/
Текст
В. А. СЛЛ0Л1Й, О. І. ГУРЖІЙ
ЯКІКОЛИ
ПОЧАЛА
ФОРМУВАТИСЯ
УКРАЇНСЬКА
НАЦІЯ
ББК 63.3 (2Ук)
С51
Редакція видань історично-культурної спадщини України
Редактор В. О. Сліпачук
Смолій В. А., Гуржій О. І.
С51 Як і коли почала формуватися українська
нація. — К.: Наук, думка, 1991. — 112 с.
ISBN 5-12-001975-7 (вобкл.): 2 крб. 34 000пр.
Автори ведуть цікаву розмову про важливе явище в
історії українського народу — формування буржуазної
нації, хронологічні витоки цього процесу, його найголов¬
ніші етапи, взаємозв’язки розвитку економіки і україн¬
ського етносу, визначення національної території україн¬
ців, етнічний склад та чисельність населення краю, проя¬
ви свідомості мас у боротьбі за волю і національну не¬
залежність.
Для широкого кола науковців, викладачів вищих і
середніх навчальних закладів, студентів, аматорів рідної
історії.
0503020902-258 0/ft„ ч
С 599-91 ББК 63.3(2Ук)
М221(04)-91
ISBN 5-12-001975-7 ©В. А. Смолій, О. І. Гуржій, 1991
ВСТУП
Шевченкове «Що ми? Чиї сини? яких батьків?»,,
яке сприймалося зовсім не риторично у XIX ст., звер¬
нене нині й до нас. Справді, хто такі українці, який,
їхній родовід, коли вони з’явилися на історичній аре¬
ні, як розвивалися? Що таке народність і нація,,
який їх взаємозв’язок і діалектика переходу однієї
в іншу? Питання, безперечно, має не лише академіч¬
ний характер. Сьогодні, в час бурхливого національ¬
ного відродження, історичне минуле стало предметом
особливої зацікавленості якнайрізноманітніших верств
населення. Та грунтовну відповідь, на жаль, одер¬
жати можна далеко не завжди. Широкому громад¬
ському загалу пропонуються праці, написані поспі¬
хом, де факт підпорядкований не пошуку істини, а
кон’юнктурі поточного моменту. Емоції часто прева¬
люють над тверезим, зваженим, правдивим погля¬
дом на історичне минуле.
Неприйняття такого підходу і спонукало авторів:
взятися за перо і підготувати невелике дослідження
з кола вищезгаданих питань. На перший погляд зда¬
валося, що то не вельми обтяжлива справа: варто-
було переосмислити та узагальнити досвід своїх по¬
передників, ввести у науковий обіг новий докумен¬
тальний матеріал і тоді написати працю. Та аналіз;
літератури виявив разючу картину — у радянській,
історіографії практично відсутні спеціальні публіка¬
ції з цієї проблематики. Звичайно, вчені-історики.,.
етнографи, мово- і літературознавці тією чи іншою,
мірою зверталися до цього питання, в ряді моногра¬
фічних видань досліджували розвиток господарства
українських земель, їх народонаселення, формуван¬
ня території, висвітлювали процеси мовотворення,
етнографічні особливості українського етносу тощо.
Автори колективних праць також прагнули згадува¬
ти про етносоціальні процеси на Україні за середньо¬
вічної доби та у перехідний від феодалізму до капіта-
3
лізму період. Але робилося це побіжно І ЗОВСІМ Н(
вичерпувало відповіді на поставлені самим життям
питання. Суб’єктивні та об’єктивні причини, які обу¬
мовлювали таке становище в науці, тепер добре ві¬
домі. Вчених, які наважувалися у комплексі вивчити
цю проблему, були одиниці. До них належав,
зокрема, К. Г. Гуслистий — відомий український іс¬
торик, фольклорист, етнограф, — один із авторів
праці «Українці», яка так і не вийшла у світ, та
праці «Історичний розвиток української нації», ти¬
раж якої було знищено 1972 р.
Звертаючись до цієї теми, ми добре усвідомлю¬
вали, що всебічне розроблення не до снаги одній-
двом особам, до того ж представникам лише однієї
наукової галузі. Вона вимагає інтеграції багаторіч¬
них зусиль істориків, етнографів, мовознавців, еко¬
номістів, філософів, правознавців, антропологів, пси¬
хологів тощо. Тому автори висвітлюють лише один
невеликий аспект питання (процесе переростання
народності в націю) в обмежений хронологічний
період часу (друга половина XVII—XVIII ст.). Про¬
те навіть у цьому тематичному та хронологічному
ракурсі не всі проблеми розроблено рівнозначно.
Значно більше місця приділено економіці, народо¬
населенню, процесу державотворення, визвольній
боротьбі; менше — мові та культурній спадщині
українців.
Чому розгляд проблеми обмежено такими хроно¬
логічними рамками? Відповідь криється в тому, що
вказаний часовий проміжок належить до перехідних
епох в історії України, коли в надрах панівного
феодального способу виробництва відбувалося інтен¬
сивне формування капіталістичного укладу. Це був
складний та неоднозначний процес — паростки про¬
гресу з’явилися і зникали, феодалізм заступав шлях
буржуазним тенденціям, нові явища входили у ду¬
ховне життя народу. Економічні та суспільні процеси
перетиналися, взаємообумовлювали і доповнювали
одне одного. Усі ці лінії розвитку суспільства фоку¬
сувалися, як правило, на ентносоціальних елементах,
основна суть яких полягала у поступовому переро¬
станні української народності у націю.
У різних регіонах українських земель були свої
■особливості розвитку господарства, політичних струк¬
тур, духовного буття, обумовлені тим, що вони зали-
4
шалися розчленованими кордонами. У складі Росії
перебували Лівобережжя, Слобожанщина і Запорож¬
жя, під владою Польщі — Галичина і Правобережна
Україна, влада Угорщини поширювалася на Закар¬
паття, а Молдавського князівства — на Північну
Буковину. Лише наприкінці XVIII ст. сталися нові
зміни у територіально-політичній належності укра¬
їнських земель, зв’язані з поділами Речі Посполитої
та російсько-турецькими війнами.
Відповідно до цього й розвивався суспільно-полі¬
тичний устрій тих чи тих регіонів України. Гетьман¬
щина увійшла до складу Росії на правах широкої
автономії. Але історичні реалії були такими, що
вона постійно обмежувалася царизмом. Це призвело
до ліквідації в другій пол. XVIII ст. інституту геть¬
манства, Запорозької Січі, особливого військово-те¬
риторіального поділу і т. п. Зрозуміло, що існування
своєї державності на цих українських землях справ¬
ляло позитивний вплив на етносоціальні процеси в
регіоні. За інших умов відбувався розвиток Право¬
бережжя та західноукраїнських земель. Тут не існу¬
вало органів власної етнічної державності (на право¬
бережному Подніпров’ї козацькі полки були лікві¬
довані ще на початку XVIII ст.). На їх територію
поширювалися чужі українцям суспільно-політичні
структури, насаджувались католицизм та уніатство.
У свою чергу це також не могло не позначитись на
специфіці складання етнічної ситуації.
І все ж у межах цього хронологічного відтинку
діяли типологічно ’спільні закономірності в усіх сфе¬
рах життя, насамперед в економіці і духовному роз¬
витку.
У цей час відбуваються справді разючі зміни,
пов’язані з дальшим розвитком продуктивних сил,
переростанням ремесла у дрібнотоварне виробництво,
появою мануфактур, а згодом фабрик і заводів. На
основі дрібних локальних ринків відбувається фор¬
мування єдиного національного ринку. Розвивається
транспорт та інші засоби зв’язку і сполучення,
з’являються вдосконалені знаряддя праці та нові ви¬
ди сільськогосподарських культур, інтенсифікується
розвідування та видобуток природних копалин краю.
Зазнає змін демографічна ситуація, що було обумов¬
лено природним зростанням народонаселення, ос¬
воєнням територій, заснуванням нових міст і сіл.
5
Друга пол. XVII—XVIII ст. — це час змін у ста-
ново-класовій структурі феодального суспільства.
Після Визвольної війни 1648—1654 pp. привілейова¬
не місце у суспільній ієрархії посіло козацтво. На
українських землях, де його питома вага в окремі
десятиліття досягала 60—80%, воно було зв’язане
не з рудиментами минулого, а несло значні потенцій¬
ні можливості майбутніх буржуазних відносин. Вод¬
ночас у тогочасному суспільстві з’явилися і почали
формуватися групи населення, які вже виходили за
традиційні межі феодальної становості. До таких
категорій належали передпролетаріат і буржуазія,
які рекрутувалися з різних суспільних прошарків на¬
селення.
Безумовно, згадані процеси вплинули і на роз¬
виток суспільної думки, науки і культури. Поступово
розширялися рамки феодального консерватизму, пе¬
редові діячі виступали за вільне пізнання світу, ра-
тували за перетворюючу силу людського розуму та
ідей просвітительства. У їх працях дедалі частіше
йшлося про життя народності, її взаємозв’язки із
сусідами, історичним минулим та перспективами. Но¬
вими елементами збагачувалася культура україн¬
ського народу. Вона ставала світською, більш демо¬
кратичною та доступною, випручуючись із релігій¬
них пут. У центр творчих інтересів письменників,
митців та філософів потрапляє людина з її внутріш¬
нім світом, почуттями та переживаннями. Нарешті,
це була епоха, коли по всіх -українських землях час
від часу прокочувалися могутні хвилі визвольної
боротьби. Селянсько-козацькі маси виступали проти
соціального визиску та національно-релігійної во¬
рожнечі, існуючих соціальних порядків та конкрет¬
них осіб, що їх уособлювали. У народних повстаннях
на повний голос звучали мотиви патріотизму, любо¬
ві до рідної землі, засуджувалися політики тієї час¬
тини старшини, яка сповідувала подвійну мораль,
нехтувала всенародними інтересами. Визвольна бо¬
ротьба виступала тим фактором, який долав державні
кордони, релігійні та інші перешкоди, що ними па¬
нівні верстви прагнули роз’єднати трудовий люд
різних національностей та конфесій.
Фундаментальність вивчення проблеми переходу
України від феодалізму до капіталізму, а отже, про¬
цесу конституювання української нації визначили
б
структуру даної праці. Вона складається з п’яти
історичних нарисів, зв’язаних між собою спільною
ідеєю, відповідним тематичним спрямуванням та ав¬
торською концепцією. Кожен з них розкриває один
із аспектів проблеми — формування економічної
спільності, демографічний стан у різних регіонах,
значення визвольного руху, роль державності у роз¬
витку етносоціальних процесів на Україні, а також
формування мови та збагачення культури. Автори
свідомо не торкалися інших проблем, що становлять,
безперечно, науковий інтерес, але вивчені недостат¬
ньо (антропологічний тип й психологічний склад
характеру українців тощо).
У праці використано традиційний понятійний апа¬
рат, прийнятий більшістю вчених країни. Автори
виходять з того, що народність є продуктом феодаль¬
ного способу виробництва, і її характеризують такі
ознаки, як спільність мови, території, господарства й
культури, а також наявність рис характеру господар¬
ських зв’язків, етнічна самосвідомість. У процесі пе¬
реходу від феодалізму до капіталістичного ладу ці
ознаки кристалізуються і стають визначенішими,
наповнюються ширшим якісним змістом, тобто народ¬
ність переростає у вищу етносоціальну спільність,
якою є нація. Остаточно та чи інша нація консти¬
туюється з утвердженням буржуазного суспільства.
Цим загальним закономірностям підпорядковувались
етносоціальні процеси і на Україні, де в другій пол.
XVII—XVIII ст. відбувалось інтенсивне формування
капіталістичного укладу та відповідні зміни у над¬
будовних інституціях тогочасного суспільства.
Зрозуміло, що не все у запропонованій книзі мо¬
же сприйматися равнозначно. Це обумовлено мало-
дослідженістю проблеми загалом, її окремих аспек¬
тів, дискусійним характером деяких питань тощо.
Та все ж автори вважають: такий погляд на предмет
дослідження правомірний, і сподіваються, що ця пуб¬
лікація хоч якоюсь мірою заповнить наявну в істо¬
ричній науці прогалину.
ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ
В ПРОЦЕСІ ПЕРЕТВОРЕННЯ НАРОДНОСТІ
В НАЦІЮ
Територія і доля народу, який її населяє, мають
спільну історію. Уже в XII—XIII ст. стали вирізня¬
тися первісні ознаки народності, котрі стосувалися
як території, так і мови, культури, економіки, побуту
та звичаїв українців. Хронологічно це збігалося з
феодальною роздробленістю Київської Русі — своє¬
рідним етапом у розвитку натурального способу ви¬
робництва. На той час сусідні країни, скориставшись
децентралізацією державної влади і ослабленням
князівств, поступово загарбують східнослов’янські
землі, що ще більше роз’єднує останні.
Особливо спустошливих руйнувань зазнали вони
під час монголо-татарської навали першої пол.
XIII ст. Наслідком її стало відокремлення південно-
західного і західного регіонів від північно-східного.
Утворивши гігантське державне об’єднання — Золо¬
ту Орду, кочівники фактично на півтора століття
загальмували економічне, політичне і культурне жит¬
тя на східнослов’янських землях. Це була реальна,
але не єдина загроза існуванню їх населення. Нада¬
лі, щоб відстояти етнічну незалежність і самобут¬
ність у процесі формування своєї спільності, україн¬
ському народові довелося також вести тривалу ви¬
снажливу боротьбу проти литовських, польських,
турецьких і угорських поневолювачів.
За таких тяжких умов відбувалося становлення
етнічної території українців. У період феодальної
роздробленості історично й географічно виділилися
Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська, Во¬
линська, Подільська та Галицька землі, Північна
Буковина і Закарпаття. Природним осередком стало
Середнє Подніпров’я, а суспільно-політичним, еконо¬
мічним і культурним центром регіону — Київ.
Саме у цей час і зафіксовано появу назви Украї¬
на. Першу згадку про неї ми знаходимо в Іпатіїв-
8
ському літописі, під 1187 р. Вона була пов’язана з
Переяславським князівством. Оповідаючи про смерть
князя Володимира Глібовича — захисника краю від
кочівників-половців, літописець зазначив: «И плака-
шася по нем вси Переяславци.., о нем же Оукраина
много постона». Під 1189 р. джерело називає Украй¬
ною частину Галицького князівства, розташовану
між Південним Бугом і Дністром. У літописах назва
Україна неодноразово вживалась паралельно з тер¬
міном Русь і Руська земля. У наступні кілька століть
вона застосовувалась переважно для визначення те¬
риторії Середнього Подніпров’я, а пізніше пошири¬
лася на всі південно-західні руські землі, серед них
і на Північну Буковину та Закарпаття.
Приблизно з середини XVII ст., особливо у роки
Визвольної війни українського народу проти шляхет¬
ської Польщі (1648—1654), політонім Україна ут¬
верджується на більшості земель, де мешкали укра¬
їнці, визначає межі розселення місцевого етносу.
Отже, поступове утворення національної території
стало одним із найголовніших факторів у загально¬
му процесі становлення української народності та її
перетворення в буржуазну націю. У другій пол,
XVII—XVIII ст. дальше формування території Украї¬
ни проходило в складних історичних умовах. Це
головним чином обумовлювалось неоднаковим соці¬
ально-економічним розвитком і політичним станови¬
щем окремих регіонів. Так, на Лівобережжі та Сло¬
божанщині відчувалися соціальні наслідки Визволь¬
ної війни, де найбільше в основному і відбувався
складний і тривалий процес консолідації політичних,
економічних засад і національної самосвідомості
українців. Сама назва український усе частіше зуст¬
річається в тогочасних джерелах, а в XIX ст. вона
остаточно закріплюється за всією спільністю народу.
Неабияку роль у формуванні національної тери¬
торії відігравали міграції населення та освоєння но¬
вих земель. На Лівобережній Україні в другій
пол. XVII—XVIII ст. як стихійне, так і організоване
заснування нових населених пунктів відбувалося від¬
носно повільно. В регіоні не спостерігалося такого
масового та активного заселення, як раніше. Ця те¬
риторія на той час вже була досить залюдненою.
Цим пояснюється факт, що протягом півтора „століт¬
тя тут виникло всього кілька десятків сіл і ряд
9
АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПОДІЛ ВИЗВОЛЕНОЇ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ 1649 р
Політично-адміністративний поділ України в 1649 р.
містечок. Так, на території нинішньої Полтавської
області у XVIII ст. з’явилося близько ЗО сіл, а на
Чернігівщині заснування більшої частини з них при¬
падає на першу половину століття (Рубанка, Гми-
рянка, Савин, Лупасове, Олександрівка та ін.), в
другій половині виникли села Марківці, Шатура, Бе¬
резова Гать й деякі інші.
Поява нових населених пунктів обумовлювалась
як політичними, так і соціальними та економічними
причинами. Наприклад, с. Гриньки на початку
XVIII ст. (пізніше — в 60-х роках село ввійшло до
складу Жовнинської сотні Лубенського полку) за¬
снували козаки, що втекли з Правобережної України
від утисків польської шляхти. Воно розташувалось
на землях, які перед тим відібрав чигириндібров-
ський сотник І. Булюбаш у шушвалівських козаків.
Подібним чином в той же час виникло і село Коряїв-
10
ка (згодом перша сотня Полтавського полку), де
оселилися ті, хто рятувався з Правобережжя від
шляхетського гніту. В зв’язку з усуненням наприкін¬
ці XVIII ст. постійної загрози вторгнення кримських
татар, на Лівобережжі, зокрема біля річок Орелі та
Сули (притоки Дніпра), з’явилося кілька нових по¬
селень.
Переселенський рух з правого на лівий берег
Дніпра помітно активізувався у 60-х — на початку
90-х років XVIII ст. Десятки, сотні людей цілими
родинами вирушали сюди у пошуках кращої долі.
Більшість із них були українцями, але чимало пере¬
селялось і представників інших етносів, які раніше
оселилися в різних районах Правобережжя.
Здебільшого міграції населення не мали спеціаль¬
но організованого характеру, тому переселенці само¬
стійно обирали місця для поселення. Інколи місце¬
вість для освоєння визначали царський уряд або
місцева адміністрація. Для цього, як правило, від¬
водилися вільні, придатні для обробітку і сінокосів
землі, а безпосередніх виробників кілька років не
обкладали державними податками.
Протягом другої пол. XVII—XVIII ст. на Ліво¬
бережжя сходилися переселенці не лише з різних
районів України, а й з Росії, Білорусії, Грузії, Мол¬
давії та інших країн. У другій пол. XVIII ст. з’яви¬
лися тут і вихідці з західноєвропейських країн, зо¬
крема на Чернігівщині, в районі Білої Вежі (Борз-
нянський повіт) було засновано шість невеликих
німецьких колоній. У 60-х роках з Болгарії прибули
переселенці на землі, які належали Києво-Братсько-
му монастирю. Звідси вони згодом розселились на
інші території.
На освоєння нових земель на території регіону
значний вплив справляли фізичний приріст і розсе¬
лення місцевого населення. Причому, середньорічний
приріст був досить високий і загалом перевищував
такий показник по Росії.
Водночас подекуди на Лівобережній Україні зу¬
стрічалося і зворотні явища. Внаслідок нещадної
експлуатації селян, неврожаїв, стихійних лих і епі¬
демій спустошеними залишались цілі села. У одній
із скарг чернігівського єпископа йдеться про зубо¬
жіння його підданих — монастирських посполитих
(1731) у Свержській волості (Чернігівщина): «пода-
11
ниє за неравномерним и тяжестним в тамошних се¬
лах на консистентов денежной дачи расположением
знатную узнаючи обиду и немогучи оною брлше сно-
сити, многие во инние околничние маетности владел-
ческие принужденн зостали поросходитися, а малое
число оставшихся подданих немогущих надлежащою
вистачити до катедри Черниговской и до дворца
Свержского повинности за неурожаем хлеба, гладом,
изморением, в житии своем немалую претерпевают
нужду». Мешканці навколишніх сіл (Ображеївка, Ка-
леївка, Шатриця) розійшлися, «пустие толко оста¬
вили двори» через непомірний грошовий збір на
утримання російського війська.
Одним із основних регіонів, куди відходило ліво¬
бережне населення — селяни, козаки, міщани, деякі
старшини, — були землі сусідньої Новоросії, а та¬
кож Війська Донського, де соціальний гніт був знач¬
но слабший. Мешканці Лівобережної України пере¬
селялись також і на правий берег Дніпра. Так, у
1765 р. у «Польщу» втекло близько ЗО селян і коза¬
ків, які оселилися неподалік від кордону. Сам факт
закріпачення частини лівобережного селянства в
1783 р. не міг не посилити вихід населення з ре¬
гіону.
На Слобожанщині міграційні процеси та освоєн¬
ня нових земель тривалий час проходили досить
інтенсивно. Це пояснюється, насамперед, наявністю
великих масивів вільної землі. Так, у 1657 р. тут
нараховувалося 64 міст і сіл, в яких мешкало до
100 тис. чол., а всього через 29 років їх уже було
232, з населенням майже 250 тис. чол. На 1732 р.
кількість населених пунктів зросла до 469 (приблиз¬
но 370 тис. жителів). Наприкінці XVIII ст. на Сло¬
божанщині нараховувалось 19 міст, понад 1 тис. сіл
і слобід, 2111 хуторів де проживало близько 1 млн
чол.
Заселення Слобожанщини, як і Лівобережної
України, тривало вкрай нерівномірно. Швидше і гус¬
тіше було заселено північ Сумського, Харківського,
Охтирського та Острогозького полків, а їх південні
та південно-східні місцевості — пізніше і дещо мен¬
ше, Землі Ізюмського полку освоювались головним
чином у останній чверті XVII ст. На початку
XVIII ст. починає інтенсивно заселятися територія
вздовж р. Осколу, де виникла нова оборонна лінія.
12
Слобідські полки комплектувалися переважно з
уродженців українських земель, а також із представ¬
ників інших національностей.
На 1711—1715 pp. припадає остання хвиля масо¬
вого переходу населення з Правобережжя.
У другій чверті XVIII ст, освоєння земель між
річками Коломак, Мож і Донець активізувалося у
зв’язку з проведенням масштабних оборонних робіт.
Саме тоді тут виникає ряд поселень тих, хто споруд¬
жував Південну укріплену лінію (1731—1733). Засе¬
ляли цей район головним чином росіяни і україн¬
ці. Так, слободу Олексіївку заснували вихідці з
Курської, Орловської, Тамбовської та Воронезької
губерній.
У другій пол. XVIII ст. тривала народна колоні¬
зація Слобожанщини. Так, першими поселенцями
с. Григорівки стали кріпаки, яких оселила тут графи¬
ня Гендрикова. Село Бурбулатове заснували втікачі
з сусідньої Полтавщини. Воно розташувалось на зем¬
лях поміщика Адама, який охоче приймав селян,
оскільки це була дешева робоча сила.
Крім українців і росіян, прагнучи уникнути жор¬
стокого національного та соціального гніту, на Сло¬
божанщину переселялися білоруси, молдавани, воло¬
хи, серби та ін. Наприклад, у другій пол. XVIII ст. у
с. Крутець Острогозького полку оселилося 5 сімей
латишів, а група німців заснувала с. Рибендорф.
У формуванні національної території України ве¬
лике значення мали міста і містечка. Стаючи цент¬
рами сотень, полків, повітів, округів, намісництв,
губерній тощо, вони, як правило, виконували не лише
адміністративні, а й економічні та оборонні функції.
Крім того, саме через них нерідко проходили голов¬
ні шляхи народних міграцій. Утворення міст і місте¬
чок в різних районах України мало свої особливості.
Більшість із них на Лівобережжі і Слобожанщині
виросли з колишніх сіл, хуторів чи слобід.
Характер історичного розвитку міст та містечок
найчастіше обумовлювали географічні фактори: від¬
стань до державних кордонів, наявність річок, лісів,
зручних торговельних шляхів тощо. На долю насе¬
лених пунктів негативно впливали війни, зокрема
напади турецьких і татарських орд, посилення соці¬
ального та національного гніту, неврожаї, пожежі,
епідемії.
13
Досить сприятливі соціально-економічні умови
розвитку і політичне становище згаданих регіонів у
період колонізації зумовили відносно швидкі темпи
містобудування, тобто концентрації населення як за
рахунок природного приросту, так і завдяки прибуль¬
цям з інших країв. Наприклад, на Лівобережжі в
1783 р. зафіксовано 33 міста і 89 містечок, а всього
через два роки їх кількість зросла тут відповідно до
35 і 112. На Слобожанщині в цей час нараховувало¬
ся 15 міст, а на кінець століття — 19.
Узагальнюючих даних про кількість і склад всьо¬
го українського населення Російської держави до
1763 р. історична наука нині не має. Подушні пере¬
писи того часу охоплювали населення Слобожанщи¬
ни і прилеглих до неї губерній Росії, зокрема Воро¬
незької та Бєлгородської. В 1763 — 1764 pp. на тери¬
торії Лівобережжя (без Полтавського і 4-х сотень
Миргородського полків) нараховувалось 944 337 душ
чоловічої статі, причому 98,82 % становили україн¬
ці *. Тоді ж тут було зареєстровано 11087 росіян.
На Слобідській Україні в 1763 р. мешкало 308 125
душ чоловічої статі, з них 98,92 % українців.
Збільшувалась їх кількість і в прилеглих губер¬
ніях Росії. Так, на той час у Бєлгородській губернії
їх було 174 511 душ чоловічої статі, або 19,22 % від
усього населення, у Воронезькій — відповідно 35 266
і 4,08 %. Як бачимо, на території останньої українців
у 60-х роках було порівняно небагато, проте в окре¬
мих повітах вони навіть переважали: у Хоперському
повіті — 80,82 %, Усередському — 73,7%, Павлов-
ському — 57,39 %.
Отже, на Лівобережній і Слобідській Україні най-
інтенсивніше освоювались землі у другій пол. XVII —
першій пол. XVIII ст. Протягом усього періоду про¬
відне місце в цьому процесі належало представникам
українського етносу, зокрема переселенцям із право¬
бережних та західноукраїнських земель. Це значною
мірою сприяло зміцненню постійних етнічних зв’яз¬
ків між населенням окремих регіонів, перетворенню
Лівобережжя та Слобожанщини на один із своєрід¬
них центрів формування території української бур-
* В історичних матеріалах, які досліджуються у цій праці,
населення згаданих територій зафіксоване під офіційною наз¬
вою «малороси».
14
жуазної нації. Разом із українським народом в цьому
брали участь й вихідці з Росії, Білорусії, Молдавії,
Грузії та інших країн.
