Текст
ДЕРЖАВОЗНАВСТВО
Галина Лозко
ЕТНОДЕРЖАВОЗНАВСТВО
Філософсько-теоретичний вимір
Курс лекцій
Тернопіль
Мандрівець
2012
ББК 86.29
Л72
Рецензенти:
М. М. Стадник - доктор філософських наук, професор Київського
університету імені Бориса Грінченка;
Ю. Д. Руденко - доктор педагогічних наук, професор Національного
педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.
Лозко Г. С.
Л72 Етнодержавознавство. Філософсько-теоретичний вимір: курс
лекцій / Г. С. Лозко. — Мандрівець, 2012. — 384 с.
І8ВМ 978-966-634-658-5
У книжці подано сучасний філософсько-теоретичний ви-
клад етнодсржавозиавства, висвітлено взаємозв’язок етносу з
рідною землею, рідною мовою та рідною духовно-культурною
спадщиною. Розглянуто феномени націоналізму, консерватизму,
традиціоналізму в їхній споконвічній дихотомії з шовінізмом,
ґлобалізмом та космополітизмом. Націопально-екзистенційііа
методологія дозволила авторові подивитися на відомі речі саме
під національним кутом зору і з’ясувати наріжні проблеми дер-
жавотворення, а також викрити справжню сутність нав’язуваної
людству Глобальної аксіології.
Книга призначена викладачам і студентам вищих навчальних
закладів та широкому колу читачів.
ББК 86.29
Всі права застережені
А11 гі^Ьіз ГЄ5ЄГУЄСІ
І5ВМ 978-966-634-658-5
© Г. Лозко, 2012
© ТОВ “Мандрівець”, 2012
ЗМІСТ
ВСТУП........................................................5
Лекції...................................................... 11
Лекція 1. Предмет і завдання курсу стнодсржавознавства......12
Лекція 2. Етнос і нація як суб’єкти державотворення.........20
Лекція 3. Категоріальний апарат та методологічні засади
стнодсржавознавства.........................................29
Лекція 4. Теорії та концепції держави.......................38
Лекція 5. Територія як базова цінність для держави та етносу.53
Лекція 6. Мова та етнокультура як базові цінності держави....66
Лекція 7. Релігія як базова цінність держави та етносу......85
Лекція 8. Етнонаціональна ідентичність та демографічна криза.... 109
Лекція 9. Теоретичні обґрунтування націоналізму
та його роль у державотворенні.............................127
Лекція іо. Ксенофобія та ксснофілія як суспільні проблеми....156
Лекція 11. Роль месіанізму та його метафізики
в державотворчих процесах..................................172
Лекція 12. Ґлобалізаційні та етподержавотворчі процеси
як бінарні опозиції...............................188
Лекція 13. Імперіалізм та етноси: два політичні полюси.....198
Лекція 14. Консерватизм як ідеологія самозбереження..........209
Лекція 15. Етпопаціональна політика України
та національні меншини в контексті її геокультури...........217
Лекція 16. Етнічна екологія та біоетика про шляхи збереження
стносфери та людини як біологічного виду...................230
Лекція 17. Націопально-скзистспційні пріоритети
стнодсржавознавства...............................243
Тематика індивідуальних науково-дослідних завдань
(ІНДЗ)...................................................255
Хрестоматія. Допоміжні матеріали до курсу.............256
МаслякП. Україна - фаворит Східної Європи...............257
Правда Руська (оригінальний текст)......................262
Василь Яременко. Пам’ятка юридичної думки України-Русі...269
Галина Лозко. Хронологія християнського завоювання Європи
в І-ХХІ ст..............................................275
Конфесійний склад мешканців Землі.......................290
Дарій Світлий. Хіба можна не “замилуватися” історією?!...292
Ніна Вірченко. Перелік документів про заборону
української мови (ХУП-ХХ ст.)...........................293
Секретний донос Полтавского губернатора Богговута
министру внутренних дсл...............................312
Ідеологічні постанови XII великих зборів ОУН............315
Національні меншини в Україні (за даними МЗС України)....317
МакарчукС. Хто такі русини та кому потрібна
“русинська проблема”....................................321
Деструктивний потенціал русинського руху на Закарпатті..323
АнтонРачев. Корноратократська держава:
поняття, сутність, протидія.............................330
Звернення Віча духовних провідників України-Русі
до Президента, Верховної Ради, Уряду та народу України
щодо неприпустимості продажу землі....................334
Ярмоленко В. Кому належатиме наша земля?................335
Короткий словник політичних “-ізмів” (Галина Лозко)....349
ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ.....................................369
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ.......................................370
ВСТУП
*а минуле двадцятиріччя історична наука незалежної України
накопичила чимало досі приховуваної інформації, що змінює
111 наше уявлення про етнодержавотворчі процеси в Україні, Єв-
ропі та в усьому світі. Тому доконечною потребою науково-освітнього
процесу постає як філософсько-теоретичне, так і юридично-правове
переосмислення проблем, пов’язаних з етнічним, національним, етно-
культурним, а також із Глобальним та інтернаціональним чинниками
людського буття та їхнім впливом на процеси державотворення.
Більшість сучасних політичних сліт не розуміє загроз Глобалізації,
не бачить глибинних причин занепаду класичних держав, не помічає
поступової зміни самого поняття державного суверенітету, байдуже
спостерігає, як уся планетарна влада зосереджується в руках купки
світових олігархів. Цей “новий світовий порядок” остаточно руйнує
традиційні уявлення про державний суверенітет (який загалом пере-
стає існувати). Філософи, осмислюючи ґлобалізаційпі процеси, до-
ходять парадоксальних висновків: Фрснсіс Фукуяма говорить про
“кінець історії”, Поль Веріліо - про “кінець географії”. Українські
філософи констатують факт зникнення такої ще донедавна важли-
вої категорії суспільствознавства, як “громадська думка”. Справді,
внаслідок фрагментації колись єдиного та доволі однорідного сус-
пільного організму відбувається перетворення його на конгломерат
несумісних, часто радикально протилежних поглядів, релігійних і
морально-етичних норм, що змінюють і поведінку різних людей. Су-
спільство набуває вигляду дрібних, хаотично спрямованих векторів
або сегментів, об’єднаних хіба що спільним прагненням до наживи
або навпаки - фізичного виживання, серед яких сформувати спільну
громадську думку стає неможливо. Суспільний організм перетворю-
ється на бездумний і бездушний, наперед запрограмований суспільний
механізм, управління яким здійснюється з одного глобального цент-
ру. Тим часом ігнорування етнічного чинника (свідоме, несвідоме чи
нав’язане Глобальним диктатором) унеможливлює розуміння суті тієї
нищівної війни, що її ведуть глобалісти проти всіх народів Землі.
6
Чи залишиться в цьому глобальному світі місце для держави, тим
наче для держави етнічно гомогенної? Відповідь на це запитання шу-
кають ті, хто іцс ідентифікує себе з іісвною нацією. Ті ж, хто дав-
но втратив своє коріння, перетворилися па глобальних монстрів без
роду-нлемені або на слухняні гвинтики тієї ж таки глобальної маши-
ни. Це однак не означає, що вони ніколи не мали етнічних предків.
Треба думати, що через генетичні закони самозбереження їхні предки
мали б дуже старанно приховувати своє походження, однак генетична
інформація таки випливає назовні через злочинні дії їхніх нащадків.
Прагнення до наживи, хай навіть ціною знищення всього людства,
закарбоване в менталітеті хижака, знімає маску з його потворного
обличчя. Очевидно, причину всіх суспільно-історичних катаклізмів
треба шукати саме в етнічному.
Такі терміни, як “глобалізм”, “глобалізація”, “ґлобалістика”, вже
отримали своє понятійно-категоріальне осмислення в суспільствознав-
чому науковому дискурсі, однак щодо терміна й поняття “ґлобалісти”
досі точаться дискусії, сутність яких зводиться до того, що Глобалізм
є нібито чимось закономірним, незалежним від людини, отже, таким,
що не має “авторів”. Та в цьому якраз і полягає сутність проблеми:
чи справді Глобалізація є закономірним природним процесом, чи вона
заздалегідь чітко спланована й скерована конкретними соціально-
політичними (а може, й конкретно етнорелігійпими) силами?
Так, автором сучасної концепції глобалізації вважають Збігнєва
Бжсзинського, який ще в 1968 р. зробив прогноз (чи, може, точ-
ніше - план!), що Глобалізм як нова форма суспільно-політичного
ладу прагнутиме до вссохошюго панування й перерозподілу світових
ресурсів. Сучасні наддержави і транснаціональні корпорації промо-
висто ііозиціоііуіоть себе як активні суб'єкти глобалізації, очолювані
так званою “Глобальною елітою”. Отже, тс, що Глобалізація має авто-
рів, вже не є ні для кого таємницею. Якщо ж є автори, то зрозуміло,
що й поняття “ґлобалісти” має цілком конкретні обриси. Цікаво, що
сам 3. Бжезинський та інші провідні Глобалісти, такі як сімейства
Рокфеллерів, Ротшильдів, Фордів, не вважають за потрібне визна-
чати свою належність ні до певної етнічної, ні до якоїсь релігійної
спільноти. Етнорелігійпа самоідснтифікація в них, звичайно, є, однак
вона старанно замовчується, бо основні важелі світового управління
побудовані виключно на хижацьких монетарних принципах, отож їх
походження становить не тільки військово-стратегічну, а й комерцій-
ну таємницю, розголошення якої враз підпадає під відповідні статті
7
кримінальних кодексів країн-об’єктів глобалізації: “розпалювання
міжнаціональної ворожнечі”, “ксенофобія”, “расизм”, “антисемітизм”
та інше, аж до новоствореного ними ж поняття “тероризм”. Та проте,
якіцо все ж таки вдасться здійснити неунереджену етнічну та релігій-
ну ідентифікацію ґлобалістів, то їхній зв’язок з певними морально-
етичними та релігійними системами стає очевидним.
Спеціально створені ґлобалістами стереотипи мислення й поведін-
ки людей (через ЗМІ, релігію, пропаганду) в різних регіонах зем-
ної кулі продукують і хибні уявлення про цінності, чим посилюють
расовий та етнічний суспільний хаос, породжують конгломерат, по-
збавлений національної самосвідомості. Нині людство стоїть перед не-
баченою досі загрозою його знищення. Учені різних галузей ставлять
запитання: чи здатне світове співтовариство відвернути й подолати
цю смертельну загрозу? Поки людство не з’ясує і не вкаже па ці вади
людської породи, доти побороти їх буде неможливо.
Ось уже два десятиріччя Україна, не маючи чіткої національної
стратегії, керована далекими від національних інтересів космополі-
тичними кланами, є безпорадною і неконкурсіїтноснроможною у сві-
товому економічному й політичному просторі. Для підвищення її між-
народного рівня необхідна власна національно орієнтована стратегія
інноваційно-випереджувального розвитку. Зрозуміло, що для цього
потрібна й власна науково-теоретична база та відповідні фахівці. Саме
з цією мстою й було засновано такий напрямок науково-теоретичної
думки, як етподсржавознавство, та впроваджено навчальну дисциплі-
ну з цією самою назвою, яка розглядає суспільно-політичне житія
націй крізь призму етнодержавницьких інтересів.
Основою цього навчального посібника став мій конспект лекцій з
стнодсржавознавства, прочитаних для магістрів юридичного факуль-
тету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
в 2010 році. Я вдячна професорові І. А. Безклубому, завідувачеві
кафедри теорії та історії держави і права, за запрошення прочита-
ти цей курс, і, як випускниця цього навчального закладу (1977), я
вважала своїм обов’язком допомогти рідному університетові, своїй
альма-матер, у створенні підручника з цієї вкрай потрібної дисциплі-
ни. Я написала програму курсу “Етподсржавознавство”, її належним
чином затвердила кафедра. Матеріалами до лекційного курсу стали
також мої панрацюваїїня попередніх років, що ввійшли до моїх курсів
“Етнологія України”, “Етнокультурологія”, “Етнорслігієзнавство”,
“Українознавство”, що їх прочитала в Київському політехнічному ін-
8
ституті, Інституті сухопутних військ, Державній академії керівних
кадрів освіти, Київському національному університеті культури і
мистецтв, Університеті українознавства при Центральному будинку
офіцерів Збройних сил України та Київському університеті імені Бо-
риса Грінченка. Вже перші мої роботи в галузі стнодержавозпавства
були визнані науковою спільнотою та включені до двотомного до-
відника “Абетка етнополітолога” (К., 1996) та “Малої енциклопедії
стнодержавозпавства” (К., 1996; з грифом МОН України), за що я
вельми вдячна нині вже покійному академікові УАПН Ю. І. Римарен-
ку, ініціаторові й головному редакторові цих колективних академіч-
них видань, які також були допущені Комітетом з Державних премій
України в галузі науки і техніки до участі в конкурсі па здобуття
Державної премії України в галузі науки і техніки 1999 року. Моє
знайомство з цією науковою школою стнодсржавознавства дало плід-
ні результати. Наслідком моїх наукових роздумів па теми нації й дер-
жави стали видані мною монографії та навчальні посібники: “Укра-
їнське народознавство” (2011; з грифом Міністерства освіти і науки
України), “Етнологія України: Філософсько-теоретичний та стпорс-
лігієзнавчий аспект” (2002), “Європейський етнорелігійпий ренесанс:
витоки, сутність, перспективи” (2006), “Пробуджена Епся” (2006),
“Філософія науки” (2011) та понад 100 наукових статей, опублікова-
них у фахових виданнях, зокрема й у колективній праці “Академічне
релігієзнавство” (2000; з грифом МОН України).
Та буває й так, що до написання книги спонукають не тільки друзі -
однодумці, а й ідеологічні супротивники. Зрозуміло, що плюралізм
думок у сучасній науці має лише формальне значення і є таким самим
псевдодемократичним гаслом, як і “свобода совісті”, “рівність”, “бра-
терство всіх націй” та інші інтернаціональні ідеологами.
Маючи природжену звичку дотримуватися своїх обіцянок, я ви-
рішила упорядкувати зібрані матеріали в навчальний посібник і ви-
дати його для користі українського народу. В цьому курсі лекцій я
викладаю свої погляди па українську стпоісторію та стнонолітику, що
їх неодноразово висловила у своїх попередніх монографіях, наукових
статтях та лекціях.
Я чітко усвідомлюю: не всі радикальні думки, що їх оприлюд-
нюю, будуть однаково сприйняті суспільним загалом. Та я для себе
давно вже вирішила апі вуалювати, ані злагіднювати сутності явищ,
які руйнують основи української державності. Я цілком погоджуюся
з думкою І. Канта, висловленою понад 200 років тому, що сучасна
9
освіта найчастіше дає поверхові знання про явища, уникаючи про-
никнення в сутність самих явищ. Тому в моїх пошуках істини прі-
оритетом завжди є намагання пізнати саме глибинні причини явищ.
Бо тільки знаючи причини хвороби, можна позбутися того, що зава-
жає суспільству жити повноцінним національним життям.
Я висловлюю щиру вдячність працівникам видавництва “Мандрі-
вець” і його директорові Богдану Фепюку, який був першим читачем
цієї книги, за слушні поради та здійснення цього видання. Нарешті, я
хочу висловити вдячність і моїм слухачам магістрам, які виявили ін-
терес до запропонованої мною тематики курсу стнодсржавознавства,
за цікаві та змістовні дискусії під час семінарських занять, приємність
спілкування та повагу до моїх патріотичних переконань. Публікуючи
цю працю, я виконую, насамперед, обіцянку перед ними.
ЛЕКЦІЇ
Аекція 1 ________________________
ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ
КУРСУ ЕТНОДЕРЖАВОЗНАВСТВА
Національно-політичні процеси в Україні початку XXI століття
свідчать про незавершеність її етнодержавотворчих прагнень та впов-
ні невикористаних можливостей державного будівництва. Водночас
Україна, ставши елементом світової політичної системи, зіткнулася з
потужним процесом, що суперечить її державотворчим прагненням, -
Глобалізацією всіх галузей сучасного життя.
За більшістю науково-політологічних прогнозів, процеси глоба-
лізації не лише набирають обертів, а й продовжуватимуть впливати
на соціокультурнс життя держав-націй ще тривалий час. Промоутери
глобального проекту здійснюють цілеспрямовану політику створення
“європейської наднаціональної ідентичності” в Європейському Союзі,
що згодом має влитися в єдину світову наднаціональну ідентичність.
Ґлобалісти нав’язують думку, що для такої ідентичності потрібна ради-
кальна зміна самого поняття держави, її функцій та призначення.
Глобальний сценарій розігрується вже не шляхом військових дій,
оскільки “гарячі війни” за сучасної системи міжнародного права є про-
цедурою доволі складною. Отже, суб’єкти Глобалізації переносять “во-
єнні дії” у соціокультурну сферу, використовуючи інформаційні тех-
нології для поширення власних цінностей, змістів, ідеалів, культурних
зразків та єдиної мови (амсрикано-апглійського зразка), що й має фор-
мувати “загальнолюдську” ідентичність. Такі методи набувають рис
“холодної війни”, де “бойові дії” ведуться за наднаціональну свідо-
мість, покірність та лояльність різних груп населення до “нового світо-
вого порядку”. Ці процеси набули значних масштабів і змусили таких
визнаних у світі авторитетних філософів, як Е. Сміт, С. Гантінґтон,
Ю. Габермас та інші, заговорити про “кризу національної ідентичнос-
ті”, її розмивання, вихолощення й тому подібні химерні трансформації.
Саме криза ідентичності не дає змоги прийти до влади національним
силам в Україні, адже влада обирається більшістю позбавленого націо-
нальної самосвідомості електорату.
Зі сказаного вище виникає доречне запитання: то чи потрібна нам
така навчальна дисципліна, як етподержавознавство? Є дві відповіді:
або так, або ні. Якщо ми, українці, хочемо зберегти свою національну
12
ідентичність, передати нашим нащадкам традиції славетних Предків,
у тому числі й традицію державотворення, - треба вивчати й розви-
вати теоретичну базу стнодсржавознавства! Якщо ж хтось вважає, що
протистояти глобальним процесам - марна справа, то, як каже народна
приказка, “не трать, куме, сили, спускайся па дно”.
Звичайно, ніщо не зробиться саме собою - треба докласти мак-
симум зусиль для самозбереження етносу й держави. Етнодержаво-
знавство як окрему галузь наукових досліджень було започатковано
в перші роки здобуття Україною незалежності. Першим знаковим ви-
данням у цій галузі стала синтетична праця авторського колективу
п’яти академічних установ НАН України “Етпопаціональпий розви-
ток України. Терміни, визначення, нерсоналії” (1993), яка вперше
подала концептуальні основи етноііаціопального буття під кутом зору
не імперської чи радянської, а власної державницької думки, чим
стимулювала до дальшого стнонаціопальїіого розвитку Української
Держави.
Наступним етапом стала “Мала енциклопедія етнодержавозпав-
ства” (1996), підготовлена Інститутом держави і права ім. В. М. Ко-
рецького Національної академії наук України, що представила най-
головніші смислові блоки: етнос і соціум; витоки національного
права; уроки української державності; стнополітичпий вимір україн-
ського державотворення; націоналізм як ідеологічний, соціальний та
духовно-культурний феномен; нерсоналії.
На /сумку керівника авторського колективу академіка УАПН
Юрія Римаренка, “етподсржавознавство з правознавчої точки зору
є теорією і концепцією національного державотворення, тобто стно-
державотворчого процесу” [Нація і держава, II, 392]. Велика заслуга
Юрія Римаренка полягає в тому, що він уперше в XX ст. відновив пе-
рервану в радянський час традицію “тяглості” української історико-
політичної, історико-філософської та нолітико-правової думки. Він
визначив етподсржавознавство як “нову наукову дисципліну, напрям
дослідження, що ґрунтується па розумінні органічної взаємодії стпо-
ііаціональїіого та державницького” [МЕЕДЗ, 476]. Він писав: “Ново-
твір етнодержавознавство не є якимось винаходом сьогодення. При-
близно в такому самому ключі розглядав проблему В. Липипський,
користуючись терміном «етнологічне державознавство», чи Р. Лащсн-
ко, який вживав поняття «історико-стнічна державологія». В термін
етнодержавознавство вкладається зміст, що має сприяти відроджен-
ню національної державності па новій основі, правовій базі з допо-
13
могою національного права, на основі його норм та принципів, які
стнодсржавозпавство має науково забезпечити” |МЕЕДЗ, 4771.
З середини 90-х років минулого століття стнодсржавозпавство як
нормативний навчальний курс був уведений до вищих навчальних
закладів України переважно па гуманітарних, юридичних та еконо-
мічних факультетах.
Автори першого підручника “Етнодсржавознавство” Ю. І. Рима-
ренко, Л. Є. Шкляр, С. Ю. Римаренко стверджують, що:
1) вироблені в радянський час схеми й моделі державності нині
втратили свою актуальність;
2) є потреба пошуку шляхів паціотворсппя та державного будів-
ництва з опертям на їхні реальні суб’єкти - соціальні та ст-
попаціопальпі групи, з’ясування ролі у державотворенні вко-
рінених номенклатур та бюрократичної ланки, що забезпечує
функціонування механізму управління системою;
3) етнодсржавознавство в основу дослідження покладає: державо-
творчий аспект етнічності, націотворчий зміст державного бу-
дівництва; •
4) концептуальним ядром стнодсржавознавства є ідеологія націо-
нального державотворення, яка постає як національна ідея або
“пучок” національних ідей, що нерідко конкурують і навіть
виключають одна одну.
Отже, виходячи з цих міркувань, ми сформулюємо мету навчаль-
ної дисципліни “етнодсржавознавство”: дати майбутнім фахівцям,
студентам, аспірантам знання про філософсько-теоретичні та право-
ві засади етнонаціонального буття, показати різноманітність форм і
шляхів державотворення та підкреслити переваги творення саме ст-
понаціональпої держави; студенти мають набути досвіду критичного
аналізу як локальних, так і Глобальних процесів саме з погляду на-
ціонального імперативу Української Держави; в результаті вивчення
курсу слухачі мають набути компетентності щодо історичних і су-
часних форм стнодержавотворсіїня та практичного застосування їх у
своїй науковій, правничій, економічній та іншій діяльності; розвивати
і впроваджувати у життя національну ідею України, яка залишається
головним концептуальним ядром ідеології національного державотво-
рення.
Якщо теорія держави і права вивчає закономірності, що мають
загальний характер, і розглядає державу та право як логічно завер-
шені явища, не враховуючи історичних та національних особливостей
14
певної держави, то етподержавознавство вивчає закономірності, при-
таманні конкретним стнодержавннм утворенням.
Об'єктом етнодержавознавства є феномен етносу як природно-
культурного організму та основної одиниці етнонолітичної організації
світу.
Предметом етнодержавознавства (у “ваківському” розумінні,
поки що не скасованому) є етнічні аспекти дсржавотворчості або на-
ціотворчий зміст державного будівництва, в тому числі й українсько-
го державотворення.
Зміст та завдання етнодержавознавства
ЯК НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Етподержавознавство - філософсько-теоретична дисципліна, що
охоплює широке коло етнологічних, етнофілософських, історико-
гсографічних, політико-юридичних, стпокультурологічних, етнопси-
хологічних, стіїорслігійпих та інших наукових проблем. Тематика,
представлена в нашому посібнику, аж ніяк пс вичерпує всього спек-
тру етподержавознавчих проблем, зосереджуючи головну увагу лише
па таких:
• етнос і нація як суб’єкти державотворення;
• методологічні засади етнодержавознавства як науки;
• теорії та концепції держави в контексті Глобалізації;
• теоретичні обґрунтування націоналізму як основного принци-
пу самозбереження етносу;
• реалізація національної ідеї в практиці державотворення;
• територія, мова та релігія як базові цінності держави й етносу;
• персональна й колективна ідентичності та трансформації їх у
сучасних соціально-політичних умовах;
• обстоювання прав та свобод етнічних спільнот і національних
меншин;
• проблеми сувсрспізації держав у контексті Глобалізації та ін-
теграції;
• політична психологія та політична ідеологія;
• національний характер, ментальність етносів (націй) та їхня
роль у державотворенні;
• ксенофобія та ксспофілія як проблеми сучасного суспільства;
• ідеологія месіанізму та його роль у державотворенні;
15
• етнічна екологія та біостика як способи суспільного життя
майбуті і ього л юдства;
• теоретичні засади етподержавотворчого процесу та ін.
Концептуальні підходи до розв’язання цих проблем мають фор-
муватися з урахуванням міжнародно-правової бази щодо норм права
націй па самовизначення. Якщо у правознавчих галузях знань понят-
тя норми має вже доволі усталений науково-юридичний характер, то
в філософії поняття норми (правила, закону, взірця), як нормативу
(показника норм, стандартів), має цілком абстрактний характер. Як
влучно висловився І. Кант, “про норматив можна писати тільки з по-
гляду іншого нормативу”. Цей умовивід досі залишається актуальним,
надто з точки зору стнодержавозпавства, оскільки кожен етнос, кожна
держава найчастіше (та й найнриродніше!) буде користуватися тими
нормами, що їх уважає для себе найбільш прийнятними або традиційно
усталеними. Будь-які спроби прийняти вссзагальиі для людства норми
та закони дуже часто наражалися на природний спротив, а також на
“приборкання непокірних”, що ми спостерігаємо й донині. Вочевидь,
міжнаціональні відносини етносів треба було б будувати на природних
принципах взаємоповаги, рівноправності та культури взаємин, чого су-
часне суспільство нам не демонструє. Можливо, людство не в змозі
розв’язати ці проблеми?
Цікаво, що філософ скіфської доби Анахарсис (6 ст. до н. с.)
віддавав перевагу законам природи перед законами, встановленими
людьми. То, може, люди встановлювали свої закони, ігноруючи за-
кони природи? Справді, в історії було безліч подібних законів та
норм, від яких людство не може вивільнитися навіть тепер. Згадай-
мо світові релігії з їхньою проповіддю аскетизму (аж до нірвани),
упокорення долі (аж до самознищення), непротивлення злу (аж до
смирення перед злочинцями), вссзагальпою любов’ю (аж до расового
кровозмішання), чи то любов’ю до “ближнього”, при цьому не даючи
на загал визначення, кого вважати “ближнім”, кого - “дальнім” або
просто “іншим”. Такі, з дозволу сказати, “загальнолюдські норми” в
результаті призвели до втрати у значної частини людей своєї ідентич-
ності та дали змогу маленькій купці злочинних угруповань встанови-
ти тотальний контроль над рештою людства.
Сподіваємося, що цей курс стнодержавозпавства дасть змогу зро-
зуміти, що “національна ідентичність як сфера ідей, цінностей та
змістів внаслідок процесів глобалізації та регіоналізації стає залеж-
ною від наднаціональних ідентичностей через часткову втрату сувс-
16
рсііноіо державою монополії на контроль соціокультурної сфери, яка
продукує ідентичність” |Н. Пелагеша) та спонукає до пошуку шляхів
власного, а не нав’язаного ґлобалізатором державотворення.
Що такс етнос? У чому його цінність? І який його зв’язок з на-
цією і державою?
Оскільки етнологічна термінологія у глобальному світі все частіше
стає об’єктом ідеологічної боротьби, поняттєві обриси етносу стають
усе розмитішими. Тому, мабуть, не зайвим буде такий, можна сказа-
ти, ліричний відступ, як походження самого поняття “термін”. Його
витоки знайдемо іцс в давньоримській культурі, і насамперед - у зви-
чаєвому праві. В релігії римлян шанували Бога Термінуса, па честь
якого 23 січня відзначали свято Терміналі!, коли все римське насе-
лення сходилося до межових каменів, приносячи вогонь від домашніх
вогнищ і складаючи пожертву з плодів, меду та молока. Цей ритуал
символізував непорушність володінь як приватних, так і державних.
За перенесення межового каменю винуватець ніс кримінальну відпо-
відальність.
Як бачимо, за давніх часів поняття терміна тісно перепліталося з
релігійним ставленням до чітко визначеної межі (земельних володінь,
а пізніше й наукових понять).
Оскільки глобальні інститути цілеспрямовано руйнують звичні тер-
мінологічні межі, тут подамо визначення етносу насамперед за класич-
ною європейською (вона ж водночас і українська) традицією, а також
покажемо дальші маніпуляції з етнологічною термінологією.
Етнос - цс кровносноріднсна спільнота людей, яка має: 1) спіль-
ну територію (рідну землю); 2) спільну мову (рідну мову); 3) спіль-
ні родові легенди про походження свого етносу, спільну історичну
пам’ять, звичаї та обряди, тобто тс, що є його етнічною релігією (рід-
ною вірою).
Саме такий зміст вкладали в розуміння етносу й давні греки, від
яких це поняття прийшло до нас. Однак американські політики по-
чали застосовувати його вже до прийшлих етнічних меншин, що ми
докладніше розглянемо в наступній лекції.
Тепер наведемо кілька визначень поняття “держава”.
1) За “Юридичною енциклопедією”, держава - цс особлива
політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом
спеціального апарату управління й примусу та здатна нада-
вати своїм велінням загальнообов’язковий характер. Поняття
держави можна розуміти як систему офіційних органів, що
здійснюють керівництво суспільством.
17
2) Держава - цс сукупність людей, території, на якій вони про-
живають, та суверенної в межах даної території влади; органі-
зація політичної влади, головний інститут політичної системи
суспільства, який спрямовує та організовує за допомогою пра-
вових норм спільну діяльність людей і соціальних груп, захи-
щає права й інтереси громадян (там само).
3) Держава (на думку професора І. Котюка) - цс здійснюва-
ний за допомогою офіційних органів нолітико-територіальпий
спосіб організації публічної влади, покликаний керува-
ти суспільними процесами шляхом надання своїм велінням
загальнообов’язкового характеру та можливістю реалізації
цих велінь через примус.
4) Держава (па думку професора І. Безклубого) - цс правове
явище, що є результатом втілення у життя правових норм.
Українське право потрібно розглядати як продукт стнотвор-
чості, як явище, що випливає з духу народу. “Ідея порядку
для українців сягає ще часів трипільської цивілізації, а то й
ще раніше, про що йдеться в наукових дослідженнях, зробле-
них па межі ХХ-ХХІ ст. Прагнення до порядку є етпогенетич-
ною рисою української нації” [Історія українського права, 5|.
Видатний ідеолог українського націоналізму Микола Міхповський
писав: “Державна самостійність є головною умовою існування нації, а
державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональ-
них відносин” [Міхповський, 281|.
Як було зазначено на XII Великих Зборах ОУН, з погляду ідео-
логії українського націоналізму поняття “Українська Самостійна Со-
борна Держава” означає:
Українська - національна держава, створена на українській етніч-
ній території як найкраща форма самоорганізації, збереження, розви-
тку і захисту інтересів української нації.
Самостійна - суверенна держава, яка єдина має повне й винятко-
ве право виступати від імені української нації в межах держави і па
міжнародній арені.
Соборна - єдина, унітарна національна держава, межі якої повин-
ні збігатися з етнічними межами української нації.
Держава - програмово-політичний ідеал українського націоналіз-
му (повний текст див. у Додатках) |ЬПр://хухуху.икгпа1:іопа1і$т.огй.
иа/риЬ1ісаІіоп8/?п=16261.
18
Підіб’ємо підсумки: етнос є результатом довготривалого природ-
ного розвитку кровносноріднсних спільнот на рідній землі та їхнього
власного етнокультуротворення засобами рідної мови й рідного зви-
чаю (правопорядку). Все сказане означає, що етнос - цс природна
категорія, яка може розвинутися лише в умовах власної незалежної
держави та добросусідських взаємин з іншими народами. Вочевидь,
народи-хижаки, які прагнуть підкорити собі все більшу кількість
інших народів, перетворившись на мультирасові імперії, зрештою
розвалюються через невідворотність законів тієї ж таки природи
(класичні приклади - Римська імперія, СРСР). Як свідчать наукові
політологічні прогнози, схожа доля чекає й Глобального диктатора
США |див.: Етііополітичпа карта світу XXI століття, 190-1991.
Запитання та завдання
1. Етнодержавознавство як окрема галузь науки.
2. Що є об’єктом та предметом вивчення етнодержавознавства?
3. З’ясуйте поняття “етнос”.
4. Розтлумачте поняття “держава”.
5. Визначте зміст та завдання етнодержавознавства.
6. Чи можливе нормальне співіснування етносів (націй) в імперії?
7. Які перспективи розвитку етнодержавознавства як наукової галузі?
Література
1. Гантінгтон С. П. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку /
С. П. Гантінгтон; [пер. з англ]. - Львів: Кальварія, 2006. - 471 с.
2. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персона-
лії. - К., 1993.
3. Історія українського права: посібн. / І. А. Безклубий, І. С. Гриценко,
О. О. Шевченко та ін. - К.: Грамота, 2010. - 336 с.
4. Жук П. Етнополітична карта світу XXI століття: методичний і пред-
метний коментарі / Н. Мазур, Р. Соломонюк, Р. Турчак. - Тернопіль:
Мандрівець, 2000. - 240 с.
5. Лозко Г. Етнологія України / Г. Лозко. - К.: АртЕК, 2001.
6. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України; Ін-т держави
і права ім. В. М. Корецького; редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та
ін. - К.: Генеза; Довіра, 1996. - С. 476-480.
7. Міхновський М. Самостійна Україна / М. Міхновський // Політоло-
гічні читання. - 1992. - № 2.
8. Самолюк В. Основи правознавства: навч. посіб. / В. Самолюк,
А. Філіп’єв, Р. Мартинюк. - Острог: Вид-во Національного ун-ту “Ост-
розька академія”, 2006. - 253 с.
19
9. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Е. Сміт. - К.: Ніка-
Центр, 2006. - 320 с.
10. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций; [пер. с англ. Т. Велимеева,
Ю. Новикова]. - Москва: ООО “Издательство АСТ”, 2003. - 603 с.
11. Хантингтон С. Кто мьі? Вьізовьі американской национальной идентич-
ности / С. Хантингтон; [пер. с англ. А. Башкирова]. - Москва: ООО
“Издательство АСТ”; ООО “Транзиткнига”, 2004. - 635 с.
Лекція 2 __________
ЕТНОС І НАЦІЯ
ЯК СУБ’ЄКТИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ
Історія людства в цілому відображає постійне протистояння етніч-
них, соціальних груп, націй, культур і релігій.
Історичними типами етносів вважають: рід, плем’я (первісна
доба), народність (рабовласницька й феодальна доба), нація (капіта-
лістична або соціалістична доба).
Етпоси світу в один і той самий момент історії можуть перебува-
ти па різних стадіях свого розвитку. Характерно, що й нині існують
плем’яні стпосиільпоти, наприклад, австралійські аборигени, бушме-
ни. Деякі аборигенні протоетноси Америки перебували па стадії свого
формування в час прибуття на континент переселенців з Європи.
Ми вже розглянули саме поняття етносу. Тепер давайте заглиби-
мося в його етимологію. Етимологія (від гр. єтоцоу - основне зна-
чення та гр. Хоуод - слово) - розділ лінгвістичної галузі знань, який
вивчає походження слів мови. Завдяки давнім текстам, порівнянню
слів однієї мови зі словами з інших мов етимологія відновлює похо-
дження слів: як вони виникли у мові, їхнє джерело та значення. Тому
ми будемо ще неодноразово звертатися саме до етимології слів, щоб
визначити сутність понять, які вивчаємо.
Отже, слово етнос походить з грецького еіпікоз - родовий, народ-
ний, язичницький (зазначимо, що всі три слова є синонімами). Термі-
ном етнос позначаємо як донаціональиі спільноти (рід, плем’я, народ),
так і будь-які етнічні спільноти (включаючи й сучасні нації).
20
Таким чином, звідси випливає, що поняття етнос є родовим сто-
совно понять рід, плем'я, народ, нація, які в цьому контексті є ви-
довими. Правильно казати: “трипільський етнос” (стосовно людності
трипільської археологічної культури), “скіфський етнос” (стосовно
людності скіфської доби), так само, як і “український етнос” (стосов-
но української нації в сучасному розумінні цього слова).
Узагальнюючи сказане, визначимо етнос як кровноспоріднспу
географічну та культурно-історичну спільноту людей па будь-якому
етапі його етногенези (історичного розвитку).
Усю сукупність розселених у всьому світі представників того чи
іншого етносу нині позначають терміном етнікос.
Етнос - явище природне. Кожен етнос має свою структуру - іє-
рархічну супідрядність субетнічних груп, які не порушують його єд-
ності (до прикладу, гуцули, лемки, поліщуки, волиняни, подоляни
та інші субетнічпі групи українського етносу є українцями). А група
споріднених у генетичному, мовному, історичному та територіальному
плані етносів утворює так званий суперетнос (наприклад, слов’янами
є українці, поляки, чехи, словенці та інші). Велике розмаїття субст-
нічпих груп та етнічних спільнот, що становлять суперетпоси, є озна-
кою етнічної сили і живучості великої етнічної спільноти. І навпаки,
спрощення етнічної системи, уніфікація її мови та культури свідчать
про занепад етносу (до прикладу, коли з багатьох етнографічних груп
залишається одна). Загалом потрібно пам’ятати, що спрощення будь-
якої системи - цс шлях до її зникнення.
Ще в радянські часи мовознавці вивчали явище політичної мані-
пуляції термінами 11. Білодід. Мова - ідеологічна боротьба]. Нині ми
спостерігаємо цс явище все частіше: ЗМІ, що перебувають у процесі
Глобалізації, продукують термінологію, яка створюється спеціально
для зміни масової свідомості у вигідному для агресора напрямку.
Для імперських супердержав вигідні західні (глобальні) визна-
чення етносу, як і намагання позбавити поняття нація моностпічпого
змісту. Так, до прикладу, ще па початку 90-х років минулого століття
відомий британський учений Ептоні Дейвід Сміт (пар. 1939 р.) під
нацією пропонував розуміти громадян однієї держави, які підкоря-
ються одним державним законам, незалежно від їхньої мови, кольору
шкіри та інших етнічних ознак (як бачимо, він свого часу сприяв під-
міні поняття “громадянство” поняттям “нація”). На жаль, цю “моду”
кинулися запозичувати й деякі українські вчені |О. Нельга. Теорія
етносу].
21
За словами Ліпи Костенко, нині “епітетом національний розкида-
ються так бездумно, що іноді він втрачає контури сенсу” (Урядовий
кур’єр, 26 лютого 2000 р.|.
Американець Всбстср у своєму “Словнику англійської мови” по-
дає етнос як етнічну меншину, зазначаючи, що цей термін застосо-
вується переважно до прийшлого (а не до автохтонного) населення.
Таким чином, створюється плутанина, прикрі непорозуміння між єв-
ропейськими та американськими вченими. Так, наприклад, книжку
про українську етнічну культуру американська бібліотека каталогізує
як книгу про культуру етнічної меншини в Україні. Непоодинокі ви-
падки термінологічної плутанини спрацьовують тільки на руку і лоба-
лізаторам, мовляв, треба виробляти спільні норми слововживання.
Цікаво, що погляди Ентоні Дейвіда Сміта через 20 років радикаль-
но помінялися. Нині його вважають дослідником феноменів нації, на-
ціоналізму й етнічності (Лондонська школа економіки), “засновником”
такої міждисциплінарної галузі досліджень, як націоналізм. Найваго-
мішим внеском Ентоні Сміта у теорію націоналізму вважається вже
розрізнення громадянського та етнічного типів націй і націоналізмів,
а також думка про тс, що всі нації мають панівне “етнічне ядро”.
Отже, Ентоні Сміт еволюціонує у своїх поглядах. Нині він, автор
кількох праць з націології, у своїй книжці “Нації та націоналізм у
глобальну епоху” стверджує: “Саме націю треба виховувати, захи-
щати й робити ефективною, а будь-яке обрамлення, яке може падати
такий захист і наділити такою ефективністю, розглядається як при-
йнятне. Територіальна держава - найбільш очевидний і пайвигіднішс
розміщений кандидат па роль такого захисника, але він аж ніяк не
єдиний. Звідси випливає, що потяг до відповідності між державою
й нацією - частий і могутній, проте в жодному разі не неминучий
складник націоналізму”.
Цілком очевидно, що потреба подолання термінологічного безлад-
дя існує постійно.
Розглянемо еволюцію терміна “нація”. Нація - в перекладі на
українську народ, латинське рориіиз, англійське реоріе, французьке
рері, німецьке іюік [фолк|.
Слово нація означає рід, народ, народження, від лат. пазсі,
пазсог - народжуватися; паіїо - плем’я, народ; від цього самого ко-
реня паіига ~ природа, паїиз ~ син. За давніх часів цс слово застосо-
вувалося як до людей, так і до тварин, бо воно означало ще й породу,
плем’я, расу.
22
Нація тепер - це багатозначне (полісемантичне) поняття для ха-
рактеристики великих соціокультурпих спільнот, утворених па осно-
ві етносів індустріальної епохи. Варто також пам’ятати: нація - це
історичний тип етнічної спільноти, що є результатом еволюційного
процесу етносу, іісвноіо його стадією, яку дехто вважає “вінцем ево-
люції етносу”. Отже, сучасне поняття нації є водночас і політичним,
і соціокультурним оформленням етносу.
Цікавим прикладом в осмисленні поняття нації та національності
може слугувати повість-казка французького письменника Адельбсрта
Шаміссо “Неймовірна історія Пстсра Шлсміля”, написана па початку
XIX ст., про людину, яка обміняла свою тінь на чарівний гаманець,
в якому ніколи не закінчувалися гроші. Ерпсст Ґслнср розглядає сю-
жет цього твору так: “Важко не помітити, що Людина без Тіні - цс
Людина без Нації. Коли друзі та знайомі героя роману, Пстсра Шлс-
міля, помічають його неприродну прикмету - відсутність тіні, - це
викликає огиду, хоча в усьому іншому цьому персонажу не бракувало
чеснот <...> Людина без нації суперечить визнаним нормам. Людина
повинна мати національність так само, як вона має ніс та вуха; брак
якоїсь із цих ознак не є чимось неймовірним і трапляється, як прави-
ло, внаслідок нещастя” [Нації і націоналізм|.
Упродовж століть термін “нація” зазнав багато різних тлумачень.
Римляни вживали слово нація па позначення аборигенів сусідніх країн,
наприклад, “варварів”, що в ті часи означало “тубільці” - місцеве насе-
лення тієї чи іншої країни (до прикладу, Салюст згадує “націю скіфів”).
Себе ж римляни воліли називати словом рориіиз, що його застосовували
особливо до панівної верстви, патриціїв, на противагу нижчому стану
плебеїв. Перекладаючи біблійні тексти з грецької, римляни акцентува-
ли на розрізненні юдо-християнських народів та інших - “нехристиян
і псюдсїв”. Так, грецьке слово Іаоз - “єврейський і християнський на-
род” - переклали латинським словом рориіиз, а грецьке еіпоз - “народ
нсюдейський, язичницький, невірний” - переклали словом паіїо.
За цією самою аналогією у церковнослов’янському перекладі
Біблії щодо юдеїв і християн Гонорово вживається слово людіє, а
щодо язичників зневажливо - язьщи. Отже, відкинувши емоційно за-
барвлений складник такого слововживання, маємо констатувати, що
язичниками називалися ті народи, які не відреклися від своєї рідної
етнічної релігії. Таким чином, “язьщи” - самобутні етноси, народи,
племена - на відміну від етнокопгломерату “людій” (так званих “бо-
гообрапих” та їхніх помічених хрестом рабів - “общечеловєків”), се-
ред яких нібито нема “ні юдея, ні елліна, пі скіфа”.
23
У Середньовіччі слово нація вживали в практиці запису студентів
до університетів: вказували мешканців певної країни, членів цехів,
орденів та купецьких корпорацій. А також вживали це слово навіть
щодо певних соціальних груп різного походження: “нація поетів”,
“нація монахів”, “нація педантів”, що позначало певний тип людей
за родом їхньої діяльності, а не етнічної належності. Отже, понят-
тя етнічної належності тоді ще не викристалізувалося, а слово нація
вживалося у значенні група, товариство, об’єднання тощо.
Традиція використання слів нація та етнос щодо язичницьких на-
родів зберігалася багато століть. Характерним прикладом цього є пас-
тирський лист Віденського собору 1849 р., в якому нація називається
“рештками язичництва”, а різноманітність мов “наслідком гріха від-
стунлснпя від Бога” (пор., у язичництві різноманіття мов і культур
вважається божим задумом, що відображає природне розмаїття світу).
В Німеччині в другій половині XIX ст. підручники державного
права пояснювали слово нація як “родження, що вказує па природ-
ний зв’язок, на расу”, а народ (рориіиз, роїіз) “вказує па місто і дер-
жаву” (за Л. Рсбст, 8).
На думку Ептоні Сміта, для перетворення етносу в націю потрі-
бен суб’єкт, який побачить у цьому етносі конкретну націю і назве
його нацією: цс може бути аристократія або національна інтеліген-
ція - залежно від того, як складаються конкретні місцеві обставини.
Проте цс, на його думку, не історична неодмінність - щоб усі етноси
перетворилися на окремі нації. Деякі етноси в націю так і не перетво-
рюються. Звісно, можна погодитися з подібним висновком ученого,
насамперед цс може статися через відсутність у народі пасіопаріїв,
альтруїстів, героїв, аристократів - тобто провідної верстви, яка праг-
не до власної державності.
Як зазначає філософ Б. Апдсрсон, нація - спільнота великою мі-
рою уявна: “Члени навіть найменшої нації ніколи не будуть знати
більшості своїх братів по нації, вони не зустрічалися з ними і навіть
не чули про них, хоча в умах кожного з них живе образ їхньої спіль-
ноти” [Апдерсоп Б., 311. Таким чином, нація мусить мати колективну
національну свідомість своєї єдності.
Нація і держава
Вивчення феноменів етносу та нації спонукало до появи й певної
теоретичної галузі філософії - націології.
Батьком націології (науки про націю) визнано німецького вченого
XVIII ст. Йогана Ґотфріда Гердсра (1744-1803). Саме він одним із
24
перших порушив проблему нації та передбачив її роль як культурного
та громадського чинника в новітній історії Європи. Він передбачив
також, що змішані в національному плані держави рано чи пізно роз-
падуться, а ідеал всесвітньої людяності може здійснитися тільки в
національних державах.
Нехтування національністю - не данина Глобальній моді, а ці-
леспрямована ідеологічна війна проти всіх народів, що має ознаки
геноциду. Для прикладу розглянемо такий факт: 2 вересня 1993 року
Верховна Рада України ліквідувала графу про національність у но-
вих українських паспортах. Ця подія, на думку патріотів, “стала ще
однією чоріюю датою українського календаря”. Однак дехто із пар-
доні в твердив, що відсутність графи “національність” у паспорті - цс
нібито “європейська норма”, бо запис національності, па думку євро-
пейців, може стати причиною для дискримінації. Отже, з наших пас-
портів національність зникла нібито на вимогу Ради Європи, і лише
після цього РЄ у 1994 році почала співпрацю з Україною. Півтора
десятиліття мовби вже стерли з нам’яті ті скандальні засідання Вер-
ховної Ради України, що сколихнули значну частину українців, проте
патріоти так і не змогли нічого вдіяти. Та нині, переглядаючи прото-
кол того недолугого засідання, бачимо, що нас нахабно обдурено: пі
про які європейські норми на засіданні взагалі не йшлося...
Таким чином, здійснено ще один етноцид українців. Спочатку
ліквідували графу в паспорті, далі - перестали вписувати націо-
нальність у свідоцтва про народження дітей (ЬНр: хакоп.паи.иа/
с!ос/?сос1с=3423-12). За такого безнаціонального ведення докумен-
тації наші діти, онуки, майбутні покоління нікому й нічим уже не
доведуть, якого вони роду-нлемені й хто були їхні предки, а також
ніколи не дізнаються, яка нація ними править (бо національність нар-
дспів також “невідома”). Отже, української нації де-юре вже немає.
А якщо немає нації, то й не може бути національної ідеї, національ-
них інтересів, національної програми, національної культури - на-
ціональних цінностей.
Нас позбавили права мати національність! А як же горезвісні
“права людини”?
Левко Лук’янснко у Верховній Раді 4-го скликання підготував
законопроект про повернення до особистих документів громадян
України запису про національність, аргументуючи цс так:
1. У демократичному суспільстві незалежної України немає дис-
кримінації за національною ознакою, а тому немає підстав боятися
погіршення суспільного статусу.
25
2. У демократичній Україні кожен має гордитися своїм національ-
ним походженням.
3. Держава повинна мати статистичний облік національного скла-
ду населення (щоб можна було планувати політику розвитку всіх на-
ціональних меншин країни):
• досконала статистична інформація без запису національності в
документах неможлива;
• відсутність цієї інформації робить державу сліпою щодо на-
ціонального складу її громадян;
• такий стан не сприяє вдосконаленню системи державного
управління суспільством та підвищенню справедливості в між-
національних відносинах;
• потреба вдосконалення державного адміністрування вимагає
повернути в особисті документи запис про національність.
Чому ж такий позитивний законопроект було провалено? Сам
Левко Лук’яненко пояснював цс так: “Жодна з національних меншин
України не протестувала проти цього законопроекту, окрім євреїв.
Вони провалили його. Нація, що після сторіч боротьби відновила свою
державність, намагається набути вміння владарювати на своїй терито-
рії і, природно, їй важливо знати кількість, вірування, моральні засади
та політичні ідеали й уявлення про мету діяльності кожної нацмен-
шини, серед інших - єврейської та москвинської. Щодо ІНШИХ - вони
більш-менш прозорі, єврейська ж конспірується. Чому, з якого дива?
Адже конспіруються тоді, коли є що ховати, коли є щось аморальне чи
злочинне. В усякому разі привласнення державних заводів, фабрик,
підприємств і, на тлі зубожілого населення, блискавичне перетворення
групи євреїв у мільйонерів, захоплення ними засобів масової інфор-
мації, непомірне їх проникнення у представницькі й виконавчі орга-
ни державної влади викликає обурення народу та примушує українців
уважніше ставитися до москвинської та єврейської нацменшин, знач-
но серйозніше перейматися захистом нації від чужинців” [Передмова
Л. Лук’япсііка до книги: Дарій Світлий, 8].
Про цс ж відверто написав і професор Василь Яременко: “Верхов-
на Рада, на догоду єврейському лобі, викреслила з паспорта відміт-
ку про національність, залишивши тільки запис про громадянство...
піди розберися, чия мафія; а то Ахмстов, Мухамсдов, Нумаджанов -
українська мафія, бо всі вони - громадяни України...” [Яременко В.
Євреї в Україні, 271.
Отже, якими повинні бути взаємини нації та держави? Відомо,
що, крім основної (титульної) нації, зазвичай в одній державі можуть
26
проживати інші нації (національні меншини). Якою повинна бути
їхня “частка”, їхня роль в управлінні державою? Якщо вона про-
порційна кількості даного етносу в державі - це одна справа, якщо
меншина бере у свої руки управління корінним етносом - цс вже
треба кваліфікувати як внутрішню колонізацію держави та віднести
такі дії до компетенції служби безпеки держави.
Й. Гсрдср вважав, що нація (етнос) - це природний організм
людства, а держава - штучний витвір. Він писав: “Природа виховує
родини; найнриродніша держава - цс також один народ з однією
національною вдачею, що в ньому зберігається впродовж багатьох
тисячоліть... Отже, перед завданням влади ніщо не постає більш су-
перечливим, як неприродне змішування людських племен і народів
під однією булавою” |цит. за О. Бочковським, 22-231.
Висновки:
1. Етнос і нація завжди були й залишаються суб'єктами державотво-
рення.
2. Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони
належать до однієї, спільної культури - останнє поняття означає сис-
тему ідей, символів, асоціацій, способів поведінки та спілкування
(Ернест Ґелнер).
3. Двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони
визнають одне одного як таких, що належать до однієї нації (Ернест
Ґелнер).
4. Іншими словами, нації створює людина; нації є продуктом певних пе-
реконань, прихильностей та взаємного визнання.
5. Певна група людей (наприклад, мешканці визначеної території,
носії однієї мови) стає нацією там і тоді, де і коли члени цієї гру-
пи однозначно визнають спільні взаємні права та обов'язки завдяки
членству в цій групі. Саме наявність таких відносин, а не якісь інші
спільні ознаки (хоч якими б вони були) перетворює їх на націю та
відокремлює їх від усіх, хто до неї не належить.
6. Обидві робочі дефініції - культурницька (що ґрунтується на ідеї
культурної спільності) та волюнтаристська (в основі якої - ідея до-
бровільності) - можуть претендувати на певну цінність [Нації та на-
ціоналізм].
Запитання та завдання
1. Назвіть історичні типи етносів.
2. З’ясуйте етимологію слова етнос.
3. Розтлумачте поняття “нація”. Чи відрізняється воно від поняття “ет-
нос”? Якщо відрізняється, то з’ясуйте чим.
27
4. Дайте визначення понять “суперетнос”, “етнос”, “субетнос”. З’ясуйте
таксономічні рівні цих понять.
5. Розкажіть про еволюцію поглядів Ентоні Сміта.
6. Проаналізуйте наслідки втрати графи “національність” у паспортах для
держави і громадян.
7. Ознайомтеся з працею Е. Ґелнера “Нації та націоналізм” та законспек-
туйте основні її положення.
Література
1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поши-
рення націоналізму / Б. Андерсен. - К., 2001. - 272 с.
2. Бочковський О. Вступ до націології / О. Бочковський. - К., 1998.
3. Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм; [пер. з англ.]. - К.: Так-
сон, 2003. - 300 с., або: йНр://Ііґоруз.ог^.иа/^еііпег/^еі.йґт
4. Лозко Г. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієз-
навчий аспект / Г. Лозко. - К.: АртЕК, 2001. - 304 с., іл.
5. Лук’яненко Л. Національна ідея і національна воля / Л. Лук’яненко. -
К., 2006.
6. Нельга О. В. Теорія етносу / О. В. Нельга. - К., 1997.
7. Пелагеша Н. Є. Трансформація української національної ідентичності в
умовах глобалізації: дис. канд. наук: 23.00.05 - 2009.
8. Ребет Л. Теорія нації / Л. Ребет. - Мюнхен, 1955.
9. Римаренко Ю. Національний розвій України / Ю. Римаренко. - К.:
Юрінком, 1995.
10. Римаренко Ю. І. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні заса-
ди / І. Ю. Римаренко, Л. Є. Шкляр, С. Ю. Римаренко. - К.: Інститут
держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001.
11. .Світлий Дарій. Світова москвинсько-єврейська проблема та визвольний
націоналізм / Дарій Світлий. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - 320 с.
12. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Е. Сміт; [пер. з англ.
М. Климчука і Т. Цимбала]. - К.: Ніка-Центр, 2006. - 320 с.
13. Сміт Е. Д. Націоналізм: теорія, ідеологія, історія; [пер. з англ.]. - К.:
К.І.С., 2004.
14. Сміт Е. Д. Національна ідентичність / Е. Д. Сміт; [пер. з англ. П. Та-
ращука]. - К.: Основи, 1994.
15. Українська державницька ідея. Антологія політичного традиціона-
лізму / Укладання й передмова О. Шокало, Я. Орос. - К.: МАУП,
2007. - 520 с.
16. Яременко В. Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів / В. Яре-
менко. - К.: МАУП, 2003. - 144 с.
28
Хекція 3 ______________________________
КАТЕГОРІАЛЬНИЙ АПАРАТ
ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ
ЕТНОДЕРЖАВОЗНАВСТВА
Етнодсржавознавство, як і кожна наукова галузь, має свій
понятійно-категоріальний апарат. Як відносно нова галузь знань, ст-
нодсржавознавство досі перебуває на стадії становлення і його систе-
ма категорій є ніс незавершеною. Кожна нова історична епоха додає,
уточнює, збагачує та впорядковує основоположні категорії, терміни
та поняття стнодержавницької думки.
Понятійно-категоріальний апарат стнодсржавознавства відображає
його концептуальні основи, проблеми етносу й держави, їхні функції,
зв’язки та структури. Етнодсржавознавство користується вже устале-
ними в інших суміжних науках термінами, а також виробляє власні.
Такі категорії, як: етнос, нація, титульна нація, національна ідея,
національний інтерес, національна безпека, державна мова, держав-
ний статус, моногенічпа держава, полістнічна держава, мультирасова
держава, етнокультура, етнічна ідентичність, громадянство, стнофіло-
софія, стнонолітика, етнокультура, етнорелігія, генофонд нації, гене-
тична нам’ять, етногенез, етнопсихологія, ментальність, національна
свідомість, національний характер та інші є найважливішими ключо-
вими поняттями, що їх вивчає і якими оперує стнодсржавозпавство.
Етнодсржавознавство також користується своєю методологією.
Методи є як загальпонаукові, так і спеціальні, що їм віддають перева-
гу ті чи інші науки. Методологія науки - це сукупність прийомів до-
слідження, що застосовуються в певній галузі знань, а також вчення
про методи пізнання й перетворення дійсності.
Загалом методологія має важливе значення, адже метод, що його
обирає дослідник, не тільки визначає результати дослідження, а й за-
кріплює теоретичне уявлення про предмет дослідження.
Загальною методологією всіх наук у XX ст. оголосив себе діалек-
тичний матеріалізм, який вирішує питання про природу методів й осно-
вних положень конкретних наук. Матеріалістично вирішуючи питання
про співвідношення законів мислення і законів бу гтя, діалектичний ма-
теріалізм стверджує об’єктивність змісту людського мислення. Однак
29
практика наукової діяльності людства показує, що об’єктивність сама
но собі має також доволі умовний і відносний характер.
Нсокантіанці, наприклад, розрізняють науки про природу і науки
про дух. Науки про природу мають справу з явищами, що повторю-
ються, за якими можна було б простежити закони природи. Науки ж
про дух описують нсвідтворювані явища. Окрім того, людина може
пізнавати світ і життя не лише науковим (раціональним) шляхом, а й
духовним, ідеальним (ірраціональним).
1. Сучасні етнонаукові галузі розвиваються переважно в межах
трьох методологічних шкіл, що послуговуються такими методологіч-
ними принципами, як витоковість (примордіалізм), конструктивізм
та інструменталізм (А. Ю. Коркмазов).
Витоковий, об’єктивістський підхід до вивчення стнодержавних
проблем, що в іноземних дослідників отримав назву «примордіаліст-
ський» (прадавній, споконвічний), ґрунтується па ідеях націоналістич-
них мислителів про природність та органічну історичну зумовленість
появи націй. Започаткував такий підхід до вивчення етносу та нації
британський етнолог Едвард Шилз у 1957 р. Представники цієї мето-
дологічної школи вважають, що етнос як система взаємодії, взаємного
«зчеплення» між людьми, заснована на територіальних, расових, мов-
них, релігійних зв’язках, склалася ще в «доііаціональпу», позаісторич-
иу епоху. Отже, етнічна група, як і нація - цс природна (біологічна)
♦спільнота, а кожна особистість протягом усього житія несе в собі по-
чуття кровної спорідненості з членами своєї етнічної групи. Національ-
не почуття, що виникає на основі усвідомленої етнічності, має всі озна-
ки ірраціонального. Ці зв’язки закоріпені в підсвідомості етносу, а не
з’явилися внаслідок раціональної діяльності суспільства.
Інший мислитель П’єр вап ден Берґ розглядає етнічність як ре-
зультат еволюції кровної, біологічної спорідненості, що є органічним,
природним засобом об’єднання біологічних істот у боротьбі за вижи-
вання. Він стверджує, що етнічна група є феноменом, в основі якого -
біологічні та генетичні складники, що примушують людські спільноти
формуватися за принципом кровної спорідненості. Боротьба етносів за
місце під Сонцем триває протягом усієї історії житгя Ношо заріспз.
Тому деякі прихильники протилежної модерністської інтелекту-
альної школи (папр., Еллер і Кафлін), па догоду глобальній ідеології
піддають різкій критиці теорії споконвічності етносу, вважаючи їх
“найбсзнораднініими теоретично неспроможними концепціями”, що
містять у собі ідеологію біологізму, расизму та етноцентризму. Кон-
30
структивісти розглядають етнос як штучне утворення, незалежне від
біологічного походження, інструменталісти - лише як інструмент
для досягнення будь-яких політичних чи економічних цілей, тому для
представників обох методологічних підходів ключове поняття етноло-
гії залишається позбавленим сенсу.
Насправді ж етнічна (національна) самоідептнфікація найчастіше
е наслідком цілеспрямованої державної освітньої та культурної полі-
тики, де виховання національної еліти значною мірою залежить від
свідомого раціонального вибору громадян. Тому доцільніше будувати
державу за «законами природи», ніж за штучними законами, придума-
ними людьми (переважно з політичною метою).
2. Розглянемо також деякі загальнонаукові методи, що їх викорис-
товує етнодержавознавство.
Аналіз і синтез використовується багатьма науково-дослід-
ницькими галузями не тільки у природничих, а й у суспільних дис-
циплінах, у тому числі в стнодержавозпавстві. Аналіз (від грец.
ауаХосш; - розкладання, розчленування) - “розчленування” предмета
пізнання, абстрагування його окремих сторін. Аналіз як метод дослі-
дження включає в себе вивчення предмета за допомогою мисленнєвого
або практичного розчленування його на складові (частини об’єкта, його
ознаки, властивості, відношення). Кожна із цих частин аналізується
окремо в межах єдиного цілого. Синтез - процес (переважно - ціле-
спрямований) з’єднання або об’єднання раніше розрізнених речей або
понять у ціле або набір. Термін походить від гр. ооуОєсис; - поєднання,
поміщення разом і Оєсг| - положення, місце. Синтез - цс спосіб зібрати
ціле з функціональних частин як антипод аналізу - способу розібрати
ціле на функціональні частини. В кібернетиці, до прикладу, процес
синтезу тісно пов’язаний з процесом попереднього аналізу. Синтез -
побудова складних систем із заздалегідь підготовлених блоків або мо-
дулів різних типів, структурне об’єднання компонентів різних типів.
Діалектичний аналіз бере свої початий в діалектиці. Діалек-
тика побудована па визнанні того факту, що предмети і явища ма-
ють у своїй основі протилежності, існують через єдність цих про-
тилежностей. Були вивчені та сформульовані закони діалектики,
якими науковці користуються й досі. Цс закони “єдності й боротьби
протилежностей”, “переходу кількісних змін у якісні”, “заперечен-
ня заперечення”. Ще давньогрецькі мислителі, зокрема Піфагор і
Платон, відзначили таку особливість категорій, як їх парність (бі-
нарність, опозиційність): буття - небуття, перервне - безперервне,
31
конечне - безкінечне, рух - спокій та ін. На парний характер катего-
рій особливу увагу звернув Геґель, який вважав основною метою діа-
лектичного методу встановлення смислового зв’язку між категоріями.
За допомогою парних категорій розкривається сутність речей. Парні
категорії взаємовиключають, заперечують одна одну. Виходячи з ідеї
взаємозв’язку категорій і методів, можна побудувати таку схему:
Категорії Методи
кількість і якість кількісний і якісний аналіз
одиничне - загальне індукція - дедукція
частина - ціле аналіз - синтез
форма - зміст формалізація - інтерпретація
явище - сутність опис - пояснення
ТОТОЖНІСТЬ - відмінність ототожнення - розрізнення (порівняння, аналогія, моделювання)
простір і час структурний та історичний методи
елемент - система елементарний і системний аналіз
випадковість - необхідність строго детерміністичні й статистичні методи
Геґель розвинув діалектичний метод ідеєю діалектичної тріади:
теза - антитеза - синтез. Він вважав, що кожна логічна категорія, як і
кожна частина філософської системи, в цілому розвивається тріадич-
ним порядком', буття - сутність - поняття, чутливість - розсудок -
розум, одиничне - особливе - всезагальпе. Діалектичний синтез про-
тилежностей здійснюється або підкоренням протилежних сторін чи
категорій третьою, вищою, категорією (причина - дія - взаємодія),
або встановленням субординації (снівпорядкуванпя) між ними.
Системний підхід та системний аналіз. Системний аналіз -
метод пізнання, що спирається на послідовність дій для встановлення
структурних зв’язків між змінними елементами досліджуваної систе-
ми. Цей метод виник разом з появою комп’ютерної техніки. Його за-
стосовують під час вирішення складних завдань стнодсржавознавства,
регіопалістики, геополітики та ін. Визначення системного аналізу за
М. Моїсєєвим: “Системний аналіз - цс сукупність методів, заснова-
них па використанні ЕОМ і орієнтованих на дослідження складних
систем - технічних, економічних, екологічних і т. д. Результатом сис-
темних досліджень є, як правило, вибір цілком певної альтернативи
плану розвитку регіону, параметрів конструкції і т. н. Тому витоки
32
системного аналізу, його методичні концепції лежать у тих дисциплі-
нах, які займаються проблемами ухвалення рішень: теорії операцій і
загальної теорії управління”.
Технологія застосування системного аналізу до вирішення склад-
них етнодержавознавчих завдань спирається на процедуру ухвалення
рішень і включає такі основні етапи:
• формулювання проблемної ситуації;
• визначення цілей;
• визначення критеріїв досягнення цілей;
• побудова моделей для обґрунтування рішень;
• пошук оптимального (допустимого) варіанта рішення;
• узгодження рішення;
• підготовка рішення до реалізації;
• затвердження рішення;
• керування ходом реалізації рішення;
• перевірка ефективності рішення.
Методи системно-структурного аналізу дають змогу вивчити фе-
номен етпонаціональпої держави в його філософському, історико-
еволюційному, політичному, культурологічному, навіть футуристично-
му аспектах як цілісну систему, що складається з різних структурних
компонентів, взаємопов’язаних і взаємозалежних, які й утворюють
явище, що “показує саме себе”.
Порівняльно-історичний, порівняльно-лінгвістичний та інші
компаративні методи. В межах історичного підходу до вивчення
проблем етнодержавотворення активно застосовується порівняльно-
історичний метод. Він включає в себе сукупність пізнавальних засобів,
процедур, які дають змогу виявити схожість і відмінність між явища-
ми, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв’язок
за походженням), загальне та специфічне в їхньому розвиткові.
Кожне порівняльно-історичне дослідження ставить конкретні піз-
навальні цілі, які визначають коло джерел та особливості застосуван-
ня способів зіставлень і порівнянь об’єктів дослідження та встанов-
лення ознак схожості й відмінності між ними.
За характером схожості порівняння їх поділяють па: історико-
генетичні, що фіксують схожість між явищами як свідчення спіль-
ності їхнього походження, а розходження між ними - як показник
їхнього різного походження; історико-типологічні, що розкривають
схожість генетично не пов’язаних об’єктів.
33
Порівняльно-лінгвістична методологія дозволяє в окремих ви-
падках простежувати лінії етногенези, етнокультурних запозичень чи
впливів, наприклад, дослідження Ю. Мосснкіса про мову мешканців
території сучасної України за трипільських часів.
Порівняльно-статистична методологія в етподержавознавстві пе-
реважно ґрунтується на статистичних джерелах, даних переписів на-
селення, за допомогою яких можна простежити динаміку приросту
населення, його віковий, соціальний, освітньо-професійний рівень
та статевий склад. Ці методи дають змогу побачити загальну стно-
національпу палітру країни та визначити об’єктивні характеристики
тієї чи іншої держави.
Метод типології. Типологія - галузь науки, що займається ви-
явленням типів, зближенням явищ або об’єктів за набором їхніх вну-
трішніх характеристик. Різні науки тинологізують свої об’єкти по-
різному: типологія в лінгвістиці - розділ, що займається з’ясуванням
найбільш загальних закономірностей різних мов, не зв’язаних між
собою загальним походженням або взаємним впливом; типологія в
антропології - розділ біології, який вивчає типи людей за їхньою
расою, зовнішніми характеристиками тіла, скелета та ін.; типологія в
біології - структура, що відображає всю різноманітність живих істот.
Психологічні типології - цс класифікації людей на основі їхніх пси-
хологічних характеристик або класифікація психічних властивостей,
рис, комплексів і т. п. Соціонічна типологія (психологічна типологія
в соціопіці) - вивчає та тинологізує структуру мислення людини, яка
визначається взаємним розташуванням т. зв. аспектів.
В етподержавознавстві метод типології застосовується щодо вста-
новлення типів держав, типів етносів і націй, політичних, економіч-
них структур, управління, правових відносин та ін.
Метод верифікації. Верифікація (з лат. юегі(ісаіїа ~ підтвер-
дження; лат. сеги$ - істинний, [асіо - роблю) - логіко-мстодологічпа
процедура встановлення істинності наукової гіпотези або будь-якого
конкретного наукового твердження на підставі їхньої відповідності
емпіричним даним або теоретичним положенням.
Верифікація є одним зі способів апробації певних стереотипних
тверджень, які можуть розумітися лише як припущення. Твердження,
що не верифікуються, відносять до фальсифікації.
Верифікація - експертне дослідження, що здійснюється з мстою
встановлення відповідності об’єкта експертизи встановленому зразку
або усталеному стереотипу.
34
В етнодержавознавстві принцип верифікації даних може широко
застосовуватися для проведення експертизи дієвості тих чи інших уря-
дових рішень, документів, наслідків практичної діяльності окремих
організацій, структур, національних меншин, релігійних спільнот та
ін. Верифікації можуть бути піддані й різні ідеологічні, духовні, полі-
тичні системи та їхній реальний вплив па суспільства й держави. Нині
така методологія набуває значної актуальності у зв’язку з доконечною
потребою радикального переосмислення існуючих парадигм, стерео-
типних положень, нав’язаних “усьому прогресивному людству”, які
вже привели цс людство на край прірви. Так, наприклад, очевидною
є потреба експертизи багатьох віровчень як класичних світових релі-
гій, так і новітніх тоталітарних культів, які негативно впливають па
психічний стан та свідомість громадян, навіть змінюють їхню само-
ідентифікацію.
Синергетичний метод. Синергетика (англ. зупегдеіїсз, від грецько-
го зуп ~ спільне і егдоз - дія) - міждисциплінарна наука, що займа-
ється вивченням процесів виникнення та самоорганізації, підтримки
стійкості й розпаду структур (систем) різної природи на основі методів
математичної фізики (“формальних технологій”). Синергетичний під-
хід також застосовується під час вивчення такої складної і псструкту-
ровапої системи, як мережевий інформаційний простір. Синергетика -
цс теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має
справу з явищами та процесами, в результаті яких у системи (в ціло-
му) можуть з’явитися властивості, якими не володіє жодна з частин.
Оскільки йдеться про виявлення та використання загальних закономір-
ностей в різних галузях, такий підхід передбачає міждисципліпарпість.
Останнє означає співпрацю в розробці синергетики представників різ-
них наукових дисциплін. Методи синергетики використовуються як у
природничих науках, так і в гуманітарній сфері.
Національно-екзистенційна методологія. Альтернативний методо-
логічний підхід до вивчення Глобальних проблем Грунтується на при-
родному засадничому принципі: причину всіх політичних, економічних
та культурологічних явищ потрібно шукати в етнічному. Ґлобалісти
такий підхід одразу оголосять абсурдним. Насправді ж абсурдність си-
туації в тому, що цю аксіому ми постійно змушені доводити.
В основі поділу світоглядно-антагоністичних підходів до розв’я-
зання сучасних проблем людства лежить споконвічна дихотомія кос-
мосу й хаосу, якою б спрощеною не видавалася ця модель сучасним
мислителям [Лозко Г. Етнологія України]:
35
Хаос Космос
Ліве Праве
Глобальне (всесвітнє) Локальне (місцеве)
Інтернаціональне Національне
Матеріальне Ідеальне
Бог трансцендентний Бог іманентний
Світова громадянська релігія Етнічна, національна релігія
Діалектичний закон єдності й боротьби протилежностей поки що
піхто не відміняв. Однак у Глобальному світі найчастіше віддається
пріоритет “лівобічним цінностям” і фундаментальним засадам хаосу.
Причини цього відомі, але вони чомусь “не лежать на поверхні”, не
визнаються суттєвими. А саме: закінчення, кінець будь-якого циклу
закономірно тяжіє до хаосу.
До прикладу, мультирасове суспільство, нав’язливо пропаговане
американськими ґлобалістами, ідеально вписується у лівобічну схему
хаосу: “змішаний світ різнорідних народів”. Правобічна модель, за
логікою, виглядатиме як “відокремлений світ однорідних етносів”.
Полістнічнс (мультирасове) суспільство відрізняється від моностпіч-
ного (гомогенного) суспільства своєю якістю, насамперед тим, що
мультирасове суспільство не має спільної етнічної самосвідомості.
Мультирасове суспільство - це штучне поєднання (тобто політич-
но цілеспрямоване), що становить собою “механізм”, па відміну від
природної етнічно гомогенної спільноти людей, яка завжди є “орга-
нізмом”. У цій моделі “механізм” є лівобічним принципом, а “орга-
нізм” - правозасадничим.
На думку О. Платонова, “Америка - цс не держава і не нація. Це
просто велика територія, па якій тимчасово проживають вихідці з різ-
них країн. Головне в тому, що Америка позбавлена фундаментальної
основи державної міцності - національного ядра, державного народу.
Тс, що називається “американським народом”, не становить собою
органічну і самобутню якісну визначеність, воно є штучним конгло-
мератом чужих один одному осіб, об’єднаних спільною жадобою до
наживи та інстинктивним страхом відповідальності за спільні злочини
перед людством” [Почему погибнет Америка, 5-6].
Тому я переконана, що у нас має бути власна національно*
скзистспційна методологія, яка дозволяє розглядати етнічні феноме-
ни з погляду національного імперативу як феноменальне прагнення
36
етніків до порятунку свого етносу засобами власної етнічної культури
та релігії, захисту її від Глобальних універсалістських доктрин, спря-
мованих па асиміляцію і депопуляцію всіх народів Землі. Докладніше
розглянемо цю методологію в лекції 17.
Джерельна база етнодержавознавства, зокрема українського, до-
волі велика. Насамперед сюди належать історичні, археологічні, пи-
семні пам’ятки про походження нашого етносу, його мови, культури
та держави. Документалістика: архіви, державні, правові та громад-
ські акти, закони, звернення,чірсса, наукові праці попередніх поко-
лінь. Важливу роль у вивченні етнокультурних процесів відіграють
фольклор, народне мистецтво, господарство - ті галузі, які належать
до компетенції власне етнографії. Водночас чи не найяскравіше відо-
браження духу народу, самобутні вияви його душі знаходимо у філо-
софських працях наших мислителів, які залишаються актуальними в
будь-який період нашої історії.
Запитання та завдання
1. Розкажіть про категоріально-понятійний апарат етнодержавознавства.
2. Які загальнонаукові методи використовує етподержавознавство?
3. Розкрийте сутність діалектичного методу дослідження.
4. У чому особливість порівняльних методів? Які є їх різновиди?
5. Розкажіть про методи типології, що їх застосовують в етнодержавознав-
стві.
6. Що нового вносить у дослідження метод верифікації?
7. У чому сутність національно-екзистенційної методології?
Література
1. Коркмазов А. Ю. Проблема зтноса и зтничности в науке: в поисках
парадигмьі // Вестник СевКавГТУ. - 2004. - №1 (11). - Серия
“Гуманитарньїе науки”.
2. Лозко Г. С. Глобалізація і освітній простір України // Сварог. Філо-
софія, Етнологія, Релігієзнавство. - 2010. - № 22. - С. 3-6.
3. Лозко Г. Національні цінності на тлі глобального хаосу // Слово Про-
світи. - 2010. - № 21. - 27 травня - 2 червня. - С. 4-5.
4. Лозко Г. Пріоритети національної аксіології в сучасному освітньому
просторі / / Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучас-
ності / Збірник наукових праць. - Вип. № 25; відп. ред.: М. М. Бров-
ко, О. Г. Шутов. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2009. - С. 364-371.
5. Лозко Г. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс /
Г. Лозко. - Харків, 2006. - С. 7-17.
6. Лозко Г., Косянчук П. Методологічні орієнтири української правової
37
реальності // Про українське право. Правова освіта і наука. Число IV.
Часопис кафедри теорії та історії держави і права Київського національ-
ного університету ім. Тараса Шевченка. - К., 2009. - С. 253-265.
7. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України; Ін-т держави
і права ім. В. М. Корецького; редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та
ін. - К.: Генеза; Довіра, 1996. - С. 476-478.
8. Михальченко М., Дашутін Г. Глобалізація як перехід від традиційних
українських політичних цінностей до загальносвітових: міра необхіднос-
ті для України// Філософія освіти. - 2006. - № 3(5). - С. 93-102.
9. Римаренко Ю. І. Етнодсржавознавство. Теоретико-методологічні заса-
ди / Л. Є. Шкляр, С. Ю. Римаренко. - К.: Інститут держави і права
ім. В. М. Корецького НАН України, 2001.
10. Юрій М. Етнологія. - К.: ДаКор, 2006. - С. 26-34.
Лекція 4 _________________________________
ТЕОРІЇ ТА КОНЦЕПЦІЇ ДЕРЖАВИ
Держава як суб’єкт політики є ядром політичної системи. Сучасне
наукове визначення держави, яке ми вже розглянули в лекції 1, зво-
диться до основних особливостей її як політико-територіальпої орга-
нізації, що володіє суверенітетом, має спеціальний апарат управління
й примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкового
характеру. Отже, поняття держави, при всьому розмаїтті її визна-
чень, політологами переважно розглядається як система офіційних
органів, що здійснюють керівництво суспільством.
Томас Гоббс визначав чотири завдання держави: 1) оборона від
чужоземців, 2) мир удома, 3) збагачення підданих, 4) непорушність
їхніх свобод.
Як писав Дмитро Доіщов: “3 цих чотирьох у пас розуміли лише
три останні, а найважливішим завданням держави було забезпечення
четвертого - «свободи»” [Націоналізмі.
Сутність держави - цс внутрішній зміст її діяльності, який ви-
ражає єдність загальносоціальних і вузькокласових (групових) інте-
ресів громадян. Будь-яка держава разом із вирішенням суто класових
завдань виконує й загальносоціальні завдання (“спільні справи”), без
38
яких не може функціонувати жодне суспільство. Цс засоби зв’язку й
транспорту, будівництво шляхів, іригаційних споруд, боротьба з епі-
деміями, злочинністю, заходи щодо забезпечення миру та інші.
Теорії держави та теорії походження держави
Насамперед зазначимо, що треба розрізняти теорію держави і
теорію походження держави, які є предметами двох різних галузей
дослідження і, відповідно, двома теоріями. Перша - теорія держа-
ви ~ своїм предметом має саму державу; друга - теорія походження
держави - предметом дослідження визначає форми (різновиди) по-
ходження держави. Хоча перша із названих теорій включає в себе
(окрім власне з’ясування сутності самої держави) й предмет дослі-
дження другої, тобто походження різних держав, їх типологію та ін.
Не заперечуючи взаємопроникнення цих двох теорій, все ж зазначимо
про типову помилку багатьох авторів, які часто змішують поняття
самої держави з поняттям її походження.
Так, наприклад, П. Рабіпович, визначаючи державу в традиціях
марксистсько-ленінської парадигми як “організацію політичної влади
домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспіль-
стві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеку суспільства, здійснює
керівництво ним в інтересах цієї частини населення”, все ж зводить
свої роздуми в русло “класового походження держави”. При цьому
сам собі заперечує, зауваживши, що “держава може виникнути й у
докласовому суспільстві, якщо воно втратило соціальну однорідність”
ІМЕЕДЗ, 279|. Скажемо всупереч Марксу й Енгельсу, що жодне
суспільство, навіть найархаїчіііїне, ніколи не було однорідним, тому
йому не було чого втрачати. Прикладом може слугувати найдрібпініа
ланка суспільства, така як сім’я, в якій усі ролі з самого початку чітко
розподілені (дідусі, бабусі, батько, мати, діти - кожен виконує свою
функцію життєзабезпечення цієї маленької спільноти). Аналогом сі-
мейного об’єднання були й давні суспільства, які в пайвіддаленіші
від нас часи вже керувалися старійшинами, вождями, при яких були
помічники з різних напрямків діяльності: шамани, воїни, ремісники і
т. ін. Вожаки є й у тваринних прайдах, а давня людина, як істота біо-
логічна, мало чим відрізнялася від природи, що її оточувала. Отже,
в розумінні згаданих “класиків”, існування якогось “докласового” су-
спільства (па зразок “первісного комунізму”) є кабінетним міфом.
Можна погодитися з авторами підручника “Історія українського
права”, що держава завжди була правовим явищем |с. 5], якщо для
39
давніх часів правом можна вважати звичай (що згодом оформився
у звичаєве право). Саме народний звичай породжував норми пове-
дінки, регулював взаємини між членами роду та племені, а далі -
й міжнлем’япі відносини.
У такому разі теорія держави передбачає знаходження відповіді
на низку запитань. Що ж саме треба вважати державою: рід, плем’я,
союз племен чи щось принципово інше? Які атрибути має мати держа-
ва: територія, верховний правитель (князь, цар, монарх), централі-
зований державний устрій (ієрархія станів), судова влада та правові
норми, кордони та їх охорона, військо, власна монета? Якщо йдеться
про територію України, то цікаво встановити, чи була держава у три-
пільців? |Віденко М. Шляхами трипільського світу. - К.: Наш час,
2008. - 296 с. | Чи була державою Велика Скіфія (Скіфське царство)?
Які є різновиди (форми) держав, чи існує їх класифікація? Якою є
еволюція держави? Чи з’являються нині нові форми держави? Чи
держава взагалі може зникнути? І що виникне на її місці (або за-
мість неї)? І тут пам не обійтися без ґрунтовних наукових міркувань
та встановлення певних критеріїв, оскільки пас уже не задовольняє
лаконічний каламбур Макса Вебера, який у деяких колах став “кла-
сикою”: “Держава - цс суспільний інститут, який має монополію на
законне насильство”.
Відомий англійський націолог Ернсст Ґслнср вважає, що в
“мисливсько-збиральну епоху” про державну організацію не йдеться,
але держава може існувати вже в аграрному суспільстві, хоча її фор-
ми й можуть бути доволі розмаїтими (влада звичаю, закону, деспотія
тощо). Держава, на його думку, - це спеціалізація і концентрація
засобів підтримання порядку, тобто інститут чи низка інститутів, го-
ловне завдання яких передусім - підтримання порядку, закону. Дер-
жава існує там, де з суспільства виокремилися спеціалізовані органи
підтримання порядку, такі як поліція і суд. Саме вони є державою.
Досі суперечки серед істориків викликає сама постановка проблеми
існування трипільської держави. Тих, хто вже наважився ствердити
наявність нротодержави у трипільців, одразу запеклі опоненти всього
українського називають фантастами та наділяють іншими неприваб-
ливими ярликами. Однак аргументи істориків, правознавців та мово-
знавців усе частіше й переконливіше доводять, що “києво-триііільська”
держава таки існувала вже в добу неоліту (києво-трипільською назвали
цю культуру ще на початку XX ст., оскільки перші її пам’ятки були
знайдені саме в Києві, а вже потім - у селі Трипілля).
40
Автори посібника “Історія держави та права України. Конспект
лекцій (Львів: ЛНУ, 2009) у розділі 1: “Виникнення стародавніх
держав. Трипільська культура” подають, що вже у III тис. до н. с.
“розвиток ремесла і торгівлі спричинюється до перетворення родових
обпій" па територіальні (сусідські) общини, коли втрачаються кровні,
родові зв’язки і внаслідок іісрсрозселсіїпя колишніх кровіїосіїорідпе-
иих племен з’являються нові племена, згуртовані за територіальною
ознакою, за належністю до спільної їм конкретної території. Цс стало
початком розкладу первіснообщинного ладу та зародження першого
елементу державного утворення - території. Вожді-воєначальпики
паймогутпіпіих племен підпорюють сусідні племена, утворюючи со-
юзи племен. Притому родоплемінна знать перетворюється па спад-
кову майнову знать, а влада вождів-воєначальників - па спадкову
князівську (царську) владу”.
Мовознавець Юрій Мосепкіс, доктор філологічних наук, ґрунтов-
но проаналізував державотворчу термінологію, що була вироблена ще
в трипільську добу. Оскільки тема маловідома, дозволю собі навести
доволі розлогу цитату па підтвердження версії існування нрототрипіль-
ської держави. Зокрема Ю. Мосепкіс пише: “Українське слово бать-
ко (також батуньо, батонько тощо) походить від праслов’янського
*Ьаіа, для якого реконструюються значення “батько, дядько, старший
брат, старший, шановний чоловік” <...>. Особливу увагу варто звер-
нути на те, що цей термін має не лише біологічне, а й соціальне зна-
чення (йор. батько-отамаи тощо). У давньогрецькії! мові відоме слово
Ьаіїоз - цар - не лише догрецького походження, а й співвідносне з
титулом правителя північного Єгипту Ьііі, що існував до об’єднання
двох єгипетських царств в одне (такс об’єднання відбулося не пізніше
3000 року до п. с.). А в грузинській мові маємо слово Ьаіопі - пап.
Таким чином, найдавніше значення слова батько - саме соціальне
(очевидно, старійшина, вождь), а не біологічне. Вождівська тради-
ція, термінологія якої, очевидно, успадкована слов’янськими мовами
з мови чи мов трипільсько-балканських культур, була пов’язана з
відповідними традиціями найдавніших Греції, Кавказу, Єгипту. Ще
один аргумент на користь цього твердження - слово крісло, яке за
межами слов’янських мов має паралелі па Кавказі (у грузинській
і сванській мовах - на позначення престолу, крісла старійшини)
й у Месопотамії (де вважається похідним іще з дошумсрської мови
IV тис. до п. с., структура якої, як уже зазначалося, доволі близь-
ка до структури мови трипільської культури). Культові крісла як
41
археологічні пам’ятки добре відомі й у трипільській культурі, й па
Криті, й па давньому Сході. Докладніший аналіз трипільської дер
животворчої термінології в контексті найдавніших традицій Заходу
і Сходу передбачається здійснити у спеціальному дослідженні “Три-
пільська держава в Україні V—III тисячоліть до н. е. за мовними
свідченнями”. Дуже перспективним видається дослідження того, як
саме функціонують слова трипільського походження в українському
фольклорі, у творах Тараса Шевченка. Важливо вивчити трипільську
мовно-культурну спадщину в язичницькій традиції” |Ю. Мосспкіс.
Трипільська культура й українська мова|.
У поетичній формі ці аргументи науковців чудово висловив Борис
Олійник:
Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше з боку подивись.
Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили Хату,
Як ти іще не вийшла із печер.
Різновидів теорій, що пояснюють виникнення держави і права, є
кілька: теологічна (Тома Аквінський), патріархальна (Аристотсль),
договірна (Б. Спіноза, Жан-Жак Руссо, А. Радищев), психологіч-
на (побудована на потребі покори), теорія насильства (коли дер-
жаву утворюють загарбники; Є. Дюріпґ), історико-матеріалістична
(К. Маркс), космічна, технократична та ін.
Одна з найдавніших індоєвропейських концепцій державознавства
описана у книжці “Артхапіастра”, тобто “Наука політики” (“Наука
про державний устрій”), - чудовому нолітико-скономічному давньо-
індійському трактаті. За своїм змістом і значенням цей твір не лише
є видатною пам’яткою політичної, економічної, дипломатичної, юри-
дичної, філософської та навіть військової думки стародавньої Індії,
а іноді, навіть у новітні часи, виступає керівництвом до управлін-
ня імперією. Він містить цінні відомості з державного, політичного
і господарського устрою стародавнього індійського суспільства та є
справжньою енциклопедією державного життя своєї епохи.
Згідно з індійською традицією, Артхашастру уклав мудрий брах-
ман Каутілья (відомий також під іменем Чанакья), проте, за даними
сучасної історичної науки, вона формувалася впродовж тривалого
42
часу між першими століттями до нашої ери і першими століттями
нашої ери, підсумовуючи й критично сприймаючи все те, що було
створене до неї стародавніми мислителями Індії.
Сучасній науці текст Артхашастри став відомий лише в 1905 р.,
коли видатний індійський учений Р. Шамашастрі почав публікува-
ти переклади окремих фрагментів цієї пам’ятки англійською мовою,
таким чином увівши її в науковий дискурс. Не дивно, що нею свого
часу зацікавився Йосип Сталін, давши наказ Інституту сходознав-
ства АН СРСР перекласти книжку російською. Як відомо, початок
XX століття ознаменувався своєрідним ренесансом арійських духо-
вних і політичних систем у багатьох європейських країнах (не лише
у Німеччині, а й у СРСР політики шукали підтримки у стародавніх
містичних джерелах та практиках).
Вчення Артхашастри про суспільні касти (варни) містить закони
для всіх вари: “Закон для брахмана - вчення, навчання, жертвопри-
несення для себе та для інших, роздача дарів і їх отримання... Закон
для кшатрія - вчення, жертвопринесення, роздача дарів, добування
засобів до життя військовою справою й охорона живих істот... Закон
для вайш’ї- вчення, жертвопринесення, роздача дарів, землеробство,
скотарство й торгівля... Закон для шудри - послух і ведення госпо-
дарства у послусі в двічінароджених, ремесло й акторство... ” [Арт-
хашастра, 17].
Далі йдеться про закон для домогосподаря, для учня, для того,
хто усамітнився в лісі (арійський прототип монаха), щоб пізнати істи-
ну, закон для подорожнього, закон для всіх: “відсутність насильства,
правдивість, чистота, відсутність заздрості, незлобивість, прощення
й терпіння”. Тут же проводиться головна ідея суспільного порядку:
“Дотримання кожним свого закону приводить на небо, до вічності.
При його порушенні світ гине від змішування каст” | Артхашастра,
181. Тому найпершим законом для царя було дотримання ієрархії та
недопущення порушень цього закону.
Система вірувань аріїв обґрунтовувала кастову систему та приві-
леї трьох вищих вари тим, що вони вважалися створеними “прабать-
ком усіх істот” Пурушсю з верхньої частини його тіла: жерці - із його
вуст, кшатрії - із його рук, вайш’ї - із його стегон, а от шудри - із
його стоп. Відповідно до цього брахмани мають виконувати обов’язки
жерців, кшатрії - керувати й вести війни, вайш’ї - займатися земле-
робством, тваринництвом і торгівлею, а шудри - прислужувати вищим
варнам. Кожна варна була замкненим станом. Брахманські закони за-
бороняли кровозмішання між варнами, а також перехід з однієї групи
43
в іншу. Загалом система вари мала зміцнити привілейоване становище
аріїв над темношкірим корінним населенням Індії, закріпити панівне
становище родової аристократії.
У Рігведі, староіндійському епосі, відображено ту епоху, коли
ще вождів племен обирали на народних зборах. Збори вільних воїнів
збереглися й в епоху існування спадкової монархічної влади.
Вчення Артхашастри доповнюють закони Ману, які є напрацю-
ванням різноманітних шкіл брахманів і були навчальними посібни-
ками. Правові норми викладалися в поетичній формі (260 строф вмі-
щували 2685 статей, складених санскритом). їхній зміст виходить за
рамки права: це й політика, і релігія, і мораль. Збірник поділяється
па 12 глав. Отже, закони Ману були своєрідним зводом релігійних,
етичних і юридичних настанов.
За цим ученням, між брахманами та кшатріями має існува-
ти зв’язок і взаємодопомога: “Без брахмана не процвітає кшатрій;
об’єднавшись, процвітають і в цьому, і в тому світі”. Брахман визна-
вався володарем усього сущого. Він міг вимагати від членів інших
вари усього, чого бажав. Особа брахмана була недоторканою. Його
вбивство спричиняло тяжку і мученицьку смерть.
До варпи кшатріїв належали цар та всі представники управ-
лінського апарату держави. Закони Ману покладали па цю варну
обов’язок охороняти підданих, здійснювати жертвоприношення та ви-
вчати веди. Головний же їхній обов’язок полягав у здійсненні влади
та несенні військової служби. Економічне становище окремих членів
варпи брахманів і варпи кшатріїв було неоднаковим. У них поряд із
власниками великих багатств були й незаможні. Деякі кшатрії, на-
приклад, за несплату боргів потрапляли в залежність.
Варпа вайш’їв була найчисельнішою. її члени мали насти худобу,
добре розбиратися у вартості коштовностей, якості товарів і піклува-
тися про збільшення свого майна. Вони також повинні створювати все
необхідне як для власного прожитку, так і для інших.
Члени варпи і пудр формально не були рабами. У законах Ману
зазначалось: “Але одне заняття Владика (Ману) вказав для шудри -
смиренно служити трьом іншим варпам”. Шудри були особисто вільні,
мали право володіти майном, жили сім’ями. Проте “шудра не повинен
нагромаджувати багатство, навіть маючи таку можливість, оскільки
шудра, набуваючи багатства, пригноблює брахманів”.
Рабство в Індії було патріархальним. Рабами ставали полонені,
народжені від раба й рабині, вільні - за борги і злочини. Разом з
44
тим зазначимо, що раби-землсроби жили громадами, мали сім’ї, а
кніатрії забирали у них лише частину вироблюваного ними продукту,
не втручаючись у їхнє повсякденне господарське життя. Стародавні
індуси називали їх дасью (раби). У великих маєтпостях працювали
це стільки раби, скільки наймити.
Серед теоретиків держави в часи Середньовіччя були переважно
“церковні філософи”, якщо слово філософія взагалі можна було б
застосовувати щодо християнської схоластики чи догматики. Так, мо-
нах Тома Аквінський (Аквінат) (1225-1274) намагався застосувати
вчення Аристотсля для обґрунтування католицьких догматів. Його
політичні погляди викладені головно у працях “Про панування вла-
дик” (1265-1266) і “Сума теології” (1266-1274). Наслідуючи Арис-
тотеля, Тома Аквінський вважав, що людина за своєю природою є
політичною істотою. Люди не можуть вижити поодинці, тому праг-
нення об’єднатися й жити в державі нібито закладене у них від при-
роди. На його думку, лите збереження феодально-станової ієрархії,
тобто привілейованого становища можновладців і багатіїв, дотриман-
ня всіма встановленого Богом обов’язку підкорятися правителям, які
уособлюють собою державу, зможе досягти мети. Тома Аквінський
розглядає державність виключно з позицій і в інтересах католицької
церкви. Головним гаслом він вважав вислів апостола Павла: “Всяка
влада від Бога” - отже, безперечна покора всіх нижчих етапів владі
була головним правилом.
Правитель може бути узурпатором влади, тираном, дбати про
себе, але його дії не мають відхилятися від волі Божої, ис суперечити
вимогам моралі та інтересам церкви. Якщо тиран опікується лише
власною, а не спільною користю, нехтує законами та справедливіс-
тю, народ може повстати проти нього. Проте остаточне рішення про
законність поводження влади та припустимість боротьби з нею нале-
жить церкві. В такий спосіб обґрунтовується право церкви иа втру-
чання у світські, державні справи.
Серед форм державного правління Тома Аквінський віддавав пе-
ревагу монархії, бо нібито її влаштування нагадує йому влаштування
світу, створеного й керованого єдиним Богом, як і людський організм,
різні частини якого об’єднуються та спрямовуються одним розумом.
Крім того, на його думку, історичний досвід свідчить про стабіль-
ність та успіхи саме тих держав, де владарювали не багато людей,
а одна особа. Теолог розрізняв два різновиди монархії - абсолютну
і політичну. Симпатії його були на боці політичної монархії, в якій
’^іада правителів залежить від закону і не виходить за його межі.
45
Шанований у католицькому світі (отримав статус “святого”), Тома
Аквінський досі залишається невизнаним у православній церкві, яка
майже не виявляє інтересу до його вчення.
Ще одна теорія, що має давнє походження, - цс теорія геогра-
фічного детермінізму, яку розробляли ще давньогрецькі мислителі
Страбон та Гінократ. її зміст простий: визначальною рисою життя
спільноти є її природне середовище та географічне розташування, яке
детермінує не тільки виникнення тих чи інших етносів, держав, а й
їхню господарську й виробничу діяльність, традиційний уклад життя,
навіть історичну долю. Відомий вислів Наїюлсопа Бонанарта: “Гео-
графія - це доля”. Щоправда, на сучасному етапі розвитку суспіль-
ства, його ґлобалізаційному витку, географічні чинники відіграють
помітно меншу роль (нанр. Японія, Люксембург, Швейцарія та ін.).
Близька до географічного детермінізму американська теорія
енвайрон-менталізму (від англ. епоігоптепі - середовище, оточен-
ня). В її основу взята теорія “кліматичних онтимумів” Гантінґтона,
який вважав, що найсприятливішими умовами для державотворення
є помірний кліматичний пояс.
Серед інших теорій цікавою видається органічна теорія. її на-
уково обґрунтовував англійський філософ і соціолог Герберт Сііснсср
(1820-1903), один із зачинателів еволюціонізму, засновник органічної
школи в соціології. Він же остаточно ввів у науковий обіг і термін
“соціологія”. Сііспсср також проводив аналогію між державою й біо-
логічним організмом. На його думку, держава, подібно до біологічного
організму, народжується, росте, мужніє, старіє й гине. Як і біологічний
організм, держава має політичне тіло: руки, ноги, голову, органи, що
виконують відповідні функції. Як бачимо, теорія не нова.
Функціональна теорія держави Хартшорна (або Гартехорна,
англ. КіскагН Нагіїїюгпе, 1899-1992) виникла після Другої світової
війни. Річард Хартніорп - американський географ, основоположник
новедінкової географії (в 1949 р. був обраний президентом Асоціа-
ції географів США), особливого значення надавав вивченню тради-
цій і звичаїв населення різних територій, поведінки їхніх мешкан-
ців. Вважав традиції тісно взаємопов’язаними з іншими природними
та соціально-економічними явищами, характерними для тієї або ін-
шої території. Першою умовою функціонування держави він вважав
зв’язаність (зв’язувальність) - цілісність системи. Для забезпечення
цієї цілісності потрібна державна ідея як магнітне ядро, що притя-
гує всі клітини етносу, головною ознакою якої має бути націоналізм.
46
Пізніше ґлобалісти - засновник напрямку “кількісної революції” в
географії Фред Шеффер (який у 1933 р. втік від націонал-соціалістів
з Німеччини до США) та Вільям Бунке (один із засновників так зва-
ної “радикальної географії”) - засудили теорію Хартшоріїа, оскільки
збереження націй не входило в їхні плани.
Теорія “держави-контейнера” виникла наприкінці XX ст.
Її автором є відомий етнолог П. Тейлор: “держава як вмістилище
(контейнер) сили - націлена на збереження існуючих кордонів; дер-
жава як вмістилище багатства - націлена на більші території, держава
як вмістилище культури - націлена на менші території”. Тейлор, як і
Хартіїюрн, великого значення надавав націоналізму.
Геостратегічні концепції держав: атлантизм, євразійство,
мопдіалізм - нині доволі поширені, їх проповідують різноманітні лі-
беральні інколи.
Атлантизм побудований на класичному геонолітичному понятті
про боротьбу Моря і Суходолу, за якою фактично теоретично об-
ґрунтовувалася гегемонія США над Західною Європою. Консоліду-
ючи й використовуючи цю частину Європи, США намагалися діяти
проти всього світу, який чомусь проголошувався Суходолом. “Мор-
ська сила” Атлантики, яка нібито апріорі переважає силу континенту
як більш цивілізована, динамічна, неконсервативна, підприємлива і
спрямована в майбутнє, а не в день минулий, повинна була перемог-
ти “силу континенту” в особі СРСР (як висловився професор Петро
Масляк: “Атлантисти й атлантизм перемогли не тому, що неодмінно
мали подолати свого ворога, а лише тому, що їх супротивник номер
природною смертю”).
