ось для чого хотів зі мною бачиться і
говорить, подумав я. Стривай, голубчику. І тут я в коротких, але різких словах
пояснив йому, що я за цей час не тільки охоронив передані мені документи,
а ще й збільшив їх кількість, бо не в одного вже купив за гроші, і не з однієї
установи дістав, а крім того, в цій справі маю діло безпосереднє з О. П., якій
належить все. По моїй короткій заяві хутко Л-ий зник. Ось Вам і довга
розмова при умові, що ніхто не буде перешкоджати і т. і. Невже ж вони рахують
мене дитиною, невже я не розумію його кривляння і фактичне виконання
припоручень наших, щоби «авторитетною» особою і улесливою тактикою
виманити все те, що у мене є і що їх тримає в певній обережності до мене.
Звичайно, я не гарантований, що вони не напустять на мене «владу» і та
відбере у мене [архів], але помиляються вони, коли думають, що відібравши
у мене в такий спосіб, дістануть самі до рук своїх. Та невже ж не знав А. М.*,
на яку тему фактично хотів говорити зі мною Л-ий. Знали всі і чекали
результатів його візиту до мене. Скажу Вам і тільки Вам, дорогий сотнику, що
після цієї комедії я перестав поважати учасників її. Хочеш про архів
говорити, то для чого в такий спосіб підходити. Та невже ж я цілком чужий чоловік
і для мене байдуже, що станеться і де дінеться архів Небіжчика. В свій час
своїми нікчемними впливами віддалили мене від Небіжчика і що ж,
уберегли його? Тепер хотять і з Його спадщиною так поступити. Сором і сум.
Багато лучило мене з А. М. ще в предреволюційні часи по партійній
роботі, по сидінню в в'язницях, вигнанню... Багато пережито було разом з
початку революції і до еміграції. А на еміграції не раз приходилось
задумуваться спільно над врятуванням нашого центру, нашої концепції і
переживати страшні часи загального зневір'я і розпачі. Були такі менти, коли мені
приходилось рішатись на надзвичайно ризиковані чини, спасаючи Уряд,
як таковий, з відома і санкції А. М. В самий критичний мент я віддавав і
честь і гідність та гонор на врятування становища А. М., як Прем'єра
нашого Уряду. Здавалось би, що наші думки, розуміння однакове ситуації, певні
чини нас сковували на завжди. Мало хто знає, бо трудно зрозуміти і
виправдати всі наші кроки, бо для цього треба було бути свідомим і відданим
* Йдеться про А. М. Лівицького.
228

патріотом свого народу. А певні комбінації для врятування Уряду, нашого
центру в Польші, з А. М. на протязі цілого 1923 і частини 1924 року, про які
тільки знають А. М. та я, про які навіть Небіжчик не знав, бо писати про
них неможливо було, а побачитись не вдалось. Оце все робилось вкупі
тому, що ми вірили безгранично один другому, тому, що певні були в
абсолютній певності і вірності святій ідеї — Самостійній Україні. В ті часи
здавалось, що ми спаяні на віки і що ніщо нас не роз'єднає. Ось чому я
«другому ніби ще вірю»... Ех, дорогий сотнику, тяжко розчароваться в
людині, з якою так багато зв'язано і для якої персонально мною було стільки
зроблено. Ось чому не хочу вірити всім тим фактам, які все збільшуються
і хочу вірити, що я помиляюсь, або не так розумію. Цілком чесно і свідомо
визнав, що єдиним заступником Небіжчика може бути А. М. і як тяжко
відчувати і бачити таке його відношення до мене. А може я, засліплений
тоді, помилявся. Перший * для мене був ясним і ніколи я не творив щодо
його особи ілюзій, але другий...** Колись спричинився до того, що він і до
сього часу Військовим міністром і від цього не відмовляюсь, бо й зараз
рахую його на цей пост найвідповіднішим з наших військових, але, як тоді,
так і тепер рахую необхідним певне виховуюче керівництво з боку зверх-
ника армії. Другий цілком цивільна людина і замість впливати на першого,
в військових справах, цілком віддав до розпорядимості першому. Через це
і твориться така безглуздість. І дивним є те, що після академії, чи другому
виступі першого з промовою, в котрій критично говорив про Небіжчика, я
з А. М. цілком погоджувались в оцінці таких виступів і обурювались
однаково. Трудно сказати, чому А. М. все ж так безкритично ставиться до його
діяльності. Може тому, що сам нічого не розуміє у військових справах і
щоби облегчити свою діяльність політичну, всеціло передав військові
справи йому. Фактом є те, що не А. М. впливає на нього, а навпаки. Ось
чому я ще хочу вірити А. М. Страшна річ буде, коли прийдеться
переконаться в незмінності лінії А. М. до військових справ, коли й далі піде тим
шляхом, яким пішла військ(ова) справа, після смерті Небіжчика. Може ще й те
впливає на А. М., що С[альськи]й поставив певні умови А. М. свого
міністрування і А. М. мусить йти на задоволення їх, бо ж ніким замінити на
випадок його демісії. Та й остання може не пройшла б без кризи цілого
кабінету. Те, що творив А. М. для Небіжчика, чому учив других, тепер
приходиться самому ж розхльобувати і з цим мириться.
Ще хочу зостановиться над питанням, на мій погляд, надзвичайної
ваги, яке Ви зачепили в своєму листі, а саме про поворотничество. Робота,
різні організації потрібні і он як потрібні на еміграції, але всю свою увагу
та енергію ми мусимо скерувати на роботу на самій Україні. Ті зв'язки, які
ми маємо, — не є вистачаючими і для того ми мусимо уміло використати
все, що в'яжиться з Україною. Для цього ми мусимо використати пово-
ротчан. Коли б цього поворотничества не було, то ми мусили б його
створити, але не для того, щоби поворотчане йшли як барани до коноси, а для
* Йдеться про В. Сальського.
** Йдеться про А. М. Лівицького.
229

розповсюдження певних ідей, інформацій, відомостей на Україні. Я не раз
говорив і то серйозно з А. М., що ми мусимо використати зміновіховство, а
тим більше поворотчан. Він цілком зі мною годився, але фактично в цьому
напрямку нічого не робилось. Я просився пустить мене до Чехії спеціально
для налагодження роботи по використовання і тих і других. Чи Ви
припускаєте, щоби большевики не використали, коли б щось подібне було з
їхнього боку. Будьте певні, що не одного б вони під маскою поворотчанина
повернули свого чоловіка до ворожого табору. Отож і нам потрібно вжити все
уміння, впливи і знання, щоби з відома нашого було найбільше поворотчан,
фактично, наших людей. Звичайно для цього треба перевести велику і
тяжку та умілу працю серед тих хто, або зміновіхується, або робиться поворот-
чанином. Нашому емігранту пробираться нелегально «туди» далеко тяжче,
чим звідти тікати сюди. Кожний патріот не занадто заангажований в нашій
боротьбі, пробравшись «туди» і перебувши певний час там,
зорієнтувавшись на місці, може легко добратись знову до нас, зробивши велику
зв'язкову роботу. Ви собі не можете уявити, скільки хоче «там» завітати до нас
на короткий час, але не знаючи, ні обстановки тутешньої роботи, ні умов її,
попадають не до нас і з нічим повертаються додому. Чим більше пішло б
наших людей, які понесли б туди те, що ми скажемо, тим більше було б
користі для справи. Звичайно, в цьому листі я не можу зостановлюваться над
детальним обговоренням, як і що потрібно нам в першу чергу вимагати від
тих, хто пішов би фактично від нас, але коли в принципі Ви годитесь зі
мною і коли там, у Вас, в цьому напрямку можна щось зробити, то тоді я
спеціально прислав би вичерпуючі інформації і, що до цієї роботи і до тих
можливостей, які можуть спіткати кожного, хто пішов би фактично від нас,
і що міг би і повинен би зробити. В темну тут нічого не можна робити, а для
цього треба, щоби кожний хто йде, ясно собі представив всю картину
тамошніх умов і можливостей, а також небезпечностей. Найліпше для цієї
роботи треба було б приїхати мені, коли для такої роботи мається відповідний
грунт, але наші туполобі поки розхитаються, то й всяка справа пропливе.
Прошу Вас не відмовити і по можливості докладно поінформуйте мене в
цій справі і скажіть свій погляд. Скільки маю прикладів, що амністований,
поживши «там» якийсь час, тікає до нас і коли нападаєш на нього, чому ж
він перед втікачкою не зробив того то та того, то кожний виправдується
тим, що він не знав, що треба було робить. Отже, при ситуації, коли ідуть
групами і при відповідній роботі, можна завжди скористати патріотичні
елементи майже без жодного ризику. Знову бачиш необхідність поїздки до
Вас. От біда. І радий до раю, та гріхи не пускають.
В закінчення своєї писанини сердечно дякую за моральну підтримку і
таке щире та добре відношення до мене. Вже ранок і мушу кінчати, а
хотілось би ще і ще писати, бо мало таких, розуміючих мене патріотів, як Ви.
Ваші привітання передав. Вітають Вас дружина, Орел, запорожець
полк[овник] Литвиненко 203.
Коли Ви вже скінчите свою школу?
Адреса стара.
Ваш Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 32-35.
230

16. Лист до В. Шевченка від 20.07.27
Варшава, 20 липня 1927 року
Дорогий Пане Сотнику,
Пару днів тому я мав Вам написати про результат мого об'їзду і про
все те, що знайшов у Варшаві по своєму повороті, але, як і завжди, різні
справи стали на перешкоді. Зараз відклав всі справи і спішу коротко Вас
поінформувати і то в спішному порядкові, бо сьогодні від'їздить до Вас
А. М.* з Смаль-Стоцьким.
Отже, наслідками своєї подорожі я задоволений, хоч і можна було
далеко більше зробити, коли б я не так мало затримувався в кожному
осередкові української еміграції. В Сербії, Болгарії та Румунії мене встрітили
надзвичайно добре, познайомився з тамошніми діячами, активним елементом
і нав'язав стислий контакт. Обоюдна інформація і намічення плану на
дальнійше створили добру атмосферу на місцях і ще більше спаяли
розпорошені наші сили з центром У.Н.Р. Відсутність інтриг, незопсутість
політиканством дає надію, що здоровий елемент в майбутньому дасть нам
неабияку допомогу. Прийшлось констатувати недопустиму занехаяність нашим
центром численних осередків української еміграції. Зараз я маю наслідки
поїздки і стараюсь, щоби слова не розходились з ділами. І даремно Фило-
нович 204 вбив собі в голову, що хтось його контролює, хтось підриває
його авторитет, перешкоджає в його праці. З того, що я довідався з листів
К[ме]ти до наших військових і А. М., для мене ясним стає, що Филонович
і до сього часу не може заспокоїтися, що не вірив в щирість моїх
запевнень. Це все тільки не на користь Филоновичу характеризує його. Треба
ж, нарешті, раз на завжди вирішити: або говорити, творити щось спільно
щиро і вірити один другому, або не морочить голови і не гаяти часу. Коли
він залишився при думці, що я контролюю його працю, то треба було і не
говорити зі мною, а не розводить, ніби, товариську розмову. Пишу тільки
Вам для відома, що через короткий час по моєму повороті до мене дійшли
чутки, що Сальський дістав листа з Чехії, в котрому повідомляють його про
мої розмови з Вами і моє негативне ставлення до нього. Звичайно, мені до
сього часу ні А. М., ні С[альськи]й нічого не говорять, але помітне їхнє
загадкове поводження, ніби цим хочуть сказати, — а ми знаємо про що ти
говорив і т. і. Пам'ятаєте, я висловлював свої побоювання... Отже, з певністю
зараз нічого не можу сказати, але дійсно хтось написав. Як мені зрозуміти
таке поступування, — не можу рішити. Той Филонович думає, що я його
контролював, очевидно, з наказу Уряду, а тут думають, що я при об'їзді вів
агітацію проти Уряду. Ось і розберіть. Ви тільки подумайте: замість того,
щоб А. М. вислухав від мене доклад про мою поїздку, скликає чоловік 13
цивільних ** з військовими і просить поінформувати про свої
спостереження і т. і. На цьому і скінчилось. З С-им *** до сього часу і одним словом
не обмінялись в справі моєї поїздки. Очевидно, все те про що я говорив,
* Йдеться про А. М. Лівицького.
♦♦ В тексті «громажян».
♦♦♦ Йдеться про В. Сальського.
231

всі ті вияснення наших внутрішніх взаємовідносин в Варшаві, були
зайвими, коли і зараз Филонович губу дує, а К[мет]а про це пише. Чудні діла
Твої, Господе.
Вчора пізнім вечором я прощався з А. М. і довідався, що з ним їде
Смаль-Стоцький. Ясно, що я нічого на це не сказав А. М., але сам зітхнув і
пережив неприємну хвилину. Я розумію, С[маль]-С[тоцько]го можно
використовувати, але не демонструвати таку близькість до голови держави.
Треба було б А. М. мати на увазі, що С[маль]-С[тоцького] свого часу без
всякого порозуміння з відповідними галицькими кругами і без відома
покійного Головного Отамана розпочав університетську акцію, а вів її так,
що не тільки вся молодіж, але навіть безпосередньо заінтересовані в
успіху його акції українські професори мусили протестувати проти його
способу ведення університетської акції і як найрізкіше відмежуватись від
нього. Така близість до Голови УНР дратує галицькі круги, викликає
ворожість у них до нас і творить недовір'я до цілої нашої акції.
А. М. ніби радившись зі мною, запитав мене з ким би я радив йому
побачиться, очевидно, бажаючи довідаться про моїх однодумців. Я порадив
конче викликати Вас і Кмету, а більше нікого не указував. Майте це на
увазі. Мусив це зробити, бо знає ж він, що ми в контакті і певний, що я з
Вами бачився, хоч я йому цього не говорив і не тому, що хотів побачення
наше укрити, а тому, що не було нагоди про це говорити. Прошу Вас бути
обережним в розмові, бо про одно буде говориться, а другого захоче
довідаться. Гадаю, що Ви розумієте мене.
Робота моя йде по старому. Ріжниця тільки в тому, що приймає все
більший розмах і набирає характер широкої акції. На цих дня я надішлю
Вам інформаційного чергового листа і деякі матеріали з України.
Тільки для Вас: Гулий-Гуленко 205, генерал втік з большевії. Зараз
знаходиться у мене. Скоро випущу його в світ для інформацій ширших кол.
А. М. ще його не бачив, але знає, що він тут. Павленко Віктор хоче їхати до
большевії, але вони його не приймають. Зараз у мене. Гадаю, що поїде з
поворотом до Німеччини.
Чому нічого не пишете. Вітайте К[мет]у. Адреса стара. Що нового у Вас.
Ваш Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 36-37.
17. Лист до В. Шевченка від 27.08.27
Варшава, 27 серпня 1927 року
Дорогий Пане Сотнику,
Вашого листа від 7/8 отримав. На жаль, мене не було дома в той час,
коли лист принесли і тому я можу відповісти тільки сьогодні. Приходилось
їздить багато і на цих днях знову на пару днів виїду. Який тільки прок буде
з цих поїздок... Але наразі не приходиться довго зостанавлюватись над
такими «серйозними» питаннями.
Без жодного сумніву Варшава повідомила не тільки Лотоцького, а і
других про мій виїзд і напевно багато знало, кому і не слід було б знати, що
я маю заїхати до Чехії. Для мене важно було, щоби не довідались саме, ко-
232

ли я був в Чехії, але зустріч з Старосольським унеможливила і це. По тому,
що все ж мій приїзд не наробив непотрібного шуму, не викликав різних
провокацій, можна сказати, що певна обережність свого досягла.
Я трохи не розумію причин, чому Ви не поділились з Іванівим про це.
Адже ж Іванів ближче стоїть до Вас, ніж Филонович. Коли Ви знаходите,
що мої інформації могли зробити на Іваніва більш пригнічуюче враження,
то могли б не все оповісти, але не було б самого факату утаємнювання
того, про що він міг довідаться від других. Я здивований тим, що привезене
мною робило таке пригнічуюче вражіння. Чому? Коли я говорив всю
правду, або виявляв хиби нашої роботи, то тільки тому, що хотілось би ліпшого,
хотілось би, щоби не робилось того, чого можна було б поминути в роботі,
яка і без нас утруднена різними обставинами.
На жаль, з сумом констатую, що не все було Вами зрозуміло з того, що
я говорив. Коли хочете, то це я зрозумів ще перед виїздом з Чехії, після
відповіді К[ме]ти на мою пропозицію. В противному разі для Вас було б
цілком зрозумілим, чому У.Ц.К. так зкерував справу з абсольвентами, тоді,
як Кущ не давав ясних і прямих відповідей. Тоді наперед Ви знали б, чому
А. М* буде в курсі найдрібніших дрібниць і могли б передбачати характер
розмови з К[мет]ою. Не на словах, не в бажанню тільки бути в стислому
контакті, а в реальних та щирих взаємовідносинах і конкретній співпраці
я бачив можливість паралізувати той неправильний курс, ту внутрішню
лінію, яка взята нашими зверхниками, — А. М. Ясно, що одному
перебороти все те, що робиться навкруги мене, нас, годі й думати, а збити до купи,
ніби, однозвучні елементи, принаймні, не вдається мені. Все робив від
мене залежне, щоби розпорошені наші елементи були зорганізовані,
уявляли одно ціле, але наслідки нікчемні, а тому прийшов до переконання, що
треба залишити мою думку. Я знав, що до Вас приїде А. М. і для того, щоби
цей приїзд був найліпше використаний Вами, я і хотів найстислішої
інформації, але... З Вашого листа я бачу, що не помилявся в своїх припущеннях.
Інакше А. М. і не міг говорити ні з К[мет]ою, ні з Вами... Хоч я і не чув від
А. М. його вражінь від своєї поїздки, але не треба бути занадто
прозорливим, щоби не зрозуміти його настроїв. Все йде так, як я передбачав, а
змінити не міг, та й не можу. Занадто я слабий, бо самотній. Годі дурити
себе фантазіями, треба робити маленьку роботу (може і найважнішу). Не
тільки К[мет]у, а і йому подібних будуть називати отаманами і т. і.
Зрозумійте ж, що вони рахують для себе образою, коли чують звичайну, але
нову думку другого чоловіка, що до роботи нашого центра.
Дивує мене, висловлена думка А. М., щодо кандидатури Доценка. Але
вони знають, що роблять.
Що-що, а [про] розмови з А. М. я не написав би С[альськом]у. Але і це
вже зроблено, то й хай буде так.
Не новиною для мене є, що різними заляканнями, притисками до тих,
за яких стояв Кмета, вони досягають певного відношення до останнього.
Коли цілим фронтом йде акція, щоби мою роботу обмежити, щоби надати їй
* Тут і далі йдеться про А. М. Лівицького.
233

специфічний характер, то і пристягнення Чеботаріва до Кмети тільки є
доказ їхнього глупства. Вірте мені, що для мене тепер все одно і я не вагаюсь
змінювати цієї шкідливої лінії. Втомився я і не хочу більше бути активним в
цій їхній дурній комедії. Коли б у Вас був час, то просив би тільки про одно
Вас: хто, де і в яких виразах пристьогував мене до Кмети, себ-то хотілось би
детально мати пояснення слів: ...»ті, що з ним в звязу з Чеботарівим»:...
Очевидно, не витримав С[маль]-С[тоцький]. Тішусь, що Ви так
повелись з ним. Великої руки каналья.
Нарешті, Филонович одумався. Чудак. Та хіба б я ховався, коли б на-
правду їхав когось контролювати. Все так ясно і просто було з моїм
виїздом, що припускати навіть якийсь контроль, — смішно. Досить
пространно я пояснював Вам той абсурд, який був створений нашими навколо
моєї поїздки. Отже, звідки припущення, підозріння... Мало довір'я у своїх
до своїх же... Але може інакше і не могло бути. Дійсно, треба брати людей
таким, якими вони є, а не якими хотів би їх мати.
На жаль, перешукав всі полиці і не знайшов потрібного числа
«Української] ниви», а тому і не можу нічого сказати на Ваше запитання в
кінці Вашого листа поставлене.
Мав виїхати і не виїхав. Взагалі, зараз ревізую сам себе і ще не знаю,
до яких висновків і рішень прийду. Надоїдає мені все те, що робиться коло
мене. Нащо давати, хоч і А. М., говорити різні натяки, створювати
брутальність і змагатись перебороти не побориме. Ось, і Вам почав писати
листа ще 27-го, а сьогодні тільки кінчаю — 29-го. І коли хочете, то пишеш так,
ніби ріжеш щербатим ножом.
Гулий вже оправився від сидіння в совдепії, але треба признатись,
що його інформації не представляють чогось цікавого, бо сидів і нічого
не бачив.
Павленко знову опинився в Німеччині і сидить в Берліні, об'їдаючи
добрих людей.
Тютюнник, будьте спокійні, не прийде до нас. Він, а Гулий, —
велика різниця.
Чув, що Филонович мав виїхати до Болгарії. Цікаво, чи був він там, чи
тільки збирається їхати.
Сердечно дякую за пам'ять і привітання дружині. Дружина шле Вам
теплий привіт.
Вітайте Кмету і Яківа.
Надсилаю при цьому один примірник відозви в річницю смерти
Головного Отамана випущену і розповсюджену на Україні. Ні А. М., ні Уряд в
цілому ще про неї не знає. Посилаю тільки для інформації Вас і тих, кому
Ви вірите. Наступним листом надішлю, або через Вас, або через Яківа
другу, так само вже розповсюджену на Україні. Наші інтригами займаються,
а я собі потихеньку роблю маленьке діло.
Хотів було поінформувати А. М., прийшов до нього, але зневажливе
відношення до мене замкнуло мені рота і я з чим прийшов, з тим і пішов до
дому, хоч і зазначив, що прийшов зробити доклад і приніс деякі матеріали.
Ваш Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 38-39.
234

18. Лист до В. Шевченка від 22.11.27
Варшава 22/ХІ-27
Дорогий
Пане Володимиру!
Що ж це Ви замовкли? Чи дістали мого до Вас останнього листа з дня
27/VIII? В цьому листі я надіслав, правда, з великим запізненням одну з
відозв нашого Союзу і просив Вас сказати свій погляд на неї, але Ви
замовкли. Просив Якова познайомить Вас з статутом Союзу і не знаю Вашої
думки. На цих днях зміг би надіслати Вам журнал «До Бою!», орган
нашого Союзу, та не знаю, що з Вами і чи цікаві Вам, взагалі, справи нашого
Союзу, робота його і т. і. А може... може сичіння, провокації зробили своє
діло, вплинули і на Вас? !...
За цей час нашого мовчання переведена колосальна організаційна
робота. Нарешті тягар всієї праці поділений і до неї взялись розумно,
відважні патріоти. Тепер я не одинокий. Треба було мати таку глибоку
віру, яку я мав, щоби довести розпочату справу до такого стану. Йдемо
вперед і напружуємо всі сили та енергію, щоби в мент чину бути готовими
до відповідальної ролі, рішучих чинів і творчої боротьби. Робота кипить.
На цьому кінчаю, бо не знаю Ваших думок.
Пишіть. Адреса стара.
Вітаю всіх.
Ваш Чеботарів.
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 40.
19. Лист до В. Шевченка від 29.12.28
Варшава 29/ХИ-28
Шановний пане Сотнику!
Не сподівалися від мене цього листа? Але, як бачите, пишу. Знаю, що
Ви скажете, що ліпше було б, щоби цієї несподіванки не було, але що
поробиш? Будьте спокійні, жодних «антидержавних» (бо всіх, хто інакше
думає, Лівицький і КО вважають антидержавниками) ідей не проголошую
Вам цим листом... Не агітую братися за живе патріотичне діло, не
намовлятиму Вас зрозуміти, що Союз Боротьби за Самостійну Україну не є
комуністична, а патріотично-революційна організація здорових елементів
по обидва боки кордону нашої нації. Ні! Нічого цього не роблю.
Цим листом хочу просити Вас не відмовити і якнайскоріше вислати ті
меморандуми, які колись я Вам надсилав для ознайомлення з тим, що тоді
робилося серед нашого вищого командного складу. Вважаю, що Ви дану
колись мені обіцянку повернути зараз виповните.
Писав би більше, може і цікаве, та ми здається стали так далеко один від
другого, що трудно буде почути, а тим більше зрозуміти, що хай говорять.
Коли можете, прошу залишити цей лист між нами.
Пробуду у Варшаві ще днів 10—14. Отже, висилати можна на адресу:
Warszawa, Lozawia 24 m.14. Mikolaj Czebotariw.
З пошаною Чеботарів.
Ф. 269, on. 2, спр. 301, арк. 41.
235

20. Лист до А. Мельника від 09.03.33
Варшава. 9.Ш.ЗЗ.
До Пана Полковника Андрія МЕЛЬНИКА
Вельмишановний Пане Полковнику,
Дозволяю собі звернутися до Вас у справі, яка має двобічне значіння,
персональне і громадське, має велику вагу і для мене особисто, і для
національно-свідомого українського громадянства.
В числі 11 —12 «Сурми» з місяців листопад-грудень 1930 року УВО
висунула проти мене шерег найтяжчих обвинувачень: в замордуванні
полковника Ю. Отмарштейна 206, в самовільному розстрілі полковника
П. Болбачана, у зрадженні ВАС полякам в 1925 році та у службі моїй в
польській дефензиві.
Про ці обвинувачення я дізнався занадто пізно, лише в лютому-бе-
резні 1932 року. І тому тільки в квітні цього ж року негайно вирушив
закордон, щоб вимагати від Головної Команди УВО громадського суду чести
в справі всіх тих обвинувачень. На жаль писаної заяви, дотичної суду, від
мене не прийняли для передання Головній Команді УВО ті люди, які, це
всім було відомо, належали до УВО.
Мені не лишалося нічого іншого, як удаватися з відповідним отвертим
листом до УВО в легальній українській пресі, що я і зробив. 1-го червня цей
лист з'явився в «Канадійському Фармері», а відгомін на нього знайшов
собі місце в «Січи» (Чикаго, 4.12.5.VI), в «Америці» (Філадельфія, ч.67,
з 11.VI), в «Трудовій Україні» (орган партії українських] соц[іал]
революціонерів, Прага), в «Вістнику» української громади в Парижу і т. д.
Для того, щоб Ви були поінформовані про цей лист з першоджерела,
додаю при цьому копію його.
Разом з цим документом долучаю для Вашої інформації відпис
згаданої статті в «Сурмі».
Але й на цей мій отвергай лист Головна Команда не озвалася а ні
словом.
Однак вона дуже і дуже помиляється, коли сподівається своєю
мовчанкою убити порушену мою справу суду. Хоч і чого мені має
коштувати — сил і праці — справа здійснення того суду, а суд той в тій чи іншій
громадській формі відбудеться. Бо на справи Отмарштейна і
Болбачана я дивлюся не тільки як на особисту справу реабілітації моєї чести, але
й як на незвичайно важливу громадську справу висвітлення вельми
темних подій з нашого недавнього минулого. Бо так дивлюся на неї вже не я
один, але й чимало інших козаків і старшин нашої колишньої національної
армії. Бо того суду вимагають вже й інші люде, абсолютно непричетні до
моєї персональної, сказати б «спірки» з УВО чи з «Сурмою».
От у цій персонально-громадській справі я і звертаюся до Вас, пане
полковнику, за певною допомогою викрити щиру і тільки щиру правду в
справі тих обвинувачень мене у зрадженні мною Вас полякам та
самовільному розстрілі полк[овника] П. Болбачана (справи замордування
полк[овника] Ю. Отмарштейна, думається мені, Ви не знаєте; але
можливо, що я тут помиляюся).
Я не знаю, як ставилися Ви до мене в минулому та як ставитеся Ви до
236

