Всесвітня історія - Голованов С.О.

Автор: Голованов С.О.

Теги: навчальний посібник історіографія всесвітня історія підручник історії

ISBN: 966-8019-53-9

Год: 2005

Похожие

Археологія та стародавня історія України. Курс лекцій

Социальная екологія

Історія середніх віків: Том І. Раннє Середньовіччя: курс лекцій

Первісна історія України

Текст

С. О. Голованов
ВСЕСВІТНЯ
ІСТОРІЯ
За редакцією доктора історичних наук, професора
Ю. М. Алексєєва
Рекомендовано
Міністерством освіти і науки Чкраіни
як навчальний посібник
для студентів вищих навчальних закладів
Київ “Каравела” 2005

УДК 94(477) (075.4) Гриф надано
ББК 63.3(0)я73 Міністерством освіти і науки Украіни
Г17 (лист № 14/18.2-1951 від 19.08.2005 р.)
Рецензенти:
Головко М. Л.,
д-р. істор. наук, професор кафедри
соціально-гуманітарних дисциплін
Академії праці та соціальних відносин;
Черевко О. С.,
канд. істор. наук, доцент кафедри всесвітньої історії
Національного педагогічного університету ім. М. П. Драгоманова.
Голованов С. О.
Г17 Всесвітня історія: Навч. посіб. За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.:
Каравела, 2005. — 272 с.
ISBN 966-8019-53-9
Історія, як жодна інша наука чи навчальна дисципліна, спри¬
яє інтелектуальному розвитку, поповненню ерудиції, поширен¬
ню кола поглядів. Не випадково історія як навчальна дисципліна
входить до навчальних планів усіх гуманітарних спеціальностей
вищих навчальних закладів. Даний посібник являє собою курс
лекцій з дисципліни “Всесвітня історія” для студентів неісторич-
них факультетів. Він охоплює історичний розвиток людства від
часів виникнення людини і людського суспільства до нашого часу.
Зміст лекцій побудовано з урахуванням сучасного стану історич¬
них знань.
Для студентів вищих навчальних закладів та всіх тих, хто ці¬
кавиться історією.
УДК 94(477) (075.4)
ББК 63.3(0)я73
© Голованов С. О., 2005
ISBN 966-8019-53-9 © Видавництво “Каравела”, 2005

з
ЗМІСТ
Вступ 6
Лекція 1. Поява людини й утворення людського суспільства...8
1. Початок антропогенезу 8
2. Формування людини сучасного фізичного типу 10
3. Формування родового суспільства 14
4. Виникнення родової общини 15
Лекція 2. Розклад первісного суспільства 19
1. Суспільний поділ праці: його сутність та наслідки 19
2. Формування патріархальних родових відносин 24
3. Виникнення сусідської общини 26
4. Розпад первісного суспільства. Формування нерівності та
становлення держави 27
Лекція 3. Виникнення ранніх державних утворень
стародавніх цивілізацій Сходу 32
1. Утворення ранньої держави у Стародавньому Єгипті 32
2. Стародавні держави Месопотамії 38
3. Державні утворення Передньої Азії та Близького Сходу 41
Лекція 4. Становлення та розвиток античної цивілізації
Стародавньої Греції 44
1. Формування та розвиток критської та мікенської цивілізацій.. 44
2. Античні поліси архаїчного періоду 47
А) Спартанська держава 47
Б) Рабовласницька республіка в Афінах 51
3. Греко-перські війни 55
Лекція 5. Становлення держави Александра Македонського
та її розпад 62
1. Встановлення македонської гегемонії на Балканах 62
2. Похід Александра на Схід 66
3. Наслідки завоювань Александра Македонського 74
Лекція 6. Елліністичні держави 76
1. Суспільно-політичний лад елліністичного Єгипту 76
2. Характеристика держави Селевкидів 78
3. Державний лад царства Пергам 80
4. Греко-бактрійське царство 81

4
Лекція 7. Становлення та розвиток Римської держави
(VIII - III ст. до н.е.) 84
1. Характеристика “царського періоду” в Римі
(753-510 pp. до н.е.) 84
2. Становлення Республіки в Римі 87
3. Боротьба плебеїв з патриціями 88
4. Завоювання Римом Італії 90
Лекція 8. Боротьба Римської держави з Карфагеном
за панування на Середземному морі
(III — II ст. до н.е.) 95
1. Причини зіткнення Рима з Карфагеном 95
2. Перша Пунічна війна (264-241 pp. до н.е.) 96
3. Друга Пунічна війна (218-201 pp. до н.е.) 98
4. Третя Пунічна війна (149-146 pp. до н.е.) 103
5. Наслідки Пунічних війн 105
Лекція 9. Аграрний рух у Римі у II ст. до н.е 107
1. Причини аграрного руху Гракхів у Римі 107
2. Трибунат Тіберія Гракха 107
3. Реформи Гая Гракха 110
4. Наслідки аграрного руху Гракхів 112
Лекція 10. Громадянські війни в Римській Республіці 114
1. Створення першого тріумвірату і громадянська війна
між Цезарем та Помпеєм 114
2. Характеристика диктатури Цезаря 124
3. Діяльність другого тріумвірату та його розпад 128
4. Падіння Республіки в Римі 130
Лекція 11. Римська імперія 136
1. Епоха ранньої імперії 1-І І ст 136
2. Криза імперії III ст 144
3. Пізня Римська імперія IV—V ст 147
Лекція 12. Формування та еволюція феодального ладу
в Європі 153
1. Утворення ранньофеодальних, “варварських” королівств
у Європі 153
2. Становлення державності у франків 156
3. Англосаксонське та норманське вторгнення у Британію 159
4. Варяги та Київська Русь 161

5
Лекція 13. Хрестові походи: їхні причини та наслідки 165
1. Світ ісламу напередодні хрестових походів 165
2. Початок хресгоносного руху. Перший і другий хрестові походи ..166
3. Утворення хрестоносних королівств на Сході 168
4. Третій та четвертий хрестові походи.
Падіння Константинополя 171
5. Наслідки колонізації східного світу 174
Лекція 14. Столітня війна та гуситський рух у Європі 176
1. Утворення передумов конфлікту. Загострення суперечностей
між Англією та Францією 176
2. Англія та Франція напередодні війни 178
3. Початок війни, розвиток воєнних дій 181
4. Феномен Жанни д’Арк 183
5. Реформація та гуситський рух у Європі 184
Лекція 15. Нідерландська буржуазна революція
XVI - XVII ст 188
1. Розвиток капіталістичних відносин у Нідерландах та його
соціальні наслідки 188
2. Назрівання революції 191
3. Початок і розвиток революційних подій 192
5. Наслідки буржуазної революції 196
Лекція 16. Англійська буржуазна революція 198
1. Загальні умови економічного та політичного розвитку Англії
напередодні революції 198
2. Початок революційних подій (1640-1642 pp.) 200
3. Громадянська війна (1642-1645 pp.)* Олівер Кромвель 201
4. Друга громадянська війна 1648 р 203
5. Реставрація Стюартів. Історичне значення англійської
буржуазної революції 205
Лекція 17. Міжнародні відносини в Європі
та 30-літня війна XVI-XVII ст 208
1. Міжнародні відносини у XVI ст 208
2. Загострення міжнародних протиріч на початку XVII ст 209
3. Перший (чеський) період війни 1618-1621 рр 210
4. Другий (датський) період війни 1625-1629 рр 211
5. Третій (шведський) період 1630-1635 рр 212
6. Четвертий (франко-шведський) період війни 1635-1648 рр. 213

в
Лекція 18. Велика Французька буржуазна революція 215
1. Причини революції та її початок 215
2. Революційні війни Франції 218
3. Скинення монархії 219
4. Якобінська диктатура. Завершення революції 221
Лекція 19. Західна Європа в період
наполеонівських війн 224
1. Становище в країні після падіння якобінської диктатури .... 224
2. Успіхи завойовницької політики Франції 225
3. Внутрішня політика наполеонівської імперії 227
4. Війни проти третьої та четвертої антифранцузьких коаліцій .. 229
5. Найвищий підйом могутності Франції. Назрівання кризи ... 231
6. Вітчизняна війна в Росії і розгром французької армії.
Крах імперії 233
Лекція 20. Західна Європа у XIX ст 238
1. Франція в роки реставрації Бурбонів та липневої монархії ..238
2. Англія у XIX ст 241
3. Німеччина в XIX ст 244
4. Буржуазно-національний визвольний рух на Балканах 245
Лекція 21. Історичні процеси новітнього періоду.
Світ у першій половині XX ст 247
1. Світ напередодні Першої світової війни. Причини війни 247
2. Перша світова війна. її загальні наслідки 249
3. Людство напередодні Другої світової війни 252
4. Друга світова війна, її основні етапи 254
Лекція 22. Світова цивілізація у другій половині XX ст.... 259
1. Утворення світової системи соціалізму.
Загальний розвиток та розпад 259
2. Світові центри капіталізму 262
3. Основні напрями світового розвитку кін. XX ст.
Глобальні проблеми XXI ст. Шляхи їх вирішення 264
Література до вивчення курсу 268

7
вступ
Геродот був першим серед людей, хто перетворив сукупність пере¬
казів, міфів, балад на науку під назвою „Історія”. Це слово в перекла¬
ді з давньогрецької означає „оповідь про те, чого дізнався”. Він був
переконаний, що в далекому минулому, у глибині тисячоліть, реаль¬
ність перетворюється на казково прекрасну легенду. Він був закоха¬
ний у це далеке, недосяжне минуле і прагнув оспівувати його всією
силою свого таланту. І нині, скромний автор цієї скромної книги, який
живе серед вас, шановні читачі, пишається своєю причетністю до ве¬
ликої науки історії. Життя багато разів давало мені можливість пере¬
конатися в справедливості слів М.Г. Чернишевського, який сказав:
„Можна не знати десятків наук і при цьому лишатися освіченою
людиною. Але не любити історію може лише людина, яка абсолют¬
но не розвинена розумово.”
Тому мета цієї книги - допомогти полюбити історію якомога біль¬
шій кількості людей, переважно тим, для кого історія не стала профе¬
сією. Тому автор прагнув уникати надмірного обтяження тексту де¬
талями і подробицями, у які заглиблюються лише історики. Автор
запрошує вас, шановні студенти, абітурієнти, учні старшокласники,
просто допитливі й цікаві читачі, поринути зі мною в далеке минуле
- туди, де залягають витоки людини і людського суспільства. Звісно,
в межах однієї книги неможливо охопити весь обсяг історичних про¬
цесів, усю сукупність подій. Тому ви не знайдете в цій книзі тем з історії
країн Далекого Сходу, історії народів американського континенту. По¬
ставтеся до цієї книги не як до навчального посібника, а як до провід¬
ника у минуле. Автор спробував створити у читача суцільне уявлен¬
ня про плин історичного процесу. Сподіваюся, це полегшить і зро¬
бить приємним ваше поглиблене знайомство з всесвітньою історією.
Звісно, зі шкільного курсу ви почерпнули багато інформації. У вас
уже є підґрунтя для історичних знань. Спираючись на ці знання, ви
значно полегшите вивчення матеріалу цієї книги.
Щоб перевірити, як ви зрозуміли матеріал чергової лекції, раджу
вам звертати увагу на контрольні запитання, які містяться після кож¬
ної теми. Список літератури, до якої можна звернутися за додатко¬
вою інформацією з кожної теми, міститься також після тексту кожної
лекції. Наприкінці книги знаходиться загальний список навчальної
та наукової літератури, яка полегшить вивчення курсу. Пояснення до
специфічних понять, особливих термінів та посилання на авторів де¬
яких відомостей розміщені наприкінці кожного розділу.
Отже, запрошую вас іще раз пройти з людством увесь шлях, від
початків до сучасності.

8
Лекція 1. ПОЯВА ЛЮДИНИ
Й УТВОРЕННЯ ЛЮДСЬКОГО
СУСПІЛЬСТВА
№ План викладу матеріалу лекції:
1. Початок антропогенезу.
2. Формування людини сучасного фізичного типу.
3. Формування родового суспільства.
4. Виникнення родової общини.
1. Початок антропогенезу
Поняття „антропогенез” (від давньогрец. о avxporox; - людина,
та т) yeveoiq - народження) означає процес еволюційного фор¬
мування людини сучасного фізичного типу. Теорію походження
сучасної людини як наслідок тривалого еволюційного та історич¬
ного розвитку вперше обґрунтував Чарльз Дарвін у своїй праці
„Походження людини і статевий відбір” (1871). Згодом його тео¬
рія знайшла підтвердження у численних знахідках, які було від¬
крито в ході палеонтологічних досліджень. Сьогодні його теорію
поділяє більшість дослідників проблем антропології.
Сучасна антропологічна наука свідчить, що витоки процесу
антропогенезу треба шукати близько 20 млн років тому, коли на
планеті з’явилися дріопітеки - викопні мавпи, які мешкали у
Східній Африці. Найбільш ранні форми дріопітеків отримали
назву проконсули. За своїм способом життя вони постійно пере¬
бували на деревах, чудово пересувалися по гілках, міцно захоп¬
люючи їх лапами. У ході „деревинної” фази існування викопних
мавп відбувався процес формування майбутньої людської руки,
яка набувала редукції великого пальця. Наступною ланкою ево¬
люції стали рамапітеки, які виокремилися від дріопітеків близь¬
ко 14 млн років тому.
7-4,5 млн років тому, коли на планеті змінився клімат і скороти¬
лася площа лісів, найдавніші предки людини змушені були спус¬
титися на землю. У цей період вони стали вживати м’ясну їжу.

1. Поява людини й утворення людського суспільства
0
Наслідком цього стало збільшення обсягу та розвиток структури
головного мозку, розвиток щелепного апарата. Врешті на планеті
формуються істоти, які отримали в науці назву австралопітеки -
мавпи, які володіли прямоходінням. Саме вони стали першою лан¬
кою у процесі антропогенезу. Кісткові рештки австралопітеків
уперше були знайдені у Південній Африці у 30-х роках XX ст. Ви¬
сновок про прямоходіння австралопітека вперше зробив Раймонд
Дарт, професор університету Йоганесбурга.
Обсяг мозку австралопітеків становив близько 520 см3 (у су¬
часної людини - 1500 см3). Вони мешкали переважно в Африці.
Пізня форма австралопітеків - масивні австралопітеки були по¬
ширені на цьому континенті 2,5-1,5 млн років тому.
Серед перших представників роду Ното (людини) називають
істоту, яка мешкала на Землі 2-1,7 млн років тому. Луіс Ліккі - від¬
кривач її кісткових рештків дав істоті назву homo habilis - „люди¬
на вміла”. Ліккі був переконаний, що цій формі вже була властива
здатність до праці. Проте, більшість його колег не погодилися з
ним, аргументуючи свою позицію тим, що здатність до усвідомле¬
ної трудової діяльності habilis довести неможливо. Крім того, за
своєю морфологією ці істоти більше схожі на австралопітеків, які
вважаються цілком тваринами, а не людьми. У зовнішності „хабі-
лісів” занадто мало сапієнтних ознак і переважають тваринні риси.
Тож межу, яка відділяє тварин від першої людини, треба ставити
не між австралопітеками та „хабілісами”, а між „хабілісами” та їх
наступниками - пітекантропами, які з’явилися близько 1,5-1,6 млн
років тому (інша назва -Homo erectus, тобто людина прямоходяча.)
їхні рештки були виявлені у I960 р. Обсяг мозку пітекантропів
становив 1000 см3, зріст сягав 180 см. Ранніх пітекантропів ще на¬
зивають „гейдельберзька людина” за місцем знахідки перших кіст¬
кових рештків цього фізичного типу.
Трохи пізніше від пітекантропа сформувалась істота під назвою
„синантроп”, яку було знайдено у 1921 р. на території Китаю екс¬
педицією Ю. Андерсена. Зовнішністю він був дуже схожий на піте¬
кантропа, але мав більший обсяг мозку - до 1220 см3. Він жив при¬
близно 500 тис. років тому. У середовищі архантропів складається
праобщина як первісна форма об’єднання. Праобщину називають
інакше - „первісне стадо”, підкреслюючи такою назвою переважання

10
Всесвітня історія
в ньому тваринних рис поведінки. Така перша форма людського
суспільства являла собою групу у 25-30 дорослих особин, яка до¬
мінувала на кормовій території 25x30 км. В умовах такої групи від¬
бувалося поступова передача соціального досвіду наступним по¬
колінням. Без такої спадковості між поколіннями люди не могли б
засвоювати культурні надбання та соціальну поведінку попередніх
поколінь, тобто не мали б можливості стати людиною. Не відбува¬
вся б біологічний та соціальний розвиток людства. Але, перш за
все, колективне існування було головним чинником виживання
первісних людей за умов украй низького рівня розвитку знарядь
праці і, звісно, низького рівня продуктивності праці. Окрема
людина не мала жодних шансів на самостійне виживання. Добу¬
вання їжі, захист від небезпеки тощо могли здійснюватися лише
за умов колективної діяльності. Основними видами господарюван¬
ня були мисливство та збиральництво. Якщо першим способом до¬
бування їжі займалися чоловіки, то другий був сферою діяльності
жінок. Архантропи таким чином брали від природи харчову масу
в готовому вигляді, нічого самі не виробляючи. Такий спосіб госпо¬
дарювання отримав назву „привласнювальне”.
У зв’язку зі змінами берегової лінії континентів, напрямків руху
теплих та холодних течій на Землі відбулися різкі зміни кліматич¬
них умов - розпочалося глобальне похолодання, настав „льодови¬
ковий період”, який тривав від 600 тис. до 10 тис. років тому. Загаль¬
ний холодний клімат на планеті кілька разів чергувався з тривали¬
ми потепліннями. Загальне ускладнення умов існування первісних
людей стало поштовхом до розвитку їх господарчої діяльності, при¬
скорення процесу еволюції, формування первісної общини.
2. Формування людини сучасного
фізичного типу
Згадані вище фізичні типи від австралопітека об’єднуються
у групу архантропів (від давньогрец. apxaioq - найдавніший, та
о avxpoftoq - людина, тобто “найдавніша людина”). Наступником
архантропів на еволюційному шляху стали палеоантропи (давньо¬
грец. яаАшо<; - стародавній), або неандертальці, безпосередні по¬
передники людини розумної. Довгий час антропологи вважали, що

1. Поява людини й утворення людського суспільства
неандертальці виникли близько 100 тис. років тому. За останніми
даними, неандертальці жили приблизно від 200 до 40 тис. років
тому.1 Цей фізичний тип поділяється на два підвиди: ранній та
пізній, або „класичний”. Ранній неандерталець у морфологічному
відношенні був більш прогресивною формою у порівнянні з пізнім,
який був морфологічно примітивнішим.2 Особливе місце посідає
підвид неандертальців, позначений назвою „група Схул” (Палес¬
тина), який був найбільш прогресивною формою і був, напевно,
основою формування сучасного людства. За своєю морфологією3
неандертальці не дуже різнилися від своїх попередників. Зріст і
пропорції тіла залишилися ті ж самі. Прямоходіння вже було пов¬
ністю досягнуте. Кисть руки мала майже сучасні пропорції, хоча
була трохи коротшою. Обсяг мозку дорівнював 1450 см3 у чолові¬
чих особин і 1270 см3 - у жіночих. Незважаючи на відмінності між
локальними групами, все ж таки неандертальці являють собою
єдиний вид, і підгрупи можуть оцінюватися як расові групи.
Прямими наступниками неандертальців, як уже згадувалося вище,
вважаються люди сучасного фізичного типу, „людина розумна”
(Homo sapiens), які виникли спершу в Європі і трохи пізніше в Азії
близько 40 тис. років тому. За грекомовною класифікацією їх нази¬
вають „неоантропи”. Серед них розрізняються три фізичні підтипи:
1) кроманьйонський;
2) гримальдійський;
3) брюннський.
Кроманьйонці4 мали яскраві сапієнтні риси, високий зріст, що
коливався від 179 до 194 см, розвинений м’язовий рельєф, особли¬
во гомілкові м’язи. Для гримальдійського типу характерними ри¬
сами є широке обличчя, широкий ніс, масивна нижня щелепа. Він
мав відносно невеликий зріст - 155-157 см. Узагалі в цьому типі
переважають негроїдні риси.
Брюннський тип відрізнявся менш масивною морфологією по¬
рівняно з кроманьйонцями. За будовою черепа вони, на думку де¬
яких дослідників, ближчі до неандертальців. Підсумковий аналіз
приводить до висновку про відсутність чіткого зв’язку між пізні¬
ми неандертальцями та кроманьйонцями. Це схиляє до думки, що
перші „сапієнс” виникли раніше, ніж 40 тис. років тому і їхні решт¬
ки поки що невідомі антропологам.

12
Всесвітня історія
На завершальній стадії антропогенез доповнюється процесом
расогенезу. Умовно можна визнати, що расогенез по суті являє со¬
бою процес остаточної адаптації виду „гомо сапієнс” до природно¬
го середовища конкретного регіону планети. Проте, слід врахову¬
вати, що формування рас відбувалося протягом тривалого часу і
витоки цього процесу перебувають у значно ранішніх часах. Деякі
дослідники вважають, що окремі ознаки расогенезу виявляються
ще на стадії пал еоантропів, чи навіть архантропів. На їхню думку,
вони складаються під впливом природних умов. Зокрема М.М. Че-
боксаров та І.О. Чебоксарова вважали, що „... на ранніх етапах сво¬
го розвитку люди сучасного фізичного типу ще пристосовували¬
ся, подібно до всіх живих організмів, до природно-географічних
умов свого існування, тобто поступово виробляли морфологічні
та фізіологічні особливості, тією чи іншою мірою корисні в конк¬
ретних умовах життя різних популяцій”. Спеціалісти одностайно
визнають три основні раси, які формувалися на планеті протягом
пізнього палеоліту: європеоїдна, негроїдна та монголоїдна.
Ознакою європеоїдної раси в першу чергу називають світлий
колір шкіри. Завдяки йому в тілі людини під впливом сонячних
променів виробляється вітамін D, що захищає людський організм
від рахіту. Люди з таким кольором шкіри мешкали в регіонах з пере¬
важно холодним кліматом - у Північній Європі, Скандинавії. Вузь¬
ка і пряма форма носа, що притаманна представникам європеоїдної
раси, на думку фахівців, створює подовжений дихальний шлях. Тому
прохолодне повітря, проходячи ним до легенів, краще прогрівається.
Для людей, які належать до негроїдної раси, характерним є тем¬
ний колір шкіри, який утворився через високу місткість пігмента
меланіну. Цей пігмент створює захист шкіри від перегріву в умо¬
вах підвищеної сонячної активності. Під впливом сонячних про¬
менів він викликає потемніння шкіри. Густе та хвилясте волосся,
характерне для народів негроїдної раси, також створює навколо
верхньої частини голови повітряну оболонку, яка захищає від пе¬
регрівання. Дуже широкий за формою ніс, розвинута слизова обо¬
лонка губ посилює вологообмін, чим сприяє охолодженню організ¬
му в умовах спеки. Завдяки таким механізмам адаптації організм
представників негроїдної раси може без шкоди для себе існувати в
умовах спекотного сонця.

1. Поява людини й утворення людського суспільства
Ознаки монголоїдної раси формувалися в умовах степу та на¬
півпустелі Центральної Азії. Тут після завершення льодовикового
періоду встановився різко континентальний клімат, якому при¬
таманні значні коливання температур протягом доби, різкий кон¬
траст між зимовим та літнім періодами року. В умовах степу та
напівпустелі частими бувають пилові бурі влітку, а взимку сніго¬
ві нашарування вкривають великі площі. Відбивання сонячних
променів від снігового покрова шкодять зору. Під впливом вка¬
заних погодних та кліматичних чинників організм людини мон¬
голоїдної раси виробив складку верхньої повіки та епікантус.
Зовні око такої людини виглядає значно вужчим, ніж в євро¬
пеоїдів, але з таким захистом монголоїди, наприклад, значно рід¬
ше, ніж європейці, хворіють на запалення слизової оболонки ока
(кон’юнктивіт).
Слід мати на увазі, що процес антропогенезу відбувався в ме¬
жах африканського та азіатського регіонів у кліматичній смузі, яка
зараз належить переважно до субтропічного поясу. Звісно, протя¬
гом найдавнішого періоду антропогенезу та льодовикового пері¬
оду клімат цього регіону був далеким від сучасного. На території
Австралії та Американського континенту ніколи не жили ні ан¬
тропоїди, ні найдавніші гомініди. Заселення Американського кон¬
тиненту стародавніми людьми відбулося під час останнього зледе¬
ніння приблизно 15 тис. років тому. Це сталося тому, що в той пе¬
ріод рівень Світового океану був нижчим від сучасного майже на
100 метрів, тому між Камчаткою та Аляскою існував шлях суходо¬
лом. У зв’язку з потеплінням і таненням льодового панцира близько
10 тис. років тому рівень Світового океану піднявся й утворилася
Берингова протока. До Австралії первісна людина потрапила за
доби пізнього палеоліту - близько 35 тис. років тому. Тієї доби те¬
риторія Індонезії була поєднана з територією Австралії низкою
дрібних островів, розташованих поруч один від одного.
Регіони, де відбувалося формування окремих рас, у подальшо¬
му не були ізольовані між собою. Протягом останніх 20 тис. років
відбувалося постійне спілкування представників різних рас,
унаслідок чого тривало змішування рас, виникали дрібні расові гру¬
пи. Подальша асиміляція згодом привела до появи ще більш по-
дріблених груп - антропологічних типів.

Всесвітня історія
3. Формування родового суспільства
На період початку пізнього палеоліту припадає формування
первісної общини, яка за своїм характером була родовою. З її ви¬
никненням тісно пов’язане питання формування родової органі¬
зації суспільства.
За сучасним рівнем знань формування родових відносин у сус¬
пільстві неоантропів відбувалося за умов поступового витіснення
біологічних форм поведінки зі сфери господарчих відносин. На
зміну зоологічному індивідуалізму прийшов пріоритет інтересів
колективу, які потребували більшого згуртування як умови для
виживання. У період підготовки до полювання та його проведен¬
ня необхідно було забезпечити уникнення конфліктів між самця¬
ми на ґрунті ревнощів. Засобами такого забезпечення була забо¬
рона на шлюбні стосунки у період активізації мисливської діяль¬
ності. Згодом це, на думку Ю.І. Семенова, привело до постійного
обмеження, а зрештою і заборони на шлюбні стосунки між члена¬
ми колективу взагалі. Поступовий розвиток цих механізмів регу¬
ляції поведінки в колективах привів до виникнення екзогамії -
звичаю вступати у шлюбні стосунки тільки з членами інших колек¬
тивів.5 У подальшому це привело до усвідомлення членами окре¬
мих колективів себе як родичів та утворення родових об’єднань, або
родів - згуртувань людей, які ведуть своє походження від спільного
предка. Збільшення чисельного складу родів неминуче приводило
до внутрішнього розподілення родичів на общини - об’єднання
людей, які спільно займаються господарюванням. За своїм складом
та характером діяльності первісні общини були родовими, які об’єд¬
нували родичів кількох поколінь, вірогідніше за все, трьох, пов’яза¬
них різними ступенями спорідненості.
Форми об’єднання людського суспільства за ознакою спорід¬
неності називають родовим ладом. Характер господарчої діяльнос¬
ті, його переважаючі форми, основні форми шлюбних стосунків у
кінцевому рахунку визначили чільне місце жінок у родовій орга¬
нізації. По-перше, за умов переважання проміскуїтету6, а пізніше
групової форми шлюбу, на той час неможливо було визначити ба¬
тька кожної конкретної дитини, проте завжди відома була її матір
(довгий час чоловіки взагалі вважалися непричетними до процесу

1. Поява людини й утворення людського суспільства
1 5
народження дітей). По-друге, за умов привласнювального спосо¬
бу господарювання збиральництво як сфера жіночої діяльності
було більш стабільним джерелом постачання продуктів харчуван¬
ня. По-третє, жінки з їх домашніми обов’язками були більш ста¬
більною частиною колективу, на відміну від чоловіків, які часто
гинули на полюванні, у воєнних сутичках тощо. Через вказані об¬
ставини родові об’єднання, у яких провідна роль належала жін¬
кам, називають материнськими родами, а родовий лад за тих часів
- матріархат.7
4. Виникнення родової общини
Головними засобами господарювання та забезпечення людей
продуктами харчування були, як вже згадувалося, мисливство і
збиральництво. Не менш необхідними були такі види діяльності,
як виготовлення знарядь праці, предметів домашнього вжитку,
одягу тощо. Усі ці види господарчої діяльності вимагали коорди¬
нації трудових зусиль, а значить, і подальшого згуртування люд¬
ських колективів. Це стимулює формування людського суспільст¬
ва, родової общини. Цій формі людської спільноти була прита¬
манна первинна спільність праці. За характерними рисами це був
мисливський колектив. В умовах низького рівня розвитку знарядь
праці, в тому числі знарядь мисливства, полювання носило загін¬
ний, тобто колективний характер. Проте в наявності були також
індивідуальні види праці - полювання на невеликих звірів. Це ста¬
вало можливим завдяки винайденню лука та стріл8 - першого ме¬
ханічного пристрою, зробленого людиною. Але всі види трудової
діяльності вважалися складовими компонентами колективних зу¬
силь усієї общини. Продукти, здобуті в результаті трудової діяль¬
ності членів общини, як колективної, так і індивідуальної, вважа¬
лися спільною власністю. Отже, в первісній общині ми спостеріга¬
ємо колективну, тобто общинну власність на продукти праці. Це
пояснюється відсутністю надлишків виробленого продукту. Це
зумовлювало рівний розподіл усієї здобичі, отриманої всіма чле¬
нами колективу. Колективна власність на отриманий продукт та
промислову територію не виключало приватної власності на інди¬
відуальні знаряддя праці. Мисливці самі виготовляли собі зброю і

16
Всесвітня історія
самі користувалися нею. Тому за умов родової первісної общини
були відсутні умови для економічної диференціації і, тим більше,
для експлуатації між членами господарчого колективу. Слід мати
на увазі, що первісна община неминуче поділялася на малі общи¬
ни всередині великої, які складалися з 20-30 осіб. Такі малі общи¬
ни могли мешкати роздільно, на певній відстані одна від одної. При
цьому вони зберігали постійний зв’язок одна з одною. Поступо¬
вий розвиток та вдосконалення знарядь праці, зростання продук¬
тивності праці робили можливим існування таких мікроколекти-
вів незалежно один від одного.
Відповідно відбувається розвиток форм сім’ї та шлюбу. На жаль,
відсутність надійних джерел дозволяють лише гіпотетично відтво¬
рювати моделі процесу розвитку сім’ї та системи спорідненості. У
цьому питанні лишається можливим спирання на дані етнографіч¬
них спостережень за народами, які нині перебувають на первин¬
них ступенях історичного та суспільного розвитку.
Розвиток шлюбних відносин приводить до формування парної
сім’ї, яка прийшла на зміну проміскуїтету. Важливим елементом
розвитку шлюбних відносин стало визначення місця поселення
сім’ї (локалізація шлюбу). Так, якщо первинні, групові форми
шлюбу, на думку багатьох фахівців, були дислокальними, тобто
шлюбні партнери не селилися разом, а кожний лишався жити зі
своїм родом, то за умов парної сім’ї в умовах матріархату характер¬
ним стає матрилокальне поселення парної сім’ї.
Первісна община за своєю структурою, кількісним складом була
гнучким утворенням. За сприятливих екологічних умов община
могла зростати чисельно, збільшувати кількість малих сімей у своє¬
му складі і навпаки. За умов погіршення умов община могла роз¬
падатися на складові частини. За свідченням Станко В. Н., Глад¬
ких М. І. та Сегеди С. П., середня тривалість життя в общині сяга¬
ла 20-25 років. На цей показник значно впливала висока дитяча
смертність. За умов мисливсько-збиральницького господарства
одна жінка могла доглянути лише одну дитину до 3-5 років. Розмі¬
ри кормової території ранньопервісної общини становили 350-750 км2.
Середня щільність населення за тих часів дорівнювала одній лю¬
дині на 100 км2. Таким чином, чисельність населення за часів піз¬
нього палеоліту на території сучасної України становила близько

1. Поява людини й утворення людського суспільства
17
60 тис. осіб. Вони жили невеликими стоянками, розташованими
по долинах невеликих річок.
Община концентрувала у собі всю владу в первісному суспіль¬
стві. Ані рід, який утворювався родовими общинами, ані плем’я,
як згуртування родів, не мали власних органів управління. У разі
небезпеки тимчасово могли утворюватися племінні ради з метою
координації спільних дій. Лідери, які вибиралися для керівництва
колективом, прагнули врахувати думки і бажання всіх дорослих
членів колективу і прагнули досягти спільної злагоди. Старійши¬
ни не були повновладними правителями, але мали значний вплив
та авторитет серед родичів.
^ ЛІТЕРАТУРА
1. Алексеев В. П. Становление человечества. - М., 1984.
2. Алексеев В. П. Зтногенез. - М., 1986.
3. Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності та держави.
// Маркс К, Енгельс Ф. Твори. - Т. 21. - С. 28-171.
4. Исторгія первобьітного общества. Общие вопросьі. Проблеми
антропосоциогенеза. - М., 1983.
5. Исторгія первобьітного общества. Зпоха первобьітной родовой
общиньї. - М., 1986.
6. Станко В. Н., Гладких М. І., Сегеда С. П. Історія первісного
суспільства. - К., 1999.
7. Чебоксаров Н. Н. Чебоксарова И. А. Народьі мира. Расьі. Куль¬
тура. - 2-е изд. - М., 1985.
8. Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та
стародавня історія України. - К., 1992.

18
Всесвітня історія
® ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Яку біологічну істоту вважають першою ланкою процесу ан¬
тропогенезу?
2. Яке суспільне утворення називається „первісним стадом”?
3. Назвіть біологічні форми, які були попередніми сучасній людині.
4. Яка біологічна форма вважається вже не твариною, а першою
людиною?
5. Розкажіть про формування родового суспільства ? Яка була при -
чина його виникнення ?
6. Укажіть ознаки родової общини.
1 Назва „неандерталець” походить від назви долини Неандерталь у Німеччині.
Там, поблизу Дюссельдорфа у 1856 р. було вперше знайдено кісткові фрагмен¬
ти цієї істоти.
2 Така невідповідність еволюційній теорії отримала назву „неандертальська про¬
блема”.
3 Поняття „морфологія” утворюється від давньогрец. цорфГ| - форма та Xoyoq -
слово. Його можна тлумачити як „дослідження за зовнішньою формою”.
4 Назва походить від гроту біля містечка Кро-Маньйон, в долині річки Везер, де
у 1868 р. уперше були знайдені їхні кісткові фрагменти.
3 Екзогамія - утворюється від давньогрецьк. є^со - зовні та уацо<; - шлюб.
6 Проміскуїтет - невпорядковані шлюбні відносини.
7 Матріархат - від давньогрец. г| цатг|р- мати та г| архл~ влада.
8 Лук і стріли були винайдені близько 10 тис. років тому. Завершення льодови¬
кового періоду, зникнення великих тварин як об’єкта полювання спонукало
шукати засобів полювання на невеликих тварин та птахів.

10
Лекція 2.
РОЗКЛАД ПЕРВІСНОГО СУСПІЛЬСТВА
ІВ9П План викладу матеріалу лекції:
1. Суспільний поділ праці: його сутність та наслідки.
2. Формування патріархальних родових відносин.
3. Виникнення сусідської общини.
4. Розпад первісного суспільства. Формування нерівності та ста¬
новлення держави.
1. Суспільний поділ праці:
його сутність та наслідки
Із завершенням льодовикового періоду та значним потеплінням
відбулася певна стабілізація господарської діяльності людства. Як
наслідок стабілізувався і соціальний розвиток, почалося впевнене
збільшення чисельності населення. Усе це спричинило подальший
розвиток та вдосконалення знарядь праці, впорядкування соціа¬
льних та господарчих стосунків у общинах і, певна річ, зростання
продуктивності праці. Вказані обставини спричинили значні якісні
зрушення в економічному та соціальному житті суспільства, що
відбулися за доби неоліту (6-3 тис. років до н.е.). Сутність таких
зрушень полягала у переході від привласнюючого способу госпо¬
дарювання до відтворюючого, або продукуючого способу. Англій¬
ський археолог Гордон Чайлд назвав ці якісні зрушення „неолітич¬
ною революцією”. Вона проходила в кілька етапів шляхом вели¬
кого суспільного поділу праці. Першим кроком у неолітичній ре¬
волюції дослідники вважають виникнення у господарчій діяльності
суспільства таких нових видів господарювання як землеробство
та скотарство.
Землеробство, ймовірно, трансформувалося з первісного зби¬
ральництва. Постійно маючи справу з їстівними рослинами - зер¬
нами, ягодами, коріннями тощо, люди помітили властивість після
потрапляння зерна чи ягоди на землю проростати там наступної
весни. Усвідомивши корисність такої властивості насіння їстівних

20
Всесвітня історія
рослин, люди переходять до їх культивування поряд зі своїм жит¬
лом. Напевне, перші ділянки обробленої землі були невеликими.
З часом обсяги робіт збільшувалися, таким чином поступово у пе¬
рвісних общинах виникає землеробство.
Скотарство, на думку дослідників, починається з одомашнен¬
ня деяких видів тварин. Воно, як і землеробство, починалося з
невеликих обсягів робіт у вигляді домашнього скотарства. З ча¬
сом масштаби цього заняття зростали, перетворюючись на табу¬
нне, відгінне скотарство. На певному етапі господарського роз¬
витку общини опинилися перед проблемою суміщення цих двох
видів господарювання. Незалежно від кліматичних умов кожна
община помітила незбігання сезонів польових робіт та сезонів від¬
гону худоби на нові пасовища. Крім того, збільшення кількості
голів худоби потребувало все частішого перекочовування.
Так розростання землеробства і скотарства до великих масшта¬
бів зробило, на певному етапі, неможливим подальше їх суміщен¬
ня в діяльності однієї общини. Врешті неминучою ставала не¬
обхідність вибору на користь одного з видів, який змушені були
зробити общинники. На цей вплив частіше за все впливали еколо¬
гічні умови, демографічна ситуація в регіоні. Отже, у суспільстві
відбувся перший великий суспільний поділ праці, який проходив
у вигляді спеціалізації общин у напрямі скотарства або землероб¬
ства. Прямим наслідком цього першого суспільного поділу пра¬
ці стало помітне зростання продуктивності праці як землеробів,
так і скотарів. Стало можливим забезпечити стабільне надходжен¬
ня харчових продуктів. Відбувалася певна стабілізація первісно¬
го общинного господарства. Люди поступово оволодівали знан¬
нями, необхідними для заняття землеробством та скотарством.
Початок спеціалізації общин у виробництві продуктів харчуван¬
ня спричинив також появу перших форм обмінних стосунків між
господарчими колективами. Скотарі та землероби мали потребу
у продуктах харчування, які виготовляла інша сторона. Створю¬
ється натуральна форма обміну. Звісно, на цьому етапі людство
не могло отримати стабільного надлишкового продукту, але пер¬
ші ознаки наближення суспільства до такої межі ставали вже по¬
мітними. Слід також зазначити, що за самим характером діяль¬
ності землероби змушені були перейти до осілого способу життя,

2. Розклад первісного суспільства
21
тоді як скотарі залишилися кочівниками подібно до їх дале¬
ких предків. Більшість дослідників вважають, що відтворююче
господарство вперше виникає у Малій Азії, у регіоні східного Се¬
редземномор’я. Пізніше створюється ще один осередок форму¬
вання відтворюючого господарства - Південно-Східна Азія, Пів¬
денний Китай та Індія. Це сталося приблизно у VII - V тис. до
н.е. Нарешті, третім регіоном, де відбувалося становлення земле¬
робства й скотарства, стали Північний Китай, Монголія та При-
амур’я.1
Перехід землеробських общин до осілого способу життя спри¬
яв посиленню їх уваги до оточуючого середовища. З часом люди
відзначили властивість окремих „каменів”, які опинилися побли¬
зу від багаття, ставати м’якішими, переходити в рідкий стан. Після
застигання речовина знов ставала твердою. Так люди в процесі
розвитку господарства звернули увагу на властивість металів під
впливом високої температури переплавлятися в іншу форму. Пер¬
шим металом, який став відомий людству, була мідь. І це не було
випадковістю. Майже всі народи і суспільства, незалежно від еко¬
логічних та кліматичних умов, у яких вони мешкали, навчилися
обробляти саме мідь. Мідь - єдиний метал, що у значній кількості
зустрічався в той час на поверхні землі у самородному вигляді. Саме
це сприяло тому, що люди звернули увагу на її властивості. Крім
того, мідь є достатньо м’якою, що полегшувало її обробку порівня¬
но з каменем. Але, незважаючи на ці переваги, мідь не відразу витіс¬
нила камінь як матеріал для виготовлення знарядь праці. Тому за
археологічною періодизацією виділяється перехідний період від
кам’яного віку до віку металів, який називається мідно-кам’яний і
датується V-III тис. до н.е.
Наприкінці III тис. до н.е. люди навчилися виготовляти сплави
олова і міді та отримувати бронзу. Хоча температура плавлення
бронзи (700-900 °С) нижча від температури плавлення міді (1083 °С),
однак мідним, як і бронзовим знаряддям праці не вдалося цілком
витіснити кам’яні знаряддя тому, що у деяких випадках технічні
властивості каменю кращі, ніж бронзи. Крім того, камінь як мате¬
ріал для виготовлення знарядь зустрічався всюди, тоді як олово,
необхідне для отримання бронзи, - дуже рідкісний метал. Слід ви¬
знати, що, на відміну від міді та олова, залізні руди трапляються

22
Всесвітня історія
майже всюди. Але виплавити залізо з руди значно важче, ніж пла¬
вити мідь. Температура плавлення заліза значно вища (1528 °С).
Отримати його в рідкому стані було для тодішніх металургів не¬
доступною справою за примітивного рівня розвитку трудових на¬
вичок та технологій. Тому обробка заліза у суспільстві почнеться
значно пізніше - приблизно в XI ст. до н.е.
Складності, пов’язані з виплавлянням міді, тим більше з отри¬
манням бронзи, були значними. Технологія обробки металу вима¬
гала складних технічних навичок, а головне - значного обсягу часу.
Суміщати це заняття із землеробськими роботами ставало дедалі
менш можливим. Подальший розвиток господарювання вимагав
переходу до спеціалізації певної частини трудівників на обробці
металу та виготовленні металевих виробів, частіше за все знарядь
праці. З’являється новий різновид господарчих занять, ремесло -
поточне виготовлення предметів для господарчих потреб. Поява
обробки металу сприяла вдосконаленню трудових навичок. Засто¬
сування міді та бронзи дало сильний поштовх розвитку ремісни¬
чої діяльності. Першорядного значення набуває сама металургія.
З металу стали вироблятися найрізноманітніші знаряддя праці,
предмети домашнього вжитку, прикраси, зброя. Слід мати на ува¬
зі, що тільки з початком обробки бронзи з’являються меч та бойо¬
ва колісниця, поширюються захисні обладунки. Зрештою, вини¬
кають інші види ремесла: обробка дерева, кістки, рога, каменю, з’яв¬
ляється плетіння, потім, після появи ткацького верстата виникає
ткацтво. Пізніше, із винайденням гончарного круга, з’являється
гончарство, теслярство, шкірництво тощо. Нові види ремесел ви¬
магали все більших трудових витрат, умінь, навичок.
Таким чином, поява у суспільстві навичок обробки металу стає
ознакою нового суспільного поділу праці - відокремленню реміс¬
ництва від землеробства. Слід підкреслити, що заняття ремеслом
формується у середовищі саме землеробів, а не скотарів. Цьому
сприяв осілий спосіб життєдіяльності перших. Запровадження
металу в господарстві відіграло значну роль у розвитку всіх галу¬
зей господарчої діяльності, перш за все у розвитку землеробства
та скотарства. Металеві знаряддя для землеробства сприяли по¬
ширенню орного землеробства. Щоправда, крихка бронза не до¬
зволяла виготовляти з неї робочі частини орних знарядь - вони

2. Розклад первісного суспільства
23
залишалися дерев’яними. До того ж, універсального поширення
орне землеробство не набуло. Численні землеробські общини з
певних причин пішли шляхом подальшого розвитку мотичного
землеробства.
Орне землеробство сприяло подальшому розвитку скотарства.
Разом із тим, розвиток землеробства дозволяв використовувати
вирощені продукти для відгодовування худоби і сприяв зростан¬
ню його поголів’я. Поширюється відмінність між общинами у кіль¬
кості і переліку вироблених продуктів - зростає господарча дифе¬
ренціація. Ці природні відмінності спричинили посилення обміну
продуктами, який виник після появи землеробських та скотарських
общин. Спершу цей обмін відбувався несистематично, випадково.
Але після другого поділу праці він набуває постійного характеру.
Землероби, яким не вистачало своєї худоби, прагнули отримати
від скотарів м’ясо, молочні продукти, шкіру, вовну й особливо ро¬
бочу худобу, необхідну як тяглову силу та транспортний засіб. Ско¬
тарі зі свого боку потребували землеробських продуктів, метале¬
вих та гончарних виробів.
Розвиток регулярного міжобщинного обміну привів навіть до
формування нових суспільних інститутів, перш за все інституту
гостинності, що гарантував чужинцям та гостям захист життя та
майна. Поява різноманітних виробів ремісництва, які мали вели¬
ке господарче значення, сприяла активізації обміну між община¬
ми, але водночас привела до його ускладнення. Частина продук¬
тів стала вироблятися спеціально для обміну, тобто як товар. Із
розвитком обміну вдосконалювалися засоби сполучення. Набу¬
ли поширення колісні вози, стали прокладатися дороги, створю¬
валися кораблі на веслах та вітрилах. Як свідчать деякі дослідни¬
ки, із середини II тис. до н.е. як тяглову тварину стали викорис¬
товувати коней.2
Перехід до відтворюючого господарства, загальний розвиток
виробництва спричинили якісні зміни в житті суспільства. Знач¬
но збільшилася стабільність господарства, піднявся життєвий рі¬
вень населення. Це, у свою чергу, сприяло зростанню кількості на¬
селення, значно ускладнилися соціальні структури. Звісно, це ще
не було початком розкладу первіснообщинних відносин, проте та¬
кий розклад тепер неминуче мав розпочатися.

24
Всесвітня історія
Як бачимо, ще однією передумовою виникнення надлишково¬
го продукту стало засвоєння техніки обробки металів. Проте слід
пам’ятати, що наслідки засвоєння металу в різних суспільствах не
були однаковими. Наприклад, у субтропічному кліматі в умовах
високої родючості грунтів стабільний надлишковий продукт стало
можливим отримувати вже на стадії обробки міді. Але у помірному
кліматі Європи схожі зміни стали можливими тільки після початку
обробки заліза. Таким чином, засвоєння металу стало важливою
передумовою виникнення надлишкового продукту. Проте надлиш¬
ковий продукт сприяє розкладу первісного ладу лише за умови
існування в суспільстві можливості реалізації та перерозподілу
такого продукту Це відбувалося через обмін, а пізніше торгівлю.
Поява торгівлі становить сутність третього поділу праці.
Як вже згадувалося вище, стихійний обмін виникає вперше
вже після появи суспільного поділу на землеробів та скотарів.
Розвиток такого обміну неодмінно викликав міжобщинну спеці¬
алізацію. Поява надлишкового продукту, обміну та суспільного
поділу праці стали поштовхом до виникнення приватної власно¬
сті. Перерозподіл продукту в процесі обміну неодмінно приво¬
див до його накопичення в руках окремих, привілейованих чле¬
нів суспільства - общинної та родової верхівки. Але поки земля
перебувала в общинній власності, розвиток приватної власності
мав певні межі. Рішучий перехід землі у приватну власність стався
лише в умовах виникнення нерівності, формування експлуатації
та створення держави.
2. Формування патріархальних родових відносин
По мірі розвитку господарського виділення окремої сім’ї, родо¬
ва община ставала вже не такою необхідною господарською лан¬
кою, вона навіть почала перешкоджати подальшому розвитку при¬
ватного господарства. Материнський рід поступово втрачає свої
функції цементуючого ядра родової общини. Починався розклад
материнського родового ладу - матріархату. Цей розклад, залежно
від конкретних умов, відбувався двома можливими шляхами: а) у
формі патріархального роду; б) у формі пізнього матріархату. Роз¬
глянемо обидва можливих варіанти розвитку суспільства.

2. Розклад первісного суспільства
25
а) Становлення батьківського (патріархального) роду.
Розвиток виробничих сил привів до зміни співвідношення чоло¬
вічої та жіночої статі в системі господарства, до збільшення ролі чоло¬
вічої праці і до розвитку чоловічої виокремленої власності. Цьому
сприяли такі господарчі зрушення, як поширення скотарства, пере¬
хід до орного або зрошувального землеробства, розвиток металургії.
Усе це сприяло переходу до патріархату, але не обов’язково приво¬
дило до його формування - за сприятливих умов могли зберігатися
старі відносини. Зростаюча роль чоловічої праці сприяла зміні ло¬
кальності шлюбу - на зміну матрилокальному формувався патри¬
локальний шлюб, оскільки будь-який господарчий колектив був
зацікавлений у найбільшій продуктивності праці. Розвиток чолові¬
чої власності спричиняв прагнення передати її прямим спадкоємцям
- дітям. Це було складно здійснити, якщо вони належали до іншого
роду - за материнською лінією. Отже, виникає прагнення до зміни
системи спорідненості. Сукупність усіх цих змін і становить сутність
процесу переходу від материнського до батьківського роду.
б) Пізньоматеринський рід.
Материнський рід міг зберегтися, хоча й за умови поступової
втрати своїх економічних функцій. У господарстві пізньоматерин-
ських суспільств так само, як і в патріархальних, переважала чоло¬
віча праця. Проте роль жіночої праці також була досить великою.
Практично в усіх пізньоматеринських суспільствах простежуються
патріархальні тенденції розвитку, наприклад, відхід від матрило-
кальності шлюбу, прагнення обминути материнсько-родовий по¬
рядок успадкування. Ці суспільства перебували на шляху до патрі¬
архату, але остаточно патріархат у них складався лише на ступені
формування державності.
Які ж чинники сприяли збереженню материнського роду на
тривалий час? Більшість пізньоматеринських суспільств мали за
основу мотичне землеробство (за якого жіноча праця не втрачає
свого значення). Слід враховувати також притаманну мотичному
землеробству однобічну спрямованість господарчої діяльності, яка
перешкоджає розвитку товарних відносин і виокремленню чоло¬
вічої власності. Наприклад, в Африці більшість матріархальних
суспільств помічено в районах, де мешкає муха це-це, що робить
неможливим розведення великої рогатої худоби і, як наслідок,

26
Всесвітня історія
розвиток орного землеробства. Там, де чоловіки займаються роз¬
веденням великої рогатої худоби, існує батьківський рід. Ці вказа¬
ні чинники сприяють збереженню матріархату.
3. Виникнення сусідської общини
Під цим видом громадської організації мається на увазі соці¬
ально-економічна структура, що складається з окремих сімей, які
ведуть самостійне господарство та об’єднані одна з одною терито-
ріально-сусідськими зв’язками та спільною власністю на головні
засоби виробництва3 (землю, пасовища тощо). Головними рисами
первісної сусідської общини є:
- наявність спільної території;
- суспільне майно та общинне землеволодіння при приватно¬
му землекористуванні;
- наявність общинних органів управління;
- переплетіння територіальних зв’язків із кровноспоріднени-
ми, що поступово втрачаються.
Розпаду родової общини та складанню сусідської сприяє розви¬
ток знарядь праці та засобів виробництва. Наслідком такого роз¬
витку стає піднесення продуктивності праці кожної окремої сім’ї,
яка тепер прагнула незалежності від влади патріархального роду.
Такі парні сім’ї відокремлювалися від родової общини і селилися
окремо. Поступово окремі сім’ї з різних родів утворювали сусідські
поселення, що складалися в сусідську общину.
На стадії формування сусідської общини характерною є заміна
споріднених зв’язків територіальними. Така община є первісною
сусідською, її головна особливість - сполучення приватної влас¬
ності з колективною. Формування у суспільстві сусідської общи¬
ни стає ознакою розпаду родового і взагалі первісного суспільства,
оскільки в надрах сусідської общини триває процес формування
приватної власності, а значить і майнового розшарування. Слід
врахувати, що в первісній сусідській общині експлуатація тільки
народжується, тоді як за умов становлення держави експлуатація
стає переважаючою формою суспільних відносин. Сусідська об¬
щина може довго зберігатися і в умовах класового суспільства,
особливо в тих, що базуються на натуральному господарстві.

2. Розклад первісного суспільства
2:7
4. Розпад первісного суспільства. Формування
нерівності та становлення держави
Формування майнової нерівності приводить до розпаду пер¬
вісного суспільства. Це пов’язано з появою регулярного надлиш¬
кового продукту і можливості його перерозподілу - індивідуалі¬
зації виробництва, приватним привласненням і суспільним поді¬
лом праці.
Парцелярна праця як джерело приватного привласнення неми¬
нуче приводила до того, що окремі сім’ї опинялися у більш сприят¬
ливих умовах, аніж інші. Унаслідок цього в їх руках зосереджува¬
лася відносно більша частина надлишкового продукту. Із розвит¬
ком суспільного поділу праці відбувається виокремлення органі¬
заційно-управлінської діяльності від виробничої. Це диктувалося
ускладненням соціальних структур. Надлишковий продукт робив
можливою спеціалізацію, дозволяючи звільнити осіб, залучених
до управління, від здобування їжі. Ці особи поступово перетворю¬
ються на нетрудову частину населення. Одного разу виникнувши,
соціальна диференціація стала стимулом до розпаду первісної рів¬
ності. Високий соціальний статус надавав право на більшу части¬
ну отриманого надлишкового продукту. Але, слід мати на увазі, що
така регламентація не була жорсткою. Вождями ставали не лише
багаті чи заможні, але також особи, які за власними якостями були
корисними для колективу.
Отже, у суспільстві почався процес майнового та соціального
розшарування. Цей процес поступово прискорюється. Ті, хто по¬
сідав найбільш високі соціальні позиції, мав більше можливостей
для накопичення багатства. Створюється заможна та привілейо¬
вана експлуататорська верхівка суспільства. Одночасно створю¬
ються умови для виникнення експлуатації в суспільстві. На пер¬
ших етапах вона не була чітко вираженою і формувалася трьома
загальними шляхами: а) рабство, б) експлуатація всередині общи¬
ни, в) данництво та інші види.
Рабами ставали полонені. Скоріше за все, раби потрапляли у
приватне володіння. Не відразу праця рабів знайшла застосуван¬
ня у господарстві і довгий час раби перебували у становищі найбез-
правніших, наймолодших членів родини. Жорстоке поводження з

28
Всесвітня історія
рабами траплялося рідко. Ранні форми рабства називають патріар¬
хальними, чи домашніми. На ранніх етапах існування рабства ра¬
бів прикріплювали до землі.'1
Експлуатація всередині общини створювалася у формі пригні¬
чення рядових общинників з боку общинної та родової знаті. На¬
віть витрати з боку общини на утримання осіб, залучених до орга¬
нізаційних та управлінських функцій, були завуальованою фор¬
мою експлуатації. Виникають перші форми лихварства. Першими
лихварями стають, знову ж таки, представники соціальної верхів¬
ки. Лихварство робило неминучою появу боргової кабали.
Обкладання даниною виникає дуже рано. Населення обклада¬
лося спершу натуральними повинностями. Ця колективна форма
експлуатації зберігалася дуже довго і набувала іноді в умовах дер¬
жави досить своєрідного виразу, сполучаючи риси рабської екс¬
плуатації та залежність кріпацького типу (наприклад, експлуата¬
ція ілотів у Спарті).
Як вже згадувалося, формування нерівності та експлуатації по¬
чинається з утворення в суспільстві надлишкового продукту. На
заключних етапах розкладу первісного суспільства починають
формуватися антагоністичні верстви населення і відбувається ста¬
новлення держави. Виокремлюється прошарок людей, які спадко¬
во посідають зверхнє положення. їхні управлінські функції набу¬
вають усе більш виразного паразитичного характеру. За цим про¬
шарком закріплюється назва „знать”, „родова аристократія”. На¬
ступним кроком стає поступова узурпація такою верхівкою
сукупного суспільного продукту шляхом захоплення або привлас¬
нення шляхом експлуатації.
Одночасно із вказаними процесами розвивається ще одне уні¬
версальне явище - розвиток грабіжницьких війн. Вони тепер ве¬
дуться не для помсти чи поширення території, а лише заради гра¬
бунку. Це заняття стає постійним промислом. В основі грабіжни¬
цьких війн лежала можливість насильницького привласнення до¬
даткового продукту і боротьба за основні засоби виробництва —
орні землі, пасовища. Остання проблема загострилася через зрос¬
тання населення. Головну вигоду з цього отримувала родова вер¬
хівка. До того ж, війна відкривала широкі можливості експлуата¬
ції чужоплемінників і зміцнювала соціальні та майнові позиції

2. Розклад первісного суспільства
20
знаті. Грабіжницькі війни посилювали рухливість населення, час¬
то приводили до переселення цілих народів. Суспільство втрача¬
ло свою колишню стабільність. Одні народи об’єднувалися, інші
гинули та розпорошувалися. Війни перемішували різні племена й
роди і так сприяли розкладу та загибелі родового суспільства.
Виникають нові суспільні структури, а старі докорінно зміню¬
ються. Плем’я починає переважати над родом та громадою. Зміц¬
нюється племінна організація, різні племена об’єднуються. Ви¬
никають племінні органи управління, а разом із ними і племінна
аристократія. З її середовища виокремлюються воєнні вожді, на¬
вколо яких групується дружина. Вона складається з осіб, для яких
війна стала професією і джерелом засобів існування. Виділяють¬
ся, головним чином, два типи воєнних вождів. В одних суспільст¬
вах це були племінні вожді, що зосередили у своїх руках гро¬
мадянські, воєнні, а часто і жрецькі функції. В інших суспільст¬
вах поряд із цивільним був також і воєнний вождь. У племінних
об’єднаннях виникає боротьба за владу і вплив. Унаслідок цього
стара аристократія частіше за все відсувається на задній план.
Наслідки цієї боротьби визначають форми майбутньої держав¬
ності.
Водночас відбувається формування політичної організації, що
має захищати інтереси панівних верств суспільства. Така органі¬
зація не складалася наново, а створювалася з традиційних органів
племінного управління, які виступали тепер у трансформованому
вигляді. Створюється своєрідна тріада: верховний вождь - рада
старійшин - народні збори. Народні збори, що складалися із доро¬
слих чоловіків-воїнів, поступово відсуваються на другий план, а
воєнні вожді, навпаки, набувають все більшої ваги та впливу. По¬
дібна форма суспільної організації отримала назву „воєнна демо¬
кратія”, вона розглядається як історичний етап, перехідний від
первісного ладу до держави.
Процес становлення держави чіткіше простежується на прикла¬
ді перетворення форми „воєнно-демократичної” форми управлін¬
ня на політичну. Грабіжницькі війни призводять до збагачення ро¬
доплемінної аристократії та зміцнення її соціальних позицій. По¬
волі створюється апарат насильства у вигляді професійної дружи¬
ни. Органи управління відособлюються від решти суспільства.

зо
Всесвітня історія
Народні збори, якщо залишилися, перетворюються у фікцію чи на
воєнну сходку. Воєнно-демократичні структури не завжди пере¬
ходять безпосередньо у державу. їх змінюють інші структури, та¬
кож додержавні, але ще більш відсторонені від населення.
Із поглибленням процесів суспільної диференціації відбуваєть¬
ся формування органів публічної влади: постійного війська, суду,
в’язниць, бюрократії, та їх відособлення від населення. Часто та¬
кий апарат виростає з дружини воєнного вождя. Що стосується
податків, то вони виникають з добровільних витрат на виконання
вождем суспільних функцій. Як обов’язкові вони запроваджують¬
ся зі становленням апарату примусу. Тому запровадження регуляр¬
них податків слід вважати суттєвою ознакою того, що держава вже
склалася.
Таким чином, можна визначити такі основні ознаки становлен¬
ня держави:
1. Наявність територіального поділу між політичними утворен¬
нями, тобто формування міждержавних кордонів.
2. Формування у суспільстві публічної влади.
3. Виникнення системи збирання податків.
Отже, різні додержавні структури є своєрідним каталізатором,
що прискорює процес розшарування суспільства і сприяє його за¬
вершенню. А з розколом суспільства на протилежні верстви вони
змінюються справжніми політичними структурами, головне за¬
вдання яких відтепер полягає у придушенні поневолених верств
населення. Держава є силою, що виростає з суспільства, але ста¬
вить себе над ним і все більше відчужується від нього.
Щ ЛІТЕРАТУРА
1. Алексеев В. П. Становление человечества. - М., 1984.
2. Алексеев В. П. Зтногенез. - М., 1986.
3. Давня історія України: У 2-х кн. - Київ, 1995.
4. История первобитного общества. Общин вопросьі. Проблема
антропосоциогенеза. - М., 1983.
5. История первобитного ощества. Епоха первобьітной родовой
общини. - М., 1986.

2. Розклад первісного суспільства
31
6. Павленко Ю. В. Раннеклассовое общество (генезис и пути раз-
вития). - К., 1989.
7. Стпанко В. Н., Гладких М. І., Сегеда С. П. Історія первісного сус¬
пільства. - К., 1999.
8. Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. Археологія та ста¬
родавня історія України. - К., 1992.
® ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Що називається суспільним поділом праці?
2. Скільки відбулося суспільних поділів праці у первісному суспіль¬
стві?
3. У чому причина початку розкладу первісного суспільства ?
4. Які відомі шляхи розкладу родового ладу?
5. Розкрийте зміст поняття „патріархат”.
6. Дайте визначення поняттю „сусідська община”.
7. У чому причина утворення держави у суспільстві?
8. Розкрийте зміст поняття „держава”.
1 Станко В. Н., Гладких М. І., Сегеда С. П. Історія первісного суспільства. - К.,
1999.-С. 178-179.
2 Першиц А. И., Монгайт A. JI., Алексеев В. П. История первобьітного общества.
- М„ 1974. - С. 169.
3 Первобьітное общество / Под ред. А. И. Першица. - М., 1975.
4 Первобитное общество / Под ред. А. И. Першица. - М., 1975. - С. 115.

32
Лекція 3. ВИНИКНЕННЯ
РАННІХ ДЕРЖАВНИХ УТВОРЕНЬ
СТАРОДАВНІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ СХОДУ
(іЩІ План викладу матеріалу лекції:
1. Утворення ранньої держави у Стародавньому Єгипті.
2. Стародавні держави Месопотамії.
3. Державні утворення Передньої Азії та Близького Сходу.
1. Утворення ранньої держави
у Стародавньому Єгипті
Цивілізація Стародавнього Єгипту, яка утворилася наприкінці
4 тис. до н.е., є однією з найдавніших на планеті. Назву країни “Єги¬
пет” запропонував Геродот у V ст. до н.е. Давньогрецьке слово “Ай-
гюптос” у перекладі означає “помешкання душі бога Птаха” - так
розкривається зміст назви давньоєгипетської столиці Мемфіс. Самі
єгиптяни називали свою країну “Кемет” - “Чорна”. Кордони єги¬
петської держави були самою природою окреслені в межах доли¬
ни великої річки Ніл, що протікає в північно-східній частині аф¬
риканського континенту. Природні умови нільської долини: забо¬
лочені береги, очеретяні хащі, безмежна кількість отруйних комах
і тварини, що мешкали тут, робили цю місцевість дуже непривіт¬
ною для перших поселенців. І, мабуть, ніколи б не виникли тут
жодні суспільні утворення, якби не своєрідний водний баланс ве¬
ликого Нілу.
Перші жителі цієї місцевості, які з’явилися тут на початку IV
тис. до н.е., ще здавна помітили, що кожного року, в червні, коли на
небосхилі засяє зірка Сиріус (давні єгиптяни називали її “Сотіс”),
через кілька годин вода в Нілі починає стрімко прибувати. Вона
стає спочатку масно-зеленою, потім буро-червоною, починає бур¬
хливо вирувати. Рівень води піднімається на 8-10 метрів, річка
виходить з берегів і величезна повінь затоплює всю долину на ба¬
гато кілометрів в обидва боки від русла. Повінь триває чотири мі¬
сяці, після чого Ніл знову повертається до своїх берегів. А земля

3. Виникнення ранніх державних утворень стародавніх цивілізацій Сходу 33
після розливу залишається вкритою тонкою плівкою чорного річ¬
кового намулу, який Ніл щороку приносив від самих витоків. Цей
намул утворюється із суміші органічного перегною, який ріка ви¬
миває із землі тропічних лісів Екваторіальної Африки, та части¬
нок мінеральних порід, що виносяться водою з високих гір Ефіо¬
пії. Якщо переорати намул у землю, він стає чудовим добривом,
джерелом надзвичайної невичерпної родючості, яку щороку поно¬
влює чергова повінь Нілу.
Але для підтримання родючості в умовах спекотного африкан¬
ського клімату необхідно постійно зрошувати землю, без чого вона
швидко твердне під сонячними променями. Тому ще у IV тис. до
н.е. жителі нільської долини змушені були створити мережу кана¬
лів навколо кожного селища. Таке селище ставало центром окре¬
мого господарчого утворення зі своєю зрошувальною системою.
За прикладом стародавніх греків ми називаємо такі локальні гос¬
подарчі утворення “номи”. З часом по всій нільській долині було
створено 42 номи. Процес їх згуртування та об’єднання завершив
близько 3100 р. до н.е. цар Менес (Міна), який став першим фа¬
раоном Єгипту (слово “фараон” походить від давньоєгипетського
“пар-о”, тобто “великий дім”). Особливі природні умови на довгий
час визначили характер та історію єгипетської держави.
Після об’єднання Єгипту головним завданням верховної влади
стало створення загальної зрошувальної системи, від стану якої
залежало господарче життя всієї держави. Місцеві мережі каналів
окремих номів входили до загальної зрошувальної системи як окре¬
мі складові частини. Необхідність спрямувати трудові ресурси сус¬
пільства на загальнодержавні господарчі потреби визначила харак¬
тер єгипетської держави, форма політичної влади якої називається
“деспотична монархія” (давньогрец. беслоттц; - “пан”). Абсолютна
необмеженість влади фараона створила жорстко регламентований
життєвий уклад суспільства, підпорядкувавши пильному контро¬
лю найдрібніші сторони існування підданих.
Держава заохочувала вирощування льону для потреб своєї скарб¬
ниці, а оскільки ця сільськогосподарська культура дуже виснажує
землю, то селяни, які вирощували льон, звільнялися від сплати
основних податків. В інтересах держави було розгортання ви¬
плавляння міді, що вело до зростання якості зброї та знарядь праці.
2 5-434

34
Всесвітня історія
З певного періоду в державі почалося будівництво кам’яних риту¬
альних споруд - пірамід - для поховання фараонів. Так, заснов¬
ник III династії фараон Джосер наказав збудувати східчасту піра¬
міду заввишки 60 м, з основою 160x120 м. Фараони IV династії
Хеопс (єгип. Хуфу), Хефрен (Хафра) та Мікерин (Менкауп) також
зводять ідеально правильні піраміди. Будівництво таких споруд
тривало роками. Піраміда Хеопса назавжди залишилася одним із
семи чудес стародавнього світу Її висота сягала 151м (тепер вона
становить 146 м).
Приватної власності на землю в Єгипті не існувало: верховним
власником землі та самої держави був фараон, який надавав земель¬
ні маєтки вельможам та воїнам як платню за службу. У маєтках
працювали “царські люди” (хему нісут) - трудівники, які втрати¬
ли з різних причин общинну землю і виконували роботу на ділян¬
ках, наданих фараоном за натуральну платню. Такі люди не вважа¬
лися рабами, вони мали власні родини, після закінчення робіт мали
право піти від свого хазяїна. Узагалі у східних державах не скла¬
лося господарств у формі великих рабовласницьких маєтків по¬
дібно до античних країн Стародавньої Греції та Риму. Рабство вза¬
галі не набуло на Сході такого величезного поширення, як в антич¬
ному світі, через це історики дотримуються думки про існування у
цьому регіоні так званого “азіатського способу виробництва”.
Вільні землероби також не володіли, а користувалися землею
як орендарі. їхня праця всюди регламентувалася та контролюва¬
лася за допомогою великої кількості доглядачів. Усі трудівники
об’єднувалися у трудові загони, так само було і з ремісниками. Та¬
ким чином, у стародавньому Єгипті склалася система тотального
підкорення та регламентації всього вільного населення, яку Геро-
дот і назвав “деспотія”.
Державний апарат очолювали наближені фараона, які призна¬
чалися за обов’язкової згоди колегії жерців. Утворювалися замкне¬
ні верстви, які належали до правлячого стану. Вищих державних
посад було небагато, їм була притаманна синкретичність (нерозч¬
ленованість) функцій. Так, вельможа, який обіймав посаду “чаті”
- головного радника фараона, водночас був носієм царських сан¬
далій, головнокомандувачем армії, церемоніймейстром двору та
номархом (правителем) ному Елефантина. Номархи - правителі

3. Виникнення ранніх державних утворень стародавніх цивілізацій Сходу 35
номів, - ніколи не полишали надії, а при нагоді і спроб відокреми¬
тися від держави. Так, у середині XXI ст. до н.е. сепаратистські праг¬
нення номархів призвели до розпаду держави. Ціною великих зу¬
силь фіванські жерці зібрали сили та знов підкорили Нижній Єги¬
пет. Фараони XII династії, починаючи з Аменемхета III, активно
зміцнювали центральну владу. Усе частіше в письмових докумен¬
тах того часу згадуються раби, але відзначається, що вони прикріп¬
люються до землі або майстерень.
Влада номархів на той час була необмеженою, їхні багатства іно¬
ді перевершували скарбниці фараонів і підкорити їх центральній
владі було досить важко. Так, засновник XII династії Аменемхет І
та його син були вбиті внаслідок змови. Династія послаблюється.
У 1750 р. до н.е. в країні спалахує повстання бідноти й рабів. Воно
дуже розхитало державну владу і Єгипет виявився не в змозі чи¬
нити опір навалі гиксосів. У 1710 р. країна втратила суверенність і
була підкорена войовничими кочівниками-гиксосами, які володі¬
ли Єгиптом близько 200 років.
Єдність Єгипту відновилася за фіванського жерця Яхмоса, який
згуртував народ навколо себе, вигнав гиксосів з країни та заснував
XIII династію. Проте джерела економічного розвитку Єгипту були
виснажені, великі площі орної землі були полишені селянами. Щоб
відновити могутність держави, фараонам довелося провести рефор¬
му армії, запровадити систему призову до армії, створити загони
важких колісниць.
Фараон Тутмос III почав активну боротьбу із сусідами на сході -
Сирією та Палестиною. Він завоював Близький Схід до Євфрату.
У Єгипет почали надходити полонені, яких розселяли по ділянках
землі у дельті та за першим порогом, де їх примушували обробляти
ці землі подібно до “царських людей”.
Приплив нового населення та збільшення числа найманців в
армії призвели до посилення напруження в суспільстві: стара (ро¬
дова) аристократія боялася посилення нової (служилої) знаті, кот¬
ра, до того ж, вклонялася своїм богам і була незалежною від старо¬
го єгипетського жрецтва. Жерці фіванського храму бога Амона
(верховного бога Єгипту) вимагали від нової знаті офіційного
вшанування Амона. Криза загострилася в період правління Амен-
хотепа IV, який спирався на нову знать. Він запровадив шанування

ЗБ
Всесвітня історія
Атона як верховного бога країни. Змінивши навіть своє тронне ім’я
на Ехнатона, він з дружиною Ніфертіті та сином Тутанхатоном
переїздить до нової столиці Ахетатон (суч. Ель-Амарна). Але цю
реформу було зірвано жерцями Амона. Вони скористалися неосві¬
ченістю та забобонами корінного населення, яке ненавиділо при¬
бульців зі складу нової знаті за те, що ті “їх пограбували та вірують
своїм богам”. Занепокоївся також і командний склад армії, якого
бентежило посилення в армії впливу найманців, переважно лівій¬
ців. Через 10 років після запровадження реформи, коли Ехнатон
помер, його починання було згорнуто, всі запровадження було ска¬
совано. Храми Атона зруйнували, здебільшого за наказом нащадка
та сина реформатора Тутанхатона, який повертає Амона на місце
головного бога країни, змінює тронне ім’я на Тутанхамона і повер¬
тає внутрішню політику влади у старе русло.
Більше нічого значного за правління Тутанхамона не відбуло¬
ся, і тільки відкриття поховання, що лишилося непограбованим,
уславило його ім’я серед знавців історії та археології.
Так, цією реформою Ехнатон фактично випередив свій час. Він
спробував створити світову імперію, де центральна влада була б
сильнішою за сепаратистські уподобання. Проте населення країни
було надто строкатим та неоднорідним за культурним та соціаль¬
ним складом, щоб сприйняти новий світогляд. Діяльність Ехнатона
не пройшла без наслідків. Фіванське жрецтво змушено було зміни¬
ти зміст культу Амона. Він став зватися Амон-Ра (Ра - бог весни і
сонця у Нижньому Єгипті) і зображувався в оточенні сонячного
сяйва. Чужинці зобов’язувалися шанувати спершу його, а вже по¬
тім своїх богів. Євреїв, які відмовлялися шанувати Амона, переслі¬
дували, і, зрештою, взагалі вигнали з країни. Серед лівійців також
почалося хвилювання, і фіванські жерці, які фактично правили кра¬
їною, пішли на компроміс. Вони зробили фараоном головнокоманду¬
вача армії Хоремхеба. Той почав оточувати себе відданими людьми,
висуваючи на державні посади обдарованих вихідців з простого люду.
За правління Хоремхеба стало непристойним згадувати про своє
шляхетне походження. Одночасно розпочалася боротьба з коруп¬
цією. За факт хабарництва, підтверджений двома свідками, чинов¬
ника карали на смерть. Посідати державні посади стало небезпеч¬
но і номова аристократія повсюди замінюється новою знаттю.

