/
Текст
Національна Академія наук України
Інститут політичних і етнонаціональних досліджень
І.Ф.Курас
В. Ф. Солдатенко
СОБОРНИЦТВО І РЕГІОНАЛІЗМ
В УКРАЇНСЬКОМУ
ДЕРЖАВОТВОРЕННІ
(1917-1920 pp.)
Київ-2001
ББК 66
У 45
В праці досліджуються складні, суперечливі проблеми
формування території, кордонів модерної України в процесі
боротьби за державність у революційну добу. Увагу
сконцентровано на трьох ключових моментах історичного
досвіду 1917-1920 pp.: на з'ясуванні суспільних тенденцій,
що зумовили відкол і дистанціювання від національного
середовища кубанської гілки українців; на відтворенні
історичних детермінант краху авантюрних, антинаціо¬
нальних спроб вичленення із живого тіла України
Донецько-Криворізької області; на аналізі внутрішнього
конфлікту соборницьких прагнень українців з регіональними
політичними орієнтаціями і діями лідерів Західно-Української
Народної Республіки, що призвів до руйнації єдиного
українського фронту у 1919 p., став одним із вирішальних
чинників поразки Української революції, державотворчих
зусиль.
Для науковців, викладачів, студентів, усіх, хто ціка¬
виться історією України.
©Інститут політичних і
етнонаціональних досліджень
НАН України. 2000.
ISBN 966-02-1957-1
Передмова
ПЕРЕДМОВА
Історії Української революції, досвіду державотворення
на одному з найкрутіших суспільних зламів останніми роками
приділяється підвищена увага. В результаті з'явилася велика
кількість публікацій, що вже стали об'єктом спеціального
історіографічного аналізу1 На його основі є всі підстави
стверджувати, що відбуваються досить серйозні зрушення:
інтенсивно нарощуються фактологічні знання, поглиблюється
їх осмислення.
До проблем, що особливо інтенсивно розроблялися
суспільствознавцями в останнє десятиріччя, безперечно,
належить перший за кілька століть досвід боротьби за
об'єднання етнічноукраїнських земель у національній державі,
що стало можливим в ході революційних процесів 1917-
1920 pp. Фахівці різних галузей знання зверталися як до
теоретичних, так і фактологічних, джерельно-документальних
зрізів проблеми2, до з'ясування її на етносоціологічному і
статистичному рівнях3, до відтворення оцінки центрального,
ключового моменту - Акта Злуки 22 січня 1919 р. як апогею
соборницького процесу і його впливу, на подальший розвиток
Української революції, на всю долю українського народу4.
Справедливо відносячи Акт Злуки до найрельєфніших,
найвагоміших подій революційної доби, дату 22 січня 1919 р.
відзначали на найвищому державному рівні як одну з
ювілейних у недовгому переліку заходів, присвячених 80-річчю
Української революції5.
Велику шану соборницькому процесу 1919 р. було
віддано і під час святкування 80-річчя Західно-Української
Народної Республіки, в яких взяв участь і виступив з доповіддю
Президент України6. Враховуючи велике політичне та
історичне значення об'єднання Української Народної
Республіки і Західно-Української Народної Республіки для
утворення єдиної (соборної) української держави, Президент
України Л.Д.Кучма видав указ про встановлення Дня
соборності України, який щорічно відзначається 22 січня — у
день проголошення в 1919 році Акта Злуки7.
з
Соборництво і регіоналізм
Можливо, довготривале, різко негативне ставлення до
феномена Української революції у всіх її проявах* з боку
радянської історіографії, що з початку 90-х років блискавично
змінилося на урочисто-святкове, призвело до того, що досвід
боротьби за об'єднання українців у 1919 р. набув виключно
мажорних оцінок і звучання. Особливо, коли це торкалося
порівняння подій січня 1919 р. і вересня 1939 р.
У своїх крайніх проявах однобічність підходів до оцінки
соборницького процесу призводить, по-перше, до абсолю¬
тизації позицій західноукраїнського політичного проводу, а по-
друге - до спроб повного виправдання дій Голови Директорії і
Головного Отамана військ УНР С.Петлюри, його оточення8.
Щодо проблеми своєрідного антипода соборництва -
регіоналізму, то вона і сьогодні залишається, практично, terra
incognito. За рідкісним винятком9 ця тема навіть не
порушується. Між тим без вивчення цього важливого аспекту
складну історію революційної доби в Україні в усій її повноті,
багатоаспектності і суперечливості зрозуміти до кінця просто
не можливо. Значно утруднює це і пояснення того, чому етнічні
обриси українського ареалу в XX столітті врешті не збіглися з
державними параметрами. Та й вся складність діалектики
загальнодержавних і регіональних інтересів на сучасному
етапі державотворення була б неповною.
Регіональні особливості, почуття, інтереси, поведінка,
зрештою світосприймання цілком природні, зрозумілі, зумовлені
великою низкою об'єктивних і суб'єктивних чинників, елементи
життєдіяльності певних (локальних) частин тих чи інших
етнічних і державних спільнот. Вони можуть просто доповнювати,
дещо урізноманітнювати, урізнобарвлювати існування цих
спільнот, не порушуючи (зовсім, або принципово) їх цілісності, не
входячи в суперечність зі спрямуванням їх поступу, навіть не
відхиляючись від єдиної мети. Однак регіональна специфіка
може набирати таких масштабів самодостатнього втілення (на
ідейно-теоретичному і на практично-політичному рівнях), коли їй
стає "затісно" в національних чи державних межах і її вже
неможливо "вписати" у спільнонаціональний чи спільно-
державний контекст.
4
Передмова
Гадається, в конкретному випадку (Україна, 1917-1920
pp.) поняттям "регіоналізм" можна позначити такі ідейно-
політичні орієнтації населення (звісно, уособлені політичними
силами, партіями) окремих регіонів, які мали на меті, почасти
обгрунтовували примат, першочерговість інтересів і прагнень
жителів цих регіонів над загальнонаціональними інтересами,
потребами і відповідні дії, що не лише часто не збігалися,
розходились із спільнонаціональним вектором розвитку, а й
виливались у досить гостру, навіть конфліктну суперечність з
ним.
Український регіоналізм як явище, як феномен
значною, навіть вирішальною мірою був зумовлений
особливостями історичного розвитку українського етносу,
що протягом століть виявився розірваним на частини, які
потрапили в різні, часто якісно відмінні умови і зазнавали
чужоземних впливів (економічних, соціальних, політичних,
духовних, національних, побутових). Добре відома
специфіка розвитку окремих регіонів (Донецький і
Криворізький басейни, Лівобережжя взагалі; Східна
Галичина, Буковина, Закарпаття - західні терени, Південь -
так звана Новоросія, Південно-Західний край, а точніше,
Подніпров'я - центральна частина України від
Полтавщини до Західної Волині і Полісся включно) в своїй
першооснові в давні часи мала географічно-природний та
економічний чинники. З часом детермінуючи певні настрої,
уподобання, менталітет, вони, не могли знищити генної
єдності нації, однак позначалися на її монолітності,
цілісності, нерідко загрожували сепаратистськими
рецидивами.
У пропонованій праці робиться спроба розкрити
сутність як доцентрових тенденцій в українстві, так і
відцентрових, збагнути заплутану логіку внутрішнього
конфлікту між соборництвом і регіоналізмом, що в 1917-
1920 pp. переплелися в тугий клубок і зумовили
надзвичайну складність протікання національно-суспіль¬
них процесів. Важливе саме по собі з'ясування історичної
істини, гадається, здатне пролити світло на деякі
5
Соборництво і регіоналізм
значні сучасні етнонаціональні проблеми, допомогти
розібратися у витоках, природі принаймні деяких із них. А
те, що проблеми внутрішньонаціональних стосунків,
національної злагоди, національної єдності сьогодні
висуваються на перший план, спеціальної аргументації,
гадаємо, не потребує.
Розділ 1
І. КУБАНЬ РЕВОЛЮЦІЙНА:
ЕТНІЧНІ І СОЦІАЛЬНІ ВЕКТОРИ
З вибухом Лютневої революції, зростанням значення в
суспільному житті демократичних чинників, переведенням
проблеми самовизначення народів Росії з теоретичної в
практичну площину дедалі більших масштабів набирали
відцентрові тенденції Вияви регіоналізму стали своєрідним
уособленням цих тенденцій. Зрозуміло, не могли вони не
захопити і Україну. А грунтом за умов відсутності цілісності
етносу, скільки-небудь консолідованого національного життя,
ставали складні, суперечливі обставини роздроблення
українства. І хоча вияви регіоналізму (принаймні - їх початкові
стадії) більш-менш збігалися в часі, масштабність і потужність,
інтенсивність досягнення "критичних меж", за якими
починається нова якість, природно були різними.
Хронологічно першими вийшли на рівень практичного
результату (якщо його оцінювати в системі координат, де
точкою відліку є саме рвиоиалютські прагнення) були українці
Кубані.
Цей величезний край (територія на схід від Азовського і
Чорного морів уздовж усього Північного Кавказу до Каспію) з
давніх-давен привертав увагу мешканців сусіднього регіону,
що простирався на захід. Досить міцні господарські сусідські
стосунки зав'язуються, зокрема, уже з часів Босфорського
царства (багато і столикії1 с&мгв - звідси- виводять символ
українства - тризуб). Спроби приєднати до Давньокиївської
держави Приазов'я (і Крим також) здійснювали великі князі
Олег та Ігор. У 965 р. київський князь Святослав розгромив
хозарів і прилучив до Київської Русі Тмутарахань на
Таманському півострові. Володимир Великий посадив там на
княжий престол сина Мстислава, який поширив свої володіння
на схід вздовж ріки Кубані.
На початку XVIII століття гігантські степові простори
залишалися практично незаселеними, що створило природне
сприятливе середовище для міграції сюди козацько-селянської
стихії під проводом запорожців. Зазнаючи наростаючого тиску
7
Соборництво і регіоналізм
російського самодержавства, українці змушені були пере¬
міститись на необжиті території, які після зруйнування
Запорозької Січі (5 червня 1775 р.) Катерина II "великодушно
подарувала" непокірним переселенцям. "Царська милість"
виявилася дуже підступною: українська "ворохобна сила" мала
служити для Російської імперії живою захисною смугою від
свободолюбних кавказьких горців.
В серпні 1792 р. прийшла на Кубань перша
переселенська козацько-українська хвиля: понад 17 тис.
козаків і старшин запорізьких, не рахуючи жінок і дітей, сіли 40
курінями (5 округ), влаштувались за своїм звичаєм, обрали
Військову Раду, кошового отамана, старшину, утворили свій
суд, виділили духовенство, завели власні земельні порядки.
Вищою владою війська був військовий уряд, що складався з
кошового отамана, військового судді та військового писаря, як
це було передбачено першою конституцією "Порядок общей
пользьі"), що була зложена в 1794 р. кошовим Чепігою, суддею
Головатим та писарем Котляревським. Так почалася
українська Кубанщина. З часом туди потяглися нові групи
українства, зокрема - задунайські козаки з Туреччини (1808,
1828 pp.). Десятки тисяч українців прибули з Чернігівщини,
Полтавщини та інших губерній.
Втілюючи в життя загальну політику русифікації,
імперська адміністрація розселяла на території Кубанщини й
російських "лінійних" козаків. У школах і діловодстві
запанувала російська мова. Поступово скасовувались
демократичні запорозькі порядки. Владу дедалі активніше
захоплювали в свої руки органи, призначені Петербургом.
Всю територію Кубанщини (103246 км2) було поділено
на дві губернії - Кубанську та Чорноморську. Населення на 1
січня 1914 року становило 3253000 осіб, з них в 10 містах
проживало 352400 осіб. Населення Кубані перед революцією
складалось з кількох груп: 1) козаки, більшість українців (1
січня 1914 р. було всіх козаків 1339000 осіб), 2) селяни, що
переселилися переважно з України (біля 1764 тисяч), 3)
тубольці (верховинці), яких нараховувалось близько 150000.
На 1 січня 1914 р. 1000 осіб кожної верстви поділялась
так:
8
Розділ 1
козаків селян інших )
в Кубанській облі 410 448 142
в Чорноморській обл. 9 597 3941
За національною ознакою поділ (у відсотках) мав такий
вигляд:
Кубанська обл. Чорноморська обл.
Українці
47,4
16,1
Росіяни
42,6
42,8
Вірмени
0,7
11,0
Турки-татари
2,1
1,6
Верховинці
3,6
6,0
Інші
2
• 21,32
Українці (як і росіяни) поділялись на дві станові групи:
козаків - біля 850000 осіб, і селян-переселенців, не зачислених
в козаки - приблизно 1250000 осіб.
В самій Кубанській області землі було 8661000 десятин.
З них під лісом знаходилось 1217000 дес. і земель ялових або
невжитків 1383000 дес., цебто разом 2.6 млн.дес., крім
сільськогосподарських, яких було 6065000 дес. Козацькі
станиці мали 5970336 дес., офіцерські наділи становили
329324 дес., військовий земельний запас - 329324 дес., а
разом козацтво мало 6785144 дес. На всі інші категорії
(селянство, міста, державні з§млі тощо) припадало 1835445
дес. Отже, на козацьку особу (в станицях) було пересічно: ріллі
7,7 дес., невжитків 0,98 дес., лісу 1,3 дес., разом 9,8 дес. На
більш ніж мільйон селян, не приписаних до козацьких громад,
припадало землі дуже мало. Ці неприписані називались на
Кубані "іногородні" або "городовики". Між ними було
щонайменш 0,5 мільйона безземельних, а останні -
малоземельні, почасти дрібні власники або орендарі. Можна
собі уявити, що коли козаків було 41% населення, селян -
44,8%, інших - 14,2%, а 78% території концентрувалося у
козаків, то селянству залишалась просто мізерна частина. А
селянство було майже все українське, як і козацтво, більшість
якого нащадки славних запорожців, належали в Росії до
окремого стану, що порівняно з бідним селянством був
привілейованим3.
9
Соборництво і регіоналізм
Козацтво теж не було однорідним: одні мали земельні
наділи по ЗО десятин, тоді як інші - не завжди по 3-4.
За сільськогосподарським переписом 1917 p., який
охопив 374155 господарств (2349946 осіб) вималювалась така
картина:
господарств українських 187296 або 50,0%
великоруських 103902 27,8%
"руських" 53715 14,4%4.
Природно, питома вага українців у містах була значно
меншою. За міським переписом 1923 р. слов'янське
населення Кубанщини записувалось у такі групи (у відсотках):
українці - 32,2; великороси — 33,4; "руські" - 16,5; інші - 17,95.
Дещо незвична назва "руські" вживалася групою, що
відрізняла себе від українців, але не ототожнювала з
великоросами, склалася, ймовірно, з українського козацтва,
що не хотіло змішуватись із селянами-українцями6. Воно
тяжіло до давньої назви України - Русь. Загалом же сучасні
дослідники, слідом за соціологами 20-х pp., вважають, що на
Кубанщині загальний відсоток етнічно-українського елементу
досягав, а то й перевищував 707.
Незаперечним є й те, що національний фактор настільки
переплітався з соціальним (матеріальним), більше того -
відтіснявся останнім на другорядну роль, що національно-
класова, національно-політична розстановка сил набрала тут
надзвичайно оригінального, неповторного характеру,
детермінувала особливості розвитку суспільних процесів на
крутому історичному зламі. Сталося так, що основний вододіл
в населенні Кубанщини проходив по лінії належності (чи
неналежності) до козацького стану. В результаті українські
козаки солідаризувалися більше з російськими козаками і
спільним фронтом виступали проти "іногородніх" (городовиків),
"зайд", до якої б національності останні не належали.
Очевидно, тут далися взнаки ще деякі сутнісні моменти.
Українська національна самосвідомість виявилась невисокою.
На перший погляд, такий висновок виглядає
парадоксальним. Адже на побутовому рівні генні ознаки
українства просто не могли не впасти в око (та й нині дивують
ю
Розділ 1
багатьох). Це й природна українська основа мови, яку іноді
сприймають як український акцент, і якого все життя не можуть
позбутися вихідці з регіону. Це й переважно українська
народна пісня, нездоланна любов до неї, як і до українського
епосу взагалі - дум, балад тощо. Це й наслідування класичних
зразків українських будівель (не може не звернути на себе
увагу навіть зовнішній вигляд станційних споруд уздовж
залізниць), і художньо-декоративне оздоблення предметів
вжитку і т.ін.
Однак фактом залишається й те, що протягом довгого
часу ця етнічно українська гілка дала лише поодиноких
визначних діячів культури. Серед них - письменник і етнограф,
товариш Тараса Шевченка Яків Кухаренко, письменник
Василь Мова Лиманський, композитор і диригент Григорій
Концевич, меценат Юрій Тищенко-Сірий.
Діти національно свідомих українців їхали навчатись до
вузів Києва і Харкова, до ліцеїв і гімназій інших українських
міст, згодом у великій кількості осідали в Наддніпрянській
Україні, брали участь в громадсько-політичному житті там, де
воно справді вирувало. Чи не найприкметніший приклад тут
слова відомого революційного діяча П.Христюка: ті ж, хто з
різних причин приїздив на Кубань (С.Петлюра, Б.Мартос), як
правило, затримувались тут ненадовго.
Акції вияву духовно-етнічної єдності (участь делегації
Кубані у відкритті пам'ятника І.Котляревському в Полтаві у
1903 p., зусилля академіка Ф.Щербини щодо видання
документів архіву Запорозької Січі, Чорноморського та
Кубанського війська тощо) мали спорадичний характер.
В результаті ідейні, політичні впливи, поширення
визвольної суспільно-політичної думки українства, особливо у
теоретично відпрацьованих, високопрофесійних формах, на
населення Кубані залишались слабкими, малопомітними. Чи
не найпереконливіший тому доказ - практично повна
відсутність українських організацій і політичних партій.
Так, в 1917 р. вдалося виявити сліди діяльності лише
однієї організації Української соціал-демократичної робітничої
партії - у Катеринодарі. Ініціативний комітет виник тут ще в
11
Соборництво і регіоналізм
квітні8, організація оформилася дещо пізніше і на кінець літа
залишалась єдиною, про які мав відомості ЦК УСДРП9.
Щоправда, у даному випадку може йтися не лише про
низький рівень національної свідомості, а й про нерозвинуту
політичну культуру, що зумовлювалось багато в чому
примітивними (як для XX століття) громадськими та
економічними відносинами, що збереглися в своєму
законсервованому вигляді з часів середньовіччя.
Навіть у тих, кому долею судилося висунутися на
помітні позиції в^революційну добу (Бич, Рябовіл, Макаренко,
Безкровний, Іванів, Івасюк, Сулятицький, Манжула та ін.) не
були ані вповні свідомими українцями, ані достатньо
політично зрілими особистостями. Вони об'єктивно висува¬
лися на вістря політичної боротьби, державотворчої
діяльності, хоча були майже повністю позбавлені ідейних
уподобань, твердих світоглядних орієнтирів. Вірність
козацько-військовим credo в момент небувалої активізації
політичного життя виявлялася історичним анахронізмом,
оберталася на безпорадність, хаотизм, безсистемність,
безпринципність, засуджувала своїх носіїв на політичну
безпорадність, апатію і хвостизм. Відсутність суспільних
ідеалів приводила до того, що в складному політичному житті
у козацьких лідерів не виявлялося і особистісного "я": вони
його швидше імітували, доводячи, що керуються "загальними"
інтересами суспільства.
Мало користі могли принести і широко знаний
"козацький прагматизм" або ж природжена схильність до
"хитрувань" - не як свідома нещирість, а як здатність швидкого
пристосування до непередбачуваних карколомних змін
обстановки. Здебільшого в політичному процесі, що має
власні, досить складні закономірності розвитку і передбачує
використання досвідченими суб'єктами політики таких же
непростих важелів впливу, зусилля своєрідної "козацької
дипломатії" (-’хитрування побутового рівня") закінчуються
невтішними програмами і втратами.
Не лише втратою рефлекторного потягу до єднання зі
своїм природним національним коренем, а й тією недостатньо
12
Розділ 1
розвинутою політичною підготовкою і зрілістю можна
пояснювати небажання зблизитись, злитись з визвольною
боротьбою безпосередньо в Україні або робити хоч поодинокі
кроки в цьому напрямі.
Діяли й інші чинники. Зокрема, виразно давалася взнаки
свідома цілеспрямована русифікаторська політика царизму,
що була досить інтенсивною і сполучалась з підкресленим
вирізненням козаків із місцевого загалу. Між самодержавством
і козаками (не лише в цьому регіоні) формувався особливий
тип стосунків, за яких національне походження відходило на
задній план, втрачало своє колишнє значення. Звісно, воно не
могло викорінитися абсолютно, однак служило підставою для
набуття вже дещо іншої якості - виокремлення (передусім - на
психологічному рівні) в особливу гілку всекозацької спільності,
певного відмежування, приміром, від сусіднього Донського
козацтва.
Відносна ж заможність козацького стану зумовлювала
порівняно більшу лояльність до панівного режиму. Тобто
стихійно або де в чому штучно культивовані ознаки соціальної
осібності у козацтва згодом заступають природні риси,
визначають особливості його поведінки в той час, коли в Росії
розпочалися децентралізаторські процеси.
Виявившись об'єктивно провідною верствою (що зовсім
не означає, що до того не докладалось спеціальних зусиль, і
зусиль - потужних), козацтво Кубанщини своєю поведінкою
багато в чому визначено долю населення регіону.
6 березня 1917 р. в Катеринодарі, столиці Кубані,
створюється об'єднаний комітет громадських організацій.
Наступного дня було утворено Обласний Кубанський комітет, а
поряд сформовано Раду робітничих і солдатських депутатів.
Провід у цих, як і інших організаціях, що тоді виникли, опинився
в руках російських політичних сил, представників російських
політичних партій, що значною мірою було закономірно,
відбивало політичні реалії.
9-18 квітня 1917 р. в Катеринодарі відбувся крайовий
з'їзд представників козацького і некозацького населення, який
постановив підтримувати Тимчасовий уряд і висловив
побажання, щоб Росія перетворилася на демократичну
13
Соборництво і регіоналізм
республіку. З'їзд визнав міські, станичні, аульні та ін.
громадські комітети за вищі органи місцевої влади, а за
станичними козацькими громадами визнав лише право
вирішувати питання щодо козацького господарства. Суд у
станицях мусив бути реформований на засадах виборності, а
а до того мали бути створені судові колегії на паритетній основі
(кількість суддів козаків і некозаків рівня).
На з'їзді відразу ж виринули гострі питання: про
необхідність регулювання "посаженної" плати (плати, яку
некозаки платять за користування землею під будівлі тощо) і
земельна справа. Про розгляд і вирішення справи з
"посаженною" платою мав подбати Обласний Комітет, а щодо
земельної справи, то делегати некозаки в окремій нараді
ухвалили революцію: "З обуренням одкидаючи поширювані
провокаційні чутки про ворожі відносини між иногородцями і
козачим населенням краю, про самовільне заорювання
козачих земель иногородцями і т.п., ми, представники
иногородців від семи округ Кубанської области-, одноголосно
прохаємо президію з'їзду довести до відому Військової Ради і
військових частин на фронті, що иногородці жадних претензій
до козачих надільних земель і до козачого військового майна
заявляти не думають, будучи переконані, що Установчі Збори
знайдуть можливість, щоб задоволити справжні потреби
иногороднього населення не порушуючи інтересів трудового
козацтва"10.
Незважаючи на прагнення надати документу загального
миролюбного тону, його автори не могли приховати очевидних
суперечностей, що існували між козаками і некозаками і
декларували наміри, які здійснити було просто неможливо:
задовольнити земельні запити селян, не зачіпаючи інтересів
козацтва. З'їзд обрав "Областной Совєт" (Краєву Раду) з 135
осіб, і Обласний Комітет (від кожного повіту по одному козакові
і некозакові та 4 представників від верховинців). Так склалась
вища краєва влада на Кубанщині. Козацькі справи було
передано до компетенції Військової Ради і Військового
правительства - виконавчого органу козацтва.
17 квітня 1917 р. зібралась військова (козача) Рада, яка
радилася 5 днів, вибрала Військове Правительство на чолі з
14
Розділ 1
Л. Бичем у складі: 7 членів, обраних на Обласному З'їзді, 8 -
обраних на Раді, та біля 8 заступників. Цьому правительству
було доручено на жовтневу сесію подати проект закону про
самоврядування. А також було ухвалено засади земельної
реформи, на основі чого всі військові (козачі), громадські та
хутірські землі, ліси і т.д. мають створити спільне добро всього
Війська; всі приватновласні землі, всі землі, виділені з
козацької території шляхом подарунків і нагород, всі державні,
церковні, монастирські, німецьких колоністів та ін. мають
повернутись через Установчі Збори у власність Війська. Як
виняток "надільні землі сільських громад, селянських това¬
риств і дрібних власників, на території Кубанського Козачого
війська, лишаються за їх власниками"11.
Отже, козацтво прагнуло скористатись із ситуації,
намагаючись ще більше сконсолідуватись, зміцнити своє
провідне становище в краї. Заявляючи про свої претензії на
розширення володіння землею, козацтво як колективний власник
повинно було економічні проекти підкріпляти відповідними
суспільними кроками у сфері громадсько-політичної організації.
Неминуча перспектива реалізувалася у липні.
Під час обговорення на засіданні Обласної Ради 29 червня
1917 р. питання про самоврядування на Кубані козацька частина
Обласної Ради демонстративно залишила засідання, а 17 липня
- після невдалих спроб порозумітися - заявила: "Козача частина
Кубанської Обласної Ради вважає дальшу спільну працю за
неможливу, а тому постановляє: 1) вийти з Обласної Ради і
утворити Кубанську військову Раду, 2) відкликати козачих
представників з Обласного Виконавчого Комітету, 3) оповістити
всьому населенню, що так звана Кубанська Обласна Рада і
Обласний Виконавчий Комітет од нині не існують через вихід з
них представників всього козачого населення краю, 4) доручити
Військовому Правительству негайно виробити проект
безстанового самоврядування на широких демократичних
засадах і, заздалегідь ознайомивши з ним населення, внести
його на розгляд Кубанської Військової Ради"12.
Резолюція була симптоматичною і мала далекосяжні
наслідки: козаки відмовлялись входити і працювати разом з
15
Соборництво і регіоналізм
іногродцями в спільному крайовому органі. Вони не хотіли
погодитись з тим, щоб органи самоврядування були спільними
для всього населення, щоб обиралися вони загальним
голосуванням і щоб до цих органів перейшли всі справи
громадського господарства. Значить, козаки не хотіли зійти з
класово-станової платформи і вирішили всю крайову владу
взяти виключно в свої руки. Тимчасовий уряд згодився на це,
бо рахувався з організованим козацтвом.
Хоча обласна Рада і її комітет існували й надалі,
реальної влади вони не мали. Розкол населення ставав дедалі
очевиднішим і поглиблювався з кожним новим кроком
революційного поступу. Прямою реакцією на дії козацької
верхівки було наростання симпатій некозаків до російських
соціалістичних партій, особливо до більшовиків. У ході
серпневих виборів члени РСДРП(б) здобули 20 місць зі 100 у
Катеринодарській військовій Раді, а в Раді робітничих
депутатів - понад третину місць. У вересні цей процес
посилився, і більшовики отримали понад половину місць у Раді
робітничих депутатів губернського центру.
Козацтво, зі свого боку, гарячково шукало засобів
протидії наступові на їх позиції, привілеї, відверненню
перспективи соціалістичної зрівнялівки у землекористуванні.
Показовою щодо цього стала конференція представників
Кубанського, Донського й Терського козацтва, що відбулася 24-
27 жовтня в Катеринодарі. Зібрання ухвалило розпочати
утворення "Юго-Восточного союза казачьих войск, горских
народов Кавказа и вольньїх народов степей" - по суті,
федеративного демократичного утворення, що закріпило б
станову окремішність козацтва проти "занадто-урівнюючих"
тенденцій, що набирали силу в Росії. "Специфічним" було
бачення суб'єктів федерації - регіональні частини того ж таки
козацького стану. І як не парадоксально, зміцненню у
свідомості ініціаторів такого утворення правомірності подібних
поглядів "прислужився" і досить важливий форум раніше
поневолених національностей - з'їзд народів, що відбувся 8-
15 вересня 1917 р. у Києві.
В роботі з'їзду поряд з представниками національностей
(українців, росіян, білорусів, естонців, грузинів, євреїв,
16
Розділ 1
латишів, литовців, молдаван, татар, тюрків та ін.) брали участь
9 козаків - від військ Терського, Донського, Амурського,
Кубанського, Уральського, Забайкальського і Оренбурзького13.
Організатори з'їзду, мандатна комісія вважала їх репре¬
зентантами спільнот, аналогічних національним14.
Промовці від козаків на з'їзді вели мову про
перетворення Росії на федеративну демократичну державу, до
якої поряд з ‘ національно-державними (автономними)
утвореннями війшли б і козачі територіальні одиниці, що стали
на шлях козачого (територіально-станового) самовизначення
за принципом (зразком) національного самовизначення15.
Представник Кубанського війська, українець К.Морква,
участі в дискусії не брав, взагалі нічим себе не виявив (у
всякому разі, газетні звіти і протоколи його виступів не
зафіксували16). Однак загальні тенденції він, мабуть, поділяв, і
якщо інформував вдома політичний провід про рішення З'їзду
народів, про дух, що на ньому панував, це могло лише
посилити ті позиції, які стихійно оформилися в козачих колах
Кубані.
Яскравим свідченням їх прагнення закріпитися на
становищі крайової влади стала робота другої сесії Кубанської
Військової Ради, * скликаної практично паралельно з
"юговосточною" конференцією. Сесія ухвалила "Временньїе
основньїе положення о вьісших органах власти в Кубанском
Крає", тобто тимчасову конституцію. Згідно з нею, джерелом
влади є правосильне населення Кубані - козаки, верховинці і
селяни, що мають у себе громадську землю (отже, далеко не
все населення). "Правосильне" населення обирає на кожні 5
тися^ одного депутата, а депутати творять з себе Крайову
Рад^ (велику), з якої виділяється Законодавча Рада (мала
рада), яка призначає зі свого складу крайового військового
отамана і правительство, перед нею відповідальне. Останнє
складається: з 7 козаків, 3 "корінних іногородців" і 1 черкеса,
разом 11 осіб.
Конституція мала набрати сили з моменту прийняття,
однак тоді ж Військова Рада заявила, що вона "тимчасово
перейме на себе функції Крайової Ра,ди"17.
17
Соборництво і регіоналізм
Некозаки (селяни) у відповідь відразу ж заявили про
відмову від виборів до Крайової Ради, оскільки "основний
закон" приймався без їх участі. До того ж йшла підготовка до
Обласного з'їзду (датою скликання було визначено
13 листопада), на якому, як розраховували, будуть почуті
голоси 1,5 мільйонів кубанських некозаків.
Наспіх поповнена (а не дообрана) Військова Рада
почала іменувати себе Крайовою Радою і 24 жовтня 1917 р.
обрала військовим отаманом полковника-росіянина
А.Філімонова. Оскільки тут же прийшли повідомлення про
жовтневі події в Петрограді, Кубанське Військове
Правительство постановило: "вважаючи захоплення влади
большевиками всупереч волі народу і в час надзвичайно-
тяжкого становища на фронті за злочин і зраду, прийняти на
себе здійснювання державної влади в Кубанській области аж
до відновлення в Росії влади Тимчасового Уряду і порядку"18.
В цьому дусі було розіслано розпорядження і оголошено
Кубань на військовому стані.
Проте 10 листопада відкрився Обласний з'їзд Рад, який
уже другого дня визнав "Временньїя основньїе положення о
вьісших органах власти незаконними", закликав населення до
їх ігнорування. Козачій федерації з'їзд протиставив ініціативу
створення "юго-восточного союза" некозаків. Тим самим не
лише поглиблювався класовий розкол, а й надавалося нового
імпульсу орієнтації некозачого населення - на федерацію з
такими ж верствами населення Дона і Північного Кавказу. Про
національну належність, про своє українське походження
дедалі рідше згадували й одні, й інші. Посилення
більшовицького впливу в регіоні з одночасним його
перетворенням на основний оплот антирадянських сил
прискорювали процес поляризації сил і дедалі загострювали
обстановку.
13 грудня 1917 р. відбувалася сесія Кубанської Зако¬
нодавчої Ради (малої Ради) і почала працювати сесія Краєвої
(великої Ради). Паралельно тоді ж, відкрилися нові засідання
Обласного з'їзду Рад.
Обласний з'їзд практично відразу розколовся на дві
частини. Перша заявила про свою прихильність до
18
Розділ 1
більшовиків, до влади Ради робітничих і солдатських
депутатів, а друга - солідаризувалася з Краєвою Радою, тобто
висловилася за співпрацю з козацтвом. Ця, друга частина,
прибрала для себе назву "Второга Общеобластного Сьезда" і
почала того ж дня засідати поряд з Краєвою Радою.
Перша частина з'їзду (до якої пристало і кілька
“збільшевичених” членів Краєвої Ради) винесла постанову про
запровадження на Кубанщині більшовицьких Рад і
непримириму боротьбу проти всіх, хто не з ними, називаючи
себе при тому іногородцями і вимагаючи, щоб негайно були
утворені земельні комітети, до яких би і перейшли всілякі
землі, опріч наділів селянства і трудового козацтва. Ця частина
з'їзду об'єднувала бідніших іногородців, які в своїй постанові
знову повторили те, що всі постанови Крайової Ради і
Крайового Правительства слід вважати необовязковими для
"революціонного трудового населенія, как направленньїя
против свободьі и завоеваний революции и исполнению не
подлежащих". Керівники цієї частини з'їзду - більшовики, ліві
соціалісти-революціонери та анархісти вже ЗО грудня
постановили розпочати збройну боротьбу проти Крайового
Уряду, призначили воєнного комісара - анархіста Тимофеєва,
а 31 грудня ця частина з'їзду вибрала "Временньїй Областной
Совет народньїх депутатов", якому і доручила скликати з'їзд
Рад Кубані на січень 1918 р.
Друга частина з'їзду, яка назвала себе "Вторьім Обще-
областньїм Сьездом" і вступила в співпрацю з Краєвою Радою,
не визнала засади про владу більшовицьких Рад, а заявила,
що законну владу сконструюють Установчі Збори. Козаки пішли
на згоду з цим "Вторьім Обще-областньїм Сьездом" і
порозумілись на тому, що Законодавчу Раду вони створять
спільно так: 46 козаків, 46 некозаків і 8 верховинців, а Краєвий
Уряд скласти так: 5 козаків, 5 некозаків і 1 верховинець. Отже,
козаки зробили уступку своїм іногородцям під впливом
більшовицького перевороту. На місцях мали бути утворені так
само змішані збори, які вже обрали б органи влади: де козаків
більше, там вибирають пропорційно, а де козаків менше, там -
наполовину від тих і других; станичний отаман мав обиратись
з козаків, а його заступник - з іногородців. Право голосу
19
Соборництво і регіоналізм
одержував кожний, хто не менш 2 років жив на Кубані.
Ухвалено з 1 січня 1918 р. скасувати "посаженну" плату,
запровадити земельні комітети. В земельній справі було
прийнято резолюцію: "Всі землі Кубанського Козачого Війська,
ліси, рибальські води, як внутрішні, так і морські на 7 верст від
берегів, та инші угоддя, з усіма підземними добрами, творять
невідбірну і непорушну власність Кубанського Козачого
Війська. Кубанське Козаче Військо володіє, користується і
розпоряджається своїми землями, лісами, водами і
підземними добрами самостійно і незалежно. Всі приват¬
новласницькі землі, виділені з території Кубанського Козачого
Війська шляхом царських подарунків, нагород і йн., а також
землі державні і манастирські, розположені на території
Кубанського Краю, безплатно вивласнюються на краєвих
законодатних підставах і переходять в окремий краєвий фонд.
Землі парахвіяльні, церковників, манастирські, офіцерські, що
були виділені зі станичних земель, безплатно повертаються
тим же станицям назад.
Землі селянські, надільні землі селянських товариств і
дрібних власників в межах Кубанського Краю повинні
залишитися за їх власниками в розмірі земельної норми, що
має бути установлена для Кубанської Обпасти.
Землі верховинських народів Кубанської Области, ліси,
инші угоддя з усіма підземними добрами творять їх невідбірну
і непорушну власність, котрою вони користуються і
розпоряджаються самостійно і незалежно"19.
Отже, одна кубанська територія з переважно українсь¬
ким населенням почасти штучно, а почасти як констатація
тогочасних реалій документально членувалася на три
земельновласницькі частини: козацька і верховинська
(самостійні і незалежні), а поряд з ними селянська, де
земельна норма мала бути встановлена в майбутньому
владою. В результаті козаки відособлювались і від росіян
(латентно це несла в собі національна традиція), і від українців
(детермінувалося становими відмінами). Так класово-
економічний інтерес, котрий живив станову психологію і
амбіції, остаточно переважив національне начало, перетнув
нитку зв'язку з природною пуповиною.
20
Розділ 1
Соціальні .суперечності в краї набирали таких антаго¬
ністичних проявів, що ставали фактором наближення грома¬
дянської війни.
21 грудня 1917 р. Крайова Рада затвердила постанову
свого уряду від 26 жовтня 1917 р. про зосередження в його
руках всієї повноти влади на Кубані. І того ж дня в станиці
Кримській було створено більшовицький революційний комітет,
а 17 січня 1918 р. тут відбувається вже обласний з'їзд ревкомів
і сформовано "Обласний ревком". Обидві сторони готувалися
до збройної боротьби. В станицях області дедалі поширюва¬
лась влада Рад.
19 лютого 1918 р. відбувся перший бій між військами
Кубанського Уряду (на чолі його стояв українець Л.Бич) і
військами більшовицького ревкому.
Більшовикам не вдалося розвинути розпочатий наступ на
Катеринодар. Однак 1-й з'їзд Рад Кубанської області, що
відкрився 14 лютого (н.ст.) 1918 р. схвалив ленінський Декрет
про землю, обрав Виконком (27 більшовиків і 12 лівих есерів)
на чолі з Полуяном. Виконком Рад 22 лютого оголосив себе
єдиним правочинним органом влади в області, ухвалив рішення
про скасування козачої адміністрації і перехід влади до Рад20.
У відповідь на це Законодавча Рада 28 лютого 1918 р.
проголосила незалежну Кубанську Народну Республіку. Звісно,
за Тимчасового уряду про подібний крок не могло бути й мови,
а кубанська незалежність виростала, таким чином, не з
національного фактора, а з козацького станового автоно-
мізму21.
Тимчасом, організований Кубано-Чорноморським ВРК
новий наступ на Катеринодар увінчався успіхом.
12 березня 1918 р. військовий отаман, Законодавча
Рада і Кубанський уряд змушені були залишити Катеринодар,
а вже через день містом опанували більшовики.
Відступаючи під тиском червоних військ, Кубанський
уряд і його сили 24 березня зустрілись біля станиці Калузької з
Добровольчою Армією. Вона почала формуватись на Дону
російськими генералами О.Каледіним (тодішнім донським
отаманом), Л.'Корніловим, А.Денікіним, М.Алексєєвим. На
21
Соборництво і регіоналізм
Кубані добровольців збирав ген.Ернделі. ЗО березня 1918 р. в
станиці Новодмитрівській було підписано угоду про перехід
кубанського урядового війська в повне підпорядкування
Корнілову. Законодавча Рада, Уряд і кубанський військовий
отаман мали виконувати свої функції і допомагати
Добровольчій Армії. Договір підписали: генерали Л.Корнілов,
А.Денікін, Л.Апексєєв, Ернделі, Романовський і кубанці -
військовий отаман полк. А.Філімонов, голова Законодавчої
Ради М.Рябовіл, його заступник Султан-Шахим-Гирей, голова
Уряду Л.Бич, командуючий кубанським військом ген.По-
кровський.
Обставини були тяжкі, у війську панували розлад і
інтриги, тому кубанські діячі були здеморалізовані і змушені
підписати умову, що поклала край кубанській "самостійності".
Після цього об'єднане військо вступило в Кубанщину,
почало наступ на Катеринодар. Але 12 квітня 1918 р. був
убитий в боях генерал Л.Корнілов, команда перейшла до
А.Денікіна, який звелів від Катеринодара відступати - військо
через усю Кубанщину відступало на Донщину. А.Денікін вже не
говорив ні про Установчі Збори, ні про демократію, як це робив
Л.Корнілов, а навпаки - оповістив боротьбу за цілість Росії і за
російську культуру. Кубанські українці - проводирі Л.Бич і
М.Рябовіл попали в тяжке становище. Так їм довелось-
опинитись на Донщині, в російських чорносотенних колах, які
командували кубанцями.
Підбиваючи підсумки більше як річних перипетій в
регіоні, М.Шаповал з неприхованим сумом і жалем писав: "Так
Кубань закінчила першу добу революції: перейшовши шлях від
єдиної-неділимої Росії до самостійної Кубанської Народньої
Республіки. Незалежність виросла із внутрішньої розгонової
класової сили - з козацького автономізму, який не хотів піти на
уступки в земельній справі, розірвав з иногородцями,
поставився (не міг инакше) проти большевизму, з яким
спряглись иногородці, гнані своєю клясовою політикою до
захоплення козацьких земель. На наступ большевиків козаки
відповіли війною, але проти всеросійського большевизму
своїми силами не справились. Мусили уступити перед
навалою большевизму з Росії, перед вибухом иногородців і
22
Розділ 1
"нейтралітетом" військ. Ясно, що козацтво змушене шукати
собі спільника, щоб оборонити свою Республіку і... землю. З
соціяльних мотивів козацтво мусило стати на фатальний шлях
союзництва з ворогом самостійности Кубані — з добровольчою
російською армією"22.
Тим часом інша частина населення Кубані - селяни
(іногородці), хоч і орієнтувались політично на більшовиків,
щодо вибору свого курсу у розбурханому морі самовизначення
виявились не оригінальними, повторювали те ж, що й
організоване козацтво.
ЗО березня 1918 р. в Катеринодарі розпочався Другий
обласний з'їзд Рад, який проголосив Кубанську Радянську
Республіку складовою частиною РРФСР На з'їзді обрано
Центральний виконавчий комітет Рад Кубані у складі 45 осіб.
ЦВК Рад створив виконавчий орган - Раду Народних Комісарів
(16 осіб). Формуючи органи вищої державної влади Кубанської
Радянської Республіки як знаряддя і атрибути регіонального
самовизначення, про національний фактор ніхто вже навіть не
згадував. І як би те не здавалось сьогодні дивним, чи,
можливо, вартим жалю і осуду, однак в реальноу житті було
саме так: регіональні соціально-економічні особливості,
уявлення про їх місце в суспільних процесах заступили собою
все інше.
Другий обласний з'їзд Рад ухвалив декрет про землю, за
яким "загальне орудування всіма без винятку на¬
ціоналізованими підприємствами і землями, лісами, водами і
иншими угоддями Кубанської области належить краєвій
владі"23. Отже, більшовицька влада розуміла свою роль
просто: розпоряджатись усім майном, щоб залучити на свій бік
всіх, хто хотів тим майном скористатись - зрозуміло, що
половина населення (іногородців) була в цім зацікавлена.
Почався розподіл земель і відразу вибухнула ворожнеча
козацтва і заможніших іногородців до більшовиків. Тим часом
останні, прилучивши до Кубанщини Чорноморську губернію,
проголосили "незалежну" Кубансько-Чорноморську Республіку,
а пізніше - 5-7 липня 1918 р. в Катеринодарі проголосили
Північно-Кавказьку радянську республіку, прилучивши
23
Соборництво і регіоналізм
Терщину, Ставропільщину та гірські райони, чим остаточно
розчинявся колишній український характер Кубанщини.
Перебуваючи з весни 1918 р. і більшу половину літа в
досить скрутному становищі, утримуючи в своїх руках лише
північну частину Кубані - і то, опираючись на союз з
добровольцями, Кубанська Рада вбачала один із шляхів-зміни
ситуації у налагодженні стосунків з Українською Державою.
Зважаючи на національний чинник, можна було розраховувати
на допомогу з боку режиму П.Скоропадського. За свідченням
міністра закордонних справ Української Держави
Д.Дорошенка, гетьманський уряд дивився "на Кубань, як на
частину української землі, котра раніше чи пізніше повинна
приєднатись до України або як автономна область, або на
федеративних основах"24.
Додаткові надії були пов'язані з перебуванням на чолі
кубанського проводу українців - Л.Бича, М.Рябовола та ін.
28 травня 1918 р. до Києва прибула делегація від
Кубанської Ради у складі М.Рябовола (голова), С.Шахин-Гирея,
К. Безкровного, Г.Омельченка, П.Каплина, Д.Скопцова.
Посланців зустріли дуже прихильно, тепло. Вони були прийняті
П.Скоропадським, а 3 червня 1918 р. на їх честь в будинку
Гетьмана було дано урочистий сніданок, в якому взяли участь
члени уряду Ф.Лизогуба, штабу, німецького посольства. У
вітальній промові П.Скоропадський сказав: "Я дуже радий, що
в особі вас, кубанські козаки, можу вітати нащадків славного
запорозького війська, котрі у своїй невпинній боротьбі за волю
України примушені були з бурхливого Дніпра перейти до
Кавказьких гір, де все-таки, не дивлячися на ріжні перешкоди
життя, лишились вірними синами рідної Неньки-України.
З огляду на це я сподіваюсь, що й тепер славні Кубанці підуть
разом з молодою Українською Державою, щоб здійснити ті
гарячі мрії, котрі являлись керовничою зіркою для наших
батьків”25.
За єднання Кубані з Україною рішуче висловився і
міністр закордонних справ Д.Дорошенко.
Кубанські посланці, у відповідь, теж запевняли у бажанні
єднання з ненькою-Україною.
24
Розділ 1
Д.Дорошенко вступив у таємний контакт з українцями-
члєнами делегації (М.Рябовіл, К.Безкровний і Г.Омельченко) і
почав переговори про приєднання Кубані до України26. Однак,
про це дізналися росіяни - члени делегації і повідомили
Кубанський уряд. Останній терміново надіслав інструкцію
утримуватись від радикальних кроків, а обмежитися
проханнями допомоги зброєю.
Таку допомогу було надано. Уже в кінці червня в
розпорядження Кубанського уряду було відправлено перший
транспорт зброї: 9700 рушниць, 5 мільйонів набоїв і 50000
знарядів для 3-дюймових гармат. В липні було вислано на
Кубань 3 цілком споряджені батареї по 4 гармати (3-дюймові) в
кожній, з повною амуніцією, кількасот кулеметів, багато всякої
іншої зброї27. Надалі допомога наростала.
Д.Дорошенко так пояснює логіку поведінки української
сторони: "Саме в той час армія добровольців під проводом
ген.Алексєєва лаштувалась до походу на Катеринодар. Було
ясно, що хто визволить Кубань від большевиків, котрі чинили
страшенні звірства й спустошення в краю, той здобуде собі
остаточно симпатії населення і до того прихиляться кубанські
козаки. Тому то міністр закордонних справ умовився з
українськими делегатами Кубані, що буде старатись того, щоб
з України було вислано на поміч Кубані все, що тільки буде
можна. Малася на увазі дивізія генерала Натієва, розміщена
тоді в східній частині Харківщини, вдовж кордону. Вона
рахувала в собі коло 15 000 людей. Гетьман цілком ухвалив
план - вислати цю дивізію до Азовського побережжя,
посадовити на кораблі і зробити десант на Кубанському
побережжю. Тим часом на Кубані вибухло би вже підготовлене
повстання, і за його допомогою можна було б вигнати з краю
большевиків, загрожених з півночі і з північного сходу донцями
та добровольцями. Важно було випередити ген.Алексєєва,
захопити Катеринодар і тоді було б можна проголосити злуку
Кубані з Україною.
Після довших і важких клопотів удалось досягти згоду
німців на цю операцію: вони згодились замінити дивізію
ген. Натієва на большевицькому фронті своїм військом і
25
Соборництво і регіоналізм
допомогти нам в справі організації десанту на Чорно¬
морському побережжю. Вже був виданий наказ стягати відділи
Натієва до залізниці для посадки. Був вироблений план
операції і відпущені на неї засоби. Але справа розбилася через.
подвійну політику німців і через саботаж, або вірніше: зраду
одного з високих чинів українського міністерства війни:
очевидячки, бувши в стосунках з ген.Алексєєвим і сприяючи
його планам, цей пан умисно затягав справу, не вважаючи на
виразні накази Гетьмана й військового міністра, зволікав під
ріжними претекстами початок операцій, а тим часом Алексєєв
швиденько вирушив у поход, захопив Катеринодар і скорим
маршем посував на Новоросійськ. Тоді німці заявили, що вже
пізно, що вони не можуть допустити до збройної сутички між
українцями й російськими добровольцями..."28.
Отже, плани виявились нереалізованими і то була,
очевидно, остання реальна можливість не допустити "відходу"
Кубані від своєї рідної праматері. Практично блискавичну
метаморфозу, її негативний ефект відразу ж відчули і однаково
оцінили і в Києві, і в Катеринодарі. "...Замісць приязної або
навіть прилученої до нас Кубані повстала територія,
опанована Добровольчою російською армією з її ворожими до
українства відносинами і планами відбудови "єдиної-
неділимої" Росії, - констатував Д.Дорошенко. - Кубанська
Рада мусила коритися добровольчим генералам, котрі скоро
взялися за нищення всякої, автономії в краю. Все, що було
активно-ворожого до української державности (з-поміж
антибольшевицьких елементів), почало орієнтуватись на
опановану добровольцями Кубань. Туди переніс своє
видавництво завзятий ворог українства й Української Держави,
редактор "Кіевлянина" В.Шуїіьгин. Між Київом та
Катеринодаром почали снуватись таємні нитки зради й плани
повалення Української Держави"29.
Гетьманський уряд через свого міністра закордонних
справ продовжував надавати підтримку прихильним до
українства елементам на Кубані: було асигновано кошти на
видання періодики українською мовою і на організацію агітації.
Консулом до Катеринодара було направлено П.Понятенка,
26
Розділ 1
діяча УСДРП, котрий мав досить тісні й широкі зв'язки в
українських колах Кубані.
Однак, повернувшись 16 серпня 1918 р. до
Катеринодара, Кубанська Законодавча Рада, уряд і отаман
виявились майже у всьому залежними від сили, яка звільнила
Кубань від більшовиків. Цією силою були білогвардійці,
"єдинонеділимці". Відповідною була й політика, як
національна, так і соціальна. Зокрема, 1 вересня 1918 р.
кубанський уряд оголосив "нову конституцію" - правила
виборів до Крайової Ради. Згідно з документом, "право участі*
у виборах до Кубанської Краєвої Ради мають особи мужеської
статі, що належать: або до козаків Кубанського краю, або до
кубанських верховинських племен, або до корінних мешканців
кубанських селянських громад і селянських земельних
товариств". Отже, виборчих прав позбавлялися жіноцтво та
інородці, неприписані до вищевказаних категорій населення.
"Ох, нащадки запорожців під російським режимом таки
вчепилися в земельку, подаровану Катериною II в обмін на
свободу і традиції вільного козацтва, віддані російському
режиму. Якась хоровитість в цьому маніякальному бажанні
залишити иногородців (в більшості бідних українських селян!)
в попередньому стані", - буквально у розпачі констатував
М.Шаповал30.
Разом з тим кубанський політичний провід цінував свої
дружні стосунки з Українською Державою, принаймні докладав
зусиль, щоб по можливості зберегти в нових складних умовах
хоч рештки недавніх зв'язків.
У другій половині жовтня до Києва була направлена
надзвичайна місія на чолі з полковником В.Ткачовим. 21
жовтня П.Скоропадський дав аудієнцію місії, про яку в
періодиці повідомлялось: "В палаці пана Гетьмана вчора
відбувся прийом надзвичайної місії Кубанського Краєвого
Правительства...
Голова Місії відчитав грамоту Військового Отамана
Кубанського Краєвого Правительства до пана Гетьмана: "Ваша
Світлосте! Керуючись свідомістю спільности політичних,
культурних і економічних інтересів України та Кубані і щиро
бажаючи скріпити дружні відносини між обома рідними
27
Соборництво і регіоналізм
країнами, ми, військовий отаман кубанського Козацького
Війська і Кубанське Краєве Правительство визнали за
необхідне вислати до Вашої Світлости надзвичайну місію на
чолі з полковником В.М.Ткачовим і в складі члена
Законодавчої Ради П.Л.Макаренка і полковника “Євтушенка,
котрим доручаємо вітати Вашу Світлість і правительство
Держави Української і, як що на те буде згода Вашої Світлості,
поставити перед Правительством України питання про
заключення в найближчий час між обома країнами
порозуміння. Насушні інтереси обох країн, як видко, вимагають
як-найтіснішого зближення між ними і Кубанське
Правительство має тверду надію, що з давніх давен звязані
між собою кровними узами і повні яскравих прикладів
боротьби за незалежність, Україна й Кубань знову дадуть
зразок могучого братнього союза".
Його Світлість пан Гетьман України відповів українською
мовою: "Щиро дякую військового отамана Кубанського
Козацького Війська і Кубанське Краєве Правительство за
сердечне привітання. Маю тверду надію, що кубанське
козацтво, яке є прямим нащадком запорожців, зіллється в
тісний братський союз з рідною йому Україною на добро і на
славу Кубанського Війська та Української Держави"31.
Місія досягла успіху. На середину листопада було
підписано цілу низку договорів і конвенцій: про консульські,
торговельні, мореходні й поштово-телеграфні зносини, про
банківські операції й залізничний зв'язок32.
За свідченням Д.Дорошенка, передбачалося заключен¬
ня й військової конвенції. Хоча до того не дійшло, кілька тран-
спортів зброї було відправлено на Кубань.
Члени місії неофіційно зондували грунт для державного
об'єднання Кубані з Україною. Одночасно з місією В.Ткачова
до Катеринодара було направлено українську місію на чолі з
полковником Ф.Боржинським, яка була гостинно зустрінута на
Кубані.
Однак, в середині листопада 1918 р. було створено
Директорію, яка очолила антигетьманське повстання і відновила
Українську Народну Республіку. Зв'язки з Кубанню ослабли.
28
Розділ 1
23 грудня 1918 р. Кубанська Крайова Рада ухвалила
резолюцію, запропоновану головою Кубанського уряду
Л.Бичом. В ній, зокрема, містилося обгрунтування феномена
децентралізації Росії та виникнення регіональних дер¬
жавницьких утворень, а також процесу їх наступної
консолідації. В резолюції заявлялось:
"1. Утворення на території був. Держави російської
самостійних державних формувань і перебрання ними на себе
верховної державної влади було неминуче і в той же час актом
самоохорони.
2. Основним завданням всіх цих державних формувань
є боротьба з большевизмом, що ще далеко не видихавсь у
центральній і північній Росії.
3. Для успішної боротьби треба в найкоротший час
утворити єдиний боєвий фронт і єдину команду.
4. Необхідно зорганізувати єдине представництво від
південно-руських державних формувань на майбутній мировій
конференції. Треба негайно, не чекаючи утворення
федеративної влади у звільнених від анархії областях, зробити
заходи для утворення спільного представництва.
5. Для досягнення мети, означеної в п.п. З і 4 необхідно
утворити південно-руський союз на федеративних підставах.
6. Відродження Росії можливе у формі Всеросійської
федеративної республіки.
7. Кубанський край повинен увійти в склад Російської
федерації, як член федерації.
8. Кубанська Краєва Рада, беручи за свою мету боротьбу
з большевизмом, стремиться перевести в життя засади
широкого народоправства.
9. Відновлення будучої форми правління в державі
російській населення Кубанського краю ставить в залежність
від виявлення волі у Всеросійських Установчих Зборах нового
скликання"33.
Таким чином, від формальної незалежності Кубанської
Народної Республіки, проголошеної 1 березня 1918 p., не
лишалось і сліду. За словами про Російську федерацію і
встановлення форми правління в ній Всеросійськими
Установчими зборами ясно проглядали контури "єдиної і
29
Соборництво і регіоналізм
неподільної" Росії. Основним виправданням слугувала загроза
більшовизму.
На розвиток вищенаведеної резолюції Крайова Рада
схвалила 18 грудня 1918 р. "Временное положение об
управлений Кубанським краєм". В його констатуючій частині
значилось:
"Кубанське козацтво, верховинці і корінне населення сел
і міст Кубанського краю, що винесло з іспитів революції
підвалини ладу і народоправства, стоять перед необхідністю
влаштувати рідний край власними зусиллями. Відсутність
державної єдности і загально-російської влади, анархія, що
продовжується в центрі Росії і затяжна боротьба проти анархії
настійно диктують населенню Кубані необхідність самостійно
скріпити державність в межах краю. Мислячи себе
нерозривнозвязаним з Росією, єдиною і вільною, населення
Кубані твердо стоїть на колишній свої позиції: Росія повинна
бути федеративною республікою вільних народів і земель, а
Кубань - окремою складовою її частиною. Нині ж Кубанський
край, стоячи на шляху державного будівництва, зберігає за
собою всю повноту державної влади в межах краю і керується
органами, що поставляться населенням згідно з цим
положенням"34.
Наголошуючи, що джерелом верховної влади є воля всіх
громадян, виявлена в представницьких органах, документ
передбачав: законодавча влада на Кубані мала належати
Крайовій і Законодавчій Радам, а виконавча - військовому
отаманові і кубанському краєвому правительству. Краєва Рада
повинна була скликатися лише для вибору військового
отамана і затвердження змін у конституції. Законодавчу Раду
планувалося обрати на три роки і видавати закони в справах,
що не входили в компетенцію Крайової Ради, Військовий
Отаман вважався б головою краю і війська, обирався на 4 роки
Крайовою Радою, мав право veto, розпускати Раду і припиняти
її сесії, уряд був відповідальний перед Законодавчою Радою.
Того ж дня Крайова Рада знову обрала військовим
отаманом полковника Філімонова. 20 грудня Рада ухвалила
засади для земельної реформи: право власності на всі землі,
води, ліси, підземні добра касується; всі приватновласні,
зо
Розділ 1
монастирські, церковні, подаровані і т.п. землі переходять в
крайовий земельний фонд. Коштом цього фонду наділяються
землею, в першу чергу, малоземельні козаки, верховинці і
корінні селяни краю, які будуть прийняті в козаки.
В цей час на Кубані зачастішали зміни урядів. В середині
грудня 1918 р. уряд Л.Бича змінив уряд Ф.Сушкова, однак уже
18 січня 1919 р. і він пішов у відставку, поступившись уряду
Курганського. Скільки-небудь серйозною самостійністю жоден
із цих органів виконавчої влади не відзначався.
7 січня 1919 р. генерал А.Денікін, за згодою донського і
кубанського отаманів, став Головнокомандуючим всіх збройних
сил Півдня Росії. Проведена ним мобілізація, за оцінками
деяких фахівців, довела питому вагу українців у Добровольчій
армії до 75%35. їх основну частину становили кубанці.
Навесні А.Денікін розпочав свій похід на Радянську
Росію через Україну. І з допомогою українців Кубані жорстоко
нищились не лише радянські, більшовицькі сили і порядки, а й
українська національна державність. Ні про яку Українську
Народну Республіку палкий поборник єдиної і неподільної Росії
й чути не бажав, а пропозиції про можливість переговорів з
Головою Директорії і Головним Отаманом військ УНР
С.Петлюрою сприймав як особисту образу, приниження
гідності російського офіцера, дворянина. Козаки дедалі більше
розуміли, що вони є іграшкою в руках добровольців, а терор і
здирства денікінців, свідками яких вони стали в Україні, готові
в будь-який момент поширитись і на кубанські землі.
Козача верхівка стала на шлях маневрувань. Прагнучи
зміцнити позиції, вже вкотре вдались до "заїжджених
сценаріїв: у Ростові-на-Дону зібрали на нараду представників-
козаків Дону, Кубані й Терека. Однак, діючи "на випередження",
денікінці вбили тут голову Кубанської Законодавчої Ради
М.Рябовола. Цей злочинний терористичний акт мав послужити
пересторогою "козацькому сепаратизму": така кара чекає на
будь-якого відступника від "білої справи".
Проте в козацькому середовищі вбивство одного з
політичних лідерів козацтва викликало не лише замішання і
острах, але й глухе обурення. В липні стало відомо, що
учасники від Кубані на Паризькій мирній конференції
31
Соборництво і регіоналізм
(Кулабухов, Бич, Савицький, Намітоков та ін.) підписали з
делегацією гірських народів Кавказу "договір дружби", взявши
зобов'язання взаємно поважати рівноправність і суверенітет
один одного, надавати необхідну допомогу.
У відповідь А.Денікін видав наказ: "Між урядом Кубані і
меджилісом гірських народів підписано умову, в засаду якої
покладено зраду Росії і передачу кубанських козацьких військ
північного Кавказу в розпорядження меджилісу, чим
прирікається Терське військо на загибіль. Умову підписали
Бич, Савицький, Кулабухов, Намітоков, з одного боку, і
Чермаєв, Хадцарагов, Гайдаров, Баматов, з другого. Наказую
цих осіб, як лише вони зявляться на території збройних сил
Росії, негайно віддати під воєнно-полєвий суд за зраду"36.
У схожому контексті розглядались будь-які натяки на
федералізм, на специфіку козацького землеволодіння (15
вересня 1919 р. Кубанська Рада ухвалила остаточний варіант
"Закону про землю в Кубанському краї"). Ширились
антикозацькі репресії і утиски. Козаки дедалі відчували, що це
не лише "манера поведінки" щодо України, яка говорить
"кубанською" мовою, а й із "союзниками" денікінців, якщо вони
виявляють бодай якісь нахили до самостійності. В результаті
зростали занепадницькі настрої у військах, а кубанські владні
органи почали чимдалі чинити опір великодержавним діям
добровольців.Так, у відповідь на згаданий наказ А.Денікіна
Кубанська Крайова Рада 15 листопада 1919 р. ухвалила: "1.
Протестувати найенергічніше проти отого приказу Денікіна. 2.
Вимагати негайно його скасування".
Того ж дня генерал П.Врангель призначив генерала
В.Покровського командуючим "запільним районом армії", а
Рада з приводу цього призначення постановила: ”1) Вище-
наведені розпорядження не мають і не можуть мати жадної
сили в Кубанському Краї; 2) Вся горожанська і військова влада
в межах Кубанського Краю належить виключно органам вищої
влади Кубанського Краю; 3) Кубанському Військовому
Отаманові і Правительству всіма засобами подбати про
незаперечне виконання Кубанської конституції і цієї
постанови"37.