мене в даний момент. Але одне я знаю, що Ви з часів спільної збройної
боротьби за ліпшу долю нашої батьківщини полишили в моїй пам'яті
найкращі спогади про себе, як про чоловіка, мужнього і отвертого, що з
правдою не розминається. Маю тверду надію, що таким Ви лишилися й понині.
І тому я і звертаюся до Вас.
В чому ж має і може полягати Ваша допомога мені?
Тільки в правдивому, фактичному і докладному освітленні тих двох
подій, про які мова була вище, та тих обставин, серед яких ті події
відбулися. Нічого більше я не потрібую.
Отже, перша справа, яку мені хотілося б докладно висвітлити, це —
Ваш процес у Львові в 1925 році *.
Дозволю собі поставити в цій справі шерег питань, на які просив би
Вас дати найдокладнішу відповідь.
1. В чому Вас було обвинувачено? Коли (точно) відбувся суд? Який
був вирок суду? Мушу дати пояснення щодо ціх питань. Я був на суді, яко
свідок. Але, як Ви мусите пам'ятати, суд допитував мене тільки в справі Ли-
холата і Коваленка. Про останнього фактично питали біографічні дані і
його характеристику. В Вашій справі мене не допитувано начебто того, як
пояснили мені Ваші оборонці, що боялися моїх зізнань, які б могли
«засипати» Вас. Правда, вислухавши мої зізнання в справі Лихолата і
Коваленка, оборона думала мене залишити у Львові ще на день в надії, що
може їй пощастить добитися від суду, щоб мене [було] допитано й у Вашій
справі. Але потім цю думку спільно відкинули ми. Так я і виїхав зі Львова,
не знаючи, в чому полягала Ваша кримінальна справа й які вона мала для
Вас наслідки (пізніше я про це в загальних рисах дізнався не то з газет, не
то від знайомих).
2. Чи в актах судового слідства і судової розправи є докази, що
доводять мою зрадницьку ролю супроти Вас? А коли такі факти є, то прошу
мені їх докладно переповісти. На той випадок, коли пам'ять Ваша Вам
зрадила би, прошу Вас доручити Вашій обороні, відповісти мені на це моє
питання на підставі тих актів, які є в них про Вашу справу.
3. Чи взагалі Ваша кримінальна справа була наслідком зради? І коли
це так, то я дуже був би Вам вдячний, як би Ви написали мені, хто Вас
зрадив і чи докази тої зради знаходяться в судових актах?
4. Чи не знайшли б Ви можливим для себе ствердити писемно, що в
справі Лихолата не тільки не було ніякої зради з мого боку, а що, навпаки,
Лихолата було виправдано на підставі моїх — згідних з правдою — зізнань
в його справі?
Обвинувачення мене в тому, що я ніби то зрадив Вас полякам, має
першою чергою персональне значіння, і в меншій мірі громадське
значіння. Одначе, коли б, на Вашу думку, вищенаведені 4 питання не мали
б вичерпати цієї справи — с[ебто) моєї ролі в Вашому процесі, я дуже
просив би Вас не обмежувати Вашої відповіді рямцями цих чотирьох питань.
*У листі М.Чеботарів припустився помилки. Процес у Львові по обвинуваченню
членів УВО (серед них і згаданих у листі Г. Лихолата та В. Коваленка) у розвідувальній роботі
на користь Німеччини відбувся на початку 1924 р.
237

Друга справа — це справа розстрілу полк[овника] П. Болбачана.
Цю справу Ви мусите добре знати з огляду на те становище, яке Ви в
той час, коли вибухла «болбачанівщина», займали в нашій армії. Я не
збираюся в цій справі ставити Вам питань, які мали б на оці висвітлити цілу
справу. Справа ця сама по собі ясна, але для широкого громадянства, а
особливо для сучасної молодої генерації деякі її моменти вимагають
висвітлення, сказати б, відновлення в пам'яті. Найкраще було б, зрозуміла
річ, зробити це на підставі актів, архівного матеріалу. І от виявляється, що
або такий архівний матеріал загубився, або ж його так десь сховано, що до
його смертній людині не добратися.
Ці моменти є такі:
1. Хто та з чийого наказу заарештував полк[овника] П. Болбачана?
Хто дав той наказ, мені вияснити доси не вдалося до такої міри, щоб не
було вже ніяких сумнівів. Що ж до першого питання, то, хоч я знаю, хто,
вірніше, яка військова частина, заарештував Болбачана, але Ваші відомо-
сти в цій справі могли б ствердити мої інформації. За моїми відомостями
заарештували Болбачана дорошенківці на чолі з полковником] Іваном
Литвиненком. Чи не так?
2. Хто був головою і членами того суду, що судив П. Болбачана? Хто
був прокурором? За моїми відомостями прокурором суду був Петро
Певний. Що до голови суду, то, як кажуть, ним був галичанин Клим, нині
покійний. Що до членів суду так призвища їх мені невідомі. Чи не в стані
Ви, пане Полковнику, пригадати собі іхні призвища?
3. Хто, власне, яка військова частина, виконала вирок суду (кара на
смерть) ? За загальною думкою людей, які були при тому, вирок суду
виконала комендантська сотня. Чи се так? І хто був її комендантом?
4. Вирок суду мав бути затверджений вищою військовою владою на
військовому фронті. Отже, хто той вирок затвердив, перше, ніж його було
виконано? Головний Інспектор армії, який — це було б нормально —
повинен був би такий вирок затвердити, пан Кедровський відхрещується і
каже, що він того вироку не затверджував. Може воно й так. Загал думає,
що цей вирок затвердили Ви, пане полковнику, після того, як Кедровський
відмовився його затвердити. З цією думкою останніми часами мені
доводиться зустрічатися чим раз частіше. Але чи це так? Хотілося б знати
правду і при тому з першоджерела.
Висвітлення всіх вищезазначених питань і в справі Вашого
процесу і в справі Болбачана, як вже казав, має величезну вагу для мене і то не
тільки з персонального погляду, з погляду реабілітації моєї чести, але й з
погляду громадського, в інтересах остаточного висвітлення цих справ
перед українським національно-свідомим загалом.
При цьому останній мотив, громадський, має повну перевагу в моїй
праці, спрямованій до виявлення правди. Тому дуже прошу Вас з повною
отвертістю, абсолютно не рахуючися з тим чи Ваші відомости будуть мені
до смаку чи ні, відповісти на поставлені мною вище запитання. Бо
розходиться тут не о людську амбіцію, а о правду. Бо коли б я дійсно доконав всі
ті злочини, які мені накинула УВО, я не побоявся б і прилюдно
признатися в них, а не робив би так, як це роблять інші, пускаючи плітки і інсінуації,
238

щоб відтягнути увагу громадянства від своєї особи, вельми і вельми
причетної до того чи іншого злочину з тих, про які мова мовиться у згаданій
статті «Сурми».
Сподіваюся, що Ви не відмовите мені в мойому проханні. Коли б же,
бува, в супереч моїм сподіванням Ви відмовили в уділенню відповідей на
мої запитання, прошу Вас простою листівкою повідомити мене про це,
щоб я даремно не чекав, не губив часу, готуючися до того громадського
суду, який мусить відбутися і то за всяку ціну.
Одночасно прошу ласкаво вибачити за те, що зважився Вас
потурбувати.
З правдивою пошаною Чеботарів
Моя адреса: Mykola Chebotariw Warzawa, Wielka 19, m. 12.
Додатки *: 1. Копія статті в «Сурмі»
2. Копія отвертого листа М. Чеботаріва.
Центральний державний історичний архів у м. Львові (далі ЦДІА у
Львові). - Ф. 309. - On. 1. - Спр. 2371. -Арк. 1-4.
21. Лист до А. Мельника від 12.04.33
Варшава. 12.IV.33.
Вельмишановний Пане Полковнику,
Ваша відповідь на мій лист змусила мене багато передумати.
Цілком зрозуміло, що тяжкі переживання 1923 —1928 pp. мусіли
покласти на Ваше моральне єство свій глибокий відбиток. Не менше зрозумілим є
для мене, що наслідком тих переживань Ви відцуралися не тільки всякої
участи в національній праці, але й замкнулися в вузьку сферу суто професійної
праці лісовика-інженера. Розумію і співчуваю Вам від щирого серця.
Коли я перечитував Ваш лист — а робив я це не раз і не два, — то
кожного разу насувалися й на мене чорною хмарою тяжкі особисті
рефлексії, наслідок пережитого минулого, критичного перегляду нашої
визвольної боротьби, як рівно ж і своєї власної діяльности, своїх помилок
та ілюзій. Повинні знати й Ви, пане товаришу, що з кінцем 1927 р. і я
стою на боці від широкого шляху політичної боротьби та від уенерівської
«урядової» діяльности... Мав і я твердий намір дотримати це своє
нейтральне становище до кращих та світлих часів, коли наша визвольна
справа знову стане актуальною в нас дома, на Великій Україні. Але й це моє
бажання виявилося як ілюзія.
Ілюзії гинуть, а факти лишаються. Не пощастило мені дотримати
обраного нейтрального становища. А руйнувала його ота наклепна стаття
«Сурми». Волею-неволею змушений я, отже, знову стати близче до того
каламутного, навіть часом брудного джерела, що зветься нині
українською «політикою»...
* Додатки, згадані у листі, в архівній справі відсутні.
239

Так само, як що я вірно зрозумів Ваш лист, і Вас має вона вивести з
Вашої нейтральности.
Ваш лист я зрозумів так, що Ви згоджуєтеся зробити перед грсйіадсь-
ким судом свої зізнання — відповіді на мої питання — у справах, порушених
статтею «Сурми». І за це моя Вам щира подяка. Значить, я не помилився.
Отже, перед формальним громадським судом...
Ну а що робити, коли УВО від такого суду відмовиться, коли вона
і далі, як і перше (ось вже скоро рік), мовчатиме.
Це питання стоїть весь час переді мною, це питання ставлю я і-Вам.
Для мене існує в таких обставинах тільки одна відповідь. Я змушений
буду тоді опублікувати весь той матеріял, що я протягом багатьох років, а
особливо в останній час назбирав у справах, порушених «Сурмою», хоч би
він і неповний та недосконалий був, передати його, так би мовити, на суд
нашого громадянства.
Ясна річ, що в такому випадку — якщо Ви не вважаєте для себе
можливим відповісти на мої питання мені, — Ваші, на мою думку, дуже цінні
зізнання не знайдуть собі місця серед того мого матеріалу Для висвітлення
справи, наприклад] розстрілу полк[овника] П. Болбачана, вони, таким
чином, будуть пропащі.
Для того, щоб уникнути цього небажаного результату, є тільки дві
можливосте.
Або відповісти на поставлені мною Вам у мойому попередньому листі
питання.
Або зробити так, як це зробив Н. Григоріїв 206-аг коли я звернувся до
нього у справі Болбачана з питаннями, аналогічними тим, з яким я
звернувся до Вас. Він відповів на мої питання своїми спогадами про справу
розстрілу Болбачана у «Трудовій Україні», ч. ч. 9,10, 11 та 12 за 1932 рік під
наголовом «До справи розстрілу полк(овника) Болбачана», зазначивши
при цьому на початку своєї першої статті, що відповідає на мої (М. Чебо-
таріва) питання у «Трудовій Україні» (хоч я його про це і не просив; згадав
я про це лише для того, щоб Ви мали змогу перевірити мої слова про
походження спогадів п. Н. Григоріїва).
Для мене не грає ролі, який Ви з ціх двох способів виберете, бо мною
керує одним-одне бажання найповніше та найдокладніше висвітлити цю —
за наших часів цілком ясну — справу так, щоб і громадянство наше
дізналося правди, і щоб у баламутців нашої суспільної опінії відпала раз назавше
охота морочити людям голову.
Коли б Ви спинилися на другому, скажемо, громадському способі
відповіді на мої питання до Вас, тоді довелося б Вам розшукати такий
український періодичний орган, де б їх видрукувано було без жадних змін.
Для п. Н. Григоріїва це було дуже легко зробити, бо він до свого
розпорядку мав споріднений його поглядам орган, орган української партії
соціялістів-революціонерів. Вам це зробити безмірно тяжче, якщо й не
зовсім неможливо. На жаль, тут я не в стані дати Вам якусь добру пораду.
І це спонукує мене ще раз повторити моє прохання:
Чи не знайшли б Ви для себе можливим — в разі ухилення УВО від
громадського суду — все ж таки відповісти на мої питання мені і тим при-
240

служится висвітленню справи розстрілу полк[овника] П. Болбачана, а
одночасно й допомогти мені реабілітуватися від неправдивих і незаслужених
обвинувачень УВО.
Дуже просив би Вас відповісти хоч парою слів на цей мій лист. Більше
я турбувати Вас не буду, незалежно від того, як випаде Ваша відповідь на
цей мій лист.
З правдивою пошаною Чеботарів
ЦДІА у Львові. - Ф. 309. - On. 1. - Спр. 2371. -Арк. 5-6.
22. Лист до В. Равич-Каменського від 12.06.34
Варшава, 12.VI.34
До Пана Полковника Равич-Каменського.
Вельмишановний Пане Полковнику,
Вашого листа з дня 10.VI. одержав. Сердечно дякую за пам'ять. Радий,
що ми, хоч і в лиху годину для нас, знаходимо один одного, що ми знову
нав'язали контакт. Доходили чутки і до мене, що Ви вже не живете, але я
не вняв віри і хотів перевірити. Отож, ніколи не треба вірити чуткам, а
старатися перевіряти їх. Діставши Вашого листа, я переконався, що моє
ставлення до ріжного роду чуток, «певних відомостей» є правильне. Отже, ще
раз дуже радий, що Ви живі та здорові на злість ріжних ворогів, спліткарів
та інсинуаторів.
Тепер хочу декілька слів сказати в справі книжки, фактично, по
змісту Вашого листа.
Перше всього, коли це не є секретом, я просив би Вас сказати мені,
звідки Ви дістали мою книжку, звідки вона з'явилася в Скаржиско?
Поскілько я пригадую, до мене безпосередньо ніхто не присилав
замовлення звідти і я не висилав книжки до Скаржиско.
З Вами написаного я бачу, що Ви багато знаєте такого, що могло б
добавити світла до трагедії «майової» 1922 року, що могло б бути тими «парою
цвяхами», про які Ви згадуєте в своєму листі. Оголошення Вашого пока-
занія по справі убивства полк[овника] Отмарштейна в українській пресі не
може статися. На жаль та великий сум, українська преса в краю не тілько
жодних показаній в цій справі не надрукує, а навіть не друкувала про те, що
вийшла з друку моя книжка. Про це навіть мріяти не можна. Друкувати ж
в польській пресі і не випадає і тоді тільки нашкодили б справі нашій та
допомогли б убійникові-Сушкові. Знати ж щось (а Ви, очевидно, знаєте
багато важного і цінного, а не «щось») в цій справі і мовчати, — недопустима річ
для українського чесного патріота. Де ж вихід?
Коли Ви читали мою книжку, то на звороті її мусіли б прочитати і про
те, що готується до друку велика моя праця «Моя відповідь Українській
військовій організації». Отже, ця велика праця (має бути сторінок
яких 300 — 320) ґрунтовно та річево, а також і документально обіймає всю
історію убивства полк[овника] Отмарштейна. Мала ж праця: «Невдала ре-
габілітація Сушка-убійника», була мною випущена з друку виключно для
того, щоби доказати ганебну брехню Сушкової брошури, що він її
видрукував в Чехії 207. Отже, для тої великої праці, яка всесторонне освітлює і
241

особу Отмарштейна, і історію вбивства, і особу Сушка, похід на Україну
і т. д. незвичайно важне кожне показаніє, кожна новина, кожне
добавлення, кожний факт. Тому я радив би Вам все, що Ви знаєте написати в формі
доклада і надіслати мені. Будьте певні, що мною ті матеріяли найкраще
будуть використані, без жодної шкоди для Вашої особи, а навпаки —
корисно тільки буде для Вас. Цим Ви прислужитеся об'єктивній історичній
правді. Чекаю з нетерпінням Ваших повідомлень.
Здоровлю Чеботарів
P.S. На жаль, виїхати з Варшави я не можу. Єдиний рятунок —
написати і надіслати.
Ф. 269, on. 2, спр. 291, арк. 2.
23. Лист до В. Равич-Каменського від 30.06.34
Варшава, 30.VI.34
Вельмишановний Пане Полковнику,
Вашого листа з дня 15.VI. та листівку з дня 28.VI своєчасно одержав.
Не відписував зразу тому, що не мав абсолютно вільного часу. Злидні
емігрантські примушують змінювати помешкання, бо коли раніш мав
спроміжність платити певну квоту, то тепер ту саму квоту тяжко вже
платити, а значить треба мешкати в меншій кімнаті, менше платити.
Щоби зреалізувати зміну помешкання треба було досить добре побігати по
місту, щоби, нарешті, знайти відповідну кімнату. Отже, тепер треба
перевозитися. Мені ж знятися з помешкання, в якому я промешкав три
роки з хвостиком, не так вже й легко. Ось вже третій день перевожуся і ще
не скінчив. Сила книжок, бібліотека, архів... Все треба розмістити по
інших знайомих, бо вже до нової кімнати не можна таку силу паперу
перевозити. А крім цього силу часу і майже всю мою увагу відібрав атентат
на міністра 208.
Хотів мати свій власний погляд на цю трагедію, бо добре розумів, що
почнуться ріжні обвинувачення в ріжних керунках. Констатувавши, що
атентатчик врятувався від спіймання лише завдяки щасливому збігові
обставин для нього, я зразу прийшов до висновку, що більше шансів за те, що
атентатчик не буде зловлений, коли сам не піддасться, не захоче об'явитися.
Отже, мої припущення до певної міри справдилися, бо почали шо-
потіти, а то навіть і голосно говорити, що убійником є українець. Я
противної думки. І ось минуло вже 15 день, а влада не відкрила атентатчика, хоч і
кружляють чутки, ріжні провокації та сплітки коло українців. Певний
того, що українців не було і близько коло атентата. 2(ю.
Настільки вся Варшава була потрясена цим атентатом, настільки все і
вся було захоплено цією справою, що й дивного нічого нема в тому, що й я
незвичайно зацікавився цієї справою... Ви тілько подумайте, що довелося
б нам пережити, коли б дійсно оті ходячі між польським громадянством
сплітки та оказалися страшной правдою... Мене аж жах проймає.
Оце Вам дві головні причини, чому я так довго Вам не писав, а скілько
ще є причин, що стають на перешкоді не тілько Вам відписувати, а, взагалі,
братися за писання...
242

По змісту Вашого повідомлення про книжку, про справу убійства От-
марштейна, я наразі нічого не буду писати, щоби не впливати на хід Ваших
думок, на характер Вашого показаній, яке, я в це вірю, Ви все ж напишете
для висвітлення дійсної правди. Хочу тілько спинитися над самою моєю
книжкою.
Горячно так висловився, бо, бачте, зачіпив я Безручка *, його
комдива. Того чолов'яга не розуміє, що я тілько те написав, що говорили свідки,
а коли вони говорили на слідстві не на користь Безручка, то при чому ж тут
я. Я во ім'я історичної об'єктивності мусив і мушу писати тілько те, що
було, а не те, що мені хотілося б написати, безвзглядно, чи то корисне, чи ні
для тієї чи іншої особи.
Коли книжка написана різко, то лише тому, що направду такої
ганебної брехні я ніколи ще в друкованій формі не спотикав. Різкість
відповідає степені нахабства Сушка в його брошурці. Крім того, ця моя
маленька праця не мала на меті доказувати, що Сушко є убійником і т. д.
В цій моїй праці я яскраво хотів тілько представити громадянству
ганебність та підлість Сушка в його брошурці. В великій же моїй праці, вже
чисто академічного характеру, во всій повноті цілої справи, я вже з
документами в руках, оригінали яких посідаю, а копії яких будуть приложені
до праці, доказую, що убійником є ніхто інший як Сушко. Ця праця
написана спокійно і об'єктивно. Коли ж і Ви хочете, щоби така важна,
цінна і цікава праця була найповніша, то не гайте часу і пишить своє по-
казаніє та надсилайте мені. Будьте певні, що я зумію використати для
користі справи, так як ніхто без жодного ризику підвести кого-будь під
неприємність.
Ніколи я не боявся говорити правду і на цей раз жодні Сушки і йому
подібні злочинці мене не залякають. Тут ми мусимо викрити всю правду,
бо в противному разі вся наша боротьба не буде святою, якою тілько я її
і вважаю.
Отже, хочете допомогти вийти правді на світ Божий в цій темній
справі, пишить показаніє і присилайте мені.
Тепер щодо Вашої особистої справи. З Вашого листа я бачу,
що Ви не в курсі справ моїх взаємовідносин і з генералом] Сальським і з
Українським] Центр[альним] Комітетом], та, взагалі, з Урядом УНР. Ще в
кінці 1927 року я розійшовся з Урядом і нічого спільного, як з Урядом, як з
його членами, як і з Українським] Центральним] Комітетом] я нічого
спільного не маю. Вони всі вважають мене ворогом своїм і не визнають
навіть українським емігрантом. Отже, не тілько я не можу у ген[ерала]
Сальського перевіряти відносно Вашої справи, а говорити в цій справі не
можу, бо я з ними не вітаюся. Можу тілько порадити Вам безпосередньо
* Йдеться, мабуть, про генерал-хорунжого М. Безручка.
243

звернутися до ген[ерала] Сальського листовно, пояснивши своє
положення, всю історію з Вашим інвалідством, допомогами і т. д. Адреса ген[ерала]
Сальського така: Warszawa, Rejtana 4 m. 2 Wotodymyr Salski.
На цьому кінчаю, бо вже мушу спішити залагоджувати невідкладні
справи.
Тепер моя адреса така: Warszawa, Sienna 5/7 m.18. Mykola Czebotariw
З правдивою пошаною Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 291, арк. 3.
24. Листівка до В. Равич-Каменського від 07.02.35
Варшава 7.II.35
Вельмишановний
Пане Полковнику,
Вашу листівку з дня 2.П. одержав своєчасно і з приємністю довідався
з неї, що цими днями я дістану Ваші показанія, які послужать для більшого
висвітлення справи убійства Отмарштейна та допоможуть виявити
правдивого убійника. Коли цими днями дістану, то не буде ще запізно, але
коли присилка запізниться, тоді не вдасться покористатися цим матеріялом.
Прошу поспішити з висилкою.
З правдивою пошаною Чеботарів
Моя нова адреса: Mykola Czebotariw
Warszawa, Widok 5 m. 4.
Ф. 269, on. 2, cnp. 291, арк. 4.
25. Лист до В. Равич-Каменського від 17.02.35
Варшава 17.11.35
Вельмишановний Пане Полковнику,
Спішу підтвердити одержання Вашого листа з дня 12.11 та показання.
Сердечно дякую. Досить цікаві є місця в Вашому показанні і може вони
будуть використані в моїй праці. Багато Ви передаєте те, що чули, а це не
є цінним, бо з свідкових виказів в слідствах показують очевидці. Є й
певні неточності. Наприклад, Ви пишете, що Отмарштейн йшов в
оточенні таких то і сот. Сніжко, шостої дивізії. Отже, такого Сніжко ніхто не
знає, по перевірці списків шостої, а навіть других дивізій теж нема. Чи не
помилилися Ви в прізвищі. Ви пишете, що призначений нашим урядом
був сот. Михайличенко провадити слідство, тоді як призначений був
слідчий суддя Дем'яненко. Остання помилка неважна, тому що я добре
знаю, кого було призначено вести слідство, а от відносно Сніжка, то я
просив би пригадати того старшини прізвище і написати мені, або
погодитися з тим, що би я просто викреслив його, або зробив поправку, що ще
третій старшина, прізвища якого не пригадую. Є козак Василь Сніжко,
але ж не сотник.
Бажаю Вам всього найкращого. З правдивою пошаною до Вас Чеботарів.
Ф. 269, on. 2, спр. 291, арк. 5.
244

26. Листівка до В. Равич-Каменського від 21.02.35
Варшава 21.11.35
Вельмишановний Пане Полковнику,
Вашого листа з дня 19.11. та фотографічну картку одержав. Сердечно
дякую за все надіслане. Коли б ще мені були потрібні які пояснення з
Вашого дозволу, я позволю собі звернутися до Вас. Очевидно, Сніжко був
козак, бо мається підхорунжий досить інтелігентний Василь Сніжко. Біда
лише в тому, що не можу довідатися, де він зараз перебуває, [немає] його
адреси, Ви в листі пишете, що Сніжко буде грати поважну ролю в
майбутньому процесі. На підставі чого Ви так думаєте? Адже ж в цілій справі, в
судових слідствах, нігде його не було гадано і лише Ви вперше його згадали.
Бажаю Вам всього найкращого,
Здоровлю Чеботарів
Ф. 269, on. 2, спр. 291, арк. 6.
27. Лист до В. Равич-Каменського від 02.04.35
Варшава, 2.IV.35
Вельмишановний
Пане Полковнику,
Вашого листа з дня 23.11. одержав своєчасно.
Ви так категорично твердите про Сніжка, що я починаю припускати,
чи не зайшла помилка в прізвищі і чи та особа, про яку Ви пишете, не є
Сіпко, гарматник.
Мені ніяк не вдається встановити навіть приблизний термін, коли
Сушко дезертирував з табору Шепіорно. Чи не пригадаєте Ви собі часом,
коли він втік, а коли Ви самі не пригадаєте, то може вкажете мені, хто про
це може знати.
Можу Вам з певністю сказати, що жодного зобов'язання польський
уряд перед українським урядом не робив відносно утримання емігрантів.
По переході кордону наша армія залишилася на ласці поляків, як
союзників. То інша справа, чи кожний з союзників дотримав обов'язки
союзника, але фактом сталося те, що ми опинилися на ласці. Ніхто не знав, як
же поступить тепер польський уряд з нами-інтернованими. Коли поляки
почали давати їсти, помістили в табори, то приходилося нашому уряду
лише констатувати це та бути задоволеним, що не доводиться голодати, або
й викинення з поворотом на поталу більшовиків. По ліквідації ж таборів
приблизно в 1923 році всяка опіка польського уряду українськими
емігрантами припинилася за винятком тих, які були залишені в Станиці,
список яких представлений був польській владі і який нею був
затверджений. Решта ж звільнених сама залишилася на власні сили. Правда
«Товариство Український Центральний Комітет», як організація української
еміграції, дістає незначну суму на видачу допомог хворим, неімущим і т. д.
Отже, жодного усталеного опікування українським емігрантам нема і
судом тут зробити нічого не можна. Тут можна лише в громадський спосіб
щось зробити, бо ж опіка Вами є справа громадського характеру, а
«Український] Центральний] Ком[ітет]» є організація громадська.
245