3. Виникнення ранніх державних утворень стародавніх цивілізацій Сходу 3~7
Продовжено реформи в армії, яка тепер стала складатися в ос¬
новному з найманців. Організаційно армія спиралася на півден¬
ний корпус Ра і на північний корпус Птаха, будучи здатною вести
бойові дії одночасно на кількох напрямках. Завдяки цьому вдало¬
ся зміцнити державну владу і збройні сили.
Востаннє Єгипет було відновлено у своїх кордонах за правлін¬
ня Рамзеса II (1301-1255 pp. до н.е.). Єдиним гідним суперником
для Єгипту було Хетське царство в Малій Азії. Але перший похід
молодого фараона виявився невдалим. Під фортецею Кадеш він
потрапив у оточення і дивом врятувався завдяки двом ручним ле¬
вам, яких випустили на колісниці ворогів. Після невдачі фараон
змінив тактику і розпочав затяжну війну, виснажливу для ворогів.
У результаті в 1280 р. до н.е. між Рамзесом II та хетським царем
Хаттусілі III було укладено мирну угоду (першу в історії дипло¬
матії). Цю перемогу було відзначено спорудженням грандіозного
пам’ятника. У Фівах (суч. Карнак) було збудовано заупокійний
храм Рамзесів, споруджено також храм Амона в Луксорі та храмо¬
вий комплекс Абу-Сімбел у Нубії.
Циклопічні споруди повинні були приховати слабкість та хит¬
кість внутрішнього становища Єгипту. Жрецтво було незадоволе-
не другорядним положенням номової аристократії та економічним
домінуванням Нижнього Єгипту. Двірцеві вбивства стали звичай¬
ною політичною практикою. Останні фараони XIX династії змі¬
нювалися в середньому раз на 5 років. Номархи не бажали підко¬
рятися столичній владі. Почастішали повстання, заворушення.
Слабкість держави проявилася перед навалою “народів моря”
(очевидно, так називали в Єгипті ахейців, які розселилися на Бал-
канському півострові, потім дорійців). Єгипетські письмові дже¬
рела називають їх “темеху”, тобто світлокосі або руді. Рамзес III
спромігся відбити їхню навалу, але на 32-му році життя його було
позбавлено влади за наказом Херіхора - головного жерця бога
Амона. Херіхор оголосив себе верховним жерцем і правителем
Єгипту. Держава почала швидко втрачати свою могутність. Нові
правителі остаточно ліквідували місцеве самоуправління, єгиптя¬
ни втратили право служити в армії, яка складалася виключно з на¬
йманців і їхні командири легко підкоряли слабкі номи. Виснаже¬
на та знесилена держава, яка стала майже беззахисною зі своєю

38
Всесвітня історія
ненадійною найманою армією, була досить легко завойована пер¬
сами у 525 р. до н.е. На цьому і завершується історія Єгипту як
незалежної суверенної держави.
2. Стародавні держави Месопотамії
Виникнення державності в долинах Тигру та Євфрату пов’яза¬
но з імміграцією туди шумерських племен семітської мовної гру¬
пи в другій половині IV тис. до н.е. Ця країна являла собою доли¬
ну, окреслену руслами двох великих рік Азії: Тигру та Євфрату.
Ще у давнину цю країну було названо Месопотамією (з давньо¬
грец. - “Межиріччя”). Часто її називають також “Дворіччя”.
Пануючою тенденцією цивілізації Дворіччя було поступове змі¬
щення її центрів з півдня на північ через розмивання глиняних грун¬
тів швидкою течією рік та морськими приливами, які призводили до
засолювання оранки та вимушеного переміщення населення вгору
по Тигру та Євфрату. Достатньо сказати, що за 4 тис. років берегова
смуга Перської затоки зсунулася на південь більш як на 200 км, пере¬
творивши південну частину долини Дворіччя на безплідну пустелю.
Деспотичне правління в Месопотамії встановилося у XXIV ст.
до н.е. за Саргона, засновника аккадської держави. Він завоював усі
міста Дворіччя і створив нову систему управління. Соціальною опо¬
рою його влади правила служила знать і жрецтво. У XX ст. до н.е.
починається занепад аккадської могутності, згодом цю державу під-
корює Вавилон. Утворюється так звана Старовавилонська держава,
яка починає стрімкий злет своєї могутності. Вищого рівня ця могут¬
ність сягає у XVIII ст. до н.е. за правління Хаммурапі (1792-1750 pp.
до н.е.), під час якого було створено перший писаний уклад законів.
Головною метою держави Хаммурапі було, як і в Єгипті, підтри¬
мання зрошувальної системи в робочому стані. Держава зберігала
за собою монополію внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Купці -
“тамкари”, які перебували на державній службі як торгові агенти,
водночас мали можливість вести торговельні операції у приват¬
них інтересах. їм також дозволялося займатися лихварством у віль¬
ний час. Товарно-грошові відносини штучно гальмувалися держа¬
вою, щоб запобігти розоренню і взагалі розшаруванню середніх
верств землевласників.

3. Виникнення ранніх державних утворень стародавніх цивілізацій Сходу 33
Суспільство поділялося на три великі категорії: “мар-авілум”
(вільні общинники та ремісники); “мушкенум” (напіввільне трудо¬
ве населення) та “вардум” (раби). Вільні верстви населення ціле¬
спрямовано оберігалися державою від майнового розшарування,
оскільки саме вони становили основну кількість платників подат¬
ків, переважно з них набиралася царська армія, окрім того, ці верст¬
ви були виробниками основного обсягу сільськогосподарської про¬
дукції. Держава дбала про заохочення общинного сектора. Царські
землі роздавалися в користування як платня за службу.
Згідно із законами Хаммурапі, переважаючим принципом від¬
шкодування матеріальних та фізичних збитків був “таліон” (від
лат. talio - помста). Згідно з цим принципом винуватцю вчинялася
така ж сама матеріальна або фізична шкода, якої він завдав потер¬
пілому. Щоправда, це траплялося у випадках, коли справа стосува¬
лася вільних підданих. Якщо йшлося про рабів, то їхню долю вирі¬
шував господар. Раби вважалися власністю свого господаря. Сам
володар раба-злочинця сплачував штраф потерпілому. Рабам нада¬
валася можливість вести власне господарство, брати шлюб із віль¬
ними жінками, при цьому діти лишалися вільними. Діти рабинь
також лишалися вільними, навіть могли успадкувати майно бать¬
ка. При цьому діти вважалися власністю батька, який за необхід¬
ності міг запродати їх у рабство. Отож, як бачимо, рабовласництво
у Дворіччі мало яскраво виражений патріархальний характер.
У Вавилонській державі протягом усього Старовавилонського
періоду не існувало карбованих грошей. Золото було товаром, за
гроші правило срібло, яке цінувалося дорожче за золото і мірялося
на вагу.
Наприкінці Старовавилонського періоду держава Хаммурапі по¬
трапляє у залежність від сусідньої Ассирії. Ассирія як державне утво¬
рення також являла собою союз громадянсько-релігійних общин.
Головна маса населення складалася з вільних селян-общинників. Об¬
щина володіла землею, утримувала всю систему іригації і керувалася
радою старійшин. Як суспільне утворення, община, сусідська за ха¬
рактером, лишалася непохитною. Рабів та полонених свідомо калічи¬
ли, щоб запобігти їхній втечі, і в результаті вони не могли відігравати
значної ролі в господарстві. Полонених ассирійці воліли переселяти
на свої землі, а загарбані території заселяли своїми співвітчизниками.

AO
Всесвітня історія
Небагата на корисні копалини і деревину, Ассирія не могла іс¬
нувати без активної завойовницької політики. Військове мистецт¬
во Ассирії увібрало до себе всі досягнення сусідніх народів у цій
галузі. В армії служили тільки ассирійці, найманці ж чи іноземці
до служби не допускалися. У військах панувала сувора дисциплі¬
на. Збройні сили поділялися на підрозділи по 1000,500,100, 50 та
10 осіб. Кожний підрозділ мав свій штандарт, значок із зображен¬
ням бога війни Ашшура. Армія поділялася на роди військ: легка і
важка піхота, важка кіннота, колісниці, саперні війська та штур¬
мові загони. Існувало окреме з’єднання розвідки, яке підпорядко¬
вувалося тільки головнокомандуючому. Найбільша чисельність
війська становила 120 тис. воїнів.
За правління Тіглатпаласара III Ассирія спромоглася захопити
більшість держав, які були її безпосередніми сусідами: Сирію та
Ізраїль (у 722 р. до н.е. ассирійська армія захопила його столицю
Самарію, всіх жителів якої було вивезено до Ассирії). Така сама
доля спіткала Tip і Сідон. Незабаром ассирійський цар Ассарха-
дон захопив Єгипет і був проголошений фараоном. Але така акція
дуже не сподобалась ассирійській знаті та жрецтву. У Ніневії, сто¬
лиці Ассирії, та Вавилоні спалахнуло повстання. Дізнавшись про
це, Ассархадон рушив з армією додому на придушення повстання,
але дорогою несподівано помер (не виключено, що від отрути). Тим
часом у тилу його армії повстав Єгипет, було покладено початок
визвольній боротьбі проти ассирійців у Малій Азії та Месопотамії.
Увесь цей період Ассирія розвивалася однобічно, оскільки царі
не припускали проведення будь-яких реформ, навіть в армії. Усе
суспільство підлягало жорсткій регламентації, яка іноді доходила
до абсурду. Так, наприклад, усіх дівчат, які досягали шлюбного віку,
в кожному місті щорічно збирали на центральній площі і продава¬
ли з торгів неодруженим чоловікам. Батьки отримували гроші,
держава - податки, а воїн - дружину. Політика переселення цілих
народів углиб країни і втрата корінного населення у війнах при¬
звели до підриву соціальної бази ассирійської деспотії: іноземці в
державі стали перевищувати за кількістю корінне населення. Жерці
прагнули змінити становище, вдаючись до двірцевих переворотів,
але “військова партія” неодмінно брала гору. Державу розхитували
повстання поневолених народів, які перебували у становищі рабів.

3. Виникнення ранніх державних утворень стародавніх цивілізацій Сходу А1
Повстання в Єгипті, Вавилоні і Мідії призвели Ассирію до загибе¬
лі. У 614 р. до н.е. об’єднані мідійсько-вавилонські війська захопи¬
ли Ашшур, а в 612 р. до н.е. - Ніневію. Велика воєнна держава на¬
завжди зникла з історичного шляху.
На руїнах Ассирії на короткий час виникло Нововавилонське
(Халдейське) царство, яке досягло найвищої могутності за прав¬
ління Навуходоносора II. Політика цього правителя в цілому не
відрізнялася від політики правителів попередньої ассирійської
держави. Простежується таке саме прагнення вирішувати всі про¬
блеми воєнним шляхом, подібна до ассирійської практика масо¬
вого переселення завойованих народів до метрополії. Так, у 587 р.
до н.е. було завойовано Іудейське царство і всіх його жителів було
забрано до Вавилону, де вони залучалися до будівництва головно¬
го святилища Е-сагіла та зіккурата Етемен-анкі, яке у Біблії на¬
звано Вавилонською вежею. Тоді ж виникають легендарні “висячі
сади”, збудовані за бажанням Семіраміди, дружини Навуходоно¬
сора, яка мріяла бачити у куточку царського палацу гірський ланд¬
шафт, який нагадував би їй про далеку рідну гірську Мідію.
Урешті, останній цар Вавилона Набонід посварився зі своїми
жерцями, які не підтримували його реформаторську діяльність, і
вони відкрили під час облоги міську браму перед військами пер¬
ського царя Кіра II. Нововавилонське царство припинило своє іс¬
нування, а сам Вавилон став головною резиденцією правителів пер¬
ської держави за династії Ахеменидів.
3. Державні утворення Передньої Азії
та Близького Сходу
Сирія та Палестина у давнину також пройшли етап державо¬
творення подібно до Месопотамії. Раніше від усіх державність тут
виникла в містах Ебла, Бібл, Алалах. Як і всюди в державах Сходу,
населення тут гуртувалося у землеробських общинах, на чолі яких
стояли царі, які водночас були верховними жерцями. Навала гик-
сосів у XVIII ст. до н.е. надовго припинила тут соціальний розви¬
ток, великого збитку завдала також навала “народів моря” (філіс¬
тимлян, як їх названо у Біблії). Саме вони, якщо вірити легенді,
дали назву країні - Палестина.

42
Всесвітня історія
Лише у І тис. до н.е., прийшовши до тями, фінікійські купці при¬
брали до рук панування в країні. Було збудовано торговельні міста
Tip і Сідон, які швидко заволоділи всією міжнародною торгівлею в
регіоні Середземного моря, посунувши з чільного місця Єгипет.
Фінікійці почали засновувати торговельні пункти, які поступово
перетворювалися в міста: у Північній Африці - Карфаген, в Іспанії
- Гадес. У середині І тис. до н.е. фінікійці облаштувалися на Сици-
лії. Нові торговельні міста не проводили завоювань, не поширюва¬
ли кількість рабів, проте вели активну торгівлю рабами.
У XIII ст. до н.е. до Палестини вторгається військо союзу 12 єв¬
рейських племен на чолі з Мойсеєм. Війна євреїв та філістимлян
тривала дуже довго. У XI ст. до н.е. царем серед євреїв обирається
Саул, який розпочав масштабну земельну реформу з метою створен¬
ня значного прошарку середніх землевласників. Проте завершити
реформи йому не вдалося. В одній з битв Саул зазнав поразки і, щоб
уникнути полону, покінчив життя самоіубством. Його наступником
став зять - Давид. Він створює розгалужений державний апарат, сис¬
тему оподаткування населення. Його наступником став молодший
син Соломон (965-935 рр. до н.е.), який укріплював Ізраїльсько-
Іудейське царство шляхом розбудови фортець, столиці Ієрусалима,
де зокрема було створено величний храм, присвячений богу Ягве.
Соломон поділив державу на 12 адміністративних округів, кож¬
ний з яких мав постачати продукти до царського двору протягом 1
місяця на рік. Усе населення було поділене на 4 категорії:
- вельможі, світська аристократія;
- жерці, пророки, духовна аристократія;
- народ землі - общинники, які сплачували податки. Мали слу¬
жити у війську;
- чужинці, неповноправні землероби і раби.
Рабство у державі Соломона мало своєрідний характер. Чоло-
віків-полонених, як правило, вбивали після виконання необхідних
робіт, жінок та дітей залишали прислугою. Боргове рабство мало
обмежений характер і могло тривати не більше 7 років. Практику¬
вався також самопродаж у рабство. Але він зберігав чинність лише
протягом життя господаря.
У Палестині склався чітко регламентований союз общин. Сі¬
мейні наділи розподілялися тільки між родичами, тобто всередині

3. Виникнення ранніх державних утворень стародавніх цивілізацій Сходу АЗ
самої общини. На полях працювали вільні орендарі, наймані робіт¬
ники і раби. Шлюб дозволявся лише всередині колективу общи¬
ни. Під час розквіту Палестина стала провідним культурним
центром Середземноморського регіону. Фінікійські міста, потра¬
пивши на перехрестя торговельних шляхів, вбирали в себе духов¬
не надбання єгипетської цивілізації та народів Близького Сходу.
Значним культурним досягненням стало створення фінікійського
алфавіту, який було покладено в основу всіх європейських систем
писемності. Алфавітна система фінікійців була простішою та зруч¬
нішою за всі наявні на той час системи писемності. Так, якщо єги¬
петська піктографія включала до себе 3 тис. знаків, хетський клино¬
пис - близько 600 знаків, а біблська - ЗО, то фінікійці, які вживали
не складовий, а фонетичний ряд, обходилися 22 приголосними зна¬
ками. Це сприяло широкому розповсюдженню писемності.
Щ ЛІТЕРАТУРА
1. Андрианов Б. В. Хозяйственно-культурньїе типьі и способи про-
изводства // Вопросьі истории. - 1990. - № 8.
2. Мейер 9. Зкономическое развитие древнего мира. - М., 1911.
3. Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. - М., 1991.
4. Геродот. История. - М., 1992.
5. Дьяконов В. Д., Неронова Л. М., Свенцицкая И. С. История древ¬
него мира. В 3-х т. Т. 1. - М., 1982.
6. Ясперс К. Смьісл и назначение истории. - М., 1993.
@ ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Розкрийте зміст поняття „ном”у Стародавньому Єгипті.
2. Звідки походить назва країни „Єгипет”?
3. Як стародавні єгиптяни називали свою країну? Що означає ця
назва, звідки вона походить?
4. Що означає слово „Месопотамія”?
5. Які ви знаєте державні утворення у Месопотамії?
6. Назвіть відомі вам стародавні держави Близького Сходу.
7. Які міста були утворені в ході фінікійської колонізації?
8. Що ви знаєте про фінікійський алфавіт?

44
Лекція 4. СТАНОВЛЕННЯ
ТА РОЗВИТОК АНТИЧНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ
ІИЗРІ План викладу матеріалу лекції:
1. Формування та розвиток критської та мікенської цивілізацій.
2. Античні поліси архаїчного періоду.
А) Спартанська держава у Лаконіці.
Б) Афінська держава в Аттиці.
3. Греко-перські війни.
1. Формування та розвиток критської
та мікенської цивілізацій
Про цивілізацію, яка утворилася на острові Крит у Середзем¬
ному морі близько XXXV ст. до н.е., сучасний світ дізнався під час
розкопок, які проводив англійський археолог Артур Еванс. Про¬
тягом ЗО років він займався дослідженням критських палаців, у
тому числі палацу критських правителів - Міносів, який названо
лабіринтом. Тексти, знайдені під час розкопок, були написані на
глиняних таблицях трьома видами писемності:
- піктографічним (малюнковим) письмом, ієрогліфічним за
формою;
- лінійним письмом “А” (складовим);
- лінійним письмом “Б” (алфавітним).
Письмо “Б” було розшифроване у 40-х роках XX ст. Майклом
Вентрісом, який несподівано для себе з’ясував, що в основі крит¬
ської мови покладено діалект давньогрецької, написаної іншим
видом писемності. Про письмо “А” відомо лише, що воно мало єги¬
петське або вавилонське походження та було ієрогліфічним.
У прочитаних документах згадується про правління на Криті
10 царів, серед яких були й жінки. Наприкінці XXIII ст. встанови¬
лося царювання династії Міносів. Близько 2000 р. до н.е. у Кносі
було споруджено розкішний палац у 3 поверхи площею 150x100 м.
Стіни палацу прикрашалися численними яскравими барвистими

4. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції
45
фресками, основна тематика яких присвячена відтворенню краси
навколишньої природи, моря та його тваринного світу. Серед при¬
крас, якими багатий палац Міносів, переважають зображення со¬
кири з подвійним лезом - лабрісу. Від цього, мабуть, походить на¬
зва самого палацу - лабіринт, тобто “палац сокири”. Палац дійсно
став прообразом сучасних лабіринтів, бо мав сотні приміщень, по¬
єднаних між собою численними галереями, коридорами, перехо¬
дами, що заплутаною мережею перетинають поверхи в різних на¬
прямках. Усі залишки матеріальної культури Криту свідчать про
величезну могутність і силу цієї держави. Державна могутність, яка
спиралася на талассократію (від грец. xaXacoa - море та крато<; -
влада), тобто могутність критського воєнно-морського флоту, за¬
вдяки якому Крит тримав у покорі берегові народи Східного Се¬
редземномор’я, а також острови півдня Егейського моря, змушую¬
чи їх регулярно сплачувати своїм гнобителям данину (через це ци¬
вілізацію Крита називають іще “егейською”).
Коли близько 2000 р. до н.е. з півночі на Балкани переселилися
племена ахейців (це перші племена, що належали до грецької етніч¬
ної групи), вони сформували на півдні Балкан, переважно на Пело¬
поннесі та в Аттиці, свої державні утворення. Унаслідок культурно-
господарчого обміну між ахейцями та жителями егейської цивіліза¬
ції постала мікенська цивілізація. Головні її міста - Мікени, Аргос,
Тіринф, Пілос, Фліунт - одразу ж потрапили у залежність від силь¬
ного Критського царства. На експлуатації підкорених народів по¬
ступово утворилося величезне багатство, розкіш критської знаті.
Це дозволяло їй вести безжурне життя, сповнене безкінечних свят,
розваг та видовищ. Така могутність критської держави знайшла ві¬
дображення у міфі про Тезея, який здійснив великий подвиг, по¬
трапивши в лабіринт та вбивши Мінотавра (в образі якого втілено
особу царя Міноса, який був водночас первосвящеником божест¬
ва, що відтворювалося у вигляді бика).
У середині XVI ст. до н.е. Критське царство спіткало жахливе
лихо - на острові Фера, що знаходиться на 150 км на північ від
Криту, сталося колосальне за силою виверження вулкана, яке
викликало могутній землетрус та велетенську припливну хвилю.
Це стихійне лихо за кілька хвилин знищило і міста Криту, і його
флот.

46
Всесвітня історія
Остаточний занепад критської цивілізації пов’язаний з навалою
“народів моря” - ахейців. Вони завоювали послаблений Крит, але
перейняли його писемність, окремі релігійні культи та звичаї. Кві¬
туча, яскрава критська культура поступово зійшла нанівець. По¬
ступово стали підсилюватися ахейські держави на Балканах, які
звільнилися з-під тягаря іноземного поневолення. Найбільшим
серед них були Мікени на Пелопоннеському півострові, що на пів¬
дні Балкан. Разом з Мікенами міцніли Афіни, Аргос, Тіринф, які
сукупно утворювали мікенську цивілізацію.
Почалося поступове становлення та розвиток товарно-грошових
відносин. Утворилася обмінна торгівля - первісна форма грошо¬
вої. На цьому рівні за гроші виступали злитки міді, заліза, домаш¬
ня худоба, шкури. Золото потрапляло в обіг у вигляді злитків або
готових виробів, проте на цьому рівні його було ще мало. Єдиним
шляхом здобування золота для держави була війна. За цією еле¬
гантною назвою було приховане тривіальне морське розбійництво
- піратство. За словами Геродота, “бідність (золотом) - молочна
сестра греків”. Мабуть саме ці обставини спричинили інтенсивний
розвиток піратства в басейні Егейського моря, благо, на той час
вже зник чинник стримування морського розбою у вигляді війсь¬
кового флоту критської держави. Царі ахейських царств зі своїми
розбійниками нишпорили по Східному Середземномор’ю, забрав¬
шись навіть у дельту Ніла. Щоправда, там вони зазнали повної
поразки від військ єгипетських фараонів, проте це було скоріше
винятком з правила.
Останньою грабіжницькою експедицією ахейців був похід про¬
ти малоазійського міста Іліон (Троя) близько 1240 р. до н.е. Іліон,
місто, населене жителями грецької народності, стояло на морських
торговельних шляхах з Егейського моря до Понту Евксинського
(Чорного моря). Ця обставина сприяла швидкому збагаченню міста.
Переповнений коштовностями Іліон був привабливим об’єктом
для грабіжників, які сподівалися на швидке і легке збагачення.
Однак сталося інакше. Напевно, троянський цар спромігся зару¬
читися підтримкою сусідніх царств і війна затяглася на кілька ро¬
ків. Вона добряче виснажила сили обох воюючих сторін. Зрештою
Трою було взято, пограбовано і спалено. Переможці, переобтяже¬
ні золотом та іншими коштовностями, відпливли додому.

4. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції А~7
Як виявилося, ця війна призвела до глибокого господарчого за¬
непаду землі ахейців. Поки чоловіки вели виснажливу війну за мо¬
рем, жінки з надмірним напруженням підтримували господарче
життя. Занепад виявився настільки глибоким, що ахейські царст¬
ва не змогли одужати від нього навіть через півстоліття. А більше
часу історія ахейцям не подарувала. У XII ст. до н.е. на Балкани з
півночі почали насуватися племена дорійців, які також належали
до грецької народності, проте перебували на більш низькому рівні
суспільно-економічного розвитку. Переживаючи ступінь пізнього
первіснообщинного ладу, його розпаду, дорійці поступалися ахей¬
цям в усьому, крім одного - вони вже вміли обробляти залізо, тоді
як ахейці перебували на ступені обробки міді. Окрім того, дорійці
мали осідлану кінноту, ахейці ж не знали верхової їзди та користу¬
валися лише колісницями. Хвиля завойовників обійшла стороною
Аттику - мабуть, тамтешні племена змогли дати відсіч прибуль¬
цям - і рушили Істмійським перешийком на південь, у напрямку
Пелопоннеського півострова. У гирлі перешийка стояли фортеці
Мікен та Аргосу. Після запеклого опору вони були взяті і знищені.
Племена дорійців розселилися по всьому Пелопоннесу, заснував¬
ши там в області під назвою Лаконіка свою державу Лакедемон,
або Спарта (за назвою головного міста), полісного типу. Афіни ли¬
шилися острівцем крито-мікенської цивілізації на материковій
Греції.
Еллада вступала у залізний вік (XI ст. до н.е.). Це явище супро¬
воджувалося тимчасовим соціальним та економічним регресом.
Народи, які населяли материкову Грецію, відсунулися назад у по¬
передню епоху розпаду первіснообщинного (точніше, родового)
ладу. Це пояснюється більш низьким рівнем розвитку дорійців, які
завоювали Балкани, та загибеллю високорозвиненої мікенської ци¬
вілізації.
2. Античні поліси архаїчного періоду
А) Спартанська держава
Спартанська держава виникла на останній хвилі дорійського пе¬
реселення, коли в XI ст. до н.е. всі області Еллади, крім Лаконіки,

48
Всесвітня історія
Аркадії й Аттики вже були зайняті. Дорійці підкорили місцеве
ахейське населення. Тубільці стали називатися ілотами. Це слово
rjXoxov означало “захисник Гели” (фортеці, останнього пункту обо¬
рони ахейців, який обійшовся дорійцям важкими втратами) і мало
прихований зловісний та ворожий для дорійців відтінок та водно¬
час було неприємною згадкою.
Облаштування державного та соціального устрою приписують
напівлегендарному законодавцю VIII ст. до н.е. Лікургові. Згідно
з його законами, вся земля належала громадянській общині - тоб¬
то полісу, який надавав її окремими ділянками своїм громадянам
(спартіатам) у тимчасове користування. Проте самі спартіати зем¬
лю не обробляли (фізична праця у Спарті зневажалася як ганебна
для вільної людини справа), замість них це робили ілоти, які роз¬
селялися біля таких ділянок окремими селищами. Згідно із зако¬
нами Лікурга, все приватне життя громадян підлягало суворій ре¬
гламентації. Так, зокрема, на земельних ділянках дозволялося ви¬
рощувати лише ячмінь, чечевицю, виноград та оливкові дерева. За
переконанням Лікурга, цих продуктів було достатньо для збере¬
ження здоров’я. Таким чином він намагався боротися із зажерли¬
вістю панівних верств. Майновий стан ілотів підтримувався на
межі злидарювання. Вони змушені були сплачувати державі фік¬
сований податок, який не залишав їм можливості заощаджувати
майно. Ремісництво було залишено періекам (з давньогрец. - “ті,
хто живуть навколо”), неповноправним іммігрантам, праця яких
також суворо регламентувалася. Наприклад, будівництво житла
дозволялося лише із застосуванням сокири та пилки, не визнава¬
лися жодні спроби вдосконалювати знаряддя та сам процес праці.
За порушення такої заборони ремісники підлягали вигнанню з дер¬
жави, переважно до Таренту.
Таким чином, спартіати свідомо підтримували своє суспільст¬
во у стані штучної стагнації. Займатися зовнішньою торгівлею та¬
кож заборонялося. Жоден іноземний купець із товаром не мав пра¬
ва в’їзду на територію Спарти, а спартанські вироби не вивозили¬
ся за межі держави. Таким чином, у суспільстві панував майже на¬
туральний обмін. Майже, бо з обігу було вилучено золото і срібло,
лишалися тільки залізні, малокоштовні гроші - оболи - у вигляді
металевих прутів. Плутарх з цього приводу відзначав, що завдяки

4. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції
49
грошовій реформі Лікурга в Спарті абсолютно зникли злочини та
корупція: хто б наважився красти, брати хабарі, грабувати, якщо
не можна приховати здобич та користуватися нею?
Іще одним перетворенням Лікурга, спрямованим проти багатст¬
ва, було запровадження сисситій (спільних трапез) вільних спар-
тіатів. Десять-п’ятнадцять чоловіків, які служили в одному підроз¬
ділі, об’єднувалися для харчування з одного столу. Страви готува¬
ли з продуктових внесків, що робилися раз на місяць до спільного
котла. Меню на таких трапезах було постійним, страви несмачни¬
ми - чорний суп з бобів, овочі, риба. Тільки на свята дозволялося
додавати м’ясо. Лікург визначив раціон спартанців, виходячи з
того, щоб цих продуктів вистачило для забезпечення нормальної
життєдіяльності.
Військова реформа Лікурга відзначалася продуманістю та ціліс¬
ністю. Уперше в історії військового мистецтва армія поділялася
на структурні підрозділи: лохоси (по 256 осіб) та мори (4-8 лохо-
сів). Важка піхота об’єднувалася у фалангу, яка шикувалася у 8 ше¬
ренг та призначалася для лобових ударів. Центральну ділянку
фронту займав цар зі своїми особистими охоронцями - 300 знат¬
них юнаків, кращих воїнів, які були підпорядковані лише осо¬
бисто царю. Уся армія налічувала 20 тис. важкої піхоти та 10 тис.
допоміжних військ.
Жінки посідали особливе місце у спартанському суспільстві. На
відміну від інших грецьких полісів, дівчата мали бути освіченими
та фізично тренованими. Виходячи заміж, вони могли керувати
чоловіками та навіть скаржитися на них. За надання таких прав
держава взамін вимагала від них одного - народжувати здорових
та сильних чоловіків-воїнів. Підвищення народжуваності чоловіків-
воїнів було елементом державної політики, також як і внутрішня
стабільність суспільства. Тому відсутність сім’ї вважалася ганьбою
для вільного спартіата. За вироком геронтів, неодружений чоловік
мусив оголеним вийти на ринкову площу та обходити її, співаючи
жалісну пісню про те, що він покараний за порушення законів. Жін¬
ка, яка відчувала співчуття до покараного, могла заявити про ба¬
жання одружитися з ним, при цьому той не мав права відмовляти¬
ся від свого “щастя”, інакше він висилався за межі рідного міста,
як правило, на південь Апеннінського півострова, до м. Тарент.

50
Всесвітня історія
Спартанець, який мав трьох синів, звільнявся від сторожової
служби, а батько п’ятьох синів - узагалі від усіх повинностей.
Шлюби укладалися без приданого.
Спартанські воїни мали йти на битву в пурпуровому одязі. Спар¬
танський гопліт не мав права знімати обладунки з убитого ворога.
Жоден з громадян не повинен бути гладким та носити одяг кольо¬
ру, не гідного воїна та чоловіка.
Велика увага приділялася справі виховання молоді. Долю но¬
вонародженого немовляти вирішували старійшини. Живими за¬
лишали тільки здорових дітей. У цьому відображалися залишкові
ознаки стародавнього звичаю, збудованого за принципом: „хто не
працює - той не їсть”, який склався в умовах низької продуктив¬
ності праці ранніх скотарів. Дітей заборонялося сповивати. До семи
років діти носили туніку з грубої тканини, їли прості, несмачні стра¬
ви. Дітей привчали до темряви та самотності, привчали не плака¬
ти та підкорятися вихователям. По досягненню семи років хлоп¬
чики об’єднувалися в агели (зграї) - воєнізовані загони, де їх під¬
давали жорстокій муштрі та привчали до залізної дисципліни. їх
навмисно погано годували, щоб привчити самим здобувати собі
їжу, частіше за все - крадіжкою. Єдиним своїм призначенням спа¬
ртанські юнаки вважали війну. 312 років хлопчики брали участь у
криптіях (таїнствах), які полягали у полюванні на ілотів. Групи
спартанських юнаків полювали на ватажків ілотів та винищували
їх з метою запобігання можливим заворушенням серед пригноб¬
лених верств. Ілоти дійсно часто поставали. Найбільше повстання
ілотів відбулося у 464-455 pp. до н.е. Ілоти не були рабами у пря¬
мому розумінні. їхнє становище було близьким до стану держав¬
них кріпаків, оскільки вони належали всій громадянській общині.
За формою політичного устрою Спарта була рабовласницькою
олігархією. Вищим органом влади вважалися народні збори - апел-
ла - зібрання вільних одружених громадян віком від ЗО років. Ви¬
словлюватися на зборах могли тільки царі та геронти, збори лише
голосували “за” чи “проти”. Реальна влада була зосереджена в ру¬
ках геронтів, які у кількості 28 старців віком від 60 років, разом з
двома царями віком від ЗО років становили герусію. Для обмежен¬
ня привілеїв геронтів народні збори мали колегію ефорів у складі
5 чоловіків, які здійснювали пильний контроль за дотриманням

4. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції
51
законів Лікурга всіма громадянами. Ефори мали право вимагати
звіт у своїх діях у будь-кого з геронтів та царів. Царі обиралися по
одному від ахейського роду Агіадів та дорійського Еврипонтидів.
На випадок війни один із царів за жеребом вирушав із військом у
похід, а другий лишався управляти державою. Фактично, царі ви¬
конували функції воєнних вождів і жодної реальної влади не мали.
Таким чином, стародавня Спарта була олігархічною державою, де
влада аристократії спиралася на військову силу вільних спартіатів.
Б) Рабовласницька республіка в Афінах
Місцевість Аттики являла собою кам’янистий півострів, земля
якого була неродючою, незручною для землеробства, проте бага¬
тою на корисні копалини. Зокрема, Аттика не була обділеною на
білу глину, яка вживалася для керамічного ремесла. Срібні копальні
поблизу селища Лавріон забезпечували державні потреби Афін
протягом багатьох століть. Чудовий за якістю мармур правив за
будівельний матеріал (через нестачу будівельного лісу).
Демократичний устрій Афін склався у часи, які настали після
навали дорійців. Хоч Аттика відстояла свою незалежність, усе ж
таки населення зазнало великих втрат, зокрема родова знать, яка
билася в перших лавах проти прибульців. Послаблення загально¬
політичного впливу аристократії далося взнаки при становленні
політичної структури полісного суспільства. Посилення питомої
ваги демосу (незнатного трудового населення) привело до певно¬
го паритету сил, що знайшло втілення в демократичному устрої
афінської держави, який складався протягом VI-V ст. до н.е. Про¬
тягом такого тривалого періоду відбувалися суперечки за владу між
демосом та родовою знаттю. Це протистояння протікало зі змін¬
ним успіхом і, врешті, привело до остаточної перемоги демосу та
створення демократичної рабовласницької держави. У XI-VIII ст.
до н.е. в політичному устрої Афін політичні позиції аристократії
залишалися досить міцними. Головою афінського поліса став ар¬
хонт (тобто правитель), який обирався спочатку пожиттєво, а піз¬
ніше - строком на 10 років. Після передання посади наступникові
архонти переходили до складу ареопагу - ради архонтів, яка засі¬
дала на пагорбі Ареса (чи Арея, звідки й назва ареопаг, що означає

52
Всесвітня історія
“зібрання на пагорбі Арея”). З VII ст. до н.е. до ареопагу обиралися
строком на 1 рік кількістю 9 чоловік. Старший архонт - “епонім”
мав функцію правителя, його ім’ям називався рік.
Усе вільне населення поділялося на 3 стани: евпатриди (знать,
родова аристократія), геомори (землероби, общинники), деміурги
(ремісники, орендарі).
На початку VI ст. до н.е. в Афінах виникло соціальне напружен¬
ня на ґрунті посилення нерівності серед громадянського населення.
Склалася серйозна загроза соціального вибуху, який міг призвести
до громадянської різанини. У пошуках виходу із соціальних проти¬
річ, афіняни у 594 р. до н.е. обрали архонтом Солона з аристократич¬
ного роду Алкмеонидів - людину, яка своєю порядністю, чесністю
та благородним походженням викликала довіру всіх прошарків гро¬
мадянського суспільства. З метою покращення стану середніх верств
населення Солон здійснює низку економічних та політичних ре¬
форм, які відчутно підірвали засади старих родових традицій, по¬
силили демократичний характер держави та сприяли економічно¬
му розвитку Афін. Першою з проведених реформ була сисахфія
(давньогрец: аеіаа%9г|іа - скидання тягаря). Вона полягала у ска¬
суванні боргової кабали для громадян. Віднині заборонялося за-
кабалення афінян за борги. Усі раби-боржники підлягали відпу¬
щенню на волю. А ті, хто був проданий за межі держави, розшукува¬
лися та викуплялися на волю за державний кошт. В Афінах зникло
рабство серед співвітчизників і набуло розвитку поневолення іно¬
земців - це сприяло формуванню класичної форми рабовласницт¬
ва. Звільненим кабальникам поверталася земля, яка була заставле¬
на під борг - з ділянок стали знімати боргові камені - це, власне, і
визначило назву всій реформі. Солон - поет-аристократ, уславив
свої діяння у віршах, що були складені на честь цієї визначної події:
“Мать черная земля, с которой снял тогда
Столбов поставленньїх я много долговьіх
Рабиня прежде, нине же - свободная.
На Родину, в Афиньї, в благодатний град
Вернул я многих, прежде в рабство проданньїх
Иних, еще в позорном рабстве живших здесь
И трепетавших перед прихотью господ,
Всехя освободил...”

4. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції
53
Подальшими перетвореннями Солона було запровадження ти-
мократії (від давньогрецьк. “тимос” - майно), тобто введення май¬
нового цензу для надання політичних прав. Згідно з цією рефор¬
мою, всі громадяни були розподілені на чотири розряди відповід¬
но до розмірів їхніх річних прибутків.
До 1 розряду - п’ятисотмірників - були зараховані ті, хто мав
річний прибуток у розмірі не менше 500 медимнів (медимн - ваго¬
ва міра вартості для рідких та сипучих тіл, дорівнював у різних
полісах від 43 до 52 літрів);
2 розряд - вершники - складали громадяни, прибуток яких пе¬
ревищував 300 медимнів;
3 розряд - зевгіти - включав тих, хто мав річний прибуток не
менше 200 медимнів.
4 розряд - фети - утворювали всі ті, хто не ввійшов до складу
перших трьох розрядів. Власне, це були найбідніші з громадян.
Обиратися на державні посади могли представники 1, 2, 3 роз¬
рядів. Четвертий розряд мав лише право брати участь у народних
зборах.
Було створено також вищий політичний орган Афін - раду 400
- буле (давньогрец. |Збг)Ат| - рада), до якої обиралися по 100 пред¬
ставників від кожної з чотирьох родових філ. Рада мала функції
вищого керівного органу, вона також займалася поточними дер¬
жавними справами у період між народними зборами.
Солоном також було запроваджено суд присяжних - геліейа -
єдиний державний орган, в якому могли брати участь громадяни з
фетів.
Відбувши свою посаду архонта протягом року, Солон, як кажуть,
взяв з афінян клятву в тому, що вони протягом 100 років дотриму¬
ватимуться його запроваджень, після чого залишив рідне місто на
багато років. Завдяки тому, що афіняни ретельно дотримувалися
законів Солона, Афіни навіть через 100 років залишалися містом
із переважаючим числом середнього селянства.
Проте аристократія не бажала поступатися своїми політични¬
ми позиціями. Тридцять років потому афінська знать спромоглася
повернути втрачену перевагу в політичному житті свого полісу. За
таких умов дієвим засобом боротьби середніх верств селянства
(основної маси демосу) стала диктатура як форма політичної влади.

54
Всесвітня історія
Так, у 560 р. до н.е. верховну владу захопив Пісистрат, представ¬
ник інтересів середнього селянства, який проголосив себе тираном.
Треба відзначити, що поняття “тиранія” в античному суспільстві
не мало того зловісного, негативного змісту, як сьогодні, а позна¬
чало тільки одноосібне правління. Тиранія Пісистрата є кращим
підтвердженням цього. Його правління тривало до 527 р. до н.е. За
цей час аристократії вдавалося, згуртувавши сили, двічі виганяти
тирана з міста, позбавивши його влади. Але Пісистратові щоразу
вдавалося повернути владу собі. Він лишався на чолі держави до
кінця життя.
Під час тиранії Пісистрата були здійснені значні перетворення
у політичному та економічному житті полісу, які значно посилили
позиції демосу, підірвавши позиції аристократії. Так, правителем
було заборонено експорт зернових культур, основна маса яких ви¬
рощувалася у родових маєтках знаті, натомість Пісистрат став за¬
охочувати та підтримувати експорт продуктів виноградарства,
виноробства та оливководства, на чому спеціалізувалися середні
та дрібні селянські господарства. Це значно посилило економічні
позиції демосу. Було також вжито заходів з метою сприяння роз¬
витку ремесла. Згідно із запровадженням нового закону, батьки
мали навчити синів будь-якого ремесла, інакше ті звільнялися
від обов’язків дбати про батьків у подальшому. На податки, які
збирала з населення держава, було збудовано значну кількість
споруд громадського призначення, які прикрасили місто та збіль¬
шили його славу. Тиранія Пісистрата сприяла політичному по¬
силенню середніх верств селянства. Завдяки наданню статусу
державного свята Діонісіям (релігійним святам на честь бога Діо-
ніса - покровителю виноробства), - в Афінах згодом склався
новий вид мистецтва - театр.
Пісистрат помер у 527 р. до н.е. Владу після нього успадкували
його сини: Гіпій та Гіпарх Пісистратіди. Як виявилося, вони не
стали гідними спадкоємцями свого батька. Свавільне поводжен¬
ня, гоноровитість синів покійного тирана, нехтування державни¬
ми інтересами, беззаконня, яке постійно чинилося Гіпієм та Гіпар-
хом, призвели до обурення демосу. У 510 р. до н.е. внаслідок зама¬
ху було вбито Гіпарха, його братові пощастило врятуватися і втек¬
ти на Схід до перської держави.

4. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції
55
На 509 р. до н.е. архонтом було обрано Клісфена, який продов¬
жив демократичні перетворення. Здійснивши деякі реформи у
складі державних органів, Клісфен замість чотирьох родових філ
утворив десять територіальних. Відтепер члени певного роду мали
голосувати на виборах не за родовою приналежністю, а за місцем
проживання. Так родова аристократія втратила контроль за висло¬
вленням думок своїх родичів. Окрім того, Клісфен запровадив Раду
500 (по 50 представників від кожної територіальної філи). Щоб на
майбутнє уникнути повторних спроб узурпації влади, було запро¬
ваджено процедуру “остракізму”, згідно з якою всіх осіб, що вва¬
жалися небезпечними для держави, піддавали вигнанню на 10 ро¬
ків за межі країни, щоправда без конфіскації майна та пересліду¬
вань їх родичів. З часом остракізм став дієвою формою політичної
боротьби демосу проти аристократії. Клісфеном також було про¬
ведено військову реформу, згідно з якою було утворено колегію 10
стратегів. Кожен з громадян, які належали до вершників, мали те¬
пер служити у кінноті, зевгіти повинні були власним коштом при¬
дбати обладунки, зброю і служити у важкій піхоті (гоплітами).
Фети становили легку піхоту. Таким чином, унаслідок реформи ар¬
мія складала 28 тис. осіб, 300 бойових кораблів, на яких служило
18 тис. матросів, також з числа фетів. Цими реформами остаточно
було завершено процес оформлення демократичного полісу Афін
у найсильнішу рабовласницьку державу Еллади.
3. Греко-перські війни
Ці війни, які тривали всю першу половину V ст. до н.е., були
спричинені прагненням східної держави Ахеменидів поширити
своє панування на весь басейн Егейського моря. Перешкодою на
шляху до цієї мети ставала Еллада, подріблена на безлічь малень¬
ких держав-полісів, яка здавалася слабким ворогом і обіцяла лег¬
ку перемогу та славу завойовникам. Але протистояння двох держав
оформилося лише з початком V ст. до н.е.
У 500 р. н.е. на острові Наксос, що в Егейському морі, сталося
повстання демосу, який вигнав аристократів з держави. Прави¬
тель перської держави, Дарій І, наказав тирану м. Мілет Ариста-
горові, залежному від персів, покарати повстанців. За підтримкою

5В
Всесвітня історія
перського флоту він спробував висадитися на Наксосі, але зазнав
поразки. За неспроможність виконати наказ володаря Арістагор
мав підстави чекати суворого покарання. Щоб уникнути його, Арі¬
стагор підбив на повстання проти персів населення свого міста Мі-
лет. Мілетян підтримали ще кілька малоазійських полісів. Спочат¬
ку повстання розвивалося успішно. Це пояснювалося його рапто¬
вістю. Арістагор не міг цього не розуміти. Поки перси, що були за-
скочені зненацька, не отямилися, мілетяни звернулися до
балканських еллінів по допомогу. Афіняни відбулися напівзахо-
дами і надіслали 20 бойових кораблів, еретрійці надали ще пять.
Це було символічною допомогою, яка не відіграла вирішальної
ролі. Після придушення мілетського повстання Дарій скористав¬
ся фактом підтримки заворушення з боку афінян як формальним
приводом для оголошення війни всій Елладі.
У 492 р. до н.е. перська армія на чолі з Мардонієм, зятем царя,
перетнула протоку Гелеспонт і рушила фракійським узбережжям
до Балкан. Бойовий флот рухався вздовж узбережжя, супроводжу¬
ючи армію. Похід обіцяв бути переможним, проте перси майже від¬
разу ж наразилися на стійкий опір з боку місцевих фракійських
племен, які не бажали пропускати чужинців через свою терито¬
рію. Долаючи постійні сутички, які сильно дошкуляли персам, ар¬
мія повільно просувалася вперед, зазнаючи відчутних втрат. Бо¬
йовий флот також спіткала невдача. На траверзі мису Афон він
потрапив у шалену бурю і майже весь загинув. На додачу в одній із
сутичок було поранено самого Мардонія. Довелося повертатися
назад, навіть не досягнувши Балкан. За свій ганебний провал Мар¬
донія було усунено від командування.
Два роки згодом перси зробили ще одну спробу воєнного вторг¬
нення до Еллади. У 490 р. до н.е. перська армія під командуванням
Датіса та Артаферна рушила на Елладу морським шляхом. Пере¬
тнувши Егейське море, перси висадилася на о. Евбея, взяли при¬
ступом м. Еретрія, перетворивши його жителів на рабів. Потім вони
перепливли вузьку Евбейську протоку і висадилися на рівнині біля
селища Марафон на півночі Аттики. Військо завойовників навряд
чи перевищувало кількістю 15 тис. воїнів, але воно становило серйоз¬
ну загрозу для Афін, бо в самому місті серед афінян не було єдності.
Там відбувалася боротьба ворожих угрупувань: прибічників того,

4. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції
щоб схилитися перед загарбниками та прихильників боротьби за
незалежність рідного міста. Таємні друзі Гіпія готували повстання
на підтримку персів. Лідер демократичних сил Фемістокл переко¬
нав народні збори дати відсіч завойовникам.
Назустріч персам виступило афінське ополчення кількістю
10 тис. гоплітів. Своєї кінноти в афінян не було. Першим страте¬
гом афінян було призначено Мільтіада, колишнього тирана міста
Херсонес Фракійський, який певний час був зі своїм містом у за¬
лежності від перської держави, брав участь у бойових походах пер¬
сів і тому був добре ознайомлений з їхнім бойовим мистецтвом.
Своєчасно було надіслано скорохода до Спарти із проханням про
допомогу, але спартанські геронти зважили, що розумніше буде
почекати подальшого розвитку подій. Вони затримали своє військо
під приводом релігійних свят на честь Аполлона Карнейського,
під час яких традиції забороняли виступати у похід. Афіняни, від¬
чуваючи свою слабкість перед ворогом, замкнулися у вузькому
гирлі марафонської рівнини та отаборилися там, вичікуючи зруч¬
них обставин.
Три дні перси намагалися викликати їх на битву. Перське вій¬
сько виходило зі свого табору та шикувалося до бою, та елліни
не приймали виклик. На допомогу до них надійшов лише загін
з м. Платеї у кількості тисяча воїнів і це було все, чого дочекалися
афіняни. Решта полісів зайняли або нейтральну, або співчутливу
до персів позицію. Приналежність персів до “варварів” нікого не
бентежила, бо елліни на той час самі ще не вважали себе єдиним
народом. Будь-хто з них вбачав себе громадянином лише свого по¬
лісу: фіванцем, коринфянином чи спартанцем. Тому союз з перса¬
ми проти своїх ворогів, скажімо афінян, не вважався за зраду. Як
би там не було, а жителі Афін лишилися перед ворожим військом
майже на самоті.
Спливав час. Розвиток подій наче загальмувався, лишатися дов¬
гий час бездіяльними для персів було небезпечно. Без регулярно¬
го постачання харчування та спорядження армія могла “задихну¬
тися” від своєї чисельності. Артаферн з Датісом вирішили заван¬
тажити армію на кораблі та спробувати, обігнувши з півдня Су-
нійський ріг, напасти на Афіни з моря, у надії на повстання
всередині міста прибічників Гіпія. Першою була завантажена

58
Всесвітня історія
кіннота. Це було зроблено потайки, вночі, проте афіняни все ж таки
дізналися про це і зранку наступного дня вийшли з табору та поча¬
ли шикуватися до бою. У персів не лишалося часу висаджувати
знов свою кінноту і вони також стали розгортати свої бойові по¬
рядки. Мільтіадові було добре відомо, що перси зазвичай наносять
потужний удар у центр ворожого строю. Тож він якомога більше
посилив свої фланги, залишивши неглибоким центр бойового по¬
рядку (три шеренги). Елліни атакували першими, щоб зберегти за
собою бойову ініціативу. Завдяки перевазі на флангах еллінам вда¬
лося зламати перський стрій. Ворог почав посуватися, потім від¬
ступ перетворився на втечу. Під атаками еллінів перси посідали на
кораблі і, зазнавши відчутних втрат (4600 воїнів), відійшли від
берега. їхній флот попрямував до Афін з наміром висадити десант.
Та Мільтіад, вгадавши наміри персів, рушив з армією до міста і
випередив ворога, бо мав пройти коротшу відстань. Ранком наступ¬
ного дня перси, наблизившись до Афін, побачили на самому бере¬
зі еллінську фалангу в бойовому порядку. Не наважившись при¬
ймати новий бій, перси подалися назад у море і попрямували до
рідного берега. Перемога над ворогом була повною та рішучою.
Елліни довго пишалися своєю мужністю та звитягою. Проте
було зрозуміло, що боротьба триватиме й надалі. Фемістокл, лідер
демократів, переконав співгромадян спрямувати державні кошти
на посилення морської могутності міста. Афіняни послухалися
його і через 10 років Афіни мали бойовий флот у кількості 300 трі¬
єр (бойових кораблів з трьома рядами весел по кожному борту).
Як показав подальший перебіг подій, Фемістокл виявився правий,
чекаючи нового вторгнення персів.
Десять років згодом, у 480 р. до н.е., новий перський цар Ксеркс,
син Дарія І, почав новий похід. Підготовку було проведено ґрун¬
товно. По всьому шляху пересування армії було заготовлено запа¬
си харчування та зброї. Через мис Афон було прорито канал, щоб
спростити шлях навколо мису через небезпечне штормове місце,
де постраждав перський флот за 12 років до того. Через протоку
Геллеспонт прокладено три мости через палуби кораблів, що тор¬
калися бортами, довжиною 1360 м. Армія перейшла по цих мостах
на європейський берег, незважаючи на те, що буря спершу серйозно
пошкодила переправу. Досить велика за кількістю, як на той час,

4. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції
50
армія (близько 150 тис.) рушила фракійським узбережжям до Бал¬
кан у супроводі величезного вантажно-бойового флоту (близько
500 кораблів). Назустріч ворогові до Фессалії виступила об’єдна¬
на еллінська армія, але, зайнявши позицію в Темпейській ущели¬
ні, елліни дізналися, що фессалійці перейшли на бік персів. Зва¬
живши, що перебування на ворожій території стає дуже небезпеч¬
ним, еллінська армія повернулася до Беотії (Середня Греція) та
була розпущена по рідних містах.
Проблема оборони Еллади залишалася актуальною. Більшість
полісів вагалися, на чийому боці їм триматися. Нерішучість па¬
нувала серед більшості міст. У цей час до Беотії вирушив спартан¬
ський цар Леонід (508-480 pp. до н.е.). Геронти не дозволили йому
взяти в похід військо і він виступив зі своєю власного вартою у
кількості 300 бійців. З ними та деякими союзними загонами зага¬
льним числом 46С0 він зайняв Фермопільську ущелину, через яку
проходив єдиний шлях з Фессалії до Беотії, випередивши персів
на кілька годин. Перська армія підійшла з півночі й отаборилася.
Почекавши пару днів, Ксеркс почав атакувати еллінів та, незважа¬
ючи на відчайдушні зусилля, він не зміг вибити еллінів з їхньої
позиції. Не бачачи виходу із такої ситуації, Ксеркс ледь не зазби-
рався назад, проте завдяки допомозі зрадника перси дізналися про
обхідну стежку в горах і почали обходити фермопільську позицію
Леоніда. Вчасно довідавшись про це, Леонід наказав відступити
союзницьким загонам, а сам зі своїми воїнами лишився прикрива¬
ти їхній відступ. Це коштувало героям життя: Леонід та 300 його
спартанців разом із загоном феспійців, які також лишилися, всі
загинули в останньому бої.
Перси рушили в Беотію, де їх було важко затримати слабшими
силами. За таких обставин населення Афін було вирішено евакую¬
вати на о. Саламін. Об’єднаний еллінський флот кинув якоря у
вузькій Саламінській протоці, прикриваючи острів. Перська ар¬
мія увійшла до Афін, до берегів Аттики підійшов також перський
флот. Невдовзі відбулася морська битва у Саламінській протоці,
де перси зазнали жахливої поразки. Тепер ініціатива на морі пере¬
йшла до еллінів, які мали можливість відрізати персам переправу
через Геллеспонт. За таких обставин Ксеркс квапливо рушив у зво¬
ротній путь, лишивши в Беотії 50 тис. війська на чолі з Мардонієм.

BO
Всесвітня історія
Наступного 479 р. до н.е. в Беотії, біля міста Платеї сталася бит¬
ва між персами та об’єднаним еллінським військом. Перси були
розбиті, Мардоній загинув у битві, рештки армії відступили до
Фесалії. Переслідуючи ворога, еллінська армія увійшла до Фермо-
пільської ущелини. Тут елліни віддали пошану та поховали рештки
спартанців та феспійців, які полягли тут рік тому. Героїв було по¬
ховано у братській могилі, поряд з якою споруджено гробницю Лео¬
ніда, над якою поставлено статую пораненого лева. На могильній
плиті було накарбовано посмертну епітафію, яку склав еллінський
поет Симонід Кеоський. Її навіть зараз добре видно на могилі:
Мандрівнику великий, сповісти
Всім громадянам нашої Вітчизни
Що ми загинули, та не зганьбили честь.
(переклад з давньогрецької Голованова С.)
Почалося вигнання персів з землі Еллади. Скоро військові дії
перекинулися на територію Малої Азії. Відтоді війна набула для
еллінів агресивного характеру. У ході бойових дій постав Перший
Афінський морський союз, який з часом було перейменовано на
Делоський. Бойові дії продовжувалися переважно на морському
театрі. Елліни завдали ще кілька поразок персам. Остаточно війна
припинилася у 449 р. до н.е.
Перемогу в цій війні здобув перш за все афінський демос, який
становив головну частину особового складу бойового флоту союз¬
ників. Цілком природно, що на хвилі зростаючої питомої ваги де¬
мократів у суспільному житті демос прагнув надалі здобути повну
політичну перевагу в полісі.
^ ЛІТЕРАТУРА
1. ВинничукЛ. Люди, нравьі и обьічаи древней Греции и Рима. -
М„ 1992.
2. Геродот. История. -М., 1992.
3. Дандамаев Л. А. Политическая история Ахеменидской держа¬
ви. - М., 1985.
4. История Древней Греции /Под ред. В. И. Авдиева и др. - М., 1972.
5. Плутарх. Избранньїе жизнеописания. - М., 1996.
6. Штолль М. Герой Греции в войне и мире. - М., 1986.

4. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції
61
@ ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Які вам відомі системи писемності критської цивілізації?
2. На чому Грунтувалися могутність і процвітання критської дер -
жави?
3. У чому різниця між егейською та мікенською цивілізацією ? Коли
утворилися кожна з них?
4. Вкажіть приблизну дату Троянської війни.
5. Дайте характеристику Спартанській державі.
6. Що собою являли закони Лікурга ?
7. Кого в Спорті називали періеками? Чому?
8. Чиїм інтересам відповідали реформи Солона?
9. Назвіть причини Греко-перських війн. Що стало приводом до їх
початку?
10. У чому різниця між поняттям “причина” та “привід” до війни?
11. Що було причиною перемоги греків у війні?

Б2
Лекція 5. СТАНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВИ
АЛЕКСАНДРА МАКЕДОНСЬКОГО
ТА її РОЗПАД
ЕВП План викладу матеріалу лекції:
1. Встановлення македонської гегемонії на Балканах.
2. Похід Александра на Схід.
3. Наслідки завоювань Александра Македонського.
1. Встановлення македонської гегемонії
на Балканах
УIV ст. до н.е. в Елладі розпочалася загальногрецька політична
криза. Пелопоннеська війна 431-404 pp. до н.е. між Афінами та
Спартою призвела до підриву воєнної та економічної могутності
Афін унаслідок поразки у цій війні. Але Спарта, ставши гегемо¬
ном в Елладі, неминуче мала відмовитися від слідування законам
Лікурга, які гальмували її суспільний та господарчий розвиток та
підтримували поліс у стані стагнації. Тепер у середовищі спартіатів,
які залучалися до ринкових відносин, стало відбуватися майнове
розшарування. Частина з них, остаточно розорившись, змушена була
податися у найманці. Врешті Спарта, боячись посилення Фів, роз¬
почала проти неї війну. Але у 371 р. до н.е. в битві під Левктрами її
армія була розбита фіванським полководцем Епамінондом. У 362 р.
до н.е. у битві під Мантинеєю Епамінонд удруге розбив спартанців.
Проте в цій битві його було смертельно поранено і невдовзі він по¬
мер. Відтепер Спарта, втративши свою колись непереможну армію,
перетворилася на саме лише географічне поняття.
У цій ситуації афіняни спробували відновити своє політичне
панування. Розпочалася безглузда „союзницька війна”, яка оста¬
точно виснажила сили еллінських держав. Справжню перемогу в
ній отримала перська дипломатія, яка весь час стравлювала еллін¬
ські поліси один на одного. Перське золото надавалося слабшій
стороні і боротьба тривала. Колишня володарка Середземного моря
Еллада перетворилася на почесний трофей для того, хто забажав

5. Становлення держави Александра Македонського та її розпад
ВЗ
би його взяти. Відомий афінський політичний діяч Ісократ порів¬
нював Афіни з гетерою: „Полонені її красою чоловіки жадають
володіти нею. Та немає такого дурня, якому спало б на думку од¬
ружитися з нею”.
У цей же час на тлі такої кризи в Македонії розпочалося об’єд¬
нання племінних союзів та зародження державності. З безсилим
відчаєм виснажена Еллада дивилася тепер, як на північ від неї швид¬
ко набирає силу і стає небезпечним хижий сусід - Македонія.
Першим великим державним діячем Македонії став цар Фі-
ліпп II, син Амінти. Він здійснив низку реформ, спрямованих на
централізацію держави та впорядкування грошової системи. Ма¬
кедонія першою у світі створила не міліційну, а регулярну армію,
яка складалася з ЗО тис. піхоти та 3 тис. кінноти. Піхота комплек¬
тувалася з македонського селянства, а кіннота - із землеробської
та скотарської родової знаті.
Піхота поділялася на легку, середню й важку. Таким же був по¬
діл кінноти. Це дозволяло ставити перед кожним підрозділом спе¬
ціальні бойові завдання. Було створено принципово новий бойо¬
вий порядок важкої піхоти - македонська фаланга. Вона докорін¬
но відрізнялася більш глибоким ешелонуванням від еллінської
фаланги, наприклад, афінської чи спартанської. Перші шість ше¬
ренг фаланги, залежно від їх розташування у глибині строю, мали
списи різної довжини. Так, якщо воїни першої шеренги мали три¬
метрові списи, то фалангіти шостої шеренги - сарисси довжиною
у 7 метрів. Вістря списів перших шести шеренг, таким чином, ви¬
ходили перед фронтом фаланги. Це давало можливість брати
участь у бою не тільки воїнам першої шеренги, а й шести шеренг,
що стояли позаду. Фаланга складалася з 16-18 тис. важких піхотин¬
ців і шикувалася у 8-12 шеренг у глибину. Її невразливість буду¬
валася на збереженні щільності бойового строю під час бою. Це,
звісно, вимагало високої майстерності та навченості воїнів. Така
майстерність була б нездійсненою мрією при побудові війська за
звичним принципом полісного ополчення.
Як вже згадувалося, Філіпп зміцнив і грошову систему держа¬
ви. Він пустив у обіг золотий статер під назвою „філіппік”, який за
місткістю золота був вагомішим від перського „дарика”, що дотепер
обертався в Іонії та в Елладі. Купці стали охоче приймати „філіппік”

6-4
Всесвітня історія
і невдовзі той повністю заволодів середземноморським ринком.
Тепер Філіппові лишалося заволодіти Елладою силою зброї.
Це завоювання він розпочав з Фессалії та Фокіди. На противагу
його намірам виникає антимакедонська коаліція грецьких полісів,
яку очолили Афіни з Фівами. На хвилі антимакедонських настроїв
зростає політичний авторитет і вагомість видатного афінського дер¬
жавного мужа - Демосфена. Він енергійними зусиллями переконав
афінян та беотійців не скорятися македонцям і не жертвувати сво¬
бодою вітчизни в обмін на обіцяний Філіппом „захист від зовніш¬
ньої небезпеки”. Політичний прихильник македонців Ісократ, про¬
тивник Демосфена, навпаки закликав еллінів перейти під надійне
крило одноокого македонця, який обіцяє стати гарантом свободи і
незалежності Еллади. Нарешті переважило віковічне волелюбство
еллінів і у 338 р. до н.е. в Беотії, поблизу Херонеї, відбулася вирішаль¬
на битва об’єднаного еллінського війська проти македонців. Тут упер¬
ше побачив поле бою молодий 18-літній син Філіппа Александр1
(356-323 рр. до н.е.). Батько довірив йому командувати в битві важ¬
кою кіннотою. У цій битві, яка завершилася повною перемогою ма¬
кедонців, Александр цілком виправдав надії батька. Це відіграло
велику роль у майбутньому, бо армія побачила звитягу і мужність
молодого царевича і довірилася йому як полководцю.
Поразка еллінів у битві при Херонеї привела до втрати еллін¬
ської незалежності на тисячі років. Недаремно казали, що: „разом
із тілами загиблих при Херонеї було поховано еллінську свободу”.
Тепер Афіни готувалися до оборони, але Філіпп оголосив свободу
всіх еллінських держав, яким відтепер належало об’єднатися для
походу проти персів. У 337 р. до н.е. він скликав загальноеллінсь-
кий конгрес у Коринфі. Запрошені були представники всіх еллін¬
ських держав, за винятком Спарти. У ході конгресу Філіпп весь
час тримався в тіні і звідти керував ходом подій. На конгресі було
ухвалено, що:
- усі еллінські держави повинні жити в мирі і злагоді, не втру¬
чаючись у внутрішні справи одна одної;
- усі непорозуміння між еллінами мають ладнатися постійним
представником Коринфського конгресу;
- без санкції конгресу не дозволялося змінювати політичний
устрій кожного полісу;

5. Становлення держави Александра Македонського та // розпад
Б5
- заборонялися також переділ землі, скасування боргів та звіль¬
нення рабів.
Головнокомандувачем еллінської армії, яку належало скликати
для походу, призначався Філіпп. Уже було відправлено на азійсь¬
кий берег Геллеспонту корпус Парменіона для створення плацдар¬
му. Уже було завершено всі приготування до походу. Але навесні
336 р. до н.е. під час весілля своєї дочки Філіппа було вбито зако¬
лотниками у старій македонській столиці, в Егах. До наших часів
залишилося невідомим, хто направляв руку Павсанія, вбивці Фі¬
ліппа, бо царська варта зарубала заколотника на місці. Смерть Фі¬
ліппа, безумовно, була вигідною персам з огляду на близький початок
походу. Це могла бути й помста відставленої дружини Філіппа, Олім¬
піади, матері Александра. Руку Павсанія, вихідця з аристократичної
македонської фамілії, могла направляти стара македонська родова
знать, невдоволена засиллям молодої, служилої знаті. Як би там не
було, а новим царем, ледь не над теплим іще тілом Філіппа, було
проголошено його сина, Александра. Виключну роль у визначенні
спадкоємця відіграла підтримка війська. Воїни вірили, що молодий
цар спроможний повести армію до перемог і багатої здобичі.
Установилося міжцарювання. Александра проголошено царем,
але в нього ще немає довіри з боку союзників його покійного бать¬
ка. До того ж, майже одразу відпали дикі племена іллірійців, три-
баллів, фракійців, підкорених Філіппом. Одразу ж піднялися Афі¬
ни й Фіви. Запеклий ворог македонців, Демосфен, з’явився на на¬
родні збори у святковому вбранні зі звісткою про смерть Філіппа.
„Ну а цей дурник, Александр, нам не страшний!”, - такими слова¬
ми завершив свою промову Демосфен. На додачу з’ясувалося, що
перський цар Дарій III прислав афінянам 300 талантів для війни
проти Александра. Щоби надихнути громадян на боротьбу, Демо¬
сфен оголосив, що Александр загинув у Фракійських горах під час
придушення бунтівних трибаллів і навіть пред’явив громадянам
свідка його загибелі.
Тим часом Александр, спираючись на підтримку війська, при¬
йняв батькову владу. Потім він підкорив навколишні бунтівні пле¬
мена. Оскільки це потребувало сил, з Азії було відкликано додому
корпус Парменіона. Це створило у персів враження, нібито маке¬
донець відмовився від завойовницьких планів батька. Підкоривши
З 5-434

6Б
Всесвітня історія
знову північні варварські племена, Александр потім за 14 днів пере¬
тнув Фессалію, що на півночі Балкан. Без перешкод він пройшов
Фермопільський прохід і опинився під стінами Фів. Тим часом фі-
ванці взяли в облогу Кадмею, свій акрополь, де містився македон¬
ський гарнізон на чолі з Пердіккою, і зовсім не чекали появи всієї
македонської армії, тим більше на чолі з царем. Александр блиска¬
вичним ударом оволодів Фівами. Загинуло 6 тис. городян. На знак
покарання за повстання македонський цар, згідно з резолюцією
Коринфського конгресу, знищив місто, а фіванців продав у рабст¬
во всіх, за винятком жерців.
Афіни вже заздалегідь оплакували свою долю, але Александр
несподівано прислав до народних зборів листа з проханням дозво¬
лити йому особисто відвідати „столицю Еллади”. Афіняни з радіс¬
тю зустріли молодого царя, який залишив місту всі привілеї і на¬
віть знизив розмір його внесків до загальноеллінської скарбниці.
Слідом за Афінами покірність виказали решта еллінських полісів.
Було відновлено підготовку до війни, винесено заборону всім ел¬
лінам служити найманцями у перському війську. Осторонь лиши¬
лася тільки Спарта яка, уклавши таємну угоду з перською держа¬
вою, продовжувала постачати їй своїх найманців.
2. Похід Александра на Схід
Молодий цар чудово розумів, що армію треба готувати до три¬
валої війни. Особлива увага приділялася тактиці протидії спар¬
танській фаланзі, оскільки в перській армії налічувалося 10 тис.
спартанських найманців.
Армія вторгнення нараховувала ЗО тис. піхоти (з них 11 тис. -
важкої) та 5 тис. вершників (серед них - 600 афінян з вельми сумнів¬
ними бойовими якостями, 1800 етайрів - важкої македонської кінно¬
ти, і 1800 фесалійців - дійсно чудової кавалерії). Армію готували, не
шкодуючи ані сил, ані коштів. На це пішла зима 335-334 pp. до н.е.
Еллінський світ штовхала на цю війну внутрішня криза поліс¬
ної системи, яка розпочалася в Елладі в середині IV ст. до н.е. Необ¬
хідність повернення малоазійських ринків збуту еллінських това¬
рів, потреба виведення з Еллади зайвого населення та величезні ба¬
гатства перських царів кликали на завоювання східних територій.

5. Становлення держави Александра Македонського та її розпад
Навесні 334 р. до н.е. Александр, залишивши Антипатра своїм
намісником у Македонії, переправився через Геллеспонт. Війська
були забезпечені продовольством лише на місяць. Коштів у дер¬
жавній скарбниці лишалося тільки на двомісячне утримання ар¬
мії. Перед походом цар щедрою рукою роздарував наближеним і
друзям залишки свого майна. На питання Пердікки: „А що ж, царю,
ти залишаєш собі?”, той лише коротко відказав: „Надію!”
Годі й казати, македонський цар пускався в авантюру, він ішов ва-
банк. Йому потрібна була не просто перемога, а перемога якомога
швидше, поки були кошти на утримання армії. Тому на початку по¬
ходу Александр мав за мету завоювання лише півострова Мала Азія.
Висадка на азійському березі була перетворена на театралізовану
інсценізацію троянського походу ахейців, благо висаджувалися не¬
подалік від руїн Трої. Цар першим устромив списа в берег, перший
зістрибнув з корабля на землю. Александр приніс жертви на могилі
Ахілла і на честь героя, якого цар вважав своїм далеким предком, від¬
булися ритуальні ігри. З храму, спорудженого на честь Ахілла, цар
взяв його обладунки, натомість залишив у дар свої власні. Віддавши
належну шану героям славетної війни, македонці рушили вглиб Азії.
Дарій III, дізнавшись про вторгнення ворожого війська у свою
землю, наказав сатрапові Карії Резакові привезти йому молодого
нахабу - отого царя мізерної Македонії - до нього у клітці. Тож на
четвертий день походу відбулася перша битва між македонцями й
персами на березі Граніку. ЗО тис. перського війська (10 тис. спар¬
танських найманців і 15 тис. перських лучників та 5 тис. кінноти)
проти македонської армії мали слабкі шанси не через свою чисель¬
ність, а головним чином через погане командування. Хоча перси
змусили македонців атакувати їх після переходу річки Гранік та
ще й знизу вгору по скелястому берегу, вони вкрай невдало розта¬
шували свої сили. Скупченість перських військ не дозволила взя¬
ти участь у бою кращій частині їхнього війська - еллінським най¬
манцям, яких залишили в тилу. Частина їх була оточена македон¬
цями і знищена. Дві тисячі найманців потрапили в полон. Вони
були продані в рабство, оскільки порушили заборону Коринфсько¬
го конгресу і поступили на службу до варварів.
Втрати персів нараховували 10 тис. піхоти і 2 тис. кінноти.
Македонці втратили 34 піхотинця і 100 вершників. Хоча битва

БВ
Всесвітня історія
завершилася з фантастичним успіхом македонців, вона ледь не
стала останньою в житті їхнього царя. Під час бою Александр зу¬
стрівся віч-на-віч із Резаком і отримав від нього страшенного уда¬
ру по шолому. Резак зрубав Александрові гребінь шолома і заніс
меча для повторного удару. Але в цю мить його руку разом з мечем
обрубав молочний брат Александра Кліт, який опинився поруч.
Після переконливої поразки персів македонцям стали добро¬
вільно підкорятися всі іонічні поліси еллінів. Лише Мілет вчинив
опір. У місті стояв сильний гарнізон, який розраховував на під¬
тримку перського флоту, що стояв у міській гавані. Крім того, в
Мілеті знаходилися еллінські найманці, які були розлючені на ма¬
кедонців і збиралися битися до кінця. Але, незважаючи на шале¬
ний опір, місто було взято штурмом. Найманці на чолі з їхнім ко¬
мандиром Мемноном відпливли морем. Перси зібрали решту сил
у Галікарнасі і передали командування над ними Мемнонові з на¬
казом триматися. Але з такими малими силами йому не вдалося
утримати місто. Галікарнас підкорився, а Мемнон евакуював свої
сили на кораблях. Слід зазначити, що контингент еллінських най¬
манців виявився найбільш боєздатною частиною перського війсь¬
ка на першому етапі війни. Проте перси не змогли правильно їх
використати. Невдовзі Мемнон помер і відтоді у персів не було
здібних воєначальників, здатних помірятися силами з Александ-
ром. Командувати військами став сам Дарій III.
Підкоривши всі еллінські поліси на іонічному узбережжі Ма¬
лої Азії, Александр з армією рушив углиб півострова. В одному з
малоазійських міст Гордії з ним стався випадок, який потім пере¬
творився на легенду, одну з багатьох, які потім овіяли все життя
Александра. На площі міста стояла колісниця, навколо дишла якої
були обв’язані віжки. Вузол був таким хитромудрим, що до того
часу жоден не спромігся його розв’язати. Задавнім переказом, той,
хто зможе це зробити, стане володарем усієї Азії. Александр, звісно,
не ставив успіх своєї воєнної кампанії у залежність від якогось там
вузла. Проте люди за тих часів були дуже забобонні, пильно придив¬
лялися до прикмет. Вони були переконані, що через начебто випад¬
кові знаки боги спілкуються зі смертними, виказують свою волю.
Уся македонська армія забажала подивитися, як їхній цар впора¬
ється з непереборним досі вузлом. Ухилитися від цього безглуздого

5. Становлення держави Александра Македонського та її розпад
09
випробування Александр не міг. Він розумів, як залежить від ре¬
зультатів цього випробування моральний дух його воїнів. Од¬
ного дня, на очах багатотисячної юрми вболівальників, цар спро¬
бував розплутати карколомного вузла. Після тривалих спроб він,
не будучи звиклим відступати перед труднощами, у відчаї вихо¬
пив меча і розрубав цей вузол. Таким чином було усунено і саме
джерело випробувань - вузол, щоб ніхто надалі не повторив спро¬
би його розв’язати. Відтоді з’явився крилатий вислів: „Розрубати
гордієвого вузла”, який за змістом означає: вирішити проблему, усу¬
нувши саму проблему.2
У 333 р. до н.е. у північній Сирії перська та македонська армії
знову наблизилися одна до одної для битви. Знаючи, що за гір¬
ським перевалом чекає перська армія, Александр залишив у табо¬
рі всіх поранених, хворих і рушив назустріч Дарію. Обидві армії,
шукаючи одна одну, рушили назустріч різними перевалами і роз¬
минулися. Перси вийшли до македонського табору, де були зали¬
шені всі небоєздатні македонці з обозами. За даними стародавніх
істориків, перси винищили всіх, кого знайшли в таборі. Тепер во¬
рожі армії опинилися в тилу одна одної. У дійсності ж, при пиль¬
ному аналізі ситуації, можна зрозуміти, що в такій позиції Алек¬
сандр виявився відрізаним від своїх комунікацій, тоді як Дарій
лишався у своїй країні. Тож така позиція була більш виграшною
для персів. Однак Дарій погано розумів свою перевагу. Він кволо
зреагував на ситуацію, що склалася, і дозволив Александрові по¬
вернутися назад до міста Ісс через Амманський прохід.
Битва відбулася у вузькій долині наприкінці жовтня - на почат¬
ку листопада. Перси, які мали чисельну перевагу, не змогли розгор¬
нути втричі більшу армію широким фронтом. Тут вони також не
мали можливостей для обхідного маневру. Битва завершилася тяж¬
кою поразкою персів. Еллінські найманці, які знову не були ефек¬
тивно використані, єдині змогли відступити в повному порядку.
Дві тисячі найманців, які тепер воювали без свого начальника
Мемнона, перейшли через Амманський хребет і через кілька днів
приєдналися до Дарія. Решта 8 тис., які були відрізані від своїх,
змогли сісти на кораблі та відпливли у Фінікію, а звідти в Єгипет.
Втрати македонців у цій битві були порівняно незначними.
Вони втратили 450 чоловік. Самого Александра було поранено у

VO
Всесвітня історія
стегно. Такою була вся плата за значний успіх: до македонців по¬
трапила вся сім’я Дарія: мати, дружина та дві дочки. Крім того, він
залишив македонцям свій багатющий табір, увесь обоз, царську
колісницю, лук і мантію. Слабкодухий цар персів полишив усе це
на полі бою і кинувся навтіки, щойно ситуація стала загрозливою.
Можливо, це була найбільш вирішальна перемога у війні. Живі
сили персів були тепер надовго послаблені. До рук македонців пе¬
рейшла вся Мала Азія, територія на схід від Євфрату. Більше того,
Александр інакше оцінив подальшу перспективу цієї кампанії. Він
зрозумів, що його ворог набагато слабкіший, ніж здавалося спер¬
шу. І тепер Македонець поставив за мету завоювати все царство
Ахеменидів, аж до самої Індії.
Він рушив на південь узбережжям Близького Сходу. Після його
гучної перемоги фінікійські міста стали здаватися без бою. Лише
Tip оголосив про свою нейтральність і не відкрив ворота прибуль¬
цям. Місто було взято в облогу. Оскільки частина Тіру знаходила¬
ся на острові навпроти берегової частини, підкорити його цілком
коштувало багато зусиль і часу. На облогу й оволодіння Тіром було
витрачено шість місяців і титанічні зусилля. Довелося створити зем¬
ляний насип між берегом та острівною частиною міста. Tip було взя¬
то штурмом і розграбовано. Його населення було продане у рабство.
Союзний персам фінікійський флот втратив свої бази, кораблі по¬
чали здаватися македонцям. Після виходу фінікійського флоту з
війни македонський флот також було відправлено додому.
Приблизно в цей же час Александр отримав від Дарія листа з
мирними пропозиціями. Дарій, в обмін на укладання мирної уго¬
ди, пропонував Александрові всю територію Малої Азії і руку од¬
нієї зі своїх доньок. Александр у зухвалому тоні відмовився від
миру, хоча Парменіон і деякі інші полководці переконували його
укласти мир. Але тепер Македонець, відчувши свою перевагу над
ворогом, не бажав брати частину замість цілого.
Усе східне узбережжя Середземного моря було зайнято і маке¬
донська армія рушила на Єгипет. Ця країна вже майже двісті років
перебувала під владою персів. Кілька років до цього після трива¬
лої кривавої боротьби перси поновили тут свою владу. Александра
чекали в Єгипті як визволителя. Тому перський сатрап Єгипту з
огляду на настрій місцевого населення у 332 р. до н.е. урочисто

5. Становлення держави Александра Македонського та її розпад
зустрів Александра і без бою передав йому владу над країною та
державну скарбницю. Єгипетські жерці проголосили його фарао¬
ном. Молодий цар з повагою поставився до єгиптян, виказав по¬
шану до місцевих богів, здійснив паломництво до оази Сива. Там
він відвідав оракула Амона, що мало велике політичне значення.
Амона шанували не лише єгиптяни, а й інші народи Азії. Оракул
проголосив Александра сином Амона. Це було використано ним
для зміцнення свого авторитету та влади на Сході, хоча й викли¬
кало незадоволення македонської знаті та грецького оточення царя.
Під час перебування в Єгипті Александр заснував у дельті Нілу
місто Александрію, якому судилося скоро перетворитися на світо¬
вий культурний центр свого часу. Тепер усе Середземномор’я було
відрізаним від персів.
Навесні 331 р. до н.е. македонська армія вийшла з Єгипту і руши¬
ла у напрямку Межиріччя. Перси за цей час зібрали величезні сили.
Обидві армії почали зближуватися, щоб залити людською кров’ю
піски Месопотамії. 1 жовтня 331 р. до н.е. неподалік від селища
Гавгамели відбулася величезна битва між персами та македонцями.
Вона вперше за всю війну мала відбутися на широкій рівнині, що
дозволяло персам реалізувати свою чисельну перевагу над македон¬
цями. У складі перської армії було 15 бойових слонів. Битва з мін¬
ливим успіхом тривала протягом усього дня. Лише після втечі з поля
бою перського царя опір персів припинився. Протягом 80 км маке¬
донська кіннота переслідувала Дарія та його свиту, але марно.
Це була одна з найбільших битв епохи стародавньої історії. У
цій битві перси втратили свої основні бойові сили. Це мало гран¬
діозні і далекі наслідки. Більше македонці не зустрічали організо¬
ваного опору. Вавилонські жерці відкрили ворота міста і радо зу¬
стріли завойовників. До рук Александра у Вавилоні, а потім у Су-
зах потрапила велетенська скарбниця перських царів. У Персеполі
Александр провів зиму 331-330 pp. до н.е., після чого рушив на Ек-
батану, де Дарій збирав нову армію. Як тільки македонці рушили
на північ, армія Дарія почала розбігатися, самому ж Дарію довело¬
ся тікати на схід. Залишивши в Екбатані захоплену скарбницю і
Парменіона з частиною армії, Александр почав переслідування
Дарія. Той, вкінець розгубивши військо і владу, врешті був узятий
під варту одним зі своїх підданих - бактрійським сатрапом Бессом.

