ТА ВСІ ІНШІ
Написав Олексій Кононенко
Намалював Віктор Кононенко

Олексій Кононенко
ТА ВСІ ІНШІ
Про духів добрих
і не дуже
Малюнки
Віктора Кононенка
%
а:
Київ
"Либідь"
2013

УДК 821.161.2-1-93
ББК 84(4Укр)6-5
К64
Розповсюдження та тиражування
без офіційного дозволу видавництва
заборонено
Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку
Головна редакція літератури з гуманітарних наук
Головний редактор Світлана Головко
Редактор Анатолій Венцковський
Олексій Кононенко, 2013
Віктор Кононенко, малюнки, 2013

Любий читачику!
КОЖНІМ явищі природи —
невідома давнина.
В кожнім порусі погоди —
чари, диво, таїна.
У *' ¥.
X-VV
Дворовик збирає груші
на узвар і на компот.
Домовик ті груші сушить
й крадькома кидає в рот.
Барабашка вчиться джазу
на каструлі у кутку.
А Кікімора тим часом
порядкує в курнику. ш
У дворі, в коморі, в домі,
на болоті, у водоймі,
в горах, у лісах дрімучих,
у степу, в лугах пахучих,
під кущами, у дуплі,
на хмарині й на землі —
скрізь живуть природні духи —
перелесники і хухи,
здухачі і літавиці,
хали, гарцуки, нічниці,
мавки і водяники,
хапуни, польовики.

До Русалки випливає
цар хвостатий — Водяник.
На сопілку мавкам грає
невгамовний Лісовик.
Кожен дух щось витворяє —
шкодить чи допомагає.
У природі їх багато,
важко всіх порахувати.
Духи ці тобі на втіху
як один зайшли у книгу.
Маєш книгу — розгорни
і знайомся — ось вони.

ЛЕЛЯ
НАДІЙШЛА ВЕСНА-ЗАБАВА
У ЛІСИ, В ПОЛЯ, У ЛУКИ.
В ХОРОВОДІ ЛЕЛЯ-ПАВА
ПІДНІМА ДО СОНЦЯ РУКИ:
— 	ЦАРЮ НЕБА, СОНЦЕ ЯСНЕ,
ІТИ ЗАВЖДИ ПРИХОДИШ ВЧАСНО!
ух весни — струнка й гарна юнка. На її честь у квітні справляли
особливе свято — Лельник. У лузі збиралися дівчата і обирали
з-поміж себе найвродливішу — Лелю, вдягали її у білі шати,
прикрашали весняним зіллям та вінками з перших квітів. Затим
красуню садовили на пишну траву, поряд ставили обрядові
страви й водили хороводи. Співали пісень, накликали теплого сонця
й рясного дощику, просили гарного врожаю. Леля обдаровувала дівчат
вінками, пригощала з побажаннями добра й статку.

ВЕСЕЛАД
шШЛ
чй
///
ВІД СЕЛА І ДО СЕЛА,
ВІД МІСТА ДО МІСТА
ХОДИТЬ ЮНИЙ ВЕСЕЛАД
І СПІВАЄ ПІСНЮ.
ЧАРІВНУ, ГОЛОСНУ —
ПРОСЛАВЛЯЄ ВЕСНУ.
хоронець рослинності, носій весняного життєдайного світла.
Провісники Веселада — лелеки, тож їх звуть ще й веселиками.
Коли діти навесні бачили перших лелек, то радісно гукали:
«Веселики! Веселики!» — і зазивали до свого села, вірячи,
тоді цілий рік буде веселий.

ik. r
Щ ЯК ВЕСЕЛАД МАРУ ПРОГНАВ
Жив собі веселий чоловічок. Низенький, як пеньок, кругленький,
наче яблучко. Ніколи не сумував, до всього рук докладав, ще й на
скрипочку грав. Сам веселився і всіх потішав. Звався він Веселад. От
пішов Веселад шукати пригод. Завітав до лісу. Зустрів там лісового
господаря Лісовика.
— Ходімо зі мною, — каже Веселад.
— Ходімо, — погодився Лісовик.
Пішли вони удвох. Лісовик стежки крізь хащі прокладає, а
Веселад на скрипочку грає. Дійшли до річки. А там на купі очерету
сидить господар води — Водяник.
— Ходімо з нами! — закликає Веселад.
— 	Ходімо, — булькає Водяник.
Пішли далі утрьох. Довго ходили. Лісовик гриби та ягоди збирав.
Водяник рибу ловив, а Веселад їжу готував. Надокучило Веселадові
блукати й під кущами ночувати, от він і каже:
— Може, хатину поставимо?
— Згода, — радіє Лісовик.
— Угу, — булькоче Водяник.
Узялися. Лісовик валяє дерева, Водяник носить хмиз, а Веселад
хутенько хатину зводить. Ось і є де жити. Раді-раденькі! Зачинилися
в хаті та й поснули з утоми. Аж уночі прокинулися й чують:
— Піч! Пач! Хутчій, залізний візочку! Поганяй, дротяний батіжку!
Хто це на моїй стежці хату поставив?! Піч! Пач! Ой, яка ж я люта!
Злякалися друзі, очей не стулили. Уранці каже Веселад:
— Треба сторожувати й узнати, хто це вночі нам спокою не дає.
— Я піду, — буркнув Водяник.
Наготував діжку з водою та й сховався в ній на ніч. Чує опівночі
гуркотить щось. Визирнув — аж то Мара, нічна баба.
— Чого ти спати не даєш? — запитує Водяник.
— Я тут живу, нікому не попущу. Піч! Пач! Приберіть хатину з
моєї стежки!
— Іди собі, а як не підеш, я тебе в діжці притоплю! — свариться
на неї господар води.
— Ха! Ха! Ха! Ось мій батіг з тобою побалакає! — та й
випустила Мара батіжок із рук.
9 р-

Як почав той батіг Водяника стьобати — ледь живим його
залишив. На ранок приповз Водяник до хати, питають його товариші:
— Що з тобою?
— Занедужав я, — каже, — голова репається, боки болять...
— Піду я цієї ночі сторожувати, — озвався Лісовик.
Як місяць підбився, узяв Лісовик кийок та й сховався за пеньок.
Аж чує:
— Піч! Пач! Хутчій, залізний візочку! Поганяй, дротяний батіжку!
Буду хату руйнувати!
— Хто ти? — визирнув з-за пенька Лісовик.
— Я — Мара-нічниця, усяк мене боїться. Це моя стежка, чого тут
хату поставили?
— А я — Лісовик, маю для тебе гарного кийка!
— Ха! Ха! Ха! Нехай мій батіжок з тобою побалакає!
Так той батіжок Лісовика «голубив», що той ледве хатини дістався.
— Що з тобою? — злякався Веселад.
— Слабий я... — стогне Лісовик, — спини розігнути не можу, ру-
ки-ноги наче не мої...
— От клята баба! — нишком булькає Водяник.
А Веселад бідкається:
— Ночі холодні, то ви й захворіли. Та вже моя черга.
Як зірочки висипали, сів Веселад на порозі та й заграв на
скрипочку. Аж чує:
— Піч! Пач! Хутчій, залізний візочку! Поганяй, дротяний батіжку!
Не залишу й трісочки від хатини!
Дивиться Веселад: штовхає залізний візок страшна баба. Та не
злякався, ще завзятіше грає.
— Хто ти такий? — питає Мара.
— Я — Веселад. А ти хто?
— Я — Мара-нічниця, усяк мене боїться! Але твоя гра мені до
смаку. Навчи, — може, й не буду хатинки руйнувати.
— Бери, спробуй, — каже Веселад.
Хоч як старалася Мара — нічого не виходить.
— Як не навчиш грати, — кричить, — я тебе батогом провчу!
— Твої пальці грубі, треба тонших, — хитрує Веселад.
— То зроби, — просить Мара.
Дістав Веселад топірець, розщепив пеньок.
— Закладай пальці, — каже.
Мара й заклала. Висмикнув Веселад топірець — Мара верещить,
бо ж пеньок її пальці затис. А Веселад схопив батіжок і нумо
нічницю з усіх боків обходити. Смикала вона пальці, смикала — нарешті
10 5»

вирвалася. Цілу ніч бігла — тікала світ за очі. Сховав Веселад візок
і батіжок та й пішов до хати.
— Вставайте, герої, — каже, — не прийде нічниця.
Образилися Водяник і Лісовик.
— То ти гадаєш, ніби ми боягузи? Дізнаймося, хто з нас найсміли-
віший!
— Згода. Двоє у хаті сидять, а третій лякатиме. Хто не злякається
— 	того й буде хатина.
Ось пішов Лісовик страху наганяти. Розгойдав дерева: гілля в
шибки стукає, листя дощем осипається.
— Ой! — кричить Водяник, — хатина падає! — та й скочив у вікно.
А Веселад на скрипочку грає і, граючи, примовляє:
— Хіба не я хатину ставив? Вона ще сто років стоятиме!
Пішов Водяник лякати. Заліз у річку — хвилі здіймає. Затопило
галявину, вода в шибки б'ється.
— Ой! — злякався Лісовик, — хатину в море понесе! — та й
видерся на дах.
А Веселад на скрипочку грає і, граючи, примовляє:
— Радше море сюди прилине, ніж якась річечка мою хатину
змиє!
Настала черга Веселада. Зачинилися Лісовик і Водяник у хаті:
— Нізащо не вийдемо!
Не довго думав Веселад, узяв візок нічної баби, відшукав батіжок
і загуркотів під вікнами:
— Піч! Пач! — кричить, — хутчій, залізний візочку! Поганяй,
дротяний батіжку! Зруйную цю кляту хатину!
Почули Лісовик і Водяник, перелякалися — чи не Мара
повернулася? Тікали так, що двері вибили, бігли — не озиралися. Лісовик у
темні хащі заховався, а Водяник під річкові корчі заліз.
Посміявся Веселад та й став жити в хатині. А візок і батіжок
заховав — може, коли знадобляться.

ДЕ ЛЕЖАТЬ ГУСТІ ПОКОСИ,
ХОДЯТЬ ПОЛУДНИЦІ БОСІ,
КОЛОСКИ В ПОЛЯХ ЗБИРАЮТЬ
У ВІНОЧКИ ЗАПЛІТАЮТЬ.
КОСАРЯ В СПЕКОТНИЙ ЧАС
ПОКАРАТИ МОЖУТЬ ВРАЗ.
ПОЛУДНИЦІ
исокі на зріст дівчата з довгими косами, вбрані в біле.
Побачити їх можна лише влітку. Кого зустрінуть — примушують
танцювати. Хто полудниць перетанцює, тому вони служитимуть.
Та нікому ще того не вдавалося. А ще кажуть, що полудниці
насилають розпечені сонячні промені на тих, хто спекотної
днини ходить без капелюшка.
12 S*

БІЛУН
ух ясного, благодатного осіннього дня. Приглухуватий,
неповороткий дідусь, живе в хатинці на узліссі. До обіду полем
ходить, кожен колосок доглядає. А спекотного полудня на
пасіці відпочиває. Допомагає людям жнивувати. І звіреня, і пташеня
приголубить.

ЯК БІЛУН ХЛОПЦЯ ДОБРИХ СПРАВ НАВЧИВ
Був у матері син-русин. Один як палець. Дбала про сина мати,
порошинки з нього здувала. Здорованя з ложечки годувала,
нічогісінько йому робити не дозволяла, щоб ноги не підтоптав, щоб руки
не забив.
Виріс русин гарним та сильним, а до роботи неберучким. Сусіди з
нього кепкували. Як візьме сокиру — ногу вдарить, до коси — руку
поріже, а коня запрягав головою до воза.
Соромився хлопець, ба й плакав. Тоді розлютився. Хто сміється з
нього, тому не попустить — поб'є. Люди трималися осторонь.
Бачить мати, що синові непереливки. Таж мовчить, сердешна, бо
сама винна. Тільки коли син останнє відро у криниці втопив, мовила:
— Пішов би ти, сину, до якогось доброго господаря, може,
навчить тебе ремесла...
Насунув русин шапку на очі та й подався до ближніх сіл. Та хто
здорованя навчатиме? Усім людей треба, що до діла беручкі. Не
знає, бідолаха, що й думати.
Коли це дід-пасічник узяв його до себе. Жив старий відлюдник
на узліссі, мало з ким знався. Став навчати хлопця господарювати.
Що розкаже, а що покаже, добрим словом розрадить. І коня русин
запряже, і трави накосить, і стіжок вивершить, і дровець нарубає...
Весело юнакові — пісень співає. Не знає він, що дід-пасічник —
то Білун, добрий дух світлого дня. На пасіках, де Білун спочиває,
завжди багато запашного меду. На полях, які Білун оберігає, жито
густо колоситься. На плечі Білунові пташки сідають, біля його ніг
зайченята стрибають. А ще Білун із лісу виводить тих, хто заблукав.
Добрих людей вітає, невмілих ремесла навчає.
Жив русин із дідом Білуном у лісі. Один одному догоджали й не
горювали. Якось юнак закінчив роботу й пішов у ліс
прогулятися. Узяв корча старого, сів на галяві та й вирізає з нього дивного
звіра. Раптом шум, вітер... Дивиться русин — мчить попри нього
візком кістлява баба в білому. А за нею — усілякі тварюки. Зубами
скрегочуть, бабу за одяг смикають, регочуть. Розсердився русин,
замахнувся топірцем. Аж той топірець із рук вислизнув — і помчав
за бабою!
Повернувся русин до хати, розповів про ту пригоду дідові.
— Стережися, хлопче! — каже Білун. — Як побачиш навіжену
бабу, тікай чимдуж додому, я тебе від неї захищу. Коли гнатиметься за

тобою, у моє жито заходь, туди вона не сунеться. То, синку, Чума,
вона людей вигублює.
Минув час. Забув русин про страшну пригоду. За рідною
домівкою тужить. Матуся йому сниться. Дочекався якось Білуна та й каже:
— Пустіть мене, дідуню, додому. Багато чого я вже вмію. Красно
дякую вам за науку. Піду, материну старість потішу.
— Іди, голубе,'— кивнув сивою головою Білун.
Обняв русин старенького та й подався додому.
Дорога далека, спека — стомився хлопець. Сів під кленом,
задрімав. Раптом холодно йому стало. Розплющив очі — стоїть перед
ним та кістлява баба, дивиться гостро — аж до кісток пропікає.
— А чи чув ти, парубче, про Чуму? — запитує.
— Чув...
— То це я. Бери мене на плечі — і гей усіма землями. Жодного
села не минай, жодного містечка. Я маю зазирнути до кожної хати.
Навколо мерці падатимуть, а ти живий будеш.
Не встиг русин і слова мовити — скочила баба йому на плечі,
обхопила шию крижаними руками, плюнула крізь зуби отрутою,
вдарила п'ятами під ребра.
Як уві сні йшов юнак із Чумою на плечах, тягаря не відчуваючи.
Трапилося йому містечко веселе — музики грають, пісні лунають.
Дістала Чума хустку з павутиння, війнула нею — і все зникло. Люди
могили копають, небіжчиків підвозять. У кожній оселі сльози. Бліді
від страху люди розбрелися по кущах-яругах, умирають у лісах, у
степах, на дорогах.
Довго водила Чума юнака, і вийшли вони якось до його рідного
села. Побачив русин свою хатину, стареньку матусю на порозі — і
ніби прокинувся від страшного сну.
Згадав юнак слова дідуся Білуна й побіг чимдуж у густе жито. У
Чуми й руки опустилися. Схопив її русин та помчав до швидкої води.
Кинувся з нею з високого берега в холодні хвилі. Довго борюкався
юнак із Чумою, але не подужав її втопити. Вихопилася вона з води
й утекла в гірські печери.
А русин повернувся до села, одружився й довго тішив стареньку
матір.
*5

СНІГОВІЙ
епурний статечний дядечко: має гарну свитку, шапку й рукавиці.
Приходить Сніговій на заклик своєї матусі Зими, стає на хмарину,
бере величезну лопату й сіє сніг на землю. Сніг, добрий
і пухнастий, землю зігріває, і тоді жодна рослинка не мерзне.
ш *
ПО ЗЕМЛИЦІ ПО УСІЙ
ВІЄ СНІГОМ СНІГОВІЙ.
ВІН ТАКУ ЛОПАТУ МАЄ —
КУПИ СНІГУ НАКИДАЄ,
ЩОБ ХЛОП'ЯТА І ДІВЧАТА
МЧАЛИ З ГІРКИ НА САНЧАТАХ.