Колонізація південної України мала свої особли¬
вості. Освоєння широких просторів від р. Синюхи
(ліва притока Південного Бугу) до р. Дніпра і далі,
до берегів Чорного та Азовського морів, тривало й
до XVIII ст., та відбувалося відносно повільно. Одним
із стримуючих факторів були постійні напади туре¬
цьких і татарських військових загонів, що робило
життя в степах украй небезпечним. Тому, навіть ще
у першій пол. XVIII ст. ця територія залишалась
майже незаселеною. Під час збройних сутичок ново-
створені населені пункти нерідко знищувалися, а їх
мешканці втікали або ж потрапляли у полон до
татарських чи турецьких феодалів. Отож переселенці
й влаштовувалися переважно ближче до обжитих
кордонів Середнього Придніпров’я, Слобожанщини
й подалі від войовничих південних сусідів.
Разом з тим російський уряд, прагнучи зміцнити
свої позиції у цих краях, намагався всіма засобами
сприяти їх більш щільному заселенню. Досягти цього
передбачалося насамперед за рахунок військової
колонізації порубіжжя. Господарське освоєння пів¬
денних степів помітно активізувалось після війни
Росії з Туреччиною 1735—1739 pp. Особливо багато
поселень з’явилося у межиріччі Дніпра і Південного
Бугу.
Якщо в 1740 р. на правому березі Дніпра було
лише 13 сіл і одна слобода, то через півтора десяти¬
ліття — уже 2 міста, 36 сіл, 139 хуторів, а на поча¬
ток 50-х років кількість сіл досягла близько 120.
Майже все населення становили українці.
На початку другої пол. XVIII ст. з боку Росії вжи¬
ваються заходи до прискорення міграційних процесів
на землях Новоросії. Одним із них стало розміщен¬
ня на північних кордонах Запорозької Січі іноземних
колоністів. Це були серби, болгари, греки. Поряд із
ними селилися також росіяни, українці, молдавани
та ін. Відповідно до указу від 24 грудня 1751 р. тут
було створено так звану Нову Сербію з двох полків,
що складалися переважно з сербів та угорців. Кожен
з полків мав по 20 шанців (укріплених поселень. —
Авт.), які проіснували до ліквідації згаданого утво¬
рення у 1764 р.
15
Поряд із Новою Сербією, між річками Бахмут і
Луганка, інші іноземні переселенці в 1753 р. засну¬
вали так звану Слов’яно-Сербію у складі 16 шанців.
Тут розташувалися сербські військові загони на чолі
з полковником Р. Прерадовичем та І. Шевичем. Але
основну масу військових поселенців становило укра¬
їнське і російське населення.
Необхідність швидкого освоєння півдня України,
особливо прикордонних районів, зумовила появу уря¬
дового «Плану про роздачу в Новоросійській губер¬
нії казенних земель для їх заселення» (22 березня
1764 p.). У ньому йшлося не тільки про територію
Новоросійської, а й Азовської губерній. Він фактич¬
но до кінця століття визначав аграрну політику міс¬
цевої влади, становище і побут поселенців.
Про етнічний склад чоловічого населення Новоро-
сії в 1763—1764 pp. свідчать такі дані:
Народи
Число*
*
Про¬
цент
Всього
67730
100,00
У тому
числі
українці
50672
74,81
росіяни
8164
12,05
«волохи»
6227
9,19
серби
1410
2,08
поляки
564
0,83
болгари
165
0,24
угорці
90
0,14
німці
62
0,09
татари „
39
0,06
грузини
37
0,06
греки
28
0,04
інші
272
0,4
Слід відзначити, що загалом в цей період у скла¬
ді Російської імперії українці становили близько
15 % всього її населення. Збільшення їх питомої
ваги значною мірою залежало від активної колоні¬
зації Новоросії та зростання природного приросту.
За матеріалами IV ревізії (1782) українців на тери¬
торії держави (тобто без Правобережної і Західної
України) значилося понад 2 млн 150 тис. душ чоло¬
вічої статі, або 16,54% від всього населення, а через
13 років їх було відповідно 2 389 890 і 17%.
16
Козак, сотник, міщанин, селянин (XVIII ст.)
2—2243
За умовами Кючук-Кайнарджийського мирного
договору 1774 р. до Росії відійшли землі між Дніп¬
ром і Південним Бугом, фортеці Кінбурн, Керч, Єні-
кале й Азов; визнано незалежним Кримське ханство.
Росія одержала вихід до Чорного моря.
Відразу по війні царський уряд приступив до
створення цілої системи прикордонної охорони. З
цією метою вздовж Бугу були розміщені військові
загони. Намісник Новоросії Г. Потьомкін 18 черв¬
ня 1775 р, зобов’язав губернатора краю забезпечити
поселення на Побужжі та арнаутів із волонтерських
частин російської армії новоствореного козачого пол¬
ку. Останній було сформовано ще 1769 р. з добро¬
вольців Правобережжя та західноукраїнських зе¬
мель. Дрнаутські волонтерські команди в складі ро¬
сійської армії теж були створені під час цієї вій¬
ни з молдаван, волохів та інших вихідців із балкан-
ських країн.
Приблизно в цей час (70-ті роки XVIII ст.) все
населення Запорожжя становило, як вважають до¬
слідники, до 100 тис. чол., у зв’язку з чим управлін¬
ня краєм значно ускладнилося.
У 1774—1783 pp. міграційні процеси (планомірні
й стихійні) на південних землях проходили в умовах
напруженої боротьби за Крим. За умовами Кючук-
Кайнарджийського мирного договору він вважався
незалежним, але фактично перебував під впливом
російської або турецької зовнішньої політики. Це
позначалося не лише на темпах колонізації, розвитку
сільського господарства та промислів краю, а й на
чорноморській торгівлі, яка в зв’язку з цим була ду¬
же обмежена. Ще за півтора десятиліття до приєд¬
нання Криму його економічне життя перебувало в
глибокому занепаду. Особливо відчутих втрат зазна¬
ло воно внаслідок виїзду з Криму 1778 р. понад
31 тис. православних, які побоювались репресій з
боку певних мусульманських кіл і місцевої влади за
своє прихильне ставлення до Російської держави.
Напередодні приєднання півострова тут нараховува¬
лось майже 1400 населених пунктів, більшість із яких
була невеликими за розмірами (кожен з 5—7 дво-
рів).
Загальна ж кількість жителів Криму на пока-
ток 80-х років становила близько 130 тис. чоловік,
з яких лише 15 тис. мешкало у містах.
18
У 1783 р. Кримське ханство ввійшло до складу
Російської держави. Отже, її територія розширилася
за рахунок нових земель з досить багатими природ¬
ними ресурсами. Та чи не найвагомішим наслідком
цієї політичної акції стало те, що створене згодом
Катеринославське намісництво перестало бути окраї¬
ною, зникла загроза спустошливих ординських напа¬
дів. Це відкрило широкі можливості для інтенсив-
нішого заселення краю. Особливу активність при цьо¬
му виявляли поміщики, які одержали в нових райо¬
нах великі масиви землі. Лише на території Криму
після його приєднання виникло близько 15 населених
пунктів, серед них навіть 2 міста.
Відомо також, що царський уряд висилав у пів¬
денні райони учасників селянських повстань. Так,
наприкінці XVIII ст. в Придунав’я були вислані з
Курської та Орловської губерній селяни, які засну¬
вали с. Васильківку. Тут також селились колишні
запорозькі козаки і молдавани. У 50-х роках на ліво¬
му березі ріки Тилигул виникло с. Троїцьке, заснова¬
не селянами-втікачами з Лівобережної України та
Росії.
Російсько-турецька війна 1787—1791 pp. знову
поставила під загрозу перебування півдня країни в
складі Росії й істотно знизила тут темпи господар¬
ського розвитку. Водночас для участі в ній було
мобілізовано велику кількість переселенців. Наслід¬
ком війни стало те, що до Росії відійшла Очаківська
область.
Активне заселення Новоросії тривало до середи¬
ни 30-х років, а подекуди і до 50-х років XIX ст.
Поселення засновувалися переважно на вільних зем¬
лях. Міста і містечка на території регіону виникали
здебільшого там, де були фортеці, які споруджува¬
лись для захисту населення краю від нападів ордин¬
ських феодалів. Кількість таких населених пунктів
поступово збільшувалася. У 90-х роках XVIII ст. тут
уже існувало майже ЗО міст. Та водночас інколи спо¬
стерігалось і зворотне явище: перетворення невели¬
ких міст і містечок на села та слободи.
Отже, на кінець XVIII ст., внаслідок визволення
Північного Причорномор’я з-під панування турецьких
і татарських феодалів та інтенсивних колонізаційних
процесів, в основному завершилось формування на¬
ціональної території України. Освоєння тут нових
2*
19
земель відбувалося головним чином переселенцями
з різних районів Лівобережжя, Правобережжя, а та¬
кож із російських губерній. Без сумніву, вирішальну
роль у цьому зіграли представники українського
етносу, які протягом століття становили найбільшу
частину населення. До середини XVIII ст. переселен¬
ці переважно займалися сільським господарством.
Згодом, у зв’язку зі швидким розвитком міст і місте¬
чок, а також відносно щільним заселенням вільної
землі, значна частина населення відходить у промис¬
лове виробництво, торгівлю, морську справу. Завдя¬
ки тривалій боротьбі проти іноземних загарбників
і наполегливим трудовим зусиллям, підприємливості
українців, росіян, а також представників інших на¬
родностей, що освоювали територію Новоросії, вона
за відносно короткий проміжок часу перетворилася
на густонаселений регіон із розвинутими тваринни¬
цтвом, землеробством і торгівлею.
На Правобережжі, яке майже до кінця XVIII ст.
перебувало у складі Речі Посполитої, міграційні про¬
цеси мали свою специфіку. Досить активно вони
проходили в другій пол. XVII — на початку
XVIII ст. Після невдалого Прутського походу в
Молдавію (1711), під час війни між Росією і Туреч¬
чиною (1710—1713), Петро І був змушений вивести
з Правобережжя російські війська і відмовитись від
претензій на ці землі. Водночас активізувалось й
переселення звідси козаків і української шляхти на
лівий берег Дніпра. «Тамошним же полковникам с
полковою, сотенною и рядовою козацкою старшиною,
з женами и детьми их и с их движимими пожитки, —
вказувалося в іменному указі царя від 23 вересня
1711 р. білоцерківському полковнику А. Тансько-
му, — на жилища перейти в Малую Россию, в тамош-
ние полки, где кто пожелает».
Міграційні процеси охопили українське населен¬
ня усіх семи правобережних полків: Чигиринського,
Білоцерківського, Уманського, Богуславського, Брац-
лавського, Корсуньського, Могилівського. Внаслідок
цього в 1713—1714 pp. мало місце істотне зменшен¬
ня кількості населення у південно-східних повітах
Правобережжя. Проте невдовзі на цих землях поча¬
ли селитися польські селяни.~та міщани. Паралельно
проходило дальше залюднення українськими селяна¬
ми Поділля, Брацлавщини, південної Київщини. Са¬
20
ме за цих складних і суперечливих обставин у дру¬
гій пол. XVII—XVIII ст. формувалася етнічна струк¬
тура населення Правобережжя, більшість якого ста¬
новили українці, причому представники різних верств
і станів.
Велику роль у народній колонізації ряду райо¬
нів Правобережної України, особливо в другій
пол. XVII — першій чверті XVIII ст., відігравало
існування так званих слобід, жителі яких на кілька
років звільнялись від виконання повинностей на ко¬
ристь феодалів. Про велику кількість слобід, засно¬
ваних, зокрема, на Поділлі в перші роки після його
визволення від турецького гніту, свідчить постано¬
ва сейму в Кам’янець-Подільському (1702). У доку¬
менті вказувалося, що піддані, які оселяються на
слободах, «висидівши» чимало часу, переходять на
інше місце, завдаючи своїм панам значних збитків.
.Небезпідставно,вбачаючи у цьому одну з причин не¬
покірливості підданих, подільська шляхта на згада¬
ному сеймику заборонила проголошувати «слободи»
більш як на три роки. Наступного року, після приду¬
шення на території Подільського воєводства великих
вогнищ народно-визвольної боротьби, шляхта кам’я-
нецького сеймику ухвалила обмежити «слободи» до
одного року. Проте такі постанови у зв’язку з загост¬
ренням класових суперечностей, як правило, не вико¬
нувалися.
В окремих районах Правобережжя освоєння зе¬
мель відбувалося досить швидкими темпами і на
середину XVIII ст. в основному завершилося. Так,
за рахунок великої кількості новоприбулих у 30-х
роках, фактично закінчилось масове заселення По¬
ділля.
Проте утворення сіл і містечок на Правобе¬
режжі мало місце і в другій пол. XVIII ст. Слід
згадати, що в цей час тут зросла кількість молдав¬
ських поселень. Це обумовлювалось насамперед тим,
що багато молдаван, не витримуючи турецько-фана¬
ріотського гніту, тікали за межі батьківщини — на
нижній Дністер, Поділля і далі у південні райони
Брацлавського і Київського воєводств, у басейни рі¬
чок Синюхи та Висі.
Народна колонізація охоплювала головним чином
найбіднішу частину населення українських міст і сіл:
«халупників», «коморників», ремісників — тобто ті
21
соціальні категорії,
яким нічого було
втрачати на колиш¬
ньому місці прожи¬
вання.
Отже, наведені
історичні факти
спростовують твер¬
дження деяких вче¬
них про культрегер-
ську роль польських
магнатів і шляхти
в процесі заселення
вільних земель Пра¬
вобережної Украї¬
ни.
В другій пол.
XVIII ст. Річ Поспо¬
лита переживала
глибоку політичну й
економічну кризу.
Вона опинилася в
залежності від різ¬
них держав. її ос¬
лаблення неоднора-
,т . . зово використовува-
Украінська сільська дівчина тттт ТТГ>ГТ7ТТІ
(XVIII ст) ли УРЯДИ Австрії та
Прусії. До них при¬
єднувалася і Росія. Так, у 1772 р. ці держави здійс¬
нили перший поділ Речі Посполитої, внаслідок чого
значна частина Білорусії відійшла до Росії. Австрія
загарбала Галичину, Буковину (1774), частину Кра¬
ківського воєводства, Прусія — Вармію, Поморське
воєводство, частину Куявії. У 1793 р. відбувся дру¬
гий поділ Польщі, за яким Правобережна Україна
і частина Західної Білорусії увійшли до складу Росії.
В остаточному підсумку до складу Російської дер¬
жави ввійшло 4 533 квадратних милі території,
410 міст і містечок, понад 10 тис. сіл, майже 3 млн
жителів. Такий хід подій значно прискорив націо¬
нальну консолідацію українського народу та форму¬
вання його етнічної території.
Дальше заселення і освоєння земель в Галичині,
Північній Буковині та на Закарпатті гальмувалися
соціальним і національним гнітом австрійських, угор¬
22
ських й польських загарбників, а також «своїх» помі¬
щиків. Проте населення цих регіонів не припиняло
зв’язків як між собою, так і з жителями інших райо¬
нів України. Незважаючи на усі складності історич¬
ного процесу, зміцнювалося почуття належності до
українського етносу, зростала соціальна та етнічна
самосвідомість, посилювалася боротьба трудящих
Західної України проти чужоземного уярмлення і за
об’єднання краю з українськими землями.
Протягом другої пол. XVII—XVIII ст. селяни
прикордонних місцевостей Галичини відходили на
заробітки в Закарпаття і навпаки. У 1789—1790 pp.
тільки з Буковини в межі Росії емігрувало понад
14 тис. чол. В свою чергу, в 80-х роках відбулося
значне переселення «великоросів» на Буковину. Спо¬
чатку вони мешкали в селах Климівці, Біла Крини¬
ця, Липовени та Мигодра.
Посилення національного та соціального гніту на
західноукраїнських землях змушувало іноді селян чи
міщан кидати обжиті місця й шукати притулку в го¬
рах або непрохідних лісових хащах. Згодом тут ви¬
никали значні населені пункти. Так, майже уся тери¬
торія сучасного с. Середній Майдан (Івано-Франків-
ська область) в період пізнього феодалізму була
вкрита густим лісом. Саме тут кріпаки-втікачі на¬
трапили на вільне від лісу місце. Звідки й виникла
назва цього та навколишніх поселень: Середній Май¬
дан, Майдан Горішній, Майдан Долішній, Майда-
ник.
На території Галичини (середина XVIII ст.) існу¬
вало близько 850 населених пунктів. Причому в
Галицькому і Теребовлянському повітах вільних зе¬
мель було обмаль, а в гірській місцевості, Коломий-
щині — багато. У 1772 р. в Галичині вже нарахову¬
валось 70 міст і близько 800 сіл, де мешкало понад
467 тис. жителів. Протягом століття найбільше по¬
селень виникло на Теребовлянщині — 25. Наприкінці
XVIII ст. у зв’язку з заселенням лісистих земель
Карпат і території між річками Серет і Збруч у Га¬
личині масове освоєння нових земель загалом завер¬
шилося.
Основний контингент поселенців на західноукра¬
їнських землях становили українці. Так, у другій
пол. XVII—XVIII ст. саме вони заселяли Гуцульщи-
ну. Проте поряд із ними мешкала і незначна кіль¬
23
кість поляків, євреїв та вірмен. У цей час були утво¬
рені досить великі поселення німців у Північній
Буковині та Галичині. На буковинській землі у се¬
редині XVIII ст. виникло кілька сіл переселенців-по-
ляків.
Складний процес формування національної тери¬
торії супроводжувався появою нових і зміною зна¬
чення старих політонімів, поширенням назви «Укра¬
їна» на всі землі: від Карпат до кордонів власне
Росії. В офіційних актах царського уряду другої
пол. XVII—XVIII ст. лівобережний регіон найчастіше
продовжував називатися «Малоросією» або «Малою
Руссю». Поряд з ними з’явилися й інші назви: «Мало¬
російський край», «Гетьманщина» і т. д. Усі вони
певною мірою несли на собі карб колонізатбрської
політики царизму щодо українського народу. Термін
«Гетьманщина» охоплював Лівобережжя разом із
Києвом і невеликою територією на правому березі
Дніпра, якою управляла гетьманська адміністрація.
У зв’язку з ліквідацією в 1764 р. інституту гетьман¬
ства, а на початку 80-х років — і полкового адміні¬
стративно-територіального устрою, ця назва втрачає
своє значення.
Згадані політоніми широко застосовувались не
лише в царських указах, постановах Сенату, універ¬
салах гетьманів, розпорядженнях Малоросійської
колегії та Генеральної військової канцелярії, а й у
побуті місцевого населення. Так, в одній з історич¬
них пісень того часу говориться про тяжке соціально-
економічне становище народних мас на Лівобережжі:
Ой горе нам на гетьманщині,
Надокучила нам вража панщина...
В докуметальних матеріалах XVIII ст. вже досить
чітко простежується межа, яку проводили державні
органи влади між жителями «малоросійських україн¬
ських» і «слобідських» полків. І це тоді, коли вони вхо¬
дили до складу одного державного об’єднення. Нові
політоніми щодо Слобожанщини виникали і змінюва¬
лись залежно від політико-адміністративних ново¬
введень на території краю. Якщо у XVI—XVII ст.
його часто називали «полем», інколи — степовою
окраїною руських земель (пізніше — Російської дер¬
жави), де частина населення жила в «слободах», то
в наступному столітті, в міру заселення і освоєння
24
нових земель українцями, старі політоніми поступо¬
во зникають, основними .залишаються назви Слобід¬
ська Україна і Слобожанщина. Проводячи політику
зміцнення самодержавства та посилюючи феодальну
експлуатацію на Україні, царський уряд в 1765 р.
ліквідував місцеве козацьке самоврядування і на
території Слобожанщини була створена Слобідсько-
Українська губернія (з 1780 р. — Харківське наміс¬
ництво) . Слободи поступово зливалися з містами або
перетворювалися на звичайні села чи містечка, на¬
селення яких підлягало подушному оподаткуванню.
Проте назви «слобода», «слобідка», існували і збе¬
рігалися ще довго (і продовжують зберігатися по
нині) за багатьма населеними пунктами.
Після ліквідації царським урядом Запорозької
Січі це політичне військове і географічне поняття
поступово вилучається з повсякденного вжитку, але
не зникає, залишається у генофонді пам’яті україн¬
ського народу, переходить у сферу фольклору, літе¬
ратури, культури.
Північне Причорномор’я тривалий час напівофі¬
ційно називалося «Ханщина», «Турецька область».
У другій пол. XVIII ст. тут поширюються наз¬
ви: «Слов’яно-Сербія», «Нова Сербія», «Новоро-
сія», «Новоросійський край» і т. п. Перші два з них
проіснували недовго і після утворення у 1764 р. Но¬
воросійської губернії втратили своє значення. «Пол-
ской Украиной», «заграничной полской областю» до
1793 р. продовжував називатись правобережний ре¬
гіон. Тільки після возз’єднання Правобережжя з ін¬
шими українськими землями місцеве населення по¬
збулося релігійного гноблення, перестало бути
«полскіми подданьїми», а тому й через якийсь час
терміни були забуті і з кінця XVIII ст. про них уже
немає згадки навіть на сторінках офіційних доку¬
ментів.
Політоніми «Лівобережна», «Слобідська», «Пів¬
денна» Україна, «Лівобережжя», «Слобожанщина»
зустрічаются і в сучасній літературі як географічні
поняття.
Отже, можна вважати кінець XVIII ст. важливим
етапом формування української нації. Підстави для
цього висновку дають такі фактори. По-перше, при¬
єднання величезних південних просторів (усунення
загрози татаро-турецьких нападів) в основному ви¬
25
значили межі розселення українського етносу. По-
друге, почалося продуктивне (з розрахунком на три¬
валу перспективу) освоєння власної території, оскіль¬
ки масштабні міграційні процеси уже майже припи¬
нилися. Вони в окремих регіонах мали свої особли¬
вості. На Лівобережжі, Слобожанщині й частково
Правобережжі найінтенсивніше заселення відбува¬
лось у другій пол. XVII — першій пол. XVIII ст., в
Новоросії — у другій пол. XVIII ст. Для західно¬
українських земель були характерні імпульсивні міг¬
рації, що мали час від часу і зворотний колонізацій¬
ний рух.
Першорядне місце в освоєнні незаселених земель
належало українському народові. Поряд із ним ак¬
тивну участь брали вихідці з Росії, а також Білору¬
сії, Литви, Молдавії, Грузії тощо. Певну частину
населення Правобережжя у вказаний період стано¬
вили польські селяни і міщани, а на західноукраїн¬
ських землях — німецькі та угорські колоністи.
Заселення неосвоєних або запустілих земель про¬
ходило, як правило, двома шляхами: по-перше, у
вигляді стихійної народної колонізації і, по-друге,
спрямовувалось та визначалось царським урядом і
місцевою владою. На характер і розвиток народної
колонізації сильно впливала кріпосна політика, суть
якої полягала в утрудненні переселення, у бюрокра¬
тичній опіці переселенців.
Формування української національної території
супроводжувалось появою нових великих економіч¬
них, політичних і культурних осередків — міст. Вони
ставали центрами консолідації українського насе¬
лення.
ЕКОНОМІКА,
СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ
І УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС
Протягом XIV—XV ст. на основі києво-руської
спадщини тривало і загалом завершилося формуван¬
ня складових елементів (ознак) української народ¬
ності. В процесі ліквідації феодальної роздробленості
та боротьби за незалежність від іноземних загарб¬
ників вона мала відносно високий економічний й
суспільний рівень. Причому, незважаючи 'На тогочас¬
ну політичну відокремленість, історичні долі трьох
східнослов’янських етнічних гілок тісно переплітали¬
ся в галузі торгівлі, культури, господарського до¬
свіду.
Зрушення в усіх галузях народного господарства,
розростання старих і поява нових населених пунктів
(особливо міст), динаміка товарно-грошових відно¬
син готували саме той грунт, на якому й відбува¬
лися зародження й розвиток народності українців,
перманентне перетворення її у вищу суспільну фор¬
му — буржуазну націю (приблизно з XVII ст.).
Еволюція соціальних засад і зміни в економіці
України в період пізнього феодалізму відбувалися
у складних, неоднозначних суспільно-політичних
умовах. З одного боку, входження у 1654 р. новоство-
реної Української національної держави у величений
господарський організм позначилось на розвитку
продуктивних сил у сільському господарстві, ремес¬
лі й промислах, на розгортанні мануфактурного
виробництва та народженні міст — великих адміні¬
стративних і культурних осередків. З іншого боку,
не можна не вказати і на негативну роль політики
царизму стосовно українців (безпосередньо на тих
етнічних землях, що ввійшли до складу єдиного
державного утворення). Протягом другої пол. XVII—
XVIII ст. самодержавство посилювало національно-
колоніальні акції з метою зробити їх звичайними
провінціями без будь-яких ознак самостійності й на-
27
діональної самобутності. Тут доречно нагадати, що
В. І. Ленін називав царську Росію «тюрмою наро¬
дів». І чи не в ті далекі часи вона започатковува¬
лася. Фактично відразу після входження України до
Росії царські органи управління поступово підпоряд¬
кували місцеву економіку і політичну владу, що за¬
вершилося згодом повною ліквідацією самобутнього
суспільно-політичного устрою в краї, монополізацією
окремих галузей виробництва. За вказаний період
податки до російської державної казни з української
людності зросли в десятки разів, а Катерина II за¬
конодавчо ввела на Україні кріпацтво. Тисячі коза¬
ків, селян і міщан, особливо під час правління Пет¬
ра І (1682—1725), гинули від жахливих умов життя
на будівництві каналів, фортець та інших оборонних
споруд, а це призвело до трагічних наслідків — швид¬
кого скорочення чисельності українського етносу.
Водночас набирала сили царська антиукраїнська по¬
літика в питаннях мови і культури. Проте, незва¬
жаючи на ці тяжкі обставини, становлення україн¬
ської нації тривало, формувалась її економічна
спільність.
На той час в надрах натурального господарства,
яке продовжувало панувати, усе чіткіше визрівали
ознаки буржуазного суспільства. Насамперед вони
проявилися у сільському господарстві, котре зали¬
шалось основою економіки і де було зайнято най¬
більше населення. Його розвиток в окремих регіонах
відбувався нерівномірно: інтенсивніше на Лівобе¬
режній і Слобідській, пізніше — на Південній Укра¬
їні, де мало місце значне розширення посівних площ.
Селяни освоювали цілину, розчищали великі масиви
землі від дерев, чагарників, «вдиралися», за їх влас¬
ним словом, у ліси та степи.
Збільшення протягом півтора століття попиту на
сільськогосподарську продукцію зумовило розширен¬
ня оброблених площ. У другій пол. XVII ст. на Ліво¬
бережжі це здійснювалось головним чином за раху¬
нок земель польських магнатів і шляхти, вигнаних із
України в ході Визвольної війни 1648—1654 pp. На¬
далі не припинявся перерозподіл різних угідь. На
Правобережжі та західноукраїнських землях з роз¬
витком виробництва сільськогосподарських продуктів
і пристосуванням господарств феодалів до потреб
ринку також поступово збільшувалися посівні площі,
28
Сіяч. Гравюра з книги І. Галятовського
«Ключ разуменія» (1659)
головним чином за рахунок освоєння луків, чагарни¬
ків, заболочених місць, косогорів і т. д. На півдні
Волині наприкінці XVII—XVIII ст. розширення посі¬
вів відбувалося в багатьох фільварках. У деяких з
них вже у першій третині XVIII ст. посіви тільки
ярових культур зросли вдесятеро.