72
Всесвітня історія
Коли загін кінноти на чолі з Александром став наздоганяти варту,
Бесс власноручно заколов кинджалом Дарія і втік. До македонців
потрапило мертве тіло Дарія.
Після смерті перського царя Александр став законним наступ¬
ником східних правителів не лише фактично, але й юридично. За¬
лишаючись македонським царем і вождем еллінського союзу, він
став володарем велетенської східної монархії. Це було фактом вели¬
чезного історичного значення і недаремно саме з літа 330 р. до н.е.
починають різко загострюватися всі внутрішні протиріччя, які були
пов’язані з утворенням цього нового, строкатого та різнородного
державного організму.
Восени 330 р. до н.е. вперше вилилася у відкриту форму опози¬
ція македонської знаті. До Александра потрапив донос про зако¬
лот, який склався проти нього на чолі з Димном, одним з його ете-
рів. Деякі обставини кидали тінь також на Філоту, сина Парменіо-
на і начальника кінноти етерів. Виявилося, що він знав про зако¬
лот, але жодного слова про це не доповів. Усі змовники були
заарештовані. Димн при арешті вбив себе. Решту, за звичаєм, су¬
дило військо. Вони були засуджені до смерті і заколоті списами.
Одразу ж після цього Александр послав в Екбатану до Парменіо-
на одного з етерів, Полідаманта. Він мчав удень і вночі, щоби ви¬
передити чутки про страту Філоти. Приїхавши туди, він з’явився
до Парменіона, а його стратегам передав листа від царя з наказом
вбити старого полководця. Наказ було виконано. Військо, що сто¬
яло в Екбатані, дізнавшись про вбивсто Парменіона, підняло пов¬
стання. Але воїнам показали листа від Александра і заворушення
вщухли.
Що породило цю опозицію? Утворення „світової монархії” ля¬
кало македонців і еллінів, оскільки вони втрачали своє привілейо¬
ване положення при царі. Та й поведінка царя викликала все біль¬
ше непокоєння. Від початку походу він лишав без змін перську си¬
стему управління, виказував повну терпимість та повагу до місце¬
вих звичаїв та населення. Після ж загибелі Дарія він став залучати
персів до складу своїх етерів, набирати перську молодь для навчан¬
ня грецькій мові і македонській воєнній справі. Це не було прим¬
хою молодого царя - він зрощував перську знать з македонцями-
завойовниками. Відбувалося поєднання двох культур - еллінської

5. Становлення держави Александра Македонського та її розпад
73
та східної. Проходило утворення нового єдиного державного орга¬
нізму, в якому мали зникнути всі місцеві особливості.
Молоді македонці, особисті друзі Александра, підтримували
його цілковито - Гефестіон, Птолемей, Неарх тощо. Та більшість
еллінів і македонців відчували себе у цій країні завойовниками.
У східних народах вони бачили тільки підкорених варварів. Для
них зберегла своє значення теорія Аристотеля: „Варвар і раб за
природою своєю поняття тотожні. Вже від народження деякі істо¬
ти різняться у тому розумінні, що одні призначені до підкорення,
інші - до володарювання...”. Александр був учнем Аристотеля,
але не в цьому питанні.
Тож заколот 330 р. до н.е. був першим відкритим виявленням
невдоволення греко-македонської опозиції східною політикою
Александра. Філота, начальник кінноти етерів, був типовим пред¬
ставником македонської знаті: багатий, щедрий до друзів, хваль¬
куватий, він з презирством ставився до пересічних македонців, які
його не могли терпіти. Навряд чи він дійсно був причетним до змо¬
ви. Він просто не доніс царю, коли дізнався про неї, і це було єди¬
ним звинуваченням проти нього. Справа Парменіона взагалі не роз¬
глядалася, його було вбито за особистим наказом царя. Та навряд
чи це вбивство було судовою помилкою. Філота зі своїм батьком
посідали надто важливі місця в армії, щоб переворот міг відбутися
без їх хоча б мовчазної згоди. Можливо, що заколотники намічали
наступником Александра когось із них. Таким чином, Александр
одним ударом відтяв голову всій македонській опозиції.
Військо вступило у Согдійську Бактрію. Тут до рук македонців
потрапив Бесс, який убив Дарія. Його було четвертовано. У Бактрії
Александр зітнувся з опором согдійців та бактрійців, яких очолював
Спітамен, місцевий вождь. Він обрав тактику партизанської війни,
яка завдає численних неприємностей регулярній армії. Александ-
рові довелося витратити на боротьбу зі Спітаменом близько трьох
років. Та врешті його було розбито. Спітамен втік за Яксарт (нині
Амудар’я), але його було вбито масагетами. Після перемоги над Бакт-
рією в армії знову визріла змова. У 328 р. до н.е. якось на бенкеті
між Александром та Клітом, його молочним братом, сталася сварка.
Під час суперечки з Клітом, який тепер замість Філоти команду¬
вав кіннотою етерів, Александр, у гніві, проти волі вбив того, хто

Всесвітня історія
врятував йому життя в битві при Граніку. Сам факт відкритої свар¬
ки свідчив про невдоволення серед командного складу. Через кілька
місяців відбулася нова трагедія. Було знищено історика Калліс-
фена за те, що той відмовився схилитися ниц перед царем. Заги¬
бель Каллісфена привела до розриву між Александром та його на¬
ставником, Аристотелем, який залишився в Елладі і листувався зі
своїм вихованцем. Сталася також змова особистих охоронців царя.
Лише випадок урятував йому життя.
У 327-326 pp. до н.е. відбувся похід в Індію. Запеклий опір місце¬
вих народів остаточно надірвав фізичні і моральні сили македонців.
Військо відмовилося йти далі й Александр змушений був повернути
у зворотній путь. Здійснивши дуже важкий перехід через пустелю
Гедрозію, військо у 324 р. до н.е. повернулося до Вавилону. Александр
узявся до впорядкування системи управління своєю велетенською
державою, але несподівано захворів і 13 червня 323 р. до н.е. у віці 32
роки і 8 місяців помер. До нашого часу існує підозра, що причиною
смерті було отруєння, але хто стояв за цим, залишається таємницею.
3. Наслідки завоювань Александра Македонського
Александр Македонський, якого нащадки назвали Великим,
прожив неповних 33 роки. Та за своє коротке життя він здійснив
так багато, що його звершень за інших умов вистачило б на кілька
поколінь. Його життя було схожим на казку, не випадково його
потім оповили легендами.
Майже юнаком розпочав він великий похід на Схід, розміри і
значення якого він мабуть і сам тоді не розумів. Він зайшов туди,
де до нього не ступала нога європейця. Александр не був простим
завойовником. Уявлення про рівність людей підказало йому ідею
світової держави, в якій не буде переможців чи переможених. І це
не було марною мрією. Для Александра взагалі не існувало різни¬
ці між мріями та дійсністю. З полум’ям пристрасті і великим від¬
чуттям реальності від став проводити свої плани у життя і помер у
той момент, коли споруда ледь почала зростати над фундаментом.
Після смерті Александра його монархія розпалася - надто строка¬
тою і нестійкою вона була. Не залишалося людини, яка хоча б від¬
далено могла зрівнятися з Александром.

5. Становлення держави Александра Македонського та її розпад
75
З його монархії на Сході виросли нові держави зі змішаним гре-
ко-східним населенням. Торгові путі, створені Александром, засно¬
вані міста стали базою високого розвитку економічного та куль¬
турного життя. Уся подальша історія рушила у напрямах, визначе¬
них Александром. Римська держава, монархія Сасанидів і держа¬
ва арабів склалися з уламків монархії Александра і продовжували
розвиватися шляхами, прокладеними під час великого походу ма¬
кедонців на Схід.
^ ЛІТЕРАТУРА
1. Арриан. Поход Александра. - М., 1994.
2. Гафуров Б. Г., Цибукидис Д. И. Александр Македонский и Вос-
ток. - М., 1980.
3. Исторгія Древней Греции. / Под ред. В. И. Авдиева, А. Г. Бокща-
нина, Н. Н. Пикуса. - М., 1972.
4. Ковалев С. И. Александр Македонский. - К., 1990.
5. Плутарх. Александр. / Сравнительньїе жизнеописания в 2-х т.
- Т. 2. - М„ 1990.
6. Шахермайр Ф. Александр Македонский. - М., 1988.
® ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Дайте характеристику реформам Філіппа II.
2. Чому Македонія змогла підкорити Елладу?
3. Що було причиною походу Александра на Схід?
4. Якою була перша мета походу?
5. Що полегшувало Александрові завоювання перської держави?
6. Назвіть основні битви цього походу та їхні дати.
7. Які нові міста були засновані македонцями на Сході ? У чому по -
лягало значення нових міст? Назвіть найважливіші з них.
8. Коли скінчився похід Александра ?
9. У чому історичне значення цього походу?
1 Александр - грецьке ім’я, що утворилося від слів а- вражати, долати,
avSpoq- чоловік, мужчина, тобто “той, що вражає мужів".
2 За деякими версіями, вузол можна було розв’язати, лише висмикнувши кілок,
навколо якого були обв’язані віжки. Александр так і зробив.

76
Лекція 6. ЕЛЛІНІСТИЧНІ ДЕРЖАВИ
iBgn План викладу матеріалу лекції:
1. Суспільно-політичний лад елліністичного Єгипту.
2. Характеристика держави Селевкидів.
3. Державний лад царства Пергам.
4. Греко-бактрійське царство.
1. Суспільно-політичний лад
елліністичного Єгипту
Монархічна форма правління, що була успадкована від Алек¬
сандра, набуває свого повного розвитку в царстві Птолемеїв та
царстві Селевкидів.
Єгипет, яким заволодів Птолемей, був найбагатшою і майже
найбільшою з елліністичних держав. На щастя для цієї держави,
протягом цілого століття на чолі її стояли енергійні правителі, яким
вдалося значно посилити її і створити з неї справжню імперію. Але
за періодом розвитку, коли країна набула блискучої могутності,
подібно до часів фараонів, почався тривалий занепад.
Птолемей І Сотер (323-282 pp. до н.е.)', обережний та наполег¬
ливий володар, в усіх галузях своєї діяльності проявив себе як за¬
чинатель. Він почав завойовувати землі навколо Єгипту, щоб зміц¬
нити безпеку держави в Середземноморському регіоні. Він запро¬
вадив грецьку монетну систему, привабив до Єгипту еллінів, залу¬
чав найманців, надаючи їм у користування земельні ділянки, щоб
утримати воїнів біля себе. Він запровадив політику співдружності
еллінів з місцевим населенням. З цією метою він запровадив ша¬
нування нового спільного бога Серапіса. Значну увагу приділяв
він розвитку культури. Під його керівництвом в Александрії було
засновано Мусейон2 - потужний науковий та культурний центр
елліністичного світу. При Мусейоні діяла та збільшувалася славет¬
на бібліотека, рівної якій не було в усьому світі. У І ст. до н.е. вона
нараховувала вже 700 тис. томів.
Птолемей II Філадельф (283-246 pp. до н.е.)3 був одружений зі
своєю сестрою Арсіноєю. Він продовжив батьківські справи. Його

6. Елліністичні держави
активна зовнішня політика ґрунтувалася як на династичних шлю¬
бах, так і на військових походах, зокрема проти Селевкидів (1 і 2
сирійські війни). Під час найвищого злету своєї могутності Філа-
дельф володів Киреною, Кіпром, Памфілією, Лікією, Келесирією,
мав сильний вплив на федерацію полісів Кікладських островів.
Птолемей II був допитливий - він відсилав посольства до Риму та
в Індію, щоб дізнатися більше про ці країни. Від нього у спадщину
Єгипет отримав адміністративну систему, яка дозволяла якнайкра¬
ще експлуатувати країну завдяки монополії та суворій податковій
політиці. Він запровадив реформу монетної системи, відновив ка¬
нал Нехо, відродив Фаюмський оазис. При його дворі збиралися
найвідоміші поети, вчені, лікарі. Мусейон та Бібліотека сягали тоді
найвищого розквіту.
Птолемей III Евергет (246-221 pp. до н.е.), син Птолемея II, перш
ніж спочити на лаврах, у другу половину царювання провів низку
воєнних кампаній, які мали на меті “оживити” славу великих фарао¬
нів Нового царства. Його двір був не менш блискучим, ніж у його
батька. Він збільшив Бібліотеку, організував експедиції у Перську за¬
току, створив умови для дослідницької роботи Ератосфена. Але вже
тоді починалися народні заворушення і так звана „порча монети”.
Надалі ці тенденції посилилися при дворах його наступників, правлін¬
ня яких вважається поворотним пунктом в історії Єгипта Птолемеїв.
Так, Птолемей IV Філопатор майже відразу після зайняття тро¬
ну розпочав війну з Антиохом III. У битві при Рафії він здобув блис¬
кучу перемогу над армією Селевкидів. Але перед битвою, через
ускладнення обставин, йому довелося набирати до армії також і
єгиптян, які пізніше також підіймали проти нього зброю. Тепер він
змушений був піти на деякі поступки місцевому населенню. Пово¬
рот у внутрішній політиці позначився послабленням держави. При
Птолемеї V Єпіфані Єгипет втратив Келесирію і від усіх Єгипет¬
ських володінь залишилися тільки Кіпр і Кирена. Незважаючи на
те, що він розпочав своє правління амністією та роздаванням приві¬
леїв, про що свідчить славнозвісний „Розетський камінь”, у столиці
та Фіваїді прокотилася хвиля заворушень. „Порча монети”, що поча¬
лася у 234 р. до н.е. під час правління Евергета, стала настільки знач¬
ною, що з 210 р. до н.е. золоті та срібні монети практично зникають
з обігу. Це суттєво заважає участі Єгипту в міжнародній торгівлі.

78
Всесвітня історія
Після смерті Птолемея Єпіфана почався довгий занепад краї¬
ни, який тривав протягом II та І ст. до н.е. Пороки та вади двору,
що пишно розквітли у цей час, жорстокість і розбещеність алексан-
дрійської черні, постійна загроза вторгнення з боку Риму стали
причиною занепаду держави. Послаблення Єгипту спричинилося
через втрату володінь, загальне погіршення стану зрошувальної
системи, втечу селян, податкові пільги, що надавалися жерцям та
клерухам. Вищі чиновники поступово ставали незалежними від
центральної влади, а жерці своїм багатством стали перевершувати
навіть царя і підкоряли землеробів своїй владі. Повсюди поширю¬
ються запустіння, розруха, безлад.
Зі смертю Птолемея XII Авлета чвари знову посилилися. Але
раптом сила і велич Птолемеїв на короткий час відродилися у його
дочці Клеопатрі VII. Усупереч легендам, вона не мала божествен¬
ної краси, хоча за людськими переказами їй належав титул Тея,
тобто „Божественна”. Ця легенда була створена вмінням Клеопат-
ри підкоряти чоловіків. Прониклива й далекоглядна цариця, тон¬
кий політик і мудра правителька, вона змогла зачарувати спочат¬
ку Юлія Цезаря, а потім його довіреного помічника й наступника
Марка Антонія. Своїми чарами вона прагнула скерувати їхні дії
так, щоби повернути Єгипту колишні кордони і зрівняти його мо¬
гутність із величчю Риму. Однак у морській битві при Акції (31 р.
до н.е.) Марк Антоній разом зі своєю союзницею Клеопатрою за¬
знав поразки від Октавіана. Невдовзі Антоній наклав на себе руки,
а Октавіан виявився непохитним перед чарами цариці. Щоб не бути
почесною прикрасою у тріумфальній процесії Октавіана, остання
правителька династії Птолемеїв скінчила життя самогубством у
ЗО р. до н.е. Тож правління Птолемеїв тривало 293 роки (323-30 pp.
до н.е.).
2. Характеристика держави Селевкидів
Ця держава, створена Селевком І Нікатором, за своєю терито¬
рією була найбільшою з усіх елліністичних держав. Вона простя¬
галася від Афганістана до Аравійського моря, від Понта Евксин-
ського до Сирії. Вона об’єднувала велику кількість народів. Тут
поширилося кілька мов: грецька, перська, арменська. У ній разом

6. Елліністичні держави
співіснувало кілька релігій - грецький олімпійський політеїзм,
зороастризм, іудаїзм, місцеві культи Анатолії. Саме ця країна, як
жодна інша, стала центром активної культурної взаємодії.
Однак, саме через велику територію, етнічну та культурну
строкатість, ця країна не змогла довго зберігати внутрішню ці¬
лісність. Відцентрові процеси були настільки сильними, що іс¬
торія царства Селевкидів стала фактично історією її поступо¬
вого розпаду. Фактичним та міцним центром цього державного
утворення стала Сирія, де Селевк І близько 300 р. до н.е. засну¬
вав свою столицю Антіохію-на-Оронті. Першими від царства
відпали території, найбільш віддалені від Сирії - Північна Ана¬
толія та східні сатрапії. Перські царі - попередники Селевка
управляли країною з її географічного центру - Ірана. Та Селевк
залишився греком і забажав створити свою державу як грецьку,
тобто середземноморську. Це було фатальною помилкою, за яку
платили його нащадки.
За правління Антіоха І відпали північна та центральна части¬
ни Малої Азії, де утворилися незалежні держави Віфінія (яку сво¬
го часу не зміг підкорити навіть Александр Великий), Пафлаго-
нія, Каппадокія Понтійська (або Понтійське царство) та Каппа-
докія Середземноморська (або Каппадокія велика). Племена га-
латів (кельтська народність), які шматували Анатолію своїми
вторгненнями, утворили на високому фрігійському плато свою
державу під назвою Галатея. У той же час утворилося Пергам-
ське царство зі столицею у м. Пергам на західному узбережжі
Малої Азії. Досить невелике на початку свого існування, Пергам-
ське царство змогло з часом відвоювати у Селевкидів майже всю
Південну Анатолію. Далі на Схід, між Понтом Евксинським та
Гірканським (Каспійським) морем простягалася Арменія. Вона
також залишилася не підкореною Александром, а Селевк І наклав
на неї данину та й годі. Арменія так і залишилася під владою міс¬
цевих правителів. У північній частині Мідії сатрап Атропат та¬
кож створив незалежне князівство - Мідію Атропатену.
Відразу ж після смерті Александра у 323 р. до н.е. Пенджаб (Пів-
нічно-Східна Індія) повернув собі незалежність. Близько 250 р.
до н.е. сатрап Бактрії також вийшов з-під влади Селевкидів і на
східній окраїні царства Селевкидів утворилося Греко-Бактрійське

80
Всесвітня історія
царство. Область між Гірканським морем та р. Оксом (зараз -
Сирдар’я) у 249 р. до н.е. була завойована іраномовними племе¬
нами, які прийшли з туранських степів під тиском гунів. Невдов¬
зі, у другій половині III ст. до н.е. ці племенні союзи сформува¬
лися у сильну державу.
Парфяни створили свою незалежну державу - Парфію. На чолі
неї стали Аршак та його брат Тіридат, засновники династії Ар-
шакідів, що проіснувала до 227 р. н.е. їхні зазіхання надалі зрос¬
тали з послабленням Селевкидів. Мітридат І (171-138 pp. до н.е.)
підкорив Мідію, Перейду, Вавилон, відібравши у антіохійських
правителів багаті області. Він остаточно відрізав сирійських гре¬
ків від бактрійських. Пізніше парфянська держава своєю могут¬
ністю буде загрожувати навіть східним римським провінціям. А
від величезної держави Селевкидів врешті залишиться територія
трохи більша від Сирії.
3. Державний лад царства Пергам
Ця держава народилася внаслідок зради. Свого часу Лісімах,
один з нащадків Александра, довірив охорону цитаделі Пергама з
усіма скарбами своєму офіцерові - Філетеру. Але той у 287 р. до н.е.
перейшов на бік Селевка І. Вдячний Селевк залишив йому Пер¬
гам за умови васальної залежності Філетера від нього. Племінник
Філетера - Евмен І проголосив себе незалежним. Вирішальний
крок був зроблений Атталом І, який після блискучих перемог над
галатами насмілився прийняти у 240 р. до н.е. титул царя. Він уклав
союз із Римом і у двох перших македонських кампаніях показав
себе вірним союзником. Надалі цей союз визначав усю історію
Пергама.
Його син Евмен II (197-159 pp. до н.е.), який втілював у собі
силу полководця і дипломатичну тонкість, сприяв розв’язанню
війни між Римом та Антіохом III. Він хоробро бився на боці рим¬
лян у битві при Магнезії і блискуче скористався їх перемогою.
Йому відійшли майже всі землі, завойовані в Селевкидів в Анато¬
лії (окрім Південної Карії та Лікії, що відійшли до Родоса). Тепер
його царство стало найсильнішим у Малій Азії. Але держава була
оточена ненавистю сусідів і була вразлива до зміни настроїв щодо

6. Елліністичні держави
81
неї з боку могутнього Рима. Та велич Пергамського царства була
вдаваною. Спадкоємець Евмена II, його син Аттал III помер бездіт¬
ним у 133 р. до н.е. Він заповідав своє царство римському народо¬
ві, залишивши свободу тільки Пергаму та грецьким містам. При¬
чина такого рішення й досі не зовсім зрозуміла. Чи то останній
правитель хотів тим самим врятувати Пергам від римського втор¬
гнення, чи може боявся повстання рабів, з яким був здатний упо¬
ратися тільки Рим.
Пергамське царство, яке виникло шляхом узурпації, досягло
могутності, коли утворило союз із Римом проти грецьких монар¬
хів. Правителі цього царства не могли похвалитися ані македон¬
ським походженням, ані заснуванням свого царства „правом за¬
воювання”. Вони являли собою жалюгідне видовище поряд із
Птолемеями та Селевкидами. Слабкі правителі, вразливі та зрад¬
ливі, створили свій стиль правління. Видатним діянням Атталі-
дів залишилася відсіч галатам і створення живого центру еллініз¬
му в Пергамі.
4. Греко-бактрійське царство
Ця держава утворилася в середині III ст. до н.е. внаслідок
повстання греко-македонської армії, підтриманого місцевою
аристократією. Майже одночасно з ним, на заході від нього -
між Гірканським морем та Перською затокою, на території Іра¬
ну спалахнуло повстання місцевих племен проти елліністичних
завойовників. Утворилося незалежне Парфянське царство як
результат визвольної антиеллінської боротьби місцевого на¬
селення. Можливо, що антиеллінське повстання підштовхнуло
селевкидського намісника Бактрії Діодота постати проти свого
далекого володаря, який перебував у північній Сирії. Утворив¬
ся місцевий незалежний уряд, зміцніло положення греко-маке-
донських верств панівного прошарку на цьому далекому сході
елліністичного світу. Частково це відповідало інтересам місце¬
вої аристократії, яка підтримувала Діодота. Селевкиди не мали
сил, щоби перешкодити відокремленню Бактрії. Вони були по¬
в’язані війною з царством Птолемеїв та повстаннями всередині
країни.

82
Всесвітня історія
Як і інші елліністичні царі, Діодот спирався на армію. Але ста¬
новище греко-македонських завойовників не було надійним. Це
примусило його наступника Діодота II шукати опори серед місце¬
вої знаті та союзу з парфянами. Ці спроби привели до двірцевого
перевороту. Діодот II був позбавлений влади. Царський престол
перейшов до Евтідема, прибічника елліністичного напряму, який
орієнтувався на союз із Селевкидами. Щоправда, це не врятувало
Бактрію від вторгнення Антиоха III, який наприкінці III ст. до н.е.
прагнув відновити східні кордони своєї держави. Антіох III спочат¬
ку мав певний успіх у Середній Азії, але взяти столицю Бактрії4 він
не зміг і врешті уклав союз із царем Евтідемом.
Держави, що утворилися на уламках імперії Александра на Сході,
відіграли величезну роль в історії людства і насамперед народів Ста¬
родавнього Сходу. Вони стали провідниками еллінської культури на
землі держав Стародавнього Сходу. Еллінські монархи оточували
себе рідною для них еллінською культурою. Вони бажали бачити по¬
ряд із собою еллінських митців, філософів, ремісників. Вихідці з Ел¬
лади, особливо майстри своєї справи, знаходили гостинний прийом
при дворах нащадків Александра. Так еллінська культура, просунув¬
шись на східні землі, вступила в синтез із місцевою культурою. Уна¬
слідок цього утворився сплав двох культур, який поєднував найкра¬
щі надбання обох цивілізацій. Це нове культурно-історичне утворен¬
ня було настільки особливим, являло собою явище нового якісного
рівня, що в історії період, який став наслідком походу Александра,
отримав назву „Еллінізм” тобто „подібний еллінам”. Він продовжу¬
вався від року смерті Александра - 323 р. до н.е., до року завоювання
останньої еллінської монархії римською державою - ЗО р. до н.е.
^ ЛІТЕРАТУРА
1. Дройзен И. Г. История зллинизма. тт. 1-3. - М., 1990-1993.
2. Бенестон Г. Правители зпохи зллинизма. - М.,
3. Ковалев С. И. Александр Македонский. - К., 1992.
4. Копьиіенко Г. А. Греческий город на зллинистическом Востоке.
- М„ 1979.
5. Левек П. Зллинистический мир. - М., 1989.
6. Цибукидис Д. И. Древняя Греция и Восток. - М., 1981.

6. Елліністичні держави
аз
® ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Перерахуйте держави, які утворилися після розпаду держави
Александра Македонського.
2. У чому була сильна сторона кожної з цих держав?
3. Чому не вдалося утримати цілісність держави Александра?
4. Яку роль відіграли ці держави для світової цивілізації?
5. Яке значення цих держав для цивілізації Стародавнього Сходу?
6. Який історичний період називається „Еллінізм”?
7. У чому сутність поняття „Еллінізм”?
1 Сотер (з давньогрец.) - рятівник.
2 Мусейон (з давньогрец.) - святилище муз. Це утворення було поєднанням
науково-дослідної установи та університету, де було зібрано велику кількість
кращих науковців та філософів того часу.
3 Філадельф - у перекладі означає „той, хто любить сестру”.
4 м. Бактра.

84
Лекція 7. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК
РИМСЬКОЇ ДЕРЖАВИ
(VIII - III ст. до н.е.)
ІШІ План викладу матеріалу лекції:
1. Характеристика “царського періоду” в Римі (753-510 pp. до н.е.).
2. Становлення республіки в Римі.
3. Боротьба плебеїв з патриціями.
4. Завоювання Римом Італії.
1. Характеристика “царського періоду” в Римі
(753-510 pp. до н.е.)
Рим царської епохи являв собою поліс класичного типу, тобто
громадянську общину, що складалася з вільних людей. Особливою
рисою було те провідне становище, яке посідала патріархальна сі¬
м’я, що об’єднувала всіх родичів, клієнтів, служників та рабів. Го¬
лова родини розпоряджався всією родинною власністю, викону¬
вав обов’язки жерця домашніх богів-ларів, був суддею, котрий мав
необмежену владу над долею членів родини. Держава не втруча¬
лася у внутрішні сімейні справи й не могла обмежувати свавілля
патріарха. Родини перших поселенців Рима створили стан патри¬
ціїв, яких (за традицією вважається) було 300 родів. Вони виводи¬
ли своє походження від самого Енея чи його нащадків. Кожен рід
мав свій nomen (лат. - ім’я), тобто родове ім’я, яке походило від
імені засновника роду: Юлії, Клавдії, Марції, Фабії, Октавії, Пор¬
ції, Валерії, Корнелії тощо. До них, у свою чергу, додавалися ког-
номени - прізвища гілки цього роду (або лат. - familia): Брути,
Сципіони, Цезарі, Нерони, Катони, Лепіди тощо. Усі патриціан¬
ські роди поділялися на три триби, кожна триба - на 10 курій, ку¬
рія - на 10 родів, рід - на 10 фамілій. Це говорить про те, що старо¬
давня родова організація в умовах чужоплемінного оточення зму¬
шена була перебудуватися для воєнних цілей. Кожна патриціан¬
ська родина спочатку мала у нерухомій власності лише 2 югери
присадибної землі (0,5 га). Решта землі перебувала в общинному

7. Становлення та розвиток Римської держави (VIII-III ст. до н.е.)
05
землекористуванні (ager publicus - общинне поле). Із земельного
фонду кожна сім’я отримувала наділ орної землі на рівних правах.
Управління державою здійснювалося сенатом, коміціями (на¬
родні збори) та царем. Сенат спершу складався зі 100, потім з 300
родових старійшин - сенаторів. На народних зборах (коміціях)
обирали царя, який виконував функції воєнного вождя, верховно¬
го жерця та судді. Таким чином, кожен старший у роді входив до
складу сената - ради старійшин, отже, римський народ, тобто всі
римляни, які входили в родову організацію, являли собою стан па¬
триціїв, тобто “тих, що мають своїх батьків” (patres).
Отже, в Римі були наявні всі елементи воєнної демократії. Однак
римське суспільство з початком царського періоду вже стало ви¬
ходити за межі самого лише союзу племен та родоплемінного ладу.
Решта переселенців створили стан плебеїв. Вони, як і патриції,
жили великими патріархальними сім’ями. Але, оскільки ці їхні
роди не входили до складу трьох патриціанських триб, плебеїв не
наділяли землею, окрім невеличкої ділянки при садибі. Тому плебс
займався, в основному, не скотарством, яке вимагало великих зе¬
мельних площ, а землеробством, але здебільшого ремісництвом та
торгівлею. У середовищі плебсу, не пов’язаного родовими узами,
швидко розвивалася майнова нерівність, проте і багаті й незамож¬
ні плебеї були однаково безправними, тому змушені були шукати
собі патронів (покровителів та захисників) з числа патриціїв. Ста¬
ючи клієнтами, плебеї включалися до складу патриціанського роду,
отримували землю та ім’я патрона.
У межах царського періоду, як відомо, серед римлян розвину¬
лася соціальна нерівність. Для посилення своєї влади царям необ¬
хідно було зменшити політичний вплив родової верхівки. З цією
метою царі стали зміцнювати своє майнове становище, збільшую¬
чи площу свого земельного наділу. Важливою метою царів було
також створення війська, незалежного від родового ополчення. З
цією метою цар Сервій Туллій провів суспільну реформу, поділив¬
ши все громадянське населення на 6 майнових розрядів.
Перший розряд утворювали громадяни, вартість майна яких
дорівнювала 100 тис. мідних асів.
Другий розряд складався з громадян, які володіли майном у
75 тис і більше.

ЄБ
Всесвітня історія
Третій розряд включав до себе власників майна у 50 тис асів.
Четвертий розряд - у 25 тис.
П’ятий розряд - 11,5 тис.
Шостий - включав решту громадян, які фактично були неза¬
можними. їх називали пролетарями (від лат. Proles - потомство)
тобто такими, які мають лише дітей. Кожний розряд утворював
відповідну кількість центурій, тобто сотень вояків:
1-98; 4-22;
2-22; 5-30;
3-20; 6-1.
Усього - 193 центурії.
Голосування на коміціях відбувалося по центуріях, де кожна з
центурій мала тільки один голос. Легко побачити, що для перемо¬
ги при голосуванні центуріям найбагатших громадян, які утворю¬
вали більшість, достатньо було проголосувати одностайно за свої
інтереси, щоб провести бажане рішення через коміції, які отрима¬
ли назву “центуріатних”.
Значення реформ Сервія Туллія виходять за межі лише самої
військової реформи, тому що на основі центуріатного порядку ство¬
рювався новий різновид народних зборів, збудований за принци¬
пом майнового цензу.
Хоча кожна центурія була не лише голосуючою, але й військо¬
вою одиницею, кількість людей у центуріях була неоднаковою.
Пролетарська центурія налічувала кількасот членів, тоді як перша
центурія складалася з кількох десятків. Ця реформа надавала гро¬
мадянські та політичні права заможним верствам населення. Окрім
того, до складу громадянського колективу вже включалися і пле¬
беї. Це значно посилило владу царя і послабило політичні позиції
патриціїв, які відтепер змушені були ділитися своїми правами з
плебеями.
В історії залишилися імена лише семи царів, які правили в Римі
протягом царського періоду: Ромул (засновник міста і перший його
цар), Нума Помпілій, Тул Гостілій, Анк Марцій, Тарквіній Старо¬
давній, Сервій Туллій та Тарквіній Гордий. Цей останній був уза¬
галі останнім з римських царів. У 510 р. до н.е. його було вигнано
обуреним римським народом, якому з несила стало терпіти його
свавілля та пихату вдачу. На 509 р. до н.е. замість царя було обрано

7. Становлення та розвиток Римської держави (\////-/// ст. до н.е.)
двох консулів строком на один рік. Першими консулами стали
Луцій КЗній |>рут і Цублій Валерій Публікола. Цей рік вважаєть¬
ся часом встановлення в Римі Республіки (лат. res publica - “ спра¬
ва народу”).
2. Становлення Республіки в Римі
За часів родового ладу держави як такої в Римі не існувало.
Державний апарат склався разом з поділом суспільства на класи.
Державна організація відрізнялася від родової трьома визначни¬
ми рисами: наявністю особливого апарату здійснення насильства
та примусу, поділом суспільства не за родовою, а за територіаль¬
ною ознакою, а також збиранням з населення податків на утриман¬
ня державного апарату.
Від початку VI ст. до н.е. етруски захопили владу в місті, засну¬
вавши свою династію та створивши свій державний апарат. Це
прискорило процес формування власне римської державності.
Етрусками було створено монархічну державу на чолі з царем.
Однак це була примітивна монархія, яка була значно обмеженою
народними зборами. Саме цю монархію було ліквідовано повстан¬
ням місцевого населення в Римі у 510 р. до н.е.
За республіканської форми правління вищим органом влади
вважалися народні збори. Вони ухвалювали та скасовували зако¬
ни, оголошували війну та укладали мир, були вищою судовою ін¬
станцією та обирали посадових осіб. Поряд із ними дуже значну роль
у державі відігравав Сенат. Жодний законопроект не надходив на
розгляд народних зборів, якщо його попередньо не розглянув Се¬
нат. Ухвали народних зборів набували чинності також після схва¬
лення Сенатом. Перед Сенатом звітували магістрати, які після від¬
буття своїх посад автоматично включалися до його складу.
Магістрати (виборні урядовці) виконували функції держав¬
ної адміністрації. У Римі не існувало постійного чиновницького
апарату. Уся виконавча влада належала магістратам: консулам,
преторам, еділам, квесторам, які обиралися на один рік. Усі магі¬
страти були колегіальними посадами, які не оплачувалися і що¬
річно переобиралися. Магістратом могла бути обрана лише замож¬
на людина. За надзвичайних обставин призначався одноосібний

88
Всесвітня історія
диктатор та його заступник, так званий “начальник кінноти”, але
на строк не більше, ніж б місяців.
Таким чином, на початку V ст. до н.е. замість монархії в Римі
склалася система державної влади, яка за характером була аристо¬
кратичною республікою.
3. Боротьба плебеїв з патриціями
Напружена соціальна боротьба між станами римського суспіль¬
ства, такими як плебеї та патриції, стала рушійною силою, яка ви¬
значила напрям розвитку держави протягом VI-IV с. до н.е.
Фактично, це була боротьба між станами, яка велася за задоволен¬
ня таких вимог плебеїв:
1) надання плебеям рівних із патриціями політичних прав;
2) здійснення переділу землі з метою забезпечення землею всіх
громадян;
3) скасування боргової кабали громадян.
Увесь період боротьби між станами розподіляється на три етапи.
I. Середина VI ст. - 494 р. до н.е. (від реформи Сервія Туллія до
встановлення трибунату).
II. 494 - 444 рр. до н.е. (від встановлення трибунату до ухвален¬
ня законів Канулея).
III. 385 - 282 рр. до н.е. (від законів Манлія та Ліцинія-Секстія
до. “плебісциту” Гортензія).
Перший відкритий спалах станової боротьби відносять до
494 р. до н.е., коли під час воєнної мобілізації плебеї відмовилися
служити у війську, а подалися на священну гору поза містом з
метою заснувати там свою державу. Оскільки рядовий склад рим¬
ської армії на той час складався виключно з плебеїв, римська дер¬
жава фактично опинилася без армії. Тоді вперше й було проголо¬
шено конкретні вимоги плебеїв до патриціїв. Патриції були зму¬
шені піти на поступки. З метою хоча б часткового зрівняння у
правах плебеїв та патриціїв було запроваджено посаду народних
трибунів, яку могли посідати лише плебеї, та які могли наклада¬
ти “вето” (заборону) на будь-яке рішення сенату чи магістратів,
якщо трибуни вважали, що це рішення утискає інтереси плебеїв.
З часом це право перетворилося на значну політичну владу.

7. Становлення та розвиток Римської держави (VIII-III ст. до н.е.)
89
Запровадження посади народних трибунів стало великою полі¬
тичною перемогою плебеїв.
У 486 р. до н.е. Спурій Кассій запропонував законопроект, який
пропонував розподілити між плебеями територію завойованих зе¬
мель. За спробу провести цей аграрний законопроект Спурія Кас-
сія було звинувачено у домаганні царської влади та страчено. Від
того часу аграрне питання в Римі значно загострилося. Воно ви¬
магало остаточного вирішення і тому в 454 р. до н.е. за пропозиці¬
єю Іцілія між плебеями було розподілено землі на Авентинському
пагорбі.
У 451 р. до н.е. в Римі було створено комісію “децемвірів” (деся¬
ти мужів), яка мала створити писані закони римської держави. У
результаті роботи цієї комісії було створено закони, накарбовані на
12 мідних дошках (закони 12 таблиць), які остаточно зафіксували
перший зразок римського права. Було покладено край свавіллю па¬
триціїв, які до цього тлумачили звичаї предків на власний розсуд.
У 449 р. до н.е. було ухвалено закон про право засудженого до
страти звертатися за помилуванням до народних зборів (так зване
“право провокації”).
У 444 р. до н.е. сенат ухвалює закон Канулея, який дозволяв
міжстанові шлюби (до того часу заборонені). Зрештою це привело
до формування в суспільстві особливого стану плебейсько-патри¬
ціанської знаті - нобілітету.
367 р. до^н.е. було запропоновано закон двох народних трибунів:
Гая Ліцинія Столона та Луція Секстія Латерана (закон Ліцинія-
Секстія), який значною мірою залагоджував земельне питання та
скасування боргової кабали. Згідно з ним:
1) кожна родина могла володіти не більш ніж 500 югерами зем¬
лі (125 га);
2) боржникам дозволялося виплачувати борг у три прийоми.
Причому ті, хто сплатив відсотків на суму, яка вже перевищила
суму боргу, взагалі звільнялися від сплати;
3) серед двох консулів, що обиралися щорічно, один мав похо¬
дити з плебеїв. Цим законопроектом завдавалося чутливого удару
по соціальним та політичним перевагам аристократії. Тому не див¬
но, що патриції протягом 11 років опиралися його ухваленню. Про¬
те цей законопроект урешті-решт було проведено через Сенат.

90
Всесвітня історія
У 326 р. до н.е. згідно із законом Петелія-Папірія було скасова¬
но боргову кабалу для римських громадян. Відтоді громадяни від¬
повідали за несплату боргів своїм майном, а не власного особою.
Щоправда, цей закон мав чинність лише на території Італії, у про¬
вінціях він не діяв.
Остаточно боротьба між плебеями та патриціями завершилася
у 287 р. до н.е., коли за законом Гортензія рішення плебісциту на¬
бували чинності без затвердження їх Сенатом.
Протягом двох століть римське суспільство рухалося до вирі¬
шення проблеми суперечностей між станами. Унаслідок завершен¬
ня цієї боротьби обидва стани зрівнялися в правах та об’єдналися
в єдине суспільство. Римський народ став більш згуртованим та
єдиним. Це відіграло вирішальну роль двадцять років згодом, коли
римська держава вступила у смугу Пунічних війн.
4. Завоювання Римом Італії
Уся Італія, крім рівнини Падус, була завойована Римом до 270 р.
до н.е. в результаті численних війн, які почалися одразу ж після
виникнення римської патриціанської общини. Боротьба із сусід¬
німи з Римом народами велася не заради захоплення рабів, а лише
заради землі та її багатств. Серед груп населення найбільш актив¬
ною групою було селянство через свою зацікавленість у поширен¬
ні ager publicus (громадського фонду землі).
Унаслідок трьох війн проти етруського міста Вейи до римських
володінь було приєднано територію на правому березі Тібру. На¬
прикінці V ст. до н.е. галли захопили Північну Італію, а одне з пле¬
мен на чолі з Бренном вдерлося до Лацію та взяло в облогу місто
Клузій. Клузяни звернулися до римського сенату з проханням ста¬
ти посередником в переговорах з гальським вождем. Для цієї місії
до галлів було відряджено трьох знатних римлян з роду Фабіїв,
проте вони зірвали переговори. Через суперечку, яка там спалах¬
нула, було вбито гальського військового начальника. Галли заба¬
жали від римлян видачі порушників переговорів, проте римляни
відмовили їм. Тоді Бренн рушив із військами на Рим.
У 390 р. до н.е. римляни зазнали цілковитої поразки від галлів
під час битви на березі Аллію. Військо римлян під час панічної втечі

7. Становлення та розвиток Римської держави (VIII-III ст. до н.е.)
91
впустило ворога до свого міста. Лише кількасот римлян змогли
закріпитися на Капітолії, тоді як Рим було захоплено галлами.
Місто було піддано повному пограбуванню. Капітолій було взято
в облогу, проте оволодіти ним виявилося важко. Усі спроби штурму
укріпленого пагорбу зазнавали невдач. Тоді галли зробили спробу
нічного штурму. Приховані темрявою, однієї ночі галли потайки
пішли на стіни. Ця підступна спроба захопити укріплення майже
вдалася б галлам, якби на їх нещастя у храмі Юнони на Капітолії
римляни не тримали жертовних гусей у клітках. Відчувши легкий
шурхіт, птахи здійняли зляканий галас. Переполохані римляни
похапали зброю та кинулися на відсіч ворогам. Нічний штурм було
зірвано.
Невдовзі після цієї події галли дізналися, що ворожі племена
грабують їхні землі на півночі Італії. Довелося швидко згортати
облогу і вирушати на порятунок власних домівок. Відступати з по¬
рожніми руками їм не хотілося, тому галли милостиво погодили¬
ся прийняти відкуп від римлян. Оборонцям Капітолію довелося
віддати все золото. Та навіть коли останні гроші було покладено
на терези, вождь галлів Бренн витяг з піхов свого меча та поклав
на протилежну шальку. Римляни обурено загомоніли, але Бренн
припинив їх невдоволення досить коротким поясненням “vae
victis!” (горе переможеним!).
Галли отримали загальним числом 1000 фунтів золота та зали¬
шили римлян у спокої. Але тим після такої жахливої поразки до¬
велося починати майже спочатку завоювання Італії, бо підкорені
народи одразу ж після катастрофи відпали від Риму, оголосивши
себе вільними. Римляни зробили висновки з досвіду своєї невдачі
й провели воєнну реформу. Усю важку піхоту було об’єднано в ле¬
гіони по 5 тис. важкоозброєних воїнів, зброю та обладунки яких
було уніфіковано. Легіон поділявся на ЗО маніпулів по 200 воїнів
у кожному. Було налагоджено масове виробництво облогових та
метальних машин та пристроїв, створено систему облаштування
укріпленого військового табору. Римляни виробили свою тактику
для армії, озброєної холодною зброєю, яка залишилася неперевер-
шеною аж до появи вогнепальної зброї.
Унаслідок fcjJMiiiicbKHX війн^Рим став господарем усієї Італії,
окрім земель галлів та венетів"на півночі та грецьких колоній на

02
Всесвітня історія
півдні. Наприкінці III ст. до н.е. південне плем’я луканів напало на
грецьке місто Фурії. Народні збори Фурій проголосували за пере¬
хід під владу Рима, який тепер втрутився у війну з луканами. Рим¬
ський консул завдав луканам поразки і поставив у Фуріях свій гар¬
нізон. Та римські солдати поводилися з місцевим населенням на¬
стільки зухвало, що це викликало загальне обурення. Демос про¬
голосував за війну проти Рима та звернувся до Таренту, також
грецького міста, за допомогою. Тарент виступив на боці Фурій.
Римські легіони почали нищити все навколо Таренту і тоді народ¬
ні збори закликали на допомогу епірського царя Пірра, який був
далеким родичем Александра Македонського по лінії його матері
Олімпіади. Як нащадок великого македонця, Пірр мріяв об’єдна¬
ти всю Велику Грецію (до якої входила територія Сицілії та пів¬
дня Апеннінського півострова) під своєю владою.
Навесні 280 р. до н.е. Пірр висадився в Італії зі своєю невели¬
кою, але добре навченою та озброєною армією. Невдовзі біля
м. Гераклея сталася битва, в якій римляни зазнали поразки. При¬
гнічені новою невдачею, римляни отримали від Пірра ультиматум
із вимогою надати незалежність грецьким колоніям на півдні Іта¬
лії. Страх перед Пірром був такий нездоланний, що сенатори були
готові прийняти умови ганебної угоди. І тоді знатні римські пат¬
риції привели до Сенату сліпого, немічного, славетного колись цен¬
зора Аппія Клавдія Цека (“цек” з лат. - сліпий). Він присоромив
сенаторів, закликав їх до мужності та звитяги при захисті інтере¬
сів і гідності батьківщини та переконав сенаторів продовжити вій¬
ну. Навесні 279 р. до н.е. в битві при Аускулі Пірр знову переміг
римську армію, проте перемога далася йому ціною таких великих
втрат, що оглянувши поле битви, вкрите численними тілами загиб¬
лих ворожих та своїх воїнів, Пірр начебто зітхнув: “Іще одна така
перемога, і ми остаточно загинемо”. З того часу й склався крила¬
тий вираз “піррова перемога”, який означає перемогу, що коштує
надто дорого.
Невдовзі після цього, завдяки зусиллям римської дипломатії
на боці Риму у війну втрутився Карфаген, і Пірр був змушений
переключити всю увагу на боротьбу з ним. Разом з тим виявилося
незадоволення тарентійців тривалою та виснажливою війною і
вони відмовилися від допомоги Пірра. Той повернувся додому до

7. Становлення та розвиток Римської держави (VIII-III ст. до н.е.)
93
свого царства Епір, де втягнувся у випадкову для нього, непотріб¬
ну та незначущу війну між місцевими грецькими полісами та при
штурмі Аргосу був випадково вбитий у вуличній сутичці. Так без¬
славно загинув один з видатних полководців свого часу. Можна
припустити, що він не мав на той час рівижсобі полководців. Рим¬
ляни, зрозуміло, шалено раділи такому перебігу подій. Війна проти
Таренту продовжилася. У 272 р. до н.е. Тарент було взято штур¬
мом, а все населення продано у рабство. Римляни стали повними
господарями Італії.
По відношенню до підкорених народів та своїх ворогів Рим
уживав політичний принцип “divide et impera" (“розділяй та воло¬
дарюй”). Окрім римських громадян - правлячої та привілейова¬
ної категорії, жителі Лація та підкорених районів Італії поділялися
на 5 категорій:
- жителі муніціпій, або громади з правом голосування. Вони мали
всі права римських громадян, мали органи самоврядування, але се¬
нат у них називався міською радою і займався місцевими справами;
- жителі муніціпій без права голосування. Вони не могли брати
участь у коміціях та обиратися на римські державні посади;
- населення латинських колоній з правом автономії, але без гро¬
мадянства. Вони ставали повноправними громадянами, якщо пе¬
реселялися до Риму;
- союзники, які мали державну незалежність, власну мову, пра¬
вові звичаї, проте не мали права на незалежну зовнішню політику.
Союзники не сплачували податків та постачали до армії лише до¬
поміжні війська;
- піддані, або ті, хто “здався на милість переможця” без будь-
яких обумовлених юридичних умов. Вони не мали жодних прав,
не могли носити зброю. їхня територія управлялася римськими
магістратами - преторами. Як правило, підданими ставали племе¬
на й міста, які свого часу надавали підтримку воєнним противни¬
кам Риму (Піррові, Ганібалу, Спартакові).
Таким чином, протягом III ст. до н.е. Рим остаточно підкорив собі
племена, народи та країни, які населяли Італію, та перетворився
на міцну, єдину державу, яка могла посперечатися силою із могут¬
німи ворогами. Такий ворог незабаром з’явився - це була сильна
та впливова на Середземному морі торгова держава - Карфаген.

94
Всесвітня історія
^ ЛІТЕРАТУРА
1. Аппиан. Гражданские войньї. - М.( 1993.
2. Гребенюк А. В. Цивилизации античного мира и средневековой
Европьі. - М., 1994.
3. История Древнего Рима. / Под ред. В. И. Кузищина. -М., 1981.
4. Моммзен Т. История Рима. - С-Пб., 1993.
5. Ковалев С. И. История Рима. - М., 1984.
6. Трутна Н. И. Политика и политики “золотого века” Римской
республики. - М., 1986.
7. Turn Ливий. Война с Ганнибалом. - Брянск, 1993.
8. Утченко С. JI. Цицерон и его время. - М., 1973.
© ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Як довго тривав у Римі „царський період”? Чому він так нази¬
вався?
2. Розкрийте зміст слова „республіка ” у латинській мові.
3. Який сучасний зміст поняття „лреспубліка}}?
4. У якому році встановилася республіка в Римі?
5. Розкрийте зміст реформи Сервія Тулія.
6. Які вам відомі основні стани в римському суспільстві?
7. Які вимоги висували плебеї у своїй боротьбі?
8. Чим завершилася боротьба між станами в Римі?
9. На які категорії поділялися території, завойовані римлянами?

95
Лекція 8. БОРОТЬБА РИМСЬКОЇ
ДЕРЖАВИ З КАРФАГЕНОМ ЗА
ПАНУВАННЯ НА СЕРЕДЗЕМНОМУ МОРІ
(III — II ст. до н.е.)
План викладу матеріалу лекції:
1. Причини зіткнення Рима з Карфагеном.
2. Перша Пунічна війна (264-241 рр. до н.е.).
3. Друга Пунічна (Ганнібалова) війна (218-201 рр. до н.е.).
4. Третя Пунічна війна. (149-146 рр. до н.е.). Знищення Карфа¬
гена.
5. Наслідки Пунічних війн.
1. Причини зіткнення Рима з Карфагеном
Підкоривши собі південь апеннінського півострова, Римська
республіка поширила свої кордони до Мессінської протоки, яка
відокремлювала землі південного півострова Бруттія від Сици-
лії. Грецькі колонії на Сицилії на IV-III ст. до н.е. перетворилися
на квітучі міста, що викликало заздрість войовничих сусідів і,
зокрема, Рима.
Захопивши Апеннінський півострів, Рим став втручатися у си-
цилійські справи, що зачіпляло інтереси перш за все Карфагена,
який розглядав Сицилію як зону свого впливу. До 272 р. до н.е.
Рим з Карфагеном перебували у мирних стосунках. Та зазіхання
Рима на Сицилію неминуче наближало воєнний конфлікт між дво¬
ма сильними хижаками, тим більше що двом великим державам,
які претендували на монополію у морській торгівлі, поступово ста¬
вало тісно на Середземному морі. Лишалося чекати тільки відкри¬
того зіткнення зовнішньополітичних інтересів двох сусідів, щоб
прихована неприязнь переросла у ворожнечу.
У 272 р. до н.е. під час облоги римлянами Тарента - грецького
міста"на півдні Апеннінського півострова, карфагенська ескадра
увійшла в тарентійську гавань і спробувала десантом з моря захопити

ЗБ
Всесвітня історія
місто. Але ця спроба перехопити здобич з-під носа колишнього со¬
юзника зазнала невдачі. Тарентійці воліли здати місто римлянам.
Карфаген приніс вибачення Риму за це непорозуміння, та від ко¬
лишніх дружніх відносин не лишилося й сліда. Назрівало відкри¬
те зіткнення.
2. Перша Пунічна війна (264-241 рр. до н.е.)
Ця війна почалася з втручання римлян у внутрішню війну між
сицилійськими містами Сіракузами та Мессіною на прохання
останньої. Тоді на боці Сіракуз у справу втрутився Карфаген. Не¬
вдовзі римляни з’явилися на Сицилії і завдали поразки спочатку
сухопутній армії Карфагена, а потім і військам Сіракуз. Отже, спра¬
ви спочатку пішли дуже успішно для римлян. Роком пізніше рим¬
ляни підійшли аж під стіни Сіракуз і змусили їх тирана Гієрона
укласти з ними мирну угоду, за якою він ставав “союзником Рима”,
сплачував йому значну грошову контрибуцію і зобов’язався забез¬
печувати римські війська продовольством. Це значно зміцнило
позиції римлян на Сицилії. У 262 р. до н.е. вони рушили на Акра-
гант, який перебував під захистом карфагенян. Після шести мі¬
сяців облоги місто здалося, карфагенська армія була витіснена у
західний кут острова. Тут у Карфагена були сильні опорні морсь¬
кі бази: Панорм, Лилібей та Дрепан. Флот Карфагена, спираю¬
чись на ці бази, висаджував десанти на береги Італії, завдаючи
римлянам значних втрат. Для подолання цієї небезпеки римля¬
нам украй потрібен був сильний бойовий флот. Для його ство¬
рення їм довелося мобілізувати всі свої кошти, у тому числі кош¬
ти грецьких міст південної Італії, і на 260 р. до н.е. Рим уже мав
120 бойових кораблів.
Карфагеняни з давніх пір були були прославленими мореплав¬
цями. Тому вони з презирством поставилися до такої збройної сили.
У першому ж зіткненні біля Липарських островів вони легко роз¬
громили римський флот. Ця перемога далася їм настільки легко,
що вони легковажно вступили у нову битву при Мільських остро¬
вах, але несподівано зазнали поразки. Тут римлянам дуже стали
в нагоді винайдені ними спеціальні абордажні містки, які швид¬
ко перекидалися на палубу ворожого судна і дозволяли важкій

8. Боротьба Римської держави з Карфагеном (ІІІ-ІІ ст. до н.е.)
97
піхоті швидко захоплювати його. Розвиваючи свій успіх, римляни
перенесли війну в Африку. Сухопутну римську армію забезпечу¬
вав і прикривав з моря бойовий флот чисельністю вже у 330 кораб¬
лів. Новий карфагенський флот у кількості 350 бойових кораблів
зустрівся з римлянами на траверзі мису Екном у 256 р. до н.е. (пів¬
денне узбережжя Сицилії). Римляни розбили пунів, чим остаточ¬
но відкрили собі шлях до Африки.
Римська армія висадилася неподалік від Карфагена й одразу ж
взяла місто в облогу. Пуни запропонували римлянам мир, але рим¬
ський консул Атілій Реїхл, який командував армією, запропону¬
вав ворогові занадто важкі умови капітуляції. Карфагеняни вирі¬
шили захищатися до кінця. На великі гроші, виділені з державної
скарбниці, було організовано найману армію. Для її керівництва
було запрошено іноземного полководця - спартанця Ксантиппа.
За зиму він спромігся перетворити цей строкатий натовп навербо¬
ваних найманців на сильне дисципліноване військо. На початку
весняної кампанії Ксантипп вивів свою армію проти римлян, роз¬
громив їхнє військо і навіть взяв у полон Регула. На довершення
неприємностей під час бурі загинув увесь римський флот. Римля¬
ни опинилися від перемоги ще далі, ніж на початку війни.
Усе доводилося починати спочатку - набирати нові війська,
будувати новий флот. Бойові дії знову були перенесені на Сици-
лію і почалася нова війна на рівних. Карфаген призначив коман¬
дувати військами Гамількара Барку і той дуже вдало розпочав бо¬
йові дії проти римлян. Він постійно здійснював сміливі рейди в
Італію, висаджував з моря десанти на італійський берег, які здійс¬
нювали глибокі рейди на землі ворога.
Обидві воюючі сторони були виснажені війною, державна скарб¬
ниця римлян була спустошена, без флоту перемога була недосяж¬
ною - це добре розуміли в Римі. І тоді римляни наважилися на
останній засіб - за рішенням сенату всіх багатих громадян було
обкладено надзвичайним податком. На отримані кошти було спо¬
ряджено бойовий флот чисельністю у 200 кораблів.
Новий флот пішов на Сицилію і у 241 р. до н.е. біля Егатських
островів наголову розбив карфагенську ескадру. Стратегічна іні¬
ціатива перейшла до Риму. Падіння Лілибея та Дрепана стало тіль¬
ки питанням часу...
4 5-434

98
Всесвітня історія
За таких умов Карфаген запросив миру, який було укладено у
241 р. до н.е. Умови були дуже важкими: Карфаген мав протягом
20 років сплатити 3200 талантів срібла (84 т.), залишити Сицилію
і повернути полонених без викупу.
Користуючись ослабленістю ворога, римляни самочинно за¬
хопили Корсику та Сардинію, утворивши там перші римські про¬
вінції.
3. Друга Пунічна війна (218-201 pp. до н.е.)
Карфаген дійсно був послаблений поразкою у війні та тяжки¬
ми умовами миру, але аж ніяк не зламаний. Він зберіг володіння в
Африці, надалі помножував свої багатства інтенсивною торгівлею.
Ворог Рима швидко виплатив своєму переможцеві контрибуцію і
став інтенсивно готуватися до нової війни з ним. На чолі військо¬
вої партії, яка жадала реваншу, став герой першої війни, полково¬
дець і талановитий дипломат Гамількар Барка. Щоправда, у нього
були політичні противники, які заздрили його могутності і полі¬
тичному впливу, але вони не відігравали в житті Карфагена суттє¬
вої ролі на той час. Гамількар розробив сміливий стратегічний план
підготовки та самої війниґВін добре розумів, що Рим буде прагну¬
ти нав’язати Карфагену війну на його власній території. Висадив¬
ши десант в Африці, Рим одразу ж поставить Карфаген у важку
ситуацію. Оскільки в Африці, крім самого Карфагена та Утіки не
було укріплених міст (бо вся діяльність держави була зосередже¬
на на морській торгівлі), його територія швидко стане легкою здо¬
биччю Рима. Тому успіх у боротьбі могла принести тільки насту¬
пальна війна. Для нанесення удару треба було обрати найвразли-
віше місце серед римських володінь. Таким місцем була Цизаль¬
пійська Галлія на півночі Італії. Тут можна було розраховувати на
підтримку галлів.
Гамількар збирався напасти на Рим з півночі, пройшовши су¬
ходолом через Іберію (Іспанію). Але для цього треба було ство¬
рити базу на Піренейському півострові. З цією метою Гамількар
вирушив до Іберії у 237 р. до н.е., та несподівано зустрів там від¬
чайдушний опір з боку іберів - місцевих племен, які перебували
тоді на ступені розпаду первісного ладу, жили в умовах воєнної

в. Боротьба Римської держави з Карфагеном (III-II ст. до н.е.)
99
демократії, організованими у войовничі племенні союзи. Ціною
величезних зусиль Гамількарові вдалося захопити або замирити
велику частину Іберії, та під час однієї з сутичок він загинув. На
зміну загиблому полководцю Карфагеном було призначено його
зятя Гасдрубала. Тепер у пунів на землях Іберів була своя опорна
база - Новий Карфаген (нині м. Картахена). J
Рим пильно стежив за подіями в Іберії. У 226 р. до н.е. він зму¬
сив Гасдрубала укласти з Римом угоду, за якою Карфаген не пови¬
нен переходити на територію, що на північ від ріки Ебро. Трохи
пізніше римляни втяглися у тривалу боротьбу із сусідніми галлами
і випустили з уваги події в Іберії. Тим часом у боротьбі з іберами
загинув і Гасдрубал. Військо Карфагена проголосило своїм вождем
сина Гамількара - Ганнібала (247-183 рр. до н.е.). На той момент
важко було зробитй крЗїций вибір. Ще в дитинстві на бажання сво¬
го батька Ганнібал присягнув йому, що буде непримиренним воро¬
гом Рима до самої смерті. Обдарована молода людина (йому було
трохи більше 20 років), талановитий полководець, чудовий орга¬
нізатор, політичний лідер, Ганнібал невдовзі розпочав бойові дії.
У 219 р. до н.е. він взяв у облогу і заволодів містом Сагунт, яке
було союзником Рима. Це стало приводом до відкритої війни.
У 218 р. до н.е. Ганнібал повів свою армію до Італії. Восени 218 р.
він здійснив перехід через Альпи і з’явився на півночі Апеннін¬
ського півострова. При цьому він втратив 3/4 своєї армії. Якщо на
початку походу в нього було 80 тис. піхоти, 10 тис. кінноти і 37
слонів, то в Італію він привів 20 тис. піхоти, 6 тис. кінноти і менше
10 слонів. Консул Публій Корнелій Сципіон (Старший) намагав¬
ся затримати Ганнібала. Не дочекавшись другого консула з біль¬
шою частиною армії, він дав битву біля ріки Тіцин і був розбитий.
При цьому консул ледь не загинув сам. Його врятував син, також
Публій Корнелій (Молодший), який з десятком вершників про¬
бився у колотнечі битви скрізь лави ворогів та вирвався із бать¬
ком з оточення. Розбита римська армія відійшла до м. Плаценція,
де об’єдналася з другою консульською армією, що підійшла з пів¬
дня. Ганнібал нав’язав битву й цій армії. Узимку 218 р. до н.е. він
розбив її близ переправи через р. Треббія. Одразу ж після двох пе¬
реконливих перемог карфагенян проти Рима повстала більша час¬
тина Північної Італії та Цизальпінська Галлія.

100
Всесвітня історія
Ганнібал став господарем на цих землях і залишився там на
зиму. За зиму 218-217 pp. він набрав нову армію у кельтів у кіль¬
кості 60 тис. піхоти й 4 тис. кінноти, які влилися до лав карфаген¬
ської армії. Таким чином він цілком відновив усі втрати, яких за¬
знав під час альпійського походу.
Римляни за таких умов обрали у консули Гая Фламінія, котрий
свого часу переміг кельтів і був того часу дуже популярним. Наве-
CHiJiZ.P- до н.е. він осідлав гірські перевали Апеннінських гір, які
на півночі півострова перекривають шляхи на південь, і влашту¬
вав там укріплені позиції. Але Ганнібал не став атакувати його у
невигідних для себе умовах. Він просто зайшов болотистою доли¬
ною р. Аріуса в тил римській армії та рушив далі на південь. Фла-
міній кинувся навздогін пунам, прагнучи перекрити їм шлях до
столиці. Але, квапливо пересуваючись своєю армією, він погано
розвідував місцевість поперед себе, і на дорозі, яка йшла берегом
Тразименського озера, потрапив у засідку, влаштовану йому Ган-
нібалом. Так у 217 р. до н.е. у битві на березі Тразименського озера
вся римська армія разом із консулом загинула.
Це був страшний день для римлян. З огляду на жахливу небез¬
пеку для держави вони обирають кандидата на екстраординарну
магістратуру - диктатора. Ним було обрано Фабія Максима - до-
свіченого та обережного полководця. Той почав переслідувати Ган-
нібала, ухиляючись при цьому від битви, але дошкуляючи пунам у
дрібних сутичках. Тактика виявилася вдалою. Ганнібалові потріб¬
на була рішуча перемога, щоб схилити римських союзників до від¬
колу від Рима. Крім того, затяжна війна далеко від батьківщини на
чужій землі з відривом від власних комунікацій аж ніяк не входи¬
ла у плани Ганнібала. Він став налагоджувати підхід до союзників
Рима: відпускав без викупу полонених італіків, не грабував їхні
землі, щоби підкреслити, що воює проти Рима, а не проти них. Та
поки римо-італійський союз витримував випробування, Фабій і
далі ухилявся від генеральних битв. Йому навіть вдалося замкнути
Ганнібала у пастку неподалік від Казиліна і лише воєнна хитрість
карфагенського полководця та його винятковий воєнний талант
допомогли йому вирватися.
Становище Ганнібала стало погіршуватися, його сили танули, тим
часом римська армія набирала сили, населення було налаштовано

8. Боротьба Римської держави з Карфагеном (III-II ст. до н.е.)
1Q1
до нього вороже. Але обережна тактика Фабія Максима стала ви¬
кликати в Римі невдоволення та нарікання. У народі Фабію навіть
вигадали призвісько Кунктатор (“той, що зволікає”). Демократич¬
ні кола вимагали рішучих дій і на 216 р. до н.е. консулами були
обрані досвідчений Луцій Емілій Павел і Гай Теренцій Варрон -
прибічник рішучих дій. Римська тактика тепер змінилася на про¬
тилежну і влітку 216 р. до н.е. обидва консули на чолі великої ар¬
мії: 80 тис. піхоти та 6-7 тис. кінноти зустрілися поблизу Канн з
армією Ганнібала, який мав 40 тис. піхоти й 14 тис. кінноти. ІЇезва-
жаючи на заперечення Емілія Павла проти битви, його колега, Те¬
ренцій Варрон, наполіг на своєму і битва відбулася. Великий во¬
єнний талант Ганнібала допоміг йому використати всі переваги сво¬
єї позиції та помилки, яких припустилися неприятельські полко¬
водці. Усю римську армію під час битви було повністю оточено і
знищено. Врятувалася лише римська кіннота разом із Варроном.
За іронією долі, Емілій Павел, який був рішучим противником цієї
битви, героїчно загинув разом з армією.
Морально-політичне значення перемоги Ганнібала було вели¬
чезним. Він фактично зробився господарем всієї Італії. Капуя -
союзник Рима і найбільше після нього місто в Італії - добровільно
перейшло на бік карфагенян. Ганнібал створив антиримську коа¬
ліцію: уклав союз із Філіппом V Македонським, привабив на свій
бік Сіракузьке царство. Рим опинився у ворожому оточенні. У
складній ситуації виявилися кращі якості римського народу, на¬
самперед його воля до перемоги і мужня стійкість. Перед такою
великою небезпекою держава внутрішньо згуртувалася, припини¬
лися всі чвари і розбрат. Сенат подолав паніку серед громадян, яка
спалахнула після звістки про каннський розгром. Римська держа¬
ва почала енергійно протидіяти на воєнному і дипломатичному
фронтах. Так, римські дипломати примусили Філіппа V воювати
в Елладі проти своїх власних ворогів - Етолійського союзу. Він
безнадійно зав’яз у тій війні і тому не висадився з військом в Італії.
Тим часом Рим набрав нову армію. На чолі війська були поставле¬
ні Фабій Максим і Клавдій Марцелл і ті знову повели тривалу вій¬
ну без рішучих битв - війну на виснаження ворога. Частину сил
римляни висадили на Сицилію, щоб відрізати Ганнібала від Карфа¬
гена. Вони вгамували заворушення серед союзників, які вже готові

102
Всесвітня історія
були відколотися від них. Навіть до тих, хто вже відпав, вони за¬
стосовували м’яку, поблажливу політику.
У свою чергу Ганнібал завдав римлянам кілька відчутних ударів.
Він розбив армію Фульвія, розбив консула Марцелла в битві при
Канузії (212 р. до н.е.), взяв штурмом Тарент. Лише у 211р. до н.е. у
війні настав рішучий перелом. Римлянквзяли Капую, яку свого часу
Ганнібал зробив своєю головною базою в Італії. Навіть удаваний
похід Ганнібала на Рим, який він організував з метою відволікти сили
римлян, ті залишили без уваги. Було зрозуміло, що для реального
походу на Рим у Ганнібала недостатньо сил. Капую було взято й по¬
карано за відступництво. Карфагеняни опинилися перед катастро¬
фою. У 210 р. до н.е. Рим посилає в Іспанію нову армію на чолі з моло¬
дим обдарованим полководцем Публієм Сципіоном (Молодшим). Він
у 209 р. до н.е. взяв Новий Карфаген. Гасдрубал, брат Ганнібала, зали¬
шивши Іспанію, рушив до Італії на з’єднання з ним. Тим часом Фабій
Максим відбив у Ганнібала Тарент і становище карфагенян різко
погіршилося. І хоча у 208 р. до н.е. Ганнібал знищив обох консулів,
це не покращило ситуацію: Іберію та Сицилію було втрачено. Армію
Гасдрубала римляни перехопили і знищили біля р. Литавра.
Публій Сципіон повернувся з Іспанії в ореолі блискучого пере¬
можця - він повернув Іберію під владу Рима. Сципіон запропону¬
вав сенату перенести бойові дії до Африки, сподіваючись, що це
змусить Ганнібала остаточно залишити Італію. Сенат погодився з
такою пропозицією. У 204 р. до н.е. Сципіон висадився в Африці і
сенат Карфагена відразу ж відкликав Ганнібала на захист своєї дер¬
жави. Ганнібал залишив землю Італії, де він не зазнав жодної по¬
разки, але й не здобув остаточної перемоги. Радість римлян була
великою до нестями - вони ледь не забули віддати молебни богам
на подяку за позбавлення від такої великої небезпеки.
Сципіон у битві на Великих рівнинах у.203 р. до н.е. розбив силь¬
ну карфагенську армію, а у 202 р. до н.е. нарешті зустрівся на полі
бою із самим Ганнібалом. Перед битвою полководці зустрілися на
нейтральній землі між своїми арміями і вперше побачили один од¬
ного в обличчя. У цій битві Ганнібал вже не мав такої рішучої пере¬
ваги над римлянами у кінноті, бо його старий союзник Массиніса -
нумідійський цар і друг Ганнібала з дитинства - перейшов на бік
римлян, щойно вони висадилися на африканській землі. Тепер він

8. Боротьба Римської держави з Карфагеном (ІІІ-ІІ ст. до н.е.)
103
привів до римлян свою чудову нумідійську кінноту, яка весь час до
того воювала на боці Ганнібала в Італії. У битві при Замі у 202 р. до
н.е. Ганнібал уперше був розбитий. Сам він урятувався, примчав у
Карфаген і запропонував сенату негайно укласти з ворогом мир, щоб
урятувати державу від повного знищення. Римляни забажали ви¬
дачі Ганнібала і йому довелося рятуватися втечею в Азію. Відтепер
Рим переслідував його як найнебезпечнішого ворога. Ніколи, до
самої смерті, він не знав спокою і врешті, потрапивши у безвихід¬
не становище, наклав на себе руки, прийнявши отруту. Публій
Корнелій Сципіон постійно виступав у римському сенаті проти
такого переслідування. Пізніше вони випадково ще раз зустріли¬
ся у Віфінії на бенкеті одного місцевого багатія і поставилися один
до одного з гідністю і пошаною. Вони пішли з життя в один і той
же рік - 184 р. до н.е. - Сципіон від старості, Ганнібал же загинув,
зберігши вірність клятві, яку дав ще в дитинстві своєму батькові
біля вівтаря: все життя до самої смерті залишатися ворогом Рима.
Умови капітуляції Карфагена були дуже важкими: Карфаген
втрачав усі заморські території, знищував весь бойовий флот (500
кораблів було виведено на рейд і підпалено). Відтепер він не мав
права без дозволу Рима вести війну проти будь-кого. Розміри кон¬
трибуції складали 10 тис. талантів (530 т золота), які треба було
сплатити протягом 50 років.
Рим, отримавши великі заморські території, став найсильнішою
державою тієї епохи. Він суворо покарав невірних союзників, кон¬
фіскував їхні землі і передав своїм селянам. Таким чином різко
збільшився державний фонд землі. Це сприяло подальшому роз¬
витку і розповсюдженню в Італії рабовласницьких відносин.
4. Третя Пунічна війна (149-146 pp. до н.е.)
Після Другої Пунічної війни Рим зайнявся завоюванням еллі¬
ністичних держав на Сході: пройшли три війни з Македонією, вій¬
на з Ахейським союзом, війни з Селевкідами, з кельтиберами. Рим
переслідував мету дедалі послабити та за можливості цілком зни¬
щити Карфаген. Рим не міг забути вторгнення Ганнібала в Італію.
Там завжди пам’ятали, що Карфаген і далі залишається потенцій¬
но небезпечним, бо стоїть на шляху інтересів зовнішньої римської

104
Всесвітня історія
політики. До того ж, римські торгівельники й лихварі наполягали
на знищенні Карфагена - сильного суперника та конкурента.
На середину II ст. до н.е. Карфаген отямився від поразки і знову
став людним і багатим містом. Це непокоїло Рим. За угодою 201 р.
до н.е. Кафаген не мав права вести війни без згоди Рима. Цим ско¬
ристалися сусіди, зокрема цар Нумідії старий 90-річний Массині-
са, який сіа&відхрплювати в Карфагена один район за іншим. Рим
покровительствував йому, фактично заохочував цькування Кар¬
фагена. Той почав готуватися до війни проти Нумідії і цим скорис¬
тався Рим. Прибічників знищення Карфагена очолював Марк
Порцій Катон Цензор, який одного разу на чолі римського посоль¬
ства відвідав Карфаген. Побачивши квітуче місто, він після повер¬
нення додому виголосив гнівну промову за знищення ворога. Від¬
тоді Катон будь-який свій виступ у сенаті завершував реплікою:
„Крім того, я вважаю, що Карфаген має бути зруйнований!”
(“Ceterum censeo, Cartaginem esse delendam!”)
Під приводом порушення угоди 201 р. до н.е. Рим оголосив Кар¬
фагену війну. У 149 р. до н.е. Римська армія висадилася в Африці.
Карфаген був готовий на будь-які умови миру, але Рим забажав
перенести місто вглиб країни, подалі від узбережжя. Це було на¬
перед нездійсненне бажання і, звісно, карфагенянам урвався тер¬
пець від нахабства ворога. Переговори було зірвано і війна поча¬
лася. Римляни виявилися не готовими до такого відчайдушного
опору з боку ненависних їм пунів. Справи почали складатися не
на користь агресорів. Дисципліна в римській армії почала пору¬
шуватися. Пуни посміливішали, стали здійснювати вдалі вилаз¬
ки. На додачу їм вдалося навербувати за межами Карфагена знач¬
ну армію. Тим часом помер старезний Массиніса, єдиний союзник
римлян в Африці, і допомога від нього припинилася. Ситуація на
цьому театрі бойових дій стала небезпечно затягуватися. У 147 р.
до н.е. одним з консулів у Римі обирається Публій Корнелій Сци-
піон Еміліан1, онук славетного переможця Ганнібала, його повний
тезка. Сенат призначає його командувати армією в Африці.
Цей консул виявився обдарованим полководцем, цілком гідним
слави свого діда. Він відновив дисципліну в армії, вигнав з табору
торговців, куртизанок, узагалі всіх сторонніх. Розгромивши по¬
льову армію карфагенян, він взяв місто в облогу. Карфагену було

8. Боротьба Римської держави з Карфагеном (III-II ст. до н.е.)
105
оголошено пропозицію здатися, але командувач обороною Газдру-
бал (далекий нащадок Ганнібала) у зухвалих виразах відмовився
здатися. І колїГгородяни послабли від голоду та хвороб, у ,146 р. до
н.е. розпочався штурм Карфагена. Атакуючі увірвалися за міські
стіни2. Бій усередині міста тривав протягом шести діб. Воїни руба¬
лися навіть на дахах будинків. Вулиці були завузькі, військам було
важко просуватися в серце міста - у напрямку цитаделі Бірси. Тоді
Сципіон наказав підпалити будинки і розчищати попелища, поши¬
рюючи тим самим проходи для військ. Протягом усіх шести діб Сци¬
піон не змикав очей ані на хвилину. Стоячи їв, не припиняючи ко¬
мандування військами. Рештки гарнізону і городян замкнулися у
храмі Ешмуна на центральній площі. Коли двері храму почали трі¬
щати від тарану, яким їх вибивали, захисники підпалили храм. Газд-
рубал утік від співвітчизників, щоб припасти до ніг переможця, ви¬
молюючи помилування. Дружина ж Газдрубала навпаки, піднялася
з дітьми на дах храму, взяла на руки дітей і, осипаючи прокльонами
загарбників, на очах у всіх кинулася з висоти вниз. Це був останній
акорд трагедії. Сципіон покликав секретаря, продиктував йому до¬
несення сенату: „Карфаген взято, чекаю на ваші вказівки". І, спер¬
шись спиною до найближчої опори, він, присівши, миттєво заснув.
За наказом сенату Карфаген було зрівняно із землею. По його
землі було проведено орну борозду, місце піддано прокляттю. Тре¬
тя Пунічна війна скінчилася.
5. Наслідки Пунічних війн
Події ІІІ-ІІ ст. до н.е. привели до зростання зовнішньоекономіч¬
них зв’язків Рима. Це, у свою чергу, викликало зростання обсягу
товарного виробництва, що вимагало притоку робочої сили. Ве¬
личезна армія вбирала до себе майже всіх дієздатних чоловіків зі
складу громадян, їхнє місце у господарстві посідали раби. Це, зреш¬
тою, привело до того, що рабська праця поступово витісняє селян¬
ську. Рабовласницькі суспільні відносини в Римі набувають по¬
дальшого активного зростання та поширення. Основним джерелом
рабства були війни. Після Першої Пунічної війни з Африки було
вивезено 20 тис. рабів, після Третьої Пунічної війни - 50 тис.
З Македонії та Епіру було вивезено 150 тис. рабів.