32
Розділ 1
Генерал В.Покровський 18 листопада ультимативно
зажадав від Крайової Ради видачі йому Кулабухова, що
повернувся з Парижа, і ще шістьох членів Ради. Наступного
дня за наказом того ж В.Покровського добровольці оточили
приміщення, де засідала Рада, і висунули вимогу видачі вже 12
членів Крайової Ради (Кулабухова, братів Макаренків, Білаша,
Балабаса, Омельченка, Білого, Манжулу та ін.).
Природно, Рада намагалася чинити супротив, однак
загроза розправи нависла вже над всім крайовим органом. Як
вихід, 12 членів Ради добровільно віддалися під арешт, щоб
зберегти представницьку інституцію.
Одночасно було ухвалено направити делегацію на
переговори з А.Денікіним з таким наказом:
"1) Кубанська делегація в Парижі позбавляється
уповноважень, 2) Кубанська Краєва Рада знову урочисто
підтверджує своє рішення боротися з большевиками до повної
перемоги в цілком нерозривному Союзі з Добровольчеською
армією, 3) В інтересах боротьби за відродження єдиної великої
і вільної Росії повинна бути утворена спільна державна влада
на півдні Росії зі збереженням за Кубанню, Доном і Тереком
широких прав на влаштування їх внутрішнього життя"38.
Крім того, Рада ухвалила просити А.Денікіна: 1) Слідство
і суд над членами Кубанської делегації (Кулабуховим)
організувати Кубанською судовою владою з участю, якщо того
забажає ген.Денікін, його представників, 2) Арештованих
членів Ради звільнити, а коли це неможливо, то судити їх в
Кубанському суді, 3) Передати командування запільними
частинами в межах Кубанського краю Кубанському
Військовому Отаманові.
Але того ж дня над Кулабуховим відбувся суд дені-
кінських офіцерів, які засудили до страти Кулабухова і, справді,
наступного дня публічно повісили його.
Таке чорносотенне свавілля викликало величезне,
масове обурення. Ситуація різко загострилася, стала
вибухонебезпечною. Однак Крайова Рада вирішила за краще
відступити. 21 листопада вона прийняла постанову:
"Кубанський Край уявляє себе нерозривно-зпоєним з Единою,
Великою і вільною Росією. Населення краю зберігає тверду
33
Соборництво і регіоналізм
певність в близьку перемогу над ворогами Росії і непохитне
рішення вести боротьбу до кінця в повному союзі з
Добровольчою армією і всіма силами, що борються за
відродження Великої Росії через Всеросійські Установчі Збори.
Краєва Рада вважає за чергову задачу утворення єдиної
державної влади на півдні Росії, з участю в ній представників
Кубані і із збереженням за Кубанню широких прав щодо
впорядкування краєвого життя через свої представницькі
установи та органи виконавчої влади і постановляє:
Ввести во "Временное положеніе об управленій
Кубанским Краєм" зміни на основі слідуючих засад:
1) Функції Законодавчої Ради передаються Краєвій Раді,
вибраній на основі окремого закону.
2) Для вибору Військового Отамана утворюється
отаманська Рада, що вибирається на основі окремого закону.
3) Тимчасово до вибору отаманської і Краєвої Ради
уповноваження тієї і другої зберігаються за Краєвою Радою
теперішнього складу;
4) Краєвий уряд відповідальний перед Кубанською
Краєвою Радою;
5) Військовому отаману на випадок його незгоди з
вотумом недовірря урядові належиться право розпускать
Краєву Раду, з одночасовим зазначенням в указі про розпуск і
час скликання Краєвої Ради нового складу. Краєва Рада нового
складу повинна бути скликана не пізніше двох місяів з дня
розпуску, при чім недовірря урядові висловлене з боку нової
Ради тягне за собою його демісію.
6) "Положение об управлений Кубанским краєм" не може
бути змінюване урядовою радою в порядку ст.57 згаданого
Положення"39.
Ці постанови означали, по суті, капітуляцію Ради перед
вимогами денікінщини. 23 листопада зрікся булави військовий
отаман Філімонов, а на другий день обрано на отамана
генерала Успенського, який через тиждень помер. Уряд
Курганського пішов до демісії, а замість нього було
сформовано уряд Сушкова.
З огляду на примиренські дії Крайової Ради, А.Денікін,
війська якого добивала Червона Армія, "змилувався" і звелів
34
Розділ 1
депортувати заарештованих 12 козачих ватажків до
Туреччини.
4 грудня 1919 р. кубанським військовим отаманом було
обрано генерала Букретова, а Крайова Рада відмінила
постанови від 21 листопада і відновила чинність попередньої
"Конституції".
18 січня 1920 р. утворився Верховний Круг Дону, Кубані і
Тереку, який трохи згодом ухвалив постанови про утворення з
цих трьох козачих "держав" союзної держави і сформував
"союзну" владу40. З лютого 1920 р. цей Верховний Круг
заключив з недобитими добровольцями угоду про утворення
південно-руської влади на чолі з А.Денікіним. "Видно, що
Краєва Кубанська Рада вже пасивно пливла в широких водах
Дону, Тереку і денікінського воління, не маючи змоги
пручатись, і лише дальші події змінили цей ганебний стан
морально-політичного паралічу, - гірко констатує безвихідь
становища козаків М.Шаповал. - І справді, минуло трохи
більше місяця, як той же Верховний Круг 15 березня 1920 р.
постановив, що згода з Денікіним остаточно не сталася,
війська Дону, Кубані і Тереку вилучаються з підлеглості
А.Денікінові і своїми силами будуть обороняти свій край.
Однак, буквально за два дні - 17 березня 1920 p., всі
вищі державні установи Кубанської Народної Республіки -
Крайова Рада, уряд і військовий отаман під ударами Червоної
Армії залишили столицю Катеринодар і відступили із
залишками білогвардійців.
Військовий отаман генерал Букретов пішов з частиною
військ до Врангеля у Крим і там з ним заключив 15 квітня
1920 р. угоду про дальшу боротьбу, а Кубанський уряд з
військами пішов понад Чорним морем і 18 квітня в м.Сочі
ухвалив припинити боротьбу проти більшовиків. Законодавча
Рада цю постанову 20 квітня затвердила, але до переговорів з
більшовиками не дійшло, і тому 1 травня 1920 р. армія
капітулювала перед більшовиками. Невеличку частину її
англійці перевезли пароплавом у Крим до Врангеля, а
Кубанський уряд перейшов під охорону Грузинської
республіки41.
35
Соборництво і регіоналізм
Агонія кубанської державності розвивалася нестримно.
ЗО травня генерал Букретов зложив булаву, яка юридично
перейшла до голови уряду Іваніса... "на спомин". З серпня в
Севастополі генерал Врангель заключив угоду з отаманами
Дону, Кубані, Тереку і Астрахані про спільну боротьбу проти
більшовиків. 11 серпня було висаджено десант на Кубань, але
вся ця затія протягом місяця провалилася. Уряд Іваніса
заключив у Варшаві 22 серпня умову з представниками
С.Петлюри про взаємне визнання самостійності і спільні дії42,
але й це було марне, петлюрівщина вже вичерпала себе.
Запізніле усвідомлення необхідності солідарної
боротьби за українську державність (і на Великій Україні, і на
Кубані) лише зайвий раз підкреслювала алогізм дій українців,
засліплення вузькорегіональними, становими інтересами.
Доля тих, хто опинився у таборі генерала П.Врангеля,
була невтішною. Одні загинули за так і не осягнуті інтереси,
інші опинилися на острові Лемнос. Тут зібрались 35 членів
Кубанської Крайової Ради, 7 уповноважених від станиць, 58
представників кубанських військових частин і 3 грудня 1920 р.
проголосили себе Кубанською Крайовою Радою і обрали
військовим отаманом генерала Науменка. Уряд Іваніса було
оголошено неправомочним. Останній 25 грудня 1920 р. у
Константинополі розірвав угоду з П.Врангелем і пустився в
емігрантські поневіряння. Так сталось, що всіма своїми діями
одній з досить потужних гілок українства - кубанцям - довелось
стати яскравою ілюстрацією страшних Шевченкових слів: "Не
за Україну, а за її ката довелось загинуть". Такий вже парадокс
історії, ще одна сторінка трагічної долі української нації...
Те, що відбувалося на Кубані в 20-ті роки, коли регіон
було практично остаточно інкорпоровано в російський простір,
- предмет спеціальної розмови. Однак незаперечно те, що
саме в 1917-1920 pp. регіоналістська свідомість і прагнення
відірвати кубанських українців від основного національного
масиву виявились настільки домінуючими, що подальші
процеси мали вже незворотний характер.
36
Розділ 2
II. ІЛЮЗІЇ Й ПРАКТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО НІГІЛІЗМУ:
ПОГЛЯД ІЗ СЬОГОДЕННЯ НА ДОНЕЦЬКО-
КРИВОРІЗЬКУ РЕСПУБЛІКУ
Давно помічено: коли суспільство переживає події
надзвичайної ваги і значимості, воно особливо часто
звертається подумки до явищ, фактів, документів минулого. І в
них прагне віднайти генетичну спорідненість, історичні витоки
нинішніх процесів, за допомогою вибудовуваних умовних
паралелей (а в історії схожих ситуацій з детермінованою
логікою їх розв'язки можна підмітити чимало!) передбачити,
усвідомити вірогідну перспективу розвитку, визначити, обрати
оптимальні шляхи прогресивного поступу, зарадити впливу
небажаних тенденцій.
Саме в такому плані сьогодні є всі підстави говорити про
історію Донецько-Криворізької Республіки. Хоч з часу її
‘існування минуло понад вісімдесят років, гострі дискусії
фахівців практично не вщухали ніколи. Спектр думок завжди
був дуже строкатим - від абсолютної апології, всемірного
виправдання до якнайрішучішого несприйняття і відчайдушної
критики як самої ідеї подібних утворень, так і конкретної
практики її реалізації.
Такі дискусії значною мірою відбились і знайшли
кваліфіковане тлумачення в спеціальній публікації
П.Л.Варгатюка "Донецько-Криворізька Республіка в оцінці
В.І.Леніна"1.
Водночас варто зазначити, що з різноманітних факторів,
які зумовили процес утворення Донецько-Криворізької
Республіки, аналізувались здебільшого співвідношення між
економічними розрахунками і принципами національної
політики більшовиків, роль військових аспектів (оборона
Донкривбасу від каледінців та австро-німецьких окупантів),
великодержавницькі, проросійські настрої і орієнтації
керівників обласної організації РСДРП(б), серед яких
практично не було українців за національністю (Ф.Сергєєв
(Артем), Д.Філов, М.Жаков, А.Каменський, В.Межлаук,
М.Рухимович, С.Васильченко, Б.Магідовта ін.).
37
Соборництво і регіоналізм
Водночас поза увагою завжди залишалось дослідження
рівнодіючої політики всіх реальних сил (за винятком знову-таки
протилежних в оцінках дій В.І.Леніна, ЦК РСДРП(б), РНК,
персонально кожного з діячів Донецько-Криворізької Рес¬
публіки). А це, гадається, мало далеко не останнє значення у
фабулі розвитку подій, породило феномен регіоналізму і має
знайти своє наукове вирішення.
Слід також додати, що в нинішніх умовах об'єктивних
труднощів становлення самостійної української державності
(справедливості ради варто зазначити, що в подібних
ситуаціях опинились всі регіони колишнього Союзу РСР),
зросла спокуса розв'язання назрілих завдань і за рахунок
застосування рецептів на зразок того, що призвів свого часу до
утворення Донецько-Криворізької Республіки. В усякому разі,
чимало чинників прямо чи опосередковано зумовлюють
латентність такої проблеми, а іноді і відкриті її прояви.
І знову - поділ думок аж до полярних, взаємовиключних.
Звинувачення у назріваючих сепаратистських замірах - одна з
тез, що дедалі настійніше пробивається в сьогоднішню
політичну полеміку, використовується як своєрідний, у певному
розумінні зручний, жупел. Звертання ж до історичних
аргументів дуже часто грішать непрофесіоналізмом, спро¬
щеністю підходів, примітивізмом оцінок і поверховістю
висновків, бажанням підтасувати історичний досвід і його уроки
під відстоювану політичну схему, під обраний розрахунок.
Все вищевикладене і зумовлює потребу об'єктивного,
неупередженого аналізу історичного матеріалу для з'ясування
процесу утворення, функціонування і зваженої оцінки
результатів існування Донецько-Криворізької Республіки.
При цьому, гадається, слід мати на увазі, що у численних
роз'ясненнях суті поставленої проблеми нагромаджено стільки
всіляких нашарувань, псевдонаукових побудов, свідомих
перекручень, що нерідко увага відволікається на безплідні
манівці, веде в теоретичну безвихідь, відкриває досліджуваний
процес від реальних, конкретних людей, їх дій і інтересів.
Принципово важливо з'ясувати політичні передумови і
політичні чинники оформлення самої ідеї виокремлення
Донецько-Криворізької області, можливості її відриву від
38
Розділ 2
України. Безперечно, це ключовий момент для розуміння
сутності всієї проблеми, еволюції її практичного вияву на всіх
історичних стадіях.
Для Тимчасового уряду, що успадкував великодержавні,
централістичні підходи царизму у національній політиці, для
урядових партій і організацій (кадети, есери, меншовики, Бунд)
Україна існувала в основному і навіть виключно як
географічне, а не політико-адміністративне, тим більше -
державне (бодай - потенціально!) поняття. Відповідною була і
реакція Тимчасового уряду на домагання Центральної Ради
вибороти для Генерального Секретаріату (органа виконавчої
влади автономії, що народжувалась і де-факто визнавалась
уже офіційним Петроградом) прерогативи у межах дев'яти
губерній: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської,
Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської і
Таврійської (материкові, північні повіти).
"Тимчасовою інструкцією Генеральному Секретаріатові
Тимчасового уряду на Україні" від 4 серпня 1917 р.
повноваження Генерального Секретаріату обмежувались
першими п'ятьма з перерахованих губерній2. Найрозвинутіші у
промисловому відношенні губернії Лівобережжя, а також
товарноземлеробські губернії півдня України таким чином
"вилучались" з українських. Одним із аргументів затяжної
полеміки навколо цього питання був мішаний склад населення
означеної території, в тому числі й Донецько-Криворізької
області.
Центральна Рада, зі свого боку, довгий час не виявляла
належної твердості, послідовності, принциповості щодо
Донкривбасу як органічної частини України. Зустрівши
Інструкцію Тимчасового уряду обуренням, після бурхливого
обговорення її на засіданнях Малої Ради (президії) і шостій
сесії Центральної Ради (5-9 серпня 1917 р.)3, документ
Тимчасового уряду, а з ним і його позицію щодо Донкривбасу
було в цілому схвалено4.
Після повалення Тимчасового уряду питання "про
злучення українських земель" ("про прилучення "позаавто-
номних" частин України") було порушено на сьомій сесії
39
Соборництво і регіоналізм
Центральної Ради 29 жовтня - 2 листопада 1917 р, 31 жовтня
після короткого обговорення було ухвалено постанову:
"Поширити в повній мірі владу Генерального секретаріату на
всі відмежовані землі України, де більшість людності є
українською, а саме - Херсонщину, Катеринославщину,
Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини
та Вороніжчини"5.
В Третьому Універсалі Центральної Ради Харківщина і
Катеринославщина уже беззастережно розглядались як
українська територія6.
Неважко помітити, що у вищезгаданих документах (і
Тимчасового уряду, і Центральної Ради) жодного разу не
згадується Область Війська Донського, східна частина якого
(Таганрозький округ - аж по Макіївку) - невід'ємна складова
Донецького вугільного басейну, а у етнічному відношенні -
ареал переважно український. Можливо, тому Центральна
Рада, Генеральний Секретаріат не могли зайняти чіткої позиції
щодо захоплення частини Донецького басейну військами
генерала О.Каледіна наприкінці 1917 р. Навпаки, вони готові
були поступитися інтересами населення Донецького басейну
заради збереження приязних стосунків з козачими верхами
Дону.
Так, 11 листопада 1917 р. О.Каледін направив Голові
Генерального Секретаріату УНР В.Винниченку телеграму про
те, що козаки почали займати полосу відчуження Кате-
рининської залізниці (а це вже Катеринославська губернія -
Авт.) і дипломатично просив підтримки7. Жодних протестів чи ж
то заперечень з цього приводу генерал не отримав.
Генеральний Секретаріат вагався навіть тоді, коли до
нього зверталися жителі Донбасу зі скаргами на дії каледінців
із проханнями захистити їх від військового свавілля.
Цікаво відзначиш, що така позиція викликала протест не лише
прорадянськи чи пробільшовицьки настроєних сил регіону. Саме на
протидії каледінцям - з одного боку, і гайдамакам Центральної Ради -
з іншого, шматуванню ними Донецько-Криворізького регіону в кінці
1917 р. - на початку 1918 р. в Гуляйполі зароджується і починає
зміцнюватися махновщина8.
40
Розділ 2
Отже, не варто спрощувати підходи до складної,
багатофакторної проблеми, зводити її до дій однієї якоїсь сили.
Звісно, головну роль тут відіграли більшовики.
Ідея утворення Донецько-Криворізької Республіки
викристалізувалася з позиції більшовиків Лівобережжя, що
після Лютневої революції відстоювали тези про принципову
відмінність Донецького і Криворізького басейнів від
господарських засад останньої території України, про
проблематичність входження Донкривбасу до складу України,
про необхідність з'ясування цього питання шляхом
референдуму9. Восени 1917 p., після того як Центральна Рада
оголосила себе вищою владою в Україні, а всупереч цьому
посилився процес встановлення влади Рад на місцях,
особливо в промислових, пролетарських центрах, ідея
вичленення Донкривбасу одержала нові імпульси і поступово
стала переводитись в практичну площину.
Як відомо, більшовики Південно-Західного краю у
листопаді 1917 р. висунули пропозицію скликати Всеук¬
раїнський з'їзд Рад для розв'язання найнагальніших проблем
тогочасного життя.
4 листопада 1917 р. об'єднане засідання київських Ради
робітничих і Ради солдатських депутатів на ініціативу фракцій
РСДРП(б) висловилось за скликання Всеукраїнського з'їзду
Рад, який мав створити центральний орган Радянської влади в
Україні10. Цю ідею підтримали багато інших Рад11.
Одночасно обласний комітет РСДРП(б) Південно-
Західного краю, який першим зрозумів необхідність
консолідації сил більшовиків у всеукраїнському масштабі,
виступив з ініціативою скликання всеукраїнського з'їзду
більшовицьких організацій, щоб утворити керівний партійний
центр більшовиків України. Якби ця ініціатива була підтримана
Донецько-Криворізьким обкомом партії і особисто
Ф.А.Сергєєвим (Артемом) як членом ЦК РСДРП(б), то такий
Центр, очевидно, вдалось би утворити вже в грудні 1917 р.12
Але цього не сталося. На Обласний (Крайовий) з'їзд
РСДРП(б), що відбувся в Києві 3-5 грудня, приїхали делегати
від більшовицьких організацій Південно-Західного краю,
41
Соборництво і регіоналізм
Південно-Західного фронту, Катеринослава і Єлисаветграда. В
той час, коли в Києві засідав Обласний (Крайовий) з'їзд
РСДРП(б), в Харкові делегати збиралися на свою окрему
обласну партійну конференцію. Проігнорувавши з'їзд у Києві,
конференція визнала за необхідне "скликати в найближчому
майбутньому з'їзд партійних організацій Донецько-
Криворізького басейну і Південно-Західного краю", але не для
організаційного об'єднання, а лише "з метою вироблення
спільного плану агітації і боротьби"13.
Отже, відмовившись від участі у всеукраїнському
партійному з'їзді, керівні працівники Донецько-Криворізької
обласної партійної організації в питаннях партійного
будівництва виявили явний сепаратизм, що визначив їх
позицію і в сфері державного будівництва. Вони зайняли
двоїсту позицію щодо Всеукраїнського з'їзду Рад: з одного
боку, на ряді засідань підтримали ідею скликання
Всеукраїнського з'їзду Рад, виділили свого представника до
Організаційного бюро з підготовки з'їзду, сприяли обранню
делегатів на з'їзд, з іншого боку - одночасно в Харківській
міській і Донецько-Криворізькій обласній Радах робітничих і
солдатських депутатів обговорювали ідею створення обласної
Донецько-Криворізької Радянської Республіки.
Виступаючи 17 листопада 1917 р. на пленумі обласного
комітету Рад Донецького і Криворізького басейнів при
обговоренні українського питання, Ф.А.Сергєєв (Артем)
підтримав меншовика Рубінштейна і есера Голубовського,
висловився за свободу самовизначення областей і народів,
проти "анексування" їх Центральною Радою. Він пропонував
"створити незалежну від київського центру самоврядну
автономну Донецьку область і добиватися для неї всієї влади
Рад". На пропозицію Артема пленум схвалив постанову:
"Розгорнути широку агітацію за залишення всього Донецько-
Криворізького басейну з Харковом у складі Російської
республіки з віднесенням цієї території до особливої, єдиної
адміністративно-самоврядної області"14.
Ця ідея відображена і в резолюції загальних зборів
Харківської Ради, схваленій 24 листопада. Донецький і
42
Розділ 2
Криворізький басейни розглядалися в ній як область, що не
входить до складу України15. 22 листопада її також включили в
резолюцію загальних зборів робітників і службовців
Харківського вузла Південних залізниць, схвалену на доповідь
ф.А.Сергєєва (Артема)16.
За прикладом останнього, виконуючи постанову пленуму
обласного комітету Рад, діяли й інші більшовики Харкова.
Виступаючи 29 листопада в думі, член більшовицької фракції
Е.В.Лугановський говорив, що Харківська губернія і Донбас є
територією, яка не входить в Україну, віднесення їх до України
"в економічному відношенні дуже згубно, бо цим самим
створюється розчленування Донецького басейну"17.
Так було покладено практичний початок кампанії за
виділення з України Донецько-Криворізької області в окрему
адміністративну одиницю. В грудні 1917 р. проблему мав
вирішити III з'їзд Рад Донецько-Криворізької області при
обговоренні питання про обласну організацію.
Намір організувати "обласну" республіку протиставлявся
Народній Республіці, що кваліфікувалася більшовиками
буржуазною державою. Однак на той час розгорнулась досить
інтенсивна боротьба за утворення Української Радянської
республіки. З переїздом до Харкова делегатів з'їзду Рад, що
залишили Київ, Ф.А.Сергєєв (Артем) та інші організатори
обласного форуму Рад змушені були піднятися вище своїх
обласницьких (регіоналістських) прагнень і погодитися на
спільне проведення Всеукраїнського з'їзду Рад. Форум, як
відомо, проголосив Україну Республікою Рад, заявив про
повалення влади Центральної Ради, встановлення
федеративних зв'язків Радянської України з Радянською
Росією, обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) Рад, а
останній виділив зі свого складу Народний Секретаріат -
перший Радянський уряд України. Третину обраного на з'їзді
ЦВК Рад становило представники Рад Донецько-Криворізької
області, а кілька з них, у тому числі Ф.А.Сергєєв (Артем) також
увійшли до складу Народного Секретаріату.
Проте всупереч цим рішенням І Всеукраїнський з'їзд Рад
за наполяганням делегатів від Донецько-Криворізького району
43
Соборництво і регіоналізм
обговорив питання "Про Донецько-Криворізький басейн". У
резолюції з цього питання сказано: "Всеукраїнський з'їзд Рад
робітничих і солдатських депутатів протестує проти злочинної
імперіалістичної політики керівників козацької та української
буржуазних республік, які намагаються поділити між собою
Донецький басейн і буде добиватися єдності Донецького
басейну в межах Радянської Республіки”18.
Проект резолюції, очевидно, готувався до III з'їзду Рад
Донецько-Криворізької області і згодом був лише відповідно
відредагований: так резолюція не дуже вдало маскувала
поняття "Російська республіка" словами "Радянська
республіка".
Невдовзі події підтвердили прагнення Ф.А.Сергєєва
(Артема) та деяких інших працівників Донецько-Криворізької
області відособитися від ЦВК Рад України і Народного
Секретаріату. Значна частина членів ЦВК Рад від Харкова та
області не відвідувала його засідань. Як видно з протоколів
ЦВК, Ф.А.Сергєєв (Артем) також не був присутнім на жодному
з цих засідань. 16 грудня 1917 р. на засіданні ЦВК Рад він був
одноголосно призначений членом Радянського уряду України -
народним секретарем з торгівлі і промисловості19. Але не
приступив до виконання своїх обов'язків, не підготував і не
підписав жодного державного документа, ігнорував засідання
Народного Секретаріату. В зв'язку з цим ЦВК Рад України на
засіданні ЗО грудня змушений був покласти виконання
обов'язків народного секретаря з торгівлі та промисловості з
сумісництвом на народного секретаря праці М.О.Скрипника.
Ставлення Ф.А.Сергєєва (Артема) і його найближчого
оточення до працівників ЦВК Рад і Народного Секретаріату під
час їх перебування у Харкові не завжди було товариським і
навіть лояльним. Державним установам не відвели
приміщення для роботи, а під житло для працівників апарату
виділена колишня в'язниця. Коли ж Радянський уряд України
за допомогою загону червоногвардійців конфіскував
приміщення редакції та друкарні ліберальної газети "Южньїй
край", це викликало обурення бюро обласного комітету
РСДРП(б), яке 16 грудня 1917 р. спеціально обговорило
44
Розділ 2
питання про ставлення до ЦВК Рад України20. Тоді ж це
питання було обговорене на засіданні Харківського комітету
РСДРП(б). А 20 грудня цей комітет доручив М.Л.Рухимовичу
звернутися до обласного комітету партії з запитом про заходи,
які вжиті для здійснення автономії Донецького і Криворізького
басейнів21. У зв'язку з такими настроями взаємини між ЦВК
Рад України та Харківською міською і Донецько-Криворізькою
обласною Радами 23 грудня були обговорені на засіданні
Харківської Ради і 28 грудня - на нараді активних працівників
Харківської організації РСДРП(б)22.
Нарада визнала, що загальну політичну лінію визначає
ЦВК Рад України, а місцеві органи Радянської влади повинні
допомагати йому в роботі. Але резолюція наради була
опублікована в "Донецком пролетарии" лише 9 січня 1918 p.,
тоді як ЗО грудня 1917 р. газета опублікувала статтю В.Г.Філова
(К.Тушина) "ЦВК Рад України і Обласний комітет Донецького і
Криворізького басейнів". У цій статті, посилаючись на
автономію Донецького і Криворізького басейнів, автор всіляко
виправдовував прагнення обласного комітету Рад зноситися
безпосередньо з ВЦВК і РНК Радянської Росії, обходячи ЦВК
Рад України і Народний Секретаріат.
1 січня 1918 р. відбулось чергове засідання Харківської
загальноміської конференції РСДРП(б), в роботі якого взяли
участь представники загальноміського і обласного комітетів
партії, райкомів, більшовицьких фракцій ЦВК Рад України,
міської і обласної Рад робітничих і солдатських депутатів.
Обговоривши питання про ставлення до ЦВК Рад України,
засідання визнало його вищим органом центральної
Радянської влади в Україні, зобов'язавши міську і обласну
Ради керуватися директивами ЦВК Рад України і Народного
Секретаріату23.
Однак після цього ті працівники, які домагалися
утворення Донецько-Криворізької Республіки, не облишили
своїх замірів. Зважаючи на настрої Ф.А.Сергєєва (Артема),
його однодумців, маючи інформацію про їх наміри, народний
секретар В.П.Затонський 24 січня 1918 р.«звернувся з
телеграмою до члена ЦК партії, наркома в справах націо¬
45
Соборництво і регіоналізм
нальностей Й.В.Сталіна, в якій просив його вплинути через ЦК
РСДРП(б) на Ф.А.Сергєєва (Артема) і обком партії Донецького
і Криворізького басейнів, щоб не допустити "проведення
автономії Донецького басейну"24. Як відреагував Сталін на це
звернення, невідомо.
27-30 січня 1918 р. відбувся IV обласний з'їзд Рад
робітничих і солдатських депутатів. На з'їзді були присутні 74
делегати з правом вирішального голосу (48 більшовиків, 19 -
есерів, 5 - меньшовиків, 2 - безпартійних)25.
В порядок денний внесено питання: 1) Поточний момент;
2) Економічна політика в Донецькому басейні; 3) Обласна
організація. Останній пункт, власне, точніше було б
найменувати "організація області"26. Доповідь з цього питання
зробив С.Васильченко. Основні її тези, за газетою "Донецкий
пролетарий", зводились до наступного: "В міру зміцнення
радянської влади на місцях, федерації Російської
Соціалістичної Республіки будуть будуватися не за
національною ознакою, а за особливостями національно-
господарського побуту.
Такою самодостатньою в господарському відношенні
одиницею є Донецький і Криворізький басейни.
Донецька республіка може стати зразком соціаліс¬
тичного господарства для інших республік.
В силу цього Донецький і Криворізький райони повинні
мати самостійні органи економічного і політичного само¬
врядування.
Влада, що організується в області - Рада Народних
Комісарів відповідальна перед з'їздом і перед виконавчим
органом з'їзду - обласним комітетом”27.
Із співдоповіддю з обговорюваного питання виступив
член ЦВК Рад України, народний секретар праці М.Скрипник.
Він був противником виділення Донецького і Криворізького
басейнів зі складу України. Однак чіткістю аргументації його
позиція не відзначалася. "Ставити в основу організації влади
економічний принцип - вірно; не можна однак майбутнє
переносити в сучасне, - говорив народний секретар.
Мир передусім означає національне питання, право
націй на самовизначення"28.
46
Розділ 2
Таким чином, не заперечуючи загалом проти еконо¬
мічного принципу будови федеративної пролетарської
держави, М.Скрипник вважав передчасною його реалізацію
щодо Донкривбасу. Еклектизм поглядів одного з провідних
діячів більшовиків України привів його до відстоювання
відповідної штучної формули: "Виділення Донецького басейна
означало б підрив радянської влади і посилення Генерального
Секретаріату. Автономія необхідна, але як частина, що входить
до складу Української Федерації"29.
Коріння поглядів прихильників виділення Донецько-
Криворізького басейну і його приєднання до Російської
Федерації М.Скрипник вбачав у меншовизмі, що був проти
"української радянської влади".
В дискусії, яка вибухнула і набула досить гострого,
емоційного характеру, позицію М.Скрипника підтримали лише
есери (Голубовський), а серед більшовиків представник ЦВК
Рад України опинився по суті в ізоляції і зазнав енергійних
нападок з боку прихильників утворення Донецько-Криворізької
Республіки. Останні будь-яких нових аргументів не висували,
однак консолідовано звинувачували М.Скрипника в
націоналізмі. Так, Ф.Сергеєв (Артем), виходячи з ідеалу
всезагальної пролетарської федерації, заявляв: "Ми не
розбиваємо ні єдиної федеративної республіки, не зазіхаємо
на національні інтереси України, ми не збираємось створювати
незалежної республіки. Хіба ми збираємось проводити
особливу митну політику та ін.? Ми хочемо зв'язатись з усією
країною. "Вся влада радам" - вся влада пролетаріату і
біднішому селянству, яким нікого не потрібно пригнічувати"30.
В контексті наведеного очевидним є ототожнення "усієї
країни" з Росією у її колишніх межах. І вже звідти випливали
звинувачення М.Скрипника у схильності до сепаратизму.
Ф.А.Сергєєв (Артем) наголошував: "Сепаратисти не ми, а ви
(М.Скрипник, ЦВК Рад України - Авт). Чому ви прагнете до
Києва? Тому що Радянська республіка не за національною
ознакою для вас міцніший горіх, ніж національна. ...Ми, як
більшовики, не розходимося з тов. Скрипником. Ми розходимося
з ним, як з офіційним представником Українського ЦВК"31.
47
Соборництво і регіоналізм
Ф.Сергєєв (Артем) твердив, що уже в ході перемоги
соціалістичної революції національне питання втрачає своє
значення. Ця позиція була підтримана і розвинута у виступах
інших прибічників створення Донецько-Криворізької
Республіки. Зокрема, М.Жаков доводив: "Якщо політика
Донецького басейну має бути чомусь підпорядкована, то це,
звісно, не випадковим тимчасовим політичним завданням
наших українських товаришів, а політиці промислових центрів
півночі.
Донецький басейн важливий перш за все для долі всієї
російської революції в цілому. Його організація, революційне
будівництво (а тут ще не було революції, не було "Жовтня")
повинні стояти на першому плані. Звичайно, ми повинні
допомогти своєю участю в житті всього півдня подолати вплив
дрібної буржуазії, як на Україні, так і на південному сході, однак
саме для цього "пролетарський кулак", що зараз розпластаний
на всі п'ять пальців, має бути зібраним, організаційній
розхлябаності та багатовладю має бути покладено кінець"32.
Ще різкіші формулювання застосував С.Васильченко в
заключному слові з обговорюваного питання. "Скрипник двома
ногами стоїть на націоналізмі, - безапеляційно заявив
доповідач. - Правий Сандомирський (меншовик, що в принципі
підтримав ідею створення Донецько-Криворізької Республіки -
Авт.) - щось одне: або соціалістична революція, або ви
загрузнете по коліна в націоналізмі. Скрипник говорить, що ще
не зжиті національні забобони.
Однак Рада загинула під тиском сил ззовні України, і все-
таки вона загинула, і повстання на її захист не сталося.
Якщо III Всерос. з'їзд говорить про федерацію націон.
республік, то це не виключає об'єднання за економічною
(ознакою)...
Нам не потрібно ні міністерства іноземних справ, ні
монетних дворів, нам потрібна радянська влада, виконавця
центральної влади Ради Народних Комісарів"33.
М.Скрипник спробував переломити ситуацію і вніс на
розгляд проект резолюції, яка, на його гадку, примирювала
суперечності, які виникли. В документі пропонувалося: "IV об¬
48
Розділ 2
ласний з'їзд Рад робітничих депутатів Донецьк. Бас. і
Криворізького району постановляє: 1) Донецьк. Бас. і
Криворізьк. район складають автономну область
південноросійської Української Республіки, як частини
Всеросійської Федерації Радянських Республік"34.
Проте подібна, по суті, паліативна позиція була рішуче
відкинута більшістю тих, хто взяв участь в дебатах, і
М.Скрипник сам зняв свій проект резолюції, додавши, що "вона
(резолюція - Авт.) носила декларативний характер і не має на
меті дезорганізувати фракцію"35.
50 голосами було ухвалено проект резолюції, внесений
С.Васильченком. В документі було зафіксовано: "В міру того,
як у вільній федерації радянських республік Росії з розвитком
соціалістичної революції засоби виробництва будуть
усуспільнюватись, головні галузі промисловості націо-
налізовуватись, виділення окремих республік дедалі більше
буде і повинно проводитись за принципом особливостей тієї чи
іншої області в господарсько-економічному відношенні.
Донецький і Криворізький басейн, як область, що вже й
зараз має свою певну економічну господарську фізіономію,
повинен мати власні органи економічного і політичного
самоврядування, єдині органи влади, які організують в басейні
політичний, економічний і культурний правопорядок
Радянської республіки"36.
Згідно з резолюцією мав бути обраний обласний комітет
Рад Донецько-Криворізької області, який, в свою чергу,
повинен був організувати Раду Народних Комісарів Донецько-
Криворізької Республіки.
До обласного комітету були обрані 5 більшовиків -
С.Васильченко, М.Жаков; М.Тевелєв, Й.Варейніс, Андреєв; 1
меншовик - Рубінштейн; 3 есери - Киричок, Ровенський,
Макар'ян. Було також обрано кандидатами в члени обкому
Алексєєва, Марка, Попова (всі меншовики) і Голубовського,
Добровольського, Чорного (всі есери)37.
Через день після закінчення з'їзду Рад, 14 лютого (1
лютого за ст.ст.) 1918 p., обласний комітет Рад сформував
Раду Народних Комісарів Донецького і Криворізького басейнів.
49
Соборництво і регіоналізм
До складу обласного Радянського уряду ввійшли Ф.А.Сергєєв
(Артем) - голова РНК і комісар у справах народного
господарства і його однодумці: С.П.Васильченко - народний
комісар внутрішніх справ, М.П.Жаков - комісар з народної
освіти, А.З.Каменський - комісар з державного контролю,
Б.Й.Магідов - народний комісар праці, В.І.Межлаук- народний
комісар фінансів, М.Л.Рухимович - народний комісар у
військових справах, В.Г.Філов - комісар у судових справах38.
Одночасно обласний комітет Рад зобов'язав обласний
Раднарком проводити в життя декрети РНК Російської
республіки, а ЦВК Рад України постановив вважати "органом,
паралельним обласному комітетові". Щоправда, тут же було
додано, що "ради Донецького басейну беруть участь в
загальному будівництві державного життя з радами всього
півдня Росії - України і Доно-Кубано-Терського району"39.
Утворення незалежної від України Донецько-
Криворізької Республіки було теоретичною і практичною
помилкою, породженою не лише нерозумінням шляхів
національно-державного будівництва, а й амбіційністю
організаторів республіки. Всупереч рішенням III Всеросійського
з'їзду Рад, який поклав в основу Радянської Федерації
об'єднання радянських національних республік, ініціатори
Донецько-Криворізької Республіки, в тому числі делегати цього
з'їзду Ф.А.Сергєєв і С.П.Васильченко вважали, що Російська
Радянська Республіка повинна бути федерацією економічно
однорідних областей, а не національних радянських республік.
Виділення з України промислово розвинутої області
погіршувало економічне і військове становище республіки,
суперечило інтересам усіх раніше пригнічених націй, в тому
числі українців, їх віковічним прагненням до утворення
української держави.
Поділяючи ставлення "лівих комуністів" до
Берестейських переговорів, керівники Донецько-Криворізької
Республіки деякий час самозаспокоювали себе тим, що
міжнародні угоди щодо України, якими б вони не були, ким би
не підписувались, не поширюються на Донкривбас. Однак,
австро-німецьке командування так не вважало. Орієнтуючись
на "географію Винниченка", тобто на державні кордони,
50
Розділ 2
визначені III і IV Універсалами Центральної Ради, австро-
німецькі війська почали окупацію східних теренів України.
Навіть за цих умов, Ф.Сергєєв, С.Васильченко, М.Жаков, їх
однодумці продовжували вперто стояти на своєму. Вони ще
деякий час ігнорували заклики Голови Народного Секретаріату
України М.Скрипника до об'єднання всіх військових сил
південних радянських республік (Української, Донецько-
Криворізької, Донецької, Кримської, Одеської), координації їх
дій по відсічі загарбникам.
Аналізуючи пізніше відносини між ЦВК Рад України,
Народним Секретаріатом і Радою Народних Комісарів
Донецько-Криворізької Республіки, В.Затонський відзначав:
"...B тому й полягала різниця між народним секретаріатом та
групою т.Артема в Харкові, катеринославцями та нашими
криводонбасцями, що останні намагалися відгородитися від
"радівської” України у своєму Донбасі, а ми намагалися
утворити національний український радянський центр для всієї
України"40.
Раднарком РРФСР не визнав Донецько-Криворізьку
республіку ні самостійною республікою, ні частиною Російської
Федерації. А в телеграмах представникам РНК в Україні
Г.Орджонікідзе і В.Антонову-Овсієнку В.Ленін вимагав суворого
дотримання суверенітету Радянської України, невтручання в
діяльність ЦВК Рад України, тактовності в національному
питанні, турботи про зміцнення співробітництва Української і
Російської Радянських республік41.
Під час роботи III Всеросійського з'їзду Рад Ф.А.Сергеєв
(Артем) зустрічався з В.Леніним і намагався одержати його
згоду на утворення Донецько-Криворізької республіки. Як
свідчив В.Затонський, Ф.А.Сергеєв (Артем) не домігся санкції
В.Леніна на відокремлення Донецько-Криворізької області від
України42. В середині січня 1918 р. В.Ленін збирав дані про
ставлення делегатів III Всеросійського з'їзду Рад від України до
ідеї термінового скликання II Всеукраїнського з'їзду Рад, щоб
утворити авторитетний уряд Радянської України і покінчити з
сепаратизмом Донецько-Криворізької області43. Тоді ж у
зв'язку з від'їздом В.П.Затонського на Україну між ним
51
Соборництво і регіоналізм
В.Леніним і В.Антоновим-Овсієнком обговорювалось питання
про можливість призначення ФАСергеєва (Артема) на посаду
представника Народного Секретаріату при РНК Радянської
Росії. Напевне, таким чином прагнули відвернути його від
реалізації задуму утворення Донецько-Криворізької Рес¬
публіки,, але намір цей не здійснився44.
Вождь більшовиків уважно спостерігав за військовим
походом радянських військ проти Центральної Ради.
Одержавши повідомлення про близьке взяття Києва, 23 січня
1918 р. він підписав радіограму "Всім, всім, всім...", в якій
говорилося, що в найближчі дні буде скликаний
Всеукраїнський з'їзд Рад робітничих, солдатських і селянських
депутатів, про участь у якому "заявили всі без винятку міста і
губернії України: Харків і Катеринослав, Київ і Поділля,
Херсонська губернія і Полтава, Чернігівська губернія і
Донецький басейн, Одеса і Миколаїв, усі прибережні міста і
увесь Чорноморський флот, увесь фронт і тил України. З'їзд
скликається і відкривається Всеукраїнським ЦВК"45.
Проте керівники Донецько-Криворізького обкому
РСДРП(б) порушили досягнуту за участю делегатів від Рад
області угоду і вирішили поставити РНК і Народний
Секретаріат України перед фактом. 31 січня 1918 р.
Ф.А.Сергєєв (Артем) повідомив про це телеграмою,
адресованою члену ЦК РСДРП(б) і голові ВЦВК Рад
Радянської Росії Я.Свердлову46.
Як тільки ця телеграма була одержана і розглянута
Радянським урядом і ЦК партії, Я.Свердлов 17 лютого 1918 р.
відповів у Харків лаконічно, однак надто категорично:
"Виділення вважаємо шкідливим"47.
В кінці лютого В.Ленін зустрічався з В.Межлауком, а на
початку березня з Ф.А.Сергєєвим (Артемом) і переконав їх у
помилковості виділення Донецько-Криворізької області зі
складу України, у необхідності в нових умовах, які були
створені наступом німецько-австрійських військ, забезпечити
єдиний бойовий фронт проти зовнішнього ворога. Зазначимо,
до речі, що саме цей аргумент був вирішальним, а не потреба
національної української держави в її радянському варіанті. 14
52
Розділ 2
березня 1918 р. в листі до Г.Орджонікідзе він просив
переконати в цьому також С.Васильченка, М.Жакова та інших
членів РНК Донецько-Криворізької Республіки, які займали
непримиренні позиції щодо об'єднання республіки з
Українською Радянською Республікою48.
На прохання членів Українського Радянського уряду 15
березня 1918 р. під головуванням В.Леніна відбулось
засідання ЦК РКП(б), яке обговорило питання про
взаємовідносини між Українським Радянським урядом і
Донецько-Криворізькою Республікою. В засіданні взяли участь
члени Народного Секретаріату В.Затонський і В.Шахрай та
голова РНК Донецько-Криворізької Республіки Ф.А.Сергєєв
(Артем). Після обміну думками ЦК постановив: "Донецький
басейн розглядається як частина України"49. ЦК зобов'язав
усіх партійних працівників "працювати спільно по створенню
єдиного фронту оборони", забезпечити участь Рад з усієї
України, в тому числі з Донецького басейну, в II
Всеукраїнському з'їзді Рад. "На з'їзді, - наголошувалося в
постанові, - необхідно створити один уряд для всієї України"50.
Рішення ЦК РКП(б) означали, що вся попередня
діяльність Донецько-Криворізького обкому РСДРП(б) щодо
розчленування Української Радянської Республіки і створенню
на частині її території обласної республіки була помилковою і
шкідливою. Вони також підтвердили неприйнятність
економічного підходу, нехтування національними чинниками і
схвалили саме національний принцип радянського
будівництва.
Постанова ЦК партії в Донецько-Криворізькій обласній
партійній організації виконувалася не без внутрішньої
боротьби. Ф.А.Сергєєв (Артем) особисто і частина
представників Рад цієї області взяли участь у II
Всеукраїнському з'їді Рад (Катеринослав, 17-19 березня 1918
p.), чим сприяли об'єднанню України, утворенню єдиного
фронту проти ворога. Але Ф.А.Сергєєв (Артем) вів себе на
форумі досить пасивно. Привітавши з'їзд, він, проте, не взяв
участі в обговоренні питань порядку денного. Ні Ф.А.Сергеєв
(Артем), ні інші його прихильники не ввійшли до складу
53
Соборництво і регіоналізм
оновленого після з'їзду Народного Секретаріату, щоб особисто
взяти участь в об'єднанні України.
Задумуючись над причинами утворення Донецько-
Криворізької Республіки і її прагненням до виділення з України,
не можна не дійти висновку, що вони криються в нігілістичному
ставленні частини керівництва більшовиків до українського
національного руху, української державності, в тому числі в
національному складі керівних органів більшовицьких
організацій цього району, якому не були близькими і
важливими національні інтереси українського народу. Серед
названого вище персонального складу ініціаторів утворення
Донецько-Криворізької Республіки, її наркомів, як неважко
помітити, відсутні більшовики-українці. В.І.Ленін міг мати на
увазі і цей факт, коли, узагальнюючи історичний досвід 1917-
1919 pp., відзначив ігнорування значення національного
питання і прояви великодержавності на Україні, "чим дуже
часто, - писав він, - грішать великороси (і, мабуть, не набагато
менш часто, ніж великороси, грішать цим євреї)"51.
При утворенні Донецько-Криворізької Республіки її
ініціатори порушили важливу умову, яка вимагає погоджувати
такі дії з точно вираженою волею всього населення даної
території. В листопаді 1917 р. Ф.А.Сергеєв (Артем) та інші
працівники області пропонували провести з цього приводу
референдум. Але в наступному ця пропозиція була забута, і
воля населення, серед якого переважало українське
селянство, була проігнорована. Під час підготовки до IV
обласного з'їзду Рад проблема виділення Донецько-
Криворізької області з України на місцях не обговорювалася.
Повідомлений на місця його порядок дня також не включав
цього питання. Тому обрані на з’їзд делегати не одержали від
місцевих Рад ніяких директив і при вирішенні питання про
Донецько-Криворізьку Республіку висловили власну думку, а
не позицію своїх Рад. Не випадково пізніше деякі учасники
форуму згадували, що утворення республіки було справою
керівників харківських, катеринославських і частини донецьких
більшовиків, а для більшості партійних організацій області
воно було зовсім несподіваним. У той час, коли готувалося
виділення Донецько-Криворізької області з України, і пізніше
54
Розділ 2
трудящі цього району активно підтримували уряд Української
Радянської Республіки. Про це заявили І Всеукраїнська
конференція Рад селянських депутатів (20-22 січня),
Харківський, Катеринославський губернські з'їзди Рад
селянських депутатів (21-23 і 28-30 січня), VII делегатський
з'їзд Катерининської залізниці (26 січня), Бахмутська,
Дружківська, Кам'янська, Нікопольська, Олександрівська,
Павлоградська, Ізюмська, Чугуївська та інші Ради (січень -
лютий 1918 р.)52.
Саме рішення цих з'їздів і конференцій слід було
розглядати як вираження волі всього населення області.
Однак, незважаючи на це, на постанову II Всеукраїнського
з'їзду Рад про злиття всіх радянських утворень на території
України в одну Українську Радянську республіку, на
формальне визнання цих рішень ініціаторами створення
Донецько-Криворізької Республіки вони все ж залишилися на
старих позиціях. "Ліві комуністи" С.Васильченко, М.Жаков і
В.Філов стали в опозицію до рішення ЦК РКП(б) від 15
березня, наполягали на збереженні Донецько-Криворізької
республіки. В статтях, опублікованих в газетах "Донецький
пролетарий" та "Известия Юга" в березні і квітні 1918 p., вони
різко нападали на Народний Секретаріат, всіляко прагнули
його дискредитувати. Дісталося й Ф.А.Сергєєву (Артему), якого
картали за зраду інтересів Донецько-Криворізької Республіки,
включення її до складу Радянської України. Ф.А.Сергеєв
(Артем) змушений був відмежуватися від крайностей цих
діячів. Донецько-Криворізький обком РКП(б) за антипартійну
статтю "Кого судити?"53 виключив В.Філова з лав партії.
Обласницькі настрої колишніх працівників Донецько-
Криворізької Республіки не зникли одразу й безслідно. Вони
жевріли довго в 1918 p., а пожвавилися тоді, коли за
постановою І з'їзду Компартії України утворилися підпільні
Харківський і Катеринославський обласні партійні комітети, які
злилися згодом у Донецько-Криворізький обком КП(б)У. Ці
настрої посилилися в кінці 1918 - на початку 1919 p.,
перешкоджаючи нормальній роботі Радянського уряду
України.
55
Соборництво і регіоналізм
Так сталося, що проповідники нігілізму в національному
питанні, "обласники" в тогочасному конфлікті всередині КП(б)У
виявилися прихильниками правих поглядів. На відміну від
"лівих" (Г.Пятакова, В.Затонського, Ю.Коцюбинського та ін.), які
перебільшували сили революційного селянського руху,
прагнули прискорити збройне повстання проти окупантів, праві
Ф.А.Сергеєв (Артем), Е.Квірінг, Я.Епштейн та ін.) виявляли
нерішучість, недостатньо готували робітників і селян до
боротьби за відновлення Радянської влади в Україні54. На II
з'їзді КП(б)У, де перемогли праві, Ф.А.Сергєєв (Артем) ввійшов
до складу ЦК. Від "лівих" у ЦК були обрані лише Г.Пятаков і
В.Затонський55.
Після Листопадової (1918 р.) революції в Німеччині і
розпаду Австро-Угорщини ВЦВК Рад денонсував
Берестейський мирний договір і закликав трудящих до
боротьби за визволення окупованих районів, у тому числі
України, від німецько-австрійських військ та їх посібників.
За цих умов 19-20 листопада 1918 р. був покладений
початок утворенню Тимчасового Робітничо-Селянського уряду
України. Головою уряду було призначено Г.Пятакова, до його
складу спершу ввійшли В.Затонський, Е.Квірінг, Ф.А.Сергєєв
(Артем), М.Подвойський, Ю.Коцюбинський, пізніше - інші
працівники56. Тоді ж було утворено Реввійськраду (РВР) військ
Курського напряму (пізніше перетворену на РВР Української
армії) в складі В.Антонова-Овсієнка, Ф.А.Сергєєва (Артема) і
В.Затонського57.
Якщо в ЦК КП(б)У переважали праві, то в Тимчасовому
Робітничо-Селянському уряді і Реввійськраді військ Курського
напряму, утворених в нових умовах, перевагу одержали "ліві".
Останнє пояснюється тим, що всі тогочасні керівні органи
більшовицької влади в Україні створювалися за участі, при
сприянні ЦК РКП(б), і останній досить спритно з того
користався. "ЦК РКП..., - згадував В.П.Затонський, - коли
обстановка була не досить визначена, коли треба було
вичікувати й бути надто обережними, спирався на правих. А
коли слід було швидко й енергійно вдарити, використавши при
цьому спалахнуле селянське повстання, ЦК закликав "лівих"58.
56
Розділ 2
Призначення головою Тимчасового Робітничо-
Селянського уряду України "лівого" Г.Пятакова дуже не
сподобалось Ф.Сергєєву (Артему), Е.Квірінгу та іншим правим,
які переважали в ЦК КП(б)У та мали значний вплив в уряді.
Майже зразу ж виникли незгоди і суперечки між ЦК КП(б)У і
урядом та всередині уряду, які, зрештою, призвели до кризи
уряду.
У виникненні цієї конфліктної ситуації радянські історики
звинувачували здебільшого Г.Пятакова. Проте факти свідчать,
що не меншу, якщо не більшу, роль грала претенційна, почасти
знову регіоналістська політика правих, зокрема, Ф.Сергєєва.
Останній по суті не приступив до виконання обов'язків члена
уряду - завідуючого його військовим відділом, не займався
організацією військово-революційних комітетів на місцях,
підготовкою українських військ до активних бойових дій. Як
показав його звіт на засіданні Тимчасового Робітничо-
Селянського уряду України 11 грудня 1918 p., за два тижні
військовий відділ навіть не був організований. Ф.Сергєєв
(Артем) вважав, що військовою роботою має керувати не уряд,
а військовий відділ ЦК КП(б)У через місцеві партійні комітети59.
Вважаючи утворення уряду Радянської України
передчасним, праві у ЦК КП(б)У, посилаючись на партійну
дисципліну і підпорядкованість ЦК РКП(б), обмежували
діяльність виконавчої влади, сковували її ініціативу,
зобов'язували будь-які практичні кроки погоджувати з правими
із ЦК. Вони нерідко посилалися, здебільшого безпідставно, на
підтримку їх дій Центром, тобто ЦК РКП(б) і Раднаркомом. Все
це вело до дезорганізації роботи і викликало протест
Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України. 7 грудня
1918 р. Г.Пятаков телеграфував наркому Й.Сталіну: "Артем
всіляко перешкоджає роботі. Напевне невірно розуміє
прагнення центру... Якщо вважаєте наше (уряду - Авт.)
існування зайвим, скажіть, так і вчинимо, але допустити, щоб
Артем робив по-своєму, спираючись на авторитет центру, не
можемо"60.
"По-своєму" ФАСергєєв (Артем) прагнув реорганізувати
управління Українською армією, усунути від командування нею
57
Соборництво і регіоналізм
В.Антонова-Овсієнка. До останнього була неприязнь ще з 1
січня 1918 p., коли той, всупереч лідеру харківських
більшовиків, заарештував групу місцевих капіталістів і змусив
їх виплатити зарплату робітникам. У тому конфлікті В.І.Ленін
взяв сторону В.Антонова-Овсієнка, Ф.А.Сергєєву (Артему)
висловив докір61. Тепер Ф.А.Сергєєв (Артем) не погоджувався
з розпочатою В.Антоновим-Овсієнком підготовкою активних
дій військ у напрямі Харкова, звинуватив його в авантюрі, і щоб
змінити склад Реввійськради і головнокомандуючого
Української армії, виїхав до Москви. Там інтрига Ф.А.Сергєєва
(Артема) одержала підтримку. Водночас він викликав до
Курська і Харкова, де перебував уряд, групу своїх однодумців
- правих (К.Ворошилова, Б.Магідова, В.Межлаука,
М.Рухимовича), які були введені до складу Тимчасового
Робітничо-Селянського уряду, що дало правим невелику
перевагу. Власне, в уряді відбувся "тихий переворот" -
більшість, хоч і незначну, одержали праві62.
Після повернення Ф.А.Сергєєва (Артема) до Харкова 8
січня 1919 р. відбулось засідання уряду. Посилаючись на
переговори з В.Леніним по прямому проводу (запис вперше
опублікований повністю у збірнику "В.И.Ленин. Неизвестньїе
документьі" в 1999 p.), в ході яких Голова РНК РРФСР давав
згоду на призначення замість В.Антонова-Овсієнка будь-кого,
крім К.Ворошилова63, праві домоглися відкликання
попереднього складу Реввійськради і призначення до неї
М.Рухимовича, К.Ворошилова і В.Межлаука, прийняття
рішення про усунення В.Антонова-Овсієнка з посади
головнокомандуючого Українською армією і затвердження на
цій посаді М.Рухимовича64.
Однак це рішення було негайно оскаржене Г.Пятаковим і
В.Затонським перед В.І.Леніним і відмінене65. В свою чергу,
Ф.А.Сергєєв (Артем) протестував проти залишення
попереднього складу Реввійськради, але його протест не був
задоволений.
Після цього Ф.А.Сергєєв (Артем) та інші праві вирішили
домогтися зняття Г.Пятакова з посади голови Тимчасового
Робітничо-Селянського уряду України. 16 січня 1919 р.
58
Розділ 2
скликано засідання уряду, на обговорення якого поставили
питання "Про урядову кризу". На пропозицію секретаря ЦК
КП(б)У Е.Квірінга засідання звільнило Г.Пятакова з посади
Голови Тимчасового Робітничо-Селянського уряду України
(голосами 4 за, проти 2, при 2, що утримались). На цю посаду
був обраний Ф.А.Сергєєв (Артем), за якого було подано З
голоси, 1 - проти і 3 - утрималося. Обурений Г.Л.Пятаков при
цьому заявив, що він був рекомендований на посаду голови
уряду ЦК РКП(б) і передасть її Артему тільки після відповідного
рішення ЦК партії66.
Наступного дня Г.Пятаков інформував В.Леніна про
останні події в уряді. 18 січня про це ж В.Леніна повідомили
Ф.А.Сергєєв (Артем) і його соратники67. Керівник більшовиків
переконався, що для нормалізації роботи Радянського уряду
Україні на посаді голови уряду потрібна людина, яка була б
нейтральною щодо учасників конфлікту. Він також зважив на
те, що обидві сторони вважали такою "нейтральною"
особистістю Х.Раковського і прямо просили, у разі можливості,
направити його в Україну. І справді, з приїздом Х.Раковського
ситуація відразу розрядилася, 24 січня 1919 р. без будь-яких
ускладнень він був одностайно обраний Головою Тимчасового
Робітничо-Селянського уряду України. Ф.А.Сергєєв (Артем)
був призначений заступником долови уряду68, а сам
виконавчий орган влади з 29 січня став іменуватись Радою
Народних Комісарів.
Однак у складі РНК Радянської України Ф.А.Сергєєв
(Артем) перебував лише до III Всеукраїнського з'їзду Рад (6-10
березня 1919 p.), після якого був призначений головою
Донецького губвиконкому Рад. Той факт, що він не ввійшов до
РНК після з'їзду, а посаду наркома радянської пропаганди, яку
він раніше обіймав, замістив Г.Пятаков, дозволяє висловити
припущення, що обраний на з'їзді ЦВК Рад не вельми
схвально оцінив його поведінку в Радянському уряді України в
кінці 1918 - на початку 1919 pp.
З документів видно, що Ф.А.Сергєєв (Артем) і Г.Пятаков
взаємно звинувачували один одного в сепаратизмі. Перший
вбачав сепаратизм у прагненні Г.Пятакова до організації
59
Соборництво і регіоналізм
Радянської влади в Україні в цілому і встановленні
федеративних зв'язків між Українською і Російською
Радянськими Республіками. Що ж до сепаратизму самого
Ф.А.Сергєєва (Артема), то він виявився у прагненні до
відновлення Донецько-Криворізької Республіки.
"Фактично роботою в українському масштабі керувало
ліве наше крило, - згадував В.Затонський. - В правих під
впливом принципових суперечок про термін, коли має
спалахнути на Україні революція, знову воскресла тенденція
відокремитися й проводити свою Донецько-Криворізьку роботу
самостійно"69.
ФАСергєєв (Артем) розпочав таку "роботу" ще в грудні
1918 p., збираючи навколо себе колишніх працівників
Донецько-Криворізького обкому партії та членів Раднаркому
Донецько-Криворізької Республіки, а також вивідуючи
ставлення до його планів працівників центральних органів.
Коли відомості про ці дії дійшли до Й.Сталіна, він відповів у
властивій йому формі грубо і безапеляційно: "Ніякого
Донкривбасу не буде і не повинно бути, пора б кинути
займатись дурницями"70.
Однак регіоналісти не полишали своїх замірів. їх
стараннями було відновлено діяльність Донецько-Криворізької
обласної партійної організації, а 20-23 лютого 1919 р. в
Луганську відбулася обласна партійна конференція71. Уже тоді
проблеми партійного будівництва ввійшли в суперечність з
тим, як розв'язувались питання державного будівництва,
зокрема адміністративного устрою. Адже в той час у складі
України існувала губернія з назвою "Донецька" - вона була
утворена декретом РНК України 5 лютого 1919 р. 18 березня
відбувся І губернський з'їзд Рад72, Ф.А.Сергеєв (Артем) очолив
Донецький губвиконком Рад. Однак голові губвиконкому,
очевидно, було затісно і в межах губернії, і в складі України.
Він відновив спроби втілення в життя уже збанкрутілих
один раз планів. При цьому знову, як і в 1917-1918 pp., була
використана загроза Донбасу, тепер уже - від білих армій
А.Денікіна з південного сходу. Найбільш повно ці прагнення
виявилися в рішеннях особливої наради, скликаної в Харкові
60
Розділ 2
ЗО квітня 1919 р. В нараді взяли участь голови Донецького і
Харківського губвиконкомів Рад Ф.Сергєєв (Артем) і Ф.Кон,
голова Донецького губраднаргоспу А.Каменський, член
президії Донецького губраднаргоспу С.Гецов, нарком праці
УСРР Б.Магідов, заступник наркома військових справ
В.Межлаук та ін. Звинувативши "лівого" Г.Пятакова і
"солідарних з ним" голову Раднаркому УСРР Х.Раковського та
наркома військових справ М.Подвойського в неуважному
ставленні до оборони Донбасу, нарада вирішила утворити
бюро Ради Оборони Донецького басейну. В руках бюро
передбачалось зосередити військові, промислові, фінансові,
продовольчі і транспортні ресурси, виділивши частину цих
ресурсів та управлінців з підпорядкування Радянського уряду
України73.
Автори цього проекту мали намір запропонувати РНК
УСРР оголосити його як декрет уряду. Водночас у протоколі
наради відзначено: "Неофіційно це бюро знаходиться у
зв'язку, під контролем і діє за директивами виключно
Москви"74.
Отож, під виглядом турботи про оборону Донбасу
робилась чергова спроба розчленувати Україну, виділити з
підпорядкування її уряду Донецький басейн і зробити його
безпосередньо підлеглим урядові Радянської Росії. І в цьому
основному за її метою змісті вона цілком тотожна ідеї та
досвіду Донецько-Криворізької Республіки. Саме так ця акція
кваліфікувалася в порядку дня Оргбюро ЦК РКП(б) 7 травня
1919 р. Оргбюро заслухало повідомлення Ю.Х.Лутовинова про
прагнення працівників Харкова утворити Донецько-
Криворізьку Республіку. До діяльності усіх прихильників
регіонапістських ідей цілком відноситься та оцінка, яку в
телеграмі від 7 травня В.Ленін дав з приводу участі в цій акції
В.Межлаука. На основі відомостей, одержаних від
Ю.Лутовинова, він засудив гру В.Межлаука "в самостійність і в
місцеві республіки" і попередив, що він буде переданий до
партійного суду, коли не кине "цієї гри"75.
