БОГДАН ЛЕПКИЙ
Для молодшого шкільного
віку
Художник
ЄВГЕН КРИГА
Упорядкування, передмова та примітки
ФЕДОРА ПОГРЕБЕННИКА
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1991
ББК 84
Л48
До книжки талановитого
українського письменника,
ім’я і твори якого тривалий час
замовчувалися, увійшли ?
віршовані казки, написані
за фольклорними мотивами.
Редактор В. Й. К л і ч а к
д 4803640202-135 909)
М206(04)—91
І8ВМ 5-301-01047-6
(б) Федір Погребенник, упоряд-
кування, передмова, 1991
<С) Євген Крига, Ілюстрації, 1991
КАЗКОВИЙ СВІТ БОГДАНА ЛЕПКОГО
Юний допитливий читачу! Українська література подарувала нашому наро-
дові, зокрема його молодому поколінню, багато духовних скарбів, художніх цін-
ностей. Не всі вони, на жаль, ще й сьогодні доступні широкому колу читачів:
багато творів наших письменників тривалий час не перевидавалися, замовчу-
валися.
Понад півстоліття в нашій країні не публікувалася художня спадщина Бог-
дана Лепкого — поета, перекладача, критика та історика літератури. Тривалий
час він жив у народі однією своєю піснею — «Чуєш, брате мій...» — і то без-
іменно, автора слів не називали. Та хіба замовчувалися твори тільки Богдана
Лепкого? Десятки імен відомих українських художників слова, починаючи
з 30-х років, випадали з історії літератури... Сьогодні їхні імена очищуємо від
необ’єктивних оцінок, зневаги, а твори повертаємо народові. Бо ніхто не має
права збіднювати духовну культуру нашого народу — такого доброго і таланови-
того за своєю природою.
Дуже любив свій край Богдан Лепкий. Ось як він сказав сам про себе:
Колисав мою колиску
Вітер рідного Поділля.
Письменник народився 1872 року в селі Поручин, тепер Бережанського ра-
йону Тернопільської області, в родині священика, якому сан духовної особи не
завадив бути ще й літератором: він писав вірші, оповідання, друкуючи їх під
псевдонімом Марко Мурава.
Малий Богдан, зростаючи в культурній інтелігентній родині, замолоду пройняв-
ся любов’ю до селянського оточення, увібрав у свою чуйну душу народні звичаї,
обряди, болі і радощі простого люду.
Закінчив гімназію в Бережанах та Львівський університет. Учителював у бе-
режанській гімназії, а пізніше викладав у Краківському університеті укра-
їнську літературу. Праця в гімназії й університеті давала йому змогу утримувати
родину, залишаючи небагато вільного часу на літературну творчість. З огляду на
це викликає подив та велика художня й науково-критична спадщина, яку за-
лишив Богдан Лепкий. Він опублікував десятки поетичних і прозових збірок
своїх творів (оповідання, нариси, новели, повісті), науково-критичних праць
(статті, дослідження, монографії), підготував до друку, спорядив своїми вступ-
ними статтями багатотомні видання творів Тараса Шевченка, Марка Вовчка,
Олекси Стороженка, Леоніда Глібова та інших письменників. Б. Лепкий упо-
рядкував кілька поетичних антологій (двотомна збірка творів українських поетів
«Струни»), співаників, читанок, переклав польською мовою «Слово о полку Іго-
ревім», багато творів Т. Шевченка, В. Стефаника, М. Коцюбинського. Був од-
ним з найактивніших діячів на ниві української літератури і культури загалом,
його творчу працю високо цінували І. Франко, В. Стефаник, М. Коцюбинський
та інші письменники.
З часу публікації першого твору (вірш «В світ за очі») і до останнього подиху
(помер Б. Лепкий 1941 року в Кракові) поет не залишав писати вірші, хоча за
обсягом основний його художній доробок складають прозові твори. У жанрі
прози йому, зокрема, належить трилогія у п’яти томах «Мазепа», яка ще чекає
своєї об’єктивної оцінки.
Поезія Богдана Лепкого розмаїта за своїм змістом і художньою формою.
Митець звертався до зображення картин історичного минулого українського
народу, створив чимало гострих соціальних віршів і поем: проникливо змалював
трагічні події першої світової війни, зокрема, поневіряння мирного населення,
страждання батьків, матерів, малих дітей. З вірою в краще майбутнє Вітчиз-
ни він оспівав національно-визвольні поривання народу періоду 1917—1919 ро-
ків, прагнення до державної і духовної єдності. Адже українська земля тривалий
час була подідена між різними державами.
І от перед тобою, читачу, декілька поетичних творів-казок Б. Лепкого, які
читали, якими захоплювалися малі читачі-школярі 30-х років не лише на західно-
українських землях, а й за кордоном, зокрема в Канаді і США.
Богдан Лепкий хотів бачити молоде покоління фізично здоровим, духовно ба-
гатим, національно свідомим. Він розумів душу дитини, яка відкриває для себе
світ, прагнув допомогти їй пізнати, що таке добро, правда і справедливість, на-
магався прищепити своїм юним читачам пошану до праці, повагу до людей, якої б
нації вони не були, виростити в їхніх душах глибокі почуття любові до України.
Федір Погребенник
ДО ЧИТАЧА
Як маєш час, то сядь при ватрі
Або при свічці лойовій,
Най фантастично, як в театрі,
Явиться в голові твоїй
Жмуток давнйх оповідань,
Які ти чув колись від нянь:
Про королівну на острові
В таємній башті, про змія,
Про замки на льодах чудові,
Яких не бачив ти, ні я,
Про чудо-перстенці на пальцях
І про розбійників дванадцять.
Та ще про дідову Марійку,
Про мачуху Ті лиху,
Про хлопця й дівчину, що вдвійку
До щастя йшли і на шляху
Кервавили об терня ноги,
Але не збилися з дороги.
Чимало тих казок, чимало,
Що ти чув їх колись, колись!
1, хоч давно тих уст не стало,
Що їх казали,— а дивись,
Казки, як бджоли в пасіках,
Бринять у споминах і в снах.
Та, хоч ти нині вже не той,
Що був колись, як слухав казки,
Ані лицар ти, ні герой
(Бо не було у долі ласки),
Не вбив ти смока *, на коні
Не їздив на верхи скляні,—
А все ж таки, бува, часом
В душі щось давнє ворухнеться,
* Смок — змій.
Границя між життям і сном
Непомітно в очах затреться
1 ти захочеш на часок
Послухати старих казок.
Будь ласка, прошу! Ось вони,
Хоч, може, не такі чудові,
Бо це не ті діточі сни,
Не юні мрїі поранкові,
Лиш пригод їх, сухий жмуток
Колись так чарівних квіток.
Та ще сказать, вони собі
Простенькі, навіть старомодні,
Не куті в славному горні,
Не піднебесні й преісподні,—
Звичайна строфа простих рим,
От як приміром: «ним» і «дим»!
Зміняється життя і світ,
Зміняються і рими з ними,
Та годі нам на старість літ
Чвалом ганяти з молодими,
їм коб літак і парові ,
А нам лиш коні й простий віз.
Та я гадаю, можна й ним
Заіхати, як зазоріє,
Шляхом уїждженим давнйм
В храм вічно молодої мри,
Щоб в ньому серцем хоч на мить
Спочити й сили покріпить.
Найкраща ж казка — це тота,
Яку пером не написати,
Це та велика і свята,
Яку ти в серці носиш, брате.
До неї молимося всі
В святині нашої душі.
ПРО ДІДА, БАБУ
І КАЧЕЧКУ
КРИВЕНЬКУ

Був собі дід і баба,
Та була в них курочка ряба...
(Ні, не так!)
Був дід Монька,
Мався він злегенька,
(Та що це я плету!)
Жило їх двоє,
Вже старі обоє,—
(От так хіба й почну).
Мали хатку,
Як палатку,
І світличку
Невеличку,
І ставок,
І млинок,
Та не дав їм бог діток...
Що ви гадаєте?
Сумно їм обоїм
Сидіти.
«От коли б то та діти»,—
Каже дід, а вона:
«Щоб хоч донечка одна...»
Нема!
А сонце в хатку зазирає,
Бринить бджола, трава буяє,
І дід, щоб збутися журби,
«Підемо,— каже,— на гриби!»
Пішли.
II
Приходять в ліс,
А там грибів, грибів!
Дід аж присів,—
збирає.
А баба підпеньок* шукає,
Нараз кричить: «Дивись, старий,
Який грибок дивний!»
Не довиджала,
Бо це не гриб був, лиш гніздо,
Кругленьке, дивненьке,
Як не знати що.
А в тім гнізді,— ігі!
Сидить качечка маленька
І кривенька,
Та жива
І до баби: «Ква-ква-ква».
Притюпав дід,
Обтер з лоба піт,
Думає-гадає,
Пір робити, не знає.
Аж і каже: «Заберем хіба»,
А вона: «Як брати, то брати,
Занесемо до хати
Потерча!»
Взяли,
Несуть,—
Щаслива їм путь!
* Підпеньки — опеньки.
III
Прийшли в хатку,
Як палатку,
І в світличку
Невеличку,
Принесли сінця з подвір’я,
Підстелили троха пір’я,
Зробили гніздечко на славу,
Посадили качечку куляву,—
сиди!
А самі
Пішли на гриби до гаю.
Вертають,—
А в їх хатці,
Як в палатці,
Підметено,
Припрятано,
Хлібець в печі
І колачі,
Ще й борщ кипить,
Аж їсти кортить.
Що за диво!
«Іди, діду, до сусідів! —
каже баба.—
Та спитай їх,
Хто в нас бував,
Хазяйнував.
Може, знають,
Най нам скажуть,—
Та ж це не гріх!»

