Текст
СПОГАДИ, ІНТЕРВЮ, СТАТТІ, ДОКУМЕНТИ ПРО ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
Львів 2011
Видання присвячене творчості українського композитора і поета Володимира Івасюка (1949-1979), в спогадах рідних, друзів і знайомих, статтях, прижиттєвих інтерв’ю митця та документах.
Упорядники альбому: Галина Івасюк Оксана Івасюк Любомир Криса
Упорядники і видавці сердечно дякують всім учасникам проекту, які сприяли цьому виданню
О Любомир Криса © Галина Івасюк © Оксана Івасюк
ISBN 978-966-8955-37-2
ЛОО ГО «Фронт Змін» frontzminlviv@giriail.com
ГО«Мистецький фонд імені Короля Данила» danyloartfund@gmail.com
Благодійний фонд «Олега Наставського» fond.nastavskoho@gmail.com
«Видавничий Дім «Укрпол» ukrpol 1 @svitonline.com
ВОЛОДЯ ЙТИМЕ ВІД ПІСНІ ДО ПІСНІ, ВІД БАЛАДИ ДО БАЛАДИ, ВІД РОМАНСУ ДО РОМАНСУ НІ НА КОГО НЕ СХОЖИЙ,
НЕ ПОВТОРЮЮЧИ ЗРОБЛЕНОГО СВОЇМИ ПОПЕРЕДНИКАМИ, АЛЕ Й НЕ ВІДРИВАЮЧИСЬ ВІД НИХ, ЦЕ ПОЧАТОК ТІЄЇ ДОРОГИ, ЯКУ ВОЛОДЯ ШУКАВ ІЗ РАННЬОЇ ЮНОСТІ І, НАРЕШТІ, ЗНАЙШОВ. ДЕСЯТЬ РОКІВ СИН ІТИМЕ НЕЮ З ГІДНІСТЮ І СКРОМНІСТЮ, ДИВУЮЧИ ОРИГІНАЛЬНІСТЮ СВОЇХ ТВОРІВ, ПІЗНІШЕ ЦЕ ВИРАЗИТЬ СВОЇМ АФОРИЗМОМ: «У МИСТЕЦТВІ ЯКЩО ЗДИВУЄШ - ПЕРЕМОЖЕШ»
Михайло ІВАСЮК
ВОЛОДИМИР ІВАСЮК
Герой України, композитор, лауреат Державної премії України ім. Т Г. Шевченка
Маніпулювання художньою культурою через підпорядкування її творців владі відомо в історії людства давно. Двадцяте століття з його надмірною заполітизованістю створило для цього максимальні властивості.
Художню культуру, певною мірою, контролює будь- який режим. Повсюдно вироблені методи заохочення одних осіб творчих професій та обмеження чи заборона працювати - інших. Але тотальний контроль застосовують лише авторитарні режими, що обланцьовують громадянське суспільство (частиною якого є вільні спілки творчих працівників) диктатом держави. Саме такими були 70-ті роки минулого століття, коли довелося творити славному українському композиторові Володимиру Івасюку.
7
Про таких, як Володимир Івасюк, кажуть: вони грішні первородним гріхом таланту. І це стало першою «провиною» митця перед суспільством, в якому він виростав і творив.
...Він мав ще один «гріх» перед системою 70-х, яка нівелювала, ламала, нищила будь-яку особистість, - він творив обличчя української культури, яка може зробити честь будь-якій цивілізованій нації. Своєю геніальною творчістю він підносив дух нашого народу, спростовував твердження про його меншовартість.
Події 70-х в Україні, які можна кваліфікувати як справжній ідеологічний і політичний погром, стали етапною віхою у стосунках влади й інтелігенції. Позиції обох сторін увиразнювалися. Влада вимагала повної покори, вже достатньо їй було шестидесятників, й не дозволяла «жодних ідейних хитань». Під вивіскою боротьби з «буржуазним націоналізмом» розгорталася русифікація, що набувала дедалі агресивніших і жорстокіших форм. Рівень духовної несвободи дедалі зростав, відповідно розширилися масштаби і всезагальність контролю КДБ над кожною сферою суспільного життя. Більшість інтелігенції реагувала на ці зміни досить індиферентно. Частина її була незадоволеною, однак боялася висловлювати свої почуття відкрито, бо навіть найменші прояви нелояльності у вузькому колі знайомих могли обернутися втратою волі, зламаною долею. У цих умовах на опір зважувалися ті, хто збагнув, що не зможе мовчати й залишатися бездіяльним за будь-яких обставин.
Чимало справжніх мистецьких надбань зазнавало несправедливої критики, безпідставних звинувачень у відступах від «класових позицій» та «ідеалізуванні національного минулого».
Посилюються репресії проти представників української культури та літератури. Організована кампанія цькування не давала можливості ні друкуватися, ні навіть працювати Ліні Костенко, Василю Стусу, Євгену Сверстюку, Юрію Бадзьо, Василю Симоненку, Аллі Горській... Мали місце репресивні заходи до тих, хто не мирився з такою «свободою» і «ленінською національною політикою», хто відстоював право українського народу на свою мову, культуру, державність. За ґратами концентраційних таборів опинилася ціла плеяда представників української національної культури.
Про ту добу, що народила покоління шестидесятників, яскраво сказав Микола Вінграновський: «Наша юність і молодість, наше тодішнє молоде життя мало подвійну сутність: одну - офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу - поза школою, там де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту і почалося «шестидесятництво».
А з творчості шестидесятників - культурно-національне пробудження України.
Таким були «супровідні» ознаки мистецького і літературного процесу кінця 60-х - 70-х років, коли творив свої самобутні пісні наш краянин Володимир Івасюк.
«Якось на вулиці я почув пісню, її співали солдати. Це було так несподівано, що мимоволі рушив за строєм. Одверто кажучи, стало трохи сумно. Чому? Мабуть, від того, що пісня вже не належала мені. Знаєте, це почуття важко передати словами. Щоправда, відразу подумав: хіба можна тримати птаха у клітці? Йому потрібна просторінь. Для польоту». Перечитавши ці слова Володимира, справді засумуєш. Чому? Чи не від того, що пісня Володі вже давно не належить йому... Проте сам Володимир Івасюк, не зважаючи на постійні намагання викреслити його з нашої свідомості, все-таки належав і належить нам... Відтоді, як прозвучали його перші пісні, він залишився назавжди в Україні, у музичному світі. Його ім’я та творчість замовчували, але не забували.
Володимир Івасюк народився на Буковині в Кіцмані, мешкав на обійсті, де колись жив і творив український композитор, поет і драматург Сидір Воробкевич. Хлопець, за прикладом батька, філолога та письменника Михайла Івасюка, почав
8
рано цікавитися фольклором, старанно занотовував пісні, приказки, балади, притчі. Водночас складав вірші, а згодом, коли вже навчався у музичній школі знайшов в особі викладача Юрія Візнюка не тільки талановитого педагога, а й щедрого порадника. Заохотивши учня до створювання мелодій, учитель не випускав його з поля зору усі роки, які судилося прожити композитору. Юрій Миколайович благословляв і перші твори вісімнадцятирічного юнака - «Колискову для Оксаночки», «Я піду в далекі гори», «Капелюх».
Його можна назвати ровесником ліверпульської четвірки, що уособлювала музичний розквіт останньої третини минулого століття, - ансамблю «Бітлз» осмислив творчо, на українському грунті, поклавши початок новій молодіжній естраді в республіці.
Проте українські вокально-інструментальні ансамблі тоді тільки народжувалися. Один із них - аматорський колектив вижницького будинку культури «Смерічка», створений великим ентузіастом естради, нині народним артистом України, Левком Дутковським і став для Володимира Івасюка творчою лабораторією. В одному із своїх виступів у пресі Володимир, зокрема, зазначав: «Своєрідний стиль виконання й талановите трактування фольклору полонили мене, коли я почув ансамбль на сцені. У «Смерічку я приніс свої перші пісні».
То були незабутні «Червона рута» та «Водограй». «Червона рута» вперше була виконана Володею Івасюком і Оленою Кузнєцовою у супроводі ансамблю «Смерічка».
9
На жаль, творчість композитора не знайшла належної підтримки ні у Спілці композиторів України, ні в кабінетах чиновників від культури. Що ж спричинило це? По-перше, у сімдесяті роки таке мистецтво відкидалося, бо вважали, що воно прийшло до нас із Заходу, а по-друге, що у Спілці композиторів УРСР та кабінетах Міністерства культури сиділи консервативні фахівці - люди старшого віку, які не спроможні були оцінити нове мистецьке явище.
Молодь прагнула новизни. І вона прийшла у світ з піснями Володимира Івасюка. Модерними, з глибоким національним корінням.
«Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» - 1972 року. Це було надзвичайне досягнення, такого раніше не траплялося - твір самодіяльного композитора став переможцем всесоюзного телевізійного огляду вдруге.
При Чернівецькій філармонії створюється вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута» під керівництвом молодого, здібного організатора і музиканта Анатолія Євдокименка, солістка - вже популярна тоді в Україні співачка Софія Ротару. «Цей ансамбль, як і «Смерічка», став рідним для Володі, - згадував батько композитора, відомий український письменник Михайло Івасюк. - Взаємини тут були чистими, сповненими благородства, що не так часто буває в літературно-мистецькому середовищі. Творча співпраця сина з колективом «Червоної рути» та його зіркою Софією Ротару окриляла його, наснажувала духовно. Ці взаємини - яскраве свідчення того, яких успіхів можна досягти в мистецтві, якщо позбутися інтриг, заздрощів, недоброзичливості. І лише творити».
У передмові до третьої, найповнішої, збірки пісень Володимира Івасюка, виданої посмертно, Софія Ротару писала: «Молодий митець був улюбленцем свого покоління. У творах композитора лунала музика, народжена величчю нашої доби, красою людей, чарівністю дібров та синіх гір, які надихали його вразливе серце. Творче спілкування з Володимиром Івасю- ком було святом для виконавців його пісень. І я зазнала того свята».
1972 року Володимиру запропонували вступити на композиторське відділення консерваторії ім. М. Лисенка у Львові. Він приймає пропозицію і переїздить до Львова. Роки, прожиті у Львові, були одночасно величними і драматично-трагічними. Тоді Володимир створив понад сімдесять пісень, значну кількість інструментальних п’єс, малих і великих форм. На вірші місцевих поетів Ростислава Братуня, Романа Кудлика, Богдана Стельмаха: також виповнену драматизмом «Юнацьку баладу» та «Баладу про Віктора Хара», ліричну «Запроси мене у сни», патріотичну «Вогні Львова». Зокрема, за «Баладу про Віктора Хара» він одержав другу премію на Всесоюзному конкурсі молодих композиторів.
Здавалося б, усе гаразд, життя безхмарне, адже композитор досяг популярності. Проте смуток не покидав Володимира. Тоді вражений він був, що на коцерт «Смерічки», котра виконувала твори В. Івасюка, відмовився прийти композитор, його керівник на підготовчому курсі у консерваторії Анатолій Кос-Анатольський. Для юнака це означало: музична еліта Львова не поспішала підтримати самородка з Буковини. А він же, Анатолій Кос-Анатольський, уособлював для студента консерваторії офіціоз. І тоді Володимир усвідомив, що правлячий клан музичного Львова не визнає його як композитора вартого уваги...
1979 року Володимира Івасюка висунули на здобуття престижної на той час відзнаки для молодих митців - республіканської комсомольської премії ім. М. Островського. Проте, як зазначав сам Володимир: «я все оформив, але документи не передали в Київ. Комусь, мабуть, поперек горла стоять мої пісні...»
На думку батька, доклали до цього рук високопоставлені чиновники тодішнього Львівського обкому, комсомолу та обкому партії. З плином часу навіть сам факт висунення на здобуття премії почали піддавати сумніву. Проте нещодавно вдалося виявити важливе свідчення - примірник характеристики на студента композиторського факультету Львівської державної консерваторії В. М. Івасюка, яку скріпили підписами ректор консерваторії 3. О. Дашак, секретар партбюро Л. Т. Мельничук
10
і секретар комітету комсомолу С. С. Холщеватська. Наведемо деякі витяги з цього документу: «Володимир Івасюк - лауреат всесоюзних телевізійних конкурсів «Пісня-71» та «Пісня-72». Його музичні твори різних жанрів з успіхом виконувалися в Києві на IV пленумі Спілки композиторів України, присвяченому творчості молодих (1976 рік), на пленумі Львівського відділення Спілки композиторів у 1977 році, на пленумі Спілки композиторів України, присвяченому 60-річчю ВЛКСМ і творчості молодих у 1978 році. У листопаді 1978 року став лауреатом на Всесоюзному огляді-конкурсі молодих композиторів у Москві.
Володимир Івасюк бере активну участь у громадському житті консерваторії й міста Львова. У 1974 році комсомолець В. Івасюк був делегатом XXII з’їзду ЛКСМ України.
У колективі консерваторії, у середовищі музичної громадськості міста Львова В. Івасюк користується авторитетом.
Один із найпопулярніших композиторів-піснярів України, Володимир Івасюк своєю творчістю робить значний внесок у комуністичне виховання радянської молоді і є гідним кандидатом на здобуття республіканської премії ім. М. Островського».
Ця премія знайшла Володимира Івасюка лише через десять років після його смерті.
Визнання - не підтверджене гербовими печатками, а справжнє, всенародне прийшло до Володимира ще на початку його творчого злету і супроводжувало протягом його короткого життя.
Пісня з Буковини безперешкодно долала міжнаціональні і міждержавні бар’єри і швидко здобувала прихильників навіть за океаном. Наприкінці 80-х років Михайло Григорович Івасюк отримав бандероль з листом: «З приємністю висилаємо екземпляр другого тому збірника пісень Вашого сина В. Івасюка, який вийшов у видавництві «Дума м’юзик» в обробці Олеся Кузишина». Солідне нью-йоркське видання запланувало шість випусків з понад шістдесятьма найпопулярнішими піснями Івасюка.
Володині пісні народжувалися спонтанно, інколи у найнесподіваніших місцях. Тому композитор постійно носив з собою портфель із чернетками творів, над якими працював. Відомо, що останні дні його життя були заповнені активною роботою: і над партитурою кантати «Чуття єдиної родини» на замовлення Міністерства культури УРСР, і над оперою «Дарина» на історичну тематику, і над піснею на слова львівського поета Василя Мартинова, і над романсами. Із-поміж усього цього духовного скарбу вціліла лише частина кантати - «Зустрічайте мене» на слова Р. Братуня, лібрето на вірші П. Тичини, М. Рильського. Решта чернеток творів безлідно зникли, бо знайдений після трагічної смерті Володимира його портфель виявився порожнім...
Трагічна загибель... Заборона й намагання зробити все для того, його ім’я і твори відійшли у забуття. З обкомівських кабінетів Буковини надходить вказівка в жодному разі не дозволити друкувати у газетах співчуття родині Володимира, його батькові, відомому українському письменникові, постійному автору періодичних видань Буковини. А натомість якими брудними інсинуаціями, що стосувалися молодого композитра, зарясніли сторінки деяких газет та журналів.
Не змогли, не знищили...
Щедрість своєї багатої на любов до людей душі Володимир Івасюк продемонстрував сповна. Та скільки ще було б творчих злетів, якби жив! Бо жив за благородним девізом «Все залишається людям».
Сьогодні часто звучить пісня «Із голосу скрипки» або «Соло для Володимира Івсюка» (слова В. Вознюка, музика М. Гаденка). Вперше її виконала Алла Кобилянська. Пісня про те, що музика вічно жива, а разом з нею живий і Володимир Івасюк. Молодий, могутній і сучасний.
Тамара Марусик доктор історичних наук, професор Чернівецького Національного університету ім.Юрія Федьковича
11
12
ЮРІЙ ВІЗНЮК
перший вчитель музики Володимира Івасюка, директор Кіцманськоїмузичної школи з 1955 до 1963 року
Кіцмаиська музична школа, сучасний вигляд
Весна 1955 року напрочуд гарна, сонячна, поетична. Її краса посилювалася й тим, що я був молодим випускником Чернівецького музичного училища, нині імені Сидора Вороб- кевича, повен піднесення і сподівань, чогось прекрасного на педагогічній ниві, на яку вийшов упевнено у своєму рідному Кіцмані. Тут я був призначений на посаду директора дитячої музичної школи, яка вже існувала один рік і вважалась філією Чернівецької музичної школи № 1.
Наша школа перші два роки ще не мала свого приміщення і розміщувалася у двох кімнатах Будинку культури. Але навчальний процес проходив нормально, успішно, хоч і було чимало всіляких незручностей.
Учень другого підготовчого року Володя Івасюк розглядав мене з цікавістю. У першому підготовчому класі його педагогом був Юрій Бруєвич, що приїздив із Чернівців до Кіцманя два рази на тиждень. Володя грав на маленькій скри- почці-восьминці і вважався дуже здібним і перспектив-иим учнем, йому виповнилося шість років. Він був гарним хлопчиком, із великими блакитними очима й доброю прозорою усмішкою на устах. Його батьки - учителі Кіцманської середньої школи Софія Іванівна та Михайло Григорович - уболівали за нього, їм хотілося дати всебічну освіту своїм дітям,
13
вони зіграли значну роль у справі заснування музичної школи в їхньому містечку. Після кількох занять я відчув, що цьому хлопчикові Бог дав яскраві музичні здібності й неабияку любов до праці.
Протягом восьми років я постійно відчував втіху від спілкування з цією обдарованою і добре вихованою дитиною, від усвідомлення того, що я сформую доброго музиканта, яким у майбутньому пишатимусь. Звісно, кожен справжній педагог тільки тоді почувається оптимістом, коли має талановитих і добре підготовлених учнів. Володя мав абсолютний слух, чудову музичну пам’ять, гостре відчуття ритму і здатність швидко й правильно сприймати вимоги й поради вчителя. Працювати на уроці з таким учнем було справжньою насолодою. Володя вносив до класу добрий настрій і якусь весняну святковість. Хлопчик завжди з вели-ким пожвавленням ставився до тих творів, які ми мали вивчати. У центрі його учнівських уподобань були п’єси з цікавою й оригінальною мелодикою. Тому я найчастіше звертався до учнівського репертуару таких видатних композиторів, як Бетховен, Моцарт, Шуберт, Чайковський, Лисенко, які мали виразне, чітке, лірико-драматичне забарвлення. Над ними він працював із захопленням. Володя любив українські пісні, перекладені для скрипки, він був закоханий у мелодію, і всіляко підтримував ту любов у нашій повсякденній роботі. Гадаю, що захоплення кращими зразками національної та світової музичної культури значною мірою позначилося на характері творчості майбутнього композитора, дало його творам правильний напрям.
Одного разу учень поклав мені на стіл аркуш нотного паперу, списаний його рукою і попросив, щоб я його переглянув. Взявши скрипку, я програв написане і, звичайно, похвалив дитячий твір. Порадив хлопчикові й надалі не полишати цього заняття, пояснив, що з часом при наполегливій роботі він зможе стати композитором.
У процесі навчання я зрозумів, що переді мною - обдарований учень, до якого треба ставитися з особливим тактом і вимогливістю. Весь час на перерві чи перед уроком Во¬
14
лодя сідав за рояль і награвав якісь невідомі мені мелодії. Я бачив, що при тому він наче спалахував. Інколи навіть дорікав йому за більшу увагу до своїх фортепіанних імпровізацій, аніж до гри на скрипці. А його сестра Галинка розповідала, що вдома брат цілими годинами сидить за роялем і немає кінця-краю його музикуванню.
Володя був усебічно обдарованим юнаком. У середній школі він кожен клас закінчував із похвальною грамотою, учителі пишалися ним. Крім того, він був здібним малярем. На шкільних виставках його малюнки привертали загальну увагу. Він не був байдужим до жодного предмета та інструмента. Знаходив час, щоб грати на віолончелі, гітарі, захопився поезією французьких символістів, читав твори Богдана-Ігора Антонича та Василя Симоненка, чимало часу віддавав прослуховуванню творів композиторів- класиків. Життєрадісний і завжди діяльний, Володя мав у той час і своє захоплення. Його улюбленими співаками були Енріко Карузо, Беньяміно Джільї, Маріо дель Монако, Борис Гми-ря, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк. Він зібрав чи-мало платівок Івана Козловського, якого слухав завжди з любов’ю. Видатний митець з увагою поставився до Володі під час святкування 100-річчя Василя Стефаника в селі Русові. У дружній розмові Іван Семенович підбадьорив молодого композитора і залишив йому на пам’ять свій автограф на пісні «Червона рута».
З кожним роком навчальна програма молоді поповнювалася великими музичними формами. Поряд із творами Лисенка, Бетховена, Моцарта я увів до його програми і «Баладу» Чеприяна Порумбеску, дивовижно гарний ліричний твір виразного елегійного забарвлення. Натхненно виконуючи його, Володя щоразу викликав у слухачів справжнє захоплення. В останні роки навчання у школі він самостійно розучував «Циганські наспіви» іспанця Антоніо Сарасате. Щиру симпатію викликав у Володі скрипковий концерт «Аделаїда», який розкривав для нього нев’янучу красу моцартівського шедевра, його мелодику, інтонації, свіжість гармонії.
У процесі навчання я частенько замислювався над тим, що переважить у Воло- диних захопленнях - скрипка чи композиція, бо особисто перевагу надавав скрипці, хоч сам бачив: хлопчину вже треба передати в руки фахівців вищої кваліфікації, доброму педагогові з нахилом композиції, бо для мене було ясно, що мій учень буде блискучим музикантом і про нього заговорять у вищих музичних колах.
Працюючи у Вінниці, завжди тішився успіхами Володі і з хвилюванням слухав його твори «Червону руту», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків», «Світ без тебе», «Літо пізніх жоржин», багато інших. І навіть тоді, коли ім’я Володимира Івасюка було на устах мільйонів людей, учень не забував про мене, свого педагога, порадника, бо відзначався світлою шляхетністю, був справжнім лицарем не тільки в пісні, а й у житті. Його ніколи не мучили заздрощі - можливо, тому, що усвідомлював свій великий талант. У нього була розвинута висока моральна якість - потреба вдячності за добро, зокрема своїм учителям. Цю рису відчував я тоді, коли він був у зеніті слави. Володимир вітав мене з нагоди свят, писав листи, дарував з автографом усі надруковані свої твори і платівки. В одній з київських газет читав його статтю, де були такі слова: «Коли говорю про те, що зробив, чого досяг, то завжди згадую свого першого вчителя Юрія Миколайовича Візнюка, учителя Кіцманської музичної школи. Вважаю його своїм другим батьком. Саме він навчив мене слухати і відчувати пісню, навчив її
В Кіцманськіїї музичній школі імені Володимира Івасюка нам ’ятають і шанують створювати»
свого відомого і знаменитого краянина
15
АНАТОЛІЙ ДОБРЯНСЬКИЙ
кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича
(1935-2003)
НЕ ПОТІШАЙМО СЕБЕ ДОСЯГНУТИМ
У ці дні, коли йому могло б виповнитися п’ятдесят років, знову і знову вертаюся до його пісень, вслухаюся у його м’який, проникливий голос, намагаюся відгадати, про що вони гомонять удвох, залишаючись наодинці - Митець і фортепіано, перечитую щирі, схвильовані рядки його поезій і мимоволі думаю: який же красивий і мудрий був цей закоханий у музику юнак, який неоцінимий скарб залишив він нам у спадок, як багато зробив він для нашого сьогодення, і як, мало зробили ми усі для нього, і, головним чином, для тої святої справи, якій він самозречно віддав усе своє коротке, многотрудне життя.
Володимиру Івасюку пощастило народитися в одному з найдревніших і найчарівніших куточків землі української, серед пишного розмаю барв і звуків, серед добрих і щирих людей. Доля дарувала йому прекрасну родину - безмежно люблячу й ласкаву матір Софію Іванівну, талановитого, висо- коінтеліґентного батька Михайла Григоровича, який завжди був для нього прикладом працелюбності й самодисципліни, гарних, розумних сестричок Галю й Оксаночку. Хороша школа, добрі учителі, улюблені заняття... Перші юнацькі захоплення, перші радісні успіхи у музичній творчості... Усе заповідалося, здавалось, якнайкраще. Та вже на виході зі школи і при вступі до медінституту йому довелося відчути холодне дихання часу.
16
Володі судилося вступати у доросле життя і виходити на творчий шлях тоді, коли скінчилася короткочасна «відлига» і починався похмурий і жорстокий період ресталінізації. Агонізуюча система зубами й кігтями чіплялася за минуле, намагаючись якщо не зупинити, то бодай загальмувати прихід свого остаточного краху. Все талановите, неординарне, незвичне, що вибивалося з загального хору славослов’я, що яскраво виділялося на загальному сірому тлі, викликало недовіру, а то й підозру.
Життєрадісна, глибоколюдяна, напоєна соками рідної землі і овіяна чарами українського мелосу лірика Івасюка, навіть незалежно від його суб’єктивних намірів, уже сама по собі протистояла тоталітарній системі. Це ж тільки подумати: товариш Суслов занепокоєні тим, що «скоро вся Украина будет говорить по-украински», а тут якийсь молодик з Буковини «Червоною рутою» і «Водограєм» примусив по-українськи заспівати увесь Союз. Чим яскравіше розгорялася зоря Івасюкового таланту, чим далі у світи несла його пісня славу України, тим невідво- ротніше готувалося для нього місце між Аллою Горською і Василем Стусом. Боляче усвідомлювати, що ці страшні злочини так і залишилися нерозслідуваними.
В одному із своїх творів Володя Івасюк висловлював побажання:
щоб був щасливий кожен день
Для моїх дзвінких пісень.
Звичайно, за двадцять років, які минули з часу трагічної загибелі, чимало зроблено для увінчання його пам’яті. Це й «Елегії для сина» та «Монолог перед обличчям сина», писані не чорнилом, а кров’ю з батькового серця. Це й пам’ятник Володі у Львові та в Кіцмані. Це й меморіальний музей Володимира Івасюка, створений воістину героїчними зусиллями родини та справжньої подвижниці Параски Неча- євої, - центр вивчення і популяризації творчості композитора. Але не заколисуймо, не потішаймо себе досягнутим. Не забуваймо, що велика й багатогранна спадщина Володимира Івасюка ще не досліджена і повністю не видана. Пам’ятаймо, що єдина (!) платівка Івасюкових пісень з’явилася ще за його життя. Де ж нові платівки, компакт диски, магнітофонні касети, зрештою? Що ж записує і пропагує суверенна Україна, для якої він жив і творив? Де ж ті «благодійники-друзі», котрі ладні навіть рідних сестер Володіних убік одіпхнути, щоб покрасуватися у промінні чужої слави? Як вони ще не додумалися приватизу-вати пам’ять про Івасюка? Сумно, що фестиваль «Червона рута» втрачає свій мистецький рівень, що переможці конкурсу імені В. Івасюка не дуже переобтяжують себе виконанням його пісень. Велика надія на конкурс «Мандрівний музика». Хочеться сподіватися, що ці талановиті дітки донесуть у майбутнє століття усвідомлення того, що Володимир Івасюк був глибоко освіченим музикантом, професіоналом у найвищому значенні цього слова, а насамперед вірним сином свого народу. Він завше з нами як наша національна гордість, наш мистецький паспорт перед світом. Відшумлять, минуться усякі моди і наслідування, а створене ним залишиться, бо це - вічне.
Чернівці, 1999 р.
Володимир Івасюк . Весна 1978 р.
17
МИКОЛА новицький
композитор, директор Кіцманської дитячої музичної школи, лауреат літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича
ЗОРЯ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
Газета «Буковинське віче» 3.03.1999 р.
Одного погожого дня 1963 року до мене на роботу в музичну школу завітав Михайло Григорович Івасюк. Він приніс кілька текстів своїх пісень і просив щоб я поклав їх на музику. Так з’явилися мої перші пісні на його слова - «Я прийшов на побачення», «Ти чекай мене...».
Ці пісні ми музиковали вдома в сім’ї Івасюків. Я співав, Володя грав на скрипці, а Галя, сестра Володі, — на роялі. Михайло Григорович у невимушеній розмові поділився зі мною, що Володя робить перші спроби в написанні музики, просив йому допомогти.
В народі кажуть, талант приходить до дитини з маминим молоком. А талант, в першу чергу, - праця дитини. Від Володі цього не віднімеш. Він був дуже наполегливий, допитливий і працелюбний юнак.
В Кіцмані Володя організував вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка». Мені було дуже приємно чути і свою пісню у їхньому виконанні - «Учнівську прощальну» на слова М. Журавської, яка транслювалась по Українському радіо у запису «Буковинки».
В Києві колективом зацікавилась знімальна група «Укрккінохроніки», де був знятий короткометражний фільм про ансамбль «Буковинка». Навчаючись в медінституті, а пізніше у Львівській консерваторії, Володя ніколи не забував своєї школи, своїх викладачів, ділився своїми успіхами. До
18
відзначення 50-річчя Володимира Івасюка в нашій школі створено музейну кімнату.
Свою пісню «Де ти, маестро?» на слова поета Василя Місевича у виконанні композитора і аранжувальника Олега Шака я присвятив В. Івасюку. Ця пісня, а також «Зоря Івасюка» на слова М. Брозинського прозвучала на ювілейних урочистостях у нашій школі, а також - на ювілейному літературно-мистецькому вечорі в Чернівцях.
Володимир Івасюк. Кіцмань, 1965 р.
Музей Володимира Івасюка в Кіцмаиській музичній школі. 2010 р.
19
ВАСИЛЬ СЕЛЕЗІНКА
журналіст, член Національної спілки журналістів України
СПОГАД, ЩО НЕ ПОВЕРНЕ...
Згадувати про Володю Івасюка і легко, і важко. Легко, бо він був з тих, хто запам’ятовується відразу і на все життя. Важко, бо він був із тих, кого дуже важко описати.
Він залишився назавжди як невід’ємна часточка тебе самого, твоєї душі, твого серця й сумління, усього того світу і всесвіту.
Володя Івасюк - це ім.’я звучить для мене як щось дуже ясне, чисте, гарне. Так звучать, наприклад, слова «Карпати», «Черемош», «дитинство» і т. п.
Мені пощастило виводити Володю, так би мовити, на пісенну дорогу, підтримати й заохотити перші його починання не тільки могутніми й магічними засобами телебачення (я тоді був головним режисером Чернівецького обласного телебачення), а й у пресі. 11 вересня 1971 року моя стаття «Дивок- віти Володимира Івасюка» була надрукована в газеті «Молодь України». Пишаюся тим, що була то перша розгорнута розповідь про творчість юного композитора.
Що ж діялося тоді на українській естраді і, зокрема, у нас, на Буковині? Тоді, наприкінці 60-х років, дехто без будь- якого натяку на жарт запитував: чи може бути українська національна естрада? Обличчя тодішньої естради було якимось немов би чужим, не знайомим. Десь уже входили в моду електроінструменти, але здавалося, що вони аж ніяк не прищепляться на нашому пісенному дереві.
20
Тим часом постаріла Сабадашева «Марічка», прив’яла «Квітка з полонини», відцвіла буйним квітом «Черемшина», притихла Білашеві «Яблунева осінь», що закликала словами Степана Пушика «йти до Косова, йти до Вижниці». То був пророчий заклик.
Володя Івасюк у затишному Кіцмані настроював свою скрипочку і мудрував над першими піснями, саме у Вижниці майбутній творець ансамблю Смерічка» Левко Дутковський уже комбінував саморобну електрогітару. Саме у Вижницю йтиме Володя за порадами, буде нести туди свої нові пісні, а в Косів, що з того боку Черемошу, йтиме за натхненням.
Володимир Івасюк, Левко Дутковський з ансамблем «Смерічка», Софія Ротару, немов дзвінкі весняні струмки, окремо, але майже одночасно з’явилися у різних куточках, щоб іти назустріч одне одному, злитися в один пісенний водограй.
Першу скрипку (у прямому й переносному значенні слова) грав Володимир Івасюк. Він з’явився у Чернівцях спершу зі скрипкою у руках, далі «поспівував», як сам казав згодом, у самодіяльному ансамблі «Карпати», а в хвилини натхнення творив пісні...
Зародження нової української естради майже збіглося з появою та становленням ще одного дива в нашому
Володимир Івааок і Василь Селезінка. Чернівці 1970 р.
На Чернівецькій телестудії Володя з режисером В. Селезінкою
краї - Чернівецької студії телебачення, яка горнула до себе не тільки глядачів, а й здібних творців, виконавців.
Серед багатьох аматорів, що ринули тоді на студію, я чомусь звернув увагу на хлопця зі скрипчиною в ансамблі «Карпати». Це був Володя Івасюк, що на той час навчався у Чернівецькому музучилищі. Він настільки відрізнявся від інших, що його просто не можна було не помітити. Скромний, тактовний, інтелігентний. У нього було таке тихе, трохи ніби сумовите, ніжне обличчя, м’який погляд розумних, ясних очей, русяве волосся.
Як соліст ансамблю «Карпати», Володя одного разу співав гарну, незвичну пісню. На моє запитання, що це за пісня, мені відповіли, що це сербська пісня. Я засумнівався. Адже іноземні мови йшли до нас через російську мову. А ця - українською! Володя признався, що пісня його. На запитання, чи є у нього ще щось «сербське», Володя приніс тоді ще кілька пісень: «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків», «Світ без тебе» та інші.
Приніс і сам же виконав їх. Вони були настільки свіжі, ясні у своїй цнотливості, що асоціювалися у мене з цілющим кришталево-дзвінким джерельцем. У них було щось принципово нове, своє, таке близьке, рідне і немовби знане. Це сприймалося, як подув свіжого вітерця перед щедрою, життєдайною весняною зливою. Сумніву не було - народився непересічний талант!
Як тільки пісні прозвучали по телебаченню, їх підхопили, почали співати на концертах, удома й на вулицях міста.
Так було з кожною новою піснею Івасюка.
Піснею пісень, піснею-відкриттям стала серед них «Червона рута». 13 вересня 1970 року в парі з Лялею Кузнецовой) Володя Івасюк виконав цю пісню з Театральної площі в Чернівцях по телебаченню для усієї України.
«Червону руту» заспівали всі, просили в листах повторювати ще і ще.
Після цього успіху я твердо вирішив, що напишу про Володю і його творчість статтю - спершу в обласну,
21
Володимир Івааок в Косові и а зйомках фільму «Червона рута». 1970 р.
потім у республіканську газету. Для того почав зустрічатися з Володею частіше, не тільки у студії. Він бував у мене вдома, ми прогулювались вулицями міста, вели розмови про творчі задуми, розмірковували про музику, поезію. Після наших прогулянок я усе ретельно занотував для збереження достовірності. Деякі з нотаток хочу навести, щоб читач міг збагнути його «секрети» творчості:
«Люблю цінувати дивні слова по звучанню. Сподобалось слово «водограй». Образ повинен бути завершений, тоді можна писати, тоді успіх».
Іншим разом казав: «Текстами незадоволений.
Прагну єдності музики й тексту, а не так, щоб одне криве, а друге пряме. Якщо музика добра, а слова ні, то не даю пісню».
Варто додати тут розповідь про те, як він був у Києві на випуску усного альманаху «Сонячні кларнети». Там стояло питання: чи може сучасна українська естрада будуватися на підґрунті українського мелосу?
- Запитували мене, як я думаю, - розповідав мені Володя.
- Я сказав, що ставлюся негативно до обробок народних пісень. Втручатися у мелодику, у ритміку не треба, бо все
22
відшліфоване століттями. Мелодика, ритміка може бути підґрунтям для сучасної естрадної пісні».
Та повернуся ще раз до «Червоної рути». Володя не хотів, щоб пісню повторювали на прохання глядачів просто так.
- А що, якби зняти кіно сюжет, екранізувати цю пісню? - запропонував він мені. І не просто запропонував, а тут же показав досить великий, детально розроблений сценарій сюжету. Так би мовити, режисерську розробку. Обговорюємо це з кінооператором Дмитром Кошмаром, запрошуємо на «роль» студентку Театрального інституту Віру Хом’юк. Знімальна група їде до Косова. Вибрали місце під гуком, тобто над водоспадом. Згідно із сценарієм у волоссі дівчини має бути червона рута. Але яка вона? Де її знайти? Питаємо у бабусі-гуцулки Балагурачки. Відповідає жартома:
Натикала за голову руту зелененьку,
Бо-м думала, що молода, а я вже старенька
Водить «кіношників» по городу, показує кущик. Рослинка як рослинка. Симпатична. Маленьке листячко.
- Акація у мініатюрі, - каже Володя, а бабуся додає: «Цвіте жовто».
По-різному потім знімали «Червону руту», а той сюжет у мене й досі перед очима. Володя пісню не тільки чув, він її бачив. Коли оператор заявив, що рута не фотогенічна, Володя погодився, щоб у волоссі Віри замість рути була ромашка.
А ще Володя гарно малював. Я певен, що якби він почав малювати, то напевно став би художником. Адже це з їхнього роду вийшов найбільший маляр Буковини Микола Івасюк, якого високо цінував сам Ілля Рєпін.
...День його похорону був одним із найчорніших днів мого життя. Сталося так, що дрібні людці заборонили мені поїхати на його похорон. Може, тому мені весь час здається, що він живий, поїхав до Львова й ось-ось приїде. Він і справді вернувся і ще вертатиметься у Чернівці могутнім, сонцесяйним пісенним фестивалем «Червона рута».
XI-й Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні і популярної музики «Червона рута 09» в Чернівцях
23
РОСТИСЛАВ БРАТУНЬ
Поет, публіцист, громадський діяч
(7.01.1927-7.03.1995)
ТАЛАНТ І МАЙСТЕРНІСТЬ
(спогад написаний в 1991 році)
Володя належав до тих людей, які не вміють прокладати собі дорогу ліктями. Прекрасно знаючи собі ціну, він був скромний аж до дрібниць. У ньому відчувалось глибоко заховане почуття власної повновартості, самодостатності. Ставши публічною людиною, улюбленцем сотні тисяч людей він обережно ставився до своєї слави, відчував відверту незручність, коли хтось із шанувальників аж занадто емоційно виражав йому своє захоплення.
Про буковинську вчительську родину Івасюків, про музичні спроби юного Володі я чув ще до появи «Червоної рути». І не лише чув. Був знайомим особисто з батьком композитора - письменником, ерудитом, науковцем Михайлом Івасюком. З ним мене поєднували давні дружні зв’язки. Саме завдяки старшому Івасюку в моє життя ввійшов Володя.
Коли з Чернівців подзвонив Михайло Григорович і жартома попросив приглянути батьківським оком за його сином, то, правду кажучи, я зрадів. Давно мріялось про те, щоб він написав на мої поезії якусь пісню, хоча б одну.
Був приємно вражений, що Володя добре обізнаний з моєю творчістю. З першого знайомства ми відчули відверту прихильність один до одного, а, головно, бажання спілкуватись, радитись і не лише на творчі теми. Різниця у віці не від¬
чувалась. Ми просто стали друзями. Для мене ця дружба була справжнім дарунком долі. Не так часто зустрічається в житті людина, яка вгадує твої думки, підхоплює і закінчує твоє речення. Відвертість та щирість у ті обережні, напхані провокаторами та зломленими спинами й душами роки цінувалась понад усе. Я завжди пам’ятатиму наші прогулянки стежками Погулянки, випиту каву, яку нам варила у джезві моя дружина Неля.
У творчості ми відчували один одного інтуїтивно. Були й суперечки як от щодо ритмічного забарвлення танго «Вернись із спогадів». Була й таємниця - «Пісня про тебе» - наше освідчення в любові до України. Тоді багато хто сприймав її як монолог про кохання. Була й «Елегія», в яку ми вклали наш спільний біль самотності у світі зрад, незворотних втрат.
Якось у Києві Володя зателефонував до мене на помешкання Зінаїди Костянтинівни, удови українського поета Миколи Шпака, матері моєї дружини. Він час від часу заходив туди, бо любив слухати розповіді господині про поета, що загинув героїчною смертю у катівні гітлерівців. Ті відвідини вилилися у чудову «Юнацьку баладу», присвячену пам’яті поета Миколи Шпака.
24
Ростислав Братунь на похороні Володимира Івасюка 22.05.1979 р.
Поет Ростислав Братунь виголошує промову на могилі В. Івасюка. Личаківський цвинтар, 17.04.1990 р.
Запропонував я Володі відвідати і мою славну тітку Наталію Михайлівну Ужвій. Після зустрічі Наталя Михайлівна з гумором сказала:«Дивись, яке воно молоде, а яке талановите і розумне! Дивуєшся, як йому щастить створити такий чарівний світ мелодій, що хочеться в ньому вічно жити».
Тоді ж у Києві познайомив я Володю і з Дмитром Михайловичем Гнатюком. Івасюк був вражений колекцією живопису, зібраною Дмитром Михайловичем. А я приємно здивований обізнаністю Володі в мистецтві. В затишній квартирі Гнатюка ми допізна розмовляли про розвиток сучасної української пісні, Тоді ж Дмитро Михайлович попросив Володю написати спеціально для нього якийсь твір. Я сказав їм, що у нас є вже така пісня - «Отчий дім». Володя погодився надіслати її найближчим часом.
Володя думав про майбутнє. Він хотів любити, жити, творити і вчитись...
Одного разу він мені сказав: «Усе ще попереду... Хоча мої пісні мають багато прихильників, їх співають, але хотілося б більшого, іншого. Треба ще дуже багато працювати, вчитися...».
Феномен Володимира Івасюка полягає в тому, що він інтуїтивно і формально зумів створити своєрідний кодекс сучасної української пісні. Щоб розшифрувати його ритміко-мелодійний ряд, треба піднятися до майстерності (не кажу вже про талант) Володимира Івасюка.
Він був скрипалем і піаністом-імгіровізатором, прекрасним співаком, виконавцем. Ще й досі в пам’яті, як він виступив замість знаменитого співака (що зненацька захворів) на престижному всесоюзному телеконцерті.
Що ж, довелося продемонструвати свій композиторський голосок, - іронізував він.
Іншого виходу не було... - І, сміючись, розповідав, як йому пропонували авторське турне по країні.
«Отак би, може, і в заслужені пробився...».
За життя він не став членом Спілки композиторів, бо ще не закінчив композиторський факультет. Були надії, що хоч посмертно, це зробить Спілка композиторів, і він
25
Михайло Івасюк і Ростислав Братунь Світлина Володимира Івасюка
Володимир Івасюк, Ростислав Братунь і Михайло Івасюк
26
буде офіційно визнаний високопрофесійним майстром. Але, на превеликий жаль, спостерігаємо дивне мовчання композиторської та музичної громадськості.
Творчий шлях Володі, сповнений напруженої праці, був затьмарений заздрощами сучасників. Але це й не дивно, бо занадто яскравою особистістю він був. З ним мріяли працювати не лише українські письменники. Російський поет Андрій Дементьев вважав за честь, що його платівку прикрашала пісня, написана Івасюком. А з яким захопленням згадує про композитора Андрій Вознесенський! Він шкодує, що так і не здійснилася мрія написати з ним щось особливе.
Чому стільки бруду на світлу пам’ять його було вилито чиновниками від культури! Та ж саме існування цього таланту - це заперечення їхньої міщанської інтелектуальної пори. Це сила української пісні, і в ній сила народу нашого. Тому й забороняли в застійні роки його виконувати - було!
Мені на все життя запам’ятався виступ Володі в залі Львівської консерваторії, де йшла мова про творчі проблеми. Володя говорив про музику. Скільки почуття любові було в кожному реченні, які глибокі думки висловлював! Він промовляв щиро, схвильовано, викликаючи у слухачів той заряд емоцій, який вибухав у його творах. Був він дещо стриманий, але його слова пробуджували нові думки, потребу замислитися над розвитком нашої пісні, нашої естради.
У Клубі творчої молоді Володя відав музичним напрямком. Він мав прекрасні організаторські здібності, з відповідальністю ставився до організації концертів. Якось у Клубі відбулася зустріч з гостями з Києва. Ми передали їм свій досвід, адже Клуб був перший у республіці. Тоді на вечорі-зустрічі пролунали пісні Володі «Вернись із спогадів» і «Зимова казка». Киян приємно вразило все побачене, навіть заздрощі взяли, що це у Львові, що у нас є такий культурний творчий осередок. У значній мірі своїм успіхом Клуб творчої молоді завдячував Володі.
Сьогодні, згадуючи про Володю, я хочу одного: щоб запалахкотіла червона рута словом, гідним народу, на землі якого розцвіла.
Неоніла Миколаївна і Ростислав Андрійович Братуні в парку «Погулянка» Світлина Володимира Івасюка, 1979р.
27
ЛЄШЕК МАЗЕПА
заслужений діяч польської культури, лауреат премії "Gloria Artis ", професор Львівської Національної музичної академії ім. М. В. Лисенка та інституту музики Жешувського університету
НЕЗАБУТНІЙ учень
До «віночка» спогадів про мого надзвичайно талановитого учня - Володимира Михайловича, або ж просто - Володю Івасюка, народженого шістдесят років тому, хочу додати невідомі факти в наших взаєминах. Про Володю я вже згадував неодноразово. Мої спогади про нього надруковані у декількох збірниках. Тим разом доповненням до них нехай будуть «реквізити», які пов’язані з ним особисто, а також з його Батьком - видатним буковинським письменником Михайлом Григоровичем Івасюком, з яким я мав щасливу нагоду познайомитися ще за життя Володі і сердечні взаємини (як і з його премилою сестричкою Галею - великої душевності, великого і щирого серця Людиною, з якою разом з дружиною підтримуємо зв’язки по сьогодні), які дуже ціную та які глибоко запали в душу. Мушу взагалі ствердити, що родина Івасюків і тих, що з ними породичалися, це люди, які відзначаються у спілкуванні високою особистою культурою та інтелігентністю, щиросердечністю й відвертістю, скромністю і душевним багатством, яким вони щедро діляться з іншими.
В моєму домі у Львові зберігається декілька згаданих на початку таких «реквізитів». По-перше - платівка-гігант «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару», яку Володя спрезентував мені як тільки вона появилася у 1977 році. На ній його власноручний дарчий напис - «Вельмишановному і Дорогому Вчителю від Володі Івасюка».
28
Володимир Івасюк, 1974р.
Іншою пам’яткою є чудовий керамічний набір з вірменською національною орнаментикою - графинчик та 6 чарок (мабуть для коньяку), який, як сувенір, Володя подарував мені після повернення в квітні 1978 року з Єревану, де він брав участь у Всесоюзному конкурсі молодих композиторів.
Крім цих, щільно пов’язаних з особою Володі Івасюка пам’ятних «реквізитів», у мене зберігається декілька друкованих видань, які мені принагідно присилав Михайло Григорович. Нижче подаю їх видавничі дані, цитуючи написи, які він ласкаво мені адресував.
Михайло Івасюк: Балада про вершника на білому коні. Роман. - Ужгород, «Карпати», 1980.
На титульній сторінці дарчий напис: «Дорогій моєму серцю людині - Лешеку Зигмундовичу Мазепі - на спогад про ті часи, коли мій Син з радістю йшов до Вас на заняття й повертався від Вас з вірою в свій талант, а про Вас, свого наставника і друга, завжди говорив з пошаною й любов’ю. - Автор - (підпис). XIX і XX розділи цього роману написані моїм Сином Володимиром у липні 1978 р. в Піцунді (Абхазія) Його чернетки зберігаються в родинному архіві», (підпис). 2.VI. 1982 р., м. Чернівці.
В. Івасюк: Нам спокій, друже, тільки сниться, Батьківська балада, «Расскажи мне, отец», Ватра, Знамено полку, Відлітали журавлі, Моя ти зоре, Ласкаво просимо, Балада про отчий дім. - Пісні. - Київ, «Музична Україна», 1983.
У збірнику вміщено 40 пісень В. Івасюка.
«Вельмишановному і дорогому Лешеку Зигмундовичу Мазепі - педагогу і другові нашого Володі. Володя завжди з любов’ю і шаною говорив про Вас як про людину благородного серця. Прийміть і нашу любов і вдячність. Батько Володимира Івасюка». (підпис). 29.ХІ.1983 р., м. Чернівці.
До збірника додано велике фото Володі Івасюка з написом на звороті: «Лешеку Зигмундовичу Мазепі від батька Володі (підпис). 29.ХІ.1983 р.».
Михайло Івасюк: Лицар великої любові. Роман. Художник М. М. Томчиній - Ужгород, «Карпати», 1987.
«Дорогому Лешеку Зигмундовичу Мазепі - на міцне здоров’я, світлу радість і велике творче щастя. На добру пам’ять від усього серця - Автор (підпис). 7.ХІ.1987 р. м. Чернівці».
Новорічна картка від М. Г. Івасюка:
«Дорогий Лешеку Зигмундовичу! Вітаю Вас і Вашу родину з Новим 1988 роком і шлю Вам найкращі і найсердечніше зичення: щоб Ви були здорові і щасливі і щоб 1988 рік був сповнений творчих та життєвих успіхів.
У 1988 році я чекаю нової збірки вокальних творів Володі (угода вже підписана!), які ще ніде не друкувалися, а окремі не виконувалися. Збірка називається «Моя пісня». До речі, нью-йоркське музичне видавництво купило у нас право на видання творів Володі в США. Твори вийдуть шістьма випусками, вже вийшов перший випуск. Гарно видали... ВААП [Всесоюзне Агентство Авторських Прав] надіслало мені авторські примірники.
Київські письменники підняли на сторінках «Літературної України» питання про посмертне висунення Володі на здобуття Шевченківської премії. Його висунули Чернівецький університет та Чернівецьке обласне теле- радіо. Документів не надіслали до Комітету - в останню хвилину вирішили стриматися, оскільки не було підтримки з боку Спілки Композиторів, до якої ніхто не звернувся. Відклали на наступний рік. Отакі наші справи.
З Новим Роком! (підпис)».
Володимир Івасюк: Моя пісня. Вокальні твори.
- Київ, «Музична Україна», 1988.
У збірнику вміщено 13 пісень В. Івасюка.
На титульній сторінці напис:
«Дорогому Лешеку Зигмундовичу Мазепі, учителю і другу Володі на добру пам’ять з глибокою пошаною й любов’ю від батька Володі (підпис). 24.ХІ1.1988».
До звороту титульної сторінки прикріплена новорічна картка з написом: «Дорогий Лешеку Зигмундовичу, сердечно вітаю Вас і Вашу родину з Новим Роком. Хай
29
1989 рік буде для Вас і Ваших рідних роком щастя, радості, здоров’я і великих творчих успі-хів. Ваш (підпис)».
А перед тим М. Г. Івасюк надіслав мені у конверті іменне запрошення на перший районний фестиваль «Червона рута», присвячений творчості Володимира Івасюка, що відбувся у рідному місті В.Івасюка - Кіцмані 26 червня - З липня 1988 р. До запрошення була додана програма, в якій записано 21 номер.
До конверту було залучено вирізку з львівської газети «Ленінська молодь» за 28 червня 1988 р. під заголовком «Вітаємо лауреатів». В ній повідомлялося, що «ЦК ЛКСМУ розглянув пропозиції комісії по Республіканських комсомольський преміях імені Миколи Островського 1988 року. Названо 3 прізвища лауреатів, в т. ч. -
«Івасюку В. М. (посмертно) - композитору - за вагомий вклад у розвиток української естрадної молодіжної пісні, створення музики до спектаклю «Прапороносці», ряду інструментальних творів».
Це - дуже запізніле рішення, яке повинно було появитися ще за життя Володі - у 1979 році. Начебто «хтось» хотів «змити» свій гріх за не присудження цієї, як і Шевченківської премії, яку присудили цьому видатному українському національному за суттю й духом композитору, що прославив на весь світ себе й поневолену ще тоді Україну своїми талановитими піснями, вже у суверенній Українській Державі в 1994 році.
Декілька диґресій... Згадую той сонячний травневий день, єдиними хмарами якого було велике горе, жахливий смуток і біль в дущі, серці, у свідомості не тільки близьких Володі - прибитих горем Матері, Батька, Сестер Галі й Оксани, Рідних, але й його численних друзів, тисяч людей, переважно - львівської молоді - які прийшли провести Його в останню путь, попрощатися з Ним. Шана й любов до свого Барда, що закликав до шани й любові до свого краю, до своєї Вітчизни, до свого народу була тим чинником, яка заставляла людей замислитись над тим - хто ти є, чий ти син чи дочка. Пам’ятаю своє стиснуте біллю і зворушенням горло,
коли мені довелося після Ростислава Братуня промовляти над відкритою могилою... Я не думав, не усвідомлював собі тоді, що виступати над труною Івасюка було небезпечно, було можливе прикрими наслідками з боку «певних» органів. Зрештою в ті часи їх «дихання» (дослівно) я відчував щоразу, коли піднімав телефонну трубку...
Пройшли роки. І я з бігом часу усвідомив собі, що «мій» Володя, мій учень був великим «Будителем» своїх ровесників та старших від них, будителем національної свідомості у них, зрозуміння, що вони - своїми руками, своїм розумом, своїм серцем - можуть розбудити від «сну», навіяного, насильно загіпнотизованих, «закашпіризованих» со- вєтським режимом та його хворобливою ідеологією інших - своїх побратимів. Пробудити національну свідомість... саме своїми ліричними - але ж якими іскрометними! - піснями. А те, що їх стали співати на «центральному телебаченні» в Москві, що вони стали популярними у цілому ряді місцевостей неосяжного СРСР - було для ідеологів чимось дуже небезпечним, можливо «українським (буржуазним) націоналізмом» чи ще чимось для ще не до кінця непозбавлених національних ознак «радянського народу»...
Окрім авторських творів М. Г. Івасюк презентував мені також книгу: Сидір Воробкевич: Твори. Художник Я.В.Оленюк. - Ужгород, «Карпати», 1986.
На титульній сторінці він зробив такий напис:
«Вельмишановному і дорогому Лешеку Зигмундови- чу Мазепі - людині перед якою моя родина щиро схиляється вже багато років, наставникові і другу мого Сина Володі.
На добру пам’ять від упорядника цієї книжки та автора передмови до неї. (підпис). 20.XII. 1987 р., м. Чернівці».
Ці дорогоцінні пам’ятки від Володі Івасюка та його Батька - Михайла Григоровича Івасюка зберігаю з почуттям великої вдячності перед пам’яттю обох у своєму родинному архіві.
Не знаю, чи потрібні якісь коментарі до усіх цих написів. Вони самі по собі є промовистими. Свідчать про взаємну щиру і сердечну шану.
ЗО
... Минають роки... У 2009 році відзначено 60-річ- чя від дня народження і 30-річчя трагічної загибелі Володимира Івасюка. Президент України з з цієї наго-ди присвоїв йому, посмертно, найвище звання, який може отримати син українського народу - звання Героя України. Володимир Івасюк став в один ряд найвидатніших осіб свого народу, які удостоїлись його найвищого звання. В історії Львівської національної музичної академії ім. М. В. Лисенка це третя особис-тість, яка відзначена таким званням: Микола Колесса, Мирослав Скорик, Володимир Івасюк. і Станіслав Людкевич, що з нагоди свого сторіччя був відзначений званням Героя Соціалістичної Праці. Названі композитори золотими літерами вписалися у літопис музичної академії - два її провідні професори, один випускник і колишній студент, якому злі сили й ниці люди не дали ним стати. Як його останній вчитель, я завжди
Володимир Івасюк, 1974р.
гордився тим, що Володя Івасюк вчився (так недовго!) в мойому класі композиції. Цю гордість і тиху радість, затьмарену тим, що це не спіткало Володю ж и в о г о, в мені утвердило посмертне присвоєння Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. А тепер особливу честь приносить мені почуття гордості, що мій учень став Героєм України. Важко тільки від свідомості, що це сталося не за його життя - такого потрібного йому, українській музиці, шанувальниками його таланту, людям, які знали його особисто і тим, які після пройдених років люблять його чудові пісні. Адже це дуже винятковий випадок, щоби ліричні пісні, що належить до так званого «розважального жанру» «жили» кілька десятків років після смерті композитора. Таке буває тільки з класиками. Бо ж і пісня Валодимира Івасюка - це справжня класика української ліричної пісні, класика, яка увійшла в історію української музики.
31
СОФІЯ РОТАРУ
народна артистка України
МІЙ КОМПОЗИТОР
У невимушених розмовах, які часто точилися між нами, Володимир Івасюк розповідав з гордістю, що він виріс у тому самому саду, де минуло дитинство і юність композитора, поета, прозаїка і драматурга Сидора Воробкевича. Ми слухали ту розповідь і ніби бачили, як над яблунями і травами кіцманського саду пливли золоті човни мелодій і скроплювали, мов благодатний травневий дощ, чутливе серце музикального Володі. Він вийшов з того благословенного куточка співучої буковинської землі у гомінливий світ, щоб стати весняним парусом української пісні.
Наш народ дуже обдарований і його не здивуєш талантом. Я сотні разів бачила зі сцени, як люди різного віку і професій загорялися радістю, хвилювалися, коли в залі лунали його пісні - вони викликали в серцях подив і захоплення. Пісні Володимира Івасюка ніхто не слухав з байдужістю. Його відразу помітили й запам’ятали. Так буває тільки тоді, коли з’являється по-справжньому обдарована людина.
Володя одним з перших в українській естраді зумів органічно поєднати народний мелос із сучасною інтерпретацією й одержати таку яскраву, незвичайну, неповторну музику. Варто згадати його «Червону руту», «Водограй». Вони були створені на національній основі й одразу ж стали
популярними, їх полюбили, їх розуміли, їх співали в усіх куточках країни.
Секрет його успіху в тому, що він не йшов до людей з підробленими почуттями, в його творах відсутній солоденький сентименталізм, кожну ноту і кожен такт Володимир Івасюк збагачував щирістю свого чистого сер-ця. Він намагався зазирнути в душу сучасника і передати всю складність його внутрішнього світу.
Композитор любив свою роботу до самобуття. Та любов відчутна в його піснях, романсах, баладах. Увесь його доробок, залишений нам у спадок, був не короткочасним спалахом, а великою творчістю, що відбувалася в болісних роздумах, довготривалих пошуках і сумнівах.
Володимир Івасюк зазнав за життя великої і щирої прихильності людей, щедрих на добрі почуття до талановитої молоді. За дуже короткий час його ім’я знали у всьому неозорому Радянському Союзі та за його межами. У тодішній пресі повідомлялося, як цікавилися люди молодим композитором з Буковини: «Пишуть із міст Аральська, Новосибірська, Керчі, Уссурійська, Бійська, Смоленська Із міст і сіл «Московської області, Узбекистану, Казахстану, Латвії. Докладні листи, вітальні листівки, телеграми від школярів і вчителів, самодіяльних артистів
32
Софія Ротару з Володимиром Івасюком на зйомках музичного фільму в Карпатах с. Розтоках Путильського р-ну
і військовослужбовців, і між тими листами - колективні заявки».
Таких газетних повідомлень є чимало. Вони свідчать про те, молодий митець був улюбленцем свого покоління. У творах композитора лунала музика, породжена величчю і красою нашого народу, чарівністю дібров та синіх гір, які надихали його вразливе серце.