106
Всесвітня історія
Друге місце як джерело постачання рабів посідало піратство, третє
- самопродаж у рабство. Поширення рабовласництва і дешевої раб¬
ської робочої сили викликало обезземелення римського селянства
через їхню слабку здатність до конкуренції. Це, зрештою, спричи¬
нило аграрну та економічну кризу в Римській республіці і виклика¬
ло до життя аграрний реформаторський рух братів Гракхів.
1. Гребенюк А. В. Цивилизации античного мира и средневековой
Европьі. - М., 1994. - С. 135-146.
2. Turn Ливий. Война с Ганнибалом. - Брянск, 1993.
3. История Древнего Рима. / Под ред. В. И. Кузищина. - М., 1981.
- С. 79-90.
3. Моммзен Т. История Рима. - СПб., 1993. - С. 62-135.
4. Плутарх. Избранньїе жизнеописания. - М., 1987. - Ч. 1, Ф. Максим.
5. Утченко С. Л. Цицерон и его время. - М., 1973. - С. 41-45.
1. У чому полягали причини Пунічних війн ?
2. За які території велася перша Пунічна війна ? Назвіть її хроно -
логічні межі.
3. Чому стала можливою Друга Пунічна війна ? Чим вона відрізня -
лася від попередньої?
4. Назвіть основні битви Другої Пунічної війни.
5. Які результати Другої Пунічної війни ?
6. Чому Рим не заспокоївся, доки не знищив остаточно Карфаген?
7. Коли відбулася Третя Пунічна війна? Чим вона відрізнялася від
попередніх війн Рима з Карфагеном?
' Приставка до його імені „Еміліан” означає „колишній Емілій". Цей Публій був
не уроджений Корнелій, а всиновлений з роду Еміліїв.
2 Одним з перших воїнів, який піднявся на стіну, був Тиберій Семпроній Гракх,
онук полководця Публія Корнелія, майбутній народний трибун і автор земель¬
ної реформи. За цей подвиг при штурмі його було відзначено бойовою нагородою:
вінком „фортечний мур”, який у наш час прирівнюється до бойового ордена.
ЛІТЕРАТУРА
© ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1 СГ7
Лекція 9.
АГРАРНИЙ РУХ У РИМІ У II СТ. ДО Н.Е.
Щ’ План викладу матеріалу лекції:
1. Причини аграрного руху Гракхів у Римі.
2. Трибунат Тіберія Гракха.
3. Реформи Гая Гракха.
4. Наслідки аграрного руху Гракхів.
1. Причини аграрного руху Гракхів у Римі
Панування нобілітету, поширення рабської праці у сільському
господарстві, пов’язане із цим загострення земельного питання -
усе це сіяло невдоволення серед широких верств римського сус¬
пільства. Посилюється опозиція сенату, особливо у 40-х pp. II ст.
до н.е. Починаючи з 145 р. до н.е., народні трибуни виступали, по¬
ставши обличчям до народу. З 139 р. до н.е. за законом Авла Габінія
було введено таємне голосування на народних коміціях, що робило
плебс менш залежним від думки нобілітету. Але справжнім почат¬
ком потужного демократичного руху стали реформи братів Гракхів
у другій половині II ст. до н.е. Ця подія стала показником гострої
соціальної кризи, яка охопила значні верстви римського суспільст¬
ва. Крім того, вона торкалася питання військової могутності дер¬
жави. Обезземелювання селянства приводило до розмивання кон¬
тингенту, з якого поповнювалася римська армія - вільних грома¬
дян, які мають земельний ценз.
Брати Гракхи були близькими до гуртка Сципіона Еміліана.
Обидва брати отримали блискучу освіту, перебували під впливом
елліністичної філософії. Але з часом стосунки Тіберія з Еміліаном,
своїм дідом, погіршилися через розбіжності у політичних поглядах.
2. Трибунат Тіберія Гракха
У грудні 134 р. до н.е. Тіберія було обрано народним трибуном
на 133 р. до н.е. Ставши трибуном, Тіберій виступив з агітацією за

108
Всесвітня історія
земельну реформу. Як свідчить Плутарх, він промовляв: “Дикі зві¬
рі, що живуть в Італії, навіть вони мають свої нори й лігва, між тим
як люди, що вмирають, б'ючись за Італію, не мають нічого, крім
повітря й світла. Вони без даху, позбавлені постійного помешкан¬
ня, мандрують з дружинами й дітьми. Полководці обдурюють вої¬
нів, закликаючи їх битися з ворогом за могили предків і храми, у
той час як у більшості римлян немає ані вівтарів, ані могил пред¬
ків. їх називають володарями світу, між тим вони не мають навіть
клаптика землі.” Метою реформи було відродження вільного се¬
лянства. Це повинно було підняти боєздатність римської армії і в
той же час дозволило б уникнути повстання рабів, подібних до того,
що проходило тим часом на Сицилії. Аппіан вказував, що “з обу¬
ренням говорив Гракх про массу рабів, непридатних до воєнної слу¬
жби, завжди невірних до своїх господарів. Він нагадував про те, як
недавно на Сицилії пани постраждали від рабів, які зросли у своїй
кількості... нагадав і про війну римлян проти них, не легку й не
коротку, яка затяглася на довгий час...”
Законопроект Тіберія пропонував, щоб голова родини міг мати
не більш ніж 500 югерів землі (125 га) і по 250 югерів на дорослих
синів, але загалом не більше тисячі югерів. Надлишки землі вилуча¬
лися за винагороду. Вони мали поділятися на ділянки по ЗО югерів і
надаватися селянам у спадкове користування без права відчудження
і сплати особливих внесків. Для проведення цього закону необхід¬
но було обрати комісію з трьох осіб. Тож реформа проводилася в
інтересах селянства, яке розорялося. Разом з тим, Тіберій враховував
інтереси держави: відродження дрібного й середнього селянства, яке
повинно було поповнити армію та зміцнити могутність Рима.
Тіберій узгоджував свої дії з певними колами нобілів, ворожих
до Сципіона Еміліана. Безпосередніми авторами законопроекту,
окрім Тіберія, були: Публій Муцій Сцевола, Ліциній Муціан, а
також Аппій Клавдій, тесть Тіберія. Норма у 1 тис. югерів була ціл¬
ком достатньою для влаштування рабовласницького маєтку като-
нівського типу, але більшість сенатської знаті рішуче виступили
проти законопроекту. Разом з тим, його підтримали широкі верст¬
ви селянства. Селяни, за свідченням Діодора, широкими натовпа¬
ми стікалися до Риму з навколишніх сіл. При обговоренні законо¬
проекту проти нього виступив народний трибун Марк Октавій,

9. Аграрний рух у Римі у // ст. до н.е.
109
який належав до великих землевласників (посесорів). Він, за пра¬
вом народного трибуна, наклав на законопроект своє veto. Але Ті-
берій, вживши нечуваний досі захід, звернувся до народних зборів і,
спираючись на їхню думку, позбавив Октавія трибунських повно¬
важень. Таким чином Тіберій поставив суверенітет народних зборів
вище від конституційних традицій. Законопроект було ухвалено і
створено аграрну комісію для його здійснення у складі самого Тібе¬
рія, його брата Гая та його тестя Аппія Клавдія.
Хоча комісія зіткнулася із труднощами при виділенні землі для
нових посесорів, Тіберій запропонував використати для викупу зе¬
млі гроші, які заповідав Риму цар Пергаму Аттал III, що помер у
133 р. до н.е. Робота комісії затяглася, тож Тіберій був змушений
виставити свою кандидатуру на наступний рік у народні трибуни.
Таке продовження повноважень суперечило римським конститу¬
ційним традиціям. І хоча перші триби проголосували за обрання
Тіберія, нобілям вдалося розпустити народні збори і призначити
вибори наступного дня. Другого дня пристрасті розпалилися на¬
стільки, що справа дійшла до кривавих сутичок. Гракха звинува¬
тили у спробі узурпації влади і прагненні до тиранії. Нобілі орга¬
нізували напад на Тіберія та натовп його прибічників, під час яко¬
го він загинув. Разом із ним було вбито і 300 його прихильників.
Однак після смерті народного трибуна наділ селян землею не
припинився, настільки нагальним було починання Тіберія. Навіть
консул Попілій, рішучий ворог реформ, змушений був продовжу¬
вати дію законів Тіберія. Загибель Тіберія пояснюється не утопіч¬
ністю його планів, а тим, що вони зачіпали політичну могутність
сенату і престиж сенаторів як вищого стану в державі, порушува¬
ли всі традиції, які встановилися у консервативних колах суспіль¬
ства. При цьому сили, які виказали підтримку реформі, ще не були
достатньо об’єднані та організовані.
Під час загибелі Тіберія Сципіон Еміліан перебував в Іспанії.
Почувши звістку про загибель онука, він процитував уривок з „Оді-
сеї”: „Так хай загине будь-хто, як вчинити подібне замислить!” По-
вершувшись до Риму, він розпочав протидію роботі аграрної комі¬
сії. Плебс був незадоволений Сципіоном. Подейкували, нібито він
збирається зовсім скасувати закони Гракха. У цей неспокійний час
одного ранку Сципіона знайшли мертвим у власному будинку.

1 ю
Всесвітня історія
3. Реформи Гая Гракха
Нове посилення демократичного руху пов’язане з трибунатом
Гая Гракха. У спогадах істориків він постає людиною твердих пере¬
конань, стійкої вдачі та неабияких ораторських талантів. У 124 р.
до н.е. він виставив свою кандидатуру і був обраний народним три¬
буном на 123 p., а потім і на 122 р. до н.е. Посівши цю посаду, він
одразу ж виступив продовжувачем справи, розпочатої старшим
братом 10 років тому. Одночасно він прагнув помститися за смерть
брата, адже більшість винуватців у його загибелі перебували на
високих посадах. Він добився вигнання з Рима Попілія Лената за
те, що він свого часу без суду піддав вигнанню римських громадян
- послідовників Тіберія. Він поширив право апеляції громадян до
народних зборів. Одночасно розгорнув багатосторонню соціальну
діяльність з метою згуртувати всі вільні стани: міський, сільський
плебс та вершників проти нобілітету.
Серед перших було проведено хлібний закон, згідно з яким ко¬
жен плебей міг купувати хліб за дешевою ціною. Відтепер мате¬
ріальна допомога незаможним громадянам визнавалася обов’яз¬
ком держави. Одночасно Гай приваблював широкі верстви місь¬
кого та сільського плебса. З метою залучення на свій бік рим¬
ського вершництва Гай проводить закон про провінцію Азія. Тепер
відкуп права на збирання податку мав проводитися в Римі, а не в
провінціях, що усувало можливість конкуренції з боку місцевих
фінансистів. Вершники тим самим отримали необмежені права
експлуатації найбагатшої східної провінції. Другим ударом по
нобілям стало ухвалення судового закону, за яким розгляд справ
про зловживання в провінціях розглядали тепер суди вершни¬
ків, а не нобілів. Для пожвавлення економічного життя в державі
Гай започаткував будівництво мережі доріг, що відповідало інте¬
ресам селянства. Крім усього, це давало заробіток бідним верст¬
вам населення.
Першорядне значення Гай надавав створенню нових колоній,
що надавало багато вільної землі для плебса. Колонії передбача¬
лися на місці Капуї, Тарента, а також на місці старого Карфагена.
Гай зневажив прокляття, яким було піддано цю землю. Туди пе¬
редбачалося переселити близько 6 тис. посессорів, із наданням

9. Аграрний рух у Римі у // ст. до н. е.
1 1 1
кожному по 200 югерів землі. Малося на меті створити й зміцни¬
ти прошарок середніх землевласників. Це відповідало інтересам
також торговельного люду й ремісників. Гай запропонував зако¬
нопроект про надання громадянських прав союзникам, які на всіх
війнах билися на боці римлян, проте не мали права участі у роз¬
поділі земель. Надання таких прав значно збільшувало кількість
громадян і зміцнювало позиції демократичних верств. Гракх ко¬
ристувався значним авторитетом серед демократичних та діло¬
вих кіл римського населення. Він керував діяльністю аграрної ко¬
місії, втручався у зовнішньополітичні справи, відав будівницт¬
вом доріг та заснуванням колоній. Сенат був безсилий протидія¬
ти йому. Хоча народний трибун не повинен був залишати Рим,
Гай виїзджав до Африки, щоб особисто керувати заснуванням
Юнонії.
Це сприяло згуртуванню опозиції. Скориставшись відсутніс¬
тю Гая, його противник Лівій Друз за підтримки сенату висту¬
пив зі своїм законопроектом. Він запропонував заснувати в Іта¬
лії, а не за її межами, 12 нових колоній, створивши в кожній по
З тис. земельних ділянок. Найбідніші громадяни, які переселя¬
лися туди, звільнялися від будь-яких платежів за землю. Закон
носив явно демагогічний характер, але він здавався більш ради¬
кальним, аніж проект Гая Гракха. Пропозицію Лівія Друза було
прийнято, а законопроект Гая про надання громадянських прав
союзникам відхилено.
Ця перемога надихнула противників Гая Гракха і вони стали
діяти сміливіше. На виборах народних трибунів на 121 р. до н.е.
вони фальсифікували результати підрахунку голосів і оголоси¬
ли, що Гая не обрано. Напруження в Римі зростало. Під час одні¬
єї із сутичок прихильник Гая вбив консульського ліктора. Це дало
консулу Опімію привід оголосити в місті надзвичайний стан. У
відповідь на це Гай Гракх та його прибічник, консул 125 р. до н.е.
Фульвій Флакк, зайняли зі своїми прихильниками авентинський
пагорб. В останню мить Гракх та Фульвій звернулися до рабів по
допомогу, обіцяючи їм свободу, але було вже пізно. Консул Опімій
вислав проти гракханців критських найманих лучників, які оси¬
пали їх хмарою стріл. Близько 3 тис. прихильників реформатора
було вбито, трупи їх було викинуто в Тібр, майно конфісковано.

1 12
Всесвітня історія
Фульвія Флакка було вбито у майстерні свого клієнта, де він
прагнув сховатися, але був виданий. Гай прагнув урятуватися на
лівому березі Тібра, щоби сховатися у Фурієвому гаю, який корис¬
тувався правом сховища. Але побачивши, що його наздоганяють
вороги, він наказав своєму рабу вбити себе. Тож у рішучому зітк¬
ненні з римською демократією римська аристократія отримала
перемогу.
За сенаторською традицією римська знать вважала братів Грак-
хів трибунами-заколотниками. Але римські плебеї високо шану¬
вали пам’ять про них. Місця, де було вбито обох братів, були пе¬
ретворені на святилища. Народ регулярно приносив жертви на
їх честь.
4. Наслідки аграрного руху Гракхів
Реформи Гракхів торкнулися найжиттєвіших інтересів рим¬
ського суспільства. Вони стали результатом значних зрушень, які
відбулися перед цим у соціальному житті держави. Виступаючи
на боці інтересів плебеїв, Гракхи намагалися провести у життя ті
демократичні ідеї, які сформувалися в Греції в класичну епоху і за
які тривала боротьба у грецьких містах в елліністичну добу, в яку
відбувалися згадані події. Хоча Тіберій і Гай зазнали поразки і за¬
гинули жертвами реакції, але римській олігархії було завдано знач¬
ного удару. Від часів Гракхів розпочався новий період напруженої
політичної боротьби в Римі, що тривав понад століття.
Найбільшу вигоду діяльність Гракхів принесла вершникам, які
з того часу набули значення особливого стану (ordo equester).
Вершництво здобуло значні політичні та економічні переваги і
могло успішно конкурувати із сенаторами як у Римі, так і у провін¬
ціях. Усі вимоги цієї групи були задоволені. Але найбільш ради¬
кальні реформи - виведення колоній за межі Італії, надання грома¬
дянських прав союзникам - суперечили інтересам вершників, і тому
у вирішальний момент певні групи вершників опинилися у таборі
ворогів Гая. Аграрна політика Гракхів мала значні успіхи. Унаслі¬
док реформ близько 80 тис. громадян отримали земельні ділянки.
Проте не були усунені причини, які вели до втрати землі селяна¬
ми, прошарок нових посесорів був незначним. Відновити силу

9. Аграрний рух у Римі у Н ст. до н. е.
1 1 З
селянської армії було неможливо. Прямим наслідком невдачі зе¬
мельних реформ стала у недалекому майбутньому відмова від
принципу комплектування армії через селянське ополчення і пе¬
рехід до найманої професійної армії внаслідок воєнної реформи
Марія близько 103 р. до н.е.
^3 ЛІТЕРАТУРА
1. Tpyxuua Н. И. Политика и политики “золотого века” Римской
республики. - М.: Наука, 1986.
2. Аппиан. Гражданские войньї. - М., 1994.
3. Утченко С. JI. Кризисьі и падение Римской республики. - М.:
Наука, 1965.
4. Штаерман Е. М. Расцвет рабовладельческих отношений в Рим¬
ской республике. - М.: Наука, 1957.
5. История древнего мира. / Под ред. Н. Д. Дьяконова. - М., 1982.
- Ч. III. - С. 26-37.
0 ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. У чому причина виникнення аграрного руху в Римі?
2. Інтересам яких верств римського суспільства відповідали ре¬
форми Гракхів?
3. Чим відрізнялися дії Тіберія і Гая щодо досягнення своєї мети?
4. Чому реформи Гракхів зазнали поразки ?
5. Якими були головні наслідки реформ Гракхів?

1 14
Лекція 10. ГРОМАДЯНСЬКІ ВІЙНИ
В РИМСЬКІЙ РЕСПУБЛІЦІ
ІВЗІ3 План викладу матеріалу лекції:
1. Створення першого тріумвірату і громадянська війна між Це¬
зарем та Помпеєм.
2. Характеристика диктатури Цезаря.
3. Створення, діяльність другого тріумвірату та його розпад.
4. Падіння Республіки в Римі.
1. Створення першого тріумвірату
і громадянська війна між Цезарем та Помпеєм
Наприкінці 62 р. до н.е. на півдні Апеннінського півострова у
Брундізії висадився зі своїми військами Помпей, який повертався
додому після перемоги над старим ворогом Римської держави Мі-
тридатом VI. Його авторитет політика і полководця та слава пере¬
можця на той час були такими значними і бездоганними, а його
властолюбство було настільки загальновідомим, що в Римі всі че¬
кали від нього узурпації влади і встановлення диктатури за при¬
кладом Луція Корнелія Сулли. Але, всупереч загальним очікуван¬
ням, він згідно із римськими законами розпустив своє військо, ледь
ступивши на землю Італії.1 Після того він з’явився до Риму як за¬
конослухняний громадянин, надав сенату свій звіт і став чекати
нагородження тріумфом за перемогу над Мітридатом. До свого
звіту він додав прохання:
1. Затвердити всі його заходи та розпорядження, які були здій¬
снені під час війни;
2. Наділити землею його ветеранів, оскільки так було їм обіцяно.
Сенат відмовив Помпею в обох його проханнях, оскільки сена¬
тори побоювалися піднесення і без того надмірної популярності
римського нобіля. Така відверта образа ще більше посилила супереч¬
ності між сенатом і Помпеєм, спонукавши останнього шукати збли¬
ження з двома іншими значними фігурами римського політичного
життя: Гаєм Юлієм Цезарем та Марком Ліцинієм Крассом.

10. Громадянські війни в Римській Республіці
1 1 5
Перший з них, Юлій Цезар, повернувся з Іспанії невдовзі після
прибуття Помпея - улітку 60 р. до н.е., коли скінчився строк його
посади пропретора Іспанії. Цезар зупинився за Тібром, на лівому
березі, чекаючи винагородження тріумфом за вдалі військові дії
проти іберів.2 Наближалися консульські вибори на 59 р. до н.е.
Цезар висунув свою кандидатуру, що вимагало його особистої при¬
сутності в Римі. Заявити свою кандидатуру заочно сенатори йому
не дозволили. Відчувши суперечливість того становища, в якому
опинився Юлій Цезар, його політичні вороги в Сенаті почали зво¬
лікати з рішенням про його нагороду. Тримати Цезаря подалі від
Риму і водночас від консульських виборів прагнули ті, хто не ба¬
жав його просування до нобілітету. Давній ворог Цезаря, сенатор
Марк Порцій Катон, з метою обструкції одного дня виголошував
свою промову від початку засідання до заходу сонця, не давши біль¬
ше нікому виступити. Тоді Цезар наважився пожертвувати славою
тріумфатора, з’явившись на Форум і виставивши свою кандида¬
туру на вибори. Не в силах перешкодити цьому, Сенат оголосив,
що консули наступного 59 р. до н.е. замість управління провінціями
отримають у проконсульство нагляд за лісами Італії. Посада голов¬
ного лісничого ніяк не приваблювала Цезаря, який бажав здобути
воєнну славу під час проконсульства. На додачу до цього, Сенат
виставив на посаду колеги Цезаря по консульству кандидатуру
Марка Бібула, просенатськи налаштованого консерватора. Звичай¬
но, можна зрозуміти, що в Цезаря, як і в Помпея, були вагомі при¬
чини стати в опозицію до Сенату.
Третьою постаттю, яка виступила того року на передній план
політичного життя Риму, був Марк Ліциній Красс, колишній пе¬
реможець Спартака, представник стану вершників - римської фі-
~нансової аристократії. Він прагнув домогтися від Сенату ухвали
законопроекту, згідно з яким знижувалася б відкупна ціна за пра¬
во збирання податків з провінції Азія. У цьому були зацікавлені
римські вершники і сам Ліциній Красс як вагомий представник
ділових кіл публіканів.3
Таким чином, усі згадані вище постаті мали свої причини стати
в опозицію до Сенату і поєднати свої зусилля для досягнення сво¬
їх цілей. Отже, Гай Юлій Цезар, Гней Помпей та Марк Ліциній
Красс наприкінці 60 р. до н.е. уклали між собою таємний союз трьох

11В
Всесвітня історія
мужів - тріумвірат - з метою протидії Сенатові і реалізації кожен
своєї мети. Було досягнуто згоди в тому, що Помпей і Красс допо¬
магають Цезареві пройти у консули. Натомість він, ставши консу¬
лом, гарантує ухвалення Сенатом прохання кожного з них.
Цей союз увійшов до історії Римської Республіки під назвою
перший тріумвірат.'1 За підтримкою Помпея і Красса Цезар прой¬
шов на виборах у консули на 59 р. до н.е.
Тепер він мав віддячити своїм політичним союзникам за під¬
тримку на виборах. Тому Цезар виносить на розгляд сенату зако¬
нопроект про наділення землею ветеранів Помпея. Згідно з ним
передбачалося землю для ветеранів не відбирати у колишніх влас¬
ників, а викуповувати за рахунок воєнної здобичі Помпея, набутої
у провінціях. Проти цього законопроекту активно виступив Ка¬
тон, звинувативши Цезаря у перевищенні повноважень. Роздра¬
тований Цезар навіть наказав заарештувати Катона, що було рід¬
кісною помилкою. Щоправда, Цезар швидко оволодів собою і ска¬
сував арешт. Колега Цезаря по консульству також спробував за¬
блокувати аграрний законопроект, але даремно. Раптово для всіх
виявилася могутність тріумвірів! Усі були вражені. Коли не тіль¬
ки Помпей, але навіть Красс виступив на захист пропозиції, до
зали засідань увірвалися озброєні солдати Помпея і жахливо пе¬
релякали сенаторів своєю розлюченістю. Влада була паралізова¬
на фактом існування могутнього політичного союзу. Проте закон¬
ність було відверто порушено і цей факт залишився плямою на
репутації Цезаря на довгі роки. Але законопроект було проведено
через сенат.
Ще важче було реалізувати пропозицію про ратифікацію роз¬
поряджень Помпея на Сході під час Мітридатової війни (загаль¬
ним числом близько ЗО). При розгляді цього питання значний опір
вчинив сенатор Луцій Ліциній Лукулл, який у минулому також
воював з Мітридатом, проте не дуже успішно, і тепер заздрив славі
Помпея. Щоб нейтралізувати Лукулла, Цезар вдався до погрози
провести розслідування його невдалого командування на Сході.
Переляканий Лукулл погодився зняти свій протест і накази та роз¬
порядження Помпея були затверджені Сенатом.
Слід зазначити, що Цезарю ледь не з перших днів довелося до¬
лати протидію свого колеги по консульству Марка Бібула, який

10. Громадянські війни в Римській Республіці
1 17
оголосив усі дні 59 р. до н.е. несприятливими для вирішення на¬
родних зборів. Цезар вдався до своїх повноважень верховного пон-
тифіка5 і скасував заяву Бібула. Він скликав народні збори, на які
Бібул з’явився у траурному вбранні, натякаючи цим на жахливість
порушення, допущенного Цезарем. За його підказкою Бібула стяг-
ли з трибуни й навіть побили. Заляканий консул не виходив зі свого
будинку протягом усього терміну консульства. Так Цезар викону¬
вав свою посаду фактично одноосібно, без колеги. Тим часом Це¬
зар продовжував здійснювати обіцянки, надані їм своїм союзникам.
Фінансові партнери Красса в Пергамі звільнялися від боргових
зобов’язань і мали сплатити лише 33% відкупної суми за податки,
чого вони і домагалися. Отже, Цезар цілковито розрахувався з по¬
літичними партнерами за підтримку на виборах.
Пізніше він через Авла Габінія проводить рішення сенату, за
яким йому на 5 років надається в управління провінція Цизаль¬
пійська Галлія та Іллірія з правом набору трьох легіонів. Пізніше
сенат своїм рішенням додасть до цього ще Нарбонську Галлію з
правом набору ще одного легіону.
Тепер і Помпей, і Цезар порахували за необхідне поєднати свій
союз більш міцними зв’язками. У квітні 59 р. до н.е. 47-річний Пом¬
пей одружився з дочкою Цезаря 17-річною Юлією. Як не дивно,
але цей шлюб виявився вдалим, незважаючи на те, що Юлія до того
була заручена з родичем Сервілії, колишньої коханки Цезаря і ма¬
тері Марка Юнія Брута, майбутнього його вбивці. Тепер Цезаря,
який доводився тестем Помпею, цілком влаштовував цей шлюб. Він
шукав підтримки зятя, оскільки репутація консула дуже похитну¬
лася внаслідок політичних та фінансових операцій сумнівної чис¬
тоти, здійснених ним у власних інтересах та в інтересах тріумвірів.
Завершувався термін консульства Цезаря і наближався час його
від’їзду у провінцію. Необхідно було зміцнити свої позиції в Римі
на період відсутності. Для цього ліпше було заручитися підтрим¬
кою впливової особи, яка б представляла інтереси Цезаря на час його
проконсульства. Цезар тоді вже був розлучений з Помпеєю через
скандал, пов’язаний з Клодієм6. Тепер Цезар одружився на дочці
Кальпурнія Пізона, який пройшов у консули на 58 р. до н.е. Згада¬
ного Клодія, якого суд виправдав не без допомоги Цезаря, було
обрано народним трибуном на цей же рік. Таким чином, інтереси

1 18
Всесвітня історія
Цезаря надійно захищали два магістрати: консул і народний три¬
бун. По завершенню строку його консульства Цезар склав повно¬
важення і виїхав у Галлію. Таким чином, складання тріумвірату
зміцнило політичні позиції Цезаря. Хоча лідером союзу на той час
був Красс, саме Цезар виграв найбільше. Він набув політичного
авторитету, не маючи на той час ані реальної військової сили, ані
воєнного авторитету - це ще належало здобувати.
Тож, після отримання намісництва в Галлії та Іллірії, Цезар май¬
же відразу ж розпочав там одну з найбільших війн, які Рим будь-
коли проводив. У плани Цезаря входило завоювання всієї веле¬
тенської території Трансальпійської Галлії, на якій сьогодні розта¬
шовані сучасні Франція, Бельгія, Нідерланди і Швейцарія. Привід
до початку бойових дій знайшовся досить швидко. У 58 р. до н.е.
почалося переселення галльського племені гельветів із сучасної
Швейцарії на захід. Для цього їм належало перетнути землі едуїв,
союзників Риму. Гельвети звернулися до римської влади із про¬
ханням про дозвіл на проходження своїм шляхом, але Цезар, шу¬
каючи привід до війни, їм відмовив. Він знав, що гельветам не¬
має іншого шляху, як через землі едуїв, бо на перших тиснули пле¬
мена зарейнських германців зі сходу. Через цей тиск гельвети все
ж таки змушені були рушити потрібним шляхом на захід. Корис¬
туючись загрозою, яку вони начебто створили для союзників рим¬
ського народу, Цезар напав на гельветів і завдав їм жахливої пораз¬
ки. У тому ж році було відбито спробу зарейнських германців вдер¬
тися через Рейн до Галлії, а у 57 р. до н.е. Цезар підкорив численні
племена бельгів, що населяли північно-східну частину Галлії і став
наприкінці 56 р. до н.е. господарем усієї країни. Обдарований від
природи багатьма здібностями, Цезар відчув, як у глибині його
натури розгортається могутній воєнний талант. Він зрозумів, що
керування військами під час бойових дій, вигравання воєн - це те,
чим би він бажав займатися все життя, це його покликання. Йому
і до того траплялося брати участь у бойових діях, але в Галлії його
талант полководця розгорнувся на повну силу і створив йому на¬
далі гучну славу на тисячі років.
Події між тим тривали. У 55 р. до н.е. Цезар розбив племена узи-
петів і тенктерів, які вдерлися до Галлії. Він здійснив похід проти
германців з метою демонстрації військової могутності Риму. Так

10. Громадянські війни в Римській Республіці
1 19
він, спорудивши міцного, надійного моста через Рейн7, який був
кордоном між землями Галлії та германських племен, перейшов зі
своїми легіонами на правий берег. На чужій території він перебу¬
вав кілька днів. Жодного разу не зустрівши ворога, Цезар повер¬
нувся на галльський берег і звелів зруйнувати міст. Германці не
наважилися напасти на римські легіони. Більше того, можна при¬
пустити, що саме ця демонстрація римської військової могутності
на довгий час відсунула вторгнення германських племен на тери¬
торію римської держави.8 Двома роками пізніше Цезар повторив
свою демонстрацію. Набіги германців на Галлію припинилися.
Протягом 55-54 pp. до н.е. були здійснені дві експедиції у Брита¬
нію. Незважаючи на тактичний успіх, Цезар так і не зміг закріпитися
на островах. Скоріше за все, він і не ставив собі за мету здобути Бри¬
танські острови. Ці спроби здійснювалися з метою справити вра¬
ження не скільки на бриттів, скільки на своїх співвітчизників у Римі.
У 52 р. до н.е. в Галлії спалахнуло антиримське повстання, яке
очолив один з видатних галльських вождів Верцингеториг. Після
напруженої боротьби Цезар взяв у облогу галльське військо в Алезії
(сучасна Аліз Сент-Рен на горі Оксуа). Місто знаходилося на горі
зі скелястими схилами і рівною, як стіл, поверхнею вершини. Його
неможливо було взяти штурмом з маршу. До того ж, на допомогу
співвітчизникам до Алезії підійшла сильна польова армія галлів і
Цезар опинився між двох вогнів. Щоб не бути розчавленим двома
військами ворога, він оточив місто двома концентричними кола¬
ми мурів. Внутрішня лінія довжиною 10 миль була укріпленням
проти нападу з міста, друге кільце завдовжки 14 миль захищало
армію Цезаря від нападу ззовні. Це стало йому в пригоді того дня,
коли ворожі війська дійсно завдали одночасного удару по римській
армії. Лише міцні укріплення, на спорудження яких римські легіо¬
нери витратили значні зусилля, захистили армію Цезаря і врятува¬
ли її від знищення. Обидві атаки того дня були відбиті. Кілька днів
згодом Цезар у битві знищив польову армію галлів. Ще пізніше
захисники Алезії, які втратили будь-яку надію на допомогу ззов¬
ні, здалися. Верцингеторигу Цезар зберіг життя, проте лише для
того, щоб скарати бранця шістьма роками пізніше під час тріумфу.
Повстання було придушене і наприкінці 51 р. до н.е. всю Галлію
остаточно було приведено до покори.

120
Всесвітня історія
Отже, Рим отримав під свою владу величезні території. Казко¬
ва за розмірами воєнна здобич, яку було доставлено у Рим, збіль¬
шила впливовість Цезаря. Велична перемога над багатьма народа¬
ми Європи створила йому велетенський авторитет полководця і
допомогла йому створити сильну і віддану армію з рідкісним во¬
єнним досвідом, чудово натреновану, із цінними бойовими якос¬
тями. Усе це викликало занепокоєння у Помпея, який на той час
почав зближення із сенатом. Славетний Помпей відчував, що в
особі Цезаря він отримав сильного політичного суперника, претен¬
дента, який почав перевершувати його своєю воєнною славою.
Подібні побоювання відчував і сенат, який завжди бачив у Цезарі
небезпеку для республіканського ладу.
На той час у Римі відбулися певні події, які змінили колишнє
розташування сил. Красс у жадобі воєнної слави домігся призна¬
чення управління провінцією Парфія. Він не дочекався навіть за¬
вершення своїх консульських повноважень і в 54 р. до н.е. виїхав
туди. Там він розпочав війну і в 53 р. до н.е. в битві при Каррах
зазнав поразки від парфян. Невдовзі його було вбито під час пере¬
говорів, армія його майже цілковито загинула в пісках Месопота¬
мії, врятувалося кілька когорт, яких вивели назад, у Малу Азію,
Децим Юній Брут і Гай Кассій Лонгін (майбутні учасники змови
проти Цезаря). Отже, тріумвірат розпався. На додачу до цього, у
52 р. до н.е. під час пологів померла дочка Цезаря Юлія, дружина
Помпея. Перервався родинний зв’язок між Помпеєм і Цезарем. Це
також мало певне значення в охолодженні стосунків між ними.
У 51 р. до н.е. сенат відмовив у проханні Цезаря продовжити
його повноваження проконсула Галлії, які мали завершуватися
наприкінці 50 р. до н.е. Помпей почав схиляти сенат до рішення
про дострокове припинення повноважень Цезаря і відкликання
його до Риму. 1 березня 50 р. до н.е. мало відбутися обговорення
цього питання в сенаті. Але Цезар шляхом велетенського хабаря
(150 талантів сріблом) підкупив одного з консулів, Луція Емілія
Павла, заручившись його нейтралітетом, і народного трибуна Ку-
ріона (2 млн сестерціїв), який і відіграв вирішальну роль у тому,
що наступника Цезаря того разу так і не було призначено. Помпей
на той час уже одружився із Кальпурнією, вдовою сина Красса
Публія, який загинув у Парфії разом із батьком.

10. Громадянські війни в Римській Республіці
121
Стосунки між Помпеєм і Цезарем дедалі погіршувалися. Дру¬
гий консул Марк Клавдій Марцелл енергійними зусиллями до¬
мігся вилучення Куріона із засідання сенату. Два інших народних
трибуни - Марк Антоній і Квінт Кассій як активні прибічники Це¬
заря були піддані вигнанню з Рима. Вони змушені були рятуватися
втечею в Цизальпійську Галлію, у резиденцію Цезаря до Равенни.
1 січня 49 р. до н.е. сенатом було призначено нових правителів у
провінції. Таким чином, повноваження Цезаря як проконсула Гал¬
лії скінчилися. Він мусив з’явитися, але вже як приватна особа, до
Риму і надати сенату звіт про своє управління. Але Цезар чудово
розумів, що в Римі на нього чекає розправа.
Під приводом захисту прав народних трибунів, право недотор¬
канності особи яких було порушено, Цезар 10 січня 49 р. до н.е.9
перейшов річку Рубікон, яка була кордоном між провінцією Ци¬
зальпійська Галлія й Італією. Ця подія фактично означала поча¬
ток громадянської війни. Цезар відкрито порушував закон, який
забороняв намісникам з’являтися на території Італії, не розпустив¬
ши перед тим армію. Є свідчення про те, що перед тим, як віддати
наказ про початок переправи, Цезар начебто відчував нерішучість.
Але, зважившись на цей крок, Цезар діяв без коливань.
Стрімким рухом він майже без бою оволодів Північною Італі¬
єю. Помпей виявився зовсім не готовим до бойових дій, бо не че¬
кав від противника такої рішучості. Він поспіхом залишив Рим,
навіть не встигнувши забрати державну скарбницю. Вісім легіо¬
нів Помпея, які не встигли сформуватися, капітулювали без бою, а
Помпей відступив у Брундізій (великий порт на південному сході
Італії), а звідти відплив у Грецію. У липні-серпні 49 р. до н.е. Цезар
воював в Іспанії, де стояли сім легіонів, вірних Помпею. Вдалими,
рішучими маневрами Цезар притиснув своїми військами ці легіони
до Піренейських гір. У той же час з півночі до гірського хребта піді¬
йшли галльські легіони Цезаря і, таким чином, армія прибічників
Помпея опинилася в лещатах і змушена була здатися. Слідом за цим
він повернувся до Риму і став готуватися до продовження війни. У
48 р. до н.е. Цезар, хоч і з великими зусиллями, переправив у Грецію
до Фессалії свою армію. У червні 48 р. до н.е. він зазнав поразки від
Помпея в битві при Діррахії, але Помпей не зміг скористатися сво¬
єю перемогою для того, щоб остаточно знищити Цезаря.

122
Всесвітня історія
Другого серпня 48 р. до н.е. в битві при Фарсалі Цезар і Помпей
знов зустрілися на полі бою. Помпей мав 40 тис. піхоти і 7 тис. кін¬
ноти. Цезар мав у своєму розпорядженні 26 тис. піхоти і 2 тис. кін¬
ноти. Незважаючи на двократну перевагу над противником, Пом¬
пей зазнав поразки у цій битві. Рятуючись, він втік на Лесбос до
Мітілен, де з’єднався з родиною. Він мав намір знайти притулок в
Антіохії, але там через острах перед Цезарем йому відмовили у при¬
йомі. Тоді Помпей попрямував до Єгипту до Птолемея XII, який
багато в чому був йому зобов’язаний у минулому. Але той прави¬
тель Єгипту незадовго перед цим помер. В Александрії в цей час
тривала запекла боротьба за трон між його нащадками: 10-літнім
сином Птолемеєм XIII і 18-літньою дочкою Клеопатрою VII. При¬
бічники малолітнього Птолемея на момент прибуття Помпея на¬
були тимчасової перемоги у боротьбі за владу. Радники молодого
царя Потин і Ахілла зважили за доцільне не надавати притулку
Помпеєві, але й не відпускати його напризволяще, щоб не нарази-
тися на гнів Цезаря. Вони розсудили, що доречнішим буде обрати
третій варіант і підступно вбили Помпея прямо на пірсі в порту
Александрії на очах у його родини, яка спостерігала за розправою
з борту корабля на рейді.
Коли Цезар прибув до Александрії кількома днями згодом, царе¬
дворці на знак своєї лояльності пред’явили йому відрізану голову
Помпея. Проте реакція Цезаря на цей „сувенір” була зовсім не та¬
кою, на яку вони сподівалися. Йому більше припала до душі юна
царівна Клеопатра і він втрутився в боротьбу за єгипетський трон
на її боці. Боротьба завершилася знищенням усіх її ворогів і коро¬
нацією Клеопатри. Цезар затримався в Єгипті на кілька місяців,
покохавши юну царицю.
За цей час становище змінилося не на його користь. Перша не¬
приємність полягала в тому, що помпеянці зібрали значні сили в
Африці, де їм надав свою підтримку нумідійський цар Юба. Друга
проблема виникла в Азії, де син Мітридата Фарнак, скориставшись
громадянською війною, з’явився з армією і почав повертати собі
батьківські землі. Цезар змушений був перервати своє перебуван¬
ня в Александрії і рушив на Фарнака через Сирію і Каппадокію
до Малої Азії. Фарнака було розбито за блискавичний за тодіш¬
німи мірками строк - у 40 днів. Про цю блискучу перемогу Цезар

10. Громадянські війни в Римській Республіці
123
надіслав звіт до сенату у трьох словах: „Veni, vidi, vici” (“прийшов,
побачив, переміг”). Наприкінці 47 р. до н.е. він переправився в Аф¬
рику, де в серпні 46 р. до н.е. розбив помпеянців у битві при Тапсі.
Під час цієї війни загинули всі лідери антицезаріанської партії, в
тому числі Юба і Катон. Останній, який командував гарнізоном
Утіки, почувши про поразку помпеянців у битві при Тапсі, покін¬
чив життя самогубством. Прибувши до Утіки і почувши про смерть
свого запеклого ворога Катона, Цезар промовив із гіркотою: „Як
прикро, Катоне, що ти не схотів прийняти мого милосердя!”
Справа в тім, що це не було лише фарисейством. Перейшовши
Рубікон, Цезар оголосив своїм гаслом „Милосердя та злагода!”,
пропагуючи надмірну поблажливість до ворогів. Він розраховував
такою позицією зменшити опір своїх ворогів і примусити їх ско¬
ритися. Відомо багато прикладів такого милосердя. Зокрема, піс¬
ля перемоги при Фарсалі численні полонені були відпущені. Мар¬
ка Юнія Брута, за свідченням Плутарха, Цезар обійняв і посадив
поруч, виявляючи знаки прихильності до нього.
Після перемоги в Африці Цезар повернувся до Рима, де відсвят¬
кував одразу 4 тріумфи: Галльський (після якого, за старовинним
звичаєм, було страчено Верцингеторига), Єгипетський (за пере¬
могу над військами Птолемея XII), Сирійський (за перемогу над
Фарнаком), та Африканський (за перемогу над Юбою). Підкрес¬
лювалося, що перемоги відзначалися не над помпеянцями, а над
іноземними царями і народами. І все ж, за свідченнями численних
істориків, римлян пригнічувала думка про те, що вони святкують
загибель тисяч і тисяч співвітчизників. Сенат запопадливо надав
Цезареві божественні почесті - найвища після тріумфа ступінь гро¬
мадянської пошани. Невдовзі після цього Цезар змушений був
рушити до Іспанії, де зібралася значна армія помпеянців (близько
13 легіонів) на чолі з синами Помпея: Гнеєм і Секстом. У битві при
Мунді ці сили були розбиті. І хоча Цезар ледь не програв її, все ж
таки ціною відчайдушних зусиль він здобув перемогу10. У цій бит¬
ві загинув один із синів Помпея - Гней, та колишній легат Цезаря,
Тіт Лабієн, котрий на початку громадянської війни перейшов на
бік Помпея. Ще півроку Цезар перебував в Іспанії, влагоджуючи
тамтешні справи, потім повернувся до Риму. Громадянська війна
завершилася.

124
Всесвітня історія
2. Характеристика диктатури Цезаря
Монархічні тенденції Цезаря оформилися остаточно у період
боротьби з Помпеєм, особливо під час перебування Цезаря на
Сході.
Він прибув до Александрії трьома днями пізніше за Помпея. Тут
саме точилася запекла династична боротьба між двома дітьми вже
покійного Птолемея Авлета: сином Птолемеєм Діонісом і дочкою
Клеопатрою. На момент прибуття Цезаря до Єгипту Клеопатру
піддали вигнанню з Александрії. По прибуттю до Єгипту Цезар
стягнув величезну суму грошей, які йому був винен Птолемей
Авлет і забажав полюбовного суду по справі успадкування престо¬
лу. Клеопатра таємно повернулася до столиці і проникла до Цезаря.
Побачивши царівну, той був зачарований її розумом, освіченістю
та красою. Однак подальші події не були просто романтичною істо¬
рією. Клеопатра хотіла, спираючись на Цезаря, повернути престол,
а Цезар бажав отримати величезні кошти з єгипетської державної
скарбниці для здійснення своїх планів. Цезар проголосив Клео¬
патру та Птолемея царями, але партія Птолемея підняла повстан¬
ня в країні. Ці заворушення ледь не коштували Цезарю життя, але
вчасно до нього надійшло підкріплення із Сирії. У битві біля бере¬
гів Нілу армія Птолемея була розбита, сам царевич під час втечі
загинув на переправі. Цезар повернувся з перемогою до Алексан¬
дрії і відновив Клеопатру на престолі.
Після остаточної перемоги над помпеянцями він став одноосіб¬
ним правителем Римської держави, але ця влада втілювалася у
традиційних республіканських формах. Починаючи з 60 р. до н.е.
Цезар зберігав у своїх руках імперію, будучи спочатку консулом, а
потім проконсулом. У 48 р. до н.е. його знову обирають у консули.
Новим етапом у розвитку його політичної кар’єри став період піс¬
ля перемоги під Фарсалом. У тому ж 48 р. до н.е. його обирають
диктатором на невизначений термін, у 46 р. до н.е. він отримує дик¬
таторство на 10 років, а у 45 р. до н.е. він стає диктатором пожиттє-
во. Крім того, у 48-44 рр. до н.е. Цезар щорічно обирався консулом
sine collega (тобто „без колеги”, одноосібно), мав цензорські пов¬
новаження, трибунську владу і почесні титули імператора і pater
patriae (батько вітчизни)".

10. Громадянські війни в Римській Республіці
1 25
До того ж Цезар мав посаду верховного понтифіка, яка тради¬
ційно також надавалася пожиттєво. Це робило його верховним
жерцем Риму. Якщо зважити на те, що римляни були дуже набож¬
ними і забобонними, це надавало йому величезний вплив на сус¬
пільну свідомість громадян. Тож Цезар, отримавши перемогу у гро¬
мадянській війні, став повновладним правителем Риму, його вла¬
да своєю повнотою наближалася до монархічної.
Особливістю правління Цезаря було збереження полісних ін¬
ститутів, надбудовою над якими була диктатура. Його спеціаль¬
ними едиктами склад сенату було збільшено до 900 чоловік, число
квесторів - до 40. Посаду цензора було взагалі скасовано. Комплек¬
тування сенату цілковито перейшло до рук диктатора. Відбулося
загальне збільшення числа магістратів. Преторів тепер налічува¬
лося 16, едилів - 6. Це, безневинне на перший погляд перетворен¬
ня, призвело до того, що особа кожного з магістратів губилася се¬
ред натовпу його колег. Тож впливовість кожного з них значно зни¬
жувалася. Сенат через чисельність свого складу ставав подібним
до балакучої юрми, якій важко було дійти злагоди при обговорен¬
ні будь-якого питання. Диктатор сам визначав кандидатів на поса¬
ди, тож, природньо, всюди розставляв потрібних йому людей. І хоча
діяльність Цезаря була підпорядкованою інтересам його партії, за¬
гальній стабілізації становища, разом із тим, вирішення проблеми
впорядкування суспільства перетворювало державу на імперію.
Численні прибічники Цезаря отримали магістратури і місця в се¬
наті. Солдатам і офіцерам роздавалися грошові нагороди, 80 тисяч
його ветеранів отримали землю.
На відміну від Сулли, Цезар не проводив проскрипцій. Його
гаслом був громадянський мир без крові, злагода та милосердя.
Після перемоги Цезаря у битві при Тапсі було оголошено загаль¬
ну амністію всім ворогам. Оскільки диктатор більше не мав потре¬
би загравати перед плебсом і здобувати його прихильність, безкош¬
товні хлібні роздачі було скорочено удвічі. Але з метою утримання
доброї слави годувальника Цезар розпочав у Римі і в провінціях
величезні будівельні роботи. Це утворило значну кількість робо¬
чих місць тому ж плебсові, який тепер міг заробляти на життя, а
не вести паразитичний спосіб існування. Елемент стабілізації ви¬
явився також у реформі календаря. У Римі було запроваджено

126
Всесвітня історія
юліанський сонячний календар замість римського місячного. Він
дорівнював 365 і 1/4 днів. Для того, щоб привести новий календар
у відповідність до пор року, Цезар у 46 р. до н.е. додав до чергового
року ще 90 днів. Нову календарну систему було запроваджено в
дію з 1 січня 45 р. до н.е. Після смерті Цезаря понтифіки помилко¬
во додавали 1 день кожні 3, а не 4 роки. Тому Августові довелося
протягом 16 років не доповнювати рік. Лише з 8 р. н.е. юліанський
календар став функціонувати нормально.
Цезар узяв курс на романізацію провінцій. Колонії його ветера¬
нів виводилися у Галлію, Іспанію, Африку тощо. Він перший став
надавати громадянські права населенню цілих областей. У 49 р.
до н.е. їх отримали Транспаданська Галлія, а потім численні гро¬
мади в Іспанії та Нарбонській Галлії. Закон „Про образу величі”
та „Про здирництво” впорядковували провінційне управління.
Незадовго до смерті Цезар готувався до грандіозного походу на
Парфію і північноєвропейських варварів.
Він прославився навіки як видатний полководець не лише ча¬
сів античності, але й усіх часів. Його завжди відрізняла велика енер¬
гійність, невтомність, швидкість у прийнятті рішень. Його став¬
лення до людей диктувалося політичними мотивами. Під час галль¬
ської війни він неодноразово виявляв жорстокість і підступність,
проте, якщо потрібно, міг вразити своєю великодушністю і мило¬
сердям. І хоча його гаслом було милосердя, не слід відділяти Цезаря
від того соціального прошарку, до якого він належав. Аристократ
за походженням, він виступав як відновлювач і лідер партії популя-
рів, а наприкінці своєї діяльності він прагнув створити вдаване вра¬
ження про себе як правителя, що дбає про широкі верстви населен¬
ня. Переходом до монархії еліністичного типу він хотів зміцнити
основи рабовласництва. У цьому в Цезаря було чимало попередни¬
ків, але він найбільш послідовно, аніж будь-хто, став проводити в
життя ту політичну систему, яка отримала потім назву „цезаризм”.
Характерною рисою цезаризму є маневрування між ворогуючими
соціальними верствами. Як наслідок цього, соціальна опора цеза-
ревої влади була хитка і ненадійна. За таких обставин йому зали¬
шалося спиратися на армію. Серед солдатів популярність Цезаря
була надзвичайно високою. Спирання на армію є характерною ри¬
сою цезаризму і стала наслідком тих соціально-політичних змін,

10. Громадянські війни в Римській Республіці
1 27
початок яких слід віднести до часів Марія та Сулли. Проте Цезар
як державний діяч залишив по собі в історії незначну згадку. Це
стає зрозумілим, якщо врахувати той факт, що він користувався
своїм повновладдям не більше 8 місяців. Саме такий час минув від
завершення громадянської війни до смерті Цезаря.
Наприкінці 45 р. до н.е. проти нього склалася змова на чолі з
Марком Юнієм Брутом і Гаєм Касієм Лонгіном. Серед заколотни¬
ків було значне число колишніх помпеянців і деякі прибічники
самого Цезаря. Змовникам здавалося, що варто тільки усунути фі¬
зично Цезаря, знову розставити на посади магістратів окремих лю¬
дей, і республіканський лад відновиться сам по собі. Вони не розу¬
міли, що часи полісної державності незворотно минули. Рим з не¬
величкої громади на березі Тібру, якою він був сім століть тому,
перетворився на світову імперію, якою можна керувати лише че¬
рез постійну, централізовану владу.
Спершу Цезаря збиралися вбити на мосту через Тібр. Потім
готувалася спроба замаху на Аппієвому шляху. Потім місце зама¬
ху було перенесено до сенатської курії. Спробу вбивства виріши¬
ли здійснити під час засідання сенату. У день березневих ід (15 бе¬
резня) 44 р. до н.е. Цезар приїхав на засідання. Біля входу до се¬
натської курії Артемідор з Кніду перестрів Цезаря і передав йому
сувій з попередженням про заколот. Цезаревого прибічника Мар¬
ка Антонія, відомого своєю фізичною силою, заколотник Требо-
ній затримав назовні довгою дріб’язковою розмовою. Заколотни¬
ки поділилися на дві частини: одні стали позаду Цезаря, інші ста¬
ли перед ним. Один з них, на ім’я Туллій Кімвр, став перед Цеза¬
рем на коліна з благанням про амністію свого брата - це прохання
заздалегідь було даремним і безнадійним. Коли Цезар роздратова¬
но відсунув його вбік, той схопив його за тогу і став стягувати її з
плеча диктатора. Це був сигнал для нападу. Перший удар завдав
Каск зі спини в шию, але від хвилювання схибив і лише подряпав
шкіру. Цезар відскочив убік, відбиваючись металевим столом. Тоді
всі заколотники витягли мечі й кинджали і напали на правителя.
Заздалегідь було узгоджено, що всі заколотники з метою бути по¬
в’язаними колективною відповідальністю мають взяти участь у
вбивстві. Вражений з усіх боків зброєю, Цезар на очах остовпілого
сенату впав мертвий і, як свідчить Плутарх, начебто відкотився до

1 28
Всесвітня історія
підніжжя статуї Помпея, на встановлення якої в курії він колись
поблажливо і великодушно погодився. Тепер йому довелося по¬
мерти на мармуровій підлозі біля цоколя статуї, забризкавши її
своєю кров’ю. Багато хто, як зазначив знову Плутарх, побачили в
цьому символічне свідчення того, що Помпей неначе зі світу ме¬
ртвих повернувся, щоб помститися за свою смерть. З усіх сенато¬
рів, які нещодавно присягалися захищати диктатора від усіх не¬
безпек, лише двоє намагалися втрутитися, але їх стримали. Реш¬
та сенаторів наче заклякли на місці від жаху і несподіванки.
Скінчивши справу, заколотники спробували урочисто зверну¬
тися до сенаторів з поясненнями своїх дій. Але ті, наче прокинув¬
шись, панічно кинулися навтьоки. Заколотники мовчки розійш¬
лися з курії. Тіло диктатора кілька годин пролежало біля ніг ста¬
туї. Потім за ним прийшли троє рабів, яких прислали з дому Цеза¬
ря. Вони поклали тіло володаря Риму на ноші і мовчки понесли
додому. Плутарх згадує, що одна рука мертвого Цезаря, яка ще ран¬
ком міцно тримала владу над половиною світу, тепер мертво і без¬
сило звисала з нош додолу.
3. Діяльність другого тріумвірату
та його розпад
Заколотники мали вельми обмежені сили і завдячували своїм
успіхом загальній розгубленості. 17 березня відбулося засідання
сенату. Обговорювалося два проекти рішення: оголосити Цезаря
державним злочинцем і дарувати амністію його вбивцям або зро¬
бити навпаки. Вирішальну роль на ньому відіграв виступ Марка
Антонія, який переконав сенаторів не зрікатися Цезаря і не ого¬
лошувати його державним злочинцем, як того домагалися про¬
тивники вбитого диктатора. Інакше, виголосив Антоній, доведеть¬
ся скасовувати всі рішення Цезаря (а він щедро обдарував бага¬
тьох присутніх) і зняти з посад усіх його ставлеників (а таких
було чимало не лише в Римі, а й по всій країні). Урешті всі рішен¬
ня Цезаря залишилися в силі. Це було на руку навіть заколотникам,
багато з яких мали високі посади: Децим Юній Брут отримав в
управління Цизальпійську Галлію, Марк Юній Брут - Македонію,
а Касій - Сирію.

10. Громадянські війни в Римській Республіці
129
Невдовзі в Римі з’являється 19-літній внучатий племінник Це¬
заря Гай Октавій, якого Цезар незадовго до смерті всиновив (за
правилами всиновлення він тепер прийняв ім’я вітчима і звався
Гай Юлій Цезар Октавіан). Не знайшовши спільної мови з Анто-
нієм, який прибрав до рук майже всю спадщину Цезаря, Октавіан
починає зближуватися із сенатською опозицією на чолі з Цицеро-
ном. На початку 43 р. до н.е. Антоній рушив на північ у Цизальпій¬
ську Галлію проти Децима Брута і взяв його в облогу в Мутині.
Сенат оголосив Антонія ворогом Вітчизни і вислав проти нього
сильну армію на чолі з консулами того року Гірцієм і Пансою. З
ними пішов на північ і Октавіан у чині пропретора. У двох битвах
при Мутині Антонія було розбито і відкинуто на північ, але при
цьому загинули обидва консули. Сенат, не довіряючи Октавіано-
ві, наказує йому передати командування армією Дециму Бруту.
Образа на сенат підштовхнула Октавіана до зближення з Антоні-
єм. У цьому його підтримали колишні ветерани Цезаря, які стави¬
лися до Антонія з повагою як до колишнього соратника їх полко¬
водця. У листопаді 43 р. до н.е. Октавіан, Антоній та намісник
Ближньої Іспанії Марк Емілій Лепід оголосили себе тріумвірами
з метою облаштування держави строком на п’ять років з необме¬
женими повноваженнями12.
Розпочалося полювання і розправа з колишніми ворогами Це¬
заря. Було оголошено проскрипції. До списку приречених на
смерть потрапляли не лише вороги, а й просто багаті люди, бо майно
страчених потрапляло до рук тріумвірів. Після вступу тріумвірів
до Риму розмах проскрипцій перевершив навіть криваві репресії
часів Сулли. До списків потрапив і Цицерон. Йому не вдалося своє¬
часно залишити Італію. Коли загін солдатів наздогнав його, він
мужньо, без благань зустрів свою смерть, хоча за все життя не від¬
різнявся сміливістю під час небезпеки.
У 42 р. до н.е. Антоній та Октавіан рушили проти армій Брута і
Касія. У двох битвах при Філіппах сили змовників були розбиті,
Брут і Касій загинули, покінчивши життя самогубством. Після цьо¬
го Октавіан повернувся до Риму, Антоній залишився на Сході. Тро¬
хи пізніше він провів невдалу війну проти парфян. Потім він як
правитель східної частини імперії зібрав для зустрічі в Тарсі всіх
правителів підкорених Римом держав. Там він зустрів Клеопатру і
5 5-434

1 зо
Всесвітня історія
невдовзі одружився з нею, полишивши свою дружину Октавію. Цю
образу Октавіан стерпів, бо у тріумвірів з’явилися новий против¬
ник - Секст Помпей, який вцілів у битві при Мунді. Він захопив
Сицилію і створив там напівпіратську державу, яка стала оплотом
усіх ворогів нового режиму. У вересні 36 р. до н.е. Секст Помпей
був розбитий у двох морських битвах флотом Октавіана і втік до
Малої Азії, де його було вбито за наказом Антонія. У тому ж році
Октавіан позбавив Лепіда влади тріумвіра. Тепер на зміну тріум¬
вірату створився дуумвірат - влада двох.
Октавіан і Антоній залишилися сам на сам. Конфлікт між ними
став неминучим. 2 вересня 31 р. до н.е. сталася вирішальна мор¬
ська битва біля мису Акцій, неподалік від західного узбережжя Бал-
канського півострова. Флот Антонія і Клеопатри зазнав поразки,
обидва вони втекли до Єгипту. Влітку ЗО р. до н.е. Октавіан виса¬
дився в Єгипті і 1 серпня його війська вступили до Александрії.
Антоній покінчив життя самогубством. Клеопатра пробувала вря¬
туватися шляхом переходу на бік Октавіана, але дізнавшись про
те, що їй вготована доля бранки під час тріумфу Октавіана в Римі,
також наклала на себе руки. Її син від Цезаря - Цезаріон і кілька
прибічників Антонія були знищені. Єгипет остаточно втратив не¬
залежність і був перетворений на провінцію Рима. Загарбання
Єгипта надало Октавіану величезну здобич: до його рук перейшла
уся скарбниця і величезні багатства єгипетського двору. Він отри¬
мав можливість щедро винагородити своїх солдатів і покрити всі
свої борги. Октавіан став верховним власником всієї єгипетської
землі і з того часу єгипетський хліб відігравав велику роль у забез¬
печенні продовольством населення Рима.
У 29 р. до н.е. Октавіан повернувся у Рим і відсвяткував три
тріумфи. Спадкоємець Цезаря став необмеженим правителем усі¬
єї велетенської римської держави.
4. Падіння Республіки в Римі
Громадянські війни після смерті Цезаря стали заключним ета¬
пом історії Римської республіки. Перехід до монархії був зумов¬
лений кризою Республіки і розвитком великого рабовласництва
та його наслідків у вигляді загострення внутрішніх протиріч і

10. Громадянські війни в Римській Республіці
1 31
посилення зовнішньої експансії Рима. У ході громадянських війн
втратив своє значення прошарок нобілітету, який найбільш енер¬
гійно відстоював республіканський лад, пов’язаний з безмежним
пануванням римської олігархії. Громадянські війни супроводжу¬
валися жахливими проскрипціями, конфіскаціями землі, надмір¬
ними податками, примусовими набором солдатів, втечею рабів і
відсутністю особистої безпеки. Особливо постраждало населення
Італії. Прагнення панівних верств до порядку і стабільності спри¬
яло ствердженню монархії, яка спиралася на військову силу. Жа¬
доба миру, прагнення до повернення старовинних звичаїв, відмо¬
ва від політичної діяльності - все це сприяло ідеологічному ви¬
правданню і обґрунтуванню монархії. Проте залишалося чимало
прибічників Республіки. Тому відкритий перехід до монархії був
для Риму неможливий. Унаслідок цього Октавіанові довелося всі¬
ляко маскувати своє справжнє положення необмеженого прави¬
теля імперії. Він оголосив себе захисником старовинних республі¬
канських традицій, на людях з’являвся у скромному вбранні, під
яким, щоправда, постійно носив панцир. Пам’ятаючи про долю
свого вітчима, Октавіан весь час боявся замаху на своє життя. З
метою маскування свого політичного статусу він обрав для себе
офіційний статус принцепса сенату, тобто першого з сенаторів.
Через це своєрідний політичний лад, пов’язаний з правлінням
Октавіана і переходом до імперії отримав назву „принципату”.13
Це була завуальована форма воєнної монархії.
Починаючи з 31 р. до н.е. Октавіан щороку обирався консулом;
у 29 р. до н.е. він отримав цензорські повноваження, на основі яких
у 29-28 рр. до н.е. ним були складені нові списки членів сенату і
проведено ценз римських громадян, який не проводився протягом
42 років. Число сенаторів тим часом дійшло до тисячі чоловік.
Цезар і тріумвіри вводили до складу сенату своїх прибічників, пе¬
реважно з числа вершників та центуріонів. Октавіан, перш за все,
вивів зі складу сенату тих, хто за своїм походженням не міг нале¬
жати до вищого стану. Цим підкреслювалося, що він дбає про гід¬
ність сенаторського звання. Разом із тим, цей захід надавав мож¬
ливість виключити із сенату прибічників Антонія. У новому спис¬
ку ім’я Октавіана було поставлено першим, звідси і його титул
princeps senatus. За республіканської доби цей титул був почесним,

132
Всесвітня історія
проте ніяких повноважень, окрім права першим висловлювати-
ся, у принцепса не було. За доби боротьби Рима за домінування в
Середземному морі принцепсами були авторитетні особи, що
впливали на зовнішню та внутрішню політику (Квінт Фабій
Максим, Сципіон Старший тощо). Ставлячи своє імя першим у
списку сенаторів, Октавіан начебто відновлював колишнє зна¬
чення принцепса сенату.
13 січня 27 р. до н.е. Октавіан склав з себе надзвичайні повно¬
важення й оголосив про відновлення старої республіки. Одночас¬
но він висловив побажання відійти у приватне життя. Це було
лицемірством, так само, як і наполегливі прохання сенаторів збе¬
регти за собою владу в державі. У то^і же день Октавіан прийняв
низку повноважень, які фактично закріпили за ним верховну вла¬
ду. 16 січня того ж року Октавіан отримав почесний титул Августа
(Augustus), що означає „примножений” або „піднесений” (божест¬
вом). Раніше цей епітет відносився лише до храмів, священних
місць. Відтепер він додавався до імені принцепса, першої люди¬
ни в державі. Октавіан змінив своє ім’я, назвавшись “імператор
Цезар Август, син божественного” (Imperator Caesar Augustus,
divi filius).
Відновлення храмів, створення нового сенаторського спис¬
ку, відновлення республіки, зміна імені - все це мало означати
кінець періоду громадянських воєн і початок нової доби. Август,
вступаючи на політичну арену як пасинок і спадкоємець Юлія
Цезаря, врахував долю свого вітчима. Він не прийняв ані ти-
тула царя, ані титула диктатора, відмовився від магістратур,
які суперечили звичаям. І тим не менше, відновлення республі¬
ки було удаваним. Август став єдиновладним правителем Рим¬
ської держави.
У його руках була вища воєнна влада - imperium. Він суміщав
одночасно декілька повноважень, які не були сумісні в роки кла¬
сичної республіки. З 19 р. до н.е. за ним пожиттєво зберігалися
знаки консульської влади. На підставі imperium’y Август володів
вищою воєнною та цивільною владою. Він командував військом
і мав владу над провінціями. Деякими провінціями (імператор¬
ськими) він розпоряджався на власний розсуд. Над іншими (се¬
наторськими) він з 23 р. до н.е. мав право вищого контролю.

10. Громадянські війни в Римській Республіці
1 33
З 36 р. до н.е. Октавіан отримав пожиттєву трибунську владу
(tribunica potestas). Посада трибуна надавала йому широкі повно¬
важення, вона робила його особу священною і разом з тим симво¬
лізувала демократичне походження всієї влади Августа, успадко¬
ваної ним від Цезаря, який виступав як вождь популярів. Отже,
вища воєнна влада і трибунська влада стали, таким чином, юриди¬
чним підґрунтям влади Августа.
Влада його за зразком елліністичних монархій отримала й релі¬
гійну санкцію. Це підкреслювалося як самим титулом „Август”, так
і позначенням „син божественного” Юлія. Військо принесло пере¬
могу Августу, воно ж тепер було дійсним джерелом його могутно¬
сті, його авторитету.
Поряд зі старими установами часів республіки став розвивати¬
ся бюрократичний апарат. Імператорські чиновники, залежні спо¬
чатку особисто від принцепса, поступово набували загальнодер¬
жавного значення. На вищі посади призначалися люди з вищих
верств. Великого значення набули посади вершників. Вінцем
кар’єри вершників була посада командуючого преторіанською
гвардією - префекта Преторія. Преторіанські когорти охороняли
особу Августа і стежили за порядком у Римі. З числа вершників
призначався префект Єгипта - управитель провінції, яка вважа¬
лася власністю імператора.
Велике значення мали також прокуратори, яким доручалося
збирання податків, управління невеликими провінціями, вони
виконували різні господарчі функції. Прокуратори призначалися
з вершників, а також з вільновідпущенників.
Принципат, таким чином, був особливим видом монархії при
видимому збереженні республіканських установ. Влада належала
принцепсу - „першому сенатору” і „першій людині в державі”, яка
спиралася на військо.
^ ЛІТЕРАТУРА
1. Нечай Ф. М. Рим и италики. - Минск, 1963. - гл II.
2. Утченко С. Л. Кризис и падение Римской республики. - М.,
1965. -С. 31,133-139.
3. Утченко С. JI. Древний Рим. Собьітия. Люди. Идеи. - М., 1969.

134
Всесвітня історія
4. Утченко С. Л. Цицерон и его время. - М., 1973. - С. 85-94.
5. Утченко С. Л. Юлий Цезарь. - М., 1976.
® ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Чому в І ст. до н.е. в Римі стала можливою політична форма
„тріумвірат”? Розкрийте зміст цього поняття.
2. Назвіть склад першого тріумвірату.
3. Яку мету ставили собі учасники першого тріумвірату? Чому
він розпався?
4. Чому проти Цезаря склався заколот?
5. Чи досягли заколотники своєї мети через вбивство Цезаря?
6. Хто входив до складу другого тріумвірату?
7. У чому полягала криза республіки в Римі? У чому причина цієї
кризи?
8. Що таке принципат? Чому він так називався?
9. У чому причина падіння республіки в Римі? Коли вона сталася?

10. Громадянські війни в Римській Республіці
1 35
1 Згідно із законами Республіки, воєначальник, який повертався до Італії з вій¬
ни, мав на кордоні з Італією розпустити свою армію і з’явитися до сенату зі
звітом про свої дії під час війни. Пересуватися по Італії на чолі війська мав
право лише консул (за спеціальним дорученням сенату) та претор Сицилії.
2 Згідно з римськими звичаями, полководець, який претендує на винагороджен¬
ня тріумфом, не повинен попередньо з’являтися у місті, інакше він втрачає
право на тріумф.
3 Назва “ публікани” походить від лат. societates publicanorum - компанії відкуп¬
ників. Члени цих компаній, поєднавши свій капітал, викуповували в держави
право збирання податків, на чому добре наживалися.
4 Від лат. trium viri - три мужі.
5 У 63 р. до н. е. Цезаря було обрано верховним понтифіком (тобто головою
колегії верховних жерців окремих богів), таким чином його пожиттєво було
обрано головним жерцем Риму.
6 У 62 році до н.е. у будинку Цезаря як консула відбувалися свята на честь Доброї
Богині, за присутності самих жінок, на чолі з дружиною консула - Помпеєю. У
святкову ніч у дім пробрався Клодій Пульхр, скандально відомий своїми бешкет¬
ними походеньками, аби домогтися побачення з Помпеєю. Викритий під час свята,
він тим самим ославив дружину Цезаря, а скандал спричинив розлучення подруж¬
жя. За римськими звичаями Клодія піддали суду, але Цезар забезпечив його алібі
і підсудного виправдали. Клодій залишився у моральному боргу перед Цезарем.
7 Змалювання конструкції цього моста міститься в праці Цезаря „Записки про
галльську війну”.
8 Це мало глибокі історичні наслідки. Завдяки відкладанню на майбутнє вторг¬
нення германців, римська культура встигла міцно закріпитися в Західній Євро¬
пі і у подальшому вже не була стерта з тих земель. Може завдяки цьому сучасна
європейська культура нині в основі своїй є греко-римською.
9 Календар того часу на сім тижнів випереджав реальну зміну пор року. Тому
перехід Цезарем Рубікону міг відбутися в дійсності приблизно 20 листопада
50 р. до н. е.
10 Пізніше Цезар визнавав, що досі він бився за перемогу. Але в цій битві вперше
він бився за власне життя.
11 За часів Республіки титул „імператор”, тобто „володар”, мав почесне номінальне
значення. Ним нагороджувався полководець на день святкування тріумфу.
Лише Цезар перший мав цей титул постійно. Титул „батько Вітчизни” був най-
почеснішою громадянською відзнакою римлян, але також не надавав ніякої
влади його носію.
12 3 метою зміцнення союзу Антоній одружився з Октавією, сестрою Октавіана.
13 Принципат - від лат. princeps - головний, голова, правитель. Словами „прин-
цепс сенату ” називався сенатор, чиє ім’я стояло першим у списку сенаторів.
Ця позиція вважалася найпочеснішою. Принцепс головував на засіданні сена¬
ту, мав право першим висловлювати свою думку з приводу обговорення і, тим
самим, впливати на остаточне рішення.

13В
Лекція 11. РИМСЬКА ІМПЕРІЯ
ШІР План викладу матеріалу лекції:
1. Епоха ранньої імперії І-ІІ ст.
2. Криза імперії III ст.
3. Пізня Римська імперія IV-V ст.
1. Епоха ранньої імперії І-ІІ ст.
Першим етапом становлення імперії вважається доба принципа¬
ту Октавіана Августа. Політична система, заснована Августом, ви¬
явилася відносно міцною, оскільки була компромісом між різними
угрупуваннями римського рабовласницького суспільства. Вона га¬
рантувала панівним верствам владу над рабами, надавала можли¬
вість захисту кордонів. Ця система була пов’язана з іменем Цезаря
та Августа з того ж роду Юліїв. Тому після смерті Августа владу
успадкував його пасинок Тіберій (14-37 pp. н.е.), а потім - інші
члени цього роду. Ця династія отримала назву Юліїв-Клавдіїв.
На початку нашої ери стали відчуватися ознаки кризи суспіль¬
ної системи. Хоча Тіберій проявляв заощадливість та економність
під час свого правління, це лише частково стримувало труднощі
економіки. Вони були спричинені нестачею дрібної монети в обігу.
Ввезення товарів до Риму та Італії переважало над вивезенням, тому
дорогоцінні метали спливали у східні провінції, а звідти - навіть за
межі імперії. Незважаючи на нестачу коштів, Тіберій усупереч по¬
радам відмовився підвищити податки. „Гарний пастух, - казав він,
- стриже овець, а не здирає з них шкіру”. За часів Тіберія чимало
здирників та хабарників з чиновництва було притягнено до суду.
Тіберій розумів, що Рим та Італія не можуть існувати без регуляр¬
ної підтримки провінцій. Ситуація вимагала посилення воєнної
диктатури. Але Тіберій не схотів приймати нові титули та повнова¬
ження. Титул імператора не увійшов до складу його імені, він також
відхилив почесне звання батька вітчизни. Лише рабам він дозволяв
називати себе паном. Його дратували лесники та підлабузники.
„О, люди, створені для рабства!” - одного разу вигукнув він, вихо¬
дячи з сенатської курії.