Вернув дід
Від сусід:
«Не бачили нікого.
Тут щось не те, небого...»
Повечеряли, помолилися,
До образів перехрестилися
Та й полягали спать.
Відчинили двері,
А там до вечері
Накрито.
Вареників повне сито,
І сметана у тарілці,
І повісмо * на куділці * *
При вікні.
«Ну, скажи ти мені,—
Каже баба,— є куділка,
А де ж тая прялка-дівка,
Де ж вона?»
Дід по хаті зирнув,
Лиш плечима здвигнув:
«Нема!»
І післала баба діда:
«Іди,— каже,— до сусіда,
Може, бачив, або чув,
Хто в нас був,
Хазяйнував,
Ще й кужіль пряв,—
Най скаже!»
*П овіємо — пучок оброб-
лених конопель або льону,
готовий для прядіння.
** Ку ді л к а (або кужілка) —
частина прядки у вигляді кіл-
ка, на який намотують пря-
жу.
Вертає дід:
«Ой бачив сусід,
Дівчина була,
Варила, пекла,
Та вхопила коновки*
Та принесла води,
Гарна така, як пава,
Хоч малюй,
Хоч цілуй.
Лиш на одну ногу кулява,
Ледь, ледь».
І тоді-то баба з дідом
Порадились за обідом,
ТІ То буцімто підуть у ліс,
А тим часом залізуть в кут,
Щоб бачити, який то біс
Газдує тут.
Як загадали, так зробили
І як не раз у ліс ходили,
Так буцім й тепер ходили,
А тим часом
Принишкли вдвійку за ріжком
І тільки все на двері: глип!
Аж двері: рип!
Виходить дівчина, як пава,
Синьоока, кучерява,
Хоч малюй,
Хоч цілуй,
Лиш на одну ніжку кулява.
Побігла до криниці
У червчатій * * спідниці,
А дід і баба в хату: шусть!
* Коновки — дерев’яні від-
ра.
** Червчатий — яскраво-
червоний.
Та й до гнізда,
Глядь — їх качечки нема.
Скам’яніли,
Оніміли,
Що лиш тепера зрозуміли
Цілу річ.
Взяли гніздо та й вкинули в піч...
......................Згоріло.
VI
Вернула дівчина з водою
Та й до гнізда.
А гнізда нема!
«Що ви зробили зі мною!—
Аж товче головою,—
Безталанна я!»
А дід: «Не плач.
Лишися в нас
У добрий час.
Будем тобі як батько й мати.
А ти будеш нас доглядати
На старість літ».
«Ні, ні!
Гіркий мій світ!
Пощо ви мене підглядали,
Пощо ви моє гніздо змарнували,
Горе мені!»
І що дід не напросився,
Як до образу молився,
Не помогло.
«Зроби мені,— каже,— діду,
Кужілоньку, най* я піду
Гень* від вас,
У добрий час!»
З Б. Легкий
17

І вистругав дід кужілку,
І пряслицю, й веретено
Та ще просить її чемно,
Щоб взяла.
VII
Взяла кужіль, всміхнулася,
Прибралася, вдягнулася
Від голови аж до ніг,
Сіла собі на поріг
І пряде.
Коли чує: ген, високо
Качки летять,
Крильця шумлять,
Не догляне око.
Та вони її узріли,
Крилоньками злопотіли,
Гомонять:
«Ось це наша качечка,
Ось це наша гарна!
На дідових ворітцях
Сидить собі в сап’янцях,
Як панна.
1
Кужілонька шумить.
Веретенце дзвенить.
Та киньмо їй по пір’ячку
На дідове подвір’ячко,
Най з нами летить!»
А дівчина до них:
«Не полечу,— каже,— з вами,
Недобрими сестричками,
Бо як я була в пригоді,
Як зломила ніжку
На новім остріжку,
Ви сказали: годі!
Крилоньками злопотіли,
Піднялися й полетіли,
А мене лишили в гаю,
В темнім гаю, при ручаю.
Ось які-то ви».
Побачили качки, що не намовлять її, кинули їй по пір’ячку на ді-
дове подвір’ячко й полетіли геть.
Аж надтягнуло друге стадо і знов:
«Ось де наша качечка,
Ось де наша гарна!
На дідових ворітцях
Сидить собі в сап’янцях,
Як панна!
Кужілонька шумить,
Веретенце дзвенить.
Та киньмо їй по пір’ячку
На дідове подвір’ячко,
Нехай з нами летить!»
І як сніг білий,
Так пера полетіли,
Як вишневий цвіт,
Закрутився дівчині світ,


Нічого не бачить, не чує, не знає.
А пір’ячко мало-помалу
До неї приростало,
Пір’я, як сніг,
Прикрило її від голови до ніг.
Знялася й полетіла за стадом
Так радо, радо, радо.
* * *
А дід і баба
Знов лишилися самі
В хатині.
І сидять там нині
Сумні,
ПРО ЛИХУ МАЧУХУ,
СИРІТКУ КАТРУСЮ,
ЧОРНУ КИЦЬКУ,
ДВАНАДЦЯТЬ
РОЗБІЙНИКІВ
І ПРО КНЯЗЕНКА
З КАЗКИ

Померла мати,
І батько мачуху привів до хати.
А була в нього донечка Катруся.
Сирітка нещаслива,
Та така-то гарна,
Та така вродлива,
Що ні описати,
Ані змалювати,
Лиш хіба у гарній казці розказати,
Та й то боюся.
Не злюбила мачуха сирітку.
Як знімала з мотовила мітки,
То давала моток їй тримати
І нитки у пасмах рахувати.
А як Катря в пасмі * лік * * згубила,
То вона її лаяла і била,
Аж тріски летіли з мотовила***.
Як пошле її було по воду
З коновками, за село, до броду,
То потім кричить на неї, лає,
Ще й покійну матір зневажає:
«Ти, дідівко****, де так довго була?
Добре, що над бродом не заснула!»
Натерпілась дівчина чимало,
Аж нараз терпцю її не стало,
І зібрала статок свій убогий,
І покинула рідні пороги:
Цей садок і огород з квітками,
Де так добре їй було за мами,
За матусі рідної, за неньки,
А тепер? — Ох, світоньку гіренький!
* Пасмо — жмутик
ниток, прядива.
** Лік — число, раху-
нок.
*** Мотовило —
жердка, на яку намо-
тують нитки.
**** Дід, дідівка —
презирливе: жебрак,
жебрачка.
4 Б. Лепкии
Лиш сплакнула й ручкою махнула
І пішла, мов тут вона й не була.
II
Ліском біжить,
Верба скрипить,
Тіні серед дороги
Хапають Катрю за ноги:
«Ти куди?»
«Втікаю від біди».
«Від якої?»
«Від мачухи лихої».
«Ну, то іди!»
І Катря йде.
Сама не знає де.
Душі не чує в собі.
Темно, як у гробі.
Аж нараз: пробі!
Ні стежки, ні доріжки,
Ні возом, ані пішки,
Лиш камінь на камінню
І корінь на корінню,
То ями, то колоди,
Самі лиш перешкоди,
І повно небезпек,—
А цур тобі, а пек!
А все ж таки — іде,
Сама не знає де,
Без цілі, без дороги,
Не Катря йде, а — ноги.
Її нема.
Довкола тьма,
Лиш вітер виє, як звір:
«Не вір ночі, не вір!
Пощо ти тут прийшла?
Тут сила зла.
Чуєш цей крик?
То лісовик
З мавки душу дере.
Упир на жир* виходить,
Сорочку з крові пере,
Блуд людські душі водить,—
Несамовитий це гай,
Тікай відсіль, тікай!»
І Катря утікає,
Куди? Сама не знає,
Не чує і не баче,
Через колоди скаче,
То вгору, то вдолину,—
«Ой гину, нене, гину!»
Та ще вона не вспіла
Сказать це, як крізь віти,
Мов зірка зазоріла,
Якесь світелце світить,
Милесеньке і ясне,
І сяє, і горить,-
Катря до нього біжить.
III
Прибігла,— дивиться: комори
В камінню куті, у скалі,
Високі, грубі, наче гори,
У стінах прорізи малі,
І через них це світло сяє
Від ватри, що внутрі** палає.
* Тут: погуляти (пожиру-
вати).
** Внутрі — всередині.
І стала Катря під скалою,
Не знає, що робить з собою,
Йти дальше чи назад вертати?
Ні-ні! Не верну вже до хати,
До батька й мачухи лихої
На ті знущання і побої!
І помарнілими руками
Ледь-ледь застукала до брами.*
IV
І відвалився камінь від гори,
І увійшла Катруся до нори
Довжезної.
Іде вона, іде,
Сама не знає як, куди і де,
Аж увійшла в хороми, ніби храм,
А не було душі живої там,
Лишень огонь на огнищу горить,
Біля огня велика кітка * спить,
Як уголь, чорна, очі — як свічки,
І вусики торчать, як шпильочки.
Побачила Катрусю і: «Мяв, мяв!
Який це чорт тебе до нас пригнав?»
«Не гнав мене, котусенько, ніхто,
Лиш зле мені у мачухи було».
«Котусенько ти кажеш, так тоді
Давай подругами будем собі!
Бо то тепер такий поганий світ,
Що тільки вірності, що пес та кіт.
Ну, як же? Годишся?»
«Чому б то ні?»
Звиталися і сіли при вогні.
* К і т к а — кішка.
як
Огонь палає, кітка муркотить,
Хотілося б заснути хоч на мить,
Хотілося б заснути, щоб забуть,
Що було злого і буде, мабуть.
Та кітка будить Катрю:
«Дівко, встань!
Докинь до ватри дров, щоб була грань *,
Постав окріп і тісто розмачай **,
В коморі сало є, візьми й покрай!»
«Багато взять його?»
«О, спорий шмат,
Бо знаєш, до їжі мистець наш брат.
Дванадцятьох *** прийде нині їх,
І то, мабуть, не з найближчих доріг,
Бо північ, бачиться мені, ось-ось,
А їх, на жаль, не видно ще якось.
Тому спішись, щоб було все впору!»
Сказала це і знов своє: «мру, мру»,
Скрутилася в клубок і буцім спить,
Але за Катрусею слід в слід стежить,
Лиш очі світяться, як ті свічки,
І вусики торчать, як шпильочки.
Встала Катря, не дармує,
Як хазяйка хазяйнує,
Сало крає, тісто крише,
Утомилась, ледве дише.
Ставить стіл на середині,
Дістає обрус**** зі скрині,
Зготовила і на мить
Сіла на ослін спочить.
Кітка дивиться, мурличе,
Буцім її до себе кличе,
* Грань — жар.
** Розмачай — вчиняй
*** Дванадцятьох —
дванадцятеро.
**** Обрус — скатертина.
29

