Автор: Будзиновський В.
Теги: історія історія україни історичні документи середньовіччя підручник історія середньовіччя
Год: 1924
Текст
В. Будзиновський.
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
КНЯЖИЙ ВІК
НАКЛАДОМ АВТОРА
ЛЬВІВ
1924.
В. Будіиновський.
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
КНЯЖИЙ ВІК
НАКЛАДОМ АВТОРА
ЛЬВІВ
1924.
ВіЬІіоіека Магосіома
Магагама
Давні народи української землі.
Український народ не такий старий, як
світ і не такни давнин як людство. 1 земля,
на котрий тепер живуть Українці, еє спо-
конвіку була українською. Пару соток років
до часу, коли родився Христос, на ниніш-
ній Україні жили почередно ріжні народи.
Найдавнійші не лишили про себе писаних
документів, ні у сусідних народів не заці-
ліли ніякі письма про них. Що вони були,
свідчать сліди по них. Вчені протрушують
печери, розпорпують старі могили і риють
в землп, глядаючи сих слідів. Як знайдуть
людські чи звірячі кости, домашнє знарядв,
посудину чп лише череп, прикраси люд-
ського тіла, збрую, то що, то призирають
ся: з чого і як все те зроблене, як глубоко
та в якій земли було. Чи в глині, чи в піску,
чи в камени? З усего того вимірковують,
які були, коли і як жили люди, що поли-,
шили лоті сліди.
Які народи жили на нашій земли 900
до 800 років ранше Христа, ми нізвідки не
годні дізнати ся. Про населече чорморських
степів в 700-их роках до Христа оповідав
дещо грецький книжник Геродот.
Передусім жам треба тямжтж, що в тих
часах ні оджн народ, що був там раньте
Українців, не сидів довго на місци. Як уса-
довився ся там, то за якийсь час приходив
і напирав на него другий. Перший мусів
вступати ся, на його місце приходив инший.
Той другий сидів там також не довго. Усту-
пав перед третим, третий перед четвертим.
Причина: Північну й середи? промежину
Европи й Азії робили непрохідною Ураль-
ські гори, південну — Каспійське море.
Прогалиною між морем і горами може
пройти з Европи до Азії, і навпаки, міліо-
нова орда з худобою і возами навантаже-
ними усім добром. Азія була перелюднена.
Коли якому її народови ставало затісно,
брав всю свою працю на вози, зганяв ху-
добу і валив на захід напираючи на на-
роди, що жили на азійсько - європейській
межи. Сі сусіди Европи забирали своє до-
бро і, уступаючи перед напором, лізли про-
галиною між Уралем і Каспієм в європей-
ську Чорноморщину. Згодом вони мусіли
вступати ся ще дальше на захід, бо з Азії
валила нова орда, витиснена з вітчини схід-
ним сумежником.
Найдавнійшими людьми в чорноморських
степах, про які знаємо, буди Кімерійпі.
Десь в 700-тих роках перед Христом
прийшли з Азії і розсіли ся від Дону по
Дунай ріжві племена, що держали ся купи
(орда), хоч ксжде жило на инший лад. Одно
племя орди жило з випасу худоби і з польо-
- 5 —
ванн, скитаючи ся зі свовю худобою з од-
них пасовиск на другі. Друге племя орди
жило також з дебільшого з худоби, але си-
діло на місци і, хоч на малі розміри, сіяло
збіже. Трете племя сіяло збіже, але не ви-
ключно для себе. Продавало другим племе-
нам. В орді були ще й инпіі племена.
Кожде племя мало свою назву і жило в ин-
шій части степів. Найдужче з усіх було
і всім тим племенам верховодило племя
Скитів. Тимто й всі ті племена в купі зва-
ли ся Скитами. Вони жили в Чорномор-
щині поверх 200 років.
На схід від Дону сиділа орда ріжинх
племен, що жили на лад Скитів. їм верхо-
водило племя Сарматів, отже всі племена тої
орди звали Сарматами. Почавши з другої
половини 4-сотих років перед Христом під
напором Сарматів Скити подають ся на за-
хід. В 3-сотих роках йеред Христом над
Дніпром сидять вже Сармати, що до другої
половини сотих років перед Христом зай-
мили всю Чорноморщину. Ще лише в схід-
нім Криму слабо держалася держава Скитів,
але при кінци другої сотні років по Христі
й вона впала.
Східні племена Сарматів звали ся Аре-
нами. В роках сотих і 2 сотих по Христі
А ля нами стали звати всіх Сарматів.
В карпатських землях жили племена
Травійські. Одно » них, племя Даній тво-
рило сажьну державу між Тисою і Дунаєм,
верхнім Джістром і Серетом. Коле р. 106
- 6 —
Давію підбили Римляни і держали її до
р. 274.
Пізнійше в Карпатах появили ся вовв-
ничі Беси Койетобоки і Карпи. Сиділи так,
як нині сидять Лемки, Бойки і Гуцули.
Карпів Римляни перевели в свої землі. Кой
стобоків знищили Вандали.
В сотих роках по лівім боці Дунаю
появили ся на часок Бастарани.
До тої пори нові племена приходили
в Чорноморщпну від сходу. В другій поло-
вині сотих років стали туди лізти від захо-
ду племена Ґотів (Німців), що уступали під
напором племен славянських. Під напором
Ґотів деякі племена Алянів пішли аж до
Африки, деякі лишили ся в Чорноморщині
під владою Ґотів. В Криму ще в середних
столітях були алянсьві оселі. Ґоти розсіли
ся аж по Дін, за котрим зачинали ся оселі
азійських Алянів.
Коло р. 370 на сих Алянів натисла від
сходу орда Гунів, розбила їх і в купі з ними
кинулася на твх Ґотів, що .сиділи між
Дніпром і Доном. Ґоти з другою частию
Алянір, стяли уступати на захід. Иніпа часть
Ґотів (Остроґотів) лишила ся в Чорномор-
щині при орлі Гунів і під їх зверхністю.
Гуни 'дуть далі на захід. В 4-сотих роках
головна гунська орда була вже на Угорщині.
Одна кольонія Ґотів лишила ся в Криму на
північнім згірю Яйли і иобережу. її останки
були там ще в рр. 17-сотих. Часть Ґотів
-7 —
пішла на кавказький беріг коло керченської
протоки. Там були ще в рр. 5 сотих.
В рр, 4-сотих пройшла за Гунами а Азії
в Е фону, не ’ задержуючи ся в Чорномор-
щиві, частина орди Болгарів.
Прадіди Українців.
Тоді, коли в Чорноморщині сиділи Го-
ти, північними їх сусідами були ріжні сла-
вянські племена. Найблизшими до Готів
були: Сізеряни, Поляни, Деревляни, Уличі,
Лучани, Дулібп, Хорвати, Тиверці й инші.
Греки всі ті племена звали Антами (Вен-
ди ?) Коли з Чорноморщині поселили ея
Гуни, і Готи сталп уступати, то по їх пятах
ступали, і полишену Гунами північну Чор-
номорщину заселювали племена Ан-іів, що
всі говорили українською мовою. їх мови
ріжнили ся хиба так, як нині ріжнять ся
мови Гуцулів, Бойків, Подолян і наших ча-
стин українського народу. За уступаючими
з Чорноморщини племенами племена Антів
що раз далі посувають ся зі своєї середно-
і східно європейської вітчини на південь
і заиад.
Остроґоти. що лишились були під
зверхністю Гунів, нападали на Антів. Анти
побили їх короля Вінітара Він воював
дальше, подужав Антів, та казав розпаяти
їх короля Воза з синами і 70 старшинами.
Антам дали підмогу Гуни з вірними собі
Іотами і знищили Вінітара. Від рр. 4 сотих,
або й від кінця 3 сотих Гуни покидають
- 8 -
Чорноморщину. За ними ступають племена
Антів, та згодом займають всю Чорномор-
щину.
В початках рр. 5 сотих з Азії висунули
ся Авари (Обри). В рр. 560-тих промаширу-
вали через Чорноморщину, наскакуючи на
оселі Антів, руйнуючи і беручи ясир. При
кінци рр. 450-тих Анти вислали до Аварів
свого старшину Мезамирз, щоби викупив
полонених Антів. Тому, що він між Антами
був особою значною, впливовою і добрим
воєнним орґанізатором, ще й до Аварів про-
мовляв згорда, вони його вбили. Від Аварів
найбільше потерпіли Дуліби.
В третій четвертині рр. 600-тих черв»
Чорноморщину пройшли за Дунай орди
Болгар. Авари і Болгари не спинили по-
ходу Антів в Чорноморщину. З переходом
болгарських орд за Дунай Анти витиснули
з лівого берега Дунаю Славен і також там
поселили ся.
При кінци рр. 500 их Хозари заснову-
ють в каспійських степах велику державу
зі столицею Ітиль при устю Волги. В рр.
600-их вже були панами керченської про-
токи і Криму, взяли під свою зверхність
Сіверян і Полян, може й Уличів і инші пле-
мена Антів над Дніпром. В першій поло-
вині рр. 500 их племена Антів вже заселили
Донщину і підсунулися до Азовського моря.
З другого боку Дніпра вони були тоді вже
по лівім боці долішнього Дністра. В рр.
600-их Анти воюють » тими сжжвяиеькимя
— 9 —
племенами, 8 котрих згодом зробив ся
польський народ. Вже прадіди Українців
і прадіди Поляків були собі лютими воро-
гами. Отже завзята, невгаваюча війна між
Українцями і Поляками тягнеся тринайцять
століть! Воюючи з Поляками, Анти посува-
ють ся Дністром на захід. В другій поло-
вині рр. 600-их до другої половини 8 сотих,
аж до приходу Мадярів і Печенігів степи
були вільні від ворогів осілого житя. Тоді
розселене Антів поширилося найбільше. По-
суваючи ся на захід і південь, опинили ся
аж при Дунаю. В рр. 7- і 8-сотих в руках
сих предків українського народу були при-
карпатські землі, лівий бік Дунаю і всі зе-
млі по Дін і Азовське море. Анти заселили
також часть Кавказу при устю Кубані.
Які були прадіди Українців?
Старо-грецькі книжники розказують
иам дещо, які були прадіди українського на-
роду і який був лад у них. Прокопій пише:
„Антами не править один муж. Вони жи-
вуть громадським правлінем, так, що.всім
однакова доля й недоля. І у всім иншім сі
дикі люди однакові. Знають лиш одного
Бога Громовержця, і вірять, що він панує
над світом. Йому жертвують биків та ин-
ших зьвірів. Судьби не признають і не зна-
ють, чи вона мав силу над людьми. Але як
смерть стане їм перед очима, кожм занеду-
жають, або йдуть на війну, то обітують за-
раз не повороті принести жертву Хету. Хе-
10 —-
ребувши щасливо злидні, приносять ту жер*
тву і вірять, що нею окупили ЄВ06 жиго.
Крій того дають божеські понести рікам,
жереиам та всяким пухам і кпристують ся
сими жертвами для віщовань. Живуїь в убо-
гих шатрах, далеко один від одного. Поо-
динокі часто міняють свої осідкя. На війну
іде найбільша часть пішки з малими щита-
ми й списами. Панцирів ве носять. Деякі не
маготь иншого одягу, як тілько штани стяг-
нені поясом на живоіі. Говорять одною мо-
вою, страшно дикою. Також зверхним вигля-
дом одвакі. Всі дуже великі і сильні. Жи-
вуть в темноті й бідноті та бувають дуже
нехарні. Вони зовсім не злої ані злобної
вдачі. Простотою яситя дорівнують Гунам.
З давва звуть себе „розсіяні“. Гадаю, тому,
що живуть дуже в розсипку в шатрах. Тому
також заселяють такий великий край, троха
не весь лівий бік Дунаю".
Від книжника Маврікія довіпувмо ся,
що племена Антів не мали спільного прав-
ліня і жили у воржвечи між собою. К' жде
шіемя жило і правило собою окремо. Лише
в дуже важних справах сходили ся всі на
раду. Старшини над поодинокими племе-
нами були обмежені волею громади (віча).
З усіх грецьких вісток про Антів вихо-
дить що вони були дуже вс-бввичі. Книж-
ник Иоряавд зве їх „найхоробр’йши мии. Як
самі не воювали сусідів, то помагали иншим.
Насте помагали Грекам проти їх ворогів. Ось
приміри: В 537 р. Ґоти обложили були в Ри-
11 -
мі грецького отамана Белізаря. В найбільшій
скруті отамани Мартія і Валеріян привели
йому 1 600 їздців, головно з Гувів, Склявен
і Антів, що жили по той бік Дунаю. Вра-
дуваний Белізар зараз пустив їх проти во-
рогів. При трех щасливих вилазках в ^трех
днях сі їздці вбили до 4.000 Ґотів.
В службі грецького царя був отаман
Туліян з 300 Антами. З нпми він в 546 р.
хоробро відбивав напад Ґотів в гірськім
провалі. Деякі Анти, що служили в Греції,
були на високих військових становищах.
В 602 р. Авари були союзниками Поля-
ків проти Греції. Тоді, очивидно, прадіди
Українців держали з Греками, щоби мати
нагоду бити Поляків. Каган (король) Аварів
казав ударити на Антів, щоби їх знищити.
Та його військо стало втікати до Греків
і Каган мусів залишити свій намір. Че-
рез те, що Анти були добрі вояки, грець-
кий цар Юстініян кликав їх, щоби заселили
опустілу околицю міста Туря і сусідні землі
лівобіч Дунаю в Дакії, та боронили їх перед
Болгарами. За те мали діставати велику
плату і всякі вигоди. До того мабуть не
прийшло.
Очивидно, не все і не всі Анти були
в згоді з Греками. Бувало, що й воювали
Греків. Могло бути й так, що одні Анти
були з Греками, другі проти них. Так мо-
гло бути, бо Анти ще не були одним наро-
дом, отже бувало, що між собою воювали.
Від початку панованя Юстініяна (527) Анти
— 15 -
и ииші народи страшно руйнували Ілірію,
Тракіго, всі землі від Йонського моря до
царгородських передмість, Владу і Крим.
Проти Антів ходив через Дунай за кілько-
ма наворотами грецький отаман Хільбудій
і в однім бою погиб. Найбільші наскоки на
грецькі землі були в рр. 551 і 559.
В хазарській державі Анти мали ве-
лике значіно. Війско і служба хазарського
царя були в значній мірі в Антів. З сего
приводу вороги Хозарів були також воро-
гами Актів. В часі арабського походу на
Хозарів в першій половині рр. 7 сотих
арабський отамаж Марван нажав на Антів,
що сиділи на Доні і вивів їх 20.000 з собою
в неволю.
В грецьких документах назва „Анчии
приходить в послідне в р. 602. Пізній ше
Греки звуть кожде племя Чорноморщини
його власним іменем. Полянами звало ся
ижемя, що сиділо на правім боці Дніпра
між ріками: Дніпро, Ірпень і Рось. їх го-
ловним городоп був Київ. Сіверянами ввали
ся сусіди Полян за Дніпром над Десною
і Сеймом аж до Сули. Від заходу сусідами
Полян були Деревляни, що сиділи в области
рік Тетерева і Случи, на півночи до При-
лети, ва північнім сході до Дніпра. На вияс-
нім Дніпрі сиділи Улячі і мабуть Лучани.
Над Бугом жили Дуліби, що пізнійше зва-
ся Воли панама і Вужаками. Над Дністром
аж до Дунаю сиділи Тиверці. Над горіш-
вкм Дюаиром аж нова Віолок виділи Хор
вати. Всі ті племена, може й ще деякі, жтс
імен давні письменники не передавали жам,
роасіли ся таж, що українська мова жувала
не лиж скрізь там, де тепер жив україн-
ський народ, але аж по Краків ; по тім боці
Карпат аж до Дунаю, на семигородській
височині, в цілій Молдаві і Бесарабії. Куль-
тура в них стояла доволі високо. Ще перед
Христом вони мали майже всі ті ремесла,
що пізнійше. Знади майже всі роди хліба,
всі роди господарської худоби, добували
і обробляли металічну руду, мали деякі пе-
чатки штуки, потреби комфорту і розкоші,
їх сумежниками були : від заходу племена,
що говорили по польски, на піденнжй »а-
хід Словаки, далі Мадяри. На північ жили
племена, що згодом зілляли ся в народ бі-
лоруський. Далі на північ і на північний
схід жили Вятичі та ріжні фінські племена,
що змішавши ся з частиною Білорусів, со-
творили московську державу і стали наро-
дом московським.
Як родилися прадержави?
Вісти в зацілілих до наших часів пись-
мах такі скупі, що з них не можемо доклад-
но знати, як на землях дідів українського
народу скільчило ся ядро держави, котра зго-
дом окремі племена зілляла в один український
народ. Щоби се виміркувати, помагаємо собі
певними документними вістями про инші на-
роди і держави в їх дитинячім віці. Сі вістн,
в купі зі скупими вістями про нашу буважь-
— 14 -
щину кажуть нам. що у всіх племен світа,
коли вони ще були неначе діти, один був
лад, одним способом з них і на їх землях
кільчили ся, росли та укріпляли ся держави.
Хто знає, який був лад у індіанських пле-
мен Америки тоді, коли її стали заселяти
Европейці, той буде здебільшого знати, який
був лад у Сіверян, Полян, Дулібів і ивших
племен, що говорили по українськії. Хто
знав, як зродилося ядро держави франкон-
ської, опісля французької, німецької і пнших,
тон також буде знати, як скільчила ся укра-
їнська держава.
В додевжавнім віці народів не було гро-
мад на точно означених просторах, в котрих
жилиби ріжні люди, неспорідневі з собою
і котрих держалаби. в купі не родинна звязь,
а громадські уряди. Люди жили родами
під управою родових старшин. Як родови
було зле в однім місци, то він з усім своїм
движимпм добром переносив ся на друге
місце. Через те, що не було громад прико-
ваних постійно до одного шматка землі, не
було також країв зліплених з громад. Всі
посвоячені роди жили в сусідстві, і в куді
були племенем. Кожде племя мало свого
духа божка, свою власну віру. власні обряди
релігійні. Меншого духа божка мав кождий
рід, ще меншого кожда родина.
Племенем правив найстарший старшина
якогось роду, або кого всі роди племени ви-
брали з поміж родових старшин. Ного звали
князем. Князь племени правив не самовільно,
— 16 —
але спільно з радою старшин, виконуючи їх
рішена. В важнійших справах сходило ся
ціле племя на віче, скликуване князем, чи
ким вищим. Що віче врадило, то старшина,
чи й сам князь мусіли зробити. Кожде племя
жило своїм власним житвм, неначе окремий
народ, неначе окрема держава. Хоч два су-
сідні племена говорили одною мовою, то
проте бщи вони чужі собі. Племя не втор-
калося в "діла сусіда і сусідови не позволяю
вторка і и ся до своїх діл. Бувало, що пле-
мена робили оди я одному пакости, ще й во-
ювали з собою. Лише тоді, коли одно племя
ішло війною на який дужший народ, або
як кільком племенам грозив який дужший
ворог, племена збирали ся до купи під
проводом ради своїх князів, що вибирала
в поміж себе спільного отамана. Звичайно
був ним князь найдужшрго племеви. Скоро
мунула потреба спільного походу або спіль-
ної оборони, слідка племен таки зараз роз-
падала ся.
Як трапив ся князь, що мав більшу
силу і правив довгі літа; як племя було
з него вдоволене, то йому поталанило запев-
нити княжу владу свому синови. Як сивови
йшло так само добре, то княжене перехо-
дило на внука. Люди забули, що їх батьки
князя вибирали. Привикли до того, що по
батькови княжить його син. Вмер князь, то
вони вже й не думали вибирати нового, пе-
редавали владу синови. Згодом син і не ждав
аж йому передадуть княжу владу. Зараз
- 16 -
к« «мери батька сам проголошував ««Із
князем. Так прийшло, що княжа влада стала
дідичиою. Князь став независимий від на-
роду, отав менше наслухувати, що скаже
віче. Так «амо ставали дідичними начальники
родів.
Роди, що зразу спиталися 8 місця на
місце, згодом стали сидіти трівко на однім
місця. Коли рід розвівся, многійого родини
забули, що вони посвоячеі. Рід рб^сипався,
з него зробила ся громада. Членом громади
ставав не лиш свояк громадянина, але кож-
дий, хто попав у громаду і жив на її обда
•ти. Давні начальники родів, опісля прави-
телі громад, стали боярами (шляхта, пани).
Як у якого племени вже витворило ся
підичне князівство і дідичні бояри, то вони,
иравлячи з рода в род племенем, чи грома-
дою, розживали ся на громадськім хлібі. По-
ростали в пірв і свою владу скріпляли ще
й тим, що мали більше приятелів, ніж инші
люди і ще більше підлизнів, котрі у всім
помагали їм. Найбільше помагали князеви
колишні начальники родів, тепер дідичні бо-
яри. Як вони не йшли йому під лад, то князь
ставив над родами, опісля над громадами
•воїх людий, котрі також поробилися боя-
рами. Чим дужший був князь, чим більше
було людий, що ішли сліпо за його прика-
зами, чим більші мав богацтза, тим б&цдуж-
иійшою ставала йому прихильність народу.
Князі зачинають правити по свойому, не пи-
таючи віча. Правлячи народом, князь очивн-
— 17 —
джо, же міг сам працювати на свій прожи-
лок. Годував його народ, даючи йому харчі
та всяку потріб. З сего згодом виробив оя
©бовязок людий давати князеви частину пло-
дів їх господарства і деяку роботу; виробили
ся данини і повжнности народу для князя.
Князь вже не ждав аж йому дадуть. Його
служба йшла в народ і вибирала дань. Зай-
вину князь продавав, щоби міг купити се,
чого в його земли не було: залізну збрую,
щовки, тощо. Так само люди стали годувати
данинами і роботами помічників князя, піз-
жійших бояр. З повинностий зробила ся зго-
дом панщина, з данин державні податки.
Заки настали бояри, князь не мав влас-
ного війска, бо війска відокремленого від
народу тоді ще цілком не було. Тоді
вояком був кождий мужчина. Збруя ще не
була штучна. Збруєю були: довбня, молот,
сокира, спис, лук, праща. Таку збрую кож-
дий зробив собі сам, або громадський реміс-
ник. Тим то й князі мусіди тоді йти за волию
громади, бо громада була військом, військо
Іудо громадою. Проти волі більшости народу
князь не міг воювати і не мав ким покорити
неслухняний народ. Згодом з чужих країв
стали привозити залізні панцирі, шеломщ
мечі, яких дома ніхто собі не міг зробити,
ні громадський коваль. Таку збрую могли
мати лише богачі: княжа служба і бояри.
Як в містах були богаті купці, то й міщани
мали таку збрую. Супроти закованих в залізо
вояжів князя і бояр сільська громада була
безборонна. З того часу зачинав ея більша
сила князя супроти власного народу. З вла-
сної служби і бояр князь мав війско, яке сліпо
йде за ним, бо й само корнстав виконуючи
прикази князя. Маючи зі служби і бояр силь-
не, вірне і добре зазбровне війско, князь мав
велику силу. Вже не ласив ся до народу
і не питав його думки. Бувало, що й поклав
на него свою важку руку. Князь числив ся
ще лиш з думкою бояр, бо вони також мали
добру збрую і були йому потрібні, а то й,
як не вгодив їм, могли бути небезпечні.
Деколи князі панькають ся з міщанами, як
і вони були добре зазбровні, і ще більше, як
мали грубі гроші. При помочи війска окре-
мого від низшої, хоч найчисленнійшої вер-
стви народу, князь воював з ким хотів, за-
водив лад, який хотів, на місце вибірних
старшин заводив княжих урядників. По при
те князь збільшав данини на себе і на тих,
що йому вірно служили.
Кяязеви дужшого племени корили ся
князі слабших сусідів, бо їм раз у ряз була
потрібна поміч проти якогось ворога, або
вони боялися, щоби той дужчий князь не
заходив до них рабуватн. Щоби мати поміч
і щоби від напасти не пропасти, князі слаб-
ших племен платили дужшому дань, або да-
вали воєнну поміч. Бувало одно і друге. Як
дужшому князеви слабі сусіди не корилися
доброхіть, то він силою брав їх під свою
руку : „примучував" їх платити дань і давати
військову поміч. Племена боронять ся зразу
8 силою розпуки. Підбиті бунтують ся і лише
приборкані силою лишають ся під новою
владою. Завойовник все мусить пильнувати,
щоби „примучені* знов не збунтували ся.
Згодом дужший князь підбив, примучив
і зібрав під свою руку більше сусідних пле-
мен. Князь завойвник старшував над кня-
зями підбитих племен, або и проганяв їх,
ставлячи на їх місце свояків, своїх вовводів,
Губернаторів. Підбиті племена зразу лише
поневільно терплять владу князя сусідного
племени; згодом залишають думку бунту.
Бачу чи, що вже не їх смла вибити ся на-
зад на волю, привикають до думки, що давна
їх окремішність вже не верне, та стають мати
себе одним народом з иншими племенами
завойовника. Таким способом князь завойов-
ник сотворив державу обіймаючу кілька,
колись самостійних племен. Як така держава
держиться довго і як підбиті племена жиють
довго під владою одного князя та його уряд-
ників, вони забувають, що раньше були са-
мостійні. Вони й свою назву забувають,
приймаючи назву завойовника. Як на доба-
вок всі племена одної держави говорили по-
дібною мовою, то вони скоро змішали ся.
Так із всіх племен одної держави зробив ся
згодом один народ.
Через те, що сусідні племена і їх землі
князь підбивав при помочи людий, котрих
за се оплачував; через те, що племенами
держави правили слуги одного князя; через
те, що данини ішли до каси княжої; через
- 20 —
те, що над усім народом в державі князь
був найвищим судією; через дідичвість кня
жої влади,., через все те народ став думати,
що вся земля, над котрою князь княжить,
разом з її народом — то княже майно, майно
княжої родини. Виробила ся думка, що князь
має право з усім тим робити все те, що
ґазді вільно робити зі своїм ґрунтом і ін-
вентарем. Один французький король сказав
про себе: „держава — то я!“ Воно так
справді було. Князь робив що хотів у всім:
тім, що звемо політикою: внутрішною чи
заграничною. Князь давав народови закони
і правив ним сам, або своїми урядниками,
тисяцькими, сотниками, воєводами, посадки
ками, старостами. Докняжі, власні урядники
племен, як вони лишилися, стали княжими.
Бувала ще дума (рада) із визначнійших
старшин, бояр і висших духозників, які під
ту пору були під рукою князя. Князь ра-
дився їх в деяких справах, зле не був обо-
вязаний слухати ради тої думи. Данини
(податки) ішли до княжої каси. Князь судив
сам, або іменованими судіями (тивунами),
Державне військо належало до князя і воно
жило його коштом. Таксамо коштом князя
будували ся укріплене. Князь мав також
значну участь в церковній управі. Землі
держави і їх населене були просто особистим
майном князя і його родини. Він свобідно
розпоряджав цілою державою і її волостями.
Цілі волости або й частини даровував кому
хотів, міняв, заставляв, продавав, вивінову-
- 21 -
вав доньки; ділив державу між дітий ще за
житя, або завіщанвм передавав їм, чи кому
хотів. Коли помер без завіщаня, то сини ді-
лили між себе державу, бо як до майна по-
кійника, кожда дитина князя мала право до
пайки відумерщини, до частини держави.
Кожду прадержаву творять князі заво-
йовники, що своїми урядниками та прибіч-
никами-боярами мов наук обмотують, зразу
своє власне племя, опісля й сусідні. Тому то
в перших часах державного житя двигарями
державности є князь, його служба і бояри,
що забогатіли коштом всего народу і відокре-
милися у вищу верству. Державою править або
сам князь зі своїми урядниками, або спільно
з боярами. Бувало, що воля князя була силь-
нійша ; бувало, що більшу силу мали бояри
і князь був їх слугою. Прочий народ в бу-
дівництві держави і в кермі судьбою держа-
ви не мав ніякої участи. Або бездільно ди-
вин ся на те, що з ним роблять, або, як міг,
так спиняв державотворчу роботу князів
і бояр. По утвореню держави народна „маса41
була безцільним предметом (пасивним обвк-
том) державної управи.
Коли вже зібрані в одній державі пле-
мена стали одним народом, то державна
влада, і трохи не все те, що вона зарядить,
лишають ся осоружні широкій „масі* народ-
ній. Не диво. Державою були князі, їх служба
і бояри. Вони загортали більшу часть, і те
чветь видиму коржстий, які держава давала
•ввму жаввлвж». Квржвтж, яж держава дава-
— 22 —
ла низшій, але також широкій верстві наро-
ду, сей народ не бачив, бо то були корнети
загальні і посередні. За те держава, в інте-
ресі всіх, обмотує одиниці деякими обмеже-
ними, які кождому з окрема дуже невигідні
і немилі.
Держава накладає на все населене та-
кож тягарі. В початках державиости були
ними данини і повинности в користь кня-
жого двора і бояр. Хоч би при стяганю да-
нин не було надужить і стягано лише те,
що конечне для удержаня державної маши-
ни, то вони кождому обтяженому — осоружні.
Тнмто йому осоружна й сама держава. Через
те, що державна служба і бояри були ліпше
зазброєні та мали більшу силу, ніж обтяже-
ний народ, вони звичайно не обмежають ся
на конечнім і приписанім, але раз у раз
збільшають данини і повинности. Чи пере-
тяжуваний народ, котрий пе вміє спинити
надужить, має бути прихильником держави?!
Але й без надужить селянство в душі все
противне всякій державі.
Сільська громада є у всіх народів воро-
гом всякої державности, отже і власної. Про-
ти неї не бунтує ся тільки тому, бо не має
такої збруї, яку мають бояри і княжа служ-
ба ; селяни не годні зібрати ся до купи так
скоро, як ті, що в своїх руках мають дер-
жавну владу. Хлопи звичайно й подумати не
годні, що мож видобутися з кліщів держави.
Терплять державу з резиґнацією, як віл
ярмо.
— 21 —
І не думають, чи не скинутиб державне
ярмо, бо гадають, що „головою муру не про-
бвшц. Згодом народ стає думати, що така
вже воля божа, бо й так мусить бути хтось,
що судить, боронить край, іржать лад. До
того ще в церкві чув, що всяка влада від
Бога. Приходить до того, що лишаючи ся
ворогом держави, її уладжень і правлячої
верстви, народ деколи обожав князя. Народ
і не подумав, що можна би скасувати княжу
владу, або зненавиджені орґани княжої вла-
ди. Але се лиш так довго, як довго силою
накинена державна влада стоїть кріпко на
ногах, як довго сторожить її оружна сила
керманичів держави.