Євразійство сформувалося як російська шовіністично-імперська
реакція па українські національно-визвольні змагання початку
XX ст. - вони були найбільшою загрозою для російського імперіаліз-
му. Засновники євразійства - X. Трубецкой, П. Савицький, К. Лє-
оптьєв, Л. Ґумільов. Нині в Росії глашатаєм ідей євразійства ви-
ступає А. Дуґін. Євразійці вважають Євразією територію, яка, на
їхню думку, практично збігається з кордонами колишньої Російської
імперії та межами СРСР. Вони вважають її особливим географічним
світом. Відкидаючи в цілому постулати Дуґіна, гурток ентузіастів,
об’єднаних навколо часопису “Атеней”, витворив власну концепцію
“Євросибіру”, через рік перероблену на “Євроросію”, яка так і заги-
нула, залишившись на папері. Як бачимо, нащадки імперіалістів ніяк
не позбудуться месіанської ідеї та глобального апетиту.
47
Мондіалізм (фр. топ сі іа І - світовий, усесвітній) - соціальний та
суспільний рух за об’єднання світу та його окремих регіонів на феде-
ральній основі із загальним всесвітнім урядом. Словник іншомовних
слів подає мондіалізм як: 1) глобальне мислення, загальнолюдський
світогляд, що розглядає населення Землі як єдину популяцію; 2) су-
спільний політичний рух за встановлення влади.
Тобто цс ідея створення однієї загальносвітової держави з однією
столицею і Єдиним світовим урядом, який би керував усім людством
з одного центру. Ця теорія сформувалася в Європі під безпосереднім
впливом єврейського месіанства з їхнім ученням про “богообраність”.
Ідеологічне використання цього слова нині очевидне: воно є засо-
бом маніпуляції громадською думкою за допомогою так званих “слів-
амсб”, які не несуть в собі ніякого змісту й покликані затьмарити
справжнє значення висловлювань, у яких вони застосовуються. Під
мондіалізмом приховують Глобальне мислення, “загальнолюдський”
світогляд, що розглядає все населення Землі як єдину популяцію.
У середині XIX ст. з’явилися перші спроби узагальнення й сис-
тематизації ідей мондіалізму. У цей час почали викристалізовуватися
ідеї “всесвітньої сім’ї” та відкидання значення індивіда й індивідуа-
лістського начала в розвитку суспільства (О. Копт).
К. Маркс і Ф. Енгельс у своєму “Маніфесті” сформулювали відо-
ме гасло: “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!”, що посприяло розвитко-
ві ідей мондіалізму під новою назвою комунізм. На початку XX ст.
Лев Троцький запропонував ще одну мондіалістську ідею - “перма-
нентної революції”. Виникла й країна (СРСР), у якій мопдіалісти
почали реалізовувати на практиці власні абстрактні теорії, будуючи
копгломеративне знеосіблспс комуністичне суспільство.
Мондіалізм передбачає одновекторпий порядок світобудови, коли
всією світовою політикою управляє лише один полюс сили. До при-
кладу, Захід в особі США і його сателітів здійснює цілеспрямоване
руйнування суверенітету й незалежності національних держав, що
має своєю кінцевою мстою побудову єдиної наднаціональної політич-
ної структури на чолі зі світовим урядом.
Отже, розкривається ще один таємний сенс цього слова, а саме:
неоколоніалізм західних країн, насадження нового світового поряд-
ку, Глобалізація економіки на користь багатих країн і впроваджен-
ня в реальність ідеї “золотого мільярда”. Французький мислитель
Ґійом Фай назвав мондіалізм “засобом війни проти Європи, її са-
мобутності, її могутності та економічної незалежності” |3а что мьі
сражасмся?, 1351. Він описав основні характеристики прихильників
48
мопдіалізму: вони обожнюють Іптерпст, “нову економіку”, схвалю-
ють засилля мігрантів у Європі, підтримують глобалізацію фінансо-
вих мереж (потоків). Сюди ж можемо додати: вони відмовляються від
своєї справжньої національності, вважають себе “громадянами світу”,
зневажають націоналізм, називаючи його “дикунством”, ратують за
демократію та лібералізм, сексуальну свободу, права людини, “одно-
го Бога й одну вссзсмпу релігію” та ін.
Як особливий (нетрадиційний) тин держави можна виокремити
явище так званої “розсіяної держави”, яку осмислює Дарій Світ-
лий у своїй праці “Світова москвипсько-єврсйська проблема та ви-
звольний націоналізм”. Він стверджує: “Розсіяна держава як явище
уже осмислена політиками, хоча такої юридичної категорії не існує в
міжнародному правовому полі. Єврейські зусилля щодо відродження
своєї класичної держави на “землі обітовапій” увінчалися успіхом
лише в середині XX ст. Але за два тисячоліття розсіяння, вигнань, пе-
реселень, переслідувань вони вивчили світ, глибше від інших народів
пізнали його і стали ясніше бачити його як ціле. А такий їхній стан
і напрацьовані способи не лише пристосування до різних обставин
життя, а й заволодіппя ефективними важелями виливу па цілий світ
<...> не могли не покликати до життя ідею управління й володіння
цим світом. Але ж така ідея є “точкою біфуркації” в формі буття
єврейства” |с. 142-143]. Біфуркація - набуття нової якості в рухах
динамічної системи за незначної зміни її параметрів.
З утворенням своєї “класичної” держави па території Палестини
євреї реалізовують свою споконвічну мрію заволодіппя світом, яка
записана в їхньому “святому письмі”. Ця держава функціонує за та-
ким принципом: їхня класична держава є центром у міжнародному
правовому полі, а розсіяна частина державної системи функціонує у
всьому навколишньому середовищі за тими самими принципами, які
були напрацьовані впродовж трьох тисячоліть розсіяння.
Таким чином, марксовий мондіалізм, який має певну притягаль-
ну для пересічних громадян силу, бо нібито він пропонує людству
розв’язання надзвичайно складних проблем, нині цілеспрямовано вті-
люється в життя. Хоча насправді мондіалізм, як і всяка Глобальна
Доктрина, є утопічною оманою для людства, вигідною лише для тих,
хто буде очолювати “світовий уряд”.
Окремо треба розглянути геополітичну теорію слов’яно-
фільства (відому ще як панславізм або всеслов’япство). Ця теорія за
останні два століття зазнала чимало політичних перекручень. Головною
ідеєю панславізму було об’єднання всіх слов’янських народів за спіль-
49
ністю походження. Слов’янська єдність ніколи не мала окремого аб-
страктно наукового характеру. На жаль, етнічними почуттями завжди
маніпулювали політики, тому ця ідея не дістала належного розвитку.
Ідея єднання всіх слов’ян у могутню коаліцію з’являлася періо-
дично в історії слов’янських народів. Її проголошували ще дохристи-
янські князі в часи, коли нашим народам загрожували чисельні зов-
нішні вороги. В новітні часи ідея панславізму з’явилася наприкінці
XVIII століття, коли більшість слов’янських народів перебувала в
складі Російської, Австрійської та Прусської імперій.
Ідея слов’янської взаємності має словацьке походження. Впер-
ше обґрунтував її пост Ян Колар. Цс про нього Т. Шевченко писав:
“І Колара читаєте з усієї сили, і Шафарика, і Гайка, і в слав’янофіли
так і претесь... І всі мови слав’янського люду - всі знаєте! А своєї -
дасть біг... Колись будем і по-своєму глаголать, як німець покаже,
та до того ще й історію пашу нам розкаже...” Саме Колар є автором
першої теоретичної програми духовного єднання слов’янських наро-
дів, в основу якої було покладено розуміння слов’янства як єдиного
цілого - “слов’янської нації”. Саме Колар включив слов’янську про-
блематику в галузь філософської думки. В Австрійській імперії тема
панславізму виникла па початку 1820-х років з появою поеми Япа
Коллара “Дочка Слави”. Побутувала думка, що панславізм “призво-
дить до дестабілізації монархії”. Переслідувалося все, що стосува-
лося слов’янства, навіть спілкування рідною мовою. Однак найбіль-
шою помилкою Колара була ідея “мовного зближення” слов'ян, що
на місцевому ґрунті вилилося в створення концепції “чехословацького
племені” та заперечення самостійності словацької мови. Пізніше він
не наполягав на цій думці (“Трактат про літературну взаємність”).
Другою помилкою Колара було надання особливої ролі Росії в
об’єднанні слов’янських народів (цс твердження ґрунтувалося па чи-
сельній і територіальній перевазі Росії перед іншими слов’янами). Як
бачимо, ця теза виявилася хибною, що постійно надавало словацько-
російським відносинами певного політичного антагонізму (див. трактат
основоположника словацької літературної мови Людовита Вслислава
Штура “Слов’янство і майбутній світ”). Значна частина слов’янських
народів, що постійно перебувала під гнітом різних імперій, потре-
бувала національного звільнення. Тому, як свідчить історія, лідери
слов'янського руху розчаровувалися в російському факторі.
1830-1840 роки ознаменувалися появою праці П. Шафарика
“Слов’янські старожитності”. Шафарик поділяв думку про окреміш-
50
ністпь українського й російського народів. Вважав також, що нов-
городський діалект окремий від російської мови. Одна тільки його
карта слов’янських мов викликала потужний сплеск слов'янського ро-
мантизму, що свідчить про важливу роль старожитностей у форму-
ванні родової й етнічної самосвідомості. Тарас Шевченко присвятив
ЦІафарику поему “Єретик”, де є знамениті слова: “Щоб усі слов’яни
були добрими братами і синами Сонця Правди, і єретиками”, що най-
частіше цитуються без слова “єретиками”, яке, но суті, означає того,
хто свідомо порушує встановлені догмати чи прийняті норми, в чому
б вони не полягали (в релігії, політиці, історії та ін.).
Праця Н. Данилсвського “Росія і Європа” (1871) віддає перевагу
їхньому окремішиому існуванню зі збереженням тісніших культур-
них та інформаційних контактів. Так, Дапилевський стверджував, що
злиття слов'ян в одну державу, в єдине політичне тіло пошкодило
б загальному інтересу всієї культурно-історичної групи'. “Для вели-
чин и культурного значення семьи славянских народов <...> пужно
не ноглощепие славяп Россисй, а обьедипсиие вссх славянских иа-
родов общею идсей Вссславянства как в политичсском, так и в куль-
турном отношении” | Данилсвский Н. Я. Россия и Европа. - Санкт-
Петербург, 1871. - Є. 409, 411|. Отже, Дапилевський висловлював
думки, протилежні будь-яким загарбницьким намірам Росії. Н. Акса-
ков писав, що “Всеслов’яіїство завжди було, є й буде простим істо-
ричним та етнографічним фактором”, що розглядається як народний
організм, а не як політична спільнота.
Інтерес до слов’янських ідей періодично з’являвся в середовищі
слов’ян під впливом романтичних або політичних чинників. Однак
словенський і російський панславізм - різні речі: слов’янський
має культурницький зміст, російський - ідеологію всликодсржавності
та імперських експансіоністських цілей. Таким чином, всякі мрії та
спроби до об’єднання слов’ян завжди розбивалися об гегемонію Росії.
Збереження слов’янської ідентичності можливе через цілеспрямо-
вану освіту й виховання, встановлену в межах національних держав.
Оскільки в Україні досі слов’янська ідея перебуває в “лівих” руках
(комуністи, соціалісти), створився негативний імідж Всеслов’янської
ідеї, який має бути подоланий національно-патріотичними рухами, що
візьмуть на себе відповідальність за долю слов’янського супсретпосу.
Зв’язок держави з етносом на сьогоднішній день є значно слаб-
шим, ніж цс було в минулі століття, але він досі існує та має перспек-
тиви на майбутнє. Проте філософське питання, чи є нація і держава
51
природно-історичною випадковістю, чи закономірністю, як і те, на-
скільки вони взаємозалежні, - досі залишається нсз’ясованим.
Запитання та завдання
1. Які найдавніші теорії держави й права вам відомі?
2. Чому в православному світі концепція Томи Аквінського не популярна?
3. Схарактеризуйте теорію географічного детермінізму.
4. Назвіть основні положення функціональної теорії держави Річарда
Хартшорна.
5. У чому сутність теорії “держави-контейнера”?
6. Що таке мондіалізм?
7. Що означає “розсіяна держава”?
8. Назвіть основних провідників атлантизму та їхні концепції.
9. Чим характерна геополітична течія євразійства?
10. Які, на вашу думку, шляхи збереження слов’янської ідентичності?
Література
1. Аксаков Н. П. Всеславянство / Н. П. Аксаков. - К.: ООО “Издатель-
ство Аратта”, 2004.
2. Андреев Д. Роза мира / Д. Андреев. - Москва: МГУ, 1992.
3. Артхашастра, или Наука политики; пер. с санскрита / изд. подготовил
В. И. Кальянов. - Москва: Наука, 1993. - 795 с.
4. Гусарєв С. Д. Теорія права і держави: навчальний посібник /
А. Ю. Олійник, О. Л. Слюсаренко. - К.: Всеукраїнська асоціація ви-
давців “Правова єдність”, 2008. - 270 с.
5. Данилевский Н. Я. Россия и Европа / Н. Я. Данилевський. - Санкт-
Петебург, 1871 (нове перевид.: 1996).
6. Донцов Д. Націоналізм / Д. Донцов. - Львів, 1926.
7. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персона-
лії. - К., 1993.
8. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України; Ін-т держави
і права ім. В. М. Корецького; редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та
ін. - К.: Генеза; Довіра, 1996. - 942 с.
9. Мосенкіс Ю. Трипільська культура і українська мова //За вільну
Україну! - 2010. - 10 січня.
10. Світлий Дарій. Світова москвинсько-єврейська проблема та визвольний
націоналізм / Дарій Світлий. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - 320 с.
11. Фай Г. За что мьі сражаемся? Идеологический словарь / Г. Фай. - Мо-
сква: Слава!, 2005.
12. Фай Г. Всемирньїй переворот. Зссе о новом американском империализ-
ме / Г. Фай. - Москва: Атеней, 2005.
13. Францев В. Чешско-словенский раскол и его отголоски в литературе
40-х гг. Памяти Л. Штура / В. Францев. - Варшава, 1915.
52
ТЕРИТОРІЯ ЯК БАЗОВА ЦІННІСТЬ
ДЛЯ ДЕРЖАВИ ТА ЕТНОСУ
Мабуть, чи не кожний дослідник просторово-територільного по-
ділу світу згадує афоризм Наполеопа: “Географія - це доля”. З цим
можна погодитися, але скажемо й більше: територія, яку замешкує
той чи інший етнос, з давніх-давен мала священне значення, що ґрун-
тувалося на культі Матсрі-Землі.
Політико-гсографічпс розташування держави па карті світу віді-
грає визначальну роль в її історичному, політичному, економічному та
гсостратегічному розвиткові. За визначенням віце-президента Академії
наук вищої освіти України професора Петра Масляка, “територія
держави - цс визначена на основі норм міжнародного права частина
земної поверхні (суходіл, внутрішні акваторії, повітряний простір над
ними), на які поширюється виключний суверенітет цієї держави. Це
означає, що певна, відокремлена від інших земна поверхня, керується
тільки законами певної держави, яка має виключне право користувати-
ся цією землею (територією) на власний розсуд <...> Це розміщення
її па політичній карті світу, материка чи окремого регіону у взаємодії
з політичними реаліями, які мають на неї той чи інший вплив. При
цьому політика в такому сенсі розуміється як діяльність, спрямована
па перемогу в боротьбі за власні інтереси. Вона може бути державною,
певної організації чи окремої людини” [Країнознавство].
Найбільші країни світу
Країна Площа (км2)
Росія 17 075 400
Канада 9 984 670
Китай 9 596 960
США 9 518 900
Бразилія 8 547 400
Австралія 7 686 850
53
Найменші країни світу
Країна Площа (км2)
Ватикан (релігійна держава в державі) 0,4
Монако 1,9
Науру 21
Тувалу 26
Сан-Марино 61
Ліхтенштейн 157
Та, мабуть, перш ніж розглянути сучасну правову базу територі-
ального статусу держав, про що пишуть нині /(окладно, треба звер-
нутися до витокових знань наших Пращурів про землю як священне
місце народження етнічних спільнот (що тепер в стподержавозпавстві
або невідоме, або упускається як “несуттєве”, або свідомо ігноруєть-
ся). Може, тому ця лекція буде дещо іншою за жанром, ніж увесь
наш посібник, однак вона має певний сенс з огляду на тс, що Укра-
їнській Державі ще належить визначити основні пріоритети законо-
давства про землю. Тому певний етнографізм у контексті осмислення
цієї проблеми, на мою думку, тут не буде зайвим, а радше дасть змогу
виявити сутність земельного питання з погляду самих етніків.
Поняття “земля” - глибинне і складне. Це, насамперед, рід-
на мати - символ місця, де народжується людина. Земля заселена
(село) - місце появи Роду людей. Земля родюча - ґрунт для вирощу-
вання врожаю. Земля священна - хранилищс Предків - місце, що ви-
пускає (народжує) і приймає (хоронить), щоб знову і знову народжу-
вати. Донині побутує приказка: “Із землі вийшли, в землю й підемо”.
Розуміння нерозривної єдності людини з Родом і Землею притаманне
рідній вірі з глибокої давнини. Відірваність від силового поля рідної
землі спричинює генетичні зміни. Втрата зв’язку з рідними Богами
неминуче призводить до викривлення людської душі.
Тільки в рідній традиції набуває повного і глибинного осмислен-
ня священний шлюб Батька-Неба (Сварога) і Матері-Сирої-Землі.
Цей шлюб стає джерелом щорічного весняного оновлення природи-
космосу, тієї невмирущої сили, яка несе нам початий Життя: “Се по-
вінчаємо Небо і Землю і справимо весілля їм, як для мужа і жони”.
Саме знання законів природи в рідній вірі стало основою світоглядних
уявлень про вічне повернення всього сущого. Давні поняття: “круги
54
своя”, Кола Сварожі, Кол-зоря (Полярна зірка, наче своєрідна вісь,
навколо якої обертається вся Галактика) - відображають циклічний
плин часу. Священний шлюб (ієрогамія) стає відображенням вссза-
гальїіих законів природи, де людське й божественне стають тотожни-
ми. Земля, запліднена небесним дощем, народжує зі своїх надр рос-
линність і живих істот. Уявлення про Землю як жінку-матір існувало
в усіх етнічних релігіях. У наших Предків був звичай народжувати
дітей на землі або класти немовля на землю, що вважалося магічним
обрядом набуття життєдайної сили.
Молитви до Богині Землі та Бога Неба існували в усіх арійських
народів. Так, в Атхарваведі є молитва-оберіг: “Земля-Мати, я - син
Землі, Парджанья-Батько, хай спасуть вони пас!” (XII, 1, 12). У Ріг-
веді згадується нарис Божество Нсбо-і-Земля - Дьява-Притхіві, вони
уособлюють чоловіче та жіноче начала, від злиття яких походить
Всесвіт. Усі живі істоти і Боги - їхні діти. Поетична молитва Нсбу-
і-Землі, збережена Рігведою, свідчить про високий рівень арійської
теології і теогонії, і цілком може задовольнити релігійні потреби су-
часних рідповірів:
На початку я наполегливо кличу Небо-і-Землю,
Жертвами і шанобливістю до високих, достойних жертв!
Адже і ті попередні пости, оспівуючи,
Славили найперше цих двох великих, чиї сини - Боги!
Складемо пошану двом первородним Родителям
Новими похвальними піснями на місці жертвопринесення!
Прийдіть до нас, Небо-і-Земле, разом з божественним
Родом! Великий ваш захист.
А також у вас є безліч дарунків,
О Небо-і-Земле, скарбів для щедро приносящих.
Дайте нам те, за чим ви не шкодуєте!
Захищайте нас завжди своєю милістю! |Рігвсда, VII, 531.
Інший урочистий славспь Землі виконувався, вірогідно, перед по-
чатком весняних ритуалів:
Насправді так: ти несеш
Тягар гірський, о Земле,
Ти, яка оживлює ґрунт
Своєю потужністю, о схиляста, о могутня!
Похвали, о рухлива,
Вторують тобі крізь ночі,
55
Тобі, яка підкидає возливання неба,
Наче кобилиця баского коня, о світла!
Наймогутпіпіа, ти, що силою
Утримуєш на землі великі дерева,
Коли для тебе блискають громовиці з хмари
І потоки дощу ізливаються з неба! |Рігведа, V, 841
На початку 90-х років минулого століття біля Видубицького монас-
тиря християнські фанатики розбили статую двостатевого Божества
наших Предків, яка свідчила про спільне походження іпдоарійського
і давньоруського пантеонів. У науковій літературі піде не згадується
про такого Бога-Богиню. Однак у слов’янському фольклорі відомо
чимало замовлянь, віншувань, пов’язаних з культом Матіпки-Землі.
Маємо також і українські обрядові побажання: “Щоби ся мав, як
свята Земля”, “Будь великий, як верба, а багатий, як Земля, а здо-
ровий, як вода”; молитви-звернеппя до Землі перед початком збору
цілющих трав: “Земле-Матінко, прийми від мене, що даю для тебе”
(кладуть на землю кусень хліба), “Отець-Небо, Земля-Мати, благо-
словіть траву брати”.
Як зазначає Ю. Полідович, дослідник з Донецька, “вірогідно, хоч
і не беззастережно, що сюжет шлюбних відносин між чоловіком і
хтопічпою істотою жіночої статі сходить до одного з прадавніх мі-
фів - міфу про шлюб Бога Неба і Богині Землі. За короткий час своїх
безпосередньо шлюбних відносин вони породжують важливі елемен-
ти світоустрою і після того фактично розлучаються...” |Полідович,
79]. Автор висловлює припущення, що записаний Геродотом міф про
Геракла і Змієпогу (Богиню Бористсна) є відголоском давнього індо-
європейського сюжету про шлюб Батька-Нсба (Геракл - син Зсвса) і
Матері-Землі (змія - хтопічна істота, її житло печера - як лоно землі,
дітородне місце). Можемо до цього лише додати, що у версії цього
міфу, записаній Діодором Сицилійським, Батька-Нсба уособлює саме
Зеве: “за скіфським переказом, з’явилась у них народжена Землею
діва, у якої верхня частина тіла до пояса була жіночою, а нижня -
зміїною. Зеве злучився з нею, і вона народила сипа па ім’я Скіф,
який, затьмаривши славою всіх своїх попередників, назвав народ за
своїм іменем - скіфами” |Крисачепко, 531.
Сучасні рідновіри-язичпики вважають, що треба міцно стояти
ногами па землі своїй. Саме від землі черпатимемо її животворну
енергію, насичену духмяними пахощами чебрецю (євшан-зілля), гус-
то скроплену кров’ю лицарів, полеглих у боротьбі за неї. Земля, в
56
якій спочивають наші Предки, доти охоронятиметься мудрим Вслесом
(«держателем Землі”), поки ми житимемо за законами нашої віри і
співатимемо славу рідним Богам. Наш землеробський народ спокон-
віку шанував її як матір-годувальпицю, вважаючи членом своєї роди-
ни. Від’їжджаючи на чужину, українці брали жменьку рідної землі в
хустину і тримали як оберіг душі. Зріднення з землею - характерна
риса народу-землероба.
Народ, який не має своєї землі, не має й свого неба. Він блукає
по світу, як те бадилля перекотиполя, що його несе вітер у стену.
Він ніколи не повертається на круги своя. Його менталітет лінійний:
від сотворспня світу до його кіпця, за яким вже ніколи не настане
нове народження. Тому йому хочеться загарбати ввесь світ, нажитися
сьогодні за рахунок інших, все нових і нових обдурених, бо він же
ніколи не повертається назад. Необоротний час міцно зафіксований
юдейською традицією, де навіть Бог стає історичною особою, яка ка-
рає порушників закону всілякими карами, аж до апокаліпсису (кіп-
ця світу) включно. Християнство й іслам, як паростки юдейського
коріння, відкинули одухотворення природи як гріховне начало. Ба
більше, вони вступили в жорстоку боротьбу проти всього природного
і життєвого.
У писемних пам’ятках, спрямованих проти язичництва, християн-
ські чепці й різні хронікарі, між іншим, зафіксували й деякі згадки
давніх обрядів рідної віри. Так, Тітмар Мсрзсбурзький описав обряд
складання клятви у лютичів: “слов’яни при укладанні мирних угод
подавали пучок зірваної трави або пасмо зрізаного волосся” [Котля-
ревський, 1981. У народному уявленні трава - волосся Матсрі-Зсмлі.
Отже, трава з дерном має символізувати саму Богиню Землю. Присяга
з дерном на голові сформувалася ще в часи виникнення хліборобської
культури, існувала вона й у Київській державі задовго до християн-
ства і ще багато століть після насильницького охрищення русичів.
Подібні звичаї відомі з українських казок: промовляючи клятву, ці-
лувати (або навіть їсти) землю. Така дія має засвідчити непорушність
чи справедливість даного слова. Порушення такої клятви ніколи й
нікому не прощалося. Сама Зсмля-Мати в такій присязі виступає як
справедливий суддя: “Хай розсудить нас Мати-Сира-Зсмля”.
Присягу з дерном па голові складали ще в XIX столітті, судячись
за те чи інше земельне угіддя. Так, дослідник слов’янської міфології
А- Афанасьєв подає кілька виписок із судових справ: “Олсшко, по-
клавши землю собі на голову, відвів тому жнивну межу”; “...Пронько
57
Михайлов, поклавши землі па голову, ту спірну землю обійшов, і
межу їм наперед учинили” [Афанасьєв, І, 148|.
За неправдиву (“ложну”) клятву Богиня Земля насилає покаран-
ня - смерть. Очевидець такої клятви землею в Рязанській губернії
М. Макаров писав: “Я бачив простолюдина, який, оскаржуючи на-
лежність лугу, з відчаєм вирізав дернину, поклав її собі на голову і,
псрсхристившись, клявся перед супротивниками і свідками, що коли
право своє па покіс він стверджує ложно, то нехай сама Мати-Рідпа-
Земля прикриє його навіки” [Макаров, 1971. Як видно з опису, до
давнього язичницького обряду вже додалося хресне знамення. Згодом
обхід земельного наділу з дерном був замінений обходом з іконою
Богородиці (аналог Богині Землі!) на голові. Така присяга вже стала
називатися “наділ землі но Пречистій”.
Справді, в народі довго жило язичницьке уявлення про Богоро-
дицю як Матір-Землю. Федір Достоєвський у романі “Біси” вклав
в уста своєї героїні такі думки: “Богородиця - велика Мати-Сира-
Земля єсть, і велика в тому радість. І всяка туга земна, і всяка сльоза
земна радість нам дає; а як напоїш сльозами під собою землю на нів-
аршипа вглиб, то в той же час про все возрадуєшся. І ніякої, ніякої,
каже, туги твоєї більше не буде, такс, каже, існує пророцтво”.
У всіх слов’ян існує поняття “земляк” - так називають людей, на-
роджених в одному краї. Вони - діти однієї матері. У скандинавів об-
ряд побратимства подібний до нашого: посвячувані стають на коліна,
а над головами тримають вирізаний із землею дерен і промовляють
клятву на вірність. Завдяки цьому обрядові стають ніби вигодувані
однією матір’ю. Германці також закликають у свідки своєї присяги
Землю-Матінку: коли сперечалися за земельне угіддя, брали скибу
землі і приносили до феодала. Торкнувшись мечами до цього дерну,
починали поєдинок. Богиня Земля присуджувала перемогу тому, хто
правдивий у своїх свідченнях. Аналіз великого звичаєвого ареалу,
пов’язаного з культом Землі, свідчить, що цей культ був розвинути)!
серед усіх арійських народів.
Особливо він був притаманний слов’янам-хліборобам. Християн
ські пастирі постійно намагалися поборювати язичницькі звичаї та
обряди, які, незважаючи па переслідування церкви, виконували їхні
парафіяни. Так, у XIV ст. новгородські “стригольники” вчили снові'
дуватися не попові, а землі, за що їх називали єретиками. Костяпти-
нопольський патріарх написав до них спеціальну грамоту: “Ще й таку
єресь прикладаєте, стригольники, велите до землі каятися людині, а
58
ЦС Д° •• І духовний отець від гріха того відмовитися велить...
д хто сповідається до землі, то сповіді нема йому: земля бо бездушне
коріння, і І,с ЧУЄ> і ,,е вміє відповідати” [Афанасьєв, І, 1431. Для
народу земля ніколи не була бездушною. Вона наділена почуттям і
вОлсю, величезною очищувальною силою так само, як і вода.
Цей обряд описаний багатьма етнографами в їхніх працях. Наве-
демо приклад одного з них. Сповідь землі була таємною. Викопавши
ямку, кажуть: “Існовідуюсь тобі, чорна земля і зелена трава, що я...”
Так промовляють тричі, розповівши своє горе чи хибний вчинок, про-
сять очищення, після чого ямку закопують [Толстой, 508-510|. Тс
саме роблять на Вогонь у печі: розгрібають жар чи попіл, промовля-
ючи: “Богу сповідуюсь... Якщо я порушу..., то не бачити мені лиця
Божого і в вічному вогні горіти”. Ямку засипають попелом |Русская
историческая библиотска, ч. І, т. 6, 223-2241.
Згадки про обряд спокути Землі збереглися й у християнських
духовних віршах:
Ой як каявся молодець Сирій Землі:
- Ти нокай, нокай, Матіпко-Сира-Зсмля!
Єсть на душі три тяжкії гріха,
Да три тяжкії гріха, три великії... [Толстой, 5101.
Клятву землею як у давні часи, так і нині широко використову-
ють в ініціальних обрядах: посвячення в рідну віру, в сан волхва,
в козаки, а також при укладанні угод. У кожному випадку є свої
особливості. В давні часи цей обряд супроводжувався викликанням
Вслсса як свідка присяги, храпитсля світового правопорядку [Писа-
ренко, 77-90]. Вслсс - син Землі, має тісний зв’язок із Предками і
переносить їм відомості про зміну соціального статусу занрисяжува-
пої людини. Ще автори XVII ст. писали: “Багато такого трапляється,
Що, відводячи землю і несправедливу межу покладаючи, і умирали на
межі” [Посошков, 262].
В Опнельському земельному статуті 1562 р. (Сілезія, Польща) є
правило складання присяги: “селяни повинні роздягтися до сорочки,
стати на коліна в ямі, виритій на один лікоть завглибшки, тримати
па голові дери, не мати при собі ні ножа, ні зброї і таким чином про-
мовляти присягу” |Афанасьєв, І, 1471.
Сутність цієї присяги полягає у створенні порубіжної ситуації:
Поклавши скибу землі з дерном на голову, ми розсуваємо межу між
підземним світом Пращурів і земним життям людей. Посвячуваний
59
повинен символічно вмерти в попередньому своєму статусі та зно-
ву народитися в повій якості як повноправний член громади. По-
стрижений волосся занрисяжуваного також має сакральний зв’язок
із Велесом (пор. Волосом - співзвучність). Велес - Предок людей,
народжених Матінкою-Землсіо. Зрізане пасмо волосся посвячуваного
змішується з дерном (закопується), символізуючи тимчасову смерть
і нове народження (воскресіння). Адже і Велес - Бог, який умирає і
воскресає. Стадія воскресіння в цьому обряді настає після освячення
вогнем і вдягання оберегів. Отже, Велес як Бог Правдивості є свідком
і сторожем присяги.
Після складання такої клятви посвячуваний стає рівноправним чле-
ном громади і має право па вічне перевтілення. Якщо під час складання
клятви людина вмирає, то вона не має рації. Смерть “під дерном” вва-
жалася найганебнішою. Зрадник присяги також назавжди залишається
“під дерном” - вічним рабом. Таку людину виганяють із громади, вона
втрачає правоздатність. Для таких відщепенців існували визначення,
як-от: “дернуватий холоп” (раб), “дернувата челядь” (довічні раби),
“проданий одерень” (проданий у рабство). У давньоруській мові слово
одерень означало “перехід володіння від однієї особи до іншої”, тобто
від продавця до покупця. Слова одерень, одереньце у Велссовій Книзі
означають: наймит, кріпак, невільник, полонений, раб.
Маємо кілька найдавніших писемних свідчень про використання
землі (дерну) під час прийняття клятв та присяг: “Овь же дьрьігь
вьскроущь на глав'Ь покладая, нрисягоу творить...” (Той же, дерен
вирізавши, на голову поклавши, присягу творить...) - “Бесіда Гри-
горія Богослова обь испьітапіи града” (XI ст.).
“Лютичі, укладаючи мирний договір, обрізали пасмо волосся, змі-
шували його з травою або скибкою дерну і «вдаряли по руках» - Тіт-
мар Мсрзербурзький (початок XI ст.).
Земля з давніх-давен використовувалась і в козацьких обрядах
під час обрання кошових отаманів на Запорізькій Січі. Новообраного
отамана ставили в коло. “А старі січові козаки, сивоусі діди, славні
низові лицарі, но черзі підходили до нього й сипали на його виголену
голову пісок чи мазали тім’я голови болотом, якщо погода на той час
була дощовою... ” Так само відбувалося приведення до присяги судді,
писаря, осавула й курінних отаманів [Яворницький, 1990, Т. 1, 1341.
Клятва Землею свідчить насамперед про чесне ім’я занрисяжуваного,
про його рівноправність як члена громади, про його зв’язок з родовим
колективом (нацією) та рідною країною (державою).
60
Повноправний статус, правоздатність члена язичницької громади
визначається його належністю до родової групи (громади, в якій він
посвятився в рідну віру, якій присягнув спільністю Землі). Отже,
Зрада цієї присяги має розглядатися як втрата зв’язку із Землею, а
через неї і з Родом, громадою і вважається не тільки втратою повно-
правності, а й дорівнює духовній смерті.
Для рідної віри і нині характерне синівське ставлення до Матері-
Землі. Рідновіри уявляють її як живу й одухотворену Богиню, наді-
лену розумом і великою відтворювальною силою, здатністю відчувати
біль і радість. Планета Земля - жива істота. Так у громадах рідної
віри відроджується культ Матері-Землі та обряди і звичаї, пов’язані
з цим культом.
Нині рідновіри України стурбовані рішеннями уряду щодо про-
дажу землі. Об’єднання Рідновірів України та Віче Українських
Рідновірів неодноразово зверталися до вищих посадовців держави з
приводу неприпустимості продажу землі в Україні, можливих дале-
косяжних негативних наслідків такого непродуманого рішення. Вони
запропонували “Концепцію земельної реформи, де були обґрунтовані
пропозиції щодо можливих напрямів реформи земельних відносин,
які б дозволили подолати кризу в сільському господарстві і не пору-
шити одвічних традицій, що склалися на українській землі”.
Збереження мораторію на продаж землі в Україні було однією
із передвиборчих обіцянок Президента України В. Юіцсчіка, та, па
жаль, останні поширені в ЗМІ заяви керівників Української Держа-
ви, зокрема повідомлення про тс, що “земля в Україні продавати-
меться", і сьогодні викликають настороженість і відверте обурення
народу непослідовною політикою української влади.
У черговому зверненні рідновірів до уряду України зазначено:
“Запроваджуваний варіант земельної реформи передбачає створення
земельних латифундій з рабською працею (за хліб та воду), веде
До усунення більшості населення не тільки від можливості володіння
землею, а навіть від права жити па пій. Цс призведе до різкого ско-
рочення чисельності сільського населення, а відтак - до вимирання
Цілого народу.
Такс твердження ми Грунтуємо па наступному.
Земля - основний засіб виробництва. Саме па ЗЕМЛІ і завдяки
ЗЕМЛІ створюється абсолютна цінність - їжа і справжня додана вар-
тість. Ось тому загальнонародна власність на землю, а так само і на
решту засобів виробництва, що визначають життєстійкість держави,
61
є головною запорукою процвітання і стабільного розвитку народу в
цілому.
Земля - цс особлива Вища Духовна Цінність, дана нам Богами.
Наші Пращури землю і в переносному, й у прямому значенні назива-
ли Матір’ю! Чи можна Матір’ю торгувати?! Є цінності, які за своєю
суттю можуть бути власністю тільки общини, народу або й навіть
усього людства. До таких цінностей належать ЗЕМЛЯ, ВОДА і ПО-
ВІТРЯ. Не може бути товаром тс, що не зроблено людиною! *
В останні роки штучно і цілеспрямовано створено всі умови, аби
безвихідь змусила людей за безцінь продати своє майбутнє - землю!
Запровадження вільного ринку землі обов’язково викличе зростан-
ня вартості життя - подальшого падіння життєвого рівня більшос-
ті населення України. При цьому не можна не взяти до уваги і те,
що прийнятий Земельний кодекс України дозволяє мати у приватній
власності землі історико-культурного призначення (глава 10, ст. 54,
н. 1), землі лісового фонду (глава 11, ст. 56, н. 1) і землі водного
фонду (глава 12, ст. 59, н. 1). Задумаймося, вже сьогодні на визна-
чній пам’ятці всієї цивілізації людства - Кам’яній Могилі - спритний
ділок планує зробити фазанарій, а славнозвісний острів Хортицю, що
є свідком героїчної історичної минувшини, планують перетворити па
парк розваг «європейського рівня»!
Враховуючи тс, що більша частина українського народу вже за-
раз перебуває за межею бідності, продаж землі поставить націю на
межу небуття! Готуються документи, щоб усе зробити швидко, поки
обмануті не отямилися; готується суспільна думка, що така рефор-
ма - благо...
Приватизація української землі - останній етан у програмі «світо-
вих мудреців» - «Україна вільна... від українців!» Фінансові струк-
тури, що фактично керують світом (Міжнародний валютний фонд,
Всесвітній банк реконструкції і розвитку тощо), не планують бачити
Україну сильною незалежною державою, а наші державні провідники
бачать зараз землю України дуже ласим шматком, який можна за
умов приватизації і продати, і водночас купити з величезним зиском
для тих, хто здійснюватиме ці операції. Адже продажу підлягає прак-
тично вся рілля, а це більше половини території України, яка, до речі,
має найвищу в світі розораність. Ціна ж для мафії буде мізерною!
Тридцятикіломстрова Чорнобильська резервація - ось майбутня
Україна за умови реалізації цієї програми! Там ми безперешкодно
зможемо щоранку піднімати синьо-жовтого прапора, носити вишиван-
62
|<и пити горілку «Козацька рада» і співати «Ще не вмерла...»” Та
іЦЄ> можливо, матимемо честь продавати туристам брилі, рушники,
с()Ііілки і власних дітей...
Мабуть, з часів хліборобського Трипілля над українцями, одві-
чною хліборобською нацією, не нависала така реальна і підступна
загроза втрати не лише головного засобу виробництва, але й навіть
фундаменту формування свого «Я» - свого менталітету. Землю, яку
стільки тисячоліть не зуміли забрати у народу зброєю, зараз прагнуть
Одібрати за допомогою нанірців-гропісй! Ми впевнені, що захищати
свою рідну землю український народ буде до останнього подиху, про
що свідчить паша історія і про що неодноразово наголошується у Ве-
ресовій Книзі. Не допустимо того, щоб земля стала товаром!” [Київ,
27. 07. 2005 р. Архів ОРУ. Текст звернення повністю див. у розділі
“Хрестоматія” |.
Наведених наукових та документальних даних достатньо: і для
відтворення філософського змісту культу рідної землі, і для рекон-
струкції обрядів та відновлення морально-етичних норм життя укра-
їнських громад, і для діяльності нашого уряду й усієї слов’янської
спільноти загалом. Саме поняття рідної землі формує любов до влас-
ної Батьківщини як основи національної сутності буття нації. Саме
Батьківщина з філософського погляду є тим ґрунтом, з якого пророс-
тає коріння людини - її власна екзистенція, тобто існування в рідно-
му етносі, укорінення в рідній нації.
З юридичного ж погляду територія держави включає: певну
окреслену кордонами поверхню землі, яка утримує на собі всі об’єкти
держави (природні ресурси, державні споруди, людські домівки), а
також державний простір.
“Суходільна територія держави - цс її земна поверхня, не вкрита
водою морів та озер, а також острови й архіпелаги у відкритому морі,
які належать цій державі, їй підпорядковані також усі земні глибини
(надра) від поверхні й до технічно доступних глибин.
Акваторія держави включає всі води внутрішніх річок та озер, за-
ток і проток, якщо ширина останніх не перевищує 24 морські милі. До
прикладу, Туреччині належать морські протоки Босфор і Дарданел-
ли, які з’єднують між собою Чорне та Середземне моря. До акваторії
Держави також належать води заток, лиманів, бухт, які історично
належать тій чи іншій країні, наприклад, Бузький чи Дніпровський
лимани України. До акваторії (території) держави не включаються
територіальні води, які визначаються у 12 миль від морського узбе-
63
режжя (лінії відпливу). Однак ця акваторія перебуває під новпою
юрисдикцією держави, до території якої вона прилягає. Понад те,
державі належить і вся товща води територіальних вод та надра під
їх дном. <...>
Повітряний простір держави - цс розташований над її територією
та акваторією шар атмосфери (тропосфера, стратосфера і прилегла
частина космічного простору). Польоти повітряних об’єктів інших
держав над власною територією кожна країна дозволяє на основі спе-
ціальних міжнародних договорів. Держава має право захищати свій
повітряний простір у разі його порушення всіма доступними їй засо-
бами. Космічні кораблі й супутники вільно пролітають над територі-
ями суверенних держав.
До території певної держави також належать морські, річкові та
космічні кораблі, які несуть на собі державні символи (прапор, герб).
Цс саме стосується різних підводних споруд, трубопроводів, кабелів
тощо, які прокладені якоюсь країною у відкритому морі чи на його
дні, навіть якщо вони знаходяться у водах або глибоко на дні виключ-
них морських зон” |П. Масляк. Країнознавство).
Запитання та завдання
1. Що таке територія, який її зв’язок з поняттям “рідна земля”?
2. Яка символіка рідної землі в автохтонних народів?
3. Міфологема Батька-Неба і Матері-Землі в індоєвропейському та україн-
ському світоглядах.
4. Обрядовість, пов’язана з культом Землі.
5. Сутність клятви землею в давніх слов’ян і українських козаків.
6. Земля як символ правоздатності члена етнічного суспільства.
7. Земля як засіб виробництва.
8. Земельне законодавство: проблеми і шляхи розв’язання.
9. Назвіть основні просторові властивості території. З яких частин склада-
ється державний простір?
Література
1. Афанасьев А. Позтические воззрения славян на природу: В трех то
мах / А. Афанасьев. - Москва, 1994.
2. Білявський Л. Етнічна екологія / Л. Білявський, М. Падун // Етно-
національний розвиток України. - К., 1995.
3. Гумилев Л. География зтноса в исторический период / Л. Гумилев. "
Ленинград: Наука, 1990.
4. Жук П., Мазур Н., Соломонюк Р., Турчак Р. Етнополітична карта сві-
ту XXI століття / Методичний і предметний коментарі / П. Жук,
64
Н. Мазур, Р. Соломонюк, Р. Турчак. - Тернопіль: Мандрівець, 2000. -
240 с.
5 Карабанов В. Священньїе основьі нации / В. Карабанов. - Санкт-
Петербург, 2005. - 172 с.
6 Котляревский А. А. Славянские давности / А. А. Котляревский. -
Давности юридического бьіта балтийских славян. Опьіт сравнительного
изучения славянского права // Сборник ОРЯС. - Санкт-Петербург,
1895. -Т. 1.
7. Крисаченко В. С. Українознавство. Хрестоматія-посібник / В. С. Кри-
саченко. - К.: Либідь, 1996. - Кн. 1. - 353 с.
8. Лозко Г. Культ Матері Землі в рідній вірі // Сварог. - 2005. - № 17-
18. - С. 18-20.
9. Лозко Г. С. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренес-
санс / Г. С. Лозко. - Харків: Див, 2006. - 474 с.
10. Лозко Г. Українське народознавство / Г. Лозко. - К.: АртЕК, 2006. -
472 с.: іл.
11. Макаров М. Давние и новьіе божбьі, клятвьі и присяги Русские //
Трудьі и летописи ОИДР, учрежденного при Имп. Моск. ун-те. - Мо-
сква, 1928. - Кн. 1. - Ч. 4.
12. Мас ляк П. О. Країнознавство: підручник / П. О. Мас ляк. - К.: Зна-
ння, 2007.
13. Оберлехер Р. Кочевники и земледельцьі / Р. Оберлехер // Атака. -
№ 72. - С. 14.
14. Писаренко Ю. Г. Велес-Волос в язичницькому світогляді Давньої Русі /
Ю. Г. Писаренко. - К., 1997. - 240 с.
15. Посошков И. М. Книга о скудости и богатстве / И. М. Посошков. -
Москва, 1937.
16. Русская историческая библиотека. - Санкт-Петербург, 1880. - Ч. 1. -
Т. 6.
17. Саух Ю. П. XX століття. Підсумки. - 2-ге вид., доповн. і переробл. -
К.: МП Леся, 2009. - 284 с.
18. Толстой Н. И. Очерки славянского язичества / Н. И. Толстой. - Мо-
сква, 2003.
19. Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків / Д. Яворницький. - К.,
1990. - Т. 1. - С. 134.
65
Лекція 6 ________________________________
МОВА ТА ЕТНОКУЛЬТУРА
ЯК БАЗОВІ ЦІННОСТІ ДЕРЖАВИ
Частина І. МОВА
Мова - живий організм, здатний до постійного оновлення, еволю-
ції, збагачення словникового складу або переосмислення вже існую-
чих лексем. Причому відбувається цс доволі швидко, навіть за жит-
тя одного покоління відчутні ці зміни. Що вже казати про давнину
століть чи навіть тисячоліть? Однак попри змінюваність лексичного
складу мови залишається щось суттєво характерне для певної мови,
що відрізняє її від інших, навіть генетично споріднених. Це переваж
но фонетика, що найбільше пов’язана з генними рівнями етнічної при-
роди. Завдяки фонетичним рисам мови певного регіону нині можливо
простежити навіть етногенез народу. Недаремно дослідник скіфської
мови Абаєв свого часу висловився: “Скіфів шукайте там, де замість
д вимовляють Л (грецька гама)” - йдеться про наше гортанне україн-
ське Г на противагу англійському зімкненому О.
Нині чимало понять, названих у давні часи певними словами, пе-
реосмислено. Часто вони втрачають свої первісні значення, водночас
набуваючи нових, часом навіть протилежних своїй первісній сутності.
“Чи так важливо це?” - спитає паш пересічний сучасник. Мабуть,
важливо. Бо навіщо б тоді наші Пращури так дбайливо зберігали свої
питомо слов’янські слова, чинячи опір впровадженню іноземщини?
Мабуть, у мові народу споконвіку криється якийсь глибинний сенс,
який паші Предки намагалися передати нам, своїм нащадкам.
Національна мова кожного народу є етнокультурним феноме
ном, бо:
1) вона існує в людському суспільстві, від якого походить (рід,
плем’я, народ, нація);
2) живе у свідомості членів суспільства, реалізується в процесі
мовлення (усного), зберігається (консервується) в писемних мистець-
ко-літературних та інших зразках;
3) у мові відображаються знання народу про світ і життя, бо увесь
Всесвіт людина пізнає крізь призму мови;
66
5) мова - цс генетичний код нації, який поєднує минуле з сучас-
ним і спрямований у майбутнє;
6) мова є матеріалом для створення культурних цінностей (фоль-
клор, художня література, театр, пісня тощо);
7) формуючи інтелект, духовність і менталітет нації, мова відіграє
важливу роль у державотворенні.
1. Функції мови
Загальноприйнято розрізняти такі важливі суспільні функції
мови: комунікативну (від лат. соттипісаіїо - зв’язок), мислеоформ-
лювальну, пізнавальну й художню. Однак недостатньо звертали ува-
ру на інші суттєві стноснецифічні функції мови.
1. Мова має етнічну функцію як природну систему звукових сим-
волів, призначених для спілкування свого етносу.
2. Мова має естетичну функцію: образотворення; спілкування
митця з глядачем, читачем, слухачем; досконала організація мовного
матеріалу в процесі спілкування митця з народом.
3. Мова має також культуроносну функцію: культура кожного
народу зафіксована в його мові; пропагуючи свою культуру в світі,
ми пропагуємо й нашу мову; через мову відбувається і засвоєння рід-
ної культури, і передача предківських звичаїв нащадкам.
4. Мова має також магічну функцію: віра в тс, що слово може
викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі;
уявлення про те, що слово є причиною того явища, яке ним назване; а
звідси - уявлення, що слово має здатність стати ділом. Донедавна така
тема, як “Словесна магія українців”, була заборонена як “псевдонауко-
ва”, однак зі здобуттям незалежності в Україні ситуація поліпшилася,
хоча наука ще нсдостатьо приділяє увагу цій цікавій проблематиці.
2. Мова як етнічна ознака
Зв’язок етносу з його мовою вивчали американські етнолінґвісти
Бепджамін Лі Ворф та Едуард Сенір ще на початку XX ст. Вони по-
новому розвинули лінгвістичні ідеї Вільгсльма фон Гумбольта. їхні
Дослідження отримали назву “теорія Сеніра-Ворфа”, або теорія лінГ-
в,стичної відносності, згідно з якою структура мови визначає мислеп-
І,я і спосіб пізнання реальності. Вчені встановили такі особливості:
1. Мови відрізняються не тільки тим, як вони будують речення,
а;,е й тим, як вони поділяють світ на елементи, які є матеріалом для
ІІ()будови речення.
67
2. Існує взаємозв’язок мови і психічної, розумової та практичної
діяльності людей.
3. Існує залежність мислення, світогляду і поведінки людей від
прийнятих форм слововживання, від природи і характеру мови, якою
вони висловлюють свої думки і почуття.
Отже, люди, які говорять різними мовами, по-різному сприйма-
ють світ і по-різному мислять. До прикладу, в них виробляється різне
ставлення до таких фундаментальних категорій, як простір і час, що
передусім залежить від рідної мови індивіда. Нині можливість впливу
мовних категорій на сприйняття світу є предметом активної дискусії в
етнолінгвістиці, психолінгвістиці та теоретичній семантиці.
Таким чином, логіка хоч і не відображає явищ дійсності, але вона
видозмінюється з переходом від однієї мови до іншої. В СРСР такі
твердження були заборонені.
“Крамольними” в радянські часи вважалися й наукові дослі-
дження радянських мовознавців 3. Джанарідзс та Ю. Стрельнікова
“О различиях в плаче поворождснньїх разной национальпости и пола”
Окспсримсптально-фопстичсский анализ речи. - Л., 1984. - Вьіп. 1).
Ці вчені з допомогою електронно-обчислювальної техніки довели, що
мовні особливості дитини можуть бути спадковими, тобто є генетич-
ною ознакою. Експерименти проводили у двох пологових будинках
Москви та Тбілісі. Результати досліджень показали, що мовні особлп
вості своєї нації краще зберігають дівчатка, ніж хлопчики; грузини -
краще, ніж росіяни (що свідчить про вищий рівень моноетнічності
грузинів). Дитина при народженні плаче рідною мовою!
Мова є своєрідним бар’єром, який стримує змішування етно-
сів. Мова забезпечує нормальне функціонування етнічної культури.
М. Бсрдяєв писав про цс: “Великий самообман є прагнути творити
будь-що поза національністю”. Однак людство, захопившись цивілі-
заційними процесами, не помітило підступної ідеї, підкинутої йому
ґлобалістами, - “один пастор - одне стадо”, яка пронизує більшість
сучасних релігій та ідеологій.
Звідси походять різні догми про “месіанізм” тієї чи іншої релігії
(нанр., християнства), “богообраність” одного народу (напр., єврей-
ського), “месіанські мови” (напр., російська для радянської імперії
чи англійська для всього світу тощо). Тому й створювалися безглузді
теорії та релігійні вчення про низькопробність тієї чи іншої етнічної
релігії, мови, культури або ненерснективність цілого народу. Причо
му панівні етноси, класи і релігії завжди знаходили виправдання сво
68
ЇМ теоріям і нав’язували їх усьому людству. Така природа глобалізму.
дін завжди вбирається у привабливі шати, прикриваючись облудними
гаслами всесвітнього братерства і рівності, любові до ближнього, де-
мократії тощо.
Мовні проблеми нації є актуальними на будь-якому етані розвитку
народу, особливо в полістнічпих державах. З мовними проблемами,
як правило, пов’язані проблеми свободи, незалежності, суверенітету,
прав людини. Так, до прикладу, в Російській імперії за час її існуван-
ня внаслідок політики етноциду кількість народів зі 180 зменшилася
до 100. Радянські ж імперіалісти любили порівнювати себе зі США,
що також є ноліетнічпою державою. Однак ці тини держав пс можна
порівнювати хоча б тому, що в США проживають емігранти з усього
світу, для яких впроваджувалась англійська мова, а в СРСР прожи-
вало корінне населення із власними мовами й культурами на своїх
автохтонних землях, яким нав’язувалась імперська мова спілкування.
Такс явище насильного впровадження єдиної офіційної (чи держав-
ної) мови отримало назву лінгвократія, тобто мововладдя.
Там, де є лінгвократія, як правило, наявний лінгвоцид (від
Ііпдиа - мова, саедо - вбиваю), тобто мововбивство. Лінгвоцид спря-
мовується переважно проти писемної форми мовлення: державна до-
кументація, засоби масової інформації, наука, література, культура.
В Радянському Союзі навіть дисертації з української фольклористики
примушували захищати російською мовою.
Засилля однієї мови в середовищі інших народів ще прийнято
називати лінгвістичним імперіалізмом. Панування імперіалістичної
мови досягається великим рівнем її інформативності (папр., нині 70 %
наукової інформації в світі подається англійською мовою). Часто цьо-
му сприяє національне нахабство як ментальна риса народу (йор. за-
силля російської мови в радянській імперії або й у сучасному постра-
дянському просторі). У російській газеті “Извсстия” (25. 03. 2010 р.)
була вміщена стаття доктора історичних наук РАН В. Лаврова “Стра-
на советских улиц”, де йдеться про радянську топоніміку. Розумію-
чи, іцо назви населених пунктів, вулиць - цс ідеологія, більшовики,
прийшовши до влади, перейменували 90 відсотків назв: “Они мстили
пространство, ноказьівая, кто в доме хозяин”. Варто пам’ятати, що
и Досі по всій Україні радянські топоніми, як і символіка, працюють
Проти України, тобто проти нашого добробуту й комфорту.
Та лінгвоцид - не перша стадія знищення народу. Йому найчас-
типс передує деїцид (від лат. Веиз - Бог і саедо - знищую), тобто
69
боговбивство, або знищення етнічної релігії. Цей термін уперше ВВІВ
у науку український філософ професор Володимир Шаян у середині
XX ст., позначивши ним жорстоке винищення святинь і свящснослужи-
тслів етнічних культів при насильницькому насадженні християнства
європейським народам |ВПН|. Зазвичай за деїцидом і лінгвоцидом
слідує геноцид (фізичне знищення певного народу) й етноцид - лікві-
дація народу як окремої культурно-історичної спільноти.
За цією схемою діють усі поневолювачі інших народів. Спочатку
переконують керівну верхівку народу, що їхня віра застаріла; далі
приймається чужа віра з чужою богослужебною мовою, а отже - чужа
ідеологія; всі, хто виступає проти, стають “неугодними” і їх знищу-
ють фізично. Далі чужа мова, що була богослужебною, стає держав-
ною, згодом перетворюючись в імперську. Відомий нам і радянський
геноцид - Голодомор 1932-1933, голод 1921 і 1947 років.
Етноцид відрізняється від геноциду тим, що при фізичному зни-
щенні цілого народу іноді можуть залишитися пам’ятки культури,
писемності і т. под., що зберігатимуть нам’ять про народ з високою
культурою, який колись існував, а внаслідок ліквідації етнокультур-
них пам’яток не залишається навіть згадки про якийсь етнос.
Проаналізуємо статистичні дані. За останнє століття чисельність
росіян зросла втричі (за рахунок асиміляції): 1897 р. - 55 мли,
1959 р. - 114 мли, 1989 р. - 145 мли. Водночас у СРСР українців
стало вдвічі менше. Для порівняння нагадаємо, що за часів Переяс-
лавського “приєднання” (1654 р.) українців було значно більше, ніж
росіян: українців - 11 мли, а росіян, як і поляків, - но 9 мли осіб.
Як би не намагалися ґлобалісти витворити єдину земну породу -
своєрідного біоробота без національного обличчя, яким легко керувати,
однак спрацьовують закони самозбереження етносів. Нині все більше
народів і урядів усвідомлює загрозу етнічним спільнотам. Для порів-
няння скажемо, що у Франції дозволений максимум відео- й кіпонро-
дукції іноземними мовами - 40 %; а в Україні й досі іноземними мова-
ми (найбільше - російською) подається значна частина інформаційної
продукції. Як писав видатний український учений-мовознавець Олек-
сандр Потебня, “утрата мови, денаціоналізація народу зводиться на
дезорганізацію суспільства, аморальність, спідлення”. Автори збірника
“Мова і нація” (Дрогобич, 1995, с. 118) пишуть: “Цікаво було б про-
вести соціолінгвістичне дослідження: встановити відсоток україномов-
них та неукраїномовних злочинців в Україні! Гадаємо, що ця статисти-
ка дала б неабияку аргументацію на користь українізації України”.
70
На противагу лінгвістичному імперіалізму виступає повий напря-
мок " мовна екологія. У багатьох країнах світу ухвалюють закони про
заХист своїх мов. Наприклад, у 1975 р. такий закон був прийнятий у
франції- В Ірландії кожен артист зобов’язаний щомісяця виступати
Ірландською мовою, яка вже оголошена державною (хоча більшість
ірландці0 розмовляє англійською). У Швеції податок від гонорару
за виконання естрадних творів нешвсдською мовою вищий на 25 %,
а отримані від цього кошти йдуть на розвиток шведської культури,
у Китаї існує Міністерство церемоніалу, що керує справами освіти й
іспитами осіб, яких беруть на державні посади, стежить за правиль-
ною вимовою ієрогліфів.
Етнокультурна еволюція тісно пов’язана з етногенезом. Діалекти-
ка етнокультурного розвитку полягає в досягненні історичного посту-
пу завдяки стадіальному зростанню, що відбувається на основі куль-
турних досягнень минулого. В цьому процесі відбувається постійне
відчуження недосконалих форм і заміна їх розвинутішими.
Засвоєння своєї етнокультури в ранньому віці дає змогу представ-
никові того чи іншого етносу вільно розуміти мову, “коди чи шифри”
(образи) рідної культури і на цьому ґрунті вільно творити (розвива-
ти) свою культуру. В дорослому віці така людина добре розпізнає і
розуміє не лише окремі знаки культури, але й уявляє всю їхню систе-
му і загальні принципи їх організації. Це також дає змогу відчувати й
межі своєї етнокультури та відрізняти її від чужої, сусідньої.
Типові для етносу риси характеру забезпечуються міжпоколііінє-
вою передачею досвіду, інформації про походження та історію роду
в системі “батьки - діти”. Український педагог Григорій Ващепко
писав: “Уявляти треба український народ - як єдину спільноту, що
об’єднує в собі покоління минулі, сучасні й майбутні, і відчувати
свою єдність з цією спільнотою”.
Етнокультура є природним (бо твориться природним шляхом у се-
редовищі свого етносу) і водночас творчим явищем, коли творець пере-
буває в сучасній і рідній йому культурі. Такс етнокультуротворенпя
вважається природним, нормальним, бо сформована в цій етнокультурі
особа сприймає всі знаки своєї культури і вільно користується ними.
Завдяки цьому в людей однієї культури існує взаєморозуміння, тотож-
ність засобів художньої інтерпретації світу, а також усвідомлення
того, що становить сутність розрізнення “ми - вони”, “своє - чуже”.
Представники іншої (чужої) культури, як правило, не завжди мо-
жуть адекватно передати дух етносу, навіть якщо вони живуть у його
71
середовищі, вивчають його, чують його мову, але самі не є його орга-
нічною частиною. У зв’язку з цим постійно існує проблема митця, д().
слідника та його етнічного середовища, бо не тільки в мистецтві, але
й навіть у науці неможливо досягти висот без національного підходу
до явищ чи то гуманітарної, чи то технічної галузі.
Варто пам’ятати прислів’я: “Скільки ти знаєш мов, стільки разів
ти людина”. Через знання мови можемо легко встановити контакт і за-
воювати симпатії будь-якого народу. Так робили давні правителі щодо
своїх підлеглих. Наприклад, нонтійський цар Митридат VI (132-63 р.
до н. ч.) зпав 22 мови підданих йому в Малій Азії народів. Ось який
взірець не завадило б узяти й сучасним керівникам держав. Часи змі-
нилися. Вважається, що рівень освіти порівняно з давноминулим під-
вищився, але й нині російські імперіалісти не можуть подолати мовний
бар’єр навіть у стосунках зі слов’янськими народами, мовляв, “нам неї
надобности читать ипформацию на иностраііпом язьіке”.
3. Зв'язок МОВИ З НАЦІОНАЛЬНОЮ ПСИХОЛОГІЄЮ
Зміни в українській психології значною мірою залежать також і
від насильницького насадження чужої мови. Хоча багато дослідників,
переважно іноземних, далеко не завжди можуть збагнути всю глибину
цієї трагедії для української нації.
Про те, що мови - цс глибоко відмінні системи прийомів мис-
лення, писав відомий мовознавець Олександр Потебня |3стетика и
поотика. - М., 1976. - С. 259). Він відверто засуджував вивчення
двох мов дітьми у ранньому віці: “Знання двох мов у дуже ранньому
віці не є володінням двома системами зображення і повідомлення од-
ного й того ж кола думок, але роздвоює цс коло і наперед утруднює
досягнення цілісності світоспоглядання, заважає науковій абстракції”
| там само, 263).
У національній пам’яті криються глибинні риси мовного вираження
всіх аспектів світосприйняття, руху національної думки. В етнопсихо-
логії досліджується такс явище, як вплив іншостпічного мовного сере-
довища на структуру етнічної свідомості. Встановлено, що проживання
в чужомовному середовищі сприяє білінгвізму (вживанню двох мов) у
першому поколінні. А вже у другому й особливо в третьому поколіннях
відбувається повна мовна асиміляція. Чи не тому серед українців такий
високий відсоток тих, хто назвав рідною мовою російську?
Такс “розмивання” етнокультурних особливостей характерне зде-
більшого для жителів великих міст. Але в цій ситуації найстрашніше
72
,с ЩО ЦІ ЛЮДИ живуть не в чужому етнічному середовищі, а В чужо-
мовному КОЛІ свого ж етносу. Більшість людей або не усвідомлює
цього, або байдуже сприймає цей факт як щось цілком нормальне.
часом втрачається етнічна специфіка характеру українців, що,
своєю чергою, призводить до збільшення певних потаємних, прихова-
них рис і властивостей національної психіки (наприклад, роздвоєння
особистості).
Внутрішній колоніалізм російської мови - не такс вже нове явище
для українців (нор. засилля цсрковнослов’янщипи як загальноприй-
нятої писемної мови з часів Київської держави). Проте він призводить
до хибного розуміння масою справжньої культури особистості. Три-
валий час російська вважалася мовою високоосвіченої і культурної
частини суспільства (як французька для росіян XVIII ст.). Селянин,
потрапивши до великого міста, за будь-яку ціну намагався засвоїти
мову “панівної” нації. Так було колись. Проте нині вже ознакою ви-
сокого рівня культури особистості є досконале володіння українською
літературною мовою.
Оскільки в мові відображається національна психологія мислен-
ня, то й у таємниці національної душі ми можемо проникнути тільки
через її мову.
Висловлюючи певну думку, людина користується словами несві-
домо, концентруючи увагу тільки на змісті самої думки. Тобто “ав-
томатичність” користування мовою має бути звичкою, як, скажімо,
ходьба, жестикуляція, міміка тощо. На думку Дмитра Овсянико-
Куликівського, все, що функціонує в несвідомій сфері, економить
нашу енергію. Отже, мова і національність, які діють несвідомо, ав-
томатично, виступають як особлива форма збереження і накопичення
психічної енергії нації. Думка людини, висловлена рідною мовою, ви-
являється логічнішою, глибшою, ніж її висловлювання з допомогою
словника та форм чужої мови.
Іван Огієнко заснував повий напрям у філології - науку про рідно-
мовні обов’язки громадянина. У 1935 р. на еміграції він написав працю
“Наука про рідпомовпі обов’язки. Рідномовний катехізис для вчителів,
робітників пера, духовенства та широкого громадянства”. 36 розділів
Цієї книжки ввібрали в себе понад 300 найважливіших, па думку авто-
ра, положень нової галузі філологічної науки. Вчений був нерскона-
чий, що разом з рідною мовою батьків дитина сприймає віру, звичаї,
пісні, приказки, а з ними - й основні риси національної ментальності.
73
4. Рідномовні обов'язки за Іваном Огієнком
1. На кожному кроці й кожної хвилини охороняй честь своєї
рідної мови, як свою власну, ба більше - як честь своєї нації. Хто не
береже честі своєї рідної мови, той підкопує основи своєї нації.
2. Розмовляй у родині своїй тільки рідною мовою. Цс принесе
тобі правдиву насолоду шляхетного почуття сповнення найбільшого
обов’язку щодо свого народу.
3. Хто в родині своїй розмовляє не рідною мовою, той стоїть на
дорозі до мовного винародовлення - найбільшого непрощеного гріха
проти свого народу.
4. Бережи своє особове ім’я і родове прізвище в повній національній
формі й ніколи не змінюй їх на чужі. Найменша тут зміна - то вже
крок до винародовлення.
5. Кожний, хто вважає себе свідомим членом свого народу, мусить
пильно навчатися своєї соборної літературної мови.
6. Кожний свідомий член свого народу мусить завжди допома-
гати всіма приступними йому способами розвиткові культури своєї
літературної мови.
7. Кожний свідомий член народу мусить добре розуміти й ширити
головне рідномовпе гасло: “Для одного народу - одна літературна
мова й вимова, один правопис”.
8. Кожний свідомий член нації мусить добре знати й виконувати
рідномовні обов’язки свого народу.
9. Де б ти не жив - чи в своїм ріднім краю, чи на чужині, - скрізь
завжди мусиш уживати тільки однієї соборної літературної мови іі
вимови, тільки одного спільного правопису, тим ти покажеш, що ти
свідомий сип своєї об’єднаної нації.
10. Кожний громадянин мусить добре пам’ятати й дітей своїх того
навчати, що наймиліша мова в цілому світі - то мова рідна.
11. Кожний свідомий громадянин, живучи серед чужого народу,
мусить конче вживати своєї рідної мови не тільки вдома, але й скрізь,
де можливо.
12. Кожний свідомий громадянин мусить щедро підтримувати свої
національні періодичні й неперіодичні видання, даючи їм цим самим
змогу нормально розвиватися. Добрий стан національних видань - то
могутня сила народу й забезпечення розвитку рідної мови, а висота їх
накладу - то ступінь національної свідомості народу.
Варто відзначити також і той відрадний факт, що не завжди серед
українців чужа мова (переважно російська) вбивала почуття націо-
нальної самосвідомості. Відомо безліч прикладів, коли російськомов
74
ні українці віддавали життя за свободу України. Отже, русифікація,
спрямована на притлумленим національної самосвідомості, далеко
це завжди досягала своєї мсти. Тут діє якийсь підсвідомий феномен
української вдачі, якесь глибинне відчуття своєї національної вартос-
ті. Це дає певність, що з приходом справді національної влади в укра-
їнців оживає, відроджується цей феномен, навіть якщо вони живуть
у чужих державах.
Висновки до частини І:
1. Мова є одним із головних складників етносу.
2. Рівень розвитку національної мови відображає рівень розвитку са-
мої нації та її культури.
3. Мова етносу тісно пов'язана з його національним характером та
менталітетом.
4. Володіння рідною мовою - це засіб проти стандартизації та уніфі-
кації; перемога культури над технократизмом; боротьба національ-
ного "я" проти інтернаціонального знеособлення і бездуховності.
5. Кожен свідомий громадянин має рідномовні обов'язки: їх не можна
ігнорувати; не можна поступатися своїми мовними правами, бо цим
ми ослаблюємо свій народ, віддаємо його життєву силу на користь
інших етносів.
6. Є потреба рідного інформаційного простору; оскільки у нас досі
цього ще немає, то маємо мовний сепаратизм, реальну загрозу на-
ціональній безпеці країни.
7. Рідна мова єднає, консолідує народ у часі й просторі.
8. Мова є одним із головних етнозбережувальних чинників: мова -
основа державотворення.
Частина II. ЕТНОКУЛЬТУРА
1. Феномен Етнокультури,
ЙОГО ПРИРОДА, сутність ТА ІСТОРИЧНА ЦІННІСТЬ
Сучасне науково-теоретичне осмислення етнокультури приводить
До висновку про її феноменальність як основи етнічної самобутності.
Розглянемо насамперед категорію феномена. Вчення про феномени
за радянських часів було віднесено до “суб’єктивно-ідеалістичних”,
“буржуазних” напрямків філософії.
Феномен у перекладі з грецької - “явище, єдине у своєму роді,
взяте у цілісності, в єдності з його сутністю”.
75
Хоча феномен відмінний від явища'.
бо явище передбачає сутність (а отже, аналітичне, послідовно
обґрунтоване міркування);
а феномен - інтуїтивне, безпосереднє, чуттєве відображення яви-
ща як очевидної даності.
Геґсль увів поняття “дух народу” - за яким і сам етнос, і етнічна
культура є феноменами (праця “Наука логіки”).
Етнокультурна традиція має виразні ознаки духовно-культурного
феномена, явища, яке саме проявляє себе в різних сферах народно-
го життя. Як духовно-культурний феномен, вона виступає одним з
обов’язкових, систсмоутворювальних чинників, що включає всі тра-
диційні види духовної та матеріальної культури, господарства, кален-
даря, обрядів і звичаїв, художньої та виробничої творчості.
Феномен етносу, на думку Л. Ґумільова, належить до біогеогра-
фічних, а не історико-соціальних явищ. Етнос, як і сім’я, ближчий до
природи порівняно з економічними, соціальними чи політичними фор-
мами життєдіяльності. Хоча він є і соціальним, і біологічним водно-
час. Л. Ґумільов вважає, що етнічна спільність - феномен, єдиний для
людства і тваринного світу: “Етнос у людини - цс тс саме, що прайди у
левів, зграї у вовків, табуни у копитних тварин” [Гсогр., 7|.
Цей дослідник навіть відкидає роль етнічної традиції у збе-
реженні етнічного колективу, віддаючи перевагу звичайній інерції'.
доти, поки інерція не вичерпається, люди, що належать до даного
етносу, відноситимуть себе до нього. І при цьому не має значення,
чи говорять вони мовою Предків, чи дотримуються їхніх обрядів,
чи шанують свої давні пам’ятки, чи живуть на землі, яка є їхньою
прабатьківщиною. Така позиція відомого етнолога є відображенням
ґлобалістичних тенденцій і концептуально тяжіє до упівсрсалістських
доктрин представників так званого “нового світового порядку”. Бо
насправді етнічна традиція саме й виступає тим феноменом, що здатен
час від часу відроджуватися на новому стані розвитку етносу та бути
важливим чинником його самозбереження. Цс і є тс, що відрізняє
людське суспільство від тваринного прайду.
2. Феноменальні способи впливу Етнокультури
НА НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ ТА САМОСВІДОМІСТЬ
Феноменальність етнічної культури у тому, що вона має здатність
відтворюватись у підсвідомості носіїв власної етнічної культури, що
відбувається як своєрідне “пригадування” окремими представниками
76
колективного досвіду своїх Предків. Через окремі слова (переважно
фольклорні), символи, узори вишивки, звичаї чи обряди людина, яка
вже обізнана з релігійною трагедією 988 року і має уявлення про Бо-
гів давніх слов’ян, здатна самостійно відтворювати світоглядну кар-
тину етнічної релігії, ніби читаючи напівзруйновану матрицю. Для
таких “прозрінь” потрібен психологічний поштовх.
Я неодноразово була свідком таких явищ під час спілкування з
людьми різних соціальних і професійних груп. Глибоко пережива-
ючи факт віровідступництва князя Володимира, а з ним і цілого на-
роду, люди часто плачуть, зізнаються, що давно відчували чужість
християнської богослужби, аморальність біблійного “святого пись-
ма” (особливо Старого Заповіту). Водночас з великим потрясінням
пригадували, що їхні бабусі чи дідусі неодноразово говорили: “Наш
Бог - Сонце”, “Бог - не в церкві, а в серці”. Пам’ять літніх людей по-
чинала відновлювати різні суттєві деталі культу Предків (від уявлень
про Всесвіт до поминань покійних родичів і морально-етичних язич-
ницьких правил). Так були пригадані й заповіді, відсутні у християн-
ському декалозі: “Не бійся! Не проси! Не бреши!” (Південь України,
Білоруське Полісся).
Символи етнонаціональної культури як відображення її самобут-
ності притаманні кожному народові. Засвоєння рідних символів інди-
відом та етнічним колективом відбувається безпосередньо природним
шляхом внаслідок вивчення навколишнього світу та осмислення себе
в ньому. Розрізнення культурних цінностей насамперед відбувається
за шкалою “своє” - “чуже”.
Тарас Шевченко висловив архетиппі судження: “В своїй хаті своя
правда і сила, і воля”; “І чужому научайтесь, і свого не цурайтесь”;
“Бо хто матір забуває, того Бог карає”.
Поняття “етнічного коріння” розкривається у фольклорних фор-
мах, де вже наявна модель його набуття та втрати; автохтонна мі-
фологема “коріння Роду” змодельована в українському рушникові з
Деревом Життя. Поняття “корінний етнос” пов’язане насамперед з
корінням, яке знаходиться в землі. Там, де є коріння, там виросте й
гілля (народна приказка).
Цікаву модель “придбання та втрати етнічного коріння” розробив
У 1970-х роках англійський етнолог Гаральд Абрамсон. За його мо-
деллю, є 4 типи явищ:
1) придбання етнічного коріння: традиціоналісти, які природно
інтегровані в дану етнічну групу, ті, що зазвичай мають власне етніч-
не коріння;
77
2) нриіпельці-нсофіти - особи, які недавно включені в етнічну спіль-
ноту, але не мають етнічних зв’язків і успадкованого етнічного коріння.
Оскільки етнічна група їх ще не сприймає за своїх, у них є прагнення
до певної компенсації утвердженням себе як традиціоналістів;
3) етнічні вигнанці - ті, які в чужому стноссрсдовиїці пропагують
і зберігають власні етнічні цінності. Цей тип діаметрально протилеж-
ний нриіііельцсві-нсофіту;
4) тип “євнуха”, який позбавлений етнічної нам’яті й не увійшов
до якоїсь певної етносоціальної та етнокультурної спільноти. Цей тип
діаметрально протилежний традиціоналістові.
Ці тини існують як серед індивідів, так і серед держав. Тому цю
модель можна використати під час аналізу будь-яких етнокультур-
них, стносоціальних, стноекопомічних, стнонолітичних явищ.
3. Самобутність етнічної культури
ЯК АНТИПОД ЗАГАЛЬНОЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ
Самобутність - цс неповторні риси етнічної культури, які при-
таманні лише їй і які відрізняють її від інших культур. Такі риси, як
правило, проявляються в народній побутовій культурі (що ближча до
природи), тобто кольорах, крої та оздобленні одягу, будівництві та
декорі житла, уснопоетичній творчості, збереженні певних норм побу-
тової поведінки, смаках, обрядах, поглядах, які виявляють себе у всіх
формах життєдіяльності народу. Самобутність зберігається завдяки
консерватизму, при якому всякі інновації в культурі інтерпретуються
саме крізь призму етнічного. А консерватизм передбачає насамперед
недопущення змішування національного самобутнього з іншопаціо-
нальним, що часто вважають руйнівним і деструктивним.
Таким чином, завжди триває суперечність між національним само-
бутнім та інтернаціональним, або інтеграцією та дезиптеграційними
процесами, в основі яких лежить природне прагнення до етнічної кон-
сервації того, що вироблено століттями.
Єдність людської культури різні вчені уявляли по-різному.
Російський історик і соціолог Микола Данилсвський (1822-1885)
принципово заперечив ідею єдності людства: “Загальнолюдська ци-
вілізація не існує і не може існувати, тому що цс була б неможлива
і зовсім небажана неповнота... Загальнолюдського не тільки нема на-
справді, але й бажати бути ним - значить задовольнятися загальним
місцем, безбарвністю, відсутністю оригінальності, одне слово, задо-
вольнятися неможливою неповнотою”; “прогрес не в тому, щоб іти
78
в одному напрямку, а в тому, щоб усс поле, яке є полем історичної
діяльності людства, пройти в різних напрямках”.
Стереотип загальнолюдських цінностей і нині часто заперечу-
ють багато мислителів, які вважають, що загальнолюдського в куль-
турі не існує. По-різному також інтерпретують і шляхи розвитку люд-
ської культури.
Лінійність і циклічність. Іван Фрапко назвав циклічний розви-
ток культури “хвилеподібним” (приклад: камінь, кинутий у воду).
Швейцарський дослідник Й. Я. Бахофсп (1815-1887) розглядав
світову історію як постійну боротьбу протилежностей, насамперед -
боротьбу чоловічого і жіночого начал: матріархальний та патріархаль-
ний уклади життя постійно змінюють один одного. Відмінність між
ними не в простому домінуванні чоловіка чи жінки. Матріархальне
начало - кровна спорідненість, цінність життя і любові, зв’язок із
землею, інтуїтивність мислення, пасивне пристосування до природи.
Патріархальна культура ієрархічна, ґрунтується па принципах упо-
рядкованості, дотримання законів, влади; раціональне мислення до-
мінує над інтуїтивним; активне прагнення змінити природу.
Освальд Шпснґлср (1880-1936), автор відомої праці “Занепад
Європи”, поділяв історію па “історії локальних культур”, кожна з
яких існує приблизно тисячоліття, а потім перетворюється на ци-
вілізацію. З переходом до цивілізації культурний організм поступо-
во гине. Цивілізація як уособлення бездушного інтелекту і масового
суспільства є занепадом, “присмерком” культури, вона скочується до
техніцизму. Організм перетворюється на механізм. Про це казали та-
кож Ю. Евола, М. Еліаде та інші консерватори.
Критичне ставлення до культури висловлювали ще давньо-
грецькі філософи-софісти. Вони вважали, що суспільні умовності
змушують людину придушувати свої природні нахили, а освіта й ви-
ховання, будучи процесами перетворення людини, є насправді зни-
щенням її первинної особистості.
4. Теорії прогресу і регресу людства
Варта уваги у цьому контексті й теорія прогресу людства
Ж. А. Н. Кондорсе, і теорія регресіюго розвитку культури Платопа.
Теорія прогресу людства була висунута філософом
Ж. А. Н. Кондорсе (1743-1794). Він розумів прогрес як суто пози-
тивний поступальний рух па основі безмежного розвитку людського
Розуму, який є причиною творення історії та культури.
79
Однак протилежну їй теорію регресного розвитку культури ви-
словлював уже грецький філософ Платоїі, який вважав, що людство
віддаляється від ідеалу, а культура постійно деградує, бо влада постій-
но переходить від Честі до Багатства і нарешті скочується до натовпу.
Про це повідомляли й пайстародавпіші релігійні мислителі ведизму:
“У найдавніші часи люди відрізнялися між собою Знанням; по-
тім стали враховувати походження і родовитість; ще пізніше ознакою
переваги стало вважатися багатство; нарешті останнім часом людей
сприймають лише за їхньою зовнішньою подобою”.
Український філософ Володимир Шаяп писав про цс так: “Най-
гірше зло з’явилося у світі. Зачали мішатися раси, затрачуючи сво-
єрідну думку розвою... Почала гинути правдива віра, а разом з нею
лад і право на світі. М’язи запанували над мозком, а стопи головою
бути запрагнули. Віз запанував над візником, а бич запанував над
рукою, що його тримає. Човенце запанувало над ткачем, а дім запану-
вав над своїм паном. А речі чоловікові - запанували над чоловіком”
|ВПН, 2811. Але Володимир Шаяп знав, що неминуче “ідеологія зло-
чину стріне відповідь в ідеології ладу”.
Описана картина нагадує нам міфічний період Калі-Юги, яка за-
ймає найнижче становище в міфологемі Золотого, Срібного, Мідного
і Залізного віків. Суцільна матеріалізація життя яскраво відобра-
жає процес деградації суспільства, його низхідного шляху, що при-
швидшується, як при падінні. Істини, відомі людям Золотого віку,
нині недоступні їхнім нащадкам. Однак кінець цього темного циклу
Калі-Юги водночас етапе й початком нового витка космічної спіралі.
Лише поодинокі мудреці володіють таємницею істинних скарбів, що
приховані в закономірностях розвитку і занепаду. Володимир Шаяп
був одним з тих мислителів, що відчули подих прийдешніх перемін.
Він перший в Україні збагнув і своєю працею сповістив прихід нового
Золотого віку.
5. Етнокультура як етнозбережувальний чинник
У кожного з народів формувалася міфологема Божественного по-
ходження етносу та священне значення окремих етнічних символів. Так,
синам нрапредка скіфів Таргітая з неба падають золоті дарунки: ритуаль-
на чаша, сокира, плуг і ярмо, що стають символами відповідно духовної
касти, воїнського етапу, землеробства й ремесла та рабів-чорпоробів.
Родова самосвідомість, відображена в культурі, має тотемний ха-
рактер: культура є продуктом діяльності “культурного героя” того
80
цИ іншого етносу. І хоча культурний герой не обов’язково виступає
як родоначальник, але він є яскравим представником свого етносу
і здійснює якісь подвиги чи здобуває певні блага для свого народу,
у слов’ян це отець Орій або Геракл (навіть самі греки писали саме
про його слов’янське походження), у греків - це Промстей, у герман-
ців і скандинавів - Одіп, у давніх шумерів - Ґільїамсш, в естонців -
Калевіпоеґ, у євреїв - Мойссй і т. д.
Етнічна культура виникає природним шляхом, у межах певної
етнічної території і не поширюється за межі цієї території. Ет-
нічна культура, що вийшла за межі своєї етнічної території і поши-
рилася серед інших народів, перестає бути етнічною. Змішуючись
з іншими культурами, вона набуває синкретичних форм, інтернаціо-
нального змісту і стає Глобальною. Глобалізація духовної культури,
що виявляється насамперед у релігії, набуває загрозливих для етносів
форм, бо в кінцевому підсумку призводить до нівеляції етнічності як
у духовному, так і в фізичному (біологічному) планах.
Такий стан речей буває вигідним тій чи іншій системі. Так, кому-
ністична ідеологія відокремлювала культуру від стіюпаціонального
простору, шукала ідеалу якихось універсальних “загальнолюдських
цінностей” на противагу національним. Однак такі тенденції можуть
розвиватися до певної критичної межі, коли в рух приводяться інші
природні механізми регуляції стнопаціопальїіих процесів. Коли вини-
кає загроза буттю певного етнічного світу, тоді з’являється поштовх
до розв’язання життєво необхідної проблеми етнокультури.
Отже, культура має етнозбережувальну функцію, здійсню-
ючи:
• відокремлення певного етносу від інших за принципом “ми -
вопи”, “свої - чужі”;
• забезпечення духовного самоусвідомлення національної спіль-
ноти;
• через збереження свого етносу забезпечення єдності й різно-
манітності етнічної картини світу;
• збереження стносфсри Землі, а отже, збереження біосфери -
виживання людства загалом.
Природний розвиток етнокультури має таку особливість: у процесі
Життєдіяльності етносу його природна культура зазнає еволюційних
ЗМгн (шліфується, збагачується, вдосконалюється) і є самодостат-
ню на будь-якому етапі розвитку свого етносу, а також стає засобом
Самозбереження етносу.
81
Важливою особливістю етнокультури є етнічна самоідептифіка-
ція, тобто усвідомлення своєї належності до певної етнічної СПІЛЬНО-
ТИ. Критеріями етнічного ототожнення є: територія; держава; мова,
антропологічний тип; етнокультурні ознаки (одяг, національні риси
побуту тощо); національна поведінка, зумовлена національним харак-
тером, що спирається на традиційну звичаєвість; етнічна релігія.
Таким чином, етнічна культура - цс сукупність матеріальних
і духовних цінностей, вироблених певним етносом упродовж його іс-
торії на його власній території засобами етнічного самовираження
(рідна мова, рідна релігія), яка не включає імпортних зразків (нанр.,
світових релігій).
По-справжньому високій етнокультурі нема потреби виходити за
межі свого етносу та нав’язувати свої етнокультурні зразки іншим
народам. Водночас бажання народів ознайомлюватися з етнічними
культурами інших народів є природним, що аж ніяк не означає за-
позичення чужих культурних надбань, а тим наче знищення своїх на
догоду чужим культурам. До речі, консервативні нації (до прикладу,
японці) негативно ставляться до такого роду запозичень, коли їхні
звичаї намагаються перейняти інші народи (наприклад, чайну пере
мопію, театральний стиль тощо). Логічно, що представники іншого
етносу свідомо чи несвідомо псують первісні етнічні зразки. Японці не
дозволяють також вивозити з країни вироби декоративно-вжиткового
мистецтва, особливо автентичні народні вироби ручної роботи. Для
них ці речі мають у стократ вищу цінність, ніж, скажімо, будь-який
електронний пристрій, калькулятор чи годинник, що їх вони залюбки
дарують як сувенір. Автентичні вироби в японців набувають значення
священних реліквій, які зберігають енергію нації.
Український політолог О. Бочковський показав зв’язок культури
з нацією так: “Культура - це свого роду мірило своєрідності й вар-
тості нації. Ступінь поширення і, головне, поглиблення культури в
масах - цс одна із передумов перетворення народу в націю” | Вступ
до націології, 77].
У зв’язку з цим доцільно порівняти поняття культури і цивіліза-
ції. Якщо культура - цс внутрішній, суб’ єктивний творчий акт, то
цивілізація - зовнішній, об’ єктивізований організаційний процес.
Культура від латинського киїі - обряд, поклоніння; а цивілі
зація - від латинського сіоііаз - місто (організоване життя, рівень
суспільного розвитку). Культура є наслідком творчості людини, її
натхнення, духовних потреб. Цивілізація - вироблення речей меха-
82
нічними способами. Культура - національна, локальна; цивілізація -
інтернаціональна, глобальна.
Важливим чинником культуротворсппя є праця як спосіб ство-
рення культурних цінностей. Праця - цс цілеспрямована діяльність,
яка потребує витрати часу і зусиль. Наприклад, життєзабезпечення:
добування їжі, спорудження житла і т. д. - все цс можуть робити
і тварини (полювання на менших звірів, будівництво гнізда, пори,
бджолині соти тощо). Навіть відомі випадки, коли тварини користу-
ються палицями, камінням (мавпи) або роблять якісь цілеспрямовані
дії (ворона розмочує в річці сухар) та ін. Однак під працею маємо на
увазі не використання знарядь праці, а виготовлення їх власноручно,
д це вже сфера розумової діяльності.
В. Всрпадський включив людство до складу живої речовини пла-
нети Земля, вказавши тим, що людина і природа єдині. Феномен жит-
тя ми не можемо пізнати лише через його соціальну форму, ігноруючи
його біологічну основу, невід’ємною частиною якої є етнічність.
Зв'язок соціального і біологічного можемо простежити на рівні
культури за такою схемою:
• Людина є творцем культури.
• Людина належить до етносу.
• Етноси мають свої біологічні відмінності.
• Етнос проживає на певній території, з певним кліматом і при-
родою.
• Територія “диктує” етносу спосіб господарства, тип виробни-
чої діяльності.
• Виробнича діяльність і природа краю виробляють національну
вдачу (характер) і традиційну звичаєвість.
• * Етноси створюють свою матеріальну базу для етнічної куль-
тури, пропущеної крізь національну свідомість свого біоло-
гічного тину, природу своєї землі, традиційний спосіб життя,
стереотипи національної поведінки, які диктує їм національ-
ний характер і традиційна звичаєвість, що, своєю чергою, є
основою соціальних зв’язків.
Висновки до частини П:
1. Етнічне не розчиняється в соціальному, навпаки, воно впливає на
соціальне.
2. Етнічне існує завжди, навіть у несприятливих умовах, у прихованих
формах.
83
3. Вивчення культури етносу неможливе без знання сутності самого
етносу, його походження, етногенезу, геокультури.
4. Саме етнічне впливає на тип культури, її особливості. Отже, культу-
ри не існує поза етносом.
5. Етнокультура виступає своєрідним генератором життя, упорядни-
ком життєвого хаосу в системі "лад - безладдя" (космос - хаос), де
етнічне, національне - це структурований упорядкований лад (кос-
мос), а інтернаціональне (змішане, синкретично-еклектичне) - це
безладдя (хаос).
6. Збереження етносфери Землі нині, як і завжди, є невідкладним еко-
логічним завданням усього людства.
Запитання та завдання
1. З’ясуйте зв’язки мови, генетики, етнічної психології.
2. Мова як ідеологічна зброя.
3. Мова як засіб самозбереження етносу.
4. Мова і психічна, розумова та практична діяльність людей.
5. Поняття етноцид, деїцид, лінґвократія і лінгвоцид та наслідки їхньої дії
в суспільстві.
6. Поняття державної мови та проблеми мовної екології.
7. Ваша оцінка чинного “Закону України про мови”.
8. У чому феномен впливу етнокультури на національну самосвідомість?
9. Самобутність етнічної культури чи “загальнолюдські цінності”? Проти-
лежності.
10. Культура й цивілізація як бінарні опозиції.
• Література
1. Базовий закон України “Про мови України”: ЬНр://\¥\¥\у.иСпеСиа/
опІіпе/207/0/21/
2. Білецький А. О. Про мову і мовознавство / А. О. Білецький. - К.,
1996.
3. Валуєвський циркуляр. Емський указ // Антологія християнства.
Хрестоматія з релігієзнавства та культурології / за загальною ред. д-ра
філос. наук Г. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - С. 327-329.
4. Заборони української мови. - Національні процеси в Україні: історія і
сучасність. Документи і матеріали. Довідник. - К., 1997. - С. 283-284.
5. Іванишин В. Мова і нація. Тези про місце і роль мови в національному
відродженні України / В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький. - Дрого-
бич: Відродження, 1994.
6. Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивала-
ся. - Кримський А. Твори в 5 томах. - Т. 3; або в кн.: Історія україн-
ської мови. - Хрестоматія / упоряд.: С. Єрмоленко, А. Мойсієнко. -
К., 1996. - С. 16-38.
84
7 Лозко Г. С. Етнологія України / Г. С. Лозко. - К.: АртЕк, 2001.
§ Лозко Г. Українське народознавство / Г. Лозко. - К., 2006. - С. 58-77.
д Мовчан П. Мова - явище космічне: Ьир://\у\у\у.реНига.сош.р1/
ипіуегз.Ьіш
10. Мосенкіс Ю. Трипільська культура й українська мова: Ейр://Ігуріїїіа.
пагосі. ги / агйс Іез / ік и. Ьіт
ц. Мосенкіс Ю. Як розмовляли в Києві тисячу років тому? Ьіір://
ІгуріНіа.пагосі. ги/агНсІез/кІ.Ьіш
12. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова / Г. Півторак. - К.,
1993.
13. Потебня О. Язьік и народность / О. Потебня // Зстетика и позтика. -
Москва, 1976.
14. Сепир 3. Язьік / 3. Сепир. - Москва-Ленинград, 1934.
Лекція 7 ___________________________________
РЕЛІГІЯ ЯК БАЗОВА ЦІННІСТЬ
ДЕРЖАВИ ТА ЕТНОСУ
1. Поняття РЕЛІГІЇ ТА СУЧАСНИЙ СТАН РЕЛІГІЙНОСТІ ЛЮДСТВА
Релігія, на думку релігієзнавців, існує близько 50 тисяч років. Досі
вона ще не вичерпала себе і залишається затребуваною сучасним сус-
пільством, незважаючи на тс, що форми релігійності впродовж тисячо-
літь змінювалися, еволюціонували, розвивалися або деградували.
Релігія - цс феномен духовного життя людства, його світоглядна
основа, яка упорядковує щоденне життя і поведінку людини, а та-
кож дає змогу “спілкування” з ідеальним світом (Абсолютом, Вищим
Розумом, Богом/Богами) через молитви, обряди та ін. [Лозко. Про-
буджена Енея, 32].
Релігійно-статистична картина планети Земля свідчить про чисель-
ну перевагу монотеїстичних культів, що радше є ознакою тенденції до
Деградації релігії, ніж до розвитку. Бо, як відомо, всяке спрощення
системи неминуче призводить до її ліквідації або самознищення.
Нині серед населення нашої планети переважають релігійні люди.
Чисельність атеїстів, за різними джерелами, доволі суперечлива -
85
називають цифри від 641 мли невіруючих та 220 мли атеїстів (що
разом становить 861 мли позарелігійних людей) до 1,7 млрд поза
релігійних людей - за даними Епсусіоресііа Вгіґаппіса. Отже, багато
релігій, незважаючи па видимі зовнішні успіхи, па початку III тися-
чоліття перебувають у глибокому кризовому етапі: “На рубежі століть
вони зіткнулися із проблемою загострення, аж до релігійних зіткнень,
взаємин між державами, орієнтованими на певні релігійні пріоритети.
Зокрема, християнство і мусульманство опинилися в епіцентрі таких
протистоянь, які вони не в змозі подолати” [Релігійна панорама, чер-
вень 20001. На прикладах християнства та ісламу можна передбачити
і долю “єдиної вссзсмної” релігії, ідею якої час від часу висувають
прихильники Глобалізації.
Оскільки в самих світових релігіях закладена своєрідна “вибухівка”,
яка постійно сіє ворожнечу між народами, то логічно було б спрямува-
ти пошуки шляхів до релігійної гармонії між різними народами в рус-
ло їхніх природних релігійно-світоглядних систем. Саме визнання того
факту, що світ ноліетнічний, а отже, й полірелігійний, спонукає сучасне
людство виробляти вміння поважати права інших народів па їхнє власне
світовідчуття і не нав’язувати свої Глобальні релігії всьому світові.
Однак ґлобалісти за всяку ціну намагаються зберегти світові ре-
лігії як потужні важелі впливу па людство. Відбувається пристосову-
вання світових релігій до психології, мислення й поведінки сучасної
людини. Такс пристосування вже назвали релігійним модернізмом
(від фрапц. тодете - сучасний). Мста релігійного модернізму -
зміцнення позицій світових інтернаціональних релігій. Засобами мо-
дернізації стають, як правило, нові релігійні поняття, оновлені обря-
ди, нова церковна організація, але не сама релігія. Поява релігійного
модернізму насамперед сигналізує про “розсскрсчспість”, дссакралі-
зацію “святого письма” внаслідок доступності інформації про його
“авторів”, засновників релігій, що вияскравлює приховану досі мсту
творців релігії, а також негаразди церковного життя, невідповідність
декларованих цінностей і реального життя релігійних діячів та ін.
Сучасний релігійний модернізм, не заперечуючи попередні форми
релігії, лише проголошує їх вдосконалення, оновлення, приведен-
ня у відповідність до сучасного життя тощо. Така концепція логічно
вплетена у контекст Глобалізації й не терпить альтернативних спроб
відродження автохтонних релігій, що підтверджує її давню витокову
мету - знищення етнорелігійпої мозаїки світу, приведення всіх на-
родів до “єдиної вссзсмної” універсальної доктрини. Все цс викликає
86
нідчуггя облудності світових релігійних ідей, їх відвертої застарілості
та політичної заанґажованості. Отже, модернізація релігії насправді
неможлива без радикальної зміни її внутрішнього змісту, а саме: при-
ведення у відповідність з її природним середовищем функціонування,
що становить її етпорелігійну домінанту, без якої немислиме життя
національної спільноти.
Слово релігія не вживали пі в Стародавньому світі, пі в Середньо-
віччі, бо всі народи користувалися безпосередніми назвами релігій,
які, зазвичай, були похідними від їхніх етнічних назв: індуси - інду-
їзм, елліни - еллінізм, юдеї - юдаїзм і т. д. У наших Предків також
була назва своєї релігії - руська віра, від імені народу (етноніма) і
назви держави Русь (етнотоііоніма). Про цс знаходимо згадки в чис-
ленних народних приказках, обрядах. Так, наприклад, В. Гнатюк за-
писав на Гуцульїцині ось що: “Поки писанки пишуть, поки колядники
ходять, доти наша віра руська в світі буде”. Як писанки, так і коля-
ди - цс ознаки не християнської традиції, а язичницької віри наших
Предків. Християнство, як відомо, впродовж тривалого часу марно
поборювало ці святощі язичницької віри, але не змігши їх викоріня-
ти, прийняло до своїх церковних дійств, попередньо замінивши (спо-
творивши) їхнє значення. Писанка, що мала слугувати воскресінню
душ наших Пращурів, стала символом воскресіння Ісуса, а колядки з
пісень во славу народження Божича Коляди ідеологічно перетворили
на прославляння різдва Ісуса Христоса.
Як уже зазначалося, па ранніх станах історії народів їхні релігійні
та етнічні межі, а часто і назви, збігаються. Такс ототожнення ві-
росповідної спільноти з етносом мало і матиме непересічні позитивні
якості:
• єдність інтересів етносу та його етнічної віри, держави і церкви;
• релігія виконує свою паціо- і культуротворчу функцію;
• відбувається цілком природна регуляція морально-звичаєвих
відносин;
• забезпечується збереження національної самобутності;
• виробляється віднорність Глобальним процесам, які, як прави-
ло, є ворожими до місцевих (локальних) традицій.
Отже, всі ці природні якості в цілому забезпечують життя і само-
збереження етносу.
Термін “релігія” почали широко вживати в епоху Відродження
Для характеристики загального поняття віри в Бога незалежно від
87
конфесії (у Західній Європі - близько XVI ст., а в Україні - близько
XVIII ст.). Таким чином, уже саме вживання цього слова має ґло-
бальний характер.
Нині існує понад 200 визначень поняття “релігія”, і їх кількість
дедалі зростає. І хоча цей термін не дуже вдалий саме через свою
іншомовність і багатозначність, та наука послуговується ним за тра-
дицією, не вдаючись до лінгвістичних уточнень. Релігія, згідно із
сучасними словниками, походить з латинського геїідіо - честь, по-
божність, благоговіння, пошана; або від геїідіозиз - совісний, благо-
честивий; або, за Цицеропом, від геїідеге - совість. Однак ці значен-
ня, такі популярні в академічних словниках, виявляються неточними
для з’ясування глибинної сутності цього терміна. Священик Григорііі
Дяченко в 1900 р. дав такс пояснення: “Релігія - від лат. геїідо - єд
паю, - власне моральний зв'язок людини з Богом, Богоінаиування”
(Полпьій церковнославянский словарь, с. 547). Часто слово релігія
замінюють слов’янським віра. Однак ці поняття також не тотожні.
Як бачимо, сучасні словники не подають етимологічного значення
слова релігія, тому не зайвим буде уточнити деякі особливості цього
терміна, щоб зрозуміти його глибинне давнє значення в латинськії!
мові. Слово релігія складається із префікса ре- (лат. ге) і кореня
ліго- (лат. Іідо), іцо позначає спілку, об’єднання, товариство. Пре-
фікс ге- уживається в словах на позначення повторюваної, зворотної
чи відновлюваної дії, як наприклад, у слові реанімація (від апіта -
душа; тобто повернення організму до життя - “оживлення”, повторне
вселення душі). Таким чином, і слово релігія дослівно означає “від-
новлення втраченого зв’язку” з Богом - космічним Праотцем людини.