Катря йде, а вона:
«Чуєш?
Шура-бура гуде,
Там розбійник іде,
Там розбійник іде,
Дев’ять коней веде.
Дев’ять коней веде,
На десятім сам сидить,
Ліс гуде, земля дрижить,
Чи чуєш?.. Цить!»
Катруся слухає... Так... Земля як у пропасниці трясеться, ліс зі стра-
ху зубами дзвонить, буря гуде... Хтось їде... хтось іде... Ось він...
вже тут... Катруся схопилася і — в кут... Принишкла, дух в собі за-
перла,... нема її ... завмерла.
VI
Аж дванадцятьох увійшло їх у хату,
Як дванадцять ялиць.
(Катря упала ниць,
Не дише.)
Висипують з кишень золото і алмаз,
А найстарший щось пише.
Написав:
«Вечерять час!»
Зглянув на стіл, і очі засяли:
«Де ж тії руки, що про нас подбали,
Де ж тії ноги, що тут походили,
Заки цей пир для нас уготовили?
Озвися, хто тут?»
І оком глип у кут,
А там Катруся, як труся *,
Дрижить.
* Т р у ся — кролик.
«Дівчино, небого,
Вилазь, не бійся ти нічого.
Ось тобі ключі від комори й від скрині.
Будеш ти в нас хазяйкою віднині.
Будемо тебе шанувати,
В срібло-золото убирати.
Медом-вином напувати,
Царівною величати.
А хто б тебе одним пальцем торкнувся —
Ого!
Пропала голова його!
Бодай би він краще не родився!»
Гукнув, мов грім у горах загув,
На Катрю глянув, бровою моргнув —
Він у неї влюбився.
VII
Газдує Катруся
В новій дивній хаті,
Ніхто не кляне їй
Ні в батька, ні в матір.
Ніхто її* слова
Лихого не скаже,
Коли хоче — встане,
Коли хоче — ляже.
Отаман для неї
Рад неба дістати,
Приносить дарунки,
Таляри й дукати.
Вона лиш: «Спасибі!»
А й оком не кине,
Пощо її того?
Не йде на хрестини.
* їй — її, її — їй.
$ Б. Лепкий
Зготовить вечерю,
В хоромах припряче,
Візьме голку в руки,
Щось шиє і плаче.
«Чого це ти плачеш?» —
Питається кітка.
«Бо я безталанна,
Я, кицю, сирітка».
«Не плач,— каже кицька,—
Пощо тії сльози!
Підемо на рибку,
Над річку, у лози».
«Не люблю я рибки,
Спасибі, котусю,
Я плачу, бо своїм
Майбутнім журюся».
А кітка до неї:
«Не лий сліз надармо,
Вір слову мойому:
Все зложиться гарно.
Будеш ти щаслива,
Будеш ти багата.
Чекає на тебе
За кривду заплата.
Ходім же, підемо
Гуляти до гаю,
Там стрибають сарни,
Вірли * там літають,
Там сльози осушиш,
Позбудешся туги»,—
І в гай поспішають
Сердечні подруги.
* Орли.
VIII
* Не спіймеш — не
спіймаєш.
** Губи — гриби.
А в гаю гарно. Боже мій!
Як розспівався соловей,
Як розгулялися струмки,
І роздзвонилися дзвінки.
То тільки стій, гляди й радій!
Радіє Катря. Кицька теж.
«Чи гарно тут?» — «Еге ж, еге ж,
Лиш жаль, що глупі пташки так
Літають скоро, що ніяк
Ані одної не спіймеш *».
Ідуть вонй, ідуть, ідуть,
Далеко вже зайшли, мабуть,
Бо скель не видно, ні комор,
Лиш повно губ** і мухомор,—
Струмки в ярах гудуть.
І не отямились, як... слід
Згубили. Аж — назустріч дід
Старий іде. В руках ціпок,
На вусах й бороді сніжок,
Мабуть, йому вже сотня літ.
Зирнула Катря — і як стій
Біжить до нього. «Боже мій!
Чого ж ти, тату, так змарнів,
Ніби вже рік цілий не їв,
Мабуть, жиєш в біді тяжкій?!»
А він: «Ах, донечко моя,
Не знаєш, як бідую я:
Корова згибла, хату грім
Спалив, а збіжжя хмаролім *
Так витовк, що одна земля».
«Не плач, татусю, не журись,
Розбагатієш ще колись».
І витягнула гаманець,
Добула з нього червінець.
«Прийми. Правдивий. Подивись!»
Старий не знає, що робить,
Лиш чує, що його палить
У пальці гріш отсей дивний.
І ні веселий, ні сумний
Стоїть безрадно і мовчить.
Аж кітка каже: «Мур, мур, мур!
Який напав вас нині дур!
Ти не надумуйся, бери!
А ми вертаймо до нори,
-Щоб не спізнилися,— мур мур».
Очуняли. Прощаються,
Катруся у сльозах ціла.
«Прийдіть, татусю, ще колись!»
Поцілувались, розійшлись,
Бо пізна вже пора була.
IX
Вернувся дід і розказав,
Де він бував, кого видав,
І бабі червінця подав.
А баба кинулась, як крук,
На золото. Взяла до рук,
Дзвонила, пробувала звук.
* Хмаролім — дощова
буря з громом.
«Правдивий,— каже,— діду, так,
Але який же ти дурак,
Чом не набрав цілий кулак?!
Що це для Катрусі? Гультяї
Обсиплють грішми знов її,
Бог знає, гроші це чиї!
А нам була би благодать,
Бо вже нема що в губи взять,
Така біда, що й не сказать.
Тож, чуєш, завтра по сліду
Твойому я туди піду,
Побачиш — дівку підведу.
Принесу гроші, куплю віз,
Корову, свинку на заріз,
І — очі обітру від сліз.
По уха маю вже біди,
Піду, а ти мені сиди
І хати бережи!»
X
І, як сказала, так зробила.
Не раз вона у ліс ходила,
То на гриби, то на малини,
Ще від маленької дитини.
Ліс був великий, величезний,
Як бойків світ, такий довжезний,
А що в нім ягід і грибів,
А лисів, диків, заяців!
Може, кому і страшно йти
В такі невідомі світи,
Та наша баба не то ліса,
Вона не побоїться й біса.
Іде, іде, іде, іде.
І навіть оком не зведе,

РИЙ
Минає всякі перешкоди,
Під вечір до комор приходить.
Стук-стук в скалу. «А хто там?» — «Я,
Не чуєш, матінка твоя!
Втвори*, Катрусю, я в гостину
Зайшла до тебе на хвилину».
Втворила Катруся. Входить гість
І вже її очима їсть,
Вже лиже губою. «Ах, душко,
Моя голубко, квітко, мушко.
Як ти ся маєш, як живеш,
Чому до батька не прийдеш?
Він за тобою плаче, тужить,
Бо свою Катрусю любить дуже.
І я також. Не віриш, може,
То заклянуся, присяй боже!»
«Ні, не божіться, вірю вам,
Як треба що, кажіть, то дам».
І надавала, що лиш мала,
Чого лиш мачуха бажала:
Хустки, намисто і таляри
Ще й білля лляного дві пари.
Тоді стара: «Катрусю, може,
Ти і не чесана давно вже,
А хто ж то й має розчесати
Ті довгі коси, як не мати?
Сідай же, донцю! Дай гребінчик.
Чи хочеш мати коси в вінчик,
Чи так пустити на плече?»
Слова — мов з губи мед тече.
Катруся сіла. Баба чеше,
Аж вплела Катрі до кісок
Від чарівниці волосок.
Катруся хилиться, біліє
І в’яне, наче квіт лелії,
Примкнула очі... Тихо, цить!
* Втвори — відчини.
&
* П і л ь н і — польові.
Вона втомилася і спить.
Твердим спить сном.
Тут добре спать,
Тиша кругом,
Лиш за вікном
Ліси шумлять,—
Зелений шум.
Кінчиться день.
Дзвінки пільні*
Все: дзень-дзелень
В далечині,
в да-ле-чи-ні.
XI
Шура-бура гуде,
Там розбійник іде,
Там розбійник іде,
Дев’ять коней веде,
Дев’ять коней веде,
На десятім сам сидить...
«Гей, Катре, відчини!»
(Тихо...) «Що за лихо!
Чи вона спить?»
(Зелений шум шумить:
Цить, не буди!)
І побіг він до брами,
І підважив плечами,
І підважив плечами,
І вбігає до ями:
«Катре, ти де?»
(Голос у пустині гуде,
А шум все: ци-ить...)
І прибіг у світлицю,
І зирнув на лавицю,
38