Останніми часами почали з'являтися в пресі протести різних
старшин проти брехні Сушка. Я вже читав і в «Громадському Голосі» 210, що
виходить у Львові і в «Тризубі» 211, що виходить в Парижі. Одне дуже
цікаве спростовання. Думаю, що тепер посипиться більше протестів та
спростовань. Треба чекати.
На цьому й кінчаю наразі, бо часу маю дуже мало. Знаючи Ваш
матеріальний стан, прикладаю на відповідь поштовий значок. Не
ображайтеся на це.
З правдивою пошаною Чеботарів
Адреса та сама.
Ф. 269, on. 2, cnp. 291, арк. 7.
246

Примітки
1. Український генеральний військовий комітет був створений у травні 1917 р. на
1-му Всеукраїнському військовому з'їзді в Києві для переведення в практичну площину
прийнятих з'їздом рішень, здійснення українізації військових частин і переформування
армії за національно-територіальним принципом. До складу комітету увійшли С. Петлюра,
B. Винниченко, військовий лікар І. Луценко, полковник В. Павленко, авіатор Полозов,
військовий урядовець Горемика, поручик Чернявський, рядовий Ровинський, прапорщик
А. Певний, полковник Ю. Капкан, поручик М. Міхновський, прапорщик Селецький, рядовий
Граждан, підполковник Поплавко, прапорщик В. Потішко. Головою комітету обрали С.
Петлюру. Після утворення в червні 1917 р. Українського уряду — Генерального секретаріату в
його складі на базі комітету було утворено Генеральний військовий секретаріат.
2. Винниченко Володимир (1880—1951) — український політичний і державний діяч,
відомий письменник, родом з Кіровоградщини, один з організаторів РУП і УСДРП,
постійно переслідувався царською поліцією; в 1917 р. - лідер УСДРП і головний редактор
«Робітничої газети», член і заступник Голови Української Центральної ради, перший
Голова уряду України — Генерального Секретаріату. За гетьманства П. Скоропадського (1918)
був одним із засновників Українського національного союзу, який здійснив антигетьмансь-
ке повстання. В листопаді 1918—лютому 1919 р. — Голова Директорії УНР. Виступаючи
проти орієнтації на Антанту, зрікся посади і виїхав за кордон. В 1919—1920 pp. намагався
домовитися з більшовиками про визнання української радянської самостійності, з цією
метою знову повернувся в Україну, вів переговори у Москві і Харкові. Не досягнувши
порозуміння, виїхав за кордон. На початку 20-х років намагався повернутися до активної
політичної діяльності, відновити своє членство в Директорії УНР та вилучити з її складу
C. Петлюру. Після загибелі останнього (1926 р.) прихильники В. Винниченка знову
закликали його «кидати ліру і братися за керму». Однак в цей час, він, мабуть, прийняв остаточне
рішення відійти від політики, хоч далося це йому важко. Поселившись у Франції, у 20-х
роках присвятив себе літературній діяльності. Після приходу до влади в Німеччині А. Гітлера,
Винниченко в 1933 р. направив відкритого листа до партійно-радянського керівництва
СРСР і УРСР, попереджаючи про загарбницькі плани фашистів стосовно України. У роки
фашистської окупації був ув'язнений у концтаборі. В останні роки свого життя він
позитивно оцінював збройну боротьбу УПА проти більшовицького режиму, розглядаючи її як
продовження справи, за яку поклали голови кращі сини України. Помер у містечку Мужен
поблизу Канн у Франції.
3. Міхновський Микола (1873—1924) — український політичний і громадський діяч,
юрист за фахом, один із зачинателів українського самостійницького руху з кінця XIX ст.,
зокрема один з ініціаторів таємного братства тарасівців. Його програмова праця «Самостійна
Україна» стала своєрідним маніфестом українського націоналізму; брав активну участь у
створенні РУП, був редактором низки революційних видань в Україні. Після відходу
більшості членів РУП із самостійницьких позицій став одним з організаторів Української
народної партії, що обстоювала ідею самостійної української держави. Мобілізований в 1914 р.
до російської армії, мав звання поручика, деякий час працював у Київському окружному
247

військовому суді, у квітні 1917 р. його від імені товариства «Український військовий клуб
ім. гетьмана Полуботька» обрано до складу Української Центральної Ради, а на 1-му
Всеукраїнському військовому з'їзді (травень 1917) він став членом Українського генерального
військового комітету; у липні 1917 р. був одним з ініціаторів повстання проти Тимчасового
уряду 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького, що було спрямоване на проголошення
незалежності України; після придушення цього виступу у дисциплінарному порядку
направлений на Румунський фронт; у 1918 р. підтримав виступ гетьмана Гї. Скоропадського. У1919 р.
заарештований більшовиками. На якийсь час після звільнення виїхав на Кубань; за кілька
років знову повернувся до Києва і в 1924 р. покінчив життя самогубством при нез'ясованих
обставинах.
4. Капкан Юрій (1875 — ?) — полковник Армії УНР; підполковник російської армії,
учасник Першої світової війни; з 1917 р. в українському війську: командир 1-го Козацького
піхотного полку ім. Гетьмана Б. Хмельницького, згодом 1-ої Сердюцької дивізії; з кінця 1917 р.
командував українськими збройними силами в боротьбі проти більшовиків; у 1919 р. обіймав
посаду інспектора піхоти Армії УНР.
5. 1-й Всеукраїнський військовий з'їзд відбувся 18—21 травня 1917 р. в Києві. В його
роботі взяли участь 700 делегатів, які репрезентували майже 1,6 млн. вояків-українців
російської армії. З'їзд обрав Український генеральний військовий комітет, який очолив
С. Петлюра і висловився за утворення у складі російської армії українських військових
частин. У травні 1922 р. наказом Головного отамана військ УНР С. Петлюри день відкриття з'їзду
був оголошений днем створення Української Армії.
6. Пилькевич Олександр (1880—1922) — український військовий діяч, генерал-хорун-
жий Армії УНР, родом з Київщини; полковник російської армії, учасник Першої світової
війни: командир інженерного батальйону на Південно-Західному фронті; в 1917 р. — член
Центральної Ради, делегат І і II Всеукраїнських військових з'їздів, увійшов до складу
Українського генерального військового комітету; в листопаді 1917 р. очолив один з відділів
Генштабу, учасник січневих 1918 р. боїв з більшовицькими повстанцями в Києві; з кінця
1918 р. — командир бригади, потім — Окремого кордонного корпусу (1919), у 1920 р. був
начальником інтернованих українських військ в таборі Ланцут (Польща).
7. Рухимович Мойсей (1889—1939) — більшовицький державний і господарський
діяч; з 1904 р. — член Бунду, з 1913 р. — у більшовицькій партії; у 1917 р. — член
Харківського комітету РСДРП (б), голова військової секції Ради робітничих і селянських
депутатів та військово-революційного комітету; в наступні роки — на військовій, радянській
і господарській роботі в Донбасі; в 1925—1926 роках очолював Вищу раду народного
господарства УРСР, потім працював за межами України: нарком шляхів сполучення РРФСР,
керівник тресту «Кузбасвугілля», заступник наркому важкої промисловості СРСР, а в
1936-1939 pp. - нарком оборонної промисловості СРСР; репресований, реабілітований
посмертно.
8. Артем (Сергеев Федір) (1883-1921) - більшовицький державний діяч, член РСДРП
з 1902 р.; у 1917 р. — очолив більшовицьку фракцію, а потім — голова Харківської Ради
робітничих і солдатських депутатів та губернського революційного комітету; в першому
радянському уряді України обіймав посаду народного секретаря у справах промисловості та
торгівлі; у 1918 р. — голова Раднаркому Донецько-Криворізької радянської Республіки; у
1919 р. — заступник голови Тимчасового робітничо-селянського уряду України та нарком
пропаганди, голова Донецького Губвиконкому (1920). Від 1921 р. очолював ЦК Всеросійської
спілки гірняків (Москва). Загинув у катастрофі.
9. Йдеться про створену за фінансової підтримки М. Горького на острові Капрі школу
для членів РСДРП з числа робітників для засвоєння ними соціал-демократичного світогляду.
Серед викладачів цієї школи переважали так звані «отзовісти», тобто ті члени більшовицької
партії, котрі в умовах наступу царизму після революції 1905-1907 pp. виступали за відкли-
248

кання своїх депутатів з Державної Думи. Однак у 1909 р. В. Леніну та його однодумцям
вдалося відвоювати у своїх опонентів частину слухачів, котрі переїхали до Парижа, де
прослухали курс лекцій, прочитаний лідерами більшовиків.
10. Горький Максим (справжнє ім'я Олексій Пешков) — російський радянський
письменник, вважається засновником так званого методу соціалістичного реалізму в літературі; з
кінця 90-х років XIX ст. був зв'язаний з діяльністю марксистських гуртків у Нижньому
Новгороді і Сормові, належав до прогресивно-демократичних кіл російської громадськості; з
1905 р. мав зв'язки з більшовицькою партією, надавав їй фінансову підтримку, був особисто
знайомий з В. Леніним; Жовтневий переворот 1917 р. зустрів з застереженням, намагався
захищати від каральних дій радянської влади представників російської інтелігенції; у
1921 — 1931 роках перебував за кордоном; після повернення до СРСР у 1934 р. обраний
головою Спілки радянських письменників; більшовицький режим вміло використовував ім'я і
творчість письменника у своїх інтересах, однак радянський період був найменш плідним у
літературно-мистецькій діяльності М. Горького; помер у 1936 р. при загадкових обставинах;
офіційна Москва звинуватила у його смерті ідеологічних противників більшовицької партії з
так званого правотроцькістського блоку.
11. Мазепа Ісаак (1884—1952) — український політичний і державний діяч, за фахом
вчений-агроном, родом з Чернігівщини, один з лідерів УСДРП; у 1917 р. — земський діяч на
Катеринославщині; у 1919 р. — член Трудового Конгресу, секретар ЦК УСДРП; у
1919—1920 pp. обіймав посади міністрів внутрішніх і земельних справ УНР, був головою
Ради народних міністрів; як представник Уряду УНР брав участь в Першому зимовому поході
Армії УНР (грудень 1919—квітень 1920); на еміграції перебував у Чехо-Словаччині, доцент
Української господарської академії в Подєбрадах, працював в Українському інституті
соціології, був одним з керівних діячів Закордонної делегації УСДРП, членом Виконкому
Робітничого і Соціалістичного Інтернаціоналів; після Другої світової війни оселився в
Німеччині. У 1950 р. заснував Українську соціалістичну партію.
12. Корнілов Лавр (1870—1918) — російський військовий діяч, генерал від інфантерії;
учасник Першої світової війни: командир 48-ї піхотної дивізії, потім — 25-го армійського
корпусу; в березні-квітні 1917 р. командував військом Петроградської військової округи, у
травні-липні був командувачем Південно-Західного фронту; після провалу червневого
наступу 1917 р. російських армій був призначений головнокомандувачем; на цій посаді шляхом
встановлення військової диктатури намагався покінчити з революційним рухом, навести
належний порядок на фронті і в тилу, але не знайшов підтримки у Тимчасового уряду і зустрів
опір з боку Рад солдатських і робітничих депутатів та соціалістичних партій; на початку
вересня 1917 р. був знятий з посади і заарештований; після Жовтневого перевороту втік з Би-
хова до Новочеркаська (Дон), де разом з генералом М. Алексєєвим очолив білий рух, став
командувачем Добровольчої армії; в квітні 1918 р. випадково загинув під час штурму білими
військами Катеринодара (Кубань).
13. Антонов-Овсієнко Володимир (1884—1939) — більшовицький військовий діяч,
дипломат, родом з Чернігова, з дворянської родини; член РСДРП з 1903 p., від 1917 р. — член
більшовицької партії; у 1917 р. входив до складу Петроградського військово-революційного
комітету, активний учасник Жовтневого перевороту; у 1918—1919 роках: очолював
більшовицькі війська у діях проти генерала Каледіна (Дон) і Центральної ради, керував групою
військ курського напрямку, потім — командувач військ Українського фронту (січень-чер-
вень 1919 р.), які вели бойові дії проти військ Директорії і на півдні України проти Антанти; у
1921 р. брав участь в придушенні селянського повстання в Тамбовській губернії; в
1920—1922 pp. входив до складу колегії наркоматів праці і внутрішніх справ РРФСР,
працював заступником голови Малого Раднаркому; у 1922—1924 pp. обіймав посаду начальника
політуправління Революційної військової ради СРСР, належав до прихильників Л. Троцько-
го; від 1925 р. на дипломатичній роботі: повноважний представник СРСР у Чехо-Словаччині,
Литві, Польщі; звинувачений у приналежності до троцькістської опозиції, репресований,
реабілітований посмертно.
249

14. Бунд — «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії», створений
в 1897 р. у Вільно (тепер Вільнюс), у 1898 р. увійшов до складу РСДРП на правах автономної
організації, самостійної в питаннях, що торкалися єврейського робітництва; після Лютневої
революції 1917 р. в Росії Бунд став частиною меншовицької партії, підтримував Тимчасовий
уряд, вороже ставився до справи державної незалежності України. У 1917—1918 pp.
представники Бунду входили до складу Центральної ради. Після Жовтневого перевороту 1917 р.
Бунд став на шлях боротьби з радянською владою, почав співпрацювати з Директорією УНР;
на початку 1919 р. з Бунду виділилося ліве крило, на базі якого пізніше утворилася
Єврейська комуністична спілка (Комфарбанд); в березні 1921 р. частина Бунду проголосила про
входження до складу РКП (б), решта продовжила діяльність за кордоном.
15. Поалей-Ціон (Робітники Сіону) — Єврейська соціал-демократична партія, виникла
1901 р. в Катеринославі (тепер Дніпропетровськ), ставила перед собою завдання масової
еміграції єврейського населення з теренів Російської імперії до Палестини; засудила
Жовтневий переворот 1917 р. в Петрограді, вимагала передачі влади Установчим Зборам;
представники партії співпрацювали з Центральною радою, ввійшли до складу секретаріату, а
потім міністерства у єврейських справах УНР; у 1919 р. зі складу «Поалей-Ціон» виділилася
ліва фракція, яка утворила Єврейську комуністичну партію «Поалей-Ціон», котра однак не
знайшла спільної мови з КП(б)У; в кінці 1922 р. «Поалей-Ціон» саморозпустилася, але
остаточно припинила своє існування у 1928 р.
16. Кін Павло (1882—1843) — більшовицький державний діяч, член більшовицької
партії з 1903 р.; у 1917 р. — голова Харківської ради робітничих і солдатських депутатів і
Харківського ревкому; у 1918 p. — військовий комендант Луганська, а у 1919 р. — Харкова,
водночас голова губвиконкому і Ради оборони Харкова; в 1920—1921 pp. очолював Одеський
губревком; у 1924 р. — нарком внутрішніх справ УРСР.
17. Затонський Володимир (1888—1938) — більшовицький державний діяч, родом з
Поділля; член більшовицької партії з 1917 р., у 1917 р. — входив до складу Київського комітету
РСДРП (б), був народним секретарем освіти у першому радянському уряді в Україні —
Народному Секретаріаті; у 1919—1925 pp. перебував на політичній роботі в Червоній армії,
очолював політуправління Української військової округи, працював наркомом освіти; дійсний член
АН УРСР; у 1925-1927 роках - секретар ЦК КП(б)У, 1927-1933 pp. - голова ЦКК КП(б)У і
у 1933—1938 pp. очолював наркомат освіти УРСР. У1938 р. засуджений радянською владою до
страти, реабілітований у 1956 р.
18. Медведев Євген (1886—1938) — лівий український соціал-демократ, перший
Голова Президії Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, обраного на Першому
з'їзді Рад у Харкові в грудні 1917 p.; очолив делегацію більшовицького народного
секретаріату на переговорах у Бересті у січні-лютому 1918 р.; в наступні роки помітної ролі в
партійному і державному житті УРСР не відігравав. Розстріляний за звинуваченням в анти-
радянській діяльності.
19. Йдеться про переговори, які почалися в кінці грудня 1917 р. між делегаціями
Німеччини, Австро-Угорщини, Болгарії і Туреччини та Радянської Росії в Бересті-Литовському;
1 січня 1918 р. до цього міста прибула й українська делегація на чолі з В. Голубовичем; після
обговорення попередніх умов підписання миру, українська делегація повернулася до Києва,
де поінформувала Центральну раду про досягнуті домовленості; після проголошення
IV Універсалу (22.01.1918) українська делегація, очолювана О. Севрюком, знову виїхала до
Береста, де 9 лютого 1918 р. уклала мирний договір з країнами Почвірного Союзу, які
визнали УНР незалежною і суверенною державою.
20. Доленко Володимир (1889—?) — український громадський діяч, юрист за фахом; у
1917—1918 pp. працював редактором української газети «Рідне слово» (Харків); у 1927 р.
засуджений за антирадянську діяльність на 10 років ув'язнення, після звільнення займався
юридичною практикою у Ленінграді (тепер — Санкт-Петербург), потім повернувся до Хар-
25Ф

кова; в роки німецької окупації (1941 — 1943) організував у Харкові «Громадський комітет»
для нормування українського національного життя, який у січні 1942 р. був розпущений
гітлерівцями; потім брав активну участь у діяльності харківської «Просвіти)», за даними
НКДБ УРСР В. Доленко, хоч і підтримував боротьбу німців з більшовиками, проте виступав
проти німецького окупаційного режиму в Україні; в еміграції тісно співпрацював з екзиль-
ним урядом УНР. З 1954 р. член УНРади, заступник голови її Президії.
21. Макаренко Андрій (1885—1963) — український політичний і державний діяч, родом
з Полтавщини, за фахом залізничник; у 1917 р. - організатор українських залізничників і
голова їхньої професійної спілки; за гетьмана П. Скоропадського — директор департаменту в
Міністерстві залізниць, вступив разом з тим таємно до Українського національного союзу і
брав активну участь в протигетьманському повстанні (1918 p.); як представник Спілки
залізничників увійшов до складу Директорії УНР. У листопаді 1919 p., виїхавши за
дорученням Директорії і Уряду УНР разом з Ф. Швецем за кордон, виступив проти Голови Директорії
С. Петлюри. 26 грудня 1920 р. він і Ф. Швець ухвалили постанову про «анулювання обрання
Петлюри Головою Директорії» і закликали «уважати недійсними усі закони та
розпорядження Симона Петлюри». В наступні роки жив на еміграції в Австрії, Чехо-Словаччині, потім
переїхав до США.
22. Йдеться про створення українськими соціал-демократами (незалежниками) Ю. Ма-
зуренком, А. Драгомирецьким, А. Пісоцьким влітку 1919 р. Всеукраїнського революційного
комітету (ВРК), Головної повстанської Ради і Головного повстанського штабу, які мали на
меті очолити боротьбу українського селянства проти радянської влади і шляхом повстання
домогтися створення в Україні українського лівого незалежного уряду. Про арешт у липні
1919 р. в Кам'янці-Подільському частини керівних діячів ВРК, яких було звинувачено у
підготовці перевороту проти Директорії УНР, йдеться в споминах М. Чеботаріва. В умовах
наступу на Україну денікінських військ ЦК УСДРП (незалежників) припинив повстанську
боротьбу проти більшовиків.
23. Мазуренко Юрій (1885-1937) - український політичний діяч, правник за фахом,
один з чільних членів фракції «незалежників» в УСДРП (1919), голова Повстанчого штабу
України, який вів боротьбу проти більшовиків; потім визнав радянську владу, в 1920—1925 pp.
був членом ЦК Української комуністичної партії (УКП), згодом вступив до КП(б)У; в наступні
роки — професор Харківського інституту народного господарства, голова Правничого
товариства Харківського наукового товариства при ВУАН; у 1934 р. заарештований і засуджений
до 10 років ув'язнення; в 1937 р. звинувачений разом з А. Драгомирецьким у приналежності
до так званої «української антирадянської терористичної організації» і страчений.
24. Пісоцький Анатолій (псевдонім — Андрій Річицький) (1893—1934) — український
політичний і громадський діяч, член УСДРП і Центральної ради (1917-1918); 1919-1920 рр. -
один з ідеологів «незалежників» (лівого крила УСДРП) та засновник Української
комуністичної партії (УКП), 1924 р. після ліквідації УКП вступив до КП(б)У, тісно співпрацював з
М. Скрипником. Гостро критикував М. Волобуєва, О. Шумського, М. Хвильового, М. Гру-
шевського. Наприкінці 1920 — початку 1930 років — науковий співробітник Інституту
літератури ім. Т. Шевченка. Після самогубства М. Скрипника звинувачений у контрреволюційній
діяльності і розстріляний.
25. Ткаченко Михайло (1879—1920) — український політичний діяч, родом із Стародуб-
щини (тепер Росія), за фахом адвокат, член РУП і УСДРП; у 1917 р. — член Центральної ради,
генеральний секретар судових справ, з січня 1918 р. — міністр внутрішніх справ УНР (в уряді
В. Голубовича); в січні 1919 р. став одним з лідерів лівої течії в УСДРП (незалежних), яка в
1920 р. оформилась в Українську комуністичну партію. 1920 р. інтернований у таборі в
Москві, де й загинув.
26. Лівицький Андрій Миколайович (1879-1954) - український державний,
політичний і громадський діяч, юрист за фахом, родом з Полтавщини. З 1901 р. один з чільних діячів
251

Революційної української партії, згодом — УСДРП. У 1917 р. — член Центральної ради і
губернський комісар Полтавщини; у 1918 р. — член Українського національного союзу; у
1919 р. — один з організаторів і керівників Трудового Конгресу України, обіймав посади
міністра юстиції, закордонних справ УНР, заступника голови Уряду; очолював дипломатичну
місію УНР у Польщі і підписав 22 квітня 1920 р. т. зв. Варшавський договір України з
Польщею. У жовтні 1920 р. став Головою Уряду УНР. Після смерті С. Петлюри в травні 1926 р. став
його наступником на посадах Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР, очолював
Державний Центр УНР в екзилі.
27. Мартос Борис (1879—1977) — український державний і політичний діяч, родом з
Полтавщини, кооператор і педагог; у студентські роки належав до РУП, згодом — активний
діяч УСДРП; у 1917 р. — член Центральної ради, генеральний секретар земельних справ; в
1918 р. — голова управи Всеукраїнського кооперативного комітету; в 1919 р. — міністр
фінансів і голова Уряду УНР, від 1920 р. — на еміграції в Німеччині, потім в Чехо-Словаччині;
один з організаторів і професор Української господарської академії в Подєбрадах, у
1936 -1938 pp. був директором Українського технічно-господарського інституту; у 1945 р.
переїхав до Мюнхена, де став засновником і ректором Української вищої школи економіки
(1945-1949). Працював в Інституті вивчення СРСР. Від 1958 р. - у США.
28. Трудовий Конгрес України — вищий тимчасовий законодавчий орган Української
Народної Республіки, скликаний Директорією УНР з метою організації влади в Україні,
Проходив 23—28 січня 1919 р. у Києві, були присутні близько 300 делегатів, у тому числі й від
ЗУ HP; на правах вищого законодавчого органу затвердив Акт злуки УНР і ЗУ НР від 22 січня
1919 p., до наступної своєї сесії офіційно передав верховну владу в Україні Директорії УНР.
29. Віденко Йосип (1883 — ?) — старшина Армії УНР, закінчив учительський інститут;
учасник Першої світової війни, прапорщик російської армії — молодший офіцер 159 піхотної
дивізії 34-го корпусу генерал-лейтенанта П. Скоропадського, голова дивізійної Ради (1917); в
листопаді 1918 р. — помічник секретаря Українського національного союзу, який готував
протигетьманське повстання; 24 грудня 1918 р. одержав особисто від С Петлюри два
посвідчення: в одному він іменувався отаманом для доручень при Головному штабі
Українських республіканських військ; за другим — мав направитися зі своєю частиною на
Волинь зайняти найважливіші населені пункти і встановити там українську владу; 14 лютого
1919 р. отримав телеграфне розпорядження члена Директорії УНР П. Андрієвського про
призначення його особливим комендантом Старокостянтинівського, Ізяславського та
Острозького повітів. Наділений високими повноваженнями, діяв на свій розсуд, мало рахуючись з
іншими військовими і цивільними представниками української влади, займався реквізиціями
коштів і цукру, іншими надужиттями. Наприкінці лютого 1919 р. заарештований за
розпорядженням отамана В. Тютюнника. Для оцінки особи і дій Й. Віденка (та інших отаманів)
повчальною може бути інформація агента Політичного департаменту МВС УНР, подана
слідству: «Віденко людина невдовольняюча відповідними здатностями як адміністративними,
так і організаційними, через що таке безладдя в його частині і підлеглому районі». Далі в
цьому документі зазначається, що «торкаючись національної свідомості і української
національної ідеї, то такої вони зовсім не мають і нема того, хто б міг цю працю вести». До цитованого
слід додати, що під час обшуку приміщення Й. Віденка у нього, крім іншого, було вилучено
164 особисті банківські рахунки на суму понад 200 тис. карбованців.
30. Палієнко Олександр (1890-?) - полковник Армії УНР, в січні-березні 1919 р.
командир Особливого (ударного) корпусу військ УНР на Волині; на підставі розпоряджень
Наказного отамана військ УНР і головнокомандувача південно-західного району отамана
Оскілка був заарештований; підозрювався у скоєнні 13 злочинів і звинувачувався у погромах
і грабунках в районі Житомира; був звільнений від покарання завдяки втручанню члена
Директорії УНР О. Андрієвського; подальша доля не встановлена.
31. Афнер — йдеться про братів Афнерів, вірогідно родом з Полтавщини, з кінця 1917 р.
старшин Армії УНР, потім — повстанських отаманів. Наприкінці 1919 р. старший з братів Аф-
252