У цьому значенні поняття “релігія” може розумітися значно ширше,
ніж його переклад нашим словом віра.
За уявленнями наших Пращурів-слов’яп, будучи частинкою Бога,
людина приходить у земний світ Яви (тимчасове життя), ніби від-
риваючись па певний час від свого вічного небесного Отця, що іс-
нує в Праві (Сварзі - найвищому небі). Не зайвим буде тут згадати
українське уявлення про людину як осколок Сонця, що впав на зем-
лю. Проживши праведне житія, цей осколок повертається назад до
Сонця, але, якщо людина заплямувала себе поганим життям, її душа
(сонячний осколок) згоряє навіки: “Життя людини, її народження
і смерть - то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке житія
людське - то змагання повернутися до свого початкового джерела,
з’єднатися знов з Сонцем: народитися - відірватися від Сонця, вмер-
ти - повернутися до Сонця” [Шухевич В. Гуцульїцина].
88
Щоб відновити втрачені в ході життя сили, людина мусить встано-
вцТИ духовний зв’язок зі своїм духовним джерелом, яким є Бог. З ДО-
1оМог°10 певного обряду (ритуалу), магічних слів (молитви) людина
ніби повертається до свого праджерела і в ньому черпає нові духовні
сили.
Релігія за своєю сутністю є досвідом священного і пов’язана з іде-
ями існування Всесвіту, пошуками істини та осмисленням й унорядку-
яаііням людського життя. Оскільки релігії формувалися природним
шляхом, то вже на ночатках свого існування мали виразно етнічне
(родове, нлем’япс) забарвлення.
2. Проблема класифікації релігій та поняття етнічної релігії
Існують різні класифікаційні критерії поділу релігій за типами.
До прикладу, можна поділяти релігії за кількісним принципом (бага-
тобожні й однобожні) проте така класифікація не досить правильна,
й ось чому.
1. Політеїзм (від грецького роїіз - багато, Теоз - Бог, дослівно
“храм усім Богам”) - релігійна система, яка не обов’язково означає
якусь певну кількість Богів (33 або 333 у ведизмі), а переважно має
філософське вчення про багатопроявність Божественної сутності, ко-
жен вияв якої має окремі імена (Сварог, Псрун, Світовид, Дажбог,
Лада і т. д.). Часто до цих тсопімів (імен Бога) додаються ще і його
епітети (наприклад: Перун Вогнскудрий, Сварог Всевишній, Всюди-
сущий, Могутній, Мати Слава Сонцесяйна, Віща та ін.).
2. Монотеїзм (від гр. топоз - один, Теоз - Бог) - релігійна сис-
тема, яка проголошує ідею єдинобожжя “вищою”, однак, не змігши
позбутися політеїстичних (язичницьких) світоглядних засад, створює
безліч “святих”, що переважно виконують функції давніх етнічних
Богів, хоча Богами офіційно не вважаються. Наприклад, христи-
янський культ Власія заступив давній культ Вслеса, культ святого
Іллі - культ Псруна, культ Матері Божої - культ Лади та ін. Виявля-
ється, що абсолютного монотеїзму практично не існує, так само, як і
абсолютного політеїзму. Крім того, монотеїстична система виявилася
песамодостатпьою в релігійній практиці народу, тому церква змушена
була вдаватися до створення подібних “помічників Бога”.
3. Генотеїзм (від грецького Иепоз - рід, походження і Теоз -
Бог) - релігійна система, в якій вироблена певна ієрархія Богів, від
Бога-Батька до синів, які правують різними сферами буття, природи
1 Життя людського. Отже, не можна також провести й чіткої межі між
89
політеїзмом і генотеїзмом. Таким чином, ця класифікація релігій ви-
я вляється і ісдоскої іал ою.
Географічний принцип класифікації також нам мало що дає, бо
він не враховує якісних характеристик релігій. Такі характеристики,
як наявність анімізму, фетишизму, тотемізму також не можуть висту-
пати класифікаційним критерієм, оскільки вони наявні як у давніх,
так і в сучасних релігіях, включаючи й світові. До прикладу, у хрис-
тиянстві знаходимо елементи анімізму (вчення про душу), фетишиз-
му (поклоніння хресту, іконам, мощам та ін.), навіть тотемізму (Ісус
в образі риби чи агнця) тощо.
Тому найдоцільнішою, з нашого погляду, є класифікація релігій
за етнічним принципом, з допомогою якої можна справді розділити
релігії за їхніми якісними характеристиками. За такою системою
маємо три тини релігій з такими їхніми характеристиками:
а) етнічні релігії - природні (створені природним шляхом упро-
довж багатьох століть самим народом, мають астрономічний кален-
дар), політеїстичні (Боги уявляються як іманентні, розлиті в природі
сутності), локальні (місцеві), екологічні (з культом природи), життє-
радісні, розвиваються у межах свого етносу і не поширюються за межі
етнічної території, бо в цьому немає потреби, адже етнічні релігії іс-
нують як засіб самозбереження етнічної самобутності;
б) світові (або, точніше, інтернаціональні) релігії - штучні (ви-
творені окремою людиною, пророком, засновником), монотеїстичні
(з одним трансцендентним Богом, винесеним за межі природи, потой-
бічним), Глобальні (мають міжнародний характер), космополітичні
(нехтують національним і проповідують заміну етнічного світовим),
відірвані від природи (мають календар за датами життя пророка, віді-
рваний від астрономічних циклів природи), аскетичні (проповідують
мучеництво, страждання, фізичні обмеження), місіонерські (прагнуть
поширитися серед багатьох інших народів) |Сварог. - 2003. - № 13-
14. - С. 18|.
в) неорелігійні напрямки - штучні (створені на ґрунті існуючих сві-
тових або частково на ґрунті етнічних, але вже з новим філософським
наповненням - ідеологічною надбудовою, мають авторів-засновників,
пророків тощо), прагнуть стати міжнародними, місіонерські, найчас-
тіше космополітичні, часто синкретичні або еклектичні (суміш різних
віровчень і моральних настанов), прагнуть стати світовими.
У релігієзнавстві існує також поділ на традиційні й нетрадиційні
релігії, однак він застосовується лише щодо тієї або іншої території чи
90
|іаціїі та не має чітко окреслених часових меж. Наприклад, досі не вста-
новлено критерію, скільки років треба для того, щоб вважати релігію
традиційною для конкретно взятої території чи етносу. На думку сучас-
них релігієзнавців, інтернаціональна релігія християнство для України
за тисячоліття вже стала тут “традиційною”, а крінніаїзм є нетради-
ційним, хоча обидві релігії не є автохтонними па нашій землі. Другий
приклад: українська етнічна релігія (язичництво, або рідна віра) є тра-
диційною в Україні, а рунвізм (силснкіяпство) - нетрадиційною, бо це
штучна (створена автором - “пророком”) псорелігія. Однак далеко не
всі релігієзнавці пов’язують поняття традиційності з автохтонністю й
природністю релігії, що було б не лише доречно, а й логічно.
Проблема визначення традиційності релігії досі залишається не
цілком зрозумілою. Найбільш вдалим поясненням причин такої си-
туації є думка провідних українських релігієзнавців А. Колодного
та Л. Филипович: “В Україні - велике розмаїття конфесій. Жодна з
них не є для українця єдино істинною «вірою батьків», національною
вірою. Конфесійно поділеною Україна прийшла й до свого нового
національного відродження. Строго кажучи, за найбільш традиційну
релігію українців можна було б визнати ту, яка існувала на їхній ет-
нічній території до прийняття християнства, тобто східнослов’янські
язичницькі культи. Поява численних рідновірських течій відображує
саме прагнення певних кіл українства повернутися до витокової релі-
гії етносу” (Релігійна духовність, 175|.
І хоча, як зазначають дослідники, рідна віра в Україні ще не має
масового поширення, сама ідея повернення до етнічної релігії нині
набирає сили не тільки в Україні, але й серед інших народів, вона є
перспективою на майбутнє.
Отже, зробимо висновок: якщо етнос - це кровпосіїоріднепа спіль-
нота людей з рідною землею, рідною мовою, то спільні родові легенди
про походження свого народу, спільна історична пам’ять, звичаї та
обряди становлять його рідну етнічну релігію. Пор.: грецьке слово
еіпікоз має значення “родовий, народний, язичницький”.
Етнічні релігії, як правило, виникають природним шляхом у межах
певної етнічної території і не поширюються за межі свого етносу. В про-
цесі житія етносу його природна релігія зазнає еволюційних змін, вдо-
сконалюється, шліфується. Якщо її розвитку не перешкоджають якісь
зовнішні чинники (поневолення, війни, інші асимілятивні процеси), то
етнічна релігія може бути самодостатньою духовною системою па будь-
якому стані життя свого етносу, тобто на кожному етапі історичного
91
розвитку народу вона задовольняє його духовно-культурні потреби та
є засобом його самозбереження як самобутньої етнічної спільноти.
Таким чином, етнічна релігія - цс природна автохтонна релігія
етносу, створена багатьма його поколіннями на власній території, що
існує на будь-якому стані його розвитку (рід, плем’я, народ, нація) і
не поширюється за межі етнічної території.
Власні етнічні релігії має кожен етнос, оскільки духовна культура
народів є витоковою для кожного з них, а привнесена чужа культура
може накладатися на первісно рідні вірування, синкретизуватися з
ними, поступово витісняючи тс, що було свого часу для етносу при-
родним. Якби паша етнічна релігія розвивалася природним шляхом,
еволюціонуючи разом зі своїм етносом, вона цілком би відповідала
сучасному рівневі життя народу. Цс підтверджують факти існування
нині етнічних релігій у високорозвинутих країнах, а також процеси
відродження етнічних природних релігій у багатьох державах Євро-
пи, Азії, Америки. Досі етнічні релігії існують в Японії (синтоїзм),
Китаї (конфуціанство), Ізраїлі (юдаїзм), Індії (індуїзм) та ін.
Природну українську етнічну релігію в науці прийнято називати
українським язичництвом. Слово язичництво є науковим терміном,
однак воно має свою історію. Воно згадується у Волосовій Книзі, яку
датують як пам’ятку У-ІХ ст., можливо, й переписану в пізніші часи
(за припущенням Б. Яцснка, близько XVII ст.).
Слово язичництво походить від слов’янського язик що, крім назви
органа мовлення, позначає що й саму мову, плем’я, народ зі спільною
мовою й звичаєм-релігією (нор. “язики” - у значенні “народи”). Незва-
жаючи на той негативно-оцінний відтінок, якого надала йому офіційна
християнська церква, слово язичництво може вважатися нейтральним
науковим терміном, адже воно належить до слов'янської лексики.
Слово поганство, широко впроваджуване християнською церквою,
є лексичною калькою з латинського радапиз - селянин, селянський.
Воно непридатне для наукового вжитку через його негативно-емоційне
забарвлення, що є порушенням лінгвістичних вимог до терміна. Якщо
колись християнські проповідники використовували цс слово з мстою
зневажити та принизити етнічні релігії завойованих ними народів, то
нині застосування цього слова вважається петолерантпим щодо спо-
відників язичницьких релігій. З філологічного погляду слово поган
ство є вульгаризмом, а його вживання - ознакою низького рівня
мовної й загальної культури людини [Релігійний словник, 3871.
Українське язичництво як витокова релігія українців за своєю сут-
ністю є православним, що до X ст. означало віру автохтонного насе
92
лЄння Київської Держави. Первісно слово “православ’я”, як поясню-
ють сучасні рідповіри, означало “славлення Богів”, тобто язичницьку
рогослужбу: Прав (Права) - закон, що керує (правує) Всесвітом, а
славлення - язичницький ритуал, урочиста служба, що супроводжу-
ється співом релігійних гімнів, які називалися славами.
Таким чином, стають зрозумілими й політичні маніпуляції термі-
нами, що їх застосовувала церква. З прийняттям світової (інтернаціо-
нальної) релігії в 988 р., християнська церква, використовуючи зро-
зумілі для пастви слова, намагалася заохотити людей до пової релігії,
тому скористалася зрозумілою для народу назвою, позначивши нею
східнослов’янську галузь ортодоксального християнства. Аналогічно
надавалися близькозвучпі назви й храмам, про що вже йшлося (на-
приклад, па місці капища Вслсса збудували церкву святого Власія, а
на місці зруйнованого храму Святовита - костел святого Вита).
Українською традиційною вірою в повному розумінні цього слова
є рідна стпорслігія^ що означає сукупність релігійних вірувань, які
побутували па теренах України, в їхньому еволюційному розвиткові,
включаючи:
1) релігію племен і народів найдавнішої доби, що їх вважа-
ють Предками українців як в етнічному, так і в культурно-
історичному планах;
2) релігію східнослов’янських племен Київської Держави, що іс-
нувала до прийняття християнства як офіційної релігії;
3) народно-побутову релігійність, що існувала паралельно з офі-
ційним християнством упродовж останнього тисячоліття;
4) сучасне відроджене українське язичництво.
Таким чином, етнічна релігія автохтонного населення України має
кількатисячолітпю історію, старшу від християнства приблизно па
7 тисяч років. Українське язичництво означає власне етнічну релігію
українців. Формування язичницького світогляду Предків слов’ян, у
тому числі й Предків українського народу, припадає па час переходу
індоєвропейської людності до протонеоліту.
Міфологічна періодизація переважно збігається з археологічними
Даними: “Золотий вік”, “Срібний вік”, “Мідний вік”, “Залізний вік”.
Як бачимо, язичницький світогляд пройшов етапи, які в цілому відпо-
відають основним археологічним епохам |Лозко Г. Пробуджена Епся,
271-272; Липипськии В. Листи до братів-хліборобів|.
Занепад знань Предків па теренах України характерний лише
Для останнього періоду цієї доби (II тис. н. с.), тобто часу привпс-
93
ссіїня чужої віри і примусового її впровадження. Треба враховувати
також і тс, що занепад етнічної віри відбувся не як природний про
цес трансформації етнічної релігії від політеїзму до монотеїзму,
бо монотеїзм, принесений як чуже етнічне явище, загальмував при-
родний розвиток власної етнічної віри, а згодом поставив її під за-
грозу повного знищення. Отже, перехід від політеїзму до монотеїзму
не є закономірним еволюційним явищем, а лише збігом негативних
історико-нолітичних обставин. Однак і сама чужа монотеїстична ре-
лігія, будучи неприродним штучним витвором, виявилася нездатною
творчо розвиватися еволюційним шляхом, а отже, залишилася за-
костенілою, догматичною, відірваною як від сучасного життя, так і
від надбань сучасної науки.
Через цс штучні монотеїстичні світові релігійні системи рано чи піз-
но мусять закономірно зійти зі світової арени і поступитися природним
етнічним релігіям, які здатні саморозвиватися па рідному етнічному
ґрунті. Відродження етнорелігій на новому стані розвитку людства,
повернення до предківських знань, скологізація моралі, природність
існування па Землі, Права як новий космічний світогляд і нові взаєми-
ни з Богом-Богами. Як писав Микола Чмихов: “Настання нової епохи
дещо випереджає настання відповідного їй природного циклу. Отже,
ми знаходимося, хоч би одною погою, в повій історичній епосі”. По-
чаток нової історичної доби він датував 2015 роком як епоху Водолія
[Истоки язичества Руси|. Сучасний стан відродження української рід-
ної віри є добрим підтвердженням цього передбачення. Це відродження
є закономірним наслідком живучості українського етносу.
Треба зазначити, що лише в тоталітарному СРСР, який став пер-
шою в історії атеїстичною державою, науковий атеїзм було прого-
лошено одним з основних складників радянської комуністичної ідео-
логічної доктрини марксизму-лєнінізму. В усіх вищих навчальних
закладах СРСР було впроваджено обов’язковий академічний фах -
науковий атеїзм. Термін “науковий атеїзм” був офіційно введений у
1954 р., його вперше використали у постановах ЦК КПРС “Про ве-
ликі недоліки в науково-атеїстичній пропаганді та заходи її поліпшен-
ня” та “Про помилки у проведенні науково-атеїстичної пропаганди
серед населення”. У 1959 р. курс “Основи наукового атеїзму” було
введено в програми усіх вишів СРСР. Але, як бачимо, довготривала
атеїстична пропаганда не досягла своєї мсти. Однак понад 10 % людей
на планеті вважають себе атеїстами.
94
За 50 тисяч років існування релігії змінилися сотні тисяч релігій-
них форм. Різні люди і народи сповідують різні релігії або належать
до різних церковних організацій. Нині щодо них прийнято вживати
слово конфесія (від лат. соп/'еззіопаїіз - віросповідний), що означає
належність до якоїсь церкви чи релігійної організації. Конфесія не
тотожна власне віросповіданню (напр., українські православні церк-
ви належать до одного християнського віросповідання, але до різних
конфесій: УПЦ, УАПЦ, УПЦ КП, УПЦ МП).
Сталося (або було зроблено) так, що в сучасних державах нині
бурхливо розквітає ііолікопфссійпість (в Україні, наприклад, за двад-
цять років зареєструвалося близько сотні конфесій). Різні уявлення
про Бога вимагають належного рівня віротерпимості в суспільстві, чого
досягти доволі важко. Там, де вже впроваджено штучний мультикуль-
туралізм, нібито виправданою стає і вимога міжконфесійної толерант-
ності (від лат. Іоіегапз - терплячість), тобто хоча б зовнішньої поваги
до чужих релігійних вірувань, обрядів і звичаїв, визнання їхніх прав
па власне розуміння Бога. Однак така вимога є протиприродною, отже,
неможливо уникнути конфліктів, у тому числі й на релігійному ґрунті.
Проблему толерантності докладніше роглянемо в лекції 10.
Релігійна ситуація в Україні наприкінці XX ст.
Назва конфесії Кількість прихильників у %
Християнство ортодоксальне (“православ’я”) 51
Християнський протестантизм 23
Християнське греко-католицтво 12
Християнське римо-католицтво 4
Іслам 1,5
Юдаїзм 0,8
Східні релігії 1,2
Рідна віра українських напрямків 1,2
Інші віросповідання та атеїсти 5,3
Конфесійний склад мешканців Землі див. у додатку “Хрестоматія”.
95
4. Світові та етнічні реліпї:
ТИСЯЧОЛІТНЄ ПРОТИСТОЯННЯ ТА ПРОБЛЕМИ СПІВІСНУВАННЯ
Появу світових релігій можна вважати закономірним явищем, хоча
насправді вона є революційним, а не еволюційним процесом. Так звані
“світові релігії” водночас є свідченням релігійної ентропії, тобто зііе-
ціпспня релігійної культури, невною її деградацією, що з Глобального
погляду подають як її “розвиток”. Проте релігії розвиваються не верти-
кально від “нижчого” до “вищого” щабля, як це тривалий час вважало-
ся в науковому атеїзмі, а в почерговій зміні тенденцій “від локального
до Глобального, від Глобального до локального”, які відбуваються не
стільки в етнічній структурі людства, скільки в його суспільній свідо-
мості. Цс стає очевидним на прикладі сучасних особливостей світового
стпорслігійпого ренесансу. Етноси прагнуть відновити свою гомогенну
(однорідну) етнорслігійність. За таких обставин світові релігії пері-
одично змінюються етнічними. У цьому, вірогідно, полягає одна із
закономірностей етпорелігієгенезу, а також підтвердження геніальної
ідеї Ф. Ніціпс про “вічне повернення всіх речей”.
Світові релігії вже достатньо продемонстрували свою неприрод-
ність, довівши людство до глибокої екологічної та морально-етичної
кризи. Людина протиставила себе та свою діяльність біологічному
началу Землі й Космосу. Відірваність Бога від природи породила, но
суті, безбожну форму людської діяльності (технократизм, ставлення
до життя як до безмежного природного ресурсу), що й стало при-
чиною екологічної кризи. Ця фактично бездуховна форма людської
діяльності насправді протистоїть життю. Та й самі аскетичні релігії
(християнство, іслам) проповідують власне дискредитацію життя, а
їхній аскетизм пропонується для зовнішнього вжитку, в той самий час
як самі його проповідники аж ніяк не є аскетами.
Так, за Б. Поповим, нищення біологічної основи житія - це є
“запереченням цінності Дому”. Дослідник уживає поняття Дому в
значенні специфічної організації життя, де Дім - етнічне явище:
“Культура етносу утверджує культ Дому. Дім утворює смислове ядро
етнічної культури. Дім виховує, напучує, надихає, дає людині жиг
тєву силу. Змагання Дому і Світу, життя й діяльності, спільності й
суспільства утворюють головний нерв культурного поступу” [Фено-
мен нації, 6-7].
Таким чином, національне і світове становлять пару протилежнос-
тей, які постійно борються за свої пріоритети. Нині релігієзнавці вже
сміливіше говорять про космополітизм світових релігій, його справ
96
^н1о сутність: “Він з’являється там і тоді, де і коли постає потреба в
^ІІіИрСННІ якоїсь релігії за межі її етнічної природності, з’являється
завДа,,,,я використати її для світової експансії, завоювання якомога
більшої кількості послідовників, витіснення старих або альтернатив-
них вірувань” ІФилинович Л., 611.
Релігія та консолідація етносу тепер є надзвичайно складною про-
блемою, адже український етнос, як загалом й інші етноси світу, нині
вже не становить релігійної гомогенності. Якщо в давніх суспільствах
релігія була формою вияву етнічності, а в Середньовіччі поступилася
місцем світовій християнськості, то нині етнічність знову переважає
релігійність.
Відсутність релігійної самоідснтифікації етносу виявилася, нсв-
пою мірою, несподіванкою для багатьох громадян (українець може
бути православного, греко-католицького, римо-католицького, про-
тестантського, криніпаїтського, мусульманського, язичницького ві-
росповідання або взагалі не сповідувати жодної релігії). Особливо
це знервувало представників традиційних християнських церков, які
всю свою вікову ненависть спрямували не стільки проти сучасного
засилля чужих месіанських конфесій, скільки проти рідного україн-
ського стпорслігійііого відродження, вбачаючи в ньому чи не найбіль-
шу небезпеку для свого існування. Церковників навіть не так хвилює
мусульманство українців, як віра їхніх рідних Предків, тобто язич-
ництво, власне найбільш традиційна релігія на теренах України. І в
цьому їх значною мірою підтримує державна політика, надаючи релі-
гійні пріоритети одній християнській конфесії, тим самим порушуючи
не лише Конституцію, а й чинне законодавство про свободу совісті та
релігійні організації в Україні, а також міжнародні документи. Саме
так виглядає засилля християнських програм на радіо й телебаченні,
інтенсивне церквобудівництво, помпезні християнські святкування на
Державному рівні, впровадження релігійних дисциплін в освітніх за-
кладах, навіть дитячих садочках тощо.
Якщо звернутися до статистики, то стають очевидними й маніпу-
ляції ґлобалістів у галузі релігій. У світі нині проживає 7 млрд осіб.
З них приблизно 4,7-5 млрд - віряпи. З них понад 2 млрд ЗО млн -
християни (32 %); 1,3 млрд - мусульмани (17 %); 790 млн - індуїсти;
370 мли - буддисти; 225 млн - прихильники китайської традиційної
Релігії (у Китаї побутують даосизм, конфуціанство, буддизм, які ра-
зом складають нині “три релігії”, так зване сан цзяо китайської спіль-
ноти). Цікаво, що питома вага християн особливо зростає в Африці
и Азії, натомість у Європі зменшується. Юдеїв у світі налічується
97
17 мли (Ізраїль, США, Західна Європа). Водночас помітна тенденція
до зростання кількості послідовників традиційних етнічних культів -
190 мли сповідників.
Таким чином, глобальними (світовими, інтернаціональними) ре-
лігіями на земній кулі охоплено близько половини (50 %) населення.
Керує релігійними процесами той самий Глобальний центр у США.
Так, у 1950 році встановлено Всесвітній день релігії, який з ініціа-
тиви ООН широко відзначають у світі третьої неділі січня щорічно.
У 2008 р. до цих святкувань долучилася й Україна. Звичайно, такі
ініціативи декларують уже доволі заяложену ідею “міжконфесійного
діалогу та порозуміння між церквами”. Показово, що Оргкомітет зі
святкування Всесвітнього дня релігії знаходиться у США і, як ствер-
джують його засновники, “не належить жодному з віровизнань”. Хоча
насправді приховується, якій конфесії належить ця ініціатива.
Антагоністичний характер взаємин етнічного і світового, локаль-
ного і Глобального яскраво проявляється в сучасних міжконфесійних
конфліктах, які не можуть врегулювати пі самі вірні, ні найсучасніші
правові акти та закони. Та найбільше суперечностей існує в самій
християнській конфесії, де безперестанно точиться боротьба: спо-
чатку за догмати (в яких народ ніколи не розбирався), потім - за
майно, сфери впливу і т. п. Ці проблеми нашій державі належить
розв’язувати вже у недалекому майбутньому.
Однак людство тривалий час не могло подолати стереотипи мис-
лення, нав’язані йому апологетами світових релігій, що християнство
“нас просвітило”, що воно “було позитивним явищем” у нашому куль-
турному розвитку. Щоб виявити глибинні причини й закономірності
релігійної боротьби, звернімося до історичних фактів.
Наші Пращури дуже боляче сприйняли офіційне (примусове, на-
сильницьке) впровадження світової релігії християнства, яке з самих
ночатків було космополітичним: декларувалося, що в християнстві
нема “пі елліна, ні скіфа”, й це народом сприймалося з великою недові-
рою. Бо рідна віра русів завжди була патріотичною, виховувала героїв,
гідних свого народу. Чуже відкидалося як вороже, такс, що може за-
шкодити своєму етносу (роду, племені, нації). Згадаймо, як новгородці
реагували па охрищення їх Добринею й Путятою: “Краще нам помер-
ти, ніж Богів наших дати в наругу” [Татищев В. Н., 112-113]. Про те
саме йдеться у Вслесовій Книзі: “Краще нам зникнути, але ніколи не
бути в рабстві й не поклонятися богам іним (чужим)”. Віровідступни-
цтво вважалося найбільшим гріхом, так само, як відречення від свого
98
роду. Розглянемо своєрідний мартиролог втрат, завданих європейській
язичницькій культурі християнством, іцоб зрозуміти всю глибину тра-
гедії наших Предків [Антологія християнства, 12-221.
Тому треба розуміти, що й навернення українців до християнства
це було одноразовим тріумфальним актом, як це стверджували деякі
історики-християпи, а особливо сама церква; воно розтяглеся па кіль-
ка століть, навіть більше, ніж вважалося донедавна. У Недоборах
(Гусятинський р-н Тернопільської обл.), за народними переказами,
язичницькі храми функціонували аж до XVII ст., що підтвердже-
но археологічними дослідженнями та пам’ятками |М. Рожко|. Саме
в такі відлюдні малодоступні місця “евакуювалися” київські волхви
та окремі сповідники етнічних культів, ховаючись від насильницької
християнізації. Відомі випадки примусового охрищення язичників на-
віть у XIX столітті. Наприклад, за даними “Извсстий о состоянии
и нриращении православного народонаселення”, протягом 1847 р.
охрищено 1522 язичники - цс загалом по Російській імперії. Може-
мо лише здогадуватися, що й українське язичництво існувало, хоч
і в таємних формах, паралельно з християнством упродовж усього
останнього тисячоліття. Незважаючи на переслідування офіційною
церквою язичницької обрядовості (знищення волхвів, спалення бого-
службових книг, руйнування храмів і вирубування священних гаїв),
потреба в ньому не зникала, і про його існування свідчать численні
церковні документи [Лозко Г. Руські волхви|.
Народ зберігав у різних формах довіру до давніх прадідівських
релігійних обрядів, перенісши їх у сферу родини. Часто навіть після
християнської служби в церкві батько вважав за потрібне виконати
язичницький обряд удома в колі сім’ї: Святвечір, Великодній обід,
освячення вогнем чи водою хати, худоби, подвір’я, поля, зерна тощо.
Ще в ХУП-ХУПІ ст. церковні проповіді рясніли закликами христити
лоба перед їжею та перед церквою, бо народ “соромився хресного
знамення”, а на початку XX ст. український етнограф В. Матвієнко
записував обряд “відхрищенпя” від здійсненого церковного ритуалу
(наприклад, після охрищення дитини чи вінчання). Можемо лише
здогадуватися, що такі очисні обряди були вироблені волхвами ще в
перші століття після офіційної християнізації саме у відповідь на на-
сильницькі дії християнських служителів.
Ще на початку XVII ст. християнський чернець Іван Випіснський
писав повчання до народу, наказуючи знищити писанки, крашанки,
Колядки, щедрівки, купальські вогнища, поминальні трапези на мо-
99
гилках покійних родичів, вказуючи па їхній язичницький зміст. Якщо
навіть па початку XVIII ст. маємо згадки про волхвів, з якими веде
постійну боротьбу християнська церква, то очевидно, що народ звер-
тався за послугами до служителів етнічних культів, які все ж таки
існували, та підтримував зв’язок з рідною вірою.
Проте в середині XVIII ст. церква, нарешті зрозумівши марність
цієї боротьби, змінює тактику: падавши язичницьким обрядам хрис-
тиянського забарвлення, вона включає їх до своєї культової практики.
З цього часу відбувається інтенсивна синкрстизація (змішування) двох
релігій - етнічної та світової. Однак і ці спроби виявилися малоефек-
тивними, хоча і спричинили певний вплив па народні маси. Аналіз
наукових (історичних, фольклорних, етнографічних) даних про укра-
їнське язичництво свідчить, що синкрстизація етнічних елементів зі сві-
товими релігіями (у даному випадку - християнством) відбулася в сві-
тогляді й обрядовості українців не раніше кінця XVIII - поч. XIX ст.
Проблеми співіснування етнічних і світових релігій не розв’язані
й досі. Впродовж двох тисяч років історія знає лише пайжорстокіші
протистояння, війни, криваві знищення іншодумців та інакше вірних,
ініційовані офіційною церквою та її найвищими ієрархами. На жаль,
навіть досі не існує науково обґрунтованої релігієзнавчої експертизи
християнського віровчення, в основі якого - погано прихована агре-
сія щодо вірних у рідних Богів, ненависть до інших народів світу,
окрім “богообраних”. Хіба не про цс записано в Резолюції № 3379
XXX Генеральної Асамблеї ООН 10 листопада 1975 року: “Сіонізм
є формою расизму і расової дискримінації”? Хіба не про це запи-
сано в Резолюції № 1904 Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада
1963 року: “Всяка теорія расової відмінності або переваги в науко-
вому відношенні помилкова, в моральному відношенні непорядна, в
соціальному відношенні несправедлива й небезпечна”? Та чомусь досі
небагато хто наважився вказати, що саме ці переваги племені бібліє-
творців постулює християнство, в основі якого прагнення завоювати
світ, знищивши всі етнічні релігії.
5. Етнорелігійний ренесанс
В Україні етнорелігійний ренесанс започаткував професор Воло-
димир Шаяи (1908-1974). Він вважав, що національний провід несе
відповідальність за долю громади і держави. Чи багато в нас нині лю-
дей, здатних і готових узяти па себе цю відповідальність за Україну,
за її майбутнє?
100
Треба визнати: наша нація в умовах тривалого геноциду зазнала
нищівних втрат. Насамперед це стосується провідної верстви, яку ми
втратили дуже давно. Приречені на селянськість нації, ми не можемо
виховати ні касту жерців, пі касту аристократів. Неймовірними зусил-
лями волі наші провідники в XX ст. намагалися врятувати Україну
від загибелі. Микола Міхновський, Дмитро Донцов, Стенай Бандера,
Роман Шухевич поклали свої життя на вівтар Батьківщини... Вони
були справжніми аристократами Духу.
І нині, розмірковуючи над долею нації, я ставлю собі запитання:
чого не вистачило їм у їхній боротьбі? Може, того, що їхня ідеологія
не була підперта Силою рідних Богів? Це і так, і не зовсім так. Безу-
мовно, Сила рідних Богів має визначальну роль, що допомагає державі
та її провідникам, однак чи достатньо ми обізнані зі ставленням нашої
провідної верстви до релігії, щоб однозначно вважати їх християнами?
Вже на початку XX ст. ідея відродження рідної віри була відома на-
шим предтечам. Проте в Україні періодичні відродження ніколи не
були довготривалими: десять-двадцять років пролітають, як мить, в
історичному плині. І нова нссвдосліта, що узурпує владу, дуже швидко
ліквідовує всі відомості про тимчасову відлигу.
Що ми знаємо про відродження рідної віри у XX ст.? У 1934 р.,
перебуваючи в Карпатах на горі Ґрехіт, Володимир Шаян відчув, що
віра Предків ще й досі жива в середовищі гуцулів, які зберігають її у
своєму щоденному побуті. Християнська ідеологічна надбудова була
фактично лише зовнішнім прикриттям споконвічних обрядів, світо-
гляду, правил поведінки. Саме тут він “в трьох ночах духовної бо-
ротьби з самим собою” вирішив відродити прадавню віру як “живу й
творчу релігію”.
5 листопада 1943 р. у Львові Володимир Шаян створив нелегальну
релігійно-політичну організацію “Орден Лицарів Бога Сонця”, мстою
якої була боротьба проти Німеччини й СРСР за визволення України.
Ідея Ордену в нього виникла внаслідок наполегливих наукових по-
шуків матеріалів про давню віру слов’ян. Одним з таких джерел була
праця Саксона Граматика “Історія Данії” з описом нападу данського
князя Вольдсмара Першого на слов’янську державу Ругію. Тут є опис
Руйнування в 1168 році христоносцями чи не останнього язичницького
храму Світовита та слов’янської твердині Аркона. Драматичні сторін-
ки загибелі цілого племені у вогні храму не можуть не вражати силою
Духу й глибиною віри у вічність життя лише для вільних душ, які не
віддалися в рабство чужому Богові. В. Шаян писав: “Було там триста
101
кінних лицарів, що належали до святині і служили Свантсвитові на
білому коні з прекрасним мечем у руках. Я зрозумів, що Козаччина
у своїй пснсрсвернісній структурі була, но суті, лицарським орденом
для оборони буття і життя народу” |ВПН, 791.
В. Шаян написав звернення до проводу Організації Українських
Націоналістів про тс, що “Орден не творить окремої мілітарної оди-
ниці, але включається в політичну і революційну ОУН. Домагається,
одначе, свободи релігійного визнання, як теж (ііро)голоінсння ідей
і віри Ордену” |Русич, 4|. Ідею Ордену та створення однойменного
часопису В. Шаян повторив уже в еміграції. Зрозуміло, що евакую-
ватися на Захід його змусив наступ радянських військ і непевність
становища. Своїм занрисяжсним лицарям, які не могли емігрувати,
В. Шаян дав наказ стати до лав УПА, що більшість з них і зробила.
Хто з пересічних громадян України нині знає про існування ідеї
відродження рідної віри як однієї з найпотужніших ідеологічних за-
сад життя нації? Хто дослідив, як ставився Д. Донцов до християн-
ської релігії? Справді, в його працях безліч цитат з Біблії, але чи
відомо, що він був засновником і видавцем часопису “Дажбог”? Хто
читав його статтю “До старих Богів”? Звичайно, недостатня збереже-
ність і нсдослідженість архіву цих видань поки що не дає підстав для
конкретних висновків. Я маю у своєму розпорядженні лише фраг-
менти копій двох чисел цієї газети, що виходила у Львові на початку
1930-х років [Пробуджена Енея, с. 354-355|. Однак уже стали відо-
мими багато фактів про рідну віру в XX ст., що дає змогу побачити
чітко окреслену тенденцію щодо її відродження. Інша річ, що й до-
нині офіційна спрямованість на суцільну християнізацію населення
не дає повноцінно поширюватися цій інформації.
Стаття Д. Доіщова “До старих Богів”, опублікована в часописі
“Дажбог”, засвідчувала його ще досить обережний па той час перехід
до ідей відновлення Традиції. Він писав: “Вловити цю нитку традиції,
що зачали снувати наші предки, засвоїти собі їх досвід, сконденсова-
ний у переказах і чинах, і на цій підставі знайти формулу національ-
ного ідеалу - ось яке завдання поставила перед нашою інтелігенцією
доля...” Саме цю мету ставили перед собою й інші автори та засно-
вники часопису “Дажбог”: “Нашим завданням було згуртувати коло
журналу людей, близьких нам думкою і змаганням, допомогти ви-
явитися молодим і свіжим силам, що наростають в трудний, проте ж
великий час нашої суворої дійсності і стати трибуною націоналістич-
ного слова й думки. В літературі й мистецтві вітатимемо радо все тс,
102
що сприяє розвиткові й розростові національної творчості й культури,
збагачує й оформлює Духа нації, допомагає витворенню й вихованню
нового активного тину українця... Не признаємо літератури й мисте-
цтва, відірваних від пекучих проблем і змагань сучасності. Водночас
нав’язувати будемо до Традиції, до всіх живих і завжди актуальних
питань минулого” | Дажбог. - 1935. - № 1, 9|.
Ці факти є першими повідомленнями, що засвідчують осмислен-
ня Д. Донцовим стнорелігійної домінанти в ідеології націоналізму
як невід’ємної складової націоналістичної ідеї, яка в повному обсязі
отримала своє теоретичне обґрунтування лише в працях нрофссора-
волхва Володимира Шаяна (починаючи з 1934 р.). Попівство цього
разу разом із державною клікою зробило все можливе, щоб ідея від-
родження рідної віри залишилася невідомою широкому загалові на-
шого народу.
Після 1945 року генерал Роман Шухсвич (Чупринка) разом із
Центральним Проводом ОУН розробив тактичні основи, що дали
змогу кілька років активно протидіяти комупізації Західної Украї-
ни. Одна з розроблених ними схем називалася іменем рідного Бога
українців “Дажбог”: вона мала па мсті збереження кадрів і глибоку
конспірацію. Тактична схема “Дажбог” передбачала збереження наці-
онально свідомих кадрів шляхом легалізації, створення національно
українського підпілля в органах влади та управління (включаючи і
правоохоронні); підготовку до можливого захоплення влади в Укра-
їні; посилення конспірації шляхом зміни підпільних імен та паро-
лів, налагодження системи підземних бункерів та ліній кур’єрського
зв’язку. А тепер поставимо перед собою запитання: чи християнин
назвав би свою програму іменем язичницького Бога?
У цих самих роках у Західній Україні діяла й повстанська група іме-
ні Перуна, відомості про яку знаходимо в Літописі У ПА (т. 24 та ін.).
Нині все частіше повідомляється й про інших рідповірів-борців за
Україну, факти про яких оприлюднюються все вільніше. Наприклад,
Роман Коваль повідомив, що “5 жовтня 1882 р. народився Михайло
Гаврилко, різьбяр, художник, скульптор, поет; член стрілецької мо-
білізаційної комісії у Львові (1914), командант піонерського відділу
(1915), командант Ковельського комісаріату УСС, начальник штабу
Сірої дивізії, повстанський отаман. Він був язичником і не прихову-
вав цього ніколи” [Коваль. Михайло Гаврилко|.
Нещодавно пост Олег Кпязспко з Псрсяслава-Хмельницького по-
відомив про віднайдений ним твір ііоета-рідповіра середини XX ст.,
103
опублікований у місцевій пресі вже в 1996 р. Йдеться про Валентина
Костенка (1895-1960), професора Харківського музично-драматичного
інституту, композитора, поста, педагога. Його філософський трактат
“Пророк Світовида” є спробою начерку світоглядної системи наших
Предків, перенесеної на сучасний ґрунт, що пояснює автентичне уяв
лення панюго народу про іманентну силу розлитої в природі боже-
ственної сутності, яка не потребує християнсько-юдейських посеред-
ників у взаєминах людини й Бога.
Ще один факт: Петро Войповський у своїх спогадах написав, що
на початку XX ст. деякі освічені молоді люди, члени ОУН та Пласту,
“змінили віру Христову па віру Перунову”. До прикладу, терено-
вий провідник ОУН “Орест Зибачипський став відступником від віри
Христової, а навернувся до язичництва, до Дажбога і Перуна”.
Ці, па перший погляд нібито поодинокі, факти водночас справля-
ють враження певного цілеспрямованого руху, який через “згортання
українізації”, “боротьбу з українським буржуазним націоналізмом”, а
також голодомори, Другу світову війну та взагалі геноцид українців
так і не зміг розвинутися в першій половині XX ст. З’єднати перерва-
ні золоті ланки рідної віри вдалося лише в незалежній Українськії!
Державі. Тенденція до відродження етнічних релігій нині спостеріга-
ється переважно в Європі, трохи менше в Індії, а також дуже несмі-
ливо серед індіян Америки. В Японії ж рідна віра - синтоїзм - досі
мирно співіснує зі світовою релігією буддизмом, напевне, лише через
тс, що буддизм не виявляв такої агресії проти етнічних вірувань, як
це робили християнство й іслам.
20-24 червня 1998 р. у Вільнюсі (Литва) для координації дій і
правового захисту етнічних громад природних релігій (язичництва
різних країн) була створена міжнародна організація - Світовий кон-
грес етнічних релігій (ХУогІсІ Соп^гсзз оґ Еіпіс Ке1і^іоп8 - \УСЕК),
яку в 2010 р. на черговому з’їзді в Італії перейменовано у Європей
ський конгрес етнічних релігій - ЕСЕК. Мотивація такого перейме-
нування зрозуміла. Оскільки білі народи нині становлять близько
7 % у світі і їх чисельність катастрофічно зменшується, то проблема
порятунку європейських націй повинна стояти на першому місці - нас
не мають турбувати ні африканські, ні американські, ні інші народи.
Цей процес є природним.
Мета ЕСЕК зазначена ще в першій прийнятій ним Декларації:
“Відроджувати зацікавлення давніми культурними й духовними ко-
ренями всіх народів; об’єднувати подібні рухи, що існують у світі;
проводити семінари, зустрічі й конференції, сприяти інформаційному
104
обмінові між громадами, здійснювати обряди язичницьких свят, пере-
дати дорогоцінну спадщину свободи духу наступним поколінням”.
Головні функції ЕСЕК: репрезентувати язичництво як цілість серед
міжнародних інституцій; діяти як форум для обміну ідеями між члена-
ми ФУ11’ надавати моральну підтримку й допомогу в заснуванні нових
язичницьких груп; допомагати у вирішенні юридичних питань стосовно
реєстрації та правового статусу язичницьких громад у будь-якій країні;
засиувати банк даних і прямий доступ до комп’ютерних ліній Інтерне-
ту; бути нромоутерами ідеї заснування Язичницького університету чи
язичницького факультету в уже діючому університеті та ін.
У декларації ЕСЕК також зазначається: “Кожна країна і кожен
народ мають свої локальні релігії (національну віру, світогляд, мі-
фологію, фольклор і т. ін.), які відображають їхнє світобачення, іс-
торичний розвиток і виробляють Божественне ставлення до природи
свого краю та закони праведного життя... Напнім етнічним, чи язич-
ницьким, релігіям у минулому завдано значних збитків, страждань і
нищення їх світовими релігіями, що вважають себе єдиними претен-
дентами на істину. Тому наше щире бажання - жити в мирі й злагоді,
прагнути до співпраці зі сповідниками інших етнічних релігій, їхніми
вірами й переконаннями... Справжні місцеві релігії повернуть нам
любов і повагу до всього, що ми бачимо й відчуваємо довкола, щоб
сприйняти різні форми поклоніння, які ґрунтуються на щирих намі-
рах, чистих думках і шляхетній поведінці”.
До ЕСЕК ще в 1998 р. увійшли язичницькі громади Бельгії, Нор-
вегії, Литви, Латвії, Франції, Індії, Данії, України, Німеччини, Бі-
лорусі, Росії, Чехії, Польщі, Греції, США, Швеції та інших країн.
Україну в ЕСЕК представляє Об’єднання Рідновірів України, яке
видає свій часопис “Сварог”, низку богознавчих книжок, а також має
сторінку в Інтерпеті. До цієї конфесії належать Громада українських
язичників “Православ’я” у Києві та інші місцеві осередки, яких на-
лічується уже близько 40.
Треба зазначити, що існує також слов’янський язичницький рух,
який періодично проводить міжнародні зустрічі рідновірів - Родові
Слов’янські Віча, перше з яких відбулося у Києві в 2003 році. Віча
Продовжують збиратися щороку за олімпійським принципом (в Укра-
пи, Білорусі, Росії, Польщі, Сербії, Словенії та ін.).
Громади Об’єднання Рідновірів України, що існують в багатьох
містах і селах нашої держави, відроджують давні релігійні традиції
Наших Предків. Для навчання волхвів заснована Українська духовна
а,<адсмія рідновірів. Чимало сучасних праць присвячено відроджен-
105
іпо етнічних релігій. Цс спроби реконструювати не лише світоглядну
та обрядову системи Пращурів, а й дати нове теологічне осмислення
давньої філософії етнічної релігії. Нагадаємо, що заснував рух відро-
дження рідної віри в Україні філософ-сапскритолог професор Воло-
димир Шаяп, відповідні праці якого видані під назвою “Віра Предків
Наших” (м. Гамільтон, 1987).
Культовою пам’яткою української рідної віри вважають Велесову
Книгу. Написана волхвами на дубових (чи березових) дощечках ще
в У-ІХ ст., вона зберегла для нас не тільки зразки писемності, мови
та історії, але й значну кількість язичницьких молитов, засад віро-
вчення, культів, обрядів, світоглядних засад. Велссова Книга містить
близько 250 богознавчих понять, у тому числі близько 100 теонімів
(імен Богів), іноді в кількох варіантах, 70 слов’янських антропонімія
(власних імен людей), серед яких імена прабатьків, волхвів, князів та
визначних воєначальників. Нав’язувані суспільству суперечки щодо її
автентичності не змінюють в цілому її значення для рідновірів. Такі
самі аргументи можна висловити й щодо автентичності Біблії, бо ав-
тори її досі залишаються анонімними, а зміст деяких цілком ксспо-
фобських настанов викликає низку запитань, що мали 6 зацікавити
представників правосуддя. Натомість Велссова Книга пройнята ідея-
ми патріотичного змісту, закликами до єднання та взаємоповаги між
родами, збереження рідної землі, власної держави та іншими стнозбе-
режувальними заповідями.
Висновки:
1. Релігія є невід'ємною складовою духовної культури народів.
2. Етнічні та світові релігії є парою протилежностей у системі "кос-
мос - хаос", "локальне - глобальне" і тому суперечності між ними
неминучі.
3. Нині існує гостра потреба подолання стереотипів мислення,
нав'язаних людству світовими релігіями.
4. Етнічна релігія може стати ідеальним чинником поєднання етніч-
ної, політичної та релігійної тотожності в одній державі.
5. Етнічна релігія розвивається разом зі своїм етносом і є самодостат-
ньою на будь-якому етапі його історії.
6. Відродження етнічних релігій в Європі - перший крок до створення
монорелігійних етноспільнот, які є ідеальною формою духовного
й політичного (державного) устрою і щасливого природного ладу
сучасних націй.
7. На питання "Чи потрібні етнорелігії нині?" - можемо дати стверд-
ну відповідь: так, вони необхідні й мають перспективу на життя як
106
найпотужніший етнозбережувальний засіб для будь-якого народу
на планеті.
Запитання та завдання
। Зробіть типологічну класифікацію релігій (за етнічним принципом).
2. Чому класифікації за критеріями “анімізм, фетишизм” та “монотеїзм,
політеїзм” не можуть вважатися досконалими?
З У чому феноменальність етнічної релігії?
4. Які етнічні релігії нині існують?
5. У чому полягає закономірність етнорелігійного ренесансу?
6. Чому між світовими й етнічними релігіями існує нездоланний антаго-
нізм?
7. Чи здатне сучасне законодавство врегулювати взаємини світових та ет-
нічних релігій? Чому?
8. Законспектуйте тези основних положень праці В. Шаяна “Біблія як
ідеологія”.
Семінарське заняття за темою
“Відродження етнічних релігій у світі
та проблеми збереження етнокультури"
1. Поняття та етимологія слів релігія, етнорелігія.
2. Екологічпість етнічних релігій.
3. Основи язичницького віровчення в сучасному осмисленні
(В. Шаян, Г. Лозко).
4. Етнічний календар як система гармонізації людини та приро-
ди.
5. Світові та етнічні релігії - антагоністичний характер взаємин,
проблеми співіснування.
6. Світовий конгрес етнічних релігій та його завдання.
7. Слов’янський етнорелігійний ренесанс та місце України в ньому.
Література
1. Антологія християнства. Хрестоматія з релігієзнавства та культурології. -
2-ге вид. доповнене / за загальною ред. докт. філос. наук Г. Лозко. - Тер-
нопіль: Мандрівець, 2010.
2. Історія релігій в Україні / за ред. проф. А. Колодного і П. Яроцько-
го. - К.: Знання, 1999. - С. 63-66.
3. Коваль Р. Михайло Гаврилко: і стеком і шаблею. Історичний нарис /
Бібліотека історичного клубу “Холодний Яр”. - К.: Історичний клуб
“Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”,
2011. - 472 с.
107
4. Колодний А. Релігійна духовність українців / А. Колодний, Л. Фили-
повим. - Львів, 1996. - 184 с.
5. Лозко Г. С. Велесова Книга - Волховник. Наукове текстологічне дослі-
дження, переклад сучасною українською мовою, релігієзнавчий комен
тар, публікація архівних матеріалів та оригінальних текстів Ю. Миро
любова, укладання словника на 8,5 тис. слів, покажчики, бібліографія,
ілюстрації. - 5-те вид. / Г. С. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2011. -
520 с.: іл.
6. Лозко Г. Коло Свароже. Відроджені традиції / Г. Лозко. - Ніжин.
Аспект-поліграф, 2009.
7. Лозко Г. С. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс
Г. Лозко. - Харків: Див, 2006.
8. Лозко Г. С. Переоцінка духовно-релігійних цінностей українськими
мислителями ХІХ-ХХ століть // Актуальні проблеми історії, теорії
та практики художньої культури. Збірник наукових праць. - Міністер
ство культури та туризму України, Державна академія керівних кадрі в
культури і мистецтв, Київський національний університет імені Тараса
Шевченка. - Вип. XVII. - К.: Міленіум, 2006. - С. 164-173.
9. Лозко Г. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієз-
навчий аспект / Г. Лозко. - К., 2000. - С. 90-107.
10. Релігієзнавчий словник / за ред. проф. А. Колодного і Б. Лобовика. -
К., 1996. - 392 с.
11. Рожко М. Скельні групи Медоборів та використання їх у минулому /
М. Рожко // Медобори і духовна культура давніх, середньовічних
слов’ян (Матеріали наукової конференції до 150-річчя виявлення
Збруцького “Святовита”). - 1998.
12. Русич М. Дещо з життєпису Володимира / М. Русич // Альманах
“Світання”. - 1974. - № 3.
13. Стратегічна програма розвитку слов’янської Рідної Віри // Слава! Ві-
сник Родового Слов’янського Віча. - 2010. - № 7.
14. Феномен нації. Основи життєдіяльності / за ред. Б. В. Попова. - К.,
1998. - 264 с.
15. Филипович Л. Етнологія релігії / Л. Филипович. - К., 2000. -
С. 4-151.
16. Чмьіхов Н. Истоки язьічества Руси / Н. Чмьіхов. - К.,1990.
17. Шаян В. Віра Предків Наших / В. Шаян. - Гамільтон, 1987.
18. Шаян В. Біблія як ідеологія // Антологія християнства. Хрестоматія
з релігієзнавства та культурології. - 2-ге вид. зі зм. і доп. / за загаль-
ною ред. докт. філос. наук Г. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. "
С. 150-170.
19. Шухевич В. Гуцульщина. - Част. 4 / / Матеріяли до українсько-руської
етнології. - Т. 7. - Львів, 1904.
108
Лекція 8 ______________________________
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ
ТА ДЕМОГРАФІЧНА КРИЗА
Різні ідентичності супроводжують усе ЖИТТЯ ЛЮДИНИ ВІД наро-
дження до смерті. Зустрівши дитину свого віку, малята, як прави-
ло, запитують: “Хто ти - хлопчик чи дівчинка?” Встановлення статі
необхідне насамперед для з’ясування того, які стосунки можливі з
цією людиною. Навіть похорон не обходиться без обумовленого іден-
тичністю обряду, що його має бути удостоєний покійник (тут і етнічна
традиція, і релігійність, і належність до певної конфесії, і мова, і гро-
мадянство та ін.). Розглядаючи стпонаціональну ідентичність, нагада-
ємо, що етнічність загалом є природним феноменом усього людства.
Етнічність, за визначенням українського філософа Михайла Сте-
пика, - “це не якийсь окремий етап розвитку культурних спільнот
або певний історичний їх різновид, а якісна своєрідність культури,
яка більшою чи меншою мірою притаманна всім історичним спільно-
там людей: родам, кланам, племенам, народностям, націям - і яка як
життєвий досвід народу передається з покоління в покоління” [Буття
етносу, 1341 (виділення курсивом. - Г. Я.). Запам’ятаймо, що етніч-
ність - цс насамперед якістьі
Оскільки ідеї “добровільного” злиття націй зазнали краху не
лише в СРСР, а й у Чсхословаччині, Югославії, що розпалися на на-
ціональні “квартири”, асиміляція, про яку мріяв В. Ленін, виявилася
неспроможною. Вона не тільки не здійснилася в союзі (соціалістична
система), але й зазнає краху в США (капіталістична система). Не ви-
йшло перетворення багатьох націй ні в єдиний “радянський народ”,
чі в єдину “американську націю”.
Етнічний феномен завжди був і буде сильним політичним чинни-
ком, а етнічна ідентичність для багатьох народів залишається метою
життя. Декларування себе як “человєка міра” (тобто інтернаціона-
ліста, космополіта, “безнаціонала”) нині для багатьох мислячих лю-
дей виглядає як своєрідне екологічне безкультур’я. Адже збереження
егпносфери (тобто етнічного розмаїття) Землі тепер, як ніколи, стає
Девідкладним екологічним завданням усього людства. Якщо екологів
тУрбує зникнення певних порід чи популяцій тварин, то чому до зник-
ання цілих народів ми ставимося байдуже?
109
Отже, етнонаціональна ідентичність (від лат. Шепіісиз - ()д
паковий, тотожний) - здатність особи чи колективу встановлювати
рІВПОЗПаЧНІСТЬ, ОТОТОЖПСННЯ, уНОДІбпеіІНЯ себе 3 ІіеВІІОЮ СТІІІЧІІ()|()
групою, національною спільнотою.
Загалом поняття ідентичності значно ширше. Сучасна наука ствер.
джує, що ідентичності бувають різного рівня і значення:
1) категорія роду (етнічна);
2) категорія простору (території, країни);
3) категорія соціального класу (соціоскопомічпа);
4) категорія релігійна (етнічна релігія зміцнює колектив, свію.
ва - стирає етнічні відмінності) та ін.
Часто ці ідентичності накладаються одна на одну. На стадіях сус-
пільного порядку національна та релігійна ідентичності збігаються.
На стадіях суспільного хаосу межі ідентичностей розмиті й втрачають
усякий сенс.
Етпопаціональна ідентичність тісно пов’язана з етнічною обізна-
ністю (компетентністю) і національною самосвідомістю. За типо-
логією американських учених Дж. Макксйєма і Ф. Льюїса, існує чо-
тири тини етнічної ідентичності:
1) мінімум етнічності - особи з низькою етнічною обізнаністю
(майже або повністю асимільовані іншими групами);
2) поміркована етнічність - особи, які мають певні контакти з
етнічною групою, але їхня етнічна ідентифікація не настільки
міцна, щоб вважати її етнічною свідомістю;
3) маргінальна етнічність - особи з сильною етнічною свідоміс-
тю, які через різні обставини не мають контактів із членами
своєї групи; сюди ж належать так звані “етнічні сироти”, які
не мають контактів пі зі своєю етнічною групою, ні з більшою
групою, що їх оточує;
4) максимальна етнічність - особи, які беруть активну участь у
діяльності своєї етнічної групи, в забезпеченні її політичних,
економічних, соціальних і духовних інтересів ІМЕЕДЗ, 351.
Колективна етнічна свідомість формується через розширення
комунікаційних зв’язків із членами своєї стногрупи. Народ існує як
інтегральна особа, яка має свою “душу” як єдину психоіпформаціН'
ну систему (М. Бсрдяєв, Й. Гердср, Гумбольдт). Колективна етнічна
самототожність також залежить від рівня етнічної компетентності
окремих представників етносу. Тому для збереження національне1
самототожності чи не найважливішим чинником є духовна єдність,
ПО
ч)6т° належність усіх представників етносу до одного духовного і
‘дурного світу. Як вважає етнолог ІО. Бромлсй, “...неодмінною і
^ЩаЖЛИВІШОЮ умовою його (етносу) існування як цілісної системи
Залн,,іа,оться інтегруючі функції культури. Позбавте етнос внутріш-
ніх культурних зв'язків, і він неминуче асимілюється” (курсив мій. -
р ЛЛ Територія, мова, релігія - як завжди виступають першорядни-
ми чинниками, що визначають стіїонаціональпу ідентичність.
Ілобалісти па чолі зі Сполученими Штатами Америки розробля-
ють стратегію і тактику, спрямовану па поглинення етноспільнот,
штучну асиміляцію і депопуляцію народів, здійснюючи це саме через
руйнування цілісності внутрішніх зв’язків націй. Як слушно зазна-
чає мовознавець Наталя Пелагсніа: “Нові, породжені Глобалізацією
актори міжнародних відносин трансформують не тільки економіку
національних держав, а й дедалі більше впливають на соціокультурну
сферу, а отже, на процеси формування ідентичності. Беручи гума-
нітарну сферу під свою опіку, вони встановлюють власні правила її
функціонування та розвитку” | Автореферат).
Нині саме США встановлюють так званий “новий світовий по-
рядок” на земній кулі та диктують людству ще й “новий лінгвістич-
ний порядок”. Треба зазначити, що англомовні американці становлять
20 % мешканців Землі, хоча вони й розмовляють “англійськими мо-
вами” (сумішами англійської та своїх рідних мов). 80 % інформації
зберігається у світовій мережі саме цією мовою, а її обсяг подвоюєть-
ся кожні 18 місяців. Такий стан речей є безпрецедентним в історії
людства.
Не менш важливе значення в ідентифікації відіграє релігійна на-
лежність. Якщо національна ідентичність є сферою ідей, цінностей
та змістів життя суспільства, то що ж нині у ґлобалізованому світі
залишається критерієм самоідсптифікації особи? Внаслідок частко-
вої втрати державою монополії на контроль інформаційної (ЗМІ) і
соціокультурної та економічної сфер (тотальне збідніння більшості
населення планети та гіпернрибутки 220 чи 300 сімей), особа і су-
спільство все більше стають залежними від наднаціональних ідентич-
ностей. За таких обставин “наднаціональні утворення через освітні,
культурні, інформаційні та інші практики створюють власні маркери
ідентичності, які можуть існувати поряд з маркерами національної
ідентичності на початковій стадії формування, а в перспективі спро-
м°Жпі трансформувати їх до власної самототожності, що є проблемою
НаЦіональног безпеки держави” |Н. Пелагсніа).
111
З’ясовано, що механізмами, за допомогою яких наднаціональні
утворення конструюють свої ідентичності, є:
1) політика громадянства;
2) проекти наддержавних об'єднань, що створюються та розви-
ваються Глобальною елітою;
3) побудова спільного інформаційно-комунікаційного простору,
що поширює в суспільстві ідеї легітимності наднаціональних утво-
рень і створює уніфіковані поля обміну та комунікації;
4) реалізація наднаціональної освітньої політики’,
5) впровадження однієї мови, яка викопувала б функцію Ііпдиа
[галса для об’єднаної спільноти {Ііпдиа [гапса - “ліпґва франка” -
мова, що є засобом міжетнічного спілкування);
6) проведення наднаціональної інтеркультурної політики;
8) наднаціональна символіка’, прапор, гімн, наднаціональна валю-
та, інша спільна символіка |Н. Пелагеша|.
Етнонацюнальна ідентичність
у Сполучених Штатах Америки
Політолог С. Гаптіїнтон загалом у своїх працях, як цс й типо-
во для американського науковця, недооцінював роль націоналізму як
державотворчого чинника. Та після подій 11 вересня 2001 року, що
на його думку, “повернули Америці її ідентичність”, він наважився
актуалізувати національне питання в США, написавши книжку “Хто
ми?” |Хантиіігтон|. Принципи своєї роботи С. Гаїїтіштоп визначив
як “водночас патріотичні й наукові”. Звичайно, відзначивши “кризу
американської ідентичності в другій половині XX ст.”, автор, по суті,
не може дійти адекватних висновків, оскільки громадяни Америки на
віть не здатні уявити, що ж насправді означає етнонаціоііальна іден-
тичність, наприклад, для корінних народів Європи, і чим відрізня-
ється штучна американська ідентичність від природних ідентичностей
автохтонних народів.
С. Гантіґтон пише: “Як відомо, національні інтереси виростають з
національної ідентичності. Необхідно розуміти, хто ми такі, перш ніж
визначати сферу своїх інтересів”. Попри те, що автор засуджує гло-
балізацію, мультикультуралізм, універсалізм, космополітизм, масову
імміграцію, расові конфлікти, секуляризм, подвійне громадянство,
антинаціопалізм та ін., закликаючи “викоренити зло американської
ідентичності”, - він усе ж сам не розібрався, чи є в американців на-
ціональна ідентичність. На його думку, “сутність американської само-
112
бутності ґрунтується па англо-нротсстантській культурі”. А куди ж
подіти маси кольорового населення, ідентичність яких не ґрунтується
на англо-нротестаптській культурі? Цікаво також, що Гантінґтон ще й
вивчає перспективи та умови національного відродження. Як бачимо,
питання вкрай заплутані, не мають кореневої системи і тяжіють до
стереотипів, нав’язаних усьому американському менталітетові впро-
довж кількох століть. Попри всю парадоксальність викладу, автор
констатує кризу американської ідентичності в другій половині XX ст.
|Кто мьі?, 15-23, 29-39|. Щоб прояснити сутність проблеми, почнемо
з того, що американці називають “національністю” те, що насправді є
лише “громадянством”. А американським “націоналізмом” вони, від-
повідно, називають американський патріотизм усього свого мульти-
расового суспільства.
Однак Гантіґтона не задовольняє те, що поняття “націоналізм
вміщує дві цілком відмінні концепції національної ідентичності -
етнічно-расову (яка не піддається трансформації) і культурну (яка
може трансформуватися)”. Він вважає, що для американської на-
ціональної ідентичності головним є збереження пріоритету саме
англо-протестантської культури та “американського кредо”: сво-
бода, рівність, демократія, громадянські права, відсутність дис-
кримінації та панування закону. Таким чином, принципу кровної
спорідненості, такого необхідного для ідентифікації себе з етносом
(нацією, расою), для американця не існує, його замінює американ-
ська політична ідеологія. Зрозуміло, що для “транснаціоналістів”
американської політичної та економічної еліти націоналізм завжди
“був злом, національна ідентичність - підозрілим явищем, національ-
ні інтереси - протизаконними, а патріотизм - учорашнім днем”. Але
Це не означає, що націоналізму в США немає, а національна ідентич-
ність у суто європейському значенні не існує.
На думку інших американських дослідників, етнічна різноманіт-
ність американського суспільства поділила “американську націю” на
два класи’, один расово змішаний і багатий, другий - расово визначе-
ний і бідний (темношкірі мігранти або нащадки колись завезених аф-
риканських рабів та червоношкірі аборигени Америки). Цс не могло
не загострити й соціальну нерівність.
Проте в США глобальна ідея асиміляції етносів оформилася у
привабливу оболонку декларації “рівних можливостей” для всіх наці-
ональних груп, різних свобод і демократії нового інтернаціонального
типу суспільства. Однак природа взяла гору. Емігранти з різних кра-
113
їн намагалися зберегти свою мову, релігію, традиції в іншомовному
оточенні, уникнути розтоплення в інтернаціональному “казані”. Вже
з 60-70-х років XX ст. американські дослідники констатують від-
окремленпя різних емігрантських етнічних груп, що постійно ділять
американське суспільство за етнічними ознаками.
У колективній монографії “Український досвід у Сполучених
Штатах” (1979) Пол Маґочі пише, що “Ставати етником стало сво-
єрідною модою... Протягом останніх кількох років ми всі чули про
відновлення інтересу до етнічності, або ж так званого етнічного від-
родження, що має місце у Сполучених Штатах. Багато хто правильно
помічав, що саме зростання чорно-американської свідомості у 1960-х
роках стало стимулом для білих етників почувати себе більш віль-
ними у проявах власних етнічних основ походження. Кілька років
тому американці намагалися приховати своє іноземне походження,
а сьогодні міріади ґудзиків, афіш, тенісок з повагою проголошують,
що їх власники - італійці-америкапці, греки-американці, українці-
американці та інші. Саме святкування, присвячене 200-річчю Спо-
лучених Штатів, дало офіційний дозвіл найвищих урядових кіл на
збереження і пропаганду етнічної самосвідомості” [Нація і держава,
493-497 [.
За даними перепису населення, в 1980 р. лише 16,6 % записали
себе просто американцями, відмовившись назвати своє етнічне похо-
дження. Таких жартома назвали “бсздсфісними білими американця-
ми”, бо решта - 83,4 % - вказали свою справжню національність і че-
рез дефіс написали “американець”. Отже, “американська нація” досі
залишилася “неперевареною” в інтернаціопал-демократичому котлі.
Герхох Райзеґґер у книжці “Чому загине Америка?” довів, що
продовження сучасної міграційної політики США призведе до зник-
нення американської держави як такої - бо зіткнення цивілізацій від-
будеться усередині самої країни. Єдиним виходом для США є поділ
громадян па етнічні групи [Платонов, Райзеггер, 435-436].
Звичайно, є деякі сторінки в історії США, які уряд намагається
приховувати від широкого загалу або, якщо цс не вдається, навішу
вати існуючим аптиґлобальпим рухам ярлики “тоталітаризму”, “екс-
тремізму”, “тероризму” та ін. Однак боротьбу народів за збереження
своєї етнічної ідентичності приховати не вдається.
До прикладу, серед пегрів-американців ще в XIX ст. виник ідейно-
релігійний напрям “чорна теологія”, представники якого вважають,
що юдо-християнська традиція має африканське походження. Про-
114
нагують ідею “богообраності негритянської раси”, вважаючи, що саме
їй належить особлива історична роль. Подібними до них є “чорні му-
сульмани” - негритянська секта, що виникла на початку XX ст. Вони
сповідують відверту ненависть до білої раси і вважають, що білі по-
винні загинути під час Армагеддону, а чорні почнуть правити світом
ПІД керівництвом чорного Аллаха [Шевченко В. М., 4041.
Вершиною американського білого націоналізму стала діяльність
Девіда Лейна. Маловідомим у пострадянському просторі є також
рух білих американців за збереження своєї ідентичності, наприклад,
організація Ку-Клукс-Клан. Американський білий революціонер,
націонал-соціаліст Девід Лсйн справді був легендарною постаттю Бі-
лого руху в США. Він відомий ще як автор безсмертних 14 слів: “\Уе
ІТП18І зесигс іЬе ехізіепсе о( оиг реоріе апсі а (иіиге (ог хуЬііс сЬіісігсп”
(Ми мусимо за будь-яку ціну забезпечити існування нашого народу
і майбутнє для білих дітей).
У 1984 році Девіда Лейна було заарештовано за звинуваченням у
вбивстві єврейського наклепника-радіоведучого. Хоча вину Лейна так
і не було доведено, його засудили до 190 (!) років ув’язнення. Сіо-
ністські кола США визнали революціонера одним із найнсбсзнечні-
ших ворогів, бо в юності він був членом Ку-Клукс-Клану. Ув’язнення
його не зламало. Перебуваючи довічно за ґратами, Девід написав
кілька праць з ідеології білої боротьби, аптиканіталізму, повернення
до природного традиційного світогляду білої людини. Відомі також
його 88 заповідей білих націоналістів. Девід Лсйн номер у в’язниці
штату Індіана 27 травня 2007 року. Переповідають, що незадовго до
смерті він написав друзям, що скоро мають статися великі події...
Пошуки ШЛЯХІВ ЗБЕРЕЖЕННЯ ІДЕНТИЧНОСТІ
ЄВРОПЕЙСЬКИХ НАРОДІВ
Європейські мислителі давно порушують питання про порятунок
Європи від мультирасового хаосу, але їхні виступи досі залишаються
“голосом волаючого в пустелі”. Цілком очевидно, що сучасній Європі
потрібна переоцінка всіх цінностей, тільки з усвідомленням якої може
початися зворотний процес. Реконкіста, як вважають ці філософи, за-
вжди починається з мобілізуючої мрії свідомої меншини.
У 1987 році вийшла книжка швейцарського автора Г. Амодрюза
‘Чи виживуть білі народи?” Автор дійшов висновку: звичайно ж, ви-
живуть, якщо боротимуться за себе. Але боротися за свою ідентич-
ність можна лише за умови чіткого усвідомлення загрози.
115
Міжнародна конференція, що відбулася в Росії під назвою “Маіі-
бутнє Білого світу” (ТЬс АУЬіґе \Уог1сІ8’8 Еиіигс, 2006), мабуть, упер,
ніс зібрала “правих” філософів зі світовими іменами, що дало змогу н
особистому спілкуванні відкрито обмінятися ідеями та роздумами про
майбутнє народів Європи. Цілком чітко усвідомлюючи, що не всі ідеї,
висловлені учасниками, можуть стати для європейців “рятівною со-
ломинкою”, бо й сама Росія, наприклад, для українців постає в зовсім
іншому історичному світлі, ніж, скажімо, для французів чи греків, я
все ж наважуся оприлюднити деякі міркування, опубліковані дуже
малим накладом англійською мовою, а згодом - російською, з мстою
введення цієї інформації в науковий обіг.
Очевидно центральною постаттю на цьому “білому форумі” став
Ґійом Фай, французький філософ, інтелектуальний лідер праворадп-
кального консервативного руху в Європі, який подав цілком розлогу
програму археофутуризму. У своїй книзі “Колонізація Європи. Правда
про імміграцію та іслам” (2000) автор запропонував “ревізію” сучасної
цивілізації на межі загибелі та закликав до відновлення суверенітету
народів. Докази Фая в його полеміці з європейськими ісламофілами
неспростовні: що доброго зробив іслам Європі за вісім століть їхньою
знайомства? Відповідь очевидна: всі вісім століть іслам вів проти Євро-
пи війни, спрямовані на повне знищення супротивника. Мрії політиків
про “демократичний” іслам Ґ. Фай справедливо називає “по-дитячому
наївними й маревними”. Ніколи ще, за всі тисячоліття історії, ми не
перебували в настільки критичній ситуації, як зараз.
На противагу ісламізації Європи Ґійом Фай висуває гасло рекон
кісти. Реконкіста (від існ. гесопдиізіа - відвоювання) - історичниіі
факт відвоювання іспанськими та іншими феодалами території араб-
ських еміратів Піренейського півострова, що були утворені в часи
ісламо-арабської експансії шляхом захоплення королівства вестготів.
Початком Реконкісти вважаються християнські повстання проти вла-
ди мусульман в Астурії у 718 році, а завершенням - падіння остан-
нього арабського емірату Гранада в 1492 р.
Хоча подібний розвиток подій у XX ст. передбачав ще Е. Репав,
ідея Реконкісти європейських “правих” не позбавлена конкретного
змісту, особливо в контексті сучасної мусульманської експансії в Євро-
пу. Книжка Ґ. Фая “За що ми боремося?” стала своєрідним тезауру-
сом правої думки, у словникових статтях якої розкриваються поняття,
нав’язані ґлобалістами, але тут вони пояснені не з погляду “всього про-
гресивного людства”, а з погляду самозахисту аборигенів Європи.
116
Правда в тому, що азійці хвилею йдуть па північ, паче магнітом
Притягнуті “європейським Ельдорадо”; вони не хочуть будувати влас-
ну державу, а прагнуть опанувати вже створені цивілізаційпі про-
стори і хочуть, щоб білі не просто впорядковували їхнє життя, але й
робили цс як слуги, а не як господарі.
футуристичний прогноз Ґ. Фая має всі підстави збутися: очевид-
но, то в найближчому майбутньому утвориться кілька цивілізаційних
блоків, які боротимуться один з одним. їх поділ станеться саме за
етнічною ознакою; ніякої “світової держави”, не кажучи вже про “за-
гальнолюдську гармонію”, не буде. Щоб вистояти, нам потрібна не
геополітика, а етнополітика, яка ґрунтуватиметься насамперед на
збереженні етнічних світоглядно-етичних принципів буття націй.
Релігійний ренесанс Ґ. Фай вбачає саме у відродженні власних євро-
пейських релігій, причому язичництво він вважає “не антихристиян-
ським, а псхристияпським і ііостхристиянським” |Фай, 541.
Оволодіння новими ідеями, па думку німецького філософа док-
тора П’єра Кребса, вимагає оволодіння новими поняттями й розумін-
ням їх справжнього значення. Занепад і дезорієнтація починаються зі
слів, відчужуваних від їх семантичного коріння. Тому “праві” філо-
софи ведуть постійні контратаки проти так званої “політкорсктпості”.
Вони вважають, що шляхом маніпуляції термінами вводять людство в
оману, спотворюють дух народу та його здатність до опору.
Якщо народ починає вбирати в себе все чужорідне, то таким чином
він стає на шлях самознищення. Саме через цілеспрямоване просування
чужорідних релігійних норм і змішування їх з одвічно європейськими
християнство поширилося по білому світу. Юдо-християпський моно-
теїзм, на думку П. Крсбса, нав’язав біблійну міфологію європейській
етиці й культурі, а біблійні архетини за тисячоліття міцно засіли в
свідомості пересічних космополітів, для яких будь-яка свіжа думка
межує зі злочином | Крсбс|. Основна маса сучасних учених, митців та
представників ЗМІ - цс продукт мультикультурної політики.
Однак у кожного народу є й свої будителі-бунтівники, які закли-
кають до збереження європейської ідентичності білої раси. Так, укра-
їнський пост Руслан Морозовський висловлює свою позицію віршем
‘Поклик раси”, який подаємо тут без купюр, бо, як відомо, з пісні
слів не викидають:
Я білий світ люблю
А в чорну тьму не вірю.
Я білий сніг люблю,
Прозору воду ЛЛЮ -
Змиваю чорний бруд,
Як мию білу шкіру.
Я чорного нічого не люблю.
Я не люблю ЗЛОДЮГ -
Керманичів хаосу,
Чорнобильського зла,
Вселенської біди.
Люблю блакить очей,
Люблю русяву косу,
Люблю красу дівочої ходи.
Я підлих не люблю,
Як біль радикуліта.
І хохмача кривлянь
Огидних не терплю.
І жирної щоки
Небритого семіта
В телеекрані також не люблю.
Я люто не люблю
Провладного дебіла,
Що надра та ґрунти
На продаж виставля.
Я не люблю, коли
Моя землячка біла
Народжує нсбілс немовля.
Я не люблю, коли
Національний сором
Не проявляє дій,
А тане, наче віск.
Я не люблю, коли
Не кряче чорний ворон,
Сідаючи на вражий обеліск.
Я чорних не люблю
Любителів облуди,
Сектантів, проповідників, ченців.
І радісно, коли
Крокують білі люди
Під прапорами білих Праотців!
118
Етнонаціональна ідентичність
І ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОБЛЕМИ БІЛОЇ РАСИ
Демографія (від гр. сіетоз - народ і дгарИо - пишу) - наука, що
рИвчає склад, чисельність, розподіл населення на території земної кулі
та його відтворення. Якщо говорити про стподемографію, то йдеться
Про ЦЮ саму науку стосовно етносів. Розглянемо етап української дс-
МОГраФгЬ спираючись на статистику, яка значною мірою є доволі не-
точною, та все ж дозволяє простежити хоча б головні тенденції.
Чисельність українців упродовж століть постійно коливалася, змі-
нюючись залежно від історичних обставин. Наприклад, у 1913 році в
російській імперії писалося про “37-мільйоиний український народ”.
Перепис уже за радянського часу, проведений у 1926 р., показав в
Україні 29 мільйонів українців. За переписом 1959 р. українців знову
було 37 мільйонів.
Згідно з правилами, встановленими ООН, переписи населення
проводять кожні 10 років. Так, перший Всеукраїнський перепис від-
бувся в 2001 р., отже, наступний планували на 2011 рік. Однак через
брак коштів його перенесли па певизначений термін. Нещодавно уряд
затвердив нову дату проведення перепису - 2012 рік.
На початку здобуття незалежності України в 1991 р. пас було
близько 52 мільйонів, а за останні 20 років чисельність різко впала:
на 1 грудня 2010 р. вона становила 45,8 мільйона осіб. Про це йшлося
у повідомленні Держслужби статистики.
При цьому треба зазначити, що кількість міського населення
в Україні постійно зростає - нині воно становить 31 мли 448 тис.
57 осіб, а кількість сільського постійно знижується - 14 мли 347 тис.
854 особи. Ці цифри свідчать про посилення урбанізації та відрив на-
селення від землі (втрата “кореневої” системи).
Як зазначалося в демографічному звіті ООН, в Україні найниж-
чий у світі природний приріст населення. За прогнозом ООН, при
такому скороченні населення кількість українців до 2030 р. може
зменшитися до 39 мли осіб. Звичайно, в цих статистичних джерелах
ідеться про громадян України, а не осіб української національності,
яких, зрозуміло, ще менше.
Демографічна криза - глибоке порушення відтворення насе-
лення, що загрожує самому його існуванню. Причини можуть бути
Такі: голодування, епідемії та війни, зміни репродуктивної поведінки
Населення внаслідок неправильного виховання, збайдужіння або роз-
чарування життям, високий рівень смертності, що впродовж історії
119
іноді призводило до скорочення чисельності населення, а інколи й до
повного обезлюднення деяких країн і регіонів світу.
Цілком очевидно, що нині українська нація переживає демогра-
фічну кризу. При цьому показовими є й демографічні дані но всій
земній кулі - збільшення населення відбувається за рахунок жовтої
та чорної рас, водночас катастрофічно зменшується біле населення,
що нині становить 7 %.
Динаміка кількості населення Землі
Демографічний вибух - різке прискорення кількісного зрос-
тання населення окремих регіонів, зазвичай тих, що розвиваються.
Почався він у 1950-х рр. XX ст. переважно у південно-східних регіо-
нах світу (Середня Азія, Китай та іп.). Прискорене збільшення чи-
сельності населення цих країн не узгоджене з об’єктивними вимогами
соціально-економічного розвитку суспільства.
Кількість людності на планеті Земля
Палеоліт, 15 тис. р. до н. е. 3 млн
Неоліт, 2 тис. р. до н. е. 50 млн
Початок н. е. 230 млн
Кінець I тис. н. е. 275 млн
Початок XIX ст. 1 млрд
Початок XX ст. - 1900 р. 1,618 млрд
1927 р. 2 млрд
1945 р. 2,311 млрд
1960 р. 3 млрд
1975 р. 4 млрд
1987 р. 5 млрд
1999 р. 6 млрд
2011 р. 7 млрд
Прогноз до 2025 р. 8-14 млрд
Стрімке зростання населення країн Азії, Африки та Латинської
Америки, що розвиваються, спричиняє до подвоєння його чисельності
кожні 20-30 років, що постійно ускладнює розв’язання соціально-
економічних проблем.
120
Водночас з кіпця XX ст. у країнах Західної Європи, Північної
Америки та в Японії посилилася тенденція до різкого падіння наро-
джуваності - нині рівень народжуваності значно нижчий від рівня,
який забезпечує просте відтворення населення. В майбутньому це за-
грожує депопуляцією європейців з усіма її негативними соціальними
наслідками.
За статистичними даними і за прогнозом ІОНЕСКО, попри значне
збільшення частки письменного населення в світі (з 61 % 1960 р. до
71 % 1980 р. і до 85 % наприкінці XX ст.) кількість неписьменних на
земній кулі відповідно виросла - із 700 млн до 800 млн осіб і може
сягнути 950 млн осіб па початку III тисячоліття. Потенційна небезпе-
ка розвитку сучасної світової демографічної ситуації полягає в тому,
що населення земної кулі, чисельність якого до 2025 р. становитиме
8 млрд, входить у XXI століття з 1 млрд тих, хто потерпає від голоду,
1 млрд неписьменних, 1 млрд безробітних, 1,5 млрд знедолених, які
перебувають за межею бідності.
Якщо нинішні демографічні тенденції збережуться, то через одне
покоління білі стануть расовою меншиною в США, а через п’ять по-
колінь - зникнуть з нашої планети. Антропологічні дослідження по-
казали, що расове змішування неминуче призводить до припинення
видової еволюції виду Ношо Заріепз. З ким себе ідентифікуватимуть
європейці через 20, ЗО, 50 років? Критична маса фактів така, що за-
мовчувати цю катастрофу, посилаючись на всезагальний “гуманізм”
чи так звану “політкорсктпість”, стає просто безглуздо. Безперечно
одне - демографічна поразка європейських народів і поглинення їх
азійцями значно збіднить стносфсру Землі.
Сучасна тотальна дезінформація унеможливлює розуміння при-
чин занепаду і не стимулює до пошуку шляхів виходу з кризи. Так,
наприклад, у сучасних школах на уроках географії під час вивчен-
ня теми про расовий склад населення Землі досі подають застарі-
лі дані щодо кількості білих людей на планеті [Загальна географія.
6 класі, де викладачі Міжнародного ліцею “Гранд” С. Г. Кобернік
та Р. Р. Коваленко повідомляють, що “Найчисельнішою людською
расою є європеоїдна, або біла, яка становить понад 40 % населен-
ня земної кулі”. Кому вигідна така безпрецедентна дезінформація?
Правда про чисельність білої раси на Землі замовчується!
Насправді динаміка кількості білого населення Землі свідчить про
вимирання європеоїдної раси. За статистикою ООН, ще наприкінці
1945 року біла раса справді була найчисельнішою, вона становила
121
60 % усього населення Землі. Вже у 1998 р. нас залишилося всього
8 %. У 2008 - 7 %! Цей процес відбувається з шаленою швидкістю н
усьому світі - фактично здійснюється планомірне знищення білого
населення “мирними” способами.
Існують як генетичні, так і духовій аспекти вимирання білого
людства. Вперше впродовж історії наші народи “мирним шляхом”
розбавляються нсконтрольованою масою мігрантів і при цьому самі
себе не відтворюють. Політика підтримки міграції - цс поступова за
міна одного населення іншим. Чінгісхап “відпочиває” перед таким
витонченим Глобальним лицемірством.
Як іммігранти оновлюють “старий світ” (за даними 2005р.)
Країна Кількість іммігрантів (млн осіб) Доля в населенні країни (%)
Німеччина 6,7 7,9
Франція 5,5 9,6
Іспанія 3,7 8,4
Велика Британія 2,7 4,5
Нідерланди 0,5 3,2
Данія 0,37 7
ЬГГр://\¥\¥\¥лтіро.сот.иа/?8ссХ_іс1=1 &аіс!=27517
Країни світу з найбільшою чисельністю населення
Країна Чисельність населення (млн)
Китай 1322
Індія 1131
США 304
Індонезія 235
Бразилія 190
Пакистан 173
Бангладеш 153
Нігерія 148
Російська Федерація 141
Японія 127
122
Окрім того, серйозну загрозу білому світові становить наступ іс-
паМУ 3 мстою завоювання Європейського континенту. Релігійний ас-
пект у цьому випадку - це всього липі прикриття: колись так само на
мСчах христопосців в’їхала в Європу “релігія любові”! Чужа релігія,
нав’язана народам силою меча, впродовж тисячоліття виснажила ет-
нічне ядро майже всіх європейських націй. Тепер же ми маємо етніч-
ну війну проти цілої європейської раси. Приплив іммігрантів у Євро-
пу змінює структуру місцевого населення настільки, що радикально
змінюються його етнічні властивості, а також відбувається швидке
зниження рівня культурної гомогенності.
Разом з етнічною структурою змінюється якість населення. На-
ведемо приклад американського мультирасового суспільства, яке має
відносно високий відсоток афро- та латиноамериканців. Цікаво про-
стежити якість населення на кількості ув’язнених та їх національно-
расовому складі. Расовий склад ув’язнених у США, за даними 2005 р.,
впродовж кількох останніх десятиріч залишався практично без змін.
Так, у вказаний період у в’язницях перебувало 8,1 % дорослого афро-
амсрикапского населення, 2,6 % іспаномовного і лише 1,1 % білого
населення США. Ці цифри практично ідентичні для чоловіків і для
жінок. У доповіді міністерства юстиції США наголошувалося, що за
минулі кілька років приріст кількості ув’язнених забезпечувався зна-
чною мірою за рахунок осіб, засуджених за паркоторгівлю.
|ЬіІр://\¥\¥\¥.(]рпі.ог£/іпс1сх.рЬр?0++99271
Для етнологів, демографів і політиків часом дуже красномовною
може виявитися проста статистика етнічного та лінгвістичного складу
людей, які перебувають у місцях позбавлення волі за певні злочини.
Наприклад, мовознавці з м. Дрогобич на початку 90-х років минулого
століття запропонували унікальне дослідження про кількість україно-
мовних в’язнів на теренах України. [Мова і нація, 1181
Чим загрожує демографічна криза Україні? Андрій Пишний, па
той час заступник голови Ради громадської організації “Фронт змін”,
констатував, що в нашій країні зростає смертність серед новонаро-
джених, а кожен третій українець ризикує не дожити до 55-річного
в*ку. На думку політика, причина в тому, що виділені на медицину
кошти не доходять до лікарень: “Якщо українців залишиться 25 міль-
йонів, то держава не знайде людських ресурсів для захисту власних
кордонів”. Він вважає, що демографічна криза загрожує територіаль-
ній цілісності України.
123
Нині неофіційна медична думка стверджує, що є підстави вважати
однією з вагомих причин смертності новонароджених ультразвукову
діагностику (або УЗД, відому серед населення як “УЗІ”), яку прохо-
дять усі вагітні жінки в примусовому порядку. Якщо доросла людина
переносить цю діагностику нормально, то незміцнілому ембріону такс
втручання вдається подолати далеко не завжди. Отже, закономірно
порушувати питання про приховану демографічну війну, яку прова-
дять Глобальні центри щодо автохтонного населення європейських
країн. Рекомендація майбутнім матерям застосовувати “народний ме-
тод” самооборони - відмовлятися від УЗД письмовою заявою, моти-
вуючи це релігійними поглядами.
Оптимістичпіший демографічний прогноз був зроблений у 2009 р.,
коли в Україні вперше за роки незалежності смертність зменшилася,
а народжуваність збільшилася. 2009 року в Україні померло на 43 ти-
сячі осіб менше, аніж у 2008 році. Це своєрідне досягнення країни
за всі роки незалежності. Голова Нацради з питань охорони здоров’я
Микола Поліщук повідомив, що цьому сприяло затвердження більш
жорстких правил дорожнього руху, виплата допомоги при народжен-
ні дитини, ухвалення законів щодо обмеження паління у громадських
місцях, заборони наркотичних речовин тощо, а також активна медіа-
підтримка акцій за здоровий спосіб життя. Експерти стверджують:
усе це завдяки кільком законам, до яких нарешті “дійшли руки” у
Верховної Ради.
Так само, як біологічна різноманітність біосфери необхідна для
її нормальною існування, потрібна й різноманітність етнокультурної
сфери. Різке збіднення як біосфери, так і стносфсри призведе до
розпаду наявних зв’язків усередині системи та руйнації системи в
цілому.
Висновки:
1. Національна ідентичність залежить від національної обізнаності,
освіти, культури та виховання, отже, має бути цілеспрямована дер-
жавна політика збереження етнонаціональної самобутності.
2. Зникнення етнічної різноманітності біосфери в кінцевому підсум-
ку може призвести до виродження людства загалом.
3. Легковажне використання чужої теоретичної бази в питаннях ет-
нічної ідентичності не завжди може бути корисним для української
державотворчості, отже, треба відмовитися від політики мульти-
культурації населення.
4. Якщо хочемо зберегти свої етноси, наше завдання - підвищувати
рівень моноетнічності (гомогенності) кожного народу.
124
5. Перегляд наявних наукових і культурних стереотипів, повернення
до своїх витокових праджерел є прогресивним явищем, особливо на
критичних межах історії етносів.
6. Ніяка політкоректність не може бути виправданою, коли гине влас-
ний народ; завжди є та межа, за якою набуває чинності політика са-
мозбереження нації, національний імператив.
7. Уряд держави повинен нести відповідальність за тотальну дезін-
формацію населення щодо маніпуляцій з національною свідоміс-
тю та ідентичністю в ЗМІ, освітньо-культурних закладах, рекламі
(сюди належить зміна ідентичності, тендерних ролей, пропаганда
міжнаціональних шлюбів, гомосексуалізм та ін.).
8. Боротися з наслідками - марна справа, треба боротися з причина-
ми, які породжують загрозливі для нації явища, а це справа служби
безпеки держави, що мусить бути зафіксовано в конституції та ін-
ших юридичних нормах.
Запитання та завдання
1. З’ясуйте поняття “етнонаціональна ідентичність”.
2. Доведіть, що політична спільнота не завжди тотожна етносу, нації.
3. Чи може нація складатися з різних расових типів людей?
4. Які явища свідчать про геноцид білого населення планети?
5. З’ясуйте причини занепаду європейських культур та втрати ідентич-
ності.
6. Назвіть основні концепції нових європейських “правих”. Чому, на вашу
думку, їх намагаються замовчувати?
7. Чи можливе збереження національної ідентичності в умовах глобаліза-
ції? Які є шляхи?
Література
1. Авдєєв В. Гігієна європейського світогляду / В. Авдєєв // Сварог. -
2007. - Ко 21.
2. Авдєєв В. Генетический социализм / В. Авдєєв // Наследие пред-
ков. - 1997. - X? 4.
3. Бромлей Ю. В. Очерки теории зтноса / Ю. Бромлей. - Москва, 1983.
4. Загальна географія. 6 клас. Укладено викладачами Міжнародного лі-
цею “Гранд” С. Г. Кобернік, Р. Р. Коваленко: Ьі±р://8сЬоо1.хуаШ.
сош / іпНех. рЬр?иі1е=64.
З. Іванишин В. Мова і нація. Тези про місце і роль мови в національному
відродженні України / В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький. - Дрого-
бич: Відродження, 1994.
6- Кребс П. Стратегія нової культури / П. Кребс // Сварог. - 2007. -
№ 21. - С. 77.
125
7. Лозко Г. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс /
Г. Лозко. - Харків, 2006.
8. Мала енциклопедія етнодержавознавства. НАН України; Інститут дер-
жави і права ім. В. М. Корецького / відповід. редактор акад. УАПН
Ю. І. Римаренко. - К.: Генеза; Довіра, 1996. - С. 35-36.
9. Морозовський Р. Поклик Роду / Р. Морозовський. - К.: Панмедія,
2008. .
10. Нація і держава / під ред. акад. Ю. Римаренка. - К., Донецьк, 1998,
11. Пелагеша Н. Є. Трансформація української національної ідентичності в
умовах глобалізації. Дис. канд. наук: 23.00.05. - 2009.
12. Платонов О., Райзеггер Г. Почему погибнет Америка: Взгляд с Востока
и Запада / Г. Райзеггер. - Москва, 2005.
13. Прибитков І. М. Основи демографії / І. М. Прибитков. - К.: АртЕк,
1997.
14. Саух Ю. П. XX століття. Підсумки. - 2-ге вид., доповн. і переробл. 7
Ю. П. Саух. - К.: “МП Леся”, 2009. - 284 с.
15. Сміт Е. Національна ідентичність / С. Сміт. - К.: Основи, 1994.
16. Степико М. Буття етносу / М. Степико. - К.: Знання, 1998.
17. Фай Г. За что мьі сражаемся? Идеологический словарь / Г. Фай. - Мо-
сква, 2007.
18. Фай Г. Язичництво - це майбутнє світу // Сварог. - 2005. - № 17-18.
19. Шевченко В. М. Словник-довідник з релігієзнавства / В. М. Шевчен-
ко. - К.: Наукова думка, 2004.
20. Шпенглер О. Закат Европьі: Очерки морфологии мировой истории.
В 2-х т. - Москва, 2006.
21. ТЬе ^Ьііе ХУогІсІ’з Еиіиге / ІпіегпаНопаІ СопГегепсе. - Мозсоау. -
2006. - Липе 8-9.
22. Хантингтон С. Кто мьі? Вьізовьі американской национальной идентич-
ности / [пер. с англ. А. Башкирова]. - Москва: ООО “Издательство
АСТ”; ООО “Транзиткнига”, 2004. - 635 с.
126
Лекція 9 _____________________________
ТЕОРЕТИЧНІ ОБҐРУНТУВАННЯ
НАЦІОНАЛІЗМУ
ТА ЙОГО РОЛЬ У ДЕРЖАВОТВОРЕННІ
Табу на націоналізм як ворожу Російській, а потім і радянській
імперії ідеологію впродовж 350 років не могло не позначитися як па
його дослідженнях, так і на українському менталітеті та на патріотизмі
загалом. Ізоляція в СРСР наукових досліджень нації й націоналізму
від західних філософів спричинила хибне ставлення суспільства до
націоналізму та національної ідеології, яке не змінилося навіть тоді,
коли імперія розпалася. Тому звернімося спочатку до іноземних до-
сліджень.
Як пише американський теоретик, історик і соціолог, дослідник
націоналізму Тане Кон: “Націоналізм - це стан свідомості” [КоЬп Н.,
162]. Серед 20 його монографій головною книжкою є “Ідея націона-
лізму”, що вже витримала сім перевидань у США.
Не менш відомими дослідженнями націоналізму є праці Ернсста
Ґелнера. Дозволю собі розлогу цитату, оскільки в ній доволі вичерп-
но обґрунтовано сутність і причини цього явища: “Націоналізм - цс
політичний принцип, згідно з яким політична та національна одиниці
мають збігатися. Націоналізм як почуття і рух найадекватніше окрес-
люється в рамках цього принципу. Націоналістичне почуття - цс або
роздратування, породжене порушенням принципу, або задоволення
від його реалізації. Наявність якогось із цих почуттів спричинює по-
яву націоналістичного руху.
Існує чимало варіантів порушення націоналістичного принципу.
Політичні кордони держави можуть не охоплювати всіх представни-
ків певної нації; або можуть включати не лише їх усіх, а й чужинців;
можливим є і змішаний варіант: коли і всіх одноплемінників не охо-
плено, і до них ще долучаються представники іншої нації. Зрештою,
нація, що не має домішку чужинців, може жити у різних державах,
відповідно, жодна з цих держав не буде для неї національною.
Утім, є один найбільш неприйнятний для націоналістичного почуття
варіант порушення принципу: коли правителі політичної одиниці нале-
жать до нації, до якої не належить більшість підданих. Для націоналістів
127
такий стан є ііайііестсрппііпим порушенням політичних норм. Подібіщ
ситуація може бути наслідком поглинення певної національної території
більшою імперією або наслідком панування чужоземної групи.
Отже, націоналізм — це теорія політичної легітимпості, згідно 3
якою етнічні межі не мають перетинатися політичними кордонами і
зокрема, етнічні кордони в межах певної держави не повинні від.
окремлювати правителів від решти (можливість цього просто викліо-
чається самим принципом)” |Ґелнер. - К., 20031.
Нині, коли праці зарубіжних філософів та політологів, а також
вітчизняних (але довго замовчуваних) стали доступними широкому
загалові, українська наука намагається осмислити ці теорії в контек-
сті власного державотворення. Оскільки у XX ст. власні українські
теорії націоналізму були офіційно заборонені, вони не могли вплива-
ти на сучасне їм суспільство в той поточний момент, для якого були
створені. Цс велика біда українського народу, що праці своїх видат-
них особистостей він пізнає із запізненням на століття.
Як завжди, почнемо з терміна. Семантичне значення терміна “на-
ціоналізм” часто змінювалося залежно від політики, інтелектуальної
традиції певних країн або культурно-історичного контексту.
Вважають, що слово націоналізм (нім. Nаііопаїізтизї уперше
з’явилося в XV ст. у Лейпцизькому університеті внаслідок дискусії
між професорами чеської “нації” і представниками інших “націй”. Як
відомо, в університетських спільнотах сам термін “нація” вживався у
значенні як професорських, так і студентських об’єднань з мстою за-
хисту своїх корпоративних інтересів.
Упродовж певного часу спостерігаємо різне ставлення до цього
терміна, до прикладу, в XVII ст. воно вважалося неприйнятним у
спілкуванні освіченої публіки навіть не з політичних міркувань, але
просто таким, що позначає примітивізм, вузький егоїстичний інте-
рес - саме через цс воно було вилучене з інтелектуального обігу.
Та вже в XVIII ст. німці повертають слову позитивне значення: на-
ціоналізм - це національний дух, захоплення мудрістю Предків, на-
ціональне піднесення та відродження власної культурної спадщини.
Однак у ХІХ-ХХ ст. слово “націоналізм” у Німеччині знову втрачає
свою популярність, ототожнюючись не просто з надмірними виявами
національних почуттів, а навіть із ксенофобією (за Г. Касьяновим).
У Франції вперше слово націоналізм ужив католицький абат
Оґюстен Баруель 1798 р. у значенні патріотизм або егоїзм, позна-
чивши його як негативну рису, що має руйнівний характер (бо, па
128
^ого думку як християнина, замість любові до всіх людей - любов
Проявляється тільки до своєї нації). З негативного погляду подавав
сдово націоналізм і словник Робера (1860), отожпюючи його то з шо-
вінізмом, то із ксенофобією. Нейтрального значення цьому термінові
у франції падали послідовники М. Баррс, вважаючи націоналізм за-
собом об’єднання нації. Англійський Оксфордський словник 1836 р.
подає націоналізм уже як доктрину виняткового “богообрапого наро-
ду”, і по згодом стало ототожнюватися з почуттям національної інди-
відуальності. Там, де з’являється ідея “богообраності”, як правило,
виникає шовінізм щодо інших народів.
У зв’язку з цим не зайве було б порівняти націоналізм та шові-
нізм, щоб зрозуміти їх принципову відмінність. Отже, сучасна укра-
їнська паціологія пропонує порівняння націоналізму й шовінізму за
такою схемою:
Шовінізм Націоналізм
ненависть до чужого любов до свого
філософія поневолення та пригноб- лення інших націй філософія буття нації, її життя, бу- дівництво, зростання
великодержавно-імперський інтерес та ідеологія національний інтерес та національна ідеологія
інтернаціоналізм як засіб денаціо- налізації народів; підпорядкування всіх націй імперській чи великодер- жавницькій ідеї допускає інтернаціоналізм лише в міжнаціональних взаєминах на за- садах рівності націй, держав, однак засуджує його як спосіб поневолення інших народів
національні ознаки інших, їхні свя- тині, символи, традиції вважає таки- ми, що їх потрібно негайно знищити, викорінити і замінити своїми національні ознаки інших народів, їхні святині, символи, традиції є об’єктом поваги та взаємного шану- вання між націоналістами
породжує убивць, грабіжників, яни- чарів, холуїв породжує подвижників і героїв
шовініст прагне загарбати чуже націоналіст бореться, щоб відстояти своє
Шовінізм зацікавлений у збіднінні народу, бо ситих важче приборка- ти, нацькувати на інші народи, а без Цього послабиться диктат держави, .Розпадеться імперія націоналізм зацікавлений у зростан- ні добробуту своїх громадян - це зміцнює національну державу
129
Висновок: шовінізм і націоналізм виходять з абсолютно проти-
лежних засад та ідей, які ніколи не перетинаються; отже, це два окре-
мі соціальні феномени, які залежать від протилежних світоглядів
менталітетів, політичних прагнень.
