BIT ’95
журнал
іноземної
літератури
ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ ТА ГРОМАДСЬКО ПОЛІТИЧНИЙ МІСЯЧНИК.
ЗАСНОВНИКИ: СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ ТА ТРУДОВИЙ КОЛЕКТИВ
РЕДАКЦІЇ ЖУРНАЛУ «ВСЕСВІТ*. ВИДАЄ РЕДАКЦІЯ ЖУРНАЛУ.
ЗМІСТ
ДО 70-РІЧЧЯ ЖУРНАЛУ
ШЛЯХ «ВСЕСВІТУ» Олег Микитенко З
ПОЗДОРОВЛЕННЯ ІНОЗЕМНИХ ПИСЬМЕННИКІВ 25, 127, 133, 179, 183
РЕДАКЦІЯ ЖУРНАЛУ «ВСЕСВІТ» 180
СКЛАД РЕДКОЛЕГІЇ У ПОВОЄННІ РОКИ 182
АНКЕТА «ВСЕСВІТУ» 207
СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА
ІСТОРІЯ ПАНА ЗОММЕРА. Повість Патрик Зюскінд 4
З німецької переклала Ірина Фридрих
ВІЗУАЛЬНА ПОЕЗІЯ Ярослав Балав 26
ІЗ КНИГИ «П'ЯТЬ ДЕСЯТИЛІТЬ».
Я СТОЮ ЗА ДЕМПСІ. — ВАЖЛИВИЙ СВІДОК. —
ЗЕЛЕНА ГОЛЯВКА. Оповідання . Ірвін Шоу 34
З англійської переклав Всеслав Ткаченко
ЗНАМЕННЯ. Роман Девід Селтцер 80
З англійської переклав Володимир Митрофанов
НА ЗАКІНЧЕННЯ НОМЕРА
З АРХІВУ ШЕРЛОКА ХОАМСА.
ОБЛИЧЧЯ ПІД ВУАЛЛЮ. — ВЕЛЬМОЖНИЙ КЛІЄНТ. Опо-
ПИСЬМЕННИК. ЛІТЕРАТУРА. ЖИТТЯ.
ОБРАЗ СЛОВА: ВІЗУАЛЬНА ПОЕЗІЯ
ЯРОСЛАВА БАЛАНА
В КОНТЕКСТІ ЧАСУ Й ІСТОРІЇ ЖАНРУ . . Тетяна Назаренко 28
З ЛІТ МИНУЛИХ
ПРОРОК. Книга поем
Халіл Джібран 55
З англійської переклав Павло Насада
відання .
Артур Конан Дойл 185
З англійської переклав Михайло Скуратовський
(Є) «Всесвіт», 1995

<Й>
У першому півріччі 1995 р.
журнал виходить за фінансовою підтримкою
Акціонерного банку INKO
ШЛЯХИ МИСТЕЦТВА
УКРАЇНСЬКА ІКОНА ЗА ОКЕАНОМ .... Дмитро Степовик 128
СВІТ ІДЕЙ
У ПОШУКАХ ПАНА Валентин Мороз 134
БУНТ МАС. Фрагменти Хосе Ортега-і-Гассет 141
З іспанської переклав Вольфрам Бурггардт
УКРАЇНІКА
ПЕРЕКЛАДИ ПОЕЗІЙ
МИХАЙЛА ДРАЙ-ХМАРИ
НА ФРАНЦУЗЬКУ МОВУ. . . Оксана Драй-Хмара 155
АКЦЕНТИ СУЧАСНОСТІ
УКРАЇНА. НАРОДЖЕННЯ
І МОЖЛИВА СМЕРТЬ ДЕРЖАВИ ... . Ендрю Каулі 159
З англійської переклала Олена Прилипко
ПАНОРАМА 184
ЧИТАЦЬКА ОРБІТА 206
Головний редактор Олег Микитенко
Редакційна колегія:
Віктор Батюк
Дмитро Білоус
Олесь Гончар
Іван Дзюба
Дмитро Затонський
Юрій Кочубей
Роман Лубківський
Володимир Митрофанов
(зав. відділом художньої літератури)
Дмитро Наливайко
Марина Новикова
Дмитро Павличко
Юрій Покальчук
Микола Рябчук
(заст. головного редактора)
Лев Снєгірьов
(комерційний директор)
Вадим Скуратівський
Григорій Філіпчук
(відповідальний секретар)
Віктор Шовкун
Редакція:
Іван Білик
Олександр Терех
Олена Хатунцева
(художня проза, драматургія)
Олег Жупанський
(поезія, мистецтво)
Ярослава Собко
(публіцистика, україніка)
Олександр Буценко
(критика)
Віктор Кузьменко
(художня редакція)
Ніна Бабюк
(технічна редакція)
Наталя Дроботун
Галина Колінько
(коректура)
Валентина Касьянова
(секретар редакції)

ШЛЯХ «ВСЕСВІТУ»
70 років тому в завіяному січневим снігом Харкові побачив світ перший номер
двотижневого журналу «Всесвіт», запрограмованого його засновниками Василем
Блакитним, Миколою Хвильовим, Олександром Довженком, Костем Гордієнком як
універсальне ілюстроване видання. Універсальність журналу полягала в тому, що на
своїх 24 сторінках він однаково охоче друкував вірші й оповідання українських та
іноземних авторів, статті про літературу і мистецтво, історію й етнографію, техніку
і політику, нариси про закордон, фотодобірки «Всесвітня ілюстрація», сторінки
спорту, гумору, ребусів, шахів, рекламу. Новий яскравий журнал швидко здобув
популярність, його тираж від початкових 7 — 10 тисяч примірників незабаром сягнув
40 і навіть 60 тисяч. Щоправда, з часом обсяг і періодичність змінювалися, тираж
падав, погіршувався папір, винахідливість і різноманітність у доборі матеріалів
потроху знижувалися, журнал ставав все більш сухим і політизованим. Змінювався
і склад редакції. Ще наприкінці 1925 р. помер від хвороби серця В. Блакитний. Другий
головний редактор Євген Касьяненко був репресований на початку 30-х років
і загинув у концтаборі. Застрелився 1933 p. М. Хвильовий, який працював
заступником головного редактора в перші роки існування «Всесвіту». Був арештований
і розстріляний третій головний редактор Ф. Таран. Зрештою у 1934 р. після випуску
354-го номера журнал був закритий.
Власне кажучи, історія «Всесвіту» — це частина історії нашої держави. Журнал
пережив спалах і занепад Нової економічної політики, І і 11 підневільні п'ятирічки,
страшне гроно політичних процесів 20—30-х років, зародження культу Сталіна,
«ліквідацію куркуля як класу», конгреси Комінтерну й партійні з'їзди, Великий
Голодомор 1932—1933 років та безліч інших подій нашого життя, породжених
«Великим Жовтнем» і радянською системою, що їм, ніде правди діти, вірно служив
«Всесвіт», як і вся українська преса за поодинокими винятками. З відстані 70 років ми
бачимо, як відчайдушно мало було за цей час світлих подій вітчизняної історії і яким
смертельно-чорним потоком ринули одна за одною сумні й трагічні. Чи не
найсвітлішою подією 30-х років нині видається хіба що порятунок полярників-
папанінців, що ж до інших «перемог», що підносилися до небес офіційною
пропагандою, то ми надто багато знаємо сьогодні, скільки фальші й лицемірства
крилося за ними, якими жертвами це здобувалося, які гори трупів височіли за кожним
із таких звершень — від суцільної колективізації і побудови Біломора-Балтійського
каналу до «з'їзду переможців» або «розгрому білофінських агресорів».
Відродження журналу «Всесвіт» відбулося тільки після другої світової війни
і смерті кривавого диктатора, в часи т. зв. «хрущовської відлиги», коли Україна, хай
значною мірою формально, але була членом ООН, коли реакційні сили в суспільстві
вже не в змозі були тримати далі «залізну завісу» між СРСР і навколишнім світом.
Тоді, на хвилі суспільного ентузіазму, породженого надіями на глибинні соціальні
зміни, і було відновлено журнал «Всесвіт» з ініціативи вцілілих від
репресій М. Рильського, П. Тичини, М. Терещенка та молодих тоді письменників-
фронтовиків Олеся Гончара, Павла Загребельного, Юрія Збанацького.
«Всесвіт» відродився у 1958 р. як «товстий» журнал, присвячений іноземній
літературі й мистецтву, подіям міжнародного життя, як вікно у світ іноземної
культури. Його появу привітало багато відомих зарубіжних письменників — Луї
Арагон, Ярослав Івашкевич, Анна Зегерс, Арнольд Цвейг, Мулк Радж Ананд та
ін. Майже три десятиріччя журнал вів величезну роботу по збиранню та вихованню
кадрів українських перекладачів і дослідників світової літератури, журналістів-
міжнародників; підібрав і переклав тисячі творів іноземних майстрів слова, що
представляли понад 100 літератур світу. Поряд із славнозвісними Дж. Голсуорсі,
В. Фолкнером, Р. Мерлем, Е. Хемінгуеєм, П. Нерудою та багатьма, багатьма іншими
тут друкувалися літературна молодь, чиї імена вперше відкрилися для наших читачів,
і сотні письменників з Азії, Африки, Латинської Америки, літератури яких були
майже не знайомі раніше в Україні. Було зроблено кілька проривів і у щільно
ізольовані для нас сфери іноземної літератури — до творів Ф. Кафки, А. Камю,
Дж. Джойса, С. Кіркегора, В. Голдінга. З'явилися нові переклади із скарбниці
(Продовження на с. 173)
З

ЗЮСКІНД
ина ФРИДРИХ
— це було давно-давно,
носив черевички
, літати. Та ні, не брешу,
, , чи скажімо краще так: відчував
, ло дуже захотіти... Бо точно
То було восени, я ходив тоді
до , і, зі школи додому, знявсь такий
Перекладено за виданням: Patrick Stiskind. Die Geschichte von Herm Sommer. —
Diogenes Verlag, Zurich, 1991.
f 1991 by Diogenes Verlag AG.
!.C. Фридрих, 1995, переклад.

вітрюган, що я, навіть не розчепірюючи рук і опираючись на вітер під
таким самим гострим кутом, як ото стрибун на лижах із трампліна, ба ще
й під гострішим, міг летіти й не падати. І коли я біг отак навпроти вітру із
Шкільної гори,— бо школа стояла на пагорбі за селом,— біг, розкинувши
руки й лише трішки відштовхуючись від землі, вітер підхоплював мене
так, що я без найменших зусиль міг робити стрибки на два-три метри
заввишки та на десять-дванадцять — уподовж. Ну, може, й не аж такі вже
високі й довгі, та хіба це має тепер якесь значення! Важливо те, що я майже
летів, і якби тільки був розгорнув поли пальта, схопивши їх за ріжки
й наставивши мов крила,— вітер остаточно підняв би мене вгору,
і я з неймовірною легкістю полетів би від Шкільної гори над долиною аж
ген до лісу, й далі над лісом униз до озера, де стояв наш будинок, і, на
превеликий подив батька, матері, сестри та брата, які були для літання
вже занадто старими й важкими, виписав би над садком елегантне коло,
поширяв би ще над озером, полетів би аж до того берега, а потім неквапом
ковзнув до хати, аби не спізнитися до столу на обід.
Але я не розстібав пальта й не злітав по-справжньому вгору. І не
тому, що боявся літати, а просто не знав, як і де приземлюсь і чи взагалі
зможу приземлитися. Тераса перед нашим будинком була надто тверда,
садок — замалий, а вода в озері — надміру холодна. Піднятися — не
проблема. Але як потім спуститись?..
Так само складалося й із лазінням по деревах: вибратись нагору було
зовсім неважко. Перед очима стирчали гілки та сучки, їх легко налапати
й перевірити на міцність, перш ніж підтягтись чи поставити ногу. А от
братися донизу важче, нічого не видно, доводиться наосліп шурхати
ногою в гілляччі, доки надибаєш опору, яка часто виявляється зовсім
ненадійною, трухлявою чи слизькою. І тоді ти або зісковзуєшся, або
провалюєшся, і якщо не встигнеш обіруч учепитися за якусь гілку,
впадеш каменюкою додолу, підкорившись чинному й понині так званому
законові падіння, що його італійський вчений Галілео Галілей відкрив
ще чотириста років тому.
Найболючіше я забився, падаючи з дерева, того ж таки року, коли
ходив до першого класу. Падіння почалося на висоті чотири з половиною
метри, зі смереки, й відбувалося достоту за першим Галілеєвим законом,
який звучить так: відстань, подолана падаючим предметом, дорівнює
половині добутку з прискорення сили земного тяжіння та часу в квадраті
(S=72g • t2); отож падіння тривало рівно 0,9578262 секунди. Це
екстремально короткий час. Коротший, ніж потрібно для того, щоб
полічити від двадцяти одного до двадцяти двох, коротший навіть, ніж час,
за який устигаєш вимовити саме число «двадцять один»! Усе відбувалося
так швидко, аж я не міг ні розчепірити руки, ані розстебнути пальто
й використати його як парашут; навіть не встиг подумати, що падати мені,
власне, зовсім ні до чого, бо я ж можу літати. Анічогісінько не встиг
я подумати за ці 0,9578262 секунди, й перш ніж узагалі збагнув, що падаю,
гепнувся на землю вже за другим Галілеєвим законом падіння (v = g • t) зі
швидкістю понад 33 кілометри, та ще й з такою силою, що переламав
потилицею гілляку завтовшки як моя рука. Силу цю називають силою
ваги. Вона не просто тримає світ ізсередини, а й має таку капосну звичку:
все, велике воно чи мале, з грубою міццю притягати до себе. Лише коли
спочиваємо в материнському лоні чи, пірнувши, шастаємо під водою, ми
начебто почуваємо вивільнення з-під її влади. Крім цієї елементарної
мудрості, я здобув унаслідок падіння ще й добренну гулю. Вона за кілька
тижнів розсмокталась, однак з роками на тому самому місці, де колись
була, я почав відчувати дивну сверблячку та постукування, тільки-но
змінювалася погода, особливо взимку. Та й нині, за сорок років по тому
Патрик Зюскінд (нар. 1949 р.) — німецький письменник, що здобув широку
популярність романом-бестселером «Запахи», перекладеним багатьма мовами світу
(український переклад надруковано у «Всесвіті» 1993 p., № 11—12).
Пропонуємо читачам нову повість Зюскінда, вперше опубліковану 1991 року
в Швейцарії.
5

випадкові, моя потилиця править мені за надійний барометр, і я можу
точніше, ніж метеорологічна служба, прогнозувати, чи завтра йтиме дощ,
а чи падатиме сніг, чи буде сонячно, а чи насувається буря. І ще я думаю:
почуття непевності'й незібраність, на які я досі слабую, є запізнілим
наслідком того падіння зі смереки. Так мені, наприклад, стає дедалі важче
не відходити від теми, формулювати коротко й чітко певну думку, а коли
розповідаю таку історію, як оця, то мушу добре пильнувати, щоб не
втратити нитку, бо тоді почну перескакувати з п'ятого на десяте, а під
кінець і геть забуду, з чого почав.
Отже, коли ще лазив по деревах,— а лазив я довго й добре,— я не
тільки падав! Я міг видряпатися на дерево з голим стовбуром, без нижніх
гілок, умів перелазити з дерева на дерево, будувати собі засідки
у верховітті, а якось навіть спорудив на дереві посеред лісу, на висоті
десять метрів, справжнісінький будинок з дахом, вікнами та килимами.
Мені здається, найбільше часу в дитинстві я провів на деревах — там я їв,
читав і спав, завчав англійську лексику та латинські неправильні дієслова,
математичні формули та фізичні закони, як наприклад оті Галілеєві, на
деревах виконував шкільні домашні завдання, усні й письмові, а ще
полюбляв пісяти з дерева крутою дугою, так щоб аж листя чи глиця
шелестіли.
На дереві було спокійно, тут ніхто тебе не чіпав. Сюди не долинав ні
вимогливий поклик матері, ані настирливий крик старшого брата, тут
були тільки вітер, шерех листя й тихе порипування стовбурів... І
панорама, чудова неосяжна панорама: я сягав поглядом не лише над нашим
будинком і нашим садком, а й понад іншими будинками та садками, ген за
озеро й за село, аж до самісіньких гір, а коли вечорами сутеніло, то
з верхівки свого дерева я міг бачити сонце ще й за горами, тоді, коли для
людей унизу, на землі, воно давно вже зайшло. Це було схоже на літання.
Може, не так феєрично, ну, й трохи менш елегантно, проте це була добра
заміна літанню, тим паче, що я поволі підріс, досягши метра вісімнадцяти
сантиметрів, та й важив двадцять три кілограми, тобто став заважким для
літання. Вже не злетів би, навіть якби знявся справжній буревій
і я розстебнув своє пальто й широко розгорнув поли. А ось по деревах, як
мені тоді здавалося, можна лазити все життя. Коли мені виповниться сто
двадцять років і я буду справжнім дідуганом — однаково сидітиму там,
угорі, на верхівці береста, бука чи смереки, мов стара квола мавпа, вітер
тихо гойдатиме мене, а я дивитимуся понад луками та озером у далечінь,
аж ген за гори...
Та що це я все про літання та про дерева! Надміру перейнявся тим
Галілеєвим законом та власною потилицею-барометром. Я ж хочу
розповісти зовсім інше — історію пана Зоммера, наскільки це взагалі
можливо, бо, власне кажучи, там і не було ніякої справжньої історії, був
тільки той дивний чоловік, життєвий шлях якого,— чи, правдивіше,
мандрівний шлях якого,— кілька разів перетинався з моїм. Але краще
я почну все від початку.
В той час, коли я ще лазив по деревах, був у нашому селі... чи то пак,
не в нашому селі Унтернзее, а в сусідньому — Обернзее, хоч їх і годі було
чітко виокремити, бо Обернзее, Унтернзее та інші сусідні села не були
якось особливо розмежовані, а шикувались одне за одним без видимого
початку й кінця понад озером вузьким ланцюжком садків, обійсть,
будинків та повіток для човнів... Отже, в цій місцевості, кілометрів за два
від нас, жив собі чоловік, якого звали пан Зоммер. Ніхто не знав його
ймення — чи він Петер, чи Пауль, чи Гайнріх, чи Франц-
Ксавер, а може, його звали просто доктор Зоммер чи професор Зоммер,
а може, професор доктор Зоммер,— усі знали його тільки як пана
Зоммера. Так само ніхто не відав, чи той пан Зоммер десь працює, чи має
якийсь фах. Зате було відомо, що фах має пані Зоммер: вона робила
ляльки. День у день сиділа в квартирі, у півпідвалі будинку маляра
Штангльмайєра, й майструвала там з вовни, ганчір'я та тирси маленьких
ляльок, яких щотижня, спакувавши, відносила на пошту. Повертаючись
додому, заглядала до крамаря, до пекаря, до м'ясника та до зеленяра,
6

приходила до хати з туго набитими господарськими сумками й потім
тиждень нікуди більше не виходила, а майструвала нових ляльок.
Звідкіля взялися ці Зоммери — теж ніхто не знав. Колись вони просто
прибули в наші краї — вона автобусом, він пішки — й відтоді так тут
і жили. Не мали ні дітей, ні родичів, та й у гості до них ніхто ніколи не
заходив. І хоча про те подружжя, а надто про пана Зоммера, ми не знали
майже нічого, можна з повним правом сказати, що пан Зоммер став
найвідомішою особою в наших краях. На добрих шістдесят кілометрів
в окрузі не було жодної людини, дорослої чи малої, яка б не знала пана
Зоммера. Його знали навіть собаки, бо пан Зоммер ніколи не сидів на
місці. З раннього ранку до пізнього вечора ходив туди-сюди. Не було
такого дня, колй пан Зоммер не мандрував, хоч би там що творилося
надворі — падав сніг чи град, штормило чи лило мов з відра, нестерпно
палило сонце чи насувалася буря,— пан Зоммер подорожував. Частенько
виправлявсь із дому ще до сходу сонця — так розповідали рибалки, котрі
о четвертій ранку вирушали човнами витягати з озера свої сіті, а додому
вертався часто вже вночі, коли високо в небі стояв місяць. За день міг
подолати надзвичайно довгий шлях: обійти навкіл озера — а це майже
сорок кілометрів — було панові Зоммеру за іграшку. Двічі, а то й тричі за
день сходити до окружного міста — десять кілометрів туди, десять
назад — для пана Зоммера не становило проблеми. Коли ми, діти, ранком,
0 пів на восьму, сонні плентали до школи, назустріч нам крокував свіжий
1 бадьорий пан Зоммер, який уже кілька годин був у дорозі; коли ми,
потомлені й голодні, вертали ополудні додому, нас випереджав хвацькою
ходою пан Зоммер; а коли ввечері того самого дня я востаннє перед сном
визирав у вікно, могло статися, що внизу, на вулиці Озерній, рухалася
висока худа постать пана Зоммера й, мов тінь, зникала в темряві.
Впізнати його було неважко навіть на поважній відстані, нікого
подібного ми в наших краях не бачили. Взимку він носив довге й
широчезне чорне пальто з надзвичайно цупкого драпу, яке за кожним кроком
підскакувало на ньому, мов завеликий футляр; до пальта ще треба додати
гумові чоботи, а на лисину — червону шапчину з помпоном. Зате
влітку — а літо для пана Зоммера тривало від початку березня до кінця
жовтня й було, отже, найдовшою порою року,— пан Зоммер носив
мілкого солом'яного капелюха з чорною стрічкою, коричневу полотняну
сорочку та короткі коричневі штани, з-під яких стирчали цибаті сухі ноги,
майже всуціль з вен та сухожилків, які ховались унизу в незграбних
гірських черевиках. У березні ті ноги були сліпучо-білі, й розширені
фіолетові вени вимальовувалися на них чітко, мов складне розгалуження
на картах річкової системи; та вже за кілька тижнів ноги набували
медяного відтінку, в липні ставали блискуче-бурими, як сорочка та
штани, а до осені так задублювалися сонцем і вітром, що вже неможливо
було розрізнити на них ні вен, ані сухожилків чи м'язів, і ноги пана
Зоммера набували вигляду вузлуватих соснових гілок з обдертою корою,
аж поки в листопаді нарешті зникали під довшими штаньми та
довжелезним чорним пальтом і, сховані від усіх поглядів, потроху
вибілювалися, поступово досягаючи до наступної весни своєї первісної безбарвності.
Як улітку, так і взимку пан Зоммер завжди мав із собою дві речі,
й ніхто ніколи не бачив його без них: однією такою річчю була палиця,
а другою — заплічна торба. Його палиця була не простим ціпочком для
прогулянок, а довгою хвилястою герлигою з горішини. Герлига сягала
панові Зоммеру аж до плеча й ніби правила за третю ногу, без допомоги
якої він ніколи не досягнув би таких швидкостей і не подолав відстаней,
неприступних для пересічного ходака. Щотри кроки пан Зоммер викидав
палицю наперед себе й спирався нею об землю, за кожним таким порухом
долаючи добру відстань, і це справляло враження, ніби ноги потрібно
йому менше від правої руки з палицею. В таку мить пан Зоммер дуже
нагадував рибалок, які плавали в своїх пласкодонках, відштовхуючись від
дна довгими жердинами. А от заплічна торба була завжди чи майже
завжди порожня, оскільки пан Зоммер тримав у ній лише бутерброд та
7

згорточок прогумованої пелерини з каптуром, якою накидався, коли його
в дорозі зненацька заставав дощ.
Але куди ввесь час подорожував пан Зоммер? Що було метою тих
нескінченних мандрів? З якої речі він постійно гасав туди-сюди по
дванадцять, чотирнадцять, шістнадцять годин на добу? Цього ніхто не
відав.
Одразу по війні, коли Зоммери тільки-но поселилися в нашій
місцевості, на такі мандри ніхто не звертав особливої уваги, бо тоді всі
снували дорогами з торбою за плечима. Не було ні автомобілів, ні
бензину, тільки раз на день — автобус. Нічим стало палити в печі, нічого
їсти, й, щоб роздобути десь кілька яєць, чи трохи борошна, чи якусь
картоплину, чи кіло брикету, чи навіть паперу для листування або лез для
гоління, часто доводилося ходити пішки за тридев'ять земель, а здобич
тягти додому в руках або ж у торбі за плечима. Та вже через кілька років
у селі можна було купити все, завозили вугілля, п'ять разів на день ходив
автобус. А невдовзі придбали автомобілі: спочатку наш м'ясник, потім
і бургомістр та зубний лікар; маляр Штангльмайєр їздив мотоциклом,
а його син — мопедом. Нікому більше не спадало на думку плуганитись
чотири години пішки до райцентру, аби щось купити чи одержати
паспорт. Нікому, крім пана Зоммера. Пан Зоммер і далі ходив пішки.
Рано-вранці завдавав собі на плечі рюкзака, брав герлигу й вирушав
вулицями й провулками, полями та луками, лісом і навколо озера, від села
до села. Й так — до пізнього вечора.
Але дивувало те, що він ніколи нічого не продавав і не купував. Його
рюкзак лишився завжди порожнім, коли не рахувати бутерброда
й пелерини. Пан Зоммер не ходив ні на пошту, ані до окружного
муніципалітету: то був клопіт його дружини. В гості теж не ходив.
Буваючи в місті, не заглядав нікуди щось там перекусити чи випити,
навіть не сідав на лавку перепочити, а дійшовши до мети, повертав
і чимчикував просто додому. Коли його запитували: «Звідкіля це ви, пане
Зоммере?» чи «Куди йдете?» — він роздратовано крутив головою, так
ніби.ца ніс йому сіла муха, й мимрив щось таке, чого або зовсім
неможливо було розібрати, або ж тільки через п'яте в десяте. Це звучало
приблизно так: «...самедужепоспішаюбіжуоценашкільнугору...швидень-
кообійтиозеро...дуже кваплюсядужесамезараззовсімнемаючасу...» І,
поки його перепитували, мовляв, що ви сказали, він миттю зникав під
рішучий стукіт своєї герлиги.
Один-єдиний раз я почув од пана Зоммера ціле речення, вимовлене
чітко й зрозуміло, якого досі не забув. Це сталося в кінці липня, в неділю
пополудні, під час жахливої грози. День почався чудово, без жодної
хмаринки в небі, в обід було ще так задушно, що весь час хотілося
холодного чаю з цитриною. Батько взяв мене з собою на верхогони. Він
щонеділі їздив на ці змагання, вряди-годи брав і мене. До речі, їздив не
для того, щоб закладатись, а суто з любові до цього спорту. Хоч сам зроду
не сидів у сідлі, він був пристрасним любителем і знавцем коней. Міг,
наприклад, у прямому й зворотному порядку по пам'яті перелічити всіх
німецьких переможців дербі з 1869 року, найвидатніших представників
англійського дербі, володарів французького Призу Тріумфальної арки,
починаючи з 1910 року. Він знав, який кінь любив грузький грунт, який —
битий, чому старі коні охоче долали бар'єри, а молоді ніколи не бігли
більш як на 1600 метрів, скільки фунтів важив той чи той жокей і чому
дружина господаря іподрому пов'язала свій капелюшок червоно-зелено-
золотавою стрічкою. Батькова конезнавча бібліотека налічувала понад
п'ятсот томів, а під кінець свого життя він навіть придбав власного коня,
точніше, удвох з напарником виклав шість тисяч марок, аби випустити
коня на перегони у власних кольорах,— але це вже інша історія, яку
я розповім іншим разом.
Отже, ми були на іподромі. Й коли пополудні верталися додому,
здавалось так само задушно, ба навіть задушніше, ніж опівдні, хоча небо
затяг сірий серпанок. На заході повисли важкі свинцеві хмари з гнійно-
жовтими краями. За кілька хвилин батько змушений був увімкнути фари,
8

бо хмаровище раптом опинилося так близько, що затягло ввесь обрій,
кинувши на землю похмурі тіні. Потім з пагорбів скотилося кілька хвиль
шквального вітру, які широкими смугами розляглись на полях,
і здавалося, ніби лани стали гладенько зачесані, а чагарники полякалися
й принишкли. Майже одночасно почався дощ, ні, ще не дощ, упало кілька
важких крапель, товстих, мов виноградини, які тут і там ляскали об
дорогу й розплющувалися на радіаторі та вітровому склі. А вже потім
почалася гроза. Згодом газети писали, що це була найлютіша гроза
в наших краях за останні двадцять два роки. Чи це правда — я не знаю, бо
мені тоді минав лише сьомий рік, але я знаю напевне, що такої грози
я ніколи більше не бачив, та ще й з вікна автомобіля на грунтовій дорозі.
Вода падала з небес уже не краплями, а хвилями. Дорогу раптом
затопило. Машина порола хвилю, розбризкуючи обабіч височенні
водограї, й крізь вітрову шибу не видно було нічого, крім води,
незважаючи на те що «двірники» несамовито металися туди-сюди.
Ла це ще було не все. Дощ поступово переходив у град, спочатку це
можна було вловити тільки на слух, бо шум змінився на дрібне
торохтіння, й відчувалося, як холод проникає всередину автомобіля.
А потім стало видно зернята, попервах маленькі, мов крупа, яка, проте,
швидко виросла до розміру горошку, тоді — голубиних яєць, і нарешті по
машині затарабанила суцільна маса гладеньких білих м'ячиків, одскакую-
чи од капота в такому несамовито дикому хаосі, що мені робилося
моторошно. Стало зовсім неможливо їхати далі, й батько зупинився на
чиїйсь межі — ах, про яку межу може йтися, коли й самої дороги, не те що
межі, чи там поля, чи дерева, чи ще чогось, уже за два кроки не було
видно; хіба що мільйони крижаних більярдних кульок вирували в повітрі
й, падаючи на автомобіль, знімали жахливий гуркіт. Усередині теж так
торохтіло, що годі було почути один одного. Ми сиділи ніби у великій
литаврі, по якій тарабанив велетень, сиділи й тільки перезирались, мерзли
й сподівалися, що наш прихисток не розвалиться.
За дві хвилини все минуло. Град припинився, вітер ущух. Мрячив
тільки тихий дощик. Поле, яким пронісся шквалистий вітер, лежало
довкола, наче розтоптане. Від кукурудзяного лану лишилися самі стебла.
Та й дорога здавалась усіяною сміттям — скільки сягало око, лежали
крижані кульки граду, оббите листя, галузки, колосся. А ген попереду
крізь тонку запону дощу я раптом розгледів постать чоловіка, що йшов
дорогою. Я кивнув батькові. Нам видалося дивним, що якась людина
може прогулюватись отак просто неба, після такого граду, тоді як усе
навкруги, зметене й розкидане, лежало долі. Ми рушили, давлячи
шинами тріскучі градини. Коли під'їхали ближче, я впізнав короткі
штани, довгі жилаві ноги, чорну прогумовану пелерину, клунок мокрого
рюкзака й енергійну ходу пана Зоммера.
Ми наздогнали його, й батько звелів мені спустити бічну шибку. До
салону вхопилося холодне повітря.
— Пане Зоммере! — гукнув батько. — Сідайте, підвеземо!
Я переліз на заднє сидіння, звільняючи місце попереду. Але пан
Зоммер не відповів. Навіть не зупинився. Ба й скоса на нас не поглянув.
Сягнистими кроками, допомагаючи собі горіховою палицею, він ішов далі
дорогою, засипаною градом. Батько їхав за ним.
— Пане Зоммере! — гукнув крізь відчинене вікно. — Сідайте ж до
нас! Така негода! Ми підвеземо вас додому!
Та пан Зоммер не реагував, невтомно крокуючи далі. Щоправда, мені
здалося, ніби він ледь розтулив губи й пробелькотів одну зі своїх
незрозумілих відповідей. Але нічого не було чути, тож, може, його губи
просто тремтіли від холоду. Тоді мій батько нахилився праворуч,
відчинив дверцята, їдучи поряд з паном Зоммером, і закричав:
— Та сідайте ж, ради Бога! Ви ж геть вимокли! Ви себе доконаєте так!
Вислів «ви себе доконаєте» був, правду кажучи, дуже невластивим
для батька. Я ніколи не чув, щоб він серйозно казав комусь: «Ви себе
доконаєте!» «Типовий стереотип,— любив він пояснювати, коли десь чув
чи вичитував це речення,— а стереотип — затямте собі раз і назавжди —
9

це мовний зворот, який так часто вживала всіляка потолоч, аж він із
часом перестав будь-що означати. Це те саме,— вів він далі, вже
розпалившися,— те саме, коли ви чуєте безглузді слова: «Випийте
чашечку чаю, моя люба, вам стане краще!» Або: «Як ведеться нашому
хворому, пане докторе? Думаєте, він подолає недугу?» Такі балачки
походять не від життя, а з поганих романів, з дурнуватих американських
фільмів, і через те — затямте раз і назавжди — щоб я їх від вас ніколи не
чув!»
Ось так любив висловлюватися мій батько про слова на зразок «ви
себе доконаєте». Проте тоді, в грозу, на грунтовій дорозі, подовбаній
градом, їдучи поряд з паном Зоммером, він викрикував крізь одчинені
дверцята автомобіля саме такий стереотип: «Ви себе доконаєте так!»
І раптом пан Зоммер зупинився. Думаю, саме на слові «доконаєте»
він став як стій, та ще й так зненацька, що батько теж мусив загальмувати,
аби не проїхати повз нього. А пан Зоммер переклав горіхову герлигу
з правої руки в ліву, обернувся до нас і з гримасою крайнього розпачу,
штрикаючи в багнюку палицею, голосно й чітко проказав: «Дайте ви мені
нарешті спокій!» Більше він не промовив нічого, тільки це. Потім грюкнув
дверцятами нашої машини, перебрав герлигу знову в праву руку і пішов,
не кинувши більше жодного погляду ані вбік, ані назад.
— Зовсім здурів,— сказав мій батько.
Коли ми поминули пана Зоммера, я крізь задню шибу побачив його
обличчя. Очі дивилися додолу, лише зрідка він зводив їх, широко
розплющені й перелякані, щоб глипнути на кілька кроків перед себе.
Щоками стікала дощовиця, скрапаючи з носа та підборіддя. Рот був ледь
розтулений, і мені знову здалося, ніби ті губи ворушаться. Може, під час
ходьби він говорив сам до себе.
— У цього пана Зоммера клаустрофобія,— сказала наша матуся,
коли ми за вечерею згадували грозу. — Важка форма клаустрофобії, а це
хвороба, коли людина не може спокійно сидіти в закритому приміщенні,
навіть у власній кімнаті.
— Клаустрофобія означає, власне... — почав був батько.
А мати закінчила:
— Що людина не може всидіти у своїй кімнаті. Так мені розтлумачив
доктор Лухтерганд.
— Слово «клаустрофобія» походить з латинської й грецької,—
пояснював далі батько,— а це, певно, відомо докторові Лухтерганду.
«Клауструм» означає «зачинений» чи «закритий» і трапляється в
багатьох інших словах різних мов. Хто з вас може назвати мені бодай ще
одне подібне слово?
— Я,— обізвалася моя сестра. — Я чула від Рити Штангльмайєр,
нібито пан Зоммер завжди здригається. Отако всім тілом. Він такий
неспокійний, як дзига, каже Рита. Досить йому сісти на стілець, як уже
здригається. А не здригається, тільки коли ходить, і тому змушений
постійно гасати, щоб ніхто не бачив, як він здригається.
— В цьому він схожий на стригуна,— зауважив батько,— тобто на
дворічного коня, який теж здригається й тремтить усім тілом від
напруження, коли вперше бере участь у перегонах. Жокеї мають тоді
клопіт, щоб його настренчити. Потім стригун, звичайно, звикає або
ж йому надівають шори. Хто з вас може мені сказати, що означає
«настренчити»?»
— Нісенітниця! — відрізала матуся. — В автомобілі Зоммер міг собі
спокійно здригатися. Хіба це комусь заважало б?
— Боюся,— розмірковував батько далі,— пан Зоммер тому не сів
у нашу машину, що я вжив стереотип. Я сказав: «Ви себе доконаєте!» Сам
не втямлю, як це зі мною трапилося! Я переконаний, що він сів би, якби
я звернувся до нього не такими словами.
— Дурниця,— знову втрутилася мама. — Він не сів, бо в нього
клаустрофобія, і він не може сидіти не лише в кіййа’ґї,"еГй у "зачиненому
10

автомобілі. Запитай доктора Лухтерганда! Тільки-но хворий опиняється
у зачиненому приміщенні,— автомобілі чи кімнаті,— в нього
починаються припадки.
— Як це — «припадки»? — запитав я.
— Може,— обізвався мій брат, що був старший за мене на п'ять років
і вже встиг прочитати геть усі казки братів Гриммів,— може, пан Зоммер
подібний до скорохода з казки «Як шестеро землю обходили», що за один
день міг оббігти навколо цілого світу. Коли він приходить додому, то
змушений прив'язувати себе до чогось ременем, бо інакше не може
зупинитися.
— Таке, звичайно, теж не виключене,— сказав батько. — Може, пан
Зоммер просто має ще одну, зайву ногу, тож мусить постійно бігати?
Треба попросити доктора Лухтерганда, щоб спутав йому ту ногу.
— Нісенітниця,— знову заперечила мати,— в пана Зоммера —
клаустрофобія, й більше нічого, а від клаустрофобії ліків немає.
Коли я лежав у ліжку, в моїй голові ще довго крутилося це дивне
слово, «клаустрофобія». Я навіть кілька разів повторив його вголос, аби
не забути. «Клаустрофобія... клаустрофобія... в пана Зоммера —
клаустрофобія. Це означає, що він не може залишатися в своїй кімнаті...
А те, що не може залишатися в кімнаті, означає, що він постійно мусить
ходити туди-сюди просто неба... Оскільки в нього клаустрофобія, пан
Зоммер мусить постійно вештатися туди-сюди... Але якщо
«клаустрофобія»— це те саме, що й «не-могти-залишатися-в-своїй-кімнаті», а «не-
могти-залишатися-в-своїй-кімнаті» — те саме, що й потреба «постійно-
ходити-туди-сюди-просто-неба», тоді «потреба-ходити-туди-сюди-прос-
то-неба» і є ця сама «клаустрофобія»... І тоді можна було б замість того
важкого слова «клаустрофобія» просто казати «потреба-ходити-туди-
сюди-просто-неба»... Але це означало б, що замість «пан Зоммер мусить
постійно ходити просто неба» матуся могла б так само сказати: «Пан
Зоммер мусить постійно ходити просто неба, бо він постійно мусить
ходити просто неба...»
Тут мені трохи запаморочилося в голові, і я спробував швидко забути
це нове для мене химерне слово і все з ним пов'язане. Натомість уявив
собі, що пан Зоммер зовсім не хворий, а постійно вештається тому, що
дістає велике задоволення від прогулянок на свіжому повітрі, так само, як
я — від лазіння по деревах. Пан Зоммер мандрував собі на радість і втіху,
це було так і не інакше, а всі заплутані пояснення й латинські та грецькі
слова, вигадані моїми батьками під час вечері, були такою ж
нісенітницею, як і третя нога в казці братів Гриммів!
Але за якусь мить я згадав обличчя пана Зоммера, яке побачив з вікна
автомобіля,— залите дощем обличчя з напіврозтуленим ротом і
величезними переляканими очима,— й подумав: од задоволення обличчя
таким не стає; жодна людина, яка робить щось собі на радість і втіху, не
має такого виразу. Такий вираз буває в тих, хто боїться; або в тих, кому
під дощем так нестерпно хочеться пити, що вони могли б випити ціле
озеро. Мені знову запаморочилося в голові, і я щосили намагався забути
обличчя пана Зоммера. Але що дужче намагався, то виразніше поставало
воно перед моїми очима: я бачив кожну зморшку, кожну складку, кожну
краплину поту й дощу, ледь помітне тремтіння губів, які, здавалося, щось
мимрили. Це мимрення повиразнішало, і я відчув голос пана Зоммера,
який промовив благально: «Дайте ви мені нарешті спокій! Спокій дайте
мені нарешті, спокій!..»
І лише тоді сам пан Зоммер дав і мені спокій, у цьому допоміг його
голос. Обличчя розтануло, і я заснув.
У моєму класі вчилася дівчинка, яку звали Кароліна Кюкельман. Вона
мала карі очі, чорні брови й каштанове волосся, скріплене праворуч над
лобом заколкою. На потилиці та за вухами в неї сіявся пушок, який
виблискував на сонці і часом ледь помітно тремтів на вітрі. Коли сміялася
чудовим дзвінким голосом, вона випинала в'язи, закидаючи голову трохи
назад, примружувалась і аж сяяла від задоволення. Я міг би без кінця
11

дивитись у це обличчя, та й дивився коли тільки міг, на уроках чи
перервах. Але робив це нишком, аби ніхто не бачив, навіть сама Кароліна,
бо я був дуже сором'язливий.
Сміливішим я ставав у снах. Там я брав її за руку, вів до лісу, і ми
видиралися вдвох на дерева. Сидячи поряд у гіллі, я дививсь у Каролінине
обличчя зовсім зблизька й розповідав їй про різні пригоди. А вона
сміялася, відхиляючи голову назад і мружачи очі, так що я міг легенько
дмухнути їй за вухо, туди, де ріс пушок. Подібні сни навідували мене по
кілька разів на тижні. Це були гарні сни, годі й казати, але
ж тільки сни і, як усі сни, вони не задовольняли душу цілковито. Я б усе
віддав задля того, аби бодай один-єдиний раз насправді побути поряд
з Кароліною й дмухнути їй у потилицю чи за вухо... Але я майже не мав
такої надії, бо Кароліна, як більшість інших дітей, жила в Обернзее,
і тільки я один — в Унтернзее. Наші стежки розбігалися зразу за
шкільними ворітьми врізнобіч — горою вниз, луками до лісу, і, перш ніж
зникнути в лісі, були вже так далеко одна від одної, що я не міг розгледіти
Кароліну в гурті інших дітей. Часом чув тільки її сміх. Коли був
південний вітер, цей хрипкуватий сміх ще довго долинав через поля
й супроводжував мене аж додому. Але коли він бував, той південний
вітер, у наших краях!..
Одного разу — це було в суботу — сталося диво. На перерві до мене
підбігла Кароліна, зовсім близенько, й каже:
— Слухай-но, ти ж завжди сам ходиш до Унтернзее?
— Сам,— відповів я.
— Слухай! У понеділок я піду разом з тобою...
Потім набалакала ще купу всякої всячини, згадувала про якусь
материну подругу, що живе в Унтернзее, і що мати потім забере її,
Кароліну, в цієї подруги, й вони з матір'ю, чи з подругою, чи з матір'ю та
подругою... Я вже всього й не пам'ятаю, забув, думаю, забув відразу, ще
тоді, коли Кароліна мені розповідала, бо я був такий уражений, просто
приголомшений отією заявою: у понеділок вона піде разом зі мною,— що
взагалі не міг нічого більше чути, а може, не хотів. «У понеділок я піду
разом з тобою...»
Решту дня й протягом неділі ці слова бриніли мені в вухах так
солодко, та що там солодко — прекрасніше за все, що я досі читав у братів
Грйммів, прекрасніше, ніж обіцянка Принцеси в «Жаб'ячому королі»:
«Ти будеш їсти з мого блюдечка, можеш спати в моєму ліжечку».
І я рахував час нетерплячіше, ніж Румпельштільцхен: «Сьогодні пектиму,
завтра смажитиму, післязавтра заберу в королеви її дитину!» Я сам собі
здавався й щасливим Гансом, і братом Веселуном, і королем Золотої
гори... «В понеділок піду разом з тобою...»
Я готувався. Тинявсь лісом, щоб обрати найкращий маршрут. Бо те,
що не йтиму з Кароліною звичним шляхом, було безперечно зрозуміло
з самісінького початку. Вона має побачити мої найпотаємніші стежки,
найприхованіші місцинки. Дорога до Обернзее має зблякнути в—її очах
після того, як вона побачить усі принади мого шляху, нашого спільного
шляху до Унтернзее.
Після довгих вагань я вирішив повести Кароліну стежкою, що відразу
за узліссям повертала праворуч від дороги й через улоговину виходила на
ялиновий розсадник, а потім моховитою галявиною заводила в листяний
ліс, аж доки круто спадала до озера. На цьому шляху було шість чи сім
таких місцинок, які я збирався показати Кароліні, супроводжуючи показ
досвідченим коментарем. Зокрема йшлося там про:
а) розташовану майже біля шляху трансформаторну будку, від якої
долинало постійне дзижчання, а на дверях висіла жовта табличка
з червоною блискавицею й засторогою: «Обережно! Висока напруга —
небезпечно для життя!»;
б) острівець із семи малинових кущів зі стиглими ягодами;
в) ясла для косуль — хоч і без сіна, зате з великою брилою кам'яної
солі;
12

г) дерево, про яке говорили, нібито після війни на ньому повісився
старий нацист;
д) мурашник увишки майже метр і півтора метра діаметром; і,
нарешті, про останній об'єкт і кульмінацію маршруту:
е) розкішний старий бук, на який я планував вилізти з Кароліною,
щоб з висоти добрих десяти метрів помилуватись ні з чим не зрівнянною
панорамою озера, а потім нахилитися до Кароліни й подмухати їй
у потилицю.
В кухонній шафі я поцупив тістечок, із холодильника взяв пакет
йогурту, з погреба — два яблука та пляшку смородинового соку. Склавщи
все це до коробки від черевиків, у неділю відніс і сховав у гіллі того бука,
щоб мати на завтра провіант. Увечері в ліжку вигадував історії, якими
розважатиму й смішитиму Кароліну: одну історію — для дороги, другу —
для перебування на букові. Я ще раз увімкнув світло, знайшов у шухляді
маленьку викрутку й засунув до свого шкільного ранця, щоб завтра
подарувати Кароліні на прощання — то була моя найкоштовніша річ.
У ліжку ще раз повторив обидві історії, до найменших дрібниць повторив
план завтрашнього дня, особливо всіх зупинок під час подорожі від
пункту «а» до пункту «е», місце й час вручення викрутки, перебрав
у пам'яті вміст коробки з провіантом, яка вже чекала на нас серед гілля,—
ще жодне в світі побачення не готувалося так старанно! Нарешті
я поринув у дрімоту під супровід солодких слів: «У понеділок я піду
разом з тобою... У понеділок я піду разом з тобою...»
Година в понеділок видалася бездоганна. Світило лагідне сонце, небо
було ясне й блакитне, наче море, в лісі заливалися дрозди, а дятли так
барабанили, що аж луна йшла. Лише дорогою до школи мені спало на
думку: готуючись до побачення, я зовсім не подумав, чим розважав би
Кароліну на випадок негоди. То була б цілковита поразка: розшарпаний
малинник, непоказний мурашничок, розквашена моховита галявина,
ослизлий бук, на який неможливо видертися, й розмокла коробка
з провіантом, яку вітром скинуто на землю. Я з насолодою поринув у ці
катастрофічні фантазії, вони породжували в мені солодку тривогу і разом
з тим — переможне почуття щастя: ось я навіть не подумав про погоду,
зате сама погода подбала про мене! Мало того, що сьогодні
супроводжуватиму Кароліну Кюкельман,— я отримав на додачу ще й найкращий день
року! Певно, народився в сорочці. На мені спочивало лагідне око любого
Господа Бога. Аби лишень, думалося мені, десь не перебрати міри! Не
зробити жодної похибки, від пихи чи зарозумілості, як часто траплялося
з героями казок, коли вони, певні здобутого щастя, раптом утрачали все!
Я пішов швидше. Сьогодні не мав права спізнюватися до школи. На
уроках поводивсь як ніколи бездоганно, щоб учитель не знайшов приводу
лишити мене після школи. Я був покірний, як ягнятко, і разом з тим
уважний, надзвичайно порядний і старанний, одне слово — зразковий
школярик. Я жодного разу не поглянув на Кароліну, змушував себе не
робити цього, поки що не робити, заборонив собі це, майже марновірно,
так мовби через один невчасний погляд міг її втратити...
Коли уроки закінчились, виявилося, що дівчатка повинні залишитись
у школі ще на годину, вже не пригадую, чому саме: на заняття з рукоділля
чи з якоїсь іншої причини. У всякому разі, відпустили тільки нас, хлопців.
Я не сприйняв того як трагедію — навпаки. Цей випадок видався мені
додатковим іспитом, який я мав витримати і який надавав такому
бажаному побаченню з Кароліною ще більшої врочистості: ми цілу
годину чекатимем одне одного!
Я чатував на роздоріжжі між Обернзее та Унтернзее, поблизу
шкільних воріт. На цьому місці із землі випинався гладенький валун
з позначкою у формі ратиці. Казали, ніби ту позначку лишив чорт, який
у нападі гніву тупнув об камінь ногою; селяни ще в давні часи побудували
неподалік церкву. На цей камінь я й сів, збуваючи час тим, що пальцем
вихлюпував дощову воду, яка назбиралася в чортовій виямці. Сонце
пригрівало в спину, небо було так само безхмарно-блакитне, я сидів,
вихлюпував водичку, ні про що не думав і почував себе несказанно любо.
13

Нарешті вийшли дівчатка. Спочатку повз мене пронеслася вся зграя,
і вже потім, останньою, йшла вона. Я підвівся. Кароліна бігла до мене, її
каштанове волосся маяло, заколка підстрибувала над лобом, на Кароліні
була цитриново-жовта сукня. Я простяг руку назустріч, Кароліна
зупинилася так близько, як тоді, на перерві; я хотів узяти її за руку, хотів
притягти до себе, найбільшим моїм бажанням було обійняти Кароліну
й поцілувати в щічку, а вона промовила:
— Слухай, це ти на мене чекаєш?
— Авжеж,— відповів я.
— Слухай, я не можу піти сьогодні з тобою. Мамина подруга
захворіла, і мама не піде до неї, вона сказала, що...
І посипалася купа пояснень, яких я вже до пуття й не слухав, не те
щоб запам'ятати, бо нараз у мене дивно скаламутніло в голові й послабли
ноги. Єдине, що я ще пригадую,— як вона, урвавши балаканину, раптово
повернулася й побігла, цитриново-жовта, в бік Обернзее, швидко-
швидко, аби наздогнати подружок.
Я рушив Шкільною горою додому. Мабуть, ішов дуже повільно, бо
коли на узліссі знічев'я озирнувся на дорогу до Обернзее, там уже нікого
не було видно. Я зупинивсь, осягнув поглядом покручену лінію стежки зі
Шкільної гори, якою допіру спустився. Сонце ліниво спочивало по той бік
луків, у травах не вчувалося жодного натяку на вітер. Усе наче завмерло.
І тоді я побачив рухливу цяточку. Мурашиного розміру цяточку
ліворуч, яка безперервно пересувалась уздовж узлісся, на Шкільну гору,
на самісінький її гребінь. На тлі небесної блакиті стало видно, що то
людина, і я незабаром упізнав триногого пана Зоммера. Ритмічно, мов
у годинниковому механізмі, щосекунди рухалися вперед ноги, й далека
цяточка, наче секундна стрілка годинника, повільно й водночас
швидко — пересувалася впоперек обрію.
За рік я вперше сів на велосипед. Це було не рано, бо я досягнув уже
зросту метр тридцять п'ять сантиметрів, важив тридцять два кіАограми
й мав тридцять другий з половиною розмір ноги. Але велосипеди мене
раніше ніколи не вабили. Такий хитливий спосіб пересування на двох
благеньких колесах видавався дуже несерйозним, навіть небезпечним, бо
ніхто не міг до ладу пояснити, чому без руху велосипед одразу падає,
якщо його не підтримувати чи не підперти,— але не падає, коли на нього
сідає людина і їде без будь-якої підтримки чи підпори. Закони природи,
що лежать в основі цього дивного феномену, особливо так звана
механічна теорема підтримки імпульсу обертання, були мені тоді зовсім
невідомі, та й тепер я їх ще не вповні осягнув, і самі слова «механічна
теорема», «імпульс обертання» так мене пантеличать, що певне місце на
моїй потилиці починає свербіти й пошпиговувати.
Мабуть, я взагалі не навчився б їздити велосипедом, якби це не було
вкрай необхідно. А конче потрібним стало тому, що я мусив брати уроки
гри на фортепіано. А такі уроки давала тільки одна вчителька музики, яка
жила в протилежному кінці Обернзее, і дійти туди пішки забирало добру
годину часу, зате велосипедом — як вирахував мій брат — усього
тринадцять з половиною хвилин.
Цю вчительку, в якої брали уроки ще моя матуся, старша сестра,
старший брат і взагалі усі в нашій парафії, так чи так причетні до
музики,— від церковного органа до незграйних акордів Рити Штангль-
майєр,— звали панна Марія-Луїза Функель. І цьому «панна» вона
надавала вирішального значення, хоч я зроду не бачив жодного створіння
жіночої статі, менше схожого на панну, ніж Марія-Луїза Функель. Вона
була старезна, сива, горбата, поморхла, мала маленькі чорні вусики
й зовсім не мала грудей. Я знаю це, бо застав її якось у самій сорочці, коли
помилково прийшов на заняття раніше й вона не встигла ще вдягтися
після пообіднього сну. Стояла в дверях своєї старої величезної вілли
в спідній сорочці та халаті, але не в тонкій широкій шовковій одежині, які
звичайно носять жінки, а в простій, з бавовняного трикотажу, що щільно
14

прилягала до тіла й оголювала плечі. Ми, хлопці, ходимо в таких на уроки
фізкультури. І з цієї футболки звисали її зморшкуваті руки, випиналася
тонка суха шия, а під футболкою була рівна суха грудна клітка, схожа на
курячу. Незважаючи на це, вчителька наполягала, щоб її величали
«панною». Інакше чоловіки могли подумати,— часто пояснювала вона,
навіть якщо її ніхто не запитував,— ніби вона вже одружена, тоді як вона
ще вільна незаміжня дівчина. Це пояснення було чистісінькою бриднею,
бо в цілому світі не знайшлося б чоловіка, який згодився б повести до
вінця оту стару безгруду вусату Марію-Луїзу Функель.
Крім того, вчителька називала себе «панною Функель» ще й через те,
що ніяк не могла називатися «пані Функель», навіть якби хотіла, бо вже
була одна пані Функель: її рідна мати. І коли я досі казав, що панна
Функель старезна, то тепер уже й не знаю, як назвати саму пані Функель:
старою як світ, старою як камінь, як черепок, чи як пеньок, чи
найстаршою з-поміж усіх старезних?.. Думаю, вона мала добрих сто років. Пані
Функель дожила такого віку, що її тільки умовно можна було
зараховувати до живих істот, а правдивіше б — до категорії меблів, запилених
препарованих метеликів чи ламких старих ваз. Вона не рухалася, не
розмовляла, а чи бачила що та чула — невідомо, бо я завжди її заставав
у кріслі. Влітку пані сиділа заповита в білу тюлеву сукню, а взимку —
в чорний оксамит, з якого стирчала її черепашача голівка. Те зручне
крісло з підголів'ям непорушно стояло в найвіддаленішому кутку
кімнати, під годинником. Тільки в надзвичайно рідкісних випадках, коли
учень особливо старанно виконував домашнє завдання і без помилок
програвав свої вправи, панна Функель мала звичку виходити на середину
кімнати й звідти вигукувати в*бік крісла з підголів'ям:
— Ма! — вона називала свою матусю «ма». — Ма! Дай-но цьому
хлопцеві тістечко, він сьогодні так гарно грав!
І тоді доводилося пройти через усю кімнату, стати перед отим
кріслом і простягти руку до старої мумії. І знову панна Функель горлала:
— Дай хлопцеві тістечко, ма!
Далі з-під тюлевого сповитку чи чорного оксамиту з'являлася синява,
тремка, кощава, майже прозора рука й пливла під нерухомим поглядом
праворуч над підлокітником до столика, на якому стояла ваза з
солодощами, брала там одне тістечко, найчастіше прямокутне, з вафлею, начинене
білим кремом, і так само повільно пливла назад до простягненої дитячої
долоні, наче в тих безживних пальцях був шматок золота.
Часом дитяча рука і пучки старечих пальців на мить торкались, і тоді
ти аж здригавсь од жаху, бо готувався відчути мрецький холод, а бабині
пучки виявлялися теплі, навіть гарячі, і неймовірно чутливі, хоч від того
не менш бридкі. Пробелькотівши «Дякую, пані Функель», ти забирався
геть із кімнати, з того похмурого будинку, швидше на волю, на повітря
й сонце.
Не пам'ятаю, як довго я опановував оте дивне мистецтво їзди на
материному велосипеді. Пам'ятаю тільки, що зробив це самостійно,
почасти від антипатії, а почасти від упертості. Для навчання я вподобав
покручену грунтову стежку в лісі, де мене ніхто не бачив. Обабіч стежки
були такі круті виярки, що я будь-якої миті міг беркицьнути в сухе листя
або в пухку землю. Та якось, після багатьох невдалих спроб, несподівано
втямив що й до чого. Я рухався, всупереч усім своїм теоретичним
міркуванням та глибокому скепсисові, рухався вільно на двох колесах —
невимовно гарне й горде відчуття! На терасі нашого будинку та на
моріжку біля неї я завершив пробний маршрут на очах усіх членів
родини, за що отримав оплески батьків та пронизливий регіт брата
й сестрички.
Потім брат пояснив мені найважливіші правила дорожнього руху,
особливо правило завжди дотримувати правого боку. Відтоді я раз на
тиждень їздив на урок до панни Функель, щосереди пополудні, з третьої
до четвертрі. tl Звичайно, про, тринадцять з половиною хвилин, які
пророкував мій брат, не могло бути й мови. Брат був на п'ять років
15

старший за мене, і його спортивний велосипед мав триступінчасту
ланцюгову передачу, а мені доводилося їздити стоячки на занадто
великому для мене маминому велосипеді. Навіть до кінця опустивши
сідло, я не міг сидячи вертіти педалі, а мусив обирати одне з двох: або
вертіти, або сидіти, що надзвичайно втомлювало, та й здавалося збоку,
наскільки я розумію, досить кумедним. Борсаючись у педалях, я мусив
розігнати велосипед, на повному ходу осідлати його, завмерти з
розчепіреними чи підібганими догори ногами, поки велосипед уповільнить
швидкість, а тоді знову впіймати носаками верткі педалі й набрати нового
розгону. Таким чином я ледве добирався до вілли панни Функель за
хвилин двадцять, та й то коли дорогою не траплялось нічого прикрого.
А всіляких перешкод бувало досить. Скажімо, хоч я й навчився їздити,
кермувати, гальмувати, сідати і вставати, але не навчивсь обминати
когось чи давати іншому випереджати мене. Боявся взагалі когось
зустріти. Ледь зачувши гуркіт попереду чи позаду, я одразу ж гальмував
і перечікував, доки авто чи що там проїде. Уздрівши попереду
перехожого, я, далеко не доїхавши до нього, зупинявся й далі біг пхаючи
велосипеда поперед себе. І тільки коли залишав перехожого ген позаду,
починав знову крутити педалі. Щоб їхати, мусив мати зовсім вільний
шлях, а ще ліпше — щоб ніхто взагалі мене не бачив. До того ж на
півдорозі між Унтернзее та Обернзее жив ще пес пані лікарки Гартлауб,
паскудний тер'єрчик, який часто тинявся вулицею й кидався на все, що
мало колеса. Його можна було уникнути, лише скерувавши велосипед на
узбіччя і, вміло зупинивши біля огорожі, перечекати там з піднятими
ногами, вчепившись рукою за штахетник, доки пані лікарка Гартлауб
свистом прикличе свою бестію. Отож не дивно, що за таких обставин мені
навіть двадцяти хвилин не вистачало, щоб подолати шлях від дому до
вілли панни Функель, тому я взяв за звичку про всяк випадок виїздити за
півгодини.
Розповівши про те, що панна Функель часом пригощала учня
тістечком, мушу ще раз наголосити: таке траплялося дуже й дуже рідко.
Бо панна Функель була сувора вчителька. Якщо ти абияк виконав
домашнє завдання чи грав фальшиво, вона починала погрозливо хитати
головою, червоніла, штрикала тебе ліктем у бік, гнівно ляскала пальцями
в повітрі й вибухала нестримною лайкою. Найприкрішу таку сцену
я пережив після року навчання в неї, і це мене так приголомшило, що
я й досі хвилююся, згадуючи той день.
Я запізнився на десять хвилин. Мене затримав тер'єр пані лікарки
Гартлауб, потім назустріч трапилось аж дві машини, та ще чотирьох
перехожих я мусив випередити. Коли нарешті добувся до панни Функель,
вона вже гасала кімнатою з розпашілим обличчям, ляскаючи пальцями
в повітрі.
— Ти знаєш, котра година? — прогарчала вона.
Я не відповів. Ще не мав годинника: мені його подарували аж на день
тринадцятиріччя.
— Ось! — викрикнула вчителька, ляскаючи пальцями в напрямку
непорушно застиглої пані Функель, над якою цокав годинник із
маятником. — Уже майже чверть по третій! Де тебе знову носило?
Я забелькотів щось про собаку пані лікарки Гартлауб, але вчителька
не дала мені нагоди виправдатися.
— Собака? — перебила вона. — Ну, звісно, грався з собакою! А ще,
напевно ж, їв морозиво! Я вас усіх добре знаю! Ви постійно крутитесь біля
кіоску пані Гірт, думаючи лише про те, як би проковтнути ще одне
морозиво!
Це було страшенно підло! Дорікати мені, нібито я купував морозиво
в кіоску пані Гірт! Коли в мене навіть кишенькових грошей не бувало! От
мій брат і його дружки — це інша річ. Вони всі свої гроші залишали
в кіоску пані Гірт. Вони, але ж не я! Скільки зусиль коштувало мені
щоразу випросити морозиво в матусі чи в сестри! А тут мене
звинувачують, ніби я зовсім не намагався у поті чола, з величезними труднощами,
16

приїхати на урок музики, а лизав десь морозиво. Від такого приниження
мені заціпило, і я заплакав.
— Ану, не реви мені! — гримнула панна Функель. — Негайно
показуй, що ти там вивчив! Мабуть, знову не займався з інструментом?
Тут вона, на жаль, мала рацію. Минулого тижня я й справді майже не
займався музикою. Одне — бо мав іншу важливу роботу, а друге — бо
загадані етюди були страшенно складними, всілякі там фуги та канони,
права й ліва рука розходяться врізнобіч, одна - завмирає раптово тут,
а друга так само раптово завмирає там, усе це у перекірливому ритмі
з незвичними інтервалами та ще й з гидким звучанням. Якщо не
помиляюся, композитора звали Геслер, хай йому чорт!
Та все ж, думаю, якби не різні там перешкоди дорогою сюди, я міг би
більш-менш пристойно протарабанити обидві п'єски. Мене вивів
з рівноваги тер'єр пані Гартлауб, а потім додала прочуханка від панни
Функель. Ось так, тремтячи й упріваючи, сидів я зі слізьми на очах, переді
мною — вісімдесят вісім клавіш та етюди пана Геслера, за мною — панна
Функель, яка видихала мені в потилицю весь свій гнів... Одне слово,
я зазнав цілковитої поразки. Все переплутав — басовий і скрипковий
ключі, повні й неповні ноти, четвертну паузу й одну восьму, праворуч
і ліворуч... Не встиг дійти до кінця рядка, як клавіші й ноти розлетілись
у калейдоскопі сліз, руки впали, і я лише сидів, тихенько схлипуючи.
— Так я й думала! — просичало в мене за плечима, і дрібненькі
бризки слини осіли на моїй потилиці. — Так я й знала! Спізнюватись, їсти
морозиво й знаходити всілякі виправдання — це-е ми мо-о-жемо! А ось
виконати домашнє завдання — цього ми не мо-о-жемо! Ну стривай,
парубче! Я-а-а тебе навчу!
З цими словами вона порвалася вперед, умостилася поряд зі мною,
обома руками вхопила мою правицю, розставляючи пальці один за одним
на клавішах так, як написав пан Геслер: «Оцей туди! А оцей сюди!
А великий ось тут! А цей сюди! А ось цей має бути тут!...»
Закінчивши з правою, вона за тією ж методою перейшла на ліву руку:
«Цей сюди! А оцей сюди! А ось той туди!...»
Вона так люто чавила мої пальці, наче хотіла ноту за нотою вбгати
цей етюд мені в руки. Це тривало майже півгодини, й мені було боляче.
Потім вона нарешті одчепилась од мене й знову засичала:
— Наступного разу ти все це мені заграєш, любесенький, і не тільки
з листка, а й напам'ять та ще й алегро, інакше я тобі покажу, де раки
зимують!
Тоді розгорнула товсту партитуру на чотири руки й ляснула її на
пюпітр:
— А зараз ми ще пограємо Діабеллі. Десять хвилин, щоб ти нарешті
навчився читати ноти! Лишень спробуй зробити помилку!
Я покірливо кивнув і втер сльози рукавом. Діабеллі видавався мені
гарним композитором, не таким фугожером, як цей нестерпний Геслер.
Грати Діабеллі було не важко, дуже навіть просто, до того ж звучав він
завжди чудово. Я любив Діабеллі, незважаючи на те, що моя сестра часом
казала: «Цього композитора може грати навіть той, хто зовсім не вміє
грати на фортепіано».
Отже, ми грали Діабеллі в чотири руки, панна Функель — ліворуч на
басах, а я — обома руками їй в унісон з другого боку. Спочатку все йшло
непогано. Відчувши деяку впевненість, я дякував Богові за те, що він
створив композитора Антона Діабеллі. Але я забув, що маленьку
сонатину написано в соль-мажорі, а отже, позначено на початку дієзом:
це означало, що треба задіювати не тільки білі клавіші, а в певних місцях,
без подальшого попередження, вдаряти по чорній,— саме отой дієз,
що відразу під нотою соль. І коли дієз уперше з'явився в моїй партії,
я його не розпізнав і заграв замість цього фа, що викликало дисонанс.
— Ну звісно! — засичала панна Функель. — Звісно! За першого ж
маленького ускладнення збиваємося! Чи тобі повилазило? Дієз! Тут
17

чітко позначено! Запам'ятай! Ще раз усе спочатку! І-і-раз-два-три-
чотири...
Як сталося, що я повторив ту саму помилку, мені й досі не зрозуміло.
Я так хотів не помилитися, що за кожною нотою очікував отой дієз,
поривало грати його від самісінького початку, я ледве стримував себе,
щоб не грати дієз, аж поки на певному місці знову взяв замість нього
чисте фа.
Панна Функель почервоніла, як буряк, і заверещала:
— Ну хіба ж так можна?! Дієз, хай тобі чорт! Дієз! Чи ти не
знаєш, що таке дієз, пеньок? Ось! — Вона двічі ляснула вказівним
пальцем з широким розплюснутим нігтем по чорній клавіші: — Оце
і є дієз!... Оце!... — Тут їй захотілося чхнути. Вона чхнула, витерла
згаданим пальцем свої вуса й ще два чи три рази гримнула по клавіші,
гавкаючи: —Оце дієз, оце дієз!..» Потім витягла з манжета носовичка
й висякалась.
А я, втупившись у дієз, сполотнів. До клавіші прилипла завдовжки
з ніготь, утовшки як олівець, скручена черв'яком жовтаво-зеленкувата
шмаркля, очевидно, з носа панни Функель, звідки при чханні потрапила
на вуса, а з вусів, після витирання, на вказівний палець, а з нього вже на
дієз.
— Ще раз усе спочатку! — прогарчало в мене над вухом. — І-і-раз-
два-три-чотири!..
Ми знов почали грати.
Наступні тридцять секунд були найжахливішими в моєму житті.
Я відчув, як кров відлинула від мого обличчя, а потилицю зросив
холодний піт переляку. Волосся на голові стало дибки, вуха то палали, то
холодніли, нарешті оглухли, так наче їх позакладало, я вже майже не чув
приємної мелодії Антона Діабеллі, яку механічно грав, не дивлячись на
ноти, пальці самі справлялися після другого повторення, я тільки
втупився виряченими очима на струнку чорну клавішу, до якої прилипла
шмаркля Марії-Луїзи Функель... Ще сім тактів, ще шість... Аж ніяк не
можна було натиснути клавішу так, щоб не влізти пальцями просто
в шмарклю. Ще п'ять тактів, ще чотири... Але якщо я не влізу і втретє
візьму фа замість фа-дієз, тоді... Ще три такти — о Господи, зроби
диво! Скажи щось! Допоможи мені! Розколи землю навпіл! Розламай це
піаніно! Поверни час узворот, аби мені не довелося грати фа-дієз!.. Ще
два такти, ще один... А любий Боженько мовчав і нічого не робив, і я вже
грав останній страшний такт, він складався — я добре пам'ятаю — з шести
четвертних, які від ре йшли аж до того дієза, впадаючи в оту ноту над
соль... Мов у пекло плентали мої пальці цією нотною драбинкою, ре-до-
сі-ля-соль...
— А зараз дієз! — пролунало в мене над вухом, і я, цілком
усвідомлюючи те, що роблю, абсолютно зневажаючи смерть, узяв... фа.
Ледве встиг я прибрати пальці з клавіш, як гримнула клавіатурна
покришка, й до мене, мов чортик з коробки, підскочила панна Функель.
— Ти навмисне зробив це! — завищала вона уривчастим голосом так,
що, незважаючи на мою глухоту, в мене задзвеніло у вухах. — Ти це
зробив навмисне, ти, нікчемний негідник! Шмаркач! Як тобі не соромно,
паскудник?! Ти... — І почала гасати, тупаючи ногами, навколо столу
посеред кімнати й через слово гримала кулаком по стільниці. — Але я не
дозволю тобі обдурювати мене, ти чуєш! Не думай, що я терпітиму таке
неподобство! Ось візьму й зателефоную твоїй матері! Подзвоню батькові!
Я вимагатиму, щоб він тобі добряче всипав, аби ти з тиждень не міг сісти!
Вимагатиму накласти на тебе три тижні домашнього арешту й день у день
по три години — соль-мажор, і ре-мажор, і ля-мажор, щоб ти добре
затомив собі, як. позначається дієз і навіть уві сні міг прочитати ноти!
Ти ще не знаєш мене, хлопче! Ти ще мене... ох, я б тебе зараз... власними
руками...
онрругг їй від ®ніву>одібрало голос, і панна Функель тільки розмахувала'
руками, а обличчя стало темно-червоним, так наче вона ось-ось лусне.
18

Аж поки схопила яблуко, що лежало у вазі, й з такою силою пожбурила
ним об стіну, що воно перетворилося на коричневу пляму, ліворуч біля
годинника з маятником, майже над самісінькою черепашачою головою
старої пані Функель.
Тоді, наче хтось десь натиснув кнопку, торба в кріслі, мов привид,
заворушилась, і зі складок тюлю вилізла стареча рука, автоматично
тягнучись до тістечок...
Але панна Функель цього зовсім не помічала, тільки я побачив. Вона
ж, навпаки, розчинила двері і, вказуючи рукою на вихід, продеренчала:
— Ану забирайся звідсіля!
І, коли я вилетів за поріг, щосили грюкнула дверима.
Я весь тремтів. Коліна мої трусилися так, що я ледве міг іти, не те що
вже їхати. Прикріпивши ноти до багажника, я пер велосипеда поперед
себе, а в душі нуртували чорні хмари. Що мене обурило й розхвилювало
аж до лихоманки, була не істерика панни Функель; не погроза
прочуханки чи домашнього арешту, не страх перед чимось. Я з обуренням
усвідомив, що цілий світ це не що інше, як несправедлива, зла, ница
підлота. І винуватцями цієї мерзенної підлоти були всі люди. Всі без
винятку. Починаючи моєю матусею, яка не хотіла купити мені
пристойного велосипеда; батьком, який завжди з нею погоджувався;
братом і сестрою, які глузували з мене, що мушу їздити навстоячки;
паскудним тер'єром пані лікарки Гартлауб, який не давав мені проходу;
перехожими, що товклися вулицею, якою я їздив, і змушували мене
запізнюватись; композитором Геслером, який добивав мене своїми
фугами; панною Функель з її брехливими звинуваченнями та шмарклею
на клавіші... Останнім у цьому переліку був Господь Бог, любий Господь
Бог, який, коли ти найдужче його потребуєш і просиш допомоги,
відмовчується, лишаючи тебе напризволяще. Навіщо мені весь цей
набрід, що змовився проти мене? Що мені до цього світу? Я нічого не
загубив у такому нікчемному світі. Нехай вони всі задихнуться від
власної підлоти! Нехай розмазують свої шмарклі там, де хочуть! Але без
мене! Я так не граю. Я краще попрощаюся з таким світом. Я помру.
І зроблю це негайно.
Виродивши цю думку, я полегшено зітхнув. Уявлення про те, що мені
треба, як полюбляє дехто висловлюватись, «піти з життя», аби одним
махом спекатися всього його фальшу та несправедливості,— в тому було
щось надзвичайно втішне. Сльози висохли. Лихоманка зникла. Знову
з'явилась надія. Але це мало статися зараз. Негайно. Доки я не передумав.
Натиснувши на педалі, я поїхав. Але не дорогою додому, а праворуч
від Озерної вулиці, пагорбом угору, лісом, потім ще трохи полем, до моєї
шкільної стежки з трансформаторною будкою. Там росло величезне
дерево, яке я добре знав, могутня стара ялина. Саме на це дерево я хотів
видертися, щоб кинутись потім з його верхівки. Іншого способу
самогубства придумати не міг. Знав, що можна втопитися, заколотись,
повіситися, задушитись чи вбити себе електричним струмом — останнє
мені докладно пояснив мій брат. «Але тут потрібна нульова фаза,— казав
він,— це альфа і омега, без нульової фази нічого не вийде, інакше всі
птахи, що сідають на дроти, миттю попадали б мертвими. Але ж вони не
падають. А чому? Бо в них немає нульової фази. Ти можеш навіть
повиснути на високовольтному дроті, і з тобою нічого не станеться —
якщо не матимеш нульової фази». Так думав мій брат, а для мене це було
надто складно — електричний струм і всі оті речі. Крім того, я не знав, що
таке «нульова фаза». Ні, мені підходило тільки падіння з дерева. До того
ж у падінні я мав певний досвід. Воно не лякало. Це був єдиний придатний
для мене спосіб померти.
По£т$вивщи велосипеда біля трансформаторної будки, я продерся
чагарником до ялини. Від старості знизу в неї не було ні гілок, ні сучків.
Я видерся спочатку на меншу ялину, а вже з неї переліз на велику. Потім
у£е піщло о дуже просто. Товстими гілками вибравсшінагору, зрг^чно,
майже як драбиною, і зупинився тільки тоді, коли відчув над головою
19

світло, а стовбур став таким тонким, що почав хилитатись. Я був ще на
певній відстані од верховіття, але коли вперше поглянув униз, то землі не
побачив, бо піді мною розстелився килим густого зелено-бурого плетива
глиці, гілок та шишок. Стрибнути звідси ставало неможливо. Це було
б схоже на стрибок у безвість. Але мені не хотілося падати у безвість,
я хотів бачити, де, куди і як падатиму. Моє падіння мало бути вільним
падінням за законами Галілео Галілея.
Отже, я поліз назад, кружляючи навколо стовбура з гілки на гілку
й вишукуючи просвіток для вільного падіння. Кількома гілками нижче
я його знайшов: ідеальна траєкторія польоту, глибока, мов шахта,
прогалина йшла круто вниз, до землі, де тверде вузлувате коріння
неминуче забезпечить смертельний удар. Мені лишалося тільки
посунутися трохи гіллякою вперед, перше ніж стрибнути, щоб падати без
перешкод.
Повільно опустившись, я сів на гілку, сперсь об стовбур і відхекався.
Аж до останньої миті так і не зважив усього, що мав учинити, бо був
надто захоплений виконанням самої справи. Але перед вирішальним
моментом думки наринули знову, і я впорядкував їх, ще раз проклявши
весь цей лихий світ зі всіма його мешканцями. О-о, це буде пишний
похорон! Битимуть церковні дзвони, гримітиме орган, а цвинтар ледве
вмістить усіх засмучених. Я лежатиму в вистеленій квітами скляній труні,
а навколо не буде чути нічого, крім схлипування. Схлипуватимуть усі:
мої батьки, брат і сестра, діти з мого класу, схлипуватимуть пані лікарка
Гартлауб і панна Функель, схлипуватимуть родичі й друзі, що приїдуть
здалеку. І, отак схлипуючи, всі битимуть себе в груди й вигукуватимуть:
«Ой! Ми самі винні, що цей любий, оригінальний хлопчик помер! Ох!
Коли б ми з ним краще поводилися, коли б не були такі лихі й
несправедливі до нього, він би ще жив, цей добрий, любий, своєрідний і чемний
хлопчина!» І біля моєї могили стане Кароліна Кюкельман, кине мені
букет квітів і, поглянувши востаннє, вся у сльозах, заголосить хриплим
голосом: «О дорогесенький! Неповторний! Ну чому я не пішла тоді
в понеділок разом з тобою!»
Чудові фантазії! Я втішався ними, прокручуючи в уяві власний
похорон щоразу в новій варіації, починаючи врочистим прощанням
і закінчуючи поминками, на яких виголошувалися такі похвальні
промови, що я сам нарешті розчулився, і коли не схлипнув, то сльози на
очах з'явилися напевне. Це був найкращий похорон, який тільки бачили
в нашій парафії, про нього згадуватимуть ще не одне десятиліття... Шкода
тільки, що сам я не зможу взяти участь у всьому, бо ж лежатиму мертвий.
Тут, на жаль, не існувало жодних варіацій: на власному похороні я мусив
бути мертвий. Доводилося вибирати — або помста світові, або ж
подальше життя у світі. Отже, помста!
Я відхилився від стовбура ялини. Повільно, сантиметр за
сантиметром, просувався вперед, правою рукою все ще притримуючись за
стовбур, а лівою вчепившись за гілляку, на якій сидів. Настала мить, коли
я торкався стовбура самими лише пучками пальців... а потім уже й зовсім
не торкався... й сидів без будь-якої опори, вчепившись тільки обома
руками за гілляку, сидів вільно, мов птах, а піді мною зяяло провалля.
Дуже, дуже остережливо я подивився вниз. Я сидів на висоті трьох
фронтонів нашого будинку, а один фронтон мав десять метрів заввишки.
Отже, між мною і землею було тридцять метрів. Згідно із законами
Галілео Галілея, я мав падати рівно 2,4730986 секунди (якщо не зважати на
опір повітря) і впасти на землю з кінцевою швидкістю 87,34 кілометра за
годину. (Звичайно, це восьмизначне число я вирахував не тоді, сидячи на
гілляці, а значно пізніше, з допомогою кишенькового калькулятора. Та
й про закони падіння тільки чув, не маючи точного уявлення про їхнє
значення, не кажучи вже про математичні формули. Тоді мої підрахунки
обмежувалися приблизними цифрами.)
Я Довго дивився вниз. Глибінь приваблювала. Приваблювала дуже
навіть спокусливо. Кивала рівномірно: «Іди! Іди!» Тягла, наче
невидими20

ми нитками: «Іди! Іди!» І це ж було просто. Зовсім легко. Тільки
нахилитися трохи вперед, ледве хитнутись і втратити рівновагу —
а решта все відбудеться саме собою... «Іди! Іди!»
Так! Я ж хочу! Просто ніяк не можу вирішити коли! Коли, в яку
мить!..
Я вирішив полічити до трьох, як ми це робили, бігаючи наввипередки
чи стрибаючи у воду, і на «три» — впасти. Набравши повітря, я почав
рахувати: «Один... два...»
І тут ще раз зупинився, бо не знав, падати мені з розплющеними
очима чи з заплющеними. Після недовгих роздумів вирішив рахувати,
заплющивши очі, і розплющити їх лише перед самою миттю падіння.
Отже, знову почав рахувати: «Один... два...»
І тут я щось почув. Звуки долинали з боку дороги, лунке ритмічне
постукування: «стук-стук-стук-стук». Удвічі швидше, ніж я рахував,—
точнісінько, як метроном панни Функель: «Стук-стук-стук-стук».
Складалося враження, ніби цей звук перекривляє моє рахування.
Я розплющив очі — і стукіт припинився. Натомість стало чути дивне
вовтузіння, потріскування гілок, важке сапання... І раптом унизу як
вродився пан Зоммер, тридцятьма метрами нижче, але точнісінько піді
мною, так що, стрибнувши, я вбив би і його. Тому я міцніш обхопив
гілляку й принишк.
Пан Зоммер непорушно стояв і сапав. Коли те сапання трохи втихло,
він взагалі затамував віддих і покрутив головою в різні боки,
прислухаючись. Потім, скулившись, заглянув під кущі, в гайок, повільно, мов
індіанець, прокрався навколо дерева, знову виринув на тому самому
місці, ще раз прислухавсь і розглянувся навкруги (тільки не вгору!) й,
упевнившись, що ніхто його не переслідує й поблизу не видно жодної
живої істоти, пан Зоммер швидко стяг із себе солом'яного капелюха,
кинув далі герлигу та рюкзака й випростався поміж корінням на голій
землі, мов у ліжку. Але він не відпочивав: ледве встиг лягти, як
виштовхнув з грудей довге, жаске зітхання, ні, навіть не зітхання, бо
в зітханні вчувається полегкість, а то був радше хрипкий стогін, глибокий
болісний грудний звук, у якому змішалися розпач і туга за полегкістю.
І знов той самий звук, від якого волосся в мене на голові стало дибки,—
благальний стогін тяжкохворого,— і знову ніякої полегкості, жодної
краплі спокою, жодної секунди відпочинку. Пан Зоммер підвівся, вхопив
рюкзака, нервовими рухами витяг з нього свій бутерброд та пласку
бляшану флягу й заходився їсти, жерти, запихати в себе хліб з маслом,
боязко озираючись навколо, так наче в лісі на нього чигали вороги, ніби
його переслідувало щось страшне, від чого він утік на кілька кроків, але
воно ось-ось має з'явитися тут, на цьому місці. Бутерброд блискавично
зник, ковток із фляги, і все перетворилося знову на метушливий поспіх
і паніку: флягу в рюкзак, рюкзак уже на ходу за спину, тоді за герлигу та
капелюха — й похапцем геть, крізь чагарі, шарудіння, потріскування
галузок, важке сапання, що віддалялося від дороги. І чимраз тихіше
метрономне постукування палиці: «Стук-стук-стук-стук...»
Я сидів на гілляці, знову притулившись до стовбура ялини. Сидів
і тремтів. Мені було холодно. В мене раптом зникло бажання падати вниз.
Тепер це здавалося смішним. Я вже не розумів, як людині могло спасти на
думку заподіяти собі смерть через якусь шмарклю! Я ж оце щойно
побачив чоловіка, який ціле своє життя втікав од смерті.
Минуло п'ять чи шість років, перш ніж я знову зустрів пана Зоммера.
То було наше останнє спіткання. Ні, я його тим часом, звичайно, бачив,
було б неможливо не бачити того, хто постійно кудись іде, певно ж, бачив
десь на сільській вулиці, на численних стежках навколо озера, в полі чи
в лісі. Але якщо й бачив, то не звертав на нього уваги; думаю, на пана
Зоммера ніхто не звертав особливої уваги, його так часто бачили, що
просто не помічали, як не помічають добре знайомих, звичних краєвидів
і не вигукують щоразу: «Дивись, онде видно церкву! Дивись, а он там
21

Шкільна гора! Дивись, їде автобус!..» Хіба що коли ми з батьком у неділю
їхали з верхогонів і при цьому випередили пана Зоммера, то казали один
одному жартома: «Дивись, он іде пан Зоммер — він себе доконає!» Але
мали на увазі, власне, не його, а спогад про ту давню грозу з градом, коли
батько вдався був до стереотипних слів.
Хтось казав, ніби дружина пана Зоммера, лялькова майстриня,
померла, але не знали точно коли, та й на похороні ніхто не був. Пан
Зоммер уже не мешкав у підвалі в маляра Штангльмайєра — там тепер
жили Рита з чоловіком,— а оселився в мансарді рибалки Рідля, кількома
будинками далі. Але бував там дуже рідко, розповідала згодом пані Рідль,
а коли й приходив, то ненадовго, аби лише перекусити чи випити чашку
чаю, а тоді знову кудись ішов. Часто пан Зоммер не з'являвся вдома по
кілька днів; де був, де проводив ночі, чи взагалі лягав коли спати, а може,
мандрував тепер удень і вночі — цього ніхто не відав. Людей непокоїло
інше. Вони думали про свої автомобілі, пральні машини, дачі, а не про те,
де ночує старий дивак. Між собою балакали про те, що чули вчора по
радіо, чи бачили з телевізора, чи про новий магазин самообслуговування
пані Гірт — але аж ніяк не про пана Зоммера! Пан Зоммер хоча й з'являвся
ще час від часу, але в свідомості людей уже не існував. Час пана Зоммера,
як то кажуть, минув.
Але мій — ні! Я йшов у ногу з часом. А деколи навіть відчував, що
випереджаю його! Я сягнув десь за метр сімдесят увишки, важив сорок
дев'ять кілограмів, носив сорок перший розмір черевиків і ходив до
п'ятого класу гімназії. Прочитав усі казки братів Гриммів та ще
й половину Мопассана. Якось викурив півцигарки й переглянув два
фільми про австрійську королеву. Ще трохи — й мав отримати учнівський
квиток з такою бажаною печаткою «за 16», яка дозволяла ходити на
«дорослі» фільми й до 22 години з'являтись у громадських місцях «без
супроводу батьків чи вихователів». Я міг розв'язати рівняття з трьома
невідомими, змайструвати детектор для середньохвильового прийому,
знав напам'ять початок «De bello gallico»1 й перший рядок з «Одіссеї», хоч
ніколи не вивчав грецької. На фортепіано грав уже не Діабеллі чи
ненависного Геслера, а, водночас із блюзами та бугі-вугі, таких відомих
композиторів, як Гайдн, Шуман, Бетховен чи Шопен, а спорадичні напади
люті панни Функель стоїчно витримував, навіть нишком осміхаючись.
По деревах я більше не лазив. Ба навіть мав тепер свого власного
велосипеда, який перейшов до мене від старшого брата й на якому
я перевершив його рекорд тринадцяти з половиною хвилин від Унтернзее
до вілли панни Функель, скоротивши його до дванадцяти хвилин
тридцяти п'яти секунд, що засвідчив мій персональний ручний годинник.
Та й взагалі — треба скромно додати — з мене вийшов пречудовий
велосипедист, не лише швидкий і витривалий, а й управний. їзда «без рук»,
повороти так само «без рук», повороти навстоячки чи раптова зупинка
з підкидним ефектом не становили для мене жодної проблеми. Я міг
навіть зіп'ястись ногами на багажник, що саме по собі було безглуздям,
але вражало глядачів і промовисто засвідчувало мою безмежну довіру до
двоколісного друга. Скептичне ставлення до нього зникло, як у
теоретичному, так і в практичному розумінні. Я став палким прихильником
цього спорту. їзда велосипедом була така схожа на політ!..
Звичайно, в згадану добу теж були речі, які отруювали мені життя.
По-перше, я вечорами не мав вільного доступу до радіоприймача й тому
був змушений щочетверга між десятою й одинадцятою пропускати
детективну радіовиставу й тільки наступного ранку, дорогою до школи,
слухати в автобусі короткий переказ однокласника Корнеліуса Міхеля;
по-друге, ми не мали телевізора. «Цього в моєму домі ніколи не буде,—
вирік батько, який народився того самого року, коли помер Джузеппе
Верді,-— бо телевізор убиває живу музику, псує зір, підриває лад у сім'ї
1 «[Записки] про галльську війну» (латин.) — назва твору давньоримського імператора
Гая Юлія Цезаря. — Peg.
22

і взагалі веде до загального отупіння. (Був один-єдиний день у році, коли
телебачення не псувало зору й не призводило до загального отупіння,—
а саме той день на початку липня, коли передавали дербі з іподрому
«Гамбург-Горн». З цієї нагоди мій батько брав свій сірий циліндр і їхав до
батьків мого друга Корнеліуса Міхеля в Обернзее, щоб подивитися в них
телерепортаж.) На жаль, мати й тут йому не перечила, і сталося так, що
я теж мусив ходити до Корнеліуса, аби принаймні вряди-годи відчути
насолоду, переглянувши такі видатні телесеріали, як «Моя найкраща
матуся», «Лессі» чи «Пригоди Гірама Голідея».
Як на те, передачі починалися надвечір і закінчувались о восьмій
оглядом новин. Але рівно о восьмій я вже мусив сидіти з вимитими
руками за домашнім столом і вечеряти. Оскільки неможливо бути
водночас у двох різних місцях, особливо коли між цими місцями пролягає
відстань у сім з половиною хвилин велосипедом,— не кажучи вже про
миття рук,— мої телевізійні виправи ставали причиною постійного
класичного конфлікту між обов'язком та бажанням. Або за сім
з половиною хвилин до кінця передачі їхати додому, прогавивши
розв'язку драматичного вузла; або ж залишатися в Корнеліуса до кінця
передачі й відтак запізнитися на сім з половиною хвилин до вечері,
ризикуючи дістати прочуханку від матері й вислухати врочисту промову
батька про згубну роль телебачення у сімейному житті.
Та мені здається, що подібні конфлікти були взагалі притаманні тій
добі. Кожна людина мусила робити те чи те або не мала права робити того
чи того, постійно хтось чогось від тебе чекав, вимагав, наказував: «Учини
так! Учини інакше! Але не забувай і про те! Чи ти вже це зробив? Ти вже
там був? Чому ти так пізно?..» З усіх боків тиск, брак часу, годинник на
кілька хвилин уперед. Дуже рідко тобі давали спокій у ті дні... Але я не
збираюся нарікати чи вдаватися в подробиці якогось конфлікту з часів
своєї юності. Швидше кортить почухати потилицю або ляснути себе по
лобі, аби нарешті згадати все, розповісти про свою останню зустріч із
паном Зоммером і поставити крапку в цій історії.
То було восени, після одного з телевізійних вечорів у Корнеліуса
Міхеля. Передача видалась нудна, можна було наперед здогадатися, чим
усе скінчиться, тож я трохи раніше попрощався з товаришем і подавсь
додому, аби бодай сьогодні не спізнитися до вечері.
Вже давно смеркло, тільки на заході, понад озером, ще ледь сіріла
світліша смерека. Я їхав без освітлення, бо фара в мене була постійно не
в порядку, та й при ввімкненій динамці уповільнюється рух: час їзди до
Унтернзее збільшується на добрих півтори хвилини. А світла я взагалі не
потребував: міг би проїхати цей шлях навіть із заплющеними очима. До
того ж вузька смуга асфальту найчорнішої ночі лишалася темнішою за
паркани та кущі живоплоту, отож я міг легко орієнтуватись у темряві.
Так я, зігнувшись над кермом, їхав крізь морок на третій швидкості,
вітер свистів у вухах, було прохолодно, вогко й тхнуло димом.
Коли позаду зосталося півшляху,— в цьому місці дорога відхилялась
від озера, плавною дугою обмиваючи гравієвий кар'єр і ліс по той бік
кар'єра,— в мене злетів ланцюг. На жаль, у загалом бездоганному
механізмі перемикання швидкостей таке траплялося досить часто:
підводила стара пружина. Якось я півдня мудрував над цією натяжкою,
але так і не зміг усунути дефект. Отже, тепер зупинився й, чипіючи над
заднім колесом, заходився вивільняти прищикнутий ланцюг, аби
обережним рухом педалі знову натягти його на зубчастий вінець.
Процедура була мені такою звичною, що я міг виконати її помацки
в темряві. Неприємним було тільки те, що довелось вимаститися
солідолом. Тому, натягши ланцюг, я пішов до берега, щоб витерти руки
сухим кленовим листям. Розсунувши гілля куща, я побачив плесо. Воно
було схоже на велике світне дзеркало, а над ним стояв... пан Зоммер.
Спочатку мені здалося, ніби він роззутий. Але потім я розгледів: пан
Зоммер стоїть по самісінькі коліна в воді, за кілька метрів од берега,
23

спиною до мене, обличчям на захід, до того берега, де за горами ще
догасала остання біло-жовта смужка неба. Він стояв там, наче стовп,
темний силует на яснішому тлі озера, в правій руці довга кривуляста
палиця, на голові солом'яний капелюх.
Нараз він почав рухатися. Поволі, щодва кроки закидаючи палицю
вперед і відштовхуючись нею, пан Зоммер заходив на глибоке. Ішов наче
суходолом, як завжди, цілеспрямовано поспішаючи, просто на захід. На
цьому місці озеро мілке, глибини набирає поступово. За метрів двадцять
від берега вода сягала панові Зоммеру до поперека, й тільки пройшовши
приблизно ще стільки, він опинився по груди у воді. Але йшов і йшов далі,
трохи повільніше, ніж ходив звичайно суходолом, проте не гаючи жодної
секунди, вперто, майже затято. Зрештою відкинув геть герлигу
й заходився допомагати собі руками.
Я стояв на березі з широко розплющеними очима й роззявленим
ротом,— напевне, такий вигляд має людина, яка слухає захоплюючу
історію. Я був не переляканий, а радше приголомшений і заворожений
тим, що бачив, не розуміючи трагедії моменту. Спочатку думав, що пан
Зоммер стоїть і шукає якусь річ, що її впустив у воду; але тоді чому
взутий? Потім, коли він рушив до плеса, я вирішив: купається; але хто
ж купається в одязі, вночі, в жовтні місяці? І зрештою, коли пан Зоммер
забродив дедалі глибше, в мене виникла абсурдна думка, буцімто він хоче
перебрести озеро; а я подумати не міг «перепливти», бо пан Зоммер
і плавання — це аж ніяк не поєднувалося докупи; ні, він подасться вбрід,
сто метрів під водою, п'ять кілометрів до того берега.
Вода сягала йому вже до плечей, до шиї... Пан Зоммер сунув далі,
вперед... Ось він пірнув, мабуть, утрапив ногами в яму, тоді виринув
і побрів далі — без зупинки, поринаючи чимраз глибше, по шию, до
підборіддя... Аж тоді до мене дійшло, що це діється, але я не міг зрушити
з місця, не міг крикнути: «Пане Зоммере! Зупиніться! Верніться назад!»
Я не кинувся кликати на допомогу, не шукав рятівного човна, чи плоту, чи
надувного матраца, я лише зачакловано дивився й дивився на маленьку
цяточку голови, що все меншала й меншала.
І нараз її не стало. Лише солом'яний капелюх гойдався на плесі.
А через жахливо довгий проміжок часу,— може, через півхвилини, може,
через цілу хвилину,— над тим місцем зринуло кілька великих бульбашок,
та й годі. Лише смішний бриль, що поволі плив чи то на захід, чи на
південь. Я довго спостерігав за ним, аж поки він зник у пітьмі.
Минуло два тижні, перш ніж хтось узагалі помітив зникнення пана
Зоммера. Перша спохопилася дружина рибалки Рідля, згадавши про
місячну плату за свою мансарду. Коли ж пан Зоммер не з'явився й за
місяць, вона порадилася з пані Штангльмайєр, а пані ІІІтангльмайєр — із
пані Гірт, яка заходилась розпитувати своїх клієнтів. Та оскільки ніхто
з них не бачив пана Зоммера й не міг нічого сказати, то за півтора місяця
рибалка Рідль заявив про це в поліцію. Минуло ще кілька тижнів,
і в місцевій газеті з'явилося повідомлення про розшук і старенький
паспортний знімок, на якому годі було впізнати пана Зоммера, бо на фото
був молодик із кучмою чорного волосся, рішучим поглядом та
впевненою, майже зухвалою посмішкою на вустах. А під знімком ми вперше
прочитали повне ім'я розшукуваного: Максиміліан Ернст Егідіус Зоммер.
У селі певний час балакали про пана Зоммера та його таємниче
зникнення.
— Він геть збожеволів,— казали одні. — Мабуть, заблукав і не може
знайти дорогу додому. Напевне, вже й не знає, як його звати й де він
мешкає.
— Може, виїхав? — казали інші. — До Канади чи до Австралії. Бо
з його клаустрофобією йому стало тісно в нас у Європі.
— Заблукав у горах і проваливсь у звір,— казали треті.
Про озеро не згадав ніхто. І ще не встигла газета пожовкнути, як про
пана Зоммера забули. Пані Рідль віднесла його речі до підвалу й почала
24

здавати вивільнену мансарду дачникам, при цьому називаючи їх не
дачниками, а туристами.
А я мовчав. Я не прохопився жодним Ще того ,
з добрячим запізненням був
лекцію про згубну роль не розкрив
Пізніше — теж. Ні сестрі, ні ні
не сказав...
Не знаю, що змушувало д
провина,
про тремкі Т
спокій!» Т
я як Зоммер топився.
1966 , викладач
мови у з українсь-
та з німецької у «Всесвіті»
роману
25

9Z
жжяскжисоою^^
iAjog хинглие oa vavuo
№к№ІгіІсМгі!с^
<?
&x&x
h|H ЄХИ_|_
IdV
1V3H-
iav3H
віезои VH4YVA£ia
Hvvvg avvDOdK

Sh-h!
(the secret)
[X
CN
CCCCCCCCCCCCCCJ
C C C C C C I
cccccccc
oooooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooooo
c c c c E <o . .звслссссЄда. .злсясссс
ooooEej. .зшсшооооЄда. звссооооо
oooooooooooooooooooooooooooooo
c c c c E в . звсвссссЕя. звсясссс
oooooooooooooooooooooooooooooo
о о о о E at ,зясвооооЕв. .зясвоооо
сссссссссссссссссссссссссссссс
Е в і .звсвк-ww^Ecdi ,3tocaJ^i_i_i_
oooooooooooooooooooooooooooooo
о о о о Е со і .зясвооооЕш, .ЗЯССООООО
сссссссссссссссссссссссссссссс
oooooooooooooooooooooooooooooo
oooooooooooooooooooooooooooooo
1932 1933

Поетична дискусія
за круглим столом
ж
'ч*юііїт
ЛЬВІВ 14.IX.1990
ТЕТЯНА НАЗАРЕНКО
ОБРАЗ СЛОВА
Культурний доробок української
діаспори — річ унікальна. Опинившись поза
материзною, українці на еміграції
доклали справді титанічних зусиль до
збереження рідної мови, до розвитку кращих
традицій рідної культури. Ці зусилля
увінчалися як народженням цілої низки
оригінальних високохудожніх творів, так
само і створенням того клімату «українсь-
кості», того відчуття причетності до
рідної спадщини, в якому і з яким
виховувалось молодше покоління
етнічних українців, народжених після другої
світової війни «стовідсотковими»
громадянами західних країн. Творчість цієї
генерації етнічних українців навряд чи
можна визначити як подальший розвиток
традицій української культури, хоча
вплив її здебільшого відчувається досить
виразно в інтересі до національної
тематики, до техніки красного письма чи
малярства, поширеній в Україні, в
прагненні опанувати типові для української
культури структурні форми. І все ж таки,
характеризуючи творчі осяги цього
покоління митців, радше вести мову про
синтез різних культурних
першоджерел, про поєднання різних принципів
художнього світосприйняття, цілком
органічне для творчості нащадків
українських емігрантів.
Один із них — митець з Едмонтона
Ярослав (Яре) Ігор Балан. Народився він
у Торонто, де й отримав диплом
бакалавра з англійської літератури в 1976
році. Але вся подальша освіта, завершена
28