нерів, опинившись в складі частин денікінської армії в Тирасполі, підняв повстання в одному
з полків і з'єднався з частинами УГА. Молодший з братів Афнерів, за деякими даними, був
одним з керівників українських повстанців у 1919 р. на Херсонщині.
32. Святненко - повстанський отаман, його відділи у кількості 500 багнетів діяли на
північ від Фастова в кінці 1919 — на початку 1920 року.
33. Божко Юхим — командир військово-повстанської формації «Запорізька Січ», яка
в 1919 р. увійшла до складу Гайдамацької бригади Армії УНР під командуванням О. Волоха.
У грудні 1919 р. Божко підтримав Волоха у його спробі здійснити арешт С. Петлюри та
членів Уряду УНР.
34. Заболотний — повстанський отаман, що діяв у 1919—1920 pp. на території Балтсь-
кого повіту (Одещина); на зламі 1919-1920 років мав у своєму загоні до 2000 вояків, активно
співдіяв з Армією УНР у Першому зимовому поході (грудень 1919 — квітень 1920 pp.).
35. Палій-Сидорянський Михайло - підполковник Армії УНР, у 1920 р. - командир
кінного полку 4-ї Київської стрілецької дивізії; у Другому зимовому поході (1921 р.) очолював
Подільську групу військ, був тяжко поранений; потім — на еміграції в Чехо-Словаччині, брав
активну участь у громадсько-політичному житті української еміграції.
36. Зелений (справжнє прізвище Терпило) Данило (1883—1919) — відомий
повстанський отаман з с Трипілля на Київщині; у 1919 р. певний час діяв на боці більшовиків проти
Армії УНР, потім широко розгорнув боротьбу проти радянської влади і денікінців на
території Київщини та суміжних районах Чернігівщини і Полтавщини; його сили в окремі
періоди нараховували до ЗО тис. повстанців, котрі неодноразово вели бої на підступах до
Києва; загинув наприкінці 1919 р. в сутичці з білогвардійськими військами.
37. Ангел — відомий отаман українських повстанців, у 1919 р. вів боротьбу з
радянською владою на Чернігівщині.
38. Певний Петро (1888—1957) — громадсько-політичний діяч і журналіст, родом з
Полтави; співредактор газети «Відродження» (1918) у Києві та редактор щоденника
«Україна» (1919) у Кам'янці-Подільському; прихильник співпраці з поляками; в 1926—1935 pp.
редагував тижневик «Українська нива» (Варшава, Луцьк), був головою Волинського
українського об'єднання; в 1930—1935 pp. — посол від Волині до польського сейму; після війни
жив у Німеччині, згодом — у США.
39. Йдеться про рейд частин Армії УНР в запілля Добровольчої і Червоної Армій у
грудні 1919—травні 1920 р. під командуванням генерала М. Омеляновича-Павленка. За
різними джерелами, в рейді брало участь від 3 тис. до 6 тис. старшин і козаків, які пройшли по
ворожих тилах до 2 500 км. 6 травня 1920 р. ці частини Армії УНР перейшли лінію польсько-
більшовицького фронту в районі Ямполя і з'єдналися з українськими військами.
40. Шепель — повстанський отаман, який в 1919—1920 pp. діяв на Вінниччині,
переважно в районі Хмельник—Вінниця, в тилу більшовицьких і білогвардійських військ. Наприкінці
1919 р. денікінці намагалися залучити Шепеля до боротьби виключно з більшовиками, але
отаман відмовився від переговорів.
41. Омелянович-Павленко Михайло (1878—1952) — український військовий діяч,
генерал-полковник Армії УНР, народився в Тифлісі (Грузія); генерал-майор російської армії,
учасник Першої світової війни; від 1917 р. в українському війську: начальник відділу
військового шкільництва, командир піхотної дивізії в Полтаві й отаман
Катеринославського козацького коша; в грудні 1918—травні 1919 pp. командувач Української галицької армії,
потім військовий радник Диктатора ЗУНР Є. Петрушевича; командувач Армії УНР під час
Першого зимового походу в тилу денікінців і більшовиків у грудні 1919 — травні 1920 pp.
253

і під час польсько-радянської війни 1920 p.; в 1921 р. розірвав стосунки з С. Петлюрою, був
усунутий з посади командувача Армії УНР і виїхав за межі Польщі; тривалий час мешкав у
Чехо-Словаччині, очолював Українське військово-наукове товариство у Празі, вів
переговори з провідником ОУН Є. Коновальцем, але свою долю з українським націоналізмом не
зв'язав; у червні 1941 р. обраний керівником Української генеральної ради комбатантів, вітав
формування стрілецької дивізії СС «Галичина», захопився ідеєю утворення під
протекторатом Німеччини держави «Козакія», до якої мали увійти й українські землі. Після Другої
світової війни проживав у Франції, в 1945—1948 pp. обіймав посаду військового міністра в екзиль-
ному уряді УНР. В часи визвольних змагань мав високий авторитет у військових колах УНР,
його шанобливо називали «Дід».
42. Тютюнник Юрко (1891 —1929) — український військовий діяч, генерал-хорунжий
Армії УНР, родом з Київщини, учасник Першої світової війни, поручник російської армії; з
1917 р. — учасник українського військового руху, член Центральної ради; з лютого 1919 р.
начальник штабу отамана М. Григоріїва, згодом — командир Київської групи військ УНР; у 1-му
Зимовому поході Армії УНР (6.12.1919-5.5.1920) був начальником Київської стрілецької
дивізії і помічником генерала М. Омеляновича-Павленка. Після інтернування військ УНР у
Польщі (кінець 1920 р.) очолив Повстансько-партизанський штаб у Львові, який почав
підготовку до 2-го Зимового походу з метою підтримки повстанського руху в Україні проти
більшовицької влади. Однак Листопадовий рейд 1921 р. закінчився невдачею і трагедією під
с Базар на Житомирщині, де червоним вдалося завдати вирішальної поразки групі Ю.
Тютюнника, 359 захоплених у полон козаків і старшин було розстріляно. У 1923 р. радянським
спецслужбам вдалося заманити Ю. Тютюнника в Україну і 17 червня затримати його. Після
низки публічних визнань, в яких різко критикувалася політика Уряду УНР і діяльність С
Петлюри, особливо його зв'язки з Польщею, він був амністований радянською владою. Проте в
1929 р. Ю. Тютюнника заарештували і без суду розстріляли.
43. Денікін Антон (1872—1947) — російський військовий діяч, генерал-лейтенант,
учасник Першої світової війни; в 1917 р. командував військами Західного, а потім Південно-
Західного фронтів; після загибелі в квітні 1918 р. генерала Л. Корнілова обійняв посаду
головнокомандувача Збройних Сил Півдня Росії, став одним з лідерів білого руху; був
переконаним прихильником «єдиної і неділимої» Росії; в квітні 1920 р. був змушений піти у
відставку, поступившись генералу П. Врангелю.
44. Удовиченко Микола (1885—1937) — український військовий діяч,
генерал-хорунжий Армії УНР, родом з Харкова; офіцер російської армії, учасник Першої світової війни:
командир роти, батальйону 129-го піхотного Бесарабського полку, потім — в штабі Південно-
Західного фронту; в 1917 р. — делегат II Всеукраїнського військового з'їзду, член
Українського генерального військового комітету, комісар від Центральної ради на Південно-
Західному фронті; в 1918 р. — учасник боїв з більшовиками за Київ, начальник персональної
управи Військового міністерства УНР (1919—1920); після визвольних змагань — на еміграції
в Польщі, потім — у Франції; негативно ставився до діяльності С. Петлюри на посаді
Головного отамана військ УНР, критикував його за необгрунтовані переміщення командного складу
Армії УНР, за поділ старшин на «петлюрівців і непетлюрівців».
45. Удовиченко Олександр (1887 —1975) — український військовий і громадський діяч,
генерал-полковник Армії УНР, родом з Харкова; офіцер російської армії, учасник Першої
світової війни; від 1917 р. в українському війську: начальник штабу Гайдамацького коша
Слобідської України в Києві; в 1918—1919 pp. був на посадах генерал-квартирмейстера
Південно-західного фронту Армії УНР, командира Третьої Залізної стрілецької дивізії, у
грудні 1920 р. призначений генеральним інспектором Армії УНР; від 1924 р. жив і працював
у Франції, очолював Товариство вояків Армії УНР, був військовим міністром і
віце-президентом УНР в екзилі. Належав до числа найздібніших командирів Армії УНР.
46. Коваленко Василь — сотник Армії УНР, у травні-червні 1919 р. — начальник
розвідувального відділу штабу Діючої Армії УНР, потім перебував в оточенні Головного отамана
254

військ УНР; після визвольних змагань був на військовій службі в польській армії; в 1924 р.
заарештований польською поліцією за передачу розвідувальної інформації членам УВО,
засуджений до ув'язнення; подальша доля В. Коваленка, як і його участь у визвольних змаганнях
та діяльність у повоєнний час залишаються і на сьогодні не дослідженими.
47. Йдеться про те, що 17 листопада 1919 р. команда Української галицької армії з
дозволу диктатора ЗУНР Є. Петрушевича уклала договір з командуванням денікінських військ
на півдні України і перейшла у їхнє підпорядкування. Цей крок було зроблено з огляду на те,
що УГА внаслідок масового захворювання своїх вояків на тиф та критичного стану з
забезпеченням продовольством і набоями виявилася майже небоєздатною. До того ж у цей час Армія
УНР, залишивши Могилів, відступила на північ і знесилені частини УГА опинилися в
оточенні білогвардійських військ.
48. Йдеться про дружину Василя Порайка (1888—1937) — більшовицького діяча, родом
з Галичини; після перебування у російському полоні Порайко зв'язав свою долю з
більшовиками, з 1918 р. — член РКП(б), в 1919 р. — член президії Тимчасового комітету комуністів
Східної Галичини і Буковини, згодом член Оргбюро КПСГ і Буковини; в 1920 р. — член
Галицького організаційного комітету КП(б)У, Київського губкому КП(б)У, голова Київського
раднаргоспу, командуючий Червоною українською галицькою армією (ЧУГА); 1923—1925 —
член ВУЦВК, голова Полтавського губвиконкому; в 1925—1930 pp. — головний прокурор,
нарком юстиції УСРР, 1930-1937 pp. - заступник голови Раднаркому УСРР. У 1937 р.
звинувачений у створенні «націоналістично-фашистської організації». Заарештований органами
НКВС і розстріляний.
49. Пілсудський Юзеф (1867—1935) — польський державний, політичний і
військовий діяч, маршал, у 1918—1922 роках — начальник Польської держави; в 1922—1926 pp.
відійшов від активної політичної діяльності, але після так званого травневого перевороту
(1926) став фактично диктатором Польщі. В перші роки свого керування відновленою
Польською державою (1918—1920) перед загрозою з боку більшовицької Росії
Пілсудський прагнув до взаємодії з Урядом УНР, однак залишався при цьому на позиції анексії
західноукраїнських земель. Його концепція «федералізму» в організації співпраці народів
Східної Європи, яка передбачала самостійне існування територіально обмеженої України,
не знайшла підтримки в польському суспільстві, а Ризький мир 1921 р. між Польщею і
радянською Росією поховав плани Пілсудського стосовно політичної перебудови Сходу
Європи і закріпив розподіл основного масиву українських етнічних земель між двома
згаданими державами.
50. Павленко Віктор (1888—1932) — український військовий діяч, генерал-хорунжий
Армії УНР, родом з Кубані, підполковник авіації російської армії, учасник Першої світової
війни: у 1917 р. — начальник протиповітряної оборони Ставки Верховного
головнокомандування в Могилеві, учасник 1-го Всеукраїнського військового з'їзду, брав активну участь
в українізації частин російської армії; в листопаді 1917 р. призначений командувачем
Київської військової округи, однак через розбіжності у поглядах на військове будівництво
з керівництвом Центральної ради залишив свою посаду; в січні 1918 р. брав активну участь
в обороні Києва від наступу більшовицьких військ; в наступні роки керував військово-
повітряними силами гетьмана П. Скоропадського, потім — УНР; у 1926 р. повернувся в
Україну. Помер від голоду на Кубані.
51.Доценко Олександр (1897-1941) - підполковник Армії УНР, в 1919-1920 pp.
ад'ютант Головного Отамана військ УНР С Петлюри; в 1923—1924 pp. видав у двох томах
збірник документів «Літопис української революції», а в 1932 р. працю «Зимовий похід».
Згаданий збірник викликав жваву реакцію в середовищі української еміграції. Вважали, що
справжнім автором «Літопису української революції» є ніхто інший як С. Петлюра, а
редактором О. Саліковський. Сам С. Петлюра з приводу таких заяв у листі від 1 квітня 1925 р. до
В. Садовського писав: «...Коли б я вже й мав якийсь дотик до писанини Доценка, то може б
трохи розумніше щось написав...».
255

52. Галицький корпус — ідеться про перехід на бік Армії УНР 24 квітня 1920 р. двох
бригад (2 і 3-ї) Червоної української галицької армії (ЧУТА). Однак їх особовий склад був
роззброєний польською владою. При цьому стрільці і частина підстарший була звільнена і
відправлена по домівках, старшини і значна кількість підстарший були ув'язнені в таборі у
Тухолі (Помор'є).
53. Федак Степан (псевдонім Смок) (1901 -1945) - активний учасник визвольних
змагань, юнаком вступив до Українських січових стрільців, старшина Української
галицької армії і Армії УНР; з 1920 р. в лавах УВО; в листопаді 1921 р. здійснив у Львові
замах на Й. Пілсудського і воєводу О. Грабського, згодом на еміграції; пропав без вісті в
1945 р. в Берліні.
54. Мельник Андрій (1890—1964) — український військовий і політичний діяч,
полковник Армії УНР, після загибелі Є. Коновальця (1938) очолив Провід українських
націоналістів (ПУН); народився в с. Якубова Воля (Дрогобиччина); в роки Першої світової
війни був командиром сотні Українських Січових Стрільців в складі австро-угорської армії;
потрапив в російський полон (1916); наприкінці 1917 р. у Києві став одним з співорганіза-
торів формації Січових Стрільців, посідав командні посади; в січні-червні 1919 р. був
призначений начальником штабу Діючої армії УНР. У 1920—1921 pp. працював у складі
військової місії УНР в Празі, де завершив вищу освіту і отримав фах інженера лісництва; як
провідний член Української військової організації (УВО) в 1922 р. очолив крайову команду
УВО в Західній Україні; в 1924 р. заарештований польською поліцією; завдяки сприянню
голови Державного Центру УНР в екзилі А. Лівицького достроково звільнений з
ув'язнення (1928); впродовж наступних десяти років не грав помітної ролі в суспільно-політичному
житті, однак після смерті Є. Коновальця в 1938 р. виїхав за кордон, де очолив Провід ОУН;
на цій посаді не зумів запобігти розколу в Організації українських націоналістів, з якої в
лютому 1940 р. виділився Революційний провід на чолі з С. Бандерою; в роки Другої
світової війни, тримаючись в цілому німецької орієнтації, прагнув у 1939—1940 pp. зацікавити
українським питанням деяких політиків у Франції та Великій Британії; з цієї причини на
початку 1944 р. з групою своїх соратників був заарештований гестапо; після звільнення у
жовтні 1944 р. грав активну роль у спробах чергового об'єднання українських
самостійницьких сил, вів переговори з німецькими представниками, домагаючись від них
визнання незалежності і суверенітету України; після Другої світової війни докладав
чимало зусиль до консолідації українського політичного і громадського життя за кордоном. Від
1945 р. проживав у Люксембурзі, де й помер.
55. Бесараб Ольга (1890—1924) — громадська і політична діячка з Галичини, член
1-ої жіночої чоти Українських Січових Стрільців у Львові; брала активну участь в роботі
Комітету допомоги пораненим і полоненим воякам у Відні в роки Першої світової війни;
згодом — член Управи Українського жіночого союзу у Відні та Головної управи філії Союзу
українок у Львові; як член УВО була заарештована польською поліцією за підозрою в
шпигунстві, померла від тортур у в'язниці в ніч з 12 на 13 лютого 1924 р.
56. Ганкевич Лев (1883-?) — український політичний діяч, адвокат, знаний діяч
Української соціал-демократичної партії (діяла в Галичині), в 1930—1934 роках голова її
проводу; в 1918 — член Української національної ради ЗУНР; в 20—30-і роки виступав як оборонець
на політичних судових процесах польської влади проти членів УВО і ОУН.
57. Шухевич Степан (1877—1945) — український громадський і військовий діяч, за
фахом адвокат, родом з Галичини; під час Першої світової війни — командир куреня
Українських Січових Стрільців в австро-угорській армії; в 1919 р. — командир Золочівської
бригади УГА, потім — референт Начальної команди Української галицької армії; наприкінці
1919 р. брав участь у переговорах з більшовиками про перехід залишків УГА на бік Червоної
армії; після визвольних змагань виступав як оборонець в політичних судових процесах
польської влади проти членів УВО і ОУН; співорганізатор і голова Надзірної ради
видавництва «Червона калина» у Львові, після Другої світової війни проживав у Німеччині.
256

58. Старосольський Володимир (1878—1942) — громадсько-політичний діяч, правник і
соціолог, родом з Галичини; член Закордонного комітету РУП, чільний діяч УСДП, один з
організаторів парамілітарної формації Українських Січових Стрільців (1913). В роки Першої
світової війни — член Головної української ради і Бойової управи УСС; восени 1919 р.
обіймав посаду товариша міністра закордонних справ УНР; в 1920-1928 pp. на еміграції у
Відні і Празі, професор Українського вільного університету у Празі й Української
господарської академії у Подєбрадах; з 1928 р. у Львові; брав участь як оборонець членів УВО-ОУН,
котрих судила польська влада. Після включення Західної України до СРСР (1939 р.) обіймав
посаду професора Львівського державного університету, однак невдовзі був заарештований
НКВС, засуджений до ув'язнення, де й помер.
59. «Сурма» — підпільний друкований щомісячник Української військової організації
(УВО), який в 1927-1928 pp. видавався у Берліні, 1928-1934 pp. - в Каунасі (Литва); в
конспіративному листуванні УВО щомісячник мав назву «Трубка»; головним редактором
«Сурми» був В. Мартинець. Журнал розповсюджувався як у Західній Україні, так і на
еміграції, в тому числі серед українців у США і Канаді. Переважна більшість публікацій
«Сурми», особливо після утворення ОУН, була присвячена військовим питанням.
60. Українська військова організація (УВО) — нелегальна військово-політична
організація, створена влітку 1920 р. у Празі з ініціативи групи старшин УСС і СС, Української
галицької армії з метою об'єднання військовиків для продовження збройної боротьби за
самостійну Україну; в резолюції з'їзду делегатів українських військових організацій у Празі
31 серпня 1920 p., який продекларував створення УВО, зазначалося, що з'їзд «висловлюється
за об'єднану і незалежну Україну, в яких би соціальних і політичних формах вона не
виникла». На початку вересня 1920 р. у Львові постала Начальна колегія УВО, перетворена з часом
у Верховну команду. У своєму першому наказі Начальна колегія УВО (вересень 1920 р.)
заявила про себе як про «керівний орган для всіх українських військових організацій як за
кордоном, так і на українських землях», і зазначила, що її головним завданням є підготовка у
зручний час збройного повстання з метою звільнення українського народу. В 1924—1925 pp.
УВО пережила розкол у своїх лавах, з неї вийшли прихильники колишнього Диктатора ЗУНР
Є. Петрушевича. Очолював УВО полковник Є. Коновалець, у 1922-1923 pp. була створена
крайова команда УВО у Львові на чолі з полковником А. Мельником. Після Листопадового
рейду 1921 р. Ю. Тютюнника в Україну, який завершився поразкою повстанців, та у зв'язку
з убивством за нез'ясованих обставин чільного члена УВО Ю. Отмарштайна (1922) стосунки
між Урядом УНР і УВО різко загострилися і набули рис ворожості. Актив УВО, який
складався переважно з галичан, засуджував полонофільський курс Державного Центру УНР,
особливо після загибелі С. Петлюри. Неофіційно УВО припинила свою діяльність у середині
30-х років, органічно злившись з ОУН, створеною з ініціативи УВО в 1929 р.
61. Мартинець Володимир (1899—1960) — український політичний діяч, журналіст і
публіцист, родом з Галичини; активний учасник українського студентського руху,
віце-президент ЦЕСУС (1926-1927); член Верховної команди УВО (1927-1933), один із засновників
ОУН, член і секретар ПУН, головний редактор пресового органу УВО «Сурма» і
теоретичного часопису ОУН «Розбудова нації» (1927 —1934); до початку 30-х років — один з найближчих
соратників голови ПУН. У1930 р. Є. Коновалець писав В. Мартинцю, що він має повну довіру
лише до трьох членів ПУН: до нього, Марганця, М. Сціборського і О. Сеника-Грибовського;
після 1932 р. переїхав з Праги до Парижа, де разом з М. Сціборським видавав газету
«Українське слово» (1934—1940). Після розколу в ОУН (1940) залишився на боці А. Мельника; по
закінченні Другої світової війни проживав у Німеччині, а з 1949 р. — у Канаді.
62. Коновалець Євген (1891 —1938) — український військовий і політичний діяч,
полковник Армії УНР, Верховний комендант УВО (1920-1934), Голова Проводу ОУН (1929-1938),
родом з с Зашків (Львівська область), у студентські роки — секретар львівської філії
«Просвіти», представник студентства в ЦК Української національно-демократичної партії;
учасник Першої світової війни в складі австро-угорської армії, в 1915 р. в чині прапорщика
потрапив у російський полон; з осені 1917 р. в Києві, став одним з організаторів широко відомої
252

формації Січових Стрільців, потім — командир куреня, полку, дивізії, корпусу та групи
Січових Стрільців; керовані Є. Коновальцем СС відіграли вирішальну роль у протигетьмансько-
му повстанні і захопленні військами Директорії УНР Києва (1918); як військовий комендант
столиці України забезпечив діяльність Директорії УНР, роботу Трудового Конгресу,
проголошення Акту соборності українських земель (січень 1919 p.); після визвольних змагань
створив Українську військову організацію (УВО); на Першому конгресі ОУН в 1929 р. обраний
Головою Проводу; маючи високий авторитет, багато зробив для організаційного зміцнення і
матеріального забезпечення діяльності ОУН, ідейного загартування її кадрів, для
усвідомлення провідним активом і членством гострої потреби безкомпромісної боротьби за українську
державу; мав широкі зв'язки в міжнародних політичних колах; смерть Є. Коновальця 23
травня 1938 р. від руки радянського агента стала непоправною втратою для ОУН, усього
українського національно-визвольного руху.
63. Назарук Осип (1883—1940) — український громадський і політичний діяч,
журналіст і публіцист, родом з Галичини; в 1905— 1918рр. — член Управи Української
радикальної партії і співредактор часопису «Громадський голос» (Львів), керівник пресової служби
Українських Січових Стрільців, член Української національної ради ЗУ HP; в 1919 p. очолював
управління преси і пропаганди Уряду УНР; у 1920—1922 pp. близький політичний
співробітник Диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, у 1922—1926 pp. перебував у Канаді і США,
став прихильником і пропагандистом гетьманської ідеї, організатором гетьманських «Січей»;
після повернення до Львова був пов'язаний з Українською християнською організацією,
працював редактором її пресового органу «Нова зоря».
64. Фещенко-Чопівський Іван (1884—1952) — український політичний і державний
діяч, вчений в галузі металургії, родом з Житомирщини; в 1917 р. — належав до УПСФ, член
Центральної Ради, в 1918 р. — міністр торгівлі і промислу, в 1919 р. — заступник Голови
Уряду і міністр народного господарства УНР; в лютому-серпні 1921 р. був головою Ради
Республіки; з 1921 р. професор Гірничої академії в Кракові; очолював Український допомоговий
комітет у Польщі. В 1945 р. заарештований НКВС, помер у таборі смертників Абезь.
65. Шемети: Володимир (1873-1933) і Сергій (1875-1975), брати з родини землевласників
на Полтавщині; активні діячі Української партії хліборобів-демократів; Сергій Шемет — член
Союзу гетьманців-державників, особистий секретар П. Скоропадського, помер в Австралії.
66. Ковенко Михайло (1888 — ?) — український військовий і політичний діяч, родом з
Харківщини; член УСДРП, згодом Української партії соціалістів-самостійників, інженер за
фахом; член Центральної Ради, в 1917 — 1918 pp. організатор куреня «Вільного козацтва» в
Києві, у січні 1918 р. призначений військовим комендантом столиці України; в 1919 р. був
головою Верховної слідчої комісії УНР для боротьби з контрреволюцією; від 1920 р. на еміграції
в Румунії. Подальша доля невідома.
67. Вікул Сергій (1890 -1937) - громадський діяч, журналіст; член ЦК УСДРП і
виконкому Всеукраїнської ради робітничих депутатів; у 1917 р. входив до складу Центральної ради
від української громади Петрограда, був членом комісії ЦР для розробки статуту автономії
України, учасник Демократичної наради в Петрограді від УСДРП; за радянської влади — на
науковій роботі. У 1919 р. виїхав до Німеччини, де розпочав створення т. зв. комуністичної
групи. У 1928 р. повернувся в Україну. Працював членом колегії ЦСУ УСРР, заступником
директора Інституту марксизму-ленінізму; зав. сектору Партвидаву ЦК КП(б)У; у 1933 р.
звинувачений за сфальсифікованою справою т. зв. Української військової організації і засуджений
до 10 років позбавлення волі. У 1937 р. засуджений до страти.
68. Сальський Володимир (1885—1940) — український військовий діяч, генерал-хорун-
жий Армії УНР, родом з Острога; полковник російської армії, учасник Першої світової війни;
в 1917 р. брав участь в українізації частин російської армії в Прибалтиці, з 1918 р. в
українському війську, спочатку на службі в гетьмана П. Скоропадського, потім — в Армії УНР:
нач. штабу 1-ї Сердюцької дивізії і військового коменданта Києва, командир Запорізького
258

корпусу, групи військ. З листопада 1919р. — міністр військових справ в уряді Б. Мартоса,
згодом — в уряді В. Прокоповича. Від 1924 р. — у Варшаві. До 1940 р. залишався міністром
уряду УНР в екзилі. Помер у Варшаві. Був одним з найбільш послідовних прихильників С
Петлюри, а після його смерті — головним військовим радником А. Лівицького.
69. Оскілко Володимир (1892-1926) - український військовий діяч, отаман Армії УНР,
родом з Волині; в кінці 1918 — на початку 1919 р. очолював Північну групу військ УНР, потім —
командувач південно-західного фронту проти більшовиків; 19 квітня 1919 р. здійснив спробу
державного перевороту, заарештувавши у Рівному членів Уряду УНР, однак потерпів невдачу
і втік до Польщі; потім мешкав у Рівному, де був убитий за нез'псованих обставин.
70. Тютюнник Василь (1882—1919) — український військовий діяч, генерал-хорунжий
Армії УНР, родом з Полтавщини; підполковник російської армії, учасник Першої світової
війни, командир батальйону 25-ї Сибірської піхотної дивізії; з березня 1918 р. в українському
війську на штабних посадах. Листопад 1918—липень 1919 р. — заст. начальника Генштабу,
начальник штабу Діючої армії УНР, тимчасово виконував обов'язки командувача Армії УНР,
помер 19 грудня 1919 р. у Рівному від тифу.
71. Можливо, мова йде про сотника Армії УНР Митрофана Самойленка (нар. 1893),
родом з Полтави, штабс-капітана російської армії, члена УПСР; від кінця 1917 р. працював у
штабі КВО, був його комісаром від більшовиків і Центральної ради, у березні 1918 р. -
військовий комендант Полтави; підчас протигетьманського повстання — в. о. начальника
штабу Запорізького корпусу; потім — офіцер зв'язку військового міністерства УНР з Державним
секретаріатом військових справ ЗУНР у Станіславі; після визвольних змагань залишився в
Україні, працював у Полтавському губревкомі, а в серпні 1920 р. прийнятий на роботу до
Центральної школи червоних старшин в Харкові; в наступні роки заарештований і засуджений.
72. Болбочан Петро (1883 — 1919) — український військовий діяч, отаман і полковник
Армії УНР, родом з Бесарабії (тепер Чернівецька область); офіцер російської армії, учасник
Першої світової війни; в 1917 р. створив на Південно-Західному фронті з добровольців
5-го корпусу 1-й Український республіканський полк, який привів у розпорядження
Центральної ради; на чолі 1-ї Запорізької дивізії, а потім Кримської групи військ УНР брав участь
у боях з більшовиками на Лівобережній Україні та в Криму (1918); після протигетьманського
повстання командував Запорізьким корпусом і всіма військами УНР на Лівобережній Україні
(1919). Проте несподівано був відсторонений від командування; у червні 1919 р. в Проскурові
(тепер Хмельницький) П. Болбочан був втягнутий в одну з чергових змов проти Директорії та
Уряду УНР і здійснив спробу самочинно повернутися до командування Запорізьким
корпусом. Однак підтримки у військових не знайшов, був заарештований і відданий до
військового суду, за вироком якого страчений. З цим рішенням погодився й Головний отаман військ
УНР С Петлюра. Пізніше, відкидаючи звинувачення на свою адресу в справі П. Болбочана,
С. Петлюра нагадав, що й гетьман Б. Хмельницький сотнями карав таких «мучеників-
бунтівників», котрі своїми нерозважними діями «шкодили великій справі будівництва нашої
держави». В історії з П. Болбочаном не до кінця з'ясована й роль М. Чеботаріва. Захоплений
у полон більшовиками сотник Армії УНР Б. Цебро показав, що М. Чеботарів знав про наміри
Болбочана і погодився його підтримати, але потім змінив свою позицію. Разом з тим не
можна не визнати, що П. Болбочан належав до числа найбільш талановитих командирів Армії
УНР і його доля — одна із сумних сторінок історії визвольних змагань.
73. Петрів Всеволод (1883—1948) — український військовий і громадсько-політичний
діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, член УПСР, родом з Києва; полковник російської армії,
учасник Першої світової війни; з 1917 р. в українському війську, сформував і привів у Київ
Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка, брав участь в боях з більшовиками в м. Києві та в
поході Запорізького корпусу на Кримський півострів (1918); в 1919—1920 роках був
начальником Спільної юнацької школи, командиром Північної дивізії і Волинської групи військ УНР,
військовим міністром УНР, інспектором піхоти і нач. Генерального штабу Армії УНР; на
еміграції спочатку в Польщі, з 1923 р. — у Чехо-Словаччині: один із засновників Українського
259