За доби пізнього феодалізму землеробство на
Україні мало переважно зерновий ухил. Як і раніше,
населення широко культивувало жито, пшеницю, яч¬
мінь, овес, а також просо, гречку, горох. Проте уже
з другої пол. XVII ст., а особливо в наступному сто¬
літті відбувалося поглиблення спеціалізації окремих
сільськогосподарських районів. Наприклад, на Ліво¬
бережжі та Слобожанщині більше уваги почали при¬
діляти вирощуванню жита, на Півдні — пшениці,
зокрема арнаутки, попит на яку за кордоном щоро¬
ку зростав. Ця культура прижилася у тих краях,
оскільки була менш вибаглива до природно-кліма¬
тичних умов, стійко витримувала натиск вітрів, мо-
29
Знаряддя праці селян Волині (XVIII ст,)
розів і засухи. На півдні Волині на середину
XVIII ст. під пшеницю відводилось близько 20—
25 % фільваркового озимого клину, а в подальшому
в окремих фільварках землевласників він досягав
уже майже третини. Цьому значною мірою сприяло
зростання цін на зерно. У фільварковому господар¬
стві мало місце і розширення структури культур, які
висівалися.
У другій пол. XVIII ст. у багатьох районах Укра¬
їни почали садити картоплю. Освоєння цієї нової і
важливої культури в різних місцевостях проходило
нерівномірно й тоді, як правило, вона ще не давала
вагомих врожаїв. Приблизно в той же час селяни
Покуття й півдня Поділля почали культивувати ще
одну «невідомку» — кукурудзу.
Розвиток товарно-грошових відносин зумовив
збільшення посівів технічних культур, зокрема тютю-
30
ну, льону, коноплі. Так, з кінця XVIII ст. на Полтав¬
щині та Чернігівщині уже використовувалися вищі
сорти тютюну, замість махорки і бакуну. Десь на цей
час припадають перші спроби наукового ведення
садівництва й виноградарства, особливо на півдні та
в Криму. Цей же період відомий впровадженням
виробництва цукрового буряка і соняшника.
Для другої пол. XVII—XVIII ст. характерні зру¬
шення у системах обробітку грунту. Водночас зрос¬
тала площа удобрюваних ланів. Деякі великі земле¬
власники з метою збільшення прибутків від земле¬
робства поступово відмовлялися від застарілої дво¬
пільної сівозміни і запроваджували багатопільну
систему. Таким чином закладалася основа раціональ¬
ного розвитку сільського господарства. Нововведення,
хоч і в дуже обмеженій формі, проникали і в гос¬
подарства селян. Трипільна система в досліджуваний
період встановилась на великій площі, головним чи¬
ном за рахунок перелогів. На той час. вона, наприк¬
лад, була провідною системою обробітку грунту на
Правобережжі, частково в Галичині. Та селяни не
завжди дотримувались її рекомендацій. Інколи про¬
тягом кількох років вони сіяли на власних ділянках
одну й ту ж культуру, що часто призводило до ви¬
снаження землі й різкого зниження врожайності. У
Південній Україні найбільші прибутки при відносно
незначних затратах праці давала перелогова систе¬
ма. В гірських карпатських селах орної землі було
обмаль, тому землеробство тут в основному зводи¬
лось до вирощування городини.
За доби пізнього феодалізму на Україні важли¬
вого значення набуло тваринництво і, зокрема, пле¬
мінне конярство. Про це безпосередньо свідчить зро¬
стання кількості кінних «заводів», де розводили
породистих коней. Лише в поміщицьких маєтках Глин-
ського, Борзенського, Ніжинського і Прилуцького
повітів Чернігівського намісництва нараховувалося
39 таких «заводів» (1786). Автор «Опису Слобідсько-
Української губернії 1802 р.» вказував, що в цій
місцевості тільки дехто з поміщиків не тримав кін¬
них «заводів». До того ж коні в них були «гарної»
породи. На Лівобережжі та Слобожанщині розводи¬
ли коней української, російської, англійської, німе¬
цької, угорської, датської, іспанської, арабської, не¬
аполітанської, турецької та нормандської порід.
31
Ще в першій чверті XVIII ст. царський уряд вия¬
вив намір перетворити південні й степові землі Укра¬
їни на спеціалізований район високоякісного вівчар¬
ства. За побажанням Петра І сюди направлялися
навіть іноземні спеціалісти — шахмейстри, а також
створювалися отари тонкорунних овець сілезької та
іспанської породи, засновувалися царські й скарбо¬
ві «заводи». На Лівобережжі у 80-х роках існувало
вже понад 200 великих овечих «підприємств». Цар¬
ський уряд - заохочував також підготовку вітчизня¬
них спеціалістів-вівчарів. З цією метою за кордон
для навчання посилалися росіяни і українці.
Важливе місце у сільському господарстві Ліво¬
бережжя, особливо в північних районах, належало
свинарству. Протягом півтора століття його розши¬
ренню сприяло збільшення кормової бази (головним
чином за рахунок відходів гуральництва).
На це ж століття припадають спроби активно¬
го розведення на Україні шовкопряда, який давав
цінну сировину для виробництва гарної і міцної тка¬
нини.
Відчутні зрушення у системі сільського укладу
засвідчували наявність якісно нових відносин в еко¬
номічній спільності української народності, невпин¬
ний розвиток у надрах феодалізму капіталістичних
засад.
Протягом досліджуваного періоду істотні зміни
сталися в аграрних взаєминах між землевласниками,
з одного боку, і селянами, міщанами та рядовими
козаками, з іншого. Під час Визвольної війни 1648—
1654 pp. масові народні рухи значно послабили, роз¬
хитали підмурки феодального примусу на визволе¬
них від польсько-шляхетського панування україн¬
ських землях. Стали фактично необмеженими пере¬
ходи з одного стану до іншого, з місця на місце.
Було ліквідовано велику земельну власність поль¬
ських магнатів, заможної шляхти й католицьких
монастирів. їхні угіддя юридично та практично пе¬
рейшли у розпорядження новоствореної старшинської
адміністрації на чолі з гетьманом. Зберегли своє
право на землю православні монастирі, старшина,
українська середня й дрібна шляхта. Незначна кіль¬
кість маєтків залишилась за польською шляхтою,
насамперед у тих її представників, які брали участь
у Визвольній війні й підтримали політику Б. Хмель-
32
яицького, спрямовану на повне визволення україн¬
ських земель від гніту Речі Посполитої.
У другій пол. XVII—XVIII ст. проходив особливо
активний процес формування великої земельної влас¬
ності нової генерації «панів» — козацької старшини,
а також православного духовенства. Так, державний
документ 1743 р. закріплював за 314 старшинами
майже 20 тис. посполитських дворів. Прискореними
темпами зростали маєтності російських вельмож —
Г. Долгорукого, Г. Головкіна, П. Шафірова, Б. Ше-
реметєва, а також грузинських дворян і князів. У
1729—1730 pp. число залежних від монастирів дво¬
рів селян і міщан досягло 11 тис., що становило
понад 20 % загальної їх кількості. У 1786 р. в під¬
данстві 60 монастирів на Лівобережній Україні пе¬
ребувало 422 600 посполитих.
Як і раніше, феодальна земельна власність зрос¬
тала, по-перше, за рахунок освоєння цілини та запу¬
щених земель, по-друге, шляхом скупки і захоплен¬
ня ділянок, що належали селянам, рядовим козакам,
міській бідноті.
Освоєння земель на Слобідській Україні, як відо¬
мо, почалося ще у XVI ст., але масового характеру
набуло під час Визвольної війни 1648—1654 pp. і
особливо перші десятиліття після її завершення.
Наприкінці XVII ст. тут мешкало майже 100 тис.
українців і 20 тис. росіян. Для порівняння слід вка¬
зати, що тоді ж на Лівобережжі було понад 1,5 млн
чол., де також тривав інтенсивний процес зростання
феодальної земельної власності. Через століття уже
половина земельного фонду регіону зосередилась у
руках 250 поміщицьких родин. Величезні площі на¬
лежали Кондратьєвим, Квіткам, Донець-Захаржев-
ським. Водночас збагачувалися дрібні й середні
феодали, на долю яких припадало близько 1,5 млн
десятин землі. Досить значних розмірів на Слобо¬
жанщині в цей період досягла монастирська влас¬
ність (понад 85 тис. десятин).
Після визволення Північного Причорномор’я та
Приазов’я, приєднання Криму докорінних змін зазна¬
ли тут феодальна земельна власність і характер
землеволодіння. Якщо наприкінці XVII—у першій
пол. XVIII ст. освоєння земель у цих краях мало
відносно довільний характер і здійснювалося пере¬
важно шляхом займанщини, то в подальшому їх
3—2243
33
розподіл провадився під безпосереднім наглядом ї
керівництвом царських урядовців та місцевої адміні¬
страції. У 1787 р. в Катеринославському намісництві
поміщикам уже належало 5730 тис. десятин, або
41,5 % всієї площі, а державним селянам 4193 тис.
десятин, або 30,3 % від загального обсягу землі.
В Криму феодалам тільки у 1784 р. було роздано
24,4 тис. десятин, а через три роки площа наданих,
земель тут становила 116 555 десятин.
У 1786—1788 pp. царський уряд в руслі загально¬
державної політики підпорядкування духовної вла¬
ди світській здійснив на Лівобережній, Слобідській
і Південній Україні секуляризацію монастирських
маєтків. І більша частина їх земельних угідь пере¬
йшла у власність держави і окремих світських пред¬
ставників панівної верхівки.
Відновлення за умовами Андрусівського переми¬
р’я 1667 р. між Росією і Річчю Посполитою влади
польської магнатерії на Правобережній Україні на¬
довго загальмувало тут розвиток національних кад¬
рів і економіки. Особливо після укладення Прут-
ського трактату 1711 р. польські магнати і шляхта
посилили наступ на ще не зайняті масиви земель.
Протягом першої пол. XVIII ст. у регіоні повсюдно
утвердилася феодальна форма власності. Одним із
найбільших і наймогутніших землевласників стала
польська корона.
Процес формування і розвитку земельної влас¬
ності на західноукраїнських землях, як і на Право¬
бережжі, обумовлювався іноземним пануванням (до
1772 р. шляхетської Польщі, потім — Австрії). Піс¬
ля загарбання цих земель Габсбургською монархією,
соціально-економічне становище їх населення не по¬
ліпшилося. Як і раніше, тут панувала феодально-
кріпосницька система з її відсталими виробничими
відносинами.
Проведення австрійським урядом у 70—80-х pp.
XVIII ст. на західноукраїнських землях ряду реформ
(юридичне визнання за селянами права переходу,
обмеження сваволі феодалів і вотчинних судів,
певне зменшення ренти тощо) спричинило докорін¬
ний злам старих аграрних відносин. Зміцнив¬
ши свою владу і придушивши антифеодальні висту¬
пи, Австрія перейшла на шлях ліквідація тимчасових
поступок селянству.
34
Зростання великої земельної власності та її пере¬
розподіл сприяли консолідації в соціальній структурі
української народності феодалів. Та ці процеси
призводили до розорення безпосередніх виробників.
На 1751 р. таких категорій козаків на Лівобережжі,
як «мало грунтові» та «нищетні» у десятки, сотні
разів було більше заможних. Садиби селян і міщан,
позначені в документах як «можно грунтові та знат¬
ного промислу» і «середньо грунтові та середнього
промислу», становили менше 1 % загальної кількості
дворів, а «мало грунтові та малого промислу» і «ни¬
щетні» близько 99%. Причому останніх було майже
у 12 разів більше, ніж «мало грунтових та малого
промислу». На Галичині у першій пол. XVIII ст.
число тих, хто не мав землі, перевищувало 41% за¬
гальної кількості селян (у другій пол. XVII ст. —
25,9%). Втрачаючи землю, посполиті змушені були
шукати сторонніх заробітків.
Усе це обумовило відповідні зрушення і в струк¬
турі феодальної ренти. Якщо в другій пол. XVII ст.
на Лівобережній Україні вона ще не мала фіксова¬
ного характеру, то вже на початку XVIII ст. у деяких
старшинських і монастирських маєтках регулярною
стала дводенна панщина. У 40-і роки вона збільшу¬
валася і до 3 днів, а подекуди під час польових робіт
мала місце і шестиденна панщина. Дедалі частіше
відбувалося її поєднання з натуральними і грошо¬
вими оброками. Практикувалася й така форма, ко¬
ли посполиті, за термінологією тогочасних джерел,
«сиділи на чинші», тобто за користування землею
платили певну суму грошей або віддавали якусь
кількість продуктів.
У другій половині століття панщина в окремих
категоріях маєтків досягла вже п’яти і більше днів
на тиждень. Поряд із посиленням відробіткової ренти
йшов процес заміни натуральних оброків грошима.
Значного поширення це явище набуло в північних
районах Лівобережжя. Нерідко рядові козаки також
потрапляли у залежність від феодала й разом із йо¬
го посполитими виконували повинності.
Такі ж процеси з ухилом на жорстку регламента¬
цію господарського життя селянина, обмеження його
самостійності й використання власного робочого часу
характерні в той час для Слобожанщини, Правобе¬
режжя і Прикарпаття. Скажімо, якщо протягом ста
З*
35
років до цього еволюція панщинної форми залежнос¬
ті селянина (посполитого) коливалася в межах 1 —
2 днів, то в другій пол. XVIII ст. вона уже була
4—5-денною (ка Прикарпатті залежно від розміру
земельного наділу й кількості тяглової худоби). Крім
того, селян і міщан нерідко змушували працювати в
суботні й недільні дні, особливо під час польових
робіт.
Крім відробітку ренти на власних феодалів, пос¬
политі, а також рядові козаки, сплачували й обтяж¬
ливі державні податки, які протягом досліджуваного
періоду теж відчутно зросли. Наприклад, на Ліво¬
бережній Україні до середини 60-х років XVIII ст.
не існувало точно визначених норм натуральних і
грошових зборів у державну казну. Проте, у 1765 р.
згідно царського указу двори селян, міщан, підсусід-
ків і козаків-підпомічників обкладалися новим, так
званим «рубльовим окладом», що був значно вищий,
ніж попередні «консистенські» збори *. У 1776 р. на
Слобожанщині, а в 1788 р. на Лівобережжі було
введено подушний податок. Тільки на останньому
він становив величезну суму — 1 194 819 крб. на
рік замість попередніх 393 141 крб. Для другої
пол. XVIII ст. характерним стає заміна натуральних
скаржитись на своїх поміщиків.
Царський уряд, проводячи політику поступового
покріпачення селянсько-козацьких мас України, уже
в 60-і роки XVIII ст. дозволив поміщикам без суду
і слідства відправляти селян на каторжні роботи, у
Сибір на поселення та віддавати їх у рекрути. Се¬
ляни втратили одну із своїх громадянських прерога¬
тив — під загрозою суворої кари їм заборонялось
скаржитись на своїх поміщиків-
Для встановлення над посполитими повної й не¬
обмеженої влади великі землевласники домагалися
юридичного оформлення кріпосного права. Катерина
II, йдучи назустріч цим вимогам, указом від 3 трав¬
ня 1783 р. остаточно заборонила переходити селянам
із місця на місце і закріпила їх у тому стані, в якому
вони перебували згідно проведеної рік тому ревізії.
А ще один указ, від 21 квітня 1785 p., надавав укра¬
їнський старшині статусу російського дворянства.
* Побори натурою чи грошима на утримання російського
війська.
36
Козацькі люльки (XVII ст.)
Встановлення кріпосного права позбавило селян
будь-яких громадянських прав. Вони вважалися
власністю поміщика, прирівнювалися до його майна.
Така повна безправність неодмінно призводила до
економічного зубожіння. Втративши можливість са¬
мостійно вести власне господарство, посполиті часто
були змушені йти у найми.
Нові явища особливо виразно проявились у ману¬
фактурному виробництві, яке розвинулось на базі
дрібних селянських промислів і міського ремесла.
Поширення мануфактур у різних регіонах України
стало характерним для доби пізнього феодалізму..
Проте не всі вони відразу набували капіталістичного
вигляду. В умовах панування натурального госпо¬
дарства існувало багато мануфактур і кустарно-коо¬
перативних підприємств, де всі виробничі процеси
здійснювались лише на основі примусової праці
Зокрема одну зі специфічних рис промислового роз¬
витку Галичини, на відміну від Лівобережжя, Сло¬
божанщини, Півдня, становило те, що тут всі ману¬
фактури працювали із застосуванням в основному
праці «підданих» феодалів. Лише кваліфіковані
майстри були найманими. Це значною мірою стри¬
мувало розширення мануфактурного виробництва і
визначало його консервативність. Лише окремі з них
на Галичині згодом перетворились на фабрики.
На Україні діяла певна кількість промислових
підприємств із використанням одночасно кріпацької
З 7
Кутовий мисник з керамічним посудом
(XVIII ст.)
та вільнонайманої праці. Отже, вони мали змітаний
характер і свідчили про перехідний етап від «суто»
феодального виробництва до капіталістичного. Нову,
капіталістичну форму в промисловості України, як і
Росії, становила мануфактура з цілою системою ек¬
сплуатації праці найманих працівників. Вона виник¬
ла як результат розкладу дрібного товарного вироб¬
ництва і підпорядкування його капіталові. Саме така
мануфактура «революційно» діяла на процес ломки
феодальних відносин і заміни їх буржуазними.
На відміну від капіталістичної, вотчинна (і крі¬
посна загалом) мануфактура утворилась внаслідок
втягування до товарно-грошових .відносин госпо¬
дарств феодалів, їх монопольного володіння ринком
робочої сили, а також наявності необхідних навичок
у селян для виконання технічних і технологічних
операцій. Поява і зростання значних мануфактур,
38
зокрема винокурень і текстильних підприємств, фі¬
нансування їх будівництва і подальшої модернізації
у великих розмірах свідчили про формування нового
типу виробництва, капіталистичного за характером.
Крім того, це означало і зростання на них продуктив¬
них сил. Тільки у 80-х роках XVIII ст., за неповними
даними, на винокурних «заводах» Лівобережжя і
Слобожанщини було зайнято майже 10 тис. чоловік.
Якісні зрушення у виробництві промислових то¬
варів і сільськогосподарської продукції зумовили
значні зміни в соціальній структурі українського на¬
роду. Це безпосередньо проявилось у збільшенні ро¬
лі ремісників і купців у економічному житті.
Протягом другої пол. XVII—XVIII ст. на Україні
відбувалося дальше поглиблення спеціалізації окре¬
мих галузей промисловості, відокремлення з тради¬
ційних професій ряду нових. Так, продукція рудень
в основному задовольняла потреби сільського насе¬
лення. Зокрема, Палузька рудня (Новгород-Сівер-
ське намісництво) спеціалізувалась на виготовленні
залізних знарядь праці для землеробства, а на тери¬
торії Чернігівського намісництва у великій кількості
виковувалися смуги заліза, сошники.
Одним із наслідків динаміки економічних проце¬
сів на Україні стало дальше відокремлення промис¬
ловості від землеробства. Джерела другої пол.
XVIII ст. зафіксували, що значна частина міських,
містечкових і навіть сільських трударів існувала
частково або й виключно за рахунок прибутків зі
свого ремесла чи промислу. Відхід від землеробства,
праця у наймах на підприємстві чи підробітки «в
людях», перетворювали найбіднішу частину населен¬
ня у спролетаризовану масу. Розвиток промисловості
на Україні призвів не тільки до кількісного зростан¬
ня передпролетаріату, а й до значної його концент¬
рації в містах, містечках і навіть селах із досить
великими підприємствами. Таке явище, безумовно,
означало початок етапу зародження робітничого кла¬
су. Причому в різних галузях промисловості відбува¬
лося формування кадрів «потомственних» робітничих
людей. Про це, зокрема, свідчать набуті ними пріз¬
вища: Шуляр, Шкляр, ПІкляренюк (пов’язані з гут-
ним виробництвом), Котляр тощо.
У другій пол. XVII ст., а особливо в XVIII ст. на
українських землях економічний розвиток, зокрема в
39
промисловості, зумовлював усе ширше застосування
праці наймитів. У містах, містечках, а також селах
внаслідок розшарування у середовищі селян, козаків
і міщан з’явилися значні групи найманих робітни¬
ків, для певної частини яких заробітки стають єди¬
ним засобом існування.
Активна їх концентрація особливо помітно три¬
вала на Східній Україні, де поступово створювався
ринок робочої сили, який мав задовольнити зростаю¬
чі потреби промисловості. На-той час використання
найманої праці стало досить звичайним явищем.
Така форма тією чи іншою мірою проникає в різні
галузі господарства, а в скляній, селітряній, залізо¬
робній домінує над працею феодально залежних груп
населення.
Найбільшого поширення наймана праця набула
на купецьких мануфактурах. Зокрема, в другій
пол. XVIII ст. у Ніжині та Києві шовкові й шкіряні
заводи купців Іванова, Алісова, Смородіна, полот¬
няну мануфактуру Єгорова в Климовичах, підпри¬
ємства у с. Клинці обслуговували тільки наймані
робітники.
На Правобережжі до примусового і напівкабаль-
ного найму вдавалися польські магнати та шляхта,
зокрема для роботи у винокурному виробництві. Для
ремонту котлів броварень також залучались вільні
міські ремісники, які працювали на умовах грошо¬
вої оплати.
Основним контингентом для кабального, примусо¬
вого найму ставали найбідніші верстви селянства:
«піші», «халупники», «коморники» та ін. Багато з.
них мусило йти у найми за позику грошима чи нату¬
рою «під відробіток». Зароблені таким чином гроші
досить часто повертались магнатам у вигляді чиншу.
Розвиток товарно-грошових відносин спонукував фео¬
далів замінювати панщину грошовою рентою.
Використання найманої праці у промисловому ви¬
робництві свідчило про розклад традиційних форм
ведення господарства й зародження нових капіта¬
лістичних відносин. Утворюється ціла система екс¬
плуатації найманих робітників, феодальний спосіб
виробництва поступово витісняється капіталістичним.
Цьому процесові значно сприяло первісне нагро¬
мадження капіталу. Шляхів для швидкого збагачен¬
ня, насамперед для панівного класу, існувало чима¬
40
ло. Це пожалування їм земель, млинів, мануфактур
тощо царським урядом і гетьманським управлінням,
посилення експлуатації безпосередніх виробників, а
також торгівля, лихварство, чумакування, відкупи..
Найбільші капітали в другій пол. XVII—XVIII ст. зо¬
середили у своїх руках шляхетські та старшинські
родини Апостолів, Галаганів, Марковичів, Миклашев-
ських, Скоропадських, Ханенків — на Лівобережжі;
Кондратьєвих, Голуховичів, Квіток, Ковалевських,.
Данилевських — на Слобожанщині; Браницьких,
Жевуських, Любомирських, Понятовських, Пото-
цьких, Чарторийських — на Правобережжі. Біль¬
шість з них стають справжніми промисловими під¬
приємцями.
Отже, зміни у сільському господарстві і промис¬
ловості на Україні в досліджуваний період неспро¬
стовно засвідчували про визрівання у надрах нату¬
рального господарства капіталістичного укладу. По¬
ступово він охоплював усі галузі феодального вироб¬
ництва, впливаючи і визначаючи економічну структуру-
української спільності.
Розвиток внутрішньої торгівлі, залучення до орбі¬
ти товарно-грошових відносин дедалі більшої частини
населення позитивно позначилися на усій системі
господарства. Зокрема, зростання попиту на хліб
призвело до розширення посівів площ пшениці. З ме¬
тою задоволення потреб ринку випасалися на степо¬
вих просторах табуни коней, гурти великої рогатої
худоби, збільшувалися отари звичайних та тонкорун¬
них порід овець. Процес товаризації особливо впли¬
нув* на розвиток тваринництва в південних районах.
Деякі з місцевих поміщиків (Шидловський, Прозо-
ровський та інші) мали по тисячу і більше овець.
Неозорі масиви земель, дешева робоча сила, зрос¬
таючий попит давали їм можливість у значних;
масштабах розводити худобу для збуту на ринку. То¬
варно-грошові відносини проникали і в господарства
селян, що зумовило появу товарного городництва.
Найбільшого свого поширення воно набуло поблизу
великих міст і містечок.
На українських землях здавна влаштовувалися
великі й малі ярмарки, торги й базари. їх кількість-
помітно збільшилася з середини XVII до . кінця'
XVIII ст., що засвідчує про нарощування економіч¬
ного потенціалу. Так, якщо 1665 р. відбулося лише
4Q ярмарок, то десь через сто років тільки на Ліво¬
бережжі їх щороку діяло уже 350. У другій поЛ.
XVIII ст. ярмарки збиралися щороку на Слобожан¬
щині більш як 200 разів, а на Закарпатті — понад
70. Та чи не найбільшої слави зажили на дій ниві
Полтавська і Чернігівська губернії, де тільки 1802 р.
відбулося 394 ярмарки.
Розвиток внутрішньої торгівлі накладав свій від¬
биток і на зовнішній вигляд міст, містечок, окремих
сіл, де зростала кількість крамниць, магазинів,' тор¬
гових складів, шинків тощо. Водночас зазнавала
змін і соціальна структура корінного населення, ос¬
кільки воно усе більше втягувалося у сферу товар¬
но-грошових відносин. Спостерігався процес майново¬
го і соціального розшарування, відбувалося на¬
родження купецького стану. Протягом другої пол.
XVII — XVIII ст. серед купців, які вели місцеву
торгівлю, значно збільшується відсоток українців.
У ряді міст (Чернігів, Городня, Остер, Борозна
та ін.) вони зосередили у своїх руках основну тор¬
гівлю, що свідчило про зародження національної
буржуазії.
Серйозну конкуренцію купцям за певних умов
створювали міщани, селяни, а також козаки, які вели
торгівлю. Вони конкурували між собою за ринки
збуту товарів. Купецтво неодноразово зверталося до
царського уряду і представників місцевої влади з
проханням заборонити посполитим і козакам вести
самостійну торгівлю.
Прибутковість цієї галузі спричинила появу чис¬
ленних груп різного роду скупників, баришників,
спекулянтів, перекупників. Досить часто вони висту¬
пали в ролі посередників між селянами і купцями,
використовуючи при цьому будь-яку нагоду для влас¬
ної наживи. Голод, неврожаї, несвоєчасне постачан¬
ня населення продовольчими товарами — все це
сприяло їх швидкому збагаченню. Новоявлені нуво¬
риші з особливою нещадністю визискували найми¬
тів. Процвітало в різних формах і лихварство, яке
разом із спекуляцією і перекупництвом вело до
зростання в середовищі феодального суспільства па¬
разитуючих соціальних прошарків.