Останній сплеск збанкрутіла ідея Донецько-Криворізької
єдності одержала в другій половині травня 1919 p., коли
61
Соборництво і регіоналізм
Ф.Сергєєв (Артем), К.Ворошилов, А.Каменський і В.Межлаук
висунули план утворення Реввійськради Донецького фронту,
підпорядкованого Південному фронту. До фронту мали ввійти
8 і 13 армії та 2 Українська армія, яку при цьому слід було
виділити з Українського фронту. 1 червня в телеграмі
В.Межлауку і К.Ворошилову (копія - Г.Мельничанському,
Ф.Сергєєву (Артему), Арамейському) В.І.Ленін повідомив, що
Політбюро ЦК РКП(б) рішуче відкинуло план об'єднання трьох
армій і створення "окремої донецької єдності", вимагало
забезпечити зміцнення української армії76.
Однак лінія регіоналістів була підтримана Головою
Реввійськради РРФСР Л.Троцьким і членом Політбюро ЦК
РКП(б) Л.Каменевим. Вони здійснювали тиск на В.І.Леніна,
Й.Сталіна, О.Крестинськйго і врешті 4 червня 1919 р.
домоглися прийняття наказу Реввійськради Республіки про
росформування Українського фронту. Управління фронтом
було перетворено на формування 12 армії Західного фронту,
до складу якої було включено 1 і 3 Українські армії. 2 армія була
залишена на Південному фронті і реорганізована в 14 армію77.
В той історичний момент дальша можливість реалізації
регіоналістських, сепаратистських задумів стала неможливою
внаслідок швидкої окупації Донбасу, а невдовзі і майже всієї
території України білогвардійцями.
Коли ж після розгрому денікінщини йшов процес
відновлення влади Рад в Україні, питання державного і
партійного будівництва намагались розв'язувати більш
кваліфіковано, враховуючи й попередній негативний досвід.
У процесі визволення Сходу України від білогвардійців
наприкінці 1919 р. - на початку 1920 р. об'єктивно в черговий
раз постало питання про його адміністративне членування.
Визначальним моментом цього разу стало функціонування
ревкомів як органів, що відновлювали радянське будівництво.
В останні дні грудня 1919 р. - перші дні січня 1920 р.
оформились ревкоми в Бахмуті, Горлівсько-Щербинівському
районі, на рудниках Макіївського району, в Гришино, Єнакієво,
в багатьох селах. 4 січня 1920 р. було створено Донецький
губернський революційний комітет.
62
Розділ 2
Оскільки межі губернії на той час, природно, встановлені
не були, на своєму першому ж засіданні губревком розглянув
питання "Про кордони Донецької губернії" і виробив відповідні
пропозиції. 15 березня 1920р. ці пропозиції затвердила Рада
Української трудової армії. 23 березня постанову про кордони
Донецької губернії затвердив ВЦВК РРФСР, а 16 квітня 1920 р.
- ЦВК Рад України78. До складу Донецької губернії ввійшли
Старобільський повіт, частина Ізюмського і Куп'янського повітів
Харківщини, Бахмутський, Луганський, Маріупольський повіти
Катеринославщини, Таганрозький округ та частина Донецького
і Черкаського округів колишньої області Війська Донського.
Наприкінці квітня 1920 р. відбувся губернський з'їзд Рад,
який обрав губернський виконком знову на чолі з Ф.Сергєєвим
(Артемом). А ще 22 лютого 1920 р. відкрилась І губернська
партійна конференція79.
Цього разу і Харків і Москва більш жорстко тримали
спільну лінію.
Логічним продовженням "розв'язання" суперечностей з
"облатками", що сповідували ідеї регіоналізму, прагнули до їх
втілення у суспільну практику стало їх поступове усунення з
відповідальних загальнонаціональних, загальнодержавних
посад, переміщення на ділянки роботи в РРФСР і навіть в
міжнародні організації (Ф.Сергєєв (Артем), наприклад, був
направлений на роботу секретарем Московського комітету
РКП(б), головне - подалі від України.
З позбавленням основних носіїв регіоналістських ідей
можливостей впливати на державне будівництво було
вирішено і проблему боротьби з донкривбасівським
сепаратизмом (хоча в значно менших масштабах і яскравих
формах - здебільшого на побутовому рівні, регіоналістські
настрої і надалі зберігались і деколи давали себе знати).
Підводячи підсумок, очевидно, можна висловити
наступні міркування.
Сепаратистські настрої частини керівників більшо¬
вицьких організацій Донецького і Криворізького басейнів
виявились у кричущій суперечності з потребами національно-
державного будівництва. Це усвідомлювали навіть вожді
63
Соборництво і регіоналізм
РКП(б) і РРФСР, які намагались уникнути додаткових
небажаних ускладнень у стосунках з Україною, що й без того
завади були непростими. Цим, в першу чергу, зумовлювалась
негативна позиція офіційної Москви щодо спроб утворення
Донецько-Криворізької Республіки.
Піддавши критиці політичний курс керівників Донецько-
Криворізької Республіки, Москва тим самим застерігала і щодо
неприйнятності нігілістично-централістичних поглядів "лівих" в
КП(б)У - Г.Пятакова, В.Затонського, Є.Бош та ін., які виявили
свою повну невідповідність потребам радянського
національно-державного будівництва.
Характерно, що ідеї вичленення Донкривбасу зі складу
України не знайшли скільки-небудь помітного відгуку в
народних низах. Принаймні документів щодо цього не
відклалося. Це дозволяє з достатньо високою мірою
вірогідності судити, що регіоналістські уподобання були
притаманні досить вузькому прошарку не лише жителів
України, а й, навіть, більшовиків. Тобто від самого початку вони
були не просто науково-політично безпідставними,
безперспективними, а й значною мірою авантюристичними,
несли в собі негативний заряд. А тому й крах їх у зіткненні з
суспільною практикою був невідворотним.
64
Розділ З
III. ПРАГНЕННЯ ДО ЄДНАННЯ:
АКТ ЗЛУКИ 1919 P. І ДОЛЯ СОБОРНИЦЬКОГО
ПРОЦЕСУ
Аналіз проблем українського регіоналізму у його, так би
мовити, радянській чи партійно-радянській іпостасі, не
вичерпує суті цього складного явища. Для повноти картини
необхідний об'єктивний, неупереджений погляд і на ті ідеї та
практичні політичні дії, які вироблялись і реалізувались в
середовищі тих політичних сил, які уособлювали різні течії
українського державотворчого табору. Найбільш наочно це
можна простежити в перебігу соборницького процесу в
досліджуваний період.
Починаючи з національної революції середини XVII
століття, від перших державотворчих кроків Б.Хмельницького
перед українством постало питання про кордони своїх етнічних
земель, про згуртування в їх межах всієї нації1. Природного
бажання не змогли витравити із суспільної свідомості ніякі
соціальні перепетії, що випали на долю українців, здебільшого
вкрай несприятливі ситуації, супроводжувані нескінченними
антиукраїнськими репресіями.
З особливою виразністю і визначеністю ідея
національного єднання народу, розірваного між двома
європейськими імперіями - Росією і Австро-Угорщиною
заклично пролунала зі сторінок брошур Ю.Бачинського
"Україна irredenta" і М.Міхновського "Самостійна Україна".
Гасло "Україна від гір Карпатських по гори Кавказькі" стало
однією із програмних засад національно-визвольного руху в
новітню добу2.
Щоправда, на практиці це гасло знаходилось не на
самому вістрі боротьби, відходячи начебто на другий план.
Коли переважна більшість українських політичних сил
прийшла до висновку, що найнагальніше завдання -
запровадження широкої національно-територіальної автономії
України в демократичній федеративній республіці Росія, це
автоматично відсувало соборницьку проблему "на потім",
звісно, не знімаючи її як таку. Подібно до того, поставлена з
65
Соборництво і регіоналізм
початку XX століття на порядок денний ідея створення
"коронного краю" з українських земель Австро-Угорщини
означала крок назад від соборницької перспективи.
А мова в останньому випадку - про досить численний
масив української нації. На 1914 р. на Галичині, Буковині і
Підкарпатті територія - 742523 км2 із 6407570 чоловік
населення українців було 4156780. Хоч на ту ж дату немає
точних даних, можна припустити, що у Підкарпатській Русі
(Закарпатті) проживало ще близько 400000 українців. Понад
500000 українців були жителями Бессарабії3. І коли йдеться
про соборницький процес, то в суспільній уяві він асоціюється
(а в тому є об'єктивна логіка) передусім з тим, як складно й
суперечливо розв'язувалась проблема об'єднання Західної і
Східної України, Наддніпрянщини і Галичини.
Як відомо, особливе напруження навколо етнічно-
українських земель, їх долі виникло напередодні та в ході
Першої світової війни, коли не лише ближчі, а й дальші сусіди
України кожен на свій розсуд намагалися "розв'язати" питання
про збирання, чи ж, навпаки, членування українських теренів. А
це наклало чималий відбиток на весь подальший соборницький
процес, що й зумовлює необхідність шукати коріння багатьох
наступних колізій саме в подіях, які передували Першій світовій
війні, у досвіді 1914-1917 pp. Свідоме ж чи несвідоме
нехтування сутністю того, що відбувалося з Україною в
контексті всесвітнього катаклізму з перших його днів, навпаки,
значно утруднює розуміння розвитку ситуації на
завершальному етапі війни, не дозволяє всебічно оцінити
глибинні детермінації поведінки різних суб'єктів міжнародного
життя щодо української нації, її проблем.
Як відомо, у процесі гострого суперництва з метою
розподілу світу ще з рубежа XIX - XX століть оформилися два
угруповання (блоки). Перший - Троїстий союз (Німеччина,
Австро-Угорщина та Італія), який уже в ході війни видозмінився
на Четверний ("Почвірний") союз (Італія відкололася, а на
зміну їй прийшли Туреччина та Болгарія). Другий - Антанта
(Англія, Франція, Росія); до них у час світової бойні
приєднались Італія, СІІІА, Японія, Румунія, інші держави.
66
Розділ З
Серед основних суперечностей, що викликали
перманентну напругу і конфлікти, були стосунки між Росією та
Австро-Угорщиною, Росією та Німеччиною. І вже через своє
особливе геополітичне становище Україна з неминучістю
потрапляла у сферу першочергових інтересів ворогуючих
коаліцій, ставала одним із неодмінних об'єктів обопільних
розрахунків і зазіхань, а відтак - і одним із епіцентрів
майбутнього військового протиборства.
На момент вибуху світової війни українські землі,
український народ залишались поділеними між двома
найбільшими імперіями - Російською та Австро-Угорською. І
обидві імперії не приховували своїх давніх задумів -
територіального розширення, передусім, за рахунок
українських земель.
Росія планувала силою зброї довести "спокон¬
вічність" своїх прав на "руські" землі - Східну Галичину,
Північну Буковину і "Карпатську Русь" (Закарпаття).
Особливого піклування про докази не виявлялось. Українці
в цілому розглядались не більше як "часть єдиного
русского племени", що через особливості історичної долі
набула несуттєвих, суто етнографічних відмінностей.
Австро-Угорщина, навпаки, й гадки не допускала про те,
щоб втратити згадані території. Більше того — вона вже давно
мріяла про захоплення інших західноукраїнських земель,
претендуючи на регіон Волині й Поділля в цілому. Такі плани
знайшли ідеологічне обгрунтування в концепціях "Мітгель-
європи" ("Серединної Європи"), авторами яких були Р. фон
Скала, Т.Штайнакер, Ф.Кайнль, Г.Юберсбергер, Р. фон Кралік,
М.Майр та ін. Передбачалося об'єднання "всіх національних
сил німецького народу" в "історичній боротьбі" між
германським і слов'янським світами, просування "власне
німецьких володінь" на Схід, використовуючи й "католицькі
культурні впливи", закріплення в майбутній Міттельєвропі (її
ядром мали бути Німецька імперія та Австрійська монархія)
"панування німецького духу і німецького порядку"4.
Не відходили в минуле висунуті в Німеччині ще
наприкінці XIX століття плани Пангерманського союзу. Згідно з
ними в сферу своїх "життєвих інтересів", тобто майбутньої
67
Соборництво і регіоналізм
"Великої Німеччини", потрапляла вся Україна. Остання
розглядалася і як плацдарм дальшого просування на Схід і -
головне - як потенційна колонія, звідки можна було б
висотувати сільськогосподарські продукти і природну
сировину. В німецьких колах існували й думки (щоправда, не
досить поширені) щодо створення самостійної державності в
Україні як чинника послаблення Росії і перешкоди для її
безпосереднього впливу на Європу.
Навіть сили, що лише розраховували на відродження в
ході війни польської державності, й ті беззастережно включали
до майбутнього утворення галицькі та західноукраїнські землі
як "історично польські".
Про приєднання до себе українських земель Бессарабії
й частини Буковини за сприятливого розвитку військового
конфлікту марила Румунія.
З будь-якого погляду майбутнє України виглядало
більше, ніж тривожним. Тонкий аналітик В.Липинський
передбачав такі найголовніші гіпотетичні можливості для
України в разі військового зіткнення Росії та Австро-Угорщини:
1) Якщо на території України залишиться все як і було й війна
закінчиться розширенням Австрії в напрямі Адріанополя, то
тоді Україна заплатить за цей конфлікт кров'ю українських
солдатів з російської та австрійської армій і в результаті
виявиться ще більше ослабленою; 2) якщо ж Росія у війні з
Австрією захопить Східну Галичину й Буковину, то це для
українського національного руху буде катастрофою; 3) а якщо
Австрія окупує частину Правобережної України, то захоплена
територія опиниться в такому ж становищі, в якому тоді
знаходилась Східна Галичина - тобто неминуче стане
об'єктом польської експансії5.
Звичайно, у процесі підготовки будь-якої війни
загарбницькі плани маскуються. Так же чинили і майбутні
суб'єкти війни, вдаючись, зокрема, до благочинних концепцій
звільнення українського народу від чужоземного гніту. Так, не
питаючи волі самого українського народу, загарбники виявляли
"турботу" про його долю, насправді намагалися всіляко розіграти
у своїх політичних зазіханнях "українську карту", обіцяючи
максимально сприяти розв'язанню українського питання.
68
Розділ З
Посилена увага до України пояснювалась не лише
далекосяжними планами територіальних надбань, але й
стратегічними розрахунками на ближчу перспективу -
майбутні військові суперники прагнули підірвати потенціал,
могутність протилежної сторони через свідоме провокування у
її стані сепаратистських рухів. Зрозуміло, що ідеологічні
зусилля тут спирались, як правило, на досить масштабну
державну підтримку, ставали обопільним місцем докладання
зусиль різних спеціальних служб тощо. Наприклад, значну
увагу до України напередодні війни виявляли міністерства
закордонних справ і преса Англії та Франції. Вони прагнули так
"зрежисерувати" прийдешні події, щоб у результаті розгортання
українського сепаратистського руху ослаблялася Австро-
Угорщина. Швеція ж, навпаки, слідом за Німеччиною, чекала
на такий же результат, але вже щодо Росії. У боротьбі за
контроль над чорноморсько-середньоземноморськими
протоками на подібний варіант розвитку подій розраховувала і
Туреччина.
Природно ж, що найбільших і безпосередніх зусиль тут
докладали найближчі сусіди українців. Так, при міністерстві
закордонних справ Австро-Угорщини виник спеціальний відділ
"Українська агітація". Його мета була цілком конкретною -
ідеологічна "обробка" українців.
А в міністерстві закордонних справ Німеччини подібний
відділ функціонував ще з 1897 р. і незмінно збирав
інформацію, аналізував проблеми України, налагоджував
контакти з "потрібними" людьми. Ця лінія продовжувалась і під
час війни. Восени 1915 р. в Берліні було створено товариство
"Україна", яке очолив один з провідних діячів Пангерманського
союзу генерал барон Гебзаттель. Невдовзі це товариство
спільно з "Союзом Дунайських і Балтійських країн у Німеччині"
почало видання журналу "Майбутнє Східної Європи".
Українська проблематика відразу стала у періодичному органі
домінантною. З номера в номер у публікаціях професорів
Галлера, Кесслера, Пенка, Онезорге, Рорбаха та інших
незмінно доводилось особливе значення України для
Німеччини, передусім в економічній стратегії'®.
69
Соборництво і регіоналізм
В Державному історичному архіві Російської Федерації в
Санкт-Петербурзі у фондах вищих органів управління
Російської імперії збереглась просто велетенська маса
документів, у яких напередодні і в ході війни фігурувало
українське питання. При цьому нерідко воно виступало як одне
із найпритягальніших. У щотижневих і щоденних письмових
доповідях цареві Миколі II , Голові кабінету міністрів, міністрам
- внутрішніх справ, закордонних справ, військовому та ін.,
щотижневих і щоденних оглядах зарубіжної преси, у доповідях,
складених на основі розвідувальних даних, завжди існував
розділ "Українське питання". Нерідко він набував досить
значного обсягу, іноді складав окремі "пухкі" папки (тут не
йдеться про не менш масштабні інформаційні документи, що
відклалися у фондах імперського Департаменту поліції, а
також повідомлень, що з початку 1912 р. систематично
надходили від різних губернаторських служб, зокрема -
жандармських управлінь, про "мазепинський" рух у дев'яти
російських губерніях та заходи боротьби з ним).
Лише зібрані в згаданих фондах матеріали свідчать, що
напередодні і в ході Першої світової війни у Австро-Угорщині та
Німеччині, інших державах практично щоденно публікувалась
маса матеріалів з "українського питання". В офіційному і
неофіційному Відні та Берліні це питання ставилось на
обговорення на різних рівнях - як в урядових установах, так і в
громадських організаціях, нерідко розглядались аспекти
надання допомоги українським політичним силам у Росії,
забезпечувалось сприяння виданню української (анти-
російської за змістом) літератури, періодики в Галичині..
Щоправда, в надрах військового міністерства та
міністерства закордонних справ Австро-Угорщини сповіду¬
вались різні погляди на українську проблему. їх діапазон
коливався, зокрема, від потреби енергійної підтримки
українофілів у Східній Галичині, через нехтування спе¬
ціальними зусиллями в цьому напрямі ("українці й так з
Австрією") до заперечення підтримки українофільства,
зважаючи, що останнє як рух вичерпало себе. Паралельно
ширились нападки на "москвофільство" як наслідок "оманливої
російської агітації, яка поширювала в народі віру, що він,
70
Розділ З
будучи спорідненим за расою та релігією з Росією,
піддаватиметься й надалі протиправним утискам з боку
поляків та цісарсько-королівського уряду".
При цьому Відень вважав свою політику щодо українців
цілком виправданою і єдино можливою. У спеціальній доповіді
Верховного командування австрійської армії імператорові від
14 жовтня 1914 р. про коріння москвофільства зазначалося:
"Від часу прилучення Галичини і Буковини до монархії і до
сьогодення польський елемент користав з майже необмеженої
влади над усіма іншими народностями, що населяли ці землі...
Усі домагання пробудженого в пізніші часи русинського
націоналізму супроти такого засилля поляків залишилися
повністю нереалізованими...". А "обгрунтуванням" такого стану,
виявляється, було те, що нікого кращого, крім поляків, на роль
урядовців знайти було неможливо, оскільки лише польський
народ "мав давню культуру, впливову верхівку і велике
землеволодіння, і через це лише він брався до уваги при
обсадженні керівних постів усіх категорій"7. Отже, Відень
принципово підтримував, а то й свідомо провокував
полонізацію Східної Галичини, вбачаючи в "необмеженому
пануванні над більшістю населення краю" "історичне право"
поляків.
Однак увесь цинізм ставлення Австро-Угорщини до
української проблеми найнаочніше виявлявся у планах так
званого "австро-польського рішення". За обіцянку приєднання
до Польщі етнічно-українських земель - Холмщини і
Підляшшя, що до Першої світової війни були за російським
кордоном, поляки повинні були згодитись на включення до
Австро-Угорщини відірваних від Росії етнічно-польських
територій. Проте, здобувши "російську Польщу", Австрія
перейняла б і значну частину німецько-російського кордону.
Отже, лінія прямого зіткнення з апріорно ворожою Росією різко
збільшилася б, що обернулось би перманентною загрозою для
"клаптикової монархії". І саме в цьому зв'язку однією з
можливостей уникнути загрозливого російського сусідства
"було б створення незалежної України", яка б "своєю північною
частиною лежала між нами і Росією"8.
71
Соборництво і регіоналізм
Таким чином, етнічно-українські землі були б розірвані на
три частини: одна війшла б до Австро-Угорщини, друга - до
Польщі, і третя - власне Україна - була покликана служити
"санітарною зоною", що врешті убезпечувала б австрійські
кордони.
Цілком очевидною була хисткість розрахунків з погляду
більш-менш віддаленої перспективи. Навряд чи хто міг дати
тверді гарантії, що явно слабка на той час Україна, створена з
"російського уламку" (це близько ЗО млн. населення), з плином
часу не посилилась би і не забажала приєднання до себе
"польської" та "австрійської" "гілок". Тому австрійці, на перший
погляд - далекоглядно, - "відмовлялись" від "керівництва"
майбутньою "незалежною" Україною (справжньої, а не
удаваної, самостійності вони ні на мить не допускали!).
Оскільки ж без протекторату неросійської сили Українська
держава всеодно не втрималась би, передбачалось три
варіанти її збереження: німецький протекторат, спільний
австро-німецький протекторат, або ж персональна унія України
з Румунією. Перший варіант уважався найбажанішим. Він
назовні задовольняв би інтереси найближчого союзника -
німецька торгівля здобула б широку і вільну дорогу через
Чорне море до Азії. Українці поставились би прихильно до
німецького протекторату через "польську політику" Німеччини:
вона була значно відмінною від австрійської - "пропольської".
Про скриті розрахунки природно вголос не говорилося: лінія
стикання Німеччини з Росією збільшилась би (до вигоди
Австро-Угорщини з будь-якого боку); Австро-Угорщина
отримала б бажану свободу рук на Балканах.
У цій, як і в інших логічних комбінаціях, розрахунок
базувався на жорсткому забезпеченні власних інтересів за
рахунок сусідів, особливо ж найслабшого з них - поневоленого
українського народу, який безцеремонно приносився в жертву
першим і мав у підсумку постраждати найбільше.
Чимало подібного можна виявити і в моделях
переустрою Європи, які обгрунтовувались іншими сусідами
України. Звісно, у противної щодо Австро-Угорщини сторони -
Росії - протиавстрійська і протинімецька спрямованість
стратегії одержувала й протилежне ідеологічне забарвлення,
72
Розділ З
та прогностичні кінцеві результати щодо України як "розмінної
карти" у "великій грі" все одно були б трагічними.
А на етапі передвоєнної ідеологічної обробки світової
громадськості обидві ворогуючі коаліції спростовували
теоретичні потуги і брутально звинувачували одна одну у
підривних діях, а український рух (відповідно - і в Росії - і в
Австро-Угорщині) у тому, що він ініціюється і живиться (в тому
числі матеріально) не просто з-за кордону, а - стратегічними
ворогами. В Росії український визвольний рух незмінно
вважали плодом австрофільських, германофільських зусиль, а
в Австро-Угорщині по ньому наносили постійні удари,
інкримінуючи українцям москвофільство.
Отже, посилення шовіністичних настроїв - як необхідний
складовий елемент підготовки і розв'язання Першої світової
війни - створювало вкрай несприятливі обставини для
розвитку українського національного руху, породжувало
наростаючі репресії проти нього в обох ворогуючих коаліціях.
Мабуть, в такому міркуванні присутнє певне
применшення загальноросійського руху проти само¬
державства (чи ж то руху в центрах імперії, її великоросійських
губерніях), який після періоду реакції значно оправився і
напередодні війни знову становив могутню силу, був одним із
показників визрівання революційної ситуації. Проте головне в
оцінці М.Грушевського полягає в іншому.
З українським рухом як важливим реальним чинником
почали рахуватись і власті, що вдавались лише до окремих
ударів по ньому, не маючи вже змоги здійснити фронтальну
атаку, і загальноросійські революційні організації, що
намагалися взаємодіяти з визвольними тенденціями народів
національних окраїн, влити їх потенціал в єдине русло
антисамодержавної боротьби. На силу й значення українсь¬
кого руху дедалі більшу увагу почала звертати й російська
інтелігенція в Україні.
Все це, зрештою, зумовило контакти між Товариством
українських поступовців, як найвпливовішою тогочасною
українською організацією, і російською партією ліберального
напряму. За рік до війни почав складатися союз автономістів-
федералістів з представниками недержавних народів Росії (так
73
Соборництво і регіоналізм
тоді іменувалися народи, що не мали власної державності,
серед них і український). Платформою цього союзу було
прагнення до національно-територіальної автономії у
федеративній Росії. Найважливішу роль у цьому союзі грали
саме українці. Налагодилось співробітництво між тупівцями і
фракціями кадетів та трудовиків у Державній думі.
19 липня (1 серпня) 1914 р. у перший же день війни,
державний кордон між Росією і Німеччиною та Австро-
Угорщиною перетворився на лінію фронту. А розкраяна навпіл
Україна мала стати не просто одним із плацдармів
кровопролитних, спустошливих боїв, але й місцем, де
реалізовувались стратегічні напрями світового конфлікту. І так
уже судилось долею, що реалізовувались значною мірою за
участі українців, які змушені були тримати під прицілом і
стріляти з окопів один в одного, йти в атаки один супроти іншого,
нищити своїх етнічних братів, їх добро за чужі анексіоністські
інтереси. Трагізм ситуації примножувався тим, що питома вага
українського "гарматною м'яса" у російській та австрійській
арміях була дуже значною. Так, в Росії на 1917 р. із 15,5 млн.
чоловік, мобілізованих на війну, 4,5 млн. становили українці.
В австрійській армії відсоток українців був порівняно
значно меншим. І все ж близько 250 тисяч мобілізованих
українців - це теж немала сила, яка підвищувала військовий
потенціал Дунайської імперії. Окрім того, була тут і своя
специфіка.
На підтримку віденського уряду з перших днів війни
висловився "Український січовий союз", заснований ще в 1912 р.
На початок війни у ньому об'єднувалось 16 тисяч юнаків-
добровольців. За перші два тижні серпня 1914 р. виявили
бажання приєднатися до них ще близько 14 тисяч.
Австрійський уряд дозволив сформувати український легіон,
який би не перевищував 5 тисяч чоловік. Його командиром
було призначено ректора приватної української гімназії в
Рогатині М.Галущинського. Однак блискавичне захоплення
російською армією Галичини на початковому етапі війни
зашкодило повномасштабній реалізації починання. 2 тисячі
легіонерів переїхали до району Стрия - Мукачевого, де
сформували перший полк Січових стрільців (командир
74
Розділ З
Г.Коссак), а також резервний батальон, які невдовзі влилися у
відповідні підрозділи австрійської армії, природно, брали
участь у бойових діях9.
Взагалі, незважаючи на те, що війна довго готувалася,
значний час начебто "висіла в повітрі", з її початком українству
належало остаточно визначитись у своєму ставленні до неї.
Здавалось би, елементарна логіка підказувала тут чіткість
позиції - відмежовуватись від чужих захватних замірів і дій,
більше того - чинити супротив їм, названий В.Винниченком
"сепаратизмом від загибелі".
Однак, з багатьох причин цього не сталося. Політична
еліта українства розбилась на три основних табори.
Більшість діячів українських партій і організацій
виступили на підтримку воєнних зусиль царського уряду, за
"російську орієнтацію". Лідери ТУПу, ліберали Д.Дорошенко,
A.Вязлов, А.Ніковський ввійшли до створених повсюдно
відділень Всеросійського союзу земств і міст ("Земгор"). У1916
р. до Союзу вступив С.Петлюра і одержав призначення
помічника уповноваженого союзу на Західному фронті.. Так же
чинили і деякі інші діячі УСДРП та "Спілки". За оцінкою
B.Винниченка, ці люди "орієнтувались на добре, широке серце
руської демократії, на грім перемоги, який зм'ягнить круте
серце царизму аж до степені народоправства, до
парламентаризму й до волі націй, що благоденственно
мовчали тоді по всіх її неосяжних просторах... Це були ті з
українців, які корінням свого особистого життя занадто глибоко
зрослися з життям руським"10.
Виявилася орієнтація і на "німецький багнет". Звичайно,
в межах російської України вона знаходилась у латентному
стані, виразно себе не могла оформити. Розрахунок тут був на
те, що в ході війни буде знищено основу національного гніту -
царизм. "А німецький імперіалізм - експлуататор культурний і
розумний. Він не буде так безглуздо, ледачо, так неохайно й
нераціонально грабувати, як то робив царизм. Він, доючи сили
з народу, буде дбати про те, щоб він не дуже брикався, він не
буде видирати з його останній клапоть сіна, він старатиметься,
Щоб дійна корова була сита й більше молока давала"11.
75
Соборництво і регіоналізм
Третій табір політично активного українства дотри¬
мувався не російської і не німецької орієнтації, а власної, з
опорою на власну націю, на власний народ. За оцінкою
В.Винниченка, такі погляди були характерними переважно для
соціалістичних течій.
Однак це твердження вірне лише до певної міри. Соціалісти
теж переживали складні часи, роздиралися внутрішніми
суперечностями, наочним прикладом чого була ситуація в УСДРП.
Більша її частина пройнялась відверто оборонськими настроями і
мала своїм рупором журнал "Украинская жизнь", що виходив у
Москві за редакцією С.Петлюри.
У спеціальній декларації, яким видання відгукнулось на
початок війни, містився заклик у виборі між Росією і Австро-
Угорщиною стати на бік Росії, більше того, "сприяти успішному
виконанню російською армією надзвичайно важливого
завдання, яке випало на її долю". Там же викривалась нещира
політика Відня щодо українців та висловлювався жаль щодо
неприхильного ставлення панівних російських кіл щодо
домагань українців.
Інша ж частина УСДРП на чолі з А.Жуком та
В.Дорошенком, блокуючись із колишніми "спілчанами"
М.Меленевським (Баском) та О.Скоропис-Йолтуховським,
обрала пронімецьку орієнтацію. Разом з Д.Донцовим,
М.Залізняком та іншими діячами українського руху вони
реалізували висунуту В.Липинським ще у грудні 1912 р.
пропозицію, створивши 4 серпня 1914 р. у Львові Союз
визволення України (СВУ) як позапартійне об'єднання12. СВУ
виступав за перемогу у війні кайзерівської Німеччини.
У поширеній Союзом відозві "До українського народу в Росії”
на Росію покладалася вся відповідальність за розпочату війну,
доводилося, що не варто боятись приходу австрійського війська (в
ньому сотні тисяч галичан, Січові стрільці), яке допоможе стати
господарем власної долі, принесе "свободу і волю" і врешті
"вільним і незалежним краєм стане Україна в злуці з Австрією"13.
Політична програма СВУ була обгрунтована в документі
"Наша платформа", вміщеному в першому номері щойно
започаткованого журналу "Вісник союзу визволення України".
76
Розділ З
В результаті розгрому Росії СВУ сподівався домогтися
"державної самостійності України" у формі конституційної
монархії з демократичним політичним внутрішнім устроєм,
однопалатною законодавчою системою, громадянськими
мовними і релігійними свободами, самостійною українською
церквою.
На українського монарха рекламувався 18-річний
представник Габсбурзької династії Вільгельм (Василь
Вишиваний), що був тоді командиром української сотні, а
пізніше став полковником Січових стрільців.
У спеціальному зверненні Союзу "До публічної думки
Європи", ряді інших офіційних документів розвивалася
думка про необхідність створення української самостійної
держави як своєрідного "захисного валу" для Західної
Європи від експансіоністської Росії. Разом з тим СВУ не
виключав можливості залишення у складі Австро-Угорщини
частини етнічних українських територій і в такому разі
розхраховував на створення осібного автономного краю
(коронного краю).
В аналогічних тонах було витримано і "Маніфест
Головної Української Ради", утвореної з представників усіх
політичних партій Галичини 3 серпня 1914 р. "Побіда Австро-
угорської монархії буде нашою побідою, - наголошувалось у
документі. - І чим більше буде пораженнє Росії, тим швидше
вибє година визволення України"14.
Союз визволення України самочинно взяв на себе
репрезентацію інтересів Великої України перед зарубіжним
світом. "Послами" відбули: до Берліна О.Скоропис-
Йолтуховський, Стамбула - М.Меленевський, Софії -
Л.Ганкевич, Рима - О.Семенів, Швеції та Норвегії - О.Назарук,
Швейцарії - П.Чикаленко.
Центральні держави розглядалися при цьому як дружні,
союзні щодо майбутньої Української держави. А відтак СВУ
вважав можливим приймати від останніх матеріальну
допомогу за умови, що то буде позичка - "майбутній борг
майбутньої самостійної держави, який український уряд
повинен буде повернути"15.
77
Соборництво і регіоналізм
На кошти австрійського і німецького генеральних штабів
СВУ видавав значну кількість літератури, періодики, що
поширювалася серед українського населення країн Четверного
союзу, емігрантів та військовополонених. Деякі видання Союзу,
наприклад, історичні праці М.Грушевського та географічні твори
С.Рудницького виходили німецькою мовою. Крім "Вісника Союзу
визволення України" виходили журнали у Відні та Лозанні, цілий
ряд газет у таборах військовополонених: "Розсвіт" (Раштадт),
"Вільне слово" (Запьцведель), "Громадська думка" (Вецляр),
"Розвага" (Фрайштадт), "Наш голос" (Йозефштадт).
Робота серед військовополонених українців була
однією з важливіших завдань СВУ. Завдяки їй вдалося уже
в перший період війни домогтися деякого покращення умов
перебування українців в таборах Німеччини та Австро-
Угорщини. З часом вдалося сконцентрувати значні маси
українців у окремих таборах Фрайштадт і Дуна-Сердатель
(Австро-Угорщина) - близько ЗО тисяч; а також Раштадт,
Зальцведель, Вецляр (Німеччина) - більше 50 тисяч. Туди
направлялися вчителі, інструктори з українців-галичан, які
відкривали і забезпечували функціонування шкіл- грамоти,
бібліотек, читалень, курсів української історії та літератури,
політичної економії, кооперації, німецької мови, створювали
аматорські театри, хори, оркестри. Будувались церкви,
засновувались каси взаємодопомоги, відкривались
кооперативні крамниці та чайні.
Все це мало свій певний ефект, вплинуло на свідомість
сотень, можливо, навіть тисяч українців-військовополонених.
Однак загальні результати були більше ніж скромними.
Висловлювати підтримку Союзу визволення України солдати
не поспішали, а в таборі Вецляр навіть спалахнув бунт проти
пропагандистів.
До діяльності СВУ явно неприхильно, почасти навіть
вороже, поставились лідери національно-визвольного руху у
Великій Україні, зокрема М.Грушевський. Настороженість,
підозра і зневага щодо лідерів СВУ, особливо через їх
неприкриті контакти з деякими керівними колами Німеччини і
Австро-Угорщини, збереглась і надалі, відчутно давала себе
знати навіть у 1917-1918 pp.
78
Розділ З
Не виправдались надії Союзу і на серйозну державну
підтримку у країнах Четверного союзу. Відень явно схилявся до
пропольської орієнтації і дедалі скептичніше ставився до
далекосяжних планів Союзу, волів бачити останнього лише
власним знаряддям у розв'язанні внутрішніх проблем. Врешті,
уряд Австро-Угорщини публічно відмежувався від СВУ.
Аналогічно вчинив і уряд Німеччини, хоча військові кола,
приватні особи обох країн продовжували свої контакти і зв'язки
з Союзом.
До всього додавалося й те, що уже на початку війни СВУ,
інші українські організації змушені були евакуюватись з
Галичини до Відня, відірватись від своєї природної основи.
Невеличка група членів УСДРП на чолі з Л.Юркевичем з
початку імперіалістичної війни зайняли осібну (серединну чи то
центристську) позицію, спробувавши відмежуватись як від
русофілів із "Украинской жизни", так і від германофілів із СВУ.
Вони започаткували у Женеві видання газети "Боротьба", на
сторінках якої відстоювали погляди на українське питання з
позицій "інтернаціонального соціалізму".
Водночас Л.Юркевич (псевдонім - Рибалка)
втягнувся у затяжну полеміку з В.Леніним, викриваючи
суперечності в більшовицькій теорії, її свідоме чи
несвідоме протиставлення демократичним засадам
розв'язання національного питання16. Природно, все це
викликало зворотну реакцію і Л.Юркевича критикували як
однопартійці, так і вождь РСДРП.
Спочатку до позицій "Боротьби" схилявся і В.Винни-
ченко. Але невдовзі він віддав перевагу співробітництву в
"Украинской жизни", що призвело до розриву з соціал-
демократами, що групувалися навколо "Боротьби". Взагалі ж,
бажання сидіти водночас на двох стільцях, як завжди,
закінчилося невдачею і лише завдало додаткової шкоди
загальнопартійним та й загальноукраїнським інтересам.
Початок війни на українських теренах виявився вдалим
для російської армії. З 23 серпня 1914 р. розгорілась
грандіозна Галицька битва, в якій з обох боків взяли участь 1,5
млн. солдат і офіцерів (понад 100 дивізій). Вивівши за короткий
строк із ладу майже половину австрійської армії (400 тис.
79
Соборництво і регіоналізм
солдат і офіцерів, 100 тис. з них було взято в полон), російські
війська зайняли частину Буковини (разом з Чернівцями),
захопили Східну Галичину (зі Львовом), вступили в Карпати.
Після чотирьохмісячної облоги на початку березня було взято
стратегічно важливу фортецю Перемишль.
Уже в процесі відступу з етнічних українських земель
австро-угорська влада, командування армії вдалися до
масштабних репресій проти місцевих жителів. У пошуках
винних за провал кампанії вони охоче схопились за версію
польської адміністрації провінції, згідно з якою невдачі стали
наслідком "зради українців", які начебто таємно симпатизували
й допомагали росіянам.
Русофілів, а відтак і всіх підряд українців почали сотнями
заарештовувати, страчувати без суду. Тисячі їх гнали до
австрійських концентраційних таборів у Гмюнді,
Терезієнштадті, Гнаві, Талергофі та ін. Лише у сумнозвісному
Талергофі, в Штирії, де в жахливих умовах утримувалося
понад ЗО тисяч українофілів і русофілів, внаслідок тифу
протягом короткого часу загинуло більше тисячі чоловік. І хоч в
наступному епідемія пішла на спад, щоденні смерті з різних
причин, в тому числі через погане харчування, стали звичним
явищем. Незважаючи на запаморочення шовіністичним чадом,
навіть австрійський парламент змушений був реагувати на
нелюдське ставлення до українців.
Численні документи свідчать, що особливою
жорстокістю щодо мирного українського населення і щодо
українців, кинутих до таборів, відзначались гонведи -
військовики угорської краєвої самооборони. Насильства,
грабунки, артилерійські обстріли сіл, масові страти на
шибеницях, розстріли, спалення живцем - все мало єдине
виправдання - "москвофільство".
Жертвами австро-угорського терору в роки війни стали
близько 36 тисяч цивільних українців і приблизно стільки ж
загинуло у концентраційних таборах17.
Із завойованих російською армією територій Галичини й
Буковини було створено чотири губернії (Львівська, Пере¬
мишльська, Тернопільська, Чернівецька), які об'єднали у
80
Розділ З
військове генерал-губернаторство на чолі з чорносотенцем
графом Г.Бобринським, який заходився "розпеченим залізом"
викорінювати "мазепинство", обертати місцеве населення на
"настоящих русских", а греко-католиків на православних.
"Восточная Галиция и Лемковщина - исконно коренная часть
единой великой Руси - заявив голова новоствореної
адміністрації у Львові, - в зтих землях коренное население
всегда бьіло русским, устройство их посему должно бьіть
основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский
язьік, закон и устройство"18.
Сам Микола II демонстрував серйозність російських
намірів, особисто прибувши на початку квітня 1915 р. до
Львова та Перемишля на оглядини новоприєднаних територій.
Зважаючи на стан війни, Г.Бобринський насадив скрізь у
Галичині й Буковині військову адміністрацію: на чолі повітів
були поставлені повітові начальники, на чолі міст -
градоначальники зі служилої російської знаті, сільські общини
очолили старости з офіцерів царської армії. Були призначені
урядники з поліцейських і жандармських службовців, а
чиновники рекрутувалися переважно з прилеглих губерній.
Розпочалася своєрідно організована ("по-воєнному")
русифікація19.
Спираючись на москвофільські елементи, зокрема,
створений у Києві "Карпато-русский освободительньїй
комитет", здійснювалися рішучі заходи щодо явних і удаваних
австрофілів, а відтак і українства в цілому. Так, членом
згаданого комітету капітаном Наркевичем у видавництві Штабу
Головнокомандуючого арміями Південно-Західного фронту у
липні 1914 р. було випущено брошуру "Современная
Галичина. Зтнографическое и культурно-политическое
состояние ея в связи с национально-общественньїми настрое-
ниями". Це, власне, була записка, підготовлена в стінах
російської військової контррозвідки під грифом "Доверительно.
Для широкого] ознакомления Гр. офицеров Действующей
армии".
В брошурі (вона повністю передрукована в праці
Д.Соловея "Винищення українства - основна мета Росії у війні
81
Соборництво і регюналізм
1914 року. Матеріали до історії України за часів Першої
світової війни. - Вінніпег, 1969. - С.49-70) годі й шукати терміна
"українець". То "русский злемент", 31/4 млн. якого "страдает во
всех отношениях от культурного и политического засилия
поляков, а также от зкономического засилия евреев".
Водночас в брошурі акцентується увага на тому, що існує
"украинский лагерь" - "своеобразное течение русской
национальной жизни в Галичине, известное п[од] названием
"украинофильства" и получившее кое-где кличку "мазепин-
ства" (за измену исконнимь русскимь началамь)".
Ідея "самостійності України" за Наркевичем - "нелепая,
интеллигентская затея и мертворожденная, в сущности, идея
искусственно подогревалась польской администрацией,
проводившей взглядьі Австро-Венгерского правительства,
открьіто указьівавшего на зто "пугало для России"”.
Наслідків кампанії з таким "ідеологічним" забезпеченням
чекати довго не довелось. На захоплених землях оперативно
почали закривати українські часописи, книгарні, школи,
костьоли, установи. Замість них відкривались російські
видання, установи, учбові заклади, православні церкви. Уже в
перші дні після захоплення Галичини було вислано 34 греко-
католицьких священики, серед них митрополит А.Шептицький.
Згодом їх кількість досягла сотень. Синод Російської
православної церкви направив до Галичини архієпископа
Євлогія з Холма і владику Антонія Храповицького з Харкова.
Вони доклали чималих зусиль до руйнування Греко-
католицької церкви. На зміну депортованим священикам у дві
сотні парафій прибули священослужителі з Росії. Почалася
масова депортація підозрюваних у будь-яких "гріхах" місцевих
жителів. Лише через Київ протягом кількох тижнів
"просл іду вали" на Схід понад 12 тисяч галичан, інших жителів
з прифронтової смуги20.
Панування росіян у Галичині виявилось нетривалим. В
результаті контрнаступу австро-німецьких військ, розпочатого
між Горлицею та Тарновим 18 квітня 1915 p., більша частина
втраченої у 1914 р. території вже в травні-червні була
повернута- В процесі операції грізне бойове випробування
чекало на легіонерів Січових стрільців, які на горі Маківка в
82
Розділ З
Карпатах опинилися в центрі могутнього контрудару
російських військ. Ціною значних втрат, виявляючи військову
вправність і стійкість, стрільці впродовж 29 квітня - 2 травня
1915 р. стримували атаки переважаючих ворожих сил аж поки
вкрай знекровлені не були відведені в другий ешелон оборони.
Бій за Маківку став однією зі славних сторінок української
військової історії.
Слава про мужність січовиків передавалася із уст в уста,
надихала українських вояків на нові ратні звершення під
Болеховим, Семанівцями, Галичем.
Незважаючи на відчайдушні спроби переломити
ситуацію на свою користь, на ряд локальних успіхів, російська
армія все ж змушена була відкотитися на схід, втративши в
липні всю Галичину і частину Волині.
Це стало новим актом трагедії. Російські вйська, що
відступали, взяли заручниками кілька сотень провідних
українських діячів. З ними евакуювались вглиб Росії і тисячі
русофілів та тих, хто протягом кількох останніх місяців з різних
причин співпрацював з російською адміністрацією і кому могли
інкримінувати антиавстрійські настрої і дії. Так же змушені були
чинити й ті, хто встиг прийняти православну віру. Репресій
зазнало і єврейське населення, відкрито звинувачуване у
"неблагонадійності та шпигунстві".
Узагальнюючи численні конкретні приклади масового
терору, що містяться у працях П. Гру шевського та
Д.Дорошенка, інших істориків, Н.Полонська-Василенко подає
таку жахливу картину тих днів: "У зв'язку з відступом
російського війська на схід, виселяли людей з Холмщини,
Волині, Поділля. Села палили, щоб залишити ворогові
пустелю. Люди йшли з малими дітьми, із злиденним майном,
гнали худобу, для якої не було фуражу, і вона дохла по дорозі.
Коли валка доходила до залізничної станції, людей напхом
садовили у вагони і днями-тижнями везли за Урал, до Перму
тощо. Коли нарешті відкривали вагони, то були випадки., що
знаходили там самі трупи. Так у XX ст. Україна зазнала того ж
лиха, що перенесла у 1670-их роках під час "великого згону".
До жаху руїни приєдналися пошесті тифу, червінки, які косили
"виселенців". Ні медичного персоналу, ні ліків не вистачало, бо
83
Соборництво і регіоналізм
все було кинуто на фронт, де зростало число поранених та
хворих. Тяжко підрахувати, скільки людей виселено, скільки
загинуло по дорозі..."21.
Новий прихід в Галичину, інші західноукраїнські землі
австрійців, німців, поновлення польської адміністрації, їх
прагнення якомога швидше викорінити все, пов'язане із
російськими впливами, вилилось у нові репресії проти
українства. Ситуація була практично безвихідною.
Відновлений у травні 1915 р. у Відні представницький орган -
Загальна Українська Рада (до неї ввійшли 25 представників від
Галичини, 6 - від Буковини і 3 - від СВУ) - спробував було
декларувати необхідність завоювання незалежності
російською Україною і запровадження автономії для Східної
Галичини та Буковини. Однак дедалі відвертіші схиляння
офіційного Відня у бік поляків, дедалі нові обіцянки
розширення влади останніх на українських територіях змусили
Загальну Українську Раду на знак протесту саморозпуститися.
Звісно, то був акт відчаю. Надалі західноукраїнські інтереси
відстоювала українська парламентська репрезентація
(український клуб віденського парламенту) на чолі з
Ю.Романчуком, якого пізніше змінив Є.Петрушевич.
Успіхи воєнної кампанії 1915 р. підбадьорили ті сили в
Німеччині і Австро-Угорщині, які здавна виношувала й значно
далекосяжніші плани щодо України. Так, наприкінці червня
1915 р. у Берліні був скликаний з'їзд представників німецької
інтелігенції, який ухвалив спеціальний документ, відомий під
назвою "Меморандум професорів". В ньому значно
перевищувалися всі попередні територіальні зазіхання,
всіляко обгрунтовувалася необхідність завоювання східних
територій, особливо України. "Ця область, - наголошувалося в
меморандумі, - завдяки своїм власним продовольчим
можливостям посилить незалежність Німеччини від закордону;
стане необхідною противагою посилення індустріалізації
нашого народу і зростаючому значенню міст; ...ця область
забезпечить за нами рівновагу наших господарських сил, ...і
перешкодить небезпечному однобічному ухилу
господарства;... ця область буде протидіяти зменшенню
народжуваності, скоротить еміграцію з Німеччини і полегшить
84
РОЗДІЛ З
житлову проблему". На українські території дивилися,
передусім, як на привабливу продовольчо-сировинну базу.
"Якщо політичне завоювання країни забезпечить нам так
суттєво необхідне збільшення нашої могутності, - зазначалося
в тому ж- документі, - то ми повинні будемо отримати право
розпоряджатися приєднаною країною також і в економічному
відношенні"22. Природно, населенню готувалася доля
підневільної робочої сили.
Домагання відторгнення від Російської імперії України і
перетворення на васала Німеччини особливо енергійно
підтримувалось пруським юнкерством і великими земле¬
власниками Німеччини, що рвалися до колонізації родючих
українських територій. У воєнному відношенні цей напрямок
оформився у позицію верховного командування німецької
армії, які стали вважати Південно-Західний фронт головним, а
територію України - найважливішим театром воєнних дій.
Українська тема не сходила зі шпальт найвпливовіших
німецьких періодичних видань, стала центральною у низці книг
і брошур. їх авторами були Г.Касс, А.Гугенберг, П.Рорбах,
Ферстер, Ф.Шюбе, Льонгин-Цегельський, Г.Клайнов, А.Пенк,
А.Шмідт та ін.
З метою полегшення досягнення стратегічної мети
нагальним вважалося провокування сепаратистських настроїв
і рухів у Наддніпрянській Україні.
Царське самодержавство, природно, намагалося за
будь-яку ціну викорінити потяг українства до визволення,
наносило по національному руху дедалі могутніші удари.
Ліквідовувались будь-які осередки українського
культурного життя, українські організації, переслідувались
періодичні видання.
Незважаючи на те, що київська газета "Рада" з перших
днів війни намагалася демонструвати свою підтримку позиції
самодержавства, оформляла оборонні настрої у віршовані
рядки на зразок таких: "Ми бороним наші хати, наші тихії гаї",
вона ту же була закрита. Та ж доля спіткала "Українську хату",
тижневик "Село". Із запровадженням в Україні військового
стану ситуація ще погіршала. На початку 1915 р. було
заборонено видавати журнали "Дзвін", "Україна", "Рідний
85
Соборництво і регіоналізм
край", "Літературно-науковий вістник", "Записки українського
наукового товариства", "Наша кооперація".
Характерно, що паралельно посилились атаки на самі
терміни "Україна" і "українці". З'явилися чорносотенні публікації,
зокрема, в редагованому В.Шульгіним "Киевлянине", де
доводилось, ніби "Украйна" - зто уродливьій польский термин" і
означає собою "окраину", а як назву - "окраину Польши".
Промовиста така деталь. Антиукраїнські акції
великодержавників супроводжувались забороною "печатания
украинских афиш и плакатов на бумаге синежелтого цвета или
с бордюром тех же цветов".
Символічним став і арешт та вислання М.Грушевського
як "австрійського шпигуна". Визначний вчений, який довгий час
жив і працював у Львові, зустрів початок світової війни на
літньому відпочинку на дачі в Галичині, що виявилася по
австрійський бік фронту, М.Грушевський вирішив повернутись
до Києва і з великими труднощами (шлях виявився аж через
Італію й Румунію) дістався-таки додому. Однак його затримали,
відправили до Лук'янівської в'язниці, планували заслати до
Сибіру, однак через клопотання Російської Академії Наук
вивезли до Симбірська. Через деякий час історику було
дозволено переїхати до університетського центру - Казані, а
наприкінці 1916 р. - до Москви. Однак М.Грушевський весь час
перебував під наглядом поліції, не мав права переїзду, не міг
займати будь-яку посаду чи вести публічну громадську
діяльність.
Користуючись умовами військового часу, царські
сановники планували й нові атаки на українство. Міністр
закордонних справ С.Сазонов доводив: "Тепер настав
слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського
руху"23. Однак після відчутних невдач і величезних
територіальних втрат саме українських земель у 1915 р.
самовпевненість царського уряду дещо згасла. Певне
прозріння демонструвало і демократично орієнтоване
громадянство Росії. За словами М.Грушевського, "як почалися
чорні дні для російського війська, прийшлося лишити
Галичину, і з'явилося підозріння, що україножерська політика в
Галичині непомалу причинилася до провалу сього
86
Розділ З
"возсоединения под-ьяремной Руси", тоді великоруське
громадянство пригадало всі російські мерзості в Галичині",
залунали промови про те, що "російське правительство
відіпхнуло рідну нам українську людність і затьмило світле
лице великої визвільної війни" (з промови Мілюкова)"24.
Проте подібні настрої панували не довго, і "російський
уряд ще півтора року нищив українство, все загострюючи свої
репресії, а російські поступові фракції не підняли більше
голосу проти них"25..
Поразки російської армії на фронті та невіра у
виправлення становища, у можливість стабілізації фронту
через катастрофічний розвал економіки і поглиблення
політичної кризи тримали у крайній напрузі населення всієї
Правобережної України. Паніка особливо поширилася з
фактичним початком евакуації з цього району восени 1915 р.
Губернські установи з Кам'янця-Подільського перенесли
до Вінниці. Київський університет перебазувався до Саратова,
а Політехнікум - до Воронежа. Обговорювалось питання про
евакуацію святинь Києво-Печерської лаври. Почалось
перевезення на схід державних закладів і установ.
За цих умов уряд змушений був піти на розширення участі
громадськості у розв'язанні найнагальніших проблем. Влітку
1915 р. було одержано дозвіл на заснування "Общества помощи
населенню Юга России, пострадавшему от военньїх действий".
Товариство висунуло перед собою широкі завдання: організацію
шкіл для дітей втікачів, допомогу арештованим та висланим
галичанам, хворим і т.ін. Чимало українців групувалося навколо
"Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського Союзу
Міст", який очолив палкий прихильник українства, великий
меценат барон Ф.Штейнгель. "Союз Міст" виділив значні кошти
на допомогу втікачам і опікувався над українським населенням
Галичини, ініціював створення українських шкіл та лікарень. В
установах комітету працювали тисячі українських інтелігентів,
серед них - інженери, лікарі, вчителі, студенти. Свій внесок у
суспільне життя робив Земський Союз.
Тим часом нависла нова небезпека над Галичиною.
Після брусилівського прориву навесні 1916 p., затяжних торгів
87
Соборництво і регіоналізм
між Берліном і Віднем щодо майбутнього польських земель
колишня територія Королівства Польського перейшла у повне
розпорядження Пруссії.
Кайзер Вільгельм, що вже давно зазнавав тиску з боку
генералітету, в першу чергу П. фон Гінденбурга і
Є.Людендорфа, згодився на "поступку" - створення Польської
держави. До того ж він більше сподівався на сепаратний мир з
Росією і не приставав на пропозиції військовиків полегшити
становище Німеччини своєрідним убезпеченням тилу на сході
через завоювання дружнього ставлення поляків. Однак
перспективи замирення з Росією ставали дедалі примар-
нішими. І Вільгельм II, у погодженні з Францом Йосипом І, 5
листопада 1916 р. дав дозвіл на відродження Польської
держави з територій, що до війни належали до Російської
імперії і на 1916 р. виявилися під німецькою окупацією. Ті ж
землі, що були відібрані у Польщі ще у XVIII столітті, мали
залишатись у складі Німеччини. Остання гарантувала собі й
повне право контролю над майбутньою Польщею: у Варшаві
була створена Регентська рада, якій належало сформувати
польський уряд і збройні сили.
Звісно, подібна "милість" не могла влаштувати сили
польського національно-визвольного руху, які сподівались на
нові перемоги Антанти і, відповідно, поразки Німеччини й
Австро-Угорщини, в результаті чого сподівались змінити
кордони своєї держави.
Дедалі побоюючись польського руху, прагнучи
"замортизувати" враження від ухваленого союзниками
спільного рішення, Австро-Угорщина пішла на проголошення
автономії Галичини без її поділу на Східну і Західну. На
практиці, зважаючи на потенції поляків і українців у регіоні,
таке рішення відкривало фактично безперешкодну можливість
для поглинання етнічно-українських земель регіону Польщею.
Оцінюючи такий крок як повне нехтування українськими
інтересами, М.Грушевський відзначав: "Для потіхи своїх
Поляків австрійське правительство рішило дати їм нагороду в
Галичині - сповнити їх давнє бажаннє про розширеннє
галицької автономії до тої міри, щоб центральний уряд і
парламент не мали ніякого впливу на внутрішні справи
88
Розділ З
Галичини, не могли контролювати й польської управи, і
українська людність не мала ніякого відклику до центральних
органів"26.
Австрійський уряд крок за кроком розширював реальну
владу поляків над українцями, не залишаючи, по суті, сумнівів
щодо сумного майбутнього українських земель у складі
відроджуваної Польщі. Українство Австро-Угорщини, таким
чином, зазнавало дедалі нових відчутних ударів і все ясніше
розуміло безпереспективність домогтися своєю відверто
австрофільською позицією не те що прихильного ставлення, а
хоч мінімальних поступок. Отже, напруга навколо українського
питання впродовж всієї імперіалістичної війни не вщухала.
Навпаки, час від часу вона досягала крайніх меж, об'єктивно
примножуючи, розширюючи передумови для прийдешнього
вибуху українського руху, з неминучістю живлячи його потенції,
зокрема, дедалі актуалізуючи проблему національного
єднання, української соборності.
Однак і після повалення самодержавства, з початком
Української революції, попри просто-таки "тектонічні" струси і
докорінні зміни в суспільному житті, у сфері саме соборництва
особливого прогресу не спостерігалось27.
Ідея національної консолідації щиро поділялася і
пропагувалася діячами Центральної Ради. Проте об'єктивні
умови для наближення до її реалізації були відсутні. Навіть
спроба своєрідно "купити" передумови для наступного,
безсумнівно, дещо віддаленого розв'язання проблеми
(йдеться про приєднання за умовами підписаних у кінці січня
1918 р. Берестейського договору до Української Народної
Республіки Холмщини і Підляшшя і створення із Східної
Галичини, Північної Буковини, Закарпаття жаданого "коронного
краю” коштом 60 млн. пудів українського хліба, величезної
кількості іншої продукції і сировини) наштовхнулася на
нездоланну протидію центральноєвропейських держав28.
З особливою настороженістю, роздратуванням і
неприкритою ворожістю, як і раніше, ставились до планів
українського соборництва, бодай найпоміркованіших виявів
національно-державних тенденцій серед західних українців поляки.
89
Соборництво і регіоналізм
Реальна можливість започаткувати певну форму
національно-державного утворення виникла на західних
теренах (в австрійській Україні) у процесі розпаду Габсбурзької
імперії, що, в свою чергу, стало прямим наслідком поразки
країн Четверного союзу у світовій війні. Певний вплив
справили і революційні процеси, якими була охоплена Європа,
особливо її схід.
На сесії австрійського парламенту, що розпочалася 1
жовтня 1918 p., значно голосніше залунали голоси пред¬
ставників пригноблених народів з прагненнями домогтись
права самостійно вирішувати власну долю.
Серед українських парламентарів єдності думок не було.
Стару ідею перетворення Австрії на Союз держав і створення
з українських земель автономної одиниці відстоювали
націонал-демократи і радикали, серед них Є.Петрушевич і
К.Левицький. Водночас вони намагались тиснути на офіційний
Відень, заявляючи, що у разі незгоди на такий варіант, українці
муситимуть вступити на шлях, що веде до єдиної української
державності, тобто - до Києва. Отже, програмно, це було
повторенням ідеї "коронного краю", в якій перспектива
соборності відсувалась на невизначений час.
Невелика група репрезентантів-соціал-демократів,
навпаки, рішуче наполягала на тому, що першочерговою метою
галицьких українців має стати злука Галичини з Україною в одну
державу. Такі ж почуття мала більшість етнічно-українського
населення регіону, особливо української молоді.
16 жовтня 1918 р. австрійський цісар Карл І проголосив
державну реформу, за якою Австро-Угорщина перетво¬
рювалась на Союз держав. Маніфест гарантував запро¬
вадження польської державності і жодним словом не
обмовлявся про подібні українські інтереси.
За цих обставин до Львова 18 жовтня 1918 р. з'їхались
члени обох палат австрійського парламенту (галицького та
буковинського) і по три представники від партій. Зібрані
уконституювались напередодні з'їзду, який мав відкритись
офіційно наступного дня, тобто 19 жовтня, як Українська
Національна Рада і проголосили утворення з українських
земель Австро-Угорщини української держави.
90
Розділ З
"Стоячи на становищі самовизначення народів, Укра¬
їнська Національна Рада, як конституанта постановляє:
I. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині -
зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням
Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці,
Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східної
Угорщини - творить одноцільну українську територію.
II. Ця національна українська територія уконсгитуйовується
оцим, як українська держава. Постановляється поробити підготовні
заходи, щоби це рішення перевести у життя.
III. Взивається всі національні меншости на цій українській
обпасти, - при цім жидів признається за окрему національність, -
щоби уконституйовалися і негайно вислали своїх представників до
Української Національної Ради в скількости відповідаючій їх числу
населення.
IV. Українська Національна Рада виготовить конституцію для
утворення цим способом держави на основах запального, рівного,
тайного і безпосереднього права голосування з пропорційним
заступництвом і правом національно-культурної автономії та з
правом заступництва при правительсгві для національних
меншостей.
V. Українська Національна Рада жадає, щоби зорганізована
оце в державу українська територія мала безумовно своїх
заступників на мировій конференції.
VI. Теперішньому авсгро-угорському міністрові заграничних
справ бар. Буріанові відмовляється в праві вести переговори
іменем тієї української території."29.
Незважаючи на юридичні, та й логічні, недосконалості
документа (державою оголошувалась територія, а не народ тощо)
- це був перший крок до національно-державного самовизначення
австрійських українців. Однак дався він нелегко і не без серйозного
супротиву значної частини керівників українства регіону. Націонал-
демократи і радикали вважали такий крок передчасним, радили
"почекати". А аргументи зводились до наступного.
Якщо Антанта вирішить залишити Австрію як державу,
то реального приєднання до України західних земель все одно
не станеться, а призведе це лише до погіршення їх становища
91
Соборництво і регіоналізм
в старій державі. Українська державність на сході ще настільки
слаба і непевна, що пов'язуватись з нею було б просто
необачно. Підписанням сепаратного Берестейського миру УНР
викликала гнів Антанти і проголошення приєднання до східних
теренів перенесло б той гнів і на Галичину. Остання ж мріяла
про те, що при підтримці Антанти може потрапити на мирну
конференцію. Побоювались і шкоди від приєднання для
"святої унії", а відтак - знову гніву Антанти.
Отже, Антанта була основною (і мало не єдиною) точкою
відліку в системі координат, у якій створювались логічні
розрахунки правого крила західноукраїнського політичного
спектру, на чолі якого стояв Є.Петрушевич30.
Природно, що в таких умовах досить бурхливі
(дванадцятигодинні) дебати викликала спеціальна доповідь
С.Барана "Чи нова держава має змагатися до злуки з
Українською Державою над Дніпром негайно?". В результаті
було ухвалено не проголошувати державної єдності з
гетьманською Українською Державою. Є.Петрушевич
пояснював це тим, що в оголошених президентом США
В.Вільсоном чотирнадцяти пунктах повоєнного мирного
врегулювання народам Австро-Угорщини гарантується право
самовизначення, а Росія трактувалася як єдиний народ і єдина
держава. Отже, злука з гетьманською Україною загрожувала б
і ЗУНР опинитися під владою "єдиної Росії1'. Крім того, на
прийнятому рішенні позначилося негативне ставлення
керівництва УН Ради до німецької окупації, а також те, що
Український Національний Союз надіслав до Львова прохання
не приєднуватись до гетьманської Української Держави, щоб
не зміцнити становище гетьмана, у скорому поваленні якого
українські патріоти не сумнівались.