військово-наукового товариства у Празі та спортивного товариства «Січ» в Подєбрадах, член
Українського історико-філологічного товариства в ЧСР, автор численних статей у військових
та загальних журналах і газетах. З 1945 р. у Німеччині, помер у Аусбурзі.
74. Сінклер Володимир (1879-1945) - український військовий діяч, генерал-поручник
Армії УНР; генерал-майор російської армії, учасник Першої світової війни: начальник штабу
2-ї гвардійської дивізії, командир 176-го Переволоцького піхотного полку на Південно-
Західному фронті; з 1917 р. в українському війську, спочатку один із співробітників
Генерального штабу, у березні 1918 р. перебував у складі першого генерал-квартирмейстерства
Генштабу Армії УНР; після служби у гетьмана П. Скоропадського призначений першим гене-
рал-квартирмейстером Генштабу (1918); наприкінці 1919 р. очолював штаб Діючої армії УНР;
на початку 1920 р. був керівником української військової делегації на переговорах з
поляками; з кінця 1920 р. і до лютого 1921 р. — начальник штабу Армії УНР, потім — член Вищої
військової ради, з 1924 р. у відставці; проживав у Польщі, де в 1945 р. заарештований НКВС,
помер у в'язниці в Києві.
75. Капустянський Микола (1879—1969) — український військовий і політичний діяч,
генерал-полковник Армії УНР; родом з Катеринославщини (тепер Дніпропетровська
область); підполковник російської армії, учасник Першої світової війни: ад'ютант штабу
піхотної дивізії, штаб-офіцер для особливих доручень штабу 3-го армійського корпусу Південно-
Західного фронту; в 1917 р. — начальник штабу 1-ї піхотної дивізії 34-го армійського корпусу,
перетвореного згодом в 1-й Український корпус, брав активну участь у боях з
більшовицькими частинами 2-го гвардійського корпусу, який з району Вінниці наступав на Київ; з березня
1918 р. працював у 2-му генерал-квартирмейстерстві Генерального штабу; після протигеть-
манського повстання призначений начальником оперативного управління Генштабу Армії
УНР (1919 p.), потім тривалий час хворів; після 1920 р. працював першим, потім третім гене-
рал-квартирмейстером Головного управління Генштабу Армії УНР, був членом Вищої
військової ради УНР; у 1929 р. обраний до складу Проводу ОУН, керував військовою
референтурою, після розколу ОУН (1940) був на боці А. Мельника; в жовтні 1941 р. обраний до
складу Української національної ради в Києві, вважався командуючим збройними загонами
ОУН (М), переслідувався гестапо; в 1923—1939 pp. проживав у Франції, потім — у Львові, від
1945 р. - в Німеччині. Після Другої світової війни був військовим міністром УНР в екзилі.
76. Вишиваний Василь (справжнє ім'я Вільгельм Габсбург-Лотрінген) (1895—1948) —
австрійський ерцгерцорг, член родини імператорського дому Габсбургів, полковник
Українських Січових Стрільців, вважався одним з претендентів на український трон, проте сам
заперечував це; в 1918 р. командував армійською групою австро-угорських військ на Україні,
до складу яких входила формація УСС; за часів Директорії УНР деякий час працював у
міністерстві військових справ; був палким прихильником українського визвольного руху;
після Другої світової війни таємно заарештований радянською військовою контррозвідкою у
Відні, вивезений до СРСР, помер у в'язниці в Києві.
77. У цьому твердженні помилка, бо В. Петрів командував Юнацькою військовою
школою навесні 1919 р.
78. Рябцев Костянтин (1879—1919) — полковник російської армії (1917), учасник
російсько-японської та Першої світової воїн, член партії есерів; з вересня 1917 р. —
командувач військ Московської військової округи; під час Жовтневого перевороту вчинив упертий
опір більшовикам у Москві; потім переїхав до Харкова, де працював в одній із газет; після
захоплення Харкова в кінці червня 1919 р. денікінськими військами був заарештований і
звинувачений у виступі проти генерала Л. Корнілова в серпні 1917 р. та у недостатньо енергійній
боротьбі з більшовиками, засуджений до розстрілу.
79. Керенський Олександр (1881 —1970) — російський політичний і державний діяч,
адвокат за фахом; з 1912 р. — депутат 4-ї Державної думи, очолював фракцію трудовиків; після
Лютневої революції 1917 р. — член і товариш голови Виконкому Петроградської ради
260

робітничих і солдатських депутатів від партії есерів, член Тимчасового комітету Державної
думи; в березні 1917 р. обійняв посаду міністра юстиції в Тимчасовому уряді, потім був
військовим і морським міністром, а з 8 липня і до 25 жовтня 1917 р. очолював Тимчасовий
уряд; після Жовтневого перевороту намагався організувати боротьбу з більшовиками, але
зазнав невдачі; потім опинився на Дону, де не знайшов спільної мови з керівниками білого
руху; в 1918 р. емігрував до Франції, а в 1940 р. переїхав до США, до кінця свого життя
залишався на антибільшовицьких позиціях.
80. Курилко — підполковник, потім генерал-майор російської армії, в липні 1917 р.
командуванням військ Московської військової округи був призначений начальником
Харківського гарнізону, вважався представником демократичних кіл офіцерства.
81. Після Жовтневого перевороту у Петрограді Харківський військово-революційний
комітет 26 жовтня 1917 р. усунув з посади начальника Харківського гарнізону генерала
Курилка і погодився на призначення замість нього М. Чеботаріва. Однак уже через деякий час
його повноваження були помітно обмежені, бо 4 грудня 1917 р. загальні збори солдатської
секції при Харківській Раді робітничих, солдатських і селянських депутатів прийняли
рішення, щоб накази по гарнізону виконувалися лише з санкції Військової Ради при Харківській
Раді, де перевагу мали більшовики. А вже через кілька днів М. Чеботарів був змушений
втекти з Харкова до Києва.
82. Гомзин Борис (1887 — ?) — український письменник і громадсько-політичний діяч,
полковник української армії, учасник визвольних змагань, діяч гетьманського руху; з 1921 р.
на еміграції в Чехо-Словаччині і Німеччині, редактор журналу «Нація в поході»; прихильно
ставився до українського націоналістичного руху, автор статей і нарисів удрукованих
виданнях «Розбудова нації» та «Сурма».
83. Кедровський Володимир (1890-1970) - український громадсько-політичний і
військовий діяч, полковник Армії УНР; член ЦКУПСРу 1917-1918 pp., член Центральної
ради, заст. голови Українського військового комітету, заст. Генерального секретаря військових
справ; влітку 1919 р. обіймав посаду головного державного інспектора Армії УНР; з осені
1919 р. до 1921 р. був послом УНР в Латвії, Естонії і Фінляндії, з 1923 р. - на еміграції в США.
84. Порш Микола (1879—1944) — український політичний і громадський діяч,
економіст, родом з Лубен (Полтавщина); один із засновників і чільних діячів РУП і УСДРП. У
1917 р. — член Центральної ради, голова Всеукраїнської ради робітничих депутатів і
Крайового комітету по охороні революції; обіймав посади генеральних секретарів праці і
військових справ; у 1918 р. активний учасник протигетьманського повстання; в 1919-1920 pp. був
послом УНР в Німеччині, де й залишився на еміграції; відійшов від активної участі в
політичному житті; автор низки праць з економічних питань і статистики; цікавився процесами
українізації в радянській Україні, був зв'язаний з українсько-американським комуністичним
видавництвом «Космос» у Берліні; з цього приводу в українських еміграційних колах
існувала підозра у його співпраці з більшовиками.
85. Холодний Петро (1876—1930) — відомий художник-імпресіоніст, родом з
Київщини; мистецьку освіту отримав у Київській художній школі М. Мурашка. Від 1917 р. працював
у Генеральному секретарстві освіти уряду УНР за доби Центральної ради, був товаришем
міністра освіти УНР за часів Директорії. Від 1921 р. — спочатку на еміграції в Польщі, потім
проживав у Львові: займався оформленням інтер'єрів церков (зокрема — автор вітражів
Успенської церкви), створив низку портретів старшин Армії УНР та ін. Помер у Варшаві.
86. Верховський Олександр (1886—1941) — російський і радянський військовий діяч,
генерал-майор російської армії; учасник російсько-японської і Першої світової воєн; займав
посади у військових, армійських та флотських штабах; в 1916 р. — начальник десантних
військ, що мали захопити Трапезунд (Туреччина); влітку 1917 р. призначений командувачем
військ Московської військової округи, а з вересня того ж року — військовим міністром
261

Тимчасового уряду Росії; у жовтні 1918 р. заарештовувався більшовиками за співпрацю з
есерами, потім — звільнений. У 1919 р. вступив до Червоної армії, перед арештом в кінці
30-х років мав звання «комкора», засуджений до розстрілу, реабілітований після смерті
Й. Сталіна. Ще в часи командування МВО О. Верховський, всупереч вказівкам Тимчасового
уряду, дозволив створити в Москві український артилерійський дивізіон.
87. Бош Євгенія (1879—1925) — діяч більшовицької партії, родом з м. Очакова (тепер
Миколаївщина), член РСДРП з 1901 р.; у 1905—1912 pp. працювала в більшовицьких
організаціях на Україні. Навесні 1912 р. заарештована і вислана в Іркутську губернію; після
втечі із заслання перебувала на еміграції; від березня 1917 р. в Києві — член Київського
комітету РСДРП (б), потім — голова Південно-Західного комітету РСДРП (б); у грудні 1917 р.
призначена народним секретарем внутрішніх справ радянського уряду в Україні; в
1918—1922 pp. перебувала на партійній та військовій роботі в Пензі, Астрахані, Чернігові,
потім — працювала в центральних установах РРФСР. Через тяжку хворобу покінчила життя
самогубством.
88. Волох Омелян (1885 — 1937) — отаман Армії УНР, штабс-капітан російської армії; в
1917 р. — командир 2-го Українського полку, потім — Запорізького корпусу і Гайдамацької
бригади; перебуваючи під впливом партії «боротьбистів», на початку грудня 1919 р.
намагався заарештувати у Любарі С Петлюру та членів Уряду УНР; перейшов на бік
більшовиків. У 1933 р. засуджений у справі «УВО», у 1937 р. — розстріляний.
89. Тимошенко Сергій (1881 —1950) — український архітектор і громадсько-політичний
діяч із Чернігівщини; член РУП і УСДРП; від 1917 р. — Харківський губернський комісар і
член Центральної ради; в 1919 —1920 pp. обіймав посаду міністра шляхів УНР; учасник
Другого зимового походу Армії УНР (1921 p.). У 1920 —30-х pp. жив на Галичині, на Волині і Чехо-
Словаччині; від 1943 р. — в Німеччині, з 1946 р. — у США.
90. Феденко Панас (літ. псевдонім В. Тирса) (1893—1981) — український політичний і
громадський діяч, родом з Катери нославщи ни; підчас навчання в Петроградському
університеті брав участь в роботі місцевої Української громади, з 1915 — член УСДРП; у червні 1917 р.
після повернення в Україну був обраний до Української Центральної ради, в 1919 р. — член ЦК
партії і редактор центрального органу УСДРП «Робітнича газета», один із активних учасників
Трудового Конгресу в Києві; в 1919—1920 pp. обіймав посаду товариша міністра інформації
уряду УНР; від березня 1921 р. на еміграції в Чехо-Словаччині, а потім Німеччині: брав
активну участь у міжнародному соціалістичному русі, був членом Виконкому Соцінтерну від
УСДРП, викладав в Українському вільному університеті та Українському педагогічному
інституті ім. М. Драгоманова у Празі; автор значної кількості наукових праць з історії українського
національно-визвольного руху, української суспільно-політичної думки; редактор і
співробітник низки українських періодичних видань у діаспорі.
91. Революційна українська партія — перша українська політична партія на теренах
тогочасної Російської імперії, заснована в лютому 1900 р. в Харкові з ініціативи членів
студентських громад Д. Антоновича, М. Русова, Л. Мацієвича, П. Андрієвського, Ю. Колларда
та ін. Установчий з'їзд РУП в Києві (1902) обрав ЦК партії і Закордонний комітету Львові для
керівництва видавничою діяльністю. Першу програму РУП, у якій проголошувалась ідея
політичної самостійності України, написав М. Міхновський (видана у Львові брошурою під
назвою «Самостійна Україна»). У проекті нової програми від 1903 р. ЦК РУП заявив, що
партія визнає «принципи, конечні цілі і тактику міжнародної соціал-демократії» та
виборюватиме національно-територіальну автономію України з окремим представницьким
Зібранням (сеймом) у складі демократичної Російської держави. На початку своєї діяльності РУП
схилялася до терору і збройних виступів проти царської влади, потім зосередилася на
організації селянських страйків; проте головним напрямком діяльності РУП була агітаційно-
пропагандистська робота в середовищі сільського і частково міського пролетаріату; в різні
роки партія видавала низку загальнопартійних газет і журналів: «Гасло», «Селянин»,
«Праця», «Дзвін» та ін.; РУП прагнула співпрацювати з неукраїнськими соціалістичними партіями
262

(єврейськими, польськими, російськими); від 1903 р. загальновизнаним лідером партії став
М. Порш; на зламі 1904/1905 років у РУП стався розкол, внаслідок якого більшість на чолі з
М. Поршем, В. Винниченком, С. Петлюрою, В. Садовським та іншими в грудні 1905 р.
перебрала назву УСДРП; від 1902 р. із середовища РУП виділилась окрема Українська народна
партія на чолі з М. Міхновським.
92. Антонович Дмитро (1877—1945) — український історик мистецтва і театру,
громадсько-політичний діяч, один із засновників РУП, у 1917 р. — чільний діяч УСДРП, товариш
голови Центральної ради; в 1918 р. обіймав посади морського міністра в урядах УНР; з 1919 р.
очолював українську дипломатичну місію в Італії, від 1921 р. — на еміграції в Австрії і Чехо-
Словаччині; один із засновників Українського вільного університету (Відень-Прага), його
проректор і ректор; у 1925—1945 pp. директор Музею визвольної боротьби України і голова
Українського історико-філологічного товариства у Празі.
93. Всеросійська демократична нарада — скликана 14 — 22 вересня 1917 р. за рішенням
Центрального виконавчого комітету Рад робітничих та солдатських депутатів і Виконавчого
комітету Рад селянських депутатів з метою стабілізації політичного та економічного
становища в країні й уникнення загальної кризи, поглиблюваної війною і діями більшовиків. Від
України в нараді брали участь 23 члени УПСР, 13 членів УСДРП та ряд представників інших
партій і організацій. Однак у кінцевому рахунку діяльність Демократичної наради виявилася
безрезультативною. Обраний нарадою постійний орган — Демократична рада або
предпарламент виявився не в змозі призупинити кризу в країні, яка призвела до Жовтневого
перевороту і перемоги більшовиків.
94. Ленін Володимир (Ульянов) (1870—1924) — лідер партії більшовиків, радянський
державний діяч, засновник та ідеолог більшовизму і міжнародного комуністичного руху —
організатор і керівник Жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді; в 1917—1924 роках
очолював перший робітничо-селянський уряд — Раду Народних Комісарів Російської Федерації,
а потім СРСР.
95. Плеханов Георгій (1856—1918) — діяч російського і міжнародного соціалістичного
руху, теоретик і пропагандист марксизму, філософ та історик, один із засновників РСДРП,
згодом — один із лідерів меншовиків (1903); внаслідок переслідувань царською поліцією в
січні 1880 р. виїхав за кордон, де проживав до 1917 р.; в березні 1917 р. повернувся до Росії,
очолив меншовицьку групу «Єдність», виступав проти курсу більшовиків на підготовку і
проведення соціалістичної революції, оскільки не бачив об'єктивних умов для її здійснення;
заперечуючи можливість будівництва соціалізму в Росії, не брав участі у боротьбі з радянською
владою, помер у червні 1918 р. у Фінляндії, похований в Петрограді.
96. Мілюков Павло (1859—1943) — російський політичний і державний діяч, відомий
історик і публіцист; в 1905 р. один з організаторів партії кадетів («Народної свободи») з
1907 р. — голова ЦК партії, редактор її пресового органу «Речь», був депутатом 3-ї і 4-ї
Державної Думи, координував і направляв діяльність кадетської фракції; в роки Першої світової
війни підтримував загарбницькі плани Росії, критикував діяльність царського уряду за
нездатність успішно вести війну; після Лютневої революції 1917 р. у першому складі
Тимчасового уряду обійняв посаду міністра закордонних справ; ініціатор ноти від 18 квітня 1917 р.
про готовність Росії вести війну «до переможного кінця»; в 1918—1919 pp. перебував на
півдні Росії, де активно співпрацював з білим рухом; з 1920 р. на еміграції, спочатку в Англії,
потім — у Франції; до кінця свого життя залишався противником більшовиків, у роки Другої
світової війни відмовився від співпраці з німцями.
97. Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів відбувся у
Києві 4 — 6 грудня 1917 р. (за новим стилем 17 — 19 грудня) з ініціативи більшовиків, котрі
прагнули протиставити його Центральній раді і домогтися її переобрання, розраховуючи на
перемогу. Однак більшість делегатів висловила повне довір'я і підтримку Центральній раді.
Потерпівши невдачу, більшовицька фракція з'їзду з групою членів Київської Ради робітничих
263

депутатів переїхала до Харкова, де, об'єднавшись з делегатами Обласного з'їзду Рад
робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криворізького басейнів, провела 11 — 12
(24-25) грудня 1917 р. Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, який проголосив встановлення в
Україні радянської влади.
98. Йдеться про Закон про створення народного війська, ухвалений Малою радою
Центральної ради 3 січня 1918 р. Цей закон вважався тимчасовим і доручав Генеральному
секретарству з військових справ розробити Закон про народну міліцію і водночас приступити до
створення кадрів інструкторів, тобто підготовлених військових фахівців, котрі мали
складатися з трьох корпусів відповідно до наявних військових округ: Київської, Харківської і
Одеської. Ці кадрові корпуси мали служити обороні кордонів УНР від зовнішніх нападів та
захищати здобутки революції від спроб повернути старий лад. Поряд із зазначеним
передбачалася поступова демобілізація старої армії. Однак стрімкий розвиток подій не дав часу на
проведення у життя згаданого Закону.
99. Садовський Валентин (1886—1947) — український громадський і політичний діяч,
економіст, родом із Волині; закінчив Київський університет св. Володимира і Петербурзький
політехнічний інститут; член РУП і УСДРП; в 1917 р. — в складі Центральної ради від
українських соціал-демократів, генеральний секретар судових справ в Уряді ЦР; в 1918 р. —
один з активних діячів Українського національного союзу, який очолив антигетьманське
повстання в Україні; з 1920 р. на еміграції в Польщі і Чехо-Словаччині, доцент і професор
Української господарської академії в Подєбрадах, член Українського наукового інституту у
Варшаві; після Другої світової війни заарештований НКВС в Празі, помер в ув'язненні. Був
одним із найближчих соратників і однодумців С. Петлюри.
100. Олесіюк (Олесевич) Тиміш (1895—1978) — український громадський і
політичний діяч, родом з Володавщини (Підляшшя); член Української Центральної ради від Холм-
щини і Підляшшя, заст. Холмського губернського комісара освіти (1917—1918), з жовтня
1918 р. — аташе української дипломатичної місії у Варшаві та секретар на переговорах
Уряду УНР з Польщею, в 1920—1921 pp. — представник Уряду УНР на польсько-російських
переговорах у Ризі; потім — на еміграції в Німеччині, член екзильного Уряду УНР; з 1947 р.
проживав у США.
101. Кирей Василь (1879—1942) — військовий діяч, генерал-майор російської армії,
учасник Першої світової війни: командир дивізіону, 6-ї гарматної бригади, 23-го армійського
корпусу на Південно-Західному фронті; в грудні 1917 р. призначений Центральною радою на
посаду головнокомандувача українських збройних сил, у січні-лютому 1918 р. один з членів
штабу Гайдамацького кошу Слобідської України, потім на службі у гетьмана П.
Скоропадського; від початку 1919 р. в лавах Добровольчої армії генерала А. Денікіна; влітку 1920 р. за
дорученням барона П. Врангеля вів переговори з представниками УНР та українських
повстанців про спільні дії проти більшовиків; від 1924 р. на еміграції в Чехо-Словаччині.
102. Чикаленко Левко (1888—1965) — громадський і політичний діяч, археолог за фахом,
син Євгена Чикаленка, родом з Херсонщини, активний діяч УСДРП; в 1917 р. — член
Центральної ради, очолював її секретаріат; після 1920 р. на еміграції в Польщі, Чехо-Словаччині,
Франції, Німеччині, з 1948 р. проживав у США; автор низки наукових праць з археології.
103. Бурцев Володимир (1862—1942) — російський публіцист, народоволець, пізніше
зв'язаний з партією есерів; з кінця XIX ст. проживав за кордоном — в Англії, Швейцарії,
Франції; з 1906 р. почав займатися роботою щодо викриття провокаторів і агентів російської
поліції в революційному середовищі, у тому числі за кордоном; одним з таких провокаторів
виявився керівник бойової організації есерів Азеф; вороже зустрів Жовтневий переворот
1917 р. і прагнув сприяти боротьбі з більшовиками.
104. Азеф Євно (1869—1918) — один з лідерів партії російських есерів, очолював її
бойову організацію і здійснив кілька гучних терористичних актів, зокрема, вбивство
264

міністра внутрішніх справ Росії В. Плеве (1904) і московського генерал-губернатора
великого князя Сергія Олексадровича (1905); водночас ще з 1892 р. був провокатором і агентом
царської поліції; у 1908 р. викритий В. Бурцевим, засуджений ЦК партії есерів до страти,
але втік; у 1915 р. був заарештований в Німеччині як російський шпигун, помер у
берлінській тюрмі.
105. Певний Аполлон (1888 — ?) — український громадський і військовий діяч, за фахом
агроном; в 1917 р. — член Українського генерального військового комітету, один з
організаторів «Вільного козацтва»; в 1919 р. — заст. Головного державного інспектора Армії УНР;
діяльність Державної інспектури, покликаної контролювати працю військових фахівців,
негативно сприймалася частиною командного складу Армії УНР; в середині 20-х років
повернувся на Україну; прізвище А. Певного згадувалося під час допитів осіб, заарештований ДПУ
УСРР у справі так званого «Українського національного центру» (1931 p.).
106. Микола Миколайович (молодший) (1856—1929) — російський Великий князь з
династії Романових, онук імператора Миколи І, генерал від кавалерії; в роки Першої світової
війни — головнокомандувач російських армій (1914—1915), потім — намісник царя на
Кавказі і командувач військ Кавказького фронту (1915—1917), після Лютневої революції 1917 р.
у відставці; від березня 1919 р. на еміграції в Італії, потім — у Франції; з огляду на загибель
царя Миколи II і його сім'ї вважався головним претендентом на російський трон.
107. Олександр Кандиба (псевдонім Олесь) (1874—1944) — видатний поет, родом із
Сумщини; за фахом ветеринарний лікар; літературну діяльність розпочав з 1903 p.; від 1911 p.
жив і працював у Києві; в 1919 р. виїхав за кордон, спочатку в Будапешт та Відень, а з 1924 р.
мешкав Празі, брав активну участь в громадському і культурно-освітньому житті української
еміграції.
108. Мова йде про створений ще в листопаді 1917 р. в Києві Галицько-буковинський
курінь Січових Стрільців, який і в той час і пізніше був найбільш дисциплінованою,
згуртованою і боєздатною формацією військ УНР.
109. IV Універсал, прийнятий на засіданні Малої ради Української Центральної ради
22 січня 1918 р., проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною
державою українського народу», перейменував Генеральний Секретаріат у Раду Народних
Міністрів. Проголошувались заміна постійного війська народною міліцією, вибори місцевих
народних рад, встановлення державної монополії торгівлі та контроль над банками,
підтверджувалась передача землі селянам без викупу, доручалось Уряду УНР продовжувати
переговори з Центральними державами стосовно підписання мирного договору, закликати все
громадянство до боротьби з більшовиками. Проголошення IV Універсалу відбулося за умов
загострення внутрішнього становища в Україні, внаслідок наступу радянських військ та
пожвавлення діяльності більшовицьких організацій.
ПО. Скоропадський Павло (1873—1945) — український державний і військовий діяч,
гетьман України (1918 р.), походив із старовинного козацько-шляхетського роду
Скоропадських; учасник російсько-японської (1904—1905) та Першої світової воєн; флігель-ад'ютант
російського царя Миколи II, генерал-лейтенант; в 1917 р. — командир 34-го армійського
корпусу Південно-Західного фронту, реорганізованого восени т. р. в 1-й Український корпус;
почесний військовий отаман Українського вільного козацтва; 29 квітня 1918 р. на
Всеукраїнському хліборобському конгресі в Києві проголошений Гетьманом України; низкою
актів розпускалась УЦР, замість УНР проголошувались Українська Держава, відновлювалось
право приватної власності, влада переходила до гетьмана і т. д. 14 грудня 1918 р. внаслідок
протигетьманського повстання, організованого Українським національним союзом, зрікся
влади і виїхав до Німеччини. Входив до ради присяжних Українського союзу хліборобів-дер-
жавників (УСХД). Згодом через розбіжності з В. Липинським розпустив УСХД, заснував
Союз гетьманців-державників і очолив гетьманський рух. Загинув під час бомбардування
поблизу Мюнхена у Баварії.
265