Дальше поглиблення поділу праці, елементи спе¬
ціалізації в промисловості й частково землеробстві
сприяли зміцненню економічних зв’язків між окреми¬
42
ми районами України. Таким чином утворився своє¬
рідний «торговий» ланцюг від південних районів да¬
леко на захід, охоплюючи Лівобережжя, Слобожан¬
щину і Правобережжя. Через розгалужену систему
ярхмарків, торгів і базарів товари розходились по міс¬
тах і селах, незважаючи на державні кордони, еко¬
номічну політику урядів, природні рубежі, мита
тощо. Ведучи торговельні операції, населення різних
українських земель, як правило, не визнавало її полі¬
тична! розчленованості, що свідчило про прагнення
до економічної та національної спільності.
Еволюційний вплив торгівлі й місцевих ринків
відчувався в різних регіонах неоднаково і мав свої
особливості. У другій пол. XVII—XVIII ст. найвигід-
ніші умови для розвитку торгівлі були на Лівобе¬
режжі та Слобожанщині. Приблизно з кінця XVIII ст.
почалася активізація товарного виробництва в пів¬
денних районах та на Правобережжі, але на захід¬
ноукраїнських землях цей процес відбувався значно
повільніше. Це обумовлювалось ділим рядом як
об’єктивних, так і суб’єктивних причин (наявність
іноземного панування, рівень натурального госпо¬
дарства і характер кріпосницьких відносин, діапазон
функціонування внутрішнього ринку, віддаленість
від центральних районів тощо).
На Правобережній Україні головною перешкодою
на шляху формування ринкових засад стали поши¬
рення відробіткової ренти і прагнення феодалів мо¬
нополізувати торгівлю (зокрема, вони мали право
обмежувати, а то й повністю забороняти селянську
торгівлю). Негативно позначилося на русі товарів та¬
кож те, що самі магнати збирали мито у межах
своїх маєтків. Інші умови були на Лівобережжі, де
згідно указу Сенату від 8 квітня 1755 р. козакам
дозволялися безмитна торгівля,^ також вільний ви¬
віз товарів на Запоріжжя. Поширеним явищем було
зловживання представників польської та російської
адміністрації, зокрема службовців митниць. Негатив¬
но впливали на розвиток внутрішньої торгівлі сва¬
вілля та безчинство польських магнатів і шляхти,
які часто-густо грабували й вбивали українських та
російських купців. На формуванні місцевого ринку
на західноукраїнських землях позначився ряд чинни¬
ків негативного характеру. Ще з другої пол. XVII ст.
тут існувала феодальна монополія на експорт зерна,
43
худоби, продаж—купівлю продукції сільського госпо¬
дарства, збільшення торгових податків.
Отже, долаючи складнощі роз’єднання і націо¬
нального становлення, торгові зв’язки між україн¬
ськими землями поступово зміцнювалися. Кожен із
регіонів відігравав свою особливу роль у формуван¬
ні загальнотериторіального ринку.
Водночас відбувалося його поступове включення
до системи всеросійського товарообігу, що мало в
основному прогресивне значення для населення Укра¬
їни і Росії, бо обумовлювало певні етнічні процеси
і структурні зміни, сприяло обміну виробничим до¬
свідом. Розгалуженість зв’язків, широкий спектр по¬
питу, наявність відносно дешевої робочої сили та
сировини дозволяли українським феодалам і купцям
засновувати промислові підприємства, діяльність
яких помітно активізувала товарообіг у межах усієї
держави. На базі товарного виробництва того часу
створювались відповідні умови для переходу від ма¬
нуфактурного до фабричного виробництва в XIX ст.
Водночас простежувалася тенденція підпорядкуван¬
ня окремих відгалужень української торгівлі потре¬
бам монархії, зрозуміло, не на користь місцевому
населенню. Втягнення до сфери впливу всеросійсько¬
го ринку селянства стало однією з причин поглиблен¬
ня його майнової нерівності, тобто утворення окре¬
мої соціальної групи сільського населення (май¬
бутньої сільської буржуазії). Такий процес зачепив і
уклад міського населення, оскільки досить значна*
його частина уже відійшла від землеробства й існу¬
вала за рахунок торгівлі. На території українських
земель проживало чимало торгових людей і купців —
вихідців із Росії. Вони своєю діяльністю також
сприяли розширенню місцевого ринку і включенню
його до загальноросійської структури.
Розширення географії попиту на певні товари
України у межах усієї держави стимулювало розви¬
ток окремих галузей сільського господарства і про¬
мисловості, прискорювало спеціалізацію різних гос¬
подарських районів. В свою чергу збільшувалося над¬
ходження товарів російського виробництва. Так, з
Москви у значній кількості привозилися керамічний^
мідний і олов’яний посуд, хутра, взуття та ін., із Рос¬
това, Таганрога, Кінбурна — бакалійні вироби і ви¬
но, Суздаля — полотно, Волги і Дону — риба, з.
44
Тули — залізні й мідні вироби. Особливий попит
мала майстерно виготовлена тульська зброя.
Російські купці відвідували фактично всі значні
українські ярмарки і торги в Києві, Ніжині, Ромнах,
Полтаві, Новгород-Сіверському, Лубнах, Миргороді,
Хоролі, Харкові, Сумах та інших містах.
Закономірно, що вихід на всеросійський ринок
підвищив вимоги до якості української продукції, що
давало поштовх технічному вдосконаленню, стимулю¬
вало нагромадження виробничого досвіду і відповід¬
них навичок. Ставала звичайною практика взаємо-
обміну набутками в тій чи іншій ремісничій справі.
-З цією метою Генеральна військова канцелярія на¬
віть видавала спеціальні паспорти на дозвіл виїзди¬
ти в російські міста для вивчення різних ремесел.
Розгалужена система ринків, досить широкий
асортимент і висока якість продукції об’єктивно при¬
вели до зростання ролі України у зовнішній торгівлі
Російської держави. Все більше товарів із Західної
Європи, Близького Сходу, що проходили через укра¬
їнські митниці, пропонувалися для збуту і в цент¬
ральних губерніях Росії. Завдяки експорту та імпорту
товарів швидко розросталися портові міста Херсон,
Таганрог, Євпаторія та ін. Деякі з них ставали і ве¬
ликими економічними центрами, наприклад Одеса.
Утворення загального ринку в масштабах держа¬
ви позначилося на консолідації економічних сил на
Україні, що стало одним із вирішальних факторів у
справі становлення єдиного господарського організ¬
му. Ці процеси досить чітко простежуються на при¬
кладі розширення торгових зв’язків між Україною
і Росією у другій пол. XVII—XVIII ст.
Показовим у цьому відношенні було Лівобереж¬
жя — один із найрозвинутіших регіонів імперії. Звідси
в російські губернії вивозили хліб, тютюн, прядиво,
горілку, шкіри, мед, вовну тощо. Протягом півтора
століття значно збільшились звідси поставки селітри,
яка широко використовувалася при виготовленні по¬
роху для потреб армії. Поступово казна повністю мо¬
нополізувала право закуповувати її в межах дер¬
жави.
Торгові люди з України мали досить широкі мож¬
ливості і для торгівлі різними товарами на росій¬
ських ринках. Хоча слід відзначити, що найбільше
їх реалізувала верхівка панівного класу — козацька
45
старшина. Саме вона найтісніше була зв’язана з тор¬
гами чи ярмарками Росії. Так, генеральний підскар¬
бій Я. Маркович поставляв продукти зі своїх угідь,
до Москви, Петербурга, Астрахані, а також відправ¬
ляв до Польщі. До столичних міст його люди возили,
в основному вовну, мед, віск, птицю, горілку, пере¬
ганяли табуни коней і гурти волів, а звідти приво¬
зили залізо, хутро, цитрусові, чай, каву, прянощі та
інші товари.
У російських містах регулярно бували представ¬
ники українського купецтва і вели тут торгівлю. То¬
му на той час досить добре були відомі родини
Ханеиків, Скоруп, Дем’яновичів, Чернігівців та ін.
Українські й російські купці часто користувались-
взаємними позиками. Інколи торгівля набувала най-
потворнішого характеру, коли у вигляді товару про¬
понувалася робоча сила — кріпаки.
Зростання обсягу товарообігу загострювало кон¬
куренцію на загальнодержавному ринку. Купці з Ро¬
сії неодноразово порушували питання перед цар¬
ським урядом про безмитну торгівлю на українських
землях. Козацька старшина заперечувала, оскільки,
сама одержувала високі прибутки від зборів торго¬
вого мита. На середину XVIII ст. митний бар’єр між
Росією й Україною настільки став відчутним, що
утворював серйозні перешкоди на шляху дальшого
розвитку торгово-економічних зв’язків. В одній із
доповідей Сената (травень 1754 р.) цариці Єлизаветі
Петрівні прямо вказувалось, що це заважає нормаль¬
ному розвитку торгівлі. Отож 15 липня 1754 р.
вийшов царський указ про скасування мита на то¬
вари, якими обмінювалися Росія і Україна. Цим же
актом скасовувався збір будь-якого мита на терито¬
рії Лівобережжя.
У другій пол. XVII—XVIII ст. спостерігався інтен¬
сивний розвиток торгових зв’язків також між Росією
і Слобожанщиною. Царський уряд постійно тримав
місцеву торгівлю у полі зору, здійснював безпосеред¬
ній контроль над нею з самого початку заселення
краю. Тут до середини XVIII ст. існували митні кор¬
дони. Торгові люди, які збиралися виїхати за межі
регіону, змушені були звернутися до слобідського
правління з проханням про спеціальний дозвіл. За¬
стави на шляхах і річках стягували з них численні
мита. Правда, особливі політичні умови (постійна
46
загроза нападу татарських орд), змушували адміні¬
страцію подекуди відмовлятись від таких зборів.
Із міст і сіл Росії на Слобожанщину торгівці усе
частіше привозили сукно, шовкове вбрання, вироби з.
вовни, хустки та панчохи. Безпосередньо з Москви
і Петербурга доставлялося багато книжок, з ураль¬
ських і тульських заводів — залізо, сталь, мідь, а
також срібні, олов’яні, мідні, кришталеві й інші ви¬
роби. З метою активнішого просування своїх товарів
на ринок дехто з бєлгородських та московських куп¬
ців, навіть оселився у Харкові. Вони, зокрема, про¬
понували купувати «внделанньїя кожи, привозимьія
из Москва, Тульї, Курска и Болхова». В основному
з Тули і Москви надходили лемеші, серпи, сокири,,
коси, дзвони, а також залізо для виготовлення гар¬
мат і пищалів.
Зі Слобожанщини торгові люди везли хліб та ін¬
ші сільскогосподарські продукти на Дон і Поволжжя,
а звідти — сіль, рибу, приганяли табуни коней. На
ринках Росії великий попит мали килими, виготов¬
лені харківськими ткалями.
Окремо слід згадати про значну роль в інтенси¬
фікації торговельних зв’язків із російськими губер¬
ніями Запоріжжя, що на той час уже було великим
територіально-економічним районом. Заможні козаки
продавали коні, воли, вівці, продукцію скотарства —
шкіру, юхту, сало, масло, сир, вовну тощо. Часто
між безпосереднім виробником і споживачем поста¬
вав скупник, звичайно якийсь багатій із козаків чи
купецтва. Старшини Запорізької Січі усіляко сприяли
скуповуванню місцевих товарів та їх вивезенню за
межі краю. Царський уряд зі свого боку заохочував
таку торгівлю, поступово зменшуючи мито на при¬
возні запорозькі товари. З Росії й інших українських
районів на Запоріжжя надходили полотно, прядиво
і вироби з нього, залізо, смола, дерево, сукно, тютюн
і горілка.
Незважаючи на складні політичні умови, зокре¬
ма ворожу політику Речі Посполитої, до системи
всеросійського ринку все глибше втягувалася і Пра¬
вобережна Україна. Купці з Росії привозили свої
товари на великі ярмарки до Бердичева, Дубни, Мо-
гилева-Подільського, Білої Церкви, Вінниці, Богусла-
ва. Водночас різноманітна сільськогосподарська про¬
дукція та промислові вироби з цього краю потрап-
47
Гроші, ЯіКІ були в обігу на Україні в XVII ст.
ляли на російські ринки. До речі, наприкінці
XVIII ст. набирала розмаху торгівля через чорно¬
морські порти, які відкривали прямий вихід на захід¬
ноєвропейські та інші закордонні ринки. При цьому
поступово падала роль деяких старих торгових цент¬
рів і частково шляхів (наприклад, через Гданськ),
відбувалася переорієнтація торгових потоків на чор¬
номорські порти.
Протягом XVIII ст. в економіці краю усе більшого
значення набував чумацький промисел. Його вели
переважно правобережні селяни, в чиїх руках зосе¬
реджувалися головним чином транспортування і про¬
даж солі та риби. Чумаки, які розвозили ці товари
фактично по всій Україні й далеко за її межами,
зробили і свій внесок у зміцнення торговельних зв’яз¬
ків із Росією, Білорусією, Кримом і Молдавією.
Новий етап в економічному розвитку розпочався
у 80—90-х роках — напередодні та в період входжен¬
ня Правобережжя до Російської імперії. Саме в цей
час його населення вело інтенсивну торгівлю з жи¬
телями Москви, Петербурга, Калуги, Переяслава-
Залеського, Курська, Архангельська й інших місце¬
востей.
Такі ж процеси відбувалися і в південних укра¬
їнських землях, звідки значна частина товарів над¬
ходила до центральних районів Російської держави.
Документи тих років засвідчують збільшення торго-
48
Гроші, які були в обігу на території Російської держави
в XVIII ст.
вих операцій казни і окремих купців-підрядчиків,
кількісне зростання ярмарків тощо. Зокрема, вироби
з Новомиргорода (Єлисаветградський повіт) можна
було придбати навіть у Москві.
Потрапляли російські товари, зокрема з найбіль¬
шого в Росії Макар’ївського ярмарку, який збирався
біля Нижнього Новгорода, навіть на території захід¬
4-2243
ноукраїнських земель. На місцевих торгах і ярмар¬
ках можна було зустріти різноманітні вироби. Потім
їх розвозили скупники по дрібних базарах у помі¬
щицьких і казенних містах, містечках і селах. Зви¬
чайно, роздрібна ціна на сільськогосподарську і про¬
мислову продукцію набагато зростала. Більшість із
них перед цим побувала на харківських, роменських,
київських, бердичевських ярмарках. Зокрема, на Пів¬
нічну Буковину з Росії, крім традиційної продукції
тваринництва і хліба, привозилась солона риба, зая¬
чі, козячі шкіри, смушки, ікра тощо. Вони збувались
на ярмарках і торгах, а також вивозилися до інших
провінцій Австрії. Торговельні зв’язки західноукраїн¬
ські міста мали насамперед з Москвою, Києвом, Ні¬
жином, Путивлем і Севськом.
У зворотному напрямку відправлялися текстильні
й металеві вироби, предмети міського ремесла і се¬
лянського промислу, хутро, смушки, овчини, юхта,
папір. Товари, перш ніж потрапити до покупця, про¬
ходили через митниці на кордонах між Польською
і Російською державами (Васильківську, Стайків-
ську, Сорокашитську, Кам’янські й ін.).
Темпи розширення і навіть перспективи росій¬
сько-українського економічного взаємообміну, зале¬
жали багато в чому і від транспортних артерій,
зручності та безпечності перевезення виробів, про¬
кладання нових доріг. Таким чином з’явилися нові
маршрути руху товарів, а старі, колись жваві й веле¬
людні, забувалися.
Інтенсивність розвитку внутрішньої й зовнішньоГ
торгівлі продуктивно позначилася на динаміці по¬
ступу всіх галузей господарства, спричинили значні*
хоча й неоднозначні зміни етносоціального харак¬
теру.
УКРАЇНСЬКА ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА
Державоутворення для населення українських
земель хронологічно не збіглося з формуванням їх
нації. І формально, і об’єктивно це незалежні про¬
цеси. Більше того, зникнення (а фактично ліквіда-
ція) основних елементів середньовічної етнічної дер¬
жавності на Україні як наслідок централізаторської
політики царизму, особливо Петра І й Катерини II,
відбувається водночас з появою у надрах народності
первісних ознак буржуазної нації. Та, я;к це не пара¬
доксально на перший погляд, без розгляду генези
феодальної держави (хоча б у загальних рисах) не
можна в усій повноті усвідомити потенційні можли¬
вості українців при збереженні своєї національної
самобутності, забезпеченні власного існування як
окремого етносу. В період виникнення нації традиції
усього попереднього розвитку продовжували позна¬
чатись на багатьох сферах духовного життя місцевого
населення, навіки відкладалися у людській пам’яті.
У погляді на українську феодальну державу авто¬
ри поділяють думку тих істориків, які простежують
її витоки з періоду існування Київської Русі, а без¬
посередній процес формування співвідносять із часом
зародження та консолідації народності на Україні
(приблизно XII — середина XVII ст.). Більш ранішнє
датування виникнення української державності ви¬
магає ширшої наукової аргументації.
У невеликій за обсягом праці, мабуть, не варто
детально зупинятися на проблемі виникнення і ге¬
незису давньоруської державності (форми влади,
роль народного віча, структура органів управління
і т. п.), яка порівняно добре вивчена у спеціальній
літературі. Звернемо увагу лише на те спостережен¬
ня дослідників, що навіть під час феодальної роз¬
дробленості в другій пол. XII — 40-х роках XIII ст.
практично кожна земля в мініатюрі відтворювала
51
політичну структуру Київської держави. Князівства
зберегли, наприклад, розгалужений апарат управлін¬
ців, утримували власне військо. Князі ж одноосібно
визначали усю внутрішню політику і зовнішні зноси¬
ни, котрі здійснювали через посадників, тисяцьких,
тиунів, вірників і старост. Головні інститути держав¬
ної влади на Русі (собор, рада, ряд тощо) продовжу¬
вали також функціонувати. Приблизно на той час
почали вже складатися місцеві суспільно-економічні,
культурні й мовні особливості на окремих волостях
Русі.
Монголо-татарська навала деформувала розвиток
цього природного, історично обумовленого процесу,
але не могла його остаточно зупинити. На території
південно-західної Русі утворилися два своєрідних
державно-політичних центри, потенційні можливос¬
ті яких були значнішими порівняно з іншими земля¬
ми. Одним із таких центрів було Галицько-Волин¬
ське князівство. Хоча ми не можемо ігнорувати його
залежності від золотоординської держави, але недо¬
цільно, очевидно, й її перебільшувати. По суті, Га¬
лицько-Волинське князівство залишалося цілісним
державним об’єднанням, відносно самостійним у
своїх внутрішніх справах. У ньому якнайширша вла¬
да зосереджувалась у руках князя та бояр, між яки¬
ми точилася постійна боротьба за політичні пріорите¬
ти. Можна з певністю стверджувати, що вона мала
перемінний успіх, але існувала безперечно тенденція
до зміцнення позицій князя. Інакше, наприклад, важ¬
ко пояснити зміни в титуларі галицько-волинських
князів. Адже дехто з них не лише мав королівський
титул, а й величав себе, зокрема у XIV ст., володаря¬
ми «божою милістю», тобто стверджували «боже¬
ське походження» своєї влади. Важливо підкреслити
і той факт, що в титулатурі з’являються визначення
«Русь», «Мала Русь» («божою милістю князі всієї
землі Русі, Галичини і Володимирії», «божою миліс¬
тю князь Русі», «божою милістю уроджений князь
всієї Малої Русі»). Навряд, щоб поява цих термінів
була випадковою або лише продовжувала певну істо¬
ричну традицію. Найшвидше вона свідчила про нові
якісні тенденції й відображала прагнення князівської
влади поширити свій суверенітет не лише на західний
регіон, а й на інші землі південно-західної Русі
(значною мірою це їм вдавалося).
52
У контексті розробки цієї теми варто підкреслити,
що Галицько-Волинське князівство вело себе з су¬
сідами як рівноправний партнер на міжнародній
арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі
з Золотою Ордою, підтримувало інтенсивні зв’язки
з Польщею, Угорщиною, Австрією, Німеччиною, рим¬
ською курією і т. д. Навіть простий (і далеко непов¬
ний) перелік країн, з якими галицькі князі мали ди¬
пломатичні відносини, свідчить про широке міжна¬
родне визнання Галицько-Волинської держави. Важ¬
ливим успіхом зовнішньо-політичної діяльності внука
Данила Галицького Юрія І Львовича було утвер¬
дження константинопольським патріархом Галицької
митрополії 1437 р. Вона стала не лише символом
державного суверенітету князівства, але й відповід¬
ним політичним фактором у справі зміцнення його
незалежності.
Щодо земель Київського князівства, то їх розви¬
ток у XIV—XV ст. визначався двома суперечливими
тенденціями: з одного боку, воно втратило колишній
статус династичної спадщини Рюриковичів, а з дру¬
гого, незважаючи на васальну залежність від Литви,
користувалося широкими автономними правами. Ки¬
ївські князі в своїх руках зосереджували усю повно¬
ту влади (законодавчу, судово-адміністративну, гос-
подарсько-фінансову, військову). На особливий,
практично незалежний політико-юридичний статус
київських князів вказує також їх титулатура: «госу-
дарь отчичь», «Божією милостью», «князь великого
княжества, своего Киевского» і т. п.
Київське князівство у такому вигляді внутрішньо¬
го суспільно-політичного устрою проіснувало аж до
його ліквідації у 1471 р. Це був помітний рубіж в
генезисі етнічної державності на Україні *. По суті,
саме тоді було остаточно перервано традицію дер¬
жавного будівництва на українських землях у фор¬
мах, започаткованих ще у київські часи. В ареалі
етнічної території почали інтенсивно запроваджува¬
тися державні інституції тих країн, до складу яких
входили українські землі: Великого князівства Ли¬
товського, а після 1569 р. — Речі Посполитої, Угор¬
* Щодо інших земель південно-західної Русі, то вони та¬
кож відіграли свою роль у збереженні самобутніх політичних
традицій часів Київської Русі.
53
щини та Молдавії. Для українських земель це мало
тяжкі та далекосяжні наслідки — по суті, втрача¬
лась одна «з найістотніших підойм прогресу в серед¬
ні віки» \ закладалися основи для денаціоналізації
етносу, зникнення тих характерних рис, які визнача¬
ли по суті національний образ українців. Найінтен-
сивніше ці процеси відбувалися у середовищі панів¬
них класів, які поступово відривалися від своїх ет¬
нічних коренів.
У цей період (XVI — перша пол. XVII ст.) вони
не могли взяти у свої руки процес формування дер¬
жавності. Історична ситуація об’єктивно породжува¬
ла нові соціальні сили, потенційні можливості яких
були більшими, ніж в інших станів тогочасного су¬
спільства. Однією із таких рушійних сил стало укра¬
їнське козацтво, зародження і зміцнення якого про¬
тягом кількох десятиліть завершилося створенням
унікальної військово-політичної організації — Запо¬
різької Січі. Нині в історичних колах не вщухають
дискусії щодо соціальних засад козацтва та органі¬
заційних форм цього феномену. Одні дослідники
вбачають у ньому архаїзм суспільних відносин, ін¬
ші, навпаки, — б/льш передовий у порівнянні з фео¬
далізмом спосіб виробництва, носієм якого виступа¬
ло козацтво. Проте спільним у поглядах вчених
виступає одне — усі вони, як правило, визнають
за Запорізькою Січчю державний організм у формі
республіки з яскраво вираженим демократичним
устроєм *.
Дослідники історії Запорізької Січі переконливо
довели, що в межах т. зв. «вольностей» створилося
не лише своєрідне українське військо на основі від¬
повідних організаційних засад, а й утвердилися
особливі суспільні відносини, принцип військової де¬
мократії визначав фактично все — функціонування
управління, звичаєве право, побут тощо.
1 Енгельс Ф. Про розклад феодалізму і виникнення націо¬
нальних держав//Маркс К-, Енгельс Ф. Твори. — T. 21. — С. 392.
* Республіка, на нашу думку, це форма державного устрою
або безпосередньо самої держави, де верховні органи влади
обираються на певний термін у тому чи іншому порядку. При
цьому варто наголосити: республіка як певна форма організа¬
ції найвищої державної влади ще не визначає соціальної суті
держави. Остання залежить від типу виробничих відносин, які
панують у даній країні.
54
Козацька рада в Січі. Вибори кошового отамана
Структура суспільних (державних) інституцій на
Запоріжжі була справді надзвичайно простою. За¬
гальна козацька рада (коло) виконувала функції
своєрідного законодавчого органу. Кошу, в особі
кошового отамана та старшини, належала виконавча
влада. Закріплених правовими актами меж компе¬
тенції цих інституцій не існувало. Вони діяли на
основі звичаєвого права та тих традицій, які виник¬
ли ще за часів Київської Русі (наприклад, функціо¬
нування віча). Характерною рисою процесу форму¬
вання виконавчого органу влади (Коша) була вибор¬
ність його членів. На військових радах козаки (фор¬
мально всі) відкритим, демократичним способом
висували кандидатури (як правило, альтернативні),
обговорювали їх і простою більшістю голосів обира¬
ли на ту чи іншу посаду (аж до курінних отаманів
та десятників включно). До компетенції ради вхо¬
дили також питання війни і миру, розподілу госпо¬
дарських угідь тощо. В свою чергу Кіш у руслі прин¬
ципових рішень загальної ради реалізував напрями
політики Запорізької Січі в межах своїх «вольнос-
тей» та на міжнародній арені (можливо, тут вико¬
ристано модернізовану термінологію, але це не змі¬
нює суті справи).
Безперечно, Запорізька Січ була справжня «хри¬
стиянська козацька республіка» 1, де глибокий демо-
1 Архив Маркса и Знгельса. — М., 1946. — Т. 8. — С. 154.
55
Гетьман Петро Конащевич-Сагайдачний
кратизм суспільно-політичного устрою освячувався
відповідною ідеологією. Чи могла існувати тоді ук¬
раїнська державність в інший формі? Гадаємо, від¬
повідь на питання може бути лише однознач¬
ною — ні.
І справа тут зовсім не в якихось особливостях
характеру українців тощо. Суть в іншому — в об’єк¬
тивних історичних процесах, які відбувалися протя¬
гом XVI—XVII ст. Оточена звідусіль ворожими полі¬
тичними силами (шляхетська Польща, Кримське хан¬
ство, Османська імперія), Січ могла стати життє¬
здатним суспільним організмам лише за однієї умо¬
ви — конституюванні внутрішніх демократичних
суспільних порядків та поповненні її людських ре¬
зервів за рахунок втікачів з українських земель
(тобто найбільш мобільним та радикально настроє¬
ним елементом). Зрозуміло, що демократизм суспіль¬
них відносин на Запоріжжі поняття відносне. І ця
"відносність обумовлювалася здебільшого соціально-
економічними реаліями — тобто поступовим, але не¬
ухильним проникненням у суспільну тканину Запо¬
ріжжя майнової диференціації, а згодом і соціальної
56
Печатки паланок Війська Запорізького
(XVIIII ст.)