OX ВЖЕ ЦІ ШУЛІКУНИ,
НЕПОСИДИ, ВЕРТУНИ, —
МЧАТЬ, ЯК ВИХОР, ПОСПІШАЮТЬ,
ЗАВІРЮХУ СПРИЧИНЯЮТЬ!
КРАЩЕ З НИМИ НЕ СТРІЧАТИСЬ -
ІАДЖЕ МОЖНА НАЛЯКАТИСЬ!
ШУЛІКУНИ
имові духи, що з'являються різдвяної ночі. Маленькі —
з кулачок, мають кінські копита. Одягнені в білі кожушки,
підперезані довгим поясом, у гостроверхих шапках. Мабуть,
їм заздрісно, що навкруги святкують, веселяться, тож і ганяють
вони вулицями, лякаючи перехожих.

ЩУ/гіі/ШН
ШШш
МііьМж
»*
ЗЮЗЯ
gfS^J ІДОК із білим як сніг волоссям і довгою сивою бородою.
Босоногий, простоволосий, у теплому білому кожусі. У руках —
&^урне нею об землю — сніг сиплеться. Мешкає зазви-
' іколи приходить до людей — ТО/
та
В ЗЮЗІ СНІГ НА ГОЛОВІ,
В ПАЗУСІ І В РУКАВІ,
У ШКАРПЕТКАХ, У КИШЕНЯХ,
І ЗА КОМІРОМ, І В ЖМЕНЯХ.
ЗЮЗЯ ЙДЕ НА СТО ДОРІГ,
СІЄ-ВІЄ БІЛИЙ СНІГ.
ш

ЯК ПОРИ РОКУ СПЕРЕЧАЛИСЯ
Зійшлися яко^ь ПРИ дорозі Леля — мила дівчина, Цеця — гарна
олодиф^? Жицень — чоловік із трьома очима і Зюзя — сивоборо-
„л булавою. Зійшлися й нумо сперечатися, хто з них людям
Нт дід*
миліший, г
— Мене. Щ каже Леля, — чекають найбільше, бо настає весна:
се прокидаються" й оживає. На мою честь дівчата святкують Лель-
“ ник: хЬрово^и водять, багаті врожаї прикликають. А віночки потім
лий рік —Да^ дцнаступного свята.
озвалася Цеця, — хіба менше шанують? Походжаю
садами^' Зустрічаю^ мене люди, усміхаються, радіють —
я доземно. Люблять мене за те, що сонце і мене голу-
Гріє-Аесгйть.
е люблять, — докинув слівце Жицень. — Я йду на ниви
та гоЩи, коли щрожай зібрано, й усе оглядаю пильно — на те
маю аЯ-три ока. Де побачу неприбрані колоски — збираю і несу
на нивку того господаря, який усе чистенько прибрав. Тоді
наступного року в недбалого не буде статку, а в хазяйновитого жито
радить. За осінньої сівби зернятка землею прикидаю, щоб жодного
'^марнувати. Знають люди: коли пальцем насварю, зустрівши, —
■чекай неврожаю! Трж і поводяться господарно.
! людям накмилий? — труснув бородою Зюзя. — Я
ПОСІВИ ПІ
Коли
рий
людям даю після трудів праведних.
(о_людей. Недарма ка
протопити. і J
повз сперечальйМкі
ішої
су*ерачка геть марна. Адже
вас однаково люолять~г шанукй-ьйусі ви людям потрібні ^
літо, і осінь, і зимсг. Без зас людям не жити, та й-ви од
/ /
ного не проживете.
V'
. &'
19 5»

ДЮДЯ
ДЮДЯ КРИГОЮ СКУВАЛА
І ОЗЕРА, І СТАВКИ,
КУЧУГУР ПОНАГОРТАЛА
ВСЮДИ — НАЧЕ НА ВІКИ.
А ЯК СОНЕЧКО ГОРОЮ,
МОЖЕ ВМИТЬ СТЕКТИ ВОДОЮ.
еличезна снігова баба. Прибуває з холодних країв рябими
кіньми, коли останні птахи відлетіли у вирій і опали останні
листочки. Стелить Дюдя крижані дороги на річках та озерах,
укриває землю снігом. Ходить лісом — деревами скрипить,
а в полі — іній розсипає. Весною, тільки-но пригріє сонечко,
Дюдя мерщій тікає далеко на північ — боїться, що розтане.
^8 20 8*

ЯК ГРОМОВИК ЗЛУ ДЮДЮ ПОДУЖАВ
Як мине благодатна осінь, приходить снігова баба — Дюдя з
вічним супутником своїм — Морозом. Випускає з торбини Завірюху та
Метелицю, Сніговія та Хурделицю, щоб крутили світами, сповіщали
про настання зими.
Ось і цього разу Дюдя стала до роботи. Спорудила від землі до
неба скляну гору, замкнувши в тій горі Весну з її теплими дощами. І
нумо з людей знущатися, холодом їх мучити.
Пішли люди до старців-віщунів.
— Перемогти Дюдю і звільнити Весну може лише Громовик, —
кажуть сивобороді. — Але спить він міцним сном, а розбудити його
може тільки дивовижний півень, який живе на краю світу. Головою він
сягає неба, а море йому до коліна. Зветься той півень — Будимир.
Зголосився юнак на ймення Яр:
— Піду я, відшукаю Будимира, попрошу, щоб розбудив
Громовика, бо ж замучить нас зла Дюдя.
Гуртом зібрали хлопця в далеку дорогу. Довго блукав Яр серед
снігів, ледве видерся із чіпких пазурів Хурделиці, утік від Завірюхи,
через гори й пустелі насилу дістався моря. Бачить — стоїть серед
хвиль величезний півень — гребенем небеса розчісує.
— Будимире! Будимире! — гукає Яр. — Маю до тебе від людей
прохання. Закричи на повен голос, розбуди Громовика, бо несила
стерпіти наругу баби снігової!
Поглянув півень на хлопця золотим оком, а тут сонце з-за моря
вийшло, хвилі вдарили Будимира під пір'я. Змахнув півень крилами й
закричав голосно:
— Кукуріку!
Залунав той крик на всю землю, почули його всі півні,
закукурікали разом. Розбудив півнячий хор Громовика.
Протер Громовик очі, роздивився, побачив, що на землі діється,
нагострив свої кігті-блискавиці й почав дертися на скляну гору.
Дюдя снігом сипле, Мороз за поли хапає — не можуть Громовика
зупинити.
Дістався він вершини скляної гори, громом загримів, блискавиці
метнув — стала водою скляна гора.
Злякалася Дюдя, що й вона розтане, і вмить щезла. Звільнив
Громовик Весну разом із теплими дощами. Радіють люди!

ХОВАЛО
WWW^iM Ух небесних світил із дванадцятьма очима. Сидить у хмарах
і вилітає звідти з волі Громовика, освітлюючи блиском очей
довкілля. Людям не ворог, допомагає їм як може.
ВИИШОВ ХОВАЛО З НЕБЕСНОЇ ХАТИ,
СІВ НА ХМАРИНУ ХОВАЛО ОКАТИЙ.
НІЧ КОЛИСАЄ І ЗВІРА, І ПТИЦЮ,
ТІЛЬКИ ХОВАЛІ ДО РАНКУ НЕ СПИТЬСЯ
БЛИМАЮТЬ РАЗОМ ВЕСЕЛІ ОЧИЦІ
РОЗКВІТАЮТЬ У НЕБІ ЗІРНИЦІ.

ЯК ХОВАЛО ТРИ БАЖАННЯ ВИКОНАВ
Залишилась Ярина сама з малою Купавою. Загинув коханий у
битві з печенігами. Силу-силенну ворогів порубав він гострим мечем,
але влучила стріла бусурманська прямо в серце. Відтоді Ярина наче
закам'яніла. Ніхто не міг її розрадити — тільки донечка, маленька
щебетушечка.
Ростила Ярина Купаву, русі коси її розчісувала, у руті-м'яті дитя
купала. Навчала домашніх справ: шити, прясти, варити, худобу
доглядати, а ще пісень співати — і веселих, і сумних. Зростала Купава, як
квіточка. Була розрадою не тільки матусі рідній, а й усім односельцям.
Коли йшла Ярина в поле жито жати, брала доню з собою. Поки
працювала, мала гралася собі з квіточками та ганялася за
метеликами, віночки плела.
Одного разу не встигла Ярина й оком змигнути, аж вечір темне
шатро напнув. Підхопила неня дівчинку та й побігла стежиною до
села.
Раптом блимнули яскравіше зірочки, розчахнули небо — і мов
нізвідки постав чоловік. Височенний, руки великі, довговидий, а з-під
чорних брів дивляться на світ аж дванадцятеро очей!
Розгубилась Ярина. Скільки живе на світі, такого не бачила. А Ку-
паві — байдуже, наче так і треба. Усміхається чоловікові
дивовижному, щебече до нього:
— Ой, дядечку, здрастуйте! Навіщо вам стільки очей? Ви, мабуть,
усе на світі бачили. Будь ласка, розкажіть, дядечку!
Суворо поглянув чоловік на матір і доню, нічого не сказав. Ярина
вже й не рада, що доня його зачепила, смикає малу за рукав —
швидше додому йти.
— Зачекайте, — мовить чоловік. — Загубив я в житі сопілку. Не
знаходили?
— Ні, — відповідає Ярина, — не бачила.
— Може, це вона, — каже Купава і виймає з рукава сопілку.
А на ній — опоясочка з трави, спідничка з жита й хустинка з
лопуха — усе до ладу.
Дванадцятеро очей того дядька усмішкою запроменилися. Ярина
злякалася.
— Віддай, донечко! — зашепотіла голосно. — Вона ж не твоя,
бач — чоловік шукає...

— Нехай, — зупинив її чоловік. — Диви, як гарненько
прикрасила. Візьми собі, маленька, цю сопілку. Бережи її, силу вона має
чудодійну. Заграєш — виконає твоє бажання, удруге заграєш — знову
стане так, як тобі хочеться, а як утретє заграєш...
Та й недоказав. Зблиснули зорі-зірниці — і кудись подівся
чоловік, наче в повітрі розчинився. Від несподіванки Купава оченята
руками затулила. Ярина ж гукнула:
— Як звати тебе, чоловіче добрий?
— Ховало — дух зірниць небесних! — почулося згори.
Остовпіла Ярина. Отямилася лиш тоді, коли доня за спідницю
смикнула:
— Ходімо, матусю, уже ніч...
Прийшли додому, Ярина й каже:
— Дивись, Купавонько, нікому про цю зустріч не розказуй, щоб
якої біди не сталося. А сопілку завжди при собі тримай.
Минув час. Виросла Купава, красунею стала — парубкам око
тішить вродою. Як почнуть дівчата навесні хороводи водити, хлопці
навколо Купави так і в'ються.
Усе було тихо-мирно в селі. Аж тут прибився з далеких країв
чаклун-ворожбит, оселився в хижці на околиці. І почалися негаразди.
То з худобою щось лихе станеться, то з дітками, то хатина в кого
згорить, то жито поляже.
Якось усі односельці враз захворіли — ніхто й підвестися не
може. Худоба й птиця негодовані, робота стоїть. І Ярині з Купавою
працювати несила. Згадала тоді дівчинка про сопілку, дістала, до
вуст приклала.
— Хай усі люди одужають, хай усі здорові та веселі на вулицю
вийдуть, пісень заспівають, до роботи стануть, — мовила тихо й
заграла на сопілку.
Тиха мелодія лине селом, кожен її почув. Підвелися люди, вийшли
з домівок, дають лад господарству, співають, радіють.
Почув-побачив чаклун — розлютився, бо ж то він спричинив
пошесть. «І хто ж це мене подужав?» — гадає. Уночі почаклував і
дізнався, що його силу перебила Купава. Прийшов ранком до хати
Ярининої, покликав Купаву:
— Не займай мене, дівчино! — кричить. — Інакше я тебе на
порох зітру!
— Чому ви так гніваєтеся, діду? Що я вам зробила? — дивується
Купава.
— Ти мої чари перебила! Як чаклуватиму — не втручайся! —
зашипів ворожбит.

«Он воно що! — здогадалася дівчина. — Усі біди нашого села —
через цього чаклуна!»
І дістала вдруге чарівну сопілку.
— Хай навіки цей ненависний дідуган своїх чар позбудеться! —
сказала й приклала сопілку до вуст.
Зіщулився чаклун, затрусився. А як стихла мелодія — почув, що
втратив силу свою. Плюнув зозла й поплентався у свою хижку.
Зійшов на землю вечір. Побігла Купава до берега на побачення з
коханим Вакулою. І не помітила того, що старий ворожбит слідом
шаснув.
Зустрілися юнак і дівчина під вербою, ніжно шепотіли одне
одному слова кохання... Раптом постав перед ними чаклун!
— Ти, Купаво, відібрала мою силу. Та маю таємницю ще від діда
мого. Проти неї ти нічого не вдієш. Тут і кінець вам!
Сказав те дід, дістав ножа, устромив у гнилий пень. Перескочив
через нього один раз, удруге, утретє... Постав вовчищем, загарчав.
Підступає до Купави й Вакули.
Кинувся Вакула вперед, затулив собою дівчину. Устигла Купава
дістати сопілку, приклала до вуст.
Щойно заграла чарівна сопілка, як упали з неба зірки-зірниці і
зійшов на землю Ховало. Зблиснув дванадцятьма очима — і на тому
місці, де був злий чаклун, виріс кущ чортополоху.
— На добро ти використала мій дарунок, Купаво, — мовив
Ховало, — але відтепер він уже не має чарівної сили. Хай залишиться
на згадку про мене.
Знов упали зірниці — і зник Ховало, щез на нічному небі.
Щасливо жили Вакула і Купава. А чародійний дарунок, мабуть, не
всю силу втратив, бо коли вигравав на сопілку малий Михайлик, син
Вакули і Купави, — кожну душу чарував.

ПЛАНЕТНИКИ
ухи небесних опадів — дощу, снігу, граду. Планетники —
неабиякі трударі: збивають туман у хмари, женуть оті хмари
небосхилом, витворюють веселку, товчуть лід на град тощо.
У небі мають образ орла, або летючого змія, або дракона.
А іноді, сходячи на землю в людській подобі, попереджають
про негоду, просячи навзамін трохи молока від чорної корови чи яйце
від чорної курки. Щоб захиститися від граду, люди жертвували планетникам
жменю муки, кидаючи її у вогонь або пускаючи за вітром.

ПЕРЕЛЕСНИК
НАЧЕ ЗІРКА З ВИСОКОСТІ,
ДО ГОСПОДАРІВ У ГОСТІ
ПЕРЕЛЕСНИК ЗАВІТАВ.
ОТ РОЗМОВ БУЛО ПО СЕЛАХ,
А ІЩЕ ПІСЕНЬ ВЕСЕЛИХ
Й ХОРОВОДІВ МЕЖИ ТРАВ!
ого можна бачити пізно ввечері як падучу зорю або кулясту
блискавку. Залітає в дім через димар і обертається на гарного
парубка в червоній одежі, із червонястим волоссям. Якщо
господарі йому до вподоби, обдаровує їх грошима й харчами.

край села біля верби
З ДАВНИНИ Й ДОНИНІ
СТЕРЕЖЕ скарбник скарби
У КОЗАЦЬКІЙ СКРИНІ.
ЛИШ СМІЛИВИЙ І ЗАВЗЯТИЙ
МОЖЕ ТІ СКАРБИ УЗЯТИ.
СКАРБНИК
хоронець захованих у землі скарбів. Самовіддано служить
їхньому володареві, ні на мить не покидає свого місця. Раз
на сім років над скарбами спалахує полум'я: над золотом —
червоне, над сріблом — біле, над міддю — синє. Але дістати
багатства — зась: Скарбник не підпускає.
28

ЯК СКАРБНИК ЩЕЗНИКІВ КРУГ ПАЛЬЦЯ ОБКРУТИВ
\
 Лісів у давнину було багато — більше, ніж теперечки. Окрім
звірини та птаства, жило там чимало духів, а найбільше — лісовичків-
щезників.
Узагалі щезники — то добрі духи. Вони і звіра на ловця женуть, і
бджолині рої до бортника спрямовують, і трави цілющі показати
ожуть. Але й до подарунків небайдужі — люблять, коли шматок
іба на пеньку їм залишають. А тому, хто меду хмільного у жбан
наНцє, дякуватимуть довіку.
Восени ховаються щезники під землю і сплять до весни. Хто тієї
пори кричить-свистить у лісі, тому не позаздриш. Спересердя щезни-
^ ки можуть учинити лихе: завести в хащу або трясовину, поводити по
\колу або й залоскотати.
Улітку полюбляють лісовички грати в карти. Збираються, скажімо,
щезники цього лісу, вийдуть на межу й кличуть приятелів із
сусіднього лісу. Сядуть один навпроти одного й починають грати. Та не
просто так грають. Хто програє, мусить віддавати підвладну звірину —
білочок, зайчиків.
Одного разу сталося так, що щезники із соснового бору
програли всіх білок і зайців сусідам із дубового гаю. Несила поквитатися!
Сіли на галяві, голови кудлаті до землі звісили, міркують, як свою
звірину повернути... Раптом басовитий голос над ними:
— Чого зажурилися, братчики?
Підвели голови, на ноги скочили — стоїть перед ними цар усіх
щезників — Мусаїл. Так тихенько підійшов — листочок не ворухнув-
Іся;Ура&нщка не похилилася. Уклонилися щезники своєму цареві
доземно, діривітали його.
^<^х^ЛПрогралися... — скаржаться. — Жодної білочки в бору
нашому не залишилося, жодного зайця... Чи порадиш нам що, Мусаїле...
— Чому ж, — сміється цар, — знаю, як біді зарадити... Але хочу
з того мати зиск.
— Скажи! — просять щезники. — Допоможи! Усе для тебе зробимо!
— Добре! Знаєте лісового діда Скарбника, що скарби стереже?
— Та хто ж його не знає!
— Отож. Треба діда вистежити і скарби відібрати! За ті скарби
ви й звірину свою викупите. Мені ж нічого не треба. Хіба що той
вогник, що Скарбник у клітці носить...