111. Йдеться про те, що після захоплення Києва 9 лютого 1918 р. більшовицькими
військами під командуванням лівого есера Михайла Муравйова мали місце ганебні факти
розстрілу колишніх офіцерів російської армії, українських старшин, котрі з різних причин
залишилися в місті. Кількість вбитих оцінюється в 5 тис. осіб і більше.
112. Йдеться про Ольгу Панасівну Петлюру.
113. Леся Петлюра (1911 —1941) — донька С В. Петлюри; після переїзду з батьками до
Парижа навчалася в паризькому ліцеї «Фенельон», у 1933—1935 pp. — на
літературно-науковому факультеті університету м. Бордо (Франція). Померла 6 листопада 1941 р. від
туберкульозу в містечку Комбо ле Бен; потім була перепохована поряд з батьком на цвинтарі Мон-
парнас у Парижі.
114. Табуї — французький генерал, начальник військової місії при штабі Південно-
Західного фронту в роки Першої світової війни, потім — комісар Уряду Франції при
Українській Центральній раді в грудні 1917 р.-січні 1918 р.
115. Шинкар Микола (?-1920) — український військовий діяч; член Центральної ради,
Всеукраїнської ради військових депутатів, в січні 1918 р. командувач військ Київської
військової округи; влітку 1918 р. керував повстанськими загонами (до 5 тис. бійців), котрі
діяли в районах Канева і Корсуня проти гетьманської влади; під час протигетьманського
повстання ЗО листопада 1918 р. зі своїми загонами захопив Полтаву, вчинив жорстоку
розправу над місцевою цивільною та військовою адміністрацією, жертвами якої стали понад
100 старшин і командир VI Полтавського корпусу генерал О. Слісаренко; будучи зв'язаний з
українськими лівими есерами, навесні 1919 р. підняв повстання проти Директорії УНР на
Полтавщині; загинув у листопаді 1920 р. в боях з українськими військами на Уманщині.
116. Іванів Михайло (1866—1926) — український військовий діяч, генерал-хорунжий
Армії УНР; генерал-майор російської армії, учасник Першої світової війни: командир полку,
дивізії, армійського корпусу; в 1917 р. брав участь у роботі 1-го Всеукраїнського військового
з'їзду, обраний членом Українського генерального військового комітету; у подальшому
виконував обов'язки начальника відділу Головної інспекції Армії УНР (1917—1918), за гетьмана
П. Скоропадського був начальником картографічного відділу Головного геодезійного
управління, згодом на еміграції в Польщі.
117. Шварцбарт Самуїл (1886—1938) — убивця С Петлюри, родом з єврейської
родини в Ізмаїлі (Бесарабія); під час Першої світової війни перебував у Французькому
Іноземному легіоні; після поранення повернувся на Україну, де вступив до загону Червоної гвардії в
Одесі, після 1920 р. знову проживав у Франції; 25 травня 1926 р. С Шварцбарт застрелив у
Парижі Голову Директорії УНР С Петлюру і здався французькій поліції; мотивуючи свій
вчинок помстою за єврейські погроми в Україні в 1918—1920 pp., до яких начебто був
причетний С. Петлюра. 18 — 26 жовтня 1927 р. відбувся суд над вбивцею і присяжні засідателі
дійшли висновку, що «Шварцбарт не винен у тому, що стріляв у С Петлюру». Українська
сторона, яка виставила багато документальних доказів про особисту непричетність С
Петлюри до єврейських погромів і про заходи Уряду УНР стосовно поборювання цього
ганебного явища, вважала (і небезпідставно), що Шварцбарт діяв за намовленням більшовиків, для
яких постать С. Петлюри асоціювалася з українською самостійністю. Суд над Шварцбартом
став актом несправедливості не лише щодо С Петлюри, а й до всього українського
національного руху.
118. В історії з організацією Гайдамацького Коша Слобідської України і призначенням
на посаду його командира С. Петлюри М. Чеботарів упустив чи забув дуже важливий і
принциповий момент, а саме: розпорядженням командувача Київської військової округи
полковника Шинкаря Симон Петлюра призначався отаманом не лише одного коша, а отаманом
українських гайдамацьких кошів Слобожанщини; водночас він наділявся правами
командувача армії.
266

119. Криленко Микола (1885 — 1938) — більшовицький державний діяч, родом зі Смо-
ленщини (Росія), член більшовицької партії з 1904 p.; після лютого 1917 р. — голова
полкового і дивізійного комітетів ІІ-Ї армії, член першого складу Всеросійського центрального
виконавчого комітету, активний учасник Жовтневого перевороту в Петрограді; після
перемоги більшовиків був призначений Верховним головнокомандувачем російських
армій, наркомом з військових справ; з 1918 р. працював в органах юстиції, суду і
прокуратури; помічник прокурора і прокурор РРФСР, нарком юстиції РРФСР і СРСР; в 1938 р.
репресований; виступаючи в 1918—1931 pp. як державний обвинувач в політичних процесах
проти так званих ворогів радянської влади, М. Криленко став сам жертвою безглуздих і
безпідставних звинувачень.
120. Полтавець-Остряниця Іван (1890—1957) — український військовий і політичний
діяч, полковник, родом з Чигиринщини (тепер Черкаська область); на Всеукраїнському з'їзді
Вільного Козацтва у жовтні 1917 р. обраний генеральним осавулом; з кінця квітня 1918 р. —
генеральний писар гетьмана П. Скоропадського; з 1919 р. на еміграції в Німеччині. У 1920 р.
створив Українське Народне козаче товариство. Проживав у Мюнхені, цікавився націонал-
соціалістичним рухом; в 20 — 30-х роках і під час Другої світової війни намагався реанімувати
рух «вільного козацтва», творив різні товариства, іменуючи себе «гетьманом» та ін.
121. Вільне Козацтво — добровільні військово-міліційні формування, які вперше
виникли в квітні 1917 р. на Звенигородщині (нині Київська область) для охорони внутрішнього
порядку; з Київщини цей рух поширився на інші райони України; 16—20 жовтня 1917 р. в
Чигирині відбувся Всеукраїнський з'їзд Вільного Козацтва, на якому отаманом цієї формації
було обрано генерал-лейтенанта П. Скоропадського; загальна чисельність організованого
козацтва становила 60 тис. чоловік; спочатку Генеральна рада Вільного Козацтва
підпорядковувалася Генеральному секретаріату внутрішніх справ, пізніше — Генеральному
секретаріату військових справ Центральної ради. У січні-лютому 1918 р. вели бойові дії з
більшовицькими військами на підступах до Києва і в місті; у березні-квітні 1918 р. на вимогу
німецького військового командування Вільне Козацтво було роззброєне і розпущене.
122. Донцов Дмитро (1883—1973) — український публіцист і літературний критик,
громадський діяч, родом з Мелітополя. Член РУП і УСДРП. Внаслідок репресій царської
влади в 1908 р. виїхав за кордон. У 1914—1916 pp. був членом і першим головою Союзу
визволення України (СВУ), очолював Українське пресове бюро у Берліні. У 1918 р. — голова
Українського телеграфного агентства; в 1919—1921 pp. працював при дипломатичній місії
УНР у Швейцарії. Від 1922 р. проживав у Львові, був редактором «Літературно-Наукового
Вісника», часопису «Заграва», «Вісника» (1933 -1939) та ін. В 1923 -1924 pp. разом з УВО
створив Українську партію національної роботи, яка однак незабаром розпалася. На цьому грунті
у Донцова загострились особисті стосунки з керівником УВО Є. Коновальцем. У 1926 р. видав
відому працю «Націоналізм». Згодом також низку інших праць, які склали ідейні основи
українського націоналізму. Послідовно відстоював ідею незалежності України. У практичній
діяльності Д. Донцов не зв'язав себе з ОУН. Був критично налаштований до всіх
українських партій соціалістичної орієнтації. Напередодні Другої світової війни був
заарештований польською владою, вийшов з ув'язнення після падіння Польщі. Від 1947 р. жив і
працював у Канаді.
123. Дідушок Василь (1889—1937) — сотник Українських Січових Стрільців, згодом
полковник Армії УНР; наприкінці 1917 р. кілька днів був командиром
«Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців», потім його заступив на цій посаді Є. Коновалець; в січні
1919 р. — начальник штабу Корпусу Січових Стрільців.
124. Сушко Роман (1894—1944) — український військовий і політичний діяч, полковник
Армії УНР, родом із Львівщини; в роки Першої світової війни поручник Легіону Українських
Січових Стрільців; в 1916 —1917 pp. перебував у російському полоні; з кінця 1917 р. один з
організаторів формації Січових Стрільців у Києві, в 1919 —1920 pp. — командир 11 (2) дивізії СС,
потім — 16-ї бригади Січової дивізії; учасник Другого зимового походу 1921 p.; активний діяч
267

УВО і ОУН, після розколу 1940 р. в ОУН залишився на боці А. Мельника. Вбитий у січні
1944 р. у Львові.
125. Всеросійський земський союз — загальноросійська громадська організація,
створена в липні 1914 р. для допомоги уряду під час війни; до її мережі входили губернські,
фронтові, обласні та повітові комітети; спочатку вони займалися наданням допомоги хворим і
пораненим (створення шпиталів, санітарних потягів), потім виконували завдання щодо постачання
армії одягом, білизною та взуттям; провідна роль в діяльності земських комітетів належала
представникам кадетської партії, котрі критично ставились до неспроможності царської
влади ефективно керувати країною в умовах війни; у грудні 1916 р. поліція розігнала з'їзди
всеросійських земств і союзу міст; після Лютневої революції 1917 р. представники Союзу земств
брали активну участь у діяльності центральних та місцевих органів нової влади; після
Жовтневого перевороту Всеросійський земський союз був ліквідований (1918); в Україні у місцевих
установах Земського союзу працювало багато відомих українських громадсько-політичних
діячів, чимало українців перебувало в Земсоюзі і поза українськими теренами.
126. Потапов Михайло — російський і радянський військовий діяч, генерал-лейтенант;
в період Жовтневого перевороту 1917 р. займав посаду в. о. начальника Генерального штабу
російської армії, перейшов на службу до більшовиків, брав участь у створенні Червоної армії;
на початку 20-х років один із фігурантів в знаменитій операції «Трест», виступав в ролі
представника військової опозиції радянській владі.
127. Савінков Борис (1879—1925) — російський політичний діяч, член партії
соціалістів-революціонерів (1903), письменник; організатор і учасник багатьох
терористичних актів проти представників царського режиму; в 1905 р. засуджений до страти, але втік і
проживав за кордоном; у роки Першої світової війни воював добровольцем у лавах
французької армії, після Лютневої революції 1917 р. повернувся до Росії, займав посади комісарів
Тимчасового уряду при Ставці Верховного головнокомандування та на Південно-Західному
фронті, був товаришем військового міністра Росії; після Жовтневого перевороту 1917 р. —
активний ворог більшовиків; в 1920 p., перебуваючи на території Польщі, прагнув до
співпраці з Урядом УНР в боротьбі з радянською владою. Однак українська сторона
критично ставилася до можливостей Б. Савінкова бути надійним і корисним союзником на про-
тибільшовицькому фронті. 18 серпня 1924 р. після нелегального переходу радянського
кордону був заарештований і, не дивлячись на визнання радвлади, засуджений на 10 років
ув'язнення. За нез'ясованих обставин загинув у тюрмі.
128. Влітку 1917 р. Б. Савінков деякий час був товаришем військового міністра
Тимчасового уряду, а потім недовго виконував обов'язки керуючого Військовим міністерством.
129. Сливінський Олександр (1886—1953) — український військовий діяч, родом з
Полтавщини; полковник російської армії, учасник Першої світової війни: начальник штабу
дивізії, потім кінного корпусу; наприкінці 1917 р. призначений начальником штабу
Гайдамацького кошу Слобожанської України; за часів гетьмана П. Скоропадського був
начальником Генерального штабу (1918); на еміграції проживав у Німеччині, потім — в Канаді.
130. Прісовський Костянтин (?) — український військовий діяч, генерал-майор
російської армії, учасник Першої світової війни: командир 278-го Кримського піхотного
полку; з 1917 р. в українському війську: в січні-лютому 1918 р. командував українськими
частинами, які захищали Київ від наступу більшовиків, потім був призначений
головнокомандувачем українських військ, які відійшли з Києва на захід; керував обороною Житомира; в
березні 1918 р. на чолі Стрілецької бригади звільнив від радянських військ Сарни, Бердичів,
Житомир, разом з іншими українськими частинами брав участь в оволодінні столицею
України; проте незабаром був відсторонений керівництвом УНР від командування Запорізькою
дивізією; потім перебував на службі в гетьмана П. Скоропадського, після зречення якого від
влади перейшов на службу в Добровольчу армію, з рештками котрої в листопаді 1920 р.
евакуювався за кордон.
268

131. Шаповал Олександр (1888—1972) — український військовий діяч, полковник Армії
УНР; в 1917 р. — командир 1-го козацького полку ім. Б. Хмельницького в Києві; член УПСС;
учасник антигетьманського повстання; в 1919 р. командував правобережним фронтом Армії
УНР, з лютого — в. о. військового міністра УНР, потім — на еміграції в Чехо-Словаччині, один
із засновників Українського військового союзу (1923); після 1930 р. проживав у США,
перейшов на позиції гетьманського руху, був наказним отаманом Гетьманської Січі і редактором
часопису «Січ» в Чикаго.
132. Муравйов Михайло (1880—1918) — більшовицький військовий діяч, підполковник
російської армії; в 1917 р. формував ударні батальйони російської армії, потім примкнув до
лівих есерів; після Жовтневого перевороту командував військами Петроградської військової
округи, керував обороною міста від наступу військ П. Краснова; на початку 1918 р. очолював
радянські частини, які вели наступ на Київ; демонструючи свою «надреволюційність»,
виявляв безпощадність у ставленні до так званих «класових» ворогів; за його наказом у Києві
було розстріляно близько 5 тис. жителів, тероризувалось українське населення, українські
національні культурні установи. У червні 1918 р. призначений командувачем Східного
фронту РРФСР; у зв'язку з виступом лівих есерів у Москві проти більшовиків (липень 1918)
оголосив війну радянській владі, однак невдовзі був заарештований у Симбірську і вбитий при
спробі вчинити опір.
133. Крути — залізнична станція на лінії Київ —Бахмач—Москва, де 16 січня 1918 р.
відбувся бій групи українських військ у складі 1-ї Військової Юнацької школи ім. гетьмана
Б. Хмельницького, 1-ї сотні Студентського стрілецького куреня та чоти Гайдамацького коша
Слобідської України, всього від 400 до 600 вояків, проти більшовицьких військ чисельністю
З тис. бійців. З приводу цього бою опубліковано багато спогадів учасників та інших дотичних
до цієї події осіб, до числа яких належить і М. Чеботарів. Побачила світ і велика кількість
наукових розвідок. Переважна більшість дослідників сходиться на тому, що бій під Кругами,
незважаючи на невдачу української сторони, з одного боку, став символом жертовності
української молоді в боротьбі за Українську Державу, з другого боку — затримав наступ
більшовиків на Київ, що дозволило українській владі ліквідувати більшовицьке повстання в столиці
України і підписати в Бересті-Литовському мирну угоду з Німеччиною та її союзниками, яка
сприяла міжнародному визнанню УНР та очищенню її території від більшовицьких військ.
134. Йдеться про табори для переміщених осіб, які створювалися в англо-амери-
канській зоні окупації Німеччини після Другої світової війни.
135. Єфремов Сергій (1876—1939) — український громадський і політичний діяч, вче-
ний-літературознавець, один із засновників Товариства українських поступовців і
Української радикально-демократичної партії (згодом - УПСФ); в 1917 р. - заст. голови
Центральної ради і генеральний секретар з національних справ; з 1919 р. - член Всеукраїнської
академії наук, а від 1922 р. — віце-президент ВУАН; був твердим і послідовним у неприйнятті
радянської влади, за що у 1928 р. був усунутий від організаційної та адміністративної
діяльності у ВУАН; у 1930 р. на інспірованому радянськими каральними органами процесі «Спілки
визволення України» був засуджений за антирадянську діяльність на 10 років позбавлення
волі. Помер в одному з таборів ГУЛАГу.
136. 1-а російська армія — польове управління, створене в липні 1914 р. при штабі
Віденської військової округи; армія входила до складу Північно-Західного, Західного,
Північного і Південно-Західного фронтів. Розформована на початку 1918 р. на Північному
фронті. У споминах М.Чеботаріва мова йде про липень 1914 — серпень 1915р., коли 1-а армія
входила до складу Північно-Західного фронту.
137. Микола II Романов (1868-1918) - останній російський цар (1894-1918), старший
син імператора Олександра III; отримав домашню освіту, виховувався в дусі непорушності
відомих принципів «православ'я, самодержавства і народності»; за свідченням сучасників,
був людиною посередніх розумових здібностей, в якої відсутність волі поєднувалася з
269

упертістю і підозрілістю до осіб з сильним характером і високим інтелектом; як самодержець,
наділений абсолютною владою, виявив свою безпорадність в найкритичніший для Росії час,
що стало однією з вагомих причин подій 1917 р.; в ніч з 16 на 17.07.1918 р. разом із своєю
родиною був у жорстокий спосіб знищений більшовиками в Єкатеринбурзі (Урал).
138. Зуєв Дмитро (1854— ?) — російський військовий діяч, генерал від інфантерії;
учасник Першої світової війни: в 1914—1915 pp. командир 29-го армійського корпусу, в
1915—1917 pp. був головним начальником Двінської військової округи.
139. Говорячи про Великого князя Володимира Олександровича, М. Чеботарів, мабуть,
помиляється, бо в роки Першої світової війни польовим генерал-інспектором авіації при
Ставці Верховного головнокомандування до лютого 1917 р. був Великий князь Олександр
Михайлович.
140. Галкін Олекса (1866—1940) — український військовий діяч, генерал-полковник
Армії УНР, родом з Київщини; генерал-лейтенант російської армії, учасник Першої світової
війни: командир піхотної бригади, 5-ї піхотної дивізії, потім — черговий генерал штабу
Південно-Західного фронту (ПЗФ); з 1917 р. в українському війську, сприяв українізації
військ ПЗФ; за часів П. Скоропадського очолював Головний штаб; з кінця 1918 р. — начальник
канцелярії військового міністерства УНР, в 1920 р. — начальник Головного мобілізаційного
управління, товариш міністра, а потім — військовий міністр УНР, член Вищої військової ради;
з 1924 р. у відставці; восени 1939 р. заарештований НКВС, помер у львівській в'язниці.
141. Литвинов Олександр (1853 — ?) — російський військовий діяч, генерал від
кавалерії; учасник Першої світової війни: в липні-жовтні 1914 р. командир 5-го армійського
корпусу, від 5 грудня 1914 р. — командувач 1-ю армії; у квітні 1917 р. вийшов у відставку.
142. Цей і наступні листи за 1923—1928 pp., крім листа від 20 грудня 1926 р. відправлені
на ім'я полковника А. Кмети, адресовані сотнику Володимиру Шевченку. Його життєписні
дані подаються в листі від 12 листопада 1925 р.
143. Дельвіг Сергій (1866—1944) — український військовий діяч, генерал-полковник
Армії УНР, відомий знавець артилерії російської армії; з 1919 р. інспектор артилерії військ
УНР; очолював українську делегацію на переговорах у справі перемир'я з поляками у червні
1919 р. під час Чортківського наступу Галицької армії; 1919—1921 pp. — голова Надзвичайної
військової місії УНР в Румунії. Після визвольних змагань на еміграції.
144. Мацієвич Кость Адріанович (1873—1942) — український державний і громадський
діяч, вчений-агроном, родом з Київщини. В 1917 р. — товариш генерального секретаря
земельних справ Центральної ради, працював над проектом земельної реформи в Україні; в
1918—1919 pp. виконував доручення Директорії УНР на переговорах з представниками
Антанти, обіймав посаду міністра закордонних справ УНР; в 1919—1923 pp. — дипломатичний
представник УНР в Румунії, в 1920 р. займався питаннями постачання зброєю і
спорядженням військ УНР. З 1923 р. на еміграції в Чехо-Словаччині, був професором Української
господарської академії, брав активну участь в громадсько-політичному житті української еміграції
в ЧСР. З діяльністю Мацієвича С. Петлюра пов'язував великі надії на об'єднання навколо
Державного Центру УНР всіх національно-орієнтованих сил українства за кордоном.
145. Онацький Євген (1894—1979) — український громадсько-політичний діяч,
журналіст і науковець, родом з Чернігівщини; в 1917 р. був членом Центральної ради, в 1919 р.
входив до складу делегації УНР на мирній конференції у Парижі, потім працював у
дипломатичній місії УНР в Італії, згодом став її головою; в 1930 р. залучений до ОУН особисто
Є. Коновальцем, був його представником у Римі; ставши членом ОУН, фактично порвав з
середовищем УНР; після розколу в ОУН (1940 р.) прийняв сторону полковника А.
Мельника; в 1943 — 1944 pp. разом з іншими діячами ОУН(М) був інтернований нацистами у таборі
Заксенхаузен.
210

146. Сікевич Володимир (1870—1952) — український військовий і політичний діяч, ге-
нерал-хорунжий Армії УНР; в 1919—1921 pp. очолював комісії з репатріації при посольстві
УНР в Угорщині та Австрії; з 1924 р. проживав у Канаді.
147. Орел-Орленко Іван (1896- ?) - сотник Армії УНР, родом з Вінниччини; в 1923 р. -
помічник начальника штабу Волинської стрілецької дивізії Армії УНР; разом із сотником
В. Шевченком склав проект мілітарної підготовки української еміграції, котрий був
підтриманий генерал-хорунжим М. Капустянським і надісланий начальнику Генерального штабу
Армії УНР; потім став на шлях співробітництва з радянськими спецслужбами.
148. Юнаків Микола (1871 — 1931) — український військовий діяч, генерал-полковник
Армії УНР; генерал-лейтенант російської армії, професор Миколаївської академії
Генерального штабу, учасник Першої світової війни: командир піхотної бригади, нач. штабу
армійського корпусу, нач. штабу, а потім командувач армії на Румунському фронті. Від
1918 р. в українському війську: нач. Головної шкільної управи Генерального штабу, помічник
головного інспектора Армії УНР, у серпні-вересні 1919 р. обіймав посаду начальника штабу
об'єднаних українських армій (УНР і ЗУНР), у 1920 р. — військовий радник української
дипломатичної місії у Варшаві; в наступні роки працював радником військового міністра УНР,
був військовим міністром і членом Вищої військової ради УНР, очолював Українське
військово-історичне товариство у Варшаві. Вважався найавторитетнішим знавцем військової
справи серед командного складу українських військ.
149. Кущ Віктор (1878—1942) — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії
УНР, родом з Криму; полковник російської армії, учасник Першої світової війни; від 1918 р. в
українському війську, в 1919 р. — нач. організаційного відділу Генерального штабу, нач.
розвідувального відділу штабу Діючої армії УНР, очолював штаби 1-го корпусу і 1-ї Північної
дивізії, згодом — на посадах генерал-квартирмейстера Діючої армії та нач. мобілізаційного
відділення Генерального штабу. Перебуваючи на еміграції в Польщі, брав активну участь у
діяльності Українського центрального комітету та Українського військово-історичного
товариства у Варшаві. В оцінці подій збройної боротьби доби визвольних змагань вважав, що
політичне керівництво УНР недооцінювало роль і значення військових фахівців, надто
жорстко контролювало їх роботу.
150. Дядюша Сергій (1870—1933) — український військовий діяч, генерал-поручник
Армії УНР, родом з Полтавщини; генерал майор російської армії, учасник Першої світової
війни: командир полку, начальник штабу дивізії, а потім штабу 6-ї армії Румунського фронту;
з 1917 р. в українському війську: інспектор піхоти 1-го генерал-квартирмейстерства
Генштабу, потім — командир Холмської групи військ і 1-го Волинського корпусу, заст. начальника
Генерального штабу гетьмана П. Скоропадського; з приходом до влади Директорії УНР -
генерал для доручень Генштабу і викладач Житомирської юнацької військової школи (1919); у
1920—1921 pp. був другим генерал-квартирмейстером і генерал-квартирмейстером
Генерального штабу Армії УНР; помер на еміграції в Польщі.
151. Шандрук Павло (1889—1979) — український військовий діяч, генерал-полковник
Армії УНР (після 1945 p.); родом з Волині; учасник Першої світової війни, штабс-капітан
російської армії; від 1917 р. в українському війську, в 1919 р. — командир полку, бригади
Третьої Залізної дивізії, потім — на еміграції в Польщі, де в 1938 р. закінчив Академію
Генерального штабу. На початку Другої світової війни — командир 29-ї польської піхотної
бригади, перебував у німецькому полоні. У березні 1945 р. Президією Українського
національного комітету призначений командувачем Української національної армії,
створеної за згодою німців на базі відомої добровольчої стрілецької дивізії СС «Галичина». Від
1949 р. проживав у США.
152. Пересада-Суходольський Михайло (1883—1938) — український військовий діяч.
Родом з Харківщини; полковник російської армії, учасник Першої світової війни; з осені
1917 р. — в українському війську, займав штабні посади, згодом — нач. оперативного
271