нерівності. Крім того, оцінюючи роль і місце Запо¬
різької Січі в державному будівництві на Україні,
слід враховувати такі обставини:
1. Уряд Речі Посполитої вбачав у козаках своїх
підданих. (З’ясування цього питання нерідко призво¬
дило до збройних конфліктів між ними.) І не просто
вбачав, а використовував для служби та оборони
південних кордонів, у війнах проти сусідніх країн.
Водночас польські урядовці (в тому числі король,
гетьмани) нічого не могли вдіяти з козацьким само¬
врядуванням, особливою юрисдикцією, фактом існу¬
вання незалежного війська.
2. Хоча Січ підтримувала постійні енергійні полі¬
тичні зв’язки з різними державами (часто без дозво¬
лу уряду Речі Посполитої), Кіш формально не здо-
5?
був законодавчого міжнародного визнання як орган
самостійного державного утворення.
3. Запоріжжя становило лише певну частину те¬
риторії України, і коли ретроспективно поглянути на
події після Визвольної війни 1648—1654 pp., то поба¬
чимо: на нього з середини XVII ст., знову ж таки
формально, поширювалася влада гетьманів і зверх¬
ність російського царя. Правда, «низове товариство»
не завжди зважало на постанови як гетьманського
правління, так і царського уряду. Навіть після
1654 р. Кіш Війська Запорізького прагнув і надалі
відігравати важливу роль у політичному житті Украї¬
ни. Так, він виступав своєрідним арбітром чи посе¬
редником у конфліктах якихось сторін та гарантом
у збереженні військових та політичних структур, які
склалися в ході Визвольної війни, прискіпливо сте¬
жив за діяльністю тих чи інших гетьманів тощо.
Козацтво збагатило суспільно-політичні традиції
української державності ще одним елементом —
організаційною структурою у формі полків. Той факт,
що вона була узаконена Варшавським сеймом, зов¬
сім не применшує значення правотворчості козацтва
(а в ширшому розумінні — народу). Наступні події
довели життєздатність полкового військово-адмініст-
ративного устрою, оскільки саме його покладено в
основу адміністративних структур, які виникли в ро¬
ки Визвольної війни українського народу 1648—
1654 pp.
Народні повстання кінця XVI — початку XVII ст.
яскраво висвітлили ще один аспект політики Запорі¬
зької Січі, яка прагнула в екстремальних умовах
зіткнення соціальних, етнічних, релігійних інтересів
різних категорій населення поширити свой суспіль¬
но-політичні структури на інші райони українських
земель. У тогочасних документах містяться численні
згадки про те, що козаки в містах і селах України
«мають своїх гетьманів і різні форми власного пра¬
восуддя» (1609), що вони «не несуть відповідаль¬
ності перед жодним судом окрім суду тих отаманів,
яких вони самі собі встановили, обравши власних
судів і старшин» (1613), і нарешті, що вони «ство¬
рюють у великій' Речі Посполитій іншу республіку»
(1616). Показово, що ці процеси мали не поодинокий
і локальний, а широкий характер і охоплювали Брац-
лавщину, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Київщину.
58
Багаторічне функціонування Запорізької Січі, по
суті, становило другий етап у формуванні української
етнічної державності. «Дух козацтва, який розлив¬
ся по всій Україні» *, охопив найрізноманітніші сфери
життя і значною мірою обумовив тенденції розвитку
наступного етапу в остаточному утвердженні на ук¬
раїнських землях державних органів управління.
Держава, яка виникла в роки Визвольної війни
1648—1654 pp., була, безперечно, її суспільно-полі¬
тичним наслідком.
Розглянемо докладніше цю данність. Ознака пер¬
ша — політична влада. Вона перейшла до рук ко¬
зацької старшини — нової генерації українського
панівного класу. На вершині ієрархічної піраміди
вивищувався гетьман. Обраний військовою радою на
Запоріжжі (січень 1648 р.) на невизначений строк,
він здійснював керівництво військовими силами, очо¬
лював старшинську адміністрацію, визначав напрями
усієї внутрішньої політики, вів переговори чи листу¬
вався з урядами інших держав, зокрема і Росії, міг
переглядати ухвали Генерального суду. Зосереджен¬
ня усіх функцій законодавчої та виконавчої влади в
руках гетьмана призвело до того, що він усе рідше
почав збирати колись традиційні військові ради і на¬
віть ради старшини: найважливіші питання у біль¬
шості випадків вирішувались самостійно. Сучасники
так характеризували повновладдя Б. Хмельницько¬
го: «...У них радит гетман, и что де им гетман велит
делать, то де они и делают» (1654). Законодавчу
владу він реалізовував через універсали, «листи»,
накази тощо, підписуючи він їх «рукою власною».
Гетьманський титул при цьому фігурує в різних фор¬
мах (в залежності від політичної ситуації): спочатку
«гетьман войска его королевской милости запорозско-
го», пізніше — «гетьман з войском его царского
величества». Існували й інші варіанти, але суть їх
не мінялась. Атрибутом гетьманської влади продов¬
жувала залишатись, як і в попередні роки, булава.
Отже, в його руках зосереджувалась практично не¬
обмежена влада (сам Б. Хмельницький називав себе
«единовладцем і самодержцем руським»). Венеціан¬
ський посол Альберто Віміна говорив про нього як
1 Див.: Маркс К. Стенька Разин//Молодая гвардия. —
1926. —№1, —С. 107.
59
Богдан Хмельницький
«справжнього государя», лідер англійської буржуаз¬
ної революції Кромвель титулував гетьмана «импе-
ратором Запорожских казаков».
Ознака друга: територія. Уже в 1648 p., після
Корсунської битви, перекопський мурза Туган-Бей
сповіщав коронного гетьмана М. Потоцького про
наміри Б. Хмельницького і його війська: «...Щоби
60
по Білу Церкву мали окрему і відмежену державу:
друге, щоби допущено їх до давніх волостей; третє,
щоби до міст, замків і держав ані старости, ані воє¬
води не мали ніякого права». Наступного року
Б. Хмельницький визначав межі української етнічної
території так: «Досить нам на Україні і Поділлі і
Волині і тепер досить достатку в землі і князівстві
своїм по Львів, Холм і Галич». Аналізуючи дані
1653—1654 pp., І. П. Крип’якевич приблизно окрес¬
лив межі «козацької території» з Польщею: Яруга —
Чернівці — Мурахва — Красне — Вінниця — Прилуки
Самбіль—Карпилівка; з Росією — традиційним кор¬
доном, з Туреччиною і Кримом — через т. з. «дике
поле». При цьому слід відзначити історичну роль у
процесі державотворення Середнього Подніпров’я,
яке і раніше становило територіальне ядро україн¬
ського етносу. Протягом тривалого періоду просте¬
жується його відносна стабільність. Водночас Запо¬
різька Січ залишалась «центром свободи», суспіль¬
ним ідеалом для українського селянства.
Ознака третя: політично-адміністративний устрій.
На визволеній території були повністю скасовані
органи влади Речі Посполитої. Воєводства і повіти
замінили полки і сотні. Виникло нове правління —
своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада
генеральної старшини, полкова і сотенна адміністра¬
ція, курінні й городові отамани, на правах самовря¬
дування діяли магістрати і ратуші. Вищим органом
влади за традицією вважалася військова (або гене¬
ральна рада), яка відала політичними, військовими
та господарськими справами.
Ознака четверта: суд і судочинство, фінансова
система та податки. У 1648—1654 pp. йдуть пошуки
нових форм і методів господарювання (як зверху,
так і знизу). Події тих тяжких часів наклали знач¬
ний відбиток і на подальший соціально-економічний
розвиток. Навіть у ХУІГІ ст. ми зустрічаємо в дже¬
релах характерні приклади звертання українських
чиновників усіх рангів, зокрема суддів, у своїй прак¬
тиці до порядків («нових звичаїв»), запроваджених
при Б. Хмельницькому. При ньому, як вважають
окремі дослідники, карбувалася власна монета.
Учасник тих подій російський дипломат Г. Куна-
ков в одному з документів згадує: «А в Чигирине
де учинил Богдан Хмельницкий мьізну и деньги де-
61
лают; а на тех новьіх деньгах на одной стороне
меч, а на другой стороне его, Богданово имя». Пере¬
бігом тривалої Визвольної війни була породжена
нагальна потреба в одній із вищих посад у старшин¬
ській адміністрації — генеральному підскарбії. Осо¬
ба, що її обіймала, відала фінасами козацького вій¬
ська, розподілом натуральних і грошових податків,
встановлювала мито, очолювала скарбову канцеля¬
рію тощо.
Ознака п’ята: військо. Збройні сили України
виступали як самостійні (незалежні від інших уря¬
дів), часто добровільні з елементами самоврядуван¬
ня. Складалися вони з представників різних соціаль¬
них верств населення, тобто можна певною мірою
стверджувати про загальнонародний їх характер.
Після 1654 р. козацьке військо становило автономну
частину російської армії. Б. Хмельницький прагнув
створити мобільну та регулярну армію. Одну з най¬
кращих форм її функціонування він вбачав у наймі,
як це було у більшості тодішніх європейських країн.
Перші задуми щодо цього з’явилися у гетьмана уже
в 1648 р.
Ознака шоста: соціальна структура населення.
Вона також зазнала значних змін. Внаслідок Виз¬
вольної війни у привілейований стан перетворилося
козацтво. Гетьманськими універсалами, підтвердже¬
ними царським урядом, за ним закріплювалося пра¬
во власності на землю, особлива юрисдикція, необ¬
межена участь у політичному житті держави тощо.
Козаки становили об’єкт особливої уваги з боку
Б. Хмельницького. Усі суспільно-політичні та еконо¬
мічні акції гетьмана тією чи іншою мірою підпоряд¬
ковувалися інтересам козацького стану.
Уся політична влада, як зазначалося, зосереди¬
лася в руках козацької старшини. Проте смерть
Б. Хмельницького (1657) виявила, що старшинська
верхівка була далекою від монолітності в своїх уст¬
ремліннях та політичній орієнтації. Тривала бороть¬
ба за гетьманську булаву, безперечно, послаблювала
молоду Українську державу, на яку зазіхали агре¬
сивні сусіди.
Ознака сьома: міжнародна. Українська держава
вже першого року свого існування одержала широке
міжнародне визнання. Гетьман налагоджує зв’язки
з представниками Росії, Криму, Туреччини, Польщі,
62
Трансільванії, Молдавії. У наступні часи уряд
Б. Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція
та інші країни. Незважаючи на дипломатичну про¬
тидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна,
по суті, закріпилася на міжнародній арені як суве¬
ренна незалежна держава.
Таким чином, в процесі організації державних
органів влади Б. Хмельницький використав, без сум¬
ніву, традиції Запорізької Січі й реєстрового коза¬
цтва. Та це не було механічне перенесення її су¬
спільно-політичних та військових структур на новий
грунт. Ситуація, яка склалася, вимагала внесення
певних змін в організацію органів управління. Тому,
наприклад, гетьман із часом відмовився від скликан¬
ня загальновійськових рад як надто громіздкого та
недостатньо дійового інструменту законодавчої вла¬
ди. Відповідно до структури адміністративного поді¬
лу істотно ускладнилася система судових органів,
які водночас із нормами звичаєвого права дедалі
ширше використовували законодавчі акти Литов¬
ської держави, магдебурзького права і т. п. Не викли¬
кає сумніву і той факт, що Б. Хмельницький у пер¬
спективі прагнув зробити свою владу спадковою, що
також суперечило демократичним звичаям і тради¬
ціям українського козацтва.
І все ж історичні реалії були такими, що україн¬
ська феодальна державність з яскраво вираженими
етнічними рисами у середині XVII ст. існувала уже
в завершеному вигляді (це не суперечить тому фак¬
ту, що окремі органи управління ще формувалися
або не були законодавчо закріплені) *. Народна
ініціатива в один із найскладніших і переломних
етапів історії створила життєздатний суспільно-полі¬
тичний організм, який став важливим засобом у
справі мобілізації всіх сил для відсічі польсько-шля-
хетської експансії та об’єднання (як передбачалося)
України з Росією. Разом із тим не можна ігнорувати
соціальний характер Української держави, яка ста¬
ла надійним інструментом проведення політики коза¬
цької старшини і придушення антифеодальних висту¬
пів селянсько-козацьких мас.
* Офіційно українська держава називалась Військо Запо¬
розьке. Вживались також терміни Русь і Князівство Руське,
Велике князівство Руське.
63
Бойовий порядок слобідських козацьких полків
Кінець XVII ст.
Нарешті ще одне питання, яке потребує якнай¬
пильнішої уваги і виваженого розгляду. Йдеться
про подальший розвиток державності на Україні
після 1654 р. Відомо, що царський уряд визнав
якнайширшу автономію українських земель у скла¬
ді Росії («Березневі статті» 1654 p.), Однак юри¬
дична норма в цьому випадку докорінним чином
відрізнялася від реального життя. Існування авто¬
номних прав України, закріплених політичними акта¬
ми гетьмана з царськими урядовцями, не могло бути
ні довготривалим, ні міцним, і справа тут не тільки
у «злодійстві» та «підступності» російських царів чи
«безхарактерності» та «слабовольності» українських
гетьманів, а'й у впливі об’єктивних історичних фак¬
торів. Саме життя досить часто вносило свої корек¬
тиви та зміни. Так, у XVIII ст. збільшення населення
на Запоріжжі й ускладнення в зв’язку з цим функцій
управління та суду зумовили появу тут нових адмі¬
ністративно-територіальних одиниць — паланок (ок¬
ругів). Напередодні ліквідації так званої Нової Січі
(1734—1775) їх, наприклад, налічувалось 8: Кода-
цька, Бугогардівська, Інгульська, Протовчанська,
Орельська, Самарська, Кальміуська, Прогнойська.
64
План Запорізької Січі 1773 р.
Але головним, звичайно, було те, що у складі
монархічної, абсолютистської Росії українська фео¬
дальна держава у її демократичній, республіканській
формі була практично позбавлена перспектив роз¬
витку. Рано чи пізно її суспільно-політичні інститу¬
ції повинні були поступитися загальноімперським.
Цей процес тривав кілька десятиліть і завершився
лише на початку 80-х pp. XVIII ст. Дослідники вва¬
жають, що він пройшов чотири етапи: перший —
1657—1708 pp.; другий — 1708—1727 pp.; третій —
1727—1764 рр; четвертий — 1764—1786 pp. З них
найразючіші, справді руйнівні зміни залишив після
себе другий (петровський) етап, коли у значно шир¬
ших масштабах і, головне, більш цинічними метода¬
ми на Гетьманщині почали запроваджуватися нові
самодержавні суспільно-політичні та господарські
5-2243
65
структури. Безперечно, найважливішими напрямами
політики обмеження, а згодом і ліквідації автономії
України були підпорядкування фінансової системи,
позбавлення можливості міжнародних зносин, рефор¬
мування судово-адміністративного апарату та заміна
його тим, який діяв на території усієї імперії. У по¬
дальшому на Лівобережжі поступово було запро¬
ваджено воєводське правління, скасовано інститут
гетьманства (1764) і зруйновано Запорізьку Січ
(1775), а також перетворено козацькі полки на регу¬
лярні карабінерні полки царської армії (1783). За¬
повзятливо провадили централізаторську політику на
Україні царські воєводи, а також чиновники Мало¬
російського приказу (1662—1722) та Малоросійської
колегії (1722—1727, 1764—1786).
Створення власної держави засвідчило про вели¬
чезні інтелектуальні сили та потенційні можливості
українського народу. В умовах постійної зовнішньої
агресії, іноземного панування, політичної розчлено¬
ваності українських земель, нещадного соціального
гніту, який доповнювався жорстокими національно-
релігійними переслідуваннями, різні верстви су¬
спільства, насамперед козацтво, зуміли збудувати
державне утворення, яке мало яскраві етнічні риси
і республіканську демократичну форму організації
управління. Молода держава відігравала важливу
роль консолідації корінного населення на боротьбу
проти польсько-шляхетського панування та визволен¬
ня території України від іноземних загарбників. У
тих політичних обставинах вона об’єктивно сприяла
й гарантувала розвиток етносоціальних процесів, по¬
ступове конституювання української народності у
вищу форму етнічної спільності — націю.
ХАРАКТЕРНІ КУЛЬТУРНІ РИСИ
І МОВНІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНЦІВ
Однією із найяскравіших ознак формування
будь-якої народності (а пізніше й нації) безперечно
є зародження та розвиток її мовної стихії. На думку
більшості радянських учених, сучасні східнослов’ян¬
ські мови оформилися протягом XIV—XV ст. Разом
із тим деякі мовознавці (часом не безпідставно)
прагнуть відсунути цю хронологічну межу у глиби¬
ну століть і наполягають, зокрема, на пошуках ви¬
токів безпосередньо української мови ще в період
існування Київської Русі. У ній від самого початку
(приблизно X ст.) існувало дві літературні мови:
давньоруська світська і старослов’янська церковна.
Причому остання стала фактором у розвитку як
давньоруської, так і староукраїнської літературних
мов.
Еволюція української мови була досить тривалою
і складною. Посилаючись на останні дослідження у
цій науковій сфері, можна констатувати: спочатку,
за доби феодальної роздробленості, спостерігалося
лише поглиблення діалектних відмінностей у різних
регіонах східних слов’ян. А вже згодом, з XIV ст.у
у мові (як це видно з тогочасних писемних джерел)
у багатьох випадках фіксуються риси власне укра¬
їнські. Також важливо відзначити, що під час ста¬
новлення етнічної спільності писемна мова мала іс¬
тотні відмінності від розмовної, яка обслуговувала
всі (а це дуже важливо!) верстви населення. Укра¬
їнська мова впродовж кількох століть зберігала наз¬
ву руська, що переконливо засвідчує її близькість
з мовним розвитком попереднього часу.
Зрозуміло, що мовні процеси були невіддільні від
становлення своєрідної культури українців. А вона
обумовлювалася характером господарських занять
тих часів, регіональними природно-географічними
умовами і традиціями. На фоні загальних східносло-
5*
67
Вірш К. Зинов’єва про олійників (друга
пол. XVII — перша трет. XVIII ст.)
в’янських рис у ній поступово викристалізовувалися
і специфічні (етнодиференційні) ознаки.
Протягом XIV — першої пол. XVII ст. відбували¬
ся досить активні процеси збагачення духовної куль¬
тури, що сприяло піднесенню етнічної свідомості ук¬
раїнців, наснажувало їх на визвольну боротьбу.
Саме тоді почалося заснування братств на Україні
як розгалужених громадських організацій, що вболі¬
вали за стан національної культури, виступали проти
засилля католицизму. Так, у 80-х роках XVI ст. уже
діяло Львівське Успенське Ставропігійське братство,
яке мало власну друкарню і відкрило школу. Кінець
XVI — початок XVII ст. ознаменувався появою
братств у Рогатині, Красноставі, Дрогобичі, Пере¬
мишлі, Галичі. Приблизно в 1615 р. було засноване
Київське братство, яке охопило багато міщан, пра¬
вославних шляхтичів, і, найцікавіше, — усе Військо
Запорізьке на чолі з гетьманом Петром Сагайдач¬
ним. Вагомий внесок до скарбниці української ду¬
ховності зробили Острозька школа і Київська коле¬
68
гія, які тоді не поступалися найкращим європейським
закладам такого типу.
Етнічного забарвлення, характерного саме для
української народності, набула діла система обрядів
і звичаїв, наприклад традиційні, пов’язані з трудо¬
вими процесами року, — веснянки, обжинки, коляду¬
вання тощо, та родинно-побутові: народини, весілля,
похорон. У них закріпилися морально-етичні норми
життя козаків і посполитих, інших верств населення.
Незважаючи на політичну розчленованість україн¬
ських земель, етнічна єдність їх корінного населення
знаходила вияв у різних за жанром творах. На Се¬
редньому Подніпров’ї зародилася і розквітла яскра¬
ва неповторна усна творчість, кращими зразками
якої є думи та історичні пісні XVI — першої полови¬
ни XVII ст.
В одному з перших відомих записів українського
фольклору — пісні про Стефана-воєводу, зроблено¬
му латинським і готичним письмом («Чеська грама¬
тика» Яна Благослова, середина XVI ст.), є такі
рядки:
Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?
На версі Дунаю три роти ту стою...
Автор граматики звернув увагу на своєрідний
діалект цього твору, дещо схожого на відомі йому
слов’янські мови. Але, зрозуміло, він не припускав,
що це твориться одна з них — українська.
За часів середньовіччя українська народність уже
досить добре була відома в країнах Західної Євро¬
пи: знали її територіальні межі, мову, побут і звичаї,
виділяли окремі етнографічні групи (згадаймо, на¬
приклад, поширення у ряді країн праці Г. Боплана
«Опис України»). Із розкладом феодального ладу
почався новий етап в її історії — формування нації.
Визвольна війна проти шляхетської Польщі
1648—1654 pp. дала могутній поштовх багатогранній
творчості українського народу, в якій знаходили
відображення усі сфери його буття. З безмежної
стихії соковитої народної мови народжувалася на¬
ціональна. Поступово вона закріплювалась у писем¬
ності, місцевому законодавстві, діловому листуванні
тощо. Уже Б. Хмельницький в своїх листах вживав
живе розмовне слово. Ось він пише 21 лютого 1652 р.
путивльському воєводі Ф. Хілкову: «...Паметни ми
69
будучи милости єго дарского величества за битности
в Путивлі боярина князя Семена Василієвича Про-
зоровского *, приятеля нам велце жичливого, которий
за нас до єго дарского величества во всем причинял-
ся, і ми на всякиє услуги єго дарского величества
готовисмо били. І тепер іж по указу єго дарского
величества, ваша милость господине околничий і воє¬
водо княже Федоре Ондрієвич Хілков, зостаєш в
Путивлі. Тішимся с того і жичим абис в добром
здоров’ю єго царскому величеству служил і на нас
ласкав бил. За тоє, што нас, ваша милость, писмом
наведит рачил, велце дякуєм. А якосмо перед тим го-
тови били повеленіям єго царского величества пови-
новатися во всем, і слухат так і тепер просим, штоби
єго царскоє величество нас от служби своєй царской
не откидал, і от ласки не отдалял, і под кріпкую руку
свою приняти рачил, і єслі би неприятелі якиє на
нашу віру і на нас наступовали, аби нас єго царскоє
величество посилковат і боронит рачил. Рачся, ваша
милость, причинит: остаток устне посланец вашей
милости прямую і ве ную повольност нашу ізвестит,
которому во всем верит рач і на нас биті ласкавим.
З драв будь і богом храним.
З Чигирина 21-го дня февраля 1652.
Вашей милости во всем жичливий приятелі слуга
Богдан Хмельницький, гетман з Войском Запороз-
ским».
Літературна мова того часу збагачується перекла¬
дами творів святого письма, написаних книжною
церковнослов’янскою мовою. А в перекладі вони
значно наближалися уже до народної української
мови. Джерела другої пол. XVII ст. фіксують на
Україні існування різних говорів, котрі територіаль¬
но можна поділити на південно-західні, північні та
південно-східні. Та вони постійно взаємодіють, взає¬
мозбагачуються. Характерним для населення україн¬
ських земель, що ввійшли до складу Російської дер¬
жави, стає звуження сфери вживання польської мо¬
ви, яку витісняє російська.
У XVIII ст. тодішня українська писемно-літера-
турна мова вже не відповідала потребам часу. Про¬
тягом століття у ній виразніше виступає народно-
* Воєвода Путивля, який був попередником Ф. Хілкова.
70
Навчання у школі XVIII ст.
розмовна основа. За приклад можна взяти відомі
літописи Самовидця і Величка, створення яких за¬
вершилося на початку XVIII ст. їх письмо близьке
до розмовної мови і містить багато народних фразео¬
логізмів, збагачене прислів’ями, приказками, урив¬
ками пісень. Вони писалися у перехідний період, а
тому в них ще містяться окремі полонізми і церков¬
нослов’янізми. Про характер мови, зокрема літопису
Самовидця, може дати певне уявлення уривок тексту
про трагічний початок Північної війни (1700 p.):
«Того ж року король полскій Август Вторій зачал
войну з королем шведским Карлюсом, войском своїм
потягнул под Ригу, опроч войска коронного и литов-
ского, где стояли усе літо. А о Воздвиженії честного
креста по указу его царского величества гетман за-
порожский Іван Мазепа послал своего войска на
помоч королеві полскому часть з розних полков.
...Тая война зачалась зразу щасливо, бо городов
войска царские, с козаками, с полковником полтав-
ским и иних полков частю наперед прислани, побра¬
ли, и самий Ругодев * облегли, але за злою радою
* Тобто: Нарву.
71
Зображення жінки на іконі. Закарпат¬
тя. Друга пол. XVII ст.
німецкою не доставали, тим убезпечаючи царское
величество, же подвдадуть город доброволне, и тая
зрада от тих же офіцеров німцов, зостаючих у войску
московском (послідовала же), доставане города по¬
шило упроволоку. А тим часом притягнул король
шведскій з своїми войсками немалими, а передное
войско почувши, Шереметов и козаки с оними спот-
калися и добре шведов сперли и рубали под городом
Ковлем. Любо першей московское и козацкое вой¬
ско сперли, где и шляхти смоленской немало полег¬
ло, але наши шведов того ж часу много побили, и
видячи и маючи певних язиков, же сам король швед-
ский з великими потугами наступает, мусіли до око-
пов царских уступити, а шведи вслід за ними при¬
йшли...» (Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 163).
Петро І реформою 1708 р. офіційно замінив цер-
ковнослов’янский шрифт цивільним як у Росії, так і
на Україні. У XVIII ст. при спілкуванні українського
населення спостерігалась вимова «і» як «і» (ліетра,
попід, віен), тверде вимовлення приголосних перед
«е» (щасливе, банкетах) і ряд інших народно-роз¬
72
мовних особливостей. Остаточне завершення перехо¬
ду від старої української мови до нової літературної
сталося наприкінці століття. Красномовним доказом
цього є вихід у світ славнозвісного твору І. П. Кот¬
ляревського «Енеїда», написаного на народній осно¬
ві. Чільну роль у процесі витіснення старої мови і
заміни її новою відігравала українська школа.
До XVII ст. слід віднести і зародження драматич¬
ного театру, зокрема виникнення національної побу¬
тової комедії у формі пародійних сценок із побуту
корінного населення. Тоді ж своєрідних національ¬
них рис набували музична творчість і образотворче
мистецтво. Наприклад, у живопису, при збереженні
традиційого церковного характеру (маються на ува¬
зі фрески, ікони), посилюється інтерес до людини,
її реального життя й навколишнього середовища. На
полотнах час від часу з’являються портрети гетьма¬
нів, пейзажі, сцени з місцевого життя тощо. Водночас
українська культура виростала на традиціях попе¬
редніх часів. Та у ній усе виразніше простежувалися
й нові явища: відбувалася заміна цілого стильового
напряму в мистецтві — барокко поступався класи¬
цизму. З розвитком освіти і наукових знань поступо¬
во втрачала свої позиції й церква. В архітектурі
з’являлися нові своєрідні ансамблі.