Хлоп і завидувати перестав панови, бо
став гадати, що пан вже вродив ся на се,
щоби панувати і жити на кошт громади.
Хлоп став завидувати лише такому як він
сам. Пана скрито ненавидів, другому хлопо-
ви явно завидував. Став пильнувати, щоби
сусідови не було ліпше ніж йому самому.
Селянство все терпіло власну державу
лише змушене терпіти її. Але як державна
машина розхоліталась; як нагодився хто чу-
жий, що державу валив, нищив її кермани-
чів, князів чи бояр ; як державна влада хоч-
би на часок випустила громади і народну
„масу* з рук, то все те доразу змінялося:
широка „маса* народу не ставала в обороні
своєї держави і бунтувадася против висшої
верстви.
— 24 -
Про те, щоби управу держави ввити в свої
руки, збунтований народ не міг думати, бо
побідивши, мусів би сам сотворити нову вис-
шу верству, таку саму, як була та, котру
звалив. Як ще ‘До того народ надіяв ся, що
ворог його держави, чи ворог керманичів
держави буде лупити менші данини, і що не
буде обмежень, які держава мусить заводи-
ти, то й сам кликав того ворога своєї впас*
ної держави і помагав йому. „Нехай буде
й чужий нашим паном, щоби лиш менше
лупив і не вторкав ся до того, як ми в на-
шій громаді живемо"! Хоч би чужий воло-
дар лупив більше ніж свій, то й тоді широ-
ка маса народня звичайно волить чужого.
Свому все більше завидує ся ніж чужому:
„він моя кров. Чому йому має бути ліпше,
ніж мені * ?
Як прийшло коли до того, що селянство
вмішало ся в державні справи, то звичайно
була се тільки руїнна робота. Народ лише
нівечив державну будівлю, побивав верству,
що була кістяком і керманичем держави. На
се місце народ не ставив нічого нового. Таке
бувало звичайно тоді, коли бояри чи дер-
жавні урядники надуживали свою владу
і силу, та дуже народ тисли. Як хлопови не
стало терпцю і він спроміг ся на бунт, то
хоч одолів державу, чи її двигарів, не знав,
що далі робити. Не вмів на ново зорґанізу-
вати державу без висшої пануючої верстви,
без подужаних бояр і князя. Не вмів, бо
держава без поділу народу на правлячу вн«-
— 25 —
шу верству і робучу масу народжу була те-
ді немислима.
Коли по вруйнованю держави не могла
8 якої будь причини відтворитися найвисша
княжа влада 8 правлячою верствою, то на-
род розкришував ся на автономні громади,
бо селянин поза своєю громадою не хотів
знати світа. Йому не лиш держава, але й
громада не дуже була по нутру. Поза своїм
обійстєм і поза своїм полем знав хиба „сіно*
жатку“ сусіда, коли надіявся безкарно „пере-
косити“ її. З власного громадою вязало його
хиба стремліне всіх громадян не позволити,
щоби якась сила з поза громади рішала, що
хтось в громаді має або не мас права ро-
бити. Кожда громада стреміла до автономії,
хотіла бути самостійною, в собі замкненою
державою.
„Коби тілько ніхто з поза моєї громади
ие вторкався в моє яите, то, промене, не-
хай проваляться під землю всі прочі гро-
мади національної обхастиа І
Се була політична мудрість кождоге
селянина. Кінцем всіх успішних хлопських
бунтів з давних часах все була руїна: По-
літична, культурна і господарська руїна но-
бідивших мас народних. Держава двигала
ся на ново аж тоді, коли на ново виросла
і скріпила ся розгромлена народом внсжа
верства і взяла владу назад в евої руки.
Байдужність до держави або й нроти-
державність широких мас народних дехто
виправдує тим, що хлоиови держава зайва;
що хоч дав йому деякі користи, то вже
поминувши се, що хлоп не годен їх доба-
чити, ті корнети йому взагалі непотрібні:
вищі школи, взагалі висша культура, зно-
сини з дальшими громадами, з иншими на-
родами. Все, що хлопови доконче потрібне
на прожиток, він зробить собі сам і сам го-
ден удержати лад в своїй громаді. Йому
ніяка звязь з иншимн громадами не потрі-
бна. Отже не потрібна йому й держава, як
з її тягарями так і без них.
На се в одна відповідь: потрібна дер-
жава хлопській громаді чи ні, то вона таки
буде. Держава в розвовва конечність. Не бу-
де своя, то буде чужа !! На державі націо-
нально чужій і хлоп виходить фатально.
Окрім князів і бояр участь в початках
державного житя народу бере хиба ще мі-
щанство княжих резиденцій. Купцям і ремі-
сникам не було байдуже, як князі і бояри
орудують державою. В інтересі населена сто-
личних городів була велика і сильна дер-
жава. Отже воно підпирав князів в роботі
при збираню земель, як ті князі справді бу-
дують та поширяють державу, як її добре
боронять, як роблять її так сильною, що чу-
жі народи бояться її, і як добрий лад в дер-
жаві. Як князь лихий, як через него нема
ладу, иі безпеки житя і майна, як через не-
го паде ремесло і торговля, то міщанство
бунтує ся і кличе иншого князя. Міщанство
могло мати супроти князя більшу силу, ніж
хлоп, бо могло мати тану-ж збрую, яку мало
— 27 -
княже війско. Міщанству давало також силу
се, чого не могли мати селяни. Вовеликих
містах жило богато народу в купі. Його мож
було в кождій хвили скликати і поставити
проти княжого війська чи проти бояр.
Через те, що хлопи, хоч найчисленній-
ша верства кождого. народу, нічим не при-
чиняли ся до будівництва держави і в управі
утворених держав не брали участи, ми в істо-
рії держав мало що чуємо про широку ма-
су хліборобського народу. Все чуємо про
князів та про бояр, деколи про міщанство.
Як історія коли й говорить про хлопів, то
хиба про хлопські данини і повинности.
Лише десь колись згадують ся хлопські бун-
ти, які долі хлопів майже ніколи не зміня-
ли, хиба на гірше. Се тому так, бо історія
держави в її податках в історією князів і
бояр та навпаки. Вони сотворили державу.
При її помочи вони з дрібних племен зро-
били один народ. Вони сотворили всі зако-
ни, всі уладженя (інституції), котрими і в ко-
трих кувала ся доля й недоля в с ег о на-
роду. Все, що вони робили, добре чи лихе,
відбивало ся на судьбі всіх людий в дер-
жаві. Ннаішна доля і недоля народних мас
є впслідом того, що давні двигарі держав-
ности : князі і бояри зробили, або не хотіли,
чи не годні були зробити. Тим то й історія
князів і бояр є також історією всего народу,
хоч його найчисленнійша верства в держав-
нім житш учас'їж не брала.
Пвчатчи української державності!.
Скупі і непевні окрухи оповідань грець-
ких і арабоких письменників про племена
Чорноморщини безпосередно перед появою
української держави. Всбж таки ті окрухи,
студіовані на тлі нашого знана про первовік
инших великих народів, дають нам „повість
України* ; вони розказують нам, як скільчило
• ся ядро української держави, як вона росла
і як племена, звані з грецька Антами, зразу
окремі і самостійні, зливали ся в один укра-
їнський народ
Перше ядро для кристалізації держави
тих племен, що говорили українською мовою,
утворили в початках рр. 6-сотих Дуліби-
Волиняни. Сю державу розторощили Авари,
Доволі докладно, від чужих і українських
книжників знаємо, як скільчидо ся друге,
полянсько київське ядро української держави
і як вона почередно обіймияа прочі україн-
ські племена, скувала їх до куци, та зілляла
в один український^ народ, творячи з окре-
мих земель окремих племен одну ЗЄМХЮ
українську, одну Україну.
Одночасно з державою Волинян, або
недовго після того утворили державу князі
Полян, що сиділи в Київщині. В другій по-
ловині рр. 600-их, чи в першій 700-их По-
ляни попали під зверхність Хозар. Хозари
мабуть причинилися до скріплена держав-
ного ладу (хоч на самостійного) в земли
Жожяи, бо вже в рр. 760кх в Київщині був
печаток орґанізації збираия дажж дмн Хмар.
З під хозарської зверхности Київ увільинвви
но пізжійше рр. 700-их, бо на початку рр.
800-их Хозар в Київі вже не було і править
власнай князь. В письмах чужинців Поляни
і Київщина звуть ся від дослідної четвер-
тини рр. 8 сотих Русию. Говорить ся також
про послів „руського короля прізвищем Ха-
каиа* до грецького царя в р. 839. Черев
якусь небезпеку від диких народів в степах
вони не вертали домів просто. Цар відіслав
їх до римського царя Людвика Побожного,
що володів майже цілою західною Европою.
Се посольство свідчить, що українська дер-
жава вже тоді була велика, сильна і важна,
бо грецькі царі не з ким будь балакали.
Від історії инших держав початкова
історія України ріжнить ся тілько тим, що
утворене і зріст української держави йшли
о много-много скорше. Сила князів ядра дер-
жави була в Українців більша, ніж сила
князів инших прадержав. Тимто й підбивана
сусідних племен і їх зливане в один народ
ішло на Україні скорійше, ніж де инде. Племя
Полян зорганізувало державу і поглотило су-
сідів в часі коротшім, ніж таке годні були
зробити ядра инших європейських держав.
Се тому, бо князі Полян не потребували
ждати кільканацять поколінь на те, щоби
з їх власного племени виринула і відокре-
мила ся висша верства лицарів-бояр, котра
княаеви дала би сильне та вірне військо, так
щоби він не конче потребував озирати єн на
волю народу, і ждати, аж народ дасть йому
війско до його воєнних походів; аж дасть
доброхіть все те, що потрібне на прожиток
князеви, його службі і його війску. Ще закп
у Полян виринуло і від загалу народу від-
окремило ся боярство, київські князі дістали
сильне, добре зорганізоване, хоробре -війско
з чужинців : скандинавських лицарів Варя-
гів. Сі затяжці були добрими вояками, бо
жили тілько з воєнного промислу. Батько
клав біля новонародженого сина меч і казав:
„Не дістанеш від мене ніякої спадщини. Маги
меш тілько те, що добудеш тим мечем*. Не-
поборимою силою в руках київського князя
були ті Варяги тим, що були постійно під
рукою, були його ґвардією і постійною армією,
їх не треба було що лиш рекрутувати чи
скликувати і організувати з них війско. Вони
все були готові рушити куди князь прикаже,
торощити в пух і прах все, що йому загоро-
джувало дорогу. Оплачувані князем чужинці,
котрих доля зависіла не від долі народу, але
від долі князя, не мали причини паиібра-
тати ся з народом. Вони все держались дер-
жавної влади і помагали їй. У инших наро-
дів довго тревало, заки з народної маси ви-
ринула і відокремила ся верства лицарів-бояр,
котра помагала князеви будувати державу,
поборюючи нехіть народу до держави і лом-
лячи бунти підбитих племен. Варяжськими
затяжцями київські князі скоро знівечили
самоуправу полянських родів і на полянській
земли сотворили одноцілу сильну державу.
— 31 -
Варяжською дружиною київські князі успішно
боронили край, ходили війною на дальші на-
роди. Не озираючи ся па нехіть народу до
дальших завоювань, князі приму чували Ва-
рягами сусідні племена і в підбитих краях
заводили лад, який самі хотіли. З Варягів
князі мали також вірних намісників і уряд-
ників, яких накидали примученим племенам.
Варягами держали цупко в своїх руках на-
селене підбитих земель. Ті землі були дер
жавою князів.
Мабуть від Аскольда, що княжив в рр.
860-их, може и раніще, головною силою ки-
ївських князів були ті варяжські затяжці.
І самі князі мали бути з варянського роду.
Ми не знаємо яким способом Варяги стали
князями в Київі. Може Поляни самі закли-
їх кали до себе княжити, так як Поляки кли-
кали до себе на королів чужинців: Мадярів,
Литовців, Французів, Шведів, Саксонців, Се-
мигородців. Може якийсь варяжській князь
прийшов до Київа, прогнав князя з полян-
ського ролу і сам став княжити. Кияни по-
корили ся чужинцеви, бо мав добре власне
військо. Може й раці були з того, коли чу-
жинець правив добре і своїми Варягами
боронив землю ліпше, ніж се годен був зро-
бити давний князь їх власними силами. Може
так й було, що якийсь варяжський князь
своїми Варягами увільнив полянську землю
від хозарскої зверхности і лишився княжити
над народом, якому дав волю. Всіляково
могло прийти до того.
Варяжеькі князі і ті їх дружжжнжіїж,
що лишили ся в Київщині на постійний про-
житок, принади українську мову і зіддядж
ся а Полянами так, що стали їх вистою, па-
нуючою верствою. Князі брали до своєї дру-
жини і на урядників також деяких давних
старшин підбитих племен. Згодом варяжські
дружинники та урядники змішуються з дру-
жинниками і урядниками, що вийшли з По-
ляж. Таким способом висша боярська верства
творить ся з одних і других. Через те, що
ся пануюча верства звалась Русию, стала
Русию звати ся вся полянська земля. Греки
і Араби знають „Русь* вже в 800-их роках.
Русию звуть пануючу в Київщині верству
і київську землю, та землі і племена прилу-
чені до київської держави.
Київські князі підбивали сусідів поче-
редно, і постепенно скріпляли над ними свою
владу. Князь простягав руку по сусіднє племя
передовсім за для власної користи. Чим біль-
ше народу мав під собою, тим більші були
його доходи з данин. Княжа родина могла
ліпше жити і князь міг мати більшу, добре
платну воєнну дружину. Як ішов на кого
війною, то від підбитих племен мав військову
поміч. Племена, що попали під київського
князя, доброхіть чи примучені, були для
иег© зраву жерелом військової помочи (тож-
новинами), були жерелом дави, або одним
і другим. Толковнни посилали з князем в по-
хід свої полки. Ижших зобовязань же малж
і не внажи ніяких обмежень своєї управи.
- 33 -
Йнше племя наслідком примушувань платйлб
дань, але мало дальше своїх квязів і само-
управу. Київський князь лише приходив ви-
бирати дань і до внутрішняя справ племени
цілком не вторкав ся. Инчіа земля ді ставала
князя від князя київського. Але той накине-
ний князь правив племенем самостійно і був
лише обовязавпй давати київському війскову
поміч, або й дань. Управу деяких земель
київський князь брав в свої руки, посила-
ючи, як намісників своїх „мужів1*. Толко-
впни, що зразу давали тільки війскову поміч,
згодом також етапи платити дань і діста-
вали князя чи намісника від князя київського.
Князь чи його помічник їхав в зимі в землю
примученого племени збирати дань (на по-
люде). При сій нагоді люди звертали ся до
него в сій або тій справі, щоби розсудив їх,
або зарядив який лад. Через те до збору
данп стала прилучати ся робота князя в су-
дівничих і адміністративних справах. Згодом
судівництво і адміністрація стали правом
князя, чи його служби. Князь або його дру-
жинники судять всі примучені племена одним
київським правом, стають у всіх землях за-
водити один лад Далі княжі люди стають
постійно правити примученим племенем, або
їх власні старшини стають слугами київ-
ського князя. Таким способом всі землі київ-
ського князя дістають одну княжу службу,
в котрої руках все судівництво і вся адмі-
ністрація. Київські князі щораз сильнійше
— 34 —“
Скріпляють звязь племен з Київом, руйнуючі
постененно їх самоуправу.
Ріжнвці ладу у ріж них племен і їх
окреміпінїсть затирають ся. Племена забува-
ють, що мали власну старшину і самі мають
себе за людей київського князя. Хочби по-
одинокими племенами правили сини київ-
ського князя чи иізші його свояки, то пле-
мена знали, шо- вони правлять в заступстві
головного, великого князя в Київі і лише
тому, що свояки, отже мають право до частини
доходів з усего родинного майна княжого.
Заки спільна всім українским пле-
менам державна влада накинула їм од-
ного Бога, одну віру і одну організацію
церковну, кожде племя мало свою вла-
сну, окрему віру. Як була яка церковна
срґанізація, 'то окрема в кождім племени.
О окремі віри племен здержували розвій
думки народної СВІЛі ности. Скорійшою хо-
дою окреміш нізть племен стала затиратися
аж тоді, коли стали занивати і марніти їх
окремі віри, коли для христіянства люди
стали відпадати від своїх прадідних богів.
Між Полянами та їх сусідами христіянство
почало ширити ся в рр. 700-их, коли то вони
стали знос ти ся з Грецією? Між Полянами
мусіло бути богато христіян, коли і деякі
князі покидали віру свого народу. Христіян-
кою була княгиня Ольга, христіяяином був
мабуть і князь Аскольц. Навпослід київські
квяві понасували всі віри своїх племен. На
місця богів поставили одного Бога і одну
- 36
віру христіянську та навинули всім племенам
одну велику орґанізацію церковну з сьвя-
щениками підчищеними’ київським владикам.
Княжі усобиці.
В часах, коли князі завожУйники зби-
рали в одну державу землі поодиноких пле-
мен, про дальшу судьбу держави і її пле-
мен звичайно рішало се, чи князь мав діти,
число його дітий і се, чи по смерти князя
його наслідники жили в згоді. Як у князя
було більше синів, як вони жили в згоді
і не було княжих усобиць, то батьківську
державу звичайно чорт брав ще заки підбиті
племена зілляли ся в один народ. Щоби
зрозуміти, чому воно так бувало, треба все
мати на тямці тодішні взаємини між кня-
зем і його народом. Київський князь також
мав право сказати про себе : „держава, то
я !ц Держава була його особистим майном.
Бувало, що князь ще за житя відступав си-
нам волости. Як ні, то вмираючи ділив між
них державу, даючи кождому якусь волость.
Його піддані не противили ся, бо себе в купі
ще не мали за один народ. Кожде племя
ще й вдоволене було, що дістало окремого
князя, бо тим надіяло ся дістати назад свою
окремішяість від прочих земель великого
князя і свою независимість від урядів в го-
ловнім гброді держави. Як сини покійеого
князя жили в згоді, то їх племена стали за-
бувати, що якийсь час жили в купі з инши-
ми племенами в одній державі, неначе одна
— 36 -
народ. Землі княжат робилися окремими
державками, племена лишачи ся окремими
племенами. Так з великим трудом зліплена
велика держава назад розкришувала ся;
більше число племен не зливало ся в один
великий н’йрод. Був лиш один спосіб зібрати
назад поділену відумерщину, а саме охо-
тою поодиноких княжат побільшити свою
державку загарбанем пайки рідного брата.
Княжі усобиці, але такі, котрі кінчили ся
смертію всіх спадкоемц в окрім одного, зби-
вали племена і їх землі назад в державу
таку, яку утворив був їх батько. Для буду-
чности української держави не добре було,
що князі, котрі зібрали під свою руку бо-
гато земель і з них утворили велику дер-
жаву, мали богато синів. Та за те добре
було, що сини не годні були жити в згоді,
що брат на брата гострив ніж і бодай сини
перших князів завойовників так завзято по
борювали себе, що в живих лишав ся лише
один син покійного князя, котрий роздро-
блену батьківщину знов зібрав в своїй руці.
Кроваві усобиці між силами Святослава дали
всі, між синів поділені землі його держави,
Володимирови. Усобиці між синами Володи-
мира довели до того, що всі пайки його
держави знов опинили ся в руці одного
князя — Ярослава. В руках тих обох були
вони неподільно без довших прірв 75 років.
Отеє, і давнійша, хоч слабша спільність дер-
жавна, вистало, щоби у всіх племен їх дер-
жави скільчила ся і закостеніла думка, що
- 37 -
вона один народ. Правда, не дописали усо-
биці між дітьми і внуками Ярослава. Вони
не були так завзяті і не кінчилися для дер-
жави так щасливо як попередні, бо не ви-
гублювали всіх княжат. Але добрий вислід
перших усобиць зробив своє. Хоч по Яро-
славі усобиці вже не зібрали всіх частин
його держави в одній руці, то всеж таки
упадок державного централізму вже не
зруйнував одного діла перших князів заво-
йовників, ні висліду усобиць між синами
Святослава і Володимира. Не знищив по-
чута народної єдности всіх племен держави
Володимира і Ярослава, не знищив тої дум-
ки, що землі даввих племен держави, то
одна, як тоді казали, „руська земля*. Нав-
паки, княжі усобиці, що двічи зібрали роз-
дроблену державу, ще й пізніще скріпляють
се почуте сю думку про народну єдність.
В усобицях брав участь сам рарод (висші
верстви і столичні городи), стаючи по сто-
роні котрогось з княжат, що простягали ру-
ку по частину батьківщини. Як би-якої во-
лости добивав ся князь не з київського роду
Олега, але з роду племени сеї волости, і як
би в тім помагало йому населене волости,
то відживало би почуте давньої окремішно-
сти (партикуляризм). Але кандидат на во-
лость буа також з роду Олега і говорив до
других Олеговичів: „Я син одного батька,
власника одної землі. Я один із спадкоєм-
ців. Я не дістав нічого, отже заберу собі
силою І* Ивжий казав, що дістав замало,
- 38 -
отже возьме собі ще сю або ту волость. До
Київського Ярослава зголосив ся був в р.
1173 понаділений князь (ізгой) і зажадав
якоїсь волости, кажучи : „наділи мене!* Коли
Ярослав відповів йому: „звідки тобі наша
отчина? Ти до сеї сторони (Дніпра) не ма-
впі нічого", то ізгой сказав йому: „Я не
Угрин і не Лях. Ми одного діда внуки.
Скільки тобі до нього, стільки й мені!“ Де-
який княжик покидав волость, бо видала ся
йому окрушкою, що впала зі стола свояків.
Отже він простягав руки про волость біль-
шу. На сю боротьбу між Ольговичами за
відумерщину Олега дивився і в тій боротьбі
брав участь також нарід Тим він ще більше
привикав до гадки, що вся та спадщина
одна (!) земля, що її населене один (!)
народ.
Поділи держави між синів князя і кро-
ваві усобиці княжі були у всіх народів сві-
та. Сусід України, польський князь Боле-
слав Криворотий поділив (1139) державу
між синів. До р. 1289 Польща була поділена
на пять держав. Страшна сила держав була
на земли німецького народу. Ще в р. 1815
було їх тілько, що до німецького союза дер-
жавного приступило 35 монархічних дер-
жав. Новозбудована німецька держава в р.
1871 обіймала 22 монархічних держав. Кня-
жі усобиці були у всіх державах Европи не
менше кроваві, може й більше вьвірські, ніж
на Україні. Даю два приміри: На Україні
князь казав осліпити княвя. На Угорщині
— 39 -
король Кольоман (1095 — 1114), щоби запев-
нити наслідсгво синовп Сгефансви (II), ослі-
пив свого брата Альмоса і його сина Велю.
По бездітній смерти. Стефана р. 1131, коро-
лем став сліпий Беля. Другий сусід князів
України, польський князь В шеслав Криво-
ротий вилупив очи свому братови Зоіґнв-
вовн.
Княжі усобиці в Німеччині пережили
стару українську державу, бо війна Австрії
з Прусами в р. 1866 була не що интіе, як
дослідною німецькою кровавою усобицею
княжою. Під Кеніґрецтм німецькі князі рі-
зали ся ще в другій половині 18-сотих ро-
ків !... Чи Бог уліпив українських князів
з глини иншої, благородній тої і розумні-
шої ніж князів польських, німецьких й на-
ших?! Що княжі усобиці мусіли бути, зро-
зуміємо, коли нині придивимо ся, що діб ся
між свротим:и по богатім ґазді. Чи чув хто
таке, щоби діти жили в згоді, коли батько
помер без завіщаня ? Чи не купалисьби рука
в братній крони, коли би держава не казала,
як відумерщина мав бути поділена і кбли
би суд не пиль ував, щоби стало ся так, як
закон каже? Чи в такий, що увірив би, що
старші сини батьківське майно поділилиби
так, як каже завіщане, колиби ва сторожі
прав малодітних не стояв суд, жандарм,
кримінал і шибениця? Чи нр, селі знав хто
такого старшого брата, котрий не скривдив-
би малодітних братів і сестер, нак >ли був
їх опікуном ?! Які люди тепер, такі буди,
- 40 -
хоч то були князі, девять- і вісімсот років
тому назад.
За князя Володимира Мономаха, в осе-
ни 1097 всі українські князі зїхали ся в Люб-
чу під Київом, щоби зробити кінець княжим
усобицям. Літопись розказує про діли і ух-
вали зїзду: „По що губимо українську зе-
млю, маючи між собою ворожнечу ? Між тим
Половці пустошать нашу землю і тішать ся,
що внутрішні війни між нами тягнуть ся
аж до тепер. Будьмо однодушні від тепер
і пильнуймо української землі. Кождий не-
хай має свою отчину“. (Далі літопись вичи-
слив, що котрий князь мав маги). Князі ці-
лували хрест, кажучи: пВід тепер, коли би
хто розпочав війну, то на того будемо всі
ми і чесний хрест !“ За основу володіня во-
лостями принято отчинність. Кождий князь
мав мати ті землі, які мав його батько. Ухва-
лено також союз для оборони князя, на ко-
трого отчину наставав би князь другий. Крім
того ухвалено союз проти Половців, щоби
боронити від знищена всі землі України.
З сего зїзду і з присяги нічо путнього не
вийшло. Люди не ангели а українські князі
були людьми. З Любча розїхали ся лиш на
те, щоби таки зараз один одному виколов
очи. І добре стало ся, що князі зломили лю
бецьку клятву. Як би бу^и додержали, то
поодинокі землі, що вже й так засильно по-
явязували ся були з поодинокими княжими
родинами, та стали відокремляти ся від себе,
були би дальше жили як окремі держави
— 41 -
без ніякої звязи, виховуючи окремі народи,
котрі, хоч говорили одною мовою, були би
так само чужі собі, як чужими були пле-
мена до утворена київської держави. Була
би скріпила ся і закостеніла думка окремі-
шности і самостійности волостий та їх на-
селена. Княжі усобиці спинили се духове
відчужене і політичне відокремлене, не да-
вали виробити ся думці окремішности. Як
би князі жили в згоді, то зїзд в Любчу був
би похороном думки про соборність Укра-
їни. Вже жаден князь не смів би збирати зе-
мель, не міг би роздроблених шматків землі
України збивати в більшу державу. Навпаки,
землі що раз більше розкришувались би.
З волинських князівств була би не утворила
ся волинська держава, з галицьких галицька
Волинь і Галичина були би не зросли ся
в могутню Західну Україну і західно укра-
їнські землі були би дістали ся під Польщу
які дві сотні літ раньше, ніж се стало ся.
Се, що київські князі зібрали Варягами
в одну державу всі племена, котрі говорили
українською мовою; се, що ті племена жили
довший час в одній державі під владою од-
ного князя і його служби, опісля від вла-
дою княжат з одного роду, над якими стар-
шував Великий князь в Київі; се, що всі
племена київської держави, опісля держав
численних Ольговичів забули свої власні на-
зви і приняли від Полян одну назву „Русь*;
думка, що всі волости київської держави н
спільним майном княжого роду Ольговичів;
- 42 —
що кождий Олегович мав право до якоїсь
волости і що волостию може правити лише
Олегович ; се, що скрізь настало одно судове
право і один адміністративний лад; се, що
у всіх землях розтекла ся одна дружинна
верства; се, що відпали власні боги племен
у і настав один Бог і одна віра для всіх пле-
мен та одаа організація церковна з осідком:
в Ксїві; се, що Київ став для всіх адміні-
стративним, купецьким і духовим осеред-
ком ; нарешті се, що висші верстви народу,
подекуди і міщанство брали участь в кня-
жих усобицях — все те протягом 8-сотих
і початку 9 сотих років перемішало племена
київської держави та зробило з них один
народ і з земель ріжчих племен одну зе-
млю „руську”, одну „Русь*. Се, на що князі
ивших племен мусіли ждати кільканацять
поколінь, бо не зараз мали війско нічим не
. звязане з народом, київські князі при по-
мочи наймлених Варягів зробили протягом
кільканацяти десяток років. Тво >енв київ-
ської держави і одного великого народу
українського довершило ся при кінци 9 со-
тих років.
Як Польща вторкала ся в княжі усо-
биці у нас, так наші князі ходили в Польщу
' помагати одним князям проти других. Раз,
приміром, одйоцільну державу польську со-
творив був меч київського князя Ярослава
Мудрого. В часі 1190 -1192 володимирський
князь Роман і Белзький Всеволод здобули
Малопольщу і Краків, та на великокняжім
- 43 -
престолі польськім назад посадили прогна-
ного Мєшком Старим Казиміра Справедли-
вого.
Торговая і кольонії.
Київ був найбільшим торговельним мі
стом східної Евроаи, бо був осередком то-
варообміну не лиш між поодинокими сторо-
нами Европи, але також між Европою і Азією.
Кияни торгували з цілим світом. Об'їздили
всю західну і північну Европу, Грецію, Азію
за Каспієм аж до Баґдаду. Возили туди свій
товар і привозили чужий. З всіх тих земель
купці приїздили до Київа. Продавали свій
товар, і купували місцевий, чи привезений
8 иншої сторони світа Торговля давала Ки-
янам, князям і їх дружині величезні зиски.
В Київі громадили ся великанські богацтва.
Щоби торговля цвила, щоби се жерело бо-
гацтва Киян не висихало, треба було обез-
печити шляхи, якими свої і чужі купці во-
зили товар та гроші. Шлях найліпше мож
було обезаечити беручи в свої руки головні
городи на сім шляху. Тим то й київські
князі силкували ся підбивати, або цілі пле-
мена живучі на торговельних шляхах, або
і їх городи, що були на шляхах. З такого
обезпеченя торговельних шляхів і Кияни
мали користь, отже київське міщанство в тій
роботі князів є їх союзником і помагав їм.
Не лиш княжа дружина але й міщани були
прихильяиками „заграиичої політики" своїх
князів,
- 44 —
Найважнійшим був шлях з Царгороду
нижнім Дніпром до Київа. Відси розгалу-
жував ся до Скандинавщинп і до північної
Німеччини. Се „Путь з Варнг в Греки".