відділення 1-го генерал-квартирмейстерства Генерального штабу Армії УНР, генерал-хорун-
жий (1921 p.). Як нач. відділу Повстансько-партизанського штабу і представник С. Петлюри,
брав участь в 2-му Зимовому поході (1921 р.) Ю. Тютюнника в Україну. Помер у Львові.
153. Чабанівський Василь (?) - український військовий діяч, генерал-хорунжий
Армії УНР; в 1918-1922 pp. - ст. ад'ютант штабу 6-го Полтавського корпусу, нач.
оперативного відділу штабу Запорізького корпусу, нач. штабів 4-ї стрілецької бригади,
5-ї Херсонської дивізії, нач. вишкільного відділу та оперативного відділу Головного
управління Генштабу Армії УНР.
154. Орел - псевдонім сотника Армії УНР Якова Васильовича Гальчевського
(1894-1943), який наказом від 15 травня 1922 р. по військах УНР був призначений
командиром (отаманом) повстанських сил на Правобережній Україні. Після низки боїв з червоними
військами відділи отамана Орла перейшли на польську територію. Проте сам Орел час від
часу таємно переходив на територію УСРР для ведення розвідувальної і диверсійної роботи.
155. Зайцев Павло (1886—1965) — літературознавець і громадсько-політичний діяч,
родом із Сумщини*; від 1917 р. — чл&н Центральної ради, начальник канцелярії генерального
секретаріату освіти, потім - директор Департаменту загальних справ Міністерства освіти; в
1920 р. очолював культурно-освітній відділ Армії УНР; з 1921 р. на еміграції: викладач
Варшавського університету і співробітник Українського наукового інституту у Варшаві; з 1941 р.
проживав у Німеччині.
156. Українізація — один з аспектів політики більшовиків у національному питанні,
супроводжувався залученням українського населення до державного управління в УСРР,
впровадженням української мови в усіх державних і громадських установах, системі освіти і
культури, в пресі. Українізація носила тимчасовий характер і мала на меті добитися підтримки з
боку українського населення радянської влади в період її становлення. Проте вже з кінця 20-х
років більшовики, з огляду на посилення тенденцій національного відродження, почали
гальмувати процеси українізації, а в середині 1930-х років фактично згорнули її. Водночас активні
провідники політики українізації з числа партійно-радянського керівництва УСРР були
оголошені ворогами народу, репресовані і знищені. Серед них — О. Шумський, М. Скрипник та ін.
Ліквідація українізації супроводжувалась наступним голодом в українському селі, репресіями
в середовищі української інтелігенції, що призвело до мільйонних жертв серед українців.
157. «Перекінчицтво», про яке говорив С Петлюра, було поширеним явищем після
поразки у визвольних змаганнях. їх учасники усвідомлювали, що шляхом збройної боротьби
навряд чи вдасться подолати радянську владу. Більш доцільним їм видавалося інтегрування
національно свідомих сил українства в процеси державного і культурного будівництва в
Україні. Зі свого боку, більшовики розуміли справжній підтекст «перекінчицтва», але
розглядали це явище як спосіб розколоти єдиний український національний фронт. Так, секретар
ЦК КП(б)У Д. Манільський, виступаючи на Першій партійній конференції військ України і
Криму (15—20 серпня 1922 p.), наголосив, що прагнення української еміграції до повернення
на батьківщину є способом її легалізації в умовах радянської влади, а потім і підриву її основ.
Він також повідомив, що члени Директорії УНР (крім С. Петлюри), а також С. Шелухин
звернулися до представництва УСРР у Відні з пропозицією своїх послуг щодо підтримки
радянського уряду України. При цьому вони висували єдину вимогу: дозволити їм повернутися в
Україну і забезпечити відповідною роботою. Не торкаючись відомих фактів повернення на
батьківщину М. Грушевського та ряду інших політичних діячів, варто зауважити, що до
цього прагнули й відомі українські військовики. Зокрема, в 1925 р. представництво СРСР у Празі
отримало повідомлення, що генерал-хорунжий В. Петрів теж висловив бажання виїхати до
України у разі отримання роботи за своїм фахом.
158. С. Петлюра різко негативно поставився до повернення колишнього Голови
Української Центральної ради М. Грушевського в Україну, що сталося в 1924 p., і неодноразово
повертався до оцінки цього кроку. Так, у листі від 12 липня 1925 р. до свого соратника і одно-
272

думця К. Мацієвича С. Петлюра, згадуючи поїздку в 1920 р. до УСРР В. Винниченка і
повернення в 1924 р. М. Грушевського, з гіркотою відмічав, що ці видатні діячі новітньої
української історії внесли велике «каламуцтво в українське національне життя» і «захитали
відпорність громадянства українського в найбільш переломову добу і найбільш відкритих
моментах нашої національної політики». Характерно, що в оцінці рішення М. Грушевського про
повернення в Україну С. Петлюра і В. Винниченко виявили неабияку одностайність.
Виступаючи 11 лютого 1924 р. на зборах української громадськості в Чехо-Словаччині, В.
Винниченко сказав: «Вчинок Грушевського є шкідливий. Грушевський буде спиняти енергію мас,
буде гальмувати процес визволення».
159. Мова йде про Український вільний університет (УВУ), створений у січні 1921 р.
спочатку у Відні, а потім у цьому ж році перенесений до Прага. Ініціаторами заснування УВУ
виступили Товариство українських журналістів та письменників, Український соціологічний
інститут і Товариство прихильників освіти у Відні. Матеріальну підтримку існуванню і
діяльності Університету надавав Уряд Чехо-Словаччини. Вже в 1923 р. в УВУ навчалося майже
900 студентів, переважно з середовища української еміграції.
160. Йдеться про Українську господарську академію (УГА) в Подєбрадах (ЧСР), яка
була заснована в 1922 р. Українським громадським комітетом у Празі на чолі з М. Шаповалом
при фінансовій допомозі Уряду Чехо-Словаччини. Навчальний курс тривав 4 роки. УГА мала
три факультети: агрономічно-лісовий, інженерний та економічно-кооперативний.
Проіснувала до 1935 р. Найбільша кількість студентів (613) була в 1926-1927 pp.
161. Мова йде про Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова
(УВПІ), відкритий у 1923 р. в Празі з ініціативи Українського громадського комітету за
підтримки чехословацької влади. УВПІ готував учительські кадри для нижчих та середніх
шкіл, позашкільної освіти, мав відділи: літературно-історичний, математично-природничий
та музично-педагогічний. Існував до 1933 р.
162. Матуральні курси — існували з 1924 р. при Українському високому
педагогічному інституті ім. М. Драгоманова в Празі для осіб, які бажали завершити свою середню
освіту. В 1925 р. матуральні курси були реорганізовані в українську гімназію, яка в 1927 р.
перенесла місце осідку до Ржевніце, а в 1937 р. — до Модржан (поблизу Прага).
163. Варшавський договір між Польщею і Урядом УНР був укладений 21 квітня 1920 р.
незадовго до вторгнення польських військ на територію підрадянської України. Згідно з
договором, Польща визнавала державне існування самостійної України, але разом з тим
залишала за собою Східну Галичину, Західну Волинь та Холмщину з Підляшшям. У відповідності
з договором 24 квітня того ж року була підписана військова конвенція, в багатьох пунктах
принизлива для української сторони. В кінцевому рахунку Варшавський договір виявився
нічим іншим як папірцем, бо польська сторона не тільки не ратифікувала його, а, підписавши
у березні 1921 р. у Ризі мир з радянською Росією, фактично зрадила свого союзника — Уряд
УНР. В Західній Україні Варшавський договір викликав широкі протести з боку значної
частини українського громадянства, загострив на тривалий час відносини між галицькими і
наддніпрянськими політиками.
164. Йдеться про Ризький мир 1921 р., заключений уповноваженими РРФСР і УСРР та
Польщі в столиці Латвії, який підвів риску під польсько-радянським збройним конфліктом
1919—1920 pp. Спроби представників УНР і ЗУНР протидіяти переговорам польської і
радянської сторін завершилися невдачею. Згаданий мир не тільки санкціонував розподіл
українських земель між радянською Росією та Польшею, але й призвів до визнання з боку
останньої існування УСРР.
165. Котовський Григорій (1887—1925) — більшовицький військовий діяч, після
революції 1905 р. — прихильник анархізму. У 1905, 1915 pp. очолював загони повсталих селян у
Бессарабії. З кінця 1917 р. — на службі у більшовицькій армії, брав активну участь у боротьбі
223

з повстанцями Н. Махна і в придушенні тамбовського повстання Антонова (1921 р.). На чолі
9-ї кавалерійської дивізії завершив розгром групи військ Ю. Тютюнника в районі сіл Великі
і Малі Минькі на Житомирщині 17 листопада 1921 р.
166. У постанові Надзвичайної п'ятірки з ліквідації групи Ю. Тютюнника від 22
листопада 1921 р. говорилося: «Ганебно і паскудно для ватажка вів себе сам Тютюнник. Він в числі
37 чоловік кінної розвідки і деяких наближених, бувших в сідлах, тобто здатних швидко
втікати, кинув свою банду на самому початку бою і зник...». Зазначена характеристика Ю.
Тютюнника, на нашу думку, є необ'єктивна і розрахована на свідоме перекручення фактів
більшовицькою владою. Ю. Тютюнник був відомий як смілива і хоробра людина.
167. Добротворський Йосип (?) — підполковник Армії УНР, один з найближчих
соратників генерал-хорунжого Ю. Тютюнника, член Повстансько-партизанського штабу у Львові
(1921 p.), учасник 1-го і ІІ-го Зимових походів Армії УНР (1919-1920, 1921); у 1924 р. по
амністії повернувся в Україну, працював у фінансовому відділі Української кооперативної
спілки у Харкові; в 1931 р. заарештований ДПУ УСРР у так званій справі «Українського
національного центру», вважався одним з військових керівників УНЦ; у лютому 1932 р.
засуджений до 5 років концтаборів; подальша доля невідома, найвірогідніше, розстріляний
НКВСв1937-1938рр.
168. Повстансько-партизанський штаб (ППШ) — створений в січні 1921 р. при
Головній команді військ УНР для підготовки загального збройного повстання в Україні проти
радянської влади. Його начальником було призначено генерал-хорунжого Ю. Тютюнника.
Спочатку штаб діяв у Тарнові, а 22 червня 1921 р. його апарат переведено до Львова. ППШ
складався з трьох основних частин: політичного, цивільного та військового керування.
Основним завданням штабу вважалося встановлення сталих зв'язків з антибільшовицькими
повстанськими формуваннями в Україні та організація походу на українські терени частин
Повстанської армії України, сформованих на території Польщі. Діяльність ППШ проходила за
повної підтримки з боку польської військової влади, яка не тільки надавала відповідну
допомогу, але й прагнула прискіпливо контролювати всі ділянки його роботи. Однак, як уже
сьогодні відомо, про все, що діялося ніби таємно за стінами ППШ, було відомо й більшовикам.
Так, вже 21 травня 1921 р. чекісти затримали сотника О. Нестеренка, одного з керівників
повстанців Катеринославщини, який повертався в Україну після зустрічі з Ю. Тютюнником і
мав при собі нову схему організації повстанців на українських теренах, накази С. Петлюри і
Ю. Тютюнника, інші таємні документи. Мали місце й другі негаразди. Негативно
позначилося на роботі ППШ й суперництво між Ю. Тютюнником і С Петлюрою стосовно особистого
впливу на повстанський рух на радянській території. Підступно повели себе й поляки, котрі,
з одного боку, заохочували Уряд УНР до продовження антибільшовицької боротьби, з
другого—не спромоглися забезпечити зброєю, набоями і спорядженням навіть для 2 тисяч
українських вояків, котрі мали б піти в рейд на Україну. Невдало було обрано й остаточний час
виступу — глибока осінь. 24 жовтня 1921 р. на базі ППШ було створено штаб Повстанської
армії України, котрий очолив Ю. Отмарштейн. У Львові замість ППШ було залишене
Українське пресово-інформаційне бюро.
169. Галіп Артем (1887 — ?) — адвокат з Буковини; у 1918 р. — товариш міністра
закордонних справ Української Держави; потім — на еміграції, займав совєтофільську позицію, був
вороже налаштований до польської окупаційної влади на західноукраїнських землях. В колах
української еміграції не виключали можливості участі Галіпа у замаху на С Петлюру.
170. Ю. Тютюнник, не полишений властолюбства і амбітності, користувався
авторитетом серед старшинського складу Армії УНР і це було однією з причин, які ускладнили його
відносини з Головою Директорії і Головним отаманом військ УНР С. Петлюрою. Захоплений
у травні 1921 р. радянськими спецслужбами сотник Армії УНР О. Нестеренко так
охарактеризував відносини С Петлюри і Ю. Тютюнника: «По розмаху його планів і передбачень
можна судити про те, що він є в даний час суперником Петлюри і останній це усвідомлює, що і
робить їх стосунки натягнутими».
274

171. Загродський Олександр (1889—1968) — український військовий діяч, генерал-хо-
рунжий Армії УНР; на початку 1918 р. — командир пішого куреня в окремому Запорізькому
загоні, згодом — 1-го пішого полку ім. Гетьмана Дорошенка в Запорізькій дивізії; в
1919—1920 pp. командував Волинською пішою дивізією, потім — обіймав посаду заст.
командувача Армією УНР; з 1949 р. проживав у США.
172. Балицький Всеволод (1892—1937) — більшовицький діяч, народився на
Дніпропетровщині; у 1918—1926 pp. — заст. голови Всеукраїнської надзвичайної комісії, член Київського
та Волинського ревкомів; з 1926 р. — нарком внутрішніх справ та голова Державного
політичного управління УСРР, потім деякий час працював у Москві; в 1933—1937 pp. знову очолював
ДПУ і наркомат внутрішніх справ УСРР, один з організаторів і виконавців масових репресій,
здійснених радянською владою в Україні. Вважав своєю заслугою викриття т. зв.
націоналістичного ухилу в КП(б)У, який начебто очолював М. Скрипник. Особисто керував
знищенням низки українських діячів. У 1937 р. був заарештований і засуджений до страти.
173. Ю. Тютюнник у своїй книзі «З поляками проти Вкраїни» (К., 1990, репринтне
відтворене видання 1924 року) визнає, що десь у кінці літа 1921 р. він отримав лист від «Н....
впливового члена Компартії України і відомого радянського діяча», в якому його закликали
припинити боротьбу з радянською владою. На це звернення Ю. Тютюнник відповів,
зауваживши, що прийде час, «коли не буде розходжень між нами і вами», однак відпові не
отримав. До того ж, за словами Ю. Тютюнника, його вихід в рейд на Україну залежав не від нього,
а від того, коли його вояки будуть забезпечені зброєю і спорядженням і надійде відповідний
наказ Головної команди військ УНР. Такий наказ, датований 17 жовтня 1921 p., надійшов, але
зброї ще не було.
174. Янченко Микола (1880— ?) — український військовий діяч, полковник російської
армії; з листопада 1917 р. в українському війську; за часів гетьмана П. Скоропадського
рахувався в кадрах 2-ї кінної дивізії, потім — у лавах Армії УНР. Від 1920 р. — генерал-хорунжий;
учасник 2-го Зимового походу Армії УНР (1921 p.).
175. Йдеться про Якова Орла. Див. примітку 154.
176. З листування між М. Чеботарівим та В. Шевченком відомо, що начебто з середини
20-х років у радянській Україні діяв «Союз боротьби за самостійну Україну». Від жовтня
1927 р. цей Союз почав видавати свій пресовий орган «До бою», один примірник якого Чебо-
тарів надіслав В. Шевченку. Хоч «Союз боротьби за самостійну Україну» вважав своїм
завданням підготовку всеукраїнського збройного повстання проти більшовиків, але на
першому етапі цієї роботи висувалися застереження проти здійснення терористичних актів і
партизанських повстань, бо вони начебто будуть використані чекістами для виявлення і
ліквідації національно-свідомого елементу. Замість збройного спротиву більшовицькому
режиму на перше місце ставилася широка організація пропаганди та агітації, конспірація і
концентрація «усіх національних сил», залізна дисципліна, єдність чину та ін. Якщо зважити, що
про діяльність Союзу фактично нічого не відомо, то цілком доречно припустити, що, з
одного боку, мова може вестися про антикомуністичну організацію, яка в 1929 р. була
ідентифікована більшовиками як «Спілка визволення України». З другого боку, не виключено, що
«Союз боротьби за самостійну Україну» міг бути інспірований радянськими спецслужбами з
метою встановлення контролю за поведінкою і діяльністю української національно
орієнтованої інтелігенції.
177. Приходько Віктор (1886—?) — український громадсько-політичний і культурний
діяч, правник за фахом, родом з Поділля; в 1917 — 1919 pp. — Подільський губернський
комісар, голова губернського земства; в 1919—1923 pp. займав посади міністра фінансів,
товариша міністра фінансів УНР; перебуваючи на еміграції в Чехо-Словаччині, працював
лектором Української господарської академії в Подєбрадах; був членом Підготовчого комітету
для скликання Всеукраїнського національного конгресу (1933—1938); після Другої світової
війни переїхав до Німеччини, з 1949 р. проживав у США.
225

178. Йдеться, мабуть, про Андрія Лукашевича (1883—1930), інженера шляхів за фахом;
в 1915—1917 pp. працював у Харкові головою «Торгівельно-промислового комітету Півдня
Росії»; за часів гетьмана П. Скоропадського — товариш міністра шляхів; в 1919—1920 pp. —
радник української дипломатичної місії у Варшаві; помер на еміграції в Польщі.
179. Ковальський Микола (1885—1944) — український громадський і політичний діяч,
родом з Волині, член РУП і УСДРП; у 1917 р. — член Центральної ради, у 1918—1920 pp.
очолював Департамент державного контролю УНР; потім — на еміграції в Польщі, очолював
Український центральний комітету Варшаві; загинув у гітлерівському концтаборі Дахау.
180. Український центральний комітет (УЦК) — створений в 1921 р. у Варшаві для
опікування культурно-освітнім та громадським життям української еміграції з Великої
України на теренах Польщі, включаючи Західну Україну; вважався громадською базою Уряду
УНР, який після Ризького миру (1921) між Польщею і радянською Росією мав припинити
свою діяльність на території Польщі; очолював УЦК М. Ковальський, до складу його
правління входила група генералів і старшин Армії УНР. Припинив свою діяльність у вересні
1939 р. після падіння Польщі.
181. Прокопович В'ячеслав Костянтинович (1881 — 1942) — український державний
політичний і громадський діяч, за фахом історик, родом з Києва; з 1917 р. — член ЦК УПСФ,
член Центральної ради і Малої ради; в січні-квітні 1918 р. — міністр освіти, з травня 1920 р. —
голова Ради Міністрів УНР; у 1923 р. переїхав з Польщі до Франції; у 1926 —1939 pp. знову
очолював УрядУНР, а з жовтня 1939 р. по травень 1940 р. займав посади заст. Голови Директорії
і Головного Отамана військ УНР; у 1925—1939 pp. працював редактором тижневика
«Тризуб». Був одним з найбільш довірених соратників та однодумців С. Петлюри, послідовним
ворогом більшовиків.
182. Саліковський Олександр (1866—1925) — український громадсько-політичний діяч,
журналіст, родом з Вінничини; співредактор журналу «Украинская жизнь» (Москва) у 1912,
1912—1915 pp., у якому працював С Петлюра; 1917 р. — голова Української ради у Москві,
Київський губ. комісар, 1918-1919 pp. - посол УНР в Латвії, у 1920 р. - міністр внутрішніх
справ УНР; в 1921 —1923 pp. — редактор видань «Українська трибуна», «Трибуна України»,
«Українська Справа». Помер у Варшаві.
183. Сірополко Степан (1872—1959) — український педагог і бібліолог, родом з Прилук;
працівник народної освіти в Московській губернії, співробітник журналу «Украинская
жизнь», після 1917 p. працював в Україні: радник у справах освіти при Генеральному
Секретаріаті Центральної ради, товариш міністра освіти УНР. Після визвольних змагань на
еміграції у Польщі, потім — в Чехо-Словаччині: професор Українського вільного
університету та Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, голова
Українського товариства прихильників книги та Українського педагогічного товариства в Празі.
184. Чижевський Павло Іванович (1860—1925) — український громадський і
політичний діяч, родом з Полтавщини; член Товариства українських поступовців і Української
радикально-демократичної партії, депутат III і IV Державної думи Росії; від 1917 р. член
Центральної ради, член ЦК УПСФ; у 1918 р. був головою української торгової делегації у Швейцарії,
згодом — міністром фінансів УНР на еміграції. Помер у Женеві.
185. Смаль-Стоцький Роман (1893—1969) — український мовознавець і державний
діяч, син відомого вченого Степана Смаль-Стоцького; у 1919 р. — дипломатичний
представник ЗУНР, а потім в 1921 -1923 pp. УНР у Берліні; в 1924-1925 pp. виконував неофіційні
дипломатичні доручення Уряду УНР в Лондоні, читав лекції у високих школах Великої
Британії; у 1926—1939 pp. жив і працював у Варшаві, був професором Варшавського
університету і секретарем Українського наукового інституту у Варшаві. У радикально налаштованих
колах галицького українства вважався полонофілом. Після падіння Польщі переїхав до
Праги, потім — до Німеччини. Від 1947 р. жив у США.
276

186. Троцький (Бронштейн) Лев (1879 — 1940) — радянський партійний, державний і
військовий діяч, знаний діяч міжнародного робітничого і комуністичного руху, теоретик
марксизму, родом з Бобринця (тепер Кіровоградщина; в 1917 р. — один з організаторів
Жовтневого перевороту в Петрограді; в 1917 — 1925 pp. займав посади наркомів
закордонних, військових і морських справ, шляхів сполучення, був головою Революційної військової
ради РРФСР і СРСР, відіграв провідну роль в створенні Червоної армії; від 1917 р. належав
до числа найближчих соратників В. Леніна, хоч неодноразово перебував в опозиції до
офіційної лінії більшовицької партії в питаннях перспектив соціалістичної революції і
державного будівництва; після смерті В. Леніна (1924) вступив у боротьбу з Й. Сталіним за
керівну роль у більшовицькій партії, у 1925 р. знятий з усіх партійних і державних посад,
потім висланий до Алма-Ати (Казахстан), а у 1929 р. депортований за кордон. В умовах
боротьби Л. Троцького і його прихильників з Й. Сталіним і його оточенням російські
антибільшовицькі сили розраховували на крах і падіння радянської влади. В 1940 р. Л.
Троцький був убитий в Мексиці агентом НКВС.
187. Чернов Віктор (1873—1952) — російський політичний діяч, провідний член партії
соціалістів-революціонерів (есерів), її теоретик з аграрного питання. Після Лютневої
революції 1917 р. обіймав посаду міністра землеробства в Тимчасовому уряді. Обраний головою
Всеросійських Установчих зборів, розігнаних більшовиками 5 січня 1918 р. Після 1920 р. на
еміграції у Франції та Чехо-Словаччині; розробив теорію «конструктивного соціалізму».
188. Петрушевич Євген (1863—1940) — український державний і політичний діяч,
президент Національної Ради ЗУНР (ЗОУНР), адвокат за фахом, з Львівщини; член Національно-
демократичної партії Східної Галичини; в 1907 —1918 pp. був депутатом австрійського
парламенту, а в 1910— 1918 рр. — заступником голови, а потім головою Української парламентської
репрезентації у Відні; після революції в Австро-Угорщині з його ініціативи у Львові 18
жовтня 1918 р. була скликана Українська Конституанта, яка перетворилася в Українську
національну раду і проголосила створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР).
УНРада обрала Є. Петрушевича своїм головою (президентом), а 9 червня 1919 р. призначила
його Диктатором ЗУНР. Після поразки в боротьбі з поляками Уряд ЗУНР на чолі з Є. Петру-
шевичем і формування УГА перейшли р. Збруч й опинилися на території УНР. Однак між
галицькими і наддніпрянськими урядами виникли непорозуміння і розбіжності стосовно
української внутрішньої і зовнішньої політики. Зокрема, якщо окремі уенерівські діячі
схилялися до можливості спільних з більшовиками дій проти денікінців, то галицькі політики
були категорично проти таких кроків. Не було єдності і в поглядах стосовно Польщі. Коли в
листопаді 1919 р. командування УГА вступило в переговори з представниками денікінської
армії, то Є. Петрушевич висловив думку про можливість федеративних зв'язків ЗУНР з
небільшовицькою Росією. Після невдач, які спіткали ЗУНР і УНР в боротьбі з більшовиками,
Є. Петрушевич виїхав до Відня, звідки намагався добитися від західних держав визнання
суверенітету ЗУНР. Він також нав'язав широкі контакти з українською еміграцією в США і
Канаді, одержував від неї кошти на продовження боротьби з польською окупацією
західноукраїнських теренів. Після 14 березня 1923 p., коли Рада Послів великих держав у Парижі
погодилася на приєднання Східної Галичини до Польщі, Є. Петрушевич певний час
намагався спертися на підтримку більшовиків. Після розколу в Українській національній раді
Західної України Є. Петрушевич з другої половини 1920-х років відійшов від активної
політичної діяльності. Помер у Берліні.
189. Остапенко Сергій (?) — український політичний діяч, економіст, родом з Волині; в
1917 р. — член Центральної ради від УПСР; в 1918 р. — український представник у
господарській комісії на переговорах у Бересті-Литовському; в кінці 1918 — на початку 1919 pp. —
міністр торгівлі і промисловості УНР, в лютому-квітні 1919 р. очолював Уряд УНР; після
визвольних змагань залишився в Україні.
190. Центральний союз українського студентства — створений на Всеукраїнському
студентському конгресі в Празі (20.06.-8.07.1922) для об'єднання і координації праці
українських студентів за межами СРСР. В 1922—1923 pp. ЦЕСУС об'єднував 18 студентських
227

союзів і товариств, які нараховували 4650 індивідуальних членів. В 1922—1934 pp. місцем
осідку керівних органів Союзу була Прага. В 1924 р. зі складу ЦЕСУС вийшли совєтофільські
групи студентів, а з початку 30-х років найсильнішим в Союзі був націоналістичний
прошарок українського студентства. Не випадково почесним президентом ЦЕСУС було обрано
члена Проводу ОУН Я. Барановського.
191. УНДО — Українське національно-демократичне об'єднання, найбільша
українська політична партія на західноукраїнських землях; створене в липні 1925 р. в
результаті об'єднання двох відламів Української національно-трудової партії (до 1919 —
Українська національно-демократична партія), Української партії національної роботи і
приєднання до них волинської групи Української парламентської репрезентації; на
виборах до польського сейму і сенату набирало найбільшу кількість голосів з усіх українських
партій. Першим головою УНДО був Д. Левицький. Програма партії базувалася на
принципах соборності і державності, демократії і антикомунізму. Як легально існуюча партія,
УНДО не закликало до боротьби з польським пануванням в Західній Україні, а прагнуло в
режимі парламентської діяльності домогатися від польського уряду виконання його
міжнародних і конституційних зобов'язань стосовно українства. На цьому ґрунті мало місце
зближення позицій УНДО і Державного Центру УНР в екзилі. На початку 30-х років
внаслідок посилення польського гніту на західноукраїнських землях в УНДО відбувся
розкол, з партії вийшла група Д. Паліїва, яка створила Фронт національної єдності (1933),
близький до ОУН; в складі УНДО утворилася й внутрішня опозиція, до якої належали Д.
Левицький, К. Левицький, І. Кедрин-Рудницький, С. Баран та ін. Курс нового керівництва
УНДО на чолі з В. Мудрим, спрямований на співпрацю з польською владою в питаннях
нормалізації українського національного життя, привів до помітного послаблення позицій
УНДО, до зростання впливу націоналістичних організацій, які закликали активне
громадянство до насильницького скинення польської влади в Західній Україні. Після поразки Польщі і
включення західноукраїнських земель до складу СРСР у вересні 1939 р. УНДО припинило
своє існування.
192. Врангель Петро (1878—1928) — російський військовий діяч, флігель-ад'ютант
Миколи II, генерал-лейтенант; учасник Першої світової війни, командир кінного
корпусу; в липні 1918 р. отримав від П. Скоропадського пропозицію взяти участь у створенні
української армії, але відмовився; від осені 1918 р. активний учасник білого руху:
командир кінної дивізії, командувач кавказької «Добровольчої армії», а у грудні 1919 р. —
основних сил Добровольчої армії на Харківському напрямку; за критичне ставлення до
А. Денікіна відсторонений від командування і висланий за кордон; у квітні 1920 р. на
військовій раді в Севастополі призначений замість Денікіна Головнокомандувачем
Збройних Сил Півдня Росії; на відміну від свого попередника, намагався створити
єдиний антибільшовицький фронт за участю поляків і військ Директорії УНР. З цього
приводу С Петлюра заявив: «Умовою нашої координації повинно бути визнання нашої
самостійності і Уряду». Однак до такого кроку П. Врангель виявився не готовим, як не були
готові й інші сторони. Після поразки у боях з більшовиками за Крим П. Врангель із
залишками своїх військ виїхав за кордон.
193. Безручко Марко (1883—1944) — український військовий діяч, генерал-хорунжий
Армії УНР, родом з Великого Токмака (Запорізька обл.); офіцер російської армії, закінчив
Миколаївську академію Генерального штабу, учасник Першої світової війни; з 1917 р. в
українському війську: нач. оперативного відділу Генштабу Армії УНР, з 1919 р. — начальник
штабу Окремого корпусу Січових Стрільців, у 1920 р. — командир 6-ї Січової стрілецької
дивізії; у 1920 — 1924 pp. був військовим міністром, віце-міністром Уряду УНР в екзилі, членом
Вищої військової ради УНР; в 1931 —1935 pp. очолював Українське військово-історичне
товариство у Варшаві.
194. Кмета Архип (?) — полковник Армії УНР, один із засновників Українського
військового союзу (1923), чільний діяч Союзу організацій колишніх вояків Армії УНР в Чехо-
Словаччині; згодом жив у Польщі.
278