— Як?! — перезираються щезники. — Лісовий дід добрий та
привітний, його ніхто ніколи не чіпає...
— То дивіться, — хитрує Мусаїл, — будете без звірини. Ті скарби
незліченні, ви ж не все заберете, а яку дещицю. Не збідніє Скарбник...
— Таж негарно...
— То відчепіться від мене, сидіть у лісі без білок і зайців, як у
пустці, і тіштеся собі, ха-ха-ха! — Цар удав, ніби йде.
— Ні-ні-ні! — схопився войовничий лісовичок. — Зробимо,
зробимо так, як ти порадив! Але як того діда відшукати? Як його схопити?
— Уночі, — примружив очі Мусаїл, — видивляйтеся синій вогник —
там і має бути дід. Оточіть його зусібіч і накиньте на старого пута з
трави. А там, де Скарбник сидить, — копайте! Скарби — там!
Синенький вогник дасте мені...
— Аз дідом що робити?
— Відпустіть, хай собі йде, — усміхнувся Мусаїл і зник за деревами.
Наважилися щезники, хоч і мусили декого вмовляти. Виплели пута
з трави, дочекалися ночі й пішли тихцем поміж соснами діда
Скарбника шукати. Бачать: вогник. Підкралися... Раптом один кричить:
— Дивіться, вогник ліворуч!
Озирнулися — справді. Та не тільки там. І на галяві, і під сосною,
і ще... Скрізь ті вогники. Багато! Бігають щезники від вогника до
вогника, пута накидають, а впіймати нікого не можуть. Діда не
бачать, тільки сміх його звідусіль лине.
Знесилилися лісовички, аж раптом тиша запанувала й однісінький
вогник просто перед ними синім полум'ям виблискує. Підповзли,
накинули пута — і заклякли від страху. Вони впіймали... руку самого
Святибора — лісового велета!!! Розплющив він очі свої, роздивився.
Розчепірив жменю і згріб усіх щезників. Поставив перед собою,
нареготався вдосталь, а тоді каже:
— Дурні ж ви, дурні! І Мусаїл ваш дурень! Та ніхто в цілому світі
Скарбника не впіймає! Він вас як зайців заморочить! І вогник у
клітці нікому, крім діда, до рук не дається. Так і перекажіть цареві
вашому. Краще би пішли до діда, попросили лагідно... Та зараз уже
пізно, хай пересердиться старий...
— Як же нам бути?.. — похнюпилися щезники.
— Цього разу я вам допоможу, звірину поверну, — заспокоїв їх
Святибор. — А ви лісового діда перепросіть... Та в карти навчіться
грати!
Відтоді щезники навчають своїх дітей: краще чинити по-доброму,
а не підступом; краще діяти чесно, аніж хитрувати.
3°^

НА ГАЛЯВІ У ТЕМРЯВІ
ВОГНИКИ БЛУКАЛИ,
У ТЕМРЯВІ НА ГАЛЯВІ
ЇЖАЧКА ШУКАЛИ.
ЗАЙЧИКУ ПОТРІБНА ГОЛКА,
БО У ЛАПЦІ СКАЛКА ГОСТРА
ільки-но смеркне, то тут, то там бачимо миготливі вогники,
їх називають світилками. І блимають вони всюди: на болотах,
на узліссі, біля річки. Такі вогники не гріють, вони білі, сині
або блакитні. Кажуть, що миготливі вогники найчастіше
палахкотять над тим місцем, де скарби заховані.
3і
миготливі вогники

ХАЛА
рилатий змій-дракон із собачою головою і довжелезним
хвостом. Добре почувається лише в негоду, яку сам і насилає.
Полюбляє нападати на небесні світила — тоді ми бачимо
сонячне або місячне затемнення.
ХАЛА РАНКОМ В НЕБІ ГРАВСЯ
І НА СОНЦЕ ЗАМІРЯВСЯ —
ЯК БИ З'ЇСТИ, ЧИ КУСНУТИ,
ЧИ ШМАТОЧОК ВІДЩИПНУТИ!
А ЯК СОНЦЕ ВИЩЕ СТАЛО,
ХУТКО ВТІК ВІД СПЕКИ ХАЛА.

ЯК САВА ХАЛУ ПРИРУЧИВ
Колись давно у високих горах жив чудний чоловік на ймення Са-
ва. Жив одинаком, відлюдьком, розумівся на травах і завжди
з'являвся там, де потрібна була допомога. Навіть якщо його не кликали.
А ще жив у тому краї змій із величезним хвостом — Хала. Насилав
Хала на землю туман та морок, ганяв по небу чорні хмари, здіймав
бурі, вихори крутив, градом сипав. Це він так бавився, не тямлячи, що
людям шкоду робить.
Якось Хала напав на Сонце. Довго боролися Сонце і Хала,
знесилилися обоє. Удалося змієві заковтнути Сонце, і упав він з ясним
світилом у глибоку ущелину.
Бачив те Сава, пішов Сонце виручати. Розчепив зуби змієві,
відпустив Сонце на небо. Халу ж пожалів, рани полікував, молоком
козиним почастував. Прихилився той Хала до Сави — слідом літав, у
всьому допомагав. Сава ж рідко з гір сходив — трави збирав,
хворих лікував. Бувало, не знав, що в долині робиться.
Одного вечора прибіг до Савиної хатинки хлопчик:
— Ходіть до лісу, діду, там поранений!
, І Удвох із хлопчиком приніс Сава порубаного мечами воїна в
хатину, напоїв трав'яними настоянками. &
— Біда! — прохрипів воїн. — Прийшли зі степу вороги,
правителя і військо порубали, людей у полон забрали.
Зібрав Сава торбину з дивовижними речами та й подався в
долину. Ось і поле бою, де воїнів полягло хтозна-скільки. Дістав Сава
камені чудодійні, кресонув ними — потекла жива вода. Окропив тією
водою правителя і військо — усі воскресли, за мечі вхопилися.
— Не гарячкуйте, — каже Сава. — їдьте горами-долинами, кличте
чоловіків, зберіть військо, тоді й ідіть на бій.
Дослухався правитель до мудрої поради.
Настав день, коли зійшлися в долині біля річки два війська.
Страшна була січа. Два дні і дві ночі мечі бряжчали, стріли свистіли.
Стали перемагати чужинці, бо ж більше їх було мало не втричі.
Та враз упав на ворожий табір густий морок, хмари чорні
зібралися, вихор закружляв, градом сипонуло, блискавиці зазміїлися — і
вилетів величезний Хала! Почав ворогів терзати, хвостом розкидати.
Піднесли мечі правитель і його воїни, ударили дружно. Повернули
коней чужинці, утекли у степи дикі, відтак довго не наважувалися
нападати.
А Сава жив собі в горах, людям допомагав. Хала ж повернувся
на небеса до друзів своїх — зміїв, і десь поділися всі вони.
Давненько люди тих зміїв не бачили...
33 5»

ВИХОР
овітряний дух, який має мінливу подобу. Сталого пристановища
не має, літає з місця на місце. Коли гримить грім, Вихор віє з
величезною швидкістю: то він тікає від стріл Громовика, який
на іуього полює. Стикатися з Вихором небезпечно, бо можна
^хворіти або Jmi о каліч итися.
ВИХОР У ПОЛІ ВИХРИТЬ СОЛОМУ,
ХАТКУ РУЙНУЄ ЗАЙЦЮ МАЛОМУ,
В ТИХОМУ ГАЇ БУРЮ ЗЧИНЯЄ,
ЛИСТЯ ЗРИВАЄ І ВІТИ ЛАМАЄ,
В НЕБО СТОВПАМИ УГВИНЧУЄ ВОДУ
ВСЕ, ЩО ВІН РОБИТЬ, —
ТІЛЬКИ НА ШКОДУ»
*0
34

БОСОРКУН
ЧУДЕРНАЦЬКИЙ БОСОРКУН —
ГОЛОВА, ЯК ТОЙ КАВУН,
А ТОВСТИЙ — НЕ ОБХОПИТИ,
СПРИЧИНИВ У ЛІСІ ВІТЕР.
ЛИСТЯ РВАВ, ГІЛКИ ЛАМАВ,
ТА ВЕДМІДЬ ЙОГО ПРОГНАВ.
ірський дух, який здіймає сильний вітер і на крилах цього
вітру летить зі страшним виттям та посвистом. Має вигляд
або чоловіка в темному одязі, або орла, кажана чи дракона.
Босоркун наводить посуху, насилає на худобу різні напасті.
35 р-

ГАРЦУКИ
ітаючи над землею, так захоплюються своїми витівками,
що зчиняють справжню бурю. Розвіюють сіно, ламають
дерева, руйнують будівлі, роздмухують пожежі. Та інколи
роблять щось добре: розганяють хмари з градом
чи проливають дощ у засуху.
ГАРЦУКИ, МОВ НА ПЕРИНІ,
ГАРЦЮВАЛИ НА ХМАРИНІ.
ГАРЦЮВАЛИ,
ТУПОТІЛИ —
ДІРКУ П'ЯТАМИ ПРОБИЛИ.
ЧЕРЕЗ ДІРКУ ЦІЛИЙ ДЕНЬ
БЕЗ УПИНУ ДОЩ ІДЕ.
і

шиш
удернацький дух: голова його не більша від яблука, ніс Шиша
довгий і рухливий, а сам Шиш голий-голісінький. Найулюбленіша
забава цього духа — крутити пилюку на перехрестях. Коли
стомиться, ховається у хліві. Про таких, як Шиш, кажуть: хоч
де посій, там і вродиться.
'Л
' -V ХГ< V ч'Л,-
	 '
ШИШ КРУТИВСЯ НА ДОРОЗІ,
НІЖЕНЬКИ ПОРАНИВ БОСІ
І ТЕПЕР ВІД БОЛЮ СКАЧЕ,
А ШИШИХА ГІРКО ПЛАЧЕ.
ЗА ШИШИХОЮ Й ШИШАТА
ЗАПИЩАЛИ: — БІДНИЙ ТАТО!
ОКа* 4 U - уЩ
38 рі

ЛІТАВИЦІ
ухи світанку, що ширяють у повітрі, наближаючи день. Зовні -
гарні золотокосі дівчата з крильцями. На ногах мають червоні
чобітки. Уночі літавиці сидять на деревах і причаровують
перехожих вродою. Хто чобітки з них зніме, тому віддадуть Ш
своє серце. v ^ т
ДО КРИНИЦІ НА ВЕРБИЦЮ
ПРИЛЕТІЛА ЛІТАВИЦЯ —
У БАРВИСТИХ КІСНИКАХ,
У ЧЕРВОНИХ ЧОБІТКАХ.
ЗАСМІЯЛАСЬ, ЗАСПІВАЛА,
ПАРУБКІВ ПРИЧАРУВАЛА.

ЧУГАЙСТЕР
ВИИШОВ З ЛІСУ ПОГУЛЯТИ
НУ ЧОГО ЙОГО БОЯТИСЬ?
олохатий велетень, що живе в гірських лісах. Сила в Чугайстра
така, що викорчовує дерева (тоді кажуть: "Чугайстер танцює").
А як заграє на сопілку — усі звірі збігаються послухати.
Узимку в Чугайстра з носа аж до землі звисає величезна
буруля. Хто допоможе духові звільнитися від неї, перед тим
Чугайстер розсиплеться щирим сріблом. Той, хто хоч краєчком ока
побачить Чугайстра, матиме щасливу долю. *
ЗАХИТАЛИСЯ КАРПАТИ,
МІСЯЦЬ З НЕБА ВПАВ НА ХАТУ:
ТО ЧУГАЙСТЕР ВОЛОХАТИЙ
ВІН ЛИШ ХОЧЕ РОЗІМ'ЯТИСЬ...

ЯК ЧУГАЙСТЕР ЗА ДОБРО ВІДДЯЧИВ
» * * *
За царя Гороха, коли ще не було сірників, а вогонь видобували
за допомогою кременя та кресала або тертям дерева об дерево,
пасли пастухи в горах овець.
Був тихий вечір. Горіло багаття, варилася каша. Аж раптом із
темного лісу вийшов чоловік. Високий, дужий, увесь кошлатий, ледве
очі видно. Підійшов крем'язень до вогню, присів.
Молодші пастухи хотіли того зайду прогнати. Та старший поглянув
на них суворо, насипав у миску каші, взяв окраєць хліба й подав
кошлатому. Той мовчки з'їв, поставив миску на траву й так само
мовчки розчинився в темряві.
— Хто це був? — причепилися пастухи до ватажка.
— То Чугайстер — лісовий чоловік. Він рідко виходить на люди,
а нас, бач, ушанував — повечеряв біля нашого вогнища. Може, він
^ зовні страшний, але якщо його не кривдити, ніколи зла не зробить.
Минув якийсь час — і забулася та пригода.
Аж одного вечора, коли пастухи зібралися біля вогнища, налетіла
страшна буря з вітром і такою зливою, що змила курінь, де пастухи
літували.
Промайнула буря — і вщухла так само раптово, як і почалася.
Бідкаються пастухи: ні кременя в них, ні кресала, усе навкруг мокре,
та й самі вони мокрі, холодні, голодні.
Коли бачать — з лісу хтось до них прямує. Роздивилися —
крем'язень Чугайстер.
Глянув він пильно-пильно на мокрющий хмиз, зібраний для
багаття, — і тільки пара з того хмизу пішла. Мить — і стало гілля
сухе-сухісіньке.
Устромив праву руку у скелю по лікоть — дістав кремінь,
устромив ліву руку аж по самі плечі — дістав кресало. Чиркнув кресалом
об кремінь — злетіли іскри, запалав хмиз, зайнялося багаття
веселим полум'ям.
Поклав Чугайстер кремінь і кресало пастухам під ноги, мовчки
повернувся і зник у лісі.
Недарма люди кажуть: зроби добро — і пусти за водою, колись
воно до тебе повернеться.
4і

ЛІСОВИК
осподар лісу — старезний кошлатий дід. Одежина його
червона, правий чобіт на лівій нозі, а лівий — на правій.
Лісовик не має тіні, а коли співає чи свище, люди того не
чують. Полюбляє танцювати, жартувати. Буває, постане
в образі добре знайомої людини та й заманює в хащі. Тоді
треба весь свій одяг напнути навиворіт — і Лісовик відпустить. У лісі цей
дух заввишки з дерево, а як вийде на галяву — стає нижчий від трави.
ЛІСОВИК-ЛІСОВИЧОК
СКОЧИВ З ГІЛКИ НА ПЕНЬОК.
РАЗ — ЯК ДУБ ВИСОКИМ СТАВ.
ДВА — В НИЗЬКІЙ ТРАВІ ПРОПАВ
РЕГОТАВ, ПЕРЕКИДАВСЯ,
ДО СВІТАНКУ ЗАБАВЛЯВСЯ.