Сей шлях був у руках Київа вже при кінци
рр. 7 сотих. При ківци рр. 8 сотих спи-
нили ся в руках Київа вітки північного шля-
ху : горішним Дніпром, 3. Двиною, Ловатію
і Волховом з городами Любеч, Смоленськ,
Полоцьк, Новгород. В рр. 940-ових білоруські
Кривичі вже були кольовіями Київ». Так
в руках київських князів була тоді вже ціла
„путь з Варяг в Греки". Племена і городи
на сім шляху були або союзниками і під
політичним впливом-Київа, або підбиті і об-
саджені київськими „світлими і великами“
князями, „под Ольгом суще“. В першій по-
ловині рр. 9-сотих київські князі сидять на
устю Дону. Се доказ, що полуднево-східний
шлях на Ітіль пря устю Волги і далі в за-
каспійські краї мусів бути в їх руках вже
при кінци рр. 8-сотих. Те саме було з шля-
хом на Болгар над Волгою при устю Ками.
Східні шляхи київські князі опановували ще
й тому, бо племена на сих шляхах і най-
близші сусіди Полян були під панованвм
Хозяр, а київським князям треба було межі
хозарської держави відсунути як найдальше
від Київа.
Торговельні шляхи, які Київ мусів обез
печити, отже держати в своїх руках, ішли
через землі ріжних племен, що не говорили
українською мовою. Північний шлях ішов
— 45 -
через землі Дреговичів, Радимичів і Криви-
чів, що говорили мовою білоруською, так
подібною до української, що могла би бути
її говором. Північно-східний шлях ішов че
рез землі племен фінських і через землі Вя-
тичів. Сі говорили мов< ю подібною до ни-
ні (ПНОЇ московської. Щоби обезпечити всі
торговельні шляхи Київа, київські князі об
саджу вали сзоїми ґарнізонами і своїми на
місниками, чи князями не лиш племена най-
близші, що говорили мовою українською,
звязуючи їх тісно з своєю державою. Вони
мусіли також брати під свою руку городи
подальших: білоруських, фінських і росій
ських племен. Однак їх звязь з Київом та
цілою українською державою, і тоді, коли
в них були князі з роду київського, все була
слабша, ніж звязь тих племен, що говорили
мовою українською. Тамті були, сказатиб,
кольоніями Київа або його кунецько-війско-
вими експозитурам. Вони, головнож фінські
племена дуже скоро виломили ся з під тої
слабої влади Київа, та потворили власні,
цілком окремі і самостійні держави. Вже
з самого початку тіснійше з київською дер-
жавою звязані були тілько племена, що го-
ворили українською мовою, ті давні Анти.
Народні верстви.
Коли українська держава вже уґрунту-
вала ся, народ розклав ся на такі верстви:
Правлячою, найвисшою верствою були „лю-
ди княжіи. Деколи звуть їх „мужі княжі*.
— 46 —
Се були члени кпяжої дружини на висших-
війскових і урядових становищах. Дружин-
ники на нивших становищах звали ся „мен-
ша дружина", або „отроки", або „дітські".
Другою висшою верствою були „люди цер-
ковні", себто духовевство. Весь прочий на-
род називано „люди*. Між „людьми" були
свобідні, півсвобідні і несвобідні. Між сво-
бідними були ліпші (більші) і менші. Більші
свобідні ділили ся на „гражан" (міщан) і во-
лостних (селян). Перед правом і у всіх дер-
жавних справах міщанство було рівне бояр-
ству і було представником землі (краю).
Хлопи були повноправні і економічно вільні.
Такий хлоп звав ся „смерд". Князь називав
смердом кождого свого підданого. Вільний
без маєтку і без уряду звав ся „ізгой". Із-
гої осідали на чужих землях. Свобідний, що
наймав ся на роботу, або відробляв довґ,
звався „закуп". Невільником (холопом) ста-
вав полонений на війні, або спроданий.
Спродати мож було неоплатного довжника
і повернути в холопи закупа за крадіж, або
як він, невідробивши довгу, втік потайки
від свого пана. Холопи могли мати своє
майно і мали право викупити ся.
В державних справах окрім князя мали
голос тільки бояри, ОЧЕВИДНО, як князь хо-
тів слухати їх ради. Деякий голос в сих
справах мали тілько найбільші, столичні
громади: Київ, Галич Володимир, і то зви-
чайно лиш в часі боротьби між князями, або
між боярами і князем. Від Ярослава до по-
слівного прояву діяльности київської грома-
ди в р. 1200 знаємо про 90 случаїв перемін
князів в Київі. З того громада взяла в пе-
реміні князя якусь участь більш менш 19
раз Сама громада кликала князя 3, найбіль-
ше 5 разів. Умову з кандидатом на князя,
котра впрочім нічим не обмежувала княжої
влади, київська громада робила 4 рази. Ву
вали й резолюції проти якого князя або за
якимсь кандидатом на князя. В р. 1068 ки-
яни скинули Ізяслава і вибрала Всеслава.
Революція в р. 1103 видвигнула на княжий
стіл Мономаха. Кияни забирали голос також
в инших справах, в яких звичайно рішав
сам князь. В р. 1068 самі Кияни скликали
віче, котре рішило іти на Половців. Від
князя віче зажадало, щсби дав коні ізбоую.
Участниками віча могли бути всі свобідні
голови родин цілої землі (порода і пригоро-
дів) Ухвали київського віча обовязували
доугі городи (пригороди) полянської землі.
До більшого значіня в державі київська
громада прийшла аж тоді, коли впала влада
київських князів. Прочі громади землі
в державних справах не мали ніякого го-
лосу. Мали тілько самоуправу в дрібних мі-
сцевих справах. Ся сильно обмежена само-
управа була в руках „старців", або ^старо-
стів"”. В західній Україні в державних спра-
вах нераз рішало міщанство Володимира
і Галича.
- 48 -
Основателі Української Держави.
Основателів ядра Київської держали,
що обіймала роди полабського племени, не
знаємо. Стара літопись каже лише, що го-
ловний город Полян заснували брати: Кий,
Щек і Хорев. То були мабувь князі полян-
ської держави. Коло р. 640 княжить Кий.
Його держава вже була така сильна, що її
князь ходив війною на Царгород. Якийсь час
Поляни були під хозарською зверхністю. По
її скиненю, на межи рр. 7—8-сотихвКи-
їві княжив Бравлін. За него держава прийшла
назад до великої сили, бо він воював далекі
краї. Під його проводом „руська ратія“ пу-
стошила полудневий беріг Криму „від Кор-
суня до Корчаи. На початку рр, 8 сотих
„Русьи під проводом якогось воєводи пусто-
шить береги Чорного моря від Пропонтиди
до Синопа. Не могла бути слаба держава,
котра так допікала сусідам, що старі книж-
ники говорять про „Русь*, як нарід добре
звісний своїми вчинками, нарід суворий, як
то „всі знають, що не має втіхи ні в чім
людськім, тілько в убивстві“. Араби й Греки
пишуть про наших предків: „Вони відважні
і смілі. Наскочивши на чужий народ, не
відступають, поки цілком не знищать його...
Народ жорстокий і немилосердий, без тіни
ласки до людий*.
Князем Полян, про котрого знаємо, що
вже підбивав сусідні племена, був Аскольд
(між рр. 860 і 867, або й довше). Він вою-
- 49 —
вав з Деревлянами й Улччами, щоби їх при-
кувати до київської держави. За него стала
з Азії надтягати орда Пелен гів. Мабуть
дошкулювали Київщині, бо Аскодьл воював
з ними. За Аскольда Київ уже підбив бо-
гато сусідних племен, бо патріарх Фотій ка-
же в р. 860, що „Русьи осмілилася напасти
на Царгород після того, як покорила своїх
сусідів і в наслідок того загорділа. В сей
похід лРусь“ вирушгла в 6 до 8 тисяч му-
жа на 200 кораблях. Наїздники 'напали не-
чинно на Царгород, порабували околиці
і зруйнували передмістя. Облогу покинули,
бо цар Михаїд вернув з походу в Малу
Азію. Коло р. 866 „руські* князі знов при-
тисли Грецію. Цар Василь купив згоду зо-
лотом, сріблом і шовковими одягами. Тоді
він намовив декого з Українців охреститися.
Не виключене, що охрестився й сам Аскольд.
Богато людий на лРуси“ охрестила місія
з Царгороду після походу в р 860. Для
„Русии назначено окремого єпископа і в Ки-
їві построено церкву св. Ілиї.
Зараз по Аскольді княжив Дир, мабуть
ще при кінци рр. 880-их. Він дальше підби-
ває сусідні племена. ' Воює з Деревлянами
і Уличами, бо вони мабуть -силкувались ви-
ломитися з під зверхности Київа. Инші пле-
мена Дир щолиш вперве змагався дістати
в свої руки. Може за Дира, між рр. 862
і 884 був воєнний похіи на Аб’езгун, славне
портове місто в східно-полудневім куті Кас-
пійського моря. Хан Абузейд знищив лрусь-
4
- 50 -
ке“ військо. Такий похід, або й на Крим чи
на Царгород не робився на се, щоби якусь
землю прилучити до Київської держави.
Вони робили се на те, щ би обезпечити до-
роги, якими їздили українські купці; обез-
печити нраьа тих купців у чужих землях
і щоби при тій нагоді поживитися добром
в» рога. Ті походи свідчать не лиш про вій-
ськову силу тодішної київської держави, але
також про її силу внутрішну. Київський
князь не вибиравсьби разом з війском в та-
ку далеку дорогу, як би була небезпека, що
підбиті племена використають неприсут-
ність його і найліпшої части його дружини,
та збунтуються, щоби в-ломитися з кліщів
Київської держави. За Дира Печеніги що
раз більше доскулюють Київщині. Дир вою-
вав з ними і богато вигубив.
Про Дира пише Ар;.б Масуді: „Перший
між елавянськими королями, то король аль-
Дир. Він має великі міста, численні, залюд-
нені землі. В столицю його держави прихо*
дять мусулменські купці з ріжними това-
рами".
Наслідником Дира був Олег (княжив
ще в р. 911, мабуть до р. 916). Він був най-
більший завойовник, бо підбив і звязав зі
своєю державою решту племен, що говори-
ли українською мові ю. Ті племена були
ріжно зависимі від київського князя Одні
платили дань' (Деревляни) і давали військо-
ву поміч, инші були толковинами, отже ли-
ше буди обовязані брати участь в воєнних
походах київського князя. Толковинами були
племена пізнійшої Західньої України: Ду-
ліби, Хорвати і Тиверці. Мабуть за Олега
Київ підбив до решти Сіверян, бо на по-
чатку рр. 9-сотпх головні сіверські городи
(Любеч, Чернигів і Переяслав) були обса-
джені київськими гарнізонами і намісника-
ми. В Тмутороканп на Кавказі на керчен-
ській протоці сидів князь з Київа. За Олега
в рр. 909—910 був невдячний похід на Абез-
гун Величезний похід за Каспій був в рр.
912/3. старі книжники кажуть, по 100 мужа
на 500 кораблях. Тоді „Русь“ страшно гра-
била полудневі береги моря (Табаристан) та
дальші землі на захід (Адарбаиджан) і пів-
ніч аж до Кури. Книжник пише: „Русь ли-
ла кров, брала в неволю жінок і дітий, ра-
бувала майно, розсилала кінних і палила.
Протягом кількох місяців панувала на ці-
лім побережуц. Коли „Русь“ з величезною
добичию вертала домів, засіли на неї Хо-
зари і більшу часть добичі відоймпли.
За Олега держава так розрослася і та-
ку вже мала внутрішну силу, що Олег во-
ював Грецію, щоби для своєї держави і сво-
їх купців дістати ріжні вигоди. „Русьи му-
сіла добре допечи Греції, коли в договорі
з Грецією з р. 907 дістає великі торговельні
нолекші. Примір: в першій половині рр.
8 сотих київські купці від товару продава-
ного в Царгороді платили грецькому пра-
витсльству десятину. По умові з р. 907 ми-
та не платили. Протягом 6 місяців україж-
- 52 —
ські купці мали діставати в Царгороді все,
що їм треба було на прожиток і корабель»
ний запас потрібний ва дорогу домів. По
при те Греція зобовязала ся заплатити
одноразову контрибуцію : по 12 гривен срі-
бла на мужа і „уклади" для підручних кня-
зів Олега. Олегови було того ще за мало
і в р, 911 рушив на Грецію в друге, ведуча
80 000 війска. Про богацва на Україні за
Олега свідчить оповідане старого книжника,
що Олег замовив своїй дружині шовкові
вітрила для кораблів, що лід Царгород під-
їхав в кораблях на колесах і на царгород-
ських брамах вішав щити. Олег тоді так
притис Грецію, що вона списала з ним
в осели 911 р. злагоду, в котрій доповнила
злагоду з р. 907., даючи „Руси“ нові вигоди.
В сім поході були князі племен, що добро-
хіть, чи примушені пристати до київської
держави, бо договір з Грецією згадує „світ-
лих князів".
Княжене Олега завершило ся утворе-
ним великої держави, що на захід була біль-
ша, ніж нинішня українська земля, бо сяга-
ла від Кавказу і Дону по Вислу біля Кра-
кова. Ся держава з усіх племен, що говори-
ли українською мовою, ще була слабо звя-
зана, бо племена сеї Соборної України ще
мали власних племінних князів і самоуправу.
Династія Ольговичів.
Немислима річ, щоби Олег княжив
звиш ЗО років лише як опікун чи воєвода
- 55 -
свого малодітного наслідника Ігоря. Він міг
княжити лише як член управненої паяувати
княжої династії. Як не був батьком Ігоря,
то безпечно його старшим родичем. Супро-
ти того, що по Ігорі на Україні княжили
діти Ігоря, внуки і правнуки, першим кня-
зем України з сегороду був Олег. Династію я-
коїсь держави все іменують іменем того члена
княжого р< ду, котрий з поміж всіх в роді був
першим, що державою правив. Першим з то-
го роу, що Україні княжив аж до р. 1323,
був Олег, отже родовим прізвищем україн-
ської династії не може бути прізвище наше,
як прізвище утворене з імени Олега. Колиби
документами стверджено, що Олег не був
родичем Ігоря, то ми малиби династію Іго-
ровичів Без таких документів мусимо членів
української династії звати Ольговпчами.
В кождім разі династія не може звати ся
іменем, котр го не носив перший з сего роду
володар України; іменем чоловіка, котрий хоч-
би був рідним батьком українського князя, — ні
в Київі ні в жадній иншій українській земли
не княжив.
Ігор. Наслідники Олега ще сильнійше
стягали посторонки, якими сусідні племена
були звязані з Київом. Ігор, що зачав кня-
жити десь в рр. 915—16 і помер по р. 944,
був енергійний і меткий. Здавив бунт Де-
ревлян і збільшив дань, яку на них нало-
жив був Олег. Закінчив довгу війну з Ули-
чами, що тягла ся звиш пів сетні років і до
решти приборкав їх, беручи по трилітній
облозі їх головне місто Пересічен. Посилав
війско на Тиверців, щоби їх взяти силь-
нійше в київські руки. В р. 1920 воює з Пе-
ченігами, котрі що раз дальше врізують ся
в землі київської держави. Саме тоді, коли
кінчив війну з Уличами, вони вже відсту-
пали на захід і північ перед напираючими
на них Печенігами. Остаточно Ігор заклю-
чив з ними мир, котрим надінв ся здержати
їх від дальших наскоків на його землі. Гре-
ки мабуть не виконували дещо з того, до
чого зобовязали ся були в договорі з Оле-
гом. Отже Ігор з величезним війском рушив
на них і три місяці грабив та руйнував бе-
реги Греції. Між тим Греки зібрали свої
війска, витиснули армію Ігоря на море і тут
трохи не знищили цілу його фльоту разом
з війском. Ігор вернув домів, зібрав ще біль-
ше військо і знов рушив на Грецію морем
і суходолом. Тоді грецький цар вислав до
Ігоря послів і предложив мир. Мир заклю-
чений в р. 944 був менше користний ніж
договор з р. 911 Князь Київа зобовязав ся
давати грецкому цареви воєнну поміч. Гре-
ція і Україна зобовязалн ся обопільно не
рухати володінь другої сторона в Криму
і при Азовськім мори та помагати собі для
їх удержаня. В договорі згадують ся князі
і посли князів, що помагали Ігореви вою-
вати Грецію (5 з київської родипи княжої).
Між підписаними було доволі богато Хри-
стіян. Наведені в договорі імена князів і їх
послів свідчать, що під рукою князя київ-
- 55 -
ського було тоді яких 20 князів. Уступ до-
говору, в котрім київські князі зобовязують
ся не воювати грецьких городів в Криму
і взагалі не правити їх собі, доказує, що
мимо приходу Печенігів київські князі ще
мали в своїх руках землі при Азовськім
мори. З договора виходить також що в ру-
ках Ігоря бул > Подове, Тмуторокань і усге
Дніпра, бо Україна зобовязала ся не пе-
решкаджати Корсунннам в рибалстві на устю
Дніпра і там не зимувати. Київський кн> зь
також зобовязав ся не пропускати на крим-
ський бік Чорних Болгарів з кавказького
берега Азовського Моря.
Мабуть ще за Ігоря, бо в р. 944 (5) був
великий похід України на полудневий беріг
Кіонійського моря. Похід ішов на човнах
Доном аж до того місця, де до Дону підсу-
вавсь Волга. Війско витягло човна з Дону,
притягло сушию до Волги і далі знов по-
плило водою. При кінци р 944 Україна
прийшла до Дербента, потому на кораблях
морем до устя Кури і далі рікою до столиці
Бердаа, великого і богагого міста, взяла мі-
сто і побила ґарнізон. Тут Українцям пово-
дило ся добре. Коли счинив ся бунт, гаму-
вали його Місто така не усаокоїло ся. Отже
приказано населеню вийти до трех днів,
з міста. Тих, що не послухали і лишили ся-
в части полонено, часгию побито, майно за-
граблено. Саме місто спілено. Українців
стали нищити пошести Отже по шести мі-
сяцях в р. 945 вони відплили Курою назад.
— 56 -
Похід нагнав такого жаху, що перський поет
Нізамі написав : „Українці зруйнували око-
лицю Бердаї, полонили царицю Нуліабе.
Український король мав 900.000 мужви, його
вояки їдуть у бій на слонах. Українці роз-
бійники, подобають на вовків і львіз, неми-
лосерні. Крім зверхнього вигляду, не мають
нічого людського. Війска виглядали так
страшао, що й сам премудрий Плятон, по-
бачивши. втік би з жаху".
В рр. 940 ех Ігор сидів в Київі. Сина
Святослава післав на намісника до Новго-
роду, київської кольовії на кінци північного
шляху торговельного.
Смерть Ігоря дав нам примір ворожнечі
та боротьби між племенами, заки вони зіл-
ляли ся в один народ. Доказ, що між ними
бували чвари, дає згадка старої літописи, що
Поляни і ивіпі сусіди „обиджалии Деревлян.
Одна з тих „обид“ дав також примір наду-
живана державної влади в ті давні часи, що
викликувало бунти народних мас проти дер-
жави. Вже воєвода Ігоря зібрав був з Де-
ревлян дань, яку вони були обовязані давати
державі. Але й князь хотів додатково пожи-
витй ся. Отже прийшов в деревлянську
землю і злупив її. Обваатажений добичию
вертав до Київа, та не доїхав. Вернув ще
раз до Деревлян і ще раз злупив їх. Дове-
веаі до розпуки Деревляни знищили .дру-
жину князя, /іого самого розірвали двома до
себе нахиленими і відтак пущеними дере-
вами. Літописець пише про него: „Храбр
- 57 -
і мудр“, і додав: „Бяшет бо яко волк, вос-
хищая і грабя“.
Ольга. За недолітка Ігоревого сина Свя-
тослава править десь від 945 до 957 (почат-
ку рр. 960-их) його мати, вдова Ольга. Роз-
почала пімстою на Деревлянах за вбите мужа,
їх старшину казала вимордувати, головний
город Іскоростень спалити, край зруйнувати,
народ обтяжити новими данинами і обме-
жити самоуправу, касуючи власних князів
Деревлян. їх князем був тоді Мал. Тепер
вони дістали князя з Київа. До їх городів
прийшли київські бар бізони, їх землю злу-
чено цілком з київською.
Під осінь 957 р. Ольга поїхала з по-
слами українських князів і з купцями до
Царгороду. Послів від князів було 20 до 22.
Більш-менш тілько, що рр. ЗО раньше, при
заключуваню з Грецією договора. Окрім
князів і послів Ольга мала з собою ще 42
купців, 12 товмачів, кілька княгинь і боя-
ринь, 12 близьких до Ольги жінок, 18 (двір-
ських дам) і службу. Чого вона тоді туди
їздила, напевно не знаємо. Знаємо лиш те,
що грецькому цареви обіцяла якусь поміч.
По повороті до Київа охрестила ся. В р. 959
її посли були у римського короля Отона І.
Чого, не знаємо. В р. 961 Отон прислав до
Київа місіонаря, єпископа Адальберта, щоби
на великі розміри ширив христіянство. Ольга
не квапилася помагати йому і він на другий
рік відїхав.
— 58 -
Святослав, сич Ольги правив від по
чатку рр. 960-их до р. 972. Се був князь-
воїн. Внутрішними орудками займав ся мало.
Головно опікувався лицарською дружиною
і воював. У него постійно була одна думка:
війна. Не був гордовитий і поводив ся з людь-
ми як рівний з рівними. Хоч безконечний
богатир, одягав ся. їв і взагалі жив як зви-
чайний хлоп. Один книжник пише про него:
„Не тягав за собою возів, ні казана. Не ва-
рив мяса. Нарізавши тонко конину, зьвірину,
чи воловину, шкварив на вуглю і їв. Не мав
і шатра. Стелив на спанв конячу опону,
в голови сідло. Такіж були його вояки. Як
ішов на котрий край, то сповіщав наперед...
іду на вас!". Грецький історик Лев казав
про него .- „палкий, сміливий, відважний та
діяльний".
Святославови пе понутру було близьке
сусідство і сила хозарської держави. Вона
мала в своїх руках ріжні племена на схід
і північний схід київської держави. Між ними
були і Вятичі, що говорили московською
мовою та жили в навблизшім сусідстві під-
битих Київом українських Сіверян. Тим го
й для Київа не цілком добре були обезпе-
чені шляхи на схід і північний схід. В рр.
965 — 7 Святослав увільнив сі племена з під
хозарської зверхности і очевидно, щоби обез-
печити торговельні шляхи, взяв їх під свою
руку Вятичам лишив сдмоунраву під їх
власними князями. Тепер пішов на середну
Волгу, знищив місто Булгар (що пізнійше
— 59 —
відбудував ся) і край Буртаси. Взяв від Хо-
зар Білу Вежу (Саркел) над Доном, де було
українське населене. „Русь“ пограбила тоді
Ітиль при устю Волги і Семендер, богате
хозарське місто над Каспієм, де тепер По-
тровськ. Арабський книжник Ібн Хаукаль
писав в рр. 970 их: „Тепер слід не лишив
ся від Булгара, ані від Буртуса, ані від Ха-
зара, бо Україна знищила всіх їх. Забрала
всі ті краї і пригорнула до себе. Ті, що
спасли ся з їх рук, розтеклися по близьких
місцях, бажаючи лишити ся в сусідстві своїх
країв і надіючи ся замирити ся з „Русию“
та піддати ся їй". Так Святослав зруйнував
могутню хозарську державу. Для його куп-
ців ворота в Азію вже були створені Вою-
вав також з кавказькими -народами: Яси
(Осетини) і Касоги (Черкеси, Кабардинці),
що непокоїли землі Київа: Тмуторокань
і Донщину. По сих походах, наче не посту-
паючи домів, щоби припочати, рушив на
Дунай В р. 967, або ще и в р. 968 він ще
над Волгою ; вже в тім самім році під ко-
питами його кінноти стугонить болгарська
земля. Грецький цар хотів ослабити небез-
печну для него Болгарію. Але не його сила
була. Отже загадав зробити се руками ве-
ликою і могутнього воїна Святослава. Післав
йому богаті дарунки та підмовляв звоювати
Болгарію для України. Святославови при-
пала ся рада дуже до вподоби. Він мабуть
мріяв здобути для себе ще й Царгород. Пе-
ченіги підсували ся тоді під Київ. Бояри
- 60 -
просили князя, щоби лишив ся в Київі, та
боронив власну землю. Він відповів: „Не
любо мені в Київі жити. Хочу жити в Пе-
реяславци на Дунаю, бо то осередок. Там
сходять ся всякі блага: від Греків паволоки,
золото, вино й овочі; від Чехів та з Угор-
щини срібло і коні; з України? шкіра, віск,
мід і челядь/ Зібрав 60.000 мужа, (не раху-
ючи обозу) і рушив в Болгарію. Побив Бод-
гярів копо теперішної Силістрії (Доростол),
опанував велику часть держави і80 міст) і за-
сів в Переяславци.
Печеніги обложили великою силою Київ
і троха не взяли його. В місті не стало хар-
чів, води. Десь подальше від Київа за Дні-
пром стояв воєвода Прітич з невеличким вій-
оком. Молодий сУмільчак, що говорив також
по печеніжськи, вийшов з Київа, переплив
Дніпро і з уздечкою в руках, розпитуючи,
чи не бачив хто йсго коний, пробрав ся крізь
печеніжський табор аж до Прітича Сей за-
раз перейшов Дніпро і вдарив на Печенігів.
Гадаючи, що то вернув Святослав, Печеніги
відступили. Кияне післали до Святослава
гонців, Вони промовили: „Ти, княже, чужої
землі глядаєш ї пильнуєш, а свою лишив.
Нас мало що не взяли Печеніги і твою маму
з твоїми дітьми. Як не прийдеш і не обо-
рониш нас, то нас возьмуть. Чи не жаль тобі
вітчини твоєї і старої мами твоєї і твоїх
дітий?!а Святослав зараз таки зявив ся під
Київом, побив Печенігів і прогнав в степи'
— 61 —
Думки опанована Болгарії не залишив і зби-
рав ся в новий похід.
Тоді (969) вмерла Ольга і він, не бу-
дучи певний, чи з війни верне, упорядкував
державу так, що роздав її малодітним синам.
Яроп >лка зробив князем в Київі, Олега у Де-
ревлян в Овручу. При них установив бояр-
ські правліня. Кривицький Новгород, що тоді
не мав князя, хотів дістати його з якого
славного княжого ролу иншої держави. Най-
близший був княжий рід в Київі. Отже Нов-
городці просили Святослава, щоби дав їм
одного зі своїх синів. Він мав ще одного сина
(від підбічниці), Володимира і дав його Нов-
городцям.
Те ер ще раз пішов на Болгарів. Пере-
яславець мусів здобувати на ново і він обло-
жив його. Болгар була велика сила, вже пе-
ремагали Святославозе війско. Сам князь га-
дав, що йому тут буде кінець. Він обізвав ся
до дружини: „вже нам тут полягти. Потяг-
нем же мужно брата і дружино!“ Його хо-
робре війско не далось. Одоліло Болгар і взяло
Переяслнвець конем. Тут Святослав дізнав ся,
що Греки лицемірили, кличучи його брати
Болгарію. Вони лише хотіли ослабити її ру-
ками Українців. Тепер побачили, що готові
дістати сусіда ще дужшого, ніж була Бол-
гарія. Підмовили Болгар опиратися Свято-
славови. Він розсердив ся. Післав до Цар-
городу послів сказати цареви: яІду на твою
землю, щоби взяти Царгород, як здобув Пе-
реяславець !*. Щоби Святослава утихомирити
— 62 -
і здурити, цар післав йому великі дарунки,
але потайно став збирати війско і укріпляв
Цяргород. Святослав воював дальше. Опану-
вав балканську часть Болгарії і рушив за
Балкан. Взяв Филипополь і вибив богато
Болгар. Цар хотів, щоби Святослав Болгарію
відпродав йому. Князь зажадав великого від-
ступного, а ні, то загрозив, що возьме Цар-
город та вижене Греків до Азії, і посував ся
дальше. Недалеко Адріянополя зустрів ся
з величезним грецько болгарським війском.
Не мав ні десятої пайки того. В крайній
скруті промовив до війска: „Пропала слава,
яка ішла за українським війском, що легко
підбивало сусідні народи, та держало в не-
волі цілі краї, не проливаючи крови. Слава
пропаде, як тепер так соромно поступимо ся
Ромеям. Ми від предків одідичили мужність.
Пригадаймож, якою непоборимою до сих ча-
сів була українська сила і міцно биймо ся
за своє спасене. Не наш звичай з втікачами
іти до дому, але жити побідивши, або славно
вмерти доказавши діла, як слід смілим му-
жам !“, Святослав і сю ворожу силу переміг.
Ішов дальше і підступав під Царгород. Щоби
Святослава здержати від дальшого походу,
цар післав для його війска великі дари, Свя-
тослав брав і для живих вояків і для погиб-
ших, кажучи, що се буде для їх жінок і ді-
тий. З початком р. 971 цар встиг зібрати ще
більші сили. На уств Дунаю післаз бран-
дери, щоби до Святослава не допустити
8 України резерз ні помочи і рушив на
— 63 —
Адрянопіль. Гірські проходи не були Свято-
славом обсаджені. Грека пройшли гори і на-
глим наскоком взяли болгарську столицю
Преславу. Кичули ся на Святослава, що си-.
дів в Доростолі і обложили від суші війском,
від Дунаю брандерами. По трех місяцях
в місті настав голод. Облога іреків кошту-
вала богаго. Обложені з часта випадали з мі-
ста і богато їх убивали. Україна била ся за-
взято. Обдираючи вбитих в бою Українців,
Греки знаходили й жінок. Бачучи, що з Свя-
тославом не легка справа, Греки хотіли за-
мирити ся, але Святослав рішив ся ще раз
пробувати щастя. Дня 24 липня був великий
бій. Коли покритого ранами Святослава під-
ступом обступила велика сила Греків, він
промовив довійска: „Вже нема де подітися.
Волею чи неволею мусимо стати до бою.
Тож не осоромім української звімлі, але
ляжмо тут кістьми. Однаково мертвому нема
сорому, а як втічем, то тоді сором. Не по-
біжім же, але станьмо, і я піду перед вас.
Як поляже моя голова, тоді самі за себе про-
мишляйте!44 Дружина відповіла йому: „Де
твоя голова, там і ми свої голови покладемо!"