Проте змальовувати становлення національної
культури і мови українців після політичного акту
входження України до Росії у 1654 р. однозначно,
лише рожевими фарбами, було б невірно, прямим
відступом від історичної дійсності. За нових умов
політичної ситуації духовне життя на території укра¬
їнських земель багато в чому суперечило імперським
планам царського уряду. Нова генерація українських
«панів» — козацька старшина, досить швидко зорієн¬
тувалася в усіх складнощах суспільного буття і, як
правило, з готовністю та поспішністю переймала ро¬
сійські звичаї, мову й урядове письмо. Уже в період
правління Петра І російська мова усе ширше вжи¬
вається на Україні: і не лише в діловодстві, приват¬
ному спілкуванні, а й у письменстві. Поступово
цензура насильно виключає з друку застосування
мови українців. Логічного завершення царська анти¬
українська політика набула в 60-х роках XIX ст.,
коли мова і культура українців фактично були за¬
боронені.
ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА
ТА АНТИФЕОДАЛЬНІ РУХИ.
ФОРМУВАННЯ СУСПІЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ
Етносодіальні процеси на Україні за доби пізньо¬
го феодалізму розгорталися не ізольовано, а в тіс¬
ному зв’язку з іншими суспільними явищами. Сьо¬
годні ніхто з серйозних дослідників не заперечуваг
тиме того факту, що формування української народ¬
ності, а згодом нації відбувалось в умовах гострих
соціальних суперечностей, зіткнення різних, часто-
густо полярних інтересів тих чи інших станів та
верств. Фактором, що справляв значний вплив на ет¬
нічну ситуацію, була могутня хвиля визвольного
руху народних мас, спрямована на визволення укра¬
їнських земель з-під влади іноземних держав.
У цьому поступі налагоджувалися зв’язки між різ¬
ними групами населення, на значно вищий рівень
підносилася їх етнічна свідомість. Слід, очевидно,
враховувати і той факт, що визвольна та антифео¬
дальна боротьба сприяла встановленню контактів
між представниками різних етносів, що населяли
Україну.
Безперечно, соціальна боротьба періоду пізнього
феодалізму характеризувалася й новими явищами.
В умовах поступової деформації панівного способу
виробництва, зародження в його надрах прогресив¬
нішого укладу вона сприяла тим якісним змінам, які
згодом призвели до становлення нових буржуазних
відносин. їх продуктом і стала українська нація.
Соціальні конфлікти наприкінці 50-х — 60-х pp.
XVII ст. відбувалися у надзвичайно складній полі¬
тичній обстановці. Розпочалася російсько-польська
війна, під час якої воєнні дії точилися на Волині,
Поділлі, Галичині. Не залишилй своїх давніх намірів
загарбати українські землі також султанська Туреч¬
чина й Кримське ханство. Після смерті гетьмана
Б. Хмельницького (1657) над Україною нависла
реальна загроза її розчленування іноземними дер¬
74
жавами. В таких умовах класові суперечності в ре¬
гіоні набули ряду, специфічних рис. Спрямовані своїм
вістрям проти феодального гніту, вони водночас
об’єктивно виступали могутнім фактором визвольного
РУху.
Серед численних народних виступів того часу, що
мали, по суті, перманентний характер, за своїми
масштабами, напруженістю, драматизмом і триваліс¬
тю відзначалося повстання 1657—1658 pp. під керів¬
ництвом полтавського полковника М. Пушкаря й ко¬
шового отамана Запорізької Січі Я. Барабаша. Спа¬
лахнувши на Запоріжжі, воно охопило Полтавщину,
Чигиринський та Миргородський полки, а згодом
перекинулося на Правобережжя. Хід повстання ви¬
значали два основні аспекти: виступи проти політи¬
ки тодішнього гетьмана Виговського, за єдність всіх
українських земель і зіткнення соціальних інтересів.
На спільній платформі тоді об’єдналися якнайширші
верстви населення Лівобережжя. Документи фік¬
сують, наприклад, участь у повстанні, крім селян і
рядового козацтва (основної рушійної сили), міщан,
робітних людей промислів й ремісників. З найбід-
ніших повстанців М. Пушкар організував окремий
полк. Склад загонів був часто-густо поліетнічний, зо¬
крема відзначена у них участь вихідців з Росії.
Керівництво народним рухом з боку козацької
старшини було тоді історично обумовленим явищем.
М. Пушкар та Я. Барабаш (до речі, як і деякі інші
полковники) брали активну участь у Визвольній
війні, здобули широку популярність та авторитет
серед різних верств населення. їх політичне кредо
передбачало вірність заповіту Б. Хмельницького, бу¬
ло чітко визначено щодо подій на українських зем¬
лях. Тому необхідно підкреслити, що програма дій
козацьких ватажків, Їхні вимоги діставали з боку
українського народу всебічну підтримку.
Проте спільність політичної платформи не виклю¬
чала гострих соціальних суперечностей у повстан¬
ському таборі. Широким селянсько-козацьким масам,
як правило, були чужі й незрозумілі амбіції стар¬
шини, її відкритий консерватизм у підходах до роз¬
в’язання більшості соціально-економічних проблем,
зокрема земельної.
Під час повстання форми соціального протесту
широких мас населення проявлялись у відмові селян
75
виконувати повинності на користь окремих власників
та монастирів (виступ жителів сіл Ольшанки, Луків
і Хитців Лубенського полку), масовому покозаченні
тощо. Відомо про непоодинокі випадки збройних
нападів повстанців на маєтки старшини і фізичної
розправи з феодалами. Соціальні мотиви визначали
настрої основної маси народу. Симптоматичною була
поведінка під час переговорів у Москві переяслав¬
ського полковника П. Тетері (червень—липень
1657 p.), який просив чиновників Посольського при-
казу не розголошувати зміст грамот про надані йому
та І. Виговському маєтності, бо «их де всех тотчас
ПОбТаЮТ».
Нову хвилю народних виступів на Лівобережній
Україні та Запоріжжі викликало укладення Гадя-
цького (1659) і Слободищенського (1660) трактатів,
які передбачали відновлення на їх території існую¬
чих раніше порядків. Незважаючи на політичні заяви
І. Виговського та наступних гетьманів (Ю. Хмель¬
ницького, П. Тетері, П. Дорошенка), на численні уні¬
версали та листи, які поширювалися в краї, селян¬
сько-козацькі маси України не стали слухняним
знаряддям в руках старшини, а виступали самостій¬
ною силою, здатною впливати на хід подій і навіть
вносити певні корективи у політику панівної верхів¬
ки. Так, без особливого перебільшення можна ствер¬
джувати, що на відомій Чорній раді у Ніжині (17—
18 червня 1663 р.) воля представників народу, по
суті, була тим фактором, який вирішив долю геть¬
манства Якима Сомка.
Щодо позиції Запоріжжя у цих подіях, то воно
залишалося традиційним центром козацької «воль¬
ниці» й основним чинником антифеодальних та виз¬
вольних рухів. Водночас Кіш намагався виступати
своєрідним арбітром у суперечках і міжусобицях
старшини та ідеологічно обгрунтувати необхідність
боротьби різних верств українського народу проти
польсько-шляхетської й турецько-татарської експан¬
сії. У 1663 р. він розіслав по різних полках Украї¬
ни універсал, адресований «всему козацкому народу
российскому, братии наше милой любячим отчизну
свою православную землю русскую». Він закликав
припинити міжусобну боротьбу старшини за владу
і виступити на захист етнічних інтересів свого наро¬
ду. Спільною справою, яка повинна сприяти прими¬
76
ренню, на думку авторів документа, мала стати бо¬
ротьба проти експансії Речі Посполитої. Універсал
пояснював, що ситуацією на Україні не проминуть
скористатися шляхетська Польща і Кримське хан¬
ство. «...Ляхи не для помочи, — говорилося у ньо¬
му, — только для згубьі нашей приходят к нам, а
тате для того, щоб и остаток хрестиан виводить».
Характерно, що укладачі універсалу сподівалися на
допомогу інших народностей. Вони запевняли, що
ніби-то «уже калмьїки, астраханцьі, башкири, черке¬
си и донцьі, к нам сближаются», щоб «тот мечь вон
вивести с Украиньї на ляхов, которьім, яко содом и
гомори, судом божьим назначена єсть погибель».
Як зазначалося., більшість повстань на Лівобе¬
режжі відбувалася в умовах політичних чвар та за¬
пеклого суперництва старшини за гетьманську була¬
ву, а також втручання у внутрішні справи України
царських воєвод. Ці обставини значною мірою позна¬
чилися на характері та складі учасників народних
виступів. Проте, незважаючи на певні особливості,
їх об’єднували і спільні риси, насамперед гостре
соціальне спрямування, спроби позбутися політичного
впливу старшини і воєвод та внести у хід повстан¬
ських дій елементи організації. Об’єктивно народні
рухи тогочасної України були позначені також кар¬
бом матеріалізації етнополітичних завдань.
Останнім значним повстанням на Лівобережжі,
де тісно перепліталися соціальні та етнічні мотиви,
став виступ козаків Переяславського полку (1665),
підтриманий місцевими селянами, міщанами та час¬
тиною ратних людей воєводського гарнізону. Важ¬
ливо підкреслити, що воно мало тенденцію до поши¬
рення за межі Переяславщини. Його керівники зро¬
били спробу встановити зв’язки із Запоріжжям та
налагодити політичні контакти з гетьманом Право¬
бережної України П. Дорошенком.
Певний вплив на організаційні аспекти антифео¬
дального протесту, видозміну його форм та методів
справило укладення (а головне — реалізація) Анд-
русівського договору про перемир’я між Росією та
Польщею (ЗО січня 1667 p.). На цю особливість на¬
родних рухів звернув увагу вже літописець Самови¬
дець: «От того часу встали шатости на Україні». На
це перемир’я, що передбачало розрив України на дві
частини і фактичну відмову Росії від своїх зобов’я-
77
зань, селянсько-козацькі маси відреагували не лише
заявами про вірність ухвалам Переяславської ради
1654 p., а й помітною соціальною активністю, яка
проявлялася по-різному. Документи того часу, на¬
приклад, фіксують різке збільшення випадків поко-
зачення селян і міських низів. На це явище вказує
цілий ряд фактів. Київський воєвода П. В. Шереме-
тєв у відписці від 6 липня 1667 р. у Москву підкрес¬
лював, що «в полки... во всех мест не только прямьіе
козаки, но из мещан и ис поселян и ис мещанские
работники многие люди назвались ньіне казаками и
идут безпрестанно, хто в какой полк похотел». У на¬
ступні місяці такий процес на Лівобережжі набрав,
очевидно, ще більших масштабів. Воєвода десь через
півроку знову скаржився царю, що «многіе мещане
написались в козаки... и хлеба и медвенньїх доходов
в твою великого государя казну не дают, и впредь
давать не хотят, а целовальников побивают». Майже
те ж саме говориться про селян Козелецької та
Миргородської сотень, жителів Лубен, Прилук, Бату-
рина, Глухова та інших міст згаданого регіону.
Орієнтація селянських мас та трудового населення
міст на цю форму соціального протесту пояснюється
тими історичними обставинами, які склалися на
Лівобережжі наприкінці 60-х років XVII ст. В умо¬
вах політичної нестабільності українських земель
(циркулювали найнеймовірніші чутки про характер
та зміст Андрусівського договору) покозачення насе¬
лення виступало своєрідною захисною реакцією щодо
домагань панівного класу на соціальні результати
Визвольної війни. Належність до козацького стану
давала безпосереднім виробникам хоч якийсь захист
від дальшого посилення феодальної експлуатації,
насамперед зростання різних форм ренти, обезземе¬
лення їх господарств та поширення кріпосницьких
тенденцій тощо. На користь цієї думки говорить і
той факт, що майже в аналогічній формі селянські
маси відреагували на укладення так званого Вічно¬
го миру між Росією і Польщею (1686).
Наприкінці XVII ст. суспільно-політичне жйття
на Лівобережній Україні помітно стабілізувалося.
Припинення суперництва старшинських груп за вла¬
ду, а головне — ліквідація загрози вторгнення сюди
шляхетської Польщі, справило значний вплив на ха¬
рактер народних рухів. Вони втратили одну із своїх
78
традиційних функцій — національно-визвольну. Со¬
ціальний протест трудящих проявлявся вже у «чис¬
тих» формах і не ускладнювався домішкою релігій¬
них та етнополітичних закликів. У 1687 р. вибухнуло
повстання селян в Гадяцькому та Прилуцькому пол¬
ках. «Чернь и мужики панов своїх, — читаємо у Ли-
зогубівському літописі, — а паче ариндаторов гра-
бовали, а иньїх мучили, в смерть забивали, по горо¬
дам и в войску». Гострий класовий характер цього
виступу відзначає і літопис С. Величка. На жаль,
надто лаконічні повідомлення літописів не дають
можливості детальніше реконструювати хід повстан¬
ня, показати його керівників та висвітлити ідейний
аспект. Але не викликає сумніву те, що воно було
спрямоване проти панівної верхівки — старшин,
орендарів, крамарів та інших «можньїх людей». При¬
вертають увагу радикальні дії повсталих, насамперед
їх спроби розподілити майно і, очевидно, земельні
угіддя феодалів. Про силу і розмах цього народного
руху свідчить і той факт, що він тривав наступного
1688 р. в Лубенському і Миргородському полках і
захопив до своєї орбіти Запоріжжя.
Процесе розвитку класової боротьби на Україні на
початку XVIII ст. визначався зовнішньополітичними
обставинами і насамперед вторгненням армії швед-
ского короля Карла XII. Поява на українських зем¬
лях значних чужоземних військових сил виступала
тим фактором, що обумовлював певну видозміну
характеру боротьби класів. Соціальна панорама, на
тлі якої розвивалися події 1708—1709 pp. на Украї¬
ні, була досить складною. У них взяли участь широ¬
кі селянські маси, різні групи козацького стану,
міські жителі і навіть представники панівного класу
та православного духовенства. Істотна відмінність
матеріального становища і правового статусу цих ка¬
тегорій населення, природно, справляла значний
вплив на характер руху, його наслідки та перспек¬
тиву.
Перехід І. Мазепи на бік королівської Швеції
викликав нову хвилю повстань. Українське населен¬
ня, по суті, не підтримало задуми бунтівного гетьма¬
на. Присягу на вірність рішенням Переяславського
акту 1654 р. знову підтвердили усі полки Лівобереж¬
жя. Настрої, які поширювались тоді серед народних
мас, переконливо засвідчує також їхня участь у без-
79
Києво-Печерська фортеця. З «Календаря» 1726 р.
посередній збройній боротьбі проти шведських
військ.
Водночас усі без винятку виступи народних мас
того часу мали не тільки патріотичне, але й антифео¬
дальне спрямування (це визначалося насамперед
участю в них селян і простих козаків). Так, повстан¬
ські загони тоді діяли у восьми із 10 лівобережних
полків. Восени 1708 р. мав місце великий збройний
виступ у Полтаві, який захопив й інші райони пол¬
ку. Тоді ж документи фіксують збройні напади на
маєтки старшин — прибічників Мазепи, зокрема Че-
челя, Ломиковського, Максимовича, Зеленського.
Очевидно, антифеодальні заворушення охопили знач¬
ні території Лівобережної України. Російський дип¬
ломат В. Куракін під час перебування на Україні
восени 1708 р. зафіксував у своїх нотатках, що «во
всех местах малороссийских и селах бьіли бунти и
бургомистров и других старшин побивали».
Помітно розширилося у цей час і коло соціальних
гр.уп населення України, які втягувалися у взаємну
боротьбу. Крім селян і козаків, які складали основ¬
ну масу повстанців, їх контингент зріс за рахунок
підданих монастирських (виступи селян Глухівського
Петропавлівського монастиря) та церковних (заво¬
рушення у с. Онушках Лубенського полку) маетнос-
тей. Наростала гострота класових конфліктів у міс¬
тах (Лубни, Стародуб, Мглин та ін.). Урізноманіт¬
нились форми соціального протесту. Поряд із локаль¬
ними виступами в окремих селах, дії великих
80
повстанських загонів із сотень людей охоплювали
значні території. У районі Подніпров’я діяли, на¬
приклад, загони під керівництвом Перебийноса (800
чоловік) і Молодиця (1 тис. чоловік). Характерно, що
до їх складу, крім українців, входили донські коза¬
ки, селяни-втікачі із центральних районів Росії.
І в подальшому не припинялися селянсько-коза-
цькі заворушення на Лівобережжі. Так, гострим
соціальним спрямуванням характеризувалися висту¬
пи селян із сіл Перекопівці Лубенського полку
(1722) та Єсмань Ніжинського полку (1730). У
1734 р. Стародубська полкова канцелярія розгляда¬
ла справу про «непослух» посполитих с. Чолхов та
інших сіл.
Однією з конкретних форм опору посиленню екс¬
плуатації, наростанню кріпосницьких тенденцій були
втечі селян, рядових козаків, робітних людей про¬
мислів і мануфактур, ремісників від феодалів та
власників. Значення міграційних процесів переоціни¬
ти важко: з одного боку, вони були виявом соціаль¬
ного протесту, з іншого — одним із каналів культур¬
ного і виробничого спілкування народів, могутнім
засобом господарського освоєння окраїнних терито¬
рій держави. Основний потік втікачів із Лівобереж¬
жя здебільшого рухався на територію Запоріжжя
(після 1775 р. район Північного Причорномор’я),
Слобожанщину, правобережне Подніпров’я. Цей по¬
діл напрямків, безперечно, умовний. Він, зокрема,
не враховує інших аспектів внутрішніх міграцій (на¬
приклад, втечі селян від одного власника до іншо¬
го, переходи в центральні області Росії, на Дон,
Кубань, у Сибір тощо). З часом втечі ставали зви¬
чайним явищем. Кількість селян, яка залишала рідні
місця і переселялася у далекі краї, становила
десятки тисяч, що відчутно позначилося на демогра¬
фічній ситуації. Так, лише протягом 1723—1737 pp. у
всіх десяти полках Лівобережної України дворів
зменшилося на 40 тис. А загалом у другій пол.
XVIII ст. територію краю залишило понад 60 тис.
чоловік.
Дієвим фактором із традиційно помітним впливом
на характер соціальних суперечностей у тодішньому
суспільстві було козацтво — стан, який користувався
порівняно з селянством значними політичними права¬
ми та економічними привілеями. Визвольна війна
б- 2243
81
помітно стимулювала його зростання, що дозволило
йому в соціально-становій структурі посісти досить
вагоме місце (в окремих районах Лівобережжя у
1654 р. козаки становили 60—80 % усіх жителів). Ці
реалії тогочасної дійсності й виступали соціально-
психологічною засадою прагнення різних категорій
населення України до «покозачення». Масовість та¬
кого явища спричиняла гострі сутички між окреми¬
ми феодальними власниками і сільськими громадами.
Іноді конфлікт тривав буквально десятки років,
тримаючи в напруженні обидві сторони, закінчую¬
чись врешті-решт збройними виступами селян. Саме
такі передумови і визначили характер виступів у се¬
лах Кулаги і Суботовичів Стародубського полку
(1649, 1760—1761, 1775, 1780), Кліщинці Лубенсько¬
го полку (1758, 1767—1770), Морозівка Київського
намісництва (1783) та ін.
Тривалість та безкомпромісність соціального про¬
тистояння у цих селах пояснюються рядом факторів.
Один із них — система традицій громади, хоча й
дещо деформована, але усе ще досить стійка. Ф. Ен¬
гельс писав, що громада давала «пригнобленому кла¬
сові, селянам, навіть в умовах найжорстокіших крі¬
посницьких порядків середньовіччя, локальну згур¬
тованість і засіб опору...». Будучи «засобом опору»
соціальній політиці козацької старшини, вона висту¬
пала дійовим інструментом внесення у селянське се¬
редовище елементів організації, створення повстан¬
ських органів та установ, альтернативних інститутам
державної влади. Сама внутрішня логіка розвитку
повстань на Лівобережній та Слобідській Україні
приводила селян до усвідомлення, що без організа¬
ції місцевого самоврядування на колективних (об¬
щинних) засадах і суворої регламентації усіх сторін
життя сільських громад, успіху вони не матимуть.
Такі органи врядування у більшості сіл тут виникли
відразу ж після виступу селян. Так, вже у вересні
1760 р. почало діяти так зване правління в Кулагах,
протягом 1768—1770 pp. функціонували органи се-
лянсько-козацького самоврядування у Кліщинцях.
Створені на виборних принципах, вони розв’язували
практично всі проблеми по організації боротьби се¬
лян із феодалами, регламентували господарське жит¬
тя (розподіл майна та землі поміщиків, визначення
власних цін на сільськогосподарську продукцію
82
тощо), вели переговори з судово-адміністративними
установами. Такі органи влади функціонували також
в інших повстанських селах Лівобережжя і Слобо¬
жанщини.
Особливим драматизмом і напруженою триваліс¬
тю відзначався збройний виступ 1789—1793 pp. меш¬
канців Турбаїв (Полтавщина). Справедливі вимоги
записати їх до козацького стану, з якими вони звер¬
нулися до місцевих та центральних царських уста¬
нов, виявилися марними. Тоді турбаївці взялися за
зброю. 8 червня 1789 р. розпочалося повстання—по¬
міщики Базилевські загинули, а каральна команда,
введена напередодні подій у село, розігнана. Влада
у Турбаях перейшла до виборного органу — Громад¬
ської зборні, яка взялася керувати життям місцевої
громади: було ліквідовано феодальне землеволодін¬
ня, розподілено між селянами поміщицькі табуни
коней. Самоврядування встановило ціни на м’ясо,
молоко, зерно, вироби місцевих промислів тощо.
У ході п’ятирічної боротьби турбаївці поступово
дійшли до розуміння тих причин, які породжували
соціальну несправедливість. На думку повстанців,
усе майно, гроші, інші матеріальні цінності феода¬
лів на цілком законних підставах належать селянам
«поелику Базилевские нажили сии деньги из их тур-
баевцев...». Лише влітку 1793 р. військова команда
придушила цей збройний виступ.
У дещо іншій суспільно-політичній ситуації роз¬
гортались події класової боротьби протягом другої
пол. XVII—XVIII ст. у правобережному і західно¬
українському регіонах. Ці землі відірвані від основ¬
ного територіального ядра української народності,
все ще залишалися в складі Речі Посполитої, фео¬
дальної Угорщини, а згодом Габсбургської монархії,
Молдавського князівства — васала султанської Ту¬
реччини. Така особливість політичного становища
значною мірою впливала на характер і спрямування
різних форм соціального протесту народних мас. В
умовах іноземного поневолення класова боротьба
об’єктивно виконувала роль важливого фактора у
визвольному русі, якому в свою чергу належала
об’єднавча функція.
Іншою обставиною, що впливала на етнічні про¬
цеси в цьому регіоні, була складна релігійна ситуа¬
ція. Православ’я виступало тут віросповіданням ук¬
83:
раїнського народу і розглядалося ним як важлива
і невід’ємна ознака етносу. В цих умовах дискримі¬
наційна церковно-релігійна політика урядових кіл
Речі Посполитої сприймалася як прояв не лише ре¬
лігійного, але й національного гніту, як реальна
спроба за допомогою католицизму полонізувати ук¬
раїнський народ. Тому релігійним питанням майже
на всіх етапах народно-визвольного руху належало
досить-таки помітне місце, а гасла «За віру!» часто
об’єднували різні соціальні групи і категорії україн¬
ського етносу.
Отже, визвольний рух на Правобережжі можна
поділити на два етапи, перший із яких охоплював
60—70-і pp. XVII ст., а наступний тривав аж до по¬
чатку XVIII ст. Специфічною рисою народних
повстань цього періоду, які практично охопили весь
регіон, був їх надзвичайно запеклий характер. Вони
розпочалися у 1661 р. виступом Паволоцького полку
на чолі з полковником І. Поповичем. Протягом
1664—1665 pp. палахкотіло велике повстання, очо¬
люване Сулимою і Вариницею. Визвольна боротьба
не вщухала й у подальшому (виступи полковників
І. Сербина, В. Дрозденка, Децика та ін.).
Важливо підкреслити, що в практичних діях
повстанців визвольні завдання залишалися невід¬
дільними від антифеодальних. Красномовним щодо
цього є зміст інструкції тодішнього правобережного
гетьмана П. Тетері чигиринському полковнику П. Бе-
резецькому від ЗО травня: 1664 p., який направляв¬
ся на переговори з польським королем. В документі
прямо і недвозначно говорилося, що «чернь» хоче
підданства Москві «...для того лише, щоб не мати
панів; вона не хоче, щоб тримали її під владою
своєю і користувалися її працею». У центрі соціаль¬
них вимог повсталих мас у тій чи іншій формі ста¬
вилися також питання про земельні угіддя, рентні
відносини, належність до козацького стану тощо.
На новому етапі (80-і pp. XVII — початок
XVIII ст.) певних змін зазнали організаційні форми
визвольного руху. Поряд із стихійними, локальними,
некоординованими діями селянських мас на Право¬
бережжі з’явилася організована сила — козацькі
полки Семена Палія, Самійла Івановича (Самуся),
Захара Іскри, Андрія Абазина. Створення їх саме в
цьому районі не було випадковим явищем. Уже в
:84
перші роки після укладення Андрусівського догово¬
ру про перемир’я у південних повітах Київщини і на
Брацлавщині сконцентрувались тисячі втікачів із
Волині, Поділля, Галичини, Лівобережжя, а також
вихідців з Молдавії та Білорусії. Відомо, що части¬
на із них у районі Подністров’я утворила постійні
поселення.
Характер завдань та мета народних рухів цього
етапу залишилися без істотних змін. У якій же діа¬
лектичній взаємозалежності знаходились соціальні та
визвольні завдання боротьби селянсько-козацьких
мас? Визвольні цілі об’єднували різні категорії насе¬
лення Правобережжя — селян, козаків, старшину,
дрібну українську шляхту і місцеве православне
духовенство. Разом із тим кожен стан, що брав
участь у цих подіях, мав свою власну мету (конкрет¬
ну і більш віддалену), залежно від його місця в
соціальній структурі тогочасного суспільства.
Народні виступи на Правобережжі використову¬
вали традиції Визвольної війни 1648—1654 pp. Влас¬
не, сам факт організації селянсько-козацьких мас,
для яких козацький устрій уявлявся найоптимальні-
шою формою, засвідчував виникнення у свідомості
народу нового стереотипу. Територію, де виникли
полки (з центрами у Брацлаві, Корсуні, Фастові,
Богуславі), козацькі проводирі вважали цілком авто¬
номною і не підпорядкованою юрисдикції королів¬
ської адміністрації. Тут існували порядки, започат¬
ковані ще в часи Визвольної війни, діяли традицій¬
ні норми звичаєвого права, судочинства тощо. Отже,
масова свідомість, базуючись на досвіді попередніх
та сучасних подій, схилялася щодо розв’язання зло¬
боденних питань до нових підходів, які засновува¬
лись виключно на силі зброї.