В НЕПРОЛАЗНИХ ЧАГАРЯХ
ВІН УСІХ ЛЯКАТИ ЗВИК.
НАВІТЬ СОНЕЧКО ТЕ ЗНАЄ
В ЧАГАРІ НЕ ЗАЗИРАЄ.
ПУЩОВИК
ух непролазних лісових хащів. Руками-дрючками чіпляє за одяг
тих, хто насмілився порушити йог-q спокій, штрикає в обличчя,
а то й просто в очі. Іноді корчемурізе людину пщ ноги.
У володіннях Пущовика — одвічнитморок і волога^тож там
ніколи не буває пожеж.
ШШгШшжШМ
Штш
ЗАБЛУКАТИ — ПРОСТО ЖАХ!
-ЛЬ / vTvi
ТАМ ГОСПОДАР — ПУЩОВИК,
ЯР^ВВ
і ■ 'ж/ ^ЯоУи\/
Щ 'ІОАЩ
Vl(-. 4Vf/ xt'\
 ГУКА

ругленький маленький лісовичок, який щоки надимає. Ніколи
не спить. Звуть його Гукою за те, що, мов луна, відгукується
на кожний покрик — та ще й водночас із чотирьох боків!
І людина, розгубившись, не знає — ні того, звідки прийшла,
ні того, куди йти далі. А Гука тим часом заманює в хащу,
водить-кружляє, морозом дошкуляє.
•V#- ! їй
лт - пк
ГУКА ГОЛОСНО ГУКАЄ,
А ПІДЕШ НА ГУК — ЗНИКАЄ,
ЗАХОВАЄТЬСЯ В ДУПЛО,
НАЧЕ ГУКИ Й НЕ БУЛО.
ХТО ЙОГО В ГАЮ ШУКАЄ,
ТОЙ НАПЕВНО ЗАБЛУКАЄ.
(%
*$44 5»

ЯК ЛІСОВИЧОК ІЗ ВЕДМЕЖАМ ТОВАРИШУВАВ
Кожен лісовичок має прізвисько, на яке радо відгукується. Якщо
полюбляє свистіти, то він Свистун, ховатися — Хованець, бігати —
Побігайло, літати — Літавець тощо. У лісовичка, що жив у
величезному лісі, який розкинувся аж на дві гори, було прізвисько Гейко.
Коли він веселився, бешкетував, то кричав: «Гей!» — і дерева у
відповідь шуміли: «Гей-гей-гей!»
Гейко жив у цьому лісі з давніх-давен, знав усю тамтешню
звірину, пильнував її, припиняв сварки, захищав слабших. І робив це так
непомітно, що звірі навіть не здогадувалися про його втручання.
Минулого літа Гейко потоваришував із ведмедем Бурмилом.
Сказати потоваришував — замало: він його врятував ще
ведмежам, виростив, лісових звичаїв навчив.
Було це так. Весною велика бура ведмедиця вийшла з барлогу з
маленьким кумедним ведмежам, яке вайлувато ходило боком і
боязко дивилося на світ чорними очима-ґудзиками. Ведмедиця тішилася
синком, і все було гаразд у їхній ведмежій родині. Аж однієї ночі,
коли ведмеді спали під корінням старої сосни, зчинилася буря —
наче з волі відьми. Дужий вітер повалив велику сосну. Дерево
придушило на смерть стару ведмедицю, але вона встигла затулити собою
малого. Гейко, озираючи свої володіння після бурі, почув скавучання
й дістав ведмежа з-під стовбура. Ціле літо доглядав ведмедика,
показував йому лісові стежки, навчав малого шукати поживу й застеріг,
щоб ніколи не чіпав людей.
До осені ведмежа навчилося майже всього, що треба вміти,
живучи в лісі. Та й не ведмежа то вже було, а молодий гарний ведмідь.
Виріс, подужчав — назвав його лісовичок Бурмилом.
Наближалася зима, листя майже опало, періщили холодні дощі.
— Бач, друже, які справи, — сказав Гейко Бурмилові. — Тепер і
тобі знадобиться добрий барліг.
— А де ж його взяти?
— Знайди яму, накидай туди листя, хмизу, зверху поклади гілля,
прикрий гарненько листям, лізь туди, замости лаз, щоб не видно було,
і лягай спати. Усі ведмеді взимку сплять.
Бурмило зробив так, як навчив його Гейко, але яму вибрав
неглибоку, тому згодом, коли випав сніг, його подих парував над
барлогом.

Гейко ж був неподалік, у дуплі старого дуба, бо лісовички теж
узимку сплять. Та тільки їх і не видно, і не чутно.
Одного морозяного дня Гейко раптом прокинувся. Розбудив його
незрозумілий шум. Гейко визирнув із дупла і побачив мисливця,
котрий довгою жердиною штурхав Бурмила. Ось почулося сонне
бурчання й над снігом постала голова ведмедя. Мисливець кинув
жердину й приклав до плеча рушницю. Гейко миттю вискочив із дупла і
став високим товстим деревом між мисливцем і Бурмилом.
Лісовички — вони ж такі: на галяві можуть бути зростом з
найменшу травинку, а в лісі — заввишки з найвище дерево!
Мисливець розгубився: звідки оте дерево взялося? Аж раптом
рушниця немовби сама вислизає з його рук і зависає на гілці
далекої сосни.
Тим часом Гейко хапає ведмедя за лапу і щодуху тягне за собою.
Адже лісовички хоч і малі, але такі дужі, що можуть потягнути не
одного ведмедя, а може, навіть сто!
Зупинився Гейко в густих заростях, куди людська нога ніколи не
ступала. А за ними — майже непомітний для ока вхід до кам'яної
печери, про який знав лише наш лісовичок.
— 	Перезимуєш тут, — підштовхнув Гейко Бурмила у спину. — А
наступної осені я тебе навчу такий барліг облаштувати, що жоден
мисливець не знайде! Згода?..

моховик
рихітний дух, сам бурий, живе в мохові й харчується мохом
Іноді висне Моховик на гілці, а хто побачить його і зніме
з дерева, тому покаже ягідні та грибні місця, може
й на скарб навести. v
МОХОВИК ЖИВЕ В ТРАВІ,
МОХ РОСТЕ НА ГОЛОВІ.
ВІН ГРИБАМ ДАЄ НАКАЗ,
ЩОБ ХОВАЛИСЯ ВІД НАС.
ЛИШ ТОМУ ГРИБИ ПОКАЖЕ,
ХТО МАГІЧНЕ СЛОВО СКАЖЕ

ПОЛІСУН
пікун вовків — справжній вовчий бог. Він і сам попелястий.
Насилає сіроманцям здобич, оберігає їх від мисливців. Коли
вовки виють — то вони в Полісуна їсти просять. Часом
Полісун допомагає людям рубати в лісі дрова, а вони УЛ
частують його окрайцем хліба. ^ И
ПОЛІСУН ВОВКІВ СКЛИКАЄ,
КОЖНУ ЗГРАЮ НАУЧАЄ:
— 	ДО СЕЛА НЕ ТРЕБА ЙТИ,
БО МИСЛИВЦІ НЕ ДРІМАЮТЬ,
В ЗАСІДЦІ НА ВАС ЧЕКАЮТЬ,
БЕРЕЖІТЬ СВОЇ ХВОСТИ!

БОЛІБОШКА
ідок із завеликою головою, незграба. Одяг — саме дрантя.
Руки довгі, а очі хитрющі. Коли бачить у лісі перехожого, то
просить допомогти знайти «загублену річ». Людина почне
шукати, нахилиться, а Болібошка скочить бідоласі на спину,
стисне йому голову руками і водить того нещасника лісом,
морочить. Такі, бач, Болібошчині забавки.
НА УЗЛІССІ, В ХОЛОДКУ,
НА ВИСОКОМУ ПЕНЬКУ,
БОЛІБОШКА ПРИМОСТИВСЯ —
СТОГНЕ, БУЦІМТО ВТОМИВСЯ.
А ХИТРЮЩИЙ, НАЧЕ ЛИС:
МАЛЮКІВ ЗАВОДИТЬ В ЛІС!
^49 5»

МАВКИ
З НОЧІ ВИИШЛА МАВКА БОСА,
НА ЧОЛІ — РЯСНИЙ ВІНОК,
І ПОДРУГУ ДОВГОКОСУ
ЗАКЛИКАЄ У ТАНОК.
НА ТАНОК І НА СПІВАНКУ
ЇМ ЧАСУ ЛИШЕ ДО РАНКУ.
ісові дівчата — високі, круглолиці, з довгими косами. Легкі,
мов пір'їнки, а їхній одяг такий тонкий, аж прозорий. Зимують
мавки в гірських печерах, вистелених запашними травами.
Там вони прядуть льон, тчуть полотно й шиють собі сорочки.
Як уже не стане снігу, бігають лісами та долинами, садовлять
квіти, а коли все зазеленіє — плетуть віночки. Ціле літо мавки бавляться
на галявинах чи у воді, танцюють, а над усе полюбляють гойдатися
на гіллі дерев, як у колисці. Подекуди цих дівчат називають нявками,
бо вони нявчать по-котячому.

ft U4
mwmw& f# riff
ХУХИ
рихітні, пухнасті, схожі на головку кульбаби створіння. їхні
личка — як квіточки. Мають хухи рожеві лапки. До людей
прихильні й роблять їм добро. Хухи бувають різні: лісовички,
степовички, очеретянки, бур'янки... Як заблукає хто в гущавині,
лісові хухи враз на стежину виведуть. Як замерзає льодина
кучугурах, а хуха натрапить на неї, то вмить покличе подруг, m разом
дину врятують: огорнуть з усіх боків, відігріють. А коли дитина сміється
и без причини — то хухи її лоскочуть, аби не рюмсала.
щ
/
хЩ
is*
UJ/if
/і іШг^гї
I '1т Я
wh\ г
У/ Ш (
2? / ' t $3
f і ч
ВИСОЧЕНЬКО ВІД ЗЕМЛІ,
У М'ЯКЕНЬКОМУ ДУПЛІ,
ДЕ ЧИСТЕНЬКО, ТЕПЛО Й СУХО,
СПЛЯТЬ МАЛІ ГАРНЕНЬКІ ХУХИ.
ЦІЛИЙ ДЕНЬ ВОНИ ЛІТАЛИ,
ДІТЯМ ЩІЧКИ ЛОСКОТАЛИ.

• Y
БЕРЕГИНІ
окровительки землі, води й усього живого. Вічний
супутник цих добродійниць — птах, символ весняного
відродження.
\
 ,*А
У
\\мМШШіПіт
?ж
#7
ш
t
«яз
НА ГАЛЯВІ ВЕРЕСКОВІИ,
У ГУСТІЙ ТРАВІ ШОВКОВІЙ,
В БІЛИХ ШАТАХ, МОВ КНЯГИНЯ,
СПИТЬ ПРЕКРАСНА БЕРЕГИНЯ.
ПОЛЕ, ЛІС І ЧИСТУ ВОДУ
БЕРЕЖЕ ВОНА ДЛЯ РОДУ.
.к
В*ЗЖ2І
! ‘W
ш
^ 52£»

польовик
ДЕ У ПОЛІ ДУБ ВИСОКИИ,
ТАМ ДБАЙЛИВИЙ ПОЛЬОВИК
ОЗИРАЄ пильним оком
МОРЕ ПИШНОЇ ТРАВИ.
ВІН ПОКОСИ СТЕРЕЖЕ,
ВІД ПОЖЕЖІ БЕРЕЖЕ.
олодар степів, полів, ланів, покровитель землеробської праці.
Хто його бачив, каже, що Польовик чорний, як земля, очі
різнокольорові, а замість волосся має довгу зелену траву.
Як колос уродить високий, то й Польовик нарівні з тим
колосом, а як хліб вижнуть, стає заввишки, мов стерня.
Як і його далекий родич Лісовик, Польовик — гордовитий і примхливий,
полюбляє дарунки. Сумлінному господареві сприяє, а невдасі шкодить.
На зиму Польовик добирає собі найглибшої яруги і спить там до ранньої
весни.

ЛУГОВИК
■% ^
V/' уМ*1
■ ї'щт,' ^\(ґ
Щл/
ВЖИК ТА ВЖИК, ВЖИК ТА ВЖИК
ІСКРИ ПОЛЕТІЛИ:
ГОСТРИТЬ КОСУ ЛУГОВИК
ВПРАВНО ТА УМІЛО.
ЯК ГАРНЕНЬКО НАГОСТРИТЬСЯ —
БУДЕ СІНО У КОПИЦЯХ.
ольовик має і ближчих родичів. Луговик — то його рідний
син. Там, де він промайне, зростають трави — високі, пишні
й запашні.
Найулюбленіша Луговикова пора — косовиця. Побачить він,
хто краще за всіх косить, та й піде попереду найвправнішого
косаря: то камінь чи гілку прибере, то перепілку чи зайця прожене.
А як хтось із косарів занедужає, Луговик залюбки попрацює за нього.
До лінивих та гультяїв Луговик суворий — такий невдаха може поранити
себе своєю ж косою.

\V<M
МЕЖІВНИК
опомагає своєму батькові Польовику та братові Луговику —
охороняє межі, відганяє худобу від посівів. Не любить він, коли
на межі хто спочиває, — то травинкою штрикне, то джмелів
напустить. А хто порушує межу й хазяйнує на чужому полі,
ото хай начувається!
.*,< - \ \ІІ у /лЧ‘
Ч/Т~ v‘''.V
МИШКА БІГЛА ЧЕРЕЗ ПОЛЕ
Й ЗАПИЩАЛА ДО ВУЖА:
— Я ЖИВУ ТУТ ВЖЕ ВІДКОЛИ
І НЕ ЗНАЮ, ДЕ МЕЖА.
— АЧ, СМІЛИВИЦЯ ЯКА:
ЗАПИТАЙ МЕЖІВНИКА!
lit ш о
' :// wj'- і ('а
-сі*?,
і* • '•,/ // X
•
. \, IV.
" 'iVS ‘
!>■ \^Д
\W<‘
^56^

ТАБУННИК
иве біля пасовищ, охороняючи коней від хвороб та диких
звірів. Табунникові треба годити — тоді коні будуть і цілі,
і вгодовані.
БІЛЯ РІЧКИ ТАБУНИ
ВИПАСА ТАБУННИК.
А МАЛЯТАМ ДОБРІ СНИ
НІЧ НЕСЕ В ДАРУНОК.
ЗАТУЛЯЙТЕ ОЧІ СОННІ —
ХАЙ НАСНЯТЬСЯ ДИВОКОНІ!
*5 57 8*

ЛАМЯ СТОМИВСЯ,
СІВ НА МІСТОЧОК.
СПЕКОТНЕ ЛІТО —
ХОЧЕТЬСЯ ПИТИ.
ТАК ЗАХОПИВСЯ,
ЩО... ВИПИВ СТАВОЧОК!
удовидько з тіЛЬм^змії та собачою головою. Хмарою падає
ЛамЯі на поля і сади, поглинає плоди землеробської праці.
Коли все ^навколо огортає густий туман, який шкодить
урожаям, кажуть, що то Ламя сердиться.

ЯК ОРАЧ ЛАМЮ НАСТРАХАВ
Орав чоловік нивку волами. Аж раптом перед ним Ламя!
Злякався чоловік, а сховатися нема куди. Наблизився Ламя до нього,
облизується.
— Стривай, чоловіче, — каже, — зараз я тебе проковтну.
— Ой, Ламчику, таж я худий і кістлявий, горлянку подереш, —
хитрує орач.
— То ти мені суперечиш?! — гнівається Ламя. — Може, почуваєшся
сильнішим від мене?
— Усякого бувало на світі... — зітхнув чоловік.
— Якщо так — поміряймося силами! — гукає Ламя. Схопив
камінь, щосили стиснув його лапами — пісок посипався.
А чоловік дістав із торбини сир, трохи притиснув — вода потекла.
— Гаразд, ти в руках сильніший, — каже Ламя. — Нумо свистіти!
— Згода.
Як свиснув Ламя — трава до землі похилилася. Свиснув іще раз —
листочки з дерев посипалися.
— Твоя черга, — киває орачеві.
— Заплющуй очі, — каже чоловік.
Здивувався Ламя, але ж очі заплющив. Узяв орач ломаку та як
>ить його по лобі!
Зй-ой-ой! — зарепетував Ламя. — Не свисти більше, бо очі
лізуть! І годі вже нам сперечатися. Мабуть, ти таки сильніший.
0 побратимами.
Ітаньмо, — погоджується орач, а сам не знає, як того чудо-
з дихатися.
1 голодний! — реве Ламя. — Піди, брате, там на узліссі воли
пасуться — принеси одного на обід.
Пі|иов чоловік і почав волів одного з одним хвостами зв'язувати.
Не дочекався Ламя, прибіг.
— Чому і довго? — запитує.
— Ось ЗЕ жу всіх волів докупи й притягну, щоби по одному не
носити!
— Який же ти впертий! Стане нам і одного! — кричить Ламя,
хапає вола, здирає з нього шкуру, а орача просить у шкурі води
принести. Пішов чоловік і почав криницю обкопувати. Знову Ламя
прибіг і запитує:
«$-59
О

— Скільки тебе чекати?!
— А чому я маю воду в шкурі носити? Викопаю криницю —
стане напитися і тобі, і мені, — пояснює чоловік.
— Навіщо нам так багато?! — сердиться Ламя. — Я сам води
принесу, а ти йди в ліс, вибери сухий дуб і тягни сюди — запалимо
вогнище.
Пішов чоловік у ліс, почав дуби мотуззям обв'язувати. Знову Ламя
біжить.
— Що ти надумав?
— Оце зв'яжу дубочків зо двадцять та й принесу, — каже орач.
— Що ж це ти по-своєму все робиш?! — реве Ламя.
— Таж хочу якнайкраще! — виправдовується чоловік.
Схопив Ламя сухий дуб, притягнув, розпалив багаття, приготував
обід і кличе орача. А той губи копилить і не відгукується. Ламя сам
вола з'їв, шкуру води випив і нумо орача допитувати:
— Брате, чому ти сердишся?
— Як же мені не сердитися? Хоч би що я робив — усе не так,
усе тобі не до вподоби!
— Не переймайся, — сміється Ламя. — Відтепер усе буде так, як
схочеш ти.
— То ходімо, я тебе зі своїми дітлахами познайомлю.
— Ходімо! — зрадів Ламя.
Ідуть вони дорогою. А в річці діти хлюпочуться — такий ґвалт
зчинили!
— Хто це? — запитує Ламя.
— Діти мої, — відповідає орач.
— А чого вони хочуть, чого так кричать?
— їсти хочуть. Я теж зголоднів, — і на Ламю скоса поглядає.
«Ґвалт! — подумав Ламя. — Зараз усією зграєю з'їдять мене, і
кісточок не залишиться!»
— 3-з-зажди, — забелькотів Ламя, — я на узліссі торбину забув!
Ти мене, брате, тут почекай, я хутенько...
Майнув Ламя — тільки курява здійнялась. І не повернувся. Чого б то?
А чоловік зрадів, що від чудовиська відкараскався, пішов собі
нивку орати.
бо £*.