Ідучи за приміром свого князя били ся з за-
взятвм очайдухів. Не перемогли, але і Гре-
кам не дали побіди. З сего бою дружина ви-
несла Святослава посіченого. Тепер і він рі-
шив ся зачати переговори, щоби з Греками
замирити ся. Сказав цареви: „Вступлю ся
з Болгарії і віддам бранців, але дай мому
війску харчі і пропуск44. Щобя його раз вже
— 64 -
спекати ся, Греки радо згодили ся. Дали по
дві мірки збіжа на 23.000 Мужа і відновили
торговельний договір з Україною. Величезні
богацтва напрятаві Святославом в сім по-
ході, лишили йому. Після умови Святослав
захотів побачити ся з царем. Цар прийшов
над Дунай з великим відділом кінноти, в бо-
гатій позолоченій збруї. Святослав підплив
до него човном, гребучи разом з и ншими
Нічим не відзначав ся з поміж своїх людий.
крім чистоти своєї полотняної одежі. Оди-
нокою окрасою був ковток в усі. Сидячи
на лавці човна, поговорив з царем і відплив.
По чорноморських степах хижачили Пе-
ченіги. Вони знали, які богацтва Святослав
тащить з собою. Він просив царя, щоби ви-
торгував для него пропуск. Пар обіцяв і ви-
слав до Печенігів посла. Але лукавий Грек
ще більше натроюдив Печенігів, потерпа-
ючи, що як Святослав збере більше війско,
то ще раз загостить до пего. Князь підплив
аж до дніпрових порогів. Тут дожидала його,
велика сила Печенігів. Щоби не тратити до-
бичі, Святослав не згодив ся покинути ван-
таж, і степом дібрати ся до Київа. Вернув
зимувати при устю Дніпра. На весну рушив
горі Дніпром, але Печеніги ще сиділи при
порогах. Князь заризикував нерівний бій і
погиб (в р. 972), мабуть в ЗО році житя. Вій-
ско продерло ся крізь полчища Печенігів
і степом дібрало ся щасливо до Київа.
З трех синів Святослава Ярополк кня-
жив у Київ!, Олег в Деревлянщині, Володя
— 65 -
мир в чужім Новгороді. Як би вони жили
в згоді, то з одної київської держави були
би утворилися дві: київська і деревлянська.
Володимир був би може також уґрунтував
якусь (білоруську) державу з сусідних Нов-
городови племен. Але людська вдача така,
що кождому замало того, що мав. Отже роз-
почали ся княжі усобиці, котрі розколену на
двоє Україну назад зібрали. Ярополк пішов
на Олега, загарбати його землю. Олег погиб
і держава Святослава знов опинила ся в одній
руці Ярополка. Він і Новгород забрав, бона
вість про похії Ярополка проти Олега Воло-
димир утік з Новгороду. Ярополк княжив
недовго (972—980), бо Володимир зібрав
сильну варяжську дружину і пішов на Яро-
полка. Ярополк погиб і одиноким князем над
всіма українськими племенами став Воло-
димир.
Володимир Великий (980—1015).
Від Київа відчахнули ся племена Захі-
дної України. З якої причини і яким спосо-
бом, не знаємо. Мабуть західно українські
князі використали княжі усобиці по смерти
Святослава і 7 літне безкняже в Київі, та пе-
рестали платити дань Київу. До Польщі во-
ни не належали і не могли належати, бо са-
ма Польща не була тоді самостійною держа-
вою, і з землями українських племен цілком
не межувала. В Польщи (Познанщині) кня-
жив тоді Мєшко І (963 — 992). Зараз в першім
році Німці збили його так, що він став нід-
&
— 66 —
ручним князем (васалем) німецького цісарю
Польські князі були обовязані давати ціса-
реви воєнну поміч, на кождии приказ янля-
ти ся на його дворі і платити дань. Хри-
стіянство після грецького обряду, заведене
в р. 863. Кирилом і Методівм на Мораві, зай-
шло відтам і до Польщі. На приказ цісаря
в р. 965 Мбшко змінив обряд свій і свого на-
роду на латинський. Малопольща (Краків-
щлна) до Польщі тоді не належала. Цілу
Малопольщу загорнув був чесько моравський
князь Сватоплук (870—894) По його смертн
його держава роз летіла ся. Чеський король
Болеслав І (935 — 967) забрав Малопольщу і
чеська держава стала безпосередним сумеж-
ником українських племен. За Володимира
між землями Українців і Польщию була
чеська Краківщина. Першим ділом Володи-
мира було відокремивші ся племена Волині
і Галичини звязати назад з Київом. В р. 981
„взяв городи Червень, Перемишль і инші“.
Аж в р. 999 польський князь Болеслав Хро-
бри (992 — 1025) взяв Краків і звдинив його
з Польщию. До р. 999 Польща не була су-
межником України і ніякі українські землі
до неї не могли належати. Польща далі була
зависима від Німеччини. Независимість при-
знано їй в р. 1018. Денні обовязки Польщі
і дань скасував аж договір з р. 1157. Чехи
за короля Вацлава II (1278—1305) ще раз за-
хопили Краківщііну. Чеська влада над Ма-
додольщию скінчила ся в р. 1306.
— 67 —
Від р. 891 західна границя української
держави підходила аж під Краків. Сеї гра'
ниці Володимир весь вік свій боронив- зав-
зято, начеб гадав, що судьба Київщини за-
ви игь від посіданя Західної України. Сею
політикою Володимир зробив що хоч пізній-
ше Полі ща захопила Західну Україну, то се
стало ся аж тоді, коли західні племена вже
вжили ся в українську державність і так
сильно почули себе одним народом з про-
чими племенами давних Антів, що в Гали
чині й на Волани почуте національної едно-
сти з населенем Подніпрова вже не згасло.
Володимир скріпив державу і в нутрі,
бо на місця давних князів і намісників по-
ставив своїх синів, котрих мав чимало, бо
від кількох жінок. Племена підбиті попере-*
днинами, ще не почували себе одним наро-
дом з прочими племенами держави, отже ко
ристали 3 ВС/.КОГО клопоту київського князя,
щоби з під його влада виломити ся. Така
думка виринала цілком певно, як племя ще ма-
ло власного князя, бо сей волів бути самотій ним
володарем, ніж підданком нашого князя. Так
само не все був певний намісник присланий
з Київа. І такому могла би стрілити до голови
гадка зробити ся самостійним князем. При
недостачі почутя едности з прочими племе-
нами, само племя допомогло би йому до
сего. Володимир надіяв ся, що рідні сани
орудунані ними племена і землі сильнійше
звяжуть з його особою, з Київом і держа-
вою, ніж се годні зробити намісники з бояр,
— 68 -
або ніж се схочуть зробити князі з роду пле-
мен. Отже поділив державу на пять частин,
але кожду частину в руках члена своєї ро-
дини. Управу Київщини і Сіверщини лишив
собі. Управу землі деревлянської, волинської
і тмутороканської дав синам. В Турові по-
садив свого братанича Святополка, сина вдо-
ви по Ярополку, з котрою сам оженив ся
і її сина від Ярополка признав своїм сином.
Біроруским і ф; новим кольоніям також пав
на князів своїх синів. Вони засіли в Новго
роді, Пскові, Полоцьку, Смоленську, Ростові,
Муромі. З того, що сини Володимира засіли
князями в кольоніях і експозитурах України
він мав подвійну користь. Заосмотрив кош-
том чужих племен шіст синів і надіяв ся,
що ті племена вже не будуть непокоїти його
власної, української держави. Україна мала
таку користь, що була поділена не на 10 чи
11 областий, лише на аять. Чим' більше си-
нів князь держави вислав поза її межі, тим
сильнійше держала ся купи його держава,
бо менше було волостий. Се що якимсь пле-
менем поза Україною княжив князь з роди-
ни українського князя, або що якийсь народ
платив київському князеви дань, ще не було
доказом, що дотичні землі була частиною
української держави. Ось в Польщі був ко-
роль з угорської династії, а то й сам угор-
ський король; Польща платила дааь крим-
ському ханови. З першого ве виходить, що
тоді Польща належала до Угорщини; з дру-
гого, що була провінцією Криму. До світо-
69 —
вої війни Німеччина мала в Хінах Кяучау,
Англія до нині має фортецу на еспаяській
земли (Іібральтар). З сего ще не виходить,
що Німеччина не була національною німець-
кою, лише мішаною хінсько-німецькою, або
що Анґлія не є державою національною ан-
ґлійською, лише еспансько-ані'лійскою.
Щ< би державу обезпечити від нападів
сусідів, Володимир ходив двічи на Вятичів
(981 — 2) і знов присилував їх платити дань.
Сему московському племени Володимир по-
лишив самоуправу; значить, до своєї держа-
ви не прилучив. В р. 983 спустошив землю
Кривичів, в р. 984 наново приборкав Ради-
мичів. Підбив також Ятвягів над Бугом і
Німаном. В р. 985 пішов над Волгу і Каму,
де побив і пограбив тамошних Болгар. Оста-
точно зробив з ними згоду і вернув домів.
По сих війнах Володимир дістав най-
сильнійше по Варягах соійло, яке скріпляло
його державу і зливало всі її племена в о-
дин народ : одну для всіх племен держави
христіянську віру. Грецький цар просив
у Володимира помочи проти бунтівників.
Володимир мав більшу силу ніж тоді Гре-
ція, бо цілий Схід корив ся йому. Він почув
себе рівним грецькому цареви і загадав по-
ріднити ся з грецькою династією. Се було
йому потрібне на те, щоби грецький цар
признав його першим володарем на сході,
та щоби весь світ пізнав, який вія могучий
владика. Обіцяв дати підмогу, як цар дасть
яа цего свою сестру Аяну. Жахнув ся гор-
- 70 —
довитий цар, бо себе мав за володаря сьві-
та. На добавок Володимир вже мав кілька
жінок і був поганином. Але князь не від-
ступав від свого і цар у великій скруті зго-
див ся в р. 988 дати йому сестру Анну, але
зажадав, щоби Володимир охрестив ся. Во-
лодимир знав дуже добре хрисгіянську ^віру,
бо в Київі вже було тоді богато христіян.
Охрестив ся, бо зміркував, що з нової віри
буде мати великі державні користи. Цареви
післав шістьтисячнвй корпус війска. К >ли
при помочи сего війска цар виліз з біди
і Володимира вже не потребував, ?забув, що
зобовязавсь був дати йому сестру. Володи-
мир не любив жартувати. Цареви пригадав
його зобовязанб так, що напав на його крим-
ські городи і в середині р. 989 взяв столи-
цю Херзонес. Цар побачив, що не переливки,
отже боржій післав до Херзонесу Анну. Во-
лодимир таки там з нею звінчав ся, вернув
до Київа, скасував віри св< їх племен і на-
сильно завів в цілій державі одну віру хри-
стіявську. Початок зробив тим, що охрестив
своїх 12 синів. Христіяяство було зразу ві-
рою висілих верстов народу (панською) і ві-
р ю більших міст. Наред в подальших се-
лах ще довго по тім про нову віру не знав,
або й нехотів нічого знати.
В р. 992 Володимир лазив ся мабуть
до війни з Польщию. Тоді польський князь
не міг прийти з війском до свого зверхвика,
цісаря Отона, бо сподівав ся великої війни
« Україною. В р. 993 Володимир ходив на
- 71 -
карпатських Хорватів, котрі мабуть вило-
млювали ся з під його влади. Печеніги не
залишали наскоків на Київщину. Воло іиМир
ходив на них і двічи погромив їх. Поляки
все бунтували Печенігів, щоби при їх помо-
чи відірвати від Київа Західню Україну,
В р. 1013 Болеслав разом з Печенігами ру-
шив на Україну. Через щось прийшло між
Поляками і Печенігами до боротьби. Бо іе-
слав казав вирізати Печенігів і похід скін-
чив ся лише спустошенем українських зе-
мель. Володимир взагалі мив велику мороку
з Поляками, що напосіли ся загорнути За-
хідну Україну. Вія зайшов був з війском
глубоко в Польщу. На чім той похід скін-
чився, не знати. Болеслав будьте би зами-
рив ся з ним, бо й видав свою доньку за
його братанича, Ярсполкового Святополка.
Незабаром показало ся. що Поляки не мо-
гучи взяти Західну Україну лицарським
промислом, загадали дістати її зрадою в у-
краінській княжій родині. Свягоаолкова при-
вела з соб ю католицького капеляна Райн-
берга. Обоє так обробляли лихого з вдачі
Святополка, що він рішив ся зрадити власну
державу і свій народ. Зобовязав ся дати
Польщи Західну Україну, коли Польща по-
може йому відоймити від Володимира Київ.
Володимир дізнав ся про се. Увязнив Свя-
тополка з жінкою і Райнбертом. В другій
половині свого панованя Володимир жив
у згоді з сусідними князями: польським,
угорським і чеським.
- 72 -
Населене цілої Чорноморщини було
зразу українське. Арабський книжник Масуді,
котрий писав в другій чверти 900-их років
зве Чорне море „руським морем, бо окрім
Руси ніхто ним не плаває". Коли Чорномор-
щину заняли Печеніги, чорноморські порти
таки лишили ся в руках Українців. В сте-
пах засіли Печеніги. їх земля в першій по-
ловині 9-сотих років простягала ся від Силі-
стрії на нижнім Дунаю до хазарского замку
Саркел над Доном. Українське населене по-
дало ся на північ і північний захід. В дру-
гій половині 9 сотих років Печеніги пусто-
шать околиці Київа. Нападають на купецькі
валки, що ходили Дніпром і морем до Цар-
города. Брали ясир і продавали. Неспо-
сібних до роботи вирізували. Щоби край
обезпечитИ'ВІд них, Володимир строїв вели-
чезні укріплена на довгій оборонній лінії:
над Десною, Сулою, і Трубежію. Обсадив їх
Гарнізонами. Коли вже сильно яединив всі
українські племена в одну українську дер-
жаву ; коли перед нападами одни х сусідів
обезпечив край оборонними лініями і горо-
дами ; перед нападами других, особливо пів-
нічних і східних тим, що їх самих підбив
та дав їм від себе князів, Володимир взяв
ся до внутріньої роботи.
Внутрішня організаційна робота робила
ся одночасно з безпреривною війною з Пе-
ченігами. „Серед рати великої без пересту-
пи". Не кидаючи збруї в кут, Володимир
скріпляв державну машину і силкувався
- 73
двигнути народ просвітно. З христіянством
прийшов з Царгороду й митрополит. За ним
потягла сила священиків. Вони одночасно
були учителями. Володимир не гаючись за-
снував митрополію і кілька епископств,
В Кйїві і по инших городах строїв величаві
церкви. Церкви і духовенство обезпечив ма-
єтками і доходами. Коли построено церкву
Богородиці, князь дав їй від всего майна
- свого і від своїх городів, від доходів кня-
жого господарства, від торгових і судових
доходів з цілої київської землі — десятину.
За просвіту дбав так, що від людий з вис-
ілих верстов брав дїти і давав їх на книжну
науку. Бив власну срібну і золоту монету.
Робили її київські монетники. В Київі цвило
тоді всяке ремесло, бо з Греції приходили
майстри і від них учили ся наші.
Володимир любив веселе жита. Сам ве-
селив ся і пильнував, щоби другі не бану-
вали. В дворі, був князь дома чи ні, бували
величаві пирі для бояр, гридей, соцьких, де-
сяток ких і нарочитих мужів Раз на підпит-
ку дружина нарікала : „Зло єсть нашим го-
ловам. Дав нам їсти деревляними ложками,
не срібнимиКнязь не розсердив ся, коли
почув, що дружині забагло ся. Зараз казав
зробити і дати дружині срібні ложки, кажу-
чи: „з дружиню здобуду золото і срібло.
І дід мій і батько мій здобув дружиною зо-
лото і срібло44. При важнійшик нагодах були
пирі для великої маси народу. На Спаса і на
храм церкви в Василеві був величавий пир.
- 74 —
На нім були бояри, посадники 8 міст і „лю-
ди многи". Князь частував і обдаровував,
давав 300 перевар меду. Празник тревав 8
день. Убогим роздавав 300 гривен срібла.
На Пречисту був у Київі храм десятинної
церкви для бе {численного множезтва наро-
ду. Володимир казав етарцнм і убогим при-
ходити на княжий двір, брати собі харчі,
давав їм гроші. Хорим і калік їм, що не го-
дні були приходити, велів возити возами
в1 який припас: хліб, мясо, рибу, городину,
в бочках мід і квас. Казав розвідувати, де
в хорі, що не можуть ходити, та давати їм
усе потрібне. Коли 15 липня 1015 помер, всі
плакали по нім, богаті й бідні. Старий кни-
жник пише : „Снидоша ся без числа и пла-
каша ся по нем. Бояри аки заступника зе-
мля их, убозии аки заступника и кормите-
ля .. Хто исповість многия твоя мощни и
дивная щедроти; аже к убогим творяше,
к сирим же и б'лящим\
Держава Володцмиоа обіймала землі
всіх українських племен Полуский документ,
надане вдови польского князя Мешка (І 992)
Оди весе границі Польща від Балтійського
мої я границями Прусів „аж до місця зва-
ного Русь і границями Руси аж до Крако-
ва". Що границя України сягала до Прус,
згадує записка Німця Тітмара, котрий каже,
що св Бруно загинув в р. 1009 на граници
Прус і Руси**. Польский канонік Красінські,
(| 1612) внае границі української держави
з якихсь старих документів. Між україн-
— 75 —
ськими землями згадує також Лкблинщину.
Про границі України каже: „недалеко від
міста Кракова". В р. 1234 0литовський Абат
дістав титул руського єпископа „для туте-
шніх католиків з Русинів“, Під Краковом
в Казимірі була церкві св. Духа, як се ви-
дно з української записи (з рр. 14 сотих) на
євангелію наданім казимирівським міщани-
ном. В сугіднім Цмелеві за Вислою була
українська церква. Д > р. 1505, заки місто
дістало німецьке право, були там права та
звичаї польські й українські, Краківський
біскуп Матвій в 11 сотих . р. призвав пропо-
відника Берпарда Ківрвоського в прпви-
слянс кі землі викорінювати „руський" об-
ряд. Вказував ні те, що там „руське плємя
так безчи лише, як зорі на небі, не признав
правил католицької віри".
Поляк Сейковські пише в р. 1743: „Ко-
стел св. Якова в Сандомвржу був перед пере-
дачею Д >мініканам руської релігії, в котрім
Русь відправляла своє богосіужене і мала
похорони, як се пізнати з каменів богатих
перед великим престолом, на котрих є єпи-
скопські інфрли мосяжні і пята в середині
вправлена. Дзвін, іменем Деметріус через
більшу половину срібний, вже більше ніж
літ 900, як світнагь характери на нім гре-
цькі, бо був ще раньте введеня Доміїзіка-
нів. Старосвітська дзвінниця виставлена стру-
ктурою і до костела двері руською штукою
подвійні мави. Ся записка свідчить, що Сан-
домірщина була раяьше українською зем-
— 76 —
лею. Між Дунаицем, Вислою, Сяном і Ви-
словом та угорською границею населене
було українське. На сю землю вічно напа-
дали і рабували її польські су іди: В рр.
1017 — 18 за Болеслава Хопоброго, 1038 за
Казиміра І., 1068, 1069, 1073, 1077 за Боле-
слава Смілого, 1101 за Віадислава Германа,
1123, 1125 і 11 Зо за Болеслава Кучерявого,
1179, 1182 1185 1187 за Казиміра Справе-
дливого, 1198, 1205 за Лешка Білого, 1266
за Болеслава Соромливого, 1280 за Лешка
Чорного. За Володимира ще й Закароате
мало бути при українській державі, бо Угри,
витиснені з над нижнього Дунаю Печені-
гами, прийшли в середно дунайські краї аж
в рр. 892—4. Українське Закароате прийшло
до угорської держави не скорше, як в поло-
вині десятьсотих років. Раньте воно разом
з Галичиною було звязаве з Київом.
Ярослав Мудрий.
Державу, поділену Святославом між си-
нів, зібрали назад до купи і дали їй такого
князя, як Володимир, — КНЯЖІ усобиці. Ті
усобиці зединили також державу поділену
між сивів Володимира і дали їй князя
Ярослава Мудрого (1019—1054). Володимир
загадав був князем в Київі і зверхником
прочих княжат зробити одного з молодших
сипів, Бориса, котрий тимчасово княжив
в одній фінський кольонії. Чуючи близький
кінець, Володимир пізвав його до Київа.
Тоді нечайно рушили ся Печеніги. Володя-
— 77 -
мир вислав проти них Бориса Коли Борис
вже вертав з походу, Володимир иагло по-
мер. В Київі жив тоді конфінований там
Володимиром зрадник Святополк. На про-
житок мабуть мав Вишгород і Вишгородці
були його прихильниками. Киян силкував
ся підкупити ларункамн з пребогатого кня-
жого скарбу. Проголосив себе киівеьким кня-
зем і рішив ся перебити всіх синів Володи-
мира. Його затяжці вбили Бориса, Гліба
і Святослава. Волинський Всеволод мабуть
також погиб тоді, бо в Володимирі вже його
нема і про него взагалі нічого не чуємо.
З винятком далекого Тмуроканя, в руках
Святополка опинила ся вся Україна і дві фін-
ські кольонії (муромська і ростовська). Яро-
слав, що княжив у Новгороді, рішив ся по-
карати Каїна, хочби на те, щоби самому за-
сісти в Київі. З більшою силою Варягів
і Новгородпів пішов в р. 1016 на Свято-
полка, що мав поміч Печенігів і двічи побив
його. При сій нагоді була в Київі пожежа.
Згоріло богато церков, між ними св. Софії.
Святополк утік до тестя, польського Болв-
слава Хроброго. Вони оба рішили ся зробити
тепер се, що загадали була ще за житя Во-
лодимира. Святополк продав Польші Західну
Україну. За се, щоби Поляки зробили його
паном Київа, відступив їм Волинь і Галичину.
Ярослав заключне проти Поляків союз з ні-
мецьким цісарем. Се, і пізнійша історія по-
казує, що проти Польщі природним України
союзником все були Німці. При кінци літа
—- 78 —
1017 Ярослав пішов проти Болеслава і забрав
якесь польське місто. Літом 1018 Болеслав
наймив ріжних чужинців, Святополк взяв
велику силу Печенігів і оба руніилн на Укра-
їну. Дня 14 вересня взяли Київ, що .-иов
сильно погорів. Святополк засів князем в Ки-
ї і Болеелавови заплатив не лиш Західною
Україною, але ще й великими скарбами і ма-
сою невільників За се прозвали його Окяя-
ним. По місяця Болеслав з усіми тими да-
рунками вернув ломів. В зимі 1018/9 Яро-
слав взяв К їв. Святополк знов привів Пе-
ченігів. Побитий над Альтою, втік до Польщі,
збожеволів і загинув. По нім великий смрід
лишив ся, що на страх всім Петлюрам ішов
з його могили, як літоаись каже, „до сих
дней. Се же Бог показа на показаний князем
руским, да аще сище же тв рять, сеслишав-
ше, ту же казнь приймуть". Тепер з винят-
ком проданої Полякам Захіцньої України,
вся Україна була в руках Ярослава і його
брата Мстислава, котрий під Ярославом, як
під великим князем, правив з Чернигова лі-
вим боком Дніпра.
Як Володимир, так і його син, був не-
начеб новітній український соб р іик. В р щі
1022 ще за житя Хооброго забрав Бере-
стейщину, в р. 1030 Белзчиву. В р. 1031 по-
вів з Мстиславом велике військо на Польщу
і відвоював всю даровгзну Окаяного, себто
всю Західну Україну. Ще й зьбрав богато
добичі і невільників, котрими заселено опу
стіде Пороси. В війні з Болеславем і Меш-
- 79 -
ЕОМ Ярослав був у союзі з Німцями. З тоі‘б
часу маємо дуже багато шлюбних звязків
Українців з Німцями. Ярослав вторкав ся
також у внутрішні справи Польщі. По смерги
Метка (1034) Польща розлетіла ся, настало
безладе. Син Мешка вернув до Польщі в році
1040 і укріпився та відбудував державу при
помочи Ярослава. Ярослав ходив помагати
йому в р. 1041 і 1047. Ходив покарати < бун-
товаяе Мазовше під Моиславом. Розгромив
і вбив Мойспава, та покорив Мазовшан Ка-
зимирови. За Казимира видав сестру, сина
Ізяслава оженив з сестрою Казимира. Завіно
сестри дістав 800 українських невільників,
вивезених чверть віка раньше Болеславом.
Польщу збдинив і спас від загибели князь
України.
Проти Печенігів Ярослав спорудив обо-
ронну лівію на ріці Рось. Уступаючи в році
ЮЗб під напором орди Узів Торків, Печеніги
підсунули ся під Київ і обложили його. Пе-
ченігів розгромлено. Недобитки по іали ся
за Дунай. В р. 1036 помер бездітний Мсти-
слав. Вся Україна як була в руках одного
Володимира, знов спинила ся в руках одного
Ярослава. Попри те лишили ся при Ярославі
фінсько-московські і білоруські кольонії з ви-
нятком полоцької, котра мала власного князя,
також з династії Олега.
Ярослав загадав наполохати Грецію,
щоби від неї видусити ширші права для
української торговці. В р. 1043. вибрав ся
в похід на 400 човнах ведучи 20 000 мужви.
- 80 -
Грецьку фльоту знищив, але сухопутне вій-
сько Греки розбили. Вісімсот бранців з ота-
маном боярином: Вишатою Греки відіслали
до Цчргороду, де многих осліпили. По трех
роках Ярослав помирив ся з Греками і вони
бранців пустили на Україну.
Ярослав вів дальшу роботу Володими-
ра, щоби поширити книжну просвіту. Він
сам читав книжки днями і нонами. Заходив
ся коло помножена книжок. Збирав письмен-
ників і казав їм переписувати південно сла-
вянські книги та перекладати грецькі, При
софійській катедрі спорудив велику бібліо-
теку. Збирав діти і казав їх учитйу За него
сильно розводить ся христіянство. Князь бу-
дував скрізь, церкви. Скоро опанував Київ,
став будувати св. Софію, За нею ішли инші
величаві будівлі. Де був бій з Печенігами
в р. 1036. поставив „Золоті Ворота" з церквою
Благовіщена над ними. Церквам приділив
попів і обезпечав їх зі своїх доходів. Прика-
казував їм часто правити службу і вчити
людий. Щоби на чолі .української церкви
стояв Українець, зробив, що з його волі со-
бор єпископів в р, 1051 поставив митропо-
литом дуже освіченого надворного попа Іля-
ріола. Ярослав мав особливе замидуване до
монастирів. Його княжене було початком мо-
нашого житя на Україні. Стали засновувати ся
монастирі. Він сам п. будував монастирі Ге-
оргія і Ірини. На останні його роки припа-
дають початки печорського монастиря.
- 81 -
По Ярославі лишила ся важна і вічна
памятка, „Правда руська". Право, яким князі
правила народом і яким судили, не було
писане. Списано його в половині Ярославо-
вого правліня і названо „Правда Руська**.
Даючи „Правду Руськуи синам, Ярослав
сказав: „По сей грамоті ходите, яко списах
вам, тако же держите4*. В перших роках по
його смерти „Правду Руську** перероблено,
даючи в ній право з часів Ярослава з дея-
кими змінам його синів.
Ярослав помер 20 лютого 1054, в 76 році
житя. Поховано його в марморнім гробі в ка-
тедрі св. Софії.
В тих часах водило ся, що володарі
держав силкувались посвоячити ся з волода-
рями инших держав, але сильних. Чим силь-
нійша і славнійша була держава, тим більше
до дітий і свояків її володаря сватали ся во-
лодарі инших держав, їх сини і доньки.
Щоби зміркувати, як могутня і на весь світ
славна була держава Ярослава вистане про-
читати список ріжних в Езропі пануючих
родин. Сам Ярослав мав Інґіберду, доньку
шведського короля Оляфа. Син Всеволод
грецьку царівну, син Володимир польську
княжну, син Святослав сестру Трірського
єпископа Бурхарта, син Ізяслав якусь Ґер-
ТРУДУ« Донька Анна була жінкою франк-
ського короля Генриха І, Її власноручні під-
писи є на документах чоловіка; коли той
помер, сина. Доньку Ярослава Анастазію
взяв угорський король Андрій І. Иншу донь-
6
— 82 —-
ку норвежський королевич, пізнійший король
Гаральд. Як вже не було члена родини київ-
ського князя, то чужі князі і вельможі сва-
тали ся до менших князів і вельмож укра-
їнських. Батько угорського короля Андрія
мав жінку з України. Якийсь український
князь був оженений з Одою, донькою Леона
З Орляґмунда. Донька сего князя вийшла за
тірінґського вельможа Гундрама.
Децентралізація держави.
Ярослав ще за житя поділив Україну
і її вольовії між 5 синів. По його смерти
ще й деякі внуки дістали волости. Всі вони
повинні були правити своїми волостями під
проводом великого князя київського. Так
одноціла централістична держава здецентра
лізувалась на три більші і чотири менші
підрядні держави. Київським князем став
настарший Ізяслав (1054—1078). Як великий
князь, він повинен був затупати місце бать-
ка і пильнувати, щоби в волостях прочих
князів всьо робило ся по правді. Князі про
чих вол остий обовязьні були слухати його
як батька. Між васліднинами Ярослава не-
було меткого і сильного нахаби, що розно
чав би усобиці, щоби, перебивши всіх братів
і британців, всю батькінщину знов зединити
в одній руці. Цілих 19 розів між князями
і княжатами України була згода. В сім часі
була боротьба лише за далеку і малу во-
л сть Тмуторокань, котру хотів здобути собі
Ростислав, син Ярославового Володимира,
— 83 -
котрий не дістав ніякої пайки родинного
майна, бо помер ще перед смертію батька.
Кяя ь без волости звавсь ізгоєм
Як раніш Печеніги, так тепер Україну
руйнували Половці, що прийшли по Торках.
По нещасливім бою з ними на Альті в р.
1068, народ в Київі збунтував ся проти сво-
го князя, увільнив з вязниці полоцького
князя Всеслава і проголосив його князем.
Ізяслав подав ся до шурина, польського
князя Болеглава Смілого. На весну 1069.
прийшли оба і взяли Київ. В пребогатій
і роскішній столици України жило ся Боле-
славови і його ляхам вигідно і весело. Во-
ни й забули про Польщу Але Кияни ста-
ли нишком вирішувати їх. Болеслав зібрав
останки своїх людий і втік з ними назад до
Польщи.