Нині в англійській мові терміни паіїоп та паііопаїііу (“нація” і
“націоналізм”) вживають як синоніми. Подаємо визначення за “Ет-
нічним довідником”: “Націоналізм - світоглядний принцип, най-
більшою мірою притаманний передовим представникам народу, щ()
виборює своє право па розбудову власної держави, тобто прагне пере-
творитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це
широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніаль-
ної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р. націоналізм, як
один із способів розвитку світової співдружності народів, перейшов
на свій черговий етап”.
Англійський учений Ерпест Ґелпер визначив націоналізм як “по-
літичний принцип, згідно з яким культурна схожість є основою со-
ціальних зв’язків”. На його думку, націоналізм виникає в державах з
“титульною” нацією, при цьому перехід до нього для кожної держа-
ви індивідуальний. Е. Ґелпер вважав торжеством націоналізму прин-
цип самовизначення націй, проголошений після Першої світової ві-
йни, і створення національних держав на території колишніх імперії!.
У 1993 р. в Празькому університеті за ініціативою Ґелнера та Дж. Со-
роса було створено Центр дослідження націоналізму, однак деякі ви-
сновки цього центру були зроблені на догоду ґлобалізму (наприклад,
про поступове зникнення націоналізму, див. нижче).
Близький до націоналізму термін ° етноцентризм” (від грец.
еІЇїпоз - група, плем’я, народ і лат. сепігит - осередок, центр) -
властивість індивіда, соціальних груп і спільнот (як носіїв етнічної
самосвідомості) сприймати й оцінювати життєві явища крізь призму
традицій та цінностей власної етнічної спільноти, що виступає як пев-
ний загальний еталон. Етноцентризм означає надання переваги влас-
ному способові життя над іншими.
На думку сучасних паціологів, націоналізм виникає як реакція
етносу на деструктивні впливи зовнішнього оточення: економічні, со-
ціальні та політичні процеси, іншостпічпі та іншорелігійні впливи
У процесах розпаду імперій, відокремлення колоній від метрополії’
та утворення національних держав націоналізм стає політичним
принципом. Якщо “етнічні межі не повинні перетинатися політични-
ми кордонами, а етнічні кордони в межах певної держави не повинні
130
відокрем лювати правителів від решти народу”, то націоналізм як ет-
цозберігаючий чинник перевершує й світові релігії докапіталістичних
суспільств, і державні утворення імперського тину Нового часу. Тре-
пам’ятати, що справжній націоналізм завжди протистоїть таким
яВиіцам, як глобалізм, інтернаціоналізм, імперіалізм, світові релігії (в
т ч. християнство й іслам), космополітизм, егалітаризм, лібералізм.
Серед слов’янських народів термін “націоналізм” набув попу-
лярності лише в другій половині XIX ст. - за часів їх національно-
го відродження, зростання цікавості до предківської мови, культу-
ри - й ототожнювався з боротьбою за національні права. Саме на
слов’янському ґрунті націоналізм набув такої особливої його форми,
як макронаціоналгзм, відомий ще під назвою панславізм, що фактич-
но є таксономічно вищою формою націоналізму, яка об’єднує націо-
налізми генетично споріднених народів. Саме такого макропаціопа-
лізму завжди боялися германці та інші завойовники, впродовж історії
намагаючись роз’єднати слов’янські народи.
Так, наприклад, в “Енциклопедії націоналізму” (Лондон, 1990)
читаємо: “Панславізм - найбільш стара і найбільш важлива фор-
ма макронаціоналгзму. Ідея союзу всіх слов’ян у могутню коаліцію
з’явилася в кінці XVIII століття в час, коли всі слов’янські народи
були меншинами в Російській, Австрійській і Прусській імперіях...
Ян Коллар, що прославив мрію союзу слов’ян в «Дочці Слави»,
став попереду слов’янських апостолів націоналізму” | Епсусіоресііа оГ
Маїіопаїізт, 309].
Варто нагадати, що слов’янська єдність ніколи не мала окремого
абстрактно наукового характеру, але завжди була спонукана полі-
тичними мотивами: поневолення слов’ян імперіями (Російською, Ав-
стрійською та Прусською). Тому в цей час чекати па ґрунтовні тео-
ретичні наукові виклади націоналізму ще не доводиться - зате вони
плідно розквітли в галузі красного письменства.
Особливу пасіонарну хвилю слов’янського націоналізму в Ав-
стрійській імперії, як було сказано, підняла поема Япа Коллара “Доч-
ка Слави” (початок 1820-х років). Створений поетом образ доньки
Богині Слави є глибинним стнопаціональним символом слов’янських
народів. Поет розповідає про трагічну долю полабських слов’ян, май-
Же повністю знищених християнсько-германськими завойовниками, а
також про шляхетні ідеали Япа Гуса, подвиги гсроїв-слов’яп упро-
^°вж багатьох століть боротьби за свої національні права й незалеж-
,псть власних держав.
131
У 1836 р. Фраіщс Преторії, один із зачинателів словенської літера,
турної мови, опублікував поему “Хрещення при Савіце”, в якій уисріце
висловив найнотаєміїіші почуття й думки слов’ян, приневолених д()
чужої віри. Через цс велика частина рукописної спадщини поста буда
спалена за наказом католицького духівництва. Серед офіційних імпер,
ських кіл переважала думка, що слов’янський націоналізм “призводить
до дестабілізації монархії”. Тоді переслідувалося все, іцо стосувалося
слов’янства, навіть розмова рідними слов’янськими мовами.
У 1834 році словацький поет Самусл Томаніик написав натріо,
тичну пісню “Не], Зіоуасі!” (“Гей, словаки!”, пізніше названа “Геіі,
слов’яни!”). Її почали використовувати як гімн панслов’янського
руху. Згодом вона стала гімном Сокольського руху, потім гімном
Першої Словацької республіки (1939-1945), СФРЮ (1945-1992),
Союзної Республіки Югославія (1992-2003), Сербії та Чорногорії
(2003-2006). Пісня також вважається другим, неофіційним, гімном
словаків. Її мелодія побудована па музиці Маршу Домбровського,
який із 1926 року є гімном Польщі, але він має великі розбіжності у
виконанні. Слова цього гімну перекладені па всі слов’янські мови:
Гей, слов’яни, наніс слово
Піснею лунає
І не стихне, поки серце
За народ страждає.
Дух слов’янський живе вічно
В пас він не погасне,
Злої сили біснування
Проти пас завчасне.
Наше слово дав Господь нам,
На тс Його воля.
Хто примусить нашу пісню
Змовкнути у полі?
Проти пас хоч світ повстане
Але нам те марно.
З нами Бог, а хто не з нами
Згине той безславно!
У 1848 р. з ініціативи П. Шафарика і Й. Єлачіча у Празі відбув-
ся перший Слов’янський конгрес - з’їзд представників слов’янських
народів Австрійської імперії з мстою протиставитися об’єднанню всіх
німецьких земель Німеччини й Австрії (включно з Чехією), проголо-
шеному німецьким парламентом у Фрапкфурті-на-Майні. На конгресі
були присутні 340 делегатів, у тому числі й українці.
Слов’янський конгрес запропонував перебудову Габебурзької мо-
нархії па федерацію автономних народів і вирішив проголосити мані
фест до європейських держав із закликом виправити утиски, заподі-
яні Угорщиною слов’янським народам, та вислати окреме звернення
до цісаря Фердинанда І з вимогою забезпечити рівні права для всіх
слов’янських народів Австрійської імперії, в тому числі забезпечити
132
(1раіза української мови в Галичині. На жаль, жоден з обговорених
Проектів не був остаточно й офіційно схвалений конгресом через об-
стріл австрійськими військами революційних заворушень, що виникли
у Празі- 12 червня 1848 р. Слов’янський конгрес припинив роботу.
Звичайно, класики марксизму-лєнінізму, які до слов’янського
стпосу не належали, вкрай негативно ставилися й до слов’янського
національного питання, що не могло не позначитися на радянських
ідеологічних доктринах. Так, Ф. Енгельс у своїй статті “Боротьба
н Угорщині” писав: “Панславізм виник не в Росії або Польщі, а в
Празі й Загребі <...> Безпосередньою метою панславізму є створення
слов’янської держави під нокровитсльством Росії від Рудних і Кар-
патських гір до Чорного, Егейського й Адріатичного морів <...> Єд-
ність панславіста - це або чиста фантазія, або - російський батіг”.
Тут же Ф. Енгельс створює типовий германський шовіністичний яр-
лик, що його будуть ще ціле століття чіпляти слов’янам: “Народи, які
ніколи не мали власної історії, які з моменту досягнення ними першо-
го, найнижчого рівня цивілізації, вже підпали під чужоземну владу
або лише за допомогою чужоземного ярма були насильно підняті на
перший рівень цивілізації, не життєздатні і ніколи не зможуть досяг-
ти якої-нсбудь самостійності. Саме така доля австрійських слов’ян”
(Енгельс Ф. Демократичний панславізм // Маркс К., Енгельс Ф. -
Собр. соч. - Т. VI. - С. 181-182; 290-298). Ось звідки походить дум-
ка про нібито “недсржавність” слов’янських націй.
Тепер розглянемо український націоналізм. Оскільки уявлення
про нього у значної частини наших співвітчизників сформовані під
впливом комуністичної пропаганди, нам важливо дізнатися історичну
правду, бо й досі у свідомості пересічних громадян викорінена не-
гативна думка про це явище. А всілякі антиукраїнські ЗМІ й досі
продовжують на всі заставки паплюжити й перекручувати ідеологічні
засади та політичну практику українського націоналізму.
Якщо звернутися до історії українського націоналізму, то треба
сказати, що в різні часи ставлення до націоналізму було не однако-
вим. У XIX ст. українська інтелігенція сповідувала головно лібераль-
ні чи соціалістичні ідеї, отже, її націоналізм був радше інтуїтивним
поєднанням національної свідомості, патріотизму та гуманізму. Лише
в XX ст. у період між двома світовими війнами в Україні викристалі-
зовується якісно новий різновид націоналізму.
Хвилю українського націоналізму викликали антиукраїнський те-
рор у СРСР та як зразок італійські націоналістичні рухи. Це була від-
133
повідна реакція на історичний виклик більшовицького тоталітаризму
що загрожував самому існуванню української нації.
У міжвоєнний період у Західній Україні націоналістами називали
себе члени різних політичних організацій, наприклад: національно
демократичних (Українське національно-демократичне об’єднання),
полонофільських (Волинське українське об’єднання) і навіть радяно
фільських (Українська партія праці, Західноукраїнська національно-
революційна організація). Однак поступово під націоналізмом стали
розуміти лише його крайню, пайрадикальнішу, насамперед войовничу
форму, яку найповніше втілила ідеологія ОУН (Організації Україн-
ських Націоналістів) та визвольна боротьба УПА (Української По
встапської Армії).
Для визначення ідеології ОУН 1930-х рр. у західній науковій
літературі став використовуватися термін “інтегральний націо-
налізм”. Раніше цим терміном визначалася ідеологія французько-
го радикально-екстремального монархічного націоналізму початку
XX ст. Потім термін “інтегральний націоналізм” став родовим по-
няттям для всіх європейських нраворадикальних рухів першої тре-
тини XX ст. Поняття “інтегральний” у цьому словосполученні, во-
чевидь, означає “упорядкування відносин між індивідами, групами,
організаціями; об’єднання структур і функцій в цілісному організмі,
характерне для живих систем”, якими є суспільний організм нації.
Самі ж представники ОУН користувалися іншими назвами для своєї
ідеології, такими як “організований націоналізм” або “революційний
націоналізм”.
Цікаво, що український націоналізм вивчали навіть зарубіжні
філософи. Так, наприклад, американський історик Дж. Армстрош,
автор класичної праці про український націоналізм, вивчав проблеми
і досвід українського визвольного руху 40-50-х рр. Він опубліку-
вав статтю “Героїчне і людське: спогад про українських національних
провідників 1941-1945 рр.”, а також книжку “Український націо-
налізм” (вид. Пкгаіпіап Асасістіс Рге88, 1990), яка в 1991 р. була
перекладена українською мовою й видана в Україні. Він, зокрема,
стверджує, що боротьба проти німецьких і московських окупантів
дала чимало прикладів героїзму, самовідданості, самопожертви: “Ро-
мантизм національних рухів призводить до особливого наголошення
індивідуального героїзму, герой відіграє надзвичайно важливу роль
як модель для соціалізації нового покоління”.
Дж. Армстронґ також визначив такі світоглядні параметри “інте-
грального націоналізму” ОУН:
134
\ • віра в те, що нація є найвищою цінністю, якій мають бути нід-
\ норядковані всі інші цінності;
• апеляція до містичної ідеї єдності всіх осіб однієї нації
(яка ґрунтувалася па припущенні, що національну спільність
об’єднують у цілісний організм біологічні характеристики і нс-
зворотні наслідки спільного історичного розвитку);
• підпорядкування раціональної, аналітичної думки “інтуїтивно
правильним” емоціям;
• наявність харизматичного лідера, який є уособленням “волі
нації”; культ дії, війни та насильства як вираження вищої біо-
логічної життєздатності нації.
Дж. Армстропґ вважав, що ці риси були спільними для націона-
лістичних рухів, які розвинулися і в Європі у 20-х рр. XX ст. Тобто
“інтегральний націоналізм” ОУН значною мірою був продуктом копі-
ювання європейських зразків.
На особливу увагу в контексті нашої теми заслуговує постать Ми-
коли Міхновського (1873-1924) - українського політичного та гро-
мадського діяча, правника, публіциста, відомого основоположника,
ідеолога та лідера самостійницької течії українського руху.
Автор праці “Самостійна Україна”, один з організаторів україн-
ського війська, борець за незалежність України. Снівзасновпик пер-
шої політичної партії на Наддніпрянщині - Революційної української
партії (РУП). Лідер Української народної партії, сніворганізатор
Української демократично-хліборобської партії, член Братства само-
стійників. Ідеолог державної самостійності України.
У 1890 році вступив на юридичний факультет Київського уні-
верситету. Першу українську національну організацію з виразно по-
літичними цілями заснувала група студентів Харківського та Київ-
ського університетів, які влітку 1891 року займалися статистичними
переписами на Черкащині, неподалік могили Великого Кобзаря. Саме
там четверо молодих людей склали присягу на вірність Україні та за-
снували таємне політичне товариство, на честь поета назвавши його
“Братством тарасівців”.
М. Міхновський, хоч і не був серед засновників, невдовзі став іде-
ологом і провідником Братства. Саме він, студснт-нравник, займався
Розробкою ідеологічної платформи, відомої під назвою “Сгесіо моло-
дого українця”. “Братство тарасівців” проголосило своєю метою бо-
ротьбу за “самостійну суверенну Україну, соборну, цілу і неподільну,
135
від Сяну по Кубань, від Карпат по Кавказ, вільну між вільними, без
папа й без хама, без класової боротьби, федеративну всередині”. Далі
йшлося про шляхи досягнення поставленої мети: “Наше покоління
мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби
за визволення нації і для створення своєї держави... Будемо жити
своїм розумом, хоч би він був і неотесаний, мужичий, бо інакше ми
своєї нації ніколи не визволимо. В протилежність московському ре-
волюційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде но лінії
індивідуалізму і революційного націоналізму”.
Незважаючи на шквал критики, Микола Міхновський наприкінці
1900 року - у відповідь на заборону офіційної влади зробити напис
українською мовою па пам’ятнику Котляревському в Полтаві - від
імені тієї самої РУП написав “Одвсртий лист до міністра Сипягі-
на”, який закінчувався такими словами: “Українська нація мусить
скинути ііаііоваїїня чужинців, бо вони огиджують саму душу нації.
Мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія! Мусить
добути собі визволення з рабства національного та політичного, хоч
би пролилися ріки крови! А та кров, що поллється, впаде як народне
прокляття на Вашу голову, пане міністср, і на голови всіх гнобителів
нашої нації”.
Невдовзі М. Міхновський разом із небагатьма однодумцями ви-
йшов із РУП і на початку 1904 року заснував Українську Народну
партію (УНП), що проголосила своєю мстою боротьбу за незалеж-
ність України. Він став її провідником і головним ідеологом, автором
програми УНП та інших партійних видань, що на тривалий час стали
наріжними для багатьох поколінь українських націоналістів.
Найбільшого поширення набув своєрідний маніфест самостійни-
ків “Десять заповідей УНП”. Написаний 1903 року, він був ши-
роко відомий в Україні та серед українців за кордоном і відображав
расово-націоналістичні змагання нації за свою державність. “Десять
заповідей УНП” - один із найгостріших документів самостійницького
руху, створених М. Міхновським: “Ми боремося проти чужоземців
не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори”, - так
“політкоректно” пояснював він свою позицію.
Представник гетьманського руху полковник Варфоломій Євтимо-
вич писав про нього: “Микола Міхновський був прекрасним взір-
цем української расової культури, був українським аристократом
у властивому значенні цього поняття”. “Десять заповідей УНП”,
як і брошура “Самостійна Україна”, стали найвидатнішими творами
136
у спадщині Миколи Міхиовського, що, без сумніву, спричинили по-
тужний вилив па становлення, розвиток та формування українського
націоналізму. Розроблені М. Міхновським “Десять заповідей УНП”
стали своєрідним партійним кодексом честі для членів УНП та охо-
чих вступити в партію.
Ось ці заповіді (подаємо в оригіналі):
1. Одна, єдина, неподільна, від Карпат аж до Кавказу самостійна,
вільна, Демократична Україна - республіка робочих людей.
2. Усі люди - твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та
жиди - се вороги нашого народу, поки вони панують над нами
й визискують пас.
3. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України
чужинців-гнобитслів.
4. Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина
твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-
гнобитслів.
5. Шануй діячів рідного краю, ненавидь ворогів його, зневажай
іісрсвсртнів-відстуІІІІИКІВ - і добре буде цілому твоєму народо-
ві й тобі.
6. Не вбивай України своєю байдужістю до всенародних інтересів.
7. Не зробися ренегатом-відступником.
8. Не обкрадай власного народу, працюючи па ворогів України.
9. Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
10. Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі во-
рогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш
їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими,
бо зрадником будеш.
Саме М. Міхповський вдало поєднав національне з соціальним,
він закликав поневолені народи єднатися в боротьбі проти народів*
поневолювачів і, здобувши національну волю, здійснити соціальні
ідеї. Однак він відкинув марксистське гасло “Пролетарі всіх країн,
єднайтеся!” М. Міхповський вважав, що неможливо поєднати інтер-
еси пролетаріату панівної і пролетаріату пригнобленої націй! Не вла-
штовувала його й демократія пації-попеволювача: “коли демократія
пануючих націй виб’ється на свободу, коли вона запанує, коли вона
етапе при державній владі, тоді сподіватися на співчуття до поне-
волених націй можна ще менше” [МЕЕДЗ, 720]. Отже, скасування,
знищення національного панування однієї нації над іншою М. Міх-
повський вважав першочерговим завданням, і лише після цього мож-
137
ливо встановити соціальні права народів усередині своїх вільних
суспільств. Національний принцип він вважав єдиним принципом іс
типно справедливого укладу міжнародних відносин і па його підставі
заперечував право будь-яких націй поневолювати інші нації.
Оскільки досі в українській (навіть пострадянській) історіогра-
фії існував доволі спрощений погляд на роль і спадщину Миколи
Міхновського, наведемо висновки А. Бутснка щодо його діяльності,
який присвятив цій темі свою дисертаційну роботу і, на мою думку,
розставив крапки над “і”. Історик насамперед виокремив три періо-
ди в еволюції поглядів М. Міхновського: романтичний (1900-1901);
національно-соціалістичний (1902-1916); військово-державницький
(припадає па період революційних подій 1917-1918); спростував твер-
дження про нібито “ксснофобський, фашистський характер” політич-
ної ідеології М. Міхновського; визначив нову політичну концепцію
М. Міхновського як національно-соціалістичну; а також вказав на
важливу роль в ідеології М. Міхновського створення українських на-
ціональних збройних сил як запоруки захисту національних та со-
ціальних інтересів українців. А. Бутенко зробив висновок: “Вплив
М. Міхновського па суспільно-політичне життя України, незалежно
від оцінок його діяльності, підтверджували як його прихильники, так і
опоненти. Він виявився у роботі громадських організацій, політичних
партій, функціонуванні періодичних видань, створенні національних
військових формувань, у зародженні та розвитку нової ідеології -
українського націоналізму як ідеї захисту власних національних прав
та інтересів” | Бутенко А. |.
Справедливо було б вважати саме Миколу Міхновського осію
воноложпиком українського націоналізму, бо він був першим, хто
накреслив його ідеологічні засади, що стали поштовхом до самостій-
ницького руху ще перед Першою світовою війною.
Частина дослідників схиляється до думки, що основу україн-
ського націоналізму заклав Дмитро Донцов (1883-1973), доктор
юриспруденції (Львівський університет), український політолог, пу-
бліцист, громадянський діяч, автор численних праць. Імовірно, при
чиною такого погляду стало тс, що сам Д. Донцов в останні роки
свого життя заперечив роль М. Міхновського у становленні ідеології
націоналізму. Хоча, но суті, Д. Донцов, незважаючи па самобутність
його концепцій, був продовжувачем справи М. Міхновського і йому,
як і іншим націоналістам, належить заслуга розвитку націоналістич-
ної ідеології.
138
Дмитро Донцов є автором доктрини 11 чинного націоналізму".
філософською основою світогляду чинного націоналіста було визна-
ло уявлення про “закон боротьби”, відкритий ще Гераклітом, який він
називав “початком усіх речей, закон вічного суперництва націй, який
панує над світом тепер так само, як напував у початках історії народів
і держав” | Донцов. Націоналізм |. Д. Донцов поставив за мету “уста-
лити поняття українського націоналізму”, вилинути на формування
української національної ідеології, закликати до створення нового
типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної
державності: “За Україну, вільну від держави-тирапа, вільну від кол-
хозної панщини. За Україну не иацифічиу, що ставить мир у рабстві
понад усе, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух
нації, <...> лише за Україну стародавнього князівського Києва, Укра-
їну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка” |там само].
Водночас ідеолог піддав різкій критиці занепадництво, провін-
ційність, так зване “нровансальство”, до якого він відніс “дивну
мішанину з кирило-мстодіївства й драгоманівщини, лсґалістичного
українофільства й народництва з їх крайніми течіями, марксизму й
комунізму, з одного боку, «сссрівства» і радикалізму - з другого,
нарешті - з «правих» ідеологій, починаючи від Куліша й кінчаючи
неомоиархізмом”. Він писав: “Коли б Драгоманів виходив в оцінці
російсько-українських відносин з факту “паразитства”, а не “симбіо-
зи”, - як він це робив у відношеннях австро-слов’япських і турецько-
слов’янських, - він ніколи не міг би прийти до ідентифікації інтересів
паразита і господаря” |Донцов. Націоналізм].
Донцов порівнює два протилежних світогляди у середовищі сучас-
них йому націоналістів, окреслює відмінність між націоналізмом і на-
родництвом у двох “діаметрально протилежних світовідчуваннях: світ,
де панує воля, і світ, де панує інтелект". Інтелектуали прагнули лише
самою “просвітою” закликати народи до порозуміння між собою, бо
“причиною міжнаціональних ворожнеч були для них не вічні закони
конкуренції між расами, не перенесена зі світу органічного до иадорга-
нічного боротьба за існування; причиною національних свар <на їхню
думку> була <роз>умова відсталість, боротьба ідей, а головне - не-
порозуміння” [там само]. Вони вважали, що виною негативного став-
лення росіян до українців є тільки "непоінформованість” чужинців,
“прискорбное заблуждение, которое обьяснястся очень нлохой освс-
Домленностью” відносно українських національних змагань. Донцов
піддає різкій критиці наївні утопічні погляди українських "провансаль-
139
ців” про тс, що нібито колись на цілій земній кулі запанує братерство
народів, як тільки вони відповідно “просвітяться” і зрозуміють “без-
глуздість” свого ворогування. Він вважав, що переконати противника
аргументами логіки неможливо, бо кожен народ має власну логіку.
І кожен народ, природно, повинен мати власну “волю” як головну “са-
мостійну моторову силу в історії, яка творить «з себе самої»”. їхня
інтелектуальна правда була не виявом українського “хочу!”, а лише
їхнього “знаю”. Таким чином, Д. Донцов доводить нссамодостатність
самої лише інтелектуальної сили націоналізму, позбавленого вольового
чинника, що спонукає націю до дії, виступає тим внутрішнім вогнем
(енергією), що рухає націю до утвердження у своїй державі. Отже, не-
доліки народництва й провінційного українофільства він вбачав “у вірі
людей з ослабленою волею у всевладність розуму”, які, нокладаючись
па загальноприйняті закони, самі залишаються пасивними споживача-
ми імперських стереотипів мислення. У такому хуторянському “уні-
версалізмі” впродовж нашої історії гинуло всяке національне почуття
і прагнення до державотворчості, що засвідчує наявність в українців
атрофії національного вольового інстинкту.
Саме тому Д. Донцов постійно вів боротьбу з космополітичними
доктринами, такими як: “лібералізм, що ставив інтереси маси, як зби-
ранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм,
що ставив інтереси «народу», як неорганізованої бсзформспої юрби,
понад інтереси нації, і соціялізм, що ставив понад інтереси нації - ін-
тереси кляси. До них треба ще долучити пацифізм, і гумапітаризм та
анархізм (роди лібералізму), і провінціоналізм (рід демократизму),
який інтереси однієї провінції ставив нопад добро цілої нації. Всі
вони були в різкій опозиції до ідеї державности як цінності в собі”
|Донцов. Націоналізм).
Для здорових націй вважається нормальним нічим не обмеже-
ний вольовий інстинкт. Утвердження права па житія, продовження
роду в таких націй має аксіоматичний характер і є найголовнішим
морально-етичним принципом. Донцов стверджував, що нація - цс
абсолютна цінність, і немає вищої мсти, ніж здобуття незалежної дер-
жави. Оскільки політика, на його думку, - цс, по суті, дарвіністська
боротьба народів за виживання, то конфлікти між ними неминучі.
З цього випливає, що мста виправдовує засоби, що сила волі панує
над розумом, що ліпше діяти, ніж споглядати. Донцов чітко окрес-
лює кредо філософії національного волюнтаризму, який знає “вічну”
волю 8ресіез (видів), а не тимчасову волю людських одиниць: все, що
140
добре для $ресіс$, - добре і для одиниці, і для покоління, і для “Я”,
і для “Ти”, і для “Ми”. “Для великих рає, - писав Донцов, - є щось,
що є вище за життя одиниць. І для цього «щось» готові вони жертву-
вати навіть життям одиниць. <...> Провінціями ж є нації, позбавлені
державної самостійпости, які не вміють або не хочуть завоювати її,
здобутися па шукання власної великої ідеї, власних шляхів. Не можу-
чи жити власпою ідеєю, стають такі народи сателітами більших, яких
воля до експансії не вмерла” [там самої.
Саме в цьому виявилася близькість світогляду ідеолога українсько-
го націоналізму до проголошених ще наприкінці XIX ст. ідеалів Фрі-
дріха Ніцше, таких як “воля до влади”, виховання “надлюдини”.
О. Зілинський, дослідник філософії Донцова, вважає, що расизм
був відносно другорядним компонентом ідеології Донцова, хоча у тво-
рах деяких його прибічників можна було відшукати й сліди так зва-
ного “антисемітизму”, але увага па ньому не акцентувалася |Зілип-
ський, 4931. Радше деякі методи націоналізму перегукувалися з давно
відомими, наприклад, месіанізм українців пропонувався аналогічно
біблійному нацизму євреїв, щоправда, у шляхетніших висловлюван-
нях: “Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола пі перед
чужими, ні перед власними «маловірами». Мусимо набрати віри в
велику місію своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче
панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря”.
У “чинному націоналізмі” Донцова знаходимо низку паралелей
із фашизмом: культ боротьби, ідеї ієрархізованого суспільства, ініці-
ативної меншості, владної касти, організації типу Ордену (на проти-
вагу партіям), характер войовничого антимарксизму та антилібераліз-
му. Політична система майбутньої держави має триматися на владі
однієї націоналістичної партії, серцевину якої складають випробувані
в боротьбі за незалежність держави борці й кращі люди нації.
Націоналістичні погляди Д. Донцова викладені у його числених
статтях та книгах: “Націоналізм”, “Дух нашої давнини”, “Дух ота-
ри і дух просвітництва”, “Голос Нації”, “Московська отрута”, “Дух
Росії”, “Хрестом і мечем” та ін. Найвищими цінностями в концепції
Донцова виступають:
1) нація;
2) міфологізація історії України як об’єднавчий чинник спільно-
го історичного розвитку;
3) єдина офіційна державна ідеологія, яка підпорядковує раціо-
нальну аналітичну думку “інтуїтивно правильним” емоціям;
141
4) влада єдиної національної партії, що спирається на еліту
націоналістів-ентузіастів, які мають стати уособленням “волі
нації”.
Його провідним гаслом було: “За Україну не иацифічиу, що ста-
вить мир у рабстві понад усе, лині за Україну, в якій віджив би давній
войовничий дух нації!” У цьому донцовському закликові деякі до-
слідники вбачали не тільки культ дії, а й культ війни та насильства.
Якщо ж поглянути па цс з відстані часу, врахувавши дальший хід
історії України, стає очевидно, що ті гасла справді відображали той
єдиний національний імператив, який міг би врятувати нашу державу
від страшних лихоліть, пережитих українцями в XX столітті: війн,
голодоморів, репресій проти кращих синів України, винародовлення
та руйнації власного державництва.
Заснування Д. Донцовим тижневика “Заграва” стало початком
оформлення українського інтегрального націоналізму як окремої
ідейно-політичної течії. Основними засадами часопису стали: націо-
налізм як практика щоденного життя, тобто пріоритет національного
визволення перед соціальним, ворожість до всяких форм інтернаціо-
налізму. В першому числі, що вийшло 1 квітня 1923 р., автори часо-
пису вимагали “реформи націоналізму”, згідно з якою інтегральний
націоналізм був чітко протиставлений демократичній течії національ-
ного руху. Часопис визначив кредо інтегрального націоналізму так:
“Се «Вірую» знає один абсолют - націю, один категоричний імпера-
тив - її волю до життя” |М. Сціборський |.
Тогочасна преса відразу назвала редакційний колектив “Заграви”
“фашистівським”. Д. Донцов справді розробляв ідеологію націона-
лізму тоталітарного типу. Зв’язок цієї ідеології з фашизмом неодно-
разово заперечувався, особливо публіцистами з табору ОУН Степана
Бандсри, однак факти свідчать про інше. Твори Дмитра Доіщова 20-
30-х років рясніють цитатами з Бсніто Муссоліпі та Адольфа Гітлера,
він неодноразово висловлював своє захоплення обома диктаторами.
Крім того, відомо, що Д. Донцов переклав “Доктрину фашизму” Мус-
соліпі, частину “Майн Кампф” Гітлера, видав брошури Михайла Ост-
роверхи “Муссоліпі: людина й чин” та Ростислава Єндика “Адольф
Гітлєр”. Він з ентузіазмом вітав перемогу націонал-соціалізму в Ні-
меччині, вбачаючи в ньому силу, здатну знищити більшовизм його ж
методами [Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація?].
Базові характеристики українського інтегрального націоналізму
подаємо за схемою:
142
форма державного правління Народна держава (республіка), на чолі якої має стояти вождь з необмеженою вла- дою
Тип політичного режиму Національна диктатура як перехідна фор- ма державного будівництва
—•— Національна ідея Нація (етнічна) - це об’єднувальний і єдиний чинник суспільного та державного буття
Політична еліта Провідна верства українських патріотів, які покликані будувати свою державу та керувати нею
Нині фашизм поряд з комунізмом вважаються основними різно-
видами тоталітаризму. Але на відміну від комунізму, який прагне
здійснювати тотальний контроль над суспільством в ім’я інтересів ін-
тернаціонального “пролетаріату”, фашизм робить тс саме в ім’я інтер-
есів власної нації. До того ж політично нав’язане застосування слова
фашизм щодо німецького націонал-соціалізму періоду Другої світової
війни вкрай заплутало значення цього терміна, надавши йому якогось
зловісного тоталітарного ореолу, хоча первісно слово цс вживали у
значенні згуртування нації в єдину непереможну силу.
Сучасні націологи пропонують знайти відповіді па конкретні за-
питанння, а саме: чи вплинув фашизм початку XX ст. па формування
нового, інтегрального українського націоналізму? Чи самі українські
націоналісти визнавали себе фашистами? “Відповідь на перше запи-
тання, вочевидь, позитивна. З моменту своєї перемоги в Італії фа-
шизм викликав величезний інтерес у багатьох українських політиків,
був для них ідейним джерелом і взірцем для наслідування” |О. Зай-
цев]. На друге запитання дамо відповідь далі.
Отже, тоді як “чинний націоналізм” Д. Допцова був передусім на-
уковим осмисленням існуючих націоналістичних доктрин, але не ста-
новив чітко окресленої системи, “організований націоналізм” ОУН,
при всіх своїх крайнощах, пропонував певну конструктивну програму
і мав риси систематизованого світогляду, політичної доктрини. Тому
навряд чи ОУН мала б такий успіх і вплив у західноукраїнському
суспільстві кінця 1920—1930-х років, коли б психологічний ґрунт не
був підготовлений “донцовським” націоналізмом. Національний імпе-
ратив, окреслений Д. Допцовим, був практично реалізований у зброй-
ній боротьбі УПА.
143
В академічному середовищі авторитетною є й концепція І. Лисяка-
Рудницького, викладена у етапі “Націоналізм”, згідно з якою “най-
ближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у
німецькому нацизмі чи італійському фашизмі - продуктах іпдустрі-
яльних і урбанізовапих громадянств, як скорше серед партій цьо-
го тину в аграрних, економічно відсталих народів Східної Европи:
хорватські устаїні, румунська “Залізна Гвардія”, словацькі глінківці,
польський ОНР (ОЬох №гос1о\Уо-Вас1ука1пу) тощо. Український на-
ціоналізм був явищем генетично самостійним, хоч у своєму розвитку
він зазнавав безпосередніх впливів з боку відповідних чужоземних
зразків” ІЗайцев О. |.
Малодосліджсним, на нашу думку, досі залишається ставлення
Д. Донцова до християнської релігії. З одного боку, ми бачимо у його
працях безліч цитат з Біблії, з другого - невідомими /юсі залишають-
ся мотиви його діяльності в організації та випуску газети “Дажбог”,
редактором якої він був. В одному з випусків розміщена його стаття
“До старих Богів”, про яку вже згадувалося. Ці факти є першими
повідомленнями, що засвідчують осмислення Д. Донцовим етпоре-
лігійної домінанти в ідеології націоналізму як невід’ємної складової
націоналістичної ідеї, яка отримала своє теоретичне обґрунтування,
як ми знаємо, лише в працях професора Володимира Шаяна.
Націократія Миколи Сціборського. За визначенням автора
цього терміна полковника Миколи Сціборського, “націократія - ре-
жим напування нації у власній державі, здійснюваний владою всіх
її соціально-корисних верств” |М. Сціборський|. Основні засади на-
ціократії:
• національна солідарність (надкласовість і антинартійпість);
• авторитарність (особиста відповідальність керівників усіх рів-
нів за свої дії);
• якісна суспільна ієрархія та дисципліна;
• самоорганізація та самоврядність.
Націократи вважають державу найбільш оптимальною формою
існування нації: “Тільки через власну державу нація стає творчим
чинником історії й повноправним господарем своєї долі. Без цього на-
ція завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших
державних націй” [21].
М. Сціборський писав: “В обранні засобів визволення Української
Нації націоналізм не обмежує себе ніякими «загальнолюдськими»
144
приписами «справсдливости», милосердя й гуманізму, вважаючи, що
вони можливі до здійснення тільки в умовах взаємності. Натомість,
прийняті абсолютно й застосовані до ворогів - вони часто стають дже-
релом внутрішнього розкладу й причиною національної поразки. Все
те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все тс зле,
що цю силу й розвиток послаблює, - це основна заповідь ідеології
українського націоналізму” (Сціборський. Націократія|.
М. Сціборський відкинув демократію, соціалізм, комунізм, на-
томість із великою похвалою писав про фашизм та його історичні
заслуги. Багато положень “Націократії” - імперіалізм, протистав-
лення “єдинонравильного” націоналістичного світогляду всім іншим,
відкидання “загальнолюдських” етичних приписів, розуміння суті й
завдань держави, концепція соціально-економічного ладу, державний
синдикалізм, концепція еліти - просто запозичені з фашизму.
Він вважав, що українська нація зобов’язана використати ідеї,
науку і досвід націоналістично-авторитарних диктатур, але все ж
Україна повинна мати свої особливості: альтернативою перманент-
ній фашистській диктатурі Сціборський вважав націократичний
державний устрій, який мав замінити національну диктатуру після
виконання її завдань. Таким чином, ідеологія націократії стала розви-
тком ідеї фашизму на новому етапі боротьби за власну державу. На-
ціократією він вважав “режим напування нації у власній державі, що
здійснюється владою всіх соціяльно корисних верств, об’єднаних -
відповідно до їх суспільно-нродукційної функції - в представницьких
органах державного управління”. На чолі держави мав стояти обра-
ний Національними зборами “вождь нації, найкращий із найкращих її
синів, що силою загального довір’я нації та правом своїх внутрішніх
властивостей триматиме в своїх руках владу Держави”. Концепція
Сціборського була покладена в основу Політичної програми, яку при-
йняв II Великий Збір ОУН у серпні 1939 р.
Оскільки на дослідження самого поняття фашизму було накладе-
не довготривале ідеологічне табу, ми досі сприймаємо цс явище лише
негативно. Однак фашизм має величезну палітру своїх проявів, аж
До вкрай протилежних як правих, так і лівих. Емоційне ставлення
До цього терміна досі притаманне політикам та ідеологам, науковці ж
повинні включити до свого дискурсу лише наукове дослідження цього
явища. Тоді, можливо, разом з Арміном Молером і дійдемо висновку,
Що “коли ми нарешті перестанемо заплющувати очі па такі явища, як
фашизм, націонал-соціалізм, на які було накладено табу, і тверезо
145
запитаємо себе, чим вони були насправді, тоді ми й дізнаємося, які
можливості у пас ще залишилися” [Фашизм як стиль|.
Гідним продовжувачем визвольних змагань українців став Роман
Шухевич. Саме йому судилося реалізувати ідею М. Міхповського
щодо створення українських збройних сил як запоруки захисту націо-
нальних та соціальних інтересів українців у своїй практичній військо-
вій діяльності. Він же й довів на практиці доцільність “чинного наці-
оналізму” Д. Донцова. Шляхетність родоводу, коріння якого тяглося
від князівсько-боярських родів Русі, дала змогу Романові Шухсвичу
здійснити свій героїчний лицарський чин для рідної Батьківщини.
Народжений 7 липня 1907 р., Шухевич виховувався в дусі любові до
української нації, а особливо значний вплив на формування патріо-
тичних поглядів молодого Романа мав приклад його дідуся - відомого
фольклориста Володимира Шухсвича (автора ґрунтовного досліджен-
ня “Гуцульщина”). Він здобув освіту в Львівській академічній гімна-
зії, був членом Пласту, брав участь у націоналістичних молодіжних
Організаціях, 1925 року став членом УВО (Української військової
організації), постійно гартував своє тіло спортивними вправами та
змаганнями. 19 жовтня 1926 року разом з Б. Підгайним за завданням
цієї організації здійснив замах па польського куратора Львівського
шкільного округу С. Собінського за його дснаціоналізаційну політику
в українських школах. У 1929 р. вступив до ОУН як один із перших
членів. У 1932 р. закінчив Львівський політехнічний інститут. За-
гальновійськовий вишкіл Шухевич здобув у польському війську, па-
ралельно вивчаючи інженерію в Данціґу та Львові. Керував бойовими
акціями проти польської окупації, був заарештований 1934 року після
замаху на міністра Б. Перацького, але через брак доказів у співу-
часті переведений до концентраційного табору Бсрсза-Картузька, де
Шухевич очолив в’язнів-паціоналістів. Він був засуджений па 4 роки
ув’язнення у Львівському процесі С. Бапдсри, а після звільнення на
підставі загальної амністії в 1937 р. керував кількома оборонними
акціями проти польських погромів. У 1941 р. він став фактичним
керівником українського легіону “НасЬН^аІІ” (з нім. соловейко) у ні-
мецькій армії, названого так за співучість, а в червні ввійшов з ним
до Львова. До Проводу ОУН Шухевич був запрошений як військовий
референт, у 1943 р. брав активну участь у підготовці III Надзвичай-
ного Збору ОУН, який ухвалив пову політичну платформу боротьби
ОУН проти німецько-більшовицьких окупантів та вніс суттєві зміни до
програми ОУН, був обраний головою Бюро Проводу ОУН, а восени
146
1943 р. став головним командиром УПА (відомий як Тарас Чупринка).
У 1943 р. керував підготовкою І Конференції поневолених народів,
що відбулася в житомирських лісах. У 1944 р. було створено Укра-
їнську Головну Визвольну Раду (УГВР), а головою її Генерального
Секретаріату й головним секретарем військових справ обрано генерала
Чупринку. Впродовж усієї війни і радянської окупації України - аж до
дня свого останнього бою з снкавсдистами 5 березня 1950 р. - Роман
Шухевич був керівником українського націоналістичного збройного
підпілля, всеукраїнської народної армії, яка мала широку підтримку
серед населення в усіх регіонах України.
Під керівництвом Р. Шухевича здійснено дальшу еволюцію ідейно-
програмних засад націоналістичного руху, що відображено в Постано-
вах III Великого збору ОУН. У них наголошено, що ОУН бореться:
проти всіх видів тоталітарних систем; за побудову демократичного
державного порядку в Українській Державі; за право кожної нації на
самовизначення; проти імперій та імперіалістів. Саме Шухевичу нале-
жить розробка основ революційно-визвольної концепції АБН (Анти-
більшовицького Блоку Народів). Він вважав, що потрібно розгорнути
спільний фронт поневолених народів за єдино реальний шлях визво-
лення, тобто одночасні національно-визвольні революції. Сподівання
лише на власні сили було головною засадою його боротьби.
Р. Шухевич розробив три тактичні схеми діяльності: “Дажбог”,
“Орлик” та “Олег”. Так, схема “Дажбог”, що була головною, перед-
бачала глибоку конспірацію, збереження кадрів шляхом легалізації,
створення позицій підпілля в органах влади й управління, включаючи
й правоохоронні органи, підготовку до можливого захоплення влади
в Україні, посилення конспірації (заміна псевд і паролів), налаго-
дження системи підземних бункерів і ліній кур’єрського зв’язку.
Тактична схема Шухевича “Олег” передбачала виховання молоді
в націоналістичному дусі, підготовку молодіжних кадрів “руху Опо-
ру”. Щорічно ОУНівці переводили на нелегальне становище від кіль-
кох сотень до двох тисяч юнаків. На навчання сільського жителя
схема відводить два місяці, на виховання - чотири місяці, міського
відповідно - чотири і вісім місяців. Служба безпеки ОУН ретельно
перевіряла кожного нового учасника саме в бойових діях.
Тактична схема “Орлик” (інша назва - “Харків”) передбачала
поширення впливу ОУН на східні та південні області УРСР. Мета
Цієї схеми полягала у створенні в цих регіонах організованої мережі
та кадрового резерву ОУН і проведення там пропагандистської та
147
розвідувальної роботи. На схід засилалися досвідчені члени ОУН,
які добре володіли російською мовою, із завданням підібрати кадри
на випадок антирадяпського повстання та з метою поширення своєї
пропаганди далі, на Кубань і Кавказ.
Як писали російські спсцслужби, “судячи з усього, ці плани не
залишилися лише на папері”. Героїчний чин генерала Шухевича-
Чунринки досі залишається неіісрсвершеним у жодній з європейських
країн, де тривала національно-визвольна боротьба. Тому комуністич-
ний режим СРСР намагався всіляко спотворити й заплямувати світлий
образ українського лицаря, часто вдаючись до наклепів, “маскарадів”
(перевдягання НКВДистів у форму УПА з подальшими нападами на
мирних жителів України та Білорусі), однак це не вдалося.
Директор спеціалізованого архіву СБУ Сергій Кокін в інтерв’ю
Бі-Бі-Сі зазначив: “Насправді ми можемо сказати, що це був головно-
командувач Української Повстанської Армії та один з керівників Ор-
ганізації Українських Націоналістів. Як особистість, військовий чи
політичний діяч - цс питання ще потрібно досліджувати. Зрозуміло
лише, що цс була неабияка постать... Згідно з нашими документами,
ми переконалися в тому, що не маємо якихось даних про те, що Роман
Шухевич вчинив якісь злочини. Він все ж залишався відданим одній
ідеї - створення незалежної України” [ЬНр://пагос1па.ргаУс1а.сош.
иа/Ьі8Іогу/468а8с13Ьас1367/].
Усе своє життя присвятив боротьбі за визволення України та бо-
ротьбі з більшовицьким режимом Степан Бандера - провідник ОУН
з 1940 р. Він був представником організованого українського націона-
лізму і написав велику кількість праць, у яких обґрунтував ідеологію,
стратегію й тактику національно-визвольних змагань. Він бачив ім-
перію та її антинародну систему зсередини та ззовні й дійшов висно-
вку, що “кожна московська держава - як царська, так демократична
і большевицька - завжди послуговувалась підступом і віроломністю
супроти України й інших народів і кожну форму союзу перетворюва-
ла в найжахливішс поневолення. Отже, ворогом був не тільки даний
режим - царський чи большевицький, не тільки державна і суспіль-
на система, а сама московська нація, навіжепа бісами імнеріялізму,
жадобою бути все більшою, могутнішою, багатішою, але не власним
ростом, а коштом поневолення інших народів, їх пограбуванням і
всмоктуванням у себе” [С. Бандера].
Проблеми теорії націоналізму, організованого націоналістичного
руху, завдань і форм національно-визвольної революції викладені в
148
збірнику вибраних творів С. Баидсри “Перспективи Української Ре-
волюції” [Дрогобич, 1998|. Центральною темою його інтелектуальної
творчості є всебічна розробка перспектив української національно-
визвольної революції. Великого значення Степан Бандера, як і Роман
Шухевич, надавав спільним діям фронту поневолених російським ім-
періалізмом і комунізмом націй, об’єднаних в Антибільшовицькому
Блоці Народів (АБН). Цей блок був сформований з ініціативи керів-
ництва УПА 21-22 листопада 1943 р. у с. Будераж на Рівненщині, де
відбулася таємна Перша Конференція народів Сходу Європи і Азії,
де члени УПА, що представляли 13 народів СРСР, поневолених ра-
дянською імперією, домовилися про спільну боротьбу проти спільно-
го ворога - російського комунізму. На установчому конгресі 16 квітня
1946 р. у Західній Німеччині АБН було реорганізовано.
У 1967 р. АБН став снівзасновником Всесвітньої антикомуністичної
ліги. Мета АБН полягала в усуненні комуністів від влади і розділенні
СРСР на національні держави. Цей блок припинив своє існування в
1996 р., оскільки його мста була досягнута. Президентом АБН багато
років був Ярослав Стецько (1946-1986), а після його смерті - його
дружина Ярослава Стецько (1986-2003). Ярослав Стецько з 1941 р.
був також першим заступником провідника ОУН-Б Степана Баидсри.
Серед основних положень націоналістичного вчення Ярослава
Стецька варто відзначити такі:
1. Найвищою цінністю для українського націоналіста є ідея нації,
інтерес нації. Безкомпромісна боротьба та жертовна праця задля
добра і величі рідного народу є обов’язком кожного українця.
2. Передумовою збереження та розвитку всіх духовних і фізич-
них сил української нації, запорукою миру та стабільності в
регіоні є Українська Самостійна Соборна Держава, а принци-
пом міжнародного співжиття - принцип національних держав
на своїх етнічних теренах.
3. Пробудити націю, консолідувати і мобілізувати її мусить на-
ціональна еліта, тобто найкращі з усіх соціальних прошарків
народу.
4. Без національного визволення немає визволення соціального й
особистої свободи. Національна революція має бути водночас
і соціальною революцією.
5. У боротьбі за свободу опертя можливе лише на власні сили.
6. Україна має стати в авангарді боротьби за свободу народів і
людини.
149
Чи є майбутнє у націоналізму? Існує дві радикально протилежні
думки.
Перша: Ернест Ґслнср вважав, що нема: “Якщо свобода міжна-
родного переміщення станс спільною для всіх, проблема націоналіз-
му перестане існувати, принаймні комунікативні розриви, викликані
культурними відмінностями, втратять своє значення і перестануть
створювати націоналістичну напругу <...> епоха націоналізму зали-
шиться у спогадах” |МЕЕДЗ, 716|. Ця думка, на мій погляд, мало
того, що нелогічна, а й цілком утопічна, оскільки: по-перше, саме роз-
ширення кордонів комунікації дає змогу ще більше пізнати відміннос-
ті між культурами; по-друге, вільна міграція чужинців (переважно
азійців) створить негативний баланс з корінними етносами в європей-
ських державах, що ще більше поглибить проблеми націоналізму.
Друга: український дослідник Дарій Світлий прогнозує законо-
мірне настання епохи національних держав [Дарій Світлий. Світова
москвино-єврсйська проблема та визвольний націоналізм|. Свідчен-
ням цього може стати нова хвиля націоналістичних рухів у Європі та
Азії. Віктор Рог в інтсрнет-рссурсі “Націоналізм крокує по планеті”
пропонує актуальні публікації сучасних авторів на тему націоналізму.
Очевидно, що нині боротьба за самозбереження національних дер-
жав, на відміну від більшовицького “єднання пролетаріату”, відбу-
ватиметься під гаслом: “Націоналісти всіх країн, єднайтеся!”, яке в
нових умовах набуває нового, конкретного змісту.
Саме в цій лекції не можна обійти увагою й таку етнодержавот-
ворчу концепцію, як кастова етнократія. Хоч діахронічно вона пе-
редує всім показаним тут концепціям, бо, як уже зазначалося, вона
була дієвою ще за арійсько-скіфських часів не тільки в Європі, а й
у давніх Індії та Персії. Але необхідність згадати цю концепцію ви-
кликана ще й іншою причиною - нещодавно мені до рук потрапила
стаття докторанта МАУП Світлани Бойко “Етнократія як суспільно-
політичне явище”, в якій авторка, свідомо чи несвідомо, подала вкрай
негативне трактування стнократії, яке радикально суперечить усім ін-
телектуальним надбанням як класиків українського націоналізму, так
і сучасним націоналістичним поглядам на цей найбільш природний
принцип організації будь-якого суспільства. |ЬНр://\у\у\у.ро1іґік.
ог&.иа/уіс1/та&сопІспСрЬрЗ?т=1&п=77&с=1810|
Незважаючи на тс, що визначення стнократії С. Бойко подає за
стнополітичпим словником у цілому правильне, однак сама вона за-
раховує до етнократії все підряд: і російсько-імперський шовінізм,
150
і сталінізм, і голодомор, і геноцид, і тероризм, що призводить цю
авторку до вкрай хибного висновку: “стпократизм має аптигумаппий
характер”. Що ж, як кажуть, стережись, читачу! Не вважаючи за по-
трібне дискутувати з автором згаданої етапі, все ж спробуємо досить
коротко викласти концепцію етпократії, яка не просто близька до па-
ціократії М. Сціборського, а радше є його предтечею і створена не з
мстою “аіітигуманпого” ставлення до інших народів, але насамперед
для порятунку свого власного. Нагадаємо, що науковцеві потрібно
працювати не стільки з наслідками, скільки з причинами тих явищ,
які є об’єктом його дослідження.
Найбільш оптимальним сучасним визначенням етпократії є такс:
“Етпократія (від грецьк. еІЇтпоз - народ, кгаїоз - сила, влада) - фор-
ма політичної влади, за якої здійснюється управління економічними,
політичними, соціальними і духовними процесами па основі монопо-
лії національних (етнічних) інтересів домінуючої етнічної групи на
противагу інтересам інших націй і народів” | Малий стпонолітичний
словник, 841. Але починати годилося б не з сучасного визначення, а
з факту, що етпократія з найдавніших часів свого виникнення була
природною, органічною, вертикальною системою життєдіяльності
всіх без винятку суспільств на Землі (у Європі, Середній Азії, Індії,
Китаї, Америці та іп.). В основі державного устрою давніх культурно-
державних утворень був принцип кастової етпократії, за яким най-
вище становище в державі займали жерці (5 %) - духовна еліта,
друге становище - воїпи-захиспики (10-15 %), третє - виробники
матеріальних благ (60-70 %), решта - відкинуті члени суспільства,
не здатні до самодостатньої життєдіяльності через свої аморальні чи
паразитичні якості (раби, злочинці, новії, психічно хворі, збочепці та
ін.). Про цс вже йшлося в попередніх лекціях.
Таким чином, давня кастова етпократія є прототипом сучасного
паціократичпого вчення, розвинутого українськими національними
ідеологами. Перевірена часом, вона безвідмовно діяла впродовж ти-
сячоліть у всіх традиційно-культурних суспільствах. Справді, вона
“передбачає безроздільне панування одного етносу над усіма іншими
па території будь-якої конкретної держави. Кастова етпократія - цс
також станове, вертикально орієнтоване в соціальному плані суспіль-
ство, яке автоматично передбачає більш високу в стичному плані чи-
стоту крові у зв’язку зі становищем, яке займає та чи інша персона в
суспільстві. Кастова етпократія заснована не тільки па принципі чи-
стоти крові, а й на принципі зростання чистоти світогляду, залежно
151
від становища, яке займає особа в суспільстві” [Авдєєв, 901. Проте
не варто забувати, що чистота світогляду, як правило, обумовлена
расовою чистотою, саме цс й забезпечує вищий рівень відповідальнос-
ті за долю дорученого їй етносу та всієї держави. Людина з “хаосом
кровей” навряд чи станс захищати якийсь конкретний етнос, хоча б і
правила вона державою з титульною нацією, - навпаки, такий керма-
нич завжди буде нав’язувати суспільству “загальнолюдські, мульти-
расові” та інші сумнівно “братерські” принципи.
Цінності ж інтегрального націоналізму нам ще тільки належить
пізнавати у недалекому майбутньому, щоб радикально переосмислити
шкідливість нав’язаних людству ідеологічно-антинаціональних прин-
ципів. Інтегральний націоналізм був і залишається пайонтимальнішою
формою сучасного націоналізму, здатпою до відновлення української
нації, упорядкування, узгодження національних структур і функцій
у цілісному національному організмі як живій системі. Найвищими
цінностями інтегрального націоналізму вважаються Кров і Ґрунт. Ці
майже персоніфіковані символи можемо передати раціональними ка-
тегоріями - такими як нація і держава. Якщо держава є антинаціо-
нальною, то націоналісти однозначно віддають перевагу нації. І хоч
націю ще потрібно виховувати, вдосконалювати, активізувати до пе-
реосмислення, оновлення, одужання - але саме в цьому й полягає
завдання націоналізму як ідеї та ідеології. Бо лише здорова нація
здатна створити таку державу, якої вона потребує.
Нашим сучасним провідникам українського націоналізму треба та-
кож усвідомити, що націоналістична етика не може ґрунтуватися на
“християнських цінностях”, бо вона глибоко традиційна, героїчно язич-
ницька, аристократична, стнонаціональпо та вертикально ієрархізована
за своєю сутністю, бо вона протистоїть “загальнолюдській” філософії,
психології раба (хай навіть і “божого”), протистоїть смиренню, упоко-
ренню долі та аскетизму. Націоналістична етика орієнтована на систе-
му цінностей аристократів духу - жерця, поста, воїна - тих, хто силою
власного Духу перемагає всі інтернаціональні тіні па шляху до утвер-
дження рідної Батьківщини, рівної серед рівних країн Європи.
Інтегральний націоналізм не має нічого спільного з християн-
ським містико-аскстичним вченням, створеним давніми ізраїльтянами
па експорт (для єврейських рабів). Націоналізм за своєю сутністю
навіть межує з гедонізмом! Гедонізм - філософсько-етичне вчення, за
яким насолода є найвищим благом, навіть мстою життя. Гедонізм -
протилежний аскетизму. Відтак, служіння Батьківщині й нації є для
152
націоналіста найвищим щастям, задля якого й виснажлива боротьба
за рідну націю постає не обтяжливим обов’язком, а справжньою насо-
лодою! Звідси й естетика націоналізму має спиратися на пріоритети,
зовсім протилежні християнським цінностям: культ героя, свободи,
радості, життєствердження, перемоги - па противагу християнським
“мученикам”, упокореним рабам, стражданню та сльозам нужденних
жебраків.
Звичайно, цс не означає, що ми не повинні вшановувати загиблих
героїв, однак чи не забагато в Україні хрестів, пам’ятників скорботи,
голодоморів, розіп’ятих, колінонреклоііспих, замучених та закатова-
них, містичні муки яких все ще продовжуються в недолугих скуль-
птурах, зліплених через призму мученицького світогляду їхніх твор-
ців? Такі “шедеври” націоналістами мають бути оцінені не інакше, як
“окультна провокація” (вислів В. Авдєєва). Подібну думку висловив
І. Фрапко у вірші “Христос і хрест”: “Силуються понад людськість/
будь-що-будь піднять Христа/і хоч брехні перевеслом/прив’язати
до хреста”. Тож, доки ми будемо розпинати нашу Україну на всіх
хрестах історії, доти не спроможемося звільнити її з ворожих пут
брехні та рабства. Тому всі види своєї розумової діяльності україн-
ський націоналіст має підпорядкувати інтересам нації, усвідомленню
її власних цінностей, розвиткові та впровадженню ідеології інтеграль-
ного націоналізму.
Висновки:
1. Великою бідою українського народу є те, що праці своїх видатних
націоналістів він пізнає лише через століття, отже, вони залиша-
ються невикористаними в поточний момент історії, для якого були
створені. Треба виправляти подібні ситуації.
2. Якщо правителі держав належать до нації, до якої не належить біль-
шість підданих, то порушується природний принцип організації
суспільства.
3. Великодержавний шовінізм і націоналізм виходять з абсолютно
протилежних засад та ідей - вони належать до протилежних світо-
глядів, менталітетів, політичних прагнень, ідеологій.
4. Націоналізм - світоглядний принцип, найбільшою мірою притаман-
ний передовим представникам народу, який виникає як реакція ет-
носу на деструктивні впливи зовнішнього оточення: економічні, со-
ціальні та політичні процеси, іноетнічні та іншорелігійні впливи.
5. На слов'янському ґрунті таксономічно вищою формою націоналіз-
му стає макронаціоналізм (панславізм), що об'єднує націоналізми
генетично споріднених народів.
153
6. Єдиним принципом істинно справедливого укладу міжнародних
відносин М. Міхновський вважав національний принцип і на його
підставі заперечував праЬо будь-яких націй поневолювати інші на-
ції.
7. Хвилю українського націоналізму здійняв антиукраїнський терор у
СРСР як відповідну реакцію на історичний виклик більшовицького
тоталітаризму, що загрожував самому існуванню української нації.
8. Режим панування нації у власній державі, здійснюваний владою
всіх її соціально-корисних верств, Микола Сціборський назвав на-
ціократією, розвинувши давнє вчення про кастову етнократію.
9. Чистота світогляду, обумовлена расовою чистотою керівника дер-
жави, як правило, забезпечує й вищий рівень відповідальності за
долю дорученої йому нації та всієї держави.
10. Сучасна боротьба за самозбереження національних держав, на мою
думку, відбуватиметься під гаслом: "Націоналісти всіх країн, єднай-
теся!", бо не можуть "пролетарі" нації-гнобителя єднатися з "про-
летарями" нації, яку пригноблюють (ця думка належить М. Міхнов-
ському).
Запитання та завдання
1. Розкажіть про історію виникнення й розвитку поняття “націоналізм”.
2. З’ясуйте поняття “інтегральний націоналізм”.
3. Поняття макронаціоналізму та історія панславізму.
4. Націоналістичні погляди Миколи Міхновського.
5. З’ясуйте внесок Д. Донцова в теоретичне осмислення феноменів нації та
націоналізму.
6. У чому полягає героїчний чин генерала Р. Шухевича-Чупринки? Які
його погляди на тактику національно-визвольної боротьби?
7. Порівняйте поняття “націоналізм” і “шовінізм”? Чому їх не можна ото-
тожнювати?
8. Концепція кастової етнократії та “націократії” М. Сціборського.
9. Порівняйте поняття “фашизм” та “націоналізм”: розставте акценти.
10. Яка роль націоналізму в етнодержавотворенні?
Література
1. Авдєєв В. Б. Кастовая зтнократия // В. Б. Авдєєв. Метафизическая
антропология. - Москва: Бельїе альвьі, 2002. - С. 90-122.
2. Армстронґ Дж. Український націоналізм / Дж. Армстронг / / Зу-
стрічі. - 1991. - № 2. (або: Агтзігоп^ 3. А. ЦІкгаіпіап Маїіопаїізт. -
Еп£Іе\¥оос1, Соїогабо: ЦІкгаіпіап Асабетіс Ргезз, 1990).
3. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї / О. Ба-
лаган. - Дрогобич: Відродження, 1994. - 192 с.
154
4 Бандера С. Перспективи Української Революції: Репринтне вид. /
С. Бандера. - Дрогобич: Відродження, 1998. - 656 с.
5. Бутенко А. Еволюція поглядів М. Махновського на українську держав-
ність та шляхи їх практичної реалізації / А. Бутенко // Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук. -
Черкаси, 2006.
6. Відновлення Української Держави в 1941 році. Нові документи і мате-
ріали. - К.: Українська видавнича спілка, 2001.
7. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть: 36. статей /
М. Грушевський. - К., 1991.
8. Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм / [пер. з англ.]. - К.:
Таксон, 2003.
9. Донцов Д. Націоналізм / Д. Донцов. - Львів, 1926.
10. Зайцев О. Націоналізм як релігія: приклад Дмитра Донцова. - Шр://
иси.еби.иа/ІіЬгагу/751/
11. Зілинський А. Народ, нація, держава // Віче. - 2004. - № 9.
12. Касьянов Г. В. Теорії нації та націоналізму / Г. В. Касьянов. - К.:
Либідь, 1999.
13. Лук’яненко Л. Національна ідея і національна воля / Л. Лук’яненко. -
К., 2006.
14. Малий етнополітичний словник / О. В. Антонюк, В. І. Волобуєв,
М. Ф. Головатий та ін. - К.: МАУП, 2005. - 288 с.
15. Міхновський М. І. Самостійна Україна / М. І. Міхновський. - К.: Ді-
окор, 2002.
16. Молер А. Фашизм как стиль; пер. с немецкого А. Барсукова. - Новго-
род: Толерантность, 2007. - 56 с., илл.
17. Націоналізм. Антологія / упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий.- К.: Смо-
лоскип, 2000.
18. Роман Шухевич: Матеріали до навчально-виховних занять / упоряд.:
В. Островський, Н. Уманців, Я. Козленко. - Тернопіль: Мандрівець,
2010.
19. Роман Шухевич у документах радянських органів державної безпеки
(1940-1950). - К.: ПП Сергійчук М. І., 2007. - Т. 1, 2.
20. Світлий Дарій. Світова москвинсько-єврейська проблема та визвольний
націоналізм / Дарій Світлий. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - 320 с.
21. Сміт Е. Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Е. Д. Сміт [пер. з
англійської]. - К: “К.І.С.”, 2004.
22. Сміт Е. Д. Національна ідентичність/ Е. Сміт; [пер. з англійської
П. Таращука]. - К.: Основи, 1994.
23. Сміт Е. Д. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Е. Сміт / пер. з
англ. М. Климчука і Т. Цимбала. - К.: Ніка-Центр, 2006.
24. Степан Бандера: Матеріали до навчально-виховних занять / Упор.:
Я. Козленко, В. Островський, Н. Уманців. - Тернопіль: Мандрівець,
2009.
155
25. Сціборський М. Націократія. - Вінниця, 2007. Ьир://пкг1і£е.ог§/
таіп /еузЬап / паііосгасу. Ьіт
26. Коваль Р. Підстави націократії. - К.: видання ДСУ, 1994.
27. Шпорлюк Р. Комунізм і націоналізм / [пер. з англ. Г. Касьянов]. - К.
Основи, 1998.
28. Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? - Самвидав, 1965 (друк в
журналі “Вітчизна”, 1990, № 5-7; окреме видання в Києві 1998 р.).
29. Епсусіоребіа ої Маііопаїізт / Зпусіег Ь.Ь. - Ьопсіоп, 1990.
ЗО. КоЬп Н. АУезіегп апб Еазіегп Маїіопаїізт // НиісКіпзоп Л, 8ті11і Л.І)
(ЕсІ8.). Маііопаїізт. - Охїогсі, 1994.
Лекція 10 ____________________
КСЕНОФОБІЯ ТА КСЕНОФІЛІЯ
ЯК СУСПІЛЬНІ ПРОБЛЕМИ
Уся історія світу - цс історія боротьби народів і цивілізіцій за кра-
ще місце під сонцем, за своє панування чи виживання. Сила народу, як
вважали давні філософи, перш за все залежить від його гермена.
Гермен (з лат. дегтеп - зародок) - біологічна основа народу, його
етнічне ядро. Гермсп можна порівняти з корінням дерева. Кожен член
народу повинен передати свій гермен нащадкам - зробити все можли-
ве для збереження ним своєї біокультурної самобутності та демогра-
фічного оновлення. Тому боротьба проти расового змішання Європи
тепер набуває особливого значення для порятунку білих народів.
Нині соціальна незахищеність українських громадян дорівнює рів-
ню найвідсталіших африканських країн світу. Вважається, що за ме-
жею бідності перебувають 70 % громадян країни. За рівнем корупції
та організованої злочинності з 2000 р. Україна вийшла на третє місце
серед 90 країн. Як твердить статистика, зростає рівень ксенофобії, од
пак майже не говорять про ксснофілію, тому є потреба розглянути ці
явища, що безперечно існують в українському суспільстві як дві проти
лсжності, та з’ясувати їхню роль у нашому житті та житті держави.
Як завжди, в подібних дефініціях присутні крайнощі. Російські
соціологи розглядають ксенофобію як соціально небезпечний фсію
мен: “Вьіполняя функцию изоляции, ксснофобия мешает развитию
156
конструктивного межкультурного диалога и тормозит прогресе че-
ловечества" (Г. У. Солдатова, А. В. Макарчук). Такс враження, що
машиною часу перенеслися назад у часи радянської імперії...
Ксенофобія (від гр. хепоз - чужий і рИоЬоз - страх, нетерпимість,
супротивник) - дослівно “нетерпимість до чужинців”; природжена
людська риса, що проявляється в усіх досліджуваних етносах і куль-
турах. Вона ґрунтується па думці, що наявність “чужих” загрожує
психологічному спокоєві людини й вимагає невідкладних заходів для
стабілізації ситуації.
Політично зааіпажовапі словники подають пояснення цього термі-
на вкрай упереджено. Ксенофобія - це, на їхню думку: “1) хворобли-
вий стан, що виявляється у нав’язливому страху стосовно чужинців
чи просто чогось незнайомого, чужоземного; 2) страх перед чужозем-
цями та ненависть до них; 3) у науковій фантастиці ксенофобія - цс
страх перед інопланетянами” |ВТССУМ, 593 та ін.].
Користуючись такими словниками, ми навряд чи з’ясуємо понят-
тя ксенофобії. Насамперед треба сказати, що походження ксенофобії
цілком природне. В основі ксенофобії лежить природний страх перед
невідомим, що виникає в умовах взаємної інформаційної ізоляції пле-
мен і народів. Інколи штучно поширюються недостовірні чутки про
нібито варварські звичаї та характери “чужих” або людина пригадує
дійсний досвід своїх Предків про загарбників, окупантів та інших
“чужих”, які справді завдали шкоди народові або окремим його пред-
ставникам.
Етологи (біологи, що вивчають особливості поведінки тварин) вка-
зують па біологічну детермінованість ксенофобії людини. У тварин іс-
нує явище етологічної ізоляції - агресії й неприязні, що проявляється
у ставленні до близьких видів і підвидів. Біологічна доцільність такої
поведінки людини зумовлена природною, а згодом і звичаєвою заборо-
ною па утворення змішаних пар і народження змішаного потомства.
Психологічні дослідження свідчать, що навіть дуже маленькі діти з
неприхованою зневагою ставляться до дітей іншого етнічного чи расо-
вого походження. Тобто їхня поведінка, ще не “окультивована” вихо-
ванням, проявляється як природна реакція на чуже. Отже, ксенофобія
має генетичні причини, глибоко закоріпспі в людській свідомості.
Фріц Лсйбпіц писав: “Ще будучи дітьми, ми відрізняємо вродли-
вих людей від негарних - задовго до того, як набуваємо досвіду таких
Речей або з допомогою порівнянь формуємо естетичне почуття. Такі
відмінності ми відчуваємо інстинктивно, оскільки носимо образ нашої
Раси в самих собі”.
157
Розрізняють дві основні форми ксенофобії. Перша спрямовану
на групу всередині суспільства, що вважається чужою, ворожою чц
шкідливою для суспільства. Наприклад, нові іммігранти, біженці
трудові мігранти. Друга - спрямована головно на етнокультурні еле-
менти, що існують за межами суспільства та є чужим и. Усі культури
підпадають під чужоземний вплив, але культурна ксенофобія є часто
вузькоенрямованою па певні прояви такого впливу, наприклад, по-
ширення нетрадиційної для даної країни релігії.
Як одну з форм ксенофобії розглядають расизм. Звичайно, і це
науковий факт, що люди різних рас різняться не лише за кольором
шкіри та іншими антропологічними ознаками, а й за своєю соціально-
біологічною поведінкою та менталітетом. Невизнання цього факту
нині є обманом суспільства або науковим злочином. Проте в полі-
тично заангажованих працях досі переважають стереотипні дефініції
щодо визначення терміна расизм, за якими прийнято під расизмом
розуміти тільки дискримінацію людей за ознакою кольору шкіри.
Насправді ж расизм - цс світогляд, релігія, теорія та практика, що
ґрунтуються на постулатах вищості (“богообраності”) певної раси або
нації, і тільки внаслідок цього уявлення виникає расова, дискримінація
інших народів, що слідує з теорії уявної переваги і законності права
на вищість. Згідно з расистськими теоріями, своя раса (або нація) вва-
жається найбільш гідною життя, інші проголошуються неповноцінни-
ми, такими, що їх треба знищити або перетворити на рабів. Причиною
расизму часто виступає ксенофобія, однак не лише вона викликає це
явище. Ще одною причиною расизму може стати релігія, яка постулює
винятковість власної нації та “інакші” світоглядні, догматичні засади
та практичні правила поведінки щодо інших рас і народів. Класичним
зразком сказаного є негативне ставлення різних народів до євреїв, які
оголосили себе “богообрапим народом” і якому “законом” (їхнім “свя-
тим письмом”) дозволені будь-які злочини проти решти людства. Щоб
не бути голослівною, наведу кілька цитат зі Старого Заповіту Біблії
П’ятикнижжя Мойсееве, як відомо, - цс власне і є Тора (єврейське
“святе письмо”), яке, до речі, досі не підлягало кримінальній експер-
тизі, його ніхто не відміняв, як і не звинувачував у расизмі.
“Кожне місце, що стопа ноги вашої ступить на ньому, Я дав вам.
і аж до Великого моря на захід буде ваша границя” (Книга Ісуса На-
вина, або Книга Єгошуї: Єг. 1:3-4).
“Тоді Господь вижене всі ті народи перед вами, і ви посядете на'
роди більші й міцніші від вас. Кожне місце, що на нього ступить ваша
158
нога, буде ваше. Від пустині й Ливану, від Річки, річки Ефрату - аж
моря Останнього буде ваша границя. Не встоїть піхто перед вами,
ЯІ< перед вами й страх перед вами дасть Господь, Бог ваш, па кожен
д край, що ви ступите на нього” (5М. 11:23-25).
“І ти винищиш усі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, не
мИлоссрдиться око твоє над ними, і не будеш служити їхнім Богам,
бо то пастка для тебе” (5М. 7:16).
“Але тільки так будете їм робити: жертівники їхні порозбиваєте,
а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх
попалите в огні” (5М. 7:5).
“...бо ти святий народ для Господа, Бога свого, тебе вибрав Гос-
подь, Бог твій, щоб ти був Йому вибраним (особливим) народом зо
всіх народів, що на поверхні землі” (5М. 7:6).
“Чужому позичиш па відсоток...” (5М. 23:21).
“Бо Господь, Бог твій, поблагословив тебе, як говорив був тобі,
її ти зробиш, що багато людей даватимуть тобі позичку, а ти не да-
ватимеш позички. І будеш ти панувати над багатьма народами, а над
тобою не будуть панувати” (5М. 15:6).
Одне з ііайципічіїіиіих правил юдеїв звучить у Торі так: “Не бу-
дете їсти жодного падла, даси його приходькові, що в брамах твоїх,
і він їстиме його, або продаси чужинцеві, бо ти народ святий для
Господа, Бога свого1' (5М. 14:21).
Володимир Шаян у своїй праці “Біблія як ідеологія” коментує
цей уривок так: “«Святий нарід» може продавати чужинцям трупи
здохлих звірят”.
Не менш цинічно описана змова юдеїв проти єгиптян, вирізання
та пограбування місцевих мешканців, тобто тих, хто їх прийняв у
своїй країні: “І знявся великий зойк в Єгипті, не було дому, щоб не
було там померлого!” (2М. 12:30). І коли єгиптяни отямилися від
пічної трагедії й почали переслідувати вбивць - синів Ізраїлсвих, то:
“сини Ізраїлеві вчинили за словом Мойсеевим і позичили від єгиптян
посуд срібний і посуд золотий та шати. А Господь дав милість тому
народові, - вони позичили - забрали здобич від Єгипту. І вирушили
Ізраїлеві сипи... близько шестисот тисяч чоловік піхоти, крім дітей, а
також багато різного люду з ними, і дрібна й велика худоба, маєток
Дуже великий” (2М. 12:35-38).
Зверніть увагу па безсоромне уточнення: “позичили - забрали здо-
бич від Єгипту”. Так “позичає” рекетир у своєї жертви, пише бібліє-
Зі>авець Світояр: “Як бачимо, в тексті чітко й однозначно розділені ті,
159
хто тікав з Єгипту, па «шістсот тисяч піхоти» - військові угруповання
юдсїв - і па «багато різного люду й дітей». Але для всього людства
юдеї подають цей день масового знищення єгиптян як «вихід бідних
євреїв з єгипетського рабства». Дивний «вихід з рабства»: шістсоттіь
сячпий загін «рабів» з награбованим золотим і срібним посудом, че-
редами великої й дрібної рогатої худоби і дорогоцінним майном може
виходити чи, швидше, тікати «з рабства» лише озброєним! Отже,
насправді, цс був вихід заможних грабіжників...” |“Нс вбивай” но-
християнськи).
Дуже слушно висловився Мітель Ссррано: “Біблія - цс капкан
для необережних аріїв”. Тож не потрапляймо в канкани, розставлені
ґлобалістами!
Між іншим, явище негативного ставлення до євреїв також не до-
речно називати терміном “антисемітизм”, оскільки до семітської гру-
пи, окрім євреїв, належить велика кількість народів (стародавні вави-
лоііяііи, ассирійці, фінікійці та інші, а також сучасні народи: араби,
ассирійці, палестипці, друзи, кушити, бербери, чадські та ще багато
інших афроазійських і африканських народів).
Отже, правильним терміном щодо цього явища, очевидно, мало би
бути слово “юдофобія” - оскільки неприязнь до сповідників юдаїзму
переважно ґрунтується саме па їхній релігійній догматиці (ідеології),
а не на біологічних ознаках. Тим паче, що за логікою дослідниць-
кого (або слідчого) процесу доцільно було б насамперед з’ясувати,
чи не проявляє звинувачуваний неприязні до інших семітських на-
родів: арабів, ассирійців... Таким чином, політична складова деяких
нав’язуваних “всьому прогресивному людству” термінів є прозорою.
Расизм не треба плутати з расологією - наукою про раси людей,
що з політичних міркувань була забороненою в СРСР та па яку досі
накладені певні ідеологічні обмеження.
Нині чимало нових напрямків науки виникає на міжгалузевих
стиках. Особливо цс стосується біології. Наприклад, сучасна біосо-
ціологія розглядає ксенофобію як явище інстинкту самозбереження
певної національно-економічної формації. На думку біосоціологів, не-
значні прояви ксенофобії є цілком природними і нешкідливими для
суспільства в цілому, але багато хто з інтернаціоналістів-ґлобалістів
ставить під сумнів такс твердження. Порівняно новими напрямками
науки є також біополітика, яка включає в себе сімейну й демографіч-
ну політику, а біоетика (стичні проблеми евтаназії, аборту, пересад-
ки органів, клонування та ін.).
160
Не треба плутати й такі поняття, як ксенофобія та патріотизм,
відомо, що патріотизм передбачає певний ступінь відмежування від
чужого заради збереження свого, тобто спрацьовує цілком природний
самозахиспий принцип, який, по суті, має шляхетну причину.
На початку XXI століття з’явилася практика навмисного культи-
вування ксенофобії як перевіреного методу управління суспільством і
громадською думкою. Мета такої маніпуляції - створення “образу во-
рога”, розпалювання ненависті (ксенофобії щодо кого-исбудь) заради
досягнення цілей певних лідерів, партій чи кланів. Наприклад, нині
в “найдемократичпішій країні світу” США зростає рівень ксенофобії
щодо мусульман, відбуваються мітинги протесту проти будівництва ме-
четей, спалювання Корану, бійки з нелегальними мігрантами та інші
явища, які називають ісламофобією. Все цс передусім викликане вже
десятирічним створенням “образу ісламського тероризму”, цілеспря-
мованою ксенофобією, що її культивують американські ЗМІ. Хоча іс-
ламський фактор і без цього здатний викликати неприязнь серед хрис-
тиянського суспільства через відверті заклики до знищення “невірних”,
джихаду (священної війни ісламу проти християн). Як бачимо, релі-
гійні настанови переважно мають агресивний щодо інших характер.
Найбільша хвиля ксенофобії в США піднялася саме в час правління
Барака Обами (темношкірого президента), якого звинувачують у сим-
патіях до мусульман, а дехто вважає його самого ісламістом.
Таким чином, неважко простежити еволюцію поняття ксенофобії -
від природного біологічного інстинкту самозбереження до соціально-
політичного чинника і навіть політичної технології впливу на електо-
рат.
Найпоширенішими видами ксенофобії в Україні вважається: ет-
нічна, релігійна, політична, ідеологічна, культурна, історична. Серед
типових причин ксенофобії називають такі: низький рівень правової
та політичної культури, пстолераіітність, міфологізація історичної та
національної свідомості, засліпленість емоціями, штучне створення
загроз і образу ворога. Однак за всіма цими “загальноприйнятими”
причинами стоїть небажання дослідити правдиві джерела конфлікту,
Щоб виявити справжні причини нагнітання протистоянь та ліквідува-
ти причини, а не боротися з наслідками. Недаремно німецький філо-
соф Гсґсль писав: “Філософія є наукою про причини або наукою про
«чому?»” Саме це глибинне виявлення причин тих чи інших явищ
може дати істинне знання про них та вказати правильний шлях до
подолання негативних наслідків.
161
Основними причинами так званого “антисемітизму” в Україні трс<
6а вважати:
• соціально-політичні або економічні кривди, завдані місцевому
населенню гендлярами, орендарями, олігархами єврейського
походження;
• КОНСНІрОЛОГІЧІІІ (теорія СВІТОВОГО заговору), З ЯКИМИ суспіль,
ство знайоме через наукові та популярні праці, інтернет та з
інших джерел;
• релігійна ненависть євреїв (юдейський нацизм) до місцевих
етносів, відома народам через Біблію, а також безпосереднє
спілкування з представниками юдаїзму.
Сучасні теоретики намагаються довести неефективність караль-
них правових заходів щодо боротьби з ксенофобією, наполягаючи на
необхідності застосування політичних механізмів запобігання її по-
ширенню - “утвердження толерантності в суспільстві, реалізації про-
грам формування цінностей плюралізму та мультикультуралізму” (як
читаємо в одній з дисертацій). Щодо мультикультуралізму, то ми вже
частково розглядали це вочевидь негативне для будь-якої, в тому чис-
лі й нашої держави, явище.
А от щодо толерантності, то її доцільно розглянути у зв’язку з
темою ксенофобії та ксенофілії. Наприклад, у релігієзнавчому слов-
нику записано, що релігійна толерантність - це така поведінка, що
передбачає взаємоповагу, свідому відмову від зверхності, ущемлення
прав і гідності один одного, обов’язкове визнання егалітарності (тоб-
то рівності), автономності суб’єктів релігійної комунікації; визнання
за кожною конфесією права на власне світорозуміння. Релігієзпавці
вважають толерантність виявом культури взаємин і одним з факто-
рів реалізації свободи совісті |РС. 338]. Але переважно виходить, що
толерантність нав’язується тільки нам - тим, кого хочуть завоювати?
Завойовник, як правило, толерантним бути не зобов’язаний!
Більшість словників подає толерантність як здатність індивіда
сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також
особливості поведінки та способу життя інших, терпимість до іншого
(незвичного) способу житія, поведінки, звичаїв, почуттів, ідей, віру-
вань. Толерантність, як правило, вважають вищим рівнем виховання
та культури особистості. Знову маємо справу з нав’язуваним стерео-
типом мислення!
Однак гуманістичні заклики до толерантності в суспільстві пере-
важно не спрацьовують, радше навпаки, доходять до абсурду. Так, но-
162
дітологЛ. Г. Іонії! пояснює: “Всезагальна боротьба за «толерантність»,
що існує в руслі широких тенденцій омасовіння, неминуче призводить
до подальшого абстрагування соціального індивіда. Слово «чужий»
стає забороненим словом. Замість нього пропонується вживати слово
«інший». Але така припустима толерантність зовсім не є безпечною та
доброю, як це здається на перший погляд” |Ионип, 131.
Тому, якщо вже говорити про толерантність, то потрібно розста-
вити всі крапки над “і”. Отже, цей термін насамперед медичний. Він
означає властивість імунної системи специфічно не реагувати на кон-
кретно чужорідні й генетично відмінні речовини, що призводить до
захворювання - втрати імунітету і в кінцевому результаті до смерті.
Цей самий термін використовують у біології: “специфічний стан ор-
ганізму, при якому втрачається здатність виробляти антитіла у від-
повідь на введення певного аптигена”. Отже, внаслідок дії якогось
“аптигена” відключається або паралізується здатність колективної на-
ціональної свідомості до критичної саморефлексії!
Ми, українці, безумовно, втратили етнічну пам’ять та етнічний
імунітет. Це було здійснено шляхом насильницької ін'єкції антиге-
на - впровадження чужої релігії, що й потягло за собою насамперед
втрату шляхетних характерних рис: героїзму, гідності, самоповаги,
цінності роду, активної життєвої позиції, віднорності чужим ідеалам
(певного роду ксенофобії!), - натомість виховало хворобливе схилян-
ня перед можновладцями, чужоземцями (ксспофілія!), непротивлен-
ня злу, упокорення долі та інші слабовольні звички.
Як би нам гарно не розповідали про толерантність, історію й ети-
мологію терміна та гносеологічні корені цього прищепленого нам яви-
ща, все-таки толерантність виявляється безкороїісвою системою, що
проростає лише на ґрунті світових глобальних байочок про свободу,
рівність і братерство всього роду Ношо заріепз. Насправді боротьба
протилежностей має природний і закономірний характер, як би нам
не хотілося втискати її в прокрустове ложе толерантності чи закон-
ності. Науці досі не відомо жодного “святого письма”, в якому б про-
голошувалися засади толерантності до іншодумців та іпаковіруючих:
язичників треба насильно охристити, християн треба насильно навер-
нути в іслам, єретика спалити живцем - саме такі, а не інакшіС) про-
грами світових релігій... Дивовижно, чому ніхто не проводить право-
ву експертизу релігійних віровчень, щоб виявити причини ксенофобії,
а не боротися з наслідками?
Поняттям, протилежним до ксенофобії, є ксенофілія (давньогр.
хепоз - чужий, гість і [гіга - любов, прихильність) - психологічне по-
163
пяття, що означає любов і схильність до чужих невідомих людей або
речей, НСВИпробуваних відчуттів. У сексології КССІІофІЛІЯ - це СХИЛІ,,
вість до незвичайних сексуальних партнерів (зокрема, іншої раси).
Ксенофіли постійно вихваляють інородців, “співчувають ” їм за
вдавані переслідування, зображуючи їх жертвами терору та дискри-
мінації, висловлюють їм свою “любов, милосердя, співчуття” та іII
Характерно, що причини ксенофілії можуть критися в мультирасово-
му походженні осіб, тобто тому самому “хаосу крові”, про який уже
йшлося в попередній лекції. Нерідко ксенофіли висловлюють думку,
що інородці неодмінно повинні нас чогось навчати, що вони досяглії
ліпших, вищих успіхів, ніж наші, свої, ближні. Поширеним стерео-
типом серед ксснофілів є думка про тс, що нібито кровозмішання дає
дуже якісне потомство (розумне, успішне і т. н.), хоча генетики цю
думку не підтверджують. А психологи все частіше вказують па роз-
двоєння особистості в потомстві від змішаних шлюбів.
Ксенофіли в своєму вихвалянні чужоземного виглядають карика-
турно. Серед націоналістів слово ксенофіл набуває зневажливого від-
тінку й означає неприродну любов до всього іноземного, до чужинців,
до хибного сприйняття чужого (ііпіюкультурпого) як кращого, ніж
власне. Ксенофілія притаманна прихильникам мультикультуралізму
і “захисникам прав людини”, що суперечить інтересам нації. Бо ксе-
нофілія - неприродна любов до чужоземців і нехтування своїми, рід-
ними, що призводить до знецінення свого власного Роду. Юрій Кри-
жанич (ще в XVII ст.) щодо цього поняття вживав інший грецький
термін - “кссномапія” і його слов’янський еквівалент “чужебесіє”.
А що ж роблять наші сучасні “прогресивні у всіх відношеннях” уря-
ди? Вони видають закони проти ксенофобії!
Тоді давайте разом поміркуємо, що страшніше - ксенофобія чи
ксенофілія? Посудіть самі: інородцям (мігрантам) но всій Європі на-
дані привілеї, різні дотації, “пособія”, житло, працевлаштування...
Безумовно, все цс - за кошти від податків працюючих громадян, ко-
рінних європейців. А далі що?
Ксенофілія (любов до чужинців) логічно - веде до ксеногамії (за-
пліднення чужинцями). Ксенофілія, як правило, супроводжує лібера-
лізм та ліберальну демократію та є доктриною космополітичної інтелі-
генції, якій байдужа доля власної нації і раси. Відбувається перманентна
підміна білого населення кочовими ордами азійців-ісламістів!
Французький аналітик Ґійом Фай пояснює: “Захоплення «інши-
ми», якомога дальшими, і нехтування ближніми - ось що такс ксе-
164
нофі;іія- Цс одна з найбільш поширених колективних психопатій
сучасних європейців. Це результат перекручення ідеї милосердя та
відсутності етнічної свідомості. Ксспофілія проявляється в супереч-
ливій ідеології «аптирасизму», яка насправді є одержимістю расовою
ідеєю, але в перевернутому вигляді. Тс, що називають «антирасиз-
мом», “ всього лише патологічне відображення ксспофілії” |Фай. За
что.., 124-125|. Важливо зрозуміти, що боротьба народів за власне
місце під сонцем розгортається на тлі ідеологічної догми антирасиз-
му - стереотипу, з допомогою якого під приводом боротьби проти
расизму та ксенофобії стимулюється надання пріоритетів чужозем-
цям. Аптирасизм насправді виявляється витонченим відображенням
тоталітарної ідеології ностмодсрну, коли через всілякі ЗМІ тих, хто
бореться за самобутність європейських націй, оголошують расистами,
а завойовники-окуиапти захищені “законом”!
На думку Вацлава Клауса: “Фальшива ідеологія і трагічна по-
милка Заходу... мультикультуралізм - ідеологія, за якою ви повинні
емігрувати і відстоювати на еміграції свою цивілізацію, групові та ет-
нічні інтереси, залишивши власну державу. Масова міграція виникла
як фальшива ідеологія, за якою нібито існує якесь загальнолюдське
право блукати світом... Таким чином порушуються права корінних
жителів”. Хіба це не парадокс?
Насправді людина, яка любить рідну землю, ніколи не зневажати-
ме інших, які мають свою культуру і так само її люблять. А от кочів-
ник, який, залишивши свою країну, блукає світом у пошуках готової
поживи, по суті, є “паразитом” у чужій країні.
Проаналізувавши деякі документи ЮНЕСКО про расову дискри-
мінацію, доходимо висновку щодо певних нонсенсів або застарілих
наукових (чи, може, політичних?) установок, які нині не відповіда-
ють ні науковій істині, ні міжнародній правовій практиці. Напри-
клад, у Декларації про расу та расові забобони (рос. Дскларация о
расс и расових нрсдрассудках; Париж, 27. 11. 78) положення Стат-
ті 1 пункт 1: “Всі люди належать до одного й того ж виду і мають
спільне походження”. Цс твердження виглядає якимось “допотопним”
нонсенсом. Насправді моногенічна теорія походження людства (від
одного спільного предка) спростована ще французькою антрополо-
гічною школою Поля Брока в XIX ст. До того ж, полігенічна теорія
походження людства (від різних предків у різних регіонах Землі)
сама но собі не заперечує необхідності рівноправ’я між расами і не
Дає ніяких приводів до дискримінації за ознаками раси.
165
У Статті 1 пункт 2 політика апартеїду визнається “крайньою фор.
мою расизму”. Однобокість такої заяви свідчить про ксенофобію самих
авторів декларації щодо урядів, які провадять політику роздільного
проживання етнічних груп у своїй державі, і є нічим іншим, як втру,
чанням у внутрішні справи держав. Політика апартеїду (окремого про
живанпя різних етнічних груп) може бути виправдана як надійний за
сіб самозбереження етносів. Нині існує всесвітній рух “За апартеїд”.
Стаття 2 пункт 1: “Всяка теорія, що приписує перевагу або ію
повноцінність окремим расовим або етнічним групам, яка давала б
право одним людям панувати над іншими або відсторонювати інших,
нібито нижчих за них, або така, що формує думки про нижчість,
ґрунтуючись на расових відмінностях, науково неспроможна і супе-
речить моральним та стичним принципам людства”. І наступні пункти
2, 3 свідчать про повну нездатність застосування цих статей, бо й досі
не піддано науковій експертизі та не засуджено жодної з найбільш
расистських теорій та ідеологій (наприклад, Талмуд, Біблія, Коран),
де наявні прямі вказівки на “неповноцінність окремих расових та ет-
нічних груп та переваги інших”, містяться заклики до вбивства, зни-
щення цілих народів, їхніх святинь, культури та етнічної пам’яті.
Про невідповідність засадничих принципів міжнародних організа-
цій (зокрема ООН) сучасним реаліям пише і Дарій Світлий, ствер-
джуючи, що людство неминуче мусить прийти до епохи національних
держав [Світова москвинсько-єврейська проблема та визвольний на-
ціоналізм).
Українофобія
Одним із різновидів ксенофобії є українофобія (антиукраїпізм,
українонспависництво) - вороже ставлення до України як держави
та до українців як нації, що “спостерігається серед народів, які жили
в контакті з українцями, насамперед у колишньому СРСР” (як пи-
шуть у Вікіпсдії). Хоча, на мою думку, власне формування україно-
фобії належить виключно до сфери російської політики та ідеології,
навіть прояви антиукраїпізму в Польщі та Австро-Угорщині завжди
підбурювалися російськими снецслужбами. Ні в яких інших країнах
українофобія не спостерігається. Окремі випадки українофобії, на-
приклад, у Канаді, належать російським емігрантам, які перенесли за
океан свою злобу й ненависть до України, яку успадкували, мабуть,
з молоком матерів. Як приклад, наводиться скандал навколо канди-
дата від Ліберальної партії Канади Майкла Іґнатьєва, який у сво-
166
книжні “Кров і приналежність” писав: “Українська незалежність
^ціюється в мене із селянськими вишиванками, гугнявими звуками
ііародпих інструментів, фальшивими козаками в шароварах і чоботях,
злісними антисемітами. Причиною того, що мені складно сприймати
неповажному Україну, лежить значно глибше, ніж моя проста звичка
^підозрювати в усьому націоналізм. У глибині моєї душі, я, як ска-
зали б українці, є великоросом і маю ще залишки старої російської
зневаги до цих “малоросів”. Українці зараз мають державу. Але чи
насправді вони є нацією?” Як бачимо, ненависть цього діяча має суто
біологічний характер. Звичайно, канадська громадськість відповідно
відрсагувала па такі одкровення, заявивши свій протест.
Сучасна українофобія, що має глибоко приховані національні ви-
токи, нині вже набуває цілком ірраціонального характеру: вона по-
засвідома, нелогічна, не може бути чітко виражена пі самими носія-
ми цівї фобії, пі імперськими інституціями, що породили цс явище,
насамперед через їхню нездатність неупереджено вивчити питання.
Проте в українській політології емпіричні факти українофобії вже
становлять доволі об’ємний перелік, що дає змогу все ж узагальнити
їх та скласти типологію. Найбільш типовою причиною українофобії
виступають переважно політичні чинники: намагання імперських сил
привласнити територію, природні та людські ресурси України. При-
родний сиротив українців, звичайно, сприймається як сепаратизм.
Ненависть до українців цілеспрямовано розпалюється силами, що
використовують українофобію як засіб досягнення своїх політичних
цілей, реалізації загарбницьких та імперських амбіцій. Таким чином,
можна дійти висновку, що українофобія - це не просто великодер-
жавне хамство росіян, а потужний гсополітичиий проект Росії.
Нам, українцям, зрозуміло, що імперські претензії Росії до Укра-
їни побудовані на глибинно-історичних причинах. Створення Росій-
ської імперії не могло обійтися без історичного підґрунтя, яке мала
Київська держава. Тому московським можновладцям давалось дуже
зручним привласнити собі давню історію сусідньої держави разом з її
територією та матеріальними ресурсами, що вони й робили впродовж
кількох століть. Отже, саме опір національно свідомої частини укра-
пЩів російському імперіалізму є причиною українофобії.
Прояви українофобії нині можна типологізувати. Вже розрізняють
такі її типи: побутова, концептуальна українофобія, “бандерофобія”,
нетлюрофобія”, єврейська українофобія, українофобія в мистецтві,
3°крсма в кінематографі, та ін.
167
Слова українофоби та україножери використовував Сергій Єф.
ремов ще на початку XX ст. у зв’язку зі справою українського ум
верситсту у Львові, який проімперські сили мріяли бачити “русскім”
Хоча, звичайно, українофобія як явище відома ще на кілька сот р(ь
ків раніше. Українофобами були російські царі Алєксєй Міхайловіч
(автор “воссоєдінєнія”), Петро І, Катерина II і, зрозуміло, всі росіщ
ські міністри та численні чиновники, які впродовж 350 років боро,
лися з українцями як самостійним народом, знищуючи писемність
мову, літературу, культуру та навіть саму національну свідомість
народу, зневажливо прозваного малоросами. Українофобами були її
вожді світового пролетаріату - Владімір Ленін та Іосіф Сталін. На-
приклад, у 1968 р. радянський дисидент А. Сахаров опублікував у
“Самвидаві” свій меморандум під назвою “Роздуми про прогрес, мир-
не співробітництво та інтелектуальну свободу”, в якому згадав про
“властиву Сталіну українофобію” |ЬНр://пагос1па.ргаус1а.сот.иа/
Ьі8Іогу/4Ь26аІ:9с1с3601 / ].
У незалежній Україні справді встановлено, що Іосіф Сталін (Джу-
ґаінвілі) був українофобом: Апеляційний суд міста Києва 13 січня
2010 року його як державного, політичного та військового керівника
СРСР офіційно визнав злочинцем, винним в організації па території
України геноциду 1932-1933 років і причетним до вбивства голодом
мільйонів українців. Сталій, незважаючи на чисельні томи його “по-
вного зібрання творів”, не був теоретиком, і під сталінізмом треба
розуміти не доктрину, а мононартійпу диктатуру, створену ним, яка
підпорядкувала всю законодавчу, виконавчу і судову владу в центра-
лізованій радянській державі, застосовуючи практику поліцейською
терору з показовими судами й самообвинувачсннями, з концентрацій-
ними таборами, народовбивством та інпіими кривавими розправами.
Сам Сталін пишався, коли його порівнювали з царем Іваном Гроз-
ним IV або Петром І, оскільки його диктатура спиралася па традиції
російського самодержавства та зразки східних деспотій.
Нашу тему можна продовжити роздумами над актуальною стат-
тею Тараса Лильо “Ксенофобія? Коліївщина завтра?”, де автор, про-
аналізувавши глибинну сутність образу Кобзаревого Яреми, дійшов
висновку, що “ксенофобія” героя є природною реакцією на тривале,
цинічно витончене знущання гпобитсля-єврея з бідного українського
юнака-крінака. У поемі “Гайдамаки” Тарас Шевченко змалював сти-
хію народного гніву проти визискувачів, де під час різанини в Лисян-
ці Ярема волав:
168
Дайте ляха, дайте жида!
Мало мені, мало!
Дайте ляха, дайте крові
Наточить з поганих!
Крові морс, мало моря...
Процитую далі автора статті: “3 огляду на сучасні правові кате-
горії такі слова дуже просто кваліфікувати як схвалення насилля
над людьми й заклик до кривавих міжнаціональних порахунків. За
такі слова газета «ШазЬіпдіоп Розі» вимагала демонтувати у Вашинг-
тоні пам’ятник Тарасові Шевченку! Однак, щоб побачити причинно-
наслідковий зв’язок такої поведінки, треба починати не з «Бенкету у
Лисяпці», а з «Галайди»:
Яремо! Гсрін-ту, хамів сипу?
Піди кобилу приведи,
Подай патинки господині
Та принеси мені води,
Вимети хату, висси дрова,
Посип індикам, гусям дай,
Піди до льоху, до корови,
Та швидше, хаме!.. Постривай!
...Отак уранці жид поганий
Над козаком коверзував.
І найголовніше:
О, Боже мій милий!
Тяжко жить па світі,
а хочеться жить...
Не можна однозначно стверджувати, що становище (контекст бут-
тя) Яреми сповна виправдовує його вчинки. Бо у таких випадках за-
вжди є невинні жертви. Проте воно істотно прояснює дію учасників
Коліївщини, які повстали не проти якогось народу чи народів, а кон-
кретно - проти поневолювачів та визискувачів. У своїх паризьких
лекціях Адам Міцксвич констатував, що в історії слов’ян один і той
самий акт повторюється. Народ довго терпить поневолення, а потім
знищує гнобителів”.
Саме тому Тарас Лильо пропонує поруч з терміном “ксенофобія”,
вживати ще й термін “киріофобія” (з грец. корюд (кугіоз) - гос-
подар і сро0од (ркоЬоз) - страх), суть якого полягає у ворожому
ставленні гостей до господаря землі'. “Поступово його необхідно за-
проваджувати й для аналізу міжнаціональних відносин заради належ-
ного розуміння природи конфліктів й ефективного їх розв’язання”, -
говорить автор.