11. Римська імперія
1 37
Та трохи згодом виявляються деякі інші ознаки твердої влади.
Раніше, за законом про образу величності підлягали відповідаль¬
ності ті, хто зрадою, підбурюванням до повстання, поганим управ¬
лінням держави принижував велич римського народу. А за часів
Тіберія стали засуджувати тих, чиї слова та вчинки вважалися об¬
разою для пам’яті Августа, а згодом під цей закон стали підводити
і будь-які необережні зауваження на адресу Тіберія.
Крім того, намітилися ознаки загального занепаду системи рабо¬
власницького господарства. Незацікавленість рабів у результатах
своєї праці не дозволяла збільшувати продуктивність їхньої пра¬
ці. Більше того, вони прагнули за найменшої можливості завдати
збитку господарству та майну свого пана. Для контролю над ними
необхідно було тримати велику кількість наглядачів, які самі по
собі не були залучені до виробничої праці. На їхнє утримання ви¬
трачалися кошти. Усе це робило рабську працю нерентабельною. У
II ст. виникають спроби знайти засоби економічного заохочення
рабів. Дехто з рабовласників пробує надавати рабам землю і зали¬
шати їм хоча б частку виробленого продукту. На цій ділянці землі
раби могли збудувати собі житло і своїм господарюванням хоча б
частково задовольняти власні потреби. Такі раби отриманим назву
„раби з халупами". Іноді раби, накопичивши гроші у власному гос¬
подарстві, могли викупитися на волю. Звільнені трудівники става¬
ли вільними селянами, колонами (дрібними орендарями, які знов
потрапляли в залежність) чи подавалися в місто, де займалися
ремеслом чи торгівлею. Усе це розхитувало економічну систему
рабовласництва, ускладнюючи загальний стан справ в імперії.
Охоплений хворобливою підозрою до свого оточення, Тіберій
наблизив до себе префекта преторіанської гвардії Луція Елія Сея-
на, який набув поступово величезного впливу в державі та при дво¬
рі. Всевладдя цього нувориша потопило двір у жахливих репресіях
та конфіскаціях. Було знищено навіть сина Тіберія - Друза. У ру¬
ках імператора внаслідок велетенських конфіскацій зосередився
значний фонд земельних володінь в Італії та західних провінціях.
З 26 р. Тіберій подався до своєї резиденції на Капрі, де прожив ре¬
шту життя. Звідти він управляв імперією через листування із сена¬
том. Невдовзі було викрито змову Сеяна, який намагався здійсни¬
ти державний переворот за допомогою гвардії. Це значно посилило

1 30
Всесвітня історія
недовіру та підозріливість з боку імператора, який знищував усіх,
хто здавався йому ненадійним. Врешті у 37 р. він помер на Капрі.
За свідченням Тацита, його під час агонії додушив тодішній пре¬
фект імператорської гвардії Макрон.
Наступник Тіберія, Гай, увійшов в історію під іменем Калігула
(37-41). Син Германіка та онуки Августа Агриппіни Гай Цезар жив
разом із батьком, воєначальником, у таборах рейнської армії серед
вояків. Він носив чобітки, пошиті за солдатським зразком. Римсь-
ки воїни, які пестили та балували хлопчика, прозвали його „чобі¬
ток” („Caligula”).
Калігула почав з амністії всіх, хто був засуджений за часів Тібе¬
рія. Наклепників та донощиків було покарано, закон про образу
величності було скасовано. На відміну від заощадливого Тіберія,
Калігула розтринькував величезні кошти на розваги, видовища,
будівництво нових споруд. Перший час у державі панувала злаго¬
да між правителем та сенатом. Але невдовзі молодий імператор
почав зловживати владою. Калігула вважав себе необмеженим
монархом на елліністичний зразок. Почалися переслідування, на¬
самперед осіб сенаторського звання. Володар вимагав для себе бо¬
жественної пошани. Нечувані нові податки, нестерпне ставлення
до провінцій, конфіскації майна багатих аристократів - все це ста¬
ло типовими ознаками правління Калігули. Він навіть дозволив
рабам робити доноси на своїх панів, що викликало незадоволення
не лише сенату, але навіть окремих преторіанських командирів. Усі
ці надмірності і нестриманість імператора привели до того, що про¬
ти нього склалася змова за участі сенаторів і преторіанців. 24 січ¬
ня 41 р. Калігулу було вбито преторіанським воєнним трибуном
Кассієм Хереєю. Це вбивство було сприйнято сенаторами як звіль¬
нення від тиранії. Дехто бажав проголошення республіки, решта
прагнули проголосити принцепса із свого середовища. Ці супереч¬
ки і коливання були перервані преторіанцями, які проголосили
імператором Тіберія Клавдія Нерона Германіка, який був дядь¬
ком Калігули і рідним братом Германіка, тобто сином Агриппіни.
Проголошення імператором Клавдія (41-54) показало, яку силу
має преторіанська гвардія, бо сенат, коли затверджував його при
владі, чинив так за рішенням преторіанців. До речі, кожен із сол¬
датів отримав від Клавдія винагороду 15 тисяч сестерціїв.

11. Римська імперія
139
Новий правитель почав, як і його попередник Калігула, з амні¬
стії та скасування розпоряджень недавно вбитого імператора. Він
взагалі прагнув наслідувати Августові в його політиці. Так, перші
роки він волів правити у злагоді з сенатом, йому вдалося також на
певний час стабілізувати фінансову систему імперії. За його прав¬
ління завершився важливий процес, який розпочався ще за часів
Цезаря та Августа, - реорганізація адміністративної системи та
створення бюрократичного апарату імперії. Для керування вели¬
чезним майном імператора було створено чотири палацові канце¬
лярії, на чолі яких Клавдій поставив своїх вільновідпущенників -
Палланта, Нарциса, Каліста та Полібія. Ці установи згодом пере¬
творилися в центральні органи імперського управління.
Зовнішня політика Клавдія була вельми енергійною та успіш¬
ною - до імперії було приєднано нові території, залежні царства по¬
силили контакт з імперською адміністрацією. Але найбільшим успі¬
хом було завоювання Британії. Клавдій відсвяткував тріумф, а його
син отримав почесне ім’я Британнік. Наприкінці життя Клавдія були
завойовані також центральні райони Британії. У своїй політиці щодо
провінцій Клавдій продовжив лінію Цезаря на їхню романізацію.
Багато провінціалів отримали права римського громадянства.
Терористичний режим, що встановився в Римі за попередників
Клавдія, було пом’якшено. Припинилися судові процеси за обра¬
ження величності. Проте, згідно з античними джерелами, за час пра¬
вління Клавдія було страчено 35 сенаторів та 300 вершників. Час¬
тина з них брала участь у змовах проти імператора, частина стали
жертвами честолюбства та заздрощів його третьої дружини Месса-
ліни, частина - жертвами властолюбства останньої його дружини -
Агриппіни. В останні роки правління Клавдія реальна влада почала
висковзати з його рук, через те античні джерела вимальовують його
людиною слабкою та безвольною, яка стала іграшкою в руках своїх
дружин та вільновідпущенників. Після страти Мессаліни, яка сво¬
єю розпустою змогла вразити навіть звикле римське суспільство,
Клавдій одружився з Агриппіною, своєю небогою, яка вже мала сина
від першого шлюбу. Агриппіна мала тверду вдачу і сильну волю. Її
метою було зробити сина імператором і для цього вона усувала всі
перешкоди на шляху до мети, враховуючи і самого Клавдія, якого
вона отруїла у 54 р. Новим імператором став її син - Нерон (54-68).

1 40
Всесвітня історія
Нерон почав з декларативної заяви про повагу до прав сенату,
який має вирішувати всі найважливіші справи в імперії. За собою
він залишив тільки справи у провінціях, в яких стояли війська. У
перший період свого правління Нерон прагнув упорядкувати управ¬
ління провінціями: декілька намісників було засуджено за зловжи¬
вання та здирництва. Але скасувати непрямі податки з провінцій
йому не дозволив сенат. Було влагоджено стосунки з деякими про¬
вінціями, зокрема Арменією, зміцніли римські позиції в Криму і вза¬
галі у північному Причорномор’ї, щоправда, ці землі ніколи не пе¬
ретворилися на римську провінцію, було лише приєднано колишні
східні володіння Мітридата VI під назвою Понтійського царства.
До 62 p., перебуваючи під впливом префекта Преторія Секста
Афранія Бура (командира преторіанців) та філософа, свого вчи¬
теля, Луція Аннея Сенеки, Нерон підтримував із сенатом добрі сто¬
сунки. Але з перших днів правління нового імператора при дворі
розпочалася жахлива боротьба серед його оточення. Прагнення Аг-
риппіни нав’язати сину свою волю викликали опір з його боку, який
підтримували Бур і Сенека. Врешті Агриппіна програла цю боро¬
тьбу і була знищена за наказом власного сина. А після смерті Бура
(62 р.) і сам Сенека потрапив у немилість, в імператора з’явився но¬
вий фаворит - Софроній Тігеллін, начальник таємної поліції. Він
лише потакав жорстокостям і низьким пристрастям Нерона. Знов
розпочалися люті репресії та розправи за найменшою підозрою. Усе
це супроводжувалося конфіскацією майна, і тому під репресії під¬
падали, як правило, багаті люди, переважно сенатори. Необхідно
було здобувати гроші, які витрачалися на пишні видовища та веле¬
тенські споруди. Довелося також збільшити податки у провінціях.
Серед опозиції склалася змова на чолі з Гаєм Кальпурнієм Пізо-
ном (62 p.), щоправда, без певної програми. У змові брали участь
люди сенаторської знаті та окремі преторіанські командири. Змову
було викрито, багато її учасників було страчено. Пізон наклав на
себе руки. Вбили себе за наказом імператора також його колишній
наставник Сенека, поети Лукан, Петроній, інші видатні особи. Під
час правління Нерона у 64 р. сталася велетенська пожежа в Римі,
яка тривала дев’ять днів. Ходили чутки, що місто було підпалено за
наказом Нерона, який надихав себе видовищем величезної пожежі,
коли писав вірші про загибель Трої. Половина міста вигоріла дотла.

11. Римська імперія
1 41
Щоб угамувати ці чутки, Нерон піддав тортурам і стратам інозем¬
ців, шанувальників східних релігій, зокрема християн. У 68 р. про¬
ти Нерона спалахнуло повстання, імператор змушений був ряту¬
ватися втечею. Полишений всіма, він скінчив життя самогубством.
На ньому увірвалося правління династії Юліїв-Клавдіїв, яка ви¬
йшла з середовища нобілітету і проводила політику захисту пану¬
вання і привілеїв римо-італійських рабовласників в імперії.
Імператором було проголошено Сервія Сульпіція Гальбу - пред¬
ставника старої римської знаті. Новий імператор вступив у Рим і
одразу ж почав винищувати прибічників Нерона та відбирати пода¬
рунки, надані солдатам. Це одразу ж розчарувало його прихильни¬
ків і в 69 р. його було вбито. Змову очолював Отон, він протримався
при владі лише кілька місяців. Його наступник, легат германських
легіонів Авл Віттелій, також протримався при владі менше року.
Його місце посів Флавій Веспасіан (69-79 рр.) За його тривалого
правління в імперії панував відносний спокій. Налагодилися мирні
стосунки імператора зі своїм сенатом та сусідніми народами. Помірні
грошові витрати Віспасіана дали можливість покращити фінансові
справи держави. За його правління Рим змушений був вести бороть¬
бу проти повсталих народів (Іудейська війна 66-73 pp.).
У 79 р. Веспасіан помер. Його син - Тіт Флавій (79-81 рр.) про¬
довжував політику батька, зміцнюючи римську владу в провінці¬
ях. Провінційна знать проникає в Рим, отримуючи там значні дер¬
жавні посади. У 80 р. римським консулом уперше за всю історію
держави став уродженець Африки. Розгорнулося значне будів¬
ництво в самій столиці. Було завершено спорудження велетен¬
ського цирку, який увійшов в історію під назвою „цирк Флавіїв”,
сьогодні його називають Колізей (від латинського Colosseum -
“велетенський”). На початку правління Тіта Флавія в Італії ста¬
лося страшенне стихійне лихо - виверження вулкана Везувій, під
час якого загинуло кілька квітучих міст: Стаббії, Геркуланум, Пом¬
пея. Лише в наш час завдяки археологічним розкопкам Помпея
була звільнена від багатометрового шару попелу і постала перед
нами майже в неушкодженому вигляді.
Тіта Флавія змінив на імператорському троні його молодший брат
Доміціан (81-96 рр.) Його, як і багатьох попередніх імператорів,
всадовили на трон преторіанці. І протягом усього свого тривалого

142
Всесвітня історія
правління Доміціан спирався на підтримку своєї гвардії, бо довіряв
лише своїм солдатам. Напружені стосунки із сенатом, складна си¬
туація в країні змушували його постійно боятися заколотів та повс¬
тань. Прихована жахлива боротьба із сенатом маскувалася постій¬
ними розвагами для римського плебсу, роздачами дарунків бідноті
та преторіанцям. Такі великі витрати спустошили державну скарб¬
ницю. Для її поновлення імператор змушений був повернутися до
практики своїх попередників щодо конфіскації маєтків у найбагат-
ших нобілів. Тим часом римські війська вели активне загарбання
сусідніх територій. За правління Доміціана до римської держави
була приєднана західна частина Германії, землі між Рейном та Ду¬
наєм. Велося підкорення племен даків, але поки що без успіху.
Вождь об’єднаних дакійських племен Децебал чинив успішний опір
загарбникам і Дакія поки залишалася незалежною. Але на сході ста¬
новище стало погіршуватися. Ледь вдавалося утримуватися в Ма¬
лій Азії. Численні воєнні невдачі розхитали авторитет імператора.
У 96 р. внаслідок змови Доміціана було вбито. З його смертю увір¬
валася династія Флавіїв, її заступила династія Антонінів.
Місце вбитого імператора посів найстаріший серед сенаторів -
Марк Кокцей Нерва (96-98 pp.). Він, певна річ, припинив пере¬
слідування сенаторів, покарав донощиків, яких чимало розвелося
стараннями його попередників, наділив землею найбідніших гро¬
мадян. Але, незадоволені його правлінням преторіанці та армійсь¬
кі легіони, що стояли на кордонах імперії, вибухнули незадоволен¬
ням, і Нерва змушений був передати владу всиновленому ним на¬
місникові Германії.
Новим імператором став Марк Ульпій Траян (98-117 pp.). Сво¬
єю політикою Траян прагнув підтримувати дружні стосунки з сена¬
том, в якому тепер були представники не тільки давньоримської, а
й провінційної знаті. Він поновив діяльність коміцій, зміцнив авто¬
ритет магістратів. Його правління позначилося завойовницькими
успіхами. У 103 р. він остаточно підкорив даків, розпочав війну з
парфянами. У самій імперії поки що панував відносний спокій. Ста¬
ла пожвавлюватися торгівля, було поновлено мережу шляхів, при¬
пинилися доноси та конфіскації. Ім’я Траяна увійшло в історію ім¬
перії як одного з найвідоміших та наймудріших правителів, якого
прославляли сенатори і шанував народ. Після його смерті у 117 р.

11. Римська імперія
1 43
сенат довгі роки із вдячністю згадував правління Траяна. За цей пе¬
ріод імперія востаннє вела загарбницькі війни. Від того часу їй до¬
ведеться лише стримувати натиск на свої кордони, поступово втра¬
чаючи території, що були завойовані за всю попередню історію.
Новий імператор Публій Елій Адріан (117-138 pp.) був колиш¬
нім проконсулом Сирії. Він завершив війну з парфянами і здобув
значні успіхи у завоюванні Британії. За його правління римляни
спорудили в Британії величезний оборонний вал, залишки якого
під назвою Адріанів вал збереглися там до наших часів. Але імпе¬
рія при ньому змушена була відмовитися від своїх завоювань на
Сході, що викликало невдоволення серед командного складу ар¬
мії. Було зроблено невдалу спробу замаху на життя імператора. Ад¬
ріан жорстоко розправився із заколотниками. Стосунки з сенатом
залишалися порівняно спокійними.
Адріан не мав своїх дітей, тому своїм наступником він зробив
Тіта Аврелія Антоніна, який правив під іменем Антонін Пій (138-
161 pp.). За це» період римська імперія вела війни в декількох
прикордонних областях. У Британії римляни просунулися на пів¬
ніч від валу Адріана, здійснили походи в Мавританію. На східних
кордонах вдалося відбити напад германських племен. Усередині
країни панували спокій і тиша. Сенатори прозвали імператора
Пієм, тобто „доброчесним”. Владу від нього успадкували прийом¬
ні сини - Марк Аврелій і Луцій Вер, але невдовзі всю владу зосе¬
редив у своїх руках тільки Марк Аврелій (161-180 pp.). Йому до¬
велося вести напружену боротьбу на східних кордонах, зокрема в
долині Дунаю, а також на півночі Італії та в Єгипті. Активна дер¬
жавницька діяльність імператора не заважала йому присвятити
себе філософії стоїцизму. До наших часів цілком зберігся його фі¬
лософський трактат „До самого себе” (та єц /єоштоу). Своє життя
імператор провів переважно у військових таборах і там його скін¬
чив. Коли в армії спалахнула епідемія чуми, Марк Аврелій пере¬
бував у прикордонній фортеці Віндобон (сучасний Відень). Захво¬
рівши на чуму, імператор помер у 180 р.
Наступником Аврелія було проголошено його сина Коммода
(180-192 pp.). Жорстокість, підступна вдача нового імператора
принесли багато страждань державі. Будучи повною протилеж¬
ністю своєму батькові, Коммод уславився не як правитель, а як

144
Всесвітня історія
боєць-гладіатор. Своє життя він проводив серед розваг та втіхи.
Нездатний вести воєнні дії, він поспішив укласти мир з вождями
варварських племен ціною великих відкупних. Щоб стримати не¬
вдоволення армії, Коммод збільшив жалування солдатам, що при¬
звело до швидкого спустошення державної скарбниці. Навіть чис¬
ленні конфіскації маєтків римських багатіїв не могли виправити
кризового становища економіки. У 189 р. у Римі спалахнули чис¬
ленні заворушення, вибухи невдоволення, розпочався голод. У сто¬
лиці склалася змова, внаслідок якої Коммода було вбито 31 грудня
192 р. На цьому припинилася династія Антонінів. Одночасно за¬
вершився період відносного спокою Римської імперії.
2. Криза імперії III ст.
Основою рабовласницької економіки була рабська праця, яка з
певного часу стала гальмувати розвиток господарства та техніки.
У ІІ-ІІІ ст. в Римській державі розпочинається глибокий занепад,
остаточно загальмувався розвиток техніки та господарства. Раби
не могли забезпечувати подальшого зростання продуктивності
праці, а цей чинник є визначальним для існування суспільного ладу.
Єдиним виходом за таких умов було використання у виробництві
найманих робітників та середніх землевласників. Але більшість із
них на той час вже розорилася та втратила землю, перетворившись
на люмпен-пролетаріат. Для них єдиним джерелом існування ста¬
вали дармові роздачі хліба - держава підгодовувала подачками сво¬
їх збіднілих громадян, аби уникнути вибуху невдоволення з їхнього
боку. Такі вибухи були для римської держави набагато небезпечні¬
ші, аніж повстання рабів. Тож держава утримувала велику кіль¬
кість нероб, для яких щодня роздавалася велика кількість продук¬
тів, що були вироблені працею рабів. Тому через протилежність
своїх докорінних інтересів пригнічені і знедолені верстви люмпе¬
нів не могли об’єднатися з безправними і приниженими рабами у
боротьбі проти гноблення. Економічне становище стрімко погір¬
шувалося, але люмпенів та міський плебс це не обходило. Вони
жадали тільки „хліба та видовищ” („panem et cercenses!”).
Таким чином, у III ст. римську державу остаточно поглинула
економічна криза. Вона дуже болісно відбилася на господарствах

11. Римська імперія
1 45
колонів, які погрузали в боргах, втрачали право переселятися в інші
місця і ставали додатками до рабовласницьких маєтків, частиною
робочої сили на землях рабовласників. Так у надрах рабовлас¬
ницького суспільного ладу поступово формувалися елементи но¬
вих феодальних відносин.
Внаслідок розвитку економічної кризи значно послабилася вла¬
да імператорів, змови проти них та державні перевороти стають
звичною справою. Після вбивства Коммода в Римі було одночасно
проголошено кілька його наступників: Пертинакс, а потім Дідій
Юліан у самому Римі забажав стати імператором також командир
сирійських легіонів Нігер, а одночасно з ним дунайська армія про¬
голосила імператором свого командуючого - Септимія Севера, а в
Британії на імператорський трон претендував Клодій Альбін. Врешті
влада дісталася Септимію Северу, який правив у Римі 18 років (193-
211 pp.). Імператор із вдячності солдатам за те, що вони привели
його до влади, щедро обдарував їх. Він розформував преторіанські
когорти, які становили найбільшу загрозу для імператорської влади
- багато разів преторіанці проголошували імператорів і багато разів
створювали змови проти влади, вбиваючи володарів Римської дер¬
жави. Септимій Север протягом свого правління приділяв багато
уваги зміцненню оборони кордонів та впорядкуванню фінансових
справ імперії. Перед смертю він заповідав своїм синам: „Дружіть між
собою. Збагачуйте солдатів і не звертайте уваги на решту”.
Його наступниками стали два сини - Аврелій Антонін, на прі¬
звисько Каракала, і Гета. Владу захопив Каракала, вбивши свого
брата і винищивши політичних суперників і ворогів. Потім він
рушив із військами на дунайський кордон, готуючись до походу
на схід. Узагалі більшу частину правління Каракала провів у вій¬
нах на східних територіях. Він готувався навіть до грандіозного
походу на парфян - одвічних ворогів Римської держави, та у 217 р.
його було вбито командиром імператорської варти Марком Мак-
ріном. Той і став наступним імператором, який започаткував низ¬
ку „солдатських імператорів” (так називали правителів, яких про¬
голосили правителями і всадовили на трон легіони).
Царювання „солдатських імператорів” супроводжувалося чис¬
ленними вбивствами римської знаті, особливо сенаторів. Пограбу¬
вання, заворушення, невдалі завоювання дедалі більше розхитували

14В
Всесвітня історія
імператорську владу. Призупинити подальший процес розвалу ім¬
перії зміг тільки Діоклетіан (284-305 pp.)» який ціною надзвичай¬
ної жорстокості закріпився при владі. Він змушений був провести
кілька реформ у державному управлінні, які зрештою значно по¬
силили владу імператора на місцях. Усю імперію було поділено на
12 областей (діоцезів), керованих окремими управителями. Невдо¬
взі після приходу до влади Діоклетіан обрав собі співправителя -
свого земляка Максиміана. Обидва вони носили титул Августа. У
293 р. обидва імператора призначили собі ще по одному співпра¬
вителю, Гая Галерія та Констанція Хлора, які були названі цезаря¬
ми. Встановилася система влади під назвою тетрархія (влада чо¬
тирьох). Цей розподіл влади був викликаний необхідністю - ве¬
личезна територія імперії вже не дозволяла одному монархові сте¬
жити за всіма подіями внутрішнього та зовнішнього політичного
життя. За нової системи імператори могли керувати окремими
походами та певною мірою уникати можливості появи нових узур¬
паторів. Це було фактично початком поділу всієї імперії на східну
і західну, який остаточно відбудеться у 395 р.
Упорядкувавши фінансові справи (зокрема проведенням монет¬
ної реформи, увівши повноцінну золоту монету), Діоклетіан домі¬
гся зниження цін. Потроху налагоджувалися справи в армії. Ра¬
зом із тим, Діоклетіан поновив переслідування християн, при цьо¬
му перевершивши у жорстокості своїх попередників. Усе в державі
було цілковито підпорядковано владі імператора, яка ґрунтувала¬
ся на силі армії та повній покорі підданих. Така форма державного
управління на основі централізації і безмежної влади імператора
отримала назву домінат (від лат. dominus - “пан, господин, воло¬
дар”). Сам Діоклетіан більшу частину свого правління провів у своє¬
му палаці-фортеці в Іллірії. За деякими даними, він покінчив життя
самогубством, не витримавши власної маніакальної підозріливості
до наближених й очікування замаху на своє життя.
Тож унаслідок економічної кризи значно послабилася воєнна
могутність імперії, вона була вже неспроможною захищати свої
кордони. Це майже відразу відчули численні племена варварів, які
почали активно нападати на римські землі з метою загарбання те¬
риторії та здобичі. Могутності Римської імперії настав кінець і вона
змушена була остаточно перейти до оборони. Але навіть для цього

11. Римська імперія
1 47^
сил не завжди вистачало, і тоді імператори відкуповувалися від
варварів золотом і коштовними дарунками вождям. Збираючи ре¬
штки військових сил, імперія з напруженням утримувала терито¬
рії, поступово втрачаючи свої завоювання. Тим часом у Римі три¬
вала відчайдушна боротьба за владу.
3. Пізня Римська імперія IV—V ст.
Наступником Діоклетіана став Константин (повне імя Флавій
Валерій Константин (306-337 рр.)), син Констанція Хлора, який
помер у 306 р. Він був дуже популярним серед солдатів, бо з малих
років жив у таборах серед воїнів. Війська чекали від нього нових
завоювань, і він виправдав їх сподівання. Та спочатку йому дове¬
лося боротися за владу проти Максенція, сина Максиміана. У цій
боротьбі взяв участь і сам Максиміан, якого було вбито у 310 р. у
Галії після невдалих спроб повернутися до влади. Зрештою пере¬
міг Константин, який здолав Максенція. Останній загинув у битві
біля Мульвійського моста, потонувши в Тібрі. Максенцій був відо¬
мий своїм неприйняттям християнства. Константин, навпаки, був
прибічником віротерпимості, тому в його війську було багато хрис¬
тиян. Може, завдяки цьому пізніше виникла легенда, що перед бит¬
вою Константин побачив хрест на одному зі штандартів легіонів, на
якому грецькою мовою було написано: тоіЗто vtea - „цим перемо¬
жеш” або „переможеш завдяки цьому”. У 313 р. у Мілані Констан¬
тин і його союзник Валерій Ліциній разом~бпублікували розпоря¬
дження (т. зв. „Міланський едикт”) про свободу віросповідання хри¬
стиянства. Віднині християни користувалися тими ж правами, що і
прибічники інших релігій. Константин і Ліциній правили разом де¬
сять років. У 324 р. між ними почалася війна, в якій Ліциній зазнав
поразки. Його було вислано у Фессалоніки, а потім убито. Надалі
Константин правив разом із синами до своєї смерті у 337 р.
Константин остаточно прикріпив селян до землі з метою впоря¬
дкування системи податків. Кошти витрачалися переважно на утри¬
мання армії, чиновників, на потреби імператорського двору. Внаслі¬
док грошової реформи стала випускатися нова золота монета „со-
лід”. Фінансова система значно покращилася, пожвавилася торгів¬
ля, зміцніла економіка. Щоправда серйозною залишалася проблема

148
Всесвітня історія
колонів, які все частіше тікали. їх за наказом імператора ловили і
повертали силою назад. Часто на колонів перетворювали військових
полонених-варварів, які поступово утворили значну частину населен¬
ня країни. Поширився процес „варваризації” імперії; тепер варварів
стали брати на службу в армію, вони стали обіймати чиновницькі
посади. За часів Константина з’явилися перші варвари-консули.
Константин не мав постійного місця проживання, рідко бував
навіть у Римі. Столиця перестала бути центром політичного життя.
Головну увагу імператор приділяє східним територіям, які менше
страждали від набігів варварів і мали більш стійке господарство.
Саме там, на сході імперії, Константин започаткував нову столи¬
цю. Місцем для неї він обрав колишню грецьку колонію Візантій
на європейському березі протоки Боспор Фракійський. Зручне
місце на перехресті торгових шляхів з Європи до Азії та з Чорного
моря у Середземне сприяло швидкому зростанню і господарчому
розвитку міста. За наказом імператора за короткий строк грець¬
кий Візантій був перебудований і перетворився на розкішне квіту¬
че місто, якому було надано ім’я Константинополь (місто Констан¬
тина) на честь нового засновника. У 330 р. відбулося урочисте освя¬
чення міста та проголошення його новою столицею.
Тут майже не відчувалося старих римських традицій, що було дуже
зручно для подальшого посилення домінату. Того ж 330 р. Констан¬
тин прийняв християнство і був обожнений. Тепер система домінату
остаточно сформувалася і зміцнилася. Значну підтримку їй надавала
християнська церква. Система домінату відіграла велику роль у по¬
силенні імператорської влади та захисті імперії від зовнішніх воро¬
гів. Величезні території, які входили до її складу, все важче піддава¬
лися управлінню та захисту. Тожімператорська влада зрештою зму¬
шена була піти на поділ держави: В 395 р. після правління імператора
Феодосія держава була поділена між його синами: 11-річний Гонорій
став правителем західної частини, а 18-річний Аркадій очолив східну
територію. До Західної Римської імперії зі столицею в Римі відійшли:
Італія, Галлія, Іспанія, територія колишнього Карфагена. Східна те¬
риторія, столицею якої став Константинополь, об’єднала у своїх ко¬
рдонах Грецію, Фракію, Малу Азію, провінції Близького Сходу та
Єгипет. Сталося так, що Східна Римська імперія виявилася більш
стійкою та міцною в господарчому відношенні. Вона на тисячу років

/1. Римська імперія
1 4В
пережила свою західну сусідку. За першою назвою своєї столиці (Ві-
зантій) у середні віки вона стала називатися Візантія.
Найбільш небезпечними ворогами для Римської імперії в цей пе¬
ріод стають племена варварів. Серед них значною силою та могутні¬
стю вирізняються готи, що поділялися на великі групи племен: ост¬
готів та вестготів. Саме ці народи своїми відчутними ударами все
більше непокоїли прикордонні території імперії. Для стримування
варварської навали держава змушена була тримати величезну ар¬
мію: близько 140 тис. прикордонних військ і 125 тис. польової армії.
Такі величезні сили потребували чималих коштів на утримання, що
позначалося на загальному економічному становищі імперії. Крім
того, така величезна постійна армія неминуче втрачала якість своєї
боєздатності саме через велику чисельність.
У такому стані імперія зустрічає IV ст., коли сталося зрушення з
місця величезних мас варварських народів у глибині Азії, що пере¬
бували на ранньому, додержавному ступені розвитку. Залишаючи
обжиті місця, де вони оселялися тисячі років, ці племена, згуртова¬
ні у родові об’єднання, переселялися на інші землі, часом на значну
відстань. Розпочалося дивовижне явище - Велике переселення на¬
родів. З глибини степів Середньої Азії на захід, на територію Євро¬
пи посунули племена гунів. Вони пішли в степи, що на півночі від
Чорного моря, й зрушили з місця сарматів та остготів, які подалися у
свою чергу на землю вестготів. Вестготи під тиском сусідів зі сходу
почали шукати притулку на території Римської імперії. На їхнє про¬
хання імператорська влада дозволила перейти східні кордони держа¬
ви та оселитися на її землях. Десятки тисяч вестготів кілька днів і
ночей переправлялися через Дунай, полишивши домашній скарб та
всю зброю на східному березі. За угодою з вождями, вестготам мала
надаватися допомога у харчуванні та необхідних товарах. Але стало¬
ся так, що численні римські чиновники, розбещені хабарями та роз¬
краданням державного майна, привласнили те, що мало належати ве¬
стготам і стали наживатися за рахунок обдурення простодушних ва¬
рварів. Серед переселенців почався голод. Дехто з них змушений
був продавати в рабство своїх родичів та самих себе. Таке становище
врешті призвело до вибуху повстання серед вестготів, яких охоче
підтримали інші варвари, а також численні колони і раби. їм було
за що ненавидіти римську владу. На придушення цього повстання

150
Всесвітня історія
рушили римські легіони на чолі з імператором Валентом. У 378 р. ста¬
лася велика битва при Адрианополі. Римські легіони на той час знач¬
ною мірою вже втратили свою колишню могутність. Тепер вони були
більше схожі на варварські натовпи, аніж на славетні „залізні” війсь¬
ка часів Юлія Цезаря. Тому римська армія зазнала в цій битві повної
поразки. Під час панічної втечі загинув і сам імператор. Він знайшов
схованку у старій халупі, що трапилася на шляху. Коли варвари ото¬
чили її, Валент відмовився здатися в полон. Халупу було підпалено
й імператор разом з нечисленними супутниками згорів заживо.
Ставши господарями становища, вестготи пересунулися на Бал-
канський півострів і там самочинно розселилися. На Рим вони так і
не пішли. Поки що в цьому не було потреби. Але настали часи, коли
варвари поступово перетворилися на господарів Римської імперії. У
401 р. племена вестготів на чолі з Аларіхом напали на Італію. До вар¬
варів пристали десятки тисяч рабів і колонів. Поступово заволодів¬
ши північними територіями Італії, вестготи зламали опір римської
армії, підійшли до Рима і взяли його в облогу. Столиця імперії мала
сильні укріплення, але тут вони не стали у нагоді. Одного разу вночі
раби відчинили міську браму й готи увірвалися на вулиці столиці.
Сталося це 24 серпня 410 р. З часів галльської навали на чолі з Брен-
ном у 390 р. до н.е., тобто за 800 років Рим було вперше захоплено
ворожою армією. Готи піддали столицю імперії безжалісному нищен¬
ню. Ця подія справила жахливе враження на свідків. Місто, що було
володарем половини світу, тепер стало здобиччю дикунських племен.
Через кілька днів Аларіх з військами подався на південь, але на
десятий день після виходу з Риму він раптово помер з невідомих
причин. Готи поховали свого вождя разом з усіма скарбами на дні
однієї з італійських річок. Місце його поховання і перебування ве¬
личезних скарбів імператорського Риму і досі залишається невідо¬
мим. У 440-х pp. за часів царювання Аттіли (434-453 pp.) сталося різ¬
ке зміцнення племен гунів. Скориставшись із послаблення Західної
Римської імперії та Візантії, гуни почали нападати на їхні території.
Візантійцям вдалося відкупитися від нападників золотом і спряму¬
вати ворожу силу в напрямку сусідньої Західної Римської імперії.
На Рим насувалася страшна небезпека. Власних сил не вистачало,
тому для відсічі гунам римляни пішли на союз з місцевими варварами
- франками, аланами, бургундами, веЬтготами. На чолі об’єднаного

11. Римська імперія
151
війська було поставлено полководця Флавія Аеція. В попередні роки
Аецій охоче набирав гунів до своїх легіонів і мав з ними добрі стосун¬
ки. Тепер колишнім союзникам довелося зустрітися один проти одно¬
го на полі бою. У червні 451 р. між римлянами та гунами сталася гран¬
діозна битва на Каталаунських полях. За свідченням готського істо¬
рика Йордана, зобох боків у битві брали участь понад 165 тис. воїнів
(за іншими відомостями - близько 300 тис.) Гуни зазнали поразки,
їхнє величезне, але нетривке державне утворення почало розпадати¬
ся, а після смерті Аттіли у 453 р. остаточно розвалилося. Після зник¬
нення загрози з боку гунів одночасно розпався і союз Рима з варвара¬
ми. Вестготи поновили свої завоювання в Південній Галлії та Іспанії.
Після подолання загрози з боку гунів римляни відчули певне по¬
легшення. Але невдовзі після цього з Північної Африки на Італію
насунула нова загроза у вигляді племен вандалів. У 455 р. вони май¬
же без зусиль оволоділи Римом, який просто нікому було захища¬
ти. Протягом чотирнадцяти днів вандали грабували місто. Усе, що
не змогли взяти з собою, вони піддали безглуздому спустошенню. З
того часу поняття „вандалізм” означає жорстоке, безцільне винищен¬
ня культурних цінностей.
За правління імператора Юлія Майоріана (457-461 рр.) було зроб¬
лено останню спробу зміцнити імперію. Імператор намагався впо¬
рядкувати збирання податків, поліпшити становище середніх зем¬
левласників, відновити обезлюднені міста. Щоб полегшити фінан¬
сове становище в провінціях, Майоріан намагався скасувати їхні бо¬
рги. За його правління дещо зміцніло становище римлян у Галлії та
Іспанії. Складалося враження, ніби колишня могутність імперії зно¬
ву відроджується. Але в цьому були не зацікавлені представники рим¬
ської провінційної знаті, що прагнули політичної незалежності. Тим
більше цього не бажали варварські королі, яким заважала сильна влада
в столиці. Майоріана було вбито, а разом з ним втрачено й останню
надію римлян на відновлення сильної імперії.
Почалася низка швидких змін імператорів на троні, влада яких
поступово втрачала навіть зовнішні ознаки. Наприкінці існування
імперії імператори стали цілком залежними від волі варварських
вождів, яким довірялося командування імператорською вартою. У
476_[). германський вождь, командир імператорської гвардії Одоакр
усунув від влади шістнадцятирічного імператора Ромула Августула.

152
Всесвітня історія
Іронія долі полягала в тому, що останній імператор мав ім’я колишньо¬
го засновника міста Рим і першого царя Римської держави - Ромула.
З падінням останнього імператора зникло саме поняття - Захі¬
дна Римська імперія. Корону та мантію імператора відправили до
Константинополя на знак того, що в Римі імператора більше не
існує. В Італії було утворено нове королівство - держава Одоакра.
Напівпорожня та напівзруйнована столиця половини світу бай¬
дуже і незворушно поставилася до величезної історичної події -
падіння Західної Римської імперії, якою завершився найдовший
відрізок історії людства - історія стародавнього світу.
^ ЛІТЕРАТУРА
1. Бикерман 3. Хронология древнего мира. - М., 1976.
2. Kpucm К. История времен римських императоров. - Тт. 1, 2.
3. Нечай Ф. М. Рим и италики. - Минск, 1963. - Гл II.
4. Утченко С. Л. Кризис и падение Римской республики. - М.,
1965.-С. 31,133-139.
5. Утченко С. Л. Древний Рим. Собьітия. Люди. Идеи. - М., 1969.
6. Утченко С. Л. Цицерон и его время. - М., 1973. - С. 85-94.
7. Федорова Е. В. Люди императорского Рима. - М., 1990.
® ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Відзначте характерні риси правління імператора Тіберія.
2. Якими були загальні наслідки правління Клавдія?
3. У чому суть економічної кризи III ст. в Римській імперії?
4. Згадайте, в чому виявлялося зародження елементів феодальних
відносин у надрах рабовласницького ладу? Чим це пояснити?
5. Як складалися відносини Рима з варварськими народами?
6. Чому Римська імперія невпинно втрачала свою могутність?
7. З яких причин стався поділ Римської імперії на Західну і Східну ?
8. У якому році стався поділ імперії? Як складалися міждержавні
стосунки між її частинами?
9. У чому причина падіння Західної Римської імперії?
10. Чому падіння Західної Римської імперії підводить риску під пе¬
ріодом історії стародавнього світу?

153
Лекція 12. ФОРМУВАННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ
ФЕОДАЛЬНОГО ЛАДУ В ЄВРОПІ
ІД^І План викладу матеріалу лекції:
1. Утворення ранньофеодальних, “варварських” королівств у Європі.
2. Становлення державності у франків.
3. Англосаксонське та норманське вторгнення у Британію.
4. Варяги та Київська Русь.
1. Утворення ранньофеодальних,
“варварських” королівств у Європі
Після падіння Західної Римської імперії (476 р.) в Італії вста¬
новлюється правління верхівки воєнних гунських вождів. Разом з
тим тут закріплюється общинне землекористування, відбувається
натуралізація економіки та триває надалі розпад римської держав¬
ності. Римський сенат поступово перетворився на клуб і втратив
навіть зовнішні атрибути влади. Але разом із падінням держави
зник і податковий прес, італіки зрівнялися у правах із завойовни¬
ками. Починається активний процес асиміляції італіків з гунами.
Набувають поширення змішані шлюби, всі бажаючі, римляни чи
колони, могли вступати до дружин. Рим оголошено провінцією і
у 476-493 pp. його проконсулом був Одоакр. Він визнав себе васа¬
лом імператора Зенона у Константинополі, здійснив розподіл ор¬
ної землі серед свого народу і почав вести з римлянами активний
натуральний обмін. Проте візантійський імператор, прагнучи під¬
корити собі Рим, через 16 років після падіння Західної імперії спря¬
мував проти Одоакра остготів на чолі з Теодоріхом II, який був
палким шанувальником римської державності та викоріняв пере¬
житки воєнної демократії серед підданих. Зенон сподівався, що
Теодоріх відновить в Італії імперські порядки.
Він дійсно завдав Одоакрові поразку у Північній Італії і той
змушений був відступити до Равенни, де протягом трьох років
витримував облогу і не здавався. За цей час остготи завоювали
Апеннінський півострів та Сицилію.

154
Всесвітня історія
Нарешті вожді вирішили мирно домовитися про розділ Італії.
Проте під час переговорів Одоакра було підступно вбито, Теодо-
ріх оголосив про утворення Остготського королівства зі столицею
в Равенні.
Теодоріх Великий (493-526 рр) прагнув зберегти старі імпер¬
ські порядки. Орну землю остготи поділяли на земельні ділянки
та жили на них сільскою общиною. На чолі такої общини - марки
- ставали графи (від старонімецьк. - gravions - “сивокосі”). На
той час графи ще не мали ніякої реальної влади, проте залишалися
на становищі воєнних вождів. Завойовники звільнялися від подат¬
ків, які тепер лягали тягарем на плечі римлян. Усе це надовго за¬
тримало розпад порядків воєнної демократії в остготів. Завдяки
регулярному надходженню натуральних податків до скарбниці
Теодоріх міг продавати надлишки на ринку. Це, у свою чергу, по¬
жвавлювало товарно-грошові відносини. Колони, які були звіль¬
нені Одоакром, знов прикріплювалися до землі за східноримськи-
ми законами, але на відміну від Візантії їх можна було продавати
як рабів без землі та сім’ї. Теодоріх відчував потребу у збільшенні
кількості рабів, необхідних для служби при королівському дворі,
у гарнізонах, при війську як обслуги.
Міста, які населялися ковалями, гало-римськими ремісниками
та рабами, виокремлювалися з остготських сільських громад на
півночі Італії та на півдні Франції, виникаючи у занедбаних рим¬
ських цирках. Життя там ніколи не завмирало. Що б не відбувало¬
ся навколо, там завжди знаходили помешкання бездомні люмпе¬
ни. Поселення як зародки міст виникали також навколо графських
замків, біля бродів та мостів. Тож середньовічне місто ніколи не
було моноетнічним чи становим. Городян об’єднували тільки спіль¬
на територія, особиста свобода та рівність. За рахунок реанімації
рабовласництва почали знову відбудовуватися Рим та Равенна,
пожвавлювалися науки, в першу чергу історія та філософія. На¬
вколо короля складався освічений гурток наближених осіб, до яко¬
го входили Северин Боецій, перший радник Теодоріха, який зали¬
шив по собі видатний твір “Про втіху філософією”, та історик, рим¬
ський сенатор Флавій Кассіодор.
Але в цілому політика Теодоріха викликала незадоволення
місцевого населення. Почастішали заколоти та заворушення, тим

12. Формування та еволюція феодального ладу в Європі
1 55
більше, що було відновлено податкову систему Римської імперії,
римську адміністрацію, причому чиновництво формувалося ви¬
ключно з римських нобілів.
Було відновлено Сенат, який підпорядкував собі народні збори
остготів. Поширювалися політичні інтриги. У цілому ж спроба від¬
новити Римську імперію виявилася невдалою. Остготи ненавиді¬
ли все римське, пам’ятаючи недавні приниження. Колони не забу¬
ли свого недавнього закріпачення, куріали - свого безправ’я. Про
рабів годі й казати. Сама латинська мова калічилася, вульгаризу¬
валася за варварською модою. Король намагався управляти дер¬
жавою без опори на церкву, на зразок колишніх “солдатських” ім¬
ператорів. Це викликало, у свою чергу, незадоволення єпископату.
Виникають змови політиків та духівництва з метою скинення Тео-
доріха. Але ці спроби також не мали перспективи, оскільки для ста¬
білізації влади потрібний був союз короля з церквою, який згодом
винайде Карл Великий. Наприкінці правління Теодоріх призна¬
чив у наступники не сина, а дочку Амаласунту. І хоча вона була
завзятою вершницею, майстерно володіла зброєю, це призначен¬
ня принижувало остготів, які звикли вбачати в королі перш за все
полководця, воєнного вождя. Королівна не мала підтримки у сво¬
єї знаті, яка врешті забажала обрати нового короля за старою тра¬
дицією на народних зборах. Відчувши хиткість своєї влади, Ама-
ласунта звернулася за допомогою до Візантії.
Імператор Юстініан Великий у 534 р. направив до Італії славет¬
ного Велізарія з військами, до яких приєдналися військові сили
франків. Діяв Велізарій успішно, йому вдалося захопити Неаполь,
коли Амаласунта загинула внаслідок змови остготських аристокра¬
тів. її наступник Витігіс завдав поразки франкам. Тим часом Велі¬
зарій захопив Рим і утримував його, маючи всього 10 тис. війська
проти 150 тис. остготів. Візантійці трималися в облозі, поки їм на
допомогу не прийшов візантійський полководець Нарзес. Трохи
раніше йому вдалося зупинити у Фракії слов’ян, котрі йшли на
допомогу остготам. Наступник Витігіса, Тотіла, загинув у бою, і в
555 р. у Римі вже святкували відновлення Римської імперії. Проте,
щоб Нарзес не став небезпечним для Константинополя як новий
римський імператор, його, про всяк випадок, отруїли. Остготи ж
були майже цілком винищені у цій війні.

156
Всесвітня історія
У 568 р. до Італії, без того вже спустошеної, вдираються племе¬
на лангобардів на чолі з Альбоіном, які знову взялися за розграбу¬
вання країни. Самі вони перебували на вкрай примітивному рівні
розвитку: жили родовим ладом, не були обізнані із землеробством,
займалися відгінним скотарством. Тому родючі землі полишалися,
а все, що було відбудовано Теодоріхом Великим, було зруйноване.
Поступово лангобарди перейшли до примітивного землеробст¬
ва, в їхньому середовищі складаються ранні форми державних
утворень. Найбільшим серед них стала Ломбардія.
2. Становлення державності у франків
Переселення германців на захід та на південь спричинили у мі¬
сцевих народів розпад родових та племінних об’єднань і виник¬
нення територіальних. Приходячи у нові місця, германці в умовах
сусідської общини протягом кількох століть асимілювалися з міс¬
цевими жителями. Але у франків, саксів, англів та вікінгів цей про¬
цес відбувався повільно, тому вони змогли зберегти свою соціаль¬
но-політичну відособленість.
УIV ст. франки розселилися на північному сході Галлії як союз¬
ники імперії та розділилися на ріпуарських (на схід від ріки Маас)
та салічних (морське узбережжя). У салічних франків розвитку
набуло землеробство, засноване на трипільній системі. Саме вони
стали винахідниками ярма та підкови - глобальних технічних ви¬
находів, які сприяли піднесенню врожайності завдяки більш гли¬
бокому заорюванню та кращим добривам.
З королівських династій найбільш значними стали Меровінги,
які походили від легендарного вождя Меровея - “народженого
морем”. Третій у династії, Хлодвіг (481-511 pp.), спромігся підко¬
рити своїй владі всіх франків. Винищивши усіх суперників у бо¬
ротьбі за владу, він став королем. Зібравши значні збройні сили,
він завдав поразки римському проконсулові Галлії Сіагрію і захо¬
пив його столицю Суассон, а в 507 р. в битві при Пуат’є він розбив
вестготів та захопив усю Аквитанію. Перед смертю він розподілив
свої володіння між синами. При нащадках Хлодвіга Франкське ко¬
ролівство поширилося. Була підкорена вся Галлія, проте єдиного
королівства не було - воно поділилося на три частини: Нейстрію,

12. Формування та еволюція феодального ладу в Європі
1577
Бургундію та Австразію. Лише Хлотареві вдалося ненадовго об’єд¬
нати їх, та потім знову почалися смути та заворушення.
Державний устрій залишався порівняно простим. Армія ком¬
плектувалася з ополчення вільних франків. Її стрижнем була про¬
фесійна королівська дружина. Спочатку франки були звільнені від
податків, проте поступово втратили це право у зв’язку зі зростан¬
ням королівських та графських дружин.
За наказом Хлодвіга було складено “Салічну правду" (Lex salica)
- один із найбільш ранніх судовників стародавніх германців. За¬
вдяки цьому документу сучасні історики можуть простежити змі¬
ни у господарстві та побуті франків, що відбулися від часів Цезаря
і Таціта.
Останні з Меровінгів цілком втратили реальну владу. Дружина
повністю підпорядковувалася майордомам (першим міністрам).
Королівський титул перетворився на непотрібну побрякеньку. По¬
чалася смуга безперервних заворушень, які вдалося вгамувати лише
Карлові Мартелу (715-741 pp.). Він уніс розбрат серед родової арис¬
тократії та зміцнив свою одноосібну владу. Невеликі кінні загони
місцевих графів не могли протистояти зовнішній загрозі з боку ара¬
бів, яка надходила з Піренейського півострова. Тоді Карл провів
огляд війська, де відібрав до королівської армії лише важкоозбро-
єних вершників, які мали довгі списи, металеві щити, рублячі мечі.
Ці лицарі за службу отримували у користування землі (бенефіції)
та ставали васалами сеньора, який пожалував їм бенефіцій. Сеньор
залишався господарем землі та міг відібрати її у разі непокори ва¬
сала. Результати реформи далися взнаки досить швидко.
У 732 р. війська Карла Мартела зустрілися біля Пуат’є з авангар¬
дом арабів, яких очолював Абдеррахман, і завдали йому поразки.
Просування арабів у Західну Європу, а разом з ними й ісламу, було
призупинено.
Син Мартела Піпин II Короткий відзначився вірною службою
папі римському, який у вдячність за це визнав його королем фран¬
ків. Римській курії необхідно було відігнати лангобардів від Риму.
Піпин завдав їм дві поразки (754, 757 pp.), витіснив їх подалі від
Риму та передав у дарунок папі Стефану II область у Римі та місто
Равенну на півночі Італії. Так було започатковано Папську область,
попередницю сучасного Ватикану.

158
Всесвітня історія
Найбільшої могутності Франкська імперія досягла за правлін¬
ня Карла Великого (768-814 pp.). Він був видатним полководцем і
талановитим політичним діячем. У повсякденному житті він но¬
сив простий, але охайний одяг, зберігаючи звички простого франк¬
ського воїна. Не вміючи читати й писати, він спромігся протягом
життя оволодіти кількома іноземними мовами, а латиною володів
досконало. У своїй державі він запровадив структуру управління
на зразок римської курії, що спричинило розвиток станової ієрархії
більш швидкими темпами, ніж класової структури. Тобто внаслідок
випереджуючого формування надбудови над базисом феодального
суспільства ідеологія стала панувати над господарчими процесами.
Держава не мала столиці у традиційному розумінні - королів¬
ський двір мандрував по країні з одного міста до другого, внаслі¬
док чого міста швидко навчалися обслуговувати потреби двору,
починаючи від ремонту возів та зброї і завершуючи влаштуван¬
ням бенкетів, видовищ, змагань та турнірів. Сільська округа швид¬
ко перетворилася на сировинну базу великих міст і залучалася до
товарно-грошових відносин проти волі сільських жителів, оскіль¬
ки головним засобом платні ставали гроші, а не вироби. Оброк з
натуральної форми трансформується у грошову. Місто в цілому
випереджало село у розвитку ремісництва. Цей розрив ставав де¬
далі відчутнішим і феодали воліли більше часу проводити у місті,
аніж у своїх замках. Таким чином, міста більше орієнтувалися на
королівську владу, а не на місцевих феодалів Система імунітетів,
за якою церква і світські землевласники ставали незалежними від
втручання держави, також прилучали графства до короля. За та¬
ких умов розрив з королівською владою неминуче спричиняв для
них культурну та економічну деградацію. Так урбанізовані тери¬
торії опинялися у становищі, за якого вони не прагнули до полі¬
тичного самовизначення. Селянство примусово залучалося до пре-
карних відносин, тобто отримувало землі у користування за вико¬
нання повинностей.
Будучи щирим католиком, Карл Великий проводив активну
зовнішню політику як в інтересах королівства, так і в інтересах
папи римського. Так у 774 р. він за проханням папи завдав поразки
лангобардам і передав велику частину їх земель у Папську область,
а Ломбардію включив до складу Франкського королівства. У 778 р.

12. Формування та еволюція феодального ладу в Європі
159
Карл здійснив похід до Іспанії, дійшовши до Сарагосси і завдав
поразки арабам. Узяти Сарагоссу він не зміг і змушений був від¬
ступати до Піренеїв. У землях басків його ар’єргард під команду¬
ванням Роланда, маркграфа Бретонської марки, потрапив у паст¬
ку і був цілком знищений (героїчна смерть Роланда була пізніше
оспівана у французькому епосі “Пісня про Роланда”). Карл повер¬
нувся у Басконію та завоював її, утворивши Іспанську марку. Проте
найважчою і найкривавішою для нього стала війна проти саксів у
дворіччі Рейна та Ельби. Боротьба з їх вождем Відукіндом тривала
близько ЗО років (772-804 pp.) Соціальний розвиток саксів перебу¬
вав на ступені військової демократії. Дружина Карла поступалася
їм чисельністю. Для того, щоб здолати саксів, довелося застосувати
тактику випаленої землі, взяття заручників тощо. Так після битви
на річці Везер у 782 р. франками було страчено 4 тис. заручників.
Карлом Великим було укладено союз із слов’янськими племе¬
нами лютичів та ободритів. Відтоді у слов’янській мові з’явилося
слово “король” - діалектизм від слова “Карл”.
У результаті війн франки захопили Баварію, Словенію, Хорва¬
тію. Утворилася велетенська імперія, яка охоплювала значні те¬
риторії, включаючи Рим. Правитель цієї держави, папа Лев III, у
800 р. вінчав короною римських імператорів, оригінал якої на той
момент перебував у Константинополі в руках візантійських імпе¬
раторів (з 476 p.). Копію цієї корони було виготовлено для Карла
за кресленнями тих, хто бачив її на власні очі. Візантія заявила
з цього приводу протест, на який просто не звернули уваги. Ко¬
ролівство франків віднині стало офіційно називатися Римською
імперією.
3. Англосаксонське та норманське вторгнення
у Британію
Після того, як римські легіони залишили Британію у 407 p., бри¬
ти стали незалежними. Але невдовзі з півночі, прорвавши Адріа-
нів вал, на них насунули стотти й пікти. Одночасно на узбережжі
з’явилися германські племена ютів та саксів, які жили на узбереж¬
жі Балтійського моря та займалися піратством, витісняючи навіть
вікінгів у води Норвезького моря.

1 БО
Всесвітня історія
Юти захопили південний схід Британії та острів Уайт. Англи та
сакси вживали тактику морських набігів. їх вдалося зупинити на
деякий час римському проконсулові Амвросію Авреліану, який
залишився у Британії після виходу звідти римських військ. Він
увійшов до фольклору під іменем короля Артура (артур - з кельт,
“камінь”). Він організував кельтські племінні союзи в армію та за
підтримкою жерців-друїдів (верховним серед яких був легендар¬
ний Мерлін) завдав саксам кілька поразок. Основу його армії скла¬
дала лицарська кіннота, тоді як їхні супротивники воювали у пі¬
шому строю, озброєні бойовими сокирами та молотами. Авреліан
спромігся деякий час стримувати англів та саксів, але у 600 p., коли
далася взнаки нестача коней (бо їх не було звідки завозити до Бри¬
танії), бритів посунули у володіння скотів та піктів. Брити всту¬
пили з ними у племінний союз та відбили саксів.
На території Британії було створено сім незалежних королівств.
У північній, центральній та східній частинах англи утворили Нор-
тумбрію, Марсію та Східну Англію. Сакси створили на півдні Уес-
секс (Західну Саксонію), Сассекс (Південну Саксонію) та Ессекс
(Східну Саксонію). Юти на південному сході утворили Кент. На
північному заході вціліло останнє вогнище кельтської культури -
Уелс, визнавши себе васалом англів. Невдовзі на цій території вста¬
новився марсійський діалект, який відчув на собі деякий вплив ла¬
тини. На Британії почався період семицарствування - “Гептархії”.
Повсюди відбувалося відсування назад розвитку економіки.
Римські вілли винищувалися, орні землі перетворювалися на па¬
совища, кам’яні будови руйнувалися, каміння йшло на будівель¬
ний матеріал для халуп. Та невдовзі нестача хліба змусила саксів
та англів повернутися до землеробства. У вжиток входить важкий
плуг, запозичений у франків. Пізніше запроваджується двопілля,
тоді як у франків по інший бік Ла-Маншу вже панувала трипільна
система. Британія відставала у розвитку господарства від Європи,
бо вікінги перешкоджали торгівлі з континентом. Проте Британія
була багатою на корисні копалини олова, свинцю та інших металів
- це сприяло розвиткові ремесла та зброярства. Колишні римські
поселення поступово перетворювалися на середньовічні міста з
правильним плануванням вулиць, водогоном та каналізацією. Від¬
окремлення ремесла від землеробства йшло швидшими темпами,

12. Формування та еволюція феодального ладу в Європі
161
ніж у франків та лангобардів. Процес феодалізації, як і в усіх окра¬
їнах Pax Romana, лишався незавершеним.
У V ст. у римській Британії почало розповсюджуватися хрис¬
тиянство православного напряму, пов’язане з ім’ям легендарного
проповідника Святого Патрика. Церковна організація бритів була
простою і тісно пов’язаною з життям общини. Священик обирався
на селянських зборах і жив на кошти общини, тобто церковної де¬
сятини з селян не збирали. Ця церква отримала назву ірландської.
Римська курія не могла змиритися з візантійським духовним па¬
нуванням в Англії (православне християнство поширювалося з
Візантії), тому регулярно направляла своїх місіонерів до англій¬
ських королів. Обидві церковні організації ворогували між собою
протягом кількох століть до релігійної реформи Генріха VIII.
Становище Англії різко погіршилося на межі VIII - IX ст. у зв’яз¬
ку з набігами датчан та війнам з норманами. Впала Лондонська ци¬
тадель і тоді Альфред Великий (871-899 рр.) провів військову ре¬
форму, запровадивши лицарську кінноту. Зі зростанням лицарства
цілі громади стали переходити під покровительство воєнно-слу¬
жилої знаті. Особисто общинники при цьому лишалися вільними,
проте сплачували податок. Датський король Канут (1017-1035 рр.)
спромігся на короткий час завоювати Англію, проте король Еду-
ард Сповідник (1042-1066 рр.) за допомогою герцога Вільгельма
Норманського відновив її незалежність. Після смерті Сповідника
Вільгельм заявив про свої зазіхання на англійський престол. Але
воєнна знать обрала королем принца Гарольда. Ображений відмо¬
вою, Вільгельм використав її як привід для війни. Норманська армія
висадилася в Англії і восени 14 жовтня 1066 р. в битві при Гастінгсі
Вільгельм завдав поразки Гарольдові, який загинув у бою. Вільгельм
Завойовник став королем Англії та Нормандії (1066-1087 pp.). Про¬
те норманська династія не утрималася довго на престолі. Після його
смерті країною правив його син Генріх І, а після його смерті до вла¬
ди прийшов граф Анжуйський, Генріх II Плантагенет.
4. Варяги та Київська Русь
Виникнення Києва пов’язано з легендою, згідно з якою заснов¬
никами міста впевнено називають трьох братів: Кия, Щека, Хорива
6 5-434

162
Всесвітня історія
та сестру їх, Либідь. Проблема походження цих засновників зали¬
шається невирішеною й досі. Деякі дослідники, наприклад О. Гре-
бенюк, наполягають на їх хазарському походженні. Згадані брати
звели фортецю в середній течії Дніпра, яка започаткувала Гордо-
ріку - “країну міст”. Заснування Києва залучало землеробське на¬
селення слов’ян до торгівлі. Консолідуючим чинником став між¬
народний торговий шлях з балтійських міст через Новгород і Київ
у Візантійську імперію (“з варяг у греки”). Митні збори з купець¬
ких караванів ішли на утримання фортець - острогів та величезної
найманої дружини та флоту.
Останній з київських князів - ант на ім’я Аскольд, який правив
разом з Діром, напевно був знатного походження. Дір з давньоіран¬
ського означає “жменя”, тож можна припустити, що це слово було
не ім’ям, а назвою збиральника податків і хазарського намісника.
Таким чином, піраміду державної влади в Києві увінчували війсь¬
ковий представник слов’ян і повноважний представник хазарів. За¬
конодавча влада належала вічовому сходу, який призначав князів.
Центром антихазарських настроїв став Новгород, для якого Київ
перетворюється на перешкоду на торговельному шляху “з варяг у
греки”. Сам Новгород, перебуваючи в оточенні датчан, шведів, го¬
тів та фіноугрів, зберігав республіканський устрій. Неродючі грун¬
ти навкруги робили неперспективними землеробство і скотарст¬
во, тому захоплення Новгородських земель не мало сенсу. Але для
скандинавських народів збереження Новгороду як опорного пунк¬
ту на торговельному шляху було вигідним, тому вони лише збира¬
ли з новгородців данину і тим обмежувалися. Суперництво між
Новгородом та Києвом ставало дедалі більш напруженим. Оскіль¬
ки переселення народів в Європі завершилося, то тепер було не¬
можливо створити орду і зрушити її на Київ. За таких умов єди¬
ним шляхом було використання найманої дружини. Так завжди
чинили торговельно-промислові міста.
Після перемоги Візантії над вандалами, вестготами, слов’яна¬
ми й персами у воєнній думці середньовіччя ствердилася думка
про те, що перемога у битвах залежить від добре озброєних і ду¬
жих лицарів (у слов’ян - витязів), богатирів. Перші внески нового
запровадили нормани, яких новгородці назвали варягами. Ця на¬
зва походить від знаходження їх постійного місця зимування на

12. Формування та еволюція феодального ладу в Європі
1 63
острові Рюген (з давньошведського Vara Rugen - “з Рюгена”). Нор¬
мани були нечисельними і прагнули перемагати не числом, а вмін¬
ням. Воєнна хитрість серед них, на відміну від германців, вважала¬
ся не ганьбою, а звитягою та мудрістю. Билися вони тільки у пішо¬
му щільному строю, відмовившись від кінноти. Це було зручно на
нерівній місцевості, але в степу неминуче вело до оточення та ви¬
нищення варязької “стіни”.
Новгородці визнали норманів і один за одним роди вікінгів осі¬
дають у цьому великому торгівельно-ремісничому центрі. Один з
датських ярлів (воєнних вождів) Рьоріх Фрісланський, вигнаний
зі своїх володінь на Рюгені, найнявся до новгородців за право по¬
селити своїх родичів на березі Ладозького озера. Він повинен був
із дружиною охороняти на Ладозі торгові шляхи. Після загибелі
Рюріка воєначальником було обрано Холега (у слов’ян Олег).
Йому вдалося у 882 р. завоювати хитрістю Київ, фізично винищив¬
ши місцеву знать, і створити вздовж дніпро-волхівського шляху
ранньослов’янську державу - Київську Русь. Це сталося в умовах,
коли Київське князівство переживало підйом і перебувало на зле¬
ті своєї могутності. У разі воєнного конфлікту зі Славією (тобто
Новгородом), Київ без зусиль міг відбити напад. Але в чому при¬
чина такої легкої перемоги Олега? М. Брайчевський стверджує, що
причиною цього могла стати ворожнеча християнства та язичницт¬
ва у слов’ян. В. Татіщев вказує, що мабуть кияни, які не бажали при¬
ймати хрещення, закликали Олега, який після вбивства Аскольда
вцарювався в Києві.
Напевно, причина не тільки в цьому. У Києві відбувалося ста¬
новлення феодальних відносин, що спричинило майнове розша¬
рування і це викликало незадоволення пригніченого люду. До вла¬
ди разом з Олегом прийшли нові суспільні сили. На Русі почалася
язичницька реакція.
Зовнішня політика Київської Русі відрізнялася високою актив¬
ністю. Вона вчиняла активні військові дії проти Константинополя
у 860 p., а згодом у 910 р.
Коли Святослав (962-972 pp.) розгромив хазар, Візантія, боя¬
чись посилення позицій Русі, стала спрямовувати проти неї пече¬
нігів. Святослава було вбито на шляху додому під час повернен¬
ня з походу. У 988 р. князь Володимир (984-1015 pp.) прийняв

164
Всесвітня історія
християнство в Херсонесі й оголосив православ’я державною ре¬
лігією. Це зміцнило політичні і культурні зв’язки між Руссю та Ві¬
зантією. Але Київська Русь була орієнтована й на Західну Європу
у зовнішній політиці. Ярослав Мудрий сам одружився зі швед¬
ською принцесою Інгрід, а свою дочку Анну видав заміж за коро¬
ля франків.
*
^ ЛІТЕРАТУРА
1. Всемирная исторгія. Т.З - М.,1957.
2. Гребенюк А.В. Цивилизации античного мира и средневековой
Европьі. - М.,1994.
3. Грацианский Н.П. Из социально-зкономической истории за-
падноевропейского средневековья. - М.,1966.
4. Заборов МЛ. Крестовьіе походьі. - М.,1957.
5. История средних веков. / Под ред. Н.Ф. Колесницкого. - М.,
1986.
6. Корсунский А.Р., Гюнтер Р.Упадок и гибель Западной Римской
империи и возникновение германских королевств (до сер. VI в.).
7. Робер де Клари. Завоевание Константинополя. - М.,1986.
8. Фромм 9. Бегство от свободьі. - М.1993.
9. Ясперс К. Смьісл и назначение истории. - М., 1993.
@ ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Які варварські королівства утворилися після загибелі Західної
Римської імперії?
2. Як відбувалося формування феодальних відносин у цих королів¬
ствах?
3. Дайте характеристику Карлу Великому як державному діячеві.
4. Які народи утворили феодальну державу на Британських остро -
вах?
5. Які народи прибули у Британію згодом?
6. Як формувалася держава у слов’янських народів?
7. Які стосунки склалися між слов’янськими державами?

165
Лекція 13. ХРЕСТОВІ ПОХОДИ:
ЇХНІ ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ
Ш^І План викладу матеріалу лекції:
1. Світ ісламу напередодні хрестових походів.
2. Початок хрестоносного руху. Перший та другий хрестові походи.
3. Утворення хрестоносних королівств на Сході.
4. Третій і четвертий хрестові походи. Падіння Константинополя.
5. Наслідки колонізації східного світу.
1. Світ ісламу напередодні хрестових походів
У VII ст. у Південній Аравії в середовищі арабів-кочівників ви¬
никло нове релігійне вчення - іслам. Воно розповсюдилося по всьо¬
му арабському світу і на його ґрунті засновник ісламу - Мухам-
мед - утворив велетенську державу. Після смерті Мухаммеда його
продовжувачі і соратники, Абу Бакр, Усман і Алі, почали завою¬
вання й успішно оволоділи Сирією, Палестиною, Північною Аф¬
рикою та Сицилією. У 711 р. араби заволоділи Іспанією. На почат¬
ку VIII ст. араби вторглися до Франції, але в 723 р. у битві при
Пуат’є Карл Мартелл завдав їм поразки і змусив відступити. Про¬
сування ісламу в Європу, таким чином, було призупинено.
На завойованих територіях араби встановлювали дружні стосунки
з місцевим населенням. Іновірці не переслідувалися і могли зберіга¬
ти свою релігійну організацію. Держава у мусульманському світі віді¬
гравала більшу роль, аніж в Європі. Халіф являвся верховним воло¬
дарем землі. Бюрократичний апарат був суворо централізованим. Вели¬
ку роль у житті мусульманської держави відігравала активна зовніш¬
ня торгівля, яка приводила до накопичення значних багатств, оскільки
внутрішнього ринку в європейському розумінні тут не існувало.
Напочатку XI ст. племена сельджуків вдерлися до Алтаю, до Се¬
редньої Азії і до Ірану. Вони витіснили арабів зі Східного Серед¬
земномор’я і на величезній території було утворено Сельджук-
ський султанат. Сельджуки сприйняли ісламську релігію, культуру
і воєнне мистецтво, значно зміцнили свою державу і стали небез¬
печними для сусідніх з ними володінням Візантійської імперії.

166
Всесвітня історія
2. Початок хрестоносного руху.
Перший і другий хрестові походи
В Європі на початок XI ст. складається переважно натуральне
господарство, що гальмувало розвиток товарно-грошового обмі¬
ну. Селяни приховували продукти як від власних феодалів, так і
від купецтва, симулювали голод, щоб не давати приводу для збіль¬
шення податків і оброку. Селянство стримувало ділову активність
городян і сеньйорів. Поряд із тим зростали економічні потреби
феодалів, і натуральне господарство їх уже не задовольняло. Вна¬
слідок цих обставин Європа втрачала здатність прогодувати своє
населення власними зусиллями. Створювалося відносне перена¬
селення Європи, що гостро виявилося на початку XI ст.
Стан речей не виправлявся ні епідеміями, ні багаторічним голо¬
дуванням чи масовим переселенням. У селянських і заможних сі¬
м’ях стали з’являтися “зайві діти”, в першу чергу це торкалося ли¬
царства. Батьківська спадщина, будучи майоратом, передавалася у
спадок лише старшому сину, і решта синів уже не могли на неї роз¬
раховувати. Ці безземельні лицарі, які виховувалися як професійні
воїни, могли здобути земельну власність лише шляхом завоювань.
А поки що вони збивалися у зграї і грабували купецькі каравани,
що везли товари з одного міста до іншого. Проїхати до пункту при¬
значення тепер можна було тільки з охороною у 50-70 ратників.
Наймання варти позначалося на собівартості товарів. Це знижува¬
ло конкурентну здатність товарів і викликало подальше гальмуван¬
ня розвитку торгівлі в Європі. Влада і церква квапливо шукали
засобів позбути з рук таку величезну кількість лицарських синків:
збіднілих, але жадібних і зголоднілих. До того ж, легенди про каз¬
кові багатства арабського Сходу, які переказували купці, прибува¬
ючи з-за моря, бентежили уяву духівництва та світських феодалів.
Поштовхом до хрестових походів стало завоювання сельджуками
у 1055 р. Багдада і розгром візантійських військ при Манцикерті у
1071 р. Сельджуки оволоділи Малою Азією, Сирією, Палестиною,
взяли Єрусалим. Християнські паломники відтепер втратили мож¬
ливість вільно відвідувати Гроб Господній. З півночі до Константи¬
нополя підступали печеніги, яких тіснили руські дружинники князя
Ярослава і половці. У цій ситуації візантійський імператор Алексій І

13. Хрестові походи: їх причини та наслідки
1 67
Комнін звернувся за допомогою до римського папи. Таким чином, ідея
втручання Європи у справи Арабського Сходу, нападу на мусульман-
іновірців уже вирували в повітрі, бентежачи уми релігійних фанати¬
ків і любителів легкої наживи. Чекали тільки офіційного заклику.
Заклик пролунав на Клермонському церковному соборі у 1095 p.,
коли на міській площі при великому зібранні народу папа Уран II
урочисто закликав усіх імператорів, королів, герцогів і простих ми¬
рян узятися до зброї і відвоювати Гроб Господній від „невірних”.
Ватикан відав, як підігріти релігійний екстаз правовірних христи¬
ян. Усім учасникам походу було даровано звільнення від сплати бор¬
гів і податків. Церква брала на себе охорону їх майна, яке лишалося
вдома. До того ж усі вони отримували відпущення всіх гріхів.
„Оскільки багато хто прагнув покращити свої справи, - писав
Гвіберт Нежанський, - то сталося дивне явище, яке спричинило
раптове падіння цін. Торгівельні капітали одразу ж зросли в кіль¬
ка разів, а ремісники отримали нечувані замовлення.”
Першими в похід майже стихійно відбули численні бідні горо¬
дяни і селяни з Франції і Західної Німеччини, яких очолили ман¬
дрівний чернець Петро Пустельник з Ам’єну і лицар-жебрак Валь-
тер Злидар. Дорогою до них приєдналися селяни-втікачі, розбій¬
ники та різні люмпени. До Константинополя дісталася лише поло¬
вина паломників, близько 40 тис. осіб. Імператор намагався якось
організувати їх, але марно. Паломники перетнули Босфор і руши¬
ли до Нікеї, столиці сельджуків, але в першій же битві вони були
майже цілковито знищені. Врятувалося близько 1000 чоловік - ра¬
зом з Петром Пустельником вони дісталися до Константинополя.
Потім восени 1096 р. у столицю Візантії стали нарешті прибува¬
ти лицарські загони - справжнє військо хрестоносців на чолі з Гот-
фридом Бульйонським з Лотарингії. Пізніше до них приєдналися
французькі лицарі з герцогом Робертом Норманським, італійські і
норманські з герцогом Боемундом Тарентським та лицарі з півдня
Франції на чолі з Раймондом Тулузьким. Не маючи єдиного коман¬
дування і плану дій, це лицарське ополчення навесні 1097 р. завда¬
ло поразку сельджукам, захопило Нікею і розбрелося по Малій Азії,
легко відбиваючи атаки легкої кінноти сельджуків.
У Північній Месопотамії, захопивши Едессу, Болдуїн Фландрський
заснував графство Едеське, де запровадив збирання натурального

168
Всесвітня історія
податку й панщину. Боемунд Тарентський оволодів Антіохією й став
князем Антіохійським. У принципі східна система державного кріпа¬
цького права легко адаптувалася до юридичної феодальної практики
і спочатку місцеві землероби, звільнені від державних податків, змо¬
гли навіть інтенсифікувати сільське господарське виробництво. Це
сприяло значному збагаченню лицарів у Малій Азії та Палестині.
Згодом візантійські війська, користуючись чварами серед хрестонос¬
ців і послабленням сельджуків, поступово відвоювали Малу Азію.
Ставлення до Константинополя з боку хрестоносців ставало все більш
неприязним. У 1099 р. всі ватажки лицарських загонів згуртували
свої сили проти Єрусалима, який було піддано п’яному пограбуван¬
ню. Хрестоносці завоювали все східне узбережжя Середземномор’я
зі старовинним торгівельним містом Тіром, Триполі та Аккрою. Тут
отримали відкуп венеціанські, генуезькі купці в обмін на забезпе¬
чення учасників хрестових походів продовольством, зброєю, резер¬
вами. Зрештою, всі хрестоносці були щедро винагороджені: ватаж¬
ки ополчень отримали велетенські земельні пожертвування, баро¬
ни й лицарі - багаті лани, селяни - вільні великі наділи, причому за
особисті заслуги багатьом з них було пожалувано лицарське зван¬
ня. Таким чином, перший похід цілком виправдав сподівання тих,
хто взяв у ньому участь. У цьому відношенні він став винятком се¬
ред решти воєнних експедицій на визволення Гробу Господнього та,
взагалі, став єдиним успішним серед хрестових походів.
3. Утворення хрестоносних королівств на Сході
На так званих „звільнених землях” утворилося чотири держави:
Єрусалимське королівство в Південній Сирії та Палестині, графство
Триполітанське на сирійському узбережжі, князівство Антіохійське в
Північній Сирії і графство Едеське в середній течії Євфрату. Першим
королем Єрусалиму було обрано „захисника гробу господнього” Гот-
фрида Бульйонського. Решта областей вважалися васалами Єруса¬
лимської корони, проте вони мали право впливати на ухвалу держав¬
них рішень, засідаючи у Високій палаті. Хрестові походи нечувано
збагатили венеціанських купців, які перевозили своїми кораблями
лицарів у Малу Азію. Вони заволоділи всією торгівлею в Єрусалим¬
ському королівстві, не сплачуючи мита і самочинно визначаючи ціни.

13. Хрестові походи: їх причини та наслідки
1 Б0
Місцеві селяни обкладалися податками в 1/3 врожаю з христи¬
ян і 1/2 з мусульманського населення - такими заходами мусуль¬
ман змушували приймати хрещення за католицьким обрядом. Про¬
те у відповідь, як правило, спалахували численні заворушення та
повстання корінного населення. У такій ситуації, враховуючи вели¬
ку довжину східного кордону й постійні набіги „сарацинів”, зберіга¬
ти стабільність ставало дедалі важче. Щоби мати постійну військо¬
ву силу для оборонних та наступальних операцій, римський папа
спеціальним едиктом запровадив духовно-лицарські ордени, які зна¬
чно стимулювали хрестоносний рух у цілому. Лицарі-ченці мали во¬
ювати за віру з мечем у руках. Члени орденів приймали чернечу обіт¬
ницю, присягаючись дотримуватися бідності, зберігати цнотливість,
дбати про послушання папі та старшим по Ордену. При цьому ли¬
царі-ченці не лишалися в монастирях, а жили серед мирян, більше
того, вони постійно воювали. Офіційною метою орденів проголо¬
шувався захист і допомога паломникам дістатися у святі місця.
Одним з перших духовно-лицарських орденів став орден тамп¬
лієрів (храмовників). Назву свою він отримав через місце резиден¬
ції великого магістра в Єрусалимі поряд з колишнім храмом Со-
ломона. Заснував орден Гуго де Пен у 119 p., статут Ордену було
затверджено у 1128 р. папою римським Гонорієм II.
Орден госпітальєрів (іоаннітів) веде свою історію від 1113 p., коли
його статут було затверджено папою Пасхалієм II. Ректором іоанні¬
тів було обрано Раймона Дюпуї, який об’єднав братство у замкнену
громаду й зобов’язав членів ордену прийняти обітницю бідності. Брат¬
ство поставило собі за мету війну з невірними і з часом перетворило¬
ся на Орден. Після 1522 р. Орден перебрався на о. Мальту і став нази¬
ватися Мальтійським орденом. Спочатку лицарі ордену носили чор¬
ний плащ з білим прямим хрестом на лівому плечі. Пізніше замість
прямого було введено вісьмиконечний (т.зв. мальтійський) хрест, а
для бойових дій лицарі надягали червоний плащ поверх обладунків.
Тевтонський орден було засновано у 1190-1191 р. (орден Свя¬
тої Діви Марії). На початку XIII ст. його було переведено у При¬
балтику з метою навернення до католицтва місцевих язичницьких
племен прусів, лівів тощо. Лицарі всіх орденів носили обладунки
під чернечим одягом, який у кожного з орденів мав свій колір:
Іоанніти - червоний плащ з білим хрестом;

170
Всесвітня історія
Тамплієри - білий плащ з червоним хрестом;
Тевтони - білий плащ з чорним хрестом.
Лицарські ордени були породженням християнського способу
життя. Особовий склад орденів умовно розподілявся на три групи:
- лицарів, які були повноправними членами ордену, ними ста¬
вали тільки особи знатного походження;
- кліриків, які проводили богослужіння в церквах і монасти¬
рях Ордену;
- служителів, які завідували господарчими справами Ордену.
На чолі Ордену стояв Великий магістр, який мав резиденцію в
Єрусалимі, він обирався лицарями з їхнього власного середови¬
ща. Магістр управляв орденом з Радою (Капітулом). Йому підпо¬
рядковувалися магістри провінційних капітулів, що знаходилися
в європейських країнах.
З метою утримання захопленої території згадані ордени ство¬
рювали на близькому Сході не лише церкви й монастирі, але також
і мережу замків, частина з яких збереглася до наших часів. Це, на¬
самперед, концентричний замок Крак-де-Шевальє, Маргат (замки
госпітальєрів). Замки тамплієрів: Шастель-Пелерен і замок Торто-
са, який жодного разу не був узятий ворогом! З перерахованих зам¬
ків найбільше вражає уяву Крак-де-Шевальє. Замок оточували дві
концентричні стіни, трапецевидні в розрізі, які охоплювали пло¬
щу у 2,5 га. П’ять круглих веж у зовнішній стіні і чотири у внутріш¬
ній забезпечували надійну оборону. По верху стіни, за високими
зубцями йшла кам’яна доріжка для дозорних. Гарнізон замку ся¬
гав 2 тис. воїнів. У більшості приміщень для людей і стайнях замку
зроблено колодязі і цистерни для запасів води, про це на Сході вза¬
галі дбали якнайбільше (маючи запаси води, можна було витри¬
мати облогу значно довше, певний час обходячись без їжі). Коло¬
дязі тут сягають у глибину 27 метрів. Збереглося також 9 великих
цистерн для збору дощової води, басейн для води (72x18 м).
Поступово ордени перетворилися на велику політичну силу,
втручаючись у внутрішньополітичні справи держав Європи. Із зро¬
станням їх багатства поступово відчутнішою ставала їхня світськість.
З часом тамплієри перетворилися у руйнівників духовного Храму,
який покликані були захищати за власного обітницею. Вони дали
початок рухові „будівників храму” - альбігойців і франкмасонів.