Наступного дня, уже на з'їзді "мужів довір’я"
Є.Петрушевич зробив доповідь про вищенаведені рішення,
запропонував затвердити їх. Особливий натиск робився на
слабості, непевності, неконсолідованості державності Великої
України.
Однак соціал-демократи оголосили свою декларацію, в
якій основною метою висувались самостійна, соборна
українська республіка і соціальні реформи. Після цього
92
Розділ З
націонал-демократи, незважаючи на протести, закрили з'їзд.
Неорганізовані соціал-демократи не змогли їм нічого
реального протиставити і навіть направили своїх
представників до Української Національної Ради, зміцнивши її
авторитет як єдиного повноважного виразника волі західних
українців.
Того ж дня, тобто 19 жовтня, УНРада провела засідання,
на якому було ухвалено утворити: 1) виконуючу делегацію
УНРади у Відні, 2) галицьку делегацію УНРади у Львові і 3)
буковинську делегацію УНРади у Чернівцях. Перша
уконституювалась 25 жовтня у Відні під проводом
Є.Петрушевича, друга - 27 жовтня у Львові під проводом
К.Левицького, третя 29 жовтня у Чернівцях під проводом
О.Поповича. Всі названі особи - націонал-демократи.
Делегації нічого не робили, навіть мляво реагували на
подальший динамічний розпад імперії, зокрема на активність
поляків, які приготувалися ліквідувати австрійське
адміністративне правління в Галичині і з 1 листопада 1918 р.
взяти на себе керівництво краєм.
Лише остання обставина стимулювала дії львівського
осередку ("галицької делегації" УНРади) і він згодився на
домагання військовиків-українців взяти Львів у облогу. 1
листопада 1918 р. на установах були вивішені жовто-блакитні
прапори, а військові під командуванням полковника
Д.Вітовського опанували містом. Заступник австрійського
намісника змушений був формально передати владу
Українській Національій Раді, яка ввечері видала відозву до
українського населення м. Львова і краю.
"Український Народе! - говорилося у документі. -
Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від
нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української
Держави. Дня 19 жовтня Твоєю волею утворилася на
українських землях бувшої Австро-Угорської монархії Українська
Держава і її найвища власть Українська Національна Рада. З
нинішнім днем Українська Національна Рада обняла власть в
столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.
Український Народе! Доля Української Держави в Твоїх
руках. Ти станеш, як непобідний мур при Українській
93
Соборництво і регіоналізм
Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську
Державу"31. Населення краю закликалось до зміцнення
власної державності.
9 листопада 1918 р. було складено уряд - Державний
Секретаріат: Президія (голова) і фінансові справи -
К.Левицький, внутрішні справи - Л. Цегельський, закордонні -
B. Панейко, судові - С. Голубович, віросповідні і шкільні -
О.Барвінський, військові - Д. Вітовський, земельні - С. Баран,
торгівля і промисел - Я. Литвинович, публічні роботи -1.Макух,
праця і суспільна опіка - А. Чарнецький, здоров'я - І.Куровець,
шляхи - І. Мирон, пошта і телеграф - О. Пісецький, харчові -
C.Федак32.
Отже партійний склад виявився таким: націонал-
демократів - 8, радикалів - 2, соціал-демократів - 1,
християнський суспільник- 1.13 листопада УНРада ухвалила
"Тимчасовий закон про державну" самостійність українських
земель бувшої австро-угорської монархії", в якому було
вказано назву держави - Західно-Українська Народна
Республіка, межі її, державне заступництво, герб і прапор33.16
листопада видаїно закон про адміністрацію, 19 листопада - про
судівництво.
Поляки ж, які жодної миті не вагались, відразу розпочали
військові дії проти Української Народної Ради, проти
української влади з метою їх знищення і встановлення
власного панування над краєм34. Уже 12 листопада вони
захопили Перемишль, а 22 - Львів.
Подібні події розвивались і в Буковині. Проти проголошеної
тут 3 листопада 1918 р. української влади було кинуто румунські
війська, які досить швидко окупували весь край.
На Підкарпатській Русі (Закарпаття) 8 листопада 1918 р.
оформилась Руська Національна Рада (в Пряшеві), яка
висунула гасло самовизначення. 21 січня 1919 р. віче в Хусті
ухвалило приєднатись до України. Але невдовзі Паризька
мирна конференція вирішила прилучити край до
Чехословаччини.
Таким чином, Західно-Українська Народна Республіка
відразу ж, не встигнувши зміцнитись, просто як слід
94
Розділ З
оформитись, зазнала чужоземних агресій і зазіхань, величезних
територіальних і людських втрат. Це, безперечно, прискорило
визрівання планів об'єднання з Наддніпрянською Україною.
Об'єднавчий рух мав двосторонній, зустрічний характер.
Гасло соборності ніколи не згорталося наддніпрянцями.
Український Національний Союз ще в середині жовтня 1918 р.
виступив з широкою програмою збирання України,
розрахованою на перспективу. "Спираючись на історичне та
природне право кожного народу гуртувати в одно ціле відірвані
від його часті, Український Національний Союз, - говорилося в
його заяві про внутрішнє і міжнародне становище України,
підписаній головою Союзу В.Винниченком і секретарем
П.Дідушком, - вважає цілком природним і необхідним
злучення в один державний український організм всіх
заселених українцями земель, які до цього часу через історичні
та міжнародні обставини не ввійшли в склад Української
держави, цеб-то: Східної Галичини, Буковини, Угорської
України, Холмщини, Підляшшя, частини Бессарабії з
українським населенням, частини етнографічно-української
Донщини, Чорноморії і Кубані"35. Ця заява, по-суті, мала
значення програми-максимума, як виголошення заповітного
принципу соборності, до якої повинні були прагнути всі частки
розкиданого від Карпат до Кавказьких гір українського народу.
УНС рішуче підтвердив свою позицію і у відповіді, даній
на початку листопада 1918 р. представникам Антанти на умови
допомоги останньої Україні. В ній зазначалося, що
"обов'язковим є признання самостійності України і прилучення
до нас Галични, Буковини, Криму, Кубані і забезпечення прав
українських колоній в Сибірі, Туркестані"36.
Першим важливим кроком на шляху здійснення цієї
програми мало стати проведення Всеукраїнського
національного конгресу, який планувалося скликати 17 листо¬
пада 1918 р. в Києві. Порядком денним передбачалося
обговорення питань: 1) Сучасне міжнародне становище та
перспективи на майбутнє; 2) Форми державного будівництва
на Україні; 3) Економічна політика на Україні; 4) Аграрна
реформа на Україні; 5) Організація військових сил; 6) Народне
95
Соборництво і регіоналізм
самоврядування на Україні. Прикметно, що, ухвалюючи норми
представництва на форум, Український Національний Союз
прагнув врахувати інтереси всіх етнічно-українських земель, в
тому числі Донщини, Холмщини, Бессарабії, Чорноморщини,
Кубані та Криму. їх Національним Радам пропонувалось
надіслати своїх представників. Стосовно Галицької України, то
її громадянство, підкреслювалося в рішенні УНС, "висилає
своє представництво із заступленням всіх напрямків
національного життя"37. Гетьманський уряд, природно,
заборонив проведення національного конгресу, додатково
загостривши свою конфронтацію з українським національно-
демократичним табором, прискоривши свій крах.
Успішне розгортання повстання під проводом Директорії
й відновлення УНР, з одного боку, а також українсько-польська
війна на західноукраїнських теренах, з другого, прискорили
об'єднання двох республік. Воно справедливо розглядалося як
втілення в життя віковічного прагнення народу до державної
єдності і як засіб його згуртування проти польської експансії на
українські землі. Крім того, частина керівників УНР
розраховувала на допомогу галицьких сил у розв'язанні
власних військово-політичних і державних проблем.
Однак остання точка зору поділялася не всіма.
Так, у В.Винниченка мотиви, якими керувались лідери
ЗУНР, ініціюючи об'єднання з УНР, викликали певний
скептицизм, не могли, на його гадку, бути віднесені до таких,
що випливали з принципових, програмних уяв про українську
соборність. За версією Голови Директорії, "не маючи великої
певности удержати своїми силами владу в Галичині, а крім того
піддаючись натискові широких народніх мас, що прагнули
повного об'єднання з Великою революційною Україною, Рада
Державних Секретарів звернулась до Директорії з пропозицією
об'єднання двох республік в одну українську державу"38.
Ентузіазму у В.Винниченка не викликала і перспектива
одержати в результаті об'єднання УНР і ЗУНР ще одного
ворога - Польщу39.
Зважаючи на вищинаведене, слід зазначити, що дещо
інакше розставлені принципові акценти в доповіді Президента
96
Розділ З
України Леоніда Кучми на урочистому засіданні, присвяченому
80-річчю проголошення Західно-Української Народної
Республіки у Львові 1 листопада 1998 року "Будівля
державності можлива лише на фундаменті злагоди та
порозуміння". Глава держави наголосив: "До честі лідерів
Західно-Української Народної Республіки треба сказати, що
вони зуміли спрямувати більшість процесів на своїй території у
цивілізованому, конструктивному руслі. Це була чи не перша у
вітчизняній історії вдала спроба зробити головну ставку на
об'єднавчі засади, висунути на перший план інтереси людей і
національної держави...
У Західно-Українській Народній Республіці маємо
переконливий приклад того, як національно-демократична
течія виступила провідним інтегруючим чинником в об'єднанні
людей і здійсненні державної доктрини. Тобто взяла на себе
роль, за висловом Михайла Грушевського, "національного
обруча", який міцно скріпив усі верстви населення. Люди
повірили політичній еліті ЗУНР і пішли за нею завдяки ясно
сформульованим і прийнятим для них орієнтирам та цілям,
ефективним, осмисленим діям щодо їх досягнення"40.
Директорія прийняла пропозицію делегації ЗУНР, цілком
згодившись з думкою провідників трудових галицьких мас (які
особливо настоювали проти нехіті буржуазних галицьких
політиків до об'єднання), що український народ по обидва боки
Збруча має бути навіки злитий в одне ціле й разом боротись за
свою долю, якою б вона надалі не була. Остаточне вирішення
згоди мало відбутися після звільнення Києва від гетьманців.
Проте повалення режиму П.Скоропадського затяглося і
1 грудня 1918 р. повноважні представники Державного
Секретаріату ЗУНР - Л.Цегельський, Д.Левицький і члени
Директорії - В.Винниченко, С.Петлюра, П.Андрієвський,
Ф.Швець підписали у Фастові Передвступний договір про
майбутнє об'єднання двох республік:
”1) Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим
непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну Велику
державу з Українською Народньою Республікою - значить,
заявляє свій намір перестати істнувати, як окрема держава, а
натомісць увійти з усією своєю територією й населенням, як
97
Соборництво і регіоналізм
складова частина державної цілости, в Українську Народню
Республіку.
2) Українська Народня Республіка заявляє цим рівнож
свій непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну
державу з Західно-Українською Народньою Республікою -
значить: заявляє свій намір приняти всю територію й
населення Західно-Української Народньої Республіки, як
складову частину державної цілости, в Українську Народню
Республіку.
3) Правительства обох Республік уважають себе
зв'язаними повищими заявами, то значить: уважають себе
посполу зобов'язаними цю державну злуку можливо в
найкоротшім часі перевести в діло так, щоби можливо обі
держави утворили справді одну неподільну державну
одиницю.
4) Західно-Українська Народня Республіка з огляду на
витворені історичними обставинами, окремими правними
інституціями та культурними й соціяльними ріжницями
окремішности життя на своїй території й її населення, як
будучій частині неподільної Української Народньої Республіки,
дістає теріторіяльну автономію, котрої межі означить у хвилі
реалізації злуки обох Республік в одну державну цілість
окрема спільна комісія за ратифікацією її рішень
компетентними законодатними й правительственними
державними органами обох Республік. Тоді також установлені
будуть детальні условини злуки обох держав"41.
Всупереч прагненням керівництва ЗУНР якнайшвидшій
ратифікації Передвступного договору перешкодив не¬
сприятливий хід воєнних подій. Західноукраїнський уряд
змушений був невдовзі залишити Львів і переїхати спочатку до
Тернополя, а згодом - до Станіславова. Саме там 3 січня 1919
р. на першому ж засіданні УНРади була одностайно
затверджена Ухвала про Злуку ЗУНР з УНР. "Українська
Національна Рада, - зазначалося в ній, - виконуючи право
самоозначення Українського Народу, проголошує торжест-
венно з'єдиненє з нинішнім днем Західно-Української Народної
Республіки з Українською Народною Республікою в одну,
одноцільну, суверенну Народну Республіку.
98
Розділ З
Зміряючи до найскоршого переведення сеї злуки,
Українська Національна Рада затверджує передвступний
договір про злуку, заключений між Західно-Українською
Народною Республікою і Українською Народною Республікою
дня 1 грудня 1918 р. у Хвастові, та поручає Державному
Секретаріятові негайно розпочати переговори з київським
правительством для сфіналізовання договору про злуку.
До часу, коли зберуться Установчі Збори з'єдиненої
Республіки, законодатну владу на території бувшої Західно¬
української Народної Республіки виконує Українська
Національна Рада.
До того ж самого часу цивільну і військову адміністрацію
на згаданій території веде Державний Секретаріат, уста¬
новлений Українською Національною Радою, як її виконуючий
орган"42.
Оцінюючи цей документ, президент УНРади
Є.Петрушевич наголошував: "Ухвалений закон залишиться в
нашій історії одною з найкращих дат. По лінії з'єдинення не
було між нами двох думок. Сьогоднішній крок піднесе дух і
скріпив наші сили. Від сьогодні для нас існує одна Українська
Народна Республіка. Нехай вона живе". З нагоди прийняття
історичного документа УНРаду гаряче привітали представник
УНР Р.Трохименко і представник Закарпаття С.Клочурак, які
взяли участь у засіданні. Останній, зокрема, наголосив на
тому, "щоби галицькі українці подали помічну руку, щоби
допомогли їм злучитися з Галичиною, а через неї і з Великою
Україною в єдину Соборну Україну від Тиси до Кубані"43.
Під впливом ухвали УНРади про злуку в багатьох містах
і селах ЗУНР пройшли багатотисячні урочистості, на яких
західні українці принципово виявили свою волю в справі
об'єднання українських земель. Зокрема, 12 січня 1919 р. таке
свято відбулося в Товмачі, 14 - в Чорткові, 20 - в Дрогобичі. На
святі в Заліщиках, яке пройшло 12 січня, присутні одноголосно
ухвалили на відзнаку свята об'єднання республік назвати
найкращу вулицю іменем 3-го січня.
Важливим засобом пропаганди ідеї соборності була
періодика. Всі центральні й місцеві українські газети регулярно
99
Соборництво і регіоналізм
вміщували на своїх шпальтах матеріали, в яких активно
висвітлювались плани всеукраїнської єдності, соборності
українських земель, роз'яснювались їх історичні та правові
підстави, містилися гарячі заклики до всіх українців
об'єднатися в єдиній суверенній українській державі.
Так, "Остріжська Народня газета" видрукувала в перший
день 1919 р. велику статтю "Неподільна Україна".
Відзначивши, що багато мільйонів українців не за власною
волею виявились відірваними від УНР, друкований орган з
особливою силою наголосив: "Урядові нашої новонародженої
Народної Республіки треба ясно сказати, що у територію
Республіки входять всі без винятку землі з абсолютною
українською більшістю, що національну волю і незалежність
ми боронитимем до останку, що інтегральности української
національної території українська нація боронитиме зі зброєю
в руках, що кожен, хто посягає на її землю - її ворог. З руїни й
неволі повинна встати міцна ладом і волею об'єднана,
неподільна Українська Республіка"44.
Об'єднавчі настрої тоді були панівними. "Наша радість
сьогодні превелика і кажемо се без докору других і цілим
серцем кличемо: Нехай живе вільна з'єдинена Українська
Народна Республіка!", - говорилось у передовій статті "З'єди¬
нена Україна", опублікованій львівською газетою "Вперед"45.
З метою урочистого нотифікування Ухвали УНРади від З
січня 1919 p., завершення оформлення злуки двох республік, а
також участі в роботі Трудового Конгресу України до Києва
була направлена представницька делегація ЗУНР на чолі з
віце-президентом УНРади Л.Бачинським. До її складу ввійшли
О.Бурачинський, Д.Вітовський, С.Вітик, С.Витвицький, І.Мирон,
Я.Олесневич, І.Сандуляк, Т.Старух, В.Стефаник, Л.Це-
.гельський та інші - всього 36 чоловік. Делегація прибула до
столиці УНР 18 січня.
Наступного дня відбулася урочиста нарада Директорії та
Ради Народних Міністрів УНР з приводу об'єднання республік
за участю президії делегації ЗУНР. Члени делегації вручили
Директорії вірчу Грамоту УНРади про об'єднання Західно¬
української Республіки з Великою Україною46.
100
Розділ З
Нарада заслухала й схвалила всі акти соборності, в тому
числі й текст Універсалу Директорії. Щоправда, при їх
обговоренні дехто, зокрема М.Шаповал, виступили з критикою
обраної форми об'єднання республік, яка, як відомо,
передбачала широку автономію, й, по суті, тимчасову суве¬
ренність для ЗУНР. М.Шаповал домагався, щоб Перед-
вступного договору, підписаного у Фастові, й Ухвали УНРади
не ратифікувати, а відразу створити спільний уряд, який
призначив би на західноукраїнські землі генерал-губернатора
із наддніпрянців. Однак більшість присутніх відкинула цю
пропозицію.
Тим часом прагнення до соборності зростало,
захоплюючи найвіддаленіші українські землі, в тому числі й
Закарпаття, що в той час стало об'єктом боротьби відразу
кількох держав за володіння цією землею. В самому краї,
спираючись на підтримку ззовні, розгорнули діяльність різні
громадські рухи. Угро-русинська народна рада виступала
проти відділення Закарпаття від Угорщини і входження його до
ЗУНР. Прящівська карпато-руська центральна рада
домагалася приєднання цього краю до Чехословаччини.
Марамарошська руська народна рада була палким
прихильником Директорії УНР і ЗУНР. Що ж стосується
переважної маси населення Закарпаття, то воно, незважаючи
на численні перешкоди, тягнулося до матері-України. Це
яскраво засвідчили всенародні збори закарпатських українців,
які відбулися в Хусті 21 січня 1919 р. В них взяли участь 420
делегатів від 175 міських та сільських громад краю і понад 1,5
тисячі чоловік без мандатів.
Виконуючи волю населення Закарпаття, делегати
однозначно висловились за приєднання краю до соборної
України. "Всенародні збори угорських українців з дня 21 січня
1919 р. ухвалюють, - підкреслювалося в прийнятому рішенні,
- з'єдиненнє комітетів: Мараморош, Угоча, Берег, Унг,
Земплин, Шаріш, Спіж і Абауйторна з Соборною Україною,
просячи, щоби нова держава при виконанню сеї злуки
узгляднила окремішне положеннє угорських Українців"47.
22 січня 1919 р. Київ набув святкового вигляду. На
будинках державних установ маяли синьо-жовті прапори.
101
Соборництво і регіоналізм
Балкони будинків прикрасили килими й полотна з українськими
вишиванками та малюнками. Тріумфальну арку при вході з
Володимирської вулиці на Софійський майдан прикрашало
велике панно, а по боках - старовинні герби України і
Галичини. Під звуки оркестрів сюди почали підходити
українські військові підрозділи, студенти й учні, численні
делегації різних установ і відомств. З усіх київських церков
прибули хресні хори. Зібралось багато людей, які заполонили
весь майдан і навіть прилеглі до нього вулиці.
Рівно опівдні з'явились депутати Трудового Конгресу,
члени Директорії, делегація ЗУНР, члени УНС, міністри на чолі
з головою уряду, представники дипломатичного корпусу,
духовенство.
Урочистості розпочалися промовою голови делегації
ЗУНР, віце-президента УНРади Л.Бачинського, який зокрема,
сказав: "Світле Директоріє, Високий Уряде Української
Народної Республіки! На цій історичній площі столичного
города Києва стаємо оце ми, законні й вільними голосами
нашого народу обрані представники Західньої України, а саме
Галичини, Буковини і Закарпатської Руси, та доносимо Вам, і
запевняємо прилюдно перед усім народом України, перед усім
світом і перед лицем історії, що* ми, український нарід
західньоукраїнських земель, будучи одною кров'ю, одним
серцем і одною душею з усім народом Української Народної
Республіки, власною нашою волею хочемо й бажаємо
одновити національну державну єдність нашого народу, що
існувала за Володимира Великого і Ярослава Мудрого, а до
якої стреміли наші великі гетьмани - Богдан Хмельницький,
Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Відсьогодні Західна Україна
лучиться в одне нерозривне тіло, в Соборну й Суверенну
Державу"48.
Потім Л.Цегельський зачитав вірчу Грамоту УНРади і
Ради Державних Секретарів ЗУНР до Директорії, в якій були
подані акти, що вели до злуки, зокрема Ухвала УНРади від
З січня 1919 р. про об'єднання ЗУНР з УНР. Щоб підкреслити
присутнім представникам зарубіжних держав міжнародне
значення даного акту, член західноукраїнської делегації
Я.Олесницький прочитав його ще й французькою мовою.
102
Розділ З
Після цього Л.Бачинський урочисто вручив прочитану
грамоту Голові Директорії. Прийнявши її, В.Винниченко
привітав делегацію західних українців короткою промовою, в
якій підкреслив історичне значення Акту Соборності. На
підтвердження ратифікації Передвступного договору від 1
грудня 1918 р. і Ухвали УНРади від 3 січня 1919 р. Ф.Швець
оголосив Універсал Директорії про злуку УНР і ЗУНР
(Універсал Соборності). "Іменем Української Народньої
Республіки Директорія оповіщає народ Український про велику
подію в історії Землі нашої Української, - урочисто
оголошувалось в документі. - 3-го січня 1919 р. в м.Стані¬
славові Українська Національна Рада Західної Республіки, як
виразник волі всіх українців бувшої Австро-Угорської імперії і
як найвищий їхній законодавчий чинник, торжественно
проголосила злуку Західної Української Народної Республіки з
Наддніпрянською Українською Народньою Республікою в
одноцільну суверенну Народну Республіку.
Вітаючи з великою радостю цей історичний крок західних
братів наших, Директорія Української Народної Республіки
ухвалила тую злуку прийняти й здійсняти на умовах, які
зазначені в постанові Західної Української Народної
Республіки від 3-го січня 1919 р.
Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна
від одної частини Єдиної України - Західно-Українська
Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) й
Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії,
якими жили і за які умирали кращі сини України. Віднині є
єдина незалежна Українська Народна Республіка. Віднині
народ український, визволений могутнім поривом своїх
власних сил, має змогу об'єднаними дружніми зусиллями
своїх синів будувати нероздільну самостійну Державу
Українську на благо й щастя всього її трудового люду"49.
Наступного дня, в перший же день своєї роботи,
Трудовий Конгрес України, заслухавши і обговоривши Акти
Соборності, з великим піднесенням схвалив їх. Ратифікувавши
таким чином Універсал Соборності, Конгрес надав йому
законний юридичний характер. Президент УНРади
С.Петрушевич незабаром був обраний до складу Директорії.
юз
Соборництво і регіоналізм
В написаній по гарячих слідах події статті "Дух віків"
С.Єфремов дав їй таку оцінку: "Того дня оформлено і
затверджено акт поєднання двох, досі порізнених частин
України. Розпанахане од віків, переполовинене тіло
національне зробило останній акт до того, щоб зростись не
тільки духом - бо це давно вже зроблено, але і в політичних
формах. Акт справді історичний. Він завершує довгу нашу
попередню історію і заразом спложує думки - про те, що має
бути. І знов виразно по залі проноситься дух історії"50. Високо
оцінюючи Акт Злуки ЗУНР з УНР, сучасники разом з тим
неодноразово підкреслювали, що цим зроблено лише перший
крок на шляху до соборності українських земель. "Святкуючи
торжественно об'єднання Галицької України з
Наддніпрянською, - підкреслював доктор І.Зілінський в одній із
столичних газет, - мусимо пам'ятати і добиватися, щоб такі
торжества святковано незабаром і в Холмщині, і в Бессарабії,
і в Криму та на Кубані. Інакше покажемось політичними
анальфабетами, яких цілі покоління проклинатимуть"51.
Однак об'єднання УНР і ЗУНР в одну державу через ряд
обставин не було доведене до кінця. Головна з них - скрутне
становище, в якому незабаром опинилися Директорія та її уряд,
вони змушені під натиском радянських військ залишити майже
всю територію України. Не в кращій ситуації опинилася і ЗОУНР.
Північна Буковина була загарбана Румунією, Закарпаття
окупувала Чехословаччина, Східна Галичина вела важку й
нерівну боротьбу проти агресії польських мілітаристів. Практично
Ухвала УНРади від 3 січня і Універсал Директорії від 22 січня
1919 р. лише декларували проведення державного об'єднання в
майбутньому, яке мали закріпити Всеукраїнські Установчі збори,
скликати які в тих умовах виявилося неможливим. До того часу
встановлювався державний зв'язок між двома українськими
державними організаціями, близький до конфедеративного, з
окремими урядами, системами державної адміністрації й
збройними силами. Ця організаційна окремішність збереглася
навіть тоді, коли територію ЗОУНР було повністю окуповано
польськими військами, а її уряд разом з армією опинилися на
теренах підконтрольних безпосередньо Директорії.
104
Розділ З
Головні дійові особи соборницького процесу по-різному
оцінили події, логічною вершиною яких стало 22 січня 1919 р.
В.Винниченко не вважав Акт Злуки чимось над¬
звичайним. Швидше згадував про нього як про документ і про
факт, пройти повз який просто незручно.
"В цей же сумний час... лапідарно занотовує він, -
урочисто одбулося свято поєднання двох століттями одірваних
одна від одної галузів єдиного українського народу, -
наддністрянців і наддніпрянців, Західної Української
Республіки (Галичини) й Східної Української Народньої
Республіки (Великої України). (Розуміється, на Софійській
площі, з дзвонами, молебном, парадом і Головним Отаманом).
А для негайного, фактичного переведення в життя цього
акту представників Галичини було включено в склад Трудового
Конгресу, як активних учасників його, при чому в склад президії
вибрано було галицького с-д. С.Вітика.
Галичина якийсь час мала зоставатися при тому
внутрішньому політичному устрою, який мала (Національна
Рада й Уряд її, Державний Секретаріат), а потім, коли би
настав спокійніщий час, було би вироблено норми, які мали би
сприяти як найтісніщому об'єднанню двох республік"52.
І.Мазепа, хоч і назвав "проголошення української
соборности" - "великим історичним актом в житті українського
народу", водночас відзначив, що "фактично воно мало
декларативне значіння"53. І не лише тому, що ратифікацію
домовленності мали здійснити Українські Установчі збори,
яким так і не судилося стати реалією. Значно гіршим
виявилось те, що ""недовершена злука" українських республік
стала джерелом того роздвоєння влади, що так тяжко
помстилося потім на українській боротьбі 1919 р."54.
П.Христюк наводить надзвичайно короткі відомості про
виникнення Західно-Української Народної Республіки і зусилля її
керівництва щодо об'єднання з УНР - досить стислий сюжет він
вміщує навіть не в основному тексті, а в примітках до нього. Лише
згадує автор (і то - побіжно) Акт Соборності українських земель55.
М.Шаповал також висуває суттєві застереження:
"Одначе, ця злука була більш теоретично-юридичною, ніж
105
Соборництво і регіоналізм
фактичною, бо галицький Державний Секретаріят уперто стояв
на тім, що лише на спільних Всеукраїнських Установчих Збо¬
рах буде остаточно установлено закон про форми включення
західних земель в одну державну систему і організацію єдиної
влади, а до того Західна Область УНР мусила-б бути цілком
незалежною в своїм існуванні. На жаль, Директорія згодилась
на подібну "злуку", а з того потім виникли необчислимі нещастя
для українського народу. Двоєвласття - це найбільший ворог
всякої єдности, а в злуці 22 січня двоєвласття на одній
українській землі було поголошено офіційно"56.
Не заперечуючи морально-політичного значення події,
своє критичне ставлення до Акту Злуки українських земель
М.Шаповал виводить, передусім, з різниці соціально-
економічних і політичних характеристик УНР і ЗУНР, тобто
державницьких утворень, що не мали з самого початку підстав
для органічного об'єднання. На відміну від УНР, де влада
свідомо формувалася Директорією так, щоб вона належала
трудовому народу (через Трудовий Конгрес), утворена на
західно-українських теренах Українська Національна Рада
склалася "з українців-депутатів був. австр. парляменту і
краєвих соймів (галицького і буковинського), з представників
трьох партій (націонал-демократів, радикалів і соціял-
демократів) та "кооптованих" приватних осіб. На жаль, на
Західних Землях владу не було створено шляхом вибору від
народу в цей новий час: ні селян, ні вояків не спитали галицькі
і буковинські політики. Коли-б на Західних Землях було
негайно після перевороту поскликувано селянські, робітничі і
військові депутати, то весь-би народ через них виявив
справжню свою волю в цей важний час. Тодіб увесь народ
піднявся на громадську роботу. Події пішли-б иншим шляхом!
Перехід же влади до старих австрійських, в більшости
реакційних політиків, спричинився до того, що широкі маси
були усунені від участи в громадському будівництві - це раз, а
друге - що галицько-українська політика була реакційною і
стояла в повній суперечности з політикою революційної влади
на Великій Україні. Ви це самі бачите, коли порівняєте
деклярацію Директорії і склад уряду УНР з політикою галицької
Національної Ради і складом її уряду (Державного Секре-
106
Розділ З
таріяту) та візьмете на увагу конкретну політику обох
українських влад. Потім ця обставина стала фатальною для
всеукраїнської революції'57.
Безперечно, лідери УНР, автори перших історичних
творів про Українську революцію, розповідаючи про січневі
події, не могли абстрагуватись від їх наслідків, хоч, очевидно, і
не хотіли кидати тінь на саму високу ідею соборності, свідомо
замовчували, зокрема, ступінь тодішнього юридичного
оформлення процесу.
Слід сказати, що їх колеги нерідко були
категоричнішими. Так, М.Лозинський, член Державного
Секретаріату ЗУНР, в своїй книзі "Галичина в рр.1918-1920"
присвятив правовому аспекту соборності спеціальний розділ
"З'єднання Західно-Української Народної Республіки з
Українською Народньою Республікою"58.
Проаналізувавши документи, якими регламентувався
об'єднавчий процес, М.Лозинський доходить висновку:: "Всі сі
акти про з'єдненнє не утворили нової, з'єдиненої з
дотеперішніх двох українських держав зложеної Української
Народньої Республики, а тільки проголошували утвореннє її і
намічали шлях до її утворення. Утворити сю нову, з'єдинену
Українську Народню Республику мали Установчі збори,
скликані з територій обох держав так, як коли б сі території
творили вже одну державу...
До часу утворення одної держави Установчими Зборами
обі держави оставали окремими державами, незалежними
одна від другої. Про се говорить ухвала Української Національ¬
ної Ради з 3 січня 1919. в останніх двох уступах, застерігаючи
до часу Установчих зборів незалежність законодатної і вико¬
нуючої влади Західно-Української Народньої Республики"59.
М.Лозинський досить переконливо обгрунтовує думку
про те, що з усіх документів, строго говорячи, випливало лише
одне - зобов'язати лідерів ЗУНР і УНР здійснити за
сприятливіших обставин фактичне з'єднання обох державних
утворень, а виключним способом досягнення мети залишались
обопільні воля і прагнення до порозуміння. Останнє ж, як добре
відомо, юридичною категорією ніколи не було.
107
Соборництво і регіоналізм
"Очевидно, де нема одної державної влади, а тільки
з'єдниненнє має здійснюватися двома незалежними владами
на основі порозуміння, там мусять бути також непорозуміння”,
- цілком резонно зауважує автор. У поєднанні з вкрай
несприятливими конкретно-політичними обставинами відсут¬
ність надійних правових засад не могла обіцяти скільки-небудь
втішної перспективи. "Коли б українська державність на
територіях обох українських держав укріплялася, тоді
непорозумінь було що-раз менше і в кінці швидке скликаннє
Установчих зборів було би з'єдинило обі держави в одну.
Одначе українська державність не укріплялася, обі українські
держави під натиском Польщі і Росії тратили територію і
наслідком сього попадали в хаос і в сім хаосі непорозуміння
росли, аж доки не довели до повного розриву"60.
Відповідальні, серйозні історики, незважаючи на суттєві
трансформації у підході до оцінок Акту Злуки, його значення і
наслідків (з ідейно-політичних міркувань гору поступово
почали брати позитивні та, навіть, звеличувальні тони),
залишались об'єктивними, непохитними. З їхнього погляду,
об'єднання в 1919 р. довершити не вдалося, а суперечності,
що виявилися в ході розпочатого процесу, настільки негативно
вплинули на весь подальший розвиток Української революції,
що це, врешті, стало однією з причин її поразки.
І.Лисяк-Рудницький у статті "Українська Національна Рада
й ідея соборності" зазначає: "Соборність України, врочисто
проголошена універсалом Директорії 22 січня 1919 p., в тій
добі не дочекалася своєї повної практичної реалізації... Творці
акту 22 січня розуміли його як вступний договір про об'єднання
обидвох українських державностей. Саме практичне проведення
відкладено на пізніше, коли парлямент, вибраний на цілій
українській території, випрацює нові спільні основні закони
(конституцію) соборної Української Народньої Республіки та
введе в чинність спільні державні органи. Як знаємо, це ніколи не
сталося. Наддніпрянщина й Галичина існували далі: до самого
кінця визвольних змагань як два окремі державні тіла, з двома
урядами та арміями, а також з двома різними політичними
лініями, що не були позбавлені розбіжних тенденцій"61.
108
Розділ З
Обережна констатація останнього наповнюється у
автора і більш конкретним змістом, коли він переходить до
предметного аналізу "непереборних об’єктивних перешкод",
що постали на шляху об'єднання і мали результатом
"...наявність двох українських стратегій і дипломатій, які могли
між собою шукати зближення, але які не могли точно
покриватися, бо в них були дві різні спрямованості: в галичан
одностороньо антипольська, а в наддніпрянців односторонньо
антимосковська. До цього головного, засадничого моменту
прилучався цілий ряд інших: чималі об'єктивні відмінності в
соціяльній структурі, в атмосфері побуту і громадській вихові
між нашим Сходом і Заходом. Ці речі корінилися в довгій
минувшині й тому годі їх було, навіть при обопільній найкращій
волі, зліквідувати соборницькими декпяраціями чи урядовим
декретом"62.
Праця сучасних дослідників "Україна: альтернативи
поступу" теж містить відповідні сюжети і прикметні висновки.
"Та "злука", - підкреслюють автори, - була швидше
формальною. Як засвідчили нові події, націонал-демократам
за будь-яку ціну хотілося мати окрему область для свого
суверенного керівництва. Лише ЗО березня між урядами УНР
та ЗУНР було укладено угоду про спільну закордонну політику.
До скоординованої внутрішньої політики справа не дійшла, і в
цьому весь корінь зла.
...Отже "держава в державі". Завдяки цьому значною
мірою формувалися передумови тієї величезної катастрофи,
яка спіткала Україну в 1919 році"63.
Таким чином, запідозрити перших істориків Української
революції у поспіхом зроблених висновках щодо процесу
об'єднання українського народу в 1919 p., тим більше - у
"регіональному патріотизмі", який позначився на інтерпретації
дій галичан і спробах "заднім числом" звалити на них всю вину
за кінцеву поразку ніяк не можна. В.Винниченко, П.Христюк,
М.Шаповал, І.Мазепа, М.Лозинський просто називали речі
своїми іменами. І чимдалі в процесі, що вивчається,
виявлялись негативні моменти, тим різкішими ставали
висловлювання і оцінки.
109
Соборництво і регіоналізм
Події останнього місяця зими і весни 1919 р. у всій своїй
повноті виявили слабкість конструкції будови УНР.
Протистояння між В.Винниченком і С.Петлюрою скінчилося, по
суті, капітуляцією Голови Директорії, що, залишивши в лютому
державний провід, виїхав за кордон.
Зміна уряду В.Чеховського на новий склад на чолі з
проантантівськи налаштованим С.Остапенком призвела ще до
більших ускладнень, погіршення ситуації. Сформована у квітні
Рада Народних Міністрів на чолі з Б.Мартосом уже зовсім не
могла зарадити справі. В щільному кільці ворогів, що дедалі
стискалося, Українська Народна Республіка відчайдушно
боролася за самозбереження. Чинниками посилення
нестабільності виступала отаманщина, перманентні заколоти
проти С.Петлюри і ліворадикальна опозиція. Все нові тріщини
з'являлися і в соборному політичному таборі, зокрема, через
позицію Є.Петрушевича, який репрезентував у Директорії
Західно-Українську область Української Народної Республіки.
Невтішно розвивались події і на іншому етнічно-
територіальному фланзі - західному. Навколо Галичини у січні-
квітні 1919 р. вирувала дипломатична активність, що після
нагромадження польських сил з середини травня змінилася
фатальним для українців наступом. Країни Антанти всіляко
підтримували Польщу, повністю ігноруючи інтереси українців.
Можна висловлювати лише здивування з приводу
безпідставності розрахунків лідерів ЗУНР на прихильність до
них Антанти. Адже місії останньої (Бартелемі, Нуланса, а всього
їх було більше десятка) не просто недвозначно демонстрували
свої симпатії до Польщі і відверто анитукраїнські позиції, а й
неприкритим тиском, відвертим шантажем домагань від
керівництва ЗУНР поступок впасною територією на користь
поляків. Разом з дипломатами на Паризькій мирній конференції
вони допомагали врятувати польську армію від розгрому у
Східній Галичині і робили все для того, щоб саме Польща
вийшла переможцем у війні з українцями.
Зірвавши успішний наступ на Львів, змусивши галицьку
армію протягом двох місяців до бездіяльності, Рада десяти
Паризької конференції ухвалила в середині квітня 1918 р.
рішення про перенесення спорядженої і озброєної Антантою і
110
Розділ З
США армії генерала Галлера до Польщі, чим забезпечувала
останній безумовну стратегічну перевагу над українцями.
Повідомлення про це рішення приголомшило лідерів ЗУНР,
змусило їх фактично припинити воєнні дії проти польських
військ і укласти військову угоду з С.Петлюрою про спільну
боротьбу з Червоною Армією.
На фоні цих подій коригувався курс галицьких лідерів
вправо. До націонал-демократів та радикалів приєдналися
соціал-демократи, і тепер спільно виступали проти будь-яких
кроків у напрямі поглиблення революції, надання їй
радикального характеру.
Навесні 1919 р. М.Шаповал перебував у Галичині і на
власні очі міг переконатись у тому, які процеси там відбу¬
валися: "Приглянувшись до того, що навколо мене робиться і
говориться, я мусив прийти до сумного висновку: це - реакція.
"Інтелігенція" ця думає так, як польська буржуазія, лише висло¬
влює свої погляди по-українському. Жадного розуміння ані
революції, ані інтересів українського трудового люду у неї
нема. Нас українців з Наддніпрянщини, називає "закордон-
цями" і вважає за "руїнників", "анархістів" і мрійників, які ду¬
мають про таку "нисенитницю", як визволення селян і
робітників із соціяльної неволі. На думку галицької "інтелі¬
генції" селяне й робітники існують для того, щоб робити,
виконувати обовязки "супроти народу", наче б той народ не
були ті самі робітники й селяне.
Все гуло навкруги, що Велика Україна "руйнується"
власне тому, що там зачепили поміщицьку землю, проводять
соціялізацію, котра є найбільша несправедливість "супроти
власників землі" і т.п."64.
Тому земельне законодавство, взагалі все революційне
законодавство Директорії в Галичині було заборонено, а
агітація за нього каралася тюремним ув'язненням. "В тім часі
обидві галицькі урядові партії - націонал-демократи і
радикали, відбули свої з'їзди і виробили "програми" реформи,
—■ відзначає колишній міністр земельних справ уряду УНР. - На
диво це були доволі поступові програми: говорилося навіть про
соціялізацію дозрілих галузів промислу і то майже в однакових
ні
Соборництво і регіоналізм
видах, як у націонал-демократів, так і радикалів. Про землю
також говорилось, але за викуп"65.
Скликаний в кінці березня 1919 р. селянсько-робітничий
з'їзд був визнаний УНРадою неправочинним, оскільки
делегатів обирали не за 5-членною формулою (начебто
УНРаду взагалі хтось обирав), а його рішення про включення
до Української Національної Ради 61 представника робітників і
селян не було виконано. Те ж саме сталося і щодо рішення про
складення в Галичині земельного закону на основі
законодавства Директорії.
Що ж до революційних елементів, керівництво ЗУНР
розпочало серію репресій-арештів, депортацій і т.ін. Був
висланий за кордон і М.Шаповал.
Факти свідчать, що серйозної, надійної підтримки
УНРада і Державний Секретаріат не отримали, а без цього
швидко програли військову кампанію полякам і 16-19 липня
змушені були з Українською Галицькою Армією перейти Збруч.
Не було більше власної території, власного народу, а лідери
ЗУНР (тепер ЗОУНР) намагалися й надалі будувати "державу
в державі", всіляко відстоюючи власні привілеї, проводячи
власну політику, яка часто не лише не збігалася з політичним
курсом УНР, але й була йому суперечна. Саме тут корінилися
основні причини катастрофи, що невідворотно насувалася.
"Галицькі націонал-демократи і їх провідники (Петрушевич і
ин.) не могли не бачити, що на Україні йде соціяльна
революція під впливом селянства і робітництва, одначе їх це
не навчило - вони все-таки не пішли з українськими селянами
і робітниками, а пішли з контр-революцією Денікіна, зрадивши
уряд УНРЮ, - писав М.Шаповал. Галицький провід воював
більш над усе проти існування в складі УНР галицького
міністерства, щоб не було жадного організаційного звязку з
УНР. Хоч при Петлюрі було утворено за спільним порозумінням
"Штаб головного Отамана", котрий обовязаний був
координувати боєві операції на фронті, одначе практично
галицька військова команда мала директиви від воєнної
канцелярії "диктатора".
Двоєвластіє утворило нечувано-тяжку атмосферу
взаємної боротьби, посіяло деморалізацію, зневіру, відтягло
112
Розділ З
увагу від фронтів, від забезпечення військ, знищило внутрішній
дух - і цим катастрофа була передумовлена"66.
Перенесена за кордон діяльність керівництва ЗОУНР ніякого
практичного значення для перебігу подій не мала, а численні
урядові реорганізації могли викликати лише почуття іронії.
Аналіз М.Шаповалом історії подій на західних теренах
України, феномена ЗУНР привів його до досить твердого
переконання: "Соціологічно беручи, галицької революції не
було, бо не перемістились права і обовязки на український
народ в кождій царині життя і діятельности. Через Галичину
перейшла щонайбільше коротка політична хуртовина, ведена
націонал-демократами, але не соціяльна революція.
Соціяльної революції не було, тому не було визволення
українського народу (селянства і робітництва) навіть на
короткий час. Захищаючи капіталістичний устрій чи із
засадничих причин (націонал-демократи), чи із тактичних
(радикали і соціял-демократи), галицькі партії не були здібні
організувати визвольну революцію, не знали і не мали
справжньої програми революції, не могли дати відповідних
гасел масам і не знали що й коли почати і як організувати. Не
організували трудових мас належно і приглушували у них
стихійні революційні пориви"67.
Безсумнівно, на перебігу подій в Галичині особливо
позначився суб'єктивний фактор. Зокрема, В.Винниченко дуже
критично ставився до революційних потенцій галицьких діячів.
Він вважав їх просто невідповідними завданням моменту,
потребам тогочасного державотворення на західноукраїнських
землях, а тим паче - в Україні в цілому.
"Більшість Національної Ради, - констатував автор
тритомника, - складалась з представників дрібно-буржуазних
партій, з парламентських і соймових послів, у більшости своїй
національ-демократів. Сини сільської буржуазії, або
священиків, чи маленьких урядовців, сини бідної, маленької,
забитої польськими панами й ксьондзами країни, виховані на
дегенеративно-шляхетській польській культурі, заражені духом
польського льокайства, з обмеженим, обсмоктаним
псевдоєвропейською цівілізацією світоглядом, - де їм було
113
Соборництво і регіоналізм
зрозуміти й відчути революційний, земляний, з самої глибини
народньої природи вибухлий дух боротьби? Вони знали
паперову, дрібненьку, кулуарну боротьбу свого парламенту.
Там випрохати посаду для українця, земляка з свого повіту:
там по довгих інтрігах, підступах, біганині по канцеляріях і
конференціях по кавярнях - вистаратись двохклясову
українську шкілку в малесенькому містечку. Оце була сфера
їхньої політичної діяльности. Ну, та ще, розуміється, промови
на виборах, у парламенті й за чашкою кави. Чемпіони
парламентської пустопорожньої балакинини, вони, здається,
колись побили світовий рекорд на довготу"68.
Таким діячам нелегко давався вихід за регламентовані
австрійським урядом рамки поведінки.
"А так само зрозуміло, - веде далі В.Виннченко, - через
що ці "керовники" так неохоче, так уперто ухилялись від
поєднання з Наддніпрянською Україною, - вони боялися її
революційности, бо як-ні-як, а наддніпрянська демократія, не
зважаючи на свої всі хиби й помилки, була під той час (як раз
повстання проти Гетьмана й "майже-большевцька" декларація
Директорії!) в пориві своєї революційности, з широкими
перспективами соціальних і політичних реформ та перебудов.
Це мусіло лякати парламентські, кулуарно-канцелярські душі
галицьких рутенців-проводирів. Вони зовсім не мали на увазі
ніяких соціальних чи навіть глибоких політичних революцій. їм
ходило переважно о те, щоб вирвати з-під польського
національного панування Галичину; зробити з неї маленьку
українську державу, забезпечити національні права
українського народу й "шлюс". Самим же мати змогу не тільки
не випрохувати урядових посад, а ще й роздавати їх "своїм
людям"; та до того, щоб можна було вмочити урядовий пиріг у
нафту й смачненько уминати його все життя. Такий собі тихий
та мирний ідеал жив у цих кулуарних, європейських душах і до
його зовсім не пасувала ота наддніпрянська, "азіатська",
"майже-большевицька" "нестриманість", "недержавність""69.
На об'єднання з Наддніпрянською Україною, за
переконанням колишнього лідера Директорії, галицькі
політичні діячі пішли під тиском народної боротьби, одним з
114
Розділ З
гасел якої була соборність українських земель. І то був більше
формальний акт. Ні історичні умови попереднього життя, ні
різниця в самій природі керівних елементів обох національно-
державних утворень не сприяли тіснішому єднанню двох гілок
одного народу.
На "кулуарних патріотів" В.Винниченко покладає
відповідальність і за втрату Західно-Української Народної
Республіки, і за коливання між С.Петлюрою і Антантою, і за
порятунок отаманщини, і за зраду УНР, і за відмову
скористатись з перспективних пропозицій Радянської Росії.
Думається, вищевикладене проливає додаткове світло
на весь процес пошуку оптимальної оцінки об'єднавчого
процесу двох гілок українського народу. Зокрема, стає
зрозумілішою та стримана, частково, навіть критична, реакція
на оголошення Акту Злуки 22 січня.1919 p., яка прочитується в
працях В.Винниченка, П.Христюка, М.Шаповала -
особистостей, які у відповідальний момент знаходились біля
керма Української революції.
Так, аналізуючи конкретний досвід, П.Христюк взагалі
ставить питання про помилковість і навіть шкідливість союзу
наддніпрянців з галичанами. Буржуазні нахили останніх для
нього не викликають жодного сумніву. "Українська
надніпрянська дрібна буржуазія придбала собі доброго
"побратима" в особі галицької буржуазії, - глузливо зауважує
Павло Оникійович. - Єднання цих двох "галузів" одного народу
набрало таких зворушливих форм, що коли кабінетові Мартоса
і членам Директорії С.Петлюрі та А.Макаренкові довелося
відступати на терен Галичини, то цих "большевиків"
Державний Секретаріят З.О.УНР спочатку просто не хотів
пускати в "свою хату", а коли потім і пустив, то давав на
кожному місці відчути свою неприхильність ДО СОЦІАЛІСТИЧНОГО
уряду, ледве терплячи його перебування на галицькій території
(що, до речи сказати, з кожним днем все дужче зменшувалась
під натиском польського війська)"70.
У прямому зв'язку з позицією Державного Секретаріату-
Галичини був і заколот отамана П.Балбачана. Звісно, не можна
скидати з рахунку і обстановки безвідповідальності за будь-які
дії, бескарності за вчинені злочини, яку підтримував у війську
115
Соборництво і регіоналізм
С.Петлюра. Це призвело до появи цілого ланцюга отаманських
змов і виступів.
П.Балбачан здійснив спробу вчинити "переворот" у
Проскурові 9 червня 1919 р. Скандально відомий отаман
планував арешт С.Петлюри і Ради Народних Міністрів,
захоплення влади і створення власного уряду.
Але виступ П.Балбачана не вдався. Заарештований
контррозвідкою, він був привезений до Чорного Острова, де 24
червня і був розстріляний. "Розстріляний тоді, - сумно іронізує
В.Винниченко, - коли цей просто - "національний герой"
зробив замах на владу головного "національного героя". Коли
ж він робив замахи й злочинства супроти революції, коли
зробив державну зраду, коли поров різками українських селян,
тоді головний "національний герой" не тільки не розстрілював
його, а дав йому в Київі, а потім і в Галичині повну волю ходити
й робити все, що тому злочинцеві хотілось"71.
В принципі ж, даний сплеск непокори військовому
командуванню і державній владі, відкритого виступу проти них
був лише черговим (і в цьому розумінні - дещо звичним уже)
проявом якостей режиму, специфічність якого нерідко
позначають терміном отаманщина. Іноді ця кваліфікація
поширюється на весь режим або на характеристику його
стрижньової суті. Очевидно, в таких підходах є своя логіка.
Однак можливі й слушні заперечення. В подібному ключі
можна говорити про одну з найприкметніших рис ладу, а можна
наполягати на тому, що це його найвразливіша вада. І все ж, за
будь-яких обставин, це той елемент, який науковці схильні
відносити до системоутворюючих чинників.
Літо й осінь 1919 р. стали найвідповідальнішим і,
водночас, найкритичнішим періодом всієї Української
революції. Саме в цей час остаточно визначилась її доля:
тенденція до консолідації народних зусиль у боротьбі за
незалежність, власну державність обернулась на свою пряму
протилежність. Внутрішні суперечності, що живили відцентрові
сили, багато в чому звели нанівець попередні завоювання,
підірвали смисл, зруйнували перспективу руху. Проникаючи в
глибинну природу тогочасних процесів, сучасні історики
доходять цілком певного висновку: "...питання української
116
розділ З
державності в політиці УНР було підпорядковане проблемі
власної влади в тій державі"72.
В основі такого міркування-узагальнення численні
факти, документи у поєднанні з їх оцінками, інтерпретацією
найвидатнішими істориками Української революції.
І.Мазепа виділяє червень-листопад 1919 р. (час, коли
Кам'янець-Подільський (Кам'янець на Поділлі) був переважно
центром політичного українського життя) в особливу,
"Кам'янецьку добу" і дає їй таку коротку характеристику:
"Кам'янецька доба - одна з найтрагічніших в історії наших
визвольних змагань за революцію рр.1917-1920. Це була доба,
коли українські збройні сили вперше за кілька століть зійшлися
з усіх українських земель для спільної боротьби за незалежну
Україну. Але тут же, в цю добу, прийшло до фатального
заломлення обєднаного українського фронту внаслідок
внутрішньої розбіжности українських сил, що виросли на
різних частинах української землі і в різних історичних умовах,
а тому врешті пішли різними шляхами. Українська боротьба
соборним фронтом, досягнувши своєї найвищої точки влітку
1919 року, коли наша армія взяла столицю України - Київ, вже
через два місяці закінчилася катастрофою"73.
Права опозиція не відмовлялась від боротьби з
соціалістичними партіями. Вона й надалі прагнула до того, щоб
зробити Є.Петрушевича диктатором для всієї України і
відмінити прийняте в Чорному Острові рішення про трудові
Ради. Але після провалу заколоту П.Балбачана праві змінили
тактику. Вони почали використовувати легальні методи
боротьби - наради, меморандуми, щоб довести необхідність
зміни складу уряду, створення "ділового кабінету" для
скасування попередніх рішень про землю, Ради та ін.
Кардинальна (і наскрізна) проблема періоду - стосунки в
соборному українському таборі, точніше - перманентне
наростання суперечностей, подолання яких лише й дозволяло
хоч якоюсь мірою сподіватись на сприятливу перспективу
боротьби. Започаткований 22 січня 1919 р. процес злиття двох
гілок українського народу розвивався мляво, на урядовому рівні
відзначався безперервними ускладненнями, свідомим
117
Соборництво і регіоналізм
небажанням політичних сил іти одна одній назустріч, у
взаємопорозумінні розв'язувати назрілі проблеми. Можливо, до
беспосереднього зближення і створення єдиного фронту
взагалі б у 1919 р. (та й пізніше) і не дійшло, якби не скрутні
обставини. В результаті поразок військові сили УНР і ЗОУНР, а
також їх політичне керівництво опинились в одному регіоні і,
притиснуті одні до одних, волею-неволею змушені були у спілці
шукати відповіді на нагальні питання, намагатись координувати
зусилля, спрямовані на виживання і продовження боротьби за
збереження національної державності.
В пошуках справедливих, об'єктивних оцінок зусиль
лідерів Української революції щодо збереження хоча б решток
її завоювань влітку 1919 р. слід враховувати масу факторів,
намагатись не лише обгрунтовувати загальні негативні
характеристики (це зробити легше за все), але й спробувати
з'ясувати всю складність, практично безвихідність ситуації, що
виникла, зрозуміти мотиви розрахунків і сутність дій різних
таборів, учасників боротьби.
Катастрофічною була передусім воєнна ситуація.
Залишаючи під натиском червоних Велику Україну,
Наддніпрянська Армія, її керівництво усвідомлювали, що не
менш нищівною для них була перспектива втягування в бойові
дії ще й проти поляків. З метою ліквідації західного фронту
(сил, щоб воювати не було навіть на одному фронті)
С.Петлюра уже з травня 1919 р. зондує грунт в Польщі,
відряджаючи один за одним ряд своїх емісарів74. Не маючи
міцних позицій і жодних союзників, представники УНР змушені
були знаходити єдиний порятунок лише обіцянками
територіальних поступок полякам у Західній Україні, тобто в
ЗОУНР. Нічого іншого за схильність Польщі до компромісу УНР
заплатити не могла, та й поляки ні на що інше ніколи б і не
погодились. Тому, не відкидаючи критичних закидів на адресу
С.Петлюри та його прибічників (до речі, судити про досить
делікатні речі доводиться лише за фрагментами документів,
окремими суб'єктивними свідченнями), слід, водночас,
зважити на те, що з польською армією вдалось знайти певне
порозуміння. Поляки не вели активних дій проти петлюрівських
сил, поволі посуваючись за відступаючими українськими
118
Розділ З
частинами на Волинському фронті. Абсолютно очевидно, що
за бажання польського командування армія УНР в той момент
могла бути без особливих зусиль і швидко знищеною. Так,
дійсно дуже дорогою ціною, і хоча б на деякий час, український
тил все ж убезпечувався.
В свою чергу, лише абсолютна безвихідь змушувала
Українську Галицьку Армію продовжувати боротьбу за виживання
за межами власної території, на теренах УНР. Не маючи віри в
можливість протистояння Української Народної Республіки
денікінцям, яких підтримувала Антанта, лідери ЗУНР нізащо не
могли примиритись з Польщею (неприступна позиція останньої
також всім добре відома), а досягти порозуміння з Антантою і
білим рухом могли лише за умови зради інтересів наддніпрянців.
Відзначене, звісно, не знімає відповідальності, та й вини
з тогочасних діячів обох політично-регіональних таборів за їх
суб'єктивні вчинки. Однак, гадається, дозволяє краще уявити
"систему координат" - об'єктивні обставини, які багато де в
чому детермінували конкретну поведінку і кроки наділених
владою, однак зовсім не всесильних людей.
Ліквідація фронту з поляками дозволяла Наддніп¬
рянській Армії, перегрупувавши сили, спробувати перехопити
ініціативу і, скориставшись не зовсім вдалим розташуванням
радянських військ, здійснити контрнаступ. Командування армії
вирішило атакувати ворога і вийти на лінію Старокостянтинів -
Деражня - Нова Ушиця, після чого залізнична колія
Старокостянтинів - Проскурів - Кам'янець-Подільський була б
використана для перекидання військ уздовж фронту. Лінія
Волочиськ - Проскурів - Деражня давала б змогу вивезти з
Тернополя і Волочиська решту військового майна, що, на
випадок відступу Галицької Армії, могло потрапити до рук
поляків. Для забезпечення наступу з півночі, з боку Заславль -
Шепетівка планувалося висунути активну заслону. Для
прикриття запілля наступаючих військ від поляків необхідно
було відтягнути західний фронт на річку Горинь. Щоб
полегшити форсування Збруча Запорозький і Січовий корпуси
мали нанести удар на Старокостянтинів і Проскурів. Опорою
тилу ставав кордон з Румунією, бо всі відомості свідчили про
бажання румунського уряду увійти в добросусідські стосунки з
119
Соборництво і регіоналізм
Українським урядом, адже загроза з боку більшовиків щодо
Бессарабії дуже турбувала румунське командування75.
1 червня 1919 p., згідно з наказом Головного Отамана
С.Петлюри, Українська Армія перейшла в загальний наступ
проти Червоної Армії на фронті в 140 км. На перших порах
наступ розвивався планомірно й успішно. Прорвавши фронт
червоних, українські війська захопили Кам'янець-Подільський,
Дунаївці, на короткий час увійшли до Проскурова.
Тим часом Польська Армія, зайнявши Рівне - Здолбунів
- Броди, призупинила свій рух на схід, що надало Українській
Армії нових можливостей для передислокації своїх частин і
посилання протирадянського фронту.
Протягом червня бої йшли з перемінним успіхом, з
великими втратами. Стратегічною ініціативою не вдалося
заволодіти жодній зі сторін76. Однак для більшовиків ситуація
набирала дедалі несприятливих обрисів.
На той час почались потужні, масштабні операції
білогвардійців по захопленню Лівобережжя, Харківщини. А в
тилу червоних прокотилася хвиля повстань, змов -
М.Григор'єв вчинив заколот у Причорномор'ї та на
Катеринославщині, в районі Гуляй-Поля міцно отаборився
Н.Махно, що тепер уже виступив проти червоних, отаман
Ангел тероризував чернігівчан в районі Прилук - Бахмача, на
Волині розгортались дії партизанів під командуванням
Соколовського, в районі Таращі орудував отаман Зелений.
Однак, виснаживши в тяжких боях денікінців, змусивши
їх на невеличку паузу, червоні в кінці червня - на початку липня
1919 р. змогли нанести серйозного удару по Українській Армії,
звівши нанівець її місячні зусилля, приневоливши до
відступу77, до виснажливих оборонних боїв за Кам'янецький
плацдарм78.
Невдачі переслідували і Галицьку Армію. З'єднання
генерала Галлєра без особливої напруги тіснили галичан,
виграючи битву за битвою. Командування УГА спробувало
заключити перемир'я з командуванням Польської Армії, але
нічого з того не вийшло. Генерал Галлєр вимагав від Галицької
Армії повної капітуляції, що звичайно не могло бути виконано.
120
Розділ З
Тому її становище стало трагічним. Для УГА було два виходи -
або відійти за річку Збруч на терени Великої України, або
використати всі можливості боротьби на теренах самої
Галичини. Остання думка взяла гору. Командування Галицької
Армії вирішило стягнути корпуси у трикутник між річками Збруч
- Дністер приблизно на лінію Гусятин - Чортків - Бучач - Нижнів.
Корпуси почали відступ. Однак несподівано 23 травня 1919 р.
Румунія поставила Галицькій Армії ультиматум, щоб остання
вивела свої війська з району Снятин - Коломия, Хриплин,
Делятин - Хриплин. Не маючи сил встрявати у війну ще і з
Румунією, галицький уряд мусив згодитися на вимоги румун. Без
спротиву румунські війська протягом 24 і 25 травня зайняли
смугу, означену вищезгаданими пунктами. Свій ультиматум
румуни пояснили необхідністю зайняти залізничні шляхи в
цьому районі для операцій проти мадьярських більшовиків”.
Потрапивши у своєрідні "лещата" між румунами і
поляками, УГА, яка нараховувала в своїх рядах ЗО тис. чоловік,
зважилася на відчайдушний крок - наступ на Польську Армію
на всьому фронті. І хоч на деяких ділянках це принесло
короткочасний успіх, протягом 20 днів боїв (8-28 червня)
Галицька Армія настільки знесилилася, що змушена була
відійти назад, у той самий трикутник, з якого починала
наскільки сміливий, настільки ж і малоперспективний наступ79.
Тоді ж надійшло і повідомлення про рішення Вищої Ради
Антанти від 25 червня 1919 p.: "Щоб охоронити особисту
безпечність і маєток мирного населення Сх. Галичини перед
звірствами большевицьких банд, Найвища Рада Антанти і її
союзників вирішила уповноважити провідників Польської
республіки продовжити свої операції аж по Збруч"80.
Це був досить дошкульний удар по розрахунках
Є.Петрушевича та його оточення. Порозуміння з Польщею
відпадало остаточно. Залишалося дві можливості: перехід з армією
на румунську територію, або похід за Збруч на Велику Україну.
Є.Петрушевич насамперед вжив заходів для з'ясування
першої можливості - переходу на територію Румунії. "Нехіть до
співпраці з Наддніпрянським урядом була у . провідників
Галицького уряду така велика, що вони навіть у цей критичний
121
Соборництво і регіоналізм
момент не думали про зєднання українських сил, а шукали
порозуміння з румунами для спільного наступу проти
большевиків, - зауважує І.Мазепа. - Галицькі праві провідники
все ще не тратили надії на Антанту. Вони казали: "Якщо підемо
3 румунами, то покажемо Антанті, що ми - не большевики. А
якщо зєднаємося з Наддніпрянською армією, то хто знає, чи не
пошкодить це нам в очах Антанти?"81. Лише після того, як
румуни відмовилися пропустити Галицьку армію на свою
територію, у Є.Петрушевича не залишалося іншого виходу, як
шукати порятунку за Збручем.