169
Висновки:
1. Сучасні правознавці формулюють своє завдання: "виробити рекомен-
дації щодо правового запобігання ксенофобії"; однак ніхто не ставить
завдань узгодження біологічних основ етносу з його державотворчістю
та ліквідацію глибинних політичних причин появи ксенофобії.
2. Досі панівна ідеологія не наважується переглянути й відкинути сис-
тему хибних цінностей, нав'язаних їй глобальними господарями, а
саме толерантність, політкоректність, міжнаціональну етику та інші
"чужебесія".
3. Оскільки проблема ксенофобії як природно-генетичного чинника
ніколи не може бути подолана, то не треба "перти проти природи" -
треба узгоджувати свою діяльність з природними, а саме етнонаціо-
нальними механізмами регулювання народонаселення країни.
4. Оскільки мігранти руйнують біоантропологічну основу нації, то
головним завданням держави, яка хоче зберегти свою цілісність та
автентичність, має стати законодавчо врегульоване скорочення потоку
інородних мігрантів і зміцнення власного етнонаціонального генофонду:
охорона здоров'я своїх громадян і розвиток євгеніки (науки про по-
ліпшення людської породи), тобто покращення генетичних якостей
людини й усього народу (генну інженерію).
5. Ксенофобія - природний феномен, що є однією з форм психологічно-
го захисту індивіда або народу в небезпечному навколишньому світі.
Тому треба мати хоч певний мінімум закритості, захищеності від "ін-
ших", який є оптимально житгєвонеобхідним для збереження власно-
го "Я" ("Ми"), що не дає народу розчинитися в глобальному морі.
6. Ксенофілія хоч і є неприродним психічним відхиленням від норми,
однак не може бути забороненою в офіційному порядку; тому опти-
мально її треба знешкодити шляхом цілеспрямованого виховання в
молоді поваги до цінностей свого роду, нації та раси; а це завдання
державної ваги і має бути захищене державою, культивоване ЗМІ,
програмами середньої й вищої освіти, всією етнокультурною полі-
тикою.
Запитання та завдання
1. Визначення ксенофобії (стереотипне та дійсне).
2. Ксенофілія та її особливості.
3. Расизм як форма ксенофобії; расизм та расологія.
4. Антисемітизм: причини, наслідки, маніпуляція терміном.
5. Українофобія (“україножерство”, “киріофобія”).
6. Толерантність та політкоректність: особливості понять та термінів.
7. Заангажованість міжнародного законодавства щодо ксенофобії (хто є
авторами і чиї інтереси відстоюють ці норми?).
170
Література
І Вернадський В. Українське питання і російська громадськість // Ан-
'тологія християнства. Хрестоматія з релігієзнавства та культурології /
за заг. ред. Г. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - С. 319-326.
2. Вовк О. Християнська етика / О. Вовк // Антологія християнства.
Хрестоматія з релігієзнавства та культурології / за заг. ред. Г. Лозко. -
Тернопіль: Мандрівець, 2010. - С. 170-190.
3. Дюринг Е. Еврейский вопрос. - Москва, 1999; або: Дюрінґ Є. Від-
дзеркалення національного характеру в релігії й моралі // Антологія
християнства. Хрестоматія з релігієзнавства та культурології / за заг.
ред. Г. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - С. 120-124.
4. Евгеника в дискурсе глобальних проблем современности. - Москва: Ка-
нон+, 2005. - 352 с.
5. Дух времени (2еіі£еі80 и Дух времени: Приложение - документальньїе
фильмьі Питера Джозефа о “религиозном заговоре”, о теории заговора
11 сентября и о теории финансового заговора ФРС США.
6. Ионин Л. Г. Масса и власть сегодня (актуальность 3. Канетти) //
Вопросьі философии. - 2007. -№ 3.
7. Куртяк В. Люди з генами кшатрія / В. Куртяк // Антологія хрис-
тиянства. Хрестоматія з релігієзнавства та культурології / за заг. ред.
Г. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - С. 363-366.
8. Лильо Т. Ксенофобія? Коліївщина завтра? - ЬНр://\у\у\у.1у5Іу.сот.
иа/іпс1ех.рйр?орііоп=сот_соп1еп1&іа5к=уіе^&іс1=63&11етіс1=31
9. Международньїе нормативньїе актьі ЮНЕСКО. - Москва: Логос, 1993.
Декларація Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм
расової дискримінації (1963); Декларація про расу і расові забобони
(1978); Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості і дискри-
мінації на основі релігії і переконань (1981); Декларація про право
народів на світ (1984); Декларація про поширення серед молоді ідеалів
світу, взаємної пошани і взаєморозуміння між народами (1987).
10. Ніцше Ф. Антихрист // Антологія християнства. Хрестоматія з релі-
гієзнавства та культурології / за заг. ред. Г. Лозко. - Тернопіль: Ман-
дрівець, 2010. - С. 124-150.
11. Новікова М. Юдео-християнське коріння Європи // Новікова М.
Міфи та місія. - К.: Дух і літера, 2005. - С. 346-363.
12. Оберлехер Р. Кочевники и земледельцьі / Р. Оберлехер // Атака. -
№ 72. - С. 14.
13. Проповідник Світояр. “Не вбивай” по-християнськи / Проповідник
Світояр. - К.: Такі справи, 2002.
14. Родзаевский К. В. Иуда на ущербе. Мир перед освобождением. - Мо-
сква: Пал лада, 1997.
15. Світлий Дарій. Світова москвинсько-єврейська проблема та визвольний
націоналізм / Дарій Світлий. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - 320 с.
16. Свод нормативних актов ЮНЕСКО. - Москва: Международньїе отно-
шения, 1991. - С. 223-230.
171
17. Солдатова Г. У. Может ли другой стать другом? Тренинг по профІЬ
лактике ксенофобии / Г. У. Солдатова, А. В. Макарчук. - Москва:
Генезис, 2006.
18. Українофобія: Шр://ик.\уікірес1іа.ог£/\уікі/%В0%АЗ%В0%ВА%Оі
%80%00%ВО%01%97%00%ВО%00%ВЕ%01%84%ПО%ВЕ%00%В1%И1
%96%Б1%8Е
19. Християнський обряд відречення від ісламу // Антологія христи-
янства. Хрестоматія з релігієзнавства та культурології / за заг. ред.
Г. Лозко. - Тернопіль: Мандівець, 2010. - С. 200-202.
20. Шаян В. Біблія як ідеологія // Антологія християнства. Хрестоматія
з релігієзнавства та культурології / за заг. ред. Г. Лозко. - Тернопіль:
Мандрівець, 2010. - С. 150-169.
21. Шпренгер Я., Крамер Г. Молот відьом // Антологія християнства.
Хрестоматія з релігієзнавства та культурології / за заг. ред. Г. Лозко. -
Тернопіль: Мандівець, 2010. - С. 218-234.
Лекція 11______________________________
РОЛЬ МЕСІАНІЗМУ
ТА ЙОГО МЕТАФІЗИКИ
В ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСАХ
Відомо, що характер народу, рівень його пасіонарності, його праг-
нення до державотворення суттєво впливають на історичний і дер-
жавний розвиток націй. Боротьба окремих націй за лідерство у світо-
вому просторі виявляється насамперед у прагненні підпорядкувати
собі решту людства, тобто у створенні загальносвітової унітарної й
тоталітарної системи. Розглянемо такс явище, як месіанізм, і його
вплив на долю етносів та держав. Звернімося насамперед до понятій-
ного апарату цієї теми.
Месіанізм (інша назва - месіанство) походить від давньоєврей-
ського магиіах - месія, помазаник, що означає:
1) релігійне вчення юдаїзму та християнства про пришестя на
Землю спаситсля - месії, який знищить зло та встановить па
Землі “царство небесне”;
2) містичне вчення, яке приписує якомусь народу особливу, про-
відну роль в історії людства. Нагадаємо, що містика - віра в
172
існування “надприродних”, таємничих сил та у здатність лю-
дини вступати у зносини з ними.
Месіанізм як ментальна риса, прищеплена шляхом тривалого
періоду обробки масової свідомості, набуває найвищого розвитку в
єврейській, а далі - у російській націях. Обидва мссіанізми мають
багато спільного, а різняться тим, що єврейський месіанізм культи-
вувався релігійним шляхом (юдаїзм, догмат про “богообрапість”), а
російський - шляхом політичної обробки масової свідомості (ідеоло-
гема “Москва - третій Рим, а четвертому не бувати!”). Наступним
новим видом месіанізму є американський, що також ґрунтується на
юдо-християпських догматах про “богообрапість” окремих націй. На-
гадаємо, що американці не становлять органічної нації.
Метафізика - філософія буття, наука про граничні та надчут-
тєві принципи й засади буття. Термін “метафізика” походить від по-
єднання грецьких слів рєта (теіа) (після) і (росяка {фізика). Тобто
метафізика - це те, що слідує після фізики (або над фізикою, поза
фізикою). Учні Аристотсля так назвали його твори, що не потрапили
до його праці “Фізика”.
Поняття “метафізика” в історико-філософському аспекті має ряд
значень, які суперечать одне одному, тому значення терміна, як пра-
вило, залежить від контексту. Метафізика - цс вчення про “надчут-
тєві”, тобто недоступні досвідові принципи і начала буття (існування
світу); це наука про речі, які не піддаються осягненню за допомогою
експерименту та методів конкретних наук; метод пізнання, альтерна-
тивний діалектиці (у Геґеля метафізика означає антидіалектика).
У контексті нашої лекції терміном “метафізика месіанізму” на-
зиватимемо такий вид психічної діяльності людських спільнот, якими
рухає майже параноїдальний синдром власної винятковості, що про-
являється як в ідеології месіанізму, так і в мотивації зверхнього або
зневажливого ставлення до інших, “не месіанських” націй. Паранойя
взагалі й конкретно в цьому контексті означає безумство, божевіл-
ля; психічна хвороба, що характеризується стійким маренням без га-
люцинацій, тобто коли у хворого зберігається здатність правильного
мислення в усіх питаннях, крім тих, що стосуються предмета його
марення (власної богообраності, месіанства) |СІС, 420]. Отже, роз-
глянемо основні тини месіанізму, відомі у світовій історії.
1. Єврейський месіанізм - один із найдавніших, відомих в етно-
логічній та релігієзпавчій науці. Він досягає свого апогею в єврейсько-
му власному езотеричному вченні для самих себе (Тора, П’ятикнижжя
173
Мойсееве), а також у Біблії - “святому письмі”, нав’язаному всьому
“прогресивному людству” у вигляді християнської релігії {екзоте
рична віра на експорт).
Румунський релігієзпавець Мірча Еліадс вважає, що юдейство ~~
це ні релігія, ні віра, ні світогляд, але цс - збірна назва євреїв, роз-
порошених між усіма іншими народами по всьому світу. Юдейство, но
суті, включає в себе кілька світоглядних і поведінкових концептів, що
відображені як в релігії, так і в стійких ідеологемах їхньої ідеології:
юдаїзм, сіонізм, талмудизм, месіанізм, матеріалізм, атеїзм, меркан-
тилізм, гендлярство, лібералізм, демократизм, психоаналіз (напри-
клад, М. Еліадс розглядає вчення Фройда як розвиток юдаїзму). Всі
ці концепти часто поєднуються між собою в єдиний химерний згусток,
здатний затуманити паймогутніші уми. Сюди ж належать усі секти й
релігії, що походять з юдаїзму: хасидизм, караїмство, християнство,
мусульманство, бахаїзм, євреї за Ісуса та інші неохристиянські те-
чії. Мста сучасного юдейства - встановлення “нового світового поряд-
ку” - досягнення світового напування над іншими народами.
Нерозуміння й недооцінка юдейського чинника в державотворенні
призводить до національних поразок і значних втрат багатьох євро-
пейських країн. Намагання завуалювати відверто антилюдяпий або
просто вульгарний зміст біблійних настанов притаманне всім аполо-
гетам християнства, починаючи вже з перших століть християнізації
Русі. Так, уже в Іларіопа Київського знаходимо постійні перебріху-
вання (тлумачення “святого письма”, намагання виправдати відверту
зневагу до інших народів).
Наприклад, у “Слові про Закон і Благодать” (1038) Іларіоп, циту-
ючи євангельський текст “Я посланий тільки до овечок загинулих дому
Ізраїля”, проявляє елементарну непорядність - вставляє частку НЕ в
слова Ісуса, і виходить: “Я посланий НЕ тільки до овечок загинулих
дому Ізраїля”. У своїй праці Іларіоп “законом” називає єврейську Тору
(П’ятикнижжя Мойсееве), а “благодаттю” - “новий заповіт”. Зрозумі-
ло, що митрополит був вимушений виправдовувати “святе писання” в
очах сучасників, які вже тоді, читаючи біблійні тексти, починали розу-
міти, чим загрожує християнство народові Русі (наприклад, Великий
князь Святослав прагнув поставити заслін від християнської навали з
Візантії, всю хижацьку сутність якої він зрозумів ще в Хозарії). Тому
Іларіоп, як і інші тлумачі Біблії, вдається до маніпулювання термінами
й поняттями: “Хто ж бо може зрівнятися величчю з богом нашим? Він
єдиний, творячи чудеса, готуючи істину і благодать, установив закон,
174
аби в ньому обвиклося людське єство, о/і багатобожжя ідольського од-
хиляючись до віри в єдиного Бога; аби, як брудна посудина, людство
обмилось водою, законом і обрізанням, прийняло в себе молоко бла-
годаті й хрищсіпія. Закон бо предтечею був і слугою благодаті й іс-
тині”. Слово закон тут означає “старий заповіт” або власне юдейське
віровчення, а благодать - християнське. Тут автор геть забуває фразу
Ісуса: “Я прийшов не заперечити закон, а виконати”, отже, він викопу-
вав саме юдейський закон, в який Ісус був посвячений на восьмий день
після народження в синагозі (тобто пройшов обряд обрізання - пор.
значення християнського свята “обрізання господнє”, 14 січня).
Християнська церква сьогодні пояснює значення “обрізання гос-
поднього” так: цс велике свято православної церкви. У католицтві з
1970-х рр. воно було скасоване. Обрізання з часів Авраама у юдеїв
слугувало знаменням входження в Заповіт з Богом (Буття 17:14, Ле-
вит 12:2-3). При обрізанні немовляті давалось ім’я. Ісус Христос, що
походив у плоті з племені Авраама, був також обрізаний на восьмий
день після народження та названий Ісусом (Лука 1:32; 2:21). Таким
чином, як вважають християни, “обрізання господнє - цс також свя-
то ііарсчеііня господа іменем Ісус”. Святкуванням обрізання церква
стверджує віру в те, що Ісус Христос був боголюдиною і прийняв
справжнє тіло людини. Виникло цс свято в перші століття християн-
ства. Цікаво, що в повчаннях про цс свято отців церкви IV ст. (Амфі-
лохія Іконійського, Григорія Нісського, Амвросія Медіолапського та
ін.) простежуються вказівки на тс, що всі християни або хоча б їхні
єпископи обов’язково мали бути обрізаними за звичаєм юдейським.
Наприклад, збереглась бесіда на день обрізання Максима, єпископа
Туринського (V ст.), яка свідчить, що принаймні в перші 5-6 століть
експансії християнства в світ обрізання було християнським обрядом!
Таким чином, юдейство здійснює свою месіанську ідеологію через
християнство, містика якого тримається па фанатичній вірі в месіан-
ство Ісуса, яку він нібито здійснив для всіх народів.
Чого варта міфологема походження людства від однієї пари лю-
дей - євреїв Адама і Єви! Так само цілком анекдотичним є і коментар
Іларіопа до життя й “діяльності” старозаповітних персонажів Авраама
й Сари. За Біблією, в молодості Авраам, як справжнісінький сутенер,
продавав свою жінку-красуню фараонам, щоб мати з цього великі
прибутки. Сара не мала дітей і наказала Аврааму зійтися з рабинею
Агар, і та народила йому сина Ізмаїла, який став родоначальником
ізмаїльтян (арабів). У призначений час Бог нібито “одімкнув” Са-
175
рине лоно: дев’яносторічна Сара зачала і народила сина Ісаака, якиіі
став родоначальником євреїв. Агар з Ізмаїлом були вигнані з дому
Авраама, ледь не загинули в пустелі від спраги, але були врятовані
ангелом. У новозановітному посланні до галатів апостол Павло тлу.
мачить цей сюжет алегорично: Агар - символ старозавітного закону,
Сара - “велика мати” усіх інших народів, прообраз християнської
благодаті, царства Божого - небесного Єрусалима.
Іларіон підхоплює й розвиває це абсолютно маревне тлумачення,
хоч як би потворно воно не виглядало. Насправді ж Сара порушила
і юдейський закон, бо жінка в юдаїзмі обрядово здійснює останній
статевий акт (вірогідно в 70-річному віці), після чого вже не мас
права на статеві стосунки взагалі. Сарі, як сказано в Біблії, було вже
90 років. Звідси зрозуміла її реакція па власну вагітність: “О Боже,
навіщо ти вчинив мені такий сором!” Однак для пересічних християн,
не знайомих з юдейським законом, тлумачення Іларіона придатне.
От тобі й маєш “велику матір” - позбав нас, Боже, від таких
“матерів”! Між іншим, у християнському обряді вінчання священик
бажає нареченій: “Нехай поблагословить тебе господь Сіону, і ти ба-
читимеш добро Єрусалиму по всі дні свого життя... поблагослови їх,
господи боже наш, як ти поблагословив Авраама і Сару... Будь велич-
ний жениху, як Авраам, ... і ти нсвіста будь велична, як Сара!” Ціка-
во, що в кінці обряду перед цілуванням хреста священик проголошує:
“Христос, істинний бог паш, що в Капі Галілейській своїм завітанням
показав чесний шлюб”. Чи може бути більше святотатство?! [Евтоло-
гіон або Требник, цебто чини святих таїнств: Чин вінчання. - Т. 1. -
С. 88-408]. Святкові й щасливі молодята, як правило, перебуваючи в
якомусь гіпнотичному стані під час вінчання, ніколи не вслуховують-
ся і не вдумуються в молитви священика.
Символікою юдаїзму пройнятий наскрізь увесь біблійний текст.
Недаремно француз Ален де Бснуа вважав, що “християнізація Євро-
пи, включення європейського духу в християнську систему мислення
було однією з найбільш згубних подій у всій історії до наших днів -
катастрофою в повному розумінні цього слова”. Дивовижно нині чути
й спостерігати, як наші сучасники цілком серйозно заявляють, що
євреї - найліпша нація в світі, бо вони, мовляв, “богообрані”.
Хто є автором таких установок? Хочеться тут навести просту й
загальновідому українську приказку: “Хвали мене, моя губонько, а
то відкушу”. Включається механізм блефу. Теорія блефу (вже дово-
лі опрацьована сучасною наукою) передбачає, що створення власної
176
«‘легенди”, навіть якщо вона абсурдна й суперечить істині, але тира-
жована мільйонними накладами, втовкмачена насильно в голови мас,
починає втілюватися в життя через свідомість задурених громадян,
вартії і Гайдеґґср вважає, що месіанство випливає з людської гордині,
з хворобливого бажання панувати над усім сущим, яке в результаті
призводить до скочування людини у Ніщо, в небуття (глобалізм, по
суті, - шлях до хаосу, хаос же є первинним етапом того “ніщо”).
Метафізика юдаїзму спирається також па впевненість у святості
Єрусалиму. Мірча Еліадс пише про цс так: “Євреї вірять в тс, що Ізра-
їль знаходиться в центрі світу і що наріжний камінь в Єрусалимському
храмі становить собою основу (підмурівок) світу... Для кожного єврея
подорож до Єрусалиму означає сходження до самого центру світу тво-
рення, до джерела всього сущого, благословенне місце” |М. Еліадс.
Окультизм, 51-541. Талмудист XVII ст. Джонатан Айбпііотц писав:
“Якщо ми позбавлені Єрусалиму <...>, для чого нам тоді житія? Зви-
чайно, із життя ми перейшли в смерть. Але правдиво й протилежне.
Коли Господь відновить свободу Сіона, ми повстанемо зі смерті до жит-
тя”. Прагнення повернути втрачений зв’язок з Єрусалимом не залиша-
ло євреїв упродовж майже двох тисячоліть після так званого “виходу”
(до речі, біблійний “вихід” євреїв з Єгипту історично датується 70 р.
п. е.), що вказує, зрозуміло, на значно пізнішу появу “ветхозавітного”
тексту, ніж це прийнято вважати (Джонатан Сміт) [Еліадс, там само|.
Кожен народ має право на свою землю - в цьому є незапере-
чна логіка. Отже, Єрусалим і “свята земля” має бути святою лише
для самих євреїв. Але навіщо тоді ці міфологеми через християнство
нав’язані всім християнізованим народам? Чому замість рідної землі
ми маємо поклонятися чужині, па якій проповідував чужий месія?
Одначе людство втратило здорову логіку внаслідок штучно прище-
плених стереотипів.
Євреї заперечили й знищили природні космічні релігії інших на-
родів і впровадили свої біблійні історичні релігії, в яких старі етнічні
Боги (сили Неба і Землі) замінені історичними постатями єврсйсько-
го народу. Ідею “вибраного народу” італійський філософ Ю. Евола
вважав винаходом єврейського племені: “Ми не знаємо ніяких вибра-
них народів, ми знаємо лише народи, які переважають інших або які
вступили в боротьбу за свої переваги”.
Тут, певно, доречним буде анекдот від Алєксея Добровольського.
Хвалиться рабин перед ксьондзом і попом: “Ну чого ви, християни,
Можете досягти в цьому житті? Ну станете єпископом, кардиналом,
177
зрештою навіть напою римським. Ну то й що? А от один із наших ца.
віть у ваші Боги проліз!”
Цікаво, що “Свідки Єгови”, і за це їм подяка, розкрили для за-
галу істинне ім’я Бога, яке було в оригінальних біблійних списках.
Так, в одній зі своїх агітаційних брошур “Божье имя пребудст вовс-
ки” єговісти ствсрджуєть, що ім’я Єгова вжито у Біблії 7 тисяч разів.
І тільки внаслідок тривалої роботи 72 рабинів, які створювали грець-
кий варіант Біблії, так звану Ссптугіанту, “шляхом простої підміни
слова нав’язали Богові роль Єгови” | Дарій Світлий, 941.
Створення держави Ізраїль спиралося на юдейську містику та
метафізику Єрусалиму як центру світу і було одним із центральних
завдань сіонізму. Свою державу сіоністи вирішили створити на тери-
торії Палестини. Після утворення в 1897 році Всесвітньої сіоністської
організації (ВСО) сіоністи стали створювати трести, які фінансували
переселення євреїв до Палестини. Переселення євреїв із країн Східної
Європи почалося ще у 80-х роках XIX ст.
На початку XX ст. Палестина залишалася в руках Англії. 2 лис-
топада 1917 року міністр іноземних справ Бальфур випустив декла-
рацію, за якою уряд дозволив створення в Палестині національного
осередку для євреїв. Спираючись па цей документ, Всесвітня сіоніст-
ська організація стала відстоювати свої територіальні претензії. Так,
у лютому 1919 р. на Паризькій мирній конференції сіоністська деле-
гація вимагала створення єврейського осередку, який охоплював би,
крім Палестини, ще й південний Ліван, Голапські висоти, всю долину
річки Йордан та частину Синайського півострова.
Після Другої світової війни сіоністи, вимагаючи більшої самостій-
ності, перейшли до терористичної діяльності. Падіння колоніального
правління Британії вже було очевидним, тому в лютому 1947 р. Бри-
танія передала палестинське питання до ООН. 29 листопада Гене-
ральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 181 про припинення
англійського мандату і розподіл Палестини на дві держави. Однак
14 травня 1948 року Всесвітня сіоністська організація та єврейські
лідери Палестини проголосили створення держави Ізраїль усупереч
резолюції Генеральної Асамблеї.
Довготривалі війни Ізраїлю з Палестиною - це майже дитяча ка-
зочка про Вовка і Ягнят, сценарій той самий (Вовк лагідно просить
впустити в кошару хоч одну лану погріти, жалісливі Ягнята впуска-
ють, далі другу, третю... - і нарешті голодний Вовк увесь в кошарі)
14 травня 1948 року офіційно проголошено про створення держа-
ви Ізраїль, а вже наступного дня почалася Перша арабо-ізраїльська
178
зійна (1948-1949), результатом якої стали 6,7 тис. км2 території Па-
лестинської арабської держави на користь Ізраїлю.
1949 року ізраїльська армія захопила південний Негев, 1951 року -
північ Сииайського півострова, 1955 року провела кілька військових
рейдів проти Сирії. За підтримки Франції та Великої Британії 1956-
1957 року Ізраїль захопив Сииайський півострів до Суецького каналу
Та сектор Газа.
В 1965-1966 вторглися до західного берега ріки Йордан. У резуль-
таті шестиденної війни 1967 року Ізраїль захопив Західний берег ріки
Йордан, сирійські Голанські висоти та знову єгипетський Сииайський
півострів. 1969 року в зоні Суецького каналу відбулася війна на ви-
снаження, 1970 року Ізраїль напав на Єгипет.
В 1973-1974 роках відбулася Друга арабо-ізраїльська війна.
1978 року ізраїльська армія вторглася до південного Лівану. В серп-
ні 1980 року об’єднаний Єрусалим проголошено столицею Ізраїлю.
В 1981 та 1982 роках ізраїльська армія знову напала на Ліван (Перша
ліванська війна), війська з якого буди виведені 2000 року.
Під час війни в Перській затоці 1990 року Ізраїль піддався напа-
дові з боку Іраку. Перші прямі переговори між Ізраїлем і Палестиною
відбулися в 1992 році, й уже 1993 року Ізраїль визнав Палестинську
автономію і вивів війська з деяких окупованих територій. 1994 року
був підписаний мирний договір із Йорданією. У 2006 відбулася Друга
ліванська війна. Нібито мста сіоністів досягнута - державу створено, та
хижаку все мало. Скільки ще невинних палестинських дітей і матерів,
зігнаних з рідних земель, мають загинути, щоб месія вгамувався?
Релігійний склад населення Ізраїлю на сьогоднішній день такий:
юдеї (80,1 %), мусульмани-суніти (14,6 %), християни (2,1 %), друзи
та інші (1,8 %). Юдеї впевнені, що їхня “місія” ще не завершена.
2. Російський месіанізм, незважаючи на його давні витоки, може,
Ще з часів Івана Грозного, завоювання Сибіру та ідеї “Третього Риму”,
теоретичне своє обґрунтування знаходить лише в XIX ст. у працях
Ф. Достоєвського та в XX ст. - Д. Андрєєва “Роза мира” (М., 1992).
Зокрема, останній пише: “Россия прсдназначалась для единствснной
и неповторимо# роли, миссия мирового масштаба подготавливалась
внутри ее и над ней... в непробудную глухомань, через исгюлинскис
рски и непролазную тайгу, через райони, засслспньїс инородцами,
Називавшими сопротивлснис, и, добежав пакопец до Тихого океана,
Нс успокоиться дажс и там, а перемахнуть в Америку!.. А дсяния, вну-
Шавшиеся земленроходцам, сводились к одному - только к одному,
179
но великому: захватить и закрепить за сверхнародом российским
грандиозньїе пространственньїе резервьі...” [Андрсев, 303-3041.
Російські обивателі вже давно сприймають Сибір як власність Ро-
сії, а не як силоміць відібрану в корінних мешканців анексовану зем-
лю. До московського завоювання ці землі належали Сибірському хан-
ству, татарській феодальній державі, що існувала наприкінці XV ст.
і була спадкоємицею Тюменського ханства та Улусу Шибана. Сибір-
ське ханство межувало з Пермською землею, Казанським ханством,
Ногайською Ордою, Казахським ханством і з телеутами Приіртишпія.
На півночі воно сягало низовин р. Об, а на сході було сусідом “Рябої
Орди”. На чолі держави стояв хан, який обирався аристократичною
верхівкою - беками, мурзами, тарханами. Державний устрій мав на-
піввійськовий характер.
У 1579 р., коли Єрмак повів туди свою розбійницьку ватагу, опір
місцевих народів агресорам тривав доволі довго, але був переваж-
но стихійним. Корінне населення краю виявилося беззахисним перед
згубним впливом окупантів, спиваючись і вимираючи. Отже, як пише
російський історик Д. Всрхотуров - автор книги “Підкорення Сибі-
ру: міфи і реальність” (М., 2005), Сибір була захоплена Московією
в результаті озброєного нападу, що супроводжувався звичайною для
росіян звірячою жорстокістю. Дослідник у своїй праці спростовує три
головні міфи, вигадані російськими шовіністами: 1) про відкриття
й завоювання Сибіру Єрмаком; 2) про дальшу мирну колонізацію
краю; 3) про добровільне входження сибіряків до складу Московії.
Аргументи історика такі: авантюрист Єрмак зовсім не був першо-
проходцем краю, бо відкриття Сибіру належить мирним китайським
купцям, які ще в II ст. до н. с. мали торгівсльпі зв’язки з населенням
Сибіру. Китайці не чинили розбою й не вбивали місцеве населення,
на відміну від загарбницької Московії, що залила кров’ю всю сибір-
ську землю.
Під час походів Єрмака, як пише Д. Всрхотуров, московити
“истрсбляли людей тисячами, резали и расстрсливали плснпьіх <...>,
жгли юртьі и городки... Вся центральная часть ханства в результате
похода Ермака сказалась разорспной, разграбленной и, в конечном
итоге, обсзлюдсла”. Отже, ні про яке мирне приєднання не йшлося.
Не витримує критики й інший великодержавний міф про нібито
“мирну колонізацію” Сибіру селянами. Бо селяни боялися їхати в
чужу й невідому землю з суворим кліматом та іншою релігією місце-
вого народу. Зрозуміло, що аборигени зустрічали непроханих чужа-
180
ків .зовсім не з хлібом-сіллю. Тому владі довелося гнати російських
селян за Урал з-під палиці!
Не менш месіанською для росіян стала ідеологема Москва - Тре-
тій Рим. Загалом ця ідеологема не є прерогативою виключно Москви.
Це європейська релігійно-історіософська й політична ідея, іцо вико-
ристовувалася (і використовується досі) для обґрунтування особливої
релігійно-політичної ролі різних країн як нібито правонаступниць
римської імперії. Католицькі країни вважали, що саме “Священна
Римська імперія германської нації”, на чолі з папою та імператором,
е законною спадкоємицею Римської імперії.
Православні країни, навпаки, вважали спадкоємцем Римської
імперії візантійського імператора та патріарха константинопольсько-
го. Ця ідея, заснована на концепції “перенесення імперії” (ігапзіаііо
ітрегіі), використовувалася для легітимації домагань тих або інших
монархій на правонаступність стосовно Візантії. Наприклад, у XIV ст.
сербський цар Стефап Душан і болгарський цар Іоан-Олсксапдр, що
мали родинні зв’язки з візантійською династією, оголошували себе
спадкоємцями Риму. В болгар також відома ідея, нібито новим Кон-
стантинополем є Тирпово, тодішня столиця болгарської держави.
Тому московська претензія на статус “Третього Риму”, що ви-
никла в XV ст., не була чимось новим, а лише даниною тогочасній
політичній моді. Її автором вважають митрополита Зосиму, який за-
пропонував цю ідею у передмові до твору “Изложснис Пасхалии”
(1492 р.) . Однак повніше ця концепція була сформульована старцем
псковського Єлізарового монастиря Філофсєм у 1523 р., який писав
у листі Великому князеві Московському Василію III Івановичу: “Да
в си, христолюбче и боголюбче, яко вся христианская царства при-
идоша в копець и спидошася во єдино царство нашего государя, по
пророческимь книгамь, то єсть Ромеискос царство: два убо Рима па-
доша, а третий стоить, а четвертому не бьіти...”
Поки князь московський Василій II укріплював державність
Московії (саме так її називали в Європі), папа римський Павло II
задумав об’єднання церков і як знаряддя своїх задумів вирішив ви-
користати візантійську принцесу. Він перекопав наступного князя
Московії Івана III взяти шлюб із племінницею останнього імперато-
ра Візантії Софією Палсолог, яка мала конкретне завдання - схили-
ти князя до покатоличення країни. Однак ця ії місія провалилася,
бо вже па під’їзді до Москви попи донесли князеві про католицький
криж, який несли попереду кортежу принцеси, і церква заборонила
181
демонструвати католицькі символи, а воєнізовані монахи так залякали
католицьке духівництво, що воно з переляку не посміло протестувати.
Першого дня по приїзді Софії відбулося вінчання, після чого князь
нібито успадкував права Палеологів на захист православного хрис-
тиянства й перейняв герб Східної імперії - двоголового орла. Софі»
Палсолог внесла в Московію візантійські звичаї, в тому числі двірцеві
інтриги, імперські порядки, під її впливом Московське князівство пе-
ретворилося на Московське царство. При народженні її онука Івана
IV нібито було пророцтво, що він стане кривавим государем-деспотом.
Саме він Іван IV Грозний став і першим російським царем.
Політична ж теорія “Москва - Третій Рим” була підперта ще й
легендою початку XVI ст. про візантійське походження шапки Моно
маха, нібито присланої імператором Костянтином Мономахом ще Ве-
ликому князеві Київському Володимирові II Мономаху. Незважаючи
на тс, що Римська імперія розпалася саме внаслідок її християнізації,
московити вважали, що роль світового християнського центру тепер
належить Московії. На їхню думку, християнство, перейнявши від
язичницького Риму ідею єдиної вічної імперії, дало їй дальший роз-
виток у формі християнської імперії саме в Росії. Окрім завдань по-
літичних, нова християнська імперія, як віддзеркалення “царства не-
бесного” на землі, поставила собі завдання православно-християнські.
В такій імперії замість одного государя з’явилися два - світський і
духовний, що символізує й двоголовий орел (щоправда, сучасні ро-
сіяни вже пояснюють символіку двоголової пташки як одночасний
погляд на схід і на захід). З того часу надумана місія Московії, на-
стирливо поширювана як державна ідеологія, набула статусу “непо-
рушної істини” і була незмінною як в Російській імперії, так і в Ра-
дянському Союзі, щоправда, під гаслом всесвітньої “боротьби за мир
в усьому світі”. В Російській Федерації ця ідсологема знову отримала
православно-месіанський характер.
Дозволю собі ще кілька цитат з Ф. Достоєвського: “Да, назна-
чснис русского чсловска єсть бссспорно всеевропейское и всемирное.
Стать настоящим русским, стать вполне русским, можст бьіть, и зпа-
чит только (в копце концов, ото подчеркпите) стать братом всех лю-
дей, всечсловском, сели хотитс... Для настоящсго русского Еврона
и удсл всего великого арийского племени так же дороги, как и сама
Россия, как и удсл свосй родной земли, потому что наш удел и єсть
всемирность, и не мечом приобретенная, а силой братства и братского
стрсмления нашого к воссосдинснию людей...
182
Что дслала Россия во все оти два вска в свосй нолитикс, как
це служила Европе, может бьіть, гораздо болсс, чем себе самой?
О, народьі Европьі и не знают, как они нам дорогий (Диевиик,
18801.
Д. Апдрєєв постійно називає росіян “сверхнародом”, закликає їх
перетворити свою культуру в “інтеркультуру”: “Культура, нризван-
цая псрсрасти в интеркультуру, может осущсствить своє ііазіїачснис,
лиіпь тссно сонрикасаясь со всеми культурами, которьіс она должна
ассимилировать, обьединить и нретворить в нланстарное сдинство”
іАндрссв, 3061.
Ідеологія планетарного напування росіян вироблялася Андрєєвим
ще в 60-х роках минулого століття, але утримувалася у спецсхро-
нах КҐБ з двох причин: 1) ще “працювала” комуністична ідеологія;
2) радянська імперія ще була атеїстичною і нс могла взяти за основу
ідеологію, прикриту містично-астральними шатами. Після падіння ім-
перії СРСР було запущено (разом з іншими ідеями) й “розу міра”, і
“православіє”, й інші пссвдоідсологсми па зразок байки “русскій слон
самий бальшой в мірс”.
Професор В. Панченко слушно запитує: “А чи можлива взагалі
Росія - не-імперія? Моя відповідь: пі, неможлива. Адже від самого
початку свого існування Московія тільки тим і займалася, що збирала
землі. У російській свідомості ці слова - «собирапие земель» - ви-
кликають нечувану гордість і пафос. Хоча йдеться про завоювання,
підкорення, поглинання. Любов до «собирания» в крові, у глибинах
національної ментальності, й куди з цим подінешся?” |ЬНр://\¥\¥\¥.
иСпсСиа/агґ/166/0/3433/|.
Нині й окремі росіяни вже засуджують “русскую ідею”, засно-
вану на християнському “космізмі”: “Нст ничего печальнеє, чем на-
блюдать за іюдобньїми людьми, ііодбирающими себе идсологию в тон
свосй физиологии. Коммуносвразийство, мистичсскос православне,
космизм, Трстий Рим, Второй Израиль, народ-богопосец - ото не кои-
Цспции, а диагнозьі...” |Авдеев, 3|.
Треба сказати, що й ісламський месіанізм ґрунтується на тих са-
мих засадах, що й юдейський, і християнський, адже всі три доктри-
ни мають спільне коріння. Однак вершиною людського безглуздя став
нині американський тип месіанізму.
3. Американський месіанізм. На початку кілька слів про іс-
торію США. Як прийнято в США, їхня історія починається після
И92 р. з відкриттям X. Колумбом досі невідомого континенту, який
183
він помилково вважав Індією. Північна Америка до появи тут євро-
пейців була заселена різними так званими “індіанськими племенами”,
які потрапили туди з Сибіру через Берінгову протоку ще близько
12000 років тому. Окремі переселенці почали з’являтися в Амери-
ці вже з XVII ст., однак пайіптесивніпіа колонізація здійснювалася
британцями, іспанцями та французами у ХУІІІ-ХІХ ст. Прибувши
на чужий континент, вони насамперед винищили корінне населення
Америки - індіанців, далі створили власну доктрину й почали пропо-
відувати особливу роль США у реформуванні світу.
Месіанізм американський бере свої витоки в так званому мондіаліз
мі. Впродовж XX ст. у лідерів багатьох країн, де панували різні течії
мондіалізму і був високий рівень розвитку економіки й військової мо-
гутності, виникло оманливе бажання почати примусово об’ єднувати
та “возз’єднувати” народи з метою єдиного всепланетного або хоча
б регіонального “царства свободи і демократії’, а фактично - па-
нування однієї нації (богообрапої, вищої раси, надлюдини тощо) над
іншими зі створенням єдиного уряду, армії, поліції і т. д.
Мондіалізм - доктрина універсалізації у всесвітньому масштабі
(фінансів, торгівлі, інформації, виробництва, транспорту), інтерна-
ціоналізації культури та ін. Ідеї мондіалізму набули поширення ще
в XIX ст. серед переселенців з Європи до США. Завдяки рабській
праці та швидкому розвиткові економіки, лідери цієї країни отримали
безмежні можливості реалізації своїх ненажерливих прагнень. Про-
голосивши демократичні засади нового суспільства, США спробували
застосувати ці принципи в країнах, що мали зовсім інші традиції дер-
жавотворення, іноді закорінені в тисячоліття.
Так, на початку XIX ст. ці ідеї знайшли оформлення, система-
тизацію, а пізніше й практичну реалізацію у знаменитій “доктрині
Монро”. У своєму посланні до Конгресу американський президент
Д. Монро проголосив керівну роль США в Латинській Америці. Піз-
ніше ці ідеї трансформувалися в XX і XXI ст. в удавану “відпові-
дальність” США. за долю всього світу і їхнє намагання різними спо-
собами, аж до прямого військового втручання, наводити “порядок” у
тих частинах світу, що знаходяться в зоні американських інтересів.
Наприкінці XX - на початку XXI ст. такою зоною став увесь світ.
Нещодавно Вселенський архієрей Бенедикт XVI сказав, що по-
вий світовий порядок, який передбачає створення Єдиного світового
уряду, - це побудова небаченого до цього часу режиму, перед яким
тьмяніють жахи гітлеризму й сталінізму.
184
Колишній агент британської розвідки МІ-6 доктор Джоп Колемап
ридав книгу “Комітет 300. Таємниці світового уряду”, в якій, зокрема,
пише: “Цс всемогутня група, яка не знає національних кордонів. По-
над тс, глобалізм, який є видимим ідеологічним підґрунтям діяльності
цієї структури, в своїй основі заперечує примат національного нервпя
як основного принципу існування людства - тоді як націоналізм саме
у відмінностях націй, у Богом даному праві жити й господарювати па
своїй рідній землі вбачає силу, котра рухає світом”.
Нехтуючи будь-якими міжнародними правовими нормами, “Ко-
мітет 300” контролює всі аспекти політики, торгівлі, промисловості,
банківської діяльності, страхування і кредитування, видобутку ко-
рисних копалин, наркоторгівлі; всіма силами намагається підпоряд-
кувати собі Вселенську Церкву або хоча б досягнути максимального
впливу на її діяльність.
“Комітет 300” - цс “таємний уряд вищого рівня, котрий керує Ве-
ликою Британією і США”. Він має великий бюрократичний апарат,
що об’єднує сотні мозкових центрів та офіційних закладів, які керу-
ють широким спектром організацій та осіб - від приватного бізнесу
до урядових лідерів.
Нині ці ґлобалісти навіть не приховують своїх намірів і своєї мсти.
Найбільшими серед них є: “Римський клуб”, “Більдерберзький клуб”,
“Тристороння комісія”, “Королівський інститут міжнародних справ”
(КІМС) - англійська гілка товариства, відомого як “Рада міжнародних
відносин”, “Економічна Рада Атлантичного інституту”, “Американці за
безпечний Ізраїль”, “Канадський інститут міжнародних відносин”, Ор-
ден “Череп і Кістки” |Е. СаттонІ, “Церква Єдиного світового уряду” та
понад сто інших установ, що їх контролює ця організація.
За інформацією Колемапа, нині в “Комітет 300” входять майже
всі королівські доми Європи, а також усі впливові політичні фігури,
такі як Девід Рокфеллер, Джордж Буш, Форди та інші крупні маг-
нати й фінансисти.
До чого ж веде ця змова і яка кінцева мета цього процесу? Колс-
ман пише: “Перш за все - це легальна інституалізація Єдиного сві-
тового уряду, господарсько-фінансова та юридична уніфікація всієї
планети. Соціальна структура нового світового порядку буде простою
і жорсткою. Клаїї-корнорація правителів передаватиме свою владу в
спадщину, неподільно володарюватиме над ресурсами, виробництвом і
частиною трудящого населення. Останні піддаватимуться не лише на-
сильницьким переселенням і експлуатації, але й насильницькій регуля-
185
ції чисельності та витонченій психічній обробці. Кожен житель Землі
буде помічений особливим ідентифікаційним номером, ЙОГО ЖИТІЯ буде
повністю прозоре для систем урядового контролю, рівень ЙОГО ЖИТТЯ
буде вельми низький. Жодних інвалідів і соціальних утриманців у світі
майбутнього не буде - всі вони знищуватимуться, як, втім, і взагалі всі
люди, що перевищують необхідну кількість працівників”.
На жаль, книга, як це типово для американців, написана в
сенсаційно-фантастичній манері (па зразок голлівудських фільмів-
жахів), тому й тема зловісної суті мопдіалістського проекту, при всій
її серйозності, не отримала наукового осмислення й опинилася поза
філософським дискурсом. Тим часом лише науковий розгляд на по-
літологічному, соціологічному, гсополітпчному та військовому рівнях
зміг би стати підставою для формування національних альтернатив
цьому згубному процесові.
А справді, чи існують альтернативи всепоглинаючому хаосу, що
живиться месіанськими хворобами звихнутих людських одиниць, аб-
солютно позбавлених розуму?
В. Всрнадський визначив суттєву властивість ноосфери (сфери
розуму) як природне протистояння розмаїтого світу всяким спробам
уніфікації, стандартизації, тоталітаризації. Хочеться в цс вірити.
Висновки:
1. Месіанізм як цілеспрямовано прищеплена ментальна риса набув
найвищого розвитку в єврейській нації. Він культивувався релігій-
ним шляхом (юдаїзм, догмат про "богообраність").
2. Усі відомі месіанізми пізнішого часу завжди ґрунтувалися на юдо-
християнських догматах про "богообраність" окремих націй.
3. Метафізика месіанізму свідчить про хворобливий менталітет су-
спільства - параноідальний синдром власної винятковості, що є
причиною міжнаціональних конфліктів.
4. Створення держави Ізраїль спиралося на юдейську містику та ме-
тафізику Єрусалиму як центру світу і було одним із центральних
завдань сіонізму.
5. Юдейство включає в себе кілька світоглядних і поведінкових кон-
цептів, що відображені в ідеологіях юдаїзму, сіонізму, талмудизму,
месіанізму, матеріалізму, атеїзму, меркантилізму, гендлярства, лібе-
ралізму, демократизму, психоаналізу.
6. Недооцінка юдейського чинника в державотворенні призводить до
національних поразок і значних втрат багатьох європейських країн.
7. Московська претензія на звання "Третього Риму", що виникла в
XV ст., не була чимось новим, а лише даниною тогочасній політич-
186
ній моді. Російський месіанізм так глибоко закорінений в менталі-
тет орди, що Росія як не-імперія вже неможлива.
8. Американський месіанізм ґрунтується на мондіалізмі: оманливому
бажанні примусово об'єднувати всі народи з метою єдиного всепла-
нетного "царства свободи і демократії"" зі створенням Єдиного сві-
тового уряду, армії, поліції на всій земній кулі.
9. Легальна інституалізація Єдиного світового уряду, господарсько-
фінансова та юридична уніфікація всієї планети призведе до краху
всього людства як біологічного виду.
10. Лише невідкладний науковий аналіз ситуації на політологічному,
соціологічному, геополітичному та військово-стратегічному рівнях
і вжиття негайних заходів змогли б стати національними альтерна-
тивами цьому згубному процесові.
Запитання та завдання
1. З’ясуйте поняття “месіанізм”, “метафізика”, “параноя”.
2. Розкажіть про витоки юдейського месіанізму.
3. Який зв’язок міфологем “богообраний народ” та “свята земля” з від-
новленням держави Ізраїль?
4. Яка головна ідеологема міжнародного сіонізму? Чи досягнута його мета?
5. Російський месіанізм. Внесок Софії Палеолог у формування російської
імперії.
6. Походження американського месіанізму та його мета.
7. Чи можливе формування українського месіанізму? Чи прийнятний та-
кий шлях державотворення? Якщо ні - то який вихід?
Література
1. Верхотуров Д. Н. Покорение Сибири: мифьі и реальность / Д. Н. Вер-
хотуров. - Москва, 2005.
2. Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин / П. Голу-
бенко. - К., 1993.
3. Гуцало Є. Ментальність орди / Є. Гуцало. - К., 1996.
4. Дюрінґ Є. Віддзеркалення національного характеру в релігії й мора-
лі // Антологія християнства. Хрестоматія з релігієзнавства та куль-
турології / за заг. ред. Г. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. -
С. 120-124.
5. Іларіон Київський. Слово про Закон і Благодать // Антологія хрис-
тиянства. Хрестоматія з релігієзнавства та культурології / за заг. ред.
Г. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - С. 116-118; 210-212.
6. Колеман Дж. Правда о Комитете 300 - Ьир://рга\усІа.ог£.иа/60
7. Новікова М. Юдео-християнське коріння Європи // Новікова М.
Міфи та місія. - К.: Дух і літера, 2005. - С. 346-363.
187
8. Панченко В. Тріада Юрія Шевельова - 1Шр://Ь1о£.теіа.иа/и8ег8/
І1802891 /ро8І8/і348110/
9. Родзаевский К. В. Иуда на ущербе. Мир перед освобождением /
К. В. Родзаевский. - Москва: Паллада, 1997.
10. Саттон 3. Орден “Череп и кости” / 3. Саттон. - К.: МАУП, 2005.
11. Світлий Дарій. Світова москвинсько-єврейська проблема та визвольний
націоналізм / Дарій Світлий. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - 320 с.
12. Фай Г. Всемирньїй переворот. Зссе о новом американском империализ-
ме / Г. Фай. - Москва: Слава!, 2005. - 160 с.
13. Файзрахманов Г. Л. История татар Западной Сибири: с давнейших Бре-
мен до начала XX века / Г. Л. Файзрахманов. - Казань: Татар, кн.
изд-во, 2007. - 431 с.
14. Шаян В. Біблія як ідеологія // Антологія християнства / за заг. ред.
Г. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - С. 150-170.
15. Штепа П. Московство / П. Штепа. - Дрогобич: Відродження, 2003. -
371 с.
16. Звола Ю. Оккультная война / Ю. Звола // Атака. - № 104. -
С. 10-13.
17. Злиаде М. Оккультизм, колдовство и модьі в культуре / М. Злиаде. -
К.: София; Москва: Гелиос, 2002.
18. Яременко В. В. Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів /
В. В. Яременко. - К.: МАУП, 2003. - 144 с.
Лекція 12____________________________
ҐАОБААІЗАЦІЙНІ
ТА ЕТНОДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ
ЯК БІНАРНІ ОПОЗИЦІЇ
Український економіст Олег Білорус писав: “Сучасні лідери гло-
бальних трансформацій і діячі «глобальної революції» ставлять пе-
ред собою надзавдання набагато ради кальні пі і, ніж ті, що їх ставили
перед собою апостоли «світової революції» Ленін і «нового порядку»
Гітлср” [Білорус, 27[.
Глобалізація (з апгл. дІоЬе - земна куля, дІоЬаІ - світовий, той,
який має відношення до земної кулі) означає перетворення певного яви-
ща на світове, планетарне, те, яке стосується усієї Землі, земної кулі.
188
Глобалізацію також визначають як процес всесвітньої економіч-
ної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації. Основними
ознаками глобалізації є міграція капіталу, людських та виробничих
ресурсів у масштабах усієї планети, стандартизація законодавства,
економічних та технічних процесів, а також змішування культур різ-
них країн, мультирасове суспільство.
У ХУПІ-ХХ ст. синонімом модернізації й Глобалізації був термін
вестернізація (з англ. УМезІегпігаііоп - дослівно “західнизація”) -
процес переходу особи, групи осіб чи всього суспільства від власної
традиційної системи цінностей до системи цінностей Західної цивілі-
зації, які нібито ґрунтуються па диктатурі закону, домінуванні індиві-
дуального над колективним, перевазі приватної власності над громад-
ською та пріоритеті прав людини перед її обов’язками.
Глобалізація вважається об’ єктивним процесом, що має систем-
ний характер, тобто охоплює всі сфери життя суспільства, від чого
світ стає більш залежним від усіх його суб’єктів.
На основі процесів Глобалізації виникає й ґлобалістика - само-
стійна галузь науки про загальнонланстарні проблеми сучасного й
майбутнього розвитку людства, його політичну, економічну й соціаль-
ну організацію як єдиного цілого.
Об'єктом дослідження ґлобалістики стає Глобальне суспільство
(дІоЬаІ зосісіу), громадянами якого є всі жителі планети Земля. Бі-
нарними опозиціями глобальному суспільству досі залишаються ло-
кальні суспільства (від лат. Іокиз - місце), тобто місцеві. Локальні
суспільства окремих країн, держав і регіонів світу існували в усі часи
у складі глобального суспільства. Таким чипом, глобальне суспільство
має свою регіональну структуру, як і суспільство будь-якої окремо
взятої країни.
Ідея ґлобалізму не нова, вперше вона з’явилася ще в стародавні
часи. Давній мислитель Діогеп розглядав усіх жителів нашої планети
як єдине суспільство, щодо якого він уживав термін космополіт, тоб-
то громадянин світу, громадянин космонолії (суспільства світу).
Найповніше ідеологія ґлобалізму, зокрема поняття вссзсмпого
суспільства як єдиного цілого, розвинулась у християнстві, напри-
клад, у різноманітних церковних вченнях раннього Середньовіччя.
Так, у Київській державі вже використовувалися такі абстрактні по-
няття, як людство, рід людський, світ християнський, град божий.
Хоча подібні інтерпретації цього поняття існували ще в давніших
космополітичних вченнях реформованого типу: китайській філософії
189
(Піднебесна), буддизмі, індуїзмі, зороастризмі, а також у новому від-
галуженні мусульманства - бахаїзмі.
Хоча деякі науковці вважають, що і мусульманство, і юдаїзм так
само мають концепцію всенлапетарного братерства людей, вважаю
за потрібне заперечити цс твердження, оскільки в мусульманстві світ
поділений на два ворожі табори: Дар аль-іслам (оселя ісламу) - тут
діють закони Корану; і Дар аль-хабр (оселя війни) - всі інші терито-
рії, які повинні бути завойовані ісламом. Тут діє джихад - “священна
війна за торжество ісламу”. Отже, як бачимо, не весь світ однаковий
для мусульман — існує світ “правовірних”, вибраних ісламістів і світ
“невірних”, яких треба або навертати, або знищувати. Цей поділ світу
па дві антагоністичні категорії не повий - він бере свій початок з того
ж прссловутого юдаїзму, який так само поділяє людство на “бого-
обрапих” (читай: “єговообрапих”) і “гоїв” (пеєвреїв), а останніх так
само приписується знищувати або обертати на рабів.
Глобальні ідеї єдиного людства, людського блага і загальнолюд-
ських цінностей з’являються в Європі в епоху Нового часу в рамках
гуманізму.
У ХУІІІ-ХІХ ст. з’являється так звана “теорія вічного миру в Єв-
ропі”, зокрема, про цс свідчить праця німецького філософа Іммануїла
Канта “До вічного миру”, в якій вій аналізує античні ідеї космополі-
тизму і мирного співжиття людей у всьому світі. Ця така популярна в
християнстві ідея “вічного миру”, по суті, була безапеляційною деклара-
цією, яка ніколи не втілювалася у практичне життя, а радше виступала
переконливою ширмою для аж ніяк не мирної діяльності церкви. Вона
залишається зразком для Глобального суспільства і в сучасному світі.
Сучасна Глобалізація, на думку Г. Трофимепка, поєднує два проти-
лежні поняття: “Одне - це природний процес інтеграції світу в більш
консолідоване загальносвітове співтовариство, що відбувається в силу
розвитку систем зв’язку, транспорту, банківської системи, транскор-
донних операцій. Це нормальний природний процес, пов’язаний зі
світовим технічним прогресом. Другий процес - спроба підпорядку-
вати американському диктатові всі незалежні держави, прибрати
до рук ключові галузі промисловості, політики, фінансів відповідних
країн. Це «американізація», встановлення американської гегемонії.
Але вони її прикривають терміном «глобалізація»” [Евгсника... |.
Космополіт, або світовий громадянин, - людина, яка від-
дає перевагу ідентифікації себе за належністю до людства перед на-
лежністю до власної нації. Космополітизм (від давньогрецької
190
копцолоХігід - космополіт, громадянин світу) - ідеологія світового
громадянства, яка постулює пріоритет так званих “загальнолюдських
цінностей” і другорядність, песуттєвість національних проблем.
Основні світові віровчення (інтернаціональні релігії) мають про-
тотипи або аналоги Глобальних ідей, які розвивалися впродовж тися-
чоліть і нарешті оформилися в сучасну ідею Глобального суспільства.
Серед релігійних християнських авторів ідеї космополітизму роз-
вивали ще “святий” Павло (поняття “склесія” - народні збори) та
“блаженний” Авґустин (град божий). Серед визначних космополітів
Нового часу були Монтеск’є, Вольтер, Дідро, Казанова, Кант. Такі
мислителі, як Ґеорг Зіммель, Ульрих Бек та Антопіо Негрі, виступа-
ють за розрив з методологічним націоналізмом з метою заснування
нової космополітичної соціології.
Треба зазначити, що в біології термін “космополіт” застосову-
ють до видів тварин і рослин, що поширені но всьому світу. Поняття
виражає можливість бути жителем певного місця, водночас належачи
до універсальності світу.
У XVIII ст. виникає термін “громадянин світу”. Він є доволі нс-
однозначим і дозволяє різного роду маніпуляції та різнотлумачсіпія.
Попри все цс, у світі вже існує кілька організацій світових громадян,
зокрема ХУогІсі Сіііхеп ЕоипсІаНоп, АззосіаПоп о( ХУогкІ СіНхепз та
АУогІсі Ооуєгпіпєпі оґ АУогІсі СіНхепз. До прикладу, на сайті останньої
є можливість замовити “світовий паспорт”.
Отже, нині Глобалісти цілеспрямовано створюють стереотип кос-
мополітизму як зразок мирного співіснування та дружньої взаємодії
численних ідентичностей, що водночас мають почуття належності до
світового громадянства за рамками націй, не будучи ними скутими.
Глобальне суспільство та загальнолюдські цінності
У глобальному суспільстві поширений міф про загальнолюдські
цінності - тобто цінності, що не залежать від національних традицій,
класових інтересів, симпатій, уподобань, нібито однакові для пред-
ставників усіх етносів, класів і верств суспільства. Вважається, що
поняття “загальнолюдські цінності” було введено М. Горбачовим під
час так званої “перестройки” на противагу панівній у СРСР ідеологемі
“класової моралі”. Та здається, що ця ідеологема існувала ще задовго
»е тільки до “перестройки”, а й до марксизму-лєніпізму загалом.
Ось як обґрунтовують цей міф російські науковці: “Общечелове-
ческис цснности - ото теорстичсски сущсствующие моральньїе цен-
191
пости, являюіцисся абсолютним стандартом для людей всех культур
и знох (то єсть моральний абсолютизм). Прсдставлснис о таких цеп-
ностях сущсствуст/(остаточно давно. Одной из псрвьіх извсстньїх-за-
ниссй, содсржащих ііерсчснь правил морали, являютея т. н. Зановеди
Моисся” [Ьир://ги.\уікірсс1іа.огд/\уікі/1. Отакої?!
Мойссй, як відомо, ідеолог юдаїзму; він подає біблійну версію про
тс, що правила моралі нібито були відкриті йому особисто, як єврей-
ському пророку, самим богом Ягвс на горі Сипай. Християнські апо-
логети зазвичай намагаються перекопати вірних, що ці правила вста-
новлені на вічні часи для всіх людей світу. Проте аналіз моральних
розпоряджень Тори (вона ж - П’ятикпижжя Мойсееве), як ми вже зна-
ємо з попередніх лекцій, показує, що подібні твердження побудовані
па піску. Вони не мають загальнолюдських рис і не є правилами моралі
взагалі, але є виключно архетинами самого юдейського племені. Взяти
хоча б найменні загальнолюдську заповідь про суботу: “Пам’ятай день
суботній, щоб святити його” (Вихід. 20:8). У давніх євреїв святість су-
боти пояснювалася тим, що Ягвс нібито відпочив у суботу після шести
днів творення світу, тому й люди, мовляв, мають відпочивати. Рабини
обплутали цс правило своїми приписами і заборонами: не запалювати
вогню, не готувати їжі, не працювати в полі, не лікувати хворих, не
ховати померлих та ін. Насправді ж цей день у євреїв був пов’язаний з
давнім ушануванням ще доюдсйської язичницької богині Луни. Отже,
ніякого загальнолюдського значення ця заповідь не має. Нав’язуване
уявлення про те, що заповіді Мойсся нібито неодмінно має виконувати
все людство, просто абсурдне. Інший приклад: європейський гуманізм,
що постулюється як одна з найвищих загальнолюдських цінностей, у
мусульман вважається одним з найгірших людських вад, слабкістю та
боягузтвом у повному розумінні цього слова. Отже, гуманізм з їхнього
погляду - цс шлях еволюційного самогубства нсісламських народів.
Один з президентів Росії Володимир Путін розвинув думку сво-
го попередника такими твердженнями: “Идсологичсский вакуум, об-
разовавшийся после крушения социалистичсской идеологии, запол-
няетея, и он обязатсльно будст заполнен. Но будст заполнен либо
зкетремизмом, шовинизмом, разрушающим пас национализмом и
нациоііальпой нетсрпимостью, или при активной пашей ноддержке
общегуманистическими, общечеловеческими цснностями” |Ьир://
ги.\уікірсс1іа.ог&/\уікі/ |.
Від самого початку виникнення людства у ілобальпому суспільстві
живуть дуже різні люди з різними етнокультурними традиціями, но-
192
глядами па життя, моральними цінностями та звичаями. Різні нації та
різні люди можуть як схвалювати, так і заперечувати категорію загаль-
нолюдських цінностей. Більшість національно свідомих громадян вва-
жає, що таких цінностей не може існувати взагалі. Ґлобалістам саме й
вигідно поширювати міф про “загальнолюдські цінності”, який чудово
вписується в концепцію громадянського мультирасового суспільства.
Ось яку думку щодо цього висловив російський етнолог Л. Ґумі-
льов: “Торжество обіцсчеловсческих цсніюстсй будст лить очередной
утописй. Если ото слияние произойдет, то восторжсствуют не «обще-
человеческие цеп пости», а зтничсская доминанта какого-то конкрет-
ного су псрзті юса” |Гсогр., 182|.
Але в зв’язку із суспільними негараздами, що їх викликає Глоба-
лізація в сучасному світі, більшість людей починає вважати Глобалі-
зацію радше негативним явищем, ніж позитивним. Тому на противагу
цьому світовому агресорові виникають різні опозиційні рухи, що діс-
тали назву антиґлобалізм.
Антиглобалісти звинувачують глобалізацію в тому, що вона посили-
ла нерівність у суспільстві, пришвидшила деградацію навколишнього
середовища, спричинила здешевіпня робочої сили, ліквідацію робочих
місць, збільшила безробіття, зруйнувала конкурентоспроможність
промисловості та сільского господарства, знижуючи цим якість життя,
рівень освіти та виховання, духовності й моралі.
Ще одним негативним наслідком Глобалізації є так зване “потогін-
не виробництво”. Найчастіше в бідніших націях глобалізація впрова-
джується закордонним бізнесом, який ніби “утилізує” працівників цієї
країни, щоб отримати прибутки від нижчого розміру заробітної плати.
Прикладом потогінних виробництв є підприємства, які виробляють спор-
тивне взуття (компанія Мікс). Якщо ж закони про працю в таких країнах
змінюються на користь працівників, то іноземні фабрики закриваються і
переїжджають в інші країни, де умови для бізнесу лояльніші.
Глобалізація справляє також негативний вплив на культуру, по-
роджуючи антикультуру та контркультуру. Паралельно з Глобалі-
зацією економіки та торгівлі культура також починає імпортуватися
та експортуватися. Наприклад, США, як сильніша та багатша країна,
можуть заполонити культури менших країн, нризводячи до того, що
традиційні цінності останніх можуть зникнути зовсім. Ці американські
явища іноді ще називають американізацією або макдональдизацією.
В етології (розділі біологічної науки про особливості поведінки
тварин у природних умовах) виправдовують загальнолюдські цінності
193
нібито як запоруку збереження людського виду. Насправді, з погляду
інтегрального націоналізму домінування тих чи інших моральних цін-
ностей виявляється в результаті процесу цивілізаційпої конкуренції: Та
цивілізація, що досягла успіху в світовій конкуренції народів, - і утвер-
джує свої цінності як “загальнолюдські”. Через нав’язливу Глобальну
пропаганду так звані “загальнолюдські цінності” можуть закорінюватися
в підсвідомості, наприклад, у вигляді архетипів, через що людина не за
вжди віддає собі звіт у тому, чиї саме цінності вона сповідує.
Нині очевидно, що Глобальним роблять світ не якісь безликі “со-
ціальні сили”, а цілком конкретні реальні індивіди, які створюють
таку організаційну інфраструктуру й такі лінії комунікації, що дола-
ють національні кордони, перекопуючи регіони й навіть цілі держави
прийняти нав’язані ними моделі розвитку.
Глобалізація та проблема людини
Філософська антропологія досліджує проблеми людини в умовах
Глобалізації. Стверджується, що Глобалізація, виносячи потреби й ін-
тереси людини за національні кордони, спотворює органічне середо-
вище буття людських спільнот, занурюючи їх у штучно створений
віртуальний простір, відчужуючи від природи й життя загалом.
Так, наприклад, В. Міхєєв пише про виникнення феномена “лю-
дини інтернаціональної”, що нібито пов’язує задоволення своїх потреб
не тільки зі своєю державою, але й зі світовою спільнотою в цілому
[Михссв, 132]. Нині все частіше ііоговорюють про створення певно-
го людського “біоробота”, яким внаслідок вмонтованих у свідомість
стереотипів мислення напрочуд легко керувати. Власний розум особи
(чи то вже просто істоти?) підміняється набором загальноприйнятих
словоформ, штучно прищеплених понять, які регламентують типову
поведінку й заздалегідь обумовлені реакції на певні подразники. Таким
чином, можемо констатувати, що Ното іпіегпаіїопаїе (людина інтерна-
ціональна) - наслідок деградації Ното заріепз (людини розумної).
Людина Глобальна виходить за функціональні рамки громадянина
своєї країни й перетворюється па самостійний суб’єкт міжнародних
відносин, тобто громадянина світу. Отже, чи станс “людина інтерна
ціональна” головною цінністю і вищою мстою суспільного розвитку,
якщо на перший план у процесі Глобалізації виходить створення поза
національного громадянина Єдиної світової держави?
На думку О. Білоруса, “найбільша загроза в тім, що глобальна
людина станс універсальним знаряддям у руках глобалізаторів пової
194
інтелектуальної ери. Про людський вимір і людський вигляд, про гу-
манізацію такої глобалізації не може бути й мови. Люди світу повин-
ні бути пильними... бо глобальний світовий будинок “без стін” може
виявитися нездатним забезпечити основні права людини для всіх
людей світу. Саме в цьому головна проблема пової ери глобалізації”
[Білорус, 48-49].
“Людина інтерпаціопальна” протистоїть реальній людині з її ре-
лігійною, національною, соціальною ідентичністю, людині як носієві
природних і соціальних зв’язків та відносин з її обов’язками і права-
ми, що випливають з них.
Глобалізація та національні держави
Ґлобалізаційпі процеси активізували міграцію, змінили етнічний
склад більшості сучасних країн, посилили уніфікацію, стирання від-
мінностей між регіонами. Проте категорія етносу (як органічна цін-
ність) виявилася стійкішою від Глобалізації (як штучно створеного
середовища). Що більше розмивається етнічна гомогенність держави,
то більший опір цьому розмиванню чинять етнічні спільноти. Ще спо-
стерігаємо в погано прогнозованих спалахах етнічних конфліктів з
прибульцями, відродженні начебто давно забутого расизму, крайніх
проявів ксенофобії.
Ґлобалісти заперечують та відкидають традиційне європейське
поняття державного суверенітету як непорушного принципу міжна-
родних відносин, інтерпретуючи його як застаріле, навіть дикунське.
США привласнили собі право від імені всього примарно “прогресив-
ного людства” визначати, в яких випадках суверенітет інших держав
можна порушувати.
Ґлобалісти привчають людство до думки про необхідність створен-
ня єдиного всеземпого уряду. Так, журнал “Глобальне управління”
підкреслює, що “функції глобального управління в міжнародному
масштабі ті самі, що й в урядів окремих держав у себе вдома, тому
оформлення глобалізації вимагає послідовних кроків по створенню
світового уряду”. Зрозуміло, що це буде за уряд і де буде його сто-
лиця, - коментує економіст О. Білорус.
Глобальна економіка - цс економіка абсурду. За Олегом Біло-
русом, “глобальна економічна система не може вважатися здоровою,
якщо нині загальне багатство лише 225 пайзаможпіших людей світу
становить більш як 1 трильйон доларів США, що дорівнює річному
Доходу 47 % людства, або більш як 2,8 мільярда осіб” [Білорус, 29].
195
Якщо в XX ст. до функцій державного управління належав коцт.
роль і нагляд за економікою націй-держав, то нині він повністю втра-
чений. Економіка держави стає нскоптрольовапою. Водночас влада
Глобального капіталу невпинно зростає. Він вимагає від урядів держав
передати реальну владу в країні Глобальному капіталу. Глобалізація
призводить до зміни структури влади на рівні національних держав.
“Бюрократи продають національні інтереси гуртом і вроздріб” |там
само).
Глобалізація породила організовану злочинність, криміналізацію
влади олігархічних кланів, застосування інформаційної та психотрон-
ної зброї як засобів впливу на людей. Загроза глобального зомбуван-
пя людей набуває обертів в усьому світі. Застосовується ідеологічний
диктат та адміністративний тиск на людей. Проблема безпеки людини
в сучасному світі вже не може бути розв’язана на локальному чи на-
ціональному рівнях. Держави втрачають суверенітет, а громадяни -
права людини.
Якщо глобалізація та державотворення становлять собою стійку
бінарну опозицію, то чи можливе їх взаєморозуміння чи взаємопро-
никнення? Відповідь однозначна - ні!
Висновки:
1. У глобальному світі тріумфує принцип "війни всіх проти всіх", коли
"Ното Ьотіпі Іириз езі".
2. Якщо ідеологія не визначає політику, то політика визначає ідеоло-
гію; держава без ідеології - це "дрова для глобального багаття".
3. Паралельно з процесами інтеграції відбуваються процеси дезинте-
грації, які необхідно підтримати на всіх рівнях.
4. Аристократична влада не може народитися шляхом "демократич-
ного" механізму, треба повертатися до кастової етнократії чи націо-
кратії.
5. Щоб забезпечити довговічність народу, влада мусить бути наділена
сакральними функціями, а на це здатні тільки етнічні духовні сис-
теми.
6. Для відновлення етнічних духовних систем народам потрібне пере-
осмислення й переоцінка існуючої світової аксіології, яка, вочевидь,
себе скомпрометувала.
7. Пошук шляхів самозбереження спрямовується в русло відновлення
природних начал етнодержавотворення, якими є націоналізм, са-
мобутність, традиційність в її модернізованому втіленні та ін.
196
Запитання та завдання
1. Визначення глобалізації та вестернізації.
2. Сутність поняття “космополітизм” та правові аспекти світового грома-
дянства.
3. Поділ світу на “своїх” та “чужих” в юдаїзмі та ісламі. Чи відповідає
такий поділ “всесвітньому братерству людей”?
4. Якщо людина отримує “світовий паспорт” і скоює злочин, то на підставі
якого законодавства вона може бути притягнена до відповідальності?
5. Чи існують загальнолюдські цінності?
6. Чи можуть заповіді Мойсея вважатися загальнолюдськими цінностями?
Чому?
7. Перспективи антиглобалізму.
8. Проблема Людини в глобальному світі.
9. Ношо іпІегпаНопаІе - прогрес чи деградація?
10. Глобалізація і національні держави: чи можливе порозуміння?
Література
1. Білорус О. Глобалізація і соціальна доля людини в XXI ст. / О. Біло-
рус // Київська старовина. - 2001. - № 1. - С. 26-34.
2. Білорус О. Г. Глобалізація і безпека розвитку. Монографія / О. Г. Бі-
лорус, Д. Г. Лук’яненко та ін.- К., 2001.
3. Генон Р. Кризис современного мира / Р. Генон. - Москва: Историко-
религиозная ассоциация “Арктогея”, 1991. - 160 с.
4. Данильєв А. Глобалізація сучасного світу. Методичний посібник у кар-
тах і схемах / А. Данильєв. - К.: Шкільний світ, 2007. - 128 с.; Крис-
тева Ю. Самі собі чужі / Ю. Кристева. - К.: Основи, 2004.
5. Евгеника в дискурсе глобальних проблем современности. - Москва: Ка-
нон+, 2005. - 352 с.
6. Жук П. Етнополітична карта світу XXI століття / Методичний і пред-
метний коментарі / П. Жук, Н. Мазур, Р. Соломонюк, Р. Турчак. -
Тернопіль: Мандрівець, 2000. - 240 с.
7. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована історична
хроніка міжнародних відносин 1991-2003 / відп. ред. С. В. Віднян-
ський. - К.: Генеза, 2004. - 616 с.
8. Лозко Г. Христианство как инструмент глобализации (насильственное
крещение славян и его последствия) // Славянское вече~3: Материальї
международной научно-практической конференции “Славянский мир в
условиях глобализации”. - Минск, 2005. - С. 156-173.
9. Лукьянец В., Соболь О. Горизонти гуманитарии: проблема постчелове-
ческого будущего / В. Лукьянец, О. Соболь // Філософія освіти. -
2006. - 3(5). - С. 145-164.
10. Михальченко М. Глобалізація як перехід від традиційних українських
політичних цінностей до загальносвітових: міра необхідності для Укра-
197
їни / М. Михальченко, Г. Дашутін // Філософія освіти. - 2006. -
3(5). - С. 93-102.
11. Михеев В. В. Глобализация и азиатский регионализм: вьізовьі для Рос-
сии / В. В. Михеев. - Москва, 2001.
12. Павленко Ю. В. История мировой цивилизации / Ю. В. Павленко. -
К., 2002.
13. Платонов О. А. Почему погибнет Америка. Взгляд с Востока и Запада /
О. А. Платонов, Г. Райзеггер. - Москва: Зксмо, Алгоритм, 2005. - 448 с.
14. Український центр політичного менеджементу: Ьіїр://\¥\¥\¥.ро1іїік.ог£.иа
15. Попов О. США і глобалістські концепції єврейського етносу / О. По-
пов // Персонал. - 2005. - № 12. - С. 38-50.
16. Правда о Комитете 300: Ьіїр://рга\¥СІа.ог£.иа/60
17. Сенченко М. І. Четверта світова інформаційно-психологічна війна /
М. І. Сенченко. - К.: МАУП, 2006. - 64 с.
18. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / Е. Сміт; [пер. з англ.
М. Климчука і Т. Цимбала]. - К.: Ніка-Центр, 2006. - 320 с.
19. Фай Г. Всемирньїй переворот. Зссе о новом американском империализ-
ме / Г. Фай. - Москва: Слава!, 2005. - 160 с.
20. Фай Г. За что мьі сражаемся. Идеологический словарь / Г. Фай. - Мо-
сква: Слава!, 2006. - 240 с.
21. Кеі2е&£ег СегЬосЬ. СИоЬа1і5іегип& - Тосі! Віє іппегеп АпІгіЬзкгайе сіег
ОІоЬаІізіегипз // ВеиІсЬІапсІ ипсі Киззіапсі, 2005.
Лекція, 13
ІМПЕРІАЛІЗМ ТА ЕТНОСИ:
ДВА ПОЛІТИЧНІ ПОЛЮСИ
Поняття ІМПЕРІЇ ТА ІМПЕРІАЛІЗМУ В ГЛОБАЛЬНУ ЕПОХУ
Здавалось би, в епоху ґлобалізму термін “імперіалізм” або зникає,
або набуває інших, розмитих форм. Однак значення цього поняття в
політології та державознавстві потребує дальшого осмислення, оскіль-
ки досі продовжує впливати на долю етносів, які тим чи іншим чином
потрапляють в імперську залежність у тих чи інших формах.
Витоково імперіалізм пов’язаний з поняттям і словом “імпе-
рія”. Зазвичай вважають, що в європейські мови цей термін (англ.
198
ітрегіаіізт, фр. ітрегіаіізте, нім. ітрегіаіізтиз) приходить опосе-
редковано через поняття Давнього Риму як імперії.
Імперія (від лат. ітрегіит - влада) має дві форми: 1) монархіч-
на держава па чолі з імператором; 2) колоніальна держава, що вста-
новила своє панування над колоніями й залежними країнами, зберігає
та підтримує свою владу системою гніту і жорсткої експлуатації.
Етимологія слова “імперіалізм” - від лат. ітрегаге (командувати)
та лат. ітрегіит (влада, напування).
В оксфордському словнику англійської мови подано, що як слово-
форма “імперіалізм” уперше зустрічається в XVI ст., а перше його
вживання в значенні, близькому до сучасного, датується 1858 роком
у зв’язку із критикою Британської імперії. Якщо в 1858 р. цей термін
асоціювався з “деспотизмом“, то в 1881 р. під ним розуміють уже
“принцип або дух імперії, захист імперських інтересів”.
Остаточне формулювання цього терміна як наукової категорії по-
дає в 1902 році Джоп Гобсон у своїй монографії “Імперіалізм”. У ро-
сійській науці російською мовою цей термін починають вживати з
1916 року, з виходом у світ роботи Владіміра Лєпіпа “Імперіалізм як
вища стадія капіталізму”.
Історія поняття “імперія” сягає ще античних часів, коли цс слово
означало повноту влади. “У римлян імперія - вища державна вла-
да, яка належала одному народові, що проявлялася в законодавстві,
верховному суді, в рішенні питання про війну і мир; тимчасово, як
вище повноваження для виборних сановників. З часу Юлія Цезаря і
Авіуста володарями імперії стали імператори. Пізніше Імперія стала
позначати територію, па яку поширювалася верховна влада” правите-
ля. З включенням до складу Римської імперії всього “цивілізованого”
світу античності поняття імперії зазнало трансформацій та стало розу-
мітися як держава, що об’єднує численні країни і народи.
В основу середньовічного поняття імперії взяли - об’єднання всьо-
го християнського світу під владою єдиного монарха, чиїм головним
обов’язком був захист церкви. Тобто зразок “усесвітньої” Римської
імперії був доповнений християнською концепцією єдиної церкви.
В умовах феодального суспільства концепція імперії не передбачала і
не могла передбачати централізації та бюрократичної системи. Імперії
середньовічної Європи - Франкська і Священна Римська - залиша-
лися децентралізованими утвореннями, чия єдність підтримувалася
сакральпістю імператорської влади.
Імперії Нового Часу виникли з централізованих національних
держав у зв’язку із загостренням міждержавних відносин і пеобхід-
199
вістю нарощування військового потенціалу, а також з початком коло-
ніальної експансії. Це вже імперії нового тину: такі, як Іспанська,
Російська, Португальська, Французька, Британська та інші.
Колоніальні імперії проіснували до 1970-х рр. XX ст.
Нині широко застосовується також переносне значення слова “ім-
перія”. Під цим словом мають па увазі велику за територією і кількіс-
тю населення держава, що має такі ознаки:
• наявність сильної армії та поліції;
• великий зовнішньополітичний вплив;
• потужна державна ідея (релігія, ідеологія);
• жорстка, як правило, одноосібна влада;
• висока лояльність населення;
• активна зовнішня політика, направлена на експансію, прагнен-
ня до регіонального або світового напування;
• наявність колоній.
Держава, що відповідає цим ознакам, буде вважатися імперією.
При цьому монархія як тип державного устрою не обов’язкова. Ба-
гато держав, розвиваючись, рано чи пізно можуть стати імперіями.
Впродовж людської історії існувало багато імперій. Найбільш відомі:
Візантійська імперія, Римська імперія, Російська імперія, Британська
імперія, Іспанська імперія, Франція при Наполеоні, Третій Рейх,
Османська імперія. Деякі держави проходили через стадію імперії
кілька разів (Франція, Німеччина).
Імперіалізм - соціально-історична категорія, що позначає стадію
розвитку капіталізму, якій притаманні монополістичний економічний
устрій, панування фінансового капіталу та агресивної політики щодо
інших країн і своїх національних околиць (Дж. Гобсон, В. Лєнін).
Імперіалістична стадія розпочалася наприкінці XIX ст., коли відбувся
економічний розподіл світу на сфери інтересів міжнародних (транс-
національних) корпорацій (трестів) і на цій основі розгорнулася бо-
ротьба між ними, в яку включилися й інші держави.
У XXI ст. зміст імперіалізму багато в чому перекривається і розви-
вається в поняті ґлобалізму - фази, в якій боротьба за сфери впливу
в світі протікає в умовах, близьких до одіїоііолярного світу. На під-
ставі робіт В. Леніна виокремлюють такі ознаки переходу капіталізму
в стадію імперіалізму: утворення колоній, фінансова олігархія, вивіз
капіталу більший, ніж ввезення товару, утворення міжнародних мо-
нополій, боротьба за переділ світу.
200
Характеристики імперіалізму, наведені Леніним, такі: 1. Пануван-
ня транснаціональної фінансової олігархії (монополій і корпорацій)
як антитеза класичному приватно-капіталістичному устрою; 2) єдина
світова система господарства (економічна світ-систсма), при якій про-
мислово розвинені країни експлуатують колонії та інші залежні краї-
ни; 3) імперіалістичні війни за ринки збуту і сировину.
Окрім того, можна вказати й на такі проблеми імперіалізму, як
несумісність імперії й демократії; імперіалізм як чужорідна суспіль-
на свідомість породжує й суспільний світогляд колоніалістичіюго
типу; па зміну територіальному імперіалізму, як правило, приходить
транснаціональний імперіалізм. Проблему становить також “культур-
ний імперіалізм” як унівсрсалістська доктрина, суть якої полягає в
нав’язуванні іншим націям власних культурних (чи таких, що лише
вважаються культурними) надбань: мови, релігії, політичних ідео-
логій, філософських поглядів, художніх (чи антихудожніх) творів
тощо, і в тому числі - практик неадекватної національної чи статевої
самоідснтифікації.
Історія свідчить, що в часи суспільних негараздів у Глобальному
суспільстві зазвичай набувають поширення ідеї централізації влади
(єдиновладдя). Поширюється теза про тс, що певна людина чи група
людей зможуть розв’язати наявні соціальні проблеми, якщо до їхніх
рук передати всю владу над суспільством. У масштабах глобального
суспільства найвагоміші спроби централізації влади, як правило, на-
бувають форм світових імперій. Як приклад можна навести старожит-
ні Перську, Римську імперії, середньовічні Західну Римську (Свя-
іцсипу Римську) і Східну Римську (Візантійську) імперії, імперії
Нового часу, такі як Османська, Руська, Російська, Австро-Угорська,
Британська, Германська тощо. В історії XX ст. деякі дослідники роз-
глядають такі імперії, як радянську (СРСР), германську (Німеччина
1930-1945 рр.) і американську (США). У випадку суспільних нега-
раздів у Глобальному суспільстві є всі підстави очікувати нових спроб
утворення світових імперій (централізації влади).
Транснаціональний імперіалізм
ТА ГЛОБАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО
Після Другої світової війни, коли колоніальна система була зни-
щена, змінюється й роль Європи у світі. Перемога США в “холодній
війні” та падіння радянської імперії дало початок “четвертій світовій
війні”, яка має характер інформаційної. На зміну класичним імперіям
201
прийшов повий транснаціональний імперіалізм. Роль лідера (гло-
бального диктатора) в цій війні перебирають па себе США.
Варто звернути увагу па те, що нині серед політологів побутує
звичка називати терміном “Захід” як США, так і західноєвропей-
ський регіон, що викликає папі протест хоча б через тс, що євро-
пейська й американська цивілізації не мають нічого спільного - ні
за походженням, ні за якістю. Європейська цивілізація є давньою
природно-національною за походженням, зі своїми корінними етно-
сами та органічними землеробськими культурами. Американська ж
цивілізація - цс штучний, відносно молодий конгломерат населення
з притаманним йому кочівницьким загарбницьким інстинктом. Отже,
політичне забарвлення терміна “Захід” очевидне - він має суто ка-
муфляжну складову: американцям вигідно утотожнювати себе з Єв-
ропою.
Професор Гарвардського університету Ссмюель Гантінгтон у своїй
праці “Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку” здій-
снив аналіз сучасної політичної палітри світу, головною думкою якої
є твердження, що на зміну державам та ідеологіям прийшли цивіліза-
ції та “егоцентричні ілюзії” тих, хто вважає себе “світовою елітою”.
У світі після “холодної війни” створено різні за якістю країни, які є
тим чи іншим елементом цивілізації. Вони можуть бути таких типів:
стрижнева країна (держава) - наймогутніша та центральна в
культурному плані країна цивілізації (панр., Китай у Сінській циві-
лізації);
країна-учасниця - країна, яка в культурному плані повністю ото-
тожнює себе з однією цивілізацією (напр., Єгипет в арабо-ісламській
цивілізації);
країна-одинак - країна, що не має культурної спорідненості з ін-
шими суспільствами (нанр., Ефіопія, Японія);
розколена країна - країна, що має одну панівну культуру, що
співвідносить її з однією цивілізацією, та лідерів, які прагнуть іншої
цивілізації. Вони ніби говорять: “Ми один народ і всі разом належи-
мо до одного місця. Але хочемо цс місце змінити” (напр., Туреччина
Мустафи Ксмаля) [Гантінгтон, 162-167].
Є. Гантіґтоп характеризує “західну цивілізацію” (читай: амери-
канську) такими рисами:
• вони володіють і управляють міжнародною банківською сис-
темою;
• контролюють усі тверді валюти;
202
• є основним світовим споживачем;
• поставляють значну долю готових виробів;
• домінують па міжнародних ринках цінних паперів;
• відіграють роль морального лідера для багатьох суспільств;
• спроможні здійснити масивну військову інтервенцію;
• контролюють морські лінії;
• займаються найсучаснішими технічними дослідженнями і роз-
робками;
• контролюють передову технічну освіту;
• домінують в аерокосмічній індустрії;
• домінують у сфері міжнародних комунікацій;
• домінують у виробництві високотсхнологічних озброєнь.
Усе цс подається як “гнітюча, тріумфальна і практично абсолютна
могутність Заходу”. Звичайно, тут під “Заходом”, як зазначалося,
мають на увазі США. Як стверджує український дослідник Дарій
Світлий, на зміну територіальному імперіалізму прийшов транснаціо-
нальний імперіалізм [Світлий, 170 і далі].
Загалом імперіалізм спирається на наднаціональну (чужорідну,
безнаціональну) суспільну свідомість і світогляд народів колоніаль-
ного типу. На думку Є. Дюріпґа, імперіалізм - цс форма несвободи
й поневолення, на відміну від націоналізму, що його розглядають як
форму свободи.
Західний історичний досвід XIX і XX століть пропонує виокреми-
ти три основні модифікації імперського світогляду: демоліберальний,
соціал-дсмократичний (комунізм, соціалізм) і пссвдотрадиціоналіст-
ський (націонал-соціалізм, націонал-більшовизм). Треба все ж запе-
речити щодо останнього насамперед те, що націонал-соціалізм треба
було б назвати традиціоналістським, а націонал-більшовизм - псев-
дотрадиціоналістським світоглядом, оскільки більшовизм, будучи
інтернаціональним, не мав національного обличчя (окрім того, зви-
чайно, що керувався суто юдейськими правилами).
Італійські дослідники М. Хардт та А. Неґрі висловили гіпотезу,
що нині поняття “суверенітет” набуває пової форми, що включає як
національні, так і наднаціональні органи, об’єднані єдиною логікою
управління. Саме таку нову форму “глобального суверенітету” вони
називають імперією. Йдеться про позбавлений центру та прив’язки до
певної території апарат управління, який поступово включає весь гло-
бальний простір у свої відкриті кордони, що постійно розширюються.
203
Як пише Софія Ласточкіна: “Імперія керує змішаними, гібридними
ідентичностями, гнучкими ієрархіями та множинними обмінами шля-
хом модулювання командних мереж. Найважливішим є те, що про-
сторове розділення країн па три світи (перший, другий і третій) стало
настільки заплутаним, що ми постійно знаходимо третій світ у першо-
му, а перший - у третьому, в той час як другий світ перестав існувати”
|Ласточкіна). Ці явища супроводжуються занепадом суверенітетів кла-
сичного типу, а влада імперії не обмежується певним регіоном.
Чи можливе збереження національних держав у глобальному сві-
ті? С. Гантінгтон у так званому “новому світовому порядку” вбачає
ознаки занепаду західної (читаймо: американської) цивілізації як
природного процесу знищення того, що є неприродним. Бо Природа
у всеосяжному космічному значенні має власну програму розвитку
людства як своєї органічної складової, що відзначається насамперед
расовою й антропологічною розмаїтістю та безмежним різнобарв’ям
етнокультурних форм. Далі автор стверджує, що “Захід завоював
світ не через перевагу своїх ідей, цінностей або релігії <...>, а радше
завдяки кращому вмінню використовувати організоване насильство.
На Заході часто забувають цей факт, а иа нс-Заході цього нс забува-
ють ніколи” |Гантінгтон, 52].
Наприкінці 2004 р. в США вийшла книжка Джопа Псркіиса, що
одразу стала бестселером у нього иа батьківщині як перша в світі авто-
біографічна розповідь про діяльність надтаємпої групи професіоналів-
економістів вищого рівня - “економічних убивць”. Вони співпрацю-
ють з вищими політичними й економічними керівниками країн, які
цікавлять США, щоб повернути реформування економіки цих країн
на користь американської “корноратократії” - союзу, за словами ав-
тора, урядових організацій, банків і корпорацій.
У передмові до російського видання зазначено: “3 надзвичайною
відвертістю Псркіпс зізнається в належності до якоїсь структури,
пов’язаної з Управлінням національної безпеки США. У її рамках
діють економічні вбивці, завдання яких - підштовхувати уряди суве-
ренних держав до проведення рекомендованого комплексу соціально-
економічних реформ, спрямованих па модернізацію економіки, роз-
виток сучасного ринкового господарства, залучення прогресивних
технологій через іноземні інвестиції. Ключовий елемент будь-якого
мегапроекту такого роду - надмірні зовнішні запозичення, що витра-
чаються на придбання передусім американських товарів і послуг”.
Джоп Псркіпс був таємно завербований Управлінням національ-
ної безпеки Сполучених Штатів. Пройшов підготовку з найзакритішої
204
спеціальності в галузі економічних диверсій. Офіційно він співробіт-
ник впливової й процвітаючої транснаціональної консалтингової фір-
ми, що продає по всьому світу особливий товар - економічні реформи
й демократичні перетворення... її завдання - поневолювати цілі краї-
ни й народи, нав’язуючи мсганроекти-настки, що нібито забезпечують
прискорення розвитку, а насправді обертаються входженням держав,
що були суверенними, до складу нової глобальної імперії.
У рецензії на книгу український конспіролог М. Сеичепко пише:
“Фактично йдеться про терористичну діяльність проти цілих народів
в ім’я нічим не обмеженого збагачення купки олігархічних родин,
які маскуються реформаторською брехнею... Невипадково прогресив-
ні політики пишуть про «смерть Заходу», наголошують на тому, що
Сполучені Штати керуються Глобальною синагогою, яка будує світо-
ву єврейську імперію”.
Чи зможе довго існувати таке суспільство? Свого часу Д. Ф. Кен-
педі висловився про цс так: “Якщо вільне суспільство не спромож-
не допомогти бідній більшості, воно не зможе врятувати багату мен-
шість”. Перкіпс описує також систему під назвою корноратократія, за
якої всі члени цього клану стають президентами і кожен дотримується
корпоративного інтересу, тому системі байдуже, хто стає президен-
том. М. Сеичепко запитує: “Чи може бути знищена глобальна імперія
корноратократії? Безумовно. Ця ймовірність добре узгоджується з ін-
шим сценарієм. Навряд чи він зрозумілий людям, далеким від світу
міжнародних фінансів, однак вони могли б зрушити шальку терезів
гсоїіолітичного балансу й поламати систему, що її з такою ретельніс-
тю побудувала корноратократія. Цс могло б стати єдиним чинником,
що призвів би першу в історії воістину глобальну імперію до само-
знищення. Виживання глобальної імперії значною мірою залежить від
того, що долар є резервною світовою валютою й що Вашингтон має
право друкувати ці долари...” | Зброя... |.
Перкіпс пише: “Сполучені Штати друкують гроші, не забезпечені
золотом. Вони взагалі нічим не забезпечені, крім впевненості всього
світу в нашій економіці й здатності керувати силами й ресурсами ім-
перії, які ми створили для підтримки самих себе”.
“Можливість друкувати гроші дає нам безмірну силу, - продов-
жує Перкіпс. - Вона означає, крім всього іншого, що ми можемо
продовжувати роздавати кредити, які ніколи не будуть повернуті, і
що ми самі можемо накопичувати значні борги. До початку 2003 року
національний борг Сполучених Штатів перевищив вражаючу оцінку
в 6 трлп доларів і наприкінці року мав досягти 7 трлп - приблиз-
205
но но 24 тис. доларів на кожного громадянина США. Значну части-
ну цієї суми ми винні азійським країнам, зокрема Японії й Китаю”
[Зброя... [.
М. Сенченко вважає: “Однак якщо з’явиться інша валюта, здатна
витиснути долар, і якщо хтось із кредиторів США (наприклад, Японія
або Китай) зажадають виплати за борговими зобов’язаннями, ситуа-
ція може радикально змінитися. Сполучені Штати виявляться в досить
хисткому становищі. Цс й буде початком знищення США, а разом з
ними і світової єврейської імперії... Отже, навіть часткове витіснення
доларів з міжнародної фінансової системи не дасть змоги США безкар-
но діяти в економічній сфері. І дедалі більше країн дізнаються про це.
Тому невипадково Китай заговорив про «золотий юань» як світову ва-
люту для розрахунків у Азійсько-Тихоокеанському регіоні, Російська
Федерація - про «золотий рубль» для розрахунків на території СНД,
арабський світ - про «золотий динар». Усе цс в недалекому майбутньо-
му призведе до знищення долара як світової валюти, а з нею й до зни-
щення Глобальної синагоги - світової єврейської імперії” [там само|.
З цього всього політологи роблять висновки:
1. США та Європейський Союз розробили програми руйнування ви-
робництва, середовища проживання населення, його фізичного
знищення, що, відповідно до резолюції Генеральної асамблеї ООН
№ 260А від 9 грудня 1948 року, є найважчим кримінальним злочи-
ном.
2. США та Європейський Союз на корупційній основі сформували в
Україні колоніальну адміністрацію, яка разом з експертами - еко-
номічними вбивцями від США і Міжнародного валютного фонду
реалізовує програми геноциду. Реалізація на корупційній основі
програми геноциду є також тяжким кримінальним злочином.
3. Колоніальна адміністрація та інші учасники цих злочинів казково
збагатилися й продовжують свою злочинну діяльність. Ми повинні
вимагати від Парламентської асамблеї Ради Європи, міжнародного
співтовариства, міжнародних правоохоронних і правозахисник ор-
ганізацій:
- засудити організаторів економічної, інформаційної і психологіч-
ної війни проти України.
- визнати факти геноциду в Україні, реалізовані за розробленими
США та ЄС програмами геноциду, реалізовані на основі коруп-
ційного шантажу;
- визнати діяльність МВФ в Україні злочинною;
- припинити реалізацію США та ЄС злочинних програм геноциду
206
в Україні відповідно до "Конвенції про попередження злочинів
геноциду й покарання за нього";
- притягти до відповідальності авторів і виконавців програм гено-
циду відповідно до "Конвенції про незастосування строку давнос-
ті до воєнних злочинів і злочинів проти людства";
- просити міжнародні арбітражні організації зобов'язати МВФ, ад-
міністрацію США та ЄС відшкодувати збитки, завдані громадя-
нам України.
Незважаючи на американські прогнози щодо знищення етнічної
різноманітності людства, маємо зазначити, що, згідно з природними
законами, закономірно розпадаються імперії (країни з відмінними,
а то й протилежними культурами, конгломератами антагоністичних
народів), які не мають спільних точок дотику пі в культурному, ні в
антропологічному, пі в політичному просторі. Об’єднуються етноси
з близькоспорідненими менталітетами, культурами, тобто ті, які ма-
ють спільне генетичне коріння. С. Гантіґтоп писав: “Коли приходить
криза ідентичності, для людей набуває значення кров і віра, релігія і
сім’я. Люди об’єднуються з тими, хто має ті самі корені, віру, мову,
цінності та інститути, і дистанціюються від тих, у кого вони інші”
(Гантігтоп, 148-149|.
Найдоцільнішою лінією поведінки людства в глобальну епоху мо-
гло б бути збереження етнічного (національного) розмаїття на планеті
Земля. За визначенням Програми і Статуту Конгресу українських
націоналістів, “нація - це жива, духовно та органічно самобутня
спільнота, що викристалізувалася та виросла в означених історич-
них, гсонолітичних, господарських і суспільно-політичних умовах.
Це невід’ємна єдність органічно пов’язаних співвітчизників, спаяних
спільною історією, культурою, мовою, традиціями, територією та
спільною волею жити самостійним життям у власній державі, згідно з
її волею до життя, визначеною історією, - волею до влади”.
Семінарське заняття за темою 13
“Поняття імперії та імперіалізму в Глобальну епоху9
(Імперіалізм та етноси: два протилежні полюси)
Запитання та завдання
1. Поняття імперії та імперіалізму.
2. Чому імперії з невмолимою закономірністю розпадаються?
3. Територіальний та транснаціональний імперіалізме
207
4. Доля націй в імперії (радянській, римській, американській).
5. “Культурний імперіалізм” та його сутність.
6. Чи правомірне вживання терміна “Захід” і щодо Європи, і щодо Амери-
ки?
7. Чи можлива в імперії етнонаціональна політика?
8. Які, на Ваш погляд, шляхи правового забезпечення безпеки людства?
Література
1. Бзттлер А. Контурьі мира в первой половине XXI века и чуть далее /
А. Бзттлер // Мировая зкономика и международньїе отношения. -
Москва, 2002. - № 1.
2. Білорус О. Г. Глобалізація і безпека розвитку. Монографія / О. Г. Бі-
лоус, Д. Г. Лук’яненко та ін. - К., 2001.
3. Гантінґтон С. П. Протистояння цивілізацій та зміна світового поряд-
ку / [пер. з англійської]. - Кальварія, 2006. - 471 с.
4. Загладин Н. Глобализация в контексте альтернатив исторического раз-
вития / Н. Загладин / / Мировая зкономика и международньїе отно-
шения. - М., 2003. - № 8.
5. Ласточкіна С. Глобальна піраміда чи імперія: структура та процеси її
формування. - Шр://й.иа/8Іогу/289832/
6. Ленін В. І. Імперіалізм як вища стадія капіталізму: Повне зібр. тво-
рів. - Т. 31.
7. Неклесса А. Управляемьій хаос: движение к нестандартной системе
мировьіх отношений / / Мировая зкономика и международньїе отноше-
ния. - Москва, 2002. - № 9.
8. Неклесса А. Глобальная трансфомация: сущность, генезис, прогноз / /
Мировая зкономика и международньїе отношения / А. Неклесса. - Мо-
сква, 2004. - № 1.
9. Перкінс Дж. Сповідь економічного вбивці. - Шр://]ойпрегкіп8.пагос1.ги/
10. Світлий Дарій. Світова москвинсько-єврейська проблема та визвольний
націоналізм / Дарій Світлий. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - 320 с.
11. Сенченко М. І. Зброя невидимої війни - “економічні вбивці” США//
Персонал-Плюс. - 2006. - № 38 (189).
12. Фай Г. Всемирньїй переворот. Зссе о новом американском империализ-
ме. - Москва: Слава!, 2005. - 160 с.
13. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / [пер. с англ. Т. Велиме-
ева, Ю. Новикова] / С. Хантингтон. - Москва: ООО Изд-во “АСТ”,
2003. - 603 с.
14. Хантингтон С. Кто мьі? Вьізовьі американской национальной идентич-
ности; пер. с англ. А. Башкирова / С. Хантингтон. - Москва: ООО
Изд-во “АСТ”; ООО “Транзиткнига”, 2004. - 635 с.
15. ЬПр://1ііаксеп1.сот/2009/12/08/и-5иНпкай-5осіоти.Ьіт1#ге5ропсі
208
Кекція 14
КОНСЕРВАТИЗМ
ЯК ІДЕОЛОГІЯ САМОЗБЕРЕЖЕННЯ
Сутність ТА РОЛЬ КОНСЕРВАТИЗМУ
у ЗБЕРЕЖЕННІ САМОБУТНОСТІ ЕТНОСІВ ТА ДЕРЖАВ
Початок консерватизму як соціально-політичної ідеології поклала
французька революція 1789 р. І якщо саме явище природного консер-
ватизму існувало завжди, то консерватизм як філософське вчення та
ідеологія був започаткований саме в результаті осмислення проблем
суспільства та державного устрою наприкінці XVIII ст.