І зирнув, застогнав,
Мало трупом не впав.
«Катре моя кохана,
Чи ти сонна, чи п’яна,
Чи мене ти не чуєш,
Чи ти з мене жартуєш,
Чи тобі кращий сниться,
Що не хочеш дивиться
На мене?»
(А зелений шум: Цить! Не буди...)
«Що для мене таляри,
Що для мене кінь карий,
І топір, і рушниця,
Золота порошниця,
Коли я вже без пари?!
Гей, Катре, встань, бо одурію!»
Носив її, колисав її, будив її, не вставала, спала. Хоч божеволів
3 ДУРУ, лежала, як викута з мармуру. Без духу, без чуття... забуття.
аАХ*,/ л глтсл дЛЛ1 їй Д У. ГТ, Д1Д 11
* К е л е п — топірець.
Кінчився день,
Дзвінки пільні
Все: дзень-дзелень
В далечині,
в да-ле-чи-ні.
«Га, що ж, братця! Хіба будемо хо-
вать, коли вже так случилось...»
І — поховали.
XII
Вмурували чотири стовпці,
До них викули в скелі східці,
На стовпцях, у горі, домовина:
Стовпці срібні, з граніту скала,
Домовина зі злота ціла,
В домовині на пухах дівчина.
Білі руки на грудях склала,
В барвінковім вінку голова,
А корсетка на ній з оксамиту.
Біля сходів стоїть отаман,
Сірий пояс, а чорний жупан,
Мовить мовчки забуту молитву.
Аж зірвався і келепом * — грим!
«Мана світ цей, і піна, і дим!
Беріть, хлопці, таляри й дукати!
А самі, хто де хоче — іди,
Щоб за вами заглухли сліди
До отсеї проклятої хати!»
Полонинами вітер гудів.
Розійшлися, куди хто хотів,
«Отамане! Бувай нам здоров!»
І лишилася Катря сама,
Коло неї ніч сіла німа,
І шуміли зелені діброви.

* Сокотитися — сте-
регтися.
** Дебри й звори —
хащі й діброви.
XIII
Настала осінь злотолиста,
Прийшов погідний, теплий день,
При звуках рогів і пісень
Князенко молодий і триста
Щонайгарніших хлопців з ним
На лови їхали.
Густим,
Старезним бором прямували,
Гули литаври, труби грали,
Аж листя сипалось з дерев.
Нараз почувсь медведя рев,
І лай собак, і крик людий.
І стрепенувся ліс старий,
Збудився з сонної задуми,
Густим галуззям захитав
І по всіх нетрях Чорногори
Тривожні шуми розіслав,
Щоб сокотились* дебри й звори**,
Бо ворога лихий наслав.
Князенко дуже любить лови,
Та нині він якийсь дивний;
Ні рев звірів, ні запах крові
Не веселить його.
Людий
Своїх не гудить, не хвалить,
Ко'ня рукою не пестить,
Шовкової не гладить гриви,
Буцім чернець він, не мисливий.
Не княжий син...
Нараз: «гей! га!»
Побачив оленя й за ним
Пустився уплазом гірським.

Стрілу за стрілкою кидає,
Та ні одна не попадає.
Вже й стріл в сагайдаку нема,
А олень мчиться, як стріла,
Як блискавка огненна в хмарі.
Впялив князенко очі карі
В гірську синяву, в далечінь,—
Тільки якась майнула тінь —
І олень щез, пропав. Немає...
Ніяк князенкові вертать
Без добичі до товариства,
Бо що то скаже хлопців триста,
Коли він верне голіруч?..
І став князенко серед круч
Над Черемошем і думає.
А Черемош в долині грає.
Біжить по скелях, і шумить,
І не спиниться ні на мить...
Князенко схопився, іде,
Коня за поводи веде.
Зайшов, де чоловік не ходить,
Де тільки блуд по ночах водить
Безтямного мандрівника.
І високо над верховіттям
Синіє небо й сонце світить.
І тут, і там
Гора, гора, і ще гора.
Довкола ліс, як живопліт,
З усіх боків замкнений світ.
У світі тім один він сам;
Та ще хіба той вірний кінь,
І тая довга, темна тінь,
Що від його, куди не йде,
На мох і на траву паде.
Гукнув князенко і чекає,
Та відгуку йому немає,
Удруге, втретє,— ні і ні.
І гине крик вдалечині.
Аж дивиться: чорненький кіт
Прибіг і треться до чобіт,
А очка в нього — свічечки,
А вусики — як патички.
Ще й мурликає: «Мур, мур, мур».
Князенко глянув: «Пек та цур!
Також якийсь дивний звірок
Отсей улесливий коток!
Чого ти хочеш, ну, чого?»
А кіт кудись веде його,
Біжить зарослими стежками
До зачарованої брами.
Прийшли, і каже кіт: «Рукою
Вдар тричі у скалу й кажи:
«Самор-горо, сама собою
Ти відчинись переді мною».
Князенко в скелю вдарив тричі
І тричі: «Відчинися! — кличе,—
Самор-горо!»
І як промовив
Отеє несамовите слово,
Втворились челюсті гори
Й вони в комори увійшли.
XIV
Князенко дивиться, а там —
Яскиня * чи таємний храм?
Килими, мармурова піч,
♦ Я с к и н я — печера.
Стовпи зі срібла, мов престіл,
На ньому злота домовина,
А в домовині спить дівчина;
В квітках, немов прийшла з городу,
А гарна, що такої зроду
Князенко ще не бачив, ні.
Прискочив і підвів її,
І пригортає, і колише,
Цілує, та вона не дише.
Мов з леду* пальчики дрібні.
Не знає сам, що вже робить,
Аж кіт з гребінчиком біжить
В зубах і каже: «Пане мій!
Ти розчеши голову їй,
Послухай вірної котусі!»
Князенко гребінь взяв: «Га, що ж,
Як каже, спробувати мож».
І коси розчесав Катрусі.
Таке вже щастя в бога мав,
Що гребінь волосок забрав
Від чарівниці.
І, о, диво!
Всміхнулась Катря, ожила,
Ще краща стала, як була,
Ще веселіша.
Засіяли
Нараз всі зорі в небесах,
І де який цвіт був — запах,
Потоки всі нараз заграли,
Защебетав кождіський птах,
І гарно було, як в казках
Лишень буває.
Розвели
Вони огонь і круп взяли,
Зварили кашу, Катря сало
* 3 леду — з льоду.

Покраяла, і так воно
Якось їм нині смакувало,
Як ще ніколи і ніщо.
І добре, гарно їм було
У тій коморі в Чорногорі,
Забули о біді, о горі,
О мачусі, о чарівниці,
І гладили волосся киці,
Як нічка чорне. «Кицю, ти
Не очка маєш, а свічки,
І вусики, як патички»,—
Казав князенко, а Катруся:
«Лиши її, моя котуся,
Моя, моя! Вона мені
Не раз в пригоді добрій стала».
Отак балакали собі,
А ніч плаями мандрувала.
Над ранок чують: грає ріг,
І чути крики, тупіт ніг,
«Гоп-гоп!», «Гей-га!» і «гав-гав-гав!»
Збудився ліс і позіхав
Імлою сизою.
«Прийшли;
Катрусю, чуєш? Це вони!»
«Що за вони?»
«А, товариство,
Щонайгарніших хлопців триста,
З дружини княжої».
«То ти
Дружинник княжий?»
«Ні, куди!
Я княжий син».
«Ов-ва, то зле!»
47
«Чому?»
«Тому, бо я не знаю,
Як я з тобою жити маю
В твоїм дворі, поміж князями,
Боюся я твоєї мами,
Щоб не була така...»
«Лиши!
Не бійсь, вбирайся і ходи,
Вони вже тут!»
«А кицька де?»
«Не бачиш? Ось вона іде,
Бери Ті!»
А кицька: «Йти?
Не люблю,— каже,— суєти
Великосвітської. Я тут
Родилася і тут умру,
Мру-мру, мру-мру, мру-мру».
І сів князенко на коня,
Вхопив Катрусю перед себе
І почувався, як у небі.
«Спішімся, коню, гей же, га!»
Вже не страшна йому нудьга,
А Катря мачухи лихої
Вже не боїться, і обоє
Такі щасливі...
І, мабуть,
Вони донині ще живуть
В любові людській, в божій ласці,
У своїм вічнім царстві — в казці.

ПРО ДІДОВУ
ДОЧКУ МАРУСЮ
І ПРО БАБИНУ
ГАЛЮСЮ

Був собі дід удовець та мав він доньку Марусю: добру, роботящу,
тиху.
Аж і оженився дід. Взяв собі бабу, вдову з донькою Галю-
сею.
І була тая бабина донька лінива, сварлива й вередлива. Все
мусило бути так, як вона захоче.
А баба її дуже любила, а дідової не терпіла на очі. Як треба що
зробити, або куди послати, то баба все дідову доньку посилає, а своїй
нічого не загадує робить.
Отож раз сіли вони обідать. Баба дивиться на Марусю і каже
до діда:
«Ото мені дівка,
Ото невторопа,
За малу дитину робить,
А їсть за два хлопа!
Моя з вечорниців
Принесе півмітка,—
Не напряде й півпочинка
Твоя дідовідка!
Бо моя хвилини
Дурно не змарнує,
А твоя, куди не піде,
З хлопцями жартує.
Та вона нас, чуєш,
З’їсть разом з кістками.
Візьми її й провадь куди
До дідчої мами!»
Так баба щоднини
Діда бунтувала,
Поки таки, як звичайно,
На її не стало.
г
51
II
Натягнув кожух дід,
Чоботи шкапові,
А Маруся якусь дранку,—
Обоє готові.
«А куди ми, тату,
Так пізно ідемо?»
«Та до лісу, може, трохи
Дрівець принесемо!»
До лісу не близько
Було, може, з миля,
Прийшли вони, наломили
Сухенького гілля.
Наломили гілля,
Сіли спочивати,
Коли глянуть,— перед ними
Стоїть якась хата.
Стоїть собі хатка
В гаю, при доріжці,
Похилена, покривлена,
На курячій ніжці.
Каже дід: «Лишися
Ти тут, а я в гаю
Ще хоч трохи дрівець сухих
Для мами врубаю!»
Пішов, а Маруся
В печі запалила,
Назгортала муки дрібку,
Галушки зварила.
А дід взяв колодку,
Прив’язав до бука,
Що повіє вітер в лісі,
Колодкою стука.