Одержимий піснею, він був глибоко переконаний, що наш світ створений для того, аби в ньому лунала музика добра, миру, злагоди між людьми. Він знав, що без тієї одержимості нічого значущого не звершити в мистецтві,
як і в будь-якій галузі людської діяльності. «Крило стає крилом тільки під час лету» - цей афоризм він часто повторював.
Володимир Івасюк був позбавлений пихи, зарозумілості, заздрощів, до нього часто зверталися за допомогою музиканти, молоді композитори й поети, і він завжди відгукувався на їхні прохання. Я не чула жодного разу, щоб він неприхильно висловився про своїх побратимів по мистецтву. В його грудях жила тільки пісня. Він горнувся до людей, до своїх ровесників, не прагнучи якось відокремитися чи показати над кимось свою перевагу. Він був надзвичайно скромний і тактовний з людьми.
Творче спілкування з Володимиром Івасюком було святом для виконавців його пісень. І я зазнала того свята! Як часто, підбираючи репертуар, ловлю себе на тому, що думаю про Володю. Я дуже вдячна долі за те, що мені поталанило почати своє життя в мистецтві разом з таким яскравим, великим, самобутнім талантом.
Володя був моїм композитором. Всі пісні, які він писав, одразу ж ставали моїми. Мені нічого не треба було придумувати, все відбувалося само собою, немовби ця мелодія жила в мені, була моєю і хтось просто торкнувся струн моєї душі й вони зазвучали.
Володя був усебічно обдарованою людиною. З ним було легко, з ним було радісно працювати. Він був добрим, він був щедрим. Рідко буває в житті, щоб так поєднувались краса зовнішня й душевна.
Не знаю, якби склалася моя творча доля, та й не тільки моя, якби ми розминулися з композитором Володимиром Івасюком. Володі давно немає, але його пісні живуть серед нас.
33
НАТАЛІЯ ФЕЩУК
журналіст
ПІСНЯ БУДЕ ПОМІЖ НАС Софія Ротару і Володимир Івасюк: «Двоє популярних»
Газета «Дзеркало тижня» № 28. 4.08.2007р.
На днях Софія Ротару відзначатиме ювілей. В ЗМІ вже багато повідомлень про важливі персони, які збираються привітати уславлену співачку. Але є в житті і творчості Софії Михайлівни одна постать, яка стала знаковою на її шляху. Це Володимир Івасюк. Його пісні мають не просто особливе, а вирішальне значення для репертуару Ротару. Власне, з його піснями вона й вийшла на велику естраду. З перспективи часу можна сказати, що ніхто з композиторів так не відчув душу співачки, як відчув її Івасюк. «У долі своя весна», «Два перстені», «Водограй», «Червона рута», «Пісня буде поміж нас», «Тільки раз цвіте любов» - ці композиції і досі хвилюють слухача. Хоча, на жаль, і не часто звучать у сучасному репертуарі Софії Михайлівни.
22 серпня 1974 року. Міжнародний фестиваль пісні у Сопоті. Славетна Лісна опера. Зодягнена у буковинський народний стрій, на сцену виходить молода українська співачка Софія Ротару. Оркестр Лодзинського радіо і телебачення чудо-во акомпонує, а сама співачка виглядає ефектно і співає»Водо-грай» Володимира Івасюка. Закінчується пісня, і у величезному залі довго не змовкають оплески багатонаціональної публіки. Через місяць польський журнал «Пши- язнь» присвятить композитору і виконавиці розлогу статтю, в якій назве їх «двоє популярних». Тоді ж Івасюк зізнається кореспондентові журналу: «Коли напишу пісню, то Софія завжди виконає її так, як я задумав, як треба її виконувати».
Тандем Івасюк - Ротару і справді унікальний. Неповторний. «Я не знаю, як склалася б моя творча доля, якби я не зустріла Володимира Івасюка», - зізналася якось співачка. Івасюк неодноразово був відвертим: «Коли робота над піснею
завершена, постає питання про її виконавця. Але буває так, що з самого початку ти вже знаєш до кого звернешся після написання пісні. Так у мене бувало багато разів із Софією Ротару. Мене просто вражають її незвичайні музичні здібності».
А почалося все ще наприкінці шістдесятих років минулого століття. Саме тоді, у 1968 році, 19-річний Івасюк уперше почув Софію - на одному з концертів у Чернівецькому драмтеатрі імені Ольги Кобилянської. На той час вона працювала викладачем Чернівецького культосвітнього училища і виступала на концертах, преважно присвячених визначним історико-революційним датам. Того дня Володимир сидів у драмтеатрі разом із батьком Михайлом Івасюком, та відомим молдавським поетом Василем Левицьким. А Ротару виконувала пісню «Степом, степом». І від її неперевершено- го виступу зал просто не дихав. У книжці «Монолог перед обличчям сина» Михайло Івасюк докладно описав цей епі¬
34
зод: «Коли пісня затихає, Володя нахиляється до мене з палаючим від збудження обличчям і мовить упівголоса:
- Такої інтерпретації я ще не чув! Просто забуваю про мелодію і слова, бачу тільки душу Софії Ротару, таку ж загадкову, збентежену й прекрасну, як і ця пісня.
- Я теж уперше слухаю цю дівчину. Про неї говорять гарні речі.
Усміхаючись, мовить:
- Піди й скажи їй по-молдавськи, що вона може стати славною співачкою.
Василь Левицький чує усю нашу розмову й кидає Володі з лукавинкою в очах:
- Вона добре знає українську і російські мови. Краще буде, як ти сам підійдеш до неї, Володю. Розглянеш її вроду...»
Батько не пригадує, чи син таки підійшов тоді до Софії. Однак творча співпраця Івасюка і Ротару - кращого композитора України і кращої співачки України, як їх хтось потім назвав, - розпочалася не одразу після цієї події, а пізніше - через кілька років. Річ у тому, що сама Софія Михайлівна вважала себе аматоркою, виконавицею молдавських пісень. Аби зрозуміти, яку роль у житті дівчини відігравала саме народна пісня, варто пригадати кілька моментів із біографії Софії Ротару.
Вона народилася у селі Маршинці Новоселицького району Чернівецької області, у родині, де до народної пісні ставилися з особливою пошаною.
- Наш тато, Михайло Федорович, дуже гарно співав, знав багато молдавських народних пісень, - розповідає Лідія Ротару-Хлябич, одна з молодших сестер співачки, колишня солістка ВІА «Черемош», - А багато народних пісень, як молдавських, так і російських, нас із Сонею навчила найстарша сестра Зіна. У дитинстві Зіна осліпла, але вона дуже гарно співала, мала надзвичайний слух. Цілими днями сиділа біля радіо і запам’ятовувала все на слух. Потім вчила тих пісень нас, і вечорами ми втрьох співали. Тому зрозуміло, що ми виросли на народних творах.
Народні пісні Софія Ротару співала і в школі. А коли в 1962 році вона перемогла у районному конкурсі художньої самодіяльності, земляки назвали її буковинським соловейком. Через рік - перемога на обласному огляді художньої самодіяльності, а в 1964-му - і на республіканському фестивалі народних талантів. У 1968 році дівчина отримала золоту медаль на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів у Софії (Болгарія), де блискуче виконала українську народну пісню «На камені стою» та молдавську «Чобенаш».
Крім баяна, скрипки та цимбалів, Софія не уявляла жодних інструментів для акомпанементу. Тому не дивно, що коли Анатолій Євдокименко запропонував їй стати солісткою ЕМО (Естрадного молодіжного оркестру Чернівецького університету), де він був трубачем вона спочатку вагалася. І на-віть коли нарешті піддалася на вмовляння Анатолія, то спочатку для Ротару відбирали українські та молдавські народні пісні. Пісню Броневецького «Мама» вона заспівала з ЕМО не одразу.
В одному зі своїх інтерв’ю співачка розповідала: «Я вихована на народних піснях, у них - мій корінь. А тут раптом потягнуло на естраду. Я боялася, три роки чогось чекала. І ось він з’явився мій композитор Володимир Івасюк із «Червоною рутою». У своїх естрадних піснях він зберіг народний колорит... І тоді я наважилася, у піснях Івасюка, здається, я знайшла себе, свою інтонацію».
Твори Івасюка стали основою першого репертуару Софії Ротару. «Червона рута», «Водограй», «Два перстені», «У долі своя весна», «Залишені квіти», «Пісня буде поміж нас», «Тільки раз цвіте любов», «Я - твоє крило», «Кленовий вогонь», «Балада про дві скрипки», «Балада про мальви». Чимало цих творів - складні для виконання. Не кожному вокалісту вони під силу. Тому не дивно, що сучасні співаки не часто зважуються заспівати скажімо, ті-таки «Кленовий вогонь» чи «Баладу про мальви».
- Активна творча співпраця з Івасюком у Ротару розпочалася в 1971 році, одразу після зйомок музичного фільму «Червона рута», - розповідає засновник «Смерічки», друг Володимира Івасюка, народний артист України Левко Дутковський,
35
Виступ Софії Ротору на сцені Лісної опери в Сопоті 22.09.1974 р. Світлина В. Івааока
36
- Софія була запрошена на головну роль - карпатської дівчини Оксани. А її коханого - донецького шахтаря
- грав соліст «Смерічки» Василь Зінкевич. У фільмі Соня виконувала три пісні - «Намалюй мені ніч» Скорика, мою «У Карпатах ходить осінь». Спеціально для неї поет Роман Кудлик написав український текст відомої італійської пісні «Сизокрилий птах». Володя Івасюк також був на зйомках. Був якраз серпень. І ми всі дружньо, після закінчення роботи, святкували день народження Софії та моєї дружини Алли
- художника-модельєра, автора перших сценічних костюмів Софії Ротару. Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ро- тару з Анатолієм Євдокименком - ми тоді були молодими і не думали про славу. Композитор Івасюк і співачка Ротару
- це справді той момент, коли зустрічаються двоє професіоналів. Адже якщо є хороший і талановитий співак, то й композитор біля нього «звучить». На запрошення Володі я був у Києві на записі платівки Софії Ротару з піснями Івасюка. Соня надзвичайно вимоглива до роботи в студії. Зрештою, вона дуже вимоглива до себе як до співачки.
Одразу після зйомок у фільмі Софія Ротару почала працювати при Чернівецькій обласній філармонії. Акомпанував їй новостворений ансамбль «Червона рута», яким керував чоловік співачки Анатолій Євдокименко. Починаються концер-ти й гастролі. Популярність співачки підштовхнула режисера Віктора Стороженка у 1975 році зняти музичний фільм «Пісня завжди з нами», повністю присвячений Ротару.
Кінострічку знімали у горах, на Путильщині. Серед багатьох пісень, які виконувала співачка, шість було Володимира Івасюка. А вже невдовзі артистка записала свою знамениту платівку - «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару». Власне, пісні Івасюка є на багатьох платівках і дисках Ротару. Варто відзначити, що за два роки до трагічної смерті композитора, у 1977 році, співачка матиме у Сопоті ще один тріумф - перше місце з піснею Володимира Івасюка на слова Юрія Рибчинського «У долі своя весна».
Вже після смерті композитора Ротару співала пісні різних композиторів - від Євгена Мартинова і Володимира Ма-
тецького до Руслана Квінти. Але Софія Михайлівна, на жаль, так і не знайшла «другого Івасюка» - композитора, який створив би для неї україномовний репертуар. Своєї вимогливості й перебірливості до власного репертуару вона не приховує: «Слухач вимагає гарної пісні. Він її і прийме, і зрозуміє. Треба шукати! ...Я, скажімо, не можу співати все підряд. Дуже вдячна багатьом композиторам за творчу дружбу, а Володимиру Івасюку - особливо. Він так багато довірив мені...»
В. Івасюк з Софією Ротару в Гданську. 1974 р.
37
НАЗАРІЙ ЯРЕМЧУК
народний артист України, лауреат Державної премії ім. І Шевченка
(30.11.1951-30.06.1995)
СПІВЕЦЬ СИНІХ ГІР
Спадає на пам’ять перша зустріч з автором «Червоної рути» Володимиром Івасюком. Це був молодий, міцно збитий хлопець у синій спортивній куртці, з красивими і поту цульськи гордими рисами обличчя. Здоровий рум’янець підкреслював його весело-спостережливий блиск очей, а були вони, наче небо після зливи - голубими, очей, на які спадало гарне каштанове волосся. Різьблене підборіддя свідчить про твердий і рішучий характер. Володя невідривно дивився на зелені поля Буковини, що миготіли у вікні автобуса. Поля поволі змінювалися мрійливими пагорбами, які далі переходили у гори. Як писала про нього одна канадська газета:
Володимир Івасюк - співак синіх гір. Він нестямно любив свої гори. В його піснях вони поставали живими героями, мріяли, співпереживали і сумували разом зі своїм автором. У горах він знайшов червону руту, що полум’янітиме у серцях людських вічним вогнем його щедрої і доброї душі!!...
Лише вчора-позавчора я став студентом Чернівецького держуніверситету, а того дня вертав додому, з радістю наспівуючи пісні «Смерічки». На щастя нагодився знайомий журналіст з місцевого телебачення - Жан Макаренко. На зупинці у Вашківцях він познайомив мене з Володею.
38
То було у серпні 1970 року. На той час Володя уже був автором «Червоної рути», яку запропонував редакції телебачення. Головний режисер В. М. Селезінка, який знав Володю як здібного скрипаля і співака, був здивований. Хлопець приніс пісню. Селезінка був приємно вражений і запропонував використати її у видовому ролику з краєвидами Карпат і водограїв. На цей час ми вже в «Смерічці співали одну із Івасюкових пісень - «Я піду в далекі гори» - надзвичайно імпульсивну і життєрадісну співанку. Виявляється, їхали вони до Косова, де піниться напрочуд красивий водоспад Гук. Там оператор Дмитро мав зняти той видовий ролик і Володя у захваті розписував кожен кадр, кожен куплет. Отож знайомство з Івасюком закарбувалось у душі і буде зі мною завжди. Зустріч, одначе, перевершила всі мої сподівання. На все життя вразила його особливість характеру - не викладати себе одразу, не звалювати на голову співрозмовника масу інформації і лавину інтелектуальних резюмувань. Він вводив мене у свій неповторний світ поволі, розкриваючись щоразу несподіваними закутками залюбленої у гори, в людей, душі; ще більше несподіваного залишав на потім. До кінця не розкриваючись, він не давав найменшого приводу пізнати себе у всій своїй складності. Можу лише з впевненістю сказати одне, що Володимир Івасюк жив у чотирьох вимірах. Це був Поет, Композитор, Художник, Людина.
Назарій Ярем- чук в гостях у Володимира Івасюка. Львів, 1973 р.
Світлина Володимира Івасюка
39
Віддати перевагу тільки одній рисі важко, як і нелегко знайти кожній точне роз’яснення. Залишається крок за кроком відтворювати його будні і свята. Цим короткочасним святам, власне, більше передували будні, мозолисті і напружені. Праця залишала короткі години перепочинку.
Першими виконавцями «Червоної рути» критики, музикознавці і звичайні шанувальники естрадного мистецтва вважають мене і Василя Зінкевича. Це твердження пішло гуляти між людей з легкої руки самого Володимира Івасюка, який завжди зичив популярності своїм колегам і друзям, Але пальма першості належить не нам, а самому авторові популярного твору. Композитор і поет Володимир Івасюк сам володів чудовим за тембром і красою голосом, який і окрилив «Червону руту» з підмостків Чернівецької студії телебачення. Цей варіант і слід вважати оригіналом. А наш - просто відомий ширшому загалу слухачів. Свого часу пісня «Червона рута» на фоні стрімких потоків вод з-під Гука, водограю побіля Косова в Карпатах, обійшла екрани України і надовго заполонила серця людей.
Непомітно ніби, але впевнено і дужо сходила його зоря. Жаль лише, що була вона серпневою, короткочасною на життєдайне світло. Однак на небі творчості залишила вона незгасний світ. Зоря ця горіла тільки для людей...
Екран сприяв його популярності. Пригадую вересневий день 1970 року. Після третьої пари університетських занять викликають мене на Театральну площу, де йшли зйомки передачі «Камертон доброго настрою». Був погожий осінній день, день, коли люди вперше почули у Володиному виконанні «Червону руту» і «Водограй». До самої площі - не пройти. Її обступили сотні людей. З вікон медінституту, де на той час навчався Володя, визирали студенти. Сонце сяяло у променях бабиного літа, а над Чернівцями лунали пісні Володимира Івасюка. Сам він сидів на лаві під деревами - смерічками та ялинками, - і розмовляв із дівчиною... Увага ж операторів зосереджувалась на безпосередніх учасниках передачі, на Софії Ротару, скажімо. Вона співала пісню «Валентина». Співала натхненно,
вражаючи. З іменем Володимира Івасюка тісно пов’язаний її творчий злет...
Зі сходинки на площі я співав, пригадую, «Юність смерек, мов незрівнянний світ краси...». Оддалік стояли добре знайомі мені Валерій Громцев, Левко Дутковський, Марія Ісак, Софія Ротару, Василь Зінкевич, Василь Селезінка, Василь Стріхович. Останній (тон-режисер місцевої студії телебачення) записував на плівку пісні композитора Володимира Івасюка і всіх тих, хто був на площі. Через камеру ми несли глядачам світ не лише краси, але й своїх почувань і мрій. Багато хто з імпровізованих підмостків передачі «Камертон доброго настрою» виглядав своє майбутнє і пов’язував його з людиною, яка скромно сиділа на лаві під ялинами. Отже, 13 вересня 1970 року - це день народження «Червоної рути і «Водограю». І хоч пісні прозвучали одночасно, доля у них була різна. «Червона рута» відразу не тільки затьмарила «Водограй» але й інші пісні.
Після «Камертону доброго настрою» друге життя «Червоній руті» дав однойменний фільм режисера Романа Олексіва. Це своєрідна стрічка за участю цілого сузір’я талантів нашого краю. На першому місці був, звичайно, Володя. Його пісні - «Я піду в далекі гори», «Водограй», «На швидких поїздах» - стали справжньою окрасою стрічки. А чого тільки варта його поезія до пісні Валерія Громцева «Залишені квіти»! Я ніскільки не обмовився - поезія найвищої проби.
Не зітреться ніколи з пам’яті найбільш творчий, і тому напружений до неможливого, період перед зйомками фільму, коли безсонними ночами сиділи ми на телестудії. Запис фонограми робив знайомий вже Василь Стріхович. Репетиції. Оркестри. Апаратура. Сотні дублів. Переспівано стільки ж пісень. Не знали спочинку не тільки режисери фільму, але й Володя, Софія, Левко, Василь і Марійка Ісак. Над ранок буквально валилися з ніг, але ледь вийшовши на вулицю, почувши щебет невгамовного птаства, ми ніби відроджувалися...
Нарешті у сінокосному серпні учасники зйомок зібралися в Яремчі. Володя приїхав з нерозлучною гітарою. На
40
композиторові - джинси, синій спортивного крою светр. Володя стоїть у колі друзів. Погляд його ледь замріяний. Голова гордівливо відкинута назад...
У Яремні він часто наспівував одну мінорну французьку пісню. Інтерпретував її напрочуд вдало. Цю пісню співав в автобусі, коли ми вертались із зйомок. Співав, задумливо вдивляючись через заплакані від дощу вікна на присмирнілі гори.
Якщо дотримуватися строгої хронології подій, згаданим зйомкам передували наші зустрічі у Вижниці. До гірського райцентру він приїжджав ранковим поїздом, проводив з нами не одну годину. В результаті народилося чимало оркестрових пісень, цікавих задумів. Наприклад, пісня «Відлуння твоїх кроків», котру згадую я у хвилини душевного сум’яття. Заспівати її Володя запропонував Василеві і мені. Після прослуховування зійшлися на думці віддати твір моєму напарникові по сцені. Вона й прижилася в репертуарі Зінкевича.
З приводу вижницьких зустрічей: Володя завжди був веселим і переповненим задумів. Він носив при собі нерозлучний (кавового кольору) портфель, у якому, крім книг, зошитів, білого халата і стетоскопа, завжди лежав чистий нотний папір. Любив Володя свій портфель по-особливому. Завжди з якимось побожним трепетом клацав замком, витягаючи рукописи нових творів. Згодом придбав складний польський чемоданчик, але запам’ятався він чомусь менше, хоч теж вигойдував його задуми, супроводжував у дорозі. Не менше валіз дорогі мені спогади про його появу в будинку культури, де він ручкався і сідав за стареньке фортепіано. Починав наспівувати...
Одного разу Володя приїхав до Вижниці як ніколи веселий, викликав нас з Василем з будинку культури і мовив: «Ану, хлопці, послухаєте зараз...» Володя сів на найближчу лавку і заспівав:
Ой зробив хлопчина та й дві красні скрипки,
Розділив на двоє снів своїх красу...
Я не відривав погляду від обличчя композитора.
Воно було одухотворене.Вражав голос - напрочуд міцний, сталевий і водночас ніжний та розлогий. Цей голос проникав у всі закапелки серця, оживав легендою і віддалявся- віддалявся,залишаючи по собі біль і терпкий щем.
Де тільки і за яких обставин не доводилося нам зустрічатися, але жодного разу не бачив його за робочим столом в чернівецькій квартирі. Складалося враження, що Володя, вічно рухливий, палкий любитель мандрівок, ніколи не замикає себе у чотирьох стінах. Побувавши перший раз у помешканні, я щиро поспівчував йому. Жила сім’я Івасюків на вулиці Маяковського. У Львові йому теж випала вулиця з такою назвою. Телефонний апарат не переставав дзвонити. Добрі знайомі і люди, яких він часто і у очі не бачив, не давали йому спокою. Де тут було до праці!...
Цього разу Володя запросив мене і Василя Зінкевича. Сім’я Івасюків отримала нову квартиру, приводила її до ладу. Донедавна композитор невгамовно бігав по ґаздівству, шукаючи то замки, то шпаклівку, то фарбу, а тепер чекав нас із таємничою посмішкою.
- Так що, діду, треба їхати до Москви. Викликають на «Пісню-71», всесоюзний фінал. Під оркестр Силантєва ти, Василь і я повинні заспівати «Червону руту». Аранжувати пісню доведеться мені особисто. Для великого складу музикантів не пробував ніколи, але треба...
Побачивши в наших очах радість і схвалення, Володя сів за свій рояль. Взяв ля-мінорний акорд.
- Отут, я думаю, - сказав він, - краще буде, якщо замість жіночого голосу прозвучить гобой...
До Володі на квартиру ми приходили кілька днів поспіль. На телефонні дзвінки просто не зважали, поринувши з головою у роботу. На своєрідних репетиціях Зінкевич і я наспівували пісню, а Володя звіряв оркестровку. Майже усі оркестровки, до речі, він завжди писав сам. Кожну сприймав, наче «уберю» людини. Часто любив повторювати: «Від того, як одягнеш пісню, значною мірою залежатиме її звучання». Йому, як авторові, легко було знаходити найпотріб- ніші шати. Особливо він полюбляв писати партії «для дере¬
41
ва», тобто для дерев’яних духових інструментів - гобоя, флейти, фагота. Під час наших репетицій на його роялі лежали також томи для оркестрування великих симфонічних оркестрів. Вони ніби виявляли його давні мрії підкріпити свої знання консерваторською освітою.
До Москви вилітали ми грудневим холодним ранком. У літаку, тримаючи ноти на портфелі, Володя дописував оркестровку. До надсадного реву двигунів його пам’ять долучала голоси флейти, гобоя, скрипки хвилювання, хвилювання. На Буковині ми залишили справжню золоту осінь. Москва ж зустрічала снігом...
Фінал конкурсу «Пісня-71» зібрав чимало зірок тодішньої естради: Магомаєв, Хіль, Кобзон, Зикіна, по- чаткуючий Лещенко... Десятки відомих імен. До участі у конкурсі допускалися навіть композитори без консерваторських дипломів. Тепер їм чомусь закрито дорогу. Через необдумане, як на мене, обмеження, скільки чудових пісень ми не почули взагалі або ж почули з непростимим запізненням.
Силует Останкінської вежі. Наш вихід на сцену. Ми з Василем з’явилися у білих стилізованих гуцульських костюмах. Сліпуче сяяли прожектори. Телевізійні камери, наближення хвилюючого моменту відчутно сковували поведінку. Та ще великий симфонічний оркестр. Після заключного голосу гобоя ми взяли перші ноти. Після конкурсу критика назвала наш виступ визначним. Володимирові Івасюку було вручено диплом лауреата фестивалю і мініатюрний рояль з написом «Пісня-71». Усім нам ще подарували метрові макети Останкінської вежі, на яких ми залишили свої автографи.
Не пройшло і року після виступу на «Пісні-71», як «Смерічка» на крилах «Водограю» і «Горянки» Левка Дутківського стала лауреатом Всесоюзного телеконкурсу «Алло, ми шукаємо таланти!». Йому передувала, до речі, не менш хвилююча для нас подія - півфінал у Чернівцях. Він проходив у Мармуровій залі університету. З мікрофоном в руках до Володі підійшов ведучий програми Саша
Масляков. Композитор від хвилювання почав було червоніти, але швидко взяв себе в руки:
- Вчуся в медінституті. Пишу пісні. Мій улюблений ансамбль - «Смерічка» Володя говорив повільно, виважуючи кожне слово. Дехто пам’ятає, напевне,його інтерв’ю в телепередачі. Немає сенсу його повторювати. Залишається лише додати, що говорив він чистісіньку правду. Не грав з глядачем в «котика-мишки». Дивуватися не доводиться, бо акторства він не терпів, хоч популярність серед шанувальників естрадного мистецтва, специфіка творчості композитора створюють відповідно сприятливий ґрунт.
Виступали ми також на заключному концерті «Піс- ня-72». Наш «Водограй» здобув популярність. Володі, з-поміж інших маститих композиторів, було вручено знайомий мініатюрний рояль - другу нагороду за участь у фестивалі всесоюзного рангу. «Смерічка» на деякий час згорнула свою діяльність. Здавалося, мало б запанувати затишшя, але то тільки здавалося. За ансамблем закріпилася слава першого ВІА України. Пісня і фільм «Червона рута» дали назву колективові Чернівецької філармонії на чолі з Софією Ротару. Через рік в Дніпропетровську виник ансамбль «Водограй». А про любов глядачів вже й говорити не доводиться - «Смерічка» пустила в нашу землю, людські серця глибоке коріння.
З якогось часу обласна філармонія почала вести переговори з окремими учасниками ансамблю. Левко, Василь та я поривати з Вижницею не захотіли. На професійну сцену подалася лише Софія Ротару, яка включила до свого репертуару чимало наших пісень. Це «Червона рута», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків», «Залишені квіти», «У Карпатах ходить осінь» Левка Дутковського, згодом надійшла черга і до «Двох перстенів», «Пісні...», «Двох скрипок».
Але спокуса «великої сцени» взяла все-таки гору. З першого квітня, після довгих «торгів» і обіцянок з боку тодішнього заступника директора філармонії Фаліка, «Смерічка» офіційно почала вважатися колективом філармонії. Любов до мистецтва та можливість нести зі сцени кращі твори естради примусили кожного забути про тимчасові труднощі.
42
Ми спалили мости, які вели у Вижницю на самодіяльну сцену. Попереду були нові зустрічі із самобутнім і талановитим композитором Володимиром Івасюком.
По довгій перерві Володя зустрівся з «Смерічкою» у Києві, де ми готувалися до відповідальних концертів. Натхненний, як завжди, з гумором, він любив смачно посміятись і своєю веселістю заряджав других. Споряджений ластами і підводною рушницею, затримався з нами, щоб показати кілька нових пісень, хоча у Бердянську, на уродинах матері, його чекали батьки.
У Київській філармонії є дуже гарний старовинний зал і чудовий рояль, не знаю, який вигляд має той зал після реконструкції зараз, але тоді, коли там Володя заграв нову пісню «Два перстені», він був неперевершений. Ця пісня і понині у моєму репертуарі у віночку попурі на теми пісень «Смерічки». Там є «Червона рута», «Водограй», «Золотово- лоска» (яку він чомусь не любив і завжди просив зняти її, не записувати на платівку, не співати на телебаченні, але, на диво, ця пісня завжди подобалась людям, і понині приходять на сцену записки, листи, щоб виконати цю пісню або прислати ноти і слова).
Того ж літа, в Криму, проводився перший всесоюзний фестиваль «Кримські зорі» (який пізніше став міжнародним). До Сімферополя, засмаглий, чорний, як негр, приїхав Володя. Ми поспішали вулицями полуденного спе- котного міста до філармонії, у прохолодний затишок залу, де було фортепіано. На той час у мене було кілька задумів по вокалу, по манері виконання голосового діапазону, і я вдячний йому за потрібну пораду і допомогу.
Раптом він своїми музичними пальцями зробив стрімкий пасаж на фортепіано і заспівав нову пісню «Коли між нами не було нічого...» То був уже новий Володя. Відчувалась філософія, як у віршах, так і у музиці, тонке відображення любовних переживань пронизувало твір невидимими променями справ-жньої поезії, поезії-музики.
Володя з сестрою Галиною перевелись на навчання до Львова. Наші зустрічі стали нечастими, хоча доля зали-
Назарій Яремчук на Театральній площі Чернівців. 13.09.1970 р.
Назарій Яремчук на передачі «Алло ми шукаємо таланти». 1972 р.
43
шилась до нас
прихильною, як завжди. І якось він попросив допомогти в організації концерту для студентів Львівського медінституту.
Квартира у Львові, куди Володя невдовзі переїхав, мала число 13, вступивши до тамтешньої консерваторії і заочно закінчуючи медінститут. Незважаючи на свою так звану «нещасливість», воно не принесло студентові-ком-
позитору несподіваних прикрощів. Навпаки, зі Львовом пов’язаний більш плідний період його творчості. Що могло дати навчання у Чернівцях? Одні неприємності. Його натура не вкладалася у звичні рамки вузу, надто вже «випирала» пристрасть до творчості. Ні для кого не секрет, що навіть до медінституту приймають не тільки людей, покликаних до медицини... Володя був приємним винятком, людиною, якій наука давалась легко. Це зможе підтвердити кожен викладач інституту, хто зараз живий-здоровий. Однак вчитися йому було важко. Вислів «у своєму краї пророків нема» спрацьовував безвідмовно. Популярність композитора і клопоти звичайного студента зжитися не могли і були добрим підґрунтям для заздрісників. Дехто аж надто ревниво дбав про честь вузу (яку розумів по-своєму) і за¬
44
мість любові і доброзичливості створював неприємну атмосферу, а почасти і відверте глузування з покликання. А у Львові Володю чекали умови, сприятливі для закінчення інституту і вступу до консерваторії. Табличка з цифрою 13 на дверях його квартири не була на заваді...
І ось під вечір ми виїхали у напрямку Галичини. Першою перешкодою на шляху був міст через бурхливий Черемош. Нинішнього мосту з Вижниці на Кути ще не було, транспорт, навіть пасажирський, йшов убрід. Ніколи не забути відчуття, коли переповнений автобус натужно долав дикий опір води, перевалювався з каменя на камінь і в будь-яку хвилину міг перекинутися. Ще скоріше мав заглухнути двигун. Не одному з нас, як ми згодом дізнавалися, думалося: «Зупинись техніка посеред течії - прощай щасливе майбутнє ансамблю». На щастя, тоді все обійшлося.
Древній Львів зустрів трохи ніби похмуро. Згодом ми переконалися, що за його похмурістю, як в людей, ховається непідробна краса і велика щирість. Люди міста Лева зустріли наш виступ, ба, ще раніше прибуття, негадано приязно. Концерт проходив в академічному театрі ім. М. Заньковець- кої. Ставлення львів’ян до ансамблю ми відчули вже тоді, коли до зали неможливо було пройти. Перед дверима юрмилися сотні людей. На сторожі нашої безпеки стояв наряд міліції. Любов до артистів прокладала дорогу ще не через такі «пробки». Ця любов часто супроводжувалася дружніми оплесками. Концерт, що називається, пройшов «на ура». Наприкінці спалахнули справжні овації, особливо після того, як на сцену вийшов Володя. Приязність публіки невдовзі змусила взагалі забути про наші тимчасові труднощі. Це найвища оцінка, яку тільки може бажати собі служитель сцени. Вона не зрівнюється навіть з найвищими відзнаками або хвалебними статтями у пресі.
Не можу не пригадати виступ «Смерічки» після присвоєння їй обласної комсомольської премії ім. Героя Радянського Союзу Кузьми Галкіна. 1972 рік. Звітний концерт з нагоди знаменної всім події. Проведення його пропонувалося у актовому залі університету, який не може вмістити навіть
п’ятої частини бажаючих. Якісь спритники почали дертися на другий поверх через розбите вікно. Досі не пам’ятаю, яким чином вдалося пройти мені. Найкраще було, звичайно, сховатися у тиші роздягальні, відносній, звичайно. Було викликано наряд міліції. Відсутність квитків і малі розміри залу - навряд чи такі аргументи подіяли б на бажаючих потрапити на концерт.
Невдовзі у засклені двері службового входу постукав розпашілий Володя Івасюк. Не знаючи його в обличчя, чергова навідріз відмовилася його впускати. Довелося все пояснити. Композитор зайшов всередину без жодного ґудзика на плащі. Сестра Галя ступала йому крок у крок. «Що ж то діється, діду? - запитав він. - Так, чого доброго, навіть солістів не пропустять».
Володимир Івасюк був переконаний, що справжня цінність ансамблю перебуває у прямій залежності від тривалості глядацької любові. Ділив публіку на секундних і справжніх, котрі не відрікаються від улюбленого колективу навіть тоді, коли загал скидає його з п’єдесталу, на який сам його підніс. До творців сценічного дива прихильники його часто ставляться сліпо. Ці прихильники приходять і пропадають, до зали веде кожного менше захоплення, більше — мода, тотальне визнання або ж випадковість. Вмостившись зручніше у кріслі, вони хочуть - і край тут! - чути лише те, що їм до вподоби. Але Володя ніколи не йшов і не радив нам йти на компроміс з глядачем.
Володимира Івасюка визнавали як талановитого композитора і водночас любили. Не кожному випадає поєднувати в собі такі, часто діаметральні, поняття. Йому вдавалося. Його оголошували «улюбленцем», але він реагував спокійно. Шануючи любов і похвалу людей, яких цінив, автор «Червоної рути» досить поблажливо ставився до ажіотажу збоку. Володя добре знав про жорстокість глядача. Застілля, зустрічі, компліменти і часте зловживання спиртними напоями позначаються неодмінно на вимогливості до себе, призводять до переоцінки власних можливостей. Поволі ідея втрачає непересічні якості і прописується в межах
досяжності. Непростимо боляче, коли поблажливість і вино взаємозв’язані.
«Що ж то робиться, діду? — промовив Володя, потираючи синяк під лівим оком. Обернувшись до сестри, він додав:
- Ось тобі, Галю і Смерічка»! Ти коли-небудь сподівалася на подібне?!...» Це був не тільки успіх «Смерічки». Можливо, лише на третину. Дві частини його Володя міг приписати собі, своїм пісням, за які часом одержуєш синяки і втрачаєш ґудзики...
Назарій Яремчук на похороні Володимира Івасюка. 22.05.1979р.
45
ВАСИЛЬ ЗІНКЕВИЧ
народний артист України, лауреат Державної премії ім. Т Шевченка
и
МИ З ЙОГО ПІСНЯМИ — МОЛОДІ
Який би не був швидкоплинний час, як би він не забирав нас у свої хвилі, ми постійно будемо звертатися до творчості Володимира Івасюка.
Для мене ця людина значима тим, що він чесно вірив у мене, в мої можливості, навіть я часто сумнівався, а він - вірив! Від цього я ставав сильнішим, і дякую йому за свої сьогоднішні успіхи. І вже з висоти свого власного досвіду можу впевнено сказати, що так, Володя мав рацію, коли говорив, що співати пісню - замало просто співати ноти. Пісню треба співати серцем, розумом і, безперечно, своєю позицією - в житті, в творчості.
Ми з його піснями - молоді. Не тільки в моєму житті, а й у житті інших співаків він зіграв особливу роль. Тому що на його піснях училися співати. І вони легко співалися. Він сам мав прекрасний голос, вміло й гарно співав.
Він любив своїх виконавців, «своїх» співаків, хоча ніколи про це не говорив. Ми вважали це за честь і також ставились до нього з особливою повагою. Він мав талант цементувати навколо себе однодумців. Це нікого не ображало, хоч ми й були майже однолітки. Особливим було його ставлення до Софії Ротару - любив її надзвичайно. Власне, для неї писав. І вона співала голосом Володі Іва¬
сюка. Я вважаю, цей творчий дует був унікальним явищем на нашій естраді.
Володя своїми піснями так наповнював нас - по- доброму, гарному, й ми ставали сильнішими. Творив на високому духовному щаблі. Він мав чим гордитися - на нього у двадцять літ звалився тягар слави і популярності. В такі роки не кожна молода людина змогла б витримати славу й не потрапити під укіс солодких хвиль і вітрів, але він завжди ставив себе якось на другий план. Бо для нього основною була творчість, праця. Він спішив творити, він викрешував іскри свого таланту й запалював людські серця - це я даю вам чесне слово. Володя завжди залишався громадянином - я не боюся цього слова. Бо він знав, з якого він коріння, і завжди це світилося в нім. Він, на мій погляд, дав урок сучасникам, своїм ровесникам, як треба оберігати своє й не потрапити під хвилинне затуманення чужим. Завжди стояв на тій позиції, що не варто ходити за тридев’ять земель, за далекі моря шукати щось нове, а шукати тут, біля свого першоджерела. І бути достойним того джерела. Тому, напевно, його музика йшла наввипередки з часом. Його благородні емоції, його творчість були передовими для того, щоб ми сьогодні мали таке надбання - Володимира Івасюка.
Він любив слово, пісню, музику свого народу. Творив пісню свою для молодих, хоча любили його люди різного віку.
46
В. Івасюк і В. Зінкевич на зйомках фільму В.Зінкевич, Л. Дупсковський, Н. Яремчук, Ж. Макаренко в Чернівцях. 1972 р.
«Білий птах з чорною ознакою». 1970р.
Такий молодий, але вже такий мудрий - Івасюк був гуманістом. Він не порушував, не руйнував душі молодих людей - він їх облагороджував. Володя завжди стояв вище моди, він був у часі, його чув і говорив від його імені. І це було надто дійовим. І його пісні розлетілися по всьому світу. Ось у чому я вбачаю феномен Володимира Івасюка.
І знаєте, що мені образливо? Наповнювались ми його піснями, співали їх, але за життя сказали йому замало добрих слів. А якби кожен з нас віддав йому хоч по одному слову, переконаний, що сил у нього було б більше й ці сили він знову ж таки повернув би нам. Щоб ми ставали кращими, вищими, гуманнішими. Треба схилитись перед світлим образом нашого Композитора, тому що це потрібно перш за все нам, нашим дітям, нашій культурі. Щоб його промінь
ніколи не згас. Н. Яремчук, В. Зінкевич, Л. Дутковський. 1972 р.
47
ЛЕВКО ДУТКОВСЬКИЙ
народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка»
ЛЕГЕНДАРНА «СМЕРІЧКА» І ВОЛОДИМИР ІВАСЮК
У ті далекі 60-ті мені судилося зібрати навколо себе талановитих, неординарних за своїми здібностями, музично обдарованих людей і стати своєрідним генератором творчої та організаторської роботи молодого біґ- бітового колективу. Вижницька орбіта нашого визнання швидко розширилася і про ансамбль «Смерічка» заговорили на Україні. Звичайно, що такому яскравому успіху передувала копітка і наполеглива творча праця з моїми вихованцями, тоді ще невідомими співаками-початківця- ми Назарієм Яремчуком та Василем Зінкевичем, співпраця з режисером Чернівецького телебачення Василем Стрі- ховичем, художником-модельєром Аллою Дутковською, а відтак - з талановитою співачкою Софією Ротару, композитором Володимиром Івасюком. До речі, «Смерічка» Володю захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо і невдовзі успішно вписався в «смеречанський» музичний напрямок, поповнюючи репертуар ансамблю своїми талановитими піснями...
В житті я мав дане Богом щастя - створити славнозвісний, на той час, не схожий на будь-які інші колективи, ансамбль «Смерічка» та знайшовши нову музичну хвилю, визначити його новаторське творче спрямування.
48
Але ансамбль «Смерічка» як своєрідний музичний колектив, ще до появи «Червоної рути» і «Водограю», вже зробив свій помітний творчий внесок у розвиток української естради взагалі, бо вже тоді мав велику популярність в Україні, дивуючи потужним репертуаром з кількох концертних відділів, які складали пісні В. Михайлюка, В. Громцева, В. Івасюка, ну і мої пісенні твори.
Принагідно треба згадати, що «Смерічка» стала своєрідною естрадною творчою лабароторією і однією з лідерів у сучасній поп-музиці не тільки в Україні, а й на теренах колишнього Союзу, була прикладом для наслідування іншими співаками, музикантами та молодими композиторами. В цьому сенсі популярний ведучий Центрального Телебачення в Москві Олександр Масляков згадував:»На початку 1970-х років ансамбль «Смерічка» був найпопулярнішим у Радянському Союзі, а В. Івасюк - улюбленим композитором молоді».
Та, на жаль, з плином часу, все потроху почало забуватися. З’явилися самозванці - «друзі» В. Івасюка, всезнаю- чі «теоретики-Івасюкознавці», а також по декілька «перших виконавців» на кожну його пісню, які, вигадуючи різні небилиці і випинаючи себе, навмисно замовчують заслуги «Смерічки» і мою продуктивну творчу співпрацю з Володимиром Івасюком.
Безумовно, мені це не байдуже. Принагідно хотілося б зауважити, щоб хто не говорив і не вигадував про ансамбль і Володимира Івасюка, проте затерти, затьмарити чи применшити роль «Смерічки» у розвитку української естради неможливо. Всі, хто пам’ятає ті, вже далекі, 70-ті роки і просто таки шалений успіх ансамблю в Україні й на далеких обши- рах поза її межами, твердо знають, що саме наш популярний ансамбль «Смерічка» дав життя і, смію сказати, планетарний розголос першим пісням талановитого Володимира Івасюка.
Цей незаперечний факт завжди чітко підкреслював сам Івасюк. У статті «Як виросла «Смерічка», надрукованій у московському журналі «Кругозор» №3 за 1977 рік, Володимир пише: «...Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору полонили мене, коли я вперше почув ансамбль на сцені. В «Смерічку» я приніс свої перші пісні...». Це також красномовно ілюструє, тепер історичний, телефільм «Червона рута», в якому ніхто інший, як свідчать звукозаписи, а саме «Смерічка» і солісти ансамблю Василь Зінке- вич, Назарій Яремчук та Марія Ісак виконують пісні «Мила моя», «Червона рута», «Водограй», «Залишені квіти» та ін. А згадаймо просто-таки тріумфальні творчі перемоги «Смерічки» з цими піснями на телеконкурсах у м. Москві - «Піс- ня-71», «Пісня-72», «Алло, ми шукаємо таланти».
Минули роки, на превеликий жаль, уже немає серед нас Володимира Івасюка, Назарія Яремчука, та й легендою вже став ансамбль «Смерічка», але залишились у мене приємні спогади того часу...
...З Володею Івасюком я дружив і співпрацював більше одинадцяти років. Разом переживали творчі злети і падіння, недоброзичливість та заздрість чиновників і «друзів», а також пожинали лаври великої слави, яка мала і свої негативні наслідки, що не легко позначалась на нашому неспокійному житті...
...Я частенько приїздив з Вижниці до Чернівців по організаційних, технічних і творчих справах «Смерічки» і деколи зупинявся у Володі на вул.. Б. Хмельницького, пізніше на вул. Маяковського. Мене завжди гостинно зустрічали
Левко Дутковський. Світліша Володимира Івасюка
батьки Володі Софія Іванівна та Михайло Григорович, які просто обожнювали ансамбль «Смерічка», і на свою адресу від них я отримував безліч приємних і щирих компліментів.
.. .Ми сиділи у Володиній кімнаті і проглядали щойно власноруч ним відзнятий аматорський фільм на 8-міліме- тровій плівці. Володя щиро і дзвінко сміявся, проглядаючи
49
зйомки. Це були кінокадри веселого студентського життя під час туристичного відпочинку на карпатській природі, трохи у прискореному відтворенні, ще кумедніше прикрашали гострі жарти Володиних однокурсників-медиків. А після смачного обіду, яким пригостила п. Міля, няня Володі, перейшли до розмов про мистецтво, музику Володя награв мені кілька пісень, які пропонував для «Смерічки». У відповідь я награв і кілька своїх пісень, хоча не вважав себе композитором, бо моя мета була - творити «Смерічку», а пісні писав тільки виключно через брак репертуару для ансамблю. Володя ставився до моїх творів дуже серйозно, з великою повагою, визначаючи їх новаторський напрямок, і радив серйозно зайнятись композицією. Час минав у цікавих дискусіях про пісню, поезію і музику, про талановитих виконавців. Володя був справжні другом і ділився зі мною всім сокровенним, своїми радощами і особистими життєвими проблемами, ніколи не скаржився на своїх недругів. На мої зауваження творчого характеру щодо його нових пісень, реагував спокійно, з розумінням, адже мені довіряв найбільше, прислухаючись до порад, старався тут же виправити всі зауваження, багато разів повторюючи на фортепіано одну й ту ж музичну фразу, вдосконалюючи та відшліфовуючи її.
Пізніше, вже приїжджаючи зі Львова до Чернівців, Володя ніколи не обминав мою скромну «хрущовку» на проспекті 50-річчя Жовтня , завжди заходив до мене в гості і показував свої нові пісні. Моя кімната наповнювалась потоками чарівних звуків Володиного акомпанементу, а добре поставлений сильний, приємного тембру голос його лунав на весь багатоповерховий будинок. Здавалось, навкруги все піднесено співало і раділо від Івасюкової музики. Моя дружина Алла, яку вже неможливо було здивувати новою піснею чи вокальними даними співака, дуже захоплено слухала Володимира, радіючи його творчим успіхам, і казала мені: «Оце-то Володя! Який чудовий композитор, а співак який! Шкода, що стаціонарно вчиться, а то був би у «Смерічці» неперевершеним солістом».
Якось я приїхав у гості до Володі у Львів. Він жив сам у двохкімнатній квартирі, на вулиці, яка називалась, як і в Чернівцях, Маяковського. Зустрівши мене на залізничному вокзалі, Володя гостинно запросив пожити у нього дома, запропонувавши для мешкання окрему кімнату. Прийшла до нього у гості сестричка Галина та приготувала всяких смачних страв, щоб я з Володею за творчими справами не забував поїсти й не марнував свій час по різних кафе. Володя показував мені, як облаштував меблями свій робочий кабінет. Оригінальні меблі виготовили за власними ескізами та розрахунками Володі на деревообробному комбінаті в селищі Берегомет Вижницького району на Буковині. У стінну нішу було вмонтовано піаніно «Petrof» та стереомагнітофон «Юпітер». Володя в той час багато творчо працював, писав музику до вистави за романом О. Гончара «Прапороносці». Ми, як завжди, весело розмовляли, дискутували, згадували зйомки фільму «Червона рута», телеконкурси, фестивалі, наших друзів. Володя награвав мені музичні уривки з майбутньої вистави, а я, в свою чергу, награв йому свою нову пісню «Черешневий гай», яку планував дати виконувати Софії Ротару. Музика вже була мною написана, та не було ще слів. Володі дуже сподобалась моя весняна пісня. Завжди стриманий у похвалах, він на диво раптом розійшовся у відвертих і щирих дифірамбах на мою адресу. Запропонував, щоб слова до пісні написав саме Богдан Стельмах. Я терміново підготував з випадкових слів «рибу-розмір» для поета. Володя власноруч передав слова «риби» п. Богдану, і невдовзі я отримав гарні вірші для пісні, яку Стельмах назвав «Черешневий гай». Послухавши пісню вже зі словами, Володя захоплено сказав» «Левку! Вийшла чудова пісня, яку зможе співати Назарій і Соня. Я за тебе «діду», дуже радий і від щирого серця вітаю з вдалою піснею!».
Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і користі міг прийти на допомогу, а тих, хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав.
50
Сімя Левка Дутковського з Володимиром Івасюком і його сестрами Галиною та Оксаною. Чернівці, 1975 р.
51
ВОЛОДИМИР вознюк
письменник, лауреат премії братів Лепких
ВІДЛУННЯ ТВОЇХ КРОКІВ
Для нинішнього покоління 20-літніх Володимир Івасюк уже легенда. Для нас, його сучасників, залишився він живим і молодим, ніхто з його друзів не може уявити Володимира 60-літнім.
Він таки насправді молодий. Не тільки через те, що відійшов у Вічність, коли ще не мав сивини, не встиг навіть одружитися, відбутися як сім’янин, батько. Він молодий своєю музикою. Молодий, могутній і сучасний.
Наше покоління, котре почало активно втручатися в життя в ранзі «молодого будівника комунізму» в 60-70-ті роки, небавом після «хрущовської відлиги» не могло і не може забути його через те, що він став одним із виразників того, чого шукали ми всі, - нашим голосом. Більшість із нас, особливо студентство, шукали нове в літературі, насамперед нас вабила поезія І. Драча, М. Вінграновсько- го, В. Симоненка, Л. Костенко, Д. Павличка, відкривали для себе О. Близька, Б.-І. Антонина, Д. Загула, зуміли прочитати по-новому П. Тичину, В. Сосюру, М. Бажана, Л. Первомайського. Так, ми співали прекрасні популярні пісні С. Сабадаша, О. Білаша, І. Поклада, але на студентських вечірках, у походах частіше звучали мелодії «біт- лзів», пісні з репертуару югославських, а то і японських
вокально-інструментальних ансамблів. Ми прагнули чогось нового, несподіваного. І воно полетіло у світ піснями Володимира Івасюка. Модерними, але з глибоким національним корінням.
Володині пісні звучали не лише по всій Україні, а й далеко за її межами. Співали японці, узбеки, казахи... Пригадую, як у 1976 році, коли перебував на курсах підвищення кваліфікації у Москві, мені не давав спокою колега по курсах Маулен з Казахстану. Він постійно наспівував «Червону руту», «Водограй» і весь час просив пояснити йому те чи інше слово, адже мови української не знав.
Володимира Івасюка полюбив народ (відразу ж бо почали співати його пісні на весіллях, на днях народження, при кожному застіллі), але йому почали заздрити і деякі тодішні музичні метри. Популярності, гонорарам. Це нині чимало з них наголошують при кожній нагоді, що вони були першовідкривачами молодого композитора, ледь не хрещеними батьками. Чому ж тоді не прийняли його до Спілки композиторів України? А хто наполіг на тому, щоби в поданні на здобуття премії імені Т. Г. Шевченка серед творців спектаклю «Прапороносці», поставленого Львівським театром імені М. Заньковецької, за однойменним твором Олеся Гончара, не фігурував автор музики до вистави
52
- Володимир Івасюк? Проте на початку 1970-х можна було почути не одну історію, пов’язану з Володею. Хто їх «запускав» у маси? З якою метою? Задля гальмування популярності серед простих людей? Моя дружина, кременчужанка, завжди підкреслює, що вона з двома подругами вирішили вступати до Чернівецького держуніверситету, заворожені піснями Володимира Івасюка. Одного разу хтось оповів мені про те, що Івасюк одержав дуже великий гонорар: його вистачає для придбання дев’яти автомобілів «Жигулі» першого випуску, народом охрещених «копійкою». При нагоді запитав його, чи то правда. Володя посміхнувся: «Старий, а ти не чув, що я закупив масу пляшок шампанського, вином залив підлогу так, аби нам із Софією Ротару воно сягало до кісточок? І ми собі отам танцювали». Реготали обидва.
Повернення в минуле відновило також один із травневих днів 1971 року, коли святкували 100-річчя Василя Стефаника. Напередодні ввечері студентство довідалося від когось (якщо пам’ять не зраджує, від знаменитого нині поета Мойсея Фішбейна), що наступного ранку від залізничного вокзалу до Русова, рідного села видатного ювіляра, від’їжджатиме делегація письменників, котрі прибувають до Чернівців з Києва та Львова. Зустрічати гостей (знамениті люди!) зібралося чимало чернівчан. Коли ж побачили, що в одному з автобусів (прибулі поїздами гості відразу прямували до них) є вільні місця, ми з Володею та ще кількома хлопцями попросили дозволу поїхати разом з ними. Постійно згадую, як Ірина Вільде, з котрою опинилися в одному автобусі, на кордоні Чернівецької та Івано-Франківської областей, де зустрічали хлібом-сіллю, пожартувала: «Добрий день вам, галичани, бо я буковинка!» Ми, випадкові пасажири, протягом цілого дня перебували в гурті гостей, навіть посміювалися, побачивши серед звичайних, так би мовити, рядових, шанувальників письменника кількох наших викладачів. Разом з Іриною Вільде та іншими визначними особистостями опинилися і на меморіальному подвір’ї Стефаників. Був свідком знайомства там Володі Івасюка з незабутнім Іваном Семеновичем Козловським,
саме там всесвітньознаменитий тенор залишив автограф на сторінці журналу, котрий мав при собі мій товариш.
Поруч з Володею однодумцями і друзями переважно були люди його віку і співавтори. Не сумніваючись, назву окремих: Василь Стріхович, Василь Зінкевич, Левко Дутков- ський, Назарій Яремчук, Богдан Стельмах, Роман Кудлик, Віктор Морозов, Юрій Рибчинський... Зрештою, це особливо стало відчутним під час похорону молодого композитора, після його смерті.
Згадаймо, яким сміливим і для багатьох несподіваним було прощальне слово Ростислава Братуня. Проводжаючи за межу вічності свого молодого друга, котрий дав його поетичним рядкам пісенні крила, він сказав правду про видатне місце Володимира Івасюка в українській культурі, про особливе значення його творчості для сучасного і майбутнього поколінь українців. Не боявся гніву партійних можновладців, не злякався, що позбудеться керівних посад у структурі Спілки письменників України. Щиро спілкувався з ним на весіллі Володиної сестри Оксани і Віктора Павлюка. Те весілля стало своєрідним форумом друзів родини Івасюків.
Завдяки справжнім друзям В. Івасюка його пісні залишилися в репертуарі «Смерічки» та інших ансамблів, звучали в радіо- та телепередачах. А заборони і намагання зробити все для того, аби його ім’я і твори відійшли у забуття, надходили з високих інстанцій. У день, коли стало відомо про трагічну кончину Володимира, я був свідком однієї телефонної розмови. З Ужгорода, з видавництва «Карпати», зателефонували в чернівецьку регіональну редакцію видавництва про те, що необхідно висловити в пресі співчуття Михайлові Григоровичу Івасюку, батькові композитора, відомому українському письменникові, їхньому постійному авторові. Знічений редактор П. М. Василиненко, котрий глибоко шанував родину Івасюків, співпрацював з Михайлом Григоровичем, змушений був повідомити, що надійшла вказівка з обкомівських верхів у жодному разі цього не робити...
Буковинська преса промовчала. Співчуття було видрукувано в «Літературній Україні». А якими інсинуаціями, що
53
стосувалися молодого композитора, зарясніли сторінки деяких періодичних видань...
Співчувати було чому. Не дай, Боже, нікому втрачати своїх дітей. А тут довелося віддати землі такого молодого, красивого і потужного сина, безмежну батьківську гордість. Хмара чорної тривоги впала на рідних Володі майже за місяць до його похорону, бо ж ніхто - ні рідні, ні друзі - не відав, куди він міг подітися після 24 квітня. Ще й нині мене повертає у той час голос мами - Софії Іванівни, з котрою мав телефонну розмову десь у квітні-травні 1979 року.
Родина Івасюків тяжко загоювала рану втрати. Та й чи загоїла? Покійного нині Михайла Григоровича у той страшний час великою мірою врятувала поезія. Свій біль він передавав поетичними рядками. Знаю, що було написано десь зо сотню віршів, поетичний рукопис мав і назву «Біль». Згодом більшість із тих поезій увійшли до його збірки «Елегії для сина». Своє слово про Володимира він сказав і в прозовому «Монолозі перед обличчям сина», вперше опублікованому «Молодим буковинцем», зумів упорядкувати й видати низку його творів.
Минали роки, котрі, можливо, трохи гоїли рани Івасюків, але «власть імущі» робили все для того, аби вони чорно боліли, кровоточили. Сьогодні не секрет, що у Львові спеціально підпалювали вінки на могилі Володі, та наступного дня там з’являлися нові, постійно стежили за тим, хто приходить пошанувати його пам’ять. Пригадую, як під час республіканського семінару директорів літературних музеїв України нам проводили екскурсію Личаківським цвинтарем, своєрідним вітчизняним пантеоном. Біля могил усіх видатних людей екскурсовод розповідав багато і цікаво. Коли ж його попросили показати могилу Івасюка, знічено відповів, що їм строго-настрого заборонили водити туди екскурсантів. Довелося мені зробити це. Журналіст із Тернополя Михайло Маслій у ґрунтовній, написаній совістю серця статті про Володю «Пальчики мої, пальчики...», видрукуваній у часописові «Факти» за 22 травня 2009 року, оповідає: «Мати композитора Софія Іванівна пішла одного разу на прийом
до тодішнього першого секретаря Львівського обкому компартії Віктора Добрика попросити дозволу встановити на могилі сина пам’ятник (дивно, але й це було заборонено!). «Війна у мене забрала батька і трьох братів, не повернувся з фронту чоловік моєї сестри, - плакала жінка. - А тепер ось і сина не стало. Невже я не маю права пошанувати його пам’ять?» У відповідь Добрик натиснув на кнопку і металевим голосом сказав «лакеєві», що ввійшов: «Виведіть звідси цю жінку!» Після тих відвідин у Софії Іванівни стався «інсульт імені Добрика», як його назвав Михайло Івасюк». Десять років «чекав» пам’ятник у майстерні автора - скульптора Миколи Посікіри, аби постати на своєму місці.
Цього року, хоч і не так наполегливо та інтенсивно, як відразу по його загадковій смерті, в кількох інтерв’ю прозвучало твердження про Володину пристрасть до алкоголю. Протягом десятирічного знайомства ні разу не запримітив такого. Він часто приходив зі своїм однокурсником, пізніше успішним хірургом, цікавим художником, Олександром Луценком в мою кімнату студентського гуртожитку. Грав на гітарі, ми разом співали, випивали грамульку-другу натурального вина або знаменитої чернівецької «шипучки», після чого міг бути тільки легенький хміль. Він був на моєму весіллі 20 листопада 1971 року, набувався, як прийнято казати на Буковині, разом з усіма. Потім галантно провів одну з моїх однокурсниць додому. Мені неодноразово доводилося гостювати у Володі і в Чернівцях, і у Львові. Якщо і випивали, то в міру. Треба нагадати всім, що він безмежно щиро шанував свою родину, тож не міг завдавати їй прикрощів, зразком для нього - і в творчості, і в працьовитості, і в людяності - був його тато.