Кяяжі усобиці розпочали ся наново аж
в р. 1073. Брат в. князя, Святослав Черни-
гівський при помочи другого брата забрав
Київ. Однак се не причинило ся до зцентра-
лізованя поділеної Ярославом держави, бо
Ізяслав не погиб. Він знов утік до Польщі.
При сій нагоді довідуемо ся, які то в Київі
були тоді богацтва Ляхи взяли від Ізя-
слава величезного хабара, але сим разом
не помогли йому, „лише показа путь від
себе". Аж папа в булі просив Болвслава,
щоби Ізяспавови звернув гроші! Обрабо-
ваний і прогнаний , Ізяслав подав ся в р.
1075 до німецького цісаря Генрика IV,
та передав йому „безцінні богацтва в зо-
лотій та срібній посуді і дорогоцінних оде-
жах*. У Святослава в Київі був німецький
посол Бурхарт і привіз від него ціоареви як
пише сучасник Ламберт, „стільки золота,
срібла і дорогих тканин, що ніхто не па-
мятав, щоби коли в Німеччину привезено
було стільки*. Поляк 3 кшевські наше: „Аж
до часів Володислава II (1138) Україна була
тою обітуваною землею, до якої думкою ли-
нули польські князі і пани, як до краю, де
добича найбагатша. Двори польських князів
і вельмож були переповнені скарбами і зна
рядами з України.
По смерти Святослава в р. 1076 в. Київі
знов княжить Ізяслав. В р. 1078 погиб в бо-
ротьбі з небожами. Кияси покликали пншо-
го сина Ярослава, Всеволода (1078—1093).
Він зібрав лише Київщину, Чернигівщину
і Переяславщину, та кольовії Смоленськ і По-
волже. Сі волости удержав проти молодших
свояків, що на него разураз наводили орди
Половців.
Син Всеволода, Володимир Мономах (і 113
—1125), що Київ відступив був двоюрідно-
му братови Святоподкови, дістав Київ назад,
як відумерщину. За те втратив Чернигів-
щину. Був незвичайно хоробрий, розумний
і прозорний князь. Хоч не встиг зібрати
всі українські землі, то всеж таки всіх кня-
зів і княжат покорив настільно, що вони ко-
рили ся йому і усобиці затихле. Зломив та-
кож силу Половців. Був ученим книжником
і написав книжку : „Поучене духовне Мо-
— 85 —
иомаха своїм дітям1*. В сій книжці вчить
діти, як повинні жити, як поводити ся в дер-
жавних дідах і в загалі з людьми. Каже їм
боронити вдови, сироти і слабих перед силь-
ними. Не позволяйте, каже, „сильним" ни-
щити людий. Самі розсудіть справу вдовиці.
Про себе, каже, що „не позволив сильним
скривдити ані худого смерда, я ні вбогої вдо-
виці**. „Коли їздите по своїх землях, не по-
лволяйте отрокам (службі) кривдити ні своїх
ні чужих; ні в селах, ані на полях, іпоби
вас не кляли. Де станете, напоїть і погодуй-
те бідного. Особливож уважайте на купців,
відкиб вони не прийшли; малий чи великий,
чи в посольстві. Як не можете дати дарун-
ку, дайте їсти й пати, бо вони розносять
про чоловіка добру, чи лиху славу по всіх
землях. Навідайте хорого, проводіть мерця,
не минайте чоловіка не поздоровивши, не
сказавши доброго слова**. Мономах каже лю-
бити жінки, шанувати старших, у духовни-
ків проси >и благословеньства, не зачинати
ніякого діла без Бога. Князь особливо лас-
кавий до духовеньства. Мономах провірив
і доп впив книгу законів, Ярославову „Русь-
ку Правду". Головно свлкупав ся поборю-
вати надмір у лих-у, даючи постанови про-
ти надмірних процентів і проти надужить
боярів. При дуже великих процентах капітал
не мав звертати ся. Нові постанови закона
означили точвійше домаганя до банкротів,
обмежили відповідальність закупів (тих, що
відробляли довг) перед їх вірителями і вва-
- 86 —
галі брали їх в оборону перед несправедли-
вими забаганками вірителя (господи за). Мо-
номах засновував нові городи, строїв доро-
ги, мости. Побудував богато гарних це оков
і монастирів. Помагав книжникам, і п ісобляв
просвіті. Згнего держава стала двигатися го-
сподарсько і просвігно, до чого головно при-
чиняв ся сам князь. На жаль княжив як ве
ликай князь Київський лише 12 ліг. Помер
в 72 році житя.
Син Мономаха, Мстислав (1125—1132) си-
дів на великокняжім престолі спокійно, але ко-
ротко. Мав лише Київщину і пару кольоній.
То був посліднии київський КНЯЇЬ, якого
прочі князі шанували як старшого над ними.
Пізнійші князі київські лише звалися „вели-
кими“, але ними не були. По Мста лаві роз-
почала ся завзята боротьба князів, б.) кождий
хотів засісти в Київі як великий князь. Але
жаден побідник вже не мав ні сили ні по-
ваги давних великих князів. Між рр. 1146 — 246
В Київі княжило 24 князів за 47 наворотами.
Вісім князів княжило по 2 рази, 5 но 3 рази,
один 7 разів. Що до часу, було одно 13 літне
княжене, одно 6-літне, два 5 літні, одно 4-
літне, три 3 літні, семеро 2 літних. — 35(!)
одно- і менше літних. Як державний осере-
док Київ постійно паде. Кождий князь з ролу
Олега хотів мати якусь волость і по тодіш-
ному звичаю мав право до пайки дідизни.
Рід розвівся по Ярославі так сильно, що хоч
не одного спрятали усобиці, хоч декотрий
«ступив ся з України, бо дістав білорувьку
- 87 —
чи фінську кольонію, то всеж таки на Україні
лишило ся забогато Олеговичів і не легко
було одному з них заволодіти всею віїумер-
щиною Ярослава. Се утруднювало сусідство
Половців. Ледви якому к іяжиковн другий
забрав волость і з двох держав зробив одну,
ізгой ішов до Половців і при їх помочи від-
бирай волосгь. Таким способом Половці при-
чиняли ся до того, що княжі усобиці ставали
безуспішні. Замість зединяти волости, усо-
биці тепер ще більше ділили і руйнували їх.
Держава розкришила ся на безліч волостий,
що не підлиняли ся великому КПЯЗЄВЙ КИ-
ЇВСЬКОМУ. Вана були цілком самостійні. На
найдрібнійші князівства резлетіло ся Под-
дніпрове, особи во лівобічне. В Чернигів-
щані майже кожде село було окремим кня-
зівством.
Половці, як перед ними Печеніги і після
них Татари, безпреривним руйповавем укра-
їнських земель не дали прийти назад до сили
київ ькій державі. Щ> лиш по якій руїні
міста відбудували ся і народ загосподару-
вав ся, дика орда стен >ва все те зараз на
ново знищила. Сам Київ Половці зруйнували
за кількома наворотами. Руйнований, раз у
раз перемінюваний в пустиню та обезлюд
нюваний край не міг зробити ся назад дер-
жавою з давною її силою. Що лиш став
відбудувати ся, приходила нова руїна. З сеї
причини нелиш сила Київа упадала, але
і прочі князівства українські, що сусідували
зі степом, не годні були станути на ноги.
- 88 -
Від Половців сяк-так безпечні були тілько
землі Західної України: Волинь і Г» личина.
Отже лише вони жили довше сильнійшим
державним житєм.
Не княжі усобиці, але степові орди зніве-
чили українську державність на сході і тим під-
косили політичну силу всего українського на-
роду. Пізнійше покажу, як ті орди стеиові
завинили, що українські землі зібрані назад
о одну українську державу князями Захід-
ної України знов віддали від них, та що
й сама Західна Україна вибила ся з сил і не
годна була оборонити ся, коли по неї про-
стигли свої кігтї її західні сусіди. За одним
лихом прийшло друге. Степовий ворог укра-
їнської державности розбудив її внутрішного
ворога: Громаду. Найнизша, але й найширша
і найчисленнійша верства народу все в воро-
гом всякої державности. Чим більша дер-
жава і чим більше опановує народне жита,
тим вона селу осоружнійша. А що без князя
народ тоді ще не умів жити, тож громада
воліла княжика таки у себе дома, ніж біль-
шого княжика в далекім Чернигові, чи ве-
ликого князя в ще дальшім Київі. Тим то
й кождя земля, кожда волость стояла при
своїм княжику і помагала йому проти по-
сягань иншого князя, котрий хотів злучити
її зі своєю землею. Се причинилося до осла-
блена княжої влади в загалі. Князі, що вже
не мали Варягів, стали опирати ся на своїх
громадах. До голосу в державних справах
знов приходить віче. Князь без Варягів му-
сить більше числити зя з народом, а сей на-
род — противник всякої великої, всякої силь-
ної держави. Ось чому, замість іти доброхіть
під руку київського князя, не паш княжата
ріжних волостей, але й самі волости відска-
кують від Київа. Київ і Київщина пі упали
так, що князі вже й не дуже змагалися між
собою, щоби сісти на київськім столі.
Саме тоді, коли Україна вже зломила
руїнну силу Половців, піц північним боком
Київщини виринув ще лютійшип ворог, якого
Україна сама виховала собі. В фінських зем-
лях на Поволжу були кольонії Київської дер-
жави і її купецькі експозитури. Ними зат-
кано пельку неодному з української княжої
родини. Приміром, Володимир посадив там
двох синів: в Ростові і Муромі. Фипське
населено сих кольоній мішало ся з білорусь-
ким (головно з Кривичями) і з Вятячами,
що говорили мовою подібною до московської.
8 тої Сумішки зробилася московська мова.
Князі кольоній на фінськім ґрунті стали
скоро поводити ся независимо від Квїва.
Ростов і Суздаль, запліднені державно, релі-
гійно і просвітнє Київом, росли і розцвитали
заслонені, подібно як Польща, Київщиною
від наскоків степовиків, виросли в сияьну
державу. На ноги поставив її правнук Яро-
слава Мудрого, син київського Володимира
Мономаха, Юрій Довгорукий. Він взяв Київ
і два роки (1155—1157) звав себе великим
кназем київським. Ного сии Андрій Бого-
любський був суздальським патріотом і не-
—— 90 —
навидів Україну. Втік в р 1155 до Суздаля
і став князем ростово-суздальським. Ростово-
суздальські князі взагалі не вважають Ки-
ївщину, ні прочі землі України сяоею вітли-
вою. Не беруть участи в походах на Полов-
ців, які організував київський Ростислав. Під
Мстиславом ходять на Половців і розгро-
мили їх лише князі України: київські, во-
линські. чернигівські і переяславські. Вого-
любський переніс резиденцію до Володимира
на Клязмі. Хотів зробити його торговельним
осередком східної Е ропи. Перешкодою МІГ
бути Київ, коли би двигнув ся з занепаду. Отже
Бог< любський рішив ся зруйнувати Київ,
так щоби не лишив ся камінь на камени. На
початку р. 1169 вислав на Київ сила Мсти-
слава. До него пристали ріжні противники
київського Мстислава і помогли Суздаль
цеви взяти город дня 3 марта. Київський
Мстислав втік на Волинь до Володимира.
Суздаяці гробили Київ два дни. Граб ли, як
пише літописець, весь город: „Грабали Поділ
і Гору; і монастирі і Софію і Десятиану
Богородицю. І не було милосердя нікому, ні
звідки. Церкви горіли христіян убивано, ин-
ших брала в неволю. Цнркви обді рали з ікон,
книг, риз. І дзвони всі позабирали44. Раньше
вже не раз брали Київ. А.ле брали його князі,
щоби сю столицю держави задержати для
себе. Тепер Суздалець взяв Київ липі на
те, щоби його вирабувати, понизити і зруй-
нувати „Сього ще ніколи в Київі не бувало!"
каже літописець. Тепер Боголюбський став
- 91 -
Київ о м орудувати як помелом:. Коли в Ки-
ївщині знов настав п »кій і місто двигало ся
з упадку, брат і насліцник Боголюбського,
Всеволод нарошно розсварив українських
князів. Боротьба за Київ розпочала ся на-
ново і в р. 1203 зруйновано його ще раз.
Руйнуючи Київ, Москалі не дали віджити
київській держачі, але українську держ івяість
ще не добили. Московські руки були зако-
роткі, щіби так само як Київ, зруйнувати
Володимир або Галич. В сих подальших від
Московщини землях виросли нові державні
осередки України, виросла велика і сальна
Західно Українська держава, що взяла під
свої крила, хоч на час короткий, всі укра-
їнські землі.
Західна Україна.
Захід України не був безпосередним
сумежни <ом сте тових орд, отже вони Заходу
не руйнували так посіійно як дніпрову
часть. Народ Заходу був густійіпий і ліпше
загосподарований. Міста були великі, много-
людні, богаті. Громади’менше ніж на Под-
ніпрова) вторкали ся в княжі і державні
діла. Тим то сила і влада князів Заходу
були більші, державне жите було сильніише
і довше. У племен Заходу України взагалі
було більше державного духа і державної
думки. Чому саме так — незнаю, але що
так було, свідчать вісти про п^рвовік на-
шого народу і дальша його історія аж по
иинішиий день. Між племенами Антів пер-
- 92 -
тими князями, що в початках 6-сотих ро-
ків більше племен зібрали під свою руку
і тим утворили першу звісну нам україн-
ську державу, були князі тої части Дулібів,
що звали ся Волинянами. Під князем міста
Волині на устю Гучви в Буг, були князі ин-
ших племен пізніишсї Західної України. Від
арабського письменника ІМасуді знаємо, що
племени Волвнян були підчинені инші пле-
мена, бо у нього був король і сього короля
слухали инші королі. Один князь Волияян
звав ся Маджавом. Пізнійші князі перенесли
ся з Волині в Червенські Городи. Сп. волин-
ська держава розлетіла ся в рр. 6-сотих.
Мабуть знищили її Авари. Поодинокі пле-
мена держави знов стали жити окремо, під
власними князями. Що Волиняни були в тих
часах вже на високій стенени громадського
розвою, свідчить звістка переказана старим
баварським ґеоґрафом, що численна галузь
славянська, Вужаки жили в 250 городах. Мож-
ливе, що була також держава скована з окра-
їнних західних племен Антів під князями
в Перемишли.
Західно українські племена заснували
більшу державу раньте східно-українських
Полян, ще й до того Волиняни свою дер-
жаву заснували самі. Вона була плодом вла-
сної внутрітної сили і волі народу, наколи
київську державу князі Полян заснували на-
сильством і чужинцями, бо при помочи ва-
ряжських затяжців. Мабуть в сусідстві дав-
кої волинської, була також самосійною дер-
— 93 -
жавою пізніша Холмщина (тоді „Червен-
ські Городи44). Літопись з рр. 10 сотих гово-
рить про Червенські Городи, що граничать
з Волиню. Можливе, що по упадку Волині,
Червенські Городи стали державним осеред-
ком для західно-українських племен. Ни-
нішня Галичина стояла в рр. 568—799 під
державним впливом придунайської держави
Аварів. По їх рочгромі була якась звязь
з велико-моравським союзом. В часі, коли
київські князі стали збирати українські пле-
мена в одну київську державу, в Західній
Україні жили племена: Дуліби, Тиверці
і Хорвати. Всі ті племена вже в р. 860 були
союзниками (толковинами) київського князя
і дід проводом власних князів були в його
поході проти Греції. Те саме було в часі
пізнійших походів Київа на Царгород. Ду-
лібі. і Хорвати були в р. 906 в полках Олега
під Царгородом. Князі західних Українців
підписали договори київських князів в Гре-
цією. До Польщі вони ані раньше, ані тоді
не могли належати, бо польської держави ні
взагалі польського народу тоді ще не було.
На землях, на котрих пізаійше була Польща,
жили тоді Куявани, Висляни, Мазури, Сле-
зани, Поляни (польскі, на Варті) Аж в по-
ловині 9 сотих рр. князі Пасти сполучила
Вислян з Полянами і сотворили ядро бу-
дучої держави польської. В перших роках
по смерти Святослава західні Українці від-
сіяли від Київа. Але скоро тілько Володи-
мир засів твердо в Київі, пішов в р. 981 на
Захід і прилучив їх назад (!) до своєї дер-
жави. В р. 993 Володимир знов іде на за-
хідно-україаських Хорва ів. За сего князя
ЗахідЕса .Україна вже була тісно звязана
з українською державою. Ставлячи над
своїми землями синів, Володимир дав Захід-
ній Україні зразу Бориса, потому Всеволода,
що засів у городі Володимирі, заснованім
самим Володимиром. Давний квяжий город
Волинь занепав і цілком щез. При першім
устроюваню єпархій в р. 992 утворено також
-єпархію в Володимирі і прислано єпископа
Стефана. В часі боротьби Святопокка Ока-
ячого з Ярославом, Всеволода в Володимирі
ьже не було. Окаяньй мабуть убив його.
Під зверхністю київського каязя Західна
Україна була без перерви до рову 1018. То-
ді Окаяний відступив був її Польща. В р.
1022 Ярослав зачав відбирати від Польщі
кусень по кусневи, аж в р. 1030 відобрав
всьо. Зразу Західна Україна була безпосе-
реднє в руках Ярослава. Він укріпив її про-
ти Польщі новим городом Ярославом. Піз-
нійше правили нею, як його намісники, по-
середнє його сини: Святослав, Ігор і мабуть
Володимир, що вмер ще перед смертію Яро-
слава. По смерти Ярі слава в р. 1054 Волинь
відділено від Галичини Волинь дістав зразу
син Ігор. Коли сей пішов в р 1057 до Смо-
леньска, Волинь знов пішла під руку київ-
ського князя.
Червенські городи (Галичину) дістав
ізгой, син покійного Володимира Ярослав©
вого, Ростислав. Старий кнзжндк каже, що
він був „муж на війну відважний", рос-ом
гарний, лицем красний, для вбогих ^ми-
лосернин*. Правив Галичиною до р. 1064. Ного
стрийки напосіли ся на него і він втік до
Тмутороканя. Галичину забрав київський
князь для себе, Ростислава отруїв в р. 1066
на пиру грецький намісник Херсонеса.
Коли союзник в. князя Ізяслава, Боле-
слав Смілий в р. 1069 втікав до Польщі, за-
брав по довшій облозі Перемишль, але ско-
ро втратив його. Вдруге взяв Перемишль
в р. 1074. Але й тепер тою добичию не дов-
го тішив ся, бо в р. 1077 Перемишль знов
при Україні. Волинь, раз має власних кня
зів, то знов іде під руку київського. В р.
1078 Волинь і Галичина відокремляють ся
від Київа і до р. 1084 творять одну дер-
жаву.
В р. 1084. Галичина відділяє ся від
Волині і дістає на князів синів галицького
Ростислава: Р у рик а, Володаря і Ва-
силька. То були молоді, розумні і енер
Рійні князі. Правили згідно Край стяв про-
центами. По смерти Рурика в р. 1092., що
сидів в Перемишли, взяв Перемишль Воло-
дар, князь Звенигорода, Васиько Теребовлю.
Оба були на зїзді князів в Любчу. Зїзд зго-
див ся, що вони оба лишать ся при своїх
волостях. Василько заїхав був у Київ незна-
ючи, що перед великим князем Святонолком
оклеветав його волинський князь Давид,
будь то би Василько вбив князя Проводка
і важить на жита самого Святополка. Сей
увязнив Василька і передав Давидови, ко-
трого слуги вилупили Василькова очи. Слі-
пого Давид держав у вязници в Володи-
мирі. Сповідник Василька так пише про
осліпленого князя :
„Кляв ся, що не мав ніяких лихих за-
мислів на братію. Одинокою його метою була
боротьба з Польщию та иншими ворогами
української землі. „Чую, що Давид ходе
віддати мене Ляхам. Ще мало наситив ся
моєю кровю. Хоче ліпше наситити ся, коли
дає їм. Бо я Ляхам багато зробив лиха і ще
хотів зробити — пі мстити ся за українську
землю. Але як і віддасть мене Ляхам, не
злякаю ся смерти. Те лиш тобі скажу по
правді: Се Бог мені дав за мої високі гадки.
Як прийшла меві вість, що ідуть до мене
Берендичі, Печеніги і Торки, я сказав собі:
як у мене будуть Берендичі, Торки і Пече-
ніги, скажу я свому братови Володареви
і Даввдови: „дайте мені свою молодшу дру-
жину, а самі собі пийте і веселіть ся“. І по-
думав я про ляцку землю: „Наступлю я на
неї за літо і за зиму. Знищу ляцку землю
і обороню землю україн ьку“. Потім хотів
я забрати дунайських Болгарів і посадити
у себе. По тім задумував я просити ся
у Святополка і Володимира па Половців:
„піду, думав собі, на Половців. Або здобуду
собі славу, або голову свою покладу за укра-
їнську 8ЄМЛЮЦ,
— 97 -
В сих послівних словах пробивав ая
горячий соборно український патріотизм за*
хідного Українця.
На Давида пішов Володар і так притис
його, що злочинець мусів Василька пустити.
На жадане Володаря, підперте Володимир»
ськими міщанами, Давид видав також бояр,
що підмовили його на Василька. Ростисла-
ва ті одних розстріляли, других повісили. На
Ростиславичів пішов тепер київський Свято-
полг, щоби взяти Галичину. Проти него ви-
ступили Володар і Василько з хрестом в ру-
ці, та прогнали його поза межі своїх воло-
стий. Сватсполк дістав поміч У грів, котрі по
опанованю угорської України простягали ру-
ку по Галичину. Ростиславичі були у вели-
кій скруті, бо від заходу безпреривно сіпали
Галичину Поляки. Союзники рішили розі-
брати між себе всю державу Ростиславичів.
Угорський король Кольоман (1095—1114:) зі-
брав величезне війско і обложив Володаря
в Перемишли. Тисячні полчища угорські роз-
клала ся під Перемишлем по правім боці
ріки Вігор, де в р. 1099 прийшло до величе-
зного бою. На мадярів ударили від сходу
союзники Володаря, Половці. З міста вдарив
Володар. Угорську армію побили і цілком
знищили. Старий книжник пише, що Укра-
їна „збила Угрів у мяч, як сокіл збиває га-
локи. Втікаючи, Угри кидали ся у Вігор і
Сян; велика їх сила втопила ся. Зі 100 тися-
чного війська погиблю 40 000. Половці розі-
гнали королівський табор. Король ледви спас
7
98 —
ся, його скарб розграбилн Половці. Угор-
ські книжники пишуть про сей розгром:
„така біда стала ся, що такого нема і у кни-
гах і оповсти не годен44. Вмираючи Кольо-
ман приказував санови, пімстити на Укра-
їні за ту неславу*
Рости славичі не вторкали ся в княжі
чвари доза Галичиною, лише дальше завзято
бороли ся з Поляками, кофі війну розпочали
ще в р. 1092. В р. 1122 Поляки дістали
в свої руки Володаря таким способом, що
зрадив його Пиляк Петро Власт, слуга Во-
лодаря. Раз нечинно захопив на ловах свого
князя, звязав і відвіз у Польщу. За викуп
Поляки зажадали від синів Володаря і від
Василька 80.000 гривен, але згодили ся на
20 000. Василько заплатив викуп дорогоцін-
ними річами. Щ би Галичину обезиечити
від польских і угорських наскоків, Володар
і Василько сирі дали границі держави засе-
ляючи їх чужинцями. Оба книзі померли
в р 1125, полишаючи Галичину синам обез-
печену, упорядковану і цвитучу.
Два сини Володаря і два Василька утво
рили чотири князівства. Перемиеьке, галиць.*
ке, теребовельське і Звенигородське. (Звени-
город був недалеко пішій пі го Львова). Пе-
ремишль дістав Ростислав Володаря. Поляки
далі нападали на західні окраїни Галичини
і грабили. Всі чотири князі вирядили в Поль-
щу соіл пе військо, котре сильно пограбило
польські окраїни. В р. 1130 их помер Рости.
- 99 —
слав. Володлмирко вигнав його сина Івана
з Перемишля і дав йому Звенигород.
В р. 1141 померли князі Галича і Тере-
бовті, відумерщину загорнув Володимирко*
і свою стоянцю переніс десь коло р. 1144 до
Галина. На него пішли київський князь, По-
ляки і Угри. Не маючи сили побороти їх,
замирив ся з ворогами зобовязуючи са до
усгуиок. Се не подобало ся міщанам Галича,
що й так не долюблювали його. Коли в січей
1145 виїхав на лови, міщани збунтували ся
і закликали Івана Звенигородського. Володи-
мирко обложив місто, міщани завзято боро-
нили ся. Іван зробив вилазку, але йому не
поталанило. Військо Володимкрка відрізало
його від міста. Іван пробив ся і втік. По-
дав ся на Дунай і мабуть засів в Берладі,
бо з тої пори звуть його Берладником, По
тижневій обороні місто мусіло здати ся. Во-
лоде мирко вирізав всіх своїх противників.
За польські напади відплатив ся так,
що пробрав ся з війском через Вислу, взяв
наглим наскоком город Вислицю, зруйнував
ділу околицю, пограблв і з величезною до-
бичию вернув у Галич. Вія тричі воював
з Київськими князями, котрі на него ішли
звичайно з великою силою Угрів, Поляків і
Половців. За третим разом вороги прийшли
з величезною потугою. Здавало ся, що запер-
того в Перемишли Володимирка вже нічо
не спасе. Але сей хитрець таки вимудрував
ся. Підкувив угорських отаманів, київському
іспязеви ирисяг віддати забрані землі. Воро-
— 100 -
ги відступили. Володимирко не гадав додер-
жати свої зобовязаня. Скоро небезпека ми-
нула, забув про присягу. Київ, Польща і Угор-
щина не лишали його держави ні на хвилю
в супокою. Але він був добрий отаман і ро-
зумна та проворна голова. Як не силою, то
крутійством або хабарами, чи розсваривши
противників, все якось вимудрував ся з біди.
Хоч вічно був з усіх сторін загрожений во
рогами, удержав державу цілу в своїх ру-
ках та поставив її так, що коли в р. 1152
нагло помер, синови Ярославови лишив зем-
лю упорядковану і між усіма українськими
державами найсильнійшу.
Ярослава (1153 — 1187) названо Осмомислом,
бо був дуже мудрий, правив розумно і до-
бре. Він менше воював, а більше змагав ся
державу скріпити в нутрі. Двигав рільни-
цтво, ремесло і торговлю. Міг се робити спо-
кійно, бо його держава була так сильна, що
Поляки і Угри не важили ся нападати на
неї. Хоч виминав всякі причини війни, на-
пав на него з початку р. 1154 київський
князь. Величезний бій коло Теребовлі скін-
чив ся без побіди і без погрому котрої будь
сторони. На однім крилі побідиди Галичани
і полонили богато Киян. На другім крилі
було навпаки. Бачу чи, що Ярослава не о до-
ніс, київський князь вирізав полонених Га-
личан і вернув домів. Поза сею війною Яро-
слав лише посилав свої полки на Половців.
В р, 1158 Іван Бердадник загадав здобути
для себе Галичину. Взяв Половців і опану-
- 101 -
вав Подунаве. Став збирати Берладників.
Р збивав кораблі галицьких купців і рабу-
вав галицьких рибалок. Скоро зібрав 6,000
Берладників. рушив горі Прутом на галиць-
ке Понизе Не вдіяв нічого і відступив. Спи-
нив ся в Солуві де Греки отруїли його.
Осмомисл, хоч жонатий з суздальською
княжною, від котрої мав сина Володимира,
жив з любовницею Настаеею, донькою боя-
рина. Від неї мав сина Олега. Шлюбна жін-
ка виїхала до Польщі. Вояри страшно нена-
виділи Настасю. В р. 1172 спинили бунт.
Настасю спалили на кострі, її родину вимор-
дували. Та проте Ярослав призвав Олега за-
конним сином і дав йому Галич. Володими-
рови дав лише Перемишль. Цілої держави
не хотів йому дати, бо то був недотепа, лег-
кодух і розтратник.
Ярослав зробив Галичину так сильною
і могутньою державою, що до його смерти
нйто не нажив ся нападати на неї. Держава
обіймала тоді Карпати, Галичину поза Сян,
піду Буковину і ще великий шмат поза нею.
На Посяню крайним українським містом був
Переворськ, але границя сягала значно даль-
ше поза се місто. До Галичини належали
волости крешівська і заміхівська, себто май-
же ціле іторіче Танви в перемиській земли.
Ще польська конституція сеймова з р. 1688
з чгсляе їх до „руських земель*. До пере-
миської землі належала на лівім боці Сяну
також область ріки Трибішні. Лівобіч Ви-
сипка належали сюди Рлпгів, на горішнім
102 —
Вислову Коросно і на ріці Любатовій Роги.
З Сандомірщиви належали до Осмомвела
пограничні оселі Мрови (Мровля) і Д м-
брова. Границя ішла мабуть по правім боці
Віслоки. В Карпатах границі України, Поль-
щі й Угорщини сходили ся на верхній Топлі
і Ториці. Крайною українською оселию був
Тилич коло Попрада. На полудневий схід
влада Ярослава сягала здовж Прута і Дні-
стра по Дунай і море. І чорноморський бе-
ріг належав до него, бо біля дніпрового ли-
ману був галицький порт Оленів.
Київська літопись каже про Осмомиола:
„Мудрий, бистрий в слові, богобійяий, пова-
жаний по всіх землях і славний своїми пол-
ками. Покривджений, не ходив сам з вій-
ском, але посилав своїх воввод. Привів зем-
лю до прегарного стану, роздавав богато ми-
лостині, був ласкавий дла бездомних, годував
бідних, любив монатий чин і підпомагав
його скільки міг. У всім сповняв закон бо-
жий. Сам пильнував церковних справ і в по
рядку тримав крилос“. В Слові о Полку Іго-
ревім стоїть про него : „Галицький Осмоми-
сле Ярославе! Високо ти сидиш на своїм зо-
лотокованім столі, підперши угорські гори
своїми залізними полками; заступивши ко-
ролеви дорогу, зачинивши Дунаю ворота;
рядячи суди до Дунаю! Гроза твоя по зем-
лях тече. Ти відчиняєш ворота київські. Стрі-
ляєш з батьківського сто^а салтанів по дале-
ких землях !“
- 103 -
Княженє Мадяра.