А Маруся каже:
«Ото раз завзято
Якесь дерево рубає
У лісі мій тато!»
Вибігає з хати,
Відчиняє двері
І гукає: «А ходіть вже,
Тату, до вечері!»
Біжить її голос
Від бука до бука,
В лісі тихо, тільки вітер
Колодкою стука.
III
Вертає у хату,
А там біла мишка
Визбирує коло печі,
Яка де є кришка.
Підняла головку:
«Дівчинонько, душко,
Даруй мені для діточок
Хоч одну галушку!»
А наша Маруся
Добре серце мала,
І добула галушечку
І мишці подала.
А мишка до неї:
«Спасибі, дівчино,
Тут до тебе змій крилатий
Прилетить в гостину.
Прилетить з-за моря,
Схоче танцювати,
А ти кажи: черевиків
Не купила мати.
Як він черевики
Принесе для тебе,
То ти кажи, що кожуха
Тобі конче треба.
Принесе кожух він,
Загадай спідницю,
І намисто, і хустину,
І всяку дрібницю.
Нічого не бійся,
І не трать надії,
Лиш гуляти не йди, поки
Когут* не запіє.
Як півень запіє,
То змій чорнокрилий
Над тобою не матиме
Ніякої сили.
А кожух, спідниця,
Чобітки з сап’яну,
І намисто, і хустина —
Все тобі остане!»
Так сказала мишка
І — шусть! в свою дірку,
В чорну дірку малесеньку
При самім одвірку.
IV
Аж тут загуділо,
Аж і зашуміло,
Чорнокриле чудовище
В хату улетіло.
«Ходи,— каже,— дівко,
Ходи танцювати!»
«Не піду я, черевиків
Не купила мати».

І знов загуділо,
І знов зашуміло,
Чорнокриле чудовище
Кудись полетіло.
За хвилину знову
Лунає крик дикий:
«Ходи, дівко, танцювати,
Маєш черевики!»
«Та як же я маю
З тобою гуляти,
Коли мені спідничини
Не пошила мати?»
Ще раз зашуміло,
Ще раз загуділо,
Чорнокриле чудовище
Кудись полетіло.
Аж чує Маруся
За малу годину:
«Ходи, дівко, танцювати,
Маєш спідничину!»
«Та як же я можу
В танець виступати,
Коли мені кожушини
Не придбала мати?»
Полетів проклятий,
Вернув за хвилину:
«Ну, ходи вже, подивися,
Маєш кожушину!»
«Та як же я маю
У танець ставати,
Чи не бачиш? Намистечка
Не купила мати!»
Загуділо в лісі,
Зашуміло листом,
То змій летить до Марусі
З червоним намистом.
«Ходи,— каже,— дівко,
Хутчій танцювати!»
«Не піду я, бо хустини
Не придбала мати».
Отак вона його
Слала, посилала,
Поки півні не запіли
І не засвітало.
Застогнав з розпуки,
Заревів крилатий
І полетів, як та буря,
Тисяч миль від хати.
А дівчина встала,
Чобітки убрала,
Почіпала * намистечка,
Як зоря засяла.
Як прийшла додому,
То батько і мати
Дивувались і не знали,
Що її казати.
Що її казати,
Де її садити,
А мачуха дивилася,
Як змій їдовитий.
Під вечір до діда
Каже: «Чуєш, діду!
Веди туди й мою доньку,
Бо не дам обіду!
Бо не дам обіду,
І не пущу в хату,
Моя донька також мусить
Такі статки мати!»
* Почіпати — одягати.

А дідусь тіослушний
Взяв бабину Галю
І під вечір тихесенько
Мандрують до гаю.
Прийшли до хатини,
І лишив дід Галю,
А сам буцім до ліса йде
Та дрова рубає.
Галя хазяйнує,
В печі затопила,
Принесла муки з собою,
Галушки зварила.
Аж вилазить мишка:
«Дівчинонько, душко,
Даруй мені для діточок
Хоч одну галушку!»
«Також я не мала б
Нічого робити
Та для мишачого кодла
Галушки варити!»
І мишка замовкла,
Сховалася в дірку,
В тую дірку малесеньку
При самім одвірку.
Аж нараз заграло
В лісі, як органи,
Летить, летить смок крилатий,
Страшний і поганий.
«Фу, фу! — каже,— чути
Прісним духом в хаті,
Вставай, дівко, бо я хочу
З тобою гуляти!»
А Галя до нього:
«Не можу гуляти,
Бо ще мені черевиків
Не купила мати.

Ані черевиків,
Ані кожушини,
Ні червоного намиста,
Ні до рук хустини.
Ні до рук хустини,
Стяжки до волосся,
А без того танцювати
Дівці не ялося!» *
Почув це крилатий.
Зашумів, як туча,
Тая туча опівночі
Громами гримуча.
Пошумів, не було
Його з півгодини,
А бабина дочка в хаті
З цікавості гине.
Прилетів і каже:
«Сяка-така дочко,
Маєш чоботи, намиста,
Кожух і сорочку!
А тепер, небого,
Ходи танцювати,
Бо я себе на решето
Не позволю брати!»**
Як її не вхопить,
Гуляє, дуріє,
А вона лиш наслухує,
Чи півень не піє.
Та де тобі півні,
Де тобі, небого!
Гуляй-гуляй, та ж ти сама
Захотіла того.
Було не хапаться,
Малим вдоволяться,
І не нараз, а потрохи
У нове вбираться.
*Як ялось — як годилось.
** Не дам з себе дурня робити.
рсм.лдда лЛаа * > Жл Аллддадалчкяяч
Тепер, бач, пропало.
Лиш танцюй і кришка!
Подивися, як із нори
Визирає мишка.
Було їй галушку
Для діточок дати,
Навчила би, що ти маєш
Змієві казати.
А так: нема ради,
Що він схоче, буде,
О, мабуть, ти вже ніколи
Не підеш між люде.
Так і не пішла вже!
Нім кури запіли,
Руки її здеревіли,
Ноги обімліли,
Нігтями у ніздря
Смокові впилася,
А він нею як не трісне,—
Лиш мазь розлилася.
Лиш мазь розлилася,
І кісточок трішки,
Ще й чобітки сап’янцеві,
Шовкові панчішки.
Змій сіркою плюнув,
Засміявся бісом,
І схопився, як полумінь,
І пошумів лісом.
VI
А дід і баба в хаті ждуть і ждуть
На дівчину від ночі аж до рана.
І каже баба: «Діду! О, мабуть,
З добром великим йде моя кохана
Галюся, так, що і дійти не може.
Чи не піти б назустріч їй, небоже?»
Пішли. Приходять у великий гай,
Надибали запущену хатину,
Втворили двері, входять: «Ай, ай, ай!» —
Заводить баба,— гину, діду, гину!
Невже ж ця мазь і тії кісточки —
То все, що маю я тепер з дочки?
Ти всьому винен, діду! Ти, ти, ти!
Свою доньку, бач, добре напровадив,
Мою ж завів в невідомі світи,
Не напутив її і не порадив,
Лиш чортові пхнув просто у лабети —
Чого втікаєш? Діду, де ти? Де ти?»
А дід як не метне собою в гай,
Та — між корчі, між буки, дуби, граби.
Вона за ним: «Стривай лишень, стривай!
Ти душогубе, розбишако, драбе! *»
Як хорт за зайцем, так біжить за ним,
Аж спотикнулася і лобом в дуба — грим!
* Драбе — лобуряко,
неробо.
*	Базник — назва тра-
ви.
*	* 3 а к (з а к и) — поки,
доки.
А вдарилася сильно так якось,
Що дід вже тільки кості позбирав.
Разом з кістками Галі, як ялось,
В гаю отсім у ямі закопав,
Насипав гріб,— та гріб весною зник
І тільки там росте тепер базник*.
В тім базнику, говорять, як іти
Опівночі, зак** півні заспівають,
Якісь дивні лунають голоси,
Пищать, ячать, зітхають, позіхають,
Ще й стрибають якісь собаки бурі,
Що аж мороз піде тобі по шкурі.
Мабуть, це є найостаннійший слід
По мачусі і по її Галюсі,
З Марусею живе у хаті дід,
І добре їм, і тихо там, як в усі,
Маруся сватів страх багато має,
Та чи віддасться,— того вже не знаю.
62
КАЗКА ПРО КСЕНЮ
І ДВАНАДЦЯТЬ
МІСЯЦІВ