13. Хрестові походи: їх причини та наслідки
171
Із переміщенням до Сходу мас пересічного лицарства в Європі по¬
силилися позиції лендлордів, котрі значно збільшили свої земельні
володіння і стали застосовувати більш прогресивну технологію сіво¬
зміни й поширювати врожайніші культури. У той же час католицька
церква стала втрачати свою домінуючу роль у формуванні світогля¬
ду суспільства, бо ідеал католицької Європи Августина Блаженного
(в якому церква - деміург політики, а головне - найбільший феодал)
перетворювався на міф. Великі феодали прагнули підпорядкувати ре¬
лігійні єпархії національній ідеї. Необхідне було нове зрушення євро¬
пейського воїнства до Малої Азії, але тепер вже на чолі з монархами.
Приводом до II хрестового походу стало те, що мусульманський
світ отямився від втрат, які було завдано І хрестовим походом і
став об’єднувати свої сили для надання відсічі загарбникам. Уже у
1144 р. емір Мосула відвоював у хрестоносців Едессу і підійшов
до Антіохії. Ідея нового походу потребувала могутнього авторите¬
ту, непохитного по силі й оригінальності мислення. Ним став Бер-
нар Клервоський. Його вчення колосально впливало на менталі¬
тет середньовічної людини. Він був переконаний у необхідності
хрестових походів і жорстокого викорінення єресі. Водночас він
був натхненний містик, впевнений, що душа здатна осягнути Бо¬
жественну мудрість і навіть через екстаз з’єднатися з нею. Він зміг
переконати французького короля Людовика VII і германського
імператора Конрада III на чолі своїх професійних армій вируши¬
ти у II хрестовий похід. Але німці були розбиті в Малій Азії сель-
джуками, а французький король спробував узяти облогою Дамаск,
але зазнав невдачі і з рештками армії провернувся додому.
У 1171р. талановитий воєначальник Салах-ад-Дин об’єднав під
своєю владою Єгипет і почав війну з Латинською імперією. У 1187 р.
єгипетські війська взяли в облогу Єрусалим, що стало приводом
для закликів до III хрестового походу.
4. Третій та четвертий хрестові походи.
Падіння Константинополя
У третій хрестовий похід відбула більшість германських лица¬
рів на чолі з імператором Фрідріхом І Барбаросою. Французьке вій¬
сько очолив король Філіп II Август. Англійські лицарі виступили

172
Всесвітня історія
на чолі зі славетним королем Ричардом І Левине Серце. Рим охоче
схвалив цю експедицію і надав їй своє благословення, проте невдачі
почалися майже відразу. В Кілікії при переправі через гірську річку
зненацька потонув германський імператор Фрідріх І Барбароса. Це
в один момент нейтралізувало германське військо, яке втратило
головнокомандувача. Франція й Англія, які на час походу перебу¬
вали у стані перемир’я, не мали спільного плану дій і спільної мети.
Інтриги між королями привели до того, що після невдачі Ричарда
під Аккрою французький король повернувся до Франції. З вели¬
кими зусиллями оволодівши Аккрою, Ричард зазнав поразки під
Єрусалимом. Розгубивши армію і воєнний авторитет, він змуше¬
ний був принизливо випрошувати в Салах-ад-Дина дозволу для
християнських паломників і купців протягом трьох років відвіду¬
вати Святе місто. На довершення всіх неприємностей Ричард по
дорозі додому потрапив у полон до свого кузена ерцгерцога Австрій¬
ського Леопольда і протягом 1,5 років сидів у в’язниці, аж поки його
мати Аліенора Аквитанська1 не викупила його. Основним надбан¬
ням Ричарда в цьому поході стала неприязнь до підступної Рим¬
ської церкви і до своїх „братів” - європейських монархів.
З обранням папою Інокентія III хрестоносний рух отримав но¬
вий стимул. Новий папа поставив собі за мету не тільки закріпи¬
тися у Святій землі, але й принести католицтво у Прибалтику, де
мешкали останні язичницькі племена. Для цього у фортеці Ріга
було створено новий орден мечоносців (їхнім гербом став черво¬
ний хрест, перетнутий чорним мечем) - інша назва ордену Ливон-
ський. Сили есто-чудського і лівонського племінних союзів були
значно слабкішими від мечоносців і невдовзі були розбиті. Спро¬
би ливонців захопити Новгород теж були невдалими. У 1223 р. ли¬
царі зазнали поразки від дружин князя Ярослава з Переяслава-За-
леського під м. Дерптом (Юр’євим). У 1236 р. ливонці були розби¬
ті литовцями під містечком Шуляй і, насамкінець, 5 квітня 1242 р.
у битві на Чудському озері вони були остаточно потрощені новго¬
родським князем Александром Невським.
Четвертий хрестовий похід (1202-1204 pp.) також було органі¬
зовано папою Інокентієм III. Він мав за мету підпорядкування пра¬
вославної церкви і ліквідацію патріаршества у Константинополі.
Щоб відвести величезну небезпеку від своїх земель, Галицько-

13. Хрестові походи: їх причини та наслідки
173
Волинський князь Роман Мстиславович надав дієву допомогу хре¬
стоносцям на їх сухопутному шляху до Константинополя, за що здо¬
був від папи титул „імператора Руського” і тим самим відгородив
південно-західну Русь від розграбування. За змовою з ватажком хре¬
стоносців Боніфацієм Монферратським, венеціанський дож Енрі-
ко Дондоло переправив хрестоносців на венеціанській флотилії до
Константинополя з метою відновити на Візантійському престолі
Ісаака II, який обіцяв йому за це 200 тис. срібних марок. Після недов¬
гої облоги Ісаака II було поновлено на престолі. Проте скарбниця
держави виявилася порожньою. Імператор квапливо спробував зі¬
брати потрібні гроші з міського населення, що спричинило повстан¬
ня. Ісаака було вдруге скинуто з престолу, тепер уже назавжди.
Обурені таким станом справ, хрестоносці штурмом оволоділи
Константинополем, піддавши християнське місто нечуваному по¬
грабуванню. Імператором замість колишнього Алексія Комніна, по¬
передника тепер нікому не потрібного Ісаака II, було обрано Бодуе-
на Фландрського. Збитку було завдано на 400 тис. марок. На руїнах
Візантії було відтворено Латинську імперію. В Епірі і в Македонії -
грецькі монархії Епірське царство, Нікейська та Трапезундська ім¬
перії. Венеціанська республіка відхопила собі 3/8 візантійської те¬
риторії. Про відвоювання Єрусалима вже ніхто й не мріяв.
Після падіння Константинополя хрестоносний рух пішов на спад.
І тоді у 1212 р. Інокентій III оголосив про те, що Єрусалим можуть
звільнити лише діти, оскільки вони ще не обтяжені гріхами й порока¬
ми. У Марселі зібралося близько 10 тис. дітей з усіх областей Фран¬
ції, яких марсельські судновласники стали перевозити на Схід. Цей
захід завершився тим, що в Александрії Єгипетській більшість дітей
було продано заповзятливими купцями в рабство до турків. Та ж доля
спіткала і германських дітей. Турки стали комплектувати з хлопчи¬
ків загони мамелюків та яничар, а дівчат продавати в гареми емірів.
Це викликало сильне обурення в Європі, але без будь-яких наслідків.
П ’ятий хрестовий похід не просунувся далі від дельти Нілу. Лише
в шостому поході германський імператор Фрідріх II разом з єги¬
петським султаном знов оволодів Єрусалимом. Але в цей час зі схо¬
ду на Європу посунула навала монголо-татар на чолі з ханом Бати-
єм. Лицарі окремими загонами почали повертатися в Європу, над
якою нависла жахлива загроза вторгнення. Внаслідок цього загальна

1 74
Всесвітня історія
міць хрестоносців на Сході значно зменшилася і у 1244 р. мусуль¬
манські війська вигнали чужинців з Малої Азії назавжди.
Сьомий хрестовий похід (1248-1254) здійснювався лише фран¬
цузькою армією під командуванням короля Людовика IX Святого.
Однак в Єгипті король потрапив у полон до султану Туніса. У по¬
лоні Людовик намагався навернути султана у католицтво. Хоча це
йому не вдалося, султан відчув повагу до бранця і відпустив його
під чесне слово, що той сплатить викуп. Викуп було сплачено вчас¬
но, щоправда, після повернення з походу Людовик помер від чуми.
5. Наслідки колонізації східного світу
Отже, хрестові походи, що були задумані Римом як тимчасовий
засіб пожвавлення релігійного та господарчого життя в Європі, до¬
корінним чином змінили життєві умови основних станів суспільст¬
ва. Приплив золота і передових технологій зі Сходу привели до ство¬
рення банкірських домів і крупного ремісничого виробництва, то¬
варно-грошові відносини повсюди витісняли натуральний обмін, а
міста стали набувати самостійності під егідою королівської влади.
Схід став не полем воєнних битв, а міжнародним ринком. Значно
зріс обсяг вивезення на Схід деяких товарів із Західної Європи: тка¬
нин, що стимулювало ткацьке виробництво. Зі сходу до Європи були
завезені гречка, кавуни, абрикоси, лимони, прянощі тощо.
Створився симбіоз східної культури, науки з європейською за¬
повзятливістю. Разом із тим, страшним наслідком хрестових по¬
ходів стала масова епідемія чуми, яка була завезена зі Сходу кора¬
бельними щурами. Вона спалахнула вперше у 1348 р. і пронеслася
всією Європою протягом XIV-XV ст. Лише у Франції чума скоро¬
тила населення країни більше ніж наполовину.
Ці походи не досягли цілей, що були поставлені їх організато¬
рами. Вони забрали життя багатьох людей, спричинили жахливі
жертви як серед мусульманського населення, так і серед учасни¬
ків експедицій. У ході визволення Гробу Господнього загинуло ба¬
гато культурних цінностей, архітектурних створінь - палаців, біб¬
ліотек, рукописів. Жахливо постраждав Константинополь - він так
і не зміг повернути собі колишньої величі, хоча Візантійська імпе¬
рія продовжувала існувати до 1453 року.

13. Хрестові походи: їх причини та наслідки
175
Хрестові походи стали першою зустріччю між Заходом і Сходом
після завоювань Александра Македонського. Внаслідок цієї зустрі¬
чі значно розсунулися краєвиди обох сторін, але наслідки цього сти¬
кання не були однозначними, як це завжди трапляється в історії.
Справа не лише в тому, що зріс загальний обсяг товарообміну між
Сходом і Заходом, як було згадано вище. Пожвавлення торгівлі спри¬
чинило стрімке збагачення італійських торговельних міст: Венеції,
Флоренції, Генуї, Мілана, Неаполя, Пізи, які врешті звільнилися з
під феодальної залежності від своїх синьйорів і стали вільними міс-
тами-комунами. Саме ці міста в майбутньому, а точніше їх населен¬
ня, у XIV ст. стануть соціальною базою для величного і прекрасного
руху у світовій духовній культурі - епохи Відродження.
Ф ЛІТЕРАТУРА
1. П. Фон Винклер. Оружие. - М., 1992.
2. Всемирная история. Т. 1-3. - М., 1957
3. Заборов М.А. Крестовьіе походьі. - М., 1957.
4. История среднихвеков. /Под ред. Н. Ф. Колесницкого. - М., 1986.
5. Роббер де Клари. Завоевание Константинополя. - М.,1986.
6. Хрестоматия по истории среднихвеков в 3-х т./Под ред. С. П. Сказ-
кина - М., 1953.
(?) ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Що було причиною хрестових походів?
2. Скільки всього походів відбулося на землі Сходу?
3. Якими були офіційна і справжня мета хрестових походів?
4. Які основні наслідки хрестових походів?
5. Чому хрестоносці не змогли втримати завойованих територій ?
6. Яке значення для цивілізації Європи мали хрестові походи?
1 Інакше її називають Елеонора Аквитанська. Спадкоємиця герцогства Аквитансь-
кого, вона стала дружиною Англійського короля, графа Анжуйського Генріха II
Плантагенета і матір’ю Ричарда та Іоанна (майбутнього Іоанна II Безземельного).

17Б
Лекція 14. СТОЛІТНЯ ВІЙНА
та гуситський рух У ЄВРОПІ
ІШІ План викладу матеріалу лекції:
1. Утворення передумов конфлікту. Загострення суперечностей
між Англією та Францією.
2. Англія та Франція напередодні війни.
3. Початок війни, розвиток воєнних дій.
4. Феномен Жанни д’Арк.
5. Реформація та гуситський рух у Європі.
1. Утворення передумов конфлікту.
Загострення суперечностей
між Англією та Францією
Витоки цього, одного з найбільших воєнних конфліктів серед¬
ньовічної Європи, залягають у попередніх століттях. Після смерті
у 987р. останнього з Каролінгів французька аристократія обрала
королем графа Паризького Гуго Капета, який започаткував динас¬
тію Капетингів.
Феодальна роздробленість Франції та хрестові походи сприя¬
ли посиленню авторитету королівської влади. З XI ст. усі міста
стали прагнути свободи через викуп. Але феодали, отримавши від¬
купні гроші, як правило порушували свої обіцянки тоді городяни
стали вдаватися до збройних виступів. Міста, які звільнилися, пе¬
реходили до самоврядування, ставали комунами. Першим таким
містом-комуною у Франції став Камбре, який здобув незалежність
у 1077 р. Так само вчинили Сен-Кантен, Бове, Нуайон, Лан, Суас-
сон, Реймс. Комуни Парижа та Орлеана воліли залишатися під
королівською владою.
Перші Капетинги не втручалися у справи могутніх графів і за¬
ймалися лише владнанням справ у власному домені. Перші спроби
підкорити васальних підданих вчинив Людовик VII, але вони за¬
знали невдачі, незважаючи на підтримку з боку міст та духівництва.

14. Столітня війна та гуситський рух у Європі
177
У1202 р. французький король Філіп II Август, підбадьорений смер¬
тю свого небезпечного ворога - англійського короля Ричарда І
Левине Серце, конфіскував у його наступника і брата Іоана II Без¬
земельного територію Нормандії. У відповідь на це Англія ого¬
лосила Франції війну, що закінчилася для першої ще більшими
втратами, бо тепер до Франції відійшли ще й графства Анжу, Ту-
рен і Мен.
У битві при Буніні (1214 р.) Філіппові Августу вдалося розби¬
ти об’єднане англо-німецьке військо, при цьому германський ім¬
ператор Отон IV ледь не потрапив у полон. Він врятувався, але
при втечі покинув свій штандарт. Особисті володіння французь¬
кого короля зросли вчетверо. Вони могли б зрости ще більше, якби
на півдні Франції не розпочалися альбігойські війни.1 Через це
папа Інокентій III відклав підготовку хрестового походу і спряму¬
вав лицарське військо Симона де Монфера проти альбігойців. Аль¬
бігойські фортеці відчайдушно захищалися кілька років, поки у
1218 р. хрестоносців не підтримав французький король Людовик VIII.
Тулузу було підкорено і приєднано до королівського домену. Од¬
нак, щоби не дати Англії приводу для втручання у ці справи, Лю¬
довик підписав Паризький мир 1219 p., згідно з яким за Англією
залишалася Аквитанія з центром у Ла Рошелі і Гасконь.
Наприкінці XIII ст. більша частина Франції вже перебувала під
владою французької корони. Філіп IV Красивий (1285-1314 pp.)
шляхом династичного шлюбу приєднав провінцію Шампань і при¬
мусив Наварру підписати васальну присягу. Але не в усьому спра¬
ви йшли з таким успіхом. Зокрема війни за приєднання Фландрії
завершилися двома серйозними поразками: 18 травня 1302 р. жите¬
лі Брюгге перебили весь французький гарнізон (так звана „Брюгг-
ська заутреня”), all липня 1302 р. при Кураре було вбито 2 тис.
знатних французьких лицарів („Битва золотих шпор”). Війни ви¬
снажили казну і Філіп Красивий звернувся до конфіскацій в іно¬
земних банкірів - ломбардійців та єврейських погромів. Цього
виявилося недостатньо і тому було організовано гучний судовий
процес за „справою тамплієрів”, маючи на меті прибрати до рук
казкові багатства Ордену. Більшість лицарів - членів Ордену було
піддано мученицьким стратам, а Великий магістр Жак де Моле зі¬
йшов на багаття на Єврейському острові в Парижі. Перед смертю

1 ~7В
Всесвітня історія
він піддав прокляттю весь рід Капетингів. Скарби ордену було кон¬
фісковано, проте місце знаходження більшої частини скарбниці за¬
лишилося таємницею, яку не видав під тортурами жоден з лица¬
рів. Воно залишається невідомим і досі.
Вилучених коштів усе одно не вистачало. Король змушений був
розпочати карбування неповноцінної монети. Монети випускалися
половинної ваги із додаванням олова. Філіп Красивий під стра¬
хом церковного суду змусив усіх паризьких алхіміків обробляти
ці монети винним каменем, щоби вони потускніли і набули вигляд
старовинних. Мерзотність цієї людини перевершувала всяку міру.
Недаремно Данте Аліг’єрі у своїй поемі „Божественна комедія”
помістив душу цього французького короля серед найбільших гріш¬
ників. Уперше було обкладено податками церковні володіння. У
відповідь на це папа Боніфацій VIII у 1296 р. видав буллу, згідно
з якою під страхом анафеми заборонялося здирання податків з
духівництва. Тоді король заборонив вивезення з Франції дорого¬
цінних металів і, щоб заручитися підтримкою підданих, скликав у
1302 р. станово-представницький орган - Генеральні штати. Фео¬
дали та городяни підтримали короля, а церква зайняла невизначе-
ну позицію. Тоді Філіп наважився викрасти папу і перевезти його
в Авіньйон. І наступні 70 років папи лишалися „кишеньковими пер¬
восвящениками” французьких монархів. Ці події поклали край
католицькій монополії в Європі.
Генеральні штати збиралися тепер за закликом короля більш
менш регулярно - по всій Франції ствердилася станово-представ¬
ницька монархія. Державні питання вирішувалися Генеральними
штатами шляхом спільного голосування, проте король тримав хід
голосування під контролем і завжди домагався свого.
2. Англія та Франція напередодні війни
Генріх II Плантагенет, ставши королем Англії, зберігав свої во¬
лодіння у графстві Анжу та герцогстві Аквитанському на терито¬
рії Франції.2 Англія посідала другорядне місце в його внутрішній
політиці, перетворившись на полігон для соціальних „експеримен¬
тів”. З метою обмеження сепаратизму острівних баронів король
наказав зрівняти із землею 300 замків і посилити судову владу.

14. Столітня війна та гуситський рух у Європі
170
Тепер суд шерифа, який був до цього вищою судовою інстанцією,
доповнювався королівським роз’їзним апеляційним судом, до яко¬
го міг звернутися зі скаргою будь-який вільний підданий після
сплати судового мита. На суді свідчення двох незалежних людей
мали більше довіри, аніж ордалії (випробування водою чи вогнем,
або ж судові двобої) у старому праві.
Військова реформа зводилася до заміни прямої військової служ¬
би „щитовими грошами”. Васали зобов’язувалися служити не
більш ніж 40 діб на рік, після чого вважалися вільними від служби.
Тепер король на отримані гроші набирав найману армію на необ¬
межений строк, оскільки грошей йому вистачало. Одночасно від¬
новлювалося селянське ополчення - вільні громадяни з’являлися
на збірні пункти зі своєю зброєю.
Іоанн Безземельний,3 який втратив свої володіння у Франції,
спромігся посваритися з могутнім папою Інокентієм III, був від¬
лучений від церкви і врешті визнав себе одвічним васалом папи.
Англію було обкладено щорічним внеском у 100 марок сріблом.
Пригнічені невдачею короля у 1215 р. барони повстали і змусили
Іоанна II підписати Велику Хартію вільностей, яка фактично була
конституцією станово-представницької англійської монархії. Так
у ст. 39 вперше в юридичній практиці середньовіччя відзначалося:
„...віднині жодну вільну людину в Англії не буде заарештовано,
ув’язнено, позбавлено майна чи піддано вигнанню інакше, ніж за
законами держави, чи за вироком палати перів”. Права і вільнос¬
ті, які раніше було надано містам, підтверджувалися. Іноземним
купцям надавалися рівні привілеї з вітчизняними. Спочатку це
викликало незадоволення, та потім таке становище відіграло по¬
зитивну роль, створивши умови для вільної конкуренції британ¬
ським товарам.
Генріх III, що змінив на троні Іоанна II Безземельного, не зміг
втриматися від зовнішньополітичних авантюр: він забажав від сво¬
їх підданих разової сплати 1 /3 прибутків для завоювання корони
Сицилії. У 1258 р. барони скликали в Оксфорді з’їзд, який отри¬
мав назву „скажений парламент”. На з’їзді було вироблено нову
конституцію, яка встановила в Англії феодальну демократію. У
країні розпочалася громадянська війна. Одна частина англійців
підтримала короля, інша - Симона де Монфора. Генріх III, щоб

180
Всесвітня історія
здобути гроші для війська, пішов на непопулярні заходи: конфіс¬
кацію грошей у євреїв та вислання їх із країни. Останні з іудей¬
ських купців залишили країну в 1290 р. Утративши кредити, купці
та ремісники стали розорятися та відійшли від короля. У битві при
Льюісі у 1265 р. Монфор з 15 тисячами бійців лондонського опол¬
чення розбив Генріха III і взяв його в полон. На початку 1265 р. він
скликав представницький парламент.
Наприкінці XIII ст. парламентський лад зміцнів остаточно. Пар¬
ламент складався з двох палат: палати лордів, яка стала судом з
політичних питань, і палати громад, що вносила проекти білей,
законів та регулювала податкові питання.
У 1348 р. Англію вразила епідемія чуми, яка забрала 1/3 діє¬
здатного населення. Тепер ані в місті, ані в селі катастрофічно
не вистачало робочих рук. З цієї причини середня зарплатня
зросла майже в 10 разів. Едуард III (1327-1377 pp.) видав серію
ордонансів, за якими кожен дорослий чоловік чи жінка мусили
з 12 до 60 років працювати там, де їм пропонували платню, що
встановилася до „чорної смерті”. За відмову робітників ув’яз¬
нювали, забивали у колодки, таврували залізом і навіть відправ¬
ляли на каторгу. Жебрацтво заборонялося. Сільські феодали
знову стали запроваджувати панщину, обмежували викупову¬
вання селян з особистої залежності. Усе населення було обкла¬
дено подушним податком.
Різке скорочення населення та подорожчання вартості праці
привело до її механізації. Починають, зокрема, будувати водяні
млини. Та спершу Велика чума призвела до „другого видання крі¬
пацтва” в усіх сферах економічного життя та спричинила завору¬
шення по всій Європі. Стала переважати примусова праця, яка
не передбачала матеріальної зацікавленості. Нижчі стани поча¬
ли відстоювати свої права. В Англії відбулося повстання Уота Тай-
лера (1381 p.), у Франції - Паризьке повстання (1356-1358 pp.),
селянська Жакерія (1358 p.), пізніше розпочався гуситський рух
у Чехії (1419-1439 pp.). На додачу по Франції прокотилася хвиля
єврейських погромів, бо євреїв звинувачували у поширенні епі¬
демії. Євреїв тисячами спалювали, закопували в землю живцем,
позбавляли майна. Указом короля 1394 р. євреям, які не зрекли¬
ся своєї віри, приписувалося залишити територію королівства.

14. Столітня війна та гуситський рух у Європі
1 81
Перерозподіл скарбів привів до стрімкої концентрації капіта¬
лів у руках невеликої групи купців та підприємців, які своїм ба¬
гатством могли суперничати з королем. Королі ж, не усвідомлюю¬
чи цього, надавали їм законодавчі права, сприяючи тим самим по¬
дальшому збагаченню. Тож в Англії, як і у Франції, тривав період
первісного накопичення капіталу, що обумовлювало територіаль¬
ну та економічну експансію з метою здобуття нових ринків збуту
товарів.
Основною причиною Столітньої війни була боротьба Франції
за приєднання областей Європи, які перебували під владою Анг¬
лії, та Фландрії до своєї території. Приводом до війни стали динас¬
тичні зазіхання Едуарда III Плантагенета на французький престол
після смерті останнього Капетинга Карла IV. Але французька знать
обрала королем Філіпа IV Валуа, який був далеким родичем по¬
кійного короля.
3. Початок війни, розвиток воєнних дій
Від самого початку війни всі переваги опинилися на боці Анг¬
лії, війська якої успішно застосовували при облозі фортець важку
артилерію, а на морі - повороткий флот. У 1346 р. французька ли¬
царська кіннота зазнала тяжкої поразки біля Крессі. Англійці здо¬
були перемогу завдяки добрій взаємодії англійської кінноти та пі¬
хоти. Одночасно було завдано удару по французам в Гієні та Гас¬
коні, який вчинив син англійського короля, принц Едуард, тала¬
новитий полководець, що мав серед своїх лицарів прізвисько
„Чорний принц”.
У 1356 р. його загін, що повертався після бою, потрапив у засід¬
ку біля Пуатьє і був оточений французами на чолі з королем Іоан-
ном Добрим. Принц Едуард звернувся до ворогів із проханням
надати можливість вийти з оточення навіть ціною складання зброї
та прапорів, але Іоанн Добрий забажав, щоб англійці визнали
себе бранцями. Відчуваючи себе великим полководцем, король
Іоанн забув урок з поразки при Крессі і зовсім інакше перешику¬
вав своїх лицарів. Чорний принц, який вже приготувався до не¬
минучої поразки і полону, а може навіть смерті, був уражений,
коли побачив, що французи рушили на нього... у пішому порядку.

1 82
Всесвітня історія
Протягом короткочасного, навіть блискавичного бою англій¬
ські лучники в упор розстріляли броньованих і неповоротких
французьких лицарів, які, рухаючись пішки, перетворилися
просто на мішені. До того ж, англійські лучники були озброєні
луками розміром у людський зріст. Стріляючи довгими стрі¬
лами, вони могли сильніше відтягувати тятиву і, таким чином,
ударна сила луків дозволяла їм пробивати наскрізь лицарські
обладунки.
Приголомшений Іоанн Добрий з купкою вцілілих васалів здав¬
ся в полон. Його було вивезено до Англії, де він і помер, забутий
своїми підданими. За таких умов спадкоємець престолу дофін
Карл скликав у 1356 р. Генеральні Штати, яким було передано
владу згідно з „Великим березневим ордонансом”. Лише після
придушення Жакерії та Паризького повстання дофін захопив
Париж і розпустив Генеральні Штати. У Бретін’ї йому довелося
підписати мирну угоду з Англією, за якою останній віддавалася
вся південно-західна частина Франції. Після смерті Іоанна Доб¬
рого, якому Генеральні Штати відмовили у викупі, дофін став
королем Франції Карлом V (1364-1380 pp.).
Він запровадив воєнний податок для набору найманців. Поча¬
ли формуватися невеликі лицарські загони для партизанських дій.
Тактика „жодного нападу без забезпечення раптовості” була ви¬
найдена конетаблем Франції Бертраном дю Гескленом. Може така
обережна тактика убезпечувала від поразки, але вирішального пе¬
релому в ході війни вона надати не могла.
Восени 1415 р. нова англійська армія висадилася в Нормандії.
Французам з їхньою 4-кратною перевагою достатньо було тільки
блокувати дороги, щоб голодом зламати ворога. Але командуван¬
ня забуло і досвід Крессі, і досвід дю Гесклена, і знову завдало ло¬
бового удару на непідготованій позиції. Біля селища Азенкур фран¬
цузькі війська було наголову розбито. У полон до англійців здали¬
ся 10 тис. французьких лицарів, які були зовсім деморалізовані.
Англійці зайняли Париж.
У 1420 р. у Труа було підписано мир, за яким англійський ко¬
роль Генрих V взяв шлюб із дочкою французького короля Кар¬
ла VI. Таким чином, він ставав регентом Франції, яка „з’єдналася”
з Англією.

14. Столітня війна та гуситський рух у Європі
1 ВЗ
4. Феномен Жанни д’Арк
За таких умов національна ідея, що була підтримана сільськи¬
ми та міськими низами, стала домінуючою як над релігійними, так
і над становими догматами. Люди ототожнювали себе з нацією, з
мовою та культурою, їм було не байдуже, під чиєю владою перебу¬
вати. Як не парадоксально, бідування, принесені чумою, зближу¬
вали людей. І англійське завоювання сприймалося французами як
паплюження національної гідності. Короля у Франції не було, тому
символом опору став дофін Карл. Коронуватися він не міг без зго¬
ди регента - англійського короля і тому втік до останньої фортеці
в центрі королівства - до Орлеану. Англійці довгий час тримали
місто в облозі, будучи впевненими у перемозі. Саме тоді до дофіна
з’явилася сільська дівчина з села Домремі на ім’я Жанна д’Арк.
Вона переконала дофіна, що вона обрана богом для того, щоб уряту¬
вати „любу Францію” від англійців. їй було передано під команду¬
вання загін лицарів. Здавалося, трапилося диво - 8 травня 1429 р.
англійці зазнали жахливої поразки та відступили від Орлеана.
Феномен Жанни д’Арк міг народитися лише на ґрунті націо¬
нальних почуттів, коли народні маси свідомо пішли на самопо¬
жертву, натхненні ідеєю, на відміну від лицарів, які були пов’язані
лише васальною присягою зі своїм сеньйором. „Орлеанська Діва”
перетворилася на символ національного визволення. Війська під
її командуванням звільнили Реймс, де вона умовила дофіна коро¬
нуватися за традицією французьких королів, у міському соборі.
Цей жест був вигідним і Карлові VII для здобуття слави „народно¬
го короля”. Але тепер, коли стався рішучий перелом у ході воєн¬
них дій, англійці втратили більшу частину своїх завоювань, Жан¬
на ставала непотрібним обтяжливим прихильником, її треба було
якось позбутися, бажано руками ворогів. Під стінами Парижа
Жанна д’Арк потрапила у полон не без допомоги королівських воє¬
начальників. Англійці продали свою бранку своїм союзникам бур-
іундцям а ті, у свою чергу, передали її до рук інквізиції. Слідство
„священного трибуналу” мало за мету довести, що Жанна - відьма
й отримувала свої перемоги завдяки дияволу, якому продала свою
душу. Тоді б владу французького короля, яка фактично була отрима¬
на від неї та завдяки її перемогам, було б скомпрометовано. Робилося

1 BA
Всесвітня історія
все, щоб на допитах заплутати, залякати неосвічену дівчину, зму¬
сити її зізнатися у стосунках із нечистою силою. Та все було дарем¬
но. Дівчина трималася на допитах мужньо і впевнено. Проте суд
інквізиції на чолі з єпископом Кошоном все одно прирік її за зви¬
нуваченням у чаклунстві до страти. ЗО травня 1431 р. Жанну було
спалено на багатті.
Тепер сам король, який ані кроку не зробив, аби допомогти
Жанні, перейняв від неї естафету богообраності та „визволителя
Вітчизни”. Її ім’ям він здійснив рекрутську реформу, набравши
вільних стрільців з числа селян по 1 людині з 50 дворів. У мир¬
ний час вони відтепер перебували „у запасі” по своїх селах, звіль¬
няючись від податків. Але за першим покликом повинні були
з’явитися на службу в повному озброєнні. „Вільні стрільці” віді¬
грали суттєву роль у вигнанні англійців з Франції та становили
основу регулярної національної армії. Дворянству залишалася
служба у кінних та стрілецьких підрозділах, мушкетерських та
артилерійських частинах короля. Лицарство остаточно втратило
своє воєнне значення.
На 1453 р. уся територія королівства, за винятком Кале, була
звільнена від англійців. Столітня війна закінчилася, а разом із нею
завершилася доба середньовіччя.
5. Реформація та гуситський рух в Європі
Тим часом на схід від цього театру воєнних дій, на території свя¬
щенної Римської імперії, у германської нації визрівали передумо¬
ви реформаторського руху. Згідно зі змістом Золотої Булли, вида¬
ної імператором у 1356 p., Чехія посідала переважаючі позиції в
імперії. Спостерігалися певні зрушення в області культури, зокре¬
ма освіти. У Празі було відкрито університет. Але при цьому в кра¬
їні позначилося загострення міжстанових та міжнаціональних про¬
тиріч. Справа в тому, що міста більше тяжіли до німецької культу¬
ри, вони були переважно німецькими за складом населення. При
цьому сільська місцевість лишалася суто чеською, тут переважа¬
ло православ’я, панувала сільська община. Будь-яке посилення
експлуатації, податкового тягаря з боку німецьких феодалів на¬
бувало забарвлення також і національного та релігійного гніту.

14. Столітня війна та гуситський рух у Європі
1 85
Оскільки католицька церква підтримувала владу і являла собою
символ національного гніту, настрої релігійного опору постійно ви¬
рували в народі.
Першим ідеї реформи церкви виголосив Ян з міста Гусинця,
священик, професор богослов’я, ректор Празького університету.
Будучи проповідником Віфлеємської каплиці в Празі (що побли¬
зу кам’яного моста), він як чудовий проповідник і красномовний
оратор, почав проголошувати ідеї реформи католицької церкви.
Сутність перетворень, пропонованих Яном Гусом, полягала у зде¬
шевленні обрядів, зменшенні поборів з населення, спрощення бого¬
служіння. Він виступав проти продажу індульгенцій, засуджував
священиків за здирництво та брехню. Сам будучи священиком,
духовним сповідником імператорської родини та самого імпера¬
тора Сигізмунда, Ян Гус справляв значний вплив на настрої своїх
прихожан. Слава про нього стала поширюватися серед чеського
населення. При цьому проповіді Гуса не виходили за межі католи¬
цької ортодоксії, він не був єретиком та безбожником.
Проте, занепокоєна його значним впливом на широкі верстви
населення католицька церква разом з імператором почала вжива¬
ти відповідних заходів проти діяльності непокірного священика.
Гуса було викликано на Вселенський католицький собор у м. Кон¬
станці. Імператор видав йому охоронну грамоту для проїзду на
собор, гарантуючи священикові особисту безпеку. Але на соборі
над Гусом вчинили слідство, яке тривало більше року. Таке затягу¬
вання пояснюється безсиллям католицького кліру перед справед¬
ливими аргументами віфлеємського проповідника. Від Гуса вима¬
гали зречення від своїх поглядів, визнання їх помилковості. Але
той погоджувався зробити це лише за умови, що його слова спрос¬
тують словами Святого писання. Оскільки переконання Яна Гуса
не порушували віри та християнських канонів, подолати його в
теологічних дискусіях було неможливо. Собор затягувався, за час
тривалого слідства навіть змінився папа на Ватиканському пре¬
столі. Папа Іоанн XXIII був позбавлений високого сану за свої га¬
небні гріховні вчинки, розпусний спосіб життя і ув’язнений у тю¬
ремну камеру, сусідню з камерою, в якій тримали Яна Гуса. Безси¬
лий перемогти Гуса у відкритій дискусії, католицький клір засу¬
див його на смерть як єретика.

18В
Всесвітня історія
Імператор Сигізмунд зрікся своєї охоронної грамоти, яку на¬
дав йому свого часу. „Я дійсно обіцяв тобі, єретик, безпечну до¬
рогу до Констанца, але зворотного шляху я тобі не обіцяв. Тебе
засудив церковний трибунал...”, - сказав він у відповідь на доко¬
ри Я на Гуса.
6 червня 1415 р за вироком церковного собору Яна Гуса було
спалено на багатті. Ця розправа поклала початок активним заво¬
рушенням у Чехії. Гуситський рух сформувався в Чехії ще під час
Вселенського собору. Гусити брали участь у Грюнвальдській битві
1410 р. на чолі з Яном Жижкою. Тепер же прихильники ідей Гуса
зібралися влітку 1419 р. на горі Табор числом близько 40 тис. (їх
стали називати „табсритами”), та проголосили релігійну війну ка¬
толицькій церкві, яка була символом німецького засилля в країні.
Невдовзі вони захопили Прагу та Плзень. Папа римський прого¬
лосив хрестовий похід проти таборитів. Узяти в ньому участь по¬
годилися більше 100 тис. лицарів на чолі з імператором Сигізмун-
дом. У битві біля Викової гори таборити на чолі з Яном Жижкою
вщент розгромили лицарське військо. Почалося звільнення Чехії
від німецького панування. Влітку 1421 р. у Чеславі зібрався сейм,
який обрав королем Чехії під іменем Владислава II польського
короля Ягайла. У 1422 р. відбувся новий хрестовий похід, у яко¬
му лицарі знову зазнали невдачі. Армія таборитів мала значні пе¬
реваги над хрестоносним військом. Маючи передову тактику та
організацію, таборити були більш мобільними, використовували
артилерію. В обороні вони оточували себе кільцем возів, через
які неможливо було пробитися лицарській кінноті. У воєнних
діях таборити були нездоланні за того рівня воєнного мистецтва.
Лише внутрішній розкол у гуситському русі врешті привів до
його згасання.
Щ ЛІТЕРАТУРА
1. Блок М. Апология истории или ремесло историка. / Пер. с
франц. - М., 1989.
2. їрацианский Н.П. Из социально-зкономической истории за-
падноевропейского средневековья. - М., 1960.
3. Райцес В.И. Жанна д’Арк: фактьі, легенди, гипотезьі. - М., 1989.

14. Столітня війна та гуситський рух у Європі
1В7
4. Фюстель де Куланж. История общественного строя древней
Франции: В 6-ти т. - М., 1901-1916.
5. Фром 9. Бегство от свободьі. - М., 1993.
6. днгельс Ф. Кавалерия. Пехота: Маркс К. и Знгельс Ф. Соч. -
Т. 14.
5. Ясперс К. Смьісл и назначение истории. - М., 1993.
@ ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
7. У чому полягали причини загострення напруження у відносинах
між Англією та Францією?
2. Яка внутрішня ситуація склалася у Франції напередодні війни ?
3. Що являло собою Англійське королівство перед початком Сто¬
літньої війни?
4. Як розгорталися воєнні дії у першому періоді війни ?
5. Яку роль відіграла Жанна д}Арк у переломі воєнних дій?
6. Які ідеї проповідував Ян Гус? Чому вони знайшли відгук у широ¬
ких верств населення?
1 Альбігойці, катари (тобто „чисті”) , вальденси (їх назва походить від імені за¬
сновника секти Пера Вальда) були релігійними сектами, що відкидали догма¬
ти католицької церкви і виступали з ідеєю єдиного, всюдисущого бога, подіб¬
ного до Аллаха у мусульман. їх підтримало населення графства Тулуза разом з
графом.
2 Генріх II одружився з Аліенорою (Елеонорою) Аквитанською, яка у вигляді
приданого принесла своєму чоловікові землі свого герцогства Аквитанського.
3 Успадкував англійський трон після смерті старшого брата, Ричарда І Левине
Серце, з яким за життя останнього вів тривалу боротьбу за спадщину їхнього
батька, Генріха II. Влада Іоанна II була хиткою, залежною від королівських
васалів - баронів. Через те англійський трон за його правління зазнав суттє¬
вих втрат.

18В
Лекція 15. НІДЕРЛАНДСЬКА
БУРЖУАЗНА РЕВОЛЮЦІЯ XVI - XVII ст.
ВЗІ3 План викладу матеріалу лекції:
1. Розвиток капіталістичних відносин у Нідерландах та його со¬
ціальні наслідки.
2. Назрівання революції.
3. Початок та розвиток революційних подій.
4. Основні наслідки буржуазної революції у Нідерландах.
1. Розвиток капіталістичних відносин
у Нідерландах та його соціальні наслідки
У XV ст. значна частина нідерландських земель входила до скла¬
ду герцогства Бургундського. Довга боротьба герцогів з Францією
за гегемонію у Нідерландах завершилася поразкою бургундської
армії у битві при Нансі в 1477 р. Марія Бургундська, спадкоємиця
герцогського престолу, змушена була видати т. зв. „Великий при¬
вілей”, який відновлював привілеї Нідерландів, що були скасова¬
ні Карлом Сміливим. Для закріплення власного положення вона
вийшла заміж за Максиміліана Габсбурга, який з часом став гер¬
манським імператором. Тепер Нідерландські землі опинилися у
династичній залежності від Габсбургів, а після розділу імперії у
1555 р. Нідерланди відійшли під владу короля Іспанії Філіпа II.
У політичному ладі Нідерландів тривала боротьба між двома
напрямами. З одного боку існував урядовий апарат на чолі з імпе¬
ратором (а потім королем Іспанії) зі спеціальною Фландрською
радою при ньому. Практично Нідерландами управляв намісник,
при якому існувало три галузеві ради: державна, фінансова і таєм¬
на. Ці ради займалися підготовкою законопроектів, найважливі¬
ших розпоряджень. Центральним Судовим органом була Головна
рада. Ця Централізована рада все більше набирала сили, виконую¬
чи волю монарха та його намісника. З іншого ж боку, у Нідерлан¬
дах існували представницькі установи, успадковані від станової мо¬
нархії - Генеральні та „обласні” штати. Вони, головним чином,

15. Нідерландська буржуазна революція XV!-XVII ст.
1S9
займалися збиранням податків. Окрім того, у містах і містечках
мали місце магістрати (місцеві управи), де панували патриції, бюр¬
гери, багаті купці. Кожна область, кожне місто мали свої власні
привілеї, вільності і їхню недоторканість магістрати вперто захи¬
щали від зазіхань іспанської влади. Тому монарх у Нідерландах був
дещо обмежений у своїх діях. Проте Нідерланди були дуже важ¬
ливі для Карла V, адже у середині XVI ст. вони збагатили скарбни¬
цю іспанської корони на один мільйон гульденів. Нідерланди та¬
кож були важливим воєнним плацдармом для ведення операцій
проти Франції та деяких німецьких князівств.
Але Нідерланди також мали свою вигоду від приналежності до
володінь Карла V - на його територіях нідерландські купці мали
вигідні ринки збуту, захист своїх торгівельних інтересів в інозем¬
них країнах, певну приналежність до колоніальної торгівлі. Однак,
вже у II половині царювання Карла V безкінечні вимагання подат¬
ків, грабіжницькі династичні війни, нехтування господарчими інте¬
ресами країни іспанськими монархами почали підривати економі¬
ку й фінанси Нідерландів, що викликало гостре обурення тамтеш¬
нього населення. Назрівав конфлікт, корені якого визначалися не
лише в самій непопулярності політики Карла V, а в характері соці¬
ально-економічного розвитку Нідерландів.
Справа в тому, що у І половині XVI ст. у Нідерландах ішов швид¬
кий розпад феодальних відносин, розгортався процес первинного
накопичення капіталу і зароджувалися капіталістичні форми госпо¬
дарювання. На невеликій території містилося близько 300 міст, по¬
над 6500 сіл із населенням у 3 млн осіб. Нідерланди часто називали
„країною міст”. При цьому не всі 17 провінцій були однаково еконо¬
мічно розвиненими. Умовно вони розділялися на три групи: цент¬
ральний промисловий район - Фландрія і Брабант; північно-західна
торгівельно-промислова група - Голландія і Зеландія, та окраїнні
землі - Артуа, Люксембург, Намюр та ін (головним чином сільсько¬
господарські провінції). У Фландрії і Брабанті товарне виробницт¬
во і купецький капітал, які вкоренилися тут вже у XIII ст., стали
підґрунтям для розвитку капіталістичних відносин.
На зміну цеховому ремеслу складалися капіталістичні мануфак¬
тури. Якщо у XVct. вони виробляли на експорт 15-20 тис. штук
саржі на рік, то у 1563 р. - вже 97795 тис. штук.

190
Всесвітня історія
Антверпен - найбільший порт Нідерландів - перетворився на
центр світового ринку. У Зеландії та Голландії також були помітні
значні економічні зміни. Цехові галузі ремесла, особливо суконна,
переживали тяжкі часи - обсяги річної продукції впали у 5 разів. Зате
навколо міст розвивалося вільне ремесло, виникали нові мануфакту¬
ри. Голландія мала 800 великих кораблів і ще більше дрібних, десят¬
ки тисяч матросів. Зростала торгівля також у північних провінціях.
Дворяни Фландрії та Брабанту не змогли прилаштуватися до
нових економічних умов - вони збідніли, погрузли в боргах. їхні
землі переходили до лихварів, бюргерів, навіть до багатих селян,
до монастирів, які володіли половиною усіх земель країни. Фео¬
дальні відносини розпадалися. Більшість селян Фландрії ставали
вільними орендарями. Феодальні повинності ставали рідкістю. Ба¬
гаті селяни і фермери наймали батраків, налагоджували прогресив¬
ну технологію сільськогосподарського виробництва, тоді як бідне
селянство розорялося і потрапляло в тенета лихварів.
Певна річ, процес первинного накопичення капіталу, становлен¬
ня капіталістичних відносин викликали глибокі соціальні струси.
Економічна та політична влада відходила від дворянства: серед¬
ньовічне бюргерство і селянство розпадалося, цехові і вільні реміс¬
ники бідніли, перетворюючись на волоцюг і жебраків. Ті, кому по¬
щастило потрапити у найми, піддавалися жорстокій експлуатації:
по 12-14 годин на день за жалюгідну платню. Ті, хто спромігся не
зубожіти, змушені були працювати понад усяку міру, виснажую¬
чись у майстерні. Збирати милостиню було небезпечно - закони
жахали за це лютою карою.
Іноземні монархи грабували країну велетенськими податками
та династичними війнами. Вони підтримували сили феодальної ре¬
акції - аристократію та католицьку церкву, а в містах - цехову та
патриціанську олігархію. Це, звісно, приводило до розколу суспіль¬
ства. Народжувалися нові суспільні верстви - буржуазія і ману¬
фактурний пролетаріат. Вони болюче сприймали наслідки реак¬
ційної політики іноземного абсолютизму. Соціальний конфлікт
ставав неминучим. Він вибухнув серією повстань: 1534-35 pp. у пів¬
нічних провінціях та Агентському повстанні 1539-40 pp. Обидва
заворушення відзначилися великою гостротою і складністю соці¬
альних протиріч.

15. Нідерландська буржуазна революція XVi-XV// ст.
191
2. Назрівання революції
Політика Карла V характеризувалася зростаючою реакційністю.
Так з 1521 р. стали видаватися особливі закони - „плакати”, проти
єретиків було запроваджено церковний трибунал - „інквізицію”.
А після 1534-35 рр. переслідування єретиків стали особливо жорс¬
токими. Війни Іспанії з Францією підірвали фінанси Нідерландів.
Якщо для Карла V Нідерланди були важливою складовою його
володінь, то для Філіппа II вони стала найважливішою. Тепер уся
політика Філіппа II зводилася до нищівного пограбування підвлад¬
них країн. Для цього іспанський монарх розмістив у Нідерландах
свої гарнізони, зосередив фактичну владу в руках Державної Ради
(консулатів), які були по-рабському віддані йому, збільшив число
єпископів з 4 до 18, надавши їм владу інквізиторів. Але цим справа
не обмежилася: у 1557 р. він, щоб не сплачувати борги, оголосив
державне банкрутство (дефолт), від чого нідерландські банкіри за¬
знали жахливих збитків.
Усе це зачіпало інтереси різних верств населення Нідерландів.
Закон 1559 р. про нових єпископів означав, що єретиків будуть
карати ще більш жорстоко. Позначка в законі про те, що єпископів
будуть призначати лише з богословів з університетською освітою,
позбавляло місцевих дворян вигідних єпископських синекур, а
намір утримувати єпископів за монастирський кошт створював
загрозу прибуткам абатів, які також походили з дворянства.
У 1560 р. в Іспанії було піднято ціну ввізного мита на вовну,
тому її імпорт у Нідерланди скоротився майже удвічі. Потім ні¬
дерландським купцям закрили доступ до іспанських колоній. На
додаток англо-іспанський конфлікт паралізував торгівлю Англії з
Нідерландами - внаслідок цього без роботи залишилися тисячі
людей.
Оскільки всі ці неприємності надходили від чужоземних пра¬
вителів, вони набували характеру національного гноблення, а про¬
відники цієї політики - намісниця Маргарита Пермська і карди¬
нал Гранвелла - заслужили загальну ненависть у країні. Під впли¬
вом цих обставин, в умовах зростання дорожнечі й голоду, в 1565-
66 рр. у Нідерландах почалися сильні заворушення міської бідноти,
робітників мануфактур, селян. Спалахують голодні бунти.

102
Всесвітня історія
В опозицію до уряду стала й значна частина нідерландського
дворянства. Ядро опозиції зосередилося спочатку навколо вель¬
мож, членів Державної ради - принца Оранського, графів Егмон-
та і Горна. Дворяни були обурені порушеннями їхніх привілеїв
королем і сподівалися поправити свої справи за рахунок секуля¬
ризації монастирських земель та реформи церкви у потрібному їм
дусі. У зв’язку з цим серед дворян стало поширюватися лютеранст¬
во і кальвінізм.1 Підйом народного руху був також вигідний дво¬
рянству, але в той же час лякав його.
Державна рада за волею дворянства стала критикувати уряд,
вимагаючи від нього: 1) відновлення „вільностей” країни; 2) ска¬
сування „плакатів” проти єретиків; 3) виводу з країни іспанських
гарнізонів; 4) відставки Гранвелли.
Дворянство домоглося виконання 3 і 4 пунктів своїх вимог, що
піднесло його популярність. Проте далі цих поступок уряд не пі¬
шов і боротьба в країні знову загострилася. У листопаді 1565 р.
дворяни створили союз під назвою „Компроміс” з метою вести бо¬
ротьбу за інтереси своєї країни до перемоги, але при цьому не до¬
пустити народного бунту. 5 квітня 1566 р. вони вручили Маргари-
ті Пермській звернення, де попереджали, що невиконання вимог
призведе до бунту, жертвами якого стануть дворяни. Надто скром¬
ний одяг представників „Компромісу” викликав кепкування з боку
одного з вельмож Маргарити, який обізвав дворян тезами - тобто
жебраками. Пізніше, у відповідь на це, революціонери стали на¬
вмисно називати себе тезами.
Маргарита Пермська обіцяла передати прохання дворян коро¬
лю, а поки пом’якшити переслідування єретиків. Між тим ситуа¬
ція в країни дедалі більше загострювалася. Улітку 1566 р. союз дво¬
рян уклав угоду з буржуазією про спільні дії та вербування солда¬
тів, на що отримав від них гроші. Інтереси багатих буржуа, їхній
зв’язок з масами штовхали їх на шлях революції.
3. Початок і розвиток революційних подій
Першим актом буржуазної революції та визвольної війни стало
іконоборське повстання. У серпні 1566 р. збройні народні загони,
які підбурювалися лютеранськими консисторіями, почали погроми

15. Нідерландська буржуазна революція XVI-XVII ст.
193
католицьких церков, винищення ікон, статуй святих - тобто па¬
плюження католицьких релігійних святинь. У Зеландії почалося
звільнення заарештованих єретиків. Усією силою повстання вда¬
рило по католицькій церкві, яка була в очах населення оплотом
іспанського володарювання. Було погромлено кілька тисяч цер¬
ков. Головними опорними пунктами повстання стали Фландрія,
Брабант, Голландія, Утрехт. Успіх повстання міг бути здобутий
лише за умови згуртування всіх сил зі зброєю в руках. Проте ані
Союз дворян, ані консисторії не змогли взяти владу до рук. Вони
хотіли тільки „налякати” уряд, але самі злякалися розмаху народ¬
ного руху. Союз дворян саморозпустився, а графи Егмонт і Оран-
ський самі стали переслідувати іконоборців. Рух без керівництва
почав спадати, а уряд став готувати каральний похід. Улітку 1467 р.
герцог Альба на чолі відбірного війська вступив у Нідерланди. Він
не міг і не бажав розуміти сутність подій у країні, а прагнув лише
одного - ліквідувати привілеї Нідерландів, притиснути револю¬
ційний рух, викачати побільше золота, хоча б навіть ціною повного
розграбування країни.
Було створено королівську раду у справах заколоту („кривава
рада”). Серед страчених першими опинилися вожді опозиції, гра¬
фи Егмонт і Горн, представники дворян, купці, бідний люд. Поча¬
лося встановлення іспанських порядків. У країні запанували ін¬
квізитори, іспанські чиновники, їхні посібники з числа місцевих
аристократів і міського патриціату, свавільні солдати. Кривавий
терор герцога Альби дійсно налякав боягузів, але розпалив хороб¬
рість патріотів. Ліси Фландрії стали схованкою озброєного люду,
ремісників, селян. їхні загони винищували дрібні групи іспанських
солдатів, священиків, ченців, судових чиновників. Страти посіб¬
ників іспанців здійснювалися за вироком підпільних консисторій.
Партизанів - „лісових гезів”, підтримувало населення, яке поста¬
чало їм продовольство, вело розвідку для їхніх потреб.
На півночі партизанська боротьба набувала іншої форми. Там
матроси, рибалки, портовий люд, деякі судовласники і дворяни-
кальвіністи повели боротьбу проти іспанців на морі, використо¬
вуючи англійські порти як свої бази. Англія стала допомагати їм
у боротьбі проти Іспанії. „Морські гези” захоплювали й топили
іспанські кораблі, нападали на приморські містечка. Побачивши
7 5-434

194
Всесвітня історія
успіх їх дій, Принц Оранський, який переховувався у Німеччи¬
ні, став видавати „морським гезам” каперські посвідчення на
право ведення війни проти Альби і посилати до них своїх офі¬
церів.
Навколо Оранського згуртувалися дворяни, які тікали з Ні¬
дерландів. Але його наміри були дещо іншими, ніж у гезів. Він
готував секретні плани союзу з німецькими лютеранськими кня¬
зями, Францією, Англією ціною поділу Нідерландів. Такі проек¬
ти означали боротьбу з Іспанією не заради нового, а для повер¬
нення минулих порядків. Разом з тим, дворяни мали намір через
воєнний тиск змусити Філіппа піти на поступки і домовитися
з ним.
Зовні принц поводив себе як справжній патріот, а його прибіч¬
ники створювали йому авторитет борця за свободу. Кілька разів
військо Оранського з солдатів протестантських князів і французь¬
ких гугенотів вдиралося до Нідерландів. Та ці солдати-найманці
бажали тільки грабувати і не прагнули співпрацювати з тезами. Во¬
єнні операції Оранського в Нідерландах зазнавали поразок.
У 1572 р. герцог Альба готувався ввести алькабалу (10%-вий
податок на продаж товарів). Чутки про це викликали паніку, оста¬
точно розваливши економіку. В кінцевому рахунку було введено
навіть більший податок. Саме у такій ситуації караван „морських
гезів” 1 квітня 1572 р. захопив місто Бриль у дельті Рейну. Це ста¬
ло початком загального повстання у північних провінціях. Селя¬
ни також підтримали „гезів”, які били іспанців на морі. Почався
другий етап Нідерландської революції.
Ані герцог Альба, ані принц Оранський не змогли оцінити всієї
важливості цих подій. Лише із запізненням Оранський став шука¬
ти зближення з революційними силами на півночі. Влітку 1572 р.
штати Голландії та Зеландії визнали Оранського головнокоман¬
дувачем і надали йому верховну владу. У жовтні 1572 р. Оран¬
ський прибув у Голландію. Але він прагнув більшої самостійнос¬
ті. Період з 1573-75 рр. був тяжким для повсталих. Альба всіма
силами рушив на північні провінції. Жителі Хаарлему 7 місяців
тримали облогу іспанців і лише від голоду змушені були здати¬
ся. А жителі Лейдену витримали всі труднощі облоги і вистояли.
Щоправда, їм на допомогу прийшли сили „морських гезів”. Коли

15. Нідерландська буржуазна революція XVI-XVII ст.
1 95
не стало сил витримувати облогу, лейденці зруйнували дамби і
затопили морськими водами землі навколо міста. Завдяки цьому
флот гезів зміг підійти до міста впритул і своїм вогнем відкинув
іспанців. Кораблі маневрували просто вулицями міста, яке було
врятовано завдяки стійкості і мужності його жителів.
Врешті у Мадриді зрозуміли, що політика Альби в Нідерлан¬
дах провалилася, і приборкати ці землі самим лише терором не
вдасться. Наприкінці 1573 р. його було відкликано до Іспанії. На
його місце прибув дон Луїс Рекезенс. У своїх діях до 1575 р. він
мав певний успіх, але врешті також потрапив у складне становище.
Не вистачало грошей для продовження боротьби з повсталими.
Іспанські солдати роками не отримували платні та були деморалі¬
зовані героїчним опором народу. Після смерті Рекезенса влада пе¬
рейшла до Державної ради, яка була зовсім безпорадною. До того
ж іспанські війська у південних провінціях повстали, вимагаючи
платні. Вони грабували і тероризували населення. Тому на півдні
також визрівало повстання населення.
4 вересня 1576 р. Державну раду було заарештовано прибічни¬
ками Оранського (оранжістами). Влада іспанців скінчилася. На¬
род усюди брався за зброю, іспанців били і нищили повсюди. Про¬
ти них обурювалися навіть католицькі священики. У листопаді
1576 р. іспанці здійснили вилазку з цитаделі у місто Антверпен і
піддали місто шаленому грабунку. Тієї ночі загинуло 8 тис. горо¬
дян. Збитки сягали 24 млн гульденів. Після того дня Антверпен
став занепадати, а його значення у світовій торгівлі згасати. Гене¬
ральні штати поквапилися з укладанням формальної мирної уго¬
ди між повсталими північними областями і землями, на яких збе¬
реглася влада іспанців. Вона називалася „Гентське замирення”.
Згідно з її змістом політичний статус Голландії та Зеландії зали¬
шався автономним, але їм заборонялося підтримувати кальвінізм.
Після прибуття у Нідерланди нового іспанського намісника
дона Хуана Австрійського Генеральні штати, всупереч волі повс¬
талих, почали з ним переговори. У лютому 1577р. дона Хуана було
визнано намісником Філіппа, якщо він визнає „Гентське замирен¬
ня”. Проте у червні дон Хуан знов розпочав військові дії. Це, звіс¬
но, викликало нову хвилю народних повстань. У Брюсселі, Ант¬
верпені, Іпрі, Генті були створені революційні „комітети 18-ти”.

10В
Всесвітня історія
Членами цих комітетів були кальвіністи - буржуа, адвокати, це¬
хові ремісники. Своїм головним завданням „комітети 18-ти” вва¬
жали організацію оборони від іспанців. Але насправді вони стали
відігравати роль революційних органів влади. Ці комітети втруча¬
лися в усі справи. Вони запровадили свободу кальвінізму всупе¬
реч „Гентському замиренню”. Гентійці навіть припинили сплату по¬
датків, укладали угоди з іншими містами Фландрії і Брюсселем.
Восени 1578 р. католицьке дворянство Артуа і Ено (т. зв. „не-
задоволені”) підняло заколот проти Генеральних штатів і пішло
на згоду з іспанським королем („Араська унія”). У відповідь на
це Голландія, Зеландія, Фрісландія й Утрехт (північ) відокрем¬
люються від них і укладають Утрехтську унію, щоб продовжити
боротьбу. Влада Філіппа на півночі Нідерландів ставала фіктив¬
ною. Невдовзі, 26 липня 1581 р. його владу було скасовано.
Тепер Оранський і Генеральні штати почали придушувати ре¬
волюційний рух. Революційний потенціал було підірвано. Врешті
революція на півдні зазнала остаточної поразки.
5. Наслідки буржуазної революції
На Півночі після скинення Філіппа II, на основі Утрехтської
унії утворилася Республіка Об’єднаних провінцій. Буржуазія та
купецтво Голландії та Зеландії успішно скористалося перепочин¬
ком, якого надало їм повстання 1576 р. Економіка північних про¬
вінцій пішла на підйом.
Улітку 1584 р. принца Оранського було вбито найманим вбив¬
цею. Вільгельм Оранський за життя являв собою політичний союз
між буржуазією та кальвіністським дворянством. Його сходження
з політичної арени не мало серйозних наслідків для долі Республі¬
ки. Головнокомандувачем півночі став син Оранського Моріц На-
сауський. Але Англія і Франція відмовилися від пропозиції ви¬
знати суверенність Нідерландів. Урешті уряд Республіки вирішив
стати незалежним. У 1609 р. Іспанія визнала незалежність північ¬
них провінцій. Амстердаму відкривалася дорога для процвітання.
За угодою 1609 р. визнавалася перемога революції на півночі.
Маленький народ переміг у боротьбі з найсильнішою феодальною
державою.

15. Нідерландська буржуазна революція XVI-XVII ст.
1 3~7
Щ ЛІТЕРАТУРА
1. Бааш 9. История зкономического развития Голландии в XVI -
XVIII вв. - М„ 1949.
2. МотплейДЛ. История Нидерландской революции и основание
Республики Соединенньїх провинций. - СПб., 1865-1866. -
Т. 1-2.
3. Пиренн А. Нидерландская революция. - М., 1937.
4. Чисшозвонов А.Н. Нидерландская буржуазная революция в
XVI в. - М., 1958.
5. Чисшозвонов А.Н. Становление государственного строя Респу¬
блики Соединенньїх провинций // Средние века. - М., 1987. -
Вьіп. 50.
ф ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Назвіть причини нідерландської революції.
2. Чому іспанська корона була зацікавлена у своєму пануванні над
Нідерландами ?
3. Чому Іспанії не вдалося втримати свою владу над Нідерландами?
4. Хто такі гези? У чому причина їх вдалих дій проти іспанців?
5. Якими були головні наслідки Нідерландської революції?
1 Лютеранство, кальвінізм - релігійні вчення, які базуються на ідеях спрощен¬
ня ритуалів богослужіння, здешевлення католицької церкви тощо. З часом по¬
ширення цих вчень привело до виникнення нових відповідних християнських
протестантських конфесій, які закріпилися у деяких країнах Західної Європи:
зокрема, лютеранство у Німеччині, Англії, Польщі, Чехії (гуситський рух),
Московській Русі, Швейцарії, кальвінізм у Франції (гугеноти),Швейцарії,
Нідерландах, деяких областях Німеччини, Шотландії, Англії, Угорщині та
частково у Польщі та Чехії.

138
Лекція 16.
АНГЛІЙСЬКА БУРЖУАЗНА РЕВОЛЮЦІЯ
План викладу матеріалу лекції:
1. Загальні умови економічного та політичного розвитку Англії
напередодні революції.
2. Початок революційних подій (1640-1642 pp.).
3. Громадянська війна (1642-1645 pp.). Олівер Кромвель.
4. Друга громадянська війна 1648 р.
5. Реставрація Стюартів. Історичне значення англійської буржу¬
азної революції.
1. Загальні умови економічного та політичного
розвитку Англії напередодні революції
У першій половині XVII ст. Англія була відносно слабкою євро¬
пейською державою, поряд з Францією та Іспанією. Її населення
становило на середину XVII ст. 5 млн осіб - це у 3 рази менше, ніж
у Франції. За рівнем розвитку торгівлі вона значно поступалася
Голландії, яка була небезпечним торговим конкурентом. Усе це
стримувало її внутрішній економічний розвиток. Проте Англія
мала декілька переваг, які склалися історично і які сприяли цьому
розвитку. Протягом довгого часу Англія посідала вигідне геогра¬
фічне положення на торгових шляхах через Атлантичний океан та
навколо Європи. Острівний характер її території робив її відносно
невразливою в умовах воєнних конфліктів XVII ст. і протягом двох
наступних століть. Через це спустошливі війни XVII - XVIII ст. в
Європі обійшли її стороною, більше того, дали можливість збага¬
чуватися на торгівлі. Тому не дивно, що значна частина англійсько¬
го дворянства стала залучатися до торгівлі, збуржуазнювалася,
вкладаючи свої кошти у сільське господарство та мореплавство,
на відміну від дворянства Іспанії, яке пихато зневажало будь-яку
господарчу діяльність.
Англійське купецтво також швидко багатіло. Створювалися
торговельні компанії, пов’язані із закордоном. Найбільш відомими

16. Англійська буржуазна революція
139
серед них були: „Компанія купців-авантюристів”, Східна компа¬
нія для торгівлі на Балтійському морі, Ливансько-Африканська
компанія. У 1600 р. було засновано славетну Ост-Індську компа¬
нію. Купці підкорили собі ремісників-прядильників і ткачів, ви¬
ступаючи в ролі постачальників сировини. Внаслідок цього ремес¬
ло стало жваво залучатися до сфери капіталістичної експлуатації.
Але, все ж таки, Англія лишалася в основному аграрною краї¬
ною. У сільському господарстві особливо прибутковим було вів¬
чарство. Земельним магнатам (лендлордам) вигідніше було ство¬
рювати на своїх землях пасовищні маєтки. Вони зганяли із землі
селян, огороджуючи її під пасовища.1 Через розвиток грошових
відносин ще у попередні століття селяни все більше вивільнялися
з-під феодальної залежності. У їх середовищі інтенсивно відбува¬
ється майнове розшарування, формуються прошарки батраків -
збіднілих селян, та фригольдеров - вільних землеутримувачів. За¬
гальний розвиток капіталізму в Англії спричиняв загострення со¬
ціальних протиріч та готував розподіл населення на прихильни¬
ків та противників феодально-абсолютиського ладу. Старе дворян¬
ство міцно трималося за свої феодальні привілеї і становило основ¬
ну опору абсолютизму. Його ідеалом була абсолютна монархія на
французький чи іспанський зразок. Та не все дворянство було опо¬
рою Стюартів. Частина його вже збуржуазнилася і стала прихиль¬
никами буржуазної революції. їх називали „нове дворянство”. Вони
прагнули прискорення капіталістичного розвитку країни. Най¬
більш ворожими до абсолютизму були дрібні та середні торговці.
Проте цехові майстри чіплялися за свої середньовічні привілеї. Ця
різнорідність та непослідовність буржуазії привела до того, що ке¬
рівна роль в опозиційному русі майбутньої революції належала різ¬
ним угрупованням дворянства, а головною рушійною силою ста¬
ло селянство, дрібні ремісники та підмайстри.
Опозиція проти абсолютизму розвинулася під релігійним пра¬
пором пуританізму, тобто боротьби за так зване „очищення віри”2.
Цією ідеологією став кальвінізм. Пуританізм став різновидом
кальвінізму. Пуритани вимагали церкви, незалежної від королів¬
ської влади, домагалися дешевої та спрощеної релігії. Найбільш
радикальним напрямом серед пуритан були індепенденти, або „не¬
залежні", які стояли за скасування будь-якої єдиної церкви з її

гоо
Всесвітня історія
обов’язковими текстами молитов та догматами. Ця течія мала
особливий успіх серед дрібної буржуазії, селян та ремісників.
З приходом до влади Стюартів з 1603 р. зміцнилися позиції аб¬
солютної монархії. Найбільш рішучім захисником абсолютизму
був Карл І (1625-1649), підступний та жорстокий син Якова І, та
його дружина Марія-Генріетта, дочка французького короля Генрі¬
ха IV. Для поповнення державної скарбниці Стюарти систематич¬
но вдавалися до підтвердження парламентом податків. Усі незадо-
волені потрапляли до Тауера - королівської в’язниці, аналогу па¬
ризької Бастилії. У 1628 р. парламент пред’явив королю ’’Петицію
про права”, де зазначалося, що він порушує „Велику хартію віль-
ностей”. Король пообіцяв узяти до уваги вимоги, які містила пети¬
ція, але у 1629 р. несподівано розпустив парламент і не скликав
його наступні 11 років. За ці роки королівська влада вкрай зміц¬
ніла. Найближчим радником короля став колишній діяч опозиції
Уентворт, який заради кар’єри став на бік короля, отримав титул
графа Стаффорда і посів посаду лорда-намісника Ірландії. Поси¬
лився податковий тягар, гроші спрямовувалися на зміцнення ко¬
ролівської влади.
Зовнішня політика Стюартів була спрямована на зближення з
Іспанією, що не відповідало інтересам англійської торгівлі. Посту¬
пово в економічному та політичному житті суспільства та держа¬
ви абсолютизм Стюартів та феодальні порядки стали головною
перешкодою для розвитку капіталістичних відносин. Цей конфлікт
став головною причиною буржуазної революції в Англії.
2. Початок революційних подій (1640-1642 рр.)
У період 13 квітня - 6 травня 1640 р. відбувалося засідання но¬
вого скликання парламенту (т. зв. „короткий парламент”). Після
його розпуску, а точніше розігнання, в Лондоні спалахнули народ¬
ні заворушення. Ремісничий люд намагався визволити в’язнів з
тюрем. Третього листопада 1640 р. Карл І був змушений скликати
новий парламент, маючи надію заповнити його своїми прибічни¬
ками. Та перемогу на виборах здобули представники буржуазії та
нового дворянства. Безпарламентному правлінню настав край.
Новий парламент продовжував свою діяльність до 20 листопада

16. Англійська буржуазна революція
201
1653 р. (т. зв. „Довгий парламент”). Політичних в’язнів було звіль¬
нено. Карл І був змушений піти на поступки, оскільки побоював¬
ся піднесення народного руху. Палата громад наполягала на ареш¬
ті Стаффорда та архієпископа Лода. Відбувся суд, і Стаффорда
було звинувачено у державній зраді та засуджено до смертної кари.
Король спочатку опирався страті, та на початку травня 1641 р. у
Лондоні сталися народні заворушення і 10 травня король був зму¬
шений підписати смертний вирок, пожертвувавши своїм фаво¬
ритом. Того ж дня він підписав закон, який забороняв йому роз¬
пускати парламент. 12 травня Стаффорта було страчено.
Парламент розділився на прибічників революції та роялістів,
які називали один одного „круглоголовими” та „кавалерами”. 22 лис¬
топада 1641 р. парламент ухвалив важливий документ - „Велику
ремонстрацію” (тобто протест), який містив скарги та вимоги но¬
вого дворянства та буржуазії до королівської влади. Король від¬
мовився затвердити ремонстрацію та став готуватися до розігнан¬
ня парламенту.
Контрреволюційний переворот відвернули народні маси, які
стали оточувати парламент. Тоді, всупереч звичаю, який не до¬
пускав присутності короля на засіданнях палати громад, 3 січня
1642 р. король сам, з озброєною вартою з’явився до палати, маю¬
чи на меті заарештувати ватажків опозиції, але вони завчасно схо¬
валися в лондонському Сіті, куди перебрався й парламент. На
їхній захист до Лондона стікалися тисячі озброєних селян та ре¬
місників.
У січні 1642 р. Карл виїхав з Лондона на північ і став збирати
навколо себе загони „кавалерів”.
3. Громадянська війна (1642-1645 pp.)*
Олівер Кромвель
22 серпня 1642 р. король наказав підняти свого прапора в Нот-
тінгемі, що означало оголошення війни парламентові. Країна по¬
ділилася на два табори. Перевага в матеріальних ресурсах була на
боці парламенту. В його розпорядженні були найважливіші гавані
та флот. За ним стояло купецтво з його капіталами. Але парламент
не мав добре навченої та організованої армії.

202
Всесвітня історія
У парламенті були широко представлені дві партії: „пресвітері¬
ани” (поміркована верхівка нового дворянства та великої буржуазії,
які прагнули компромісу з королівською владою) та „індепенден-
ти”, які представляли інтереси середнього та дрібного нового дво¬
рянства, середньої та дрібної буржуазії. Вони мали в парламенті
меншість, але мали великий вплив серед солдат та офіцерів армії.
Перша битва була невдалою для армії парламенту. 23 жовтня
1642 р. при Еджхіллі вона була майже розбита, але роялісти кину¬
лися грабувати обоз неприятеля і тому їй вдалося встояти. Проте
стало очевидним, що воєнна перевага на боці короля. В Англії тим
часом воєнна справа взагалі перебувала на низькому рівні. Арти¬
лерії майже не було. Король мав майстерну армію з дворян, а пар¬
ламентська армія була ще погано озброєною, не мала кавалерії.
Найманці билися погано. Дворушництво пресвітеріанських гене¬
ралів переходило у зраду і загрожувало поразкою. Ставала очевид¬
ною необхідність воєнної реформи.
На чолі збройних сил став видатний представник індепендентів
Олівер Кромвель (1599-1658 pp.). Він був типовим представником
нового дворянства. Суворий пуританин, він багато років займався
сільським господарством. Як прихильника опозиції його було обра¬
но до Короткого, а потім і до Довгого парламенту. Своїм ясним розу¬
мом, твердою вдачею він заробив високий авторитет політика. Сам на¬
вчився кавалерійській справі і навчив їй загін своїх земляків у пар¬
ламентській армії. У1643 р. він став полковником. Головним принци¬
пом комплектування армії Кромвель вважав не вербування найманців,
а призов добровольців з народу, головним чином із селян. Офіцерів
він призначав не з дворян, а з хоробрих і талановитих до воєнної
справи простих людей. Такі люди були відданими революції, вони
знали, за що б’ються. Кромвель прагнув сформувати загони кавале-
ристів-латників, озброєних списами й мечами. Загони латників, яких
прозвали „залізнобокими”, Кромвель став водити в атаку зі співом
псалмів. Наслідки реформи невдовзі далися взнаки. Роялісти зазнали
поразки в битві при Незбі 14 червня 1645 р. Пресвітеріани хотіли
зупинити розвиток революційних подій та домовитися з королем,
тоді як індепенденти бажали продовжувати революцію. Коли пар¬
ламент спробував розпустити армію, її командування наказало взяти
короля під варту. 6 серпня 1645 р. армія зайняла Лондон.