Батьки В. Івасюка, його сестри Галина та Оксана разом зі своїми чоловіками Любомиром і Віктором показали всім, як треба шанувати сімейні реліквії, сімейні набутки. Родина Івасюків зберегла львівську та чернівецьку квартири, де мешкав композитор, його речі, його рукописи, що дало можливість створити музей у Чернівцях, двері якого, переконаний, ніколи не будуть зачинятися і для майбутніх поколінь.
А друзі, однодумці не дали зв’язати крила Володиній музиці, пісням. Так, вони звучали, хай у певний період і не-
54
часто, на радіо, в передачах, на сцені, не завмирали в народних масах, але потугу для нових злетів здобули завдяки фестивалеві «Червона рута» і музичному конкурсові імені В. Івасюка, що має постійну прописку в Чернівцях. По суті, переважна більшість популярних нині українських естрадних співаків уперше на повний голос заявили про себе, озвучивши котрусь із пісень нашого земляка, бо одна з умов цих музичних свят - їхнє обов’язкове виконання.
А створили ми «Відлуння твоїх кроків» у жовтні 1969 року. Володимир Івасюк завітав у наш студентський гуртожиток, що на теперішній вулиці Сіді Таль у Чернівцях, до мого друга і однокурсника Миколи Коломійця. Завітав до Миколи з пропозицією, аби той написав текст до мелодії, котра, як він сказав, скрізь супроводжує, але поетичних рядків, що відповідали б музиці, не знаходить. Оповів задум, який уклав у мелодію, навіть потрактував сюжет майбутнього тексту. Кілька разів зіграв на гітарі. Музика запала в душу, і я записав її на поширений тоді серед студентства магнітофон «Весна».
Мелодія, і своєрідна, і щемка, імпонувала тоді моєму внутрішньому станові, почала мучити уже й мене. Аби зрозуміти, яким саме поетичним розміром повинен бути написаний вірш, яким буде римування, спочатку довелося створити так звану «рибу», тобто вибудувати будь-які слова так, щоб вони співпадали з музикою. Адже йшлося не про поширене написання музики на слова, а навпаки - слів на музику. Та хоч як би там було, десь уже наступного дня текст був готовий. Володі він сподобався, хоч не зовсім погоджувався з рядками: «Я ж у мріях біля тебе збоку, віями торкаюсь пліч». Доводилось неодноразово пропонувати йому, щоб він собі уявив, як поруч з ним іде дівчина, пригортається до нього і торкається при цьому віями плеча.
Спілкування з Володею було певною школою для мене. Він дуже вимогливо ставився до текстів, кожне слово виважував, аби не було випадковим, не вносило смислової чи звукової дисгармонії. Він учив також нас, його ровесників, уміти скрізь встигати, працювати, працювати, працюва¬
ти, адже навчання в медінституті забирало і поглинало майже весь його час, тож для творчості використовував кожну вільну хвилину, кожну щілиночку між навчанням, а потім між записами на радіо, телебаченні.
«Відлуння твоїх кроків» уперше заспівала також Лідія Відаш. Вона була і є в репертуарі різних виконавців, хоч за Володиним задумом, то мала бути пісня для чоловічого голосу, про що, до речі, він писав у одному зі своїх листів до Левка Дутковського 26 жовтня 1969 року: «У мене для твоїх «Смерічок» є нова пісня для голосу з твоїми дівчатами, тобто з «гарніром». Якщо маєш потреби в нових піснях, то я вишлю її тобі (можу зробити й оркестровку). Напиши мені, чи маєш добрий голос (тенор), на який я міг би розраховувати. Пісня називається «Відлуння твоїх кроків»». Найбільшого поширення вона все ж таки набула завдяки Софії Ротару. Склалося так, що під звуки тієї пісні ми востаннє бачилися з Володею. 4 березня 1979 року, незадовго до його смерті, він запросив мене додому, на вулицю В. Маяковського у Чернівцях, з пропозицією: «Старий, зайди послухай нашу пісню в новому аранжуванні Ростислава Бабича». Прекрасно співала Софія Ротару, надзвичайно хвилювала музика, особливо завершення - якийсь трагічний обрив... Тепер, дякувати Богові, своєрідно інтерпретують пісню тріо «Горлиця», «Піккардійська терція».
Боліло і сьогодні болить розуміння того, що В. Івасюк не завершив дуже багато своїх творів. У лютому 1979 року впродовж двох тижнів перебував мій друг у Чернівцях. Щодня, повертаючись з роботи, я проходив повз оселю Івасюків, де він чекав на мене. Проводжав до зупинки тролейбуса, що біля мосту на вулиці Руській, пояснював причину розриву з Анатолієм Кос-Анатольським, колишнім своїм педагогом у консерваторії, про співпрацю з теперішнім - професором Ле- шеком Мазепою, розповідав, скільки в нього цікавої роботи, котру необхідно виконувати відповідно до консерваторської програми, виношував безліч нових ідей, розпитував тоді Володя про наших спільних друзів, з якими давно не бачився, особливо про Сашу Луценка, записав ті адреси, що я знав. Словом, ішлося тільки про життя...
55
АНАТОЛІЙ ІВАСЮК
лікар, двоюрідний брат Володимира Івасюка
СПОГАД З ДИТИНСТВА
Спогади про дитинство Володі мені завжди навіює маленька пожовкла фотографія, на якій шестирічний хлопчик грає на скрипці... Це - майбутній композитор Володимир Івасюк, батько якого, Михайло Григорович, якимось незвіданим чуттям угадує в синові талант до музики і робить все для того, щоб цей талант розкрився. Отож, Володя кожний день по годині, а то й більше «присвячує» грі на скрипці. Правда, він і так не сидить без роботи - все цікавить, приваблює все незвідане ще ним. В чотири роки він досить настирливо починає вчитися читати. Все це забирає у нашої ватаги, якщо ми граємо у футбол - воротаря, бо Володя з малих літ добре грав в футбол, або учасника інших наших дитячих забав. Тому, всі хлопчаки, трохи старші за віком від нього, йдемо за Володею і в тіні старої яблуні терпеливо чекаємо, доки він не звільниться. Вікна їхнього будинку відчинені і ми чуємо як клацає стара друкарська машинка Володиного батька (він пише свої перші літературні твори), а з другого - голос Воло- диної скрипки. Цей незвичний творчий дует чимось нас дивує, а може й бентежить. Ми тихо розмовляємо і нікому з нас, звичайно, не спадає на думку, що ми є свідками народження майбутніх письменника Михайла Івасюка та композитора, його сина - Володимира Івасюка.
Але дитинство бере своє, хочеться пограти в футбол, у війну, змайструвати лук зі стрілами, катапульку, самокат. Ми всі живемо на одній вулиці - вулиці Шевченка, де наші будинки, школа, піонерський клуб, спортивний майданчик, сосновий ліс, старий великий сад на пагорбах з двома ставками, де ми не раз провалювались під лід зимою, катаючись на ковзанах. А ще, поруч за садом, наш головний плацдарм для різноманітних ігор - обласна сільсько-господарська виставка з багатьма дерев’яними павільйонами, яка в нашому розпорядженні цілий рік, крім осені, коли там діє виставка. Все це розмаїття розваг та спортивних ігор (в піонерському клубі), де ми граємо в шахи, шашки, біліард, теніс, городки заповнює весь наш вільний час, але не Володі, бо в нього ще є музика. Ми всі вже звикли до «перерви» в наших забавах, під час якої Володя грає свої гами і етюди на скрипці, це ніби якась перевага над нами. Володя, будучи трохи молодшим від всіх нас, ніколи ні в чому від нас не відставав, якби не важко йому було. І ще бажання бути рівним серед старших і навіть їх перемагати у всьому, з роками стає його характерною рисою, Його характер гартується постійними змаганнями, де він любив вигравати і вмів шляхетно з гідністю програвати. Я ніколи не не чув від нього скарг чи нарікань, а
56
Орест Литвинюк, Анатолій Івасюк, Володимир Івасюк, Галя Іва- аок. Кіцмань, 1961 р.
тим більше не бачив плачу, навіть якщо було часом дуже боляче (одного разу він упав з сусідського горіха на паркан) як результат - глибокі і довгі подряпини на спині. Він мужньо переніс лікування.
Володя постійно в русі. Його цікавить буквально все: він прислухається до старших, але й має свою думку, любить гумор і всілякі «приколи». Пам’ятаю, як сім’ями ми ходили по гриби в наш старий ліс. Там були чудові грибні місця, водилася всяка звірина і навіть деякий час вовки. В лісі ми розходилися і перегукуючись шукали гриби. Раптом Володя перестав відгукуватись на наші «a-у» і ми всі разом почали його шукати. З глибокого яру доносилося якесь хрюкання і шарудіння кущів, батьки з занепокоїнням спустилися в стрімкий яр, щоб шукати Володю. В нашій дитячій уяві ввижалися страшні картини і полізли в голову страшні думки. Аж раптом з яру, ледь тамуючи сміх, виліз Володя з кількома великими грибами - задоволений, що так вдало імітував дику свиню.
Володимир і Анатолій Івасюки в Карпатах, 1968 р.
У Володі багато різних захоплень, він намагається якомога більше збагнути навколишнє життя. Поруч з нашою школою гарний старовинний костел з вежею і годинником на ній. Що неділі в костелі правиться відправа і грає орган. Його звуки розносяться по цілому Кіцмані. Зачаровані цією музикою, ми з цікавістю слідкували за грою старого органіста пана Вагнера і вважали його чаклуном. Володі настільки подобалася ця музика, що він опановує новий для нього інструмент - рояль. Він може годинами грати на ньому як програмні шкільні твори, так і підбираючи на слух будь-яку мелодію (до речі, як виявилося пізніше, у нього був абсолютний слух). Він, не дивлячись на клавіатуру, легко називає взяті сім чи вісім, а часом і десять нот. Ми, з братом Віктором, теж ходимо до музичної школи і часто б’ємося об заклад з іншими учнями, які ще не знають про Володині здібності називати безпомилково багатозвукові акорди і завжди виграємо ці парі в опонентів.
57
Володимир Івааок в Карпатах, 1977р.
58
Михайло Григорович зумів відгадати талант сина в музиці, але не до кінця, бо у Володі відкривалися все нові грані його таланту. Він почав писати не тільки музику, а й поезію, мав чудовий голос і прекрасно співав, малював, фотографував, займався підводним плаванням, здобував лікарський фах. Щоб справитись з таким переліком багатогранної обдарованності, потрібна була ще й колосаль-на працьовитість і наполегливість. Володя зумів виробити у собі ці якості, був цілеспрямований і дисциплінований, то-му й так багато досягнув в своєму короткому житті.
Спогади про дитинство були б неповними без спогадів про його сестричок Галю й Оксану. Галя - постійний супутник Володі завжди і всюди, можна сказати його ангел- хоронитель. Вони дуже любилися і були нерозлучні, тому наша хлоп’яча ватага прийняла Галю в своє коло як повнокровного члена і часом проти її волі була учасницею наших витівок і забав. В майбутньому Галя йшла по стопах Володі, закінчила музичну школу по класу фортепіано й віолончелі, згодом, медінститут.
Минає час, Володя стає кращим скрипалем в музичній школі і у вересні 1964 року створює ВІА «Буковинку», будучи дев’ятикласником середньої школи. А вже через рік ансамбль виступає в Чернівцях, Києві. В цей час я проходив службу у війську і спілкувалися з Володею листуванням. Він описує свої досягнення, висилає свої перші пісні «Моя пісня», «Колискова для Оксаночки», «Лісові дзвіночки» в яких він автор тексту і музики.
Восени 1967 року, після моєї демобілізації, я продовжив навчання в Чернівецькому медінституті де й навчався тоді і Володя. Разом відвідували інститутський ансамбль пісні й танцю, брали участь в команді КВН інституту, на канікули їздили в Карпати. Природа Карпат полонила душу Володі і в цей період він пише свої найкращі пісні: «Я піду в далекі гори», «Балада про дві скрипки», «Пісня буде поміж нас», «Кленовий вогонь», «Червону руту» й «Водограй». Останні дві пісні стають лауреатами телеконкурсів «Пісня-71» та «Пісня-72», Володя стає неймовірно знаменитим. А на між-
Родіша Івасюків. Чернівці, 1989 р.
народному фестивалі пісні в Сопоті 1974 року вперше прозвучала сучасна українська естрадна пісня «Водограй» і «У долі своя весна», за виконання котрої Софія Ротару отримує першу нагороду.
Володя ніколи не говорив про славу, хоча його ім’я було на устах в мільйонів людей, був скромним і вимогливим в першу чергу до себе і своєї творчості, а також і до виконавців своїх творів і співавторів. Напевно й тому всі його подальші пісні були не схожі на попередні. В цей час вийшов друком збірник «Моя пісня», платівка-гігант «Софія Ротару виконує пісні Володимира Івасюка», це вже був серйозний успіх як на радянському так і міжнародному просторі.
Володя серйозно починає цікавитися інструментальною і симфонічною музикою, пише музику до вистав «Прапороносці»і «Мезозойська історія», одночасно закінчує медінститут і вчиться у консерваторії, створює записи нових пісень. Не дивлячись на таку шалену зайнятість, він знаходить можливість навідатись до Кіцманя в дні свого народження, де в колі моєї сім’ї ми його відсвяткували. Володя ділився своїми творчими планами на майбутнє, багато сміявся і жартував, з ним було легко і весело. Вранці він поїхав у Львів... І ніхто з нас уявити собі не зміг, що то була наша остання зустріч - 6 березня 1979 року.
59
ЯК ВИРОСЛА «СМЕРІЧКА»
ВОЛОДИМИР ІВАСЮК
Журнал «Кругозор» №3, 1977р.
Перший великий успіх ансамблю «Смерічка» принесла пісня «Горянка», написана його керівником Левком Дут- ковським. Темпераментна, жива, вона з’єднала в собі звучання народної закарпатської мелодії з сучасними ритмами, і прозвучало це свіжо й оригінально.
Володимир Івсісюк, Яремче, 1970 р.
60
Подібний досвід не новина на нашій естраді. І все-таки він не вичерпаний. Кожна народна пісня чи мелодія, близька до неї, в звучанні сучасного ансамблю не буде подібна на інші, якщо яскраво і вірно донесе темперамент і духовність свого народу. Біля 10 років минуло з тих пір, коли Л. Дутковський організував в чудовому містечку Вижниця ансамбль «Смерічка». Його учасниками стали молоді люди з різними музичними захопленнями. І все-таки потяг до народної пісні переміг. Всіх хвилювало одне питання: як до неї доторкнутися, що зробити, щоб її голос не згубився і не згубити її першоджерельної краси?
Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору привабили мене, коли я вперше почув цей ансамбль на сцені. В «Смерічку» я приніс свої перші пісні.
Після телевізійного конкурсу «Молоді голоси», на якому «Смерічка» стала лауреатом, ансамбль знімався у фільмі «Червона рута», разом з Софією Ротару їздив в концертні подорожі і, накінець, вийшов на професійну естраду.
Підготовка кожної нової програми, учасником декотрих буваю і я, відбувається завжди в мистецьких суперечках, котрі часом переростають в горячі дискусії про репертуар і аранжировкі. Це мене тішить, тому що така вимогливість дає можливість колективу зберегти своє творче обличчя серед багатьох різних вокально-інструментальних ансамблів.
Вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка», керівник: Левко Дутковський (в центрі) солісти: Назарій Яремчук, Марійка Ісак, Василь Зінкевич(зліва), 1972 р.
61
ЮРІЙ РИБЧИНСЬКИЙ
поет, народний артист України, заслужений діч мистецтв України
ПІСЕННІ ПОБРАТИМИ
Юрій Рибчинський - відомий український по- ет-пісняр. Написавши із Володимиром Івасюком дві пісні «Кленовий вогонь» та «У долі своя весна», він і зараз є провідним автором на пострадянському просторі. У своїх спогадах Юрій Рибчинський пише:
«Я познайомився з Володею Івасюком 1971 року на його батьківщині - Буковині. Тодішньої весни ми з композитором Ігорем Покладом приїхали в Чернівці. І наші чернівецькі друзі-музиканти познайомили нас з Володею.
Його перші, такі вже популярні, пісні ще до зустрічі з їхнім автором мимоволі поріднили нас. Тому що різними шляхами - кожен по-своєму, ми прийшли до одного творчого знаменника. Для нас з Ігорем це було підтвердження того, що ми не помилилися. А сенс був у тому, щоб піднести українську естрадну пісню на якісно новий рівень, відступивши від панівних слізливості, сентиментальності й вузько сільської психології, але залишаючись у річищі кращих зразків народної пісні. Потреба така була викликана дійсністю, демографічними змінами, характером нового покоління.
Необхідно було заново переосмислити те багатство, яке ми звикли називати фольклором, поставитись
62
до нього не як до чогось застиглого, музейного, а як до вічного потоку, який щоразу приймає колір тих літ, через які проноситься. Як тільки в народному, вічному з’являються нові барви, його аромат, його магнетизм, як тільки добре старе, отримує від молодого творця його ж молоду кров, його юнацьку енергію, миттєво стається маленьке диво: осінь перетворюється на весну, зима - на літо, старе - на молоде, й відбувається той справжній зв’язок часів, який неможливий в умовах звичайної стилізації.
Я так детально розповідаю про це, оскільки інакше, мені здається, не можна зрозуміти ні наших з Покладом «Зелен-клена», «Диких гусей», «Чарівної скрипки», ні Володиних «Червоної рути», «Водограю», «Мальв» й інших його пісень. Я вважаю, що Івасю к зумів перевершити багатьох авторів у пошуках, а головне, у віднайденні того емоційного еквіваленту (не атрибутики!), що був ядром у макрокосмосі народних пісень. Тобто, коли більш-менш успішні композитори й поети віднаходили атоми чи плане- ти-супутники в пошуках головного, то Володі поталанило знайти ядро - Сонце і одразу його творчість набула рис закінченої, проте не застиглої, а у безмежному русі системи.
Михайло Івасюк з Юрієм Рибчинським і його дружиною. Львів, 1975 р. Світлина В. Івасюка.
Якщо ми час від часу сприймали випадкове як головне, то він знайшов певний еквівалент Вічності, те, що пов’язує воєдино старе-минуле й нове-теперішнє й водночас народжує майбутнє.
Тому його перші пісні, глибоко народні за поетичним мелосом, водночас гостро сучасні, сприймались і сприймаються до сьогодні як слуховий портрет дум, сподівань надій молодої людини 70-80 років минулого століття. Ще раз наголошую, - портрет душі, а не фотографія, на якій модний костюм, зачіска не дають можливості заглянути всередину людини й побачити головне - його неповторність, його серце.
Ось це, що я сказав, ще до особистої зустрічі з Володею братало нас із ним. І, нарешті, ми познайомились. І зустрілись так, ніби знали один одного сто років, як брати, розкидані часом в різні міста, й зустрілись як однополчани, як люди, яких тривожать одні й ті ж запитання, які віддаються одній і тій же справі, однаково закохані в нове, що й не народилося іще, в поезії й музиці.
Виявилось, ми любимо тих самих поетів - Гарсія Лорку, Олеся, Плужника, Богдана-Ігоря Антонина, Маяков- ського, Цветаеву, Костенко, і ми - хто в Києві, а хто у Львові - читали напам’ять найбільш улюблені вірші.
Спільними у нас були й виконавці (маю на увазі близькість смаків) - Том Джонс, Карел Готт, Енгельгердт Хампердінк, Софія Ротару, Ніна Матвієнко, «Пісняри». Володя прекрасно співав , і коли б він займався вокалом окремо, став би хорошим співаком. Проте хоча й він не присвятив себе виконавству, безсумнівно, це вміння допомагало йому, особливо в роботі зі співаками. Певною мірою стиль виконання пісень Івасюком і тоді ще юною Софією Ротару був тотожний - Софія співала так, як Володя, з точки зору манери, стилю. В манері самого Володі співав і Василь Зінкевич та й багато інших. Що більшою була обдарованість виконавця, то більше власних барв він додавав на естраді, і в підсумку виходив певний синтез.
Володя дуже тонко відчував і надалі, як треба виконати ту чи іншу його пісню, часто в Ворзелі, в будинку творчості композиторів, він за роялем показував мені й композитору Ільїну нові пісні й по-новому виконував навіть по-
Л. Криса, Ю. Рибчинський, 1. Поклад, «Червонарута», 1989р.
63
пулярні свої пісні. Коли манера виконання не співпадала з його очікуваннями, він не поспішав судити.
Так спочатку він був мало не шокований, коли почув у Києві у виконанні «Піснярів» нашу з ним «У долі своя весна». Шокований, але не “вбитий”. Справа в тому, що за його задумом ця пісня була сучасним романсом - з повільною першою частиною й кантиленною серединою, а «Пісняри» створили більш шлягерний варіант, основою аранжування якого був гострий ритм і швидкий темп. Сама по собі пісня сподобалась у такому вигляді аудиторії, але цей “танцювальний” успіх убивав у пісні дуже важливе: глибину музики й слів, драматургію почуттів.
- Я боюсь, що після них усі так почнуть співати, - сказав Володя.
- Тобі не подобається? - запитав я.
- Старий, це може існувати, але в єдиному примірнику! - А потім додав: - Швидше б Соня заспівала. Потім нахмурився: - А раптом вона, почувши їх, відмовиться?
Софія заспівала «У долі...» в Сопоті, куди її запросили невдовзі після нашої розмови на концерті «Піснярів», і Володя подзвонив мені зі Львова й радісно запитав: «Ти чув, Старий? Ну як?» Проте це було риторичне запитання. Я чув, що він задоволений, і відповів: «Все в порядку!»
В останні роки свого життя Володя почав серйозно цікавитися інструментальною й симфонічною музикою й часто, приїжджаючи до нас у Ворзель, радився з Вадимом Ільїним, з яким його зв’язувала якась духовна спільність. Тепер Володя все частіше грав на роялі начерки до симфоній і вони з Вадимом сперечались, щось доводили один одному, але відчувалось, що Володя, не здаючи своїх позицій, все-таки шанує авторитет свого товариша. Спілкування в них було відкритим, кожен не приховував своїх секретів і не боявся плагіату, тому що кожен розумів неповторність іншого.
64
Л. Дутковський, О. Злотник, Г Івасюк, Ю. Рибчинський - журі конкурсу дитячого малюнку до творчості В. Івасюка. Київ, березень 1999 р.
Безсумнівно, що Володя ніколи б не залишив Пісні, але так само безсумнівно, що невдовзі він так само успішно висловив би себе в інших музичних жанрах.
Коли запитую себе, що було у Володі-людині найголовнішим, я приходжу до висновку, що стрижнем його була дуже висока мета — стати великим Композитором. Тому він ніколи не говорив про славу, ніколи не спекулював іменем, яке тоді було на устах у мільйонів людей. Він був скромний, як справжній художник, що працює на майбутнє, а не купається в теплій ванні сьогоднішнього успіху до того часу, коли вода зледеніє. Ні зовні, ні внутрішньо він ніколи не виокремлював себе серед інших, що було дивно для хлопчиська (дозволю собі це зухвальство!), на якого раптом звалилася слава. Йому ж у пору першого всесоюзного, а згодом і міжнародного успіху було трохи більше 20, а в такі роки слава - найтяжче випробування. Він не дав їй можливості повести молодого композитора (а таке часто відбувається з багатьма початківцями - вони тиражують перший успіх до того часу, поки самі не виходять
В. Івасюк. Львів, 1975р.
у тираж) на шлях легкого хліба, кожна його нова пісня була не схожою на попередні.
Недаремно в нього були голубі очі - такі були тільки в нього, а ще бувають у маленьких дітей, коли ті дивляться у весняне небо. Коли він пішов від нас, неба стало менше, і саме небо зменшилось на одну зірку. Але на землі він залишився назавжди, поки живуть його пісні - а їм судилось довге життя, тому що на Суді Вічності, коли говоритимуть про наш Час, змалювати портрет Часу без Володиних пісень, без його голубих очей буде неможливо».
Остання їхня зустріч відбулася у Києві буквально за кілька днів до загибелі Володі. Вони йшли Хрещатиком, розмовляли про плани. Володя закінчував консерваторію і хотів переїхати жити та працювати у Київ. Він признався, що у Львові йому погано, а тут можна більше писати, робити записи, спілкуватися з друзями. У той період Рибчинський написав «Шлях до Тараса», Івасюк сказав, що як тільки здасть сесію, відразу ж візьметься за цю роботу, але... А далі почалися дзвінки стурбованих батьків - зник син. Потім майже місяць невідомості і страшна звістка - Івасюка знайшли повішеним у Брюховецькому лісі. 22 травня Володю ховали. Це був день народження Юрія Рибчинського, але, звичайно, він його не святкував, проводжаючи друга в останню путь.
65
ЖАН МАКАРЕНКО
журналіст,
товариш Володимира Івасюка
МИТЦЯ ОБІРВАНЕ КРЕЩЕНДО
Чимало щемливих спогадів спливає з тих незабутніх літ, коли працював старшим редактором молодіжних телепередач тодішнього Чернівецького облтелерадіокомі- тету. З того огрому, мов «тихе сяйво над моєю долею» - спогади про Володю Івасюка, про нашу дружбу впродовж майже 20 щасливих літ.
Пригадується найважливіше. Моє знайомство з Володею Івасюком почалося влітку 1964 року на звивистих це- цинських стежках, де знаходилась наша телестудія. З режисером Василем Селезінкою молодіжний телеклуб «Юність» запросили до участі вокально-інструментальний ансамбль Кіцманської середньої школи. Це був на той час уже досить відомий навіть в Україні, а не лише в області, колектив - переможець обласних і республіканських конкурсів. Керував ним Володя Івасюк. Через якусь поважну причину на репетицію він не приїхав, але нам сподобалась вправність, ба навіть професіоналізм школярів. І особливо виділялась солістка Людмила Шкуркіна. Гарною була й піаністка, як виявилось, Галя Івасюк - сестра Володі. Коли ж прийшов сам керівник, ми були приємно здивовані: перед нами стояв не галасливий самовпевнений хлопчисько, а статечний юнак - серйозний не по літах, інтелігентний. І його очі - сині-сині, наче волошки в житі, вдумливі, відкриті.
Та передача запам’яталась телеглядачам надовго, її відзначили на «летучці» як кращу.
Згодом родина Івасюків переїхала до Чернівців і замешкала на вулиці Богдана Хмельницького, 68. Це батька Володі, Михайла Григоровича Івасюка, запросили на роботу в Чернівецький університет. Я познайомився з ним, з мамою Володі, Софією Іванівною, наймолодшою донечкою Оксаною - їй тоді виповнилось усього 6 років. І ще було дуже приємне знайомство з Магдалиною Колотилюк - нянею Володі. Вона прийшла в родину, коли хлопчикові було всього 2 місяці, й залишилася з дітьми Івасюків на все життя. Володя, якого вона дуже любила, розповідала й складала для нього казки, назвав її Мілею.
Коли ж Івасюки переїхали на вулицю Маяковського (нині саме там меморіальний музей композитора), то ми стали сусідами. Володя часто забігав до нас, щоб поговорити чи зателефонувати, бо в новій оселі телефону ще не було. Він дуже полюбив нашу світлу веранду, що виходила в сад, і називав її жартома «кімнатою натхнення». Приходячи, клав на стіл свій коричневий портфель, завше набитий лекційними зошитами, підручниками (був на той час студентом медичного інституту), свіжо-білим халатом і обов’язково - нотами. Сідав біля відчиненого вікна і завжди з посмішкою пропонував:
66
- Ну що, старий, послухаєш, що я тут написав? Хочу оце поїхати до Вижниці й показати Левку Дутковському...
На той час у райцентрі Вижниця, керований Левком Дутковським, ансамбль «Смерічка» вже був досить знаменитий. І Володя бозна як любив «смеречан». З наймолодшим на той час учасником ансамблю Назарієм Яремчуком Володю познайомив я. Це сталося в серпні 1970 року в містечку Вашківцях, до речі, дуже знаменитому, - там народилась під пером Василя Михайлюка пісня «Черемшина».
Разом з Володею Івасюком, оператором Дмитром Кошманом, за порадою того ж Василя Селезінки ми вирішили поїхати в Косів на Івано-Франківщину, щоб зняти сюжет до нової пісні Володі «Червона рута». Нині це б назвали словом кліп, а тоді це був просто відеоролик. З нами були студентка Київського театрального інституту Віра Хом’юк та двоюрідна сестра Володі Мирослава Івасюк. В автобусах тоді часто співали. Співали й ми, до речі, вже популярну тоді Володину «Я піду в далекі гори», а підспівував Назарій - він повертався у Вижницю зі вступних екзаменів на геофак. Володя відразу відчув багатющий голосовий потенціал і неабиякий талант Назарія, який співав з нами всю дорогу. Володя не помилився!
В Косові нас прийняла родина Балагураків - гостинна й щедра. Син Балагураків Юрко, до речі, працював на заводі «Легмаш» - там трохи попрацював і Володя. Ввечері Володя запалив усіх піти на тамтешній водоспад Гук. Володя звернув нашу увагу на веселку, яка підіймалася над Рибницею в промінні згасаючого вечірнього сонця. Щебетуха Віра Хом’юк, не гаючись, стала на скелястому камені в театральну позу - як її навчили в інституті - і напівжартома-напівсерйозно промовила:
- Вельмишановне моє товариство! Запам’ятайте день сьогоднішній, коли у нас забрали спокій, - вона багатозначно кивнула в бік Володі. - Але чудового настрою від нас ніхто не забере.
Ж. Макаренко, В. Івасюк з сестрою - Галею. Чернівці, 1968 р.
В. Івасюк з Ж. Макаренком (справа) з друзями. Чернівці.
67
В. Івасюк і Ж. Макаренко. Чернівці.
В. Івасюк і Ж. Макаренко. Яреми а, 1971
У Володі був із собою, як завжди, фотоапарат, і він- таки зафіксував ту мить на плівку. Можливо, що тієї саме миті народився в нього задум пісні «Водограй» - освідчення в любові Карпатам, природі, Косову, «Гуку».
Засинаючи в стодолі Балагураків, на пахучому, з плаю Михалкове, сіні, я почув Володин голос:
- Ти мав рацію, старий, що познайомив мене з Назаром. Файний хлопець і голос має файний. Лиш треба з ним працювати. Напишу для нього пісню...
Володимир Івасюк умів дотримувати слова, якщо вже щось пообіцяв. Поважав людську порядність, чесність, добросовісність.
І зринає в пам’яті червневий день 1972... Заходить до мене на студію Володя Івасюк з сестрою Галею. Привіталися щиросердно, я ж привітав його із успіхом «Смерічки», яка з піснею «Водограй» стала лауреатом всесоюзного конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти». Це був справжній тріумф, який «Смерічка» повторила через півроку на фестивалі «Песня-72». Але Володя вже мав щось інше на думці:
- Даруй, Жане, що потурбував тебе. Пам’ятаєш, у Косові говорив тобі про пісню для Назара? Приніс.
Він сів за студійний рояль, легенько торкнувся клавіш і почав тихенько співати. Це були «Дві скрипки». В них було стільки невимовної туги й світлої печалі, що аж брало за серце. Ця пісня стала окрасою Яремчукового репертуару.
Хоч Володя любив багатьох на той час сучасних українських і зарубіжних виконавців, відвідував усі концерти, колекціонував платівки, робив магнітофонні записи, в його піснях домінувала карпатська тема. Він нею наснажувався, марив нею, коли переїхав до Львова, навіть тужив, вона його ніколи не зраджувала. Він, молодий, стрімкий, волелюбний, наснажував нас своїми піснями, викрешував у наших душах прагнення чистоти й волі.
Кому ж ти, друже, став на заваді, у чому твоя провина, що твої юначі крила так жорстоко підрубали й обірвали твій лет на найвищій ноті, на крещендо? Твої пісні - ковток води живої, вони бентежать серце, і їх любитиме й співатиме Україна завжди».
Володимир Івасюк, Оля Івасюк, Віктор Кузь, Мирослава Івасюк на весіллі у дворідного брата Анатолія. Кіцмань, 9 серпня 1970 р.
69
ВАСИЛЬ СТРІХОВИЧ
звукорежисер Чернівецького телебачення
У КАДРІ Й ЗА КАДРОМ
Перша зустріч із Володею була передноворічна. Ми готували на телебаченні передачу до Нового року, запросили «Смерічку» з новою піснею. Левко Дутковський приніс свої «Сніжинки падають». Потрібен був тільки соліст. Пробу зробив ще тоді нікому не відомий Василь Зінкевич. Чи то він ще тоді не освоїв сили свого голосу, чи то просто знічувався, але щось не дуже сподобалось те виконання. Почали ще когось на пробі шукати. Тоді хтось підказав: є хлопець в медінституті, Володя Івасюк. Привели, дали ноти, слова. Він годину посидів і каже: «Готово». І одразу заспівав сильно, чисто, дуже професійно й грамотно. Сподобався він мені надзвичайно - сам, і голос його. Правда, у передачі пішов усе-таки Зінкевич - більше встиг проникнутись тією піснею, вжитися в неї, ніжності вкласти. Завдяки «Сніжинкам» з Володею познайомилися й зійшлися.
Перші його пісні написані на одному подиху, як перша проба сили свого голосу, мабуть, більше для того, щоб самому утвердитись у своїх очах.. Вони перегукуються з традиціями митців, котрих надихала природа, гори, краса краю. Не сказав би, що були якісь особливі передчуття щодо майбутньої Володиної долі. Я з ним спілкувався постійно, звик до цього. Мені, наприклад, більше подобається «Водограй», ніж «Червона рута».
70
Але його неординарність в оркестровках, у мелодиці, психології подачі музики - все це було видно вже тоді. І згадалися мені перипетії з виходом передачі «Камертон доброго настрою» у вересні 1970 року. Тоді вперше по українському телебаченні й прозвучали «Червона рута» й «Водограй». Передача транслювалася в прямому ефірі, пісні виконували сам автор та солістка Олена Кузнецова. А на наступний день викликає мене голова комітету: вже, мовляв, є скарга з місцевого відділення спілки самодіяльних композиторів - чому це на всю республіку пускаються невідомо які речі (а це, між іншим, був уже не перший виступ Івасюка, його як композитора знали, й непогано) невідомого якого автора. Ну, думаю, точно буде догана. Власне, так і сталося - до обіду, в понеділок. А у вівторок надійшла схвальна рецензія з Києва - наша передача занесена на дошку найкращих передач тижня. Догану відмінили, натомість мене нагородили грамотою. Вона для мене - найдорожча відзнака.
А згодом у Володимира пішли речі серйозніші, аж до філософського заглиблення. Вони потребували думки і вдумливої оцінки та осмислення. А ми, хто оточував його, були трохи скупі на похвалу, на підтримку. Вважали, ніби так і повинно бути завжди. Я собі ніколи не пробачу однієї речі: Володя, записавши свої фонограми, просив накласти на них його голос. Через певний час казав їх розмагнітити. Робив. Якби ж тоді
знати!.. Так зникло багато пісень у його виконанні, яких світ більше ніколи не почує. Звичайно, чимало йому заздрили. Наприклад, Кос-Анатольський, який викладав у Володимира композицію, відчував у ньому сильного конкурента. Іва- сюку могли сказати про нову пісню, що щось не те у гармонії. Хоча насправді все було гаразд.
Він був складною людиною, цілком сформованою особистістю. Досить прискіпливим був у доборі близьких друзів. З ним ніколи не було нудно, не треба було вишукувати штучні теми для розмови. Завжди цікаво і з гумором. Але він одразу міг уже під час знайомства розпізнати людину. Не подобалася йому - не обтяжував себе зайвим знайомством та близькістю. Якщо у компанії, де більше 2-3 чоловік, заводили розмову на мистецькі серйозно-професійні теми, не сприймав їх. Йому цікавіше було поговорити про це з кожним наодинці, окремо. Уважно вислухати, зосередитись.
Ми вчилися у нього правильному спілкуванню з людьми. Давалася взнаки внутрішня культура, прищеплена йому у сім’ї ще з дитинства, і, мабуть, вивчення психології в медінституті, до навчання в якому він ставився надзвичайно серйозно. Треба було бачити, як ґрунтовно, серйозно, готувався Володя до зустрічей з поетами, співаками, з якими доводилося працювати. Коли треба було переконати, робив це дипломатично, вміло, так що у опонентів було чітке відчуття, що то вони самі прийшли до правильного висновку. Він фактично ніколи не говорив «ні», щоб не образити людини, її гідності та самолюбства.
Йому все вдавалося легко, бо він був талановитим. Без проблем їздили до Москви на фестивалі й записи. І досі його ім’я там поважають. Іноді буваю у відомого оператора Геннадія Зубанова. Завжди, коли приїжджаю, він ставить платівку Софії Ротару з піснями Володимира Івасюка.
Володимир Івасюк з Василем Стріховичем, Чернівці, 1975 р.
71
АНАТОЛІЙ КРИМ
драматург, секретар Національної спілки письменників України
СТАРИЧОК
З Володимиром Івасюком мене познайомив Юрій Рибчинський, здається, це було в 1973 році. Я годі навчався в Літературному інституті, а Юрій з Володею приїхали в Москву в своїх пісенних справах. Декілька днів вони пропадали на радіо, телебаченні, фірмі грамзапису «Мелодія», а в неділю запропонували мені поїхати з ними до композитора Екімяна, котрий жадав знайомства з людиною, що написала «Червону руту».
Дивно, що проживаючи в Чернівцях ми з Володимиром ні разу не зустрічались. Можливо, тому що в місті бував інколи - після армії я поїхав в Москву, вважаючи, що Чернівці в моїй бографії залишилось в минулому. А зустрівшись тоді, згадали перелік друзів, добра половина яких були нашими спільними друзями і приятелями, дивувались, чому доля нас водила різнми вулицями? Про Володю я чув , між іншим, як і решту двісті мільйонів радянських людей, але те, що він знав про мене, приємно здивувало. Хтось йому говорив, що в Москві вчиться «на письменника» краянин, котрий професійно грає на скрипці. От якраз скрипка (Володя й сам був прекрасним скрипалем) і зблизила настільки, що до будинку, де жив Екімян, ми під’їхали людьми, знайомими віддавна.
Олексій Гургенович Екімян, зустрів нас як і всі східні люди, був людиною хлібосольною і життєрадісною. З кухні, де метушилася його дружина, доносилися смачні запахи, котрі я, як студент, що столувався в громадських їдальнях не міг розшифрувати. Композитор, тим часом, нас знайомив зі своєю бібліотекою, художніми полотнами, елегантним роялем, при тому уважно слідкуючи за реакцією Володі. В цих спостережливих поглядах господаря, що вивчав свого гостя, нічого поганого не було, бо музика була його другим життям.
У вільний час від мистецтва він був генералом міліції, одним із керівників знаменитого МУРа. Поки Екімян займався Івасюком, я старався вивчити самого генерала, метикуючи, якби отримати доступ до п’ятнадцяти грубих зошитів-щоден- ників, ( про них мені прошепотів Юрій), сюжети котрих можна було переплавити в двадцять детективів чи п’ять фільмів на кшталт «Місце зустрічі змінити не можна». Але Екім’яна не цікавив якийсь студент-літератор, його цікавив Івасюк. Запросивши Володю до роялю, Олексій Гургенович, примусив його, в різних темпах, тричі програти «Червону руту», ніби пробував зрозуміти конструкцію складної іграшки, «розкрутити», розкласти музикальні фрази на деталі. Потім сам сів за інструмент і зі швидкістю кулемета став вдаряти по клавішах,
72
В. Івасюк, А. Крим, В. Стріхович, Чернівці 1977р.
пропонуючи свої композиції, зненацька піднявся і типово міліцейським жестом схопив Рибчинського за комір сорочки, і прокричав: «От! Ми з тобою повинні написати таку пісню, щоб за душу хапала!».
От тоді, в перший день нашого близького знайомства я зрозумів одну важливу рису характеру Володі — сором’язливість. Високоінтелігентний і скромний, відчував обтяжливі муки, коли слухав захоплення на свою адресу, намагався перевести розмову в інше русло, на крайній випадок на музику. Таким він і залишився в моїй пам’яті — скромним, інтелігентним, небагатослівним.
Після закінчення Літінституту я працював редактором на Чернівецькому телебаченні. З Володею тепер ми бачилися часто. Як тільки студія закінчувала ефір, видавши перед тим, чергову порцію колгоспно-пропагандистських програм, в напівтемних коридорах з’являлись музиканти, за режисерський пульт сідав Василь Стріхович й починалася напівлегальий запис фонограм пісень Володимира Івасюка.
Приходили Софія Ротару, Анатолій Євдокименко зі своїм оркестром, приїжджали Валерій Громцев, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич і до опівночі (а часом і до світанку) в студії звучала музика. Тепер дуже шкодую, що зі збігом років не збереглося ні єдиного кінокадра тих репетицій, резульатом котрих були нові пісні композитора. На щастя зберігся кінофільм «Червона рута», копію котрого мені на ювілей подарував Василь Стріхович і я маю інколи можливість переглянути його. Якими молодими і красивими були мої друзі!
Цей період в житті Володі був дуже плідним, не кількістю пісень, а їх якістю, якщо так можна сказати. Часом чуєш, що якийсь композитор написав пятсот пісень, тисячу, а в пам’яті залишаються тільки одна-дві мелодії. В Івасюка кожна пісня була приречена на довгий, постійний успіх.
Мені здається, Володя сумував за нічними музикуваннями в Чернівецькій студії і коли навіть переїхав до Львова, обіцяв, що скоро вирветься на тиждень, засяде за роботу на студії і все буде, як колись. Але вириватись вдавалося все рідше і рідше, часто він телефонував мені, або Стріховичу. Розмова була лаконічною: «Старичок, привіт! Поїзд номер такий-то, вагон такий-то. Зустрічай!». Це означало, що поїзд везе нам ящик львівського пива!
До речі, про Львів. Я інколи роздумую: чи спосібне місто зіграти головну роль в долі людини? Чи то доля вибирає в різні періоди твого життя місце, де тобі призначено бути? І чи можна перехитрувати долю, раціонально зважити все «за» і «проти» чергової зміни місця проживання?
Найчастіше всі ці роздуми пов’язані з Івасюком, тому що я був мимовільним свідком такого вибору, що повстав перед ним.
Сталося це в Ворзелі, на дачах Будинку творчості композиторів. Коли випадав вільний тиждень, або відпустка, завжди спішив до своїх друзів Юрія Рибчинського або Ігоя Поклада. На їх дачі мені добре писалося, думалося, та й взагалі було добре, тому що ти бачиш обличчя справжніх друзів, а не фізіономію секретаря партійної організації Чернівецької телестудії.
73
Часом у Ворзель приїжджав і Володя. Йому також було комфортно в цьому товаристві, ніхто до тебе не пристає з питаннями, як це тобі вдається писати шлягер за шлягером, чи який ти отримуєш за них гонорар. В один з таких приїздів Володя повідомив, що вирішив вступати в консерваторію. Може і комусь могло здатися, що його цікавило посвідчення члена Спілки композиторів, котре як відомо, не видавали без консерваторської освіти (ніби-то диплом міг бути адекватний до таланту), але насправді його вимогливість до себе знаходилась на високому рівні. Напевно вже тоді він задумувався над музичними формами серйознішими, ніж пісня.
Рішення Володі було нами прийняте на «ура» і Юрій Рибчинський, як людина діяльна, став кудись надзвонювати, запрошувати когось на дачу. Прийшов Мирослав Скорик, тодішній викладач Київської консерваторії. Після недовгих дискусій, музикування, чаєпиття, Скорик без коливань запропонував Володі здати документи в Київську консерваторію. Талановитий композитор і педагог передбачив, як він відшліфує цей самородок. Все складалося якнайкраще і всі ми, особливо Ігор Поклад і Вадик Ільїн, випускники Київської консерваторії, вважали що восени Володя осяде в Києві. Але як завжди соромлячись, неголосно відповів, що він вирішив навчатись у Львові. Не допомогли наші умовляння, розклади, заманливі горизонти і навіть такий аргумент, що дорога до Москви, в якій є Центральне телебачення і фірма «Мелодія», з Києва набагато коротша ніж зі Львова.
Володя повернувся до Львова. Недоброзичливці патякали, що він поїхав зваблений двохкімнатною квартирою, котра в Києві йому була покищо недосяжною. Я думаю, що все насправді було інакше. Звичайно, що це тільки мої припущення, але минуло більше як тридцять років, а вони чомусь не розвіялись.
В ті часи ми не дуже задумувались над тим, хто на якій мові розмовляє. Проблема мови ще не стала тоді «професією» для сотень бездарних політиків, котрі і сьо¬
годні не тільки не розуміють проблеми, але й не вміють ні на одній мові розмовляти грамотно. Володя завжди розмовляв по-українськи і це була чиста мова, мова людини, що виросла в інтелігентній професорській сім’ї письмненника Михайла Григоровича Івасюка. Він розмовляв по-українськи, він думав по-українськи, а це різні речі. Рідна мова для нього була повітрям, котрим ти дихаєш, але ти його не зауважуєш - смішно ж посекундно повторювати: «Я дихаю повітр’ям, котре як відомо є киснем і т. п.». Звідси і його потяг до народної пісні, до українського фольклору, котрий Володя знав глибоко, черпав з нього звуки, з котрих складав музику своїх пісень. Львів, на відміну від Києва в ті часи (та й нинішні теж) був українським містом, з твердими національними традиціями, з українською (нехай дещо своєрідною) мовою. В Києві нічого такого не було. По-українськи розмовляли деякі вперті письменники, нечисельна купка дисидентів й та частина української інтелігенції, що залишалася вірною своїм предкам. Навіть в українських театрах за кулісами актори переходили на російську мову. І те, що вибір Володі випав на Львів, не випадковість, не пошук якихось додаткових девідентів, й менш всього «квартирне питання». Напевне, підсвідомо він розумів, що без коріння йому не вдасться написати чогось вагомого, розгубить свій самобутній почерк, котрий так відрізняв його пісні від музики його колег. Хоч в кожному виборі існує своя пастка. В Києві композиторів рівних Івасюку було значно більше - Шамо, Білаш, Поклад, Скорик, Ільїн, а от у Львові рівня його талантів не було. І що повинна була робити професура Львівської консерваторії? Кричати «ура»? Як часто це й трапляється, навкруги особистості такого масштабу обов’язково повинні були сформуватися два табори: заздрісників, «жабоїдів» з одної сторони і підлабузників, лицемірів, спраглих до променів чужої слави і шелесту чужих грошей - з другої. Я не стверджую, що це й стало причиною трагедії, привело до неї, але з пісні слів не викинеш. Про дріб’язкову, підкилимну боротьбу львіського періоду можна було б говорити з більшою деталізацією, але для чого? З тих пір минуло тридцять років і піднімати зараз весь цей житейський бруд,
74
Анатолій Крим (крайній справа) на похоронах Володимира Івасюка 22 травня 1979р.
зітканий з пліток, пересудів, версій і багатозначних мовчанок залишилось головне: музика Володимира Івасюка.
Потім був тяжкий травневий день. А перед ним була ніч, коли в купе плацкартного вагону Василь Стріхович, Левко Дутковський, Назарій Яремчук і я їхали у Львів на похорон Володі Івасюка. Напередодні нас викликали в обком партії, де заввідділом пропаганди і агітації в присутності місцевих «вождів від культури» настирливо рекомендували утриматися від поїздки, мов, справа темна, незрозуміла, можливо навіть політична. Ми покивали головами, в знак згоди, що справа темна і поїхали.
Цілу ніч ми розмовляли про те, що сталося, а знали ми майже нічого - випадкові натяки друзів по телефону, придушені повідомлення «з-за калабані», котрі в ці дні здавалось глушили ще агресивніше, ніж щоденно. Відсутність офіційних повідомлень, табу на співчуття рідним і близьким лише зайвий раз скріплювали наші підозри, що смерть нашого товариша була страшною і жахливою.
Поїзд прибув до Львова о шостій ранку, і ми відразу поїхали на квартиру Володі, де вже находилися почорнілі від горя його родичі. Сюди ж в скорому часі прибули на автомобілі з Києва Юрій Рибчинський і Вадим Ільїн.
75
Анатолій Крим (четвертий зіва) на відкритті меморіальної таблиці В. Івасюку в Чернівцях. 1989 р.
Про похорон Володі написано і сказано багато, і в кожного, хто в той день находився у Львові, йшов за гробом на Личаківський цвинтар, свої спогади, свої відчуття. Я запам’ятав один епізод. Коли у двір заїхав катафалк, я з кимось виносив килим, щоб його простелити в автобусі. До мене з натовпу протиснувся якийсь незнайомець і стиснутим від ненависті голосом сказав: «Хочете везти? Понесемо на руках!». Гріб з тілом композитора понесли на руках, процесія розтягнулася на кілометер, а може й більше, зупинився весь транспорт. Смію думати, що це була не тільки дань шани й любові до загинулого, це був
спонтанний протест тисяч людей, котрі терпіли, коли в них віднімали свободу, мову, віру в завтрашній день, але котрі збунтувалися, коли влада захотіла ще й забрати у них пісню. Влада звичайно нічого не забула й нікого не пробачила, і жорстоко покарала тих, хто посмів сказати слово правди над могилою Івасюка.
Був на довгі роки викреслений із літератури один з друзів Володі - талановитий львівський поет Ростислав Братунь, довго «тренувала» надломленого горем батька Володі, вимагаючи щоб він «заспокоївся і не шукав праду про смерть сина». Влада пристально слідкувала за друзями композито¬
76
Володимир Івасюк на відпочинку. Кавказ, літо 1976р.
ра - акторами. Вперше після шестидесятих, влада сильно налякалась, зрозумівши, що навіть одна пісня може підняти народ з колін швидше, ніж десятки книжок підпільного «самвидаву». Кінець-кінцем, книжку можна спалити, знищити, заборонити, автора відправити на Колиму, а пісню в клітку не зачиниш.
Минуло тридцять років. Майже ціле життя. На естраді - нові течії, в літературі - нові напрямки. Таке враження, що люди мистецтва шукають невідому квітку, що має силу зачаровувати багатьох. Дай Боже! Маючи перед очима приклад хлопця з Чернівців, котрий давно знайшов
цю квітку і подарував її всім нам. От тільки зістаритися Володя не встиг, хоч і багатьох друзів кликав добрим зверненням - «старичок». В його розумінні це було вищою довірою, як запрошення жити дружньо і до старості. Багато чого не встиг зробити в цьому житті - не дописав музику, не створив сім’ї, не виростив сина. Але те, що він залишив за тридцять років (всього тридцять!) свого життя, вповні достатньо, щоб залишитися в історії України.
77
ЛЮБОМИР КРИСА
художник, видавець
заслуэ/сений працівник культури України
КОЛИ Я ДУМАЮ ПРО ТЕБЕ
Моє перше знайомство з Володимиром Івасюком було заочним, через пісню, коли вперше почув «Червону руту». Я стояв перед телевізором, зачарований і приголомшений красою мелодії і тексту, так гармонійно і вишукано поєднаних. Згодом з’явився музичний фільм «Червона рута», де вперше ми побачили плеяду молодих, красивих і талановитих наших співаків, в мистецьки стилізованих українських костюмах, а серед них і Володимир Івасюк. У мене навіть гадки не було, що ми колись познайомимося.
Серпневого вечора 1971 року, мій шваґер професор медицини Іван Дмитрович Тимчук запитав мене, чи не хотів би я познайомитись з Володею, знаючи про моє захоплення його піснями, естрадною музикою взагалі. Хто би не хотів? То я з радістю й погодився.
Володя приїхав до Львова в справі переводу на навчання з Чернівецького до Львівського медичного інституту, так як хотів розпочати одночасно навчання і в Львівській консерваторії. Це тоді мене вразило - молодий, популярний, а вважає за потрібне здобувати ще одну освіту, музичну. Переводу сприяв ректор медінституту - професор Михайло Васильович Даниленко, який мав великий пошанівок до людей мистецтва.
Зустрілися ми в ресторані «Інтурист» (тепер «Жорж»), куди Володя прийшов разом з батьком, Михайлом Григоровичем Івасюком. Володя виявився гарним, синьооким, широкоплечим хлопцем, середнього зросту, позбавленим будь-якої манірності та зарозумілості. Михайло Григорович - високий, елегантний, стриманий, по-юнацьки стрункий і підтягнутий. Вечір пролетів дуже швидко, я з великою приємністю слухав цих людей - високоосвічених, справжніх інтелектуалів, в чому я й переконувався у всі наступні роки. Мене вразила вишукана, літературна мова, м’яка специфічна буковинська вимова. В їх товаристві треба було думати, що і як говорити. Так сталося, що за сусіднім столиком сидів мій приятель - диктор Львівського радіо Орест Богонос, то ж я відразу їх і познайомив. Товариство виявилося напрочуд цікавим, веселим, розмови захоплюючі. Орест, запросив нас до себе додому, показав плідні результати свого захоплення - вишиванки (він дуже гарно вишивав) і на пам’ять про знайомство подарував Володі і батькові по вишиваній краватці.
З часу переїзду Володі до Львова ми бачилися дуже часто, я познайомив його зі своїми друзями, приятелями, а він відповідно, будучи дуже комунікабельним, приємним
78
Володимир Івсісюк і Любомир Криса. Гагра, 1976р.
в спілкуванні знайомиться з багатьма співаками, поетами, художниками. Роботи в нього було багато - навчання в медичному інституті та в консерваторії, побутові незручності в новому місті, а він веселий, життєрадісний, захоплюється архітектурою Львова, відвідує музеї, концерти і через деякий час дивує нас новим гарним твором «Пісня буде поміж нас», яку виконав з Віктором Кострижем - буковинцем, студентом консерваторії (музикантом від Бога), а згодом з Олегом До- рошем (дуже гарним співаком, з яким я його познайомив).
Володя був цікавою особистістю, дивував своєю обізнаністю в царині музики, мистецтва, філософії. Був уважним співрозмовником, умів слухати і говорити, мав ґрунтовні знання з української та світової літератури. А як він умів красиво сміятися! Які у нього були веселі жарти, суміш ме¬
дичних і музичних анекдотів та бувальщин. Він був душею товариства.
Коли Володя отримав двокімнатне помешкання, глянув на стіни і сказав: «Старий, в таких кольорах ні працювати, ні жити не можна!». Майстри все перебілили, а Володя сам спроектував меблю (тоді ж годі було щось нормальне купити в магазинах), дуже функціональну, гарну для роботи і життя. Замовив її на Буковині, а коли її привезли пізно вночі, приїхав за мною, щоб допомогти дати їй лад. Трохи Володя прорахувався в розмірах, то ж ми з братом ніяк не могли пропхати її в двері. З ним було цікаво навіть в таких курйозах.
Маючи високо естетичний смак, постійно облаштову- вав своє помешкання, прикрашав народними виробами, котрі привозив з поїздок в Карпати, які дуже любив. Був закоханий в народні ремесла. На стінах висіли портрети батьків, сестер, надавав великого значення гарному інтер’єру від того в кімнатах було затишно і гарно. Якось зайшов до Володі, до нього приїхав з Буковини двоюрідний брат Анатолій, лікар, який був на курсах в львівському медінституті, а посеред кімнати лежить гора паралонових губок. Я остовпів. Хлопці пожартували, посміялися і зізналися, що хочуть з них зробити звукоізоляцію на вхідних дверях, щоб не заважати сусідам, коли Володя грає на фортепіано. Я десь роздобув вишневий шкір- замінник, обтягнули двері, оббили декоративними цвяхами, вийшли гарні і стильні.
Володя був надзвичайно делікатною людиною. Жила над ним гарна сусіда, коли йому треба було допізна працювати, він заходив до неї і запитував дозволу на музикування, на що вони йому відповідали: «Володю я так за день напрацююся, а коли ти граєш, я так гарно засинаю, то ж грай дитино, грай».
Крім музики і медицини захоплювався ще Володя фотографією, кінозйомками, прекрасно малював, а влітку виїжджав на море і плавав з маскою. Міг розповідати про підводний світ і його красу - годинами. Мав в планах художньо оформити один з батькових романів. Йому напрочуд все
79
Володимир Івасюк і Любомир Криса на відпочинку в Карпатах, весна, 1973 р.
80
легко вдавалося. Знаю, що портрет - один із найскладніших жанрів в художньому ремеслі, яке ж було моє здивування, коли, згодом, показав свої роботи. Звичайно, це не професійні твори, але ж головне в портреті не анатомічна подібність, а передати душу людини зсередини.
Володя любив кіно, він був кіноманом, обожнював наше поетичне кіно та світову кінокласику, міг декілька разів передивлятися фільми, кожен раз бурхливо їх сприймати, безпосередньо реагуючи веселим сміхом.
Я часто себе запитував: «А звідки ж в тебе ті чари?». І коли я познайомився з його сестрами і батьками, я зрозумів, що талант у нього - від Бога, а освіченість, працездатність, ерудованість - результат важкої праці, щоденної праці його батьків над вихованням своїх дітей. Коли ми одружувалися з його сестрою Галею, то Володю турбувало все: весільна зала, святковий стіл, які будуть музиканти, сукня та прикраси Галі. Він був нашим дружбою на весіллі.
Володя був дуже люблячим, уважним сином і братом. Не було такого дня, щоб він не телефонував до батьків, не поговорив з Галею та Оксаною, писав листи. Епістолярний жанр у їхній родині був у великій пошані.
На відпочинку він завжди цікавився історичними цінностями краю, де перебував, був швидким, допитливим і невтомний. Пригадую, коли ми приїхали в Гагри, де відпочивали батьки з Оксаною, декілька днів знайомилися з незвичною для нас і красивою природою,захоплювались густим евкаліптовим запахом, шумно і азартно грали в нарди. Не минуло й декілька днів, як він заагітував нас на поїздку на озеро Ріца, Новий Афон, де з захопленням розглядав старовинні розписи монастирської церкви, Сухумі, де в комісійному магазині (портове ж місто!) купив гарну японську кінокамеру.
Володя захоплювався фотографією з дитинства, тому в родини такий великий фотоархів. У ті часи, розпошире- ною була чорно-біла фотографія, а кольорова у використовувалась зрідка, через велику трудомісткість. Я вивчив цю технологію і Володя зразу ж зацікавився нею, приходив на
В. Івасюк, з сестрами Оксаною і Галею, Л. Криса. Кавказ, 1976 р.
81
Володимир Івааок. Львів, 1978р.
82
Л. Криса, Л. Свдокименко,
О. Івасю к, I. Тим чу к, С. Рот ару,
М. Даниленко, В. Івасюк. Львів,
20.08.1976 р.