1981 року здобуттям ступеня магістра
Альбертського університету, а також
професійна й творча діяльність пов'язані
з канадським заходом — місцем
густого поселення українців, і з провінцією
Альберта зокрема.
Широкий світ професійних інтересів
і творчих захоплень Ярослава Балана
неможливо охарактеризувати двома
словами. Він — незалежний журналіст і
письменник, дослідник і консультант
з проблем етнографії й українознавства,
суспільний діяч і директор створеного
в 1992 році унікального екологічного
музею «Калиновий край». А також — і,
мабуть, це найголовніше — поет-візуа-
ліст. Як визнає сам Ярослав Балан,
візуальна поезія привернула його увагу
майже випадково. 1971 року, під час
студій в Школі образотворчих мистецтв
у курортному містечку Бенфф
(Альберта), його захопила ідея створення
поетичних творів, в яких вербальна
інформація сприймалася б водночас і як
візуальна, відтворена засобами
художньої техніки, насамперед графіки.
З того часу Балан плідно працює в
ділянці візуальної поезії. Його вірші-
малюнки з'являються на шпальтах
канадських газет і часописів, друкуються
в антологіях й літературно-мистецьких
альманахах, експонуються на художніх
виставках. Твори Балана зберігаються
в приватних колекціях Канади, Австралії,
Європи, Америки, в тому числі й у
знаменитому Архіві конкретної та візуальної
поезії Рут і Мервіна Секнерів в Майямі.
Працюючи понад 20 років в царині
візуальної поезії, Балан чимало зусиль
приділяє вивченню й популяризації
цього оригінального синтетичного
жанру, історія якого, безперечно,
заслуговує на увагу.
Першоджерела візуального письма
з'явилися ще в прадавні часи, адже до
цієї поетичної форми зараховують нас-
кельні малюнки-повідомлення чи
послання, піктограми, давні єгипетські
ієрогліфи, взірці східної каліграфії,
давньоєврейські мікрографічні тексти (т. з.
«килимові сторінки» староєврейської
Біблії) та інші різновиди ідеографічних
написів. Найдавнішими візуальними
поезіями, що надійшли до нас із глибини
століть, вважають два спіралеподібні
тексти, розташовані на обох фасетах
давньоеллінського фестоського диска,
що його датують приблизно 1700 р.
до P. X. Щоправда, знавців беруть
сумніви, чи доцільно зараховувати ці
тексти саме до поетичної традиції, адже
вони написані мовою, яку, на жаль, не
вдалося розшифрувати. Іншу проблему
становить культурна автентичність
фестоського диска, який не має
відповідників грецького походження, — цілком
ймовірно, що його створили поза
межами Греції й завезли туди пізніше. Втім,
уже наступні пам'ятки конфігураційної
поезії Давньої Греції — шість зразків так
званої «технопенії» (technopaignia) —
поезії в формі розкинутих крил поета
Сімаса Родоського, яку деякі дослідники
вважають першотвором західної
візуальної поезії; топірця, яйця, сопілки й двох
різних за формою вівтарів, створені
в межах 325-го і 200 pp. до P. X., ані
в своєму походженні, ані в своїй
поетичній природі сумнівів не викликають.
Зразки візуальної поезії можна знайти
в культурі всіх європейських країн
і в більшості східних. В українському
мистецтві започаткування візуального
письма пов'язане з введенням
християнства в X сторіччі й наслідуванням
візантійської традиції графічного й
орнаментального оформлення релігійної
літератури. Так, «Ізборнік Святослава»,
датований 1073 роком, включає окремі
взірці конфігураційного тексту, що
виконують функцію оздоблювальних
елементів. Втім, значних успіхів оригінальна
візуальна поезія Київської Русі не
досягла, залишаючись переважно
наслідувальною. В XIII ст. розвиток візуального
письма, як і багатьох інших видів
мистецтва, було зупинено монголо-татарсь-
кою навалою.
Період особливого розвитку візуальної
поезії в Україні, як і в інших європейсь-
29

Lecture
notes
Tick
talk
t ick
talk
t і ck
talk
t і ck
ких країнах, збігається з барокковою
традицією. Важливу роль у розвитку
української бароккової культури й
візуального письма зокрема відіграла
Києво-Могилянська академія. На відміну
од «словено-грецьких» шкіл, що виникли
раніше, академія була орієнтована на
західні університети, а викладання в ній
велося латиною. Це сприяло посиленню
впливів західноєвропейської бароккової
традиції на творчість письменників
академії, зумовило активніше засвоєння
арсеналу бароккових виражальних
засобів. Саме з іменем Петра Могили
пов'язують історію українського
візуального віршування — до наших часів
збереглися композиції польською мовою,
подаровані митрополитові анонімними
студентами, що містять вірші
пірамідальної форми.
Взагалі, в XVII—XVIII сторіччях
мистецтво створення орнаментальної й
емблематичної поезії вважалось істотним
компонентом загальної освіти. Курси
поетики й риторики читалися в академії
і похідних від неї навчальних закладах.
Відомо, що слухачі академії студіювали
основи поетики за підручником «Liber
artis poeticae», виданим 1637 року, де
докладно пояснювались принципи
створення різноманітних візуальних
поетичних творів. Саме тоді були розроблені
поетичні кАно^и візуального письма, яке
охоплювала різноманітні форми: від
традиційних акростихів (віршів,
написаних так, що початкові букви рядків,
прочитані згори вниз, утворюють слово
чи фразу); телестихів (значуще слово
утворюється з кінцевих букв); мезостихів
(слово-відповідь «ховається» в середині
рядка); емблематичних віршів, які
репрезентували абстрактні уявлення в пред-
метнонаочній формі; геральдичних та
конфігураційних поезій — до складних
за композицією віршів-ребусів, що
поєднують знаки, фігури й окремі літери;
поем-лабіринтів (у формі прямокутників
чи інших геометричних фігур, що
передбачає можливість варіабільного
читання текстуальної інформації); «грато-
ваних» поезій, за формою подібних до
структури кристалічної гратки в площині.
Збереглися й прізвища окремих
авторів візуальної поезії XVII—XVIII ст.
Так, Давид Андрієвич, Памво Берин-
да, Тарасій Земка, Григорій Бутович,.
Стефан Яворський відомі своїми
акростихами, Герасим Смотрицький —
геральдичними віршами. Найцікавіші твори
української бароккової візуальної поезії
були написані Митрофаном Довгалевсь-
ким та відомим барокковим поетом
Іваном Величковським. Довгалевський
написав підручник з поетичної
майстерності «Hortus Poeticus», в якому
подавав зразки фігурної поезії: поеми-
лабіринти, вірші у вигляді серця,
увінчаного короною, латинського хреста, пое-
зії-ребуси. В творах курйозних Велич-
ковського «Зегар з полузегарком»
(1690) та «Млеко, от овцьі пастіру
належное» (1691) можна зустріти поезії-
лабіринти, анаграматичні вірші, поезії
у вигляді пірамід, вогняних
протуберанців, візуальні тотограми (вірші на
основі алітерації), анациклічні вірші
й паліндроми, які можна читати від
початку до кінця і навпаки, чотиригранні
вірші. Довгалевський і Величковський
також славнозвісні як автори протейсь-
ких віршів («Proteus poem»), які
вважаються спорідненими з візуальними
поетичними формами. За твердженням
Чижевського, протейські вірші були
досить поширені серед слов'янських
поетів, українських зокрема. Сама
назва— протейський вірш, — що походить
від імені давньогрецького
міфологічного морського божества Протея, відомого
своєю здатністю приймати подобу різних
істот, вказує на головну композиційну
особливість творів: рядки складаються із
певної кількості слів, кожного разу
в інших сполученнях.
Популярність візуальної поезії в
Україні досягла свого апогею за часів гетьмана
Івана Мазепи, який всебічно сприяв
розвиткові мистецтва й літератури. З тих
часів збереглися принаймні 3 зразки,
фігуративної поезії «Fon Castalius»
ЗО

(1685), «Cunae Bethleemicae» (1686—
1687) і «Rosa inter spinas» (1696—1697).
Переживши свій розквіт у XVII—XVI11
сторіччях, українська візуальна поезія —
як і інші жанри бароккової поезії —
поступилася місцем іншим поетичним
формам. Аналогічні процеси відбувалися
майже у всіх європейських літературах.
В річищі класицизму, романтизму й
реалізму плідно розвивались переважно
традиційні поетичні жанри.
Новий спалах інтересу до поетичної
творчості, що синтезувала вербальний
і візуальний, здебільшого графічний,
образ у межах одного поетичного твору,
вибухнув у XX сторіччі, пов'язаний з
експериментом футуристів, дадаїстів
і конструктивістів у сфері поетичного
формотворення. Орієнтованість
модерністської естетики на пошуки нових
форм висловлення думок і почуттів,
адекватних складності й
парадоксальності сучасного життя, в царині
візуальної поезії увінчалися творчими набутка-
ми італійського футуриста Філіппо Марі-
нетті (1876—1944) й німецького
експресіоніста Курта Швиттерса (1887—1948).
Використовуючи графічне оформлення
й образотворчі елементи для створення
поетичного образу, поети-візуалісти
модерної епохи, однак, не копіювали сліпо
своїх попередників. Мова візуальної
поезії XX сторіччя — попри все її
багатоголосся — на загал відрізняється од
розмірної дикції творів митців
попередніх сторіч. Конфігураційній поезії
сучасності притаманні ускладнена
метафоричність, відчутний динамізм думки
чи відчуття, інтенсивність емоційного
впливу на читача-споглядача.
Найістотніший внесок у розвиток
української візуальної поезії того часу
зробили українські панфутуристи,
насамперед Михайль Семенко (варто
згадати міцний візуальний ефект, що
викликають кольорові картки його «Каблопое-
ми за океан» (1921) або плакатоподібна
графіка циклу «Моя мозаїка» (1924), і, до
певної міри, Микола Бажан і Гео Шкуру-
пій (переважно вірші з «телеграфічної»
збірки «Зустріч на перехресті», 1927).
Цікаво, що українські митці намагалися
працювати і в жанрі візуальної прози,
про що свідчить «Ведмідь полює за
сонцем» (1927—1928) Андрія Чужого
й «Кіносценарій про Динамо» (1928) Фав-
ста Лопатинського.
В тридцяті роки бурхливий розвиток
візуальної поезії уповільнився, і лише
після другої світової війни в цій
поетичній сфері відчулося помітне творче
пожвавлення. Новий бум візуальної
поезії, збагаченої здобутками
американської контркультури, й швидке її
розповсюдження по світу почались у 60-і роки.
Тоді ж оформились її численні різнови-
Temple song
HIM
HIM
HIM
HIM
HIM
HIM
HIM
MEN
MEN
MEN
MEN
MEN
MEN
MEN
MEN
WOMEN
WOMEN
WOMEN
WOMEN
WOMEN
WOMEN
WOMEN
WOMEN
HYMEN
HYMEN
HYMEN
HYMEN
HYMEN
HYMEN
HYMEN
HYMEN
HYUN
HY№
HYMN
HYMSI
HY№
HYMN
HY№
HYMJ
ди: конкретна поезія в безлічі її проявів,
концептуальна поезія, ландшафтна
поезія, звукова чи шумова поезія, де
візуальний образ-натяк на музичні чи
шумові асоціації створюється за
допомогою нотних символів, нерідко в
комбінації з малюнками, літерами, написами,
фотографіями тощо. Серед сучасних
канадських поетів-візуалістів особливою
популярністю користуються твори Поля
Даттона, Біла Біссетта, Стівена Скобі,
Ерла Бірні, Ярослава Балана, Андрія
Сукнацького й Брайяна Дедори (двоє
останніх, як і Ярослав Балан —
українського походження).
В Україні оригінальні
візуально-поетичні фантазії створюють Віктор
Мельник, Марія Шунь, Ірина Кодлубай, Олесь
Нога, Уляна Краковецька, Юрій Трач
(зараз живе в Німеччині) й інші, але
найвідомішим поетом-візуалістом
залишається киянин Микола Мірошниченко,
в творчості якого традиційні основи
української конфігураційної поезії
поєднуються із східними поетичними
формами й візерунчастою технікою
каліграфії.
До якої традиції тяжіє візуальна
поезія Ярослава Балана? На поставлене
питання немає однозначної відповіді.
Його приваблюють універсальні теми й
мотиви, що надихали митців протягом
сторіч — як, скажімо, «вівтарний» мотив,
орнаменталістика, переважно з
виразним національним забарвленням. Як
звичайно, графічні поезії Балана
далекі від ідеологічного навантаження, але
окремі сторінки української історії не
31

Found poem:
in a cemetery
near Dauphin
NEGRYCH ANDREW
20 September 1913
23 September 1913
R.I.P.
NEGRYCH ANTHONY
23 September 1915
3 March 1916
R.I.P.
NEGRYCH ROZALKA
11 December 1919
10 October 1920
R.I.P.
NEGRYCH ANILKA
4 November 1922
30 March 1923
R.I.P.
NEGRYCH VERA
8 October 1923
15 October 1923
R.I.P.
залишаються поза його увагою. Про це
свідчить робота «Голод» — лаконічний
образ величезної трагедії нашого
народу, репрезентований як табличка з не-
зазначеною кількістю загиблих (хто знає,
скільки їх насправді полягло протягом
двох жахливих років), що так схожа на
цвинтарну, біля свіжої могили...
В одному із ранніх зорових віршів
Балана «Поезія, знайдена на цвинтарі
біля Дауфіна» застиг ще один трагічний
момент української історії, але цього
разу вже з канадського досвіду
українців. Скромні таблички — ім'я, прізвище,
дата народження й смерті та
англійський відповідник незмінного «Вічная
пам'ять» — на дитячих могилках родини
українських першопоселенців Негричів з
містечка Дауфін, у південній Манітобі,
місці щільного поселення українських
піонерів. Діти, які народжувались для
життя, але відходили в небуття через
кілька місяців або навіть днів, бо надто
несприятливою була дійсність обітованої
землі для молодих паростків
українського роду. Андрійко, Антосик, Розалька,
Анілька, Віра... Закарбована в поезії
трагедія однієї сім'ї, що відбиває
життєву драму десятків і сотень
поселенських родин, поставлену всевладним
режисером, який прагне до
правдоподібності, але одночасно ніби шукає за
глибокою символікою буденності:
останньою вмирає Віра... Цікавлять Балана й
«вічні» проблеми життя й мистецтва,
сутність цих філософських категорій, їх
взаємозв'язок. Вірш Балана «Ut Picture
Poesis» — візуальний образ естетичного
постулату «Малярство — та сама поезія»,
сформульованого Горацієм в його «Ars
Poetica». В інтерпретації митця
подібність цих двох видів мистецтва постає у
вигляді малярської палітри, де замість
фарб, якими працює художник,— літери.
Чи не так створюють й зорову поезію?
Ще один коротенький вірш «Heart —
Heat-Art» — своєрідна алюзія на
твердження англійського романтика Вуд-
сворта: «Poetry is emotion recollected in
tranquillity»1. В більшості своїх поезій
Балан використовує значущі слова або
окремі літери як структурні елементи
графічного образу. Творчість його —
білінгвістична, бо послуговується він
обома мовами, українською та
англійською. Його поезії не позбавлені гумору,
іронії, як скажімо, «Розкоп», вони часто
грунтуються на використанні поліемії, як,
наприклад, «Храмова пісня» («Temple
song» в оригіналі), де добір структурних
лексичних одиниць викликає в уяві не
релігійну екстазу, а плотське кохання й
втрату невинності зокрема,
інтерпретовану з легкою іронією, але водночас і з
пієтетом. Не чужий Баланові й звукопис,
коли поет добирає слова чи
звукосполучення з огляду на їх придатність творити
потрібний звуковий ефект. Саме цей
прийом використаний в «Конспекті
лекції» («Lecture notes») і в «Нудні збори
(протокол)» — «Bored meeting
[minutes)». В першому вірші виразно лунає
цокання годинника, що неспішно лічить
хвилини до жаданої перерви, щоправда
другий компонент цього цокання
подається у вигляді близького за вимовою
іменника «talk», себто «говоріння». В
другому вірші звуконаслідувальне
відтворення монотонної промови
поступово переходить у гайне позіхання, що й
створює гумористичне враження.
Цікавим засобом поетичної семантики
послуговується поет у «Блискучій ідеї», де
'Поезія — це спокійний спогад про емоції.
32

метафоричний вислів з'являється
забраним у шати дослівного змісту. Окремі
вірші Балана потребують концентрації
уваги чи навіть вміння розгадувати
загадки: спробуйте здогадатись, чому
саме поезія зветься «Ш-ш-ш! (секрет)».
Лексичні одиниці, якими тут оперує
автор, не вимагають достоменного
розуміння англійської мови: вони
інтернаціональні.
Чимало зорових поезій Балана
присвячено проблемі стосунків між статями.
Доцільно зауважити, що Ярослав Ба-
лан — автор цілої низки, так би мовити,
«традиційних» еротичних поезій
англійською мовою, які ще чекають на свого
перекладача. В його візуальних віршах з
еротичним забарвленням чільне місце
посідає гумористичний компонент, як це
помітно в поезії «Я до тебе», що має
вигляд математичного рівняння, або
стилізованому під злободенний плакат
«Гасло для покоління доби СНІДу», що в
перекладі читається як «Краще
обережність, ніж каяття».
Ціла низка поезій митця поєднує
літери абетки, графічні й орнаментальні
елементи із звуковими чи музичними
символами, створюючи ефект
асоціативного звукового наповнення образу. В
поезії «Тиха ніч» традиційні ознаки
ночі — зірки й місяць на чорному
тлі — поєднуються з розсипом м'яких
знаків, що викликають в уяві відчуття
пом'якшення й приглушення звуку в
нічній тиші. В «Музиці сфер» зорова й імплі-
цитно шумова асоціації досить влучно
передають сутність самого поняття й
водночас створюють образ із
філософським підтекстом.
У «Підлітковій тусовці» («Teen jam»)
літери-персонажі набувають не лише
влучної індивідуальної характеристики,
але й дозволяють виявити їх власну
здатність до сприйняття музики, що лунає на
вечірці. «Капелю ім. Г. Китастого» (варто
нагадати, що Григорій Китастий —
відомий на Заході композитор
українського походження) можна інтерпретувати як
дружній шарж і як візуальну ілюстрацію
до українських хорових співів, в якій
автор зазначає розміщення голосів за
тембром, характерні ознаки типової
української зовнішності (вуса, оселедці),
а самих співців . подає у вигляді літер
української абетки.
Уважне прочитання цього вірша
дозволяє навіть схопити слова розспіву.
Аналогічним виражальним засобом —
репрезентацією людей у вигляді літер —
послуговується Балан і в поезії
«Поетична дискусія за круглим столом».
Добір літер саме української абетки,
розташованих довкола стола, свідчить про
те, що обговорювались, переважно,
проблеми національного поетичного
мистецтва. Використання літер із
різних шрифтів відбиває, певно,
несхожість поглядів. Присутні іноземні гості —
літери іншомовних абеток,— полишили
можливість сперечатися до хрипоти
господарям, а самі посідали ладненько
осторонь, слухають, дивуються, п'ють
чорну каву (останнє припущення,
можливо, не має під собою грунту, та
хіба ж не скидається крайня «О» в
рядочку праворуч на кавове зернятко?).
Візуальні поезії Ярослава Балана —
різні за стилем, за модальністю —
відзначає велика комунікаційна потенція.
Не вимагаючи від читача напруження
сил для їх «дешифрування», ані
спеціальної академічної чи мистецької
підготовки, автор ніби «програмує» їх на
активне сприйняття. Стисла графічна
канва, що в ній заякорені різні за
принципом коди мистецького відтворення,
запрошує до виповнення асоціаціями,
алюзіями, відчуттями. Себто, до
співтворчості. До діалогу. До
взаєморозуміння.
Едмонтон (Канада)
- їм- г- К„
а fl с е еДІООйї г.
ії6666Ш<&¥
(Тарасові)
2. «Всесвіт» № 1
33

Ірвін ШОУ
ІЗ КНИГИ «ІГЯТЬ ДЕСЯТИЛІТЬ»
ОПОВІДАННЯ
З англійської переклав Всеслав ТКАЧЕНКО
Я СТОЮ ЗА ДЕМПСІ
Юрба виливалась із Медісон-сквер-гарден у тій сумовитій задумі, що
нависає над глядачами, коли змагання бувають невдалі. Фленеген швидко
проштовхав Герске та Флору крізь товписько розчарованих любителів
боксу і запхнув їх у таксі. Герске вмостився на відкидному сидінні.
Фленеген і Флора — позаду.
— Мені треба випити,— сказав Фленеген, коли машина зрушила з
місця. — Хочу забути гидоту, яку оце щойно побачив.
— Було не так уже й погано,—озвався Герске. — Вони показали
гарний бокс.
— Навіть юшку з носа не пустили! — обурювався Фленеген. — 1 не
капнуло. І це боксери важкої ваги! Баби, а не боксери!
— З точки зору техніки,— сказав Герске,— бій був досить цікавий.
— Джо Луїс потовк би їх на гамуз за дві хвилини,— відказав
Фленеген.
— Єй кращі за Джо Луїса,— мовив Герске і, перехилившись через
спинку відкидного сидіння, поплескав Фленегена по коліну. — Набагато
кращі.
— Я таких не знаю,— відказав Фленеген. — Зате бачив, як він
обробив Шмелінга.
— Той німець уже старий,— заперечив Герске.
— Коли Луїс врізав йому в живіт,— докинула Флора,— в німця
потекли сльози. Як у малої дитини. Луїсів кулак угруз по самий зап'ясток,
я на власні очі бачила.
— У нього з Гамбурга ноги не ті,— сказав Герске. — Його й вітерець
звалив би.
— Добрячий вітерець,— сказав Фленеген,— отой Луїс.
— Він наче з каменю витесаний,— зауважила Флора.
— Хотів би я побачити його з Демпсі. — Герске мрійливо закотив
очі. — Демпсі б туди. В найкращій формі. Кров би текла річкою.
— Луїс зробив би з твого Демпсі котлету. Коли той Демпсі кого
побив? — запитав Фленеген.
— Ти тільки послухай! — Герске в безмежному подиві штовхнув
Флорине коліно. — Сам Демпсі! Молот Манасси!
Перекладено за виданням: Irwin Shaw Shori Stories: Five Decades. — Dell Publishing New
York, 1979.
(C) Всеслсін Ткачснко. 1995, переклад українською мовою.
34

— Луїс — класний майстер,— правив своєї Фленеген. — Удар у
нього такий, ніби в кожній руці по бейсбольній биті. А ти кажеш —
Демпсі! Юджіне, та ти просто дурень!
— Годі вам, хлопці! — сказала Флора.
— Демпсі в бою — як пантера. Він в'юнкий і рухливий. — Герске й
собі крутнувся в'юном і збив капелюха зі своєї прилизаної голівки. — А
вже як угатить, то — прощай навіки. — Він нахилився за капелюхом. — В
нього серце пораненого лева.
— Він таки був би поранений, якби виліз на ринг із Джо
Луїсом. — Фленегену це здалося дуже дотепним, і він голосно зареготав.
Тоді жартівливо ляснув Герске по щоці своєю величезною долонею і
знову збив йому з голови капелюха.
— Дуже смішно,— сказав Герске, вдруге нахиляючись за
капелюхом,— так смішно, аж луснути можна.
— Твоя біда, Юджіне,— сказав Фленеген,— що в тебе нема почуття
гумору.
— Я сміюся, коли щось справді смішне. — Герске змахнув порох з
капелюха.
— А що, хіба не так? — звернувся Фленеген до Флори. — Ну скажи,
чи є в Юджіна почуття гумору?
— Він дуже поважний добродій, наш Юджін,— мовила Флора.
— Іди ти знаєш куди!.. — огризнувся Герске.
— Ану, ти! — поплескав його по плечу Фленеген. — Держи язика на
припоні.
— А-а! — відмахнувся Герске.
— Не вмієш ти сперечатися по-культурному,— сказав Фленеген. —
Ось у чім річ. Всі ви, недомірки, такі.
— А-а-а!
— Досить такому, що не доріс до п'яти футів шести дюймів, завести
з кимось суперечку, як він одразу починає кип'ятитися. Правда, Флоро?
— Хто це кип'ятиться? — гукнув Герске. — Я просто пояснюю, як
стоять справи. Демпсі твого Луїса виб'є, немов килимок. От і все, що я
кажу.
— Ти занадто галасуєш,— мовив Фленеген. —Збав тону.
— Я ж їх обох бачив. Оцими власними очима!
— Та що ти взагалі тямиш у спорті, га? — спитав Фленеген.
— У спорті! — Герске аж засовався з люті. — Таж для тебе самого
найкращий спорт — це чатувати з пукавкою на п'яничок у темному
завулку.
Фленеген затулив йому рота рукою, а другою схопив за карк.
— Стули пельку, Юджіне,— сказав він. — По-доброму прошу: стули
пельку.
Очі в Герске на мить люто вирячились за широкою долонею, а потім
він обм'як.
Ірвін Шоу (1913—1984)—відомий
американський прозаїк і драматург, автор
дванадцятьох романів, десятка збірників
оповідань, кількох п'єс. У «Всесвіті» свого
часу опубліковано його романи «Нічний
черговий» (1979, № 3—5), «Хліб по воді»
(1985, № 3—5), окремі оповідання. Книга
«П’ять десятиліть» (1979) являє собою
великий — близько 900 сторінок —
підсумковий збірник, до якого ввійшло 64
оповідання різних років.
2’

Фленеген зітхнув і відпустив його.
— Ти мій найближчий друг,— мовив він,— але часом тобі краще
помовчати.
— Оце-то розвага! — вигукнула Флора. — Ми ж зібралися погуляти.
Ви просто дві горили, та й годі. Мала горила і велика горила.
Вони мовчки доїхали до центру. Але настрій у них трохи піднявся,
коли вони зайшли до «Дикуна» і вихилили по два келихи «Старожитно-
го». Студентський квінтет витинав швидкі ритми, «Старожитний»
розігрівав кров, і приятелі посідали за столик. Фленеген простяг руку і
приязно погладив Герске по голові.
— Не кисни! — сказав він. — Усе гаразд, Юджіне. Ми з тобою друзі.
Друзі на все життя.
— Ну гаразд,— знехотя сказав Герске. — Все ж таки вечірка.
Всі троє випили за вечірку, і Флора сказала:
— Ну от, хлопці, тепер ви бачите, яка то була дурниця — сваритися
через двох типів, з якими ви ніколи й словом не перекинулись?
— Це була річ принципова,— сказав Герске. — Він гадає, що як він
такий здоровило, руки мов колоди, то можна переді мною кирпу дерти.
— Я тільки сказав, що Луїс — класний боксер. — Фленеген
розстебнув комірця.
— Ти ба, він тільки сказав!
— А той твій Демпсі — слимак. Слимак паршивий! Згадай-но, як
його змолотив отой бугай з Південної Америки? Отой Ферпо. Демпсі тоді
врятували газетні писаки. А Джо Луїс не потребує заступництва газетних
писак.
— Він тільки сказав! — не вгавав Герске. — Тільки сказав, і більш
нічого. Боже милий!
— Хлопці,— благально мовила Флора,— це ж хтозна-коли було!
Розслабтеся, повеселіться!
Фленеген крутив у руці свій келих.
— Зануда ти, Юджіне! — мовив він. — Завжди суперечиш. Просто з
упертості. Весь світ згоден, що не було ще другого такого боксера, як Джо
Луїс, а ти щось варнякаєш про Демпсі.
— Весь світ! — вигукнув Герске. — Фленегене, ну який там увесь
світ!
— Я хочу танцювати! — сказала Флора.
— Сядь! — сказав Фленеген. — Я маю побалакати з моїм другом,
Юджіном Герске.
— Тримайся фактів,— мовив Герске. — Більш нічого я не прошу.
Просто тримайся фактів.
— Недомірки не вписуються в людське товариство,— заявив
Фленеген. — Вони ні з ким не можуть порозумітися. їм би в зоопарку
жити.
— Давай, шквар!—кинув Герске.—Переходь на особистості! Не
здатен узяти розумом — спробуй образами. Це цілком у твоєму дусі.
— Я дав би тому Демпсі два раунди. Два, не більше,— сказав
Фленеген. — Отак! І як на мене, то розмову закінчено. Я хочу випити.
— Я тобі ось що скажу,— голосно промовив Герске. — Твій Луїс не
витримав би...
— Обговорення закрито.
— Хто сказав «закрито»? У Шелбі, в штаті Монтана, коли Демпсі...
— Годі вже, набридло.
— Він бився з ними всіма, і всім наклав...
— Чуєш, Юджіне? — сказав Фленеген серйозно. — Я не хочу більше
про це говорити. Послухаймо краще музику.
Герске підхопився з місця, не тямлячи себе з люті.
— А я хочу говорити, і ти мені рота не затикай, а то...
— Юджіне,— докірливо мовив Фленеген і повільно підняв руку з
розкритою долонею.
— Я... — Герске дивився, як хитається туди-сюди величезна червона
лапа із золотими каблучками на пальцях. Губи його тремтіли. Раптом він

нахилився, схопив свого капелюха і, під голосний сміх навколо, прожогом
вискочив надвір.
— Він повернеться,— сказав Фленеген. — Він як порох, наш Юджін.
Як маленький півник. Його треба часом приводити до тями. Ну що,
Флоро? Ходім погоцаємо?
Вони з приємністю потанцювали з півгодини, підходячи в перервах
між танцями до стойки вихилити по келишку «Старожитного». І якраз
повернулися на танцмайданчик, коли у дверях раптом став Герске,
затисши в кожній руці по великій пляшці від содової.
— Фленегене!—заволав Герске від дверей. — Де ти, Вінсенте
Фленегене?
— Боже мій! — вереснула Флора. — Він же тебе вб'є!
— Фленегене!—знову гукнув Герске. — Виходь із юрби! Годі
ховатися!
Коли юрба з обох боків розтанула, Флора потягла Фленегена за
рукав.
— Віні! — крикнула вона. — Онде чорний хід!
— Дай мені пивну пляшку! — сказав Фленеген. — Хто-небудь, дайте
мені пивну пляшку!
— Не підходь, Фленегене! Бо я тобі повідбиваю твої паскудні
лаписька.
— Дайте ж мені нарешті пляшку! — сказав Фленеген, поволі
наближаючись до Герске. Вони невідривно дивилися в очі один одному.
— Я тебе попередив, Фленегене!
Герске метнув одну пляшку. Фленеген пригнувся, і пляшка розбилась
об протилежну стіну.
— Ти про це пошкодуєш! — сказав Фленеген.
Герске замахнувся другою пляшкою. Фленеген ступив крок, ще один.
— О Боже мій! — крикнув Герске й пожбурив пляшку Фленегенові в
голову. А тоді крутнувся й дременув геть.
Фленеген перехопив пляшку на льоту, ретельно примірився і щосили
пустив її по настилу танцмайданчика. Пляшка вдарила Герске в гомілку, і
він полетів через столик, наче збита кегля в кегельбані. Фленеген миттю
кинувся на нього і схопив за комір. Він підняв Герске в повітря однією
рукою і тримав його на вису.
— Герске,— сказав він. — Герске — Зизе Око. Наполеон задрипаний!
— Не вбивай його! — підбігла до них нажахана Флора. — Бога ради,
не вбивай його, Віні!
Якусь мить Фленеген дивився на Герске, що обм'як у його руці. Тоді
повернувся до людей у залі.
— Пані і панове,— сказав він,— я бачу, ніхто не постраждав.
— Я промазав,— гірко мовив Герске. — Треба вже надівати окуляри.
— Танцюйте далі,— провадив Фленеген. — Я вибачаюся за мого
друга. Гарантую, більше він не завдасть ніяких прикрощів.
Оркестр заграв «Діпсі Дудл», і пари знову шпарко закружляли в
танці.
Фленеген відніс Герске до їхнього столика і поставив на рівні.
— Ну так от,— сказав він,— закінчімо нашу суперечку. Раз і
назавжди.
— А-а-а,— мовив Герске, але без запалу.
— Юджіне,— сказав Фленеген,— іди-но сюди!
Герске бочком підступив до Фленегена, який уже сидів біля столу,
зручно розставивши ноги.
— Ну, то що ти скажеш про боксерів, про яких ми допіру говорили?
— Демпсі,— хрипко промовив Герске. — Я стою за Демпсі.
Фленеген узяв Герске за руку і рвонув до себе. Герске — лицем униз,
задом догори — повалився йому на коліна.
— Дурний, аж світиться,— сказав Фленеген і почав лупасити Герске
широкими, розміреними рухами. Оркестр за хвилю вмовк, і звуки ударів
відлунювали у мовчазній залі.
37

— Ox! — зітхнув Герске на сьомому ударі.
— Ох! — в один голос озвалася переповнена зала.
За дев'ятим разом ударник з оркестру підхопив ритм, і барабан
басовито загудів в унісон з твердою, невблаганною рукою.
— Ну то що? — спитав Фленеген за двадцять п'ятим ударом. — Ну то
що, пане Герске?
— Я стою за Демпсі!
— Чудово! — сказав Фленеген, і знову загучали удари.
На тридцять другому Герске проказав крізь сльози:
— Досить... Хай буде по-твоєму, Фленегене.
Фленеген поставив його на ноги.
— Я радий, що справа владналась. Тепер сідай і вихили чарчину.
Люди в залі заплескали в долоні, заграв оркестр, і танці відновились.
Фленеген, Флора і Герске сиділи за своїм столиком і пили «Старожитний».
— Я пригощаю,— сказав Фленеген. — Пий, скільки влізе. То за кого
ти стоїш, Юджіне?
— Я стою за Луїса,— сказав Герске.
— А в якому раунді він переміг би?
— У другому,— відповів Герске. Він сьорбав свій «Старожитний», і
сльози струмками текли по його обличчю. — Він виграв би в другому
раунді.
— Мій друже Юджіне... —сказав Фленеген.
ВАЖЛИВИЙ СВІДОК
Лестер Барнем спустився сходами, перейшов вулицю і, не
озираючись, повернув за ріг. Невисокий на зріст, худорлявий, у
чепурному сірому пальті — як на позір, достоту сімейний чоловік. Ступав
він поволі, наче після безсонної ночі, знічено й засоромлено похиливши
голову. Його землистого кольору обличчя супилося під гнітом сумних
думок. Цілий рік у в'язниці, думав він. Тоді хитнув головою і обернувся
назад, щоб поглянути на величезну сіру будівлю, що тримала його у своїх
стінах, але в'язниця із роком неволі вже лишилася за поворотом. Отож він
почвалав далі, без будь-якої мети, ковзаючи байдужим поглядом по
постатях вільних людей, серед яких опинився.
Ті, з ким він запізнався у в'язниці, не заслужили його приязні. Це в
кінофільмах тюремні камери завжди населяють щиросерді, приязні
хлопці, але протягом року, проведеного за гратами, йому такого
різновиду в'язнів не траплялось. Його оточували брутальні, здоровенні,
озлоблені відчайдухи, які сипали йому перець у каву, вбивали цвяхи в
нари і для розрядки штурхали його держаками від швабр та відрами для
сміття. А раз чи двічі на місяць, під час прогулянки на подвір'ї, до нього
підходив присадкуватий чоловік з блідою пикою і скрипучим голосом
шептав на вухо: «Як комусь пробовкнешся — тобі каюк! Тож ліпше
держи язика за зубами...»
Всі не знати чому вважали, що він володіє якоюсь таємницею, якоюсь
смертоносною інформацією,— і поліція, і окружний прокурор, і
арештанти. Барнем тяжко зітхав, задумано бредучи гомінливими
вулицями волі. На перехресті він розгублено зупинився. Хоч би куди він
пішов, жодна вулиця його нікуди не приведе. Домівки він не мав. Уперше
за сорок три роки в нього не було постійного місця, де висіла б його
38

одежа, стояло б його ліжко. Жінка його кинула й подалася в Сент-Луїс із
якимсь автомеханіком, забравши з собою двох його дочок. «Я вирішила
все тобі сказати,— мовила вона навпростець у кімнаті для відвідин, коли
він одсидів три місяці. — Ми любимось уже давно, але тепер він
переїжджає до Сент-Луїса, і я гадаю, що час тобі про це дізнатися». І вона
поправила капелюшок — один з тих маленьких, із загнутими крисами, які
завжди носила,— сердито обсмикнула жакет, так наче Барнем чимось її
образив, та й помандрувала на захід. А ще він дізнався, що друкарню, де
він пропрацював сімнадцять років, об'єднали з іншою і його місце зайняв,
із значно вищою платнею, якийсь бородатий румун.
Стиха насвистуючи крізь зуби, Барнем згадував минулі роки, коли він
жив собі тихо й скромно, щовечора приносив дітям комікси, куняв після
вечері під нескінченні жінчині скарги. То було життя просте, непримітне
й спокійне, в якому він ніколи не стикався з такими високоповажними,
майже легендарними особами, як окружні прокурори чи детективи-ір-
ландці, і йому не підсипали перцю до кави знавіснілі злодюги й торгівці
наркотиками.
А все це звалилося на нього тому, що одного разу замість Бродвею він
звернув на Коламбус-авеню. Рік тому він поволеньки чимчикував додому
з роботи, занепокоєний тим, що в цеху його начальник цілісінький день
ходив туди-сюди в нього за спиною і бубонів: «Я такого не зношу! Це
просто неподобство, та й годі! Я такого не зношу!» Барнем не знав, чого
саме не зносить його начальник, але все одно це його непокоїло, бо не
виключалася можливість, що тим, чого начальник не зносив, був він сам,
Лестер Барнем. Отож він стомлено плентав додому, знаючи, що сьогодні
на вечерю буде тріска й доведеться приглядати за дітьми, бо дружина
зібралась до жіночого клубу, де, за її словами, вона навчалася плести на
дротах.
Барнем невиразно передчував, що вечір буде не вельми приємний,—
нудний, безцільний, як і тисячі інших вечорів у його житті.
Отоді все й сталося. Високий, смаглолиций чоловік швидко пройшов
повз Барнема, засунувши руки в кишені. Раптом з під'їзду вискочив інший
чоловік, у сірому плащі та сірому капелюсі, й поплескав смаглявого по
плечу. «Ага, попався, сучий сину!» — голосно мовив до нього чоловік у
сірому капелюсі, і той рвонувся бігти, а сірий чоловік вихопив з-під пахви
пістолета і, гукнувши: «Цього разу не втечеш, Іспанцю!» — вистрілив у
смаглявого чотири рази. Той тихо осів на тротуар, а тип у сірому капелюсі
промовив: «Ну що, дістав своє?» — і холодно зиркнув на Барнема, який
просто-таки остовпів, роззявивши рота. «Ет, чорт!» — лайнувся чоловік у
сірому капелюсі, скрививши губи в оскалі, і зник з очей. А Барнем усе
стояв і дивився на смаглолицого, що непорушно закляк на асфальті, і вже
не виглядав таким поставним, лежачи в калюжі крові. Нарешті Барнем
стулив рота і, мов сновида, підійшов до чоловіка, розпростертого на
тротуарі. На Барнема нерухомо дивились його мертві, застиглі очі.
— Гей, містере! Що сталося? — Якийсь чолов'яга в різницькому
фартусі став поряд із Барнемом, злякано розглядаючи труп.
— Я все бачив,— повільно сказав Барнем. — Оцей хлопець проминув
мене, а з під'їзду вискочив тип у сірому капелюсі та й каже: «Ага,
попався, сучий сину!» — а потім: «Цього разу не втечеш, Іспанцю!» — і
почав стріляти: бах! бах! бах! — тоді спитав: «Ну що, дістав своє?», а
побачивши мене, гукнув: «Чорт!» і дременув геть, а цей хлопець помер.
— Що сталося? — зойкнула гладка жінка, що вискочила з дверей
швацької майстерні і перебігла вулицю.
— Чоловіка застрелили,— відповів різник. — Ось він усе
бачив. — Він кивнув на Барнема.
— Як це було? — поштиво спитала швачка.
Тим часом надбігло ще троє перехожих та четверо хлопчаків, і всі
поставали навколо мерця.
— Так от,— сказав Барнем, почуваючи себе неабиякою персоною, бо
гамір одразу стих, тільки-но він розтулив рота. — Іду я собі, а оцей
хлопець проминув мене, аж тут із під'їзду вискакує тип у сірому капелюсі
39

й каже: «Ага, попався, сучий сину!» Цей хлопець кинувся бігти, а тип у
сірому капелюсі вихопив пістолета й гукнув: «Цього разу не втечеш,
Іспанцю!» — і почав стріляти: бах! бах! бах! бах! —За кожним вигуком
Барнем тицяв пальцем на мертвяка. — Потім сказав: «Ну що, дістав
своє?», а тоді глянув на мене, крикнув: «Чорт!»,— Барнем викривив губи,
наслідуючи лютий вискал убивці,— і накивав п'ятами, а цей хлопець
помер.
На той час навколо Барнема і мерця вже зібралося з півсотні цікавих.
— Що сталося? — спитав новоприбулий.
— Іду я собі,— сказав Барнем гучним Голосом, свідомий того, що всі
очі звернені на нього,— а цей хлопець проминув мене...
— Слухай, голубе,— штовхнув його ліктем низенький похмурий
чоловік,— іди собі додому! Нічого ти не бачив.
— Я бачив усе! — збуджено мовив Барнем. — На власні очі бачив.
Тип у сірому капелюсі вискочив з під'їзду... — На потвердження своїх
слів Барнем стрибонув по-котячому, напруживши ноги й зігнувши коліна,
і юрба шанобливо подалася назад. — Вискочив та й каже: «Ага, попався,
сучий сину!»,— а цей,— Барнем махнув рукою на мерця,— кинувся
бігти... — Він двічі швидко ступнув, показуючи, як смаглолиций
побіг. — А тоді тип у сірому капелюсі вихопив пістолета й каже...
— Іди вже ти додому! — благально мовив похмурий чоловічок. —
Це не моє діло, але ти сам напитуєш собі лиха. Іди додому, так ліпше
буде.
— А потім що було? — гукнули з юрби.
— «Цього разу не втечеш, Іспанцю!» — крикнув Барнем. — І він
почав стріляти: бах! бах! бах! бах! — Барнем підняв руку таким жестом,
наче стріляв з важкого пістолета. — «Ну що, дістав своє?»,— спитав він, а
тоді побачив мене, вигукнув «Чорт!»,— Барнем вишкірився до глядачів,
що не відривали від нього очей,— і відразу втік, а цей хлопець помер.
— По-дружньому тобі кажу,— із притиском мовив похмурий
чоловічок. — Послухайся мене і йди собі додому. Нічого ти не бачив...
— Що сталося? — пролунав ще один голос з-поза кола збуджених
облич.
На думку Барнема, людей навкруг нього з'юрмилось уже не менше
тисячі, і всі поїдали його очима, його, хто ніколи, навіть у власній оселі,
не міг примусити й трьох людей — власну дружину та двох дочок —
послухати його бодай одну хвилину, не перебиваючи.
— Еге-ге! — скрушно похитав головою низенький. — Ну нащо ти усе
це говориш? Хто тебе за язика тягне? Хочеш у халепу вскочити?
— Оцей хлопець,— вів далі Барнем, не звертаючи на нього
уваги,— проминув мене, а з під'їзду вискочив тип у сірому капелюсі... —
Барнем ще раз це продемонстрував. — «Ага, попався, сучий
сину!» — загорлав він, і цей хлопець кинувся бігти, а тип у сірому
капелюсі вихопив пістолета,— Барнем вихопив з-під пахви уявну зброю і
наставив на мерця,— крикнув: «Цього разу не втечеш, Іспанцю!» — і
вистрілив: бах! бах! бах! бах! — та й каже: «Ну що, дістав своє?», а тоді
глянув на мене, гукнув: «Чорт!» і дав драла, а цей хлопець помер. — З
Барнема вже аж піт котився від усіх цих стрибків, жестів та незвичних
зусиль говорити так, щоб сотні людей чули кожне його слово; від
збудження очі його мало не вилазили з орбіт. — Не встиг я і оком
змигнути, як усе було скінчено,— мовив він драматично,— і цей хлопець
лежав на землі й дивився на мене...
— Ох ти ж! — захоплено вигукнув один з хлопчаків у першому ряді.
— Ти просто дурень, та й годі! — сказав Барнемові похмурий
чоловічок. — Я тебе остерігав. Бувай! — і почав пропихатися крізь юрбу.
Якийсь здоровило з червоним обличчям поплескав Барнема по руці й
приязно усміхнувся до нього.
— Ви справді все бачили? — спитав він.
— Авжеж! — махнув руками Барнем. — Кулі просто біля моєї
голови свистіли.
— То що ж тут сталося? — спитав здоровило.
40

— Іду я собі,— завів своєї Барнем, і той став зацікавлено слухати,— а
цей хлопець іде попереду...
— Голосніше! — гукнули з юрби.
— Іду я собі! — загорлав Барнем. — А цей хлопець іде попереду! А
тип у сірому капелюсі...
І Барнем знову повторив усю історію, підкріплюючи свої слова
промовистими жестами, а червонолиций здоровило уважно його слухав.
— Ви бачили вбивцю зблизька? — запитав він.
— Як оце зараз вас! — Барнем підступив до нього впритул.
— Ви б упізнали його, якби знову побачили?
— Як мою дружину...
— Добре,— сказав здоровило і, підхопивши Барнема під лікоть,
почав пробиратися разом із ним крізь юрбу. На розі ревнули сирени
патрульних машин. — Ви поїдете зі мною до поліційної дільниці, і, коли
ми спіймаємо вбивцю, ви його впізнаєте. Ви важливий свідок. Я радий, що
мені пощастило вас запопасти...
Барнем зітхав, пригадуючи свою торішню пригоду. За рік убивцю не
спіймали, а він сидів у в'язниці, втратив жінку та дітей, бородатий румун
відняв у нього роботу, і злодюги та торгівці наркотиками штурхали його
держаками від швабр і відрами для сміття. Щотри тижні його водили
дивитися на чергову колекцію злочинців. Кожного разу він хитав
головою, бо типа в сірому капелюсі між них не було, і тоді молодий
прокурор зневажливо казав:
— Ну й свідок же з вас, Барнеме! Заберіть його звідси до дідька!
І детективи знуджено тягли його назад до камери.
— Ми вас охороняємо,— казали вони, коли Барнем просився на
волю. — Хочете вийти, щоб вам мізки повибивали? Той чорнявий був
Семмі Іспанець, неабияка фігура. Заспокойтеся, вам же носять їдло тричі
на день, чи не так?
— Я нічого не знаю,— казав Барнем стомлено, тихим голосом, коли
його замикали в камері, але ніхто його не слухав.
На щастя, окружний прокурор знайшов собі тепленьке місце в одній
страхувальній компанії і припинив пошуки вбивці Семмі Іспанця, бо
інакше, на тверде переконання Барнема, його тримали б у в'язниці доти,
аж доки він сам чи окружний прокурор урізав би дуба.
Ідучи навмання вулицею, з роком ув'язнення за плечима, без
домівки, без жінки, без дітей, без роботи, Барнем раз у раз тяжко зітхав.
На перехресті він зупинився, сумно потираючи підборіддя, і почав
міркувати, куди йому йти далі. Раптом з-за повороту вилетіло авто,
зачепивши крилом машину, припарковану зразу за рогом. Почувся
скрегіт металу, пронизливо завищали гальма. З припаркованого
автомобіля вискочив чоловік і замахав руками.
— Чи тобі повилазило, чорти тебе дери! — гукнув він до водія другої
машини, розлючено дивлячись на сплющений бампер. — Ану давай сюди
права! Ти таки заплатиш за цей бампер, не я буду, братчику!
Поки необачний водій вилазив з машини, потерпілий обернувся до
Барнема.
— Ви бачили, як це сталося? — спитав він.
Барнем швидко скинув оком на нього, на бампер, на вулицю.
— Ні! — відказав він. — Я нічого не бачив.
Повернувся і хутко попростував туди, звідки прийшов.
4’

Замолоду Сергій Баранов хотів малювати великі натюрморти з
червоними яблуками, зеленими грушами та яскраво-оранжевими
апельсинами, але вступив до Червоної Армії і завдав незначних втрат
білим у кількох сутичках під Києвом. То був ставний, добродушний юнак,
що ніколи нікому слова поперек не скаже. Всі його друзі подались у
Революцію, тож і він приєднався до них і служив вірою і правдою, їв
чорний солдатський хліб, спав на соломі, натискав на^ курок своєї
допотопної рушниці, коли наказували стріляти, мужньо йшов в атаку,
коли всі інші наступали, і тікав од видимої смерті. По закінченні
Революції він залишив армію, заробивши невелику відзнаку за операцію,
у якій не брав участі, оселився в Москві й знову почав малювати червоні
яблука, зелені груші та яскраво-оранжеві апельсини. Всі його друзі були в
захваті від Революції, і Сергій, що ніколи не йшов проти своїх, миролюбно
й лагідно їм підтакував. Сказати правду, єдине, що його цікавило,— це
його барвисті овочі й фрукти, тож коли в його майстерні чи в кафе, куди
він учащав, починалися суперечки про Леніна, Троцького чи про нову
економічну програму, він, бувало, засміється своїм щирим, приємним
сміхом і скаже сором'язливо: «Е-е, хто його добере? Це справа
філософів». Та хай там як, а був він орденоносним героєм Революції, ще й
людиною зі світу мистецтва, тому ставились до нього добре, дали чудову
майстерню зі скляною стелею і призначили посилений пайок для
зайнятих на важких роботах. Його полотна також приймали тепло, бо він
умів надати сільськогосподарським продуктам напрочуд смаковитого
вигляду. Картини швидко розкуповувались, і їх можна було побачити в
домівках та кабінетах високих урядовців нового режиму — соковиті,
яскраві плями на холодних казенних стінах.
Коли в 1923 році він зустрів тілисту юну красуню з Радянської
Вірменії і завоював її серце, його живопис набув нового напряму. Сергій
почав малювати оголену натуру. А що попри зміни тематики техніка
його лишилася та сама, то й слава дедалі зростала. Смаковиті, як завжди,
його картини поєднували тепер найпринадніші прикмети садка й гарему, і
за зразки його мистецтва, рожеві, квітучі та округлі, мало не билися
навіть найповажніші можновладці.
Він, напевне, так би і жив собі й по сей день, успішно продукуючи
полотна із здоровими, легко вбраними, апетитними дівчатами чи з купами
велетенських бананів та пурпурового винограду, йдучи від успіху до
успіху, од відзнаки до відзнаки, коли б не зустрівся на літературному
вечорі з жінкою, яка зрештою стала його дружиною.
Анна Кронська була одна з тих гостролицих і невичерпно енергійних
жінок, що їм визволення від кухні та пелюшок відкрило доступ у
чоловічий світ. Вуглувата, невситима й розумна, з язиком наче залізне
било в новому дзвоні, хвора на хронічний розлад шлунка і сповнена
глибокої зневаги до чоловічої статі, в Америці вона тримала б крамницю
або писала воєнні репортажі для агентства Льюса. Як сказав про неї один
із її знайомих, наголошуючи разючу різницю між Анною та її ніжнішими
сучасницями, «Анна не підмальовує обличчя перед відходом — вона його
вигострює».
У Москві, в пору її знайомства з Сергієм, вона вважалася
беззаперечним авторитетом у системі освіти. Під її началом були
двадцять троє денних ясел-комбінатів для дітей штатом
близько п'ятисот заляканих чоловіків та жінок, і п метода вже
42

позначилася на новому поколінні молодої держави. Діти, що перебували
під її наглядом, мали славу найохайніших і найрозвиненіших у
Радянському Союзі, і тільки 1938 року черговий звіт про поширення
психічних хвороб виявив той факт, що вихованці бездоганних комбінатів
Анни Кронської лідирували у співвідношенні три до одного серед усіх
інших груп населення за числом тяжких нервових розладів.
У незавершеному дослідженні, підготовленому одним вдумливим
полковником артилерії під час місячного затишшя на Південному фронті
в 1944 році, висловлювалось твердження, що догляд Анни Кронської за
підростаючим поколінням коштував Червоній Армії більших втрат живої
сили, ніж бойові дії бронетанкової бригади Дев'ятої армії нацистів.
Одначе начальство сприйняло ту доповідну записку досить скептично,
оскільки досьє полковника з ОДПУ свідчило, що він спав з Анною
Кронською у проміжку між третім та сьомим серпня 1922 року, а
восьмого серпня того ж таки року подав до штабу розпачливий рапорт з
проханням перевести його до Архангельська.
Саме ця дама, покинута на той час ще й героїчним поетом та
підстаркуватим пілотом-випробувачем, так і вп'ялася очима в кремезного
Баранова, тільки-но він з'явився у дверях, і за одну мить холодного
розмислу прийняла рішення, яке перевернуло художникове життя.
Поблискуючи карборундовими очима, вона перетнула кімнату,
відрекомендувалася своїй жертві, не звертаючи найменшої уваги на
красуню з Радянської Вірменії, що прийшла з Барановим, і започаткувала
неминучий процес, який через три місяці привів до шлюбу. Що саме
зробило Баранова таким невідпорно привабливим для неї, не міг збагнути
жоден з її знайомих. Можливо, вона вбачала у простосердій покірливості
та спокійній добродушності художника ознаку міцного шлунка та
невимогливої вдачі — чудових якостей для чоловіка ділової жінки, яка
щовечора приходить додому розбйта й затуркана тисячами денних
турбот. Та хоч як би там було, Анна не лишила Сергієві жодної лазівки
для втечі. Він пережив сцену зі сльозами його коханої радянської
вірменки, написав ще одну, останню, рожеву, соковиту голявку і допоміг
перенести вбогі пожитки бідолашної дівчини до кімнати, що її Анні
вдалося підшукати для неї в якомусь глухому закутні за сорок п'ять
хвилин їзди від центру міста. По тому Анна перебралася до нього,
принісши з собою нову розкладачку, три великі коробки з брошурами й
доповідями та канцелярську лампу «гусяча шия».
Шлюб із самого початку здавався надзвичайно щасливим, і в Баранові
відбулася лише одна зміна, коли не рахувати звички мовчати в компанії,
яка тільки-но проклюнулася в нього, але щодалі посилювалась. Він
більше не малював оголеної натури. Жодного ескіза, жодного
малюнка — бодай тушшю, бодай вище пояса — пишного, відкритого
жіночого тіла не вийшло з його майстерні. Знову замкнувшись у
рослинному світі, він, здавалося, по-іншому осягнув проблеми яблука,
груші та апельсина. Апетитні, як завжди, його роботи тепер немовби
повивав якийсь пилок, примарний та меланхолійний аромат, так наче
плоди, що їх він обирав для своїх картин, були зірвані з осінніх
гілок,— останній солодкий дарунок року, що доходить кінця, тужлива
данина дерев і лоз, у мертвому листі та мерзлому вітті яких уже виють
пронизливі зимові вітри.
Цей новий виток у творчості Баранова прихильно привітали і
критика, й публіка; зразки нового періоду було розвішано в багатьох
музеях та громадських місцях. Успіх, одначе, не змінив Сергія. Ще
мовчазніший, ніж будь-коли, він наполегливо малював, експериментуючи
з буряками та гарбузами в усе темніших червоних і жовтих тонах, ходив
усюди зі своєю блідою розумницею-дружиною і слухав з непослабною
увагою, як вона вечір за вечором закриває всім рота в розмовах у
літературних, мистецьких, політичних, освітніх та виробничих колах.
Правда, одного разу на прохання дружини він прийшов до одного з її
дитячих комбінатів і заходився малювати групу вихованців.
Проморочившись близько години, він відклав пензля, роздер полотно
надвоє, спалив у грубці й сховався в туалеті, де, як переказували, аж
43

захлинався від ридань. А втім, ніхто цій байці не повірив, бо її пустила
молода вихователька, яка, постійно схрещувала шпаги з Анною
Кронською і яку згодом усунули за її вказівкою як ненадійну. Хоч якою
була правда в цій історії, а Баранов повернувся до майстерні та своїх
буряків з гарбузами.
Оце десь тоді він почав писати ночами, користуючись лампою на
«гусячій шиї», що її Анна принесла з собою як частину свого посагу.
Тепер у них була власна квартира — свідчення їхньої ваги в
суспільстві,— більш як за півтора кілометра від майстерні; і кремезна,
хоч уже трохи сутула постать художника, що чвалав через замети пізніми
зимовими вечорами, стала звичною прикметою майже безлюдних вулиць,
які вели від майстерні до його дому. Він став дуже потайливим, щоразу
замикав двері, а коли друзі питали його, що він тепер малює, тільки
ввічливо, загадково посміхався і звертав розмову на інше. Анна, певна річ,
ніколи не питала про його роботу, бо була надто обтяжена власними
справами, і лише на відкритті його персональної виставки — події, яка
зібрала багатьох інтелектуалів урядової та мистецької еліти,— вона
вперше побачила картину, над якою її чоловік працював протягом
багатьох місяців.
Це знов була голявка. Але не схожа на жодну з тих, що їх Баранов
писав раніше. Ніде на величезному й жаскому полотні не було й мазка
рожевого. Переважав зелений колір — та зелень, яка забарвлює небо
перед циклонами та ураганами, тьмава, лиховісна, відразлива для ока.
Сама постать жінки з прямим волоссям і обвислими грудьми, зморщеним
животом та жилавим, але якимсь несамовитим лоном, також була
виконана зеленими мазками. Пронизливі, демонічні очиська під
шнурками брів були іншого відтінку, але того ж таки зеленого кольору.
Зате рот — наймоторошніша деталь цієї картини — був намальований
непроглядно чорною фарбою і, всім на диво, немовби виригав протягле
виття, так ніби художник підстеріг свою модель під час нескінченної
божевільної орації. Той ротяка, здавалося, заповнював полотно, ба навіть
усю залу, гуркотом і лиховісним блиском водоспаду жахливої риторики, і
не можна було не помітити, що глядачі збентежено відводили очі від
цього місця на картині. На задньому плані, такому відмінному від
звичних для Баранова ретельно вималюваних пишних аксесуарів,
виднілись уламки кораблів у пінявих хвилях та наїжені камінними
гостряками руїни храмів і будинків на тлі чорно-зеленого неба. Єдиною
сполучною ланкою з колишніми полотнами Баранова була вишня
праворуч на передньому плані. Але деревце було миршаве й видерте з
корінням; зелений мох пожирав гілляччя, товста виноградна лоза
смертоносною гадюкою обвилася довкола чахлого стовбура, і дрібна
зелена черва кишіла у нестиглих плодах. Загальне враження
було — божевілля, геній, наснага, катастрофа, печаль і розпач.
Коли Анна Кронська-Баранова ввійшла до зали, люди стояли
занімілими купками, споглядаючи нову картину в нажаханому
зачаруванні. «Видатний твір»,— почула вона бурмотіння Суварніна,
критика з журналу «Серп». «Просто неймовірно»,— прошепотів
художник Левінов, коли вона проходила повз нього.
Сам Баранов стояв у кутку, соромливо й збуджено приймаючи
шанобливі поздоровлення друзів. Анна недовірливо позирнула на
картину, тоді знов на чоловіка, який, зі своїм рожевим, приємно
усміхненим, покірним обличчям, ні на йоту rifc відрізнявся від людини, що
її вона знала всі ці роки. Вона рушила була поздоровити його, хоч картина
здалася їй дуже далекою від життя, але її зупинили двоє керівників
тракторного заводу з Ростова, і вона так захопилася лекцією про
тракторобудування, яку тут же почала їм читати, що забула бодай слово
сказати Баранову аж до пізнього вечора.
Час від часу різні відвідувачі скоса кидали задумливі погляди на
Анну, особливо коли вона опинялася перед шедевром свого чоловіка. Хоч
Анна й помітила їхню увагу до себе, а також якийсь непевний вираз у
їхніх очах, вона відмахнулася від прикрого почуття, бо давно вже звикла
до більш або менш прискіпливих поглядів своїх підлеглих у кабінетах і
44

залах підпорядкованих їй дитячих комбінатів. Справжньої причини
швидких, допитливих зиркань людей у галереї вона ніколи не дізналась, і
жодна душа в Радянському Союзі не насмілилась її відкрити. Дике,
кошмарне лице, що увінчувало жахливе тіло зеленої голявки, мало таку
незвичайну схожість з Анною Кронською, що ніяка стилізація з боку
митця не могла її затерти. Сестри, споріднені душі, намальована й жива
жінки існували в огидному взаємозв'язку, який всім одразу ж впадав у
вічі. Єдиною людиною в Москві, котра й гадки не мала про те, що
художник намалював портрет своєї дружини, був той, хто щовечора
слухняно йшов із нею додому. Щасливий у своєму невіданні й новій славі,
Сергій Баранов задля свята повів того вечора свою жінку на балет і після
вистави замовив у кафе три пляшки шампанського, більшу частину якого
видудлили два тракторобудівники з Ростова.
Тиждень після відкриття виставки став апогеєм молодих літ Сергія
Баранова. На нього показували пальцями, куди б він не йшов, а надто
коли його супроводжувала дружина; його звеличували в пресі,
пропонували створити фрески, що вкриватимуть гектари стін; він купався
в осяйних хвилях визнання. Критик Суварнін, який раніше ледь кивав
Баранову при зустрічі, тепер навіть зволив особисто завітати до його
майстерні, щоб узяти інтерв'ю, і, всупереч своєму звичаєві, з'явився
тверезий.
— Скажіть мені,— мовив Суварнін, примруживши свої бляклі,
холодні очі, ті очі, що просвердлили дірки в безлічі картин,— скажіть
мені: як людина, котра писала виключно овочі, спромоглася створити
таке полотно?
— Ну, розумієте,— відповів Баранов, який за минулий тиждень
частково відживив свою колишню балакучість і відвертість,— просто так
вийшло. Якщо ви бачили мої недавні картини, то, напевне, знаєте, що
роботи мої дедалі ставали сумнішими.
Суварнін кивнув головою на знак згоди.
— Палітра робилась усе біднішою. Коричневі, темно-брунатні барви
заполонили полотна. Овочі виходили... ну, по правді, овочі виходили
в'ялі, якісь наче морожені, жалюгідні. Я приходив сюди, в свою
майстерню, сідав і плакав. Цілу годину. А бувало, й дві. На самоті. Щоночі
мені снилися кошмари. Верзлося, ніби я вмер, ніби запізнився на поїзд;
ніби човен одпливає, а я лишаюся на причалі під дощем; ніби я похований
живцем і мене обнюхують темно-брунатні лисиці та інші звірята... —
Баранов говорив весело й бадьоро, як цілком здорова людина могла б
описувати симптоми жахливої хвороби, що її вона перенесла й гордо
здолала. — У найстрашнішому сні — він повторювався раз за разом — я
сидів у маленькій кімнатці, де було повно жінок, самих жінок. Всі жінки
могли говорити, тільки я не міг. Я силкувався. Ворушив губами. Язик
теліпався в роті. Гамір стояв оглушливий, як ревіння валторн і паровозних
гудків. А в мене ні пари з уст. Ви й гадки не маєте, якою жахливою може
бути така проста річ. Наче тебе засуджують до все нових і нових тортур. Я
став боятись лягати в ліжко. Приходив і дивився на чисте полотно на
мольберті, на композицію з картоплин та баклажанів, над якою збирався
працювати, і не міг узяти в руку пензля. Художник, як вам відомо, має
творити зі своїх почуттів. А як міг я передати свої переживання в образі
бакдажана, через картоплю? Я просто пропадав. Почував, що ніколи
більше не зможу писати. Мені наверталася думка про самогубство.
Суварнін кивнув головою. Він навіть подумав, що варто було б усе
це занотувати, чого не робив уже двадцять років, твердо переконаний у
тому, що точність — ворог творчості. Він сягнув рукою до кишені по
олівець, але виявив, що забув узяти його з собою. Отож витяг руку з
кишені й облишив думку про нотатки.
— Самогубство,— повторив Баранов, розпашілий од радості, що сам
Суварнін так уважно слухає його сповідь. — Я стогнав. Я волав. —
Баранов знав, що нічого подібного він не робив, а просто киснув мовчки
перед мольбертом, але. він цілком слушно відчував, що ці бурхливі
прояви пристрасті припадуть до вподоби критикові. — Я ридав. Я
втратив надію...
45

Суварнін неспокійно засовався на місці, мимоволі позираючи на
пляшку горілки на столі й облизуючи губи, і Баранов похопився, що,
мабуть, перебрав міру.
— І тоді я зосліпу кинувся до полотна. Рука малювала сама собою. Я
не шукав кольорів. Я й не дивився на картоплю та баклажани. Мої жахи
водили моєю рукою. Я був знаряддям моїх сновидінь. Я майже не бачив,
що малюю. Я писав цілими ночами, ніч за ніччю. Я не відав, що
роблю... — Баранов уже забув, що намагався справити добре враження на
критика. Тепер сама щира правда виходила з його вуст. — Я знав тільки
одне: в міру того, як посувалася картина, з мене спадав страшний тягар.
Уві сні більше не ввижалось, що мене збила машина чи обнюхують
темно-брунатні лисиці. Тепер мені снилися виноградники навесні та
молоді грудасті дівчата, до яких я хотів підійти на вулиці. Наостанці, коли
я закінчив, відхилився назад і поглянув на зелену голявку й на руїни
позаду, то був такий вражений тим, що мені вдалося зробити, немовби
зайшов до своєї майстерні й побачив, що якийсь інший, зовсім чужий
художник скористався з мого мольберта, пока я їздив у відпустку. І я був
удячний йому, хоч би хто він був. І я був удячний зеленій жінці на
полотні. Удвох вони,— сказав Баранов просто,— визволили мене з пекла.
Суварнін мовчки підвівся й потиснув художникові руку.
— У муках,— промовив він нарешті,— народжується велике
мистецтво. Тільки з прірви розпачу можемо ми піднестися до небес.
Згадайте Достоєвського.
Баранов кивнув, хоч і трохи ніяково: він тричі брався за «Братів
Карамазових» і доходив лише до сто шістдесят п'ятої сторінки. Але
Суварнін не розвивав далі цієї теми.
— Прочитайте в суботу мою статтю,— сказав він скромно. — Думаю,
вона вам сподобається.
— Дякую вам,— смиренно промовив Баранов; він вирішив
зателефонувати Анні одразу ж, як Суварнін піде, щоб поділитися з нею
грандіозною новиною. — Я перед вами в боргу.
— Дурниці! — відповів Суварнін, як завжди, стисло і влучно, чим
завоював собі надійну репутацію в десятку міст. — Це мистецтво перед
вами в боргу. До речі,— спитав він,— яка буде наступна картина?
Баранов щасливо усміхнувся.
— Вишні,— відказав він. — Шість кіло червоних вишень у плетеному
кошику. їх доставлять сюди о другій годині з базару.
— Чудово! — сказав Суварнін.
Вони ще раз потисли один одному руки, і критик пішов, кинувши
прощальний погляд на пляшку горілки.
Баранов сів і замислився, мрійливо чекаючи, коли принесуть вишні.
Може, пора вже завести альбома для рецензій?
У суботу Баранов тремтячими руками розгорнув журнал. Там на цілу
сторінку з фотографією Суварніна простягся чорний заголовок: «БРУД У
ГАЛЕРЕЯХ». Баранов блимнув. Тоді почав читати. «Минулого
тижня,— писав Суварнін,— контрреволюція завдала одного зі своїх
найзухваліших ударів по радянському мистецтву. З-під паскудного
пензля так званого художника Сергія Баранова, який досі спритно
приховував свої бузувірські збочення за купами гнилих овочів і який
тепер уявив собі, що може виставитися неприкрито й безсоромно у
своєму правдивому світлі, ми отримали мерзенний зразок
декадентського, буржуазного псевдомистецтва...»
Баранов сів, намагаючись перебороти ядуху. Тоді змусив себе читати
далі. «В особі цього гангренозного поліпа,— продовжував Суварнін,
вживши виразу, що його Баранов, незважаючи на розпач, сприйняв як
похвалу,— вмирущий світ капіталізму, що злигався з троцькістським
кодлом, дістав зброю проти Радянського Союзу і доказ того, що його
наймити й агенти пролізли бридкими хробаками в саме серце
культурного життя нашої Батьківщини. Якою зрадою та підкупом
сумнозвісному Баранову вдалося повісити своє страхіття на стіні
галереї — відповідь на це питання ми залишаємо суду. А поки що,
46

чекаючи на результати слідства, що незабаром неминуче розпочнеться,
ми, діячі мистецтва, повинні ще тісніше зімкнути лави для захисту. Ми не
маємо права дозволити віроломним барановим, котрі по-рабському
переймають примхи та збочення їхніх грошовитих хазяйчиків, бруднити
наші стіни цими взірцями дадаїстського відчаю, реакційного кубізму,
вбогого абстракціонізму, сюрреалістичного архаїзму, аристократичного
індивідуалізму, релігійного містицизму та меркантилістського
фордизму».
Баранов обережно відклав журнал. Далі читати не було потреби. Він
бачив уже такі статті досить часто, щоб переказати все до кінця, ні разу не
зазирнувши до журналу. Світ його лежав у руїнах. Він сів на табуретку і
зажурено втупився у шість кіло яскраво-червоних вишень, гарно
розкладених у лозовому кошику.
У двері постукали. Він не встиг ще сказати; «Заходьте», як двері
відчинились і ввійшов Суварнін. Критик рушив просто до столу, налив у
склянку горілки на п'ять пальців і вихилив одним духом. Тоді повернувся
до Баранова.
— Я бачу,— сказав він, показавши на розгорнений журнал,— що ви
вже прочитали статтю.
— Так,— хрипко мовив Баранов.
— Ось, візьміть,— сказав Суварнін, витягши з кишені якийсь
рукопис. — Вас, можливо, зацікавить, що я написав перше.
Баранов узяв аркуші й отупіло глянув на них. Суварнін налив собі ще
раз, поки Баранов читав затуманеними очима: «...нова визначна грань
таланту... смілива боротьба з проблемами сумніву й розчарування, що є
початком розуміння... блискучо виявлені технічні здібності...
новаторський прорив до глибин сучасної душі в живопи...»
Баранов відсунув від себе аркуші.
— Що... що сталося? — спитав він глухо.
— Комісія,— сказав Суварнін. — Вони бачили вашу картину. Потім
прочитали мій відгук. Вони попросили зробити деякі зміни,— мовив він
делікатно. — Отой Клопоєв, голова комісії, той самий, що намалював
вісімдесят чотири портрети Сталіна, він особливо наполягав.
— Що ж тепер зі мною буде?
Суварнін знизав плечима.
— Нічого доброго,— відповів він.—Як друг, я вам раджу...
залишити країну. — Він підійшов і зібрав аркуші рукопису свого першого
відгуку. Подер їх на дрібні клаптики, склав у купку на підлозі й підпалив
сірником. Зачекав, поки вогник загас, тоді обережно розкидав попіл
ногою по підлозі. Потім допив горілку, цього разу просто з пляшки, і
вийшов.
Тієї ночі Баранову нічого не снилось. Цілу ніч він не спав, бо слухав
свою дружину.
Вона бадьоро говорила від восьмої вечора до восьмої ранку
наступного дня; повнометражне звернення, в якому кожен істотний
момент був наголошений і розвинений з мірою та повнотою, перед якими
Едмунд Берк, в іншій країні та в миролюбнішому столітті, від щирого
серця зняв би капелюха. Її вже повідомили того дня, що їхню квартиру
передано віолончелісту, в якого є родич у Центральному Комітеті, а о
сімнадцятій годині її звільнили з посадгі керівника мережі дитячих садків
і перевели на місце помічника дієтолога в закладі для розумово відсталих
дітей та підлітків з кримінальними нахилами в колонії десь кілометрів за
тридцять від Москви. Відштовхуючись від цих фактів та маючи аудиторію
в числі одного чоловіка, що безсило потопав у подушках, вона
вправлялася в красномовстві дванадцять годин поспіль, навіть не
засапавшись і ні разу не повторившись.
— Ми знищені,— сказала вона чітко, без найменших ознак хрипоти,
коли о восьмій годині знадвору долинув заводський гудок,— нас просто
змішали з брудом. І за що? Через ідіотську, безглузду мазанину, в якій
ніхто н$ добере ладу! Ти хочеш бути художником. Нехай собі! Це дитячі
дурощі — та нехай, я не нарікаю. Ти хочеш малювати яблука. Казна-що?
Атож! Але яблука можна зрозуміти. Яблука не містять політичних
47

натяків. Яблука не стають бомбами. А ця... ця гола відьма... Чому? Чому
ти зі мною таке зробив? За віщо?
Присоромлений Баранов упав на подушки, глипаючи на дружину.
— Ну ж бо! — скомандувала Анна. — Ну! У тебе ж має бути якесь
пояснення. Не мовчи, наче води в рота набрав! Скажи що-небудь! Скажи
хоч слово!
— Анно,— мовив Баранов із мукою,— Анно... прошу тебе... — Він
завагався. Хотів сказати: «Анно, я люблю тебе»,— але передумав.
— Ну! — вимагала Анна. — Говори!
— Анно,— сказав Баранов,— не втрачаймо надії. Може, все ще
минеться.
Анна зміряла його крижаним поглядом.
— У Москві,— промовила вона,— у Москві ніщо не минається.
Потім вона одяглась і вирушила до колонії — доповісти про своє
прибуття на нове робоче місце на кухні.
Прогноз Анни виявився аж занадто обгрунтованим. Нападки, в
порівнянні з якими стаття Суварніна здавалась нестримною хвалебною
одою, посипалися на Баранова в газетах і журналах по всьому
Радянському Союзу. «Нові маси» в Нью-Йорку, що ніколи досі не
згадували його ім'я, надрукували поряд із портретом Сталіна на цілу
сторінку, намальованим рукою Клопоєва, палку інвективу, де, окрім
усього іншого, Баранова називали зрадником інтересів світового
пролетаріату, любителем розкішного життя, сенсуалістом з Парк-авеню,
типом, якому б тільки малювати карикатури для «Нью-Йоркера». У
статті, поданій нижче, письменник, який згодом перейшов у католицтво і
працював на компанію «Метро-Голдвін-Майєр», пишучи сценарії для
собаки-зірки, скористався випадком з Барановим, щоб проголосити
Мікеланджело першим провісником соціалістичного реалізму. В Москві
з'їзд художників під орудою полум'яного Клопоєва виключив Баранова зі
Спілки звичним голосуванням: за — 578, проти — нуль. Одного ранку,
між десятою і дванадцятою годинами, всі до одної картини Баранова
зникли з усіх стін у Росії, де вони були висіли. Майстерню Баранова, якою
він користувався десять років, забрали й передали художникові, який
малював дороговкази для московського метро. З'явилися двоє здоровил у
цивільному і протягом трьох місяців стежили за Барановим і вдень і
вночі. Пошта його завжди запізнювалась і приходила розпечатана. Анна
Кронська знайшла під раковиною в кухні, де вона тепер працювала,
підслуховувальний пристрій. Давні знайомі переходили на другий бік
вулиці, вгледівши Баранова здалеку, і він більше не мав можливості
купити по знайомству квитки у драму чи на балет. Жінка, якої він зроду
не бачив, заявила, що він батько її позашлюбної дитини, і, програвши
справу в суді, він мусив сплачувати їй аліменти в розмірі дев'яносто
карбованців на місяць і тільки чудом не загримів на виправні роботи.
Чуючи, куди дме вітер, Баранов поклав старого пензля з верблюжого
волосу та лампу «гусячу шию» до сумки і, змучений та схудлий, з
Анною під руку втік за кордон.
Через півроку, влітку 1929-го, Баранов та Анна отаборилися в Берліні.
Клімат тогочасної німецької столиці був вельми сприятливий для митців,
і Баранов, що працьовито засів писати апельсини, лимони та яблука
у своєму ранньому апетитному стилі, одразу здобув успіх. «Ми тут
будемо дуже щасливі,— переконано пророкувала Анна. — Ти
малюватимеш тільки фрукти й городину. Ти вживатимеш темні фарби дуже
ощадливо. Ти не посмієш і думати про голявок та політичні натяки. Ти
триматимеш рота на замку і дозволятимеш мені говорити за двох».
Баранов охоче скорився цим простим і благодійним настановам.
Незважаючи на дещо розпливчасті обриси та якийсь легенький серпанок,
що, здавалося, походили від підсвідомого бажання художника уникати
виразності у трактуванні будь-якого образу, навіть точного положення
плоду на скатерті, його роботи дуже вигравали у порівнянні з першими
полотнами, створеними після повернення з бойовищ Революції. Він
48

процвітав. Щоки його заокруглились і знову порожевіли, в нього
з'явилося невеличке черевце. Він найняв на літо маленьке шале в Баварії
і заорендував розкішну майстерню поблизу Тіргартена. Він частенько
сидів у пивниці, попиваючи мюнхенське пиво, і говорив з безтурботним
сміхом, коли заходила мова про політику, як то часто бувало в ті дні: «Е-е,
хто його добере? Це справа філософів».
Коли Суварнін, який у Москві, через свій перший, неопублікований
відгук про Баранова, від підозри у неблагонадійності докотився до
остракізму, прибув у Берлін, обідраний як ланець, Баранов прийняв його
з розкритими обіймами, дозволив йому оселитися у вільній кімнаті під
майстернею і навіть спромігся на теплий ностальгічний смішок, коли
Суварнін розповів йому, що зелена голявка зайняла почесне місце
у новому музеї декадентського псевдомистецтва в Ленінграді.
Анна знайшла собі посаду інструктора фізичної підготовки в одній із
молодіжних жіночих організацій, що якраз тоді почали утворюватись,
і невдовзі привернула до себе увагу інтенсивністю своїх програм. Вона
випускала батальйони юнок із залізними м'язами й могутніми стегнами,
які могли вісімнадцять годин марширувати по ріллі та голіруч
роззброювали дужих чоловіків з гвинтівками із примкнутими багнетами.
Коли Гітлер прийшов до влади, її закликали до уряду й дали під її руку
всю програму тренування жінок для Пруссії та Саксонії. Значно пізніше
статистичне бюро Жіночого фронту матерів та національних героїнь
випустило звіт, де повідомлялось, що випускниці курсів Анни Кронської
вели перед між усіх інших німкень у випадках викиднів та смерті при
пологах у співвідношенні сім до одного, але на той час, звісна річ,
Баранови вже виїхали за кордон.
Між 1933 і 1937 роками життя Баранових мало чим відрізнялося від
того, яке вони вели в добрі давні дні у Москві. Баранов регулярно
малював, і його стиглі овочі прикрашали стіни багатьох відомих домів,
включаючи, як подейкували, приватне газонепроникне бомбосховище
самого фюрера під Імперською канцелярією, де барановські картини
пожвавлювали досить сувору атмосферу. Непересічна особистість Анни
та привітна вдача Баранова скрізь робили їх бажаними гостями, і вони
часто бували на різних вечірках та прийомах, де Анна звичайно забивала
всім рота, виголошуючи довжелезні промови зі своєю уславленою
ясністю й гостротою на такі теми, як воєнна тактика, виробництво сталі,
дипломатія та виховання дітей.
Саме в цю пору, згадували пізніше його друзі, Баранов робився усе
мовчазнішим. На вечірках він стояв коло Анни й уважно слухав, по-
їдаючи виноград та мигдаль і коротко, неохоче відповідаючи на
запитання. Він також почав худнути і виглядав як людина, що погано
спить і бачить кошмари. Він став малювати вночі, замикаючи двері
й опустивши жалюзі. Майстерню його освітлювала байдужа лампа
«гусяча шия».
Це було як грім з ясного неба і для Анни, і для друзів Баранова, коли
було знайдено ще одну зелену голявку. Суварнін, котрий бачив як оригінал,
так і берлінське полотно, сказав, що друге вийшло навіть краще за перше,
хоч головна фігура була, принаймні за концепцією, майже однакова на
обох картинах.
— Страждання,— сказав Суварнін, який у той час перебував на
державній службі, виконуючи обов'язки роз'їзного критика офіційної
архітектури: посада, де, за його власним, цілком слушним висловом,
хибні судження не такі помітні, як у царині станкового живопису,—
страждання тепер у картині здається нестерпним. Воно — героїчне,
безмірне, богорівне. Баранов поринув у глибини відчаю. Можливо, тому,
що я знав про кошмарні сни Баранова, надто той, у якому він не може
вимовити жодного слова в кімнаті, повній балакучих жінок, у мене
виникло таке разюче враження: це все людство, замкнене в німотності,
що протестує, мовчазно й безнадійно, проти трагічної безпросвітності
життя. А найдужче мені сподобалась чарівна нова деталь — голий
49

карлик-гермафродит у рожевих тонах, якого ліворуч на передньому плані
штиркає носами зграя маленьких брунатних звірят.
Навряд чи Баранов був настільки необачний, щоб виставити свою
картину на люди (хоч би яка необхідність привела його до відтворення
свого шедевра, вона вдосталь вдовольнилася завершенням полотна, та
й спогади про московські поневіряння були занадто свіжі, щоб він
самохіть ступив на край прірви, показавши свою роботу). Але в цю справу
втрутилося гестапо, яке щотижня регулярно робило обшуки по домівках
і конторах людей, що читали іноземні газети (звичка, до якої Баранов
безглуздо приохотився), і натрапило на зелену голявку того самого дня,
коли Баранов поклав останній мазок. Два агенти були хлопці прості, але
достатньо обізнані в націонал-соціалістичній культурі, щоб унюхати тут
гандж і єресь. Вони викликали підкріплення, виставили заслон коло
будинку і повідомили начальника відділу, який відав такими справами. За
годину Баранова заарештували, а Анну звільнили з посади й перевели
помічницею дієтолога у притулок для незаміжніх матерів неподалік
польського кордону. Як було і в Москві, ніхто, навіть незламний
полковник із бронетанкової дивізії СС, з яким Анна була у досить близьких
стосунках, не наважився сказати їй, що чоловік її не виходив з дому
шукати натурниці.
Гестапо допитувало Баранова цілий місяць. Допити, більш-менш
буденні, під час яких Баранову вибили три зуби й двічі імітували страту,
головним чином були спрямовані на те, щоб вичавити з нього імена
однодумців і товаришів по змові та змусити зізнатися в актах саботажу на
сусідніх авіазаводах, що були вчинені протягом кількох останніх місяців.
Поки Баранов був у лабетах гестапівців, його картину виставили для
публічного огляду на великій виставці, влаштованій міністерством
пропаганди, щоб ознайомити населення з новими течіями в
занепадницькому та неарійському мистецтві. Виставка мала величезний успіх. На ній
побувало на сто тисяч більше відвідувачів, ніж перед тим приходило
подивитись на картини.
Того дня, коли Баранова випустили з в'язниці, згорбленого
й приреченого протягом кількох наступних місяців їсти перетерту кашку,
провідний критик берлінської «Тагеблатт» виступив з офіційною оцінкою
його картини. Баранов купив газету і прочитав: «Це юдо-анархізм
у найнеприхованішій формі. Підбурюваний Римом (на задньому плані
була ще одн?. нова деталь — руїни сільської церкви), за потурання Уолл-
стріту й Голлівуду і за директивою з Москви, цей мерзенний хробак
Баранов, уроджений Гольдфарб, прокрався в саме серце німецької
культури й спробував похитнути наше арійське здоров'я та наші німецькі
інститути правосуддя. Це пацифістський наклеп на нашу армію, флот
і повітряні сили, злісна східняцька сатира на наших доблесних німецьких
жінок, розгул розбещеної, так званої психології віденського гетто,
отруйні випари паризької клоаки французьких виродків, лукаві підступи
британського Міністерства зовнішніх справ на користь їхньому
кровожерному імперіалізмові. З нашою звичною стриманою гідністю ми, німці
з німецького світу мистецтва, ми, інженери гордої та святої німецької
душі, повинні згуртуватися й поставити вимогу в поважному, твердому,
поміркованому тоні, щоб цей гангренозний поліп на нашому
національному житті був видалений. Хайль Гітлер!»
Тієї ночі, у ліжку з Анною, якій пощастило одержати триденну
відпустку, щоб привітати чоловіка з поверненням додому, вислуховуючи
стандартну дванадцятигодинну нотацію, Баранов згадував з чимось
схожим на вдячність порівняно делікатні вислови критика «Тагеблатт».
, у Наступного ранку він навідав Суварніна. Суварнін відзначив, що,
попри тілесні муки минулого місяця, його друг, здавалося, віднайшов
якийсь внутрішній спокій, з душі йому спав незримий, але руйнівний
Незважадтаи/на ніч риторики, яку він щойно пережив/івішздавався
спочилим, ніби останнім часом добре висиплявся.
50

— Не треба було вам того робити,— мовив Суварнін з легким
докором.
— Я знаю,— відповів Баранов. — Але я не міг інакше. Це вийшло
само собою.
— Хочете почути добру пораду?
— Атож.
— Тікайте за кордон,— сказав Суварнін. — І то негайно.
Але Анна, якій подобалась Німеччина і яка була певна, що зуміє
знову піднятися нагору, відмовилась навідріз. А Баранов і в голові собі не
покладав тікати без неї. Та в наступні три місяці його двічі сильно
помолотили на вулиці молодчики із загонів СА, а чоловіка, що жив за три
квартали від них і скидався на нього, помилково забили ногами на смерть
п'ятеро молодиків; усі барановські картини зібрали та привселюдно
спалили; двірник звинуватив його в гомосексуалізмі, і після
чотириденного розгляду суд виніс вирок умовно. Коли Баранов ішов з фотоапаратом
до ломбарду повз Імперську канцелярію, його заарештували й
допитували двадцять чотири години, а фотоапарат, якого він хотів заставити,
конфіскували. Все це не похитнуло б Анни в її твердому намірі лишитися
в Німеччині, та коли дійшло до того, що Баранова вирішили
стерилізувати, як загрозу чистоті арійської раси, вона під покровом завірюхи
перейшла з ним німецько-швейцарський кордон.
Минув цілий рік, перш ніж Барановим пощастило дістатися до
Америки, та коли Сергій пройшовся П'ятдесят Сьомою вулицею в
Нью-Йорку, пожираючи очима вітрини картинних галерей, де мирно
співіснували протилежні живописні стилі — від жорсткого сюрреалізму
до солодкавого натуралізму,— він відчув, що всі його муки й біди були не
даремні, бо врешті привели його в цю гавань. Першого ж тижня, вдячно
й зворушено, він подав прохання про надання громадянства йому та Анні.
Зайвий раз демонструючи свою новоявлену відданість, він ходив
дивитися на гру «Гігантів» на стадіоні для гри в поло, хоч нічогісінько
в тому не тямив; а ще патріотично розвинув у себе смак до коктейлів
«Мангеттен», що їх цілком слушно вважав національним напоєм.
Наступні кілька років були найщасливішими в житті Баранових.
Критики й меценати одностайно вважали, що росіянин з м'яким голосом
привніс таємничий європейський аромат, меланхолію і класичність до
банальних американських помідорів та огірків, і його полотна на
виставках майже незмінно розпродувалися за добру ціну. Велика
виноробна компанія використовувала виноградні грона Баранова на
етикетках і в рекламі, а барановський натюрморт «Кошик з апельсинами»
придбала каліфорнійська пакувальна фірма, збільшила його в двадцять
чотири рази й розклеїла на рекламних щитах по всій країні. Баранов
придбав будиночок у Джерсі, недалеко від Нью-Йорка, і, коли нагодився
Суварнін, що втік з Німеччини, де за його голову була призначена
нагорода, бо хтось підслухав його слова, що німецька армія не дійде до Москви
за три тижні, Баранов радо запросив критика жити з ними.
Сп'янілий від нового для нього почуття свободи, Баранов навіть
написав по пам'яті голявку, дуже рожеву й пухкеньку. Але Анна, що на
той час працювала в часописі, який читали по всій країні, експертом
з комунізму та фашизму, в цій ситуації діяла вельми рішуче. Вона
хлібним ножем пошматувала картину на окремі волокна і вигнала дебелу
чешку з круглими, мов яблука, щоками, яка була в них за куховарку, хоч
дівчина, аби не втратити роботу, принесла довідку від гінеколога, що вона
незаймана. Успіх Анни в Америці, де чоловіки з давніх-давен привчилися
слухатись жінок і де її суха, велемовна діловитість викликала
зачудування й захват у колег протилежної статі, був навіть блискучіший^ ніж
у Європі. На кінець війни редактор настановив її завідувати відділами
діолітіяйщхг коментарів, медицини для жінок, моди, ^белетристики і, 384'ша
річ, догляду за дітьми. їй навіть пощастило влаштувати Суварніна в тому
51

ж таки часописі на посаду кінокоментатора, на якій він протримався до
осені сорок сьомого року, коли почав сліпнути.
Анна стала відомою особою у Вашингтоні; вона виступала як
добровільний експерт у кількох впливових комітетах, висловлюючи свою
думку з таких різноманітних питань, як надсилання підривної літератури
поштою та рівень сексуальної освіти у системі державних шкіл ряду
північних штатів. Вона навіть пережила захоплюючу мить, коли її в ліфті
вщипнув за сідницю підтоптаний сенатор із Заходу. Певна річ, її
запрошували на незліченні обіди, прийоми, збори та вечірки, і всюди її віддано
супроводив Баранов. На початку, потрапивши у вільну атмосферу
літературної та мистецької Америки, Баранов, здавалося, позбувся
мовчазності, що розвинулась у нього в роки московського життя. Він
часто сміявся, на перше прохання співав давніх червоноармійських
пісень, в гостях у друзів набивався зробити всім «Мангеттен» і без угаву,
з милою, чарівною простодушністю балакав про всяку всячину. Але мало-
помалу він став замикатися в колишній мовчанці. Стоячи обіч Анни, він
гриз арахіс і, пильно придивляючись до неї, слухав з дивною
зосередженістю її промови про долю Республіканської партії, напрямки в
театральному мистецтві та тонкощі американської конституції. В цей час
Баранову також стало погано спатися. Він схуд і знову почав працювати
ночами.
Хоч уже й напівсліпий, Суварнін помічав усе. Схвильовано чекав він
на великий день. Він заздалегідь ще раз склав данину шани генієві свого
друга, як колись давним-давно у Москві. Суварнін був із тих авторів, для
яких нестерпно бачити хоч одне своє слово неопублікованим, і те, що
минуло майже двадцять років відтоді, як його змусили зректися своєї
схвальної статті, тільки додавало йому бажання нарешті пустити її
в друк. До того ж так приємно було знову писати про живопис після всіх
тих осоружних кінорецензій.
Одного ранку, коли Анна була в місті і в домі панувала тиша, Баранов
зайшов до друга і сказав:
— Ти б не заглянув до мене в майстерню?,
Суварнін стрепенувся. Спотикаючись, він поспішив за Барановим
надвір, до сараю, переобладнаного на майстерню. Він довго вдивлявся
своїми потьмянілими очами у величезне полотно.
— Це геніальний твір,— сказав він побожно. — Ось на, візьми! — Він
витяг з кишені кілька аркушів рукопису. — Прочитай, що я хочу про це
сказати.
Закінчивши читати оду свого друга, Баранов змахнув сльозу. Тоді
підійшов до Суварніна й поцілував його. Цього разу й мови не було про
те, щоб ховати шедевр. Баранов обережно згорнув полотно, вклав
у футляр і разом із Суварніним одвіз картину до свого продавця. Одначе,
за обопільною мовчазною згодою, і він, і Суварнін тактовно приховали це
від Анни.
Через два місяці Сергій Баранов став новим героєм мистецького світу.
Його продавець був змушений поставити бар'єр, щоб стримувати юрбу,
яка валом валила подивитися на зелену голявку. Стаття Суварніна тепер
здавалася блідою і невиразною в потоці хвалебних епітетів, виливаних
іншими критиками. Пікассо згадувався в одному реченні з Барановим
незліченне число разів, а дехто називав ім'я Ель Греко. Бонвіт Теллер
виставив у вітринах шість зелених голявок у черевичках зі зміїної шкіри
і в норкових хутрах наопашки. Натюрморт Баранова «Виноград і головка
сиру», що його художник продав у 1940 році за двісті доларів, приніс
п'ятдесят шість тисяч на аукціоні. Музей сучасного мистецтва надіслав
свого службовця, щоб організувати ретроспективу. Всесвітня асоціація
«Люди доброї волі», на бланках якої красувалися десятки імен
законодавців та промислових магнатів, зажадала передачі їй цієї виставки як
ключової у показі американського мистецтва, що його вона хотіла
ЙАЙЙіувати копїтом держави у чотирнадцяти європейських країнах.
Навіть Анна, якій знову ніхто не насмілився вказати на дивовижну
52

схожість дружини художника та його натурниці, начебто була
задоволена і цілий вечір дозволила Баранову говорити, ні разу його не
перебивши.
На відкритті виставки американського мистецтва, яку показали
в Нью-Йорку, перш ніж відправити її за море, Баранов був у центрі уваги.
Фотографи зняли його в різних позах: він тримає в руці склянку «Мангет-
тена», жує сендвіч з копченим лососем, розмовляє з дружиною посла,
серйозно розглядає свій шедевр, стоїть серед юрби шанувальників. Це був
найпрекрасніший день у його житті. Якби тієї ночі його спостигла смерть,
він помер би щасливим. І справді, згодом, озираючись на той вечір у світлі
подальших подій, Баранов часто з гіркотою шкодував, що не сконав тоді
ж таки.
Бо рівно через тиждень з трибуни Конгресу виступив один із його
членів, котрий мислив економічними категоріями і був обурений тим, що
він назвав безвідповідальним розтринькуванням коштів з боку
адміністрації, яка викинула на вітер вагомі американські долари, щоб послати
цю недолугу карикатуру на Америку до наших колишніх союзників. Він
зажадав ретельного розслідування цієї афери. Державний муж зобразив
головний експонат, зелену голявку пензля чужоземця з Росії, як огидну
мазанину, натхнену комуністами, як наругу над американською жінкою,
як удар по білій більшості, як атеїстичний, занепадницький антиамери-
канський, підривний, червоно-фашистський твір, такий, що він не
дозволив би дивитися на нього своїй чотирнадцятирічній дочці, самій чи
в супроводі матері; як твір провокаційний, що може збудити зневагу до
Сполучених Штатів у серцях іноземців і таким чином надати хитро
розраховану допомогу Сталіну в холодній війні між Америкою і
Радянським Союзом; як ляпас героям повітряних нальотів на Берлін; як твір,
шкідливий для торгівлі, образливий для наших південних сусідів; як вияв
мистецького гангстеризму, природний наслідок зняття імміграційних
бар'єрів, доказ необхідності федеральної цензури для преси, радіо та
кінопрокату.
Подальші події не забарилися. М'якоголосий консервативний
радіокоментатор у передачі з Вашингтона нагадав: він, мовляв, тисячу
разів застерігав, що не досить твердий Новий курс неминуче призведе до
появи такої гидоти,— і натякнув, що автор цієї мазанини пробрався до
Сполучених Штатів незаконним шляхом: схоже, його висадили вночі на
берег з підводного човна разом із жінкою, яку він видає за свою дружину.
Деякі газети підхопили цю новину не тільки в передовицях,
а і в колонках оглядачів; вони послали своїх найзубастіших репортерів на
ферму Баранова, і ті, допитавши винуватця, доповіли, що на почесному
місці у вітальні Баранових стоїть самовар, а майстерня ззовні
пофарбована червоним. Один із редакторів питав, чому до колекції картин не була
включена жодна обкладинка «Сатердей івнінг пост». Лідери
Американського Легіону висловили офіційний протест проти того, щоб посилати
картини сумнівної якості до країв, де наші хлопці воювали так мужньо
так недавно, і наголосили на тому, що Баранов участі у війні не брав.
Парламентська комісія по розслідуванню антиамериканської
діяльності викликала подружжя Баранових повісткою і почала прослухову-
%вати їхній телефон, найнявши для цього людину, що знала російську
мову. На засіданні комісії виявилося, що Баранов у 1917, 1918 і 1919 роках
служив у Червоній Армії, і Бюро імміграції було публічно засуджено за
те, що воно дозволило таким сумнівним елементам в'їзд у країну.
Духівництво всіх трьох конфесій розповсюдило відозву, яка закликала
уряд заборонити відправку картин до Європи, де, як усім відомо, дуже
похитнулися підвалини віри. Цитувалася заява одного відомого адвоката,
що, мовляв, йому вже набили оскому всі ці модерністи і що він міг би
намалювати кращу картину, ніж ота зелена голявка, з допомогою віхтя та
бляшанки фарби для підлоги. Популярний часопис опублікував думку
одного психіатра, іцо згадану картину, безперечно, намалювала людина,
яка страждала від холодності матері і якій властиві неврівноваженість
53

і агресивність, що неминуче посилюються з роками. ФБР задіяло групу
слідчих, які опитали сімдесят п'ять приятелів Баранових і довідалися, що
ті були членами клубу «Книга місяця», передплачували «Дім і сад» та
«Дейлі ньюс» і часто говорили російською мовою в присутності прислуги.
Комуністичні борці за громадянські права провели масовий мітинг зі
збиранням коштів для Баранова, але він їх не прийняв. Тоді вони, в свою
чергу, зреклися Баранових і стали вимагати їхньої депортації до Росії.
Міністерство фінансів, розбуркане цією веремією, перевірило оплату
Барановими прибуткового податку за п'ять років, виявило недоплату
і надіслало їм рахунок на додаткові вісімсот двадцять доларів. Документи
Баранових на отримання громадянства були досконально проаналізовані,
і розкрилося, що місіс Баранова збрехала про свій вік.
На радіофорумі на тему «Що нам робити з зеленою голявкою?»
аудиторія зустрічала свистом прізвище Баранова щоразу, як його
вимовляли, а наступного дня начальник пошти в маленькому містечку
в Массачусетсі оголосив, що фреску зі збирачами журавлини й
рибалками, яку Баранов колись зробив для їхньої контори, буде затерто.
Анну Баранову, через небажаний розголос, редактор усунув спершу
од відділу політичних коментарів, далі од медицини для жінок, потім од
белетристики та моди і, нарешті, од догляду за дітьми, після чого їй
дозволили піти з роботи.
Баранов терпів усе це з млявим отупінням. Найдужче страхали його
довгі години чимдалі бурхливішого потоку риторики, який на нього
щоночі виливала його жінка від першої до восьмої години ранку. Інколи,
піднявши для маскування комір пальта, він ішов до галереї, де все ще
висіла спаплюжена картина, і розглядав її сумно й спантеличено. Коли
одного дня директор відвів його набік і сказав із ноткою співчуття, що під
тиском з боку певних кіл керівництво галереї вирішило
розкомплектувати виставку і все-таки не посилати її до Європи, він заплакав.
Того вечора він сидів, згорбившись, сам-один на стільці посеред своєї
холодної майстерні. Штори були спущені, бо місцева малеча взяла собі за
звичай жбурляти камінням у вікна, забачивши всередині бодай якусь
тінь. У руках Баранов тримав невеличкий атлас світу, розгорнутий на
карті Карибського моря та Центральної Америки, але не дивився на неї.
Відчинилися двері, й увійшов Суварнін. Мовчки сів.
Перший заговорив Баранов, на друга він не дивився.
— Сьогодні я був у галереї,— сказав він тихим, схвильованим
голосом. — Я довго дивився на картину. Може, то розігралася моя уява,—
додав він,— але мені здалося, ніби я щось помітив.
— Що саме?
— Раптом,— мовив Баранов,— картина нагадала мені когось. Я все
сушив собі голову, хто б це міг бути. І оце аж зараз збагнув. Суварнін,—
він рвучко крутнувся на стільці й обернувся лицем до критика,—
Суварнін, ви ніколи не помічали, що голявка схожа на мою дружину?
Суварнін трохи помовчав. Тоді задумано заплющив очі, осліплі від
кіно, і потер носа.
— Ні,— сказав він нарешті. — Анітрошечки не схожа.
Баранов кволо усміхнувся.
— Ох, ніби камінь з душі звалився,— сказав він. — Бо це було б для
неї страшним ударом.
Він поклав атлас собі на коліна і втупився поглядом у дрібненькі
різноколірні плями країн теплої Центральної Америки.
— Суварнін,— спитав він,— ви коли-небудь бачили Карибське море?
— Ні,— відповів той.
— Як ви гадаєте,— мовив Баранов, не відриваючи очей від карти,—
чи знайдуться придатні для живопису фрукти у Коста-Ріці?
Суварнін зітхнув і підвівся.
— Піду збирати речі,— сказав він понуро і вийшов, залишивши
Баранова самого б^ол'одній майстерні йад картою, вкритою
Одноманітними кольоровими плямами.
54