16. Англійська буржуазна революція
203
Серед індепендентів, особливо всередині армії, виявилися сер¬
йозні розходження, виокремилося радикальне крило „левеллерів”.
їхнім ідеологом був Джон Лільборн (1618-1657 рр.) - син дрібно¬
го дворянина. Головним знаряддям своєї боротьби він обрав полі¬
тичний памфлет. Його ідеї мали буржуазно-демократичний, ради¬
кальний характер. Лільборн висунув ідею народного верхівницт-
ва. Левеллери були рішучими захисниками ідеї зрівняння чолові¬
чого населення у політичних правах.3 У галузі економіки вони
пропагували повну свободу торгово-промисливого підприємницт¬
ва. їхні ідеї знаходили відгук серед середніх селян, але вони були
далекими від інтересів дрібного селянства. Ці ідеї потрапили до
армійського середовища і тоді індепенденти прийняли кілька спроб
розправитися з їхнім проявом. Одного з солдатів було страчено.
4. Друга громадянська війна 1648 р.
Роялісти спробували скористатися чварами між пресвітеріана¬
ми та індепендентами у своїх інтересах. За підтримкою зрадників
король дійшов згоди із шотландськими пресвітеріанами, які побою¬
валися перемоги індепендентів в Англії.
У Південному Уельсі та Кенті роялісти підняли повстання, а з
півночі почали наступ шотландські війська. Сам король втік на
о. Уайт, але був затриманий там владою острова. Перед небезпе¬
кою контрреволюції левеллери та генерали (гранди) об’єдналися.
Під тиском солдатської маси левеллери та армійське командування
домовилися про віддання Карла І під суд. Армія рушила на північ
і під командуванням Кромвеля 17 червня 1648 р. розбила шотланд¬
ське військо біля Престона. На початку грудня армія повернулася
до Лондона. Пресвітеріани рішуче відмовилися від суду над коро¬
лем і стали готуватися до розпуску армії. Тоді за наказом команду¬
вання полковник Прайд із загоном солдатів 5 грудня 1648 р. здійс¬
нив чистку парламенту, вигнавши звідти пресвітеріан. Його запи¬
тали: „На якій підставі?” Він відповів: „За правом меча”. По суті,
ця акція являла собою революційне насильство з метою уникнен¬
ня контрреволюції.
Після Прайдової чистки парламенту почалася підготовка до суду
над королем. Віроломство та підступність Карла І, його зрада були

204
Всесвітня історія
очевидними. Враховуючи опір лордів, палата громад 4 січня 1649 р.
оголосила себе верховною владою. Фактично це означало встанов¬
лення республіки. Для проведення суду було створено спеціаль¬
ний верховний трибунал. Процес протікав безперервно при ве¬
ликому скупченні солдатів та народу, які вимагали страти коро¬
ля. Цей тиск народу мав вирішальне значення, оскільки серед ін-
депендентської верхівки не було твердого наміру стратити Карла.
Після винесення смертного вироку ЗО січня 1649 р. короля ска¬
рали на горло. Цей акт був моментом вищого підйому революції.
У травні 1649 р. було проголошено республіку. Палата лордів та
королівський суд скасовувалися. Однак республіка не стала де¬
мократичною. Влада в ній належала середній буржуазії і серед¬
ньому новому дворянству. Вони почали придушувати народний
рух. Почалися переслідування левеллерів. Джона Лільборна за¬
судили на вигнання.
Експлуататорська природа індепендентської республіки позна¬
чилися в її колоніальній зовнішній політиці. Після розгону левел¬
лерів уряд у серпні 1649 р. послав Кромвеля з армією для приду¬
шення ірландського повстання. Похід до Ірландії супроводжував¬
ся нечуваною жорстокістю та різаниною. Так Ірландія стала пер¬
шою жертвою колоніальної політики Англії. Потім армія рушила
до Шотландії. Пресвітеріани в Шотландії були налякані перемо¬
гою індепендентів в Англії і запросили на престол сина страченого
короля Карла І. Армія Кромвеля 3 вересня 1651 р. у битві при Бус¬
тері розбила шотландські війська. Все це посилювало політичний
вплив армії та воєнного командування. Одночасно з тим швидко
збагачувалася індепендентська верхівка. Генерали й офіцери швид¬
ко скуповували маєтки єпископів та роялістів і перетворювалися
на великих землевласників. Режим республіки скомпроментував
себе в очах простого люду. Правління грандів почало втрачати опо¬
ру в народі. Незадоволення зростало, а серед охвістя Довгого пар¬
ламенту посилювався вплив прибічників відновлення монархії та
розпущення армії. Це спонукало Кромвеля до нового державного
перевороту.
20 квітня 1653 р. він із загоном солдатів з’явився на засідання пар¬
ламенту і силою розігнав його - це відповідало інтересам народу. У
липні 1653 р. було скликано новий, так званий Малий парламент.

16. Англійська буржуазна революція
205
До його складу потрапило багато демократично налаштованих
„божих людей” - сектантів, які проповідували встановлення неза¬
баром тисячолітнього царства Христового на землі. При великому
невдоволенні генеральської верхівки Малий парламент зібрався
ліквідувати десятину та скасувати відкуп непрямих податків.
Заможні верстви були налякані діяльністю Малого парламенту і
13 грудня 1653 р. його було розпущено.
На відміну від розігнання охвістя Довгого парламенту, це був
явно контрреволюційний акт. Ця подія показала, що індепендент-
ська республіка вже не мала підтримки нового дворянства і бур¬
жуазії і втрачала опору в народі. За цих умов армійське команду¬
вання перейшло до відкритої воєнної диктатури. 16 грудня 1653 р.
Кромвеля було проголошено головою держави з титулом лорда-
протектора. У його руках зосередилася величезна влада. Йому під¬
порядковувалася армія та флот, він мав право укладати угоди з
іноземними державами, видавати укази. Щоправда, парламент та
Державна рада залишалися, проте вони не мали реальної влади.
Майновий ценз для виборців було піднято до 200 фунтів стерлін¬
гів. Таким чином від виборів усувалися навіть багато хто з фриголь¬
дерів. Республіку фактично було ліквідовано. Зовнішня політика
протекторату позначилася суттєвими успіхами в торгівлі та коло¬
ніальній політиці. Та після смерті Кромвеля у 1658 р. титул проте¬
ктора перейшов до його сина Річарда, який був нікчемною люди¬
ною, не мав жодного авторитету в армії. Серед генералів почалася
боротьба за владу, було зроблено спробу відновити охвістя Довгого
парламенту.
5. Реставрація Стюартів. Історичне значення
англійської буржуазної революції
За таких умов заможні верстви звернулися до ідеї відновлення
монархії. Організатором перевороту став генерал Монк, який ко¬
мандував англійськими військами в Шотландії. Він увійшов у та¬
ємні зносини з Карлом II, який тим часом був в еміграції в Голлан¬
дії. Карл II, син Карла І, підписав декларацію про амністію всім учас¬
никам революції. Він пообіцяв поважати привілеї парламенту. Вій¬
ська генерала Монка зайняли Лондон і під їх прикриттям зібрався

206
Всесвітня історія
конвент з пресвітеріан та кавалерів. Карла II було проголошено ко¬
ролем Англії (1660-1685). Палату лордів було відновлено.
Усі обіцянки Карла II було відразу ж порушено. Мертві тіла
Кромвеля та інших діячів революції було піддано надруганню. Де¬
яких організаторів суду над Карлом І було страчено. Почалися ре¬
пресії. Англіканську церкву було відновлено. Та скасування само¬
державства залишилося чинним. Більшість земель лишилися в
руках нових власників. Торгівля швидко зростала. Прискорився
процес первісного накопичення капіталу. Наприкінці 1670 р. пар¬
ламентська опозиція оформилася в партію вігів, а прибічники ко¬
роля отримали назву торі. Віги спиралися на нове дворянство, а
торі мали підтримку від старого феодального дворянства, коро¬
лівського двору, чиновників. Невдовзі король розпустив парла¬
мент та посилив репресії проти вігів. Феодальна реакція набула
ще більш лютого характеру за правління Якова II (1685-1688 pp.).
Він правив без парламенту, проводячи жорстокі репресії. Навіть
торі відвернулися від нього. Лідери опозиції підготували змову і
на початку 1689 р. всадовили на престол правителя Голландії
Вільгельма Оранського. Було ухвалено Біль про права, за яким
король втрачав право скасовувати чи призупиняти видані пар¬
ламентом закони, встановлювати нові податки та збирати війська
без згоди парламенту. Це було втіленням компромісу між дворян¬
ством та буржуазією та сприяло подальшому капіталістичному
розвитку країни.
Наслідки англійської революції мали важливе значення. Унаслі¬
док революції та перевороту 1688 р. нове дворянство, а через нього
також і буржуазія, отримали можливість використовувати держав¬
ну владу для значного прискорення капіталістичного розвитку кра¬
їни. Наслідком цього було те, що Англія першою пережила промис¬
лову революцію та в подальшому перетворилася на першу велику
промислову капіталістичну державу, на багато років випередив¬
ши інші держави Європи, де в XVII ст. та більшою мірою також у
XVIII ст. ще були відсутні передумови буржуазних революцій.
Ідеї конституційної парламентської монархії, республіки, рів¬
ності людей у правах, що були висунені в Англії у XVII ст., спра¬
вили вплив на розвиток буржуазної ідеології та підготовку бур¬
жуазних революцій в Європі та Америці.

16. Англійська буржуазна революція
207
^ ЛІТЕРАТУРА
1. Барг М.А. Кромвель и его время. - М., 1960.
2. Барг М.А. Народньїе низьі в английской буржуазной револю-
ции. - М., 1967.
3. Випер Р.Ю. и др. История нового времени. - М., 1995.
4. Гребенюк А.В. Цивилизации античного мира и средневековой
Европьі. - М., 1994.
5. Новая история/ Под ред. А.Л. Нарочницкого - М., 1986.
6. Павлова Т.А. Кромвель. - М., 1980.
7. Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. - К, 1996.
© ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. У чому полягали причини англійської революції?
2. Поясніть, чому правління Карла І стало гальмувати процес еко -
помічного розвитку країни?
3. Як розвивалися події початкового етапу революції?
4. Чому лідером революційних сил стала така людина, як Кром¬
вель?
5. Які верстви населення найбільше виграли внаслідок революцій¬
них змін у країні?
6. Які верстви і чому вирішили відновити монархію на престолі?
7. Чому при цьому лишилися чинними всі надбання революції?
8. Чиї інтереси представляють в парламенті партії вігів і торі?
1 В історії цей процес отримав назву „огороджування”
2 Лат. purus - “чистий”.
3 їхня назва походить від англ. level - рівень.

208
Лекція 17. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ В
ЄВРОПІ ТА 30-ЛІТНЯ ВІЙНА XVI-XVII ст.
План викладу матеріалу лекції:
1. Міжнародні відносини у XVI ст.
2. Загострення міжнародних протиріч на поч. XVII ст.
3. Перший (чеський) період війни 1618-1624 pp.
4. Другий (датський) період війни 1625-1629 pp.
5. Третій (шведський) період війни 1630-1635 pp.
6. Четвертий (франко-шведський) період 1635-1648 pp.
1. Міжнародні відносини у XVI ст.
З кінця XV ст. Європа вступила в новий період міжнародних
відносин. На той час у низці країн завершилося територіальне об’єд¬
нання і склалися умови для створення феодально-абсолютистсь-
ких держав.
Великі географічні відкриття наблизили до країн Європи Но¬
вий Світ та Схід. Заокеанські володіння Іспанії та панування Пор¬
тугалії на морських шляхах до Південно-Східної Азії залучили
ці країни до числа перших колоніальних держав світу. На початок
XVI ст. Англія, Франція, Іспанія, Португалія, Данія і Швеція вже
досягли значних успіхів у створенні власної державної єдності. У
II половині XVI ст. у ході Нідерландської буржуазної революції
народилася Республіка Об’єднаних провінцій. У той же час це сто¬
ліття було свідком утворення і розпаду великої багатонаціональ¬
ної держави Карла V.
Із народженням абсолютистських монархій на перший план
виступають суперечності між великими державами, до яких при¬
лягали середні та маленькі країни. Зіткнення між державами пе¬
реростали у загальноєвропейські конфлікти, але посилення яко¬
їсь однієї держави не допускалося. Зміцнення однієї монархії за
рахунок іншої спричиняло дію у відповідь з боку сусідніх держав,
які дбали про рівновагу сил. Створювалася так звана система „по¬
літичної рівноваги”.

17. Міжнародні відносини в Європі та 30-літня війна XVI-XVII ст.
200
Феодальна природа будь-якої держави визначала характер її
зовнішньої політики. І війна була одним з головних її проявів.
Дворянство XVI ст. розглядало війну як поле своєї звичної діяль¬
ності, як важливе джерело засобів існування. Велика роль, яку ві¬
дігравало дворянство у централізованій європейській державі, до¬
зволяла йому використовувати державу як засіб феодального гра¬
біжництва. Сама війна, служба в армії були виправдані з точки зору
дворянських інтересів. Окрім того, війна була необхідною і для
голови дворянства - короля, як один із засобів збільшення числа
своїх підданих і, разом з тим, своїх прибутків. Саме цими обста¬
винами пояснювалися перманентність і затяжний характер війн
XVI ст.
Характер війн, масштабність воєнних операцій ставили питан¬
ня про постійні армії та про їх розширення, про залучення на служ¬
бу не лише городян та селян, але й найманців. Серед них особливим
попитом користувалися швейцарці та шотландці - ландскнехти.
Особливий пріоритет тримали швейцарці, які довели свій воєнний
професіоналізм.
З другої половини XVI ст. європейські монархи стали активно
переходити до рекрутських наборів. Цьому сприяло зміцнення
абсолютистських держав, а також виснаження ринку найманців.
Армію становила піхота, кавалерія та артилерія.
2. Загострення міжнародних протиріч
на початку XVII ст.
На початку XVII ст. помітно посилюється наступ контррефор-
маційних сил у Німеччині. Католицькій церкві вдалося заново
укріпитися у кількох герцогствах, графствах, у кількох містах на
північному заході і півдні країни. Протестанти й католики створи¬
ли свої політичні союзи - Євангелічну унію та Католицьку лігу
(1608-1609 pp.). Кожна з них отримувала допомогу ззовні країни
від своїх прибічників. Унаслідок цього створилася загроза роздму¬
хування конфлікту не лише в Німеччині, а й втягування до нього
інших європейських держав.
Ця напружена ситуація у Німеччині ускладнювалася й іншими
конфліктами. Головним серед них було протистояння іспанських

210
Всесвітня історія
та австрійських Габсбургів, з одного боку, та Франції - з іншого.
Обидві сили прагнули до панування у Західній Європі. Супереч¬
ливу позицію займала Англія. Вона змагалася з антигабсбурзькою
коаліцією - Данією, Швецією та Республіками Об’єднаних про¬
вінцій. Росія, Польща та Османська імперія не брали прямої учас¬
ті у 30-літній війні, але чинили потужний опосередкований вплив
на події. Велику роль у підготовці до війни відігравало те, що
контрреформація спромоглася об’єднати свої зусилля, згуртував¬
ши іспанських та австрійських Габсбургів. У 1617 р. вони уклали
таємну угоду, згідно з якою іспанцям було обіцяно землі, які утво¬
рювали коридор між їхніми володіннями у Північній Італії та
Нідерландами.
Безпосереднім приводом до війни стали події травня 1618 р. у
Празі. Габсбурзька влада розпочала відкрито винищувати протес¬
тантів та прибічників незалежності країни. У відповідь почалися
масові заворушення. Це було знаком політичного розриву Чехії з
Австрією і, певна річ, стало приводом до війни.
3. Перший (чеський) період війни 1618-1621 pp.
Новий уряд Чехії зміцнив збройні сили, вигнав з країни єзуї¬
тів, домовився з Моравією про спільний союз і рушив військом на
Відень. Уряд відмовився визнавати права Фердінанда на чеську
корону, обравши королем Фрідріха Пфальцького - голову Єван¬
гелічної унії.
Керівники Чеського повстання розраховували таким чином, що
їх підтримають німецькі протестанти (спертися на власний озбро¬
єний народ вони побоялися). Але ці розрахунки на впливовість
Фрідріха виявилися марними. Він не мав ані коштів, ані війська.
Тим часом до скарбниці Фердінанда потекли гроші від папи рим¬
ського та від Католицької ліги. До того ж свою допомогу обіцяв і
польський король.
8 липня 1620 р. поблизу Праги, біля Білої Гори чеські війська
зазнали поразки. Чехія та Моравія були захоплені переможцями.
Почався жахливий терор. Країну знов наповнили єзуїти, розгор¬
нула свою діяльність інквізиція. Будь-яке богослужіння, крім ка¬
толицького, було заборонене. Чехію позбавили всіх її привілеїв.

17. Міжнародні відносини в Європі та 30-літня війна XVI-XVII ст.
21 1
Унаслідок Білогорської битви розташування сил у Централь¬
ній Європі змінилося на користь Габсбургів та їх союзників. Це
занепокоїло Данію, Англію та Республіку об’єднаних провінцій,
які угледіли в цьому загрозу власним інтересам. Перший етап війни
завершився, назрівало її поширення.
4. Другий (датський) період війни 1625-1629 pp.
Новим учасником війни став датський король Крістіан IV. Він
заручився великими субсидіями від Англії та Голландії, набравши
армію та спрямував її проти Габсбургів. До нього приєдналося вій¬
сько північно-німецьких князів. Для боротьби з новим ворогом
Фердінанду II потрібні були великі сили і великі гроші, але їх не
було. Становище врятував командувач найманців Альбрехт Вал-
ленштайн, досвідчений воєначальник, онімечений чех. Він запро¬
понував Фердінанду II просту і цинічну систему створення та
утримання великої армії: вона мала жити за рахунок контрибу¬
цій з населення. Грабунок населення, таким чином, перетворю¬
вався на закон. Імператор Фердінанд прийняв пропозицію. Для
початку він запропонував для формування війська кілька влас¬
них округів. У подальшому армія мала утримуватися за кошти
завойованих земель.
Валленштайн, обдарований полководець, за короткий час ство¬
рив армію у ЗО тис. найманців, яка у 1630 р. зросла до 100-тисячної.
Солдатам платили багато, а головне - регулярно, що було рідкіс¬
тю на той час, але тримали у суворій дисципліні і добре навчали.
Усі витрати на це швидко перекривалися за рахунок величезної
воєнної здобичі та контрибуцій, які безжально здиралися з міст і
сіл. Спустошивши певну територію, Валленштайн швидко пере¬
сувався на іншу. Армія Габсбургів, таким чином, завдала низку тяж¬
ких поразок датчанам і німцям. Тільки місто Штальзунд взяти не
вдалося. Датський король запросив миру, який і був укладений у
1629 р. у місті Любек на достатньо поблажливих для Крістіана IV
умовах. Формально нічого не втративши, Данія зобов’язувалася
не втручатися у німецькі справи. Так Фердінанд II завдав сильно¬
го удару протестантам. Тепер він мав сильну армію. Валленштайн
закріпився на півночі, отримавши у нагороду ціле князівство -

212
Всесвітня історія
герцогство Мекленбурзьке. Там він почав будувати власний флот,
мріючи здобути панування над Балтикою. Але його успіхи викли¬
кали вибухи ревнощів у Габсбургів. Урешті його відправили у від¬
ставку, а військо розпустили.
Наслідки цього періоду були досить суперечливі. Зростання
незадоволення імперською політикою серед протестантів, чвари
серед прибічників Габсбургів - усе це робило становище імпера¬
тора ненадійним. Але наступні події рішуче змінили ситуацію.
5. Третій (шведський) період війни 1630-1635 рр.
Улітку 1630 р. у Померанії висадився зі своєю армією честолюб¬
ний та сміливий Густав-Адольф. Його армія була невеликою, про¬
те однорідно-національною у своєму ядрі, вона мала високі бойові
та моральні якості. Ядро її утворювалося з вільних селян-земляків,
утримувачів державної землі. Загартована у битвах на польських
землях, ця армія вживала талановиті запровадження Густава-Адо-
льфа, широко використовуючи вогнепальну зброю, легку польову
артилерію, гнучкі бойові порядки піхоти. Велике значення нада¬
валося маневреності. Не було забуто і про кінноту, також значно
покращену. Спочатку справи йшли погано, але згодом, у верес¬
ні 1631 р. Густав-Адольф завдав поразки імператорським війсь¬
кам біля Брейтенфельда, а навесні 1632 р. під Аусгбургом війська
імператора були розбиті вщент. Густав-Адольф урочисто вступає
до Мюнхена.
Переляканий Фердінанд кинувся за допомогою до вигнанця
Валленштайна. Той домігся для себе надзвичайних повноважень,
аж до права укладати мир з противником. Він швидко набрав ве¬
лику армію. Німеччина була сильно виснажена та розорена вій¬
ною. Тепер і Валленштайн, і Густав-Адольф почали маневрувати
і вичікувати, виснажуючи один одного. Склад шведської армії те¬
пер змінився. Втративши частину свого первинного складу, вона
сильно розрослася за рахунок найманців і тепер грабувала насе¬
лення, як і інші армії.
У листопаді 1632 р. поблизу Лютцена у Саксонії відбулася нова
битва. Шведи перемогли, але в битві загинув Густав-Адольф. Швед¬
ська гегемонія в Німеччині стала швидко падати. Німецькі князі

17. Міжнародні відносини в Європі та 30-літня війна XV!-XV!і ст.
213
стали схилятися до переговорів з Габсбургами. Валленштайн ско¬
ристався цими настроями. Він розпочав переговори зі Швецією,
Францією, Саксонією, не завжди повідомляючи імператора про
їхній зміст і про свої дипломатичні наміри. Запідозривши його у
зраді, Фердінанд на початку 1634 р. звільняє його від командуван¬
ня, а в лютому Альбрехта Валленштайна було вбито офіцерами-
змовниками, які вважали його державним зрадником. Восени
1634 р. шведська армія, яка втратила колишню боєздатність, за¬
знала жорстокої поразки від імперських військ при Нердлінгені.
Загальна політична ситуація знов стала сприятливою для Габсбур¬
гів. Оскільки всі резерви у боротьбі з ними були вичерпані, Фран¬
ція вирішила сама вступити до війни.
6. Четвертий (франко-шведський) період
війни 1635-1648 pp.
Поновивши союз зі Швецією, Франція вжила дипломатичних
зусиль для активізації боротьби на всіх фронтах, де можна було
протидіяти австрійським та іспанським Габсбургам.
Останній, найдовший період війни тривав в умовах, коли від¬
чувалося виснаження обох сторін. Тому на театрі війни переважа¬
ли маневрові дії, невеликі бої і лише кілька разів - великі битви.
Напочатку 40-х років стала виявлятися зростаюча перевага фран¬
цузів і шведів. Шведи розбили імператорську армію восени 1642 p.,
зайняли Саксонію, увійшли до Моравії. Французи оволоділи Ель¬
засом, завдали поразки іспанцям. Фердінандові III (1637-1657 pp.)
ставало зрозуміло, що війну програно. До мирних переговорів оби¬
дві сторони підштовхувалися виснаженням і розвалом обох армій.
Масовим ставало дезертирство. Війна перетворювалася на безглуз¬
дя, але вона тривала, хоча вже йшли переговори: франко-австрій-
ські в Монстері, шведсько-німецькі - в Оснабрюці.
У 1648 р. у цих містах були підписані мирні угоди (вестфаль-
ський мир), які закріпили політичну роздробленість Німеччини
на 200 років. Німецькі князі забезпечили-собі суверенітет. Іспанія
лише частково отримала мир - вона продовжувала війну із Фран¬
цією. Франція отримала нові території: на півдні - Руссільон, на
північному сході - Артуа, на сході - частину Лотарингії.

214
Всесвітня історія
Ця війна завдала жахливого розорення та виснаження Німеч¬
чині та країнам, які входили до імперії Габсбургів. Населення Ні¬
меччини скоротилося удвічі, подекуди - у 10 разів. У Чехії з 2,5 млн
населення залишилося 700 тис.
Усе це наклало відбиток на всю систему взаємовідносин євро¬
пейських держав на період після Вестфальського миру. Закріпив¬
ши новий баланс сил в Європі, він став межею двох великих періо¬
дів у всесвітній історії: Середньовіччя і Нового часу. У культурно¬
му відношенні період тридцятилітньої війни припадає на Пізнє
Відродження.
Щ ЛІТЕРАТУРА
1. Англия в зпоху абсолютизма (Статьи и источники) / Под ред.
Ю.М. Сапрьїкина. - М., 1984. - С. 19-30,55-68.
2. Алексеев В.М. Тридцатилетняя война. - Л., 1961.
3. Ивонин Ю.Е. Становление европейской системи государств.
Англія и Габсбурги на рубеже двух епох. - Минск, 1989.
4. Поршнев Б.Ф. Тридцатилетняя война и вступление в нее Шве-
ции и Московского государства. - М., 1976.
5. Сказкин С.Д. Международньїе отношения в Европе в конце XV
и первой половине XVII в. // Сказкин С.Д. Из истории со-
циально-политической и духовной жизни Западной Европьі в
средние века. - М., 1981.
© ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Що було причиною ЗО-літньої війни ?
2. Яку роль відіграли різни країни Європи у цій війні?
3. Які держави відіграли провідну роль у війні?
4. Хто з держав-учасниць виграв більше від інших? Чому?
5. Які головні наслідки 30-літньої війни? Обґрунтуйте свою від¬
повідь.

215
Лекція 18. ВЕЛИКА ФРАНЦУЗЬКА
БУРЖУАЗНА РЕВОЛЮЦІЯ
План викладу матеріалу лекції:
1. Причини революції та її початок.
2. Революційні війни Франції.
3. Скинення монархії.
4. Якобінська диктатура. Завершення революції.
1. Причини революції та її початок
У Франції у другій половині XVIII ст. створилася ситуація, коли
головною перешкодою на шляху капіталістичного розвитку країни
була феодальна власність на землю і весь застарілий лад абсолютної
монархії. Свавілля королівської влади, привілеї дворянства та духів¬
ництва, феодальні побори та нестерпні податки, обмеження купівлі-
продажу землі, незлічені внутрішні митниці, різнобій одиниць міри і
ваги в різних провінціях, політичне безправ’я, засилля церкви ви¬
кликало незадоволення всього третього стану на чолі з буржуазією.
Ця остання формувалася, збільшувалася та набирала сили. Вона не
бажала більше миритися з феодально-абсолютиським ладом. Народ
уже був готовий піднятися на боротьбу проти дворянської монархії.
У той же час дворянство та духівництво вперто дотримувалися
старої політики. Найменші спроби реформувати старі порядки на¬
штовхувалися на нездоланний опір. У 1774 р. Людовик XVI при¬
значив генеральним контролером фінансів Тюрго - прибічника
„просвітницького абсолютизму” та реформ. Тюрго зробив спробу
дозволити свободу торгівлі хлібом та трохи обмежити марнотрат¬
ність королівського двору. Та вже у 1776 р. противники реформ на
чолі з Марією-Антуанеттою домоглися відставки Тюрго. Всі його
реформи було скасовано. Уряд зневажив інтересами буржуазії. У
1786 р. було укладено торгівельну угоду з Англією, яка знижувала
мита на ввезення англійських промислових виробів. Це завдавало
серйозного удару по французьким мануфактурам і надавало виго¬
ду дворянам, які купували англійські товари.

21В
Всесвітня історія
Зрештою, внаслідок всього цього, у 1787-1789 pp. у Франції
склалася революційна ситуація. Через наплив англійських това¬
рів численні мануфактури закривалися. У промисловості і торгів¬
лі розпочалася криза. Серед підмайстрів і робітників поширюва¬
лося безробіття. Неврожай 1788 р. спричинив дорожнечу і нестачу
продовольства. У містах почастішали народні заворушення. Робіт¬
ники виступали проти підвищення цін, зловживань і свавілля ха¬
зяїв. У квітні 1789 р. у Парижі було розгромлено велику шпалерну
мануфактуру і відбулися зіткнення населення з військами, було
багато вбитих. У селах поновилися заворушення серед селян про¬
ти феодальних повинностей. Бідування та злидні серед народу
різко посилилися.
Не було можливості також і в королівської влади правити кра¬
їною за старою традицією. Щорічний дефіцит у скарбниці пере¬
вищував 80 млн ліврів. Державний борг сягав до 4,5 млрд ліврів.
Отримати нові позики було неможливо. У 1787 р. король спробу¬
вав утвердити нові податки, але зібрання нотаблів не затвердило
їх і було розпущено. У тому ж році король спробував скликати Ге¬
неральні штати для затвердження нових податків. Оскільки тре¬
тій стан і так був обтяжений податками поза всяку міру, король
спробував хоча б частину податків перекласти на дворянство та
духівництво, але це не вдалося. Вибори у Генеральні штати сприя¬
ли загостренню політичної кризи. Буржуазія вимагала політичних
прав та влади.
Король Людовик XVI, боячись народного повстання, призна¬
чив скликання Генеральних штатів у Версалі, своїй мисливській
резиденції. Генеральні штати відкрилися 5 травня 1789 р. Перед
троном по один бік залу всілося 300 представників дворянства. По
другий бік сіли 300 представників духівництва. Позаду всіх стоя¬
чи розмістилися 600 представників третього стану у простому чор¬
ному одязі. Тронна промова короля викликала в останніх крайнє
роздратування. Король засудив „надмірне прагнення до нововве¬
день”, при цьому ані словом не промовився щодо реформ. Від іме¬
ні уряду генеральний контролер фінансів Неккер висловив вимо¬
гу нової позики у 80 млн ліврів.
Третій стан відсунув становий принцип представництва. 17 черв¬
ня Генеральні штати було проголошено Національними зборами.

18. Велика Французька буржуазна революція
217
Здійснення цього принципу загрожувало королю втратою влади.
Тому 20 червня король наказав замкнути зал засідань і розпустити
збори. У відповідь на це депутати на чолі з Байї зібралися в залі
для гри у м’яча і продовжували роботу. 28 червня їм зачитали на¬
каз короля розійтися по домах. Але один з депутатів - Мірабо за¬
явив, що вони розійдуться лише під силою багнетів. Двір не нава¬
жився застосувати зброю, але скаженів від люті. І коли Генеральні
штати оголосили себе Установчими зборами для вироблення кон¬
ституції, уряд став таємно збирати війська для розгону зборів.
Проте 14 липня 1789 р. у Парижі почалося повстання. Невдовзі
повсталі оволоділи всім містом. Коли з бійниць королівської в’яз¬
ниці для державних злочинців - Бастилії гримнули гармати, по¬
всталі пішли на штурм фортеці. Після нерішучого опору гарнізону
Бастилію було взято. Її комендант загинув. Це було поворотною
подією в ході історії. Фактично падіння Бастилії стало початком
революції і відкрило нову історичну еру. Повстання суттєво зміц¬
нило позиції Установчих зборів. Урешті саме воно привело до па¬
діння абсолютизму у Франції та до затвердження конституційної
монархії. Ця перемога правила сигналом до революційного спала¬
ху по всій країні, у тому числі й серед селянства. Разом з тим, роз¬
мах революційного руху налякав самі Установчі збори і в ніч на
4 серпня вони проголосили повне скасування феодального ладу,
тобто всіх повинностей і ренти. Проте головне питання революції -
аграрне - було ще далеким від повного вирішення, хоча селяни не
відразу це збагнули. Заворушення в селах стали вщухати. 26 серп¬
ня Установчі збори ухвалили Декларацію прав людини і громадя¬
нина. На противагу королівському самодержавству Декларація
проголосила принцип національного верхівництва - тобто нація
проголошувалася єдиним джерелом будь-якої влади. Це форму¬
лювання припускало збереження конституційної монархії, яка б
виконувала свої функції за волею нації. Проголошувалася свобо¬
да слова, совісті, друку. Свавільні арешти заборонялися.
Насправді ж більшість членів Установчих зборів не бажала про¬
водити в життя принципи повної рівності. Велика буржуазія, яка
панувала на зборах, прагнула згуртувати навколо себе народ і збе¬
регти свій керівний вплив. Тому вона змушена була проголосити в
Декларації загальний принцип рівності прав. З початком революції

218
Всесвітня історія
в Парижі та в інших містах Франції виникло багато клубів та га¬
зет. Восени 1789 р. було створено „Товариство друзів конституції”
- Якобінський клуб. Він об’єднував помірних конституціоналіс¬
тів і прибічників буржуазно-демократичних перетворень. Серед
діячів клубу виділявся молодий адвокат Максиміліан Робесп’єр.
Більш демократичним був клуб кордельєрів, який було засновано
у 1790 р. У нього було забезпечено доступ навіть бідноті.
Установчі збори виробили конституцію 1791 p., яка зміцнюва¬
ла режим конституційної монархії. Король два роки зволікав із
затвердженням конституції, яка була вироблена ще наприкінці
1789 p., оскільки вважав її „занадто революційною”, а народні маси
навпаки, вважали її дуже поміркованою та половинчатою. Прибіч¬
ники конституції вважали революцію завершеною. Народ же ви¬
магав доведення її до кінця. Політичне становище в країні зали¬
шалося нестабільним.
Поштовхом до нового загострення ситуації стала спроба коро¬
ля втекти з Парижа. У ніч на 21 червня 1791 р. король з королевою
та дітьми таємно виїхали з палацу на північ, де знаходилася армія.
Її командування готове було підтримати короля. Але в містечку
Варені поштовий служник випадково упізнав короля, який під час
зупинки карети вийшов подихати свіжим повітрям. Заарештова¬
ну королівську сім’ю було повернено до Парижа під конвоєм.
Ця явна зрада остаточно підірвала авторитет монархії та викли¬
кала підйом демократичного руху. Газети і демократичні клуби
вимагали скинення короля. З вересня 1791 р. король затвердив
конституцію. Тепер місія Установчих зборів була виконана. Вихо¬
дило так, що збори мали розпуститися у той час, коли на Францію
насувалася загроза війни з усією Європою, а всередині країни бур¬
жуазна революція не була доведена до кінця.
2. Революційні війни Франції
У м. Кобленці, поблизу кордону, контрреволюційні емігранти
за підтримки Австрії створили військовий табір роялістів і закли¬
кали європейські двори до інтервенції. Катерина II та англійський
уряд нацьковували Австрію та Прусію до вторгнення у Францію.
Катерина II відіслала з країни французького повіреного у справах

18. Велика Французька буржуазна революція
219
Жене. Іспанський посол у Парижі Іріарте зажадав назад свої дові¬
рчі грамоти - таким чином Іспанія розривала дипломатичні сто¬
сунки із Францією. Іспанська армія розпочала маневри вздовж
Піренеїв, які, як відомо, правили за кордон з Францією. Було від¬
кликано з Парижу також голландського посла. Австрія і Прусія
врешті уклали угоду між собою і проголосили, що перешкоджати¬
муть поширенню всього того, що погрожує монархії у Франції і
безпеці європейських держав. Серйозна загроза інтервенції при¬
мусила Францію першою оголосити війну.
Королівський двір жадав війни у розрахунку на поразку Фран¬
ції і допомогу інтервенції у відновленні влади короля. Проте з боку
французького народу це була справедлива війна. Офіцери і гене¬
рали готували зраду. Королева Марія-Антуанетта таємно переда¬
ла плани воєнної кампанії австрійцям. Це мало згубні для країни
наслідки. У перших же битвах королівські війська зазнали пораз¬
ки. Прусська армія під командуванням герцога Брауншвейзького
вдерлася до Франції. У зв’язку з тяжким становищем на фронті
Законодавчі збори проголосили: „Вітчизна у небезпеці”. Навесні
1792 р. молодий капітан інженерних військ, поет і композитор Клод
Жозеф Руже де Ліль (1760-1836 pp.) у підйомі натхнення за одну
ніч написав славетну „Марсельєзу”, яка надалі стала національним
гімном Франції.
Ця серйозна небезпека, що нависла над революцією та країною,
викликала вибух національного натхнення французького народу.
З департаментів до Парижа почали стікатися загони національної
гвардії. Із цих загонів у Парижі створився збройний табір федера¬
тів. У Якобінському клубі Робесп’єр закликав до остаточного ски¬
нення монархії, але жирондисти1 боялися повстання народу і спо¬
дівалися мирно домовитися з королівською владою.
3. Скинення монархії
Зрада короля та аристократії показала народові необхідність не¬
відкладного скинення монархії. Федерати вимагали зміщення ко¬
роля. Робесп’єр вимагав скасування майнового виборчого цензу і
проголошення демократичної республіки. Але Законодавчі збори
боялися народу і не бажали розриву з Бурбонами. Королівський

220
Всесвітня історія
палац перебував під охороною швейцарських гвардійців. Змінити
становище могло лише рішуче повстання. У ніч з 9 на 10 серпня
1792 р. над Парижем залунав дзвін. Збройні загони приготували¬
ся до виступу. Комісари секцій утворили революційну Комуну
Парижа. 20 тисяч повстанців з гарматами оточили палац Тюільрі,
оволоділи головною брамою й увірвалися до палацу. Швейцарці
відкрили вогонь. У відповідь загриміли гармати і рушниці повста¬
лих. У страшенному кривавому бою повсталі захопили палац. Тих,
хто намагався грабувати розкішні королівські апартаменти, вби¬
вали прямо на місці. Це був прояв високої свідомості та револю¬
ційної дисципліни повсталих. При штурмі вони втратили 500 чо¬
ловік вбитими та пораненими. Монархію було повалено.
У цей момент революція піднялася на новий, найвищий щабель
свого розвитку. Величезного впливу набула Комуна Парижа. За¬
конодавчі збори змушені були усунути короля від влади та ув’яз¬
нити його у Тамплі. Багато роялістів також було заарештовано.
Було скасовано майновий ценз та знижено виборчий вік громадян
з 25 до 21 року. А 25 серпня 1792 р. збори також скасували фео¬
дальні повинності, які не були підтверджені документально (на¬
перед було відомо, що за тисячу років, з часів Хлодвіга та Карла
Великого, у жодній дворянській родині не збереглося таких доку¬
ментів про пожалування титулів та земель).
Падіння монархії привело до панування буржуазних республі¬
канців. До підтримки республіки змушені були перейти навіть ті
кола буржуазії, які воліли монархію і раніше сподівалися на згоду
з Бурбонами. Жирондисти і далі мали повну перевагу в уряді, але
міністром юстиції став Дантон, який мав величезний вплив у Па¬
ризькій комуні. Збори призначили вибори у Конвент, скасували
королівську владу й аристократичні титули.
20 вересня 1792 р. французькі війська здобули перемогу в битві
при Вальмі над прусською армією. У січні 1793 р. над королем від¬
бувся суд. Його зрада була очевидною. Короля було засуджено і
21 січня 1793 р. його було страчено. Це було великою політичною
поразкою жирондистів. Вони спробували перейти до наступу на
революцію і домоглися віддання під суд Марата, одного з лідерів
найбільш революційного угрупування у Конвенті. Але суд виправ¬
дав його. Це прискорило згуртування революційних сил навколо

18. Велика Французька буржуазна революція
221
якобінців і підготовку нового народного повстання. Марат і Ро-
бесп’єр закликали до повстання для скинення влади жирондистів.
31 травня 1793 р. повстання почалося. Збройні сили повсталих піді¬
йшли до Конвенту. Влада перейшла до радикально налаштованих
верств буржуазії, яка спиралася на основну частину міського на¬
селення і селянство. У той момент народні низи мали найбільший
вплив на владу. Панування жирондистів скінчилося. Для вряту¬
вання революції якобінці вважали за необхідне введення надзви¬
чайного режиму - в країні сформувалася якобінська диктатура.
4. Якобінська диктатура. Завершення революції
Тепер влада знаходилася у найбільш революційної частини бур¬
жуазії - дрібної буржуазії. Якобінці, які представляли її інтереси,
прийшли до влади, коли обставини вимагали негайного застосу¬
вання революційних заходів. Необхідною умовою врятування Ре¬
спубліки якобінці вважали централізацію державної влади. Кон¬
вент залишався вищим законодавчим органом. Обирався уряд у
складі 11 чоловік, комітет громадянського порятунку на чолі з Ро-
бесп’єром. Становище якобінців було дуже складним. Країну було
оточено ворожими арміями європейських монархій, усередині
Франції (у провінції Вандея та деяких інших) лютували заколоти.
Улітку 1793 р. унаслідок замаху дворянкою Шарлоттою Корде було
вбито одного з лідерів революції Марата. Але, незважаючи на тяж¬
ку втрату, діяльність якобінців тривала. Вони проголосили першу
буржуазну демократичну конституцію, обіцяли повне вирішення
аграрного питання й повне скасування феодальних повинностей.
Конституція 1793 р. передбачала свободу, рівність, братерство,
безпеку і право на власність, свободу слова, друку, загальну недо¬
торканість приватного підприємництва. Ця конституція проголо¬
шувала основи буржуазної демократії - ідею верховенства народу
і рівності прав, було засуджено завойовницькі війни. Вона була
більш демократичною, аніж усі наступні буржуазні конституції. Але,
за всієї своєї прогресивності для свого часу, конституція 1793 р. мала
обмежений характер. Демократичні права і рівність мали формаль¬
не значення і ніколи не забезпечувалися реальними гарантіями.
Було узаконено приватну власність і капіталістичну експлуатацію.

222
Всесвітня історія
Проте слід визнати, що якобінці своєю політикою піднялися на
висоту революційних перетворень. Вони здійснили низку прогре¬
сивних реформ, у країні позначився промисловий підйом. Комі¬
тет громадянського порятунку також ужив низку заходів по рефор¬
муванню армії, зміцненню її боєздатності. Внаслідок цих пере¬
творень за короткий час Республіка створила численну та добре
озброєну армію, яка почала невдовзі отримувати перемоги над су¬
противником. На початок 1794 р. війну було перенесено на терито¬
рію ворога. Отже, уряд якобінців озброїв та очолив народ, чим уря¬
тував країну і саму революцію від зовнішньої небезпеки.
Політика якобінців також дала могутній поштовх до прогресу
науки, культури, освіти. Із жовтня 1793 р. Конвентом було запро¬
ваджено новий революційний календар. Точкою відліку часу було
визнано 2? вересня 1792 р. - перший день оголошення Республі¬
ки. Відтепер кожен місяць поділявся на 3 декади і називався за
характерною для нього погодою чи різновидом сільськогосподар¬
ських робіт. Недільні дні та католицькі свята були скасовані - на¬
томість запроваджено революційні свята. Всі революційні перетво¬
рення, здійснені під час революції, забезпечили умови для процесу
капіталістичного розвитку країни.
Диктатура якобінців трималася на необхідності встояти перед
зовнішньою загрозою. Щойно небезпеку було подолано - завдано
поразку інтервентам, придушено внутрішні контрреволюційні за¬
колоти, щойно відпала небезпека реставрації монархії, революцій¬
ний рух і сам почав ущухати. Проступили назовні внутрішні роз¬
біжності між якобінцями. Як наслідок цього в їхньому таборі по¬
чалися гострі суперечки і взаємовинищення. Так, один з лідерів
якобінців, Дантон, почав вимагати пом’якшення режиму диктату¬
ри, припинення політики терору. За це його було звинувачено в
зраді, піддано суду і, врешті, страчено. Його не врятував і величез¬
ний авторитет, який він мав серед народу. Революційні маси вима¬
гали продовження реформ, серед них зростало невдоволення. Люди
стомилися від постійного жаху перед революційним терором. Тим
часом велика буржуазія переходила на ворожі, контрреволюційні
позиції - диктатура якобінців була їй вже непотрібна. У Конвенті
визріває змова проти них. 27 липня (9 термідора) 1794 р. заколот¬
ники П. Баррас, Ж. Фуше та Ж. Л. Тальєн здійснили переворот і

18. Велика Французька буржуазна революція
223
скинули революційний уряд якобінців. Наступного дня, 28 липня,
лідери якобінців: Робесп’єр, Сен-Жюст, Кутон та їхні найближчі
прибічники були страчені. Заколотники розпочали свій терор.
Вони звільнили своїх прибічників, ув’язнили послідовників Ро-
бесп’єра, скасували Паризьку комуну. Цей день став останнім днем
Французької буржуазної революції.
1. Ревуненков В.Г. Очерки по истории Великой Французской бур-
жуазной революции. - Л., 1983.
2. Ревуненков В.Г. К истории споров о Великой Французской бур-
жуазной революции // Великая Французская революция и
Россия. - М., 1989.
3. Тарле Е.В. Наполеон. - М., 1980.
4. Карлейль Т. Французская революция. - М., 1991.
5. Молчанов Н.Н. Монтаньярьі. - М., 1989.
1. У чому полягали причини Французької революції?
2. З чого почалися революційні події?
3. Яку роль у революції відіграли велика, середня та дрібна буржу¬
азія?
4. У чому причини відмінності ставлення різних верств населення
до революційних подій?
5. Які верстви більше від усіх виграли від революції? Завдяки чому ?
6. Розкрийте головні наслідки революції для Франції.
7. Розкрийте світове значення Французької революції.
ЛІТЕРАТУРА
@ ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1 Жирондисти - політичне угруповання у Конвенті, яке представляло торгово-
промислову та землевласницьку буржуазію. Назву отримало пізніше від деп.
Жиронда, звідки походили її лідери: Ж. П. Бріссо, П. В. Вернйо, Ж. А. Кондорсе.

224
Лекція 19. ЗАХІДНА ЄВРОПА В ПЕРІОД
НАПОЛЕОНІВСЬКИХ ВІЙН
План викладу матеріалу лекції:
1. Становище в країні після падіння якобінської диктатури.
2. Успіхи завойовницької політики Франції.
3. Внутрішня політика наполеонівської імперії.
4. Війни проти третьої та четвертої антифранцузьких коаліцій.
5. Найвищий підйом могутності імперії та назрівання кризи.
6. Вітчизняна війна 1812 р. у Росії та розгром французької армії.
,Крах імперії.
1. Становище в країні після падіння
якобінської диктатури
Контрреволюційний переворот 28 липня 1794 р. (9 термідора)
повернув до влади велику буржуазію. Ця подія поклала край ре¬
волюційно-демократичній диктатурі якобінців. Почалася контр¬
революція. Та все це не означало повернення до феодалізму та па¬
нування дворянства. Це був буржуазний переворот проти народу.
При владі опинилися „нові багатії”, найупливовіші кола великої
буржуазії. Невдовзі після цього почалися заворушення народу,
який зрозумів справжню сутність перевороту. Після їх придушен¬
ня та роззброєння народу встановився режим Директорії. Оскіль¬
ки буржуазія тепер не могла вести за собою народ, бо втратила його
довіру, Директорія звернулася за допомогою до генерала Бонапар-
та для придушення повстання народу, який був обурений наявною
політикою. Наполеон наказав поставити гармати на підступах до
Конвенту і залпами зніс наступаючих. Це стало першим прикла¬
дом застосування картечі у вуличному бою.
Бонапарт скористувався нагодою, щоб вислужитися перед
великою буржуазією і зробити свою подальшу кар’єру. Розгром
повстання приніс йому величезний вплив. Та положення Дирек¬
торії було вкрай хитким. Панування великої буржуазії викли¬
кало гостре незадоволення народу. Уряд Директорії все більше

19. Західна Європа в період наполеонівських війн
225
демонстрував свою неспроможність міцно утримувати це пану¬
вання і забезпечувати буржуазії умови для підприємницької
діяльності. У Вандеї лютували шайки роялістів. Дороги були пе¬
реповнені розбійниками. Управління армії розладналося. Подат¬
ки стягувалися нерегулярно. Таким чином Директорія дискреди¬
тувала себе навіть в очах великої буржуазії, а посилення впливу
армії підготувало ґрунт для встановлення режиму воєнної дик¬
татури. Головна увага великої буржуазії приділялася збагаченню
будь-якими засобами.
2. Успіхи завойовницької політики Франції
Більш передовий суспільний лад, масова армія, створена з віль¬
них селян, давали Франції воєнну перевагу над силами європей¬
ських монархій і створювали можливість для завоювання сусідніх
країн. Мета цієї завойовницької політики полягала в оволодінні
новими ринками, встановлення панування Франції в Європі і по¬
слаблення позицій її противників та конкурентів: Англії та Італії.
У 1796 р. Наполеон перейшов Альпи та почав похід на Італію
проти першої коаліції (Італія, Англія та Австрія). 9 квітня він за¬
вершив перехід через Альпи й опинився в Італії. У першій битві
при Монтенотте він за кілька годин завдав поразки австрійцям.
Розбивши п’ємонтського генерала Коллі при Мондові, Наполеон
змусив П’ємонт вийти з війни. Тепер він залишився сам-на-сам з
австрійцями. 10 травня 1796 р. у битві при Лоді Наполеон завдав
австрійцям поразки, проявивши величезну особисту хоробрість.
Під час атаки на міст головнокомандувач і майбутній французький
імператор сам повів своїх гренадерів під зливою куль та картечі.
Здобувши перемогу, він продовжив переслідування розбитого не-
приятеля і 15 травня з військами увійшов до Мілана.
Розпочавши облогу Мантуї, Наполеон дізнався, що проти ньо¬
го рухається 30-тисячна австрійська армія на чолі з талановитим
генералом Вурмзером. Маючи 29 тисяч резерву, він посилає проти
Вурмзера одного з кращих своїх генералів - Массена, але той за¬
знав поразки. Його наступник, також здібний генерал Ожеро (який
став генералом раніше від Наполеона), також був розбитий Вурм¬
зером. Австрійці увійшли до Мантуї, знявши з неї облогу. Вурмзер
8 5*434

226
Всесвітня історія
вже святкував перемогу. І тут Бонапарт здійснив блискучий ма¬
невр, який, за словами Жоміні, сам по собі міг забезпечити йому
„безсмертну славу”. 5 серпня 1796 р. у битві при Кастільоне він
завдав австрійцям тяжку поразку, обійшовши їх з тилу. На допо¬
могу Вурмзеру рушила ще одна австрійська армія на чолі з генера¬
лом Альвінці. Австрійці перевершували французів чисельністю,
билися вони із надзвичайною стійкістю. Рішуча битва відбулася
при Арколі. Тут, на славетному Аркольському мосту, Наполеон із
прапором у руках повів своїх солдатів уперед. Навколо нього було
вбито кілька солдатів та ад’ютантів, але сам він уцілів. Після три¬
денного бою австрійці були розбиті. Остаточна поразка була за¬
вдана 15 січня 1797 р. у кривавій битві при Ріволі. Друга армія на
чолі з Вурмзером невдовзі здалася після облоги Мантуї.
Наполеон рушив на північ на Відень. В імператорському пала¬
ці вибухнула страшенна паніка, яку навіки запам’ятали австрійці.
Загибель кількох кращих армій, страшні поразки талановитих ав¬
стрійських генералів, втрата всієї північної Італії для Габсбургів,
пряма загроза столиці імперії - Відню - ось такими були наслідки
італійського походу. Це була перша воєнна кампанія Наполеона.
Він розбив австрійців та вивів Австрію з війни. Саме тоді старий
вже Суворов сказав про нього пам’ятні слова: „Далеко крокує, час
вгамувати молодця!”. На той час лише Англія продовжувала бо¬
ротьбу на морі. У 1798 р. Бонапарт переправився з армією в Єги¬
пет і завоював його, потім рушив на Сирію, але там зазнав невдачі.
Тим часом флот англійського адмірала Нельсона знищив фран¬
цузьку ескадру в Абукірі. Це поставило французьку армію в Сирії
на межу катастрофи. Англія, Росія, Турція та Австрія, окрилені
успіхом, утворили другу коаліцію проти Франції. У 1799 р. ро¬
сійська армія Суворова розгромила французькі війська біля Тре¬
бі та Нові й очистила від них північну Італію. Турція пропустила
через Босфор та Дарданелли ескадру адмірала Ушакова, яка ви¬
гнала французів з Іонічних островів та з Неаполя. У 1800 р. Нель-
сон звільнив Мальту.
Наполеон багато місяців не мав зв’язку з Європою. Випадково
з газети, яка потрапила йому на очі, він дізнався, що тим часом,
поки він воював у Єгипті та Сирії, Австрія, Англія, Росія та Неа¬
поль поновили війну проти Франції. Суворов з’явився в Італії,

19. Західна Європа в період наполеонівських війн
227
розбив французів і рухається до Альп. Це була загроза Франції. У
самій Франції тим часом лютували розбій, смути, повний безлад.
Директорія була ненависна більшості. Її повна розгубленість та
безпорадність розлютили Наполеона. „Негідники! Італію втраче¬
но! Всі плоди моїх перемог втрачено! Я маю негайно їхати!” - про¬
казав він, ледь прочитавши газету. Рішення було прийнято відразу
ж. Верховне командування армією було передано генералові Кле-
беру. Поспіхом було споряджено чотири судна, на які він посадив
500 відбірних солдатів і 23 серпня 1799 р. Наполеон виїхав до Фран¬
ції, залишивши Клеберові велику, добре озброєну армію.1
з. Внутрішня політика наполеонівської імперії
Останні події вкрай розхитали становище режиму Директорії.
Велика буржуазія бажала сильної влади для придушення народ¬
них мас, задля успішної завойовницької політики та уникнення
реставрації Бурбонів. Найбільш підходящою кандидатурою на міс¬
це диктатора здавався генерал Бонапарт. Родина Бонапартів на¬
жила величезні багатства на спекуляціях, вона належала до „но¬
вих багатіїв”. Інтереси цієї родини збігалися з інтересами великої
буржуазії. Італійський похід приніс Бонапарту гучну славу та гро¬
ші. Невгамовне честолюбство пробуджувало в ньому жадобу вла¬
ди. Дізнавшись про поразку своїх військ в Італії, він полишив на¬
призволяще рештки своєї армії в Сирії та на невеликому судні по¬
тайки повернувся у Францію, уникнувши зустрічі з англійськими
кораблями, які полювали на нього в Середземному морі. Великі
фінансисти та сановники, в тому числі два члени Директорії -
Сійес і Роже Дюко, стали готувати державний переворот. Деякі
банкіри надали Бонапартові великі кошти для підкупу осіб, від
яких залежав успіх справи. Заколотники домоглися призначення
Бонапарта на посаду командувача паризьким гарнізоном.
9 листопада (18 брюмера) війська оточили Законодавчий кор¬
пус. Бонапарт спробував переконати депутатів внести зміни до
Конституції. Залунали вигуки „Геть тирана!". Генерал Бонапарт
отримав кілька ударів по обличчю, яке розбили йому до крові. Тоді,
за наказом Мюрата, солдати розігнали депутатів. Та надвечір де¬
сятків зо два переловили знову і змусили їх під загрозою тортур

228
Всесвітня історія
ухвалити пропозицію про розпуск Директорії та передання вла¬
ди трьом консулам - Бонапарту, Роже Дюко та Сійесу. Насправді
ж лише Бонапарт сам став повновладним диктатором. Цей пере¬
ворот встановив у Франції режим воєнної диктатури.
Власне, це й стало остаточним підсумком буржуазної револю¬
ції. Бонапарт ліквідував демократичні завоювання революції та
залишив від неї лише те, що було вигідним великій буржуазії. Вже
два дні по тому почалися репресії проти якобінців.
Формально Франція залишалася республікою, але фактично
це було тільки зовнішньою оболонкою. Вся повнота влади нале¬
жала тільки Бонапартові, а два інших консули мали лише дорад¬
чі голоси. Бонапарт командував армією, призначав людей на вищі
воєнні та державні посади. Законодавчу владу було розподілено
між різними державними установами, які стали слухняним зна¬
ряддям у руках консула.
Місцеве самоврядування було знищене. З 1800 р. на чолі де¬
партаментів було поставлено префектів - ставлеників першого
консула.
У 1802 р. під пильним наглядом поліції було проведено пле¬
бісцит, який пожиттєво закріпив за Бонапартом посаду першого
консула. На той час друга коаліція розвалилася і Бонапарт вико¬
ристав це для своїх завоювань. Встановилася диктатура контр¬
революційної буржуазії, яка у прагненні наживи спочатку при¬
вела Францію до межі загибелі, зрозуміла це, розгубилася і збаг¬
нула, що лише придушивши революційний демократизм, лише
під захистом міцної, навіть тиранічної, хай навіть в особі цього
страшного вояки Бонапарта, але тільки твердої та непорушної
влади буржуазне суспільство може без перешкод розвиватися, за¬
безпечивши вільний рух приватного капіталу.
Припинення Росією торгівлі з Англією викликало незадово¬
лення російського дворянства, на боці якого опинилася і гвар¬
дія. 11 березня 1801 р. російського імператора Павла І було вби¬
то заколотниками. Новий імператор Олександр І відновив ди¬
пломатичні стосунки з Англією. Однак Англія поки лишалася
сам-на-сам проти Франції, свого головного торговельного
конкурента і у березні 1802 р. було підписано мирну угоду між
двома ворогами.

19. Західна Європа в період наполеонівських війн
229
4. Війни проти третьої та четвертої
антифранцузьких коаліцій
У 1803 р. Наполеон став готуватися до висадки на Британських
островах. Він розумів, якщо не підкорить воєнною силою Англію,
то та завжди буде небезпечною для Франції. У Булоні на півночі
країни було створено величезний воєнний табір, в якому накопи¬
чувалася армія для висадки на іншому березі Па-де-Кале. Для того,
щоб відвернути загрозу від себе, англійська дипломатія вжила від¬
чайдушних зусиль по створенню третьої коаліції у складі Англії,
Росії, Австрії та королівства обох Сицилій. Як тільки третя коалі¬
ція оголосила війну Франції, Бонапарт страшенно розлютився.
Тепер він змушений був на невизначений час відволікатися від під¬
готовки десанту на Британію. У страшенному роздратуванні він
оголосив: „Через п’ятнадцять днів я буду у Відні!” Про висадку
через Ла-Манш тепер не могло бути й мови. Булонський табір було
ліквідовано (як потім виявилося, назавжди).
Французькі корпуси рушили через Рейн. 20 листопада 1805 р.
капітулювала австрійська армія генерала Мака. Наполеон рухав¬
ся блискавично, але 21 жовтня того ж року адмірал Нельсон у бит¬
ві біля м. Трафальгар розбив французький та іспанський флот, який
було підготовлено для перевезення військ через Ла Манш. Загро¬
за Англії була остаточно усунена. Але Нельсон, рятівник батьків¬
щини, під час битви загинув. Відтоді він назавжди став національ¬
ним героєм Англії.
Відтепер, поховавши надію найближчим часом завдати Англії
воєнної поразки, Наполеон обрав шлях економічного придушен¬
ня небезпечного ворога. Зваживши на те, що Англія була острів¬
ною країною і тому важкодоступною для його армії, Наполеон вирі¬
шив задушити її зашморгом континентальної блокади. Добре розу¬
міючи, що економіка Англії живиться за рахунок торгівлі з Європою,
він вирішив перерізати всі торговельні зв’язки ворожої держави з
країнами Європи. Не маючи переваги над англійцями на морському
театрі бойових дій, він змушений був стати на шлях завоювання
всіх країн Європи, які були торговельними партнерами Англії.
Бонапарт, не звертаючи уваги на поразку свого флоту, стрімко
рухався проти австрійської та російської армій, використовуючи

230
Всесвітня історія
для цього нейтралітет П русії. 2 грудня 1805 р. у битві біля Аустер-
ліцу союзницькі армії були розбиті. Лише стійкість російських
військ, зокрема, мужні дії генерала Багратіона врятували союзни¬
ків від цілковитого знищення. Яскравим епізодом цієї битви стала
контратака кірасирської бригади росіян проти кавалерійського
французького корпусу. Як писав Л.Толстой у романі „Війна і мир”,
“...то була атака, якій вражалися самі французи”. Відчайдушним
ударом кірасирська бригада зупинила атаку ворога і сама, майже
вся, полегла на тому полі. Від бригади залишилося живими лише
16 чоловік.
Розбивши Австрію та Росію, Наполеон тепер не брав у розраху¬
нок і Пруссію. Так, віддавши їй Ганновер, він потім вирішив знову
відібрати його. Пересуваючи війська через Пруссію, він не зважав
за потрібне питати дозволу в уряду - тобто поводив себе за правом
переможця: Зрозумівши, що Пруссії загрожує окупація, берлінський
двір вступив у союз із Росією та Англією. У вересні 1806 р. ці дер¬
жави разом зі Швецією утворили четверту коаліцію.
Прагнучи не допустити об’єднання сил своїх противників, На¬
полеон вирішив швидко розправитися з Пруссією. Тим часом по¬
ловина прусської армії була розкидана по десяткам гарнізонів.
Пихаті і бездарні прусські генерали зневажали досвід ведення війн
наполеонівськими військами. Організація й тактика прусської ар¬
мії були вкрай відсталими. В армії панували муштра та палична
дисципліна. 14 жовтня 1806 р. Наполеон зненацька атакував і роз¬
бив частину прусської армії під Ієною, того ж дня його маршал Даву
розгромив головні сили прусаків під Ауерштадтом. У Пруссії спа¬
лахнула жахлива паніка. Гарнізони здавалися один за одним без
жодного пострілу. Армія Наполеона вступила у Берлін. Пруссія
приєдналася до континентальної блокади. Ця блокада втягувала
Францію до безмежного поширення боротьби за світове пануван¬
ня, оскільки без забезпечення участі в блокаді всіх країн Європи
не можна було досягнути придушення Англії економічними засоба¬
ми. Ще важче було покласти край контрабандній торгівлі з Англією,
котра велася повсюди, навіть у Франції. Важко було також припи¬
нити нейтральну торгівлю англійськими товарами. У 1807 р. Напо¬
леон наказав конфісковувати нейтральні судна, які заходили до ан¬
глійських портів та колоній. Англія зі свого боку оголосила блокаду

19. Західна Європа в період наполеонівських війн
231
портів Франції та її васалів. Англійський флот перехоплював ней¬
тральні судна, які йшли з товарами до Франції.
Отже, Наполеон, розбивши Пруссію, рушив свої війська проти
російської армії, яка стояла у східній Пруссії. 6 лютого 1807 р. біля
Прейсіш-Ейлау відбулася запекла битва. Обидві армії зазнали тяж¬
ких втрат, але росіяни вистояли. Вперше Наполеонові не вдалося
добитися рішучої перемоги. Проте 14 липня 1807 р. він усе ж таки
розбив російську армію біля Фридланду. Становище Росії швидко
погіршувалося. До того ж, починаючи з 1804 р. вона перебувала у
війні з Іраном, а з 1806 р. почалася російсько-турецька війна. Не
маючи союзників і не отримуючи допомоги від Англії, російський
уряд вирішив змінити політичний курс і вступити в союз із Напо¬
леоном. Але Франція також була виснажена. Сил для продовжен¬
ня війни з Росією не вистачало. Австрія вичікувала слушного мо¬
менту для удару Наполеонові в спину. За таких умов імперато¬
ри Олександр І і Наполеон розпочали мирні переговори. Побачен¬
ня імператорів відбулося в Тильзиті і 7 липня 1807 р. держави
уклали угоду про мир та союз. Франція, таким чином, отримала
свободу дій у Європі. По наполяганню Олександра І Наполеон по¬
вернув Пруссії частину земель на схід від Ельби. Білостоцький
округ відійшов до Росії. Польські землі були відібрані у Пруссії,
утворивши герцогство Варшавське. Росія за угодою мала приєд¬
натися до континентальної блокади.
Тильзитський мир викликав велике занепокоєння в Англії, хоча
у перемозі Наполеона над силами 4 коаліції була винна її власна
бездіяльність. Англія боялася, що Франція захопить датський флот
і 2 вересня 1807 р. британська ескадра без оголошення війни сама
напала на Данію. Вона піддала бомбардуванню Копенгаген, захо¬
пила 16 кораблів і безліч дрібних суден. Росія формально оголоси¬
ла Англії війну, але військові дії так і не розпочалися.
5. Найвищий підйом могутності Франції.
Назрівання кризи
У 1807 р. Наполеон, отримавши від Португалії відмову приєд¬
натися до участі у континентальній блокаді, вдерся до неї через
територію Іспанії, але там його війська почали діяти дуже невдало.

232
Всесвітня історія
Після цього він захопив саму Іспанію та призначив її королем сво¬
го брата Жозефа. Однак там розпочалася визвольна війна, яка ску¬
вала значні сили Франції. Наполеон спробував примусити Ро¬
сію до участі у війні проти Австрії, та Олександр І, туманно по¬
обіцявши виставити невелику кількість військ, не збирався вес¬
ти серйозні військові дії, про що, не приховуючи, говорили самі
австрійці.
У 1809 р. Англія та Австрія уклали союз, створивши п’яту коа¬
ліцію проти Наполеона. Той просто скаженів від люті. І дійсно -
патріотичний підйом в Австрії та створення ополчення дали їй
змогу виставити більше 300 тис. солдатів. Франція зазнавала знач¬
них людський втрат. Воєнний дух французів йшов на спад. „Це
вже не солдати Аустерліцу”, - казав Наполеон про свої війська.
Проте, 5-6 липня 1809 р. Наполеонові з великими зусиллями вда¬
лося розбити австрійців біля Ваграму. Загальна кількість убитих
у тій битві сягнула 40 тис. чоловік. Після цієї перемоги Наполе¬
он ще кілька місяців вів мирні переговори з Австрією і 14 жовтня
1809 р. було підписано Шенбрунський договір. Австрія приєдну¬
валася до континентальної блокади, сплачуючи Франції величез¬
ну контрибуцію.
Таким чином, у 1808-1811 pp. могутність імперії Наполеонадо-
сягло вищої межі. Але в той же час позначився початок її внутріш¬
ньої кризи. Англія, могутня торгова та промислова держава з ба¬
гатющими фінансовими ресурсами, залишалася невразливою. Її
перевага з часом ще більше посилювалася. Надії Наполеона на кон¬
тинентальну блокаду не виправдалися. Контрабандна торгівля
товарами під нейтральними прапорами зростала. Росія віднов¬
лювала та зміцнювала свої сили. Її не зламали поразки при Аус¬
терліцу та Фридланді. Наполеон не зміг знищити навіть менш
сильних противників - Австрію та Прусію. З 1806 р. у цих дер¬
жавах почалися воєнні перетворення. Російський уряд проводив
посилення та вдосконалення артилерії. Прусська муштра, що її
запровадив Павло І, була відкинута: армія повернулася до тра¬
дицій Суворова і критично засвоювала прийоми війни, які вжи¬
вала французька армія. Отже, воєнна перевага Франції в Європі
слабшала. Проти неї підіймався народно-визвольний рух в Іспа¬
нії та інших країнах.

19. Західна Європа в період наполеонівських війн
233
Поступово стала назрівати і внутрішня криза наполеонівської
імперії. З 1808 р. почало зростати невдоволення різних верств сус¬
пільства безперервними війнами та континентальною блокадою.
Селяни все більше страждали від наборів до армії, податків, рекві¬
зиції коней. Незадоволеною була й буржуазія, яка не отримувала
вигоди від континентальної блокади. Ткацька промисловість по¬
терпала від нестачі сировини. Франція була аграрною країною, від¬
сутність англійських товарів зачіпала інтереси заможних земле¬
власників, зацікавлених у ввезенні дешевих англійських промисло¬
вих виробів. Контрабанда набувала загрозливих розмірів. У 1810 р.
Наполеон, наказавши спалювати завезену контрабанду, сам був
змушений дозволити ввезення великих партій англійського сукна
та інших товарів для потреб армії. Війни та континентальна бло¬
када спричинили в 1811 р. економічну кризу у Франції. Розорення
поневолених країн Європи знижувало їхній попит на французькі
товари. Зростало безробіття.
Серед воєнної та чиновної знаті, створеної Наполеоном, також
виникало незадоволення. Безперервні війни заважали їй спокій¬
но користуватися багатством і славою, що були здобуті у минулих
перемогах. Далекоглядні сучасники бачили, що імперія втягуєть¬
ся до безперервних завоювань і рано чи пізно зазнає краху. Особ¬
ливо відчував це Талейран, зі своїм рідким вмінням своєчасно пе¬
редбачати розвал і падіння всіх режимів, яким він служив. Він вва¬
жав континентальну блокаду безглуздям. Наполеон усунув його з
посади міністра закордонних справ. Тоді Талейран вступив у таємні
зносини з Олександром І і став його інформатором відносно усклад¬
нень Наполеона, що зростали.
Невдоволення стали виявляти також і васали. Людовик Бона¬
парт у Голландії, Мюрат у Неаполі, Жозеф Бонапарт в Іспанії - всі
вони не схвалювали жорстоких здирств та континентальної бло¬
кади, боячись, що це підірве їхні власні позиції в цих країнах.
6. Вітчизняна війна в Росії і розгром
французької армії. Крах імперії
Кінцева мета наполеонівської імперії полягала у знищенні Англії,
завоюванні Європи та світовому пануванні Франції. Здійснити це

234
Всесвітня історія
можна було шляхом розгрому і знищення самостійності всіх вели¬
ких держав Європи і, в кінцевому рахунку, найсильнішої з них -
Росії. Далі він збирався йти на Індію, використавши російські вій¬
ська як допоміжні сили. Над Росією стали густішати хмари. Сучас¬
ники стверджували, що наступним поколінням важко зрозуміти
політичну атмосферу тодішньої Європи. Князь П.А. Вяземський,
друг Пушкіна, писав потім: „Наполеон... був однаково страшний і
для царів, і для народів. Хто не жив у ті часи, той знати не може,
здогадатися не може, як задушно було жити в ті часи. Доля кожної
держави, майже кожної особи більше або менше, так чи інакше, не
сьогодні так завтра залежала від примхи тюільрійського кабінету
чи від бойових розпоряджень наполеонівської головної квартири.
Всі були під страхом землетрусу чи виверження вогнедихаючої
гори... Ніхто не міг ані діяти, ані дихати вільно.”
Наполеон розраховував на участь Турції у війні проти Росії. Але
у 1811 р. Кутузов зміг швидко розгромити Турцію і у травні 1812 р.
вона уклала з Росією Бухарестський мир, за яким Росія отримува¬
ла Бессарабію. Турецький уряд боявся перемоги Наполеона біль¬
ше, ніж Росії, і бажав взаємного виснаження сил у цій війні. Собі
він відводив роль стороннього спостерігача. Росії ця позиція була
дуже вигідною. Бухарестський мир був дуже видатним успіхом
російської дипломатії. 5 квітня 1812 р. Росія уклала союз зі Шве¬
цією. Відтепер з півночі та півдня Росії більше ніщо не загрожува¬
ло. Але із заходу насувалася величезна небезпека. Зібравши кращі
сили французької армії та військові контингенти своїх васалів, На¬
полеон підготував для нападу на Росію армію чисельністю у 640 тис.
чол. Російське командування мало у своєму розпорядженні 230 тис.
чол., які були розпорошені по трьох окремих арміях. Стратегічний
план Наполеона полягав у розгромі російських армій поодинці.
Після того, на його думку, мала настати капітуляція Росії.
24 червня 1812 р. його армія переправилася через Німан і вдер¬
лася у Росію. Але цього разу Наполеонові не вдалося обрати час і
місце битви на свій розсуд. Російські армії, відступаючи та ма¬
невруючи, з’єдналися біля Смоленська і стали відходити до Мо¬
скви. Могутній патріотичний підйом охопив Росію. Народ, біль¬
шість дворянства та буржуазія палали бажанням дати відсіч
вторгненню. Після падіння Смоленська Олександр І призначає

19. Західна Європа в період наполеонівських війн
□35
головнокомандувачем фельдмаршала М.І. Кутузова, якого люби¬
ла армія. Він був популярним у народі після своїх численних пе¬
ремог. Кутузов наважився дати битву на підступах до Москви.
Від неї неможливо було ухилитися.
Росіяни не бажали віддавати Москву без генерального бою.
Патріотичний підйом народу підштовхнув Кутузова до битви.
Тож, 26 серпня 1812 року відбулася Бородінська битва. Наполе¬
он поставив собі за мету знищити в цій битві російську армію.
Кутузов прагнув максимально послабити ворога, завдавши йому
якомога більших втрат, і при цьому зберегти армію. Тому росія¬
ни зайняли оборонну позицію, змусивши французів атакувати
укріплені редути. На війні завжди сторона, яка наступає, зазнає
більших втрат. Власне, вся Бородінська битва складалася з без¬
перервних атак французів і контратак росіян. Наприкінці дня
французька армія ціною шалених втрат оволоділа всіма укріпле¬
ними позиціями росіян. Але росіяни відступили в повному по¬
рядку і зайняли нову оборонну позицію. Таким чином, Наполеон
своєї мети не досяг. Французи втратили у битві 60 тис. зі 135 тис.,
тобто близько половини, а росіяни - 40 зі 120 тис., тобто одну
третину від меншої кількості людей. Пізніше Наполеон згадував:
„ Серед всіх моїх битв найстрашніша була та, яку я дав під Моск¬
вою... Французи показали себе гідними перемоги, а росіяни здо¬
були право бути непереможеними.”
Велетенські втрати французької армії та велике морально-по¬
літичне значення Бородінської битви зробили її величною пере¬
могою російської армії. Залишення Москви ворогові було виму¬
шеним кроком, який мав стратегічне виправдання. Кутузов пожерт¬
вував столицею, але зберіг армію. Надії Наполеона на капітуля¬
цію росіян після битви не виправдалися. Пожежа, яка почалася в
місті після вступу туди ворога, майже цілком знищила місто і зро¬
била перебування там французів майже нестерпним з огляду на
зиму, яка була не за горами. На додачу до цього, партизанський
рух, який набирав сили щодня, унеможливив забезпечення фран¬
цузів фуражем та продовольством. Врешті французька армія за¬
лишила Москву і спробувала пробитися на південь для зимуван¬
ня, але під Малоярославцем, що на південь від Москви, її зупини¬
ла російська армія, яка відпочила та відновила свою кількість. У

236
Всесвітня історія
жорстокій битві французька армія була відкинута на Смоленську
дорогу, яка вже була ними розграбована під час наступу на Моск¬
ву. Тепер, відступаючи нею, ворожа армія зазнавала величезних
втрат від голоду, партизанських ударів та атак російської армії, що
йшла паралельними дорогами. При переправі через Березину фран¬
цузька армія зазнала остаточного розгрому, уникнути якого вдало¬
ся лише гвардії. Її Наполеон дбайливо переправив першою на захід¬
ний берег і врятував. Невдовзі він і сам полишив рештки своєї армії
та помчав до Франції набирати нові війська. Рештки Великої армії
загинули від морозів та голоду. Ця поразка завдала нищівного уда¬
ру по імперії Наполеона. Виникла нова коаліція проти Франції.
Престиж та воєнна слава Росії піднялися на нечувану висоту.
Коли сили союзників увійшли до Європи, їм довелося мати
справу з новими силами французів, які були набрані замість зни¬
щеної Великої армії. У 1813 р. у П русії, у містечку Бунцлау помер
Кутузов. Відтепер у росіян не було полководця, який міг гідно за¬
ступити покійного фельдмаршала. У тому ж році відбулася битва
під Лейпцигом, у якій з одного боку билися армії росіян, австрій¬
ців та прусаків, а з другого - французька армія. Битва тривала кіль¬
ка днів. Бої точилися прямо на вулицях міста, яке Наполеон пере¬
творив на свою укріплену позицію. Незважаючи на чисельну пере¬
вагу, союзники не змогли розбити ворога. Протягом довгого часу
Наполеон зі своїми військами іноді дуже вдало чинив опір своїм
ворогам, але врешті війна була програна. Французька буржуазія
не бажала більше нести витрати від безкінечної війни, економічні
та людські ресурси держави були значно підірвані. Врешті сили
союзників вступили до Парижа. Наполеон був змушений зректи¬
ся престолу. Його було відправлено у почесне заслання на острів
Ельба, що в Середземному морі. Франція капітулювала. У ній було
відновлено монархічний режим. На престолі всадовили останньо¬
го представника Бурбонів Людовика XVIII. На певний час у Фран¬
ції запанувала політична реакція. Але економічні перетворення,
які відбулися під час буржуазної революції, вже набули незворот-
ного характеру. Тож реставрація Бурбонів була вкрай реакційним
кроком, який ніяк не узгоджувався з економічними та соціальни¬
ми реаліями того часу. Країна остаточно ступила на шлях буржуаз¬
ного розвитку.

19. Західна Європа в період наполеонівських війн
237
^5 ЛІТЕРАТУРА
1. Аврамов Н. Трафальгарское сражение. - М., 1938.
2. Жилин П. А. Гибель наполеоновской армии в России. - М., 1974.
3. Жилин П. А. М.И. Кутузов: жизнь и полководческая деятель-
ность. - М., 1983.
4. Тарле Е.В. 1812 год. - М., 1959.
5. Тарле Е. В. Талейран. - М., 1987.
® ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. З якою метою французька буржуазія привела до влади Напо¬
леона?
2. У чому полягала мета воєнних кампаній Наполеона під час рево -
люційних подій та по їх завершенню? У чому різниця?
3. У чому причина тривалих перемог Наполеона у війнах проти
коаліцій Європи?
4. У чому причина остаточної поразки Наполеона?
1 Тарле Е.В. Наполеон / Тарле Е.В. 1812 год. - М., 1959. - С. 45-72.