науку, а якось каже: «Давай посперечаємось. Скільки ти зробиш фотографій за ніч?». Я відповів, що небагато, може зо два десятки. Володя пообіцяв зробити 50 світлин, а я тільки з того посміявся. Наступного дня з самого ранку запросив приїхати і подивитися на результати нашої суперечки. Перше враження - в хаті погром! Працював Володя на кухні, вікно закрив щільним коцом, збільшувач з ванночками (хімією) на столі, а ополіскувати бігав у ванну. Вздовж цієї дороги сіро-білий лінолеум на підлозі перетворився на різнобарвну велику пляму від хімікатів. Але в кімнаті, на підлозі лежало 50 гарних кольорових світлин! Я суперечку програв, а Володя мусів міняти лінолеум, бо був зіпсований назавжди. Виходили ми з ним і на «пленер», тобто, на природу,
на фотозйомки. Треба було бачити Володю за роботою, він віддавався їй повністю, забував про все інше, крім неї не існувало більше нічого.
Незадовго до трагедії 1979 року він ділився зі мною планами на майбутнє, а в планах - закінчення консерваторії, а також переїзд у Київ на постійне проживання, розповідав, що вже розмовляв про те з київськими друзями. А які були творчі плани! Квітень, травень 1979 року все змінили, а Володя знайшов вічний спокій на Личаківському цвинтарі. Я дякую Богові, що ввів мене у цю українську родину, дозволив розділити з ними всі радості і печалі, горе і смуток. Залишилась нам творчість Володі, яка всіх нас об’єднує, бо його пісня завжди буде поміж нас.
83
НАТАЛІЯ К0ЛЕСНІЧЕНК0- БРАТУНЬ
кандидат філологічних наук доцент Дипломатичної академії України, завідувач секретаріату Комітету ВР України з питань культури і духовності
В ТЕБЕ ТІЛЬКИ РАННЄ ЛІТО
Журнал «Віче» , Ольга Клейменова
У Володимира Івасюка є пісні на власні тексти, є - на вірші Гончара, Рибчинського, Павличка, Петренка, Куд- лика, Стельмаха й інших авторів. Та спільна творчість із Ростиславом Братунем воістину етапна. На львівському життєвому відрізку Івасюка від дружби та роботи з відомим поетом (його не стало 1995 року) народилося три десятки творів.
Дочку Ростислава Братуня, очевидицю того піснетворення «Віче» розпитало про...
... Перше враження від Івасюка.
Яким залишився в пам’яті? Якщо йдеться про візуальний образ, то чомусь згадую Володю в яскраво-жовтій сорочці й піджаку дуже насиченого синього кольору. Модна краватка, модне взуття доповнювали образ впевненої в собі молодої людини, таким він згадується мені. Ще він дуже любив вишукані парфуми. Взагалі-то запах найбільше запам’ятовується. Був естет. Бачив, що йому пасує, зокрема під його очі... Вони були голубі з поволокою...
Без сумніву, Володимир Івасюк - яскрава постать. Є особистості талановиті, проте зовні сірі. Але не Володимир. Він подобався не одній дівчині, жінці, на нього звертали увагу. До того ж одразу було помітно, що ця людина з мистецьких кіл, хоч і медик за фахом. У ньому відчувалося розкріпачення.
... Людину, що обростає міфами й від того ніби стає статичною.
Володя був рухливий. Стежив за зайвою вагою. Він любив спорт, плавати. Тобто до своєї зовнішності, фізичної форми не був байдужий.
... Вплив Івасюка на тодішню молодь.
Для моїх ровесників і старших від мене він був кумиром. Його ж бачили по телевізору. Тоді «Червона рута» гриміла не лише по Україні. Пам’ятаю, ідеш центром Праги й із ресторану лунає ця пісня. Так само в Парижі. Тобто Володя рано пізнав велику славу. Нині думаю, що дуже важко було втримати її тягар. Гадаю, йому це вдалося.
... Зіркову хворобу.
Якщо брати оточення, в якому він спілкувався з моїм батьком, то жодної зіркової хвороби не спостерігалося. Був надто розумний. Коли людина має певний інтелектуальний потенціал, культуру, це не загрожує. Його родина — українська інтелігенція з великої літери. Батько, відомий письменник, теж естет у всьому. Мама, яка завжди відзначалася
84
вишуканістю культури поведінки. Улюблені сестри. Там інакше й не могло бути. Швидше Володимир сприймав славу іронічно.
... Співавторство з поетом Братунем.
Ще до переїзду Володимира до Львова мій тато добре знав його батька. А Володя, ще мешкаючи в Чернівцях, зацікавився поезією мого батька. І хотів писати на його вірші музику. Батько був уже тоді відомий не лише як поет, громадський діяч, а й автор пісень. Він працював із Кос- Анатольським, Колессою, Скориком. Перший український твіст (і взагалі, гадаю, чи не перший твіст на радянському просторі) - «Не топчіть конвалій», створений у співавторстві зі Скориком, проривний, скандальний. На вірші Ростислава Братуня написано понад 200 пісень. Не знаю, чи ще хтось із українських поетів-піснярів мав стільки. З Івасюком -ЗО. Це дуже багато.
Тож спочатку Володя прийшов до нас додому як син друга, але вже відомим автором «Червоної рути», «Водограю». Дещо пізніше батько для нього став рідною людиною. Друзів, близьких духовно й інтелектуально у Володимира було не так багато, й серед них помітне місце посів Ростислав Братунь. Вони були в чомусь співзвучні. І дружба їх пов’язувала не лише творча, а й людська. У мого батька завжди було доволі юне оточення. Його внутрішня молодість приваблювала людей. Один із них Володя.
У Львові залишилося фортепіано, за яким вони не один вечір працювали. Ще любили гуляти. У нас був фокстер’єр Джой. Вони його не пускали до кімнати, коли писали. Пес увесь час поривався бути присутнім при цьому, та оскільки поводився не завжди ґречно, його виганяли. Нині татові друзі згадують ці прогулянки з Ростиславом Братунем і його песиком.
... Якість текстів.
Володимир Івасюк належав до композиторів, які дуже критичні до слів у пісні. Він сам, ви знаєте, писав вірші. І якщо вже працював із автором, то вимагав такого тексту, що відповідав би його уявленню про якість. Це його
Львів, 1978 р.
позиція як композитора: слова та музика мають бути рівноцінні.
... Нюанси співтворчості, які не всім відомі.
Є така «Пісня про тебе» - слова батька, музика Іва- сюка. Скажу вам, що ця пісня була про Україну. Нинішнім молодим поколінням здається абсурдним, що не можна було
85
озвучити любов до України. Та відданість, що звучала в словах і музиці, була б у ті часи визначена як буржуазний нацо- налізм. Тому автори й назвали твір завуальовано.
Ще цікавий спогад. Позаторік у Києві відбувся вечір пам’яті мого батька - на честь 80-річчя. Там уперше пролунала «Елегія», остання пісня Івасюка. Вона у зовсім несподіваному стилі написана, ближче до італійської пісенної традиції. Твір дуже неординарний, експресивний, трагічний, сучасний. І, як завжди, на високому рівні. Це - доказ, що Володя пішов від нас на злеті.
... Виступ Ростислава Братуня на похороні композитора.
Той похорон - перший політичний захід, який відбувся у Львові. Національне відродження тоді ще було далеко попереду. Певне, від особистості Івасюка й справді така сильна енергетика йшла, що він пробудив маси, подолав страх багатьох. Прихід на цей похорон означав майбутній шлейф неприємностей... Володя - романтичний герой. Романтичні герої - молоді, красиві, творчі, незвичайні, які
на злеті відходять. І коли такі персонажі з’являються в історії, вони перевертають усе навколо. Тож на похороні Володі вперше відбулася саморганізація народу.
Мій батько відчував відповідальність за цей похорон. Його викликали до обкому партії та попередили: якщо станеться провокація, на нього чекає взагалі невідомо що. І люди на цвинтарі, мабуть, розуміли: треба дотримуватися рамок, щоб не сплюндрували святий акт прощання.
Для батька це був цілком усвідомлений вчинок: залишитися вірним своєму другові. Пам’ятаю його розмову вранці з дідусем, який казав: «Славко, ти розумієш, що то означає для твоєї родини?». Він усвідомлював. Йому пророкували, що буде безробітним. Так і сталося. Ростислав Братунь очолював обласне відділення Спілки письменників. Після промови на похороні з посади його звільнили. Ще шість років по тому не мав права друкуватися. Та цей виступ органічний для мого батька... Йому й раніше забороняли публікуватися. Він серед багатьох, хто тоді, маючи таку посаду, подавав
86
руку дисидентам. Був людиною вчинку. Похорон Івасюка й завдяки батькові перетворився на таку акцію. Він виступив і сказав те, що мав сказати про Володю.
... Версію смерті Івасюка.
Нині з’явилося багато статей про те, як він помер. Але я не хочу порушувати цю тему з простої причини. Вважаю, так можна опуститися до якоїсь бульварщини. На це не маю права. Бо дуже шаную пам’ять про цю людину. Поважаю його родину: батька, який присвятив синові збірку та спогади у прозі. Мати, серце котрої розірвалося навпіл. Двох високопо- рядних сестер, яких Володя любив, плекав і які нині - мої подруги.. . Володя не потребує популярності в плані смакування подробиць загибелі. Доля неординарної особистості склалося трагічно. З’ясовувати, хто «відкоригував» цю долю - справа професіоналів. Не нам із вами влаштовувати якесь слідство. Так, правда має бути повернута. То була, без сумніву, неприродна смерть. Але вдаватися до пікантних деталей, згадувати, хто що казав... Собі цього не дозволю.
Похорон Володимира Івасюка, 22.05.1979р.
Наталія Братунь з бабусею Оксаною Михайлівною в день похорону В. Івасюка. 22.05.1979р.
87
ЄВГЕН СТАНКОВИЧ
композитор, голова Національної спілки композиторів України, народний артист України, Герой України
ЗВІДКИ В ТЕБЕ ТІ ЧАРИ?...
Дивовижно складаються людські долі. Одному судилося спокійне життя, сповнені праці, людського щастя, усього того, чим живе людина на землі. Іншому... Є долі - наче блискавки, які вихоплюються раптово, висвітлюють найзаповітніші куточки людської душі і надовго, може, і назавжди залишають свій відблиск у людській пам’яті. До таких людей належить Володимир Івасюк.
На нашій пам’яті, шановний читачу, коли в музичне життя усієї країни увірвався «чистою водою синіх гір» могутній і вибуховий талант Володимира, який у певному розумінні зачарував мільйони людей дивовижною, ні на кого схожою природною пісенною стихією. Можна сказати, що він поставив усіх перед фактом свого незвичайного феномена... Цей феномен складався не тільки з його «біологічної» музичної обдарованості. Окраса таланту композитора йшла від його дуже яскравого поетичного обдарування. Композитор і поет, він бачив світ скрізь мелодійні образи, близькі до народної української поезії.
Основна поспівка пісні «Червона рута» зіткана з дуже близьких українському серцю ліричних інтонацій. «Водограй» з його «коломийкістю» в інтонаціях і ритміці сприймається як осучаснений фольклорний взірець. У своєму танго «Я піду в далекі гори» Володимир Івасюк
88
можливо, перший звернувся до тонкої музичної стилізації, що потім музикознавцями була названа стилем «ретро».
Надзвичайно використовував композитор модні поміж молоддю в той час, сучасні естрадні форми. Можливо, цей яскравий симбіоз усталених народних інтонацій і модних «шлягерних» ритмів, сучасних, світлих ансамблевих звучань і породив «феномен Івасюка».
Володимир Івасюк дуже відповідально ставився до свого таланту. Кожна пісня виникала внаслідок глибоких, часом тривалих роздумів. Відчувши необхідність у справжній композиторській освіті, він вступив до Львівської консерваторії. Перед Володимиром Івасюком відкрилися нелегкі творчі шляхи, але він не встиг зробити всього, що міг, не виповів до кінця свою пісенну душу...
89
МИРОН КИПРІЯН
народний художник України, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка
НЕСКОРЕНА ВЕЛИЧ
То була вікторія, то була перемога! Нечуване явище в театральному середовищі України, - я маю на увазі постановку вистави «Прапороносці» за романом Олеся Гончара на сцені Львівського академічного драматичного театру ім.. М. Заньковецької. Був 1975 рік.
Ще задовго до цієї миті театр готувався до майбутньої вистави. Я вирішив сценічне оформлення, макет якого дуже сподобався авторові твору О. Гончару. До речі, наш театр був єдиним серед театрів України, що отримав дозвіл від автора на реалізацію його твору на сцені. Тоді, у той час, наш колектив ще не знав, за яку важку справу ми беремося, але ми були молоді, повні енергії і творчого завзяття. А колектив підібрався у нас прекрасний і талановитий, тепер це вже добре відомі прізвища всім шанувальникам театру: Лариса Кадирова, Богдан Ступка, Богдан Козак, Федір Стригун, Віталій Розстальний, Анатолій Хостікоєв, Василь Сухіцький, Олександр Гринько, Віра Іполінська - то далеко неповний перелік. Режисер Сергій Данченко, який очолював творчу групу, з усією серйозністю і надзвичайною любов’ю готував цю виставу.
Залишалося знайти композитора котрий написав би музику до вистави, і наш керівний не вагаючись запропонував це зробити Володимирові Івасюку.
90
Я пам’ятаю, як загорівся роботою Володимир! Треба було бачити його великі сині очі, що випромінювали радість хвилювання від майбутньої роботи.
1 вона почалася в усіх, не без творчого страху і сумнівів, але хто його не відчуває в мистецькому запалі! А потім щоденна тяжка праця всієї групи. Володя багато спілкувався з кожним нас, зокрема розпитував мене про кожну сцену у виставі, навіть про призначення тих чи інших технічних пристроїв. Його цікавило геть усе, довго й часто розмовляв з режисером, був присутній майже на всіх репетиціях. Ми звикли, що він завжди в театрі серед нас.. Уже через декілька днів Володимир приніс перші варіанти майбутньої музики до вистави. Вражала його велика працездатність, талановитість і серйозне ставлення до праці. Він вживався у дух часу, пройнявся настроєм, характером людей, що жили у виставі.
А ще Володя був чудовим співрозмовником. Він умів слухати і розуміти суть розмови чи ідеї, що сповідувалась у ній, у нього був аналітичний склад розуму. Я вважаю, що такі люди здатні не тільки акумулювати думки, а й віддавати їх інтерпретованими, тобто в контакті з ним вироблявся особливий дух - дух творення, індивідуальності. Напевне це і була таїна творення, котру ще ніхто не розгадав. З ним було всім легко і просто працювати, ми розуміли один одного з півслова.
Принагідно хочу згадати один момент із нашої праці над виставою. Може, він і не має прямого стосунку до Володі, але вказує на дух, що панував у нас. Це був дух пошуку і новаторства. У ті часи ще ніхто не використовував на сцені дим, що масово заполонив тепер усі дійства на сцені. Ми напевне були першими, що захотіли це зробити. Очевидно, що й техніки для того не було, тож рішення було прийняте непросте. Під сцену посадили кількох працівників сцени, що полюбляли курити, і вони із задоволенням смалили свої сигарети, а дим випускали через спеціальні труби на сцену. Такий «перекур», звичайно, не міг сподобатись нашим пожежникам, але мистецтво перемогло.
І от прем’єра! То був тріумф! Це була вершина нашого мистецького кредо, вкладеного в цей твір. Ми працювали всі разом на цей величний пам’ятник, присвячений людській порядності і гідності, символ перемоги добра над злом.
Якщо ж говорити про музику, що її створив Володимир Івасюк для вистави — то це окремий твір, шедевр, який має право на самостійне існування. Це прекрасна симфонія, котру можна слухати як завершений твір - це моя, може, суб’єктивна думка, урешті-решт, я не музикознавець, нехай про це говорять професіонали. Знаю тільки одне, що зразу після прем’єри вистави Олесь Гончар прийшов за куліси і подякував усім за прекрасну виставу й окремо відзначив музику до неї. «І де такий взявся?!» зі словами І. Франка до В. Винниченка звернувся О. Гончар до Володимира Івасюка, обнявши його.
Відтоді минуло багато часу, вже давно не ставиться ця вистава на сцені нашого театру, немає серед нас і авторів, і музики, і твору, але пісня з вистави «Полкове знамено» жива, і її згадують та співають актори театру.
Сьогодні можемо тільки шкодувати, що свого часу вистава не була знята на кінострічку, бо на наше нещастя декорації до вистави згоріли в пожежі на складі, а авторський колектив розпався.
Згодом, коли частина акторів театру разом із режисером Сергієм Данченком переїхала до Києва, режисером
нашого театру було призначено Володимира Опанасенка. У нього виникла ідея створити виставу «Юрко Крук» за однойменним твором Петра Козланюка. Писати музику до цієї вистави було знову запропоновано Володимирові Івасю- ку. Я готувався до нових зустрічей з Володею для спільної праці над виставою. Зустріч з ним усе відкладувалась через його зайнятість або відсутність у Львові. Минала весна 1979 року - і раптом театром прокотилася страшна звістка про смерть нашого композитора. Це був шок для усіх нас, розум відмовлявся сприймати цю звістку, у нас із ним було ще стільки планів...
...Я був на похороні Володимира Івасюка, як і тисячі людей, що прийшли провести його в останню дорогу. Хто знав Володимира, його велику жагу до життя, бачив його усміхнене обличчя, слухав його чистий голос, ніколи не повірить в офіційну версію причини смерті.
Його смерть могла бути потрібна тільки нашим недругам - одвічним ворогам України.
Ескіз декорацій до вистави «Прапороносці»
91
СВЯТО ЮНІ І ПІСНІ
У Хмельницькому триває республіканський фестиваль комсомольської пісні, присвячений 60-річчю ЛКСМ України.
Переможці фестивалю визначені, нагороджені дипломами і спеціальними призами. Про фестиваль, його учасників, найбільш пам’ятні моменти наш кореспондент Світлана Кабачинська веде розмову з головою журі, заслуженим діячем мистецтв УРСР, лауреатом республіканської премії імені Островського, секретарем Спілки композиторів СРСР Мирославом Михайловичем Скориком і членом журі композитором Володимиром Івасюком. (Це останнє інтерв’ю В. Івасюка).
Фестиваль. Про нього сповіщають сотні барвистих афіш, розклеєних у найвіддаленіших куточках міста. Про нього чуєш у наповненому людському потоці на вечірніх вулицях, в магазинах і кінотеатрах.
Найкращі концертні зали міста віддані комсомольській пісні. Уже третій день в обласному музично-драматичному театрі ім. Г. Петровського звучать мелодії молодості. А коли затихнуть останні акорди напруженого творчого змагання, і члени представницького журі зроблять останні записи, настає час концертів. І знову до пізнього вечора у Будинках культури і театрах, на заводських сценах і у сільських клубах лине полум’яна комсомольська пісня.
М. Скорик. З кожної області приїхали на фестиваль два солісти і один ансамбль - переможці обласних конкурсів комсомольської пісні, тобто першого туру фестивалю. Уже тут, у Хмельницькому, відбувається другий тур. Його переможці були рекомендовані для участі у третьому, заключному, конкурсному прослуховуванні за результатами якого визначилися лауреати. Так що роботи у журі було багато, але ми їй раді.
В. Івасюк. Так, було приємно працювати - приємно саме тому, що складно. Коли, скажімо, є група учасників відверто слабких, справа простіша. На нинішньому конкурсі вокалісти і колективи у більшості цікаві, здібні.
Кор. Фестиваль комсомольської пісні, що відбувся у ці дні в Шепетівці та Хмельницькому, уже шостий. Наші міста прийняли естафету від Краснодона, Жданова, Керчі, Кривого Рогу, Каховки. Наскільки мені відомо Ви, Мирославе Михайловичу, входили до складу журі на кількох попередніх фестивалях. Чим виділяється серед них нинішній, що найбільше його характеризує?
М. Скорик. Підвищився рівень ансамблів - це одразу впадає в очі. На попередні конкурси потрапляли іноді слабкі колективи. Тепер же вимогливість до вокально-інструментальних ансамблів значно зросла, і результати конкурсу
- яскраве тому підтвердження. Правда, першого місця журі вирішило все ж не присуджувати - щоб заслужити його, треба ще працювати і працювати...
В. Івасюк. Хочу сказати про відкриття фестивалю - студентський ансамбль з Дніпропетровська. Молодий ще зовсім колектив, але з власним почерком. Упевнений, що коли зможуть його учасники поставити ще вищі вимоги до себе
- «будуть з них люди». Мені дуже подобається, що вони люблять (підкреслюю це слово) пісню.
Кор. До речі, хто з учасників фестивалю Вам сподобався найбільше?
В. Івасюк. Власне, наша думка вже висловлена у підсумках конкурсу... Хочу ще раз згадати про соліста Київсько-
92
го мюзикхолу Миколу Гнатюка. Перше місце, гадаю, він заслужено поділив з Тамарою Плющ.
Кор. Особливо приємно це чути, бо обидва переможці - наші земляки. Тамара - викладач Кам’янець- Подільського педагогічного інституту, Микола, який на конкурсі представляв Київ, родом з села Монастирок Яр- молинецького району. На заключний концерт приїхав його батько - поздоровити з перемогою... З Ярмолнеччини і брати Вадим та Євген Гжегожевські, що навчаються на другому курсі педінституту в Кам’янець-Подільському: закінчили Солобковецьку середню школу, два роки вчителювали у Шарівці, тоді й почали співати разом і, як бачимо, не без успіху...
М. С ко рик. Так, Поділля - співучий край, і ваші представники на конкурсі підтвердили це. Звернув на себе увагу журі і соліст ансамблю «Подоляни» Володимир Любко, нагороджений спеціальним призом редакції газети «Молодь України» за краще виконання найпопулярнішої пісні фестивалю «Комсомольські костри».
Кор. У конкурсі брали участь самодіяльні колективи і професіональні виконавці. Була якась різниця в оцінці їх виступів?
М. Скорик. Ні, критерій був однаковим для всіх учасників. Та й, скажу чесно, деякі самодіяльні виконавці не поступалися майстерністю перед професіоналами...
Кор. Деякі ансамблі виконували твори своїх керівників. Наприклад «Черемош» співає пісню Л. Затуловського «Забудь печаль», харківський ансамбль «Це - ми!» - пісню протесту Б. Кисельова «Кумпорсіто». Як Ви до цього ставитеся?
М. Скорик. Це тепер модно, хоч я все-таки проти такого шляху в музику. У багатьох випадках зменшується вимогливість автора до себе - я керівник, значить ансамбль пісню співатиме. Названі твори непогані. Але більшість пісень керівників ансамблів ми змушені були зняти з конкурсу через їхній низький рівень.
Кор. Фестиваль був дуже насичений подіями. І все ж - що найбільше запам’яталося?
В. Івасюк. У Шепетівці після відкриття відбувалися концерти. Зали, на жаль, не могли вмістити всіх. Почалися виступи, а бажаючих біля Будинку культури не зменшувалося - слухали з вулиці...
М. Скорик. Не буде неправдою, коли скажу, що запам’ятався кожен день. Апогей, звичайно заключний концерт. Хочу подякувати всім організаторам фестивалю і всім його учасникам. Шкодую лише, що не було можливості докладно поговорити з кожним, проаналізувати творчий доробок. Фестиваль дасть артистичну путівку не одному з його учасників. Ну, а те, що він засвідчив велику популярність комсомольської пісні на Україні - безперечно. І я впевнений, що рівень її створення і виконання з кожним роком зростатиме. Адже пісня, коли вже звучить в людині, не розлучиться з нею ніколи...
Газета «Радянське Поділля» 25 квітня 1979року
Весна у Львові 1973 р.
93
ДМИТРО ГЕРАСИМЧУК
письменник, лауреат літературної премії імені Маркіяна Шашкевича
12.09.1942-4.07.2001
ТАК БАННО І СУМНО У СВІТІ...
Банно, що аж ну! Коли задивишся у своєму так званому робочому кабінеті на карточку, на якій Володимир Дубае, фотокореспондент, зазнимкував колись Володю, журналіста Богдана Гнатовського, мене у Спілці письменників. Коли слухаю пісні доньки Лесі в її ж таки виконанні. Бо її благословив на пісенну дорогу саме мій незабутній краянин. (Буквально недавно один журналіст у розмові зі мною скептично зауважив: тепер можна писати що завгодно про Івасюка. Ніхто ж не опротестує. Точно. Саме так і чинить чимало самозванців, більшість з яких навіть в очі не бачили живого юного Маестро. Мені ж то пощо? Я взагалі вважаю, що ще дуже й дуже мало написав про Івасюка. А познайомив мене з ним тодішній студент Львівського медінституту, співак-самородок Олег Дорош, а я вже Володю з Богданом Стельмахом, Романом Кудликом. Пощо мені щось вигадувати? Це все одно, що наговорювати на себе, що ти безнадійно хворий...)
Банно і сумно у світі, коли згадуєш наші нічні розмови на вулиці Дунайській у Львові. Тоді Володя надто вже переживав, що не йдуть так популярно до людей, як, приміром, «Червона рута» чи «Водограй», його нові пісні. Ну, звідкіля йому було знати, що з часом кожен його музичний рядок стане визначним явищем у нашій культурі! Тоді ж я йому сказав, заперечуючи: «А пісня буде поміж
94
нас»? Ця пісня була вперше виконана Володею з Олегом До- рошем у мене на дні народження.
Банно і сумно у світі, коли ходжу вулицями столиці Буковини - Чернівців і майже взагалі не чую сьогодні рідної, а отже - й Івасюкової мови. Коли у так званому «національному» хіт-параді першої програми Українського телебачення взагалі відсутня, за певними винятками, українська пісня. То який же це національний хіт-парад? Звучать пісні чужою мовою, і коли б то кращі були за наші. Взагалі це «відходи» від справжнього прекрасного мелосу Росії. Я вже не кажу, що «заінтернаціоналізоване» Українське телебачення вперто замовчує ім’я Володі Івасюка, не популяризуючи його видатних творів, інша річ - Українське радіо. Це справді Українське радіо, а не , перепрошую, «інтернаціональне» з однією витріпаною мовою; Інтернаціонал належить лише одній мові.
Банно і сумно у світі, що вже не зайде Володя до мене у «Ленінську молодь»(тепер «Молоду Галичину», та й мене нині уже там немає), не засмалить міцної цигарки і не скаже: «Пропонують мені створити українську оперету, як дивишся на це?». Я безапеляційно відказував: «Як, як, - позитивно. В нас же практично то не оперети, а (перепрошую за повтор) - суцільний одномовний «Інтернаціонал». Володя зиркнув у вікно з останнього поверху на проспект Т. Г. Шевченка (ре-
Володимир Івасюк з Богданом Стельмахом і Дмитром Герасим- чуком. Львів, 1973 р.
Володимир Івасюк (перший зліва, другий ряд) серед письменників Львова, на передньому плані Роман Дідуя а і Левко Різник. 1972 р.
Друзі Володимира Івасюка: Дмитро Герасимчук, Богдан Гнатов- ський, Богдан Стельмах. Львів, 1972 р.
дакція була тоді там) і пакнув смачно: «А тексти хто би написав?». Мені не треба було вигадувати «велосипеда», і я, не замислюючись, сказав: «Якщо українська, то тільки Стельмах або Кудлик».
Українська оперета так і не з’явилась досі, бо не стало Володі...
Банно і сумно у світі, що не втраплю вже на його день народження, а він - на мій. Останнього Володиного дня народження ми були у нього: Ростислав Братунь, Роман Кудлик і я. Певна річ, батько, мати, сестра... Він радів, мов дитина, коли я подарував йому величезного плюшевого медведя (може, ляльку?)!
Пісню, яка буде поміж нас, Володя написав для нас! Ось чому так банно і сумно на світі! А банно (буковинське) - це є сумно...
Газета «Молода Галичина» 4 березня 1999 року
95
БОГДАН СТЕЛЬМАХ
заслужений діяч мистецтв України
член Національної Спілки письменників України, поет, драматург, перекладач, лауреат літературних премій імені
І. Котляревського, М Шашкевича, Л. Українки
ЯКБИ ІВАСЮК ЖИВ, ВІН НЕ ПОТЕРПІВ БИ ЗНУЩАННЯ З ПОЕТИЧНОГО СЛОВА.
Львів - 4 березня композиторові Володимирові Івасюкові виповнилося б 60... Він написав понад 100 пісень, котрі співають і нині. А у травні мине ЗО років, відколи не стало автора «Червоної рути». Генеральна прокуратура місяць тому поновила справу загадкової загибелі Івасюка. Недовго, лише 6 років, тривала дружба Володимира Івасюка і поета-пісняра Богдана Стельмаха. З а цей час вони встигли написати - 6 пісень, але яких! «Лиш раз цвіте любов», «Запроси мене у сни свої», «Колиска вітру», «Нестримна течія», «До танцю»... А скільки ще могло бути, якби не трапилось трагедії. Богдан Стельмах - поет, драматург, перекладач, автор численних книжок, лауреат літературних премій імені Котляревського, Шашкевича, Лесі Українки, «Благовіст» - гість Радіо Свобода.
- Пане Стельмах, чи знайшли для себе відповідь на запитання, кому було вигідне вбивство Володимира Іва- сюка - офіційна версія була самогубство? Адже тоді у 1979 році він був відомий не лише в СРСР, але й у світі, заможний, молодий чоловік. Лауреат конкурсів, фестивалів.
-Важко мені сказати. Мільйони ним захоплювались і дратував він не одного своїми мелодіями. Я дотримувався і дотримуюсь тієї думки, що Івасюк перейшов комусь дорогу, можливо, спершу думалось на побутовому рівні. Бо до його творчості не могло бути якихось претензій. Його пісні звучали. І раптом сталась ця біда, ця трагедія, цей злочин, який почали приховувати радянська влада, КДБ, міліція. Тоді одразу виникла підозра, що саме ці органи були причетні, хтось із них, до злочину. Чи самі можновладці, чи їхні діти, ровесники Володі. Зрештою, як це і було у смерті Ігоря Білозора. Сини високопоставлених міліцейських чи¬
нів були причетні до вбивства композитора. І в ситуації Володі могла бути якась сутичка, нерівні сили, Івасюка було вбито, а згодом інсценізовано самогубство. Це один із варіантів. А інший міг бути такий, що ми й не здогадуємось. Можливо, КДБ мав до нього претензії, схиляв його до якогось чину. Вони це вміли робити, а Володя був не з тих, хто міг піддатись, хто міг зробити таке, чого бридився, що вважав негідним людського єства. Ясна річ, він міг противитися.
- Мається на увазі, що його хотіли попросту завербувати до співпраці...
- Так, пропонуючи широку дорогу до творчості. Володя міг противитися цьому і навіть міг, знаючи його характер, погрожувати, що розповість про це громадськості. Тоді його могли, для постраху, кинути у підвал КДБ, там з ним попрацювали і так, що він загинув і тоді інсценізувати самогубство. А ми знаємо, як в КДБ «уміли працювати»... Це один із варіантів, але ми цього не
96
знаємо. Єдине - третього варіанту не було, самогубства. Цього не могло бути, на чому так наполягали можновладці.
- Ви спілкувались з Володею, чи міг вчинити самогубство, будучи з інтелігентної християнської родини, чи міг вчинити самогубство через кохання, скажімо жінку?
- Ні, ні. Він міг бути у депресії, але ті, хто мав справу з агентами КДБ, добре знають, як вони вміли псувати настрій, але не таким чином, щоб довести людину до самогубства. Мені хочеться вірити, що відновлення справи дасть результат, а з іншого боку, коли подивишся на ті ЗО років, які віддаляють цю трагедію від нашого часу, мало мені віриться, що будемо знати правду. Маємо свіжішу трагедію Георгія Ґонгадзе і нічого досі не відомо і не розслідувано. Але усе в руках Божих, треба надіятись...
- Чи смерть Володимира вибила землю з-під ніг його друзів, чи налякало це Вас, творчу львівську еліту?
- Ні, радше обурило. Не думаю, що тоді хтось із митців, акторів, поетів міг перестрашитись цим. Адже й до того людей вивозили, арештовували, ми про це всі знали, знали, що люди гинули. Але щоб налякало, таки ні, це стало обуренням, протестом. Власне, тому так боялись органи похорону Володі, боялись протесту у Львові. Згадаймо, виступ поета, уже покійного Ростислава Братуня, на цвинтарі під час похорону Івасюка, інших його друзів. Не страх тоді опановував нами, а рішучість дошукатись правди, але це вже інше, що дошукатись цієї правди, у той час було нелегко. І досі, уже в незалежній Україні, не знаємо тієї правди, а що ж сталося, хто вчинив цей злочин...
- Пане Стельмах, Ви познайомились із Володею на початку 70-х. На той час Ви уже співпрацювали з композиторами Богданом Янівським, Мирославом Скориком. Як буковинцю Івасюкові вдалося влитись у львівське творче середовище, яке не сприймає, як це можна простежити з історії, чужих людей, а особливо не любить талановитих, здібних, і попри те, що це встояне середовище, вже прижите, складалося з маргіналіє, які почули себе господарями культурного простору Львова?
- Ми просто мусіли познайомитись. Адже Володя був популярний композитор, коли приїхав у Львів, відомий «Черво¬
ною рутою», «Водограєм». Я трішки старший поет, мав кілька пісень, звісно не таких популярних, як написано із Володею. Наші дороги у Львові не могли не зійтись. Ми разом працювали і написали не так багато, лише шість пісень. Його зустріли у Львові по-різному. Ті, хто не мали стосунку до музичного середовища, любили його, дружили з ним. А ось композитори, які самі писали пісні, ставились до нього ревниво, навіть до нашої дружби. Хоча я ні з ким не припиняв спілкування. Але те, що ми разом спілкувалися, писали, з’являлись пісні, вони звучали і їх любили, то на це кривились таки обличчя.
- Пам’ятаю якось в одному товаристві намагався заспівати «Пролягла дорога від твоїх воріт до моїх воріт як стру-
Володимир Івасюк з Богданом Стельмахом. Львів 1973 р.
97
на...», і нині я її часто собі мугичу під гарний настрій, і одна людина, з музичного середовища, каже: «Ось якби ще мелодію сюди. То була б пісня».
- Так, «по-львівськи», натякнули...
- Можливо, нині ці люди самі забули про це. Заздрощі були, але це творчі емоції.
- Пісні Івасюка дуже чисті і світлі, вони додають настрою, ніби закручують у лет. Яким у житті, за характером, був Івасюк?
- Володя сам по собі був дуже спокійний. Але за роялем він був цікавий. Пригадую, як він сідав за рояль, немов на нього налягав, нападав на клавіші, зростався з ним. Так мені він запам’ятався. І так з’являлась мелодія. Я не один раз бачив, як він майстрував мелодію. Він не перебирав пальцями, сидячи за роялем, відкинувшись у стільці. Ні, у нього звучало море, буря. З цієї бурі народжувалась раптом мелодія!
-Так народжувались Ваші з ним пісні. Коли Ви вперше слухали мелодію на свої вірші, яким було відчуття, як довго працювалось над піснею?
- Пісня «Лиш раз цвіте любов» вперше прозвучала по радіо десь у 1974 чи 1975 році... Я йому приніс текст «Щороку і весна, і осінь», і Володя почав добирати мелодію. За пару днів вона була готова, а пісня - ні. Тобто заспів і приспів не збігались з музикою. Мелодія була ідеальна, ми домовились щось допрацювати. А Володя звернув увагу на слова з мого вірша - «мов два перстені у вечірню воду» і запропонував зробити пісню «Два перстені».
- «Старий, це буде пісня, «Два перстені», каже. Під ці два перстені почав підбирати музику. Я сказав, що подумаю. І через кілька днів телефоную, а він каже: «Заходь, є нова пісня». Я став першим слухачем його пісні «Два перстені». «Напишемо, що слова твої і мої», - сказав Івасюк. Але, які мої слова, це лише два слова. Я подав тоді йому новий вірш, який мав би лягти на мелодію до поезії «Щороку», але народилась нова пісня «Лиш раз цвіте любов».
Я досі чую його тембр голосу, його гру, бачу його обличчя, яке випромінює радість від нової праці, нової мелодії,
98
нової пісні. А слова «Щороку і весна, і осінь» так у нього лежали, і мелодію він так і не написав. Це уже з роками зробив Ігор Білозір.
- Володимир був у свої молоді роки доволі заможною людиною, чи це якось відчувалось у спілкуванні, чи був відчутний бар’єр?
- Розповім як народилась пісня «Запроси мене у сни», і це стане відповіддю на запитання.
У 1975-77 роках я працював завлітом у муз драмтеатрі Дрогобича. Ми ставили виставу Ібрагімбекова «Мезозойська історія», тема кохання між героями була присутня і я запросив, щоб музику написав Івасюк. Він був уже відомий театральний композитор, написав на той час музику до «Прапороносців» за Гончарем, які поставив театр Заньковецької. Володя пообіцяв написати музику до мого тексту «Запроси у сни». Він привіз фонограму у Дрогобич і відмовився від будь-якого гонорару. «Ніяких угод, - сказав, - я зробив це для свого друга Богдана».
Це лише одна деталь до його характеристики, а таких було
чимало.
Ось у мене на столі фотографія Левка Дутковського. Ми мешкали в гуртожитку з дружиною в Дрогобичі. Мене кличуть до телефону. Це був Володя. «Слухай, старий, тут є мелодія Левка Дутковського. Візьми запиши собі рибу (це розмір наголошених і ненаголошених складів). Може, щось зробиш», - чую у слухавці голос Івасюка. Я записав, зробив текст і народився «Черешневий гай». А через кілька тижнів Софія Ротару виконала цю пісню. Виявляється, що Володя просто хотів допомогти Дутковському. У цьому теж був увесь Івасюк, який ставився до своїх друзів-компо- зиторів по-іншому, аніж дехто з них до нього. Унього не було заздрощів до своїх друзів. Він хотів, щоб народжувались гарні пісні.
- Ви якось казали, що Івасюк за всі ці майже ЗО років жодного разу не прийшов до Вас у снах, а пісня «Запроси мене у сни свої» звучить...
- Ні Івасюк, ні Білозір не приходить у снах. Може десь у небесах я до них приходжу. Не знаю... Чи душі з нами. А може, не сниться, бо я постійно про них пам’ятаю. Зараз готується до друку моя нова книжка «Світлиця». У ній буде понад 100 пісень, 24 написані з Білозором, 6 - із Івасюком, а ще
з Богданом Янівським, теж спочиває на Личакові.., Віктором Камінським, Мирославом Скориком. Це пісенник, із нотами, словами. Я стараюсь дбати про Івасюка. Наша пісня «Колиска вітру» не була записана. Володя написав мелодію і уже музику ми записали її, зробили фортепіанний супровід, і Софія Ротару її заспівала. Але він являється мені живим, немов подмух зеленого вітру.
-Яка Вам пісня подобається найбільше з тих, що написали з Івасюком?
- «Лиш раз цвіте любов». Все, що написав Володя, все гарно. Ось уже йому б було 60...
- Звідки він черпав енергію добра і світла для своїх мелодій, адже світ доволі жорсткий і злий?
- Це виховання. Він жив світло. У Володі батьки: мама- вчитель, батько - викладач Чернівецького університету. Дві гарні сестрички. Як він любив наймолодшу Оксанку! Це виховання. Вони разом їздили в гори, по Кавказу, на море, по музеях, пізнавали світ, який можна було пізнати у той час.
Він був чоловік життєрадісний. Володя мені завжди казав, що пісні мають бути оптимістичні. Це його слова. Фактично усі його пісні такі. Хіба що «Балада про Мальви», але й там є героїка, внутрішній оптимізм. Він дуже прискіпливо ставився до пісенних текстів. Хоча був молодший від мене, але казав: «Як Ти міг таке слово написати, є краще». Я знав, що інший композитор це пропустив би, мав такий досвід, а Івасюк - ні. Він до пісні ставився дуже серйозно. На початку його творчої діяльності пісні займали головне місце. Потім він вдався до класичного жанру, але пісня завжди залишалась серйозною. Коли я почав працювати з Білозором, то пам’ятав слова Івасюка, що текст має бути до пісні майже досконалий.
- Варто лишень згадати сучасні тексти пісень... Якби Івасюк жив сьогодні, як Ви гадаєте, чи був би він оцінений, потрібний, якби він реагував на ті часто немічні тексти, які чуємо щодня з етерів, які далекі від поезії?
- Важко мені сказати. Але якби Івасюк жив сьогодні, може, це звучить оптимістично, але мені видається, що пісенного сміття було б значно менше. Він, по-перше, написав би зна¬
чно більше пісень, ніж залишив нам - 100. Уявіть, 10 років уже звучить сміття.
Мені здається, що так звана естрада, тому що її використовують різні такі вершники. Сідають на неї, як на таку собі Кан- дибу, розгнуздану, без вудил і сідла, і витворяють усякі штуки, які хочуть. Сучасна естрада - це теж викривлені гарцювання, на огляд, на тій нашій демократії. Бо коли ректор одного з вузів стає народним артистом України... Не здивуюсь, що невдовзі таке звання ще нададуть київському мерові, бо вже щось там записує...Це ті моменти, які Володя Івасюк не потерпів би. Він спершу реготав би з цього, а потім почав би виступати. Нині є люди, які обурюються, і я теж, але, може, я не маю такого впливу, не є войовничим, але є люди войовничі і не можуть нічого зробити.
- З ким із композиторів Ви працюєте сьогодні?
- Можна сказати ні з ким. Бо ніхто не потребує поезію з тих, хто співає пісень. Це не співаки, а як вони кажуть про себе, виконавці. Вони самі виконують щось, пишуть, видають. На цю тему говорити вже стає смішно, навіть не хочеться. Час від часу, ті, хто в собі чують не виконавців, а співаків, беруться до творчості Івасюка чи Білозора. На загал гарного поетичного слова не птребують. Встановлені «формати і неформати» на радіо та телебаченні, а що воно таке?
Не знаю, як естрада, але література, так звана постмодерна, вона не ліпша від оголених виконавців. Навіть на парканах такого не писалось, як сьогодні пишуть на сторінках поважних книжок.
Колись ми жартували про одного актора, що він, аби розсмішити публіку, ладен зняти штани і повернутись до залу голим задом. А нині це уже «формат», це стає театральною метафорою - 40 оголених задів у п’єсі шановного театрала.
Я думаю, що ця хвороба розпачу, чи якогось породження, вона має перейти.
- Що для цього важливо?
- Не треба себе у житті губити - і не треба буде себе шукати. Так як ніколи собі не зраджував Івасюк і не губився у світі. Його немає в живих, але він і далі промовляє до нас своїми мелодіями і піснями.
Радіо Свобода, Галина Терещук
99
РОМАН КУДЛИК
поет, головний редактор э/сурналу «Дзвін», лауреат міжнародних премій та всеукраїнських премій
НЕПОГАСНІСТЬ ТАЛАНТУ
...До своїх приятелів Володя Івасюк мав звичку звертатися: «Старий...», «Старик...». Здається, що було це під впливом популярного у той час фільму «Старики на збиранні хмелю», випущеного чехословацькою кіностудією «Баррандов», який йому дуже подобався. Та про цей кінофільм трохи згодом...
І ось якось при зустрічі звертається до мене Володя: «Старичок, є нова мелодія!», (тут слід сказати, що у час нашого приятелювання він чи не щоднини буквально розцвітав новими мелодіями...Ну, наче кущ калини у травні.. .1 хоч сам був дуже здібним поетом, можливо, просто не встигав до своїх щойно народжених мелодій писати тексти - творення музики, здається, вабило його куди більше, ніж віршування...).
Ми одразу йдемо у студію Львівського радіо і він на фортепіано награє мені мелодію - таку якось запальну і водночас на диво лагідну, прозору, таку мерехтливу, як полум’я свічки... Вона одразу захопила мене і навіяла недавні спогади...
А було так - наш добрий товариш, художник Роман Безпалків, запропонував мені з дружиною зустріти Новий рік у Карпатах в компанії художників. На верхів’ї гори у селищі Тухля вони винайняли колибу, змайстрували
100
на близькій поляні столи, вкривши їх ялинковим гіллям, розклали ватру. А ще перед тим закупили ящик чи й два свічок, повтикали їх у снігові замети і запалили... На вершині стало ясно, мов удень. І ми підіймали тости, співали, танцювали - одне слово, ця зустріч Нового року була по-справжньому неповторною...
І ось мелодія Володі наче знову повернула мене туди, у Карпати, нагадала мені ще й ніч на Івана Купала в Криворівні, тож майже одразу народилися слова:
Свічки на снігу, свічки на снігу,
Веселі свічки новорічного свята...
Свічки на вінках, вінки на воді,
Вінки на воді в синю ніч на Купала...
Трохи я помучився з приспівом (Володя був дуже вимогливим до кожного слова), та незабаром пісня була готова. Ми разом раділи...
Та ба! Нинішньому молодому поколінню навіть неможливо збагнути, через які цензурні рогатки доводилось у так звані «застійні» часи пробиватися пісні, щоб дістатися до слухача... Усілякі комісії, різні комітети та підкомітети, художні ради...
Через тиждень чи півтора підходить до мене сумний Володя: «Старичок, доведеться погасити свічки... Каже начальство, що від них дуже віє церковним дурманом»...
Ну що ж... Довелося зі скрипом у душі замінити «свічки» на «зірки»; може, це й не дуже зашкодило пісні «Я - твоє крило»: вона й зараз широко виконується, і все-таки, і все- таки.. . Такі от були часи...
...А щодо «Стариків на збиранні хмелю», то це була одна з найостанніших наших творчих розмов із Володею. Він виношував задум написати оперету або мюзикл, трохи схожий до цього кінофільму. Тільки героями повинна була бути українська, а саме львівська студентська молодь. Пам’ятаю, ми майже до пізньої ночі узад і вперед ходили тодішньою вулицею Маяковського, придумували сюжетні ходи...Я навіть уже у чорновику накидав творчу заявку... І тоді сталося непоправне...
.. .У день похорону Володимира Івасюка над його свіжою могилою я прочитав буквально спонтанно, миттєво написаний вірш, у якому і біль мій, і велика туга за незабутнім творчим побратимом. І водночас - віра у його безсмертя:
Вже мальви ростуть Із твого серця, Володю,
Та чому ж то сльоза Бринить на них,
А не роса?
Сьогодна Вкраїна,
Може,
Найкращу втратила пісню,
Сьогодні
Серце болить в України,
Калинове серце болить.
Печалиться Буковина,
Карпати в хвилині мовчання,
Солов’ї захлинулись,
Затерпла червона рута...
Який був сліпучий
І незбагненний Політ твій, Володю,
Як він світився в небі,
Як він у душах світився! Але що таке «був» - Він сіяє і далі сіятиме,
Бо минуще усе,
Не минається тільки пісня. I-
Народ не вмирає,
І,
Пісню узявши від тебе, Узамін віддає Найщасливіше - Вічність.
101
ПАВЛО РОМАНЮК
журналіст, публіцист, лауреат премій «Золоте перо», «Журналіст року»
ЛІТО ПІЗНІХ ЖОРЖИН
Погожа днина 1974 року. Вікна львівської обласної молодіжної газети «Ленінська молодь» (потім «Молода Галичина») - навстіж, у прямому й переносному значенні. Ми, літпрацівники, почуваємося юними «геніями», самовпевнено хапаючи життя в усіх його проявах. Нам доступних.
Усяке бувало, але щоб відвідувачі стукали у двері нашого кабінету, не пригадую. А от - стукають. Не надто голосно і не поспішно. Зі значенням і смислом. Тепер я сказав би, що ті удари нагадують вступ з П’ятої симфонії Бетховена.
Між тим, у двері стукала Доля, про що, звісно, ніхто не здогадувався. Ми з Богданом Стельмахом, нині поетом і драматургом, відомим піснярем, перезирнулися. Хто там? Мабуть черговий «віршомаз», ошалілий від домашнього натхнення, приніс акуратно переписану словесну балаканину і нараз знітився перед твердинею редакційних дверей. З такими у нас розправа коротка.
- Заходьте! - з лукавою бадьорістю закликали ми. Гречно привітавшись (провінціал?), на порозі стояв юнак з блаватними очима (від Мавки?) й фотогенічною посмішкою (початкуючий кіно герой?). Щось у нім було. Правильні риси обличчя. Вимова чітка, голос поставлений. Жодної зверхності чи загравання, зате - внутрішня гідність.
102
Хлопець запитав про Дмитра Герасимчука - свого буковинського земляка і нашого колегу, знаного прозаїка, на жаль покійного. Покликали Дмитра, і той жестом Олександра Дюма, звичного представляти знаменитості, гідно мовив:
- Знайомтеся: Володимир Івасюк!
Популярність Івасюка вже була неабиякою, і ми поспішили потиснути йому руку. Вийшли з редакції. На честь знайомства вистрілила пляшка шампанського. Дитячі салюти майбутніх гроз, юнацькі забави! «Війни» за Івасюка, коли поети наперебій пропонуватимуть співавторство, як і проти Івасюка, коли стрінеться із заздрощами, підступами, міщанством, розпочнуться згодом. Відомий пісенкар-корифей щиро пояснюватиме: «Навіщо Івасюкові сприяти? Як мені прийде до голови цікава мелодія чи думка, я використаю її для себе». Логічно. Але основна «битва» довкола його таланту топитиметься невидимо, зритиме підспудно, поки не сягне кульмінації у трагедії.
Тоді ж Володя був іще медиком і щойно готувався до консерваторії. Тоді завершувався його чернівецький період і починався львівський. Переходив на вищу орбіту. З а посередництвом друзів ( я до них не належав) стрімко розширював коло мистецьких знайомств, вибирав співзвучних собі людей, пізнавав атмосферу нового для нього міста, де стільки славних ликів минулого - від М. Шашкевича, І. Франка
до С. Крушельницької - і стільки помітних постатей сучасності - від С. Людкевича до грона інших творців, до яких випаде честь належати і йому, Івасюкові. До речі, С. Людкевич схвально відгукнеться про музичні пошуки Івасюка.
...Володя був не тільки самородком, обранцем муз, помазаником долі, як його зображає традиція. Не меншим чином був нормою, закономірністю, продовженням. Таких не можна рахувати від нуля, щасливого випадку, збігу обставин. Інакше втрачає сенс доля таланту і доля народу, їх зв’язок, залежність, нескінченість. Появі Володі передувала історія отчого краю й доробок безлічі поколінь творців. Його формувала поетична традиція, наснажував музикальний геній народу. Він відкрив власну грань магічного кристалу, в якому сяють міріади граней.
...Можливо Івасюк заспівав зарано? До світанку було далеко, але пісні його будили, розбуджували, розтривожували. Увесь лад тих пісень гнав дрімоту. Якщо звичайні авторські пісні переважно виконуються, то Івасюкові наділені народницькою вдачею, співалися гуртом, масово, хоровито. Не було в них наче пророцтв і жертовності («від Лесі до Ліни»), болю і бунтарства («від Тараса до Василя»). Були ясний ліризм, п’янкість кохання, потреба сокровенного, вищого, вічного. Була Віра, Незламність, Окриленість. Те, чого найбільше бракувало громаді...
Востаннє я бачив їх - з Володею була не муза, а «чорна фея» - на залізничній колії в Коломиї. Дивна пара. Вона співала, але не пісні Володі. їхали в Карпати. Здається, їй шили там кожушок. Володя побіг через примерзлу калюжами привокзальну площу за цигарками. Лід під ногою хруснув, він послизнувся, по-хлоп’ячому підстрибнув і з льоту впав, крутнувшись на льоді. Якось знічено озирнувся.
- Подвійний тулуп, - пожартував я. Фея голосно і штучно розсміялася. Подумав: неприємно, якби той сміх стосувався мене. Підійшов Володя. Щоки його рум’янілися. Ми попрощалися. Вийшло назавше...
Володимир Івасюк в парку «Погулянка», 1978р.
103
Його раптове зникнення у квітні 1979 року нагадувало викрадення. Кількатижневі пошуки не дали наслідків. Дивна знахідка тіла. Чутки, чутки, чутки. Страшенна секретність розслідування. Перша команда «Поховати тихо. Труна закрита».
Тихо не вийшло. Похоронна процесія нагадувала несанкціонований мітинг. Наряди міліції. Ніби водночас й репетиція до майбутніх подій 90-х років. Слова Р. Братуня над могилою: «Кому ти зашкодив, Володю, хто став на твоєму шляху?» обернуться цькуванням поета. На могилі палахкотіли тисячі свічок. Люди збиралися і співали. Писали вірші «На пам’ять Івасюкові». Декого затримали. За всяку ціну навести спокій. Типово цвинтарний. У нас це вміють.
Розпочалася найогидніша дискредитація Івасюка. Сюїта була витримана в тональності крокодилячих сліз із варіаціями, інструментована за всіма нормами підлоти.
« Червона рута» мал. учениці Борщівської СШ Сідельник X
104
Газети заспокоювали громаду, що помер «сам» і тільки «сам». Невже були сумніви?! Для більшої вірогідності слово надавалося то прокуророві, схильному до літературних вправ, то писаці з нахилом до прокурорських повчань. Симптоматичний симбіоз кримінальних шулік.
Цитували «лікуючих лікарів», прозоро натякаючи на шкідливість богемного життя та вроджену вразливість талантів. То їм, бачте, не спиться. То їх музи відвідують. То до них коні, пардон, Пегаси прямо в кімнату стрибають. Може, саме такий, зірвавшись, й заніс Івасюка у діброву, закинув на вуздечці на дерево, і - шукай потім! Словом, бійтеся бути талановитими.
Виглядає, що Володі і після смерті не вибачили таланту і визнання. Що таки заспівав, коли інші помовкли. Злетів, коли стільки плазувало. Що пісні його розвіювали бездуховність, покору й нігілізм. Що був, як сказали би тепер, неформальним лідером загону, пер вісником вільного й осяйного духу, речником (даруйте за новітні канцеляризми) гласності й демократизму, коли все і вся підлягало безумовному благоденствію. Тим паче, що юний Златоуст віщав рідною мовою з народнопісенною інтонацією.
Івасюк - минуле чи дійсність? Людина чи образ? Радість чи біль? Може, теж усе нараз? По кому ж тоді подзвін? По ньому? По нас?
Треба пройти повз могили М. Шашкевича, А. Вахня- нина, І. Франка, В. Гнатюка, С. Крушельницької, С. Людке- вича, М. Колесси і йти алеєю далі, аж доки на віддаленому перехресті постане бронзовий Івасюк, а на гранітному підніжжі - піраміда з живих квітів. У будь-яку пору. Жодна естрада не бачила стількох букетів. Над ним шелестить верховіття і мовчить Космос.
У річницю смерті, на панахиди приходять тисячі людей. Співають і палять свічки. Несуть квіти. Добре б - тиха молитва. Замовчування обернулося всенародним визнанням. А конче потрібно повернення його творчості. Його друку. А оскільки «Час мовчати і час говорити» (Еклезіаст), то може, дошукатися б правди? Хто таки перейшов Володі дорогу?
Учні молодших класів середньої школи с. Борщовий і на Львівщині на вечорі памяті Володимира Івасюка,24.09.2009 р.
105
ВАСИЛЬ МАРСЮК
письменник, поет і публіцист
БІЛИМ ПТАХОМ
Коли пригадую Чернівці, то в уяві одразу постають гостроверхі дахи й вежі Університету, колишньої резиденції буковинського митрополита. З родиною Івасюків я познайомився і близько подружився навесні-влітку 1971 року.
Михайло Івасюк, письменник і батько Володимира, урівноважений і по-юнацькому стрункий, годинами, бувало, водив мене вулицями гарного буковинського міста. Показував визначні архітектурні пам’ятки, закохано розповідав про видатних людей свого краю.
У той час я готував до друку першу збірку віршів. Попросив Михайла Івасюка прочитати рукопис, висловити зауваження, і мав велику радість почути велику похвалу з уст досвідченого літератора.
Приємно було також дізнатися, що моїми віршами зацікавився і Володимир, чиї пісні якраз того року почали тріумфальний лет по Україні та й далеко за її межами. Тоді і зав’язалась моя творча дружба з яснооким і бадьорим юнаком, приязним і щирим. Тоді ж ми і створили разом пісню «Балада про дві скрипки».
А сталося це дещо несподівано. Прислужився незвичний випадок. Одного разу Володимир запросив мене на концерт до музичного училища. Здається, то був традиційний звіт студентської виконавської майстерності. Я
106
сидів у переповненій залі і з нетерпінням чекав виступу мого товариша. Нараз мою увагу привернули двійко дівчат з ансамблю скрипалів. Вродливі й дуже схожі між собою, вони були як негатив і позитив: одна чорнява, мов циганка, а друга - білява, мов кульбабка. Поруч сидів бородань, на вигляд викладач училища. Я запитав його:
- Чи не сестри?
Той одразу зрозумів, про кого йдеться:
- Сестри. Але двоюрідні. - І шепнув тихіше, мабуть, ще раніше помітивши, з ким я зайшов до зали.
- І обоє страшенно закохані у Володю Івасюка!
Я, своєю чергою, за інерцією пошепки запитав бороданя:
- А він як же?
Той з усмішкою тільки розвів руками. А мене охопило бентежне почуття чи то радості, чи то смутку... Із концерту поверталися пішки, нам було по дорозі: мій гуртожиток і помешкання Івасюків на вулиці Богдана Хмельницького були майже поряд. Розмовляли про музику, концерт, а мої думки крутилися навколо отих двох дівчат. Хотів, було, дізнатися про них у Володимира ще дещо, але стримався.
Уночі не спалося. Сидів у напівтемному вестибюлі гуртожитку, щоб не заважати спати сусідам по кімнаті і римував:
Ой зробив хлопчина та й дві красні скрипки, поділив надвое снів своїх красу: що перша скрипка - біла лебідка, а друга скрипка - вечірній сум.
Закохались в нього дві сестри весною,
Одна - мов та нічка, друга - мов той день...
При зустрічі я вручив Володимирові баладу з присвятою, зовсім не думаючи про те, що вона може стати його піснею. Він уважно прочитав і, подякувавши, сказав, що слова аж просяться на музику.
З тиждень не бачились. А якось пізнього вечора Володимир зайшов до мене і розповів, що їздив до друзів у Коломию і що в тамтешній музичній школі сидів за тим самим роялем, який колись був куплений коломийцями на честь приїзду до їхнього міста Миколи Лисенка.
І не просто сидів, а чекаючи когось із друзів, варіював мелодію до слів балади, присвяченої йому.
-1, знаєте, мелодія уже є! І та, що треба! - сказав він захоплено й білозубо.
- Мабуть, буде в супроводі ансамблю скрипалів? - висловив я припущення.
- Е, ні! - хитрувато примружив очі Володя. - Гратимуть цимбали!
Я щиро здивувався. Мовляв нелогічно, щоб супровід пісні про скрипки і скрипалів був на цимбалах.
- Я хочу в цій пісні сполучити два мелоси: східноукраїнський і західноукраїнський. Мелодія для голосу буде східняцька, а супровід гуцульський, на цимбалах. Ось побачите, як вийде!
Ми домовилися зустрітися завтра. Я почую мелодію до балади.
- Тато з мамою завтра будуть на роботі. Тож приходьте із самого ранку. Кави наваримо... - говорив Володимир на прощання.