Халіл ДЖІБРАН
ПРОРОК
КНИГА ПОЕМ
З англійської переклав Павло НАСАДА Автопортрет.
Джібран, Халіл — американський поет і художник ліванського походження:
народився 1883 року в місті Бшеррі у Лівані; помер у квітні 1931 року у Нью-Йорку.
Найбільш відомий його твір «Пророк», який є серією з 28 поем у прозі. У цій книжці
Джібран розмірковує над питаннями загального гуманістичного характеру, над
такими явищами, як релігія, любов, добро і зло, задоволення і печаль. Текст
наповнений афоризмами і супроводжується графікою автора, яка за стилем нагадує
Блейка і Родена. Перша публікація книжки у 1923 році пройшла майже непоміченою,
але згодом її популярність стала нестримно зростати. До середини 60-х років
розійшлося більше двох мільйонів примірників книжки.
Джібран народився у заможній і культурній родині, яка належала до секти
ліванських християн-маронітів. Ще хлопчиком він проявив значний талант до
літератури, образотворчого мистецтва та скульптури. Він навчався у коледжі у Сірії
і відвідував паризьку Ecole des Beaux Arts. Перш ніж йому сповнилося 20 років, він уже
прославився на всьому Близькому Сході своїми п'єсами і поемами у прозі арабською
мовою. Пізніше він переїхав до Сполучених Штатів, де почав писати по-англійськи.
Серед інших його творів «Ісус, син людський» (1928), «Сад пророка» (1933) та інші,
опубліковані після смерті автора.
Джібран заповів усі прибутки від видання його творів рідному містові Б шеррі, де
міститься музей письменника і де щорічно відбуваються святкування на його честь.
Альмустафа, обраний серед людей, улюбленець багатьох, світанок
власного дня, дванадцять років очікував в місті Орфалез свого вітрильника,
щоб повернутись на острів дитинства.
У рік дванадцятий, в сьомий день місяця жнив він зійшов на пагорб за
мурами міста і кинув погляд свій на море: з туману виходило його судно.
Широко відчинилась брама його серця, глибокий сум огорнув його і такі
думи пронизали серце:
— Як відійти мені у мирі і без жалю?
Ні, не покинути мені цього міста, зберігши дух невраженим.
Довгими були дні болю в стінах цього міста, безконечними ночі
самотності; а хто може без жалощів розпрощатися з болем і самотністю?
Надто багато душі залишаю я на цих вулицях і надто багато дітей моїх
поривань бродять між цими пагорбами. Як покинути їх, як забути про тягар
і біль1
Нині не одяг старий скидаю я з плечей, але шкіру свою знімаю власними
руками.
Не думки залишаю позаду, але серце, впокорене голодом і спрагою.
© Павло Насада, 1995, переклад українською мовою.
Перекладено за виданням: Kafyli! рі^гап. The Prophet. — William Heinemann. 'чвгтяГі
1983, London.
55

Баритися, однак, не можна більше.
Море, яке притягує до себе усе живе, кличе і мене, я повинен піднятися
на судно.
Бо залишитись наперекір швидкоплинним годинам означатиме
замерзнути, зледеніти, перетворитися на камінь.
З радістю я б забрав із собою усе, що тут навколо мене. Та чи можливо
це? —
Язик і губи не линуть вслід за голосом, хоча дають йому крила.
Він один піднімається до ефіру.
Сам, залишаючи внизу гніздо, здіймається в підсоння орел.
І ось біля підніжжя пагорба він знову повертається обличчям до моря
і бачить, як судно до гавані входить, а під його вітрилами мореходи — діти
рідного краю.
Душа його волає до них, і він промовляє:
— Сини моєї древньої матері, вершники прибою.
Як часто в мріях являлись ви мені під вітрилами. А зараз ви приносите
мені пробудження, і це найзаповітніша моя мрія.
Відбути я готовий, і в своїх пориваннях я разом з вітрилами ладен
віддатися вітру.
А потім я стану між вами як рівний між рівних.
А ти, безмежне море, спляча мати,
Що мир і свободу даруєш ріці і струмочку,
Вже недовго жебонітиме оцей ручай,
І я прийду до тебе — бездонна краплина у бездонний океан. —
Ідучи, ще здалеку побачив він чоловіків і жінок, які залишали свої поля
і виноградники, поспішаючи до міської брами.
І до нього долітали їхні голоси. Вони вигукували його ім'я і передавали
з поля на поля вість про те, що прибуло судно.
Він запитав себе:
— Невже день прощання стане днем великого збору1
Чи можна сказати, що сутінки стали насправді світанком?
І що я зможу дати тому, хто плуг залишив в борозді, чи хто відійшов від
давильні, забувши про виноград1
Чи стане моє серце деревом, переобтяженим плодами, з якого всім їх
даватиму1
Чи заб'ють бажання мої джерелом, щоб наповнити їхні чаші?
Чи стану я лютнею під дотиком Всемогутнього, чи флейтою, щоб подих
Його оживить?
В мовчанні я жив і який скарб я віднайшов у тиші, щоб достойно
розділити між ними?
Якщо пора настала збирати врожай, то в яку землю і в яку незапам'ятну
пору кинув я сім'я?
Якщо справді час підняти вище світильник, то не моє полум'я палатиме
в ньому.
Порожнім і темним його піднесу.
Наповнить олією його і вогонь піднесе Охоронець ночі. —
Ці слова промовив він уголос. Та багато невимовленого залишилося
в його серці. Бо й сам він не в силах висловити найпотаємніше.
А коли увійшов він до міста, люд тутешній вийшов йому назустріч і всі
привітали його в один голос.
Вийшли наперед старійшини і сказали:
— Ще не відходь від нас.
В сутінках сяяв ти для нас, а юність твоя дарувала нам сни і мрії.
Не чужинець ти серед нас, не гість — наш улюблений син.
Не примушуй страждати наші очі від голоду за твоїм обличчям.
56

Промовляли до нього жерці і жриці:
— Нехай хвилі морські не розлучать нас зараз, нехай роки, проведені
серед нас, не поспішають стати пам'яттю.
Ти душу нам дав, а тінь твоя падала світлом на наші обличчя.
Як ми любили тебе. Та безсловесною була наша любов, невидимими
запонами прихована.
Тепер же волає вона до тебе, ось вона перед тобою.
Так завжди було і бачимо зараз, що не знає любов своїх власних глибин
аж до часу розлуки.
Інші теж підійшли і оточили його. Та він не став відповідати їм. Він голову
схилив, і ті, що стояли найближче, бачили, як сльози покотилися йому на
груди.
І всі люди разом з ним подалися на просторий майдан перед святинею
міста.
Жінка по імені Альмітра вийшла до них із святилища. Вона була віщунка.
Він глянув на неї з ніжністю і теплотою, бо саме вона знайшла його
колись і повірила в нього чи не з першого ж дня.
Вона привітала його, сказавши:
— Божий пророче, шукачу безконечного, довгим був твій шлях до цього
вітрильника.
Тепер він прибув і ти повинен залишити нас.
Твердий ти у стремлінні до землі твоєї пам'яті, до батьківщини твоїх
бажань; тож не зупинить тебе наша любов, не втримають наші турботи.
Та перш ніж покинути нас, ось ми просимо тебе промовити до нас
словами істини.
Ми передамо її нашим дітям, а вони — дітям своїм, і вона не щезне.
В своїй самотності ти був свідком наших днів. Чутливий ти прислухався
до ридань і сміху, що лунали в наших снах.
Отож пора показати нам нас самих, розкажи нам про все, що було
явлено тобі, про все, що існує на межі народження і смерті.
$
Він відповідав:
— Люди Орфалезу, чи зможу сказати вам щось таке, що б і зараз не
хвилювало ваших душ1
А льмітра попрохала: «Скажи нам про Любов».
Він підвів очі і пильно глянув поверх голів. Майдан неначе завмер.
Громовим голосом він почав:
— Коли любов покличе вас, ступайте їй услід.
Хоча круті і важкі її шляхи.
Покоріться їй, коли розпростере крила свої над вами, хоча зранить вона
вас мечем, схованим у перах.
Вірте їй, коли промовлятиме вона до вас, хоча її голос розпорошить мрії
ваші так, як північні вітри спустошують ваші сади.
Бо хоч любов підносить вас на трон, та потім вона розіпне вас, дбаючи
про ваш ріст, вона обчикрижить ваші віти.
Навіть коли вона піднімається до крони і пестить обернене до сонця
найніжніше, тремке гілля, вона не забуде відвідати ваші корені, міцно
прив'язані до землі, і потрясе їх безжалісно.
В'яже вона вас докупи, мов снопи.
Вона вимолочує з вас зерно.
Вона відсіює з нього полову.
Вона перемелює вас на білісіньке борошно.
Вона місить вас на м'якесеньке тісто.
Відтак садить вас у священний вогонь, щоб священним хлібом подати на
трапезу богам.
Усе це любов чинить з вами, щоб ви пізнали таємницю свого серця і цим
знанням прилучилися до таїни життя.
57

Та коли ви, боязкі, шукатимете в любові вмиротворення і насолоди, то
краще прикрити наготу свою і податися геть подалі від тортур.
Податися у мертвий світ і сміятися беззвучно, і ридати без сліз.
Любов не дає нічого, крім себе самої, і тільки в собі черпає сили.
Любов нічим не володіє, і ніхто не має влади над нею.
Для любові достатньо любові.
Коли ви закохані, не слід говорити: «Бог у моєму серці». Праведні слова:
«Я у Божім серці».
Не гадайте, що ви можете наказувати любові,— вона сама вестиме вас,
коли визнає вас достойними.
У любові немає іншого бажання, крім бажання бути довершеною.
Та коли ви кохаєте і відчуваєте потребу чогось зажадати, нехай оці
будуть вашими єдиними бажаннями:
Танути, мов сніг, текти ручаєм, даруючи свої мелодії ночі.
Спізнати біль безмежної ніжності.
Достойно нести рани власного пізнання любові.
Добровільно і радісно проливати кров свою.
Прокидатись на світанку з окриленим серцем і бути вдячним за ще один
день щастя.
Знаходити вмиротворення в опівнічну годину і переповнюватися
нестямним захватом.
З вдячністю повертатись додому вечірньою порою.
І засинати з молитвою до коханої, з похвальним гімном на устах.
І знову озвалася Альмітра: «Що повідаєш нам про Шлюб, учителіЬ?»
І відповідав він так:
— Разом були ви народжені, разом вам залишатися назавжди.
Авжеж, у мовчазній пам'яті Бога ви теж спочиватимете вдвох.
Та нехай у вашій спільності залишаються прогалини.
І хай вітри піднебесся кружляють поміж вами.
Любіть один одного, та нехай не стане путами для вас кохання.
Краще нехай розіллється воно неспокійним морем між берегами ваших
душ.
Наповнюйте чаші один одного, але не пригублюйте тільки з однієї.
Діліться хлібом вашим, та не відламуйте від однієї хлібини.
Співайте і танцюйте разом і звеселяйтеся, але нехай кожен з вас
залишається самотнім.
Бо ж, хоча й тремтять однією мелодією, але натягнуті окремо на лютні
струни.
Віддавайте один одному свої серця, але не на зберігання,
Бо тільки саме життя обіймає в собі ваші серця.
Стійте разом, а все ж не надто близько:
Адже колони в храмі теж стоять порізно,
І дуб з кипарисом не можуть рости у тіні один одного. —
Аж ось жінка з дитям біля груді сказала: «Розповіси нам про Дітей».
Він відповідав так:
— Діти ваші зовсім не ваші.
Вони — сини і доньки самодостатнього життя. Від вас вони
народжуються, та не через вас.
І хоча вони з вами, належать діти не вам.
Ви можете віддати їм свою любов, але не свої думки, бо у них є власні.
Ви даєте притулок їхнім тілам і ніколи душам,
58

Бо притулок їхніх душ — майбутнє. Не відвідати вам його навіть у снах.
Ви можете і намагайтесь бути схожими на них, та утримуйтеся від спроби
повторити в них себе.
Бо життя ніколи не оглядається назад, не бариться в учорашньому дні.
Ви — луки, з яких діти рвуться вперед, наче стріли.
Найвищий Стрілець бачить ціль на стежі у безконечність, і Він згинає
тебе Своєю силою, щоб стріли Його летіли швидко і далеко.
Щоб зазнати радості, піддавайся Стрільцеві, як лук, бо коли Його серцю
мила стріла, що летить, то любить Він і лук, який залишається в руках. —
Відтак озвався багач: «Розкажи нам про те, як Давати».
І він відповів:
— Мало ви даєте, коли вділяєте від вашого добра.
Коли ж віддаєте самих себе, то справді ви щедрі.
Бо що ваше добро, як не речі, які ви бережете і накопичуєте зі страху,
що завтра вони можуть знадобитись1
А завтра, що принесе з собою завтра для ощадливого собаки, що
закопує кістки в текучих пісках, плентаючись за прочанами до святого міста1
А страх перед майбутніми потребами хіба не є потребою1
А якщо ви жахаєтесь спраги, коли колодязь ваш повний, то хіба це не
є невтолимою спрагою?
Є такі, що дають дуже мало з того, чим володіють,— і дають лише для
самоствердження, і потаємні бажання роблять дари їхні огидними.
А є такі, що мають мало, але віддають усе.
Вони істинно вірять в життя і його щедроти, скрині їхні ніколи не бувають
порожніми.
Декотрі дають з радістю, і радість — їхня нагорода.
Інші дають з болем, і цей біль — їхній хрест.
А є й такі, що дають і не зазнають болю і не шукають радості, не
думають про відплату за доброчинність:
Вони щедрі, як оте миртове дерево в долині, що ділиться своїми
пахощами з небом.
Руками таких, як оці, промовляє сам Бог, їхніми очима Він усміхається до
нас.
Добре давати, коли тебе попрохають, а ще краще — без прохання, від
самого розуміння речей.
Для людини з щедрою рукою більше важить найти того, кому потрібна
допомога, ніж радість самовіддачі.
Чи існує щось таке, що б ви хотіли втримати у себе?
Прийде день, коли доведеться віддати усе, чим володієте.
Тому нехай пора віддавати настане ще для вас, а не прийде неждано для
ваших спадкоємців.
Часто кажете ви: «Даватиму тим, хто заслуговує».
Ніколи не почуєте ви такого від дерев у вашому саду, від череди на
вашому пасовиську.
А вони дають, щоб жити, бо згинуть інакше.
Справді, ті, хто вартий отримати свої дні і ночі від Провидіння, достойні
одержати усе інше від вас.
Тому, хто заслуговує пити з океану життя, нехай дозволено буде
наповнити чашу з твого джерельця.
І чи може бути більша заслуга, ніж та, що полягає в мужності і
виваженості, більше того, любові, з якими ви віддаєте.
Хто ви такі, щоб люди роздирали одяг, оголювали свою гордість для
того тільки, щоб ви могли побачити їхню вартість і непохитну гордість1
Погляньте спочатку, чи ви варті давати і бути знаряддям помочі.
Бо насправді тільки життя дає для життя, в той час як ви, коли вважаєте
себе щедрими, насправді — лише свідки.
А ви, які приймаєте дари,— а ви всі такі — не надавайте надмірної ваги
59

вдячності, якщо не хочете накласти ярма ні на себе, ні на вашого
благодійника.
Краще зіпріться разом з ним на його дари, як на крила;
Бо, перебільшуючи значення його дарів, ви тим самим сумніватиметесь
в його щедрості. Матір'ю йому доброзичлива земля, а батьком — сам Бог. —
Тут чоловік похилого віку, власник заїжджого двору, запитав: «Чи
можеш розповісти нам про їжу і Пиття?»
Він почав так:
— Якби ви могли жити пахощами землі і як рослини живитися сонцемІ
Та вже коли ви мусите вбивати, щоб жити, і обкрадати новонароджених
від материнського молока, щоб вгамовувати спрагу, нехай це буде актом
милосердя.
Нехай мужі ваші поставлять алтар, на якому усе чисте і невинне з лісів
і рівнин приноситиметься в жертву тому, що є найчистішого і найневиннішого
в людині.
Коли ви вбиваєте тварину, промовляйте до неї щиро:
«Та ж сила, що умерщвляє тебе, погубить колись і мене, я також буду
спожитий.
Бо закон, який дав мені тебе до рук, мене передасть колись у руки
набагато могутніші.
І твоя кров і моя — не що інше, як живиця, що годує дерево небес».
Коли ти вгризаєшся зубами в яблуко, промов до нього нечутно:
«Твоє насіння житиме в моєму тілі,
Зав'язь твого завтрашнього дня цвістиме в моєму серці.
Твої пахощі стануть моїм подихом,
І разом нам радіти через усі пори року».
А восени, коли ти збираєш грона на своєму винограднику, щоб піддати їх
тиску в давильні, промов щиросердно:
«Я теж виноградник, і мої плоди будуть зібрані на трунок,
І, немов молоде вино, я буду у вічних міхах зберігатись».
А взимку, як куштуватимеш п'янку вологу, нехай у твоєму серці
знайдеться пісня для кожної чаші;
І нехай у цій пісні буде згадка про осінь, про виноградник і про
давильню. —
Попрохав плугатар: «Хочемо почути про Працю».
Його слова були такі:
— Ви працюєте, щоб не тікала вам з-під ніг земля, щоб ближчою вам
була її душа.
Було бути бездіяльним — означає стати чужинцем під сонцем, відстати
від процесії життя, яке велично прямує у гордій покорі до вічності.
Коли ви трудитеся, ви стаєте музичним інструментом, з якого беззвучні
години добувають музику.
Хто з вас хоче стати тростиною, глухою і мовчазною, коли все інше
співає в єдиній гармонії1
Вам завжди твердили, що праця — то нещастя і прокляття.
Та кажу вам я: коли ви трудитесь, ви виконуєте частину далекоглядної
мрії землі, переданої вам від народження.
Не покладаючи рук, ви живете праведним життям.
А любити життя через працю — означає бути наближеним до
найглибшої таємниці життя.
Але якщо ви, жахаючись болю, називаєте своє народження недугом,
а живлення плоті — прокляттям, витаврованим на чолі, то відповідаю вам,
що тільки в поті чола позбудетеся таких думок.
60

Говорили вам також, що життя — це темрява, і втомлені, ви
підхоплювали те, що нашіптувала втома.
Знайте ж, що воно — справді темрява, якщо в ньому брак поривань.
Усі поривання сліпі, якщо бракує знання.
Усі знання даремні, коли немає праці.
Усілякий труд пустопорожній, якщо в нього не закладена любов.
Коли ви трудитеся з любов'ю, ви знаходите примирення самі з собою,
один з одним і з Богом.
Що ж означає працювати з любов'ю1
Щоб виткати полотно, тягніть нитки з самого серця, так, немов ваша
кохана носитиме одяг з цього полотна.
Зводячи будинок, вкладайте в підмурівок свої почуття, так, немов
у цьому домі мешкатиме ваше кохання.
Кладіть сім'я у землю з ніжністю, збирайте врожай з радістю, так, наче
плоди ці для коханого.
Вкладайте у речі самого себе, вдихайте у них свою душу.
Знайте, що ваші благословенні предки поруч з вами і спостерігають.
Часто я чув, як промовляли, наче зі сну, таке: «Той, хто ріже мармур,
надаючи йому форми власної душі, робить почеснішу справу, ніж той, хто
плугом ріже ріллю.
І той, хто переносить багатство веселки на полотно, творячи подобизну
людини, значить більше того, що для наших ніг майструє взуття».
Слухайте ж мене, говорю вам з розплющеними очима тут, у
передвечірній час, що вітри промовляють до велетенських дубів не солодше, ніж до
наймізернішої з бадилинок;
Того назову справді великим, хто обертає голос вітрів на солодкозвучну
пісню силою своєї любові.
Праця — це любов, яку сприймаємо зором.
Коли ви не можете працювати з любов'ю, а тільки з відразою, краще
облиште ваше заняття, знайдіть собі місце біля брами храму і приймайте
милостиню від тих, хто трудиться з любов'ю.
Бо, коли випікаєте хліб з байдужістю, з печі дістанете гіркі хлібини, які не
наситять голодних.
Коли зі злим серцем давитимете винограда, ваша злоба отрутою
просльозиться у вино.
І співайте ви хоч ангельським голосом: коли спів вам не до душі, люди
оглухнуть і не розрізнятимуть більше звуків дня і звуків ночі.
Якась жінка попрохала: «Оповіси нам про Радість і Журбу».
Він відповідав так:
— Ваша радість — це та ж сама журба без маски.
Той самий колодязь, з якого ви черпаєте сміх, часто наповнюється
сльозами.
Та й чи може бути інакше1
Чим глибше вкарбовується журба у ваше єство, тим більшої радості ви
можете досягти згодом.
Ваша чаша, повна вина, хіба не та сама чаша, яка пройшла випробування
вогнем у печі гончара1
А лютня, що насолоджує ваш слух, не те саме дерево, в яке врізався ніж
ремісника?
Коли вас переповнює радість, загляньте глибше у своє серце, і ви
переконаєтеся: те, що наповнювало вас журбою, зараз приносить вам
радість.
Коли журитесь, ще раз загляньте у власне серце і ви побачите: ви
справді ридаєте від того, що було для вас насолодою.
Дехто з вас каже: «Радість сильніша, ніж журба», а інші навпаки: «Ні,
журба».
61

Я ж кажу вам: вони нероздільні.
Разом ходять вони, і коли одне з них сидить за твоїм столом, то пам'ятай,
що друге тим часом спочиває на твоєму ложі.
Воістину, ви, наче терези, ніколи не приходите в рівновагу між журбою
і радістю.
І лише коли ви спустошені, приходить вмиротворення і рівновага.
І коли врешті Скарбник візьме твою душу, щоб зважити золото і срібло,
то аж тоді переважать радість або журба. —
Крок уперед ступив каменяр і сказав: «Розкажи нам про Житло».
Така була відповідь:
— Перед тим як зводити кам'яницю у мурах міста, силою уяви збудуй
оселю в пущі.
Бо коли в надвечір'ї ви шукаєте домашнього затишку, те ж саме відчуває
ваша мандрівна душа, завжди віддалена і самотня.
Помешкання — ваше велике тіло.
Воно виростає на сонці і спочиває в тиші ночі, в ньому блукають сни. Чи
не так? Забуваючись у дрімоті, воно залишає місто і гуляє в гаях і на пагорбах.
Якби я міг зібрати всі ваші будинки в жменю і розсіяти їх в лісах і лугах!
Якби долини стали вашими вулицями, а зелені стежини — алеями, щоб
ви знаходили один одного, минаючи виноградники, і приходили із пахощами
землі у складках свого одягу.
62

Та цьому ще не судилось звершитись.
Ваші предки, переслідувані страхом, зібрали вас надто близько докупи.
І страхи ці ще триватимуть якийсь час. Ще якийсь час міські стіни
відділятимуть ваші серця від полів.
Скажи мені, народе Орфалезу, чому ви тримаєтеся своїх осель?
Що стережете ви за замкненими дверима?
Чи панує там мир — тихий володар, котрий наділяє вас силою1
Чи зберігаються спогади — яскраві веселки над вершинами вашого
духу? Чи живе там краса, яка веде ваше серце від захоплення дріб'язком,
змайстрованим з дерева та каменю, до святих вершин?
Скажіть мені, чи є це у вас в помешканнях?
Чи тільки зручності і вигоди та пошуки за ними, що прослизають у дім
зрадливими гостями, стають господарями, а згодом і повелителями?
І горе вам, прибирають вас до рук, бичем і палицею перетворюють
в покірних маріонеток ваші наймиліші мрії.
Хоча шовкові їхні обійми — із заліза їхні серця.
Вони заколисують у сон, щоб стояти біля ложа і кпити з гідності вашої
плоті.
Вони насміхаються з вашого здорового глузду, розбивають його, наче
крихкий посуд, розвіюють його по вітру.
Воістину, бажання зручностей вбиває пристрасті душі і з кпинами, криво
посміхаючись, іде за гробом.
63

Та ви, діти просторів, непогамовні в спокою, вас не впіймати і не
приборкати.
Не якорем, але мачтою стане для вас дім.
То не буде тьмяна плівка згуслої крові на рані, але повіки, що бережуть
очі.
Ви ані складатимете крила, щоб пройти у двері, ні схилятимете голови,
щоб не зачепити стелю, ні боятиметеся дихати на повні груди в страху, що не
витримають і падуть стіни.
І не шукати вам притулку у склепах, збудованих мертвими для живих.
Незалежно від пишноти і блиску, дім ваш ні приховуватиме таємниць, ні
ховатиме ваших сподівань.
Бо те, що безконечне у вашому єстві, перебуває в небесному домі, де
дверима слугує ранковий серпанок, а вікнами — пісні і тиша ночі. —
Обізвався ткач: «Хочемо почути слово про Одяг».
Він промовив так:
— Багато з вашої краси приховує одяг, однак не може сховати
потворного.
Хоча під вашим одягом ви шукаєте свободи тілесної, він може стати для
вас путами і тягарем.
Чи не краще виставляти назустріч сонцю ваше оголене тіло, ніж ваші
шати.
Бо у сонячному світлі дихає життя, а рука його — вітер.
Дехто з вас скаже: «Це вітер півночі примусив нас виготовити одяг».
Кажу вам: нехай це був вітер півночі.
Але справжній ткацький верстат — це сором, а волокном стали
ослаблені м'язи.
І коли робота була завершена, він заходився сміхом у лісових нетрях.
Не забувайте, що сором'язливість — ваш щит від очей нечисті.
А коли її не стане, чим буде сором'язливість як не оковами і наругою
над душею?
І ще не забувайте, що земля насолоджується дотиком ваших босих ніг,
а вітри пориваються бавитися вашими косами. —
Черга запитувати прийшла до купця: «Розкажи нам про те, як Купувати
і продавати».
Він відповідав:
— Для вас земля вирощує свої плоди, і ви не будете голодні, якщо
знатимете, як наповнити свої руки.
Обмінюючись дарами землі, ви знайдете достаток і вдоволення.
Коли ж віддаєте один одному без любові, без чуйної справедливості, то
це неминуче лриведе одних до захланності, інших — до голоду.
Коли на торговому майдані зійдуться трударі моря, полів і
виноградників з ткачами, гончарами, збирачами прянощів,—
Нехай прикличуть вони духа землі зійти серед них і освятити терези,
допомогти виважувати вартість супроти вартості.
Не вважайте за лихо, коли для обміну до вас приходитимуть люди
з порожніми руками, намагаючись продати свої слова за вашу працю.
Таким скажіть: •
«Ходімо з нами в поле або з нашими братами до моря закинути невід;
Бо щедроти морей і тверді однакові для нас, як і для вас».
А коли з'являться співаки і танцюристи з флейтистами,— візьміть і від
їхніх дарів.
Бо вони також збирачі плодів і пахощів, а те, що вони приносять, хоча
й зіткано з мрій, є одягом та їжею для ваших душ.
64

І перед тим як покинути торговище, погляньте уважно, чи ніхто не іде
звідти з порожніми руками.
бо душа землі не заспокоюється, доки потреби найостаннішого з вас не
будуть задоволені. —
Тоді один із суддів міста виступив наперед і сказав: «Розкажи нам про
Злочин і Кару».
Він відповідав:
— Коли ваша душа безпечно гуляє з вітрами,
Саме тоді, залишені наодинці без догляду, ви чините шкоду іншим,
а через це і самим собі.
І в покарання за заподіяне зло залишитеся непоміченими і непочутими,
коли стукатимете до брами вічності.
Немов океан, ваша божественна суть.
Вона завжди залишається цнотливою,
І в піднебесся підносить тільки окрилених.
Ваша богоподібна сутність рівна сонцю,
Вона не знає кротячих нір, їй чужі підземелля змій.
Та божественна суть не сама мешкає у вашому існуванні.
Багато в чім ви все ще люди, в дечому вам ще далеко до людини;
Потворними карликами блукаєте із заплющеними очима в мороці,
чекаючи пробудження.
І настав час сказати про людяне у вас.
Бо людяність, а не ваше божественне начало і не карлик у мороці знає,
що таке злочин і кара.
Часто я чув, як ви говорили про того, хто скоював переступ, буцімто він
не один з вас, а чужий вам, незваний гість у вашому світі.
Я ж твердитиму, що так само як святість і правота не зможуть піднестися
вище правди, яку ви носите в соб і,
Так і озлоблення і ницість не можуть упасти нижче, ніж є вони у вас.
І так само як поодинокий листок не зжовкне без мовчазної згоди цілого
дерева,
Так і злочинець не може вчинити зла без прихованої волі вас усіх.
Це як процесія, коли ви прямуєте до своєї божественної суті.
Ви одночасно і шлях і мандрівники.
І коли один з вас не втримується на ногах, він падає для тих, хто позаду
нього, наче попередження про небезпечну перепону.
Він падає також і для тих, хто далеко попереду. Вони ідуть швидше, у них
міцніші ноги, та все ж вони не прибрали з дороги небезпечну каменюку.
Вислухайте і таке, хоча слова мої ляжуть тягарем на ваші серця:
Замордований не може бути невідповідальним за свою смерть.
Обкрадений не є безвинний у тому, що його ограбували.
Справедливі також несуть на собі провину за вчинки підступних.
І незаплямованих чорнить чуже злодійство.
Справді, провина часто є жертвою зневажених.
Але набагато частіше приречений несе на собі тягар замість безвинних
і оправданих.
Не можна відділяти справедливість від несправедливості і добро від зла;
Перед обличчям сонця стоять вони поруч, так само як у полотні
переплітаються чорні і білі нитки.
І, коли вривається чорна, ткач уважно приглядається до усього сувою
полотна і перевіряє ткацький верстат.
Якщо хтось із вас приведе на суд невірну дружину,
То зважте на терезах і серце чоловіка, вивчіть і його душу.
Той, хто бичуватиме переступника, нехай випробує і душу жертви.
З «Всесвіт» № 1
65

Той з вас, хто каратиме в ім'я справедливості, заносячи лезо над хворим
гіллям, нехай кине погляд і на коріння;
Неминуче знайде він там коріння добра і коріння зла, життєдайне разом
з безплідним, які міцно сплетені проростають в мовчазну душу землі.
А ви, судді, що вважаєтесь справедливими,
Який присуд ви. проголошуєте над тими, які незаплямовані діями, а все
ж злочинці в душі?
Яку покуту накладаєте ви на тих, хто вбиває, а насправді і сам тяжко
вражений у душі?
Як переслідуєте ви тих, хто діями своїми зрадник чи гнобитель,
А в той же час ображений і переповнений гнівом?
Як каратимете тих, чиє розкаяння уже перевищує скоєні лиходійства?
Хіба спокута не є тим правосуддям, яке ви повинні вершити, чиїм
законам ви повинні з радістю слугувати?
Проте ви не можете накласти спокуту на безвинного, ні викликати її
в серці винуватого.
Непрошеним волатиме воно серед ночі, щоб люди прокинулися
і поглянули на себе.
А ви, кому відома справедливість, як ви можете бути певні в ній, коли не
розглянете усі вчинки в ясному сонячному світлі?
Тільки тоді ви достоту переконаєтеся, що і той, хто міцно стоїть на ногах,
і той, хто вже впав подоланий,— це одна й та ж сама людина, вона зупинилася
в сутінках на межі між ніччю своєї мізерності і днем богоподібної сутності;
і що підвалина храму теж не лежить вище найнижчого каменя в його
мурах. —
Т ут запитав знавець законів: «Скажи нам про наші Закони, учителю».
Він відповідав так:
— Ви знаходите вдоволення в укладанні законів.
Порушувати їх — ще більша вам утіха.
Так само діти бавляться на березі океану і наполегливо вибудовують
башти і стіни з піску, а потім руйнують їх сміючись.
А поки ви зводите свої нетривкі споруди, океан виносить на берег усе
більше піску, і коли руйнуєте їх ви, сміється океан.
Безперечно, океан сміється разом із праведними.
Та що сказати про тих, для кого життя не океан, а людьми встановлені
закони — не вежі з піску,
Для кого життя скеля, а закон — різець, яким вони писатимуть на камені
по своєму вподобанню?
Що сказати про немічного каліку, який ненавидить танці?
Що сказати про підневільного вола, якому до вподоби його ярмо, який
вважає лося і оленя безпритульними волоцюгами?
Чи про стару змію, яка не може скинути свою ветху шкіру і називає усіх
інших голими і безсоромними?
Чи про того, хто перший приходить до весільного столу, а, переївшись
і втомившись, іде собі геть, примовляючи, що всі свята — зневажання
законів, а святкуючі — порушники цих законів?
Що про них сказати, як не те, що вони стоять у сонячному світлі, але
обернені до сонця спиною?
Вони бачать тільки свої тіні, і ті є їхніми законами.
І сонце для них не більше, ніж щось, що породжує тіні.
Отже, щоб прийняти закони, слід тільки нахилятися і вивчати їхні тіні на
землі.
А ви, що прямуєте, не відводячи обличчя від сонця, які примари на
поверхні землі можуть утримати вас?
(j()

Ви, що мандруєте разом з вітрами, який флюгер може вказати вам
шлях1
Який людський закон зв'яже вас, якщо ви рвете не людиною накладені
на вас пута? Яких законів боятиметесь ви, якщо ви танцюєте і вам не
заважають ніякі залізні пута1 -
І чи знайдеться такий, щоб осуджував вас, коли ви зриваєте з себе одяг,
не перешкоджаючи нікому?
Люди Орфалезу, ви можете приглушити грім литавр, попустити струни
на лірах, та хто з вас зможе примусить замовкнути жайворонка? —
Оратор сказав; «Навчи нас, що таке Свобода».
Він відповідав:
— Чи біля міської брами, чи біля родинного вогнища я бачив, як ви
падаєте ниць, поклоняючись власній свободі,
Так само як раби принижуються перед тираном, хоча він знищує їх.
Справді, у священному гаю і в затінку фортечних стін бачив я, як
найвільніші серед вас носять свою свободу, наче ярмо чи кайдани.
І серце моє спливало кров'ю; вільними ви станете лише тоді, коли навіть
бажання шукати свободи стане для вас тягарем, коли перестанете говорити
про свободу як про кінцеву мету.
По-справжньому ви будете вільними, коли вашим дням не бракуватиме
турбот, а ночам — бажань і печалі.
Чим більше їх буде у вашому житті, тим швидше ви піднесетеся над
ними, звільнені від усього, нічим не зв'язані.
Але як вам піднятися над вашими днями і ночами, якщо ви не розіб'єте
ланцюгів, якими на світанку прозріння ви полонили свій полудень?
По правді кажучи, те, що ви називаєте свободою, є найміцнішим з цих
ланцюгів, хоча кільця його виблискують на сонці і засліплюють вам очі.
Що це таке, як не частки вашого «я», якими вам доведеться
пожертвувати, щоб справді стати вільними?
Якщо доведеться скасувати несправедливий закон, то пам'ятайте, що
закон цей був написаний вами і визрів він у ваших головах.
Ви не можете просто знищити його, спаливши книги законів, ні вимити
його з голів ваших суддей, навіть проливши на них море води.
І якщо ви скидаєте з трону тиранів, пам'ятайте, що найперше повинен
бути знищений їхній трон, зведений у вашому серці.
Бо хіба може тиран правити вільними і гордими, як не з допомогою
тиранії їхньої свободи і сорому від їхньої гордині1
І якщо ви хочете позбутися страху, то вмістилище цього страху у вашій
душі, а не в тому, чого ви боїтеся.
Дійсно, усе, що існує у вашому бутті, тісно переплетене між собою, те,
чого ви прагнете, разом з тим, чого жахаєтеся, разом співіснує мерзотне
й найлюбіше, те, до чого ви намагаєтеся наблизитись, і те, від чого тікаєте. —
І знову промовила Альмітра: «Скажи нам про Розум і Пристрасть».
Він відповідав так:
— Полем битв часто стає ваша душа. Там ваш розум і судження ведуть
війну з вашими пристрастями і бажаннями.
Коли б я міг стати миротворцем у ваших душах, щоб перетворити безлад
і ворожнечу у вашому єстві у єдність і гармонію.
Та хіба це під силу мені, коли ви самі також не станете миротворцями,
більше того, коли ви не любитимете однаково усі прояви своєї душі?
Ваш розум і ваші пристрасті — це стерно і вітрила ваших мандрівних
душ.

Чи вітрила, чи стерно вийдуть з ладу — вам або доведеться пливти по
воді хвиль, або серед повного штилю завмерти посеред моря.
Бо розум, облишений сам на себе,— це тільки сила, яка сковує вас;
а пристрасть — це вогнище, яке палає невгасимо аж до самознищення.
Отож нехай ваша душа піднесе розум до висот пристрасті, щоб він
пролунав піснею;
Нехай вона спрямовує ваші пристрасті з допомогою розуму, щоб жага
могла відроджуватися щодня і, як Фенікс, здіймалася над своїм попелом.
Я б хотів, щоб ви сприймали свої судження і прагнення так, як приймаєте
бажаних гостей у своєму домі.
Ви ж звичайно не станете вшановувати одного з них більше; бо той, хто
усі помисли віддає комусь одному, втрачає любов і довіру обох.
Коли ви спочиваєте серед пагорбів у затінку білих тополь, вдихаючи мир
і чистоту віддалених полів і лугів,— нехай ваше серце вимовить мовчки: «На
розум опирається Бог».
А коли налітає буря і потужні вітри колишуть лісами, грім і блискавки
проголошують велич неба,— побожний страх огорне ваше серце і воно
прошепоче: «Через пристрасть являється нам Бог».
Ви самі, які лише легкий подих у Божих сферах, лише листочки у Божому
лісі, теж повинні спиратись на розум, проявляти своє єство у пристрасті. —
Жінка з натовпу попрохала: «Скажи нам про Біль».
Він промовив:
— Ваш біль — це руйнування мушлі, в якій заховане пізнання.
Так само як плодова кісточка повинна тріснути, щоб проросла насінина,
ви повинні спізнати біль.
Якби ваше серце постійно перебувало в пошуках і очікуванні чудесних
проявів буденного життя, ваш біль здавався б вам не менш загадковим
і таємничим, ніж радість;
Ви б сприйняли весну і осінь вашого серця так само, як звикли приймати
зміни пір року на ваших полях.
Ваш незатуманений погляд з легкістю прозиратиме у суворі зими горя.
Ваш біль — здебільшого вибраний вами самими.
Він — гірке зілля, яким ви, самі собі лікарі, виходжуєте хворі душі.
Довіртесь лікареві, мовчки і спокійно приймайте його ліки;
Бо його рука, така важка і жорстока, спрямовується чулою рукою
Невидимого;
А чаша, яку він вам підносить, хоча обпалює вам губи, була виліплена
з глини, яку Гончар змочив власними священними сльозами. —
Якийсь чоловік попрохав: «Розкажи про Самопізнання».
Він сказав:
— Ваші мовчазні серця відають таємниці днів і ночей.
А вуха ваші прагнуть почути дещицю цього знання.
Ви хочете почути слова, які завжди існували невимовленими у ваших
думках.
Ви хочете своїми перстами торкнутися оголеної суті своїх мрій.
Так воно і повинно бути.
Глибоко заховані джерела ваших душ повинні пробитися назовні
і побігти з веселим плюскотом до моря;
Скарби нескінченних глибин повинні явитись вашим очам.
Проте не існує таких терезів, щоб зважити на них ці невідомі цінності.
Не міряйте глибини самопізнання звичними мірками.
Бо кожен з вас, наче море, Ьезмежний і бездонний.
Не кажіть: «Я знайшов стежину душі». Краще говоріть: «Я зустрів душу,
що мандрувала по моїй стежині». Бо душа ходить усіма шляхами і ніколи
ЬН

насправді не проростає стрункою очеретиною. Душа, наче квітка лотосу,
розкривається незліченними пелюстками. —
Тоді озвався учитель: «Скажи нам про Навчання».
Він відповів так:
— Жодна людина не може передати нам нічого, окрім того, що вже
прокидається зі сну у світанку ваших знань.
Учитель, що проходжується у затінку храму в оточенні своїх учнів, не дає
нічого зі своєї мудрості. Він ділиться своєю вірою і любов'ю.
Коли він справді мудрий, він ніколи не проситиме вас увійти в дім своєї
мудрості, він проведе вас до порогу вашого власного розуму.
Астроном може розказати вам про своє розуміння простору, але самого
розуміння він вам не передасть.
Музикант може відтворити музику і ритм, якими повниться космос, але
не передасть свій тонкий слух, що вловлює цей ритм, ані голос, що відтворює
мелодію.
Той, хто обізнаний з наукою чисел, може розповісти вам про країну
вимірів та обчислень, та він не запровадить вас туди.
Бо світобачення однієї людини не може поділитися своїми крилами
з іншими.
І так само, як кожен з вас відомий Богові як неповторна істота, кожен
з вас повинен самотужки пізнати Бога, самостійно дійти до розуміння життя.
Юнак попрохав: «Розкажи нам про Дружбу».
Він почав так:
— Ваші друзі — це відповідь на ваші потреби.
Друг — це поле, яке ви засіваєте любов'ю і доглядаєте вдячністю.
Він — ваш щоденний стіл, ваше вогнище.
Бо ви приходите до нього в голоді і спразі, ви шукаєте у нього
вмиротворення.
Коли друг ділиться з вами потаємними думками, ви не боїтеся вимовити
своє «ні», не втримуєте в собі «так».
А коли він мовчазний, ваша душа безнастанно прислухається до його
серця;
Бо у дружбі всі думки, усі прагнення і сподівання народжуються
і переходять від одного до другого без слів, без надмірних проявів радості.
Коли ви прощаєтеся з другом, ви не сумуєте;
Адже те, що вам найдорожче у ньому, може ще ясніше виявитися у час
його відсутності. Той, хто збирається підкорити вершину, найкраще бачить її
з рівнини.
Нехай у дружби не буде ніякої мети, крім збагачення духу.
Бо любов, що перебуває у пошуках будь-чого, крім пізнання власної
таємниці,— це не любов, а закинутий у води життя невід: тільки недосконале
попадається в нього.
І нехай усе найкраще, що маєте, буде для вашого друга.
Коли йому відома найнижча межа вашого припливу, нехай він побачить
і його повноводдя.
Хіба для того ви прагнете товариства свого друга, щоб убити свій час1
Спілкуйтеся з ним, щоб прожити свій час.
Друг рятує вас у потребі, а не наповнює вашу пустоту.
Нехай вашу ніжну дружбу супроводжує радісний сміх і спільна втіха.
Бо в дрібних крапельках роси душа знаходить свій ранок, своє
пробудження. —
Тоді вчений муж сказав: «Розкажи нам про науку Розмовляти».
Вгн відповідав так:
69

— Ви розмовляєте тоді, коли перестаєте бути в мирі з вашими думками.
Коли ви більше не можете ховатися в самотності своєї душі, ви
продовжуєте жити власними губами, а звуки мови — лише попутня розвага.
В більшості з ваших розмов ви наполовину вбиваєте думку.
Бо думка — це птах просторів. У клітці слів вона може розправити
крила, та ніколи їй не злетіти.
Серед вас є такі, що шукають розмов від остраху залишитися на самоті.
Мовчазна самотність відкриває їхнім очам власну порожнечу, і тому
вони намагаються втекти.
А є такі, хто, розмовляючи, самі не знають і не передбачають, що їхніми
устами глаголить істина. Хоча самі вони про це не здогадуються.
Є ж серед вас і ті, що носять у собі істину, та ніколи не передають її
словами.
В грудях таких, як вони, душа перебуває у мовчазній злагоді.
Коли ви зустрічаєте друга на уздоріжжі чи на торговищі, нехай душа
ваша рухає губами і водить язиком.
Нехай голос вашого голосу звучить для найтоншого слуху його вух;
І його душа збереже істину твого серця так само, як ми пам'ятаємо смак
вина, коли колір уже забутий і поряд немає чаші. —
Запитав астроном: «Що ми знаємо про Час?»
І він відповів так:
— Ви звикли вимірювати час, хоча він безмежний і вимірам не
підвладний.
— Ви звикли пристосовувати свою поведінку і спрямовувати поривання
своєї душі згідно з перебігом годин і пір року.
Ви уявляєте час, як струмок, на березі якого можна спочивати
і спостерігати за тим, як спливає вода.
І все ж вічна ваша природа пам'ятає про позачасовість життя;
Про те, що «вчора» — це пам'ять сьогоднішнього дня, а «завтра» — його
мрія.
І ваше мисляче, поетичне єство все ще перебуває в межах тієї первісної
миті, коли зорі були тільки-но розпорошені в космосі.
Хто з вас не відчував, що сила його кохання безмежна1
Тим паче, хто з вас не відчував, що ця ж сама любов, безмежна за своєю
природою, обмежується своїм власним існуванням, і ні думки про неї, ні
діяння в її ім'я не роблять її більшою.
А хіба час не такий самий, як любов, неподільний і нечутний у русі?
Коли ж по думки ви повинні виміряти час порами року, нехай кожна пора
року обіймає у собі усі інші,
І хай «сьогодні» обіймає у собі пам'ять минулого і прагнення
майбутнього. —
Один із старійшин запитав: «Що таке Добро і Зло?»
Він відповів так:
— Я можу говорити про добро, яке закладено у вас, але не про зло.
Бо що таке зло, як не добро, віддане на тортури власному голоду
і спразі1
Справді, коли добро мучить голод, воно шукає поживу навіть в похмурих
печерах, а коли його дратує спрага, воно п'є і від мертвих вод.
Ви — притулок добра, коли залишаєтеся наодинці з собою.
Однак коли ви не залишені сами на себе, ви ще не зло.
Бо поділений будинок ще не злодійський притулок, а тільки поділений
будинок.
70

І човен без стерна може безцільно плавати поміж небезпечних
підводних скель, не йдучи на дно.
Ви — добро, коли намагаєтеся віддати себе.
Проте ви і не зло, коли шукаєте корисні для себе.
Бо, коли ви намагаєтеся щось здобути, ви не що інше, як коріння, яке
припадає до землі і п'є з її грудей.
Справді, плоди не можуть звернутися до коріння: «Будьте такими, як ми,
достиглими і завжди в достатку».
Бо потребою плодів є віддавати, так само як суть коріння отримувати.
Ви — добро, коли промовляєте, прокинувшись вповні від сну.
Та ви ще не зло, коли напівпритомні дозволяєте язику безцільно
перебирати слова.
І навіть невпевнена мова може додати сил слабодухому язикові.
Ви — добро, коли прямуєте до своєї мети наполегливо, твердими
кроками.
Та ви — ще не зло, коли ноги ледь несуть вас до неї.
Навіть ті, що кульгають, ідуть уперед, а не назад.
Послухайте мене, сильні і незламні, вважайте, щоб самим не стати
кривими, якщо будете дивитися на кульгавих звисока.
Ви — добро у безконечних своїх проявах, а кс^ли не добро, то ще і не
зло.
А тільки ледачі і бездіяльні.
Шкода, що черепахам ніколи не перейняти жвавості у прудконогих
оленів.
Ваша доброта полягає в одвічному прагненні пізнати власний всесвіт,
така мета притаманна кожному.
Та дехто з вас у такому прагненні схожий на нестримний потік, що
рветься до моря, несучи з собою таємниці узгір і пісні лісів.
Інші ж течуть широким руслом, втрачаючи повноводність у заплавах
і затоках, перш ніж досягнуть морського берега.
Нехай же нестримні не запитують у повільних: «Чому ви зупиняєтесь
і зволікаєте?»
Бо справді добрі серцем не запитують убогих: «Де ваш одяг1»
і бездомних: «Що зруйнувало ваш дім?» —
А тоді попросила Альмітра: «Скажи нам про Молитву».
У відповідь він промовляв так:
— Ви молитеся у стражданні і у потребі; а могли б проказувати молитви
і від повноти щастя і у дні достатку.
Бо молитва — це проникнення вашого єства у глибини живого всесвіту.
І коли ви, наповнюючи простір своїм смутком, відчуваєте
вмиротворення, то не менше задоволення отримаєте ви, віддаючи світанкову радість
свого серця.
А якщо ви не можете стримати ридання, коли душа кличе вас до
молитви, вона повинна ще і ще спонукати вас усміхнутися крізь сльози.
Коли ви промовляєте слова молитви, ви піднімаєтеся назустріч тим, хто
у цю ж пору також стоїть на колінах, з ким вам ніколи не зустрітися інакше,
як через молитву.
Тому нехай ваше перебування у невидимій святині запам'ятається
захватом і чудом єднання.
Бо, ввійшовши до цього храму тільки з метою прохати про щось, ви не
будете почуті:
Коли ви зайдете туди, щоб показати свою покору, вам більше не
підвестися з колін.
Та навіть коли ви опинитеся там, щоб просити благ для інших, ваші слова
даремні.
В невидиму святиню досить тільки ввійти.
71

Я не зможу навчити вас молитися словами.
Бог не прислухається до ваших слів, хіба що Він Сам промовляє їх
вашими устами.
Я не можу навчити вас молитов моря, гір і пущі.
Та ви, народжені серед гір і лісів біля моря, знайдете ці молитви у виших
серцях.
І тільки-но прислухаєтесь до мовчазної ночі, як почуєте, що
промовляють вони у тиші:
Наш Боже, в кому бачимо нас самих окрилених, твоя воля керує нами.
Це твоїми бажаннями бажаємо ми.
Ти — той поштовх і першопричина, яка перетворює наші, а отже, і твої,
ночі у дні, які належать тобі також.
Ми нічого не прохаємо у тебе, бо тобі відомі наші потреби раніше, ніж
вони з'являються у нас.
Ти — єдина наша потреба. Коли себе віддаєш нам, даєш нам усе. —
Пустельник, який з'являвся у місті лишень раз у рік, вийшов наперед
і сказав: «Розповіси нам про Насолоду».
Відповідаючи, він говорив так:
— Насолода — це пісня свободи,
— Але не сама свобода. Це квіт ваших бажань.
Але не їхні плоди.
Це безодня, що волає до неба,
Але сама вона не глибока і не висока.
Це крила, що рвуться з-за грат,
Але вона не знає обмежень у просторі.
Так, насолода — це пісня свободи, і в цьому істина.
Охоче слухатиму вас, коли ви співатимете її з відкритим серцем: та не
хотів би я, щоб ви втрачали серце, співаючи її.
Ваша молодь шукає насолод так, ніби для них вони понад усе. За це
молодих засуджують і картають.
Я б не став судити строго і виговорювати їм. Краще нехай шукають.
Вони знайдуть насолоду, та тільки не її одну;
Семеро у неї сестер, і найменша з них набагато чарівніша, ніж сама
Насолода.
Чи доводилось чути вам про чоловіка, який порпався у землі у пошуках
корінців і знайшов скарб?
І дехто з ваших дорослих пригадує насолоди з відразою, наче то були
злодіяння, вчинені з п'яних очей.
Та нехіть дана їм не в покарання, а тільки щоб затуманити розум. Краще
було б для них згадувати насолоди з вдячністю, як згадують вони щедрі
осінні врожаї.
Та вже, коли їм миліші нарікання, нехай хоч у тому знаходять утіху.
Серед вас є й такі, що вже не молоді, щоб далі шукати, і не надто старі,
щоб лише згадувати.
їхній острах перед пошуками і згадками залишить їх осторонь усіх
насолод, якщо вони зневажать душу або согрішать перед нею.
Однак і в своєму житті вони зазнають задоволення.
Отак і ті знаходять скарби, хто дркопусться до коріння тремтячими
руками.
Та скажіть мені, хто спроможний согрішити перед душею1
Хіба соловей може завинити перед спокоєм ночі чи світлячок перед
зорями1
Палати вам чи попелом згарища обтяжувати вітер?
Ви гадаєте, що душа — це дзеркально спокійне озерце, яке ви можете
схвилювати дрібницями?
72

Часто, відмовляючи собі у насолоді, ви накопичуєте бажання в
потаємних сховках своїх днів.
Кому про це краще знати, ніж тим, хто дбійцений сьогодні, хто чекає
завтрашнього дня? Та навіть ваша плоть свідома своєї природи і справедливих
потреб її не оминути.
А ваше тіло — це арфа вашої душі.
Залежить тільки від вас — видобути з неї чудову музику чи бренькіт
фальшивих звуків.
Зараз ви по думки запитуєте: «Як нам відрізнити те, що у насолоді
є добрим, а що ні?»
Відвідайте свої поля і сади. Там уважно погляньте навколо себе, і ви
зрозумієте, що у бджоли єдина насолода — збирати з квітів мед.
Але ж для квітки не менша насолода ділитися своїм нектаром із
бджолами.
Квітка для бджоли — джерело життя,
Бджола ж для квітки — посланець кохання,
Для них обох, для бджоли і для квітки, давати і отримувати насолоду —
це і потреба і радість екстазу.
Люди Орфалезу, уподібнюйтеся квітам і бджолам у своїх насолодах. —
Попрохав поет: «Скажи нам про Красу».
Він відповідав так:
— Де шукатимете красу, і як вам її знайти, якщо сама вона не стане для
вам путівцем і одночасно поводирем на ньому?
Як ви говоритимете про неї, якщо вона сама не підкаже вам слів?
Смутні і стражденні кажуть: «Краса ніжна і добра.
Молодою матір'ю, сором'язливою у своїй славі, ходить вона серед нас».
Пристрасні говорять; «О ні, краса — це щось могутнє і грізне,
Наче буря, вона примушує здригатися і твердь і небо».
Втомлені і виснажені кажуть: «Краса — наче нечутний шепіт. Вона
гомонить з душею.
її голос тоне у нашому мовчанні, як слабенький промінчик тремтить
вона з остраху перед затінком».
А от невгамовні вважають: «Ми чули її пронизливий голос серед гір,
У ньому нам вчувався перестук копит, пориви вітру і левиний рик».
Уночі міська сторожа говорить: «На світанку краса з'являється на сході».
Під вечір трудівники і мандрівники говорять: «Ми бачили, як вона
споглядала на землю з вікон вечірньої зорі».
Взимку, обтрушуючись зі снігу, кажуть: «Вона прийде, коли весна забуяє
на схилах».
А під час літньої спеки жниварі проказують: «Ми бачили її у танку
з осіннім листям, бачили, як полискують сніжинки у її косах».
Так по-різному ви говорите про красу.
Насправді ж ви говорите не про неї, а про свої невдоволені бажання.
Краса ж не бажання, а самовідданий захват.
Вона — не спраглі уста, ані простягнута рука.
Вона — палаюче серце, зачарована душа.
Вона — не те, що відкривається вашим очам, не те, що чують ваші вуха.
Вона — те, що ви бачите із заплющеними очима і чуєте із затуленими
вухами.
Вона — те, що ви бачите із заплющеними очима і чуєте із затуленими
вухами.
Вона — не живиця під поораною зморшками корою, ані крило,
приторочене до клешні.
Вона — вічноквітучий сад, зграйка ангелів у безупинному леті.

Народе Орфалезу, краса — це саме життя, коли воно відкриває запону
над своїм святим обличчям.
А ви — і життя і запона одночасно.
Краса — це вічність, яка споглядає себе у дзеркалі.
Ви і є вічністю, ви і є тим дзеркалом. —
П осивілий від літ священик запитав: «Що ти скажеш нам про Віру?»
Він відповів:
— Хіба нині я говорив про щось інше1
Може, віра не обіймає усі наші вчинки і думки,
І навіть те, що не є вчинками і роздумами, а тільки здивуванням чи
несподіванкою для душі, в час, коли руки тешуть камінь чи запускають
ткацький верстат.7
Хто може відділити свою віру від своїх дій чи свої погляди від діла1
Кому під силу вишикувати перед собою свої дні і сказати: «Оце для Бога,
а оце мені. Ото для душі, все інше для плоті»?
Усі ваші дні — це крила, які у леті в просторах постійно торкаються одне
одного.
Хто носить свою благопристойність тільки як святковий одяг, краще
б ходив нагим.
Вітер і сонце не заподіють шкоди його оголеному тілу.
А той, хто визначає свою поведінку приписами добропристойності, кидає
до темниці птаху-пісню.
А пісня свободи ніколи не проривається через грати і мури.
А той, для кого віра тільки вікно, яке можна при потребі або зачинити,
або відкрити навстіж, ще не удостоївся побувати у помешканні власної душі,
чиї вікна навстіж від світанку до світанку.
Ваше щоденне життя — це ваш храм і ваша віра.
Коли ви вже опинилися всередині храму, то залишайтеся там усім своїм
єством.
Візьміть із собою плуг і ковальське горно, молот і лютню,— усе, що
виготовлено вами з необхідності чи задля втіхи.
Бо у своїх мареннях ви не можете піднятися вище своїх досягнень, ані
впасти нижче своїх невдач.
Візьміть із собою усіх людей:
Падаючи ниць перед божеством, ви не підніметеся вище їхніх надій, ані
не подолати вам їхнього відчаю перед власним приниженням.
І якщо хочете пізнати Бога, не треба розгадувати загадки.
Краще огляньтесь навколо себе, і ви побачите, що Він грається з вашими
дітьми.
Підніміть очі горі: ви побачите Його ходу у піднебессі, Його простягнуту
руку у блискавицях, побачите, як сходить Він до вас дощем.
Спостерігайте Його усмішку в квітах, дивіться, як Він піднімається і киває
вам гіллям дерев. —
Щ е раз озвалася Альмітра: «А тепер ми хочемо запитати про Смерть».
Він сказав:
— Ви хочете знати таємницю смерті.
Та як ви знайдете її, якщо не шукатимете серед буяння життя?
Сова, чиї очі призвичаєні до темряви, сліпа вдень і не зможе пояснити
таємницю світла.
Якщо ви справді хочете пізнати дух смерті, відкрийте ваші серця для
повнокровного життя.
Бо життя і смерть — одне і те ж, так само, як річка і море.
В глибинах ваших надій і бажань лежить і ваше мовчазне знання про
загробне життя;
74

Так, як сім'я спить під сніговою пеленою, ваше серце снить про весну.
Довіртеся вашим снам, бо там схована брама у вічність.
Ваш страх смерті — це трепет пастуха, який постав перед царем, чия
рука опуститься йому на плече, щоб віддати належне.
Хіба потай не радіє пастух у своєму тремтінні, що буде відзначений
самим царем?
А все ж він не ховає свого страху.
Бо померти — це не що інше, як стати нагим на вітрах і розчинитися
у сонці.
А що означає припинити дихати, як не звільнити подих від безконечних
припливів, щоб він міг піднестися до просторів Всесвіту у вільному пошуку
Бога?
Лише коли нап'єтеся з рік мовчання, дійсно співатимете.
І коли ви вже досягли гірської вершини, розпочнеться справжнє
сходження.
Коли земля прийме вашу плоть, підете ви у правдивий танок. —
Аж ось над містом опустилися сутінки.
Віщунка Альмітра промовила: «Благословенним хай буде цей день,
місце і твоя душа, що говорили з нами».
Він же відказав так: «Хіба це я промовляв?
Хіба не був я також і слухачем?»
Він рушив униз по сходинах храму, й усі люди подалися за ним услід. Він
зійшов на своє судно і постав біля стерна. Ще раз повернувся обличчям до
натовпу і голосно сказав так:
«Народе Орфалезу, вітри підганяють мене, щоб я залишив вас. Не
поспішаю я так, як вітер, а все ж мушу відплисти.
Ми мандрівники, що завжди шукаємо безлюдних доріг, не
розпочинаємо свого дня там, де минув наш попередній, ранкова зоря не застає нас там,
де залишив нас захід сонця.
Ми подорожуємо і тоді, коли земля спочиває.
Ми — сім'я з крони витривалого дерева, віддаємось на волю вітрові
і розпорошуємось по світу тільки у зрілості і повноті власного серця.
Недовгими були мої дні серед вас, ще коротшими були слова, з якими
я звернувся до вас.
Та тільки-но мій голос затихне у ваших вухах, а любов моя зітреться
у вашій пам'яті, я повернуся.
Промовлятиму до вас тоді багатшим серцем, чутливішою душею.
Авжеж, разом з водами припливу повернусь і я.
І хоча смерть, може статись, прикличе мене до себе і огорне мене
вічним мовчанням, я все одно шукатиму вашого розуміння.
І шукатиму недаремно.
Якщо усе, що повідав я вам, правда, то ви почуєте, як її промовляють
набагато благозвучніші голоси, словами, що набагато ближчі вашим думкам.
З вітрами рушаю я, народе Орфалезу, та не в безодню порожнечі мій
шлях.
Коли цей день не став днем сповнення ваших сподівань і моєї любові,
нехай він залишиться для вас обіцянкою ще одного такого дня.
Бажання людей мінливі, та не така їхня любов, не піддається змінам їхнє
прагнення, щоб любов удовольнила їхні бажання.
Отже знайте, що я повернусь з великого небуття.
Серпанок, що клубочиться на світанку, залишає за собою лише перлини
роси, яка підніметься в небо, збереться у хмарину і проллється дощем.
Таким же серпанком був і я серед вас.
Безгучними ночами я ходив вашими вулицями, душа моя відвідувала
ваші оселі.
75

Биття ваших сердець чув я у власному серці, на обличчі відчував ваш
подих, і так я пізнав вас усіх.
Я зрозумів вашу радість і ваш біль, мрії ваших снів були і моїми мріями.
Часто я почував себе серед вас озерцем поміж горами.
Я віддзеркалював у собі ваші вершини і круті схили і легенькі зграйки
ваших думок і бажань.
Я мовчки вслухався, як біля струмків весело сміються ваші діти, як на
річках народжується пристрасть у вашої молоді.
У час, коли усе це глибоко заходило мені в душу, не переставали співати
ні струмки, ні річки.
Та щось веселіше, ніж сміх, і щось більше, ніж пристрасть, побачив я.
То було відчуття безконечності, яку кожен з нас носить у собі;
Відчуття величезної істоти, чиїми ви є клітинами і м'язами;
У чиїй музиці усі ваші співи — лише безчуле тремтіння струни.
У цій величезній істоті і ви чуєте себе великими.
А коли ви вже це відчули, то знаєте, які ви для мене дорогі, як я вас
полюбив.
Бо ж немає такої відстані у вічному і безконечному, яку б не подолала
любов.
Чи існують такі примари, щоб могли самовпевнено сподіватися
наздогнати її в леті?
Ця безмежна істота, наче велетенський дуб, вкритий килимом
яблуневого цвіту.
її потуга хилить вас до землі, її пахощі підносять вас до зір, у її вічності
ваше безсмертя.
Вам не раз говорилося, що так само, як у ланцюзі, ваше найслабкіше
місце у найслабкішому кільці.
Та то тільки півправди. Ваша міць у найсильнішому з усіх кілець.
Судити вас по ваших наймізерніших вчинках — все одно, що визначати
силу океану, судячи лише з тендітності піни прибою.
Судити про вас по ваших невдачах, все одно, що звинувачувати пори
року за їхню нетривалість.
Так. Ви наче океан.
І хоча навантажені судна чекають біля ваших берегів на приплив, ви так
само, як океан, не можете прискорити часу своїх припливів.
І на пори року ви також схожі.
І хоча ваша зима заперечує весну,
Однак вона, спочиваючи у вас, почувається затишно і всміхається крізь
сон.
Не подумайте тільки, що я говорю вам оці слова, щоб ви згодом сказали
один одному: «Він чудово похвалив нас. Нічого, крім доброго, він у нас не
помітив».
Я тільки переказую словами те, про що ви знаєте самі у глибині душі.
Знати з допомогою слів — це тільки тінь ваших глибинних знань.
Ваші думки і мої слова — тільки хвилі, що докочуються від прихованої
пам'яті, яка пише історію нашого «вчора»,
І набагато древніших часів, коли земля не знала ні нас, ні себе,
Про ночі, коли земля прокидалася зі сну.
Мудреці приходили до вас поділитися своїм розумом. Я ж прийшов,
щоб повчитися у вас:
І ось я знайшов тут щось більше, ніж мудрість.
Це — ваша полум'яна душа, що черпає силу у самої себе,
У той час як ви, не помічаючи її всесилля, бідкаєтеся швидкоминучістю
своїх днів.
Це — життя у прагненні до життя, яким повниться плоть, що переживає
страх перед могилою.
76

Але не бачу тут надмогильних каменів.
Оці пагорби і видолинки — і колиска і поріг вашого дому, перша
сходинка до мети.
Коли б не доводилося вам проходити місцями, де лежать ваші предки,
розгляньтесь уважно навколо і ви побачите себе і своїх дітей рука об руку.
Справді. знайти втіху можна зовсім несподівано.
Приходили до вас ще й інші, спокушали вашу віру золотими обіцянками,
за що ви віддавали їм свої багатства, міць і славу.
Я ж нічого не обіцяв вам, та тим щедрішими стали ви для мене. Ви
подарували мені спрагу життя.
Дійсно, для людини немає більшого дару, ніж те, що незбагненним
полум'ям палить її уста, перетворює усе її життя у водограй.
Ось у чім моя честь і нагорода,—
Хоч би коли я приходив до джерела, щоб напитися, я знаходитиму
життєдайну воду, яка сама прагнутиме моїх уст;
І питиме мене так само, як я питиму її.
Дехто з вас вважали мене надто гордим або сором'язливим, щоб
приймати дари.
Надто гордий я, щоб приймати плату, але не дари.
І хоча я збирав ягоди у лісах, коли ви хотіли бачити мене за своїм
столом.
І спав на подвір'ї храму, коли ви б із радістю надали мені притулок.
Хіба не ваша чуйна турбота весь час робила мою їжу солодшою,
наповнювала мої сни видіннями?
Наостанок хочу благословити вас ще ось за що:
Багато даєте ви, і самі не відаєте про це.
Справді, щедрість, що оглядається на себе у дзеркало, перетворюється
на камінь.
А добрі вчинки, які самі для себе шукають ніжних і похвальних імен,
породжують прокляття.
Дехто з вас називав мене відлюдьком, сп'янілим від власної самотності.
І казали: «Він ходить за порадами до дерев у пущі, а не до людей.
В се отині він спочиває на вершинах пагорбів і звідти розглядає наше
місто».
Чиста правда, що забирався я у гори і блукав у пустельних місцях.
Як же ж мені було виразно побачити вас, як не з висоти і не з великої
відстані?
Взагалі, чи ж можна перебувати близько до когось, щоб одночасно не
бути далеко?
Ще інші по думки зверталися до мене:
«Чужинцю, чужинцю, закоханий у недосяжні висоти, чому серед гір
пролягли твої стежки, там, де гніздяться орли?
Навіщо шукаєш незбагненне?
Які бурі хочеш спіймати у свої сіті?
За яким легкокрилим птахом полюєш ти у небесах? Приходь і стань
одним із нас.
Зійди додолу, погамуй голод нашим хлібом, а спрагу — вином».
Такими словами зверталися вони до мене наодинці зі своєю душею.
Втім, коли б вони уміли краще читати у душах, вони б зрозуміли, що я шукаю
одного — тільки розгадки таємниці вашої радості і вашого болю.
І полював я тільки за пізнанням ваших душ, чиї дороги в піднебессі.
Та одночасно тривало полювання на мисливця:
Багато стріл, випущених з мого лука, поверталися мені в груди.
Окрилений, я часто був змушений повзти по скелях:
Бо коли мої крилЬ простиралися під сонцем, їхня тінь на землі була
повільною, як черепаха.
77

Як часто мене, віруючого, огортали сумніви:
Бо часто я розривав власні рани, щоб глибше увірувати у вас, щоб краще
вас пізнати.
Озброєний цими вірою і знанням кажу зараз вам:
Ваша плоть не є для вас межею, ви не приречені бути припнутими до
осель і полів.
Те, у чому полягає ваша суть, мешкає над горами, блукає з вітром.
Воно не виповзає на сонце в пошуках тепла, не шукає безпеки у темних
норах.
Воно знає свободу, це — дух, що огортає усю землю, наповнює космос.
Якщо мої слова вам не зрозумілі, не шукайте тлумачень.
Не зрозумілий і туманний початок усіх речей, та не їхній кінець.
І я радітиму, коли ви запам'ятаєте мене, як початок.
Усе живе і саме життя ми розглядаємо не через уламок прозорого
гірського кришталю, а схованим у серпанку.
Хто може знати, можливо, кришталь — це той самий серпанок у свої
останні години?
Хочу, щоб, пам'ятаючи про мене, ви не забули:
Те, що на перший погляд у вас найслабше і незрозуміле, насправді
найміцніше і визначене назавжди.
Хіба не своїм подихом ви звели і зміцнили свої кості і плоть?
Хіба не ваші мрії, про які ви вже забули згадувати, збудували це місто
і створили усе, що у ньому суть?
Коли ви перестанете помічати припливи і відпливи подиху, від ваших
очей заховається усе інше.
А коли ви прислухатиметеся до леготу мрій, вам непотрібними стануть
усі інші звуки.
Та зараз ви не бачите і не чуєте, і це добре.
Пелену, що лежить зараз на ваших очах, знімуть ті ж руки, що сплели її.
Віск, яким заліплені ваші вуха, заберуть ті ж пальці, котрі розминали
його.
І ви прозрієте.
Слух повернеться до вас.
І все ж ви не оплакуватимете минулу сліпоту, не шкодуватимете, що
були глухими.
Бо у той день ви пізнаєте приховану мету усіх речей.
І благословлятимете темінь так само, як світло.
Закінчивши промовляти цими словами, він оглянувся навколо себе
й побачив, що керманич уже напоготові біля стерна і поглядає то на
наповнені вітрила, то на небосхил.
І він сказав:
— Спокійний, дуже терплячий шкіпер мого судна.
Здіймається вітер, тріпочуть вітрила.
Стерну не терпиться вказувати шлях.
І мої люди, яким знайомий спів відкритого моря, вони теж терпляче
слухали мене.
Більше вони не чекатимуть.
Я готовий.
Потічок добіг до моря, і велика мати востаннє пригортає свого сина до
грудей.
Прощавайте, мешканці Орфалезу.
День завершується.
Пелюстки його закриваються навколо нас. Так само, як водяна лілея
в очікуванні завтрашнього ранку.
78

Ми збережемо усе, що отримали.
Якщо ж цього не вистачить, то знову нам доведеться зійтись і
простягнути руку.
Не забувайте, що я повернуся до вас.
Ще трохи, і моя віра перейде в тлін і морську піну, щоб створити нове
тіло.
Ще трохи, й у ту хвилю, як утихнуть вітри, інша жінка понесе мене під
серцем.
Прощавайте. Прощавай, моя юносте, яку я провів серед цих людей.
Ще немов тільки вчора ми зустрілися у мріях.
Ваші пісні звучали для моєї самотності, з вашої віри я збудував вежу до
небес.
А тепер сон наш розвіявся, наші сни-мрії закінчилися і вже далеко не
світанок.
Уже північ наздоганяє нас, а наше пробудження обернулося багатим
днем, і ми повинні розлучитися.
Якщо в сутінках пам'яті нам доведеться ще раз зустрітися, ми знову
розмовлятимемо, а ваша пісня буде набагато солодшою.
Якщо наші руки торкнуться одна одної у іншому сні, ми збудуємо ще
одну вежу до неба.
З цими словами він подав знак. Одразу піднявся якір, судно відв'язали
від причалу, і воно рушило на схід.
Немов з одного серця, загомонів натовп. Г о мін піднявся над сутінками,
пронісся над морем, наче віддалені звуки мисливського рогу.
Тільки Альмітра мовчала, спостерігаючи за судном, доки обриси його не
розчинилися у тумані.
І коли усі люди розбрелись, вона продовжувала стояти самотою на
березі, по думки повторюючи його слова:
«Ще трохи, в ту хвилю, як вщухнуть вітри, інша жінка понесе мене під
серцем».
Малюнки автора.
Насада Павло Степанович (нар. 1961 р.) закінчив Івано-франківський педагогічний
інститут. Працює перекладачем в Інституті демократії імені Пилипа Орлика.
Це його перекладацький дебют.

ДЕВІД СЕЛТЦЕР
ЗНАМЕННЯ
РОМАН
З англійської переклав Володимир МИТРОФАНОВ
Тут є мудрість. Хто має розуміння,
той нехай злічить число звіра,
бо це — число людське,
і число його — 666.
Одкровення св. Йоана, 19,18
ПРОЛОГ
Усе сталося за тисячну частку секунди. Рух у галактиках, що мав би
тривати століттями, відбувся в одну мить.
Молодий астроном у обсерваторії Кейп-Гетті сидів приголомшений.
Він похопився надто пізно, ї фотокамера не встигла зафіксувати того, що
сталося,— розщеплення трьох сузір'їв, унаслідок якого виникла нова
яскрава зірка. Частки космічної матерії з Козерога, Рака і Лева раптом
порвалися назустріч одні одним з разючою точністю й злилися в
пульсуюче галактичне тіло. Воно щомить яскравішало, і сузір'я неначе
задвигтіли — чи, може, то просто здригнувсь окуляр, бо в астронома з
досади затремтіли руки.
Він потерпав, що ніхто, крім нього, цього явища не побачив. Та це
було не так. Звідкись, немовби з-під землі, полинув глухий гук. То були
голоси, начебто й людські, але якісь дивні, що набирали сили в
релігійному екстазі, поки та зірка дедалі розгоралася в небі. У печерах,
підвалах та й просто серед полів збиралися люди — баби-повитухи, що
дожидали народження,— і було їх двадцять тисяч. Вони з'єднали руки й
похилили голови, і голоси їхні наростали й уже лунали повсюдно. Вони
злилися в єдиному звукові «О-ом-м-м/..» — і звук той, наче дзвін,
здіймавсь у небо, а тоді падав у найглибші глибини землі.
Був шостий місяць, шостий день і шоста година. Саме ця мить
проречена в Старому Завіті. Саме в цю мить мала змінитися доля Землі.
Усі дотеперішні війни та перевороти були лише репетицією, підготовкою
до тієї хвилини, коли людство стане на порозі Великих Подій. Люди
поклонялися Цезареві, християн кидали на поживу левам, за Гітлера було
винищено величезну кількість євреїв. Демократія занепала, наркотики
стали невід'ємною частиною повсякденного життя, в країнах із так
званою «свободою совісті» було проголошено, що й Бога не існує. Від
Лаосу до Лівану брат убивав брата, батько — сина. Ішло готування — і
день крізь день вибухали шкільні автобуси та крамниці.
Ті, хто уважно вивчав Святе Письмо, давно вже помітили ці
зрушення. Наближалися Великі Події, що мали ознаменувати всесвітній
переворот. Звелася на ноги Римська імперія, відродження у вигляді
Спільного ринку, а з визнанням статусу Ізраїлю євреї потяглися назад на
Обіцяну Землю. Усе це, в сукупності із світовим голодом та руйнуванням
міжнародної економічної структури, не могло бути звичайним собі
Перекладено за виданням: David Seitzer. The Omen. —Signet. New York, 1991.
© В. І. Митрофанов, 1995, переклад.
Узявши за основу свого твору
конкретні біблійні реалії, почерпнуті головно з
Одкровення св. Йоана, або ж Апокаліпсису,
автор — сучасний американський
письменник — вибудував оригінальну гостросюжет-
ну оповідь, що після появи друком у 1976
році була одразу ж екранізована в
Голлівуді й поклала початок популярному містико-
фантастично-детективному кіносеріалові,
згодом також утіленому в літературну
форму (явище, досить характерне для масової
американської белетристики), але вже
іншими авторами.
80

збігом. Це була таємна змова подій. І святе Одкровення давно вже
передрекло її...
Високо й далеко в небі розгоралася зірка, і спів людей лунав усе
гучніше, і земне ядро здригнулося від цієї сили.
У стародавньому місті Мегіддо це відчув старий Бугенгаген. І він
заплакав, бо тепер усі його книги та записи стали непотрібні. А нагорі, в
сучасному Ізраїлі, група студентів-археологів на хвильку перервала
роботу. Вони опустили лопати й прислухалися — земля під ними
заворушилась.
У салоні першого класу літака, що летів рейсом Вашингтон — Рим,
сидів Джеремі Торн. Він також відчув щось незвичайне й механічно
застебнув прив'язний ремінь, і далі думаючи про сдравд» які чекади Й6Г9
81

внизу, на землі. Та навіть коли б він і знав справжню причину цього
струсу, то однаково вже не міг би нічого змінити. Бо саме в цю хвилину у
підвалі римської Головної лікарні камінь розтрощив голову його власній
дитині.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Щосекунди в літаках, що перебувають у повітрі, летять тисячі
пасажирів. Ця статистика, що її знічев'я вичитав Торн^ у журналі
«Скайлайнер», зацікавила його, і він тут-таки поділив людей на тих, які
мандрують повітрям, і тих, які зостаються на землі. Звичайно Торна не
приваблювали подібні дурниці, але саме в ці хвилини він ладен був
удатися до будь-чого, аби тільки не думати про те, що може чекати його в
Римі. За цією статистикою виходило так, що в разі несподіваної загибелі
всього живого на Землі, хоч яка б там була її причина, живими лишаться
всього із сотню тисяч людей, що летять літаками, спокійнісінько
потягуючи коктейлі й дивлячись кіно,— і вони навіть не знатимуть, що
скоїлося внизу під ними.
Літак уже летів над Римом, коли Торн замислився: а скільки ж тоді
залишиться жінок і скільки чоловіків? І як вони — за умови, що їм
пощастить безпечно приземлитися,— відновлюватимуть здорове людське
суспільство? Цілком очевидно, що то будуть переважно чоловіки,
причому такі, що посідають значні пости в промисловій та господарській
галузях, а отже, їхня діяльність на землі буде нікому не потрібна, бо всі
робітники загинуть. Залишаться керівники, а от ким керувати — не буде!
То, може, варто б найняти кілька літаків, які б постійно возили робочий
люд, аби після катаклізму не забракло трударів почати все спочатку.
Здається, щось подібне казав Мао. Мовляв, Китай — країна найкращих
робітників, що виживуть у разі світової катастрофи.
Літак увійшов у крутий віраж, і Торн загасив сигарету, видивляючись
на тьмяні вогні міста внизу під крилом. Останнім часом він так часто
літав літаками, що вже звик до цього видовища. Та сьогодні воно якось
особливо збуджувало його. Дванадцять годин тому він одержав у
Вашингтоні телеграму, і коли за цей час щось і сталося, то все воно було
вже позаду. Або Кетрін нарешті народила дитину й тепер тішиться нею в
лікарняній палаті, або ж... або ж чекає на нього в безнадійному розпачі.
Вона вже двічі була вагітна, але обидва рази скидала. Одначе тепер
вагітність тривала вже вісім місяців, і Торн знав: якщо й цього разу щось
буде негаразд, він назавжди втратить Кетрін.
Вони знали одне одного з дитинства. І тоді, і згодом, коли їм було вже
по сімнадцять, він добачав у Кетрін якийсь внутрішній неспокій. її трохи
злякані очі, що ніби повсякчас шукали заступництва, тривожили йому
душу, але роль заступника його цілком улаштовувала. Саме це й лежало
в основі їхніх взаємин. Щоправда, останнім часом, коли Торнова
службова кар'єра круто пішла вгору, він мав стільки невідкладних справ,
що Кетрін надто часто лишалася в самотині, у цілковитій самотині, і ніяк
не могла призвичаїтися до свого становища дружини значного
політичного діяча.
Перший знак душевного сум'яття дружини минув майже
непомічений: коли Кетрін ні з сього ні з того раптом узяла ножиці та й
обстригла свої розкішні коси. Потім, аж поки вони відросли, вона носила
перуку, а через рік з доброго дива залізла у ванну й почала різати собі
пучки пальців бритовним лезом, після чого, сама жахаючись, ніяк не
могла пригадати, що її до цього спонукало. Ото тоді вони вдалися до
психіатра, але той сидів, похмуро втупивши очі в стіну, і не міг нічого
збагнути. Через місяць Кетрін облишила свої візити до нього і вирішила,
що їй треба народити дитину.
1 ^ВЬна завагітніла одразу ж, і ті три перші місяці стали *Чи не
н&йкращими в їхньому подружньому житті. Кетрін почувала себе чудово
і мала вигляд справжньої красуні. Навіть більше — вирушила разом із
ДжерБМі в подорож" Близьким Сходош^Але саме тоді її ^вагітність і^
82

урвалася — просто в літаку, у туалеті, і всі її сподівання, разом з
бурхливим струменем води, заглушеним гіркими риданнями, розлетілися
в просторі.
Друга вагітність настала тільки через два роки, але перед тим геть
розладнала їм усе сексуальне життя, що було вершиною їхніх взаємин.
Запрошено було фахівця з системи зачаття, і той, виходячи з місячного
циклу Кетрін, призначив їм найсприятливіші дні та години, але той час
був страшенно незручний для Торна, і він почував себе цілковитим
дурнем, мусячи раз на місяць тікати зі служби, щоб виконати свою суто
механічну функцію. Йому навіть запропонували вдатися до мастурбації,
щоб мати його сім'я напохваті в належний час, але отоді вже терпець його
урвався. Коли їй так потрібна дитина, то нехай би всиновила чужу. Аж
ні — Кетрін хотіла мати лише свою, власну дитину.
Та кінець-кінцем одна-єдина клітинка відшукала ту, котра була їй
потрібна, і на п'ять з половиною місяців у їхньому домі знов оселилася
надія. Дочасні перейми почалися в Кетрін у супермаркеті, але вона й далі
вибирала, що купити, не зважаючи на біль, аж поки він став нестерпним.
Потім лікарі казали, що їй дуже пощастило, бо зародок був надто
слабкий, але депресія не полишала її ще півроку по тому. Тепер Кетрін
була вагітна втретє, і Торн знав, що це їхня остання надія. Якщо й тепер
щось станеться, психіка дружини цього не витримає...
Літак торкнувся посадочної смуги, і в салоні почулись оплески на
подяку екіпажеві — пасажири ніби дивувалися, як це їм пощастило
приземлитися живими. «Навіщо взагалі літати? — подумалось
Торнові. — Невже життя — така дешева річ?» Він лишився на місці, поки
решта пасажирів, тиснучись, посунули до виходу. Поспішати було ні до
чого: він без найменшої затримки скористається проходом для особливо
значних осіб, а надворі на нього вже чекає машина. Торн був
президентовим радником з питань економіки й головою Всесвітньої
економічної конференції, яка зовсім нещодавно перенесла свою
штаб-квартиру з Цюріха до Рима. Місячна програма розтяглася на
півроку, і саме тепер його почали примічати великі люди й пішов поголос,
що за кілька років він стане головною надією та опорою президента
Сполучених Штатів.
У своїх сорок два роки Торн уже обертався у найвищих сферах, і
кар'єра сама йшла до нього. Обрання головою Всесвітньої конференції
піднесло його в очах громадськості й стало щаблем на шляху до посади
посла, потім до міністерського кабінету, а там, гляди, й до змагання за
найвищий пост у країні.
Родинні заводи Торнів під час війни процвітали, і Джеремі мав змогу
здобути найкращу й найдорожчу освіту, не сушачи собі голови тим, як
зароблено ті гроші. Та, коли помер його батько, молодий Торн закрив усі
заводи й оголосив, що ніколи не підтримуватиме руйнувань і що будь-яка
війна — це братовбивство. Але й на мирному грунті Торнові статки дедалі
примножувались. Він розвивав будівництво на своїх землях, вкладав
гроші у благоустрій злиденних районів, давав позики небагатим, але
перспективним підприємцям. У ньому поєднувався дар накопичення
грошей з почуттям відповідальності перед тими, хто їх не мав. За грубими
підрахунками виходило, що особисте багатство Джеремі Торна сягає
сотні мільйонів доларів, хоч перевірити це було важко, бо навіть сам Торн
не знав точних цифр. Підраховувати — це означало бодай ненадовго, але
спинитися, а Торн перебував у постійному русі...
Біля похмурої будівлі Головної лікарні зупинилася машина. Отець
Спіллето визирнув з вікна свого кабінету на третьому поверсі й одразу
зрозумів, що чоловік, котрий простує до входу,— не хто інший, як
Джеремі Торн. Вольове підборіддя та посріблені сивиною скроні були
знайомі з фотографій у газетах, постава й хода також видавалися
знайоїудавд^Тррн мав саме такиц^ ригляд, який належить мати чоло^црві
його становища. Отже, відзначив подумки отець Спіллето, вибір зроблено
слушний. Він підвівся, підбираючи поли сутани. Письмовий стіл здавався
збоку зовстм крихітним у порівнянні з його мйсивною постаттюг-З*
83

незворушним виразом обличчя священик рушив до дверей. Тим часом
Торн уже перейшов вестибюль. Він поспішав, і його кроки гучно
відлунювали в напівтемному будинку.
— Містер Торн?
Торн, що вже піднявся на першу сходову площадку, обернувсь і звів
очі, намагаючись розглядіти чоловіка в сутіні на горі.
— Так, це я.
— Мене звуть отець Спіллето. Я послав вам...
— Атож, я отримав вашу телеграму. І вилетів одразу ж як тільки
зміг.
Священик увійшов у смугу світла й немов навис над сходами. Щось у
його манері, в лиховісній тиші навколо нього підказувало, що сталося
якесь нещастя.
— Дитина... народилася? — спитав Торн.
— Так.
— А моя дружина...
— Вона відпочиває.
Священик спустився вниз, і тепер його очі зустрілися з Торновими,
мовби прагнучи підготувати його, пом'якшити удар.
— Щось сталося? — запитав Торн.
— Дитина вмерла.
Запала моторошна тиша, і здавалося, ніби від неї аж задзвеніли голі
кахляні стіни. Торн стояв наче громом уражений.
Вона дихала всього лиш одну мить,— пошепки промовив
священик,— а потім дихання урвалося.
Він дивився, як Торн, не бачачи нічого перед себе, ступив до
найближчої лави й важко опустився на неї, а тоді похилив голову й
заплакав. Глухе ридання луною покотилося коридором.
Священик озвався знову.
З вашою дружиною все гаразд,— сказав він. — Але родити вона
більш не зможе.
— Це кінець... — прошепотів Торн.
— Ви можете всиновити дитину.
— Вона хотіла власну...
На хвильку настала тиша, і священик ступив уперед. Він мав
грубуваті, але дуже правильні риси обличчя, в очах його світилося
співчуття. Лише зрошене потом чоло виказувало його хвилювання.
— Ви дуже любите її,— промовив він.
Торн кивнув головою. Відповісти щось не мав сили.
— Тоді ви повинні згодитися з Божою волею...
Із сутіні коридора виступила літня черниця й самими очима
відкликала священика вбік. Вони одійшли і почали шепотітися проміж
себе по-італійському. Потім черниця пішла, і священик повернувся до
Торна. В його погляді було щось таке, від чого Торн аж напруживсь.
— Шляхи Господні незбагненні, містере Торн... — Він простяг руку
вперед, і Торн несамохіть підвівся й рушив за ним.
Палати породілей були трьома поверхами вище, і вони йшли туди
бічними сходами, потім вузьким тьмяно освітленим коридором.
Лікарняний дух тільки загострював почуття втрати, що билося в Торновій
душі. Нарешті спинилися перед скляною переділкою, і священик
простежив поглядом, як Торн, вагаючись, підступив ближче і подивився
на те, що було з другого боку. А там було немовля. Новонароджене. Воно
скидалося на маленьке янголятко. У нього було розтріпане чорне
волоссячко та глибоко посаджені блакитні оченята, що враз підсвідомо
спинилися на Торні.
— Воно нікого не має,— сказав священик. — Його мати вмерла. Так
само як ваша дитина... майже водночас...
Торн рвучко обернувсь до нього.
— Вашій дружині потрібна дитина,— провадив священик,— а цій
дитині потрібна мати.
Торн звільна похитав головою.
— Ми хотіли власну... — мовив він.
84

— Дозволю собі зауважити... воно дуже схоже...
Торн знову поглянув на немовля й не міг не погодитися з цим.
Волосся в дитинчати було такого самого кольору, як у Кетрін, а обличчям
воно начебто скидалося на нього самого. Таке саме випнуте
підборіддячко і навіть маленька ямочка на ньому...
— Синьйора ніколи ні про що не дізнається,— сказав священик.
Торн раптом приплющив очі. Руки в нього затремтіли, і священик
узяв їх у свої.
— А воно... здорове?.. — спитав Торн непевним голосом.
— Здоровісіньке.
— Якісь родичі є?
— Нікого...
З хвилину Торна й священика оповила цілковита тиша, така
навдивовижу безшелесна, що здавалося, ніби вона тисне на барабанні
перетинки.
— Я тут за головного,— промовив священик. — Жодних записів не
залишиться. Ніхто про це не дізнається.
Торн, усе ще вагаючись, одвів погляд.
— А можна мені... поглянути на мою дитину? — спитав він.
— Що це змінить? — відказав священик. — Віддайте любов живим.
За скляною переділкою немовля звело обоє рученят і простягло їх до
Торна, мовби пориваючись обійняти його.
— Задля вашої дружини, синьйоре, Бог простить вам цю неправду. І
задля цієї дитини, що інакше ніколи не матиме рідної домівки... —
Священик замовк, бо додати було вже нічого. Потім сказав: — Цієї ночі, містере
Торн, сам... сам Бог подарував вам сина.
Ген у небі ясна мерехтлива зірка сягнула зеніту й затремтіла, наче від
несподіваного удару блискавки. А на лікарняному ліжку розплющила очі
Кетрін, думаючи, що прокидається сама. Вона нічого не знала про укол,
який їй зробили кільканадцять хвилин тому. Пологи тривали близько
десяти годин, і вона пам'ятала все аж до останніх переймів, але потім
зомліла й дитини так і не побачила. А тепер, опритомнівши,
захвилювалась, потім почула чиюсь ходу в коридорі і зусиллям волі опанувала себе.
Двері відчинились, і Кетрін побачила свого чоловіка. На руках у Джеремі
була дитина.
— Наша дитина... — промовив Торн, і голос його затремтів від
радості. — Наш син!
Кетрін простягла руки, взяла дитину й заридала від припливу щастя.
На очі Торнові теж навернулися сльози, і він подумки дякував Богові за
те, що йому підказано правильний шлях.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Торни були обоє з католицьких родин, але самі по-справжньому в
Бога не вірили. Кетрін лише вряди-годи проказувала молитву, а до церкви
ходила тільки на Різдво та на Великдень, але більше за традицією, аніж з
віри у католицькі догмати. Що ж до самого Торна, то він, на відміну від
Кетрін, не переймався навіть тим, що їхнього сина Деміена так і не
охрестили. Щоправда, вони були спробували це зробити. Через кілька
днів по тому, як Кетрін вийшла з лікарні, подружжя вирушило з
новонародженим до собору, та, коли дитину занесли туди, її пойняв такий
очевидний переляк, що церемонію довелося припинити. Священик
вийшов за ними надвір зі святою водою в руках і застеріг їх, що
неохрещена дитина ніколи не зможе ввійти в Царство Боже, але Торн,
бачачи, який наполоханий малюк, рішуче заборонив продовжувати
обряд. Щоб заспокоїти Кетрін, влаштували імпровізоване хрещення
вдома, але вона все-таки не ввірила в нього до кінця і мала намір
колись згодом повернутися з Деміеном до церкви й зробити все
належним чином.
Одначе те «колись» так і не настало. Невдовзі вони поринули у вир
нагальніших справ, і Кетрін поступово забула про свій намір. Економічна
85

конференція завершилась, і Торни повернулися до Вашингтона. Джеремі
знову взявся до своїх обов'язків президентського радника і скоро став
досить помітною політичною фігурою. У його маєтку в Масліні, штат
Вірджинія, тепер відбувалися наради, про які писали газети від
Нью-Йорка до Каліфорнії, а сама сім'я Торнів стала відома читачам
багатьох ілюстрованих тижневиків. Торни були багаті, фотогенічні і
швидко підносилися вгору. Не менш важило й те, що в їхньому товаристві
незрідка можна було бачити самого президента, Отож ні для кого не
стало несподіванкою призначення Джеремі Торна послом США^ у
Великобританії. На цій посаді він міг розгорнути всі свої потенційні
можливості.
Переїхавши до Лондона, Торни оселилися в Пірфорді, заміському
маєтку сімнадцятого століття. Життя їхнє скидалося тепер на прекрасний
сон, а надто для Кетрін,— таке воно було втішне та безхмарне, що часом
аж острах брав. Вона жила собі у своїй тихій, відлюдній домівці —
щаслива мати з укоханою дитиною,— та при нагоді справляла й обов'язки
дружини дипломата, виявляючи при цьому неабиякий хист доброї
господині. Тепер вона мала все — і дитину, і чоловікову любов. Кетрін
розквітла, мов чарівна квітка, тендітна й ніжна, дивуючи всіх довкола
своєю свіжістю та красою.
Пірфорд була садиба респектабельна, що сягала глибоко в історію
Англії. Колись у тутешніх підвалах тривалий час переховувався один
засуджений на заслання герцог, аж поки його розшукали й стратили;
навколо буяв ліс, у якому король Генрі П'ятий полював на вепрів. Були
там і похмурі підземні переходи, й потаємні лазівки, але нагорі, в самому
будинку, завжди панувала радість, і часто-густо він був повен веселого
гамору та гостей.
Для ведення господарства Торни найняли поденну прислугу; крім
неї, в будинку мешкало й двоє постійних слуг, подружжя Гортонів —
жінка куховарила, чоловік відав гаражем. Обоє були достеменні англійці,
з неповторним почуттям власної гідності. Коли Кетрін мала свої справи,
Деміена доглядала няня — молоденька пухкенька англійка на ім'я Чесса.
Сама ще майже дитина, вона була, проте, розумниця, знала багато ігор і
любила Деміена так, наче то було її власне дитя. Вони проводили разом
цілі години: Деміен чи то дріботів за нею на великій лісовій галявині, чи
то тихенько сидів біля ставка, поки Чесса ловила йому пуголовків та
бабок, що їх вони потім приносили в скляницях додому.
Хлопчик підростав і був прегарний, навіть як на доскіпливий погляд
художника. Йому виповнилося три роки, і священикове запевнення щодо
його доброго здоров'я цілком справджувалося. До того ж Деміен вражав
усіх своєю неординарною силою і дивовижною зрівноваженістю та
спостережливістю, що дуже рідко трапляються в дітей такого віку, і гості
в домі не раз почували себе ніяково під його допитливим поглядом. Якщо
вимірювати розум здатністю до зосередженого споглядання, хлопчика
цілком можна було вважати генієм — він міг годинами сидіти на кутій
лавочці під яблунею і роздивлятися людей, що ходили повз нього, і його
пильний погляд не проминав жодної деталі. Гортон, сімейний шофер,
їдучи кудись з тим чи тим дорученням господарів, часто брав Деміена з
собою. Йому подобалася мовчазна присутність малого, і він щораз
дивувався з Деміенового хисту так уважно й вдоволено пізнавати
навколишній світ.
— Він скидається на маленького марсіанина,— сказав одного разу
Гортон своїй дружині. — Так наче його прислано сюди, щоб вивчав
людську породу.
— Хазяйка душі в ньому не чує,— відказала та. — Гляди, не ляпни
при ній чогось такого.
— Та я ж нічого поганого не кажу. Просто дивний він якийсь.
І ще одне було незвичайне: Деміен дуже рідко подавав голос. Радість
він виказував широкою усмішкою, і тоді на щоках у нього з'являлися милі
ямочки. А коли почував біль чи кривду, то плакав зовсім безгучно. Якось
Кетрін з тривогою сказала про це лікареві, але той заспокоїв її і розповів
86

про одного хлопчика, який до восьми років зовсім не говорив, а одного
дня за обідом раптом заявив: «Я не люблю картопляного пюре». Вражена
мати запитала, чому ж він досі й словом не озивався. На це малий
відказав, що просто не було такої потреби, бо картопляного пюре ще ніколи не
подавали.
Кетрін засміялася й заспокоїлась. Зрештою, Альберт Ейнштейн не
говорив до чотирьох років. А Деміенові всього три з половиною. І коли не
брати до уваги отієї його мовчазності та недитячої зосередженості, то з
усіх інших поглядів він був чудовою дитиною, гідним паростком
ідеального подружжя Торнів.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Габер Дженнінгс народився під сузір'ям Водолія. За гороскопом
виходило, що при його народженні відбулося зближення двох небесних
тіл — Урана та Місяця в половинній фазі. Дженнінгс завжди відзначався
вкрай недбалою зачіскою і надзвичайною, часом просто-таки безтямною
непосідливістю. У своєму фоторепортерському ремеслі він був
справжнім фанатиком. Наче кіт, що вистежує мишу, він міг цілий день
чатувати в засідці й вичікувати слушної нагоди задля одної-єдиної
фотографії. Зате якої фотографії! Марчелло Мастроянні сидить на
унітазі. Королева-мати зрізає мозолі. Джекі Онассіс блює за борт власної
яхти. За це його й тримали на роботі — як майстра «оригінального
жанру». Він завжди знав, де й коли треба бути, щоб зробити такі знімки,
яких ніхто з його колег не зробить. Дженнінгс мешкав в однокімнатній
квартирці у Челсі й рідко дозволяв собі розкіш носити вдома шкарпетки.
Але в своєму ділі він був не менш скрупульозний, ніж доктор Солк у
пошуках засобів проти поліомієліту.
Останнім часом репортерову увагу привернув американський посол у
Лондоні. Він являв собою привабливий об'єкт хоч би вже тому, що мав
бездоганно фотогенічне обличчя. Цікаво, чи полюбляє він займатися
сексом зі своєю дружиною, і коли так, то в який спосіб?.. Дженнінгс
завжди казав, що прагне виявити в людях їхні суто людські якості, хоч
насправді йому кортіло виставити всіх у щонайгіршому освітленні.
Чим-бо вони кращі за нього?.. Може, цей посол купує непристойні
журнальчики, а може, має якусь дівулю на стороні? Отакі-от питання й
цікавили Дженнінгса, і хоч відповідей на них поки що він не мав, проте
залишалася надія і був сенс вичікувати й спостерігати.
Сьогодні він мав їхати до Пірфорда. Можливо, ніяких фотографій він
і не зробить, бо там і без нього вистачатиме репортерів та гостей, але буде
нагода рознюхати всі входи та підходи й подивитися, кого із слуг можна
купити за два-три фунти.
Дженнінгс устав рано-вранці, перевірив камери, протер лінзи
фланелькою, потім нею ж таки видушив прища на обличчі. Він мав уже
тридцять вісім років, одначе прищі на шкірі й досі дошкуляли йому.
Певно, то був наслідок його фаху — адже репортерові майже весь час
доводиться тримати камеру впритул до обличчя. Видобувши з-під ліжка
закинуту туди ввечері одежу, він напнув її на своє кощаве тіло, що аж
ніяк не могло похвалитися тугими м'язами.
Перед тим як вийти з дому, Дженнінгс покопався в паперах на столі,
відшукуючи запрошення. У Пірфорді мало відбутися святкування з
нагоди дня народження сина Торнів — йому виповнювалося чотири
роки,— і з усіх злиденних районів у той бік уже їхали автобуси з
сиротами та дітьми-каліками.
Вести машину передмістям було легко, і Дженнінгс вирішив
покурити «травички», щоб трохи розслабитись. Через деякий час йому
почало здаватися, що дорога сама котиться під колеса, а машина стоїть на
місці, і він абстрагувався від дійсності й віддався на волю темних закутків
своєї підсвідомості. Уява малювала йому такі собі картинки химерного
кольорового коміксу, де головною дійовою особою був він сам. Ось він
перетинає полюс собачим запрягом... ось пестить ніжне тіло Софі Лорен...
За милю від садиби Торнів стояли полісмени, стежачи за машинами й
87