В атмосфері загального піднесення антифеодаль¬
ної та визвольної боротьби кристалізувалася про¬
грама дій козацьких полковників. Крім пункту про
підпорядкування козацькій юрисдикції території Ук¬
раїни в межах річок Дніпра, Случі та Ужу, в ній
можна виділити вимоги про ліквідацію влади поль¬
ської шляхти над своїми підданими і возз’єднання з
іншими українськими землями. Розгортання визволь¬
ного руху на Правобережжі збагачувало ці пункти
програми новим змістом й набувало більшої чіткос¬
ті й визначеності.
85
С. Палій та його сподвижники уже в 80-х pp.
XVII ст. намагалися реалізувати одне із завдань
визвольного руху — включити Правобережну Укра¬
їну до складу Росії. Керівник повстанців двічі, у
1688 і 1689 pp., звертався до Москви, «просячи, чтоб
ево с того городка Хвастова со всеми теми войсковьі-
ми и жильїми людьми приняти в богохранимую дер¬
жаву... царского пресветлого величества». Листи та¬
кого ж змісту С. Палій надсилав до Москви і в по¬
дальшому. Особливо помітно активізували свої дії
козацькі полки на початку XVIII ст. їх масштабність
і силу засвідчує той факт, що восени 1700 р. на під¬
ступах до Фастова селяни і козаки розгромили 4-ти-
сячний польсько-шляхетський каральний загін. Ця
перемога справила позитивний вплив на піднесення
антифеодальних рухів, які охопили по суті весь район
Подніпров’я. Характерно, що навіть представники
польсько-шляхетських властей бачили взаємозв’язок
між визвольним характером боротьби та її соціаль¬
ними завданнями, проводили паралель між повстан¬
нями початку XVIII ст. і Визвольною війною україн¬
ського народу 1648—1654 pp. Красномовним щодо
цього був універсал польського гетьмана Ф. Пото-
цького, адресований шляхетським сеймикам (квітень
1701 p.), де він визнав, що «козацький полковник
Палій прагне йти по слідах Хмельницького, який за¬
палив факел селянської війни».
Безперервно наростаючи, струмки повстання зли¬
лися у 1702—1704 pp. в могутню ріку^ визвольної
боротьби, яка охопила Київщину, Брацлавщину, По¬
ділля, Волинь. Козацькі полки разом із дрібними
селянськими загонами визволили великі території
Правобережжя, зокрема міста-фортеці Білу Церкву,
Немирів, Бердичів, Бар, Ушицю, Могилів. Ці успіхи
значною мірою забезпечила далекоглядна політика,
яку проводили керівники визвольного руху. Добре
розуміючи тісний взаємозв’язок двох основних проб¬
лем визвольної боротьби, — етнополітичної і соціаль¬
ної, ватажок перших повстанських загонів Самусь
заявив про відданість Російській державі. Водночас
він оголосив вічну волю селянам і звільнення їх з-під
підданства поміщиків.
Дії керівників повстання мали широку підтримку
й популярність не лише пригноблених верств укра¬
їнського народу, але й представників інших народ¬
86
ностей, які здавна жили на Правобережжі (особли¬
во район Подністров’я, де осідали вихідці з різних
країн Східної Європи та Балкан). Відомо, наприк¬
лад, що до складу повстанського війська входили
молдавани. Дехто з них навіть очолював великі за¬
гони (Ф. Шпак поблизу Немирова, Г. Мультянин і
С. Рикгач у Буші, С. Волошин та ін.). У повстанні
взяли участь вихідці з Росії, Білорусії, етнічних поль¬
ських земель.
З початку XVIII ст. набув поширення гайдама¬
цький рух. На відміну від попередніх виступів, ядро
яких локалізувалося у якомусь районі (переважно
у Подніпров’ї), він відзначався значно ширшою
географією дій повстанських загонів. Практично всі
українські землі — Правобережжя, Лівобережжя і
Слобідська Україна, Запоріжжя були охоплені по¬
лум’ям гайдамаччини. У ній брали участь місцеві
селяни, населення різних суспільних категорій Украї¬
ни, а також втікачі з Росії, Білорусії, Молдавії,
Польщі та з інших земель. Треба враховувати, що
тоді значні маси людей не мали постійного місця
проживання, шукали кращої долі, часто міняли ро¬
боту та рід занять, знайомилися з представниками
різних груп населення, а тому в них поступово ви¬
роблялися стійкі погляди на актуальні та животре¬
петні питання тогочасної дійсності. Сподівання здо¬
бути жадану волю приводило їх на Запоріжжя. Із
Січі вийшли, як правило, усі керівники гайдамацьких
загонів та їх найактивніші учасники.
Отже, загальноукраїнський характер гайдама¬
цького руху XVIII ст. на сучасному етапі розвитку
історіографії є вже цілком визнаним фактом. Та не
слід недооцінювати і регіональних особливостей цьо¬
го соціального явища. Зокрема, на Правобережжі,
загарбаному шляхетською Польщею, воно мало ви¬
звольне спрямування.
Історія гайдамаччини складається з кількох ета¬
пів, кожному з яких притаманні свої особливості й
специфіка. Незмінною залишалася лише тенденція
до дальшого збільшення загонів повстанців, поглиб¬
лення розуміння ними завдань і перспектив бороть¬
би, зміцнення організаційних засад масового анти¬
феодального руху. Першим великим повстанням, яке
відрізнялося від багатьох дрібних, став виступ
1734 р. під керівництвом сотника Верлана, який ха-
87
Гайдамаки. Художник В. І. Касіян (1939)
рактеризувався гострим соціальним спрямуванням.
Гайдамацькі загони чинили справедливий суд над
представниками панівного класу (незалежно від їх
етнічної приналежності), громили маєтки магнатів
і шляхти, експропріювали їхнє майно. Надзвичайно
важливо і те, що селяни знищували актовий мате¬
ріал, зокрема грамоти, купчі, люстрації, що підтвер¬
джували правовий статус феодала — власника на
землю і підданих — кріпаків.
Водночас його керівникам були притаманні ца¬
ристські ілюзії. Хоча повстання 1734 р. мало виз¬
вольний характер, але фактичний матеріал недво¬
значно говорить про те, що Верлан в ході цих подій
прагнув опертися на авторитет російської імператри¬
ці. Під час зізнань у Кам’янець-Лодільському грод-
ському суді (червень 1734 р.) один із повстанців
Андрій Суляк свідчив, що керівник виступу мав
повноваження, згідно якого йому «вручалася влада
по указі імператорської величності над волохами,
88
козаками і сербами, щоб служити її імператорській
величності до смерті». Тоді ж військо склало присягу
«воювати з чужеземдями, тобто з ляхами». За сло¬
вами цього ж свідка Верлан розіслав у правобереж¬
ні воєводства універсали, в яких декларувалося, що
«імператриці ціла Україна віддана», містилися за¬
клики до селян вступати до повстанських загонів.
Відомі факти говорять, що на території, яка перебу¬
вала під контролем повстанців, було ліквідовано
панщину та деякі інші феодальні повинності (за
винятком тих, що йшли на утримання війська).
Боротьба дрібних гайдамацьких загонів мала, по
суті, перманентний характер. Незважаючи на певні
коливання інтенсивності дій гайдамаків протягом
ЗО—40-х pp. XVIII ст., напади на представників
панівного класу практично ніколи не припинялись.
Вони оволоділи містами-фортецями Паволоч і По¬
гребище (жовтень 1736 p.). Кульмінаційним сплес¬
ком гайдамацького руху першої пол. XVIII ст. був
1750 р. (на Правобережжі тоді діяло понад 60 за¬
гонів) . Повстанці під керівництвом М. Теслі, О. Пись¬
менного, І. Подоляки, П. Мочули визволили Воло¬
дарку, Умань, Вінницю, Летичів, Фастів, Радомишль
та інші міста. Як і раніше, центральне місце в про¬
грамах гайдамацьких ватажків посідали соціальні
питання — ліквідація шляхетського стану, конфіска¬
ція майна і земельних угідь, надання волі і т. п.
Водночас є всі підстави стверджувати, що заклик
«бити ляхів» в соціальній практиці повстанців перед¬
бачав також боротьбу проти унії, національного гні¬
ту. Показово, що в численних скаргах шляхти Пра¬
вобережжя до Варшави повідомлялося не лише про
спустошливі напади гайдамаків на маєтки, відмову
селян виконувати повинності і розподіл майна, але
й про факти фізичних розправ над уніатськими та
католицькими священниками, підпали костьолів тощо.
Такі ж закономірності притаманні й виступам на¬
селення західноукраїнських земель. Типологічний
аналіз дозволяє констатувати, що тут соціальний про¬
тест мав різноманітні форми: це були втечі, скарги,
спалення маєткових будівель, відмови виконувати фео¬
дальні повинності й збройні виступи. Як бачимо, пе¬
редумови, характер опору були такі ж, як і скрізь
на Україні, хоча мали й свої особливості. Однак на
західноукраїнських землях (як і загалом на Право-
89
бережжі) не було класової боротьби у «чистому»
вигляді. Вона відзначалася значними нашарування¬
ми етнічних та релігійних проблем і несла у собі
могутній визвольний заряд.
Особливістю відкритої збройної боротьби селян¬
ських мас в цьому регіоні було те, що вона поступо¬
во переростала локальні рамки окремих сіл, навіть
повітів та воєводств. Одне із найбільших повстань
другої пол. XVII ст. охопило 1656 р. майже всю
Галицьку землю. Не припиняючись, воно з особливою
силою спалахнуло 1658 р. З орбіти дій королівських
органів влади випали місцевості навколо сіл Тростя-
нець, Якубів, Солухів, Рахини.
Протягом 70—90-х pp. тривало дальше накопи¬
чення соціальних сил на західноукраїнських землях.
Відбулися антифеодальні виступи селян Коростян-
ського староства Саноцької землі (1671), Медицини-
цького ключа Дрогобицького повіту (1670), Жида-
чівського повіту (1672), Яслиського ключа Переми-
ської землі (90-і pp.). Проте спільність загально-
етнічних завдань боротьби особливо яскраво проя¬
вилася в роки піднесення визвольних рухів на
Правобережній Україні наприкінці XVII — початку
XVIII ст. Загони місцевих селян і козаків — вихідців
із Правобережжя протягом 1702—1703 pp. діяли у
Волинському і Руському воєводствах.
Ідеї боротьби за волю, землю, соціальну справед¬
ливість, спільна небезпека під час бойових дій, загроза
поневолення долали етнічні, релігійні та інші пере¬
пони, що ними намагалися роз’єднати представники
панівного класу повстанців різних народностей. При¬
клади таких ефективних спільних дій дала визволь¬
на війна угорського народу проти австрійських Габ-
сбургів 1703—1711 pp. Від самого початку повстання
важливим його стратегічним районом стали Берего-
вицький і Мукачівський комітати на Закарпатті. Міс¬
цеве українське селянство було тим резервом, з яко¬
го черпали свої сили ватажки Томаш Есе і Альберт
Киш, а після оголошення Бережанської відозви (тра¬
вень 1703 р.) —визнаний керівник визвольного руху
Ференц Ракоці II. Існує також ціла низка фактів
про те, що в цих подіях на боці повстанців брали
участь запорожці.
Проте повстанський табір, очолюваний Ференцом
Ракоці II, не міг бути міцним. Об’єднаний гаслами
зо
боротьби проти австрійських загарбників, він у со¬
ціальній сфері розпадався на полярні станові групи.
Слід, очевидно, враховувати ту обставину, що власне
й угорські феодали в очах українського селянства і
міської бідноти виступали іноземними завойовника¬
ми, носіями національного та релігійного гніту. Тому
уже з осені 1703 р. на Закарпатті відбуваються ма¬
сові антикріпосницькі виступи селян. У Перечинсько-
му і Великоберезнянському округах створюються до¬
сить значні повстанські сили, очолювані колишніми
кріпаками І. Варгою, М, Яворським, М. Васильчаком
та ін. На Ужанщині загони Я. Вайди, І. Беци, Ю. Га-
лая протягом 1703—1711 pp. здійснили 35 нападів
на маєтки феодалів. Об’єктивно боротьба трудящих
Закарпаття була спрямована на ліквідацію інозем¬
ного гніту (австрійського чи угорського). Навіть Фе-
ренц Ракоці II у розмові з відомим царським дипло¬
матом того часу Б. Куракіним визнав, що в Угорщи¬
ні «єсть немало тех наций не токмо религией, но и
язьїком сходньїх» з русинами. Звідси можна зроби¬
ти висновок, що йдеться про тих повстанців, які праг¬
нули з’єднатися зі своїми єдинокровними братами на
Україні. Та керівники угорського руху не збиралися
задовольняти вимоги пригноблених мас. Це обумови¬
ло поступовий розклад антигабсбургського табору і
відхід від Ференца Ракоці II селянства, зокрема ук¬
раїнського.
Не відрізнявся від гайдамаччини за своєю соці¬
альною природою і спрямуванням рух опришків на
західноукраїнських землях. їх єднали тактика дій,
структурна побудова, соціальний склад, спільність
загальної мети і конкретних завдань. Обом цим
явищам був притаманний універсальний характер,
оскільки кожен з них мав спрямування на розв’язан¬
ня ряду соціальних питань і на об’єднання розчлено¬
ваних політичними кордонами українських земель.
Рух опришків охоплював не лише Галичину, Пів¬
нічну Буковину, Закарпаття, а й досить часто зли¬
вався з діями гайдамацьких загонів на Правобереж¬
ній та Лівобережній Україні, Запорізькій Січі. Слід
відзначити ще один важливий аспект цього соціаль¬
ного явища — поліетнічний склад повстанців. Крім
українців, які становили їх основу, загони опришків
поповнювали вихідці з Молдавії, Польщі, Угорщини.
Можна стверджувати, що опришківську «школу»
91
боротьби пройшли тисячі пригноблених мас україн¬
ського, а також інших сусідніх народів.
Опришківський рух тривав майже до середини
XIX ст., проте найвищого розмаху досяг тоді, коли його
очолив легендарний Олекса Довбуш (1738—1745), а
згодом Василь Баюрак (1744—1754) та Іван Бойчук
(1755—1759). Практично вони діяли на всьому за¬
хідноукраїнському регіоні. Документи фіксують на¬
пади на представників панівного класу в ряді пові¬
тів Галичини, окремих жупах Закарпаття, у біль¬
шості буковинських волостей. Відомі факти походів
ватаг опришків на Поділля і Волинь. У 1754 р. Іван
Бойчук із побратимами вирушив на Запорізьку Січ,
звідки здійснив з гайдамаками спільний похід на
Правобережжя.
Народно-визвольна боротьба на західноукраїн¬
ських землях не обмежувалася лише діями оприш¬
ків. Вона охоплювала значно ширшу соціальну пери¬
ферію і проявлялася також в інших формах. Наприк¬
лад, в 1740 р. відбулося селянське повстання у До*
линському старостві, згодом виступили кріпаки сіл
Тростянець (1741) і Обертана (1744). У лютому
1749 р. повстала громада Космача. В центрі соціаль¬
них інтересів повсталих залишилися питання про
землю і волю.
Якісно новий етап антифеодального руху на Укра¬
їні тісно пов’язаний із подіями Коліївщини — вели¬
кого народно-визвольного повстання, яке вибухнуло
у 1768 р. на Правобережжі і справило помітний
вплив на загострення соціальних суперечностей в
інших районах українських земель. Порівняно з по¬
передніми гайдамацькими виступами Коліївщину
характеризували чіткіша організаційна структура,
наявність єдиного керівного центру та певного
плану дій. За масштабністю, динамізмом соціальних
суперечностей і рівнем свідомості народних мас, різ¬
номанітністю форм практичних дій Коліївщина на¬
лежить до найбільших антифеодальних виступів епо¬
хи пізнього феодалізму.
Хронологічно це відбувалося так. 26 травня
1768 р. повстанці на чолі з запорізьким козаком Мак¬
симом Ієвлевичем Залізняком виступили з Холодно¬
го Яру. Оволодівши Жаботином, вони невдовзі досяг-
ли Черкас, визволили Смілу, Корсунь, Богуслав, Ли-
сянку та ряд інших міст, містечок і сіл. Та М. Заліз¬
92
няк добре розумів, що навіть велике повстанське
військо не зможе подолати навчену і добре озброє¬
ну каральну армію Речі Посполитої. Треба було під¬
німати на боротьбу широкі маси населення, тобто
організовувати всенародне повстання. З дією метою
частину козаків і селян було направлено на Подні¬
пров’я і Полісся. Як виявилося, цей крок керівника
повсталого народу приніс помітні успіхи. Протягом
червня — початку липня 1768 р. загони досвідчених
отаманів Семена Неживого, Микити Швачки, Івана
Бондаренка визволили Канів, Ржищев і Фастів, Бру-
силів.
Позитивну роль на цьому етапі відіграла й при¬
сутність на Правобережжі російських військ, які
прибули сюди для ведення військових дій проти кон¬
федератів. Традиційно українські селяни і козаки
сприйняли їх, зокрема донських козаків, як визволи¬
телів від ненависного польсько-шляхетського ярма.
Яскравою сторінкою в історії Коліївщини стало
визволення повстанцями Умані — сильної фортеці з
численним і добре озброєним гарнізоном. Штурм її
розпочався 9 червня 1768 р. Незважаючи на згубний
гарматний вогонь, селяни і козаки раз у раз кидали¬
ся на укріплення, прагнули виявити вразливі місця
і захопити фортецю. Особливо важлива роль під час
битви за Умань належала Івану Гонті — сотнику
надвірних козаків графа Ф. Потоцького, який разом
зі своїм загоном перейшов на бік повстанців. Чер¬
говий штурм фортеці завершився перемогою — ран¬
ком 10 червня шляхта капітулювала.
Під час Коліївщини зросла соціальна активність
селян і рядових козаків, більшої визначеності та
цілеспрямованості набрали їхні ідеали й наміри.
Так, на відміну від попередніх гайдамацьких висту¬
пів, уже висувалося завдання ліквідації усього па¬
нівного класу («бити панів і очищати землю від
них»). Не менш радикально передбачалося розв’я¬
зати інші соціальні питання. На випадок перемоги
повстання оголошувалось знищення панщини і, оче¬
видно, феодального землеволодіння («жито і всякий
хліб будете збирати на свою користь»). В ході на¬
родного виступу рядки із повстанських документів
реалізувались в практичних діях селянських мас.
Багатий фактичний матеріал, який є нині у розпо¬
рядженні дослідників, свідчить, що діяльність коро¬
93
лівських органів влади була фактично паралізована
в межах Богуславського, Корсуньського, Канівського,
Звенигородського, Черкаського, Чернігівського, Біло¬
церківського та інших староств, в ряді ключів і на¬
віть повітів. У контрольованих повстанцями містах
і селах виникали органи селянсько-козацького само¬
врядування, які перерозподіляли земельні угіддя,
регламентували виконання феодальних повинностей
тощо.
Визвольні ідеї Коліївщини, незважаючи на знач¬
ні нашарування релігійних закликів та царистські
ілюзії, домінували в багатьох повстанських докумен¬
тах, звучать зі сторінок зізнань М. Залізняка та про¬
токолів допитів інших отаманів. Уже під час першо¬
го допиту в Каргопільському карабінерному полку
(26 червня 1768 p.) М. Залізняк заявив, що основне
завдання своєї боротьби він бачив у «искоренении
показавшихся в Польше конфедератов» й знищенні
феодалів та їх приспішників скрізь, «где сколько
найдено будет».
У народі ходили, циркулювали чутки про «золо¬
ту грамоту», якою Катерина II ніби-то санкціонува¬
ла визвольну боротьбу на Правобережжі. Ватажки
повстання неодноразово заявляли, що вони діють з
відома командування російських військ і дозволу
спеціальних указів Коша Війська Запорізького, спо¬
діваючись таким чином надати законності своїм діям.
Укази були складені так, що їх зміст відбивав най-
потаємніші думки і сподівання трудящих мас Право¬
бережної України. Генерал-губернатор П. О. Рум’ян-
цев у листі від 26 серпня 1768 р. президенту Колегії
іноземних справ графу М. І. Паніну писав про один
із таких указів, де говорилося, що «сии пограничньїе
места приемлются под Российскую державу и на-
всегда с под владения польского освобождаются». Це
не єдина згадка такого змісту. П. О. Рум’янцев у
листі до російського посла у Варшаві М. В. Рєпніна
(24 серпня 1768 р). повідомляв, що серед правобе¬
режного селянства поширюються чутки, нібито «они
сих пограничньїх жителей навсегда с под польского
владьічества освобождают». Важно • підкреслити
інший аспект цих документів. їх автори проводять
прямий генетичний зв’язок між подіями Коліївщи¬
ни 1768 р. і Визвольною війною 1648—1654 pp. Вже,
наприклад, у «Торчинському маніфесті» (1767) міс¬
94
титься згадка про визвольну боротьбу українського
народу під проводом Б. Хмельницького. Традиції
визвольного руху проти польських магнатів і шлях¬
ти жили в народі, розпалювали дух його непо¬
кори і волелюбства. Зокрема, про. це свідчить і той
факт, що в «возмутительном сочинении», яке ви¬
йшло із Запоріжжя і поширювалось на правобе¬
режному Подніпров’ї (початок 1769 р.) містився зак¬
лик підняти повстання «по примеру... Хмельни-
цкого».
Царські й польсько-шляхетські війська разом го¬
тували розгром повстання. 26 червня 1768 р. були
схоплені М. Залізняк та І. Гонта, разом із якими у
полон потрапило близько 3 тис. селян і козаків. Про¬
тягом липня зазнали поразки загони С. Неживого,
І. Бондаренка, М. Швачки, загинув у битві А. Жур¬
ба та інші найближчі сподвижники М. Залізняка.
Репресивна машина царської Росії та шляхетської
Польщі працювала на повну потужність. Спеціальні
королівські суди у селі Серби та містечку Кодні
щоденно відправляли на ешафот сотні повстанців
(серед них був І. Гонта). Багатогодинні допити про¬
вадили також царські інквізитори. Наприкінці літа
1768 р. ухвалила своє рішення Київська губернська
канцелярія, за яким після жорстоких фізичних пока¬
рань на каторжні роботи у Нерчинськ були заслані
М. Залізняк та його сподвижники.
Та боротьба тривала. В грудні 1768 р. вибухнуло
велике повстання на Запоріжжі, де зібралися сотні
«коліїв». До весни 1769 р. сталися локальні завору¬
шення і в ряді районів Правобережної України. Вплив
Коліївщини був таким значним, що в народному се¬
редовищі з’явилися десятки нових Залізняків.
Значення повстання 1768 p., як і гайдамацького
руху загалом, в історії боротьби народних мас Укра¬
їни переоцінити важко. Він на багато десятиліть за¬
лишив глибокий слід у пам’яті селян і рядового ко¬
зацтва. В періоди дальшого посилення феодально-
кріпосницького гніту селяни мріяли про часи, коли
вони зі зброєю в руках виступлять проти ненависної
шляхти і козацької старшини, здобудуть землю і
волю. На Правобережжі поширювались пісні, думи і
легенди про героїв Коліївщини. Зокрема, в 1789 р.
з’явилися чутки про сина І. Гонти, який нібито при¬
йде визволяти український народ.
95
Гайдамацький рух і Коліївщина 1768 р. відіграли
важливу роль у справі возз’єднання Правобережжя
з іншими українськими землями наприкінці XVIII ст.
Селянські тогочасні війни виступали могутнім фак¬
тором, який справляв помітний вплив на економіку,
політичні форми організації влади, етнокультурні
процеси. Найвищі прояви класової боротьби селян¬
ства відзначалися у переломні періоди історичного
розвитку, коли в надрах старого поступово визріва¬
ли умови для нового способу виробництва. Великі
повстання, які становили, до речі, одну з найдієві¬
ших форм видозмін у феодальному суспільстві, де¬
формували й розхитували панівний уклад, украй
виснажували його потенціальні можливості. В над¬
рах феодалізму визрівали елементи більш прогре¬
сивної капіталістичної формації.
Селянська війна під проводом С. Т. Разіна у своє¬
му розвитку пройшла два етапи: в 1667—1669 pp.
головну соціальну основу повстання становили коза¬
ки. Вони, по суті, визначали спрямування народно¬
го руху, його хід і завдання. На цьому етапі істотно
збільшилась кількість повстанського війська (у груд¬
ні 1669 р. налічувалося майже 3 тис. чоловік), дещо
поліпшилося його озброєння та матеріальне забез¬
печення, зріс авторитет С. Разіна як талановитого
керівника повстанців.
Істотні зміни в розстановці соціальних сил у
повстанському таборі відбулися з серпня 1670 р. Від¬
тоді до нього ширше почало втягуватися залежне
селянство, яке стало визначати соціальний статус
разінських загонів. Внаслідок цього істотно змінився
характер війни, основне завдання якої полягало у
ліквідації феодального землеволодіння й знищенні
представників панівного класу.
Подальший розвиток селянської війни, особливо
на її другому етапі, мав ряд важливих ознак. По-
перше, зміцніла соціальна база, по-друге, істотно
активізувалася участь у цих подіях представників
різних народів, по-третє, розширилося коло політич¬
них сил і союзників, яких керівник повстання
прагнув використати у боротьбі з поміщиками. Про¬
тягом кількох місяців народний рух охопив вели¬
чезні території Середнього Поволжжя та За-
волжжя, де жили чуваші, мордва, марійці, та¬
тари.
96
Полум’я цієї селянської війни перекинулося й на
українські землі, які стали другим за своєю значи¬
містю та потенціальними можливостями районом
повстання. Напружена суспільно-політична ситуація,
яка панувала тут, та атмосфера загального невдово¬
лення соціальною політикою панівного класу, безпе¬
речно, були добре відомі С. Разіну. Адже між До¬
ном і Запоріжжям та Слобожанщиною існували все¬
бічні зв’язки. В обох козацьких землях жили пред¬
ставники російського та українського народів, вони
спільно ходили у бойові походи проти ординських
феодалів. Така співдружність зміцнювалася у роки
великих повстань, які охоплювали значні території
країни та вимагали напруження всіх матеріальних
і духовних сил сусідніх народів.
У пошуках реальних союзників для здійснення
своїх задумів С. Разін звернувся до українського
козацтва та селянства. Аналіз фактичного матеріа¬
лу виявив, що він намагався встановити контакти з
гетьманом Правобережної України П. Дорошенком,
Запорізькою Січчю, а також заручитися підтримкою
з боку різних категорій населення Слобідської Украї¬
ни. Практично зв’язки мали місце у всіх цих трьох,
напрямах, але при цьому враховувалися, безперечно,
конкретні обставини, етапи розвитку війни та інші
фактори.
Перші спроби С. Разіна налагодити взаємовідно¬
сини з П. Дорошенком були зафіксовані ще у лис¬
топаді 1667 р. Тоді до Чигирина прибула разінська
«станица» з пропозицією до гетьмана, «чтоб он шел
наскоро Муравским шляхом на твои великого госу¬
даря украиньїе городьі войною». Після цього майже
на два роки зв’язки між обома сторонами не підтри¬
мувалися і лише в грудні 1669 p., після повернення
С. Разіна на Дон, вони відновилися, але вже на якіс¬
но вищому рівні. У налагодженні тісної взаємодії на
певному етапі розвитку подій були зацікавлені як
керівник повстання, так і П. Дорошенко. Організація
спільного походу «на Заднеприе» и стала тією осно¬
вою, яка їх об’єднувала.