Поки жила неня
Гринькової Ксені,
Поти були її коси
Чесані й мащені.
Як прийшла до хати
Мачуха лукава,
То вона її ті коси
Спересердя рвала.
Ані бідна Ксеня
Обіду не з’їла,
Ані вона на хвилину
Спочити не сіла.
Все якась робота
В хаті і в городі,
Бо сироті навіть
Помолитись годі.
Бо сирота в світі
Перекотиполе,
їй * то навіть жалувати
Нікому й ніколи.
Хоч Ксеня не бідна,
Має поле й хатку,
(Бо це все їй мати рідна
Полишила в спадку),—
Так мачуха люта
Все до рук прибрала;
Вона навіть свого мужа
До гробу загнала.
Так тобі рядиться,
Мов яка цариця,
Від досвітку аж до ночі
Як гадюка злиться.
А за те найгірше
Ксені не злюбила,
Що та Ксеня, як троянда,
В огороді цвіла.
І хоч недоїла,
І хоч недоспала,
То, мов тая зоря ясна,
Куди йшла, сіяла.
А мачухи дочка
Поката Палана —
Кудкудакала, як квочка,
Від самого рана.
Ласкавого слова
Не скаже нікому,—
І хто б таку хотів брати
За жінку до дому?!
Бачила це добре
Мачуха погана,
І на Ксеню сердилася
Вона і Палана.
Які є роботи
Найгірші на світі,
Вона все їй завдавала
І взимі, і вліті.
А коли раз Ксеня
Вийшла кудись з хати,
То мачуха так почала
Палані казати:
— Десь би друга дівка
Вже давно сконала,
А ота тобі дідівка
Ходить, ніби пава.
Хлопці так за нею,
Як за медом бджоли,
А до тебе не приступить
Ні один ніколи.
Ні один на тебе
Навіть і не гляне,
Ще ти, доню, через неї
Дівкою останеш.
Прийдеться волосся
Сивого діждати,
Як ми зараз тої відьми
Не проженем з хати.
II
Сказали... І одного рана
Прикликала Ксеню Палана.
— Підеш мені у гори, Ксеню,
І ф’ялок * там нарвеш хоч жменю.
Як принесеш, то озолочу
Тебе, бо ф’ялок дуже хочу.
Так дуже-дуже, що й не знаю,
Як це тобі сказати маю!
* Видрулити — ви-
штовхнути, випроводити.
А Ксеня: — Ф’ялок? Де їх взяти?
Весни ще навіть не видати.
Що лиш Йордан минув недавно,
Де-де до ф’ялок ще, Палано!
Та й як іти тепер у гори?
Таж там сніги, як біле море...
Та ж там вовки й медведі ходять.
Я не піду! Не можу! Годі!
Палана в крик: — А відколи ти
Мені так смієш говорити?!
Спробуй не йти! Як скажу мамі,
То мама зробить тобі амінь!
А мама, як на те, наспіла
З села, й собі на Ксеню сіла:
«Ти дармоїде, ти неробо,
Непотрібе якийсь, хоробо
Тяжка! Як не підеш по ф’ялки,
То я тебе потну в кавалки
Й собакам кину або свиням,
Бо я ту в хаті господиня!
Я! Тільки я! Чи ти це чула?
Чи мої кулаки забула?
Як хочеш, можу пригадати...»
І видрулила * Ксеню з хати.
ДДДМАДАЛАЛЖЛЖКаааЛАМ 'ІДІМЛЛ ЛЛЯ
111	хГС?
Йде В гори Ксеня. Сніг І СНІГ.
Стежок не видко, ні доріг,
Леди в ярах, а по верхах
Так вітер виє, що аж страх.	..
Йде в гори Ксеня. Йде і йде,	.
А ф’ялок не найде ніде,
Бо поки світа, то, мабуть,
Вони в зимі не зацвітуть.
Йде в гори Ксеня. В серцю жах,
У грудях лід, свічки в очах;
Не чує рук, не чує ніг,
Мороз її вже переміг.
Аж тут нараз... ах, що це? Сон?
Чи світло ясне б’є з вікон?
Чи ватру ставлять легіні,
Що на верху такі вогні?
Так тепло там, так ясно там,
Ціла гора, як божий храм;
До того храму звідусюд
Ялиці гурмами ідуть.
1 Ксеня не іде — біжить,
Прибігла, стала і глядить:
А там — дванадцять каменів,
На них дванадцятьох мужів.
Трьох газдів сивих і старих,
І трьох ще старших коло них,
Трьох в повні сил, останні три
Буйні і гарні, як вірли.
69
 .^7"- «У-УУ ' '	... > " »'	 ' ’
Між ними ватра. Ясний жар,
Немов пожар б’є аж до хмар,
Багрою криє всіх від ніг
До голови й кривавить сніг.
* Як по команді «стрункої».
А газди так сидять, як мур;
Не ворухнуться, ні мур-мур,
В горючу ватру вперли зір,
Мов привиди, мов духи гір.
Булаву найстарший із них
Тримає у руках кріпких;
На бровах в нього борульки,
Волосся —
ледяні шпильки.
Це місяць Січень. А отсі
Круг нього — інші місяці.
Думають думу:
як би їм
Пускати дощ, тримати грім,
Як завертати від левад
По довгих спеках зимний град,
Як не пускать його до нив,
Щоб людям шкоди не вчинив.
Думають думу мовчазні,
Такі дивні, такі грізні;
Кругом спокій, ні хмар, ні зір,
Стоять смереки на «позір!» *
І вітер не шумить, приляг
Десь у проваллях і в ярах,
Бо й він бентежити не смів
Задуми газдів-місяців.
А Ксеня як туди прийшла,
То до землі мов приросла,
Аж Січень голову підняв,
Зірвався з місця і почав:
— Ти пощо від людей з села
В столицю нашую прийшла?
Не місце тут таким, як ти!
Чого шукаєш?
Г овори!
Сказав, мов грім перегримів,
І знов на камені присів.
А Ксеня каже:
— Із села
До вас по ф’ялки я прийшла.
Розреготався сивий дід:
— Який дурний цей людський рід!
Не бачить, що тепер зима
І що квіток ніде нема...
— Квіток нема, я знаю це,
Та мачуха мене жене,
Ще й грозить, що потне в кавалки *,
Як я не принесу їй ф’ялків.
О, ви не знаєте, яка
Вона невблагана, лиха!
Не серце має, тільки камінь,—
Вона і вам зробила б амінь...
— Ах, що ти кажеш! Ха, ха, ха!
Ну, та коли ж така лиха
Та мачуха, то, брате Маю,
Сідай отут, де я сідаю,
* Потне в кавалки —
посіче на дрібні шматочки.

^и.мл.улл.у.іг
Знімай булаву догори,
Буди весну й квітки твори!
Лиш скоро, скоро, друже Маю,
Бо бачиш — дівчина вмліває.
Підняв булаву місяць Май:
І зашумів зелений гай,
Заграв потік, стопився сніг,
Зазеленів кругом моріг.
А на зеленім моріжку,
Під корчиком у холодку
Такі фіалки зацвіли
Пахучі, сині, тільки рви!
— Ну, дівко! —
каже місяць Май,—
Нарви собі й назад вертай!
А мачусі скажи від нас,
Що на квітки тепер не час.
На все в житті своя пора:
Ти молода, вона стара,
Тобі лиш жити, їй думать,
Як з богом душу поєднать.
Скажи ти їй, що зависть — гріх,
Бо господь обділив усіх:
Кому краса, кому добро,
Для кожного щоб щось було!
Вклонилась Ксеня місяцям:
— Великеє спасибі вам
За вашу ласку! — і пішла
З верхів високих до села.
IV
Стара готовила вечеру,
Палана сиділа при вікні.
Казав би хто, що відьми дві
Залізли у якусь печеру
І зела варять в казані.
— Не знать,— озвалася Палана,—
Чи верне Ксеня з гір, чи ні? —
На те стара: — Моя кохана,
Там, на верхах, в далечині,
Такі вітри, сніги, леди,
Що хто тепер пішов туди,
То вже не вернеться... Де-де!
Нараз Палана: — Мамо! Йде!
— Хто йде? — Зірвалася стара
Та й до вікна...— Тю, тю! Мара,
Мара якась, якась омана,
Ота дідівка препогана!
Що не придумай, не роби —
А не позбудешся біди!
Вона-таки! Таки вона! —
І відвернулась від вікна.
Аж двері рип, і увійшла
Обсніжена й продрохла Ксеня.
— А ф’ялки де?
— Ось, повна жменя!
Спокійно сирота сказала
І цвіти на столі поклала.
Стара зирнула, як той змій,
Той перелесник, кровопій.
К^5>/ ' І* ?~ҐТТ) ї /	Г7 ТГТ'
— Ти де добула їх? Кажи!
Лиш, чуєш, дівко, не бреши,
Бо битиму!
— Там, за горою,
Такі цвітуть вам, як весною
В поповім лузі. Сині-сині!
Неначе килим по долині
Весна послала. Жаль їх рвати,
Хотілося б весь день стояти,
Дивитися на них і пити
Ті пахощі несамовиті...
— Ах, цить вже, цить! Мовчи, ледащо!
Таке базікаєш катзна-що!
Аж вуха пухнуть! —
Взяла ніж,
Жбурнула хліб.
— На, маєш! Ріж!
Ріж, ненажеро!
V
Було не близько ще до рана,
Як розревілася Палана,
Все «ох-ох-ох» та «ах-ах-ах»,
Така недужа, що аж страх.
Стара до неї припадає
І приговорює, як знає:
— А що тобі, Паласю, серце?
Може, горілки хочеш з перцем,
Може, зварить якого зілля,
А може, скинути вугілля
Й водицею обмити личко?
Скажи мені, перепеличко,
Моя ти радосте єдина!
— Ой гину, мамо, гину, гину! —
Кричить Палана й завертає
Очима, буцім вже конає.
Метнулася стара. Дістала
Якогось листя, обкурила
Палану і втихомирила
Її насилу.
Хора спала,
Але недовго. За хвилину
Почала знову: — Ой-ой, гину!
Так мене давить коло серця,
Так мене коле край реберця,
Так мене ріже в середині,—
Ще трохи — і буде по мині! *
Стара заводить: — Боже! Боже!
Коли б я знала, що поможе,
З-під серця крові не щадила б...
Скажи, що хочеш, доню мила!
Палана розтворила очі
Й прошепотіла: — Ягід хочу! —
Зраділа мачуха: — Яких?
Яких, дитинонько?
— Суниць,
А як нема — то полуниць,
Лиш свіжих, свіжих, не сушених
Хай Ксеня принесе для мене.—
Стара до Ксені: — Чула? Йди!
Суниць Палані принеси!
Тільки не гайся! Бачиш — хора!
А Ксеня: — Що вам? Нині в горах
Суниць ніде на лік нема,
Та ж це не літо, а зима.
І як там йти на ті верхи
Де ані плаїв, ні доріг,
Де вітер вас тручає* з ніг!
А мачуха як зверещить:
— Мовчи, проклята! Вже досить
Пащекувати! Зараз йди!
Кажу тобі: не доводи
Мене до злості, бо уб’ю,
Вб’ю, як собаку!
VI
І пішла,
Пішла сирітка геть з села,
Іде вона, іде, іде,
Бог знає, як, куди і де,
Та чує: хтось її веде,
Хтось понад пропасті провадить
І не покине, і не зрадить,
Хтось дуже близький... рідна неня,
Покійниця!
Зраділа Ксеня,
Нова вступила в неї сила.
І полетіла, як на крилах,
На ті верхи, там, де горіла
Велика ватра, де кругом
Дванадцять місяців сиділо.
І приступила Ксеня сміло
До Січня-місяця і каже:
— Бадіку** добрий! Вчора я вже
Була у вас і ф’ялки рвала,
А нині знов мене послала
Сюди Палана по суниці,
А як нема, то полуниці,
Та мачуха ще й погрозила,
* Тручає — штовхає.
** Бадіка — старший віком
чоловік, дядько.
* Удолину — вниз.
Щоб я без них не приходила,
Бо вб’є мене. Так, дєдю любий,
Рятуйте сироту від згуби,
Бо що я тут нещасна вдію,
Ще трохи і закостенію!
Почув це Січень. Головою
Кивнув і каже: — Бог з тобою!
Нещасна ти! Тому чим можу,
Тим радо я тобі поможу.
Ануте, Червню, милий брате,
Сідай, де я привик сідати,
Бери булаву і твори,
Твори нам літо! — Червень сів
На місце Січня, кілька слів
Дивних сказав — і догори
Знялася полумінь кривава,
І розгорілася заграва
Кругом над горами, і сніг
Стопився скоро, а моріг
В одну непомітну хвилину
Покрив широку полонину.
На тім зеленім моріжку,
Неначе клаптики сніжку,
Немов на небі зірочки,
Зацвіли білі сунички.
Недовго цвіли, от хвилину,
За другу — гарні ягідки
Зазеленілись довкруги
І позвисали удолину *.
За третю — налились багрою,
Та ще аромою такою
Запахли, що аж любо стало,
Аж сонце в небі засіяло,
Аж заспівали птахи в гаю,
Як в червні-місяці співають.