238
Лекція 20. ЗАХІДНА ЄВРОПА У XIX СТ.
(Щ3! План викладу матеріалу лекції:
1. Франція в роки реставрації Бурбонів та липневої монархії.
2. Англія в XIX ст.
3. Німеччина у XIX ст.
4. Буржуазно-національний визвольний рух на Балканах.
1. Франція в роки реставрації Бурбонів
та липневої монархії
У 1814 р. воєнні дії було перенесено на територію Франції.
Наполеон марно намагався зупинити просування союзницьких
армій до Парижа і, зайшовши з тилу, зупинити їх. Окремі битви,
виграні ним, не могли вже змінити плин подій. Не виправдалися
і надії на розкол коаліції. У березні 1814 р. чотири головних учас¬
ники коаліції, Росія, Австрія, Англія та Пруссія підписали в
м. Шомон угоду про війну до повної перемоги та про умови май¬
бутнього миру. Після перемоги передбачалося скликати дипло¬
матичний конгрес.
Наполеон і не планував спиратися на народ. Він боявся озброє¬
них селян. Тому війна з коаліцією не перетворилася на народно-
визвольну. Диктатура Наполеона вже викликала незадоволення
широких верств населення. Великі землевласники, на бік яких пере¬
йшов і Талейран, готували реставрацію Бурбонів. 31 березня 1813 р.
союзницькі війська на чолі з Олександром І вступили до Парижа.
Наполеон зрікся престолу. За вимогою союзників та старої фран¬
цузької аристократії сенат відновив династію Бурбонів. Королем
став брат Людовика XVI - граф Прованський, під іменем Людо-
вика XVIII.
Після зречення Наполеона було укладено нестійкий мир 1814 р.,
Франція поверталася до кордонів 1792 р. З усіх завоювань в неї ли¬
шилася тільки Ніцца, частина Савойї та декілька прикордонних
фортець. Щоправда, Франція утримала в своїх руках мистецькі
скарби, що були захоплені у завойованих країнах за Директорії та
імперії.

20. Західна Європа у ХІХ ст.
233
У 1814 р. Людовик XVIII був змушений обнародувати консти¬
туційну хартію, яка закріпила політичне панування великих зем¬
левласників і залишила за королем величезну владу. Та при дворі
зростав вплив крайніх роялістів, що мріяли про повне відновлен¬
ня абсолютизму та повернення втрачених маєтків. Духівництво
відкрито засуджувало тих, хто в роки революції прибрав до рук
церковні та емігрантські землі - тобто велику буржуазію. Селяни
стали боятися відновлення феодальних повинностей. Більше ніж
20 тис. офіцерів наполеонівської армії і велике число чиновників
були звільнені, в армії зростало невдоволення наявним режимом.
Переможці Наполеона зібралися у Відні на конгрес, та їхні чвари
затягували хід переговорів.
Тим часом 1 березня 1815 р. на півдні Франції висадився Напо¬
леон, який сподівався повернутися до влади. Він з’явився, маючи
під командуванням 1000 солдатів старої гвардії, які були залишені
йому у засланні як почесна варта, і рушив з ними на Париж. Війсь¬
ка, що були вислані назустріч йому, перейшли на його бік. Людо¬
вик XVIII втік і 20 березня Наполеон вступив до Парижа і відно¬
вив свій престол. Проти нього негайно було створено коаліцію:
Англія, Росія, Австрія, Пруссія, Швеція, Іспанія тощо. Тривалі вій¬
ни виснажили ресурси Франції, її населення вже не приваблюва¬
ли наміри Наполеона відновити колишній деспотичний режим
імперії. 18 червня 1815 р. у Бельгії неподалік від Брюсселя біля
селища Ватерлоо війська Наполеона були остаточно розбиті. 22
червня, після 100 днів нового правління, Наполеон знову зрікся
престолу. Цього разу його було заслано значно далі від Європи -
на о. Святої Єлени в Атлантичному океані.
Остаточно позбувшись Наполеона, його переможці вдруге від¬
новили на троні Людовика XVIII. З ним до Франції повернулися
тисячі дворян, які жадали розправи над своїми ворогами. Вони ви¬
магали відновлення феодальних привілеїв та повернення втрачених
маєтків. Усюди чинилися погроми та вбивства, особливо на півдні.
Маршал Ней та численні офіцери, які підтримали повернення до
влади Наполеона, були розстріляні. Десятки тисяч чиновників та
офіцерів було вигнано зі служби під приводом „політичної неблаго-
надійності”. Надзвичайні суди винесли більше ніж 10 тис. звинува¬
чувальних вироків з політичних справ. У країні лютував білий терор.

240
Всесвітня історія
Та реставрація Бурбонів не привела до відновлення дореволю¬
ційного режиму у Франції. Навіть переможці Наполеона розумі¬
ли, що повне повернення до колишніх порядків неможливе і абсо¬
лютизм може викликати у Франції лише новий революційний
вибух. Рішення Віденського конгресу зобов’язували Людовика
XVIII ввести у Франції конституцію і не зазіхати на основи сус¬
пільного ладу, створеного при Наполеонівській імперії. Тому Лю¬
довик визнав і підтвердив громадянську рівність усіх підданих і
права нових власників на майно, здобуте під час революції. Було
збережено адміністративне управління і буржуазні кодекси за¬
конів, створених Наполеоном. Дворянські титули, отримані від
Наполеона, залишилися чинними, але були відновлені також і
титули старого дворянства.
Конституція під назвою „Хартія 1814 року” обмежила владу
короля. Законодавчим корпусом з двох палат: верхньої палати пе¬
рів (аристократією), які призначалися королем, та нижньої па¬
лати, яка обиралася вузьким колом виборців лише чоловічого на¬
селення з високим майновим цензом. Ним володіло лише 90 тис.
Правом бути обраним володіли тільки 15 тис. Так було досягну¬
то компроміс між прошарком великих землевласників і верхів¬
кою буржуазії.
У Франції інтереси поміщиків усе більше перегукувалися з ін¬
тересами банкірів, підприємців, які часто були водночас і велики¬
ми землевласниками. Численні дворяни, незважаючи на свої ари¬
стократичні титули, збуржуазнювалися, вступали до капіталістич¬
них компаній з фінансистами для експлуатації шахт, копалень,
отримували великі прибутки. У 1815-30 pp., незважаючи на реак¬
ційний режим Реставрації, країна продовжувала розвиток капіта¬
лістичним шляхом. Промислова революція помітно просунулася
вперед. Посилюється механізація ручної праці. Поширюється
будівництво шосейних доріг, річкових каналів, пароплавів. Обіг
зовнішньої торгівлі зріс удвічі.
Але в цілому промисловий переворот у Франції відбувався по¬
вільніше, ніж в Англії. Переважали дрібні селянські господарства
і це гальмувало розвиток великої промисловості. Йшло розшару¬
вання селянства. Зростав і робочий клас, оскільки збіднілі селя¬
ни поповнювали його лави. Зростає безробіття. У 1827-31 pp. у

20. Західна Європа у ХіХ ст.
241
Франції розпочалася перша загальна криза перевиробництва. Ста¬
ла знову назрівати революційна ситуація. Царювання Карла X не
влаштовувало буржуазію, вона готувалася до його заміщення на
Орлеанську династію в особі Луї-Філліпа. У 1822 р. французькі
карбонарії спробували підняти повстання, але були розгромлені.
Однак невдовзі революційна ситуація загострилася знову. У березні
1830 р. Карл X розпустив палату депутатів і підписав 4 ордонанса,
які скасовували виборче право, свободу друку, вводили цензуру.
Це, звісно, призвело до революційного вибуху. 27 липня 1830 р. у
Парижі почалося повстання. 29 липня палац Тюїльрі було взято
штурмом, Карл X втік зі столиці. Було створено тимчасовий уряд.
Відновлювалася Національна гвардія, королем було проголошено
Луї-Філліпа Орлеанського.
Липнева революція закінчилася заміною дворянської монархії
буржуазною. Справа в тому, що демократичні кола на той момент
були слабкі та неорганізовані, вони не могли очолити революцію.
У них не було чіткої програми. Липнева революція встановила
панування фінансової аристократії.
2. Англія у XIX ст.
За період 1815-1850 pp. світова торговельно-промислова та ко¬
лоніальна перевага Англії значно посилилася. За рівнем промис¬
лового виробництва та за торговельним обігом Англія залишила
далеко позаду себе інші країни. Її воєнний і торговий флот необ¬
межено панував на морях та океанах. У результаті швидкого про¬
мислового розвитку зникало дрібне ремесло, розросталися нові
індустріальні райони. З’являлися нові фабрики та заводи, поши¬
рювався видобуток вугілля в шахтах Південного Уельсу. Розвива¬
лося суднобудівництво. Лондон перетворився на величезне місто -
торговельний та фінансовий центр світового значення. Щоправда,
після завершення наполеонівських війн економіка Англії пережи¬
вала тимчасовий спад. Експорт товарів з Англії значно скоротився.
Це було викликано припиненням воєнних поставок Англії та її со¬
юзникам. Тимчасове скорочення збуту товарів призвело до скоро¬
чення їх виробництва та збільшення безробіття. Завершення війн
супроводжувалося падінням цін на хліб та інші сільгосппродукти.
9 5-434

242
Всесвітня історія
Лендлорди домоглися від парламенту заборони на ввезення хліба
в Англію, якщо ціна на зерно в країні впаде нижче 80 шилінгів за
квартер (286,28 літри).
У подальшому парламент знизив заборону до 66 шилінгів, од¬
нак доступ в Англію хліба з інших країн лишався фактично замкне¬
ним. Хліб на внутрішньому ринку продавався за високими ціна¬
ми. Населення страждало від дорожнечі. Англійська промислова
буржуазія вороже ставилася до цих законів, оскільки високі ціни
на хліб заважали зниженню зарплатні і збагачували лендлордів,
зміцнювали їх панування у парламенті. Джерелом збагачення фі¬
нансової буржуазії були позики, які надавалися урядові під висо¬
кі відсотки. Уряд, у свою чергу, підвищував опосередковані подат¬
ки. На всі ці заходи народ відповів сильними заворушеннями в
Лондоні та Шотландії, де люди почали трощити машини. Все скін¬
чилося стратою головних учасників заворушень. Дрібна буржуазія
та робітники вимагали демократизації політичного ладу і загаль¬
ного виборчого права.
У 1819 р. знов настав економічний спад. Різко погіршилося ста¬
новище робітників. Посилилися хвилювання в країні. 16 серпня
1819 р. робітники та буржуа організували мітинг у Манчестері на
Петровому полі (Пітерфілд), в якому взяли участь 80 тис. чоловік.
Незважаючи на мирний характер мітингу, влада ввела у дію війська.
Кілька чоловік було вбито, близько 400 поранено. Цю розправу над
беззбройними робітниками народ іронічно назвав „побиттям при
Пітерлоо”.
На початку 20-х рр. було винайдено пароплав (Р. Фултон).
Швидко розгорнулося будівництво пароплавів. З розвитком про¬
мисловості зростала чисельність робітників, швидко зростав про¬
летаріат - найбідніша частина робітничих верств. У 1824 р. було
створено робітничі профспілки, тред-юніони, які об’єднали робіт¬
ників однієї професії на різних підприємствах. Це надавало їм
професійну вузькість та ускладнювало згуртування робітників.
У 1825 р. уряд ухвалив закон про заборону страйків та тиск на під¬
приємців з метою покращення умов праці. Порушення закону кара¬
лося в’язницею. У тому ж році вперше розвинулася циклічна кри¬
за перевиробництва. Вона загострила класову боротьбу в Англії.
Ці кризи пізніше періодично повторювалися у 1837,1842,1847 рр.

20. Західна Європа у ХІХ ст.
□43
Така ситуація породила ідеї утопічного соціалізму Роберта Оуена,
Девіда Рікардо.
У 30-40 pp. в Англії завершується промислова революція і вона
виходить у передові країни світу. На 1840 р. її доля у світовому
промисловому виробництві становить 45%.
Але у 1836-38 pp. економіка країни була знову струшена кри¬
зою перевиробництва. Це спричинило падіння зарплатні, масове
безробіття та викликало створення чартиського руху. Він почався
зі створення асоціацій робітників, котрі вимагали: 1. Загального
виборчого права хоча б для чоловіків. 2. Скасування майнового
цензу для кандидатів у депутати парламенту. 3. Рівного представ¬
ництва та зрівняння виборчих округів. 4. Щорічних виборів у пар¬
ламент. 5. Оплати для депутатів. 6. Таємного голосування. Все це
стосувалося виборчого права, оскільки робітники вважали, що до¬
сягнувши цього, вони зможуть домогтися докорінних змін умов
праці та життя. Таким чином, це була боротьба за політичне пере¬
важання робочого класу.
Рух цей поставив парламентові свої вимоги у вигляді петиції
про народну хартію (чартер), звідси його назва - чартизм.
До самого початку 50-х років цей рух прагнув реалізації 6-ти
своїх вимог, він справляв значний вплив на політику панівних
верств, змусивши їх піти на поступки і в подальшому здійснити
низку політичних реформ. Парламент ухвалив закон про 10-годин-
ний робочий день. Буржуазія змушена була відмовитися від не¬
обмеженої свободи диктувати робітникам будь-які умови праці.
Наприкінці 40-х років рух пішов на спад. Чартизм налякав англій-
ську-буржуазію. У 30-40 pp. англійському робітничому класові на¬
лежала провідна роль у міжнародному робітничому русі.
Англія продовжувала проводити енергійну, агресивну зовніш¬
ню політику, колоніальну за своєю спрямованістю, зокрема в Ір¬
ландії. Тривали пограбування заокеанських колоній. Для приско¬
рення зростання капіталізму в Англії, буржуазний уряд у 1832 р.
ухвалив закон про скасування рабства в колоніях, щоб замінити
рабську працю найманими робітниками. Головну увагу було при¬
ділено завоюванню Індії, населення якої дорівнювало 300 млн і в
10 разів перевищувало кількість населення в Англії. Величезні те¬
риторії були захоплені в Бірмі, Пенджабі. Щоправда, в Афганістані

244
Всесвітня історія
війна скінчилася поразкою. Проте англійці продовжували завою¬
вання Австралії, Нової Зеландії, поширювали свої володіння у
Канаді. На середину XIX ст. Англія наближалася до зеніту своєї
колоніальної та торговельно-промислової гегемонії.
3. Німеччина в XIX ст.
За допомогою російської армії Німеччина звільнилася від фран¬
цузьких завойовників, але країна лишалася в кайданах абсолю¬
тизму та феодалізму. До складу німецького союзу входило 38 дер¬
жав, в тому числі й вільні міста. Це була конфедерація формально
незалежних та слабко пов’язаних між собою держав. Союзний сейм
був утворений з уповноважених від окремих держав, а не народів.
Після вигнання французів прусський король Фрідріх-Вільгельм
III взяв відвертий курс на укріплення феодальної реакції. Помір¬
ковані буржуазні конституції були введені лише у трьох невели¬
ких саксонських герцогствах. У решті ж панувало свавілля само¬
держців. Лише в Бадені, Вюртемберзі, Гессен-Дармштадті та Бава¬
рії дворянство було менш впливовим і набирала силу буржуазія.
Та її лякливість вела до засилля реакції. Лише студентство було
радикально налаштованою силою, у якої визрівали волелюбні мрії.
Та у серпні 1819 р. уряд Меттерлінка почав розгром студентства
під приводом боротьби з тероризмом. У цілому Німеччина лиша¬
лася землеробською країною, 3/4 населення якої займалося сіль¬
ським господарством. Але вже було дозволено викуповування зем¬
лі, що сприяло перебудові юнкерських інтересів на капіталістичний
лад, хоча поміщицьке землеволодіння ще зберігалося.
У 30-40 рр. капіталістичний розвиток Німеччини помітно при¬
скорився. Було скасовано митні бар’єри між німецькими держава¬
ми. Було створено Німецький митний союз. Це привело до утво¬
рення національного внутрішнього ринку. Почалася промислова
революція. Розвивається пароплавний транспорт, інтенсивно фор¬
муються капіталістичні відносини в цілому, найбільш розвинутою
в економічному відношенні виявляється Пруссія. Триває формуван¬
ня робітничого класу. У 40-х роках він нараховував більше мільйо¬
на осіб. Становище робітників стрімко погіршувалося тим же по¬
рядком, що і в Англії чи Франції. Робочий день сягав 15-16 годин на

20. Західна Європа у ХІХ ст.
245
добу при зовсім жебрацькій платні. Особливо тяжким було стано¬
вище сілезьких ткачів. 4 червня 1844 р. ранком почалося їхнє беззб¬
ройне повстання, яке було жорстоко придушене військами. Це по¬
встання викликало відчутний відгук по всій Німеччині. У цей
період революційні ідеї завершують своє формування. У1847 р. тяж¬
ка криза різко загострила становище робітників. Карл-Фрідріх-Віль-
гельм IV відмовився прийняти конституцію. Ситуація надалі за¬
гострювалася. Німеччина опинилася на порозі революції.
4. Буржуазно-національний визвольний рух
на Балканах
З XIV-XV ст. майже весь Балканський півострів перебуває під
гнітом Османської імперії. Але вже наприкінці XVII ст. після по¬
разки у війні з Польщею у 1638 р. в імперії почав відчуватися зане¬
пад. Війна з Росією та Австрією сприяла цьому послабленню. У
XIX ст. на Балканах спалахнув національно-визвольний рух, перш
за все у Болгарії. Найбільшим селянським повстанням став виступ
селян у 1841 р. Почався партизанський рух селян-гайдуків, які те¬
роризували турецьку адміністрацію та поміщиків. Під турецьким
гнітом перебували і греки. З 20 pp. XIX ст. посилення економічних
позицій буржуазії привело до зростання національної самосвідо¬
мості. В Одесі у 1814 р. був створений таємний революційний
„Союз друзів”, - „Філіки Етеріа” з греків, які проживали в Росії.
Навесні 1821 р. у Греції піднялося повстання, яке у 1826 р. було
потоплене у крові, але визвольна боротьба греків тривала за під¬
тримки Росії. У середині XIX ст. національно-визвольний рух у
балканських країнах в умовах загального розвитку капіталізму
досяг значних успіхів. Греція стала самостійною державою. Сер¬
бія стала автономним князівством, Чорногорія відстояла свою не¬
залежність. Молдовія та Валахія об’єдналися в автономне Румун¬
ське князівство, залежне від Турції. В усіх цих країнах виник рух
за відродження національної культури.
Слабкість народних мас, яка була спричинена їхньою неоргані¬
зованістю, привела до того, що політична влада у нових балкан¬
ських державах опинилася в руках буржуазії та різних угруповань
поміщиків і прийняла форму конституційної монархії.

246
Всесвітня історія
Виразниками поглядів революційних верств селянства і місь¬
кої дрібної буржуазії були революційно-демократичні діячі, які
відчули на собі вплив російських революційних демократів.
Національне питання на Балканах лишалося й надалі невирі-
шеним: болгари, албанці, серби та греки лишалися під гнітом фео¬
дальної Туреччини. Великі держави продовжували боротьбу з Ту¬
реччиною за панування на Балканах та на Близькому Сході. Все
це вкупі значно ускладнювало політичне становище на Балканах.
Щ ЛІТЕРАТУРА
1. Волгин В.П. Французский утопический социализм. - М., 1960.
2. Панченкова М. Т., Шеремет В.И. Международньїе отношения на
Балканах в 1815-1830 гг. - М., 1983.
3. Михайлов М.И. Проблема германской революции 1848 г.
4. Тарле Е.В. Наполеон. - М., 1994.
5. Тарле Е.В. 1812 год. - М., 1994.
® ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Чому стало можливим повернення Наполеона до влади ?
2. Чому Наполеонові не вдалося утриматися при владі?
3. Чому він програв боротьбу в період „ 100 днів”?
4. Дайте характеристику розвитку країн Європи у першій поло¬
вині XIX ст.
5. Чому „балканська проблема ” залишилася невирішеною у XIX ст. ?

247
Лекція 21. ІСТОРИЧНІ ПРОЦЕСИ
НОВІТНЬОГО ПЕРІОДУ.
СВІТ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XX ст.
ІШ3! План викладу матеріалу лекції:
1. Світ напередодні Першої світової війни. Причини війни.
2. Перша світова війна, її загальні наслідки.
3. Людство напередодні Другої світової війни.
4. Друга світова війна, її основні етапи.
1. Світ напередодні Першої світової війни.
Причини війни
На початку XX ст. світову цивілізацію охопила глобальна еко¬
номічна криза, яка була неминучою складовою індустріальної ста¬
дії розвитку Західної цивілізації, що розпочалася ще у XIX ст.
Швидкий розвиток ринкових відносин, технічний прогрес, загаль¬
ний розвиток індустріального виробництва висуває західне сус¬
пільство на передові позиції у соціальному розвитку по відношен¬
ню до всього людства. Ринок споживання наповнюється товарами
та послугами, які більш повно задовольняли потреби населення,
але, разом із тим, подальша індустріалізація суспільства перетво¬
рювала працівників на простий придаток до конвеєра, верстата чи
до технологічного процесу. Це надавало праці все більш колектив¬
ного характеру, спричиняло нівелювання особистості людини, що
виявилося у становленні феномену масової свідомості, витісненні
індивідуальності, особистих інтересів людей, тобто призводило до
втрати цінностей, на основі яких виникла і розвинулася гуманіс¬
тична цивілізація Заходу.
Розвиток індустріального характеру суспільства спричиняє ста¬
новлення тоталітарної свідомості, що приводить до посилення ролі
держави, яка стає носієм загальнонаціональної ідеї замість ідеї
демократії.

248
Всесвітня історія
Саме така ситуація стала фоном для формування геоісторич-
них, глобальних за характером соціально-економічних та воєнно-
політичних процесів у світі. Цілком закономірно, що Перша світо¬
ва війна втягла до своєї орбіти 38 держав Європи, Азії та Африки.
Територія театру бойових дій становила 4 млн кв. км. У війні взя¬
ло участь 3/4 населення планети, тобто близько 1,5 млрд осіб.
На початок XX ст. почалася епоха монополізації економіки ін¬
дустріальних країн, що знайшло вираження у зростанні тоталітар¬
них тенденцій та зростанні мілітаризації західних суспільств. У
сфері міжнародних відносин посилюється боротьба між країнами
та групами країн за ринки збуту та політичний вплив у певних ре¬
гіонах. При цьому відбувався процес зрощування монополій з дер¬
жавою, формування державно-монополістичного капіталізму, що
неминуче посилювало агресивність, експансію у сфері зовнішньої
політики. По всьому світу утворюються воєнно-політичні союзи,
частішають міжнародні конфлікти. Вони неминуче переходять у
фазу збройної боротьби. Це було породженням природи капіталіс¬
тичної економіки, для якої мілітаризація іноді ставала найзручні¬
шим засобом виходу з кризи. Крім того, нерівномірність економіч¬
ного розвитку різних країн також призводила до загострення між¬
народних відносин. В умовах мілітаризації економіки це немину¬
че приводило до спроб вирішення проблеми силою зброї. Тож,
можна зробити висновок, що імперіалістична стадія розвитку ка¬
піталізму своєю природою породжує війни, які в умовах процесів
глобалізації суспільства набувають всеохоплюючого, світового
характеру.
У перше десятиліття XX ст. у світі склалося два ворогуючих
між собою блоки найбільш розвинених капіталістичних держав,
які стали учасницями Першої світової війни: Потрійний союз
(1882 р.) у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, та, з дру¬
гого боку, Антанта, до якої входили Англія, Франція та Росія (1904-
1907 pp.). Лідерами цих блоків були, відповідно, Німеччина та
Англія. Саме економічний та політичний конфлікт між лідерами
блоків лежав в основі майбутньої світової воєнної пожежі.
Німеччина як європейський лідер промислового виробництва
була незадоволена своїм геополітичним становищем.
Для прикладу:

21. Історичні процеси новітнього періоду. Світ у першій половині XX ст. 249
Виробництво у 1913 р. чавуну (млн. сталі (млн. т>
Німеччина 16,8 15,7
Англія 10,4 9
Франція 5,2 4,7
Росія 4,6 4,9
Але при цьому колоніальні володіння Німеччини були вельми
невеликими. З усіх колоніальних володінь світу на її долю припа¬
дало всього 3,5% за територією та 2,3% за населенням. Разом із тим,
населення самої Німеччини було найчисельнішим з усіх країн
Західної Європи. Її власні колоніальні зазіхання неминуче загост¬
рювали англо-німецькі, франко-німецькі та німецько-російські від¬
носини. В галузі експорту продукції машинобудівництва в Латин¬
ській Америці та на Близькому Сході загострилися американо-
німецькі торгові відносини. Тож ставала неминучою війна з метою
перерозподілу сфер економічного та політичного впливу між най-
могутнішими капіталістичними державами світу.
Напередодні війни в усіх країнах різко посилилася пропаганда
ідей шовінізму та мілітаризму. Країни, які досягли економічної
переваги, повірили також у свою національну перевагу над реш¬
тою країн. Шовіністичні ідеї стають суттєвим компонентом офі¬
ційної ідеології на початку XX ст.
Одночасно велася підготовка до війни. Протягом останніх 20-ти
років воєнні бюджети провідних країн зросли приблизно на 80%.
Зростає оборонна промисловість. У цій галузі сукупна продукція
Німеччини та Австро-Угорщини трохи поступалася країнам Ан¬
танти. Тому затяжна війна могла надати Антанті перевагу над По¬
трійним союзом. Виходячи з цього, германські стратеги стали роз¬
робляти плани бліцкригу, який передбачав блискавичний удар на
Заході при одночасних стримуючих бойових діях на Сході. Пізні¬
ше планувалося розгромити й Росію. Та, у свою чергу, планувала
одночасний наступ проти Німеччини та проти Австро-Угорщини
силами 800 тис. солдатів.
2. Перша світова війна. її загальні наслідки
28 червня 1914 р. у Сербії в м. Сараєво було вбито спадкоємця
австрійського престолу ерцгерцога Франца Фердінанда. У відповідь

250
Всесвітня історія
на це Австро-Угорщина миттєво розпочала військові дії проти Сер¬
бії. Росія 31 липня оголосила загальну мобілізацію на підтримку
Сербії. Оскільки на вимогу Німеччини припинити мобілізацію Ро¬
сія відповіла відмовою, 1 серпня Німеччина оголосила війну Ро¬
сії, 3 серпня - Франції. 4 серпня Німеччині оголосила війну Анг¬
лія, на нейтралітет якої Німеччина даремно сподівалася. Німецькі
війська рушили на Бельгію і через її територію на Францію, але
були зупинені, програвши битву під Верденом. На Східному фронті
німці, у свою чергу, зупинили російські війська Північно-Західно¬
го та Західного фронтів, але Південно-Західний фронт продовжу¬
вав успішне просування, захопивши Львів (територія Австро-Угор-
щини). Війна набувала затяжного характеру, що було на користь
країн Антанти.
Протягом 1915 р. воєнні дії розвивалися повільно, але при цьо¬
му не на користь Росії. Австрійці взяли Львів, а німці - Лієпаю,
Варшаву, Новогеоргієвськ. Італія несподівано виступила на боці
Антанти, проте до Німеччини та Австро-Угорщини приєдналися
Болгарія та Турція, внаслідок чого Сербська армія (120 тис. чол.)
була розгромлена та евакуйована на острів Корфу. Російсько-Ту¬
рецький фронт пересунувся на територію Ірана, після висадки
англійців та французів у Салоніках відкрився Салонікський фронт
(північ Балкан). Протягом 1916 р. обидва блоки вели наступальні
операції, які привели на певний час до переваги Антанти. Та на¬
прикінці 1916 р. війна набула позиційного характеру.
Росія внаслідок двох революцій, які відбулися у лютому та жовт¬
ні 1917 p., вийшла з війни. Та все ж німецьке командування продов¬
жувало тримати на східному фронті 75 дивізій. Наступ німецьких
військ на р. Соммі скінчився невдачею, а контрнаступ військ Ан¬
танти змусив Німецьке командування запросити перемир’я. Воно
було підписано 11 грудня 1918 р. в Комп’єні. 18 січня 1919 р. у Вер-
салі відкрилася Конференція, яка вирішила долю післявоєнної Ні¬
меччини. Версальський мир було підписано 28 червня 1919 р.
Його підписали всі країни, які брали участь у воєнних діях, окрім
Росії, яка у березні 1918 р. підписала з Німеччиною сепаратний
Брестський мир на дуже невигідних для себе умовах. Після Вер-
сальського миру Радянська Росія, скориставшись тим, що Німеч¬
чина була цілком роззброєна, відмовилася від Брестського миру

21. Історичні процеси новітнього періоду. Світ у першій половині XX ст. 251
і повернула собі втрачені території. Перша світова війна завер¬
шилася.
Згідно з Версальською угодою Німеччина зазнала втрат, які за
своїми розмірами сягали рівня національної катастрофи. Вона
втратила ті нечисленні колонії, які мала, її територія скоротилася
до 70 тис. кв. км.; їй заборонялося вводити загальну військову по¬
винність, мати танкові війська, артилерію, підводний флот. За уго¬
дою 14 тис. літаків було передано союзникам або пішли на брухт.
Воєнний флот скоротився до символічної чисельності: 15 тис. осо¬
бового складу, 6 застарілих броненосців, б легких крейсерів, 24 мі¬
ноносців. Більшість кораблів торгового флоту було конфісковано
за репараціями. Ввезення зброї та іншого воєнного майна заборо¬
нявся. Армія не повинна була перевищувати 100 тис. осіб, офіцери
- 4 тис. (довоєнна чисельність армії була 2 млн осіб). Німеччину
було поставлено у становище економічної кризи.
Було ґрунтовно перекроєно карту всієї Європи. Внаслідок роз¬
паду Австро-Угорської монархії було оформлено державність Авст¬
рії, Угорщини, Чехословаччини, Югославії. Від Турції відокремле¬
но Сирію, Ліван, Ірак, Палестину. Закріплювалася незалежність ча¬
стин колишньої Російської імперії: Латвії, Литви, Польщі, Фінлян¬
дії та Естонії. Крім того, було підтверджено незалежність та кордони
Албанії, Болгарії, Румунії, Франції, Чехословаччини, Бельгії, Данії.
У цілому Перша світова війна виявила кризу світової цивіліза¬
ції. Повсюди згорталася демократія, сфера ринкових відносин, на¬
лагоджувався диктат держави в багатьох галузях суспільства. Змі¬
нилося також політичне обличчя Європи. Це було наслідком ре¬
волюційного вибуху у Росії, а за ним у Фінляндії, Угорщині, Ні¬
меччині. У кількох країнах до влади прийшли соціалістичні партії,
а в Росії - більшовицька партія на чолі з В. І. Леніним. Внаслідок
мілітаризації європейської економіки значно зросло виробництво
зброї, надалі розвивалася і прогресувала технологія масового зни¬
щення людей. У ході Першої світової війни у 1915 р. під м. Іпр ні¬
мцями вперше було застосовано хімічну зброю. Тяжкі економічні
наслідки світової війни призвели до всеохоплюючої економічної
кризи. Повсюди відбулося падіння рівня життя, одночасно збагачу¬
валися воєнні монополії. Вони стали на шлях подальшої мілітари¬
зації економіки, що робило неминучою наступну світову війну.

252
Всесвітня історія
3. Людство напередодні другої світової війни
Фашизм у Німеччині зародився і прийшов до влади на хвилі
ідей реваншу за поразку у Першій світовій війні. Його ідеологія
поєднала в собі також ідеї расизму, тоталітаризму, соціальної рів¬
ності. Вони чудернацько переплелися між собою і набули приваб¬
ливості для німецької нації, яка була принижена поразкою у війні,
хижацькими і цинічними умовами Версальської угоди.
У 1915 р. у Німеччині робітником Антоном Дрекслером ство¬
рюється гурток під назвою „Вільний робочий комітет за досягнення
доброго миру”. З нього пізніше виникає Націонал-соціалістська
робоча партія Німеччини. У 1921 р. створюється також фашистська
партія в Італії, яка у 1925 р. приходить до влади. У 1933 р. фашисти
приходять до влади у Німеччині. Діючи за підтримкою німецьких
монополій, вони почали успішно діяти у напрямі зміцнення воєн-
но-економічної могутності Німеччини, мілітаризації економіки.
Вони швидко відродили економіку країни, спромоглися створити
потужну армію, флот. При цьому вони, діючи прихованими мето¬
дами, обійшли заборони Версальської угоди на шляху озброєння
країні». Німеччина змогла забезпечити армію новими видами зброї,
підготувати професійні офіцерські, командні кадри, які іноді на¬
вчалися за кордоном. При цьому часткову підтримку їй надавав і
Радянський Союз.
Справа в тому, що за основними своїми характеристиками фа¬
шистський режим, як будь-який тоталітарний режим видавався
близьким до сталінського режиму, який склався в СРСР протягом
30-х рр. За такі характеристики можна визнати: 1. Наявність офі¬
ційної ідеології, яка охоплює найважливіші життєві сфери люди¬
ни і суспільства. Ця ідеологія має на меті згуртування суспільст¬
ва для створення нового ладу, навіть насильницькими методами.
2. Панування масової партії, збудованої за ієрархічним прин¬
ципом управління з вождем на чолі. 3. Наявність розвиненої
системи поліцейського контролю за суспільним життям країни.
4. Повним контролем партії над засобами масової інформації. 5.
Повним контролем партії над силовими структурами і, перш за
все, армією. 6. Керівництво центральної влади над господарчим
життям країни.

21. Історичні процеси новітнього періоду. Світ у першій половині XX ст. 253
Саме така схожість систем влади не дала змоги політикам де¬
мократичних держав, а також уряду СРСР розпізнати небезпеку,
яка надходила з боку фашистської Німеччини. Фашизм як полі¬
тичний та соціальний феномен став проявом критичного стану за¬
хідної цивілізації. Це була альтернатива демократії, ринковій еко¬
номіці. При цьому він не мав на меті знищення Західної цивіліза¬
ції і тому не видавався небезпечним.
Цим напевно можна пояснити той факт, що в 1935 р. Захід до¬
пустив, що Німеччина фактично відмовилася від виконання воєн¬
них статей Версальської угоди. Далі відбулася окупація Рейнської
демілітаризованої зони, вихід Німеччини з Ліги Націй, допомога
Італії в окупації Ефіопії (1935-1936 pp.), допомога франкістам у
заколоті в Іспанії (1936-1939 pp.), приєднання Австрії (1938 p.),
розділ Чехословаччини у відповідності з Мюнхенською угодою за¬
хідних держав. У 1939 р. Німеччина розриває угоду з Польщею про
ненапад. Світ стояв на порозі нової світової війни.
Значна частина істориків, які досліджують XX ст., вважають,
що напередодні Другої світової війни існували три політичні сис¬
теми: буржуазно-демократична, соціалістична та фашистсько-мі¬
літаристична. Взаємодія цих трьох систем, розподіл сил між ними
вирішували долю світу. Якби склався блок буржуазно-демократич-
ної та соціалістичної системи, світової війни могло б не бути. Од¬
нак, буржуазно-демократичні країни не пішли на такий блок. Вони
розглядали радянський тоталітаризм як найбільшу загрозу осно¬
вам цивілізації. Причиною того було враження від революційних
перетворень у СРСР від 1917 р до другої половини 30-х pp. Разом
з тим, фашизм проголосив своєю метою хрестовий похід проти ко¬
мунізму. Тож Захід мав на меті підштовхнути Гітлера до нападу на
СРСР. У свою чергу, Сталін мріяв спровокувати Гітлера до нападу
на Європейські країни, щоб Німеччина виснажилася у цій війні.
Тоді б Радянський Союз та його армію сприймали б у Європі як
визволителя. Переможний похід Червоної Армії, за сталінським
задумом, приніс би в Західні країни комуністичний режим. Тому
не дивно, що спроби СРСР створити перед війною систему колек¬
тивної безпеки в Європі зазнали невдачі. Ані Радянський Союз,
ані буржуазна демократія Європи не прагнули по-справжньому до
створення такої системи.

254
Всесвітня історія
У той же час Німеччина у жовтні 1936 р. оформила воєнно-по¬
літичний союз з Італією, а місяцем пізніше підписала з Японією
Антикомінтернівський пакт. Пізніше Італія приєдналася до ньо¬
го. Таким чином, уміле використання німецькими політиками про¬
тиріч між антифашистськими країнами привело до розколу анти¬
фашистського блоку і згуртування сил агресії. Усе це мало для всьо¬
го світу в подальшому трагічні наслідки.
Ще до початку світової війни Радянський Союз вступив у від¬
криту боротьбу з фашизмом: 1936 р. - Іспанія, 1938 р. - війна з
Японією на о. Хасан, 1939 р. - війна з Японією на р. Халхін-Гол. Та
раптом зовсім несподівано для всіх 23 серпня 1939 р. Німеччина та
СРСР підписують між собою пакт про ненапад.
4. Друга світова війна, її основні етапи
Війна почалася нападом Німеччини на Польщу. Влаштував¬
ши прикордонну перестрілку в районі міста Гливиць, 1 вересня
1939 р. Німеччина рушила на Польщу 57 дивізій, близько 2500
танків, 2000 літаків. Чисельність армії вторгнення становила
1,5 млн осіб. Невелика країна опинилася сам-на-сам з хижаць¬
кою агресією гітлерівської Німеччини. Звичайно, Англія і Фран¬
ція у відповідь на це оголосили 3 вересня війну Німеччині, оскіль¬
ки ще недавно вони заявляли себе гарантом безпеки Польщі. Але
реальної допомоги полякам вони не надали. З 3 по 10 вересня вій¬
ну Німеччині оголосили Австралія, Індія, Канада, Нова Зелан¬
дія. Японія оголосила про своє невтручання у війну в Європі, а
США - про свій нейтралітет. Світ вступив в історичну смугу
Другої світової війни.
Перший етап війни тривав від 1 вересня 1939 р. по 21 червня
1941 р. У перші тижні цього етапу, до 17 вересня 1939 р. німецькі
війська окупували західну частину Польщі, вийшовши на лінію
Львів, Володимир-Волинський, Брест-Литовськ, яка була позна¬
чена у таємних протоколах пакту Молотова-Ріббентропа. Оскіль¬
ки Франція та Англія не вели бойових дій із противником, Німеч¬
чина скористалася цим, окупувавши у квітні 1940 р. Данію та Нор¬
вегію. Протягом травня 1940 р. капітулювали уряди Бельгії, Гол¬
ландії та Люксембургу (т. зв. Бенілюкс). 10 травня 1940 р. німецькі

21. Історичні процеси новітнього періоду. Світу першій половиніXX ст. 255
війська, обійшовши з півночі славнозвісну „лінію Мажино” руши¬
ли на Париж і вже 22 червня 1940 р. Франція підписала капітуля¬
цію перед Німеччиною. Гітлер звелів організувати все так, щоб акт
капітуляції відбувся у Комп’єнському лісі у тому ж вагоні (і його
відшукали!), де у 1918 р. Німеччина підписувала свою капітуля¬
цію у Першій світовій війні. Наставала розплата авторів Версаль¬
ської угоди за тяжкі умови миру, нав’язані колись переможеній
Німеччині.
10 травня 1940 р. прем’єр-міністром Великобританії було при¬
значено видатного державного діяча країни Уїнстона Черчилля.
Він очолював уряд країни протягом усієї війни, аж до 1945 р. Він
був широко відомий своїми антинімецькими, антифашистськими
і, в той же час, антирадянськими поглядами. Тепер Англія вступи¬
ла в активну боротьбу з Німеччиною. Вже з серпня 1940 р. герман¬
ська авіація розпочала систематичні авіаційні удари по важливим
стратегічним вузлам Англії. На морі Німеччина почала топити тор¬
говельні англійські кораблі. Одночасно німецькими військами було
окуповано Грецію, Югославію. Болгарський профашистський уряд
приєднався до Берлінського пакту.
Позиція Радянського Союзу протягом цього етапу не виглядає
однозначною в очах сучасних істориків. З точки зору глобального,
або навіть європейського погляду, СРСР виступає посібником Ні¬
меччини у війні. На це вказує воєнно-політичне та торговельне
співробітництво двох країн, а також факт укладання між ними пак¬
ту Молотова-Ріббентропа. Однак треба врахувати те, що піковий
рівень такого співробітництва між Німеччиною та СРСР припа¬
дає на період часу перед приходом нацистів до влади у Німеччині.
У той же час вигоди, які отримав СРСР на цьому етапі, були вико¬
ристані для підготовки до відкритої війни у майбутньому. В кінце¬
вому рахунку це відіграло значну роль у майбутній перемозі над
Німеччиною. Проте, без сумніву, можна визнати злочинний харак¬
тер сталінської зовнішньої політики цього періоду, яка значною
мірою сприяла роздуванню світового конфлікту і, врешті, поста¬
вила країну на межу державної катастрофи і воєнної поразки.
Другий етап війни (22 червня 1941 р. - листопад 1942 р.) роз¬
почався вступом у війну СРСР. 22 червня Німеччина без оголо¬
шення війни розпочала вторгнення на територію СРСР по всьому

25В
Всесвітня історія
західному кордону. Одразу ж почалося активне формування анти¬
гітлерівської коаліції. На другий день Великої Вітчизняної війни
(23 червня 1941 р.) Англія та США майже одночасно заявили про
повну підтримку Радянського Союзу у цій боротьбі та про готов¬
ність надати йому воєнну та економічну підтримку у боротьбі. У
липні-серпні 1941 р. були підписані угоди між Англією та СРСР
про спільні дії проти Німеччини (12 липня) та про торговий обіг
між країнами (16 серпня). У серпні США та Англія утворили Ат¬
лантичну хартію, до якої у вересні приєднався СРСР. Проте реаль¬
но Сполучені Штати вступили у війну 7 грудня 1941 p., після рап¬
тового нападу японських сил на воєнно-морську базу США у Перл-
Харборі і розгрому американського флоту на тихоокеанському те¬
атрі бойових дій. Воєнна ініціатива там одразу ж перейшла до
Японії і вона швидко окупувала Індонезію, Сінгапур, Філіппіни,
Бірму, Нову Гвінею.
Протягом третього етапу війни (листопад 1942 р. - кінець 1943 р.)
стратегічна ініціатива переходить до країн антигітлерівської коа¬
ліції. Відбувається корінний перелом у ході війни - значною мі¬
рою завдяки героїчній боротьбі радянського народу на радянсько-
германському фронті. Головне значення в цьому мали перемоги
радянських військ у Сталінградській та Курській битвах. Одночас¬
но відбувався успішний наступ союзників в Африці (Єгипет, Кіре-
наїка, Туніс), на Сицилії та в Італії. На московській конференції
(жовтень 1943 р.) зміцнилися союзницькі відносини країн анти¬
фашистського блоку. На Тегеранській конференції (28 листопада
- 1 грудня 1943 р.) було прийняте рішення про відкриття другого
фронту у травні 1944 р. та про узгодження спільних воєнних дій
союзників.
На четвертому етапі війни (кінець 1943 р. - травень 1945 р.)
відбувалося визволення Червоною Армією західної частини СРСР,
Польщі, Румунії, Болгарії, Чехословаччини. Нарешті 6 червня
1944 р. було відкрито Другий фронт. Почалося визволення Захід¬
ної Європи. Це був етап найактивнішої боротьби. У цей період
одночасно воювало 18 млн чоловік, 40 тис. танків та самохідних
артилерійських установок, 260 тис. гармат, 38 тис. літаків.
Ялтинська конференція ухвалила рішення союзників про піс¬
лявоєнну долю Німеччини, Польщі, Югославії, про створення

21.1сторичні процеси новітнього періоду. Світ у першій половині XX ст. 25~7
Організації Об’єднаних Націй, яку було створено 25 квітня 1945 р.
та про вступ СРСР у війну проти Японії у двохмісячний термін
після капітуляції Німеччини. Внаслідок спільних зусиль союзни¬
ків стався остаточний розгром Німеччини та її капітуляція 8 трав¬
ня 1945 р.
Під час п’ятого етапу Другої світової війни (травень-вересень
1945 р.) було розгромлено Японію, звільнено від японських військ
всі захоплені нею території. Вперше в історії американськими вій¬
ськами було застосовано атомну зброю - дві бомби було скинуто
на японські міста Хіросіму (6 серпня) та Нагасакі (9 серпня). Піс¬
ля розгрому Квантунської армії Японії радянськими військами
вона підписала акт про капітуляцію (2 вересня 1945 p.). Друга сві¬
това війна завершилася.
Ця війна, яка передбачалася як низка малих, коротких та бли¬
скавичних війн, перетворилася на глобальну світову трагедію, до
якої було залучено до 128 млн чоловік, 64 держави світу із насе¬
ленням 1,7 млрд чол. У війні загинуло близько 50 млн чол. - ця
цифра не може визнаватися точною, бо людські втрати СРСР по¬
стійно уточнюються. Економіка більшості воюючих країн була
підірвана. Ця війна, яка поставила людство на межу винищення,
змусила цивілізацію активізувати життєві сили. Було створено
об’єднану структуру світової спільноти - Організацію Об’єднаних
Націй, яка протистоїть тоталітарним тенденціям та імперським
амбіціям окремих держав. Разом з тим, перемога над фашизмом
зміцнила позиції демократії. І, хоча сьогодні ще мають місце во¬
єнні протистояння, локальні воєнні конфлікти, існують окремі
тоталітарні держави, людство має великий шанс уникнути гло¬
бального самознищення.

258
Всесвітня історія
^ ЛІТЕРАТУРА
1. Всемирная история / Под ред. Г.Б. Поляка, А.Н. Марковой. -
М„ 1997.
2. Германская история в новое и новейшее время / Под ред. С.Д. Сказ-
кинаи др. - Т. 1-2. - М., 1970.
3. Дюрозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів /
Пер. з франц. - К., 1995.
4. Смирнов В. П. Франція в XX веке. - М., 2001.
5. ТрубайчукА. Ф. Друга світова війна. Коротка історія. - К., 2004.
6. Язьков Е. Ф. История стран Европьі и Америки в новейшее вре¬
мя (1918-1945). - М„ 1998.
® ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. У чому причини Першої світової війни ?
2. Якими були інтереси кожної з воюючих сторін у війні?
3. Що стало поштовхом до початку Першої світової війни?
4. У чому головні наслідки Першої світової війни ?
5. У чому полягають причини Другої світової війни ?
6. Як розподілилися сили в цій війні?
7. Назвіть основні етапи Другої світової війни, їхній зміст.
8. Якими були головні наслідки війни?

253
Лекція 22. СВІТОВА ЦИВІЛІЗАЦІЯ
У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XX СТ.
|Bg| План викладу матеріалу лекції:
1. Утворення світової системи соціалізму. Загальний розвиток та
розпад.
2. Світові центри капіталізму.
3. Основні напрями світового розвитку кін. XX ст. Глобальні
проблеми XXI ст. Шляхи їх вирішення
1. Утворення світової системи соціалізму.
Загальний розвиток та розпад
Протягом двох повоєнних десятиліть у Європі відбулася низка
народно-демократичних революцій, а саме у Болгарії, Угорщині,
Східній Німеччині, Чехословаччині, Польщі, Румунії, Югославії,
а також на азійському континенті: в Китаї, В’єтнамі, Монголії та
Кореї. Значною мірою цьому сприяв факт перебування на терито¬
рії цих країн радянських військ, які виконували визвольну місію
під час Другої світової війни. Немає сумніву, що такі обставини
визначили зміни у політичній орієнтації суспільств у цих країнах
і викликали перетворення у політичній та соціально-економічній
сферах. Перебудова відбувалася у відповідністю зі сталінською
моделлю політичного устрою, яка характеризувалася високим сту¬
пенем централізації економіки та ідеології, насильством партійно-
державної бюрократії. Тепер соціалізм як суспільний лад виходить
за межі однієї країни та розповсюджується на регіони Східної Єв¬
ропи та Азії. Створюється світова система соціалізму. У 1959 р. до
світової системи соціалізму приєднується Куба, а у 1975 р. - Лаос.
Наприкінці 80-х pp. до її складу входило 15 держав, які займали
територію 26,2% території планети, на якій проживало 32,3 % на¬
селення світу. Все це робило світову систему соціалізму суттєвим
чинником на міжнародній арені у повоєнні часи.
З кінця 50-х і до 70-х pp. у більшості країн світової системи со¬
ціалізму було досягнуто значних успіхів у розвитку економіки,

260
Всесвітня історія
забезпеченні зростання життєвого рівня населення. Але не все
складалося добре. Усе більш відчутними ставали негативні сторо¬
ни принципів організації соціалістичної економіки. В її умовах
залишалася скутою ініціатива господарчих суб’єктів, що не дозво¬
ляло вчасно і гнучко реагувати на швидкі зміни у світовій еконо¬
міці. У 50-х pp. розпочалася науково-технічна революція. По мірі
її розвитку все більше відчувалося технічне відставання соціаліс¬
тичних від передових капіталістичних країн, перш за все в галузі
новітніх технологій, електронно-обчислювальної техніки, енерге¬
тики. Спроби подолати це відставання наштовхувалися на глухий,
прихований опір партійно-державної номенклатури, яка побою¬
валася втрати своїх ключових позицій у суспільстві. Це породжува¬
ло консерватизм, застійні процеси, гальмування всього суспільно-
економічного розвитку, унеможливлювало перетворення, модер¬
нізацію та розвиток суспільства.
У другій половині XX ст. у світовій системі соціалізму позна¬
чилося загострення внутрішніх протиріч. Значною мірою цьому
сприяла зовнішня та внутрішня політика правлячих партійних та
державних кіл в СРСР. Так, недоторканою лишалася сталінська
система та принципи управління суспільством, які базувалися на
командно-адміністативному стилі. Навіть викриття культу особи
Сталіна, яке розпочалося на XX з’їзді КПРС у 1956 році, нічого
суттєво не змінило в суспільстві, залишилося у недоторканому
вигляді панування партійно-державного апарату. Відповідно збе¬
рігався авторитарний стиль у відносинах СРСР з країнами соціа¬
лізму. Це сприяло виникненню конфліктів між СРСР та Албанією
і Китаєм, хоча з боку останніх також спостерігалися амбіції партій¬
ної еліти. Особливо гостро це проявилося під час чехословацької
кризи у серпні 1968 р. У відповідь на поширення суспільного руху,
спрямованого на політичні та економічні реформи, уряд Радянсь¬
кого Союзу, за участю Польщі, Угорщини, Болгарії та НДР увів
збройні сили на територію цієї країни начебто під приводом бороть¬
би з контрреволюцією. Ця подія значно підірвала міжнародний
авторитет світової системи соціалізму та Радянського Союзу.
Проте соціалістичні країни залишалися значною часткою сві¬
тової економічної системи. Цьому зокрема сприяла роль, яку віді¬
гравала Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). Якщо з перших

22. Світова цивілізація у другій половині XX ст.
261
років після створення (1949 р.) РЕВ виконувала задачу лише вре¬
гулювання зовнішніх торгових відносин між соціалістичними кра¬
їнами, то з 1954 р. стався перехід до координації народно-господар-
чих планів країн - учасниць РЕВ. Пізніше розпочалася спеціалі¬
зація та кооперування виробництва та міжнародний поділ праці.
Було створено крупні економічні міжнародні організації, банки,
зокрема Міжнародний банк економічного співробітництва, Інтер-
метал, Інститут Стандартизації тощо.
Тож у першій половині 70-х рр. у більшості країн Центральної
та Південно-Східної Європи, які належали до світової системи со¬
ціалізму, дійсно зберігалися значні темпи зростання промислово¬
го виробництва, які становили 6-8 % за рік. Проте слід зазначити,
це досягалося переважним чином за рахунок екстенсивного роз¬
витку виробництва.
Однак, з другої половини 70 рр. соціально-економічний та по¬
літичний стан почав погіршуватися. Кризові явища у країнах з
ринковою економікою впливали на позиції світової системи со¬
ціалізму на міжнародному ринку. Відставання соціалістичних
країн у науково-технічній сфері спричиняло втрату завойованих
позицій на світовому ринку. Всередині країн створювався дефі¬
цит, погіршувався життєвий рівень населення, що породжувало
його незадоволення. Ставала очевидною нагальна необхідність
докорінних змін, реформ. Першим проявом кризового стану соці¬
алістичної системи стала Польща у період 70-80 рр. Схожі про¬
цеси відбувалися в інших країнах. Правлячі компартії там вже не
могли утримати контроль над розвитком подій. Навіть застосу¬
вання силових методів не приводило до успіху. Тільки після по¬
чатку процесів перебудови в самому СРСР у другій половині 80-
х рр. значно посилився рух за реформи у країнах світової систе¬
ми соціалізму.
Протягом 80-х рр. країнами соціалістичної системи прокотила¬
ся хвиля демократичних революцій, які ліквідували монопольну
владу правлячих компартій та замінили її демократичним прав¬
лінням. Переважним чином революції відбулися у другій полови¬
ні 1989 p., хоча проходили в різних формах, як мирним шляхом,
так і у вигляді збройних повстань, наприклад, у Румунії. Повсюди
почався перехід до ринкової економіки, процеси денаціоналізації,

262
Всесвітня історія
збільшення сектору приватного капіталу. Загалом вони відбува¬
лися зі значними помилками, промахами нового керівництва. Крім
того, радикальні політико-економічні зміни породжували взаєм¬
не відштовхування країн, які були колишніми економічними парт¬
нерами у таборі соціалізму. Це, знов таки, не сприяло покращенню
матеріального рівня населення та рівня їх життя. Внаслідок роз¬
паду світової системи соціалізму відбувся значний перерозподіл
сил на міжнародній арені. Схоже на те, що закінчується епоха існу¬
вання міжнародних блоків у зовнішній політиці.
Однак існування світової системи соціалізму не пройшло без¬
слідно у розвитку колишніх соціалістичних країн. Неминучим за¬
лишається їх повторне зближення та налагодження партнерства
на нових умовах.
2. Світові центри капіталізму
Протягом другої половини XX ст. позначилися процеси взаєм¬
ної інтеграції в економіці розвинених капіталістичних країн. Ме¬
тою такого явища стало прагнення піднесення ефективності еко¬
номіки шляхом спеціалізації кожної країни у галузі виробництва і
торгівлі.
Найбільш розвиненим союзом являється Європейський Союз,
створений у 1957 р. під назвою Європейської Економічної Спіль¬
ноти. Головною метою його створення було проголошено форму¬
вання єдиного ринку товарів, послуг, робочої сили шляхом відкрит¬
тя кордонів для пересування капіталів, товарів, послуг та робочої
сили. З 1993 р. ЄЕС став називатися Європейський Союз. Дуже
швидко він став одним з головних світових економічних центрів.
Його створення було обумовлене побоюванням європейських кра¬
їн перетворитися на „технологічну периферію” США та Японії в
умовах розвитку НТР. Це змусило їх об’єднати свої зусилля в га¬
лузі науково-технічної співпраці. З 90-х pp. став функціонувати
Єдиний внутрішній ринок Європейського Союзу, який було ство¬
рено на основі скасування бар’єрів для руху товарів, послуг та ро¬
бочої сили. Створено спільну валюту - „євро”. Успіхи Євросоюзу
приваблюють інші країни та надихають їх до вступу до його скла¬
ду. Умовами прийому до Євросоюзу є вимоги, за якими у країнах,

22. Світова цивілізація у другій половині XX ст.
263
які вступають до нього, має бути демократичний політичний устрій,
шануватися права людини, повинна бути функціонуюча ринкова
економіка тощо. З 90-х pp. Євросоюз змінив політику стосовно ко¬
лишніх соціалістичних країн. Почався процес зближення з ними.
Укладання угод із колишніми соціалістичними країнами передба¬
чає створення зон вільної торгівлі промисловими товарами, знят¬
тя обмежень для пересування послуг і товарів, незначні обмежен¬
ня для пересування громадян, поширення співробітництва у полі¬
тичній та культурній галузях. Нові члени Євросоюзу сподівають¬
ся, що участь у ЄЕС сприятиме проведенню глибоких ринкових
перетворень і подоланню значного відриву країн Західної Європи
у господарчому розвитку.
Схожі інтеграційні процеси спостерігаються в Азійсько-Тихо¬
океанському регіоні, центром яких стає Японія. У листопаді 1989 р.
виникла Організація економічної співпраці азійсько-тихоокеан-
ських держав (АПЕК), у складі якої опинилися Бруней, Сінгапур,
Філіппіни, Індонезія, Малайзія, а також Австралія, Китай, Гонконг,
Нова Зеландія. Організація створена з метою формування зони
вільної торгівлі та взаємної інтеграції у широких сферах співробіт¬
ництва.
Тож процеси інтеграції ведуть до створення об’єднань за участю
країн, що розвиваються, та більшості країн із середнім рівнем роз¬
витку. Інтереси захисту національних інтересів підштовхують їх
до поєднання власних енергетичних ресурсів, сировини, продоволь¬
ства, робочої сили тощо.
Щоправда, процес інтеграції дуже слабо зачіпає країни, які вхо¬
дили в колишній СРСР. На перший погляд це викликає подив, бо
багаторічне співіснування у радянському економічному просторі
створило передумови для подальшого економічного співробіт¬
ництва. Але нинішні відцентрові процеси, що виникли між колиш¬
німи союзними республіками, можна пояснити внутрішньополі¬
тичними та ідеологічними причинами.
В умовах інтеграції ще більше загострюється конкурентна бо¬
ротьба між головними центрами світового господарства: Сполу¬
ченими Штатами, Західною Європою та Японією. Одночасно по¬
силення зовнішньої конкуренції між цими центрами посилює ін¬
теграцію всередині кожного з них.

264
Всесвітня історія
У конкурентній боротьбі за ринки Сполучені Штати мають у
своєму розпорядженні потужний промисловий та науково-техніч-
ний потенціал, місткий внутрішній ринок, багаті природні ресурси,
величезні капіталовкладення за кордоном. На базі транснаціональних
корпорацій за межами країни діє так звана „друга економіка”. Не
слід забувати також про потужний воєнний потенціал цієї держави.
Західна Європа має добре розвинені внутрішні зв’язки, вона є
лідером у сфері інтернаціоналізації капіталу та виробництва. До
того ж європейські країни широко використовують давні тради¬
ційні зв’язки із колишніми колоніями у басейні Середземного моря,
в Африці, на Тихому океані.
Японія, третій світовий центр капіталізму, спирається переваж¬
но на запровадження передових технологій, бо не має сприятли¬
вих чинників для своєї економіки, якими володіють її конкурен¬
ти. Особливу увагу вона приділяє адаптуванню власної промис¬
ловості до мінливості сучасних економічних умов, до гнучкості та
мобільності своєї економіки. Вона концентрує науково-технічні
сили у наукомістких технологіях, прагне зниження собівартості,
приділяє увагу дизайну та зростанню продуктивності праці.
Якщо до кінця 60-х рр. Сполучені Штати мали фінансово-еко-
номічну перевагу над двома конкуруючими центрами, то до кінця
80-х рр. воно було втрачено. Зараз Японія посідає друге місце за
загальним обсягом виробництва. Західна Європа має 36 % у вало¬
вому продукті. США повільніше нарощують продуктивність праці,
їхня доля у валовому продукті скоротилася з 53 % у 1960 р. до 41 %
у середині 80-х рр. Японія посилює тиск на Сполучені Штати у
сфері експорту капіталу. Цей перерозподіл сил на світовій еконо¬
мічній арені відображає конкурентну боротьбу на світовому рин¬
ку. При цьому жодна країна не може повністю переважати за всіма
показниками. Сьогодні можливо випередити своїх конкурентів
лише в окремих галузях світової економіки.
3. Основні напрями світового розвитку кін. XX ст.
Глобальні проблеми XXI ст. Шляхи їх вирішення
Післявоєнний світ, досягнувши великих позитивних зрушень
у культурному розвитку, науці, техніці, у той же час опинився з

22. Світова цивілізація у другій половині XX ст.
265
великою кількістю глобальних проблем. Це, насамперед, екологічні,
воєнно-політичні, ресурсно-економічні проблеми, що виявляються
у кризових ситуаціях у галузі освіти, культури, охорони здоров’я.
Якщо ці проблеми залишити без вирішення, світова цивілізація може
опинитися на межі глобальної катастрофи і навіть загинути, попов¬
нивши тим самим список давніх цивілізацій, які зникли назавжди.
Однак, деякі вчені-футурологи вбачають вихід із такої кризо¬
вої ситуації у глобальному підході до вирішення цих глобальних
за характером проблем. На відміну від попередніх тисячоліть, криза
нинішньої цивілізації носить не локальний, а світовий характер.
Щоб подолати цю кризу, людство має об’єднати свої зусилля, ре¬
сурси, інтелектуальний та духовний потенціал, і лише тоді воно
матиме шанс на порятунок від глобальної катастрофи.
Найбільш глобальною проблемою залишається загроза термо¬
ядерної війни. Щоправда, за останні два десятиліття зменшилася
напруга протистояння між різними воєнно-політичними блоками.
Проте воєнна конфронтація залишається дуже небезпечною. Вона
загострюється тим, що Сполучені Штати Америки в умовах зник¬
нення зі світової арени протилежного їм радянського воєнно-по-
літичного блоку відчули себе найсильнішими у світі. Через це
США в галузі зовнішньої політики все менше рахуються з волею
інших народів і вважають все нові і нові регіони своєю власністю,
оголошуючи їх зоною своїх життєвих інтересів. Новітній приклад
цього глобалізму - війна США в Іраку. Сама по собі така конфрон¬
тація перешкоджає процесам інтеграції у світі, відволікає коло¬
сальні людські та економічні ресурси на безглузді воєнні витрати,
хоча ці ресурси можна було б спрямувати на боротьбу з голодом,
вирішення екологічних проблем, боротьбу з хворобами тощо. У
світі поширюється усвідомлення небезпеки та відсутності перспек¬
тиви такого воєнно-політичного протистояння, однак швидкість
такого поширення замала і це викликає серйозні занепокоєння.
Не менш важливою лишається проблема виснаження природ¬
них ресурсів планети. Ця проблема, якщо залишити її напризво¬
ляще, загрожує загибеллю світовій цивілізації. Світова громад¬
ськість вже забила тривогу навколо цієї загрози, однак її карди¬
нальне вирішення може відбутися лише за умов побудови пост-
індустріального суспільства.

266
Всесвітня історія
Вимагає найскорішого вирішення іще одна проблема - демо¬
графічна. Країни Третього світу, які звільнилися з-під колоніаль¬
ного гніту, через три-чотири десятиліття опинилися перед загро¬
зою злиднів, голоду та епідемій. Причиною цього став низький рі¬
вень соціально-культурного розвитку цих суспільств, які довгий
час лишалися на периферії суспільного розвитку людства і затри¬
малися у попередніх епохах історії, зокрема, у первісному суспіль¬
стві. Вибух зростання населення при низькому рівні розвитку ви¬
робничих сил і продуктивності праці створив ситуацію, коли сус¬
пільство неспроможне прогодувати своє зростаюче населення. Так,
за останні ЗО років населення 39-ти економічно розвинених країн
збільшилося в середньому на 39%, тоді як населення 170 країн, що
розвиваються, зросло у 2,2 рази. Демографи прогнозують, що у
близькому майбутньому темпи зростання населення у розвинених
країнах стабілізуються і навіть почнеться депопуляція, тоді, як у
країнах третього світу вони залишаться надзвичайно високими.
Погано те, що цей регіон залишається вогнищем нестабільності
для всього світу і тому, щоб рухатися далі, людство має вирішити
проблеми, пов’язані з країнами Третього світу. Деякі колишні ко¬
лонії, що перейшли до ринкової економіки, сьогодні процвітають
та успішно розвиваються. Тому дехто пропонує так званий „захід¬
ний рецепт” для виходу з проблем Третього світу, але при цьому
забувають, що глобальні проблеми, з якими зустрівся світ сьогодні,
породжені саме техногенною західною цивілізацією та західною
системою цінностей, не кажучи вже про те, що сама західна циві¬
лізація стоїть перед загрозою воєнного знищення, перед кризою
духовної культури тощо. Тому проблема пошуку шляхів вирішен¬
ня глобальних проблем залишається відкритою і людство не може
відчувати себе у безпеці.
Отже, головним напрямом розвитку цивілізації XXI ст. стала
інтернаціоналізація самого характеру виробництва. Раніше за все
процеси інтеграції виникли у Західній Європі, і на сьогодні вона
лишається найбільш розвиненим регіоном світу. Саме тут розпо¬
чалася науково-технічна революція, яка охопила з часом весь світ.
Потужні зрушення у другій половині століття розпочалися в Япо¬
нії та СПІА. Саме в останній країні наприкінці 40-х - на початку
50-х pp. виникла так звана „масова культура” - кризове явище в

22. Світова цивілізація у другій половині XX ст.
2Є7
галузі культури, яке з часом розповсюдилося по всьому світу. І все
ж, переживаючи кризу духовності, залишаючись із кількома гло¬
бальними проблемами сучасності, людство перетнуло межу ново¬
го тисячоліття, зберігаючи надію на майбутнє, віру в можливість
вижити і надалі рухатися у своєму розвитку до більш прогресив¬
ної, більш високої сходинки історичного процесу, яка нарешті ви¬
правдає незчисленні страждання, незліченні жертви, які були при¬
несені з вірою у щасливе та справедливе суспільство.
^ ЛІТЕРАТУРА
1. Кальвакоресси П. Мировая политика после 1945 года. - Т. 1-2.
- М„ 2000.
2. Новейшая история стран Европии Америки. XX век. 1945-2000.
В 3-х ч./ Под ред. А.М. Родригеса и М.В. Пономарева. - М.,
2001.
з. Попов В. И. Меняется страна традиций (заметки посла и уче¬
ного о Британии восьмидесятьіх). - М., 1991.
4. Сивачев Н. В., Язьков Е. Ф. Новейшая история США. - М., 1986.
5. Смирнов В. П. Франция в XX в.
ф ЗАПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
1. Дайте характеристику світовому розвитку після Другої світо¬
вої війни.
2. Якою була причина утворення світової системи соціалізму?
3. У чому переваги і недоліки такої системи ?
4. У чому причина розпаду світової системи соціалізму?
5. Перерахуйте світові центри капіталізму.
6. Назвіть глобальні проблеми сучасного світового розвитку.

2БВ
ЛІТЕРАТУРА ДО ВИВЧЕННЯ КУРСУ
1. Авраамов Н. Трафальгарское сражение. - М., 1938.
2. Андрианов Б.В. Хозяйственно-культурньїе типьі и способьі произ-
водства // Вопросьі истории. - 1990. - № 8.
3. Античная древность и средние века. - Свердловск, 1978. - С. 5-20.
4. Антюхина-Московченко В.И. История Франции. 1870-1918. - М.,
1963.
5. Аппиан. Гражданские войньї. - М., 1993.
6. Арриан. Поход Александра. - М., 1994.
7. Барг М.А. Кромвель и его время. - М., 1960.
8. Барг М.А. Народньїе низьі в английской буржуазной революции.
- М., 1967.
9. Белова Н.Н., Сюзюмов М.Я. К вопросу о кризисе Римской импе-
рии в III веке // Античная древность и средние века. - Сверд¬
ловск, 1978. - С.5-20.
10. Біблія або Книга Святого Письма Старого і Нового Заповіту. -
К, 1988.
11. Война за независимость и образование США / Под ред. Г.Н. Се-
вастьенова. - М., 1976.
12. Вардиман Е. Женщина в древнем мире. / Пер. с нем. - М., 1990.
13. Великая французская революция и Россия. - М., 1989.
14. Винничук Л. Люди, нравьі и обьічаи Древней Греции и Рима. -
М., 1992.
15. Виппер РЮ. и др. История нового времени. - М., 1995.
16. Волгин В.П. Французский утопический социализм. - М., 1960.
17. Всемирная история. Под ред. Поляка Г.Б., Марковой А.Н. - М.,
1997.
18. Всемирная история. Т. 1 - 3. - М., 1957.
19. Газін В.П., Копилов С.А. Новітня історія країн Європи та Амери¬
ки (1918-1945 pp.) - Кам’янець-Подільський, 1997.
20. Германская история в новое и новейшее время / Под ред.
С.Д. Сказкина и др. т. 1-2. - М., 1970.
21. Геродот. История. - М., 1992.
22. Грацианский Н.П. Из социально-економической истории за-
падноевропейского средневековья. - М., 1966.
23. Гребенюк А.В. Цивилизации античного мира и средневековой
Европьі. - М., 1994. - С. 135-146.
24. Гроссман Ю.М., Лісовий І.А. Історія стародавнього світу. Практи¬
кум. - Львів, 1985.

Література до вивчення курсу
269
25. Губер А.А., Ким Г.Ф., Хейфец А.Н. Новая история стран Азии и
Африки. - М., 1982.
26. Дандамаев Л.А. Политическая история Ахеменидской державьі.
- М., 1985. - С.112-171.
27. Джонсон П. Современность: Мир с двадцатьіх подевяностьіе годьі:
в 2-х т. - М., 1995.
28. Дьяков В.Д., Неронова Л.М., Свенцицкая И.С. История древнего
мира в 3-х т. - Т. 1. - М., 1982.
29. Дюрозель Ж-Б. Історія дипломатії від 1919 року до наших днів /
Пер. з фр. - К., 1995.
30. Ерофеев Н.А. Очерки по истории Англии. 1815-1917 гг. - М.,
1959.
31. Жилин П.А. Гибель наполеоновской армии в России. - М., 1974.
32. Жилин П.А. М.И. Кутузов: жизнь и полководческая деятельность.
- М„ 1994.
33. Заборов М.Л. Крестовьіе походьі. - М., 1957.
34. Зарубежньїе словянские страньї. Развитие социально-политичес-
ких процессов. - К., 1991.
35. История древней Греции. Под ред. Авдиева В.И., Бокщанина Л.Г.,
Пикуса Н.Н. - М., 1972.
36. История древнего мира. Под ред. Дьяконова Н.Д. и др. - М., 1982.
Ч. 3. - С.26-37.
37. История древнего Рима. Под ред. Кузищина В.И. - М., 1981. -
С.79-90.
38. История средних веков. Под ред. Колесницкого Н.Ф. - М., 1986.
39. Йордан. Готика: о происхождении и деяниях готов. - М., 1960.
40. Історична наука: термінологічно-понятійний довідник. - К, 2002.
41. Кальвокоресси П. Мировая политика после 1945 года. - Т.1-2.-
М., 2000.
42. КарлейльТ. Французская революция. - М., 1991.
43. Кертман Л.Е. История культури стран Европьі и Америки (1870-
1917). - М., 1987.
44. Киссинджер Г. Дипломатия. - М., 1997.
45. Ковалев С.И. Александр Македонский. - К., 1990.
46. Ковалев С.И. История Рима. - М., 1984.
47. Коваль B.C. «Барбаросса». Истоки и история величайшего пре-
ступления империализма. - К., 1989.
48. Корсунский А.Р. Проблема аграрного строя и аграрной политики
Западной Римской империи IV - V веков // Вестник древней ис¬
тории. - 1980. - № 2.

27D
Всесвітня історія
49. Корсунский А.Р., Гюнтер Р. Упадок и гибель Западной Римской
империи, и возникновение германских королевств (до сер. VI в.)
- М., 1984.
50. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу. - К., 2000.
51. Кузищин В.И. Понятие “общественно-зкономическая формация”
и периодизация истории рабовладельческих обществ // Вестник
древней истории. - 1973. - № 4.
52. Культура народов Центральной и Юго-Восточной Европьі зпохи
Просвещения. - М.,1988.
53. Мейер 3. Зкономическое развитие мира. - М., 1911.
54. Михайлов М.Н. Проблеми Германской революции 1842 г. - М.,
1985.
55. Міжнародні відносини та зовнішня політика 1980-2000 роки. -
К., 2001.
56. Молчанов Н.Н. Монтаньярьі. - М., 1989.
57. Моммзен Т. История Рима. - С-Пб, 1993. - С.63-135.
58. Новая история стран Европьі и Америки. 1 и 2 периодьі / Под ред.
И.М. Кривогуза и Е.Е. Юровской. - М., 1998.
59. Новейшая история стран Европьі и Америки XX век. 1945-2000.
В трех частях. Под ред. А.М. Родригеса и М.В. Пономарева. - М.,
2001.
60. Новейшая история стран Азии и Африки XX век. 1945-2000 / Под
ред. А.М. Родригеса. - М.,2001.
61. ПавловаТ.А. Кромвель. - М., 1980.
62. Панченкова М.Т., Шеремет В.И. Международньїе отношения на
Балканах в 1815-1830 годах. - М., 1983.
63. Плутарх. Избранньїе жизнеописания. - М., 1996.
64. Плутарх. Избранньїе жизнеописания Фемистокла. - М., 1996.
65. Плутарх. Сравнительньїе жизнеописания Александра. - М., 1990.
66. Плутарх. Сравнительньїе жизнеописания: В 2-х кн. - М., 1990.
67. Попов В.И. Меняется страна традиций (заметки посла и ученого
о Британии восьмидесятих). - М., 1991.
68. П. Фон Винклер. Оружие. - М., 1992.
69. Райцес В.И. Жанна д’Арк: фактьі, легенди, гипотезн. - М., 1989.
70. Ревунков В.Г. Очерки по истории Великой французской револю¬
ции. - JI., 1983.
71. Ревунков В.Г. У истоков споров о Великой французской револ-
ции //Великая французская революция и Россия. - М., 1989.
72. Робер де Клари. Завоевания Константинополя. - М., 1986.
73. Саллическая Правда. - М., 1950.

Література до вивчення курсу
2"71
74. Сивачев Н.В., Язьков Е.Ф. Новейшая история США. - М., 1986.
75. Смирнов В.П. Франция в XX веке. - М., 2001.
76. Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. - М., 1991.
77. Станко В.Н., Гладких М.І.,Сегеда С.П. Історія первісного суспіль¬
ства. - К., 1999.
78. Тарле Е.В. Наполеон. - М., 1984.
79. Тарле Е.В. Талейран. - М., 1957.
80. Тит Ливий. Война с Ганнибалом. - Брянск, 1993.
81. Тит Ливий. История Рима от основания города. - М., 1989-1994.
82. Тойнби А. Изучение истории. - М., 1991.
83. Трубайчук А.Ф. Друга світова війна. Коротка історія. - К, 2004.
84. Трубайчук А.Ф. Франклін Рузвельт. - К., 1995.
85. Трухина Н.Н. Политика и политики “золотого века” римской рес¬
публики. - М., 1986.
86. Утченко С.Л. Древний Рим. Собьітия, люди, идеи. - М.: Наука, 1969.
87. Утченко С.Л. Кризис и падение Римской республики. - М.: Нау¬
ка, 1965. - С.31-139.
88. Утченко С.Л. Цицерон и его время. - М.: Мьісль, 1973. - С.85 - 94.
89. Утченко С.Л. Юлий Цезарь. - М., 1976.
90. Фромм 3. Бегство от свободи. - М., 1993.
91. Хрестоматия по истории древнего Рима. - М., 1987.-С.150- 162.
92. Хук С.Г. Мифология Ближнего Востока / Пер. с англ. - М., 1991.
93. Чебоксаров Н.Н., Чебоксарова И.А. Народьі мира. Расьі. Культу¬
ра. 2-е изд. - М., 1985.
94. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та старо¬
давня історія України. - К., 1992.
95. Шнирельман В.А. Происхождение производящего хозяйства. - М.,
1989.
96. Шнирельман В.А. Зтнос в доклассовом и раннеклассовом обществе.
- М., 1982.
97. Штаерман Е.М. Кризис рабовладельческого строя западньїх про-
винций Римской империи. - М., 1957.
98. Штаерман Е.М. Расцвет рабовладельческих отношений в Римской
республике. - М.: Наука. - С.219-254.
99. Штолль М. Герой Греции в войне и мире. - М., 1986.
100. Щарру Р. Погибшие мирьі. Научньїе секретьі древних / Пер. с
англ. - М., 1992.
101. Язьков Е.Ф.История стран Европьі и Америки в новейшее время
(1918-1945).-М., 1998.
102. Ясперс К. Смьісл и назначение истории. - М., 1993.

Навчальне видання
ГОЛОВАНОВ Сергій Олександрович
Всесвітня історія
Керівник видавничих проектів Ю. В. Піча
Літературний редактор А. І. Гедзь
Коректор В. А. Корнієнко
Комп’ютерна верстка В. С. Гарвона
Здано на складання 25.08.2005 р. Підписано до друку 26.09.2005 р.
Формат 60x84/16. Папір офсетний. Гарнітура Lazurski. Друк офсетний.
Ум. друк. арк. 17,5. Обл.-вид.арк 18,55. Тираж 1000 прим.
Видавництво «Каравела»
пр. Рокосовського, 8а, м. Київ, 04201, Україна.
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи:
ДК, №56, від 19.05.2000 р.
Зам. № 5-434.
Віддруковано з готових діапозитивів
на ВАТ “Білоцерківська книжкова фабрика”,
вул. Леся Курбаса, 4, м. Біла Церква, 09117, Україна.
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи:
ДК, № 567, від 14.08.2001 р.