водяник
олодар річок, озер, боліт — усіх вод. Бороду має
з водоростей, одежину — з мулу, весь у риб'ячій лусці,
їздить верхи на сомі, тож тямущий рибалка сома ніколи не
чіпатиме. Відпочиває старий там, де віти до води схиляються,
з корінням переплітаються. Інколи виходить до рибалок
погрітися коло багаття — тоді треба пригостити Водяника грудкою солі.
Поки Водяник/сіль лиже, він добрий-добрісінький, а риба, як зачарована,
сат<гґ в сіті йде. А коли, бува, розсердиться — млини зносить, греблі рве.
ВОДЯНИК НА БЕРЕЖОК
ВИСКОЧИВ — І НА ПЕНЬОК.
РАЗ — НАЖИВКУ НА ГАЧОК
ХАЙ ТАНЦЮЄ ПОПЛАВОК.
ОСЬ НАЛОВИТЬ КАРАСІВ
ДЛЯ МАЛИХ ВОДЯНИЧКІВ.

ЯК ВОДЯНИК КОРОВУ ВРЯТУВАВ
Богдан трохи сердився на батьків. Він так мріяв поїхати з ними на
море! Але ж тато має термінову роботу...
Навчальний рік закінчився.
— Нема чого, синку, сидіти у спекотному місті, — категорично
заявила мама. — Поїдеш до дідуся й бабусі, відпочинеш у селі від
комп'ютера й телевізора.
— Побавишся на природі, старим допоможеш, а тоді — на море,
— 	поплескав Богдана по плечу тато.
Першого ж дня, після бабусиних цілунків і дідусевих обіймів, після
борщу та вареників, гайнув Богдан до своїх сільських друзів, з якими
замалим не щоліта ганяв м'яча, ловив карасів і купався у ставку.
У лісочку на краю села старші хлопці розчистили-розрівняли галявину,
поставили там двоє воріт із поперечинами, викосили траву й
щонеділі грали у футбол з ровесниками з навколишніх сіл. А менші ганяли
м'яча на тій галяві чи не щодня.
Богдан повернувся надвечір, розпашілий та вдоволений. Дідусь
лагодив вудки.
— Дідуню, ходімо разом, — попросив хлопець.
— Я раненько йтиму... Чи встанеш?
— Встану! От побачите!
Ще й сонечко не зійшло, як Богдан із дідусем облаштувалися на
березі ставка, оточеного старими вербами, ніби сторожею. Збоку
ставок заріс очеретом і був геть замулений. Казали хлопці, що там
можна загрузнути: болото засмокче.
Риболовля вдалася. Богдан упіймав із десяток карасів, а дідусь аж
зо два десятки та ще й величенького коропа.
Коли зібралися додому, дідусь поклав під вербовим пеньком
окраєць хліба, а на листок лопуха насипав тютюну.
— Навіщо, дідуню? — пита Богдан.
— У кожній водоймі живе господар — Водяник. І в нашому
ставку він є. Хлібом поласує, тютюну покурить — наступного разу риби
нам піджене.
— А навіщо ви, дідуню, рибу у ставок випускали?
— То маленькі карасики. Хай підростуть. Водяник таких речей
пильнує, по-доброму ставиться до рибалок, які дрібноту випускають,
на березі не смітять, поводяться чемно...
62

Дідусь завжди приходив із риболовлі не з порожніми руками.
...Мав Богдан обов'язок — забирати з череди Красулю. Красуля —
то корова, сумирна, некваплива, бабусина улюблениця.
Сільську череду випасали за левадою, біля ставка. Хлопці з галя-
вини-стадіону під вечір бігли до корівок, гнали їх додому — і знову
поверталися до м'яча.
Одного дня загралися й до череди не встигли. Місцеві хлопці
одразу відшукали своїх корів, що допасалися на березі, а Богдан не
вгледів Красулі.
— Ти пошукай в очеретах, — порадили товариші.
Богдан побіг, час від часу вигукуючи:
— Красулю! Красулечко, де ти є?
Ось уже і край ставка, де очерети стоять стіною. Із самої
гущавини долинуло тихеньке мукання.
Красуля! Вона, бідолашна, загрузла в багні й благала про
допомогу.
Хлопець розгубився. Самому не впоратися, а кликати дорослих
Богдан не наважувався — боявся залишити волооку.
Раптом поблизу корови з голосним бульканням з'явилося щось
нечуване-небачене, схоже на велику зелену кулю. І Богданові
здалося, що та істота, не докладаючи великих зусиль, стала штовхати
Красулю до берега. Корова радісно мукнула, подалася з багна й
вискочила на ґрунт. А зелена куля хлюпнула і зникла під водою.
Удома дідусь мив Красулю водою з криниці, бабуся то лаяла її
незлостиво, то жаліла, а Богдан тим часом розповідав про все, що
сталося.
— То вона тебе побачила і випручалася з болота, — зробила
висновок бабуся. — Бач, яка розумниця.
— Випручалася! — дідусь витер Красулю чистою ганчіркою,
уважно подивився на Богдана, усміхнувся. — То Водяник допоміг! Він
тебе зі мною на риболовлі зауважив. А Водяник має добру пам'ять.
Отак-бо!
За тиждень приїхали в село тато з мамою й повезли Богдана на
море.
63

ІЧЕТИК
ідручний Водяника — невеличкий, зелений, обсмоктаний
п'явками, весь у траві та мулі. Приятелює із жабами
й водяними гадюками. Любить робити шкоду: то посіви
заллє, то кладку зруйнує, то бережок підмиє.
ВИПЛИВ ІЧЕТИК ПОЗАГОРЯТИ,
ЖАБЧИКА КЛИЧЕ В КАРТИ ПОГРАТИ
В КУПУ ЛАТАТТЯ СХОВАВ КОРОЛЯ,
РАДО ВИСПІВУЄ: — ТРА-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ!
ДОКИ ВИСПІВУВАВ, ДОКИ РАДІВ,
іЖАБЧИК ІЧЕТИКА В ДУРНІ ПОШИВ!

одяний капосник. Зовні як людина, але з довжелезним
хвостом. Надвечір виходить Шишига з очеретяних заростей
і лякає перехожих. Часто вдирається до лазень, коли люди
миються. Узимку спить під кригою, а навесні починає
каверзувати. Кажуть, буцім Шишига може накрити людину
хвостом, і людини — як не бувало.
як зійде на річці крига,
ПРОКИДАЄТЬСЯ ШИШИГА.
ВДЕНЬ ГАНЯЄ З КАРАСЯМИ,
ШАРУДИТЬ ОЧЕРЕТАМИ.
А ЩОНОЧІ ПІД МОСТОМ
БАВИТЬСЯ СВОЇМ ХВОСТОМ

AH ЧУЖ А
Ц&тмЩї'*м>;
Ь У \, Ч\)* М /.М> і у. > /
й
ййсо
J МІ М
г&ї’')).
ViV^
ВДЕНЬ АНЧУТКА ВКЛАВСЯ СПАТИ
ЩОБ ВНОЧІ ЛЮДЕЙ ЛЯКАТИ.
ТІЛЬКИ ЖАБИ: — КВА! КВА! КВА!
ЛЕДЬ НЕ ЛУСНЕ ГОЛОВА!
ВІН ДО НОЧІ ЖАБ ГАНЯВ,
А ВІДТАК ДО РАНКУ СПАВ!
умедний дух, що мешкає в неглибокій воді. Полюбляє хапати
качок з-під води за лапи: ті голосно крякають та махають
крилами, а наш Анчутка сміхом заходиться. А як купаються
си ранньої весни чи пізньої осені, коли вода
лопоче, з води виганяє, щоб не застудилися.
^ 66^

КРИНИЧНИЦІ
іви, що опікуються криницями. Коли люди не ^дбають
про криницю, захаращують її, тоді криничниці замикають
джерело і вода зникає.
-
Ж
БІЛЯ тихої КРИНИЦІ
НА СВІТАНКУ ДВІ ДІВИЦІ,
ДВІ КРИНИЧНИЦІ ВРОДЛИВІ,
ПОВНОВИДІ, ПУСТОТЛИВІ
ЯСНЕ СОНЦЕ ВИГЛЯДАЛИ,
ЧИСТУ ВОДУ ВІДМИКАЛИ.

БРОДНИЦІ
хоронниці бродів — гарні дівчата з довгими шовковими
косами. Живуть у тихих затоках разом із бобрами. Коли
бродниці бачать, що зловмисна людина прямує стежиною
до броду, вони непомітно спрямовують її у трясовину.
В ДИКІИ ХАЩІ СОТНІ ЛІТ
БРОДНИЦІ ПИЛЬНУЮТЬ БРІД.
А ВЕЧІРНЬОЇ ПОРИ
ПІДПРАВЛЯЮТЬ БРІД БОБРИ.
КОЛИ ХТО НЕ ЗНАЄ БРОДУ
КРАЩЕ ХАЙ НЕ ЙДЕ У ВОДУ
68 Р-

РУСАЛКИ
одяні красуні, що живуть на дні річок та озер у чудових
кришталевих палацах. Місячної ночі русалки виходять на берег,
розчісують розкішні зелені коси і водять танці. Де русалки
танцювали, трава виростає аж до пояса. Чарівним співом
заманюють парубків у воду і там залоскочують. Є русалки
і в морі, замість ніг мають риб'ячий хвіст.
ПЛАВАЛИ РУСАЛОНЬКИ ПО РІЦІ,
ГРАПИСЯ-СМІЯЛИСЯ В ОСОЦІ,
В ХОРОВОДІ БАВИЛИСЬ ДО ЗОРІ
І СЯЯВ МІСЯЦЬ ЛАГІДНО УГОРІ,
k ШЕПОТІЛИ З ВЕРБАМИ ЯСЕНИ,
Щ МУГИКАВ ПІСЕНЬКУ ВОДЯНИК.
у
jjg 7°^

ВІЛИ
іли схожі на своїх сестер — русалок, але мають крила, тож не
лише плавають, а й літають. Віли прихильніші до людей, ніж
русалки: вони здатні лікувати й навіть віщують майбутнє.
*
• "~w
\ v4V '' ‘if f 11f///Z/4r'/
Ш:
щ
із?
8Г *
З ГІР В ДОЛИНУ ПРИЛЕТІЛИ
ЛЕГКОКРИЛІ ДИВНІ ВІЛИ.
КРИЛА В БЕРЕЗІ СХОВАЛИ,
ДО ЗОРІ РОСУ ЗБИРАЛИ,
УМИВАЛИСЯ РОСОЮ,
ЩОБ ПИШАТИСЯ КРАСОЮ.
pHfate»»''
Ag 7і

БОЛОТЯНИК
ерухома огрядна істота з незрячими очима. Сидить Болотяник
на дні болота, укритий багном, лататтям і равликами. Тільки
те й робить, що заманює людей у трясовину, видаючи різні
звуки. Він то стогне, то регоче, то зітхає, то булькає,
то кричить звіром чи птахою. А коли й це не привертає уваги,
тоді жалібнуб просить людину винести його з б£що\а, обіцяючи неземні
скарби.
ВИИШОВ БОЛОТЯНИК НА БЕРЕЖОК,
НАВПРОТИ СОНЕЧКА СІВ НА ПЕНЬОК,
КЛІПНУВ ОЧИМА, ЗАПОЗІХАВ,
СПЕРСЯ НА ПАЛИЧКУ І ЗАДРІМАВ.
ОХ, НЕ ВДАЄТЬСЯ В БОЛОТІ ПОСПАТИ,
ПОСНІ П'ЯВКИ ЛОСКОЧУТЬ ЗА П'ЯТИ!
-
72

токовий
иве на току, де зберігають і молотять хліб. Охороняє
збіжжя від шкідників і пожеж. Одна рука його волохата —
нею він підгортає зерно, а друга гола — нею він кидає
жарину в неприбрані снопи, караючи недбалих господарів.
На току заборонено лаятися, сваритися, згадувати нечистих
духів,ЛЗо Токовий гніватиметься.
ТОКОВИИ — В ЗЕРНІ ПО ВУХА
ПИЛЬНО ДИВИТЬСЯ І СЛУХА,
ЩОБ НЕ ЛІЗЛИ У ПШЕНИЦЮ
АНІ МИША, АНІ ПТИЦЯ,
ЩОБ ЗЕРНО НЕ ВІЯВ ВІТЕР,
ЩОБИ НЕ ЧІПАЛИ ДІТИ.
«і? 73

ДВОРОВИК
обрий дух обійстя — невеличкий бородань у кашкеті.
Подвір'ям походжає, люлькою попихкує, батіжком похльостує.
Оберігає хазяйське добро від напасті, товаришує зі свійськими
тваринами й сам, бува, обертається на якусь із них.
Якщо хазяїн не до вподоби Дворовикові, він може піти геть —
тоді біда тому господарству: хутко дізнаються про нього Злидні!
ОСІНЬ КЛЕНИ РОЗДЯГАЄ,
ЗЕМЛЮ ЛИСТЯМ ЗАСТЕЛЯЄ
ДВОРОВИК У НАДВЕЧІР'Я
ЧИСТО ПІДМЕТЕ ПОДВІР'Я,
А ЯК НІЧ ЗАСВІТИТЬ ЗОРІ,
ЗАХОВАЄТЬСЯ В КОМОРІ.

ХЛІВНИК
воровик порядкує на обійсті не самотужки — має команду
вірних помічників. Хлівом, де живе худоба, опікується Хлівник,
кліттю, де зберігаються припаси, — Клітник, сараєм —
Сарайник тощо. Ці духи схожі один на одного, як близнята:
бородаті, волохаті, малі, але дуже сильні. Усі вони працьовитим
господарям допомагають, а ледачих карають

ЛАЗНИК
старих дерев'яних лазнях мешкає маленький голий чоловічок
із райдужними очима, товстелезними губами та прилиплими
до тіла листочками від лазневого віника. Щоби власкавити
Лазника, треба залишити йому чисту теплу воду, віник та
змилок, — інакше колись бризне окропом або жбурне у вас
розпеченим камінням. Лазникові несила стерпіти, коли у його володіннях
заночує якийсь безхатько: буде йому непереливки!
ЛАЗНИК ЛАЗНЮ НАТОПИВ
І ДО ЛАЗНІ ЗАПРОСИВ
ВОДЯНОГО, ЛІСОВОГО,
польового, домового,
ЩОБ ДО РАНКУ БЕЗ УПИНУ
ТІ ЧУХРАЛИ ЙОМУ СПИНУ.