УПУГУ І~Т^ М ГУ ГІ М V Ч V И П'
Забула Ксеня про Палану,
Про мачуху свою погану,
Про голод-холод, кари люті,
Про злобою слова затруті,—
На серці стало легко-легко,
А все погане так далеко,
А добре все так близько дуже,
А все, що кривдило,— байдуже.
І так вона була б стояла
Бог вість як довго, аж гукнув
На неї Червень, щоб збирала
Суниці, бо вже вечір був.
Зжахнулась, стрепенулась Ксеня.
Суниць нарвала повні жмені
І, поклонившись місяцям:
— Великеє спасибі вам! —
Сказала і побігла полем
В село, як перекотиполе.
VII
Здивувались дуже і донька, і мати,
Як побачили, що Ксеня вертається в хату.
Палана в постелю поклалася скоро
І дивилася на стелю, буцім вона хора.
Буцім їй байдужий світ, не лиш суниці,
Буцім вона до суниць тих не дуже й спішиться.
А все ж таки з’їла, кілька мамі дала —
Тільки Ксені і спасибі навіть не сказала.
Не питала, де їх добула і звідки,
Не вділила їй і навіть одної ягідки.
— Якісь несолодкі! — цідила крізь зуби...
— Не такі смачні, як влітку бувають на зрубі!

А стара, неначе реп’ях до кожуха,
Причепилася до Ксені, хоч Ксеня й не слуха.
— А де ти, неробо, так довго бувала?
І чому ти там, до чорта, не заночувала?
Тебе тільки слати до міста по ліки,
Зак вернулася б, то хорий замкнув би повіки!
Нічого не вмієш, нічого не знаєш,
Тільки другим, непотрібна, місце забираєш!
Не слухала Ксеня, слухати не годна,
Як сиділа, так на лаві заснула голодна.
VIII
На другий день знов «ох» та «ах»!
Палана хора, що аж страх!
І знов стара: — Цить, доню, цить! —
Знов вивари якісь варить.
Палана п’є — і п’є, і ні.
— От щоб так яблучок мені,
Сочистих яблучок хоч два,
То не боліла б голова
І не спирало би в грудях,—
Коли б так яблучок! Ах, ах!
Стара до Ксені: — Чуєш? Йди!
А тільки довго не сиди,
Не пропадай чорт знає де,
А то на мак зітру тебе,
Отак, отак! —
І кулаком
Валить її, як праником.
Мовчала Ксеня. Що слова
Поможуть, як чуття нема?
Що з мови серця? Люта злість
Йому знущанням відповість,
І вдвоє, втроє гірше ще
Тебе ця кривда запече,
Ще гірше серце заскимить,—
Не краще, що вона мовчить?
IX
Побігла Ксеня знов туди,
Де вже її дрібні сліди
На снігу видко.
— Третій раз
Приходиш, дівчино, до нас! —
Так Січень Ксеню привітав,
А Май від себе ще додав:
— Чи не зачасто? Годі, годі
Псувати лад нам у природі,
І годі, дівко, щоб і ми
Робили літо із зими,
Ростили ф’ялки і суниці
Через якіїсь там марниці!
А Ксеня в плач: — Ах, не мені
Ті ф’ялки і суниці, ні!
Я рада, як хлібця шматок
Дістану й страви в черепок.
А йду, бо мушу, бо мене
Зла мачуха до вас жене,
І морить голодом, і лає,
Покійну матір зневажає,
Та ще хвалиться, що уб’є,—
Ох, горе-горенько моє!
Зітхнули місяці, а Май
Озвався: — Цить, не нарікай
І дармо сліз гірких не лий!
Ховай на завтра. Світ лихий,
Нелегко доброму живеться.
Тобі ще, доню, доведеться
Заплакати в житті не раз.
Кажи, за чим прийшла до нас?
— За яблуками для Палані,
А тільки щоб були рум’яні
Й сочисті дуже, бо як ні,
То не вертать в село мені,—
На смерть уб’ють...
Та ще вона
Цих слів і не доповіла,
Як яблуня, вся біла-біла,
Немов облита молоком,
Розкішним цвітом зацвіла.
І ще з очей сліз рукавом
Не втерла, як на втіху Ксені
Доспіли яблука червені.
Тоді-то Серпень вибрав два
Щонайкращі і каже: — На!
Це для Палани. Пан біг знає,—
Як з’їсть їх, може, покращає,
Бо гіршого нічо нема,
Як жінка злісна і дурна.
X
Ах, як зраділа Ксеня, як зраділа!
Навіть подякувать вона не вміла
Так гарно й щиро, якби хотіла.
— Спасибі вам! Велике вам спасибі! —
Сказала і пішла... Вже при колибі...
Уже їй з хати пес назустріч вибіг.

Ідуть вони крізь річку і стависько,
Пес відбіжить, то знов прискочить близько,
Ксеня погладила його: — Мій добрий псисько!
Зрадів і став спокійний і покірний.
Це був такий звичайний пес, подвірний,
Але її приятель дуже вірний.
Він ще служив, як жила Ксені мати,
І лиш для Ксені не покинув хати,
Самої не хотів її лишати.
Бо знав, які тут препогані люди,
За службу вірну і за пильні труди
Прив’язували ланцюгом до буди.
Тому він з Ксенею не бігав в гори,
Тільки лежав при буді, близь комори,
І скавулів, постогнував, як хорий.
Тепер такий щасливий дуже-дуже!
Ксеня поклепала його: — Мій друже,
Мабуть, один ти тут за мною тужиш...
Хоч тільки пес, звичайний пес кудлатий,
Не чоловік... А ті?.. От краще не казати.—
Перехрестилася й пішла до хати.
XI
Палана схопилася зла,
Як сто чортів.— Ти вже прийшла?
А яблука чи принесла?
І, не ждучи, аж дасть їх Ксеня,
Прискочила, вхопила в жмені
Й кричала: — О, які червені!
Дивіться, мамо, о, які!
Стара лиш сплюнула: — Ігі!
Це яблука якісь лихі!
Я все казала, що ти, дівко,
Непотрібе якийсь, дідівко,
Мабуть, з чортами маєш спілку.
Чого чорти для чарівниці
Не зроблять? Ф’ялки і суниці
Дістануть хоч би з заграниці.
Не те, що ми — хрещені, чесні...
Для нас квітки цвітуть навесні,
Взимі не спіють нам черешні.
Та ти вважай, бо скажу людям,
А люди як тебе осудять,—
Побачиш, що з тобою буде!
Хотіла Ксеня борониться,
Та баба раз як розізлиться,
То вже не скоро зупиниться.
За словом випускає слово,
Як лук стрілу, й клене здорово,—
Скінчить і почина наново.
Аж утомилася і сіла,
Зіпріла вся, почервоніла:
— А щоб ти, дівко, одубіла!
А, щоб ти... — І шукала слів,
Щоб ними вижбурляти гнів,
Який у грудях накипів.
Та не знайшла і замість того
Гукнула: — А тепер, небого,
Підеш до мельника старого.
Віднесеш зерна півмішка
І чуєш ти, сяка-така,
На рано щоб була мука!
XII
А як вийшла Ксеня й зачинила двері,
То мачуха з Паланою сіли до вечері.
Совість їх не гризла, що там завірюха.
З таким смаком вечеряли, аж тріщали вуха.
А коли вже в мисці не лишилось страви,
Стара каже: — 3 яблуками то нечисті справи!
Бо чи чув хто в світі, чи хто таке видів,
Щоби яблука зимою доспіли огиді?
Щоб вона в морози збирала суниці,—
Ті яблука і суниці то не є дрібниці!
♦ Т а л я р и,
дукати —
старовинні
монети.
** С п р і б у в а-
т и — спробу-
вати.
*** Б е с а г и —
зшиті докупи
торби з домо-
тканого по-
лотна.
Певно дурна Ксенька когось в горах має —
І той їй за кожним разом бере й помагає.
Якби ти, небого, та пішла до нього,
То хтозна, чи не принесла б до хати усього:
Кептарі і фоти, таляри, дукати * —
Скажи сама, чому б тобі та не спрібувати? **
Говорила мати, слухала Палана —
І пустилася у гори на другий день зрана.
А стара дала їй бесаги * * * на плечі,
Бо ж то донька має нести усілякі речі.
Бо то має нести таляри й дукати,—
За пазуху того всього не годна сховати!
— А не забудь, донцю, у губі язика,
Бо ти в мене не дитина, а дівка велика.
Бо ти в мене, доню, не гірша від мами,
І не тобі на позики іти за словами.
— Не бійтеся, мамо! — відповіла доня
І побігла,— хіба її вітри наздогонять.
XIII
Був гарний ранок. Вітер втих,
І місяці сиділи
Круг ватри. Січень серед них,
Старий, високий, білий.
Горіла ватра. Та вони
Дровець не докидали,
їм снилися весняні сни —
Сиділи і думали.
Аж Січень голову підняв:
— Гей, Грудню сіроокий!
Чи бачиш? Хтось іде, відав *,
Я чую людські кроки.
А потрудися ти на плай
І подивися, сину!
Як хто чужий, то не пускай,
Лиш заверни в долину!
Послухав Грудень і пішов
Далеко на дорогу,
Стрінув Палану й крикнув: — Гов!
А ти куди, небого?
. ( ИйЯіР'Шійиїйвіир;*; 1
ІІІШй Л®	”
.В.,, т.<(Шяш«яіішйШ»ни
ДШВИМіійИіЙІЙ,
ІІІИІІІИІІІІЖЖІ11.
* Відав — очевидно, ма-
буть.