Тут же галицькому керівництву слід було розв'язувати
нове питання: кому віддати перевагу: Наддніпрянській Армії чи
більшовикам. Варіант згоди з останніми не просто не
виключався, він певний час серйозно обговорювався. Проте
висунуті більшовиками умови виявились неприйнятними:
розрив з Наддніпрянською Армією і вилучення з її рядів усіх
галичан, проголошення УГА частиною радянських армій Росії,
України, Угорщини й Словаччини (тобто фактична ліквідація
УГА - Авт.). Тому командування Галицької Армії надіслало
4 липня 1919 p. С.Петлюрі телеграму: "Під сильним напором
польських сил, за браком амуніції й інших матеріялів, Галицька
Армія буде примушена перейти річку Збруч та шукати опори й
охорони на широких ланах Великої України. З цих причин
Начальна Команда Галицької Армії звертається з проханням
до Головного Отамана призначити район виключно для
Галицької Армії..., де вона відпочила б та упорядкувалася б".
Командування Наддніпрянської армії на це відповіло, що
"приймає Галицьку Українську Армію, як братню, і всім їй
допоможе, що в її силах. Головний Отаман дає розпорядження
в цій справі належним установам і має тверду надію, що
тимчасове лихо зміниться й обидві армії, зєднавшись в одне
нерозривне ціле, в скорому часі побачать кращі дні"82.
Цей, безперечно, непрогнозований поворот врятував
ситуацію під Кам'янцем. Уже 8 липня 1919 р. перша галицька
бригада перейшла Збруч і почала рух на Проскурів.
Більшовики, що були вже під Кам'янцем, могли потрапити в
оточення між галицькими та петлюрівськими військами і
122
Розділ З
змушені були зупинитись. Тим часом почалось перекидання
військ УГА в район Гусятина.
Щоправда, Є.Петрушевич ще тиждень вагався, не
поспішав переводити через Збруч основні сили УГА. Лише
після численних переговорів, що велись буквально кожного
дня, він врешті 14 липня схилився до остаточного рішення,
яке було наступного дня через начальну команду Галицької
Армії передане в штаб Наддніпрянської Армії: "З огляду на
несприятливі обставини, що склалися на фронті Галицької
армії (перевага сил на боці поляків, а головне брак
мушкетних і гарматних набоїв) вся Галицька армія і
Галицький уряд, починаючи з 15 липня, переходять на східній
беріг Збруча, тобто на Наддніпрянщину, щоб усі сили
використати для спільної боротьби з большевиками й
звільнити від них Наддніпрянську Україну. Питання про долю
Галичини має бути переданим на вирішення мирової
конференції"83.
Так почалася боротьба проти більшовиків соборним
фронтом.
Перехід УГА через Збруч відразу ж посилив позиції армії
УНР. Маючи в своєму складі 60-85 тис. багнетів84 (дані тут
різняться. М.Лозинський вважає, що на Велику Україну
перейшла 100-тисячна армія галичан, з них 40 тис. -
боєздатного війська)85, галичани відразу створили чисельну
перевагу над червоноармійцями. Всього на 1 червня 1919 р.
нараховувалось 90 тис. червоноармійців і біля 5 тис.
командирів і політпрацівниківвб. На українському фронті,
природно, знаходилась лише частина. Зокрема, на головному
на той час - Кам'янецькому напрямку - близько 12 тис.
багнетів, 800 кіннотників, при 40-50 гарматах87.
Незважаючи на те, що 1 червня 1919 р. було утворено
Воєнно-політичний союз радянських республік - Росії, України,
Білорусії, Латвії і Литви88, єдине військове командування
кидало основні сили на денікінський фронт і на той час ще не
могло ефективно допомогти УРСР у боротьбі з армією УНР.
Об'єктивним завданням Наддніпрянської і Галицької
армій стало вивільнення території Великої України від
123
Соборництво і регіоналізм
більшовиків, зміцнення УНР з наступним розв'язанням
польсько-українських суперечностей, проблеми Галичини.
Загальна військово-політична ситуація і перспективи її
розвитку уявлялись дуже складними. Можливо,
найлапідарніше змалював тогочасні стратегічні і тактичні
розрахунки внутрішньо різнорідного і різноорієнтованого
українського табору М.Лозинський: "Примушене уступити
перед Польщею й антантою з Галичини, галицьке
правительство пішло з армією на Велику Україну під кличем:
"Через Київ до Львова". Побити большевиків і укріпити
українську державність на Великій Україні, а тоді звернути всі
сили української держави проти Польщі за визволеннє
Галичини. А може побіда над большевиками й укріпленнє
української державности заставить антанту визнати українську
державу й віддати їй Галичину при управильненню відносин
між Польщею й Україною.
Коли галицьке правительство хотіло воювати з
большевиками й укріпляти українську державність для
визволення Галичини, то правительство Директорії... думало
так само воювати з большевиками й укріпляти українську
державність коштом Галичини. А саме думало воно коштом
Галичини замиритися з Польщею, через Польщу добути
визнаннє антанти і так удержатися проти большевиків. Для
війни з большевиками воно конче потребувало галицької армії,
одначе для замирення з Польщею коштом Галичини йому
заваджало галицьке правительство. Тому правительство
Директорії при помочи лівих галицьких груп повело завзяту
боротьбу проти істнування окремого галицького
правительства, за переведеннє повного з'єдинення під одною
владою. Коли б закиди проти галицького правительства, як
перешкоди для повного здійснення ідеї з'єдинення, були
осягнули успіх, коли б галицьке правительство втратило довірє
своєї армії й мусіло уступити, віддаючи всю владу Директорії,
тоді Директорія з одного боку одержала би галицьку армію в
свою повну розпорядимість, з другого ж боку мала би вільні
руки що до Галичини в переговорах з Польщею"89.
Звичайно, конкретного плану військово-політичної
діяльності не було. Це були лише його найголовніші пара¬
124
Розділ З
метри, які мали уточнюватись відповідно до тієї чи іншої
ситуації. Для об'єднання операцій обох армій у порозумінні з
Є.Петрушевичем на початку серпня 1919 р. був утворений
Штаб Головного Отамана на чолі з генералом М.Юнаковом, як
начальником штабу, і генералом В.Курмановичем (представни¬
ком від Галицької Армії), як генерал-квартирмайстром штабу.
Досягти однорідності двох частин армії УНР, а відтак - їх
органічного з'єднання - від самого початку було непросто,
якщо взагалі можливо.
УГА сформувалася під впливом традицій австрійської
армії і її відзначали такі риси: "організованість, нахил до
муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, упертість і
витривалість в боях суцільним фронтом з забезпеченими
крилами, порив в атаці, однак без належного завзяття та
настирливості довести її до кінця за всяку ціну... Негативні:
страх за свої фланги та тил, велика обережність в маневрах на
одшибі, відсутність взаємної виручки (різномовність армії та
ворожнеча між ріжних націй, до того, при відвороті австрійці
швидко губили всяку упертість, досить легко підпадали паниці
й боялися кінних атак...
Оточені, вони досить легко й охоче йшли у полон, що
з'ясовується чинниками політичними й національними.
Ще помічалася у них відсутність широкої ініціативи і
чекання на детальні розпорядження й накази зверху..."
Галицька Армія витворила деякі нові позитивні якості, а
головне: "одноманітний, національно вихований, з палкою
любов'ю до свого краю елемент... Взагалі це була селянська
армія, ще не захоплена заразливим і розкладовим духом
революції "соціялістичних свобід". Козаки (мужва) багато не
вибагали й радо слухалися своїх старшин та були м'яким
воском в руках своїх начальників...
Значний відсоток вищого командного складу та офіцери
генштабу були "німці-австріяки, елемент знаючий,
працьовитий, енергійний; вони чесно виконували свої обовязки
До Галицької Армії й бажали добра своїй новій батьківщині.
Решта старшин була ріжноманітна. Значний відсоток з
них мав бойовий досвід, чималий відсоток був з вищою
125
Соборництво і регіоналізм
загальною освітою... На жаль, більшість не мала належного
стажу й досвіду для керування великими відділами, на чолі
яких їм випало стояти...".
Таким чином, Галицька Армія "уявляла з себе боєздатну
регулярну армію з не зовсім відповідним командним складом;
у ній панував лад, карність і надзвичайно добре був
організований тил... З національного боку це була одноманітна
маса з піднесеним національним почуттям"90.
Що ж до армії УНР, то вона мала чимало відмінного.
Генерал М.Капустянський (в 1919 р. - полковник - Авт.)
вважав, що її вояки всотували в себе традиції російської армії.
"...За мирних часів "хахли", як їх називали в армії, були
найбільш бажаним елементом у кожній частині. Це
здебільшого селяни, слухняні, нерозбештані, розумні. Великий
% із них ішов в фельдфебелі, вахмистри й лишався на
понадтерміновій службі. Також значна кількість "малоросів"
(малорослих) на ділі являлася "великорослими" й
комплектувала гвардію, фльоту й кінноту. Взагалі українці
складали чудовий бойовий елемент. Таким чином, Українська
Армія мусила бути щодо козачого складу зразковою. На жаль,
часть з бувших "салдат" зіпсувалася через революцію і
славетні свободи без обовязків; деякий, правда, незначний
відсоток особливо в кінноті й тилових установах, набув нахилу
до грабунків. Однак із цим легко можна було управитися,
зміцнивши карність, бо значна більшість надавалася до ладу зі
своєї істоти. А до того, ще козаки перейнялися традиціями
Запоріжжя з його суворою карністю на поході й в бою...
Зрештою, в армії лишився, так би мовити, войовничий,
переконаний і національно освічений елемент.
Старшинство уявляло ріжноманітний елемент. Поруч з
видатними, бойовими, національно вихованими старшинами з
великою ініціятивою і відвагою ще залишався гурточок або
авантурників або розбештаних людей, яким бракувало
відповідної школи, муштри й виховання... Старшин Генштабу,
за невеликим винятком, було пристосовано до обставин
сучасної війни...
Наддніпрянська Армія уже в період Проскурівської
операції уявляла з себе майже регулярну армію з деякими
126
розділ З
особливостями, викликаними революцією й національним
рухом. Вона мала ріжноманітний старшинський склад зі
здоровим бойовим осередком, прекрасний козачий елемент,
слабеньку карність й неналагоджений тил, зі слабими й
невистарчаючими мобілізаційними апаратами. Бойова
здібність при умовах партизано-більшовицького фронту й
завзятість - назагал високі"91.
Гадається, спостереження одного із будівничих збройних
сил України досить цікаві, а висновки дозволяють краще
зрозуміти, якими якостями відзначалась армія УНР, як ці якості
врешті позначились на розвиткові боротьби та її результатах.
Якщо порівнювати обидві армії, заключає
Капустянський, то армія УНР "була менше організованою й
упорядкованою, ніж Галицька, карність мала теж значно
слабшу, тил і постачання кепсько налагоджені. Почасти це
можна пояснити надто рухливою війною...
З боку чисто бойового, як здібність маневрувати на
широких фронтах, битися на всі чотирі сторони світу білого,
персональна ініціатива, то наддніпрянці були сильніші за
галичан, особливо в умовах партизансько-більшовицького
фронту... Самі методи боротьби, напівпартизанські, краще
відомі наддніпрянцям аніж наддністрянцям.
На мій погляд, прекрасною є комбінація зєдинення
акуратности, обмежености в бажаннях, навику та послуху й
ладу галичанина з ініціятивою, войовничістю й широким
розмахом наддніпрянця"92. Слід враховувати, що, водночас,
більшовицькі позиції в Україні дещо послабились і влітку 1919
р. ситуація складалась в цілому сприятливо для розвитку
української справи. Відчувалось наростання в масах настроїв
невдоволення і протесту проти політики більшовиків, зокрема,
їх прагнення пограбування матеріальних ресурсів і кривавого
національного терору. Останній в той час набрав більших
розмірів, аніж у кінці 1917 - на початку 1918 pp.
У збройну боротьбу проти РКП(б)-КП(б)У втягнулись всі
українські партії, окрім боротьбистів і незалежників. Однак
ефективно скористатися з об'єктивно сприятливих можли¬
востей не судилося. Однією з нездоланних перешкод стали
127
Соборництво і регіоналізм
суперечності всередині соборного українського табору. І
дрібниць тут, як виявилось, не було. Негативно позначався
кожен незважений, непогоджений крок, будь-яке амбіційне
рішення, непродумане, необережне висловлювання тощо.
В цьому плані варто звернути увагу на момент,
пов'язаний із проголошенням Є.Петрушевича диктатором
ЗОУНР, на спосіб, яким це було зроблено. Окрім принципового
неприйняття наддніпрянськими демократами і соціалістами
самої ідеї диктатури, провід УНР був вражений тим, що в
даному разі навіть формально було знехтувано колективною
думкою галицького центру, а "проголошення" вилилось у вкрай
цинічні дії чотирьох осіб. Власне, ці дії теж були дивним чином
оформлені в Акті Президії Української Національної Ради і
Державного Секретаріату від 9 червня 1919 р. в Заліщиках: "З
огляду на вагу хвилі.і на небезпеку, яка грозить вітчизні, для
скріплення і одностайности державної влади Президія Виділу
Української Національної Ради З.О.У.Н.Р. і Державний
Секретаріят постановляють отсим надати право виконувати
всю військову і цивільну державну владу, яку досі на основі
конституції виконував Виділ Української Національної Ради і
Державний Секретаріят, Др.Євгенові Петрушевичеві. Ся
повновласть важна до відкликання.
За Президію Виділу Української Національної Ради: Др.
Є.Петрушевич. За Раду Державних Секретарів: Др.
Із.Голубович, Др. І.Макух, Інж. Іван Мирон"93.
Дії Є.Петрушевича викликали бурхливу реакцію у
наддніпрянців. "Цей факт, що з членів Виділу Національної
Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури
Петрушевича, крім його самого, пригадую, викликав серед
членів нашого уряду й Директорії велике здивування й навіть
обурення, - емоційно згадував І.Мазепа. - Ми ніяк не могли
оправдати такого кроку з боку відповідальних представників
галицького громадянства, що провадило свою національно-
визвольну боротьбу під гаслами народоправства. Тому ми
вважали, що акт 9 червня був незаконний. Іншими словами:
Директорія й уряд побачили в акті проголошення диктатури
державний переворот і тому не признавали диктатури
128
Розділ З
Петрушевича правною установою. Вважалося, що через
утворення диктатури Українська Національна Рада перестала
виконувати владу, тому функції Національної Ради мусіли
перейти на Директорію, яка, як суверенна влада обох
зєднаних республік, мала виконувати ті функції через окреме,
створене для цього міністерство галицьких справ"94.
4 липня 1919 р. Директорія затвердила закон про
утворення "міністерства в справах Західної Області
Української Народної Республіки. В цьому законі говорилося:
"Відповідно до актів з 3-го та 22-го січня 1919 року про злуку
Української Народньої Республіки з Галичиною, в складі
міністерств Української Народньої Республіки утворити
міністерство Західньої Области Республіки (Галичини), через
яке відбуваються всі урядові зносини з Галичиною"95.
Кандидатом на міністра галицьких справ було намічено С.Вітика
- заступника президента Української Національної Ради.
Отже, на проголошення диктатури Є.Петрушевича
Директорія відповіла утворенням окремого міністерства для
Галичини, а самого Є.Петрушевича вважала за такого, що вибув
зі складу Директорії. Коли пізніше в Кам'янці відбувалися спільні
засідання обох урядів, то Є.Петрушевич в них брав участь уже
не як член Директорії, а лише як голова галицького уряду.
Для розуміння подальшого розвитку подій важливо
звернути увагу і на примітні риси особистості Є.Петрушевича.
"Це був поміркований демократ, без ширшого горизонту й без
революційного темпераменту, - стверджує діяч, якому
довелось близько знати галицького керівника. - Чоловік без
твердої волі й без ясної думки, він зовсім не надавався на
ролю провідника й диктатора та ще в часи великого
революційного руху. В критичні моменти він вагався, уникав
радикальних рішень, шукав виходу в компромісах. Вже з
перших розмов з Петрушевичем я побачив, що він не мав свого
власного погляду на справу, а тому легко піддавався впливам
інших людей. Просто жах брав при думці, як це галицьке
громадянство в найкритичніший момент своєї боротьби
поклало всю відповідальність на плечі цієї одної людини, вже
не молодої (Петрушевичеві було тоді коло 56 років, отже він
129
Соборництво і регіоналізм
був старший за Петлюру майже на 15 літ), а головно
психологічно далекої'від революційної стихії"96.
Очевидно, до такої оцінки варто поставитись з довірою,
оскільки вона зроблена не лише на підставі безпосереднього
спілкування двох видатних фігур тогочасного українського руху,
спостережень за поведінкою диктатора ЗОУНР, а й на основі
грунтовного осмислення численних документів, аналізу багатьох
вчинків Є.Петрушевича у різних ситуаціях.
Мабуть, до відзначених рис характеру галицького провідника
з повними підставами можна додати ще одну - послідовність (навіть
впертість) щодо відстоювання регіональних позицій, інтересів.
Спроби вплинути на диктатора ЗОУНР, які змінилися
умовляннями лояльнішої поведінки щодо державницьких
центрів УНР, навіть після залишення Є.Петрушевичем і УГА
теренів Східної Галичини, до позитивних зрушень не привели.
Є.Петрушевич відверто заявляв, що мусить за будь-яку ціну
відстоювати свою незалежність від наддніпрянського уряду.
Він твердив, що не вірить у справу відновлення державності на
Наддніпрянській Україні і тому хоче мати "вільну руку" перед
"великими державами" Антанти для відстоювання державної
самостійності Галичини. Через це переговори закінчилися
компромісним рішенням. На домагання Є.Петрушевича, уряд
УНР дав згоду на такі умови співробітництва з ним:
1. Демократична політика без ухилів у бік радянства.
2. Зміна уряду Б.Мартоса.
3. Скасування міністерства для Галичини97.
Прийняттям цих умов диктатура Є.Петрушевича
фактично була визнана наддніпрянським урядом. Але
антагонізм між обома урядами залишався.
Неврегульованість стосунків між владними структурами
УНР і ЗОУНР дуже негативно позначалось на інтересах
Української національно-визвольної революції. Тим більш
прикрими були кроки певних сил, спрямовані на консервування
ненормальної ситуації. "...Які могли бути добрі відносини, коли
уряд УНР вважався в колах галицької дрібної буржуазії і її
уряду за большевицький і навіть с-деків і Петлюру націонал-
демократи вважали за "большевиків", - обурюється
130
Розділ З
М.Шаповал. - Що хоч трохи лівіше од буржуазної реакції, то
вже отим "революціонерам" з Галичини здавалось боль-
шевизмом. На Великій Україні Петрушевич і його прихильники
зайняли становище "держави в державі", залишаючи собі у
всім "вільну руку".
З наддніпрянських партій "соціялісти-федералісти"
винесли навіть постанову, щоб галицький уряд залишився
цілком самостійним у всіх справах політики. Буржуазна
партійка хотіла зберігати "цілість" галицької буржуазної
організації - це для неї було краще, ніж "большевизм" уряду
УНР. Зверніть увагу на поведінку людей в цій справі:
"федералісти", що хочуть федерації цілого світу, орудують
проти обєднання двох українських урядів виключно з-за того,
щоб це не було ДОПОМОГОЮ СОЦІАЛІСТИЧНОМУ урядові УНР. Через
те на Україні було дві українських армії, два уряди, два
головних штаби, дві тактики, дві дипломатії, лише була одна
земля і один народ, як єдине джерело здобуванняі харчів,
коней, податків і т.п. Двоєвластя ніде на світі не толєрується
ніким, лише на Україні було допущено таку роскіш, як дві
державні влади на одній території. Між урядами була глуха,
але вперта боротьба. Галицька буржуазно-реакційна
інтелігенція страшенно ненавиділа все наддніпрянське,
особливо соціялістичний уряд і всю ідеологію революції. Лише
жовніри обох армій ставились взаємно добре. Треба було
знищити галицьку диктатуру і створити один соціялістичний
уряд, одну армію - це урятувало б українську революцію, але
слабодухість політиків була на перешкоді"98.
З погляду вищезазначеного не можна пройти повз
спроби правих сил, уособлюваних Є.Петрушевичем, захопити
владу в УНР після переходу УГА на терени Великої України.
Йдеться, зокрема, про організацію в Кам'янці Українського
Національно-Державного Союзу99, який поставив перед собою
завдання витіснити з українського керівництва соціалістів і
персонально С.Петлюру.
Глибинну природу непорозумінь, що не дозволяли
українцям досягти жаданої цілісності, П.Христюк вбачав у
перманентному зростанні напруженості і навіть проявах
131
Соборництво і регіоналізм
ворожнечі у стосунках "між двома урядами, які "виростали на
грунті неоднакової їх соціальної структури. Галицький уряд був
типовим міщанським, дрібнобуржуазним і через те навіть
політику соц.-демократів і Петлюри вважав большевицькою. У
себе дома, в Галичині він вороже ставився до руху робітництва
та селянства і поборював галицьких соц.-демократів. До чого
доходила буржуазна заскорузлість галицького уряду, видно між
иншим, з заборони Державним Секретаріатом галицькому
робітництву сформувати залізничий робітничий полк,
зробленої в той час (24 травня 1919 р. в Станиславові), коли
польська армія вже оточувала Станиславів і загрожувала
зайняти рештки галицької території, що ще залишалась під
владою Секретаріату..."100.
Відстоюючи державну самостійність галицького
князівства (улюблений термін галицьких соціал-демократів),
Є.Петрушевич, його оточення чинили всілякий супротив
переходу УГА під зверхність Головного Отамана, не
згоджувались з поширенням на галицькі військові підрозділи
єдиної державної інспектури, вели власну оперативну політику.
Разом з тим, В.Винниченко пропонував не переоцінювати
ступеня революційності наддніпрянської влади. Її постійне
тяжіння вправо створювало сприятливий грунт для співпраці з
галичанами. Однак взаємного бажання налагоджувати єдині дії
було замало. Кожна сторона в скрутних для неї обставинах
просила партнера про допомогу і потім "забувала" про дані
зустрічні обіцянки.
Найхарактерніша щодо цього ситуація - зобов'язання
кам'янецької влади фінансувати галицький уряд, особливо ж
УГА. Але на Раду Народних Міністрів "напав несподіваний
гедзь ощадности: роздаючи без усякого відчиту й контролю
торбами міліони ріжним отаманам, пройдисвітам і
шарлатанам, ні разу не пославши за кордон ні одної ревізії над
десятками своїх місій і комісій, які сотні мілліонів гривень
розкидали й розкрадали, - кам'янецькі чудодії раптом
пронялись надзвичайною строгостю щодо галицької армії,
вимагаючи від неї відчитів, справоздань у грошах, затримуючи
„видачу тих грошей і т.д."101
132
Розділ З
Особливі перешкоди у фінансуванні галицької сторони
виявляв Голова Ради Міністрів і міністр фінансів Б.Мартос.
Окрім усього іншого, він неодноразово демонстрував свою
відверту антипатію до Є.Петрушевича, інших галицьких діячів.
При всьому тому найсерйознішим пунктом розбіжностей
було ставлення до найзагрозливішої для української
державності сили - білогвардійського руху. Галицькі лідери
вважали недоцільним і, навіть, небезпечним вести боротьбу з
денікінцями, які значно переважали український військовий
потенціал і могли б просто знищити його в разі конфлікту. Тому
перевага надавалася пошуку шляхів порозуміння з Денікіним,
за яким, до того ж, стояли країни Антанти, сваритись з якими
теж вважалось бесперспективним.
Домагання Є.Петрушевича і правої опозиції утворити
уряд, "з яким Денікін міг би говорити", означало виключення з
Ради Народних Міністрів соціалістів. Ті ж, зважаючи на свіжий
ще у пам’яті досвід лютого 1919 p., коли вони залишили свої
власні пости в розрахунку на те, що українським "буржуа"
вдасться домовитись про допомогу Антанти, не бажали
повторювати прикрих помилок. Порозуміння з Денікіним, проти
якого ширилось повстання українських мас, вони вважали
гіршим за військову поразку.
С.Петлюра, як завжди, вагався. Він був не проти того,
щоб змінити уряд на чолі з Б.Мартосом і сформувати кабінет з
участю соціал-демократів і правих українських груп (без
есерів). З такими пропозиціями до нього звертався
А.Лівицький. З іншого боку, Голова Директорії ввійшов у
порозуміння з тодішнім лідером УПОР Д.Одриною, який, у
відповідності з позицією своєї партії, твердо стояв на тому, що
відходити від ідеї формування влади на місцях з трудових Рад
не просто не можливо, а й шкідливо. Принцип загального
виборчого права (принцип парламентаризму), на думку есерів,
був за тодішніх обставин недоцільним, таким, що відверне від
керівництва Українською революцією широкі народні маси.
Така позиція грунтувалася на цілком реальних політичних
тенденціях. Головний Повстанський Штаб, до якого входили не¬
залежні українські соціал-демократи і есери, як вище зазначалося,
взагалі стояв за організацію уряду на радянських засадах.
133
Соборництво і регіоналізм
Не можна було не рахуватись і з настроями, втіленими у
листі "військово-революційної ради повстанців Григор'єва й
Махна" від 16 липня 1919 p.: "...Ми, повстанці Херсонщини,
Катеринославщини та Таврії, з революційним совітом во главі
стоїмо на грунті самостійности України, бо фактично за неї
боремося. 2. Принцип народоправства визнаємо. 3. Трудового
Конгресу не визнаємо, а визнаємо Всеукраїнський з'їзд рад. 4.
Вся влада належить радам робітничих, селянських та
козацьких депутатів, вільно обраних. Директорії не визнаємо і
стоїмо за негайну ліквідацію її, а замісць неї мусить бути
утворена тимчасова головна Рада Республіки із соціалістичних
елементів, які стоять на грунті радянської влади в незалежній
Українській Республіці"102.
У пошуках українськими есерами та українськими
соціал-демократами платформи для порозуміння і
відновлення спільних акцій на користь Української революції
помітне місце належало об'єднаному засіданню Центральних
Комітетів обох партій, представників галицьких соціал-
демократів (С.Вітик, Сіяк) і міністрів, яке відбулось у Кам'янці
2 липня 1919 р. Досягнутими угодами встановлювалась:
"а) необхідність негайного вироблення, затвердження і
переведення в життя закону (конституції) про унормування
компетенції й взаємовідносин між Директорією і Радою
Міністрів (згідно з рівненською умовою), б) необхідність
реорганізації складу Директорії (замісць виключених з
Директорії Петрушевича (вважалось, що Є.Петрушевич вибув
зі складу Директорії фактом проголошення себе диктатором
ЗОУНР - Авт.) і Андрієвського мали ввійти: від галичан соц -
дем. Вітик, один представник від укр. соц.-рев.; рішення про
вихід зі складу Директорії Швеця і Макаренка залишалось в
силі, але "практичне переведення" одкладалось "вважаючи на
внутрішні і зовнішні обставини", в) необхідність утворення
Військової Ради, що мала припинити безконтрольну
"стратегію" і хозяйнування більших і менших отаманів на
фронті і, нарешті, г) "доручалось товаришам вжити всіх заходів
до скорішого внесення в кабінет закону про Ради - місцеві
органи побудовані на трудовому принціпі"103.
134
Розділ З
Навколо останнього (тобто - закону) розгор'нулась за¬
тяжна полеміка, зовсім неприпустима в умовах швидко¬
плинного революційного часу. В результаті до рішення так і не
дійшло. Паралельно палахкотіла публічна дискусія (крім
офіційної переписки, численні публікації з'явились у періодиці)
навколо умов співробітництва українських есерів і українських
соціал-демократів в Раді Народних Міністрів УНР.
Врешті 11 серпня 1919 р. ЦК УСДРП направив ЦК УПСР
ультимативного листа: "З огляду на відповідальний момент,
коли сучасне загальне положення - як внутрішнє так і зовнішнє
рішуче вимагає, щоби Правительство стало на шлях виразної
демократичної політики, Центр. Комітет Укр. Соц.-Дем. Роб.
Партії вимагає від Центрального Комітету УПСР обовязати
соц.-революціонерів, членів Кабінету, взяти позитивну участь в
ухвалі кабінетом не пізніше 12 серпня відозви про загальне
виборче право, проект якої сьогодня посилається до ЦК УПСР
додатково.
Центральний Комітет УСДРП цим зазначає, що коли б
міністри, члени партії соц.-рев., відмовилися прийняти
комунікат про загальне виборче право, то Центр. Комітет
УСДРП в такім разі доручає міністрам членам партії соц.-
демократів самим прийняти ту відозву, беручи таким чином на
себе відповідальність за наслідки цього акту"104.
Розрахунок українських соціал-демократів виявився
точним: есерам важко було відповісти відмовою, що
виявлялось рівнозначним бунту всередині урядового табору.
Тому УПСР відступилась від принципу трудових Рад і 12
серпня 1919 р. підписала "Погодження", приставши "на
деклярування принціпу парляментаризму (демократичні
вибори до парляменту і органів самоврядування) і на
коаліційний кабінет (в кабінет мало бути введено одного або
двох правих, решта портфелів ділилась пополам між с.-р. і с,-
д."Ю5 Щоправда, есери тут же заявили про те, що залишають
за собою право й надалі агітувати за трудовий принцип.
Цього ж дня Радою Народних Міністрів було оголошено
декларацію, головна ідея якої заключалась у положеннях: "Для
відбудування Української Республіки, для забезпечення ладу й
135
Соборництво і регіоналізм
спокою, якого так жадають всі громадяни нашої землі,
Правительство повинно опертися на ввесь народ, притягнути
до державної праці всі верстви суспільства, яким дорогі
здобуття української революції і незалежність нашої
Республіки. Тому... в згоді з' Директорією Української
Народньої Республіки сим оповіщає про свій твердий і
неухильний намір довести діло закріплення народнього ладу
на Україні до успішного кінця.
Правительство виробляє проекти законів про вибори в
Парлямент з правом Установчих Зборів і про утворення
реформованих органів управління (самоврядування) на місцях
на основі всенароднього, безпосереднього, таємного, рівного й
пропорціонального виборчого права"106.
Щодо оцінки декларації виникли суперечливі думки.
М.Шаповал (звісно, з ортодоксально-есерівських пози¬
цій) вважав, що поворот у політиці уряду означав зраду засад
трудової влади і законів Трудового Конгресу, свідчив про те, що
український провід "зрікся від засад, оповіщених революцією",
"розірвав з українськими повстанцями" і "відштовхнув від себе
українську радянську демократію"107.
І.Мазепа (звичайно, як соціал-демократ) намагався
спростувати наведені твердження, доводячи, що в згаданому
документі знаходили реалізацію саме постанови Трудового
Конгресу про підготовку законів для виборів всенародного
парламенту. Він захищав лінію українських соціал-демократів
на консолідацію всіх українських сил, що підпорядковували
цьому завданню кроки на відхід від трудового принципу.
"Соціал-демократи були того погляду, - пише він, - що
успішність нашої визвольної боротьби залежатиме не від тої чи
іншої форми влади, ...а головно від фактичного стану
організованих українських сил. ...Завдання українського уряду
полягало в тім, щоб бойові сили революційної України
фактично обєднати, не вважаючи на... політичні ріжниці, які в
дійсності були в термінах і назвах”108.
Досить своєрідно при цьому тлумачив І.Мазепа сам
принцип трудових Рад. Знаходячись у вирі подій, змушений
реагувати на всілякі нюанси у поведінці різних політичних сил,
136
Розділ З
лідер УСДРП, мабуть, мав певні підстави для тверджень:
"...Тодішнє українське "радянство" було виразом малої
політичної підготованости українських мас та деяких
провідників. Це була віра в магічне значіння слів ("радянська
влада"), хоч зміст в ради "трудового принципу" есери вкладали
зовсім інший, ніж большевики, уявляючи собі трудову
радянську владу, як панування селянської більшости"109.
Не заперечуючи відносної слушності міркувань І.Мазепи,
точніше, беручи їх до уваги для розуміння, виправдання
поведінки соціал-демократів у тогочасних обставинах, звісно,
не можна визнати достатньо переконливою кваліфікацію лінії
УПСР. Спроба підмінити принциповий аспект термінологічними
уподобаннями - не найкращий прийом у політичній полеміці і
пошуку наукової істини.
На кінець серпня 1919 р. визріла проблема заміни уряду.
28 серпня Голова Ради Народних Міністрів Б.Мартос подав у
відставку. Основна причина, безперечно, полягала у
неможливості співпраці прем'єра УНР з диктатором
Є.Петрушевичем. Назустріч останньому соціал-демократ
Б.Мартос принципово відмовлявся робити будь-які кроки.
Велику роль відіграла еволюція С.Петлюри у бік принципів
загального парламентаризму, що з неминучістю мало привести
до посилення позицій правих сил.
Ряд політичних діячів, наприклад Є.Коновалець,
О.Назарук, схильні вважати Б.Мартоса найбезталаннішим
прем'єром українського уряду, який несе найбільшу
відповідальність за невдачі УНР в 1919 р.110
З ними не згоджується І.Мазепа. Щоправда, захищає він
свого попередника не найкращим чином, зазначаючи, що
Б.Мартос взагалі не був політиком, а більше тяжів до фінансово-
господарської діяльності. Проте і в цій галузі він не зміг себе
позитивно виявити. "Взагалі, на мій погляд, головне джерело
незадоволення Мартосом як міністром ховалося в його
нещасливій вдачі. Занадто впертий і самовпевнений, досить
дрібязковий і недовірливий, він не вмів поводитися з людьми й
цим власне викликав постійне незадоволення і навіть гострі
конфлікти там, де всього цього можна було легко оминути...
137
Соборництво і регіоналізм
Поза всім цим, Мартос, без сумніву, працював щиро для
добра українського народу і робив все те, що було в його
силах. Не треба забувати, що фактично ми в 1919 р. не мали
міністерства фінансів в нормальному значінні цього слова, бо
за революційного хаосу та руїни ні про яке збирання податків
не могло бути мови. Майже єдиним джерелом державних
"прибутків" було друкування грошей. Але державна друкарня
через свою технічну недосконалість виготовляла грошових
знаків дуже мало. В цих умовах, зрозуміла річ, міністр
фінансів, фактично директор "експедиції для заготівлі
державних паперів", не мав можливости задовольнити всі ті
потреби, що їх висувало життя. Всякий інший міністр фінансів
в тих умовах напевно також не дав би собі ради"111.
Замість Б.Мартоса соціал-демократи висунули на
прем'єрську посаду кандидатуру М.Порша, проти якого рішуче
висловились есери. Тоді, внаслідок ряду міжпартійних нарад,
згодились на головування в уряді І.Мазепи.
Рівночасно було ухвалено домагатися і здійснення
рівненської умови про поповнення Директорії представниками
УСДРП і УПСР Однак дійти згоди між партіями і особисто з
С.Петлюрою щодо конкретних претендентів не вдалось. До
новоутвореного уряду врешті ввійшли: Голова Ради Міністрів і
міністр внутрішніх справ - І.Мазепа (український соціал-
демократ), міністр земельних справ - М.Ковалевський
(український есер), міністр фінансів - Б.Мартос (український
соціал-демократ), міністр праці - О.Безпалко (український
соціал-демократ), виконуючий обов'язки військового міністра -
полковник В.Петрів (беспартійний), міністр юстиції і
виконуючий обов'язки міністра закордонних справ -
А.Лівицький (український соціал-демократ), міністр шляхів -
С.Тимошенко (український соціал-демократ), міністр
народного господарства - М.Шадлун (український соціал-
демократ), міністр здоров'я і опіки - Д.Одрика (український
есер), керівник пошт і телеграфів - І.Паливода (український
есер), міністр преси й пропаганди - М.Черкаський (український
есер), міністр культів - І.Огієнко (український соціаліст-
федераліст), міністр єврейських справ - П.Красний
(Фолькспартай), виконуючий обов'язки міністра освіти -
138
Розділ З
Н.Григоріїв (український есер), державний секретар -
Л.Шрамченко (український есер). Згодом полковника В.Петріва
змінив полковник В.Сальський, виконуючим обов'язки міністра
земельних справ замість М.Ковалевського став А.Степаненко
(український есер), а на посади заступників міністрів були
призначені: земельних справ - І.Часник (український есер),
внутрішніх справ - П.Христюк (український есер).
Дуже невисокої думки про новий склад уряду був
М.Шаповал. Власне, він дуже критично оцінював і інші
кабінети, не без підстав вважаючи, що їм відводилась
принизлива, обслуговуюча роль при С.Петлюрі. "Соція-
лістичний уряд" УНР був безсилим декоративним додатком
при штабі Головного Отамана, як своєрідна "агітаційна
комісія", котра мусила підписувати відозви до народу,
закликати його маревом соціялізму на службу Штабові
Головного Отамана. Цю комісію називали "урядом”, не даючи
йому ні крихти влади, - заключає М.Шаповал112.
"В акті 12 серпня і в заходах над утворенням
коаліційного буржуазно-демократичного кабінету І.Мазепи
знайшла своє повне завершення перемога соціяль-
демократичної політики горожанського миру, "справжнього та
щирого демократизму" й негації української революції, як
соціалістичної, над політикою робітниче-селянської революції і
трудового принціпу соціялістів-революціонерів, - робить свій
висновок П.Христюк. - Після такої "перемоги", соц.-дем.
заспокоїлись, маючи тверду певність, що українська
революція, раз ставши вже вільно "на шлях, вказаний
Марксом, а не Леніном, швидко дійде до своєї остаточної
перемоги"..."113.
Звичайно, українські есери почували себе кепсько: вони
майже зовсім втратили вплив на "петлюрівсько-есдеківську
політику". Всередині партії посилились різноспрямовані
тенденції, що не дозволяли дійти згоди у принципових
питаннях. Це засвідчила районна конференція УПСР, що
відбулась у Вінниці 7-9 вересня 1919 р. В ній взяли участь і
провідні діячі партії, члени Центрального Комітету.
Запропоновані документи суперечили один одному і, врешті,
139
Соборництво і регіоналізм
увібрали в себе всі наявні суперечності, зайвий раз
підкресливши стан загальної розгубленості і невпевненості114.
Урядові колізії в УНР відбувалися на фоні сприятливого
розвитку подій на фронті.
Після переходу УГА за Збруч командування об'єднаними
збройними силами УНР вважало перспективною організацію наступу
проти Червоної Армії з метою захоплення Проскурова, Жмеринки,
Вапнярки. Адже радянська сторона в умовах наростання
масштабності операцій з боку денікінців (а в їх розпорядженні було
100-тисячне військо) могла виділити для оборони Проскурівського
району не більше 6,5 тис. багнетів і шабепь115.
Розпочатий 26 липня наступ розвивався за планом.
Червоні здали Проскурів, відійшли за річку Бужок. Однак і зі
сходу нестримно посувалася Добровольча Армія (3 липня
1919 р. А.Денікін видав наказ про наступ на Москву116) і це слід
було дедалі враховувати в розробці лінії поведінки.
С.Петлюра, його оточення розуміли, що власними
силами з більшовиками їм не впоратись і були не проти того,
щоб А.Денікін не йшов за Дніпро, а продовжував наступ з
Лівобережжя України на Москву, залишивши військам УНР
можливість відновити свою владу над Правобережжям. Вкрай
необхідним уявлялось створення спільного фронту з Білою
Армією проти радянських сил117.
Англія, Франція, США також робили неодноразові
спроби об'єднати денікінські сили з військовим потенціалом
УНР, а також ЗУНР і Польщі на грунті спільного інтересу
боротьби з Радянською владою, більшовиками. Особливо
бажаним вважалось примирення між А.Денікіним і С.Петлю¬
рою118. Однак через несприйняття можливими партнерами
один одного домовленості досягти не вдалося119.
Змушені розробляти самостійні плани ведення військо¬
вих дій, керівники УНР з двох можливих напрямів руху - Київ
чи Одеса - обрали перший, оскільки він обіцяв важливі
стратегічні переваги. Штаб Дієвої Армії видав директиву:
1. Загальний наступ призначався на 2 серпня 1919 р.
2. Операції в напрямі Жмеринки планувалось вести двома
фупами отамана Ю.Тютюнника з дивізією повстанців і 2-ї дивізії.
140
Розділ З
Запорожці від Проскурова фланговим маршем через Літин
повинні були вийти на Вінницю, щоб захопити її і цим допомогти
отаману Ю.Тютюннику та перегородити відступ червоним.
3. Група Січових стрільців і 2-й галицький корпус мали
наступати на Старокостянтинів - Кульчин і вийти на річку
Хомору. Два корпуси Галицької Армії (1-й і 3-й) наступали б
через Летичів - Літин приблизно на фронті Янів - Уланів -
Любар. 3-я дивізія прикривала б Вапнярку.
4. На Старокостянтинівському напрямі бронепотяги й
кіннота повинні були переслідувати ворога на північ.
У подальшому передбачалося розгорнути Галицьку
Армію на лінії Козятин - Бердичів - Житомир. Група Січових
стрільців через Шепетівку мала прямувати на Звягіль
(Новоград-Волинський) і далі на Коростень; 2-й галицький
корпус зосереджувався в резерві в районі Шепетівки і
підтримував наступ на Коростень. Запорожці, захопивши
Вінницю, дальшим рухом повинні були забезпечити праве
крило головним силам. Для забезпечення лівого крила 3-ї
дивізії отаман Ю.Тютюнник через Жмеринку спрямувався на
Брацлав і далі на Христинівку.
Волинська група і бригада Українських Січових стрільців
залишались у резерві Головного Отамана в районі
Жмеринки120.
Хоч цей план строго й не виконувався, 9 серпня
українські війська змогли захопити Жмеринку, 10 серпня -
Вінницю. Завдаючи ворогу великих втрат, армія УНР вела
наступальні бої на інших напрямах.
Не бажаючи втрачати темпу, випередити перекидання
підмоги червоноармійцям, Головний Отаман наказав 12
серпня 1919 р. почати наступ основними силами Української
Армії на Київ.
Для цього:
1. Східна група (вся Наддніпрянська Армія, крім групи
Січових стрільців і Запорозької групи) під командуванням отамана
В.Тютюнника мала зайняти район Бірзула - Умань - Володарка.
2. Середня група (1-й і 3-й галицькі корпуси й Запорозька
група) під командуванням генерала А.Кравса мала зайняти
район Сквира - Козятин - Бердичів із заслоном на Житомир.
141
Соборництво і регіоналізм
3. Група західна (2-й галицький корпус і група Січових
стрільців) під командуванням полковника Вольфа мали
зайняти Шепетівку із заслонами на північ і північний захід.
Українські сили складалися з двох армій - Галицької і
Наддніпрянської. Галицька Армія мала три корпуси і команду
етапу - всього 80 тис. люду, сюди ж входили до 40 тис. багнетів
і шабель, до 80 гармат і 546 кулеметів. Наддніпрянська Армія
складалася з трьох груп: Січових Стрільців, Запорозької,
Волинської і четвертої повстанської під назвою Київська. Опріч
того, до армії входили дві окремі дивізії - 3-я й 9-а; 2-а дивізія
була в стані переформування. Наддніпрянська Армія мала до
29-30 тис. люду та 5 тис. мобілізованих, які за браком зброї
перебували в запіллі. Всього було до 35 тис. бійців, 90 гармат,
533 кулемети, 9 бронепотягів, 6 панцерних самоходів121.
Загальна кількість бійців з'єднаних армій сягала 85 тис.
До них слід додати 15 тис. повстанців, що діяли згідно з
вказівками штабу Дієвої Армії. Однак організація військ, їх
постачання були явно не на висоті. Армія мусила докладати
власних сил для забезпечення харчами й одягом. Запасу
амуніції не було ніякого, крім того, що війська мали при собі.
Медична допомога через брак медикаментів була в жахливому
стані. Вже розпочиналась епідемія тифу. Для перев'язки
поранених не було бандажів, йоду. Через блокаду України
закуплений за кордоном запас медикаментів не було змоги
доставити.
Щодо сил Червоної Армії, то на півдні Правобережної
України оперувала 14-а армія у складі 45-ї, 47-їта 58-ї дивізій,
окремої інтернаціональної бригади, матроських відділів і залог
різних етапів і міст. Усього - до 35 тис. багнетів.
На Київському і Коростенському напрямах оперували дві
дивізії, які були досить ослаблені, в загальній кількості до 12
тис. багнетів та з резервом у 3-4 тис. бійців. Бойову силу
Червоної Армії значно ослабляли повстанці у її тилу122.
Події на фронті розвивалися успішно.
Західна група полковника Вольфа 13 серпня перейшла у
наступ та своїм правим ударним крилом зайняла місто
Остропіль, а 14 серпня - Старокостянтинів. 17 серпня Січові
142
Розділ З
стрільці захопили Шепетівку, 3-й галицький корпус 19 серпня
е^йшов до Козятина. Того ж дня повстанські дивізії під
командуванням Ю.Тютюнника були в Умані і Хрестинівці,
направились на Шполу, а 1-й галицький корпус 21 серпня взяв
Бердичів123.
Водночас Добровольча Армія суттєво потіснила червоних
на сході. 16 серпня денікінці вийшли на лінію Черкаси -
Золотоноша, а їх кіннота форсувала Дніпро в районі
Катеринослава - Олександрівська і рушила на Знам'янку. 21
серпня Терсько-Кубанська дивізія зайняла станцію Цвітково і
висунула передові відділи на Білу Церкву та-Христинівку. Всього
на Правобережжя А.Денікін кинув більше 40 тис. свого війська124.
Корпус генерала Бредова наступав на Київ уздовж Дніпра.
Великі проблеми виникали для червоноармійців і на
Півдні. їх *45-а, 47-а та 58-а дивізії 14-ї армії виявились
відрізаними і не могли відступити на Північ, а мобільні дії
махновців наносили червоним великої шкоди125.
Під ударами Української Армії та армії Денікіна 16
серпня радянські війська розпочали евакуацію Києва, але
залізничний шлях Київ - Ніжин перехопили повстанці отамана
Ангела. Для евакуації залишився єдиний вільний шлях Київ -
Коростень - Мозир, по якому і йшли всі ешелони. Ситуація
Червоної Армії стала загрозливою, але червоне командування
енергійно намагалося виправити її в корисний для себе бік.
За цих умов керівництво військами УНР намагалося
продовжувати наступальні операції на всіх фронтах, передусім
- перетнути шлях Київ - Мозир і захопити древню столицю
України. 24 серпня було зайнято Фастів, Васильків і Білу
Церкву126.
Тоді ж Східна група отамана Ю.Тютюнника в районі
Шполи зблизилась з денікінцями (Терсько-Кубанською козачою
дивізією).
До цього часу з боку командування Української Армії не
було жодного наказу про ставлення до Добрармії. Тому отаман
Ю.Тютюнник попросив у командарма вказівок, чи армію
Денікіна вважати за ворожу, чи за нейтральну. На це він
одержав від командарма відповідь: "До мого наказу поки що
143
Соборництво і регіоналізм
утриматися від бойових акцій проти Добрармії, але вишліть до
них парляментарів, яким дайте завдання з'ясувати погляд
добровольців щодо України і ставлення їх до наших військ"127.
Хоч військам УНР вдалося розбити червоноармійське
угруповання під Вапняркою, ситуація на цій ділянці залиша¬
лась непевною, зважаючи на сусідство з денікінцями і спроби
Південної групи радянських військ прорватись на Північ128.
Українське командування вважало за потрібне на той
час уникати збройного конфлікту з армією А.Денікіна та з цією
метою доручило командирові групи отаману Ю.Тютюннику
вести мирного характеру пертрактації.
23 серпня Штаб Головного Отамана С.Петлюри розіслав
військам розпорядження за підписом генерала М. Юнакова:
"На випадок зустрічі з частинами Добрармії належить
дотримуватися до дальшого розпорядження.таких норм:
1. Утримуватися од жодних ворожих акцій.
2. Пропонувати військам генерала Денікіна, щоб вони не
займали тих місцевостей, які вже є в наших руках або маємо
зайняти.
3. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб
не спиняти нашого руху.
4. Докласти всіх зусиль, щоб докладно розвідати
організацію і стан війська, кількість і завдання, моральний
настрій, озброєння та одяг і амуніцію армії Денікіна. Далі
належить розвідати ставлення денікінських військ до
Української Держави і до наших військ. Негайно повідомити
про те, які вже дані одержано щодо цих питань. Остаточні
вказівки незабаром буде дано"129.
23 серпня Ю.Тютюнник повідомляв керівництво УНР, що
командування Білої Армії на цвітковській ділянці фронту не
виявляло ворожості до українців і навіть втягнулося в дискусії
щодо можливої демаркаційної лінії.
Отже, ні Головний Отаман, ні його штаб не бажали
розпочинати боротьби проти армії Денікіна.
Між тим майже оточені 45-а, 47-а і 58-а радянські дивізії,
зосередившись у районі Голти-Бірзули-Вапнярка, рушили
походом на Голованівськ з метою прорватися на північ для
144
Розділ З
з'єднання з частинами 12-ї і 14-ї армій, що билися на
київському напрямі. Назустріч цим дивізіям у напрямі на
Голованівськ була вислана група Ю.Тютюнника. Однак, майже
втричі поступаючись радянським військам, що до. того ж вели
себе справді героїчно, частини Української Армії змушені були
відступити до станції Христинівка. Керівництво червоних
дивізій вмілими, сміливими маневрами змогли провести свої
сили через нейтральну смугу між петлюрівцями і денікінцями до
станції Попельня і під Коростенем з'єднати їх з 12-ю армією130.
Однак * ці невдачі значною мірою компенсувались
планомірним наступом на Київ. Змушені після поразки під Білою
Церквою і Фастовим відійти на укріплені позиції у безпосередній
близькості до головного міста України, радянські війська не
змогли втриматися на лінії Боярки-Білгородки і на вечір ЗО
серпня 1919 р. залишили Київ. До міста війшли передові
частини військового угруповання генерала А.Кравса131.
Можна було думати, що у боротьбі за владу в Україні
наступає перелом. Соціал-демократи почували себе
господарями становища і на фоні успішного наступу на Київ
уже відверто доводили мало не абсолютну правомірність
здійснюваного курсу. Так, 25 серпня 1919 р. Центральний орган
УСДРП "Робітнича газета" писала: "Перемога на нашому
боці... соціял-демократія показала свою політичну зрілість.
Вона глянула в "корін", аналізувала економічне положення
України, спосіб продукції і сказала: диктатура пролєтаріяту на
Україні не може бути. Пролєтаріят не зможе вдержати владу в
своїх руках, коли він ліліпут в порівнянні з великим селянством.
Наші "ліві" те-ж бачили цю небезпеку її, тому видумали якусь
кумедну форму пролетарської диктатури: селянсько-робітничі
ради, де дві третини (місць) належать селянам, а одна третина
робітникам. Це значить... творити соціалістичні форми життя
без творця.., при помочи селянства, яке йде проти цих форм....
Хвилі анархії з Росії залили Україну, але історія, як ми.
передбачали, пішла по Марксу, а не по Леніну"132.
Звичайно, пізніше з таких публікацій відверто глузували.
"Вони "передбачали"! - вигукує М.Шаповал. - Але головного не
бачили, що служили контр-революції. Селяне - "вороги
145
Соборництво і регіоналізм
але й Польщи. А через те поляки повинні підтримати кам'я-
нецький уряд, дати йому допомогу й взагалі всіма способами
обстоювати самостійність української держави, бо це буде й
для Польщи забезпеченням від замахів велетенської "єдіної-
нєдєлімоГ, яка ще до того може ввійти в союз з Німеччиною.
Кам'янецьким хитрунам, розуміється, було відомо, що все діло
в Галичині. Не було б Галичини, полякам не було б чого так
боятися Денікіна. Отже, насамперед, їм треба було сказати
Польщі, як же вони самі дивляться на це питання. Адже поляки
не такі дурні, щоб давати допомогу тому, в кого вони вкрали
цілий край". Саме тут, на думку В.Винниченка, "і було закопано
собаку конфлікту між кам'янчанами й галичанами"138.
Насправді, щоб одержати від поляків бодай найменшу
допомогу, С.Петлюра повинен був дати гарантію, що вона не
обернеться на шкоду Польщі. Останнє могло бути лише в разі
відмови від повернення в лоно України Східної Галичини.
Відповідні дипломатичні маневри робилися, хоч і
ретельно маскувалися. Поляки ж продовжували невпинні
репресії в Галичині139. Узагальнюючи повсюдні факти розбоїв,
знущань, глумління над українським населенням, О.Мегас
пише: "Військові і цивільні власті польські при помочі
жандармерії, полевої поліції, і здигілої солдатески докладають
усяких зусиль і підняли плянову акцію, щоби винищити цілу
українську інтелігенцію і селянство морально, матеріально і
фізично так підорвати, щоб зробити її нешкідливою в пляновій
кольонізаторській роботі польських шовіністів. В тій ціли
заряджують польські військові команди і жандармерія та
польські цивільні власті масові арештовання і з арештованими,
зглядно інтернованими поводять ся гірше, чим із найпідлішими
злочинцями. Побивають їх так, що нераз побитий умирає або
стає калікою на ціле життє. Інтернованих виголоджують, без
огляду на їх вік і суспільне становище, цілими місяцями
держать їх у темних, нужденних, брудних і вогких казармах - в
голоді і холоді. Крім сего заряджують по селах масові побої
нагаями або їх дротяними прутами і знущають ся в нелюдський
впрост спосіб, та дивлять ся крізь пальці на осоромлювання і
звірські насильства жінок і дівчат здичілою салдатескою"140.
148
Розділ З
У спеціальному розділі "Польські варварства і морди" та
інших частинах книги зібрано безліч конкретних свідчень про
жорстокі розправи над мирними жителями і військово¬
полоненими, про репресії щодо українських громадських
організацій, масове закриття українських шкіл, заборону
українцям навчатись у вузах тощо. "Українське населення було
виняте з-під права, - констатує укладач жахливого збірника. -
Перший ліпший Поляк міг безкарно в часі польсько-української
війни на терені Східної Галичини (від листопада 1918 р.
почавши десь до жовтня 1919 р.) позбавити життя кождого
цивільного Українця без огляду на вік, піл і суспільну верству. Се
не казка, не видумка, а факт, що бригадіер Бербецький в
інтервю з польським дневникарем поміщенім у львівській "Газеті
Вєчорній" виразно стверджує, що він воює огнем і мечем, бо
инакше покорити Українців не можна.
...Якби не наведені хронологічні дати, можна було б
цілком подумати, що мова йде про геноцид XVI-XVII століть. І
це за умов, коли практично в кожному з документів з
міжнаціональних справ уряд УНР гарантував такі ж
демократичні права польському населенню, що проживало в
межах України, як і будь-якій іншій національній меншині, і
ніколи не давав найменшого приводу для сумніву щодо даних
обіцянок. Президент України Л.Кучма у повній відповідності з
історичною правдою міг на урочистостях з нагоди 80-річчя
ЗУНР авторитетно заявити, що за весь час українсько-
польської війни на цій території не було жодного випадку
репресій проти польського населення.
Дещо меншими були масштаби терору проти українців у
Північній Буковині та на Закарпатті, хоч біда не обійшла
українців і цих теренів.
Керівництво Польщі відверто давало зрозуміти, що воно
не побоюється і Денікіна, "з яким треба було тільки
порозумітись...щодо Галичини й тоді ніяких Україн їй не треба
було, а особливо сильної, великої України, яка, розуміється,
найбільше мала би претензій на Галичину. З своїх власних
інтересів поляки не могли дуже зміцнювати українців. їм було
вигідно мати їх як загрозу для Денікіна, як засоб примусити
його відмовитись од Галичини. І тільки для цього й у
149
Соборництво і регіоналізм
Цей перелом у настроях галицького вояка спричинився пізніше
до важливих .рішень командування Галицької Армії"145.
Тим часом генерал Кравс вступив у безпосередній
контакт із командиром київської групи Добрармії генералом
Бредовим і намагався дійти до порозуміння. Поряд із цим
урядова делегація під проводом генерала М.Омеляновича-
Павленка також намагалися вступити в переговори зі штабом
генерала Бредова. Однак останній заявив, що жодних
переговорів з урядовою делегацією не може бути, а якщо вона
і з'явиться, то її буде зааарештовано. Переговори з
представниками Галицької Армії, мовляв, можуть вестися, бо
політична ситуація цієї армії одмінна з моменту залишення
нею свого рідного терену.
Врешті, між генералами Кравсом і Бредовим того ж таки
дня - 31 серпня 1919 р. - було підписано договір, який більше
нагадував повну капітуляцію українців перед нахабними
великодержавниками: "Начальник Полтавського відділу з
одного боку й командуючий Київською групою Галицьких військ
з другого боку, з огляду на відсутність між ними всяких ворожих
відносин, для загального добра й для того, щоб запобігти
пролиття крови між двома братськими народами, прийшли до
слідуючого порозуміння:
1. Командуючий Київською групою сьогодні ж відводить
свої війська з м.Києва на віддалення, яке дозволить час
принаймні за лінію залізниці між київськими вокзалами, а 19
серпня (1 вересня) з ранку далі на лінію Ігнатівка - Васильків -
Германівка, де Галицькі війська чекають результатів
переговорів між головним командуванням обох армій -
добровольчої й галицької.
2. В свою чергу начальник Полтавського відділу вживає
всі заходи, аби рух галицької армії до зазначеної лінії пройшов
без всяких перешкод.
3. В рівній мірі командуючий Галицькою групою гарантує,
що Галицькі війська не зроблять ані яких виступів супроти
добровольчої армії.
4. Для гарантії дотримання всіхуцих умов, а також для
забезпечення того, що при евакуації з м.Києва Галицькі війська
візьмуть з собою тільки те, що вони з собою привезли, з обох
152
Розділ З
боків призначаються по два старшини, які будуть находитися
при штабах порозумівшихся генералів до виїзду з Києва штабу
командуючого Галицькими військами.
5. Всім обеззброєним частинам обох сторін повертається
зброя по згоді Головного Командування обох сторін"146.
Звертає на себе увагу те, що з українського боку
документ було підписано Кравсом лише від імені Галицької
Армії. Бредов категорично заявив, що з "армією Петлюри" ні
про які переговори навіть мови бути не може..
"Так славно почався й так безславно скінчився похід
обєднання української армії на Київ, - заключає І.Мазепа. -
Захопивши українську столицю ціною великих жертв в боротьбі
з большевиками, ми вже другого дня без бою і без жадної
користи для української справи здали її новим ворогам.
Оминаючи згадані вгорі хиби та помилки, допущені
Наддніпрянським урядом та командуванням, треба сказати,
що київські події були логічним вислідом того політичного
москвофільства, точніше денікінофільства, яким жили вже в
той час Галицький уряд і командування. Звідси та легкість, з
якою провідники Галицької армії при першій же зустрічі з
денікінціями безоглядно кинулися їм в обійми"147.
Не готовими до такого повороту подій були і в оточенні
С.Петлюри. Спроби останнього виправити становище
виявились запізнілими і неефективними148.
Більше того, з галицького табору, з кам'янецького часо¬
пису "Стрілець" - органу галицького уряду і Начальної Команди
Галицької Армії в С.Петлюру полетіли критичні стріли. Автором
статей "До булави треба голови" і "Про військових фахівців", що
саме тоді з'явилися, був О.Назарук- міністр преси і пропаганди
в урядах В.Чеховського і С.Остапенка, що пізніше став "правою
рукою" Є.Петрушевича, його найавторитетнішим радником. В
згаданих статтях головна провина за київський "сором, який...
не має собі рівного в нашій історії", як і за провали у військовому
будівництві взагалі, покладалась на людей, "що й підпра¬
порщиками ніколи не були й навіть військової карти не уміють
перечитати"149. Всі легко вгадували "в тих людях" Головного
Отамана С.Петлюру, інших отаманів.
153
Соборництво і регіоналізм
В історіографічному сенсі побіжно слід згадати про книгу
(памфлет) О.Назарука "Рік на Великій Україні", випущену в
1920 p., в якій здебільшого в чорних тонах змальовується
наддніпрянське керівництво (дещо м'якше - уряди
В.Чеховського та С.Остапенка, але, очевидно, через причет¬
ність до них самого автора) і всіляко виправдовується політика
галицького керівництва.
Аналізуючи причини ганебної здачі Києва ненависному
ворогу, І.Мазепа зупиняється і на моменті, що набув
концептуального характеру у поясненні сутності Української
революції, і причин її поразки. Історик вдається до
статистичних даних, за якими більше трьох четвертей жителів
міста були неукраїнцями, що симпатизували здебільшого
великодержавникам і навіть чорносотенцям. Наводяться й
свідчення очевидців, що на конкретних фактах доводять
домінуючі антиукраїнські настрої в Києві150. Завершується
сюжет висновком: "Це показує, що крім фронта зовнішнього
наша армія мала на Україні ще фронт внутрішній, фронт
боротьби українського села з неукраїнським містом, де наче в
тому троянському коні ховалися найзапекліші вороги нашого
народа. Майбутні українські покоління не повинні забувати, що
без свого власного українського міста, з його активнішими та
рухливішими шарами людности, неможлива ні досконала
організація своїх національних сил, ні успішна оборона України
від її ворогів"151.
Хоч на підтвердження висновків про переважно
недружнє, а то й вороже ставлення населення Києва, як і
інших міст, до українських військ на національному грунті
наводяться численні висловлювання інших учасників
подій, це не вельми переконує. Точніше, викликає
враження, що на вістря пояснень невдач українського руху
весь час (як і за доби Центральної Ради) висуваються
моменти, покликані дещо затушувати прорахунки його
лідерів, неефективність політичних зусиль, помилки
військової стратегії і тактики.
Однак автор, вочевидь, сам те відчуває і тут же додає інші
міркування та факти, зокрема, про падіння авторитету
154
Розділ З
С.Петлюри і всього українського проводу серед громадянства
України, про наростання недовіри до їх лозунгів, політичної лінії.
Залишивши Київ, українські частини під командуванням
генерала Кравса відійшли спочатку на лінію Ігнатівка-
Васильків, а згодом - до Попельні і Козятина, а 2-й галицький
корпус і Січові стрільці безуспішно атакували Коростень і,
врешті, відступили на Житомир і Новоград-Волинський. На
кінець другої декади вересня 2-й галицький корпус
розташувався у районі Бердичева, а стрільці - в районі
Полонне-Шепетівка152.
Щоб підняти дух війська і народних мас після залишення
Києва, державний центр УНР вирішив публічно провести
урочисту присягу уряду і війська на вірність УНР. Це й було
зроблено в Кам'янці 14 вересня 1919 p., але присяги не
зложили ані Є.Петрушевич, ані його уряд і військо.