Другого дня ми випили таки багатенько кави в тісному, як на таку чималу сім’ю, помешканні. Дві суміжні кімнати на першому поверсі. За вікном близько - стіна сусіднього
будинку. У прохідній кімнаті - гарний рояль брунатного кольору. Біля нього ми з Володимиром провели цілий день. Він музикував, я читав вірші, сперечалися, погоджувалися, знов сперечалися.
Наступного літа у справах був у Снятині. Завітав і до Івасюків у Чернівці, що вже мешкали в новій оселі. В гарно умебльованій світлиці, сидячи біля широкого світлого вікна, Володимир віртуозно награв відому вже мені мелодію «Балади про дві скрипки», розповів про те, що її узяла до свого репертуару Софія Ротару, а також записала місцева студія телебачення. Потім Володя програв магнітофонний запис балади, де в супроводі ансамблю співав він і сам.
І тоді таки я з великим задоволенням пересвідчився у тому, що мій друг блискуче виконав висловлений торік задум: гармонійно поєднати в одній пісні мелос східноукраїнський з гуцульським. Експеримент удався!
Ту подаровану мені магнітофонну стрічку я зберігаю і досі. Час від часу слухаю задушевний голос незабутнього друга. І зринають у пам’яті щасливі години нашого спілкування.
Зі Львова, незадовго до смерті, Володимир попросив мене написати баладу про Марусю Чурай, таку баладу, яку можна було б покласти на музику. Я написав. Правда, й досі не знаю, чи сподобалась вона композиторові, чи працював він над мелодією до неї.
Знаю тільки, що інтерес Володимира до образу легендарної піснярки був невипадковий. Його хвилювала, тривожила уяву прекрасна й водночас трагічна доля славної дочки нашого народу, котра прожила коротке життя, але створила такі пісні, які житимуть на землі, допоки й світу. З повною самовідданістю творив і Володимир Івасюк.
Мабуть, тому прикінцеві слова моєї балади про Марусю Чурай можуть стосуватися і пісенної долі незабутнього музики-сучасника:
По степах, по широких степах Полетіла та пісня, як птах.
Хто почує - кохатиме знов, оэ/сиве в його серці любов.
107
ВАЛЕРІЙ ГРОМЦЕВ
композитор
КОЛИ ВПЕРШЕ СПІВАЛИ «ЧЕРВОНУ РУТУ», НА ВУЛИЦЯХ ЗУПИНЯЛИСЯ ПЕРЕХОЖІ
Газета «Високий замок», Світлана Флікян
Сталося це у прямому ефірі телевізійної передачі «Камертон доброго настрою». Уперше «Червону руту» виконали сам автор Володимир Івасюк та Олена Кузнецова ( на той час випускниця музичного училища). Після вдалого дебюту Олені пророкували кар’єру співачки, але Кузнецова стала педагогом. Валерій Громцев на той час керував ансамблем «Карпати», який акомпонував першим виконавцям пісень «Червона рута» та «Водограй». Сьогодні композитор живе в Ізраїлі. І лише на кілька днів приїхав до рідних Чернівців. Зустрічаємося на Театральній площі у Чернівцях, звідки у 1970 році відбувалася трансляція легендарної програми...
- Коли Володя приніс свої пісні «Червона рута» і «Водограй», я був у захваті, - казав Валерій Громцев «ВЗ». - Одразу сказав, що «Червона рута» стане надзвичайно популярною, а «Водограй» буде ніби поруч. Івасюк ж думав, що популярнішим буде «Водограй».
- Чому ви так подумали?
- Це неможливо пояснити. Відчув серцем, що це буде пісня № 1. Так воно й сталося. І Володя відчував, що йому вдалася ця пісня. У чому таємниця такої популярності? По-перше, оригінальні слова. Рута - зеленого кольору, а тут Володя придумав, що вона - червона. Таке трапляється рідко, й у цьому суть: червона рута стає, коли приходить любов.
- Пам’ятаєте цей день, коли «Червона рута» прозвучала вперше?
- Це було так давно... Мені вже 60. Володі теж було би 60... Саме наш ансамбль «Карпати» вперше ви¬
конав «Червону руту» і «Водограй» тут, на Театральній площі. До цього «Червона рута» звучала хіба що на репетиціях та у медінституті на концертах, де Володя навчався.
- Вперше пісню виконав сам автор - Володимир Івасюк...
- Він її відчував. Він сам написав її, пережив. Це було правильне рішення. Потім «Червону руту» співали і Софія Ротару, і ансамбль «Смерічка», і наш ансамбль «Карпати»... Щодо Івасюка, то у нього був хороший голос. До того ж він був красивим, фотогенічним. А головне - молодим хлопцем! У майбутньому у мене ще один був щасливий момент, коли ми з Володею написали пісню «Жовтий лист». Я - музику, він - слова. Цю пісню я присвятив коханій жінці, а Володя відчув її і створив такі прекрасні слова.
- Подейкують, що, коли виконували «Червону руту», на сусідніх вулицях зупинялися машини...
108
Володя Івасюк і Олена Кузнецова. Чернівці, 13 вересня 1970р.
- Коли записували пісню, на площі було багато чернівчан, зупинялися перехожі. У нас були яскраві костюми. Це був період зародження вокально-інструментальних ансамблів, гітари лише з’явилися. Людям ставало цікаво: а що ж тут відбувається?
- В одному з інтерв’ю Олена Кузнецова сказала, що наступного дня виконавці «Червоної рути» прокинулися знаменитими...
- Знаменитим Володимир Івасюк став, коли «Червону руту» заспівала «Смерічка», Софія Ротару. Тоді зійшла справжня зірка його слави. Та якщо говорять, що наступного ранку... Можливо, й так. Пісня прозвучала, її почули — і виконавці стали відомими. До цього він був просто Володею Івасюком. А тут став композитором, співаком, автором віршів.
- Ви були друзями з Володимиром Івасюком?
- Окрім того, що я був у захваті від пісень Івасюка, я ще захоплювався Володею як людиною, композитором, поетом. Ми познайомилися випадково. Тоді його ще ніхто не знав. Я вів гурток художньої самодіяльності на заводі «Лег-
маш». Заходить якось до мене у клуб хлопець. Я ще звернув увагу: симпатичний, у шкіряній куртці. Одразу сів за піаніно і почав грати. Питаю: «Ти хто такий?» - «Я - слюсар другого розряду», - відповідає. «Не зрозумів жарту», - кажу Володі. Та це був не жарт. В Івасюка на той час так склалися обставини, що він працював на заводі. Я запрпонував брати участь у нашому ансамблі. Так Володя прийшов у наш колектив. Потім у нього не вистачило часу займатися в ансамблі, то ж він запропонував: «Буду просто писати музику, а ви, хлопці, виконуйте».
- А чи стежите за сучасними виконавцями, які співають «Червону руту?» Як ставитеся до переробок пісні?
- «Червона рута» одразу стала популярною, її співали всі. Кожен хотів заспівати ЇЇ, бо це означало стопроцентний успіх. Незважаючи, талановита ти людина чи не дуже. Хто співав цю пісню, тому аплодували. За пісню. Бо вона — геніальна.
Стежу за виконанням «Червоної рути» сьогодні. Її виконують і на російській естраді, і на українській. Співає кожен по-своєму, але стараються не зіпсувати оригіналу. Переробки є успішні, а є неуспішні. Це - справа смаку і виконавця. Та якщо витвір геніальний, у будь-якій переробці він звучить на рівні.
Володимир Івасюк з Валерісм Громцевим (перший і другий зліва)
109
ЮРІЙ БРИЛИНСЬКИЙ
народний артист України
ВОЛОДИМИРА ВЖЕ НЕМА ДАВНО...
Володимира вже нема давно. Про його життя і смерть появилося чимало вигадок, часто дуже паскудних, як отого якогось кагебіста, що наразі перебуває в Америці - не пам’ятаю його прізвища. Якийсь Добрянський чи як там. Він, напевне, мислить себе ще й великим музикознавцем, звинувачуючи Володимира в плагіаті «Червоної рути», ніби це якась чеська мелодія. Звідки цей «музикознавець у цивільному» дістав таку інформацію - не знаю, та й ніхто не знає, але «збрехав так, аж пальці знати».
Річ в тому, що для того, щоб приховати справжню причину смерті Володимира, понавигадували тьму небилиць. Відразу появилась стаття у «Ленінській молоді» пера сумнозвісного «композитора і музикознавця у цивільному», де він з усіх сил намагався доказати версію самогубства, чим тільки збільшував підозру, що тут щось не так. Ми ж тепер знаємо, що не можемо констатувати причину смерті без глибокого аналізу судмедекспертизи. А де ті висновки?
Я знав Володимира. Не пам’ятаю коли і як, але познайомив нас покійний Дмитро Герасимчук, який дуже гордився своїми земляками-буковинцями. Я добре запам’ятав випадок чи випадкову зустріч біля аптеки на Академічній -там, де тепер пам’ятник М. Грушевському. Вони вийшли з аптеки, тобто Володимир і Назарій Яремчук, і в Назара була забинтована рука. Я запитав, що сталося, і Володя сказав,
що нічого страшного, трохи порізав руку. Правда, - це я добре пам’ятаю - Назарій був дуже блідий. Оце й уся зустріч.
Ближче ми познайомилися, коли Володя писав музику до вистави «Прапороносці» за Олесем Гончарем, яку ставив Сергій Данченко. Сергій довго «прицілювався» до «Прапороносців», замовив інсценізацію Богдану Антківу, який був добрим інсценізатором літературних творів і мав великий досвід такої роботи, а от музику до вистави Данченко вирішив замовити Івасюкові. Треба сказати, що на той час біля Данченка була сформована група друзів, можна назвати їх «однодумцями», хоч одна думка існувала хіба що в ЦК КПРС (і то, мабуть, ні), а ми просто любили обговорювати якісь мистецькі явища, ділитись своїми думками. Кажу «ми», бо я теж входив у ту групу. Володі замовлено було музику до спектаклю і пісні. Кажу пісні, бо їх було написано щонайменше три. Усі на слова О. Гончара. Він в молодості писав вірші, і от із цих віршів було вибрано три, а може, чотири тексти, на які Володя мав написати мелодії. Зробив він це дуже скоро, і от якогось разу ми зібрались у 67-й кімнаті - і Івасюк продемонстрував нам ці пісні. Пам’ятаю, що там був вальс, було щось таке мілітарне, здається, «Атака», але найбільше всім припала до душі пісня про полкове знамено. Дуже точно охарактеризував її Богдан Ступка. Він сидів біля мене і шепнув мені на вухо: «Дуже подібне на стрілецькі пісні». Не мені професіонально судити про достоїнства цієї пісні,
ПО
але мені здається, що зразкова фронтова пісня українською мовою, бо під час війни таке держзамовлення виконували кращі поети і композитори. Українською мовою не було нічого. Були тільки стрілецькі пісні, які не можна було співати, але в нашому середовищі вони звучали. Досить того, що улюбленою піснею Данченка була «Від’їжджали хлопці з нашого села». Особливо натхненно він співав, хоч і не дуже точно : «А там старий батько окопи копав». Оцю пісню було обрано як лейтмотив цієї вистави. Вона звучала у найкращій сцені, яку ми називали «Краса вірності». Там Брянський, Черниш і Сагайда розмірковують про «красу вірності» і співають цю пісню. Оскільки я виконував роль Сагайди на пару з Федором Стригуном - можу вважати себе одним із перших виконавців цієї пісні. Роль Черниша грав Толя Хостікоєв, а Брянського - Ступка і Козак.
Музику, записану на плівці з усіма звуковими «спецефектами», Володимир приніс дуже скоро, і це ми, мабуть, вперше проводили майже усі прогони на сцені з готовою музикою. Якось у мою кімнату в гуртожитку (а було це на четвертому поверсі приміщення театру) хтось постукав. На моє здивування це був Володя: «Слухай старий - сказав він - тут якісь дурні гроші одержав, ходімо пообідаємо».
«Дурні гроші», як потім виявилось, були з журналу «Кругозор». Це був такий маленький журнальчик всесоюзного значення, у який складалась така прозора, гнучка платівка на якій були записані пісні. От в одному з них і була пісня Івасюка, тільки не пам’ятаю, яка. Ми пішли в ресторан „«Спорт» (був такий у Стрийському парку), і там за чаркою доброго коньяку і за добрим обідом про щось розмовляли. Оскільки почалось з платівки, то Володя розповідав, що він має дуже добре реноме у світі радянської естради. Я запитав, як йому вдалося так швидко записати музику до вистави і, основне, записати так якісно. Володя казав, що писав він цю музику у Києві, що у нього ніколи нема проблем із вибором оркестру: «От захочу, щоб оркестр Силантєєва записав мою музику - і буду його мати». Справа була доволі проста. Володя був щедрим і ввічливим, а це люблять усі.
Розповідали, що коли Володя приходив у бухгалтерію Управління захисту авторських прав (УЗАП), де працювали переважно жінки, для них цей прихід був святом, бо він приносив їм квіти, шампанське, шоколад, а основне - свою галантність та ввічливість, а це для жінок чи не найголовніше. І сумним днем був той день, коли з’являлась дружина одного відомого драматурга, який одержував напевно набагато більше аніж Івасюк. Щедрим і гостинним був Володя і з друзями. Ніхто не міг назвати його «жмотом», а були ми тоді дуже бідні, і спромогтись на каву і п’ятдесят грам коньяку було розкішшю.
Я почав часом заходити до Володі на Маяковського. Добре пам’ятаю той фотель, який стояв відразу з правого боку при вході в кімнату. Ціла стіна апаратури - на той час, дуже доброї і дорогої апаратури. Ми в основному пили каву, слухали музику - і нам було добре. Одного разу Володя ввімкнув мені запис «Червоної рути» у виконанні популярного польського ансамблю, чи, як тепер кажуть, гурту «Но то цо». Інтерпретація була справді несподівана. Зовсім інший ритм, щось близьке до «важкого року». Володі це дуже подобалось «Ну що? - казав він. - Як тобі обробка? Ато яка, правда?». Треба сказати, що «Червона рута» була популярна у всьому Союзі. Особисто я співав її на концертах - так просто, під власний акомпанемент на гітарі. І в Росії, і на Кубані, в Казахстані, у Білорусії і всюди її зустрічали і проводжали щирими оплесками.
Володя був у мене на дні народження. Я тоді був без квартири, то й справляв у родини - у сестри. Володя був дуже веселий, розкутий, жартував, але не переходив міру. Проте прийшов до мене наступного дня і питав, як він себе поводив. Я сказав, що все нормально і заспокоїв його.
Я думаю, що в нас з Володимиром була якась спроба зближення, намагання більше зрозуміти один одного, більше відкритися, але з цього майже нічого не вийшло. Він був людиною досить закритою, мабуть, навчений гірким досвідом боявся занадто великої щирості, одкровень. Та й взагалі - як можна було бути відвертим у країні, де кожен другий був стукачем? Ми ще один раз зустрілись за таких обставин. У Львові відкривався кінофестиваль студії ім. О. Довженка. Приїхало бага¬
111
то знайомих режисерів, акторів, операторів. Фестиваль мав вікриватись фільмом Івана Миколайчука «Вавілон XX», але за вказівкою партії відкрився гидким фільмом Ярослава Лупія за сценарієм його брата «Багряні береги». Тема
- післявоєнна Західна Україна, Збруч, бандерівці, і все це
- брехливо, примітивно, ні одного цікавого кадру. Я пішов не додивившись, домовився зустрітись завтра з хлопцями в готелі «Ульяновськ». Коли прийшов рано в номер Миколайчука, то був здивований що всі вже там зібрались. Виявляється стався скандал, майже політичний, в центрі якого був Брондуков, всі зараз їдуть у Червоноград, а мене попросили залишитись з Іваном Миколайчуком, бо на нього так гнітюче вплинула заборона відкривати фестиваль, що бояться залишати його самого. Я звичайно погодився, бо побути з Іваном цілий день, а може, й довше, видавалось мені приємною нагодою. Бог дав йому багато талантів. Одним з них був талант оповідача. Ліна Костенко писала про: Івана «О, як натхненно вміє він не грати...» Я б перефразував «О, як натхненно вміє він брехати...» тобто оповідати предивні історії, де правда так тісно переплетена з вигадкою, що й не розбереш. Через деякий час я відчув, що мені потрібна допомога. І я почав «видзвонювати» когось із друзів, хто жив недалеко. Першим відгукнувся Роман Іваничук - і відбув своє чергування, а потім я зателефонував до Володі, і він теж прийшов. Та ще й приніс з собою якийсь зошит. Потім Іван мені показував його. Там були записані буковинські пісні. Іван радів, як дитина: «Таких пісень ніде нема, це ще дід Володі записував». Не знаю, чи є той зошит і що то за пісні.
Потім ми бачились дуже рідко. Пам’ятаю, як він зайшов до театру у супроводі батька. Ми тільки привітались. А якось я прийшов до нього додому, це, мабуть, був мій останній прихід, і коли я зайшов у кімнату і сів, як завжди, у фотелі зліва від дверей, раптом звідкись вишмигнув маленький песик із породи реклерів, вискочив мені на коліна, потім умостився з боку - і блаженно заснув. Тоді Володя, споглядаючи цю сцену, сказав:
«Ти маєш бути добрий чоловік», «Чому?» - запитав я.
«Бо мій Циган на всіх гавкає, а тебе першого признав».
Не знаю, чи Циган вгадав, але слова Володі були мені приємні. Коли я розказував цю історію Галі, сестрі Володі, вона підтвердила існування Цигана. Це був песик родини Тим- чуків, що мешкала на одній вулиці з Володею.
Потім ми зустрічались часом у консерваторії де я водив на заняття в студію свою дочку Ярину. Заняття відбувались ввечері. Вітались «Як справи?» «Як у тебе..». Ярина каже, що добре запам’ятала чорний шкіряний плащ, чорний дипломат, чи, як тепер кажуть, «кейс». Ну і що хлопцем був симпатичним: «Але що я тоді розуміла? Мала була.» Часом зустрічав його з кимось із світу пісні - то з Рибчинським, то з Муляві- ном, то з Хомком. Володя був дуже популярний у цьому світі. Він серйозно почав учитись на композиторському факультеті і вже брався за великі симфонічні твори.
Існує маса вигадок про те, як переслідували Івасюка, як йому не давали творити. Про те, що Кос-Анатольський чорно заздрив Володі, і тому його не приймали у спілку композиторів. Отже, в спілку композиторів приймають тільки тих, хто закінчив композиторський факультет, або теоретиків. І з цим не посперечаєшся, бо писання пісень і композиція великих творів - це, як арифметика і вища математика. І без знання композиції, гармонії, контрпункту і ще там чогось не можна вважати себе композитором. Володя хотів осягнути всі ці премудрості, хотів писати великі музичні форми, і тому вчився в консерваторії. Або ж хтось розповсюдив чутку про те, що Івасюку не дали Шевченківську премію за музику до вистави «Прапороносці». Комусь там дали, а йому ні. Отже, вистава «Прапороносці» ніколи не була висунута на здобуття Шевченківської премії. Сергій Данченко, Мирон Кипріян і Федір Стригун працювали над виставою «Прапороносці», але Шевченківську премію отримали за виставу «Тил» разом із автором п’єси Миколою Зарудним. Вистава пройшла може п’ять-шість разів.
Смерть Володі була страшною несподіванкою для мене. Впала, тому що для цієї трагедії ніби не було ніяких підстав, наче грім з ясного неба. Таким же громом був для начальства
112
похорон Івасюка, який цілком спонтанно переріс у мовчазну демонстрацію. їм, компартійцям, треба було якось реагувати, от і пішли брехливі інсинуації в хід, паскудні статті, фальшиві домисли. Одні робили з Івасюка то алкоголіка, то психічно хвору людину, а інші героя, борця за незалежність України. Перше було брехнею, яку розповсюджували офіційні компартійці, друге - легендою, в яку хотілось вірити. Якщо сказати правду, то ні одна пісня Івасюка не була заборонена. Забороняють слова а не музику. В музиці офіціоз боровся з модернізмом і абстракціонізмом. В Україні і досі не знають композитора Леоніда Грабовського, а він пісень не писав.
Якось я потрапив на день народження до Люби Коваль. Вона була дружиною Володимира Коваля, двоюрідного брата Богдана Стельмаха, прекрасної людини, талановитого вченого хіміка, якого нажаль спіткала передчасна смерть.
Люба працювала в судово-медичній експертизі. Очевидно, на цьому дні народженні були її співробітники. Ми розмовляли втрьох - Володя, Люба і я. І чомусь мова зайшла про Івасюка. Я сказав, може, і справді Володя вчинив суїцид, на що Люба відповіла, що як він міг вчинити самогубство, якщо в нього були зв’язані руки, тобто на зап’ястях були сліди. Мабуть, вона знала, що говорила. Принаймні, з того часу я вже не сумнівався, що самогубство тут виключене.
Минуло багато років, і знову ж у розмові, яка йшла, не знаю про що, один чоловік, колись партійний працівник, коли виникло ім’я Івасюка, майже конкретно розповів, як це було і назвав прізвище того, хто виконувавцю брудну справу. Я завжди був здивований, що вже у незалежній Україні ця справа не була витягнута із забуття. І ось, нарешті, за ініціативи Ющенка справу відновлено. Я був у слідчого генеральної прокуратури і розповів усе, що знав. Це був мій обв’язок.
113
СПОГАД ПРО КОХАННЯ
Людмила Шкуркіна. Світлини Володимира ївасюка
114
Була у Володимира ївасюка провідна зоря - висока Муза і звичайна земна жінка в одній особі.
їхнє почуття зародилося в дитинстві. Вчитель музики Юрій Візнюк пригадує, як дружили між собою учні Кіц- манської музичної школи, яку він очолював, - Володя і Люда. Обоє від природи дуже гарні, своєю дружбою вони викликали замилування. Батьки дітей також дружили сім’ями.
Заслужена артиска України Людмила Шкуркіна в передачі тележурналістки Парасковії Нечаєвої зізналася: «Я щаслива, що в моєму житті був Володя... Я на інших чоловіків дивилася крізь призму Володиного ставлення до мене і до жінок».
Володя часто фотографував Люду, як часто фотографував найдорожчих йому людей - батька, маму, сестер Галю й Оксану. У його любительських фотографіях добре відчувається творчий почерк художника, який вміє вловити у людях найхарактерніше, бо споглядає їх щирим люблячим поглядом.
У Володі з юних літ була виняткова внутрішня культура. Людмила гармонійно його доповнювала - делікатна, скромна, неговірка. Ще дівчинкою вона мріяла стати актрисою. Ще хлопчиком Володя імпровізував на фортепіано. Обоє училися добре.
Володя народився, щоб бути музикантом. Він міг стати скрипалем-віртуозом. Але доля хотіла, щоб він став композитором.
В ансамблі «Буковинка», який 1965-го року створив Володя в Кіцмані, співала й Людмила Шкур- кіна. Ансамбль співав різні пісні. А ту пісню, яку Володя подарував Люді, - «А мені шістнадцять літ», виконували тільки вони.
Потім вона поїхала вчитися. Кохання підтримувало їхні стосунки. «Щось тримало нас: не з’єднувало і не роз’єднувало. Така вже доля. Я, власне, заміж вийшла після Володиної смерті...» - згадує актриса.
«Він приїздив до Києва на її дипломний спектакль «Моя прекрасна леді», - розповіла Раїсія Шкуркіна, мама Люди. - Володі дуже сподобалася Людина гра».
У них були ніжні й трепетні стосунки. Фото останньої зустрічі Людмили й Володимира на вулиці Кобилянської в Чернівцях батько композитора Михайло Григорович вклав у рамку і до кінця свого життя зберігав на видноті, - Людмилу любили в сім’ї Івасюків, завжди чекали її відвідин. За роялем, купленим батьком у 1960-му, Володя грав і для неї. Грав для всіх, хто його любив і кого любив він.
Він часто «думав про те, що головним стимулом у розвитку цивілізації були жінки, - розумні і вродливі. Вони надихали поетів, які підносили красу нашого буття, пробуджували в серцях людей мрію - високу, поетичну. Та мрія кликала до чогось вищого, кращого. Відтак з’являлися сміливці, що втілювали мрію у щось конкретне, то були люди дії».
В їхню останню зустріч 1978-го Володя повіз Люду в місця, де вони любили блукати в дитинстві, - туди, де їм обом було добре. Що це: чи не передчуття долі?
Летять роки. Але не минає їхнє почуття. Бо не минає музика - як спогад про кохання.
Олена Чайка, газета «Буковинське віче» 3.03.1999 р.
115
ІГОР КУШПЛЕР
народний артист України, професор, завідувач кафедри сольного співу ЛНМА ім. М. В.Лисенка
соліст Львівського Національного театру опери та балету
ім. Соломії Крушельницької
СПОГАД
Володимир Івасюк. Для мене це ім’я стало сиво- лом величезної доброти, благородної і безмежно щедрої душі. Ім’я це - вираз таланту, що вилився в шедеври української сучасної пісні, які вже багато років звучать в устах нашого народу і народів усього світу.
Пісні його стали тим джерелом, з якого ми й майбутні покоління будуть черпати доброту, почуття прекрасного, очищатися й насолоджуватися незвичайною свіжістю музичної й поетичної мови.
Це талант, який щойно розпустив могутні крила, даруючи людям скарби свого осяяного руху.
А народ! З яким ентузіазмом сприйняв він творіння молодого композитора. Вони зазвучали в кожній хаті, його пісні звучали на вулицях - від малого до великого - так, як у свій час співали улюблені мелодій* італійця Джузеппе Верді на його батьківщині - після вистави народ виходив на вулиці й співав мелодії, які запам’ятав. Так само було після концертів, де виконувалися твори Володимира Івасюка. На українській естраді тоді повіяв свіжий вітер, і всім було зрозуміло, що зійшла нова зірка і гідно посіла своє місце на сяючому небосхилі нашого естрадного мистецтва.
116
Моя щаслива доля торкнулася його творчості навесні 1977 року і відтоді нас об’єднувала творча дружба. Життя Володі без творчості, без музики було немислиме. Музика - це він був сам. Такої працездатності й творчого горіння до цього я не зустрічав ні в кого. Я був вражений його активною працею й умінням розподіляти свій час. А уміння це, як я пізніше зрозумів, диктувалося великим і принциповим обов’язком перед собою, в першу чергу, й перед людьми, з якими його зв’язувала творча співдружність.
Осінь 1978 року, Володя був запрошений на зліт творчої молоді в Київ, на якому мали виконуватися його твори, зокрема «Літо пізніх жоржин» на вірші Ростислава Братуня, «Рождение дня» на вірші Андрія Дементєва, «Нам спокій друже, тільки сниться» на вірші Романа Кудлика і сюїта для камерного оркестру, над якою він дуже активно працював. Робота забирала час, але йому дуже хотілося закінчити її до початку творчого зльоту.
Сюїту виконував Київський камерний оркестр під керуванням Шароєва, а на цю акцію саме він запросив мене, чим я був дуже збентежений, і з великою відповідальністю поставився до цих виступів.
Приїхали ми до Києва за два дні до відкриття зльоту
і відразу пішли на репетицію камерного оркестру - саме йшла робота над сюїтою. Володимир чув цей твір уперше в живому виконанні й був дуже схвильований. Твір мені дуже сподобався своєю інтонаційною свіжістю. Музика малювала ранковий карпатський пейзаж з його дзвінкими джерельними струмочками, зеленими полонинами.
День пройшов за організаційними справами, а на завтра, на ранок, була призначена репетиція з симфонічним оркестром, на яку ми зобов’язані були подати симфонічні партитури названих пісень.
Тільки надвечір повернулися в готель. Я мав одне бажання - відпочити. Так я Володі й запропонував. Він усміхнувся: «Ти знаєш, я так запрацювався над сюїтою, що не встиг зробити оркестровки для пісні «Нам спокій, друже, тільки сниться». Я кажу, що доведеться обмежитися двома піснями. Фортепіано ж ми ніде не знайдемо і за такий короткий час написати оркестрову партитуру й голоси неможливо. «...Я ж обіцяв, завтра чекатимуть. І як я виглядатиму? Це серйозні люди й буде незручно. Ти лягай спати, бо тобі завтра треба мати форму, сон для співака багато значить. І повтори собі музичний текст, а я зараз сідаю за роботу».
- Володю, інструмента ж немає, як ти писатимеш?
А він знову посміхнувся - мовляв, будемо без інструмента. Я не заперечив. Він пішов у другу кімнату, приготував усе для роботи. Педантично усе розклав, перевірив, щоб усе було під руками, - як я зрозумів, щоб під час творчого горіння не розсіювати своєї думки.
Чесно кажучи, я не дуже вірив у його задум. Як це без фортепіано можна написати оркестрову партитуру для 60 інструментів і щоб усе було злагоджено? Прокидаюся вранці, заходжу до нього в кімнату... На дивані, на паркеті, на кріслах - всюди білі листки нотного паперу, вже заповнені нотними значками. Це вже була музика - плід його безсонної ночі. А він далі пише, не звертаючи на мене уваги. Тоді на секунду відірвався від партитури, глянув на мене. Обличчя було натхненне, очі горіли - він був ще там, у по¬
лоні своєї музики, у своєму світі невідомої нам краси, куди суджено проникати тільки людям високого духовного й творчого покликання.
Раптом він ніби прокинувся й просто сказав: «Партитура готова».
Я став на коліна: «Володю, але ж це страшенний труд. Скільки ти затратив енергії! Хіба можна так виснажливо працювати? У тебе попереду ще стільки часу. Чого поспішаєш
- встигнеш!»
Він задумався, а тоді процитував слова із своєї пісні: «Нам спокій, друже, тільки сниться». Встав: «Давай одягатися на репетицію».
Прийшли на репетицію, розклали ноти, оркестр програв усю партитуру. Я був вражений - жодної помилки, і яка музика, яка гра музичних барв! А ввечері був концерт. Пісня виконувалася вперше й отримала схвальну оцінку музичної критики.
Незвичайна любов до праці, бажання зробити якомога більше і зробити сьогодні, не відкладаючи на завтра. Він писав не просто пісню з заспівом і приспівом, а цілі музично-драматичні сцени.. Часом важко зрозуміти, що ж головне
- слово, мелодійна лінія чи оркестрова гама. Все це у нього переплітається, взаємно доповнюючись, створюючи єдину драматичну лінію. Часто з друзями ми називали його українським Шубертом. Справді, вслухайтесь у його «Баладу про мальви» - скільки ніжності й драматизму звучить у віолончелі й яка динамічна мелодична лінія в солоспіві.
Скромність - що може більше прикрасити людину? Особливо ж коли вона у розквіті сил, таланту, коли слава його сягнула далеко за межі рідної батьківщини.
Володимир Івасюк і просто Володя - це дві грані, які об’єднував у собі композитор. З одного боку - величезний талант, який уже стільки років звучить на естраді, а з другого
- це скромний товариш, що живе улюбленою працею і якому далеке захоплення славою.
Хотів би, щоб усі ми прагнули бути корисними Батьківщині так, як хотів цього Володимир Івасюк.
117
ЯРОСЛАВ ЛЕМИК
редактор дитячого часопису «Світ дитини», директор благодійного фонду Львівської архиєпархії «Карітас-Львів УГКЦ», громадський діяч, колекціонер
МІЦНИЙ ГАРТ ДУХУ ЙОГО...
На перегляді документального фільму про Володимира Івасюка його сестра Галя попросила мене написати спогад про брата. Пообіцяв. Тепер роздумую, з чого починати. Хіба зі знайомства, а потім товаришування з Любомиром Крисою - чоловіком Галі.
Ще в 1955 році у середній школі №1 в місті Львові з 8-го класу я заприятелював з Ігорем Чорнієм, який до цього вчився в іншій школі з Любомиром. І нас всіх об’єднали спочатку спільні погляди та захоплення фотографуванням.
Родину Крисів переселили з Надсяння. Жили вони традиційним сільським життям на околиці Львова, що звалась тоді Боднарівка. Тепер це забудована висотними будинками частина вулиці Стрийської. В ті часи, другої половини 50-х років XX століття, там все виглядало, як на селі. Я сам виходець зі села, і мені то дуже імпонувало. Батько Любомира - Степан Криса тримав коня, корову, пасіку, мав город і четверо дітей. Любомир найстарший, потім Ліля, Володимир і Дарія. Працював у Львові перукарем, або, як тоді називали, фризиєром. Господарював: орав, сіяв, доглядав бджіл і, що мене найбільше вражало, а навіть привабило, часто в суботу збирав групу троїстих музик - і просто робили собі концертні
118
забави. Мати - Йосифа, працювала в домашньому господарстві, виховувала дітей і доброзичливо, з гумором, ставилася до таких концертів. Мені було завжди дивно, що ця музикальна «капела» грала не для когось, а для себе - просто, аби розвеселитись. Степан Криса грав на скрипці, але, видно, мав музичні здібності, бо, який би інструмент не взяв до рук, умів заграти на ньому.
Діти не вдалися музикантами. Тільки сини його рідного брата Василя Криси стали відомими скрипалями: Олег і Богдан набули світову славу скрипалів. Але батько Степан не вдався до своєї родини Крисів - бо всі вони були крамарями і, певно, найкращий з них був рідний брат Василь, який хотів, за його розповідями, навчити Степана торгувати, але з цього нічого не вийшло. Степан мав артистичну вдачу і з торгівлею розминувся. Я часто бував вдома у Крисів, гарна, здорова галицька родина, яка у Різдвяні свята гуртом ходили колядувати, любили співи, музику. Ми з Любомиром щось фотографували, дискутували, сперечалися, самі проявляли фільми, друкували знимки. Вже десь у кінці 60-х років, як всі діти закінчили середню школу, а ми з Любомиром вернулися зі служби в совєт- ській армії, до родини Крисів почав приходити Іван Дмитрович. Як нам тоді здавалося, поважний чоловік, який закохався в Дарію. Потім вони одружилися.
Іван Дмитрович Тимчук у Львівському медінституті був на високих посадах і, певно, за його сприяння, з Чернівців до Львівського медінституту перевелись Володя Івасюк і Галя - його молодша сестра. Він допоміг їм в отриманні двокімнатної квартири, бо Іван Дмитрович мав якісь великі сентименти до Володимира Івасюка. Тоді й запізнався Любомир Криса з молодою студенткою медицини Галею. На той час ми з Любомиром були вже «старші парубки» і отоді й почалось наше знайомство, і товаришування з Володимиром Івасюком.
Не можу похвалитися, що я такий був обізнаний з музичними здобутками Володимира, та й узагалі з музичним світом Львова. «Червону руту» чи «Водограй» співали всі, від Владивостока до Торонто. І це було так звично, а Володя тримався завжди скромно, що сприймалося як закономірне явище. Деколи на квартирі в Любомира, який жив тоді окремо, Володимир міг заграти і заспівати під гітару нову мелодію пісні. Ми з цікавістю слухали, щось коментували. Інколи вдома на піаніно награвав мелодію, але ніколи не чекав від нас похвали чи критики. Напевно, здогадувався про наші ‘‘музикальні” обізнаності. Це сприймалося як щось буденне, бо я вважав, що він є композитор, і якось не здавав собі справи, що найкращий. Це вже сьогодні, з огляду часу, я можу судити про його геніальність. Назавжди запам’яталася його скромність і безпосередність у спілкуванні, навіть з таким невігласом в музиці, як я.
У травні 1973 року я одружився з Лідією Хом’як. Шлюб давав нам Герелюк-Купчинський, що був підпільним греко-католицьким священиком, на квартирі, де жила Ліля з братом Олесем. Звичайне двокімнатне помешкання на сьомому поверсі в сучасному будинку. Ліля запросила Галю за дружку, Любомир був у мене за дружбу. Весілля скромне, невелика кількість близької родини з обох сторін і Галя з Володею. Маленьке прийняття, яке влаштувала сама молода. Володя тоді більше часу спілкувався з присутніми там підлітками - моєю і Лідиною племінницями. Навіть, коли гості вже трохи підпили, попросили, аби щось він заспівав,
-той скромно відмовився. Дійсно, при такому застіллі, можна співати хіба народні пісні, а не авторські естрадні.
Не можу забути один випадок, коли я раптом захворів. Грип чи застуда. Гарячка, температура доходила до 40 градусів. Був вечірній час, поліклініка не працювала. Ліля не знала жодних лікарів. Зателефонувала до Галі. І та відразу приїхала з Володею, як більш досвідченим лікарем, який привіз зі собою пігулки і жартував, що він лікар хіба за сумісництвом. Але поставився до цього випадку відповідально і дуже поважно.
Ми часто бували разом в товаристві - уродини, іменини, свята тощо. Як завжди, і тоді молоді могли заспівати після чарки вина. Але, забігаючи наперед, скажу, що совєтська пропаганда у всіх газетах представляла Володимира мало не алкоголіком, - це мене дуже обурювало і навіть ображало. Бо, якщо він пив, то в нашому суспільстві таких «пияків» було 99 відсотків. А решта відсоток - це баптисти і хворі, що цілком не могли пити. Ніколи я його не бачив п’яним, хоча не раз ми бували в товаристві за столом. Пили всі, але ніколи не напивалися. Це зараз я розумію, що він був особливий, мав вразливу натуру. Деколи запально міг сперечатися. Молодість - хочеться виглядати поважнішим. В його любительських фільмах він завжди з цигаркою, аби підкреслити, що є старшим, ніж виглядає.
Трохи згодом я пізнав і родину Івасюків. Це зовсім інша родина, інакша, ніж Криси. Міська, інтелігентна, врівноважена і трохи замкнута. Ця закритість, може, і призвела до трагедії, хоча в цьому нікого не можна звинувачувати, враховуючи тернистий життєвий шлях Михайла - батька Володі. Йому ще в молодості довелося «скуштувати» всіх благ совєтської системи, бо відбув сім років концтаборів в Сибіру.
1970-і роки - роки агонії московсько-комуністичної імперії, яка вчинила найбільші злочини в українському суспільстві. Арешти, суди, багатолітні тюремні ув’язнення, нищення молодої інтелектуальної української еліти. Численні обшуки, звільнення з роботи, виклики в КҐБ, цькування і переслідування за вільне слово, залякування. Українське сус-
119
Я. Лемик і В. Івасюк. Львів, 1974 р.
пільство було паралізоване і застрашене велетенським і могутнім, як тоді здавалося, спрутом КҐБ. Вони були всюди, вони мали своїх сексотів серед усіх. І тому та закритість родини Івасюків пояснюється закономірно.
Напевне, Володимира не раз викликали в КҐБ, старались його «перевиховати», завербувати, зламати національний стрижень, зробити звичайним космополітичним, або, ще гірше, московським бардом, який мав би оспівувати комунізм і московську систему. А вміли вони цькувати добре у пресі, консерваторії, побуті. Твердість і непоступливість літературних дисидентів була в їхній згуртованості, підтримці один одного, в гласності про переслідування і арешти. Деякі ламалися, але майже всі вистояли перед совєтським монстром. Навіть у тюрмах і таборах.
Володя ж був сам у Львові. Товариші, які його оточували, не мали такого міцного гарту та імунітету до тоталітарної системи, а він не мав до них повної довіри. Та й Володимир був творчою натурою. А Москва вже мала великий досвід нищення української пісні. Бо відомо, що
120
пісня - це душа народу. Тому-то зараз усі засоби електронної інформації замість української пісні поливають і отруюють нас московською попсою. Тому-то зараз такі, як Данилко, - герої дня в Україні. Москва знищила композиторів Кирила Стеценка, Миколу Леонтовича. Окупанти добре знають: аби знищити націю, мало голодомору. В основному треба нищити культуру: палити бібліотеки, привласнити українську культурну спадщину, дітей виховати московськими яничарами, заборонити народні традиції і релігію, вбити пісню. І в тому, що Івасюка, за наказом Москви, замордувало КҐБ, не можна навіть сумніватися. Цьому є багато побічних доказів. Навіть те, що експертизу проводили спеціалісти, призначені КҐБ, або про те, що справа про розслідування його смерті знаходиться в Києві...
Пропав Володимир Івасюк 24 квітня 1979 року. Галя тоді сказала нам, що нема Володі. На той час у Львові була спекотна погода. Родина була в тривозі. Тоді мама Софія жила з Володимиром у місті Львові, а Володя завжди обово’язково давав телефоном про себе знати, якщо раптово кудись від’їжджав. Це так було прийнято, то ж мати відчула тривогу, а серце матері ніколи не зраджує. Міліція, чиновники, до яких вона зверталася, були байдужі. Тривога передавалась усім... Ми з дружиною Лідою майже щодня спілкувалися з Галею. Вона на той час була одружена з Любомиром і переходила останні місяці в тяжі зі своєю первісткою Софією. Звичайно, всі її заспокоювали, як могли. І тут раптове повідомлення, що знайдено мертвого Володимира Івасюка в брюховицькому лісі, й було це 18 травня.
Тепер можемо змоделювати, як це сталося. До консерваторії під’їхав автомобіль «Волга», і є свідки, які бачили, як Володимир сідав до нього з двома чоловіками. Такої марки автомобілем користувалися радянські службовці. Після цього випадку його вже ніхто не бачив.
Лідія Лемик і Володимир Івасюк. Львів, 1972 р.
В ті часи в брюховицькому лісі, за високим парканом, стояла будівля КҐБ, про що знали всі мешканці Брюховин і намагалися її обминути, (десь на початку 90-х років, з відновленням української державності, будівлю розібрали ґебісти. Замітати сліди - вони в цьому мали великий досвід). Знайти Володю швидше, ніж вони планували, допоміг випадок.
У травні, в місті Бережанах на Тернопільщині, в тюрмі з неповнолітніми кримінальниками стався бунт, і на волю вирвалось кілька сотень неповнолітніх в’язнів. Частина була спіймана і повернена під варту, а решту радянські каральні органи шукали всюди. Військо прочісувало ліси довкола міст, бо в таку теплінь можна було жити і в лісі. Одна з таких акцій проходила в брюховицькому лісі, де випадково солдати натрапили на підвішене тіло Володимира Івасюка.
Розрахунок КҐБ був простий - у ті спекотливі дні підвісити вже мертвого Івасюка в лісі і за короткий час не
можна би було нічого визначити. Як потім мені розповідав Василь Криса, який був допущений з родиною у морг на опізнання, жодних ознак того, що Володя вчинив самогубство повішанням, не було, (ні висунутого язика, нижня білизна чиста, зате було явно видно сліди побоїв). Я вже згадував про призначення спеціальної експертизи, і брехливі пропагандистські небилиці в газетах (а вся преса була під контролем комуністичної партії і КҐБ) доводять їхню причетність до цього злочину.
На час похорону 22 травня 1979 року Галю відправили до моєї мами Анастасії в родинне село Солову, аби це не вплинуло на її здоров’я та здоров’я майбутньої дитини.
У Львові був не похорон, а маніфестація - протест. Труну влада не дозволила відкривати. До Личаківського цвинтаря молодь несла її на плечах. На початку процесії з портретом Володі йшла студентка медицини Оксана Патик. Тисячі і тисячі людей, сотні вінків, море квітів. Ростислав Братунь над могилою емоційно виголосив палку промову, за що його потім було знято з посади голови Львівської обласної організації Спілки письменників. Ґебісти не прощали такі неконтрольо- вані речі.
Це перший величний протест українців проти окупаційного московського режиму. Виклик владі офірував своїм життям Володимир Івасюк. Друга його офіра - фестиваль «Червона рута» в Чернівцях у вересні 1989 року. Мітинг - протест у пісні. Національний вибух, що поклав початок поваленню прогнилої московської імперії і давав можливість українцям відновити Незалежну Соборну Державу.
121
ЛЮБОВ КОЗАК
журналіст Львівського телебачення редактор музичних передач
ВІН БУВ ВЕЛИКИМ ЖИТТЄЛЮБОМ...
Хоча час і згладив гострі почуття втрати мого товариша Володимира Івасюка, але водночас дав змогу подивитись на нього і його творчість новим поглядом. Сприймала його, безперечно, як талановитого музиканта, а тільки згодом пізнала його у всій повноті його обдарувань.
З Володимиром Івасюком мене звела доля на самому початку моєї роботи музичним редактором Львівського телебачення. Був 1973 рік. Майбутній лікар і композитор приїхав до Львова продовжити навчання у Львівському медичному інституті, а пізніше вступити до консерваторії. Нас познайомив віолончеліст Роман Фесюк, на прохання Володі, і почалася наша співпраця. Це сталося дуже природно, і його композиторська пісенна творчість знайшла повноцінну нішу у львівському телеефірі.
Звучали і вже відомі його твори, і щойно написані, а ще були прем’єри. Передачі «Музика і життя», «Молоді голоси» з музикою молодого, вже достатньо відомого автора мали гарні відгуки. Глядачі, котрі, на відміну від сьогоднішніх писали листи з відгуками, а колеги-телевізійники аналізували і оцінювали програми на нарадах.
На превеликий жаль, сьогодні усіх музичних графоманів і невігласів називають «композиторами». Володя ж, не закінчивши консерваторії, не маючи композиторської
освіти, не будучи членом Спілки композиторів навіть не претендував на статус професійного композитора. Ми його іменували самодіяльним композитором або аматором. А цей «аматор» вже мав у своєму доробку пісні «Червона рута», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків», котрі гриміли по Україні та, й по цілому Радянському Союзі.
Не маючи змоги у Львові працювати з такими оркестрами (бо їх не існувало), як симфоджаз Юрія Силантьева (Центральне телебачення і радіо Москви), симфоджаз під керуванням Ростислава Бабича (Київське телебачення), симфонічний оркестр Київської філармонії під орудою Федора Глущенка, ми разом запалилися бажанням створити подібний колектив у Львові - на базі оркестру кінотеатру «Україна» під керуванням Євгена Філіппова. Струнною групою були музиканти симфонічного оркестру філармонії, (перша скрипка - Володимир Дуда).
Володя вже мав деякі оркестровки (партитури і партії), які звучали в Москві в програмі «Пісня-71», «Піс- ня-72». Євген Філіппов розпочав репетиції новоствореного оркестру, а Володимир Івасюк був присутній на кожній репетиції. Згодом відбувся перший звукозапис на телебаченні, звукорежисером був Петро Баб’як. Оркестр записував новорічну програму з творами Івасюка. Пригадую, звуко¬
122
запис тривав дуже довго, практично цілу ніч. Володя написав для Новорічного концерту, на моє прохання, пісню «З Новим роком, з новим щастям, друзі» на вірші Василя Колодія. Вірші йому не дуже імпонували, але вони були «патріотичні», а без такої пісні передача не потрапила б до ефіру, цензура була потрійною. У супроводі оркестру співав сам Володимир і Віктор Костриж - його товариш з консерваторії, диригент.
Володимир рідко співав зі сцени, але усі ми пам’ятаємо, бачили і чули його спів найкращої пісні року «Червоної рути» разом з Василем Зінкевичем і Назарієм Яремчуком. В ті сімдесяті роки, коли у Львів приїхав Володя, естрадного професійного колективу не було. «Ватру», котрою у філармонії керував Михайло Мануляк, розігнали через неблагонадійність, з її репертуару велика кількість на вірші Ігоря Калинця була заборонена. Взагалі велика хвиля арештів, репресій «шістдесятників», небла- гонадійних працівників культури, телебачення, котрі не пропагували радянського способу життя прокотилася по Львову. Про це не говорилося вголос, але всі знали. Знав це і Івасюк.
Відповідно, і естрадного колективу, такого як «Смерічка» у Чернівцях, у Львові не було. Щоб виконувати свої твори на естрадній сцені Володя був змушений для їх виконання запрошувати студентів консерваторії вокального факультету.
Володимир Івасюк був ерудитом в музичній сфері. Добре знав українську народну творчість, зокрема, пісні, котрі записав знаменитий етнограф Володимир Гнатюк, буковинець. Я вперше довідалася про таку цікаву постать нашої культури саме від Володі.
Крім пісень фольклорного спрямування, Івасюк прагнув писати пісні на вірші з філософським узагальненням, з високою кількістю образів, метафор, такі, що мають драматургію. Писав на вірші Богдана Стельмаха, Романа Кудлика, Ростислава Братуня. Розповідав мені, як він ще учнем музичного училища, згодом студентом
В. Івасюк і ансамбль «Буковинка», (перший зліва). Кіцмаиь, 1964 р.
Чернівецького медичного інституту, передплачував журнал «Жовтень» (теперішній «Дзвін»), де на останній сторінці часто друкувалися ноти з естрадними піснями Анатолія Кос-Анатольського, Євгена Козака, Миколи Колесси, Мирослава Скорика, Богдана Янівського. І мріяв вписати нову сторінку української естради.
Я бувала у нього вдома з подругами на вул. Маяков- ського (теперішня вул. Костя Левицького). Ми співали, музикували... Він мав гарний магнітофон, на який записував наш спів, свої твори, а потім давав нам слухати. Зокрема слухали «Стоїть пшениця, як Дунай» на вірші Степана Пушика у виконанні філармонічного тріо бандуристок та Варіації для камерного оркестру (керівник Матіас Вайцнер). Згодом ці твори, а також його Соната для фортепіано, стали основою передачі «Концерт з творів Володимира Івасюка», яка вийшла в телевізійний ефір восени 1978 року і стала останньою прижиттєвою передачею Володимира.
Володимир Івасюк був повний енергії і бажання працювати і творити, але настав 1979 рік. Струни його душі були трагічно обірвані. Відлуння його життя і мелодій стало для багатьох людей дорогим щемом. Ті події, котрі резонували довкола особи Володимира Івасюка, можуть стати ще однією історією, ще одним спогадом, з кричущими фактами, з багатьма запитаннями.
123
ВАДИМ ТА ЄВГЕН ГЖЕГОЖЕВСЬКІ
композиторы, співаки, солісти Хмельницького обласного телебачення «Поділля-Центр»
ЗУСТРІЧ, ПОДАРОВАНА ДОЛЕЮ
Фестивалі, конкурси, концерти - для артиста це повсякденне життя. У мистецьких творчих перехрестях є дуже багато цікавих зустрічей з людьми жаданими, зустрічі - які проносиш ти через усе своє творче життя, зустрічі, які на твоєму мистецькому шляху так необхідні для подальшого вдосконалення професійної майстерності. За своє тридцятилітнє мистецьке життя у композиторів та співаків Поділля, членів Національної Всеукраїнської музичної спілки - братів Вадима та Євгена Гжегожевських творчі зустрічі є особливими... і на все життя.
Брати Гжегожевські є учасниками майже двох десятків мистецьких конкурсів та фестивалів. В минулому вони брали участь у багатьох престижних телевізійних та радіо програмах.
І ось чергова зустріч з людиною - творцем, яка у своїй мистецькій діяльності поклала на новий рівень у суспільстві сучасну естрадну українську пісню - зустріч з композитором Володимиром Івасюком..
У 1979 році брати Гжегожевські брали участь у черговому республіканському конкурсі молодіжної пісні, який проходив у місті Хмельницькому ( на якому вибороли третє місце). Головою жюрі конкурсу був композитор Мирослав Скорик, а серед членів жюрі були відомі на той
124
час композитори Ростислав Бабич, Олександр Зуєв та відомий у всій Україні своїми хітовими піснями «Червоною рутою», «Водограєм» - Володимир Івасюк..
Ми, як і усі учасники конкурсу, прагнули не тільки перемоги, але й побувати в колі своїх колег, поспілкуватися з метрами естради, показати свої творчі доробки.
Конкурс тривав кілька днів, але вже після першого дня змагань було зрозуміло які колективи, малі форми, чи окремі виконавці потрапляють у фінал, стають лауреатами чи дипломантами. В кінці першого конкурсного дня, що проходив у Хмельницькій обласній філармонії ми спілкувалися з співаком Миколою Гнатюком. До нас підійшов красивий, стрункий, молодий чоловік. Він зробив нам декілька комплементів. Гна- тюк запитав: «Чи знаєте, хто розмовляє з вами?» Не дочекавшись відповіді сказав: «Це - знаменитий композитор Володимир Івасюк».
Зав’язалась цікава розмова. Ми подякували йому за красиві пісні, які вже тоді були у нашому репертуарі. Володя запитав: «Що ви ще співаєте?». Тоді ми наспівали кілька власних пісень під супровід акустичних гітар. На той час ми виконували їх на шкільних та студентських вечорах, у концертних програмах. Тематика наших пісень була різноманітною. Володимир уважно вислухав наші твори, які були пер-
Володимир Івасюк. Львіів, 1973 р.
тими композиторськими кроками, і порадив, залишатися вірними вибраному шляху та ніколи не зраджувати своєрідний стиль української естрадної пісні. Побажав нам творчих злетів на довгій композиторській ниві.
Володимир подарував нам свою нову пісню «У долі своя весна», якій ми зробили аранжування для акустичних гітар, та зауважив, що білоруський ансамбль «Пісняри» теж виконуватимуть цю пісню.
У 1983 році пісня «У долі своя весна» запропонова-
Брати Гжеголсевські підчас виступу па конкурсі в м Хмельницькому в 1979 р.
на Івасюком, прозвучала у нашому виконанні у популярній телепередачі «Ширше коло» в м. Москві на студії Останкіно.
Ми були переповненні почуттям гордості нашій справі. Ця тепла зустріч залишилась для нас стимулом, уроком і авансом на все мистецьке життя.
У сімейному архіві збереглись інтерв’ю, яке дав Володимир нашій обласній пресі та диплом, на якому і є підпис прекрасного, талановитого, першопрохідця української естрадної пісні - Володимира Івасюка.
125
МАРТА КШАСЕВИЧ
журналіст, редактор музичних передач Львівського радіо, член Спілки журналістів України
Інтерв ’ю з Володимиром Івасюком записано в січні 1979р. для естрадної програми «Мандрівний м^редіан»
(180 випуск)
Почав я писати пісні.. .Звичайно, це було дуже давно. Писати пісні, власне, я почав десь після своїх композиторських спроб в інших жанрах: були спроби в камерній музиці, спроби в інших жанрах, тобто романсу, балади. Ну, а пісні... Якось так непомітно спочатку написав одну, сподобалось слухачам. І потім, власне, мені почали пропонувати свої вірші поети. Ну, і так почалась співпраця з виконавцями.
М. Кінасевич. Що Ви намагаєтеся передати своєю музикою, зокрема, пісенною своєю творчістю, які завдання Ви ставите при написанні своїх творів?
В. Івасюк. Насамперед, звичайно, я виходжу із тексту, із того вірша, який знаходжу в поетичних збірках або який мені пропонують автори. Ну, це робота спочатку іде чисто такого, я сказав би, інтуїтивного плану. Вірш я повинен продумати, він повинен викликати деякі думки, емоції. Це може бути короткий час, а може бути досить довгий. Навіть час, який триває роками - період написання однієї пісні. Спочатку я її пишу, потім вона мені не подобається, а потім, можливо, я відкладаю її, а потім знову повертаюся...
М. Кінасевич. Хотілося б почути тепер: з ким з поетів, з виконавців Ви працюєте тепер безпосередньо?
126
В. Івасюк. Коло поетів,з якими я працюю, досить широке. Це львівські поети: Ростислав Братунь, Богдан Стельмах, Роман Кудлик, Володимир Лучук, Микола Петренко. Це також київські поети: Дмитро Луценко, Юрій Рибчинський. Також мені подобається поезія Андрія Дементєва, на вірші якого я написав декілька пісень. Ну, знову таки, я підкреслюю, що робота з поетом триває до самого завершення, до повного написання пісні. Майже ніколи не буває такого, щоби я взяв вірш, і він мене цілком задовільнив. Бодай-би одне слово але воно змінюється. Вірш повинен бути сприятливим для вокального виконання, тому потрібно багато працювати над ним.
М. Кінасевич. Ну, щодо виконавців?
В. Івасюк. Власне, коли робота над піснею закінчена, звичайно, постає питання про її виконання. Часом це буває, власне, ще в період написання..., а часом пісня пишеться без прицілу на певного виконавця, чи на певний колектив. Але й буває так, що з самого початку знаєш той адресат, той колектив, до якого ти звернешся після написання цієї пісні. Так в мене бувало досить багато разів. Це, зокрема, із Софією Ротару, із Василем Зінкевичем. Подобається мені дуже голос Ігора Кушплера, соліста Львівської філармонії. Із ним ми записали нещодавно кілька пісень, виконання яких мені до-
Володимир Івасюк.
Львів, 1977 р.
сить припало до душі. Ігор - співак із гарними вокальними даними, із точним емоційним відчуттям тексту і самої теми пісні. Також Степан Степан. Це один із моїх постійних виконавців, який ніколи не відмовляється і щиро відгукується на мої останні твори і завжди із задоволенням їх виконує.
М. Кінасевич. Оскільки ми заговорили про виконавців, Володя, мені відомо, що і Ви теж час від часу беретеся за виконання своїх пісень і, як на мій погляд, робите це непогано. Останній такий Ваш, можна сказати, виступ по радіо звучав у передачі «Від суботи до суботи», де Ви виконували пісню «Літо пізніх жоржин».
В. Івасюк. Бачите, це тільки в чисто експериментальному плані. Насамперед, (усміхнувся) мої вокальні дані не дозволяють мені, звичайно, з повною віддачею десь донести до слухача весь зміст пісні і, власне, те, що там би я хотів закласти. Ну, але деякі певні аспекти, знову таки, для мене просто особисто цікаво, як пісня в загальному звучить і це відбувається десь, я знову таки повторюю, в плані експерименту. Звичайно, на широке коло слухачів стараюсь не показувати такі записи. Ну, але часом трапляється таке, що вони попадають в ефір. Пісня пишеться просто взагалі без десь прицілу на певного виконавця чи на певний колектив. Але буває так, звичайно, що з самого початку вже приблизно знаєш ту адре-
127
су, той колектив, до якого звернешся після написання цієї пісні. Отак в мене бувало досить багато разів. Це, зокрема, із Софією Ротару, із Василем Зінкевичем.
М. Кінасевич. Володя, а чим пояснити звернення до тріо бандуристок? Це, такого, я би сказала, більш народного плану якраз такий виконавський колектив. А Ви і для нього теж пишете свої твори?
В.Івасюк. Тріо бандуристок, мені здається, що це форма виконання із досить цікавим майбутнім. Чому? Поясню. Все-таки це колектив. Це колектив, як не як, із трьох виконавців і трьох інструментів. І мені здається, що тут рамки, стеля тих засобів, які використовувались до цього часу, вони, все-таки, можуть іще бути розширені. І власне в цьому плані, десь в плані, можливо, колористики, десь відновлення інтонацій, привнесення дечого нового в гармонію, у фактуру... Мені здається, що в цьому якраз аспекті цю виконавську форму чекає все-таки досить цікаве майбутнє. От я і стараюсь робити речі для тріо бандуристок, які би були в певній мірі десь незвичні і несхожі з тим репертуаром, який сьогодні звучить.
М. Кінасевич. Володя, Ви сказали, що Ви починали з серйозної музики, а зараз, так би мовити, своєрідна ретроспекція - Ви знову повертаєтеся до написання серйозних творів.