перевіряючи запрошення. Поки вони розглядали запрошення, Дженнінгс
байдужно дивився перед себе. Він уже давно звик до таких процедур і
знав, що не слід напускати на себе надмірну гідність, так наче твоє
запрошення не може виявитися підробленим. Та це вже стало частиною
його єства. Йому треба було спостерігати за людьми, однак їм, тим людям,
зовсім не доконче знати, що він тут, з ними поруч.
Нарешті Дженнінгс спинився перед великою кутою брамою,
зусиллям волі скинув з себе наркотичне очманіння і в ту ж мить
усвідомив, що майже такі самі видива можливі й у реальному житті. На
всій садибі буяв пишний карнавал: лужки були барвисто прикрашені й
вирували життям, дітлашня снувала між цирковими наметами та
каруселями, скрізь походжали лоточники, пропонуючи всім солодощі та
фрукти. їхні голоси заглушала вальсова музика, під яку дітлахи,
вчепившись за шиї рожевих коней і лебедів, злітали вгору на гойдалках.
Було там і шатро провісниці майбутнього, і чимало відомих у Лондоні
людей уже стояли в черзі до нього. По всій садибі вільно бігали
коники-поні, а маленьке слоненя, розмальоване червоними яблуками,
охоче брало горіхи просто з дитячих рук. Серед натовпу никали ошалілі
від надміру вражень фоторепортери, але Дженнінгсові фотографувати
тут не було чого. Хіба що кам'яний фасад будинку, який не привертав
нічиєї уваги.
— Чого це ти без діла, колего? Плівка скінчилася?
Це був Гобі, що незмінно представляв «Геральд ньюс». Спершись на
високий столик з гарячими ковбасками, він квапливо заправляв у камеру
нову касету. Дженнінгс підійшов до нього й недбало загріб собі чималу
порцію. А тоді, напхавши рота їжею, відказав:
— Чекаю висвячення.
— Як тебе розуміти?
— Не збагну, кого тут ушановують: спадкоємця Торнових мільйонів
чи самого Ісуса Христа?
— Дурний ти чоловік, усе пропустиш! Не щодня ж нам випадає
бувати на таких святах!
— То й що? У крайньому разі, куплю кілька знімків у тебе.
— Знов полюєш на щось особливе?
— А іншого мені й не треба.
— Ну що ж, хай щастить. Хоч навряд чи тобі світить тут якась
«смаженинка». Ці Торни — найвзірцева сім'я за межами Монако.
Виняткове фото. Ось що потрібно було Дженнінгсові. Розкрити щось
інтимне, неприступне для сторонніх. Він терпляче вистежував свої
жертви, та далеко не завжди мав певність, що з того щось вийде. Якби
ж то можна було зазирнути всередину!..
— Гей, нянечко! Нянечко,— раптом закричав Гобі. — Ви отуди
гляньте!
Очі всіх присутніх були звернені на величезний торт, який щойно
винесли з будинку.
Деміенова няня була виряджена клоуном — обличчя її вкривала біла
пудра, на губах лежав товстий шар червоної помади, зображуючи
широчезну усмішку. Фотографи витанцьовували й метушилися навколо
неї, а вона вдоволено гримасувала, вихилялася, обіймала Деміена
й розмазувала по ньому свій грим.
Дженнінгс перебіг поглядом по натовпу й побачив Кетрін Торн, що
стояла сама-одна осторонь. З виразу її обличчя репортер зрозумів, що їй
не до душі вся та веремія. Потім вона зняла з очей півмаску, і Дженнінгс
механічно підняв камеру й клацнув затвором. Появу торта вітали
вигуками та оплесками, і Кетрін ступила вперед.
— Хай йому провістять майбутнє! — крикнув один з репортерів. —
Ведімо його до провісниці!
І натовп, немов одна жива істота, враз посунув до шатра
провісниці, тягнучи з собою і няню з її підопічним.
— Дайте хлопчика мені,— сказала Кетрін, підходячи до Чесси.
88

— Та я ж несу його, мем,— заперечила дівчина.
— Ні, ні, я сама,— холодно всміхнулася Кетрін.
Очі їхні зустрілись, і няня мовчки віддала малого матері. Ніхто не
звернув на це уваги, натовп поніс їх далі, і тільки Дженнінгс бачив ту
сценку крізь видошукач своєї камери. Няня лишилася сама, позад неї
підносився фасад будинку з вежкою нагорі, і клоунське вбрання дівчини
ще дужче увиразнювало її самітність. Дженнінгс устиг зробити два
знімки, перше ніж Чесса повернулась і поволі пішла в дім.
Перед шатром провісниці Кетрін попросила всіх репортерів
залишитися надворі, а сама з Деміеном на руках увійшла до середини і,
опинившись серед тиші й півсутіні, з полегкістю зітхнула.
— Добридень, хлопчику!
Голос долинав з-під темного каптура. Провісниця сиділа за
невеличким зеленим столиком і намагалася говорити глухо й таємниче.
Обличчя в неї теж було зелене. Деміен поглянув на неї, весь напружився
і вчепився в материне плече.
— Не бійся, Деміене,— відказала провісниця. — Я не зроблю тобі
боляче.
— Вона скаже, що чекає тебе попереду—намагалася умовити
малого Кетрін.
— Іди до мене,— покликала його провісниця. — І дай мені своє
рученя.
Та Деміен ще тісніше припав до матері. Тоді провісниця встала,
стягла з обличчя гумову маску і виявилася усміхненою милою дівчиною.
— Поглянь на мене. Я така, як усі. Твоєму рученяті боляче не буде.
Деміен заспокоївся і простяг руку. Кетрін сперлася на столик.
— О, яке гарненьке, м'якеньке рученятко! Тебе чекає добре-
предобре майбутнє... — І раптом дівчина затнулася, зачудовано
вдивляючись у Деміенову долоньку. — Ану дай мені й друге рученя.
Деміен простяг другу руку, і провісниця здивувалася ще дужче.
— Це так треба за правилами? — спитала Кетрін.
— Я ніколи не бачила нічого подібного,— збентежено промовила
дівчина. — Оце вже третій рік ворожу на дитячих святах, але таке
зустрічаю вперше.
— Що ви маєте на увазі?
— Ось погляньте самі. В нього на руках немає ліній. Тільки
складочки.
— Як це? — Кетрін, нічого не розуміючи, дивилася на синові
рученята.
— Він не обпікав долоньки?
— Та певно, що ні.
— Тепер подивіться на свою руку. Бачите, скільки на ній
дрібненьких рисочок. Вони роблять кожного з нас неповторним. Це так звані лінії
долі...
Запала напружена тиша. Хлопчик здивовано розглядав свої рученята,
не розуміючи, чим вони не такі.
— Придивіться, які гладенькі в нього пучечки пальців,— сказала
дівчина. — Мабуть, вони й відбитків не залишатимуть.
Кетрін придивилась і пересвідчилася, що це справді так.
— А може, воно й на добре,— засміялася дівчина. — Якщо колись
пограбує банк, його нізащо не знайдуть.
Вона сміялась, а Кетрін ще пильніше розглядала Деміенові долоньки.
Її не полишав невиразний неспокій.
— Чи не могли б ви все-таки розказати про його майбутнє? Ми ж для
цього до вас і прийшли. — Голос Кетрін злегка тремтів.
— Ну звісно, зараз...
Та тільки-но дівчина взяла малого за руку, знадвору долинув гучний
крик. Десь віддалік няня Чесса гукала хлопчика:
— Деміене! Деміене! Вийди звідти! Я маю для тебе сюрприз!
89

Провісниця замовкла. І вона, і Кетрін почули в Чессиному голосі
розпач.
— Деміене, йди подивися, що я для тебе зроблю!
Кетрін з малим на руках вийшла надвір і поглянула на дах будинку,
звідки долинав крик. Там, нагорі стояла Чесса, тримаючи в руках міцну
линву. Вона піднесла линву над головою, показуючи, що один її кінець із
зашморгом наділа собі на шию. Натовп унизу почав озиратись, а
маленький клоун нагорі став на самий край даху і звів руки, неначе збирався
стрибнути в басейн.
— Дивись, Деміене! — кинула Чесса. — Я роблю це для тебе! —
І ступнула з даху.
Її тіло каменем полетіло вниз, сіле враз зупинилося, підхоплене
линвою, а тоді важко обвисло. Чесса була мертва.
Люди на галявині приголомшено дивились, як маленьке дівоче тіло
погс^йдується в такт карусельної музики. А наступної миті по садибі
розлігся сповнений жаху зойк. То закричала Кетрін, і одразу кілька
чоловік кинулися до неї, підхопили під руки і, заспокоюючи, повели
в дім.
Деміен залишився сам у своїй кімнаті. Він дивився на спорожнілий
лужок, де тепер стояла тільки обслуга та лоточники, звернувши очі
нагору, туди, куди піднявся драбиною похмурий полісмен, щоб
перерізати линву. Тіло впало вниз, зачепивши головою кам'яний виступ стіни.
Розбите, воно лежало на траві. Чессині очі дивилися в небо, а на обличчі
застигла грубо намальована клоунська усмішка.
Дні перед похороном Чесси були негожі. Небо над Пірфордом
потемніло й раз у раз здригалося від далекого грому. Кетрін весь час
сиділа сама в сутіні вітальні, втупивши очі в простір. У письмовому
висновку судового експерта відзначалося, що в крові у Чесси перед
смертю був високий вміст бенадрилу, ліків проти алергії, та це тільки
затемнювало справу. Всі навколо губилися в здогадах, чому це дівчина
отак раптом учинила самогубство. Щоб не давати репортерам поживи для
всіляких домислів з цього приводу. Торн у ті дні залишався вдома,
намагаючись хоч як-небудь розрадити Кетрін. Він дуже боявся, щоб
дружина знову не впала в такий стан, який находив на неї кілька років
тому.
— Не треба так тяжко побиватися, люба,— сказав він одного дня,
увійшовши до вітальні. — Зрештою, вона ж не належала до нашої сім'ї.
— Належала,— тихо мовила Кетрін. — Вона казала мені, що хотіла
б завжди жити з нами.
Торн похитав головою.
— То, виходить, передумала. — Він намагався говорити лагідно, але
самі ці слова були жорстокі, і Торн одвів очі, щоб не зустрітися поглядом
з дружиною, дарма що в кімнаті стояла сутінь. — Ти, звісно, пробач,—
додав він,— але отакий твій стан мене дуже тривожить.
— Це я в усьому винна, Джеремі.
— Ти?!
— Тоді, в день народження, був один такий момент...
Торн перейшов кімнату й підсів до дружини. З виразу його очей було
видно, що він готовий вислухати будь-яке зізнання.
— Усі з'юрмилися навколо неї,— провадила Кетрін,— і я
приревнувала. А тоді підійшла і забрала в неї Деміена, щоб самій бути в центрі
уваги.
— Як на мене, ти надто суворо себе судиш, люба. У дівчини було
негаразд із психікою.
— І в мене теж,— прошепотіла Кетрін. — Коли вже мені так важило
перебрати на себе увагу...
Вона замовкла. Все було сказано. Торн обняв її і пригортав до себе,
90

аж поки Кетрін не заснула. Сон її був схожий на той, яким вона засинала
тоді, коли приймала лібріум, і Торн з тривогою подумав, що вражена
Чессиною смертю дружина могла знову вдатися до цього сильного
заспокійливого. Він просидів біля сплячої Кетрін близько години, а тоді
обережно взяв її на руки й переніс до спальні.
Наступного дня Кетрін поїхала на похорон і взяла з собою Деміена.
Людей на невеличкому цвинтарі в передмісті було зовсім обмаль —
тільки родичі дівчини та Кетрін з Деміеном. Лисуватий священик
квапливо проказував уривки із Святого Письма, тримаючи над собою
згорнуту газету, щоб захистити голову від настирливого дрібного дощика.
Торн, аби уникнути зайвого розголосу, на похорон не поїхав, та й
дружині не радив. Але Кетрін не послухалася, бо щиро любила дівчину
й хотіла провести її в останню дорогу.
При вході на цвинтар тупцяла купка репортерів — далі їх не пускали
двоє американських морських піхотинців, що їх в останню хвилину
викликав з посольства Торн. Серед тих газетярів був і Дженнінгс,
у чорному дощовику та чоботах. Невдовзі він знайшов собі зручну
позицію між дерев і звідти спостерігав церемонію з допомогою
телеоб'єктива. Власне, то був не просто об'єктив, а ціла споруда, встановлена на
тринозі. З таким пристроєм можна було вільно сфотографувати
парування мух на Місяці. Дженнінгс поволі переводив об'єктив з обличчя на
обличчя: заплакані родичі небіжчиці, Кетрін Торн, що ніби не бачила й не
чула нічого навколо, а поруч неї хлопчик — неспокійний, збуджений,
з гарячковим блиском в очах...
Саме хлопчик і привернув особливу увагу репортера, і Дженнінгс
став терпляче вичікувати нагоди клацнути затвором. І така нагода скоро
випала. Очі та обличчя Деміена нараз змінилися, так наче щось його
сполохало; та в наступну мить усе те минулось, тільки погляд його немов
прикипів до чогось у дальшому кінці цвинтаря. Тепер хлопчик стояв
спокійно, ніби щось зігрівало його під холодною мжичкою. Дженнінгс
перевів свій телеоб'єктив туди, куди дивився хлопчик, але нічого, крім
надгробків, не побачив. Потім удалині щось наче заворухнулося.
У видошукачі показалася якась темна, розпливчаста пляма, і Дженнінгс
підкрутив фокус. То був звір. Собака. Величезний, чорний, з глибоко
посадженими на довгій морді очима. Нижня щелепа пса випиналася
вперед, оголюючи ікла. Більш ніхто його не помітив, і собака завмер, наче
статуя, втупивши очі у простір перед себе. Дженнінгс подумки вилаяв
себе за те, що заправив в апарат чорно-білу плівку: жовті очі тварини
робили всю ту сцену особливо моторошною і таємничою. Він поставив
таку діафрагму, щоб на фотографії очі вийшли зовсім білими, зробив
знімок, потім перевів об'єктив на хлопчика й зробив ще один знімок.
Задля цього варто було вбити ранок, і Дженнінгс, спаковуючи
камеру, почував себе цілком задоволеним. Одначе до цього почуття
домішувався і якийсь невиразний неспокій. Репортер озирнувся на
цвинтар. Труну вже спускали в могилу. Здаля собака й хлопчик здавалися
крихітними, але безмовний зв'язок між ними був очевидний.
Наступного дня сталося дві події: задощило вже по-справжньому
і з'явилася місіс Бейлок. Це була заповзятлива ірландка, яка підійшла до
брами й заявила, що вона — нова няня. Охоронник хотів був затримати її,
але жінка просто-таки протаранила собі дорогу і ввійшла в дім. Такий
навальний натиск викликав і повагу, і деякий острах.
— Я розумію, вам зараз нелегко,— сказала вона Торнам, скидаючи
у вестибюлі пальто,— тому не торкатимусь вашого нещастя. Дозволю
собі тільки зауважити, що кожен, хто бере за няню таке молодесеньке
дівчисько, сам наражає себе на прикрощі.
Рухалась вона навдивовижу жваво, і навколо її огрядної постаті аж
наче повітря колихалося. Торн і Кетрін, вражені самовпевненим
поводженням жінки, не знали, що й сказати.
91

— А хочете знати, як визначити справді добру няню? — зі сміхом
запитала жінка. — За розміром грудей. Ті дівчатка з пуп'янками приходи-
тимуть і йтимуть мало не щотижня. А жінка з таким розміром, як у мене,
залишиться надовго. Підіть-но лишень до Гайд-Парку — там побачите,
які є справжні няні. — Вона на хвильку вмовкла й підняла свою валізу. —
Ну гаразд. То де ж хлопчина?
— Я вас проведу,— сказала Кетрін, рушаючи до сходів.
— Не треба. Поки що залиште нас удвох, гаразд? Ми познайомимося
самі,— зупинила її місіс Бейлок.
— Деміен соромиться незнайомих людей.
— Ну, мене це не стосується, запевняю вас.
— Та ні, справді...
— Дурниці. Зараз побачимо...
Без дальших слів жінка рушила нагору, і її огрядна постать зникла за
поворотом сходів. У вестибюлі запала тиша. Торни збентежено перезир-
нулись, і Джеремі непевно хитнув головою.
— Начебто непогана жінка,— мовив він.
— Та начебто.
— Де ти її знайшла?
— Я її знайшла? — перепитала Кетрін.
— Атож.
— Нікого я не знаходила. Я думала, це ти її знайшов.
Торн тут-таки задер голову й покликав:
— Місіс Бейлок!
Жінка вийшла на горішню площадку й поглянула вниз на господарів.
— Слухаю вас.
— Пробачте, ми не зовсім розуміємо...
— Про що ви?
— Нам незрозуміло, як ви сюди потрапили.
— На таксі. Але я його вже відпустила.
— Та ні, я не про те... Хто вас прислав?
— Агентство.
— Агентство?
— Вони дізналися з газет, що ви втратили няню, і прислали заміну.
Цебто мене.
Торн знав, як важко в Лондоні знайти роботу, і це пояснення
видалось йому правдоподібним.
— Швидко вони працюють,— мовив він.
— Може, зателефонувати туди й спитати? — запропонувала Кетрін.
— Чом ні, зателефонуйте,— холодно сказала місіс Бейлок. — А мені
тим часом почекати надворі?
— Та що ви, що ви... — квапливо мовив Торн, намагаючись загладити
незручність.
— Невже я схожа на іноземного шпигуна? — вимогливо запитала
місіс Бейлок.
— Ні, не дуже,— криво усміхнувся він.
— Не будьте такі певні,— провадила опасиста няня. — А що, як
у мене за корсажем повно магнітофонів? Може, викличете молоденького
полісмена, хай мене обшукає.
Усі троє з полегкістю засміялися, а найголосніше — сама місіс
Бейлок.
— Гаразд, ідіть,— сказав їй Торн. — Потім усе з'ясуємо.
Торни перейшли до кабінету, і Кетрін усе-таки подзвонила
в агентство. їй сказали, що місіс Бейлок має великий досвід і добрі
рекомендації. Одне було незрозуміле: в агентстві значилося, що вона
працює в Римі. Та, може, вона переїхала, і цього ще не встигли занести до
її картки. Вони пообіцяли все з'ясувати, як тільки повернеться з місячної
відпустки управитель, що послав няню до Торнів.
Кетрін поклала трубку й поглянула на чоловіка. Він знизав плечима,
але був задоволений, що справа прояснилася. Місіс Бейлок здавалася
92

трохи ексцентричною, але повною життєвої снаги, а це було тепер чи не
найпотрібніше у їхньому домі...
Тим часом нагорі місіс Бейлок без усмішки дивилася на хлопчика, що
заснув у своєму ліжечку. Перед тим він, певно, видивлявся у вікно на
дощ, бо підборіддячко його спиралося на підвіконня, а рука все ще
трималася за віконну раму. Жінка дивилася на нього, і губи в неї злегка
тремтіли, так наче вона споглядала неперевершений витвір мистецтва.
Хлопчик почув її збуджений віддих, розплющив очі і зустрівся поглядом
із жінкою. Він увесь напружився й сів у ліжечку, притиснувшись до
спинки.
— Не бійся, дитино,— уривисто, майже пошепки промовила нова
няня. — Я прийшла захищати тебе.
Нараз у небі розкотився лункий грім. Злива вперіщила ще дужче.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
На кінець червня англійські позамістя буйно зазеленіли. Від
незвичайно затяжних дощів усі притоки Темзи розлились і пробудили до
життя навіть примерле насіння. Бурхливий розвій природи не обминув
і Пірфорда: уся садиба немов ожила, вкрилася рясною зеленню; у
навколишньому лісі вигналися високі трави, ставши добрим сховищем для
численної лісової звірини. Гортон побоювався, що дикі кролі почнуть
учащати на садибу та обгризати тюльпани, і наставляв на них пастки;
отож ночами не раз було чути пронизливі зойки захряснутих капканом
тварин. Та це тривало не довго: і Кетрін була рішуче проти таких ловів,
і самому Гортонові не дуже подобалося щоразу ходити до лісу й
визбирувати ті нещасні жертви. До того ж він там щоразу відчував на собі чийсь
пильний погляд, так наче за ним стежили із заростів. Коли він поділився
своїм враженням з дружиною, місіс Гортон засміялась і сказала, що то,
мабуть, дух короля Генрі П'ятого. Одначе Гортон не сприйняв жарту
й ходити до лісу перестав; турбувало його й те, що нова няня, місіс
Бейлок, часто водила туди Деміена і вже Бог її знає, чим вона там бавила
малого, тільки пропадали вони в лісі цілими годинами. А одного разу,
допомагаючи дружині розбирати білизну до прання, Гортон помітив, що
на одежинках хлопчика повно чорної шерсті, неначе той вовтузився
з якоюсь твариною; але, не добачивши зв'язку між цими шорсткими
чорними волосинками й частими прогулянками до Пірфордського лісу,
Гортон залічив їх до інших таємничих прояв, що останнім часом почали
траплятися в будинку.
Тепер Кетрін приділяла все менше часу Деміенові — її замінила нова
няня. Місіс Бейлок і справді показала себе чудовою вихователькою,
швидко здобувши прихильність хлопчика. Лиш одне здавалося дивним
і навіть неприродним: Деміен вочевидь віддавав перевагу її товариству
перед материним. Це помічали всі слуги й шепотілися по кутках; їм було
прикро за господиню, бо виходило так, що нова нянька витіснила
з хлопчикового серця рідну матір. Усі щиро бажали, щоб місіс Бейлок
затрималася в господі не довго. Та її становище, навпаки, чимдалі
зміцнювалось, і вплив її на господарів зростав.
Кетрін обсідали ті самі почуття, але їй було несила щось змінити.
Вона не хотіла виказувати ревнощів до жінки, яку полюбила її дитина. Та
ще й каралася тим, що з її вини Деміен уже втратив любу йому няню,
і боялася, щоб такого не повторилось. Коли наприкінці другого тижня
місіс Бейлок зажадала, щоб їй надали кімнату поруч дитячої, Кетрін
погодилася. Може, в багатих домах справді так заведено, подумала вона.
Сама вона зростала в куди скромнішій сім'ї, і її єдиним другом і
заступником була мати. Але тут життя було інше. Кетрін стала господинею
у величезному будинку, і, можливо, так їй і належало тепер чинити.
Вивільнений від материнських обов'язків час Кетрін використовувала
повною мірою: зранку вона поринала в благодійницькі справи, у другій
половині дня відвідувала жіночі чаювання, де багато розмовляли і про
93

політику. Чоловік цілком схвалював ці її заняття. Кетрін перестала бути
тендітною квіткою — вона обернулася на справжню світську левицю,
сповнену такої енергії та впевненості, яких Торн ніколи раніше в ній не
добачав. Саме така дружина була йому потрібна, і, хоч різка переміна у
вдачі Кетрін трохи непокоїла його, Торн не хотів ставати їй на заваді.
Навіть у ліжку вона стала іншою — більш вимогливою і палкою. Та
чоловік не розумів, що ця переміна могла бути спричинена скорше
розпачем, аніж пожаданням.
Що ж до самого Торна, то весь його час поглинала робота. Після
призначення до Лондона він став ключовою постаттю в питаннях
нафтового імпорту. Президент Сполучених Штатів дуже розраховував на
наслідки його зустрічі з нафтовими шейхами: за кілька тижнів Торн мав
вирушити до Саудівської Аравії. Причому їхати він мав сам, бо араби не
схвалювали участі жінок у ділових візитах, вважаючи це проявом
чоловічої слабкості.
— Не можу я цього зрозуміти,— сказала Кетрін, коли Торн усе їй
пояснив.
— Так у них заведено,— відповів Торн.— Я їду до їхньої країни і
повинен зважати на національні звичаї.
— А вони не повинні зважати на тебе?
— Звісно, що повинні.
— То в нас заведено інакше!
— Кетрін!..
— Бачила я тих шейхів. Бачила й жінок, яких вони купують. Хоч де б
вони були, коло них завжди крутяться повії. Може, й від тебе
сподіваються такого?
— Щиро кажучи, не знаю.
Вони розмовляли в спальні, година була вже пізня — аж ніяк не для
суперечок.
— Що ти хочеш цим сказати?— тихо спитала Кетрін.
— Це дуже важлива поїздка, Кеті.
— То якщо вони захочуть, щоб ти спав з повією...
— Якщо вони захочуть, щоб я спав з їхнім євнухом, я спатиму з їхнім
євнухом. Чи знаєш ти, що поставлено на карту?
Кетрін уже не мала чим відповісти прямо.
— Ну, а яку роль ти відводиш у цьому мені?—тихо спитала вона.
— Ти будеш тут. Те, що ти робиш, не менш важливе.
— Облиш ти свій поблажливий тон!
— Просто я хочу, щоб ти зрозуміла...
— Що ти врятуєш світ, якщо робитимеш те, чого вони від тебе
захочуть?
— Можна сказати й так.
Кетрін подивилася на нього так, як ніколи ще не дивилась. Пильно.
Неприязно. Торн відчув досаду.
— Мабуть, усі ми повії, Джеремі,— сказала Кетрін.— Ти — для них,
а я — для тебе. Отож ходімо краще до ліжка.
Торн навмисне затримався у ванній довше, ніж звичайно,
сподіваючись, що на той час, як він вийде, дружина вже засне. Але Кетрін
не спала. Вона чекала на нього, і Торн відчув у кімнаті запах парфумів.
Він сів на ліжко й довго дивився на Кетрін. Нарешті вона всміхнулась і
сказала:
— Пробач мені. Я все розумію.
Потім узяла його голову, притягла до себе, і вони віддалися коханню.
Але цього разу все було не так, як раніше. Кетрін лежала нерухомо,
немов заклякла, одначе не відпускала чоловіка, мовчки спонукаючи,
змушуючи його довести любощі до кінця. А коли вже було по всьому,
розімкнула обійми, і Торн подивився на неї з болем і душевним
сум'яттям.
— їдь рятуй світ,— прошепотіла Кетрін.— І роби все, чого вони від
тебе зажадають...
Тієї ночі Торн довго не міг заснути. Він сидів перед заскленими
94

балконними дверима й споглядав тиху місячну ніч. За садибою
розлягалося темне громаддя лісу, незворушне й німотне, наче якась
велетенська сонна істота.
Одначе ліс не спав, і Торнові раптом здалося, ніби хтось звідти
дивиться на нього. Він узяв бінокль, повернувся до дверей і, піднісши
бінокля до очей, став видивлятись на ліс. Спершу він не бачив нічого, крім
темряви. І раптом помітив очі! Дві близько поставлені темно-жовті
жарини, що яскріли на тлі чорні хащі, немовби відбиваючи місячне
світло. Вони були звернені просто на будинок. Торн аж здригнувся,
опустив бінокля й відступив назад. Ще деякий час він лишався в кімнаті, а
потім, як був, босоніж, спустився сходами до дверей будинку і вийшов
надвір. Довкола стояла німа тиша, навіть цвіркуни мовчали. Торн поволі
рушив уперед, до лісу, так наче щось тягло його туди. Зайшовши в
гущавину, він спинився. Ніде ні душі живої. Не видно більш і тих жовтих
жарин. Він повернувся і раптом ступив ногою в щось тепле й мокре.
Торнові аж дух забило, він оступивсь убік і нахилився. На траві лежав
мертвий кріль, зовсім недавно вбитий. Голови в звірка не було...
Уранці Торн передусім пішов до Гортона й спитав, чи той і далі
ставить пастки на кролів. Гортон сказав, що ні, і тоді Торн повів його до
лісу, на те місце, де лежала вбита тварина. Над нею дзижчали мухи.
Гортон одігнав їх гілкою, тоді нахиливсь і придивився до тушки.
— Що ви скажете?— спитав Торн.— У нас в околиці завівся хижак?
— Нічого не можу сказати, сер. Але щодо хижака сумніваюся.—
Гортон гидливо підняв задублу тушку кроля й показав Торнові.— Хижаки
звичайно залишають голову, а решту пожирають. Тут усе навпаки. Кроля
вбито просто так, не для поживи.
Торн звелів Гортонові забрати вбиту тварину й нікому про це не
казати. Вони рушили були назад, але Гортон раптом спинився.
— І взагалі цей ліс мені не до вподоби, сер. Не до вподоби й те, що
місіс Бейлок водить сюди вашого хлопчика.
— То скажіть їй, щоб більше цього не робила,— відповів
Торн.— Цілком досить цікавого й на садибі.
Гортон переказав його розпорядження, і Торн чи не вперше відчув,
що в домі не все гаразд, Місіс Бейлок знайшла його увечері у кабінеті й
висловила своє обурення тим, що накази їй передають через слуг.
— Я, звичайно, виконаю ваше розпорядження,— з холодною
зневагою заявила вона,— але вважаю, що давати мені настанови повинен
сам господар.
— Не бачу ніякої різниці,— відказав Торн. Його здивувала лють, що
зблискувала в очах жінки.
— Це різниця між справді поважним домом і абияким, містере Торн.
Мені починає здаватися, що тут немає справжнього хазяїна.
Місіс Бейлок повернулася на підборах і вийшла, а Торн так і не
зрозумів, що вона мала на увазі. Якщо натякала на слуг, то вони були під
началом у Кетрін. А сам він не так уже й багато часу проводив удома.
Може, місіс Бейлок хотіла сказати, що в господі немає належного ладу.
Може, Кетрін і справді приділяє не досить уваги домашнім справам...
Фоторепортер Габер Дженнінгс не спав у своєму вбогому
помешканні на третьому поверсі в Челсі. Він роздивлявся вже цілу
галерею фотографій Торнів, розвішаних на стіні в незатишній кімнаті.
Знімки з похорону, темні й похмурі — великим планом собака серед
надгробків, великим планом хлопчик. Поряд — фотографії, зроблені на
святкуванні дня народження: ось Кетрін невдоволено дивиться на няню, а
ось уже няня стоїть сама-одна у своєму клоунському вбранні. Останнє
фото особливо зацікавило Дженнінгса, бо над головою в няні темніла
якась довгаста пляма. Начебто звичайний собі дефект плівки, але тепер
він справляв враження лихої призвістки. Судячи з усього, була
пошкоджена фотоемульсія, і на знімку над головою няні вийшло щось
ніби заокруглене пасемце темного туману, яке сягало шиї. За інших
обставин Дженнінгс просто викинув би браковану фотографію, але саме
цю волів залишити. Беручи до уваги те, що сталося далі, ця хмарка мовби
95

набувала символічного значення — можна було сказати, що над
бідолашною Чессою нависла фатальна тінь. А на останньому знімку було
вже її неживе тіло, що висіло на мотузці,— жаска картина реальності, яка
й завершувала добірку. Весь цей ряд фотографій являв собою своєрідний
фотозапис страшної події. І це подобалося Дженнінгсові. Він уже встиг
дослідити життєпис Торнів за всіма приступними йому джерелами й
розкопав у ньому дещо незвичайне, чого ніхто доти не знав. Щоб дістати
докладніші відомості про цю сім'ю, йому довелося зав'язати контакти з
деякими американцями.
Виявилося, що Кетрін Торн походила з родини російських емігрантів і
її батько вчинив самогубство: у репортажі в «Міннеаполіс тайме» було
сказано, що він кинувся вниз з даху своєї контори в Міннеаполісі. Кетрін
народилася через місяць після його смерті, і її мати того ж таки року знов
одружилась і переїхала з другим чоловіком до Нью-Гемпширу. Кетрін
носила прізвище вітчима, і в тих рідкісних розмовах з газетярами, що їх
мала за всі ті роки, ні разу й словом не згадала про батька. А може, й сама
не знала про цю історію, подумав Дженнінгс. Воно начебто не так-то вже
й важило, проте давало якусь зачіпку. Це була ще одна цікава деталь, і в
репортера зростала певність, що він натрапив на бажану жилу.
Бракувало тільки фотографії самого посла, одначе Дженнінгс
сподівався здобути її наступного дня. У соборі Всіх Святих було
призначено вінчання знатних осіб, і Торни начебто мали відвідати його.
Певна річ, то була подія аж ніяк не для Дженнінгса, але хто знає — досі
йому велося, то, може, поведеться й цього разу...
Напередодні шлюбної церемонії, на яку їх було запрошено, Торн
знехтував своїми звичайними суботніми справами у посольстві й
натомість поїхав з Кетрін на прогулянку до Стратфорда-на-Ейвоні. Його
дуже занепокоїла їхня недавня суперечка та дивні любощі після неї, отож
він хотів побути з Кетрін сам-на-сам і по змозі з'ясувати, що з нею діється.
Така своєрідна лікувальна процедура вочевидь пішла Кетрін на користь:
уперше за кілька місяців вона повеселішала, щиро тішилася мандрівкою і
ніжно тримала чоловіка за руку, коли, залишивши машину на узбіччі,
вони пішли поблукати серед природи. Над полудень вони дісталися
Стратфорда й вирушили до театру на аматорську виставу «Короля Ліра».
Кетрін захоплено стежила за всім, що діялося на сцені, й навіть раз чи два
пустила сльозу. А останні слова старого короля, враженого смертю
дочки: «Живуть і кінь, і пес, і щур поганий — не жити лиш тобі!» — так
зворушили її, що вона заплакала уже вголос, і Торн ще довго втішав її у
спорожнілій залі.
Вони повернулися до машини й поїхали. Кетрін і далі легенько
стискала чоловікову руку. Здавалося, той виплеск емоцій відновив
душевну близькість, що останнім часом зникла в їхніх взаєминах.
Розчулена Кетрін сприймала все навколо особливо гостро, і, коли вони
спинилися біля річки, вона знову заплакала. А потім заговорила про свої
перечування, про страх утратити Деміена. Сказала, якщо з ним щось
станеться, вона цього не переживе.
— Ти не втратиш його, Кеті,— лагідно заспокоював її Торн.— Життя
не може бути таким жорстоким.
Він давно вже не називав дружину Кеті, і це пестливе ім'я одразу
нагадало про ту відстань, що запала між ними останніми місяцями. Вони
сіли на траву під величезним дубом, і голос Кетрін знизився мало не до
шепоту.
— Я так боюся... — сказала вона.
— Тобі зовсім нема чого боятися.
Біля руки Кетрін повз великий хрущ, і вона мовчки дивилась, як він
пробирається між бадилинками.
— Чого ти боїшся, Кетрін?
— Усього боюся...
Торн дивився на дружину, чекаючи, що вона скаже далі.
— Боюся доброго, бо воно мине... Боюся поганого, бо я така слабка...
Мене страшать твої успіхи і твої невдачі. І те, що я зовсім до них не
96

причетна... Я боюся, що ти станеш президентом, Джеремі, і тобі
доведеться терпіти дружину, яка тебе не гідна...
— У тебе все виходить чудово,— спробував запевнити її Торн.
— Але мені все воно не до вподоби!
Зізнання було на диво просте, і воно враз наче заспокоїло їх обох і
дещо прояснило.
— Тобі прикро це чути?—спитала Кетрін.
— Трохи,— відказав Торн.
— А знаєш, чого я найдужче хочу?— спитала вона.
Він похитав головою.
— Я хочу, щоб ми повернулися додому...
Торн ліг горілиць і втупив очі в зелене гілля дуба.
— Це моє найбільше бажання, Джеремі. Вернутися туди, де ми
будемо в безпеці. Туди, де обоє народилися...
Запала довга мовчанка. Кетрін лягла поряд, і Торн обняв її.
— Хоча й зараз, отут, мені безпечно,— прошепотіла вона.— У твоїх
обіймах...
— Та певне ж.
Кетрін заплющила очі і мрійливо усміхнулася.
— Це ж ми в Нью-Джерсі, правда?— так само пошепки промовила
вона.— А отам за пагорбом — чи то не наша невеличка ферма? Та, де ми
господарюємо, а?
— То дуже високий пагорб, Кеті.
— Я знаю. Знаю, що нам ніколи його не перейти.
Знявся легенький вітрець і заворушив листя в них над головами.
Джеремі й Кетрін дивились одне на одного й бачили, як мерехтять у них
на обличчях сонячні блищики.
— Може, Деміен здужає,— тихо сказав Торн.— Виросте й стане
вдатним фермером.
— Навряд. Він весь удався в тебе.
Торн промовчав.
— Я правду кажу,— провадила Кетрін.— Часом мені здається, ніби я
й не його мати.
Торн звівся на лікті й поглянув на її посмутніле обличчя.
— Чому тобі так здається?— запитав він.
Вона знизала плечима, не знаючи, як йому пояснити.
— Ну... він такий самостійний. Схоже на те, що йому взагалі ніхто не
потрібен.
— Та ні, це тільки видимість.
— Він не тягнеться до мене так, як дитина звичайно тягнеться до
матері... А ти любив свою матір?
— Так.
— А дружину любиш?
Очі їхні зустрілись, і Торн погладив її по щоці. Кетрін поцілувала
його руку.
— Я не хочу їхати звідси,— прошепотіла вона.— Хочу лежати отак
усе життя...
— А знаєш, Кеті,— пошепки сказав Торн по довгій паузі,— коли я
вперше тебе побачив, то зразу ж подумав, що ти найгарніша жінка у
світі...
Вона вдячно усміхнулася.
— Я й досі так думаю, Кеті,— прошепотів він.— І досі...
— Я кохаю тебе,— ледь чутно мовила Кетрін.
— І я тебе кохаю над усе,— так само тихо відповів Джеремі.
Кетрін прикусила губу, в очах у неї заблищали сльози.
— І не будемо більше ні про що говорити,— прошепотіла вона.— Я
хочу пам'ятати тільки оці твої слова...
Вона заплющила очі, а коли знову розплющила їх, навколо вже
посутеніло.
Вони повернулися до Пірфорда пізно. Усі в будинку вже спали.
4. «Всесвіт» № 1
97

Джеремі й Кетрін розпалили вогонь у каміні, налили собі вина й сіли
поряд на м'яку шкіряну канапу.
— А що ми робитимем у Білому домі?— спитала Кетрін.
— О, до нього ще так далеко...
— А кохатися там буде можна?
— Чом же ні.
— Чи не буде це гидко в Лінкольновій спальні?
— Гидко?
— Що ми такі ниці.
— У Лінкольновій спальні, кажеш?
— Еге ж, просто на його ліжку!
— Ну, я сподіваюся, він посунеться.
— А захоче, то й приєднається до нас.
Торн засміявся і пригорнув дружину до себе.
— А ще доведеться нам звикнути до туристів,— не вгавала
Кетрін.— їх же водять до тієї спальні тричі на день.
— Замкнемо двері.
— Ні, так не годиться... О, ми братимемо з них додаткову плату!
Торн знову засміявся, потішений її гарним настроєм.
— Погляньте сюди,— й далі пустувала Кетрін.— Ви бачите, як
президент врізає свою дружину!
— Кеті!..
— Кеті та Джері бавляться в ліжечку. Старий Лінкольн
перевертається в домовині.
— Що це на тебе напало?—спитав Торн, намагаючись угамувати
дружину.
— Ти!
Кетрін дзвінко засміялася, і Торн приєднався до неї. І весь минулий
день, і цей вечір були саме такі, про які вони завжди мріяли.
Наступний день також почався чудово. На дев'яту годину ранку Торн
уже зібрався їхати до собору й весело спустився до вітальні.
— Кеті! — гукнув він.
— Я ще не готова!— озвавсь її голос із ванної.
— Ми спізнимося.
— Напевне.
— На нас чекатимуть, отож поквапся.
— Стараюсь як можу.
— Деміена вже одягли?
— Сподіваюся, що так.
— Нам не можна спізнюватись.
— Попроси місіс Гортон приготувати грінки.
— Я не хочу снідати.
— А я хочу.
— То поквапся, будь ласка.
Гортон уже підігнав лімузин до під'їзду. Торн вийшов на ганок і
жестом попрохав його ще трохи зачекати, а тоді швидко повернувся в дім.
За кілька хвилин Кетрін вийшла зі своєї кімнати, зав'язуючи поясок
на ошатній білій сукні, й рушила до дитячої, гукаючи:
— Ходімо, Деміене! Всі вже готові!
У кімнаті хлопчика не було. Кетрін побула хлюпіт води у ванній,
швидко пройшла туди й аж скрикнула від обурення: Деміен усе ще сидів
у ванні, і місіс Бейлок спокійнісінько купала його.
— Місіс Бейлок,— сердито сказала Кетрін,— я ж просила вас, щоб
хлопчик був одягнений не пізніш як...
— Якщо ви не проти, мем, то я гадаю, що йому краще буде погуляти в
парку.
— Я казала вам, що ми збираємося взяти його з собою до церкви!
— Церква — то зовсім не місце для малої дитини, та ще й такого
погідного дня.
Жінка всміхалася. Вона вочевидь не розуміла, що з нею не жартують.
98

— Ви вже даруйте,— Кетрін намагалася говорити спокійно,— але
нам дуже важливо бути в церкві вчасно.
— Хлопчик ще замалий для церкви. Він буде там капризувати,—
стояла на своєму місіс Бейлок.
— Ви, здається, не розумієте мене,— рішуче сказала Кетрін.— Я
хочу, щоб він поїхав з нами до церкви.
Місіс Бейлок, ображена її тоном, уся напружилась. Хлопчик теж
занепокоївся і посунувся ближче до няньки, тимчасом як вона, сидячи
біля ванни, дивилася знизу вгору на його матір.
— Він уже бував у церкві?— спитала місіс Бейлок.
— Я не розумію, яке це має значення...
— Кеті! — гукнув знизу Торн.
-- Іду!—озвалася Кетрін і суворо поглянула на няньку.
Місіс Бейлок відповіла їй таким самим неприязним поглядом.
— Вибачайте, що висловлюю свою думку, але невже ви гадаєте, що
чотирирічна дитина збагне оту маячню католицької церковної церемонії?
Кетрін аж дух забило з обурення.
— Я сама католичка, місіс Бейлок, і мій чоловік також!
— Ну що ж, комусь доводиться бути й католиками,— відрубала
жінка.
Кетрін стояла, приголомшена таким зухвальством.
— Ну ось що,— нарешті мовила вона якомога спокійніше— Л вам
доведеться якнайшвидше одягти мого сина і через п'ять хвилин вивести
його надвір. А ні — то шукайте собі іншого місця.
— Можливо, так я й зроблю.
— Це ваша справа.
— Я подумаю.
— Сподіваюсь.
Запала напружена тиша, і Кетрін уже повернулася, збираючись піти.
— А щодо церкви...— мовила місіс Бейлок.
— Ну-ну?
— Ви пошкодуєте, що взяли його з собою.
Кетрін мовчки вийшла. Не минуло п'яти хвилин, як Деміен,
чистенький і вичепурений, стояв біля машини.
Біля Шеппертона, де прокладали нове шосе, вони застрягли у
скупченні машин, і від того напружений настрій ще дужче посилився.
— Щось сталося?—запитав Торн, позирнувши на дружину.
— Та нічого особливого.
— Ти начебто дуже сердита.
— Пусте.
— А все-таки?
— Та так...
— Ну-ну, розповідай.
— Місіс Бейлок...— зітхнула Кетрін.
— Що там з нею?
— Поговорили...
— Про що?
— Вона хотіла повести Деміена до парку.
— То що в цьому поганого?
— Замість церкви.
— Як на мене, то й я б не проти цього.
— Вона робила все, щоб він не поїхав з нами.
— Мабуть, їй без нього нудно.
— Я не певна, що це добре.
Торн здвигнув плечима й неуважливо втупив очі перед себе. Вони
ледве посувалися серед тисняви та реву машин.
— А об'їхати ніяк не можна, Гортоне?— спитав Торн.
— Ні, сер,— відповів Гортон.— Але, якщо дозволите, я теж хотів би
сказати дещо про місіс Бейлок.
Торн і Кетрін здивовано перезирнулись: шоферові слова видалися їм
досить несподіваними.
— Кажіть,— дозволив Торн.
4*
99

— От тільки при малому...
Кетрін поглянула на Деміена. Він грався шнурками нових черевичків
і вочевидь не дослухався до розмови.
— Можете говорити,— сказала Кетрін.
— Мені здається, вона погано впливає на хлопчика,— почав
Гортон.— Вона не шанує правил, заведених у домі.
— Яких правил?—спитав Торн.
— Не хотілося б говорити про дрібниці, сер.
— Кажіть, кажіть.
— Ну, приміром, у нас заведено, щоб усі слуги їли разом і по черзі
мили посуд...
Торн позирнув на Кетрін. Нічого страшного, як видно, в тому не було.
— А вона ніколи не їсть з усіма,— провадив Гортон. — Певне,
спускається до кухні, коли ми поїмо, й бере собі їжу окремо.
— Розумію,— вдавано поважно мовив Торн.
— А потім лишає свої тарілки немиті.
— Я думаю, можна сказати їй, щоб більше так не робила.
— Ще в нас заведено,— провадив Гортон,— щоб слуги не виходили
надвір після того, як у домі погашено світло. А я не раз бачив, як вона
серед ночі йшла до лісу. Причому нишком, скрадаючись, так, щоб ніхто
й не почув.
Торни замислились, бо це їх таки здивувало.
— Справді дивно... — мовив Джеремі.
— І ще одна делікатна річ, ви вже мені пробачте,— сказав Гортон. —
Але ми помітили, що вона не користується туалетним папером. Відтоді як
вона тут оселилася, рулон у її туалеті так і лишився цілий...
На задньому сидінні Торни знову перезирнулися. Усе це ставало
дедалі незрозумілішим.
— То я так собі міркую,— закінчив шофер,— що вона робить це
в лісі. А таке аж ніяк не личить людині цивілізованій. Оце, з вашого
дозволу, така моя думка.
Запала мовчанка. Торни сиділи вражені.
— А, ще одне, сер. Ще одна неприємна річ.
— Що там ще, Гортоне? — з острахом спитав Торн.
— Вона весь час замовляє телефонні розмови з Римом.
Сказавши це, Гортон угледів вільний проміжок, що утворився між
машинами, і швидко виїхав із тисняви. Перед очима знову замигтів
краєвид обабіч дороги. Кетрін і Торн тихо перемовлялися, зрідка
позираючи одне на одного.
— Сьогодні вона поводилася просто зухвало,— сказала Кетрін.
— Ти хочеш її звільнити?
— Не знаю. А як ти думаєш?
Торн знизав плечима.
— Здається, Деміен звик до неї.
— Я знаю.
— На це теж треба зважати.
— Атож,— зітхнула Кетрін. — Звичайно.
— Але можеш звільнити її, коли хочеш.
Кетрін помовчала, дивлячись у вікно.
— Сподіваюся, вона піде сама.
Деміен сидів між ними, зосереджено розглядаючи щось у себе під
ногами. Машина уже в'їжджала до міста.
Собор Усіх Святих був величезною спорудою, що поєднала в собі
елементи архітектури різних століть, від сімнадцятого до двадцятого.
Височенні двері завжди стояли розчинені, усередині ні вдень, ні вночі не
вимикали освітлення. Цього дня сходи, що вели до дверей, були заслані,
наче килимом, живими квітами, і обабіч них вишикувалися урочисто
вбрані друзі наречених. Подивитися на церемонію зібралося безліч
усілякого люду, серед нього чимало було зі значками комуністичної
100

партії і транспарантами в руках. Як видно, вони втекли зі свого мітингу на
Пікаділлі й приєдналися до цікавих. Присутність знатних осіб неначе
зрівнювала людей усіх станів і політичних переконань. То там, то там
збивалися нові гурти, що швидко розростались, і охорона насилу
стримувала юрбу. Це забирало час, і машинам довелося розтягтися
валкою і чекати своєї черги, щоб під'їхати до церкви й висадити
пасажирів.
Лімузин Торнів, припізнившись, опинився далеко позаду решти
машин. Тут охорони не було, і юрба оточила лімузин, безцеремонно
заглядаючи всередину. Вони ледь-ледь посувалися вперед, а натовп
навколо дедалі щільнішав, і Деміен, що перед тим був задрімав,
прокинувся й злякано дивився на людей, які заглядали у вікна. Кетрін
пригорнула хлопчика до себе й позирнула вперед. А людей усе
прибувало, і вони вже почали штовхати машину. Потворна голова якогось
гідроцефала наблизилась до бічного вікна, і він почав стукати в шибу,
неначе просився всередину. Кетрін відчула млість і одвернулась,
а почвара зареготала й почала вигукувати щось нерозбірливе.
— Боже мій,— сказала Кетрін, насилу здолавши нудоту,— що це тут
діється?
— Черга на цілий квартал,— відповів Гортон.
— А об'їхати ніяк не можна? — спитала вона.
— Ні, машини стоять майже впритул і спереду, і ззаду.
Стукіт у шибу тривав, і Кетрін заплющила очі, намагаючись не чути
того неприємного звуку, але він лише посилився, бо й інші, за прикладом
почвари, взялися грюкати по всіх вікнах.
— Погляньте вперед,— мовив Гортон. — Комуністи...
— Невже ніяк не можна звідси вибратись? — з розпачем у голосі
запитала Кетрін.
Деміен, здавалося, теж поділяв материну тривогу, і в очах у нього
прозирав страх.
— Нічого поганого, все гаразд,— заспокоював малого Торн,
помітивши його нервозність. — Ці люди тебе не скривдять, вони тільки хочуть
подивитися, хто тут у машині.
Та очі хлопчика й далі злякано розширювались, але дивилися вони не
на юрбу, а поверх неї — на шпилі собору, що здіймались уже зовсім
недалеко.
— Не бійся, Деміене,— сказав Торн. — Ми їдемо подивитися на
вінчання.
Одначе жах у хлопчикових очах наростав, обличчя його
напружилось. Тим часом їхня машина неухильно наближалася до церкви.
— Деміене... — озвалась і Кетрін.
Торн поглянув на дружину. Вона не спускала очей з хлопчика.
А в того обличчя ніби геть закам'яніло, він увесь зіщулився, хоч юрби
навколо вже й не було і перед ними постав величний собор.
— Усе добре, Деміене,— лагідно, тихо промовила Кетрін. — Ті люди
вже пішли...
Та погляд хлопчика був і далі прикутий до церкви, а в очах застиг
жах.
— Що з ним таке? — різко запитав Торн.
— Не знаю.
— Що з тобою, Деміене?
— Він смертельно переляканий...
Кетрін простягла руку до малого, і він судомно вчепився в неї,
зазираючи у вічі то матері, то батькові.
— Це ж звичайна собі церква, синочку,— здавлено промовила
Кетрін.
Хлопчик рвучко одвернувся. Губи в нього пересохли, він явно почав
упадати в істерику: дихання стало уривчастим, кров відлинула від
обличчя.
— Боже мій! — вигукнула Кетрін.
101

— Йому недобре?
— Він весь похолов. Холодний як лід!
Лімузин загальмував напроти собору, дверці розчахнулись, і один
з розпорядників простяг руки по Деміена. Хлопчика аж затіпало від жаху.
Він учепився за сукню Кетрін і перелякано заверещав.
— Деміене! — закричала Кетрін. — Деміене!
Вона спробувала розтиснути хлопчикові пальці, але він одчайдушно
тримався за сукню, і її зусилля були марні.
— Джеремі! — Кетрін уже ледве володіла собою.
— Деміене! — гримнув на хлопчика Торн.
— Він роздере мені сукню!
Торн нахилився до Деміена, і собі силкуючись вивільнити сукню, але
той ще дужче вчепився в матір, дряпаючи їй обличчя, хапаючи за коси,
відчайдушно намагаючися вдержатись.
— Поможіть же мені! О Боже!.. — зойкнула Кетрін.
— Деміене! — загорлав Торн, марно шарпаючи хлопчика, щоб
відірвати його від матері. — Деміене! Пусти!
Деміен нажахано заверещав. Машину оточила юрба, з цікавістю
спостерігаючи цю сутичку. Гортон, намагаючись і собі якось допомогти,
перехилився з переднього сидіння й спробував виштовхнути хлопчика
з машини. Але той зовсім знавіснів — він надсадно кричав, а його пальці
з гострими нігтиками впиналися в обличчя та голову Кетрін. Він спромігся
навіть видерти в неї чимале пасмо волосся.
— Заберіть його! — репетувала Кетрін. — Заберіть!
Охоплена панічним жахом, вона почала бити хлопчика, силкуючись
вивернути його руку, що вчепилась їй в обличчя. Сильним ривком Торн
одірвав од неї малого, схопив його обома руками й притиснув до себе.
— їдьмо! — засапано гукнув він до Гортона. — Швидше їдьмо звідси!
Хлопчик і далі судомно шарпався в його руках. Гортон захряснув
дверці, і машина рвонулася вперед.
— Боже мій!.. — схлипувала Кетрін, обхвативши руками голову. —
Боже ж ти мій... Боже...
Лімузин віддалявся від собору, і судоми в хлопчика поступово
вщухали, голова його знесилено відкинулась назад. Гортон виїхав на
шосе, і за кілька хвилин у машині все стихло. Очі в Деміена палали,
обличчя зрошував рясний піт. Торн усе ще не пускав його рук. Кетрін
сиділа приголомшена, з розпатланим волоссям, одне око в неї було
напівзаплющене. їхали мовчки, ніхто не зважувався озватись.
Діставшись до Пірфорда, вони одвели Деміена в його кімнату й трохи
посиділи біля нього. А він уперто дивився у вікно. Чоло в нього було не
гаряче, і лікаря викликати не стали. Хлопчик явно уникав погляду
батьків, так наче й сам злякався того, що накоїв.
— Я подбаю про нього,— спокійно сказала місіс Бейлок, увійшовши
до кімнати.
Деміен озирнувся і, побачивши її, начебто одразу заспокоївся.
— Він дуже перелякався,— сказала Кетрін няньці.
— Він не любить церкви,— відказала місіс Бейлок. — Він хотів
замість того піти до парку.
— Хлопчик наче знавіснів,— мовив Торн.
— То він просто розсердився,— відрубала місіс Бейлок.
Вона підійшла до вікна й узяла Деміена на руки. Хлопчик
пригорнувся до неї, мов до рідної матері. Торни мовчки спостерігали цю сцену.
А тоді повільно вийшли з кімнати.
— Щось тут нечисто,— сказав увечері Гортон своїй дружині.
Перед тим вона мовчки вислухала його розповідь про денну пригоду.
— Щось воно не те з цією місіс Бейлок,— провадив він,— щось не те
з цим хлопчиком, та й у всьому домі щось негаразд.
— Ти надто близько береш усе до серця,— сказала місіс Гортон.
— Коли б ти все те бачила, то зрозуміла б мене.
102

— Звичайний собі дитячий спалах.
— Звірячий спалах.
— Хлопчик дуже гарячий, ото й тільки.
— З якої б це речі?
Жінка похитала головою і нічого не відповіла; потім дістала
з холодильника городину й заходилася дрібно кришити її на дошці.
— Ти заглядала коли-небудь йому в очі? — спитав Гортон. — То так,
наче на звіра дивишся. Ці очі пильнують за тобою, вичікують. Здається,
вони знають щось таке, чого не знаєш ти. В них світиться спомин про
місця, де ми ніколи не бували.
— Знов ти зі своїми забобонами... — пробурмотіла жінка, й далі
готуючи салат.
— Ось постривай, і сама побачиш,— переконував її Гортон. — Тут
діється щось лихе.
— Скрізь діється щось лихе.
— Не до душі мені все це,— похмуро сказав чоловік. — Гадаю, нам
краще б звідси виїхати.
Тим часом Торни сиділи на терасі. Було вже пізно. Деміен спав.
У будинку було тихо, ніде не світилося. Із стереодинаміків линула
спокійна класична музика. Джеремі й Кетрін сиділи мовчки й дивйлися
в темряву. Обличчя в Кетрін було припухле, на ньому виднілися садна та
подряпини, і вона раз у раз прикладала до них серветку, змочуючи її
теплою водою з глечика, що стояв поруч. За цілий вечір вони не озвались
одне до одного ані словом, просто мовчки сиділи поряд. Страх, що виник
між ними, був знайомий і багатьом іншим батькам і матерям: вони
вперше відчули, що з їхньою дитиною щось негаразд. Страх цей зродився
в мовчанці, і поки що про нього ніхто не говорив.
Кетрін торкнулася рукою глечика і, відчувши, що вода вже вихолола,
викрутила серветку й відклала її набік. Торн спостерігав за нею, аж поки
вона зустрілася з ним поглядом.
— Ти певна, що не треба викликати лікаря? — тихо спитав Торн.
Кетрін похитала головою.
— Кілька подряпин, ото й тільки.
— Я мав на увазі... для Деміена,— сказав Торн. .
Вона безпорадно знизала плечима.
— А що ми йому скажемо? — спитала пошепки.
— Ми й не повинні нічого казати. Нехай просто... обстежить його.
— Його обстежували місяць тому. І нічого не виявили. Він не хворів
ще жодного разу в своєму житті.
Торн кивнув головою і замислився.
— Кажеш, жодного разу не хворів? — перепитав він з цікавістю.
— Ні.
— Дивно, правда ж?
— Хіба?
— Так мені здається.
Чоловіків тон здивував Кетрін, і вона повернулася, щоб поглянути
йому в очі. Дивилась і чекала, що він скаже далі.
— Я хочу сказати... не було ні вітрянки, ні кору... ні свинки... Ні
навіть нежиті чи кашлю... чи застуди...
— То й що? — спитала Кетрін, так наче не бачила нічого дивного
в такому аж неправдоподібному здоров'ї хлопчика.
— Просто... мені здається це незвичайним.
— А от мені не здається.
— А мені здається.
— Він має здорових батьків.
Торн замовк, відчуваючи, як стискається його серця. Таємниця,
схована десь у глибині душі, зачаїлася в ньому. Вона не полишала
Джеремі всі ці роки, але здебільшого він знаходив виправдання для себе;
хай він і винен був у брехні, одначе щастя, яке ця брехня спородила,
103

давало йому розраду. Поки все йшло гаразд, було зовсім неважко тримати
свою майже приспану таємницю в собі. Але тепер Джеремі відчував, як
вона починає розпирати йому груди, ладна ось-ось вихопитися назовні.
— Коли б у твоєму чи моєму роді,— провадила Кетрін,— були
випадки... ну, якихось там психозів чи душевного розладу... то, слово
честі, мене б занепокоїло те, що сталося сьогодні...
Торн поглянув на неї і відвів очі.
— Але я про це думала,— сказала вона,— і знаю, що з цього погляду
все гаразд. Деміен — здоровенький, міцний хлопчик. Він має кілька
поколінь здорових предків і з того й з того боку.
Торнові було несила дивитися на дружину, і він лише кивнув
головою.
— Він перелякався, ото й тільки. Це просто... прикрий епізод. З
кожною дитиною таке може статися.
Торн знову кивнув і стомлено провів рукою по чолу. Серцем йому
хотілося розповісти про все дружині, вихлюпнути таємницю назовні. Та
було вже надто пізно. Брехня затяглася. Кетрін зненавидить його за
це. А може, зненавидить і дитину. Атож, надто пізно. Вона не повинна
дізнатися про таємницю народження Деміена...
— Я оце думала про місіс Бейлок,— сказала Кетрін.
— Що саме?
— Мабуть, нам треба залишити її.
— Сьогодні вона мені сподобалась,— тихо мовив Торн.
— Деміен так збудився. Можливо, він чув, як ми говорили про неї
в машині.
— Може бути,— сказав Торн.
Це вже прояснювало дещо. Може, й справді то їхня розмова
викликала такий страх у хлопчика. Вони ж бо гадали, що він нічого не
чує, а він тим часом усе те всотував. І саме загроза втратити няньку
сповнила його нестямним жахом.
— Атож, може бути,— повторив Торн, і в голосі його забриніла
надія.
— Я хочу дати місіс Бейлок додаткові доручення,— сказала
Кетрін,— щоб вона якийсь час була поза домом. Може, посилатиму її
вдень за покупками, а сама більше часу приділятиму Деміенові.
— А хто робив це досі?.. їздив за покупками?
— Місіс Гортон.
— Вона не буде проти?
— Не знаю. Але я хочу проводити більше часу з Деміеном.
— Ну що ж, по-моєму, це буде розумно.
Вони знову замовкли, і Кетрін відвела очі.
— Атож, це буде розумно,— повторив Торн. — Дуже розумно.
На якусь мить йому здалося, що все владнається. А потім він раптом
побачив, що Кетрін плаче. Серце в нього знову стислося. Дивлячись на
дружину, він шукав потрібних слів, щоб утішити її.
— Ти маєш рацію, Кеті,— пошепки мовив він. — Просто Деміен
почув, що ми хочемо звільнити його няню. Оце і все. Це ж так зрозуміло.
— Я молю Бога, щоб це було так,— відказала Кетрін голосом, що
тремтів від сліз.
— Ну звісно ж,— заспокоїв її Торн. — Саме так усе й було.
Кетрін кивнула головою, втерла сльози і, підвівшись, поглянула на
темний будинок.
— Що ж,— сказала вона,— найкраще, що можна зробити з поганим
днем, це покінчити з ним. Я іду спати.
— А я ще трохи посиджу тут, тоді прийду.
Звуки дружининої ходи завмерли, і Джеремі лишився наодинці зі
своїми думками.
Він дивився на ліс, але перед очима в нього поставала зовсім інша
картина: він, Джеремі Торн, стоїть у коридорі римської лікарні перед
скляною переділкою і дає згоду на всиновлення чужої дитини. Ну чому
104

він не розпитавсь про Деміенову матір? Хто вона була? Звідки родом? Хто
був батько дитини і чому він не прийшов до лікарні? За збіглі відтоді роки
Торн не раз обмірковував деякі свої припущення, і вони трохи
заспокоювали його. Можливо, справжня мати хлопчика була селянського
роду, дівчина проста, але побожна, отож і прийшла родити до
католицької лікарні. Одначе та лікарня була доволі дорога, так що вона навряд чи
потрапила б туди без якихось зв'язків. А може, вона була сирота — тим-
то й не лишилося жодних родичів — і привела позашлюбну дитину, тоді
й відсутність батька ставала зрозумілою. Про що ж іще мав би дізнатися
Торн? Що ще могло важити? Хлопчик був жвавий, гарненький і, як
сказали Торнові в лікарні, цілком здоровий...
Торн не звик піддавати сумніву свої вчинки й дорікати собі за щось,
і його свідомість уперто стояла на тому, що він учинив слушно.
Щоправда, тоді він був приголомшений горем, надміру вразливий і міг легко
піддатися навіянню. То невже він і справді схибив? Чи не слід було
довідатися більше?..
Відповіді на ці свої запитання Торн так і не дістав.
Усю правду знала лише маленька купка людей, та й ті тепер були
розкидані по всій земній кулі. Сестра Тереза, отець Спіллето, отець
Тассоне. Тільки вони знали. Тільки на їхньому сумлінні лежала ця
страшна таємниця. Тієї давньої темної ночі, серед лиховісної, напруженої
тиші вони робили своє діло, чимало пишаючись тим, що на нього обрано
саме їх. За всю історію людства було лише дві спроби звершити таке, але
вони не сумнівалися, що цього разу їх чекає успіх. Усе було в їхніх руках,
їх було всього троє, справа посувалася гладесенько, і жодна жива душа
й гадки не мала, що там діється. Коли з'явився на світ Деміен, сестра
Тереза підготувала його: видалила депілятором шерсть на руках та лобі,
припудрила тільце,— щоб до приїзду Торна немовля мало якомога
привабливіший вигляд. Волоссячко на голові в новонародженого було, як
вони й чекали, аж надто густе й шорстке, тому сестра Тереза розпушила
його з допомогою фена, не забувши пересвідчитися, чи є на тім'ячку
сподівана родимка. Торн ніколи не повинен був дізнатися ні про сестру
Терезу, ні про отця Тассоне — ще одного, менш значного співучасника,
який тим часом у підвалі лікарні вкладав у мішки два тіла, щоб таємно
вивезти їх. Одне було мертва дитина Торна, що, народившись, не встигла
й закричати; друге — мати новонародженого, що лишився жити. На
безлюдному лікарняному подвір'ї стояла крита машина, яка мала
відвезти трупи до Черветері, де в глушині кладовища Сант-Анджело вже
чекали гробарі.
Увесь цей план замислила й розробила секта сатаністів, і головною
дійовою особою був Спіллето; він же таки з надзвичайною обачністю
і вибирав собі співучасників. Щодо сестри Терези він не мав ніяких
сумнівів, а от отець Тассоне трохи непокоїв Спіллето, а надто в останні
дні. Він був чоловік вірний, але віра його грунтувалася на страхові.
І у вирішальні хвилини він начебто завагався, що змусило Спіллето
замислитись. Тассоне був доволі енергійний, хоча енергія його
відбивалася на ньому самому, і він робив усе на грані розпачу. Здавалося, він
забув про величезну важливість їхньої місії, а натомість цілковито
віддався своїй особистій ролі. Таке самозаглиблення спричинювало
надмірну збудливість, і Спіллето вже думав був про те, щоб вивести
Тассоне з гри. Адже якщо один з них не встоїть, це вдарить по всіх трьох.
А головне — ще на тисячу літ відстрочить здійснення великого задуму.
Та зрештою Тассоне цілком виправдав себе, віддано й старанно
виконавши все, що йому належало, і навіть не розгубився, коли сталася
несподіванка, якої ніхто не міг передбачити. Уже коли мішки вантажили
в машину, виявилося, що дитинча ще живе — воно почало попискувати.
Тассоне швидко забрав мішка, повернувся з ним до лікарняного підвалу
й подбав про те, щоб немовля більш ніколи не видало й звуку. Те, що він
10^

учинив, тяжко вразило його. Але небезпеку було відвернено, а все інше
вже не так важило.
Тієї ночі в лікарні усе йшло своїм звичаєм; лікарі та медичні сестри
виконували свої повсякденні обов’язки, не маючи й найменшої підозри
про те, що сталося під одним дахом з ними. Усе було зроблено з
граничною обачністю, і ніхто, а надто сам Торн, не зміг би ні до чого докопатися.
Торн сидів на терасі, втупивши погляд у темряву. Аж раптом він
усвідомив, що Пірфордський ліс більш не викликає в нього лиховісних
передчуттів. Йому вже не здавалося, ніби хтось стежить за ним із хащі.
Тепер ліс мав цілком мирний вигляд, а цвіркуни та жаби сповнювали
околицю звичним гомоном. Той гомін заспокоював нерви й давав узнаки,
що життя скрізь іде своїм природним звичаєм. Торн перевів погляд на
будинок, на вікно Деміенової кімнати. Там тьмяно світив нічник,
і Джеремі уявив собі обличчя сонного хлопчика. Тепер, коли цей
страшний день лишився позаду, йому захотілось подивитися на Деміена.
Отож він підвівся й пішов у принишклий будинок.
У вестибюлі стояла непроглядна темрява, а тиша аж дзвеніла у вухах.
Торн навпомацки добувся до сходів і піднявсь нагору. Там він марно
спробував знайти вимикач і зрештою рушив далі потемки. Він подумав,
що ще ніколи не бачив у домі такої темряви, а тоді збагнув, як багато часу
провів на терасі, занурений у свої роздуми. Все навколо дихало соннотою,
і Джеремі поволі скрадався попід стіною. Нарешті він намацав вимикача
й повернув його, але світло чомусь не засвітилося. Джеремі пройшов
потемки ще далі й повернув за ріг коридора. Попереду були двері
Деміенової кімнати, і з-під них ледь жеврів жовтавий відсвіт нічника. Та
раптом Торн прикипів до місця, зачувши якийсь дивний звук. Той звук
скидався на рокіт чи глухе гуркотіння і одразу ж завмер, перше ніж устиг
збагнути, що воно таке. Довкола знову запала цілковита тиша. Він хотів
був ступити вперед, але звук почувся знову, цього разу гучніше, і серце
Торнове мало не вихопилось із грудей. Він поглянув униз і побачив
у темряві чиїсь жовті очі. Йому забило подих, і він, мов скам'янівши,
притисся до стіни. А рикання стало ще гучніше, і з пітьми виринув
величезний собака й метнувся до дверей хлопчикової кімнати з видимим
наміром захищати їх. Очі його, втупившись у Торна, хижо зблискували,
злісне гарчання не вгавало.
— Ну... ну... — здавлено промовив Торн.
Від звуку його голоса звір увесь підібгався, наготувавшись до
стрибка.
— Ану цить! — звеліла місіс Бейлок, виходячи зі своєї кімнати. — Це
господар.
Собака враз угамувався, і атмосфера розрядилась. Місіс Бейлок
сягнула рукою до вимикача, і в коридорі спалахнуло світло. Торн стояв
затамувавши віддих і не зводив очей із собаки.
— Що... це... таке? — видушив він із себе.
— Де, сер? — спитала місіс Бейлок так, наче нічого й не сталося.
— Оцей собака...
— По-моєму, це вівчарка. Гарний, правда ж? Ми знайшли його в лісі.
Собака, несподівано посумирнівши, влігся біля її ніг.
— Хто дозволив?..
— Я подумала, що в домі не завадить сторожовий собака, та
й хлопчик уже полюбив його.
Торн так і стояв, притисшись до стіни, і його ще й досі тіпало, отож
місіс Бейлок не стримала своєї цікавості й запитала:
— Він налякав вас, так?
— Так.
— Ось бачите, який добрий собака. Я хочу сказати — як сторож.
Запевняю вас, ви ще подякуєте мені за нього, коли поїдете.
— Куди я поїду? — спитав Торн.
— Хіба ви не збираєтеся до Саудівської Аравії? " к* м /ж п
106

— Звідки це вам відомо?
Жінка знизала плечима.
— Я не знала, що це така таємниця.
— Я ні з ким не ділився своїми планами.
— Місіс Гортон мені сказала.
Торн кивнув головою і знову поглянув на собаку.
— Він нікого не турбуватиме,— запевнила його місіс Бейлок. —
А годуватимемо його недоїдками.
— Я не хочу, щоб він лишався в домі,— відрубав Торн.
Місіс Бейлок здивовано поглянула на нього.
— Ви не любите собак?
— Коли я захочу завести собаку, я сам його виберу.
— Але Деміенові він так подобається, сер. Йому потрібен саме цей
собака.
— Я сам вирішу, який собака йому потрібен.
— Діти вважають тварин своїми заступниками, сер. Ніщо інше їх не
цікавить... — Жінка подивилася на нього так, наче збиралася додати ще
щось дуже важливе.
— Ви... хочете щось сказати?
— Я не наважуюся, сер...
Одначе її поважний вигляд занепокоїв Торна.
— Місіс Бейлок, якщо ви маєте щось мені сказати, я вас слухаю.
— Та ні, сер. У вас стільки своїх справ...
— Я сказав, що слухаю вас.
— Мені здається, сер... що хлопчик почуває себе самотнім.
— З чого б то йому почувати себе самотнім?
— Його мати... не дуже прихильна до нього.
Почувши таке, Торн аж стенувся.
— Ось бачите,— мовила жінка. — Таки даремно я вам сказала...
— Не дуже прихильно?
— Мені здається, вона не любить хлопчика. І він це відчуває.
Торн промовчав. Просто не знав, що сказати.
— У мене часом буває таке враження, ніби Деміен не має нікого,
крім мене,— додала місіс Бейлок.
— Я думаю, ви помиляєтесь.
— А тепер він має ще собаку. Собака йому подобається. Тож хай
лишиться в домі задля дитини.
Торн поглянув униз на величезного звіра й похитав головою.
— Мені цей собака не подобається. Завтра ж заберіть його звідси.
— Забрати? Куди? — вражено запитала жінка.
— Я знаю... Віддайте гицелям.
— Та вони ж їх убивають!
— Тоді просто виженіть геть. Але щоб завтра його тут не було.
Обличчя місіс Бейлок немов скам'яніло. Торн повернувся й пішов.
Жінка й собака дивились йому вслід, і в очах їхніх палала ненависть.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Решту ночі Торн провів без сну. Він сидів на балконі спальні й одну за
одною курив сигарети, хоча від смаку тютюну його вже аж нудило.
З кімнати вряди-годи долинав стогін дружини, і він почав гадати, з яким
це демоном бореться Кетрін уві сні. Чи то повернувся її давній демон
депресії і знову переслідує її? Чи, може, не дають спокою кошмари
минулого дня?..
Щоб відволіктися від наболілого, Торн полинув думкою в загальніші
матерії і невдовзі цілковито занурився в царини фантазії, забувши про
нагальні клопоти й тривоги. Він почав розмірковувати про природу
сновидіння, про можливість для людини бачити чужі сни. Адже
діяльність мозку в основі своїй пов'язана з електрикою, так само як і імпульси,
що створюють зображення на телевізійному екрані. То, певне, можна
107

б якось розвинути цю систему й далі. Скажімо, гак, щоб сновидіння
записувати на відеокасету й потім переглядати їх детальніше. Він-бо
й сам не раз відчував уранці неприємний осад, так наче йому наснилося
щось погане, але що саме — годі пригадати. Видиво звітрювалося
з пам'яті, залишаючи по собі тільки важке лиховісне передчуття.
А можна б використовувати зафіксовані сновидіння й з лікувальною
метою, та й просто задля розваги — і яка б то могла бути знаменита
розвага! Та водночас і яка небезпечна!.. Сни великих людей годилося
б зберігати в архівах, щоб їх мали змогу побачити наступні покоління.
Цікаво ж бо, що снилося, приміром, Наполеонові. Або Гітлерові. Або ж Лі
Гарві Освальдові. Може, і вбивство Кеннеді пощастило б відвернути, коли
б хто-небудь побачив Освальдові сни. Напевне ж можна винайти якийсь
спосіб...
У таких-от роздумах і минула в Торна ціла ніч.
Коли прокинулась Кетрін, її пошкоджене око ще дужче запухло
й зовсім заплющилось. Збираючись до посольства, Торн настійно порадив
їй усе ж таки вдатися до лікаря. Більше вони ні про що не розмовляли.
Кетрін мовчала, а Торна вже цілком поглинули проблеми нового дня. Він
був уже майже готовий до скорої поїздки в Саудівську Аравію, одначе
тепер його гнітило невиразне передчуття, що їхати нікуди не слід. Він
просто боявся. Боявся за Кетрін, за Деміена, за самого себе, боявся — і не
міг збагнути чому. Навколо вчувалося якесь напруження, здавалося, ніби
все їхнє життя в смертельній небезпеці. Раніше Торн ніколи не
замислювався про смерть, вона була для нього чимось далеким і непевним.
Але тепер саме це не йшло йому з думки. Те, що над його життям нависла
якась страшна загроза.
У лімузині дорогою до посольства він нашвидкуруч заповнив бланки
страхувальних полісів і накидав деякі настанови на випадок своєї смерті.
Робив це механічно, не замислюючись над тим, що переймається такими
справами уперше в житті. І вже аж тоді, як закінчив писати, раптом
відчув свідомий страх. Увесь заціпенівши, він у похмурій мовчанці
просидів решту дороги до посольства. Оте лихе передчуття й далі не
полишало його.
Машина зупинилась, і Торн вийшов на тротуар перед посольством.
У ту ж мить він побачив, як до нього метнулося двоє чоловіків. Один
клацнув фотоапаратом, а другий заходився сипати запитаннями. Торн
рушив був до входу, але ті двоє заступили йому дорогу.
— Містере Торн, ви вже читали сьогодні «Ріпорт»?
— Ні, не читав...
— Там є стаття про вашу няню, про ту, котра стрибнула...
— Я не бачив.
— Там говориться, що вона залишила записку...
— Маячня.
— Погляньте сюди, будь ласка! — Це вже сказав Дженнінгс, швидко
переміщуючись і клацаючи затвором.
— Дозвольте мені пройти,— попрохав Торн, бо Дженнінгс саме став
у нього на дорозі.
— Це правда, що вона приймала наркотики? — спитав другий
репортер.
— Звісно, що ні.
— Після розтину в крові виявили якісь ліки...
— То був протиалергійний засіб,— процідив Торн крізь зціплені
зуби. — Вона слабувала на алергію...
— Там говориться про надмірну дозу...
— Спиніться на секундочку! — попрохав Дженнінгс.
— Та дайте ж мені пройти! — гримнув Торн.
— Даруйте, це наша робота, сер.
Торн ступив був убік, але вони й далі напосідали і знов заступили
йому дорогу.
108

— То вона приймала наркотики, містере Торн?
— Я ж вам сказав, що ні.
— А там пишуть...
— Мені нема діла до того, що там пишуть!
— Чудово! — вигукнув Дженнінгс. — Ще секундочку!
Він надто швидко присунув камеру, Торн, рвучко ступивши вперед,
зачепив її і вибив із Дженнінгсових рук. Фотоапарат з брязкотом
розбився об асфальт, і на мить усі троє застигли, вражені цим спалахом
гніву.
— Невже ви не маєте й крихти поваги? — видушив із себе Торн.
Дженнінгс укляк на тротуарі й звів на нього очі.
— Перепрошую,— скрушно мовив Торн. Голос у нього тремтів. —
Надішліть мені рахунок, я все відшкодую.
Дженнінгс підняв розбиту камеру, поволі підвівся і, знизавши
плечима, поглянув у вічі Торнові.
— Усе гаразд, пане посол,— сказав він. — Будемо вважати, що ви...
мій боржник.
Торн силувано кивнув головою, повернувся й рушив до посольства.
У ту ж мить звідти вибіг солдат морської піхоти. Але було вже запізно,
і він побачив тільки наслідки зіткнення.
— Він розбив мені камеру,— сказав Дженнінгс солдатові. — Ваш
посол розбив мені камеру...
Вони трохи постояли в ніяковій мовчанці, а тоді розійшлися кожен
у свій бік.
У посольському кабінеті панував переполох. Поїздка до Саудівської
Аравії опинилася під загрозою, бо Торн раптом відмовився їхати, нічого
не пояснюючи. Підготовка цієї поїздки забрала в його помічників майже
два тижні, і тепер вони вимагали пояснень, бо вважали себе одуреними,
а всю свою працю — марною.
— Ви не можете її скасувати,— переконував його один з
помічників. — Після всієї нашої роботи просто не маєте права отак просто взяти
та й...
— Поїздка не скасовується,— заперечив Торн. — Вона тільки
відкладається.
— Вони сприймуть це як образу.
— Хай сприймають.
— Але чому?..
— Не можу я зараз їхати,— сказав Торн. — Не час.
— Ви розумієте, яка ставка в цій грі? — спитав інший помічник.
— Дипломатія,— відповів Торн.
— Багато більше.
— Вони мають нафту, вони мають силу,— сказав Торн. — І ніщо
цього не змінить.
— Ось саме тому...
— Я пошлю когось іншого.
— Президент хотів, щоб поїхали ви.
— Я побалакаю з ним і все поясню.
— Боже мій, Джері! Ми ж так ретельно все розпланували!
— То переплануєте! — гарикнув Торн.
Цей раптовий спалах гніву змусив усіх замовкнути. Задзвонив
селектор, і Торн увімкнув прийом.
— Я слухаю.
— Вас хоче бачити отець Тассоне,— почувся голос секретарки.
— Хто?
— Отець Тассоне з Рима. Він каже, що має до вас невідкладну
особисту справу.
— Я ніколи про нього не чув.
— Він каже, що забере у вас усього хвилину,— провадила
секретарка. — Ідеться про якусь лікарню.
109

— Мабуть, збирає пожертви,— тихо зауважив один з Торнових
помічників.
— Або проситиме дарунків,— докинув ще один.
— Ну гаразд,— зітхнув Торн. — Пустіть його.
— Не думав, що вас так легко розчулити,— мовив перший помічник.
— Та знаєте, громадська думка... — промимрив Торн.
— Не поспішайте з остаточним рішенням щодо Саудівської Аравії.
Гаразд? Ви сьогодні не в гуморі. Переждімо трохи.
— Усе вже вирішено,— стомлено мовив Торн. — Або їде хтось
інший, або відкладаємо поїздку.
— Відкладаємо на який час?
— На потім,— відказав Торн. — На тоді, коли я зможу поїхати.
Двері відчинились, і в їх широкому отворі з'явилася невеличка
постать. То був священик. Його недбалий одяг і збуджений вигляд
свідчили, що справа у нього аж ніяк не звичайна. Торнові помічники
насторожено перезирнулися, не певні, чи слід їм залишити кабінет.
— Можу я вас попросити... — промовив священик з сильним
італійським акцентом,— поговорити сам на сам?
— Це стосовно лікарні? — спитав Торн.
— Si1.
Торн кивнув головою помічникам, і ті знехотя рушили з кабінету.
Коли вони вийшли, священик зачинив за ними двері. Потім обернувся,
і обличчя його викривив біль.
— Слухаю вас,— співчутливо мовив Торн.
— У нас обмаль часу...
— Що?
— Ви повинні мене вислухати. — Священик так і стояв біля порога,
прихилившись спиною до дверей.
— То що ви хочете мені сказати? — запитав Торн.
— Ви мусите повірити в Христа, Спасителя нашого. Повірити тепер-
таки, від цієї хвилини...
На хвилю запала мовчанка. Торн не знав, що й сказати.
— Я прошу вас, синьйоре...
— Даруйте мені,— перебив його Торн. — Якщо я правильно
зрозумів, ви маєте до мене невідкладну особисту справу?
— Ви мусите повірити,— провадив священик. — Причастіться крові
Христової та його тіла, бо тільки тоді, як він буде всередині вас, ви
зможете здолати сатанинське поріддя.
Атмосфера в кабінеті ставала щомить напруженіша. Торн простяг
руку до селектора.
— Воно уже вчинило одне вбивство,— пошепки промовив
священик,— і вбиватиме аж доти, доки заволодіє всією вашою маєтністю...
— Якби ви зволили зачекати трохи в приймальні...
Священик почав підступати до Торна, і в голосі його бриніло дедалі
більше збудження.
— Тільки з Христовою допомогою ви зможете боротися з ним! —
суворо промовив він. — Повірте в Христа! Причастіться його крові!
Торн намацав кнопку селектора й натиснув її.
— Я замкнув двері, містере Торн,— сказав священик.
Наляканий його тоном, Торн увесь напружився.
— Слухаю, сер,— почувся з селектора голос секретарки.
— Пришліть охорону,— сказав Торн.
— Що сталося, сер?
— Благаю вас, синьйоре! — вигукнув священик. — Вислухайте те, що
я маю вам сказати!
— Сер?.. — знов долинуло із селектора.
— Містере Торн,— сказав священик,— я був у лікарні тієї ночі, коли
народився ваш син...
Так (італ.).
110

Торн ураз застиг, несамохіть прикипівши очима до нього.
— Я... приймав... пологи,— затинаючись, промовив священик. —
Був... свідком... його народження...
У селекторі знов озвався голос секретарки, цього разу явно
стривожений.
— Містере Торн! — мовила вона. — Пробачте, я вас не розчула як
слід.
— Та ні, нічого,— відповів Торн. — Просто... будьте на місці.
Він одпустив кнопку, не спускаючи враженого погляду зі священика.
— Я благаю вас... — не вгавав отець Тассоне, ледве стримуючи
сльози.
— Чого ви хочете?
— Врятувати вас, містере Торн. Аби Христос простив мені.
— Що ви знаєте про мого сина?
— Все.
— Що саме ви знаєте? — суворо перепитав Торн.
Священик затремтів, голос його зривався від хвилювання.
— Я бачив його матір,— відповів він.
— Ви бачили мою дружину?
— Його матір, містере Торн!
Торнове обличчя немов скам'яніло.
— Це шантаж? — тихо спитав він.
— Ні, сер.
— Тоді чого ви хочете?
— Розповісти вам, сер...
— Що розповісти?
— Його мати, сер...
— Ну-ну, то що там з його матір'ю?
— Його мати, сер... була самиця шакала! — Священик аж
застогнав. — Він народився від шакала. Я бачив це на власні очі!
Нараз двері затріщали й розчахнулися. До кабінету вбіг солдат
морської піхоти, за ним — Торнові помічники та секретарка. Торн сидів
мов закляклий, з мертвотно блідим обличчям. З очей священика котилися
сльози.
— Тут щось сталося, сер? — запитав солдат.
— У вас був якийсь дивний голос,— пояснила секретарка. — І двері
виявилися замкнені.
— Виведіть звідси цього чоловіка,— сказав Торн. — А якщо він ще
колись з'явиться... заарештуйте.
Ніхто не ворухнувся. Солдат не знав, як йому підступитися до
священика. Та отець Тассоне сам повернувся й повільно рушив до дверей.
Уже від порога він озирнувся на Торна.
— Повірте в Христа,— сумно мовив він майже пошепки. — День
у день причащайтеся крові Христової... — І вийшов за двері.
Солдат вийшов услід за ним. Решта розгублено стояли на місці.
— Чого він приходив? — спитав один з помічників.
— Не знаю,— тихо відповів Торн, дивлячись услід священикові. —
Він несповна розуму...
На вулиці біля посольства Габер Дженнінгс, зіпершись на свою
машину й відклавши набік розбитий фотоапарат, перевіряв запасну
камеру. Він побачив, як солдат виводить із посольства невеличкого
священика, і швидко зробив два знімки. Священик понуро поплентав геть.
Солдат помітив Дженнінгса й, невдоволено дивлячись на нього, підійшов
ближче.
— Вам сьогодні ще не досить клопоту з цим ділом? — запитав він,
показуючи на фотоапарат.
— Клопоту? — всміхнувся Дженнінгс. — Його ніколи не буває
досить.
І, поки солдат дивився, двічі клацнув і його. Потім переставив
111

покажчик відстані й, зловивши у видошукач невеличкого священика,
зробив ще один знімок, перше ніж той зник з очей...
Пізно ввечері Дженнінгс сидів у своїй темній комірчині й
роздивлявся фотографії. В очах його відбивалися то цікавість, то душевне
сум'яття. Щоб перевірити справність запасної камери, він зробив
тридцять шість знімків, і три з них вийшли браковані. Це був той самий
гандж, що й кілька місяців тому, коли він знімав няньку на дні
народження в маєтку Торнів. Тепер щось подібне виявилося на фотографіях
зі священиком. І знов складалося враження, що на плівці була
пошкоджена емульсія, але тепер уже не на одному тільки знімку — брак
повторювався на двох негативах підряд, потім ішли два чисті кадри, а на
третьому — знов такий самий брак. Найдивовижніше ж було те, що
гандж нібито переслідував певну людину: ота незрозуміла туманна пляма
щоразу опинялася над головою невеличкого священика.
Дженнінгс виловив із фіксажу п'ять мокрих відбитків і заходивсь
роздивлятися їх зблизька. Два знімки священика, супроводжуваного
солдатом, два знімки самого солдата великим планом і ще один —
священика, що вже віддалявся. На останньому знімку пляма була менша,
відповідно до того, як зменшилась і сама священикова постать. Як і на
давнішому знімку Деміенової няньки, пляма скидалася на таку собі
світну хмаринку, але мала іншу форму й стриміла прямовисно просто
в священика над головою. Хмаринка коло няньчиної голови здавалася
нерухомою, застиглою — а ця неначе падала вниз і нагадувала примарний
спис, що ось-ось приштрикне священика до землі.
Дженнінгс запалив сигарету з «травичкою» і поринув у роздуми.
Колись він читав, що емульсія фотоплівки дуже чутлива до інтенсивного
тепла — так само як і до світла. То була стаття в одному з фотографічних
журналів, і в ній розповідалося про загадкові яви, зняті на плівку
в знаменитих лондонських будинках, де, за переказами, живуть привиди.
Автор статті, відомий фахівець у галузі фотографії, розглядаючи питання
про реакцію нітратів на зміну зовнішньої температури, відзначав, що
лабораторні досліди довели вплив певної температури на фотоемульсію,
подібний до впливу світла. Оскільки тепло — це енергія, і навпаки, то
якщо привиди є не чим іншим, як рештками енергії людського тіла,
значить, за сприятливих умов їх можна зафіксувати на фотоплівці. Але
в статті йшлося про енергію, незалежну від людини. А яке значення
енергії людського тіла? Чи проявляється вона сама собою, чи має якесь
певне джерело? Чи залежить від зовнішніх чинників, чи, може,
зумовлюється лише почуттями, що нуртують усередині людини?..
Відомо ж бо, що збудження і хвилювання супроводиться виділенням
певної енергії — на цьому грунтується принцип дії детектора брехні. За
своєю природою ця енергія електрична. Але ж електрика — це також
тепло. То, може, тепло, що утворюється при надмірному хвилюванні,
якось вихоплюється з людського тіла, і його можна зняти на плівку разом
з людиною, що перебуває в стані сильного нервового стресу?..
Усі ці міркування надихнули Дженнінгса, і він заходився гортати
довідники, відшукуючи найчутливіший у світі зразок фотоплівки — це
був номер ЗХ-600. Цю плівку почали випускати не так давно, і чутливість
її була така висока, що давала змогу знімати об'єкти, освітлені вогником
свічки. Напевне, вона мала бути так само чутлива й до тепла.
Наступного ранку Дженнінгс придбав двадцять чотири касети плівки
ЗХ-600 і набір світлофільтрів, щоб випробувати її за нормального
освітлення. За його задумом, фільтри мали поглинати частину світла,
пропускаючи при цьому тепло, отож він сподівався, що в такий спосіб
швидше натрапить на те, що йому потрібне. Ще він мав знайти людей
у стані особливого нервового збудження, а тому вирушив до лікарні і там
прихованою камерою знімав приречених на смерть хворих. Наслідки цієї
зйомки геть розчарували його: на жодному кадрі з десятка відзнятих
фотоплівок знайомої плями не виявилось. Тепер Дженнінгсові стало
112

ясно: хоч би яка була природа тих плям, а з передчуттям смерті вони
зв'язку не мали.
Цей висновок дещо порушував Дженнінгсову теорію, але репортер не
занепав духом. Він підсвідомо відчував, що стоїть на правильному шляху.
Повернувшись до своєї темної комірчини, він зробив ще по кілька
відбитків фотографій з нянькою і священиком на різному фотопапері
й пильно дослідив на них кожну цяточку. При великому збільшенні стало
очевидно, що там і справді щось зафіксоване. Неозброєний погляд нічого
не помітив, але нітрат зреагував. Далебі, у повітрі над нянькою і
священиком виявлялося щось геть незбагненне!..
Весь наступний тиждень думки й вільний час Дженнінгса були
поглинуті тим таємничим явищем. А потім він вирішив ще раз вийти на
Торна.
Саме в ті дні американський посол провадив серію прилюдних
виступів, на які Дженнінгсові легко було потрапити. Торн виступав
в університетському містечку, на ділових сніданках, навіть на фабриках,
і кожен міг прийти послухати його. Посол був добрий оратор, промовляв
жваво та палко і, хоч де б виступав, незмінно заволодівав увагою
слухачів. Він умів розворушити публіку, примусити її повірити йому,
а надто робітників, яким одразу починало здаватися, що посол глибоко
занепокоєний їхньою долею.
— У нас так багато розмежувань! — вигукував він. — На старих
і молодих, на багатих і бідних... Але головне розмежування — на тих, що
мають можливості, і на тих, що їх не мають! А справжня демократія — це
однакові можливості для всіх. Без рівних можливостей слово
«демократія» обертається брехнею!..
Під час своїх виступів Торн відповідав на запитання і спілкувався
з публікою, особливо намагаючись познайомитися з каліками та
бідаками, що їх одразу примічав у натовпі. Його не могли вибити з колії ніякі
каверзні запитання, але ще більше важило те, що він умів змусити людей
повірити.
Та насправді цей запал, на який так охоче відгукувалися слухачі,
йшов у нього від розпачу. Торн мовби тікав від самого себе, прагнучи
заповнити весь свій час громадською діяльністю, щоб не лишалось
і хвилини на особисте життя, бо останнім часом у ньому чимдалі
наростало передчуття чогось жахливого. Уже двічі серед натовпу, що збирався
на його виступи, він вирізняв знайоме чорне одіння священика — той
вочевидь переслідував його. Торн боявся сказати про це кому-небудь:
а що, як усе воно — лише витвір його розпаленої уяви? — але щоразу, на
кожному виступі з тривогою нишпорив очима серед публіки, боячись
угледіти знайому постать. Він не надав особливого значення словам
Тассоне: в чоловіка явно розладнана психіка, це релігійний фанатик, що
обрав собі за об'єкт домагань відомого політичного діяча, а те, що він
згадав про Торнового хлопчика, цілком могло бути й випадковим збігом.
А проте сказане священиком таки закарбувалось у його пам'яті. Хоч яке
воно здавалося безглузде, одначе раз у раз відлунювало в свідомості
Джеремі. Йому навіть спало на думку, що, можливо, цей священик —
потенційний убивця; адже й Лі Гарві Освальд, і Артур Бреммер, обидва
майбутні вбивці, намагалися зав'язати особисте знайомство зі своїми
жертвами майже так само, як зробив цей Тассоне. Але зрештою Торн
відкинув і це припущення. Хіба міг би він отак виходити на люди, якби
весь час думав, що десь у натовпі на нього може чатувати смерть? І все
ж таки священик ні вдень, ні вночі не йшов йому з думки, і Торн зрозумів,
що й він переслідує священика так само, як той переслідує його. Тільки
Тассоне був хижак, а він — жертва. Він почував себе польовою мишею,
яка повсякчас боїться яструба, що кружляє над нею високо в небі.
Тим часом у Пірфорді усе було на погляд спокійне. Та за цим
цозірниц сцркрєм ховалися нег^рдзди. Торн і Кетрін фдчдлися дуже ^ідло,
бо останнім часом він був зайнятий і вечорами на своїх виступах. А коли
113

зустрічалися, то говорили переважно про дрібниці, уникаючи тем, які
могли б засмутити обох. Тепер Кетрін приділяла більше часу Деміенові.
Але це тільки поглиблювало їх відчуженість, бо з нею хлопчик ставав
мовчазний, замикався в собі і довгими годинами похмуро чекав, коли
повернеться місіс Бейлок.
З нянькою Деміен грався й сміявся, а Кетрін незмінно викликала
в нього отаке похмуре заціпеніння. До чого тільки вона не вдавалася,
шукаючи якогось способу здолати його відчуженість. Купувала дитячі
книжки та альбоми для розфарбовування, всілякі конструктори та
механічні іграшки — та все те залишало його байдужим. Щоправда,
одного разу хлопчик начебто виявив інтерес до альбому з малюнками
звірів, і ото тоді вона вирішила повезти його до зоопарку.
Збираючись у цю поїздку, Кетрін раптом подумала про те, як
різниться їхнє життя від життя звичайних людей. Її синові минав уже
п'ятий рік, а він ще жодного разу не був у зоопарку. Сім'я посла жила
немовби в замкненому просторі, де все було до їхніх послуг, і тому вони
рідко шукали розваг поза домом. Може, саме оцей брак виправ та нових
вражень і позбавив Деміена здатності радіти й веселитися. Одначе
сьогодні очі в нього були веселі, і, коли він сів у машину поруч неї, Кетрін
відчула, що нарешті зробила правильний вибір. Хлопчик навіть сам
заговорив до неї: він намагався вимовити слово «гіпопотам» і, здолавши
його, аж засміявся з радості. Та й цього дріб'язку було досить, щоб Кетрін
відчула себе щасливою. Сміх власної дитини вмить повернув їй уже
призабутий добрий гумор. Дорогою до міста вона без угаву говорила,
і Деміен уважно слухав її. Мовляв, тигри схожі на великих котів,
горили — ті самі мавпочки, тільки більші, білки — однаково що миші,
а коні — перерослі віслючки... Хлопчик був у захваті, хотів усе те
запам'ятати, і Кетрін придумала щось ніби віршика: тигри — наче ті коти,
а конячки — віслючки, білки — чисті мишенята, а горили — мавпенята!
Вона швидко проказала все підряд, і Деміен весело засміявся; потім
Кетрін повторила віршика ще швидше — і хлопчик зареготав на повен
голос; отак вони й веселилися решту дороги до зоопарку.
Тієї зимової неділі в Лондоні світило сонце, скрізь було багато
людей, що радо повиходили на сонячне світло та свіже повітря. День
видався напрочуд гарний, і в зоопарку теж було не протовпитися. Та
й звірі вочевидь тішилися сонечком, і їхні голоси долинали аж до вхідних
воріт, де Кетрін узяла напрокат візочка для Деміена.
Вони зупинилися на березі ставка з лебедями й стали спостерігати, як
більші дітлахи годують цих чудових птахів. Кетрін підвезла Деміена
трохи ближче, та лебеді враз покинули поживу й, велично повернувши,
поволі відпливли на середину ставка. Там вони зупинились і з царстве-
ною зверхністю дивилися на дітей, що кидали їм хліб і кликали назад. Але
птахи не зрушували з місця, і Кетрін помітила, що тільки тоді, коли вона
повезла Деміена далі, лебеді повернулися до берега.
Надходив час годування звірів, і глядачів у зоопарку все прибувало.
Кетрін намагалася знайти таку клітку, де юрмилося б менше людей.
Праворуч висіла табличка «Лугові собачки», і вони рушили туди.
Дорогою Кетрін переказала Деміенові усе, що знала про лугових собачок.
Пригадала, що живуть вони в норах і мають товариську вдачу, люди часто
ловлять їх, приручають, і собачки стають свійськими. Коли вони
наблизилися до вольєри, виявилося, що й там людей не менше, і всі вони
стояли й дивилися вниз. Кетрін пробралася з візком уперед, але тварин
побачила лише на мить, бо вони зненацька всі поховалися в свої нори.
Юрба розчаровано загомоніла й почала розходитись. І коли Деміен витяг
шию, щоб подивитися на собачок, то побачив тільки купи землі та нори й
докірливо поглянув на матір.
^ Мабуть, вони теж пішли обідати,— знизавши плечима, сказала
Кетрій.
Вони рушили далі, купили по булочці з сосискою і, сівши на лаву,
ГГГО'Т’ ' 'Ч ! Р ■ 1 кг л
114