Незабаром після цього, а саме - 24 вересня 1919 p.,
було офіційно оповіщено війну Денікіну, що захоплював дедалі
більшу частину України і люто розправлявся з усім
національно-самобутнім. Як пише Н.Полонська-Василенко,
"боротьба з українством стала головною метою Денікіна,
Драгомирова, Бредова, Лукомського та інших білих генералів.
Це з найбільшою яскравістю виявилося в Києві: на другий день
по вступі "добровольці" почали здирати українські вивіски, у
тому числі з Української академії наук. Далі - всі українські
школи, Університет, Академію, всі українські установи
зліквідовано, а замість них засновані російські. Назву "Україна"
заборонено, її замінили "Юг России", "Малороссия". Ненависть
до всього українського йшла поруч з антисемітизмом: шлях
армії Денікіна позначений був єврейськими погромами. До
цього треба додати реквізиції, які перевищували
більшовицькі"153.
Українське населення, позбавившись комуністичного
панування, чекало від нової влади спокою й порядку, але за
короткий час воно відчуло, що денікінська влада значно гірша
за комуністичну. Слідом за інтелігенцією 'з її
"сепаратистичними" настроями нищились українські установи
культурного й економічного характеру, як, наприклад,
155
Соборництво і регіоналізм
"Просвіти", кооперативи, школи, газети та ін. Навіть українська
мова вважалася виявом сепаратизму. Одним словом,
розпочалося винищення українського духу серед українського
народу. Денікінська контррозвідка розстрілювала та масово
знищувала українців.
Як військова, так і цивільна, монархічно настроєна
адміністрація скрізь по всіх містечках влаштовувала єврейські
погроми. Невдовзі політика переслідування торкнулася й селян.
У запіллі Добрармії з'явилися колишні поміщики, що розпочали
боротьбу з селянами за повернення маєтностей. Хабарництво,
грабежі, злодійство, зневага і знущання над українським
національним почуттям стали звичним явищем. Українське
населення не витримало жорсгокостей режиму і розпочинало
боротьбу. Створювались повстанські відділи, які нищили запілля
Добрармії та висилали делегації до українського уряду з
проханнями розпочати бойові дії проти білих.
Думки про необхідність вступити в активну боротьбу з
денікінщиною стали з кожним днем зміцнюватись як у війську,
так і серед населення, проте перед українським урядом і
командуванням виникало питання: з якими засобами
Українська Армія могла б виступити проти Добрармії, що була
добре озброєна і підтримана Францією й Англією. Українська
Армія, крім глибокої віри в свою національну ідею, майже
нічого не мала. їй бракувало головним чином зброї, вона була
боса і гола. Вже почалися легкі морози, а за ними серед
українського вояцтва ширилася епідемія тифу, що пізніше
прийняла жахливі форми і цілковито знищила Українську
Армію. Санітарний стан армії був вкрай незадовільний. Після
замирення в Європі на складах псувалося багатомільйонне
санітарне майно, а українські вояки десятками тисяч умирали
від тифу та інших хвороб, не маючи елементарних ліків.
Навіть ті медикаменти, що їх за українські гроші було
закуплено у Франції й Італії, сусідні держави не хотіли
пропустити в Україну.
З таким потенціалом розраховувати на воєнні успіхи
було важко. Однак і іншого виходу, аніж оголошення війни білій
Армії, не було. Дедалі ширше ставали відомими накази різним
денікінським частинам про військові акції проти петлюрівських
156
Розділ З
з'єднань. А останні, опиняючись у безвиході, змушені були
вступати у криваві, часто нерівні сутички154.
Так, знехтувавши потенціалом Української Армії (а це
близько 80 тис. вояків) у боротьбі з більшовизмом,
білогвардійці в результаті недалекоглядної політики одержали
другий - український фронт, хоч на той час для них все
сутужніше було витримувати контратаки Червоної Армії.
Проте, як це не дивно, навіть відступаючи на головному для
них фронті - радянському, денікінці і надалі затято кидали в бій
з українцями все нові сили.
Вони вирішили здійснити наступ на правий фланг
Української Армії з району Балти у напрямі на Жмеринку, а з
району Цвітково - на Захід.
Так, війська УНР (близько 40 тис. бійців при 150
гарматах) на фронті у 400 кілометрів теж змушені були
оборонятись на два фронти: проти білої (майже 40 тис.
чоловік) і червоної (20 тис. військовиків з практично
необмеженими можливостями поповнення і збройного
потенціалу). Сили були явно нерівні. Кожен вояк Української
Армії, починаючи від козака й до старшини, розумів обставини,
в яких він мусив битися. Кожен розумів, що без зброї і набоїв,
без амуніції, з одною непереможною ідеєю в серці -
Незалежна Україна - він не зможе подолати ворога. Ні з
політичного, ні зі стратегічного боку ця війна не давала надій
на перемогу, але честь молодої Української Армії вимагала:
або вмерти, або перемогти.
Численні труднощі випали на долю Ради Народних
Міністрів у боротьбі за незалежну УНР. Конкурентна ерозія
(незгоди, суперечності, ворожнеча між отаманами, між
наддніпрянцями і наддністрянцями) породжувала аморфність,
фатально наближала національну державність до системної
кризи. Пропольські елементи в українському керівництві
неухильно йшли на зближення з Польщею. Наочними
прикладами можуть бути місії Пилипчука-Павлюка до
Варшави, які виявили нехтування інтересами галичан. Більше
того, за непевну обіцянку незначної допомоги у боротьбі з
більшовиками було дано згоду на польську окупацію Східної
Галичини.
157
Соборництво і регіоналізм
Загостренню суперечностей в українському керівництві
сприяли і західні дипломати, переконуючи С.Петлюру і
А.Денікіна у відмові від взаємної ворожнечі. Якщо вождь білого
руху залишався невблаганним, Головний Отаман, частина
українського військового командування згоджувались на
переговори, що розглядалось наддніпрянцями як чергова
неприпустима поступка галичанам155.
Мабуть, варто зазначити, що в історії траплялося
немало випадків, коли під тиском (чи з врахуванням) обставин
(хоч, нерідко - і всупереч їм) політики вдавались до рішень,
карколомних поворотів, з приводу яких і сучасники і покоління
спадкоємців, включаючи дослідників, не могли й не можуть
дійти згоди. І це природно, якщо з розумінням ставитись до
того, що простих, ясних, однозначних рішень у складних,
суперечливих екстремальних ситуаціях не буває. А саме таким
і було становище в Україні в другій половині 1919 р.
Не знайшовши порозуміння з денікінцями, дедалі
відчуваючи їх непримиренне ставлення до українського руху,
Директорія, включаючи С.Петлюру і Є.Петрушевича, в один з
моментів готова була піти на контакт з Москвою, Радянською
Росією. Допоміг випадок-до Кам'янця-Подільського потрапив
швейцарський комуніст, друг В.Леніна Ф.Платтен, який
запропонував своє посередництво у заключенні військової
конвенції проти Денікіна156.
Він відправився до Москви і після переговорів з
ленінським урядом, 25 жовтня 1919 p., повернувся до
Кам'янця. На зустрічі з Головою Ради Народних Міністрів УНР
І.Мазепою емісар повідомив, що РНК готовий до спільної
боротьби з Денікіним на таких умовах:
1. Радянська Росія згоджується на військову конвенцію
проти Денікіна як перший крок порозуміння з УНР.
2. Радянська Республіка готова очистити певні території
для зайняття їх українськими військами; на цих територіях
більшовики не повинні переслідуватись.
3. В разі згоди обопільно вислати уповноважених для
переговорів.
4. Після цього мають початися політичні переговори157.
158
Розділ З
. Більшовицькі пропозиції на якусь мить сконсолідували
український табір. До них на словах, хоч і з певними
застереженнями, приєднався на скликаній в Кам'янці
державній нараді навіть Є.Петрушевич. Але на той час це вже
мало що значило і практичних наслідків не мало. Проти
диктатора дедалі активніше почало виступати командування
УГА, "ображене" розслідуванням справи про здачу Києва 31
серпня 1919 р. Тим часом ситуація на фронті з дня на день
ставала загрозливішою, трагічнішою.
На кінець жовтня 1919 p., за даними С.Шухевича, в
Українській Галицькій Армії було близько 11 тис. хворих на тиф
(22%). Такий же приблизно відсоток хворих був і серед
наддніпрянців158.
Уже в листопаді померло до 10 тис. вояків. Протягом
зими 1919-1920 pp. кількість померлих від тифу сягала 25 тис.
Взагалі на Лівобережжі хворих на тиф було до 50 відсотків159.
За деякими даними, епідемія звалила у листопаді 1919
р. щонайменше 3-4 складу козаків і старшин. О.Удовиченко
відзначає, що скільки-небудь ефективно протистояти лиху
було практично неможливо: "Повна відсутність медикаментів,
брак достатнього лікарського персоналу та впорядкованих
шпиталів не давали змоги боротися з цією пошестю. Врешті,
яким тоді був український шпиталь? Хворих вояків клали на
підлозі, покритій соломою, у напівзнищеній касарні, без вікон і
дверей, при 15-ти ступневім морозі.
Там, де шпиталь міг помістити 100 хворих, тепер їх було
до 2000; при них - один лікар та два-три санітари без
медикаментів. Медичний персонал із великою самопожертвою
виконував свої обов'язки, але його також нищила хвороба.
Часто-густо хворі мусили обслуговувати самих себе. Трупи
померлих кілька днів лежали незабраними. Ті вояки, що вже
видужували, викопували у замерзлій землі ями та скидали
туди десятками трупи померлих товаришів. Жахливий сморід,
бруд, воші - ось що було у шпиталях. Такі жахливі умови
"лікування" призвели до того, що більшість хворого вояцтва
воліла залишатись у селянських хатах під опікою самих селян.
Тому всі села у фронтовому районі були заповнені хворими
159
Соборництво і регіоналізм
вояками. Тихо, без нарікань і скарг, із надзвичайним,
нелюдським терпінням вояки переносили свої страждання.
Кожний із них, хто міг уже стояти на ногах, спішив розшукати
свою частину та приєднатися до неї'"160.
Хоч дані про загальну чисельність військових сил УНР у
зиму 1919 р. у різних авторів суттєво відмінні (найпоширеніша
цифра 4-5 тис.161), всі історики єдині в тому, що спостерігалась
тенденція до катастрофічного скорочення особового складу162.
А головні причини полягали у практично повній блокаді УНР,
адміністративній безпорадності керівництва, господарчій
розрусі і хаосі, фінансовій скруті.
В екстремальних умовах далеко не завжди на
належному рівні виявлявся моральний рівень українського
проводу, командування армії. М.Лозинський з цього приводу
писав: "В оцінці діяльности осіб сього періоду треба мати на
увазі ті страшні обставини, в яких ішов розпад нашої держави.
В тім "чотирикутнику смерти" який творили: большевики,
Денікін, Польща і Румунія, не тільки ті, котрих косив тиф, були
недужі. Ще більш недужі були ті відповідальні особи і групи, які
бачили неминучий розпад держави, безсильні спинити його.
Вони жили і працювали немов у горячці, - в горячці
безсильности й розпуки. Вчинків недужих не можна оцінювати
мірою, якою оцінюються вчинки здорових..."163.
Становище на фронті, в армії стало предметом обгово¬
рень на цілій низці державних нарад за участю командування
збройними силами в кінці жовтня - на початку листопада 1919
р. Робились відчайдушні спроби бодай якоюсь мірою вплинути
на моральний дух військовиків, особливо старшин і
генералітету. Однак настрої втоми і відчаю явно перева¬
жали164. Надзвичайно промовисто пікреслює сутність грозової
атмосфери такий епізод. Доки на одній з державних нарад
С.Петлюра, Є.Петрушевич, І.Мазепа переконували один
одного у тому, що у обох урядах, в обох арміях "панує гармонія,
згода, одна воля, один національний могучий дух"165, за
межами приміщення, в якому проходило зібрання, "...відбу¬
валося ще краще "єднаннє". Площу перед губернаторською
палатою, де відбувалося "єднаннє політиків, обсадили
160
Розділ З
наддніпрянським військом. Коли про це довідалася галицька
залога, прийшла також на ту площу, і то з двома кулеметами,
щоби в потребі боронити Диктатора. Як Наддніпрянці
побачили, що Галичани привезли "техніку" (так називають там
машинові кріси і т.п.), післали по свою "техніку". І так
скріплялися майже цілу ніч"166.
Про координацію дій за таких обставин не було й мови.
Під натиском денікінських військ, що перейшли у наступ у
перших числах жовтня, фронт розвалювався, в буквальному
розумінні слова, на очах. Головною причиною стала сепаратна
політика командування Галицької армії. Тодішній головний
державний інспектор В.Кедровський не раз констатував, що
галицькі частини відступали перед денікінцями навіть, коли
останні явно чисельно поступались і оперативна обстановка
зовсім того не вимагала167. Зусилля наддніпрянців, величезні
жертви врешті виявлялись просто марними168.
До цього додалися й внутрішні суперечності в галицькому
таборі. Оформилася опозиція на чолі з С.Вгтиком і О.Безпалком, що
через започатковану газету "Боротьба" стали гостро критикувати
Є.Петрушевича, його позицію, точніше, відсутність принципової
патріотичної загальноукраїнської лінії. Прибічники Є.Петрушевича
вимагали навіть рішучих репресій щодо опозиціонерів, апелюючи до
наддніпрянців. Однак різке загострення військової ситуації
заступило аспекти внутрішніх відносин.
Саме в тих умовах у командного складу УГА нерви не
витримали і його представники вступили у переговори з
денікінцями. Командування Білої Армії, що давно прагнуло до
розчленування, послаблення українських сил, згодилось на
підписання сепаратного договору. Сталось це 5 листопада
1919 р. (в деяких працях подія датується 6 листопада169).
Зважаючи на важливість документа, варто відтворити
його повністю:
"1. Галицька армія переходить у повнім своїм складі з
етапними установами, складами і залізнодорожним майном на
сторону російської добровольчої армії і віддається в повне
розпорядження головного команданта озброєних сил Півдня
Росії через команданта військ Новоросійської области.
161
Соборництво і регіоналізм
2. Галицька армія підчас перебування під згаданою
командою не буде вжита до боротьби проти перебуваючої на
фронті армії Петлюри; до хвилі одержання дальшого завдання
одводиться її в запілля.
3. Галицьке правительство застановлює часово, з огляду
на недостачу території, свою діяльність і переходить під опіку
російської добровольчої команди. До часу визначення місця
його осідку переселиться галицьке правительство в Одесу,
куди негайно виїде.
4. При вищім штабі галицьких військ будуть приділені
представники російської добровольчої команди в цілі
вирішення на місці всіх біжучих питань оперативного,
адміністративного та господарського характеру.
5. Цей протокол входить в життя з днем його підписання.
Від цього дня галицька армія виповнює всі розпорядження
добровольчої команди.
6. Галицька армія починає 25 жовтня (ст.ст.)
зосереджуватися в районі Погребище-Липовець.
7. Питання, підняті галицькими представниками про
внутрішнє життя Галицької Армії і права зносин Галицького
Правительства з закордонними державами, остаються не
вирішеними до часу одержання вияснень від ген. Денікіна. В тій
цілі галицька делегація, виділивши одною представника для
вручення цього протоколу Начальній Команді Галицької Армії,
висилає двох других представників в Одесу, в штаб військ
Новоросійської обпасти.
8. Для улекшення взаємних зносин обовязуються обидві
сторони вже зараз перевести спільну телеграфну звязь по
Морзе, причім, лінію до місцевости Липовці установлюють
добровольці, а дальше до Винниці Галичане"170.
Прем'єр уряду УНР І.Мазепа з приводу угоди лаконічно
констатує: "Зміст договору був страшний"171.
Як факт заключення договору, так і його сутність безліч
раз ставали предметом аналізу і суперечок істориків.
Відтворюються мало не погодинно всі деталі (хто, куди, коли
поїхав, кого не дочекались, кому не повідомили, чому і т.ін.),
аналізується поведінка політичного і військового керівництва
162
Розділ З
на практично безперервних нарадах, встановлюється ступінь
їх щирості тощо. Однак за цими подробицями часом на другий,
план відступає сутність того, що сталося.
Від поверхового погляду на проблему намагається
відійти М.Шаповал. Він вважає за потрібне з'ясувати, наскільки
об'єктивними, обгрунтованими є поширені твердження, що за
тих умов "іншого виходу не було".
Автор відомого історичного твору аналізує, зокрема,
промови на урядовій нараді в Жмеринці 4 листопада 1919 р. за
участю С.Петлюри, І.Мазепи, Є.Петрушевича, А.Макаренка та
інших політичних і військових діячів. Зупиняється спеціально на
заяві генерала В.Сальського: "Армія перебуває в неможливому
оперативному становищі. 5 денікінських дивізій вийшли в тил і
галичане не хотять іти на прорив. Ми тут боліємо душею... на
фронті кров пропивається, але де-ж населення? Воно до цього
часу називає нас "петлюрівцями", а галичан "австріяками"; активно
ніхто не допомагає. Причина наших неуспіхів полягає в тому, що
ми не маємо сталого контакту і організованого звязку з народом,
який сам, иноді цілком самостійно і незалежно від нас,
партизанкою провадить боротьбу проти своїх ворогів. А як би ми,
вийшовши з народу, та в народ і пішли - усі разом - і військо і
правительство - і разом з ним працювали, щоб він нас розпізнав і
не вважав чужими для себе, то тоді-б народ був би більше чулим
до потреб нашої армії і сам прийшов би активно їй на допомогу"172.
М.Шаповал наголошує на тому, що ці вірні, але надто
запізнілі визнання належать командуючому Української армії.
Взявши їх за ключові, історик веде далі: "...Але всякий може
спитати: як-же це сталось, що ви згубили звязок з народом?
Чому це вже вас називають ’петлюрівцями", а не
революційним військом українських трудових мас? Та-ж вся
Україна встала в листопаді 1918 р. на ноги під гаслом УНР і
трудової влади, а тепер у вас вже нема контакту з народом?
Чому-ж це сам народ повстає проти більшовиків, але разом з
тим не підтримує вас, іде шляхом од вас незалежним? А хіба
не ви в липні місяці зрадили повстанців, які йшли під проводом
с-рів і незалежних соціял-демократів і під гаслом української
селянсько-робітничої радянської влади проти Москви?
Повстанці ці, пам'ятаючи на деклярацію Директорії 26 грудня,
163
Соборництво і регіоналізм
думали, що ви стоїте за трудову владу, а ви зрадницьки і
коварно арештували їх, а героя-повстанця Діяченка вбили. Ви
проклямували замісць трудової влади, гасла якої вживали
лицемірно майже 10 місяців, буржуазний парляментарізм, цеб¬
то від союзу з селянством і робітництвом перейшли вже
одверто на бік буржуазії, як поклонники Антанти, як людей, що
шукають союзу з польською шляхтою або з російсько-
денікінськими монархістами"173.
Аналізуючи один за одним факти безупинної еволюції
керівництва УНР протягом 1919 р. вправо, від народних інтере¬
сів, М.Шаповал заключає: "Одкинувши від себе революційний
народ, ви вже тепер дивуєтесь, чому він одвернувся од вас,
чому Повстанський Штаб відкликав 18 липня повстання, бо він
вибрав між двома лихами на той час менше - большевиків, з
якими уже пішла партія с-рів-боротьбистів. Туди пішли
революційні незалежні соціял-демократи і частина с-рів. Цей
факт рішив вашу долю: народ думкою пішов за ними, за
революційними українськими партіями, а не за вами,
союзниками буржуазії. Ті члени Директорії, що підписували ще
недавно деклярацію 26 грудня про владу трудового люду
(Петлюра, Швець, А.Макаренко, Андрієвський), вони-ж
підписали деклярацію про орієнтацію на буржуазію. Петлюра
від їх імени посилав місії до Варшави (в серпні), він на нарадах
вже тепер висловився за переговори з Денікіним (через місяць
після оповіщення йому війни!), але галицька начальна команда
перебігла йому дорогу, знаючи, що денікінці з наддніпрянцями
говорити не будуть, і заключили таємно 5 листопаду договір.
Ось до чого докотилися ті, що залишились без народу, ті,
що відкинули в липні програму української революції"174.
Звертаючись, нарешті, до логіки діячів, які вважали, ще
відсутність народної підтримки слід компенсувати союзом і
великодержавником, монархістом Денікіним, один з колишні)
лідерів УПСР з крайнім осудом заявляє: "Це була своєрідна
кримінальна логіка: коли вже народ нас покинув, то покинемо
ми його та підемо до Денікіна"175.
Очевидно, що зрада в командуванні Галицької Армі
назрівала ще з літа, з пропаганди лівицькими та назарукамі
164
Розділ З
курсу на союз з Денікіним. До всіх нарад, на яких ще лише
розглядались питання про можливість договору з
Добровольчою Армією обох українських армій (і Над¬
дніпрянської і Галицької), командування останньої уже з 1 ли¬
стопада 1919 р. не виконувало жодних розпоряджень
Головного штабу і тому денікінці оточили Галицьку Армію, так
що вона вже не могла пересуватись спільно з над¬
дніпрянською.
"Ця зрада нанесла останній, і найдужчий удар урядові
УНР і взагалі Українській революції, показавши перед народом
жахливе обличчя буржуазної реакції, - заключає М.Шаповал. -
По суті вже все було скінчене. Дух упав. Наддніпрянська армія
почала спішно відступати під натиском денікінської армії.
Переляк, образа, жаль, гнів тормосили груди всім чесним
революціонерам і борцям за визволення України, що були в
обох нещасних арміях, але ,що могли вдіяти ці кращі люде?
Вони відходили від боротьби, вони йшли під большевицьку
окупацію. Сили українські розпадалися, революційна частина
військ і урядових установ почула себе морально знищеною в
гнилих дрібно-буржуазних осередках"176.
І.Мазепа вважає, що командування Галицької Армії пішло
на контакт з денікінцями без згоди Є.Петрушевича. Останній на
такий крок військових взагалі навряд чи сподівався177.
Договір УГА з Денікіним був зовсім не випадковим і
виходив не лише з реалій початку листопада 1919 р. Зокрема,
М.Шаповал нагадує такі факти. Ще 25 серпня командування
Галицької армії видало в своїх корпусах інформаційно-
політичний наказ, у якому говорилося: "...ген. Денікін не є
вашим ворогом, а є приятелем. В складі своєї армії він має
75% таких же українців, як і ви, які йдуть до одної ціли -
визволення свого народу від большевиків. Не маєте виступати
вороже проти армії ген. Денікіна"178.
29 серпня 1919 р. на станції Ольшани було досягнуто
таємної угоди між денікінцями і представниками галицького
командування "про розподіл впливів у Києві"179.
Наведені документи - не лише додаткові аргументи для
розуміння суті київських подій в кінці серпня, але й цілком
165
Соборництво і регіоналізм
логічні ланки ланцюга кроків до кінцейої зради на початку
листопада 1919 р.
Не лише почуття здивування, але й гострого осуду ви¬
кликає у М.Шаповала момент підписання галичанами капіту¬
лянтської угоди. "Стратегічний і політичний розум галицької
команди і буржуазної інтелігенції виявився, як бачите, в усій
наготі... Коли підписали свій зрадницький договір, то вже
большевики по всьому фронту гнали денікінців. А Петлюра і
Петрушевич в цей час прийшли до переконання, що порятунок
- в порозумінні з Денікіним! Галицька команда нишком
перебігла дорогу Петлюрі, заключила Договір, цим видала
Денікінові армію УНР на знищення і денікінці захопили Право¬
бережну Україну, хоч тимчасом відступали на півночі перед
наступом большевиків"180.
Зрозуміло, що емоційна реакція на цей договір (сльози
Є.Петрушевича, різні посадові зміщення, розслідування і т.ін.),
наскільки вони не цікаві самі-собою, змінити нічого в
катастрофічній ситуації не могли.
М.Шаповал вважає, що Головна Команда Української
Галицької Армії зрадила і Наддніпрянську і свою армію,
найголовніше ідею визволення України. "Хіба галицька коман¬
да могла вже так зважувати всі інтереси всього українського
народу? - запитує автор серйозного історичного твору, і
відповідає: Провід армії складався зі старих австрійських слуг
Франца-Йосифа, як українців, так німців, які думали не по-
народньому, не революційно: вони були чужі народові. В тім
часі між вищими начальниками галицької армії миготять імена
генералів і полковників: Ерле, Цімерман, Хідсер, Крауз, Вольф,
Ціріц, Долєжаль, Шаманек і инші. Відкіль набралися ці
"українці" в укр. визвольній армії? Як у Петлюри, так і в
Петрушевича була манія набирати "фаховців" вищих офіцерів
бувш. Російської і австрійської армій і це клало тавро смерти
на визвольний революційний дух козацтва і молодшого
старшинства. Революційні армії були під проводом ворогів
революції - в тім трагедія отих часів, нещастя героїв-козаків і
чесних революційних старшин"181.
166
Розділ З
Договір військового керівництва УГА з добровольчою
армією призвів до остаточного краху українського фронту,
військової катастрофи, непоправної біди. І яка б кількість слів,
аргументів не витрачалась його ініціаторами для пояснення
тяжкого, безвихідного стану армії, розрахунків зберегти війсь¬
кові сили задля високої перспективи - неминучої прийдешньої
боротьби за українську справу, інтриг міжнародної дипломатії,
вони не здатні змінити, хоча б пом'якшити, висновку: ситуація
ускладнилася до краю, зумовила розгубленість, навіть шок
серед керівників Української революції. Мабуть, неможливо
знайти скільки-небудь переконливі однозначні тлумачення
таких подій, як зроблені поспіхом спроби спільного військового
командування підписати нову угоду з А.Денікіним замість
сепаратної, намагання Є.Петрушевича перезаключити договір
іншою галицькою делегацією, але уже з його санкції,
організація "суду" над винуватцями здачі Києва білогвардійцям
31 серпня 1919 p., проведення перманентних нарад про
пошуки шляхів виходу з кризи ТОЩО182.
Становище залишків військ УНР не давало жодних
підстав для оптимізму. Відступивши у район Любара, вони
мали проти себе на Правобережжі більше 25 тис. денікінців.
Червона Армія, зосередившись головними силами в
районі Житомир - Коростень, усю свою увагу звернула на
забезпечення свого лівого флангу, з боку Києва. На правому ж
крилі, в бік поляків, вона тримала заслон у районі Звягеля.
Взагалі її фронт проходив по лінії Київ - Бердичів - Шепетівка.
Свій рух на Південь вона стримувала, чекаючи на наслідки
подій на Лівобережній Україні183.
Нарешті, на кордоні з Польщею польські війська після
довгих пертрактацій з українським командуванням й урядом
взяли лінію на нейтралітет стосовно Армії УНР, хоч польські
роз'їзди вряди-годи заходили в смугу розташування
українського війська, викликаючи чималі непорозуміння. Уряд
вислав спеціальну делегацію до Варшави, щоб остаточно
порозумітися з поляками, давши делегації повну свободу в разі
можливості домовитися про спільні дії проти червоних. Перша
фаза переговорів проходила в не вельми сприятливій
167
Соборництво і регіоналізм
атмосфері, хоч уже тоді закладався грунт для подальших
порозумінь з поляками.
Перехід УГА в табір денікінців не лише не розрядив
напруженість у стосунках між наддніпрянським і галицьким
керівництвом, а дедалі активізував протиборство.
Галичани вимагали, щоб було негайно призначено до
Директорії одного галичанина, щоб С.Петлюрі було залишено
лише титул Головного Отамана, але від оперативних справ
усунено, щоб було змінено уряд і щоб міністром фінансів був
галичанин. Коли С.Петлюрі стали відомими ці домагання, він
відповів: "Відійти завше лекше, а відповідальність? Я її беру
на себе і в слушний момент сам дам справоздання зі своєї
роботи перед народом, представленим в організованому
вигляді" і закінчив: "Я сьогодні так зроблю, я сам і відповім,
коли цього буде треба, за свою діяльність"184.
12 листопада 1919 р. Рада Міністрів запропонувала
Є.Петрушевичу, щоб він підпорядкував Галицьку Армію
Головній команді УНР, тобто С.Петлюрі. "Петрушевич лежав
хворий, з двома револьверами біля себе, а будинок його був
оточений вірними стрільцями з кулеметами І Т.П., бо він боявся
арешту, - повідомляє М.Шаповал. - Довгі розмови не довели
ні дочого, бо Петрушевич відмовився категорично передати
команду Петлюрі, кажучи, що він не може відважитись
передати армію людям, які її дорешти зруйнують, бо він їм не
вірить і т.п. Скінчилось нічим"185.
На засіданні Ради Міністрів 14 листопада 1919 р. було
вирішено здати Кам'янець полякам і пробиватись до Дніпра
окремими частинами.
Члени Директорії А.Макаренко і Ф.Швець домоглись
дозволу на виїзд за кордон. С.Петлюра, очевидно, не
особливо заперечував проти "відрядження". Окремою
постановою А.Макаренку і Ф.Швецю було надано широкі
повноваження: "1. Брати участь в Мировій Конференції в
Парижі та інших міжнародних конференціях для заступництва
інтересів У.Н.Р.
2. Мати вищий контроль над діяльністю усіх урядових
інституцій У.Н.Р. за кордоном і окремих урядових осіб з правом
168
Розділ З
скорочення штатів цих інституцій і зміни розміру утримання
персоналу.
З.Заключати прелімінарні договори і політично-мілітарні
договори від імени У.Н.Р. з іншими державами і т.д."186.
На цьому ж засіданні була ухвалена постанова у зв'язку
з письмовою доповіддю голови варшавської місії А.Лівицького у
справі надання йому остаточних директив. В цій постанові, яку
вирішено тримати до певного часу в таємниці, говорилося:
"Маючи на увазі всі умови й обставини, в яких перебуває У.Н.Р.
в сучасний момент, визнати необхідним дати згоду на
встановлення кордонної лінії між У.Н.Р. і Республікою
Польською по лінії Бартелемі через територію Галичини і по
річці Турії через територію Наддніпрянської України, а в
випадку необхідности - по річці Стирі. Зазначений
територіяльний кордон є той максимум, на який може піти уряд.
Щодо поставленої вимоги негайного принципового
визнання урядом в справі аграрній - принципу власности, то
визнати можливим лише заявити, що остаточне вирішення
принципових і інших основ, на яких має бути переведена
аграрна реформа, належить лише Парламенту У.Н.Р."187.
15 листопада 1919 р. з'явилась постанова Директорії: "З
огляду на виїзд за кордон по державних справах членів
Директорії А.Макаренка та Ф.Швеця, Директорія ухвалила:
1) На час відсутности з території Української Народньої
Республіки членів Директорії А.Макаренка та Ф.Швеця
верховне керування справами Республіки покладається на
голову Директорії пана Головного Отамана Симона
Васильовича Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі
закони та постанови, ухвалені Радою Народніх Міністрів.
2) На випадок його смерти все верховне керування
Державними справами Республіки та її озброєними силами
покладається на залишившихся в живих членів Директорії, або
одного з них з тим, аби вони провадили зовнішню та внутрішню
політику Республіки на грунті її самостійности до часу
скликання представництва від українського народу"188.
За оцінкою М.Шаповала, постанова стала тим
документом, "яким Петлюра під час паніки оформив своє
169
Соборництво і регіоналізм
самодержавство... Директорія перестала існувати і формально
розпочалася "петлюрівщина", яка фактично почалася раніш"189.
Взагалі, 15 листопада 1919 р. стало помітною віхою в
українській історії. В цей день, за саркастичною оцінкою того ж
М.Шаповала, "разом з Директорією сконала і галицька
диктатура. Петрушевич заявив своїм людям на нараді: "Я
особисто за тим, аби наша армія переходила до Денікіна, бо це
є конечність. На щось инше надії нема"... В ночі він виїхав до
румунського кордону і далі помандрував зі своїми
прибічниками до Відня, до старої милої обстанови, де так
гарно колись роблено політику"190. Галицька залога тієї ж ночі
вирушила до своїх частин. 17 листопада 1919 р. і С.Петлюра з
урядом та військами вирушили з Кам'янця, який вже
обсаджувало польське військо.
Галицькі частини простували на схід до Денікіна, а
наддніпрянські відступали зі сходу у волинські закутки.
С.Петлюра, уряд і військові частини, що виїхали з Кам'янця,
прибули до Проскурова, а звідти рушили на Старокостянтинів.
Але шлях перетнула "Пашківська республіка", цебто селянство
пашківської волості напало на державні потяги і грабувало їх,
особливо вагони з державним скарбом. Після переговорів з
селянами рушили в напрямі Чорний Острів - Волочиськ, де
були вже поляки, з якими порозуміння не було. Військове
міністерство та генеральний штаб з майном, архівами,
грошима поїхали на Гусятин, але там поляки всіх обеззброїли,
гроші, майно й архіви конфіскували. Біля Проскурова розбито
було вагони з майном і державним скарбом. Грабували уже всі,
хто хотів, хто не лінувався.
Загинуло чимало документів, які могли б пролити чимало
світла на неясні до сьогодні моменти Української революції.
З великим болем змушений констатувати невблаганні
реалії один із зачинателів другого етапу національно-визволь¬
ної революції М.Шаповал: "Славно почалась і розвинулась
Велика Українська Революція 16 листопаду 1918 року, але вже
через рік, рівнож 16 листопаду 1919 року українська влада
передала добровільно свою останню столицю Кам'янець-
Подільський польській шляхті, що зі своїми прапорами
170
Розділ З
вступила на попілище української революції. Безславно
скінчила свої дні Директорія і останній млявий, хиткий уряд
УНР і уряд ЗУНР. Дрібно-буржуазний, реакційний націоналізм
вилазив з кожної шпари, затопляв урядові установи і команду
військ, органи революції поступово були знищені, знищена
УНР, а натомісць розпанашилась петлюрівщина"191.
Звичайно, невтішний результат був зумовлений дією
великої суми факторів, з яких М.Шаповал відзначає наступні:
"Большевицька Москва, наступаючи на Україну, підживлювала
українську дрібно-буржуазну реакцію, яка разом з Антантою
зіпхнула перший революційний уряд з позиції, випхала
Винниченка з Директорії. Уряд Остапенка був першим виявом
дрібної буржуазії на українській сцені, потім прийшла
українська Керенщина під проводом соціял-демократів (уряди
Мартоса і Мазепи), які зреклись від засад, оповіщених
революцією, відштовхнули революційну українську радянську
демократію і боролись за буржуазну коаліцію. Буржуазна
коаліція привела до перемоги реакції, що вперлась лобом в
денікінщину"192.
С.Петлюра, І.Мазепа, урядовці, українські військовики
переїжджали з місця на місце, однак скрізь потрапляли лише в
нову та нову скруту. Так було і в Гречанах, і в Проскурові193.
На настрої, вибір лінії поведінки в той час сильно
вплинув польський емісар Чарноцький. Про його діяльність
можна судити зі споминів І.Мазепи: ”...В моїй присутності
Чарноцький зробив доповідь Петлюрі, зміст якої був приблизно
такий. Ми, поляки, вас не ліквідуємо, хоч цього домагається
Антанта. Ховаючи від держав Антанти своє прихильне до вас
відношення, ми примушені йти на такі умови перемиря з вами,
якими є останні, щоб показати, що ми на вас насідаємо. Тому
про порозуміння з нами не турбуйтеся - все буде. Умови мира
будуть остаточно встановлені через шість тижнів, коли
Пілсудський взагалі має вирішити справу цілої Росії. Мусите
продержатися цих кілька тижнів. Пілсудський обіцяв допомогти
вам всім, чим тільки може.
Продовжуючи свої інформації, Чарноцький сказав, що
польське командування згоджується зайняти лінію Камянець -
171
Соборництво і регіоналізм
Проскурів з тим, що наше військо може розташуватися в
районі Проскурів - Шепетівка - Чуднів. Крім того нам
забезпечувався вільний транзит по пінії Шепетівка - Новоград-
Волинський (Звягель) - - Коростень - Житомир. З
большевиками, казав Чарноцький, заключайте покищо тільки
військовий союз. Денікін гине. При зустрічі з польським
військом він битися не буде. Тільки заявить протест з приводу
того, що поляки зайняли Волинь і Поділля, і на тому кінець.
Мусите підтримувати контакт з Румунією.
...Але скоро виявилося, що всі ці солодкі слова
Чарноцького були нещирі. В кожному разі вони обійшлися нам
дуже дорого"194.
Хоч І.Мазепа і не акцентує уваги, проте не можна не
помітити, що українському керівництву у реалізації планів, що
намічались, весь час заважали: саботажем - залізничники,
протидією, повстаннями - селяни, диверсіями - денікінці.
Чергове зауваження, що перешкоди чинили "переважно
неукраїнські елементи, в руках яких фактично перебували
майже всі організаційно-технічні засоби нашої боротьби"195 -
сприймаються скоріше як незграбні спроби не стільки
прояснити ситуацію, скільки бодай щось сказати, навіть таке, у
що автор сам, очевидно, не вірив.
Довірившись польському зв'язковому Чарноцькому,
український уряд, С.Петлюра заїхали врешті до Чорного
Острова і опинились в безвиході. Польські військові частини
відступали за Збруч, а український фронт фактично уже не
існував. "Після короткого засідання ради міністрів з участю
Петлюри вирішено негайно кинути вагони і, скоротивши
урядовий аппарат до мінімума, переїзджати автами та кіньми
на Старокостянтинів, - пише І.Мазепа. - Уряд скорочено до
пяти осіб: Мазепа, Черкаський, Шрамченко, Безпалко і
Красний. Одночасно Петлюра видав наказ армії, щоб всі
частини скупчувались в Старокостянтинові і відходили в
напрямі на Шепетівку. Щодо штабу армії було наказано: всім,
хто бажає, вирушити походом з армією, решту розформувати.
Петлюра того ж дня відїхав автом на Старокостянтинів.
Майже всі урядовці і штабові старшини, між ними ст.Сінклер,
172
Розділ З
полк.Капустянський і начальник постачання Бондарівський, під
загальним керуванням товариша міністра внутрішніх справ
П.Христюка і товариша міністра освіти Н.Григорієва, виїхали
до Волочиська і далі в Польщу. Останніми на другий день
покинули Війтівці члени уряду і коло ЗО чоловік урядовців, які
автами і кіньми помандрували на Старокостянтинів. Всі архіви,
яких не можна було вивезти, спалено"196.
Пересвідчившись, що у відносинах з поляками українці
потрапили у пастку, С.Петлюра, уряд зрозуміли, що треба
шукати шляхи збереження військових частин, що ще
намагались віднайти місце, куди можна було б відступити і,
перегрупувавшись, відпочивши, відновити дієспроможність.
Незважаючи на неймовірну скруту, "уряд вважав, що ще не
настав час для ліквідації регулярного фронту. Був проект розташувати
військо десь далі на північний схід і там дати йому спочити. Тому по
приїзді (26 листопада) в Оіарокостянтинів, на спільному засіданні
уряду і Петлюри, з участю Юнакова, вирішено продовжити відступ в
напрямі на Бердичів, щоб відірватися від денікінців і якнайшвидше
ввійти в безпосередній звязок з большевицьким військом, що з півночі
наступало проти армії Денікіна.
Всі ми дивилися на цей план, як на останній крок для
продовження боротьби регулярним фронтом"197.
Цікаво, що це вже другий випадок за короткий час
(першй - це переговори з Ф.Платтеном), коли С.Петлюра
згоджувався ввійти в контакт з більшовиками задля спільної
боротьби з білогвардійцями.
Причому, був момент, коли, за свідченням І.Мазепи,
С.Петлюра готовий був на особисту жертву - відхід від справ
саме для того, щоб зняти перешкоди на шляху якнайшвидшого
досягнення угоди з Радянською владою198. Мабуть, в цьому
епізоді можна угледіти й інші аспекти, передбачати й інші
мотиви намірів С.Петлюри, його оточення (Січових Стрільців,
А.Мельника і т.ін.). Зокрема, дедалі наочніше проявлялась
неможливість опанувати новим сплеском отаманщини.
Незважаючи на практично безвихідне становище, на
втрату щодня все нових і нових пунктів, керівництво УНР про¬
довжувало бескінечні наради "з інформаційною метою і для
173
Соборництво і регіоналізм
підбадьорення"199. Повний безлад, всеохоплюючий розлад
М.Шаповал передає через низку скупих фактів, які красно¬
мовніше за будь-які епітети відтворюють тодішню атмосферу:
"Зі сходу тиснули большевики, з півдня денікінці, з заходу
поляки, а рештки української армії збились в мішок або, так
званий, чотирьохкутник смерти. В містечку Любарі сталася
остання катастрофа. "Героями" її були повстанські отамани,
що зі своїми частинами входили в склад армії УНР: Данченко,
Волох і Божко. Волох і Данченко приходили в штаб Петлюри і
заявили, що роля головного отамана скінчена, що з трьох
ворогів (большевиків, денікінців, поляків) треба вибирати для
миру одного, бо з усіма битись не можна. Вони вимагали, щоб
Петлюра передав їм владу, а вони перейдуть до большевиків.
їх було вигнано. Петлюра дав потім наказ арештувати їх, а їх
частини обеззброїти, але захопивши на пошті державну
військову скарбницю, отамани з 1-го на 2-ге грудня перейшли
зі своїми частинами на другий беріг річки Случа і звідти знов
почали вимагати свого. Не було кому їх вгамувати і Петлюра 2
грудня виїхав автом до м.Чорториї. Січові Стрільці,
відступаючи перед наступом денікінців, 2 грудня були
розпущені постановою стрілецької ради "до кращих часів"”200.
Тяжко переживав те, що сталося під Любарем, С. Петлюра.
Він не раз повертався думкою до тих днів і, мабуть, зовсім не
випадково у праці підсумкового характеру, присвяченій
патріотизму, з гіркотою ставив перед всією нацією риторичне
питання: "Хіба не в тому трагедія України, що одні вмирають
голодною смертю в холодну зиму під Любарем, а инші обкрадають
мертвих і тікають на чолі з чорною совістю нашої історії - Волохом
-до ворога, поповнюючи ряди катів України?.."201
Беспосередній учасник всіх тих перепетій - з
переїздами, нарадами, грою на перехоплення ініціативи -
І.Мазепа детально описав бачене, пережите. Але його праця
не міняє загальної картини, накиданої М.Шаповалом, а
швидше робить її ще мінорнішою, ще фатальнішою202.
Так звана "Любарська катастрофа" сталася саме в той
день (такий вже фатум історії!), коли місія А.Лівицького у
Варшаві задекларувала "союз з Польщею".
174
Розділ З
Ставало ясним, що єдиним подальшим маршрутом
Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР
залишалась та ж таки Польща?03. При цьому слід зауважити,
що О.Назарук, не вдаючись до подробиць (давав слово не
розголошувати їх), стверджує: "Петлюра мав звязок з
Пілсудським уже тоді, коли про се нікому не снилося204.
М.Шаповал і І.Мазепа вважають, що С.Петлюра
готувався до від'їзду з України заздалегідь. Так, ще 1 грудня
1919 р. він надав високі повноваження своєму ад'ютанту
сотнику Ф.Крушинському, якого відрядив до Варшави205. Сам
же Головний Отаман, про людське око, виявляв вагання у
цьому питанні: чекав настирливіших "вимог".
Пізніше, в одному з дипломатичних листів С.Петлюра
стверджував, що питання про його від'їзд за кордон було
вирішено на нараді в Любарі 3 грудня 1919 p. І.Мазепа
заперечує це і наголошує, що така урядова нарада за участю
військових була в Чорториї 5 грудня 1919 р.206
І.Мазепа, який всі останні дні перебування С.Петлюри в
Україні був поруч Головного Отамана, і, власне, переймав від
останнього повноту влади в українському проводі, спростовує
дані, які містяться в праці О.Доценка. Колишній адьютант
С.Петлюри писав, нібито Головний Отаман, від'їжджаючи за
кордон, "давав останні розпорядження правительству про те,
що мають робити на Україні, про звязок та про план своєї
роботи за кордоном"207.
Голова уряду зазначає: "Які він (С.Петлюра - Авт.) мав
плани, покидаючи Україну, мені осталося невідомим. Від'їхав
спокійний, мовчазний. Ані слова не сказав ні про те, що маємо
робити на Україні, ні про те, яка саме мета його подорожі за
кордон"208.
У ганебному фіналі "отамування" С.Петлюри М.Шаповал
нічого дивного не бачить. Навпаки, він вважає його цілком
логічним, зважаючи на політичну еволюцію цього діяча: "Так
скінчилась боєва карєра головного отамана, яку він почав як
революційний отаман, соціял-демократ - марксист, а скінчив
безпартійним патріотом, націоналістом і диктатором, що "сам"
прийняв на себе відповідальність "за все". Згубивши союз з
175
Соборництво і регіоналізм
українськими селянами і робітниками, він знайшов союз з
Пілсудським і польською шляхтою. Новим своїм союзникам він
залишився вірним значно довший час, ніж першим, а власне
аж до трагічної смерти...
5 грудня в Чорториї скінчилась легенда Головного
Отамана Петлюри знищенням УНР. Коли провід УНР зрікся
революційних засад і гасел і зрікся союзу с революційними
повстанцями - це було початком переходу його до занепаду.
Обєктивно цей факт був зреченням засад української
революції. Нова політика проводу УНР (Петлюри, с-деків і
військовиків) дуже ріжнилась від гетьманщини і денікінщини, як
політика буржуазної демократії, але все-таки була вже контр¬
революційною. Не тому, що вона йшла проти московських
большевиків, а тому, що йшла проти засад трудової влади,
проти закону Трудового Конгресу, проти "Трудової Ради", проти
влади українських селян і робітників, під прапором якої йшли
повстання селян, що билися "проти большевиків за свою
радянську владу". Народ покинув провід УНР....
Але за що? Чому? За перехід проводу УНР направо"209.
Листопадова катастрофа - поза всяким сумнівом -
найтрагічніша сторінка історії Української революції. Чимало
істориків взагалі вважають її кінцевою гранню боротьби за
національне відродження, власну державність, незалежність,
соборність України.
Серед інших аргументів - це досить промовиста, по суті,
антисоборницька акція у Відні 20 грудня 1919 р. В цей день,
зібравшись на засідання, рештки уряду Західної Області
Української Народної Республіки під головуванням
Є.Петрушевича ухвалили рішення про одностороннє
скасування Акту Злуки від 22 січня 1919 р. і відновлення старої
назви практично не існуючого державного утворення -
Західно-Українська Народна Республіка210.
В цьому рішенні не лише підводилася рішуча риска під
попереднім співробітництвом, тенденціями загальнона¬
ціонального зближення, єднання, а й враховувались
нездоланні реалії ухвали Паризької мирної конференції, а
також домовленостей, що сталися під її егідою дещо пізніше.
176
Розділ З
У представницькому форумі, який був покликаний
розв'язати політичні й територіальні проблеми Першої світової
війни, брали участь і українці. їх делегація складалася з двох
частин - посланців УНР очолював міністр Г.Сидоренко, а
представників ЗУНР - В.Панейко. Як на полях битв в Україні,
так і в дипломатичних змаганнях у столиці Франції єдності дій
досягнуто не було. Однак, цілком ймовірно передбачити, що й
у разі консолідованих зусиль українцям всеодно не вдалось би
змінити ситуацію на мирній конференції, вплинути на її
рішення. Адже першопричиною була відверта, очевидна
слабкість обох державних утворень - і ЗУНР, і її частини -
ЗОУНР. Не питаючи їх волі, не прислухаючись до їх позицій,
зухвало зневажаючи логічними переконливими аргументами,
принципами історичної справедливості і моралі, тогочасні
світові можновладці по-волюнтаристському, з показною
наглістю розв'язували питання про українські території.
Щоправда, без палких дискусій не обійшлось - але
розвивались вони в дещо специфічній площині: претенденти,
яких не бракувало, гаряче сварились між собою з приводу
того, до кого саме мали відійти етнічно-українські землі.
Після чвар між Чехословаччиною і Румунією 8 травня
1919 р. було вирішено передати Закарпатську Україну
Чехословаччині. Це рішення було узаконене Сен-Жерменським
договором 10 вересня 1919 р. За тим же договором вся
Буковина (отже і її північна, українська частина), окупована
Румунією наприкінці 1918 p., залишалася завойовникові. Долю
жителів цього регіону змушені були розділити й українці
Бессаргабії та Придунав'я, хоч відповідного документально-
правового розв'язання питання не було досягнуто ні в рамках
Паризької конференції, ні пізніше211.
Паризькі "миротворці" так і не наважилися винести
остаточного юридичного вердикту щодо Східної Галичини й
Волині, які були загарбані польськими агресорами. Однак
вони фактично вирішили долю українців регіону. ЗО червня
1919 p., через день після офіційного підписання Версаль-
ського мирного договору, Верховна Рада союзників схвалилд
рішення "уповноважити польський уряд застосувати в Східній
177
Соборництво і регіоналізм
Галичині підрозділи його збройних сил, включаючи армію
генерала Галлера"212. Іншими словами, йшлося про дозвіл на.
безстрокову окупацію Східної Галичини і Волині. Логічну
"крапку""тут буде поставлено лише 14 березня 1923 p., коли
Конференція послів Антанти ухвалить не менш сумнівне за
попередні рішення щодо Східної Галичини - її відторгнення
від України і передачу "на законних підставах" Польщі.
Взагалі, всі ухвали Паризької конференції, інших
форумів, що її "супроводжували", "конкретизували", "розви¬
вали" щодо українських територій, української нації фахівці
вважають нелегітимними з міжнародно-правничого боку, не
говорячи вже про їх найсуттєвішу ваду - цілковите нехтування
волею місцевого населення213. Однак західні демократії це,
вочевидь, турбувало мало. Українці ж просто не мали сил
боротись з явним свавіллям, болісною кривдою.
Разом з тим, у віденському рішенні зунрівського проводу
проглядає прагнення створити юридичне підгрунтя для
протидії тенденціям зближення С.Петлюри і Ю.Пілсудського за
рахунок західноукраїнських територій.
Як би там не було, ідеї соборності тим наносився
відчутний удар, оскільки про розрив єдності (навіть нетривкої,
більше бажаної) заявляли не зовнішні сили, а самі українці, їх
лідери. Це вносило дезорієнтацію у народні низи, у ряди тих, хто
не до кінця зневірився у високих ідеалах Української революції,
національної державності, продовжував боротьбу за них.
Найлогічнішим їх уособленням стали події, які одержали
назву "Зимового походу".
Опинившись практично в абсолютно безвихідному
становищі, але не бажаючи змиритись з поразкою, здатись на
милість переможців, борці за українську ідею, українську
справу на засіданні уряду, за участю командуючих військовими
частинами, 6 грудня 1919 р. ухвалили рішення почати похід
тими збройними силами, що збереглися, у запілля ворога.
Було також ухвалено, що в тилу ворога, але окремо від
військових груп, буде перебувати й уряд, який делегує до
кожної дивізії своїх політичних референтів - П.Феденка,
В.Скляра, Ю.Чубука, М.Герасима, Загурського, М.Левицького і
178
Розділ З
B.Савенка214. Останні мали проводити політичну роботу серед
населення і підтримувати зв'язок з Радою Міністрів.
Загальна, та й військова ситуація була вкрай складною.
Армія УНР і далі танула буквально на очах, залишалось
неясним, наскільки вона готова для походу, для будь-яких
серйозних бойових операцій. Епідемія тифу, хоч дещо і стихла,
продовжувала виривати з рядів бійців усе нові жертви. Саме
тоді захворів і головнокомандуючий Дієвою Армією,
популярний у військах, патріотично настроєний В.Тютюнник
(невдовзі, 19 грудня 1919 p., він помер). Військове
командування відверто висловлювало невдоволення від'їздом
C.Петлюри за кордон (Головний Отаман не знайшов за
можливе навіть попрощатися з ними)215.
Однак часу на роздуми, на збори не було зовсім, і того ж
дня армія залишила Чорторию.
Вважаючи Зимовий похід українських військ проявом
партизанщини, тодішній прем'єр українського уряду І. Мазепа
водночас відрізняє його від типової партизанщини,
отаманщини. Пройшовши через багато регіонів Правобе¬
режжя, не маючи при тому підпільних баз, Українська Армія
виявила організованість, дисциплінованість, свідомість. Якщо
порівняти її дії з поведінкою повстанських загонів під проводом
Н.Махна, М.Григор'єва, Зеленого, отаманів Волоха і Божка,
Ю.Тютюнника, політичний діяч доходить висновку: "На тлі
загальної стихійносте та неорганізованосте партизанського
руху на Україні Зимовий похід був носієм організованосте та
свідомосте. Тим часом, як на широких просторах України
гуляла отаманська свобода, в армії Зимового походу ми
бачимо єдину волю командування. Там панувала організаційна
розєднаність та ідеологічний хаос, тут строга дисципліна й
послідовна вірність революційному прапорові Української
Народної Республіки.
Зимовий похід був найвищою точкою організованої акції,
на яку спромоглося в той час (після листопадової катастрофи
1919 р. ) наше громадянство"216.
В цьому висновку-визнанні привертає на себе увагу
принциповий момент. І.Мазепа вважає відповідною рево¬
179
Соборництво і регіоналізм
люційним ідеалам українства лише боротьбу армії Зимового
походу. Значить, всі інші прояви повстанської боротьби логічно
визнати відходом від цих ідеалів, або ж об'єктивно
малоефективними, якщо навіть не шкідливими для української
справи: "Такий стан партизанського руху, очевидно, був не в
інтересах української боротьби. Коли б ті великі ріки крови, що
були пролиті українськими повстанцями в боях із ворогами
України, були пролиті на фронті організованому, то напевне
були б інші наслідки наших визвольних змагань"217.
На момент прийняття рішення про перехід української
армії в денікінський тил в її рядах було близько 10 тис. чоловік218.
Прорвавши фронт між Козятином і Калинівкою,
українські вояки за тиждень дійшли до Липовця. На територіях,
що перебували в руках денікінців, ширився хаос, панувало
безладдя.
Досить швидко з'ясувалося, що серед галичан, які в
листопаді перейшли під начало А.Денікіна, дедалі
посилювалися настрої до зворотного кроку - об'єднання із
наддніпрянцями. Були навіть спеціальні делегати (Д. Сухенко і
М. Балицький), які в Липовці обговорили це питання з
І.Мазепою. Цей процес в умовах розвалу денікінського фронту
розпочався без особливих ускладнень і перешкод, до певного
моменту розвивався успішно.
22 грудня 1919 р. до Вінниці приїхала делегація від
Наддніпрянської армії. На цей час денікінці залишили Вінницю,
відступаючи на південь під натиском більшовиків. Останні не
встигли зайняти місто, хоч це мало статись у будь-яку мить.
Тому переговори були короткі, і вже 24 грудня підписано
договір про злуку обох армій. Згідно з цим договором до уряду
УНР мали вступити по одному представникові від
Наддніпрянської і Галицької армій. Командуючим об'єднанної
армії мав бути М. Омелянович-Павленко, начальником штабу
- галичанин, за вибором командуючого у порозумінні з
Начальною Командою Галицької Армії, головним інтендантом
намічався галичанин, його помічником - наддніпрянець.
Уже наступного дня про реакцію на досягнуту угоду
командування УГА повідомило уряд УНР:
180
Розділ З
"Галицька українська армія переходить з днем
сформування уряду УНР в його повне розпорядження і
виконує його накази до того часу, доки вона не буде відкликана
до Галичини в порозумінні з урядом УНР. Фактичний розрив
ГУА з Добрармією має наступити в найкоротшому часі, в
моменті, в якім уряд УНР і Начальна Команда ГУА з
практичних і стратегічних обставин уважатимуть се за
відповідне. Галицька українська армія входить у склад
обєднаної армії УНР під спільним командуванням, задержуючи
при цьому свою організаційну окремішність. НК ГУА
домагається від уряду УНР регабілітації армії і її теперішнього
вождя генерала Тарнавського (відсторонений від
командування Є.Петрушевичем за листопадову угоду з
денікінцями, Тарнавський знову перейняв на себе колишні
обов'язки 17 грудня у зв'язку з хворобою на тиф генерала
Микитки) перед українським народом"219.
Договір про об'єднання Наддніпрянської і Галицької
армій було затверджено на засіданні уряду УНР 29 грудня
1919 р. З цього приводу навіть випустили відповідну відозву. В
ній, зокрема, говорилося: "Оповіщаючи громадян України про
радісну подію - злуку обох українських армій під керуванням
одного уряду Соборної України, Народне Правительство
вірить, що від нині ніяка ворожа інтрига не розібє братерської
єдности обох частин українського народу. Народне
Правительство одною з перших своїх задач ставить
заключення мира з Совітською Росією на умовах признання
нею самостійности нашої Республіки і невмішування у
внутрішні справи України. Для відновлення Самостійної
Соборної Української Народньої Республіки українське
зєднане військо і ввесь український народ повинні вжити всі
свої сили, щоб вигнати панську армію генерала Денікіна з
української землі і забезпечити для себе демократичні
порядки". І далі: "Галицькі вояки! Нехай не буде серед вас
сумніву і зневіри! Як матері однаково шкода своїх дітей, так і
наша мати Україна не може дійти до спокою, поки ваша
наймиліша вітчизна Галицька Земля не буде вкупі з іншими
землями Самостійної Соборної України"220.
181
Соборництво і регіоналізм
Всі ці факти давали підстави для оптиі\/іізму. "Отже
справа обєднд^ня армій стояла неначебто на добрій дорозі, -
констатує І.Мазепа. - І коли б після підписання договору
Галицька армія негайно вирушила на схід для зєднання з
армією Наддніпрянською або, навпаки, Наддніпрянська армія
змінила свій напрямок і повернула в район розташування
галицьких частин, то обєднання могло стати фактом. Але до
цього не дійшло. Галицька армія в її тодішньому стані була
мало рухлива і взагалі непризвичаєна для партизанської
боротьби. А Наддніпрянська армія мусіла в цей час
якнайшвидше посуватися на схід, щоб відірватися від
денікінців і тим уникнути небезпечних з ними боїв. Крім того,
про самий факт підписання договору командування
Наддніпрянської армії, через комунікаційні труднощі, які тоді
панували на Україні, довідалося лише 3 січня 1920 р..."221
Зволікання ж з конкретними діями обертались
очевидними втратами. В умовах спішного відступу з
Правобережжя денікінців і явної перевтоми Червоної Армії,
що просто не встигала через брак сил займати обширні
території, для українських армій виникали сприятливі
обставини, дозволяли реально сподіватися на опанування
ситуацією. Дуже важливо було б відновити регулярний фронт.
Однак цього не сталося. Навпаки, події почали закручуватися
майже за законами детективного жанру. Командування УГА
розбилось на три табори: прихильників об'єднання українських
армій, прихильників союзу з Денікіним до кінця і прихильників
заключення угоди з більшовиками. У районах, що звільнялись
від денікінців, дедалі виявлялись радянофільські тенденції,
уособлювані, крім більшовиків, боротьбистами. Природно,
ніякої координації дій не могло бути, а сепаратні ініціативи
щодня вносили суттєві зміни у взаємостосунки, позначались на
перспективі розв'язання щонайважливішого питання
військового будівництва. Уряд жодної можливості для впливу
на безконтрольний, непередбачуваний процес не мав, хоч
мало не щодня на різних нарадах (склад їх теж без кінця
змінювався) обговорював армійські новини, намагався на них
реагувати постановами. Втім, і останні виробити вдавалося
далеко не завжди.
182
Розділ З
Якщо відволіктись від динаміки нюансів, проміжкових
етапів і документів, то слід зазначити, що врешті-решт
представники Галицької Армії, що була з трьох боків, наче в
лещата, затиснута Червоною Армією, підписали 1 січня 1920 р.
угоду з більшовиками про перехід УГА у її підпорядкування.
Тим було перекреслено договір про злуку двох українських
армій від 29 грудня 1919 р.
Всі ж спроби урядового центру змінити ситуацію, повернути
галичан до співпраці, розрахунок на те, що останні довго не
втримаються в союзі з більшовиками, виявились марними.
Так що "армією Зимового походу" були ті сили, які
підпорядковувались Раді Народних Міністрів після від’їзду
С. Петлюри і Є.Петрушевича, а також чергового
непередбачуваного акту галицького командування (перехід у
табір червоних).
Хоча прямих даних немає, все ж можна передбачити, що
на поведінці командування УГА позначилась позиція
Є.Петрушевича, всього зунрівського проводу, які не бачили
позитивної перспективи у спілці із наддніпрянцями і "де-юре", і
"де-факто" прийшли до розриву з ними.
Особливу роль тут, безперечно, відігравали стосунки
керівництва УНР з поляками. Незважаючи на поведінку
польських військ на окупованих західноукраїнськи землях, на
кінець 1919 р. - початок 1920 р. припадають занадто
запопадливі пошуки українськими дипломатами порозуміння з
Варшавою.
0.Доценко, колишній ад'ютант С. Петлюри, у праці
"Літопис Української Революції" наводить численні факти про
польський терор на українських територіях в грудні 1919 р. -
січні 1920 р. та й пізніше. У коментарях майже в кожній фразі
не обходиться без термінів - "лютування поляків", "грабежі",
"жорстокість", "знущання", "здирства і насильства польські",
"польська воєнна вакханалія" тощо222.
1.Мазепа теж ділиться численними враженнями, суть
яких зводиться до формули: "поляки поводилися на наших
землях, як окупанти"223. Він, зокрема, наводить зміст
інформації, одержаної від І.Огієнка про становище в
183
Соборництво і регіоналізм
Кам'янецькому районі: "Поляки забирали й вивозили в
Польщу все: хліб, цукор, різне військове майно, шкіру, рештки
мануфактури та інших товарів. Навіть телефони повітового
земства зруйновано і всі апарати вивезено. Ціни на все
піднялися страшні. Одночасно поляки взяли всю
адміністрацію в свої руки. Почалися організовані реквізиції,
арешти, труси. В місті знищено всі українські національні
ознаки, знято український прапор, українські вивіски наказано
перемалювати на польські. Нарешті польський місцевий
комендант Оцеткевич дійшов до того, що в своїй відозві
оповістив Кам'янець і цілий Кам'янецький повіт прилученими
до Польщі.
Оповідаючи мені про все це, Огієнко казав, що він сам і
представники нашого уряду в Варшаві уживають всіх заходів
для усунення цих польських "порядків", але покищо наслідків
не видно. Наших розпоряджень, казав він, ніхто не виконує,
кожний польський урядовець робить по своєму"224.
Навіть С.Петлюра, перебуваючи "в гостях" у Польщі,
змушений був звертатись з меморандумом до Ю.Пілсудського.