Консерватизм (лат. сопзегго - охороняю, зберігаю) - ідейно-
політичні, ідеологічні і культурні течії, що спираються па ідею традиції
та спадкоємності в соціальному та культурному житті. Для консерва-
тизму характерні прихильність до існуючих та установлених соціаль-
них систем і норм, скептичне сприйняття ідей рівності людей, непри-
йняття революцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного
органічного, максимально повільного розвитку. Ідеологічно консер-
ватизм протистоїть як лібералізму, так і соціалізму. Вперше термін
“консерватизм” вжив у 1891 році французький політик Франсуа-Рснс
де Шатобріап. У західній політиці консерватизмом часто називають
школу мислення, започатковану британським мислителем Едмупдом
Бсрком (Бьорком, з англ. Есітипсі Вигкс): у поглядах на управління
англійськими колоніями він був лібералом, у внутрішньополітичному
житії обстоював консервативні позиції.
Світоглядні й політичні уподобання різних консервативних рухів
у світі дуже сильно різняться між собою аж до переходу до крайніх
протилежних доктрин: наприклад, від етпократичпого консерватизму
до консервативного лібералізму, що, по суті, є нонсенсом. Основни-
ми консервативними політичними силами в своїх країнах вважаються
Республіканська партія США, Консервативна партія Великої Бри-
танії, Ліберальна партія Австралії, Ліберально-демократична партія
Японії та ін. В українській філософській думці ХІХ-ХХ ст. ідеї кон-
серватизму розвивали такі мислителі, як І. Фрапко, Леся Українка,
В. Липинський, Ю. Липа, В. Шаян та інші. Зокрема Ю. Липа писав:
209
“Консервувати - цс не значить затримуватися, цс є постійно поправ-
ляти, не знищуючи. Консерватизм не виключає поступу, лишень ви-
магає його. Вимагає сталої уваги до того, що вже збудовано, й обе-
режного впровадження нового” [Призначення України, 1531.
Самюсль Гантінґтон у статті “Консерватизм як ідеологія” (1957)
писав: “Консерватизм - цс система ідей, використовувана для захисту
будь-якого усталеного порядку незалежно від місця й часу; від будь-
якого фундаментального виклику його природі та існуванню неза-
лежно від того, з якого табору вона виходить. Єством консерватизму
є його пристрасне утвердження цінності існуючих інститутів. Цс не
означає, що консерватизм протистоїть будь-яким змінам. Насправді,
для того щоб зберегти фундаментальні елементи суспільства, мож-
ливо, доведеться погодитися на зміни в другорядних питаннях”. Ні-
мецький консерватор Армін Молер вважає, що “бути консервативним
означає не триматися за вчорашнє, а жити тим, що значиме завжди”.
Класична сутність консерватизму як ідеології має свої особливі
ідеали, риси та сутності, які через їхню велику різноманітність нині
розуміються й подаються у доволі викривленому вигляді. Тому в су-
часних умовах дуже важливо подати правильну інтерпретацію кон-
сервативної ідеології, яка в подальшому здатна стати основною мето-
дологічною засадою національного державотворення.’
Отже, ми сформулюємо витокові сутнісні характеристики кон-
серватизму, окреслені такими мислителями, як Освальд Шпенґлер,
Армін Молер, Фрідріх Ніцше, Юліус Евола, Ян Стахпюк та ін.:
1. Консерватори надають перевагу: духу над матерією, якості над
кількістю, загальній ідеї над егоїстичним інтересом.
2. На противагу демократичним гаслам “свобода, рівність, бра-
терство” консерватори встановлюють: ієрархію, в якій природжена
нерівність є запорукою порядку.
3. Течії, які обстоюють тільки дію (напр., прагнення потрапити
до парламенту) й нехтують ідеєю (роботою з ідеями), - приречені на
поразку, бо ідеї можуть бути спрямовані проти них самих.
4. Але пс треба забувати, що не ідеї слугують підтримкою чи умо-
вою володарю, а сам володар має бути умовою для всього іншого.
Отже, важлива пс стільки сама ідея, як те - хто цю ідею обстоює!
5. Ідея доктрини консервативної революції (парадоксальне по-
єднання, оскільки консерватизм заперечує революцію як суспільне
явище) - захищати традиційні цінності радикальним шляхом (тобто
революційністю мислення і дії).
210
6. Консерватизм - цс завжди антидемократичні, антихристияп-
ські, антиґлобальні - радикально праві рухи.
7. Консервативна революція - світоглядний феномен, який вво-
дить у політику інтелектуалізм, висоту духу (ірраціональне). Тоб-
то верховна влада має бути поєднана з сакральною - тільки тоді
досягається успіх.
8. Етнічна ієрархія має бути встановлена замість демократії.
Ієрархія існує тоді, коли є вожді. Вожді - цс особистості, які створю-
ють шляхи там, де їх ніколи нс було!
9. Виховання національної аристократії спирається па рідну релі-
гію (концепція В. Шаяна) з її вченням про священне, з її морально-
етичними нормами, узгодженими з ученням про варни і обрядами
станових та вікових ініціацій (усі ведійські книги).
10. Консервативна революція нс терпить ніяких компромісів
(отже, загравання з юдо-християнами нс прийнятне; треба покінчи-
ти з усякою слабкістю, усякою поблажливістю до нікчем, зрадників,
“поверхах-хапайків” і відвертих пройдисвітів!).
11. Етнічна традиція відроджується за законами природи, згідно
з якими етнічна самобутність витісняє інтернаціональні явища; праг-
нення до об’єднання за національною ознакою - також закон природи
(напр., прогнозується навіть закономірний і швидкий розпад США і
Канади на національні групи).
12. Інтернаціональні імперії розпадаються через відсутність енер-
гії зчеплення між окремими елементами системи (силове механічне
об’єднання нспоєднуваїїих якостей). Треба розрізняти ліве (меха-
нізм) і праве (організм).
13. Існує оптимальний рівень життєстійкості етносу, нижче яко-
го стає необхідним самозахист. Ступінь етнічної однорідності визна-
чає життєстійкість етнічної групи. Чистота крові - запорука чистоти
світогляду! Нині настав час самозахисту, що вже неможливий без
цілеспрямованого сконцентрованого наступу. Будьмо твердими і по-
слідовними у своїх рішеннях і діях!
14. Консервативний погляд на християнство: воно - життєпора-
женська релігія, не здатна вивести етнос на належний рівень життєза-
хисту. Християнський егалітаризм є антиподом арійській ієрархії (бо
він знищує національну аристократію). Польський мислитель Ян
Стахнюк назвав християнство “антикультурою” (“вспакультура” -
“культура всп’ять”).
15. Расові пріоритети консерваторів: “партія - ніщо, порода -
все!” Критерії добору політичної еліти треба шукати в антропології, а
не в політиці. Навчитися визначати своїх\
211
16. Еліта - цс генетична аристократія, у якої “не авторитет похо-
дить від займаної посади, а посада займається згідно з походженням
та авторитетом” (Ю. Евола). Треба слухати і спостерігати природу -
гени проявляться природним шляхом. Наше завдання - розпізнати їх
у дитинстві та навчити, а потім - підтримати в становленні!
17. Ієрархія будується на принципі певного місця в структурі, де
нижчий тільки відчуває себе елементом цілого організму, володарем
якого є Душа (аристократ Духу), де тільки вищий має право судити
про нижчого, а не навпаки.
18. Знищення рабства хочуть лише раби - тому демократія для
них рятівна соломинка. Раби не терплять істинних вождів і вигадали
демократичну маску для прикриття свого мерзенного прагнення роби-
ти що завгодно.
19. При демократії вожді обираються не за якісним, а за кількіс-
ним принципом.
20. При демократії ис може бути свободи, бо аристократи Духу
принижені до ролі механічного “коліщатка” (нівеляція можливостей
і тотожність прав).
21. Ми повинні досягти “нерівної всім рівності” (Г. Сковорода).
Час перейти до поділу, від хаотичної кількості до диференційованої
якості. Істинна свобода можлива лише в арійській ієрархії, де кожен
не тільки займає належне йому місце, а й користується диференційо-
ваними правами!
22. Отто Вайнішер (юдей) сам зізнається: “Комунізм - цс явище
єврейське, соціалізм - арійське”. Додамо до цього, що арійський со-
ціалізм має спиратися на націоналізм. Отже, консервативна доктри-
на - націонал-соціалізм (НС).
23. Розрізнення лівого і правого (механізм - організм) має бути
чітким у всіх галузях нашого життя. На противагу механічному стяг-
ненню різнорідних елементів (всіх націй) - ми (тобто консерватори)
створюємо ієрархізоване органічне суспільство людей одної нації,
одного менталітету, власної природної релігії, тобто Язичницьку
імперію (Ю. Евола).
24. Консерватизм є альтернативою Глобальному універсалізму.
Тепер розглянемо український консерватизм сучасної нам доби
та з’ясуємо, чи відповідає він витоковим своїм засадам і чого бракує
сучасним консерваторам. На початку варто нагадати, що нині й у
лівих доктринах спостерігається загальна тенденція до ідейного ма-
родерства: привласнення чужих ідейних цінностей, надягання на себе
212
маски “нравизни”, що виявляється в довільному маніпулюванні ідея-
ми та термінами, підміні понять (їх благо і фактичний парадокс - те,
що “паства” вже для цього підготовлена правими\).
1. Перша фактична помилка (а може, й цілеспрямований задум)
українських “консерваторів” - оголошення християнської доктрини
світоглядно-концептуальною основою “консервативної” партії, що є
нонсенсом, який походить з цілеспрямованого обману.
2. Другий концептуальний парадокс: взірцем духовно-моральних
засад оголошується Нагорна проповідь Ісуса Христоса. Це та пропо-
відь, у якій сказано, що “блаженні вбогі духом” (Матв. 5:3); “коли
вдарить тебе хто у праву щоку твою, - підстав йому й другу” (Матв.
5:39); “любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає,
творіть добро тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто вас пере-
слідує” (Матв. 5:44). Тут же згадуються й синагоги, в яких молився
Христос і його учні (Матв. 6:5). Крім того, Христос ще й закликає
“не сіяти, не жати, не збирати”, бо, мовляв, “Небесний Отець на-
годує”, - цс вже зовсім не по-українськи (поведінка “перекотиполя”
типова для юдейського кочівника!).
3. Пропонуємо замислитися над хрестоматійними рядками Нагор-
иої проповіді улюбленого “героя” пересічних християн - Ісуса: “Не
подумайте, ніби я руйнувати закон чи пророків прийшов, - але ви-
конати1' (нагадаємо, що “Закон і Пророки”- цс, в перекладі па зро-
зумілу мову, єврейське “святе письмо” Тора і єврейські пророки, які
оголошуються пророками всього людства).
4. Нав’язувана нам думка про тс, що нібито “християнство стало
логічним продовженням вірувань наших пращурів”, - вершина циніз-
му сучасних “консерваторів”, коли відомо, що християнство знищило
останніх носіїв рідної традиції в Київській державі, а сучасний “ка-
нонічний патріарх” разом зі своїми браттями-во-христі в публічних
виступах оголошує анафему сучасному язичництву та називає рідну
віру “смертельним гріхом”.
5. Вимоги відміни ідентифікаційних номерів, яке ставлять собі за
мсту українські “консерватори” - саме но собі позитивне починання.
Однак чи знають християнські консерватори, що воно ж суперечить
християнському вченню? Якраз християнство й пропонує “попечата-
ти” всіх “рабів божих”: “ми покладемо печатки рабам Бога нашого
на їхніх чолах!” (Апокаліпсис, або Одкровення Іоанпа Богосл. 7:3).
На тлі нашої обізнаності з глобальними планами щодо імплантації
всьому людству ідентифікаційних чинів дехто вжахнеться від того,
213
що нібито біблійне пророцтво нині збувається. Ні, шановні українці,
насправді ніякого “пророцтва” нс було: над людством всього лише
розігрується готовий сценарій, накреслений творцями Біблії. Від нас
залежить, яку роль ми оберемо!
6. Щодо “справжньої демократії як волі більшості”, до якої за-
кликають сучасні квазіконссрватори, - то тут виявляється повне не-
розуміння суті консервативних засад {ієрархії), які є альтернативою
будь-якої демократії (читай: анархії). Для наочності, суть демокра-
тизму яскраво представлено такою сентенцією нашого польського ко-
леги: “Якщо на вашій вулиці живе один розумний і десять ідіотів, то
вони за принципом демократії проголосують за ідіота” (Т. Щенан-
ський).
7. Отже, консерватизм - це нс “народна ідеологія”, як твердять
апологети нових консерваторів; консерватизм - цс аристократична,
расово арійська ідеологія ієрархії, іцо будується па принципах поки
що елітарної етнічної релігії.
Етніцизм ЯК ОДИН ІЗ НАПРЯМКІВ СУЧАСНОЇ ФІЛОСОФІЇ
АЛЬТЕРНАТИВНОГО ТИПУ
Нині вже очевидна нездатність недавніх ідеологічних намагань
приписати українській філософії псрифсрійність щодо світового фі-
лософського процесу. Проблема полягає радше в певній ізольованос-
ті української філософської думки від європейського мислительного
поля. Часто осмислення тотожних процесів нашої сучасності йде па-
ралельними шляхами як в Україні, так і в Європі. Варто зазначити,
що іноді деякі прецеденти, створені у нас, навіть випереджають євро-
пейський філософський дискурс. Однак цс біда радше самої Європи,
ніж України.
І хоча сучасниками досі ще не достатньо вивчені так довго замов-
чувані праці наших етпофілософів, проте й вони поступово посідають
належне місце в системі українознавчих досліджень. Для української
науки та культури загалом характерне пізнання праць своїх мисли-
телів лише через багато років після їх створення. Цс, звичайно, нс
могло не позначитися на загальному розвиткові стнофілософської
думки, бо кожна праця, написана у свій час, має прислужитися своїм
сучасникам саме в контексті поточного історичного моменту. Так, ідеї,
народжені в Україні, будучи занедбаними у власній Вітчизні, повер-
таються до нас уже з Європи, але через багато років. Одним із таких
маловідомих етпофілософів був професор Львівського університету
214
Володимир Шаяп - речник відродження етнорелігії, названої панарій-
ством (дослівно “вссарійство” - європейська духовно-культурна течія,
що спирається на власну етнорелігійну спадщину індоєвропейських на-
родів). Сам В. Шаяп датує цю українську ідею 1934 роком. Європей-
ські наростки етнічної традиції були задушені Гітлером і цс в буремних
1940-х, однак у Європі цей рух знову відродився з кінця 1970-х років
XX ст., в Україні - лише на початку 1990-х.
Наприкінці XX ст. культурологи відзначали тривожні симптоми
в європейській культурі - тенденцію до тотального управління сус-
пільством і культурою. “Масова культура” знищує індивідуальність
та критичне ставлення до суспільних явищ, погіршує смаки, нав’язує
людині нсістипні потреби і пригнічує істинні. Масовому суспільству
притаманні руйнівні тенденції. Суспільство XX ст., на думку Мартіпа
Гайдеґґера, - безособовий світ, у якому всі події й думки анонімні,
світ, у якому відчуження досягає крайньої межі й ніхто особисто
нічого не вирішує і ні за що не відповідає. Людина втрачає здат-
ність відчувати Буття. Цінність етносу, етнічної культури і людини як
природно-культурних феноменів руйнується світовими, глобальними,
інтернаціональними пссвдоцінностями.
Тому дослідження в цій галузі набувають непересічного значення,
незважаючи на тс, іцо провладно-наукова кліка вже накладає табу на
наукові розробки етнонаціональних проблем, відносячи їх у розряд
“неактуальних в умовах вссзростаючої Глобалізації”. Держава, замість
того щоб підтримати наукові розробки рятівних технологій, скочуєть-
ся в Глобальне болото самознищення. Маємо чимало ознак деградації
нав’язаних людству штучних “цінностей”, які невмолимо наближають
нас до природних чи суспільних катаклізмів, через які, очевидно, люд-
ству доведеться пройти, щоб відновити природні основи людського
Буття. Сучасний низький духовний та етнічний рівень політичних еліт
вже не може забезпечити стабільність людства і збереження життя на
планеті. Ефективно розв’язати ці проблеми можуть лише національні
держави як природні суспільно-політичні спільноти.
Семінарське заняття за темою 14
Запитання та завдання
1. Поняття та сутність консерватизму.
2. Основні доктрини консерватизму.
3. Поняття “консервативна революція”.
4. Представники консерватизму (персоналі!).
215
5. Позанаціональні цінності як антипод національним.
6. Етніцизм як один із напрямків сучасної філософії та основа етнодержа-
вотворення.
7. Роль консерватизму в збереженні етнокультурної самобутності світу.
Література
1. Авдеев В. Расовое мьішление давних греков // Наследие предков. -
1999. - № 6; або: Сварог. - 2000. - Вип. 10.
2. Бенуа А. Де. Как можно бьіть язьічником / А. де Бенуа. - Москва:
Русская правда, 2004. - 240 с.
3. Вишинський С. Консервативна революція як акт реставрації традицій-
ного світу // Філософія: нове покоління. - Київ: Національний уні-
верситет “Києво-Могилянська академія”, 2008. - С. 63-65.
4. Ионин Л. Г. Апдейт консерватизма / Л. Г. Ионин. - Москва: Изд. дом
Гос. ун-та Вьісшей школьї зкономики, 2010. - 304 с.
5. Ионин Л. Г. Консервативная геополитика и прогрессивная глобалисти-
ка // Социологические исследования. -1998. - № 10. - С. 34-43.
6. Звола Ю. Люди и руиньї / Ю. Звола. - Москва: АСТ, 2007.
7. Липа Ю. Призначення України / Ю. Липа. - Львів, 1992.
8. Лозко Г. С. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренес-
санс / Г. Лозко. - Харків: Див, 2006. - С. 103-120.
9. Лозко Г. Основоположники консервативної революції / Г. Лозко //
Персонал Плюс. - 2006. - № 5 (156).
10. Мала енциклопедія етнодержавознавства. НАН України; Ін-т держави
і права ім. В. М. Корецького [редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та
ін.]. - К.: Генеза; Довіра, 1996.
11. Семеняка О. Концепт “людини особливого типу” в консервативній ре-
волюції (на прикладі Анарха Юнґера та правого анархіста Еволи) //
Український Традиціоналістичний Клуб. - 2010. - 23 липня.
12. Серрано М. Ницше и Вечное Возвращение // Атеней. - 2001. - № 1.
13. Фай Г. За что мьі сражаемся. Идеологический словарь / Г. Фай. - Мо-
сква: Изд. центр “Слава!”, 2006. - 240 с.
14. Звола Ю. Люди и руиньї / Ю. Звола. - Москва: АСТ, 2007.
15. Звола Ю. Язьіческий империализм / Ю. Звола. - Москва, 1994.
216
Лекція 15_____________________________
ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА
УКРАЇНИ ТА НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ
В КОНТЕКСТІ її ГЕОКУЛЬТУРИ
Свого часу Аристотель дав визначення політики як сфери регу-
лювання людського спілкування та як галузі, відповідальної за під-
тримку соціального порядку й керівництва громадськими справами.
Для XX та XXI ст. характерна гіпертрофія політики, яка вже не
відповідає за підтримання порядку в державі, а визначається радше
прагненням політиків забезпечити олігархічно-кланові інтереси, абсо-
лютно забувши про народ, який їх обирав.
Чи здатні сучасні українські політики взяти па себе відповідаль-
ність за долю народу нашої держави - питання проблематичне. Су-
часна політика виглядає справою брудною й безчесною. Хоча Леся
Українка спростувала думку про політику як справу абсолютно без-
чесну, кажучи, іцо “не так політика псує характери, як характери
політику”. Незважаючи на справді доволі-таки низьку професійну та
патріотичну якість наших політиків, безумовно, історія Української
Держави в новітній час ознаменувалася такими головними подіями,
які радикально змінили її долю. Однак питання, чи всі політичні дії
були здійснені на благо держави, також залишається па совісті тих,
хто назвав себе “політичною елітою”, але так і нс зміг довести на
практиці свою здатність до державного мислення й діяльності.
24 серпня 1991 р. розпочався принципово новий період в історії
України, а цей день увійшов в історію як прийняття Акту проголошен-
ня незалежності нашої держави. На відміну від Декларації про Дер-
жавний суверенітет (прийнятої ще 16 липня 1990 р.), яка передбачала
участь України в гіпотетичному “оновленому” Союзі, відтепер реалізо-
вувалась ідея повної незалежності України |Зовнішня політика, 15].
12 вересня 1991 р. Верховна Рада України відповідно до норм
Віденської конвенції 1878 р. про ііравонастуїіництво держав щодо до-
говорів ухвалила Закон України “Про правопаступііицтво України”,
за яким лінія державного кордону визначалась за станом на 16 липня
1990 р. Україна підтвердила свої міжнародні зобов’язання, взяті від
імені УРСР, і стала ііравоііастуиницею прав і обов’язків за міжна-
217
родними договорами СРСР, які не суперечать інтересам республіки.
Всі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалежності про-
живали на території УРСР, стали громадянами України [Відомості
Верховної Ради України. - 1991. - № 461.
18 листопада 1993 р. Верховна Рада України ратифікувала До-
говір про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озбро-
єнь; 14 січня 1994 р. у Москві було вироблено Тристоронню заяву
президентів України, Росії та США щодо вивезення з території Укра-
їни ядерної зброї колишнього СРСР; 5 грудня 1994 р. в Будапешті на
Саміті НБСЄ підписано Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку
з приєднанням України до Договору про псрозповсюджснпя ядерної
•зброї. Нині, як ніколи, очевидно, що ніякі міжнародні угоди щодо га-
рантій захисту не діють. Чого варті зобов’язання НАТО, ми побачили
впродовж останніх 20 років, починаючи від Югославії і закінчуючи
Лівією. То чи можна нині позитивно оцінювати фактичне роззброєння
України з “легкої” руки першого президента незалежної держави?
Тепер Україна стоїть беззахисна перед Глобальним мутантом, який не
має жодної людської якості, який планомірно знищує всю стносферу
планети, завдаючи ударів по найбільш традиційних суспільствах, що
ще не втратили власного національного обличчя і здатні чинити бодай
чисто духовний (не військовий) опір.
26 червня 1996 р. Верховна Рада України прийняла Конституцію
України, в якій, зокрема, визначено основні принципи національної
політики. У Преамбулі Конституції записано: “Верховна Рада Украї-
ни від імені Українського народу - громадян України всіх національ-
ностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багато-
вікову історію українського державотворення і на основі здійсненого
українською нацією, усім Українським народом права на самовизна-
чення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов
її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди па землі
України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну,
правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, влас-
ною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,
керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня
1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,
приймає цю Конституцію - Основний Закон України”.
Великі іюліетнічні держави з мультирасовим складом населення
сьогодні довели людству свою неспроможність задовольнити націо-
нальні потреби етносів, які входять до цих спільнот. Розпад радян-
218
ської імперії, в якій уявлення про рівноправність націй трималося на
демагогічній брехні, - наочний тому приклад. Народи, що входили до
Союзу, сподівалися на збереження власної самобутності, створення
сприятливих умов життя і всебічного культурно-національного роз-
витку на основі принципів рівності й справедливості. їхні сподівання
виявилися марними, їх нахабно обдурили.
Але рано чи пізно терпець уривається. Як відомо, між різними
етносами можуть виникати суперечності, що цілком природно, бо для
таких суперечностей є історичні, культурні, релігійні, економічні та
інші підстави. І якщо порушується їхній статус, їхні права або став-
лення одне до одного, тоді виникають етнічні конфлікти, що й при-
зводять до розпаду штучної, неприродної системи.
Сучасні політологи визначають різні моделі стіїоііаціоііальпої по-
літики, як-от:
• модель стіїопаціоііальїюго самозахисту (Прибалтійські країни);
• модель деструкції власної нації (Білорусь);
• демократична модель, орієнтована на забезпечення прав на-
ціональних меншин (Угорщина);
• дискримінаційна модель (Азербайджан) та ін.
Чим же ознаменувалась етпопаціональна політика в Україні? Тра-
диція проживання різних народів в одній державі на наших землях
відома вже в період України-Русі, хоча основу завжди складала одна
й та сама автохтонна титульна нація, що в Україні (нравонаступни-
ці Русі) - називається українцями. В сучасній Конституції України
записано, що етнонаціональну структуру українського суспільства
становить передусім українська нація, корінні народи і національні
меншини [ст. 111. Як стверджує політолог Михайло Гордієнко, зі здо-
буттям незалежності в Україні “націоналізм перестав бути ідеологією
визвольних змагань, а перетворився на державотворчий інструмент”.
Важливою подією в жиіпі незалежної України стало введення по-
няття титульної нації. Поняття “титульна нація” вперше було введено
в обіг відомим французьким політичним діячем і поетом націоналіс-
тичного спрямування Морісом Барресом наприкінці XIX ст. Баррсс
розумів під цим терміном домінуючу етнічну групу, мова та культура
якої стали основою для державної системи освіти. Титульній нації він
протиставляв національні меншини й етнічні діаспори. Баррес вва-
жав, що національна держава може бути сильною тільки за наявності
двох умов: національні меншини та етнічні діаспори повинні зберігати
219
лояльність до держави титульної нації, а титульна нація повинна під-
тримувати “свої” національні меншини за кордоном.
Титульна нація - частина населення держави, національність
якої визначає офіційну назву даної держави. Титульною нацією, як
правило, називається народ, який дав назву державі, а нс той народ,
який прийняв на себе назву держави в процесі свого життя в пій. Так,
наприклад, франки, які дали назву Франції, були асимільовані й роз-
чинилися у конгломераті альбігойців, ельзасців, гаскопців, бретонців
та інших етносів; Бельгія названа ім’ям белгів, кельтських племен,
які вже зникли; Румунія дістала свою назву від римлян, яких вже
давно не існує, і т. йод.
Держав, які мають свої титульні нації, у Глобальному світі по так
вже й багато. Україна, де титульна нація становить майже 78 %, є
повноцінною моноетнічною державою. Те саме в Польщі, де поляки
становлять близько 90 % всього населення. Чого не скажеш про Ро-
сійську Федерацію. До речі, російські патріоти заявляють, що в Росії
росіян - 80 %, а отже, треба вводити поняття титульної нації, якого
в Конституції РФ нема. Зважаючи на те, що багато національностей
упродовж XX кривавого століття були вимушені записувати себе ро-
сіянами, є підстави сумніватися в достовірності такої цифри. До того
ж, варто було б полічити, скільки серед тих “росіян” етнічних укра-
їнців, нащадків заробітчан та політичних засланців, розкиданих по
сибірах та інших “краях отдалснпьіх” великої радянської імперії.
Співжиття різних націй в одній державі, як правило, передбачає
з’ясування сенсу існування такої спільноти, визначення інтересів її
учасників, досягнення їхнього взаєморозуміння та встановлення пра-
вил політичної та державної взаємодії. В умовах суперечливості й
вссзростаючої конфліктності Глобального світу досягти такого поро-
зуміння в полістпічному суспільстві стає практично неможливо. Тому
па перший план виходить моностігічпа держава з органічним суспіль-
ством класичного типу - як майбутній ідеал, як мрія розпорошеного
ґлобалістами етнічного світу.
ІСТОРІЯ поняття "національна меншина"
Спробуємо розібратися з науковими дефініціями корінного і при-
йшлого населення та юридичним статусом тих чи інших національних
одиниць у межах однієї держави. Щодо місцевого населення тієї чи
іншої країни використовують терміни “абориген”, “автохтон” чи “ту-
білець”.
220
Аборигени (від лат. аЬогідіепІз, що походить з аЬ огідіпе - “від
початку”) - корінні жителі певної території, які мешкають па ній з
давніх-давен, тобто віл початку її існування.
Автохтони (від гр. аиіоз - сам і скІЇїоп - земля) - первісне на-
селення тієї чи іншої землі.
Термін “тубільці” застосовують переважно до місцевого населення
Австралії та Африки, однак він позначає й загальну назву будь-якої
місцевої популяції, етносу чи нації, яка володіла конкретною терито-
рією раніше за прийшлі панівні популяції.
Питання національних меншин постало в світі вже з XVI ст. Хоча
термін “меншина” з’явився в 1947 р., коли Економічна та Соціальна
Рада уповноважила Комісію з прав людини ООН розробити рекомен-
дації щодо захисту прав національних меншин. Тоді вперше в доку-
ментах ООН згадано права етнічних, релігійних та мовних меншин.
Визначення ж меншини було розроблене Франческо Капоторті
(членом цієї Ради) в 1971 р. і звучить в перекладі українською так:
“Меншина - порівняно з іншою частиною населення, менша за кіль-
кістю, така, що не займає панівного становища, група, члени якої,
громадяни цієї держави, володіють з етнічної, релігійної та мовної
точок зору характеристиками, які відрізняються від характеристик ін-
шої частини населення і виявляють, нехай не безпосередньо, почуття
солідарності з мстою збереження своєї культури, традицій, релігії та
мови”. Таке визначення існує й донині в різних інтерпретаціях.
Отже, меншина етнічна - цс спільнота людей: 1) яка існує в
нолістпічному суспільстві; 2) якій властиве уявлення про спільне
походження (напр., країна первісного проживання), спільні мовно-
культурні та національно-психологічні особливості; 3) яка порівняно
з місцевим аборигенним етносом становить меншу кількість.
Національні меншини України
В КОНТЕКСТІ її ГЕОПОЛІТИКИ
Етнічна структура сучасних країн доволі складна. Якщо в давніші
часи переважали моностнічні країни, тобто країни з більш чи менш од-
норідним складом населення, то нині ситуація значно ускладнилася.
Нині лише 10 % країн світу можна назвати моноетнічними, ре-
шта - складні поліетнічні утворення. З погляду сучасної політоло-
гії, держава є тією сполучною ланкою, яка єднає в одне ціле різні
поліетнічні групи, що належать до цієї країни і є її громадянами.
Громадяни однієї держави мають почуття громадянської спільноти,
221
яка, однак, не є спільністю етнічною. Розглянемо цю тезу докладні-
ше, щоб з’ясувати, чи так цс насправді.
В Україні, за даними перепису 1989 року, корінного етносу укра-
їнців проживало - 72,7 %, росіян - 21,9 %, євреїв - 0,9 %, білорусів -
0,8 %, молдован - 0,6 %, поляків і болгар - но 0,4 %, решта - пред-
ставники інших національностей.
За переписом 1989 р., в Україні 51 % мешканців рідною мовою
назвали російську; за переписом 2001 р., російську вказали як рідну
лише 25 %. Кількість українців в період між двома переписами зрос-
ла, росіян - зменшилася. За переписом населення 2001 р., українців в
Україні - 37541,7 тисяч осіб (що становить 77,8 %); росіян - 8334,1
тисяч осіб (що становить 17,3 %).
Однак дуже часто мовна поведінка і культурна орієнтація лю-
дей не збігаються з їхньою національною належністю. Схід і Південь
України залишаються значно русифікованими внаслідок 350-річної
колонізаційної політики Росії (СРСР, РФХ Зміна національності з
української на російську була тривалий час типовим явищем, спри-
чиненим насамперед кар’єризмом малоосвічепих, національно несві-
домих людей.
З часу проголошення незалежності України минуло вже 20 ро-
ків. Варто оцінити, чи змінилося ставлення росіян, які проживають
в Україні, до українців як автохтонної титульної нації, а також до
української мови, культури, чи з’явилося в них це деклароване по-
чуття громадянської спільноти.
Мабуть, чи не найпоказовішим у цьому плані є Кримський регіон,
де російськомовне населення переважає. Тут виникає кілька колізій:
перша - історія заселення Криму росіянами; друга - необхідність
розвіювання міфу про “коренной русский зтнос в Крьіму”; третя -
неможливість викорінити імперські стереотипи мислення нашого пів-
нічного сусіда; четверте - перманентний сепаратизм російської націо-
нальної меншини в Україні.
Насамперед скажемо, що Крим - цс адміністративна одиниця в
складі України, найбільш інтернаціональна частина нашої держави, де
переплетено чи не найбільше етносів у Європі. Історично з XII ст. до
п. е. тут проживали кімерійці; з VII ст. до н. с. - скіфи; згодом - греки,
сармати, гуни, алани, готи. В епоху християнізації тут з’являються єв-
реї, хозари, пізніше відомі як караїми, а також вірмени. Лише в 1223 р.
Крим захоплюють монголо-татари, які внаслідок змішування з турками
й інтернаціональним місцевим населенням, перетворилися на так зва-
222
них кримських татар. У 1475 р. Крим потрапляє в васальну залежність
від Туреччини, далі понад півтора століття татари здійснюють набіги
на українські землі, беруть у полон тисячі українських бранців, точать-
ся кровопролитні козацько-турецькі війни. Нарешті в 1783 р. Катери-
на II приєднує Крим до своєї Російської імперії. Радянські правителі в
1950-1960-х роках проводять активну політику заселення привабливих
земель Криму та північного Причорномор’я етнічними росіянами. До-
дамо також, що вже за незалежності України, з ініціативи (чи то з
підбурювання) того ж таки північного сусіда, на півострів повертають
депортованих Сталіним кримських татар, які стають п’ятою колоною
тієї ж таки Росії.
Апетити Російської Федерації зростать, створюється міф про на-
сильницьку “асиміляцію росіян в Україні”, підбурюється боротьба
“русскоязьічного” населення нібито за якісь порушені права, застосо-
вуються й інші нсдостойні методи політичного шантажу. Щоб нс бути
голослівною, наведу фрагмент маніфесту політичної організації “Рус-
ское движенис «За Единую Русь»” мовою оригіналу (виокремлення
курсивом мої. - Г. Л.): “За Великую и Единую Русь! У русского на-
рода єсть свои национальньїс и исторические особенности. Исходя из
них, мьі формулирусм цели, которьіх намсрсньї добиться:
1. Мьі строим своє Русское национальнос государство - «ВЕЛИ-
КУЮ РУСЬ», в собственном доме на земле наших предков, включа-
ющем в себя территорию ньінешней России, Украиньї, Белоруссии и
Приднестровья (без нациоііальпо-тсрриториального дслепия), а так-
же земли, пожслающис с ней воссоедипиться.
2. Великая Русь нризнастся мононациональной страной русского
народа, т. к. русские составляют в ней абсолютное большинство на-
селення по вссм мсждународпьім нормам. Русь назвали но нашому
имени и от нашого имени. Ибо русские - не только создатели Малой,
Белой, Великой Руси, но и нация, без которой Украйна, Белоруссия,
Россия и Приднестровье не могли бьі существовать в виде госу-
дарств в их настоящих границах.
3. Русская нация утверждаетея в официальном статусе коренной,
титульной и единственной государствообразующей нацией Руси.
4. Русский народ на своей исторической Родине в настоящее врс-
мя находитея в состоянии оккупации, а нация в разделенном положе-
ний, незаконно отторгнутьіми интернациональной тоталитарной
властью. Мьі возвращаем русским суверенитет и право на воссоеди-
нение единой русской нации.
223
5. На нереходньїй нсриод в Русской державо устапавливается
справедливая, национальная власть.
6. Утверждаетея национально-ііроііорциональїіос нрсдставитсль-
ство коренньїх народов во всох органах государствспіюй власти и
мсстпого самоунравления.
6. Графа «пациоііальїіость» в паспорте должпа бьіть восстановле-
па, равпо как и процедура се заііолнсния.
7. Признать факт зтнодемографической катастрофи русского
народа, захватившей все народні во вссм мире и ііриііявіпсй у русских
обвал ьньїй характер.
8. Запреіцснис русофобии во всох се проявленнях, заїцита чело-
вечсских и граждапских прав русских людей в любой точко земного
шара.
9. Признаиис факта геноцида русского народа и преодоленис сго
послсдствий.
10. Противодействие целенаправленной политике ассимиляции
русского народа.
11. Развитие пациоііальной Берні.
12. Перссмотр истории в нользу фактичсских материалов, а не
измьішлсний фалнсификаторов разньїх времен”.
|ИП:р://\¥\¥\¥.русскосдвиженис.рф/іпс1ех.рЬр/тапіі?с8І-гіі$$ко8о-
пагосіа |
Цей унікальний зразок політичного блефу національної меншини
в межах Української Держави - свідчення абсолютного інфантилізму
української влади, яка не здатна заборонити деструктивну діяльність
“п’ятої колони” у своїй державі.
Міжетнічні контакти та національна політика
При великій різноманітності етносів у межах однієї держави, без-
перечно, виникають контакти між представниками різних національ-
ностей.
Етнічні контакти, за Л. Ґумільовим, можуть бути різних тинів:
1) співіснування, при якому етноси не змішуються і не насліду-
ють один одного, запозичуючи лише технічні нововведення;
2) асиміляція - поглинення сильнішим етносом іншого, слабшо-
го, причому слабший забуває повністю своє походження, мову
і звичай;
3) злиття обох етносів, при якому обидва забувають своє корін-
ня та утворюють третій, абсолютно новий етнос;
224
4) метисизація (від фр. метис - змішаний), при якій нащадки
зберігають звичаї обох етносів, але метиси існують лише за-
вдяки поповненню новими метисами.
Щоправда, автор зазначає, що третє спостерігається вкрай рід-
ко. Справді, важко навіть навести який-псбудь конкретний випадок
такого злиття, коли з двох етносів утворився третій принципово но-
вий. Згадаємо сучасних болгар, які утворились із двох етнічних груп
(тюрки і слов’яни), однак у культурі переважив слов’янський духо-
вний тин попри 500-річне панування турків на землях Болгарії.
Далі Л. Ґумільов зазначає, що природу і культуру нищить довіль-
не спілкування і вільна любов. Він порівнює цей свій висновок з дру-
гим законом Ньютона: “що виграємо в суспільній свободі, те втрачає-
мо при контакті з природою”, точніше - з географічним середовищем
і власпою фізіологією (бо природа перебуває в середині наших тіл).
В етнології прийнято розрізняти зовнішні - екзогамні шлюби
(представників різних етносів) і внутрішні - ендогамні шлюби (пред-
ставників свого етносу). Ю. Бромлей назвав ендогамію етнічним
бар’єром, засобом самозбереження етносів. Нині все частіше етнологи
констатують роздвоєність особи, що має подвійне походження.
При довготривалих контактах етносів у межаж однієї держави
виникає проблема міжнаціональних шлюбів. У народів з близьким,
спорідненим етнічним походженням часто можлива інкорпорація
(включення в себе) іншого етносу, яка, до прикладу, можлива між
слов’янськими народами. При зіткненні двох несхожих, далеких за
походженням і дуже відмінних за культурою етносів відбувається ін-
терференція, що порушує кожну з вихідних.
Термін “інтерференція” застосовується в біології на позначення
захисного білка інтерферону, який утворюється в клітинах для при-
пинення розмноження мікробів чи токсинів. Інтерферон - дослівно
“періодично вбиваю” (від лат. іпіег - між, періодично і [епо - вби-
ваю). Такі химерні етнічні утворення недовговічні, вони, як правило,
вироджуються вже у другому чи третьому поколінні.
Отже, сучасні вчені розглядають екзогамію як деструктивний
фактор в розвитку етносів, бо екзогамна сім’я передає дитині два
стереотипи, які взаємно поглинають один одного. Для збереження
етнічних спільнот і етнічних культур необхідна ендогамна сім'я, яка
передає дитині відпрацьовані століттями стереотипи поведінки.
Наслідком такої подвійної належності особи до двох етнічних груп
стає так звана марґінальність особи. Цей стан характерний найчас-
225
тіпіс для вихідців з етнічно змішаних сімей. Найкритичніший пси-
хологічний стан настає тоді, коли особа перебуває не просто \\а межі
етнічних культур, а тоді, коли ці цінності несумісні, антагоністичні
|М. Шульга. Етнічний довідник. - Т. 1. - С. 871.
“Етнічний марґінал проявляє психічну нестійкість - він прагне
одночасно жити у двох світах, але по-справжньому не живе в жод-
ному з них. Його духовний світ копгломсративпий: одних цінностей
він відцурався, а інші не увібрав. Звідси переживання ущербності,
комплексу неповноцінності, що веде до агресивності, невмотивовапої
жорстокості... Втрата коренів, моральних та культурних опор робить
марґінала особою з втраченою ідентичністю” [там само|.
Часто етнічними марґіпалами можуть почуватися й представники
етнічних меншин (пор. дошкільні й шкільні навчальні заклади, іншо-
мовне середовище, відмінне від середовища сім’ї, тощо).
Проблеми етнічних марґіпалів можна розв’язати на особистісному
рівні у сфері самосвідомості. На думку М. Шульги, існує чотири мо-
делі такого вирішення:
1) психологічна, моральна подвійність “розірваність душі між
культурами”, етносами, мовами;
2) самоідснтифікація з одним з етносів;
3) усвідомлення себе космополітом;
4) самоідснтифікація себе з двома, трьома етносами.
Нині чимало громадян України розв’язали цю проблему особисто
для себе за другою моделлю. Сприйнявши ідею незалежності Укра-
їни, вони віддали перевагу українському походженню і роблять по-
сильний внесок у будівництво нашої держави. Однак чимало грома-
дян, не бажаючи зрозуміти ролі етнокультурного чинника в розвитку
держави, досі не можуть змиритися з потребами відродження україн-
ської мови, всіляко гальмують стпопаціопальпі процеси і скаржаться
на “національну дискримінацію”.
Етнічна чи національна дискримінація - явища досить непопу-
лярні в сучасній Україні та й у багатьох інших країнах. Власне, під
національною дискримінацією треба розуміти певні утиски чи обме-
ження, що їх чинить панівний етнос щодо пепапівного. Як було ска-
зано вище, російська національна меншина в Україні є другою за
кількістю порівняно з титульним етносом і користується всіма права-
ми щодо своїх національних потреб. Отже, претензії щодо обмежень
російської мови не відповідають дійсності. Достатньо послухати па
вулицях наших міст, якою мовою розмовляють громадяни. В нобуто-
226
вій сфері жодних мовних обмежень існувати не може. А необхідність
державної мови нині є закономірним стіюзбсрігальпим засобом, який
застосовує у своїх країнах більшість держав.
Національні меншини за характером розселення можуть бути ком-
пактними (які проживають компактно, тобто в певному районі) або
дисперсними (розсіяними в різних районах, поселеннях).
В Україні більшість національних меншин розселена дисперсно,
за винятком угорців Закарпаття та кримських татар.
Нині етнологи виокремлюють п’ять тинів етнічних меншин.
1) Національні меншини - ті меншини, що мають свої національні
держави за межами країни проживання даної національної мен-
шини (напр.: німці, болгари, греки, росіяни та ін. в Україні).
2) Регіональні меншини - ті меншини, які споконвіку проживали
на теренах іншої національної держави, але ніколи пс мали
власної держави (напр., Гагаузи, які живуть в Україні).
3) Мігрантські меншини - переважно тимчасово проживають на
теренах тієї чи іншої держави (наприклад, заробітчани тощо).
4) Колонізовані меншини - нащадки давнього населення завойо-
ваних і заселених колоністами територій (напр., американські
аборигени, витіснені колонізаторами з власних земель, і нині
перетворилися в меншини на своїй землі).
5) “Нові національні меншини” - результат утворення нових
держав, переважно “третього світу”, кордони якого колоніза-
тори поділили без урахування етнічної специфіки.
У більшості демократичних країн нині створені умови для вільно-
го розвитку національних меншин, надані можливості для реалізації
їхніх прав, збереження етнічної й культурної самобутності. Однак
міжнародні правові документи надають такі можливості лише грома-
дянам тієї чи іншої держави; якщо ж особи належать до робітників-
м і гранті в чи біженців, вони не мають статусу національних меншин.
Історія розвитку національних меншин в Україні оформлена по-
літично переважно в XX ст. В Україні у квітні 1924 р. була створе-
на Центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВ
(ЦКНМ), яка проіснувала до 1941 р. З 1923 р. в Україні було впрова-
джено систему національно-територіального районування. На початку
1931 р. в Україні вже діяли 25 національних районів (8 російських,
7 німецьких, по 3 болгарських, грецьких, єврейських і 1 польський),
а також 925 національних сільрад, які в цілому становили 8 % усієї
кількості сільрад в Україні.
227
6 липня 1927 р. вийшло “Положення про забезпечення рівноправ-
ності мов і про сприяння розвиткові української культури”, за яким
передбачалося, що “державні органи вживають, як переважну для
офіційних зносин, мову місцевої національної більшості”. У 1932 р. в
Україні проживало близько 12 млн осіб, які належали до національ-
них меншин, що становило 25 % від усього населення.
Однак уже з 1933-1934 років як розвиток національних меншин,
так і українізація почали згортатися, були ліквідовані інститути реалі-
зації інтересів національних груп. Й. Сталін оголосив “місцевий наці-
оналізм” головною загрозою для єдності Радянського Союзу. З цього
часу національна політика сталінського уряду змінюється, набуваючи
тенденцій до етнонаціонального змішування, асиміляції малих народів
росіянами та ін. Тисячі російських функціонерів посунули в Україну
для “посилення колективізації”. У квітні 1938 р. вийшла Постанова
ЦККП(б)У “Про реорганізацію національних шкіл в Україні”, а та-
кож ряд постанов про ліквідацію “штучно створених” національних
районів та сільрад. До початку 40-х років весь уряд Української Рес-
публіки став російським.
Почалася асиміляція українського населення. Насамперед це
стосувалося межових регіонів (напр., Східна Україна), де населен-
ня було надто змішаним. Такі “мішані” райони займали в 1932 р.
21 % всіх українських земель. На цих “пограііиччях”,люди виявляють
дуже низький рівень національної обізнаності, залічуючи себе до того
етносу, мовою якого спілкуються, а це була переважно російська.
Подібні явища спостерігалися в Галичині, де таким критерієм була
не мова, а віросповідна належність. Римо-католики, які спілкували-
ся українською мовою, але відвідували польський костел, відносили
себе до поляків.
Різко зменшилася кількість українських шкіл, було заборонено
“ідеалізувати історію козацтва”, закривалися українські театри, му-
зеї, з бібліотек вилучалися твори українських класиків. Розмови про
самобутність України стали вважатися крамольними. У школах впро-
ваджене вивчення російської мови. Українські азбуку, граматику й
словник змінили, наблизивши до російських.
У 1936 р. компартійний діяч, злочинець, звинувачений у геноциді
українців, Павсл Постишев наголошував: “Члени Комуністичної пар-
тії України почали деукраїпізуватися і навіть перестали розмовляти
українською мовою” [О. Субтельпий. Україна. Історія. - К., 1991. -
С. 368].
228
Зі здобуттям незалежності Україні ще належить розв’язати ряд про-
блем стосовно національних меншин і взаємин етносів у межах нашої
держави та з урахуванням міжнародних правових актів. Перші кроки
в цьому вже зроблені. Зокрема Конституція України, Закон України
“Про національні меншини в Україні” від 25 червня 1992 року, при-
йняті на їх підставі інші законодавчі акти, а також міжнародні договори
України регулюють правовий статус національних меншин в Україні.
Громадянам України, які не є за національністю українцями, за-
безпечено рівність їхніх прав та свобод, можливість вільного корис-
тування своїми національними надбаннями в усіх галузях суспільних
відносин. Статтею 53 Конституції України представникам національ-
них меншин гарантується також право на навчання рідною мовою
або на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних
закладах або через національні культурні товариства.
Проблеми врегулювання стнонаціональних відносин існують не
лише в Україні, айв інших державах Європи, в тому числі Фран-
ції, Англії та ін. Отже, вироблення оптимальних моделей міжетнічної
взаємодії, запобігання конфліктогенним процесам нині актуальні для
багатьох нолістнічних країн.
Запитання та завдання
1. Поясніть поняття “автохтон”, “абориген”, “тубілець”.
2. Поясніть поняття “корінні жителі” та “титульна нація”.
3. Моноетнічні та поліетнічні держави у світі (історія та сучасність).
4. Ендогамні шлюби як засіб самозбереження етносу.
5. Компактні та дисперсні національні меншини.
6. Сучасне законодавство про національні меншини.
Література
1. Енциклопедія українознавства. - Загальна частина в 3-х т. - К., 1994
(перевидання в Україні).
2. Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні: У 3 част. - К., 1996.
3. Закон України “Про національні меншини в Україні” від 25. 06. 1992 р.
№ 2494-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 36. -
С. 529.
4. Колісник В. П. Конституційно-правові проблеми регулювання міжнаціо-
нальних відносин в Україні в умовах становлення правової держави //
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора юридич-
них наук. - Харків: Національна юридична академія України ім. Яро-
слава Мудрого, 2003.
229
5. Конституція України, № 254к/96-ВР від 28. 06. 1996 р. // Відомості
Верховної Ради України. - 1996. - № ЗО. - С. 141.
6. Лозко Г. Етнологія України / Г. Лозко. - К., 2000. - С. 166-172.
7. Лазур Я. В. Правове регулювання національно-культурної автономії:
світовий та вітчизняний досвід / / Автореферат дисертації на здобуття
наукового ступеня кандидата юридичних наук. - К.: Інститут законо-
давства ВРУ, 2006.
8. МЕЕДЗ. - К., 1996., ст. 37-38, 61-62, 95, 332-335, 507, 509, 553-566.
9. Пономарьов А. Українська етнографія / А. Пономарьов. - К., 1994.
10. Українка Леся. Замітки з приводу статті “Політика і етика” // Укра-
їнська державницька ідея. Антологія політичного традиціоналізму /
укладання й передмова Шокало О., Орос Я. - К.: МАУП, 2007. -
С. 90-99.
11. Шульга М. А. Соціально-політичне управління / М. А. Шульга. - К.:
Центр навчальної літератури, 2008. - 248 с.
Лекція 16_______________________________
ЕТНІЧНА ЕКОЛОГІЯ ТА БІОЕТИКА
ПРО ШЛЯХИ ЗБЕРЕЖЕННЯ ЕТНОСФЕРИ
ТА ЛЮДИНИ ЯК БІОЛОГІЧНОГО виду
Екологія (грец. оікод - будинок, дім; Хоуод - наука) - галузь біо-
логії, яка досліджує взаємовідносини організмів або соціальних груп
з довкіллям.
Етнічна екологія загалом вивчає етнос як органічне системне
утворення, що розглядається у взаємодії з природним та соціальним
середовищем. Завданням етнічної екології є насамперед з’ясування
ролі етнічно-суспільних факторів у формуванні етнопопуляційних
груп та специфіки їхньої культури й господарської діяльності як спо-
собу адаптації етносу до навколишнього середовища.
Якщо перші концепції взаємодії етнічних спільнот з природним
середовищем з’явились уже в XVII ст. (географічний детермінізм),
то становлення етнічної екології як науки відбулося лише в середині
XX ст., коли сформувалася наукова концепція “культурної еколо-
гії”.
230
Засновником цього наукового напрямку вважають американського
еколога Дж. Стюарда, який у 1960-х роках започаткував “екологічну
етнографію”, що має предметом дослідження “екосистемну етногра-
фію” та “процесуальну скоетнографію”, тобто вивчення різних ас-
пектів взаємодії етнокультурних спільнот з природним середовищем
свого проживання.
Вссзростаюча стноекологічна криза призводить до втрати етнона-
ціональною спільнотою своїх специфічних рис у процесі зміни як на-
вколишнього середовища, так і занепаду або деградації традиційних
форм життєдіяльності й життєзабезпечення, зниження демографічно-
го відтворення, що призводить до вимирання етнічних спільнот або
повної чи часткової їх асиміляції іншими народами.
Визначення загального поняття етнічної екології в Україні впер-
ше знаходимо в “Малій енциклопедії етнодержавознавства”, де вона
трактується як “нова інтегрована наукова дисципліна, що поєднує
низку наук, зокрема таких, як етнологія (наука про життя і діяль-
ність етнонаціональпих спільнот), екологія (міждисциплінарна га-
лузь знань про відносини в системі «природа - суспільство»), стно-
нолітологія (наука про взаємовідносини етнонаціональпих спільнот і
політики) та деяких інших (етнографія, демографія, етногеографія,
етнічна антропологія)” |с. 480].
З’ясовано й причини появи нової галузі науки:
• Глобальна екологічна небезпека, що насувається на людство;
• збільшення кількості і масштабності екологічних катастроф;
• загроза існуванню цілих етнонаціональпих груп, особливо не-
численних;
• екологізація та етнізація всіх галузей знання, освіти і діяль-
ності ;
• низька екологічна культура як корінних, так і нскоріїніих ет-
носів;
• брак відповідних науково-дослідницьких центрів, довгостро-
кових прогнозів, служб попередження та механізмів швидкого
реагування на екологічні катастрофи;
• відсутність відповідної довідкової та навчальної літератури.
Завданнями сучасної етнічної екології передбачено також: вивчен-
ня систем життєзабезпечення різних етнічних спільнот, сформованих
згідно з їхньою фізичною та психічною (духовною) сутністю; способи
адаптації етносів до природного середовища; соціально-культурна та
231
господарська адаптація, що виявляється в особливостях матеріальної
культури етносу (харчуванні, одязі, житлі тощо) та в народній ме-
дицині; етнічні особливості психологічної адаптації до природного і
соціокультурного простору з їхніми етноснсцифічними формами сти-
ки: традиціями, релігією, звичаями та обрядами; виокремлення ско-
фільних чи скофобних тенденцій і традицій з метою використання
позитивних досягнень етносу для екологічної просвіти й виховання
|там само).
До цього переліку необхідно також додати нові проблеми, по-
роджені сучасними біотехнологічними викликами та загрозами само-
знищення людини як біологічного виду. Крізь призму нового знання,
що з’явилося за останнє десятиріччя, як-от: про можливості штучного
втручання в геном людини, зміни людських молекул ДНК, модифіка-
ції людських фізичних і психічних якостей та ін., - завдання етніч-
ної екології набувають виняткового стратегічно-оборонного значення
й актуальності, а саме невідкладного правового втручання в цей досі
неконтрольований процес. Такий блискавичний технологічний стри-
бок змушує й філософів до радикального переосмислення невідомих
раніше феноменів та навіть зміни стико-онтологічпого ставлення лю-
дини до світу Життя.
Типолопя СПОСОБІВ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ:
ІСТОРИЧНИЙ ДИСКУРС ТА СУЧАСНИЙ СТАН
Широко відоме порівняння двох протилежних способів адаптації
людських спільнот до природного середовища - таких, як осілість і
кочівництво (землеробство і мисливство). Якщо землеробство ґрунту-
ється насамперед на продукуючому способі природокористування, то
кочівництво - на привласнювальїіому. Звідси й виникає радикальна
відмінність у ставленні до природних багатств: землероб як прихиль-
ник сталого способу життя культивує навколишній світ - землю, обо-
жнює природу, виробляє світоглядний та морально-етичний комплекс
екологічних звичаїв, основою яких є симбіоз людини з природою та
духовні цінності; кочівник як прихильник мандрівного способу житія
привласнює вже готові дари природи або насильно відчужує продук-
ти життєдіяльності інших народів та виробляє власне загарбницький
менталітет, заснований на пріоритеті сили, прагненні взяти від при-
роди (і навіть від суспільства) якомога більше матеріальних благ.
Залишки цих двох полярних мснтальностей існують у сучасного люд-
ства й досі. Вони й нині нуртують у крові народів Землі, як потужні
232
потоки генної інформації про минуле того чи іншого виду. Ймовірно
вони існують в рудиментарному або ретельно завуальованому вигля-
ді, зрештою, може й па підсвідомому рівні, коли посій кочівницького
світогляду навіть пс усвідомлює джерела своїх нривласнювальних ін-
стинктів. Ще раз пересвідчуємося в тому, що в основі всього життя
людства лежить той самий великий “Етно”, що його наші Предки по-
значали поняттям Рід, або просто “порода”. Тому, поки не буде знято
Глобальне ідеологічне табу з етнологічних досліджень, доти ми не
зможемо адекватно реагувати на виклики життя, часу, природи, доти
не зможемо проникнути до глибинних причин етногенезу, етнокульту-
ри, етнорелігії, стнодсржавознавства, стноскології та ін.
У сучасній історичній та екологічній науці прийнято визначати
такі основні типи природокористування: нривласнювальпе, продуку-
юче, інноваційне, ноосфсрпс.
Даремно думають, що цс лише історична рстроспсктива. Напри-
клад, збиральництво існує досі: бомжі збирають на смітниках рештки
їжі, одяг, взуття, інші необхідні речі. По суті, така поведінка є кла-
сичним привласнювальним збирацтвом, котре, щоправда, використо-
вує рештки життєдіяльності людини.
Цікавим прикладом продукуючого тину природокористування слу-
гує трипільська цивілізація як спроба подолання екологічної кризи.
Трипільська людина інтегрувала в довкілля бажані для себе об’єкти,
насамперед землю, культивуючи ґрунти для отримання засобів для
прожиття та вирощуючи свійських тварин, що забезпечило людину
їжею, яку можна продукувати завдяки власній праці.
Та проте згодом, змінюючи довкілля па власний розсуд, людина
порушила рівновагу первісної природи: екосистеми в результаті ін-
тенсивної експлуатації виснажуються, втрачають здатність нормально
функціонувати, перетворюються на інші природні зони. Наприклад,
уже втрачено майже 2/3 лісових екосистем, 3/4 - степових, понад
половину - лісостепових, значну кількість гідро-скосистсм та ін. Та-
ким чином, намагаючись перебрати регулятивні функції природи па
себе, людина позбавляє біосферу внутрішніх механізмів самооргані-
зації.
Інноваційне природокористування спрямоване вже не на здобу-
вання безпосередніх засобів існування (їжі, води, одягу, житла), а
па створення опосередкованих структур і комунікацій (доріг, споруд,
механізмів), призначених для самоорганізації та саморозвитку соці-
альних систем. За такого типу життєдіяльності сама людина, навіть
233
спираючись на закономірності природи, все ж створює нову, штучну
реальність. Нові винаходи і впровадження штучних матеріалів, при-
строїв, продуктів харчування та виробничих процесів зрештою по-
казують, що й інноваційний тип природокористування здатний поро-
джувати екологічні кризи.
Насправді природна дійсність дуже консервативна й чинить опір
нововведенням. Існують окремі індивіди й цілі народи, які не терп-
лять стрімких змін. Саме цей природжений консерватизм і забезпечує
існування окремих цивілізацій та етнічну стабільність традиційних
суспільств упродовж багатьох віків. Так, нашому українському наро-
дові притаманна здатність до внутрішнього опору щодо різних нова-
цій, завдяки чому він і зберіг свою самобутність та ідентичність.
Як показав Юрій Щербак, темп науково-технічних, соціальних та
моральних змін сучасного людства впродовж XX століття можна про-
стежити за таким прикладом: століття розпадається на десятиріччя,
напр., 10-ті, 20-ті, 30-ті роки і т. д. Кожне з десятиріч за кількістю
винаходів та відкриттів дорівнює століттям попередньої історії люд-
ства. Ю. Щербак дійшов висновку, іцо збереження такої швидкості
історичного процесу в XXI ст. загрожує світові новими пспередбачу-
вапими мутаціями та нечуваними досі викликами.
Сучасний стан біосфери планети Земля свідчить, що вона функціо-
нує вже не як самодостатній організм, а як система, що використовує
лише ті механізми саморегуляції, “які вціліли”, тобто ті, що відповіда-
ють вимогам автентичності екосистем, ті, у яких відсутні ознаки ан-
тропогенної деформації. Виникає потреба створення системи біосфер-
них заповідників - природних одиниць, які гармонійно організовують
ландшафт, застосовують традиційні способи використання земель, від-
новлюють ті чи інші змінені чи дстрадовані екосистеми, які можна до-
вести до близьких автентичних природних умов (за В. Крисаченком).
Біосфера, етносфера та ноосфера
Біосфера - це природна підсистема географічної оболонки, що є
Глобальною планетарною екосистемою, населеною живими організма-
ми, яка охоплює тропосферу (нижні шари атмосфери), гідросферу
(воду) і верхній шар літосфери (твердої оболонки Землі, а саме: зем-
ну кору та верхню частину мантії). Про існування біосфер на інших
планетах, крім Землі, нам не відомо, однак вважається, що можуть
існувати бактеріальні або подібні до них біосфери на Марсі, Венері,
Європі, Титані та, ймовірно, інших малих планетах.
234
Існують різні рівні організації живої матерії, найменшим з яких
є молекулярно-генетичний (елементарна одиниця цього рівня ген -
фрагмент молекули ДНК, в якому записана інформація про первинну
структуру однієї білкової молекули). Наступний - клітинний рівень
(де елементарною одиницею є клітина). Елементарною одиницею ор-
ганізменпого рівня є особина в її розвитку від моменту зароджен-
ня до припинення існування як живої системи, саме тут в процесі
онтогенезу відбувається втілення спадкової інформації. Наступним є
популяційно-видовий рівень (елементарна одиниця цього рівня - по-
пуляції). Найвищою таксономічною одиницею організації живої ма-
терії є екосистемний рівень (елементарною одиницею якого виступає
вся екосистема).
Таким чином, для пас важливого значення набувають людські по-
пуляції, яких існує багато на всій земній кулі та які в сукупності утво-
рюють її стносферу. Хоча поняття стносфери ще нс набуло в етно-
логічній науці свого теоретичного обґрунтування, можемо визначити
її як сукупність рас і етносів, які проживають на поверхні Землі, та
процеси, що відбуваються в середині цієї системи (форми адаптації,
агону та взаємодії етносів).
Оскільки етноси, які заселяють територію Землі, зв’язані між собою
та з навколишнім середовищем обміном речовин, енергії та інформації,
потрібно було б створити теорію стносфери, чого досі не зроблено.
Така теорія мала б пояснити, нс тільки з яких конкретно рас і етносів
складається людство, а насамперед чому існує його етнічна структура і
як саме вона влаштована. Треба дати відповідь на багато запитань, які
досі лишаються загадками: чи все людство має земне походження; чому
расово-генетичний склад людства має такс антропологічне розмаїття;
чи є стносфсра лише тимчасовим явищем па певному історичному етапі
розвитку людства і в майбутньому має зникнути; чому існує розмаїття
національних характерів, які вони в конкретних етносів та яка їхня
роль в історії людства та історії біосфери; чому відносини між різними
народами складаються по-різному; як народи виникають і чому вони
іноді зникають та ін.
Динаміка темпу зростання населення Землі нині викликає три-
вогу, оскільки негативний вплив людського суспільства на природне
середовище очевидний: виснаження ресурсів планети ставить перед
людством проблему раціонального використання всіх природних ба-
гатств і охорони природи. Так, ще в 1000 році чисельність населення
Землі становила 275 млн осіб; у 1900 році - 1,6 млрд, а лише за остан-
235
не століття нас стало па 5 мільярдів більше (за даними 2009 року -
близько 6,7 млрд). Звичайно, демографічний вибух з перевагою азій-
ського расово-етнічного компонента та населення ііайбідіїіших країн
світу суттєво змінює картину земної стносфсри, що також не сприяє
розв’язанню екологічних проблем вссзсмного масштабу. Внаслідок
колосальної диспропорції між освіченою й забезпеченою частиною
людства і незрівнянно більшою кількістю бідних малограмотних зем-
лян зростає загроза нечувапих за масштабом міграцій та поглинення
вихідцями з африканського та азійського континентів життєвого прос-
тору культурних європейських суспільств, що вже реально спостері-
гаємо сьогодні.
Структуризація людства споконвіку мала ознаки ієрархічного
ладу, де найбільшою таксономічною одиницею є раси людини (біла,
жовта, червона, чорна), які, своєю чергою, поділяються на менші оди-
ниці споріднених народів - суперетноси (нанр., слов’яни, германці,
романці, кельти та ін.), які знову поділяються на ще менші, але більш
споріднені етноси (нанр., українці, поляки, білоруси, словенці, серби
та ін.), які поділяються на ще менші субетнічні групи у межах однієї
нації (нанр., гуцули, лемки, бойки, поліщуки, волипяни, слобожани
та ін.). Кожна зі структурних стногрун має певні успадковані від
предків особливості менталітету, національного характеру і поведін-
ки, а також власні етнокультурні пріоритети, які й визначають осо-
бливу роль кожного етносу в стносфері та конкретному географічно-
му середовищі планети. Таким чином, природно, що державотворення
має спиратися па природний стнонаціональний принцип. І недоречно
утворювати держави з різних етносів, тим більше рас.
Кожна нація впродовж століть виробила свої самобутні, навіть
священні основи, які ґрунтуються на світогляді, героїчних традиціях,
господарській діяльності, пов’язаній з рідним місцем на землі. Збе-
реження національної гідності й достоїнства, шанобливого ставлення
до своєї історії, культури, землі, вірності традиціям завжди поєднане
з потребою етнізації всіх галузей знання, діяльності, освіти та куль-
тури. Рідна релігія в цьому випадку - шлях відновлення священ-
них основ нації. В недалекому майбутньому вона має виконати свою
стноконсолідуючу функцію. Бо кровна спорідненість представників
етносу становить його першооснову, яка породжує і духовну спорід-
неність, а не навпаки.
Однак у результаті цілеспрямованої політики асиміляції, змішу-
вання рас і народів, ступінь ієрархічного ладу постійно знижується й
236
зростає ступінь етнічного хаосу, який робить мультирасовс суспіль-
ство слабо прогнозованим різіювекторпим конгломератом. У такому
суспільстві миролюбні “землероби” постійно терплять напади пспро-
гнозовапих “кочівників”, які привласнюють продукти їхньої праці,
знижують рівень життя та негативно впливають на стпосферу Землі,
порушуючи її гармонію, що неодмінно дається взнаки й па екологіч-
ному рівні. Народи-кочівпики не зв’язані з ландшафтом, вони живуть
не за рахунок природи, а за рахунок інших народів, тому, по суті,
вони є паразитарними одиницями або групами і мусять бути засудже-
ні й відкинуті суспільством.
Цікавий приклад щодо цього наводить В. Крисачепко в праці
“Екологічна культура: теорія і практика”: “Спільноти типу деяких
угруповань, наприклад, циганських, користуються збирацтвом як у
природному, так і в соціальному світі, керуючись при цьому одна-
ковим ставленням до ресурсів обох світів як до «дарів природи». Цс
своєрідне мстасоціальне збирацтво циган виходить па пошуки поживи
так само, не картаючи себе докорами сумління, як багато хто з пас
йде па риболовлю чи по гриби. В даному випадку як моральні, так і
правові переконання такого збирача формують у ньому ставлення до
довкілля - і природного, і соціального - як до природних ресурсів,
котрі можна взяти, лише треба вміти цс зробити”.
Цей приклад цілком наочно підтверджує необхідність виокремлен-
ня етнічної екології як важливої галузі науки про природозберсжсп-
пя, а також біостики. Оскільки дсм ©ліберальні суспільства завжди
накладають певні обмеження па дослідження в галузях стнопаціо-
пальпих проблем, то й досі в офіційних наукових колах з причин
політкорсктпості вважають неприпустимим вказувати на відмінності
в расово-етнічних суспільних групах людей. Відсутність у сучасній
етнологічній науці загальної теорії народів, які становлять стпосферу
Землі, спричинила й плутанину понять і визначень самого об’єкта ви-
вчення - етносу, народу, нації. Звідси - й недостатність, поверховість
наших знань про причини міжетнічних конфліктів, суспільних та еко-
логічних катастроф і відсутність адекватних механізмів урегулювання
міжетнічних стосунків.
Ще одним ідеологічним табу досі залишається релігійний фактор,
який тісно переплітається з стпо-націопальпим - є релігії, світоглядні
й морально-етичні засади яких ґрунтуються па кочівницькому мен-
талітеті, отже, є відверто шкідливими як для екології планети, так
і для інших етнорелігійних спільнот. На жаль, цього “не помічає”
237
навіть Фреисіс Фукуяма у книжці “Наніс ностлюдськс майбутнє”,
вважаючи, що релігійний фактор здатний стримати технології само-
знищення людства. Ніхто досі нс ставить запитання: про які саме ре-
лігії йдеться? Загальновідомо, що існують тисячі найрізноманітніших
релігійних учень, які далеко нс завжди поліпшують людину й світ
навколо неї. Християнство, будучи інтернаціональним за сутністю,
спотворило священне значення Крові для збереження Роду. В христи-
янській обрядовій практиці цс виглядало так: щоб долучитися до Бога
(Христоса), треба винити його крові - “Якщо не будете нити крові
сина людського, то не будете мати в собі життя”; “Сія чаша є з Ново-
го заповіту в моїй крові; це творіть, коли тільки будете пити на мій
спогад” (слова Ісуса з Нового Заповіту). Цей християнський обряд
нібито повинен був об’єднувати всіх братчиків, незалежно від націо-
нальності, у духовне родство. Одначе ніяким, навіть культовим пит-
тям “крові Господньої”, досі нс вдалося замінити справжньої кровної
спорідненості - вся історія християнського світу є історією взаємного
знищення народів. Чому “єдині во Христі” люди можуть так ненави-
діти один одного? Цс питання для сучасників нині надто складне, але
відповідь на нього стара, як світ: полістнічні суспільства нс мають ду-
ховної спорідненості, нс мають тієї безкорисливої взаємонритягальної
сили, яка притаманна тільки кровносноріднсним групам людей. Як
бачимо, спростувати цей закон природи досі нс змогла жодна світо-
ва релігія. Апологетика об’єднання “елліна, юдся та скіфа” за дві
тисячі років показала результат, аналогічний зусиллям лебедя, рака і
щуки - людство не стало ліпшим ні на йоту.
Якщо світові релігії онтологічно вже вичерпали себе, хоча деякі й
перебувають на стадії агресивної активізації, що радше нагадує аго-
нію (наприклад, іслам), то поява відроджуваних природних релігій,
заснованих на гармонійній єдності етносу, природи та його власної
культури, нині може бути першим кроком до вирішення як етнокуль-
турної, так і етноскологічної кризи, а також порятунком від непри-
родних біотехнологій, які здатні змести людство з лиця Землі. Тільки
природні релігії вчать людину не змагатися з Богами, а бути їхніми
слухняними дітьми, не суперечити законам природи, а вивчати й ро-
зуміти їх і діяти згідно з цими законами.
Наукою вже встановлено, що взаємини між етносами залежать від
частоти коливань їхніх етнічних полів. Якщо ці коливання збігають-
ся або виявляються гармонійними, то взаємовідносини між етносами
будуть добросусідськими. Вони відчуватимуть компліментарність -
238
неусвідомлсне почуття прихильності (термін Л. Ґумільова). Рівень
компліментарності нації залежить від рівня її гомогенності (однорід-
ності генів). Де такий рівень виявляється високим, там самозбере-
ження етносу забезпечене краще. Етнічна чистота також сприяє під-
вищенню рівня національної пасіопарності.
Поняття пасіопарності ввів в етнологічну науку російський до-
слідник Лев Ґумільов у своїй праці “Етногенез і біосфера Землі”
(1989), яку неодноразово піддавали критиці. Він визначив пасіонар-
пість як спадкову кількісну характеристику, що визначає здатність
індивіда (або групи індивідів) до понадзусилля, нонаднанруги. А та-
кож зробив базову класифікацію рівнів пасіопарності: 1) пасіонар-
пість вище норми (пасіонарпість у вузькому значенні) проявляється у
поведінці як підприємливість, готовність нести жертви заради ідеалу,
бажання та можливість змінювати світ, зокрема свій ландшафт; 2) на-
сіопарність на рівні норми (гармонійність) означає, що її носій пере-
буватиме в рівновазі з навколишнім середовищем; 3) пасіонарпість
нижче норми (субнасіопарність) означає схильність до ледарства, па-
сивності, паразитизму та зрадництва.
Пасіонарпість (за МЕЕДЗ, с. 129) є виявом єдиної форми енер-
гії, яка впливає на характер поведінки людських спільнот. Початко-
вий поштовх, що порушує інерцію спокою, - цс поява покоління, яке
включає певну кількість пасіонарних особин. Вони самим фактом сво-
го існування руйнують звичну обстановку, тому що не можуть жити
повсякденними турботами без захопливої мсти. Необхідність опору
оточенню змушує їх об’єднуватися й діяти узгоджено: так виникає
первинна консорція (частина етносу, об’єднана певною родовою, ідей-
ною, релігійною спільністю), що швидко набуває тих чи інших су-
спільних форм.
В основі пасіопарності - біохімічна енергія живої істоти, що ви-
значає здатність етнічних колективів до діяльності як активності (мі-
граційної, природопсрстворювальїюї, військової, економічної). Ця
активність визначається кількістю енергії у системі (пасіонарна на-
пруга), тобто кількістю насіонаріїв різних рівнів. Отже, насіонар-
ність, яка стає понеділковим феноменом, має енергетичну природу.
Така біохімічна енергія розподілена в довкіллі неоднаково
(В. Всрнадський), що породжує масові міграції тварин. Серед людей
пасіонарпість може породжувати як добро, так і зло, як творення, так
і руйнацію.
Не будучи прив’язаними ні до рідного місця на землі, ні до рідно-
го соціуму,*деякі суспільні елементи виявляються найбільш здатними
239
до трансгуманітарних експериментів над людством. Уявляючи себе не
менше як “надлюдиною”, такий “супермен” здатен на будь-які квазі-
хімічні маніпуляції з людською молекулою ДНК. їхні експерименти
нині прикриваються словесною еквілібристикою па тему “порятун-
ку людства” від хвороб, подолання старіння аж до вічного життя
включно, безмежне підвищення рівня 10, величний тріумф людини
над природою та ін., що створює ніби димову завісу над таємничим
трансмутагеніїим дійством.
За таких обставин офіційні засоби науки, освіти та виховання не
розкривають, а приховують інформацію про небезпеки, що чигають
на людину в майбутньому суспільстві. Якщо гуманісти епохи Ренесан-
су постулювали вільний розвиток особистості й заборону втручатися
в її свідомість, то базовим принципом трапсгуманістів XXI ст. є ви-
мога офіційного дозволу втручатися в біосоціальпу природу людини
та її свідомість з мстою нібито “поліпшення (?!) людини”. Уже тепер
в США у шкільній практиці широко застосовуються психотропні та-
блетки, які кожен школяр може купити в аптеці (“щоб ліпше засвоїти
навчальний матеріал”, “щоб заспокоїтися”, або навпаки, “щоб активі-
зуватися”). Новітні біотехнології дозволятимуть зламувати й перебу-
довувати на будь-який розсуд спадкову інформацію будь-якої живої
істоти ІЛук’япсць В.]. Однак нс треба забувати, що те, чи поліпшити
людину, чи погіршити, чи загалом знищити людство з лиця Землі -
перебуватиме в руках біохакерів, у людських якостях яких маємо
вагомі підстави сумніватися. Таким чином, першочерговим завданням
і юридичної науки постає також розв’язання проблем біостики.
Біоетика (з гр. Рюо - життя, етг|оо - звичай) - нормативне знан-
ня, що охоплює моральну проблематику, пов’язану з розвитком біо-
медичних наук, які стосуються питань передачі життя й генетики, ме-
дичних досліджень, терапії, турботи про здоров’я та життя людини.
Біостику як вчення про моральність людської поведінки з позиції
біологічно-медичної галузі та інших соціально орієнтованих наук про
жиїтя запропонували Фріц Ягр (1927) та американський біохімік Вап
Рспссслер Поттср (1971).
З огляду па сказане вище, виникає закономірне запитання: чи не
застаріла на сьогоднішній день теорія ноосфери В. Всрпадського? Чи,
може, мав рацію американський філософ і соціолог Джоп Сомсрвілл
щодо прийдешнього омніциду - знищення всього живого па планеті
Земля?
У XXI ст., коли ознаки всесвітньої екологічної кризи доволі про-
мовисто даються взнаки, постає потреба застосування новітнього спо-
240
собу життєдіяльності людини на планеті. Так з’являється вчення про
ноосферний тип господарювання, який ґрунтується па теоретичних
засадах науки про біосферу В. Всрнадського та вченні про ноосферу
П. Тейяра де Шардсна.
Володимир Всрпадський - український філософ, природознавець,
засновник нових наукових напрямків геохімії, біогеохімії та радіогео-
логії, а також космізму. Крім праць з природничих галузей йому на-
лежать і філософські твори. На початку XX ст. академік Всрпадський
створив учення про ноосферу (від пооз - розум і зфгіга - куля, межі
поширення чогось), в основі якого - ідея гармонійного входження
людини та її господарської діяльності в біогенний колообіг речовин.
Ключовими ідеями вчення В. Всрнадського вважаються єдність біо-
сфери і людства та еволюційний перехід земної біосфери в ноосфе-
ру - “царство розуму”, яке є неминучим природно-історичним етапом
розвитку матерії.
Якщо давні філософи порівнювали сукупність живих істот, що
покриває земну поверхню, з пліснявою, що обволікає круглий плід,
вказуючи на паразитарну роль життя, то Всрпадський розглядав жит-
тя як необхідну частину планети і космосу, людей як дітей Сонця, а
живу й неживу природу як учасників єдиного геологічного процесу,
пов’язаних глибинними взаємозв’язками органічного й неорганічного
світів. Людський розум Всрпадський розглядав як космічне явище, як
частину Вссвітнього Розуму. Отже, роль думки і знань, яка спрямо-
вує діяльність людини, багато в чому визначатиме дальший розвиток
Землі, планети і людства як невід’ємної частини біосфери. Він писав:
“Наукова думка людства працює тільки в біосфері і в ході свого про-
яву, зрештою, перетворює її в ноосферу, геологічно охоплює її ро-
зумом”. Справді, сучасне людство вже досягло можливості миттєвої
передачі думки й одночасного обговорення її на всій планеті, отже,
Всрпадський пророчо передбачив цей феномен.
Однак чи працюватиме ноосфера в постлюдському суспільстві кі-
боргів (кібернетичних організмів)? Оскільки людство є природним
явищем, то вплив біосфери позначається й на способі життя, й на спо-
собі думки. Під впливом наукової думки та людської праці біосфера
еволюціонує в новий стан - ноосферу. Якщо людство є природним ор-
ганізмом, то й діяльність його є природним процесом - тому не маємо
підстав очікувати самознищення людства. А отже, й прогнози щодо
суспільства “постлюдських” біороботів навряд чи виправдані.
Висновки. Важливо розкрити перед майбутніми поколіннями
аксіологічні переваги органічного над механічним, природного над
241
штучним, етнічного над світовим, живого над віртуальним тощо. Тре-
ба показати, що довкілля етносу - не просто тло, на якому проходить
його буття, не сцена, на якій народ грає свою роль, а його власна
невід’ємна органічна частина. Молоде покоління має чітко усвідоми-
ти, що саме кровна спорідненість представників свого етносу (нації)
становить його першооснову, яка породжує і духовну спорідненість,
а не навпаки, як учать ґлобалісти. Оптимістичний прогноз великого
життєлюба академіка В. Вернадського вселяє надію на тс, що: “Всі
страхи і міркування обивателів, а також деяких представників гу-
манітарних і філософських дисциплін про можливість загибелі ци-
вілізації пов’язані з недооцінкою сили і глибини геологічних проце-
сів, подібних до того, іцо ми нині переживаємо, переходу біосфери
в ноосферу”. Ці висновки вченого підтвердили також і математики,
палеонтологи, геологи, історики й філософи ХХ-ХХІ ст., одностайні
в тому, іцо геологічно бісфсра переходить у новий стан - ноосферу
ІКрисачснко В., Тейяр де Шардсн, Яспсрс К. та ін.|.
Таким чином, будемо сподіватися, що в народів з традиційним
типом землеробського менталітету завжди актуальною залишиться по-
треба гуманізації, етнізації всіх галузей знання, діяльності, освіти та
культури. Збереження національної гідності та достоїнства, ставлення
до своєї історії, культури, землі, вірності традиціям як до святості -
саме ці європейські пріоритети гуманітарної освіти відкривають шлях
відновлення священних основ нації та виконують свою стноконсоліду-
ючу функцію, адже генеза людства - це закономірність, іцо має свій
природний смисл впорядкування світу Життя.
Запитання та завдання
1. Поняття етнічної екології.
2. Наведіть типологію природокористування та її особливості.
3. Відмінність кочового та хліборобського менталітетів.
4. Чи збереглося привласнювальне природокористування в наші час?
5. Продукуюче та інноваційне природокористування, їхній вплив на при-
роду.
6. В. Вернадський про біосферу та ноосферу.
7. Етносфера як частина біосфери: стан наукового обґрунтування пробле-
ми.
8. Порівняйте основні концепції ноосфери В. Вернадського і П. Тейяр де
Шардена.
9. Ф. Фуку яма про “постлюдське” суспільство.
242
Література
1. Вернадський В. Про науковий світогляд / В. Вернадський. - К.,
1996.
2. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера / В. И. Вернадский. - Москва,
1989. - 258 с.
3. Крисаченко В. С. Екологічна культура: теорія і практика / В. С. Кри-
саченко. - Київ: Заповіт, 1996. - 352 с.
4. Крисаченко В. С. Стратегія виживання виду Ното заріепз / В. С. Кри-
саченко // Філософська і соціологічна думка. - 1992. - № 10. -
С. 10-50.
5. Лукьянец В., Соболь О. Горизонти гуманитарии: проблема постчелове-
ческого будущего / В. Лукьянец, О. Соболь // Філософія освіти. -
2006. - № 3. - С. 145-164.
6. Мала енциклопедія етнодержавознавства / Національна академія наук
України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. - К.: Довіра;
Генеза, 1996.
7. Тейяр де Шарден П. Божественная среда / П. Тейяр де Шарден. - Мо-
сква, 1992.
8. Фукуяма Ф. Наше постчеловеческое будущее. Последствия биотехно-
логической революции. - Москва: ООО Издательство “АСТ”, ОАО
“ЛЮКС”, 2004. - 349 с.; або: ЬНр://ак-£иіиге.пагос1.ги/Ги1:иге/
ГпрЬ/£икипрЬ.Ьіт.
9. Ясперс К. Смьісл и назначение истории / К. Ясперс. - Москва, 1991.
Лекція 17______________________________
НАЦІОНААЬНО-ЕКЗИСТЕНЦІЙНІ
ПРІОРИТЕТИ ЕТНОДЕРЖАВОЗНАВСТВА
У цій заключній лекції я спробую довести переваги національно*
екзистспційпої методології перед глобальними методологіями “нового
світового порядку”, які панують у сучасному науковому світі.
Таким чином, трьома китами нашого наукового дослідження бу-
дуть: гіпотеза (висловлена в темі лекції), факти (у викладі лекцій-
ного матеріалу) та теоретичне узагальнення (у висновках).
ЮНЕСКО проголосило XXI ст. століттям освіти. Яким же має
бути століття, позбавлене гуманітарних орієнтирів, століття, яке ви-
243
несло гуманітарні науки на марґінсс історії? Адже вся історія розви-
тку наукової думки свідчить, що гуманітарні науки досі не змогли
позбутися ідеологічних кайданів, а отже, залежні від політики. Річ
не лише в тому, що в навчальних планах вишів різко скорочено кіль-
кість годин на вивчення гуманітарних дисциплін, а й у тому, що ще
з XIX століття вченим-гуманітаріям нав’язують еталони методології
природничих наук.
Ми вже відзначали важливість методів дослідження суспільних
явищ, оскільки метод, що його обирає дослідник, не тільки визначає
результати дослідження, а й закріплює теоретичне уявлення про
предмет дослідження.
Початок XXI ст. позначений виникненням нової соціокультурпої
реальності, що супроводжуються:
1) новими явищами в культурі;
2) потребою в новій світоглядній орієнтації;
3) суттєвими змінами в субординації системи цінностей;
4) формуванням нового типу відносин у суспільстві;
5) новими можливостями для реалізації прихованого потенціалу
особистості.
Усе це вимагає нового рівня рефлексії для здійснення комплек-
сного підходу до розв’язання проблем сучасної науки та освіти.
Окрім того, позначилися також і деякі дегуманістичні тенденції
методології гуманітарного знання: з XIX ст. більшість учених перебу-
ває під впливом зразків методології природничих наук; склався роз-
рив між сцієнтично-технократичною та гуманітарною спрямованістю
науки й освіти.
Сцієнтизм (від лат. зсіепіїа - знання, наука) - тлумачення філо-
софського і соціологічного знання за принципами й методами природни-
чих наук. Так, сцієнтисти вважають фізику й математику “зразковими”
і закликають інші науки працювати за їхнім зразком. Упровадження
таких однобічних методологічних підходів деформує напрями та зміст
усієї наукової діяльності у сфері гуманітарного знання.
Перш ніж перейти до розгляду національно-екзистенційної мето-
дології, розглянемо саме Глобальні методології, щоб мати змогу по-
рівняти пріоритети кожної з цих методологічних детермінант.
Філософія ґлобалізму
Філософія ґлобалізму спирається на вчення Георга Гсґеля (1770-
1831) - представника класичної німецької філософії, автора системи
абсолютного ідеалізму та діалектичного методу пізнання. За цією сис-
244
темою індивід розглядався як “гвинтик” державної машини. Цікаво,
ідо мілітаризм, марксизм і нацизм мають спільне коріння, хоча вони й
використовують різні доктрини гегельянства: як ліві, так і праві.
Другим стовпом ґлобалізму вважався Вільґсльм Вупдт (1832-
1920) - німецький фізіолог і психолог, засновник експериментальної
психології. Вупдт намагався розкласти розум на складові людської
свідомості так само, як під час вивчення складної хімічної сполу-
ки (яку розбивають па складові елементи). Він вважав психологію
наукою, схожою з фізикою й хімією, в якій свідомість є набором
розділювапих і розпізнаваних частин. Сучасна психологічна наука
пішла далеко вперед і вчення Вундта багатьма експертами ставиться
під сумнів.
Ще Йогап Фіхтс, як попередник філософії Геґеля, висунув кон-
цепцію “Ліги націй”, яка функціонувала деякий час як механізм між-
народного врегулювання світових проблем. Однак утопія Фіхтс нині
стає очевидною: “Ця федерація буде розпросторюватися все ширше, і
як наслідок всю землю охопить безкінечне мирне співіснування, єдина
законна форма відносин між державами...” Ці та подібні гасла й нині
декларуються США як ширма для широкомасштабних злочинів проти
людства. Проте Й. Г. Фіхтс - батько німецького націоналізму - відо-
мий також своїми роботами з політичної філософії. В теорії пізнання
велика його заслуга - в проголошенні факту невіддільності суб’єкта й
об’єкта один від одного. Нам ця доктрина знадобиться для доведення
думки про відсутність будь-якої об'єктивної методології!
Американська система освіти завдала значної шкоди суспільству,
знизивши освітньо-культурний рівень пересічних громадян США.
Вона вже понад століття спирається па систему Джона Дьюї, пред-
ставника американського прагматизму, автора “Психології” (1886),
яка ґрунтувалася па суміші вчення Геґеля і Вундта. Доволі пікант-
ні подробиці його біографії свідчать, що Дьюї навчався в унівсрситі
Дж. Гонкінса і належав до Ордену “Череп і кістки” |Саттон|. На
гроші Рокфеллера Д. Дьюї заснував школу, в якій випробував па
практиці свою концепцію виховання людипи-гвинтика в машині аб-
солютної держави. Його педагогічне кредо: “Використання сил ін-
дивіда в суспільних цілях”. Школа Джона Дьюї - цс школа хаосу,
головними засадами якої стали ідеї недоцентризму: принцип, що за-
перечує систематичне навчання і виховання дітей за навчальними про-
грамами; проведення занять тільки на основі безпосередніх бажань
дитини (гра, бесіда па ту тему, яка цікавить дитину). Великої шкоди
американській освіті завдала практика навчання читання за методом
245
“подивися - скажи”, внаслідок якого діти навчалися не читати слова
по літерах та складах, а запам’ятовували написання цілого слова як
воно є. Через цс багато американців, зустрівши нові слова, не могли
їх прочитати, оскільки не були впізнавані.
Головний принцип американської методології відображається в
ключовому гаслі ілюмінатів: “Мста виправдовує засоби”. Тобто вся
методологія зводиться до пропаганди “потрібних” ідей та фальсифі-
кації фактів, офіційної заборони будь-якого ревізіонізму, методів пе-
ретворення пропаганди на “інформацію”, застосування різних видів
блефу для формування вигідних стереотипів мислення (про демокра-
тію, рівність, братерство, свободу), створення образу “ворога” (ра-
сизм, націоналізм, екстремізм, тероризм, антисемітизм та ін.).
Відверто Глобальну систему США відображено навіть на держав-
ній печатці: “Всевидяїцс око” - символ ілюмінатів; латинські написи
Аппиіі Соерііз - “час початку”, Могиз ог<1о зесіогит - “повий світо-
вий порядок”; дата, написана римськими цифрами МОССЬХХУІ -
1776 - рік прийняття Декларації незалежності США. Немає сумніву,
що повий світовий порядок має бути нав’язаний “усьому прогресив-
ному людству” примусово.
Вища мста США - Глобальний контроль над людством. Визнаєть-
ся, що для досягнення “вищої мети” потрібне “зіткнення ідей”. Будь-
яка дискусія між лівими і правими необхідна для здійснення перемін,
отже, вона буде не тільки заохочуватися, а й провокуватися свідомо
в будь-яких країнах, де є інтереси США. Але цій дискусії ніколи не
дозволять перейти на праві рейки. Вони прокладуть шпали туди, куди
буде потрібно для досягнення “вищої мети”.
Війна за ресурси в XXI ст. стала очевидною навіть пересічним гро-
мадянам, які не цікавляться політикою. Американці не приховують
своїх планів щодо “розчистки територій”: розробка Сайруса Вснса
щодо очищення пострадянського простору від “зайвих” людей схва-
лена держдепартаментом США. Це може бути кваліфіковано як нео-
голошена “війна за ресурси в XXI ст.” [Сеичепко М. І. Суспільство
знищення - стратегічна перспектива “демократичних реформ ” //
Дніпро. - 2005. - № 5-6. Білорус О. Глобалізація і соціальна доля
людини в XXI столітті // Київська старовина. - 2001. - № 11.
Велику загрозу суспільній свідомості нині становить інформаційна
війна, яка не визнається на державному рівні жодною з країн світу,
отже, не виробляються й методи самозахисту держав від “бомбарду-
вання” свідомості їхніх громадян зі всюдисущих ЗМІ, які правильні-
ше було б назвати “засобами масової дезінформації”.
246
Внаслідок біологічної конвергенції людства та нав’язаних йому
“загальнолюдських цінностей” управління ним стає все легшим, вод-
ночас примітивнішим і, но суті, переростає в злочинне. Вже кілька-
надцять століть людство є жертвою тотальних ідеологій та поширюва-
них ними стереотипів мислення, серед яких:
- сліпа віра у вссзагальну рівність (егалітаризм),
- демократія (для зовнішнього маскування),
- всесвітнє братерство народів (ксенофілія),
- єдиний трансцендентний Бог (світові релігії, що прагнуть до
злиття в єдину всезсмну релігію),
- наївна віра в '‘релігію любові” (християнський гуманізм),
- пріоритет прав людини перед правом нації на існування та ін.
Становище ускладнюється ще й ісламським фактором в Європі,
шлях якому розчищено все тими ж утопічними приманками “толе-
рантність”, “демократія”, “права людини”, що їх США застосовують
виключно для зовнішнього користування - в тих довірливих країнах,
які досі нс вбачають загрози в нечуваних за розмірами міграціях при-
йшлого кольорового населення, що позбавляє Європу власного етно-
національного обличчя.
Для тих, хто не бачить загрози в ісламському факторі, доречно по-
ставити питання: джихад - духовна чи військова доктрина? Мало кому
з європейців відомо, що іслам - релігія подвійної “істини”, подвійної
моралі: “Цілуй ту руку, яку ти поки що не в силі відсікти” (слова Про-
рока Мухаммада). Тому доречно нагадати слова відомого французько-
го політолога Ґійома Фая: “Розмови про світський іслам, здатний до
гармонійної інтеграції, - лукаві й лицемірні”.
Ще античні філософи Аристотель, Фукідід, Ксснофонт та інші
дійшли висновку, що “нація, яка приймає до себе надто багато іно-
родців, приречена на загибель”. Чому ж ми, сучасні люди, не довіря-
ємо істині, яка була відома нашим попередниками сотні, навіть тисячі
років перед нами?
Невже ми не бачимо, які “гуманні” методи знищення слов’ян за-
стосовують НАТО, Євросоюз та США в наш час? Прикриваючись
позірною боротьбою з “міжнародним тероризмом та екстремізмом”,
вони сприяють ісламістам у розвалі слов’янської держави! Я на власні
очі бачила Белград (Сербія) після американського бомбардування...
Зруйновані будівлі досі стоять у центрі столиці. А скільки людських
втрат! Невже ми досі можемо вірити в “миротворчу” місію американ-
ського агресора?!
247
Отже, зазначені факти дають змогу визначити головні риси ґло-
бальної методології суспільствознавчих досліджень:
• девальвація нриродовідповідних істин (штучне перемагає при-
родне);
• універсалізація “загальнолюдських” цінностей (нівеляція ет-
нічного на догоду інтернаціональному);
• суцільне заперечення правди, історичних фактів (політичне
лицемірство);
• різні типи фальсифікацій та блефу (засилля ЗМІ, піар-
технологій та іншої дезінформації);
• маніпулювання термінами (зміна внутрішніх смислів та по-
нять);
• створення хибних стереотипів;
• зміна менталітету та ідентичності (наприклад, постулат про
тс, що “в умовах демократії можна самостійно обирати собі
національність” та ін.).
Як наслідок - відкрито безмежні можливості тіньовим структурам
керувати великими людськими масами.
Таким чином, виходячи з головної мсти ґлобалізму (глобальний
контроль над світом), можемо вияскравити й певні контури глобаль-
ної аксіології, які проступають з-під завіси демократичної фразеології:
контроль над свідомістю людини, що бере свої витоки в догмах світових
релігій; людина як гвинтик державного механізму (індивід має знаходи-
ти “свободу” лише в підпорядкуванні державі, а по суті - правителям,
які “призначили самі себе”). Як наслідок, у ХХ-ХХІ ст. відбувається
знецінення особи, підпорядкування людства світовому уряду.
Звідси етане зрозумілою й мста Глобальної освіти - створення
позапаціональпого “громадянина світу”, формування Глобального
мислення, програмування поведінки великих людських мас, в чому
допомагають такі стсрсотини-блсфи як: інтернаціоналізм, “загально-
людські цінності”, пріоритет прав людини (звичайно, декларативний)
перед правами націй, егалітаризм (так само декларативна “рівність”),
демократія (по суті, пссвдодсмократія). Такі підходи, сформовані
глобальними політтехнологами, практикуються в суспільствознавчій
науці досі - вони є глибоко вкоріненими у свідомість офіційних чи-
новників від науки, і побороти їх - практично надзвичайно важка
справа. Внаслідок зближення злочинних інтернаціональних кланів
виникає новий тин управління суспільством - корноратократія.
248
Національно-екзистенційна методологія
Незважаючи на глобальний контроль, у світі існує націологічна
школа, яка користується націоііально-скзистснційними методологія-
ми. В її основі - націоцсіітричіїа концепція. Ґлобалісти ведуть по-
стійний діалог із представниками націологічпої інколи. Отже, постає
закономірне запитання: навіщо ж нам грати за правилами, встанов-
леними “супротивником”?
Розглянемо основні принципи національного, які ґрунтуються на
природі етносу і нації:
• кожен біологічний вид є однією з форм організації життя;
• етнос як біологічний вид - основа будь-якої нації;
• співвідношення етносу і популяції (біофілософськс, біонолі-
тичпс поняття);
• цілісність виду і тривалість його життя визначається спосо-
бами самоорганізації, відтворення (продовження роду: ендога-
мія чи екзогамія) і виховання потомства;
• нація (з лат. порода) - продукт суспільно-історичного розви-
тку, заснований на популяційній структурі людського виду,
що формується за законами біологічної еволюції [Матеріали
міжнародної наук. конф. РАН. Природа етнічності: наукове і
філософське осмислення. - 20 листопада 2009 р.].
Також варто розглянути дефініції “об’єктивність” і “суб’єктив-
ність”, як вони постають крізь призму національної екзистенції: кож-
на людина суспільно визначена, етнічно, класово і групово обумов-
лена; кожен залежний від власних симпатій та антипатій, знає свої
улюблені гіпотези, має свою систему цінностей; кожен висловлює су-
дження персонально, спекулятивно. Згадаємо думку Фіхтс; про невід-
дільність суб’єкта й об’єкта один від одного. Отже, або ми приймаємо
істину про відсутність будь-якої об’єктивної методології, або граємо
за правилами, нав’язаними нашим супротивником. Краще прийняти
істину, що ніяких “загальнолюдських цінностей” нс існує!
Світова націоцсіітричіїа філософія спирається на світовий націо-
софський досвід та національїіо-скзистснційпс вчення про знання
(епістемологію). Цс праці таких видатних мислителів, як Й. Ґ. Гер-
Дер, Ж. Ж. Руссо, Й. Г. Фіхтс, Шляйєрмахер, Мадзіні, Маміямі,
Манчіні, Ф. Ніцше, Дільтей, Вебер, Гайдеґґер, К. Г. Юнг, Ю. Евола,
Я. Стахнюк. В Україні: Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка,
М. Міхновський, Д. Донцов, В. Шаян, Я. Стецько та ін. Кожен з
249
них зробив свій внесок в обґрунтування необхідності націоналізму
як природного самозахисного механізму виживання й продовження
свого виду - нації. Засновником націоналізму вважають німецького
філософа Й. Г. Гердера (1744-1803). Він вважав, що кожна нація має
свою літературну традицію, яка пов’язується з міфологією. Цікаво,
що Гердср пророкував, що Україна матиме велике майбутнє: “стане
колись новою Грецією: прекрасне розташування краю, родюча земля,
весела вдача народу, музичний хист... призведуть до того, що постане
велика культурна нація...”
Отже, національно-скзистенційна методологія має спиратися на
такі цінності й пріоритети, які будуть корисними для власної нації, її
процвітання, добробуту та репродукції, що дасть змогу продовжити
себе в нащадках.
Національний імператив
ЯК БАЗОВИЙ АКСІОЛОГІЧНИЙ ПРИНЦИП
Уперше термін “імператив” (від лат. ітрегаіїоиз - владний) впро-
вадив німецький філософ Іммануїл Кант як формулу категоричної
дії: “чини так, щоб максима твоєї волі могла стати моральним за-
коном для всіх”. Отже, національний імператив - категоричний наказ
не стільки етичного, скільки насамперед національного чину та дії,
спрямованої на самозбереження нації.
Прихильником національно-екзистенційпої методології був ні-
мецький філософ польського походження Фрідріх Ніцше. Його док-
трина “надлюдини” спрямована на євгенічне поліпшення європейської
людини, лицаря, борця, наділеного кращими якостями. Один із най-
більш читаних мислителів, Ніцше не був ні фашистом, ні нацистом,
хоча значення його творчості згодом було спотворено й асоційовано
то з нігілізмом, то з антисемітизмом і навіть - з нацизмом. Сам Ніцше
відкидав свою належність до цих ідеологій, аж до прямого протисто-
яння їм. Він був радикальним критиком християнства, матеріалізму,
німецького ідеалізму. Теорія Вічного Повернення всіх явищ - голо-
вна ідея його концепції, яку Глобальні доктринери досі намагаються
не помічати.