В.Івасюк. Десь термін «повертатися», мені здається, трошки неточний. Поряд з піснями, звичайно, мені приходиться писати - і це роблю з великим задоволенням - музику в різних жанрах. Це фортепіанна, інструментальна музика, музика для хорових колективів. Зокрема, в минулому році я зробив цикл обробок українських народних пісень для хору «а сареііа». Це музика для камерного оркестру, музика для дерев’яних інструментів. У всякому разі обмежитись тільки однією піснею, цього не роблю. Справа в тому, що, можливо, пісня набагато швидше, набагато легше доходить до слухача, аніж твори інших жанрів.
128
М. Кінасевич. Ну, і трошки розкажіть про ці твори більше: про Сюїту для камерного оркестру і Варіації для фортепіано.
В. Івасюк. Сюїта для камерного оркестру була написана в минулому році і вперше виконана на пленумі Спілки композиторів України, який відбувся у жовтні минулого року. Виконав цю Сюїту камерний оркестр Київської філармонії під керуванням Шароєва. Сюїта складається із теми і шести варіацій, які розташовані самі по собі в певній драматичній сюжетній схемі і, власне контрастують одна з одною. Звичайно, мені хотілось використати десь, можливо, навіть і знайти певні фарби у звучанні камерного оркестру, саме в плані використання десь фольклорних певних моментів і засобів знову-таки звуковідтворення, виконання камерним оркестром, можливості якого, звичайно, дуже великі, і мені здається, що їх можна ще розширювати у великій мірі.
Варіації для фортепіано були написані трошки давніше... Це варації на тему балади «Сухая верба». Сама балада має свій сюжет досить-таки трагічний. Це балада дуже давня. Якраз мені дуже сподобалися і сама музична тема, і текст цієї балади, який дав можливість певного програмного бачення сюжетного розвитку даних варіацій. І що цікаво: я не чув до сих пір, чи то будучи у селі, чи, наприклад, в місті, - я не чув цієї балади, і вона до цих пір, мені здається, не була навіть записана. Але минулого літа, будучи у фольклорній експедиції у Снятинському районі Івано-Франківської області, мені пощастило знайти, почути у виконанні трьох жінок якраз саме цю баладу «Сухая верба». І цікаво, власне, те, що той запис, який я мав раніше, що він майже повністю співпадає.
М. Кінасевич. Володя, чи могли би зараз Ви сказати, скільки приблизно написано Вами пісень?
В. Івасюк. (пауза) Ну, точної цифри, звичайно, я Вам не назву, але десь близько сотні...
М. Кінасевич. Першою піснею була пісня «Червона рута», чи ні?
В. Івасюк. Ні, до «Червоної рути» було написано багато пісень.
Володимир Івасюк на Личаківському цвинтарі. Львів 1972 р.
М. Кінасевич. Тепер наостанок, традиційне питання - Ваші плани?
В. Івасюк. Зараз я пишу Квартет для струнних інструментів, також Поліфонічну сюїту для чотирьох дерев’яних і клавесину, кантату на слова Рильського та Тичини, і крім того, звичайно пісні та романси.
В. Івасюк (весільний дружба) з сестрою Оксаною. Львів 1975 р.
М. Кінасевич. Мені залишається побажати Вам Володю, щоб музика, яку тепер пишете і яку колись ще напишете, продовжувала здобувати прихильність сердець численних слухачів. А сьогодні щиро дякую Вам з цікаву розповідь і - до нових зустрічей перед мікрофоном!
В. Івасюк. Дякую Вам також, до зустрічі.
129
ОРЕСТ БОГОНОС
журналіст, диктор Львівського радіо
(1943-2004)
інтерв'ю записано в 1972році
Орест Богонос. Ви відомі в нас як автор пісень, котрі стали популярними в усій нашій країні і, до речі, принесли Вам лауреатство на всесоюзних фестивалях «Пісня-71» і «Пісня-72». Дозвольте ще раз привітати Вас з цим високим званням і побажати дальших успіхів.
Володимир Івасюк Дякую, дякую.
Орест Богонос. Так от, мало кому відомо про Ваші інструментальні спроби. Розкажіть, це перші кроки в цьому напрямку чи Ваша подальша робота, яка буде якось паралельно йти з пісенним жанром?
Володимир Івасюк. І так і ні. Я дуже люблю народну пісню, її мелос, гармонію, ритміку. Я намагаюсь постійно в своїх теперішніх і в попередніх піснях використовувати їх саме у своїх нових творах. Пісня - це моє захоплення, моє кредо, але часто трапляється так, що в пісні сказати всього просто неможливо. От тоді я і стараюсь робити це в зовсім іншому жанрі.
Орест Богонос. Ну і як це Вам вдається?
Володимир Івасюк. Тепер я закінчую невеличкий цикл прелюдій для фортепіано. Мій вчитель - Анатолій Йосипович Кос-Анатольський - прекрасний знавець фольклору є для мене взірцем по відношенню форми та її викладу. І бути учнем такого композитора ве¬
130
лика честь. Це у великій мірі зобов’язує мене до постійного самовдосконалення. Але, повторюю, що моє захоплення - це пісня.
Орест Богонос. Володимире, найбільш популярні з Ваших пісень написані на Ваші власні тексти. Яке значення Ви надаєте поезії у пісні.
Володимир Івасюк. (пауза) Дуже влучно і гарно сказано, що пісня - це птах з двома крилами. Тобто я маю на увазі музику і текст. Чим міцніші крила, тим вищий лет у світ пісні. Я люблю поезію. Мене хвилюють вірші, де змальовані вмілою рукою героїка і краса нашого сьогодення. До речі, хочу сказати Вам, навіть признатись, що музику я почав писати під впливом саме поезії. В свій час я прочитав вірш донецького поета Віталія Миколайчика, який називається «Відлітали журавлі». Він настільки мене зворушив і схвилював, що я вирішив написати на цей текст пісню:
Відлітали журавлі від хати Глянула у світ старенька мати Ой, журавлики, мені скажіте Де ще гинуть материнські діти?
Це пісня про сум матері, яка втратила єдиного сина на війні, про її велике бажання, щоб у світі більше воєн не було, щоб не гинули невинні діти.
Володимир Івааок. Львів, 1976р.
Орест Богонос. ...Пісня написана в такому героїчному плані. От, і очевидно, у Вас є крім цієї ще пісні саме в плані героїчному.
Володимир Івасюк. Так. Я написав пісню на слова поета Богдана Тури, яка називається «Мальви».
Орест Богонос. Було б дуже приємно послухати одну з Ваших нових пісень.
Володимир Івасюк. Можу запропонувати пісню, яка називається «Балада про дві скрипки», яку я записав ра¬
зом із Софією Ротару в супроводі інструментального ансамблю. Ця пісня написана на слова черкаського поета Василя Марсюка, в якій він своєрідно використовує народні мотиви. Це моє особисте бачення, відчуття, це вірш про людину-по- ета, яка своєю творчістю несе найрізноманітнішу гаму почуттів, будить багато емоцій і, яка врешті-решт, як співається у цій пісні, залишає на світі «снів своїх красу», красу своїх помислів, бажань і емоцій...
(звучить мелодія)...
131
СТЕПАН ПУШИК
письменник, член Спілки письменників України, лауреат Державної премії ім. Т Шевченка
ВОЛОДАР МИРУ
Ми їздили одними дорогами, та вони чомусь довго не перетиналися. У Вижниці, над Черемошем, народжувався вокально-інструментальний ансамбль «Смерічка», з якого вийшли Василь Зінкевич, Назарій Яремчук. Мені здається, що цих співаків, як і Софію Ротару, світ не знав би, якби не Івасюкові пісні. Тут, у Вижниці, були й мої сліди
Ходить осінь в Косові,
Ходить осінь в Вижниці...
Та особисто я не знав ще поета й композитора Володимира Івасюка, хоча заочно ми були знайомі через його батька, через Дмитра Гнатюка.
І от одного дня Володимир Івасюк з’явився в Івано-Франківську сам. То було літо 1977-го. Працівник обласного радіо Роман Андріяшик зателефонував мені додому:
- Зайди до нас. У студії Івасюк чекає.
- Ми не знайомі.
- Познайомитесь і, може, щось напишете разом.
Володимир тоді видався мені мовчазним. Казав,
що їде зі Львова до батьків у Чернівці і ще має летіти до Москви на телебачення. Здається, що саме тоді він став переможцем якогось конкурсу в Москві. Згадали Ростис¬
132
лава Братуня, Романа Кудлика, Богдана Стельмаха, говорили про батька Михайла Григоровича, котрий в той час писав роман про повстанця Мирона Дитинку.
Володимир запропонував мені надсилати поезії для пісень. Через годину-дві ми подали один-одному руки і розійшлися. На прощання він сказав мені «старий» і так називав до кінця днів своїх, бо між нами була життєва течія у п’ять літ.
Я, уже маючи Володимирову адресу, надіслав йому декілька віршів. Скоро він зателефонував:
- Твою пісню «Стоїть пшениця, як Дунай» уже співає тріо бандуристок.
- Нашу пісню.
- Най буде нашу. Давай ще щось.
Будучи у Львові, я наважився зайти до Володимира додому. Він відклав усе. Знайшов мої вірші. Потім «крутив» пісні, розповідав про співаків, подарував мені запис нашої пісні на магнітній стрічці. Радив мені переробити окремі строфи з віршів «Повіяв буйний вітер із-за гір» та «Тоді цвіла весна», які я написав спеціально для його музики. Казав, що неодмінно «зробить» пісні.
Ми пішли в місто, щоб пообідати. В кав’ярні поблизу вулиці Маяковського довго гомоніли про виставу «Прапороносці», до якої Володимир писав музику, та про мої вірші.
Планували виїзд у Карпати на мій день народження, та через брак часу плани не збулися.
Були ще кілька інших зустрічей як у Львові, так і в Івано-Франківську. Я завжди був радий бачити Володимира, запрошував його до дому. Одного приїзду його до нас приїхав з Богородчан і мій молодший брат Богдан. Моя дружина накрила стіл. Прибігла й сусідка подивитися на Івасю- ка. Пригадую, що я тоді запитав його, чи він знає, що таке «червона рута».
- У Гнатюка Володимира згадується, - сказав, - це рододендрон східно карпатський. Улітку підем у Чорного- ру. Там є.
Через два-три тижні до редакції журналу «Жовтень» у Львові я завіз свій рукопис роману «Страж-гора», потелефонував додому Володі, його не було. Коли мати дізналася, хто з нею розмовляє, то сказала:
- Бережіть мого Володю! Не залишайте його самого
ніде...
Я пожартував, що його треба женити, що від того навіть рідна мати сина не вбереже, але материн тривожний голос засів у моїй свідомості. Це був березень 1979 р., а 26 квітня я повернувся з відрядження до Москви. Швидко відчинив, бо хтось телефонував по міжміському.
- То Івасюк!
- Ти, що захрип?
- То батько.. .У вас нема нашого Володі?
- Не знаю. Я тільки що з літака.
- Поцікавтеся і передзвоніть мені.
Я пішов на радіо, до театру, до філармонії, де він колись на фортепіано програвав мені наші пісні, але ніхто нічого не знав, і Володимира в Івано-Франківську ніхто не бачив. Я потелефонував до Львова - трубку ніхто не піднімав, і я заспокоївся.
Але пішов шелест поміж людьми, що пропав Івасюк. Говорили різне. Я набрав номер, і в трубці почув якийсь неприродний голос матері. Я не знав, що їй сказати... Були травневі погідні, сонячні, аж спекотні дні.
21 травня, коли земля просила з неба дощу, я ішов на роботу й зустрів нашого івано-франківського композитора Володимира Яцолу. Неприродним голосом сказав:
- Нема вже Івасюка!
- Що ти мелеш?
- Не мелю. Ми з «Гуцулочками» записувалися у Чернівцях на студії і нам там сказали. Василь Стріхович і Назарій Яремчук їдуть до Львова на похорон...
У Львові я купив ЗО жовтих тюльпанів, бо Володи- ми-рові було ЗО літ, і пішов на ту квартиру, де я уже один- єдиний раз був. На домовині у барвінковому віночку стояв портрет, а він дивився на мене синіми очима. Я став у почесну варту й мало не знепритомнів, бо тільки тепер збагнув, що все це реальність, що Володі вже нема, що я навіть не побачу його обличчя у тій домовині. Коли вийшов надвір, то тисячі львів’ян і приїжджі заполонили двір, вулицю. Голосила мати в хаті. В окулярах із важкою думою сидів батько коло сина. Коли виносили домовину, то підігнали машину, але сотні голосів закричали: «Ні-і-і!», і юрба рікою ринула слідом, що аж захиталася домовина. Я вирвався наперед і сказав хлопцям узятися за руки, попід лікті, щоб стримувати ріку людей. Таким живим вінком ми від юрби відгородили тих, що несли на плечах домовину на Лича- ківський цвинтар, де й дерева були обліплені дітьми. Люди йшли і йшли...
Відбувся короткий мітинг. І коли заграла оркестра, то з туї, яка росла поблизу могили, вилетіла пташка, що мала тут гніздечко, й сполохано з цівканням зникла в небі, в якому літав вертоліт.
Потім ми провели киян до потяга, зайшли ще до ресторану на вокзалі, щоб пом’янути Володимира, і тут вразило те, що оркестра грала, а соліст співав Івасюкову пісню. Боліла голова, серце. Я підійшов до співака й сказав йому:
- Нині не треба так.. .Ми Івасюка щойно поховали...
- Повертаючись автобусом до Івана-Франківська, написав вірш «Пам’яті друга».
133
ВАСИЛЬ МАРТИНОВ
поет, прозаїк, журналіст, лауреат премії ім. О. Гончара
(1938-2006)
НЕДОСШВАНА ПІСНЯ
Багато я чув про нього і раніше, але вперше побачив Володимира Івасюка напередодні 1978 року в приміщенні Львівської письменницької організації. У гості до письменників прийшли артисти і молодий, але вже широко відомий композитор. Перше враження від нього: скромний, сором’язливий. Потім я в цьому постійно переконувався. А тоді він сів за піаніно, і ми почули декілька його пісень на слова львівських поетів. Серед співавторів Володимира Івасюка був поет Ростислав Братунь. Він і познайомив мене з композитором. Від нього я вперше почув і про смерть Володі.
Одного разу Ростислав Братунь прийшов до мене додому як до кореспондента республіканської газети і запропонував: «Володимир Івасюк написав на мої слова нову пісню «Зимова казка». Я вам вручаю ноти і текст, а ви спробуйте опублікувати нашу роботу в газеті». І «Зимова казка» побачила світ 6 лютого 1978 року. Поет зрадів і, пообіцявши звести мене з Володею, сказав: «Це буде доречно, адже він збирається написати романс на ваш вірш «Поговоріть з людиною». Його Володі показала Ірина Вільде.
Ростислав Братунь звів нас з Івасюком у львівському цирку, де композитор і його друзі-однодумці давали
134
великий концерт, увесь грошовий збір від якого перерахували у Фонд миру. Потиснувши мені руку, Володя запропонував: «Приходьте до мене додому, будинок 106 на вулиці Маяков- ського. Я вас познайомлю з моїм батьком-письменником, який живе і працює у Чернівцях. Повідомлю вам телефоном, коли він приїде...»
14 травня 1978 року Михайло Григорович Івасюк відчинив мені двері у помешкання сина. Сам Володя стояв серед вітальні і привітно усміхався. Я звернув увагу на зразковий порядок у кімнаті. Володя стояв біля піаніно і здавалось, що він відірвався від нього через мою появу. Увійшла його мати Софія Іванівна, з великою коробкою в руках: «Сідайте до столу, пригостимо вас чаєм і цукерками, які син привіз із Москви».
Тоді ми говорили про творчість Олеся Гончара, Павла Загребельного, але понад усе - про львівську письменницю Ірину Вільде, з якою всі Івасюки давно товаришували, а до книг Михайла Григоровича вона писала передмову. Володя, по-дівочому почервонівши, признався: «шкода, що бракує вільного часу для читання товстих романів.Взявся я, було, за книгу Володимира Яворівського «Ланцюгова реакція», але я так і не подужав її до кінця...» Я пригадав слова Ірини Вільде про те, що, напевно, минає час великих полотнищ і
Володимир Івасюк. 1977р. Львів
135
час прозаїкам переходити на мініатюри. Володя погодився: «Дарина Дмитрівна, думаю, пожартувала. А ось її роман «Сестри Річинські» у двох томах я прочитав швидко і до кінця!»
Ми розмовляли близько двох годин. Але Володя говорив менше за всіх. Зате як він милувався своїм батьком, як гордився ним! І тоді я запитав Володю, як він ставиться до випробування славою. Я не мав на увазі саме його славу. І він, і його батько підкреслили: тільки скромність допомагає брати творчі висоти. При цьому Володя згадав самодіяльного композитора Машкіна, пісня якого «Верховино, мати моя!» пролунала в усіх куточках Радянського Союзу. Але в автора не вистачило життєвого гарту і сили волі щоб піднятися над тимчасовою популярністю, піти далі.
Дорогою додому я пригадав історію публікації моєї замітки про концерт у цирку, який було присвячено Фондові миру. Завідувач відділом культури редакції, що готував замітку до публікації, зателефонував мені: «Поряд із прізвищем відомого композитора Кос-Анатольського ти даремно поставив імена молодих - Володимира Івасюка і Богдана Янівського. Кос-Анатольському це може не сподобатися. Я чув, що він недолюблює їх». Не прислухавшись до мого заперечення, колега відредагував текст так, щоб прізвища молодих композиторів не стояли поряд з прізвищем метра. Так було віддано данину законам застійного часу.
Влітку ми зустрілися з Володею в центрі Львова, і він повідомив: «Мій батько збирається на курорт і по дорозі знову заїде до мене 1 серпня. Давайте зустрінемося».
Я прийшов у знайому квартиру в призначений час. А через кілька хвилин услід за мною увійшов і Володя. В правій руці він тримав у футлярі портативну друкарську машинку «Москва». Сказав: «Вибачте, що не зустрів вас сам. Ось - просто з крамниці. Купив батькові подарунок. Нехай друкує свій новий роман «Балада про вершника на
136
білому коні». Одне погано - шрифт у машинці російський. Де б замінити окремі російські літери українськими? Я пригадав, що саме з такою машинкою звертався у маленьку, непомітну майстерню на вулиці Коперника і пообіцяв Володі познайомити йогоз майстрами - Миколою Андрусівим і Миколою Іванівським. Для цього ми домовилися зустрітися 4 вересня неподалік від мого будинку. Чекав я композитора з моїм давнім знайомим Дмитром Дзюбаном, який працював на той час головою колгоспу в Черкаській області. В очікуванні знайомства з Володимиром Івасюком він захоплено говорив: «У всьому світі знають його «Червону руту!» Про те, наскільки Володя відомий на Черкащині, він розповів йому особисто. Композитору це не сподобалося. «Яка там слава?» Коли він насупився, Дмитро Григорович дістав із свого портфеля велику сушену рибу і подарував Володимиру. Прийнявши її, він усміхнувся.
Увійти в майстерню композитор посоромився: «Я передумав. Виходить, новий шрифт повинні наварити через протекцію. А я так не люблю цього». Я забрав у нього машинку і сам пішов у майстерню. Мої знайомі майстри послалися на відсутність потрібного шрифту. Жаль було розчаровувати Володю, який хотів допомогти батькові! «Скажіть, звернувся я до майстрів, - а ви любите пісню «Червона рута»? і почув відповідь: «А хто її не любить?» «Так ось: ця машинка належить композиторові Володимиру Івасюку, а сам, він, гляньте, стоїть за вікном, йому незручно просити вас...» Один із майстрів запропонував: «Зробимо так: увечері ми спробуємо дістати шрифт. А зараз запросіть Володимира до нас, а ми вже зуміємо знайти до нього підхід». Вони попросили композитора сісти за машинку і надрукувати на аркуші паперу своє прізвище, повну домашню адресу і номер домашнього телефону. Володя неохоче зробив це. Майстри переконались, що перед ними автор «Червоної рути». І за два-три дні він зателефонував мені: «Майстри виконали свою обіцянку. Я і мій батько дякуємо вам!».
Більше ми не зустрічалися, але часто телефонували один одному, обмінялися декількома листами із святковими
привітаннями, про що Володя одного разу сказав телефоном так: «Соромно, що живемо майже по-сусідству, а спілкуємося через пошту...»
Мені він подарував збірник своїх пісень з автографом і довгограючу платівку у конверті з надписом: «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару». Я пропонував, що напишу про їхню творчу дружбу, але Володимир відлові: «Давайте зробимо це трохи пізніше...» Але не вийшло.
Травневого дня 1979 року до мене прийшов Ростислав Братунь. Я не впізнав його: був блідий, похмурий і незвичайно мало говорив. Подумалося: напевно, сердитий на мене за затримку однієї з його публікацій. Я запропонував за його присутності зателефонувати до Києва і все з’ясувати, але він вирішив зробити це сам. Коли набирав номер, то почав з того, що мене приголомшило: «кудись пропав Володимир Івасюк. Вже декілька днів його немає дома. Батьки губляться у здогадках, що могло статися. В міліцію звернулися на другий день але там кажуть почекати, може повернеться...
Львовом поширювалися здогадки, чутки, плітки. І тільки в неділю, 20 травня 1979 року ( а Володя пропав ще 24 квітня), я почув від письменника Дмитра Герасимчука: «Знайшли Івасюка. Кажуть, що наклав на себе руки в Брю- ховичах. Хоронити його будуть через два дні».
Хтось з ідеологічних режисерів того часу, роздратований заслуженою славою молодого композитора, дуже поспішав поставити останню крапку на його життєвому шляху. Тільки в день похорону обласні газети сповістили про його смерть і назвали Володю не композитором, а лише студентом консерваторії. Але звістка про трагедію облетіла міста і села. На похорон зібралися тисячі людей. Режисери хотіли поставити труну у катафалк і якомога швидше доставити його тіло на Личаківське кладовище, яке неподалік від будинку, де жив композитор. Люди запротестували і понесли труну на руках. Прощаючись з Володимиром Івасюком біля його могили, Ростислав Братунь
сказав: «Львів’яни прощаються сьогодні тільки з Володею, але не з його піснею - вона не знає меж, і слава композитора розлетілась по всьому світу».
Незабаром партійні начальники докоряли поетові за цей його виступ, нібито він взяв дуже високу недозволену ноту. Його довго цькували і навіть усунули від керівництва Львівською письменницькою організацією. А слава В. Івасюка з роками ставала все яскравішою.
В. Івасюк з батьком. Шевченківський гай, 1977р.
137
ІНТЕРВ’Ю
співачки, народної артистки України
ОКСАНИ БІЛОЗІР
композитора, професора, лауреата Національної премії ім. І Шевченка
ВІКТОРА КАМІНСЬКОГО
(ідля Радіо Свобода 4 березня 2009 р.)
ФЕНОМЕН ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
Ірина Штогрин: Тема нашого обговорення - Володимир Івасюк - є надзвичайно щемкою... Чому пісні Івасюка відразу стали народними у тому розумінні, що їх знали і співали всі? Чому досі вони є ще чимось більшим, ніж просто пісні? Оксано, яка Ваша думка?
Оксана Білозір: Івасюк увібрав у себе через свою душу, пропустив усе найкраще, що мала українська нація на той період, коли вона була у системі ідеології, абсолютно чужої для неї.
Якщо ми з вами подивимось в ретроспективу нашого мистецького надбання, ми побачимо, що понад 200 тисяч народних пісень сьогодні є виписані у різноманітних збірниках. Тобто, ці пісні в певні періоди часу хтось писав, ці пісні осідали в нашому серці, ці пісні звучали з наших вуст, і ці пісні передавалися з покоління в покоління.
Таким співцем, співцем нашого часу, прояву українського духу і української самосвідомості випало стати Івасюку. Якщо ми порівняємо кожну його пісню, то ми побачимо, наскільки вона близька до народної.
Наша українська пісня чим цікава? Завжди присутня в ній алегорія, якщо це, наприклад, «похилився ду¬
138
бочок», то відразу в пісні народній співається, «чому похилився і зажурився козак».
Так само, як ми візьмемо Івасюка, в нього проходять ці дві тонкі лінії: природи і особистісного високого людського почуття. Про що це говорить? Що людина жила з повною гармонією в серці від природи, від оточуючого світу, від материнської крові, яка йому передала оцю незбагненну любов, яку він ніс.
Можливо, він і не розумів, що він просто дуже сильно любить! І ця любов виплескувалася у ньому цією піснею, і правильно сказав Президент Ющенко, що він був, як та свічка, яка загорілася, запалилася, і до неї потягнулися митці. Ви ж згадайте, в ті роки українська інтелігенція була розгублена, вона була розпорошена, вона була залякана, вона не мала навколо чого об’днуватися.
Звичайно, було дуже сильне мистецьке літературне слово. Воно було. Але не на загал. Івасюк став першим, який став максимально доступним. Він настільки розширив простір української душі і залучив мільйони. І це відчули люди.
Я пам’ятаю, що мені було зовсім мало років, я ще не вміла читати, але я знала ці пісні напам’ять, і ми співали їх усі. Це якось народилося, прийшло просто непомітно.
Володимир Івасюк з батьками. Львів 1977р.
Ірина Штогрин: Пане Камінський, чи поділяєте Ви цю думку? Тому, що творчість, якщо її розкладаєш уже на якісь моменти, зникає цей момент чуда. Але як Ви для нас і для наших слухачів можете пояснити оцей феномен Івасю- ка як композитора і автора, який став народним?
Віктор Камінський: Я підтримую те, що сказала пані Оксана.
Власне, композитор Володя Івасюк... Такого типу композитори народжуються раз на декілька століть. Я хотів би порівняти його з Моцартом. Адже Моцарт міг написати прекрасну, геніальну мелодію. І Володя, власне, створив
Парк «Погулянка». Львів, 1978р.
такі геніальні мелодії, які відразу лягли на вухо мільйонів- мільйонів слухачів.
Мелодію не можна навчити. Ні один вчитель не зможе навчити мелодію. Можна навчити підібрати гармонію, згармонізувати, гарно зоркеструвати твір, аранжувати. Але мелодичний дар - це Божа іскра. Вона дається тільки одиницям.
Ірина Штогрин: - І таке відчуття, що ця іскра загорілася в той момент, коли дуже всі очікували якогось світла. І Івасюк став відповіддю на запитання чи на біль, який тамували люди в собі довгий час...
139
Віктор Камінський: Власне, те, що потребували українці, Україна потребувала того якогось поштовху, злету до відтворення і осмислення своєї ідентичності.
Ірина Штогрин: - Вікторе, Ви були знайомі особисто з Володимиром Івасюком. Він відчував свою геніальність, свою особливість? Як йому давався цей тягар слави?
Віктор Камінський: Він, як будь-яка талановита особа, якщо ми подивимося на історію світової музики - чи той же Бетховен, чи той же Моцарт, чи українські композитори Лисенко і Лятошинський - вони були звичайними, нормальними людьми, які сприймали дійсність, якою вона була, ті болі, які приходилося переживати, особливо в той час, коли Володя жив, 1970-ті роки. Це ж страшні роки були, кінець 1960-их - початок 1970-их.
Ми з ним познайомилися в 1972 році. Я поступив на основний курс, а він на підготовчий. Через два роки він став уже студентом першого курсу композиторського факультету. Ми з ним часто зустрічалися, особливо в його останні кілька років життя.
Я пригадую 1977 рік. Я закінчив консерваторію, працював у Рівному в Інституті культури, часто приїжджав до Львова, ми з ним зустрічалися, розмовляли.
Якраз у той час у Володі з’явилося друге творче дихання, бо його знали всі як гарного, популярного, дуже талановитого композитора-пісенника.
Але в 1976, 1977, 1978 роках він почав створювати цікаві, досить оригінальні твори і в інших жанрах. Наприклад, для фортепіано, варіації для камерного оркестру. Його фортепіанні варіації на тоді, ще в 1978 році, на всесоюзному конкурсі студентів-композиторів отримали перемогу, на московському конкурсі.
Ірина Штогрин: Це свідчить про те, що він був талановитою людиною не лише в пісні, айв усіх жанрах. Я думаю, що якби так трагічно не обірвалося його життя ЗО років тому, ми б були свідками сьогодні відомого не
140
лише популярного композитора-пісенника у світі, але и автора масштабних творів у різноманітних музичних жанрах і формах.
Віктор Камінський: Ми з ним говорили незадовго до смерті. Він збирався писати фортепіанний концерт. А також кантату, оперу, які в нього були у планах.
Тобто, мені навіть важко зараз передбачити, якої...
Ірина Штогрин: Якої величини це була людина.
Віктор Камінський: Так.
Ірина Штогрин: Пані Оксано, Ви навчалися, Ви були долучені до того товариства, в якому був Івасюк. Між творчими людьми завжди є конкуренція. Це нормально. Між тими, хто піднімається високо, або тими, кого дуже люблять, завжди є якась певна заздрість. Що Ви пам’ятаєте взагалі про цей період? Наскільки можна зрозуміти, чи були якісь такі причини всередині того товариства, які б могли призвести до подальшого трагічного моменту в житті Івасюка?
Оксана Білозір: Ні, абсолютно ні. Я Вам скажу, що ми якраз тоді з Ігорем Білозором готувалися також до професійної роботи, і Володимир Івасюк для нас був великий приклад і висока планка.
От у той момент, коли я починала як митець, він поставив планку для усіх нас: бути потрібним, рухати свідомість нації. І ми всі далі артисти, які повиростали на його піснях, які поруч з ним жили, у нас не було якихось таких буденних непотрібних речей.
Якщо Ви піднімете нашу творчість, то побачите, що кожна з пісень мала якесь навантаження чи це була якась психологічна розповідь, чи це були якісь образи з нашого життя, але скрізь сентиментом і червоною лінією йшла любов до своєї землі, тому що кожна його пісня вчила нас любити цю справу...
Ірина Штогрин
Володимир Івааок. Львів, 1978 р.
141
МАРІЯ СОКОЛОВСЬКА-МАРЧУК
одногрупниця, однокурсниця лікар вищої кваліфікаційної категорії
ЩЕМЛИВИЙ СПОГАД
Я завжди з приємністю та великим задоволенням згадую свою студентську молодість. Це найкращі роки, які неможливо забути. Проте для мене це були особливі, чудові роки. Поруч зі мною в цей період мого життя була людина, яка завжди підтримувала і розуміла мене, чарувала своїм прекрасним даром та чудовими піснями і грою на скрипці. Цією людиною був Володимир Івасюк.
Ми разом з ним вчилися з 1967 по 1972 роки в ЗО групі Чернівецького медінституту. Але не тільки медицина єднала нас, а ще й любов до мистецтва. Вдень ми разом переживали перемоги та невдачі на науковій ниві, а ввечері повністю віддавалися мистецтву на репетиціях та виступах камерного оркестру і оркестрової групи інститутського ансамблю пісні і танцю. Володя був гарним та старанним студентом, проте його любов до музики і поезії була більшою, тому на детальне вивчення медицини в нього просто не вистачало часу. Ми завжди готувалися разом до заліків та іспитів, раділи та сумували разом з нашими друзями та однокурсниками.
Безперечно, всі пов’язують ім’я Івасюка з піснею «Червона рута». Це дійсно геніальний витвір мистецтва. Проте свої, не менш чудові пісні Володя писав і раніше. Кожна пісня - це частинка його серця, сповнена коханням, віри та щирості.
142
Піснею «Червона рута», яка стала візитною карткою геніального композитора, він висловив до мене свої почуття, подарувавши її мені. Цей аркуш зберігається у мене вже 39 років. Але спогади про той момент, коли він подарував її мені, завжди оживають, коли я дивлюся на цей аркуш або чую цю пісню. Для мене ця пісня - зізнання у коханні, серенада, яка виконана лише для мене та пам’ять про Володю.
Володимир Івааок з одногрупиицею Марією Соколовською. Чернівці, 1968 р.
А Марія Соколовська, 1968 р.
На жаль, здебільшого Бог рано забирає чудових та талановитих людей, таких як Володимир Івасюк. Але пам’ять про нього вічно буде жити між людьми, його вірші та пісні будуть передаватися з покоління в покоління та завжди пробуджувати в серцях лише найпрекрасніші почуття.
143
ОЛЕГ МИГАЛЬ
письменник, журналіст
(1951-2000)
NON OMNIS MORIAR
Штрихи до портрета Володимира Івасюка
Для багатьох він був просто Володя. Майже нікому не відмовляв такому звертанні. Бо - молодий і напрочуд делікатний. З плином часу чомусь пригадується все про цю звичайну, щиру і водночас дуже незвичну в своїй неповторності і небуденній оригінальності Людину.
Ми не були друзями. Лише приятелями, сусідами. Бо бути другом - це щось дуже відповідальне.
І через літа дедалі нав’язливіше в пам’яті зринає молодість. Твоя і не твоя. А тут поряд - людина, яка прагнула тебе збагнути. І чомусь пригадуються різні деталі, дрібні подробиці, пов’язані з нашими пізніми чи радше нічними зустрічами. Та, мабуть, про нього - все важливо. Адже він так багато залишив для нас: свої пісні, музику, свою непересічну особистість.
Дуже часто, виходячи з дому, пригадую щось. Переходжу подвір’я і ... якось порожньо, тужно стає на серці. Та все ж завжди жевріє якась надія на неможливе, бо уява підкидає абсурдну думку, що раптом стоятиме, як колись, і дивитиметься на мене задумливими, але дуже пильними синьо-блакитними очима. І ще, як завжди, майже не поговоримо, лише нашвидкоруч привітаємось і я хутко побіжу чи то в університет, чи, в пізніші роки, - до праці.
Отож, таких приятелів, як я, у Володі було безліч. Але моя перевага полягала в тому, що мешкали ми в одному
будинку. І завітати непрошено будь-коли не було проблемою. Так, в основному, це були нічні зустрічі. Бо, замість брати приклад з працьовитості «метра» (лише на два роки від мене старшого), я у свої весело-студентські літа повертався домів о першій-другій ночі. Зізнаюсь, ніхто там особливо мене не чекав. Та я завжди був переконаний - ті двері мені відчиняться. Бо жила там Людина.
Жодного разу не запитав: чому так пізно? Бо для нього, здається, не існувало такого питання. Пізно було для тих, що вже солодко спали. А він працював і не помічав часу. Міг уявляти, що лише одинадцята, хоча була вже третя ночі. Часто говорив: заходь, послухаєш, скажеш, чи тобі подобається. І починав награвати незнайому мені мелодію, наспівувати текст, а я уважно слухав і лише помічав, як щоразу відкладений убік нотний аркуш акуратно, немов той жовтий лист, плавно спадав на підлогу...
А перед тим він ніколи не забував сказати: «Якщо
144
бажаєш, налий собі келих шампанського, ти знаєш, де воно...»
Воно й справді майже завжди було у цій «хаті» як для званих, так і не зовсім званих гостей.
«Пий лише шампанське - повчав мене старший товариш, - воно найменше шкодить здоров’ю». І я йому вірив, бо пам’ятав, що він, окрім навчання в консерваторії, мав за плечима ще й медицину... Іноді було помітно, що йому наче замало простору в кімнаті, не так йому, як його музиці.
А потому робилася півгодинна чи годинна пауза в роботі, він вмикав магнітофон зі своїми останніми творами, музикою, які були написані зовсім недавно і яких я міг ще не чути. При цьому обов’язково починалася розмова про пісню, музику, її жанри, які цікавлять його, про роботу для театральних постановок, бо писати лише пісні - йому вже було замало. Часто пояснював, над чим працює, вірячи в мою музичну ерудованість. А я його ніколи не хотів розчаровувати і слухав уважно з мудрим виглядом обличчя. Лише єдиний раз зізнався, що прекрасне піаніно у моїй квартирі - це давно
вже реліквія, бо ще на шостому році навчання у студії при консерваторії мені поставили бажану «двійку» і в результаті я цілковито зміг віддатися улюбленому футболові.
Іноді помічав, що приймаючи мене, він періодично здавався відсутнім, був десь далеко. Його думки, енергія, сконцентрованість знову, очевидно, зосереджувалися на му¬
зиці чи пісні, яку у той вечір творив. А потому він повертався, прилітав знову до гостя...
У той час його дуже зацікавив симфоджаз і він збирався багато працювати саме в цьому жанрі. Я ж чомусь нав’язував йому розмови про сучасну, зарубіжну, американ-
145
Володимир Івасюк в інтер 'єрі свойого помешкання. Львів, 1975р.
146
ську естраду, якою тоді дуже захоплювалася молодь. Та він пояснював, що його вона не цікавить... а потому раптом: «А чому ти для мене щось не напишеш? Бо від наших поетів годі щось дочекатися. Останнім часом вони занадто заглядають у чарку...»
А часи тоді і справді були такі, що людей немов спеціально споювали. У поетів це був просто стиль життя. Тому Володя шукав серед молоді тих, хто міг би з ним співпрацювати. Зізнаюся, від такої довіри я був тоді вельми гордий і вдоволений. Хотілося відразу бігти додому, сідати за письмовий стіл і писати, писати... Але в багатьох людей є такий величезний гріх, як лінощі, а ще завжди якась щоденна суєта суєт...
Наші зустрічі завжди закінчувалися твердою домовленістю, що вже цього ранку, нарешті, ми таки побіжимо кількаметровий крос стежками мальовничої Погулянки, поблизу якої ми мешкали. Рівно о восьмій, як домовлялися, я телефонував,, немов той студент професорові. Володя, як завжди, втомлено і заспано відповідав: «Який крос? Я півгодини як закінчив пісню, що тобі награвав. Отож сьогодні в нас нічого не вийде...» Я з полегшенням клав слухавку, бо до «іспиту» теж не був готовий. Та все ж ми встигали домовитися, що пополудні підемо в басейн. «Це теж добре відновлює сили, крім того ще й велика приємність», - устигав сказати мені Володя перед тим, як знову заснути. І басейн (о, диво!) у нас таки кілька разів «відбувся», бо побігати з ним разом ми так і не змогли.
Я ще хотів пригадати таке смішне і дивне, як мода і «спільні наші мешти». Було це так. Одного разу, йдучи на басейн, я одягнув новісінькі (щойно з-за кордону) наймод- ніші на той час - середина 70-х - неймовірні мешти. Каблук досягав, мабуть, десяти сантиметрів, підошва - п’яти. Володі років 27, і він, як і всі ми, хотів подобатися дівчатам. Тож у цей день ці мешти (за обопільною згодою) перейшли до нього. Чому я це пригадав? Лише задля того, щоб підтвердити відомий древній вираз - «ніщо людське не є мені чужим...»
А ще пригадалося, як я щось святкував у ресторані «Москва» і зателефонував йому звідти й запросив прийти. Він приїхав, бо завжди був чуйним до людей, особливо приятелів, друзів. Йому, звичайно, теж необхідне було спілкування, відпочинок, перева в роботі. Приїхав. Посидів. Був мовчазний. Слухав інших, вдивлявся в них.
Додому поверталися разом. Я багато й збуджено говорив. Він - більше мовчав. «Що то за дивне у тебе зібралося товариство?» - запитав, бо таким воно й було насправді. Тоді я не звернув на цю репліку уваги, вже не пригадую, що й відповів. Тепер розумію, що він, коли б знав наперед, хто там буде, то не прийшов би. Бо мав у собі той стрижень, принциповість, людську гідність, які не дозволяють сідати за стіл з будь-ким. На жаль, не кожній людині все це притаманне. У ньому воно було завжди...
Мені хотілося додати лише кілька невеличких штрихів до Володиної непересічної особистості, до його портрета. Як це мені вдалося - судити Тобі, читачу. Не збирався ідеалізувати його, створювати ідола, але й ні на йоту не бажав принизити його значимості. Гадаю, саме до подібних йому людей найліпше підходить латинський вираз, винесений у заголовок: - «Ні, весь я не помру (Я житиму тоді, коли мене не стане)» (Горацій).
147
НАТАЛКА ПОЗНЯК-ХОМЕНКО
журналіст, поет, перекладач
ВОЛОДИМИР ІВАСЮК: ІМІТАЦІЯ ПАМ’ЯТІ
газета «Без цензури» №10(52) 12-18 03.2004
1995 року, коли відбувалося становлення проекту «Шлягер», мені поталанило спілкуватися з відомим болгарським співаком Бісером Кіровим. Серед іншого я запитала, які українські шлягери він знає. Пан Кіров відповів: «Я знаю лише один український шлягер, який свого часу співала вся планета - від Австралії до Південної Америки. Це - «Червона рута» Володимира Івасюка».
Івасюк несподівано для всіх увірвався на початку 70-х у світову музичну культуру, змусивши співати українською людей, які до цього навіть не здогадувалися, на якому боці земної кулі шукати частинку суші, на ймення Україна. Несподівано - в першу чергу для пильних ревнителів ідеологічної чистоти, які контролювали дозовану наявність «фольклорного елементу» на естраді на рівні вишиванок із шароварами та оптимістичних народних пісень на кшталт «із сиром пироги», або стилізованих гуцульських строїв. Це дозволяло говорити про «розвиток національної культури» й разом з тим не виводило мистецьку потугу цих пісень за межі «української резервації». А тут - прогледіли. Бо начебто й не було в піснях «не рекомендованих» ідеологічними цензорами згадок про червону калину (яка одразу асоціювалася з УПА) чи Україну (яку «цнотливо» замінювали на безособову Батьківщину), а вони вибухнули, забриніли настільки потужно, що раптом не лише українці пригадали крамольне «хто ми, що ми і чиї ми діти». Більше того - пісні на українські тексти по¬
чали творити й інші композитори: білорус Едуард Ханок під впливом «Червоної рути» пише «Вербу», вірменин Олексій Екімян - «Золотий дощ». Показовою ілюстрацією повальної моди на українське є спогади московського композитора Давида Тухманова: «Ваші пісні звучали повсюдно - на Сахаліні, Чукотці, у Прибалтиці та Казахстані. Мені також хотілося чимось доповнити цю палітру. Так з’явилася «Гуцулочка». Пісні Володимира Івасюка почали наспівувати будівельники, робітникики заводів і фабрик та інші «молоді будівники комунізму» замість того, щоб співати пісень про «любов, комсомол і весну» чи «про тривожну молодість», - а це вже була ідеологічна диверсія. Нагадаємо, що це все відбувалося в час, коли арештовували Стуса, Руденка, Світличного, коли вилучали з бібліотек «Зоряний корсар» Бердника, коли все справдешнє підмінялося імітаціями під псевдофолк.
Гортаю сторінки книги спогадів про Володимира Івасюка «Життя - як пісня», що побачила світ минулого року за підтримки блоку «Наша Україна». Різні люди, різні дум¬
148
ки, різні спогади. Але, взяті разом, вони дають відповідь на запитання про природу парадокса Івасюка та його пісень. Перше - це талант від Бога та феноменальне чуття музичної гармонії. Він писав так, як відчував, ламаючи всі канони та рекомендації «офіційних піснетворців». І тому його пісні були живими, вони бриніли камертоном справжньої України, були сповнені її духом, болем, легендами й казками. Це була нова міфологія нового часу - пружна, глибока й дуже світла.
Друге - у нього був тонкий смак і високі мистецькі критерії. Він був вимогливим і до себе, і до авторів текстів, не допускаючи жодного зайвого слова, жодної зайвої ноти. Його пісні на крок випередили свій час, усі вони стильні, вишукані, а тому вони однаково сприймалися в Європі,, і в Америці. Вони - понад простором та часом, і тепер вони не менш сучасні, як три десятиліття тому. Серед 107 офіційно відомих пісень Івасюка - жодного повтору.
1 третє - усі його пісні були міні-виставами, де драматизм сюжету від найтонших нюансів ліризму розростався до потужного вибуху почуттів. Щоб заспівати ці пісні, треба було володіти не лише голосом, а й душею, за кілька хвилин
проживати життя, пропускати кожен звук через серце та відлунювати разом із ним.
Пісні Івасюка й нині можуть бути еталоном професійної придатності та права називатися співаком. Про це по- думалося під час концерту, приуроченого до 55-ї річниці з дня народження Володимира Івасюка, що відбувся в Палаці «Україна». Організатором концерту виступив Міжнародний фонд імені Івасюка, який паралельно є засновником однойменного фестивалю. Молоді переможці фестивалю минулих років становили переважну більшість концертної програми. Кожен пропонував «власне» прочитання Івасюка, яке, за неможливості дорости до тих вершин майстерності, перетворювалося на підлаштування матеріалу до своїх вокальних та акторських здібностей. Відверто кажучи, спроби «осучаснити» Івасюка, спростивши аранжування до репових ритмів, а драматизм сюжету компенсувати шепотінням та млосними поглядами, виглядали дещо вбого. І лише кілька разів за дві з половиною години зі сцени прорвалася жива музика Івасюка: у голосах дуету «Писанка», Марини Одольської та особливо - Віктора Шпортька. До речі, останній співав під автентичне аранжування, зроблене самим Володимиром Іва- сюком, і кожен звук відлунював у серці чимось невідомим, але правдешнім...
Чверть століття тому пісні Володимира Івасюка викреслили з усіх репертуарних збірників, їх намагалися стерти з людської пам’яті, а вони вижили. Нині ж під маркою пісень Івасюка на естраду виносять ерзац, який не лишає в душі нічого, крім порожнечі. Так відбувається підміна понять, щоб опісля легше було їх стерти з нашої свідомості: замість одного трепетного Івасюка з’являється десятки імітацій, «власних», здешевлених підмін у привабливій обгортці, забути які набагато простіше. Прийом, перевірений на Шевченкові, яким і тепер, наче парткомівською ксивою, прикриваються всі, кому не ліньки. Що це — свідома провокація, чи наша загальна естетична і творча неспроможність, зведена до рівня Сердючкіної ідеологічної мантри: «Всьо будєт хара- шо»? Тільки чи буде?
149
ОЛЕКСАНДР ЛУЦЕНКО-БАБАН
заслужений лікар України, художник
1950-2011
СХОДЖЕННЯ НА ЕЛЬБРУС
Познайомився я з Володею Івасюком у день висадки американських космонавтів на місяць, я добре запам’ятав цю дату. В цей час я був студентом Чернівецького медичного інституту і завалив літню сесію. Був направлений на примусові роботи в студентський табір в с. Рипужинці, а вже потім мусів знову перездавати сесію. Туди ж приїхав на відпочинок Володимир Івасюк зі своїми друзями. Я знав його заочно, знав що його мати, Софія Іванівна, тоді працювала разом з моїм батьком в Чернівецькому інституті вдосконалення вчителів. Якось так сталося, що Володя підійшов до мене з якимись питаннями і ми в цей вечір довго спілкувалися. В розмовах вияснилося, що невдовзі він збирається взяти участь в сходженні на гору Ельбрус. Я вже мав досвід в подібних сходженнях, то ж Володя зразу запропонував разом їхати на Кавказ. Я погодився, і на наступний день ми поїхали знайомитися з керівником цього походу. Григорій Миколайович Махров, після розмови зі мною, запропонував стати учасником цього сходження. Отак ми й познайомились з Володею, а з часом це знайомство переросло в дуже тісну дружбу.
Грошей, виділених нам нашими батьками на цю подорож, явно бракувало і ми змушені були десь їх заробити. Володя гарно малював, то й, відповідно, взяв роботу по оформленню наглядної агітації якихось установ, а я йому в цьому
150
допомогав. Заробивши не дуже значну суму на той час, але достатню на подорож, зібралися в дорогу. Доїхали поїздом до Києва, а ще потрібно було пересаджуватись на поїзд до міста Баку. Поїзд відправлявся ввечері, а в Київ ми приїхали зранку, то ж часу було достатньо на екскурсію по столиці. Володя завів мене на Хрещатик, а потім до будинку, в якому проживав тоді відомий письменник Сосюра і в якого Володя з батьком був в гостях. Відвідали й Володимирський собор, де Володя показував мені прекрасні ікони, фрески і багато про них розповідав. Я зрозумів, що мій товариш вже тут побував неодноразово, ще й мусів багато читати про історію Києва і його храми. Ввечері ми сіли на поїзд і доїхали до Баку, звідти іншим поїздом до Нальчика, а потім через перевали добиралися до підніжжя Ельбруса. В цих переходах познайомилися ще з однією групою альпіністів з міста Ростова-на-Дону, з якою вже не розлучалися до кінця походу. У цьому ж поході я ще й познайомився з дев’ятикласницею Наталією Дзюбенко, яка в майбутньому стала моєю дружиною.
В «Приюті 11», - таку назву мав перевал, звідки починалися всі сходження на Ельбрус, ми розбили табір. Крім наших груп з України, були ще й групи з Італії та Австрії. Вечорами ми всі разом сиділи біля вогнищ і співали своїх пісень. Володя в похід крім кінокамери взяв фотоапарат й гітару і під її акомпонемент співав своїх пісень. Італійцям
Володимир Івасюк під час сходження на Ельбрус (третій зліва)
дуже були до вподоби його власні пісні, особливо «Я піду в далекі гори», яку він неодноразово виконував в дуеті зі мною на їх побажання.
Готувались ми декілька днів до останнього сходження, а вночі вийшли на штурм висоти. Сходження відбувалися тільки вночі бо через високу температуру вдень, сніг танув і було дуже слизько. Керівник нашої групи в цей штурм Володю не допустив, може через його неготовність до таких тяжких випробувань, а може через відповідальність перед його майбутнім, відчуваючи його, тому й оберігав його - не знаю, він цього не пояснював. Звичайно, Володя був дуже з цього приводу пригнічений, але зобов’язаний був виконувати волю старшого в поході. Підйом на вершину був особливо важкий,
Портрет О. Луценка, виконаний В. Івааоком.
Черн івц і, 14 сі чия 1970 р.
але ми піднялися й залишили там якийсь вимпел. В одного з італійських альпіністів через кисневу недостатність почалася гірська хвороба. Мені доручили в спішному порядку супроводжувати цього італійця вниз і першим, хто нас зустрів, був Володя, він напевне і не відходив з цього місця, весь час чекаючи нас. Напоїв нас гарячим чаєм, а потім розпитував про нашу подорож на вершину.
Напевне, щоб якось розвеселитись через невдачу з підняттям на вершину, Володя задумав зняти комедійний кі- носюжет. Мені запропонували роль режисера-постановника й оператора, а всі інші учасники нашого походу знімалися артистами. Володя виконував роль якоїсь первісної людини в вивернутому кожусі з великою ломакою, він ганявся за інши-
151
О. Луценко і В. Івасюк з друзями на весіллі Г Махрова. 1970р.
ми подібними істотами в якомусь спонтанному і тільки йому відомому сценарії. Було весело й смішно, таким способом ми, напевне, всі гасили накопичення емоцій, від незвичного відчуття підйому в гори. Пізніше я Володю запитував, яка доля цього кіносюжету, на що він відповідав, що він не вийшов технічно. І тільки на відзначенні 60-річчя Володимира, я побачив кадри з цього фільму на екрані в Чернівцях на концерті, майже через сорок років.
Через Сухумі, вже автомобілем, спустилися до моря, до Дагомису, і там відпочивали десять днів. Спали ми знову в наметах, а поблизу був санаторій і кожен вечір ми ходили дивитися телетрансляції пісенних концертів зі «Сопота-69». Від цих переглядів Володя був у великому захопленні, було видно, що цей конкурс пісні був його мрією.
В Чернівцях ми проживали поруч, бачилися з ним дуже часто, гуляли в парку митрополичої резиденції, улюбленому місці всіх студентів, відвідували кінотеатри, розмовляли на різні теми. Розповідав про своїх сестер Галю й Оксану, котрих дуже любив, а також смішну історію про свого двоюрідного брата Анатолія. Він в той час відбував військову службу в танковій частині і прислав своє фото на тан¬
152
ку, весь брудний і в мазуті, а внизу підпис «Привіт з Криму». Одного разу Володя мене затягнув на телебачення, там стояв рояль і він мені запропонував разом заспівати пісню яку ми так багато співали на Кавказі - «Я піду в далекі гори». Щось йому подобалось в моєму голосі...
Йшов 1970 рік. Я був оранізатором інститутської команди КВН (тоді були в моді такі студентські команди веселих і дотепних), Володя також був членом команди, як музикант. Також в інституті працював студентський театр мініатюр і Володя був на всіх його репетиціях, часто допомагав своїми зауваженнями, які завжди бралися до уваги, бо були актуальними. Якось ми разом готувалися до дуже серйозного іспиту з патологічної фізіології. Я читав розділи з підручника, а він щось старанно записував і часом перепитував мене абсолютно не по темі. Володя замість учбового матеріалу добирав слова до якоїсь пісні, наскільки я пам’ятаю, це були слова з відомої тепер «Червоної рути». Хоча вчився він на медицині, а душа його була десь далеко в поезії і музиці. Звичайно, що іспит він не здав ще й через те, що приймав іспит у нього професор Пахмурний, відомий в студентських колах як «тиран» через свою вимогливість і принциповість, якого всі боялися. Прийшлося Володі восени перездавати іспит, до речі, це не було для нього проблемою. Тоді ж, коли ми готувалися до цього іспиту, він намалював мій портрет кульковою ручкою і подарував його мені. 40 років я зберігав його у себе, а недавно передав його сестрі Галі.
Останній раз я Володю бачив, коли він приїжджав зі Львова, де навчався і жив. Ми зустрілись і зайшли до його батьків на вулицю Маяковського (де тепер його музей). Я розпитував за його життя в іншому місті , про його успіхи, про творчість. Він мене завжди називав «Санею» або «стариком», а його тільки Володею. Була у нього така риса стосовно мене, як опіка старшого над молодшим і мені це імпонувало, я завжди робив те, що він від мене хотів. Він був щирим і правдивим, не любив брехні, поважав розум. Чомусь запам’яталася тоді плакетка на стіні в його кімнаті «Пес- ня-72», його роздуми над визначенням пісні і її виконання.
а Луценко і В. Івасюк у військових таборах в Ho- q Луценко-Бабан « Червона рута» воград-Волинському. Літо 1972 р.
Порівнював пісню з прекрасною іконою, чи образом, в яких обов’язково мусіла бути прекрасна оздоба, інакше пісня не зазвучить.
Якось зустрічаючи свою дружину у Львові, заїхав до Володі на львівську квартиру, але не застав - був на науці. Обіцяв його сестрі Галі, що пізніше заїдемо з дружиною разом до них, але чомусь не заїхали. Запам’яталася затишна його квартира з гарними музичним інструментом, вмонтованим в меблю, стереофонічна радіола «Естонія», магнітофон «Маяк», на столі розкладені ноти, картина з гладіолусами на стіні.
Коли я навчався в аспірантурі в Луганську, вернулася з відпустки наш педагог, яка лікувалася в Моршині біля Львова, і розповіла про похорон Володимира Івасюка. Це був для мене грім з ясного неба, а потім шок!. Я ніяк не міг усвідомити, що його більше не має і не буде.
Не так давно я почав малювати, на 54 році життя. До 60-річчя Володі я намалював серію живописних полотен, присвячену його пам’яті. Володя назавжди залишиться в моєму серці, до останніх моїх днів, дякую Тобі, Володю.
До побачення.
153
МАРІЯ ICAK-CABKO
солістка ансамблю «Смерічка»
«ДРУГЕ ДИХАННЯ» ТВОРЧОСТІ ВЕЛИКОГО КОМПОЗИТОРА
Як це не прикро говорити в минулому, Володя Івасюк був гарний, стрункий, русявий, синьоокий, як усі буковинці. У вересні 1970 року у Чернівцях на площі перед театром відбувся великий концерт. Пригадую, керівник наш - Левко Дутковський - каже до нас: «Слухайте уважно, Володя Івасюк буде виконувати свої пісні «Волограй», «Червону руту». Вони нам дуже сподобалися і «Смерічка» взяла їх у свій репертуар. Я і Назарій Яремчук співали «Водограй», а Василь Зінкевич з Назарієм - «Червону руту». Ці твори стали дуже популярними. Володя був закоханий у пісню. Він приїжджав до Вижниці на наші репетиції ввечері, а вже о четвертій ранку вертався поїздом у Чернівці, а відтак йшов на лекції до медінституту. Дівчата пробували залицятися до Володі, а він не зраджував... Пісні, любив пожартувати, пофліртувати, був уважний, галантний.
Як у Львові існує «стометрівка» (на проспекті Свободи), так у Чернівцях вулиця О. Кобилянської. На цій вулиці був відкритий перший модний бар і нам, молодим, кортіло туди зайти. Прогулюючись вулицею бачимо, іде назустріч Івасюк. «Треба його розкрутити», вирішили ми з моєю подругою Марічкою Нагалюк. Ледве встигли привітатись, а Володя - «Ну, що Марусі, каже, - вдаримо по коктейлику?».
154
Ми тільки розсміялися. Простий був в спілкуванні, а водночас вихований, делікатний, я ніколи не чула від нього окрику. Це, до речі, у сім’ї Івасюків - родинне.
Тільки перші пісні Володі були простими для виконання, а вже наступні твори «Два перстені», «Мальви», «Запроси мене у сни», потребували професійної підготовки, широкого голосового діапазону. З цим дуже добре справилась Софія Ротару. Тепер не всім сьогоднішнім виконавцям його пісень під силу їх автентичне виконання, от і шукають «новітнє звучання», а в результаті сіро й не цікаво.
Я щаслива, що мала змогу співати Івасюкові пісні, багато разів бути поруч з ним, слухати його голос, вдивлятися в голубінь його очей. Згадую прекрасний час зйомок музичного українського фільму «Червона рута» в Яремче, коли ми ще всі були молодими і здавалося, що так буде завжди... А тепер горда з того, що мій син Назар Савко наслідує творчість Володимира Івасюка, нещодавно записав диск з його піснями - «Молодь співає пісні Іваюка». Це своєрідне «друге дихання» творчості великого композитора, яке підхопило молоде покоління. А це означає лише одне - пісня Володимира Івасюка буде жити завжди.
«Співуча трійця» з Вижниці: Назарій Яремчук, Марійка Ісак, Василь Зінкевич
155
ВАДИМ ІЛЬЇН
композитор
ПРО ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА ПРАВДИВО І З ЛЮБОВ’Ю
Вперше про Володимира Івасюка почув по телебаченню, а також з розмов друзів і знайомих. Слухав його знамениті «Червону руту» і «Водограй» і подумав, що ці пісні в скорому часі стануть «шлягерами». Так воно і сталося. Про Володю і його пісні в цей час говорилося і писалося дуже багато, а його музика лунала що дня в різних радіо - і телепередачах.
В цей час я також тільки почав писати пісні і мені було дуже цікаво познайомитися з таким обдарованим хлопцем, хотілося зустрітися, тим паче, що на фірмі грамплатівок «Мелодія» вийшла наша невеличка спільна платівка. З однієї сторони була пісня Івасюка «Червона рута», а з другої мої - дві: «Відлуння в горах» і ще одна, яка саме, я вже й не пам’ятаю. Ця платівка розійшлася по всій Україні і наші пісні лунали майже з кожного вікна, такий тоді був час. Пізніше у Володі з’являлися все нові і нові пісні.