— А тепер підемо дивитися на мавпочок,— сказала Кетрін.— Хочеш
побачити мавпочок?
На алеї, що вела до павільйону з мавпами, їм раз у раз траплялися
таблички з назвами різних тварин, і вони підходили до деяких кліток.
Коли Деміен угледів першу тварину, очі в нього радісно засвітилися. То
був ведмідь, що похмуро снував сюди-туди по клітці, анітрохи не
зважаючи на гомінкий натовп. Та досить було Кетрін з Деміеном
підступити ближче до грат, як звір ураз нашорошився, глипнув на них і
забився у своє лігво. У сусідній клітці сидів великий дикий кіт; і, коли
вони порівнялися з кліткою, він увесь підібгався й провів їх
настороженим поглядом своїх жовтих очей. Старий бабуїн у дальшій клітці також
вирізнив Кетрін з Деміеном із людського потоку на алеї і злісно
вискалився на них. Кетрін уже завважила, яке враження вони справляють
на тварин і, проходячи далі повз клітки, зумисне стежила за поведінкою
їх мешканців. А ті щоразу прикипали очима до Деміена. І хлопчик також
це відчував.
— Мабуть, ти їм дуже подобаєшся,— усміхнулась Кетрін.— Та це й
не диво.— І штовхнула візочка до протилежного краю алеї, далі від
кліток з тваринами.
З павільйону попереду до них долинув гомін, вигуки та сміх, і Кетрін
зрозуміла, що то і є мавпятник. Це було одне з найцікавіших закритих
приміщень зоопарку, і їм довелося постояти в черзі. Кетрін залишила
візочка біля входу й узяла Деміена на руки.
Усередині було задушно і нудотно тхнуло, дитячі голоси
виповнювали павільйон і аж лящали у вухах, відлунюючи від стін. Кетрін
З Деміеном стояли біля дверей і нічого не бачили, але із захоплених
вигуків дітвори було зрозуміло, що особливо цікаве видовище
відбувається в дальшому кінці приміщення. Вона протислася вперед і
врешті побачила, що діється в тій клітці. Там були павукоподібні
мавпи — дуже жваві й веселі створіння; вони ганяли по просторій клітці,
гралися, розгойдувались на підвішених до стелі шинах, розважаючи
глядачів своїми акробатичними трюками. Деміенові це теж сподобалось, і
він голосно засміявся. Кетрін протискалася далі вперед, їй хотілося стати
біля самого бар'єра. Доти мавпи не звертали ніякої уваги на людей, та,
коли Кетрін з Деміеном пробралася ближче до клітки, тварин наче
підмінили. Вони враз облишили гру й почали знервовано видивлятися
когось у натовпі. Люди також притихли, дивуючись, що це сталося з
мавпами. Ще усміхаючись, усі чекали, коли вони розгуляються знову. Та,
коли мавпи нарешті вийшли із заціпеніння, почалося таке, чого ніхто не
сподівався. Нараз у клітці розлігся пронизливий виск, сигнал тривоги й
небезпеки, і в ту ж мить до нього долучився дикий лемент інших мавп.
Тварини заметалися по клітці, забилися, намагаючись видобутися
назовні. Вони кидалися на всі боки, силкувалися розламати дротяну сітку,
охоплені таким жахом, наче в клітці раптом опинився якийсь страшний
хижак. Марно пориваючись назовні, мавпи знавісніло дряпали одна одну,
пускали в діло зуби та кігті, і на багатьох із них уже проступила кров.
Натовп сполохано принишк, тільки Деміен і далі голосно сміявся,
показуючи пальцем на тварин, і потішено спостерігав ту криваву
колотнечу. Тим часом паніка в клітці наростала, одна велика мавпа
метнулася до краю сітки під стелею, зачепилася шиєю за гострі кінці
дроту, і тіло її засіпалось, а тоді безсило обвисло. Нажахані люди
закричали, декотрі кинулися до виходу, але їхнього крику не чути було за
диким вереском тварин. З безтямно вибалушеними очима й ошкіреними
пащами мавпи відчайдушно кидалися від стіни до стіни. Одна почала
битись об бетонну долівку, з морди в неї потекла кров, і вона заточилась
і впала, тіпаючись у судомах. Решта мавп, не тямлячи себе з жаху, і далі
ганяли по клітці й верещали. Люди, штовхаючи одне одного, квапливо
сунули ^дазрду. Тільки Кетрін, наче скам'яніла, навіть не пробувала
відійти від клітки. А її хлопчик сміявся. Тицяв пальчиком на
закривавлених тварин і аж заходився сміхом. Це ж бо його вони
злякалися. Це він ло всього того призвів. .
Колотнеча в клітці не припинялася, і Кетрін розпачливо закричала.
115

РОЗДІЛ шостий
Додому вони повернулись уже потемки. Деміен і заснув у машині.
Після зоопарку вони просто каталися, хлопчик сидів мовчки й вочевидь
не розумів, що він накоїв. Він навіть пробував повторити отого віршика
про білок-мишенят і горил-мавпенят, але Кетрін не озивалася до нього,
втупивши очі в дорогу попереду. Коли посутеніло, Деміен показав на
мигах, що хоче їсти. Кетрін і це пустила повз увагу. Тоді хлопчик переліз
на заднє сидіння, знайшов там укривальце та й заснув.
Кетрін гнала машину як могла швидше, ніби намагалася втекти від
страху, що зродився в ній у зоопарку й чимдалі наростав. То був страх не
за Деміена, не перед місіс Бейлок. Тепер вона боялася за себе — боялася,
що втрачає розум.
У Пірфорді на неї чекав Джеремі. Він сподівався, що дружина
повернеться в доброму гуморі, й не сідав вечеряти без неї. Вони сиділи
вдвох за невеличким столиком, і Торн уважно спостерігав за Кетрін. Вона
намагалася їсти спокійно, але була видимо скута якоюсь внутрішньою
напругою.
— З тобою все гаразд, Кетрін?
— Так.
— Ти дуже мовчазна.
— Мабуть, просто втомилася.
— Багато вражень?
— Так.
Вона відповідала коротко, уривчасто, неначе уникаючи дальших
розпитувань.
— Сподобалося?
— Так.
— Ти начебто засмучена.
— Хіба?
— Щось сталося?
— А що могло статися?
— Не знаю. Але ти чимось засмучена.
— Просто втомилася. Треба виспатись...— Кетрін силкувалася
видушити з себе усмішку, але це в неї не вийшло.
Торн ще дужче занепокоївся.
— З Деміеном теж усе гаразд?
— Так.
— Ти певна?
— Так.
Джеремі пильно поглянув на неї, і Кетрін відвела очі.
— А якби щось було негаразд... ти б сказала мені, правда ж?— спитав
він.— Я маю на увазі... про Деміена?...
— Про Деміена? А що може статися з Деміеном, Джеремі? Що може
статися з нашим сином? Ми ж такі щасливі...— Кетрін звела очі на
чоловіка й ледь усміхнулась, але обличчя її лишилося сумне.— Я хочу
сказати, що двері нашого дому відкриті лише для добра. Темні хмари
обминають його стороною...
— Але що ж усе-таки сталося?— тихо спитав Торн.
Кетрін похилила голову на руки й на хвилю так і застигла.
Мені здається... — відповіла врешті, силкуючись погамувати
дрож у голові,— мені здається, я мушу знову звернутися до лікаря...—
Вона підвела голову. В очах у неї був розпач.— Мене точить... страх... і то
такий, якого в нормальної людини просто не може бути...
— Який страх, Кеті?— пошепки спитав Торн.
— Якщо я тобі скажу, ти запроториш мене хтозна-куди.
— Ні,— переконливо мовив він: — Ні. Я ж люблю тебе.
— Тоді поможи мені,— благально сказала вона.— Знайди мені
лікаря.— По щоці її покотилася сльоза.
Торн узяв дружину за руку.
— Ну звичаййо,—сказав він.— Звичайно.
116

І тут Кетрін розридалася. Те, що сталося вдень, так і лишилося
тягарем на її серці.
Знайти в Англії психоаналітика було не так просто, як в Америці. Та
зрештою Торн відшукав такого, якому міг довіряти. Це був американець,
щоправда, молодший віком, ніж Торнові хотілося б, зате з добрими
рекомендаціями і чималим досвідом. Звали його Чарлз Грайєр. Він
навчався в Прінстоні й працював інтерном у Белв'ю. Особливо
заімпонувало Торнові те, що Грайєр деякий час практикував у
Джорджтауні й мав серед своїх пацієнтів кілька сенаторських дружин.
— Звичайний клопіт з дружинами політичних діячів — це
надуживання алкоголю,— сказав він Торнові, коли той прийшов до нього
на прийом.— Як на мене, це йде в них від почуття самотності й власної
неповноцінності. їм здається, що в них не знаходить вияву цілісна
особистість.
— Ви, звісно, розумієте, що все має залишитися між нами,— застеріг
Торн.
— Само собою,— усміхнувся психоаналітик.— Люди мені
довіряють, і, сказати по щирості, нічого іншого запропонувати їм я не
маю. Вони не обговорюють своїх проблем зі знайомими, побоюючись,
щоб їхня відвертість не обернулася проти них самих. А зі мною це можна.
Не стану обіцяти багато, але вислухати людину я можу.
— Вона має прийти до вас?
— Ви тільки дайте їй мій телефонний номер. Не змушуйте її
приходити.
— Та ні, вона сама цього хоче. Сама й попросила мене...
— От і добре.
Торн підвівся, і молодий лікар усміхнувся до нього.
— Ви подзвоните мені після того, як поговорите з нею?— спитая
Торн.
— Навряд,— просто відповів Грайєр.
— Я маю на увазі... якщо вам буде що сказати.
— Все, що мені треба буде сказати, я скажу їй.
— Може, у вас виникнуть якісь побоювання...
— Вона що — схильна до самогубства?
— Ні...
— Тоді ніяких побоювань не виникне. Я певен, що все воно не таке
страшне, як вам здається.
Трохи повеселілий, Торн рушив до дверей.
— Містере Торн...
— Що?
— А чому ви самі прийшли до мене?
— Щоб подивитися на вас.
— Навіщо?
Торн здвигнув плечима.
— Ну, побачити, який ви з себе...
— Ви мали розповісти про щось важливе?
Торн ледь помітно зніяковів. Але, трохи подумавши, похитав
головою.
— Ви хочете сказати, що мені самому потрібен психоаналітик? Це
видно по мені?
— А по мені?— спитав лікар.
— Ні.
— А проте, і я вдаюся до послуг такого фахівця,— усміхнувся
Грайєр.— Така вже в мене робота, що без цього не обійтись.
Останні лікареві запитання знов роз'ятрили Торнові душу, і навіть у
посольстві він раз у раз повертався думкою до їхньої розмови. Сидячи в
доктора Грайєра, він справді відчув бажання щиро звірити йому все те,
про що ніколи нікому не казав. Та чи призвело б воно до чогось доброго?
Ця таємниця давно вже була невіддільною частиною його життя. І все ж
таки в глибині душі він бажав, щоб про неї знав ще хто-небудь.
117

Той день тягся нескінченно довго, і зрештою Торн узявся готувати
одну важливу промову. Він мав виголосити її наступного вечора перед
групою впливових бізнесменів, можливо, й представників нафтових
компаній. Як посол великої держави, він поятавив собі за мету
побудувати свій виступ так, щоб він прислужився встановленню миру на
Близькому Сході. Затяжний арабо-ізраїльський конфлікт призвів до того,
що арабський блок дедалі дужче віддалявся від США. Торн знав, що
ворожнеча між євреями й арабами була історично зумовлена і сягала
корінням у біблійну давнину. А тому взяв аж три видання Біблії,
сподіваючись прояснити дещо для себе з допомогою вікової мудрості. До
того ж він мав і суто практичну мету, бо навряд чи знайшлася б у світі
аудиторія, на яку не справили б належного враження цитати із Святого
Письма.
Посол зачинився в службовому кабінеті, попрохавши, щоб туди ж
таки подали й підвечірок, та невдовзі виявив, що в малоформатному
виданні Біблії зорієнтуватися досить важко, отож відклав його набік і
звернувся до томів з бібліографічними посиланнями та тлумачним
коментарем. Після цього діло пішло швидше.
Уперше від далеких часів дитинства Торн гортав сторінки Святого
Письма. І знайшов багато цікавого для себе, особливо в тих текстах, де
йшлося про безнастанну ворожнечу на Близькому Сході. Він дізнався, що
Авраам був перший, кому Господь Бог пообіцяв віддати євреям владу над
Святою Землею.
«Ти-бо станеш батьком многоти народів. Я дам тобі і твоїм потомкам
край, де ти пробуваєш, у вічне посідання...»
Край, що його пообіцяв Бог євреям, описано в Книзі Буття як «землю
від ріки Єгипетської до Великої ріки, ріки Ефрату», цебто від Єгипту до
Лівану. Торн заглянув до сучасного атласу й побачив, що нинішній
Ізраїль займає лише вузеньку смужку між річкою Йорданом і
Середземним морем. Усього-на-всього малий клаптик того, що обіцяно
було Богом. Може, оця невідповідність і стала підгрунтям войовничих
зазіхань Ізраїлю?.. Торн знов узявся до Біблії. Коли вже Бог дав таку
обіцянку, то чому ж не дотримав свого слова?..
«Тож коли щиро слухатиметеся мого голосу і дотримуватиметеся
мого завіту... ви будете в мене царством священиків, народом святим».
А може, отут і криється відповідь. Євреї не дотрималися завіту
Божого, вважалося навіть, що вони вбили Христа. На це є натяки в Книзі
Второзаконня. Ще за часів Мойсея євреям було провіщено:
«Господь порозсіває вас між народами, й залишиться вас мало серед
народів, куди вас приведе Господь... І будете ви в полоні у всіх народів, і
потоптаний буде Єрусалим ворожою п'ятою аж доти, доки вситяться
вороги».
Таке саме проречення повторювалось і в Євангелії від Луки:
«Упосліджені ви будете, аж поки вороги ваші вдовольняться». Тут
вочевидь провіщалося, що впродовж історії людства євреї зазнаватимуть
усіляких утисків, та врешті цьому настане край. От тільки коли? Коли ж
бо воно все скінчиться?..
Торн звернувся до коментарів і знайшов там історичне
підтвердження кари Божої. Засвідчене документами переслідування євреїв почалося
за часів царя Соломона, коли їх було вигнано з Ізраїлю і в дорозі над
ними чинили розправу хрестоносці. За історичними хроніками, в 1000 році
було винищено дванадцять тисяч євреїв, а 1200-му всіх тих, що прибилися
в пошуках пристановища до Англії, вислано або ж повішено. У 1298 році
сто тисяч євреїв убито у Франконії, Баварії та Австрії. У 1306 році — сто
тисяч вигнано під загрозою смерті з Франції. У 1348 році євреїв
звинувачено в поширенні світової епідемії чорної чуми, і близько
мільйона їх вистежено й знищено по всьому світі. У серпні 1492 року, саме
тоді, як Колумб уславив свою батьківщину, відкривши Новий Світ,
іспанська інквізиція вислала з країни півмільйона євреїв, і ще півмільйона
було страчено. Ця чорна смуга тривала й далі — за часів Гітлера знищено
понад шість мільйонів євреїв, і на всій землі зосталося лише-одинадцять
118

мільйонів цих знедолених ізгоїв. Отож не дивно, що тепер вони
відчайдушно боролися за осідок, за край, який могли б назвати своїм
рідним краєм. Кожний новий наступ вони якнайретельніше зважували,
так наче це був їхній останній шанс.
«...Я виведу з тебе великий народ,— обіцяв Господь праотцеві
ізраїльтян Авраамові,— і поблагословлю тебе; та й зроблю великим твоє
ім'я, а ти станеш благословенням... Тобою всі племена землі
благословлятимуться».
Торн знову заглибився в тлумачні тексти. В обіцянці Господній
Авраамові було три осібних і однаково важливих складники: віддання
євреям Землі Ханаанської, цебто Ізраїлю; запевнення, що нащадки
Авраамові стануть великим народом; і, нарешті, «благословення», ява
Спасителя. Повернення євреїв на Сіон пов'язувалося з другим пришестям
Христовим, і, якщо вірити стародавнім пророцтвам, цей час мав ось-ось
настати. У книгах пророків не говорилося виразно, як і коли воно
станеться,— все було приховано за іносказаннями та релігійною
символікою. А може, Христос уже повернувся на землю? Може, він знову
народився від земної жінки і перебуває тепер серед нас?..
Посол не цурався умоглядного розумування, отож і тепер залюбки
почав обмірковувати це припущення. Якщо Христос знову народиться на
землі, він не різнитиметься виглядом від решти людей. Не буде вже ні
старовинного одіння, ані тернового вінця. Може, комбінезон, чи джинси,
чи костюм з краваткою. Та, може, він і справді вже народився? А коли так,
то чом не дає про себе знати? У світі ж бо все давно йде шкереберть...
З такими-от думками Торн вирушив додому, прихопивши з собою
божественні книги. А коли Кетрін пішла спати і в будинку стало темно й
тихо, засів у кабінеті й знову поринув у читання. Тепер його думки
снувалися навколо Христового повернення, і він узявся відшукувати
відповідні тексти. В Одкровенні Йоана провіщалося, що, коли Христос
повернеться на землю, він зіткнеться зі своїм антиподом, Антихристом,
сином Зла. І розпадеться на друзки Земля в останньому двобої між Небом
і Пеклом. Це буде Армагеддон. Апокаліпсис. Кінець світу...
Серед тиші кабінету Торн почув стогін, що долинув з кімнати нагорі.
Той звук почувся двічі, потім усе затихло. Торн вийшов з кабінету й
безгучно піднявся нагору, до дружининої кімнати. Кетрін спала
неспокійно, обличчя її зрошував піт. Торн постояв, дивлячись на неї, а
коли вона почала дихати рівніше, вийшов і рушив назад до сходів. Ідучи
темним коридором повз кімнату місіс Бейлок, він помітив, що двері до неї
прочинені, й зазирнув усередину. Дебела жінка спала на спині, і з вікна на
неї падало місячне світло. Торн уже хотів був пройти далі, коли раптом
прикипів до місця, вражений чудернацьким виглядом няньки. Обличчя її
вкривав грубий шар білої пудри, а губи були так розгонисто наквацані
криваво-червоною помадою, наче це зробила геть п'яна рука. Торн не
знав, що й думати, як пояснити таку дивну прояву. Та так нічого й не
придумав. Жінка була сама в кімнаті, ніхто її не бачив, і вона взяла та й
намазюкалась, як дешева повія.
Торн причинив двері, спустився назад до кабінету й обвів поглядом
розкладені на столі книжки. Та якесь незрозуміле збудження заважало
йому зосередитись, і очі неуважливо блукали по сторінках. Мала Біблія
була розгорнута на Книзі пророка Даниїла, і Торн втупив у неї погляд.
«І встане на місце його жалюгідний, якому не віддадуть царської
почести, але він прийде зненацька й підступами захопить царство. Війська
будуть цілковито розгромлені перед ним, будуть розбиті... Він буде
віроломний, рушить у похід і візьме гору з малим народом. Він увійде
несподівано в родючі частини країни й учинить те, чого не чинили його
батьки, ні батьки його батьків; порозкидає їм здобич, луп та багатства,
куватиме свої задуми проти твердинь... Цар той буде чинити що захоче;
нестиметься високо, стане великим понад усіх богів, та й проти Бога богів
буде говорити нечувані речі, й матиме щастя, доки не довершиться гнів;
бо що призначено, те здійсниться».
ТйрйОївййшпбрив по пі^3£л!йдах і знайшов сиі*<фе¥и, тоді налій£*£бтбі
119

келих вина. Він походжав по кімнаті, намагаючись зосередитися на своїх
міркуваннях і не думати про те, що побачив нагорі. Коли євреї
повернуться на Сіон, знову народиться Христос. А коли народиться
Христос, водночас народиться й Антихрист, і обидва зростатимуть осібно,
аж поки зіткнуться в останньому двобої. Торн став, нахилився над столом
і перегорнув кілька сторінок.
«І станеться в той день: я візьмусь нищити всі народи, що вирушать
проти Єрусалиму,— прочитав він у Книзі пророка Захарії.— Ось яка буде
кара, що нею Господь ударить усі народи, які воюватимуть проти
Єрусалиму: тіло їхнє гнитиме, ще як вони стоятимуть на ногах, очі їхні
гнитимуть в їхніх ямках, язик їхній гнитиме в їхньому роті».
Вжахнутий цим страшним пророцтвом, Торн знову сів до столу.
«Того дня між ними буде велике замішання від Господа: вони
хапатимуть один одного за руку, і рука одного буде здійматися проти
руки сусіда свого».
Торн знав, що світ дивиться на Ізраїль з осудом. Араби зі своєю
нафтою становили велику силу, і їй важко було протистояти. Якщо гнів
Божий скерується на народи, що виступатимуть проти Єрусалима, то він
неминуче впаде на всіх. Провіщено ж бо, що Армагеддон буде на землі
Ізраїльській. Христос стоятиме з одного боку, на Оливній горі,
Антихрист — з другого.
«Горе вам, земле і море, бо спустився до вас диявол із лютістю
великою, знаючи, що короткий час має... Тут є мудрість. Хто має
розуміння, той нехай злічить число звіра, бо це — число людське, і число
його 666».
Армагеддон. Кінець світу. Битва в Ізраїлі.
«І тоді виступить Господь... і його ноги того дня стануть на горі
Оливній, що проти Єрусалиму на схід сонця... І прийде Господь, Бог мій, й
усі святі з ним».
Торн позгортав книжки й вимкнув настільну лампу. Потім ще довго
сидів у тихій самотині, розмірковуючи над біблійними книгами — над
тим, хто їх укладав і навіщо взагалі вони написані. Його дивувало, чому
хтось у них вірить, а хтось відкидає їх. Адже вірити в них — це однаково
що визнати марноту людських зусиль. Невже ми всі — лише знаряддя в
руках Добра і Зла? Невже ми тільки маріонетки, якими попихають згори й
знизу? Чи існує рай? Чи існує пекло?.. Торн розумів, що такі запитання
радше личили б якомусь підліткові, але тепер вони захопили і його. Він-бо
й сам останнім часом відчував на собі вплив якихось сторонніх
незбагненних сил. І були вони не випадкові, а, з усього судячи, керовані
іззовні. Його дедалі частіше опосідало відчуття ненадійності й марності
існування. І ще гостріше відчуття власної безпорадності. Атож, оце і є
головне. Він безпорадний. Нас не питають, чи ми хочемо народитися, чи
хочемо вмерти. Нас примушують до цього. Але чому між народженням і
смертю має бути стільки болю? Мабуть, на розвагу людству. Бо й біль
по-своєму розважає...
Торн приліг на шкіряну канапу й сам не помітив, як заснув. Йому
наснився моторошний сон. Він бачив себе в жіночому одязі, хоча й знав,
що він — чоловік. Було це десь на незнайомій гомінкій вулиці, він
підійшов до постового полісмена, намагаючись пояснити, що заблукав і
йому страшно. Та полісмен не слухав його, й далі керуючи вуличним
рухом, а тим часом машини мчали повз Торна, і його щораз обдавало
вітром. Той вітер посилювався, бо машини мчали дедалі швидше й дедалі
ближче, і Торнові почало здаватися, ніби навколо нього бурхає справжній
буревій. Зрештою вітер став такий скажений, що він уже аж задихався.
Торн ухопився за полісмена, але той його наче й не помічав. Він закричав,
але крик його потонув у шумі буревію. Раптом велика чорна машина
посунула просто на нього, та Джеремі був не в змозі зрушити з місця.
Машина невідворотно наближалась, і він побачив обличчя шофера. То
була якась жахлива маска без жодної людської риси — без очей, без носа,
120

без рота. Шофер зареготав, його страшніе обличчя репнуло в тому місці,
де мав би бути рот, звідти линула кров, і машина наїхала на Торна...
І в цю мить він прокинувся. Він задихався й був мокрий від поту. Сон
помалу розвіявся. Торн лежав нерухомо. Година була рання, усі в домі ще
спали. Торн насилу стримував сльози.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Свою промову перед бізнесменами Торн мав виголосити в готелі
«Мейфер». На сьому годину вечора зала була заповнена вщерть. Ще
зранку посол сказав своїм помічникам, що бажано було б повідомити про
його виступ пресу, і газети вмістили оголошення про збори в денних
випусках. Публіки зібралося багато, прийшло чимало репортерів та й
просто людей з вулиці, яким дозволили стояти в задніх рядах. На
попередні відкриті виступи американського посла уже двічі виряджала
своїх представників і комуністична партія, і ті дозоляли йому
підступними запитаннями, отож Торнові лишалося тільки сподіватися,
що цього разу їх не буде.
їдучи до свого місця, Торн помітив серед гурту репортерів того,
котрому він розбив камеру перед посольством. Фотограф усміхнувся до
нього й підніс над головою новий апарат. Торн, потішений його
миролюбним жестом, відповів репортерові усмішкою. Потім піднявся до
кафедри, почекав, поки публіка затихне, й почав свою промову. Він
говорив про світову економічну структуру та про важливість спільного
ринку. В будь-якому суспільстві, доводив він, навіть у демократичному,
ринок завжди відіграє величезну роль, він є мовби спільним
знаменником, що його підводять під різні культури. Коли один хоче
продати, а другий купити, виникає основа для мирного співробітництва. А
коли один хоче купити, а другий відмовляється продати, ось тоді ми й
ступаємо перший крок до війни. Торн говорив про людство, про те, що всі
люди — брати й що успадковані ними багатства землі мають належати
всім.
— Ми живемо всі разом у тенетах часу,— сказав він, цитуючи Генрі
Бестона.— Всі ми — бранці розкошів і тяжкої праці на землі.
Промова захоплювала, і публіка уважно ловила кожне слово. Далі
посол перейшов до питання політичних незгод та їх наслідків для
економіки. Він помітив у залі групу арабів і звернувся безпосередньо до
них.
— Неважко зрозуміти, який зв'язок між цими незгодами й
злиденним становищем людей,— сказав він,— але слід також пам'ятати,
що цивілізаціям може загрожувати падіння й від надміру розкошів!..
Торн говорив із запалом, і Дженнінгс, стоячи біля стіни, наставив на
нього об'єктив і почав квапливо клацати затвором.
— Є одна сумна й парадоксальна істина,— провадив Торн,— що
сягає корінням у часи царя Соломона. Той, хто народжений для багатства
й високого становища...
— О, про це ви напевне маєте знати!— нараз вигукнув хтось із задніх
рядів.
Торн замовк, придивляючись до публіки. Крикун більш не озивався, і
він заговорив далі:
— Ще за єгипетських фараонів уроджені багатії та вельможі...
— Атож, ось про це й розказуйте!— знову викрикнув той самий
голос, і цього разу натовп обурено заворушився.
Торн придивився пильніше. Репліки кидав якийсь молодик, з вигляду
начебто студент. Бородатий, у подертих джинсах, можливо, з комуністів.
— А що ви знаєте про злидні, Торне?— провадив він.— Вам же не
траплялося гнути горба ані єдиного дня у вашому житті!
Публіка невдоволено зашикала на молодика, дехто почав навіть
гримати на нього, але Торн підніс руки, вимагаючи тиші.
— Молодий чоловік хоче щось сказати. Послухаймо його.
Крикун виступив наперед, і Торн був готовий почути все, що
завгодно.
121

— Коли ви так дбаєте про те, щоб поділити багатство на всіх, то чом
не ділитеся своїм?— голосно вигукував молодик.— Скільки у вас
мільйонів, ви знаєте? А чи знаєте, скільки людей у світі голодують? Чи
знаєте, що можна зробити на самі ваші кишенькові гроші? На ту платню,
яку отримує щомісяця ваш шофер, ви змогли б протягом того ж таки
місяця прогодувати в Індії цілу сім'ю! А на землі навколо вашого будинку
можна б виростити врожай, що його вистачило б для половини населення
Бангладешу! Коштів, витрачених на святкування дня народження вашої
дитини, вистачило б на те, щоб заснувати лікарню в котромусь із
бідняцьких районів Лондона! Коли вже ви закликаєте ділитися
багатством, то покажіть приклад! Не стійте отут перед нами в костюмі за
чотириста доларів і не просторікуйте про злидні! Робіть щось!
Інвективи молодика знайшли відгук у частини публіки. Він вочевидь
вигравав раунд. Почулися навіть оплески, але в наступну мить усі
притихли, чекаючи Торнової відповіді.
— Ви закінчили?— чемно спитав він.
— Які ваші статки, Торне?— вигукнув його опонент.— Як у Рокфел-
лера?
— Багато менші.
— Коли Рокфеллер балотувався на віце-президента, газети писали,
що його багатство трохи перевищує триста мільйонів. Ви знаєте, що
означає «трохи перевищує»? Це ще тридцять три мільйони! І це навіть до
рахунку не береться! Вважається його кишеньковими грішми, а тим часом
половина населення Землі живе надголодь! Ви не бачите в цьому нічого
ганебного? Невже одній людині потрібно стільки грошей?!
— Я — не містер Рокфеллер...
— Це ми бачимо!
— Ви дасте мені відповісти?
— Одна дитина! Одна голодна дитина! Зробіть бодай що-небудь для
однієї голодної дитини — тоді ми вам повіримо! Замість ваших промов
подайте їй руку допомоги, тільки руку, подайте її голодній дитині!
— А може, я це вже зробив,— спокійно відказав Торн.
— То де ж вона?— запитав молодик.— Де та дитина? Кого ви
врятували, Торне? Кого пробуєте врятувати?
— Дехто з нас має обов'язки, що виходять далеко за межі інтересів
однієї голодної дитини.
— Ви не врятуєте світ, Торне, поки не допоможете одній-єдиній
голодній дитині!
Торнів опонент і далі набирав очки. Його останні репліки викликали
в залі гучні оплески.
— Яв невигідному становищі,— рівним голосом промовив Торн.—
Ви стоїте отам у сутіні й звідти кидаєте свої звинувачення...
— То хай дадуть світло на мене, але тоді я говоритиму ще голосніше!
У публіці почувся сміх, і прожектори почали повертатися в бік
молодика. Фоторепортери враз підхопилися й звернули свої камери на
останні ряди. Дженнінгс, проклинаючи себе за те, що не взяв із собою
довгофокусного об'єктива, теж наставив апарат на купку людей, серед
яких був сердитий молодик.
Досі Торн тримався цілком спокійно, але тепер, коли прожектори
скерувалися на публіку, його наче підмінили. І дивився він не на свого
опонента, а на когось збоку від нього, в затінку. Там стояв якийсь
невеличкий на зріст священик з капелюхом у руках. То був Тассоне. Хоча
Торн і не міг розгледіти як слід його обличчя, проте вмить упізнав свого
дивного відвідувача й закляк на місці.
— Ну чого ж ви, Торне?— під'юджував його молодик.— Не маєте
чим крити?
Увесь Торнів запал наче звітрився, на нього накотила хвиля страху,
і він стояв мовчки, вдивляючись у сутінь. Дженнінгс націлив об'єктив
туди, куди дивився посол, і зробив кілька знімків.
122

— Ну ж бо, Торне!— не вгавав крикун.— Тепер ви мене бачите, то що
скажете?
— Я вважаю... — непевним голосом озвався Торн.— Я вважаю, ви...
маєте рацію. Ми всі повинні ділитися багатством... Я... я теж спробую
щось зробити...
Молодик щиро, по-дитячому всміхнувся, і напруження в залі спало.
Хтось гукнув, щоб прожектори знов повернули на Торна, і той повів далі
перервану промову. Він намагався опанувати себе, але погляд його раз
у раз звертався в сутінь зали, туди, де він бачив знайоме священицьке
одіння.
Дженнінгс повернувся додому пізно ввечері й одразу ж заклав
відзняті плівки в бачок для проявлення. Посол, як завжди, справив на
нього чимале враження й зацікавив його ще дужче. Репортер добачив
у Торнових очах страх, відчув його, як миша чує сир, а тоді розгледів
і крізь видошукач. То не був безпричинний страх. Як видно, посол
побачив щось чи когось у глибині зали. Світла було не досить і кут
знімання надто гострий, але Дженнінгс зробив кілька знімків у напрямку
Торнового погляду й тепер сподівався виявити щось цікаве на проявленій
плівці. Дожидаючи, поки закінчиться процес обробки, він раптом відчув
голод і розкрив пакет з наїдками, купленими по дорозі з готелю додому.
Видобув звідти невелике смажене курча та пляшку щипучки й
наготувався до вечері. Курча було засмажене цілою тушкою, тільки без лап та
голови, і Дженнінгс не знати навіщо насадив його на шийку пляшки, так
що воно дивилося на нього обрубком шиї і неначе спілкувалося з ним.
Далі репортер відкрив бляшанку консервованих сардинок і з'їв їх
у товаристві цього мовчазного візаві.
Задзижчав таймер, Дженнінгс пішов до комірчини з фотоприладдям
і вийняв з бачка плівки. А побачивши негативи, так зрадів, що аж
гигикнув уголос. Тоді заправив плівку в збільшувач і, не вимикаючи
світла, почав розглядати чудові кадри пересварки між послом і тим
сердитим молодиком. Далі йшла низка знімків публіки в задніх рядах
зали. Там стояла сутінь, тому обличчя й постаті на плівці чітко не
розрізнялись, але на кожному кадрі видно було довгасту прямовисну
плямку, трохи схожу на спис.
На передньому плані кожного з тих знімків був якийсь товстун із
сигарою в роті. Може, та пляма — просто дим від сигари?.. Дженнінгс ще
раз проглянув ту низку негативів, вибрав найкращі і з чверть години
пильно роздивлявся їх. Ні, то був не дим. Інший колір, інша щільність, та
й віддаль вочевидь не та. Коли б це був дим від сигари, то, щоб утворилася
така хмарина, товстун мав би диміти без угаву, і це неминуче викликало
б певну реакцію в людей коло нього. Тим часом вони не звертали на курія
жодної уваги й незворушно дивилися перед себе. Та примарна хмарина
вочевидь здіймалася далі, в кінці зали. Дженнінгс зробив максимальне
збільшення й знову прикипів очима до тих кадрів. Просто під загадковою
плямою він розглядів білий священицький комір. Репортер змахнув
руками й переможно засміявся. Знову той самий невеличкий священик!
І щось напевне пов'язує його з послом!
— Панотець!— вигукнув Дженнінгс.— Знову цей бісів панотець!
Зрадуваний, він повернувся до столу в кімнаті, одірвав у свого
мовчазного товариша обоє крилець і швидко обгриз їх до кісток.
—Ну, тепер я знайду цього типа!— засміявся він.— Хоч де, я вистежу
його!..
Наступного ранку репортер вийшов з дому, взявши з собою один із
знімків священика, найкращий, що його зробив біля посольства. Він
показав те фото в кількох церквах, а потім у канцелярії Лондонської
єпархії. Одначе ніхто не впізнав чоловіка на знімку. Репортера запевнили,
що якби священик належав до їхньої єпархії, то його доконче знали б. Він
був, поза всяким сумнівом, приїжджий. Пошук ускладнювався.
Дженнінгс подався до Скотленд-Ярду й переглянув книги з фотографіями
123

розшукуваних злочинців. Так само марно. Він зрозумів, що тепер
лишається тільки одне. Уперше він побачив священика, коли той виходив
із посольства. Можливо, там знають щось про нього.
Потрапити до посольства виявилося не так просто. Вартові довго
перевіряли його документи, але й після того досередини не впустили.
— Мені треба побачитися з послом,— рішуче заявив Дженнінгс.—
Містер Торн пообіцяв, що відшкодує мені вартість фотоапарата, якого він
випадково розбив.
Вартові зателефонували до приймальні, а тоді, на Дженнігсів подив,
запросили його пройти до вестибюля, сказавши, що йому туди
подзвонять. Дженнінгс увійшов і за хвилину вже розмовляв із секретаркою
посла. Вона запитала, яку суму винен йому посол і на яку адресу
надіслати гроші.
— Я б волів пояснити йому особисто,— відповів Дженнінгс.—
І показати, що маю купити на ті гроші.
Секретарка сказала, що це неможливо: мовляв, у посла призначена
важлива зустріч,— і Дженнінгс вирішив говорити навпростець.
— Правду кажучи, я сподівався, що пан посол зможе допомогти мені
в одній особистій справі. А може, й ви змогли б. Я розшукую одного
священика, це мій родич. Він мав якусь справу у вашому посольстві, отож
я подумав: може, його тут бачили й змогли б зарадити в моїх пошуках...
Прохання було досить незвичайне, і секретарка промовчала.
— Він невеличкий на зріст...— додав Дженнінгс.
— Італієць?— спитала вона.
— Думаю, якийсь час жив в Італії,— ухильно відповів Дженнінгс
і став чекати, яке враження справлять його слова.
— Його прізвище не Тассоне?— спитала секретарка.
— Та розумієте, я не зовсім певен. Я розшукую давно загубленого
родича. Річ у тім, що моя мати і її брат були розлучені ще в дитинстві, і він
змінив прізвище. Тепер моя мати помирає і дуже хоче його відшукати. Ми
не знаємо його прізвища, маємо тільки зовнішні прикмети. Він дуже
малий на зріст, як і моя мати, і ми знаємо, що він став священиком. Один
мій знайомий випадково бачив, як з вашого посольства десь тиждень тому
виходив священик, і каже, що він здався йому дуже схожим на мою матір.
— Тут був один священик,— сказала секретарка.— Він казав, що
приїхав з Рима, і його прізвище, якщо не помиляюся, було Тассоне.
— Ви не знаєте, де він мешкає?
— Ні.
— Він мав якусь справу до посла?
— Начебто так.
— То, може, посол знає, де він мешкає?
— Не думаю. Навряд.
— А можна його спитати?
— Гаразд, я спитаю.
— Коли?
— Трохи згодом.
— Моя мати дуже тяжко хвора. Вона лежить у лікарні, і я боюся, що
дорога кожна хвилина...
У кабінеті посла задзижчав селектор. Голос секретарки запитав, чи
він не знає, де можна знайти священика, що приходив до нього
позаминулого тижня. Торн аж похолов.
— А хто про це питає?
— Якийсь чоловік. Він каже, ніби ви розбили йому фотоапарат. Той
священик — його родич. Чи так він принаймні вважає.
По невеличкій паузі Торн сказав:
— Запросіть його до мене...
Дорогу до посольського кабінету Дженнінгс знайшов без труднощів.
Будинок посольства був опоряджений у сучасному стилі. До приймальні
вів довгий коридор з портретами всіх американських послів у Лондоні,
розвішаними обабіч на стінах. Поминаючи їх, Дженнінгс із подивом
124

дізнався, що цей пост, перше ніж стати президентами США, займали
Джон Квінсі Адамс і Джеймс Монро. Непоганий щабель до політичної
кар'єри. Може, і його приятелеві Торну судилося сягнути таких висот.
— Заходьте,— всміхнувся Торн, коли репортер прочинив двері до
кабінету.— Сідайте.
— Пробачте, що я так вдерся...
— Пусте.
Посол жестом запросив Дженнінгса, і той увійшов до кабінету,
шукаючи очима, де сісти. За багато років свого фотомисливства він чи не
вперше опинився так близько від своєї дичини. Потрапити сюди
виявилося простіше, ніж він гадав. Але тепер настала нервова реакція: тремтіли
коліна, прискорено билося серце. Приблизно так само він почував себе,
коли проявляв свої перші фотографії. Збудження було таке сильне, що
майже межувало із сексуальним.
— Я хотів би ще раз вибачитися за розбиту фотокамеру,— сказав
Торн.
— Та вона однаково була вже стара.
— Я маю відшкодувати вам збитки.
— Ні, ні...
— Мені дуже хочеться це зробити. І бажано, щоб ви самі мені
допомогли.
Дженнінгс знизав плечима й непевно кивнув головою.
— Скажіть мені, яка камера тепер найкраща, і вам її пришлють.
— Ну... Це надто щедро з вашого боку.
— Ви тільки назвіть мені марку.
— «Пентафлекс» триста. Німецького виробництва.
— Домовилися. Скажете моїй секретарці свою адресу.
Дженнінгс знову кивнув головою, і вони втупили очі один в одного.
Торн уважно розглядав репортера, примічаючи кожну дрібницю — від
різних шкарпеток на ногах до обтріпаного коміра куртки. Дженнінгс
полюбляв одягатися підкреслено недбало, зі своєрідним викликом. Він
знав, що його вигляд збиває людей з пантелику. В якомусь збоченому
розумінні це часто давало йому потрібні зачіпки в роботі.
— Я вчора бачив вас на зборах,— сказав Торн.
— Завжди прагну бути там, де треба, і вчасно.
— Ви дуже старанні.
— Дякую.
Торн підвівся з-за столу, підійшов до стінного бару й дістав пляшку
бренді. Дженнінгс спостерігав, як посол наливає трунок у два келишки,
потім узяв запропонований йому.
— Ви вчора добре вмили того типа,— сказав він.
— Ви справді так думаєте?
— Так.
— А от я не певен...
Вони тягли час, і обидва це знали, сподіваючись, що співрозмовник
перший заговорить по суті.
— Взагалі-то я з ним згоден,— додав Торн.— Мабуть, скоро газети
назвуть і мене комуністом.
— Ну, ви ж знаєте ціну пресі.
— Та звісно.
— Треба ж їм з чогось жити.
— Авжеж.
Обидва пили бренді малесенькими ковточками. Торн підійшов до
вікна й, визирнувши на вулицю, запитав:
— То ви шукаєте родича?
— Так, сер.
— Це священик на прізвище Тассоне?
— Він священик, але щодо прізвища я не певен. Це брат моєї матері,
їх розлучили ще в дитинстві.
125

Торн поглянув на Дженнінгса, і той вловив у його погляді
розчарування.
— Отже, ви його, власне, й не знаєте?— спитав посол.
— Ні, сер. Я тільки намагаюся знайти його.
Торн знову сів, видимо спохмурнівши на обличчі.
— Можна одне запитання?..— мовив Дженнінгс.— Якби я знав, яку
він мав до вас справу, то, може...
— Ішлося ijpo одну лікарню. Він просив... пожертви...
— На яку саме лікарню?
— Якусь у Римі... я вже не пригадую.
— Він не залишив вам своєї адреси?
— Ні. Я, бачте, й сам трохи цим засмучений, бо пообіцяв йому
надіслати чек, а тепер не знаю куди...
Дженнінгс кивнув головою.
— Виходить, ми з вами ведемо пошук в одному напрямі.
— Виходить, що так,— сказав Торн.
— Він просто прийшов та й пішов?
— Так.
— І ви його більш не бачили?
Торнове обличчя ледь напружилось. Дженнінгс завважив це й одразу
ж зрозумів, що посол щось приховує.
— Ні, не бачив.
— Я подумав... може, він приходив на ваші виступи...
Погляди їхні зустрілись, і Торн збагнув, що з ним ведуть якусь гру.
— Як вас звати?— спитав він.
— Дженнінгс. Габер Дженнінгс.
— Містере Дженнінгс...
— Просто Габер.
— Габере...— Торн придивлявся до його обличчя, потім відвів очі
й знову поглянув у вікно.— Мені також дуже важливо знайти того
чоловіка... священика, що приходив сюди. Мені здається, я повівся з ним
негідно, і хотілося б вибачитись.
— В якому розумінні негідно?
— Я досить грубо його вирядив. Навіть не вислухав усього, що він
хотів сказати.
— Напевне, він до такого звик. Коли доводиться просити про
пожертви...
— Я хотів би розшукати його. Для мене це багато важить.
З вигляду Торна було добре видно, що це й справді так. Дженнінгс
зрозумів, що він на правильній дорозі, але не знав, куди та дорога його
приведе. Лишалося тільки йти нею навпростець.
— Якщо знайду його, я дам вам знати,— сказав він.
— Зробіть ласку.
— Неодмінно.
Торн кивнув головою. Дженнінгс підвівся, підійшов до нього й потис
простягнену руку.
— Ви чимось стурбовані, пане посол. Сподіваюся, світ ще не на грані
катастрофи?
— Та ні,— всміхнувся у відповідь Торн.
— Я ваш палкий прибічник. Тим-то й переслідую вас.
— Дякую.
Дженнінгс рушив до дверей, але Торн зупинив його.
— Містере Дженнінгс...
— Слухаю, сер.
— ХотіХося б знати... Ви ж самі ніколи не бачили того священика?
— Ні.
— Ви казали, що, може, він приходив на мої виступи. Отож
я подумав, чи ви не...
— Що?
— Та ні... Не має значення.
126

— Можна, я коли-небудь познімаю вас удома?— раптом спитав
Дженнінгс.— Сказати б, у колі сім'ї.
— Мабуть, тепер не найкращий час для цього.
— Може, зателефонувати вам за кілька днів?
— Гаразд, прошу.
— Я зателефоную.
Репортер вийшов, і Торн підозріливо подивився йому вслід. Цей
чоловік, безперечно, щось знав, щось таке, про що не захотів сказати. Але
що він міг знати про того священика? І чи було чисто випадковим збігом
обставин, іцо цей чоловік, його негаданий знайомий, розшукував того
ж таки священика, який ні вдень ні вночі не дає спокою йому самому?..
Торн довго думав про це, але так і не дійшов ніякого висновку. Подібно до
інших недавніх подій у його житті, все воно здавалося звичайним збігом
обставин, а проте, за ним, напевне, ховалося щось більше.
(Закінчення в наступному номері)
Володимир Митрофанов (нар. 1929 р.) — редактор відділу
художньої прози журналу «Всесвіт», член Спілки письменників
України, автор численних перекладів з американської літератури,
зокрема творів Г. Бічер-Стоу, Марка Твена, Е. Хемінгуея, Е. Кол-
дуелла, Р.-П. Уоррена, Т. Капоте, Р. Бредбері, С. Кінга та ін., а також
низки творів англійських та інших англомовних письменників.
ДРУЗЯМ, ЯКІ ЧИТАЮТЬ МОЄ ПРИВІТАННЯ!
Я щиро рада, що мені випала нагода зустрітися з головним редактором У
журналу «Всесвіт» і познайомитися з цим чудовим українським виданням,
яке ось уже сімдесят років публікує літературні твори і публіцистичні виступи
письменників практично усіх, навіть найвіддаленіших країн світу. На мою думку,
такі журнали, як Ваш, надзвичайно потрібні.
У Швеції виходить понад 200 часописів. Нині вони переживають важкі
часи, між іншим ще й тому, що читацькі смаки змінилися.
Але як говорив Вінні Пух:
«Сніги кругом (тарамдарам)
мороз гуде (тарамдарам)
Крізь дірки (тарамдарам)
тіло тне (тарамдарам)
Та .весна прилине (тірлімбомбом)
теплом оповине».
Ми, шведські письменники й перекладачі, які беремо участь у міжнародному
круїзі «Чорноморські хвилі» в листопаді 1994 року, бажаємо успіхів Вашій справі!
Гун Кварцель
Егейське море,
23 листопада 1994 р.
127

УКРАЇНСЬКА ІКОНА ЗА ОКЕАНОМ
Христина Дохват малює орнамент в кафедральному
соборі Пресвято'і Богородиці у Вашингтоні. 1972 рік.
З кінця X до кінця XVIII століття
українське образотворче мистецтво
мало переважно церковний характер.
Християнство глибоко ввійшло у
свідомість українського народу: ікона,
мозаїка, фреска, мініатюра рукописної та
гравюра друкованої книги, декоративне
мистецтво — посвідчують, яку неповтор-
но-оригінальну християнську культуру
створив наш народ за вісім століть.
Проте секуляризація у XIX ст. і
жахливий експеримент з побудовою комунізму
у XX ст. обірвали безперервну лінію
церковного мистецтва в Україні. І конома-
лярство, храмова архітектура, увесь
комплекс церковного мистецтва
перемістився з України в країни Заходу, де
з кінця XIX ст. й упродовж майже всього
XX ст. осідали хвилі емігрантів з України.
Сьогодні ми розкриваємо невідому (чи
принаймні маловідому) сторінку
культури західної української діаспори:
творчість митців, які свої здібності й таланти
присвятили побудові й мистецькому
оздобленню українських православних і
греко-католицьких храмів, молитовних
протестантських будинків у США, Канаді,
Аргентині, Бразилії, Австралії, у кількох
країнах Західної Європи. Якщо про
© Дмитро Степовик, 1995.
українських світських митців Заходу —
Олександра Архипенка, Олексу
Грищенка, Василя Хмелюка, Якова Гніздовсько-
го, Галину Мазепу, Любослава Гуцалюка
та інших — ми вже довідалися багато
дечого (хоч до повного дослідження
їхньої творчості ще далеко),— то
творчість українських митців релігійного
спрямування все ще є terra incognita
навіть для фахівців в Україні, не те що
для широкого загалу. Мало хто знає, що
недавно померлий Святослав Гординсь-
кий намалював сотні ікон для церков
Канади і США й опрацював проект
мозаїчного розпису українського собору
Святої Софії в Римі, яку самі італійці
називають «золотою церквою». Що
учень Михайла Бойчука і Федора Кри-
чевського — Михайло Дмитренко з
Лубен — оздобив мозаїками один з кращих
соборів у центрі Нью-Йорка — собор
Святого Юра...
Сьогодні ми розглянемо один з
головних періодів творчості українки з околиці
Філадельфії (США) Христини Дохват —
великої, може, навіть геніальної іконопи-
сиці й мозаїстки, яка розмалювала понад
60 храмів у США; але її шедевр — це
іконостас та мозаїки українського
собору у Філадельфії. 22 вересня
128

1994 року Христині Дохват виповнилося
60. Вона родом із Тернопільщини, з села
Бурканова, що біля Бережан. Але
Провидіння Боже визначило їй прославити Бога
своїм великим мистецтвом не вдома, а за
океаном, на Американському
континенті, проте — серед своїх співвітчизників,
які згуртованою багатотисячною
громадою поселилися ще на початку XX ст.
у місті американської незалежності
й свободи — Філадельфії. 80-і й початок
90-х років — це період зрілості високого
мистецтва Христини Дохват.*
...У 80-х роках Христина Дохват
продовжувала працювати так само напружено,
як і в роках 70-х. Мистецтву храмів вона
цілком віддала свій час і саму себе. Це
рідкісна відданість справі, що йшла, по-
перше, від любові до неї, а по-друге, від
усвідомлення її важливості у сучасному
світі. Якщо портретист, пейзажист,
майстер історичної, побутової картини,
натюрморту, модерний маляр не знає,
де, коли і як довго висітиме його твір
(а якщо вони часом і знають, то ці знання
є дуже непевні),— майстер ікони,
мозаїки чи фрески на християнську тему
знає свого майбутнього глядача і знає
аудиторію, в якій будуть виставлені його
твори для постійного експонування. Цей
глядач — практикуючий (активно
віруючий) християнин, а ця аудиторія чи
виставкова зала — храм Божий.
Упродовж 80-х років Христина Дохват
брала участь у художньому розписі
16 храмів у різних штатах США: вісьмох
у першій половині 80-х років і вісьмох —
у другій половині цього ж таки
десятиліття. У це число не включені окремі ікони,
які вона виконувала для монастирів,
резиденцій духовних провідників, для
подарунків ієрархам від імені
Української Церкви, для приватних осіб. У число
«16» входять ті храми, для яких
художниця виконувала цілу низку праць.
Пенсільванія, Нью-Джерсі, Нью-Йорк,
Коннектікут, Теннессі — ось список
штатів, у яких знаходяться розмальовані
Христиною Дохват храми. Проектування
іконостасу, змалювання усіх ікон для
нього, стінописи й мозаїки на зовнішніх
стінах (як правило, на головному фасаді)
і в середині храму — таким виглядає
характерний обсяг праці малярки в тому
чи іншому храмі. Висока якість і висока
вимогливість — це характеризує її ікони
й мозаїки. І не має значення, чи йде мова
про кафедральний собор у
багатомільйонному місті, чи про малу каплицю
у малому монастирі.
Більші храми з високими склепіннями,
подовженими навами вимагали, звісно,
більше часу. їхнє оздоблення інколи
тривало не місяці і не роки, а
десятиліття,— і навіть переходило на інше
десятиліття. Так було, наприклад, зі Святоду-
хівською церквою українців у Бінггемто-
ні, штат Нью-Йорк. Проектувати розписи
для цієї церкви Христина почала ще
в другій половині 70-х років паралельно
з іншими працями, які тоді були для неї
актуальними. На 1981 рік припадає
закінчення орнаментальних (за власним
проектом і власноручно виконаних)
розписів, передача проектів мозаїк
(Богородиці Великої Панагії, «Моління» та інших)
для виконання в матеріалі. Згодом ці
мозаїки були викладені смальтою. І аж
1990 року Христина Дохват закінчила
малювати останні ікони для нею ж
спроектованого іконостасу і
виготовлення проекту вітража «Святий Дух».
А ось для Кирило-Мефодіївської
церкви українців-католиків у Бервику, штат
Пенсільванія, усі операції,— від
проектування іконостасу до його виготовлення,
встановлення і змалювання для нього
ікон,— вмістилися в один 1982 рік.
Робота об'ємна, непроста, але пішла
швидко, завдяки сприятливим обставинам.
Для викладення однієї тільки мозаїки на
головному фасаді Іллінської церкви у
Нью-Джерсі знадобилося цілих п'ять літ:
проект був готовий 1977 року, а сама
мозаїка засяяла всіма барвами щойно
1982 року. Ця мозаїка справедливо може
бути віднесена до ряду найкращих
монументальних творів Христини Дохват. Вона
називається «Пророк Ілля на вогняній
колісниці». Художниця міцно тримається
при опрацюванні композиції
візантійської традиції. Це помітно і в цілому,
і в окремих деталях. Але можна взяти на
себе сміливість твердити, що до цієї
традиції вона додала не узвичаєний у всіх
її попередніх працях стиль ренесансу,
а інший стиль, що замінив ренесансний,—
стиль барокко. Ми маємо на увазі
передусім вирішення проблеми руху, де
відчуваються пафос, блискавичність —
і це при великій напрузі. Певна річ, таке
далеке від ренесансної м'якості
вирішення руху зумовлене самим сюжетом
дивовижною історією життя Божого
пророка Старого Заповіту Іллі, коли він, за
Біблією, живим був узятий Богом на небо
на вогняній колісниці. Космічний політ
і мусить бути сповнений блискавичності!
Але старі середньовічні канони могли
і рух звести до умовного, передати його
символічно. На мозаїці ж Христини
Дохват він реальний, пружно завихрений.
До того ж язики полум'я, гриви коней,
сама колісниця намальовані з
декоративним чуттям, неповторним ритмом
звивин, кривизн і спіралей.
Два роки забрало для мисткині
написання 19 ікон для іконостасу і 20-ї запре-
стольної ікони «Христос в Емаусі» для
Святотроїцької церкви у Бріджпорті,
штат Коннектікут (1983—1984). По роко-
ві-півтора часу пішло на іконостаси
у Михайлівській церкві у Шенандоа, яка
5 «Всесвіт» № 1
129

була побудована на місці згорілої; Пред-
теченської церкви у Скрентоні і Богоро-
дичної — у Фріленді; всі вони
знаходяться у штаті Пенсільванія, що й
дозволило Христині Дохват часто в них бувати
і працювати над проектами паралельно,
оскільки дім художниці й одночасно її
ательє знаходяться у містечку Норт
Норістави — неподалік від Філадельфії.
У кожній з цих церков їй доводилося
мати справу з іншими питаннями, але
однієї й тієї ж проблеми: узгодження
малярства з архітектурою. Інтер'єр
церкви, її масштаб наводив на оптимальне
вирішення композиції іконостасу,
кількості ярусів у ньому, кількості ікон, їх
величини у співвідношенні до масштабу
церкви і масштабу іконостасу, а також
щодо репрезентації святих на весь зріст,
поколінними чи поясними.
Ось чому малярство Христини Дохват
таке різноманітне,— при тому, що воно
в одному стилі: настільки ж візантиніс-
тичне, наскільки й ренесансне. У неї
рідко трапляються однотипні
розв'язання композиції, масштабності
руху, ритмічності й колориту. Але в
іконографії і, зокрема, в іконографії
Богородиці в намісних ярусах іконостасів та
в іконах, стінописах і мозаїках на запре-
стольних стінах,— тут Христина Дохват
часом повторює сама себе, свої ранні
цікаві знахідки.
Після освячення собору Непорочного
Зачаття Пресвятої Богородиці у
Філадельфії велася велика підготовча праця
для закінчення його мистецького
оздоблення. Виконання монументальних
розписів у храмі таких великих розмірів
вимагало чималих коштів. Парафіяни, уся
Філадельфійська Митрополія взяли
участь у збиранні грошей на таку
поважну справу. Наближення великого
ювілею, 1000-ліття хрещення Київської
Русі-України (1988), спонукало
українських християн у всьому світі домогтися
зразкового стану храмів. З відходом
з життя будівничого собору у
Філадельфії митрополита Амврозія Сенишина
(1976) мистецьким оздобленням
опікувалися його наступники митрополити Йосип
Шмондюк, Мирослав-Іван Любачівський
та Стефан Сулик. 1981 року Христина
Дохват розробила для собору проект
нового постійного іконостасу, який мав
замінити тимчасовий. Проект був
схвалений тодішнім Філадельфійським
митрополитом Мирославом-Іваном Любачівсь-
ким (нині він голова УГКЦ у Львові,
кардинал), а після вирізьблення
іконостасу з дерева і змалювання усіх ікон
встановлений у соборі 1985 року — вже
при новому митрополиті Стефані Сули-
кові, Любачівський незадовго перед тим
був покликаний до Рима як верховний
архієпископ УГКЦ і піднесений до
кардинальської гідності.
Проектуючи іконостас для собору,
Христина Дохват вирішувала складне
завдання узгодження інтер'єру собору
з конструкцією іконостасу. Архітектурна
концепція собору (автор проекту —
Юліян Ястремський) грунтується на
ритміці циркульних і півциркульних форм.
Іконостас як ціле мав підтверджувати
ритмічні переходи округлих форм. Він не
повинен був мати загострених форм,
прямих ліній і не міг закривати запре-
стольної мозаїки «Знамення»
(Богородиці Великої Панагії).
Оскільки іконостас мав бути повним,
тобто з репрезентацією усіх чинів
класичного іконостасу, Христина вирішила
зробити великоформатними тільки ікони
намісного ярусу—Ісуса Христа,
Богородиці, Івана Хрестителя, святого
Миколи, святих Стефана й Романа. Вони
змальовані на повен зріст. Рами, в яких
знаходяться ікони даного чину, доволі
великі, а різьба між рамами щільна,
з невеликою кількістю просвітів. Інші
ікони (чини святих, апостолів, пророків,
моління, Таємна Вечеря) розташовані
рядами і згромадженнями над намісним
ярусом. Ця частина іконостасу виглядає
легшою за нижню. У ній більше просвітів,
тому віруючі можуть бачити престол
і мозаїки запрестолля, немов через
легку мережану коштовну тканину. Якщо
у нижчому ярусі панівним є мотив
винограду, то вище бачимо дещо
стилізовані форми аканту і колосків пшениці.
Обидва рамена іконостасу з'єднані над
царською брамою широкою дугою, яка
простягається від південного до
північного дияконського входу. Якраз ця
своєрідна арка іконостасу найбільше
зближує його (іконостас) з архітектурою
храму, повторюючи його округлості.
Крім того, великі ікони мають аркопо-
дібні завершення, а малі приміщені
у рамах кільцевої форми. Іконостас
збудований за правилом ритміки більших
і менших, півкруглих і цілком круглих
форм. Від основ до вершини форми
стають усе легшими і закінчуються
ніжною ажурною різьбою. Подібний ритм
форм можна спостерігати, коли
приглядатися від країв до центра, а також
у локальних частинах іконостасу,
наприклад у царській брамі, чині пророків.
Присадкуватість іконостасу породжує
перше враження, що в ньому небагато
ікон. Насправді їх є 56. Малі ікони, на
жаль, випадають з панівних в архітектурі
форм. Але диспропорція не така вже
й значна з огляду на осібне місце
іконостасу. Його естетичні переваги,
так само як повнота образів і чинів,
розраховані на тривале і спокійне
розглядання, на зосередженні в молитві. Як
130

ської каплиці у
родиці у Вашингтоні. 1972 рік.
і в ряді попередніх іконостасів Христини,
тут містичність невіддільна від
прекрасного і досконалого в мистецтві.
Художниця уміє властивим їй способом надати
іконі ясності й чистоти. її лінія
бездоганна, форма вироблена у пропорціях
і деталях, кольори насичені й соковиті.
Після встановлення іконостасу X.
Дохват зосередилася на мозаїчних розписах.
На запрестольній стіні, нижче мозаїки
Богородиці Великої Панагії, були
заповнені мозаїками п'ять ніш з арочними
завершеннями. Відповідно літургічному
призначенню вівтаря, тут мали бути
зображення Христа з апостолами у сцені
Причастя (Євхаристії). У Софії Київській
мозаїка на цю тему (перша половина
XI ст.) вирішена як одна сцена. У соборі
у Філадельфії було п'ять ніш, що ставило
проблему композиційного характеру —
рівномірного розташування постатей
Христа й дванадцяти апостолів. У
центральній ніші малярка зобразила Ісуса
Христа, у бічних нішах — по дві постаті,
а у крайніх — по чотири постаті. Усі ніші
мають однакові розміри. Майстерність,
виявлена художницею, полягала в тому,
що в композиції зовсім не відчувається
згущення постатей на краях. Апостоли
індивідуалізовані, кожен по-своєму
виявляє своє відношення до таїнства
Причастя, що передається у поведінці, виразі
обличчя, русі. Експресивна наснаженість
цілої євхаристійної сцени дозволила
Христині Дохват оригінально розв'язати
складне композиційне завдання й
рівномірно розташувати всі постаті, по різній
їх кількості у кожній ніші.
Обабіч мозаїки зі сценою Євхаристії
Христина виконала інші дві мозаїки —
«Старозаповітна Трійця» і ' «Христос в
Емаусі». Вони написані у тому ж
динамічному й колористичному ритмі, що й
мозаїка Євхаристії, але на певній віддалі од
неї. На жаль, ці бічні мозаГки заховані від
очей тих, що перебувають у наві, бо
закриті бічними іконами намісного ярусу
іконостасу. Увесь долішній регістр
мозаїк складає одне стилістичне ціле
з горішньою мозаїкою Богородиці.
Уміло поєднуючи лінійність з
тональністю, мисткиня трактує постаті осяжно,
за правилами тривимірного простору.
У передачі руху відчувається краса лінії,
спокійний ритм бганок, перехід від
дзвінких, насичених кольорів до
ніжні5*
131

ших і притишеніших. Впадає в око
натхненність облич, стрункість постатей,
ошатність одягу. Не втрачаючи чисто
іконних рис, постаті сприймаються як
міцні тілом люди, повні енергії і бажання
діяти. Це люди, подібні до тих, що їх
зображали майстри епохи Відродження.
Істотні зміни були внесені в
оздоблення амвону. З країв широких сходів
були споруджені балюстради з білого
мармуру, кафедра для виголошення
казань (проповідей), сідалище для єрар-
ха. Як продовження іконостасу були
встановлені бічні стели. Усі ці частини
були прикрашені мозаїками. На кафедрі
для казань Христина Дохват
запропонувала зробити вітрильник, який би
символізував, по-перше, образ Церкви
Христової — човна у вічне життя; по-друге,
нагадував би віруючим повчання Ісуса
Христа народу з човна на Галілейському
озері. На високій спинці сідалища для
митрополита і високих гостей також
є мозаїки. Це герби Філадельфійської
Митрополії і особистий герб
митрополита Стефана Сулика.
Бічні стели відгороджують амвон від
стін собору. На них 1987 року італійською
мозаїчною фірмою Константина Кравато
були викладені два мозаїчні триптихи:
ліворуч на тему Різдва Господа Ісуса
Христа, праворуч — на тему його
Воскресіння. Ці два мозаїчні триптихи були
спроектовані Христиною Дохват для
гармонізації усього простору перед
іконостасом і необхідного обрамлення самого
іконостасу, утворення додаткових
акцентів стосовно великої мозаїки Богородиці
у вівтарі. Композицією й іконографією
обидва триптихи подібні до двох
стінописних триптихів, що їх художниця
намалювала для собору Івана
Хрестителя у Пармі, Огайо, на початку 70-х
років. Своїми золотисто-червоними тонами
ці мозаїки декоративно увиразнили весь
простір собору. Триптихи немовби
вивели на зовнішню сторону святилища ту
барвистість, яка буяє на запрестольній
стіні: червоне, золоте, блакитне є
домінуючими, святковими кольорами перед
іконостасом, на самому іконостасі і за
ним.
Окрім суто декоративного значення,
обидва триптихи повніше розкривають
ідею собору, заключеного в його назві.
Христологічні мозаїки (тобто присвячені
Ісусові Христові як Богові і як Людині)
підкреслюють також велику роль
Богородиці у незбагненних, недоступних
людському розумові планах Божих щодо
надприродного втілення Бога-Сина.
Кожна частина триптиха пов'язана з
ідеєю Боговтілення і виясненням ролі
Марії. Ритміка ліній і площин, об'єднання
площини з тривимірністю простору і
чудовий колорит надають мозаїкам
великої духовно-естетичної впливової сили.
У 1988—1989 роках були викладені
чотири зовнішні мозаїки на головному
фасаді Філадельфійського собору. їх
тональність узгоджена з світло-сірим
кольором стін. У мозаїках зовсім інша
розкладка барв, ніж на внутрішніх
мозаїках: золоті тони сусідять тут не
3 червоним і синім, а з сірим, блакитним,
світло-зеленим, рожевим. Над
центральним входом — мозаїка Ісуса Христа,
який кличе: «Прийдіть до мене всі...».
Над бічними входами обабіч Ісуса
Христа — дві емблеми. Та, що над південним
входом, приурочена до Берестейської
Унії 1596 року. Над північним входом —
мозаїчна емблема до святкування
1000-ліття хрещення Київської Русі-Ук-
раїни.
На фасаді собору, збоку від
центрального входу, викладено також мозаїчний
портрет папи римського Івана Павла II.
Портрет нагадує про те, що під час
відвідин папою Сполучених Штатів
Америки восени 1979 року він завітав і до
українського кафедрального собору і
4 жовтня 1979 року виголосив тут
проповідь про свою любов і повагу до
українських християн: «Уже здавна я
дуже шаную український нарід. Відомі
мені оті численні страждання і
несправедливості, яких вам довелося зазнати.
Ці факти були й далі є для мене
причиною великої журби. Усвідомлюю також
і труднощі Української Католицької
Церкви протягом сторіч заради зберігання
вірності Євангелії і єдності з наступником
Петра. Не можу забути незліченних
українських мучеників у минулі й
теперішні часи: їхні імена здебільшого
невідомі, вони ж бо воліли радше
втратити життя, як віру. Нагадую це, щоб
зрозумілою стала моя пошана до
Української Церкви і до її в стражданнях
випробуваної вірності».
Працею для Філадельфійського
собору Христина Дохват утвердила своє
ім'я в історії українського мистецтва.
Понад два десятиліття — з більшими або
меншими перервами — вона створювала
проекти мозаїк, іконостасу, писала ікони.
Останньою працею художниці для
собору є мармуровий престол,
прикрашений з кожної сторони трьома мозаїками:
посередині хрест, по боках два колоски.
Вона спроектувала також бронзовий се-
мисвічник, бічні свічники і даросховницю
у вигляді храму.
Мистецьким оздобленням собору
Христина Дохват займалася упродовж
усіх 80-х років, але особливо багато —
у другій половині цього десятиліття. Ріст
популярності художниці зумовив
збільшення замовлень для інших храмів.
1986 року вона опрацювала проект
монументально-мозаїчного розпису
Ми132

хайлівської церкви у Чері Гіл, штат
Пенсільванія. В самій церкві — це запре-
стольна мозаїка Христа на троні і дві
мозаїки на бічних стінах, присвячені
Богородиці Покрові і Преображенню
Господньому. На головному фасаді —
мозаїки архістратига Михаїла та святих
Ольги і Володимира. 1987 року за її
проектом виконано іконостас у Предте-
ченській церкві містечка Трамбул у штаті
Коннектікут, для якого малярка
намалювала всі ікони. Те саме зробила вона
наступного 1988 року для Михайлівської
церкви у Вест-Петерсоні, що у штаті
Нью-Джерсі,— цілий іконостас. Того ж
таки року вона малює у канцелярії
митрополита Сулика у Філадельфії дві
настінні композиції — «Логос» і
«Тисячоліття хрещення України». А в каплиці для
єпископської резиденції українців-руси-
нів у Пасаїку Христина також
проектувала іконостас і малювала для нього
ікони.
Високі достоїнства малярства Хрис-
тини Дохват зумовили те, що до неї
звернулися представники громад і
священики Римо-Католицької Церкви, які
традиційно у мистецькому оздобленні
своїх базилік не користуються стилями,
щЬ лоходять з візантинізму. Проте римо-
католицька громада міста Джермантави,
що у штаті Теннессі, уподобала візанто-
ренесансний стиль письма української
художниці. Громада замовила їй проект
мозаїки «Розп'яття Христове» для запре-
стольної стіни базиліки на честь
Богородиці Неустаючої Помочі, Після схвалення
проекту мозаїка була викладена у
базиліці 1990 року.
Понад сім десятиліть у XX ст. Україна
не мала свого церковного мистецтва.
Упродовж цього періоду на обширах
України від Карпат до Сіверського Дінця
не будувалися, а тільки нищилися храми.
При забороні і переслідуванні обох
Українських Церков, Православної й Гре-
ко-Католицької, залізна п'ята атеїзму
винищувала тисячолітню спадщину
українського християнства насамперед
стинанням Дому Молитви, тобто храму.
Сьогодні, наприкінці XX ст., знову
зажеврів промінь надії. Наші Церкви, понісши
великі втрати й жертви, легалізовані
і провадять поступово духовне
пробудження українців. Але ми відчуваємо,
що нитка традиції обірвана. В Україні
нема архітекторів і митців, які б
спеціалізувалися виключно в храмовій
архітектурі і храмовому малярстві. Великі
сподівання — на допомогу української
діаспори, яка традицію храму не тільки
не обірвала, але збагатила, помножила
і зміцнила. Звідси випливає неперехідне
значення для близького майбутнього
Церкви в Україні творчого досвіду таких
видатних митців, як Христина Дохват.
Дмитро СТЕПОВИК,
доктор мистецтвознавства, професор
СПІВРОБІТНИКАМ ЖУРНАЛУ «ВСЕСВІТ»
Члени Спілки Турецьких Письменників і Турецького Пенклубу вітають вас із
сімдесятиріччям українського журналу світової літератури.
Ми глибоко вдячні цьому журналові за те, що протягом свого існування він
опублікував цілу низку творів турецьких письменників, і сподіваємося, буде
друкувати нас і в майбутньому.
Бажаємо всіляких успіхів і багато-багато років плідної праці.
Від імені Спілки Турецьких Письменників
та Турецького Пенклубу
Сезер Дуру
19 листопада 1994 р.
Стамбул

ВАЛЕНТИН МОРОЗ
У ПОШУКАХ ПАНА
Медитації на тему
Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955) не
вміщується у жодні схеми як філософ. І все ж він
філософ — на диво оригінальний і глибокий,
як наш Сковорода. Найлегше проголосити
його творчість «філософуючим журналіз-
мом» — це вже робили. Про нього жартували
навіть, що він «народився у ротаційній
машині», бо майже всі його твори побачили
світ на сторінках іспанських газет і журналів,
перш ніж зайняти місце на полицях серед
блискучих фоліантів. Про Сковороду перші
його критики теж казали, що це
популяризатор філософії, а не філософ. (До речі, одна
з статей Костомарова присвячена полеміці
з таким поглядом.)
І все ж обидва мислителі є філософами,
глибокими й самобутніми, хоч обидва,
повторюємо, невмістимі у жодну історичну «лінію»
філософії. Зрештою, кожний справді
оригінальний філософ не вміщується у схему, бо
починає її. Різниця лише в тому, що Кант чи
Лейбніц мали довгий ряд послідовників —
отже тепер ми бачимо їх у схемі як ЇТ початок.
Мислителі типу Сковороди, Ортеги чи Якова
Беме не мали послідовників (цього типу),
і тому стоять зовсім окремо, як ім'я короля
в генеалогічній драбині, що не мав нащадків,
і лінія кінчається на ньому. Але чи свідчить це
про якусь «недорисованість» подібних
«філософів без потомства»? Було б ризиковано
прийти до цього висновку. Мабуть» причина не
в рівні, а в різкій специфічності подібних
авторів; вони більше придатні для «негайного
вжитку» в людському житті, а не для
заснування філософічних династій. (Хтось
писав, що французька жінка ніколи не
вдягається модно — вона має для цього надто
Ця стаття уперше з'явилась друком в
1984 році (а значить — писана ще раніше: на
початку 80-х років). Тоді ще й не пахло
великим антиколоніальним вибухом на сході
Європи, що привів до утворення двох десятків
нових держав. А проте зміст статті був, так би
мовити, «пострілом у майбутнє»,— тобто
безпосередньо торкався тенденцій, що
пробудились реально аж тепер. Отже, виникла
потреба невеликої передмови.
Отаман Чорноморського Війська і
письменник Кухаренко, щирий друг Шевченка,
написав серед іншого добру історико-етногра-
фічну розвідку про кубанських пластунів —
піше козацьке військо, основним
призначенням якого була розвідувальна, сторожова
і взагалі «партизанська» служба. Там є цікавий
факт. Охороняючи кордон на лінії кубанських
плавнів, пластуни підсушували вдень прутики
на вогнищі й клали вночі на стежку, де могли
прокрадатись черкеси. Коли хтось ступав на
прутик — чутно було тріск. У цей момент
пластуни стріляли (на тріск! у повній темряві!)
й ніколи не хибили.
Приблизно в такій самій ситуації були й ми,
українські автори діаспори, 10—15 років тому.
Сучасні українські процеси тоді ще навіть не
© Валентин Мороз, 1995.
Ортеги-і-Г ассета
добрий смак. Може, саме тому моди
починаються з Франції...).
Про філософію Ортеги-і-Гассета можна
писати грубі томи — вони й написані,
зрештою. Але нас тут цікавить одна тема,
зачеплена найбільше в «Бунті мас» — праці, написаній
у пізньому, третьому періоді його творчості,
означеному в цілому як етап раціо-віталізму
(1925—55).
Бунт мас — така назва книги, про це
говориться практично на кожній сторінці,
і в салонній розмові про Ортегу найчастіше
звучатиме ця тема. Проте в глибині симфонії
звучить інша нота. Якщо прислухатись до неї,
то стає зрозумілим, що Ортега спонукує нас
задумуватись не стільки над темою маси, як
над темою еліти. Бо коріння того феномена,
оцінюваного в принципі негативно, що його
автор окреслює як «бунт мас», полягає
в неспроможності еліти бути, з одного боку —
соціально цементуючим чинником, з
другого — вітальними дріжджами, які запліднюють
суспільство життєво необхідним ферментом.
До такого висновку приводить увесь хід думок
Ортеги.
Тут він дуже нестандартний, як і в усій своїй
творчості. Вже сама категорія раціо-віталізму
є чимось зовсім свіжим, «позасхемним»
з точки зору чистої філософії. Проголошуючи
неспроможність раціоналізму, Ортега зовсім
не збирається стати на позиції ірраціоналізму.
Просто він дивиться на раціо з зовсім іншої
точки зору. Розум у нього є основним
«штандпунктом», як і в традиційного
раціоналіста; проте це не «чистий», даний апріорно
розум, що прийшов з-за моря, як той чужий
вікінг, що заснував династію і привів до
прорисовувалися на обріях полярної ночі
брежнєвської тундри; а західні «мудреці» ще
й ставили власну димову завісу перед цією
тундрою, доводячи з усієї сили, що жодні
націоналістичні вибухи у брежнєвському
царстві неможливі.
Отже — доводилось стріляти «на тріск»,
у базальтово-чорну темряву. Наскільки ж були
влучними ці постріли?
Нас цікавлять у даному випадку два
«постріли», тобто дві теми, що є центральними
у статті: 1) тема еліти; 2) тема об'єднаної
Європи.
Щодо першої — то вона є по суті ключовою
в сучасній Україні,— як з точки зору нашої
кризи, так і в розумінні перспективи і виходу
з цієї кризи. Останнім часом знявся великий
галас (не буде навіть перебільшенням сказати:
відьомський шабаш!) навколо теми, яку двома
словами можна сформулювати приблизно
так: українець «не такий». Більше того:
виявляється, навіть національний характер «не
такий»... «Пострілом Аврори», що розпочав
цю канонаду, були спогади Винниченка. Як не
дивно, а видали їх у «Політвидаві», та ще
й у капеересівські часи (а Винниченко був же
начебто «буржуазним націоналістом»...)
Творчість Ортеги ніби спеціально
спрямована на подібні ситуації. Його відповідь проста

порядку місцеву людність. Розум у Ортеги —
не апріорна, трансцендентна сутність, яка
приходить і впорядковує життя, потрактоване
як «дологічна» стихія, як «м'ясо», що його
хтось мусить прошити мереживом нервів
і наказуючих центрів. Розум Ортеги — не
даний, а викуваний у процесі самого життя.
Людина мусить виробити собі якусь схему,
якесь пояснення довколишнього світу —
інакше не матиме елементарно? певності, яка
каже, що робити і як робити у даній ситуації.
Отже, розум з точки зору Ортеги — це
інструмент, що людина його виковує 906І
в життєвому процесі. Людина в його
трактуванні не просто наділена розумом; це істота,
яка творить свій розум як інструмент, без
якого неможливо пробитись через скалу
життя.
Мабуть, уперше в історії філософії саме так
підійшли до категорії розуму: не поставили
його над життям і не проголосили його по-
епікурейському чимось менш значимим від
екзистенціального процесу (потрактованого
гедоністично). Тут два струмені злиті воєдино;
розум стає одним з компонентів буйного,
правдивого віталізму, а не кайданами його.
Говорити про відвагу й мужність еспанців
стало традиційним. Але, можливо, саме в
цьому правдиво* еспанська відвага Орте-
ги-і-Гассетаг з одного боку, він сміливо
накладає дисципліну розуму на вітальний
процес, не боячись «засушити» його. З
другого— він будує раціональну систему, сміливо
надаючи в ній абсолютну волю віталістичній
силі, не боячись, що цей мускулястий кінь
занесе в безодню структуру раціо. Це
правдиво еспанська риса: довір'я до
автентичного вітального процесу. Життя твориться,
а не дається; смак його в процесі, а не
в результаті. (Ортега охоче наводить слова
Сервантеса: «Шлях завжди кращий, ніж
готель».) Таке довір'я до вітального процесу
можливе лише в того типу людини, яка чує
в собі велику духову повнокровність, здатність
«налити кров'ю все мереживо жил» (вислів
Ортеги); інакше кажучи — здатність своєї
і ясна: проблема маси — це насправді
проблема еліти. Бунт мас починається лише тоді, коли
еліта стає неспроможною. Миші танцюють,
доки нема кота. Як тільки він з'являється —
миші стають нормальними мишами й сидять
під мітлою. Середовище Винниченка
виявилось неспроможним довести українську
революцію до " переможного кінця (тобто не
виконало свою елітарну роль) — і перекинуло
відповідальність на «народ»; або, в перекладі
професійною мовою — на масу. (В Ортеги
є навіть .спеціальна формула для даної
ситуації: «дезертирство керівних меншин».)
Здійснюють це дезертирство і сучасні
українські верхи,— тому й поспішають засипати
українського читача винниченківською
аргументацією: от я, мовляв, хочу України,
а «народ» не хоче.
Друга тема (об'єднаної Європи), мабуть,
ще вагоміша — тільки на цей раз у
зовнішньополітичному аспекті. Десять років тому
все це звучало зовсім теоретично: як теза про
те, що Старий Світ не прийме концепції
«єдиної європейської нації», так і теза про те,
що «єдина Європа» — це буде просто Велико-
німеччина, «роздута» на кількасот кілометрів
у східному й західному напрямках.
Тепер це вже реальність: і ріст німецького
духової потуги керувати й опановувати будь-
які вибухи вітальної сили. Звідси — велика
симпатія до віталізму, а не страх перед ним.
В Еспанії все було так: ніколи віталістична
реальність не приносилася в жертву схемі.
Раціоналістична абстракція приймалась лише
тоді, як ставала вітальною категорією. Тому
кожна «новація» із світового інструментарію
стає в Еспанії дуже скоро національною,
еспанською — або не приймається зовсім.
Ортега поступає в даному випадку як
типовий еспанець. Він не підкорює розумові
життєву стихію і не ставить його в підкорене
становище (як це традиційно робилось у
філософії), а робить його живим. Можливо,
в такому баченні категорії розуму є більше
еспанізму, ніж у фанденго або в кориді.
Вищенаведена фраза із Сервантеса — не
випадкова для Ортеги. Він звертався до свого
великого попередника частіше; є в нього
навіть «Медитації про Дон Кіхота». Він і сам
міг би бути названий Дон Кіхотом без
великого напруження уяви. Бо ким є в
принципі Дон Кіхот? Це людина, яка має відвагу
культивувати стиль життя, що його інші
вважають смішним чи безнадійним. Праці
Ортеги і були, власне, дилетантизмом з точки
зору офіційно-академічного філософа. Але
справа навіть не в цьому. Ортега пропонує
абсолютно нестандартні розв'язки у кожному
повороті, чи, може, краще — «вузлі» його
концепції. Візьмімо, наприклад, його
розв'язку «великого триптиху»; свобода, обов'язок,
обставини. «Наш світ — це первень прирече-
ности, що входить у наше життя»,— каже
Ортега. Світ або обставини — накинені нам,
дані готовими. Але приреченість у нього — це
зовсім не фаталістична придавленість долею.
«Нас не виряджено в буття, як кулю з
рушниці, що її траєкторія абсолютно передрішена.
Приреченість, у якій ми опиняємось, опи-
нившися в цьому світі — світ є завжди цей,
себто теперішній,— полягає в цілком
протилежному. Замість того, щоб нав'язати нам
одну траєкторію, вона нам нав'язує кілька,
і таким чином примушує нас — вибирати.
гіганта, і швидкий розвиток націоналістичних
груп в Європі. Тепер уже ніхто не буде
сперечатися, що й успіхи Ле Пєна у Франції,
і буйна активність бритоголових молодих
німців (і подібні явища в усіх європейських
країнах) — все це неминуча (і легко
передбачувана історично, зрештою) реакція на план
«єдиної Європи». Навіть у деяких
посткомуністичних суспільствах (Угорщина)
сформувався «бритоголовий» рух молодих людей, що
виступають проти чужинців. Виявилося, що
ніхто не хоче перетворювати свою землю на
якусь «швамбранію» — вінігретну мішанину
з різних культур і народів. Кожен хоче бути
господарем у власній хаті й мати свій,
виразний стиль життя.
Зрештою, читач сам вирішить, наскільки
влучними були ці постріли «в темряві на
тріск». Самому авторові хвалити свою «прог-
нозабельність» якось не личить... Бо можна
опинитися в ролі того попа, який вихваляв
перед дяком свого сина-студента. А дяк
слухав-слухав та й каже: «Щось мені не
видається, що Ваш син такий вже мудрий. Бо
якби був мудрий — то навіщо йому вчитися
у школі?» .
7 АВТОР
1994 РІК.

Дивний жереб наше життя! Жити — це
відчувати фатальний примус користуватися
свободою, рішати, чим будемо в цьому світі. Ні на
одну мить не дозволено відпочити нашому
рішанню. Включно коли ми, в розпуці,
пускаємось напризволяще, ми рішили нічого
не рішати.
Отже, невірно казати, що в житті «рішають
обставини». Навпаки: обставини — це завжди
нова дилема, перед якою нам треба рішитися.
Але рішає наш характер»%
(«Бунт мас»)
Отже — не приреченість коритися
обставинам, а приреченість «користуватися
свободою»! Не тягар фаталізму, а тягар вибору! Ця
теза Ортеги теж винесена з глибин еспанізму:
він дуже влучно наводить еспанську приказку:
«Широкою є Кастілія» (хоч використовує IT
в іншому аспекті). Це значить: життя
пропонує не фатальну вузину «між Сціллою
і Харибдою», а широкий спектр можливостей;
далі все залежить від спроможности до
зреалізування вибору.
Отут ми й підходимо до теми еліти (Ортега
користується терміном «керівні меншини»,
або «добірні меншини»). Еліта, в розумінні
Ортеги,— то якісна група, здатна нести на
плечах тягар вибору. Підкреслюємо: якісна,
а не соціальна. Еліта у Ортеги зовсім не
означає соціального стану. «Отже, поділ
суспільства на маси та на добірні меншини
є поділом не на суспільні класи, а на класи
людей»; «у межах кожної суспільної класи
є маса і правдива меншина»,— каже він.
«Елітарність зовсім не полягає у зверхньому
погляді на низи».
«Нікому не впаде на думку, що перед цим
бурхливим клекотінням маси аристократична
постава — це скорчити маніжну гримасу, як
панок з Версалю, і цим задовольнитися (...) Ні,
хто відчуває глибоке покликання аристократій,
того видовище маси хвилює й захоплює так, як
різьбяра — вид незайманого мармуру».
Бути аристократом — це в розумінні
Ортеги «геркулесова праця». Так само маса не
є в нього категорією апріорно негативною.
«Не йдеться про те, що маса дурна»,— каже
він. Власне, мова не про масу, а про бунт мас.
Автор робить свідому диференціацію між
традиційною масою і збунтованою масою.
«Нормальний примітив» — це з його точки
зору здоровий компонент здорового
суспільства, потрактованого як «складна єдність мас
і розбіжних спеціалізованих меншин».
«Збунтований примітив» — це «варвар». Що ж є
корінням цього бунту, який, на думку автора,
веде до витворення катастрофічних духово-
соціальних аномалій? Але найперше: в чому
він виявляється? Які вйдимі симптоми цього
бунту? Це «навала мас» — так зветься уже
перший розділ книги. «Проста людина, досі
підвладна, тепер вирішила правити світом».
Маса — це «новий тип людини, який сьогодні
запанував у світі»; «почуваючи себе
простаком, він проголошує своє право на простацтво
й відмовляється визнавати вищі інстанції».
Ортега зазначає, що це головне гасло і
фашизму, і комунізму: «проста людина»
оголошується основою основ; всякий принцип
гієрархічности зліквідовано. Ортега дивиться
на це з іронією. Він, з його глибоким відчуттям
історії, знає: без гієрархії і відчуття необхід-
ности принципу гієрархічности суспільство
розпадається. Якщо кожен мусить бути «як
всі» — значить ніхто не чує ні в кому потреби;
відчуття суспільства як суми чинників-груп,
кожна з яких виконує незамінну функцію,
зникає. Всі однакові й одновимірні; я знаю
і можу те саме, що й всякий інший. Для чого
9 такому разі я маю прислухатися до когось
г шанувати когось — адже ніхто не вищий, не
кращий (і не інший — це головне!) за мене.
Це приводить до герметизації особи. «Саме
тому, що пересічній людині світ і життя
здалися відкритими, її душа замкнулась».
«Герметизм і непокірність» — основні риси
«збунтованого примітива». Можливо, саме ця
теза про герметизацію душі є найважливішим
відкриттям Ортеги. В усякому разі він сам
надає цьому феноменові першорядного
значення:
«Отож я тверджу, що в цій облітерації
пересічних душ полягає бунт мас, а в бунті
мас, у свою чергу, полягає та гігантська
проблема, що сьогодні стала перед
людством».
Герметизм і непокірність — антитеза
гієрархічности. Але ж «людське суспільство
є суспільством у міру свого
аристократизму» — в цьому Ортега глибоко
переконаний. Без «добірних меншин», на його думку,
«людство втратило б свої найістотніші риси».
Поняття аристократизму у нього нерозривно
зв'язане з гієрархічністю: «Володіти і
слухатись — вирішальні функції у кожному
суспільстві». Проте це не означає в Ортеги панування
однієї соціальної групи над іншою; хто не
зрозумів цього — той не знайде ключа до
його «царства».
«Під масою — я застерігав з самого
початку — не слід розуміти зокрема робітників;
це слово окреслює тут не якийсь суспільний
клас, а радше рід людини, який нині можна
знайти серед усіх суспільних класів, який
таким чином репрезентує нашу добу, над
якою він переважає та панує».
(«Бунт мас»)
Та й «слухатись» означає в Ортеги зовсім не
те, що вкладає у це поняття буденна практика:
«Але слухатись не означає терпіти владу
(терпіти — це приниження), а радше
навпаки — шанувати й підтримувати її з почуття
солідарности, з палкого бажання стати під її
прапор». Таке поняття гієрархічности накладає
на того, хто панує, не меншу «аскезу» (вислів
Ортеги), ніж на того, хто слухає. Головна
елітарна риса в його розумінні — це
самодисципліна. Бути правдивим Паном — це
означає в першу чергу панувати над собою.
Еліта — це «шляхетно здисципліновані душі».
«Добірна чи визначна людина відчуває
глибоку внутрішню потребу звернутися до якоїсь
норми поза собою, вищої за себе, якій вона
добровільно підпорядковується (...) властивий
сенс, етимос еспанського слова nobleza —
«шляхта» є наскрізь динамічний. Латинське
nobilis означає «знаний», себто знаний усім,
славетний, що дав себе знати, перевищивши
анонімну масу. Воно вказує на незвичайне
зусилля, що мотивує цю славу. Отже,
шляхетний — це те саме, що напружений чи
визначний».
Саме так розуміє Ортега феномен еліти: це
не той, хто вважає себе вищим за інших,
«а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші,
136

хоч він сам, може, й неспроможний сповнити
цих вищих вимог. І немає сумніву, що
найрадикальніший поділ, який можна
провести в людстві — це поділ на два типи: ті, що
від себе багато вимагають і беруть на себе все
нові труднощі та обов'язки, і ті, що від себе
нічого особливого не вимагають, а що для них
жити — це бути щомиті тим, чим вони вже є,
без зусилля самовдосконалитись, трісками,
що їх несе течія».
Так розділяє Ортега людей на «класи».
Якби Маркс на тамтому світі прочитав ці слова,
то напевно вважав би Ортегу найбільшим
ворогом. Бо філософія ця не залишає каменя
на камені від Марксової (і взагалі
ліворадикальної) шпекуляції на сантименті
«скривджених і принижених». Для того, хто збагнув
концепцію Ортеги, ясно: скривджений сам
себе кривдить. Він би знайшов спосіб
перебороти кривдника, якби був здатний на це. Але
Маркс може бути спокійним: невдаха,
керований своїм комплексом заздрости до більш
умілого й щасливого, завжди буде слухати
Маркса, а не Ортегу; коли б він не мав Маркса
під рукою, то видумав би його сам.
Життя твориться, а не дається; звідси
й елітарність та привілеї в розумінні Ортеги —
це завоювання і зберігання, а не пасивне
посідання. Тут — головний вузол концепції
Ортеги; розв'язка його є одночасно
поразкою. Аристократ (еліта) успадковує те,
чого він не створив. Отже, він перестає бути
собою, бо його особистість «поволі
розпливається через брак ужитку і життєвої
напруги».
Це природно, бо елітарна «мускулатура»
виробляється саме в того, хто вимагає від себе
більше, ніж інші, й живе більш напруженим
життям, ніж інші. Так з'являється «людина-
спадкоємець», за висловом Ортеги; процес
деградації її елітарних якостей є неминучим.
Найперше, що втрачає людина-спадкоє*
мець — це відчуття, яке каже, що історичний
процес не падає в руки, як плід з райського
дерева, а мусить бути вироблений людьми
з почуттям відповідальности, тобто тією
ж елітою. Атрофія цього почуття приводить
до панування концепції історичного
детермінізму.
«І прогресистський лібералізм, і Марксовий
соціалізм гадають, що їх вимріяне майбутнє
сповниться невідступно, з неодмінністю
подібною до астрономічної. Приспавши
сумління цією ідеєю, вони випустили з рук стерно
історії, перестали бути насторожі, втратили
спритність і дійовість. Отак життя вирвалося
їм з рук, зробилося зовсім непокірним
і сьогодні пливе навмання, без визначеного
курсу. Під своєю маскою щирого футуризму
прогресист не турбується майбутнім; він
переконаний, що воно не має несподіванок чи
таємниць, пригод чи грунтовних новин,— він
певний, що світ піде вже простою дорогою,
без закрутів чи поворотів, і тому він гамує
свою тривогу за майбутнє й остаточно
влаштовується в сучасному. Не диво, що
сьогодні світ здається позбавленим планів,
сподівань та ідеалів. Ніхто не взявся підгото-
вйти їх. Отак виглядає дезертирство керівних
меншин (підкреслення наше. — В.М.), що
завжди знаходиться на відворотному боці
бунту мас».
Тут ми підійшли до головної засади праці:
тези про те, що «дезертирство керівних
меншин» є зворотним боком — а отже
причиною! — бунту мас. Доки маса відчуває, що
еліта є елітою, вона не думає про бунт. «Вона
знала свою ролю в здоровій суспільній
динаміці»,— каже Ортега. Іншими словами,
соціальний інстинкт підказував їй належну
ролю. Але як тільки еліта втратила елітарні
якості, той самий інстинкт безпомилково
звільнив масу від обов'язку слухатись. Здегра-
дована еліта все більше набуває
характеристик маси. Це ясно підкреслює Ортега:
«Серед усіх представників нашої епохи не
знайдеться жодної групи, ставлення якої до
життя не обмежувалося б переконанням, що
вона має всі права і — ніяких зобов'язань».
На думку Ортеги, також «сучасний
науковець — прообраз маси»; він є просто вузьким
фахівцем, який втратив на протязі XIX
сторіччя «історичну культуру».
Можливо, це найважливіший висновок з
усієї концепції (хоч сам автор не підкреслює
цього виразно): справа завжди не в масі,
а в еліті. Миші танцюють, доки нема кота... Як
тільки з'явиться кіт, вони знову стають
нормальними мишами, забуваючи про бунт.
У час, коли писав Ортега, кота вже не було...
Який же вихід пропонує еспанський філософ?
Іншими словами: який його варіант «світла
в кінці тунелю»?
Тут нас чекає маленька несподіванка:
почавши свою блискучу аналізу «бунту мас»
у площині психологічно-соціальній, Ортега
виходить у висновках (і рецептах) далеко за її
межі. Виявляється, що аналізе бунту мас — то
лише прелюд до теми занепаду Європи —
дуже модної теми в епоху похмурих Шпенглє-
ровиХ пророцтв.
«...Протягом трьох сторіч Європа панувала
в світі, а тепер вона непевна, чи вона ще панує
і чи вона далі пануватиме»,—
каже Ортега. На його думку, кінець
трьохсотрічної європейської гегемонії
означає не просто початок якоїсь іншої (це б його
не лякало), а взагалі... початок світового
«безголів'я».
«Не важило б, що Європа перестає панувати,
якби був хтось здібний заступити її. Але ніде
нікого не видно. Нью-Йорк і Москва не є нічим
новим супроти Європи».
Отже, тема «дезертирства керівних
меншин» переноситься з площини внутрішньона-
ціональної на світову, міжнаціональну арену.
Кінець європейської гегемонії — це для
Ортеги теж симптом деградації еліти; бо в його
розумінні Європа є елітою світу. Звідси —
поняття «маса» переноситься на категорію
«неповнолітніх націй».
«Легковажність неповнолітніх націй — справді
жалюгідне видовище. Оскільки кажуть, що
Європа занепадає, отже, перестає панувати,
кожна нація і наційка починає стрибати
й розмахувати, стає догори ногами або
бундючиться й надувається, прибираючи позу
дорослої людини, яка є паном власного
призначення. Звідси картина різних
«націоналізмів», що всюди множаться, як вібріони...
Тепер народи-маси рішили, що вже віджила та
система норм, яку ми називаємо
європейською цивілізацією; та оскільки вони
неспроможні створити нову, вони не знають, що
робити і, щоб згаяти час, збивають бучу».
137

Так виглядає світ, бачений очима Ортеги.
Ані Москва, ні Америка не може, з його
точки зору, дати новий ритм світові,
замінивши епоху європейської гегемонії. Отже:
хто буде панувати! Пошукам Пана присвячена
друга половина книги; вона так і називається:
«Хто керує світом?» Але тут Ортега
відходить від принципу внутрішнього,
психологічного. Він пропонує територіальну
розв'язку проблеми: Паном має бути...
об'єднана Європа! «Тільки рішення збудувати
велику націю з групи континентальних народів
могло б відживити пульс Європи»,— каже
Ортега. Отже, «Об'єднані Держави Європи»
в розумінні Ортеги мали б бути не просто
конфедерацією різних мовних і національних
груп, на зразок Швейцарії, а новою,
європейською націсю! Але ж Європа — це сума
націй і націоналізмів (Ортега те добре
усвідомлює). Як же з'єднати все це в одну
націю, з одним національним почуттям? Щоб
обгрунтувати можливість (і потребу) цього,
Ортега пускається в довгий екскурс, що
займає третину книги. Спочатку він доводить,
що європейські нації «затісні» для сучасної
європейської людини, яка нібито все більше
відчуває себе європейцем, а не
французом чи англійцем. Але на кожному кроці
чується внутрішня непереконливість цієї
системи аргументів. Скажімо, приклад з
американським автом (яке є краще від англійського
чи французького, бо має більший ринок збуту)
є якраз антиприкладом. Реальністю наших
днів є успішна конкуренція французьких,
німецьких чи японських авт з американськими
навіть у самій Америці! Поділ античної Греції
на десятки держав-міст не заважав ані
розвиткові культури, ні економіці.
«Роздрібнені» греки здолали мілітарно «єдину»
Персію, в десятки разів більшу територіально.
Видно, такі справи не вирішуються в терито-
ріально-географічній площині. Відчуваючи
внутрішню непереконливість свойого
рецепту, Ортега вдається до аналогій з римської
історії. їх розтягнутість і багатослівність
показує, що автор переконував скоріше
себе, ніж читача. Зрештою, сам по собі
цей екскурс у римську історію є
глибоким і цікавим; але відношення до теми
об'єднання Європи він не має жодного.
Ортега доводить, що Рим упав через
небажання прийняти тезу Цезаря про винесення
влади за межі Риму-міста і рівномірного її
розміщення по всій території імперії. Далі він
каже, що національні патріотизми
(англійський, німецький, французький) є такою ж
перешкодою в побудові «європейської нації»
і мусять бути відкинуті, якщо Європа хоче
врятуватися. Але приклад Риму говорить
якраз на користь націй, а не проти них. Саме
розростання Риму до гіпертрофічних
імперських розмірів означало смерть для нього. Рим
поглинув сотні малих народів; і
здавалося, що ніхто не зупинить його в цьому
процесі напихання імперського живота все
новими територіями. Але римська колісниця...
спинилась сама. Ідея імперії знов
розкололась на десятки «малих» патріотизмів. Видно,
це неминучий круговорот історії (як зміна пір
року): спочатку утворення великих імперій-
монстрів Чингізхана, Аттилі чи Цезаря, а потім
неминучий розпад їх і нормальний поворот до
національної держави, до «клітини». І коли
йти за логікою Ортеги, то зроджується
питання: хто, власне, породжує світові
аномалії, «бунт мас»? «Малі» європейські нації — чи
гігантично роздуті конструкції типу Москви
й Нью-Йорка? Чи не є ці гіганти каліфами на
годину, як імперії Аттилі й Чингізхана?
Вся концепція «Об'єднаних Держав
Європи», що її Ортега пропонує як рецепт проти
світового бунту мас, побудована на
парадоксах. Але парадоксальність ця, якою
пронизаний увесь спосіб світобачення автора, має
дві функції: в одних випадках вона приводить
до абсурду, в інших — є головною пружиною
успіху.
Спинимося на трьох парадоксах.
Перший: Ортега пропонує як ліки проти
бунту мас (і світового хаосу) виникнення
національних патріотизмів і ліквідацію
кордонів в Європі — тобто своєрідний
космополітизм, обмежений європейськими розмірами.
Але вся справа в тому, що бунт мас якраз і був
результатом космополітичного XIX сторіччя,
з його лібералізмом та егалітаризмом. Ортега
виразно каже про це:
«Моєю тезою було, що цивілізація XIX ст.
автоматично витворила масу».
«Європейська цивілізація — я це повторюю раз у раз —
автоматично витворила бунти мас».
Ідея егалітаризму веде до домінації сірого
кольору. Коли енциклопедисти мріяли про
поширення ідеї рівності серед мільйонів, вони
не підозрівали, що попереду на них чекає
несподіванка. Бо коли вони вимовляли «всі
рівні», вухо «сірої» людини чуло «всі
однакові». А якщо всі однакові; якщо немає
принципових якісних градацій між людьми,
заснованих на духовій містиці, блиск якої
можна бачити, ніби вифлеємську зорю, але
зрозуміти не можна,— в такому разі немає на
світі нічого іншого (а отже й кращого!), ніж
я. То ж чи можу я мати пієтет до чогось
або до когось? Саме так зрозуміла Служебка
з «Осінньої Казки» Лесі Українки ідею
рівності: коли вже пани братаються з
мужиками, то чому б мені не вийти заміж за Лицаря?
Оце і є бунт мас.
Доки говорили пишно про ідею рівности,
ззаду підкрався чортик однаковости, і все
стало сірим... Це привело автоматично до
викинення з життя принципу нації й
націоналізму як основного критерію й основної
вартости. Бо коли усе (і всі) в світі однакове, то
природно зникає ідея неповторности й неза-
мінности національного багатства (не кажучи
вже про ідею національної виключности).
Отже, брак націоналізму (а не надмір його)
привів до того явища, що його еспанський
автор оцінює як бунт мас.
В умовах егалітаризму не може втриматись
одна з найголовніших моральних категорій:
ідея посвяти.
«Людське життя, самою своєю природою,
мусить бути присвячене чомусь — славній чи
скромній справі, блискучому чи щоденному
призначенню. Ця дивна умова невблаганно
закарбоване в нашому бутті. З одного боку, ми
всі живемо самі собою і самі для себе.
З другого боку, якщо я нічому не присвячу
своє життя, яке належить тільки мені, воно
розхитається, втратить пружність і форму».
(«Бунт мас»)
Але якщо усе в світі однакове і ніщо
не є кращим (ані іншим) від мене — то
кому і чому я можу принести себе в жертву
або посвяту? Де та містична Дама, якій я можу
138