■U.s-KfcSa
/////
ЩГ7Г77777777,

ПОМАГАЙЛИК
ВАШ АВТОМОБІЛЬ ЗАКЛЯК,
ХОЧ БЕНЗИНУ ПОВЕН БАК,
З МІСЦЯ ЗРУШИТИ НЕ МОЖЕ.
У БІДІ ВАМ ДОПОМОЖЕ
ПОМАГАЙЛИК, ВІН МАСТАК,
ЗРОБИТЬ ДІЛО — ПРОСТО ТАК
78 ^
кожному дворі живе цей добрий дух. Але коли щось не так,
не варто роззиратися й чекати, мовляв, прийде Помагайлик
і залагодить справу. Треба самому братися до діла — тоді
з'явиться Помагайлик. Він підкаже — як зав'яже.

ЛЕДАЩИК
ивне створіння, яке майже завжди спить. А спить Ледащик
у соломі. Мало хто його бачив, тільки іноді чутно, як Ледащик
позіхає. Він спить так твердо, що розбудити його не може
ніхто, окрім весни. Прокидається невдоволений, весь у соломі,
тиняється обійстям, місця собі знайти не може — чекає осені,
щоб заснути в купі свіжої соломи.
літній вечір, впала тиша,
ЛИШ СОЛОМА ТИХО ДИШЕ...
ТО В СОЛОМІ СПИТЬ ЛЕДАЩИК! Л
ХОЧ ЗА П'ЯТКИ ЛОСКОЧИ,
ХОЧ НАД ВУХОМ ВЕРЕЩИ —
Е ПРОКИНЕТЬСЯ НІЗАЩО!

ЖЕРДЯЙ
ого прозвали Жердяєм, бо він сухорлявий і довгий,
як жердина. Уночі блукає вулицями, зазирає у вікна, гріє руки
в димарях і мимоволі лякає людей своєю подобою. Утім,
нічого лихого не зробить. Такий він, Жердяй: вік тиняється
світами, ні дс^ра від нього, ні лиха.^
ПО СЕЛУ ІЗ КРАЮ В КРАЙ
ЧИМЧИКУЄ ДІД ЖЕРДЯЙ.
СВИТКА ЛАТАНА НА СПИНІ,
СУХАРІ В СТАРІЙ ТОРБИНІ.
ДІД ЖЕРДЯЙ НІ З КИМ НЕ ДРУЖИТЬ,
БЕЗ ДРУЗІВ ВАЖКО ДУЖЕ.

БУКА
ічний страхополох: розкуйовджений, з величезним ротом
і довгим язиком. Вештається біля дворів та будівель — лякає
дітей, які загралися й не поспішають додому.
81
НА УЗЛІССЯ ВИЙШОВ БУКА,
НИШКОМ ДО СЕЛА МАЙНУВ.
ПОПІД ВІКНА ХОДИТЬ, СТУКА —
ХТО ІЩЕ ТАМ НЕ ЗАСНУВ?!
ЯКЩО ДОВГО В НІЧ НЕ СПАТИ,
БУКА МОЖЕ НАЛЯКАТИ!

БАБАЙ
тарий дід із торбиною, що сидить у кущах або ховається
в городі неподалік житла. Коли поночіє, підходить до вікон
і виглядає неслухняних дітей. Усе Бабай знає: і хто каші їсти
не хоче, і хто рюмсає без причини, і хто зі старшими
сперечається. А як натрапить на затятого невгамовця, то,
кажуть, забирає його у свою торбину. Але ще жоден малюк не побував
у Бабаєвій торбі. Мабуть, цей дідуган не такий злий, як здається тим,
хто лякає Бабаєм малечу. ______
ВЗЯВ БАБАИ СВОЮ ТОРБИНУ,
ОДЯГНУВСЯ В СОРОЧИНУ,
КАПЦІ ВЗУВ, ПІДПЕРЕЗАВСЯ -
І ДО ДІТЛАХІВ ПОПХАВСЯ.
ДІТВОРА Ж ЙОГО ЧЕКАЛА
І 	СЕРДЕГУ... НАЛЯКАЛА!
82 ^

ЯК БАБАЙ ДІТЕЙ ЛЯКАЄ
Улітку Бабай мешкав у кущах бузку біля осель або в городині.
Зручно пройтися попід вікнами — перевірити, чи вдома дітлахи, чи
не бешкетують, чи повкладалися в ліжечка.
Узимку Бабай оселився у скирті соломи, що стояла за селом
неподалік останньої хати. Зробив собі лаз у глиб скирти, вимостив
кубло, лаз затулив соломою, і було йому затишно й тепло.
Штак часто взимку навідувався Бабай до села. Мороз і завірюха
їаганяли дітей до хат, а темрява рано фарбувала довкілля в сі-
чорне.
•о дня від світання до смеркання падав сніг. Бабай виспався й
інувся з думкою, що треба завітати до села. Адже має пильну-
дітлахів. Бачив він на своєму віку і бешкетників, і капризуль, і
лінивців — умів порозумітися з будь-ким.
Бабай одягнув кожуха, узяв торбину, вибрався надвір,
замаскувавши лаз соломою.
Снігу випало багато, тож дорогою до села Бабай борсався в
кучугурах. А в селі дорогу вже прогорнули. «Хтось роботящий
подбав», — подумав Бабай і подався дворами.
Майже скрізь у хатах світилися телевізори, дорослі дивилися
вечірні передачі, малечі не було чути.
Аж у хатині посередині села Бабай помітив у кімнаті яскраве
світло. Крізь шибку роздивився: хлопчик совається підлогою, іграшки
переставляє.
Це Микольця. Бабай знав, що хлопчик не бешкетує і не лінується.
Але сьогодні він чомусь загрався. І дорослих поруч немає...
Бабай обережно прочинив двері, обтрусив сніг із валянок та
кожуха й тихенько зайшов до кімнати.
Микольця підвів голівку:
— Ой! Доброго вечора, дідуню! Ви, мабуть, заблукали?
— Та ні, козаче, не заблукав. Зазирнув до тебе дізнатися, чого
не спиш. Пізно вже...
— Ніби й не Дід Мороз... — промимрив Микольця.
Бабай розсміявся.
— Ні, не Дід Мороз. А де ж твої батьки?
— Мама пішла на ферму заступити тітку Дарину, бо та захворіла.
А тато трактором розчищає дороги, бо завтра до школи дітям іти,
та й машини щоб їздили...
83

«Он хто село від заметів вивільняє», — схвально подумав Бабай.
— А чого не спиш? Самому боязко?
— Та... Як світло вимкну, згадую мамину колискову й трохи
боюсь...
— То ж яку колискову?
Микольця насупив брови і тихенько заспівав:
Баю-бай, під вікном
ходить дід Бабай з мішком.
Хто не спить — не питає,
у мішок забирає.
Дід Бабай, іди від хати,
наш Микольця буде спати.
Баю-бай, баю-бай,
спи, Микольцю, засинай.
— Он воно що, — усміхнувся Бабай. — А я знаю іншу.
— Заспівайте, дідуню.
Бабай розчесав товстими пальцями бороду й затягнув басом:
Баю-бай, баю-бай,
йде по вулиці Бабай,
у віконця заглядає,
дітям пісеньку співає.
Щоб до ранку діти спали,
щоб здорові виростали,
щоб раділи і сміялись,
щоб нікого не боялись.
Баю-бай, баю-бай,
йде по вулиці Бабай.
Проспівав кілька разів, глянув із-під кошлатих брів на хлопчика.
А той уже солодко спав, підмостивши кулачка під голову...
Бабай обережно переніс малого в ліжечко, вимкнув світло й
нечутно вийшов. Не було чого Бабаєві робити в селі...
*5 84$*

тп'Щ'ГСТЛ
домовик
ожна оселя має свого покровителя. Це або волохатий дідок,
або хлопчик у червоній шапці та червоних штанцях. Живе
в запічку, а ще полюбляє сидіти на горищі. Домовик сприяє
працьовитим та охайним господарям, допомагає їм у хатніх
справах, пильнує домівки від пожеж і злодіїв. Якщо в родині
горе, він плаче та зітхає, а на радість — пісень співає, на гребінець
виграє. Домовик так звикає до своєї оселі, що, коли господарі
не запрошують його до нової хати, він залишається жити в покинутій.
ГГ'-т
ХТО НА КУХНІ ТАРІЛКАМИ ТОРОХТІВ?
ХТО У ВАННІ СЕРЕД НОЧІ ХЛЮПОТІВ?
ХТО ВИШНЕВЕ З'ЇВ ВАРЕННЯ,
ЛОСКОТАВ ЗА П'ЯТКУ ЖЕНЮ,
ЩОЙНО БУВ І ХУТКО ЗНИК?.. —
,ОБРИЙ ДЯДЬКО ДОМОВИК!
^ 85

КОЛОВЕРШІ
КОЛОВЕРШІ ВОЛОХАТІ
У ЧУЖІЙ БАГАТІЙ ХАТІ
ТИШКОМ-НИШКОМ ПОРЯДКУЮТЬ,
ЩО Й ГОСПОДАРІ НЕ ЧУЮТЬ.
ДОМОВИК, ДО ЇЖІ ЛАСИЙ,
ВІДРЯДИВ ЇХ ПО ПРИПАСИ.
L /
омічники Домовика — меткі істоти в подобі кота або кроля,
що має велике воло. У те воло, наче в лантух, вони звідусіль
збирають їстівні припаси й несуть Домовикові. Домовик усе те
старанно перебирає і найкраще віддає господарям.
86

СУСІДКО
І^ГЗІГМГ~|
Jmm* 4ЩР 0(Щ01^ШШ4
Шт. Фшшг- ш
|ш «йми**.1 чШ*“'и№?,
Иш^ «utow* ‘ <#йІІ№
\Г?ГГ*">
НА ПЕЧІ ЖИВЕ СУСІДКО.
ЧИ ТО ВЗИМКУ, ЧИ ТО ВЛІТКУ
ПОЛЮБЛЯЄ ТЕПЛИЙ ДУХ,
БИТІ ВАЛЯНКИ, КОЖУХ.
НИШКОМ НИШПОРИТЬ ВНОЧІ
НАБИРА СОБІ ХАРЧІВ.
WffWffffpM/h
ірний помічник Домовика зветься Сусідком за те, що з людьми
живе душа в душу. Навіть коли в хаті тепло, не скидає кожуха
й великої кошлатої шапки. Сусідко завжди пильнує: відвертає
нещастя, попереджає господарів про небезпеку.

РАРІГ
ух вогню, охоронець домашнього вогнища. Має вигляд сокола,
або вогнеликого дракона, або полум'яного вихору. Рарога
люди шанували віддавна, бо де вогонь, там і життя.
ХТО ТАКИИ ОТОЙ РАРІГ?
ВІН З НОГАМИ ЧИ БЕЗ НІГ?
ЦЕ ВЕСЕЛИЙ ДУХ ВОГНЮ,
ЇСТЬ СОЛОМУ І СТЕРНЮ,
ЛЮБИТЬ ЖИТИ У ПЕЧІ,
ВИПІКАЄ КАЛАЧІ.

ШШЯ
БАРАБАШКА
учасний домовик, мешканець міських квартир. На люди
не виходить — лише викалатує, гуркотить, пересуває речі.
Любить чемних господарів, а найбільше — діток, які, граючися,
перестукуються з ним. Де в домі сварки, негаразди, там
Барабашка довго не живе — тікає.
СЕРЕД НОЧІ: ТУК-ТУК-ТУК! —
БУДИТЬ ТОЛЮ ДИВНИЙ ЗВУК!
ЩО ЦЕ? ХТО ЦЕ РОЗХОДИВСЯ? -Л
СОННИЙ ТОЛЯ РОЗГУБИВСЯ... jk
ЗДОГАДАТИСЯ Ж НЕВАЖКО —
Е ПУСТУЄ БАРАБАШКА! /
89

#aWvAV
ЗЛИДНІ
амі голі та босі, вони є запеклими ворогами добробуту.
Живуть у покинутих млинах зі страшною бабою на ймення
Лихо Однооке і прислужують їй. А вже звідти переселяються
в людські домівки, які хочуть занапастити. Недарма кажуть:
«Накликати Злидні не штука, та вигнати ^ мука!»
ЗЛИДНІ ВКРАЛИСЯ ДО ХАТИ,
ПОЧАЛИ ПОРЯДКУВАТИ:
ШВИДКО ВИЇЛИ ПРИПАСИ,
ВИПИЛИ БАРИЛО КВАСУ,
МЕБЛІ ВСІ ПОРОЗДАВАЛИ —
ПУСТКОЮ ХАТИНА СТАЛА.

ЯК ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗЛИДНІ ПЕРЕХИТРИВ
Колись давно, пізньої дощової осені, їхав запорожець із Січі на
хутір до бойового побратима, щоб зиму разом перебути.
Змок у дорозі, змерз, та й кінь притомився. Аж ось за гаєм, у
долині, між тополями, знайомий хутір. Свиснув запорожець — кінь
голову підвів, веселіше побіг. Під'їхали до двору — ніхто не зустрічає.
Зійшов козак з коня, відчинив ворота, завів коня до обійстя. Хата
немов покинута стоїть. Єдина жива душа — пес, та й той нудить світом.
Став козак сам порядкувати. Коня завів у стайню, — а та геть
порожня. Ледве знайшов віхоть сіна, кинув коневі й мерщій до хати.
А в хаті! Побратим на лаві лежить — дихає ледь-ледь. Дружина,
мов заклякла, сидить на припічку. Діти з-за печі виглядають — худі,
немічні.
Роззирнувся запорожець — усюди малесенькі створіння
хазяйнують. Зелені, вухаті, пискляві, меткі. Біля печі крихти визбирують, що
лишилися від сухарів.
— Еге, друже, то тебе Злидні обсіли! Де ж ти їх набрався?
— Весною заїхав до старого, біля ставу живе, — нарешті озвався
побратим. — Він попросив торбину в річку викинути. Ще й наказав
торбини не розв'язувати. Я не питав, що в тій торбі, чую тільки —
щось ворушиться...
— Ну?
— А торбина ж така гарна, така гарна. От і вирішив я, що її
собі заберу. Біля річки розв'язав торбу — аж з неї вискочили оті
зелененькі — і до мене в кишені, за пазуху, за халяви! Хоч як я
бився, як борсався — не зміг їх прогнати. Так із порожньою торбиною
і з цими поганками, що мене обсіли, додому приїхав.
— А де ж та торбина?
— Міль побила, викинув.
— Ото халепа, брате! Спробую тебе врятувати.
Мав запорожець жменю пшона. Залив він те пшоно водою та й
поставив горщик у піч. Каша підходить — на звабливий дух Злидні
до печі збираються. Та не має козак бодай торбинки, щоб укинути
в неї ту нечисть.
— А що то за скриня? — питає.
— Була там сяка-така одежина, та міль її потрощила, — стоїть
скриня порожня, — озвалася господиня.
9і

Відімкнув запорожець скриню, справді — порожнісінька, тільки
павук павутиння снує.
Став запорожець посеред хати, запитує:
— Злидні, Злидні, чи всі мені видні?
— Усі! — кричать Злидні хором.
— Може, хто злякався й від мене сховався?
— Ні! — кричать. — Усі тут.
— Що ви там белькочете: може, їсти хочете?
— Став кашу посеред хати — будемо ласувати!
— Ви ж не свині, — подам кашу у скрині!
Узяв горщик, поставив у скриню та й примовляє:
— Ходіть, Злидні, ‘їжте кашу, пам'ятайте милість нашу.
Стрибають Злидні у скриню, а запорожець провадить далі:
— Хто до каші не прийде, тому м'яса не перепаде.
Я багатий на припаси — маю смажені ковбаси.
Аж тут із-під печі вилазить стара Злидня — остерігалася хитрощів
запорожця, думала перечекати, ховалася.
— Підсади мене, козаче, у скриню, сама не підскочу.
Запорожець побачив, що то остання Злидня, і дав їй такого
щигля, що зелена блискавкою у скриню залетіла. Зачинив миттю козак
скриню, замок почепив, схопив за кільце та й надвір.
— Куди ж ти скриню поніс, вона ж яка гарна?! — бідкається
побратим.
— Мовчи вже, — каже господиня. — Не все, що зверху гарне,
зсередини варте. Через твою жадібність ми трохи не повмирали...
Доїхав запорожець до річки й кинув скриню у вир. Закрутила
темна вода скриню, проковтнула разом із Злиднями.
Повернувся запорожець до побратима, а там його радо
зустрічають, до столу припрошують. Господиня борошна нашкребла —
коржів напекла, гречки по крихті назбирала — каші зварила.
Щойно позбулися тієї біди, життя на краще пішло.
^ 92£»

одейкують, що коли теслярі будують хату несумлінним
господарям, то можуть покласти у фундамент маленьку
дерев'яну ляльку. Та лялька й зветься Чудинко. Ночами
Чудинко лякає стукотом і тріском, а іноді здається, що хтось
плаче та вищить, — хоч із хати тікай!