От і настав час нашого з Володею знайомства, йшов 1972 рік. Я з поетом Юрієм Рибчинським поїхав до Москви на конкурс артистів естради, а в ці дні в Москві перебував і Володя. Юра Рибчинський вже тоді був знайомий з Івасю- ком, то ж при зустрічі познайомив і нас. З першого ж дня знайомства ми якось відразу потоваришували. Проживав я в готелі «Росія» і по нашому спільному з Володею проханню
його поселили в мій номер, що дало нам можливість поговорити про музику, поезію, виконавців та й всі інші теми, що цікавили нас обох. Я вже був членом Спілки композиторів Радянського Союзу, тобто професійним композитором. Писав в основному музику для театрів, але мене дуже цікавив і пісенний жанр, тому в спілкуванні з Володею, а був він для мене в даній темі яскравою постаттю, було про що порозмовляти, посперечатися. Володя був дуже відвертим і цікавим в спілкуванні, часом наші розмови сягали далеко за північ. У вільний час ми багато ходили, їздили по Москві, бо Володю цікавило все, він хотів всюди бути і все бачити своїми очима, а й ще до того фотографувати.
Якось ми зайшли в гості до знайомого Володі, композитора Екімяна. Він, виявляється, товаришував з цим «генералом, що пише музику», так він мені його представив. Олександр Гургенович був генералом Московського МУРу,(очолював відділ кримінального розшуку), а у вільний час дійсно писав прекрасні пісні, котрі виконували відомі співаки всього Союзу. Олександр Гургенович був чоловіком веселої і щирої вдачі. До речі, дружина у генерала була українкою, відповідно кухня вдома була у них українсько-вірменською і дуже смачною, а наші розмови, за столом - цікавими. Після застілля був невеликий концерт за великим роялем, що
156
стояв у затишній квартирі господаря. Кожен з нас виконав свою пісню, а Екімян навіть декілька. Екімяна було дуже цікаво слухати, він був мудрий, прожив складне життя, розповідав безліч цікавих історій, про свої знайомства з великими особистостями, історії зі своєї служби. Розповідали про нього таку бувальщину. Одного разу, до відомого співака Лева Лещенка приїжджає міліція і просять з ними поїхати. На запитання схвильованого артиста куди? - відповідають, що згодом сам побачить. Привозять під студію звукозапису, а там чекає усміхнений Екімян і просить: «Льо- ва, будь-ласка, запиши оцю пісню...». Згодом заходили до нього ще кілька разів у справах і кожного разу я чув від Екімяна одне й те саме запитання: «Володя, ну розкажи, як ти написав «Червону руту?». Дуже любив українську пісню генерал-пісняр, мріяв і сам написати пісню на український текст, що врешті-решт, через деякий час і зробив. З цього часу ми з Володею зустрічалися доволі часто, в різних передачах, в різних містах і обидва щиро раділи з цих зустрічей. Я став лауреатом «Пісні-78», мої пісні співали провідні співаки радянської естради. Я часто працював в київському будинку відпочинку «Ворзель», куди, приїхав і Володя, він там бував, йому у «Ворзелі» завжди гарно працювалося. Якраз на цей час припав і мій день народження, приїхали гості з Москви, Києва і з інших міст. Коронкою нашого обіду були українські вареники з вишнями. Вони прийшлися всім до смаку і через багато років про них згадували. Це були гарні часи, з цікавим і корисним спілкуванням, від якого кожен мав плідні результати в своїй творчості.
Вадим Ільїн з Володимиром Івасюком. Одесько, 1977р.
Вадим Ільїи з Володимиром Івасюком, 1977р.
157
Володя заїжджав до мене додому - стоїть, усміхнений у дверях, з пляшкою шампанського в руках, і просто каже: «Старий, я до тебе...». Я і моя сім’я дуже любили Володю, завжди були раді його вітати в нашій хаті. Кожна зустріч приносила нам велику втіху і гарні, змістовні розмови. Володя вже навчався в консерваторії, я щиро вітав і підтримував цей крок в його житті, бо в ті часи дуже цінувалося звання професійного композитора, його не порівняти з сьогоденням. Нинішні «композитори» не те що не мають професійної освіти, а іноді й нот не знають, ще й зі сцени хизуються своїм неуцтвом. Ми жили в інший час, для нас були прикладом такі композитори, як Хачатурян, Шостакович, Скорик, Прокоф’єв, Пахмутова, Френкель і багато інших, бо вони писали справжню музику. Звичайно, вступити будь-якому композиторові в Спілку композиторів було не просто, дехто навіть з дуже відомих, як, наприклад, Тухманов, членство в Спілці отримав не з першого разу. Я це пишу для того, щоб було зрозуміло, як високо цінувався в наш час професіоналізм. Володя був професіоналом, але йому були потрібні ще консерваторія і Спілка для офіційного визнання.
Згодом ми з Володею, не боюся цього сказати, стали друзями. Ми знали до подробиць один про одного, без таємниць, багато також і вчилися один від другого. Я часто навідувався у Львів, де проживає по сьогоднішній день моя старша сестра і, відповідно, мав змогу зустрічатися з Володею. В той час Володя уже мав свою квартиру у Львові, я користався запрошенням Володі зупинятися у нього. Я вибирав Володю, а не сестру, бо він був яскравий і обдарований, з ним було цікаво. За довгими розмовами про творчість і майбутнє, ми не завжди зорієнтовувалися в часі. У вільний час Володя знайомив мене зі Львовом, Чернівцями, Карпатами, архітектурними та скульптурними надбаннями цих країв. Був знайомий з його родиною: батьками, сестрами, а з Галиною підтримую зв’язок і до нині. Одним словом, у нас з Володею була міцна чоловіча дружба, нам не заважала різна мова, якою ми спілкувалися. Я розмовляв, в основному, ро¬
сійською, а Володя українською, але ми прекрасно розуміли одне одного.
Музика Володі була і є чистою, духовною, а його вірші до музики - високопрофесійні. Він був обдарований від Бога, бо творив музику і поезію, а це дається не багатьом. Хоча тепер чуємо про таких «обдарованих», правда від них самих, а не від критиків, та й немає тепер і поетів-пісенників, в повному розумінні цього слова, з якими Володя співпрацював. Аранжування для великих оркестрів Володя робив сам, розписував партитури, писав програмні твори для консерваторії - варіації, сонати, прелюдії, рондо.
Володя вчив композицію до кінця своїх днів, адже коли його чекав автомобіль, 24 квітня 1979 року, він вийшов з консерваторії... Я не хочу про ці відомі факти багато говорити, але, на мою думку, однією із причин його зникнення була людська заздрість. Він був молодою, відомою і заможною людиною, а такі речі не всім до вподоби. Перед своїм зникненням Володя був у Києві і, як завжди, зупинився у мене. За обіднім столом Володя чомусь в цей раз, як на сповіді, розповідав про плани на майбутнє, вони були грандіозні. Після його смерті велося багато розмов про якусь депресію, погане самопочуття, я категорично заперечую такі слухи. У нього був прекрасний настрій і високий оптимізм на майбутнє. «Старий, що мені б таке написати серйозне, я хочу писати симфонічну музику і я її напишу» - отакі були у нього плани!
Незабаром, буквально через пару днів, він мені дзвонив з конкурсу з Хмельницька, а вже через два дні зателефонувала його мама, Софія Іванівна і запитала, чи Володя не у мене, бо він пропав, його не можуть знайти. Чекали на нього і шукали майже місяць, а знайшли у військовій зоні, обгородженій колючим дротом, куди вхід був заборонений...Хочу ще нагадати, що коли Софія Іванівна прийшла з опізнання сина в морзі, сказала: «Він же весь побитий, весь живіт в синцях!». Похорон був винятковий, несли домовину з тілом Володі на руках, йшли пішки тисячі людей і плакали, бо любили свого композитора. Я також ніс до¬
158
мовину свого вірного друга, як і Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Юрій Рибчинський, Ігор Білозір і багато, багато інших його знайомих і просто шанувальників його творчості. Це була трагедія! Помер молодий, талановитий, відомий композитор, маючи заледве тридцять років, в розквіті сил свого таланту. Знаю тільки одне, це не було самовбивство,
просто вбивство! Але ж знайшлися мерзотники, які вкоротили йому життя! За останнє десятиріччя він, посмертно, отримав високі урядові нагороди, багато про нього пишуть, звучать пісні. Це все добре, але краще, щоб він був живий. Мені по сьогоднішній день його бракує, я його досі чекаю...
159
ДМИТРО ПОЖУДЖУК
заслужений майстер народної творчості України, лауреат премій ім. І. Огієнка і М. Ірчана, сільський голова Космача
«ЗАСНУЛИ МАЛЬВИ БІЛЯ ХАТИ»
Укотре гортаю спогад за спогадом, як сторінки моєї пам’яті. Автобус «Коломия - Космач» піднімається звивистою гірською дорогою. Обабіч, як пташенята до матері, притулилися до гірських царинок хати. Мій співрозмовник Володя Івасюк милується красою довколішніх гір. Вони його причарували назавжди. Не раз любив мандрувати у буковинські Карпати, а це вибрався до мене в гості - у Карпати галицькі, щоб побачити серце Гуцульщини Космач. Якось Володя мовив:
-їдуть туди щоліта сестри Байко зі Львова, композитори Анатолій Кос-Анатольський, Микола Колесса, актори Федір Стригун, Богдан Козак, письменники Ірина Вільде і Дмитро Бандрівський. Гостюють у Космачі часом Ліна Костенко й Олександр Білаш. То, може, і я почерпну там натхнення? Край Олекси Довбуша віддавна манить мене, а в Космачі кожна стежина таїть пам’ять про нього.Побачив світлину Грицька Мацерука з твоєю мамою в гуцульській ноші - і позаздрив йому...
Тож приємно мені було спостерігати, з якою насолодою сприймав Володя через вікна автобуса красу гір і гуцульських хат, як намагався вловити щось неповторне. На присілку Рушір зауважив, що водоспад між букового лісу виглядає напрочуд казково. А далі зауважив біля однієї хатини ніжні квіти, які доцвітали ще з літа.
- Дивись, червона рута! - мовив. - Я про цю квітку вперше вичитав у татовій бібліотеці в книжці Володимира Гнатюка. Тепер її пізнаю всюди...
Отак за розмовою незчулися, як приїхали до Космача. На автозупинці Володя познайомився з місцевим парубком Богданом Костюком, який виготовляв бубни, джоломіги, гарно грав на скрипці й танцював. Богдан спитав, чому гість приїхав без панянки, а той відповів, що найкращі панянки живуть у горах.
Від центру села до моєї оселі - добрих чотири кілометри. Дійшли до річки Пістиньки, як назустріч - гуцульське весілля. Похід молодих до церкви на конях. Річку переїжджають убрід. А гори довколішні наливаються золотом від осіннього букового листя. Файні горяни в гуцульській ноші.
- Таку гуцульську перлину бачу вперше, - зізнався,
- Хоч побував уже не на одному весіллі. Ноша твоїх краян
- жовтогаряча, золоті букові гори доповнює, як у казці. Ах, тепер я збагнув, що таке Космач!
Я навіть часом дивувався, як щиро Володя сприймає кожну струну краси, яку ми, гуцули, часто і не зауважуємо. Дуже чутливою була душа у Володимира Івасюка до витоків краси. Цікавий співрозмовник, він говорив жваво й радісно і завше відчував, коли треба вислухати співрозмов-
160
ника. Володимир був ерудованим, доброзичливим, понад усе любив селян, з якими завжди мав про що поговорити, а за кілька хвилин уже себе відчував серед них як між давніх знайомих. Перед нашим подвір’ям стріли ми убогу стару Сеньку Рошканюк - обдерту, змарнілу. Володимир спохмурнів, витягнув з кишнні десять рублів. Подав гуцулці. Та заплакала, впала на коліна і почала молитися. Володя й собі заплакав. Розумів людське горе, бо був добре вихований батьком - письменником і мамою-учителькою; завжди намагався прийти на допомогу кожному, хто потребував. Стільки літ минуло відтоді!... А мені досі вчуваються слова молитви старої гуцулки - молитви вдячності за чуйне серце.
Додому ми прийшли ополудні. Мати моя складала копиці на городі. Володя не встиг відпочити з дороги, як одразу напросився в помічники.
- Такі копиці, як у вас, класти не вмію, але буду пригрібати сіно. І то буде вам маленька поміч, газдине, - переконував Володя маму.
Мати здивовано усміхнулася, але не перечила допомозі гостя, бо квапилася йти на весілля.Зробивши роботу, поспішила до хати, подякувавши Володі за допомогу. Небавом накрила на стіл, а сама стала одягатися. Ми були втомленими, то на весілля не пішли. А мати убиралася в жовтаві запаски, помаранчеву хустку, червоні капчури, цятковані постоли і ніжну білу сорочку з лекичими вуставками. На них Володимир звернув увагу.
161
- Дуже ніжна вишивка, політ птаха нагадує, - сказав, - а яка веселкова гра кольорів - так і наводить на лірику. Може, сорочку мені таким орнаментом вишиєш чи рушник на весілля? - звернувся до мене.
Поївши, вийшли на подвір’я. Вечоріло. З-під вікон доносилися пахощі мальв.
- Ці квіти на Гуцульщині, в Карпатах? - здивувався Вололя. - Вони як ласка материнська, як пісня:
Заснули мальви біля хати,
їх вийшов місяць колисати,
Та тільки мати не засне,
мати не засне...
Жде вона мене...
Неподівано заспівав слова з нової пісні, які запали мені в душу.
.. .А вже за кілька років, також восени, ми прогулювалися з Володимиром у ялиновому лісі біля автостанції в Кіц- мані. Виблискував листям барвінок під сонячними променями. Розмовляли про се, про те. Тягнуло на лірику. Володимир згадував Людмилу Шкуркіну з Кіцманської дитячої музичної школи, про їхню юнацьку любов. Говорив і про Тетяну Жукову, котра перебирала чоловіками, як маком і про Марію Соколовську, яка вчилася з ним медицини. Раптом ми звернули увагу на бабусю, яка ламала ялинові гілочки, бо наближалася поминальна субота, і старенька хотіла сплести вінки на могили родичів. Наламала гіллячок багатенько, склала на купу і взяла в руки щось у вигляді паска, аби зв’язати. Заблищала вишивка. Мені аж дух перехопило. Володя зауважив це і спитав: «Подобається?». Я кивнув на знак згоди. Володимир звернувся до старої: «Негоже такою красою гілки зав’язувати, бабцю!». Стара оглянулась, придивилася до нього і з подивом запитала: «Володько, це ти? Як ти тут узявся?».
Як виявилося, то була його далека родичка. Вони трішки собі погомоніли, а відтак Володимир зняв ремінця від штанів (був елегантним, любив зі смаком одягатися і носити ремінець) і подав бабусі в обмін на вишивку, відірвану
162
Сім 'я Дмитра Пожуджука. Космач, 2006 р.
від старої чоловічої сорочки, якою та силкувалася зав’язати ялинкові гілки. Той трофей дістався мені. Як виявилося, сорочка була вишита забутою нині в Україні технікою) - прямим хрестом (не хрестиком, яким здебільшого вишивають наші жінки). Згодом я вишив тим орнаментом чоловічу сорочку, якій дав назву «Кіцманська ялина». Сорочка та мила мені, бо нагадує мого приятеля. Має велику популярність на всіх моїх виставках.
А з того взору на подертому полотні, я відрізав ножицями по частинці і ділився з жінками зі Львова, Чорткова, Луцька, які й собі хотіли вишити подібну вишиванку, нині лишився лиш маленький кавальчик. Бережу його, як реліквію, у своїй колекції серед безлічі українських вишивок.
Тепер, мов гриби після дощу, з’являються нові й нові «друзі» Володимира Івасюка. А тоді було у нього не так багато справжніх друзів, ба навіть знайомих. Час від часу згадував Ростислава Братуня, Степана Пушика, Галину Тарасюк - друзів його батька, що стали і його друзями.
Володимир Івасюк був доступним і доброзичливим. Але своїм інтелектом, вихованням, талантом стояв вище від ровесників. Упевнено йшов до своєї мети. Навіть коли на-
«Балада про мальви» - рушник вишитий Д. Пожуджуком
писав музику до вистави по роману Олеся Гончара «Прапороносці» коли у Львівському драматичному театрі ім. М.Заньковецької йшла прем’єра вистави, Володимир не приховував хвилювання. Та прем’єра мала шалений успіх: Володимиру позаздрив сам маестро Анатолій Кос-Анатольський, який, не був прихильником ані до Володі, ані до його творчості. Зате про Івасюка добре слово постійно мовив Микола Колесса.
Минув час. Моя поїздка до Космача з Володимиром Івасюком довго не давала мені спокою. І вирішив я вишити йому рушник отим узором, яким прикрашає в Космачі кожна дівчина весільну сорочку собі, а нерідко і коханому. Розпочав восени 1978 року, напровесні докінчив вишивку на одній стороні рушника. Вирішив між рядками орнаменту вишити хвилюючі рядки з пісні про мальви. А коли докінчив вишивати, долинула сумна звістка - Володі не стало. Серце моє стиснулося болем. Мати витерла кінчиком хустки сльозу, плакала, як за своїм сином. А я поспіхом дошив на рушникові ще один рядок: «О мамо рідна, ти мене не жди!». І вирішив на другій стороні вишити портрет товариша.
Працював над вишивкою довго. Закінчив роботу навесні 1980-го у Кіцмані на Буковині, де працював в редакції районної газети. У місті, де пройшли дитячі роки Володимира, де заколисував його піснями соловейко. КДБ тим часом не давало мені спокою. Допити в Кіцмані, виключення з університету, виключення з комсомолу на бюро комсомольського райкому (тоді я був секретарем комсомольської організації редакції і друкарні в Кіцмані).
...Аби зберегти рушник з портретом Івасюка, я вирішив відвезти його до Чернівців, подарувати батькові Володимира Михайлові Григоровичу. Так і зробив. Зі сльозами на очах приймали подарунок родичі Володимира.
...Час минав у тривогах та надія на вільну Україну, вільну Володину пісню не вмирала. Все стирається в людській пам’яті, та не вмерла постать талановитого композитора з Буковини - славного сина України. Пробудилась Україна. У Чернівцях під злими поглядами працівників КДБ і міліцейськими кийками стартував перший фестиваль «Червона рута» - живий пам’ятник Володимирові. Всюди відчувалася присутність Івасюка. Молоді співаки з Югославії попросили батька Володимира, аби той подарував їм на згадку про Володю щось із його мистецьких речей. Михайло Григорович знайшов тканий рушник, який колись був подарований його синові, і попросив, аби я вишив напис, що той рушник був власністю Володимира і дарується ансамблю «Росава» з Югославії. Я виконав його прохання.
У Кіцмані відкрито музей Володимира Івасюка, де на чільному місці експонується і мій рушник «Балада про мальви» з портретом Володимира Івасюка, композитора який пройшов складну дорогу до визнання.
І звучить знов пісня про мальви у Запоріжжі, Донецьку, Чернівцях під синьо-жовтими знаменами, над вільними українськими просторами. Її співає народ. А мальви знову цвітуть рясно під українськими оселями і наводять мене на спомини про славного мого приятеля Володимира Івасюка, який рано пішов у безсмертя і посмертно носить почесне високе звання Героя України.
163
ОКСАНА ІВАСЮК
кандидат філологічних наук, доцент Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича
ВОЛОДЮ З КРАЇНИ НЕ ВИПУСТИЛИ
журнал «ГЛАВРЕД», Тетяна Катриченко
4 березня видатному композитору Володимиру Івасюку виповнилося б 60 років. За ЗО років життя він встиг написати 107 пісень, 53 інструментальні твори, музику до кількох спектаклів.
Його «Червону руту», «Я піду в далекі гори», «Пісня буде поміж нас», «Водограй» і донині співають та переспівують виконавці як минулих часів, так і сучасних. Нині неважко оцінити, яким популярним він був за життя, і як радянська влада змушувала забути його творчість. Сьогодні багато говорять про розкриття таємниці смерті композитора. 24 квітня 1979 року він пішов з дому і більше не повернувся. Батьки відразу заявили про зникнення сина у міліцію, але жодних дієвих заходів вжито не було. 18 травня тіло Володимира Івасюка було випадково знайдено в Брюховицькому лісі під Львовом. Висновок слідства - самогубство. У це не вірять родичі, зокрема, сестра композитора Оксана Івасюк.
Пані Оксано, скільки разів «Справу Івасюка» відкривали?
Якщо говорити про передісторію, то після похорону Володі велася справа у прокуратурі. Але дуже швидко її закрили. Потім на прохання наших батьків її знову відкрили - восени 1979 року, наприкінці того ж року її вже закрили. Жодних доказів, які б вказували на певних людей, не було знайдено. Після того батько неодноразово звертався всюди, куди тільки можна, - до прокурорів Радянського Союзу та України, у газету «Правда». Мама також їздила до Москви з листом добиватися перегдяду справи. Це нічого не дало, і справу Володі більше не переглядали. Більше того, десять років батькам не дозволяли встановити пам’ятник на моги¬
лі брата. Це вдалося зробити лише у 1990-му. Увесь цей час пам’ятник стояв в майстерні відомого львівського скульптора Миколи Посікіри (він є автором пам’ятника Степанові Бандері у Львові). Тоді батьки дивувалися, чому діяла така заборона, адже пам’ятник відповідав мистецьким вимогам Личаківського цвинтаря. Проте нам не давали дозволу на його встановлення - без будь-яких пояснень. Це було неймовірно жорстоко і цинічно. Могила Володі завжди була викладена квітами, за нею доглядали ми з сестрою Галиною, монашки та просто тисячі невідомих людей. Ми безмірно вдячні лвів’янам за те трепетне ставлення до пам’яті Володі. Хоча декілька разів могилу хтось підпалював і руйнував. Якось вона зайнялася полум’ям під час сильного дощу. Хто
164
це зробив, коли на той час існувала однозначна офіційна версія - самогубство? Однак сама згадка про Володю, його творчість була десь до 1987 року під забороною. І згодом уже друзі, велике коло шанувальників намагалися повернути його пісні.
Сім’я у таку версію не вірила?
Звичайно.Але з часом батько, втративши надію щось змінити, бо нічого ні від кого не міг добитися, почав впорядковувати твори Володі. Потім і сам написав цикл поезій «Елегії для сина» та книгу «Монолог перед обличчям сина», яка досить важко йшла до читача - спочатку її видали в неповному варіанті у періодичних виданнях. Минуло десять років, і у 1989-му почався фестиваль «Червона рута». Він сколихнув народ. Це був другий масовий протест після похорону Володі, потужний пісенний мітинг-бажання незалежності України. Одночасно багато молодих людей показали, що прагнуть відкритості української пісні та мріють про незалежність. Однак питання причин загибелі Володі порушувалося лише у документальних фільмах, есе та журналістських розлідуваннях. Та й наприкінці 1990-их не дуже вірилось, що буде проведене об’єктивне розслідування.
За яких же обставин Генпрокуратура знову взялася за справу?
У жовтні 2008 року лікар, професор Ярослав Ганітке- вич від імені львівської інтелігенції звернувся до моєї сестри Галини з питанням відновлення справи про вбивство Володі. Ці люди прагнули знати всю правду та запропонували спробувати офіційно переглянути справу. Це прохання також підписали львівський професор Ярослав Дашкевич, професор Лариса Крушельницька, письменник Ігор Калинець і моя сестра від імені родини. Невдовзі ми дізналися, що прокуратура відкриває справу 26 січня. Ініціатива львівської інтелігенції свідчить, що люди хочуть знати правду про цей складний період української культури.
Чому вони вирішили зробити це тільки зараз?
Заклики і зверненя лунали і раніше. Наприклад, десь на початку 90-х років редактор львівського телебачення Люба
Володимир Івасюк з сестрою Оксаною. 1974р.
Козак затребувала у прокуратурі справу, яка була у Києві, і створила фільм-журналістське розслідування «Мереживо його доріг». У 1993 році був ще один фільм Софії Кохмат, також журналістки з львівського телебачення, до якого було залучено свідчення багатьох друзів. І всі, хто брав участь у цих проектах ще тоді вказували на необхідність перегляду справи Івасюка. Однак, Україна останнім часом прагне серйозно осмислити порівняно недалеке минуле й фактично опрацювати його - ввести в контекст власної історії. Адже це минуле було не тільки трагічним, а й дуже романтичним, що підтверджується поступовим рухом до незалежності впродовж XX століття. Українці мали кілька знакових об’єднань - Січові Стрільці, УПА, це свідчить, що вони надзвичайно сильна нація. 1960-1980-ті були періодом важкої праці дисидентів, священиків у підпіллі (у нас фактично була ціла Церква - УГКЦ, що дуже активно працювала в підпіллі), багатьох письмен-
165
ників та культурних діячів. Мені навіть у Чехії неодноразово казали: якби вони мали таких шістидесятників, таких мужніх дисидентів, то хвалилися б ними на весь світ. Ясна річ, ми ще не цілком опрацювали й не ввели у контекст те, як у 1960-1980-их роках тодішня влада намагалася знівелювати найрізноманітніші надбання народу, тут справді є дуже багато прогалин. Цей процес має бути поступовим, він потрібен не тільки українцям, цей досвід потрібен світу. Можливо, я говорю дещо пафосно, але зрозумійте, відкриття джерел, архівів надасть якихось імпульсів, чимало речей можна буде переосмислити. До цього ж все було досить поверхово та несистемно.
Але ж за цей час мали виникнути якісь версії загибелі Володимира?
Останній роман батька «У царстві вертухаїв» - про шість років, проведених в ГУЛАЗі. Він написав як романтичний хлопець, який закінчив класичну гімназію та знав шість мов, мріяв навчатися в Сорбонні, а опинився на межі виживання на засланні. Тому батько дуже добре знав цю систему і мав цілком вмотивовані здогади щодо смерті сина. Він казав, що мало б бути правдиве слідство, яке б з’ясувало, хто і чому це зробив. Проте цього не сталося. Таке слідство у тоталітарній країні правдивим просто не могло бути. Але мій батько - мужня людина, і після смерті Володі вони з мамою взяли все на себе - і мене, і Галю закрили своїми плечима. На час смерті брата мені виповнилося 18 років, а у Галі була молода сім’я, очікувала дитину.
Тобто ви хочете сказати, що навіть нині про підозри говорити немає сенсу?
Ми ніколи не вірили в офіційну версію неіснуючої вже держави, оскільки добре знали Володю, його чіткий стрктурований характер, спосіб мислення, високий потенціал, працездатність та чіткі плани.
Дисидент Євген Сверстюк, який саме у 1970-ті роки був арештований і сидів у таборах для політичних в’язнів, говорить, що такі злочини на папері не фіксувалися...
166
Хочу сказати, що після смерті Володі на похорон прийшло дуже багато людей. Хтось каже, що 50 тисяч, хтось - 100 тисяч. Вулиці Львова були переповнені, хоча напередодні студентам заборонили йти прощатися. Виникає питання, чому? А тому, що народ - справедливий і вдячний - вийшов попрощатися, незважаючи на погрози відрахувати з вузів, вигнати з роботи та інші утиски репресивної системи. Чому потім всіх переслідувала влада, якщо за офіційною версією це був богемний, не політичний композитор? Та тому, що боялися його популярності за межами України. Після похорону та маніфестацій на могилі студенти багатьох вузів і взагалі всі, хто там був, зазнали неймовірних переслідувань з боку тогочасних каральних органів. Студентів або відраховували, або карали по-іншому - відправляли працювати в глухі села, не давали розвиватися, робити кар’єру. Сьогодні цікаво було б простежити долі тих людей. Нині вже зрозуміло, що це була ціла система.
Що ви знаєте про досі засекречені архіви, зокрема в Москві?
Нічого. Ми з сестрою більше дізнаємося з різних інтерв’ю. Протягом останнього десятиліття поступово відкриваються архіви, хоча й досі трапляються казуси, наприклад, у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України на папці письменників празької школи написано: «Український буржуазний націоналізм». Сьогодні треба говорити про історію життя та загибелі Володі, руйнуючи всі радянські стереотипи. Думаю, і донині багато таких людей, як ми, прагнуть дізнатися про долю своїх закатованих рідних.
Але не всі були такими популярними, як Володимир Івасюк!
Зараз можна часто почути, що Володя був дуже популярним, чи навіть обласканим долею. Мало хто знає, що за життя брат був за кордоном лише раз - на фестивалі в Сопоті 1974 року. Потім він хотів поїхати ще й до Німеччини, але йому не дали дозволу. На наступний фестиваль у Сопоті у 1977-му, де мали виконувати його пісню, Володю не випус¬
тили. До Польщі поїхала лише Софія Ротару. Здається, брату прямо ніколи не казали що він не поїде - то «губилися» його документи, то ще щось раптово траплялося. Але в результаті
- йому щораз відмовляли. Тож насправді Володя був неви- їзним. Окрім того, він ніколи не брав участі в якихось партійних концертах. Хоча не раз радили написати відчіпного «паравоза». Лише раз виступав на з’їзді комсомолу України
- тоді прийшов і сміючись розповідав про це. Так, брат був популярним, але завдяки своїй наполегливості, усвідомленню необхідності своєї творчості. Він був отим високим романтиком! Популярним його зробили гастролі «Смерічки», «Червоної рути», Софії Ротару, Василя Зїнкевича, Назарія Яремчука, а також платівки. Але якби його приймала партія, йому б дозволили їздити скрізь, як це робили інші - принай- мі у країни соцтабору... Натомість популярного Івасюка відрахували з консерваторії за нібито прогули, коли, скажімо, спортсменів, які не відвідували заняття взагалі, не відраховували, навпаки - всіляко підтримували. На перший погляд здавалося, що людина просто не проходила певні конкурси і тому не їхала, але якщо всі відмови зібрати докупи, то виходить цілісна картина.
Чи не думаєте ви, що люди, причетні до тієї трагічної події, нині добре влаштовані, навіть владних кабінетах, а поза тим справу так і не розкриють?
Вірю, що це можна зробити. Якби не було віри, то й сенсу ворушити давню справу не було б. Гадаю, нині Україна інакша, навіть не така, як була чотири роки тому. З одного боку, вона більш жорстка, але з іншого - більш відкрита, європейська, вона крок за кроком прямує до серйозного осмислення подій. Важко повірити, що минуло вже ЗО років, однак ми все ж хочемо знати, чому сталася ця трагедія, хто скоїв убивство. Хочемо довести, що офіційна версія вже неіснуючою держави хибна. Історична правда існує - це було вбивство, і люди знають її з дня похорону-мітингу, проте ми маємо оголосити це офіційно. Популярність Володі вийшла далеко за межі України і вона була співзвучна світові, наприклад, 1977 року показ мод у Лондоні проходив під його
музику, але про це ми дізналися лише недавно. Така слава була небезпечною для тоталітарної держави. Треба, щоб у суспільстві велася дискусія про період 1969-1970 років - і це пов’язано не тільки з Володею, а й з багатьма іншими культурними діячами. Треба розворушити цілий пласт історії. І все це має бути під певним громадським контролем.
Що ще, окрім звернення львівської інтелігенції на державному рівні, відбувається для збереження пам’яті про Володимира Івасюка?
Зусилля громадськості у цьому спільні, що, на мою думку, є виявом формування громадянського суспільства в Україні. У різних містах проходять вечори, сценарії пишуть самі учасники - представники усіх поколінь. Наприклад, у містечку Брошнів-Осада Рожнятівсьукого району на Івано- Франківщині в музичній школі ім. Володимира Івасюка, яку створити, до речі, коштувало громаді значних зусиль, відбувся міжнародний дитячий фестиваль «Водограй». 1 березня у Жовтневому палаці в Києві - концерт пам’яті, а також телеміст із різними містами України. Майже всі зірки нашої сучасної естради дають своє трактування пісень Володі. І це вияв об’єднання людей через творчість та пісню. Перевидано повість нашого батька «Монолог перед обличчям сина». Уже вийшов друком фотоальбом Любомира Криси «Вернись із спогадів... Володимир Івасюк», де міститься понад 800 світлин. Словом, спільними зусиллями виконано багато чесної праці. Адже для людей він був не лише композитором, а й символом самоствердження вільного народу.
167
ДАРІЯ ТИМЧУК
заслужений лікар України
НАЗАВЖДИ В МОЄМУ СЕРЦІ
Я дякую долі, що мала щастя зустріти на життєвому шляху великого композитора України Володимира Івасюка. Це людина яку, я ніколи не забуду і спогади про нього назавжди залишаться в моєму серці.
У 1971 році я вперше почула пісні Володимира в одній з телепередач, в музичному фільмі «Червона рута», де знімався й композитор з ансамблем «Смерічка». Таких чарівних пісень раніше не приходилось чути, де б так гармонійно поєднувались слова з музикою. Ці пісні глибоко запали мені в душу, це була гама яскравих почуттів, «ковток свіжого повітря».
В цей час я навчалась в медінституті і, відповідно, в вільний час з одногрупниками ділилися побаченим і почутим, всі говорили про Володимира Івасюка і його пісні, про ансамбль «Смерічку» і її солістів Назарія Яремчука і Василя Зінкевича. З нетерпінням чекала на недільні концерти по телебаченню, аби ще раз почути своїх улюблених пісень. І кожен раз мене огортали почуття подиву й захоплення, а ще більше великої гордості за ці пісні, за такого молодого й талановитого українського композитора.
Тоді я ще не розуміла, що в нашій українській естраді стався перелом, вибух нового мислення і бачення, що появилася нова музична генерація, і детонатором була творчість Володимира Івасюка.
У 1972 році, я вперше зустрілась з Володимиром завдяки моєму чоловікові, який теж був зачарований його піснями і був великим шанувальником ансамблю «Смерічка».
Володя Івасюк був красивим молодим легенем з добрими голубими очима, щирою усмішкою, м’яким голосом, простим і доступним в спілкуванні. А ще вражала його висока інтелігентність і красива мова. З ним було добре і легко.
Всі дальші події розвивалися, як в казковому сні. Володя в той час переїхав на постійне навчання і проживання у Львів. Знайомих у нього у Львові було небагато, а ми з чоловіком стали одними з перших. Відповідно, запрошували Володю на прогулянки в Карпати і інші урочистості. Незабаром до Володі переїхала у Львів його сестра Галя, з котрою ми потоваришували, а через декілька років мій брат Любомир одружився з нею і ми стали родичами.
Ми багато часу проводили разом, гуляючи Львовом, відвідуючи концерти, мистецькі виставки і нші культурні заходи. Всі ми були молоді, веселі і любили подорожувати, а найбільше - в засніжені Карпати. Якось навесні 1975 року ми вибралися до знайомого лісничого в с. Коростів, за Сколем, а там - цілий звіринець: по подвір’ю бігають оленятка, їх родичі неподалік, під лісом з годувальниць спокійно поїдають сіно, а в вол’єрах лисиці і навіть рись. Володя сміли-
168
во підходив до звіряток, довго годував їх і про щось з ними розмовляв. Мене вразило таке чуйне ставлення дорослого мужчини до маленьких звіряток, відчувалося, що він виріс на природі і серед неї чудово себе почував.Згадалися розповіді Галі про те, як він любить читати вголос казку І. Франка «Лис Микита» і як весело при цьому сміється. Зі справжнім мистецьким хистом ліпив снігові скульптури і дуже тішився, що вони нам всім подобалися, а ввечері під гітару співав біля вогнища чудові пісні. Серед знайомих вже нам пісень, якось зазвучала зовсім нова і прекрасна пісня, яка всіх вразила і раптом ми всі її підхопили, заспівали разом, настільки вона легко сприймалася і запам’ятовувалася. Це була пісня «Пісня буде поміж нас». З того часу вона стала улюбленою піснею в нашому товаристві, а я знову переконалася, який добрий і щирий Володя у своїх почуттях, в своїй творчості.
Його сприйняття світу було особливим, мистецьким, все відчуте ним перетворювалось у щось потужне, трансформувалося в поезію, а потім в музику, зачаровувало людей. Його поезія конкретна і чітко-образна, і легко запам’ятовується. В житті він був небагатослівний і цілеспрямований.
Проживали ми з ним на одній вулиці і часто бували у нього вдома. Володя любив запрошувати гостей і був максимально уважним до них, тішився від спілкування, ділився своїми творчими планами. Часом нам вдавалося впросити його щось заспівати, та Володя вважав, що він не співак. Проте, голос мав гарний і слухати його було одне задоволення. Любив французького співака Джо Дассена і гарно виконував його пісні під свій акомпонент на гітарі, любив українські народні пісні, запам’яталася буковинська жартівлива пісня «Кидав бука я у яму», котру я до цього ніколи не чула. Запрошував у свій край, на Буковину, а з яким захопленням розповідав про природу, звичаї і красу людей, які там жили! Тоді я так і не встигла побувати на Буковині, разом з ним, в його товаристві, і тільки тепер, побувавши неодноразово на цій землі, зрозуміла те, про що він розповідав і так щиро любив, і я також полюбила цей край.
Вол одинр Івасюк з Дарісю Тимчук. Львів, 1973 р.
Любив все красиве, любив домашній затишок. В його квартирі, котру він отримав і доводив до ладу, з’являлися гарні, зі смаком підібрані речі. Яке було моє здивування від гарної і нестандартної меблі, побаченої у нього в помеш-
169
...А ми у Карпатах, у синіх Карпатах... Володимир Івааок з Дарі сю Тимчук. с. Поляніщя, 1973 р.
канні. Вона була дуже функціональною, пристосованою до професійних потреб господаря і разом з тим красивою. Все мало свої місця: телевізор з магнітофоном в окремій ніші, звукові колонки, гарно вмонтовані в антресолях під стелею, книжки на полицях. Окремо стояло піаніно, також обрамлене меблею, в якій зручно відкривася стіл для роботи з партитурами, письмові приладдя. На свіжовибілених стінах світильники і поміж них картини, фотографії батьків і сестер. На підлозі лежав великий, товстий, бордово-коричневий килим, від усього побаченого віяло порядком і спокоєм. Одним словом - картинка з журналу. Ще більше здивування було, колиуГаля розповіла, що весь задум упорядкування помешкання належить Володі, а проект меблі і їх креслення, Володя зробив сам. Меблю виготовили в Бергометі, на Буковині. Володя на мої компліменти тільки знизував плечима і бідкав¬
ся , що було дуже важко моїм братам, котрі йому допомогали, внести цю меблю у вузькі двері помешкання. Правду кажуть в народі: талановита людина - у всьому талановита.
Володя був дуже обов’язковим. Бувало, що в наших спільних поїздках, коли десь через різні обставини затримувались, він обов’язково знаходив спосіб про це повідомити своїх рідних, чи у Львові, чи в Чернівцях. Так було заведено у них в родині, і взагалі, він дуже любив і поважав своїх батьків, своїх сестричок. Великим щастям для мене було знайомство з батьками Володі, про яких він так багато розповідав. Михайло Григорович і Софія Іванівна були високоінтелігент- ними людьми, дуже добрими і разом з тим вимогливими до своїх дітей. Я почувала себе з ними, наче зі своїми батьками, в розмовах з ними я отримала багато порад, котрі допомогли мені в житті, це були мудрі люди, що знали життя.
170
Володя був великим романтиком. В розмові з ним на весіллі його сестри і мого брата, він сказав, що його весілля буде не у Львові і не в Чернівцях, а на межі Галичини і Буковини. На виїзді з міста Заліщики, над Дністром, в чудовому місці стоїть ресторан, який через його архітектурну оригінальність (широкий, дугоподібний скляний вхід) в народі називали «жаба», так от, там і хотів святкувати своє весілля Володя і обов’язково музиканти будуть зі села Глинниці. А славилися своєю грою ці музики на весь край, адже саме вони грали у фільмі «Білий птах з чорною ознакою». Шкода, що не відбулося це весілля, як і багато інших, вимріяних Володею подій, які були в його життєвих планах, про які він так гарно розповідав.
Особливо і ніжно любив своїх сестричок - Галю і Оксану, а вони відповідали йому взаємністю. Коли б я не зустрічала його випадково в місті, він завжди був з однією з них. В своїх спогадах-розмовах зі мною Галя розповідала, що росла вона в дитинстві в колі друзів Володі, бо різниця з Володею була лише тільки на два роки. Всі дитячі ігри й пустощі проводили разом, а потім і юнацькі роки разом, а з ними і Оксаночка. Коли випадала можливість відпочинку, чи цікавої поїздки, то обов’язково брав з собою одну з сестричок.
З великою насолодою він робив їм презенти, від сувенірів до вишуканих і дорогих прикрас чи одягу. Пам’ятаю, як хвилювався Володя перед весіллям своєї сестри Галі, шукаючи їй весільний подарунок, і таки знайшов його - прекрасний перстень з дорогоцінними камінчиками.
З великим смутком відвідую могилу Володі на Лича- ківському цвинтарі. Скільки ненаписаних пісень звучало б серед людей, котрі так любили його, скільки користі міг зробити для свого народу, особливо в нинішній складний період,, становлення нашої держави, омріяної в його піснях, щасливої України.
Дарія Тимчук. Карпати с. Подиниця, 1973 р. Світлина В. Івааока
171
РОМАН БРЕВКО
співак, педагог, композитор-піспяр
ПІСНЯ БУДЕ ПОМІЖ НАС
Вечірні сутінки вкрили білогривих кам’яних левів, які розляглись на поралах біля по-мистецьки викуваних металевих дверей і віками стережуть історію давнього Львова. Вже закутались плащем темряви мускулисті атланти, без спочинку тримаючи на плечах балкони та класичні колонади. Зачиняються кав’ярні. Зрідка долинає дзенькіт трамваю. Затихає площа Ринок...
І раптом з вікна однієї з кам’яниць звучить якась див- нознайома мелодія. Своїм ніжним ліризмом зупиняє мене. Прислухаюсь.
І плине час
Білим птахом в чисту голубінь,
Чому це нас
роз ’єднала тиха далечінь?...
Це ж Івасюкове «Відлуння кроків» - пісня, котру я почув з його вуст у репетиційній залі Львівської філармонії.
А було це на початку семидесятих років. У Львівській філармонії йшла прем’єра нової концертної програми вокально-інструментального ансамблю «Ватра», в якому я виступав як соліст. Зі сцени разом з іншими звучали «Червона рута», «Водограй» - пісні, які весняним духмяним вітром увірвались в музичний світ і стали надзвичайно популярними.
Закінчився концерт, відлунали оплески, прозвучали вітання...
Я пішов до гримувальні. Біля дверей побачив хлопця років за двадцять, середнього зросту, з відкритим поглядом і блакитними очима.
- Я хочу подякувати за спів. У вас цікаве трактування творів і добре їх сценічне втілення, - звернувся він до мене, простягаючи для вітання руку. - Я- Володимир Івасюк.
Познайомилися. Обмінялись декількома фразами, після чого він знову заговорив першим:
- Я б хотів ознайомити вас з новими піснями. Можливо, включите до свого репертуару.
Домовились зустрітися наступного дня у кав’ярні «Старий Львів». Там, за кавою, мали намір трохи більше побалакати, але не вдалося. Молодь впізнавала популярного Івасюка. До нього підходили, щиро висловлювали захоплення, набивалися з частуванням.
Володя був стриманим та розважливим. Вислухо-ву- вав похвали без самозакоханості, чемно дякував.
Пішли до філармонії у репетиційну залу, де був рояль.
Він розпитував про мою творчу дорогу, але мало розказував про себе. Був говіркий лише тоді, коли мова йшла
172
Володимир Івааок иа теплоході «Колхіда». 6.08. /973 р.
173
про проблеми музичного розвитку. Плекав надію бачити українську естраду на міжнародному рівні.
...Володя відійшов від вікна, сів за рояль. Полилася мелодія то далеким спомином вишнецвітної весни, то червоним кленовим дощем. Запахло сінокосами, що, нарешті, аж на світанку спочили від пустотливих забав бабиного літа, яке цілу ніч ловило в свої срібні тенета мрійливі тумани.
...Коли Володя вперше заспівав і я почув його спів, тоді зрозумів, чому манера співу у виконавців його пісень (Софії Ротару, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича) така подібна. Так співати міг тільки Івасюк, а тоді всі намагалися цю манеру прейняти, бо вона справді була цікава і незвично нова.
М’якість голосу, задушевність і краса тембру, логічна злагодженість музики зі словом робили його пісню своєрідною. Він ніби писав для себе, пропускав через своє єство і душу, серце і голос. А душа його була чиста, сереце - добре, голос - теплий.
В 70-х роках Володя Івасюк був одним з найпопуляр- ніших композиторів-піснярів у Радянському Союзі і, напевне, одним з наймолодших у такій славі і шані. Феномен його популярності полягав у тому, що будучи ще непрофесійним композитором, силою свого таланту він створив правдиві пісенні перлини. Пізніше їх слухатимуть на всіх континентах, співатимуть на міжнародних фестивалях.
Влітку 1971 року ансамбль «Ватра» (керівник М. Ма- нуляк і автор цих рядків) перебував на гастролях у республіках Кавказу. Люди йшли на концерти, знаючи, що «Ватра» - зі Львова, де зараз живе і творить своєрідний талановитий композитор Івасюк, автор «Червоної рути» і «Водограю». Публіка з нетерпінням чекала виконання йог пісень, упевнено знаючи, що вони є в репертуарі співаків.
А коли в кінці прграми зазвучали ці дві пісні - захопленню не було меж. Вся зала встала і заспівала разом з виконавцями, а сцену закидали квітами.
На вулицях нас впізнавали, просили проспівати ще і ще раз Володині пісні, які так усім сподобались, запрошували в гості. Про молодого композитора розпитували, цікавились ним як особистістю у музичному світі. Всі дивувалися його молодості і таланту, просили передавати побажання доброго здоров’я і кавказького довголіття.
Зараз, з віддалі часу, стає сумно від згадки про ті щирі побажання, які на жаль, не здійснилися.
Одного разу, влітку, я зустрів його біля пам’ятника Міцкевичу. В руках він тримав якийсь часопис. Заптав мене, чи володію польською мовою, бо хотів оцінити якість перекладу пісні, опублікованої в тому часописі.
По дорозі зайшли в кав’ярню. Там, за філіжанкою кави, я ознайомився з польським тестом «Червоної рути». Сказав Володі, що переклад, на мою думку, гарний. Зберігся ліризм, краса і поетична мелодійність слова. Він хотів почути саме фонетичну звучність слів і зворотів перекладу. Переконавшись, що співзвучність слова з мелодією справді гармонують, заспокоївся.
Я зробив йому комплімент, що, завдяки цьому часопису, з піснею, а водночас і його іменем, познайомились мільйони поляків. Та не побачив в його небесних очах нарци- сизму. Все сприймав як обов’язок, як роботу, яку виконував непогано. (Пізніше в часописі «Жовтень» № 10 за 1988 рік була дана належна оцінка прекрасному перекладу «Червоної рути» польською мовою, зробленому Янушем Лясковським).
Потім ми зустрічалися рідко. Я був завше на гастролях, він - в консерваторії і в аспірантурі на кафедрі патологічної фізіології в медінституті, Але за короткий час музика для нього стає професією.
Деякі старші композитори-«корифеї» усе ж з погордою дивилися на його творчість і вік, випинаючи свій авторитет в обкомах та міністерствах культури, мовби не зауважували, не бачили його, Володі, пісень, які стали народними. Не могли зрозуміти, що він талант, який в мистецтві трапляється рідко.
174
Трагічна чорна стежка перетнула світлу дорогу таланту, новим пісням, молодому життю.
Певний час його пісні майже не виконувалися в концертних залах, не чути їх було в теле-радіоефірах. Ім’я Володимира Івасюка під- двалося анафемі. Провокувались і розповсюджувалися різні чутки, плітки, що мали на меті принизити, стерти з пам’яті народу його ім’я.
Пісні В. Івасюка стають дзвоном національного пробудження. А це було завжди небажаним для імперського СССР, бо за ті часи усе велося методично-послідовно, лицемірно-заву- альвано, а то й відверто-цинічно для знищення культури, історії, а відтак - української нації.
...Личаківський цвинтар. Тут через багато років, в розмаїтті хризантем і в палаючих вогнем свічок воскрешаю в пам’яті людину митця, яка, маючи від Бога талант будувати красиву душу свого народу, була справжнім будівничим Храму Духовності.
Володимир Івааок біля пам ятиика Т. Шевченку: Канів, 1978 р.
175
ВОЛОДИМИР СОДОМА
ветеринарний лікар
СТИХНУТЬ КРОКИ, ТА НЕ СТИХНЕ СЕРЦЕ
З Володимиром ми були навіть знайомі. Ми були майже сусідами. Вечорами Володя любив перейтись вул. Водогінною, через сквер на Зеленій і до мальовничого, на той час, куточка природи з двома озерцями «Зеленого ока». Я жив на вул. Тар- навського (Кутузова) і з братом Степаном вечорами у вільний час любили подихати свіжим повітрям на «Зеленому оці». Ось там ми інколи зустрічалися з Володимиром Івасюком.
Про зникнення ми знали. Важко переживали, адже для нас він був еталоном українця. Любили і слухали його пісні, а вони в цей час звучали по цілій Україні і далеко поза її межами, по цілому Радянському Союзі, і навіть за кордоном. Його музика була для нас, молодих, свіжим струменем чистого повітря серед бравурних маршів і пісень-славнів на догоду перестарілим людям на мавзолеї.
Навіть сьогодні стає, моторошно, згадуючи ту атмосферу, яка панувала 22 травня 1979 року. Такого Львів ще не бачив. Тисячі людей, не зважаючи на заборону, з’їхалися і прийшли на вулицю Маяковського провести в останню дорогу Володю.
В ветеринарному інституті в якому я навчався, нам рекомендували: «Боже борони - йти на похорон Івасюка». Була сесія. Староста нашої групи Катерина Олінкович, аби
вберегти своїх, зорганізувала в день похорону виїзд групи для колективної підготовки на «Комсомольське» озеро. Я, Василь Кубів і Олесь Пискір (на жаль, тепер покійний) ігнорували всі рекомендації, покинули групу і поїхали на похорон. Ми вважали це своїм громадянським обов’зком. Добре розуміли, що буде з нами коли нас «вирахують», тим не менше, ми мусіли бути, на похороні, провести Володю в останню дорогу, так нас виховали батьки.
Дубову домовину з тілом Володимира Івасюка, прибрану вишиваним рушником і калиною, ми, на переміну з Василем та Олесем, пронесли по встеленій квітами вул. Мечнікова аж до могили на Личаківському цвинтарі.. .Більш трагічного і величного похорону я в своєму житті не знав.
Важко мені зрозуміти, як нас минула кара за участь у похороні Івасюка. Може «служби» нас вважали студентами консерваторії, яким офіційно було дозволено владою брати участь. Мені відомо, що «службами» була сфотографована вся процесія і проводилось упізнання учасників. Хто був упізнаний, особливо студенти, були покарані. З мого курсу за участь у похороні були «зрізані» на сесії і відраховані з інституту Анатолій Дурач з Хмельниччини, та Ігор Осташевський зі Львова.
З великим смутком до сьогодні слухаю його пісні.
176
Похорон Володимира Івааока 22 травня 1979року. Володимир Содома крокує поруч труни в похоронній процесії (в білій сорочці в головах покійного)
177
ЛІЛЯ КОБІЛЬНИК
доцент кафедри методики, музичного виховання і диригування музично-педагогічного факультету ДДПУ ім. /. Франка
МОЯ ДОЛЯ ТІСНО ПЕРЕПЛЕЛАСЯ З ІМЕНЕМ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
Газета «Жива вода» № 5, травень 2004 р.
Уперше вечір па’яті Володі Івасюка я організувала і провела в Дрогобичі у 1989 році. Це вже коли такі заходи відбулися в Кіцмані та у Львові. Хоча задум у мене виник одразу після похорону композитора. Ми, студенти педінституту, були закохані в його пісні. На фоні тодішньої консервативної естради поява Володимира Івасюка стала справжнім вибухом - він приніс зі собою нові ритми, нові мелодії і для тих, хто їх чув, вони були рідними і зрозумілими, адже доходили до самого серця.
Після його трагічної загибелі у пресі з’явилися статті про творчий занепад, неспроможність, мистецьку ви- черпаність, депресію Володимира. Щодня пари в інституті розпочиналися з розповідей наших викладачів про те ж. Ідеологічна машина працювала на всю потужність. Проте ми не особливо зважали на цю агітацію. Все, що нам потрібно було: зібратися разом і заспівати одну з його пісень. Староста нашої групи, вже покійний Іван Угринчук, родом з Буковини, який теж понад усе любив Івасюка, організував так звану агіткультбригаду. Ми зробили невеличку концертну програму: хорові твори, естрадні пісні. Після смерті Івасюка мали виступ в одному із сіл Дрогобиччини і після «обов’язкової» програми заспівали «Червону руту» Володі. Я зауважила, що люди в залі сидять якісь приголомшені,
оглядаються по боках. Правда, пізніше ми все ж таки зуміли їх «завести», і вони співали разом з нами. Тобто десь той страх все ж таки пропагандисти зуміли вселити в людей. Я була просто приголомшена побаченим і страшенно хотіла зробити вечір, присвячений Івасюку. Але отой наш староста Іван Угринчук сказав мені: «Лілю, не час зараз, зачекай...».
Я чекала десять років. Поштовхом стало те, що побачила по телебаченню перший відбірковий тур фестивалю «Червона рута». Своєю ідеєю поділилася з В’ячеславом Умновим, який тоді працював на історичному факультеті педінституту. Він був знайомий з родиною Івасюків:батьком, мамою, сестрами і пообіцяв їх запросити на вечір.
Я почала готувати репертуар, добирати виконавців. Найпершою відгукнулася трускавецька група «Дзвін». їздила до Львова, щоб запросити Богдана Стельмаха і Віктора Морозова. Одним словом, справа набирала обертів. І тут почалися дзвінки додому: «Ви не повинні проводити цей вечір, він співпадає із відкриттям сезону у театрі. Згодом на мене почали тиснути, погрожувати, а я кажу: «Націоналізм ви мені не пришиєте, я не українка». Наскільки мені відомо, у міськомі партій була така вказівка: усі вчителі-філологи, директори шкіл, декан нашого факультету, завідувачі кафе¬
178
драми повинні бути на відкритті театрального сезону, а не на вечорі, який я організовувала. Десь за три дні до проведення мені зателефонували з відділу культури і повідомили, що я повинна наступного дня обов’язково подати сценарій. Я попросила одну знайому, котра вміла друкувати, про зустріч в Будинку вчителя. В призначений час, на місці зустрічі я нікого не зустріла, то ж чекаючи в одному з кабінетів випадково побачила гітару. А перед тим я попросила Михайла Григоровича Петрика; знаного в Дрогобичі лікаря, чудового поета, написати вірша і виголосити його на вечорі. І от я беру аркуш паперу, на якому записаний цей вірш, читаю, і у мене таке відчуття, що чую мелодію. Беру гітару і на одному подиху народжується пісня. Приходить моя знайома і я співаю для неї нову пісню - на очах у неї сльози. Це було за день до концерту, ЗО травня 1989 року.
Я показала пісню Михайлу Григоровичу - він був вражений. Запитала у нього дозволу проспівати її на концерті, адже він був людиною, яка обіймала керівну посаду: міг мати неприємності на роботі. Він не побоявся і погодився.
Людей прийшло на концерт дуже багато: вони заповнили весь зал Будинку культури, танцювальний зал, коридори, стояли на сходах. Приїхала родина Володі Івасюка. Батька, відомого письменника Михайла Григоровича, глядачі не відпускали зі сцени протягом 45 хвилин. Люди дали волю своїм почуттям: говорили абсолютно все, багато запитували. Виступала також сестра Володі - Галина, яка живе у Львові. Вечір був просто вражаючий. А мені бракувало музичних номерів і, рятуючи ситуацію, я знову ж таки з листочком паеру з віршом Михайла Петрика, вийшла на сцену. Тільки проспівала перший куплет як люди в залі запалили свічки і слухали пісню стоячи. Стихли останні акорди - навколо тиша. Я розгубилася, боюся підняти очі. Аж тут шквал оплесків, овації. Вже після концерту до мене підійшов Михайло Григорович Івасюк і запропонував назвати пісню «Літанія», що по церковних канонах означає «молитва». Завдяки цій пісні я була учасницею першого фестивалю «Червона рута» в Чернівцях в 1989 році.
Ліля Кобільник з Марійкою Бурмакою і братами Філітуками на першому фестивалі «Червонійруті», Чернівці. 1989р.
Саме фестиваль «Червона рута», де я виконала баладу «Літанія», кардинально змінила моє життя. Участь у фестивалі стала початком творчого шляху і моя доля з того періоду тісно переплелася з іменем Володі Івасюка.
У 1994 році, коли святкували 45-річчя від дня народження Володимира Івасюка, його батьки довірили мені ноти оркестрових творів композитора для скрипки, віолончелі та флейти. Я зробила копії тих партитур і запропонувала п. Пуцентеллі, керівнику камерного оркестру Дрогобицького музучилища, взятися за їхнє виконання. Спочатку він погодився, а незадовго перед концертом відмовився з невідомих мені причин. Таким чином запланований концерт у Львові був відмінений.
В 1999 році в Дрогобичі ми організували у міському Будинку культури вечір-спогад, на якому були присутні Галина Івасюк і Неоніла Братунь, дружина Ростислава Бра-
179
Володимир Івасюку парку "Погулянка" Львів, 1978 р.
Ліля Кобільник на могилі В. Івасюка 4.03.2009р.
туня. А потім всі перейшли до церкви Пресвятої Трійці, де прозвучала панахида у виконанні дитячого хору «Відлуння», а хор випускників музично-педагогічного факультету ДДПУ ім. І. Франка, під моєю орудою, виконав «Реквієм» Габріеля Форе.
Цьогорічний вечір до 55-річчя Володимира Івасюка мені було готувати легко, бо люди люблять і знають його творчість і готові завжди йти назустріч організаторам. Мені пощастило познайомитися з керівниками цікавого молодіжного колективу і запросити їх на концерт у Дрогобич. Це був вокальний гурт зі Львова «Менестрелі», який співає у стилі «Піккардійської терції». Другим запрошеним колек-тивом був «Мартин хор», також зі Львова. У виконанні камерного оркестру Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка під орудою професора Григорія Павлія прозвучали «Варіація-сюїта» та «Мелодія» Івасюка. Ці оркестрові твори
композитора є невідомими, вони рідко виконувалися, можливо, лише за його життя. Вечір відбувся у муздрамтеатрі. На нього прибули п. Лєшек Мазепа, професор Ряшівського музичного університету, який викладає в Львівській академії ім. М. Лисенка і який був викладачем Володі Івасюка, під час його навчання в консерваторії; Дарія Личковська, викладач з фортепіано; Олександр Зелінський, викладач кафедри історії музики; Галина Івасюк, сестра композитора. Надзвичайно цікавими були їхні виступи, спогади про Володю Івасюка Усі вони свідчили про його фантастичну працездатність. Без неї, навіть при талановитості і обдарованості Володі, створити те, що йому вдалося до ЗО років, було б просто неможливо... Внесок Володимира Івасюка у національну музичну скарбницю - понад 100 пісень, музика до вистав, 75 народних пісень, зібраних у циклі «З-над Черемоша й Прута», камерні та симфонічні твори.