Смерть Осмомисла спричинила завору-
шена, котрі чужинцем дали привід втир-
катиея у внутрішні справг. Галичини. Ріж-
ним претендентам забагло ся захопити таку
велику, сильну і богату державу. Внутрішні
заворушена і заходи претендентів привели
Галичину на край пропа ти. Виновником
всего того була бута пресильвого бо-ретин.
Бояри вигнали Олега і посадили в Галини
Володимира. Коли Олег при польській по-
мочи вернув, його отруїли і знов призвали
Володимира За поміч, яку Поляки дали
Олегови, він пімстив ся нападом на Польщу
і привів з відтам богато невільників, між
ними кілька значних жінок. Але бояри і
проти него раз ураз бунту валися, бо князь
поборював боярську оліґархію. Надобавок
був мочиморда і розтратник Непевний жи-
тя Володимир забрав квяжі скарби і р. 1187
втік до Угорщини. Тепер бояри позвали во
линського князя Романа. Він дав Волинь
братови Всеволодови і засів у Галини. Угор-
ський король Беля III. (1073—1196) будь то
би заопікував ся Володимиром Пішов на
Галич і при помочи прихильників Володи-
мира вигнав Романа. Тепер виявило зя ма-
дярське лицемірство. В Галичи Беля не по-
садив Володимира. Задержав Галичину для
свого сина Андрея і лишив у Галичи в році
1188 угорського воєводу. Впрочім управа
лишила ся в руках Галичан. Угорський ко-
— 104 -
роль причепив до свого титулу „король Га-
личини“. Наплавній ша грамота, яка з сим
титулом заціліла до ваших часів, в з р. 1189.
Володимира король забрав до Угорщини
і запер у вязници.
До сеї пори на Україні княжили ви-
ключно нащадки одного з основателів київ-
ської держави, князя Олега і Українці лише
Ольговичам признавали право княжити на
Україні. В тім, що на цілім українськім про-
сторі княжили виключно члени одної дина-
стії ; в тім, що князі з сеї династії, хоч були
оден супроти одного независимі і нождий
правив абсолютно, кожний княжив раз в од-
ній, раз в другій волости українській пере-
ходячи з одної до одної, неначе намісники
земель одної Соборної України; в тім, що
вони переходили княжити, звичайно з мен-
шої до більшої волости, неначе авансуючи
8 літами стужби з менше користного стано-
вища на користнійше, — в усім тім проявляла
ся правда, що соборно-українська держава
не розкришила ся на дрібвійші самостійні
держави, лише що змінилася її будова. Дер-
жава здецентралізувалася. її соборність про-
являла ся в думці всего народу, що всі укра-
їнські князівства і волости в одною україн-
ською землею з одним українським народом,
та що в тій земли княжити мають право ли-
ше члени одної українськ і династії Оль-
говичів.
Тепер стало «я таке, що в одній з укра-
їнеькжх земель засів князь 8 чужого роду.
-106-
Се порушило проти него всіх і вся на цілій
Україні. Київський митрополит підбивав кня-
зів Подніпрова, щоби Мадяра прогнали з Га-
лича. Він промовив до князів Рурика і Свя-
тослава: „Чужоплемінники забрали вашу
отчину. Варто би вам поклопотати ся, щоби
її відобрати". Рурик і Святослав виряджали
ся в похід, але чогось то скінчило ся на ні-
чім. Хоч в Галичині управа була в руках
Галичан, народ не був. вдоволений з угор-
ської влади. Народ хотів мати князя з укра-
їнського роду княжого, якогось Ольговича.
„Угри же відаше лесть галицькую, аже Га-
личани ищуть собі князя руського“, пише
літописець. Коли Мадяри провідали, що й бо-
ярам надоїло чужинецьке панованє, стали над
народом знущати ся. Забирають жінки і донь-
ки, по хатах і церквах ставлять коні, рабу-
ють і нищать людську працю. Бояри зага-
дали вигнати Угрів і покликали Ростислава,
еина Івана Берладника. Однак через сильний
мадярський ґарнізон в Галнчи, одні бояри
цілком не дали йому помочи, другі відсту-
пили від него перед боєм. Дружина Рости-
слава радить йому втікати з боввища. Він
не хотів, кажучи: „Не хочу блудити по чу-
жій земля. Волю покласти мою голову в моїй
отчині“. Раненого в бою Ростислава Мадяри
полонили і повезли в Галич, Місто підняло
ся, щоби вибити його з їх рук і проголосити
князем. У горські воєводи приклали до його
ран смертельного зіля і він вмер. Смерть
вробила повстане безпредметовим ,
- 106 —
Володимир втік в р. 1189 з мадяр-
ської неволі по порізанім полотні і подав ся
до німецького царя Фрідріха І. Барбароси.
На його приказ польський князь Казимир II.
дав Володимирови невеличке війскз і він
пішов на Галич. Саме тоді Галич збунту-
вав ся проти Мадярів. Се п >могло Володя-
мирови прогнати Мадярів в серпни р. 1189
по одно, найбільше дволітнім іанованю. Те-
пер пустий Володимир устаткував ся і кня-
жив добре до смерти р. 1199. Помер без-
дітний, отже Галичина вийшла з рук Рости-
славичів, котрих енергійне, обмірковне, про
ворне і добре княженв було для держави
дуже важним і щасливим віком. Галичина
перестала бути прищіпкою знівеченого і по-
невіряного Київа. Щасливі війни ооезпечилн
цілість і самостійність Галичини, особливо
від Польщі й Угорщини. Гажичина стала
сильною і майже непоборимою державою, на
родови жило ся добре.
Роман.
В пертій половині рр. 11-сотих Волинь
була самостійною державою, зложеною з двох
частин, з осередками В шодимир і Луцьк.
Згодом розпала ся на кілька дрібних кня-
зівств. Коли прогнаний в р. 1169 з Київа
суздальським кназем Б оголюбським, Мсти-
слав утік до Володимира і там помер, його
син Роман покинув Новгород і прийшов до
Володимира. Зібрав цілу Волинь і зробив її
сильною державою. То був смілий, завзятий,
— 107 -
енергійний і розумний князь. Як показують
й го пізніиші діла, він наважив ся зібрати
всю відумерщ/ <у Володимира і відбудувати
Соборну Україну. В однім був б лим круком
між європейськими володарями. Коли не один
з них і підписати ся не го ієн був, то Роман
мав за С' бою школи на Україні і мабуть за
границею. Літопись каже, що він „пролітав
Кі.»аї б стро як орел, боров ся хоробро як тур,
кидав ся на ворожі землі як лев, підбивав
і брав у полон Половців і Литовців та по
бідоносно побивав і зав >ював сусідні поган-
ські племена. Для Половців був левом, ти-
гром і крокодилом:. Половці яуджали ним
свої діти".
Роман прогнаний в р. 1188 з Галича
Мадярами, дістав по короткій о позиції Все
волода, назад Волинь і засів у Володимирі.
Тоді Литі вці нападали на Волинь і сильно
руйнували край. Гірко відпокутували се по
повороті Романа. Він карав Литовців так,
що бранців запрягав в плуги і орав ними.
В р. 1191 польський князь Казимір II. про-
сив Романа, щоби поміг йому відобрати
Краків від Мошка Старого. Роман ви-
слав Казимирова війско і причинив ся до
його побіди і до скріплена Польща. По
смерти Казиміра Поляки вибрали великим
князем Летка Білого, але Метко і йому не
хотів вступити ся. На просьбу Лешка Роман
пішов до Польщи і причинив ся до побіди
Летка під селом Мозґава в р. 1195. В сім
бою Роман дістав кілька тяжких ран, але
- 108 -
8Я те Лишок зобовязався відступити йому
Люблинщину. По смерти галицького Воло-
димира, Роман взяв Галич. Як галицько-во-
линський володар Роман княжить від р. 1199
до 1205.
Княженв в Галичи розпочало ся страш-
ною крозавою купелию. Сильне боярство
галицьке все бороздило своїм князям, сип-
кую чи ся обмежити княжу владу, щоби
в державі могли ґаздувати вони самі. Роман
мусів сокотити ся, бо кождої хвилі міг проти
него спалахнути бунт. Щоби укріпити княжу
владу і відобрати боярам охоту до всяких
бунтів, Роман сказав: „Не можна їсти меду,
не винищивши роя ; не буде пахнути коріне,
поки його не потовчеш“. Роман вирізав всіх
невдоволених бояр. Особливо для угорської
партії не було в него помилувана. В поро-
зумінню з німецьким орденом Роман заволо-
дів на півночи землями здовж Буга до Нарви.
За Романа Волинь і Галичина сполу-
чили ся в одну західно українську державу.
Як раньше Київщина, так за Романа Західна
Україна стала ядром, до котрого збирали ся
до купи прозі українські землі, щоби назад
зедвнитися в Соборно-українську державу.
В Київі княжив тесть Романа, Рурик Ро-
ман, ще лиш волинський князь, відсвіжив
і скріпляв почуте 6ДНССТИ східної і західної
України, бо Двіпрянам помагав проти По-
ловців, проти котрих ходив особисто. Не-
здарна і лукава політика Рурика довела до
розриву між зятем і тестем. Роман? ще заки
— 109 -
пішов був у Польщу в р. 1195, відіслав Ру-5
рикови його доньку, свою жінку. В р. 1200
чи 1201 Рурик разом з кількома князями
Подніпрова ладив проти Романа похід, щоби
взяїи Галич. Заки встиг зібрати союзників,
Роман вже був під Києвом. По дорозі всі
міста приймали його радо, бо знали, що
лише залізна рука Романа годна обезпечити
їх від Половців і завести лад в їх земли. Так
само думали Кияни. Коли дізналися, що Ро-
кан вже надтягае, в місті запанувало за-
гальне одушевлене. Міщани самі відчинили
ворота і ввели Романа в місто. Рурик, від
котрого відстали його власні люди, здався.
Літописець так говорить про сей успіх Ро-
мана : „Кияни і скільки є українських горо-
дів, люди з них їхали до Романа і Кияни
відчинили йому ворота на Подолі*. Половці
нищили тоді сильно Київщину; навідували
ся до земель Греції, нищили Тракію і зага-
няли ся аж під Царгород. Як опікун Подні-
прова і на просьбу грецького царя Роман
пішов у половецькі землі. Звоював богато
половецьких городів, висвободив велику силу
невільників та відтягнув Половців від Цар-
города і з Тракії. По повороті з половецьких
степів з величезною добичию, Роман посадив
у Київі, як свого намісника, стрийного брата,
княжика Іні'вара. Коли Роман відійшов у свій
Галич, Рурик навів на Київ усю половецьку
орду, котра місто вирабувала і зруйнувала,
не щадячи церков ні монастирів. Роман за-
раз метнув ся знов до Київа. Половців роз-
- 110 -
громив, Рурика силоміць постриг в перці.
В Київі посадив, як свого підручника, Рури*
нового Ростислава. Сє зломило також буту
союзників Рурика, чераигівських князів. Вони
присягли на союз з Романом. Таким спосо-
бом князь Західної України став зверхником
майже всіх українських князів. До відтво-
рена давної Соборної України було вже не-
далеко. Літописець справедливо назвав Ро-
мана „самодержцем всеї української землї“.
Роман не вдоволив ся тим, що покорив Київ
4 присилував до послуху прочвх князів
Східної України. Він загадав всю Україну
скувати сильній те в одну нерозривну цілість,
так щоби поодинокі її князівства не могли
перемінити ся в ц'лком самостійні окремі
держави. Зробити загадав се способом, який
держав купи всі князівства держави німець
кої. Хотів- скликати зїзд всіх князів, щоби
вони, на лад Німеччини, вибрали собі одного
царя. Але передвчасна смерть не дала йому
довершити загаданого діла.
Такого могутнього князя хотів приєд-
нати до себе папа Іняокентій і в р. 1204 ви-
слав до Романа посольство, котре предло-
жило йому королівську корону, як він ви-
хреститься на католика. Роман не згодився.
Тоді один посол скавав йому, що як він
звднає ся з римською церквою, то пана ме-
чем св. Петра зможе придбати йому землі.
Роман показав послови свій меч і спитав:
„Чи такий меч у папи ? Як такий, то я,
маючи мій власний, не потребую папської-о.
Я своїм возвеличу українську землю !“
В р. 1205 Роман пішов з війском
у Польщу. Яка була ціль походу, ріжно го-
ворять старі документи. За поміч, я у в р.
1195 Роман дав був польському Лншкови,
сей зобовязав ся дчги Романови Люблин-
щиау, але не дав. Отже можливе, що Р->ман
ішов брати Люблинщину силоміць. Роман
був союзником німецького цісаря з роду
Гогенгатавфів. Німецькі документи кажуть,
що на просьбу цісаря кназь Галича ішов
йому на поміч, проти його домашних в ро-
гів. Можливе, щ) похід крізь Польщу Роман
загадав використати на се, щоби подорозі
загорнути Люблинщину. Мабуть було так,
що тоді Роман й не думав про се, але Ле-
шек і його брат потер зали, що Роман, як
скріпить ся, то возьме признану йому за-
плату, отже рішили ся звести його зі світа.
Роман переступив Висну і станув табором
під Завихостом. З малою дружиною вибрав
ся 19 н. с червня на провіди. Далеко від;
табору попав на ляхів, що засіли на него
і вони вбили його Війско знайшло тіло свого
князя і відвезло до Галича. Й >го поховали
в Церкві Богородиці. Якого жаху нагнала
Ляхам вість про похід Романа, свідчить се,
що в честь святих Гервазія і Протасія, в ко-
трих день Романа вбито, Лвшек в однім
краківськім костелі построїв престол.
- 112 -
Данило.
Ром^н лишив двох синів: трилітногб
Данила і півторадітногз Василька. Галичина
присягла вірність Данилови. За него пра-
вила його мати. Приборкане Романом га-
лицьке боярство, лишило ся противником
вдови і сина. Щоби обезпечити ся від бунту
бояр, вдова просила помочи у свояка, угор-
ського короля Андрея II (1206 —1235), котрий
був приятелем, „названим братом" Романа
і його жінку звав „ятрівкою". Він таки за-
раз (1205) проголосив себе опікуном дітий
Романа і обсадив Галичину своїм військом.
Мадяр загадав використати свою опіку на
се, щобз, як то вже було в р. 1188, загар-
бати Галичину для себе. До титулу з р. 1188
„король Галичини", додав „і Волині".
Смерть Романа розвалила його діло: Со-
борну Україну. Пострижений в нерці Рурик
вернув до Київа і разом з иншими князями та
Половцями рушив на Галич, але вернув „с сра-
мом великим*. В р. 1206 вибрав ся з більшою
силою. Вдова втікла з дітьми до Володи-
мира. На Володимир пішов польський ко-
роль Лашек. Проти него вирушив угорський
король але зійшовши ся з Лвшком помирив
ся з ним, беручи його на співопікуна Рома-
новичів. Коли мадярське військо відійшло
з Галичини, прокрав ся до Галича на зазив
одної боярської партії сіверський князь Во-
лодимир Ігоревич Галичани проголосили
його князем. Вратови Романови дав Звени-
— 113 —
город, другого брата, Святослава заходив ся
посадити у Володимирі. Романова вдова
втікла з дітьми (початок р. 1207) до Польщі.
Лашек післав Данила до угорського короля,
Василькови і його матери давав якусь ма-
ле аьку, щораз мишу волинську волость.
Святослав дістав був Володимир, але
вигнав його і сам засів в Перемишли
Олександер Белзький. Бояри покликали сих
кн.-їзів, бо гадали, що то будуть околоти,
за котрих буде правити боярство. Щоби
виломити ся з під прикрої боярської опіки,
Володимир справив їм різню, в котрій по
гибло до- 500 бояр. їх майно Володимир
сконфіскував. Розьвірові бояри пі кликали
Данила, що весь той час жив на Угорщині.
Андрій дав йому війско і він опанував Га-
личину в р. 1211. Схоплених князів Романа
і Святослава бояри повіси їй. Приїхала мати
Данила і обняла реґенцію. Сильна партія
бояр під проводом Володислава Кормиль-
чича вигнала вдову з Галича. Вона Зібрала
волинських бояр і вони при помочи угор-
ського війска покорили її противників. Як
лиш мадярське війско відійшло, бояри знов
збунтували ся. Вдова вислала Василька
в Белз, сама з Данилом поїхала в Угорщи-
ну. В р. 1214 Кормильчич проголосив себе
князем. В тім самім році Андрій зїхав ся
з Лешком і зробив з ним таку умову: За-
хідну Галичину з Перемишлем, Берестей-
щину і пізнійшу Холмщину (значить всі
західні окраїни Західної України) дістане
8
- 114 —
Лєшек. В Галичині королем бу це другий
син Андрія, 4 літний Кольоман. Данило
з братом дістануть володимпрську волость.
Так і стяло ся. Кормильчича увязчено. В ко-
роткім часі Андрій відобрав від Лешка Пе-
рем и що ну Модяри стали на великі розміри
патин щити церкву Православних єпископів
та попів наганяли і настановляли своїх. Се
викликало між Галичанами велике невдово-
ленє, вони бунтують ся. Лє не?, розярений
відобранем Перемищиаи, загадав викори-
стати левдоводене Галичан, щоби на мадя-
рах пі мсти ги ся. Підмовив новгородського
князя Мсіислава взяти Галичину. В р. 1219
Мадяри втікли і Мстислав взяв Галич 3 його
донькою оженив ся 18 літний Данило і став
його союзником. Галичину в.адіяв ся дістати
по його смерти.
Одержавши в останнє Володимирську
волость в р. 1216 (в 14-ім році жйтя) Ді.н< >е
поширяє своє панованє на Волини. Від
Польща відібрав Берестейщину і волоста
за Буг 'М. В р 1220 п, огнав подьске війско
вж до Вепра. Лєіпек помарив ся з Андрієм
і оба пипли в р. Г22О на Галичину. Розоили
віссю Мстислава і обложили Галич. Данило,
ко рий тоді був в Галини, пробив ся крізь
табор обложників і привів до Мстислава, що
стояв за Дністром, Гарнізон Галича. Давило
роздобув затяжців у Л тві, Мстислав дістав
Половців Бій закінчив ся повним розгромом
ворогів. Лнхп лягли майже всі. їх прапор
з білим орлом Мстислав засторчив у св їм
- 115 —
таборі. Останки Ляхів, що стояли подальше,
гадали, що то їх табор, отже метнули ся
туди. Г вовн вигибли всі. Таксамо погибли
всі Мадери. На полях, скільки обіймив оком,
Пожали ку и трусів. Мстислав опанував Га-
лси разом з Кольома.ном і його судженою
(донькою Лвшка), та троха вельмож. Кра-
ківський архиепископ, славний літописець
Кадлубек і польський канцлер, що тоді були
в Галичи, встигли втечи. Українці вирізали
всіх юловених. Помилували тілько значній-
шиї, котрих дали Половцям. Кольомана
Мстислав відіслав у Торческ. Щоби звіль-
нити сина, угорський король зрікся всіх
драв до Галичини.
З початку рр. 1220-их між Половцями
зробила трівогу чутка, що з Азії йду гь ріжні
монгольські і татарські племена, сполучені
в величезну татарську орду. В р. 1223 орда
підсунула ся під половецьку Чорноморщину.
Тоді сила Половців вже була зломава, для
України вони вже не було небезпечні. Вони
вже були під культурним впливом України.
Українські князі і вельможі женили ся з По-
ловчанками і навпаки. Загрожені Татарами,
Полонці звернули ся до українських князів
за помочию, кажучи: „Нині віяли нашу
землю, як нчм не поможете, завтра возьмуть
вашу". Галицький Мстислав, зять половець-
кого хана Котяна, зібр. в княжу раду в Ки-
їві, на к< трів порішено ударити на Татар,
заки воьи ще підійдуть під українські землі.
Князі всіх українських земель зібрали війска
- 116 -
і рушили в степ. Сузцальского князя між
ними не було, бо його бажанвм було, щоби
Татари знищили Україну. Татари стали до
князів посольство за але ольством, умоз ляю їй
їх відстати ьід Половців. „Ми не ідемо на
вас, — Татари говорили. — Ми вашої землі,
ні городів, ні сіл ваших не займаємо. Ідемо
на наших рабів, поганих Половців. Поми-
ріть ся з нами. Як Половці втечуть до вас,
то ви їх бийте і заберіть їх майно, бо ми
чули, що вони вам богато лиха наробили
За се ми їх бвмо*. Князі не лиш не послу-
хали, але ще й позбивали татарських послів
і пішли далі в стеи, аж до ріко Калки, що
тече в Азовське море Галицький Мстислав
провідав що за Кал кою стоїть головна та-
тарська сила. Хосів мати сла .у, що без
князів Київщини і Червигівщияи (також
Мстиславів) одолів такого ворога. Не кажучи
їм, що Татари вже леред ними, пр брав ся
через ріку лише з Данилом та кількома
меншими КНЯЗЯМИ І ПиЛ Леями і розпочав
бій. Примір всім да ла з 21-літдий Данила.
Хоч цілий покалічений, хоч ранені й в груди,
не вступав ся, бив ся дальше. Татари вже
почали втікати. Тепер всьо попсували Пл-
,ловці. бо, не зааги чого» втікай з боєвища.
Татари станули ще раз до бою. Зяеможені
Українці нового удару не видержали. Від-
ступаю їй влізли в табор инших князів, котрі
не знали що західні к ;язі вже бються. В та-
борі вчинила ся метушня, всі стали втікати.
Через те мусіли втікати й галицькі і волин-
- 117 -
ські полки. Окремо на горбі стояв київський
Мстислав з кількома меншими князями.
Укріпив табор возами і не втікав. Часть
Татар о' ложила табор. Головна сила з дога*
няла втікаючих аж до Дніпра, де богато
Укоаїнців погибло. Самих Киян погибло
10.000, в тім 6 князів.
Судьба Українців, що були з київським
Мстиславом, дав прпмір наслідків байдуж-
носте частин народу до власної державносте.
Коли Печеніги, до них Узи-Т< рки, навпослід
Половці розсіли ся в чорноморських степах,
не все українське населене уступило ся пе-
ред ними на північ і захід. Велика сила
Українців лишила ся в степах, бо пасовиск
було досхочу так д я нових панів стену, як
і для останків давного, українського насе-
лена Ті Українці, що полишили ся в степу,
мусіли очивидно, жити в згоді з новими па>
нами степу, як автономічні частини їх орди,
їх звали бродниками, бо вози, живучи з ви-
пасу худоби і з польованя, переходили, так-
само як печеніжські і половецькі роди, чи
племена, з одного місця на друге: „бродилик.
З приходом Татар степові Українці під про -
водом свого воєводи Плоскині чогось то від-
стали від Половців і приступили до Татар.
Можливе, що предвиджували кінець Полов-
ців, і що панами степу будуть тепер Та-
тари. Отже вже заздалегідь хотіли приє днати
їх собі, щоби в степу дальше жити спокійно.
Сей воєвода українських степовиків взяв ся
посередничити між Татарами і обложеними
- 118 -
Українцями. Присяг на хресті, шо Тггари
ие зроблять Українцям ніякого лиха, що
возьмуть окуп і пустять їх. По тридневшй
обороні Мстислав побачив, щ > ані подужав
Татар, ані пробв ся. Увірив в клятву Плос-
кині і здав ся йому. Пдоскиня зломив гри-
сягу і видав князів Татарам. Татари т .бор
вирізали, князів поклали повязаних під дошки,
на котрих посідали обідати. Товкли ся на
дошках поти, поки всїх князів не подусили.
Ся перша побіда Татар над Україною так
ослабила їх, що вони не йшли дальше, але
вернули назад в Азію Літописці звуть ІІлос-
киню О капни м.
Галицький Мстислав розпочав тепер не*
розумну політику. Ворожа Данилови партія
галицьких бояр під проводом боярина Су-
' дислава, ще в р, 1222 підм вила Мстислава
видати другу доньку за угорського короле*
вина Андрія. Андрій заручив ся з Мсти-
славною і поки що. дістав Перемишль. В році
1227 був шлюб. Мстислав дав Андрівви Га
личину, сам поїхав в свій Торчеськ і в році
1228 псмер. Данило, що на Волини вже добре
уґрунтував ся був, почув силу станути до
боротьби за решту своєї батьківщини. Поміч
волинських бояр була п >вна. За ним було
також галицьке міщанство. Воно й вислало
до Данила посольство з зазивом взяти Га-
лич. Данило числив також на часть галицьких
бояр, бо й між ними була прихильна йому пар-
тія. В р. 1230 розпочала ся 16 літна за Га-
лич. Війна тяжка, бо сини Романа мали же-
__ 119 —
лику силу сильних ворогів. В самій Гали-
чині їх ворогами бу їй великі бояри, гай х>
тіли мати мальованого к іязя, щобн самим
прави;и державою. Хоч Д нило о -.іідичинши
Р імняо.ау відумерщину, був ще дитиною,
бояри бачили, що управи не вхоплять в свої
руки, бо за недолітка правила його мати.
Княгиня вдові була розумна і енерґічна
в інка, та не думала зійти з дороги по ркій
сіупав її покійний муж. Вона й синів вихо-
вувала так, Щ' би їх княж' не б\ л » продовже-
вем к.яжевя Романа. ІЦо вдова Романова була
такою, доказує се, що коли в р. 1211 союз-
ники Данила посадили його в Галичи, то га-
лицькі бояри арзняли й го але маму ви-
гнали. Князі П ’Дні їрозя бували навчапіишв
ворогами Дчнила і помагали майже кождому
його вороговя. [Іол. Щі і Угорщина опіку-
вали <я Романовичами, але щиро помагали
їм лише тоді, коли самі не мали надії захо-
пити що ь з відумерщинл Романа. Наигяж
. шою для Данила була боротьба з боярством.
Галицькі бояри були великі богатирі і мали
свої власні в и ;ка. Тимто за ппми пили всі
ті, що були від і их зависимі, або осяли с >
їх’ Яка була їх сила, показує їх буга. В ни
не б яли ся зневажати самого князя. Вже
тоді коли Данило непохитно сидів в Галичи,
вельможа Добрі слав своє легк важене князя
показу ватак, що ї іучи до него, їхав через
місто верхом в одній сорочці, пишно, ані на
землю не дивився. Галичани бігли коло його
стремен Раз на бенкеті якийсь боярин линув
— 120 —
Данилови з чаші вино в лице. Раз хотіли
його вбити на пиру, раз підсалили хату
з ним. Як Данило заборонив їм грабити па
род, неслухали його. З такими то боярами
Данило мусів боротися, з іки трійко засів
в Галичи. Його прихильники були Волин єни,
між ними най цінні йші, Вододимврці. В Га
личині мав за собою все небоярське насепене,
бо воно знало, що Данило противник само-
волі і грабительства бояр І між самими бо-
ярами мав партію. Галицькі міщани не бо-
гато могли помочи йому, бо не велику мали
силу. Прочий народ — як народ.. . Бояр
ненавидів, Данилови був прихильний... тай
тілько. Сама прихильність Данилови не по
могла там, де був потрібний меч і де треба
було за справу важити вяасвою головою.
При таких труднощах дійти до ціли
міг лише такий Данило. Побороли їх Дави-
дова вдача і тверда школа його житя. Да-
нило був лицарський дух. Де того потребу-
вала справа, або честь, не питав, які се буде
мати наслідки для него самого і без нами-
слу важив своїм ждтем. Коли йому було
девять років і його посадили в Галичи кня-
зем, але його маму бояри виганяли, не хо-
тів матери пустити від себе. Коли боярин
ПІумавинський вхопив Давидового коня за
поводи, щоби його відвести, молодий князь
добув меча і вдарив на него, але тілько ска-
лічив його коня. Аж сама мати умолила
Данила, щоби лишив ся, а їй позйолив виї-
хати. Відомо, як Данило хоробро бив ся над
- 121 -
Калкою. Приміром лицарськости Данила ®
його поведена в р. 1234, коди прийшов з по-
мочию для Київського князя Володимира.
Вороги Володимира привели величезну си-
лу Половців. Отамани Данила радили від
ступати, бо ніхто не сумнівав ся, що бій
буде програний. Хоч справа була безви-
глядна, Данило не покинув союзника в такій
скруті. Він відповів: „Коли воїн пішов на
віспу, то повинен або побідити, або полягти
відворотів! Я здержував вас, але тепер бачу,
що Мг ете трусли у душу. Я вам казав, що
з перетомленим військ м не можна йти про-
ти свіжого. Але тепер *годі вагуватися. Ідім
проти них!“ Прийшло під І1 рческом до
бою. Протизна сила була завелика і Воло-
димира з Данилом побито.
Данилови помагало в його боротьбі се,
що він знав, до чого іде. Він знав, що пер-
шим його обовязком в зібрати в своїй руці
свою оттину, себ то Західну Україну. Даль-
шою його метою було довершити діло роз-
почате покійним батьком: зединити Західну
Україну зі Східною. Знаючи свою мету,
ішов до неї поволи, і^рок за кроком. Даль-
ший крок робив аж тоді, коли передом зро-
бив крок підготовний. По Галич сягнув аж
тоді, коли уґру тував ся на Волині. Коли
вже сидів твердо в Галичині, простяг руку
по Київ. Щоби до мети дійти при таких
труднощах, які мусів поборювати Данило,
треба було маги духа просто залізного. У
Данила був такий дух. Зміцнила його шко-
- 123 -
ла гкитя тота боротьба, яку зразу вела за
него на його очах його мати, потому він
сам. Подивляти і ці нити треба того витре-
валісіь, терпеливість, розвагу і сказатиб ви-
рахованв в боротьбі з внутрішяим ворогом.
ПаіНИ не чув, що вже дооре сидить в сідлі,
поти вимивав усе, що буйного коня бояр
ського моглоби ще більше роздратувати.
Довго не карав зрадників і терпів особисті
зневаги, Колеж зміркував, що його владу,
чи державу може спасти лише безсердечна,
строгість, тоді л&гідний Данило невнгавсь
карати на горю найдужшихвельмож, не ва-
гавсь затопляти в людськії крови цілі горо
ди. Як вислід ломаня перешкоди був непев-
ний, во він обходив її; як буз певний свого,
валив її залізною рукою і тооощив на прах.