БАЄЧНИК
лишоногий неповороткий дух, що з'являється проти ночі після
розмов про всілякі жахіття. Приходить він босоніж, стає над
головою поснулої дитини з випростаними руками й водить
ними доти, доки їй ті жахливі розмови насняться. Якщо
запалити світло, Баєчника не побачиш — хіба що невеличку
тінь на стіні.
ВПАЛИ ТІНІ ВЕЧОРОВІ
НА ГОРОДИ ГАРБУЗОВІ.
БАЄЧНИК МАЙНУВ ДО ХАТИ —
ХОЧЕ МАЛЮКІВ ЛЯКАТИ!
ПОКИ Ж ТІ ЧИТАЛИ КНИЖКУ,
БАЄЧНИК... ЗАСНУВ ПІД ЛІЖКОМ!
^ 94

ДРІМКА
ХИТРИИ ДРІМКА ВСТАВ РАНЕНЬКО
ДРІМКА ВИСПАВСЯ ГАРНЕНЬКО,
БО УДЕНЬ РОБОТУ МАЄ —
РАЗОМ З ДРУЗЯМИ ДРІМАЄ.
ЩЕ Й УВЕЧЕРІ РОБОТА —
ДІТЯМ НАСИЛАТЬ ДРІМОТУ!
авжди сонне кругловиде хлопченя з чарівним голосом. Усюди
носить за собою ковдру та подушку. Як посутеніє, Дрімка
просотується крізь щілини в хату й присипляє дітей: затуляє
їм оченята, гладить по голівці, мурмоче колискову.
95

КІКІМОРА
ро Кікімору оповідають різне. Хтось каже, буцім це така собі
блідолиця діва, яка насідає на поснулу людину й насилає їй
тривожні сни. Хтось називає її гризливою дружиною Домовика,
котра ночами пряде нікому не потрібне прядиво, а вдень
свариться із чоловіком. А дехто, навпаки, поважає Кікімору,
мовляв, вона і малюка заспокоїть, Утосуд помиє, і тісто догляне.
-Tvn'^Uvv'-M
9^ ^ 44^ • чи, .
cv - 44- v4 '-> Vvv ;v \v v
vv \^v \ V II VVwV.. ■.,11
... ^4
В КУРНИКУ СИДЯТЬ ТИХЕНЬКО
І КУРЧАТА, І ПІВНІ,
БО КІКІМОРА, ЯК НЕНЬКА,
ЇМ СПІВА СВОЇ ПІСНІ.
ЛИШ РЯБЕНЬКІ КУРИ СПЛЯТЬ -
АТОМИЛИСЯ КВОКТАТЬ.
*jg96£»

ЯК КІКІМОРА ЛЕДАЩИЦЮ ПЕРЕВИХОВАЛА
Жила собі дівчинка. Гарна, весела, чемна, розумна. Мала вона
однісіньку ваду: дівчинку любили лінощі. Скажімо, прибіжить зі школи,
попоїсть, що мама наготувала, а брудний посуд так і покине на
столі. Мама їй:
— Донечко, хоч би тарілку свою помила...
— Ой, мамо, потім.
Відтак мама зітхала й мила посуд — у донечки уроки,
утомлюється, мабуть...
На різдвяні свята поїхали батьки в Карпати відпочити — на цілий
тиждень. Мама наготувала і борщу, і котлет, і салатів, каші гречаної
зварила — щоб донечка не голодувала.
Канікули! Прокинеться дівчинка, поснідає, книжку почитає,
телевізор подивиться, обід розігріє, за комп'ютером посидить, — словом,
відпочиває.
А посуд усе складає в раковину. Гора тарілок, ложок, виделок,
чашок височіє...
Одного вечора почула дівчинка, що з кухні долинають дивні
звуки. Мерщій туди — аж там якась бабця порядкує. Маленька, худа,
обличчя зморщене й коричневе, як висохла груша. Кухнею чеберяє,
тарілками торохтить, ложками й виделками брязкотить.
— Ой, хто ви? Звідки ви? — відсахнулася дівчинка.
— Ат! Звідти я! Кікімора я! Не чула?
— Щось читала про Кікімору...
— Отож! Читала, а тепер познайомся. Будемо жити разом.
— Як це? Я маму й тата маю, скоро приїдуть, і бабуся є, і ді-
дусь...
— А тепер і я буду. Бо дуже люблю брудним посудом торохтіти!
А в тебе того посуду — хоч греблю гати.
— Та я... Я зараз же помию! І завжди митиму!
— Та невже? Щось не віриться.
— Бабусенько Кікіморо! Кожну тарілочку вимиватиму, кожну
ложечку, виделочку!
— Ой дівчинко, ой голубонько, дуже хочеться вірити, та не так
просто мені піти. От загадуватиму тобі загадки, відгадаєш — піду.
— Загадуйте.
— То слухай. Воно дано тобі, а користуються ним інші. Що це?

— Ім'я!
— Молодець, знаєш. А що на світі найшвидше?
— Мабуть, думка.
— Розумниця. Бачу, що читаєш багато. Ну ж бо ще. У двох
матерів по п'ятеро синів.
— Авжеж — це руки і пальці.
— Добре. А ще відгадай. Без ніг, без крил, швидко біжить,
швидко летить — наздогнати зась.
— Це — час, його ніхто не може наздогнати.
— Тож не хочеш, щоб я з вами жила! Тоді слухай останню
загадку. Не кущ, а з листочками, не сорочка, а зшита, не людина, а
розповідає.
— Ой! Це ж моя улюблениця — книга!
— От і все. Нічого не вдієш — мушу йти, шукати інших лінивих.
Але як не митимеш посуду — повернуся, і тоді вже ніхто мене не
вижене. Пам'ятай це, моя розумнице...
І Кікімора зникла — наче її не було.
А дівчинка заходилася мити посуд...

НІЧНИЦІ
едобрі духи, які вночі тривожать немовлят, лоскочуть,
не дають їм спати. Аби не принаджувати небажаних гостей
матері не залишали надворі, як зайде сонце, пелюшок,
порожньої колиски тощо. Подумають нічниці, що в домі
немає дітей, то й підуть собі далі. ..-.ШЬ' іЯМНЦ
МІСЯЦЬ ВБІК ВІДСУНУВ ХМАРУ,
ВИПУСТИВ ЗІРОК ОТАРУ,
ДИВИТЬСЯ: КОМУ Ж НЕ СПИТЬСЯ?
РАПТОМ БАЧИТЬ: ЙДЕ НІЧНИЦЯ.
МІСЯЦЬ КИНУВ ЗІРКУ ВНИЗ, 1
.ПРИПАЛИВ НІЧНИЦІ НІС.

ПРИВИДИ
привид виишов проти ночі
СІВ НА ПЕНЬ, ПОХНЮПИВ НІС:
ЩОСЬ НЕМА ВНОЧІ ОХОЧИХ
МАНДРУВАТИ ЧЕРЕЗ ЛІС.
ЩО РОБИТИ? ЙТИ ПОСПАТИ?
к А ЧИ ВОВКА НАЛЯКАТИ?
они можуть увижатися людині будь-де й набирати будь-якої
подоби. Розпізнати привиди нескладно: вони прозорі й не мають
тіні. Від привидів слід тікати не озираючись. Як озирнувся, то
вже заклякнеш на місці і привид робитиме з тобою, що йому
заманеться.

УПИРІ
ловісні духи із зеленавими обличчями, у дранті. Іноді мають
вигляд кажана. Там, де з'являлись упирі, завжди чекали
пошесті, засухи та інших лих.
ЙШОВ УПИР ДО СЕЛА,
А ПІД НОГИ НЕ ДИВИВСЯ.
НІЧКА ТЕМНА БУЛА —
ТОЖ У ЯМІ ОПИНИВСЯ!
ТА НЕДОВГО ТАМ СИДІВ -
КАЖАНОМ У НІЧ ЗЛЕТІВ.

ерховода всіх темних сил — старезний дідуган із величезними
бровами й віями. Живе під землею, руки-ноги — як те
коріння. Виводять його назовні чорти й піднімають вії вилами.
Погляд Вія в
ПІД ГОРОЮ ГЛИБОЧЕНЬКО,
У ХАТИНЦІ КАМ'ЯНІЙ,
НА ЗЕМЛИЦІ НА М'ЯКЕНЬКІЙ,
СПИТЬ СТАРЕНЬКИЙ ДІДО ВІЙ.
ДУЖЕ РІДКО ВІН ВИХОДИТЬ
І ДАВНО НЕ КОЛОБРОДИТЬ.

ЯК ДІДО ВІЙ ЩУРІВ ЗНЕШКОДИВ
Якось ішов Веселад лісом і провалився в яму. На щастя, він
опинився мов у гамаку зі сплетеного коріння та зів'ялого листя. Унизу
чувся шурхіт і миготіли якісь вогники. Що б то могло бути?
Очі Веселада звикли до темряви, і він побачив у печері зграю
щурів. А перед ними на підвищенні сидів їхній ватажок — Щур-Дур.
— Щури! Завтра — великий день! — промовив він. — Наше
військо готове до бою! Ліс здригнеться від удару!
— Хра! — закричали щури.
— Усіх звірів беремо в полон! Хто не здається — виганяємо з
лісу! Завтра почнеться ера щурів!
— Хра! Хра! Хра! — заволали щури.
- 	Збираємося на великій галяві біля сірого каменя. Опівночі. Ще
ранку наші загони підуть на великий розбій. Перекажіть усім! —
командував Щур-Дур. — Розійтися! Готуватися до виступу!
І щури вмить розбіглися підземними ходами.
«Лісові загрожує страшна небезпека! Що робити?» — непокоївся
Веселад. Він спробував учепитися за коріння, але воно тріщало й
обривалося. Раптом Веселад почув веселу пісеньку:
— 	Гука-раз, Гука-два,
Гука — мудра голова!
Гука-два, Гука-три,
Гука всіх перехитрив!
до
— Агов! — крикнув Веселад. — Допоможіть вилізти!
— Хто там? Що ти робиш під землею? — долинув голос ізгори.
Щ" — Допоможеш — дізнаєшся.
Перед очі Веселада опустилася міцна гілка, він ухопився й за
мить був на землі.
— А, це ти, Веселаде! Скарби шукаєш? — скочив до нього лісо-
jfe вичок із великим ротом, відстовбурченими вухами й маленькими ріж-
Y ками, який щойно вихваляв себе, горлаючи пісню.
— Гуко, а де твій татко Лісовик?
— Мабуть, подався до дядька Водяника. А що трапилося? Не ві-
у/ таєшся, навіть не подякував за допомогу...
— Потім, потім. Мерщій до Водяника!
^3І03^

Неповороткий Гука ледве встигав за Веселадом. Поки Веселад
відхекувався на березі річки, Гука занурив голову у воду і щось
забулькотів. Минула хвилина, а з-під води — нікого. Аж ось Анчутка —
заспаний, весь у риб'ячій лусці.
— Поспати не дають... — забурчав.
— Де татко Водяник? — наскочив на нього Веселад.
— Разом із дядечком Лісовиком пішли в гості до дядечка Польо-
вика...
— От біда! Як треба — їх ніколи немає на місці!
— А що сталося?
— Щури готують розбій! Цієї ночі вони виступають!
— Кляті щури! Ніяк не вгамуються! — Анчутка сів на траву. —
Але татко з дядечком повернуться тільки завтра.
— Друзі, треба діяти... — почав був Гука, але Веселад його перебив:
— Я знаю, хто нам допоможе! — аж підстрибнув він.
Гука й Анчутка витріщилися на нього. Запитали разом:
— Хто?
— Той, що в камені сидить!
— Дідо Вій? Таж він злий! Хіба він погодиться? — висловив
сумнів Анчутка.
— З ним і не поговориш, як гляне на тебе — ураз закам'янієш, —
злякано промимрив Гука.
— Це те, чого нам треба! — упевнено заявив Веселад. — Ходімо!
Потягнув Веселад Гуку й Анчутку до кам'яного урвища, схилився
над яром:
— Гу-гу-гу! Рябий Бісе! — погукав.
Рябий Біс висотався із землі за спиною товаришів і торкнувся Ве-
селадового плеча.
— Ой! — той мало не звалився в яр.
— Чого вам треба? — запитав Рябий Біс.
— Виведіть діда Вія цієї ночі! — випалив Веселад.
— Забагато хочете! — розсердився Біс.
— Бісе, ти ж наш родич, допоможи! — став благати Гука.
— От ще, племінничку! Дідо Вій сам знає, коли йому виходити.
— Скажи, що Лісовик просив, — канючив Гука.
— І Водяник, — підступив Анчутка.
— І ми дуже просимо...
— От змовилися! Ну гаразд, спробую.
— Виведи діда з того сірого каменя, що на галявині. Опівночі. Ти
нам дуже допоможеш, — учепився у біса Гука.
— Де ви взялися на мою голову! — вигукнув Рябий Біс і
провалився під землю...

Як стемніло, на галяві почали збиратися щури. Тільки й чути було:
— Хра! Хра! Хра!
Веселад, Гука й Анчутка принишкли за каменем.
— Багато ж їх як! — прошепотів Анчутка.
— Страшно! — тримався за Веселада Гука.
— Байдуже! Маю скрипку, як знайдуть нас — заграю наостанок, —
підбадьорював друзів Веселад.
Близько опівночі з'явився Щур-Дур. Заволав:
— Слухай мою команду! Шикуйсь у шеренги!
— Треба їх затримати, — хвилювався Гука, — ось-ось має вийти
дідо Вій...
А Щур-Дур аж розтинається:
— На розбій за мною — кроком руш!!!
Раптом полинула чарівна мелодія скрипки. Щури враз повернули
голови до каменя.
— Нас підслухали! — закричав Щур-Дур. — Упіймати!
Камінь розчахнувся, і з нього вийшли троє. Рябий Біс і Безп'ятий
Чорт вели товсту волохату потвору, що ледве дибала. У бісових
руках були вила.
— Вій! — зарепетував Щур-Дур.
— Рятуйся хто може! — завищали щури.
Одначе було пізно.
— Ап! — скомандував Рябий Біс, і вони з Безп'ятим Чортом
вилами підняли потворі вії, які спадали майже до землі.
Блимнули великі, мов блюдця, очі. Веселад схопив Гуку й Анчутку,
притис до землі. На галяві умить стало тихо.
— Натомився я, — прошамкотів Вій. — Ведіть мене знов у камінь.
Чутно було, як скреготіла брила, поглинаючи волохатого Вія із
супроводом. Друзі підвелися.
— А де кляті щури? — запитав Анчутка, протираючи очі.
Гука побіг галявою, видерся на купу каміння, тупнув ногою.
— Ось вони — піді мною. А це — Щур-Дур, — він підняв
найбільшого каменя і жбурнув його у траву. — Щури скам'яніли від
погляду діда Вія!
— От і все. Ера щурів закінчилася не розпочавшись, — сказав
Веселад, ховаючи скрипку.
І друзі, обійнявшись, зникли за деревами.

ВОВКУЛАКИ
т>.
ак звуть перевертнів — людей, що можуть обертатися
на вовка. Вовкулаки бувають уроджені, а бувають
і пороблені — зачаровані відьмами й чаклунами. Поробленого
вовкулаку можна звільнити від чарів, якщо з першого разу
вгадати його людське ім'я.