Лідер УНР мало не в кожному абзаці запевняв "пана Начальника
Польського Панства" у пошані й любові до поляків і принизливо
просив припинити їх безчинства, терор щодо українців225.
Тим з більшою прикрістю сприймалися в Україні
повідомлення про сутність угод, які врешті підписувались
українськими представниками у Варшаві.
Етапною, разом з тим такою, що викликала безліч
запитань, стала декларація від 2 грудня 1919 p., яку подала
місія А.Лівицького польському уряду. ЦК УСДРП навіть
присвятив з'ясуванню її суті спеціальне засідання 29 січня
1920 p., і А.Лівицькому довелось вислухати чимало критичних
закидів, на частину яких він не зміг дати задовільних
відповідей226. Суть декларації полягала, за М.ІІІаповалом, у
наступному:
"а) межі УНР встановлюються по Дністру, Збручу і через
Волинь,
б) УНР зобовязується предоставити у себе права
полякам, які поляки для українців установлять у Польщі,
184
Розділ З
в) остаточне вирішення земельної справи на Україні
належатиметься Укр. Установчому Парляментові, а до того
часу юридичне положення польських поміщиків на Україні
регулюється на підставі осібного погодження між укр. і
польським Урядами,
г) УНР бажає навязати якнайтісніші економічно-
торговельні стосунки з Польщею на підставі взаємности.
Від Польщі - ж уряд УНР жадає:
б) Признання УНР незалежною і самостійною, підтримки
укр. справи перед иншими державами, та заключення
передовсім договорів і конвенцій торговельного, військового та
консульського характеру,
а) для утворення доброї атмосфери у відносинах -
вимагає негайного вирішення долі тих українців, які з
політичних причин конфіновані, інтерновані або арештовані
Польщею,
в) допомоги УНР в боротьбі з ворогами - зброєю,
амуніцією і т. и.,
г) перепускати через Польщу на Україну українських
полонених, грошові знаки, військове знаряддя, одіж і. т. и."227.
Те, що ставало відомо українським політикам і
військовим діячам (і в армії Зимового походу, і в УГА)
викликало не лише питання, але і відверте невдоволення.
Між тим, на декларацію української місії було одержано
відповідь польської сторони: "Представлені жадання будуть
сповнені. Вже тепер завдяки добрій волі Панів зможемо
перейти до цілком щирої співпраці. Те, що Пани вчинили, буде
міродайним не лише для обох зацікавлених народів, але і для
закордону"228.
Відомий і зміст (основні положення) листа А.Лівицького
до С.Петлюри від 2 грудня 1919 p.: "Посилаємо копію
деклярації, яку підписали з жалем і болем; перед цим я
скликав нараду з ЗО осіб, яка одноголосно висловилась за
підписання деклярації; на нараді були і представники
буржуазних партій; скликав я їх для того, щоб в майбутньому
українська буржуазія не обвинувачувала сучасного
правительства в "зраді". Бачився з Пілсудським, який згоден на
185
Соборництво і регіоналізм
розташування нашого війська в районі Шепетівка-Полонне.
Згоден на формування пів-офіційним способом; рекомендує,
щоб це було доручено особі не нижче підполковника генштабу.
Я назвав Юнакова, Сальського, Петрова. Йому найбільш
сподобалась кандидатура Сальського. Поляки дізналися про
повноваження Макаренка і це їм не подобається. Вони
категорично висловились за те, щоб вся повнота Верховноі
Влади належала тільки Вам. У Камянці все гаразд.
Адміністрація вся наша, з поляками установили як найкращі
відносини. Я глибоко певен, що ніколи у нас не було ліпших
перспектив, як зараз і т. и."
Підсумовуючи значення всіх відомих йому документів,
М.Шаповал констатує: керівники УНР були дуже
непоступливими, коли чогось вимагали їх різні маси, але дуже
легко йшли на поступки польській шляхті. Вони "не
турбувались, що скаже українське селянство і робітництво, але
запобігливо втягали в свою аферу представників укр.
буржуазії, щоб вона їх колись не обвинувачувала за "зраду".
Дрібна буржуазія легко уступає великій, але безоглядно
непримирима до трудових мас."229
7 грудня 1919 р. до Варшави прибув С.Петлюра, а 9
грудня на зустрічі з Ю.Пілсудським домовилися про співпрацю.
Здійснені українською дипломатією кроки (численні
контакти, переговори) прокладали шлях до підписання
широкомасштабної угоди, підсумкового документа, що війшов
в історію під назвою Варшавського договору. В
концентрованому вигляді заключна фаза підготовки важливого
акта віддзеркалюється у виступі А.Лівицького на нараді ЦК
УСДРП у Вінниці 18 травня 1920 p.: "Я мусів підписати договір
22. квітня, хоч не мав на це дозволу ні ради міністрів, ні нашої
партії. Бо коли я приїхав за остаточними директивами в
Камянець, то там не було більшости Ц. К. соц.-дем. партії, ні
кабінету міністрів. А тут поляки вимагали - негайно дати їм
відповідь на їхній проект договору. Тоді я рішив звернутися до
Української Національної Ради в Камянці, що останній місяць
стала набувати все більшого авторитету. Національна Рада
майже всіма своїми фракціями висловилася за необхідність
підписання договору.
186
Розділ З
Поляки, - казав А. Лівицький, - домагалися призначення
в нашому уряді трьох міністрів-поляків. Але після протестів з
нашого боку вони погодились на одного міністра і одного
заступника міністра. Ця справа - давня, вона виникла підчас
одної моєї розмови з Пілсудським. Річ в тому, що думку про
порозуміння з нами серед поляків піддержували тільки
польські соціялісти (Польська Партія Соціялістична) та деякі
ліві групи. А більшість сойму, як напр. нац.-демократи та деякі
інші партії, здебільшого правого напрямку, були проти
"української авантюри". Вони бояться Самостійної України
більше, ніж Совітської Росії.
Раз Пілсудський при розмові зо мною висловився, що,
мовляв, у нас недостача інтелігенції і тому чи не могли б ми
прийняти в свій уряд двох поляків і одного російського
ліберала і такою ціною зацікавити польські ширші кола
справою польсько-українського порозуміння. Правда, - казав
А.Лівицький, - Пілсудський на цьому не дуже настоював, але
все таки довелося числитися з його побажанням.
Щодо порозуміння з поляками в земельній справі, то за
поспіхом ця справа залишилась невияснена. Мабуть, тут мала
значіння ще й та обставина, що призначенням Стемповського
міністром земельних справ заспокоїлись певні польські кола, і
Пілсудський вже якось не став вимагати підписання окремого
порозуміння в земельній справі.
Щодо військової конвенції, то текст її санкціонували наші
військові фахівці - Сальський, Зелінський та інші. Взагалі з
огляду на тяжкий стан нашої армії було неможливо одержати від
поляків якубудь допомогу без підписання військової конвенції"230.
Окрім того, що польське керівництво прагнуло забезпечити
за український рахунок власні національні інтереси, воно
виступало знаряддям країн Заходу, які робили все, щоб Польща
стала "необхідною перепоною між російським більшовизмом - на
весь час його існування - і всією Європою"231. С. Петлюра при
зустрічі з І.Мазепою заявив: "Наш договір з поляками підписаний
при активній допомозі Франції"232.
Відносини між Українською Народною Республікою і
Польщею після підписання квітневих угод 1920 p. І.Мазепа
187
Соборництво і регіоналізм
називає польсько-українським союзом. Такою, власне, є назва
більшої половини третьої книги "Україна в огні й бурі
революції"'. Такою є її основна ідея. Однак ставлення до
Варшавського договору і його наслідків у І.Мазепи
неоднозначне. Хоч доволі делікатно, він все ж прагне підійти
до його оцінки і з об'єктивного боку (глухий кут, у якому
опинились українські керівники на чолі з С.Петлюрою) і
суб'єктивного (конкретні кроки лідерів, того ж таки С.Петлюри,
які не у всьому були бездоганними).
Уважно зважуючи всі обставини, що дуже несприятливо
склалися для УНР, тодішній голова уряду приходить до
висновку: "Польсько-український союз 1920 року був наслідком
трагічної ситуації, що створилася на українському фронті
восени 1919 року. Під впливом надзвичайно несприятливих
умов нашої тодішньої боротьби галицькі провідники вважали,
що тільки в союзі з тою чи іншою російською владою можна
було знайти вихід для української справи. В можливість
порозуміння з поляками галичани не вірили. Наддніпрянські
провідники, навпаки, ставились з недовірям як до "червоної",
так і до "білої*' Росії, а тому після листопадової катастрофи
1919 р. стали шукати порозуміння з сусідніми державами на
Заході - Польщею та Румунією. Більше того. При переговорах
у Варшаві представники Наддніпрянської України пішли на
великі уступки полякам, аби тільки не припиняти боротьби
проти московських окупантів. Цю ситуацію поляки використали
в своїх інтересах: вони продиктували представникам
Наддніпрянської України договір, якого самі хотіли"233.
Психологічно підготовленими були до територіальних
поступок ("визналися за дорогу ціну") і С.Петлюра і
А.Лівицький234. Обидва вважали союз з поляками тимчасовим,
тактичним, протимосковським235.
Серед положень підписаного договору особливу вагу
мали такі:
"1. Визнаючи право України на незалежне державне
існування на території в межах на північ, схід і південь, як ці
. межі будуть означені договорами У.Н.Р. з її пограничними з тих
сторін сусідами, Річ Посполита Польська визнає Директорію
188
Розділ З
Незалежної Української Народньої Республіки на чолі з
Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою за Верховну владу
У.Н.Р.
2. Кордон між У.Н.Р. і Р.П.П. встановлюється слідуючий:
на північ від Дністра вздовж р. Збруча, а далі вздовж бувшого
кордону між Австро-Угорщиною та Росією до Вишгородка, а від
Вишгородка на північ через узгірря Кремянецькі, далі по лінії
на схід Здовбунова, потім вздовж східнього адміністраційного
кордону Рівенського повіту, далі на північ вздовж кордону
адміністраційного бувшої губернії Мінської, до схрещення його
Щодо повітів Рівенського, Лубенського і частин
Кремянецького, які тепер відходять до Р.П.П., то пізніше має
наступити точніше порозуміння.
Докладне означення кордонної лінії повинно бути
переведене спеціяльною українсько-польською комісією,
складеною з відповідних фахівців.
3. Уряд польський признає Україні територію на схід від
кордону, зазначеного в арт. 2 цієї умови, до кордонів Польщі
1772 року (передрозборових), які Польща вже посідає або
набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним"236.
Звертають на себе увагу і моменти, пов'язані з
формальними аспектами і порядком функціонування договору:
"8. Умова ця зостається тайною. Вона не може бути
передана третій стороні чи бути опублікована нею в цілості чи
почасти інакше, як тільки за взаємною згодою обох
контрактуючих сторін, за винятком артикула першого, який
буде оголошено по підписанню цієї умови.
9. Умова ця вступає в силу негайно по підписанню її
контрактуючими сторонами.
Підписано в Варшаві квітня 21-го 1920 року в двох
примірниках, уложен один в мові українській і один в мові
польській з застереженням, що в разі сумніву текст польський
буде вважатися за міродайний"237.
Згідно з військовою конвенцією, "в разі спільної акції
польсько-української проти совітських військ на теренах Пра¬
вобережної України, положених на схід від сучасної лінії
польсько-большевицького фронту, військові операції відбува¬
189
Соборництво і регіоналізм
ються по взаємному порозумінню начальної команди польсь¬
ких військ і головного командування українських військ під за¬
гальним керуванням начальної команди польських військ"238.
Всі залізниці України передавались у розпорядження польської
влади, всі харчові продукти, коней, підводи і т. д. мав постачати
для польського війська український уряд.
Отже, Українська Армія мала наступати на Україну разом
з польським військом під загальним керівництвом польського
командування. Поляки брали участь в операціях до Дніпра,
тобто в межах лише Правобережної України, яку вони вважали
юридично своєю в межах 1772 р. і тепер нібито зобовязувались
признати цю територію на користь України. Далі на схід від
Дніпра поляки не зобовязувались допомагати українцям.
Чимало політичних діячів були впевнені: подібного роду
доленосний акт не міг впроваджуватись у життя волею однієї
дипломатичної місії, а мав бути затверджений урядом.
Детальний аналіз квітневого договору і військової
конвенції з Польщею здійснив С.Шелухін239. Цілком
згоджуючись з принциповими оцінками правничого боку
документів, М.Шаповал не може стриматися, щоб не додати до
них низки власних зауважень. Серед них такі.
Розглядаючи перший пункт договору (про права
української сторони) М.Шаповал пише, наскільки він є
"крутійський і скандальний: визнається Директорія на чолі з
Петлюрою, а коли б Петлюру було звільнено або він умер, то
чи визнається Директорія? Ясно, що тут проведено те, про що
Левицький писав Петлюрі 28 листопаду 1919 р. і що Мазепа
провів у формі постанов "14 лютого" - Директорія лише в особі
Петлюри. Не сама конкретна Україна, як народ, визнається
незалежною, а лише право на незалежність"240.
Другим пунктом від України на користь Польщі
"відчикрижувалася" більша частина Волині.
Третім пунктом за Україною визнавались її ж... українські
території і т. д.241.
М. Шаповал звертає увагу на те, що договори з поляками
готувались в глибокій таємниці - "нишком", а про існування
дипломатичних актів "ніхто не знав, опріч кількох змовщиків"242
190
Розділ З
Певний інтерес становить і така деталь. З першої
особистої зустрічі з Ю. Пілсудським (16 травня 1920 р.)
І.Мазепа виніс думку, що з таким поміркованим політиком, який
справляв цілком непогане враження, можна було домовитись і
на значно почесніших для українців умовах243.
Підписання Варшавського договору мало чимало
негативних наслідків. Серед них І.Мазепа виділяє руйнування
єдиного українського табору, дедалі більший відхід галичан від
наддніпрянців, навіть галицьких соціалістів від УСДРП. "...Коли
був підписаний Варшавський договір і Наддніпрянська армія
почала похід на Україну спільно з поляками, всі вони, за винят¬
ком М. Ганкевича, стали казати, що дальша боротьба з
большевиками безвиглядна і що, мовляв, режім польський у
Галичині далеко гірший, ніж режім на Наддніпрянській Україні
під совітською владою.
Приблизно такими самими настроями в той час жили
майже всі українці в Галичині"244.
Одним з дуже прикрих проявів відзначеної тенденції
стало залишення Херсонською дивізією (складалась вона
переважно з галичан і була чи не найбоєздатнішою з
українських частин) в кінці серпня 1920 р. фронту і перехід в
Чехословаччину, де і була інтернована245.
Сукупність наведених аргументів дозволяє врешті вийти
на підсумкову оцінку Варшавського договору, зробити
загальний висновок про те, що такий крок не міг викликати
симпатій у народних мас, а лише породив нове невдоволення
українським державним центром.
Однак механізм війни з допомогою польсько-української
угоди було запущено і він почав спрацьовувати.
Згідно з наказом Ю.Пілсудського, підготовка до
операції, призначеної на 25 квітня 1920 p., розпочалася
задовго до підписання договору, і на 17 квітня 1920 р. сили
для наступу в Україні вже були приведені у бойову готовність,
хоч певні перегрупування продовжувались до 24 квітня. Згідно
з планом передбачалися прориви одночасно на трьох
напрямах - Бердичівському, Житомирському і Рога-
чівському246.
191
Соборництво і регіоналізм
Хоча план військової операції територіально обмежу¬
вався Україною, навіть її правобережною частиною, глибинна
політична стратегія була, безумовно, значно масштабнішою.
Знищення влади Рад в Україні, відновлення УНР нанесло б
серйозного удару і по РРФСР, більшовицькій системі в цілому.
Це призвело б до втрати серйозного промислового і
сировинного району, важливого джерела поповнення армії
людськими ресурсами, стало б плацдармом для реалізації
подальших антикомуністичних планів.
Враховуючи відзначене, не випадковим є множинність
визначень воєнної кампанії 1920 p.: польсько-більшовицька війна,
польсько-радянська війна, польсько-українська війна. Очевидно,
всі наведені визначення мають логічно-фактичні підстави для
існування. Варто тільки додати, що у будь-якому разі в конфлікт
міжнародного характеру органічно впліталися зусилля
українських політичних сил, спрямовані до відновлення влади
проводу Української Народної Республіки на власній етнічній
території, що могло б стати початковою фазою реалізації й більш
масштабних та далеких соціально-політичних планів, послужити
створенню передумов для успішної боротьби за мету, яка здавна
надихала українських патріотів на самовіддану боротьбу. Тому
немало дослідників вважають доцільним розглядати 1920 р. не
лише етапом українського державотворення, але й ширше -
продовженням доби Української революції.
Звичайно, зі скрутних для українців обставин прагнула
сповна скористатись польська вояччина (безумовно,
передусім - з власною вигодою). Загальна міжнародна
ситуація, здавалось, теж давала підстави для оптимістичних
висновків про вибір стратегічного удару по Україні. Правий
фланг забезпечувався боярською Румунією, що цілком
залежала від Антанти. Остання ж відкрито демонструвала
зацікавленість у розв'язуванні конфлікту з радянською
владою, активно озброюючи армію барона Врангеля,
підштовхуючи рештки білогвардійщини до рішучих дій проти
більшовизму з Півдня України. Виникали реальні перспективи
створення єдиного протирадянського фронту. До того ж і
С.Петлюра запевняв союзників у тому, що з першими ударами
по Червоній Армії в її тилу неодмінно розпочнеться могутній
192
Розділ З
повстанський рух - закономірна народна реакція на
більшовицьку політику "воєнного комунізму".
Було б невиправданим скидати з рахунку й ту обставину,
що керівні кола Польщі розцінювали ситуацію сприятливою для
здійснення своїх давніх планів щодо поширення меж держави
до кордонів 1772 p., закріплення своїх прав на Східну Галичину,
Холмщину, Підляшшя, Західну Волинь. "...Поляки грунтовно
готовилися до походу на Україну, - зауважував Ю.Тютюнник. -
їм навіть серед білого дня ввижалися кордони 1772 року, велика
Польща "від моря до моря” та аж до Дніпра”"247. Власне, з цим
вони і не особливо крилися, хоч акценти, як водиться в
дипломатичних іграх, розставляли по-іншому.
На другий день після початку наступу, 26 квітня 1920 p.,
глава Польської держави звернувся з відозвою до українського
народу.
Природно, Ю.Пілсудський прагнув виправдати найшля-
хетнішими причинами вторгнення польських військ в Україну:
"По моєму наказу військо Посполитої Річі йде поперед,
вступаючи глибоко на землі України. Довожу до відома
населення цих земель, що польське військо усуває з теренів,
які населені українським народом, ворожих окупантів, проти
яких з зброєю в руках повстав український народ, захищаючи
свої хати від насильства, розбою і грабіжництва.
Польське військо зостанеться на Україні на час,
потрібний для того, аби правний український уряд міг переняти
владу на тих землях. З хвилею, коли уряд Української
Народньої Республіки покличе до життя державну владу, коли
на кордонах стануть озброєні оборонці українського народу,
здібні забезпечити цей край від нової навали, а вільний народ
буде в силі сам вирішити свою долю, польський жовнір
повернеться в межі Річі Посполитої Польської, виконавши
почесне завдання боротьби за волю народів.
Разом з польським військом на Україну повертають ряди
відважних її синів під командою Головного Отамана Симона
Петлюри, які в Річі Посполитій Польській знайшли притулок і
допомогу в найтяжчі дні життя українського народу.
Я вірю, що український народ напружить всі свої сили,
аби при допомозі Річі Посполитої Польської вибороти собі
193
Соборництво і регіоналізм
волю і забезпечити плодородним землям своєї батьківщини
щастя і добробут, яким буде користуватися по повороті до
мирної праці"248.
Лише 27 квітня аналітичну відозву обнародував
С.Петлюра. В ній доводилось, що для боротьби з
більшовизмом, яка раніше велась самотужки і тому не могла
бути успішною, тепер долучається міжнародний фактор - і це
віщує поворот у боротьбі за українські інтереси. "Три роки,
український народе, боровся Ти сам, забутий всіми народами
світу, - писав С.Петлюра. - ...Польський народ в особі
начальника Йосифа Пілсудського і в особі свого уряду
вшанував Твою державну незалежність... Польська республіка
ввійшла на шлях подання реальної помочі Українській
Народній Республіці і її боротьбі з московським
большевизмом, даючи спромогу формуванню у себе відділів
української армії. Ця армія іде боротися з ворогами України.
Але сьогодні ця армія бореться вже не сама, але разом з
польською армією проти червоних імперіялістичних
большевиків, котрі загрожують також свободі польського
народу. Між урядами України і Польщі прийшло до
порозуміння, на підставі якого польські війська увійдуть разом
з українцями на територію України як союзні проти спільного
ворога, а по успішній боротьбі польські війська вернуться до
своєї вітчизни. Спільною боротьбою здружених української і
польської армій направимо помилки минулого і кровно спільно
пролитою проти відвічного історичного ворога, Москви,
освітимо новий період дружби українського І ПОЛЬСЬКОГО
народів"249.
В цілому польський наступ розпочався і розвивався
успішно. Командування Південно-Західного фронту Червоної
Армії, хоч і знало про підготовку Польщі до війни, не встигло
достатньо зміцнити склад своїх 12-ї та 14-ї армій250. Поляки, на
заміну попередніх планів про початок наступу в перших числах
травня, розпочали його 25 квітня 1920 р. Не на користь
червоноармійців складалась і вкрай тяжка обстановка на
Правобережжі України, яке зустрічало вже шосту воєнну весну
з майже дощенту зруйнованим господарством.
194
Розділ З
Швидко посуваючись уперед, польські війська уже на 27
квітня оволоділи Житомиром, Бердичевом, Коростенем251.
Однак, їм не вдалося виконати основного завдання -
спираючись на п'ятикратну військову перевагу, розгромити
основні сили 12-ї та 14-ї армій, які, обороняючись, уникаючи
масштабних боїв, відводили війська у розбіжних напрямах: 12-
у армію - на Київ, а 14-у - на Одесу. Це змушувало поляків
розтягувати фронт наступу, розпорошувати сили252.
Не виправдалися надії і на вибух анти радянського
народного повстання. В тилу Червоної Армії наносили
поодинокі, сепаратні удари загони армії Зимового походу та
галицькі бригади, які знайшли момент слушним для того, щоб
масово залишити більшовицький табір і допомогти його
розбити виступами зсередини253.
В останні дні квітня - перші дні травня польський наступ
уповільнився. Ю.Пілсудський та його військове оточення
вагались з приводу того, який напрямок обрати як головний
надалі - київський, чи одеський. У обох варіантах можна було
чекати флангового удару. Врешті вирішили взяти курс на Київ,
оскільки 14-а армія відійшла на 200 км на південь і оперативно
не могла передислокуватись у зворотному напрямку254.
5 травня бої йшли вже на околицях української столиці,
а 7 травня поляки оволоділи Києвом. 9 травня вони
переправились через Дніпро, але дальше просування на
лівому березі тут же було припинено.
На середину травня фронт стабілізувався і на
південному напрямі, де польські війська до того просувалися
дуже повільно. Командування 14-ї армії активізувало контрдії,
збираючи ударні сили в районі Умані. Сюди в двадцятих
числах травня стала прибувати 1-а Кінна армія під
командуванням С.Будьонного255.
Незважаючи на захоплення столиці, стратегічна мета
війни виявилась не досягнутою. Це змушений був визнати
головнокомандуючий польської армії маршал Ю.Пілсудський.
"Ми вдарили кулаком по повітрю, - заявив він, прибувши до
Києва 15 травня, - пройшли велику відстань, а живої сили
противника не знищили"256.
195
Соборництво і регіоналізм
Було очевидним, що радянські керівники і в Москві, і в
Харкові не змиряться з тимчасовою поразкою і не забаряться
використати можливості Воєнно-політичного союзу радянських
республік для концентрації зусиль проти польської армії.
Тим часом дедалі виявлялись і негативні сторони
польської присутності в Україні. Польські вояки поводились з
українцями надто жорстоко. Окрім невпинних репресій, що
виправдовувались мораллю військового часу, повсюдно
відбувались самочинні безконтрольні реквізиції збіжжя, цукру,
фуражу, коней і худоби. До Польщі вивозилось промислове
обладнання, залізничне спорядження, засоби зв'язку тощо.
Іншими словами - здійснювались повальні грабунки257.
"...Подібної оргіозності у поведінці і зловживанні силою я
ніколи не бачив і про щось подібне не чув, - зізнавався ЗО
червня 1920 р. в листі до командира польської дивізії
командир 59-го піхотного полку. - Сотні підвід щоденно
тягнуться з усіх сіл та околиць безперервно, солдати б'ють
селян нагаями й прикладами, до того ж від цього не
гарантовані навіть старости... Реквізування худоби і продуктів
перевищує будь-яке уявлення"258.
Доходила й уривчаста, проте дуже промовиста
інформація про бідування інтернованих і полонених українців,
переважно галичан, у польських таборах259.
Все це зміцнювало неприязні настрої українського
населення до поляків. Та й у середовищі польських вояків
стрімко занепадав моральний стан, знижувалась боєздатність
військових частин, зростало невдоволення солдат поведінкою
офіцерів. Почастішали випадки непокори, навіть повстань260.
Радянське командування ще з кінця квітня 1920 р.
розробляло плани протидії і розгрому польської армії-261. Перша
спроба перехопити ініціативу у війні з допомогою наступу на
Західному фронті (в Білорусії) в середині травня перелому в
ситуацію не внесла, хоча привела до покращання становища
військ червоних в Україні: поляки змушені були перекинути з
цього регіону на північний захід значну частину своїх сил.
Тим часом на 25 травня 1925 р. завершила
тисячокілометровий перехід з Північного Кавказу в район
Умані 1-а Кінна армія (18 тис. бійців), якій належало відіграти
196
Розділ З
особливу роль в подіях. За рахунок мобілізації в РСФРР та
УСРР на Південно-Західний фронт прибуло ще близько 40 тис.
новобранців262. Не всі вони могли взяти негайну участь у
бойових діях. В цілому ж у запланованому контрнаступі на
Південно-Західному фронті командування мало у своєму
розпорядженні близько 22,5 тис. багнетів і 24 тис. шабель
проти майже 70 тис. багнетів і 9 тис. шабель у поляків.
Приблизно таким же було співвідношення щодо кулеметів
(1440 проти 1897) і гармат (245 і 412)263.
В останній тиждень травня на всьому протязі фронту
зав'язались кровопролитні бої. Спочатку вони точились з
перемінним успіхом, однак у першій декаді червня з'ясувалася
перевага червоноармійців264. Вночі з 11 на 12 червня вони
зайняли Київ. А напередодні столицю України разом з
поляками, що відступали, залишили керівники УНР, провід
Української революції. І, як згодом з'ясується, тепер залишили
вже назавжди.
Війна, як відомо, на тому далеко не закінчилася.
Знадобилися ще довгі місяці запеклих битв, залучення з обох
боків нових значних сил, загибель тисяч солдат, енергійне
втручання у перебіг подій дипломатів провідних європейських
держав і навіть Ватикану, перш ніж Червона Армія, розвинувши
червневий успіх, відтіснила поляків на кінець липня практично
до кордонів Галичини, а потім рішучим ударом вийшла під
стіни Львова і Варшави265.
Однак, відступаючи, польське командування змогло на
середину серпня зібрати могутній збройний кулак (ще
масштабнішою, ніж раніше, була різнобічна допомога Антанти,
активніше залучалися в спільні бойові порядки всі
антирадянські російські сили) і кинути війська у контрнаступ.
Протягом другої половини серпня - початку жовтня 1920 р.
переважаючим польським силам вдалося відтіснити Червону
Армію вглиб України на 120-200 км. Однак радянські воїни
чинили шалений супротив і знесилені невпинними боями
поляки згодилися на перемир'я.
12 жовтня 1920 р. в Ризі був укладений договір про
перемир'я і прелімінарні умови миру між РСФРР і УСРР, з
197
Соборництво і регіоналізм
одного боку, і Польщею - з другого. На Південно-Західному
фронті з цього моменту почались переговори, які завершились
укладенням перемир'я, що вступало в силу з 18 жовтня 1920 р.
Однак скільки-небудь помітного впливу на перебіг подій
після евакуації з Києва український уряд, політичний провід
уже не справляли. Нічим не могли зарадити національній
справі і українські вояки. Окремі героїчні епізоди, як,
наприклад, оборона протягом майже 10 днів у кінці серпня - на
початку вересня Чорткова і позицій по р.Серет, участь у
обороні Замостя266, не могли важити достатньо, щоб
визначати загальну ситуацію на фронті. Це й зрозуміло. Адже
у вересні сили Української Армії наближалися лише до 8 тис.
чоловік. І то із запасними бригадами. Боєздатними були
небагато більше 4,5 тис. старшин і козаків267.
Перемир'я на фронті було зустрінуте з обуренням,
привело до замішання, розцінювалось як зрада Ю.Пілсудським
С.Петлюри, а поляками - українців. Спроби українських частин
продовжити боротьбу самотужки за обмежених можливостей
були безперспективними і швидко припинилися.
Нестійкість ситуації змушувала уряд УНР з літа 1920 р.
мало не щотижня міняти місце свого перебування. В червні
1920 р. державні установи переїхали з Вінниці до Жмеринки,
згодом - до Проскурова, за ним - до Кам'янця. А в липні - і
уряд, і армія перейшли Збруч і подалися до Галичини, і надалі
- опинилися під Краковом, у Тарнові268. Заміна 20 жовтня
В.Прокоповича на посаді прем'єра УНР на А.Лівицького уже
мало на кого справила враження.
Долю миру Польща і Радянська Росія та Радянська
Україна вирішували без участі державницького центру
Української Народної Республіки. Росіян, зокрема, дуже
обурювали контакти членів українського уряду з В.Савінковим
у Польщі і П.Врангелем у Криму, що мали на меті створення
єдиного антибільшовицького фронту. З великою тривогою
сприйняли вони і повідомлення про підпорядкування
командуванням Армії УНР Окремої Російської Армії під
командуванням генерала Перемикіна (колишніх білогвардійців
та донських козаків)269.
198
Розділ З
Навіть після успішного контрнаступу з-під Варшави і
відступу Червоної Армії польське керівництво ігнорувало
заклики С.Петлюри, українського уряду домогтися участі і їх
представників у переговорах.
Не впливали не лише прохання, але й протести
"союзника" не підходити до питання про Східну Галичину як
внутрішнього для Польщі. Підписаний 12 жовтня 1920 р. у Ризі
прелімінарний мирний договір між Польщею і Радянською
Росією за участю представників Радянської України визначав
кордон між Україною і Польщею по річці Збруч і далі через
Західну Волинь, м.Остріг до впадіння ріки Горині в ріку Прип'ять.
За гірким визнанням І. Мазепи, "все це показувало, що
польський уряд зломив свій договір з українськими
представниками з 22 квітня 1920 р. і залишив українську армію
і цілий державний центр УНР на призволяще"270.
Радянсько-польські переговори завершились підпи¬
санням 18 березня 1921 р. Ризького мирного договору. До
Польщі відходила територія Східної Галичини і Західної Волині
- практично в тих же кордонах, які передбачались
Варшавським договором між УНР і Польщею 1920 р. За це
Польща визнавала Українську Соціалістичну Радянську
Республіку і зобов'язувалась заборонити функціонування,
навіть перебування, на своїй території всіх антибільшовицьких
організацій, включаючи й уряд УНР.
Територіальні рішення Ризького договору через два роки
були додатково закріплені згаданою вище Конференцією
послів Антанти.
Таким чином, Українська революція, запровадження
національної державності у Наддніпрянській Україні і на
західних українських теренах вперше за багато століть
створили сприятливі передумови для актуалізації ідеї
соборності, для широкомасштабної спроби єднання розірваної
до того української нації. Апогеєм соборницьких тенденцій і
зусиль, безперечно, став Акт Злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919
р. Він відкривав реальні перспективи трансформації
розрізнених гілок у цілісний, монолітний національний
організм. І це стало одним із справді величних завоювань
Української революції, однією з найнаочніших ознак
199
Соборництво і регіоналізм
історичного відродження нації, її прискореного розвитку по
цивілізаційному шляху, характерному для передових
політичних етнічних аналогів.
Водночас вкрай несприятливими для повного
досягнення соборницької мети виявились зовнішньополітичні
чинники, пряме втручання у природні етнічні процеси сусідніх
держав, майже суціль антиукраїнська позиція впливових
суб'єктів міжнародного життя.
Рівною мірою було б невиправданим недооцінювати ті
негативні для справи національного єднання тенденції, які
були породженням самих українців, їх різних світоглядних та
ідейно-політичних орієнтацій, нерідко полярно протилежної
поведінки, необачних вчинків, в основі яких лежала
абсолютизація регіонального начала, а розрахунки базувались
на незмінному приматі регіональних, егоїстичних інтересів над
загальнонаціональними завданнями. І це, наче іржа, роз'їдало,
невблаганно руйнувало ті неміцні узи національного єднання,
які були досягнуті ціною неймовірного довготерпіння і
надзвичайних зусиль...
В результаті Україна, що в 1917 р. вступила в національно-
демократичну революцію поділеною між двома державами -
Росією та Австро-Угорщиною, вийшла з неї в 1920 р. ще
більше пошматованою. УРСР, що від моменту народження
незмінно сповідувала федералістські ідеали, із входженням в
1922 р. до Союзу РСР досить швидко втратила реальний
суверенітет, була позбавлена практичної можливості
порядкувати власним життям.
А західні землі були безжально поділені відразу між
трьома державами: Чехословаччиною, Польщею і Румунією,
що на довгі роки затримало повернення західних українців до
єдинонаціональної родини.
200
Розділ 4
ІУ. СУЧАСНА РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК ФАКТОР
ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ, СТАБІЛІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНО-
ЕКОНОМІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ, ЗМІЦНЕННЯ ЇЇ
ЄДНОСТІ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ЦІЛІСНОСТІ
(ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ)
Найважливіша практично-політична мета вивчення
історичного досвіду - одержання науково виважених уроків, які
можуть бути ефективно використані при розробці моделей
перспективного поступу суспільства, здатних вплинути на
зміцнення апріорно позитивних тенденцій і, водночас,
застерегти від повторення хибних підходів, кроків, рішень.
Дослідження непростих аспектів боротьби за соборність
української нації, подолання регіоналістстських рецидивів на
надзвичайно крутому історичному зламі - в добу Української
революції - одна із надійних запорук цивілізаційного,
оптимального розв'язання проблеми співвідношення
загальнонаціональних і регіональних інтересів. Без
перебільшення можна стверджувати, що названа проблема
стала сьогодні однією з ключових, визначаючи як фактори,
котрі зближують народи й держави, так і фактори, які
посилюють суперечності і порушують геополітичну рівновагу.
Це засвідчує світовий досвід, особливо останніх років. У тому
ще раз переконують процеси становлення незалежних
держав, що виникли в результаті розпаду СРСР.
Етнорегіональні проблеми призвели до "цивілізованого
розлучення" між Чехією і Словаччиною, до кривавого
протистояння в Югославії. Засоб і масової інформації в дещо
пом'якшеному, так би мовити, адаптованому, вигляді доносять
весь трагізм ситуацій, які складаються в "гарячих точках"
міжнаціональних конфліктів. їх подих вловлюється і в Україні.
Всередині її також виявились певні колізії і суперечності, від
своєчасного вирішення яких, без перебільшення, залежить
доля української державності.
Перш ніж говорити про шляхи оптимізації
загальнонаціональних і регіональних інтересів у
Державотворчому процесі, варто звернутися до визначення
201
Соборництво і регіоналізм
названих понять. їх нерозробленість відбиває загальну
методологічну кризу сучасного суспільствознавства, в тому
числі незавершеність визначення характеру взаємозв'язку
міжнаціональних відносин з державотворчими процесами.
Давно і правильно підмічено, що світом правлять
інтереси. Складності у визначенні національних інтересів
пояснюються винятковою суперечливістю самої категорії
інтересу, перехрещенням в ньому найрізноманітніших
чинників. Зміст національних інтересів, на наш погляд,
обумовлюється як загальними потребами (виробничими,
економічними, соціальними, духовними і таке інше) відповідної
країни, народу, нації, так і характером їх взаємозв'язку з
інтересами інших країн і націй, сукупністю регіональних
інтересів даної країни, окремих людей. Тому у процесі
розбудови власної держави кожна нація, особливо в
початковій фазі становлення незалежної держави, неминуче
стикається з проблемою визначення розумної міри поєднання
загальнодержавних і регіональних інтересів.
Взаємовідносини центру і регіонів, очевидно, слід
розглядати в контексті моделі соціальної цілісності, де
інтереси центру та інтереси кожного з регіонів для країни та її
держави є однаково суттєвими і важливими. Оскільки ж вони,
ці інтереси, становлять певну протилежність, то проблема
полягає в тому, щоб гармонійно поєднати їх. Це означає -
уникати можливості егоцентризму, місництва, хаосу, рівною
мірою як і прагнення механічно поглинути регіональні інтереси
з боку центру. Може йтися лише про спрямування їх до
контурів цілісності, поліфонічного багатоголосся.
Звертаючись до оцінки сучасної ситуації в Україні, ми
неминуче стикаємось з різними точками зору на проблему
співвідношення центру і регіонів. Найбільш чітко, в тому числі
і в науковому середовищі, особливо на межі 80-90-х років,
визначились два, по суті, протилежні підходи. Прибічники
першого відстоювали модель унітарної децентралізованої
держави, другого - вважали більш прийнятним федеративний
устрій України. Прибічники ідеї федералізації України виходять
з факту її поліетнічності, регіональної строкатості і вважають,
що саме "земельний" устрій здатний створити оптимальний
202
Розділ 4
баланс між загальнонаціональними і регіональними
інтересами, зберегти самобутній характер різних регіонів
України і водночас забезпечити політичну стабільність в
державі. Опоненти ідеї федералізації роблять акцент на тому,
що орієнтація на місцеві інтереси в процесі державного
будівництва може призвести до посилення регіонального
егоїзму і політичного сепаратизму окремих територій, а в
кінцевому підсумку до дезінтеграції України як єдиного цілого.
Як же сприймається регіоналізм в сучасному світі?
В сучасній політичній і правовій думці, зокрема в
західній, ідеї регіоналізму набули значного поширення. Більше
того, вони реалізуються на практиці. В Західній Європі існують
і відповідні інституції. Наприклад, значна кількість
парламентарів об'єдналась в Асамблею європейських
регіонів, яка має за мету всіляко сприяти регіональній
інтеграції і співробітництву в Європі поза існуючими
державними кордонами. Правда, не слід забувати, що умови,
за яких ідеї регіоналізму поширюються в Західній Європі,
принципово відмінні від тих, які ми маємо на просторі
колишнього Радянського Союзу, в тому числі і в Україні.
Західноєвропейський регіоналізм розвивається на тлі
розвинутої економіки країн Європейської співдружності,
стабільної політичної системи і соціального консенсусу - тобто
за умов, яких поки що немає в Україні. Ось чому механічне
запозичення західноєвропейських ідей регіоналізму (а саме
вони є наріжним каменем ідей федералізації) для нас
неприйнятне. Такий однозначний підхід був би некоректним з
наукового погляду і сумнівним - з політичного. В Європі,
Північній Америці успішно діє регіоналізм співробітництва, у
нас в абсолютизованому варіанті він може нині виявити себе
лише як регіоналізм конфліктогенний, відцентровий.
Причини цього - в своєрідності ситуації, що склалась в
Україні. Для неї характерне протікання двох паралельних
процесів - становлення державності і дальша консолідація
української нації як багатоетнічної, полікультурної спільноти. В
історії людства є чимало прикладів, коли держава, що виникла,
починає формувати свою нову спільність - власних громадян.
Добре відома формула, що належить лідерам, які завершили
203
Соборництво і регіоналізм
об'єднання Італії: "Ми створили Італію, тепер будемо творити
італійців". В Україні ситуація більш складна, оскільки
будівництво держави і формування нової спільності
відбувається в багатонаціональному середовищі, яке об'єднує
понад 100 національних меншин і етнічних груп.
Таким чином, у пошуках шляхів вирішення зазначеної
проблеми доцільно спиратись як на власний досвід, зокрема,
проаналізований вище, так і на практику інших народів, ні в
якому разі не абсолютизуючи і не применшуючи значення того
або іншого.
Ідея національної державності залишається сьогодні
такою ж актуальною, як і в минулому. Політики і народи
сприймають її по-різному - в залежності від того, наскільки
повно в ході історичного розвитку була задоволена їхня
органічна потреба у власному, а не нав'язаному згори
політичному устрої. Як відомо, концепція національності як
теоретичне обгрунтування права нації на незалежну
державність з'явилася в епоху краху абсолютистських
монархій. Її творці побачили в нації певну субстанцію, через
яку громадянське суспільство здобуває право на суверенітет.
Тим націям, до яких історія виявилася більш прихильною,
вдалося повною мірою скористатися плодами національної
державності і за її допомогою забезпечити стабільність,
високий рівень життя для своїх народів. Саме ця група країн
сьогодні охоче стає на шлях інтеграції, йде шляхом створення
регіональних міждержавних союзів і співтовариств.
Але навряд чи це означає, що ідея регіоналізму здатна
витіснити національну ідею. В сьогоднішньому світі понад 4000
етносів, а держав - всього 190. Отже, переважна більшість
народів живе у поліетнічних суспільствах і багато з них,
природно, невдоволені своїм статусом. Далеко не повністю
використала потенціал національної державності і група країн,
що утворилися на руїнах СРСР.
Регіональна ситуація в Україні переобтяжена безліччю
проблем, які історично виникли внаслідок тривалої
бездержавності, входження її відокремлених частин до складу
спочатку двох, а потім чотирьох країн. Сьогодні український
народ вийшов на історичний простір, стверджуючи, нарешті,
204
свою власну державу. Виникає питання: чи не закріплюємо ми
в такий спосіб етнічні, расові ознаки на шкоду політичним
зв'язкам і контактам? Відповідь на нього залежить від того,
який зміст вкладається в поняття "національна держава". У
спадок від Союзу РСР нам дісталося поняття нації, в основу
якого покладено етносоціальні критерії. Тим часом на Заході
поняття "нація" має не просто етнічний, а й громадянський,
політичний контекст. На нашу думку, не мають надійного
підґрунтя держави, які у визначенні своїх пріоритетів виходять
виключно з принципу етнічності. Українська держава для
етнічних українців - безумовно, ні. Українська держава для всіх
громадян України - безумовно, так. Йдучи саме цим шляхом,
можна втриматися над прірвою етнічних конфліктів і
міжнаціональних чвар. Майже десятирічний досвід української
незалежності це підтвердив повною мірою.
Висока питома вага регіональних інтересів у процесі
українського державотворення зумовлена тими глибокими
економічними, культурними, психологічними відмінностями,
що лишаються між різними регіонами України. Деякі зарубіжні
українознавці навіть твердять про наявність "двох Україн":
однієї - інтенсивно проросійської, другої - переважно
української. При цьому межу між ними ще й досі дехто хотів би
бачити по Збручу. Не погоджуючись з такими перебіль¬
шеннями, водночас важко заперечувати наявність регіонів зі
своїми специфічними інтересами, настроями, історичними
особливостями.
Умовно можна виокремити п'ять таких регіонів.
Центральний становить історичну батьківщину слов'янства,
колиску української мови. Уклад життя тут переважно
традиційний, хоч цей регіон і зазнав значної урбанізації. Київ як
його ядро являє собою і найбільший промисловий, і впливовий
культурний осередок. Тут сконцентровано центри підготовки
кадрів для всієї України.
Індустріальний регіон, який умовно іменують східним,
має два центри - Дніпропетровськ і Харків. Тут впродовж семи
з лишком радянських десятиріч було створено потужний
промисловий комплекс, значною мірою підпорядкований
завданням оборони. Інтенсивне перемішування населення
205
Соборництво і регіоналізм
створило своєрідне поліетнічне середовище з високим
ступенем міжетнічної толерантності.
В окремий регіон дедалі частіше починають виділяти
Донбас - надто специфічними є проблеми, породжені його
"однопрофільністю", "вугільним" спрямуванням економіки. Тут
особливо гостро стоять проблеми працевлаштування
надлишкового населення і перепрофілювання традиційно
шахтарських міст. Тому для Донбасу надто важливим є, поміж
іншим, спрямування міграційної політики держави.
Південний регіон - особливий, насамперед, внаслідок
своєї етнічної строкатості, а також розташування на морському
узбережжі. Останнім зумовлена специфіка його профільних
виробництв. Щодо проблем, то найбільше їх створює
особливий статус Криму. Значною мірою ці проблеми
політичні, є наслідком складного переплетення тут проявів
регіонального сепаратизму і неврегульованості політико-
правового статусу кримських татар. Певні проблеми
створюють також дислокація в Криму бази російського
Чорноморського флоту і територіальні зазіхання, що час від
часу повторюються представниками імперськи
налаштованих російських політичних сил.
Виразніше вимальовується специфіка західного регіону,
яка є значною мірою наслідком його тривалого розвитк у складі
Австро-Угорщини, Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини.
Всередині регіону також існують помітні відмінності між
Галичиною, Волинню, Буковиною, Закарпаттям. Регіон зазнав
значного впливу західної політичної традиції; сильний
культурно-політичний вплив Заходу він відчуває і досьогодні у
зв'язку із своїм прикордонним становищем. Тут порівняно
глибше, ніж на Сході, закорінені у суспільну свідомість ідеї
незалежності, державності, специфічної української
духовності. На систему цінностей, якої традиційно
дотримується місцеве населення, істотно впливають греко-
католицькі віросповідні принципи.
Було б, звичайно, спрощенням встановлювати прямий
генетичний зв'язок між сучасним регіоналізмом та існуванням у
свій час на відповідних територіях різних державних утворень,
починаючи від феодальних князівств. Хоч, зрозуміло, в історичній
206
Розділ 4
пам'яті народу вони залишили помітний слід. Більш істотною,
очевидно, є та обставина, що Україна з давніх давен розвивалася
на стику двох силових полів, потрапляючи в орбіту впливу то
західних, то північних сусідів. Не зумівши зберегти власну дер¬
жавність, український народ був приречений на денаціоналізацію
і навіть фізичне вимирання, оскільки ні Литва, ні Польща, ні Росія
не тільки не були здатні захистити його від турецько-татарських
набігів, від безперервних воєн, а й самі всіляко пригнічували і
визискували його. Все це скінчилося найстрашнішою трагедією -
розчленуванням України. В результаті під час Першої світової
війни українці опинилися по різні боки фронтів і змушені були
вбивати один одного. Та й в роки Другої світової війни відгомін того
поділу ще залишався. Хіба може стертися такий глум над
здоровим глуздом з історичної пам'яті?!
Друга обставина, що зумовила регіональну строкатість
України, - ті шляхи, якими в ній здійснювалася модернізація,
перехід від аграрного до індустріального типу господарювання.
Модернізація в тій частині України, яка входила до складу
СРСР, проводилась у 20-30-і роки здебільшого силовими
методами з російського центру, без належних економічних
обгрунтувань і обрахунків. Внаслідок цього одні регіони
виявилися переобтяженими об'єктами індустрії, інші -
лишалися аграрними. Без належного осмислення, із значними
перекосами здійснювалася у повоєнний час модернізація
західноукраїнського регіону.
Тепер, коли доводиться вдаватися до рішучих кроків,
щоб стабілізувати економіку України, розв'язання проблеми
оптимізації загальнонаціональних і регіональних інтересів
дехто вбачає на шляхах федерації. В принципі такий підхід не
варто скидати з рахунку. Федерація, побудована не за
національними, а за територіальними ознаками, є нормою в
сучасному світі. До речі, прецедент використання регіональної
ідеї як принципу державотворення створила сама законодавча
влада України, заснувавши кримську автономію за
територіальним принципом. Дехто з політиків вважав, що
зробивши перший крок на цьому шляху, треба йти далі - тобто
надати статус автономії Донбасу, Закарпаттю, Новоросії. Деякі
прибічники регіоналізму в державному устрої не від того, щоб
207
Соборництво і регіоналізм
"перестрибнути" через кордони - ідеологи карпатських русинів,
приміром, мріють про державне об'єднання з русинами
Польщі, Сербії, Словаччини, а частина донських козаків, що
мешкає в Донецькій і Луганській областях, оголосивши
козацтво окремим етносом чи етнічною групою, тяжіє до
Новочеркаська. Для осмислення цих та подібних проявів варто
знову звернутися до не такої вже далекої історії. Крім
Донецько-Криворізької Республіки були у нас і Одеська
республіка, і республіка Тавріда, і навіть Баштанська
республіка. До таких державотворчих новацій свого часу
вдавалися за екстремальних обставин, перед лицем наступу
конкуруючих або ворожих сил, вбачали в них своєрідну
альтернативу національній державності. Але всі подібні
зусилля виявилися малоефективними і скороминущими.
Цікавою була еволюція поглядів з цього питання у
патріарха української національної ідеї і державності
М.Грушевського. Відомо, що він, слідом за кирило-мефо-
діївцями і М.Драгомановим, виступив як палкий прихильник
федералізму. Зокрема, йому належав підготовлений ще 1905 р.
проект національно-територіальної децентралізації Російської
імперії. Проте, очоливши Центральну Раду, М.Грушевський ніде
не висловлювався щодо можливості реформування державного
ладу України на засадах територіальної автономії або ж
федерації. Пізніше йшлося лише про позатериторіальну,
"національно-персональну" автономію для національних
меншин. У регіональній політиці поборників національної ідеї
об'єднувальні тенденції явно переважали, хоча їх часто
звинувачували у розкольництві. Сучасний світовий досвід
засвідчує таку загальну тенденцію: федеративні системи
еволюціонують у бік більшого унітаризму - посилюється роль
федерального центру як виразника загальнонаціональних ін¬
тересів. Унітарні ж держави дедалі більше стають децент¬
ралізованими. У цьому переконує досвід Іспанії, Франції, інших
держав. Інакше говорячи, чогось ідеально-завершеного -
федерації, унітарної держави в чистому вигляді - в світі не існує
і, мабуть, існувати не може. З цього, очевидно, і слід виходити.
Чи є у нас сьогодні підстави говорити про загаль¬
но-національний консенсус? Хоча в Україні держава вже набула
208
Розділ 4
узаконеносгі в очах всього населення, в тому числі в її регіонах,
проте соціальна поляризація, що в певні періоди посилюється,
послаблює консолідаційні процеси, тим більше, що регіональна
ідентичність для багатьох людей ще не зливається органічно із
загальним цілим, належністю до народу України.
Формуючись на рівні повсякденної свідомості, як
відображення об'єктивно існуючих відмінностей між регіонами,
ідеологія регіоналізму в Україні несе в собі певні паростки
сепаратизму. Його найбільш виразні прояви спостерігалися в
Криму, Донбасі, в південному районі, Закарпатті. Звичайно,
кожен з названих регіонів має свою специфіку, з якою
необхідно рахуватися. Істотно впливає на ситуацію і те, що
монополія на формування ідеології регіоналізму опинилась по
суті в руках тих політичних еліт, які в силу свого економічного і
соціального становища не зацікавлені у інтеграції українського
суспільства. Адже не секрет, що в ряді регіонів корінні інтереси
цих еліт орієнтовані за межі України. Ситуація навколо
Севастополя досить яскраво підтверджує це. За та*их
обставин, безумовно, надзвичайно складним стає досягнення
необхідного консенсусу між різними регіонами країни.
І ще один, на наш погляд, важливий момент. Федерація,
як гарант стабільності, діє успішно лише за умови наявності
розвинутої партійної системи. Основу її складають
загальнонаціональні партії, базові цінності яких поділяє
переважна більшість населення. В Україні поки що,
незважаючи на загальнонаціональні назви',' значна їх частина,
з погляду рекрутування своїх членів, зон впливу і такого
іншого, все ще має регіональний характер. Те ж саме
стосується відповідних органів преси. Легко уявити, що
означав би в умовах пропонованої федерації прихід до влади
в окремих землях таких партій і рухів, які не обтяжують себе
загальнонаціональними проблемами.
На даному етапі однаково небезпечними є як вимоги
негайної федералізації України, так і категоричні заперечення
розширення прав регіонів. Ідеологія "радикального
Регіоналізму" в тому вигляді, в якому вона існує в закликах
Деяких політичних сил в Україні, неминуче призвела б до
небачених соціальних потрясінь, якби принципи федералізму
209
Соборництво і регіоналізм
здобули конституційне закріплення. Рівною мірою несе в собі
небезпеку і "радикальний унітаризм". На щастя, саме в цьому
питанні Конституція України оптимально гармонізувала згадані
інтереси. Навіть невеликий за часом досвід розв'язання
регіональних проблем в незалежній Україні свідчить, що стан,
характер, цивілізаційний потенціал названих, як і багатьох
інших складних проблем дедалі залежить не від стихійних
процесів, а від практичної політики держави.
Значною мірою можливості досягнення бажаного
результату зумовлені змістом соціальної, економічної,
фінансової, культурної, зовнішньої політики. Не секрет, що
хоча значна частина проблем нерідко набирає вигляду суто
регіональних, насправді ж вони виявляються наслідком
безпорадності владних структур у вирішенні господарських
питань, хронічної неуваги до потреб людини. В умовах, коли
життя людей перманентно погіршується, сягаючи іноді
критичної межі виживання, будь-який спритний популіст може з
успіхом експлуатувати ідею "регіонального порятунку" на
шляхах сепаратизму.
Чимало проблем провокують непрості міжконфесійні
відносини в Україні. Наявність чотирьох церков, кожна з яких
одноосібно претендує на історичну спадщину українського
християнства, призводить до міжконфесійних конфліктів, у які
втягується значна частина мирян.
Даються взнаки прорахунки у діяльності молодих
політичних партій, які часто діють нерозважливо, не
враховуючи регіональної специфіки. Одна річ - самозрозуміла
привабливість національної ідеї на Заході України, і зовсім
інша - її надмірне "педалювання" серед жителів Донбасу,
Криму. З огляду на різні мовні орієнтації населення час від часу
великої гостроти набирають проблеми двомовності.
Хоча динаміка регіональних чинників та інтересів перебуває
під значним впливом традиційних форм загальнодержавної
внутрішньої і зовнішньої політики, це, однак, не знімає питання про
розробку і проведення спеціальної цілеспрямованої регіональної
політики. На наш погляд, заслуговує на підтримку думка тих
авторів, які до ознак регіональної політики відносять, з одного боку,
опрацьовану в законодавчому аспекті практичну діяльність
210
Розділ 4
держави в усіх регіонах країни, а з іншого - різноманітну політичну
діяльність, здійснювану на базі загальнодержавного
законодавства самими регіонами для досягнення тих чи інших
місцевих цілей1. Але ці ознаки, на нашу думку, ще не вичерпують
глибинного змісту, сутнісних рис регіональної політики. Її
специфікою є не лише відповідний простір політичних дій, а й
певна установка щодо міри, характеру і способу поєднання
загальнонаціональних і місцевих (регіональних) інтересів в
практичній діяльності держави, її органів і структур.
Усі різновиди державної політики мають на меті
визначення і практичну реалізацію певних соціальних і
національних інтересів, але при цьому в основі кожного з них
лежить свій специфічний базовий інтерес. Економічна політика
диктується інтересами розвитку продуктивних сил, зростанням
національного багатства; соціальна - інтересами
забезпечення людям високого рівня і гуманного способу життя;
міжнародна - необхідністю підтримання зовнішньої безпеки
країни тощо. Регіональна політика ближче за все стоїть до
інтересів ефективного і соціально виправданого здійснення
державної влади. Вона грунтується на засадах єдності та
цілісності державного життя, збалансованості розвитку країни
в цілому і всіх її областей, регіонів, поєднання централізації і
децентралізації в державному управлінні.
Було б неправильно зводити суть регіональної політики до
упорядкування регіональних, місцевих справ та інтересів.
Насправді їй відводиться винятково важлива роль у здійсненні
всього розмаїття державних інтересів у всезагальній формі.
Глибоко продумана, сильна регіональна політика здатна впливати
на перегрупування і консолідацію економічних, виробничих,
науково-технічних, соціокультурних та інших інтересів по всьому
ланцюгу суспільного життя: в масштабах країни, областей, міст,
районів, окремих селищ. Правда, утримати в сучасному
бурхливому, суперечливому потоці життя таку динамічну і
суперечливу єдність інтересів далеко не просто. Для цього замало
Однієї лише політичної волі. Важливо також правильно визначити
її концептуальні засади, чітко окреслити правове поле, запустити в
Дію добре відлагоджений громадсько-політичний і владний
механізм управління суспільними процесами.
211
Соборництво і регіоналізм
Сьогодні ми можемо констатувати, що розуміння
зазначених проблем в політичних, наукових колах, серед
широкої громадськості країни поступово зростає. Про це
свідчить ефективна робота Ради регіонів при Президентові
України, створення Інституту регіональної економіки НАН
України, проведення ряду науково-практичних конференцій,
рекомендації яких сприяли повнішому використанню того
конструктивного потенціалу, який несе в собі демократично
зумовлений регіоналізм. Розробці нових проблем і напрямів
регіоналізації великого значення надають у вищих ешелонах
влади. У Зверненні до Верховної Ради 4 квітня 1995 р.
Президент України Л.Кучма відмічав: "Нова регіональна
політика вимагає цілої системи цілеспрямованих і
взаємопов'язаних законодавчих і нормативних актів. Її
основним інструментом повинен стати чіткий законодавчий
розподіл повноважень, відповідальності, а відповідно, і
фінансово-економічної бази між загальнодержавним,
територіальним і місцевим рівнем управління... Зміст нової
регіональної політики полягає не в адміністративно-
управлінських маніпуляціях, а в розумній, з погляду соціально-
економічної доцільності, децентралізації влади...'1.
Регіоналізм в Україні має багатоаспектне втілення.
Найістотніші його параметри - геоісторичний (цивілізаційний) і
етнокультурний, які безпосередньо пов'язані з попередньою
історією нашого народу. Сучасний етап самостійного
державного розвитку на тлі економічної кризи і спроб
реформування колишньої системи управління господарством
вимагає особливої уваги до проблем економічного
регіоналізму. Одночасно слід мати на увазі, що логіка дій щодо
формування громадянського суспільства, побудови правової
держави актуалізує питання розвитку самоврядних структур.
Оскільки кожний з означених напрямів має свої специфічні
завдання і особливості практичного вирішення, зупинимось на
них більш грунтовно.
Питання регіональної політики в економіці по праву
виходять на один рівень з питаннями структурної політики. Як
відомо, предметом неослабної уваги економічної думки в країні
є визначення тієї структури пріоритетів у розвитку
212
Розділ 4
перспективних галузей виробництва, дотримуючись якої
національна економіка зможе подолати затяжну кризу,
забезпечити задоволення життєвих потреб народу і стати
конкурентоспроможною на світовому ринку. Але це завдання
практично недосяжне без іншого, органічно з ним спорідненого.
Щоб побороти розбалансованість економіки, подолати в ній
дезинтеграційні процеси, вкрай необхідно усунути той стан
речей, коли юридичні, управлінські, фінансові, ринкові
відносини між різними регіонами, а також між центром і
регіонами лишаються до кінця не врегульованими.
В літературі наводились дані, яких збитків зазнала
економіка країни від порушення традиційних зв'язків на
просторах колишнього СРСР. Але ж не менш деструктивним
виявляється відсутність належної системи у розвитку
економічних зв'язків всередині України. За висновками
науковців-економістів, такі наболілі проблеми, як недосконалість
галузевої структури територіальних комплексів, однобічна
спеціалізація господарства багатьох районів і міст, неефективне
використання місцевих ресурсів, забруднення навколишнього
середовища не тільки не зменшуються, але й доповнюються
новими, а саме: порушенням господарських зв'язків між
окремими територіями, розбалансованістю фінансової системи,
спадом виробництва, невпинним зростанням чисельності
безробітних, погіршенням життя більшості населення2.
Диспропорції в економічному розвитку регіонів підходять до
критичної межі. Згідно із розрахунками науково-дослідного
економічного інституту Мінекономіки України, за показниками,
що характеризують економічний потенціал і розміри грошових
доходів населення, максирегіональні відмінності між
Закарпатською і Дніпропетровською областями в 1999 р.
досягали, відповідно, 66 і 90 процентних пунктів (у 1990 р. - вони
становили 52 та 25 процентних пунктів). Тим часом, як показує
світовий досвід, коли межа відмінності міжрегіональних рівнів
становить 30-50 пунктів, то починається неконтрольована
міграція населення, різко зростає соціально-політичне
напруження, відбуваються інші негативні явища3.
213
Соборництво і регіоналізм
Розпочатий процес реформування економіки на
ринкових засадах передбачає істотні зміни в системі
управління нею із врахуванням потреби у поглибленні
міжрегіональної інтеграції і розширенні масштабів зовніш¬
ньоекономічної діяльності. Це повинно сприяти не лише
вирівнюванню рівня життя людей з різних регіонів, а й
консолідації населення різних областей і різних етнічних груп в
межах незалежної України. Така постановка питання потребує,
звичайно, посиленої уваги до розробки наукових основ
регіональної політики, де був би врахований як вітчизняний,
так і зарубіжний досвід управління регіональними
господарськими комплексами. Новизна вирішення проблеми
полягає в тому, що формування державної регіональної
політики повинне виходити із врахування не лише ресурсних,
історичних, географічних особливостей самих регіонів, а й
можливостей регіонів у реалізації стратегії розвитку
національної економіки. Йдеться про вироблення прийнятної і
для держави, і для регіонів формули міжрегіональної
економічної інтеграції, способу ефективного використання
ресурсно-виробничих і трудових потенціалів кожного міста,
району і області.
Визначаючи цілі, зміст, соціально-економічний і науково-
технічний напрями регіональної політики, наукові колективи і
політичні діячі, причетні до цього, слушно наголошують на
необхідності системного підходу при розробці її
концептуальних засад, правового, економічного і
інформаційного інструментарів. Практичній реалізації цієї
вимоги має служити Державна програма економічного
регіонального розвитку. Висловлюються різні пропозиції та
міркування щодо конкретного змісту такої програми.
Заслуговує на увагу, зокрема. Концепція державної
регіональної економічної політики, проект якої обговорено на
Міжнародній науково-практичній конференції з наукових основ
регіональної політики (травень 1998 p., м.Львів) і передано до
Верховної Ради України. Можливо, мають рацію ті, хто вважає,
що в цих документах не все бездоганно. І все ж, не можна на
цій підставі зволікати із прийняттям державної концепції
регіональної економічної політики. Настав час на вищому,
214
Розділ 4
правовому рівні визначити головні орієнтири та принципи
регіональної політики в Україні.