В р 1230, в три дна по запросинах від
галицьких міщан, Данило вже був піт Га-
личем. До него пристало балато б яр Угор-
ський королевич здав ся. Данило пустив йо-
го в Угорщину. З ним пішов також голо за
бо рської опозиції, Судислав Боярська опо-
зиція дальше поборювала Данила, висуваючи
проти него бе.чзького Олександра. Василько
прогнав Олександра з Белза і він за
сів в Перемивали. Не маючи за собою біль-
шости бояр, Данило скликав віче Галичая
і спитав, чи може числити на поміч людно-
сти. Віче відповіло: „Ми вірні Богу і тобі
господине!“ Данило пішов на Перемишль
і вигнав Олександра, котрий втік на Угор
щину.
— 123 -
Продовжуючи Соборноукраїнську політику
батька, Данило силкував ся стісняти звязь
між українськими князіствами, головно звязь
між Україною Західною і серцем України
Східної, Квївом. За сю свою всеукраїнську
політику мало що дві чи не заплатив утра-
тою своїх власник земель, Галичини і Во-
лоні. Хоч ще не цілком обезпечив себе в Га-
личи, пігпов з війзком в Київщину помагати
київському княаези проти його ворогів. Се
використав угорський коро іь. В р. 1231 взяв
Галич, посадив коро ем Андрія і пішов до-
бувати Волинь. Данило побав Мадярів дві-
чі! (1232 і 1233) на Вопини, розбив їх під
Перемишлем і обложив Галич. Тоді бояри
посварили ся чогось між собою і часть при
стала до Данила. В часі облоги Андрій по-
мер. Решта бояр здала ея Длнилови, лише
непримирмий Сулис ав знов виїхав на У гор-
щику. В р. 1234 Данило здобув князівства
Белз і Червень (Холмщичу) і прилучив їх
до Галичини. Лихі наслідки мав похід Да-
вили •: користь київського князя в р. 1235.
Побитий на Подоіпровю Половцями вернув
до Галича з н -д б ітками війська. Бояри
знов збунтували ся і дали Галичину Мпхай-
л ви Чернигівському. Від 1237 княжить йо-
го сил Рости •лав. Обок підпирав угорський
коро ь Б л-г IV. В р. 1238 Ростислав пішов
з боярами на Литву. Данило несподівано
зявив ся ід Галичем і спитав міщан: „О
мужі градські! Як довго хочете терні и дер-
жаву чужоплемінних князів?" Міщани крик-
124
пули: „яко се єсть держатель наш, Богом
даний" і пустили ся до него, „як діти до
батька, як пчоли до матки, яко жажду
води ко источнику*. Тоді вже й бояри пі-
шли до Данила, припали до його ніг і про-
сили помилувана кажучи: „завинили ми, що
тримали иншого князя". Раньше, в р. 1237
Данило здобув Дорогичинську волость, ко-
тру загорнув був мазовецький князь і з по-
чатку 1237 р. дарував Хрестоносцям:.
В р. 1237 Татари зруйнували Москов-
щину. Вість, що будуть вертати через Укра-
їну, так затріпожила київського князя Ми
хайла, що він втік. Данило загорнув Київ
для себе і посадив там свого воєводу Дми-
тра. На. чаеок воскресла Соборна Україна!
В р. 1239 Бату повернув на Україну.
В р. 1240 взяв Київ Населене вирізав, го-
род спалив. Помилував лише воєводу Дми
тра за його хоробрість і задержав коло себе.
По зруйноааню Подніпрова, Татари пішли
руйнувати Волинь і Галичину. Володимир
взяли в р. 1241 і перемінили його в одно
велике кладовище. Церкви були повні тру-
пів. Хто не впав жертвою різні, той попав
у полон. До Галичини Татари прийшли
і взяли Галич під неприсутність Данила, бо
він поїхав був до Угорщини, щоби роздо-
бути поміч. Відтак утік на Мазавше. К їв-
ськпй воєвода Дмитро, котрого Б і ту держав
коло себе, промишляв, яким би то способом
збути ся Татар з України. Міркував, що
найліпше пустити їх на відвічний ворогів
— 125 —
українського народу: „нехай і вони покута-
ють сего д бра!“ Отже нашіптував Татара-
нови, щоби одну половину орди післав до
Угорщини, другу до П.іьщі. Бату пішов
за його радою. Насть орди повів просто
в Угорщину, другу через Польщу. В бою
на Доброму полі погиб польський князь
Генрях II. разом з 10 тисячами лицарства.
Коли в р. 1242 Бату дізнав ся, що помер
найстарший хан, вернув назад.
В Галичині бояри розпаношили ся на-
ново. Коди по татарськім поході Данило
вертав, Галичина знов була в руках бояр-
ського любимця, Ростислава. Данило про-
гнав його. В війні з краківським Болесла-
вом Соромливим Данило взяв в р. 1243 Лю-
блин. Замок відновив і побудував оборонну
вежу. В р. 1245 Данило переніс резиденцію
до заснованого ним в р. 1237 Холма, ко-
трий вже давно загадав був вробити столи-
цею всеї України. Будуючи місто, постягав
до него з чужини, найбільше з Німеччини
ремісників і купців, Коло р. 1250 переніс
сюди також з Угрозська засновану в р. 1223
єпископську резиденцію. Про пострсену ним
катедру говорено, що вона чудо штуки.
Укріплена, яками обезаечив місто, були не-
звичайно си ьні. Будова була довершена
аж на початку рр. 50-их.
Галицькі бояри ще не залишили думки
позбути ся Данила і дальше ґаздували, на-
чеб князя цілком не було. їх любимець Ро-
стислав дістав від Угорщини і Пол ьщі вели-
— 126 -
чезне війскб, з котрим станув під Яросла-
вом. Сю армію Д-: ейло розг рощив 17 сер-
пня 1215. Побито м но «єство Мадяр і Лнхів.
Начального ма я» ького воев ду Філю і про-
відни; їв боярської опозиції полонено. Рости-
слав утік через Польщу на Угорщину, де
став баиом Сля юнії. Ся рішуча побіда Да-
нила зломила боярську опозицію. Данило
ПОЧА В ся так сильним, що вже не церемо-
нвв ся і строгими карими ві іібрав боярам
охоту до дальших буніів. Для відстрашаю-
чого приміру казав убити полоненого Філю
і провідник і боярськ х ворохобників Воло-
дь» слана. Адміністрацію держави у ладив так,
що Володимир і Л цьк пер-'- д «в биатови Ва-
силькови. Решту Волині (Белз, Холм і До-
рсгцчин) лишив в своїх руках ри Галичи-
ні. Василько правив Волинню п д рукою Да-
нила, о; же Галичина і Волинь були тоді
одною державою — Західно Українською.
Коди Татари вернули в Азію, гол вна
їх орда (Золота) під ханом Бату осіла на
Волзі і заснувала недалеко теперішвої Астра-
хані столицю Сарай. Татари наміряли трівко
опанувати всю сйдню Еврояу. Князь Суз-
даля Яре слав загадав стати добровільним
піддашком Татар, надіючи ся тим, як їх х -
лоп, дістати владу над всіма колишніми
фінські ми кольоніями Київа, а то й саму
Київщину. Скоро Бату вернув з Угорщини,
Ярослав поїхав до нею в р. 1243 з покло-
ном. Бату зар з зміркував, що Ярослав мав
дуже добру вдачу на вірного раба. Отже не
— 127
лиш лишив йому його князівство, але ще
й зробив його татарським наставником над
в іма нашими князями иізМйшої Московщи-
ни. Також дав йому Київ, де Ярос ав поса-
див свого намісника. Але в Київі засів та-
кож татарський воєвода і намісник Ярослава
був лише його слугою.
Так відірвано Київщину від Галичини,
Східну Україну відділено від Західної. Со
борну Україну відтворену Данилом, знов
розбив татарський похід. Як в київській зе-
мли були потому які княжата, то не мали
ніякого звачіня. В и були татарськими Ґу-
берн торами. За Бог >любського Суздалці
розпочали руйнувати державне і культурне
жита Подніпроья, Тамари доконали Східну
Україну. Державна і культурна звязь з про-
ЧИМИ українськими ЗЄМЛЯМ'4 уривав ся так,
що через довгий час і не знаємо, що на По-
дніпрові» дів ся. По упадку старого огнища
українського державного і культурного жига
українська державність і культура мають
ще якийсь час захист в Західній Україні.
Лакейство Суздалця зробило, що за >
його приміром мусіли йти прочі князі сходу
Европи, як не хотіли, щоби Та ари прогна-
ли їх. Михайло Чернігівський, говорив
згорда. Татари вбили його. Поїхали й ийші
князі Чернигівщини. З них Татари вбили
ще Андрія. Инших князів Чернигівщини
Татари лишили при волостях, але вони му-
сіли прзняти татарсь у зверхність. Данило
не гадав іти за приміром Суздалця, що їздив
до хана з власної волі. Але Бату, згордівши
через покору східних князів, дуже сердив
ся, коли не діждав ся Данила. До ярослав-
ськім бою звернув ся до Данила з прика-
зом: „дай Галич Щоби не втратити дер-
жави в користь яко о татарського лакея, Да-
нило поїхав в жовтки 1245 до хана і дістав
потверджене на всі свої землі. Нвожиданий
вислід подорожи спас самого Данила і За-
хідну Україну від розбита, може й від утра-
ти самостійкости. Деякі східні княжата, що
кислячи на поміч Татар, вже простягали
руки по Данилові землі, тепер присіли. Ли-
ше один з них, Ізяслав просив пограничного
татарського воєводу, щоби поміг йому взяти
Галич. Куремса відповів йому: „Як т< бі йти
на Галич ? Данило князь лютий. Як схоче зб і
вити тебе житя, хто тебе спасе ?!“ Від чуж го
ярма Данило спас 3* хід (і у Україну, зробивши
її для сусідів „квасним виноградом^. Польща
і Угорщина вже ладилч ся до війни щоби
пожиеити ся Данилоаим майном. По пово-
роті Данила зміркували, що Західна Україна
затвердни горіх на їх зуби Потерпали, що
тепер Татари не лиш не будуть бороздити
Данилови, але ще й дадуть йому поміч. От
же Ляхи і Мадяра взяли хвости під себе
Угорський король ще й зробив ся союзником
Данила і дав свою доньку за Дчнилового
сина Льва Закріпивши ся в Галичині, Да-
нило розпочав війну з Ятвягами, північно-
західними сумежниками, що безпреривно на-
падали на його землі. Покорив їх так, що
- 129 —
мусіди платити дань і строїти в своїй вемеи
городи для Данилових Гарнізонів. Данило
зробив в р. 1254 з литовським князем Мен-
довгом угоду, котрою поширив межі своєї
держави. Тоді Давидові сини дістали від
Литви Новгородок, Вслоним, ВолКовийск
і инші городи. Пинські князі стали підруч-
никами Данила. В р. 1250 помер австрій-
ський князь Герман і полишив вдову Гер-
труду, доньку свого попередника. В Австрії
настало безладе. Щоби йому зробити кінець,
бояри покликали на квязя чеського короле-
вича Отокара. Се не подобало ся угорському
королеви Белі. Вія обіцяв Данилови, що як
його син Роман ожениться з Ґертрудою
і прийме княжу владу над Австрією, то йому
поможуть: Угорщина, Польща і Баварія.
Данило згодився. В Гімберґу Роман обвін-
чався 8 іертрудою. Бела не додержав при-
речена. Поміч инших союзників була така
слаба, що Данило, котрий зі своїм війском
був аж в Чехах, неміг, якслід, піднерти Ро-
мана. Отокар хотів з Романом помирити ся.
Сказав, що поділить ся з ним Австрією, але
нехай Роман відстане від Белі. Вихований
по лицарськи Роман відповів, що союзника
не зрадить. В Гімбурґу обложенім Отокаром
настав голод. За порадою Іертрудй Роман
викрав ся в р. 1253 з замку і більше не вер-
нув. Австрією поділили ся Отокар і Беля.
Роман вженивоя вдруге з волковийською
княжною.
Будуючи городи, щоби свої землі обез-
нечмти від Татар, Данило построїв також
9
- 130 -
город на горі оперізаній багнами і назвай
його іменем свого сина, Львів. Львів не був
ніякою княжою резиденцією, ніяким адміні-
стративним,. чи культурним осередком. Чи не
на те Данило построїв його, щоби в такій
„дірі“ посадити і від української суспіль -
вости відокремити католицьку девотку з її
Домів Іванами : жінку Льва? Сей український
Львів не мав абсолютно нічого спільного
з пізнійшим польським Львовом, колишнім
Лємбурґом.
По повороті Данила від Бату, й папа
Став горячійше залицяти ся до него Данило
не був проти близших зносин з Римом, бо
зачував, що папа хоче орґанізувати европей
ський союз проти Татар. На ліонськім соборі
1245, іцо радив над обороною Европи, був
„руський архи-єпископ Петро*, що втік перед
Татарами і дав соборови про них найліпші
інформації Був се мабуть висланий Дани-
лом єпископ галицький Він шукав помочи
Риму і князів Заходу. Папські посли, що
їхали до ордй, задержали ся при кінця гру-
дня 1245 у Володимирі, де на конференції
З князем Васильком і єпископами читали
письмо папи, взиваюче приняти унію з Ри
мом. Рішене відложено до повороту Данила,
від орди. Під кінець лютого 1246 в дальшій
дорозі до орди посли зустріли Данила, що
вже вертав домів. Вони переповіли йому все
те, що було у Володимирі. Данило вислав
в сій справі посла до Риму. Під даттю 3 мая
1246 прийшли від папи 3 листи до „галиць-
ко-волинських князів44 в справі унії. Замість
- 131 -
говорили ясно про се, що Далилови було по-
трібне, себто про поміч проти Татар, папа
лише заявляв, що приймав княз в і їх дер-
жаву під протекцію св. Петра, і всякому,
хто хотів би скривдити їх, грозить гнівом
Божим і своїм. З лизтів виходило, що папа
ладиться до ґрунту реформувати українську
ц-ркву, викорінювати грецькі „блудиа. Хоч
окрім гніву проти ворогів України і керині
в церковних справах увія не давала покищо
жадної ившої корвети, Данило по нараді
з єпископами і вельможами вислав до папи
посольство. В.но в серпяи 1247 умовило з па
пою унію, котра задержувала грецький об-
ряд і славянську літурґію. За те папа взьв
Західну Україну під о ліку св. Петра і за-
певнив їй в потребі поміч католицького За-
ходу. В р. 1248, мабуть в лютім папа вислав
до Давила посольство з короною, котре мало
Д нила заприсягнути і корунувати. В письмі
папи стояло, що він приймав Данила і Ва-
силька під опіку св. Петра, ш зволяв їм здо-
бувати собі назад відобрані від них землц
обіцюв, що як би рушили ся Татари, то він
буде роздумувати, якби то з божою помочию
станути проти татар. Само роздумуванв папи
було Дьнидови непотрібне, отже він відпо-
вів : „Як можу приняти вінець без помочи
твоєї ?!а Кор ни не приняв і на унію не при-
сяг. Зносини з папою цілком перервали ся.
Назначеного київського митрополита Кирила
Данило вислав при кіяци р. 1248 до грець-
кого патріярха, котрий тоді сидів в Нікеї.
Нове посольство Данило вислав до дапи аж
— Ш -
в р, 1252, при чім заявив, що вія тепер ив
в добрій злагоді з Татарами, отже не маючи
папської підмоги, не може корунувати ся, бо
се Татар ще більше роздратувало би. Таким
пояснеаем своєї байдужности до церковної
унії Данило сказав папі цілком виразно, що
корону з Риму прийме лише тоді, коли ді-
стане дроти Татар достаточну поміч Заходу
Европи. Була папи з 14 мая 1253 візвала
христіян Польщі, Чехії, Сербії і инших на-
родів до хрестопосного походу проти Татар.
Коли Данило в червни 1253 вертав з воєн-
ного походу в Чехію, в Кракові переймили
його посли папи, що привезли йому коро-
лівську корону. Вони і Польща запевняли
його, що дадуть поміч проти Татар. Оста-
точно Данило згодив ся приняти корону, але
но в своїй резиденції. Поїхав до Дорогичина
і там, без всякої паради, напс^кі посли врлали
корону на його голову. Помочи Данило не
дістав ніякої. Замість прислати війско, Рим
зачинає нахабно ґаздувати в хаті Данила,
вторкаючи ся у всі релігійні і церковні справи.
Супроти того Данило легковажить собі ко-
ролівській вічець і не робить Римови усту-
пок в реліґійних справах. Розяревий там
папа мстить ся на Данилі булею з р. 1255,
дозволяючи литовському князеви Меадовгови
воювати Данилові землі і побивати Україн-
ців, бо то „народ невірний*. В р. 1257 папа
вислав до Давила булю з 13 лютого з дуже
острими докорами за відступство від послуш-
ности римській церкві, забувши її духовні
і такі світські добродійства, як приміром —
- 1» -
корона! Як Данило не верне до римської
церкви, то папа — грозила буля — винлене
його. Папа загадав також силою покорити
Данила, бо взивав єпископів Заходу, щоби
аяатемою і збруєю вірних всилували Данила
до послуху римській церкві. Данило легко-
важив у і докори, візваня, погрози і — свою
королівську корону, свій королівський титул,
бо унію з Римом зірвав.
Змістом внутрішаої політики Данила
була боротьба з боярськими вельможами Га-
личини, котрі взагалі не хотіли його мати
князем. Колиж вони вже мусіли погодити ся
з тим, що їх князем таки буде Данило, він
з инших причин мусів їх поборювати. Сі
вельможі, маючи великанеькі маєтки і власні
війска, правили галицькою землею, як самі
хотіли, не слухаючи князя. Вони закапували
великі частини Галичини і правили ними
наче самостійні князі. Доброслав Судіч „гра-
блячи всю землю44 прийшов у Бакоту і за-
горнув ціле Понизє. Данило приказав був
р здавати волости лише галицьким боярам
і заборонив приймати чернигівських. Судіч
робив навпаки. Давав землю, кому хотів, ще
й ті, що належали до князя. Коломию і ко-
ломийську сіль, з котрої доходи мали іти на
княже військо, Доброслав дав „беззаконникам
з смердього роду44, Ла о еви Домажиричеви
і Іванови Молпбожичеви. Коли висланий до
него Данилом стольник Яков картав його за
се, він сміяв ся. Григ'орий Василевич яагор
ну в для себе гірську Пері мищиау, Такі пани
що не бояли ся і не слухали князя, вирабе-
- 134 -
кували княжі чи державні мгівтки, кривдили
і рабували слабших від себе* менших б< яр
і селян: „бисть мятеж велик в земли и гра-
беж од них". Данило силкував ся покорити
самоволю бояр, і деяких, приміром згаданих
Судіча і Василевича увязнив. В тій боротьбі
весь народ спочував з князем, бо від бояр
терпів богато і ненавидів їх. Нині пеодин
спитає:
„Коли бояри були ворогами Данила
і коли народ ненавидів їх та стояв за кня-
зем, то чому Данило не опер ся на громаді ?
Чому при помочи народу не знищив бояр,
хоч би прийшло ся вирізати їх, так як Да-
нило пізнійше вирізав ті громади, що волі-
ли бути дід татарською владою ніж під кня-
жою? 1“
Дивувати ся, що Данило не зробив
так, може тілько той, що не знає, як розви-
нув ся нинішний лад і ссав непотрібний та-
кий лад, який був за Данила. Нині держа-
вою правлять уряднгки годовані податками,
які платить весь народ. Тоді ані така по-
датковість, яку нині маємо, була неможлива,
ані не була можлива нинішня армія держав-
них урядників. Князь правив і держав лад
боярами. Вигубити боярство начилоб тілько,
що знищити в ю внутрішню будову державну,
викликати в державі загальне безладе. Нині
державу боронить пзстійне війско, в котрім
три, чя два роки мусить служити кождий
горожанин держави. Війско жив і зазброює
ся грішми, які кождай горожанин держави
рлатить до державного скарбу. За Данила
- 135 —
таке війско було немислиме, бо не було сили,
котра зібралаби рекрутів і унеможливила де-
зерцію. Державним військом були бояри зі
своїми вояками наймитами і силоміцю за-
браними людьми 3 села боярина. Вони мали
власну збрую і самі живили себе. Як ще
князь мав власних затяжців, то годував їх
доходами з княжих маєтків. Як би Данило
вигубив боярство, то не мав би ким боро-
нити свою державу. Нею зараз таки поді-
лились би Польща й Угорщина.
На громаді, на селянстві князь не міг
оперти ся. На міщанах можна оперти ся
(як на фізичній силі), бо міщани живуть
великим числом на малім просторі, отже
вони в — народною масою. Населене міста
можна в одній хвили мати в купі. Се-
лянство не є народною „масою", бо воно
живе розкинене, розсіяне на величезних про-
сторах землі. Щоби хтось міг оперти ся на
хлопах, сі хлопи мусіли би з власної охоти
видати з себе велике постійне війеко ; війско
змобілізоване і готове в кождій хвили ру-
шити в похід. Хлоп, котрий сам ґаздує,
значить, кождий хлоп, не покине свого ґаздів-
ства на весну, бо веснує; не покиие в літі,
бо не пускають його літні роботи ; не докине
в осени, щоби не змарнувала ся весняна
і літна праця. В ті давні часи хлоп і в зимі
мав роботу, бо полював на зьвіра. Ґазда є
господарським живим інвентарем свого ґаз-
дівства ; таким інвентарем якого без руїни
ґаздівства від ґаздівства на довший час від-
лучити годі. Ґазда і свого сина добровільно
— 186 —
не дасть до війска, бо в господарстві кожда
дитина йому потрібне. Одна пасе гуси, друга
оре і молотить. Де потрібне вимуштроване
війско, котре з власної ОХОТИ зійшло ся і стоїть
постійно готове до походу, там селянство не
було, не 6 і ніколи не буде силою. Добро-
хіть на війну бувби тоді не пішов жаден се-
лянин. Селян міг привести до княжого війска
лише боярин, беручи їх силоміцю. Але хоч би
й селянин ішов на поклик князя до війска,
то з него не була би ніяка користь. Селя-
нин прийшовби без збруї, без власних хар-
чів і військо зібралось би запізно. Вже ціл-
ком було немислиме, щоби князь від громади
дістав війско проти бояр, бо ще заки який
хлоп зайшов би на місце, де збирав ся кня-
же війско, боярин своїми затяжцями спалив
би і вирізав його громаду ! Навпаки ! Скорше
боярин зібрав би хлопське війско проти кня-
зя, бо мав ким присилувати до того своїх
сусідів-хлопів* І з таким вином чашу Данило
мусів випити! Коли в р 1243 любимець га-
лицьких бояр ішов з мадярським війском
на Перемишль, зібрав при помочи місцевого
боярства величезне піше війско з селян!
Над Січницею війско Данила побито, бо
Ростислав мав „смерди многи пішціи ! Хлопи,
жертви пажерливости бояр і вороги бояр
пішли бити князя, котрий тих бояр поборю -
вав... Опирай ся, кнаже, в твоїй боротьбі
проти бояр, на... громаді! Нині бояри (шлях-
та) не адмініструють державою, лише уряд-
ники, платні вагалом горожан. Нині дер-
жави яе бронять бояри, але державне війско
- 137 -
з усіх епосі б них до війска горожан, — взя-
тих до війска силою держави. Нені бояр-
ство, чи щляхта цілком непотрібні. Знищити
бояр за Данила значило тілько, що знишити
адміністрацію і збройну силу української
держави. Держава розпалась ба на автоно-
мічні громади без спільної сили збройної.
Ляхи без великого труду забиралиб волость
по волости. На добавок галицьке боярство
пе виступало тоді проти української держави.
Воно лише хотіло, щоби в державі правив
в імени князя гурток вельмож (оліґархія),
як то було в неодній державі, приміром
в Польщі. Отже глядали князя, котрий се
терпів би. Данило все те розумів. Знав, що
його держава без бояр не остоїть ся. Вони
були його ворогами, але були йому і його
державі потрібні. От ке він, поборюючи їх,
лише „зрідка чесав дідька". Силкував ся
ослабити їх і яеуможливити рабівництво. Ро-
бив се не при помочи „громади", (бо гро-
мада ніякої помочи була би1 йому не дала),
лише при помочи міщан і ияших вірних
йому бояр, головно при помочи бояр во-
линських.
Татари взяли під безпосередну зверх-
ність цілу Східну Україну аж по лінію
Случ Ушиця. На Україні їх політика була
не така як в Московщині, де вони обезпе-
чили владу одного князя над всіма волостя-
ми і тим прискорили та обезпечилп остато-
чну будову московської держави. На Укра
їні вони державність руйнували. Літописець
каже про них; „коли инотих милують, то
- 138 —
визначних і старших ніколи не милують".
В Східній Україні Татари передовсім руй-
нували монархізм і підвалини української
державності!, вигублюючи кі язів і боярство.
Коли в якій волости вирізали княжу родину
і бояр, то ся волость перестала бути держа-
вою, ба. й волостию перестала бути. Розкри-
шувала ся на самостійні громади, бо щезло
спійло, котре поодинокі громади вязало у
висшу одиницю народну: в державу. Кня-
зів Татари лишали тільки таких, котрі мали
не більше, як одно малевь є сільце, як ті
князі зараз признали татарську владу і зо-
бовязали ся платити дань. Безкняжим гро-
мадам Татари лишали повну автономію. Ли-
ше зобовязували їх платити податок. Все те
громадам дуже сподобало ся. Вони на зпе-
рейми бігли під татарську зверхність, вило-
млюючи ся з під влади князів, отже з укра-
їнської спількости, з української державно-
сти. Не треба думати, що то був „поступо-
вий і цемопрчтичниіі“ рух републиканський;
що східноукраїнські громади взагалі (заса-
дничо) були противниками монархії. Вони
були противниками звяаи з иншими грома-
дами, отже їм кпя^ь був немилий тільки
тому, бо його особа, його війско і урядники
зединяли громаду з иншими громадами у
висшу одиницю державну. Громада, особливо
сільська, не хоче князя лише тоді, коли на
дів ся виломити ся з державної звязи. Ко-
ли ж знав, що з державної звязи не здужав
виломити ся, або коди з яких важних при-
чин сама в за державою, то державу розу-
— 139 —
мів лише як монархію. Такі самі як ті гро-
мади, були також КН..ЗІ дуже дрібних ВОЛО'
стий, чи громад. Доказом того в князі Во-
ло' овських гор дів, що були на п граничу
земель: Галицької, Волинської і Київської.
В рр. 1232 3 і 1236 болоховські князі при-
ходили до Галичини як союзники бояр в їх
лійні проти Данила. В р. 1241 всі ті гро-
мади разом зі своїми князями, перейшли
доброхіть, не силувані під без посеред ну
зверхність Татар. Отже Волоховські гро-
мади не з републіканізму пішли під Татар,
бо самі мали гласних князів. їм був не по-
нугру лише такий монарх, що правлячи
більшим числом громад, творив з них дер
жаву. За примір* м Бо.юхівців іш їй деякі
громади на східних окраїнах Західної Укра-
їни. На галицькім Понизю пішла доброхіть
під татарську зверхність в р. 1254 Бакота.
Своєю протикняжою політикою Татари зво-
дили Східну Укр їну до того, чим вона
була далеко перед Вртвліном, коли ще и пле-
мінних князів не було. Громади нелиш по-
магали в тім Татарам, але й переліцптову-
вали їх, бо поборювали князів і там, де їх
не займали самі Татари
Коли би і е протикняжа — в тих часах
протидержавна політика Татар, коли би
не проти княжий рух громад, то відбудова
соборно-української держави не була би без-
виглядпа. Хвилеве безладе в орді моглоб
східно-українським волостям віддати св: б< ду
рухів і який сдосібнійшвй князь мігбн знов
розпочати діло державного звдиненя. Але
- 140 -
автономізм безкняжих громад унеможливлю-
вав се звдиневе і на той случай, колиби
Подніпрова яким способом вийшло з під
влади Татар. В такім случаю частини По-
дніпрова мусіли би попасти в кігті сусід-
них, монархічно зорґанізованих держав. Да-
нило, далекозорий політик, ґеній національ-
ної будуччинн України, зараз зрозумів, якою
небезпекою для української державности є зір-
ване звязи громад з українськими держав-
ними осередками. Громадський автономізм
унеможливляв нелиш відбудову держави со-
борноукраїнсьної, але й самостійне державне
житв поодиноких волостий. Безкаяжі і авто-,
номічеі громади, що признавали безпосере-
дну зверхність Татар, не лиш межували
з Волинню і Галичиною, але були також
в державі Данила, на східних окраїнах Во-
лині і Галичини. Сусідство такого рака що
вже став вїдати ся в тіло Західної України,
могло спричинити розклад і упадок держа-
ви Данила Ті громади були ворогами укра-
їнської державности о много грізнІйшими,
ніж боярство, котре бунтувало ся проти Да-
нила. Бояри ані держави не руйнували, ані
не валили монархії. Вони ли се хотіли абсо-
лютну владу княжу заступити боярською
оліґархіею під княжими крилами. Автоно-
мічні громади, що самохіть пхали ся під
татарську зверхність, копали гріб самій дер-
жаві. Скоро проявило ся се стремлінв гро-
мад, Данило рішив ся зробити з них від-
страшуючий примір. Коли княжата Бодохів-
ських громад в р. 1241 чи 1242 пішли г нро-
- 141 -
тивником Данила Ростиславом на Вакоту,
Данило вдардз на їх городи. Літописи ка-
же: „Спалив, укріплена розметав, богато на-
роду взяв у неволю і городи загорнув для
себе, бо вони воліли орати Татарам пшени-
цю й просои. Данило зруйнував сім таких
Боаохівських городів. Але Болохівці були
такі завзяті протидержавний, що скоро Да-
нило відійшов, вони знов пішли під татар-
ську зверхність.