181
ОРИСЯ КОВАЛЮК
економіст, мама Романа Ковалюка
«ЧЕРВОНА РУТА В ЦВІТІ САКУРИ»
Так склалося, що доля нашого сина Романа переплелась із долею Володі Івасюка. Роман народився, коли Володимиру було 23 роки і він був уже відомим композитором. Роман ріс у любові до рідного краю, до української пісні, мав гарний музикальний слух і у п’ять років почав навчатися у музичній школі по класу скрипки. Пісні Володимира Івасюка любив слухати і підспівувати. У рік загибелі Володимира Рома закінчив перший клас середньої школи і третій - музичної. Розпочались канікули і Рома з бабусею поїхали у санаторій, що в Брюховичах. Про зникнення Володимира Івасюка довідався тато Романа і з тривогою розповідав про пошуки, а потім про те, що Володю знайшли у брюховецькому лісі, про похорони, що вилились у численний людський потік, що віддавав останню шану Великому українцеві, який підняв пісню рідну до висот, який повернув їй гідне місце і з якого вона завдяки йому уже ніколи не зійде. Малий Ромчик співпереживав і враження від цієї трагедії проніс через життя.
Роман закінчив музичну школу і його прийняли до складу камерного оркестру Львівського національного університету імені Івана Франка, де він грав у других скрипках протягом десяти років. Згодом Роман закінчив середню школу №4 у Львові із золотою медаллю і вступив до університету на фізичний факультет, який закінчив з відзнакою. Любов до рідної пісні була
завжди з ним. Десь, ще у сьомому класі самотужки навчився грати на гітарі і з того часу вона стала йому вірним другом. Гітара була з ним завжди - у Карпатах, де у таборі щороку влітку тренувався камерний оркестр, і у поїздках на гастролі.
Рома ще з раннього дитинства зацікавився Японією, її мовою, культурою. Якось до Львова приїхав ансамбль японських студенток, що грали на кото - японському національному музичному інструменті. Ми часто відвідували філармонію, були і на концерті цього ансамблю. На сцені у яскравих кімоно з гарними зачісками у японському стилі дівчата грали на кото. Дивовижна музика заполонила малого Ромчика і ці яскраві дитячі враження вплинули на все життя. Коли Роман навчався на п’ятому курсі університету, при факультеті іноземних мов відкрився факультатив навчання японської мови. Роман відразу ж записався на курс. Так почала здійснюватися дитяча мрія. Через два роки японське Посольство в Україні оголосило конкурс на вивчення японської мови в Японії. Роман повіз заяву у Посольство, але оскільки на той час він був уже дипломованим фізиком і вчився в аспірантурі, то йому запропонували брати участь у конкурсі на стажування за фахом. Роман отримав грант Ман- бусьо на стажування у Токійському університеті на факультеті інженерії за фахом фізика. Мрія Романа здійснилася. У квітні 1996 р., взявши з собою свого друга - гітару, Роман вирушив
182
до омріяної Японії. Там, далеко від рідної землі, ще з більшою силою проявилася любов до України, рідної мови, пісні. Часто вечорами в гуртожитку, втомившись від навчання, бере в руки гітару і співає, тоді звучить рідна пісня, рідне слово, а ще і друзям іноземцям подобається.
В гуртожитку щороку проводиться фестиваль, на якому іноземні студенти представляють свій край, культуру, звичаї, мистецтво. Рома активно бере участь у
п г/. всіх напрямках фестивалю.
Роман Ковалюк г
Оформляє куток України,
де на чільному місці синьо- жовтий прапор, герб, зовсім недавно повернуті молодій незалежній Україні, вишитий рушник, різьблені речі, писанки... А також бере участь у концерті - співає під гітару українських пісень. Коротко, японською мовою, розповідає зміст. Радіє, що прихилив серця японців, та і представників інших країн до української пісні.
Підходив до кінця другий рік стажування вТокійському університеті. Відбулися дві міжнародні конференції з фізики, в яких брав участь Роман. У гуртожитку прочитав оголошення про IX міжнародний музичний конкурс, який проводиться раз у чотири роки під егідою японського принца Такамадо. Роман вирішує взяти участь у відбірковому конкурсі. Вибір пісні не підлягав сумнівам - це «Червона рута» Володимира Івасюка. Пісня, яка стала символом України. Пісня яка несе в собі дивовижний код. У ті роки моєї молодості багато було чудесних пісень про кохання різних авторів - це і «Срібне коло» Ігора Хоми, «Намалюй мені ніч», «Не топчіть конвалій» Мирослава Скорика, та і у
Володі були чудесні пісні - «Я піду в далекі гори», «Два персте- ні», «Водограй» та багато інших, але «Червона рута» стала тим кодом українства, якого так боялась тодішня влада.
Роман попросив дістати фонограму «Червоної рути», але заспівавши на репетиції під неї, вирішив співати, акомпону- ючи собі на гітарі. Написав тоді в електронному листі: «Знаєш, мамо, не буду співати під фонограму, бо так - це звичайна «попса», а «Червона рута» має глибокий зміст». Серед 44 чоловік на конкурс відібрали 20, в числі учасників був і українець Роман Ковалюк зі Львова. Конкурс відбувся у Токіо 11 січня 1998р. у приміщенні концертного залу готелю «Інто». Багато учасників були одягнуті в національні строї своїх країн. Роман теж був у вишитій бабусею сорочці. Ведучий конкурсу взяв у Романа інтерв’ю: «Ти так гарно співав, мабуть гітара у Тебе чудесна?», а Роман відповів: «Ні, гітара звичайна, українська - це пісня чудесна». Роман зайняв перше пісенне місце. Перемогла українська пісня, тут у далекій країні вранішнього сонця. Після вручення дипломів і призів відома японська співачка п. Ішії, яка була у журі, сказала: «А той з України співав так, що хотілось слухати ще і ще. Шкода, що у сучасному пісенному світі зовсім не чути такого душевного співу». По закінченню конкурсу відбувся фуршет, на якому був принц Такамадо з дружиною. Йому представляли учасників. Представили і Романа. Принц Такамадо розпитував Романа про зміст пісні, сказав, що теж грає на гітарі. Ось так Івасюкова пелюстка української рути через роки зустрілась із цвітом японської сакури. Окрилений перемогою української пісні Роман готується до повернення до рідного дому, залишилось якихось два з половиною місяці - білет на літак на 2 квітня.
Через місяць - 19 лютого 1998 р. Роман загинув на території Токійського університету. Обставини смерті, як і обставини смерті автора «Червоної рути» не з’ясовані і по нині. Обидва похоронені на головній алеї Личаківського цвинтаря. Володя на початку, а Рома на кінці алеї. А Володя Івасюк, мій ровесник, став ровесником мого сина у вічності. Можливо там, у ангельських хорах, співають «Червону руту» разом з іншими, які любили свою Україну понад життя.
183
ВОЛОЩАК ЮРІЙ
архітектор, хорунжий товариства «Кіш» учасник «Червоноїрути» 1989р.
ПІСНЯ БУДЕ ПОМІЖ НАС
Це прийшло несподівано, як землетрус.
Набираючи воду з джерела у Брюховинах, я побачив дуже багато дітей у вишиванках з прапорами і квітами. їх було близько трьохсот, і тому не відразу помітив між ними кількох дорослих, мабуть учителів і батьків. Відразу пригадалося триста юнаків під Крутами. Але що ж відбувається. Яке нині свято?...
Підійшов спитати. Аж побачив давніх друзів - отця Михайла Низькогуза з собору святого Йосафата у місті Кристинополі (Червонограді) і старшого козака Прикарпатської Січі Андрія, при шаблі і з гарматою. Ще у 2004 році наше Товариство «Кіш» з чайкою»Пресвята Покрова» їздили до них у гості на Великдень, коли собор ще будувався.
Виявилося, що вони йдуть вшановувати пам’ять Володимира Івасюка до лісу, до того бука, на якому його, замордованого повісили мучителі українського народу. 18 травня 1979 року звістка про мученицьку смерть Володимира Івасюка в Брюховицькому лісі потрясла Львовом. 22 травня 1979 року композитора поховали на Личаківськім цвинтарі у Львові. Надмогильний пам’ятник - юнак біля фортепіано, створили Микола Посікіра та Любомир Яремчук, тоді ще зовсім молоді скульптори. Вже близько тридцяти років біля нього завжди свіжі квіти, як і біля Івана Франка й Маркіяна Шашкевича. До нього і йдуть люди з цілого світу, біля нього звучать його
184
пісні.. їх знають усі. Та мало хто знає того старого страшного бука у Брюховицькому лісі. Я також там ніколи не був.
Ось чому звістка про те , куди ідуть учні школи № 41 вразила мене, як землетрус,і я приєднався до них. За брюхо- вицьким кладовищем звернули на лісову стежину. По дорозі познайомився з директором школи Володимиром Юрієвичем Божейком, справді гарною людиною.
Я не чекав, що це так далеко від дороги - через ліс, через круті підйоми і спуски. Шлях був не легким і для старших людей, і для отця Низькогуза, капелана Прикарпатської Січі, що приїхав, незважаючи на хворобу, і для стокілограмо- вої гармати, яку несли старшокласники. Далеко сховали свій злочин убивці, але не навіки. Та не торкнулася чорна рука ні душі Генія, ні його пісні. Він був посеред нас. Він дивися з фото на дереві, з квітів, з неба промінням крізь крони буків на світлі голівки дітей.
Пісня була поміж нас. Його пісні. їх співали старшокласники, а наймолодші зачаровано слухали, можливо вперше, і ловили кожен звук відкритими очима, як ранкові роси квіти.
«Високоповажне керівництво школи, педагоги, браття і сестри, сьогоднішній сумний, але разом з тим великий день, тому що та душа пішла до Бога. Вона з’єдналася з тими, які виборювали свободу України».
Учні львівської середньої школи № 41 у Брюховицькому лісі біля «страшного бука»
185
186
В. Івасюк в весняному буковому лісі на «Погулянці»
Личаківський цвинтар. Освячення і відкриття нам 'ят- ника на могилі В. Івасюка 17.04.1990 р.
«Страшний бук» в Брюховицькому лісі
Розпочали пам’ятну урочистість молебнем до Пресвятої Богородиці. Потім ми слухали голоси того зерна, дітей з яких Бог побудує нову квітучу українську Україну. Бо їх серця вже засіялися, зернами пісень Івасюка.
Отець продовжив: «Один великий філософ Сократ взяв гниле яблуко і його легко роздусив. Воно символізувало прогнилу державу. Але він побачив на долоні зернятка і сказав: «Ці зернятка, - зачатки нової процвітаючої Батьківщини».
Після молебню капелан звернувся до душі Івасюка: «Сьогодні ти, Володимире, дивишся на тих дітей, котрі прийшли сюди, де ти закінчив своє життя. Ти, як і вони, хотів жити, і прекрасно оспівував красу рідної землі. І серед цієї весняної коаси обірвали твоє життя. Але ці діти підхопили з твоїх рук твоє полкове знамено. І цим прапором перемоги духу буде увінчана Україна. Ми тебе не забули, твої пісні, твою музику, молитву за тебе. Бракує нам тебе, особливо в теперішній час, коли в нас є тільки форма української держави, але не той зміст, про який ти мріяв. І як справжнього козака ми тебе вітаємо козацькими гарматними салютами». Тоді ж обізвалася гармата.
Партика Галина Миколаївна, учителька молодших класів підготувала з учнями художню пісенну програму, за- діявши близько 40 учнів, які розповідали про життя і творчість великого народного композитора. Співали пісні Володимира Івасюка усі разом - здвалося увесь ліс.
Нехай кожного 22 травня усіх наступних років львів’яни зберуться біля святої могили на Личакові, як це було у 1989 році на 10-ліття його пам’яті, коли після концерту в Опері тисячі льві’ян пішли зі свічками урочистою ходою до Володимира Івасюка. Його «Пісня завжди буде поміж нас».
Свіжі квіти композитору від молоді
187
ГАДЗАЛО АННА
учениця IX класу Львівської СШ № 93
Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине,
От де, люди, наша слава, Слава України!
І Г Шевченко
ПІСНЮ НЕ МОЖНА УБИТИ!
Таємницями, загадками та історіями повниться світ. Одна з таких історій стосується видатного поета, виконавця власних пісень, композитора Володимира Івасюка. Попри коротке й трагічно обірване життя він встиг чимало зробити для української культури, широко популяризовати у світі українську пісню. Посеред безмежної сваволі, духовного голоду, нищення української культури, вдарило джерело цілющих пісень Володимира Івасюка.
Не займаючись політикою, автор своєю творчістю заклав початки сучасного національного відродження. Творчість композитора вселяла надію на кращі часи й можливі перспективи.
Роздумуючи над генієм Володимира Івасюка, неможливо позбутися відчуття смутку, яке огортає нас, коли ми усвідомлюємо, що він помер. У голові багатьох свідомих українців і досі постає питання: «Як помер співець своєї країни?. Самогубство чи вбивство стало причиною його загибелі?».
Правду знає лише Брюховицький ліс. Саме там 18 травня 1979 року знайдено тіло митця. Офіційною версією смерті є самогубство, та досі залишається незрозумілим для чого людині, яка була на піку слави, на злеті творчого потенціалу покінчити з життям, чому і для чого?! Його пісні не були заборонені, вони звучали як в Союзі, так і за його межами. То ж кому була необхідна його загибель?!
Серед хащ та дерев Брюховицького лісу і до сьогодні відлунюється зболений дух видатного автора та композитора. Він благає знайти і покарати винних. У справі В. Івасюка є багато знаків питання, і хоч гриф «цілком таємно» знято, а розслідування поновлене, та білі плями не зникають. Сумно, проте малоймовірно, що колись знайдуть винуватців і їх чекатиме сліпа, сувора Феміда з терезами та мечем в руках.
Пісня... Без неї немислиме життя справжнього українця. До неї звертаються в хвилини радості і смутку, в будень і свято, старі й молоді, громадою і поодинці. Пісня супроводжує людину від колиски до могили. Вона відображає все життя: прекрасне й мізерне, святкове та звичайне, трагічне та комічне. Українська пісенність ніби мінливий океан, що показує усі зміни у народному житті і котить свої хвилі не тільки по рідних просторах, а й виходячи далеко за їх межі. Великий внесок у океан пісенності зробив геній пера великого композитора Володимира Івасюка.
188
Завдяки В. Івасюку світ почув стоголосий «Водограй», дізнався про красу Карпат слухаючи «Я піду в далекі гори», і побачив щире і чисте кохання українців у словах «Червоної рути». Чари цієї квітки, для багатьох невідомої і небаченої в природі, торкнулася мільйонів сердець слухачів. Ця пісня лунала з відчинених вікон, на затемнених вулицях, у ресторанах. її популярність була дуже великою, а секрет його успіху у тому, що він йшов до людей не з підробленими почуттями, в його творах відсутній солодкий сентималізм, а кожне слово і кожну ноту він збагачував щирістю чистого серця. Скільки душевних переживань таких близьких кожному є у невеличкому тексті пісні: «Я без тебе всі дні у полоні печалі», «Бо твоя врода - тоє чистая вода, то є бистрая вода синіх гір», ці чари», «По забутих стежках ти приходиш до мене» В. Івсюк намагався зазирнути в душу свого сучасника і передати всю складність його внутрішнього світу.
Володимир Івасюк великий життєлюб. Він завжди стверджував, яке воно прекрасне. Він ніколи не дбав про себе, творив не для того, щоб на хвилях пісень сягнути слави, а щоб збагатити рідну культуру.
У пісенних текстах ми спостерігаємо глибокий душевний драматизм молодої людини. У них викладена його власна душа зі світом найкращих юнацьких захоплень і почуттів, тривог і печалей, сумніві і вагань. Він спонукає кожного зупинитися і замилуватися красою навколишнього світу і задуматись, як живемо й чи так живемо...
Пісні В. Івасюка є скарбом, гордістю і красою нашого народу, це реліквія, яку передають із покоління в покоління, яка ніколи не втратить свій зміст, не загине у плині часу.
Окрім популярних пісень, Володимир Івасюк є автором двох сюїт, інструментальних п’єс, розробив також лібрето для оперного твору. Композитор перемагав на різних міжнародних та всеукраїнських конкурсах, при цьому мав небачений успіх і визнання публіки, оскільки йому щораз удавалося якісно передавати український мелос. Його багатогранна спадщина і нині єднає українців у світі.
Український народ пам’ятає своїх героїв і на п’єдесталі еліти вагоме місце посідає саме В. Івасюк. Його пісні входять до золотого фонду сучасної української естради. Він одним із перших виконав пісню українською мовою по радіо і телебаченню, завдяки йому на горизонті української естради засвітились такі зірки як Васил Зінкевич, Назарій Яремчук і Софія Ротару.
Ми не забуваємо його і сьогодні. Росте зацікавленість його творчістю серед молоді. Пісні митця переспівують різні популярні музичні групи, а народ пам’ятає про нього, водограй таланту очищує нас від буденної суєти, робить нас сильнішими у дусі і дозволяє нам гордитися званням українці.
Пам’ятаймо, що не гроші й не влада, а народ і час визначають справжніх народних улюбленців. Найвища нагорода для генія - не звання, не титули й не дипломи, а його чесне і світле ім’я. Володимир Івасюк - український Орфей, талановитий композитор і поет-пісняр, знаний у світі. Тож нехай вічно живе душа співця поміж нас.
189
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ВОЛОДИМИР ІВАСЮК - ГЕРОИ УКРАЇНИ
УКАЗ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 110/2009
Про присвоєння В. Івасюку звання Герой України
За самовіддане служіння Україні на ниві національної музичної культури, створення вершинних зразків української пісенної творчості постановляю:
Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена Держави Івасюку Володимиру Михайловичу - поетові, композитрові, співакові (посмертно).
Президент України Віктор Ющенко
І березня 2009 року
1 березня 2009 року Президент України Віктор Ющенко «За самовіддане служіння Україні» присвоїв Володимиру Івасюку звання «Героя України» (посмертно). «Коли ми говоримо про Володимира Івасюка, ми говоримо не лише про українську пісню - через пісню він проявив для багатьох мільйонів забуту, втрачену національну свідомість», - сказав Президент у своєму виступі. Віктор Ющенко назвав пісенний спадок композитора «дійсним подвигом, бо він говорив в ті складні часи про українське відродження».
190
УКАЗ
ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 111/2009 Про вшанування пам’яті Володимира Івасюка
З метою вшанування нам 'яті видатного українського композитора і поета Володимира Михаиловича Івасюка, дальшої популяризації ного музичної спадщини, ураховуючи його вагомий внесок у розвиток національної культури і мистецтва та з нагоди 60-річчя від дня народження постановляю:
1. Кабінету Міністрів України забезпечити здійснення за учасмо громадськості заходів із вшанування пам’яті Володимира Івасюка:
- організацію та проведення у місті Києві, в міс і ах Івано-Франківську, Львові, Чернівцях, інших населених пунктах України, пов’язаних з життям та творчістю Володимира Івасюка, ювілейних мистецьких заходів з нагоди 60-річчя від дня його народження.
- проведення в місті Києві Всеукраїнської науково-практичної конференції щодо ролі творчої спадщини Володимира Івасюка в розвитку української культури, естетичному та патріотичному вихованні молоді;
- випуск нотних видань і поетичних творів Володимира Івасюка, а також його музичної спадщини на компакт-дисках;
- сприяння проведенню Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та популярної музики «Червона рута»;
- проведення Міжнародного конкурсу української естрадної пісні імені Володимира Івасюка;
- карбування ювілейної монети, випуск в обіг поштової марки та конверта па відзнаку 60-річчя від дня народження Володимира Івасюка, здійснення спецпогашепия поштової марки.
2. Кабінету Міністрів України, Чернівецькій обласній державній адміністрації опрацювати питання щодо спорудження протягом 2009-2010 років пам’ятника Володимиру Івасюку у місті Чернівцях та забезпечення ремонту і реставрації Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, оновлення його матеріально-технічної бази.
3. Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям:
- забезпечити проведення тематичних заходів, присвячених життю та творчості Володимира Івасюка, в школах естетичного виховання, вищих навчальних закладах, установах культури і мистецтв;
- опрацювати питання та внести в установленому порядку пропозиції щодо присвоения окремим навчальним закладам іа установам культури і мистецтв імені Володимира Івасюка, а також найменування в установленому порядку вулиць і площ у населених пунктах України та встановлення пам’ятних знаків у місцях, пов’язаних із творчістю видатного ком і юзи тора.
4. Державному комітету телебачення та радіомовлення України забезпечити широке висвітлення заходів, пов'язаних із підготовкою та відзначенням 60-річчя від дня народження Володимира Івасюка.
Президент України Віктор Ющенко
Вручення Державної иагородиУкраїни - звання «Герой України» Президентом України Віктором Ющенком сестрам В. Івасюка. Київ, 1 березня 2009 р.
191
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
УРОЧИСТОСТІ БІЛЯ могили
192
4 березня 2009 року, на могилі Володимира Івааока, що на Личаківському цвинтарі у Львові, відбулася громадська панахида з нагоди 60-ої річниці від дня народження видатного поета-пісняра.
До могили В. Івааока покладають квіти поети І. Калинець та Б. Стельмах
193
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
СПЕЦПОГАШЕННЯ ЮВІЛЕЙНОГО КОНВЕРТА
4 березня 2009 року з нагоди 60-ліття від дня народження видатного буковинського поета та композитора Володимира Михайловича Івасюка відбулося урочисте спецпогашення ювілейного маркованого художнього конверта, спеціально випущеного до цієї дати. Символічно, що подія відбулася на малій Батьківщині митця у місті Кіцмань, у приміщенні відділення поштового зв’язку.
194
Спец погашення проводять: сетра Володимира Івасюка Оксана, голова Чернівецької ОДА Володимир Куліш, голова Чернівецької обласної ради Іван Шипетицький, директор Чернівецької обласної дирекції УДППЗ «Укрпошта» Ярослав Цюпак.
195
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ювілейна монета
Національний банк України 29 вересня 2009 року ввів в обіг ювілейну монету номіналом 2 гривні, присвячену Володимиру Михайловичу Івасюку - композиторові, поету, естрадному співакові, одному з основоположників вітчизняної поп-музики. Володимир Івасюк упродовж 1980-90-х років став символом українського відродження, твори якого здобули визнання не лише в Україні, а й за її межами.
На реверсі монети зображено портрет Володимира Івасюка серед листя калини на тлі стилізованої грамплатівки та розміщено написи: півколом ВОЛОДИМИР ІВАСЮК, роки життя 1949-1979.
Художник і скульптор - Володимир Атаманчук.
196
197
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ФЕСТИВАЛЬ «ЧЕРВОНА РУТА»
З 16 по 20 вересня 2009 року в Чернівцях відбулася подія, масштаби якої вимірюються цілими поколіннями - одинадцятий легендарний фестиваль «Червона рута». Не випадково столиця Буковини приймала ювілейну «Червону руту 4 09», адже саме у Чернівцях двадцять років тому «Червона рута 4 89» здійснила справжню музичну революцію, відкривши нову епоху української естрадної музики. Тоді фестиваль відбувся ще за часів СССР, 18-24 вересня 1989 року, на знак того, що на Буковині жив і творив автор однойменної пісні, популярний виконавець та композитор Володимир Івасюк.
Виступаючи на ювілейному концерті «Червоній руті - 20!», Президент України Віктор Ющенко нагадав про виняткову роль, яку свого часу відіграв фестиваль у контексті спротиву комуністичній системі та виховання національно свідомості українців.
«Без перебільшень хочу сказати - 20 років тому, у вересні 1989 року, фестиваль «Червона рута» розбудив Україну, її приспаний дух і нашу велич. Новий відлік в історії творення української держави розпочався саме тоді, в Чернівцях...
Це був перший впевнений крок української спільноти до нашої волі і державної незалежності», - сказав Віктор Ющенко.
За роки свого існування «Червона рута» стала центром української культури, кузнею національної школи молодіжної музики. Організатори завжди ставлять перед собою надзавдання - створити на міжнародній арені нову конкурентоспроможну, гостру-сучасну і водночас глибоко національну українську масову музичну культуру.
Виступ Президента України Віктора Ющенка на пісенному фестивалі « Червона рута ‘09».
199
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ФЕСТИВАЛЬ «ЧЕРВОНА РУТА»
«Свічу пам 'яті» запалюють Михайло Павлюк та Софія Івасюк - племінники композитора
200
Фестиваль «Червона рута» народив нову молодіжну музику, якої до цього не існувало, та здійснив революцію в українському культурному просторі. Багато пісень, виконаних вперше на фестивалі, одразу ж стали хітами, які співали мільйони людей. А їхні виконавці отримали нечувану популярність.
Серед імен, які відкрила «Червона рута» і дала старт музичній кар’єрі сьогодні добре відомим співакам України: Марія Бурмака та Олександр Пономарьов, Ані Лорак, Руслана, Ірина Шинкарук, Катя Бужинська, Марина Одольська, Віктор Павлік, Катя Чілі, гурти: «Кому вниз», «Брати Гадюкіни», «ВВ», «Мертвий півень», «Плач Єремії», «Тартак», «Пікардійська терція» і багато інших.
Велику роботу по організації ювілейного фестивалю взяла на себе й місцева влада, яка приурочила до свята відкриття найбільшого в Україні культурно-розважального центру, де проходили окремі фестивальні заходи... За словами першого заступника голови Чернівецької облдержадміністрації Віктора Павлюка перед відкриттям свята, буде зроблено усе, аби «фестиваль не став ще одним рядовим мистецьким проектом, яких сьогодні немало, а потужним дійством з резонансом на всю Україну - креативним і оригінальним».
«Червона рута - 2009» гідно відзначила свій ювілей і повторила успіх першого фестивалю 1989 року. Для України сьогодні це на часі.
201
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ФЕСТИВАЛЬ «ЧЕРВОНА РУТА»
У фестивалі взяли участь майже 400 молодих виконавців. Усі вони пройшли попередній конкурсний відбір і завоювали право брати участь у фіналі фестивалю.
Окрім професіоналізму, основними критеріями відбору були новизна, сучасність, індивідуальність і неповторність виконавців у поєднанні з українською національною виразністю музики і манерою виконання.
202
203
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ФЕСТИВАЛЬ «ЧЕРВОНА РУТА»
О. Івасю к, міністр культури В. Бовкун, художник І. Салевич
204
Організатори фестивалю «Червона рута 4 09» вирішили перетворити музичне свято на всеукраїнську загаль- номистецьку акцію. Окрім традиційної конкурсної програми та концертів колишніх лауреатів фестивалю, була запланована ціла низка різноманітних мистецьких заходів. Зокрема, виступи кобзарів, ярмарка народних майстрів, книжкова та музично-видавнича ярмарка, театральні вистави, художні виставки. Серед ключових подій - представлення диску із камерно-інструментальними композиціями авторства Володимира Івасюка.
20 вересня 2009 року Голова Наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000» пані Катерина Ющенко здійснила одноденну поїздку до міста Чернівці та взяла участь у заходах в рамках 20-річчя фестивалю «Червона рута».
Катерина Ющенко відвідала виставку Першого Всеукраїнського трієнале «Український фолькмодерн 2009», присвячену 20-річчю фестивалю «Червона рута» та пам’яті Володимира Івасюка. На виставці, яка проходила у центрі культури «Вернісаж», були представлені 120 робіт митців зі всієї України - оригінальні вироби ткацтва, вишивки, скульптура, живопис, графіка, прикладне мистецтво.
За матеріалами інтернету
Артем Присяжнюк «Лицарі « Червоної рути». Олія.
Артем Присяжнюк. «А ми зіграєм на струнах отих»
Катерина Ющенко на виставці «Український фолькмодерн»
205
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ФЕСТИВАЛЬ «ЧЕРВОНА РУТА»
206
Соломія Івасюк, племінниця В. Івасюка
На цьому ж Всеукраїнському трієнале відбулася демонстрація зразків сучасного одягу, розробленого буковинськими дизайнерами. Було широко використано народні вишивки з гармонійно переплетеними буковинськими кольорами і традиційною орнаментикою. Такий спосіб демонстрації новітніх розробок буковинських дизайнерів в середовищі живописних полотен взємно збагатив обидва жанри мистецтва. Чудові народні мелодії у виконанні відомих колективів Буковини створював незабутню атмосферу цього дійства. Фестиваль «Червона рута» ще раз доказав, що він став національним надбанням.
207
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ФЕСТИВАЛЬ «ЧЕРВОНА РУТА»
Ще 20 років тому вчитель Михайло Мандзюк зацікавився розписом на тарелях з фарфору. Сьогодні він знаний майстер народної творчості. Його твори прикрашають музеї України, а також стіни помешкань перших осіб держави.
Оксана Івасюк і майстер народної творчості Михайло Мандзюк
208
Особливу сторінку в його творіннях займає портретна галерея славетних українців. На фестиваль «Червона рута» майстер привіз до музею Володимира Івасюка музичної школи в місті Кіцмань, серію тарілок з композиціями на тему пісенної творчості митця, а також і з портретами композитора.
Фестивальна ярмарка
209
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ПРЕЗЕНТАЦІЙ
В рамках ювілейного фестивалю «Червона рута ’09» відбулася презентація диску «Володимир Івасюк. Камерно-інструментальна музика». Запис здійснено в Чернівецькій філармонії за участю музикантів Чернівецької філармонії фірмою «Інтервал» та студією "Ukrainan rekords".
Для обкладинки використано репродукцію картини Івана Марчука «Розірвана мелодія». Проект реалізовано за фінансової підтримки Віктора та Оксани Павлюків.
210
Володимир Івасюк прожив лише ЗО років, але встиг здобути три Ґран-прі на найпрестижніших пісенних фестивалях радянського простору. Двічі на «Пісні року» в Москві та раз у польському Ополє. Володимир Івасюк відомий українцям як геніальний естрадний композитор, і не відомий як композитор симфоній для оркестру.
У його творчому доробку камерно-інструментальні твори (для фортепіано, скрипки та віолончелі), квартет для струнних інструментів, поліфонічна сюїта для чотирьох дерев’яних інструментів і клавесина, варіації на тему буковинської народної пісні «Сухая верба» для фортепіано, музика до вистави «Прапороносці» за однойменним твором
О. Гончара, сюїта-варіації для камерного оркестру, імпровізація - скерцендо для віолончелі та фортепіано, мелодія для естрадного оркестру та багато іншого.
Дослідник і популяризатор творчості В. Івасюка доцент Дрогобицького педагогічного інституту Ліля Кобільник доклала багато зусиль для видання «Володимир Івасюк. Я ще не все тобі сказав...» присвяченому фортепіанним і камерно-інструментальним творам, зібраними упродовж кількох років. «Ми не маємо морального права тримати у забутті все те, що припливло до нас «на білих кораблях» Володимира Івасюка», - каже Ліля Кобільник.
211
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ПРЕЗЕНТАЦІЙ
Презентація фотоальбому «Вернись із спогадів... Володимир Івасюк»
212
Відомий львівський фотохудожник, автор численних художніх альбомів, зокрема про храми Львова та Ли- чаківський цвинтар, Любомир Криса репрезентував новий фотоальбом, присвячений своєму незабутньому шваґрові - відомому українському композитору Володимиру Івасюку. Презентація відбулася у Львові 10 листопада 2008 р.
Фотоальбом «Вернись із спогадів... Володимир Івасюк» побачив світ у стрийській друкарні видавничого дому «Укрпол». Його ідея, упрядкування та дизайн належать Лю- бомирові Крисі, який після смерті Михайла Івасюка - батька Володимира, зберігає сімейну реліквію - фотоархів родини Івасюків.
До задуму видати фотоальбом про Володимира Івасюка Любомир Криса підійшов ще на початку 1990-их років, але через банкрутство видавництва проект так і не дійшов до втілення, і це стало неабияким больовим шоком для автора. Удруге узятися за цю справу він зміг тільки п’ять років тому, день у день ретельно добираючи тексти та ілюстрації. Унаслідок цієї копіткої праці постала 360-сторінкова книжка альбомного спуску, що містить 800 світлин і тексти, упорядковані в три розділи.
Автор альбому «Вернись із спогадів...Володимир Івасюк» На презентації фотоальбому «Вернись із спогадів...Володимир Івасюк» у Любомир Криса. К). 11.2008р. Львові: В. Турецький, С. Ковальчук, Г. Івасюк-Криса, С. Кубів, О. Чебеняк,
Л. Криса, М. Откович.
Перший розділ альбому склали світлини із домашнього архіву та фотографії самого Володимира Івасюка, який захопився фотосправою у 14-річному віці. Із його вправними роботами аквареліста, рисувальника та автора філософських композицій у малярстві знайомить другий розділ, який доповнено творчими фотороботами Володимира Івасюка (Любомир Криса зазначає, що його шваґро мав неабиякий хист до фотографії, режисерської та операторської роботи, єдине, що кіноархів жодним робом не міг увібгатися у книжку, але авторові залежало наголосити на тому, яким різнобічно обдарованим був Володимир Івасюк, якого більшість знає лише як композитора та виконавця власних пісень). До третього розділу книжки увійшли документи про життя творів композитора завдяки популяризації інших виконавців. Ці світлини знайомлять із концерами різних естрадних співаків та програм на урочистих відзначеннях ювілеїв Володимира Івасюка.
Текстовий корпус альбому склали фрагменти повісті Михайла Івасюка «Монолог перед обличчям сина», спогади сестер Оксани і Галі «Наш брат» та інші.
Тираж фотоальбому «Вернись із спогадів... Володимир Івасюк» - три тисячі, частина якого була направлена в бібліотеки міста, школи, інститути.
Родина Володимира Івасюка щиро дякує за фінансову підтримку проекту ВАТ «Кредобанк» та його керівникові Степану Кубіву, співзасновникам благодійного фонду «Гуманітарні ініціативи» Ігорю Васюнику та Оресту Чебеняку, співзасновникам громадського об’єднання «Мистецький фонд імені короля Данила» Володимиру Турецькому, Мирославу Отковичу, Степану Кубіву.
Подібні презентації цього альбому відбулися в інших містах: в Чернівцях, Тернополі, Луцьку при повних залах шанувальників творчості композитора Володимира Івасюка.
За матеріалами преси
213
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ПРЕЗЕНТАЦІЙ
Open Ukraina та Арсеній Яценюк продовжують підтримувати молоді таланти у пам’ять про Володимира
Івасюка
У 2008 році під час презентації фотоальбому «Вернись із спогадів...Володимир Івасюк» народний депутат України Арсеній Яценюк та Міжнародний благодійний фонд «Відкрий Україну» ("Open Ukraine") з нагоди 60-річчя від дня народження композитора започаткували стипендію імені Володимира Івасюка.
Стипендія - свідчення вшанування пам’яті та визнання видатного митця. Вона надається студентам композиторського відділення теоретико-композиторського факультету Львівської національної музичної академії ім.. М. В. Лисенка за значні творчі здобутки з урахуванням успіхів у навчанні згідно рішення Вченої ради цього закладу з метою створення сприятливих можливостей для особистого творчого розвитку переможців, підтримки талановитої молоді та розвитку сучасного музичного мистецтва в Україні.
Першу стипендію у 2009 році отримав молодий композитор Іван Пахота. Наступного року стипендіатом стала студентка Ілона Вехівська. А у другому семестрі 2010-2011-
214
Арсеній Яценюк вручає фотоальбоми ректору академії професорові Ігорю Пила тюку
го навчального року стипендію отримав Юрій Се- редін - студент 5-го курсу теоретико-композитор- ського факультету (композиторське відділення), який навчається у класі професора Мирослава Скорика у Львівській національній музичній академії ім.. В. М. Лисенка.
Мистецький фонд ім. короля Данила (спів- засновники - Мирослав Откович, Степан Кубів та Володимир Турецький) та Львівський обласний осередок ГО «Фронт Змін» у 2009 році домоглися проведення у школах Львівщини Першого уроку, присвяченого життю та творчості композитора та поета Володимира Івасюка. Тоді ж навчальні заклади і бібліотеки Львова та області отримали по примірнику фотоальбому «Вернись із спогадів...
Володимир Івасюк», упорядником якого є львівський фотохудожник Любомир Криса. Доцент, викладач музичної академії Олександр Зеліпськии і Арсеніп Яценюк
215
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ПРЕЗЕНТАЦІЙ
Олександр Козаренко і Оксана Івасю к
Найповніше видання вокальних творів В. Івасюка
16 вересня 2010 року в рамках XVII Міжнародного форуму видавців у Львові в Львівській музичній академії ім.. М. В. Лисенка відбулася презентація книги «Володимир Івасюк. Музичні твори» Відомий композитор, професор академії Олександр Козаренко, який вів урочистість, зазначив, що це - найповніше зібрання вокальних творів, 80 пісень нашого геніального композитора і поета, про їх неоціненний внесок в культуру України.
Презентували книгу її упорядник, молодша сестра композитора, Оксана та керівник видавничого дому «Букрек» Дарина Туз-Максимець. З вітальними словами, щирими спогадами, виступали викладачі академії - професор Лешек Мазепа, доцент Олександр Зелінський, доцент Дарія Лич- ковська, музичний редактор Львівського телебачення Любов Козак, директор музею ім. В. Івасюка, поет Мирослав Лазарук наголосив на цінності книги для тих, хто шанує, творчий спадок композитора, а студенти академії блискуче виконали найпопулярніші пісні Володимира.
Музичній академії, присутнім викладачам були подаровані книги «Музичні твори». Це видання відзначене серед найкращих книг Форуму, видавничий дім «Букрек» отримав грамоту та спеціальну відзнаку «Україна унікальна» Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000».
6 листопада 2010 року презентація книги «Музичні твори» відбулася і в Чернівцях.
216
16 червня 20011 року у Кіцманській музичній школі відбулася довгоочікувана презентація книги «Вічні акорди життя» (198 стор., видавництво Друк Арт, 2010 р.) приурочену 60-ти річчю від дня народження українського композитора, буковинця, Героя України В. Івасюка та 50- ти річчя першого випуску вихованців цієї музичної школи.
Упорядник видання - викладач-методист школи з 52-річ- ним стажем (45 з яких пропрацював завучем) Василь Мельниць- кий. У книзі-розповіді про викладачів та талановитих учнів Кіц- манської музичної школи, які стали композиторами, митцями, фундаторами сімейних мистецьких традицій. До книги увійшли також світлини 50-ти випусків учнів школи.
На презентацію зібралися представники громадськості, творчої інтелігенції, очільники районної та міської влади, батьки та родичі учнів. Самій презентації передував невеликий, але дуже насичений концерт.
Михайло Павлюк
Упорядник книги «Вічні акорди життя» Василь Мельницький
217
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
«ВІДОМИЙ І НЕВІДОМИЙ ІВАСЮК»
«Відомий і невідомий Івасюк». Під такою назвою відбувся 4 квітня 2009 р. концерт до ювілею Володимира Івасю- ка, організований Львівською національною академією ім. М. Лисенка у залі філармонії. В програмі були представлені твори, що прозвучали одинично під час навчання, на пленумі
За роялем, заслужена артистка України Етелла Чуприк
композиторів, на Львівському телебаченні у програмі «Музика і життя» (у 1970-ті роки), але не стали широко відомими, навіть серед музикантів. Проте все, що стосується Володимира Івасюка, для нас має величезну цінність, бо його ім’я вписане золотими літерами в історію української культури.
Студенти національної музичної академії ім. М. Лисенка
218
Камерний оркестр «Перпетуум Мобіле» на сцені Львівської філармонії. 4.04.2009 р.
219
60 РОКІВ
ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
«БЕРДЯНСЬК ВШАНОВУЄ ПАМ’ЯТЬ ІВАСЮКА»
Володимир Івасюк народився, як відомо, на Буковині але другою батьківщиною (по маминій лінії) була Південна Україна, зокрема місто Бердянськ. Ось як пише в спогадах-листі до свойого сина мама Володимира - Софія Іванівна: «Народилася твоя мама в так званих Таврійських степах в селі Нижні Таргаї біля Асканії Нової, що розкинулося в пахучому полином, чебрецем і всіма цілющими травами рівного-рівно- го степу. Як станеш посеред степу, то й горизонт ніби циркулем обведений, круглий. Кажуть, що біля мого села проходив Тарас Бульба зі своїми синами. Так от, у цьому селі, Нижні Торгаї (так його називали тому, що через нього проходив торговий шлях до Чорного моря і базари в ньому великі збиралися), Нижнє-Сірогозького району 28 серпня 1922 року у Липистини Тимофіївни Карякіної (Біляєвої) і Івана Фадійовича Карякіна народидася дванадцята дитина - твоя мама Софія.
Батьки - селяни, але Іван Фадійович, твій дід, був великим книголюбом. Читав цілими ночами, чим викликав невдоволення моєї матері, дуже працьовитої, доброї і розумної жінки. Вона була неписьменна і не вбачала в дідусевому захопленні книжками якогось практичного сенсу. Але коли підростали діти, вона дуже хотіла, щоб всі вчилися. Мені говорила: «Ти маленька, фізично працювати не зможеш, вчися!». І я вчилася, як могла, старалася сама, хворий тато не міг допомогти мені, а брати і сестри займалися своїми життєвими справами.
Батько працювати не міг, то й довелося їм змамою і зі мною переїжджати від одного сина чи доньки до другого, допомога™ дітям посильною працею і жити на їх утриманні в такі страшні голодні роки. Тому я вчилася, майже кожний рік, в іншому місці... А потім Сірогози, Асканія Нова, Основа, там і закінчила середню школу і поступила на філфак Херсонського педінституту, та не довелося мені навчатися в
220
Володя з батьками перший раз на Володя з сестрою Галею в Бердяи- Володимир Івасюк з мамою — Софією серед рідних в Азовському морі, літо 1949 р. ську. Літо 1958 р. Бердянську. Липень, 1978 р.
Херсоні, навчання там було платним (1940 р.), а грошей не було, тому я перевелася у Бердянський учительський інститут, бо тут жив мій старший брат Іван.
Почалася війна, нас евакуювали до Сталінграду, де ми копали траншеї, а потім Приволжск на Саратовщині, де ми орали землю биками та сіяли просо. І тільки в 1944 році, блукаючи залізничними лабіринтами, добралися з мамою і сестрами Марією та Євдокією до Бердянська, який вщент був спалений. Війна забрала трьох братів - Івана,
Павла та Василя. Я продовжила навчання в Бердянському учительському інституті, а закінчивши його, міністерство освіти направило на роботу, на Буковину».
Впродовж цілого життя при найменшій можливості Володимир приїжджав в Бердянськ, любив це місто, цей край, його працьовитих і сміливих людей за їх веселу вдачу, гарний гумор, красиву природу, а вони відповідали йому взаємністю. Останній раз Володимир побував в
цьому місті восени 1978 року. Володимир Івасюк на Азовському морі. 1977р.
221
ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
Марія Вииіпевська, м. Чернівці Газета «Слово Просвіти» ч.П, 17-23 березня 20011 р.
Ініціатива створення і встановлення пам’ятної меморіальної дошки належить керівництву Буковинського державного медичного університету, оскільки свою стежину в доросле життя Володимир Івасюк почав торувати саме тут у Чернівецькому медичному інституті. Тут народилися його відомі пісні «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», «Мальви», «Балада про дві скрипки», «Пісня буде поміж нас». І природно, що на дошці зазначено саме цей період у його житті: «В цьому закладі з 1967 р. по 1972 р. навчався видатний український композитор - Герой України Володимир Івасюк».
Пам’ятку створив відомий чернівецький скульптор Іван Салевич. Вітаючи присутніх на відкритті дошки, ректор університету Тарас Бойчук зазначив, що саме в Чернівецькому державному медичному інституті навчався геніальний композитор Володимир Івасюк, який став найвищим мистецьким надбанням української музичної культури XX століття. В урочистостях взяли участь: сестри Володимира Івасюка, однокурсники Володимира Івасюка. Доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України, Василь Кор- нацький відзначив, що творчість Володимира Івасюка давно посіла своє високе місце в серці нашого народу, в Україні й далеко за її межами. Серед однокурсників булла й завідувачка відділення Чернівецького обласного клінічного кардіологічного диспансеру Марія Старшинова.
222
- Володя був моїм однокурсником. Як і всі ми, хто прийшов за покликанням до медичного інституту, був завзятим до навчання. Вирізнявся лише любов’ю до музики. У спілкуванні був щирим і простим. Неодноразово запро- щував мене співати. Але, маючи певні комплекси щодо публічних виступів, я так і не наважилася прийняти його
запрошення. Ми залишилися добрими однокурсниками. Закінчував Володя медичний інститут уже у Львові, параллельно навчаючисьу тамтешній консерваторії. Знаю, що, незважаючи на його лагідну вдачу, у нього не склалися взаємини з його керівником курсу в консерваторії. А якось на семінарі у Львові, вже після трагічної загибелі Володі, львівські медики розповіли мені про деякідеталі цієї трагічної події.
- Одного дня до львівської лікарні у важкому стані був доставлений паталогоанатом, який робив медичну експертизу, щоб встановити причину смерті Івасюка. Вочевидь, отой тягар обітниці мовчання, що висів над ним упродовж років, як дамоклів меч, ятрив його душу. І після операції, буквальноза декілька днів до свого відходу в інший світ, лікар розповів коллегам правду про загибель Володимира Івасюка. За його словами, Володю забили до смерті в якомусь льоху. Усі внутрішні органи були ушкоджені. А коли молодики зрозуміли, що вони вбили свою жертву, тоді, очевидно, і вивезли до Брюховичів і повісили в лісі. Причиною розправи, за словами, моїх львівських колег, стала начебто дівчина, з якою Володя на той час зустрічався. А злочин вчинив разом зі своїми друзями колишній її хлопець. Але оскільки то були діти високопосадовців Львова, то зрозуміло, деталі злочину не розголошувалися,а винні у трагічній загибелі Володі досі не названі... Дізнавшись, що ми з Володею разом училися,
Михайло Григорович (батько
Володі) багато розпитував мене про все, сам розповідав чимало цікавого, а одного дня підписав і подарував мені свої книжки.
На урочистостях, зі словами подяки за добру пам’ять і вшанування імені брата, до чернівчан звернулася сестра композитора Галина Івасюк-Криса...
Він пішов із життя у ЗО. Тридцять років. Але за них зроблено набагато більше, ніж більшість із нас робть за все життя. ЗО років... Молодість, зрілість? Як засвідчує творчість Володимира Івасюка - для таланту немає часових меж. Талант мало залежить від віку. Це підтверджує і вдячна пам’ять буковинців про свого земляка. Талант живее в спадку - в наших душах, наших серцях. У піснях...
Чернівці 4.03.2011 р.
223
ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ
ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
ПРОЕКТ ПОСТАНОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ Про вшанування пам’яті видатного діяча культури України, композитора Івасюка Володимира Михайловича
Враховуючи неоціненний доробок, який залишив по собі видатний діяч культури, композитор Володимир Івасюк та з метою вшанування його світлої пам'яті, а також з нагоди наближення визначних дат - 60-ої річниці з дня народження та 30-ї річниці трагічної загибелі Верховна Рада України постановляє:
I. Відзначити на державному рівні 60-ої річниці з дня народження та 30-ї річниці трагічної загибелі В. Івасюка.
II. Рекомендувати Кабінету Міністрів України:
1. У 10-денний термін утворити Організаційний комітет з питань підготовки та проведення заходів, присвячених 60-річчю від дня народження та 30-ій річниці трагічної загибелі композитора Володимира Івасюка (далі - Організаційний комітет).
2. Затвердити персональний склад Організаційного комітету.
3. У місячний строк розробити план заходів, щодо відзначення 60-річчя від дня народження та 30-ї річниці трагічної загибелі композитора Володимира Івасюка, зокрема:
- проведення Всеукраїнського пісенного фестивалю присвяченого пам'яті В. Івасюка та урочистих зборів, святкових концертів з нагоди ювілею;
- видання книг, спогадів, фотоальбомів;
- видання антології пісень В. Івасюка;
- запис пісень та зйомки відео кліпів у виконанні відомих сучасних співаків;
- карбування ювілейної монети, випуск в обіг поштової марки і конверта, присвячених, відзначенню 60-річчя від дня народження та 30-ї річниці трагічної загибелі композитора Володимира Івасюка, здійснення спецпогашення поштової марки.
224
4. Вирішити питання щодо фінансування зазначених заходів.
5. Заснувати державну стипендію імені Володимира Івасюка для студентів й слухачів консерваторій та інших музичних вузів.
III. Державному комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України забезпечити широке висвітлення заходів, присвячених вшануванню пам'яті В. Івасюка.
IV. Контроль за виконанням цієї Постанови покласти на Комітет Верховної Ради України з питань культури і духовності.
Голова Верховної Ради України В. М. ЛИТВИН
ВИЖНИЦЯ 20011 РОКУ
Відкриття барельєфу Володимиру Івасюку у Вижниці
22 травня 2011 року у Вижниці (у День міста — 510 років!) відбулося відкриття пам’ятного барельєфу (меморіальної дошки) Володимиру Івасюку. На свято до районного будинку культури приїхали колишні солісти ансамблю «Смерічка», районна влада, представники Вижницького клубу творчої інтелігенції «Німчич», родина композитора, громадськість міста. Символічно, що барельєф знаходиться поруч із барельєфом народному артисту Назарію Яремчуку, котрий разом із Василем Зінкевичем співали у цьому будинку культури наприкінці 1960-х рр.
Михайло Павлюк
225
ВШАНУВАННЯ ПАМ’ЯТІ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА І ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА
ДВА ТАЛАНТИ - ДВА ВСЕСВІТИ
ЧЕРНІВЦІ-ЧОРТОРИЯ 20011 РОКУ
14-15 червня 2011 року з нагоди 70-річчя від дня народження славетного українського кіноактора, сценариста і режисера Івана Миколайчука на Буковині пройшов фестиваль «На гостину до Івана». Фестивальне дійство пройшло по селах Кіцманщини автомобільним шляхом від Чернівців до Чорториї.
В дивовижно красивих, багатих буковинських вишиванках. з неперевершеною музикою, щедрим частуванням зустрічали гостей краяни Івана.
14 червня в меморіальному музеї ім.. В. Івасюка відбулася зустріч журналістів, письменників, родини з гостями - Марією Миколайчук, Ніною Матвієнко, Валентиною Ковальською (тріо «Золоті ключі») та режисером Романом Балаяном. Науковий співробітник музею Олена Логінова виступила з доповіддю та відкрила виставку «Два таланти - два всесвіти» адже Іван та Володя були добре знайомі.
Дружина Івана Миколайчука, Марія, згадує: «Володя бував у нас частенько, кожен раз, як тільки приїздив до Києва. Перед тим, як зайти до нас, завжди телефонував і після вигуків - чи то Іванових, чи то моїх: «Володю, чому ти ще не тут?» - була відповідь: «Я вже там». І не минало багато часу, як ми вже сиділи й розмовляли. Теми наших розмов
226
Стенд в меморіальному музеї ім. В. Івасюка до виставки «Два таланти - два всесвіти»
Портрет Івана Миколайчука, вишитий умільцями с. Мамаївці
були найрізноманітніші - про музику, кіно, театр, пісню й просто про життя. Обговорювали плани створення нового фільму, до якого Володя міг би написати музику, якою вона має бути - ця музика. Про музику, написану до спектаклів, про нові пісні. Часом було, що й критикували один одного, і дякували, як брат братові, за правду.
Пам’ятаю, одного разу отак сиділи у нас удома, а ввійшла до кімнати Іванова сестричка, найменша Іванка, і йому підморгнула, щось показала й вийшла. Тоді Іван каже Володі: «Слухай, Володю, якщо в тебе є твоя платівка з записами твоїх пісень, то зроби радість моїй сестричці, вона дуже любить твої пісні, а ще більше у твоєму виконанні.
Ми всі полюбляємо твої речі, то зроби для нас добре діло». Володя був приємно вражений такими словами, покликав Іванку й пообіцяв, що наступного разу обов’язково привезе подарунок. Звичайно, слово своє дотримав. Була вручена платівка з автографом.
А не раз сиділи й співали. Іван любив дуже зі мною співати, а Володя слухати. Але часом не витримував і співали всі разом. В основному - народні пісні. В якийсь із таких пісенних вечорів Володя попросив мене заспівати буковинську пісню. Я виконала весільну - «Барвінковий він», її Іван дуже полюбляв. Після того Володя зі сльозами на очах каже: «Дякую тобі. Ось бачиш, що це? Даю тобі до завтра, бо
від’їжджаю й мушу забрати назад. Скільки встигнеш - твоє. Ти мусиш, умієш і повинна співати наші буковинські пісні». І дав мені цілий стос записаних ним і його вуйком від людей народних пісень. Звичайно, руки в мене затрусились перед таким скарбом. І була мрія, якомога більше встигнути переписати. Пісень було дуже багато. Записала, скільки встигла. Я закохувалася в ці пісні , як в людину.
Іванові з Володею ніколи не вистачало часу, завжди бідкалися, що за розмовами й суперечками час пролітав особливо швидко. Ми з Іваном дуже любили Володю.
Декілька років тому вийшов диск «Буковино, Буковино...», де більшість пісень саме із записів Володі. Вони ввійшли в золотий фонд українського радіо.
Фестиваль на Кіцматцині «На гостини до Івана»
227
НЕВІДОМІ ФОТГРАФІЇ ВОЛОДИМИРА ІВАСЮКА
228
▲ Володя і Галя. Кіцмань, зима 1953 р.
Володя з троюрідною сестричкою Мирославою. Кіцмань, літо 1951 р.
Володя з батьком. Кіцмань, зима 1953 р.
Володя 1954 р.
229
230
Володя 1967 р.
Володя з Людмилою Шкуркіною. Кіцмань, 1966р.
Володя в гостях у Крисы Костянтина (крайній праворуч) з Любомиром і Наталею Крисами, Жовква, 1973р.
Володя з невідомим
З Жаном Макаренком в Карпатах. 1971 р. З друзями в Яреми і, 1971 р.
Володя Івасюк в помешканні художника Леопольда Левицького, Львів, 1973 р.
На військових зборах у Новоград-Волинському. 1972 р.
231
На відпочинку в Грузії. 1976р.
232
На відпочинку в Грузії.
233
Гагра 1976 р.
234
Сім я Івасюків па відпочинку. Гягра 1976 р.
235
Володимир Івааок в мистецьких творах.
236
237
ЗМІСТ
Вступне слово. Тамара Марусик 7
Юрій Візнюк. Спогад про учня 12
Анатолій Добрянський. Не потішаймо себе досягнутим 16
Микола Новицький. Зоря Володимира Івасюка 18
Василь Селезінка. Пісня пісень 20
Ростислав Братунь. Талант і майстерність 24
Лєшек Мазепа. Незабутній учень 28
Софія Ротару. Мій композитор 32
Наталя Фещук. Пісня буде поміж нас 34
Назарій Яремчук. Співець синіх гір 38
Василь Зінкевич. Ми з його піснями - молоді 46
Левко Дутковський. Легендарна «Смерічка» і Волоодимир Івасюк 48
Володимир Вознюк. Відлуння твоїх кроків 52
Анатолій Івасюк. Спогад з дитинства 56
Володимир Івасюк. Як виросла «Смерічка» 60
Юрій Рибчинський. Пісенні побратими 62
Жан Макаренко. Митця обірване крещендо 66
Василь Стріхович. У кадрі й за кадром 70
Анатолій Крим. Старичок 72
Любомир Криса. Коли я думаю про тебе 78
Наталя Колісніченко-Братунь. В тебе тільки раннє літо 84
Євген Станкович. Звідки в тебе ті чари? 88
Мирон Кипріян. Тріумф у театрі 90
Свято юні і пісні 92
Дмитро Герасимчук. Так банно і сумно у світі 94
Богдан Стельмах. Якби Івасюк жив, він не потерпів би знущання з поетичного слова 96
Роман Кудлик. Пепогасність таланту 100
Павло Романюк. Літо пізніх :жоржин 102
Василь Марсюк. Білим птахом 106
Валерій Громцев. Коли вперше співали «Червону руту», на вулицях зупинялися перехожі 108
Юрій Брилинський. Володимира нема вже давно 110
Олена Чайка. Спогад про кохання 114
Ігор Кушплер. Спогад 116
238
Ярослав Лемик. Міцний гарт духу його 118
Любов Козак. Він був великим життєлюбом 122
Вадим та Євген Гжегожевські. Зустріч подарована долею 124
Марта Кінасевич. Інтерв'ю 126
Орест Богонос. Інтерв'ю 130
Степан Пушик. Володар миру 132
Василь Мартинов. Недоспівана пісня 134
Оксана Білозір, Віктор Камінський. Феномен Володимира Івааока 138
Марія Соколовська-Марчук. Щемливий спогад 142
Олег Мигаль. Non omnis moriar 144
Наталка Позняк-Хоменко. Володимир Івасюк: Імітація пам'яті 148
Олександр Луценко-Бабан. Сходження на Ельбрус 150
Марія Ісак-Савка. «Друге дихання» творчості великого композитора 154
Вадим Ільїн. Про Володимира Івасюка - правдиво і з любов'ю 156
Дмитро Пожуджук. Заснули мальви біля хати 160
Оксана Івасюк. Володю з країни не випустили 164
Дарія Тимчук. Назавжди в моєму серці 168
Роман Бревко. Пісня буде поміж нас 172
Ліля Кобільник. Моя доля тісно переплелася з іменем Володимира Івасюка 178
Володимир Содома. Стихнуть кроки, та не стихне серце 176
Орися Ковалюк. Червона рута в цвіті сакури 182
Волощак Юрій. Пісня буде поміж нас 184
Гудзало Ганна. Пісню не можна убити! 188
60 років від дня народження Володимира Івасюка
Володимир Івасюк - Герой України 190
Урочистості біля могили 192
Спецгюгашення ювілейного конверта 194
Ювілейна монета 196
Фестиваль «Червона рута 09» 198
Презентації 210
Відомий і невідомий Івасюк 218
Вшанування пам’яті Володимира Івасюка 222
Невідомі фотографії Володимира Івасюка 228
ВОЛОДИМИР IB А сюк Відлуння твоїх кроків...
Спогади, інтерв’ю, статті, документи про Володимира Івасюка
Автор ідеї та макету Любомир Криса обкладинка Михайло Марко
У альбомі використані фото із сімейного архіву Івасюків (фото виготовлені Володимиром Івасюком),
а також окремі надані авторами спогадів
Редактор Ярослав Тучапський Коректор Марія Василів
Художнє оформлення Любомир Криса Комп ’ютерний набір Софія Ковальська
Видавництво: ТзОВ «Видавничий дім «УКРПОЛ» офіс: м. Львів, вул.В. Великого, 4, офіс 218 тел/факс: + 38 032 2426192, e-mail: ukrpoll@svitonline.com друкарня: Львівська обл. м. Стрий, вул. Промислова, 2а тел: +38 03245 41354; +38 03245 41266
Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до державного реєстру видавців , виготівників і розповсюджувачів видавничої продукці
Серія ДК № 2055