Спираючись на вже відомі наукові розробки, в тому числі
вчених Інституту регіональної економіки, Інституту економіки
НАН України, можна окреслити такі основні напрями
національної регіональної політики. Перш за все, це
поглиблення демократичних, самоврядних засад управління
економічними процесами як в самих регіонах, так і в його
органічних інтеграційних зв'язках з іншими регіонами і
виробничим комплексом країни в цілому. При цьому
внутрірегіональні, міжрегіональні і зовнішньоекономічні зв'язки
мають будуватись на конституційних засадах, виходячи з
принципу верховенства державних законів. Важливим
напрямом регіональної політики є також поглиблення
територіального поділу праці і спеціалізації виробництва з
урахуванням, звичайно, природно-географічних умов регіону
та вимог сучасного комплексного розвитку виробництва і його
інфраструктури. Неодмінним напрямом регіональної політики є
структурна оптимізація виробництва на основі науково-
технічного прогресу, широкого застосування маловідходних і
безвідходних, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, а також
форм організації виробництва з високою кінцевою
результативністю, екологічною чистотою, збереженням і
своєчасним відтворенням природи4.
Дотримання балансу інтересів держави і регіонів,
цілісність національної економіки і неухильний розвиток всіх її
частин та утворень можуть бути забезпечені за умов чіткого
розмежування і взаємодоповнення поля діяльності держави у
регіонах і регіональної влади на місцях. Йдеться про те, щоб, з
одного боку, зростала ініціатива й відповідальність кожного
регіону за реалізацію власної соціально-економічної програми,
за ефективне використання місцевих ресурсів, а з іншого боку,
- щоб неодмінно враховувались загальнодержавні інтереси та
пріоритети. Конкретніше це має означати зростання ролі
регіонів в управлінні майном територій, регулюванні
використання природних ресурсів, у здійсненні регіональних
програм соціально-економічного розвитку, у розвитку
міжрегіонального та прикордонного економічного співро¬
215
Соборництво і регіоналізм
бітництва. Водночас питання стоїть про посилення ролі
держави у сприянні та координації діяльності місцевих органів
виконавчої влади у сфері забезпечення економічної безпеки
країни, проведенні єдиної економічної, науково-технічної,
інвестиційної, структурної, екологічної політики, а також інших
загальнонаціональних пріоритетів і програм5.
Будь-яка, навіть найдосконаліша концепція
регіонального економічного розвитку лишатиметься
абстрактною, коли вона не буде прив'язана до конкретних
економічних районів. Висловлюється чимало пропозицій
зокрема щодо виділення в Україні восьми крупних економічних
регіонів за спеціалізацією та структурою виробництва,
природними і трудовими ресурсами, із врахуванням усього
комплексу притаманних їм географічних, історичних,
економічних та екологічних ознак. Маються на увазі такі
регіони: Донецький (Донецька, Луганська області),
Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська),
Східний (Полтавська, Сумська, Харківська), Центральний
(Київська, Черкаська області, м.Київ), Поліський (Волинська,
Житомирська, Рівненська, Чернігівська), Подільський
(Вінницька, Тернопільська, Хмельницька), Причорноморський
(Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська,
Херсонська області, М.Севастопопь), Карпатський (Закарпатська,
Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області). Зрозуміло,
це не означає ні повернення до раднаргоспів, ні голого
перекроювання адміністративного поділу держави. Йдеться
про дуже непросте визначення критеріїв економіко-
географічного районування країни. Тому і донині не вщухають
дискусії навколо цього питання. Але значно більшої уваги і
відповідальності вимагає проблема визначення пріоритетних
напрямів розвитку господарських комплексів регіонів на
перспективу. Адже визначення цих пріоритетів матиме сенс
лише в тому випадку, коли в цілісній єдності братимуться до
уваги вимоги соціальної, науково-технічної, економічної
політики держави, які застосовуватимуться, звичайно, цілком
конкретно, зважаючи на специфічні особливості і потенційні
можливості кожної території, агломерації, кожної системи
розселення. Слід зважати й на те, що хоча регіональні
216
Розділ 4
*
особливості потрібно враховувати в повній мірі, але не з метою
їх консервації, а для того, щоб процесам розвитку регіонів
надати більшого динамізму, сприяти дальшій інтеграції їх у
суспільстві. Для ілюстрації того, який конкретний вигляд
можуть мати перспективні моделі розвитку господарських
комплексів регіону, можна послатись на деякі приклади.
Так, для Центрального регіону виключне значення
мають структурні зрушення в економіці, які спрямовані на
посилення її соціальної орієнтованості; прискорений розвиток
машинобудівних галузей (авіабудування, електроніка, точна
механіка та оптика, сільськогосподарське машинобудування);
реконструкція та технічне переоснащення підприємств хімічної
промисловості; пріоритетний розвиток наукоємних вироб¬
ництв, створення технополісів на основі науково-технічного
потенціалу м.Києва; вирішення еколого-економічних і
соціальних проблем, пов'язаних з ліквідацією наслідків аварії
на Чорнобильській АЕС.
Іншу своєрідність має Причорноморський район. Його
обличчя визначатиме пріоритетний розвиток морегосподарського
комплексу, зокрема, рибного господарства; комплексне
використання рекреаційних ресурсів, розвиток індустрії
туризму, відпочинку та лікування; удосконалення галузевої
структури промисловості, прискорення розвитку наукоємних,
екологічно безпечних виробництв, суднобудування та
судноремонту; освоєння паливно-енергетичних ресурсів
шельфової зони Чорного моря; підвищення ефективності та
вдосконалення спеціалізації сільського господарства у
виробництві зерна, соняшнику, овочів, фруктів, розвитку
виноградарства та виноробства; раціональне використання
біоресурсів Азово-Чорноморського басейну.
Стратегія розвитку Карпатського регіону свідчить про
можливість високої ефективності рекреаційно-туристичного та
оздоровчо-лікувального комплексів; структурної перебудови
промислового комплексу шляхом підвищення питомої ваги
сільськогосподарського машинобудування, автомобільного,
електронного та електротехнічного виробництва; реконструкції
виробництв у хімічній промисловості, впровадженні в ній нових
технологій, орієнтованих на випуск кінцевої продукції;
217
Соборництво і регіоналізм
відновлення та розвитку художніх промислів і народних
ремесел; подальшого розвитку лісового господарства і
лісопромислового комплексу, розширення площ приро¬
доохоронних територій6.
Окремої уваги заслуговує прикордонне співробітництво.
Враховуючи, що 19 із 25 областей України мають статус
прикордонних, вчені, господарники, підприємці слушно
порушують питання про необхідність гнучкішого і
ефективнішого центрального та регіонального управління з
питань прикордонної співпраці. Йдеться, зокрема, про
відслідковування реалізації відповідних міжнародних
конвенцій, координації кадрової, фінансової політики,
уніфікації методичної роботи. Виникає потреба у тіснішому
співробітництві центральних і регіональних органів за умови
створення спільних міжнародних об'єднань - єврорегіонів. До
речі, вивченню досвіду функціонування єврорегіонів (а їх у
Європі - сотні) в Україні не надається достатньої уваги. Лише
восени 1998 р. вперше було організовано "Круглий стіл" на цю
тему за допомогою фонду Ганса Зайделя на базі кількох
академічних інститутів, зокрема, Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень. У травні 1999 р. аналогічна
дискусія відбувалась в Санкт-Петербурзі. На наш погляд, їх
результати мають винятково велике значення для
карпатського і дунайського єврорегіонів, налагодження
прикордонного співробітництва, особливо з Росією.
Підвищення рівня центрального і регіонального
управління економікою залежить від цілого ряду факторів, в
тому числі від вмілого і ефективного використання того
могутнього інтелектуального, інноваційного, безпосередньо
продуктивного потенціалу, який має сучасна наука. Тому
однією з вирішальних передумов забезпечення реалізації
регіональних соціально-економічних програм є створення в
кожному регіоні могутнього й багатогалузевого наукового
комплексу. Національна Академія наук України має багатий
досвід плідної і продуктивної роботи регіональних наукових
центрів в Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Одесі, Львові,
які свого часу відіграли значну роль у започаткуванні і
налагодженні у відповідних областях цілого ряду сучасних
218
Розділ 4
виробництв. За своєю якістю і науково-технічними
параметрами продукція деяких з них досягла світового рівня.
Не можна не згадати і про позитивні сторони в діяльності
міжгалузевих регіональних науково-виробничих комплексів та
об'єднань, у здійсненні республіканських цільових
комплексних програм "Металомісткість", "Енергомісткість",
"Продовольча програма" щодо підвищення якості трудового
потенціалу. Правда, не всі результати праці вчених доходили
до і виробництва, на їх шляху часто виникало чиновницьке
свавілля, байдужість керівників деяких підприємств. Однак це
не може служити приводом до того, щоб ігнорувати ті цінні
зерна досвіду, які вони, безперечно, мали. Саме життя вимагає
тепер значного посилення уваги до діяльності регіональних
наукових центрів, тим більше, що їхня діяльність
координується і Академією Наук і Державним комітетом у
справах науки та інтелектуальної власності, а тепер -
Міністерством освіти та науки.
Будувати виважену і ефективну регіональну політику
неможливо, не спираючись на висновки і рекомендації
етнополітологи. Щоб не йти в політиці старим методом спроб і
помилок, треба уважно вивчати інтереси регіонів, тенденції їх
економічного і етносоціального розвитку, мотивацій і
спрямованості дій місцевих лідерів. Не менш важливо
відчувати особливості менталітету, психології населення того
або іншого регіону, рівень і традиції його політичної культури.
Тільки на такій основі вдасться створити надійний політичний
прогноз, прийнятну модель розвитку подій.
Хоча ми не можемо сказати, що етнонаціональні і
відцентрові регіональні проблеми набрали в Україні вкрай
небезпечного вигляду, проте не маємо підстав закривати очей
на те, що ці проблеми існують і можуть легко стати
детонатором для інших, конфліктогенніших процесів. Не
можна не рахуватися з тим, що соціологічні дослідження
фіксують у ряді випадків прояви регіонального
партикуляризму. Дедалі виразніше виявляються ознаки
клановості на управлінському рівні, внаслідок чого політичний
простір перетворюється на арену суперництва "груп тиску",
відвертого лобізму.
219
Соборництво і регіоналізм
У порівнянні з регіональним етнічне протистояння
виявляється слабше, але й тут є чимало явищ, які мають
насторожувати владні структури. Вони детерміновані значною
мірою історичними причинами. Зокрема, може йтися про
Одеську, Чернівецьку і Закарпатську області. Північна
Буковина та Закарпаття тривалий час розвивалися поза
основним масивом українських етнографічних земель. Тут
виявляються особлива ментальність і специфічні проблеми,
породжені як поліетнічністю, так і прикордонним статусом цих
територій. Окремі етнічні групи мають, крім
загальноукраїнської, ще й локальну самосвідомість. Щодо
Одещини, то специфіка цього регіону випливає насамперед з
його пізнішої колонізації. Причорноморські степи заселялися
одночасно українцями та росіянами; паралельно вони
притягували до себе підприємливих людей різного етнічного
походження. Так сталося, що тепер тут живуть представники
більш як 40 етнічних груп. Порівняно високий відсоток росіян у
населенні регіону і помітніший, аніж у центрі України,
русифікаторський "спадок" зумовили ефект значної
денаціоналізації місцевої людності. Активним асиміляційним
процесам тут, по суті, довгий час ніхто не чинив спротиву.
Є ще одна спільна риса, яка зумовлює специфічні
проблеми Чернівецької, Закарпатської та Одеської областей.
Надто близько від них лежить так звана "євразійська дуга
етнополітичної нестабільності", що простягнулася від
Афганістану до Балкан. Про неї зараз часто пишуть, можливо,
перебільшуючи цей феномен. Проте, фактом залишається те,
що тут дійсно проходить той цивілізаційний розлом, на який
звертає особливу увагу американський політолог і соціолог
С.Хантінгтон. Прикордонний статус областей, про які йдеться,
зумовлює значно жвавіші контакти, у тому числі і на
особистісному рівні, із сусідніми державами. Оскільки
порівняння якості життя "у них" і "у нас" складається, як
правило, не на користь України, певна частина населення
виявляє схильність до зарубіжних цінностей, на жаль, не
завжди кращих, аж до зразків девіантної поведінки. Зокрема,
така цінність західної цивілізації, як прагматизм, будучи
засвоєною беззастережно примітивно, інколи породжує так
220
Розділ 4
звану "ситуативну етнічність", коли належність до певного
етносу чи культури пояснюється суто меркантильними
розрахунками. Всі три регіони переважно аграрні, з порівняно
меншим рівнем кваліфікації робочої сили, що знижує її
конкурентноздатність на ринку праці - не лише зарубіжному, а
навіть і вітчизняному.
Наводячи ці приклади, ми не маємо на меті знижувати
планку виміру регіональної політики, зводячи все до окремих
культурно-етнічних проблем. Навпаки, життя вимагає піднімати
ще вище вимоги до її змісту і критеріїв результативності. Тільки
врахування всього комплексу чинників - економічних,
соціальних, етнічних, культурних, конфесійних, які зумовлюють
конкретну міру співвідношення центральних і місцевих,
загальнодержавних і регіональних інтересів, дає державі той
необхідний теоретичний орієнтир і політичний простір, де вона
може здійснювати історично перспективну і соціально-
виправдану політику.
Здійснення регіональної політики безпосередньо
пов'язане з її державно-правовим забезпеченням. Досить
суттєвою ланкою у цьому контексті постає діяльність місцевих
(обласних і районних) державних адміністрацій і
самоврядування громадян як однієї з форм розвитку місцевої
демократії. Відомо, що на конституційному рівні місцеве
самоврядування в Україні не лише гарантоване, а й визначені
його принципова модель, засади повноцінного
функціонування. У відповідності з Конституцією розроблений і
прийнятий закон "Про місцеве самоврядування в Україні"
(травень 1997 p.), а через два місяці (в липні 1997 р.) Верховна
Рада ратифікувала Європейську хартію про місцеве
самоврядування, що наочно демонструє збіг поглядів України
з європейськими країнами на принципові засади цього
демократичного інституту.
Отже, можна було б сказати, що демократичним
перетворенням не тільки в масштабах всієї країни, а й на
місцевому рівні надано широкий простір, що може служити ще
одним могутнім фактором для цивілізованого вирішення -
існуючих болючих регіональних проблем. Але, виявляється,
самі по собі згадані кроки ще не достатні. Тільки-но почалася
221
Соборництво і регіоналізм
практична робота щодо формування самоврядних структур і
державних адміністрацій на місцях, як виникли дискусії про
двовладдя на рівні областей і районів, про те, хто старший в
них - голова ради чи голова адміністрації. Не підлягає сумніву,
що певною мірою ці суперечності спричиняються амбіціями або
ж певними практичними інтересами, для чого кожна зі сторін
прагне як можна більше реальної влади перебрати на себе.
Але не можна не бачити присутності тут і причин більш
масштабного плану. І нині не стихають дискусії з приводу того,
яка з концепцій місцевого самоврядування придатніша для
України. Так звана "громадівська", коли територіальний
колектив (громада) та його органи розглядаються як джерело і
суб'єкти влади на рівні населеного пункту, а сама ця влада є
цілком самостійною і не належить державі? Чи "державницька",
яка грунтується на ідеях децентралізації державної влади і
трансформації її на рівень територіальної спільноти громадян?
Можна відчути голоси і прихильників "муніципального
дуалізму", тобто шукачів істини десь посередині.
Варто зазначити, що схильність до тієї чи іншої концепції
не обов'язково зумовлена міркуваннями суто теоретичними.
Взагалі в політології будь-яке, здавалось би, суто теоретичне
положення настільки тісно пов'язане, нерозривно переплетене
з практичною політикою, що його дійсний, глибинний зміст ніяк
не можна зрозуміти, якщо не брати до уваги відповідний
політичний контекст. Ось і в даному випадку проти послідовної
демократизації місцевої влади виступають нерідко саме ті,
кого не можна зарахувати до принципових прихильників
демократії взагалі. Щоб виправдати своє неприйняття
місцевого самоврядування, дехто з них посилається на
відсутність начебто таких традицій в попередній історії
України. Але цей аргумент не може бути прийнятним, оскільки
він не відповідає дійсності.
Річ у тім, що Україна має достатньо глибокі традиції
самоврядування. Вони започатковані ще Київською Руссю,
коли у деяких містах, в тому числі Києві, Новгороді, Пскові,
існувало віче. Самоврядним міським організмом були Київ,
Львів, Кам'янець на Поділлі, коли в них діяло Магдебурзьке
право. Ради - цей суто національний витвір українського
222
Розділ 4
народу - теж поєднував в собі як риси державництва, так і
громадського самоврядування. Мається на увазі Козацька
рада в Запорізькій Січі, Центральна Рада, що започаткувала
/країнську революцію 1917-1920 pp., Ради народних депутатів,
принаймні в 20-х роках. До речі, М.Грушевський і його
прихильники були прихильниками місцевого самоврядування.
Гадається, немає жодних підстав боятись дійсно
широкої і послідовної демократизації як в центральних органах
влади, так і на місцях. Місцеве самоврядування, якщо воно
здійснюється у відповідності із Конституцією України (розділ
XI), Європейською хартією з цього питання виступає як
інтегративний фактор суспільства, держави. Воно об’єднує
людей, що проживають в межах територіальної громади,
незалежно від їх соціального статусу, національної належності
і політичних переконань; виступає придатною формою
реалізації принципу національно-культурної автономії; сприяє
попередженню міжетнічних і міжконфесійних конфліктів,
оскільки будується не за етнічними і релігійними ознаками;
нарешті, - що особливо важливо, повсякденна робота людей в
доступних для них органах місцевого самоврядування сприяє
формуванню політичної, громадянської культури, привчає до
відповідальності за відправлення суспільних справ7. Одним
словом, чітко виявлена політична воля до розширення прав,
компетенції і відповідальності самоврядних структур за стан
справ і благополуччя людей на місцях - це єдино правильна і
політично виправдана позиція.
Правда, не можна не зважати й на іншу небезпечну
тенденцію, коли при запровадженні самоврядування на місцях
забувають про необхідність дотримання балансу інтересів і,
посилаючись на необхідність покінчити із бюрократичним
свавіллям центру, намагаються розглядати самоврядні
структури як своєрідну і незалежну "державу в державі". В
цьому випадку, по суті, відкидається необхідність свято
зберігати нерозривність місцевих регіональних інтересів із
загальнонаціональними інтересами, необхідність розвивати
місцеве господарство, збагачувати комунальну власність
тільки за умов дотримання єдиних принципів і однакових для
всіх вимог, передбачених державним законом. Можна почути
223
Соборництво і регіоналізм
міркування на зразок того, що місцеве самоврядування - це
самостійна четверта влада поряд із законодавчою, виконавчою
і судовою державною владою. Не зважаючись судити про
аргументованість такого порівняння, зазначимо лише, що
поділ влад не можна сприймати як наявність непроникних
перегородок між ними. До того ж у суспільстві існує єдине
джерело влади і носієм цієї влади є народ. Отже, уявлення про
абсолютну автономію і відокремлення місцевого само¬
врядування від державної влади рівнозначне відрубності і від
власного народу.
Ми змушені були зробити відступ у теоретичні засади
розвитку місцевого самоврядування, оскільки, не маючи
чіткого уявлення з цих питань, важко розраховувати на
проведення грамотної і соціально виправданої регіональної
політики. А з іншого боку, практичне здійснення цієї політики, її
позитивний, та й негативний, досвід виступають своєрідною
лабораторією перевірки слабих і сильних сторін як наукових
рекомендацій, так і правових актів, що регулюють
взаємовідносини центральних і місцевих (регіональних)
політичних, економічних, адміністративно-управлінських
структур. Той факт, що за роки незалежності в країні не
вдалося нагромадити масштабного досвіду як
самоврядування, так і державного управління територіями,
можна вважати однією з основних причин недостатнього і
суперечливого правового і теоретичного забезпечення
регіональної державної політики. Але в міру того, як в Україні
буде збагачуватись практика міжрегіонального співробітницт¬
ва, функціонування територіально-виробничих комплексів,
дедалі більшу роль мають відігравати теоретичні висновки,
здобуті на власному національному грунті. Водночас більші
вимоги постають і перед законодавством, покликаним
регулювати всю сферу державної і громадської діяльності.
Вже нині дається взнаки відсутність комплексного
законодавства з проблем місцевого самоврядування. З часом
ця вада визначатиметься все виразніше, якщо не вдасться,
нарешті, ще тісніше і органічніше поєднати законотворчий
процес з реальною практикою соціального і економічного
реформування. Тому цілком слушно звучать вимоги
224
Розділ 4
громадськості про створення сприятливіших правових умов
для ефективної керованості соціально-економічним розвитком
регіонів і інших територіальних утворень. Прийняття
Верховною Радою України Концепції державної регіональної
політики дозволило б зміцнити правове поле для
цілеспрямованого і взаємоузгодженого проведення урядом
країни, центральними і місцевими органами виконавчої влади,
органами місцевого самоврядування комплексу заходів з
адміністративно-територіального устрою України. На черзі
конкретні заходи щодо здійснення адміністративної та
муніципальної реформи в країні. Одна з її основних цілей -
чітке розмежування повноважень і вдосконалення на практиці
правового механізму взаємодії регіональних органів державної
влади і органів місцевого самоврядування в управлінні
соціально-економічними процесами в містах, областях,
територіально-виробничих комплексах. Виключно важливого
значення набуває визначення правового статусу
загальнонаціональних, галузевих, регіональних і місцевих
програм соціально-економічного розвитку з урахуванням
формування оновленого механізму координації їх реалізації8.
Політичні та економічні перетворення, що відбуваються
в країні, безпрецедентні за своєю суттю і формою. їх
здійснення потребує тісного співробітництва, творчої наукової
думки і всебічно зваженої, озброєної багатим досвідом
політичної практики. Цей союз вкрай необхідний не лише для
того, щоб виключити блукання потемки, а й для досягнення,
нарешті, системи, структурної і регіональної доцільності в
соціально-економічному розвитку країни. Стримування
відцентрових, дезинтеграційних тенденцій, запобігання
міжетнічним конфліктам і проявам регіонального сепаратизму,
сприяння взаємодії етнічних спільнот, усіх областей і регіонів у
досягненні спільних цілей, вирішенні єдиних загально¬
національних завдань - все це повинно постійно бути у полі
зору держави, яка прагне бути динамічною та незборимою.
225
Соборництво і регіоналізм
ПРИМІТКИ
ПЕРЕДМОВА
1. Див., напр.: Радченко J1.0. Сучасна історіографія
національно-демократичної революції в Україні 1917-1920
років. - Харків, 1996 - 120 с.; Солдатенко В.Ф. Українська
революція. Історичний нарис. - К., 1998. - С. 14-66; Його ж.
Стан історіографічної розробки та актуальні проблеми
дослідження Української революції // Український історичний
журнал. - 1999. - № 1. - С.68-85, № 2. - С.27-48; Курас І.,
Солдатенко В. Українська революція: новітній стан
історіографічної розробки, проблеми та актуальні завдання
дослідження // Наукові записки Інституту політичних і
етнонаціональних досліджень НАН України. Вип..7. - К., 1999.
- С.4-21 та ін.
2. Див., напр..: Сергієнко П.П. Соборна Україна: від ідеї
до життя. - К., 1993. - 64 с.
3. Див., напр,.: Заставний Ф.Д. Українські етнічні землі. -
Львів, 1992. - 176 с.; Холмщина і Підляшшя. Історико-
етнографічне дослідження. - К., 1997. - 384 с.
4. Див.: Проблеми соборності України в XX столітті. - К.,
1994. - 230 с.; Кондратюк В.О., Буравченкова С.Б. Українська
революція: здобутки і втрати в державотворчих змаганнях
(1917-1920 pp.). Навчальний посібник для студентів
технологічних вищих навчальних закладів України. - К., 1998. -
280 с.; Верига В. Визвольні змагання в Україні 1918-1923 pp. У
2 т. - Львів, 1998; Українська соборність: ідея, досвід, проблеми
(До 80-річчя Акту Злуки 22 січня 1919 p.). - К., 1999 - 408 с.
5. Див.: Урядовий кур'єр. - 1999. - № 14. - 26 січня.
6. Будівля державності можлива лише на фундаменті
злагоди та порозуміння. Доповідь Президента України Леоніда
Кучми на урочистому засіданні, присвяченому 80-річчю
проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. -
м.Львів, 1 листопада 1998 року // Урядовий кур'єр. - 1998. - №
212.-3 листопада.
7. Українська соборність: ідея, досвід, проблеми. - С.4.
226
Примітки
8. Див.: напр..: Горєвалов С.І. Військова журналістика
України в національно-визвольних змаганнях. - Львів, 1997. -
С. 149-154; Литвин С. Соборницький чин Симона Петлюри //
Пам'ять століть. - 1999. - № 3. - С.51-64.
9. Регіональна політика України: концептуальні засади,
історія, перспективи. Міжнародна науково-практична
конференція 10-11 листопада 1994 p. - К., 1995. - 368 с.;
Кремень В.Г., Табачник Д.В., Ткаченко В.М. Україна:
альтернативи поступу (критика історичного досвіду). - К„ 1996.
- С.223-258.
І. КУБАНЬ РЕВОЛЮЦІЙНА: ЕТНІЧНІ І СОЦІАЛЬНІ
ВЕКТОРИ
1. Див.: Шаповал М. Велика революція і українська
визвольна програма. - Прага, 1928. - С.193.
2. Там само. - С. 194.
3. Там само.
4. Там само. - С.195.
5. Там само.
6. Див.: Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Назв.
Праця. - С.216.
7. Див.: Там само; Шаповал М. Назв. Праця. - С.194,195.
8. Робітнича газета (Київ). - 1917. - № 32. - 9 травня.
9. Там само. - № 114. - 20 серпня.
10. Цит. За: Шаповал М. Назв. Праця. - С.200.
11. Там само. - С.201.
12. Там само.
13. Нова Рада (Київ). -1917.-16 вересня.
14. Див.: Реєнт О.П., Андрусишин Б.І. З'їзд поневолених
народів (8-15 вересня 1917 р.) (21-28 вересня н.ст..) // Історичні
зошити. - К„ 1994. - С.42-43; 68-71.
• 15, Народна воля. -1917.-13 вересня.
16. Див.: Реєнт О.П., Андрусишин Б.І. Назв.праця. -С.15-49.
17. Див.: Шаповал М. Назв.праця. - С.202.
18. Цит. за: Шаповал М. Назв.праця. - С.202.
19. Там само.
227
Соборництво і регіоналізм
20. Великая Октябрьская социалистическая револю-
ция. Знцикпопедия. - М., 1987. - С.261.
21. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Назв. Праця. -С.218.
22. Цит. за: Шаповал М. Назв.праця. - С.203-204.
23. Там само. - С.205,
24. Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 pp. Т.ІІ.
Українська Гетьманська Держава 1918 року. - Ужгород, 1930
(Нью-Йорк, 1954). -С. 195.
25 Там само. - С.196.
26. Вісник політики, літератури й життя. -1918. - № 24. -С.374.
27. Дорошенко Д. Назв, праця. - С.197.
28. Там само. - С.197-198.
29. Там само. - С. 198.
30. Шаповал М. Назв, праця. - С.206.
31. Киевская мьюль. - 1918.- № 193. - 22 октября.
32. Див.: Дорошенко Д. Назв, праця. - С.199.
33. Цит. за: Шаповал М. Назв, праця. - С.207.
34. Там само. - С.207-208.
35. Див., напр.: Шаповал М. Назв, праця. - С.209.
36. Цит. за: Шаповал М. Назв, праця. - С.211.
37. Там само.
38. Там само. - С.212.
39. Там само.
40. Див.: Гражданская война и воєнная интервенция в
СССР. Знциклопедия. - М., 1983. - С.311.
41. Там само.
42. Див.: Шаповал М. Назв, праця. - С.214.
II. ІЛЮЗІЇ Й ПРАКТИКА НАЦІОНАЛЬНОГО
НІГІЛІЗМУ: ПОГЛЯД ІЗ СЬОГОДЕННЯ НА
ДОНЕЦЬКО-КРИВОРІЗЬКУ РЕСПУБЛІКУ
1. Варгатюк П.Л. Донецько-Криворізька Радянська
Республіка в оцінці В.І.Леніна // Український історичний
журнал. - 1988. - № 4. - С.33-44.
2. Див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали
у двох томах. Т. 1.4 березня-9 грудня 1917 p.-K., 1996.-С.213-214.
228
Примітки
3. Там само. - С.215-252.
4. Там само. - С.245-251.
5. Там само. - С.378-379.
6. Там само. - С.400.
7. Центральний державний архів громадських об'єднань
України. (ЦДАГО України). - Ф.5. Оп.1. Спр.14. Арк.7.
8. Див.: Вопковинский В.Н. Махно и его крах. — М., 1991.-С.35.
9. Див.: Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М.
В огне трех революций. Из истории борьбьі большевиков
Украиньї за осуществление ленинской стратегии и тактики в
трех российских революциях. - К., 1986. - С.376.
10. Пролетарская мьісль (Киев). 1917. - № 1. - 5 ноября.
Киевская мьісль. 1917 - № 265 (утренний вьіпуск). - 5 ноября.
11. Див.: Варгатюк П.Л., Солдатенко В.Ф., Шморгун П.М.
Назв, праця. - С.542-544.
12. Там само. - С.532-537.
13. Большевистские организации Украиньї в период
установлення и укрепления Советской власти (ноябрь 1917 —
апрель 1918 гг.). Сборник документов и материалов. - К., 1962.
-С.100.
14. Известия Юга (Харьков). - 1917. - № 204. - 19
ноября.
15. Донецкий пролетарий (Харьков). - 1917. — № 21. -
26 ноября.
16. Там само. - № 20. - 25 ноября.
17. Там само. - № 25 - 1 декабря; Известия Юга
(Харьков). - № 211 - ЗО ноября.
18. Великая Октябрьская социалистическая революция
на Украине. Февраль 1917 -апрель 1918. Сборник документов.
и материлов. - К., 1957. - Т.З. - С.576.
19. Донецкий пролетарий (Харьков). - 1917. - № 38. -
17 декабря.
20. Центральний державний архів вищих органів влади
і управління України (ЦДАВО України). - Ф.1822. - Оп.1. -
Спр.З. - Арк.З.
21. Донецкий пролетарий (Харьков). - 1917. - № 42 - 22
декабря.
22. Варгатюк П.Л. Назв, праця. - С.39.
229
Соборництво і регіоналізм
23. Известия Украинской Народной Республики
(Харьков). - 1917. - № 8. - 12 января.
24. Великая Октябрьская социалистическая революция
на Украине. Февраль 1917 - февраль 1918. Хроника
важнейших историко-партийньїх и революционньїх собьітий. -
В 2-х кн. Ч.ІІ. - К„ 1982. - С.804.
25. Матеріали та документи про Донецько-Криворізьку
республіку // Літопис революції. - 1928. - № 3. - С.251.
26. Там само. - С.254.
27. Там само; "Донецкий пролетарий" (Харьков). -1918.
- 31 січня.
28. Там само.
29. Там само. - С.255.
30. Там само. - С.256; Известия Юга (Харьков). - 1918.
— 14 лютого.
31. Там само.
32. Там само. - С.256-257.
33. Там само. - С.256.
34. Там само. - С.257.
35. Там само. - С.258.
36. Там само. - С.258-259.
37. Там само. - С.259-260.
38. Донецкий пролетарий (Харьков). - 1918. - № 74. -
16 февраля.
39. Там само.
40. Затонський В. Кілька зауважень до статті тов.Рубача
// Летопись революции. - 1926. - № 1(16). - С.56.
41. Ленін В.І. Телеграма В.О.Антонову-Овсієнку —
B.О.Антонову-Овсієнку - Телеграма Г.К.Орджонікідзе // Повне
зібр. творів. Т.50. - СС.ЗЗ, 34-35.
42. Затонський В. Уривки із спогадів про українську
революцію // Літопис революції. - 1929. - № 4. - С.169.
43. Див.: Варгатюк П.Л. Назв, праця. - С.41.
44. Ленін В.І. В.О.Антонову-Овсієнку // Повне зібр.
творів. - Т.50. - С.32-33.
45. Декретьі Советской власти. - ТІ. - М., 1957. -
C.402-403; Владимир Ильич Ленин. Биографическая
230
Примітки
хроника. - Т.5. - Октябрь 1917 - июль 1918. - М., 1974. -
С.228.
46. Див.: Большевистские организации Украиньї в
период установления и укрепления Советской власти.
Сб.документов и материалов. - С.112.
47. Там само. - С. 113.
48. Там само. - С.64-65.
49. Там само.- С.66.
50. Там само.
51. Ленін В.I. II Повне зібр. творів. Т.40. - С.18.
52. Див.: Варгатюк П.Л. Назв, праця. - С.43-44.
53. Известия Юга (Харьков). -1918.-2 апр.
54. Див.: Очерки истории Коммунистической партии
Украиньї. Изд.4-е, доп. - К., 1977. - С.275-284.
55. Див.: Второй сьезд Коммунистической партии
(большевиков) Украиньї. 17-22 октября 1918 года. Протокольї.
-К„ 1991. - С.163-165.
56. Конституційні акти України 1917-1920. Невідомі
конституції України. - К., 1992. - С.225. Первьій совнарком
Украиньї // Вечерний Киев. - 1988. - № 204 (13419) - З
сентября; Затонский В. К вопросу об организации Временного
Рабоче-Крестьянского Правительства Украиньї (ноябрь 1918 г.)
// Летопись революции. - 1925 - № 1(10). - С.139-149
(Український історичний журнал. - 1989. - № 5. - С. 115-123).
57. Див.: Владимир Ильич Ленин. Биографическая
хроника. -Т.6. - М., 1975. - С.244-245; Гражданская война на
Украине. 1918-1920. Сб.документов и материалов в 3-х т. К.,
1967. - Т.І. Кн.1. - С.456-457; Антонов-Овсієнко. На Україну! II
Літопис революції. - 1929. - № 4. - С. 179-182; Рубач М. К
истории гражданской войньї на Украине // Летопись
революции. - 1924. - № 4. - С.162.
58. Затонський В. Із спогадів про Українську Революцію
// Літопис революції. - 1930. - № 5 (44); С.153.
59. ЦДАВО України. - Ф.2. - Оп.1. - Спр.13. - Арк.19зв.
60. Центральний державний архів вищих органів влади
і управління Російської Федерації (ЦДАВО РФ. - Ф.130. - Оп.З.
- Спр.681. — Арк.2).
231
Соборництво і регіоналізм
61. Ленін В.І. Постанова РНК про боротьбу проти
Каледіна // Повне зібр. тв. - Т.35. - С.207; Владимир Ильич
Ленин. Биографическая хроника. - Т.5. - С.171; Затонський В.
Уривки з спогадів про Українську революцію // Літопис
революції,- 1929. - № 4. - С. 167-168.
62. Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника.
Т.6. -М„ 1975. -С.364.
63. Див.: Ленин В.И. Неизвестньїе документьі. 1891-
1922. - М., 1999. - С.263-264; В.И.Ленин об Украине.
Неизвестньїе документьі // Коммунист Украиньї. - 1999. - № 2.
- С.54.
64. ЦДАВО РФ. - Ф.130. - Оп.З. - Спр.682. Арк.2.
65. Владимир Ильич Ленин. Биографическая хроника. -
Т.6. - С.420.
66. ЦДАВО України. - Ф.2. - Оп.1. - Спр.15. - Арк.17.
67. ЦДАВО РФ. - Ф.130. - Оп.1. - Спр.15. - Арк.17.
ЦДАГО України. - Ф.1. - 0п.20. - Спр.23. - Арк.1.
68. ЦДАВО України. - Ф.2. - Оп.1. - Спр.13. - Арк.76, 78,
79; Спр.15. - Арк.20.
69. Затонский В. Как бьіла основана КП(б)У //
Коммунист (Харьков). - 1921. - 7 ноября.
70. Там само.
71. Див.: Очерки истории Донецкой областной
партийной организации. - Донецк. - 1978. - С.172.
72. Там само.
73. ЦДАВО України. - Ф.2. - Оп.1. - Спр.478. - Арк.З.
74. Там само.
75. Ленін В.І. Телеграма В.І.Межлауку // Повне зібр.
творів. - Т.50. - С.308.
76. Ленін В.І. Телеграма В.І.Межлауку і К.Є.Ворошилову
// Повне зібр. творів. - Т.50. - С.ЗЗЗ.
77. Див.: В.И.Ленин. Неизвестньїе документи 189.
1922. - С.288-289; В.И.Ленин об Украине. Неизвестньїе
документьі. - С.57-58.
78. Див.: Очерки истории Донецкой областной
партийной организации. — С.150.
79. Там само. - С.180-181.
232
Примітки
III. ПРАГНЕННЯ ДО ЄДНАННЯ: АКТ ЗЛУКИ 1919
Р. І ДОЛЯ СОБОРНИЦЬКОГО ПРОЦЕСУ
1. Див., напр.: Нагорна Л.П. Політик, воїн,
державотворець (Богдан Хмельницький) // Українська ідея.
Перші речники. - К., 1994. - С.25-47; Українська ідея.
Історичний нарис. - К., 1995. — 132 с.; Борисенко В. Питання
соборності в діяльності Богдана Хмельницького // Українська
соборність: ідея, досвід проблеми (До 80-річчя Акту Злуки 22
січня 1919 p.). - К., 1999. - С.22-42; Кривошея В. Соборність
України. Становлення ідейних засад (середина XVII - початок
XX ст.) // Там само. - С.43-49 та ін.; Смолій В.А., Степанков B.C.
Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 pp.). -
К„ 1999.-352 с.
2. Див., напр.: Українська державність у XX столітті.
Історико-політологічний аналіз. - К., 1996. - С.3-14, 41-55;
Гошуляк І.Л. Видатний український самостійник і соборник
(Юліян Бачинський) // Українська ідея та її творці (друга
половина XIX - початок XX століття). - К., 1999. - С.63-84;
Курас І.Ф., Турченко Ф.М. Перший речник українського
самостійництва (Микола Міхновський) // Там само. - С. 108-138
та ін.; Курас І.Ф. Перший речник новітнього українського
самостійництва (Микола Міхновський) // Курас І.Ф.
Етнополітика: історія і сучасність. Статті, виступи, інтерв’ю 90-
х років. - К., 1999. - С.580-618 та ін.
3. Див.: Шаповал М. Велика Революція і українська
визвольна програма. - Прага, 1928. - С.6, 234; Заставний Ф.Д.
Українські етнічні землі. - К., 1993 - С.142.
4. Троян С. Австрійські ідеї "Міттельєвропи"
напередодні та під час Першої світової війни: культурно-
історичний вимір // Перша світова війна і слов'янські народи.
Матеріали міжнародної наукової конференції 14-15 травня
1998 року. - К„ 1998. - С. 12-17.
5. ЦДАВО України. - Ф.3807. - Оп. 1. - Спр. 10. - Арк.195-196.
6. Див.: Яровий В. Використання національно-
визвольних прагнень народів Східної Європи в реалізації
стратегічних планів Германського рейху за часів Першої
233
Соборництво і регіоналізм
світової війни // Перша світова війна і слов'янські народи. —
С.31-36; Вєтров І. Україна в експансіоністських планах
Німеччини під час Першої світової вйни // Там само. - С.41-48.
7. Цит. за: Трофимович В., Романюк Р. Українсько-
польська проблематика в політиці Австро-Угорщини на початку
Першої світової війни // Перша світова війна і слов"янські
народи. Матеріали міжнародної наукової конференції 14-15
травня 1998 року. - К., 1998. - С.26.
8. Там само. - С.27-28.
9. Див.: Українські Січові Стрільці // Історія українського
війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). Вид.4-е, змінене
і доповнене. - Львів, 1992. - С.293-308; Історія Січових
Стрільців. Воєнно-історичний нарис. - Львів, 1937 (К., 1992);
Литвин М.Г., Науменко К.Є. Історія галицького стрілецтва. —
Львів, 1990. - 200 с.
10. Винниченко В. Відродження нації. - К. - Відень.
1920. -Ч.І.-С.39.
11. Там само. - С.40.
12. Див.: Українське питання в Російській імперії (кінець
XIX - початок XX ст.). Колективна наукова монографія в трьох
частинах. - 4.2. - К., 1999. - С.406-409.
13. Хрестоматія з історії України. - К., 1993. - С. 173-174.
14. Там само.
15. Скоропис-Йолтуховський. Мої злочини //
Хліборобська Україна. 36.2-4. - Берлін, 1922. - С.205, 235.
16. Див. брошура: Рабалка Л. Російські соціал-
демократи і національне питання. - Мюнхен, 1969.
17. Див.: Нагаєвський І. Історія Української держави
двадцятого століття. - К., 1993 - 413 с.; Андрусишин Б. Україна
в роки Першої світової війни // Перша світова війна і
слов'янські народи. - С.23.
18. Цит. за: Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923.
Т.1. Доба Центральної Ради. - Ужгород, 1932. - С.6.
19. Див.: Кульчицький С.В. Україна у Першій світовій
війні // Історія України. - К., 1999. - С.8-9.
20. Див.: Історія України. - К., 1997. - С.181-182. Реєнт
О. Світова війна і загострення суспільної кризи в Україні //
Перша світова війна і слов'янські народи. - С.9.
234
Примітки
21. Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т.II. Від
середини XVII ст. до 1923 року. - К., 1992. - С.447.
22. ЦДАВО України. - Ф.4620. - Оп.З. - Спр.248. - Т.2. -
Арк.5, 6.
23. Історія України. - С.182.
24. Грушевський М. Ілюстрована історія України. - К.,
1919.-С.498.
25. Там само. - С.499.
26. Там само.
27. Див.: Гошуляк І.Л. Деякі аспекти проблеми
соборності українських земель в 1917-1920 pp. // Проблеми
соборності України в XX столітті. - К., 1994. - С.42-51;
Варгатюк П.Л. Політичні сили і соборність України в 1917 році
// Там само. - С.52-57; Бевз Т. До питання соборності
українських земель в добу Центральної Ради // Там само. -
С.57-62; Гошуляк І.Л. Проблема соборності українських земель
в добу Центральної Ради // Український історичний журнал. -
1997.-№3.-С.26-40.
28. Див.: Дорошенко Д.І. Історія України 1917-1923 pp.
Т.ІІ. Українська Гетьманська Держава. - Ужгород. 1930 (Нью-
Йорк, 1954). - С.215-231; Солдатенко В.Ф. Дискусії навколо
кордонів України напередодні і в ході Берестейської мирної
конференції // Проблеми соборності України в XX столітті. -
С.62-69; Держалюк Д. Берестейський мир і Україна II Пам'ять
століть - 1998. № 1. - С.40-57; Проданюк Ф. Питання
соборності українських земель в добу Гетьманату Павла
Скоропадського // Українська соборність: ідея, досвід,
проблеми. - С.119-128; Сол/іатенко в.Ф. Українська
революція. Історичний нарис. - К., 1999. - С.403-447 та ін.
29. Цит. за: Шаповал М. Назв, праця. - С.221.
30. Трагедія Галицької України. Матеріяли про' польську
інвазію, польські варварства і польську окупацію Східної Галичини
за кроваві роки: 1918, 1919 і 1920. - Вінніпег, 1920. - С.12.
31. Шаповал М. Назв, праця. -С.223.
32. Там само.
33. Трагедія Галицької України. - С. 19-21.
34. Там само. - С.15, 16.
235
Соборництво і регіоналізм
35. Цит. за: Христюк П. Замітки і матеріали до історії
Української революції - Прага, 1921. - Т.З. - С.112.
36. ЦДАВО України. - Ф.3569. - Оп.1. - Спр.55. Арк.32.
37. Нова Рада. -1918.-9 листопада.
38. Винниченко В. Відродження нації. - Ч.ІІІ. - К. —
Відень, 1920. - С.154.
39. Там само. - С.155.
40. Урядовий кур'єр. - 1998. - 3 листопада.
41. Винниченко В. Назв, праця. - С. 154-156.
42. Цит. за: Лозинський М. Галичина в pp.1918-1920 -
Прага, 1922. - С.68.
43. Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис історії
суспільно-політичного руху (XIX ст. - 1939 р.) - Івано-
Франківськ, 1993. - С.142.
44. Остріжська Народня газета (Острог). - 1919. - 1
січня.
45. Вперед (Львів). -1919.-18 січня.
46. Конституційні акти України 1917-1920. Невідомі
конституції України. - К., 1992. - С.105.
47. Там само. - С. 106.
48. Стахів М. Україна в добі Директорії У.Н.Р. - Т.2.
Україна між двома силами. - Скрентон, 1963. - С.53-54.
49. Україна. -1919.-24 січня.
50. Нова Рада. -1919.-25 січня.
51. Україна. -1919.-29 січня.
52. Винниченко В. Назв, праця. - С.242-243.
53. Мазепа І. Назв, праця. - С.87.
54. Там само.
55. Христюк П. Назв, праця. - С.58, 60.
56. Шаповал М. Назв, праця. - С. 127-128.
57. Там само. - С.129.
58. Лозинський М. Назв, праця. - С.67-73.
59. Там само. - С.69-70.
60. Там само. - С.71.
61. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. У 2-х т. Т.2. - К.,
1994. -С.271-272.
62. Там само. - С.272.
236
Примітки
63. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна:
альтернативи поступу (критика історичного досвіду). - К., 1996.
- С.226, 228-229.
' 64. Шаповал М. Назв, праця. - С.227.
65. Там само.
66. Шаповал М. Назв, праця. - С.230.
67. Там само. - С.230.
68. Там само. - С.232.
69. Винниченко В. Назв, праця. — С.395-396.
70. Там само. - С.396-397.
71. Христюк П. Назв, праця. - С. 139-140.
72. Кремень В., Табанник Д, Ткаченко В. Україна: альтернативи
поступу (критика історичного досвіду). - К., 1996. — С.250.
73. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917-1921.
Т.ІІ. Кам"янецька доба - Зимовий похід. — Мюнхен, 1951.-С.5.
74. Див.: Удовиченко О. Україна у війні за державність:
Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил.
1917-1921. - Вінніпег, 1954. - С.69-70.
75. Див.: Там само. - С.68.
76. Див.: Там само. - С.74.
77. Там само. - С.76-77.
78. Там само. - С.96-98.
79. Там само. - С.93-95; Історія українського війська (від
княжих часів до 20-х років XX ст.). Вид.4-е, змін, і доп. - Львів,
1992. -С.507-514.
80. Цит. за: Мазепа І. Назв, праця. - С.13.
81. Там само.
82. Капустянський М. Похід українських армій на Київ-
Одесу в 1919 році (короткий воєнно-історичний огляд). - Ч.ІІІ.
- Львів, 1922. - С.13; Мазепа І. Назв, праця. - С.14.
83. Мазепа І. Назв, праця. - С.15.
84. Див.: Удовиченко О. Назв, праця. - С.95; Мазепа І.
Назв, праця. - С. 19-23.
85. Лозинський М. Назв, праця. - С.168.
86. Див.: Українська РСР в період громадянської війни
••917-1920 pp. В трьох тт. - Т.2. - К„ 1968. - С.281.
87. Див.: Удовиченко О. Назв, праця. - С.98.
237
Соборництво і регіоналізм
88. Див.: Декретьі Советской власти. - Т.5. - М., 1971. -
С.259-261.
89. Лозинський М. Назв, праця. - С.171-172.
90. Капустянський М. Назв, праця. - С.16-17.
91. Там само. - С. 17-18.
92. Там само. - С. 18-19.
93. Цит. за: Мазепа І. Назв, праця. - С.16.
94. Там само.
95. Там само. - С.17.
96. Там само. - С.84.
97. Див.: Там само. - С.19.
98. Шаповал М. Велика революція і українська
визвольна програма. - Прага, 1928. - С.150.
99. Див.: Мазепа І. Назв, праця. - С.23-30.
100. Христюк П. Замітки і матеріали до історії
української революції. - T.IV. - Прага, 1922. — С. 161.
101. Винниченко В. Назв, праця. - С.462-463.
102. Мазепа І. Назв, праця. - С.38-39.
103. Христюк П. Назв.праця. - С. 147-148.
104. Цит. за: Христюк П. Назв.праця. - С.154-155.
105. Там само. - С. 155-156.
106. Цит. за: Мазепа І. Назв, праця. -С.41.
107. Шаповал М. Назв, праця. -С.148, 158, 164-165.
108. Мазепа І. Назв, праця. - С.41, 42.
109. Там само. - С.42.
110. Там само. - С.52-53.
111. Там само. - С.53.
112. Шаповал М. Назв, праця. - С.164.
113. Христюк П. Назв.праця. - С.157-160.
114. Там само.
115. Удовиченко О. Назв, праця. - С.103; Капустянський
М. Назв, праця. - С.47.
116. Какурин Н.Е. Как сражалась революция. - Т.2.
1919-1920 гг. - М.-Л., 1926. - С.221.
117. Удовиченко О. Назв, праця. -С.108-109, 126, 127.
118. Див.: Карпенко О.Ю. Імперіалістична інтервенція на
Україні. 1918-1920. Львів, 1964. - С.98-100.
119. Там само. - С.106-107; Удовиченко О. Назв, праця. - С. 108.
238
Примітки
120. Див.: Удовиченко О. Назв, праця. - С.109-110;
Капустянський М. Назв, праця. - С.64-65, 68-69.
121. Удовиченко О. Назв, праця. - С.110.
122. Там само. - С.117; Капустянський М. Назв.праця. -
С.90-91.
123. Капустянський М. Назв, праця. - С.98-99;
Удовиченко О. Назв, праця. - С.117-118.
124. Удовиченко О. Назв, праця. - С.126.
125. Капустянський М. Назв, праця. - С.104-106;
Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 pp. -
Т.2. - С.339-341.
126. Там само. - С.110-111; Українська РСР в період
громадянської війни 1917-1920 pp. - Т.2. - К., 1968. - С.337.
127. Цит. за: Капустянський М. Назв.праця. - С.109.
128. Див.: Українська РСР в період громадянської війни
1917-1920 pp. -Т.2. -С.341.
129. Цит. за: Удовиченко О. Назв, праця. - С.123.
130. Удовиченко О. Назв, праця. - С.124; Українська РСР
в період громадянської війни 1917-1920 pp. - Т.2. - С.341-342.
131. Капустянський М. Назв.праця. - С.120; Історія
українського війська. - С.560.
132. Цит. за: Шаповал М. Назв, праця. - С.147.
133. Там само.
134. Христюк П. Назв, праця. - С.163.
135. Винниченко В. Назв, праця. - С.464.
136. Там само. - С.465.
137. Там само. - С.466.
138. Там само. - С.467, 468.
139. Див.: Трагедія Галицької України. Матеріяли про
польську інвазію, польські варварства і польську окупацію
Східної Галичини за кроваві роки: 1918, 1919 і 192-0. - Вінніпег,
1920. - С.32-79; Мірчук П. Нарис історії ОУН. — Т.1. - Мюнхен -
Лондон - Нью-Йорк, 1968. - С.18-19; Мартинець В. Українське
підпілля. Від УВО до ОУН. - Б.м., 1949. - С.25; Макух І. На
народній службі. - Дітройт, 1958. - С.268-269 та ін.
140. Трагедія Галицької України. - С.33-34.
141. Там само. - С.39.
239
Соборництво і регіоналізм
142. Урядовий кур'єр. - 1998. - 3 листопада.
143. Винниченко В. Назв, праця. - С.469.
144. Там само. - С.471.
145. Історія українського війська (від ,,,,,, часів до 20-х
років XX ст.). Вид.4-е, змін, і допов. - Львів, 1992. - С.560-561.
146. Удовиченко О. Назв, праця. - С.127.
147. Там само. - С.127-128.
148. Мазепа І. Назв, праця. - С.68-73; Трудова Громада
(Кам'янець). -1919.-17 вересня.
149. Мазепа І. Назв, праця. -С.71.
150. Там само. - С.72-74.
151. Там само.
152. Там само. - С.71-72.
153. Там само. - С.72.
154. Див.: Історія українського війська. - С.561-562.
155. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х т. —
Т.2. — К., 1992.-С.534.
156. Див.: Удовиченко О. Назв, праця. - С. 130-131.
157. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у
1917-1919 pp. (історико-генетичний аналіз). - К., 1995. - С.242.
158. Там само. - С.84-85; Мазепа І. Назв, праця. - С.84-85.
159. Там само. - С. 121.
160. Шухевич С. Спомини з українсько-галицької армії.
Ч.ІІІ. -Львів, 1929.-С.57.
161. Удовиченко О. Назв, праця. - С.138.
162. Там само. - С.139-140.
163. Там само. - С.138.
164. Див.: Винниченко В. Назв, праця. -С.470-472.
165. Лозинський М. Назв, праця. - С.169.
166. Мазепа І. Назв, праця. - С.124-137.
167. Лозинський М. Назв, праця. -С.180-182.
168. Назарук О. Рік на Великій Україні. - Відень, 1920. - С.255.
169. Див.: Мазепа І. Назв.праця. - С.111, 119.
170. Удовиченко О. Назв, праця. - С.133.
171. Див., напр.: Мазепа І. Назв, праця. - С.137; Історія
українського війська. - С.564.
172. Шаповал М. Назв, праця. - С.156-157; Мазепа І.
Назв, праця. — С.137.
240
Примітки
173. Мазепа І. Назв, праця. - С.137.
174. Шаповал М. Назв, праця. - С.154-155.
175. Там само. - С.155.
176. Там само.
177. Там само. - С.156.
178. Там само. - С.158.
179. Мазепа І. Назв, праця.-С.123.
180. Цит. за: Шаповал М. Назв, праця. - С.159.
181. Там само.
182. Там само. - С.165-166.
183. Там само. - С.157.
184. Див.: Історія українського війська. - С.564.
185. Удовиченко О. Назв, праця. - С.136.
186. Цит. за: Доценко О. Літопис Української революції.
Т.2. Кн.4. - К. - Львів, 1923. - С.313.
187. Шаповал М. Назв, праця. - С. 161.
188. Цит. за: Мазепа І. Назв, праця. - С.144.
189. Там само. - С.144-145.
190. Цит. за: Шаповал М. Назв, праця. - С.161-162.
191. Там само. - С.162.
192. Там само.
193. Там само. - С.158.
194. Там само.
195. Мазепа І. Назв, праця. -С.146.
196. Там само. - С.146-147.
197. Там само. - С.149.
198. Там само. - С.152.
199. Там само. - С.153.
200.- Там само. - С.156.
201. Шаповал М. Назв, праця. - С.163.
202. Там само. - С.166.
203. Розбудова держави. - 1997. - № 7-8. - С.97.
204. Мазепа І. Назв, праця. - С.141-160.
205. Шаповал М. Назв, праця. - С.164; Мазепа І. Назв,
праця. - С.163.
206. Назарук О. Назв, праця. - С.228.
207. Доценко О. Літопис Української революції. -Т.2. Кн.5.
- Львів, 1924. - С.380; Петлюра С. Статті. - К., 1993. - С.208.
241
Соборництво і регіоналізм
208. Див.: Мазепа І. Назв, праця. - С.163.
209. Див.: Доценко О. Літопис Української революції. -
Т.2. Кн.4. - С.350.
210. Див.: Любінець І., Чапуга С. Скасування Акту злуки
ЗУНР і УНР // Міжнародна наукова конференція, присвячена
75-річчю Західно-Української Народної Республіки. 1-3
листопада 1993 р. - Івано-Франківськ, 1993. - С.86; Веденєєв
Д. Українська історіографія про причини та наслідки розриву
Акту Злуки (зовнішньо-політичний аспект) // Українська
соборність: ідея, досвід, проблеми. - С.243-253.
211. Див.: Історія України. - С.259-260.
212. Там само. - С.259.
213. Там само. - С.254.
214. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-
1921. - Т.ІІ. - Кам'янецька доба. - Зимовий похід. - Мюнхен,
1951.-С.166.
215. Там само.
216. Там само. - С.139.
217. Там само.
218. Див.: Там само. - С.165.
219. Цит. за: Мазепа І. Назв, праця. - С.172.
220. Цит. за: Там само. - С. 179.
221. Там само. - С.173.
222. Доценко О. Літопис української революції.
Матеріали й документи до історії української революції. 1917-
1923. - Т.ІІ. Кн.5. - Львів, 1924. - С.237-283 та ін.
223. Мазепа І. Назв, праця. -С.170, 173, 175, 185, 189.
224. Там само.
225. Петлюра С. Статті. - К., 1993. - С. 194-205.
226. Див.: Мазепа І. Назв, праця. - С. 193-197.
227. Там само. - С. 168-169.
228. Там само. - С. 169.
229. Там само. - С.170.
230. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917-
1921. - Т.ІІІ. - С.27-28.
231. ЧерчилльЧ. Мировой кризис. - М.-Л., 1932. -С.176.
232. Мазепа І. Назв, праця. - С.27.
242
233. Там само. — С.5.
234. Там само. - С.11-14.
235. Там само. - С.19-20.
236. Там само. - С.8-9.
237. Там само. - С.9.
238. Там само. - С.10.
239. Див.: Шелухін С. Варшавський договір між поляками
й Петлюрою 21 квітня 1920 року. - Прага, 1920. -40 с.
240. Шаповал М. Назв, праця. - С.175.
241. Там само. - С. 175-176.
242. Там само. - С.176.
243. Див.: Мазепа І. Назв, праця. - С.24.
244. Там само. - С.48.
245. Там само.
246. Какурин Н., Берендс К. Киевская операция поляков
1920 года. - М.-Л., 1920. - С.16-21.
247. Тютюник Ю. З поляками проти Вкраїни. Харків,
1924 (К„ 1990).-С.12.
248. Цит. за: Мазепа І. Назв, праця. - С.7.
249. Там само. - С.6-7.
250. Українська РСР в період громадянської війни.
1917-1920 pp. В 3-х тт. - Т.З. - К„ 1970. - С.154-156.
251. Там само. - С.157.
252. Там само. - С.164.
253. Див.: Удовиченко О.І. Назв, праця. -С.160-164.
254. Українська РСР в період громадянської війни. - Т.З.
-С.167.
255. Там само. - С.168.
256. Цит. за: Українська РСР в період громадянської
війни. - Т.З. - С.168.
257. Див.: Удовиченко О.І. Назв, праця. - С.159;
Українська РСР в період громадянської війни. 1917-1920 pp. -
Т.З.-С.171-174.
258. Див.: Трагедія Галицької України. Матеріяли про1
польську інвазію, польські варварства і польську окупацію
Східної Галичини за кроваві роки: 1918,1919 і 1920. - Вінніпег,
1920.-С.96-127таін.
243
Соборництво і регіоналізм
259. Цит. за: Українська РСР в період громадянської
війни. 1917-1920 pp. - Т.З. - С.172.
260. Там само. - С.169.
261. Див.: Мариевский И.П. Контрудар Юго-Западного
фронта. - М., 1941. - С.26-35.
262. Там само. - С.44; Українська РСР в період
громадянської війни. 1917-1920 pp. - Т.З. - С.230.
263. Українська РСР в період громадянської війни.
1917-1920 pp. - Т.З. - С.240.
264. Там само. - С.241-254; Мариевский И.П. Назв,
праця. - С.44-81.
265. Українська РСР в період громадянської війни.
1917-1920 pp. - Т.З. - С.255-326; Супруненко Н.И. Очерки
истории гражданской войньї и иностранной военной
интервенции на Украине (1918-1920). - М., 1966. - С.400-412.
266. Удовиченко О.І. Назв, праця. - С.168-171 та ін.
267. Там само. - С.171.
268. Див.: Мазепа І. Назв, праця. - С.35, 39, 40.
269. Удовиченко О.І. Назв, праця. - С.182.
270. Мазепа І. Назв.праця. - С.56.
ІУ. СУЧАСНА РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ЯК
ФАКТОР ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ, СТАБІЛІЗАЦІЇ
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ СИТУАЦІЇ В УКРАЇНІ,
ЗМІЦНЕННЯ ЇЇ ЄДНОСТІ ТА ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ
ЦІЛІСНОСТІ (ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ)
1. Симоненко В. Регіональна політика: системний підхід
// Економіка України. — 1996. - № 6. - С.31.
2. Пила В., Абрамов В. Деякі підсумки і перспективи
розвитку регіонів України // Економіка України. -1999. - № 1. -
С.40.
3. Там само.
4. Лукінов І. Регіонапізація України та економічна наука
// Регіональна економіка. - 1998. - № 2. - С.22.
5. Долішній М. Регіональна соціально-економічна
політика (основні засади формування і розвитку) // Регіональна
244
Примітки
економіка. - 1997. - № 2. - С.16; Концепція державної
регіональної економічної політики, проект якої обговорено на
міжнародній науково-практичній конференції в травні 1998 р.
(М.Львів) і передано до Верховної Ради України // Регіональна
економіка. - 1998.-№ 2. - С.8-9.
6. Концепція державної регіональної економічної
політики... // Регіональна економіка. - 1998. - № 2. - С.14-16.
7. Подовжняя Г.Г. Почему так необходимо местное
самоуправление? II Полис. - 1998. - № 4. - С.156.
8. Пила В., Абрамов В. Назв.праця. - С.45-47.
ЗМІСТ
Передмова
I. Кубань революційна:
етнічні і соціальні вектори
II. Ілюзії й практика національного нігілізму:
погляд із сьогодення на Донецько-
Криворізьку Республіку
III. Прагнення до єднання: Акт Злуки 1919 р.
і доля соборницького процесу
IV. Сучасна регіональна політика
як фактор державотворення, стабілізації
соціально-економічної ситуації в Україні,
зміцнення її єдності та територіальної
цілісності (замість післямови)
Примітки
З
7
37
65
202
227
Наукове видання
КУРАС Іван Федорович
СОЛДАТЕНКО Валерій Федорович
СОБОРНИЦТВО Г РЕГІОНАЛІЗМ
В УКРАЇНСЬКОМУ
ДЕРЖАВОТВОРЕННІ
(1917-1920 pp.)
Редактор С.І.Носова
Комп'ютерна верстка О.М.Собачко
Інститут політичних і етнонаціональних
досліджень НАН України
01011, Київ-11, вул.Кутузова, 8
Тел.: 295-73-11
Факс: 296-15-26
Підписано до друку 2.04.2001 р.
Формат 84x108/32. Обл.-вид.арк.12.
Папір офсетний. Друк трафаретний.
Тираж 1000 прим.
Видавець ТОВ.: Український виставково-видавничий дім
«Укрпреспол іграфекспо».