Проте відносини двох ватажків не були міцними
(і не могли бути іншими), оскільки не мали під со¬
бою надійного грунту. Між ними існувала супереч¬
ність щодо розв’язання основного, соціального питан¬
ня. Слід мати на увазі й те, що коригуючим факто-
7—2243
97
ром, який справляв помітний вплив на стан і форми
цих взаємин, була політична орієнтація правобереж¬
ного гетьмана на султанську Туреччину — одвічного
ворога козацтва.
У цій ситуації єдиним реальним і надійним союз¬
ником С. Разіна могли стати лише широкі трудящі
маси українського етносу — селяни, козаки, робітні
люди. Наприкінці 1669 p., тобто під час перебування
Разіна у Черкаську, в його оточенні неодноразово
йшлося про те, що «хочет де он ...итти в Запороги,
а над вами, старшинами, учинить всякое дурно».
Це, очевидно, одна із перших згадок в документах
про намір залучити до участі в повстанні запорож¬
ців. Слід підкреслити, що Разін в окремих випадках
уже звертався безпосередньо до них. Донський ста¬
ничний старшина Р. Калужнін в «распросньїх речах»
у приказі Казанського дворця (січень 1671 р.) свід¬
чив, що керівник повстання прагнув «в Запороги...
послать прельщать, чтобьі потому ж шли на госуда-
ревьі городьі, а писал к ним о том, что будто ево,
Стеньку с товарьіщи и их, запорожских казаков, хо-
тят бояря сводить з Дону и из Запорог». Про тісні
контакти в той час між Доном і Запоріжжям гово¬
рить і той факт, що частину «писем» Разіна та його
отаманів написано від імені «Великого войска Дон-
ского и Запорожского».
Особливо сприятливий соціальний грунт для роз¬
ширення повстання існував на Слобідській Україні.
Незважаючи на порівняно пізню колонізацію та гос¬
подарське освоєння, вона була складним вузлом со¬
ціально-станових суперечностей між селянсько-коза¬
цькими масами краю, з одного боку, і козацькою
старшиною й російськими поміщиками, з іншого.
Слід, очевидно, враховувати і той факт, що політикою
царського уряду, спрямованою на обмеження прав,
була невдоволена і частина козацької старшини.
Прикладами впливу і поширення селянської вій¬
ни в Росії на Слобожанщину стали повстання у міс¬
тах Острогозьку та Ольшанську (вересень 1670 p.).
Протягом кількох місяців збройні заворушення охо¬
пили Маяки, Цареборисів, Балаклію, Зміїв, Чугуїв.
Документи фіксують також проникнення невеликих
повстанських загонів у межі Лівобережної України.
Особливістю повстань було те, що в них, як правило,
брали участь об’єднані сили разінських загонів та
98
місцевих селян і козаків. Це забезпечувало їм гостру
соціальну спрямованість та радикальність у розв’я¬
занні злободенних завдань. Відомо, що там, де вони
діяли, було запроваджено самоврядування на зразок
козацького кола, зафіксовано факти розподілу майна
феодалів, розправи над представниками царської
адміністрації та лихварської верхівки.
Дослідники цього періоду звернули увагу на те,
що атмосферу невдоволення та соціальної активності
створювали славетні разінські грамоти і «зазивні»
листи, які поширювалися у краї (так, лише під час
перебування у Паншиному Городку ватажок повста¬
лих відправив на Україну 40 посланців із листами).
Аналіз змісту цих оригінальних документів свідчить
про їх гостре антифеодальне спрямування. Вони
адресувалися, як правило, широкій соціальній пери¬
ферії «кабальних и опальних» і відбивали їх наст¬
рої, думи та сподівання. У грамотах, які розпов¬
сюджувалися в районі Острогозька (вересень
1670 p.), Разін, наприклад, закликав селян і коза¬
ків «в Руси вьіводить начальних людей и ушников»,
«с ним итить им к Москве на изменников на бояр».
У багатьох інших повстанських документах поряд
спокійно вживалися царистські ілюзії і гострі соці¬
альні мотиви. «Великое войско Донское» повстало, як
«за дом пресвятьіе богородицьі», так і за «всю
чернь». Ці заклики, як правило, активізували ство¬
рення боєздатних повстанських загонів й спрямову¬
вали народний гнів на представників панівного кла¬
су незалежно від їх етнічної приналежності.
Новий імпульс активізації класової боротьби на
Україні дало велике повстання початку XVIII ст. в
Росії під керівництвом К. О. Булавіна, яке ряд до¬
слідників кваліфікує як селянську війну. Слова із
«прельщения» булавінських отаманів С. Драного і
С. Безпалого (червень 1708 р.) «а мьі де йдем до
самой Москвьі, где можем государя найти. А стали
де мьі за правду» своєрідно акумулювали соціальний
зміст подій руху, виступили його головною ідейною
домінантою. За роки, які минули після селянської
війни 1667—1671 pp. під проводом С. Разіна, зв’яз¬
ки між Доном і Запоріжжям, голотою обох коза¬
цьких областей ще більше розширилися (спільні по¬
ходи проти ординців, участь в антифеодальних ви¬
ступах тощо). Наприкінці XVII — початку XVIII ст.
7*
99
помітно почастішали втечі і переходи селян та коза-
кіь з України на Дон. Про напрями і масштаби втеч,
а також соціальний склад втікачів свідчить, зокрема,
відписка донської старшини в Посольський приказ
(З серпня 1707 p.). «В розньїх месяцех и числех чу-
гуевці де, харьковцьі, золочевцьі, змиевці, моеченя,
служильїе де жилецкия люди многие, — говорилося
в документі, — оставя де домьі свои з женами и з
детьми, а иньїе де оставя жен явно идут де на Дон
и в донецкие наши холопей твоих городки». Під час
селянської війни ці процеси набули ще більшої ін¬
тенсивності.
Широкі міжетнічні контакти на спільній класовій
основі створили відповідні умови для участі в по¬
встанні українського населення. Булавін прагнув
насамперед налагодити зв’язки із запорозьким ко¬
зацтвом, яке мало.великий досвід і багатовікові тра¬
диції антифеодальної боротьби. У грудні 1707 р. він
прибув на Січ, де звернувся до козаків з пропози¬
цією об’єднати сили у боротьбі проти «панов і арен-
дарей». Широкі маси запорозьких козаків підтрима¬
ли плани Булавіна. Під час його наступного прибут¬
тя на Січ (лютий 1708 р.) кілька сот запорожців
переправилося через Дніпро і об’єдналося з булавін-
ськими загонами на р. Воронівці (поблизу Новобо-
родицького городка).
Найвищого піднесення це повстання досягло у
квітні—травні 1708 р. Воно охопило весь Дон, поши¬
рилося на Поволжжя, Приазов’я, північні й північно-
західні повіти Росії. Помітно активізувались дії заго¬
нів булавінських отаманів на Слобідській Україні
(Харків, Острогозьк, Валуйки, Тор, Ямпіль, Бахмут
та ін.). Спостерігались заворушення серед лівобереж¬
них козаків і солдатів гарнізонів. Різко загострились
класові суперечності на Січі, де відбулася збройна
сутичка між рядовим козацтвом і старшиною. Чима¬
ло козацької голоти залишило Запоріжжя і об’єдна¬
лось із повстанським військом К. О. Булавіна (уря¬
дові документи того часу фіксують 1,5 тис. запо¬
рожців) .
Надзвичайно мобілізуючий вплив на багатотисяч¬
ні маси мали агітаційні документи Булавіна і його
отаманів (наприклад, березневе 1708 р. «прелесное
письмо» ватажка повстання і липневе 1708 р.—
М. Голого). Увібравши в себе найпотаємніші думи,
100
сподівання і прагнення, вони закликали народ вби¬
вати представників панівного класу — «князів»,
«бояр», «старшин», «прибильщиків», «німців», роз¬
правлятися з «орендарями», «неправедними суддями»,
«обидчиками», «зльїми супостатами». Незважаючи на
відчутну прихильність до царистських ілюзій і типо¬
ве для того часу церковно-релігійне забарвлення ви¬
мог, усі повстанські документи несуть на собі грун¬
товне соціальне навантаження. Вони адресувались
насамперед «черньїм людям» и «гольїтьбе непокри-
той» усіх національностей. Характерно, що навіть у
листах Булавіна на Запоріжжі вузькостанові, специ¬
фічно козацькі вимоги відходили на другий план.
Натомість висувались лозунги «побить панов и арен-
дарей за их неправду, что Украйной завладели».
Район розповсюдження «прелесньїх» листів не об¬
межувався тільки Запоріжжям. Лише у середині
травня 1708 р. вони з’явилися у Бахмуті, Ямполі,
Маяках, Харкові, Сумах та деяких інших містах
Слобожанщини.
Тисячі вихідців із України взяли дійову участь у
селянській війні 1773—1775 pp. під керівництвом
О. Пугачова. За десятиліття, що минули після
повстання Булавіна, зв’язки між трудящими Росії
та українських земель ще більше зміцніли. Селяни-
кріпаки центральних російських губерній і донські
козаки взяли активну участь у гайдамацькому русі,
вони поповнювали загони М. Залізняка та І. Гонти
під час Коліївщини. Особливо велика роль у цих
подіях належала міграційним процесам. Урядові до¬
кументи повідомляють, наприклад, про велику кіль¬
кість слобід, заселених вихідцями із України на
Яїку (Кіненська слобода), Волзі (Покровська сло¬
бода), Хопрі (Романовська слобода), а також інших
місцевостях (Воронезька, Саратовська і Пензенська
губернії).
Потік втікачів з українських земель помітно зріс
після поразки повстання 1768 р. на Правобережжі.
Поодинці і окремими групами вони перебиралися на
Січ, а звідси на Дон, Яїк і Волгу зупинялися в ски¬
тах старообрядців або прямували в центральні ра¬
йони Росії. Досвід антифеодальної боротьби і певні
військові навички, набуті втікачами-повстанцями в
ході Коліївщини, невдовзі стали у нагоді в загонах
О. Пугачова. Відомо, наприклад, що до його най¬
101
ближчого оточення входив ряд вихідців із України —
полковники О. Суходольський, Д. Загуменний, І. Ка-
менський, І. Старецький, В. Журба та ін.
Важливо підкреслити, що окремі періоди життя
Пугачова тісно пов’язані з Україною. Він двічі бував
у Києві (за його словами, навіть мешкав у ньому),
перебував також на Слобожанщині і Лівобережній
Україні. Безперечно, Пугачов спілкувався з селяна¬
ми і козаками та співчував їхньому важкому, нуж¬
денному становищу, засвоював досвід Коліївщини.
Ще напередодні повстання своїм однодумцям він
вказував на спільність інтересів козацтва і «чорного
народу» Росії та України: «Вот де, детушки, я стра-
дал уже двенадцать лет, и бьіл де я у черкасов на
Дону, и по Россіи во многих городах, то примечал,
что везде народ раззорен, и вьі де также терпите
много обид и налогов». Тому на всіх етапах повстан¬
ня Пугачов розглядав селянсько-козацькі маси укра¬
їнських земель як природних союзників. Не випадко¬
во після поразки Головної повстанської армії по¬
близу Чорного Яру (24 серпня 1774 p.), на другому
етапі війни, він виступив на козацькому колі з про¬
позицією «итьти вниз по Волге и, собрав на ватагах
хлеба, пробраться морем к запорожским казакам».
Як і на Запорізькій Січі, яка в роки селянської
війни стала надійним пристанищем для багатьох
пугачівців, різко загострилися соціальні суперечності
на Лівобережній та Слобідській Україні. У районі
Бахмута, Ізюма, Харкова, Тагамлика і Коломака
активізувалися гайдамацькі загони. Ознаки невдо¬
волення виявляли солдатські гарнізони. Царські са¬
новники скаржилися Катерині II (серпень 1774 р.)
на «крайнюю ненадежность» слобідсько-українських
шкіперських полків.
В ході селянської війни Пугачов поступово прихо¬
див до усвідомлення необхідності дальшої радикалі-
зації гасел, спрямування яких відбивали б соціальні
настрої усіх суспільних категорій населення Росії ї
насамперед кріпосного селянства. Привертає увагу
і той факт, що ряд пугачовських маніфестів було
перекладено на татарську, арабську, персидську й
турецьку мови і вони адресувалися окремим народ¬
ностям Поволжжя, Уралу та інших місцевостей. До¬
кументи за грудень 1773 — січень 1774 pp. уже міс¬
тять відверті заклики знищувати дворян, конфіску¬
102
вати земельні володіння феодалів і передавати їх
трудящим. У найбільш кристалізованому вигляді
ідеологічні уявлення селянсько-козацьких мас —
учасників повстання сконцентровані у відомому ука¬
зі від 31 липня 1774 p., названому «жалуваною гра¬
мотою всьому селянському люду». Незважаючи на
елементи утопії, він своєрідно підсумував найваж¬
ливіші соціально-економічні й політичні вимоги
повсталих. У соціальній сфері передбачалися лікві¬
дація кріпацтва і конституювання селян у козацький
стан, скасування податків та інших повинностей.
Автори вважали за необхідне передати землю тим,
хто її обробляв. У документі містився також заклик
до фізичного знищення панівного стану дворян.
Укази та маніфести Пугачова і його сподвижників
у тисячах примірників розвозилися по всій території
Росії. Чимало з’явилося їх і на українських землях
(Слобожанщина, Запоріжжя, південні полки Ліво¬
бережної України). Висловлюючи соціальні настрої
народу, вони закликали його до боротьби, жалували
вічною «вільністю», обіцяли зміни в усіх сферах су¬
спільно-політичного життя.
Події селянської війни 1773—1775 pp. не забули¬
ся. Цьому значною мірою сприяла діяльність так
званих «розгласителів», які вели агітаційну роботу
упродовж 70—90-х pp. XVIII ст. у південних районах
України. Вони переходили з місця на місце, вели з
селянами потаємні розмови, запевняючи, що Пугачов
живий і невдовзі прибуде на Україну, щоб забирати
у феодалів землю і майно, дати кріпакам волю. Ха¬
рактерно, що саме вони поширювали чутки про те,
що ніби-то в пугачовському війську перебували
М. Залізняк і навіть С. Палій. Нереальність цих фак¬
тів очевидна. Та водночас вони красномовно засвід¬
чують, що в свідомості народних мас боротьба Пуга¬
чова за соціальну справедливість була невіддільною
від визвольного руху українського народу.
Загалом визвольний рух, який практично не вщу¬
хав протягом багатьох десятиліть, становив одну з
найбільш відмітних та характерних рис історичного
розвитку українських земель доби пізнього феода¬
лізму. В більшій чи меншій мірі він справляв від¬
повідний вплив на економічну ситуацію, вносив від¬
повідні зміни у політичне становище, коригував куль¬
турні і, звичайно, етнічні процеси на Україні. За умов
юз
відсутності сталих форм державності, які б поширю¬
вали свій вплив на всі без винятку українські землі,
визвольний рух, -незалежно від його інтенсивності,
змісту і спрямування, виконував, як зазначалося,
об’єднавчі функції. Водночас він став важливим фак¬
тором, що обумовлював зростання етнічної самосві¬
домості різних верств українського народу. Боротьба
з зовнішніми ворогами, спроби зберегти власні форми
державності посилювали патріотизм та згуртованість
народу, поглиблювали його почуття щодо належності
до однієї етнічної спільності.
висновок
Отже, читач мав змогу познайомитися з деякими,,
на нашу думку, найважливішими етапами перехідної'
епохи, від феодалізму до капіталізму, коли відбував¬
ся інтенсивний процес формування української нації.
Він був далеко не простим і однозначним. Навіть на
другу пол. XVII ст. панівний спосіб виробництва ще
далеко не вичерпав до кінця своїх потенціальних
можливостей. Тривала боротьба того, що уже від¬
живало, і нового, яке розвивалося мляво та не до¬
сить динамічно. Потрібен був час, щоб елементи бур¬
жуазного способу виробництва визріли, зміцніли і
нарешті утвердилися на величезному обширі україн¬
ських земель.
У деформованому вигляді розвивалися етносоці-
альні процеси. Це обумовлювалося кількома факто¬
рами: по-перше, політичною розчленованістю Украї¬
ни, належністю її окремих регіонів до політичних
структур ряду іноземних держав (Росія, Польща,,
Австрія, Молдавія); по-друге, відсутністю повноцін¬
ної державності на власній території українських зе¬
мель; по-третє, національними утисками, що їх зазна¬
вали різні верстви населення. Ці фактори в тих чи
інших регіонах проявлялися по-різному, але врешті-
решт вони значною мірою позначились на темпах і
формах розвитку нації, наприклад, утвердженні ет¬
нічної самосвідомості, відчутті належності до окре¬
мого етносу, конституюванні економічної та терито¬
ріальної спільності тощо.
Однак логіка історичного розвитку поступово до¬
лала перешкоди на шляху формування української
нації, як окремої етносоціальної спільності. Тривала
ліквідація локальної замкнутості окремих господар¬
ських районів і утворення на цій основі єдиного на¬
ціонального ринку. Втрачало свій натуральний ха¬
рактер ремесло, зароджувались мануфактури, а зго-
105
дом фабрики і заводи. Величезні за своїми масшта¬
бами міграційні процеси сприяли переміщенню на¬
селення з однієї місцевості в іншу, позитивно позна¬
чились на прагненні українців до єдності, мати свою
мову, спільні для всіх культурні надбання, побутові
риси тощо. Назва Україна поступово стала витісняти
локальні етноніми та політоніми. Без особливих за¬
стережень можна твердити, що у XVIII ст. етнічна
самосвідомість проявлялася не лише через конфесій¬
ну належність до українського етносу і грунтувалася
не тільки на ознаках релігійного характеру (право¬
славний — українець, католик — поляк), а мала
вже значною мірою секуляризований характер. Пред¬
ставником нації, що формувалася, рівнозначно почу¬
вав себе на усій території України автохтонний меш¬
канець Правобережжя, Галичини, Лівобережжя і
поселенець на Слобожанщині або Новоросії. Ці по¬
чуття базувалися на збереженні самоназви, спільності
походження та історичної долі, патріотизмі і т. п.
Показовим щодо нового характеру суспільних
відносин стала поява на Україні таких категорій
населення, як передпролетаріат та буржуазія. їх рек¬
рутування відбувалося з різних категорій (часто в
соціальному плані — антагоністичних) і також йшло
далеко не прямолінійно. Та основне полягало в тому,
що кожна з цих суспільних груп несла у собі значні
потенційні можливості, пов’язані з буржуазним спо¬
собом виробництва.
Український народ протягом багатьох сторіч свого
існування прагнув створити власну державу. Це був
природний і глибоко прогресивний процес, притаман¬
ний усім народам. І не вина, а трагедія українців як
окремого етносу була в тому, що історичні обставини
склалися по-іншому — лише протягом кількох деся¬
тиліть на Україні (і то лише на Гетьманщині) існу¬
вало повноцінне державне об’єднання. Адже держа¬
вотворчий процес українського народу було силоміць
зупинено. Послідовно знищувалися політичні інститу¬
ти Української держави на Лівобережжі та Слобо¬
жанщині. У середині 70-х pp. XVIII ст. була ліквідо¬
вана Запорізька Січ. Самодержавні структури утвер¬
дились також на Правобережній Україні, яка напри¬
кінці XVIII ст. увійшла до складу Росії. Відсутність
єдиної держави певною мірою компенсував могутній
визвольний рух, який не вщухав протягом багатьох
106
століть. Він виконував об’єднавчу функцію і сприяв
налагодженню міжетнічних контактів українських
земель, розчленованих політичними кордонами.
Формування української нації (як, до речі, і на¬
родності) — процес складний і довготривалий. Отож
навряд чи доцільно (і можливо) визначати його часо¬
вий проміжок. З’ясовано, що він коливався у межах
XVII—XIX ст. і пройшов ряд етапів. Серед них другій
половині XVII—XVIII ст., безумовно, належить одне
з провідних місць.
Антонович В. Б. Последние Бремена казачества на правой
стороне Днепра: По актам с 1679 по 1716 г. — Киев, 1868. —
197.
Апанович О. М. Збройні сили України першої половини
XVIII ст. — К., 1969. — 223 с.
Багалій Д. І. Історія Слобідської України. — Харків, 1918.
Бантиіи-Каменский Д. Н. История Малой России от вод-
ворения славян в сей стране до уничтожения гетманства: В
3-х ч. — 4-е изд. — Спб. — Киев — Харьков, 1903. —
IX + 609 с.
Баранович А. И. Магнатское хозяйство на юге Вольїни в
XVIII в. — М., 1955. — 183 с.
Барвинский В. А. Крестьяне в Левобережной Украине в
XVII—XVIII вв, — Харьков, 1909. — 269 + IV с.
Борисенко В. Й. Соціально-економічний розвиток Лівобе¬
режної України в другій половині XVII ст. — К., 1986. —
264 с.
Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. — К., 1957. —
462 с.
Голобуцький В. О. Економічна історія Української РСР.
Дожовтневий період. — К., 1970. — 298 с.
Голобуцький В. О. Запорізька Січ в Останні часи свого
існування (1734—1775 рр). — К., 1961. — 415 с.
Грабовецький В. В. Гуцульщина ХІІІ-ХІХ ст.: Історичний
нарис. — Львів, 1982. — 152 с.
Грушевский М. С. Очерк истории украинског® народа. —
Киев, 1991. — 400 с.
Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / Репринтне
відтворення видання 1913 року. — К-, 1990. — 524 с.
Гуржий А. И. Зволюция феодальних отношений на Лево¬
бережной Украине в первой половине XVIII в. — Киев, 1986.—
135 с.
Гуржій /. О. Розвиток товарного виробництва і торгівлі на
Україні (в кінці XVIII ст. до 1861 p.) — К., Г962. — 208 с.
Гуслистий К. Г. До питанню про утворення української на¬
ції — К., 1967. — 54 с,
Дружинина Е. И. Северное Причерноморье 1775—1800 гг.—
М.. 1959. — 279 с.
Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лі¬
вобережної України кінця XVII — початку XVI.II ст. — К., 1959. —
532 с.
Ефименко А. Я. История украинского народа. — Киев,.
1990. — 512 с.
108
Крип’якевич І. П. Історія України. — Львів, 1990. — 519 с.
Маркина В. А. Крестьяне Правобережной Украиньї (конец
XVII — 60-е годьі XVIII ст.). — Киев, 1971. — 176. с.
Пономарьов О. М. Розвиток капіталістичних відносин у
промисловості України XVIII ст. — Львів, 1971. — 184 с.
Путро А. И. Левобережная Украйна в составе Российского
государства во второй половине XVIII века: (Некоторие во-
просьі социально-зкономического и общественно-политического
развития). — Киев, 1988. •— 143 с.
Слюсарский А. Г. Социально-зкономическое развитие Сло¬
божанщини XVII—XIII вв. — Харьков, 1964. — 460 с.
Смолій В. А. Возз’єднання Правобережної України з Ро¬
сією. — К., 1978. — 192 с.
Смолій В. А. Формування соціальної свідомості народних
.•мас України в ході класової боротьби: Друга пол. XVII—
XVIII ст. — К., 1985. — 264 с.
Українська народність: Нариси соціально-економічної і ет-
нополітичної історії. — К.. 1990. — 560 с.
Шевченко Ф. П. Політичні та економічні зв’язки України з
Росією в середині XVII ст. — К-, 1959. — 500 с.
Шульга І. Г. Соціально-економічне становище Закарпаття
в другій половині XVIII ст. — Ужгород, 1962. — 184 с.
Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3-х т.—
К-, 1990. — Т. 1. — 592 с.; Т. 2. — 560 с.
Яковлів Андрій. Українсько-московські договори в XVII—
XVIII віках//Праці Українського наукового інституту. — Вар¬
шава, 1934. — Т. 19. — 179 с.
ЗМІСТ
ВСТУП . . з
ТЕРИТОРІЯ І НАСЕЛЕННЯ В ПРОЦЕСІ
ПЕРЕТВОРЕННЯ НАРОДНОСТІ В
НАЦІЮ 8
ЕКОНОМІКА, СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ
І УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОС ... 27
УКРАЇНСЬКА ФЕОДАЛЬНА ДЕРЖАВА 51
ХАРАКТЕРНІ КУЛЬТУРНІ РИСИ І МОВ¬
НІ ОСОБЛИВОСТІ УКРАЇНЦІВ . 67
ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА І АНТИФЕО¬
ДАЛЬНІ РУХИ 74
ВИСНОВОК 105
ЛІТЕРАТУРА . . . . . . .108
Научное издание
СМОЛИЙ Валерий Андреевич
ГУРЖИЙ Александр Иванович
КАК И КОГДА
НАЧАЛА ФОРМИРОВАТЬСЯ
УКРАИНСКАЯ НАЦИЯ
Оформлення художника Л. В. Демчишина
Художній редактор Г. О. Сергєєв
Технічний редактор І. А. Ратнер
Коректори І. В. Кривошеїна,
Е. Я. Бєлокопитова
ИБ № 11282
Подано до складання 28.02.91. Підп. до друку
29.04.91. Формат 84Х108/32. Папір друк. № 2. Літ.
гарн. Вис. друк. Ум. друк. арк. 5,88. Ум. фарбо-
відб. 6,2. Обл.-вид. арк. 6,07. Тираж 34000 пр.
Зам. 2243. Ціна 2 крб.
Видавництво «Наукова думка».
252601 Київ 4, вул. Репіна, З
Львівська обласна книжкова друкарня.
29000G Львів, вул. Стефаника, 11.
НОВА КНИЖКА ВИДАВНИЦТВА
«НАУКОВА ДУМКА»
С о ф о н о в ич Ф. Хроніка з літописців
стародавніх. 1991. — 20 арк. — 4 крб. ЗО к„
«Хроніка» визначного культурного діяча
України XVII ст. Ф. Софоновича є цінним
історичним джерелом і пам’яткою української
історіографії. Це одна з перших узагальнюючих
праць з історії України (від найдавніших часів
до 1673 p.). розрахованих на широке коло
читачів. «Хроніка» складається з трьох частин:
«Хроніка про Русь» (1672), «Хроніка про
початок і назву Литви» (1673), «Хроніка про
землю Польську» (1673). У першій її частині
висвітлюється історія стародавньої Русі, у 2-й та
3-й — історія України XIV — XVII ст. на тлі
історії Литви і Польщі. Для істориків, філологів,
кодикологів, усіх зацікавлених історією рідної
культури.
Попередні замовлення на цю книжку приймає
книгарня видавництва «Наукова думка» (252001
Київ 1, вул. Кірова, 4), яка висилає літературу
іногороднім замовникам післяплатою.