195. Іванів Олександр (?) — сотник Армії УНР, один з числа українських старшин, котрі
прагнули отримати вищу військову освіту в академіях армій іноземних держав.
196. Йдеться про одну з польських військових шкіл, яка готувала підстаршинські кадри.
197. Бачинський Володимир (1880—1927) — український політичний діяч і адвокат з
Галичини, один з організаторів Національно-демократичної партії, посол до Галицького сейму
та австрійського парламенту, в 1920—1924 pp. був головою Міжпартійної Ради політичних
партій Західної України.
198. Йдеться про союзи вояків Армії УНР, які, починаючи з 1923 p., почали
утворюватися на теренах країн Європи, в США і Канаді. Незважаючи на всі спроби Державного
Центру УНР об'єднати згадані союзи в загальноукраїнський військовий центр, цього
досягти не вдалося.
199. Чехівський Володимир (1876—1937) — український громадсько-політичний,
культурний і церковний діяч, родом з Київщини; закінчив Київську духовну академію, депутат
Державної думи Росії (1906 p.); у 1907—1917 pp. брав активну участь у діяльності українських
організацій в Одесі, один з лідерів УСДРП; від 1917 р. — в складі Центральної ради, в грудні
1918—січні 1919 pp. був Головою Уряду і міністром закордонних справ УНР; за його участю
1 січня 1919 р. Директорія УНР прийняла закон про автокефалію Української православної
церкви; після еміграції повернувся на Україну і став радником митрополита УАПЦ Липківсько
го; у 1929 р. заарештований у справі СВУ і засланий на 10 років у табори, де й загинув.
200. Литовський Василь (1864—1938) — український церковний діяч, родом з
Київщини. Закінчив Київську духовну академію, з 1905 р. настоятель Соломенської парафії в Києві.
В 1917 р. очолив з'їзд духовенства і вірних, який схвалив автокефалію УПЦ. У 1921 р.
обраний митрополитом Української автокефальної православної церкви. Репресований
радянською владою.
201. Лотоцький Олександр (1870—1939) — український державний, політичний і
громадський діяч, публіцист та історик церкви, родом з Поділля; від 1917 р. — голова Української
національної ради в Петрограді, губернський комісар окупованих російськими військами
теренів Буковини і Покуття, генеральний писар Генерального Секретаріату Центральної ради,
державний контролер в Уряді УНР, потім — міністр ісповідань Української Держави; в січні
1919 р.-березні 1920 р. очолював посольство УНР в Туреччині. Після визвольних змагань —
на еміграції у Відні, Празі, Варшаві: професор церковного права Українського вільного
університету в Празі, а потім у Варшавському університеті; в 1930—1938 pp. був засновником
і директором Українського наукового інституту у Варшаві.
202. Йдеться про Семесенка Івана (1894—1920), українського старшину, родом із
с. Басань Олександрівського повіту (нині Запорізька область); за його власними
свідченнями, він ще в жовтні 1916 р. за дорученням есерів готував збройне повстання в районах
Харкова і Кременчука; під час протигетьманського повстання (1918) створив у районі
ст. Лозова повстанську бригаду чисельністю майже 4000 чоловік, потім, виконуючи
доручення полковника П. Болбочана, воював проти більшовиків на Полтавщині і Чернігівщині;
в січні-квітні 1919 р. на чолі Запорізької козацької бригади ім. С. Петлюри діяв на
Волині—Поділлі; після нетривалого перебування у Станіславі (квітень 1919) був викликаний
до штабу Діючої армії УНР і 1 травня 1919 р. заарештований. Утримувався спочатку в
спеціальному арештантському вагоні потягу, згодом — у Кам'янецькій в'язниці. Висунуті
проти І. Семесенка звинувачення зводилися до невиконання ним низки наказів штабу
Діючої армії УНР за січень-березень 1919 p., що негативно позначилось на бойових діях
військ УНР на бердичівському та житомирському напрямках, в районі Коростеня; крім
того, його підлеглі допускалися самочинних реквізицій і грабунків, творили інші
протиправні дії; під час допитів І. Семесенко спростовував звинувачення, в липні-серпні 1919 р.
неодноразово звертався з листами до Ради Міністрів УНР і до Головного отамана військ
229

УНР С. Петлюри з проханням про звільнення, посилаючись на заслуги перед Україною і
незадовільний стан здоров'я (17 поранень, хвороба нирок тощо). Загинув у 1920 р. за
нез'ясованих обставин.
203. Литвиненко Іван (1891 - 1947 (?)) - полковник Армії УНР з 1920 p., родом з с. Хо-
ружівка на Сумщині; за часів Центральної ради командував куренем Київського охоронного
полку, у 1920 р. — повноважний представник С Петлюри на переговорах з П. Врангелем
щодо об'єднання сил у боротьбі з більшовицькими військами; наприкінці 1920 р. виїхав до
Польщі; брав активну участь в діяльності Українського Центрального Комітету у Варшаві, у
1924 р. І. Литвиненко залучений М. Чеботарівим для роботи у розвідці ДЦ УНР в екзилі
(в 1928—1935 pp. очолював розвідувальні пункти на Волині); потім мешкав у Варшаві, Каліші,
Холмі; від жовтня 1941 р. проживав у с. Сосновка Шумського району Тернопільської області;
в січні 1943 р. був викликаний до Рівного, де німці запропонували йому організувати
охоронний батальйон з добровольців для боротьби з партизанами, але він відмовився; з 1 січня по
8 вересня 1943 р. працював завідувачем млина в с Межиричі Острозького району
Рівненської області, був затриманий представниками ОУН(Б) і вивезений до лісу, де його протримали
до лютого 1944 p.; заданими істориків середовища ОУН-УПА, у другій половині 1943 р. І.
Литвиненко начебто очолював розвідувальний відділ Військового штабу УПА на
Волині—Поліссі; в листопаді 1944 p., проживав у Львові під прізвищем «Солончак», був
заарештований органами НКВС, проходив по слідству у справі члена Першого Проводу ОУН
П. Кожевникова у 1946 p.; подальша доля невідома.
204. Филонович Василь (1894—1987) — полковник, потім генерал-хорунжий Армії УНР,
родом з м. Суми; учасник Першої світової війни, брав активну участь в українізації війська,
був військовим комендантом Сумщини, вів боротьбу з більшовицькими загонами у січні-лю-
тому 1918 р. на лінії Ворожба-Суми-Гайворон. Підчас антигетьманського повстання з
Сумським окремим куренем приєднався до Осадного корпусу Січових Стрільців. На початку
1919 р. призначений старшиною для окремих доручень при Ставці Головного отамана військ
УНР. З 1920 р. на еміграції в Туреччині, потім у Болгарії, де виконував доручення Уряду УНР
стосовно зв'язків з українськими громадами. Від 1921 р. проживав у Чехо-Словаччині,
видавав військовий журнал «Гуртуймося!», брав активну участь у діяльності Союзу організацій
бувших вояків Армії УНР у Празі, координував роботу українських громад, прихильних до
УНР, на Балканах і в Туреччині. Від 1951 р. проживав у США.
205. Гулий-Гуленко Андрій (1886—?) — український військовий діяч,
генерал-хорунжий Армії УНР; родом з Ново-Архангельська (Кіровоградщина); у 1917 р. — капітан
російської армії, згодом — в українському війську; у 1919 р. очолював повстанські відділи на
Півдні України, в січні 1920 р. зі своїми загонами приєднався до Армії УНР у Першому
зимовому поході. У часі підготовки і проведення Другого зимового походу (1921 р.) — командир
Бессарабської групи Армії УНР, яка вийшла з Румунії в Україну одночасно з групою Ю.
Тютюнника в Польщі. Однак виступ групи Гулого-Гуленка не вдався і тому довелося
повернутися на територію Румунії. Згодом нелегально перейшов на територію УСРР, де у липні 1922 р.
був заарештований чекістами. У1925 р. його засуджено до тривалого ув'язнення. Проте
раптово в 1927 р. А. Гулий-Гуленко з'являється у Польщі, оповідаючи про те, що втік з
ув'язнення. Подальша його доля залишається нез'ясованою.
206. Отмарштейн Юрій (1890—1922) — український військовий діяч, полковник Армії
УНР; капітан російської армії; з 1918 р. — в українському війську: спочатку командир
Лубенського кінного полку в армії П. Скоропадського, потім — очолював оперативний відділ
штабу Осадного корпусу Січових Стрільців, був нач. штабу 10(2) дивізії СС Армії УНР; з
1920 р. — член Української військової організації; очолюючи штаб Повстанської Армії
України, взяв участь у Другому зимовому поході (1921 р.) в Україну. В 1922 р. за не до кінця
з'ясованих обставин був вбитий. За словами керівника загаданого походу Ю. Тютюнника, у
вбитого Ю. Отмарщтейна були вилучені документи, які начебто «компрометували поляків та
Петлюру». З іншого боку, полковник М. Чеботарів пов'язував убивство Ю. Отмарштейна з
діяльністю УВО і вважав цей акт справою рук Р. Сушка.
289

206-А. Григоріїв Никифор (псевдонім Григоріїв Наш) (1883-1953) - український
громадсько-політичний діяч, публіцист, педагог, родом з Черкащини. Член ТУП, співробітник
газети «Рада». Після Лютневої революції — активний діяч УПСР, член її ЦК. Делегат від
Поділля до Центральної ради. Учасник українізації військових частин. У1918 р. — міністр
народної освіти в уряді В. Голубовича, активний діяч Українського національного союзу,
учасник підготовки антигетьманського перевороту. У1919 р. — член Українського трудового
конгресу, завідувач пресовою справою Армії У HP. У кабінеті Б. Мартоса з кітня 1919 р.
виконував обов'язки міністра освіти. Від 1920 р. перебував на еміграції в ЧСР. Заступник
голови Українського громадського комітету, один з організаторів та викладач Української
господарської академії в Подєбрадах, директор Соціологічного інституту в Празі. З 1938 р. на
еміграції в США, з 1949 р. — керівник українського відділу «Голосу Америки». Автор ряду
соціологічних праць.
207. Йдеться про публікацію Р. Сушком брошури «Хто убив полк. Отмарштейна»
(1933 р.).
208. Йдеться про вбивство у Варшаві 15 червня 1934 р. міністра внутрішніх справ
Польщі генерала Б. Перацького, який вважався одним з найзавзятіших провідників політики
пацифікації на українських землях. Цей терористичний акт (атентат) здійснив активний член
крайової екзекутиви ОУН в Західній Україні Г. Мацейко, якому вдалося уникнути арешту.
209. Виглядає досить дивним, що така досвідчена і поінформована людина, як М. Чебо-
тарів, помилялась у причетності українців до вбивства польського міністра внутрішніх справ.
Адже йому мала б бути відома широка протипольська діяльність УВО-ОУН, і згаданий
атентат був політичним кроком у безкомпромісній боротьбі українських націоналістів проти
польського режиму на західноукраїнських землях.
210. «Громадський голос» — український часопис, видавався у Львові з кінця XIX ст. до
1939 p., був органом Української радикальної, потім — Української соц.-радикальної партій.
Серед редакторів часопису були: І. Франко, М. Павлик, Л. Мартович, О. Назарук та ін.
211. «Тризуб» — громадсько-політичний і літературно-мистецький тижневик у Парижі
(1925—1940), заснований з ініціативи С Петлюри. Його головними редакторами були В. Про-
копович, О. Шульгин (1940). Співробітниками і дописувачами тижневика виступали відомі
українські державні, політичні і громадські діячі В. Садовський, М. Єреміїв, О. Лотоцький,
М. Лівицький, В. Сальський, К. Мацієвич, Д. Дорошенко та ін. «Тризуб» широко висвітлював
і коментував з позицій УНР міжнародні відносини та життя української еміграції, події в
підрадянській Україні.
281

Іменний покажчик
Азеф Є.: 77
Аїп: 137
Ангел: 31
Антонович Дм.: 72, 74, 114
Антонов-Овсієнко В.: 23, 24, 25, 26,
ЗО, 59, 61, 65, 75, 79, 80, 84, 92,
112, 113
Артем (Сергеев): 22, 23, 63
Афнер: 31, 225
Балицький В.: 182
Бартковський: 39
Бачинський В.: 220
Безручко М: 213, 214, 243
Бесарабова (Басараб) Ольга: 42
Віденко Й.: 31, 67, 225
Блумберг: 128
Божко: 31, 33, 56, 57, 225
Бойко: 71
Болбочан П.: 53, 111
Бош Євгенія: 70, 103, 106, 112
Бурцев В.: 77
Варшавський: 182
Василюк П.: 56
Васильева: 190
Верховський О.: 68, 69, 96
Вигорницький О.: 155, 162, 163, 164,
165
Винниченко В.: 21, 24, 73, 74, 75, 77,
85, 86, 90, 92, 93, 101, 104, 105,
114, 117, 121, 139,144,205,206
Вишиваний Василь (Габсбург-Лот-
рінген): 57
Вікул С: 50
Вірко: 91, 94, 98
Волох Ом.: 70, 106, 107, 108, 109, 110,
120, 121, 122, 225
Ворошилов: 31
Врангель П.: 211
Гайовий: 40
ГаліпА.: 180
Галкін О.: 160
Ганкевич Л.: 42
Гляньки, брати: 62
ГомзинБ.:62, 117, 118, 119, 122, 123
Гончаренко А.: 111, 112, 113
Городецький: 97
Горький Максим: 23
Григоріїв Н.: 240
Гризодуб: 44
Грінченко Б.: 149
Грінченко Настя: 149
Грушевський М: 24, 73, 85, 89, ПО,
112,183,196
Гулий-Гуленко А.: 232
ДельвігС: 171, 172
Дем'яненко: 244
ДенікінА.:35, 36, 211
Дзябенко: 173, 198
Дилінський: 40
ДідушокВ.: 101
Добровольський: 141, 143, 144
Добротворський Й.: 179, 180, 181
Довгополенко Г.: 34, 45, 56
Довгополов: 111
Доленко В.: 26, 63
Донцов Д. М.: 99, 100, 180, 181
283

Дорман П.: 47, 48, 49, 50, 52, 53
Дорошенко Петро: 211
Доценко О.: 40, 207, 208, 216, 217,
218, 221, 223, 224, 225, 226, 233
Дунайський: 82, 83
Дядюша С: 172
Дяченко Я.: 29
Енгельгардт: 102
Єфремов С: 123
Заболотний: 31, 36, 38
Загродський О.: 181
Зайцев П.: 173, 184, 185, 186, 187,
188, 190, 191, 194
Зайцева В.: 173, 183, 184, 185, 187
Затонський В.: 24, 73, 183
Захарчук: 59, 62, 69, 70, 103, 104, 105,
106,108, ПО, 111, 112,122
Зварийчук: 222
Зелений (Терпило Д.): 31
Зуев Д.: 133
Іванів М., генерал: 93, 94, 97, 110
Іванів О., сотник: 208, 209, 216, 217,
233
Калюжний Р.: 109, 120
Капкан Ф.: 80, 81
Капкан Ю.: 21, 80, 81, 86, 87, ПО, 113
Капустянський М.: 56, 171, 172, 205,
206
Кедровський В.: 63, 117, 238
Керенський О.: 59, 65, 69, 73
Кирей В.: 74, 75, 78, 99, 122
Кін П.: 23
Клим: 238
Кмета А.: 171, 208, 209, 216, 217, 220,
221, 232, 233, 234
Коваленко В.: 37,40, 41, 42, 43,48,50,
51, 237
Ковальський М.: 186, 190, 194, 196
Ковенко М.: 46, 88, ПО
Кожевников П.: 42
Коновалець Є.: 43
Коркішко В.: 72
Корнілов Л.: 23, 59, 64, 116
Королишин: 40
Костюченко: 213, 214
Котовський Г.: 179
Кочубей: 99, 100
Криленко М.: 97, 98
Кудрявцев: 79
Кулініч Оксана: 62
Курилко: 60
Кущ В.: 172,207,221,233
Ласман Є.: 136
Ластівченко: 79, 81, 82, 83
Лейбург: 139
Ленін В.: 73
Летаур: 185, 187
Липкалюк: 40
Липківський В.: 222
Литвиненко L: 230, 238
Лихолат Г.: 40, 42, 237
Лихолат, брат Лихолата Г.: 40
Лівицький А.: 29, 37,38,39, 40, 41,43,
44, 45, 46, 53, 81, 82, 141, 144,
149, 173, 185, 186, 194, 195, 207,
210, 211, 213, 215, 218, 219, 220,
222, 225, 228, 229, 231, 232, 233,
234, 235
Лівицький М.: 173
Ліновецька Млада: 171
ЛітвіновО.: 160, 161, 163, 164, 166
Лотоцький О.: 224, 227, 232
ЛощенкоС: 111, 112, 113
Луговий О. Л.: 42
Лук'яненко: 81
Лукашевич: 194
Ляхович: 101, 122
Мазепа Іван: 211
Мазепа Ісаак: 23, 30, 32, 33, 57,58, 71
Мазуренко Ю.: 27, 28, 30
Макаренко А.: 26
Макух: 32
Малолітко: 27
Мартинець В.: 42, 43
Мартос В.: 29, 30, 44, 74, 114
Мацієвич К.: 171, 196, 205
Мачуга: 40
284

Медведев Є.: 24, 25
Мельник А.: 41, 42, 51, 171, 236, 239
Мельник, сотник: 184
Микола II, російський цар: 132
Михайличенко: 244
Михайлов: 161, 162, 163
Мілюков П.: 73
Міляшкевич: ПО, 111
Міхновський М.: 21
Муравйов М.: 93, 112, 113
Назарук О.: 44, 204
Ніщинков: 157
Носенко: 111
Одинець: 114
Олексіїв: 56
Олесіюк: 74, 221
Олесь О. (Кандиба): 82
Омелянович-Павленко М.: 35, 173,
204
Омельченко: 111, 112
ОнацькийВ.: 171
Орел (Гальчевський Я.): 173, 198,
213, 214, 230
Орел-Орленко І.: 172, 193, 197
Орлов В.: 128
Оскілко В.: 52, 53
Остапенко С: 204
Отмарштейн Ю.: 236, 241, 242, 243,
244
Павленко В.: 35, 39, 52, 54, 85, 121,
232, 234
Палієнко О.: 31, 63, 67, 225
Палій-Сидорянський М.: 31, 198 *
Певний А.: 78
Певний П.: 34, 52, 78, 238
Пересада М.: 172
Петлюра Леся: 225
Петлюра Ольга: 225, 226, 227, 228
Петлюра Симон: 21,22,24,26,27,28,
30, 33, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 43,
44, 46, 51, 54, 57, 58, 65, 71, 72,
♦ Правильно — Палій-Сидорянський.
73, 74, 75, 77, 78, 79, 83, 85, 86,
91, 92, 93, 94, 95, 99, 100, 101,
102, 103, 104, 105, 106, 107, 108,
109, ПО, 111, 113, 114, 115, 116,
117, 119, 120, 121, 122, 123, 124,
138, 139, 140, 141, 145, 146, 148,
149, 153, 154, 159, 168, 171, 185,
192, 193, 208, 209, 211, 216, 217,
219, 223, 225, 226, 227, 228, 229
Петренко М.: 62, 187
Петрів В.: 56, 57, 58, 114, 115, 204
Петрушевич Є.: 204
ПилькевичО.: 21
Письменний С: 72
Пілсудський Ю.: 39, 40, 103, 210, 223
Пісоцький А.: 27, 28, 74
Плеханов Г.: 73
Полтавець-Остряниця I.: 99, 100
Поплавський: 151, 152, 153, 154
Порайко В.: 38
Порайко, дружина В. Порайка: 38
Порш М.: 63, 65, 71, 73, 74, 75, 76, 77,
78, 82,85, 88,90,92,93,95,96,97,
98, 99, 100, 101, 104, 105, 114, 121
Потапов М.: 102, 139
Приходько В.: 194, 195
Прісовський К.: 111
Прокопович В.: 78, 172, 186, 196, 227
Равич-Каменський В.: 171, 241, 242,
244, 245
Ревуцький: 79,101,107,124,125,126,
133, 140, 141, 145, 146, 147, 151,
152, 167, 168
Романов Володимир
Олександрович, великий князь: 137
Романов Микола Миколайович,
Великий князь: 127, 199, 211
Романюк: 40
Романюк О.: 82
Ромбішевський: 34, 37, 56
Рухимович М.: 22, 23, 61
Рябцев К.: 59, 60, 61, 68, 69, 103
Савицький: 59
Савінков Б.: 102, 103
Садовський В.: 74, 102, 196
285

Саліковський О.: 196
Сальський В.: 52, 110, 173, 184, 194,
195, 207, 208, 213, 215, 216, 217,
218, 219, 220, 221, 222, 223, 224,
229, 231, 243, 244
Самійленко: 52, 54
Сандецький: 157
Сахаров М: 149
Святненко: 31, 225
Семесенко І.: 225
Сердюк: 27
Сікевич В.: 172
Сіманців В. Г: 53, 61, 62, 118, 120,
121, 122
Сінклер: 56
Сіпко: 245
Сірополко Ст.: 196
Скоропадський П.: 89, 99, 100, 101,
111, 119, 152, 165,211,220
Сливінський О.: 109, 120, 121
Слонімські, брати: 48
Смаль-Стоцький P.: 198, 231, 232
Сніжко В.: 244, 245
Соколовський: 225
Старосольський В.: 42, 233
Стенько: 84
Сушко P.: 101, 241, 242, 243, 245, 246
Табуї: 92
Тимофеев М: 45, 46, 47, 48, 49, 50
Тимошенко С: 70, 71, 78, 180, 181
Тимченко М.: 111
Ткаченко М: 28, 29
ТроцькийД.: 199
Тютюнник В.: 52, 56
Тютюнник Ю.: 35, 38, 173, 175, 179,
181, 182, 183, 185, 198, 234
Удовиченко М: 36, 120, 121
Удовиченко О.: 37, 120, 172, 173, 181,
185, 187, 195
Федак Ст.: 40
ФеденкоП.: 71
Фещенко-Чопівський І.: 45
Филонович В.: 231, 232, 233, 234
Філософов: 103
Фогель: 137, 138
Хмельницький Б.: 106, 110, 111, 112,
211
Холодний: 101
Холодний П.: 65
Чабанівський В.: 172
Чернов В.: 199
Чехівський В.: 222
Чехович: 40
Чижевський П.: 196
Чикаленко Л.: 76
Чопик: 40
Шадлун:29, ЗО, 31
Шандрук П.: 172, 206, 207, 208, 209,
216, 217, 221
Шаповал М.: 111,205
Шаповал О.: 101,111,115,204,205,214
Шаповали Микита і Микола: 111
Шапуло: 52
Шварцбарт С: 93, 209, 210
Шевченко В.: 171, 172, 173, 191, 194,
199, 203, 206, 208, 209, 211, 215,
221, 223, 224, 231, 232, 235
Шевченко Тарас: 85, 211
ШеметС.:46, 144,205
Шемети, брати: 141
Шепель: 35
Шер: 68, 69
Шешора: 40
Шинкар М.: 92,93,94,97,98, 110, 120
Шухевич Ст.: 42
Щадилів С: 27
Щитковський О.: 123
Юнаків М.: 172, 196
Яковлєв: 111
Янко: 84
Янченко М.: 183
Ярема: 128, 134, 139
Яценко: 31, 225
286

ЗМІСТ
Микола Чеботарів: його спогади, життя та епістолярна спадщина 5
Уривок із спогадів М. Ю. Чеботаріва 21
Листи М. Ю. Чеботаріва до В. Шевченка, А. Кмети, В. Равич-Ка-
менського 171
1. Лист до В. Шевченка від 05.10.23 171
2. Лист до В. Шевченка від 21.01.24 172
3. Лист до В. Шевченка від 15.02.24 (Інтерв'ю з С. Петлюрою) 173
Додаток до листа від 15.02.24:
— Матеріалпро Ю. Тютюнника 179
— Матеріал про П. Зайцева «Історія відкриття шпіонки на
користь комуністів» 184
4. Лист до В. Шевченка від 12.05.24 191
5. Лист до В. Шевченка від 13.10.24 194
6. Лист до В. Шевченка від 22.10.24 194
7. Лист до В. Шевченка від 20.01.25 199
8. Лист до В. Шевченка від 04.08.25 203
9. Лист до В. Шевченка від 31.08.25 203
10. Лист до В. Шевченка від 12.11.25 206
11. Лист до В. Шевченка (після 25.05.26) 209
12. Лист до В. Шевченка від 06.07.26 211
13. Лист до В. Шевченка від 20.12.26 215
14. Лист до А. Кмети від 20.12.26 221
15. Лист до В. Шевченка від 19.01.27 224
16. Лист до В. Шевченка від 20.07.27 231
17. Лист до В. Шевченка від 27.08.27 232
18. Лист до В. Шевченка від 22.11.27 235
19. Лист до В. Шевченка від 29.12.28 235
20. Лист до А. Мельника від 09.03.33 236
21. Лист до А. Мельника від 12.04.33 239
22. Лист до В. Равич-Каменського від 12.06.34..... 241
23. Лист до В. Равич-Каменського від 30.06.34 242
24. Лист до В. Равич-Каменського від 07.02.35 244
25. Лист до В. Равич-Каменського від 17.02.35 244
26. Лист до В. Равич-Каменського від 21.02.35 245
27. Лист до В. Равич-Каменського від 02.04.35 245
Примітки 247
Іменний покажчик 283

ТОВ «ТЕМПОРА»
Київ
01030, Київ, вул. Богдана Хмельницького, 32
Тел./факс: 234-46-40, E-mail: tempora@tempora.com.ua
http://www.tempora.com.ua
Свідоцтво про державну реєстрацію: серія КІ, № 16 від 12.06.01
Визвольні змагання очима контррозвідника.
(Документальна спадщина Миколи Чеботаріва)
Документально-наукове видання
Автор вступної статті та керівник
колективу упорядників —В. С Сідак
Упорядники — Т. В. Вронська, А. В. Кентій, В. С. Лозицький
Редактор — Ю. Олійник
Коректор — І. Давидко
Комп'ютерна верстка та макет — Ю. Жарков
Підписано до друку 25.04.03. Формат 70xl00Vi6.
Умовн.-друк. арк. ???. Обл.-вид. арк. ???
Папір офсетний. Гарнітура Балтіка.
Друк офсетний. Наклад 1000.
Надруковано: ТОВ «ДКБ Ротекс»
03180, Київ, вул. Машинобудівна, 46