Цікавою постаттю серед націологів XIX - початку XX ст. був Єв-
геній Дюрінґ (1833-1921). Тим, хто здобув освіту в радянський час,
добре відома полеміка Енгельса з Дюріпґом, однак вона мала однобіч-
ний характер, бо вивчалася тільки праця Ф. Енгельса “Анти-Дюрінґ”
(1878), тоді як самого Дюрінґа мало хто читав. Його праці “Єврей-
250
ськс питання” (1881), “Філософія дійсності” (1895) та інші пс вивча-
ються й нині. Проте саме Є. Дюрінґ, один з небагатьох, показав хиби
матеріалістичних доктрин, які ігнорували етнічну основу суспільства
та природи. В його працях здійснена нищівна критика християнства
як неєвронейської системи цінностей, вказано на її юдейську основу,
викрито мапіпулятивіїу роль світової релігії, нав’язаної з глобальною
мстою оволодіння світом.
Національпо-скзистснційпу методологію в Україні застосовували
Г. Сковорода, “Руська трійця” (М. Шашкевич, І. Вагилсвич, Я. Голо-
вацький), Т. Шевченко, Ю. Федькович, І. Франко, Леся Українка,
Д. Донцов, В. Шаян та інші.
Перша (?) в українській гуманітаристиці дефініція національно-
екзистенційної методології належить теоретикові літературознавства
професору В. Іванишину: “Гуманітарна методологія націозахисно-
го типу являє собою іманентну українській гсрмсневтичпій традиції
систему регулятивних принципів національного мислення, ідейно-
наукову базу національного світогляду, що випливає з класичної фі-
лософії національної ідеї та онтологічно-скзистсіщійііої інтерпретації
сенсу національного існування, і спрямована на освоєння, вивчення і
захист буття нації” | Іванишин В. Тезаурус до курсу “Теорія літерату-
ри”. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2007. - С. 58|. Однак, визна-
ючи вагому заслугу відомого науковця, все ж доводиться акцентувати
й на суперечливості поглядів проф. В. Іванишина, спричинену його
доволі стереотипним ставленням до християнства. Цитуємо далі: “усе
тс, що утверджує буття нації в часі і не суперечить релігії (у нашому
випадку - християнству), - є добром, а все тс, що шкодить нації і
релігії, - є злом”. “У гуманітарній царині, зокрема у літературоз-
навстві, цс означає, що, по-перше, позиція дослідника мусить бути
верифікована (звірена) з християнством” [там само|.
Тоді поставимо запитання: чий же національний імператив про-
голошує християнство? Елліна, скіфа чи юдея? Відповідь очевид-
на. Її дав у своєму дослідженні “Біблія як ідеологія” професор
Володимир Шаян, праці якого справді ґрунтувалися на національно*
екзистснційній методології. Нам сьогодні вкрай необхідна верифіка-
ція самого християнства як неукраїнської релігійної системи, що
впродовж цілого тисячоліття виснажувала українську націю, виро-
бляла рабську психологію та вселяла пораженські настрої в душі
українських трудівників, які так і не змогли стати вільними господа-
рями на своїй землі.
251
Своє розуміння цієї пораженської релігії дав і український фі-
лософ Григорій Сковорода: “Правильне слово, що цар і суддя із-
раїльський, а християнський Бог є Біблія. Та цей Бог наш спершу
на єврейський, потім на християнський рід незліченні й жахливі на-
вів забобонів наводки. Із забобонів народилися нісенітниці, секти,
суперечки, ворожнечі міжусобні й дивні, рукопашні й словесні війни,
дитячі страхи тощо... Немає більш жовчного й твердішого марновір-
ства”. Чи є національний імператив у християнстві? Є, але не україн-
ський, а єврейський. Чи приходив Ісус до українців? Ні. Усі євангелії
свідчать, що він проповідував тільки в Ізраїлі, ходячи но синагогах:
“Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого” [Матв.
15:24]. Нав’язавши всьому світові “свого бога єдиного”, юдаїзм ви-
копує свій національний імператив. “Наступить той бог єдиний нам
усім на шию, мов східний деспот” (Леся Українка).
Не менш потужно заявив про шкідливість “загальнолюдських
цінностей”, силоміць нав’язуваних інтернаціоналістами, професійний
український філософ Іван Фрапко: “Все, що йде поза рами нації,
се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би
прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хо-
робливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюд-
ськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації”.
Національно-екзистенційна методологія В. Шаяна вперше в
Україні відкрила нам саме постхристиянську модель національно-
скзистснційної методології. Філософ, санскритолог, професор Львів-
ського університету, він уперше висловив ідею відродження рідної
віри українців як найголовнішого складника в екзистенції тріади: рід-
на земля - рідна мова - рідна віра (як тіло - душа - дух). Таким
чином, лише рідна релігія здатна по-справжньому відображати дух
народу, наснажувати його на боротьбу за вільне повноцінне життя.
К. Юнґ писав: “Якщо плем’я втрачає свою міфологічну спадщину,
воно одразу розпадається і розкладається, як людина, котра втратила
душу. Міфологія племені - цс його жива релігія, втрата якої - завжди
й усюди, навіть серед цивілізованих народів - є моральною катастро-
фою”. Так само й В. Шаяп робить висновок про втрату рідної релігії
як найбільшу національну трагедію: “Що втратив нарід із своєю ві-
рою? Він утратив найбільшу свою цінність, свою героїчну літературу,
а враз із нею - свої героїчні ідеали; своє усвідомлення окремішности,
свій відмінний і єдиний шлях власного розвитку, найглибшу основу,
джерело власної культури. Чи можна втратити більше?”
252
Концепція релігійного етніцизму нині відома лише вузькому колу
фахівців-релігієзнавців; викликана прагненням протистояти глобаль-
ному біблійному суперпаціопалізму, вона є єдиною альтернативою
глобальним методам встановлення “світового порядку”.
Споконвічна дихотомія діалектичної методології спирається па
принцип поділу світоглядно-антагоністичних систем, в основі яких ле-
жать суперечності. Наприклад, розглянемо полярні суспільні моделі:
Мультирасове суспільство Гомогенне суспільство
штучне механістичне хаотична суміш безнаціональних елементів суспільство, позбавлене національ- ної самосвідомості Модель: однорідний світ змішаних народів природне органічне упорядкована ієрархічна система власного етносу суспільство з почуттям власної на- ціональної ідентичності й самосвідо- мості Модель: різнорідний світ однорід- них етносів
Біполярність систем - явище природне і, здавалось би, найпро-
стіше для дослідника. Агоп існував з давніх часів у всіх суспільствах,
що відображено у світовій міфології.
Однак теорія систем розкриває сутність життя як множинності
різнорідних і часто антагоністичних життєвих ритмів. Тому для вста-
новлення істини про походження, ієрархію, типізацію та класифі-
кацію явищ застосовуємо методи загальної теорії систем. Останнім
часом у філософській думці з’являються новітні метафілософські
методології, які враховують множинність систем:
• діалектика (+/“, день/ніч, добро/зло...);
• тріалектика (принцип трійці батько - мати - дитя, де тен-
дерні ролі обумовлені, па відміну від християнської трійці, де
вони андротсїстичні - гомосексуальні);
• квадралектика (принцип Світовита: північ, південь, схід, за-
хід);
• пенталектика (принцип п’яти стихій: земля, вода, вогонь,
повітря, ефір);
• полілектика (безмежна багатовимірність, багатопроявність).
253
Враховуючи все викладене вище, можемо зробити археофуту.
ристичний прогноз: становлення порядку відбувається через хаос
українське суспільство зараз перебуває в стадії прогресуючого хаосу;
треба, щоб рівень хаосу досяг критичної межі, після чого можливо
очікувати трансформації українського суспільства, яке звернеться д0
перевірених часом традиційних цінностей (звідси археофутуризм:
минуле проявлене в майбутньому).
Звичайно, людству ще довго даватимуться взнаки наслідки інтер-
національного виховання та мультирасової пропаганди. Як наприклад,
гасло на білбордах, встановлених обабіч київських доріг, де молода
дівчина закликає: “Люби всіх!” На цю Глобальну пропаганду, яку пе-
ретворюють на “інформацію”, є наша українська народна відповідь;
“Знайся віл з волом, а кінь - з конем”. Чому б саме її не написати
на тих “біґбордах”? Відомий російський расолог Володимир Авдєєв
повідомляє: “Навіть прості бактерії відрізняють своїх від чужих!”
Тоді чому ж ми, люди, які визнали себе трохи не вінцем еволюції, так
безмежно відстали не тільки від братів наших менших, а навіть від
простих бактерій?!
Постає також запитання: чи є альтернатива Глобалізації? Як ви-
словився наш геніальний Кобзар: “Або перти проти рожна, або зари-
тися живцем у землю...”
Висновок: національно-екзистенційна методологія розглядає
етнічні феномени з погляду національного імперативу: як феноме-
нальне прагнення етнгків до самозбереження етносу засобами власної
етнічної культури та релігії (природне явище); як захист етносу від
Глобальних унівсрсалістських доктрин, спрямованих на асиміляцію і
депопуляцію всіх народів Землі (штучно нав’язуване). Наша методо-
логія має бути спрямована па культивування національного способу
мислення й діяльності, перемогу органічного над механічним, пере-
могу людини над біороботом!
254
Тематика індивідуальних
науково-дослідних завдань (ІНДЗ)
1. Чи є майбутнє в держави як форми організації національного
суспільства?
2. Базові цінності рідної землі для побудови держави.
3. Роль національної мови в державному будівництві.
4. Сутність реформ у законодавстві України про мови.
5. Сутність законодавства про свободу совісті й віровизнання та
його реалізація в Україні.
6. Націоналізм як ідеологія національного самозбереження.
7. Порівняння націоналізму та шовінізму як полярних ідеологій.
8. Міфи і дійсність навколо поняття ксенофобії.
9. Ксенофілія - шлях до самознищення нації.
10. Гіпертрофія російського шовінізму на теренах України.
11. Консервативні ідеології та їх роль у майбутньому етносів.
12. Глобалізація проти народів.
13. Американська соціокультурпа модель цивілізації.
14. Ксенофілія та антирасизм - доктрини американської демократії.
15. Археофутуризм - доктрина нових “правих”.
16. Біополітика - нова стратегія опору Глобалізації.
17. Злочинна геополітика Глобального суспільства.
18. Американський “гомоскоиомікус” - тин глобальної людини.
19. Американська апологія гомофілії - шлях до виродження націй.
20. Гуманітаризм і християнське “милосердя” - ідеологія Глобально-
го лицемірства.
21. Євгенічні технології протиборства етнічному хаосу.
22. Етнічна Європа та етнокопгломеративний Захід: протиборство
цивілізацій.
23. Критика теорії “безкінечного прогресу”.
24. Юдо-християнство як сукупний ідеологічний продукт Глобаліза-
ції.
25. Ґійом Фай про “конвергенцію катастроф” як завершення циклу.
26. Ксенофілія - хворобливий синдром “перевернутих” цінностей.
27. Руйнівна роль ЗМІ у поширенні глобальної ідеології.
28. Нсопримітивізм - “здичавіння” суспільства.
29. Нігілізм - втрата життєвих цінностей в умовах Глобалізації.
ЗО. Руйнівна сутність політики світового міграціонізму.
31. Прометеївські засади Білої цивілізації як альтернатива ґлобалізму.
32. Національно-скзистснційні пріоритети стнодсржавознавства.
255
ХРЕСТОМАТІЯ
Допоміжні матеріали до курсу
УКРАЇНА - ФАВОРИТ СХІДНОЇ ЄВРОПИ
(Розділ з книги: Масляк П. О. Країнознавство: Підручник. - К.: Знан-
ня, 2007)
5.3. Країни Східної Європи
Східна Європа, до якої належать країни Балтії, Білорусь, Молдо-
ва та Україна, є східним форпостом цієї частини світу. Далі на схід
“чисто” європейських держав уже немає. Європа продовжується до
Уральських гір лише у фізико-географічному вимірі. Якщо Росія є
європейською державою, то тоді чому такими не можуть бути Мон-
голія чи Китай, які не тягнуться так далеко на схід? Серед держав
Східної Європи безперечним фаворитом є Україна.
5.3.1. Україна
Загальні відомості. Офіційна назва - Україна. Столиця - Київ
(2,6 млн осіб). Площа - 604 тис. км2 (43-тє місце у світі). Населен-
ня - близько 47 млн осіб (24-те місце). Державна мова - українська.
Грошова одиниця - гривня.
Розташування. Україна знаходиться в басейні річки Дніпро, який
розділяє її територію на Правобережну і Лівобережну. Південним
природним кордоном є узбережжя Чорного та Азовського морів. На
півночі межує з Білоруссю, північному сході й сході - з Росією, пів-
денному заході - з Румунією та Молдовою, па заході - з Угорщиною,
Словаччиною та Польщею. Географічне положення України не мож-
на оцінювати однозначно. Його транспортно-географічна складова
найкраща в Європі. Політико- та скономіко-гсографічнс положення
гірше. Зі сходу та заходу країна безпосередньо межує з “гарячими
точками”. На заході - цс невизнана Придністровська республіка, а на
сході - Північний Кавказ Росії, де постійно триває війна. Крім того,
жодна з сусідніх держав не належить до високорозвинепих.
Історія виникнення та розвитку. Впродовж тисячоліть на терито-
рії сучасної України виникали великі цивілізації та держави. Одна
257
з перших па планеті - Трипільська культура (цивілізація), Велика
Скіфія, Велика Сарматія, Аптія, Київська держава, Козацька держа-
ва й сучасна Україна пов’язані між собою як прадід, дід, батько, сип,
онук, правнук, праправнук.
За однією з концепцій, Україна - колиска індоєвропейських на-
родів світу. Тисячоліттями в надзвичайно сприятливих природних умо-
вах (у сучасній Вінницькій обл. вони найкращі у світі) Правобережної
України жили мільйони наших предків. Коли їх ставало дуже багато,
виникав популяційний стрес, у результаті якого частина з них зали-
шала рідну землю, що вже пс могла вмістити таку кількість людей, і
па возах мандрувала на південь і північ, схід і захід. Про тисячолітні
цивілізації України нині маємо безліч археологічних знахідок.
Писемні свідчення української історії збереглися ще з княжої
доби (Київська держава). У ІХ-Х ст. н. е. виникла потужна держава
з центром у Києві. Вже з 1187 р. у літописах з’являється назва Украї-
на. Після погромів Києва спочатку угро-фінсько-суздальським князем
Боголюбським, а потім Батиєм осередком української державності до
1340 р. залишалася Галицько-Волинська держава.
З XIV ст. більша частина України перейшла під владу Великого
князівства Литовського, а після Люблінської унії українські землі віді-
йшли до Польщі. В ХУІ-ХУП ст. відбулася низка козацько-селянських
повстань, які завершилися козацькою революцією (Хмельниччина).
Наприкінці XVII ст. Росія та Польща поділили Україну по Дніпру.
З цього часу українці стають “гарматним м’ясом” для цих двох дер-
жав, а територія України - ресурсом розвитку Речі Посполитої та
Російської імперії.
З кіпця XVIII ст. в Україні починається національне відроджен-
ня, яке врешті-решт викликало Українську революцію 1917-1920 рр.,
що закінчилася поразкою та новим поділом України між Польщею,
Румунією, Чехословаччиною та Радянським Союзом.
Після Другої світової війни українські землі вперше за останні
століття об’єдналися. Крах політичної та економічної системи кому-
нізму в Радянському Союзі наприкінці 80-х років XX ст. створив
умови для відновлення української державності. 24 серпня 1991 р.
було проголошено створення незалежної держави Україна. Першого
грудня 1991 р. майже 92 % українців на всенародному референдумі
висловилися за незалежність своєї держави.
Після часів Київської держави Україна пс могла існувати як неза-
лежна держава, оскільки відчувала на собі неослабний гсополітичний
258
тиск з північного заходу (Польща), північного сходу (Росія) та пів-
дня (Туреччина). Поступово цей тиск з боку Туреччини та Польщі
зійшов нанівець. У XXI ст. вичерпується він і з боку Росії.
Державний устрій і форма правління. Україна є унітарною дер-
жавою й парламентською республікою. Глава держави - президент,
який обирається па 5 років. Виконавча влада належить уряду на чолі з
прем’єр-міністром. Законодавча влада належить парламенту (Верхов-
ній Раді), який складається з 450 депутатів. Термін їх повноважень -
5 років. Адміністративно-територіальний поділ: 24 області, одна авто-
номна республіка, два міста центрального підпорядкування.
Природні умови і ресурси. Близько 95 % території країни займа-
ють рівнини, 5 % - гори. Останні низькі, зі зручними перевалами.
Найвища точка - гора Говерла (2061 м) у Карпатах.
Клімат помірний, лише Південний берег Криму знаходиться в
субтропічному поясі. Загалом кліматичні умови сприятливі для ве-
дення сільського господарства, функціонування промисловості, роз-
витку транспорту.
Із заходу на схід збільшується континснтальність клімату. Кіль-
кість опадів коливається па рівнинній частині країни від 650 мм на
заході до 400 мм на півдні та південному сході.
Більшість річок належить до басейну Чорного моря. Крім Дніпра,
своєю нижньою течією по Україні протікає Дунай, важливий водний
шлях усієї Європи. На території України близько 20 тис. переважно
невеликих озер. На Дніпрі, Дністрі та інших річках споруджені водо-
сховища. На півдні багато зрошувальних каналів.
Одним із найбільших природних багатств України є родючі чор-
ноземні ґрунти. На півночі переважають дерново-підзолисті ґрунти,
а на крайньому півдні - каштанові. Нипі лісистість території пс пе-
ревищує 14 %. У Карпатах цей показник становить 40 %. Такі цінні
деревні породи, як сосна, ялина, бук, дуб, займають близько 90 % по-
критої лісом площі. В лісах водяться лосі, козулі, благородні олені,
дикі свині. Трапляються зубри, рисі, бурі ведмеді, лисиці та зайці.
З птахів у Карпатах зустрічаються глухарі, тетерюки, рябчики.
У Чорному та Азовському морях виловлюють цінні види риб (ке-
фаль, ставриду, камбалу, осетрові).
Надзвичайно складна геологічна будова України визначає багат-
ство та розмаїття її корисних копалин. Загалом розвідано понад 90 їх
видів і розробляється понад 8000 родовищ. Світове значення мають
запаси марганцевих, залізних і титанових руд, сірки, каоліну, графі-
259
ту, вогнетривких глин тощо. За останні роки відкриті великі родови-
ща міді, бокситів, золота, платини, алмазів, нафти й газу на шельфі
Чорного моря.
Населення. За чисельністю населення Україна посідає 5-тс місце
в Європі. Середня його густота - близько 80 осіб па 1 км2. Найгус-
тіпіе заселена середня лісостепова смуга, а також промислові райони
Донбасу й Придніпров’я, найменше - гірські області, північна лісова
частина і південна степова. Для України характерні найвищі у світі
темпи депопуляції населення (його вимирання). Жінки в середньо-
му живуть 74 роки, чоловіки - 62 роки. Міське населення становить
близько 68 %. Крім Києва, містами-мільйонерами є Харків (1,5 млн)
та Дніпропетровськ (1,1 мли). Донецьк і Одеса вже втратили статус
міст-мільйоперів. Українці становлять близько 80 % населення.
Господарство. Україна є типовою аграрно-індустріальною держа-
вою, яка переживає довгий і болісний перехід до ринкової економіки.
Найбільшими структурними підрозділами її економіки є промисло-
вість, сільське господарство, будівництво, транспорт і зв’язок, торгів-
ля, освіта й охорона здоров’я.
В Україні розвинуті майже всі галузі промисловості. За часткою
продукції серед усіх галузей промисловості виділяються металургійна
(21 %), харчова (18 %), електроенергетична (14 %), машинобудівна
(12 %), видобувна (11 %). Україна виробляє літаки і тепловози, об-
ладнання для харчової промисловості, трактори та комбайни, ракети,
космічні кораблі, морські судна й танки.
Потужна багатогалузева металургія виробляє прокат практично
всіх видів і труби різних діаметрів. Вона постачає свою продукцію в
десятки країн світу, в тому числі в Японію.
Багатогалузева хімічна промисловість виробляє сірчану кислоту,
медичні препарати, пестициди і гербіциди, добрива та соду. Зростає
значення виробництва синтетичних смол, пластмас, хімічних волокон.
Розвиваються лако- і анілінофарбова промисловість, нафтохімічна й
ґумо-азбестова галузі.
Традиційно розвинуті легка та харчова промисловість. Остання
ґрунтується на унікально різноманітній спеціалізації сільського гос-
подарства, де переважає рослинництво. Харчова промисловість Укра-
їни, яка об’єднує понад 40 галузей, і багатогалузеве сільське госпо-
дарство мають світове значення. Німецькі економісти вважають, що
українці здатні прогодувати понад 1 млрд осіб. Україна має найкращі
260
у світі природні умови для вирощування пшениці, цукрових буряків
і соняшника.
В Україні розвинені всі види сучасного транспорту. Загальна
протяжність залізничних магістралей становить близько 22 тис. км,
довжина автомобільних шляхів загального користування - майже
170 тис. км. Україна володіє ііайрозгалужснішою в Європі мережею
газопроводів і газосховищ. На Чорному та Азовському морях діють
порти міжнародного значення. Найбільший морський порт - Одеса.
Українці належать до найдавніших націй світу. Впродовж тися-
чоліть, від першої в світі Трипільської цивілізації пронесли вони свій
характер і антропологічний тип аж донині. Вчені всього світу дослі-
джують внесок української нації у світову цивілізацію. Нині у світі ви-
знано, що український народ зробив надзвичайний внесок у розвиток
світової цивілізації принаймні у трьох напрямах. По-перше, українці
створили чарівну народну пісню. По-друге, українці освоїли чорнозе-
ми но всій планеті (Україна, Російська Федерація, Казахстан, Киргиз-
стан, Канада, США, Аргентина, Бразилія). По-третє, геній етнічних
українців О. Д. Засядька, К. Е. Ціолковського, М. Л. Кибальчича,
Ю. В. Кондратюка, С. П. Корольова, В. П. Глушка, В. М. Челомея,
М. К. Я н ге ля, М. Яримовича, Г. Лозино-Лозинського, І. Сікорського
вивів людину в космос.
Запитання та завдання
1. Назвіть характерні риси розташування України.
2. Що вам відомо про Трипільську культуру (цивілізацію)?
3. Які геополітичні чинники виникнення незалежної держави Україна на-
прикінці XX ст. вам відомі?
4. Що потрібно, на вашу думку, щоб Україна повною мірою реалізувала
наявний потенціал розвитку держави і нації?
261
ПРАВДА РУСЬКА
(За виданням: Тисяча років української суспільно-політичної думки-
у 9 т. - К„ 2001. - Том І)
Стлтут
Великого князя Ярослава
Убогого не можна помилувати, тому що зло має бути відплачене
злом, а тому суддям належить вникати в суть справи, оскільки мають
право осудити без слідства і без тортур. Будь-який справедливий ви-
рок людина не скоро сприйме, хай не осудять неповинного, не уби-
вають. Тортури осуджений хай приймає як дар, що не страчений.
А тому судіть із страхом Божим і скоро зрозумієте обмовника ближ-
нього свого. Наклепи-бо також проливають кров людську: наклеп
учиніть наклепнику, бо лукавив на ближнього свого. Адже написано:
проливаючи кров людську за кров винуватця, хай проллється кров
обмовника. Вивідайте у винуватця все достовірно, але спершу дові-
дайтеся про життя наклепника. І коли благонорадник і благовірний
віднайдуться, то також не йміть їм віри, бо беззаконними є такі свід-
чення, а тому знайдіть і інших свідків посоромленого, і єдина мораль:
хай перед двома чи трьома свідками правдивим станс кожне слово.
Сказано-бо: не приймай свідчень брехні і не сідай з іншими, щоб
усунути правду. Належить підсудного перевірити, яке його життя і
яка життєва мораль, засвідчена слідством.
Коли невинний, хай довго не тримає гніву на суд, чи він угодник
Божий, чи мандрівець, чи жебрак, чи непорочний і іісзанідозрсний у
брехні, окрім хіба що різних лукавих дрібниць; муж-бо, як сказано,
непотребний Богу, коли він непорочний.
Бо каже Соломон: послухайте і переконайте всі землі, де судять,
що від Бога дано вам владу, і сила ваша від Всевишнього. І ніс: горе
тому, хто оправдує нечестивого ради мзди і від правдивого правду
віднімає, бо Бог, який дає нам владу, піддає суду ваші діла і помисли
ваші перевірить, оскільки ви є слугами царства його. Бійтеся, хто не
судив справедливо, не охороняв закону Божого, не був під його по-
велінням; бійтеся, бо скоро настане вам випробовування і суд суворий
буде над владуючими, бо менші заслуговують милості, сильні ж ви-
пробувані будуть.
І говорить Господь: кому мало дано, з того менше спитають, а
кому багато дано, з того багато і спитають, окрім тих, хто з великим
терпінням встановив правду, утвердив істину. Одні з людей через нс-
262
розуміння добра щиро помиляються, а інші, хитруючи, спокушають-
ся, а ще інші златолюбства ради корчмарюють.
Правда руська
1. Коли уб’є муж мужа, то номститися має брат убитого, чи бать-
ко, або син, або брат старшого сипа, або інші брати. Якщо не буде
кому звершити кровну помету, то внести 80 гривень, коли вбитим
буде князів муж чи княжого тіуна. Якщо вбитим буде горожанин,
чи гридень, чи купець, чи боярський тіун, або мечник, або ізгой, або
новгородець - то 40 гривень сплатити за нього.
2. Після Ярослава зібралися сини його: Ізяслав, Святослав, Все-
волод і воєводи їхні - Коснячко, Перепіг, Никифор і відмінили кров-
ну помету, а встановили за вбивство купами відкупатися. А все інше
судити, як Ярослав судив. Так сипи його встановили.
Про вбивство
3. Якщо уб’ють княжого мужа під час розбою, а вбивцю нс шука-
ють, то платити верву 80 гривень тій верві [1 ], в якій голова убитого
лежить, а коли простолюдин, то 40 гривень.
4. Коли якась верв починає платити дику віру |2|, то кілька років
оплачує ту провину, оскільки платять за незнайдсіїого злочинця.
Якщо злочинець із їхньої верві, і в ній було дано волю злочинцеві,
то як співучасники мають помагати злочинцю, оплачуючи дику вину
|3|. Але сплатити їм в цілому 40 гривень, а за злочинство тс самому
злочинцю заплатити із 40 гривень свою частку від сплати дружини.
Якщо вчинив убивство або в сварці, або на ниру, то тоді йому платити
у верві, якщо оплачують злочин у складчину.
Якщо трапиться під час розбою
5. Якщо вчинив розбій без будь-якої сварки, то за розбійника
люди нс платять, а віддають його з жінкою і дітьми в дику вину і
віру, але сам платить.
А це статут про збирання віри
6. Статути про збирання віри після Ярослава: вірникові зібрати
7 відер солоду 141 па тиждень, чи барана, або частину туші, або 2 но-
гати 15], а в середу купу [6] чи сир; і в п’ятницю так само, а курей по
двоє йому на день, і хлібин по 7 на тиждень, і пшона 7 уборків [7],
і солі 7 головажень [8|, - то все вірникові з отроком; а коням чоти-
рьом; коням на зворотну дорогу вівса, вірникові 8 гривень і 10 куп
прикладних [9], і метельнику 12 вікші 110], і в’їздна гривня.
263
А це про віри
7. Якщо віра в 80 гривень, то вірнику 16 гривень і (10) куп, і
12 пікші» а спершу в’їздна гривня і за чоловіка 3 гривні.
Про княжих отроків
8. А цс про княжих отроків, чи про конюха, чи про повара, - Т()
40 гривень, а за тіуна огнищного 1111 11, і за конюшого - 80 гривень,
а за сільського тіуна, княжого чи землсвласникового, то 12 гривень; а
за рядового (печиновпу, просту людину. - В. Я.) 5 гривень, так само
і за боярського.
Про ремісників і ремісниць
9. А за ремісника і за ремісницю то 12 гривень, і за кормилицю,
хоч би була й із холопів чи рабів.
Про наклепну віру
10. Якщо буде на кого ііаклспна віра (звинувачення в убивстві. -
В. Я.), то треба мати 7 свідків, які і встановлять віру (провину).
А коли варяг, чи хто інший, то 2 [свідки].
11. Верв кісток мертвого не оплакує, бо імені його пс відає і не
знає його (себто: коли на території верві знайдено кістяк або труп, то
громада не сплачує віри. - В. Я.).
Скасування віри
12. Якщо суд скасує віру, то пошлипу отроку в суді сплачує
оправданий - одну гривню куп, а хто вчинив наклеп, той має дати
другу гривню, а від того, хто виграв справу, “за допомогу” судові - 9
куп віри.
13. Коли, шукаючи свідка, не знайдуть, а позивач далі буде чоло-
віка звинувачувати в головництві, тоді правду встановлює розжарене
залізо. Так само і в інших судових справах: і в злодійстві, і в накле-
пі. Коли позивач не з’явиться в суд, тоді насильно випробувати його
залізом, якщо мав сплатити півгривні золотом. Коли мав сплатити до
двох гривень (сріблом], то піддати тортурам водою, коли ще менше,
то під присягою іти йому по свої купи.
Якщо ударити мечем
14. Якщо хтось вдарить мечем, вийнявши його, або руків’ям, тоді
сплачує 12 гривень збитків за кривду.
15. Якщо вийняв меч, але пс вдарив, то гривня кун.
16. Якщо хто кого вдарить батогом чи чашею, чи рогом, чи ти-
264
десніею 1121, то 12 гривень. Хто не стернить цього і супроти цьому
вдарить у відповідь мечем, то вини його в тому нема.
17. Коли вдарить руку і вона відпаде чи усохне, то платить поло-
вину віри 20 гривень |князівському суду |, а тому, хто постраждав, -
10 гривень.
18. Коли будь-хто вдарить мечем (але не вб’є), платить 3 гривні
продажі 113|, а потерпілому - гривню.
А це коли прийде закривавлений муж
19. Коли на двір прийде закривавлений муж або з синцями, то
свідка йому шукати не треба, але належить заплатити 3 гривні про-
дажі. Коли ж не буде на ньому слідів побиття, то привести йому свід-
ка, щоб слово було проти слова. Той, хто почав бійку, має платити
60 куп. Якщо ж закривавлений прийде, а сам був зачиніциком, і зна-
йдуться свідки, то йому платити тому, хто побив.
20. Якщо вдарить мечем не на смерть, то має заплатити 3 гривні
продажі, а потерпілому - гривню за рану, як лікувальне. Коли ж уб’є
на смерть, то платити віру.
21. Коли штовхне муж мужа або до себе, або від себе, або ж но
обличчю вдарить, і 2 свідки засвідчать, чи коли жердиною вдарить, то
платити 3 гривні продажі. Коли буде варяг або колбяг, то забезпечити
повноту свідків (за однією версією - 2 свідки, за іншою - 7 свідків. -
В. Я.), які мусять взяти присягу.
Про челядь
22. Коли челядник (холоп) сховається, і на торгу сповістять про
його втечу чи пропажу (цс означало заборону переховувати холопа чи
приймати його, як і крадену річ. - В. Я.) і через три дні його не зна-
йдуть, то після третього дня новий господар вважає його своїм челяд-
ником, а попередньому власнику холопа сплачує 3 гривні продажі.
Сідання на чужого коня
23. Якщо хто сяде на чужого коня, не запитавши, то сплачує
З гривні продажі.
24. Коли хто загубить коня, чи вбрання, чи зброю і про цс звіщено
на торгу, а потім впізнають їх у своєму місті, то своє власник має за-
брати в наявності і одержати за кривду 3 гривні.
25. Коли хто впізнає своє, що загубив чи що було у нього вкраде-
но - чи кінь, чи одяг, чи худоба, то хай не говорить: “цс моє”, але:
“веди на свод 114], де взяв”; встановлять, хто злодій, тоді своє візьме
і, що загинуло, винуватець почне сплачувати.
265
26. Коли буде конокрад, то віддати його князеві па ноток; якщо
ж виявиться наклеп, то наклепник має сплатити потерпілому 3 гривні
(доказ невинуватості).
Про свод
27. Коли буде в одному місті, то позивач має бути до кінця сводів.
Коли ж свод відбуватиметься но землях міста (округах), то позивач
має іти до третього своду, а що буде наявним (з краденого), то тому
третьому платити за наявне купами, а з наявним іти до кінця (третьо-
го своду) або позивачу чекати па залишок, а коли провина ляже на
третього, то тому все платити і продажі.
Про крадіжки
28. Коли ж щось крадене купив па торгу, чи коня, чи одяг, чи худо-
бину, то довести невинуватість можуть два вільні мужі або митник, які
мають знати, у кого купив, тоді йти за ним тим свідкам під присягою,
а позивачу своє наявне забрати, а що вже пропало, то того домагатись
повернення через наступні оскарження, а покупцю краденого оскаржи-
ти повернення своїх куп, якщо не знає, у кого купив. Коли ж із часом
довідається, у кого купив, то цей має сплатити купи покупцеві крадено-
го і за тс, що в нього вже пропало, позивачу, і князю - продажі.
Коли знайде челядника
29. Коли хто знайде свого украденого челядника і візьме його,
то цей челядник має вести до покупців його до третього своду, після
цього позивач залишає свого челядника взамін на челядника третього
покупця, щоб цей з наявним міг іти до кінцевого своду, бо то є нс скот
безмовний: “не відаю, у кого я купив”; а за свідченнями іти до остан-
нього своду, і де буде остаточний вор, назад має повернути челядни-
ка, а свого забрати; і за всі збитки має платити останній вор, і князю
продажі 12 гривень за челядника, чи вкраденого чи уведеного.
Ще про свод
ЗО. А із свого міста в чужу землю на свод нс відправляють, але
винуватець має дати свідків чи митника, які засвідчать, у кого купив;
позивачу своє наявне взяти, а за втраченим тільки шкодувати, а ви-
нуватцю залишається жаліти за втраченими купами.
Про крадіжки
31. Коли злодія уб’ють в домі під час крадіжки, то уб’ють його
як пса, а коли виживе до ранку, то мають привести на княжий двір.
266
Коли ж буде вбитий і будуть люди, що бачили його зв’язаним, то
платити за нього 12 гривень.
32. Коли краде в хліві чи в домі, то якщо буде один - платити
йому 3 гривні і ЗО куп, а буде злодіїв багато, то всім платити по
З гривні і ЗО куп.
Про крадіжки
33. Коли крадуть худобу на полі, чи вівці, чи кози, чи свині (і бу-
дуть зловлені), то сплачують по 60 куп; якщо злодіїв буде багато, то
кожен сплачує по 60 куп.
34. Коли обкрадає тік чи збіжжя в ямі, то скільки б не було зло-
діїв, усім платити по 3 гривні і ЗО куп; коли крадене пропало, то
власник може взяти наявне, коли воно (у злодія) буде, а впродовж
літа має взяти із злодія по півгривні.
35. Якщо вкрадуть княжого коня і наявного не буде, то платити за
нього 3 гривні, а за інших по 2 гривні.
А це плата за худобу
36. За кобилу - 60 куп, а за вола - гривню, за корову - 40 куп, за
третяка - ЗО кун, за лошицю - півгривні, за теля - 5 куп, за барана -
ногату, за жеребця об’їждженого - гривня кун, а за лоша - 6 погат, -
це плата смердом, що платять князівську продажу.
Коли ворами будуть холопи
37. Якщо ворами будуть холопи, чи князівські, чи боярські, чи
монастирські, - їх же князь продажею не карає, оскільки вони не
вільні, то подвійно має заплатити їх власник позивачу за кривду.
Стягнення кун
38. Коли хто хоче стягнути з іншого купи, а він відмовляється, то
проти нього треба виставити свідків, які приймуть присягу, а позивач
візьме купи свої. Оскільки не віддав за багато літ, то винуватець має
сплатити позивачеві за кривду 3 гривні.
39. Коли купець купцю позичить для купівлі купи чи для торгівлі
з іноземцями, то купцю перед свідками кун не брати, свідки йому не
потрібні, а сам мусить стати під присягу (клятву), оскільки він від-
мовляється.
Про поклажі
40. Якщо хто поклажу залишає у кого-псбудь, то той, у кого ле-
жав товар, свідка не виставляє. Але коли буде наклеп, що товару
267
було більше, то під присягу має іти той, у кого товар лежав: “стільки
у мене поклав”, оскільки йому благодіяв і зберігав.
Про відсотки
41. Коли хто купи дав під відсотки, чи мед під надбавку, чи жито
під повернення з присягою, то свідків виставляти позивачу, оскільки
з ним вирішував, так йому і брати.
Про місячні відсотки
42. Місячні відсотки за мало днів беруть; якщо купи сплачуються
в тому ж році, то дають позичальнику купи в третину (40 %), а коли
місячний відсоток віддано забуттю, свідків не буде, а буде куп 3 грив-
ні, тоді іти йому но свої купи під присягу, якщо ж буде куп більше, то
казати йому па присязі так: “Помилився ти, що ти свідків не брав”.
Переклад Василя Яременка
Переклад зроблено за виданням: Правда руська. Тексти па основі
7 списків та 5 редакцій / склав та підготував до друку проф. С. Юні-
ков. - К.: ВУАН, 1935. - Редакція IV. - С. 137-144. (На основі
тексту Архівної комісії АН СРСР, № 240, Новгородський 1-й літопис
XV ст.)
[1] Верв - на Русі сільська громада, округа.
[2] Дика віра - сплата за злочин, коли убивцю не виявлено або громада
(верв) його не хоче видати суду.
[3] Дика випа (поток) - ув’язнення, вигнання чи вислання з громади за
розбій із наступним розграбуванням домівки розбійника та її спален-
ням.
[4] Солод - напій.
[5] Ногата - одна двадцята гривні.
[6] Куна - у гривні було 25 кун, гроші взагалі.
[7] Уборок - точно не встановлена міра місткості в Русі.
[8] Гомоважень - міра солі в Русі.
[9] Куна прикладна - гроші у практичному використанні.
[10] Вікші - дрібна грошова одиниця в Русі.
[11] Тіун огнищний - хранитель князівського дому (родинного огнища).
[12] Тилеснія - обух, тильна сторона предмета.
[13] Продажа - плата князеві за вчинену провину.
[14] Свод - зведення сторін, що конфліктують, очна ставка для доказу зло-
чину; полягав у тому, що власник украденої речі зобов’язаний був вка-
зати, у кого він її придбав, другий мав показати на третього. На тре-
тьому свод закінчувався. Третій вважався конечним винуватцем і мав
оплатити збитки.
268
ПАМ’ЯТКА ЮРИДИЧНОЇ ДУМКИ УКРАЇНИ-РУСІ
“Правда Руська” - пам’ятка юридичної думки України-Русі епо-
хи Середньовіччя. З огляду на унікальність і синкретичний характер
твір має численних дослідників і велику наукову літературу. “Правда
Руська” потрапила в поле зору не тільки дослідників історії права, а
й істориків України і слов'янщини, соціологів, визначних філологів.
І всі вони мають до неї свій законний інтерес.
Тривалий час єдиним науковим виданням “Правди Руської” була
публікація текстів пам’ятки російським ученим Н. Калачовим “По-
передні юридичні відомості для повного пояснення Руської Правди”
(Санкт-Петербург, 1846).
Після 1846 р. науково підготовлене видання текстів “Правди Русь-
кої” було здійснено в Україні професором С. Юшковим: “Правда
Руська. Тексти на основі 7 списків та 5 редакцій” (К.: ВУАН, 1935).
Це видання залишається найавторитетнішим і тепер. Четверту редак-
цію “Правди Руської” ми подаємо саме за цим виданням.
Українські вчені в Україні були фактично позбавлені можливос-
ті займатися вивченням “Правди Руської”, але значний внесок у цю
справу внесли вчені української діаспори - нроф. Ярослав Падох
(“Ідеї гуманності і демократизму в карному праві княжої України”. -
Мюнхен, 1949), нроф. Микола Чубатий (“Огляд історії українського
права”. - Ч. І, 3 вид. - Мюнхен, 1947), нроф. Леонід Біленький
(“Руська правда” й історія її тексту”. - Вінніпег, 1993) та ін. їхня
праця не дала загинути в умовах комуністичного тоталітаризму заці-
кавленню історією карного права українського Середньовіччя, чи, як
ми традиційно образно називаємо, - Київської держави.
Українські та російські вчені впродовж ХІХ-ХХ ст. зібрали близь-
ко 100 списків “Правди Руської”, зроблених у ХІП-ХУП ст., які в
кінцевому підсумку згрупували в три редакції: Коротка Правда, Ши-
рока Правда і, окремо виявлена Л. Біленьким, Скорочена Правда.
Донині остаточно нс з’ясовано, яка з редакцій - Коротка чи Ши-
рока - є старішою. Але безсумнівно те, що будь-яка з редакцій, кожен
її список є пам’яткою надзвичайної ваги.
“Правда Руська” (назва “руська” засвідчує тс, що вона постала
в Києві, у Полянській Русі, й обслуговувала в ній адміністративно-
правові потреби, а потім була поширена на Новгородську землю й
інші князівства) нс має прототипу, хоча вчені наполегливо шукали
його у візантійському, болгарському, скандинавському законодав-
ствах. Не виявлено слідів і римського права. Отже, маємо оригіналь-
269
ний витвір давньоукраїнської юридичної думки початку XI ст., що
постав у колі велемудрих однодумців-книжпиків Великого київського
князя Ярослава Мудрого.
У Новгородському літописі (Софійському Врсмсіїпику чи Софій-
ському першому літописі) є під 1019 р. запис, якого нема в “Повісті
врем’япих літ”. Після опису битви на Альті та перенесення моїців
святих великомучеників Бориса і Гліба йде повідомлення: “І почав
Ярослав ділити: старостам по 10 гривень, а смердам по гривні, а нов-
городцям по 10 гривень, і відпустив їх усіх додому і дав їм правду
і устав, списав грамоту і сказав: так ходіть і тримайте, як списав
для вас”. Тут ідеться про три документи, які одержали новгородці
від Ярослава: “Правду Руську”, “Статут Великого князя Ярослава
Володимировича про суди” і “Грамоту” Ярослава новгородцям. Це
були новгородські святині, які ретельно зберігали, на яких присяга-
ли. Відомо, що й через 110 років, у 1229 р., Михайло Всеволодович
(Чернігівський) після цілування хреста “па всіх грамотах Ярославо-
вих” присягав, а наступного, 1230 року покликаний новгородцями
на князювання Ярослав Всеволодович цілував ікону Богородиці “на
грамотах на всіх Ярославових”.
Академік О. Шахматов вважав, що в 1017 році новгородський
посадник Костянтин Добрипич (пізніше за порушення новгородських
і княжих прав Ярослав Мудрий скарав його па смерть) і місцевий
єпископ Іоаким вирішили вписати Ярославову “Грамоту” як “Прав-
ду новгородську” про привілеї і вольпості новгородців у подяку за
службу Великому київському князю. Слова ж Ярослава “тому йдіть і
тримайте, як списав для вас” говорили про права та обов’язки перед
князем, про непорушність звичаїв і вольностсй новгородських.
За Леонідом Білецьким, висновки якого в названій монографії
досить аргументовані, “Грамота” Ярослава була списана з “Правди”,
що вже діяла в Києві, на Русі, майже 200 років, задовго до приходу
Ярослава у Київ, як перший і найстаріший кодекс чинних законів,
іцо до пас не дійшов. Але до нас дійшла списана з нього Ярославова
грамота для новгородців, що збереглася в тексті, наново написанім у
XV ст. у період Пізнього Середньовіччя, коли активно переписувалися
й оновлювалися давніші пам’ятки. Очевидно, саме так і було. Точної
дати постання “Правди Руської” ми не маємо. Називають 1019, 1032,
1049, 1051 роки. Академік Д. Лихачов солідаризується з професором
Л. Білецьким: “Руська Правда” створена, очевидно, до християнізації
Русі”. В одному зі списків “Статуту князя Ярослава” маємо й такс
270
свідчення: “Цс Я, великий князь Ярослав, син Володимира, радився
з митрополитом Іларіоном”. Тобто випливає, що Ярослав з Іларіоном
працювали над “Правдою Руською” не раніше 1051 р., коли останній
став митрополитом. Але за іншим списком стверджується, що вони
радилися про “Правду Руську” ще в 1032 році.
Нині історія “Правди Руської” виглядає так, іцо існував з язич-
ницьких часів неписаний карний кодекс. Князь Ярослав записав і
впорядкував його, значно обмеживши кровну помету, гармонізував
суспільні стосунки відповідно до вічевого укладу Русі. І, очевидно,
яким би роком ми її не датували, - цс найдавніша пам’ятка княжої
України-Русі, а наступна - Остромировс Євангеліє 1056-1057 рр. із
післямовою диякона Григорія.
Ярославова “Правда Руська” в наступні десятиріччя і століття до-
повнювалася, редагувалася його синами й онуками, особливо за Воло-
димира Мономаха. Після нього і його “Статуту” в “Правді Руській”
мало що змінювалося, себто формування Широкої правди закінчило-
ся в XII ст. Далі вона дала життя “Литовському статуту”, “Правам,
за якими судиться малоросійський народ” 1743 року. Її сліди помітні
в “Соборному уложенні 1699 року”.
Судоустрій в Україні-Русі розбудовувався па демократичних заса-
дах рівності й загальності. У цьому питанні наші Предки обійшли такі
держави, як Візантія, Польща, Німеччина та інші. Так, вищі класи в
Київській державі не добилися для себе жодних правом гарантованих
привілеїв: злочинець будь-якого соціального стану підлягав тим са-
мим карам. У “Правді Руській” злочинець не індивідуалізується. Для
середньовічного права байдуже, хто він: боярин, городянин, дружин-
ник, смерд, холоп, закуп. Частіше індивідуалізується за соціальним
становищем жертва злочину.
Державне керівництво здійснювалося за принципами дуалізму:
князь - віче. Верховенство і першість навіть Великого київського
князя були досить позірними, бо зумовлювалися лише пспсрссічністю
індивідуальності князя. Але тільки князь виявлявся “не па висоті”
свого становища - народне віче кликало на княжий стіл саме того,
хто не лише мав родове право зайняти княжий престол, а й здавав-
ся їм найідсальнішим володарем. Віче складало з претендентом на
престол договір на керівництво князівством, а при порушенні такої
домовлсності-договору - усувало князя.
Князь відповідав перед судом князівського зібрання. У літописі є
такий присуд: “Рішення наше такс: якщо князь вибачиться, то може
271
йти у волость”. Іноді князь ставав підсудним народного віча. На осно-
ві цього Ярослав Падох у названій праці робить такс узагальнення:
“Цей ранній демократизм був такий глибокий і сильний, так органіч-
но пов’язаний із світоглядом української людини, що він витримав у
затяжній драматичній і дуже цікавій боротьбі, що століттями велася
поміж староруською вічевою доктриною державною і чужою візантій-
ською теорією цезаропанізму, принесеною і поширюваною на Україні
священиками і єпископами грецькими”. Цс, між іншим, і зумовлю-
вало нротивізантійс^ку діяльність Ярослава Мудрого і таких його
однодумців-книжників, як Іларіон, ігумен Іван, літописець Нсстор та
інші. Звертає увагу та обставина, що жодна стаття “Правди Руської”
нс фіксує наявності антидержавних злочинів, таких як зрада, зне-
вага величі Русі та її князя. Так, нс фіксує, бо політичні обставини в
державі пс потребували, очевидно, заходів для дотримання громадя-
нином відповідного ставлення до держави. Патріотична свідомість і
конкретна діяльність забезпечували поступальність національної ідеї,
яка в умовах Високого Середньовіччя спрацьовувала вельми потуж-
но, бо влада і сила духу працювали на неї. Тут, очевидно, належить
розрізняти два моменти: з одного боку, пс було прецедентів ворожого
ставлення громадянина до держави і князя, а з другого боку, вічевий
уклад дозволяв громадянам Русі вільне ставлення до князя як вираз-
ника народної волі, і негативне ставлення до володаря, очевидно, не
вважалося таким, що заслуговує на покарання.
“Правда Руська” цікава з різних поглядів.
По-перше, цс своєрідний літопис соціально-побутового життя
України-Русі ХІ-ХП ст. Кожна стаття “Правди Руської”, як Корот-
кої, так і Широкої редакції, - цс судове рішення того чи іншого
князя, вирок, який ставав нормою судочинства при розгляді анало-
гічних справ, а також моральною нормою, що формувала свідомість
і світогляд цілого народу. У статтях документа зафіксовано тільки
тс, що траплялося в житті і з чим князівська влада й ціле суспіль-
ство боролися. Скажімо, в карному кодексі обійдені правовою увагою
інтслектуали-книжники, творці духовності. Можемо тільки говорити,
що першою ознакою феодалізму є брак законотворчого інтересу до
духовності, що нс може нс викликати певних асоціацій та історич-
них паралелей. За кожною статтею Статуту Ярослава Мудрого і Во-
лодимира Мономаха стоїть живе поняття, конкретна історія. Історія
“Правди Руської” - це наповнена живою конкретикою історія Яро-
слава Мудрого, його сипів та онуків. Один приклад того, як карний
272
кодекс доповнює “Літопис Руський”. Ми знаємо, що в 1113 році піс-
ля смерті Великого київського князя Святонолка Ізяславича в Києві
вибухнуло повстання проти тисяцького Путяти, дім якого був роз-
грабований, і проти лихварів, які здирали зі своїх боржників високі
відсотки (різи). Запрошений удруге на Київський престол Володимир
Мономах не відразу в’їхав у Київ, а зупинився у заміській резиденції
великих князів на Берестовому і з вірними йому мужами прийняв
низку правових актів, зокрема про різи, щоб відразу заспокоїти роз-
бурхану громадську думку, фактично обмеживши сваволю лихварів.
За розширенням карного кодексу ми можемо документально гово-
рити про етап суспільно-політичної думки і становище самої держави
та її володарів.
По-друге, головний об’єкт “Руської Правди” - людина. До лю-
дини, її вільних чи невільних нерсступів спрямовано і карний кодекс
“Правди Руської”. Як і література, карне право пройняте панівною
ідеологією суспільства, тотожністю в поглядах на людину, на власну
державу та інші народи. “Правда Руська” - цс невичерпне джерело
для української історичної романістики, повістевої літератури.
По-третє, “Правда Руська” цікава як лексикографічне джерело,
надзвичайно багате історичною термінологією: видок (свідок, що ба-
чив), послух (свідок, що чув), свод (очна ставка), верв, віра, дика
віра, купа, ногата, вікша, гривня, продажа, урок, різа, купа приклад-
на, головажень, уборок і т. д.
По-четверте, всі статті “Правди Руської” пройняті ідеями гума-
нізму, що характеризує не тільки рівень судочинства, а й зближує
його з нерсдренесапсними ідеями в літературі, суть яких ми бачимо в
акцентації па людині, її праві па життя. “Не дозволяй, щоби сильний
нищив слабкого”, - повчав князь Володимир Мономах. І він же: “Не
вбивайте і не наказуйте вбивати нікого, хоч буде повинен смерті”.
Дослідники історії права у стародавній Україпі-Русі поспіль від-
значають ідеї гуманізму та демократизму, закладені в “Правді Русь-
кій” і подальших правових документах, що злагіднювали взаємини
в суспільстві із чужинцями, яким часом надавалося привілейоване
становите порівняно зі своїми громадянами.
“Правда Руська”, безперечно, відбиває характер і вдачу україн-
ців, у яких закорінені глибокий гуманізм і демократизм наших Пред-
ків. Це засвідчує літопис: “В полян обичай їх батьків є лагідний”
(Нсстор, “Повість врем’яних літ”). Цс було записано за часів, коли
боротьба зі степом мала особливо жорстокий характер, бо половці, на
273
відміну від полян, “зберігали звичай батьків своїх - проливати кров”.
Усе, що зафіксовано в карному кодексі, стало однією з головних рис
української духовності, дзеркалом суспільної ідеології, філософських
поглядів людини на природу і державу, а також гармонізувало їхні
взаємовідносини через карне право.
Як видно з пам’яток, ще з язичницьких часів склалася найстаріша
епоха карного права - епоха кровної помети. Помста - це жадоба від-
платити за понесену чи завдану кривду і ще з язичницьких часів була
засобом правового порядку між представниками родів і племені. Ще
князь Володимир Великий за намовою ієрархів увів смертну кару, але
швидко скасував її. Ярослав Мудрий надав кровній помсті характеру
державної інституції, апробованої і контрольованої державою. Себто
значно обмежив кровну помету, а його сини скасували її назавжди,
бо акт помети, за “Правдою Руською”, зводився вже до виконання
судового вироку. Для виконання “помети” вже стали потрібними до-
кази злочину через видоків і послухів та очну ставку їх зі злочинцем,
щоб запобігти наклепу, який карався особливо суворо. Було введено
приватноправове відшкодування матеріальних та моральних збитків
(головщина, урок) та публічно-правову кару (віра, продажа, ноток).
Отже, Україна-Русь відмовилася від кровної помети і смертної
кари, запровадивши державне судівництво і публічну кару ще з се-
редини XI ст.
У “Повісті врем’яних літ” під 912 роком у тексті договору Олега
з греками читаємо: “А коли хто уб’є, - християнина русин чи хрис-
тиянин русина, - хай помре на місці вбивства”. Цим стверджували
наявність кровної помети і в християнській Візантії, і в язичницькій
Русі. Існувала вона і в Польщі, де ще й у XV ст. жадобою кровної
помети були охоплені цілі роди; польська шляхта і пізніше вважала
право на помсту своїм становим привілеєм.
У Німеччині кровна помста була заборонена в 1495 році, а впро-
довж усього Середньовіччя ще виявляло себе жорстоке право таліо-
ну*, запозичене зі старожидівського права.
У Київській державі кровна помста також була інститутом судо-
чинства і морально-етичною нормою впродовж Раннього Середньовіч-
чя і на самому початку епохи Високого Середньовіччя була скасована.
Європейські ж народи ще кілька віків дотримувалися кровної помети.
Встановлена Ярославом Мудрим норма обмежувала коло тих, хто мав
помщатися, вона не змушувала до помети і давала змогу близьким
покривдженого прийняти викуп. Крім того, помста дозволялася лише
при повному доведенні злочину.
274
“Руська Правда” репрезентує систему суспільних і правових уяв-
лень українського народу у найдавніші часи, і в цьому її неабияке
значення.
Василь Яременко
* Таліон - правовий принцип, за яким у разі нанесення якоїсь шкоди
винуватцю завдають таку саму шкоду. Класичним прикладом таліону є
юдейське “око за око, зуб за зуб”. Таліон характерний для різноманіт-
них примітивних систем права, а в масовій свідомості існує досі.
ХРОНОЛОГІЯ
ХРИСТИЯНСЬКОГО ЗАВОЮВАННЯ ЄВРОПИ
в І-ХХІ ст.
(погляд з України)
Галина Лозко
(За виданням: Антологія християнства. Хрестоматія з релігієзнавства
та культурології / за загальною ред. докт. філос. наук Г. Лозко [упо-
рядники: Лозко Г. С., Борисюк І. В., Богород А. В.]. - Тернопіль: Ман-
дрівець, 2010. - С. 12—22)
25 грудня, або 7 січня, 6—4 р. до н. е. - за матеріалами Кум-
рапських рукописів Мертвого моря, народився Ісус Христос у період
правління царя Ірода (в 4 р. до н. е. Ірод помер). Ще одна версія -
Ісус народився восени па свято Суккот (євр. Кущі).
14 січня 6—4 р. до н. е. за календарем ортодоксальної церкви -
обрізання Господнє (здійснено обряд посвячення Ісуса в юдаїзм).
7 липня близько ЗО р. н. е. - Ісус Христос був охрищений Іоан-
ном Христителсм.
64 рік н. е. - перші християни підпалили Рим; пожежа знищила
10 із 14 районів столиці. Імператор Нерон жорстоко покарав вину-
ватців - юдеїв та християн, що ввійшло в історію під назвою “перше
гоніння на християн”. Церква і нині вважає Неропа “антихристом”.
313 рік - Міланський едикт, виданий імператором Костянтином,
який легалізував християнський рух, віротерпимо зрівняв права тоді
ще напівлегальних християнських громад зі свободами інших релі-
гійних груп. Християнські ж пастори досить скоро забули про цей
гуманний документ, а тих, хто дозволив їм вільно поширювати своє
275
вчення, назвали поганами та єретиками. Історія утвердження христи-
янства (як і інших світових релігій) не завжди була зразком милосер-
дя та толерантності.
325 рік - Перший Вселенський собор у Ніксї (Мала Азія) під
егідою імператора Костянтина.
391-392 роки - імператор Фсодосій видав указ про заборону всіх
язичницьких культів у Римі та закрив язичницькі храми, частину з
яких було зруйновано, культову скульптуру та інші видатні твори
мистецтва знищено.
394 рік - імператор Фсодосій заборонив Олімпійські ігри як язич-
ницьке явище.
V ст. - наступ Римської імперії на слов’янські землі в часи ім-
ператорів Нспота і Августула відбувався разом із поширенням ними
християнства. Тривала запекла і переможна боротьба слов’ян проти
духовного та фізичного поневолення. Під проводом славетного ру-
тснського короля Одопацера (Одоакра), який 23 серпня 475 р. захо-
пив римський престол і об’єднав багато споріднених племен, слов’яни
знищували перші осередки чужовір’я на своїх землях. Слов’янські
війни проти християнізації та їхній вплив на політичні події римської
історії ПІ-ІУ ст., а також розселення слов’ян на візантійських землях
добре відомі українським і російським історикам [3; 4; 5; 11], однак
досі ще не стали предметом вивчення в навчальних закладах жодної
зі слов’янських країн.
415 рік - в Алсксандрії християнські фанатики, скеровані архіє-
реєм Кирилом і дияконом Петром, по-звірячому розтерзали славетну
жінку-філософа неоплатоніка Гипатію (Іпатію) - хранительку Алек-
сандрійського муссйона в Греції. Вони звинуватили її у “відьомстві”,
що за християнськими законами того часу підлягало “покаранню за
чари: чарівник має бути розірваним до кісток його залізними гаками”.
Як повідомляє Католицька енциклопедія, “християни здерли з неї
шкіру, гострими мушлями відриваючи м’ясо від кісток, і ще трепетні
кінцівки вкидали у полум’я” [31]. Після цього християни зруйнували
та спалили саму бібліотеку.
438 рік - у Римі введено в дію закон, який передбачав смертну
кару для язичників.
451 рік - у Римі вводиться закон про смертну кару для тих, хто надає
своє помешкання для притулку язичників або для їхніх богослужінь.
475 рік - готський правитель Вінітар, який воював з антами, по-
рушивши закони тогочасного міжнародного права, під час мирних
276
переговорів підступно вбив князя антів Буса (Божа) та розіп’яв па
хрестах сімдесят руських старійшин. На кургані понад річкою Рось
нині встановлено пам’ятник славетному князю, який захищав Русь
від духовного рабства.
723 рік - єпископ Боніфацій зрубав священного дуба Долара (Бога
Тора) в землі Гессен і збудував з нього християнську каплицю.
743 рік - перші писемні згадки про окремі випадки християніза-
ції слов’ян: наприклад, Караптанський князь Борута відправив свого
сипа Горазда та племінника Готимира здобувати християнську освіту
до нещодавно заснованого монастиря Чімсі |6, 321.
Між 818 та 825 роками охристили моравського князя Моймира.
821 рік - примусове охрищення франками князя ободритів Сла-
вомира, який відбував у них заслання як непокірний васал. Будучи
відпущеним додому, Славомир рантово помер у дорозі.
831 рік - примусове масове охрищення частини населення Мора-
вії.
Близько 830 р. слов’янський князь Прибила наказав збудувати і
освятити християнську церкву для себе і своєї жінки-баварки. При-
йняття ним християнства мало політичні та майнові причини - він
отримав лепне володіння у Нижній Паїнюнії, де збудував собі нову
резиденцію [6, 41-42].
846 рік - охрищення моравського князя Ростислава з політичного
примусу (щоб мати підтримку від короля Людовіка).
865 рік - охриіцсніїя болгар.
880-ті роки - охрищення сербів і хорватів.
880 рік - охрищення чехів.
894 рік - охрищення князя Борживоя (Чехія).
20-60-ті роки X ст. - почалося інтенсивне підкорення полаб-
ських слов’ян німецькими королями, для яких християнство було
лише вигідною ідеологічною зброєю і служило ідеальною політичною
ширмою для колоніальних війн та знищення етнічних релігій, що їх
християнство проголошувало примітивними, нижчими від себе. Звід-
си нав’язане всьому світові уявлення про тс, що християнство нібито
є своєрідним “просвітництвом”, порятунком “темних варварів”.
948 рік - германці заснували на слов’янських землях два єпископ-
ства - Хафельберґ і Бранденбург, які насильно навертали слов’ян до
християнства.
956—986 роки - Геральд Сипьозубий силоміць впровадив христи-
янство в Данії.
277
955 рік - охриіцсііня руської княгині Ольги. Повертаючись додо-
му з Константинополя, вона з острахом говорила: “Мої люди погане,
і син мій, - уберіг би мене Бог від усякого зла” [12, с. 94]. Непевна
згадка наших літописів про тс, що Ольга тримала свого “пресвітера
потаємно”, підтверджує думку літописця про те, що Святослав гні-
вався на матір за зраду рідної віри.
960 рік - Гакон Добрий і Трюггві (батько Олафа Трюгвассона)
впровадили християнство в Норвегії.
966 рік - охриіцсіпія польського короля Мєінка і його підданих.
968 рік - заснування єписконств у Ольдснбурзі і Магдебурзі.
Єпископ Ольдснбурзький “народи ваґрів і ободритів омив у священ-
ному джерелі хрещення” [8], а Адам Бременський писав, що нібито
“був охриіцсний весь народ язичників”.
971 рік - після жорстокої і нерівної битви, яка відбулася напере-
додні християнської пасхи і закінчилася значними втратами руської
дружини (за словами літопису, “все войско погуби”), великий русь-
кий князь Святослав ніби прозрів причину поразки: етнічно й релігій-
но змішане військо русів і варягів, язичників і християн, що нс мало
єдиної душі, божественної енергії чи харизми, втратило містичну під-
тримку рідного Бога Псруна. Відомі його сповнені смутку слова, ска-
зані на військовій раді: “Загинула слава, яка йшла слідом за військом
росів, що легко перемагали цілі країни, якщо ми тепер ганебно відсту-
пимо перед ромсями...” За відомостями Василя Татіщсва, Святослав
наказав дружинникам-християнам поклонитися язичницьким Богам,
але ті нс підкорилися. Великий князь “толико рассвирепе, яко и єди-
ного брата свосго Гліба не нощаде, ... найпаче на прссвитери яряся...
посла(в) до Києва, повелів храми христиан разорити і сожещи. І сам
скоро пойде, хотя вся христиани ізгубити” |26, І, с. 110-111].
972 рік - намовлені візантійським імператором печеніги убили
кпязя-рідновіра Святослава Хороброго на о. Хортиця. Князь Свя-
тослав добре усвідомлював загрозу і шкідливість християнства як за-
собу поневолення духу слов’ян. Тому він боронив від Візантійської
християнської експансії не тільки Русь та Болгарію, а й інші народи
Подунав’я, намагаючись об’єднати слов’ян в єдину імперію.
983 рік - Добриня знищує давній хтонічний культ ільмерських
словен: Рода і Рожапиць або Змія-Ящсра-Волхова 17].
983 рік - у Північному Полаб’ї вже прокотилася хвиля слов’янських
повстань проти німецько-християнської експансії. Полабські слов’яни
вбачали причину своїх нещасть у духовній зраді своїх Богів. Через
278
цс повстанці зруйнували єпископські резиденції в Хафельберзі, Бран-
денбурзі, Ольденбурзі, Гамбурзі, де “спалили і зруйнували дощенту
всі церкви, пс лишивши по той бік Лаби і сліду християнства” [ЗО|.
988 рік - офіційне примусове масове хриіцеїшя 10 тисяч киян (а не
всієї Русі!) князем Володимиром, що відбулося з порушенням христи-
янських канонів, за якими обряд охрищення має бути персональним
таїнством. По суті, Володимир-Базилій влаштував ганебне політичне
шоу: кумира Перуна побито палицями і протягнуто через усе місто для
наруги; знищено кумири Хорса, Стрибога, Симаргла, Мокоіні, Дажбо-
га 112|; знищено кумири Услада і Вслсса, які стояли на Подолі (вони
не ввійшли в перелік літописця) 112; 26|. В “Житії Володимира” гово-
риться: “А Волоса ідола <...> велів у Почайну-ріку воврсіци”.
989 рік - дядько Володимира-Базилія Добриня та воєвода Путята
під керівництвом грецького єпископа Йоакима Корсунянина христи-
ян вогнем і мечем новгородців: “повелів ідоли опровергнути, одних
посікти, а інших огневі віддати <...> затим скоро повелів будувати
церкви і зводити па місцях, де стояли кумири”. Археологи підтверди-
ли ці відомості, орієнтуючись на сліди пожеж, виявлені на вказаних
літописцем місцях.
989 рік - здійснюється хрищення руським князем Володимиром
білих хорватів і спалення кількох десятків міст і сіл. Невдовзі Воло-
димир своїм Уставом наказує спалювати волхвів.
995 рік - у Польщі знищено кумир Дзеванни, Богині мисливства
й лісів.
995—1002 роки Олаф Трюгвассоп продовжив християнізацію Нор-
вегії, осквернив капище Тора |Сага про Олафа Трюгвассопа, 1698|.
1004 рік - єпископ Віґберт наказав вирубати Священний гай сер-
бів і побудував на його місці християнську церкву.
Перша половина XI ст. - у святилищі Сварожича в Радогощі
(Рстрі) - культовому центрі нлем’япого об’єднання лютичів якийсь
саксонець пошкодив статую слов’янської Богині Живи. Оскільки лю-
тичі були досить сильними, християнським правителям доводилося
поблажливо ставитися до язичницьких звичаїв та рахуватися з дум-
кою жерців. Тож імператор виплатив жерцям 12 фунтів срібла для
відшкодування збитків [201.
1008 рік - знищення (вирубування і спалення) єпископом Мер-
зербурзьким сербського Священного гаю Святобора [20].
1018 рік - Пожежа в Києві. Християни, скинувши провину в цьо-
му на “зле чародійство волшебниць”, убили десятки жінок, запідозре-
них у чаклунстві.
279
1024 рік - широкомасштабне насадження християнства в Муро-
мі, Суздалі та Ростові. Єпископи Леонтій та Костянтин Муромський
жорстоко і цинічно повергли кумирів. Внаслідок цього розгніваний
народ вбив Лсонтія за осквернення їхніх святинь (див. житія вказа-
них “святих”).
1043 рік - князь ободритів Готшалк намагався навернути свій на-
род до християнства шляхом особистої проповіді рідною мовою. Крім
того, він відновив церкви й монастирі. Однак така діяльність князя
викликала величезний опір і ненависть людей.
1052 рік - Булла пани Іпокентія IV “Асі схзНгрепсІа” (про зни-
щення) про введення тортур для отримання зізнання.
1054 рік - розкол церкви на латинників і схизматів. Стався по-
діл слов’ян не тільки за релігійною ознакою, а й за способом письма.
Первісно всі.слов’яни вважалися схизматами через тс, що мали влас-
ну писемність. Боротьба католицької церкви зі слов’янською азбукою
закінчилася латинізацією чехів, поляків та інших слов’ян. Було впро-
ваджено латиницю, яку поляки називають “абецадлом” від лат. “а, в,
с”, наслідком чого стало відчуження навіть на мовному рівні колись
споріднених народів 113].
1063—1157 роки - кількаразове спалення і відродження лютиць-
кого храму Радсгаста в Ретрі. Оплавлені кумири з цього храму були
знайдені па початку XVIII ст. в Німеччині (колишні землі слов’ян) та
описані Готлібом Машем у 1774-1795 рр. [16].
1066 рік - язичницьке повстання під проводом Блусса (зятя князя
Готшалка) і жерців. Хвиля величезного народного гніву прокотилася
всією країною. Народ забив князя-християнина і разом з ним усіх
його прибічників, які не схотіли зректися чужої віри [14, с. 93].
1068 рік - єпископ Хальберштадський Бурхард знищив святиню
лютичів Ретру. На знак приниження слов’янської віри він вчинив
наругу над священним конем Бога Світовита: на цього коня ніхто не
смів сідати, а єпископ повернувся на ньому верхи в Саксонію.
1069—1071 роки - Ян Вишатич мечем приборкав слов’янських і
фінських язичників па Білоозсрі.
1069 рік - князь Гліб Святославович і єпископ Федір зарубали
сокирою волхва та його прибічників у Новгороді [12].
1050 рік - монах Авраам знищив кумира Велеса в Ростові, на-
сильно охристив мешканців міста, поставив на місці язичницького
храму церкву.
1071 рік - убивство волхва в Києві: “і врипуша його біси в рів”
Ц2|.
280
1091 рік - придушення повстання волхвів у Ростові: “волхв по-
гибс вскорі” 1121.
Початок XI ст. - Ольдснбурзький єпископ Герольд знищив куми-
ра Бога Прове та спалив Священний ліс Провс [8|.
Початок XII ст. - заснування християнських єпархій, які засу-
джували язичників до страти за порушення пими християнських норм
життя. Наприклад, Карл Великий у так званому Саксонському Ка-
пітулярії встановив правила покарання для своїх підданих, у тому
числі й для слов’ян, чиї землі входили до складу його імперії: “Хто з
неповаги до християнської віри порушить піст святої п’ятидесятниці,
поївши м’яса, - буде покараний смертю... Хто спалить по язичниць-
кому обряду тіло померлого і спалить па попіл його кості, - буде
страчений на смерть. Хто із племені саксонського буде падалі ухи-
лятися від хрищеппя, пс з’явиться для здійснення над ним цього та-
їнства, бажаючи залишатися в язичницькій вірі, - буде скараний па
смерть” [29, с. 4241.
1125—1128 роки - король стодоранів Прибислав-Гспріх запекло
боровся з опозицією жерців храму Триглава. Князь Лотар III спалив
лютицький храм Триглава (можливо, це в тій самій Рстрі). Держава
лютичів розпалася. Після цих драматичних подій політична сила і
вплив слов’янської віри були підірвані [ 13[.
1136 рік - перша спроба підкорення непокірних слов’янських
язичників Балтійського помор’я 1231.
1147 рік - відбувся христовий похід проти слов’ян, очолюваний
Генріхом Левом, наслідком якого був лише “помірний успіх” у хрис-
тиянізації, адже слов’яни виявилися дуже серйозним і небезпечним
супротивником, який просто поставив германців у безвихідь [8, І, 92;
II, с. 4|.
До 1157 року - найзначніший культовий центр Сварожича в землі
лютичів неодноразово знищувався християнами, проте відновлювався
знову й знову: в 953 році він був розорений Оттоном Першим, у 1068-
му - саксонським єпископом Бурхардтом Другим, двічі спалювався
германськими христоносцями під час хрестового походу проти язич-
ників баварського герцога Генріха Лева (1147-1150 рр.).
1159 рік - друга спроба підкорення слов’янських язичників Бал-
тійського помор’я 123[.
1166 рік - третя спроба підкорення слов’янських язичників Бал-
тійського помор’я 123]. Внаслідок жорстокої війни й опору, який чи-
нили слов’яни-рідновіри християнським загарбникам Альдепбурзько-
281
го єпископства, зруйновано місто вагрів Старгород (пізніше назване
Ольдспбургом, нині територія Німеччини) 18].
1168—1169 роки - четверта спроба і руйнування слов’янських свя-
тинь Помор’я. Єпископ Абсальон знищує і оскверняє кумира Ругевита
в місті Карензі-Корениці на о. Руяні (нині Ріоген): кумиру підрубані
ноги, а єпископ Свен всівся верхи на скинуту статую Бога і звелів
своїм благовірним провезти його по місту [23]. Після цього він же
знищив кумирів Поревита і Поренута [Кнітлінг Сага|. Слов’янська
держава Ругія на о. Руяні була зруйнована внаслідок постійних во-
рожих нападів саксонських королів Еріха, Вальдемара І та ін., керо-
ваних християнськими єпископами. Як писав В. Шаян “цілий хрис-
топоспий похід був піднятий проти держави цього острова і твердині
старослов’янської віри” |30. 1981. Після зруйнування Рстри (1068) і
до 1168 року цей храм ціле століття залишався релігійним центром
не тільки балтійських слов’ян, але й усієї Слов’янщини. Сюди майже
200 років після християнізації Руси приїздили руські купці, воїни і
прості рідновіри, щоб принести дари Богам. У цій нищівній війні взя-
ли участь данські війська під проводом князя Вальдемара І, а також
померанські війська Казимира і Богіслава, які сподівалися отримати
для себе кращічіаділи землі в разі перемоги.
15 червня 1168 року - єпископом Абсальопом осквернено і розгра-
бовано храм Свептовида (Світовита) в Арконі на о. Руян. Оборонці-
рідновіри винесли на мури своєї твердині священне знамено, яке нази-
валося “Станіца” і за звичаєм мало виноситися лише в час вирішальних
битв. Ця “Станіца” була у величезній пошані, що “майже дорівнювала
маєстатові усіх Богів” [ЗО, с. 198]. Даіщі підпалили дерев’яні стіни обо-
ронної вежі. Численні оборонці кидалися у вогонь, вважаючи за краще
вмерти, ніж потрапити в духовне рабство. Священне знамено згоріло в
полум’ї разом з останніми рідновірами. В цей час данський князь Валь-
демар велів винести крісло, щоб, сидячи перед своїм шатром, цинічно
спостерігати за ходом битви. За його наказом вояки Есберн і Суно
вдерлися до храму і зрубали кумир головного Бога Світовита, погра-
бувавши всі скарби святині. Саму статую порубали на дрібні шматки
й розпалили з них вогнище, на якому готували собі їжу. Такою була
трагічна загибель останніх язичницьких твердинь [8].
1168 рік - жорстоке насильницьке охрищення германськими за-
войовниками усіх полабських слов’ян [3; 4|.
1169 рік - суздальський князь-християнин Андрій Боголюбський
спалив і пограбував Київ, убив тисячі киян.
282
XII ст. - мопахи-бснсдиктиіщі скидають кумирів Лади, Лслі та Води
на Лисій горі поблизу села Кслець (Польща). На місці язичницького
храму будують костел і монастир, про що розповідає повість XVI ст.
“Про будівництво бенедиктинського монастиря на Лисій горі”.
Кінець ХП-ХПІ ст. - германці завоювали землі слов’ян до Одри
і створили там християнські єпархії, зруйнувавши всі святині при-
родної релігії підкорених племен, убиваючи й спалюючи жерців, які
були носіями етнічних знань, а разом з ними спалювали їхні книги,
написані на дерев’яних дощечках.
1210 рік - у грамоті пани Іпокентія III говориться про слов’ян,
які “воюють з католицькою вірою, бо отці їхні, як і вони, були язич-
никами, і були насильно вигнані з їхніх земель брапдепбурзькими
графами” [20, с. 187-2031. Саме з часу християнізації почалася масо-
ва колонізація слов’янських земель німцями, яка майже розчинила в
собі слов’янський етнічний компонент, асимілювала полабські племе-
на наших прародичів.
1227 рік - за наказом архієпископа князь Ярослав (батько Алсксап-
дра Нсвського) спалив чотирьох волхвів: “изжьгоша волхвов чстирс на
Ярославі дворі”, що описано в Патріаршому або Никопівському літо-
писі (1862 р.): “Явились во Новогородс волхвьі, всдуньї, потворпицьі,
и мпотис волхования, и потворьі, и знамення творили. Новогородцьі
же поймали их и привели волхвов на двор мужей князя Ярослава, и
связали волхвов всех, и бросили в огонь, и тут они все егорели”.
1375 рік - у Новгороді страчено “єрстиків-стригольників”.
1411 рік - з наказу церкви спалено живцем 12 віщих жінок у
Пскові, про що повідомляє Псковський літопис |1 ].
1462 рік - єпископ Іоаіін Можайський засудив на смерть боярина
Андрія Дмитровича і спалив його разом з жінкою за “мниме волшеб-
ство” на показ усьому народу.
1484 рік - оприлюднення “Зшптіз сісзісісгапісз аНссІіЬиз” (“Всіма
помислами”) - булла папи Іпокентія VIII, яка узаконила боротьбу
церкви з відьомством і чарами. Народні погляди па чаклунство, по-
ширені в народі й раніше, досі не визнавалися церквою, - віднині ж
стають офіційною доктриною церкви і оголошуються єрессю. Булла
була надіслана Крамеру, руками якого папа Іпокептій VIII хотів при-
душити опозицію, що виступала проти полювань па відьом. Керую-
чись цією буллою, в Європі, за неповними даними, католики засуди-
ли до страти 100 тисяч язичників.
1485 рік - спалено 41 “відьму” в П’ємонті (Італія).
283
1487-1487 роки - вихід у світ книжки папських інквізиторів до-
мініканців Якова Шпрспгсра (1436-1495) декана Кельнського універ-
ситету і пріора Генріха Крамсра (латинізоване Іпстіторіс) (бл. 1430—
1505) під назвою “Маїїсиз МаїеГісагит” (“Молот відьом”), яка стала
по суті детальною розробкою процедури судочинства над відьмами,
“щоб як духовні, так і цивільні судді мали в своєму розпорядженні
готові прийоми тортур, ведення суду і виголошення вироку”.
1499 рік - поширено одне з перших “Поученій священнослужите-
лів проти язичництва”.
Кінець XV століття - з’являється середньовічний звід церковних
правил Домострой, написаний монахом Сильвсстром для потреб церк-
ви (па зразок мусульманського Шаріату), потім доповнений впро-
довж наступного XVI століття. Цей документ написаний під впливом
подібної праці Василія Великого - архієпископа Каппадокійського.
Сильвестр часто посилається на нього, зокрема з нього взяте правило
72: “Той, хто довірився волхвам або їм подібним, що вбивають час -
хай станс цс заборонено”. Тлумачення: “Той, хто пішов на навчання
врсдопоспій мудрості до волхвів, колдунів та інших чародіїв, хай
буде покараний як зловмисний убивця. Віруючий же волхвам або той,
хто вводить їх у свій дім для зцілення від отруєння або віщування
майбутнього - на шість років хай буде покараний, як наказує правило
61 Шостого вселенського собору... і 83 правило в тому ж посланні
Василія Великого”.
Домострой: Шостого собору правило 61: “Тим, хто піддався волх-
вуванню або так званим мудрецям..., па шість років позбавлені від
причастя, як такі, хто водить ведмедів або якогось іншого звіра для
розваги натовпу і для заробітку, хто віщує долю при народженні і
родословну за зорями, і подібними речами вводить народ в оману. Ті,
хто ворожать за хмарами, чародії, творці амулетів і волхви, які цим
займаються і пс відступають від згубних сих язичницьких справ, -
виганяти таких всюди з церкви вимагаємо, як велить закон священи-
ку”... “Що спільного у світла з тьмою? - як сказав апостол, і як по-
єднується церква божа з ідолами язичницькими? Яка співдія вірного
з невірним? Яка згода Христоса з Дияволом?”.
1501 рік - Стоглавий собор заборонив наукову діяльність, осо-
бливо небезпечним визнано заняття астрономією.
1504 рік - за наказом московського митрополита Данила за читан-
ня іноземних книг та єретицтво спалені живцем: князь Лукомський,
Іван Волков, Михайло Конопльов, Іван Максимов; а в Новгороді -
Нскрас Рукавов.
284
1505 рік - повчання проти язичництва, Грамота митрополитів Фо-
тія і Даниїла, Стоглав, Домострой наказують катувати волхвів і всіх
тих людей, хто знається з кудссниками.
1515 рік - у Європі спалено понад 500 “відьом”.
1552 рік - повчання проти язичництва в Судебнику.
1568 рік - церковники розгромили першу друкарню в Москві.
1568 рік - спалено живцем винахідника першого літального апа-
рату - смерда Нікітку (Москва).
1599 рік - поширено послання Івана Вишснського про знищення
свят Коляди, Купайла, а також писанок, великодніх короваїв та ін.
1619 рік - в Тулузі за рішенням інквізиції італійському філософу
Вапіпі відрізали язик, щоб він пс зміг висловлювати свої думки, а коли
він виявив намір продовжити писати - спалили живцем па вогнищі.
1648—1649 роки - видано Указ московського царя Алексія Ми-
хайловича про знищення давньої музичної та пісенної культури і
“шкідливість” скоморохів, яких наказано бити батогами, відсилати
на заслання, ламати їхні дуди, гусла та інші музичні інструменти.
Щодо цього показовою є грамота до воєводи Змієва про знищення
свят Коляди, Овссня та народних ігор.
1721 рік - “Духовний регламент” Петра І про тс, щоб церква “ві-
рою і правдою служила самодержавству”, “щоб насаджували вірно-
підданські почуття і доносили па неблагонадійпих”, а також молебні,
канони та акафісти на честь царюючих осіб.
1784 рік - Російський імперський уряд наказав Київській академії
читати лекції не рідною мовою студентів, а “с соблюдснисм вьіговора,
которьій наблюдастся в Всликороссии”, та дотримуватися російського
правопису. Тих викладачів, які продовжували викладати українською
мовою, було звільнено з посад.
1863 рік - Валуєвським циркуляром російського царя про заборо-
нено вживання української мови в Україні й особливо - її викорис-
тання в навчальних закладах.
1876 рік - Емський указ проти вживання української мови навіть
у народних піснях та на наукових фольклористичних конференціях.
Заборонялося також вживання слів “Україна” та “українець”.
Початок XX ст. - за наказом радянської влади на Гуцульщині
знищували писанки, репресували писанкарів, майстрів народного
мистецтва.
1921 рік - Постанова ВЧК про “осведомителсй агентурной работьі
ЧК но духовенству”, за якою визначалося “материальпое заинтсрс-
285
сованис того или иного освсдомитсля срсди духовенства”. “При цьо-
му субсидії грошові та натурою..., їх будуть зв’язувати з нами й в
іншому відношенні, а саме в тому, що він відданий раб ЧК, який
боїться розконсніровувати свою діяльність”. Протягом усього часу ра-
дянської влади та й донині існує широка агентура КДБ (ФСБ) серед
християнського духівництва і реальний вилив через неї на справи і
політику не тільки церкви, а й держав, і на міжнародному рівні 12,
с. 246-248; 19, с. 3|.
1927 (або 1930) рік - радянською владою знищене поховання сла-
ветного князя Святослава, знайдене археологом В. А. Грінчснком на
острові Хортиця під час будівництва металургійних заводів-гігантів
Запорізького промислового комплексу 113]. Тут знайдений військовий
могильник, що нараховував близько 50 курганів. Тут князь Святос-
лав прийняв свій останній бій з печенігами, в якому загинув смертю
хоробрих і був похований тут же неподалік на горі, що нині зветься
Вознссенською. Нині па місці ймовірного останнього бою князя Свя-
тослава встановлений обеліск.
1937 рік - за наказом радянської влади у Москві розстріляно
кілька десятків українських кобзарів, лірників, бандуристів - знавців
пісенного фольклору і народної мудрості, яких спеціально “запро-
сили” на з’їзд.
Початок 90-х років - невідомий чернець каплиці в Ботанічному
саду м. Київ безкарно розбив молотом кам’яну скульптуру язичниць-
кого Бога, яка тут стояла з давніх часів.
2006 рік - за наказом олігархів руйнується Острів Хортиця (в
давнину - Хортич), відомий археологам як одне з найдавніших свя-
щенних місць України. Тут знайдені десятки капищ, які датуються
початком III тис. до н. с. і навіть давніше. Слов’янські святилища
па о. Хортиця згадувалися Костянтином Багрянородним, вони ві-
домі також в давньоруських літописах. Уже з XIII ст. на Хортиці
з’являються перші осередки козацтва, з яких у XV ст. утворилася
Запорізька Січ.
2007 рік - комунальне підприємство “Генеральна дирекція Ки-
ївської міської державної адміністрації з обслуговування іноземних
представництв” вирубало 500-літні дуби Перунового гаю на Оболо-
ні - природного парку площею 109,8 га у Києві. Рідновіри вважають
цю природну зону Священним гаєм, який вони доглядали протягом
10 років, аж поки в 2006 році їх почали брутально виганяти з цього
парку загальнонародного користування. З листа КМДА від 27. 03. 07
286
№ 014-554 виявилося, що цей гай на березі Дніпра віддали олігархам
для індивідуальної котеджіюї забудови ще 5 травня 2003 року. Зло-
чинним Рішенням Київради від 9 березня 2006 року № 191/3282 “Про
продаж земельних ділянок товариству з обмеженою відповідальністю
“Дніпровська Рив’єра” земельна ділянка розміром 46,0266 га відда-
на для будівництва, експлуатації та обслуговування індивідуальної
котеджної забудови й будівництва головного сервісного селекційно-
технологічного центру конярства та кінного спорту в урочищі “Обо-
лонь” па вул. Богатирській, па північ від затоки Верблюд, в ©болон-
ському районі м. Києва” |Лист КМДА від 27.03.07 № 014-5541.
12 і 19 серпня 2007 року - Московський патріархат спільно ФСБ
Росії та з допомогою найнятих міліціонерів вчинили напади на спо-
відників Рідної Віри із застосуванням кастетів та вогнепальної зброї.
Злочинці досі не покарані, а Уряд України обходить цю подію мовчан-
кою. Учасники V Родового Слов’янського Віча, міжнародного з’їзду
рідновірів, направили Звернення до Президента України з приводу
кричущих порушень прав людини у нашій державі, однак відповіді
від найвищого посадовця досі нс отримано.
14 листопада 2007 року в Києві відбулася міжнародна конферен-
ція “Від комунізму до демократії - через Міжнародний суд. Правові
механізми попередження системних злочинів проти людства”. Учас-
ники конференції винесли рішення про розробку правових механіз-
мів, що дозволять провести Міжнародний суд над злочинами проти
людства, заборонити комуністичну ідеологію як людиноненависниць-
ку і унеможливити повторення злочинів комунізму в майбутньому. Чи
буде колись суд над злочинами християнства у світі?
Цей перелік історичних подій нам потрібен для констатації факту
і введення його в науковий обіг: глобалізація почалась нс сьогодні й
не вчора; перші її програми були закладені в ідеях так званих “уні-
версальних” монотеїстичних релігій та продовжені послідовниками
комуністичних ідеалів “рівності”. Надмір наведених фактів свідчать
як про християнський, так і про комуністичний етноцид слов'янських
народів. Бо, по суті, комунізм був лише новою формою універсаль-
ного культу, його логічним продовженням у нових умовах, а нс по-
борником релігії як такої 12]. Насильницька християнізація європей-
ських народів за всіма ознаками також була системним злочином
проти людства, і цс час вже визнати.
Етнокультура несе в собі культурний досвід багатьох поколінь
своїх етнічних предків і становить основу історичної й генетичної
287
пам’яті етносу. Християнство, будучи зброєю в руках будь-яких за-
войовників, перервало цей живий ланцюг міжноколіннєвої передачі
етнічних знань і родового досвіду, постійно виправдовуючи свої зло-
чини “місією просвітництва диких варварів”, так само як і комунізм
мав свою “місію” створення “соціалістичного табору”, який, по суті,
став тюрмою народів.
Християнський етноцид посилив етнокультурну і морально-
звичаєву деградацію слов’ян, і тому християнство має розцінюватися
як велика історична трагедія, а не як “благодать”, про яку досі розпо-
відають тисячам школярів і студентів зі шкільних та університетських
кафедр та мільйонам нрихожан з церковних амвонів.
Етноцид, за визначенням Інституту держави і права ім. В. М. Ко-
рсцького - тин політичної поведінки, спрямований на знищення кон-
кретних етносів. На відміну від геноциду, що здійснюється шляхом
фізичного знищення представників етносу, етноцид досягає своєї мсти
з допомогою “комплексу заходів по зруйнуванню системних зв’язків
у середині народу, підштовхуючи його представників до переходу в
іншу етнічну якість. Головна лінія в політиці етноциду - знищення
основних ознак етносу (етнічної території, мови, культури, історичної
пам’яті, і, нарешті, самосвідомості)” 115, с. 694]. Етнічна релігія є
однією із найсуттєвіших ознак етносу. Тому В. Шаян слушно зазна-
чив, що етноциду і геноциду часто передує деїцид - знищення Богів
(від лат. сіеиз - Бог і саеіїо - вбиваю). Оскільки етнічна релігія є
духовною складовою культури, то знищення головної етнокультурної
ознаки народу - є незаперечним доказом етноциду слов’янських на-
родів, здійснюваного христоносцями різних мастей.
Література та джерела
1. Аничков Е. Язьічество и давняя Русь / Е. Аничков. - Санкт-Петербург,
1914.
2. Безклубенко С. Д. Українська культура: погляд крізь віки / С. Д. Без-
клубенко. - Ужгород: Карпати, 2006.
3. Брайчевський М. Археологічні свідчення участі східних слов’ян у полі-
тичних подіях римської історії Ш-ІУ ст. н. е. // Археологія. - 1953. -
Т. 8.
4. Брайчевський М. К вопросу расселения славян на византийских зем-
лях / М. Брайчевський // Византийский временник. - 1961. - Т. 19.
5. Брайчевский М. Утверждение христианства на Руси / М. Брайчев-
ский. - К., 1989.
6. Власто А. П. Запровадження християнства у слов’ян / А. П. Власто. -
К., 2004.
288
7. Гаврилов Д. А. Боги славян / Д. А. Гаврилов, А. Є. Наговицьін. - Мо-
сква, 2002. - С. 15-20.
8. Гельмольд. Славянская хроника / Гельмольд. - Москва, 1963.
9. Домострой. - М., 1990.
10. Книга для чтения по истории средних веков / под ред. П. В. Виногра-
дова - Москва, 1898. - Т. 1.
11. Крат П. Українська стародавність / П. Крат. - Торонто, Канада-
Буенос-Айрес, Аргентина, 1958. - 285 с.
12. Літопис Руський / переклад Л. Махновця. - К.: Дніпро, 1989. - 591 с.
13. Лозко Г. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренессанс /
Г. Лозко. - Харків, 2006.
14. Любавский М. К. История западньїх славян / М. К. Любавський. -
Москва, 2004.
15. Мала енциклопедія етнодержавознавства. - НАН України. Ін-т держави
і права ім. В. М. Корецького; редкол.: Ю. І. Римаренко (відп. ред.) та
ін. - К.: Генеза, Довіра, 1996. - 942 с.
16. Маш Г. Сокровища Ретрьі / Г. Маш. - Москва: Слава!, 2006.
17. Новгородская І летопись. - ПСРЛ. - Т. III. - Москва, 1841.
18. Огієнко І. Українська церква. - К., 1993.
19. Полосин В. Вечньїй раб ЧК / В. Полосин // Известия. - 23 января. -
1991. - С. 3.
20. Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточной
Европьі и крещение Руси. - М., 1988.
21. Рьібаков Б. Язичество давней Руси / Б. Рьібаков. - Москва, 1988. -
784 с.
22. Рьібаков Б. Язичество давних славян / Б. Рьібаков. - Москва, 1994. -
608 с.
23. Саксон Граматик. Деяния данов / Саксон Граматик. - Москва, 1931.
24. Сахаров И. Сказання русского народа И. Сахаров. - Москва, 1987.
25. Стоглав. - Казань, 1887.
26. Татищев В. История Российская / В. Татищев.- Москва, 1994. - Т. І.
27. Тухолка С. Процессьі о колдовстве в Западной Европе в ХУ-ХУП вв. /
С. Тухолка. - Санкт-Петербург, 1909.
28. Хейзинга Й. Осень Средневековья Й. Хейзинга. - Москва: Наука, 1988.
29. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европьі. -
М.: Государственное издательство юридической литературьі, 1961.
ЗО. Шаян В. Віра Предків Наших / В. Шаян. - Гамільтон, Канада, 1987.
31. ТЬе СаіЬоІіс Епсусіоребіа. - Епсусіоребіа Ргезз, 1913.
Пояснення термінів:
Хрищення - це слово пишемо через И, бо воно походить від імені Хрис-
тос (помазаник), а не від слова “хрест” (знаряддя страти).
Христос, Христоса, Христосу і т. д. - це ім’я відмінюється за правила-
ми українського правопису, при цьому суфікс не випадає.
289
Запитання та завдання
1. Які риси споріднюють комуністичну та християнську ідеології?
2. Який зв’язок між насильним охрищенням слов’ян та колонізацією
слов’янських земель?
3. Чому християнська релігія в різних країнах та серед різних етносів має
свої відмінності?
4. Як довго після охрищення слов’яни зберігали віру своїх Предків?
5. Як співвідносяться поняття “етноцид”, “деїцид”, “геноцид”?
6. Дайте визначення поняття “глобалізація”.
7. Проаналізуйте роль численних “святих” у християнському пантеоні. Чи
є християнство монотеїстичною релігією?
КОНФЕСІЙНИЙ СКЛАД МЕШКАНЦІВ ЗЕМЛІ
(За даними видання: Шогісі СЬгізІіап Епсусіоресііа. 2пс1 есііііоп.
А сотрагаііуе знгуеу ої сйигсйез апсі геїі^іопз іп ІЬе тосіегп могісі. Охїогсі
ОпІУЄГ5ІІу РгЄ55, 2001)
Кількість послідовників найпоширеніших релігій у світі
За даними Епсусіоресііа Вгііаппіса
Християнство - 2 млрд:
- католицизм - 968 млн
- протестантизм - 466 млн
- православ’я - 218 млн
- інші - 275 млн
Іслам - 1 млрд
Індуїзм - 780 млн
Буддизм - 324 млн
Китайські народні релігії - 225 млн
Нетрадиційні релігії - 121 млн
Родоплемінні релігії - 111 млн
Сикхізм - 19 млн
Юдаїзм - 14 млн
Спіритуалізм - 10 млн
Бахаїзм - 6 млн
Джайнізм - 5 млн
Конфуціанство - 5 млн
Невіруючі - 641 млн
Атеїсти - 220 млн
290
Статистичні дані про релігії
В дужках вказується % від чисельності всього людства.
Християнство — 2 млрд осіб (33 % населення Землі)
Католицизм - 1,057 млрд осіб (17,5 %)
Протестантизм - 342 мли осіб (5,6 %)
Православ’я - 215 мли осіб (3,6 %)
Англіканство - 80 мли осіб (1,3 %)
Незалежні церкви - 385,7 мли осіб (6,4 %)
Маргінальні церкви - 26 мли осіб (0,4 %)
Іслам — славити 1,188 млрд осіб (19,6 %)
Суннізм — 1 млрд осіб (16,6 %)
Ханафіти - 531,4 мли осіб (8,8 %)
Шафіїти - 239,9 мли осіб (4,0 %)
Маликіти - 221,9 мли осіб (3,7 %)
Ханбаліти - 2,3 мли осіб
Сектантський сунізм: ваххабіти - 7 мли осіб (0,1 %)
Суфізм — 237,4 млн осіб (3,9 %)
Шиїзм — 170,1 млн осіб (2,8 %)
Ісламські схизматики — 15 млн осіб (0,2 %)
Ахмад - 7,95 млн осіб (0,1 %)
Чорні мусульмани - 1,65 млн осіб
Хариджити - 1,6 млн осіб
Друзи - 834 тис. осіб
Інші мусульманські секти - 2,65 млн осіб
Індуїзм — 811,3 млн осіб (13,4 %)
Вішнуїзм - 549,6 млн осіб (9,1 %)
Шиваїзм - 216,2 млн осіб (3,6 %)
Шакхізм - 25,7 млн осіб (0,4 %)
Реформований індуїзм - 4,5 млн осіб (0,1 %)
Нсоіндуїзм (маргінальний індуїзм) - 17,4 мли осіб (0,3 %)
Буддизм — 360 млн осіб (5,9 %)
Махаяна - 202,2 млн осіб (3,3 %)
Тхсравада - 136,3 млн осіб (2,3 %)
Ламаїсти - 21,5 млн осіб (0,4 %)
Етнічні релігії — 228,4 млн осіб (3,8 %)
Анімісти - 216,2 млн осіб (3,6 %)
Шаманісти - 12,3 млн осіб (0,2 %)
291
Юдаїзм — 14,4 млн осіб (0,2 %)
Ашкспазі - 11 млн осіб (0,2 %)
Східні євреї - 2,4 млн осіб
Ссфарди - 925 тис. осіб
Напрямки юдаїзму за даними сайту: АсІЬегепіз.сот
Консервативний - 4,5 млн осіб
Реформістський - 3,75 млн осіб
Ортодоксальний - 2 млн осіб
Рсконструктивістський - 150 тис. осіб
Прихильники інших напрямів і світські євреї - 4,5 мли осіб.
ХІБА МОЖНА
НЕ “ЗАМИЛУВАТИСЯ” ІСТОРІЄЮ?!
Дарій Світлий, політолог
26. 05. 2011
Сенсація! В історії Московії пс існувало московита - державного
діяча Івана Калити, четвертого сина князя Данила! Нс було такого
сина у Данила. Цс доводить дослідник історії Володимир Бєлінський
у своїй книзі “Країна Мокссль, або Московія” (К.: Вид-во імені Оле-
ни Теліги, 2010. - 319 с.).
І попереджає читача: “Ми нс станемо вивчати історію становлення
Московії так, як цс пропонує російська історіографія. Всі ті розпо-
віді наповнені суцільною брехнею і вигадками... Проявляйте більше
завзяття та відваги, уважності й принциповості - і ви пройдете цей
славний шлях спростування московської історичної брехні” (с. 217).
За В. Бєлінським, хан Золотої Орди Узбек, якому набридли під-
лість, підступність, продажність, міжусобиці князів і князьків фінно-
угорської країни Мокссль (князьків династії Рюриковичів), винищує
владних представників цієї династії, призначає па Московське хан-
ство із свого роду татарина Калту (у хрещенні - Івана), під його руку
віддає зі своєї ставки в Москву митрополита, па всі владні посади
у країні Моксель розставляє своїх сііодвижників-завойовників, які,
власне, і розбудовують улус Золотої Орди - Московію, тобто фіппо-
угро-татаро-мої польське окраїнне ханство.
Просяться історичні висновки:
1. Московія нс може посягати на історичну спадкоємність щодо
Київської держави - України.
292
2. Справа винищення історичних документів, особливо за доби
імператриці Катерини II (а також до і після тієї доби), та підкидан-
ня міжнародній спільноті несусвітних історичних фальсифікацій має
стати справою міжнародного суду.
Щоб такий суд в ім’я історичної справедливості (!) відбувся, ма-
ють належно попрацювати чесні історики і правознавці, певне, спеці-
альної міжнародної комісії.
ПЕРЕЛІК ДОКУМЕНТІВ
ПРО ЗАБОРОНУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
(ХУП-ХХ ст.)
Ніна Вірченко,
доктор фізико-математичних наук,
професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України,
заслужений працівник освіти України
Джерело: Ьіір://\у\у\у.сіУІсиа.ог^/пе\У5/уіе\у.Ьіт1?ц=1537316
У світовій історії жодна мова не зазнала такого страшного ни-
щення від сусідів-ворогів, як українська. Вдалося відшукати низку
документів, які у хронологічній послідовності засвідчують нищення
української мови поляками, росіянами і більшовиками-комупістами.
Згадаємо лише окремі моменти з минулого та недалекого сучасного.