присвятити своє лицарство! І чи є потреба
в лицарстві! Із зникненням ідеї посвяти
зникає автоматично Ідея гісрархічности, бо
кожна гієрархічна драбина передбачає
природне існування щаблів, вищих і нижчих.
Проте в світі егалітаризму немає щаблів —
там усе розташоване в одній площині.
«Жити — означає мати певне зайняття,
виконувати якесь завдання, і в міру того, як ми
уникаємо присвячувати себе чомусь, ми
опорожнюємо наше життя. Незадовго ми
почуємо на нашій планеті страшний крик, який
здійметься до зір, як виття незліченних псів,
благаючих, щоб щось чи хтось взяв в руки
владу і наклав зайняття чи обов'язок».
(«Бунт мас»).
«Хтось», що накладе обов'язок, може
бути лише націсю. Це перевірено тисячами
років історичного досвіду. Без національної
ідеї традиція й гісрархічність немислимі. Ані
«гуманізм», ні «ренесанс», ні «вільна наука»
тут не врятує. Без поєднання з феноменом
нації усе це приведе лише до якогось
нового гедонізму і породить ще одну
різновидність снобізму з якимись «масонськими»
чи немасонськими фартушками. Перегорнімо
сторінки історії і вишукаймо там найяскравіші
випадки посвяти й самодисципліни: Сід Ком-
пеадор, Жанна д'Арк, Вільгельм Телль, Анд-
реас Гофер, Валленштайн... Усі вони
зродились з ідеї служіння нації як найвищій
вартості. Отак, для Жанни д'Арк нація була
нерозривно зв'язана з католицькою церквою,
а Вільгельм Телль чи Андреас Гофер бачили
національну ідею неодмінно у вигляді
вільного альпійського селянина. Це вже соціаль-
но-релігійні чи географічні конкретності. Але
без ідеї нації вони ніколи не досягнуть тієї
температури, при якій можливий спалах
посвяти.
Це перший парадокс Ортеги: він кличе до
перекреслення національної ідеї, хоч саме
вона є єдиним ліком від феномену бунту мас.
Категорія нації автоматично накладає на
людину мету й обов'язок і будує гієрархічну
драбину — антипод вседозволености.
Ортега кидає Еспанію в пащу
«європейської нації»; і разом із тим в його
космополітичних фантазіях є більше еспа-
нізму, ніж у будь-якій націоналістичній
доктрині.
Другий парадокс: вимріяну Ортегою
«об'єднану Європу» творили... Гітлер і Сталіні
Саме ті течії, що були продуктом бунту мас,
а отже — антиподами Ортегової концепції!
(Бо і фашизм, і комунізм Ортега оцінює як
типовий вияв бунту мас.). Але Європа ніколи не
прийняла цієї концепції — ні в гітлерівському
варіанті, ні в післявоєнному, сталінському,
який Москва і тепер активно вбиває в голови
європейців під виглядом «Європи від
Атлантики до Уралу» (відірваної, звичайно, від
Америки і причепленої до Кремля). Гітлер
таки об'єднав би Європу, якби ніхто не
опирався його планам. Але чи була б це
«європейська нація»? Ні, це просто була
б німецька нація, продовжена на кількасот
кілометрів у східному й західному напрямах.
Стоміліоновий німецькомовний масив
поступово асимілював би різних шведів і валлонів,
аж поки вся Європа стала б Великонімеччи-
ною. От і все... Візі я «великої європейської
нації» кінчається в Дахау... Щоб вона стала
реальністю, хтось когось мусить з'їсти. І коли
б «європейська» паща дійсно роздзяви-
лась над Еспанією, Ортега став би, напевно,
звичайним націоналістом і боровся б проти
Гітлера так само, як його предки боролись
проти Наполеона. Легко жертвувати Еспанією
теоретично; трохи важче жертвувати
Україною, коли русифікація загрожує їй
практично. Ідея «європейської нації» є в
Ортеги не лише засобом проти бунту мас як
соціального лиха. Вона має також конкретно-
політичне застосування. Остерігаючи проти
майбутньої московської домінації в Європі,
еспанський автор каже: «У перетворенні
Європи в єдину континентальну державу
я бачу єдиний спосіб протиставитись
«п'ятилітньому планові». Але саме тут
зроджується третій парадокс Ортеги: рятуючи
Європу від здрібніння і загрози московської
або американської гегемонії, він відкидає
саму її суть і піддається наркотизмові
московської та американської просторової
гігантоманії, намагаючись застосувати її на
старому континенті. «Об'єднані Держави
Європи» мали бути в уяві Ортеги третім
гігантом, поряд з Америкою та Московською
імперією. Саме це мало рятувати від фінлян-
дизації, кажучи сучасною мовою. Але саме ця'
ідея була запереченням Європи в принципі.
Ми вже підкреслювали, що Гітлер
пробував здійснити на практиці візію, зроджену
аристократичною уявою Ортеги, тобто
поставити між московським і американським
гігантами єдину брилу європейського
континенту. Але Європа не прийняла цього.
І не прийме.
Мабуть, засоби порятунку Європи від
перетворення у третьорядну світову величину
треба шукати не в географічному принципі.
Ресурси цього порятунку лежать у самій суті
Європи. Прогнози Ортеги фантастично цікаві:
вони писалися в 1930 році саме перед
вибухом як сталінізму, так і гітлеризму.
У дечому вони пророчі. Досить
прочитати це місце:
«Але становище куди небезпечніше, аніж
звичайно думають. Минають роки, і постає
небезпека, що європейці звикнуть до обниже-
ного тонусу свого існування; що вони
відучаться панувати і передусім опановувати себе.
В такому разі всі їхні чесноти і здібності
поступово вивітряться».
Мабуть, Ортега перший дав такий чіткий
образ змалілдї Європи, яка примирилася
з роллю світової провінції, із своїм фінлянди-
зованим статусом. У часи Шпенглера такої
Європи ще не було. Тоді європеєць ще
бунтувався проти свого «обниженого тонусу».
(Плодом цього бунту були і «Занепад Європи»
Шпенглера, і «Бунт мас» Ортеги.) Тоді Європа
ще не була тенісним м'ячиком, що ним
перекидаються два великі гравці: Москва
й Америка (третій гравець — Китай — уже
вдягає спортовий костюм).
Така реальність. І якщо й є спосіб змінити її,
тобто повернути Європі колишнє місце в світі,
то шукати його треба не на дорозі злиття
континенту в «європейську націю». Це
(повторюємо) заперечувало б саму суть Європи
як історичного феномену. Ортега й сам
фактично визнає це, коли каже:
«Європа постала як комплекс малих націй.
Ідея нації й національне почуття були її
найхарактернішими винаходами».
139

Дійсно, Європа сильна якраз своєю вічною
нез'сднальністю; відпірністю своТх націй до
будь-яких спроб глобалістичного злиття.
Глибинні ресурси Європи як у минулому, так
і в майбутньому вимірюються запасом чисто
європейської індивідуалістичності. Ця візі я
Європи як вічно-плюралістичної мозаїки
робить європейське життя настільки багатим, що
в ньому завжди знаходяться ресурси для
розв'язання проблем, які постають перед
континентом.
Саме це є запорукою неможливості
«З'єднаних Держав Європи». На просторі від
Кенігсберга до Гібралтару глобалістичні ідеї
ніколи не були популярними. Око європейця не
згодиться на мапу, замазану одним кольором.
Саме в цій площині є можливими пошуки
майбутнього для Європи. Звичайно, під
словом «майбутнє» маємо на увазі гідне місце
Європи в світі, але не повернення епохи
європейської домінації. Що минуло, то
минуло.
Як я собі нагадаю, як то файно було.
Не нагадуй, файна любко, то вже си минуло,—
каже гуцульська співанка. Безкінечна доміна-
ція Європи була б неприродною. Ніхто без
кінця не керував світом, крім Бога. Прийшла
черга панувати іншим. Мабуть, Ортега й сам
відчував внутрішню неможливість
привернення старого статусу для Європи; тому розв'язка
теми тут не вітальна (як у першій частині
книги), а географічна.
Це лише втеча...
Пророцтво Ортеги не збулося; наш
континент і далі лишається «Європою вітчизн», за
висловом де Голля. Європа з'єдналася, але
в Спільний ринок; нації й національні кордони
при тому залишилися. Практика показала, що
саме цей, плюралістичний варіант об'єднання
є для Європи і прийнятним і ефективним,—
досить сказати, що європейський Спільний
ринок перевищує економічними показниками
як Америку, так і комуністичну систему.
Отже, не відмовляючись від ідеї
національного суверенітету, Європа стала в цьому аспекті
найбільшою потугою світу.
І нарешті — головний парадокс Ортегової
концепції: жодний з його «рецептів для
Європи» не має практичного значення —
а проте «Бунт мас» користувався й
користується великою популярністю. Тут маємо справу
з випадком, коли діагнозе с важливішою від
лікування. Талановитий мислитель рідко буває
добрим практиком. Тому він цінний завжди
діагнозою; але рецепти його як правило
наївні. Книги цього типу є цікаві своєю
аналізою; коли ж справа доходить до
висновків — магнетизм автора пропадає. Але то вже
за межами правдивого змісту. «Критика
чистого розуму» Канта не знецінена
передмовою, де автор каже, що його метода
дозволить «до кінця сторіччя» (тобто за
20 років...) закінчити всю систему філософії
раз і назавжди, поставивши крапку в цій науці.
Може, такі абсурдальні парадокси є
необхідними для геніального спалаху думки?
Філософська спадщина Платона не знецінюється
аніскільки тим курйозним фактом, що він
намагався здійснити На практиці своє
«ідеальне суспільство» в державі... сицилійського
тирана! (Тобто намагався збудувати рай
у пеклі...).
Як правило/ блискучі діагнози типу «Бунту
мас» породжувались не чисто
гносеологічним, пізнавальним інтересом, а тривогою за
конкретні вартості. Тривога Тацита за
майбутнє Риму породила його неповторну прозу.
Так само тривога Ортеги за майбутнє світу
(Європа в його розумінні була мозком світу)
породила його блискучу аналізу. Це — вічне
повторення теми Єремії, що перестерігає
Єрусалим перед загибеллю. На тривогу цього
типу здатні лише правдиво шляхетні душі.
(Ортега багато пише про шляхту і шляхетність,
але найкращим зразком цього феномену
є його власний погляд на світ). Людину цього
типу цікавить у першу чергу не питання: чи
знайду я в цьому світі теплий куточок? І Тацит,
і Ортега питали про інше: чи можна в цьому
світі жити повноцінно? Чи порядок його гідний
людини? Чи можу я зберегти повагу до себе,
живучи в цьому світі? Високошляхетні душі
цього роду перші помічали соціально-психо-
логічні аномалії, і перші казали сучасникам:
не масмо Пана! Не маємо тої категорії людей,
які творять ритм життя. Тільки пекучий біль,
породжений тривогою за майбутнє світу,
давав таким людям здатність проникати
зором у глибину суспільств та епох. їхні
аналізи, часом пророчі, як правило, виходили
далеко за межі тих конкретних ситуацій, що їх
турбували. Якби «Бунт мас» був просто ще
одним роздумом на тему «занепаду
Європи»— він напевно лишився б непоміченим.
Але думка Ортеги йде глибше, і вся увага
читача прикована до теми «дизертирства
керівних меншин». Тому й ціла книга зветься
«Бунт мас», хоч це, власне, лише назва першої
частини. Тема ця вічна: як і де знайти еліту
в час нестабільности (не політичної чи
соціальної, а глибшої — вітальної!), коли
зникають такі необхідні суспільні
характеристики, як почуття гієрархічності й система
авторитетів, а отже порушується ритм
життя.
І розв'язання цієї теми якраз цікаве своєю...
нерозв'язністю, бо рецепту нема! Кожна
епоха й нація (чи група націй) мусить прийти
до сфінкса власними ногами, як Григорій
Сковорода, і відгадати його загадки.
Рушили й ми...
Може, саме нам, українцям, треба найпиль-
ніше вчитуватися в Ортегові рядки. Дехто
здивується: ми? До такої філософії? В умовах,
коли там, на Україні, Інститут філософії
Академії наук УРСР є кишеньковим додатком
до системи партійної пропаганди і займається
переважно «питаннями атеїзму»; а тут, у
діаспорі, вся українська «філозофія»
вичерпується належністю до певної парафії або якоїсь
політичної мікрогрупи? І все ж саме нам
Ортега найпотрібніший. Бо наша історична
практика XX сторіччя повторила кілька разів
одну й ту ж саму схему: український вулкан
вибухав потужною вітальною силою,
достатньою для того, щоб перекинути десяток
«третіх римів». (Можливо, саме українство
диспонує найбуйнішими і найвітальнішими
ресурсами світу). Але далі усе впиралося
у «стіну плачу»: не маємо Пана! Не маємо тієї
категорії людей, які можуть об'єднати буйні
махновські вибухи українського віталізму
в залізний український ритм!
І коли піднятися над деталями й дрібницями
(природними в житті кожної епохи та кожного
народу) і глянути на українську справу
з висоти орлиного польоту, то маємо перед
собою лише одну проблему: пошуки Пана.
140

ХОСЕ ОРТЕГА-І-ГАССЕТ
БУНТ МАС
ФРАГМЕНТИ
Переклав з іспанської Вольфрам ЬУРГГАРДТ
І
НАВАЛА МАС
Існує факт, який — на добро чи на зло — важить найбільше в сучасному
громадському житті Європи. А саме — в суспільстві маси взяли повну владу. А що
маси, з своєї природи, не повинні та й не здатні керувати власним буттям, а ще менше
правити суспільством, то це значить, що Європа переживає тепер найтяжчу кризу, яка
лише може охопити народи, держави чи культури. Такі кризи не раз бували в історії,
їх ознаки й наслідки відомі. Так само відома їх назва. Це — бунт мас.
Щоб зрозуміти цей грізний факт, треба насамперед умовитись, що таким
словам, як «бунт», «маси», «суспільна влада» тощо — невільно надавати суто
політичного значення. Громадське життя не тільки політичне, але рівно ж — і то
в першій мірі -г— інтелектуальне, моральне, господарське, релігійне; воно охоплює всі
колективні звичаї, включно з модою і способом розваги.
Може, ми найкраще підійдемо до цього історичного явища, якщо пошлемося на
зоровий досвід, підкреслюючи таку рису нашого віку, яку можна бачити на власні очі.
її легко сформулювати, та не заналізувати. Я її зву явищем накопичення,
«пересиченням». Міста повні людей. Доми повні пожильців. Готелі повні гостей.
Поїзди повні подорожніх. Кав'ярні повні публіки. Променади повні перехожих.
Приймальні славних лікарів повні хворих. Вистави, хіба що вони занадто невчасні,
повні глядачів. Пляжі повні купальників. Питання, яким раніше ніхто не журився, стає
майже постійною проблемою, а саме: де знайти місця?
Оце все. Чи в сучасному житті існує факт простіший, явніший і звичніший?
Проламаймо ж тепер тривіальну поверхню цього спостереження: із здивуванням ми
побачимо, що звідти б'є несподіваний струмінь, в якім біле світло дня розбивається
на рясну гаму кольорів.
Що ж ми бачимо й що нас так дивує? Ми бачимо, що юрба як така володіє
приміщеннями та знаряддями, які витворила цивілізація. Але зараз розсудок нам
підказує, що тут не було чому дивуватись. Що ж, хіба це не ідеально? В театрі місця
є на те, щоб їх займати; отже, на те, щоб зала була повна. Для того й у поїзді —
сидіння, а в готелі — кімнати. Так, нема сумніву. Але річ у тому, що раніше ці заклади
чи засоби комунікації не бували повні, а тепер вони кишать від людей, ще й назовні
лишаються охочі ними користуватись. Хоч цей факт логічний і природний, годі
перечити, що раніше цього не бувало, а тепер навпаки; отже, відбулася зміна,
постала новизна, яка, принаймні на першу мить, виправдує наше здивування.
Дивуватися, подивляти — це початок розуміння. Це розвага й розкіш, Ьластиві
інтелектуалові. Його професійна риса — дивитися на світ розплющеними в подиві
очима. Все на світі дивне й чудове для широко відкритих зіниць. Дивуватися — це
насолода, що не дана футболістові, а натомість веде інтелектуала через світ
у безнастаннім охмелінні візіонера. Його властивість — це здивовані очі. Тому
античні народи надали Мінерві сову, птаха із завжди засліпленими очима.
Накопичення, пересичення раніше не були звичайним явищем. Чому ж воно
звичайне тепер?
Складові частини цих юрб не виринули з небуття. Приблизно стільки ж людей
існувало п'ятнадцять років тому. По війні здавалося, що ця кількість повинна бути
менша. Аж тут ми натрапляємо на першу важливу точку. Одиниці, що утворюють ці
юрби, існували раніше, але не як юрба. Розпорошені по світі малими групами чи
самотні, вони, очевидно, жили життям розбіжним, відокремленим і віддаленим.
Кожна з них — чи то одиниця, чи мала група — займала своє місце на хуторі, на селі,
в містечку чи в дільниці великого міста.
Подається за. виданням: Хосе Ортега-1-Гассет. Бунт мас. Видання Організації оборони
чотирьох свобід України. — Нью-Йорк, 1965.
141

Тепер, раптом, вони з'являються у вигляді накопичення, і наш погляд всюди
зустрічає юрби. Всюди? О, ні, якраз у найліпших місцях, що являються відносно
витонченим витвором людської культури, у місцях, що раніше були призначені для
вужчих кіл, словом, для меншин.
Юрба раптом стала видима і влаштувалася на кращих місцях у суспільстві,
сцени; тепер вона вийшла наперед аж до рампи, і це вона — головний діяч. Вже нема
чільних героїв: є тільки хор.
Юрба — це поняття кількісне й зорове. Перекладімо його, не змінюючи істоти,
на суспільствознавчу термінологію. Тоді ми одержимо поняття суспільної маси.
Суспільство — це завжди динамічна єдність двох чинників: меншин і мас.
Меншини— це спеціально кваліфіковані одиниці чи групи одиниць. Маса — це сукупність
осіб без спеціальної кваліфікації. Отож під масами не слід розуміти головним чином
«робітничі маси». Маса — це «рядова людина». Отак проста кількість — юрба —
перетворюється в якісне визначення: це якісна однорідність, це суспільна
безформність, це людина, що не відрізняється від інших, а являється повторенням
загального типу. Що ж ми досягнули цим перетворенням кількості в якість? Дуже
просто: за допомогою останньої ми розуміємо генезу першої. Ясно, і навіть
самозрозуміло, що нормальне утворення юрби вимагає збіжності бажань, ідей
і натури в одиницях, що належать до неї. Нам можуть закинути, що так мається
з кожною суспільною групою, хоч за яку добірну вона себе вважатиме. Це так, але
є істотна різниця.
У групах, що своїм характером не є юрбою та масою, фактична збіжність членів
полягає в якомусь бажанні, в ідеї чи ідеалі, що сам по собі виключає широке
розповсюдження. Щоб утворити хоч яку-небудь меншину, доконечно, щоб раніше
кожний з особливих, відносно особистих причин відділився від юрби. Отже, його
збіжність з іншими членами меншини — другорядна і наступає аж по тому, як кожний
відосібнився, тому, в великій мірі, це збіжність у розбіжності. Буває, що цей
відрсіблений характер групи виступає назовні, наприклад в англійських групах, що
називають себе «нонконформістами», себто угрупованням тих, яких лучить тільки
їхня розбіжність з необмеженою юрбою. Ця злука меншості з метою відділитися від
більшості є неодмінним фактором в утворенні кожної меншини. Говорячи про малу
публіку, що слухала віртуозного музику, Малларме дотепно каже, що ця публіка
своєю нечисленною присутністю підкреслила відсутність широких мас.
В істоті, масу можна дефініювати як психологічний факт, не чекаючи на те, щоб
одиниці з'явилися в накопиченні. В присутності однієї особи ми можемо пізнати, чи
вона належить до маси, чи ні. Маса — це кожний, хто сам не дає собі обгрунтованої
оцінки — доброї чи злої, а натомість почуває, що він «такий, як усі», і проте тим не
переймається і навіть задоволений почуватися тотожним з іншими. Уявімо собі
скромну людину, що спробувала оцінити себе на певних підставах — питаючи себе,
чи має такий чи інший хист, чи відзначається в якомусь напрямку — і збагнула, що не
має жодної видатної якості. Ця людина буде почуватись обмеженою і простою,
необдарованою, але вона не почуватиметься «масою».
Коли мова про «добірні меншини», лицеміри та шахраї звичайно спотворюють
значення цього виразу, наче вони не знають, що добірний чоловік — це не вередун,
який вважає себе вищим від інших, а той, хто вимагає від себе більше, ніж інші, хоч він
сам, може, й неспроможний сповнити цих вищих вимог. І немає сумніву, що
найрадикальніший поділ, який можна провести в людстві,— це поділ на два типи: ті,
що від себе багато вимагають і беруть на себе все нові труднощі та обов'язки, і ті, що
від себе нічого особливого не вимагають, а що для них жити — це бути щомиті тим,
чим вони вже є, без зусилля самовдосконалитись, трісками, що їх несе течія.
Це мені нагадує, що правовірний буддизм складається з двох відмінних релігій:
одна — суворіша і важча, друга — лагідніша і тривіальніше: Махаяна — «велика
колісниця» чи ^великий шлях» — і Хінаяна — «мала колісниця», «малий шлях».
Вирішальним є, чи ми покладемо своє життя на одну колісницю, чи на другу, чи
підемо шляхом найбільших вимог, чи найменших.
Отже, поділ суспільства на маси та на добірні меншини є поділом не на суспільні
класи, а на класи людей, і тому не може покриватися з ієрархізацією на вищі і нижчі
класи. Ясно, що серед вищих класів, коли вони справді такими є, скорше можна
знайти людей, що вибрали «велику колісницю», тоді як нижчі класи звичайно
складаються з одиниць недоякісних. Але, в істоті, в межах кожного суспільного класу
є маса і правдива меншина. Як ми далі побачимо, наш час характеризується
перевагою маси й плебсу, навіть у групах із традицією добору. Отак в
інтелектуальнім житті, що самою своєю істотою вимагає і передбачає кваліфікацію, помічається
поступовий тріумф псевдоінтелектуалів некваліфікованих, не здатних до
кваліфікування і самою своєю психікою дискваліфікованих. Подібно в рештках^ чоловічої та
жіночої «шляхти». Натомість нерідко зустрічаємо сьогодні серед робітників, що
142

раніше могли правити за найкращий приклад так званої «маси», шляхетно
здисципліновані душі.
Отож у суспільстві існують процеси, чинності й функції найрозмаїтішого
порядку, які саме своєю природою особливі і яких тому, без особливого ж хисту, не
можна добре виконувати. Наприклад, певні насолоди мистецького й витонченого
характеру, чи пак функції влади і політичного розсуду у громадських питаннях.
Раніше ці особливі чинності були в руках кваліфікованих меншин, кваліфікованих
принаймні в своїм власнім уявленні. Маса не мала наміру втручатися; вона здавала
собі справу, що, якби хотіла втручатись, то рівночасно мусила б придбати ті особливі
хисти і перестати бути масою. Вона знала свою роль у здоровій суспільній динаміці.
Коли ми тепер повернемось до стверджених на початку фактів, то вони
недвозначно здаються нам вісниками зміненого наставлення серед маси. Всі вони
вказують на те, що маса вирішила висунутися на передній план суспільного життя,
зайняти місця, вживати знаряддя і втішатись насолодами, що досі були призначені
для небагатьох. Наприклад: очевидно, що ці місця не були призначені для юрби, бо
вони замалі розміром і натовп у них уже не міститься. А це наочно й чітко вказує на
новий факт: маса, не переставши бути масою, витіснює меншини.
Ніхто, я гадаю, не шкодуватиме, що тепер люди уживають насолод на більшу
міру і в більшій кількості, як раніше, бо ж тепер вони мають апетит і засоби на
це. Лихо в тім, що це рішення мас — перебрати чинності, властиві меншинам,— не
виявляється та й не може виявитися в самій лише царині насолод, а є загальною
рисою нашого часу.
Отож — попереджуючи те, що ми далі побачимо,— я вірю, що політичні новини
недавніх років означають ніщо інше, як політичне панування мас. Стара демократія
була обмежена щедрою дозою лібералізму і ентузіазму до закону. Служивши цим
принципам, одиниця зобов'язувалася тримати сувору самодисципліну. Під захистом
ліберальних засад і правової норми меншини могли діяти й жити. Демократія і право,
співжиття під законом — це були синоніми. Сьогодні ми свідки тріумфу гіперде-
мократії, в якій маса діє безпосередньо без закону, з допомогою матеріального
тиску, накидаючи свої прагнення й смаки. Мильно тлумачити нову ситуацію, мовляв,
маса втомилася політикою і передає її виконання спеціальним особам. Якраз навпаки.
Так було раніше: то була ліберальна демократія. Маса припускала, що з усіма їх
вадами й слабостями, меншини політиків зналися трохи краще на громадських
проблемах, ніж вона. Тепер, натомість, маса гадає, що має право накидати і давати
законну силу своїм кав'ярняним мудруванням. Я сумніваюся, чи були інші історичні
епохи, де юрба ііравила б так безпосередньо, як у наш час. Тому я говорю про
гіпердемократі ю.
Те саме діється в інших сферах, особливо ж в інтелектуальній. Може, я
помиляюсь, але коли автор бере в руку перо, щоб писати на тему, яку він глибоко
пр «студіював, він мусить здати собі справу, що рядовий читач, який ніколи цим
предметом не займався, коли прочитає, то не для того, щоб чогось навчитися від
нього, а, навпаки, для того, щоб осудити його, якщо автор незгідний з тими
банальностями, якими набита голова даного читача. Якби одиниці, що утворюють
масу, вважали себе особливо обдарованими, то це була б лиш особиста помилка, а не
суспільний переворот. Для сьогоднішнього дня характеристично, що простий ум,
з аючи, що він простий, осмілюється проголошувати своє право на простацтво і, де
хс че, накидає його. У Північній Америці кажуть: бути відмінним — це бути
к пристойним. Маса розчавлює під собою все, що відмінне, незвичайне,
індивідуальне, кваліфіковане й добірне. Хто не схожий на всіх, хто не думає, як усі, ризикує, що
його усунуть. Та ясно, що ці «всі» насправді не є всі. «Усі» — це нормально була
складна єдність мас і розбіжних спеціалізованих меншин. Тепер усі — це тільки маса.
II
ПІДНЕСЕННЯ ІСТОРИЧНОГО РІВНЯ
Ось грізний факт нашого часу, описаний в усій його брутальності. До того ж він
абсолютно новий в історії нашої цивілізації. Ніколи, в цілому її розвитку, не
траплялося нічого подібного. Якби ми хотіли знайти щось аналогічне, то нам довелось
би стрибнути за межі нашої історії і пірнути в світ, цілковито відмінний від нашого; ми
мали б перенестися в світ античний, в години його занепаду. Історія Римської
імперії — це також історія повстання та влади мас, що засмоктують та розкладають
правлячі меншини і самі займають їх місце. Тоді також виникає явище накопичення,
пересичення. Тому, як слушнс? завважив Шпенглер, доводилось будувати, подібно як
сьогодні, величезні споруди. Доба мас — це доба колосального.
143

Ми живемо під брутальною владою мас. Це ясно; ми вже двічі назвали цю владу
«брутальною» і таким чином сплатили данину богові банальності; тепер, із квитком
у руці, ми можемо бадьоро увійти в нашу тему і побачити виставу зсередини. Чи,
може, ви гадали, що я задовольнюсь оцим, може, влучним, але зовнішнім описом,
що віддає тільки те лице, тільки ту сторону цього страшного явища, яке видно
з перспективи минулого? Якби я зараз кинув цю тему і зненацька обірвав мій нарис,
читач подумав би, цілком слушно, що цей нечуваний виплив мас на поверхню історії
не навіяв мені нічого іншого, як кілька дражливих, зневажливих слів, дещо відрази та
дещо огиди; тим більше, що, як загальновідомо, я обстоюю радикально
аристократичне тлумачення історії. Воно радикальне, тому що я ніколи не твердив, що людське
суспільство повинне бути аристократичне, а пішов ген-ген далі. Я твердив, і щодня
сильніше переконуюсь у тому, що людське суспільство, хоч-не-хоч, є завжди
аристократичне самою своєю істотою, аж до такого ступеня, що воно є суспільством
у міру свого аристократизму і перестає ним бути в міру того, як утрачає
аристократизм. Очевидно, я говорю про суспільство, а не про державу. Нікому не спаде на
думку, що перед цим бурхливим клекотінням маси аристократична постава — це
скорчити маніжну гримасу, як панок з Версалю, і цим задовольнитися. Версаль
(розуміється, Версаль гримас) — це не аристократія, це повна протилежність: це
смерть і гниття пишної аристократії. Тому єдина справді аристократична риса, що
лишилася в тих людей — це та гідна грація, з якою їх шиї приймали візит гільйотини;
вони її приймали, як опух приймає ланцет. Ні, хто відчуває глибоке покликання
аристократій, того видовище маси хвилює і захоплює так, як різьбяра — вид
незайманого мармуру. Суспільна аристократія нічим не подібна до тієї нечисленної
групи, що претендує виключно для себе на назву «високе товариство», що називає
себе «високим колом» і живе просто-таки взаємним запрошуванням чи незапрошу-
ванням. Як усе на світі має свою вартість і своє призначення, так само має їх цей
малий «елегантний світ» у межах безмежного світу, але призначення дуже підрядне
і непорівняльне з геркулесівською працею справжніх аристократій. Я б охоче
розглянув значення цього елегантного життя, що здається таким малозначним, але
в нас тепер інша тема, ширшого засягу. Розуміється, що це «значне товариство»
також іде з часом. Багато думок спричинила мені одна квітуча панійка, повна
молодості й сучасності, зірка першої величини на небосхилі елегантного Мадрида,
коли вона мені сказала: «Я не зношу балу, де запрошено менш як вісімсот осіб». За
цим реченням я відчув, що стиль мас тріумфує сьогодні над цілим простором життя
і накидає себе навіть у тих останніх закутках, що здавалися резервованими для happy
few*.
Отже, я в рівній мірі відкидаю всяке тлумачення нашого часу, що не відкриває
позитивного сенсу, захованого під сучасною владою мас, і всяке, що її приймає
в блаженному спокої, не здригнувшися від жаху. Всяке призначення є в своїй глибині
драматичне й трагічне. Хто сам не відчув, як пульсує небезпека нашого часу, той не
проникнув у серце призначення, а лише торкнувся його хворобливо-блідої щоки.
У нашому призначенні панує елемент жаху — нестримне й несамовите моральне
повстання мас, імпозантне, невгамовне і двозначне, як усяке призначення. Куди воно
веде нас? Чи це абсолютне зло, чи евентуальне добро? Ось воно бовваніє над нашим
віком, як гігантський космічний знак запитання, завжди в хитких обрисах, що
нагадують гільйотину чи шибеницю, але й прагнуть викруглитися в тріумфальну арку!
Факт, який нам треба піддати анатомічному розтину, можна сформулювати під
двома заголовками: «по-перше, сьогодні маси користуються у великій мірі тим
самим життєвим репертуаром, що раніше здавався призначеним виключно для
меншин; по-друге, рівночасно маси перестали коритися меншинам: вони їх не
слухають, не йдуть за ними, не поважають їх, а натомість відсувають їх набік і самі
займають їх місце.
Заналізуймо перше твердження. Я тут маю на увазі, що маси втішаються
насолодами і вживають знаряддя, винайдені добірними групами, які раніше
монопольно ними користувались. Вони відчувають апетити й потреби, що раніше
вважалися витонченостями, бо були спадщиною небагатьох. Дрібний приклад: у році
1820-у не було більш як десять ванних кімнат у приватних домах у Парижі (див.
мемуари графині де Буань). Але тепер маси знають і вживають, з відносною вмілістю,
багато такої техніки, якою раніше володіли тільки окремі одиниці.
І не тільки матеріальної техніки, але, що важливіше, правової та суспільної
техніки. У XVIII столітті певні меншини знайшли, що кожна людська одиниця, самим
фактором свого народження, не потребуючи жодної особливої кваліфікації, посідає
певні основні політичні права, так звані права людини й громадянина, і що, в істоті, ці
* Щаслива меншина обранців (англ.).
144

спільні для всіх права є єдиними, які існують. Всяке інше право, залежне від
особливих дарів, засуджувалося як привілей. Спочатку це була чиста теорія й ідея
небагатьох; згодом ця жменька небагатьох почала переводити цю ідею в практику,
нав'язувати її та настоювати на ній: робили це кращі меншини. Одначе впродовж
цілого XIX століття маса, що почала захоплюватись ідеєю цих прав як ідеалом, не
відчувала їх у собі, не користувалася ними і не намагалася їх здійснити, а, фактично,
під демократичним правлінням жила й почувалася далі, як під старим режимом.
«Народ» — як його тоді називали — вже дізнався, що він суверенний; але він не йняв
віри. Сьогодні той ідеал перейшов у дійсність, та вже не в законодавстві, що є лише
зовнішньою схемою громадського життя, а в серці кожного індивіда, хоч які в нього
ідеї, включно коли його ідеї реакційні; себто включно, коли він уражає й топче
установи, що ці права затверджують. На мою думку, хто не розуміє цієї дивної
моральної ситуації мас, не може збагнути нічого, що тепер починає діятися
в світі. Суверенність некваліфікованої одиниці як такої, як загального типу, перестала
бути правовою ідеєю чи ідеалом, а стала психологічним станом, притаманним
пересічній людині. І добре відмітьте: коли щось, бувши ідеалом, переходить
у дійсність, воно неминуче перестає бути ідеалом. Вивітрюються престиж і владна
магія, властивості, якими ідеал впливає на людину. Нівеляційні вимоги щедрого
демократичного захоплення обернулися з прагнень та ідеалів в апетити й підсвідомі
припущення.
Отож ці права мали на меті не що інше, як вирвати людські душі з їх внутрішньої
неволі і прищепити їм певну свідомість панства й гідності. Чи ж не бажалося, щоб
пересічна людина почувала себе володарем, керівником і паном себе і свого життя?
Це вже осягнено. Чому ж нарікають ті, що тридцять років тому були лібералами,
демократами та прогресистами? Чи, може, вони, як діти, чогось хочуть, але бояться
наслідків? Хочете, щоб пересічний чоловік був паном? Тож не дивуйтесь, що він діє
за власними примхами, що вимагає всіх насолод, що рішуче накидає свою волю, що
відмовляється від усякої служби, що вже не слухає нікого, що піклується своєю
особою й своїм дозвіллям, що дбайливо добирає одяг: це деякі постійні властивості,
що супроводять свідомість панства. Сьогодні ми їх знаходимо в пересічній людині,
в масі.
Отже, ми бачимо, що життя пересічної людини складається сьогодні з того
самого життєвого репертуару, який раніше був притаманний лише найвищим
меншинам. Отож пересічна людина становить грунт, що над ним проходить історія
кожної епохи; вона для історії те, що рівень моря для географії. Якщо ж пересічний
рівень знаходиться сьогодні там, де раніше сягали тільки аристократії, то це просто
значить, що рівень історії раптом піднявся — по довгому підземному підготовленні,
але в зовнішньому вияві таки нагло — одним стрибком, за одне покоління. Людське
життя, в цілому, піднялося. Сучасний вояк, сказати б, має в собі багато
старшинського; людське військо вже складається зі старшин. Досить глянути на енергію, рішучість
і легкість, з якими будь-яка одиниця простує сьогодні через життя, вхоплює
скороминущу насолоду і накидає своє рішення.
Все Добро і все зло сучасного та найближчого майбутнього мають свої причини
й коріння в цьому загальному піднесенні історичного рівня.
Та ось нам спадає на думку непередбачене спостереження. Те, що сучасне життя
є на пересічному рівні колишніх меншин,— нове явище лише в Європі; в Америці це
явище природне й органічне. Щоб виразно зрозуміти мій намір, хай читач
обміркує свідомість правової рівності. Це психологічний стан, коли людина почуває
себе володарем і паном, рівним будь-якій іншій людині. В Європі вдалося досягнути
цього лише визначним групам, але в Америці це був природний стан від XVII
століття, отже, фактично від віку. Та ось ще дивніший збіг обставин! Коли в Європі
виникає цей психологічний стан пересічної людини, коли підноситься рівень
суцільного її буття, тон і манери європейського життя в усіх його виявах раптом
набувають нового обличчя, і з'являється фраза: «Європа американізується». Люди,
що це казали, не надавали цьому явищу більшої ваги; вони гадали, що йдеться про
легку зміну в звичаях, про моду, і, дезорієнтовані зовнішнім виглядом, приписували
це бозна-якому впливові Америки на Європу. Цим, на мою думку, звульгаризовано
проблему, що є куди давнішою й глибшою.
Галантність вимагала б, щоб я сказав людям з-за моря, що, справді, Європа
замериканізувалась і що це зумовлено впливом Америки на Європу. Але ні: ось
правда зударяється з галантністю і мусить узяти гору. Європа не замериканізувалася.
Вона ще не знала сильного впливу з Америки. І одне і друге хіба що починається
тепер; але нічого подібного не було в безпосередньому минулому, з якого проросло
сучасне. Існує бентежна сила фальшивих уявлень, що засліплюють зір одним
і другим, американцям і європейцям. Тріумф мас і, наслідком, пишне піднесення
життєвого рівня сталися в Європі з внутрішніх причин, по двох сторіччях прогре-
145

систського виховання людності і рівнобіжного господарського збагачення
суспільства. Але річ у тому, що цей наслідок збігається з найвиразнішою рисою
американського життя; і через цей збіг морального стану європейської пересічної людини
з моральним станом американця сталося, що європеєць вперше розуміє
американське життя, яке раніше було для нього загадковим і таємничим. Отже, йде не про вплив,
що був би трохи дивним, бо був би «відпливом», а про річ, яку ще менше підозрі-
вається: іде про зрівняння. Європейці завжди догадувалися, що пересічний
рівень життя вищий в Америці, ніж на старому континенті. Явне, хоч мало аналітичне,
почуття цього факту зродило уявлення, що Америка — країна майбутнього; його
завжди приймали й ніколи не брали під сумнів. Розуміється, що таке розповсюджене
й закорінене уявлення не міг навіяти вітер. Підставою цього був здогад, що в Америці
пересічний рівень життя вищий, а натомість рівень ліпших меншин нижчий, ніж
у Європі. Але історія, як і хліборобство, живиться долинами, а не верховинами,
пересічним суспільним рівнем, а не видатними одиницями.
Ми живемо у вік зрівнянь: зрівнюються багатства, зрівнюється культура між
різними суспільними верствами, зрівнюються статі. Отож так само зрівнюються
континенти. А що життєвий рівень Європи раніше був нижчий, то в цьому зрівнянні
вона тільки виграє. Тому, під цим кутом дивлячись, повстання мас означає небувалий
зріст живучості і можливостей; отже, цілком протилежне тому, що ми так часто
чуємо про занепад Європи. Вислів цей заплутаний і незграбний, бо якось неясно,
про що мова, чи про європейські держави, чи про європейську культуру, чи про те,
що криється під усім цим і є безмежно важливіше, ніж усе це, а саме: живучість
Європи. Про держави і про європейську культуру ми скажемо своє слово пізніше —
може, цитована фраза стосується саме їх, але щодо живучості треба насамперед
ствердити, що існує груба помилка. Коли я висловлююсь інакше, може, моє
твердження видасться більш переконливим чи менш неправдоподібним, отже
я тверджу, що сьогодні пересічний італієць, пересічний іспанець чи пересічний
німець відрізняються менше своїм життєвим тоном від американця чи аргентинця,
ніж тридцять років тому. І цього факту американці не повинні забувати.
VIII
ЧОМУ МАСИ ВТРУЧАЮТЬСЯ В УСЕ І ЧОМУ ВОНИ
ВТРУЧАЮТЬСЯ ЛИШЕ НАСИЛЬНО
Ми прийшли до висновку, що сталося щось надзвичайно парадоксальне, хоч воно
справді зовсім природне: саме тому, що пересічній людині світ і життя здалися
відкритими, її душа замкнулась. Отож я тверджу, що в цій облітерації пересічних
душ полягає бунт мас, а в бунті мас, у свою чергу, полягає та гігантська проблема, що
сьогодні стала перед людством.
Я добре знаю, що багато моїх читачів думають інакше, ніж я. Це теж дуже
природно і підтверджує мою теорію. Бо, хоч би мій погляд остаточно виявився
невірним, не можна заперечити факту, що багато тих інодумних читачів не
задумались ані на п'ять хвилин над таким складним питанням. Тож як вони можуть
думати так само, як я? Та, гадаючи, що вони управнені мати погляд на цей предмет, не
потрудившись виробити його собі, вони виявляють свою приналежність до того
абсурдного типу людей, що я назвав «збунтованою масою». Це означає мати
ущільнену, герметичну душу. У цьому випадку йшлося б про інтелектуальний
герметизм. Людина носить у собі певний репертуар ідей. Вона рішає задовольнятися
ними і вважати себе за інтелектуально довершену. Оскільки їй нічого поза собою не
бракує, вона остаточно влаштовується в цьому репертуарі. Ось — процес облітерації.
Маса чується досконалою. Щоб добірна людина почувала себе досконалою, вона
мусить бути особливо чванькуватою, і віра в свою досконалість їй не є органічно
притаманна, не є щира, а походить від її чванства і навіть для неї самої має характер
фіктивний, уявний і проблематичний. Тому чванькувата людина потребує інших
і шукає в них підтвердження тієї думки, яку хоче мати про себе. Так що навіть у цьому
хворобливому випадку, навіть коли вона «осліплена» чванством, шляхетна людина не
зуміє чутися справді довершеною. Натомість пересічній людині наших днів, новому
Адамові, не спадає на думку сумніватись у своїй довершеності, її самопевність
райська, як в Адама. Природжений герметизм її душі перешкоджає їй порівняти себе
з іншими людьми, що було б передумовою для пізнання своєї недостатності.
Порівняти себе — означало б вийти на мить із себе й увійти в ближнього. Але
пересічна душа неспроможна на переселення — найвищий спорт.
■чиїут, ми маємсь^іло з тією самою різницею, що відвічно існує між дурним
і мудрим. Мудрий завжди ловить себе на останньому кроці перед безглуздістю;
отже, він робить зусилля уникнути безглуздості, що на нього чатує, і в цьому зусиллі
146

полягає розум. Дурний, натомість, не підозрює себе самого; він має себе за
надзвичайно кмітливу людину, і звідси той завидний спокій, з яким дурень усідається
й влаштовується в своїй власній глупоті. Мов тих комах, що їх годі видобути з дупла,
де вони живуть, так само нема як зрушити дурного з його дурноти, вивести його дещо
поза його сліпоту і примусити його сконтрастувати свій звичайно тупий зір з іншими
чіткішими формами бачення. Дурнота довічна й безнадійна. Тому, казав Анатоль
Франс, дурень далеко гірший від негідника. Бо негідник іноді відпочиває, а дурень
ніколи.
Не йдеться про те, що маса дурна. Навпаки, сьогодні вона ще кмітливіша, має ще
більшу здібність мислення, ніж у будь-яку попередню епоху. Але ця здібність їй ні до
чого не придається; властиво, туманне почуття, що вона її посідає/доводить тільки до
того, що вона ще більше замикається в собі й не вживає її. Раз назавжди вона освячує
запас банальностей, упереджень, мотлох ідей чи просто пустих слів, які випадок
нагромадив у ній, і з зухвалістю, що пояснюється хіба лише наївністю, готова де
завгодно накидати їх. Саме оце я ствердив у першому розділі як характеристику
нашої доби: не те, що ординарна людина вірить, що вона відмінна, а не ординарна,
а те, що вона проголошує та накидає право ординарності або ординарність як право.
Влада, яку інтелектуальна ординарність має нині над громадським життям,—
може, найновіший фактор сучасного положення, який не можна порівняти ні з чим
минулим. Принаймні в дотеперішній європейській історії чернь ніколи не гадала, що
вона має якісь «ідеї» про речі. Вона мала вірування, традиції, досвід, приповідки,
звички думання, але вона не вважала, що посідає теоретичні погляди на те, чим речі
є або повинні бути,— наприклад на політику чи на літературу. їй було чи не було до
вподоби те, що політик планував і робив; вона давала чи відмовляла свою підтримку,
але її ставлення обмежувалося позитивними чи негативними відгуками на творчу
чинність інших. Ніколи їй не спадало на думку протиставити «ідеям» політика свої
власні ідеї, ані навіть ставити «ідеї» політика перед трибунал інших «ідей», що вона їх
нібито посідала. Те саме в мистецтві та в усіх інших царинах громадського життя.
Природжена свідрмість свого обмеження, своєї нездатності до теоретизування —
цього ніяк не допускала. Автоматичним наслідком цього було те, що чернь не мала
наміру, навіть здалека, рішати в майже одній ділянці громадської діяльності, які
здебільшого мають теоретичний характер.
Сьогодні, натомість, пересічна людина має точнісінькі «ідеї» про все, що діється
і має діятися у цілому світі. Тому вона втратила свій слух. Нащо слухати, коли вона має
в собі все, що потрібно? Тепер не пора слухати, а пора судити, давати вирок,
вирішувати. Немає жодного питання в суспільному житті, де б вона не втручалась,
сліпа та глуха, накидаючи свої «погляди».
Але чи ж це не корисно? Чи ж це не ознака величезного поступу, що маси мають
«ідеї», себто, що вони культурні? Ні в якому разі. «Ідеї» цієї пересічної людини не
є насправді ідеями, ані посідання їх — культурою. Ідея — це шахування правди. Хто
хоче мати ідеї, мусить спочатку свідомо прагнути правди та прийняти правила гри, що
їх вона накладає. Годі говорити про ідеї чи погляди, коли не признається жодної
інстанції, що їх регулює, норм, на які можна покликатися в дискусії. Ці норми
є основою культури. Мені не важить — які. Я лише тверджу, що немає культури, де
немає принципів цивільної законності, до яких можуть звертатися наші ближні. Немає
культури, де немає визнання певних засадничих інтелектуальних позицій, на які
можна посилатися в диспуті. Немає культури, коли господарські зносини не
підлягають торговельному устроєві, що їх охороняє. Немає культури, де естетична
полеміка не визнає потреби виправдати мистецький твір.
Коли бракує всіх цих речей, немає культури, а є, в найвужчому сенсі слова,
варварство. І саме варварство — не робімо собі ілюзій — починає з'являтися
в Європі під поступовим бунтом мас. Подорожній, що прибуває до варварської
країни, знає, що там не керують жодні принципи, на які він міг би покликатись. Нема,
властиво, варварських норм. Варварство — це відсутність норм і можливої апеляції.
Вищий чи нижчий щабель культури визначається більшою чи меншою точністю
норм. Де точність мала, норми регулюють життя лише grosso modo; де вона велика,
норми наскрізь просякають усі життєві функції. Убогість іспанської інтелектуальної
культури, себто плекання чи дисципліноване вживання інтелекту, виявляється не
в більшому чи меншому знанні, а в звичному браку обережності й уважного
ставлення до правди серед тих, що говорять чи пишуть. Отже, не в тім, чи міркується
правильно, чи ні — правда не лежить на долоні,— а в браку скрупулів, що веде до
несповнення елементарних умов правильного розсуду. Ми подібні до того сільського
попа, що тріумфально відбиває маніхейця, не потрудившись наперед дізнатися, які
того маніхейця думки.
Будь-хто може здати собі справу, що в Європі вже багато років тому.почали
діатися дивні речі. Щоб навести конкретний приклад цих дивних речей, я назву певні
політичні рухи, як синдикалізм і фашизм. Хай не кажуть, що вони видаються дивними
147

просто тому, що вони нові. Захоплення новизнами таке природжене в європейця, що
через нього він створив найбурхливішу історію, яку ми знаємо. Отже, приписуймо
дивні риси цих нових фактів не їхній новизні, а радше дуже дивній формі цієї новизни.
Під маркою синдикалізму та фашизму вперше з'являється в Європі тип людини, що
не хоче давати аргументів і не хоче мати рації, а просто рішився накинути всім свої
погляди. Ось де новизна: право не мати рації, глузд безглуздя. В цьому я бачу
найбільш намацальний вияв нової ментальності мас, що рішили правити суспільством,
не маючи здібності на те. В їх політичній поведінці відкривається структура нової
душі в найгрубший і найразючіший спосіб; але ключ — в інтелектуальнім герметизмі.
Пересічна людина носить у голові «мислі», але їй бракує здібності мислення. Вона
навіть не підозріває, що це за розріджений первень, у якому живуть ідеї. Вона хоче
мати погляди, але не хоче признати умов і припущень, без яких не може бути
поглядів. Ось тому її «ідеї» — це насправді тільки апетити в словах, точно так, як
романси.
Мати ідею — це вірити, що є підстави до неї, отже, вірити, що існує розум, що
існує сфера збагненних правд. Мислити, роздумувати — це те саме, що апелювати до
певної інстанції, підкорятися їй, приймати її кодекс і рішення, отже, вірити, що
найвища форма співжиття — це діалог, у якому дискутується обгрунтування ідей. Але
маса розгубилася б, якби прийняла дискусію. Інстинктивно вона відкидає
зобов'язання визнавати цю верховну інстанцію, що знаходиться поза нею. Ось тому
«новим» є в Європі «покінчити з дискусіями», і не терпиться жодної форми співжиття,
що сама собою містила б у собі визнання об'єктивних норм, починаючи розмовою
і кінчаючи парламентом, включно з наукою. Це означає, що зрікаються культурного
співжиття, яке є співжиття під нормами, і вертаються до варварського співжиття.
Скасовують всі нормальні процеси, щоб могти безпосередньо накинути свої бажання.
Герметизм душі, що, як ми раніше бачили, спонукує масу втручатися в усе
громадське життя, веде її також невблаганно до єдиного способу втручання: до
безпосередньої дії.
Як колись будуть реконструювати генезу нашого часу, то помітять, що перші
ноти його своєрідної мелодії зазвучали в тих групах французьких синдикалістів та
реалістів дев'ятсотих років, що винайшли методу й назву «безпосередня дія». Люди
завжди вдавались до насильства: іноді це був лише злочин, що нас не цікавить. Але
іноді насильство було тим засобом, до якого вдавався той, хто перше вичерпав всі
інші засоби в обороні рації та справедливості, які, мовляв, по його боці. Дуже прикро,
що людська вдача веде інколи до цієї форми насильства, але не можна заперечити,
що це найвища данина рації та справедливості. Бо ж таке насильство — це не що інше,
як рація, доведена до нестями. Сила — це насправді була ultima ratio*. Трохи по-
дурному цей зворот розуміли здебільшого іронічно, хоч він ясно проголошує
попереднє підкорення сили нормам розуму. Цивілізація — це ніщо інше, як спроба
обмежити силу до ultima ratio. Тепер ми починаємо бачити це з великою чіткістю, бо
«безпосередня дія» полягає в оберненні порядку і в проголошенні насильства за
prima ratio**, властиво за єдину рацію. Це та норма, що пропонує перекреслити всяку
норму, що знищує всяке посередництво між нашим наміром і виконанням його. Це —
Велика Хартія варварства.
Слід пригадати, що завжди, коли маса, з тим чи іншим наміром, брала участь
у громадському житті, вона це робила у формі «безпосередньої дії». Отже, це
завжди був спосіб діяння, притаманний масам. Теза цього нарису знаходить енергійне
підтвердження в явному факті, що тепер, коли втручання мас у керівництво
громадським життям перестало бути випадковим, а стало нормальним явищем,
«безпосередня дія» з'являється офіційно як визнана норма.
Все людське співжиття попадає під цей новий режим, де знищуються посередні
інстанції. У товариських стосунках відкидається «добре виховання». Література, як
«безпосередня дія», полягає в образі. Статеві відносини спрощують свої
формальності.
Процедури, норми, ввічливість, посередні звичаї, справедливість, рація! Нащо
було винаходити все це, нащо було творити таке ускладнення? Все це підсумовується
словом «цивілізація», що в понятті civis (громадянин) проявляє своє властиве
походження. Йдеться про те, щоб тими засобами зробити можливим місто, спільноту,
співжиття. Тому, якщо ми заглянемо всередину кожного із оцих складників
цивілізації, які я щойно перерахував, ми знайдемо в усіх те саме ядро. Всі вони
насправді передбачають корінне та поступове бажання, щоб кожна особа числилася
з іншими. Цивілізація — це передусім бажання співжиття. Люди є нецивілізовані
і варварські в міру того, як вони не числяться з ближнім. Варварство — нахил до
* Останній аргумент (латин.).
** Перший аргумент (латин.).
148

відокремлення. І так усі варварські епохи були часами людського розпорошення,
коли кишіло від маленьких групок, окремішних та ворожих.
Форма, що в політиці в^лювала найвище бажання співжиття,— це ліберальна
демократія. Вона доводила до крайності своє рішення числитися з ближнім
і є прототипом «посередньо? дії». Лібералізм — це засада політичного права, згідно
з якою державна влада, незважаючи на свою всемогутність, обмежує себе
і намагається, навіть власним коштом, лишити місце в країні, якою вона править, щоб
могли жити ті, що думають і відчувають інакше, себто інакше, як найсильніші, як
більшість. Лібералізм — це слід пригадати сьогодні — є найвищою великодушністю:
це право, що більшість признає меншості, отже, це найшляхетніший клич, що
пролунав на цій планеті. Він проголошує рішення співжити з ворогом; що більше, із
слабим ворогом. Було неймовірно, що людський рід досягне чогось такого гарного,
такого парадоксального, такого елегантного, такого акробатичного, такого
протиприродного. Тому не дивно, що зараз здається, що те саме людство рішило його
позбутися. Це занадто тяжка й складна дисципліна, щоб прищепитися на землі.
Співжити з ворогом! Правити з опозицією! Чи така ніжність не починає бути
незрозумілою? Ніщо не визначає з більшою ясністю обличчя сучасності, як факт, що
лишається так мало країн, де існує опозиція. Майже в усіх однорідна маса тяжіє над
державною владою і розчавлює, знищує всяку супротивну групу. Маса — хто б це
сказав, бачачи її компактний і численний вигляд? — не бажає співжиття ні з чим, що їй
чуже. Вона смертельно ненавидить усе, що їй чуже.
X
ПРИМІТИВІЗМ І ІСТОРІЯ
Природа завжди навколо нас. Вона самодостатня. У хащах природи ми можемо
безкарно бути дикунами. Ми навіть можемо рішити ніколи не покидати дикунства,
ризикуючи хіба приходом інших людей, що не є дикунами. Але, в засаді, існування
вічно примітивних народів можливе. Є такі, Брейссіг назвав їх «народами вічного
світанку». Вони лишились у зупиненому, скрижанілому присмерку, що не веде до
полудня.
Так буває в світі, що є лише природою. Але не буває так у світі, що є цивілізацією,
як наш світ. Цивілізацію ми не «знаходимо» навколо нас, вона не є самодостатня. Вона
штучна і вимагає митця чи ремісника. Коли ви хочете використати вигоди цивілізації,
але не ладні підтримувати цивілізації... ви розчаруєтесь. В одну мить не стане
цивілізації. Одна необережність, і, коли ви оглянетесь навкруги, все пішло з димом!
Неначе знято килим, що заслоняв чисту природу, знову з'являється первісний праліс.
Джунглі завжди примітивні. І навпаки. Все примітивне — це джунглі.
Романтиків усіх віків хвилювали ці сцени насильства, де підлюдська природа
знову підкоряє собі людську білість жінки, і вони, здригаючись, малювали лебедя над
Ледою, бика з Пасіфаєю і Антіопу під цапом. Узагальнюючи, вони знайшли більш
витончене непристойне видовище в краєвиді з руїнами, де цивілізований,
геометричний камінь душиться в обіймах лісової рослинності. Коли добрий романтик
бачить будинок, перша річ, яку шукають його очі,— це «жовта гірчиця» на гзимсі чи
на даху. Вона проголошує, що в кінці все є земля; що всюди знову виростає ліс.
Було б нерозумно сміятися з романтика. Романтик також має рацію. Під цими
невинно збоченими образами криється величезна і віковічна проблема: відношення
між цивілізацією і тим, що лежить поза нею,— природою, між раціональним
і космічним. Отже, я дозволю собі зайнятися цим питанням при іншій нагоді, щоб
у слушний час самому бути романтиком.
Але тепер я маю протилежну роботу. Йдеться про те, щоб стримати наступ
пралісу. «Щирий європеєць» повинен тепер присвятитися поважній проблемі, що, як
відомо, тривожила австралійські штати: не допустити, щоб опунції здобували терен
і витиснули людей до моря. Десь у сорокових роках минулого століття якийсь
емігрант із півдня, що тужив за рідними краєвидами,— за Малагою, Сіцілією,— взяв
із собою до Австралії горщик з благенькою опунцією. Сьогодні австралійські
бюджети переобтяжені великими втратами на війну проти опунції, що вдерлася на
континент і щороку здобуває понад квадратний кілометр грунту.
Людина маси вірить, що цивілізація, в якій вона народилася і якою вона
користується, така ж спонтанна й первісна, як природа, і тим самим вона обертається
в примітива. Цивілізація їй здається пралісом. Я це вже сказав раніше, але тепер
треба додати деякі уточнення.
Засади, на яких спирається цивілізований світ, що його треба утримати, не
існують для сучасної пересічної людини. її не цікавлять основні вартості культури,
вона з ними не солідаризується, не бажає служити їм. Як це сталося? З багатьох
причин, але тепер я виділю тільки одну.
Чим далі поступає цивілізація, тим складнішою й тяжчою вона стає. Проблеми,
149

що вона сьогодні висуває, надзвичайно заплутані. Дедалі меншає кількість людей, що
їх розум стоїть на висоті цих проблем. Повоєнний час дає нам зовсім ясний приклад.
Відбудова Європи, як ми бачимо, занадто алгебрична справа, і звичайному
європейцеві не під силу таке витончене діло. Це не тому, що бракує засобів для
розв'язки. Бракує голів. Точніше кажучи: є деякі голови, але їх дуже мало, і пересічна
маса середньої Європи не хоче насадити їх на свої плечі.
Нерівновага між складною витонченістю наших проблем і якістю розумів буде
дедалі збільшуватися, коли цьому не протидіяти, і в цьому основна трагедія нашої
цивілізації. Через саму плідність і певність її формотворчих засад її жнива зростають
кількісно і якісно, переростаючи сприйнятливість нормальної людини. Я не думаю,
що таке бувало коли-небудь у минулому. Всі інші цивілізації згинули через
недостатність своїх засад. Європейська, натомість, загрожує впасти з протилежних
причин. У Греції та Римі збанкрутувала не людина, а її засади. Римська імперія
зліквідувалася через брак техніки. Коли вона осягла високої кількості населення
і коли це широке співжиття вимагало розв'язки певних матеріальних нагальностей,
яку могла знайти тільки техніка, світ пішов шляхом інволюції, регресу, розкладу.
Але тепер банкрутує людина, бо вона не може тримати кроку з поступом своєї
власної цивілізації. Огидно слухати, як відносно культурні люди розмовляють на
найелементарніші теми дня. Вони скидаються на необтесаних мужиків, що грубими,
незграбними пальцями хочуть підібрати голку зі стола. Наприклад, обробляються
політичні та суспільні теми знаряддям тупих концепцій, які служили двісті років тому,
щоб підходити до ситуацій, фактично в двісті разів простіших.
Передова цивілізація — це та сама річ, що важкі проблеми. Тому, чим більший
поступ, тим більше він загрожений. Життя дедалі краще, але, очевидно, дедалі
складніше. Ясно, що в міру ускладнення проблем також ускладнюються засоби, щоб
їх розв'язати. Але необхідно, щоб кожне нове покоління опанувало ці засоби. Між
ними, конкретно кажучи, є один, що зовсім ясно зв'язаний з поступом цивілізації,
а саме: мати багато минулого за плечима, багато досвіду; одне слово, історію.
Історичне знання — це техніка першого порядку, щоб зберігати й продовжувати
розвинену цивілізацію. Воне не дає нам позитивних розв'язок для нових життєвих
конфліктів — життя завжди відмінне від того, чим воно було,— та натомість вона
дозволяє нам оминати помилки інших часів. Але коли ви старі та й ваше життя починає
бути важким, і коли ви при тому ще втратили пам'ять минулого і не користаєтеся
своїм досвідом, тоді все сходить нанівець. Отже, я вірю, що це така ситуація в Європі.
«Найкультурніші» люди нині страждають від неймовірного незнання історії.
Я тверджу, що сьогодні провідні європейці знають історію далеко менше, ніж людина
з вісімнадцятого чи навіть з сімнадцятого століття. Те історичне знання правлячих
меншин — правлячих sensu I at о’ — уможливило неймовірний поступ дев'ятнадцятого
століття. Політика вісімнадцятого століття продумана з метою уникнути помилок всієї
попередньої політики, вона задумана з увагою на ті помилки і охоплює в своїй
сутності якнайширший досвід. Але вже дев'ятнадцяте століття почало втрачати
«історичну культуру», хоч у ту добу спеціалісти дуже вдосконалили її як науку. Це
нехтування у великій мірі зумовило його своєрідні помилки, що тепер важать над
нами. В його останній третині почалась, хоч іще прикрито, інволюція, регрес до
варварства, себто до наївності й примітивізму людини, що не має минулого чи забула
його.
Тому большевизм і фашизм, дві «нові» політичні спроби, що переводяться
в Європі та на її окраїнах,— це два ясні приклади істотного регресу. Не так через
наявний зміст їх доктрин, який, окремо беручи, звичайно, має в собі зернятко
правди — хто у всесвіті не має трошки рації? — як через 'антиісторичний,
анахронічний підхід до їх частки рації. Це типові рухи маси, керовані, як усі подібні рухи,
людьми пересічними, несвоєчасними, без доброї пам'яті, без «історичного
сумління». Вони поводяться з самого початку так, наче вони вже відійшли в минуле,
наче вони належать до якоїсь стародавньої фауни, хоч і з'являються в наші дні.
Не в тім питання, чи хтось большевик і комуніст, чи ні. Я не дискутую про вчення.
Неймовірною і анахронічною річчю є те, що комуністи 1917 року кинулись робити
революцію, яка своєю формою тотожна з усіма минулими і в якій анітрохи не
виправлено вад і помилок старовинних революцій. Тому російські події не цікаві
з історичного погляду; тому вони аж ніяк не є початком нового життя. Це, навпаки,
монотонне повторювання попередніх революцій, це попросту шаблон революцій.
Доходить до того, що серед тих багатьох ходячих фраз, що їх склав старий людський
досвід про революції, немає ні однієї, яка не знайшла б жалюгідного підтвердження,
коли її прикласти до цієї революції. «Революція пожирає власних дітейі» «Революція
починається поміркованою партією, зараз переходить до екстремістів і дуже швидко
починає вертатися до реставрації» і т. д. і т. п. До цих стародавніх банальностей
* В істинному розумінні слова (латин.).
150

можна додати ще декілька менше знаних, але не менше влучних істин, з-поміж них
оцю: революція не триває довше як п'ятнадцять років, період, що збігається
з розквітом одного покоління.
Хто насправді прагне створити нову суспільну чи політичну дійсність, мусить
передусім постаратися, щоб новостворена ситуація перекреслила ці благі шаблони
історичного досвіду. Я особисто резервую прикметник «геніальний» для того
політика, який щойно заходився діяти, як уже починають сходити з розуму
професори історії в інститутах, побачивши, що всі «закони» їх науки скасовано,
перервано, обернено в попіл.
Змінивши знак большевизму, можна зробити подібні твердження про фашизм.
Ані одна, ані друга спроба не є «на висоті часів», вони не містять у собі всього
минулого в перспективі, а це — необхідна передумова, щоб перебороти його.
З минулим не можна змагатися рукопаш. Майбутнє перемагає, поглинаючи його.
А коли воно залишить якусь частину, то це його загибель.
І один, і другий — большевизм і фашизм — це два псевдосвітанки; вони
провіщають не завтрашній ранок, а ранок якогось архаїчного дня, що його вже не раз
прожито; це два примітивізми. І такими будуть усі рухи, що впадуть у таке безглуздя
і почнуть навкулачну бійку з тією чи іншою частиною минулого, замість того щоб
перетравлювати його.
Нема сумніву, що треба перебороти лібералізм дев'ятнадцятого століття. Але
цього якраз не може зробити той, хто, як фашисти, декларує себе антилібералами. Бо
антилібералами чи нелібералами були люди перед добою лібералізму. І оскільки
останній уже протріумфував, він повторить свою перемогу безліч разів, або все —
лібералізм і антилібералізм — скінчиться руїною Європи. Існує невблаганна
хронологія життя. У ній лібералізм пізніший від антилібералізму або, іншими
словами, він більш життєвий, так, як гармата є грізнішою зброєю, ніж спис.
На перший погляд, позиція антй- щось видається пізнішою за оте щось, бо вона
означає реакцію проти нього та вимагає його попереднього існування. Але новизна,
якою являється анти-, швидко розпливається в пустий, негативний жест і лишає, як
одинокий позитивний зміст, лише якийсь пережиток. Той, хто заявляє, що він «анти-
Петро», не робить нічого іншого,— перекладаючи його ставлення позитивною
мовою,— як заявляє, що він прихильник світу, де Петро не існує. Але якраз така
ситуація існувала в світі, коли Петро ще не народився. Антипетрівець, замість того
щоб зайняти місце після Петра, займає місце перед ним і перемотує цілий фільм на
минулу ситуацію, після якої неминуче знову з'явиться Петро. Отже, з тими всіма анти-
стається те саме, що, згідно з легендою, сталося з Конфуцієм. Він народився,
звичайно, після свого батька, але — чорт побери! — він народився, мавши вже
вісімдесят літ, тоді як його родитель мав тільки тридцять. Всяке анти- тільки просте
й пусте ні.
Все було б гаразд, якби ми ясним і виразним ні знищили минуле. Але минуле —
це в істоті revenant*. Коли відкинути його, воно вертається, і то неминуче. Тому єдине
справжнє переборення його — це не відкидати його. Числитися з ним. Діяти з увагою
на нього, щоб ухилитися, щоб уникнути його. Словом, жити «на висоті часів»,
з перебільшеною свідомістю історичної кон'юнктури.
Минуле має рацію, свою власну рацію. Коли йому не признати її, воно вернеться
й буде вимагати її, накидаючи разом з нею свої помилки. Лібералізм мав певну
рацію, і її треба признати навіки-віків. Але він не мав цілої рації, і тому треба
відкинути його помилки. Європа мусить заховати свій істотний лібералізм. Це
передумова, щоб перебороти його.
Коли я говорив тут про фашизм і большевизм, то лише побічно, зачіпаючи тільки
їх анахронічні риси. Ці риси, на мою думку, невіддільні від усього, що сьогодні ніби
тріумфує. Бо нині тріумфує маса, і тому лише ті насичені її примітивним стилем
задуми, що їх вона сформувала, можуть святкувати позірну перемогу. Але позатим
я тепер не розглядаю істоти ні одного, ні другого, так, як не намагаюсь розв'язати
вічну дилему між революцією та еволюцією. Максимум, що цей нарис зважується
вимагати,— це щоб революція чи еволюція були історичні, а не анахронічні.
Тема, якою я займаюся на цих сторінках, політично нейтральна, бо вона належить
до багато глибших сфер, як політика з її чварами. Консерватор чи радикал
є однаковою масою, і ця різниця, що в кожній добі була дуже поверхова, ніяк не
перешкоджає, щоб обидва були одним і тим же — збунтованою черню.
Немає надії для Європи, коли її долю не покладеться в руки дійсно «сучасних»
людей, що відчувають, як під ними здригається ціле підгрунтя історії, що знають
сучасну висоту життя і гидують усякою архаїчною і примітивною поставою. Нам
потрібне знання суцільної історії, щоб не провалитися в ній, а, навпаки, вирватися
з неї.
* Зворотне (фр.).
151

XI
ЕПОХА САМОВДОВОЛЕНОГО ПАНИЧА
Підсумовую: ми тут аналізуємо новий суспільний факт, а саме — європейська
історія вперше залежить від рішення простої людини як такої. Або, активним
способом кажучи: проста людина, досі підвладна, тепер рішила правити світом. Це
рішення соціально висунутися на передній план, постало в ній автоматично, скоро
дозрів новий тип людини, до якого вона належить. Вивчаючи психологічну структуру
цього нового типу маси та її вплив на громадське життя, ми знаходимо: 1)
природжене і корінне переконання, що життя легке, багате, без трагічних обмежень; тому
кожна пересічна одиниця пересякнута почуттям влади й тріумфу, яке 2) наштовхує її
стверджувати себе такою, як вона є, вважати своє моральне та інтелектуальне майно
за добре й довершене. Це самовдоволення спонукає її відкидати всякий зовнішній
авторитет, не слухати нікого, не піддавати сумніву власні погляди і не рахуватися
з іншими. Це внутрішнє почуття влади безнастанно наштовхує її накидати свою
перевагу. Отже, вона поводиться так, немов, крім неї та їй подібних, немає нікого на
світі; тому 3) вона всюди втручається, накидаючи свій простацький погляд без
скрупулів, роздумів, формальностей чи застережень, себто за принципом
«безпосередньої дії».
Цей огляд характеристичних рис нагадав нам певні дефективні форми людського
життя, «розпещену дитину» і збунтованого примітива, себто варвара. (Нормальний
примітив, навпаки, є найпокірнішою людиною на світі супроти вищих сил, релігії,
табу, суспільних традицій, звичаїв). Немає чого дивуватися, що я ганю цей тип
людини. Цей нарис — лише перша спроба атаки проти нового переможця і заява, що
кілька європейців рішені дати відсіч його тиранічним намаганням. Поки що йдеться
лише про спробу атаки, це все; фронтова атака прийде пізніше, може, дуже швидко,
та зовсім не в такій формі, як цей нарис. Фронтова атака мусить прийти в такій формі,
щоб маса не могла запобігти їй, щоб вона бачила її перед собою і не підозрювала, що
це, саме це, є фронтова атака.
Цей персонаж, що тепер всюди розпаношується і що скрізь накидає своє
внутрішнє варварство, це, властиво, розпещена дитина людської історії. Розпещена
дитина — це спадкоємець, що поводиться виключно як спадкоємець. Нині спадком
є цивілізація — комфорт, безпека, словом, вигоди цивілізації. Як ми бачили, тільки
в тій життєвій вигоді, яку вона витворила, може виринути людина таких рис і такого
характеру. Це одна з багатьох деформацій, що її витворює розкіш у людському
матеріалі. Ми радше схиляємось до ілюзорної думки, що життя, народжене
в багатому світі, краще, більш наснажене та якісніше за життя, що полягає саме
в боротьбі з нуждою. Але так воно не є — з істотних і засадничих причин, що їх тут не
місце висвітлювати. Тепер, замість тих причин, вистачить пригадати те вічно
повторюване явище, що становить трагедію всіх дідичних аристократій. Аристократ
успадковує, себто йому приділено умови життя, яких він не створив, отже, які не
постали в органічному зв'язку з його власним особистим життям. З народження він
улаштований, раптово і не знаючи як, у своїх достатках і прерогативах. Він сам
внутрішньо не має з ними нічого спільного, бо вони не походять від нього. Це
велетенський панцер якоїсь іншої особи, іншої живої істоти, його предка. І він мусить
жити як спадкосмець, себто мусить уживати панцер іншого життя. До чого це веде?
Яким життям житиме цей дідичний «аристократ», своїм життям чи життям свого
вельможного предка? Ані одним, ані другим. Він засуджений зображувати когось
іншого, отже не бути ані ним, ані собою. Його життя неодмінно втрачає свою
автентичність і обертається в саме зображення чи фікцію іншого життя. Надмір
засобів, якими він примушений орудувати, не дає йому сповнити своє власне
і особисте призначення; його життя завмирає. Всяке життя — це боротьба й зусилля
бути собою. Труднощі, на які я натрапляю, здійснюючи своє життя,— це якраз те, що
збуджує і мобілізує мою активність, мої здібності. Якби моє тіло не мало ваги, я не
міг би ходити. Якби атмосфера не тиснула на мене, я відчував би своє тіло як щось
нечітке, розпливчасте, ілюзорне. Отак вся особистість дідичного «аристократа»
поволі розпливається через брак ужитку і життєвої напруги. Наслідком цього є те
специфічне отупіння старих шляхт, що не має собі подібного. Властиво ще ніхто не
описав його внутрішній механізм — той трагічний механізм, що веде всі дідичні
аристократії до неодмінного виродження.
Цим я хотів лише протидіяти нашому наївному припущенню, що надмір засобів
сприяє життю. Якраз навпаки. Світ надмірних можливостей автоматично витворює
серйозні деформації і дефективні зразки людського життя, що їх можна об'єднати
в загальну категорію «людини-спадкоємця», в якій «аристократ» — лише окремий
зразок, а інший — розпещена дитина, а ще інший, набагато ширший і глибший,—
маси наших часів. (Можна було б детальніше розвинути попередній натяк на
152

«аристократа», показуючи, що багато його характеристичних рис в усіх народах і віках
проявляється в зародку в масі. Наприклад: нахил робити з ігор і спорту центральне
заняття свого життя; культивація тіла — гігієнічний режим і дбайливість в одязі; брак
романтики у відношенні до жінки; розважатися інтелектуалом, але в душі зневажати
його і наказувати, щоб лакеТ чи найманці батожили його; воліти життя під
абсолютним авторитетом, ніж під режимом вільної дискусії тощо.)
Отже, я з превеликим жалем мушу ще раз підкреслити, що ця людина повна
нецивілізованих нахилів, що цей найновіший варвар є автоматичний продукт
модерної цивілізації, особливо тієї форми, яку прийняла ця цивілізація в
дев'ятнадцятому столітті. Він не вдерся в цивілізований світ іззовні, як ті «великі білі варвари»
п'ятого століття; він також не народився в тому світі спонтанним і таємничим
утворенням, як Аристотелеві пуголовки в ставу; він — його природний плід. Слід
сформулювати наступний закон, що його підтверджують палеонтологія та
біогеографія: людське життя поставало й розвивалось лише тоді, коли засоби, якими
воно розпоряджалось, були зрівноважені проблемами, які воно зустрічало. Це
стосується однаково до духовної сфери і до матеріальної. Отак, щоб покликатися на
дуже конкретний аспект матеріального життя, я хочу нагадати, що людський рід
розцвітав у тих смугах планети, де гаряча пора року компенсувалась порою гострого
холоду. У тропіках звір-людина вироджувався, і, навпаки, нижчі риси — наприклад
пігмеї — були витіснені в тропіки расами, що зродилися після них і стояли на вищому
щаблі розвитку.
Отже, цивілізація дев'ятнадцятого століття має такий характер, що дозволяє
пересічній людині влаштуватися у світі багатств, де вона помічає лише надмір засобів,
але не труднощі. Вона знаходить довкола неймовірні знаряддя, благодійні ліки,
запобігливі держави, зручні права. Натомість вона не знає, як трудно винайти ці ліки
та знаряддя і забезпечити їхню продукцію на майбутнє; вона не помічає, яка хитка
організація держави, і навряд чи вона відчуває в собі які-небудь обов'язки. Ця
нерівновага докорінно фальшує та нівечить її істоту, зриваючи контакт із суттю
життя, що складається з абсолютної небезпеки, корінної проблематичності.
Найбільш суперечна форма людського життя, що може з'явитися в людському
житті,— це «самовдоволений панич». Тому, коли він стає панівним типом, треба бити
на сполох і оголосити, що життя загрожене виродженням, себто відносною смертю.
У сучасній Європі життєвий рівень вищий, ніж будь-коли в людському минулому; але
коли дивитися в майбутнє, треба побоюватися, що вона не затримає своєї висоти чи не
досягне вищого рівня, а натомість відступить і впаде до нижчих щаблів.
Я гадаю, що це досить ясно виявляє потворну анормальність «самовдоволеного
панича». Бо це людина, яка прийшла на світ, щоб робити те, що їй забагнеться. Це,
дійсно, ілюзія типової пещеної дитини. Ми вже знаємо чому: в родинному колі все,
навіть найбільші злочини, кінець кінцем лишається непокараним. Родинне оточення
досить штучне і терпить багато вчинків, які в суспільстві, в широкому світі
автоматично потягнули б за собою поважні та невідхильні наслідки для винуватця. Але
«панич» гадає, що він поза домом може поводитись точно так, як вдома, що ніщо не
є фатальне, непоправне, невідкличне. Тому він гадає, що може робити все, що йому
забагнеться. Це груба помилка! Vossa merce ira a onde levem (ваша достойність піде
туди, куди поведуть), як кажуть папузі у відомій португальській байці. Не в тім справа,
що ми не повинні робити того, що нам хочеться; ми попросту можемо робити тільки
те, що кожний з нас мусить робити, чим кожний з нас мусить бути. Єдиний вихід —
відмовитись робити те, що треба; але це ще не дає нам права робити те, що нам
забагнеться. В цьому випадку ми маємо лише негативну свободу волі, так би мовити
сваволю. Нам цілком вільно зрадити своє правдиве призначення, але тоді ми тільки
станемо в'язнями в нижчих поверхах нашого призначення. Я не можу вияснити
кожному читачеві, як це стосується його призначення в чисто особистому вимірі, бо
я не знаю кожного читача; але можна вияснити, як це стосується тих елементів чи
аспектів його призначення, які тотожні з іншими. Наприклад, усякий сучасний
європеєць знає з певністю, яка є набагато сильнішою від усіх його виразних «ідей»
і «поглядів», що сучасна європейська людина мусить бути ліберальних переконань.
Не сперечаймося, чи це має бути та чи інша форма свободи. Я маю на увазі, що
найбільш реакційний європеєць знає в глибині душі, що так званий лібералізм, до
якого Європа змагала в дев'ятнадцятому столітті, є кінець кінцем неминучий,
невблаганний, притаманний нинішній західній людині, чи вона того хоче, чи ні.
Навіть коли довести ясно й незаперечно помилковість і шкідливість усіх
конкретних засобів, якими досі намагалися здійснити категоричний імператив
політичної свободи, що записаний в книзі європейського призначення, навіть тоді
лишається незрушною остання правда, що в істоті цей імператив дев'ятнадцятого
століття був правильний. Ця, остання правда діє однаково в душі європейського
153

комуніста, як і фашиста, хоч як би вони силкувалися переконати нас і себе самих
у протилежному; вона так само діє в душі католика,— чи він того хоче, чи ні, чи він
вірить у те, чи ні,— хоч як вірно він би не дотримувався догми. Всі «знають», що десь
поза всякою справедливою критикою, яка поборювала б вияви лібералізму,
незрушно стоТть його правда, правда не теоретична, наукова чи інтелектуальна, бо
вона належить до цілковито відмінної та більш вирішальної категорії, ніж усе це,—
а саме правда призначення. Теоретичні правди не тільки дискусійні, але ввесь їхній
сенс і вся їхня сила полягають в їхній дискусійності; вони родяться з дискусії, вони
живуть, поки їх дискутують, вони створені виключно для дискусії. Але
призначення — те, чим ми мусимо чи не мусимо бути в житті — не дискутується, його
приймають або відкидають. Коли ми його приймаємо, ми автентичні; коли ми його
відкидаємо, ми заперечуємо і фальшуємо себе самих. Призначення не полягає
в тому, що нам хочеться робити; його ясні й чіткі риси можна радше пізнати
в свідомості, що ми мусимо робити те, чого нам не хочеться.
Отож «самовдоволений панич» характеристичний тим, що він «знає», що‘певних
речей не може бути, але на зло, словом і ділом, вдає протилежне переконання.
Фашист повстає проти політичної свободи саме тому, що він знає, що вона, властиво,
кінець кінцем не може програти, що вона незрушна, ввійшовши в саму субстанцію
європейського життя, та що завжди можна повернутися до неї, коли дійсно настане
потреба, у важку годину. Бо такий тон життя маси: неповажність і «жарт». Усім її
вчинкам бракує характеру неминучості, так, як витівкам «одинака». Увесь цей поспіх,
щоб у всіх ситуаціях життя прийняти трагічні, остаточні, загострені постави, є лише
вдаванням. Вони грають трагедію, бо не вірять в імовірність справжньої трагедії
в цивілізованому світі.
Що б то було, якби ми мусили приймати за дійсне обличчя людей те, що вони
з себе вдають. Коли хтось уперто твердить, що він вірить, що два рази по два є п'ять,
і коли немає підстави вважати його божевільним, доводиться припускати, що він у це
сам не вірить, хоч як би він галасував і хоч би він пішов на смерть за це.
Буревій загального, всеохоплюючого фарсу зірвався над землями Європи.
Майже всі позиції, займані та проголошувані, є в істоті фа ьшиві. Коли хтось робить
зусилля, то тільки щоб утекти від власного призначення, щоб заплющити очі на його
правду, не чути його драматичного заклику, уникнути конфронтації з тим, що мусить
бути. Люди живуть гумористично, і то тим більше, чим трагічніша маска, яку вони
прибирають. Всяке життя гумористичне, коли воно займає заперечні позиції, на яких
ніхто не ладний стати твердо й беззастережно. Маса не ставить ногу на твердий,
незрушний грунт свого призначення; вона радше животіє, фіктивно висячи в повітрі.
Тому, особливо тепер, це життя без ваги та коріння — deracinee* зі свого
призначення — підхоплюється найслабшою течією. Це епоха течій і «підхоплювання».
Майже ніхто не чинить опору проти поверхневих вирів, які постають у мистецтві,
в ідеях, в політиці чи суспільних звичаях. Тому більше, ніж будь-коли, тріумфує
риторика. Сюрреаліст гадає, що він переборов всю історію літератури, коли вжив
слова, якого краще не наводити, там, де інші писали «жасмин, лебеді та фавни». Але
в дійсності він лише витяг на світло іншу риторику, яка досі спочивала в багні.
Теперішню ситуацію можна краще висвітлити, коли, незважаючи на її
своєрідність, вказати на ті її риси, що в неї спільні з минулим. Отже, як тільки
середземноморська цивілізація досягнула своєї вершини, десь у III столітті перед
Христом, з'являється цинік. Діоген волочить заболочені сандалі по килимах
Арістіппа. Кишіло від циніків; їх можна було здибати за кожним рогом і на всіх
щаблях. Отож цинік займався виключно саботажем тогочасної цивілізації. Він був
нігілістом еллінізму. Він ніколи нічого не творив, нічого не робив. Його роллю було
руйнувати чи радше намагатись руйнувати, бо його замір не вдався. Цинік, паразит
цивілізації, живе тим, що він її заперечує, саме тому, що він переконаний, що вона не
похитнеться. Що робив би цинік серед дикунського народу, де всі, зовсім натурально
й серйозно, займаються тим, що він, жартома, вважає за свою особисту роль? Що то
за фашист, коли він не ганить свободи, що то за сюрреаліст, коли він не заперечує
мистецтва?
Цей тип людини, народжений у надто добре зорганізованому світі, де він помічає
лише користі і ніяких небезпек, не може поводитись інакше. Оточення розпещує
його, бо воно є «цивілізацією», себто домом, і «одинак» не відчуває жодної спонуки
покинути свої примхи, слухати авторитетні зовнішні інстанції, а менш за все канути
в невблаганні глибини свого власного призначення.
* Одірваний від коріння (фр.).
(Закінчення в наступному номері)
154

ПЕРЕКЛАДИ ПОЕЗІЙ
МИХАЙЛА ДРАЙ-ХМАРИ
НА ФРАНЦУЗЬКУ МОВУ
<JW\ с**-
(ІьЛфТШ**** isyuu+uz i^C/O *W U*+&?*.s**C4 ,
Jb a£i^Ct r&n^u~A j 'ItJtJvuMtutuL
itbvcJ* -bJuut*,
$4,й<+л*$’ U M6*Ubfi0*vL*
&Ш. 6 rtb+b£ -fa Ж 'u~~ •&!+%<4+Л &Ла**44 cuusCj
'tbs ) *k
C>Cthv%*vv&u/{? Ї4у**4*іЛ4 $£ C'&i'V&S •
4LCJL**~
ІРРІЩІ,... 4 J nii'JLIggflf
Восени 1966 року я продовжувала
працювати над моєю дисертацією
«Драй-Хмара і українська «неоклясична»
школа» на слов'янському відділі Сорбон-
ни під керівництвом професора Анрі
Гронжара. Потрібно було перекласти
цілий ряд поезій Драй-Хмари на
французьку мову і для цього було необхідно
зв'язатися з французькими поетами.
Перечитуючи бурхливу критику в
радянській пресі на Україні, яка виникла
в зв'язку з публікацією сонета Драй-
Хмари «Лебеді» у першій книзі
«Літературного ярмарку», я звернула увагу на
блискучий захист цього сонета Драй-
Хмарою, який був видрукуваний у
«Пролетарській правді» у Києві1.
«В останніх двох терцинах свого сонета
(«О гроно п'ятірне нездоланих співців»
і т. д.), що особливо вразили моїх
критиків, викликавши у них почуття
непевності і сумніву, я натякаю на п'ятьох
поетів «Абатства», що зреклись еготизму
і, наблизившись до сучасності, розбили
лід «одчаю і зневіри», в якому замерз
темний геній Малларме. Це ті поети, що
заснували Кретейльську комуну,
заробляли фізичною працею на хліб насущний
© Оксана Драй-Хмара, 1995.
1 «Пролетарська правда», Київ, 1929, ч. 66.