ЛИХОМАНКИ
ухи хвороб та пошестей — худі й кошлаті, вислогубі голодні
злюки. Живуть у глибоких темних підземеллях, звідки нападають
на людей. Колись гадали, ніби сестер-лихоманок — дванадцять,
але, певно, помилялися, 'ф
л ихоманки-трясовиці, Wmfa Щ р
ЗЛІ РОЗХРИСТАНІ СЕСТРИЦІ —
СУХОРЕБРІ, БЛІДОЛИЦІ — ф
ХОДЯТЬ-БРОДЯТЬ ПО ЗЕМЛИЦІ. ^
ЧИ ЗНАЙДЕТЬСЯ МОЛОДЕЦЬ, ^
ЩОБИ ЗВІВ ЇХ НАНІВЕЦЬ?! І
^іо7^

БІСИКИ
евгамовні істоти, вони ніколи не творять чогось доброго,
підштовхують людину до хибних думок та вчинків, сіють
непослух, брехню, недовіру... За кожною людською вадою
ховається бісик, якого треба виявити й викрити, — тоді він
зникне.
БІСИКУ ХВАЛИВСЯ БІС:
— СПРАВ У МЕНЕ ЦІЛИЙ ВІЗ!
ПОСВИСТІТИ, ПОКРИЧАТИ,
ЗАКРУТИТИ, НАЛЯКАТИ...
І НЕ ДИВО, ДРУЖЕ, БУДЕ,
КОЛИ Я ПРО ЩОСЬ ЗАБУДУ!
fWJ
і

ХАПУН
ивний дух, пройнятий непоборним бажанням хапати все,
що побачить. Подейкують, мовляв, Хапун може й людей
викрадати, щоб ховати бозна-куди.
- Г
-
.
(■
Щи
/Z
ДЕНЬ І НІЧ ХАПУН ХАПАВ,
ВСЕ, ЩО БАЧИВ, ПІДБИРАВ.
ВЖЕ ДОБРА ТОГО БАГАТО —
ПОВЕН ДВІР І ПОВНА ХАТА,
А ХАПУН МЕЖІ НЕ ЗНАЄ:
ВСЕ ХАПАЄ І ХАПАЄ!
* - Х
г
щЛ
у-
^ІІ0^
1

ЯК ХАПУН ХАПАТИ ВІДУЧИВСЯ
Славко тішився грою сонячного проміння. М'яч лежав поруч. Та
грати не хотілося. Весна набирала сили, розправляючи свіжі листочки
й випускаючи на волю гострі пагінці трави.
Хлопець відвів очі від сонячного краєвиду — а м'яча вже не
було... Поруч стояв незугарний, кострубатий чоловічок. Руки він ховав
за спиною.
— А де мій м'яч? — знічено спитав Славко.
— Та... — і чоловічок зронив м'яч на землю.
— Навіщо вам м'яч? — поцікавився Славко.
— Я звик... усе хапати. Мене так і звати — Хапун. А тебе?
— Славко.
— Оце... весна така гарна, а мені самотньо, — зізнався
чоловічок. — Хотів би познайомитись...
— А що то за ім'я таке — Хапун?
— Таж кажу: хапаю все, що недбало лежить.
— Овва! І що ж ми будемо робити, мій новий товаришу?
— Хочу тістечок. Пішли поїмо.
Славко підвівся й попрямував із чоловічком до найближчої кав'ярні.
Поки хлопець замовляв каву й тістечка, Хапун покрутився біля
прилавка, відтак опинився за столиком. Коли Славко підійшов до
нього, на столі стояло блюдце з тістечками.
— А це звідки? — Славко був вражений.
— Та... Вони такі привабливі. І лежали на видноті.
— Але цього не можна робити! — аж зайшовся хлопець.
— Знаю! — вигукнув Хапун. — Але я, відколи живу, це роблю!
— Так... — Славко схопив нового знайомця за рукав і вибіг із
кав'ярні. — Мені такого товариша не треба!
— Ні! Ні! Я дуже хочу з кимось товаришувати. Якби ти знав, як
— Де ти взявся на мою голову, — подумав Славко, і раптом його
осяяла думка. — От що. Ходімо до моєї бабусі. Тістечок ми так і не
скуштували, а вона казала, що пектиме пиріжки. Хочеш пиріжків із
капустою?
— Хочу! — повеселішав Хапун.
За півгодини товариші піднімалися сходами до помешкання Слав-
кової бабусі. Уже з порога смачний запах покликав їх на кухню.

— Е ні, — зупинив Хапуна Славко, — спочатку помий руки, — і
спрямував гостя до ванної, а сам швиденько подався на кухню.
— Бабусю, — прошепотів, — дістань гарячих пиріжків.
— Беріть отих, що на столі, вони якраз охололи.
— Ні, ті сховай, а дістань просто з жару. Не питай: так треба.
Бабуся здивовано поглянула на онука, але зробила так, як він
просив.
Хапун ледь не з мокрими руками став на порозі кухні.
— Сідай до столу, — запросив його Славко. — А я теж помию
руки, зачекай.
Не встиг Славко відкрити крана, як до ванної з диким вереском
залітає Хапун і мерщій підставляє руки під холодну воду.
— Що з тобою? — приховуючи усмішку, питає хлопець.
— Не пиріжки — вогонь! — І Хапун показує свої пальці, а вони
геть червоні!
...Аж три дні Хапун мастив опіки маззю, перебинтовував їх і
нічогісінько не міг узяти до рук. Схопив був на дитячому майданчику
іграшку, але зойкнув від болю й миттю випустив... А третього дня
ввечері підійшов до Славка, винувато промимрив:
— Запроси мене до бабусі. Дуже хочеться пиріжків. Слово честі,
більше не хапатиму...
Так Славко відучив Хапуна від лихої звички.
А пиріжки Славкової бабусі ой смачнючі! Сам куштував і вам раджу.

ДВОДУШНИК
ва обличчя і дві душі в цієї істоти. Уночі Дводушник засинає
так міцно, що годі його добудитися. Одна душа залишається
на місці, а друга блукає звіром чи літає птахом. До схід сонця
вона повертається.
ТОЙ ДВОДУШНИК ВСЕ СПІВАЄ —
БО ДВА ЛИКИ, ХИТРИЙ, МАЄ.
ЛИК ОДИН КОЛИ СУМУЄ, Р
ДРУГИЙ ПОВСЯКЧАС ЖАРТУЄ. '
ЯК ОДНА ДУША ЗАСНЕ, ^
ДРУГА ПО СВІТАХ МАЙНЕ. /

НАВИ
ДО РОДИНИ
НА ГОСТИНИ
ПРИБЛУКАЛИ НАВИ.
ВСІЛИСЯ НА ЛАВИ,
НЕ ЇЛИ, НЕ ПИЛИ,
ПОСИДІЛИ ТА Й ПІШЛИ
уші померлих, які навідують родичів, особливо на свята. Нави
невидимі, але сліди залишають. Наче відбитки курячих лап
на піску.

ЗДУХАЧ I
повідають, що коли видатна людина покидає цей світ, то її душа
стає Здухачем. З-під неба здухачі дбають про свій рід, оберігають
його, пильнують кожного кроку близьких людей.
Є здухачі й у тваринному царстві. Скажімо, Здухач-бик опікується
коровами й телицями, Здухач-півень — курками та курчатами
тощо.
ЗДУХАЧ ЗДУХАЧА ПИТАВ:
— ДЕ ТИ, ДРУЖЕ МІЙ, ЛІТАВ?
— Я ПІДНЯВСЯ В НЕБЕСА,
БОЖЕ МІЙ, ЯКА КРАСА!
ОБЛЕТІВ ЛІСИ Й ПОЛЯ —
ГАРНА МАТІНКА ЗЕМЛЯ!
Ms»*

ВІДОГОНЬ
ух людини, який відлітає, коли людина засинає. Тоді цей дух
подорожує по всіх усюдах. Повернувшись, Відогонь передає
господареві враження від мандрів. Людина прокидається
й починає творити: казкар казку складе, пісняр — пісню...
ВІДОГОНЬ ЛІТАЄ ТИХО,
ВІДОГОНЬ НЕ ЧИНИТЬ ЛИХА
У ШПАРИНИ ЗАЗИРАЄ,
ДЛЯ ДІТЕЙ КАЗКИ ЗБИРАЄ,
ОПОВІДКИ І ПІСНІ
ВОСЕНИ І НАВЕСНІ.

СПРИТКА
'
ттт
СПРИТКА ВПРАВНА І МЕТКА,
ДО РОБОТИ БЕРУЧКА.
ХОЧ НЕВИДИМА ДЛЯ ОКА,
ТА ВСТИГАЄ НА ВСІ БОКИ
І ЗАВЖДИ ДАЄ УДАЧУ
кЛЮДЯМ — ТІЛЬКИ НЕ ЛЕДАЧИМ!
/
ух вправності, умілості, кмітливості, який народжується разом
із людиною. Буває, що діти успадковують цей дух від батьків.
Спритка допомагає, виручає, сприяє добрим справам і добрим
людям.

ФАЙЛИК
ЛЙІНі
«ільки-но вии^ишли комп'ютери, одразу ж там оселився ревний
охоронник, цікавий співрозмовник і веселий екскурсовод —
Файлик. Але товаришують із ним лише ті, хто опанував
комп'ютерну грамоту. А тим, хто бавиться з комп'ютером,
як із черговою іграшкою, Файлик не допоможе.
Я — ВЕСЕЛИМ ПОБІГАИЛИК,
НАЗИВАЮСЬ ПРОСТО — ФАЙЛИК
ОСЬ КОМП'ЮТЕР, ЦЕ МІЙ ДІМ,
ЯК ЦІКАВО В ДОМІ ЦІМ!
ХТО ЗІ МНОЮ ПОМАНДРУЄ,
НІЯК НЕ ПОЖАЛКУЄ.
У

ОДУХОВЛЕНУ ПРИРОДУ
І ШАНУЙ, І БЕРЕЖИ!
З книги вирвались на волю
Духи лісу й духи поля,
Духи двору й духи дому —
Всі тепер тобі знайомі.
Духи добрі і не дуже
Розбрелися по світах.
Мій читачу, юний друже,
Гори, поле, ліс, вода —
Це величний ХРАМ ПРИРОДИ,
Первозданний і привітний.
Учиняти в ньому шкоду
І нечемно, і негідно.
Ї$Н9^
Бо живемо в цьому ХРАМІ
Він, вона, і я, і ти,
Дід, бабуся, тато, мама,
Наші сестри і брати.
ХРАМ ПРИРОДИ — є і буде,
Він один на всі світи.
Пам'ятай, що тільки люди
ХРАМ цей можуть зберегти!

ЗМІСТ
Любий читачику! 5
ЛЕЛЯ 7
ВЕСЕЛАД 8
ЯК ВЕСЕЛАД МАРУ ПРОГНАВ 9
ПОЛУДНИЦІ 12
БІЛУН 13
ЯК БІЛУН ХЛОПЦЯ ДОБРИХ СПРАВ НАВЧИВ Ц
СНІГОВІЙ іб
шулікунй 17
зюзя 18
ЯК ПОРИ РОКУ СПЕРЕЧАЛИСЯ 19
ДЮДЯ 20
ЯК ГРОМОВИК ЗЛУ ДЮДЮ ПОДУЖАВ 21
ХОВАЛО 22
ЯК ХОВАЛО ТРИ БАЖАННЯ ВИКОНАВ 23
ПЛАНЕТНИКИ 26
ПЕРЕЛЕСНИК 27

СКАРБНИК 28
ЯК СКАРБНИК ЩЕЗНИКІВ КРУГ ПАЛЬЦЯ ОБКРУТИВ 29
МИГОТЛИВІ вогники 31
ХАЛА 32
ЯК САВА ХАЛУ ПРИРУЧИВ 33
вихор 34
БОСОРКУН 35
ГАРЦУКИ 36
шиш 38
ЛІТАВИЦІ 39
ЧУГАЙСТЕР 40
ЯК ЧУГАЙСТЕР ЗА ДОБРО ВІДДЯЧИВ 41
ЛІСОВИК 42
пущовйк 43
гука 44
ЯК ЛІСОВИЧОК ІЗ ВЕДМЕЖАМ ТОВАРИШУВАВ 45
моховик 47
ПОЛІСУН 48
БОЛІБОШКА 49
МАВКИ 50
ХУХИ 51
БЕРЕГИНІ 52
польовйк 54
луговик 55
МЕЖІВНИК 56
ТАБУННИК 57
ЛАМЯ 58
ЯК ОРАЧ ЛАМЮ НАСТРАХАВ 59
^І21^

водяник 6l
ЯК ВОДЯНИК КОРОВУ ВРЯТУВАВ 62
ІЧЕТИК 64
ШИШИГА 65
АНЧУТКА 66
КРИНЙЧНИЦІ 67
БРОДНИЦІ 68
РУСАЛКИ 70
ВІЛИ 71
БОЛОТЯНИК 72
токовий 73
дворовйк 74
хлівник 75
ЛАЗНИК 76
ПОМАГАЙЛИК 78
ЛЕДАЩИК 79
ЖЕРДЯЙ 8о
БУКА 8І
БАБАЙ 82
ЯК БАБАЙ ДІТЕЙ ЛЯКАЄ 83
домовйк 85
КОЛОВЕРШІ 86
СУСІДКО 87
раріг 88
БАРАБАШКА 89
злйдні 90
ЯК ЗАПОРОЖЕЦЬ ЗЛИДНІ ПЕРЕХИТРИВ 91
чудинко 93
БАЄЧНИК 94

дрімка 95
КІКІМОРА 96
ЯК КІКІМОРА ЛЕДАЩИЦЮ ПЕРЕВИХОВАЛА 97
нічнйці 99
ПРИВИДИ ІОО
УПИРІ 101
ВІЙ 102
ЯК ДІДО ВІЙ ЩУРІВ ЗНЕШКОДИВ 103
ВОВКУЛАКИ іоб
ЛИХОМАНКИ 107
БІСИКИ 108
ХАПУН ПО
ЯК ХАПУН ХАПАТИ ВІДУЧИВСЯ III
ДВОДУШНИК 113
НАВИ 114
ЗДУХАЧІ 115
ВІДОГОНЬ Ііб
СПРИТКА 117
ФАЙЛИК Іі8
Одуховлену природу і шануй, і бережи! 119
^123^.

КОНОНЕНКО Віктор Анатолійович,
який намалював цю книжку,
народився 1964 року в селі Роздоллі
Компаніївського району Кіровоградської області.
За фахом — учитель-історик. За покликанням — художник.
Член Національної спілки художників України.
Лауреат Усеукраїнської літературної премії імені І. Огієнка (2003)
Учасник дванадцятьох художніх виставок, зокрема
десятьох персональних, в Україні, Угорщині, США.
Переможець міжнародних художніх конкурсів у Японії, Франції.
Ілюстрував понад 50 книжок.
Автор книг: «Хованка для душі» (1998);
«Світ смішний» (2002);
«Пики і лики минулого віку» (2002);
«Із краплинок дощових...» (2005).
Живе і працює в Києві.

жт\
 • * " 11*111-І
XV%
КОНОНЕНКО Олексій Анатолійович,
який написав цю книжку,
народився 1957 року в селі Роздоллі
Компаніївського району Кіровоградської області.
Член Національної спілки письменників
і Національної спілки журналістів України.
Лауреат Усеукраїнської літературної премії імені І. Огієнка (2003).
Заслужений діяч мистецтв України (2004).
Автор книг: «Персонажи славянской мифологии» (1993);
«Абетка» (1990; 1995; 1997; 1999); «Десять кошенят: лічилка» (1997;
1998); «Азбука дороги» (1999; 2000); «Небесні світила та зорі» (2001);
«Слов'янський світ» (2008); «Українська міфологія
та культурна спадщина» (2012) тощо.
Створив різдвяні вистави для дітей у Національному
драматичному театрі імені І. Франка (Київ, 1994—1998).
Пісні О. Кононенка «Доня моя, донечка», «Мамина казка»,
«Червоні вишні», «Все буде добре», «Я збудую собі екіпаж»,
«Колискова колисці», «Купальські забави» тощо популярні в Україні.
Живе і працює в Києві.

Любий читачику!
Ця сторінка — для тебе. тЩ
Малюй, пиши вірші, складай казки
Дай волю фантазії!

Кононенко О. А.
Барабашка та всі інші. Про духів добрих і не дуже /
Олексій Кононенко; мал. Віктора Кононенка. — К.:
Либідь, 2013. — 128 с.: іл.
ISBN 978-966-06-0641-8.
Зі сторінок книжки, яка воскрешає забуті сторінки
народної міфології, постає загадковий світ одуховленої
природи. Казкові сюжети навчають дітей жити в гармонії з
довкіллям, поважати старших, цінувати щирість людських
стосунків.
Для дітей дошкільного і молодшого шкільного віку.
УДК 821.161.2-1-93
ББК 84(4Укр)6-5

Літературно-художнє видання
Кононенко Олексій Анатолійович
БАРАБАШКА ТА ВСІ ІНШІ
ПРО ДУХІВ ДОБРИХ І НЕ ДУЖЕ
Для дітей дошкільного
і молодшого шкільного віку
Малюнки Віктора Кононенко
Фото Олександра Куценка
Художній редактор Олексій Григір
Коректори Алла Вараз, Алла Бородавко,
Людмила Іванова
Верстка Олександри Мошеченко
Формат 60x90/8. Папір офсет. Друк офсет.
Ум. друк. арк. 16,0. Обл.-вид. арк. 15,5.
Вид. N° 4597. Зам. N° 13-173.
Державне підприємство
«Спеціалізоване видавництво "Либідь"»,
вул. Пушкінська, 32, м. Київ, 01004
Свідоцтво суб'єкта видавничої справи
ДК N° 3055 від 12.12.2007
Віддруковано на ПАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»,
вул. Леся Курбаса, 4, м. Біла Церква, 09117
Свідоцтво серія ДК N° 4063 від 11.05.2011