Подніпровєм правив пограничнвй та-
тарський воєвода Куремса. В Західній Укра-
їні княжив Данило за згодою хана, отже
татарський воєвода не мав права брати
громади Данила під безпосередну зверхність
Татар. Але Куремса не зважав на се. Посо-
бляв протикняжим стремліням Давидових
громад і давав їм поміч. Забрав Бакоту
і ходив на полудневу Волинь. Поведена Ку-
ремси і се, що орда була занять війною
в Азії, Данило загадав використати, щоби
довершити діло розпочате ще перед татар -
ською інвазією. Наважив ся Східну Україну
відоймити від Татар і зодинити з Україною
Західною в одну Соборну Україну. Але за-
чинати відразу явну війну з Татарами було
небезпечно. Щоби відволічи виступ орди
проти себе і на случай невдачі виправдати
ся тим, що він не збунтував ся проти Та-
тар, лише побиває громади, котрі виломлю-
ють ся з під влади князя, самим ханом по-
ставленим над ними, розпочав в р. 1254
війну проти „татарських людий". Таким
способом Данило нівечив дуже небезпечне
- 142 -
Для української держасности стром лі не гро-
мад і скріпляв СВОЇ СИЛИ ДО ПІ НІЙШОЇ явної
війни з Татарами. В р. 1254 і в слідуючім
відвоював Поооже, область, над Горгнию,
громади Тетерева і середньої Случи: „взя
всі городи сидящия за Татари". Одна 8 тих
громад, Возвягель, як лиш війск > Давила
відійшло, не дала його намісникови прави-
ти. Коли під місто пргйшов полк Давила
під проводом його сича Шварна, Всзв< глянл
взяли його на сміх. Піддали ся, коли надій
їпов з великим війском сам Данило. Князь
рішив ся показати всім татарським людям,
що їх жде, як будуть виломлювати ся з під
його влади. Взяв в неволю все населене мі-
ста і роздав у частинкам походу. Місто спа-
лив, так щ воно перестало істнувати. Піц
Возвяглем Данило вижидав полків литов-
ського князя Мендовга і свого сина Романа,
бо разом з ними виб рав ся на Київ. Рішив
ся тепер вибити з татарських рук всю Укра-
їну. Але підмога не прийшла, отже Данило
мусів похід на Київ відкласти і вернув
домів.
Куремса був заслабим противником Да-
нила. Отже на його місце орда вислала Бу-
рундая з величезним війском. Говорячи, що
іде не проти українських князів, лише на
Польщу, Буру в дай дістав (1259) підступом
в свої руки князя Василока і Данилового
Льва. Тепер зажадав, щ< би вони знищзли
всі свої городи. Князі мусіли руками впас-
ених людий розкинути укріплена городів:
Кремінця, Лучська, Стожка, Львова і Водо
143 —
димира. Володимир був величавого кріпо^
стию. Коли в р. 1206 угорський король під-
ступив був під Во лодимир і побачив його
в цілій красі з розставленим па мурах вій-
ском „блиетяху ся щити и оружници подо- '
бни солнцюи, сказав, що такого города не
бачив і в німецький краях. Коли Бурундай
приказав кріпость зруйнувати, укріплень не
мож було розметали через їх великість. Отже
Василько казав запалити їх. Вуруядаеви було
сего ще за мало. На другий день післав Та-
тар, щоби розкопали і розметали окопи. Не
менше сильною кріп стию був Холм. Заки
Татари надтяглй, Холм приготовив оборону.
Василько підїхав з Татарами під мури міста
і зажадав, щоби воно здало ся. Посадник
Холиа Констаетин здогадав ся, що Василько
не щиро говорить і хоче, щоби місто не по-
слухало його. Але, щоби татари не вдіяли
князеви що злого, він, стоячи на мурі вилаяв
Василька за зраду братови і заявив, що міста
не дасть. Бурундай зміркував, що силою
Холма не возьме. Відступив і пішов на Поль-
щу, але князів взяв з собою. По повороті,
татари лишили землі Давила в супокою, бо
по зруйнованю кріпостий Данило вже не був
їм грізний. Також залишили загортане даль-
ших Данилових волостий під свою безносе-
редяу зверхність.
Похід Бурундая зломив старого Д» нила.
Йому здавало ся, що тепер сидить на руїнї
тої будівлі, котру з таким трудом строїв ці-
ле своє жито. Вія сполучив був Східну Укра-
їну з Західною — татари забрали йому цілу
— 144 -
Східиу Україну. Він покорив татарських дю-
дий на Східній Україні і сягав по Київ
в друге — татари забрали неслухняні гро-
мади назад під свою зверхність Вони роз-
віяли його надії на відзискене Київа і про-
гнане татар позамежі України. Ще й стра-
тив дещо з земель Західної України. Ще
в р. 1257 зашахований татарами стратив се,
що на нівночи від Литви дістав був він
і його сини в р. 1254. Сграгив також все те,
що було на схід лінії Буг Стрипа, і Покута
від устя Стрипи через верхний Прут до Кар-
пат. І безпосередно татари ослабили Західну
Україну, руйнуючи її кріпости. Через те дер-
жава стала в будучности менше відпорною
проти нападів її західних сусідів. Західна
Україна потерпіла через те,, що пішла проти
татар, щоби Східній Україні дати волю!
Шість десять літний старець бачив, не лиш те,
що мети, до якої стремів ціле СВОЄ ЖИТ6, не
осягне, але що зруйновано богато того, що
він вже зробив. Мабуть все те прискорило
його смерть. Помер в Холмі в р. (1264 чи
1265). Поховано його в катедрі Богородиці.
Літописець пише про него: „Був князь до-
брий, хоробрий і мудрий. Побудував богато
городів і поставив церкви причепуривши їх
ріжними окрасами. Він світив ся своїм бра-
толюбством з братом своїм. Данило був дру-
гий по Соломоні*.
Послідні Ольговичі.
По Данилі князем Волині лишив ся його
брат Василько. Під його опікою були сини Да-
— 145 —
було
нила^ Шварно, Мстислав і Лев. Над чєстнотами
покійного Василька літопись розводить ся
дуже широко і каже, що вій милував ся
в книжносте і сам списував церковні книги.
„Вмів ясно говорити про книжні річи, бо був
книжник великий і філософ, якого не
перед ним в цілій землі, ані по нім не
Мужність і розум жили в нім, правда й істи-
на водили ним. Инших честнот богато в нім
було, а „гордости не було". Строїв церкви
і инші будівлі, богато прикрашував їх і обда-
ровував образами*.
Лев. По смерти Шварна, Василька (1270)
і його сина Володимира (1289), Галичина
з Холмщиною і Белзчиною лишила ся в ру-
ках Льва, котрий, ставши князем по смерти
батька осів в Перемишли (не у Львові). Те-
пер князі Волині і Галичини вже не жили
так щиро і дружно, як Данило і Василько.
Волинь і Галичина стали справді окремими
державами. Лев, маючи досвід батька, пере-
конав ся, що власними силами татар не по-
дужав. Знав, що західні держави і пана, як
дурили його батька, так і йому помочи ве
дадуть. Отже залишив гадку беззгпядної бо-
ротьби з татарами і силкуе ся жити з ними
в згоді. За Льва Західна Україна терпіла від
них хиба тоді, коли вони через українські
землі ішли в Польщу (1286). Волинь зруй-
нували ідучи в Польщу, Галичину як вер-
тали. Під Львовом стояли дві неділі і ни-
щили околицю. Лев обчислив, що тоді Гали-
чина втратила 12.500 убитих і полонених.
В р. 1288 Лев внов захопив Люблин, котрий
10
— 146 —
вже за його батька належав до Галичини.
Опанував Закарпате з Мункачевом, так що
вони близько ОДНО ЛЮДСЬКО П0К0ЛІН8 буЛО
звязане з Галичиною. Помер мабуть в р. 1301.
Кола помер Мстислав і чи лишив наслідни-
ків, не знаємо.
Юрій І (1301—1308), син Льва зібрав
в своїх руках всі галицько-волинські землі.
Втратив лише Люблинщину в р;> 1302. Сто-
лицю переніс до Володимира. Його печать
мала латинську нацись „король Руси, князь
Волині*. За него засновано окрему митроію
лію для Західної України. Пока в Київі ре-
зидував митрополит, поти Західна Україна
була під ним. По зруйнованю Київа Суздал-
пями і татарами, київські архинастирі стали
їздити в Суздальщину. В наслідок татарсько-
го наскоку в р. 1300 митрополат Максим пе-
реніс ся на постійне до московського Воло-
димира. Галичина ссала д бивати ся вла-
сного митрополита і дістала його десь коло
р. 1303. Ю ій відновив союз з пруськими
хрестоносцями, заключений ще Данилом про-
ти Литви. Його княжепе було для держави
часом спокійного розвою. Наслі кз татарських
погромів в р. 1241 і пізнійших стали зати-
рати ся. Край двигав ся з упадку. В сім часі
у всіх сумежників України було безладе:
в татарській орді, Польщі, Литві і Угорщині.
Західна Україна була найсильнійшою дер
жавою на сході Еяропи. Літописець пише
про Ю дя: „Був мудрий, ласкавий і для ду-
ховеньства щедрий. За його управи земля
- 147 -
тішила ся сп шовм і славила ся своїм богац-
твоми. Помер мабуть в р. 1308.
Андоій і Лев II, сиги Юрія, (1308—1323)
правили спільно і звуть себе князями „всеї
Руси“. Відновили союз з пруським лицар-
ством. Стратили Закарпаге, Між р. 1330 — 1323
погибди в боротьбі за Київ, котрий хотіли
відобрати від татар. Вже за Данила гіркий
був дла Західної України висдід соборно
українського патріотизму галицьких князів.
Смерть правнуків Данила в боротьбі за во-
лю Подніпрова була для Західної України
ударом емертон )<• /:м. З їх смертію вигасла
жужеська лінія Ольговнчів, котрі в Україні
княжили від р 890, отже звипі 400 років.
Галт чина втратила стару українську дина-
стію, котрі була основою її державної сдмо-
стійн -сти. Втрата власної, національної ди-
настії завела з-млі Західної України під вла
ду династій чужих, що згоДом зробила їх
яровінцями своїх матершх держав.
Волинь захопиш князі литовські.
В Луцьку засів в р. 1324 зукраїнщений
литовський князь Дмитро Любарт.
Юрій II (1325 — 1340). Галицькі бояри
покликали Ольговича но матери, Бодеслаза
Трой. еновача, сина сестри послідних двох
князів Марії і польського князя з Мазовша.
Він п ‘рейтов на прав с тавну віру, приеяв
імя Юрія. Княжив як Юрій II і зле себе
князем „Малої Русии. „Великою Русию“
була тоді Соборна Україна. Східна Україна
до Юрія II не належала. Він княжив тілько
вад малою частию Соборної України, Гади-
- 148
чиною, отже тому назвав її „Малою Русию".
Скоро зачала ся війна між ІІрусами і Поль
шию, Юрій II. відновив союз з Прусівю.
Коли польський король Казимир силкував
ся розірвати союз, Юрій II. дав в р. 1332
Прусам грамоту, в котрій к же, щопряизнь
з Прусівю ненарушена від часів Романа, та
що він відновдяб союз, щоби „затулити рот
тим, що виють та брешуть на сей союз,, та
силкують ся його розірвати". Оженився з донь-
кою литовського князя Іедиміна, доньку
дав за ґедимінсвого сина Любарта. Немаючи
синів, зробив Любарта своїм насліцником.
Юрій ТІ. княжив добре і народ був би з него
вдоволений, як би не се, що стягав богато
чужинців: Поляків і Німців. Чужими куп-
цями і ремісниками осаджував міста і давав
їм широкі автономічні права. Великий на-
плив Німців, Чехів і Поляків до Лембурґа
під Львовом був його ділом. Найбільше роз-
дратував народ проти себе тим, що в р.
1327 перейшов назад на католицтво, стягав ла-
тинских ксьондзів і ними латинщив народ,
нольщив землю. Коли сего було Українцям
вже забогато, бояри зробили загонір і 7 цвіт-
ня 1340 отруїли князя в Володимирі Богато
спроваджених ним Поляків перебили.
Чужі династи.
Галицькі бояри проголосили князем во-
линського кназя Любарта і він обяяв всі
землі Юрія II. На чолі управи Галичини
в імени Любарта станув голова, боярства
перемиський воєвода Дмитро Детко. Скоро,
— 149 -
польський король Казимір зачув про смерть
Юрія II., метнув ся з війском, в половині
цвітнв (н. с/г.) 1340 до Галичини, щоби ви-
рабувати міста. Тоді виреквірував також
ос. овно «Львів, У Львові були княжі скарби,
отже Казимір добре поживив ся золотом
і нашими дорогоцінностями. По двох неді-
лях Казимир втік, бо прочув, що Детко,
Любарт і Острсжський князь Данило вже
йдуть з великим війском. Дізнав ся також,
що й Мадяри вибирають ся рабу вати Гали-
чину, отже бояв ся, що як не Українці то
Мадяри відберуть йому добичу. Мадяри під
падятивом Вілврмом появили ся в Галичині
в першій половині мая 1340. Щезли таксам©
скоро як Поляки, бо Детко спровадив татар-
ську поміч. Татари пішли в грудин на Угор-
щину і Полщу. Наляканий Казимир зробив
з Детком угоду. Оба присягли не займати
себе. Зараз на другий рік Казимир просив
папу, щоби його звільнив від присяги і звіль-
нене дістав, В рр. 1344-5 Казимир обсадив
Сяніччину і задержав в своїм посідаию.
Похід Казиміра, щоби взяти цілу Газичину,
скінчив ся неудачию. Польський історик Т.
Корз н каже, що урядові документи вказу-
ють на менший успіх воєнних походів Кази-
міра ніж про який говорять польські істо-
рик (. Документа не стверджують опанованя
і трівкого посіданя Галичини. Він опанував
лише Саніччину. Про се свідчить його ди-
плвом з 9 (н. с. • мая 1345, котрий поль-
ським купцям отвнрав вільну дорогу в Нов.
Санча через Жмигород лише до Сянока.
350 —
Детко обезпєчив Галичину від Кави
мира і завів лад. Особливо заспівував ся
Лембурґом, німецькою торговельною кольо-
ніею біля Львова. Чужі купці оминали тоді
Львів і Лембурґ, бо чули, що Поляки вира-
бували його. Бояли ся нових заворушень,
Детко писав до ьих, що до Лембу- і*а можна
приїздити таксамо безпечно, як за давких
князів. Як би хто хотів в Лембурзі поселити
ся иа постійний прожиток, то дістане горо
жанство для себе і дітий. рік свободи від
повйнностий і всі инші права Також за
певняв, що заплатить всі шго чи пороблені
міщанам по смерти князя. Чужинці стали
справді наново навідувати ся до Лембурґа
і се торговельне місто двигнуло ся з за-
непаду.
Галицька митрополія була солйю в оці
князів і митрополита в московськім Володи-
мирі. Вони поти рили проти неї в патріархаті,
аж поки не добилися того, що в р. 1347 скасо-
вано її,
По смерти Детка в р. 1349 Казимір
зробив якусь угоду з Татарами і наглим на-
скоком загорнув Галичину, Володимир, Белз
і Бересте. Любарт, що звдеожяв тілько
Луцьк, силкуе ся прп помочи Литовців від-
бити землі загарбані Казиміром. В рсці
1350 відбирає Володимир Белз і Бересте
і пустошить польскі землі. В р. 1351 його
війска (.Литва**) пустота • ьГаличину. В марті
р. 1352 Казимир і угорський Людвик прий-
шли з великим війском під Белз. При штур-
мі на місто 31 (н. с.) марта воно завзято
- 151 -
боронилося. Поляки і мадяри мали вели-
чезні втрати. Братання Людвика, Воло-
дислав погиб. Сам Людвик дістав довбнею
но голові так, що впав без тями. Мадяри
ледви витягли його з фоси і втікли з ним.
Коли прочуняв і почув про великі втрати,
казав залишити облогу. Покинув Казиміра
і пустив ся во свояси. Дізнав ся, що укра-
їнське війско пішло переймати його. Щоби
збаламутити погоню, вислав своє війско од-
ною дорогою, і сам з малим почотом втікав
иншою. В однім селі, де ночував, люди здо-
гадали ся, що то угорський король. Коли він
спав, підпалили хату. Людвик ледви спас ся.
Зморений голодом і стративши до 400 ко-
ний, пробрав ся через гори і аж 6 (н. с)
яцітня полуживий станув у Мункачеві. Ка-
зимир, стративши союзника і загрожений
українськими та литовськими війсками зго-
див ся на перемире оперте на угоді Кази-
мира з Угорщиною в р. 1350 і з литовським
князем Кейстутом в р. 1351 в справі Гали-
чини. Казимир став князем Галичини, але
зрік ся Белза, Холму, Берестя, Володимира
й Луцьла.
Казимир. Князем Галичини став Кази-
мир. Галичина не прийшла до Польщі, лише
король Польщі був одночасно князем Гали-
чини. Східною границею Казамірової Гали-
чини була лінія від верхнього Буга до устя
Сгрипи. Галичина за сею лінівю лишила ся
в посіданю Татар. І Покуте неналежало до
Казиміра. Саме тоді, коли він опанував Га
личину, Молдава загорнула Буковину і По-
— 158 —
куте. В рр. 11-сотих населене Молдави було
українське і край належав до української
держави. Згодом: з Семигороду і з Волощини
стали напливати румунські поселенці. В по-
ловині рр. 13-сотих населене Молдави ще
через половину українське і українська була
висша верства народу. Через те й Молдава,
котра зорганізувалась в державу в середині
13 сотих років, була зразу державою більше
українською, ніж румунською. Ое многим
галицьким боярам піддавало гадку відо-
брати Галичину від Казимира при домочя
Молдави. Ось і тепер вони спонукали Мод-
даву забрати Покута. Казимир вдер ся
з війском в Молдаву, але ЗО червня 1359
Українці і Молдовани знівечили се війско.
Любарт не вязав ся угодою Казимира
з Литвою, бо його Волинь до Литви нена
лежала, але була окремою державою. Гали-
чини не відцурався і силкув ся відвоювати її
від Казиміра. В сій його 40 літній війні по-
магають йому галицькі бояри і зукраїнщені
князі з литовської династії, що мали пооди-
нокі українські волости. Що галицькі бояри
помагали Любартови, свідчить грамота Ка-
зиміра, в котрій він каже, що в 1350 их рр.
властителі Сулимсва в львівській земли,
Васько і Яцко Бутвичі втікли до Литви (на
Волинь), нападали на Галичину. За се Кази-
мір сконфіскував їх маєток і в р. 1360 дав
польському шляхтичеви. В р. 1353 війско
Любарта за кількома наворотами пустошить
Галичину. В маю спустошило Львів, в липни
Галич, забрало велику добичу і богато не-
- 168 -
вільвикіз. В р, 1356 Казимір жалував ся
папі, що в війні за галицьку землю пруські
лицарі держать з „Литвою". В р. 1356, Кази-
мир став Татарам платити дань на те, щоби
від него не відбирали Галичини і не пома-
гали Любартови В справі Галичини Кази-
мир і Людвик зробили раз в р. 1339, другий
раз в р. 1350 умову троха подібну до поль-
сько угорської умови з р. 1214 і Галичина
лишала са в посідайю Казиміра до його
смерти. Як Кззимір лишить сина, то Угор-
щина мав право взяти від него Галичину
за зворотом 100.000 ґульденів, які Казимір
бутьто би видав на кошти окупації краю.
Коли би Казимір не полишив сина, то Га-
личина перейде в посідане Людвика. Ся уго
да доказує, що сам Казимир уважав Гали-
чину не за власність свою, лише за вла-
сність угорського короля. В руках Казиміра,
чи в руках Людвика, Галичина була далі
окремою державою, бо угоду в справі Гали-
чини оба королі робили баз відома своєї
шляхти і своїх достойників державних. Що
Галичина під Казиміром була окремою дер-
жавою, доказує й те, що цло за товари, які при-
ходили з закордону, мусіли платити також
купці угорські і польські.
Влада Казиміра в Галичині була на па-
пери, бо обмежала ся тілько на ті більші
міста, де стояла польські гарнізони. Мадяр-
ський письменник, що описав похід Людвика
через Галичину в р. 1352 на лінії Белз-Мун-
жач оповідає, що Мадяри почували себе, як
би ішли крізь врай ворогів. „Про Поляків
— 164 -
і чутки не було. Ми все чули тілько про
Українців, про татарські чамбули“.
Казимір напосів ся дістати в свої руки
ще Волинь, на котрий яеожидано напав з ве-
ликим війском в р. 1366 Князь Белза, Юрій
узнав його своїм зверхником. Володимир
Казимир здобув Та він скоро побачив, що
нової добичі не вдержить. Князі Волині та-
кож ае були певні, чи здужають прогнати
Казиміра. Отже зробили таку угоду, що во-
лости Волині лишили ся в руках князів з ли-
товського роду, але під зверхністю Казиміра.
При Любарті лишив ся Луцьк без Кремінця,
Одеська і Перемило. Як лиш Казимір ві-
дійшов, волинські князі всі, окрім князя Во-
лодпмирського, скинули зверхність Кази-
міре. По смерти Казиміра в р. 1370, Волань
загорнули князі литовські. Любарт розпочав
на ново війну, щоби здобути Галичину.
Хоч Галичина до Польші не належала,
хоч вановане самого Казиміра обмежало ся
на більші міста, він наробив богато шкоди.
Вже сама війна з волинськими князями руй-
нувала Галичину. Вилюднені війною села
і боярскі досі лести Казимір закольонізовув
поляками. Польським шляхтичам роздав
княжі маєтки, яких було богато. Вже в р.
1354 дарував Я новії Паксславови княже майно
Ряшів з сумежними селами. Також стягав
велику силу Поляків і, що згодом на одно
вийшло, Німців. Всім боярам, що помагали
Любартови, Казимір повідбирав маєтки і об-
даровував ними польських шляхтичів. Обра-
бовані* Українці або втікли на Волинь чи
- 155
в Молдаву, або зійшли на бідаків (при-
мір : Бутовичі). Полякам давав очивидно та-
кож маєтки тих, що ногибди в боротьбі
з ним:.
Людвик. По смерти Казиміра Волинь за-
горнув в р. 1370 Любарт. Галичину Любарт
вже рішучо орати в. Як памятка по нім і як
доказ, що він колись володів Галичиною, ва-
ті; лі в до Нґіших часів дзвін в катедрі сз. Юра
у Львові з яаписвю: ,, В літо 6819 (1341) со-
льян бисть колокол сиі скятому Юрі ю при
К ІЯЗИ Димит?иі ИГуМвЯОМ ЕвфиМЬ6Ми. Белз-
чпну і Хотмщ іну також взяли князі з ли-
товського роду. Князем Галичини став тепер
Людвик, котрий одночасно був королем Угор-
щини і королем Польщі
Володислав, В р. 1372 дав Людвик Га-
личину досмертао угорському палятинови
з княжого роду пінезького, Володиславови
З Опельн. Дав її на таких основах, на яких
німецький цісар дагчв підчиненим йому кня-
зям держави німецькі (легеч). В 1377 Люд-
вик загорнув Холм. Белз, Городно, Креме-
нець, Одесько і Лопатин та прилучив їх до
Галичини під Володиславом з Опельну. Во-
лодислав звав себе ,з ласки Божої князь,
дідич і пан Руси. В одній - рамотІ зве себе
„самодержцем14. Грамоти печатав княжою пе-
чатию з власним родинним гербом і галиць-
ким львол Він бив власну монету. По однім
б ці була яапись латинська: „Людвик король
Угорщини*. По другім боці був герб Гали-
чина, лев і латинська напись „Володислав
князь". Буди також монети з іменем одного
— ш -
Володислава. Вододисдав стягав польських
і инших римокатолицькмх коль «вістів. Гали-
чиною правив 6 літ. В р. 1378 зрезиґ ував
з Галичини і дістав замість неї инший край.
Дня 13 січня 1379 видав грамоту, в котрій
баронів, земян, воеводів війтів і всіх людий
в Галичині звільнив від зложеної йому при-
сяги. Угорський король перемінив тепер Га-
личину в угорську провінцію, даючи їй угор-
ського намісника, угорських старостів, на-
чальників замків і ґарнізони. Угорською
провінцією Галичина була тілько чотири
рокп. По смерти Людвика (1382) королева
Марія знов дала Галичину Володиславови,
котрий нею, як васальним князівством пра-
вив до цвітня р. 1387. В лютім того року
провідав, що польська королева Ядвіга
загадала іти з війском, щоби Галичину за-
горнути для Польщі. Володислав видав дня
2 лютого маніфест до „всіх наших людий“,
в котрім заявив, що як би польська королева
пішла на Галичину, то він винадгородить
всі шкоди з своїх власних маєтків. За себе
і за угорське х королів обіцяв Галичанам,
що без їх відома і волі вже не будуть їм
давати Угрина на намісника. Як би польська
королева намовляла Гвличан до підданьства,
то нехай вони підуть по рішене в сій справі
до одного з тих володарів: чеського короля,
маркґрафа в Майсен, палятина райнського,
або до котрого саксонського герцоґа. Видатки
на подорож Володис тав бере на себе. Обіцяв,
що без відома населена Галичини не зачне
8 Ядвіґою ніяких переговорів і зажадав, щоби
- 151 -
таксамо поводили ся Галичани. Коли поль-
ське війско вже вступило в межі Галичини,
посліде ий її князь видав ння 7 двітня 1387
грамоту, в котрій Гализину, „котрою мав
володіти до свого жквдтаи, передав чеському
королеви Вацлавови, як опікунові угорських
королів.
На Волини княжить Любарт до р. 1386,
опісля його син Федір.
Україна з Литвою.
Литва. Татари, що підбили всю Східну
Україну, так зруйнували її державну орґа-
нізацію, що з парусотлігної роботи київсь-
ких князів і слід не лишив ся. Вони розір-
вали і знівечили всяку державну звязь між
волостями. Мало того. Українські землі роз-
кришили політично ще більше, ніж се було
до того часу, коли київські князі стали під-
бивати поодинокі племена. Тоді бодай земля
кождого племени була для себе політичною
цілістю. Тепер земля кождого колишнього
племени розлетіла ся на кілька, або й кіль-
кадесяти (Сіверщина!) княжих волостей. Бе-
ручи кождого князя під свою безпосередну
зверхність, Татари розбили й ту звязь між
ними, яка була тоді, коли кожде князівство
було землею одного племени. Там, де Та-
тари вигубили князів або їх попроганяли,
було ще гірше. Вони взяли під свою безпо-
середну зверхність майже кожду громаду
з окрема. Таким способом Татари розбили
Східну Україну на безліч окремих, з собою
нічим не звязаних громад (Переяславщина)
- 158 -
і дрібояьких КНЯЗІВСТВ. В ХВИЛЯ, КОТИ би та’
тнрська орда ослабла, всі ті гро чади і кня-
зівства мусілаби загорнути почсредно яка
наша сусідня держава, бо немаючи спільної
орґинізації, оіже не/аючи також спільного
війска, громади і волости не могли би їй
оперти <я Коли би се ослаблене татарської
орди дрпйшло на часи Данила, або хочби
Льва, чи ' Ого синів, то всю Східну Україну
булаб і безпечно за орну а Західна Украї-а.
Але безсильність орди прийшла саме на час
немочи Західної України; коли Західна Укра-
їна мусіла сама боронити ся, щоби її пе про-
ковтнув мадярський чи польський сусід.
Державою сильнійшою ніж Західна 'Україна
була тоді Литва, отже вона скори ..тала з ослаб-
лена татарської орди і стала загортати землі
Подніпрова.
Ровесник Данина, литовський кн .зь
Мендовг, що вигубив одних кня із литов-
ських, других покорив, сотворив з дрібних
князівств одну сильну литовську державу.
Вже він загорнув дасть давних білоруських
кольоній Київської держави н*д Німаном,
„Чорну Русь“. В р. 1324 Волинь взяв Лю-
барт. В р. 1386 Ягайло ви мив з під него
князя Острожсьвого, роблячи його своїм без-
£іосередним васалем. По смерти західно укра-
їнських князів Андрея і Льва II. Литва за-
брала землі: берестейсько - дорогичинську,
турово пинську, деревсіку. Ґедзмін, що кня
жить оді очасно з Юрієм II., загортає на великі
розміри східноукраїнські землі, та зве шбеко-
ролем Литовців і Українців. В останній четвер*
— 169 —
тині рр. 1.3 сотих Литва дії Одьґердом за-
горнула Сіверщину, в рр. 60 их Київщину
і Переяславщину. В Київі Ольґерд посадив
князем свого сина В лодимира В р. 1362(3)
помагаючи ханови чорноморської орда Ма-
маеви. побив на Синій Воді трек татарських
баскаків „панів дідичних Поділа") прилучив
Поділе до Литви, вигнав Татар з су січних
степів і створив Литві шлях до Чорного
Моря. Тоді золота Орда вже була розлетіла
ся на поодинокі самостійні орди. В р. 1398
прибіг до Київа скинений з ханства в Золо-
тій орді Тсхтампіп і привів з союю вірау
йому частину орди. Князь Вітовт заоиіку-
вав ся ним і дав його орді на прожиток
шмат землі, мабуть над рікою Рось Як його
союзник Витовт ходив у Крим і при тій на-
годі забрав для Литви околиці долішного
Дніпра. Ватовт загадав знівечити Золоту
Орду. В р. 1399 зійшов ся над Ворсклою
з Золотою ордою під новим ханом Тімур-
Кутлуком. Хан зажадав видачі Тохмамиша,
але Витовт відмолив. Бій скінчив ся розгро-
мом Литви. Мимо сої невдачі Витовт далі
сіііае Золоту орду. Захистив у Київщині
трех синів Тохтамиша з їх улусами. Один
з них при помочи Витовта опанував на якійсь
час Золоту орду. Згодом Витовт довів до
того, що Золота орда залишила боротьбу
з ним. В р. 1427 прийшло від Сходу ще
більше Татар з просьбою, щоби їм позволено
спокійно жити на українських землях Литви.
Над Таванию, де була найважнійша пере-
права через Дніпро, Витовт построїв кріпость.
- 160 —
В Хаджи бою (Одесса) построїв порт. Литві
помогла також нащадкови Тохмамиша Хаджі
Гераеви. Прогнан? й з Криму знайшов захист
на Литві. В р. 1443 стаз кримським ханом.
В перших роках по опачованю укра-
їнських земель Литвою було так, не на те
воскресла давна Соборна Україна, лише ^ез
Галичини і з додатком Литви. Литовців в тій
литовській державі було дуже мало, бо лише
на одній пятій части держави жило населене
литовське. Чотири пя і простору „Литви"
мали населене українське. Нелиш князі, ко-
трим Литва дала українські волости, але
й князі литовські були зразу православні.
Всі вони зу краї візували ся і в державне уря-
доване та в письменство ввели тодішну кни-
жну мову Українців. Литва задержала також
внутрішній лад і праза з часів української
держїівности. Держава, що звала ся литов-
ською, була на ділі українською — поти,
поки звязалася з Польщию, даючи їй св -їх
князів на королів. •
І-ГдРУКАРНІ СТАВРОПИГІЙСЬКОГО ІНСТИТУ ТА
під управою А. Яськова.