і самі друкували свої книжки. Нещодавно
деякі з них побували і в нашій країні.
Імення їхні — Жюль Ромен, Жорж Дюа-
мель, Шарль Вільдрак, Рене Арнос,
Марсеро».
Драй-Хмару приваблювала в «Кре-
тейльській комуні» їхня філософія, яка
вимагала від людини ясної думки, тяжкої
праці і вміння дивитися у майбутнє
з відвагою. Відомий французький поет,
драматург і письменник Шарль Вільдрак,
був фундатором «Кретейльської
комуни», що була основана на березі річки
Марни. Літературний смак та ідеї цієї
групи були близькими Драй-Хмарі, який
вбачав у них, як він писав на захист свого
сонета «Лебеді», зразок для українських
«неокласиків». їхній індивідуалізм,
доброта і завзятість були близькими до
ідеалу групи українських «неокласиків».
Драй-Хмара помилково включив до цієї
групи Жюля Ромена, хоча він
симпатизував «Кретейльській комуні». Але, без
сумніву, Жюль Ромен був близьким цій
групі, бо він, як і інші члени, цінував
свободу духу понад усе. Ці ідеї є змістом
сонета «Лебеді», символом групи
«Кретейльської комуни» і українських
«неокласиків».
Драй-Хмара перекладав на українську
мову поетів «Абатства» ще в 1920-х
роках, коли вони були майже невідомі
у себе на батьківщині. Двоє з них, Шарль
Вільдрак і Жюль Ромен, тепер жили
в Парижі, і я вирішила звернутися до них
за порадою в справі перекладів поезій
Драй-Хмари на французьку мову.
9 листопада 1966 року я отримала
листівку від Шарля Вільдрака, який
вибачався, що відповідає мені з
запізненням, бо якраз міняв свою квартиру
і зараз улаштовується в ній. Він писав, що
радий пізнати переклади мого батька
і сам відшліфує їх, якщо перекладів не
є забагато. Зараз він чекає на
встановлення телефону в новому мешканні,
але це є питанням лише кількох днів, і він
мені швидко задзвонить, щоб
домовитися про нашу зустріч.
Я трохи хвилювалася, йдучи на
побачення з Шарлем Вільдраком, про якого
я так багато чула в дитинстві від мого
батька. Але все моє хвилювання зникло,
коли він заговоривзі мною т'Як
безпосередньо, з такою добротою і щирим
зацікавленням. Він був маленького зросту
з приємним і живим виразом на обличчі,
хоча був уже похилого віку. В його
модерному мешканні висіло багато
гарних картин, мальованих його друзями.
Ми говорили про сонет Драй-Хмари
«Лебеді» і про «п'ятірне гроно»
французьких поетів «Абатства». Але Вільдрак
поправив мене, що в «Абатстві» було
більше як п'ять поетів і що до цієї групи
належали також малярі і композитор.
Я йому оповіла про українських
«неокласиків», про їхнє зацікавлення
західноєвропейською і зокрема французькою
поезією та про їхній трагічний кінець.
Ми розсталися дуже дружньо. Шарль
Вільдрак погодився особисто перекласти
сонет «Лебеді» на французьку мову
(я подала йому дослівний переклад
цього сонета). Він відшліфував також
деякі вірші з поеми «Поворот». Для
перекладу інших поезій Драй-Хмари він
порадив мені свого друга, молодого, але
вже відомого французького поета Хріс-
тіяна Бернарда.
11 грудня (1966) прийшов лист від
Хрістіяна Бернарда в справі перекладів
поезій Драй-Хмари на французьку мову:
...«Я Вам повертаю після моєї адаптації
цитати з Вашого розділу «Неукраїнські
теми». Думаю, що ще вчора Ви отримали
поезію «І знов обвугленими
сірниками...», яку я попросив мою дружину
надіслати Вам найшвидшою поштою,
знаючи, що Ви на неї чекаєте...»
«І ЗНОВ...»
..і знов обвугленими сірниками
на сірих мурах сірі дні значу,
і без кінця топчу тюремний камінь
і туги напиваюсь досхочу.
І написавшись, запрягаю коні в шори
і доганяю молоді літа,
лечу в далекі голубі простори,
де розцвітала юність золота.
— Вернітеся, благаю, хоч у гості!
— Не вернемось!— гукнули з далини.
Я на калиновім заплакав мості
і знов побачив мури ці сумні,
і клаптик неба, розп'ятий на гратах,
і нездріманне око у «вовчку»...
Ні, ні, на вороних уже не грати:
я — в кам'янім, у кам'янім мішку.
27.V.1937, Неренга, Колима
...«Ця поезія дійсно прекрасна, і я
старався, роблячи адаптацію, якнайменше
зрадити її суть. Але завжди постають
труднощі, коли бажаєш зробити поезію
з дослівного перекладу.
Надіюся, що Ви будете задоволені
наслідком моєї праці, хоча неможливо
позбутися власного суб'єктивізму. Не
вагайтеся мені їх (адаптації) повернути,
якщо, на Вашу думку, я зраджую зміст
оригінала в деяких рядках».
Далі Бернард говорить, що, окрім
того, що він може мені допомогти, йому
подобається ця праця і його пристрасне
зацікавлення дає йому сміливість розрі-
шувати проблеми перекладу, уже не
згадуючи про його любов до цієї поезії;
що, просто кажучи, він погоджується
працювати над іншими текстами і
вибачається за прийняття гонорару.
Причиною цього — його умовини
учителювання (на останні адаптації він витратив
удома дві години). Він думає зайти до
156

мене 22 грудня, якщо я з цим
погоджуюсь. Кінчаючи цього листа, Бер-
нард цитує лист Шарля Вільдрака, якого
він щойно отримав:
«...Пані Ашер робить тезу про
великого руського поета, який колись хвалив
поетів «Абатства» (Abbaye de Creteil)».
Далі Бернард продовжує: «Цей
великий поет був Вашим батьком, і я Вас
з цим вітаю, а також з Вашим зусиллям
поширити його твори».
Кожний другий тиждень ми працювали
з Хрістіяном Бернардом над
перекладами поезій Драй-Хмари. Цей
надзвичайний збіг обставин дав мені змогу
перенести українську поезію на
французький грунт. 14 грудня (1966) я
отримала адаптацію сонета «Лебеді» від ІІІарля
Вільдрака з такою допискою:
«Ось, що я зробив з «Лебедями»,
силкуючись досягнути співу у майже
зрегульованому вірші. Я пожертвував
кількома прикметниками і старався
понад усе передати дух цієї поезії. Якщо
я десь схибив або зрадив хоч трохи
думку поета, Ви скажете мені про
це. Завтра я їду до Італії (Генуя) десь на
15 днів, і повернуся найпізніше 10 січня.
Я радий, що мій молодий друг Хрістіян
Бернард може з Вами співпрацювати, що
він Вам підходить і є для Вас
симпатичним...»
ЛЕБЕДІ
Присвячую своїм товаришам
На тихім озері, де мліють верболози,
давно приборкані, і влітку, й восени
То плюскоталися, то плавали вони,
і шиї гнулися у них, як буйні лози.
Коли ж дзвінкі, як скло, надходили морози
і плесо шерхнуло, пірнувши в білі сни,
плавці ламали враз ті крижані лани,
і не страшні для них були зими погрози.
О гроно п'ятірне нездоланих співців,
крізь бурю й сніг гримить
твій переможний спів,
що розбиває лід одчаю і зневіри.
Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття
веде вас у світи ясне сузір'я Ліри,
де пінить океан кипучого життя.
Київ, 19 П~14 28.
13 березня (1967) я одержала листівку
від Шарля Вільдрака:
«Дорога Пані, я отримав Вашого листа
15 днів тому і був дуже зворушений тим,
що Ви сказали про мої поезії. Я був
страшенно зайнятий і тому не відповів
Вам швидко; також Ваш лист не вимагав
негайної відповіді. Я почуваю себе добре
і було мило з Вашого боку, що Ви
запитали мене про це (...). Пишу
Вам кілька слів перед моїм
від'їздом до Італії (Генуя) на 15 день до мого
друга1 і перекладача моїх театральних
п'єс на італійську мову. Ви можете
запропонувати переклади поезій до
інтернаціонального журналу, «Journal
des Poetes» в Брюсселі. Редактор цього
журналу — мій друг: Paul Louis Flouquet,
La Maison du Poete, 158 rue de la Lune,
Dillier-Bruxelles. Але потрібно подати
малу біографічну дописку і пояснення
перекладів. Є ще один журнал «Le Cerf
Volant»2, який виходить щотри місяці.
Рекомендую Вас пані Renee Garcia,
25 rue Lamerek, Paris— 18. Але, на мою
думку, «Journal des Poetes» підходить
ліпше для нашої справи. Я повернусь до
Парижа з початком квітня»...
Захист моєї дисертації «Драй-Хмара
і українська «неокласична» школа»
відбувся ясного ранку 23 червня 1967 року.
Опонентами під час захисту виступали
голова слов'янського відділу Сорбонни,
професор Анрі Гронжар, професор
Університету в Бордо Жорж Люсіяні та
професор Інституту живих східних мов
у Парижі Марія Шерер-Долгорукая.
Захист був успішним, і моя праця (яка
мала понад триста друкованих сторінок)
була призначена Сорбонною до друку.
На початку червня прийшла листівка
від Шарля Вільдрака з його білого дому
на півдні Франції:
«Дорога Пані, запізнююсь з
відповіддю на Вашого милого листа від
12 травня. Причиною цього був мій
від'їзд з Парижа до Віші 14 травня, де
я був у журі інтернаціонального змагання
театральних труп. З Віші я поїхав із моєю
донькою і з моїм другом Сузанною
Роша, яка живе зі мною, до моєї дачі у St
Tropes. Я сильно відчував необхідність
покинути Париж. Тут, від часу як ми
приїхали, погода чудесна з літньою
температурою.
Ми повернемось до Парижа 14
(червня) і будемо раді Вас побачити перед
Вашим від'їздом (до Сполучених Штатів),
познайомитись з Вашим чоловіком і
Вашими дітьми. Але, на жаль, я не можу
прийняти Ваше запрошення прийти на
вечерю, ані навіть в<ийти з дому увечері.
Я Вас побачу пополудні, якщо Ви бажаєте
і Вас познайомлю з моєю супутницею
Сузанною Роша, яка є моїм другом вже
більше як п'ятнадцять років і яка, хоча
французького походження, переклала
всі мої театральні п'єси на італійську
мову, з яких там (в Італії) грали якийсь
десяток. Я надіюся, що Ви вже з успіхом
захистили Вашу тезу...»
У другій половині червня, одного
пополудня, Шарль Вільдрак разом зі
1 Це була пані Сузанна Роша, з якою Шарль
Вільдрак пізніше одружився.
2 Переклад «Лебедів» (Les Cygnes) був
надрукований у літературному ревю «Le Cerf
Volant», № 60, Paris, 1967.—C. 27.
157

Сузанною Роша відвідали нас в Парижі на
нашому помешканні (вулиця «Lalo»
№ 16). У великій вітальні я подала чай
з французькими тістечками.
Ще раніше (грудень, 1967) Вільдрак
подарував мені збірку своїх поезій
«Chants du desespere» (1914—20) з таким
написом: «Для Пані Оксани Ашер дарую
ці поезії, роджені війною, яку рахували
за останню». Від нього я отримала також
його оповідання «D'Apres L'Echo» з
присвятою: «Пані Оксані Ашер дарую ці
оповідання, де уява базується на
спогадах дійсних або фантастичних. З
пошаною і симпатією...»
Цього разу він приніс нам свої
театральні п'єси «Theatre». Будучи автором
книжок для дітей, Вільдрак приділив
багато уваги моєму старшому синові
Миколі та малому Бену; для останнього
він приніс свою книжку про звірят. «Les
lunettes du Ііоп». Рік пізніше він прислав
йому до Нью-Йорка свою книжку «La
Colonie (L'lle rose)». На Різдво (1968) ми
отримали від Вільдрака його книжку
«Pages de Journal (1922^-1966)», яка була
опублікована в Парижі в 1968 році.
Працюючи над перекладами на
французьку мову поезій Михайла Драй-
Хмари, я нав'язала зв'язок з поетом,
новелістом і драматургом, академіком
Жюлем Роменом, якого Драй-Хмара
перекладав ще в 20-х роках на Україні.
Дві поезії Жюля Ромена увійшли до
збірки «Поезії»1: «Місто» (цикл
«Божество впродовж будинків»); «Самим
собою буть перестаю поволі». Обидві
поезії були перекладені влітку 1928 року
в селі Будеї на Поділлі.
Самим собою буть перестаю поволі,
як чудно відчувать: все менше моїх дум,
щодня молюся я,— нема моєї волі.
Будинки, і юрба, і омнібусів шум,
і сяєво вітрин ударом гострим, грубим
вертають мені мисль і кришать її знову.
Розгардіяшений зовнішнім строєм вулиць,
я раптом спорожнів, згубивши все інтимне.
Зникає моє «я» і тане місто хтиве,
облесним язиком зриває з нього квіти,
і смокче, і жує, і хоче проковтнуть.
Я цукру грудочка в твоєму роті, місто.
Але ти не страшне ненажером своїм:
кому і тіло, й дух вітрами посікло,
а мрію жах скував,— безмірна радість тим
в нутрі твоїм розтать, де ніжне є тепло.
4 листопада (1966) в Парижі я отримала
записку від Жюля Ромена, в якій він
рекомендував публікацію частин моєї
Дисертації до журналу «Revue des Deux
Mondes»:
«Я думаю, що ревю, яке найбільше
підходить для публікації частин з Вашої
тези, є «Revue des Deux Mondes». Ви
мусите звернутися до них, говорячи, що
1 Михайло Драй-Хмара. Поезії. — Нью-
Йорк, 1964,—С. 265—267.
Ви маєте від мене рекомендацію до них,
і що я раджу Вам це зробити»...
Другу записку від Жюля Ромена
я отримала 26 лютого (1967). Це було
запрошення на побачення у нього на
квартирі:
«Чи можете Ви прийти на побачення
в понеділок, 6 березня в 14 годин
ЗО хвилин? Напишіть мені, будь ласка, або
зателефонуйте, щоб підтвердити Вашу
згоду...»
Жюль Ромен прийняв мене дуже мило
у своєму розкішному мешканні. Він був
маленького зросту і приблизно того
самого віку, як і Шарль Вільдрак. Ми
говорили з ним про французькі
переклади Драй-Хмари, а зокрема про вірші
Жюля Ромена, які були перекладені
Драй-Хмарою. Що мене особливо
здивувало— це надзвичайна пам'ять Жюля
Ромена: він знав напам'ять всі адреси
своєї записної книжки.
Так само як і Шарль Вільдрак, Жюль
Ромен рахував важливим видрукувати
хоч частини моєї дисертації, а особливо
поезії Драй-Хмари в їхній французькій
адаптації. На жаль, після успішного
захисту моєї дисертації на Сорбонні, ми
мусили швидко відлетіти до Сполучених
Штатів, і мені не вдалося використати
рекомендації для публікації моєї праці
у Франції. Моя дисертація була
друкована далеко пізніше в Канаді2.
Наш від'їзд до Сполучених Штатів не
віддалив мене від моїх французьких
друзів, навпаки, листи з Франції набрали
інтимного характеру.
Особливо хвилюючим був лист Шарля
Вільдрака від 31 січня 1969 року, в якому
він повідомив мене про пограбування
його квартири в Парижі, в той час як він
перебував на півдні Франції. Картини
його друзів (Vlaminck, Camoin, Fries), які
мали велику вартість, а також картини
його улюбленого Doucet (який належав
колись до «Абатства») були вкрадені
і зникли з території Франції. Пропало
13 картин. Вільдрак старався
філософічно дивитися на цю велику втрату, але
його слабка надія, що, може, колись
віднайдеться та чи інша картина,
вказували на його потрясіння. І дійсно, він жив
після цього лише рік з половиною.
У своєму листі від 7 листопада 1971
року Хрістіян Бернард повідомив мене про
смерть Шарля Вільдрака, який помер
25 червня 1971 року на півдні Франції.
Культурний центр «Кретейльської
комуни» (який тепер носить наймення
Шарля Вільдрака) улаштував
поминальний вечір, присвячений Шарлю Вільдра-
ку, 23 жовтня 1971 року.
2 «Draj-Chmara et I'ecole «nec-classique
«ukrainienne». The University of Manitoba,
Winnipeg, 1975.— C. 324.
Оксана ДРАЙ-ХМАРА
Нью-Йорк.
158

ЕНДРЮ КАУЛІ
УКРАЇНА
НАРОДЖЕННЯ І МОЖЛИВА СМЕРТЬ ДЕРЖАВИ
Опівдні 24 серпня 1991 року Іван
Плющ, голова українського парламенту1,
завершив довгі дебати з процедурних
питань і оголосив пункт порядку денно-
го: незалежність У к -
раїни. Зчинилася колотнеча, і п. Плющ
оголосив двадцятихвилинну перерву.
Депутати національної демократії
зібралися на третьому поверсі, а комуністи
стовпилися внизу, у кінозалі на першому.
Питання мали вирішиГи голосуванням —
на той час комуністи контролювали 239
із 450 парламентських місць.
Атмосфера у кінозалі була вкрай
напружена. Путч у Москві скінчився
фарсом лише два дні тому, і багато хто
з членів комуністичної партії сподівався,
що Борис Єльцин позбудеться своїх
ворогів. Депутати боялися тих, хта дістав
владу у Москві, були налякані можливим
українським націоналізмом,
представники якого вже тривалий час боролися за
незалежність, і ще більше —
перспективою існування за межами Радянського
Союзу. Цей страх найкраще висловить
один промовець, заявивши: «Я не
розумію, чому ми повинні бути незалежними.
Ми не зробили нічого поганого».
Станіслав Гуренко, голова комуністичної
партії, підвівся і неквапно промовив
російською мовою: «Сьогодні ми
голосуватимемо за українську незалежність».
1 Головою Верховної Ради на той час був
Л. М. Кравчук, який і вів засідання;
І.С. Плющ був заступником Голови ВР.—
Ред.
© Ендрю Каулі, 1994.
© Олена Прилипко, 1995, переклад
українською мовою.
І депутати, можливо востаннє, з
розумінням вислухали його. Трьомастами
дев'яносто двома голосами парламент
проголосував за незалежність і лише чотири
голоси було проти. Через чотири місяці
незалежність України стала фактом, коли
під час референдуму виборці масово
підтвердили рішення депутатів, і
Радянський Союз нарешті розпався.
Україна увійшла в незалежність у
мареві ілюзій. Повідомлення кінця
1991 року сповнені ентузіазму щодо
України, котра серед республік
Радянського Союзу мала найбільше шансів
досягти стабільності. Країна з
52-мільйонним населенням, друга за
площею після Росії, вона мала значно
більше підстав сподіватися на швидке
встановлення зв'язків з рештою Європи,
аніж, скажімо, Казахстан. І вона
успадкувала непропорційно велику частину
промисловості СРСР: у 1989 році на
Україні вироблялося 34% усієї союзної
сталі, 46% усього заліза, 36%
телевізорів та 53% цукру. Але було б великою
ілюзією тішитися з цього приводу.
Через два з половиною роки українці
усвідомлять той факт, що переважна
більшість їхніх промислових
підприємств — динозаврів радянської ери —
це борги, а не майно.
Старше покоління націоналістів мало
(та й досі має) доіндустріальний погляд
на державу. їх більше цікавили символи
незалежності — прапори та військові
уніформи, аніж економічна потужність.
Багато хто ледве міг повірити, що дожив
до незалежності. Дмитро Пав личко,
поет, який став політичним діячем, каже,
що до середини 1991 року йому й на
думку не спадало, що він або його дочка
житимуть у незалежній Україні,— хіба
онука...
159

Левко Лук'яненко, націоналіст, який
провів 29 років у радянських таборах, бо
не мав ПавличковоТ гнучкості у стосунках
з властями, обстоював популярну точку
зору, мовляв, Україна розвиватиметься
«нормальним шляхом». Він погодився
стати послом у Канаді. У 1992 році
Лук'яненко вважав, що «наш розвиток
цілком нормальний. У нас була інфляція,
але не більша за російську. Ми провели
закон про приватизацію, новий
земельний кодекс, реформували торгові
зв'язки». У 1993 році становище погіршилося.
Нині Л. Лук'яненко не виключає
можливості повторення історії 1917—1920 pp.,
коли Українська Народна Республіка
втратила свою незалежність через
агресію російської держави.
ЩО Ж СТАЛОСЯ!
Світ знає чотирирічний досвід спроб
трансформувати тоталітарну систему,
засновану на командній економіці, у таку,
що поєднує демократію з
функціонуючою ринковою економікою. Два
важливих уроки виводить із цього
досвіду Збігнєв Бжезінський, який був
радником з національної безпеки за
президентства Джіммі Картера. Перший
полягає у тому, що трансформація
відбудеться не за п'ять років, як багато хто
спочатку сподівався, а вірогідніше —
років за 15—20. Другий полягає у тому,
що трансформація — це «не континуум,
а послідовність окремих фаз». Діаграма
відбиває точку зору містера Бжезінсь-
кого щодо трьох головних необхідних
фаз. Перша з них — набагато важливіша
за дві наступні. Не здійснивши її,
неможливо піднестися на новий щабель.
Країни, що з більшим або меншим
успіхом пройшли першу фазу (Польща,
Чеська Республіка та Угорщина нині на
підступах до третьої фази), виявляють
деякі закономірності. Лех Валенса, Вац-
лав Гавел та Борис Єльцин — обдаровані
лідери, котрі скористалися своєю
політичною популярністю для підтримки
економічних реформ. Жоден не
знехтував можливістю, створеною занепадом
комуністичного контролю. Вони
переконали свої народи в тому, що необхідно
перетерпіти неуникненний тягар
реформ, намалювавши картину кращого
майбутнього для їхніх дітей. Для чехів,
поляків та угорців таке майбутнє — це
інтеграція зі Скандинавією. Для росіян —
перебудова Великої Росії. Порівняно
з цими країнами становище України
жалюгідне: вона навіть не розпочала
першої стадії перетворень.
Україна і досі живе за конституцією
радянського часу, яка зазнала стількох
виправлень і змін, що важко сказати,
який це закон. Поділ влади між
законодавчою і виконавчою галузями
безнадійно заплутаний; часто просто
незрозуміло, чи прийнятий той або той закон
взагалі. Парламент, обраний у 1990 році,
не переобирався до березня
1994-го. Президентські вибори
призначено на червень, але не виключено, що їх
відкладуть. Преса суворо контролюється
урядом, який у свою чергу перебуває під
контролем так званої «партії влади».
Майже вся вона складається з
провінційної номенклатури, яка раніше керувала
Українською комуністичною партією.
«Партія влади» має деякі дивовижні
досягнення, а саме: винайдення
економічної системи ще менш ефективної,
аніж командна економіка колишнього
СРСР. Після здобуття незалежності
цінотворення набуло певної автономності,
однак уже тепер понад три чверті
нечорноринкової торгівлі оперує цінами,
продиктованими згори. Грошова емісія
засвідчує витрати: від листопада 1992
року, коли Україна вийшла з рубльової
зони, до листопада 1993 року обсяг
грошової маси в обігу зріс від 462
мільярдів до 12,5 трильйонів купонів. Гіпер-
інфляційна депресія настільки сувора,
як це зазвичай буває лише під час війни.
Можна було сподіватися, що
відповідальність за таке катастрофічне
становище візьме на себе перша особа
держави. Але Леонід Кравчук, колишній
ідеологічний шеф комуністичної партії,
обраний президентом у грудні 1991 року,
цього не зробив. Він визнає, що був
здивований складністю економічних
проблем України. «Досягти незалежності
легше, аніж побудувати державу»,—
таким невдалим виразом він пояснив,
чому не скористався своїми
повноваженнями, значно ширшими, ніж, скажімо,
в американського президента, щоб
реформувати економіку. Українці
жартують, що їхній президент так добре вміє
уникати відповідальності, що міг би
пройти поміж краплями дощу сухим.
Візит до Вашингтона у березні
1994 року — перший для лідера
незалежної України — був ідеальною
нагодою, аби п. Кравчук виклав свої погляди
на державу, яку він намагається
збудувати, місце цієї держави у світі та необхідну
допомогу. Однак світ не почув ясної
відповіді на своє питання. Здавалося,
п. Кравчукові просто не було чого
сказати.
СВАРКИ У ДАЛЕКІЙ КРАТНІ
Чи має все це для когось значення поза
Україною? Безумовно, якщо виходити
з кількості населення цієї країни (52 млн.)
та її площі (більшої за площу Франції,
приблизно такої, як площа Туреччини),
160

ядерного арсеналу (третього в світі) та
численної армії (другої в Європі);
додайте родючість тутешнього чорнозему,
що дав змогу виробити у 1991 році
1 QЗ3 кг хліба на душу населення, тоді як
ні*лці виробили лише 445 кг.
А проте реальної ваги надають Україні
її географічне розташування та стосунки
з Росією. Без України Росія перестає бути
імперією, принаймні в Європі. Для тих
росіян, які хочуть повернути Велику
Росію, недостатньо контролю над
Центральною Азією та Кавказом. Щоб
зберегти становище Росії як
євразійської, а не суто азіатської держави, їм
потрібна Україна, місток до решти
Європи. Без України, бояться вони, можлива
імперська Росія буде виглядати як пізня
Візантійська імперія, позбавлена своїх
найцінніших західних провінцій і
приречена поступатися динамічнішим силам
Сходу.
Україна — це дещо більше, аніж
пробна куля в питанні: погодиться Росія
чи ні прийняти кінець імперії.
Життєздатна, незалежна Україна подасть
надію на стабільність і процвітання не
лише українцям, а й самим росіянам, бо
частково якраз через витрати на
утримання старої імперії Росія нині така
бідна.
Тямущі російські неоімперіалісти, які
не поділяють зазначених міркувань,
знають, що найкраща тактика для них —
це нічого не робити. Нема в тому
потреби: власний уряд України день
у день нищить бодай найменшу надію на
те, що життя на засадах незалежності
може бути кращим, аніж за російської
влади. Саме тому схід України, де для
більшості людей рідна мова російська,
рішуче проголосував на останніх
парламентських виборах за комуністів,
надавши поновленій партії найбільшу
кількість депутатських місць. Виборці
голосували не за ідеологію, а за надію на
возз'єднання з Росією, де рівень життя
зараз у декілька разів вищий, ніж на
Україні*.
Людина, яка спирається на підтримку
Східної України і сподівається стати
наступним президентом України,— це
Леонід Кучма, колишній директор
найбільшого у світі ракетного заводу у
Дніпропетровську, який був прем'єр-мініс-
тром з жовтня 1992-го по вересень
1993 року. Він доводить, що «спроба
побудувати державу на базі національної
ідеї не вдалася». На думку Л. Кучми,
Схід і надалі погоджуватиметься на
* Лишаємо на совісті автора це твердження,
оскільки він, очевидно, оперував даними лише
по Москві, а не Росії взагалі, у більшості
регіонів якої (Північ, Нечорнозем'я, Урал,
Західний Сибір, Далекий Схід) рівень життя
значно поступається становищу в Україні.—
Ред.
управління з Києва лише за умови
вчасних виплат зарплатні, «дешевої
ковбаси», а також запровадження нового
прапора. «Я глибоко переконаний, що
коли не станеться змін у нашій політичній
системі, які приведуть до реальних
економічних реформ, Україна зазнає
тяжчих часів, аніж Югославія»,—
застерігає Кучма.
Занепад України поки що не є
неминучим. Запобігти цього українці можуть
єдиним шляхом: твердо заявивши, що
хочуть жити у незалежній країні, і
визначивши недвозначно, якою ця країна має
бути. Практично це означає обрання
президента, котрий мав би сміливість
зупинити гіперінфляцію та обстояти свою
програму як перед парламентом, так
і перед народом. На жаль, мало гідних
кандидатів на цю посаду, що її
економічний занепад обернув на одну з найменш
привабливих.
ЯК ЗРУЙНУВАТИ ЕКОНОМІКУ
Жителі сільця Луки, до якого їхати
годину на захід від Києва, одностайно
згоджуються, що від часу проголошення
незалежності їхнє життя змінилося.
«Сталося багато змін, всі на гірше, жодної —
на краще,— каже сільська вчителька. —
Місцеві власті ще гірші, ніж колись,
керівництво нашого колгоспу зовсім
некомпетентне». Незважаючи на зарплату
лише у 350 000 купонів (9 доларів), її
сім'я не голодує, адже майже весь
харчовий раціон росте в них на городі.
А от коли черевики стопчуться, то
справді лихо: про нову пару годі й
думати. Сільський міліціонер, який стояв
поряд, починає реготати. «Ви хочете,
щоб ми плакали?» — відповідає він на
наші здивовані запитання.
Труднощі зараз на Україні
повсюди. У грудні 1993 року середня
зарплата на державних промислових
підприємствах становила 792 797 купонів
на місяць. Тоді ж таки «продовольчий
кошик» для однієї особи на місяць,
заснований, до речі, на раціоні
радянської армії, мав коштувати 856 492 купони.
Саймон Джонсон, професор
університету з Північної Кароліни, який
досліджував вартість цього кошика з кінця
1991 року, з'ясував, що ціни на харчові
продукти зросли від грудня 1991 р. до
березня 1993 р. більш як у 4300 разів.
Ознаки того, що люди живуть на межі
повного зубожіння, бачиш скрізь. У Києві
літні жінки у колись пристойних пальтах
риються по смітниках, вишукуючи
недоїдки. Заводи, які не мають купонів,
виплачують робітникам зарплатню
товарами, приміром каструлями, і ті
робітники безнадійно намагаються торгувати
на вулицях власними виробами.
Прода6. «Всесвіт» N9 1
161

вець пепсі, місцевий варіант якого
коштує близько 10 американських центів за
пляшку, каже, що цей напій — розкіш,
яку люди можуть дозволити собі тільки
за якоїсь особливої нагоди. У лікарню
пацієнти приносять свою власну їжу,
постільну білизну, ліки та рентгенівські
знімки. А ті, котрі не можуть, не
отримують лікування.
У дзеркалі офіційної статистики
економіка України виглядає такою недужою,
що голод здається неминучим. Якщо
насправді люди не голодують, то лише
тому, що майже всі якимось чином
збільшують свій офіційний прибуток.
Приблизно 60% населення має ділянки
землі, на якій вирощує продукти
харчування. Нормальним вважається
працювати на двох чи трьох роботах. Люди
покладаються на бартер більше, аніж на
гроші. Одне слово, 52 млн. українців
винайшли 52 млн. варіантів стратегії
виживання у гіперінфляції.
Кілька зауважень щодо Кабінету
міністрів. Відсутність відповідної
економічної стратегії яскраво виявляється в тому,
як уряд вирішив одну з найскладніших
структурних проблем країни: хронічний
торговий дефіцит. У 1990 році Україна
експортувала до інших республік СРСР
товарів на 38,3 мільярда карбованців,
а імпортувала на 39 мільярдів — цифри
настільки близькі до балансу, що могли
б потішити будь-якого центрального
планувальника. Проблема полягала в тому,
що експорт складався здебільшого з
продукції важкої індустрії, а російські
нафта й газ становили левову частину
імпорту. Переведення цін у реальні
(відмінні від статистичних) породило
торговий дефіцит відносно решти
Радянського Союзу у 7 мільярдів
карбованців. Цей дефіцит значно збільшився після
розпаду Радянського Союзу. За перші
дев'ять місяців незалежності Україна
втратила п'яту частину свого експорту,
але продовжувала використовувати
російську енергію.
Команда Світового банку приїхала до
Києва у січні 1992 року, щоб допомогти
Україні знайти засоби фінансування її
енергетичного імпорту. Було складено
докладний рапорт, внесено конкретні
пропозиції. Наприклад, Україна могла
запровадити енергетичний податок аби
зменшити споживання (українські
підприємства споживають вдвічі більше
енергії, ніж їхні західні аналоги для
випуску подібної продукції). Але нічого
не було зроблено. І нині уряд
розпочинає кожен місяць з непевних міркувань
щодо сплати за наступні декілька тижнів
постачання нафти й газу, за які Росія
вимагає світові ціни. Власне, уряд навіть
не знає до ладу масштабів цієї проблеми.
Перший варіант розрахунків, вручений
Світовому банку, провіщав нульовий
баланс виплат 1992 року. Коли було
зауважено, що в такому випадку Україна
не потребуватиме зовнішнього
фінансування, міністерство фінансів подало
новий варіант із 2,5-мільярдним
дефіцитом.
Україна пережила грубий шок у галузі
торгівлі, який виявився у подвоєнні чи
потроєнні її внутрішніх цін, підраховує
Олег Гаврилишин, заступник виконавчого
директора від України у Міжнародному
валютному фонді. Чому протягом
1993 року ціни зросли більш як у 30
разів? Відповідь криється у бюджеті. До
кінця 1990 року бюджет України був
прибутковим. Наступного року,
останнього під московським контролем,
урядові видатки зросли від 31,4% до
48,3% валового внутрішнього продукту,
а прибуток не досяг 34,8%. Таким чином
незалежна Україна успадкувала
хронічний бюджетний дефіцит.
Надійним шляхом до зниження такого
бюджетного дефіциту був би
фундаментальний перегляд ролі держави, яка досі
виконувала обов'язки універсального
постачальника. Однак цього не сталося.
1992 року уряд планував видатки у
розмірі 45% валового внутрішнього
продукту, а витратив понад 70%. 1993 року не
було навіть спроб скоротити видатки:
цифру 73,4% ВВП закладено у бюджет.
Випуск продукції все ще непевний, але,
за офіційними даними, виходить на
90% ВВП країни за 1993 рік.
Жоден уряд не спроможний
фінансувати такі видатки без проведення
економіки через штрафне оподаткування,
інфляцію або обидва ці заходи разом.
Кожен, хто заробляє у місяць понад
6 млн. купонів (150 дол.), нині сплачує
прибутковий податок у розмірі 90%.
Фірми нерідко мусять сплачувати понад
100% своїх прибутків на податки. В
результаті — зачароване коло: фірми та
окремі власники вкладають усі свої
капітали у тіньову економіку, де збирачі
податків не можуть їх знайти, таким
чином зменшуючи податкову базу і
примушуючи уряд збільшувати
оподаткування, доки воно не сягне рівня, коли
офіційна економічна діяльність втрачає
сенс. Україна вийшла на такий рівень.
Згідно з офіційною статистикою, на
кінець 1993 року дефіцит державного
бюджету знизився до 6%. Однак це
фіктивна цифра. Деякі видатки,
приміром, знижувалися за рахунок
відкладення виплат на 1994 р. Насправді
бюджетний дефіцит 1993 року
дорівнював приблизно 1 7% ВВП (правда, за
умов гіперінфляції майже неможливо
визначити рівень ВВП, хіба що дефіцит).
Ще важливішим за розмір дефіциту
є те, як він фінансується. Український
уряд знає лиш один спосіб: друкування
162

грошей. Коли в листопаді 1992 року
Україну виштовхнули з рубльової зони,
вона втратила свій «останній якір в
економіці», каже п. Джонсон. «Купон — це
гроші без вірогідної перспективи
стабілізації». На підтвердження цього за один
тільки місяць (червень 1993 року)
кредити, надані Національним банком України
урядові, зросли більш ніж ушестеро, від
2,8 трильйона до 17 трильйонів купонів.
Класичним симптомом гіперінфляції
є те, що навіть тоді, коли бюджетний
дефіцит скорочується, інфляція
продовжує зростати. Однак існує й інша
проблема. Директор Національного
банку Віктор Ющенко з сумом зазначає:
«Парламент має право наказати мені
здійснити нову емісію, і лобі це
контролює».
Тож не дивно, що найсерйозніша
спроба взяти інфляцію під контроль
провалилася. її намагався здійснити
Кучма, котрий у жовтні 1992 року отримав
надзвичайні повноваження. Перші кроки
прем'єр-міністра у напрямі приватизації
землі, реформування прибуткового
податку та комерціалізації державних
підприємств одразу спричинилися до
запеклих сутичок у парламенті. Кучма міг
би перемудрити депутатів, якби мав
точний план дій. Однак він і провідний
реформатор уряду Віктор Пинзеник
надто забарилися. У травні 1993-го
парламент відмовився поновити повноваження
Кучми.
План, розроблений п. Пинзеником, що
його п. Кучма запропонував на розгляд
аж у липні, передбачав ортодоксальні
заходи: припинення м'якого
кредитування, обмеження дотацій на продукти
харчування, надання центральному банку
права контролю за випуском грошей,
підтримка приватизації, збереження
енергії. Для запровадження цього плану
належало переглянути 38 пунктів
діючого законодавства і запровадити
13 нових. Але парламент — під тиском
страйкуючих шахтарів — прагнув лише
додаткових субсидій. Пинзеника
звільнили наприкінці серпня, Кучму ще через
місяць.
Колишній радянський «червоний»
директор Юхим Звягільський, який
заступив Кучму на посаді прем'єр-міністра,
заповнив уряд людьми, вихованими на
радянському розумінні інфляції:
«притаманна капіталістичній економіці», тобто
щось далеке, чуже, не варте уваги.
У такому ворожому оточенні
Національний банк здійснив другу спробу
контролю інфляції. Від січня 1994 року
п. Ющенко запроваджує надзвичайно
жорстку фінансову політику. Він успішно
довів, що зменшення в обігу грошової
маси стримує інфляцію. А проте такий
успіх не буває тривким. Річ у тім, що
жорстка фінансова політика без
відповідної лібералізації цін та скорочення інших
форм державного втручання в економіку
витворює, сказати б, убивчий
економічний коктейль. Уряд практично не
зменшує, а збільшує число контрольованих
згори цін.
Відмовившись «друкувати гроші»,
Національний банк посприяв зростанню
заборгованості між підприємствами,
багато з яких протягом кількох місяців не
можуть виплатити робітникам
зарплатню. Це зміцнює позиції
супротивників лібералізації у самому уряді.
Необхідність нового «емісійного вибуху»
останні обгрунтовують необхідністю
попередити соціальний вибух. Ідеться про
дедалі пильніший контроль над цінами.
І ось вирішальний аргумент: весняна
сівба (сільське господарство поглинає
60% державного бюджету України).
П. Ющенко змушений визнати, що
поразка Національного банку неминуча,
на підтримку президента він не
сподівається: «Майже весь час я почуваю себе
абсолютно самотнім». Упродовж
останніх двох років кожна нова значна емісія
спричинялася до відчутного стрибка
контрольованих цін, ще дужче підносячи
рівень інфляції. Після чергового раунду
непевний купон, здається, остаточно
виходить з довіри.
АНАТОМІЯ ЗВІРА
«Механізм руйнування економіки
належить до найтонших і найбезпомильні-
ших суспільних механізмів. Процес
деструкції починається непомітно, поволі
підпорядковуючи собі всю приховану
потужність економічного закону. На
мільйон людей не знайдеться жодного,
хто б міг діагнозувати цей процес». Ці
висновки Джона Кейні мали б висіти
в усіх офіційних українських установах.
Адже коли одного урядовця запитали,
чому Україна так повільно реформує
економіку, він відповів приблизно таке:
«Зрозумійте, шокова терапія викличе тут
етнічний та соціальний вибух, тому що
вона не прийнятна у східних
індустріальних районах, де живуть наші етнічні
росіяни. Набагато краще для нас
просуватися поволі, навіть ціною найбільшої
інфляції».
Нині виявляється, що якраз
уповільнення реформ дестабілізує економіку.
Останні вибори показали, що поступовці
домоглися того, чого намагалися
уникнути: рішучої поляризації між «західняка-
ми», які голосували за
націонал-демократів, і «східняками», яким набридла
«українізація» і які бажали відновлення
Радянського Союзу.
Існує багато пояснень нездатності
України до реформ. Одне з них полягає
в тому, що українці не успадкували
б*
163

державного апарату. «Не порівнюйте нас
із Польщею,— каже п. Кравчук. —
Польща упродовж століть існувала як
держава, маючи власну валюту, банки,
армію, кордони; її державність дістала
визнання у світі. А ми були частиною
Радянського Союзу, і тепер повинні
створювати державу наново».
За комуністів уряд існував лише для
того, щоб виконувати партійні рішення.
Про власну політику взагалі не йшлося.
Центр контролював Україну суворіше,
ніж інші республіки,— з огляду на її
значення для імперії. УРСР мала свого
представника в ООН, але міністерства
у Києві небагато чим відрізнялися від
поштових скриньок для наказів з Москви.
Навіть через два роки після
проголошення незалежності центральний
уряд України лишається нечисленним:
12 400 чиновників управляють 52-міль-
йонним українським населенням.
«Українська держава нездатна впоратися
з нагальними завданнями, хоча має
неабиякі політикотворчі можливості»,—
каже Богдан Кравченко, директор
Київського інституту державного
управління та самоврядування. Урядові
інституції працюють неефективно.
Міністерство фінансів очолює радянський
бюрократ Григорій П'ятаченко, відомий
міжнародним фінансистам як «цемент ноголо-
вий». Папери не надходять по інстанціях,
не відбуваються регулярні наради
Кабінету Міністрів. Панує атмосфера хаосу.
«Виконавча влада не структурована
належним чином, аби ефективно
впроваджувати політику. Кожен працює по-
старому, тобто намагаючись будь-що
уникнути відповідальності»,— пояснює
Роман Шпек, міністр економіки і єдиний
реформатор у сьогоднішньому уряді.
Ідеться не лише про реформування
центрального апарату. Належить
демонтувати систему самоврядування на
місцях. Приклади безглуздих недоречнос-
тей може навести кожен. Щоб
побудувати балкон у власному помешканні,
п. Кравченкові потрібен був дозвіл
представника президента. А у західному місті
Львові заступник мера графічно
зобразив мені двадцять три перешкоди, які
має подолати людина, коли надумає
приватизувати квартиру.
ПАРТІЯ, І ЗНОВУ ПАРТІЯ
Майбутні реформатори мусять
проаналізувати спадщину минулого, аби
зрозуміти, чому їхні зусилля не давали
бажаних наслідків. Однією з проблем
була відсутність одностайності.
Володимир Лановий, міністр економіки у
першому уряді незалежної України, називає
свого наступника Пинзеника «нечесною
в роботі людиною». Пинзеник також не
лестить Лановому.
Чому українські реформатори не
працюють одностайно? Богдан Гаврили-
шин, колишній директор швейцарської
школи бізнесу, а нині радник Кравчука,
називає дві причини. Перша історична:
Україна впродовж сторіч була поділена
між Польщею та Російською імперією;
тож не дивно, що люди з різних регіонів
країни розуміють ті самі речі по-різно-
му. Друга причина полягає в тому, що
чимало провідних реформаторів були
катапультовані на вищі урядові посади
безпосередньо з академічних інститутів.
Що така мандрівка спала їм на думку, то
не дивно. Дивує лише, до якої міри
реформаторський фракціонізм заступив
старим комуністам шлях до влади.
Зараз важко сказати, що саме
спонукало комуністичних депутатів
проголосувати за незалежність у серпні 1991 року.
Дехто пережив справжнє навернення до
націоналізму, дехто злякався. Чи вели
якусь свою гру треті? Генерал Костянтин
Морозов каже, що «проголосувавши за
незалежність та розрив зв'язків з
Москвою, компартія сподівалася, що на
Україні не станеться жодних змін».
Хай там як, але ухильність колишніх
радянських функціонерів вражає.
Будинок, в якому міститься нині адміністрація
президента, донедавна був осідком
центрального комітету КПУ,— серп і молот
досі прикрашають його масивний
фронтон. Більшість радників президента —
колишні партійці. Один із них, Микола
Михальченко, пояснює, що його праця
полягає в тому, щоб радити
президентові, «яку лінію треба провадити у
стосунках з профспілками, молодіжними
організаціями, ветеранами війни тощо».
Кілька років тому його посада звалася
б «секретар з ідеології». Свого часу
п. Кравчук обіймав саме таку посаду.
«Якщо людина у щось вірить, то ця віра
не може зникнути просто так, одного
чудового ранку», визнає п. Кравчук. Його
віра лишалася непорушною аж до
1988 року, коли він уперше
познайомився з секретними архівами,
пов'язаними з голодомором початку
тридцятих. Нині президент вважає
комунізм радянського взірця «жахливим»
і «перекрученим», продовжуючи, однак,
вірити в соціалістичну ідею. Таке
визнання свідчить на його користь проти
інших членів партії, котрі здебільшого
вірять лише у свою подальшу кар'єру.
Відмовившись від догми на користь
особистих економічних інтересів і
перетворившись на партію влади, стара
номенклатура зміцнила свої позиції.
Слабкість центральних інституцій
дозволяє їй легко обминати закони за
допомогою розгалуженої мережі давніх
зв'язків. Директори підприємств та голови
1 ()4

колгоспів мають у своєму
розпорядженні нині 90% офіційно
зареєстрованого валового внутрішнього продукту.
Засоби масової інформації також
перебувають під впливом партії влади. Втім,
вона не є зареєстрованою політичною
партією або об'єднанням. її члени не
мають узгодженої стратегії; більшість із
них корумповані і роз'єднані
суперництвом. Бурхливі дискусії про шляхи
економічних перетворень загрожують вщент
зруйнувати хистку рівновагу між різними
угрупованнями.
Всі погоджуються, що треба . якось
рятувати економіку. Але як саме?
Для директорів військово-промислових
фірм — найбільших власників робочих
місць на сході країни — відповідь
зводиться до зменшення інфляції та
відновлення зв'язків із Росією. Вони
підтримують Кучму — серйозного суперника
Кравчука на президентських виборах.
Голови колгоспів віддають перевагу
Плющеві, який керував парламентом так
само, як колись колгоспом. Партія влади
хоче утримати свої монопольні позиції.
На рівні окремого підприємства таку
монополію забезпечує здатність
директора тримати в своїх руках усі важелі
управління: він визначає зарплатню, дає
житло, відпустку, дитсадок, посилає
заводську команду до Італії на змагання
з футболу. Такий директор добре знає,
що будь-яка спроба змінити якимсь
чином функціонування підприємства
автоматично обмежить його владу.
На національному рівні монополію
забезпечує заплутана система
ліцензій та квот, що дають змогу
контролювати торгівлю та доступ до вільно-
конвертованої валюти. Пан Лановий
розповідає, в який саме спосіб
«монополісти» слугують правлячій еліті. Так,
приміром, холдінгова компанія під
назвою «Україна» володіє ліцензіями на
60—70% всього експорту металу в
країні. Акціонерами «України» є державні та
приватні компанії, а переважна більшість
акцій належить вищим урядовцям. Інша
компанія з незрозумілою структурою
власності має ліцензію на імпорт нафти
з Росії. Ліцензія надає їй право
розраховуватися за нафту рублями за курсом
втричі нижчим від ринкового. В Україні
нафту продають уже за ринковими
цінами, а різницю кладуть у кишеню.
«Країною править не президент, а
економічна номенклатура, котра діє як
мафія», стверджує п. Лановий. Ця група
знає, що коли б їй довелося лишатися
біля керма довший час, вона мусила
б рятувати економіку від цілковитого
колапсу. Але в такій нетривалій
перспективі вона заробляє надто великі гроші,
аби прагнути щось змінити. Це і є головна
причина, чому реформа так тяжко
втілюється у життя.
Чому ж національна демократична
опозиція, що складається з поміркованих
націоналістів і центристів, дозволяє
партії влади розвалювати країну? Рух, який
колись переконав мільйон людей стати
живим ланцюгом від Львова до Києва,
вимагаючи референдуму про майбутнє
України, знав, що хоче незалежності.
Однак омріяна незалежність прийшла
раніше, ніж рухівці зуміли визначитися,
якою ж бути новій Україні.
Незабаром після проголошення
незалежності націоналістичний Рух
розколовся на більш або менш ворогуючі
табори. Крім того, відсутність
парламентських виборів на Україні з 1990-го до
березня 1994 року полегшила партії
влади можливість розділяти й панувати.
Стара гвардія прийняла дивовижний
закон про вибори, який мав на меті
підірвати вплив політичних партій.
Наприклад, в бюлетені для голосування
заборонено вказувати партійну
приналежність кандидата.
Навіть якби закон про вибори сприяв
розвитку політичних партій, національні
демократи навряд чи змогли б з цього
скористатися. Опитування виборців
напередодні останніх виборів до Верховної
Ради показало, що значно ослаблений
Рух користується підтримкою лише 5%
респондентів. Замість того, щоб
протистояти партії влади та комуністам,
національні демократи протягом виборчої
кампанії боролися один із одним.
Михайло Горинь, лідер Республіканської
партії, один із найшанованіших
націоналістів старої генерації, кинув виклик
Степану Хмарі, кандидату від
Консервативної республіканської партії. Пан
Горинь програв.
Найвиразніша лінія розколу в лавах
опозиції пролягає між національними
демократичними партіями, об'єднаними
в Українську демократичну коаліцію, та
партіями центристського спрямування,
що підтримують Міжрегіональний блок
реформ, очолюваний Л. Кучмою. Перші
мають сильні позиції на Заході. Останні
мають мало шансів на виборах, однак
рейтинг Кучми в опитуваннях регулярно
виявляється найвищим. Зумій ці два
блоки об'єднатися — і їхні шанси зайняти
досить місць у новій Верховній Раді і,
отже, сформувати життєздатну коаліцію
на підтримку економічних реформ були
б вищими.
Вони не уклали передвиборчої угоди
з огляду на різні підходи до відносин між
Україною та Росією. «Західняки» ніколи
не віритимуть Росії. Блок Л. Кучми
вважає, що решті світу байдуже до
України, тож вона змушена підтримувати
свої історичні зв'язки з Росією. Глибина
цієї незгоди настільки значна, що дає
підставу для сумнівів: чи справді Україна
хоче бути незалежною?
165

МІФІЧНА ДЕРЖАВА
У фільмі «Телемережа», присвяченому
американському телебаченню, що
вийшов на екрани 1976 року, Пітер Фінг грає
шахрая, котрий вдає з себе ведучого
теленовин. Герой Фінга переконує
глядачів вистромити голову з вікна і кричати:
«Я божевільний, але віднині з цим
покінчено». В українському варіанті ця
фраза звучить так: «Я божевільний і хочу
лишитися божевільним». Терплячість, з
якою українці приймають
некомпетентність свого керівництва, відкриває нові
обрії слов'янського стоїцизму. Частково
він заснований на глибоко закоріненій
впевненості у тому, що від урядів ніколи
не можна чекати нічого доброго.
Принаймні таке пояснення своєму вчинку дав
декан Дніпропетровського університету,
оголошуючи голодний страйк на знак
протесту проти того, що він голодує.
Частково ця терплячість є наслідком
непевності. Поляки й чехи точно знають,
хто вони такі, інша справа — українці,
котрим історія дає небагато підстав
почуватися безпечно. Для національного
об'єднання їм бракує таких чинників, як
сильна церква або єдийа мова. Протягом
сторіч їхня земля була місцем бойовищ
могутніх зовнішніх сил. Україні постійно
нагадують, що вона не має союзників —
лише небагатьох друзів. У 1919 році
західні уряди відмовилися визнати її
незалежність. А ось недавній приклад:
за чотири місяці до проголошення
незалежності України Джордж Буш виступив
із сумнозвісною промовою*, в якій
закликав українців залишатися в складі
Радянського Союзу заради їхньої власної
користі.
Одна з проблем України, на думку
історика Роберта Конквеста, полягає в
тому, якщо вона нічим не заявила про себе
як нація, щоб закріпитися в західній
свідомості, як це зробили Польща,
Угорщина або навіть Литва. Адже часи її
незалежності або давно минули
(Київська Русь з IX до XIV ст.; козаччина та
гетьманщина XVII—XVIII ст.), або були
надто скороминущими (УНР, що
проіснувала лише кілька місяців у 1917—1918
роках). Понад триста років Україна
поставала на картах світу як частина Російської
імперії, і решта світу сприйняла зверхній
погляд Росії на Україну, за яким
українці— молодші брати росіян, а їхня
мова — діалект російської. (Насправді,
українець не ближчий до росіянина, ніж
голландець до німця.)
Наприкінці XVIII ст., зазначає Роман
Шпорлюк, професор української історії
* В оригіналі каламбур, який може бути
перекладений і як «боягузлива промова», і як
«курча по-київськи». — Ред.
Гарвардського університету, частина
«молодших братів» почала обстоювати
ідею про власну, відмінну од російської,
ідентичність. Слово Україна (у розумінні,
аналогічному до російського «окраина»)
було широко вживаним на початку XIX
ст. серед російськомовного населення,
розташованого на схід від Харкова.
Йшлося про те, щоб переконати
поляків** у тому, що вони не є поляками. Ще
сторіччя знадобилось для того, щоб
переважно католицьке населення
Львова, який нині вважає себе батьківщиною
українського націоналізму, почало
називати себе українцями. Пан Шпорлюк
вважає, що Україна, до якої входять не лише
українські провінції, що були колись
володіннями Росії та Польщі, а й
території із угорським і словацьким населенням
у Закарпатті та румунським у Буковині,
є певною мірою штучним утворенням.
«Це надзвичайно амбіційний проект
національної розбудови, який має щось
від Югославії»,— говорить пан
Шпорлюк. Головна проблема, яка постає
перед тими, хто зважиться його
втілювати в життя, це переконати
східного сусіда в окремішності України.
УРОКИ ІСТОРІЇ
Стара російська приказка каже, що
Москва — серце Росії, Санкт-Петер-
бург — голова, однак Київ — матір.
Свої колонії в Центральній Азії
росіяни завжди сприймали як, скажімо,
британці Індію: дуже добре мати їх, але
це без сумніву щось чуже. Однак цілі
покоління виховані на тому, що
Україна — це частина Росії, так само як
Шотландія — частина Британії.
Український погляд на історію,
звичайно, відмінний. Поселення, розташовані
вздовж річок від Балтійського до
Чорного моря, які збагачувалися на торгівлі,
започаткували наприкінці першого
тисячоліття Київську Русь. Київські князі
підтримували тісні зв'язки із Західною
Європою: торгували, родичалися з
найпомітнішими королівськими родинами
християнського світу. Князівства, що
пізніше виникали довкола Москви, були
окраїнними і значно слабкішими.
Київську Русь загарбали татарські
орди. Коли татари відкотилися, сюди
посунули поляки. Богдан Хмельницький
підняв козаків на боротьбу з ними.
У 1654 році він звернувся по допомогу до
Росії і уклав з нею договір, який, власне,
здебільшого визначив сучасну історію
України.
Сто п'ятдесят років знадобилося Росії,
щоб встановити повний контроль над
територією нинішньої України. (Землі
** Підданих Польщі. — Ред.
166

навколо Львова перебували у сфері
впливу Польщі протягом 1919—1939
років, доки Сталін і Гітлер не вчинили новий
розподіл Польщі.) Соціальні наслідки
російського панування були
катастрофічними. Україні фактично нав'язали
рабство, а оскільки освіта рабам не потрібна,
позакривали більшість шкіл. На схід від
Дніпра, що поділяє країну навпіл, у
1740 році функціонувало 866 иікіл. До
1800 року жодної не лишилося. Виданий
у 1876 році указ оголосив українську
мову звульгаризованим варіантом
російської: публікація будь-яких матеріалів
по-українськи для народного читання
вважалася злочином. Не дивно, що
рівень неписьменності в Україні зріс на
кінець XIX ст. до 80%.
За більшовиків справи пішли ще гірше.
У 1918 році Україна, котра щойно
проголосила свою незалежність, стала
першою східноєвропейською країною,
загарбаною Росією. Сталін вдався до
терору та голодомору, щоб винищити
українське селянство та останні прояви
націоналізму. На початку тридцятих
країна являла собою «один суцільний
концтабір, де чверть сільського населення
вимерла або знаходилась на межі смерті,
в той час як відгодована поліція
наглядала за мертвими»,— пише Конквест. Від
голоду полягло людей більше, ніж за всю
першу світову війну.
Вторгнення Німеччини багато
українців сприйняло як прихід довгоочікуваної
свободи, однак дуже швидко вони
переконалися, що нацисти не кращі за
більшовиків. Українські партизани
подалися до лісів, де залишилися і після
повернення Червоної Армії у 1944 році.
Озброєний опір тривав ще півтора
десятиліття після закінчення другої світової
війни. Наслідком всіх цих подій було те,
що протягом більшої частини XX ст.
кожна більш-менш видатна особистість
в Україні мало не автоматично була
приречена на страту.
«Неможливо посваритися з Росією
і здобути перемогу», заявив президент
Кравчук у парламенті минулої осені.
Більшість українців погоджуються з ним
і готові надати президентові необхідні
повноваження для залагодження справ
у складній сфері взаємин України і Росії.
Однак це не означає все ж таки, що
відносини між двома країнами
складаються вдало.
Російський уряд вважає, що стосовно
України він веде чесну гру. Росія
офіційно не висуває територіальних
претензій до України і з власної волі надала їй
значну допомогу. В 1992-у і 1993 pp.
Україна отримала 50 млн. тонн нафти та
130 млн. кубометрів газу за цінами,
значно нижчими від світових. За оцінкою
Юрія Дубиніна, колишнього радянського
посла в Парижі, а нині представника Росії
на двосторонніх переговорах з
Україною, в такий спосіб Україна отримала
від Росії лише у 1993 році сім мільярдів
доларів. Адже якщо Україна претендує
на статус незалежної держави, вона
мусила б сплачувати за імпорт по
світових цінах*.
З точки зору Києва, Росія підступно
скористалася можливістю — шляхом
поставок дешевих нафти й газу —
повернути Україну до сфери свого впливу.
З офіційних і неофіційних джерел
ширяться чутки й підозри щодо намірів
Москви, які зводяться до того, що Росія
ніколи не дійде згоди з незалежною
Україною. «В мене багато друзів, що
займають високі пости у Москві,—
розповідає Андрій Макаренко, заступник
міністра зовнішніх справ України. —
Після третьої склянки горілки вони
завжди запитують мене одне й те саме:
навіщо вам здалася та незалежність?»
Те саме питання цікавить і багатьох
українців, особливо російськомовних
кримчан, а також жителів східних
регіонів. Чи вдасться вгамувати їхні
пристрасті миром, залежатиме, по-перше,
від позиції Росії і, по-друге, від того, як
функціонуватиме українська економіка.
ПОМИЛКОВІ НАПРЯМКИ
Економічний колапс в Україні
неминуче викличе політичні заворушення.
Тривога з цього приводу посилюється
обіцянкою Росії стати на захист інтересів
етнічних росіян незалежно від того, де
вони мешкають. Досі відкритого
зіткнення не сталося, але що нам віщує
завтрашній день?..
Упродовж перших двох років
незалежності головним джерелом напруги між
Україною й Росією була ядерна зброя. На
території колишньої УРСР лишилося
1800 стратегічних ядерних боєголовок.
У травні 1992 року п. Кравчук підписав
Лісабонський протокол, який є додатком
до першої угоди по скороченню
стратегічних озброєнь (СТАРТ-1). У
супровідному листі до президента Буша п.
Кравчук пообіцяв «знищити всю ядерну
зброю» в Україні. Білорусія та Казахстан,
ще дві неросійські республіки з ядерною
зброєю, пообіцяли зробити те саме.
Президент Кравчук не спромігся
виконати своєї обіцянки, оскільки Верховна
Рада України заблокувала рішення про
переміщення зброї в Росію для
демонтажу. До цього спричинилися страх і
некомпетентність парламентарів, котрі
га* Існує інша думка, яка полягає в тому, що
при врахуванні реальної вартості товарів
і послуг, які продовжує поставляти Україна
Росії (в тому числі за нафту й газ), розрахунки
за імпортовану з Росії нафту вже ведуться за
світовими цінами. — Ред.
Ні 7

дали, що, позбувшись ядерного арсеналу,
Україна перестане цікавити світ.
Насправді, унеможливлюючи виконання
президентської обіцянки, Верховна Рада
перетворила Україну на парію у
міжнародному співтоваристві. У листопаді
1993 року Верховна Рада врешті-решт
ратифікувала СТАРТ-1, але з такою
кількістю поправок, що це був крок назад,
а не вперед. До того ж росіяни змогли
посилити тиск — під приводом
обмеження поширення ядерної зброї. Вихід із
цього глухого кута став одним із
небагатьох зовнішньополітичних успіхів
адміністрації Клінтона.
Гроші, запропоновані за роззброєння,
складали лише невелику частину того, що
українські націоналісти вважали вартістю
ракет, але і цієї суми виявилося досить,
аби Україна підписала тристоронню
угоду з Америкою і Росією 14 січня
1994 року. Стаючи без'ядерною, Україна
долає найсуттєвішу перепону на шляху
поліпшення стосунків із Заходом.
Переваги її нового становища виявилися
негайно. Світовий банк та Міжнародний
валютний фонд, які досі під тиском
Сполучених Штатів всіляко зволікали
з допомогою Україні, вирішили
якнайшвидше надолужити прогаяне. Що
ж до Росії, то вона згідно з угодою
відмовилася від «економічного тиску»
і підтвердила «повагу до незалежності,
суверенітету та існуючих кордонів»
України. У першому кварталі 1994 року
росіяни постачили сусідам нафти й газу
на 900 млн. доларів у кредит.
Довготермінова мета російського уряду
зрозуміла. Йдеться про те, щоб отримати за
борги контрольний пакет акцій газо- та
нафтопроводів, якими Росія експортує
чорне і блакитне золото своїх надр до
Західної Європи. Ці трубопроводи,
можливо, єдиний найцінніший «актив»
України. Погроза перекрити їх — єдиний
реальний засіб тиску в критичну хвилину.
Ціна другої російської заяви
перевіряється на традиційному «ігровому
майданчику» царів і генсеків, тобто в Криму.
Росіяни впевнені, що сонячний півострів
належить їм. Кримське вино, фрукти,
сонце уособлюють для багатьох
«щасливе минуле», коли трудящі мали
можливість щоліта відпочивати на
чорноморській рів'єрі. 1954 року Хрущов
подарував Крим Україні*, але всі добре
розуміли, що внутрішні кордони
Радянського Союзу були політичною
фікцією. Три чверті жителів Криму досі
вважають себе росіянами, а не
українцями.
* Хибність цього запущеного російською
урапатріотичною пропагандою твердження
вже давно не потребує доказів. На жаль, як
бачимо, воно все ще перебуває на озброєнні
деяких західних політологів. — Ред.
У Криму зачаїлися два джерела
напруги між Росією та Україною. Перше,
доволі символічне,— боротьба за
Чорноморський флот. Угода, підписана
Кравчуком і Єльциним у Массандрі минулого
вересня, надала Росії право контролю
над 300 кораблями. Але вона не
вирішила питання про статус міста
Севастополя і військово-морської бази. Україна
не стільки дотримувалася цієї угоди,
скільки хитрувала, заявляючи, що
йдеться лише про меморандум
взаєморозуміння. Зараз українська сторона
повернулася до своєї первісної позиції:
флот належить поділити нарівно.
Всі розуміють, що цього ніколи не
буде. В кожному разі поржавілі кораблі
цього не варті: найновіші з них
будувалися півтора десятиліття тому. Власне,
Україна вже дійшла такого висновку,
поповнюючи свій флот кораблями, які
зійшли зі стапелів уже після
проголошення незалежності. Нині український
флот налічує п'ять кораблів і вісім
адміралів, а штаб міститься у будинку
колишньої мічманської «учебки» в
Севастополі.
Що дійсно не завадило б, то це —
російські гроші, сплачені за оренду
військово-морської бази. Володимир
Шев'єв, підприємець і лідер партії
Економічного відродження Криму (котра
тісно пов'язана з партією влади) вважає,
що орендна плата має становити два
мільярди доларів на рік. Звісно, Росія не
пристане на такий варіант. Але поки
суперечки точитимуться довкола ціни,
а не принципів, домовленість можлива.
Тим часом Чорноморський флот плаває
під радянським прапором.
КРИМСЬКИЙ ГАМСАХУРДІЯ
Більш небезпечна ситуація
витворилася довкола Юрія Мєшкова. У січні
цього року колишнього юриста п.
Мєшкова, команда якого нагадує таке собі
мафіозне угруповання, було обрано
президентом Криму. Один із його опонентів
побоюється, що він може стати
«кримським Гамсахурдія», людиною, котра
розпочала громадянську війну в Грузії.
Президент Мєшков зробив безліч
дрібних кроків у російському напрямку:
перевів стрілки годинників на
московський час, проголосив російську мову
в Криму державною і заявив, що місцеві
призовники не служитимуть в
Українській армії. Заходи вочевидь популістські,
і вони дали бажані наслідки: блок «Росія»
переміг на виборах до нової Верховної
Ради Криму, які відбулися того ж дня, що
й перший раунд всеукраїнських виборів.
Подальші спроби п. Мєшкова відійти від
України — чи то для приєднання до Росії,
чи для встановлення незалежної
республіки — певно, лише питання часу.
168

Кримський президент поставив обидва
уряди перед негарною дилемою. Він уже
змусив Київ виглядати безсилим, і також
тут є ризик; якщо його пропозиція
автономії матиме успіх, то й інші регіони
наслідують його. На початку квітня
п. Кравчук відрядив у Крим свого
проконсула, але він розуміє, що це крок
до відкритої конфронтації. В той же час
Росія намагалася пом'якшити гострі кути.
Коли у лютому Мєшков подався до
Москви, жоден високопоставлений
урядовець не побажав з ним зустрітися.
Однак і ця позиція не остаточна.
Березневий референдум засвідчив, що
переважна більшість населення півострова
бажала б тісніших стосунків з Росією. За
умов піднесення російського
націоналізму настрої значної кількості етнічних
росіян незручно ігнорувати.
Однак іскра, від якої може спалахнути
кримський сухостій, іншого походження:
це кримські татари. У травні 1944 року їх
було брутально депортовано з Криму під
приводом співробітництва з німцями. Від
1989 року вони потроху повертаються
у рідні місця. Нині приблизно 250 тисяч
татар блукають довкола великих міст;
їхнє становище часто жахливе. Мустафа
Семіоглу, який провів 15 років у
радянських таборах, внаслідок чого виглядає
років на двадцять старшим (нині йому
п'ятдесят), сповнений рішучості
обстоювати інтереси своїх земляків. Вони
прагнуть повернути свої землі і
можливість якось впливати на майбутнє Криму.
У жовтні 1992 року татари обложили
будинок місцевого парламенту, що й
допомогло їм отримати квоту в 14 (із 96)
депутатських мандатів. Мєшков заявив,
що має намір скасувати цю квоту.
Здійснення такого наміру «стало б
початком кінця» — похмуро попереджає
п. Семіоглу.
Поки татари скаржаться на свої
проблеми, головною проблемою Криму
лишається економіка. Голосуючи за
незалежність України в 1991 році, жителі
півострова мріяли про приплив туристів
з Німеччини, а не з Сибіру. Натомість —
майже повна відсутність багатих
мандрівників і різкий спад життєвого рівня.
Коли б на півострові сьогодні жилося
краще, ніж по той бік російського
кордону, кримчаки, либонь, були б
щасливі лишатися в складі України.
Економічні негаразди спричиняють
також занепокоєння у східних областях,
де люди пережили один із найекстре-
мальніших епізодів посткомуністичної
драми у колишньому СРСР. Свого часу
Сталін саме тут почав здійснювати
індустріалізацію. Мільйони росіян були
залучені до праці на шахтах та
металургійних заводах Донбасу. Як винагороду
вони здобули життя за стандартами
пролетарської аристократії Радянського
Союзу. За Брежнєва продовольчі
крамниці Донецька не поступалися
московським: селяни з передмість Ростова їхали
сюди отоварюватися.
1991 року виборці Донецька й
Луганська віддали 83,9% голосів
незалежній Україні, оскільки вони вже майже
забули «добрі старі часи». Шахти
катастрофічно збідніли, заводи не
отримували інвестицій мінімум десятиріччя.
Однак після проголошення незалежності
справи пішли ще гірше. У Донецьку та
Харкові зупинилися мало не всі
тролейбуси, оскільки переважна більшість
водіїв подалася до Ростова, де заробітки
вищі.
Профспілкові лідери не ставили своєю
метою возз'єднання з Росією. Шахти
Донбасу не здатні конкурувати із
західносибірськими, де вугілля значно
дешевше, тому і не мають у Росії майбутнього.
Однак коли профспілкові лідери
прибули до Києва, щоб обговорити на
столичному рівні свої проблеми, їх
зустріли як потенційних зрадників. Пан
Кравчук не раз виступав із
звинуваченнями «цих промисловців, особливо зі
Східної України, котрі досі тішаться
надією покращити свій життєвий рівень
шляхом злиття економіки Росії та
України». Водночас він кидає докір Росії:
«Це нав'язана думка, вона є
ошуканством». Під час останніх парламентських
виборів весною 1994 р. жителі Східної
України підтвердили підозру
президента, проголосувавши за комуністів.
Дзеркальне відображення такої зміни
настроїв мало місце на Західній Україні.
Всупереч побоюванням «східняків»
екстремальні націоналістичні партії не
дістали значної переваги, але УНА — УНСО
таки виграла три депутатські мандати.
Передвиборча кампанія цієї партії
відзначалася брутальністю. Обіцяючи
«силу, порядок та добробут», лідери
УНА-УНСО кажуть, що Україна «не має
часу на такі дурниці, як демократія»,
виступають за практику тероризму і
захоплюються Ірландською
республіканською армією. При спробі відходу частини
України до Росії вони обіцяють
розв'язати кампанію терору в Москві.
УНА-УНСО, однак, виглядає отарою
ягнят проти Соціал-націоналістичної
партії, яка базується у Львові. Психіатр Юрій
Криворучко, один із лідерів партії,
залюбки обговорює проблему фізичного
винищення людності, посилаючись на
досвід американської армії, яка
роздавала індіанцям заражені віспою ковдри:
приклад того, що навіть цивілізовані
країни не гребують прямим винищенням
небажаних елементів. Поява на екранах
телевізорів таких екстремістів у
камуфляжі та із свастиками, посилює осторогу
жителів Східної України, переконаних,
що серед «західняків» чимало фашистів
169

у душі, які співробітничали свого часу
з нацистами. (Серби майже так само
думають про хорватів.) Отож головна
демаркаційна лінія країни пролягає в
царині як емоцій, так і економіки, і це дуже
небезпечно.
ТУТ ТРАПЛЯЮТЬСЯ
ДИВОВИЖНІ РЕЧІ
«Фахівець з аеродинаміки скаже вам,
що джміль не може літати; але ж він
літає!» Так посол Великобританії у Києві
Саймон Хіменс пояснює той факт, що
попри все бізнес на Україні має місце.
Деякі з динозаврів радянської епохи
вчаться жити за законами ринку. Завод
Антонова, який будував найбільші в світі
вантажні літаки, перетворився на
щасливого оператора чартерних рейсів,
започаткувавши спільне підприємство з бри-
тарською компанією «Ейр Фойл». «Юж-
маш», найбільше в світі підприємство
з виробництва ракет, виготовляє
тролейбуси. Відомий харківський завод замість
танків постачає мінітрактори менш ніж
по тисячі доларів штука. Одеська м'ясо-
переробна фабрика перетворюється на
справжнє акціонерне товариство,
більшість акцій якого належатиме
зарубіжним інвесторам. Цього року Україна
мала приватизувати 28 400 підприємств,
але ця цифра здається малореальною.
Незначна кількість іноземних
капіталовкладень надходить від компаній, які
вважають, що не можна нехтувати
перспективним українським ринком з
52 млн. населення.
Але, по суті, в країні працює лише
тіньова економіка, котра, очевидно,
досягла уже масштабів економіки
офіційної. Народжується генерація нових
підприємців. Один із них — чи не найвідомі-
ший у Києві — Семен Юфа. У свої
двадцять з гаком він устиг попрацювати
на різних «безнадійних» роботах:
офіціантом, кухарем, прибиральником у
кінотеатрі. 1987 року започаткував свій
перший бізнес: виробництво вафлів для
морозива. Нині п. Юфа очолює
споживче товариство «Меркурій» і гордо
заявляє відвідувачам, що його оборот
минулого року був 50 млн. доларів,
головне завдяки контролю над
найбільшою «барахолкою» Києва. Але пан Юфа
представляє також певні темні сфери.
У центрі його офісу розташована
величезна рулетка, а двері стережуть
кремезні чолов'яги з відстовбурченими
лівими кишенями. Пан Юфа відкидає
натяки, що він належить до мафії. Але
ж ніхто не може заперечувати, що
легально займатися бізнесом в Україні
практично неможливо.
^«Українська тінь8ва’£йономіка є
специфічним поєднанням процесів та
операцій, що їх звичайно здійснюють
кримінальні елементи у будь-якій ринковій
економіці»,— каже Олександр Пасхавер,
експерт Центру ринкових реформ.
Ухилення від сплати податків має місце
практично в усіх країнах. Оскільки
приватизація не відбувається, отримати майно
підприємства можна лише шляхом
крадіжки, так званої «спонтанної
приватизації». Система надання субсидій, кредитів
та квот на експорт створює неабиякі
підстави для корупції.
Хай там як, але для українців тіньова
економіка — єдиний спосіб накопичення
капіталу. Поки населення не матиме
досить грошей для інвестицій, Україна не
посунеться вперед. Однак і тут безліч
проблем. Перша з них полягає в тому, що
масштаби тіньової економіки України,
порівняно, приміром, з польською
тіньової економікою перехідного
періоду незначні. І як свідчить досвід тієї
ж таки Польщі, становище нелегалів
доволі скрутне. Важко забезпечити
рекламу, взяти грошові позики, уникнути
корумпованих урядовців. Держава раз
у раз бере за горло залізною рукою. Що
слід зробити, аби забезпечити ефективне
існування приватних компаній?
Вивільнити ціни і розпочати справжню
приватизацію, як у Росії. Одне слово, заново
реформувати економіку.
ВОЛЯ, ЯКОЇ БРАКУЄ
Для успішної економічної реформи
потрібні чотири речі: добрий план, люди,
здатні здійснити його, певна фінансова
підтримка і політична воля для
проведення самої реформи. В Україні тепер
наявні три з чотирьох елементів. На рівні
заступників міністрів у головних
економічних міністерствах достатньо здібних
урядовців, які чітко уявляють, що
належить робити. Світовий банк та
Міжнародний валютний фонд ладні підтримати
будь-який, навіть напівреальний план.
А Роман Шпек, міністр економіки,
розробляє план, який принаймні оновлює
стару ортодоксальну програму
стабілізації.
Найважливіше питання — це питання
політичної волі. На відміну від двох своїх
попередників на посаді міністра
економіки, Ланового і Пинзеника, Шпек не
є академічним ученим. У 27 років
очоливши відстаючий лісопереробний
завод, він перетворив його на цілком
успішне підприємство. Далі став біля
керма більшого заводу і теж вивів його
в лідери. Нині сорокарічний п. Шпек
певен, що зможе вивести з кризи всю
країну тим самим робом: «Треба
відверто^ сказати людям, гіїбн їаЛ4"належить4
170

робити, які етапи доведеться подолати
і чому в них немає альтернативи».
Такий підхід буде революційним для
української політики. Чи спрацює він?
Досвід минулих років переконав
більшість людності, яка не належить до партії
влади, що інфляція — той самий рак.
Однак це зовсім не означає, що вони
готові проковтнути гірку пігулку
труднощів перехідного періоду. Під час
опитування населення на початку 1994 року на
питання: «Чи слід лібералізувати ціни як
необхідний крок на шляху економічної
реформи» — більшість респондентів
дали негативну відповідь. Захід
голосував за реформаторів у парламенті,
оскільки вбачав у них насамперед добрих
націоналістів, а вже потім реформаторів
економіки. Виборці на сході віддали
перевагу комуністам, попри абсолютно
нереалістичні заклики останніх
«повернутися до минулого».
Опитування населення свідчить, що
люди з усіх регіонів України згідні
водному: для виведення країни з кризи
необхідна сильна виконавча влада.
Молодій державі потрібен лідер, здатний
згуртувати схід і захід почуттям спільної
долі і спрямувати політичну волю у
належному напрямі. Без такого лідера
майбутнє виглядає непевним. Ось чому
питання про те, хто займе місце в
президентському палаці після червня, є
вирішальним для майбутнього України.
У ПОШУКАХ ЛІДЕРА
Такі країни, як Аргентина й Бразилія,
довели, що з хронічною інфляцією до
20% на місяць можна жити роками, коли
не десятиріччями. Але неможливо
навчитися жити за умов гіперінфляції. Ось
чому найбільші спалахи гіперінфляції
у мирний час — Німеччина після першої
світової війни, Угорщина після другої або
Болівія 1980-х — не тривали довше
вісімнадцяти місяців. В іншому випадку
економічний і соціальний хаос неминучі.
Питання полягає лише в тому, чи втримає
уряд стерно, чи країна скотиться у
прірву.
Новий парламент України, обраний
весною 1994 p., не подає великої надії.
Комуністи та їхні спільники контролюють
досить мандатів, щоб заблокувати
необхідні зміни із конституції, тож новий
«основний закон» навряд чи буде кращий
за існуючий. Однак найгіршою рисою
нового парламенту є те, що він
утверджує законодавчо визначений розрив
між сходом і заходом. Пан Кравчук
постає в цій ситуації як жертва. Він виявив
дивну недалекоглядність, повторюючи,
що вибори не відбудуться і необхідної
для кворуму кількості депутатів не
збереться. Президент сподівався отримати
надзвичайні повноваження і відкласти
червневі вибори, але громадяни України
спростували його прогнози: залишилося
заповнити 112 із 450 місць у Верховній
Раді, що, вірогідно, матиме місце після
нового раунду виборів у липні.
Однак було б помилкою занадто рано
скидати з рахунку такого хитрого
політика, як Кравчук. Він намагатиметься
переконати новий парламент відкласти
президентські вибори до осені,
вірогідно, аргументуючи це тим, що спочатку
слід прийняти нову конституцію.
Національні демократи можуть підтримати
його, оскільки їм потрібен час для
визначення свого лідера (ймовірні
кандидатури — колишній лідер Руху В'ячеслав
Чорновіл або колишній міністр оборони
Костянтин Морозов). Вигравши кілька
місяців, Кравчук, пево, розпочне нарешті
економічну реформу, про яку так довго
балакав. Він може використати п. Шпека
і як рушія головних змін в економіці, і як
щит проти атак на реформу. Навіть
найменший рух у бік ринку спонукатиме
Міжнародний валютний фонд і Світовий
банк надати Україні позику на півтора
мільярда доларів, що не так-то й мало.
Такий розвиток подій був би найопти-
містичнішим, як для України, так і для
Кравчука. Якщо він висуне свою
кандидатуру на червневі вибори, то майже
неминуче програє. Але якщо вибори
відбуватимуться через шість місяців, то
Кравчук, запевнюючи, що лише він знає
як представляти Україну на політичній
арені і де знайти гроші для економічної
реформи, може реалізувати свій шанс.
АТМОСФЕРА ЗГУЩУЄТЬСЯ
А втім, такий сценарій здається
малоймовірним. Кравчук має навички
політика, який йде на компроміси, а не на
реформи. Він розуміє, що українці
почувають себе в небезпеці і не
підтримають лідера, котрий розхитуватиме
човна. Він не може зрозуміти лише того,
що човен уже потопає. Розводячись про
розбудову держави, він ніби не
усвідомлює, що без реформування
економіки така розбудова лишиться фікцією.
Брак інтересу в президента до реформи
можна було б вибачити, коли б він бажав
підтримати якусь іншу людину, здатну
здійснити цю працю. Натомість п.
Кравчук зруйнував кар'єру не одного
потенційного реформатора, як тільки ті
виявляли ознаки політичних діячів.
Пан Гаврилишин, Кравчуків радник,
каже, що президент перейшов «Рубікон
економічного розуміння» влітку 1993
року. Гаврилишин склав на прохання свого
патрона двосторінкову пам'ятну записку,
включивши до неї- перелік нагальних
питань. Деякі з цих питань виринали
171

в різних Кравчукових промовах, але
зроблено не було нічого. У грудні
1993-го президент зібрав послів західних
держав і повідомив Тх, що збирається
зрештою розпочати реформу. І знову
нічого не відбулося. Після
парламентських виборів весною 1994 р. він сказав, що
«незалежність буде гарантовано лише за
умови стабілізації економіки та кроків
уперед». Але апарат президента не
стільки підтримує Романа Шпека, скільки
заважає йому.
Звісно, може статися диво і п. Кравчук
відродиться як лідер. Або ж переможе
якийсь інший реформатор. Нині обидва
варіанти здаються малоймовірними.
Тож Україна мусить жити з роз'єднаним
парламентом і бездіяльним
президентом. У кращому випадку вона
дрейфуватиме до ринку, в гіршому — сколапсує.
Гарвардський професор п. Шпорлюк
покладає всі надії на молоде покоління: «на
тих, хто ніколи не був у комсомолі, хто
мав змогу подорожувати, бачити
нормальні країни і має лиш невиразне
уявлення про Україну як частину якогось
Радянського Союзу. Вони
спроможуться розбудувати державу, звичайно,
якщо від неї щось залишиться після
бурхливої діяльності їхніх батьків».
На жаль, національний гімн України не
подає багато надій цій генерації, чимало
представників якої аж ніяк не певні, що
їхня держава буде колись нормальною.
Перший рядок гімну і справді не надто
надихає, адже починається він словами
«Ще не вмерла Україна».
ФАЗИ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОСТКОМУНІСТИЧНИХ ДЕРЖАВ ЗА
ЗБІГНЄВОМ БЖЕЗІНСЬКИМ
Аспекти
1 фаза
1—5 років
11 фаза
3—10 років
111 фаза
5—15 років
Політичний
Створення головних
принципів демократії,
свобода преси, кінець
панування однієї політичної
партії
Нова конституція, вибори,
стабільна демократична
правляча коаліція
Утворення стабільних
політичних партій
Юридичний
Знищення державного
контролю в усіх сферах
життя
Створення чинного
законодавства для ведення
бізнесу
Незалежна, досконало
розроблена система
законодавства

Економічний
Скасування контролю
над цінами та
державних субсидій, кінець
колективізації
Створення банківської
системи та проведення малої
та середньої приватизації
Велика приватизація,
культура
підприємництва
З англійської переклала
Олена ПРИЛИПКО
Ця стаття авторитетного британського автора була надрукована в журналі
«Economist» у травні минулого року і спиралася на факти, породжені тодішньою
політико-економічною ситуацією в нашій країні. Зважаючи на те, що гострий,
місцями безжалісний аналіз політичного й економічного життя, поданий Ендрю
Каулі, зберігає, на жаль, свою актуальність і сьогодні, ми друкуємо цю статтю
в січневому числі «Всесвіту» за 1995 рік і сподіваємось, що вона приверне увагу тих,
від кого залежить реальне здійснення економічної реформи.
172

ШЛЯХ «ВСЕСВІТУ»
(Продовження. Початок на с. З)
світового письменства минулих сторіч. Надруковано безліч літературно-критичних,
мистецтвознавчих, публіцистичних й інформативних матеріалів з усього світу. Вийшла
у світ низка цікавих спеціальних номерів, присвячених Олімпійським іграм,
1500-річчю Києва, Індії, Фінляндії, літературам Азії й Африки, науковій фантастиці
тощо. І хоча в історії журналу траплялися поряд з роками піднесення і менш вдалі
роки, позначені перекладацькою невибагливістю, зниженням рівня редагування,
публіцистичним, засиллям, але загалом «Всесвіт» розвивався по висхідній лінії,
користувався любов'ю й пошаною читачів, здобував міжнародний авторитет серед
іноземних письменників та аналогічних журналів світової літератури. В цьому
незаперечна заслуга і всього творчого колективу журналу, і його головних редакторів
Олексія Полторацького, Дмитра Павличка, Віталія Коротича, хоч які від'ємні риси
особистого або громадського обличчя не мав би той чи інший з них.
При цьому необхідно підкреслити, що всі повоєнні десятиріччя, працюючи
в умовах пильного цензурного контролю й жорсткого партійно-політичного тиску,
коли кожний крок редакції, кожний іноземний і вітчизняний автор і твір проходили
перевірку ідеологічних інстанцій, журнал примудрявся публікувати сучасну іноземну
прозу першим в усьому тодішньому СРСР, тобто не чекаючи схвалення із
«центру», з Москви, яка здійснювала відсів небажаних авторів і визначала, кого
з іноземних авторів можна друкувати, а кого — ні.
Пройдений за повоєнні десятиріччя шлях ускладнювався ще й тим, що я міг би
назвати синдромом «боротьби й викривань». Рухаючись у річищі загального
політичного курсу, журнал зобов'язаний був спрямувати свої публіцистичні зусилля
на вихваляння доктрини пролетарського інтернаціоналізму та викриття
міжнародного імперіалізму, заплющуючи очі на імперіалізм вітчизняний; викривати паліїв
третьої світової війни, не бачачи власних мілітаристів і підпалювачів збройних
конфліктів у різних кінцях світу; викривати «український буржуазний націоналізм»
і не зважати на великодержавний шовінізм і русифікацію, що просякали все наше
життя; широко висвітлювати діяльність нечисленних українських закордонних
організацій, зорієнтованих на співробітництво з СРСР, і повністю ігнорувати
мільйонну українську еміграцію або «боротися» з нею як з «ворогами і зрадниками».
Усе це було, випливало із самого стилю нашого життя, і ми не маємо права цього
забувати. Не менш прикро, що «Всесвіт» змушений був повністю орієнтуватися на так
звану «прогресивну зарубіжну літературу», представлену або відвертими симпа-
тантами Радянського Союзу, або авторами, які «гостро викривали» буржуазну
дійсність, а також не менше половини журнальної площі віддавати письменникам
з країн соціалістичного табору, що писали в дусі соцреалізму, хоч це й створювало
значну диспропорцію в об'єктивній картині світового письменства.
Та от у, зовні здавалося б, непорушно-застиглому житті радянської імперії
сталися фантастичні зміни, викликані не так несміливою «перебудовою»,
започаткованою М. Горбачовим, як фатальним вибухом Чорнобиля. Саме він, на моє глибоке
переконання, послужив тим непередбаченим, примусовим чинником, який, ніби
прорив гігантського гнійника, показав і нам, і всьому світові дійсний стан речей
у державі-монстрі, відкрив шлюзи для тисячолавинних викриттів у економічній,
політичній, військовій, міжнародній, національній та ін. сферах. Тоді ж на хвилі
історичної перебудови нашого духу, нашого мислення, всього нашого буття
відбулися кардинальні зміни і в діяльності «Всесвіту». Найголовніша з них полягала
в тому, що настала пора гласності, і журнал нарешті здобув незалежність та свободу
слова, позбувся повсякденного політичного контролю.
Відбулося це не зразу, право на вільну працю, на те, щоб розкривати
українському читачеві штучно створені для нього білі плями у світовій літературі, мистецтві,
філософії, редакція виборювала крок за кроком. Перші «крамольні» публікації,
пов'язані з іменами Сальвадоре Далі, Марка Шагала, Рене Магріта, Т. С. Еліота,
Редіарда Кіплінга, В. П. Блетті, Д. Г. Лоуренса та ін., ми почали ще з 1987 p., долаючи
опір керівних ідеологічних інстанцій, який тривав аж до 1991 р. Та врешті партійно-
політична опіка й цензура зникли, як туман, як тяжкий сон. Перед журналом
відкрилися не бачені доти обрії, і ми поставили перед собою мету ознайомити читачів
з величезними масивами іноземної художньої й естетично-філософської думки, які
173

раніше кваліфікувались як культура буржуазно-загниваюча, занепадницька,
модерністська, католицька, антирадянська, містична, еротична і т. д., а відтак зайва,
непотрібна і шкідлива. Тільки тепер змогли ми, не боючись розгрому журналу, вільно
звернутися до поезії Блеза Сандрара, Т. С. Еліота, Жана Кокто, Йоргоса Сеферіса,
Сільвії Платт, Едварда Бладжетта, Е. Е. Камінгса, новелістики Хуліо Кортасара
й Хорхе Луїса Борхеса, драматургії Альбера Камю і Ежена Йонеско, романів
Дж. Орвелла «1984» й «Ферма «Рай для тварин», Семюеля Беккета «Уот», Річарда
Баха «Ілюзії», Раймона Радіге «Одержимий», Ясунарі Кавабати «Сплячі красуні»,
Альберто Моравіа «Увага до жінок», Ентоні Берджеса «Механічний апельсин», Амоса
Оза «До самої смерті», Яна Флемінга «Із Росії з любов'ю», Вітольда Гомбровича
«Порнографія», Ірвінга Стоуна «Бунт розуму», до філософсько-естетичних творів
Монтеня, Ларошфуко, І. Канта, Г. Д. Торо, Ф. Ніцше, Ортеги-і-Гассета, Сімони де
Бовуар, Умберто Еко, Владіміра Набокова,нарешті до політичної публіцистики Андре
Жіда «Повернення з СРСР», Пітера Гейла «Останнє попередження», Стівена Коєна
«Сталінське питання після Сталіна», Роберта Конквеста «Жнива розпачу», Чеслава
Мілоша «Поневолений розум», Збігнєва Бжезінського «Великий провал», Алана
Безансона «Війна більшовиків проти селян» та до багатьох інших видатних творів,
написаних у різних країнах світу.
Поряд із творами, наснаженими філософськими роздумами, глибинним
психологічним аналізом, пошуками новітніх форм мистецького вираження, поряд
з публікаціями нових перекладів із скарбниці світової літератури минулих сторіч та
публіцистики високої політичної напруги, успіх у читачів мали й твори відомих
західних письменників, що пишуть у жанрі політичного детективу, кримінального
роману, наукової фантастики, «фентезі»,— Жоржа Сіменона, Алістера Макліна,
Стівена Кінга, Реймонда Чандлера, Джона Діксона Карра, Фрідріха Глаузера, Єжи
Едігея, Джорджо Щербаненка, Дж. X. Чейза, Артура Кларка, Роберта Шеклі,
Роджера Желязни, Дж. Р. Толкіна, Анджея Сапковського та чимало інших.
Об'єктивність вимагає визнати, що були в ці роки й невдалі експерименти. Так,
прагнучи розширити читацьку аудиторію, ми певний час віддавали перевагу саме
творам масової літератури, але потім, зваживши на принципову критику з боку самих
читачів, знову повернулися обличчям до «серйозного» письменства. Намітився у нас
і невиправданий європо-американоцентризм у доборі творів для перекладу,
внаслідок чого були витіснені на задній план твори письменників Азії, Африки
й Латинської Америки. Нині редакція намагається виправити це становище.
Могутнім стимулом для редакції «Всесвіту» стало здобуття Україною державної
незалежності і розуміння того, що наша праця сприяє національному відродженню
Батьківщини. Зокрема принципово новою стала наша іноземна україніка — статті,
нариси, інформації про міжнародні зв'язки української культури, про життя
українців діаспори. Зі сторінок журналу своїми статтями, есе, перекладами творів
письменників світу заговорили видатні представники української науки й культури,
котрих доля закинула за кордон в часи другої світової війни, чиї імена становлять
гордість української культури, але були суворо заборонені й піддавалися анафемі
в колишніх СРСР — УРСР,— Євген Маланюк, Юрій Шевельов, Іван Кошелівець, Олег
Зуєвський, Ігор Качуровський, Яр Славутич, Остап і Марта Тарнавські, Аркадій
Жуковський, Григорій Грабович, Василь Маркусь та багато інших.
Саме в цей час редакція «Всесвіту» пішла на принципово новий крок, який
декому міг видатися несподіваним і зайвим, а саме — на відмову від твердого
правила друкувати лише ті твори сучасної світової прози, які досі не були
опубліковані російською мовою. Дотримання цього принципу протягом 33 повоєнних років,
безперечно, принесло славу «Всесвітові» як першовідкривачеві нових явищ іноземної
літератури і змусило полювати на наш журнал навіть тих аматорів світового
письменства, які здебільшого читали «Иностранную литературу». Водночас він значно
звужував можливості видання, ускладнював формування річних планів, примушуючи
не раз відхиляти готові переклади після того, як ми дізнавалися, що той чи той
підготовлений нами твір уже з'явився в якомусь російському видавництві чи журналі
або готується там до друку. Воістину, то були залізні пута, що їх редакція добровільно
взяла на себе. Одним із аргументів для прийняття нового рішення була рішуча зміна
ситуації в російському книговидавництві й журналістиці. Сотні й тисячі російських
приватних акціонерних, державних видавництв і журналів за останні роки переклали
і викинули на український ринок таку повінь іноземних творів (поряд із
високоя174

кісною художньою літературою, філософією, соціологією — дешевих бульварних
пригод, низькопробної фантастики, містики, порнографії), що конкурувати з ними
стало неможливо і непотрібно. Ми відмовилися від цього обтяжливого правила,
переконані, що український читач має повне право знайомитися рідною мовою
з будь-якими творами світової літератури, незалежно від того, були вони раніше
перекладені по-російськи чи ні. І якщо «1984» Дж. Орвелла або «Коханця леді
Чаттерлей» Д. Г. Лоуренса ми ще намагалися надрукувати (і таки надрукували)
першими в усьому колишньому СРСР, то за якихось три роки такі видатні твори
іноземної літератури, як «Цей прекрасний новий світ» Олдоса Гакслі, «Запахи»
Патріка Зюскінда, «Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери та ін., з'явилися
у «Всесвіті» вже без огляду на те, що вони відомі в російському перекладі. Сказане,
однак, не слід розуміти, ніби «Всесвіт» відмовився шукати цікаві новинки іноземної
літератури і якнайшвидше знайомити з ними читачів. «Останній світ» К. Рансмайра,
«Перебудова Господня» Дж. Гендса, «Таємний мандрівець» Дж. Ле Карре, «Грошей,
та чимбільше!» В. Чаплара та ін. у публікаціях 1992—1994 років — наочний доказ
цього.
Одначе роки перебудови принесли «Всесвітові» не лише радість свободи слова
та праці на благо національного відродження, але й небачені труднощі. Розповідати,
як жив журнал за останні чотири роки, нелегко. Власне безперервними економічними
тривогами й пояснюється те, що після 1988 р. редакція, обмежуючись короткими
повідомленнями, так ні разу й не зверталася до читачів ані з анкетами, ані з
відвертою розповіддю про наші проблеми й надії і робить це тільки тепер, з нагоди 70-річчя
«Всесвіту».
Перш за все, журнал ще 1990 р. позбавили скромних валютних коштів для
виплати гонорару іноземним авторам, які є обов'язковою умовою існування журналу
міжнародного характеру і раніше асигнувалися урядом УРСР за рахунок тієї мізерної
частки валюти, що її «центр» зверхньо виділяв «республіці» за її внесок у
загальносоюзний казан. Це надзвичайно ускладнило роботу «Всесвіту». В наступні роки
всенаростаючої кризи, наступу егоїстичних комерційних структур, корупції, коли
культура і передовсім україномовна періодика, які й за «старого режиму» ледве
дихали, виявилися за бортом незалежної держави, про валюту для розрахунку
з іноземними авторами «Всесвіту» марно було й згадувати. Ця справа не вирішена
й досі. Якщо вона не буде розв'язана до моменту офіційного приєднання України до
міжнародної конвенції з авторського права (а це очікується з місяця на місяць), то
існування «Всесвіту» як журналу іноземної літератури буде поставлене під серйозне
питання.
Далі «Всесвіт», як і загалом українська некомерційна періодика, повною мірою
зазнав всіх «радощів» від постійного зростання з 1991 р. цін на енергоносії, а відтак на
папір, поліграфію, поштові послуги, редакційно-видавничі витрати. (З дистанції
кількох років чітко видно, що першопричина головних економічних проблем України
в першу чергу залежала від того самого чарівного нафто-газового краника в умілих
руках північного сусіда, який наші батьки нації так і не змогли нейтралізувати.) Отож
журнал, чия собівартість зросла в астрономічних масштабах, одразу перестав
приносити невеликий прибуток і перейшов до розряду збиткових видань.
Супроводжувалося це переходом редакції на абсолютно самостійний статус роботи як
окремої юридичної особи, без будь-якої фінансової допомоги з боку колишніх
співзасновників — розформованого 1992 р. Українського товариства дружби
й культурного зв'язку з зарубіжними країнами та перетвореного на Українську Раду
Миру Українського комітету захисту миру, а також єдиного, що лишився, співзаснов-
ника — Спілки письменників України, яка сама переживає нелегкі часи. Не бачили ми
підтримки і з боку урядових інстанцій, якщо не говорити про символічну субсидію на
папір у 1993 р. та часткове покриття торік «накруток» Міністерства зв'язку.
Усе це не раз ставило журнал у 1991 — 1994 pp. на поріг фінансової кризи
і примушувало редакцію кілька разів підвищувати передплатну й роздрібну ціни.
Внаслідок цих вимушених заходів ціна одного примірника «Всесвіту» зросла від
1,1 крб. у 1990 р. до 19 164 крб. у 1994 p., тобто у дванадцять тисяч сімсот сімдесят три
разиіі! Щоправда, редакція підвищувала ціну поступово, в менших масштабах, ніж
інші періодичні видання, боючись відштовхнути читачів непомірною ціною і далеко
не перекриваючи собівартості видання,— аби тільки журнал міг вижити при
мінімальному гонорарі для українських авторів і при мінімальній (далеко нижчій за
прожитковий мінімум) зарплаті працівників редакції.
175

Небачене підвищення ціни журналу не могло не викликати відпливу частини
передплатників і відповідно — падіння тиражу. Але диво! Зменшення кількості
передплатників відбувалося зовсім не в такій лавиноподібній прогресії, як зростання
ціни. І те, що порівняно з 1991 роком тираж на 1994 р. упав «лише» в 6 разів, можна
пояснити тільки надзвичайною відданістю читачів, Тх вірою у цей журнал, за що
редакція просить друзів «Всесвіту» прийняти наш низький уклін.
З наведеної таблиці наочно видно, як водночас із підвищенням передплатної
ціни (а також ціни роздрібної) зменшувалася кількість передплатників і падав тираж
видання.
Роки
Передплатна ціна
одного примірника
Тираж
1990
1991
1992
I півріччя 1993
II півріччя 1993
I півріччя 1994
II півріччя 1994
1,1 крб.
1,5 крб.
8 крб.
30 крб.
150 крб.
2500 крб.
19160 крб.
від 40 000 до 76 000
54 000 (середній)
54 000 (середній)
26 400 (середній)
12 300 (середній)
14 300 (середній)
9000 (середній)
Підвищення цін на журнал далеко не вирішувало економічних проблем
«Всесвіту». Видання все одно залишалося збитковим. Дефіцит (мінусова різниця між
собівартістю видання та коштами, одержаними від передплати й продажу в роздріб)
залишався значним, кожний примірник журналу, починаючи з 1991 p., приносив
редакції збиток; у 1994 р. цей збиток становив, у середньому 2000 крб. на 1
примірник. Отож необхідно було шукати нові шляхи, щоб не збанкрутувати. Як саме
редакція, розуміючи потребу журналу іноземної літератури для національної
культури України, знаходила кошти для продовження випуску місячника і долала
дефіцит протягом усіх чотирьох останніх років, яким чином героїчно виходила із
скрути і сама (!), без чиєїсь допомоги (!), не вдаючись до скорочення працівників,
забезпечувала існування «Всесвіту»,— це ціла епопея боротьби за виживання. Скажу
тільки, якби ще 1990 p., бачачи наближення економічних труднощів, ми не зробили
перших кроків у напрямку власної господарської діяльності (а це викликало подив
і несхвалення навіть з боку близьких до журналу творчих інституцій), то «Всесвіт»
давно був би закритий, як і прорікав йому дехто. Ці кроки включали в себе і режим
суворої економії — зменшення обсягу, відмову від кольорових ілюстрацій, випуск
здвоєних номерів тощо; і власну видавничу діяльність (на сьогодні випущено вже
16 окремих книжок з маркою «Редакція журналу «Всесвіт»); і пошуки рекламодавців
та спонсорів; і організацію малого підприємства «Юніверс», яке так і не принесло
редакції очікуваного прибутку й залишається «анфан терібль» нашого журналу та ін.
Ми справді вистояли важкі чотири роки, однак економічні та щільно пов'язані
з ними творчі проблеми нашого журнального життя аж ніяк не вичерпані. Ще
кілька слів про них.
Скупі, майже символічні ставки авторського гонорару для вітчизняних
перекладачів, літературознавців, рецензентів, журналістів-міжнародників, що ними
змушений був ці роки користуватися «Всесвіт», відсіяли від журналу значну частину
творчого активу; лишилися найстійкіші, найвідданіші (і додамо — найпатріотичніші)
автори-всесвітяни, чиї прізвища прикрашають сторінки журналу й сьогодні. Решта
віддає перевагу іншим, комерційним видавничо-редакційним структурам,
підгодовуваним іноземними фондами, які здатні щедріше винагороджувати їхню працю. Хто
може кинути їм докір, окрім власного сумління? Такі ж приблизно труднощі має
редакція і з власними творчими працівниками. Уважний читач помітить, що редакцію
за минулі роки залишило кілька висококваліфікованих редакторів, які змушені були
шукати краще оплачувану роботу і перейти в інші сфери діяльності — наукову,
політичну, комерційну.
Маємо ми проблеми і з тиражем журналу. Незважаючи на те, що нині кожний
примірник несе редакції збиток, ми зацікавлені у розширенні кола постійних читачів
«Всесвіту», вбачаючи у них гарантів існування журналу в майбутньому, і тому
176

запрошуємо всіх громадян міст і сіл України, які цікавляться іноземною літературою,
до передплати на це унікальне видання.
Так само звертаємось ми до тисяч старих друзів «Всесвіту» в незалежних
державах колишнього СРСР, котрим наш журнал довгі роки допомагав зберігати
національну ідентичність і плекати рідну мову на чужині, по можливості поновити
передплату на нього, подолавши валютно-бюрократичні міждержавні бар'єри
поштових відомств.
Окремо редакція хоче запевнити шановних читачів у країнах Центральної
й Західної Європи, обох Лмерик, Близького Сходу, Австралії, що ми дуже цінуємо
їхню увагу до нашого видання, що їхня передплата є вагомою підтримкою
українського журналу світової літератури, але залагоджувати цю передплату ми
просимо не через представників сумнозвісного московського агентства «Межкнига»
або несумлінних малих фірм, які самовільно приймають передплату на «Всесвіт», не
розраховуючись з редакцією, а лише через оголошені нами пункти передплати
у США, Німеччині, Польщі, Ізраїлі, Австралії або ж звертатися в цьому питанні
безпосередньо до редакції в Київ.
Сьогодні, коли наше суспільство переживає тяжкі часи, коли державу торпедує
небачена фінансово-економічна криза, а парламент не в змозі розібратися
в пріоритетності виконавчої чи законодавчої влади, коли кожному громадянину
загрожує хвиля злочинності, Біле братство проголошує кінець світу, кримські
сепаратисти зазіхають на територіальну цілісність України, а певним колам не дає
спати державний статус української мови, коли ведуться дискусії: реабілітувати чи
посадити на лаву трибуналу КПУ—КПРС, і кожний день підкидає все нові проблеми,—
ми не раз чуємо питання як від щирих друзів, так і від недругів української культури,
яким бачить журнал «Всесвіт» своє місце у теперішній громадсько-політичній
ситуації, чи змінився він порівняно з минулими часами, і взагалі чи потрібен він
сучасній Україні.
Це загальне запитання уточнюється кількома конкретнішими:
Як визначає журнал своє бачення культурно-мистецьких вартостей у світлі
традицій і новаторства, національного й інтернаціонального і чи шукає він нові
естетичні принципи?
Як оцінює журнал свою теперішню громадську позицію і чи не повинен він
більше брати на себе завдань політичного характеру?
Наскільки оптимістично бачить журнал своє майбутнє в умовах справжньої
ринкової економіки?
Чи буде редакція переорієнтовуватися на якісь певні контингенти читачів
залежно від їхнього віку, освіти, професії, матеріального статусу, політичних
поглядів, а якщо так, то на які саме?
Чи не має редакція наміру змінити орієнтацію журналу з демократичного,
масового (як це було досі) у бік Елітарного Видання для Вибраних Читачів —
найвищих знавців і цінителів світового письменства? Мовляв, наш час вимагає
звернення лише до найскладніших, найрафінованіших аспектів художньо-естетичної
та філософської думки, решта — це маскульт, культурний баласт, засіб одурманення
людей.
Всі ці питання можна зрозуміти, вони закономірні в добу крутих суспільних
поворотів і на них треба давати відповідь.
Перш за все хочу сказати, що зміни в роботі «Всесвіту» вже відбулися, про це
йшлось вище, полягають вони у зверненні журналу до закритих для наших читачів у
минулі десятиріччя сфер світової культури і у прагненні представляти цю культуру в
усій її складності й різноманітності. При цьому «Всесвіт», віддаючи перевагу
сучасним явищам іноземної літератури й мистецтва, з неменшою увагою ставиться до
культурної скарбниці' Давнього Сходу, античності, середньовіччя, Відродження, не
боючись звинувачень у просвітництві. Ми аж ніяк не ухиляємось від таких
«старомодних» понять, як просвітництво чи патріотизм, і з гордістю пишемо на прапорі
«Всесвіту» поряд із словом традиції слова новаторство, модерн, авангард. Тому,
з одного боку, читач зустрічає у «Всесвіті» Плутарха, Монтеня, Леонардо да Вінчі
7 «Всесвіт» № 1
177

й Караваджо, а з іншого — Бладжетта, Каммінгса, Міро й Гуаясаміна. В цьому, власне,
й полягає наша естетична лінія і іншої ми поки що не шукаємо.
Свою нинішню громадську позицію «Всесвіт» почав формувати ще на початку
перебудови, а остаточно цей процес завершився 1991 року. Відтоді наш журнал —
позапартійне, незалежне видання, яке свідомо поставило перед собою мету сприяти
національному відродженню незалежної України і вважає своїм обов'язком
послідовно розкривати на матеріалі міжнародної публіцистики нагромаджені
протягом 73 років гори брехні й дезінформації про Україну. Що ж до участі журналу
в щоденному політичному житті, то тут ми відходимо вбік і повністю поступаємось
цими функціями тим засобам масової інформації, яким вони властиві. Кожному своє,
як кажуть.
Якщо говорити про майбутнє «Всесвіту» з економічного погляду, то перспективи
журналу в суцільно темних тонах ми не бачимо. Наш журнал 60 років працював
в умовах соціалістичної економіки, років із десять живе в перехідний період від
економіки планової до ринкової і, будемо сподіватись, дошкульні уроки псевдоринку
допоможуть йому належно вписатися у справжні ринкові відносини. Характер
і напрям «Всесвіту» як вісника іноземної літератури навряд чи зміниться в наступні
десятиріччя, проте до таких дійових засобів журнальної практики, як комерційна
реклама, ми будемо вдаватись значно ширше, ніж досі.
Питання орієнтації журналу на певні читацькі контингенти насамперед пов'язане
з характером видання. У повоєнні десятиріччя «Всесвіт» зарекомендував себе як
журнал, яким цікавляться найрізноманітніші кола читачів на заході й сході, на півночі
й півдні України, а також далеко за її межами: технічна інтелігенція і робітники,
вчителі й працівники сільського господарства, науковці й хатні господарки,
військовослужбовці й студенти, учні-старшокласники й сиві пенсіонери, артисти
й комерсанти. Серед читачів «Всесвіту» є навіть люди, що перебувають за гратами
і звідти присилають листи, благаючи влаштувати пільгову передплату на журнал, що
допоможе їм пережити роки позбавлення свободи. Універсальність аудиторії
«Всесвіту» підтверджується кількома анкетними опитами, проведеними редакцією,
ми пишаємося нею і аж ніяк не хотіли б втратити це і переорієнтуватись на якусь
окрему категорію читачів. Та й на яку саме і з якою метою?
Зацікавленість читачів «Всесвітом» визначається характером і спрямуванням
журналу, чиїм обов'язком було і є об'єктивно висвітлювати сучасну літературу,
літературу з літ минулих та світову літературну скарбницю, світ ідей та складні
зв'язки письменника — літератури — життя, шляхи мистецтва та іноземну україніку,
політичні акценти сучасності та свідоцтва епохи, різноманітні країни, міста, людей,
цікаві й загадкові факти в галузі історії, політики, науки, а також те, що за ними
криється. Ці напрями роботи журналу випробувані часом і схвалені читацькою
думкою.
Ми вважаємо, що в бурхливому сьогоденні нашої держави «Всесвіт» не тільки
шукає, але й знаходить свій власний — серединний, поміркований, дещо право-
консервативний шлях журналу в міру демократичного і в міру респектабельного,
всеукраїнського, а не регіонального. Несучи широку інформацію про світовий
літературний процес, про світовий досвід співжиття людей і країн, наш журнал
звернений до кожного громадянина незалежної України, в якого не спить розум,
якого б віку, професії, походження, національності він не був, якщо тільки він визнає
державний статус української мови і користується нею як читач. Цим дається
відповідь і на питання про орієнтацію журналу на маси чи еліту. На глибоке
переконання редакції, українське суспільство потребує піднесення загального
духовного рівня, який цілеспрямовано знижувався протягом багатьох десятиріч.
Через це «Всесвіт» як вісник іноземної літератури і повинен орієнтуватись на
якнайширші кола читачів, але водночас нести на своїх сторінках найвищі здобутки
світової культури. Інакше кажучи, він повинен не поглиблювати прірву між масовою
і елітарною культурою в нашому суспільстві, а по можливості перекидати мости між
ними, нести вищі здобутки культури для широких кіл, тобто бути елітарним виданням
для масового читача.
Проте ознайомлення читачів із світовою літературою, мистецтвом, філософією,
розширення духовного рівня нашого сучасника, відтак — внесок у культурно-
національну розбудову незалежної України,— хоч і^ найважливіша, але не єдина мета
журналу «Всесвіт». Не менш вагомим є налагодження і розвиток культурних зв'язків
178

і
не
та
ку
Олег МИКИТЕНКО
и
і налагодження міжлюдських
т
179

КЗЙЮ
РЕДАКЦІЯ
ЖУРНАЛУ «ВСЕСВІТ»
7 І 9 10
1. 	О. Микитенко, 2. М. Рябчук, 3. Г. Філіпчук, 4. Л. Снєгірьов, 5. В. Митрофанов, 6. Я. Собко,
7. І. Білик, 8. О. Жупанський, 9. О. Терех, 10. О. Буценко,
У ПОВОЄННІ РОКИ (1958— 1994)
ЖУРНАЛ «ВСЕСВІТ» РОБИЛИ:
ГОЛОВНІ РЕДАКТОРИ Олексій Полторацький (1958—1971), Дмитро
Павличко (1971—1978), Віталій Коротич (1978—1986), Олег Микитенко
(з 1986 р.)
ЗАСТУПНИКИ ГОЛОВНОГО РЕДАКТОРА Микола Упеник (1958—1965),
Олег Микитенко (1971—1986), Валерій Грузин (1986—1990), Микола Рябчук
(з 1990 р.)
ВІДПОВІДАЛЬНІ СЕКРЕТАРІ Наум Халемський (1958—1970), Олег
Микитенко (1971), Богдан Чайковський (1972—1985), Володимир Бурбан
(1985—1986), Григорій Філіпчук (з 1986 р.)
КОМЕРЦІЙНИЙ ДИРЕКТОР Лев Снєгірьов (з 1991 р.)
ЗАВІДУЮЧІ ВІДДІЛАМИ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ Олег Микитенко,
Воліна Пасічна, Віль Гримич, Степан Наливайко, Олександр Терех (з 1973 p.),
Володимир Митрофанов (з 1978 р.)
ЗАВІДУЮЧІ ВІДДІЛОМ ПОЕЗІЇ Микола Лукаш, Михайло Москаленко,
Дмитро Онкович, Олег Жупанський (з 1991 р.)
ЗАВІДУЮЧІ ВІДДІЛОМ КРИТИКИ Дмитро Затонський, Кіра Шахова,
Ірина Шмарук, Мар Пінчевський, Вадим Скуратівський, Микола Рябчук,
Григорій Філіпчук, Олександр Гриценко, Олександр Буценко (з 1993 р.)
ЗАВІДУЮЧІ ВІДДІЛОМ МИСТЕЦТВА Олександр Буценко, Олег
Жупанський (з 1994 р.)
ЗАВІДУЮЧІ ВІДДІЛОМ ПУБЛІЦИСТИКИ, ІНФОРМАЦІЇ Й УКРАЇНІКИ
Ігор Бречак, Яків Валах, Неля Якименко, Ярослава Собко (з 1986 р.)
180

11 11 15 Ц
16 IS
19 22
11.0. Хатунцева, 12. В. Кузьменко, 13. Н. Бабюк, 14. В. Касьянова, 15. І. Гарник, 16. Н. Дроботун,
17. Г. Колінько. 18. Н. Гарник, 19. Л. Ромашко, 20. Л. Маненко, 21. Е. Сікорська, 22. І. Ворона.
ЗАВІДУЮЧИЙ ВІДДІЛОМ ЛИСТІВ Євген Борський
ЛІТЕРАТУРНІ РЕДАКТОРИ Воліна Пасічна, Микола Мещеряк, Іван
Сенченко, Севір Никиташенко, Марина Владко (Рекун), Дмитро Андрухів,
Григорій Філіпчук, Леся Медущенко-Кривенко, Віктор Шовкун, Олександр
Буценко, Олекса Логвиненко, Орест Сухолотюк, Олександр Терех, Іван
Білик (з 1976 р.)і Олена Хатунцева (з 1993 р.)
РЕДАКТОРИ-РЕФЕРЕНТИ Зоя Дігтяр, Інна Павловська, Геннадій Конова-
лов, Олеся Кравець, Анатолій Кроль, Єва Нарубіна, Інна Нечаєва, РаТса
Варенбуд, Неля Якименко, Наталя Дроботун, Олександр Божко, Ігор Гарник
(з 1988 р.)
ХУДОЖНІ РЕДАКТОРИ Микола Коваленко, Володимир Писаренко, Олег
Коспа, Віктор Кузьменко (з 1994 р.)
ТЕХНІЧНІ РЕДАКТОРИ Євген Борський, Микола Кузьменко, Борис
Заєць, Ніна Бабюк (з 1985 р.)
КОРЕКТОРИ Наталя Кобцева, Ліна Настенко, Галина Карлюченко, Інна
Нечаєва, Рада (Марія) Мальцева, Ірина Осадча, Наталя Дроботун (з 1981 p.),
Галина Колінько (з 1986 р.)
СЕКРЕТАРІ-БІБЛІОГРАФИ Віра Сулима, Валентина Касьянова (з 1977 р.)
ДРУКАРКИ Ольга Семеновська, Ірина Солнцева, Ася Томова, Валентина
Кравченко, Ольга Ігнатенко, Любов Ромашко (з 1981 p.), Людмила Маненко
(з 1992 р.)
БУХГАЛТЕРИ Неля Журавльова, Наталя Гарник (з 1994 р.)
ЮРИСТ Іван Ворона (з 1990 р.)
ЗАВІДУЮЧІ РЕДАКЦІЄЮ М. Пошевеля, Емма Сікорська (з 1994 р.)
ІНШІ ПРАЦІВНИКИ Матрона Кривоносова, Людмила Іванова, Валентина
Загорулько (з 1974 р.)