Палана глянула: дідусь
Похилений, каправий*,
Не довго думаючи,— хлюсь
В лице! — Не будь цікавий!
Піду, де схочеться мені,
Опудало прокляте!
Я кращих ставлю в коноплі,
Щоб воробців страхати.
Чи видів хто? Такий пугач,
Такий старий дідисько,
Такий горбатий пелехач**
Стає до мене з писком!
Вступися геть! Не люблю страх
Возитися з дідами!..
Як дам тобі раз по зубах,—
Накриєшся ногами!
XIV
Як почули місяці, який то сором
Стрінув одного з них,— ахнули хором.
І від болючого оцього «ах!»
В горючій ватрі жар нараз потах,
Померкло сонце, непроглядна тьма
Потворою страхітньою лягла.
Не видко стежка де, де пропасть, яр,
А сніг такий паде з навислих хмар,
Що в мить одну смереки і ялиці
Змінились у чугайстрів, в упириці,
Лихий зна в що! А вітер вив і вив,
То скавулів, як пес, то землю рив,
То каменюками жбурляв вдолину.
Каправий — із закис-
лими очима, незугарний.
Пелехач — людина з
розкуйовдженим волос-
сям.

Палана верещить: — Ой гину! Гину!
Не чую рук собі, не чую ніг,
Ще трохи, і мене присипле сніг,
Як ту мурашечку, як мушечку мізерну
У янтарі, й до мами вже не вернусь,
Й не буду я від Ксені забагати
Бог вість чого!.. Ой, мати, мати, мати!

Так і присипало її.
XV
А мати в хаті жде і жде,
Коли Палана надійде...—
Нема Палани!
До воріт
Біжить без хустки, без чобіт.
Гукає, кличе, та — дарма!
Як не було, так і нема.
Вже Ксеня принесла муку
З млина і сіла у кутку,
Щоб відпочити, вже давно
З полудня сонце повернуло,
Палани все-таки не було.
Стара зирнула у вікно,
Відхухала замерзлу шибу
І глянула аж за колибу,
Та не побачила Палани.
І прочуття якесь погане
Стривожило її.
Взяла
Кожух на себе і пішла
Доньці назустріч.
— А ти, Ксене,
Не йди ніде, чекай на мене,
Я зараз вернусь. Розпали
Огонь на припічку й звари
Яку вечерю!
XVI
Ксеня хоче
В печі палити. Так повіки
Тяжкі й безсилі, як каліки,
Раз-враз зсуваються на очі...
Посидить трошки, бо трудна.
Таж то не близько до млина,
Цілі дві милі!
Міх такий
Чогось-то нині був важкий,
Що ледве двигала.
Дороги
Позадувало, тонуть ноги
В снігах, і западаєшся по пахи.
А то ж то люди, то не птахи,
Щоби літали...
Тричі в гори
Вона ходила, день по дневі,
І, дякуючи місяцеві
Найстаршому, таки добула
Усього, що потрібне було.
Спасибі, місяці!
Не знати,
Чи вони й нині ще сидять
На полонині і чи сплять,
Чи, може, тільки хочуть спати
Так дуже-дуже, як вона...
І притулилась до вікна,
До підвіконника — і вснула.
XVII
Але ж спала Ксеня, спала!
Цілу ніч і день без мала.
Пробудилась — дивні речі!
Ні то ранок, ні то вечір,
Ні смеркається, ні дніє.
В хаті тьмаво — сутеніє.
Зирк в вікно: не видно плота,
Снігом занесло ворота.
— Боже! Де тепер Палана?
Як побігла в гори зрана,
Так нема її донині!
(Аж мороз пішов по спині.)
♦ Вертеби — тут: провал-
ля, ущелини, хащі.
І стара також десь щезла,
Щоб у горах не замерзла,
Бо там нині — кара божа,
Йти на тії бездорожжя,
Ще до того й без потреби
Пхатися в такі вертеби*.
Що ж! Та це вже їхня справа,
Я їх там не посилала —
Не казала, щоб для мене
Яблук принесли червених.
Ф’ялок теж не забагала,
Без суниць не умирала,—
Як пішли, то йти хотіли,
Срібла-злота захотіли
Для Палані на посаг
І... знайшли їх у снігах.
А все ж таки...
І Ксеня впала
92
Навколішки перед хрестом,
Молилася і обидвом
Зі щирої душі прощала
Свої всі кривди.
А тоді
Обід скоренько зготовила,
Корови обійшла в хліві,
Огонь на припічку вгасила,
Бо вітер дув, спустила пса
Й пішла з ним в гори.
Та дарма!
Хоч як шукала і гукала,
їх не було.
Аж на плаю
Стрінула дідуся старого.
Спинив її: — Тепер, небого,
На пошуки такі не час!
На полонині вже погас
Огонь у ватрі. Постривай,
Нехай зі сну проснеться Май,
І хай розтопить сонце сніг,
Тоді ти й відшукаєш їх,—
Якщо скоріш голодний вовк
Не порозносить їх кісток.
Чого ж ти журишся? Іди
До хати й хати сокоти!
Тепер у ній хазяйка — ти!
Це посаг твій, твоє це віно.
Обсієш поле, скосиш сіно,
Худібку, будеш дріб плекати,
Собака допильнує хати,—
Поможеш бідним, даш на боже,
І Бог тобі за те поможе.
93
♦ М’я с н и ц і — певний пе-
ріод після посту, коли, за
законами православної
церкви, дозволяється вжи-
вати м’ясну їжу, одружу-
ватися тощо.
А що сама ти, і що в хаті
Нема з ким ввечір розмовляти,
Ані перечитись,— стривай!
Настане осінь, вечорниці,
Мине Різдво, прийдуть м’ясниці *
І... появиться твій хазяй.
Краків, липень, 1932
ЗМІСТ
Погребенник Ф.
КАЗКОВИЙ СВІТ
БОГДАНА ЛЕПКОГО
5
ДО ЧИТАЧА
7
ПРО ДІДА, БАБУ
І КАЧЕЧКУ КРИВЕНЬКУ
9
ПРО ЛИХУ МАЧУХУ,
СИРІТКУ КАТРУСЮ, ЧОРНУ КИЦЬКУ,
ДВАНАДЦЯТЬ РОЗБІЙНИКІВ
І ПРО КНЯЗЕНКА З КАЗКИ
23
ПРО ДІДОВУ ДОЧКУ МАРУСЮ
І ПРО БАБИНУ ГАЛ ЮС Ю
49
КАЗКА ПРО КСЕНЮ
І ДВАНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ -
63
Литературно-художественное издание
Лепкий Богдан Сильвестрович
СКАЗКИ
(На украинском язнке)
Для младшего шкального возраста
Художник Крига Евгений Юлиевич
Составление, предислояие и примечания
Погребенника Федора Петровича
Киев «Взсзлка»
Художній редактор Д. П. Присяжнюк
Технічний редактор К. П. Дворська
Коректор В. Д- Бондар
ИБ № 5637
Здано на виробництво 28.01.91. Підписано до друку 16.04.91.
Формат 70х90/1в. Папір офс. № 2. Гарнітура Тайме.
Друк офсетний. Умови, друк, арк 7,02. Умови. фарб.-відб. 14,77.
Обл.-вид. арк. 6,95. Тираж 230 000 пр. Звм. 133-1. Ціна 1 крб. 50 к.
Ордена Дружби народів видавництво «Веселка»,
254655, Київ, МСП, Мельникова, 63.
Львівське книжкова фабрика «Атлас»,
290005, Львів-5, Зелена, 20.