■с&зо
У ПОВОЄННИЙ ЧАС ДО РЕДКОЛЕГІЇ ЖУРНАЛУ «ВСЕСВІТ»
У РІЗНІ РОКИ ВХОДИЛИ:
Микола Бажан, Віктор Батюк, Андрій Білецький, Дмитро Білоус, Ванда
Василевська, Олесь Гончар, Валерій Грузин, Віра Дмитрук, Павло Загребель-
ний, Дмитро Затонський, Анатолій Кисіль, Катерина Колосова, Віктор
Коптілов, Олександр Корнійчук, Віталій Коротич, Юрій Кочубей, Кость
Литвин, Роман Лубківський, Микола Лукаш, Андрій Малишко, Олег
Микитенко, Володимир Митрофанов, Дмитро Наливайко, Марія Орлик,
Василь Оснач, Дмитро Павличко, Воліна Пасічна, Леонід Первомайський,
Олександр Підсуха, Юрій Покальчук, Олексій Полторацький, Максим
Рильський, Микола Рябчук, Володимир Скофенко, Вадим Скуратівський,
Юрій Смолич, Микола Упеник, Григорій Філіпчук, Наум Халемський,
Валентина Шевченко, Арнольд Шлепаков, Тетяна Якимович.
У 1995 р. РЕДАКЦІЙНУ КОЛЕГІЮ СКЛАДАЮТЬ:
Віктор Батюк (з 1992 p.), Дмитро Білоус (з 1971 р.)г Олесь Гончар (з 1976 p.),
Дмитро Затонський (з 1960 p.), Юрій Кочубей (з 1971 p.), Роман Лубківський
(з 1987 p.), Олег Микитенко (з 1971 p.), Володимир Митрофанов (з 1979 p.),
Дмитро Наливайко (з 1992 p.), Марина Новикова (з 1995 p.), Микола Рябчук
(з 1991 p.)» Вадим Скуратівський (з 1992 p.). Лев Снєгірьов (з 1995 p.),
Григорій Філіпчук (з 1987 p.), Віктор Шовкун (з 1995 р.)-
ОЧОЛЮВАЛИ РЕДКОЛЕГІЮ:
Олексій Полторацький (1958—1970)
Дмитро Павличко (1971—1978)
Віталій Коротич (1979—1986)
Олег Микитенко (з 1987)
182

ДО 70-річчя «ВСЕСВІТУ» —
ВІД АНТОНІСА САМАРАКІСА, АФІНИ,
З ЛЮБОВ Ю
Якщо Філеас Фогг, герой Жюля Верна, пройшов довкола світу за 80 днів, то мій
улюблений «Всесвіт» продовжує мандрувати довкола нього і в 70-річному віці.
З однією суттєвою різницею: «Всесвіт» протягом усіх цих років давав яскраву
панораму нашого світу не лише просторово, але й у глибину і ширину водночас.
Цей журнал фіксує об'єктивну історію нашоі розбурханої епохи: адже література
і мистецька творчість повно і правдиво відображують саме те, що відбувається із
людством, і водночас простежують причини подій, не обмежуючись лише їхніми
зовнішніми ознаками. І це на противагу тому, що розповідається у підручниках
історії і особливо в офіційній державній пропаганді. У працях давніх грецьких
письменників і драматургів знаходимо справжнє обличчя і душу тієї доби. Те ж
саме досліджують і праці Шекспіра та багатьох письменників інших епох,
а особливо творчість великих письменників України та дореволюційної Росії.
Ці слова повною мірою стосуються і «Всесвіту»,— глибока дяка йому за це і,
звичайно, за дорогоцінну нагоду, яку він нам постійно надає,— знайомитися
і тримати зв’язок із письменниками усіх країн, з книгами, що виражають серце
і душу їхніх творців, так само як і кожної людини в сьогоднішньому розбурханому
світі.
Справжня Об'єднана Нація знаходиться не в Нью-Йорку, а в нашій душі. Ми всі
об’єднані навколо тих самих переживань за сучасність і прийдешнє людства, тіє'і
самої боротьби, тих самих надій і сподівань, що світ обов'язково стане,— не
райським,— але не таким викривленим, не таким суперечливим і божевільним, як
нині, що це буде світ, де пануватимуть мир, свобода і суспільна справедливість: це
і є той ідеал, за який боролися і жертвували собою сотні мільйонів людських істот
під час трагедії другої світової війни, однак дістали, справді без опору, лише слова,
слова, слова...
У 70-і роковини «Всесвіту» я запалюю свічку любові і вдячності. Бажаю
і сподіваюся усією своєю душею, що не згасне ніколи Ті вогник, а палахкотітиме
завжди у наших серцях вогнем боротьби і надії, що прийде врешті-решт та година,
коли розтерзане людство стане трохи людянішим. Під час чорної окупації, коли
в моїй вітчизні Греції порядкували нацистські тирани, нас підтримували і додавали
мужності у боротьбі за свободу пророчі слова нашого народу: «Найглибша
темрява вночі настає незадовго перед світанком».
Антоніс Самаракіс
Афіни, 25 листопада 1994 р.
НОВИЙ ФІЛЬМ
ЯЦКА САРНАЦЬКОГО
Документальний фільм Яцка Сарнацького
«Діти двох батьків» є спробою розповісти про
долю українців у післявоєнній Польщі.
Картина, що складається з двох частин, містить
спогади політв'язнів табору Явожно,
коментарі до історії України, розповідь про греко-
католицьку та православну церкви. Значне
місце у фільмі відведено висловлюванням
діячів української громади в Польщі. У першій
частині фільму яскраво відображено антигу-
манну сутність акції «Вісла». Український
тижневик «Наше слово» пише про доцільність
широкої глядацької дискусії з приводу
порушених у фільмі проблем українців у Польщі.
ЗБЕРЕГТИ ПАМ'ЯТЬ
На 1997 рік припадає 50-річчя сумнозвісної
акції «Вісла», що стала трагедією вигнання
з рідних земель для значної частини
західноукраїнського населення. В зв'язку із
наближенням цієї дати український тижневик
у Польщі «Наше слово» оголосив про намір
створення монументальної пропам'ятної
книги «1947 рік». Газета закликала всіх свідків
та потерпілих від насильного переселення
надсилати до редакції тижневика свої спогади
(письмові або у касетному записі). Усі
надіслані на адресу «Нашого слова» розповіді,
запевняє тижневик, обов'язково будуть
опрацьовані і включені до книги «1947 рік»,
видання якої заплановано завершити до
ювілейного року.

«ТОРОНТО СТАР»
ПРО УКРАЇНУ
Найбільша в Канаді газета «Торонто стар»
у номері від 21 квітня 1994 року присвятила
Україні цілу шістнадцятисторінкову секцію.
Тут подано короткий виклад історії України,
включно із описом століть неволі та
проголошення незалежності в серпні 1991-го. Серію
публікацій присвячено процесові розбудови
української державності. Великий матеріал
знайомить з діяльністю канадського Фонду
допомоги дітям Чорнобиля.
Генерал-губернатор Канади Роман Гнати-
шин відзначив великий внесок українців
у розбудову Канади, запевнив про готовність
канадської спільноти підтримати народ
України в будівництві своєї незалежної держави.
Посол України в Канаді Віктор Батюк
наголосив, що український народ відчуває всебічну
підтримку з боку Канади, що на встановлення
спеціальних пріоритетних стосунків між
нашими країнами великий вплив справили і далі
справляють канадські українці.
Українська тема в «Торонто стар»
привернула увагу широких кіл канадської
громадськості, представивши Україну однією з
найбільших країн Європи.
«ЯКУ УКРАЇНУ
ВІДБУДУЄМО?»
Цікава брошура із такою назвою нещодавно
побачила світ в Австралії. її автор Юрій
Борець, аналізуючи процеси в Україні,
приходить до висновку, що від розвитку
економічного життя в незалежній Україні та від
збереження у ній миру значною мірою
залежить добробут і спокій у цілій Європі.
Автор доводить, що основною передумовою
успіху розбудови незалежної Української
держави є активна участь у цьому процесі всіх
свідомих сил в Україні і діаспорі.
Першооснову економічної реформи в Україні Ю.
Борець вбачає у створенні відповідних умов для
ініціативної плідної праці. Цій же меті, на його
думку, має бути підпорядкований
приватизаційний процес.
ВІДЗНАЧЕННЯ
ЛЮБОМИРА РОМАНКІВА
Найвищої у США нагороди в галузі хімічних
досліджень — Золотої медалі ім. В. Перкіна*
удостоєний американець українського
походження Любомир Романків — інженер,
керівник відділу електрохімічних технологій
в корпорації Ай-Бі-Ем. Він один із перших
* В. Перкін, відомий англійський винахідник
анілінових фарб, автор розробки сучасного
способу забарвлення тканин у текстильній
індустрії. Золотої медалі ім. В. Перкіна
удостоюються науковці-хіміки, винаходи яких
сприяли відкриттю нових напрямів у
промисловості.
у світі застосував електрохімію в галузі
електроніки. Завдяки винаходам Л. Романківа
запроваджено нову технологію виробництва
магнітних головок для запису, відтворення та
зберігання інформації на твердих дисках
сучасного комп'ютера. Ці найсучасніші
головки забезпечили корпорації Ай-Бі-Ем
світове лідерство на ринку дисководів.
Незважаючи на інтенсивну наукову роботу,
Любомир Романків знаходить час і для громадської
діяльності. Він очолює Головну Пластову раду,
бере активну участь у розбудові пласту
в Україні, є членом управи НТШ в Америці.
КОНГРЕС МОЛОДІ
У БРАЗИЛІЇ
Відбувся 21-й конгрес української молоді
в Бразилії, повідомляє газета «Хлібороб»
(м. Куритіба). У цьому форумі взяли участь
понад 300 молодих бразильців українського
походження, які представляли Пласт та деякі
інші молодіжні об'єднання в цій країні. Були
запрошені також гості із США та Аргентини.
В рамках конгресу діяли ряд секцій та
семінарів.
Учасники прийняли звернення до усієї
української молоді Бразилії. В ньому,
зокрема, говориться: «Кожна нація має свою
проблему молоді і скрізь вона інша. Наша
проблема пов'язана з проблемою самого
існування молоді як окремої національної
групи серед чужоземного оточення, питанням
збереження українським молодим
поколінням своєї національної самобутності...
Відродження Української держави, контакти
з Україною можуть допомогти зберегти нашу
молодь при українській громаді».
НОВИЙ ПРОЕКТ ОСВІТНЬОЇ
ФУНДАЦІЇ П. ЯЦИКА
Бібліотека Робертса при Торонтському
університеті (Канада) створила Центр засобів
Центральної і Східної Європи для збирання
і поширення інформації про цей регіон
у західному світі. З метою
якнайефективнішого ознайомлення Заходу в рамках цього
проекту з новою незалежною державою
Україною Освітня фундація Петра Яцика
вирішила фінансувати новостворений центр,
виділивши 250 тисяч доларів на обладнання
центру, а 150 тисяч — внесок в основний
фонд, щорічні відсотки з якого будуть
витрачатися на придбання періодичних видань та
різного роду літератури з України. Буде також
налагоджено трансляцію телевізійних
програм, встановлено електронне обладнання
зв'язку.
У поєднанні з колекцією мікрофільмів
П. Яцика інформаційний центр перетворить
Бібліотеку Робертса в один з кращих
осередків у світі по вивченню України та ряду інших
європейських держав.
Прес-служба товариства «Україна»
184

АРТУР КОНАН ДОЙЛ
З АРХІВУ ШЕРЛОКА ХОЛМСА
ОПОВІДАННЯ
З англійської переклав Михайло СКУРАТОВСЬКИЙ
ОБЛИЧЧЯ ПІД ВУАЛЛЮ
Коли зважити на те, що Шерлок Холмс мав широку практику
протягом двадцяти трьох років і що сімнадцять із них я йому допомагав
і все занотовував, то стане ясно, скільки в мене є матеріалів. Проблемою
завжди було не знайти, а вибрати. Я маю цілу полицю щоденників,
дібраних по роках, теки з документами — цінна здобич не лише для
любителів кримінальної хроніки, а й для тих, хто цікавиться скандалами
у великосвітських та урядових колах кінця вікторіанської доби. Стосовно
останніх хочу зауважити: авторам розпачливих листів, котрі благають
зберегти недоторканною честь їхніх сімей або репутацію славетних
предків, нема чого боятись. Делікатність і глибоке почуття професійної
гідності завжди були притаманні моєму другові й позначаються на виборі
спогадів, тож нічиєю довірою ми не зловживаємо. Тому мене страшенно
обурили недавні спроби викрасти й знищити ці папери. Хто замислив цей
злочин, я знаю і, якщо це повториться, скористаюся з дозволу Холмса
Перекладено за виданням: Str Arthur Conan Doy€e. Complete Sherlock Holmes. —
Pargans Books. Harmondsworth, 1983.
© M. Скуратовський, 1995, переклад.
185

опублікувати історію про політичного діяча, про маяк та дресированого
баклана. Принаймні один із читачів добре мене зрозумів.
Безперечно, не завжди моєму другові вдавалося продемонструвати
свій чудовий хист прозорливості й спостережливості, про які я розповідав
у спогадах. Іноді плоди успіху коштували йому великих зусиль, а іноді
самі падали у кошик. У випадках, де в нього не було можливості виявити
свої якості, йшлося про найстрашніші людські трагедії, і з однією з них
я хочу вас познайомити. Імена і місце дії змінено, але загалом факти
викладено досить точно.
Одного ранку (це було наприкінці 1896 року) я отримав від Холмса
записку із запрошенням прийти якомога швидше. Коли я увійшов, він
потопав у клубках тютюнового диму, а поруч на стільці сиділа немолода,
опасиста, схожа на домовласницю жінка з добрим обличчям.
— Це місіс Мерілоу з Північного Брікстона,— представив гостю мій
друг. — Місіс Мерілоу не заперечує проти тютюну, Уотсоне, якщо ви
бажаєте віддатися своїй шкідливій звичці. Вона розповідає цікаву
історію, яка, цілком можливо, набуде подальшого розвитку, і ваша
присутність може виявитися корисною.
— Все, що зможу...
— Місіс Мерілоу, ви розумієте, що коли йти до місіс Рондер, то
краще зі свідками. Поясніть це їй до нашого приходу.
— Благослови вас Господь, містере Холмс,— відповіла
відвідувачка. — Вона так бажає вас бачити, що приводьте з собою хоч усю
парафію!
— Тоді ми завітаємо зразу пополудні. Але спершу давайте
подивимось, чи правильно я все зрозумів. Це допоможе докторові
Уотсону збагнути ситуацію. Ви сказали, що місіс Рондер живе у вас сім
років і що ви тільки раз бачили її обличчя.
— Боже мій, краще б я його не бачила!
— Як я зрозумів, воно страшенно спотворене?
— Знаєте, містере Холмс, його й обличчям не назвеш. Таке воно
страшне. Наш молочар якось угледів її, коли вона визирнула з горішнього
вікна, то з переляку впустив бідон і залив молоком усі квіти перед
будинком. Отаке в неї обличчя. Коли я її побачила, захопивши зненацька,
вона швидко накинула вуаль і каже: «Тепер, місіс Мерілоу, ви нарешті
знаєте, чому я ніколи не відкриваю обличчя».
— Ви нічого не чули про її минуле?
— Нічогісінько.
— Коли вона приїхала, то мала рекомендації?
— Ні, сер, але вона платила готівкою і дуже щедро. Плата за квартал
наперед була на столі без усяких нагадувань. В наш час бідна жінка не
може упускати таку можливість.
— Вона не казала, чому обрала саме ваш будинок?
— Він стоїть далеко від дороги і затишніший за інші. До того
ж я здаю приміщення тільки їй, а сім'ї у мене немає. Гадаю, вона
зверталася й до інших, та мій будинок найбільше припав їй до вподоби.
Вона шукає самоти і готова за це платити.
— Кажете, крім одного випадку, вона ніколи не показувала свого
обличчя. Що ж, цікава історія, дуже цікава. Не дивно, що вам хотілося
б у ній розібратись.
— Ні, містере Холмс. Я одержую гроші і цілком задоволена. Тихішої
і спокійнішої квартирантки не знайти.
— Тоді що ж вас непокоїть?
«Архів Шерлока Холмса»
(1927)—остання книжка з великої серії творів про
знаменитого приватного детектива, що
розпочалася 1897 року, вилилася в чотири
повісті та п'ять збірників оповідань і
завершилася через сорок років, за три роки до
смерті її автора — сера Артура Конан Дойла
(1859—1930). Пропоновані два оповідання
будуть для переважної більшості наших
читачів цілком новою сторінкою «холмсіа-
ни», бо до останнього часу те входили навіть
до найповніших зібрань.
186

— її здоров'я. Вона марніє на очах. Видно, в неї щось жахливе на
думці, бо часом вона вигукує: «Убивство! Убивство!» А одного разу
я почула: «Жорстокий звір! Чудовисько!» Це було вночі, її голос лунав по
всьому будинку, і мене аж морозом усипало. Вранці я пішла до неї і кажу:
«Місіс Рондер, коли щось бентежить вашу душу, є церква і є поліція. Там
чи там вам допоможуть».—«Бога ради,— відповідає вона,— не треба поліції!
А церква минулого не змінить. А втім, якщо хто-небудь узнає правду до
моєї смерті, мені буде легше».—«Ну,— сказала я,— коли не бажаєте
професіоналів, хай буде той детектив, про якого ми читали». Вибачайте,
містере Холмс. Тут вона аж підхопилась. «Ось хто мені потрібен! —
каже. — Дивно, як я про нього раніше не подумала. Приведіть його сюди,
місіс Мерілоу, а якщо він не згодиться, скажіть, що я дружина власника
цирку Рондера. Скажіть це і додайте: «Абас Парва». — Ось як вона
написала: «Абас Парва». — «Якщо він така людина, як я гадаю, це
змусить його прийти».
— Так воно і є,— зауважив Холмс. — Дуже добре, місіс Мерілоу.
Я хотів би трохи побалакати з доктором Уотсоном. До обіду ми встигнемо,
а о третій чекайте на нас у себе в Брікстоні.
Щойно наша відвідувачка дошкутильгала до дверей,— інакше й не
назвеш її спосіб пересування,— Холмс прожогом кинувся до купи
зошитів у кутку. Кілька хвилин було чути лише безперервне шарудіння
аркушів, і нарешті почулося вдоволене мурмотіння: він знайшов те, що
шукав. Мій друг був такий збуджений, що навіть не підвівся, а так і сидів
на підлозі, схрестивши ноги, ніби якийсь дивний Будда. Навколо були
розкидані товсті томи, а один із них він розгорнув у себе на колінах.
— Свого часу, Уотсоне, ця справа не давала мені спокою. Про це
свідчать мої нотатки ось тут на полях. Визнаю, я нічого не міг зробити,
але був переконаний, що слідчий помилився. Ви не пригадуєте трагедії
в Абас Парва?
— Ні.
— А до речі, ми були тоді разом. Правда, мої власні враження були
дуже поверхові, не було за що зачепитись, і жодна із сторін не
скористалася моїми послугами. Може, ви краще прочитаєте про це в газетах?
— Краще ознайомте мене з основними моментами.
— Гаразд. Коли я розповідатиму, ви, мабуть, самі все пригадаєте.
Зрозуміло, про Рондера говорили багато. Він був конкурентом найвідомі-
ших власників цирків — Вумвела та Сангера. Проте є свідчення, що він
почав пити і разом зі своїм цирком пас задніх ще до тієї трагедії. Ця
жахлива подія сталася, коли цирк зупинився на ніч у маленькому
беркширському селищі Абас Парва. Вони їхали до Уїмблдона і
зупинилися там на відпочинок. Тварин показувати не збирались, бо селище таке
маленьке, що вистава б не окупилася.
Серед тварин був дуже гарний берберійський лев на ім'я Цар Сахари.
Під час виступів Рондер з дружиною звичайно заходили до його клітки.
Ось бачите — фото вистави: оцей схожий на кнура — Рондер, а оця
чарівна жінка — його дружина.
Слідством з'ясовано, що були деякі ознаки небезпечності лева, але, як
завжди, звичка породжує недбалість, і уваги на це не звернули.
Рондер з дружиною, як правило, годували лева вночі — іноді він,
іноді вона, іноді разом, але ніколи не дозволяли робити це іншим, бо
думали, що поки вони самі даватимуть йому їжу, лев вважатиме їх
доброчинцями і не завдасть їм лиха. Тієї ночі, сім років тому, вони пішли
до нього удвох, і трапилось щось страшне, але що саме — достоту не
відомо. Здається, увесь табір прокинувся близько півночі від ревіння
звіра і жіночого крику. Конюхи та служники повибігали з наметів і у світлі
ліхтарів побачили жахливе видовище: Рондер лежав ярдів за десять від
розчиненої клітки, з розтрощеною потилицею та глибокими слідами
пазурів голові, Біля дверей клітки навзнак лежала місіс Рондер, а над
нею рикав розлючений звір. Він так роздер їй обличчя, що всі були
187

певні — вона не виживе. Кілька циркачів на чолі з силачем Леонардо
і клоуном Грігсом відігнали жердинами лева. Звір заскочив у клітку, де
його миттю зачинили. Лишалося загадкою, як він вирвався. Гадали, що
Рондери хотіли увійти до клітки, але тількі-но дверці відчинились, лев
кинувся на них. У свідченнях не було нічого цікавого, крім того, що
непритомна жінка раз у раз скрикувала: «Боягуз! Боягуз!» — коли її
несли до вагончика, де вони мешкали. Лише через півроку була вона
у змозі дати свідчення, але слідство закінчили дуже швидко, визначивши
без усяких вагань, що смерть сталася через нещасливий випадок.
— А що інше можна було запідозрити?
— Справді, але молодого Едмундса з беркширської поліції все
ж турбували один-два моменти. Гарний хлопець! Потім його послали до
Аллахабада. Якось він завітав до мене, і ми скурили з ним пару люльок,
розмірковуючи над цією проблемою. Ось так і я прилучився до справи.
— Едмундс, це такий тонкий і білявий?
— Атож. Я був певен, що ви пригадаєте.
— Але що його непокоїло?
— Ну, непокоїло нас обох. Було дуже важко відтворити події.
Подивимось з позиції лева. Його випускають. І що ж він робить? Стрибків
шість уперед до Рондера. Той тікає — сліди від пазурів були в нього
ззаду,— та лев збиває його з ніг. Потім, замість того щоб утекти,
кидається на жінку, що стоїть біля клітки, і роздирає їй обличчя. Знов-
таки, її крики начебто свідчать, що чоловік так чи інакше покинув її
у біді. А чим цей неборак міг їй допомогти? Розумієте складність?
— Авжеж.
— І ще одне. Це щойно спало мені на думку, поки я знову
обмірковував справу: є свідчення, що в той час, коли рикав лев і кричала жінка,
якийсь чоловік почав волати від страху.
— Напевне, то був Рондер.
— Ну, коли в когось пробитий череп, навряд чи можна сподіватися
почути його голос. Є не менше двох свідків, які стверджують, що крики
чоловіка змішувалися з криками жінки.
— Мабуть, тоді галасував увесь табір. Що ж до іншого, то гадаю, що
зможу запропонувати рішення.
— Буду радий його почути.
— Рондери були разом, ярдів за десять від клітки, коли лев вирвався
на волю. Чоловік повернувся і був збитий з ніг. Жінка вирішила сховатися
у клітці й зачинити дверцята. Для неї це був єдиний порятунок. Вона
кинулася до клітки, і вже там звір наздогнав її і звалив додолу. Вона
гнівалась на чоловіка, бо той розлютив лева, повернувшись до нього
спиною. Якби вони зустріли звіра лицем, той міг злякатися. Тому
й вигуки: «Боягуз!»
— Чудово, Уотсоне! Є лише одна хиба.
— Яка?
— Якщо обоє були за десять ярдів від клітки, як звір міг вирватись?
— А, може, у них був якийсь ворог, що його й випустив?
— А чому лев напав на людей, з якими завжди грав у клітці й робив
різні трюки?
— Можливо, той самий ворог якимось чином роздратував його.
Холмс замислився і декілька секунд сидів мовчки.
— Ну, Уотсоне, на користь вашої теорії можна сказати, що Рондер
мав багато ворогів. За словами Едмундса, напідпитку він бував страшний.
Цей здоровенний гевал кидався з лайкою на кожного, хто підвертався під
руку. Певно, й крики про чудовисько, що їх чула наша гостя, були
нічними споминами про цього милого небіжчика. Але наші міркування
даремні, поки не матимемо всіх фактів. Уотсоне, там на буфеті куріпка
і пляшка Монтраше. Перш ніж зробити їм візит, треба підкріпити сили...
Коли кеб підвіз нас до будинку місіс Мерілоу, ми побачили цю
огрядну жінку у відчинених дверях свого відлюдного, скромного житла.
188

Ясна річ, найбільше її турбувала можливість втратити вигідну
квартирантку, і перш ніж провести нас нагору, вона попрохала не казати й не
робити нічого, що могло б призвести до такої небажаної розв'язки.
Заспокоївши господиню, ми піднялися за нею по прямих сходах, вкритих
благеньким килимком, і ввійшли до кімнати таємничої квартирантки.
Як і можна було передбачити, кімната виявилася задушною,
непровітреною, із запахом плісняви, бо жінка виходила з неї рідко.
Раніше місіс Рондер тримала звірів у клітці, а тепер її доля склалася так,
що вона сама немовби стала твариною в клітці. Жінка сиділа у
поламаному фотелі в темному кутку кімнати. За довгі роки бездіяльності фігура її
розпливлася, але колись, мабуть, була дуже гарна, бо й досі зберегла
пишні, знадливі форми. Обличчя закривала густа темна вуаль, але над
верхньою губою вона була обрізана і відкривала бездоганної форми уста
й гарне округле підборіддя. Безумовно, то була незвичайна жінка. Голос
у неї теж був дуже приємний.
— Моє ім'я вам знайоме, містере Холмс,— сказала вона. — Я
подумала, що ви захочете побачитись зі мною.
— Так, мадам; хоча не знаю, звідки вам відомо, що я цікавився вашою
справою.
— Я дізналася про це, коли одужала і мене допитував містер
Едмундс, детектив з того графства. Я йому збрехала. Мабуть, було
б розумніше сказати правду.
— Завжди розумніше казати правду. Але чому ви збрехали?
— Бо від цього залежала доля людини. Я знаю, він був нікчемою, та
мені б не хотілося мати на совісті його загибель. Ми були такі близькі,
такі близькі!
— І ця перешкода більше не існує?
— Ні. Ця людина вже померла.
— Тоді чому б вам тепер не розповісти поліції все, що знаєте?
— Бо треба думати про іншу людину. Про мене. Я не витримаю
скандалу й розголосу, до яких приведе поліційне розслідування. Жити
мені лишилось недовго, але хочеться померти спокійно. І все ж мені
потрібно знайти розсудливу людину, якій можна розповісти цю жахливу
історію, щоб після смерті мене зрозуміли.
— Ви робите мені комплімент, мадам. Та в мене є почуття
відповідальності, і я не обіцяю, що після вашої розповіді не вважатиму своїм
обов'язком передати справу поліції.
— Не думаю, містере Холмс. Я надто добре знаю ваш характер
і методи, бо декілька років спостерігала за вашою діяльністю. Доля
залишила мені єдину радість — читання, і мене не минає жодна подія
у світі. Але як би там не було, я не пропущу цієї нагоди, хоча ви
можете й скористатися з моєї трагедії. Коли я все розповім, мені
полегшає.
— Ми із задоволенням вас вислухаємо.
Жінка підвелася й витягла з шухляди фотографію чоловіка. Це був
справжній професійний атлет з чудовими фізичними даними. На знімку
він схрестив могутні руки на опуклих грудях, а з-під густих вусів
пробивалася усмішка, самовдоволена усмішка серцеїда.
— Це Леонардо,— сказала вона.
— Леонардо? Силач, що давав свідчення?
— Так. А це... це мій чоловік.
Огидна свиняча, чи, вірніше, кнуряча пика, бо звірюка відчувалася
в усьому. Так і уявлялось, як у люті цей огидний рот починає чвакати
й бризкати слиною, а маленькі злобні очиці позирають довкола
з неприхованою погрозою. Жорстокість, брутальність, звірство — все це
було написано на цьому обличчі з важкою щелепою.
— Ці два фото допоможуть вам, панове, все зрозуміти. Я була бідна
дівчина, зрощена на цирковій арені. Мені ще не виповнилося десяти
років, а я вже стрибала крізь обруч. Коли я виросла, цей чоловік
закохався в мене, якщо його тваринну хіть можна було назвати коханням,
189

і одної нещасливої години ми одружилися. З того дня я перебувала
у пеклі, де цей диявол знущався з мене. У цирку всі знали про те, як він
поводився зі мною. Він зраджував мене, а коли я нарікала, зв'язував
і шмагав батогом. Усі мене жаліли, а його ненавиділи. Та що вони могли
зробити? Рондер був страшна людина, а коли напивався, міг навіть убити.
Знову і знову його притягали до суду за бійки, за жорстокість до звірів,
але грошей у нього було багато, і штрафи його не лякали. Всі кращі
артисти нас покинули, і цирк покотився униз. Трималися лише Леонардо,
я і маленький клоун Джиммі Грігс. Бідолаха, він був не дуже смішний, але
робив, що міг, аби цирк зовсім не розвалився. Тим часом я все ближче
сходилася з Леонардо. Бачите, який він був. Тепер я знаю, що у
прегарному тілі оселився убогий дух, але порівняно з моїм чоловіком він здавався
архангелом Гавриїлом. Леонардо жалів мене і підтримував, аж поки наша
дружба переросла у кохання, глибоке-глибоке, палке кохання, про яке
я мріяла, але ніколи не сподівалася спізнати. Чоловік це підозрював, але,
думаю, був не меншим боягузом, ніж мерзотником, а Леонардо він таки
добряче побоювався. Рондер відігравався по-своєму, ще більше
знущаючись із мене. Однієї ночі мої крики привели Леонардо до наших дверей.
В ту ніч ледь не сталася трагедія, і незабаром ми зрозуміли, що цього не
минути. Мій чоловік не міг залишатися в живих. Ми вирішили, що Рондер
мусить умерти.
Леонардо мав ясний аналітичний розум. Спланував усе він. Я це кажу
не для того, щоб звинуватити його. Я була готова йти за ним до кінця, але
в мене ніколи не вистачило б розуму скласти такий план. Ми зробили
палицю — зробив її Леонардо. Із свинцевої головки стирчало п'ять довгих
сталевих цвяхів, гострими кінцями наверх — справжнісінька лев'яча
лапа. Таким чином ми хотіли вбити мого чоловіка і водночас
створити враження, ніби його порвав лев, якого ми збиралися випустити з
клітки.
Глупої ночі ми з чоловіком, як завжди, пішли годувати звіра.
У цинковому відрі ми несли сире м’ясо. Леонардо чекав на нас за рогом
великого фургона. Він загаявся, і ми проминули його, перш ніж він устиг
замахнутися палицею. Але він пішов за нами навшпиньках, і палиця
з хрускотом розтрощила череп мого чоловіка. Коли я це почула, серце
моє від радості ледь не вискочило з грудей. Я підбігла до клітки
і відкинула клямку.
А потім сталося щось страшне. Мабуть, ви знаєте, як швидко хижі
звірі нанюхують людську кров і як це їх розпалює. Незбагненний
інстинкт відразу підказав левові, що людину вбито. Як тільки я відчинила
дверці, він вискочив і за мить підім'яв мене під себе. Леонардо міг мене
врятувати. Якби він кинувся до лева і вдарив його палицею, звір би
злякався. Але мій коханець розгубивсь. Я почула, як він закричав від
страху, і побачила, як він повернувся і кинувся геть. Тієї ж миті на моєму
обличчі зімкнулись лев'ячі зуби. Його гаряче, смердюче дихання
одурманило мене, і я майже не відчувала болю. Долонями я намагалася
відштовхнути великі закривавлені щелепи і кликала на допомогу. Табір
заворушився, і, ніби крізь сон, я побачила групу чоловіків — Леонардо,
Грігса та інших,— що виривали мене з пазурів звіра. По тому я втратила
свідомість на довгі місяці, а коли прийшла до тями і подивилась
у дзеркало, то прокляла того лева — о, як я його проклинала! — і не за те,
що він знищив мою красу, а за те, що не вирвав з мене життя. Я мала лише
одне бажання, містере Холмс, і досить грошей, щоб його здійснити.
Хотілося сховати своє обличчя від усіх і оселитися там, де мене не знайде
ніхто із знайомих. Більш нічого не лишалося, і я так і зробила. Жалюгідна
поранена тварина, що заповзла до нори померти — ось кінець Юджинії
Рондер.
Коли нещасна жінка скінчила свою розповідь, ми деякий час сиділи
мовчки. Потім Холмс простягнув довгу правицю і погладив руку жінки
з невластивим йому співчуттям.
— Бідолашна ви! — промовив мій друг. — Бідолашна! Воістину
190

недовідомі шляхи долі. І якщо за страждання нема відплати, тоді
життя — жорстокий фарс. Але що сталося з Леонардо?
— Більше я його не бачила і нічого не чула про нього. Мабуть,
я надто суворо його засуджувала. Кохати страшидло, на яке перетворив
меце лев, було все одно що кохати котрусь із потвор, що їх ми возили по
країні. Але жінка не так легко забуває любов. Він залишив мене
у лев'ячих лапах, покинув у біді, і все ж я не наважилась відправити його
на шибеницю. Мені байдуже, що станеться зі мною. Що може бути
страшнішим за моє теперішнє життя? Але я стояла між Леонардо і його
долею...
— І він помер?
— Минулого місяця він утопився, купаючись біля Маргейта.
Я бачила повідомлення в газеті.
— А що він зробив з п'ятипалою палицею? Це унікальна й найдиво-
вижніша частина вашої історії.
— Не знаю, містере Холмс. Біля табора є крейдяний кар'єр
з глибоким зеленим озерцем посередині. Можливо, у цьому озерці...
— Ну, ну, тепер це не має значення. Справу закрито.
— Так,— повторила жінка. — Справу закрито...
Ми підвелися, щоб іти, але щось у голосі жінки насторожило Холмса,
і він рвучко обернувся.
— Ваше життя належить не тільки вам,— сказав він. — Не
заміряйтесь на нього.
— А кого це обходить?
— Як можна так казати? Приклад терплячого страждання сам по собі
є найціннішим уроком нашому нетерплячому світові.
Відповідь жінки була жахливою. Вона підняла вуаль, підійшла до
світла й запитала:
— Цікаво, ви б таке витримали?
Це було щось страхітне. Немає слів описати обличчя, якого не було.
Гарні живі карі очі, що сумно дивилися з цієї страшної руїни, справляли
ще жахливіше враження. Холмс підняв руку жестом жалю і протесту,
і ми разом залишили кімнату.
Через два дні, коли я зайшов до мого друга, він з гордістю показав
мені маленький синій флакон, що стояв на каміні. Я взяв його в руки. На
ньому був червоний ярлик — отрута. Викрутивши затичку, я відчув
приємний запах мигдалю.
— Синильна кислота?
— Авжеж. Прийшло з поштою. Ось що написано: «Надсилаю вам те,
що так мене вабило. Скористаюся вашою порадою». Думаю, Уотсоне, ім'я
хороброї жінки, що надіслала цей пакунок, нам відоме.
191

— Тепер це вже нікому не зашкодить,— сказав Шерлок Холмс,
коли, чи не вдесяте за останні роки, я попрохав його дозволу розповісти
про ще один випадок. І от нарешті мені дозволено написати про справу,
яку можна вважати вершиною кар'єри мого друга.
І Холмсові, й мені подобались турецькі лазні. Саме там, коли,
відчуваючи приємну втому, ми палили у передбаннику, я бачив його
більш відвертим і людяним, ніж звичайно. У лазні на Нортумберленд-
авеню, на горішньому поверсі є закуток з двома кушетками; ось там ми
й відпочивали 3 вересня 1902 року, в день, коли починається моя
розповідь. На запитання, чи нема чого-небудь цікавого, Холмс випростав
з-під простирадла, у яке він був угорнений, довгу, тонку, мускулясту
руку і витяг конверт з внутрішньої кишені піджака, що висів поруч.
— Можливо, це писав якийсь безглуздий, зарозумілий дурень,
а може, це питання життя і смерті,— сказав він, подаючи мені записку. —
Я знаю тільки те, що тут написано.
Листа було відправлено з клубу «Карлтон» минулого вечора. Ось що
я прочитав:
«Сер Джеймс Деймері вітає містера Шерлока Холмса і повідомляє
про намір завітати до нього завтра о пів на п'яту. Оскільки сер Джеймс
переконаний, що справа, в якій він бажає порадитися з містером Холм-
сом, дуже делікатна й важлива, він не має сумніву, що містер Холмс
докладе всіх зусиль, щоб зустріч відбулася, і повідомить про згоду,
зателефонувавши до клубу «Карлтон».
— Я, звичайно, погодився, Уотсоне,— додав Холмс, коли я повернув
йому записку. — Ви що-небудь знаєте про цього Деймері?
— Тільки те, що його ім'я добре відоме у вищому світі.
— Ну, можу дещо додати. У нього репутація людини, яка вміє
владнувати делікатні справи, котрі не повинні потрапити до газет. Може,
ви пам'ятаєте його переговори з сером Джорджем Льюїсом у зв'язку із
заповітом Гаммерфорда? Це бувалець з природженим хистом до
дипломатії. Тому сподіваюся, що це не пусті балачки і йому справді
потрібна наша допомога.
— Наша?
— Авжеж, коли ваша ласка, Уотсоне.
— Вважатиму за честь.
— Отож час ви знаєте — пів на п'яту, а доти можемо викинути цю
справу з голови.
Тоді я мешкав у власній квартирі на Квін-Енн-стріт, але на Бейкер-
стріт був до призначеної години. Рівно о пів на п'яту сповістили про
прихід полковника сера Джеймса Деймері. Навряд чи потрібно його
описувати: багато хто пам'ятає цього щирого, чесного велетня з широким,
чисто виголеним обличчям, а скоріш за все пам'ятає приємний і м'який
голос полковника. Відвертість світилася в його сірих ірландських очах,
а рухливі усміхнені уста виказували веселу вдачу. Блискучий циліндр,
темний сюртук і взагалі всі деталі його вбрання, починаючи з перлової
192

шпильки на чорній атласній краватці й закінчуючи блідо-ліловими
гамашами та лакованими черевиками, підтверджували його репутацію
відомого чепуруна. Його могутня, аристократична постать, здавалося,
заповнила маленьку кімнату.
— Звичайно, я був готовий до зустрічі з доктором Уотсоном,—
зауважив він з люб'язним поклоном. — Його участь може бути вельми
корисною, бо ми матимемо справу з людиною, якій не звикати до
насильства і яку, без перебільшення, ніщо не зупинить. Я б сказав, що це
найнебезпечніша людина в Європі.
— Я вже мав кількох супротивників, які теж заслуговували на такий
комплімент,— сказав, посміхаючись, Холмс. — Ви не курите? Тоді
дозвольте мені запалити люльку. Якщо цей чоловік іще небезпечніший,
ніж покійний професор Моріарті чи. живий і здоровий полковник
Себастіан Моран, тоді з ним справді варто зустрітися. Чи можна
дізнатись його ім'я?
— Ви коли-небудь чули про барона Грюнера?
— Австрійського вбивцю?
Полковник Деймері зі сміхом розвів руками у лайкових рукавичках.
— Ніщо не обмине вас, містере Холмс! Чудово! То ви вже визначили
його як убивцю?
— Слідкувати за подробицями злочинів на континенті — мій фах.
Хіба можна сумніватися в його провині, прочитавши про події у Празі!
З точки зору юриспруденції, це було чисто технічне питання, а врятувала
Грюнера тільки підозріла смерть свідка! Це він убив свою дружину, коли
на перевалі Шплуген стався так званий «нещасливий випадок». Я певен
у цьому, неначе бачив усе на власні очі. Я також знав, що він приїхав до
Англії, і передчував, що рано чи пізно примусить мене попрацювати. Ну,
то що ж накоїв барон Грюнер? Гадаю, та давня трагедія не випливла
знову?
— Ні, все значно серйозніше. Важливо покарати за злочин, але ще
важливіше запобігти йому. Який жах, містере Холмс, спостерігати
злочин, мерзоту, що готується у тебе на очах, добре розуміти, до чого це
спричиниться, і все ж не мати жодної можливості її відвернути. Чи
можна уявити гірше становище для людини?
— Гадаю, що ні.
— Тоді ви співчуватимете клієнтові, у чиїх інтересах я дію.
— Не знав, що ви лише посередник. Кого ж ви представляєте?
— Містере Холмс, мушу просити не торкатися цього питання. Він
має бути впевненим, що його шляхетне ім'я ні в якому разі не буде
вплутане у цю справу. Його мотиви надзвичайно чесні й благородні, але
він вважає за краще лишатися невідомим. Певна річ, вам гарантується
гонорар і надається повна свобода дій. Тож справжнє ім'я клієнта не має
значення, чи не так?
— Вибачте,— відповів Холмс,— я звик мати загадку з одного боку,
а мати її з обох занадто складно. На жаль, сер Джеймс, я змушений
відмовитись.
Наш гість помітно занепокоївся. Його широке, рухливе обличчя
спохмурніло від хвилювання і розчарування.
— Навряд чи ви розумієте наслідки своєї відмови, містере Холмс. Ви
ставите мене перед дуже складною дилемою, бо немає жодного сумніву,
що ви пишалися б такою справою, якби я міг познайомити вас із фактами,
хоча моя обіцянка не дозволяє розкрити їх усі. Зрештою, ви дозволите
розповісти все, що я можу?
— Будь ласка, звичайно, маючи на увазі, що я не беру на себе жодних
зобов'язань.
— Це зрозуміло. По-перше, ви напевне чули про генерала де
Мервіля?
— Славетний де Мервіль Хіберський? Так, чув.
— У нього є дочка, Віолета де Мервіль, молода, багата, вродлива,
193

освічена — найпрекрасніший витвір природи. І саме цю дочку, цю
чарівну, цнотливу дівчину, ми намагаємося вирвати з лап лиходія.
— Виходить, барон Грюнер має владу над нею?
— Наймогутнішу, коли йдеться про жінку,— владу кохання. Цей
чоловік, як ви, можливо, чули, надзвичайно привабливий, має витончені
манери, м'який голос і романтично-таємничий вигляд, що так багато
значить для жінки. Кажуть, він може зачарувати будь-яку і вміло це
використовує.
— Але де ж він міг познайомитися з дівчиною, що посідає таке
високе становище у вищому світі, як міс Віолета де Мервіль?
— Це сталося під час подорожі на яхті по Середземному морю.
У товаристві, хоча й добірному, кожний платив окремо і плив сам по собі.
Безумовно, організатори спочатку не мали змоги виявити справжній
характер барона, а потім було вже пізно. Негідник знайшов підхід до
дівчини й цілковито заполонив її серце. Сказати, що вона його любить, не
сказати нічого. Вона кохає його до нестями, він повністю опанував її
думки. Крім Грюнера, на світі для неї не існує нічого. Дівчина не слухає
жодного поганого слова про нього. Щоб вилікувати це безумство,
робилося все, але марно. Коротше кажучи, вона збирається одружитися
з ним наступного місяця. Оскільки Віолета повнолітня і має залізну волю,
важко уявити, як їй можна перешкодити.
— Вона знає про австрійський епізод?
— Той хитрий диявол розповів їй про всі сумнівні публічні скандали,
але зумів представити себе безвинним страдником. Вона повністю
повірила його версії і не слухатиме нікого.
— Казна-що! Але сподіваюсь, ім'я вашого клієнта не вигадане? Це
справді генерал де Мервіль?
Наш гість засовався на стільці.
— Давши ствердну відповідь, я міг би ввести вас в оману, містере
Холмс, я цього не хочу. Де Мервіль — зломлена людина. Горе повністю
позбавило загартованого солдата волі. Він утратив стійкість, яка ніколи не
залишала його на полі бою, і перетворився на слабкого, безвільного діда,
нездатного боротися з таким блискучим і сильним шахраєм, як цей
австрієць. Але мій клієнт — давній друг, що багато років близько знає
генерала і по-батьківськи піклується про дівчину з часів, коли вона ще
носила коротенькі платтячка. Бачачи, що трагедія наближається до
розв'язки, він вважає за свій обов'язок якось цьому запобігти. Скотленд-
Ярд не може нічим допомогти. Саме ця людина запропонувала запросити
вас, але, як я вже казав, окремо обумовивши, що особисто вона не буде
залучена до справи. Не маю ніякого сумніву, містере Холмс, що з вашими
великими можливостями ви легко можете через мене вийти на мого
клієнта, але я проситиму утриматися від цього і не розкривати його
інкогніто. Це справа честі.
Холмс загадково посміхнувся.
— Здається, я можу це твердо обіцяти. До того ж ваша задача мене
цікавить, і я готовий зайнятися нею. Як з вами зв'язатися?
— У клубі «Карлтон» мене знайдуть. У крайньому випадку
телефонуйте за приватним номером. Ікс-ікс — тридцять один.
Холмс записав номер і сидів, усе ще посміхаючись і поклавши на
коліна записника.
— Будь ласка, теперішню адресу барона...
— Вернон-лодж, неподалік Кінгстона. Це великий будинок. Грюнеру
поталанило в якихось темних спекуляціях. Він заможна людина, і це
робить його ще небезпечнішим супротивником.
— Він зараз удома?
— Так.
h — Ви можете додати що-небудь, крім того, що вже розповіли про
барона?
-q у тезо-1У нього, яяддоііані смаки. Любц^Лрней, деякий вд^ЕРад(1у поло
в Герлінгемі, але ота празька справа набрала широкого розголосу, і він
194

був змушений піти. Збирає книжки й картини. Це вельми артистична
натура. Здається, є визнаним знавцем китайської порцеляни та автором
монографії з цього питання.
— Багатогранний розум,— зауважив Холмс. — Як і в кожного
великого злочинця. Мій давній приятель Чарлі Пійс був скрипалем-
віртуозом, Уейнрайт — гарним художником. Можна назвати й багатьох
інших. Ну, сер Джеймс, передайте вашому клієнтові, що я займуся
бароном Грюнером. Більше нічого сказати не можу. В мене є деякі власні
джерела інформації, і насмілюся стверджувати, що ми зможемо
розпочати дії.
Коли наш гість пішов, Холмс надовго замислився, мабуть, зовсім
забувши про мою присутність, але нарешті повернувся на землю:
— Ну, Уотсоне, що скажете?
— Гадаю, краще побачитися з самою дівчиною.
— Любий Уотсоне, коли бідолашний, прибитий горем батько
неспроможний вплинути на неї, то як це зробити мені, сторонній людині?
Але, якщо все інше не принесе успіху, ця пропозиція буде доречною. І все
ж, на мою думку, треба починати з іншого боку. Здається, допомогти
може Шінвел Джонсон.
У мене ще не було нагоди розповісти в своїх спогадах про Шінвела
Джонсона, бо я рідко описував справи з останнього періоду діяльності
мого друга. У перші роки XX століття він дуже допомагав Холмсові. Хоч
як це прикро, але спочатку Джонсон був відомий як небезпечний
злочинець і двічі відбував покарання у в'язниці Паркгерст. Потім він розкаявся
і почав діяти разом з Холмсом у ролі його агента в широкому злочинному
світі Лондона, часто здобуваючи життєво важливі відомості. Коли
б Джонсон був «стукачем» у поліції, його б швидко викрили, але оскільки
він мав відношення до справ, котрі ніколи не потрапляли безпосередньо
до суду, Джонсонові дружки ніколи не здогадувалися про його
діяльність. Ореол двох судимостей відкрив йому доступ до будь-якого
нічного клубу, нічліжного дому чи картярського кубла по всьому місті,
а спостережливість і швидкий розум Шінвела перетворили його на
ідеального агента. Саме до нього й вирішив тепер звернутися Шерлок
Холмс.
У мене була невідкладна справа, пов'язана з лікарською практикою,
і тому перші кроки до розв'язання цієї проблеми мій друг зробив без
мене, але ми домовились зустрітися увечері в ресторані Сімпсона, де,
сидячи за столиком в еркері і дивлячись, як невгамовно струменіє життя
на Стренді, він розповів про останні події.
— Джонсон уже вийшов на полювання. Може, він натрапить на
якусь погань у темних злодійських закутках, бо вивідувати секрети цієї
людини нам слід саме там, біля брудних джерел злочинства.
— Але якщо панночка не хоче звертати уваги на те, що вже відомо,
хіба відверне її від мети що-небудь нове?
— Хто знає, Уотсоне? Для чоловіка душа і розум жінки —
нерозв'язна загадка. Можливо, вона здатна пробачити убивство чи
зрозуміти його мотиви, і разом з тим їй краятиме серце якась незначніша
образа. Барон Грюнер зауважив мені...
— Він вам зауважив?!
— А, справді, я вас не познайомив зі своїми планами. Річ у тім,
Уотсоне, що я бажаю взятися за нього як слід. Мені хотілось зустрітися
з ним віч-на-віч, самому побачити, з якого тіста його зроблено.
Проінструктувавши Джонсона, я дістався кебом до Кінгстона й застав
барона у якнайпривітнішому настрої.
— Він вас упізнав?
— А чому ж ні? Я просто послав картку. Це чудовий супротивник —
холодний як^лід і отруйний як кобра, його м'який голос заспокоює, наче
ви потрапили до одного з ваших модних консультантів. У ньому
^ відчуваетьс^гіорода — справжній аристократ зло^йінШгФ світу. З
безтурботним виглядом запрошує вас до чаю, а з-під цієї безтурботності
195

проглядає пекельна жорстокість. Так, я задоволений, що дістав нагоду
звернути свою увагу на барона Адельберта Грюнера.
— Кажете, він був привітний?
— Наче кіт, що муркоче, забачивши мишу. У декого привітність
небезпечніша за брутальність примітивних натур. Привітався він
своєрідно: «Я гадав, що рано чи пізно ми зустрінемось, містере Холмс.
Немає сумніву, що вас найняв генерал де Мервіль, аби перешкодити
моєму одруженню з Віолетою, чи не так?» Я неохоче погодився.
«Добродію,— зауважив барон,— ви лише зіпсуєте свою бездоганну
репутацію. У такій справі ви неспроможні досягти успіху. Це буде марна
праця, не кажучи про те, що вона й не зовсім безпечна. Дуже радив би вам
відступитися відразу». — «Дивно,— відповів я,— але саме це мені
хотілось порадити вам. Я поважаю ваш розум, бароне, і недовге
знайомство з вами не зменшило цієї поваги. Дозвольте сказати як чоловік
чоловікові: ніхто не хоче ворушити минуле і завдавати вам зайвих
неприємностей. Усе скінчилося, і тепер ви почуваєте себе в безпеці, але
якщо наполягатимете на одруженні, то розворушите рій могутніх ворогів,
які не дадуть вам спокою, аж поки перебування в Англії стане для вас
нестерпним. Чи варта гра заходу? Безперечно, буде розумніше дати
дівчині спокій. Вам було б неприємно, якби їй повідомили деякі факти
з вашого минулого». Під носом у барона стирчали маленькі нафабрені
вуса, схожі на вусики в комахи. Поки я говорив, вони посіпувалися від
стримуваного сміху, і нарешті він тихенько захихотів. «Даруйте мої
веселощі, містере Холмс,— сказав він,— але смішно бачити, як ви
намагаєтесь розігрувати партію без козирів. Не думаю, що хтось інший
міг зробити це краще, але все одно, живий жаль бере на це дивитись.
Містере Холмс, у вас немає жодної великої карти — самий лише
дріб'язок». — «Ви так гадаєте?» — «Певен. І мені хотілося б переконати
вас, бо в мене на руках такі козирі, що я їх можу відкрити. Мені
поталанило повністю завоювати прихильність Віолети, незважаючи на те,
що я відверто розповів їй про всі свої колишні нещастя. Я попередив її
також, що деякі злостиві інтригани — сподіваюся, ви впізнаєте себе? —
приходитимуть до неї й розповідатимуть про ті події, і навчив її, як з ними
поводитись. Ви чули про гіпнотичну сугестію? От і побачите, як вона діє,
бо вольова людина може застосовувати гіпнотизм без усяких вульгарних
вивертів чи блазенства. Так що вона готова зустрітися з вами і,
безперечно, прийме вас, бо цілком покірна волі батька, тільки за одним
маленьким винятком». Ну от, Уотсоне, здавалося, більше не було про що
розмовляти, і я пішов, намагаючись триматися з якнайбільшою холодною
гідністю, та коли я взявся за ручку дверей, Грюнер зупинив мене: «До
речі, містере Холмс, ви знаєте французького поліцая Ле Брена?» — «Так»,—
відповів я. «Не знаєте, що його спіткало?»—«Я чув, ніби в районі
Монмартру його побили апаші, і він став калікою на все життя». —
«Цілком слушно, містере Холмс. За дивним збігом, лише за тиждень до
того він цікавився моїми справами. Не робіть цього, містере Холмс, це не
принесе вам щастя. Дехто вже у цьому переконався. Останнє, що я хотів
би вас попросити,— йдіть своїм шляхом, а я піду своїм. До побачення».
Ось так, Уотсоне. Тепер ви знаєте все.
— Він здається небезпечним.
— Дуже небезпечним. Я не звертаю уваги на хвальків, але такі люди
кажуть значно менше, ніж думають.
— А чи треба вам втручатися? Чи справді цей шлюб може
обернутися трагедією для дівчини?
— Гадаю, що так, коли взяти до уваги, що він безсумнівно убив свою
останню дружину. До того ж — клієнт!.. Ну, ну, не будемо сперечатись.
Краще допивайте каву та ходімо додому, бо цей щасливець Шінвел
прийде з доповіддю.
І справді, Джонсон уже чекав на нас — вайлуватий «велетень
з червоним обличчям і гнилими зубами. Хитрість зраджувала лише пара
жвавих чорних очей. Здавалося, він почував себе тут повновладним
196

господарем. Поруч з ним на канапі сиділа розкаяна грішниця — струнка,
полум'яна жінка з блідим напруженим обличчям, іще молода, але
виснажена роками тяжкого життя, що, неначе проказа, відбилися на її
обличчі слідами гріха й журби.
— Міс Кіті Вінтер,— представив її Шінвел Джонсон, змахнувши
товстою рукою. — А знає ж вона... Ну, нехай сама скаже. Я запопав її,
містере Холмс, через годину як одержав вашу записку.
— Знайти мене легко,— зауважила молода жінка. — Адреса та сама,
що і в Товстуна Шінвела: Лондон, Пекло. Ми з тобою, Товстунчику, давні
приятелі. Та хай йому біс! Якщо у світі є хоч якась справедливість, ще
дехто має спуститись у ще гірше пекло! Це людина, яка вас цікавить,
містере Холмс.
Мій друг посміхнувся.
— Я роблю висновок, що наші бажання співпадають, міс Вінтер.
— Якщо я можу допомогти відплатити йому по заслузі, я з вами до
могили! — розлючено вигукнула наша гостя. В її блідому застиглому
обличчі й палючих очах була така люта ненависть, яку рідко побачиш
у жінок і ніколи в — чоловіків. — Вам ні до чого копатися в моєму
минулому, містере Холмс. Воно до цього не має відношення, але такою
мене зробив Адельберт Грюнер. Якби я могла його знищити!—Вона
несамовито сплеснула руками. — О, якби я могла скинути його до
смердючої ями, куди він зіштовхнув стількох жінок!
— Ви знаєте, у чому справа?
— Товстун розказав мені. Він знайшов ще якусь бідолаху і хоче
одружитися з нею, а ви намагаєтесь цьому запобігти. Ну, то вам достатньо
відомо про того диявола, щоб не дати порядній дівчині при своєму розумі
вскочити у таку халепу.
— Вона не при своєму розумі. Вона закохалася до нестями. Про нього
їй розповіли усе, але їй байдуже.
— І про вбивство?
— Так.
— Господи, оце відвага!
— Вона усе відкидає як наклеп.
— Хіба ви не могли зібрати досить доказів, щоб розкрилися її
нетямущі очі?
— Ну, от і допоможіть нам у цьому.
— А я сама хіба не доказ? Якби я прийшла до неї і розповіла, як він
обійшовся зі мною...
— А ви могли б це зробити?
— Я? А чому ж ні!
— Що ж, може, й варто спробувати. Але він розповів їй про більшість
своїх гріхів, вона простила і, здається, не схоче вертатися до цього
питання.
— Я певна, він не все їй розповів,— відповіла міс Вінтер. — Грюнер
натякав ще на одне чи два убивства, крім отого, яке наробило стільки
галасу. Розповідаючи про когось своїм улесливим голосом, барон
спокійно дивився на мене й казав: «Він помер через місяць». І то були не
пусті балачки, але я мало звертала на це уваги. Розумієте, у той час я сама
його кохала. Що б він не робив, усе проходило повз мене, як і повз цю
бідолаху! Мене вразило тільки одне. Так, нехай йому біс! Якби не його
отруйний, брехливий язик, що все пояснює і заспокоює, я б кинула барона
того самого вечора. У нього є альбом — коричневий, шкіряний, із
застіжкою та золотим гербом на оправі. Мабуть, він тоді трохи сп'янів, бо
інакше б не показав його.
— І що ж там було?
— Знаєте, містере Холмс, ця людина колекціонує жінок, як інші
збирають метеликів чи крмах, і пишається своєю колекцією. В цьому
альбомі вони усі. Фотографії, імена, подробиці — все про них. То
страшний альбом. Такого не робив би жоден чоловік, навіть якби вийшов
зі самого дна. Але все одно, то був альбом Адельберта Грюнера.
197

«Загублені мною душі»,— так міг би він зазначити на оправі. Однак усе це
дурниці, бо альбом не стане вам у пригоді, а якби й став, вам його не
запопасти.
— А де він?
— Звідки ж мені знати, де він тепер? Я покинула барона більш як рік
тому. Знаю, де він тримав його тоді. Багато в чому цей негідник дуже
акуратний, то, може, він усе ще в його приватному кабінеті, у одній із
шухляд старого бюро. Ви знаєте будинок?
— У цьому кабінеті я був,— відповів Холмс.
— Невже? Якщо ви взялися до справи тільки вранці, то часу не гайте.
Може, цього разу мій любий Адельберт зустрів гідного супротивника.
У парадному кабінеті, у величезній скляній шафі між вікнами
зберігається китайська порцеляна, а за письмовим столом є двері до приватного
кабінету — маленької кімнати, де він тримає папери і таке інше.
— А він не боїться грабіжників?
— Адельберт не боягуз. Це визнає навіть його найзапекліший ворог.
Постояти за себе він може. Уночі діє сигналізація. До того ж, чого там
шукати грабіжникам, крім цієї чудернацької порцеляни?
— Нема чого,— тоном знавця відрубав Шінвел. — Жодному
скупникові не потрібен мотлох, що його не розплавиш і не продаси.
— Атож,— погодився Холмс. — Ну, а тепер, міс Вінтер, чи не зайдете
ви сюди завтра о п'ятій, а я тим часом подивлюся, чи можливо здійснити
вашу пропозицію і зустрітися з дівчиною. Дуже вдячний вам за допомогу.
Не варто й казати, що мої клієнти щедро...
— Не треба, містере Холмс,— вигукнула молода жінка. — Я роблю
це не заради грошей. Побачити цю людину в багні — для мене достатня
винагорода. Кинути у багно і наступити на його кляте обличчя! Це моя
ціна. Я буду з вами завтра чи в будь-який інший день, доки ви будете
переслідувати барона. Товстун завжди допоможе мене знайти.
Я знову побачив Холмса лише наступного вечора у ресторані на
Стренді. На запитання про успіхи у бесіді з дівчиною він знизав плечима
і розказав, як усе відбулося. Я трохи підредагував його розповідь, щоб
пом'якшити до розумних меж різкі й сухі висловлювання мого приятеля.
— Побачитися з нею було зовсім неважко, бо дівчина підкреслено
демонструє надзвичайну дочірню покірність в усіх другорядних
питаннях, аби компенсувати її відсутність, коли йдеться про заручини.
Генерал зателефонував, що все готово, завзята міс В. з'явилася вчасно,
тож о пів на шосту ми вийшли з кеба на Берклі-сквер, сто чотири, де
в одному з тих страхітливих сірих лондонських палаців, у порівнянні
з яким навіть церква здається не такою похмурою, мешкає старий солдат.
Лакей провів нас до великої вітальні з жовтими шторами. Там на нас
чекала міс Віолета — стримана, бліда, холодна й далека, наче снігова
вершина.
Не знаю, якими словами її вам описати, Уотсоне. Можливо, ви
побачите її до завершення справи і скористаєтесь із свого красномовства.
Вона гарна, але це якась неземна краса фанатички, чиї думки витають
десь дуже високо. Такі обличчя я бачив на картинах старих майстрів
середньовіччя. Не уявляю, як цьому мерзотникові вдалося заволодіти
цією істотою з потойбічного світу. Ви могли помітити, як притягуються
протилежності: духовне й звіряче, печерна людина і ангел. Гіршого за цей
випадок ще не бувало.
Звичайно, вона знала, навіщо ми прийшли. Цей негідник не гаяв часу
і зумів настроїти її проти нас. Здавалося, поява міс Вінтер її дуже
здивувала, але вона запросила нас сідати, мов та благочестива абатиса, що
приймає двох прокажених жебраків. Любий Уотсоне, якщо вам схочеться
повеличатись, наслідуйте міс Віолету де Мервіль.
«Що ж, сер,— промовила вона голосом крижаним, як зимовий
вітер,— ваше ім'я мені знайоме. Мабуть, ви прийшли зводити наклеп на
мого нареченого барона Грюнера. Взагалі, я зустрілася з вами лише на
198

батькове прохання і попереджаю заздалегідь: хоч би що ви казали, це аж
ніяк не може вплинути на мої погляди».
Мені було шкода її, Уотсоне. На якусь мить мені здалося, що це моя
власна дочка. Досить рідко я буваю красномовним і керуюсь розумом,
а не серцем, але я намагався переконати її з усім палом слів, які тільки міг
знайти у своїй душі. Я змалював їй жахливе становище жінки, котра стає
дружиною і тільки потім починає розуміти характер чоловіка, жінки,
котра має підкорятися пестощам закривавлених рук і сластолюбних губ.
Я не потаїв нічого з того, що на неї чекає: ні сорому, ні страху, ні
страждань, ні безнадії. Але жодне з моїх гарячих слів не забарвило цих
блідих щік, і жодний відблиск почуття не промайнув у її відсутньому
погляді. Мені згадалося, що той пройдисвіт казав про постгіпнотичний
вплив. Можна було повірити, ніби вона перебувала не на землі,
а в якомусь мрійному трансі, хоча всі її відповіді були дуже влучні.
«Я уважно слухала вас, містере Холмс,— сказала вона. — Ваші слова
справили саме таке враження, яке й передбачалося. Мені відомо, що мій
наречений Адельберт вів бурхливе життя, зіткнувся з лютою ненавистю
і несправедливими наклепами. Ви лише один з тих, хто приходив сюди
лихословити про нього. Можливо, наміри у вас добрі, хоча мені відомо,
що ви платний агент, який однаково охоче працюватиме і на Грюнера, і на
його ворогів. Але в усякому разі хотілося б, щоб ви назавжди
запам'ятали: я кохаю його, а він мене, і думка усього світу для мене все одно, що
джеркотіння пташок за вікном. Якщо ця шляхетна натура коли-небудь
і оступилась, то, може, щоб підтримати й піднести його до належного
високого рівня, послано саме мене. Мені не зовсім зрозуміло,— тут вона
перевела погляд на мою супутницю,— хто ця молода особа».
Я тільки зібрався відповісти, як міс Вінтер притьмом зірвалася
з місця. Бачили ви коли-небудь, як зустрічаються полум'я з кригою? Саме
так, як оці дві жінки.
«Я скажу вам, хто я,— скрикнула міс Вінтер, схоплюючись зі стільця
з викривленими від гніву губами. — Я його остання коханка, одна із сотні
жінок, котрих він позводив, скористався ними, занапастив і викинув на
смітник. І з вами буде те ж саме. Скоріш за все, вашим смітником
виявиться домовина і, можливо, це для вас найкращий вихід. Ви
нерозумна жінка! Кажу вам, одруження з ним означатиме вашу загибель!
Чи помрете ви від горя, чи від його руки — він неодмінно доведе вас до
смерті. Я кажу це не тому, що ви мені подобаєтесь, мені байдуже,
житимете ви чи помрете. Я роблю це з ненависті до нього, щоб принизити
його і помститися за все, що він зі мною зробив. Але як би там не було, вам
не слід так дивитися на мене, моя прекрасна панянко, бо коли все
скінчиться, ви можете опинитися ще нижче за мене».
«Я воліла б не обговорювати такі питання,— холодно промовила міс
де Мервіль. — Ще раз повторюю, що мені відомо про три періоди в житті
мого нареченого, коли його обплутали інтриганки, і що я твердо вірю
в його щире каяття у тому злі, яке він, можливо, заподіяв».
«Три періоди! — заволала моя супутниця. — Дурепа! Несосвітенна
дурепа!»
«Містере Холмс, прошу скінчити цю розмову,— почувся крижаний
голос. — Я підкорилася бажанню батька зустрітися з вами, але не маю
наміру вислуховувати марення цієї особи».
З прокляттям міс Вінтер кинулася вперед, і, якби я не схопив її за
руку, вона б учепилася у волосся цієї божевільної. Я підштовхнув її до
дверей і, на щастя, посадив у кеб без привселюдної сцени, бо вона не
тямила себе від люті. Я тримав себе в руках, Уотсоне, але був дуже злий,
бо мене страшенно роздратували спокійна байдужість і бундючна
самовпевненість жінки, що її ми намагалися врятувати. Так що, як
бачите, ми знову у вихідній позиції і, зрозуміло, мені доведеться
придумувати нові заходи, бо цей гамбіт нічого не дасть. Я триматиму вас
у курсі, Уотсоне, бо цілком імовірно, що вам доведеться зіграти свою
^юль, хбЧанйМ6тупний хід, мЙжлШо, буде не за нШи,'а‘'за ними. ■ггг'м,‘:
Так і сталося. Вдарили вони, а точніше, він, бо я ніколи не повірю, що
199

дівчина могла мати до цього відношення. Після останньої зустрічі минуло
два дні. Неймовірний жах пройняв мене до глибини душі, і я досі
пам'ятаю, де стояв на тротуарі, коли побачив оте повідомлення. Це було
між Гранд-отелем і вокзалом Черрінг-Крос, де одноокий продавець газет
розкладав вечірні номери: на жовтому тлі чорніли страхітливі слова:
«Замах на Шерлока Холмса».
Кілька секунд я стояв наче громом прибитий. В мене лишився
невиразний спогад про те, як я потім схопив газету, як обурився
продавець, що йому не заплатили, і, нарешті, як, стоячи біля дверей аптеки, я-
відшукував зловісну замітку. Ось вона:
«Із жалем повідомляємо, що сьогодні вранці відомий приватний
детектив м-р Шерлок Холмс став жертвою замаху і зараз перебуває
у тяжкому стані. Подробиці ще з'ясовуються, але відомо, що ця подія
відбулася близько дванадцятої години на Ріджент-стріт коло кафе
«Ройял». У нападі брали участь двоє чоловіків з палицями. На думку
лікарів, пошкодження на голові й тілі дуже серйозні. Містера Холмса
доставили до лікарні Черрінг-Крос, але потерпілий пізніше попрохав
відвезти його додому, на Бейкер-стріт. Напад вчинили пристойно
одягнені чоловіки, які втекли, проскочивши крізь кафе «Ройял» на
Гласхаус-стріт. Немає сумніву, що вони належать до злочинного
братства, яке має багато підстав бути невдоволеним діяльністю
й майстерністю м-ра Холмса».
Не варто й казати, що, ледь проглянувши статтю, я скочив у кеб
і помчав на Бейкер-стріт. На вулиці чекала карета відомого хірурга сера
Леслі Оукшота, а сам він був у передпокої.
— Безпосередньої небезпеки немає, — повідомив лікар.— Дві рвані
рани на голові й декілька добрячих синців. Довелось накласти шви
і ввести морфій. Зараз йому потрібен спокій, але, якщо вам треба
поговорити з ним кілька хвилин, заперечувати не буду.
Одержавши дозвіл, я прослизнув до напівтемної кімнати. Хворий не
спав, і я почув, як він хрипко прошепотів моє ім'я. Штору було спущено
на три чверті, але тоненький промінчик світла пробивався досередини
й осявав забинтовану голову пораненого. Крізь біле полотно проступила
пурпурова пляма. Я сів поруч і нахилився до Холмса.
— Усе гаразд, Уотсоне. Не дивіться так перелякано, — пробурмотів
він кволим голосом. — Не так усе погано, як здається.
— Слава Богу!
— Ви знаєте, я трохи вмію фехтувати і відбив більшість ударів, та, на
жаль, напасників було двоє.
— Що я можу зробити, Холмсе? Звичайно ж, їх найняв той
пройдисвіт. Одне ваше слово, і я піду спущу з нього шкуру.
— Любий Уотсоне! Ні. Якщо поліція їх схопить, тоді ще можна буде
щось зробити, але їхній відступ був, напевне, добре підготовлений.
Зачекайте, у мене є план. Перш за все перебільшимо пошкодження. Вони
прийдуть розпитати вас про мене. Розпишіть усе як слід, Уотсоне: мовляв,
добре, як дотягну до кінця тижня... гарячка... будь-що. Перебору не буде.
— А сер Леслі Оукшот?
— О, тут усе буде гаразд. Він повірить, що справи мої кепські. Це вже
мій клопіт.
— Ще що-небудь?
— Так. Скажіть, хай Джонсон сховає міс Вінтер. Ці молодчики
займуться тепер нею, бо, звичайно, знають, що вона мені допомагала.
Якщо наважились учинити напад на мене, навряд чи забудуть про неї.
Гаяти часу не можна. Зробіть це сьогодні ввечері.
— Я поїду зараз же. Більше нічого?
— Покладіть на стіл люльку і тютюн. Добре... Заходьте щоранку,
будемо погоджувати дії.
Того ж вечора ми з Джонсоном відвезли міс Вінтер до відлюдного
передмістя Лондона і умовили її сидіти тихо, доки мине загроза.
200

Шість днів усі гадали, що Холмс перебуває на порозі смерті. Бюлетені
не вселяли надії, а в газетах з'являлися зловісні повідомлення. Я приходив
регулярно і переконався, що все не так уже й погано. Міцний організм
Холмса й незламна воля творили чудеса. Він швидко видужував, і в мене
часом з'являлася підозра, що це відбувалося швидше, ніж він намагався
показати навіть мені. Цій людині притаманна дивна таємничість, яка
часто проявляється у драматичних ефектах, але навіть найкращий друг
може лише здогадуватись, що він має на думці. Холмс наполегливо
запроваджує у життя аксікому, що єдиний надійний заколотник — це той, хто
сам-один організує заколот. Я був для нього найближчою лїодиною і все
ж завжди відчував між нами певну відстань.
На сьомий день шви зняли, але це не завадило вечірнім газетам
надрукувати повідомлення про бешиху. Там же з'явилась інформація,
яку я мусив, живий чи мертвий, доставити моєму другові. Йшлося про те,
що серед пасажирів пароплаву «Рурітанія» компанії «Кунард», який
відпливав у п'ятницю з Ліверпуля, знаходиться барон Адельберт Грюнер.
Баронові треба владнати у Штатах якісь важливі фінансові справи до
весілля з міс Віолетою де Мервіль, єдиною дочкою... і т. д., і т. п. Холмс
мовчки вислухав новину. Його бліде обличчя залишилося холодним
і зосередженим, але я бачив, що він вражений.
— У п'ятницю! — вигукнув він. — Залишилося тільки три дні. Гадаю,
негідник збирається втекти від загрози. Не вийде! їй-богу, не вийде!
Тепер, Уотсоне, дещо зробіть для мене.
— До ваших послуг.
— Присвятіть наступну добу ретельному вивченню китайської
порцеляни.
Він нічого не пояснив, а я не став розпитувати. Довгий досвід навчив
мене мудрості покори. Але, вийшовши з кімнати, я попрямував по
Бейкер-стріт, обмірковуючи, як мені виконати такий дивний наказ.
Кінець кінцем я подався до бібліотеки на Сейнт-Джеймс-сквер, виклав
проблему своєму приятелеві, помічникові бібліотекаря Ломаксу і поїхав
додому з величезним томом під пахвою.
Кажуть, що адвокат, який так грунтовно визуджує справу, що
в понеділок екзаменує експерта-свідка, до суботи забуває геть усе.
Звичайно, мені зовсім не хотілося виступати в ролі авторитета з
порцеляни. Та все ж цілий вечір і цілу ніч з невеликими перервами для відпочинку
і весь наступний ранок я поглинав знання і заучував імена.
Я дізнався про клейма великих художників-декораторів, про
таємниці циклічних дат, марки Хунг-ву, красоти Цзюнь-яо1, твори Тан-
іня2, розкіш стародавніх епох Сун і Юань3. Наступного ранку я завітав до
Холмса, переповнений цією інформацією. Мій друг уже встав, хоча
з офіційних повідомлень про це не можна було дізнатись, і, зіперши
забинтовану голову на руку, вмостився у глибині свого улюбленого
фотеля.
— Як же так, Холмсе? — зауважив я. — Ви ж помираєте, коли вірити
газетам.
— Саме таким і мало бути враження. А тепер скажіть мені,
Уотсоне, ви вивчили урок?
— Принаймні намагався.
— Добре. Зможете провадити глибокодумну бесіду на цю тему?
— Вважаю, що зможу.
— Тоді передайте мені оту коробочку з каміна.
Він відкрив кришку і вийняв щось маленьке, дбайливо загорнуте
у клапоть тонкого східного шовку. Холмс розгорнув тканину, і я побачив
крихке блюдечко чудового темно-синього кольору.
1 Цзюнь-яо — стиль порцеляни провінції Хенаїїь. (Тут і далі— примітки перекладача).
2 Тан-інь — китайський художник (1470—1523).
3 Династія Сун (960—1279) та монгольська династія Юань (1280—1368) у Китаї.
201

— Будьте з ним дуже обережні, Уотсоне. Це справжній найтонший
фарфор епохи Мін1. У «Крісті»2 ніколи не виставляли кращого. Повний
сервіз коштував би скажені гроші, але, відверто кажучи, повний сервіз
можна знайти хіба що в імператорському палаці в Пекіні. Справжній
знавець може втратити розум, як його побачить.
— Що ж мені з ним робити?
Холмс подав мені візитну картку, де було надруковано: «Д-р Гілл
Бартон, Хаф-Мун-стріт, 369».
— Ось ваше ім'я на цей вечір, Уотсоне. Підете до барона Грюнера.
Мені дещо відомо про його звички, і, мабуть, о пів на дев'яту він буде
вільний. Попередьте про свій візит запискою і вкажіть, що збираєтесь
принести взірець абсолютно унікального порцелянового сервізу епохи
Мін. Можете залишитися лікарем, бо тоді вам не треба буде прикидатись.
Ви — колекціонер, до вас потрапив сервіз; знаючи, що барон цікавиться
такими речами, ви хочете продати його за значну суму.
— Яку саме?
— Влучне запитання,. Уотсоне! Ви, безумовно, провалитесь, якщо не
знатимете вартості власного посуду. Це блюдце дав мені сер Джеймс.
Здається, воно з колекції його клієнта. Не буде перебільшенням
сказати, що йому нема рівних у світі.
— Можливо, я міг би запропонувати, щоб сервіз оцінив експерт.
— Чудово, Уотсоне! Сьогодні ви перевершили себе. Запропонуйте
«Крісті» або «Сотбі». Ви занадто делікатні, щоб самому встановлювати
ціну.
— А якщо він мене не прийме?
— Прийме. У нього манія колекціонування у найгострішій формі,
особливо таких речей. І його вважають визнаним авторитетом. Сідайте,
Уотсоне, я продиктую листа. Відповіді не треба. Просто напишіть, що
прийдете і чому.
Це був чудовий документ — короткий, ввічливий. Знавця він мав
зацікавити. Його відразу ж віддали посильному, і того ж вечора
я вирушив на завдання з коштовним блюдцем у руці та карткою доктора
Бартона в кишені.
Пишний будинок з парком свідчив, що барон Грюнер, як і казав сер
Джеймс, був дуже заможний. Довга звивиста під'їзна алея, обсаджена
рідкісними видами чагарників, закінчувалася широким майданчиком,
посиланим жорствою і прикрашеним статуями. Палац побудував якийсь
південноафриканський золотий король у часи великого буму. Низька,
довга будівля з наріжними баштами — витвір хворобливої уяви
архітектора — вражала розмірами й масивністю. Дворецький, поважний,
мов єпископ, впустив мене і передав лакею в розкішній лівреї, а той
повів мене до барона.
Грюнер стояв перед розчиненою шафою, що займала простінок між
вікнами і вміщувала частину китайської колекції. Коли я увійшов, він
повернувся, тримаючи в руці маленьку коричневу вазу.
— Прошу, сідайте, докторе, — запросив він. — Я переглядаю мої
скарби і міркую, чи зможу їх поповнити. Оцей взірець епохи Тан повинен
вас зацікавити. Я певен, ви ніколи не бачили такої тонкої роботи і чудової
глазурі. Ви згадували про блюдце епохи Мін, воно з вами?
Я обережно розгорнув блюдце і простягнув Грюнеру. Він сів за стіл,
присунув лампу, бо вже сутеніло, і почав його уважно розглядати. Жовте
світло чітко осявало його обличчя, і я міг спокійно роздивитися нашого
супротивника.
Так, він був дуже гарний із себе і недарма вважався одним із най-
вродливіших чоловіків у Європі. Зросту він був середнього, але постать
мав струнку й гнучку. Обличчя — смугляве, майже східне, з великими
1 Династія Мін (1368—1644).
2 «Крісті» (як і «Сотбі») — відома фірма, що спеціалізується на продажу творів
мистецтва. Організує всесвітньовідомі аукціони.
202

темними млосними очима, проти яких не встоїть жодна жінка, ьолосся —
чорне, як воронове крило, і такі самі вуса — короткі, закручені й старанно
нафабрені. Риси обличчя — правильні й приємні, крім, мабуть, прямих
і тонких губів. Якби вбивцю можна було впізнати по губах, він мав би
саме такі — міцно стулені, жорстокі, безжалісні й жахливі. Даремно він
їх оголював, так коротко підстригаючи вуса: складалося враження, ніби
природа сама попереджає жертви про небезпеку. Манери в нього були
витончені, голос — приємний. На вигляд йому було років за тридцять, хоч
пізніше ми довідалися, що йому сорок два.
— Дуже гарне. Справді, дуже гарне! — нарешті промовив Грюнер. —
Кажете, у вас таких шість? Мене дивує, що я ніколи й не чув про це
диво. В Англії мені відомо лише одне таке блюдце, але воно ніяк не може
з'явитися на ринку. Чи не буде нескромним запитати, докторе Гілл
Бартон, як воно до вас потрапило?
— Та яке це має значення? — відповів я якомога безтурботніше. — Ви
бачите, що річ справжня, а щодо її вартості, то хай оцінює експерт.
— Дуже загадково, — сказав Грюнер, і в його темних очах блиснула
підозра. — Коли маєш справу з такими коштовностями, хочеться знати
про них усе. Безумовно, річ справжня. Ніяких сумнівів у мене щодо цього
немає. Але припустімо, — я мушу взяти до уваги будь-яку можливість, —
пізніше з'ясується, що ви не мали права її продавати.
— Гарантую, що це неможливо.
— Тоді, безумовно, постане питання, чого варта ваша гарантія?
— На це можуть відповісти мої банкіри.
— Добре. Але все ж таки уся справа здається мені досить незвичною.
— Можете погодитись чи ні, — відповів я байдужно. — Я вирішив
спочатку звернутися до вас, бо чув, що ви знавець, але мені не важко
знайти й інших покупців.
— А хто сказав вам, що я знавець?
— Мені відомо, що ви автор книги з цього питання.
— Ви її читали?
— Ні.
— Даруйте, але мені все важче вас зрозуміти! Ви — знавець
і колекціонер. У вашій колекції така коштовність, і в той же час ви не
потурбувалися зазирнути в єдину книгу, яка пояснила б вам, яким
скарбом ви володієте і яка його цінність. Як це пояснити?
— Я людина дуже зайнята, бо маю лікарську практику.
— Це не відповідь. Якщо в людини є хобі, вона знаходить для нього
час, байдуже чим іншим вона ще займається. У вашому листі написано,
що ви знавець.
— Звичайно.
— Мені б хотілося перевірити вас, поставивши декілька запитань.
Мушу зауважити, докторе, якщо ви справді лікар, що все це здається мені
усе підозрілим. Скажіть, будь ласка, що ви знаєте про імператора Шому
і як він пов'язаний з Шосоїн біля Нари1? Даруйте, ви збентежені!
Розкажіть про північну династію Вей2 та її роль в історії кераміки.
Я підхопився зі стільця із вдаваним обуренням.
— Це нестерпно, сер! Я не учень і прийшов не на іспит, а зробити вам
ласку. Мої знання з цих питань, можливо, гірші лише за ваші, але я не
збираюся відповідати на запитання, поставлені у такій образливій формі.
Він спокійно подивився на мене. Очі його спалахнули і втратили
млосність. Між жорстокими губами блиснули зуби.
— Навіщо ця комедія? Ви — шпигун, якого підіслав Холмс. Це
хитрість, замислена проти мене. Сам він при смерті і послав підручного
стежити за мною. Ви з'явились, не подбавши про шляхи відступу, та
присягаюся, сюди легше увійти, ніж вийти звідси.
1 Шосоїн — храмовий комплекс біля Нари, першої столиці Японії, (710—784), скарбниця
буддійського мистецтва.
2 Династія Вей — одна з династій після розпаду царства Цинь (403 р. до н. е.).
203

Він схопився на ноги, а я відступив назад, готуючись до нападу, бо
Грюнер не тямив себе від люті. Можливо, він з самого початку мене
підозрював і допит відкрив йому правду, але, ясна річ, я не міг і
сподіватися, що мені вдасться ошукати барона. Грюнер сунув руку до шухляди
і почав несамовито в ній порпатись. Раптом він щось почув, завмер,
уважно прислухаючись, зойкнув і метнувся до сусідньої кімнати.
Я ступив два кроки і зупинився біля відчинених дверей. Те, що я там
побачив, не забути ніколи. Вікно в сад було розчинене навстіж. Біля нього
з блідим, скривленим від болю обличчям, з головою в закривавлених
бинтах стояв Холмс, схожий на страхітливий привид. За мить він зник за
вікном, і знадвору почувся хрускіт лаврових кущів. З лютим ревінням
хазяїн дому кинувся за ним у відчинене вікно.
А потім... Усе сталося так швидко, що я навіть не встиг нічого
побачити. У листі майнула рука, жіноча рука. В ту саму мить барон
жахливо скрикнув — цей зойк назавжди врізався мені у пам'ять.
Схопившись за обличчя, він гасав по кімнаті, бився головою об стіну,
потім, звиваючись, упав на килим. Його крики лунали по всьому будинку.
— Води! —волав Грюнер. — Ради Бога, води!
Схопивши зі столу графин, я кинувся на допомогу. Тієї ж миті
з передпокою вбігли дворецький і слуги. Коли я став на коліна біля
потерпілого і повернув його спотворене обличчя до світла лампи, один
з них знепритомнів. Сірчана кислота уїлася в шкіру і скрапала з вух та
підборіддя. Одне око вже побіліло й оскляніло, друге почервоніло
й запалилось. Риси, якими я щойно милувався, — тепер розмиті,
безбарвні, жахливі, нелюдські, — нагадували гарну картину, по якій
художник пройшовся грубою, мокрою губкою.
У двох словах я пояснив, звідки взялася кислота. Кілька слуг вилізли
у вікно, інші побігли на галявину, але було темно й почався дощ. Між
зойками жертва кляла злочинницю: «То ця чортова кішка, Кіті Вінтер! —
волав барон. — Проклята відьма! Вона мені за все заплатить! За все!
0 Боже мій, я не знесу такого болю!»
Я промив йому попечене обличчя олією, наклав м'яку пов'язку і ввів
морфій. Цей шок розвіяв усі його підозри щодо мене, і він тулився до
моїх рук, ніби у моїй владі було прочистити йому очі, каламутні, як
у дохлої риби. Можна було б розчулитися над калікою, якби не спогад
про страшне життя, що призвело до таких кошмарних змін. Було гидко
відчувати його гарячі руки, і я з полегшенням дочекався домашнього
лікаря, котрий прийшов разом із фахівцем і звільнив мене від цього
тягаря. Приїхав також інспектор поліції, якому я передав свою справжню
картку. Вчинити інакше було безглуздо, бо мене у Скотленд-Ярді знали
в обличчя так само добре, як і Холмса; по тому я залишив цей сумний
1 жахливий дім і за годину був на Бейкер-стріт.
Холмс сидів на улюбленому стільці, дуже блідий і виснажений.
Справа була не тільки у ранах; навіть його, людину із залізними нервами,
вразили події цього вечора, і він, жахаючись, слухав мою розповідь про
лихо, що спіткало барона.
— Це розплата за гріхи, Уотсоне. Розплата за гріхи! — сказав Холмс.—
Вона приходить рано чи пізно. Бог знає, що гріхів у Грюнера
вистачало, — вів вій далі, беручи зі столу коричневу книжку. — Ось про
цей альбом і казала міс Вінтер. Якщо він не перешкодить шлюбу, то
ніколи й ніщо не допоможе. Але він допоможе, Уотсоне, повинен
допомогти. Цього не витримає жодна жінка, що поважає себе.
— Це щоденник його кохання?
— Або хтивості. Називайте як хочете. Коли Кіті Вінтер розповіла нам
про нього, я зрозумів, якою могутньою зброєю він може стати, якщо
потрапить до наших рук. Тоді я приховав свої задуми, бо жінка могла нас
виказати, але не відмовився від них. Потім той напад переконав барона,
204

що боятися мене не треба. Тим краще. Я почекав би ще трохи, але поїздка
до Америки примусила діяти. Він би ніколи не залишив документ, який
так його компрометує. Тож треба було діяти негайно. Нічна крадіжка
виключалась, бо він стережеться. Але, якби вдалося відвернути чимось
його увагу, можна було б спробувати ввечері. Отут і стали в пригоді ви
з цим синім блюдцем. Але мені треба було точно з'ясувати, де альбом.
Я знав, що в мене є лише декілька хвилин, — час обмежувало ваше знання
китайської порцеляни. Тому в останню мить я прихопив і дівчину. Звідки
підозрював і допит відкрив йому правду, але, ясна річ, не міг і сподівати-
мені було знати, що за пакунок вона так обережно тримала під плащем!
Я гадав, вона прийшла у моїй справі, та, здається, вона владнала й свою.
— Він здогадався, що я прийшов від вас.
— Цього я й боявся. Але ви морочили його якраз стільки часу,
скільки мені було потрібно, щоб узяти альбом, хоча й не стільки, щоб
зникнути непомітно. О, сер Джеймс, радий вас бачити!
Шановний друг, який прибув на наше запрошення, уважно вислухав
розповідь Холмса.
— Ви зробили чудо, справжнє чудо! — вигукнув він у кінці. — Але
якщо пошкодження такі жахливі, як каже доктор Уотсон, весілля не буде
й без цього страшного щоденника.
Холмс похитав головою.
— Жінки типу де Мервіль так не чинять. Вона може покохати його ще
дужче, як спотвореного страдника. Ні, ми повинні знищити не його
фізичне, а моральне обличчя. На землю її поверне цей альбом, і нічого
більше. Щоденник написаний його рукою. Вона зверне на це увагу.
Сер Джеймс забрав з собою і альбом, і коштовне блюдце. Мені теж
давно треба було йти, тому ми разом вийшли на вулицю. Перед під'їздом
на нього чекала карета. Наш гість ускочив до неї, наказав кучерові
рушати й помчав геть. Висунувши з вікна руку, він намагався затулити
плащем герб на дверцятах, але я все ж таки встиг його роздивитись,
зойкнув з несподіванки і кинувся нагору до кімнати Холмса.
— Я знаю, хто наш клієнт, — вигукнув я у захопленні від новини. —
Холмсе! Це...
— ...вірний друг і лицар, — зупинив мене жестом руки Холмс.—
І для нас цього досить.
Не знаю, як скористалися з цього щоденника злочинів. Може, це
зробив сер Джеймс. Або таку делікатну справу доручили батькові
нареченої. Хоч як там було, але ми досягли бажаного. Через три дні
в «Морнінг пост» з'явилося повідомлення, що шлюб барона Адельберта
Грюнера з міс Віолетою де Мервіль не відбудеться. У тій же газеті
надрукували матеріали першого слухання в поліційному суді справи міс
Кіті Вінтер, яка звинувачувалась у нападі із застосуванням сірчаної
кислоти. На суді стали відомі такі обставини, що вирок, як, мабуть, дехто
пригадує, було ухвалено найм'якіший. Холмсу загрожувало
звинувачення у пограбуванні, але при чистій меті й вельможному клієнті навіть
суворі британські закони стають гуманними та гнучкими. В усякому разі,
мій друг ще не на лаві підсудних.
205

ДОБРИЙ ДЕНЬ, ШАНОВНА РЕДАКЦІЄ!
Подумки дякую Вам щоразу, коли отримую
«Всесвіт». Шість років я у полоні Ваших
чудових перекладів. Але поезії Рене Шара,
особливо у перекладі Романа Осадчука — це,
справді, велика подія! Я вперше за весь час
пошкодувала, що дві сторінки цікавого
матеріалу про поета не відведені під його неперевершені
вірші. Та це лише мимовільна думка під
враженням прочитаного.
Я ціную кожен рядочок, кожне слово у всіх
без винятку Ваших публікаціях. Навіть опти-
мальність вибору Вами творів, уривків,
повідомлень несе у собі культуру Ваших
працівників, справді високу культуру і високе мистецтво.
Саме тому я читаю з захопленням і фантастику,
яку, в принципі, зовсім не люблю, і рецензії, які
на побутовому рівні вважаються нудними,
і незрозумілі на перший погляд поезії. Не вірте
тим, хто пише про нецікаві публікації у
«Всесвіті»! Це просто людина невчасно для себе
прочитала якусь публікацію. Кожна річ — це
скарб, це ліки для душі, але лише за певних
обставин; і тільки обмеженість таких обставин
на даний момент (хоч для декого і на все
життя) не підпускає такі речі до душі і розуму,
робить непотрібними речі вартісні і неповторні.
По собі знаю, як недоступна нині публікація
у «Всесвіті» через тижні, місяці, а часом і ройи
стає єдиним, що заповнює порожнечу в душі,
можливо, єдиним у цілому світі, і це — не
перебільшення.
Через це не варто розмінюватись задля
популярності на твори легкодоступні, але
низькопробні або обмежувати себе у
різноманітності стилів чи жацрів. Залишайтесь такими,
якими були досі! І хоч економічна криза
скорочує обсяг журналу, цей процес ще можна
повернути. Незворотним стало б зниження
рівня Ваших публікацій, але у цьому Вашій
витримці і вірності справі можуть заздрити і
економісти, і політики, і чисельні видання —
пропагандисти так званого відродження
національної культури. Бажаю успіху на такому шляху.
Звичайно, тяжко спостерігати, як сухоти
виснажують кожний наступний примірник мого
«Всесвіту», тому вигадала рецепт, можливо
дилетантський, щоб врятувати те, що полюбила.
Хочу поділитися з Вами своїми міркуваннями.
Хотілося б побачити щось на зразок додатку
до «Всесвіту». Це міг би бути квартальних або
й річник із значно меншим тиражем і значно
вищою ціною. У ньому можна було б розмістити
розділи, скорочені Вами у попередніх номерах.
Все те, що вимагає більш якісного паперу
і друку: розділ «Шляхи мистецтва», цікаві
переклади з особливим оформленням
оригінальних творів, ілюстрації до репортажів...
Можна було б умістити тут рекламу зарубіжних
видань, українських перекладів, міжнародних
виставок на Україні та українських — за
кордоном і т. п. В моїй уяві — це видання для
грошовитих або закоханих у «Всесвіт» людей,
зовні схоже на фотомистецький журнал «Світло
й тінь». Ось така моя мрія.
Мені 24 роки, я медик з вищою освітою,
щирий Ваш прихильник і популяризатор.
Ще раз дякую за Вашу працю і вітаю всіх.
Олена САМІЛА
Львів
Художнє оформлення номера Віктора Кузьменка
На обкладинці:
1 стор. Христина Дохват (США). Мозаїка Богородиці та іконостас у соборі
Непорочного Зачатія Діви Марії у Філадельфії. 1967 і 1981—1985 роки.
4 стор. Франтииіек Іроудек (Чехія). Актриса. Олія. Фрагмент. 1981—1982 pp.
«Всесвіт» — журнал іноземної літератури. N° 1, січень, 1995. Видання Спілки
письменників України та Української РаДи Миру. Зареєстрований Державним комітетом
України по книговиданню, поліграфії та книгорозповсюдженню. Серія КВ, № 478 від
03.03.1994.
Адреса редакції: 252021, Київ-21, вул. Грушевського, 34/1.
Телефони:
головний редактор, заступник головного редактора . . — 293-13-18,
відповідальний секретар — 293-06-13,
відділ художньої літератури — 293-06-13,
відділи поезії, критики, публіцистики і україніки — 293-29-61,
художнє оформлення — 293-27-10,
комерційний директор — 293-27-10,-
телефакс (044) — 293-28-88
Здано до набору 09.09.94. Підписано до друку 09.12.94. Формат 70ХЮ8/,6. Папір книжково-
журнальний. Офсетний друк. 18,2 умовн. друк. арк. 19,25 умов, фарбовідб. 21,26. обл.-вид. арк.
Зам. 0126501. Передплатна ціна — за каталогом МЗУ. Ціна вроздріб договірна.
Комбінат друку видавництва «Преса України», 252047, Київ-47, проспект Перемоги, 50.
206

Дорогі читачі! Запрошуючи Вас взяти участь в анкеті, ми водночас
просимо відновити конструктивний діалог з редакцією через
листування та рубрику «Читацька орбіта», які значно звузилися за
минулі три роки, що були для нас роками боротьби за економічне
виживання журналу.
АНКЕТА «ВСЕСВІТУ»
1. З якого часу знайомі Ви з журналом «Всесвіт»?
Берете в бібліотеці або у знайомих ?
Передплачуєте ? Купуєте в кіосках ?
2. Читаєте Ви весь журнал чи тільки вміщені у ньому твори
художньої літератури?
3. 	Яким літературним творам віддаєте Ви перевагу — пригодам,
детективам, фантастиці, які можна вважати «масовою»
літературою, чи більш серйозним творам?
4. 	Які літературні твори, надруковані у «Всесвіті» за останні
роки, найбільше запам'яталися Вам?
5. 	Як оцінюєте Ви прагнення «Всесвіту» друкувати художні й
публіцистичні твори, які були закриті для читачів у
колишньому СРСР з політичних мотивів?
6. 	Яка Ваша думка щодо можливості друкувати в журналі
переклади кращих творів письменників із країн, які раніше
входили до СРСР?
7. 	Якщо Ви читаєте публіцистичну частину журналу, то яким
рубрикам віддаєте перевагу, які радите розширити, а які
вважаєте зайвими?
8. 	Окремо хотілося б почути Вашу думку про рубрики «Світ
ідей», «Україніка», «Шляхи мистецтва», «Акценти сучасності».
207

9. 	Як оцінюєте Ви мову перекладів та публіцистичних статей
«Всесвіту»?
10. 	Чи задовольняють Вас художньо-технічне оформлення
журналу, ілюстрування, обкладинка?
11. 	Яка Ваша думка щодо громадянської позиції «Всесвіту» як
позапартійного журналу, що прагне зробити свій внесок у
розбудову культури незалежної Української держави?
12. 	Які пропозиції, побажання й критичні зауваження хотіли б
висловити Ви журналові «Всесвіт» з нагоди його 70-річчя?
13. 	Ваш вік?
14. Ваша освіта: неповна середня ? середня
середня спеціальна ? вища ? науковий ступінь
15. Місце праці та професія?
Бажаючих просимо назвати своє ім'я, прізвище та адресу.
Списки читачів, які відгукнуться на нашу анкету, будуть
надруковані на сторінках журналу.
Редакція
ДО УВАГИ ЧИТАЧІВ
Редакція мас намір підготувати й видати бібліографію
«Всесвіту» разом з матеріалами про історію журналу за весь час
його існування, тобто з 1925 по 1995 р. Чи зацікавить Вас ця
книга і чи мали б Ви бажання придбати її, якщо ціна книги
становитиме приблизно ціну піврічної передплати на «Всесвіт»
(для іноземних покупців — 30 доларів США разом з поштовими
видатками)! Вашу позитивну відповідь ми вважатимемо заявкою
на книжку і в разі виходу бібліографії у світ в 1996 р.г
надішлемо її Вам накладною платою.