1626 рік. Київський митрополит Йосиф Краківський склав ака-
фіст до Св. Варвари. Москва дозволила, але за умови його перекладу
російською мовою. Синод наказав Київському митрополитові позби-
рати з усіх церков України книги старого українського друку, а за-
мість них завести московські видання.
1627 рік. Указом царя Михайла (першого з династії Ромапових)
та патріарха Московського Філарста, що був його батьком і співпра-
вителем, наказано було книги українського друку зібрати й спалити.
1662 рік. Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського
спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні “Учи-
тельного Євангелія” К. Ставровсцького.
1667 рік. Андрусівська угода. Укладаючи /(оговори з поляками,
Цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їхніх ав-
торів та видавців: “Все тс, в которьіх мсстпостях книги нечатаньї и их
слагатсли, також печатники, или друкари, смертью казпепьі и книги
293
собрав сожжсньї бьіли, и впредь чтобьі крснкий заказ бьіл бссчестпьіх
воровских (таку назву дано українським книжкам. - Н. В.) книг ни-
кому с наших королсвского всличсства нодданьїх пигдс не нечатать
гюд страхом смертіюй казни”.
1669 рік. Після Люблінської унії - гоніння на українські книжки,
надруковані па території, підвладній Польському королівству.
1672 рік. Указ про заборону тримати в себе вдома на території
Польщі відкрито чи таємно українську книгу.
1677 рік. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок
аркуші “не сходпьіс с книгами московскими”.
1689 рік. Заборонено Києво-Печерській лаврі друкувати книги
без патріаршого дозволу: “... к нам нсрвсе неприслав, отпюдь бьі вам
не дерзати таковьіх книг новослагасмьіх нечатати...” обмеженнями чи
забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень
освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, по-
буті, суспільних відносинах. “Первая цензура в России бьіла заведена
специально для изданий малорусской почати”, - так було визнано в
Указі 1905 р. “Об отмене стсснсний малорусскаго печатного слова”.
1690 рік. Засудження й анафема Собору РПЦ на “кисвския повьія
книги” П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барапови-
ча, А. Радзивиловського та інших.
1693 рік. Лист патріарха Московського до Києво-Печерської лав-
ри про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696 рік. Ухвала Польського Сейму про запровадження польської
мови в судах і установах Правобережної України.
1709 рік. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-
Могиляпської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітниць-
ким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були
Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Лазар Барапович, Дмитро
Ростовський (Туптало), Стефап Яворський, Феофап Прокопович,
Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у
розвитку культурного життя тодішньої Московії.
Указ про обов’язковість цензурування до друку українських кни-
жок у Москві. “Українці принесли з собою всю свою велику культу-
ру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні,
одежі, співах, музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій
московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало немож-
ливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з Украї-
ни” (І. Огієнко “Українська культура”).
294
1713 рік. Московія наказом Петра І привласнює собі нашу назву
Русь (грецька назва Русі звучить як “Росія”). У такий спосіб завжди
ворожі до України-Русі московити, основу яких складали угро-фінські
та тюркські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласню-
ють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину.
1720 рік. Наказ царя Петра І: “В Кисво-Псчерской и Чернигов-
ской типографиях вновь книг никаких нс нечатать... старьіс книги
справливать прожде почати, дабьі... особливого паречия в оньїх нс
бьіло”. 20 грудня 1720 р. Петро І видав указ київському губернському
князю Голіцину, щоб “...во всох монастирях, остающихся в Россий-
ском государствс, осмотреть и забрать давпие жалованиьіс грамотьі и
другис куртиозпьіе письма оригинальпьіс, а также книги историчсс-
кие, рукописньїе и нечатньїе”.
1721 рік. Наказ про цензурування українських книжок.
1724 рік. Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на
архімандрита Києво-Печерської лаври за те, що там була надрукована
церковна книга “Триодь” “не совссм с всликороссийским сходная”.
Чернігівську друкарню Синод наказав перевести в Москву, тобто про-
сто загарбав.
1729 рік. Наказ Петра II переписати з української мови на росій-
ську всі державні постанови і розпорядження.
1740 рік. Російська імператриця Анна Іванівна створила правлін-
ня гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія
Шаховського і запровадила російську мову в діловодстві на території
України. Переписи 1740-1748 рр. свідчать, що в семи полках Геть-
манщини було понад тисячу шкіл, і майже всі з них із викладанням
українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, яким за-
боронялося навчання українською мовою. Результати національно-
го гніту відразу позначились па стані освіти в Україні: уже перепис
1897 р. показував, що па 100 осіб було лише 13 письменних.
1748 рік. Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополи-
тові Самуїлові Милославському запровадити в Києво-Могиляпській
академії та в усіх школах України викладання російської мови, в
результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1750 рік. Після скасування Канцелярії міністерського правлін-
ня малоросійських справ у м. Глухів з неї вилучено та перевезено
до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької
Січі, знайдені під час “розорення Січі генерал-поручиком Текслією
у скрині під престолом січової церкви”, опинились у Московському
відділенні загального архіву Головного штабу.
295
1755, 1766, 1775, 1786 роки. Заборони Синоду друкувати укра-
їнські книжки. Впродовж другої половини XVIII століття та першої
половини XIX ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як
наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у
1848 - 3, 1849 - 2, 1850 - 1, 1851 - 2, 1856 - 5.
1759 рік. Синод видав розпорядження вилучити з шкіл українські
букварі.
1763 рік. Указ Катерини II про заборону викладати українською
мовою в Києво-Могилянській академії.
1764 рік. Інструкція Катерини II князеві О. Вяземському про ру-
сифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленіцини, “якщо
розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у
Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва геть-
манів зникли...” Скасування Катериною II українського гетьманства,
а з ним - ліквідація українських навчально-культурних закладів та
усунення від влади українськомовпих чиновників.
1764 рік. Ліквідація Катериною II козацького устрою па Слобо-
жанщині та козацьких шкіл.
1765 рік. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі дру-
кувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схва-
лені Синодом.
1769 рік. Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати
українські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книжки по
церквах було замінено московськими.
1775 рік. Зруйнування Запорізької Січі та закриття українських
шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
13 березня 1777 року. Помирає від переслідувань та злигоднів
геніальний український композитор, академік Болонської музичної
академії Максим Бсрезовський (нар. 1745 р. у Глухові). Після цього
царська влада забороняє викопувати твори Бсрезовського й знищує
багато його рукописів.
1780—1783 роки. Перше закріпачення українських селян на оку-
пованих Росією землях України-Русі. (Порівняйте: в 1771 р. у Криму
татари скасували рабство; 1780 р. в Австрійській імперії було скасо-
вано панщину.)
1780 рік. Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що
збиралася понад 150 років і була однією з пайбагатіних бібліотек
України-Русі.
296
1782 рік. Катерина II створила комісію для заведення в Росії на-
родних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми
викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.
1784 рік. За розпорядженням Синоду митрополит Київський на-
казав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та пра-
вили службу Божу “голосом, свойствснньїм российскому наречию”.
Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу ка-
рати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської
академії за вживання неросійської мови.
1784 рік. Наказ Катерини II но всіх церквах імперії правити
службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх
школах України.
1785 рік. Синод знову наказує митрополитові Київському контро-
лювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським видан-
ням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити
систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1789 рік. Розпорядження Едукаційпої комісії Польського Сейму
про закриття всіх українських навчальних закладів.
У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано “Порівняльний
словник усіх мов”, у якому українська мова значиться як російська,
спотворена польською.
1808 рік. Закриття “Студіум рутепум” - українського відділення
Львівського університету.
1817 рік. Запровадження польської мови в усіх народних школах
Східної Галичини.
1833 рік. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той
самий день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи,
книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською
мовами, серед яких було багато матеріалів про відносини України-
Русі з південними народами. На центральних площах запалали ба-
гаття. “...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим повою хвилею
варварів... Ці варвари - московити...” (пост Максиміліан Волошин).
1834 рік. Заснування Київського університету з метою так званої
русифікації “Юго-Западного края”.
1839 рік. Ліквідація української греко-католицької церкви на
окупованій Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато
священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них
прислали московських “батюшок”, чиновників-паглядачів у рясах.
297
1782 рік. Катерина II створила комісію для заведення в Росії на-
родних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми
викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.
1784 рік. За розпорядженням Синоду митрополит Київський на-
казав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та пра-
вили службу Божу “голосом, свойствснньїм российскому наречию”.
Синод наказує митрополитові Київському та Галицькому Самуїлу ка-
рати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської
академії за вживання неросійської мови.
1784 рік. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити
службу Божу російською мовою. Російську мову запроваджено в усіх
школах України.
1785 рік. Синод знову наказує митрополитові Київському контро-
лювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським видан-
ням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити
систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1789 рік. Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму
про закриття всіх українських навчальних закладів.
У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано “Порівняльний
словник усіх мов”, у якому українська мова значиться як російська,
спотворена польською.
1808 рік. Закриття “Студіум рутепум” - українського відділення
Львівського університету.
1817 рік. Запровадження польської мови в усіх народних школах
Східної Галичини.
1833 рік. Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той
самий день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи,
книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською
мовами, серед яких було багато матеріалів про відносини України-
Русі з південними народами. На центральних площах запалали ба-
гаття. “...У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею
варварів... Ці варвари - московити...” (пост Максиміліан Волошин).
1834 рік. Заснування Київського університету з метою так званої
русифікації “Юго-Занадного края”.
1839 рік. Ліквідація української греко-католицької церкви на
окупованій Росією Правобережній Україні. Сотні християн і багато
священиків було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них
прислали московських “батюшок”, чиновпиків-наглядачів у рясах.
297
1847 рік. Розгром Кирило-Мсфодіївського товариства і наказ цен-
зорам суворо стежити за українськими письменниками, “не давая пс-
рсвсса любви к родино над любовью к отечєству”.
1847—1857 роки. Десятирічна солдатська каторга із “забороною
малювати і писати” геніального поета, маляра й мислителя Тараса
Шевченка. А ось що написав про Тараса Шевченка “псістовий” “рево-
люційний демократ” В. Бєлінський у грудні 1847 р.: “Здравьій смьісл
в Шевченко должен видсть осла, дурака и нодлеца... Зтот хохлацкий
радикал написал два пасквиля - один на государя имнератора, дру-
гой - на государьпно имнератрицу...”
1853 рік. Покалічено видання “Літопису” Граб’янки.
1859 рік. Міністерством віросповідань та наук Австро-Угорщини в
Східній Галичині та Буковині українську абетку замінено латинською.
1862 рік. Закриття па Наддніпрянщині безплатних недільних
українських шкіл для дорослих. Припинено видання українського лі-
тературного та науково-політичного журналу “Основа”.
1863 рік. Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії
П. Валуєва про заборону видання підручників, літератури та книг
релігійного змісту українською мовою, якої “не бьіло, нет и бьіть нс
может”.
1864 рік. Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за
яким навчання має провадитися виключно російською мовою. Після
судової реформи 1864 р. до Москви було вивезено з території Украї-
ни тисячі пудів архівних матеріалів. Згідно з обіжником Міністерства
юстиції від 3 грудня 1866 р., туди потрапила велика кількість доку-
ментів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринослав-
ської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
1869 рік. Запровадження польської мови як офіційної в закладах
освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чинов-
никам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата
за русифікацію.
1870 рік. Роз’яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про тс,
що “кінцевою мстою освіти всіх інородців, незаперечно повинно бути
зросійщення”.
1874 рік. В Росії запроваджено статут про початкові народні шко-
ли, в якому підтверджено, що навчання має провадитися лише росій-
ською мовою.
1876 рік. Імператор Олександр II видав Енський указ про забо-
рону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані “малоро-
298
сійським наріччям”, друкувати оригінальні твори та переклади укра-
їнською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські
тексти до нот і викопувати україномовні музичні твори. Указ про
зобов’язання “прийняти як загальне правило”, щоб в Україні призна-
чалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на вчительську
роботу в Петербурзькому, Казанському й Оренбурзькому округах.
Це “загальне правило”, но суті, діяло і за радянської влади - аж до
проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад
100 років з України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів
української інтелігенції, а в Україну “відряджено” стільки ж росіян.
1876—1880 роки. Українських учених та педагогів М. Драгомано-
ва, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові
праці з українознавства, а П. Лободоцького - лише за переклад одно-
го речення з Євангелія українською мовою.
“Немсдленіїо вьіслать из края Драгоманова и Чубинского как
пеисіїравпьіх і ноложительно вредньїх в крає агитаторов... с военре-
іцснмем вьезда в Южн. губ. и столи цьі, под секреті юс наблюдспие”.
1881 рік. Заборона викладання у народних школах та виголошен-
ня церковних проповідей української мовою.
1884 рік. Заборона Олександром III українських театральних ви-
став у всіх “малоросійських губерніях”.
1888 рік. Указ Олександра III про заборону вживання української
мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1889 рік. У Києві на археологічному з’їзді дозволено читати рефе-
рати всіма мовами, крім української.
1892 рік. Заборона перекладати книжки українською мовою з ро-
сійської.
1895 рік. Заборона головного управління у справах друку видава-
ти українські книжки для дітей.
1896 рік. Б. Грінчепко в одному з часописів писав: “Українські на-
ціональні згадки, українську історію википеїю з читанок шкільних...
А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається
так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що
стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі,
Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корніловим, Скобелєвим і всій
російській солдатчині! Тут усякі «подвиги» рабської вірпости”.
1900 рік і наступні роки. Цензура вилучає з текстів такі слова, як
“козак”, “москаль”, “Україна”, “український”, “Січ”, “Запоріжжя”
та інші, які мають український національно-символічний зміст.
299
1903 рік. На відкрити пам’ятника І. Котляревському у Полтаві
заборонено промови українською мовою.
1905 рік. Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського
та Харківського університетів скасувати заборони щодо української
мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у від-
крити чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викла-
дання, заявивши, що університет - цс “загальнодержавна інституція”,
і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.
1905—1912 роки. Міністерство освіти Російської імперії закри-
ло 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів,
822 учителів “перевело” до інших шкіл за намагання запровадити у
викладанні українознавчу тематику.
1906 і 1907 роки. Закриття “Просвіти” в Одесі та Миколаєві.
1908 рік. Через чотири роки після визнання Російською академі-
єю наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномов-
ну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 рік. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських
культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції україн-
ською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
1910, 1911, 1914 роки. Закриття “Просвіти” у Києві, Чернігові,
Катеринославі (Січсславі).
1911 рік. Постанова VII дворянського з’їзду в Москві про росій-
ськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчаль-
них закладах Росії.
1914 рік. Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевчен-
ка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з
початком війни).
1914—1916 роки. Кампанія русифікації в окупованій Східній Га-
личині, заборона українського друку, освіти, Церкви.
1914 рік. Доповідна записка полтавського губернатора фон Баґо-
вута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найпо-
вніше уявлення про ставлення імперської влади до української про-
блеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секретарів
і фактично не втратили сили й но сьогодні, за наявністю “незалежної”
України. До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50 % надбав-
ки до заробітної платні за “обрусение края”.
“ЗАМЕТКА о докладе полтавского губернатора фон Багговута
Министру внутренних дел о мерах против украинского парода:
Привлскать па должпости учителей по возможности только вели-
короссов.
300
На должности ипспскторов и директорок народних училищ назна-
чать исключитсльно всликороссов.
Всякого учителя, нроявляющсго склонность к украинскому, нс-
медлепно устранять.
Составить правдивую историю малорусского народа, в которой
разьяспить, что «Украйна» - сто «окраипа» государства в бьілью кре-
мена.
Установить обязатсльпис зкскурсии учащихся вссх учебньїх заве-
дений в Москву, Нижний Новгород и другие историческис мсстности,
но не в Кисв.
Соверніснно нс допускать общсобразоватсльпьіх курсов для уча-
щихся.
Обратить особос вниманис па сельское духовенство и сго поли-
тические убеждепия. Благочинних назначать с особьім разбором. Во
главо снархий ставить архирсев исключитсльно всликороссов, притом
твердих и зпергичних. Оказать самос крутос давлснис на тех из свя-
щсііпиков, которьіс заражспьі украинофильством. Енархиальньїх на-
блюдатслсй за школами назначать исключитсльно из всликороссов.
Обратить особос вниманис на ссминарии и ставить во главе их
ректорами исключитсльно всликороссов, удаляя других. Учсбний
персонал должен бьіть исключитсльно из всликороссов. За ссминарии
нужно взяться и искорснить гнсздящийся в них дух украинства.
Нсобходимо субсидировать некоторьіе газети в Києве, Харько-
вс, Полтаво, Екатсринославс и т. д. с целью борьбьі против укра-
инцев. В газетах доказьівать тождсство всликороссов с украинцами
и обьяснить, что малорусский язик образовалея нутсм нолонизации
в нрежние времена русского язика. Разьяснить, что «украипа» -
означаст окраину Польїни и России и что никогда украинского на-
рода нс било. Доказьівать нсобходимость всликорусского язика
как общсгосударствсіпіого и литературного и что малорусский, как
простонародний, нс имсет пи литсратурьі, ни будущпости.
Вссми способами искорспять унотрсблснис названий «украина»,
«украинский».
Стараться, чтоби сврси не примкнули к украинскому движению,
виселять их из ссльских мсстностсй, нс образовнвать нових местечек
и мотать зкономичсскому росту єврейства.
Вообіце нс допускать на разнис должности людей, которис когда-
либо хотя би в отдаленпом пропілом имели сонрикосновснис с укра-
инским злементом”.
ЗОЇ
1916 рік. Закриття колоніальною владою “Просвіти” в Кам’янці-
Подільському.
1918 рік. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ із
300 українськими героями - київськими гімназистами та студентами,
що під Крутами стали на захист своєї вітчизни України. Майже всі
юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон
розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав спі-
вати “Ще не вмерла України...”, а за ним і всі приречені па смерть.
26 січня 1918 року. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі
інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли
українською мовою, носили український національний одяг або у
кого в хаті висів портрет Т. Шевченка...
За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували ба-
гато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, ар-
хітектурні та інші надбання й вимордували тисячі пі в чому невинних
людей.
1919 рік. Після завоювання України більшовиками - знищення
національно свідомої частини населення та заборона всіх українських
літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише укра-
їнських народних пісень - 300 тис. Ліквідація поляками Західно-
української Народної Республіки.
1921-1930 роки. Московські окупанти та промосковські шовініс-
тичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української
мови та українських культурних традицій, яке пустило глибоке корін-
ня в роки Української національної революції. “Зачем возрождать до-
пстровскую зпоху, зачем гальванизировать украинский язьік, которьій
покрьілся уже прахом”, повчав у Запоріжжі російський письменник
Ф. Ґладков. “Признання української мови як урядової могло би озна-
чати напування української буржуазії та куркульства”, - писав голо-
ва “українського” уряду X. Раковський.
1922 рік. Ліквідація “Просвіти” на Кубані, в Зеленому Клину та
в інших місцях проживання українців в СРСР поза Україною. Голова
ВЧК Ф. Дзержипський наказує виловити українських дітей-сиріт і
знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошен-
ня частиною керівництва ЦК РКП(6) і ЦК КП(б)У “теорії” боротьби
в Україні двох культур - міської (російської) та селянської (україн-
ської), в якій повинна перемогти перша.
1922-1934 роки. Хвиля насильства проти неповторного і яскра-
вого явища української та світової культури - кобзарства. Українські
302
національні музичні інструменти - кобзу, бандуру та ліру - оголошу-
ють націоналістичними і знищують. Натомість в Україну завозять де-
сятки тисяч примітивних (“общснонятних”) балалайок та гармошок.
Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. “Багато
кобзарів тоді пропало, - свідчив харківський кобзар Анатолій Парфи-
пенко. - Кого ловили па базарі, кого - па помешканні. Де б вони не
з’явилися, їх забирали”. Щоб спотворити нам’ять та роль кобзарства,
комуністи створюють капели бандуристів, які викопують пісні на за-
мовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається
в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин
Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.
1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання
української мови в адміністративних органах, суді, освіті па підвлад-
них полякам західно-українських землях.
Закон Румунського королівства про зобов’язання всіх “румунів”,
які “загубили матірну мову”, давати освіту дітям лише в румунських
школах.
1925 рік. Остаточне закриття українського “таємного” універси-
тету в Львові.
1926 рік. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК
КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти “національного ухилу”, по-
чаток переслідування діячів “українізації”.
1929 рік. Арешти українських науковців та духівництва, заміна їх
російськомовними діячами.
1929-1930 роки. Арешти визначних діячів української науки, куль-
тури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес
“Спілки Визволення України”). На допиті одного з арештованих,
В. Дурдуківського слідчий Соломон Брук сказав: “Нам надо украин-
скую интеллигеїщию поставить на колони, ото наша задача. Кого не
поставим - іісрсстрслясм”. У ці роки на території УСРР було зааре-
штовано (і здебільшого розстріляно або відправлено па довгострокову
каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головно інтелігенції.
До звільнення і реабілітації дожили з них одиниці.
1930-1937 роки. Ліквідовано українські інколи, середні спеціаль-
ні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети та ви-
давництва поза межами України - на Кубані, в Сибіру, па Далекому
Сході та інших землях, заселених переважно українцями.
Постаїювлснис ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на
Украипс, Ссвсрпом Кавказе и Занадной области от 14 дскабря 1932 г.:
303
“7... а) вьіселить в кратчайший срок в ссвсрпьіс области СССР
из станиць) Полтавской (Сев. Кавказ), как наиболсс контррсволю-
циопной, вссх житслсй ...и заселить зту станину добросовсстньїми
колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малозсме-
лья па нсудобньїх землях в других краях, передав им все земли и
озимьіс посевьі, строспия, инвентарь и скот вьіселясмьіх... д) пемед-
лсііпо перевести па Северном Кавказе дслопроизводство советских и
кооперативних оргапов «украинизированпьіх» райопов, а также все из-
даюіцисся газетні и журнали с украипского язьїка на русский как болес
нонятньїи для кубапцев, а также нодготовить и к осспи перевести пре-
подавапис в школах па русский язьїк..., ерочпо проверить и улучінить
состав работников школ в «украипизировапиьіх» районах”.
1932-1933 роки. Сплановано і здійснено за мовчазною згодою
“світового співтовариства” акцію ліквідації українського народу. Сві-
доме знищення більшовицьким режимом українських селян організа-
цію голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села
України. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, умертвле-
но голодом до 10 мільйонів носіїв української мови, і саме селян, щоб
зберегти зрусифіковане міське населення.
1933 рік. Скасування в Румунії міністерського розпорядження від
31 грудня 1929 р., котрим дозволялося кілька годин української мови
па тиждень у школах з більшістю учнів-українців.
Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення біль-
шості українських письменників. З українського правопису вилучено
літеру Ґ.
1933—1941 роки. Тотальне знищення та арешт 80 % української
інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науков-
ців, письменників, лікарів, учителів тощо. До 1938 р. друкувалося
259 українських письменників, після 1938 р. - лише 36. З 223 зни-
клих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту роз-
стріляно, запроторено до концтаборів або іншими репресивними захо-
дами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках
в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, ностишсви, хатаєвичі,
бруки мільйонами вбивали українців лише за тс, що вони були укра-
їнцями. Цс був геноцид, організований і здійснюваний комуністами,
які в 1917 р. захопили владу в Російській імперії. Україну було пере-
творено на суцільний концтабір.
1934 рік. Спеціальне розпорядження міністерства виховання Ру-
мунії про звільнення з роботи “за вороже ставлення до держави і
304
румунського народу” всіх українських учителів, які вимагали повер-
нення до школи української мови.
1930 роки й пізніше. Заборона писати українські, національ-
ні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати
справжню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся
українська культура зобов’язані були звеличувати СРСР, загарб-
ницьку політику і жорстокість комуністів, керуватися фальшивою
імперською концепцією “єдності трьох братніх слов’янських наро-
дів”: розглядати росіян, як “старшого брата”. Істориків, письмен-
ників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала,
їхні твори заборонялись або знищувались. Так, було спалено наклад
книги “Хортиця в героїці і легендах”, а автора М. Киценка звіль-
нено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський,
Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Дапькевич, письмен-
ник та кінорежисер О. Довженко і багато інших. Насаджувана сис-
тема освіти та виховання була спрямована па те, щоб українцям при-
щеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення
України від окупантів, зневагу до українських національних героїв,
зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних
наших діячів науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй,
С. Єфремов, В. Винпиченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич,
А. Шептицький та багато інших) замовчувались або якщо згадува-
лись, то в негативному висвітленні.
1937 рік, листопад. На відзначення 20-річчя приходу комуністів
до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів україн-
ської культури .
1938 рік. Постанова РНК і ЦК ВКП(б) “Про обов’язкове вивчен-
ня російської мови в школах національних республік і областей”.
1939 рік. Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодо-
мору, арештів і примусового виселення кількість українців там з 61,5 %
у 1926 р. зменшилася до 4 %. Після “визволення” Західної України -
закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.
1946 рік. Постанова Ради Міністрів СРСР “Про затвердження
українського правопису, наближеного до російського”. Постанова ЦК
ВКП(б) про “український буржуазний націоналізм”, унаслідок якої
кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до конц-
таборів (“Ждановщина”). Гоніння па журнали “Україна”, “Радян-
ський Львів”, “Дніпро”, “Барвінок”, “Перець”. Головного редактора
Журналу “Україна” Ю. Японського звільнено з роботи.
305
1947 рік. У Польщі операція “Вісла”: розселення частини україн-
ців з етнічних українських земель “урозсип” між поляками у західних
районах країни задля при нівишсппя їхньої полонізації.
Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення за-
галу українців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу ва-
гонів. “Чистка” серед діячів української культури з обвинуваченням
їх у націоналізмі ііовоііризіїачсним з Москви секретарем ЦК КП(б)
У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача
УПА генерала Шухевича - Юрія Шухевича. Видано таємну інструк-
цію (па 157 сторінках) про вилучення із книгозбірень та списання в
макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськи-
ми буржуазними націоналістами, ворогами народу. П’ятий параграф
інструкції застерігав: “Особи, іцо загублять цей зведений список, під-
лягають притягненню до судової відповідальності”.
1949 рік. XXVI з’їзд КП(6)У вкотре засуджує український буржу-
азний націоналізм, погрожує українським діячам науки та культури,
які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати “гнилу культу-
ру буржуазного Заходу” й вихваляти “передову культуру” СРСР.
1951 рік. Викриття газетою “Правда” - центральним органом ЦК
ВКП(б), “націоналістичних ухилів” в українській літературі (вірш
В. Сосюри “Любіть Україну”, лібрето опери “Богдан Хмельницький”
і т. д.). Студенти Харківського університету відмовилися складати
іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 сту-
дентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари!
І РОЗСТРІЛЯНО.
24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон, згідно
з яким питання про тс, вивчати чи не вивчати рідну мову в наці-
ональних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх
настійливо спонукували вирушувати цс питання з погляду так званої
практичної доцільності (мовляв, для чого “перевантажувати” себе).
1958 рік. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини
українських шкіл па російську мову викладання. Відповідну постано-
ву ухвалила і Верховна Рада УСРР.
1960—1980 роки. Масове закриття українських шкіл у Польщі та
Румунії.
1960 рік. Колоніальна адміністрація під назвою “ЦК компартії
України” вимагає від комуністів виховувати українців “у дусі любові
й глибокої поваги до великого російського народу” і в ненависті до
свого, українського - “вести непримиренну боротьбу проти націона-
лізму..., особливо українського буржуазного націоналізму”.
306
1961 рік. XXII з’їзд ЦК КПРС проголосив політику “злиття
націй”, що по суті означало тотальне зросійщення народів СРСР.
(“Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть
найменші прояви націоналістичних пережитків”, тобто звичаї, мову,
культуру поневолених народів).
1962 рік. Репресії проти захисників української мови. ЦК компар-
тії України зобов’язує комуністів та місцеву адміністрацію “рішуче
виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких
пережитків буржуазного націоналізму”, найшкідливішими з яких, на
думку влади, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії
та культури.
1964 рік. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину при-
міщення Центральної наукової бібліотеки у Києві. На прилеглій тери-
торії заздалегідь була відключена вода, а пожежники приїхали лише
через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів
цінних українських архівних документів.
1965 рік. Хвиля політичних процесів проти “українських іна-
кодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий,
А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських
шкіл заарештовано А. Здорового.
1969—1979 роки. Серія загадкових пожеж у відділах україністики
в бібліотеках Академії наук, музею “Софія Київська”, у книгосховищі
Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі,
Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові. Анало-
гічні “загадкові” пожежі в цей час сталися у національних бібліотеках
інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), але не в Росії.
1970 рік. Суд над авторами “Листа творчої молоді Дніпропетров-
ська” з протестом проти російіцсння української культури. Наказ
Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише
російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко
доходила до абсурду: російською мовою мусили викопуватися та за-
хищатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.
1972 рік. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею
І. Котляревського в Полтаві. “За недостатню боротьбу з націоналіс-
тичними проявами” усунуто від партійного керівництва першого се-
кретаря ЦК КПУ П. Шслсста (критика партійними цензорами його
книжки під назвою “Україна паша радянська”, в якій прославлялося
запорізьке козацтво), звільнено з Вищої партійної школи при ЦК
КПУ 34 викладачів разом з її директором, заборонено книги майже
307
сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на
всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а
також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату,
де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та
почато знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів
української науки та культури.
1972-1974 роки. Політичні репресивні процеси проти українських
дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та Ст. Са-
нсляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять
осіб, з них А. Здорового - сім років, І. Кравціва - п’ять років).
Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. За-
арештовані, яких пе засудили, були звільнені з роботи або понижені
у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличиий,
І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калипці, Н. Світлична, В. Чорновіл,
С. Шабатура, О. Метко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко,
В. Ромашок, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і т. д.
1973 рік. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського
“Енсїда”.
1974 рік. Постанова ЦК КПРС “Про підготовку до 50-річчя ство-
рення СРСР”, де вперше проголошуються створення “пової історич-
ної спільноти - радянського народу”, офіційний курс па денаціона-
лізацію.
1975 рік. Нова цензура “Кобзаря” Тараса Шевченка.
1978 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про захо-
ди щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської
мови в союзних республіках” (т. зв. “Брсжпєвський циркуляр”).
1978 рік, січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Капові спалив
себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти зросійщення
України.
1979 рік. Ташкентська конференція “Російська мова - мова друж-
би і співпраці народів СРСР” накреслила нові заходи щодо росій-
щення неросійських народів. Зокрема “рекомендувалося” ширше
впроваджувати російську мову в дошкільні навчальні заклади (як на-
слідок - українські дитячі садки практично зникли), російськи мовою
провадити позакласпу й позашкільну роботу, “сприяти” тому, щоб
студенти писали по-російському свої реферати, доповіді, курсові та
дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику.
Так само “рекомендувалося”, щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще
якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською,
308
починаючи з 2-3-х курсів, читалися суспільні, загальноосвітні та спе-
ціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї “ре-
комендації” Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР
запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов’язувала
ректорів регулярно подавати Міністерству “перелік спеціальних дис-
циплін, .які викладаються російською мовою” на кожному з факуль-
тетів керованого ними навчального закладу.
1979 рік. Під Львовом вбито композитора-снівака Володимира
Івасюка, пісні якого мали виразно український національний коло-
рит. Досі цей злочин нс розкрито.
1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про до-
даткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноос-
вітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік” (так
званий “Андроновський указ”).
1984 рік. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення ді-
ловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Поча-
ток в УРСР виплат підвищеної па 15 % зарплатні вчителям російської
мови (порівняно з учителями української мови).
1984—1985 роки. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина,
Валерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989 рік. Постанова ЦК КПРС про “законодавче закріплення ро-
сійської мови як загальнодержавної”.
1990 рік. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови
народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
1993—1995 роки. Посилення антиукраїнського терору в освіті,
культурі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів на-
ціональних українських партій та організацій у різних містах Украї-
ни, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчиїпина, спалено
хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця по цих справах пс
було засуджено і навіть нс заарештовано.
1994 рік. Намагання надати російській мові статус офіційної в не-
залежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента
України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законо-
давства з мстою надання російської мові статусу державної.
Як наслідок - призупинення відновлення українських шкіл, пе-
реведення частини українських класів та шкіл на російську мову на-
вчання.
1995 рік. Міністерство національностей України розробило напів-
таємпий “Проект державної програми... розвитку російсг’Чц культури
309
в Україні до 2000 року”, в якій одна з “національних меншин” отри-
мувала більші права, ніж українці. Алмати (Казахстан) - спільний
науковий простір (тобто російський) для СНД.
1995 рік. травень. У Харкові керована С. Кушпарьовим місцева
влада відкрила пам’ятник україпожеру маршалові Г. Жукову, який у
кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.
18 липня 1995 року. Нсспровокованс звіряче побиття українців у
Києві (кілька осіб загинуло, десятки покалічено) під час похоронної
процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володими-
ра (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей з
криками “бєй хохлов!”, топтали і шматували державні прапори. До
відповідальності нікого не було притягнуто.
12 вересня 1995 року. Заборона української організації УНА-
УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські орга-
нізації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності
України, владою не забороняються.
Почато видання паспортів, написаних українською та російською
мовами. З мстою деморалізації та духовного виродження населення,
особливо молоді, влада дозволяє розповсюджувати тисячі книг, де-
монструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують по-
рнографію, ненависть, насильство. Немовби виконуючи рекомендації
Полтавського губернатора фон Баґовута, Росія завалює Україну шові-
ністичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або через під-
ставних осіб фінансуються російськомовні газети, радіо й телебачення
в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованості за
потурання всіх урядів та президентів “незалежної” України.
1996 рік, січень. “Велике беззаконня діється у Харкові... Таємно
збирають підписи під «референдумом» про новий Радянський Союз та
про те, щоб Україну туди залигати. Ця «діяльність» ведеться старими
комуністами-маразматиками... Хто відмовляється давати підпис, вони
погрожують і лають, кажуть: «все равно Россия завоюет Украйну, і
ми переб'ьем хохлов по одному»”.
1996 рік. Подальша криміналізація правоохоронних органів.
1998-2001 роки. У зв’язку з інформаційною революцією 90-х
років російщепня України відбувається ще інтенсивнішими метода-
ми, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже
повністю зрусифікований. Неукраїнська, а часом антиукраїнська по-
літика урядів України призвела до того, що державну мову з укра-
їнської преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між
310
україномовною та російськомовною пресою складає 1:10. Зате Укра-
їна посідає перше місце (!) у світі за рівнем оподаткування власної
книги - 28 %.
Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу - нищення
української мови! Тим часом прогресивний світ зовсім інакше дивить-
ся на цс. Так, у Франції за допомогою комп’ютеризації було встанов-
лено, що українська мова є однією з найстаріших слов’янських мов і
однією з найкращих світових. Мудра Японія, яка після Другої світо-
вої війни, будучи переможеною, всі зусилля й фонди надала освіті і за
кілька десятиріч стала однієї з найрозвиненіших держав. Довідавшись
про таку вагомість української мови для розвитку світової культури,
Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.
2011 рік. Організація з безпеки і співпраці в Європі ОБСЄ ре-
комендує українській владі утриматися від розгляду законопроекту
про мови в його нинішньому вигляді та висловлює сподівання, що її
оцінку та рекомендації врахує Верховна Рада. Про це заявив народ-
ний депутат фракції “БЮТ-“Батьківщина” Володимир Яворівський.
За його словами, на адресу керівництва українського парламенту на-
дійшов лист від ОБСЄ з висновком щодо закону про мови. “Чомусь
Володимир Литвин не розголошує цього листа. Але нам вдалося роз-
добути його через посольства”, - повідомив депутат. Яворівський
стверджує, що у своєму висновку ОБСЄ звертає увагу на те, що за-
конопроект про мови майже виключно зосереджений на захисті та
просуванні російської мови та не передбачає належного захисту мов
менш численних національних меншин. Крім того, цей законопроект
може мати потенційний негативний вплив на позицію та використан-
ня державної мови. “Таким чином шовіністичному, антиукраїнському
котлу в Україні завдано удару з боку одного з найвищих європей-
ських інститутів”, - заявив Яворівський. Законопроект “Про мови”
внесли торік на розгляд Верховної Ради народні депутати Олександр
Єфремов (Партія регіонів), Петро Симоненко (КПУ) і Сергій Грипс-
вецький (блок Литвина).
Інститут політичних і стнонаціональних досліджень імені Кураса На-
ціональної академії наук України негативно оцінив цей проект закону.
Раніше негативну оцінку документа дали наукова рада Національ-
ного університету “Києво-Могилянська академія”, Інститут україн-
ської мови НАНУ та Інститут мовознавства імені Потебні.
311
СЕКРЕТНИЙ ДОНОС
ПОЛТАВСКОГО ГУБЕРНАТОРА БОГГОВУТА
МИНИСТРУ ВНУТРЕННИХ ДЕЛ
Джерело: ЬНр://Иізіогуиа.пагосі.ги/
Полтавский губернатор Богговут в тайном письмс министру вну-
тренних дел от 4 февраля 1914 года предложил свои мстодьі ко вссй
аптиукраинской системо, которая действовала в России:
1. Привлекать на должности учитслсй зсмских начальних нікол
но возможпости тол їжо одних великоруссов.
2. Назначать па должности инспскторов народних училищ людей
деятсльпнх, знергичннх, твердих и исключитсльно великоруссов.
Таковьіми же, конечно, должньї бить и директори народних училищ.
3. Так как количсство іпкол значитсльно увеличивастся ежегодпо
и одному ипспсктору на уезд почти нсвозможно имсть требуемос на-
блюдспис за присмами и ходом обучения и панравлеписм учащего
нсрсонала, то учредить в больших уездах - либо двух инспскторов с
территориальним для них дслснисм уезда, либо в каждом уезде учре-
дить должность помоіцника инспсктора.
4. ‘ Всякого учителя, проявляюіцего склонности к украинскому
движению, немедленно устранять.
5. Поставить правильно обучспис истории России в піколс и стро-
жайіпс вменить в обязанности учителя - внедрять в молодежь понятис
о сдиной, нсдслимой России, ноясняя смисл слова “украипа”, то єсть
“окраина” государства в билие времена.
6. Обратить тоже вниманис на прсподавапис истории в ередних
учебних заведеннях.
7. Составлснис правдивой истории малорусского народа.
8. Установить обязатсльнис зкскурсии учаїцихся вссх училищ,
учебних заведений в возможно большем количсствс в Москву, Ниж-
ний Новгород и другие историческис мсстпости Росин, ибо малоросси
имеют об намятниках отих мсстностей восьма скуднис свсдсния, вер-
нес пикаких. Зкскурсии ньніс производятея в Києве, а об Москве и
речи нс биваст.
9. Совсршсіпю нс допускать общеобразовательпих курсов для
учаїцихся но правилам 4 марта 1906 года, а разрсіпать исключитсльно
педагогичсские курси по правилам 5 апреля 1875 г. нод надзором и
руководством Мипистерства народного просвещсния.
312
10. Обратить особое впимание на ссльское духовенство, на его
политические убсждсния. Вибирать благочинних с особим разбором,
назначав людей твердих и знергичньїх. Нсобходимо во главе снар-
хии ставить Преосвященних Архисресв исключитсльно вели кору ссов
и таких же зпсргичньїх и твердих людей, вмепить им в обязанность
почате обьезжать епархии и видсть свящеппиков и иметь с ними но-
больпіс обіцения. Оказивать самос крутое давлепие на тех из них,
которис зараженні украинофильскими стремлспиями. Еііархиальних
наблюдатслей за цсрковно-нриходскими школами назначать исклю-
читсльно великоруссов, обязав их как можно чаще носсщать школи,
побольшс общепия со священниками и учителями и слсдить за па-
правленисм в цсрковно-нриходской школс.
11. Обратить особливое вниманис на ссминарии, на учебно-
восіїитатсльную часть в отих учсбньїх заведеннях. Ставить во главе
их ректоров исключитсльно великоруссов, удалить нсмсдлсіїно всех
слабих и бсздсятсльньїх ректоров. Учащий персонал должеп бить
только из великоруссов. За ссминарии надо взяться как следует и ис-
корепять гпсздяїцийся в них дух и дать им должпое направление.
'Т2 . Нсобходимо субсидировать пскоторие газети, издаюіцисся в
Києве, Харькове, Полтавс и Екатсринославс с целью борьби нутем
печати с украипским движспием.
Основания борьби должньї бить слсдуюіцие:
а) доказатсльство кровной родствснпой связи народностей вслико-
русской и малороссийской; нризпанис общего корня отих па-
речий и полонизации малорусского язика в нрежние времена;
б) раз'ьяснсние, что “украина” означаст “окраину” и что такис
окраини до нрисоединсния Малороссии к России били и у
Польши, и у России. Нсобходимо правдиво освеїцать историю
заселення Южпо-Русских стспей и вссй вообіце “окраини” го-
сударства, ноясняя, что никогда никакого “украинского” на-
рода не било;
в) возможно частос появление в субсидирусмих газетах статей
о нсобходимости общегосударствепного язика, каковим толь-
ко и являетея всликороссийское наречие, о богатствс русского
язика, обширности и богатствс его литератури и т. д., о роли
соврсмснного малорусского язика как простонародного и не
имеющего литератури и будущности;
г) номсіцсние статей об окопомичсской связи малорусских губер-
ний с великорусскими.
313
13. Вслсдствис того, что названис “украинский” служит флагом,
под которнм всдется движснис, слсдовало би бсзусловно воспретить
все, что вьіступаст под ним и, паоборот, пс стеспять того, что идст под
малоруським флагом. Нссколько лет назад в Полтаво появились “ма-
лорусскис” труппьі, устраивались малороссийские ярмарки и т. п.; а об
“украинских” труппах, ярмарках, книжних магазинах, клубах пикто
по говорил. Послсдпсс время на всох афишах и обьявлениях мсстннх
газет названис “малорусский” замелено словом “украинский”. Таким
образом в глазах мсстного населення складьівается убеждение, что
украипскому движспию никто не противитея.
14. Вслсдствис обнаруживпісгося в послсдпсс время стрсмлсния
украинцев ввійти из зкономичсского ііодчинсния Москви и осповать
свой торговий и биржевой центр в Києве жслательно бьіло бьі, чтобьі
Министсрство финапсов вело нациоііальїіую политику фиііапсовую с
целью закреплепия за Москвою сс положення зкономичсского центра
и уничтожспия попьіток к зкономичсскому сепаратизму украинцев.
15. Вслсдствис участия свресв во всяком вообіце рсволюциоііном
движении, в том числс и в украинофильском, я полагаю необходимим
всех евреев, не имеющих права жительства в ссльских мсстпостях,
вьіселять, не создавать никаким образом повіях местсчек, включаемьіх
в черту оседлости, и всеми мерами содсйствовать земствам и другим
организациям в борьбе с зкопомичсским норабощснисм края єврей-
ством.
16. Думаетея мне, что бьіло бьі полезно устройство в Києве всс-
российского национального музея, в котором бьіла бьі ностояпная
виставка памятников первих времен Русского Государства, главньїм
образом времен Святого Владимира и Святой Ольги.
17. Допускать на разньїс должности не следует людей, которьіс
когда-либо, хотя би и в отдельном пропілом, имели соприкасатель-
ство к украипским стремлсниям.
18. Доношу Вапісму Вьісокопрсвосходитсльству, что движснис ото
становится опасньїм для России, и опо в случас дальпсйпісго разви-
тия, а в особснности при войне с Австрией, может принести пам не-
мало забот, а может бить, и тяжсльїх минут1.
’ Секретний донос Полтавского губернатора Богговута Министру Вну-
тренних Дел. - Полтава. - 1917.- С. 1-11; Пак С. Против украинской
народности // Русское прошлое.- 1923.-№5.- С. 160.
314
ІДЕОЛОГІЧНІ ПОСТАНОВИ
XII ВЕЛИКИХ ЗБОРІВ ОУН
Джерело: /Ьіір:/ /\у\у\у.икгпаііопа1і$т.ог£.иа/риЬІісаІіопз/?п=1626
1. Організація Українських Націоналістів (революційна) ґрунтує
свою діяльність на ідеології українського націоналізму, послідовно і
творчо втілюючи ідеологічні нанрацювапня всіх попередніх конфе-
ренцій і Великих Зборів ОУН.
2. Ідеологія українського націоналізму - нс догма. На кожному
етапі розвитку суспільства вона зустрічається з новими викликами та
загрозами, й ідеологія націоналізму покликана сформулювати па них
адекватну часові відповідь.
3. Базовою категорією ідеології націоналізму від ночатків її фор-
мування і на кожному етапі розвитку залишається НАЦІЯ.
4. Організація Українських Націоналістів (революційна) дотри-
мується етнічного трактування категорії “нація” в його геніальному
Шевченковому визначенні: “Нація — це кровно-духовна спільнота
мертвих, живих і ненароджених”.
У трактуванні ОУН-революційної означення політичної нації не
розбігається з етнічним, а співвідноситься з ним як часткове із за-
гальним та означає ту частину української нації, що охоплена межами
національної держави.
5. З погляду ідеології українського націоналізму Українська Са-
мостійна Соборна Держава означає:
Українська - національна держава, створена на українській етніч-
ній території, як найкраща форма самоорганізації, збереження, роз-
витку і захисту інтересів Української нації.
Самостійна - суверенна держава, яка єдина має повне і винятко-
ве право виступати від імені Української нації в межах держави і па
міжнародній арені.
Соборна - єдина, унітарна національна держава, межі якої повин-
ні співпадати з етнічними межами Української нації.
Держава - програмово-політичний ідеал українського націоналізму.
6. Вагомим складником ідеології сучасного українського націо-
налізму залишається категорія НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ, як
шлях досягнення повновладдя нації па власній землі.
Українська національна революція є перманентною і отримає своє
повноцінне завершення з досягненням української національної ідеї -
повновладдя нації на власній землі.
315
Період 1989-1991 рр. Української революції характеризується
незавершеністю та компромісом протиставних сил: з одного боку,
метронольна кремлівська верхівка досягла компромісу зі своєю ко-
лоніальною адміністрацією в Києві та дала їй ярлик на правління;
з другого - колоніальна київська адміністрація добилася такого ж
компромісу із національно-демократичним рухом.
Наступний етан кульмінаційного піднесення відбувся у 2004-
2005 рр. і отримав визначення Помаранчевої революції. Вона надала
позитивний імпульс для оздоровлення українського суспільства. Але,
па жаль, він не знайшов свого повноцінного розвитку і завершення
через недолугість політичної верхівки, яка пс зуміла піднятися до
рівня національних і державних інтересів.
7. Завдання ОУН-рсволюційпої в контексті розвитку Україн-
ської національної перманентної революції - виразити сучасні інте-
реси Української нації, закумулювати національну енергію і очолити
суспільно-громадський рух у час її чергового піднесення.
8. Однією з основних причин гальмування сучасного національ-
ного і державницького поступу є низький рівень політичної верхівки
в Україні. Цс стало наслідком цілеспрямованого винищення україн-
ської національної еліти, особливо протягом XX століття.
Нинішня політична верхівка є поєднанням залишків національної
еліти та сплаву совєтсько-компартійної номенклатури, тіньового біз-
несу і кримінального світу.
Завданням ОУН-рсволюційної є всебічне сприяння становленню
сучасної української національної еліти.
9. Сучасний український націоналізм перебуває на державниць-
кому етапі свого розвитку, і, на відміну від визвольного етапу, його
пріоритетами є розбудова національної держави і захист інтересів на-
ції в соціально-економічній та духовній сферах.
Констатуємо, що важливим елементом сучасної ідеології україн-
ського націоналізму є соціально-економічний складник. Вважаємо,
що до пріоритетних завдань націоналістичного руху належить фор-
мування сильної середньої верстви як органічної частки національної
еліти.
10. Українська держава існує у світовому та європейському спів-
товариствах держав і її завданням па міжнародному форумі є бороть-
ба за відстоювання українських національних інтересів і за посідання
гідного місця під гсонолітичним сонцем.
27 липня 2009 р.
316
НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ В УКРАЇНІ
За даними МЗС України
Джерело: Ьіір://\у\¥^.гтїїа.&оу.иа/тіа/иа/риЬІісаііоп/сопіепі/379.Мт
Національний склад
Україна є багатонаціональною країною. На її території прожи-
вають представники понад 130 національностей, народностей та ет-
нічних спільнот. Корінне населення - українці - становить 77,8 %
(нонад 37 млн осіб).
Формування національного складу
Корінне населення України не залишало свою землю від часу пе-
реходу до осілого способу життя. Предками українців були трипіль-
ці, що населяли територію в межиріччі Дністра, Південного Бугу та
Дніпра 3,5-2 тисяч років до н. е., і ранні слов’яни, які жили на цих
територіях та пізніше у Передкарнатті. Слов’янські племена (дулі-
би, поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі) склали основу укра-
їнського народу. Впродовж сторіч, незважаючи на постійні нашестя
кочівників та запозичення окремих рис інших культур, українці збе-
регли самобутність. Вона виявляється в мові, ментальності, поведінці,
матеріальній та духовній культурі.
Одночасно, внаслідок потужних міграційних рухів, на території
сучасної України осідали великі та малі народи. Значна частина тери-
торії України була заселена під час так званої “переселенської колоні-
зації” у ХУІ-ХІХ ст. У пій брали участь не тільки етнічні українці, а
й росіяни, німці, вірмени, євреї, греки, болгари та ін. Значний вплив
на формування поліетнічності сучасної України справила також поль-
ська, частково румунська й угорська “колонізації” українських зе-
мель. Отже, практично всі етнічні групи України закономірно вважа-
ють регіон проживання своєю батьківщиною.
Чисельність українців в Україні постійно змінювалася не тільки
під впливом природних чинників, але й національної політики, яка
проводилася протягом тривалого часу спочатку царським урядом, а
потім радянською владою та проявлялась у цілеспрямованому обме-
женні соціального та культурного розвитку українського народу.
Також у результаті міграційної політики різко збільшилися кіль-
кість та частка росіян у національному складі населення. За радян-
ських часів у період індустріалізації України, а особливо в післявоєн-
ні десятиріччя їх чисельність зросла майже втричі.
317
Після здобуття Україною незалежності відбулися зміни в націо-
нальному складі її населення. Внаслідок рееміграції українців з країн
колишнього СРСР, повернення кримських татар і німців, депорто-
ваних у роки війни, збільшується їхня кількість та частка у складі
населення. Натомість зменшилася чисельність євреїв через їх виїзд в
Ізраїль, країни Європи та США.
Українці та національні меншини
Дані Всеукраїнського перепису населення 2001 р. свідчать про
полістнічність України. В національному складі населення України
переважають українці. їхня чисельність становить 37541,7 тис. осіб,
або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від
перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх
питома вага серед жителів України - на 5,1 %.
Найбільша етнічна меншина в Україні - росіяни. їхня кількість по-
рівняно з переписом 1989 р. зменшилася на 26,6 % і становила на час
проведення перепису 2001 р. 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у за-
гальній кількості населення зменшилася на 4,8 % і становила 17,3 %.
Кожна з інших етнічних меншин становить менше 1 % від за-
гальної кількості населення, серед них: білоруси (0,6 %), молдавани
(0,5 %), кримські татари (0,5 %), болгари (0,4 %), угорці (0,3 %),
румуни (0,3 %), поляки (0,3 %), євреї (0,2 %), вірмени (0,2%), греки
(0,2 %), роми (0,1 %), грузини (0,1 %), гагаузи (0,1 %) та ін.
В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначе-
ність. Центральна й Північно-Західна Україна є історично основними
регіонами розселення українського етносу, який найменше “розбавле-
ний” іншими етносами. Найбільша частка українців у населенні Тер-
нопільської (96,8 %) та Волинської (94,6 %) областей, найнижча - в
АР Крим (25,8 %), Луганській (51,9 %), Донецькій (50,9 %), Одесь-
кій (54,6 %) областях.
Найбільше росіян проживає в Донецькій, Луганській, Харківськії!
областях та на Півдні України. Крім того, вони становлять абсолютну
більшість у Криму.
Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися у Кри-
му на своїй історичній батьківщині. Причому зростання чисельності
кримських татар в Україні супроводжується збільшенням чисельності
інших тюркомовних народів.
318
Забезпечення прав національних меншин
Реалізовуючи етнонаціональну політику, українська держава га-
рантує повагу й рівноправну участь осіб, які належать до різних ет-
нічних спільнот, в усіх сферах життя українського суспільства та до-
помагає їм в усуненні будь-яких перешкод на цьому шляху.
Українське законодавче поле та Конституція України дають змо-
гу забезпечити всі основні права та свободи національних меншин.
Право на існування, використання здобутків культур та використання
мов (у тому числі в здобутті освіти) гарантовані статтями 10, 11, 22,
53 і 119 Конституції, законами “Про мови”, “Про національні мен-
шини”. Право на представництво частково гарантоване ст. 14 Закону
“Про національні меншини” та ст. 22 Конституції щодо недопущення
звуження форм та обсягу існуючих прав та свобод.
Рамкова конвенція про захист національних меншин була ратифі-
кована Верховною Радою України у грудні 1997 року. Відповідно до
Конституції України, вона стала частиною національного законодав-
ства. Наступним кроком до запровадження міжнародних стандартів у
сфері забезпечення прав національних меншин має стати ратифікація
Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, законопроект
якої уже поданий па розгляд до Верховної Ради України.
Статті, присвячені захисту прав нацменшин, стали невід’ємними
атрибутами всіх договорів про добросусідство, дружні відносини та
співробітництво, укладених Україною з державами-сусідами.
Етпопаціональна політика
Національні меншини беруть активну участь у державотворчих
процесах в Україні. Етнічні росіяни обіймають понад 20 % високих
посад в українській політиці та на державній службі, що відповідає
відсотку російського населення в Україні. Для посилення взаємодії
громадських організацій національних меншин з органами централь-
ної виконавчої влади та місцевого самоврядування у 2000 році було
створено Раду представників громадських організацій національних
меншин при Президентові України.
Українська Держава активно сприяє вдоволенню етнокультурних
потреб національних меншин: відродженню їхніх звичаїв і традицій,
всебічному розвиткові мови й освіти, аматорського та професійного
мистецтва, охороні та збереженню пам’яток історії та культури, за-
снуванню періодичних видань.
319
Два мільйони дітей навчаються в Україні мовами національних
меншин. Україна є однією з небагатьох держав, де представникам
нацменшин надано змогу здобувати повну середню освіту з усіх пред-
метів рідною мовою (зазвичай в європейських країнах національні
меншини навчаються лише рідної мови, історії та культури). Тепер
розглядається питання про дошкільну освіту рідною мовою. За да-
ними Міністерства освіти і науки, нині у державі діють 1880 шкіл з
російською мовою навчання, 94 - з румунською, 69 - з угорською,
12-з кримськотатарською, 4 - з польською, 9 - з молдовською, а
також 2242 школи з двома і більше мовами викладання. У тих випад-
ках, коли представники нацменшин не проживають компактно, для
п’яти і більше дітей дозволяється відкривати у звичайних школах
снецкласи.
Задоволенню інформаційних потреб сприяють 169 видань, які
виходять мовами національних меншин, з них 46 мають загально-
державну сферу розповсюдження. Додатками до парламентської га-
зети “Голос України” виходять для болгар - “Родсн край”, поля-
ків - “Дзєініік Кійовскі”, румунів - “Конкордія”, вірмен - “Арагац”,
євреїв - “Єврейські вісті”, для кримських татар - “Голос Крьіма”.
Національно-культурні товариства є також засновниками спільних
періодичних видань - “Наша Батьківщина” та “Форум націй”.
На сьогодні в Україні діє близько 800 громадських товариств на-
ціональних меншин, нонад ЗО з яких мають всеукраїнський статус.
Всеукраїнські громадські об’єднання, такі як Асоціація національно-
культурних об’єднань України, Українське товариство російської
культури “Русь”, Єврейська Рада України, Асоціація корейців Укра-
їни, Асоціація єврейських організацій і громад України, Спілка по-
ляків України, Демократична спілка угорців України, Всеукраїнське
національне культурно-просвітницьке товариство “Русское собранис”,
Федерація грецьких організацій в Україні, Асоціація болгарських
національно-культурних товариств, накопичили значний досвід сус-
пільної діяльності, спільно з органами виконавчої влади здійснюють
заходи, спрямовані на задоволення етнокультурних потреб представ-
ників своєї національності.
Держава організаційно й фінансово сприяє відзначенню днів куль-
тури національних меншин, пам’ятних дат, релігійних та обрядових
свят. Щороку проводяться культурно-мистецькі акції: Форум націо-
нальних культур “Усі ми діти твої, Україно!”, Всеукраїнський фес-
тиваль “Ми - українські”, Міжнародний ромський фестиваль “Ак-
мала”, численні обласні фестивалі румунської, угорської, польської,
320
корейської, молдовської та грецької культур, що здобули визнання не
лише в Україні, але й за її межами.
Така державна політика у сфері національних меншин успішно
сприяє міжетнічній взаємодії та консолідації українського суспіль-
ства. Спільно з українцями національні меншини будують незалежну
та демократичну державу.
ХТО ТАКІ РУСИНИ
ТА КОМУ ПОТРІБНА “РУСИНСЬКА ПРОБЛЕМА”
Джерело: С. Макарчук. Історія України-Руси. Т. 3. (Львів)
Мір: / / ЬІ8Іогу.[гапко.ІУІУ.иа/ІІІг_1.Ьіт
РУСИНИ - один з історичних етнонімів українців поряд з таки-
ми, як руські, руси, русинці, руснаки, русаки, роси, малороси, нів-
деннороси, карнатороси, угроруси та ін. Різновидність цих та інших
назв, на думку М. Грушсвського, “не має особливого значення.., вона
цікава тільки як характеристичний прояв тих історичних перемін, які
пришилося пережити сьому народові”.
Назва русини зустрічається у 1352 р. в угоді литовсько-руських
князів з королем польським Казимиром III Великим та мазовецькими
князями. У пізніший період термін “русини” (паралельно з формами
“руський”, “руські”) вживався як назва українців аж до XIX ст., а
в Галичині, на Буковині та в Закарпатті - до XX ст. У “Хроніці...”
М. Стрийковського (написана до 1582 р.) фіксувалися назви русак,
русаци. І. Вишспський, який підписував свої послання “Иоапн русин,
реченпо Вишснский”, користувався також словом русинці (“убогие
русинці поклонитися не хотсли”).
Як національна назва, русини зустрічаються у документах XVII ст.
волинського походження: “скорь русинь ляховицу возмет, то зараз
до Риму от всрпьіх отступивінс, праве згипет” (поч. XVII ст.); “...и
кого одно напали, абьі толко бьіл русин, без вшелякого помстованя
шаблями, киями, и цеглами, албо рачей каменями побили, потовкли
и помордовали” (1634).
Б. Хмельницький називав свій народ руським, руської віри, а тери-
торію його розселення Руссю (король повинен присягнути “народові
руському”) і попереджав польський уряд, що “чвари не припиняться
доти, поки Русь не буде такою, якою вона була з давніх часів”. Само-
назва русини, очевидно, викликала дуже ранню форму в серсдньовіч-
321
ній латині - КиіИепі та в давпьопімецькій мові - КиїИепеп (Лямбсрт
з Герсфельда, 1075; Галл Анонім, 1089): гедпит КіМепогит, Оапіеі
Киїкепогит гех та ін.
Паралельно в ті часи в латинській писемності як назву країни
писали також Пизіа, Кизсіа, в німецькій - Кеиззеп.
Після входження західноукраїнських земель до складу Австрії
(1772, 1774) слово КиІЇїепеп стало німецьким відповідником укра-
їнського русин. У Галичині та па Буковині фактично до 1907 р., а
в Закарпатті - аж до 1938-го назвою русини українці виділяли себе
з-номіж своїх сусідів та інших націй, відносячи себе до руського (ма-
лоруського, півдснноруського) народу, що зайняв територію від Тиси
до Кубані і від Прип’яті до Чорного моря. Через неї русини виявляли
свою національну гордість, що підкреслювали у своїх творах О. Дух-
нович, М. Шашкевич, І. Франко.
Народоназви руські, малороси, южнороси та ін. у Наддніпрян-
ській Україні у першій йол. XIX ст. поступово витісняються етно-
німом українці, утвореним від давньої назви України. Документи
Кирило-Мсфодіївського братства, народознавчі праці М. Максимови-
ча, М. Костомарова, В. Антоновича, публіцистика М. Драгомапова,
літературна творчість українських письменників другої пол. XIX ст.
підготували ґрунт для закріплення народоназви українці, яка поши-
рювалася лише на “руських” України і, таким чином, чітко виокрем-
лювала українців з-поміж інших “руських” народів царської Росії,
ламаючи імперську ідею “общсрусскости”, підкреслювала самобут-
ність і окремішність українського народу.
Потребу розриву з “общсроссами”, до яких відносили себе захід-
ноукраїнські москвофіли, зокрема, й у самоназві, глибоко відчували
національно свідомі громадсько-політичні сили Галичини. Прийняття
спільної самоназви, що вже утвердилася в Наддніпрянщині, вимагала
ідея соборності України. Проте розуміння політичними силами необ-
хідності офіційної зміни самоназви народу не означало одночасної
відмови від етноніму русини та стіюприкметпика руські. Ще під час
польського перепису населення 1931 р. близько 1200 тис. галичан
визначали “руську” мову як рідну. Події Другої світової війни оста-
точно витіснили вживання у Галичині та на Буковині народоназви
русини. У Закарпатті, а також на Пряшівщиііі в складі Словаччини
на побутовому рівні етнонім русини і після війни ви користувався на-
селенням, хоча в національній самоідснтифікації “руське” населення
відносило себе до українців.
322
Наприкінці 1980 - на початку 1990-х років певними силами як в
Україні, так і за її межами робилися спроби реанімувати в Закарпатті
й Пряпіівіципі народопазву русини. Надаючи кампанії політичного
забарвлення, проголошувалася національно-культурна окреміїпність
русинів від українського народу, лупали заклики до виходу зі складу
України, входження до інших держав (Словаччини, Угорщини) або
ж створення власного державного утворення. Одночасно говорилося
про необхідність рятувати “руську” мову від українізації, переведен-
ня її на латинську графіку. У лютому 1990 р. в Ужгороді утворилося
“Обіцество подкарпатских русинов”, що у 1993-му сформувало т. зв.
“Времсппос нравительство Подкарнатской Руси”. У США ідею полі-
тичного русипства (карпаторусипства) пропагує проф. П.-Р. Магочі,
за підтримки якого видано розмовник “Бесідуймо по-руськи”.
Намагання певних політичних сил використати деяку етнографіч-
ну специфіку краю, локальні особливості народної культури гуцулів,
бойків, лемків та історичний етнонім русини у політичних цілях з
метою розпалювання сепаратистських настроїв мають популістський
характер і пс можуть мати історичної перспективи.
ДЕСТРУКТИВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ
РУСИНСЬКОГО РУХУ НА ЗАКАРПАТТІ
Джерело: Газ. “Карпатський Євроміст”. - 2003. - 8 березня. - № 10 (64)
Що витворяють спЕцслужви та їх "інститути"
ЗА НАРОДНІ ГРОШІ
Деструктивний потенціал русинського руху на Закарпатті (доку-
мент, який видав Інститут проблем міжнародної безпеки проти руси-
нів Закарпаття). Серед стпополітичпих проблем, з якими зустрілася
Україна в перші роки незалежності, однією з найгостріших залиша-
ється проблема закарпатських русинів. Руйнівний потенціал русин-
ського руху став довгостроковим чинником дестабілізації ситуації на
Закарпатті. З огляду на потенційну можливість русинського стнотс-
риторіального сепаратизму, проблема закарпатських русинів потре-
бує пайретсльїгішого вивчення та підвищеної уваги з боку державних
органів. Корені русинської проблеми треба шукати у специфічних
1) історичних та 2) етнічних особливостях Закарпатського регіону,
що відрізняють його від решти територій України. Довідково: За-
323
карпаття, історично заселене переважно східнослов’янським населен-
ням, а саме - етнічною групою русинів, увійшло до складу УРСР
лише в 1946 р. внаслідок територіальних змін у Європі після закін-
чення Другої світової війни. До цього протягом тривалого часу За-
карпаття входило до складу державних утворень та адміністративно-
територіальних одиниць, які не включали інші українські землі.
Відмінності політичної історії Закарпаття та решти українських
земель позначились і на етнічних процесах та самосвідомості насе-
лення цього регіону. В той час, як на більшості територій України
включно з Галичиною у XIX столітті формувалася українська націо-
нальна ідентичність, населення Закарпаття, зберігаючи давній етно-
нім “русини”, майже не було включеним у консолідаційпі процеси,
які відбувалися па решті українських земель.
Водночас чимало представників закарпатської культурної елі-
ти XIX століття були схильні орієнтуватися на Російську імпе-
рію, що об’єднувала всі східнослов’янські народи, а також ото-
тожнювати русинське населення з етнічними росіянами, як єдиною
східнослов’янською нацією. Русофільські та слов’янофільські настрої
частини населення Закарпаття, посилені післяреволюційною еміграці-
єю від 10 до 15 тис. вихідців з Росії, були і залишаються відчутним
чинником суспільного і культурного життя краю.
Лише після входження Закарпаття до складу УРСР у 1946 р.
національна ідентичність населення краю сформувалася переважно
як українська, хоч частина населення продовжує декларувати свою
етнічну належність як русинську. На початку 1990-х років проблема
національної ідентичності закарпатських русинів була піднята низкою
громадських організацій, що нині сукупно утворюють “русинський
рух”. Провідною ідеєю русинського руху є утвердження закарпат-
ських русинів як окремої нації, а нс етнічної групи українців.
Серед основних сторін, зацікавлених у розвитку русинського руху
та формування русинської ідентичності, треба виділити такі:
внутрішні:
- русинські культурні товариства;
- організації, утворені при православній церкві;
зовнішні:
- русинську діаспору у Східній Європі, Америці та Австралії;
- Російську Федерацію.
324
Сучасний русинський рух на Закарпатті
Серед русинських культурних товариств найактивнішими є Това-
риство підкарпатських русинів, Товариство ім. А. Духновича, Русин-
ське науково-просвітницьке товариство, клуб “Рутсиія”. Загалом же
відомо про діяльність 17 русинських організацій.
Діяльність цих організацій спрямована па популяризацію культу-
ри русинів та її специфічних ознак, що мають слугувати підтверджен-
ням етнічної своєрідності закарпатських русинів. Було організовано
фестиваль русинської культури “Чсрвсна ружа” (“Червона троянда”).
Інтелігенція, яка гуртується навколо русинських товариств, намага-
ється розвивати русииськомовиу літературу. Розробляється наукова
русиністика.
Дедалі більшу активність у русинському русі виявляють організації,
утворені при Українській Православній Церкві. Участь православних
організацій у русинському русі тісно пов’язана зі слов’янофільськими
та русофільськими настроями частини населення, що па території За-
карпаття мають доволі тривалу історію.
Залучення православного складника до русинського руху особли-
во небезпечне, оскільки падає цьому рухові додаткового ідеологічного
забарвлення та вносить елемент протистояння православного Закар-
паття та сусідньої греко-католицької Галичини.
Додаткового імпульсу русинському рухові падала канонізація
Українською православною церквою св. Алексія (Кабалюка), який
ініціював відродження православ’я на Закарпатті. Ідеологи русин-
ського руху використовують той факт, що св. Алексій Кабалюк ви-
ступав за приєднання Закарпаття до СРСР на правах окремої союзної
республіки, для обґрунтування ідеї дистанціюваїнія Закарпаття від
України.
Особливе занепокоєння викликає діяльність протоієрея УПЦ Ди-
митрія Сидора - настоятеля собору Христа-Спаситсля в Ужгороді,
неформального лідера русинського руху. Як заявляє у своїх інтерв’ю
о. Димитрій Сидор: “в русі русинів першочерговими є питання визнан-
ня їх окремою національністю, а вимоги самоврядності можуть бути
позитивно вирішені”.
Окремі висловлювання Сидора містять і приховані погрози сепара-
тистського змісту: “Історія показує: хто не захотів визнавати русинів і
Підкарпатську Русь, неодмінно втрачали її - австріяки, угорці, чехи,
ради. Зараз Україна веде далеко не мирну політику щодо етносів”.
Логічне продовження цієї заяви такс: якщо Україна пс ніде назустріч
325
вимогам русинів, не визнає їх окремою національністю та не надасть
Закарпаттю особливого статусу, постануть більш радикальні вимоги.
Довідково: Під керівництвом о. Димитрія Сидора та славіста
Д. Попа ведеться робота над русинсько-українським, українсько-
русинським словниками, а також підручником з русинської історії.
Очолюване Сидором Підкарпаторусинське товариство св. Кирила і
Мсфодія спільно з іншими русинськими організаціями проводить кон-
ференції з метою популяризації історії русинів та формування специ-
фічної русинської історіографії. Спільно з журналістом Ю. Мігелою
о. Димитрій Сидор регулярно видає газету “Християнська сім’я”,
присвячену русинській культурі та закарпатському православ’ю.
Обрання протоієрея Димитрія Сидора депутатом Закарпатської
обласної ради розширює можливості його впливу на рівні представ-
ницької влади. В 1999 році Сидор був головним організатором V Всес-
вітнього конгресу русинів, що зібрав нонад тисячу делегатів з усього
світу. Очолюване Сидором Молодіжне товариство при. Мойсея У гри-
ва пов’язане з усесвітньою православною молодіжною організацією
“Синдесмос”, що дає можливість розширювати його комунікативне
поле практично па всю світову православну спільноту.
Останньою масштабною акцією русинського руху стала організа-
ція та проведення 8-9 травня 2002 року IX Всеслов’янського собору,
делегати якого представляли православних віряп усіх слов’янских
народів. Учасники собору ухвалили “Звернення до Президента, Вер-
ховної Ради та Кабінету Міністрів України про визнання русинів За-
карпаття корінним народом”.
Викликає занепокоєння позиція закарпатської політичної, науко-
вої та культурної еліти, яка хоч утримується від різких заяв щодо
русинства, та загалом досить лояльно налаштована щодо русинського
руху. Проведення IX Всеслов’янського собору вітали голова держав-
ної адміністрації Закарпатської обласної ради Г. Москаль та заступник
голови Закарпатської обласної ради Е. Нусср. З доповідями виступали
народні депутати І. Мігович, М. Лаврипснко, М. Алмаший, директор
Інституту карпатознавства Ужгородського університету М. Макара.
У зв’язку з цим треба згадати, що на референдумі 1 грудня
1991 року 78 % населення Закарпаття висловилися за утворення на
базі області самоврядної території у складі України. А в 1992 році За-
карпатська обласна рада ухвалила рішення про визнання русинської
національності та звернулася до Верховної Ради України з проханням
вирішити це питання па державному рівні.
326
Участь авторитетних представників влади у заходах, що утвер-
джують ідею окремої русинської нації, - небезпечне перенесення
“русинської проблеми” у політичну сферу. Дальша нолітизація “ру-
синського питання” здатна реанімувати автономістські прагнення за-
карпатських політиків.
Підтримка русинського руху з-за кордону. Значний ідеологіч-
ний, ймовірно, і фінансовий вилив па русинський рух Закарпаття
здійснює русинська діаспора. Діють такі організації, як Світова Рада
Русинів та Сейм Підкарпатських русинів. Згідно із заявами лідерів
русинського руху, в той час, як на території Закарпатської області
проживає близько 700 тис. русинів, у світі їх налічується до 1,5 млн.
Велика русинська діаспора проживає в США і Канаді, осередки ру-
синів є також в Австралії. У концепції, що її поширює професор То-
ронтського університету (Канада) Пол Магочі, закарпатські русини
жодним чином не пов’язані з історією Київської держави, ані з істо-
рією українського народу. Варто зазначити, що русинська діаспора у
багатьох країнах Східної Європи - в Польщі, Угорщині, Словаччині,
Чехії та Югославії - була визнана окремою національністю. Очевидно,
русини діаспори справді утворюють окрему націю, оскільки навіть у
тих країнах, де вони проживають спільно з українцями, русини себе
з ними не ідентифікують. Наявність на Закарпатті сильних позицій
УПЦ, слов’янофільських та русофільських настроїв використовує у
своїх геополітичних інтересах Російська Федерація.
Стимулюючи розвиток русинського руху, надаючи йому інформа-
ційну підтримку, Росія збільшує свій вилив на Україну. Особливий
інтерес до русинського руху виявляє російський Інститут країн СНД,
що діє за підтримки уряду Москви та Ю. Лужкова. Мають місце регу-
лярні контакти між протоієреєм Димитрієм Сидором та керівництвом
інституту - К. Затуліним та К. Фроловим. Інтерес Росії до Закар-
паття можна зрозуміти в контексті заяв Затуліпа щодо умов та га-
рантій успішних українсько-російських відносин: “Ми маємо реально
продемонструвати своє співчуття спробам розвитку самоврядування в
Україні. Не таємниця, що в Україні в регіонах влада нс обирається, а
призначається президентом”; “Нам залишається думати, як розвивати
прикордонне співробітництво, ініціативу регіонів”.
Очевидно, що за цими заявами Затуліпа стоїть стратегія збіль-
шення російського впливу на Україну через посилення російської
політичної, економічної та культурної присутності в окремих регіо-
нах України, в тому числі - па Закарпатті. Характерно, що в роботі
327
IX Всеслов’янського собору брав участь співробітник Інституту країн
СНД, секретар екстремістської організації Союз православних грома-
дян Кирил Фролов. Всіляко підтримує русинський рух і керівник за-
карпатського відділення Союзу православних громадян, голова фонду
“Карпаторосія” Разгулов, який схильний ототожнювати закарпатських
русинів з росіянами. Недружнім кроком з боку Російської Федерації
щодо України може стати внесення національності русинів до обліко-
вих листів Всеросійського перепису населення 2002 року. Як заявив
директор Інституту етнології і антропології РАН В. Типіков: “Ми зараз
до перепису 2002 року навмисне записали карпаторусипів <...> щоб
українцям показати, що є карнатороси”. При цьому, в разі звинувачен-
ня Росії у втручанні у внутрішні справи України, вона може посилати-
ся на визнання національності русинів рядом країн Східної Європи.
Незважаючи на тс, що переорієнтація російської експансії в Укра-
їні в економічну площину загалом дезактуалізує питання гуманітарної
сфери, в разі загострення українсько-російських суперечностей Росія
може використати свої важелі впливу на Закарпатті з мстою політич-
ного тиску па Україну.
Висновки
Незважаючи на тс, що лідери русинського руху, зокрема прото-
ієрей Димитрій Сидор, при кожній нагоді підкреслюють, що вони
не є сепаратистами та вбачають майбутнє Закарпаття у складі Укра-
їни, визнання державою національності русинів матиме далекосяжні
руйнівні наслідки для українських національних інтересів та всього
східноєвропейського регіону.
По-перше, у великої частини населення Закарпаття вже сформува-
лася українська національна ідентичність, що визнають і самі лідери
русинського руху. Штучне утворення русинської мови па основі ру-
синського діалекту та її адміністративне запровадження на Закарпатті
неминуче призведе до конфліктів вже через “русинізацію” краю.
По-друге, визнання русинів окремою нацією неминуче стане про-
міжним станом для висунення більш радикальних вимог, що стосува-
тимуться політичного статусу Закарпаття. У цій ситуації всякі поступ-
ки державної влади розцінюватимуться, з одного боку, як слабкість
центральної влади, з другого - як проміжний успіх етнічного руху.
По-третє, в разі визнання русинів окремою нацією в “русинську
проблему” неминуче будуть втягнуті інші держави Східної Європи,
насамперед Словаччина, Угорщина та Румунія, на території яких роз-
ташовані території, історично заселені закарпатськими русинами.
328
По-чствсртс, негативним чинником тривалої дії є підтримка ру-
софільських та слов’янофільських настроїв у Закарпатті Російською
федерацією, як важелів її ідеологічного впливу в регіоні.
По-н’ятс, втягування в стпонолітичні проблеми Закарпаття Пра-
вославної церкви та тенденції до ідеологічного розмежування на релі-
гійній основі загрожує міжрегіональним протистоянням Закарпаття з
сусідньою Галичиною. Варто зазначити, що в разі успіху русинського
руху, формування русинської національної ідентичності та поширен-
ня русинської літературної мови иа базі етнічної групи русинів справ-
ді може утворитися окрема русинська нація.
Якщо це відбудеться, Україна незабаром зіткнеться з комплексом
проблем, пов’язаних з правами національних меншин, а також з ре-
альною загрозою територіальної цілісності.
Рекомендації
З мстою усунення потенційної небезпеки розвитку в Закарпат-
ській області регіонального сепаратизму органам державної влади по-
трібно вдатися до таких заходів:
* Всіляко сприяти міжрегіональному співробітництву Закарпаття
з рештою регіонів України, можливо, найбільше - з переважно право-
славними Буковиною та Волинню.
* Довести до відома керівництва місцевих органів влади Закар-
паття думку щодо небажаності їхньої участі у громадсько-політичних
акціях, організованих русинським рухом.
* У самому Закарпатті підтримувати нроукраїнські та помірковані
суспільно-політичні сили. Спираючись на них, проводити культурні
програми та заходи, що мали би утверджувати єдність русинської
культури з українською та створили культурну противагу русинізму.
* У публічних виступах представників влади не заперечувати спе-
цифіку русинської культури, але утверджувати зв’язок русинської
культури з українською на основі принципу “єдності у багатоманіт-
ності”.
* Сприяти усуненню втягування православної церкви у політичне
життя Закарпаття, єпископату УПЦ висловити занепокоєння з приво-
ду діяльності протоієрея Димитрія Сидора та з приводу інформацій-
ної підтримки прес-службою УПЦ акцій русинського руху.
* Відстежувати підтримку, яка надається русинському рухові ру-
синською діаспорою або політичними силами Російської Федерації та
вчасно усувати її небезпечні прояви.
329
КОРПОРАТОКРАТСЬКА ДЕРЖАВА:
ПОНЯТТЯ, СУТНІСТЬ, ПРОТИДІЯ
(Виступ перед болгарською молоддю. Переклад з болгарської)
Антон Рачев
Суверенний той, хто ухвалює рішення
про надзвичайний стан.
Карл Шмітт
Західна економічна наука від 1970 року є монополізованою при-
хильниками “нестримного капіталізму”, ліберальними фундаменталіс-
тами, відомими іце як мопстаристи. їхнім “гуру” є лауреат Нобелівської
премії з економіки 1976 року, засновник “чиказької школи” і найголо-
вніший теоретик ліберального моиетаризму Мілтон Фрідмаи. Він разом
з Фрідріхом фон Хайєком проголосив ліберально-індивідуалістську,
мондіалістську, космополітичну економічну доктрину.
Для власної політекономії ліберальні фундамепталісти запозичи-
ли протестантську доктрину кальвіністів. Що таке кальвінізм? Ще
одна назва кальвінізму - “юдаїзоване християнство”. Кальвінізм не
визнає церковних установ. Ядро цієї доктрини полягає в постулаті:
бідність - цс гріх! Бідність є ознакою того, що ви в кінцевому підсум-
ку опинитесь у пеклі. Іншими словами, єдиний шлях до спасіння - це
ваше багатство. Подумайте про все цс самі! Накопичуйте капітал! Ця
програма є кальвіністською.
Таким чином, упродовж кількох десятиліть над Землею нависає
релігійне мракобісся. Воно є дуже агресивне та войовниче - цей лібе-
ральний фундамспталізм фрідмапівців. Фрідмапізм - це ультракапі-
талістичнс сектантство.
Логіка Мілтона Фрідмана виглядає ось так: необхідно створити
абсолютно необмежений ринок без будь-якого державного втручання
в нього. І цс саме но собі буде все “регулювати” і “сортувати”. Для
цього необхідно усунути всі бар’єри в торгівлі. Приватизація повинна
бути повпою, охоплюючи, поза іншим, - пошту, охорону здоров’я,
освіту і пенсійну систему! В кінцевому рахунку, Фрідмаи взагалі ого-
лосив війну державі як такій. Результати цієї війни широко відо-
мі всім: демографічна, промислова, технологічна, іпфраструктурна,
культурна катастрофи.
Тепер фрідманівці радіють як “переможці” над країнами Схід-
ної Європи. Фрідманівці очолюють Світовий банк, Міжнародний ва-
330
лютний фонд, різні багатонаціональні корпорації. Вони завжди ді-
ють лише в інтересах великого багатства - що більше мільярдері то
краще!
Фрідманівці ведуть переговори з “Вашингтонським консенсусом”.
Зустріч “Великої сімки” в 1989 році вони назвали “з’їздом перемож-
ців”. Адже тоді представники семи країн (США, Великої Британії,
Франції, Канади, Німеччини, Японії та Італії) вирішили дотримува-
тися таких принципів: скромні державні бюджети; приниження дер-
жав до ролі “нічного сторожа”; якомога більші податки; кредити з
великим відсотком; обмін валюти є безперешкодний і вільний; зни-
щення митних бар’єрів і перешкод на шляху вільного руху капіталу;
прирівняння іноземних інвесторів в рамках цієї угоди до місцевих;
від держави відчужена більша частина економіки.
Тому з’явився й новий термін у науці про владу - корпоратокра-
тія. Корпоратократія - нещодавно створене поняття американського
економіста Джона Псркіпса*, який описує сучасний етап державнос-
ті. Корпоратократська держава знімає з себе відповідальність за со-
ціальну безпеку нації, її збереження та відтворення. За такого стану
громадяни держави є не більш ніж людський ресурс (матеріал). Со-
ціальні та національні інтереси приносяться в жертву в ім’я прибутку,
рентабельності та корпоративної приватної вигоди.
Характерною ознакою фактичної дії такого управління є розмиті
межі між власністю і владою, між монополією і ринком, між політи-
кою і економікою.
Ще однією важливою ознакою корноратократської держави є не-
залежність центрального банку від уряду. Тут центральний банк є
приватним акціонерним товариством і банківська справа повністю пе-
ребуває у приватних руках, як і друк (випуск) “національної” валюти
(насправді ж, такої “національної” валюти, що належать центрально-
му банку, а не державі!). Центральний банк має потужність набагато
сильнішу, ніж влада президента, уряду, парламенту та судової адмі-
ністрації, разом узятих.
Німецький теоретик права Карл Шмітт (1888-1985) у своєму до-
слідженні доходить висновку, що поняття суверенітету є набагато
фундаментальнішим від поняття держави, оскільки остання змінна
в різні історичні епохи. Ліберальні економічні догми (насаджені в
голови болгарських студентів за останні 20 років) є шкідливими й
ворожими для суверенітету держави, а влада поступово замінюється
тиранією олігархів і бюрократів. Інакше кажучи, корпоратократська
331
держава - ніщо інше, як тиранія корпорацій. Наявний корпорато-
кратський контроль над засобами масової інформації, фінансування
виборчої кампанії політиків. Ніхто їх не обирає, їхній мандат необ-
межений, вони не підзвітні нікому. Коноратократська “еліта” скоро
буде дивитися на свій народ, як на чуже колоніальне населення.
Формування поняття корноратократської держави є важливим за-
собом у розумінні цієї проблеми. Корпоратократська держава ґрунту-
ється принаймні па трьох фундаментальних кризах, які діють одно-
часно - урбапічна, культурна та енергетична. Подолання однієї з них
спирається на дві інших. Головний висновок: необхідно більше пра-
цювати, щоб хоч трохи було що споживати. Нам потрібно буде ство-
рювати все заново! Професії, що існують, виявляться непотрібними
в нових умовах. Наше суспільство вже стикається з проблемами, які
корноратократське управління не може і не збирається розв’язувати.
З погляду демографії нам доведеться перейти до такої політики,
що:
1) стимулюватиме народження дітей болгарського етнічного по-
ходження;
2) вестиме непримиренну боротьбу з наркотиками та іншими ви-
нищувачами болгарської молодої сили;
3) введе євгенічне законодавство.
Досвід чітко показує, що ліберальному капіталізму не під силу
впоратися з цими завданнями. Нам потрібно буде рухатися в на-
прямку універсальної мілітаризації болгарського етносу.
Держава, як така, повинна змусити підприємства повторно від-
кривати виробництва в нашій країні, платити гідну заробітну плату
працівникам та вносити в казну нарахування з податків. Ліберальний
капіталізм не може впоратися з цими завданнями. Нам потрібно
буде рухатися в напрямку універсальної мілітаризації болгарського
етносу.
Ще одна велика проблема - збільшення частки людей похилого
віку в Болгарії. Дуже скоро пенсійні витрати па літпіх людей у Бол-
гарії почнуть поглинати такі величезні ресурси, що не буде можли-
вості підтримувати належний стан оборони, науки, освіти й особли-
во - болгарську молодь. Тоді будемо змушені всупереч праву літніх
людей зменшити їхні пенсії до рівня виживання і т. д. Одночасно
болгарським жінкам доведеться добровільно народити трьох і більше
болгарських дітей, а державі - створити умови для виховання цих
дітей, забезпечити податковими пільгами батьків і т. д. Ліберальний
332
капіталізм не може впоратися з цими завданнями. Нам потрібно
буде рухатися в напрямку універсальної мілітаризації болгарського
етносу.
Важка боротьба на культурному фронті. Етика споживання повин-
на бути замінена етикою праці та накопичення. Нам потрібно спону-
кати болгарський народ більше працювати і заощаджувати та мати
менше розваг і забав. Нині телебачення стало символом фатального
споживання. Яка ж користь з тієї “телевізійної культури”, що руйнує
етику праці та накопичення? Ліберальний капіталізм не може впора-
тися з цими завданнями. Нам потрібно буде рухатися в напрямку
універсальної мілітаризації болгарського етносу.
За свою багаторічну історію болгарська нація неодноразово пе-
реживала кризи різних видів. Таким чином, болгарський народ, як
правило, орієнтований на цивільне житія. Він виходить з цих криз
завдяки своєму воїнському духу, а не “цивільним чеснотам”. Цс моє
пояснення його небажання на страйк, на будь-який протест перед бу-
дівлею парламенту чи якихось інших установ. Він просто нс вірить
у ці установи, він сам у змозі розв’язати свої проблеми (щоб робити
свою роботу!). Болгари залишаються сам на сам, коли йде війна!
* Упродовж деякого часу Інтернет розповсюджував фільм 2еіІ£еІ8І. У цей
двогодинний фільм включене інтерв’ю з Джоном Перкінсом, у якому
він уперше дає дефініцію поняття корпоратократії.
Література:
1. Савельев А. Диктатура и тирания: немецкие теории и русские смьісльі /
по книге Карла Шмитта “Диктатура”.
2. йир://д¥А¥А¥.Уе1е8ОУа-8ІоЬосіа.ог^/ро1і1:/8ауе1еу-с1ік1:а1:ига-і-(:ігапіа.
Біті
3. Максим Калашников у бесіді з Андрієм Фурсовим. - Вестник “Нова
Зора”, брой 3-5, 2007 г.;
4. Калашников Максим. Глобальньїй Смутокризис. - Харвест, 2009.
5. Рачев А. Корпоратократическата держава. // Вестник “Родово
имение”, брой 23 от 2010 г.; або сайт: ЬНр://\у\у\у.аїега.Ь£/іпсіех.
рЬр?орНоп=сот_соп1:еп1:&1:а8к=УіеА¥&ісі= 11380&ІІетісі=9
6. Рачев А. Англосаксонската икономическа наука // Вестник “Родово
имение”, брой 21 от 2010 г.
7. Шмит К. Понятието за политическото / прев. А. Лешков. - София,
2008.
333
ЗВЕРНЕННЯ
Віча духовних провідників України-Русі
до Президента, Верховної Ради, Уряду
та народу України щодо неприпустимості продажу
ЗЕМЛІ
Всеукраїнське Віче духовних провідників,
Київ, 2007 р.
31 грудня 2007 року минає термін мораторію на продаж україн-
ської землі. Застерігаємо всіх, хто причетний до ганебного наміру
дозволити продаж рідної Землі, що Земля - це не просто ґрунт, те-
риторія чи планета. Цс - особлива Вища Духовна Цінність, дана нам
рідними Богами. Є цінності, які можуть бути тільки власністю грома-
ди, народу, людства. Цс - ЗЕМЛЯ, ВОДА і ПОВІТРЯ. Не може бути
товаром тс, що не зроблено людиною!
Наші Пращури називали Землю Матір’ю! Замисліться: чи можна
Матір’ю торгувати?! Продаж рідної землі суперечить українській вірі
і споконвічному Звичаєвому праву: “Де пролита кров наша, там є
Земля наша!” Велссова Книга розповідає, що Земля наша простягла-
ся од Сонця до Сонця Сварожія, а “наші Предки оселились на землі
Руській”, яку вороги постійно прагнули відібрати в нас, тож діди
захищали її до останнього подиху так, що “земля червона була” від
крові. Недаремно сказано, що Пращури своєю кров’ю “землю руську
у добили... Загинули ті захисники у славі, та не залишили землі своєї
ворогам”.
І відали, що “Велес навчив нас землю орати і зерно сіяти”, тому
звалися ми “землетрудичами”, а про землю нашу казали, що по ній
“течуть меди і молоко”. І родам нашим про тс рекли, і Віче скликали
єдине, творячи землю нашу, і стояла та земля тисячі літ. І переда-
вався від батька до сина такий заповіт: “Якщо хтось хотів би землі
Вашої, то киньте йому до уст новію, хай покладе до пащі своєї і не
каже жодного слова!”
Віщуни вже тисячі років знали, що відірваність від силового поля
рідної Землі спричинює психічні, енергетичні та генетичні зміни.
Отже, втрата зв’язку з рідною Землею неминуче призводить до зни-
щення народу: “А тому не послабляймося і не даймо землі нашої, як і
землі Троя пової не дали ромсям <...> Борися, Земле Руська, і борони
себе, щоб не була на тому хресті, щоб ворогами не була захомутана
і до воза прив’язана, аби тягли його туди, куди захоче володар чу-
334
жий, а не ти хочеш іти сама” (8-А). “Будемо спати на сирій землі і
їсти траву зелену, доки не буде Русь вільна і сильна!” Наші Віщуни
“відали самі про те зі старих часів, землю нашу спільноти антської,
яка через кров, щедро политу на ній, Русою зветься...і буде та земля
наша, славних племен і родів”.
Б’є крилами Мати Слава і кличе нас, щоб ішли за землю пашу і
билися за огнища племені нашого! Ідіть, брати наші, плем’я за племе-
нем, рід за родом і бийте ворогів на землі нашій, яка належить нам і
ніколи іншим!
Браття українці, сьогодні паша Рідна Земля в небезпеці! Мабуть,
із часів хліборобського Трипілля над українцями, одвічною хлібороб-
ською нацією, пс нависала така реальна і підступна загроза втрати Рід-
ної Землі. Землю, яку стільки тисячоліть не зуміли забрати у народу
зброєю, зараз прагнуть відібрати за допомогою папірців-грошей!
Ми, Всеукраїнське Віче духовних провідників, застерігаємо на-
ших урядовців, що в разі порушення ними Звичаєвих норм користу-
вання Землею свого народу, прокляття впаде на голови тих, хто нині
торгуватиме українською землею!
КОМУ НАЛЕЖАТИМЕ НАША ЗЕМЛЯ?
В. Ярмоленко,
кандидат економічних наук,
доцент Національного університету біоресурсів
і природокористування України
Джерело: Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик
“Персонал Плюс”. - 2010. - 27 січня-2 лютого. - № 4 (357); 3-9 лю-
того. - № 5 (358)
Ьіір: / /.гісіпаVіга.ог§/ іпсіех.рЬр/зууаіа-пазЬа-хетІуа/227-
газЬтог^-зЬсЬо-хаіуа^иеізуа
З усіх аграрних реформ, пережитих пашим народом за останні
півтора століття, мабуть, чи не ііайгаїїсбнішою виявилася так звана
земельна реформа, затіяна керівництвом незалежної України.
Про нечесність і недобросовісність “реформаторів” до своїх про-
фесійних обов’язків (серед них титуловані науковці, політики, жур-
налісти, урядовці, правники та ін.) свідчать, зокрема, такі факти:
1. Перекручення суті діючої в СРСР системи землекористуван-
ня - начебто держава в особі державних органів управління була
335
зсмлевласником-мононолістом, через що, мовляв, і виникла пробле-
ма “роздержавлення” та “приватизації” землі. Насправді ж та земля,
яка навічно закріплювалася за колгоспами, радгоспами, фабриками,
заводами, тахтами тощо й окремими громадянами (присадибні ділян-
ки, дачі, городи, гаражі та ін.), була не державною і не “нічийною”
власністю як ресурс виробництва, а їх законною власністю без права
продажу і застави при вилученні земельної ренти в бюджет. Та й до
1992 р. наші селяни навіть гадки пс мали, що присадибні ділянки (як
і назавжди закріплена за колгоспами земля) не їхня власність, що
вона чужа або навіть “нічия” і що її до зарізу треба приватизувати, бо
так, бачите, комусь у “верхах” спало на думку. Що ж до держави, то
вона володіла лише монополією на землю-капітал і доходом від неї -
земельною рентою, яка йшла па соціальний розвиток місцевих громад
та на інші суспільні потреби.
2. Зневага до 25 видатних учених із 14 університетів і 5 про-
відних спеціалістів департаменту сільського господарства США, які
ще в жовтні 1991 р. звернулися з відкритим листом до Президента
СРСР М. Горбачова, в якому радили нс вводити приватну власність
на землю з тим, щоб земельна рента використовувалася на суспільні
потреби, а не на збагачення конкретних осіб.
3. Навмисне вилучення із законодавчих актів, які стосуються при-
ватизації землі, питання про земельну ренту, що є нонсенсом для
теорії і практики земельних відносин. Адже вся суть земельної влас-
ності в умовах товарного виробництва зводиться в кінцевому рахунку
до володіння земельною рентою, річна сума якої в Україні тільки від
сільгоспугідь досягає 12 мільярдів гривень. Оскільки ж за 19 років
“реформування” суспільство офіційно пс визначилося щодо ролі фе-
номена земельної ренти в економічному житті країни, то це означає,
що земельна “реформа” з самого початку затівалася лише для того,
щоб перетворити природний дефіцит земельних ресурсів у джерело
накопичення приватного капіталу через привласнення земельної рен-
ти і спекуляцію землею.
Про це ж свідчать і факти продажу землі у містах, селах, курортно-
оздоровчих і туристичних зонах як начебто “надійне” джерело для
поповнення місцевої скарбниці й залучення інвестицій. Міська вла-
да Києва, наприклад, теж вважала, що якщо продавати землю па
аукціоні, то цс і “вигідно”, і “справедливо”, хоча насправді йдеться
про нахабне розкрадання національного багатства в особливо вели-
ких розмірах, оскільки земельна рента (“ціна” землі) має тенденцію
336
зростати через розвиток місцевої інфраструктури та інші фактори.
Так, у Японії! з 1955 но 1990 рр. ціпа землі в 6 великих містах збіль-
шилася у 170 разів, а у 140 середніх - у 60 разів. Тому, продаючи
землю, громада втрачає і право на вссзростаючий дохід від неї. Та
й у Києві за останні 10 років ціна землі збільшилася у 5-6 разів.
І ця різниця буде весь час зростати, збагачуючи тих, хто привласнив
землю, і збіднюючи громаду. Дивує, однак, тс, що деякі ЗМІ пред-
ставляють розкрадачів земельної власності як дбайливих господарів,
які “розумно, відкрито і вигідно” продають землю через аукціони па
“благо” народу. Насправді ж Київ втратив у декілька разів більше
потенційного доходу від проданої землі, ніж виручив за неї! Отже,
йдеться не про вигоду, а про свавілля і нанесення державі величезної
економічної шкоди з кримінальними наслідками. Та й продана земля
стає ііеконтрольованим з боку влади об’єктом спекуляцій, тіньової
економіки і шахрайства, подібно квартирній афері компанії “Еліта-
Центр”. У згаданому листі до М. Горбачова, між іншим, американські
вчені навели п’ять переконливих доказів неприпустимості продажу
землі державою, включаючи продаж на аукціоні, оскільки приватний
сектор завжди буде привласнювати левову пайку земельної ренти, яка
за правом справедливості скоріше належить майбутнім поколінням,
ніж сучасному.
Юридично місцева громада (як суб’єкт права власності на землю
від імені українського народу) не може розлучатися з власністю на
землю (з правом на ренту), бо цс на шкоду людям і державі. Йдеться
про всілякі землі, в т. ч. туристичних, курортних, заповідних зон, де
рента сьогодні може бути невеликою, але в майбутньому вона зрос-
те у десятки разів завдяки унікальності окремих земельних ділянок.
Тому для залучення інвестицій земля повинна надаватися інвесторам,
включаючи іноземних, або в оренду з періодичним уточненням ве-
личини ренти, або на правах участі у спільному капіталі. В обох ви-
падках земля залишиться надбанням народу, а всезростаюча рента -
власністю громади і суспільства.
4. Свідоме ігнорування того факту, що в деяких країнах Заходу
відбуваються процеси “одержавлення” землі через викуп її у при-
ватних землевласників. У США, наприклад, з 1996 но 2000 рр. феде-
ральна і місцева влада викупила понад 40 % земельних угідь у ферме-
рів з тим, щоб посилити контроль за родючістю ґрунту, не допускати
продажу земель іноземцям, використовувати-ренту на суспільні по-
треби. Тобто не тільки наукова еліта, але й керівництво цієї країни
337
врешті-решт дійшло розумного висновку, що поступовий відхід від
капіталізації землі - цс саме той шлях, яким повинні розвиватися
земельні відносини в майбутньому.
5. Ототожнення приватної власності взагалі з приватною власніс-
тю на землю зокрема, хоча цс, звичайно, різні речі. Поняття “при-
ватна власність” зводиться до визнання за кожною фізичною чи юри-
дичною особою права па виключне володіння тим, що вона створила
своєю працею або одержала в результаті чесних відносин без обману
і примусу.
6. Нав’язування громадськості надуманої і практично нездійснен-
ної ідеї: “Землю - у приватну власність тим, хто її обробляє”, хоча
приватизація землі, навпаки, віднімає (!) землю якраз у тих, хто її
обробляє. Ба більше, з економічного погляду земельна власність як
така взагалі не має ніякого, принаймні ніякого нормального стосун-
ку до самого процесу виробництва, а приватна власність на землю
лише па шкоду виробництву. Та й у сільському господарстві України
нині працює менше одного мільйона осіб, тоді як власників земель-
них паїв, які “привласнили” майже половину території України, щоб
отримувати плату за свій титул, - до 7 мільйонів! Справді, як у тій
приказці: один з сошкою, а семеро з ложкою. Хоча цс ще півбіди.
Біда настане тоді, коли право власності на земельні паї (право па
ренту) через спадщину, дарування, продаж, врешті-решт дістанеться
іногородцям, а селяни житимуть фактично на чужій землі та ще й ві-
чно нлатитимуть “данину” невідомо кому.
7. Земельна рента була специфічною формою експлуатації і не-
рідко представляла пс тільки продукт додаткової праці, але й час-
тину необхідної праці селян, які перебували в повній залежності від
зсмлсвласників-лихварів. Тому й сьогодні, за справедливим висло-
вом Наталії Зубицької, “роздаючи, заставляючи та привласнюючи
природні ресурси, ми готуємо зашморг на шиї своїм дітям і онукам,
бездумно-байдуже спостерігаючи, як він затягується”.
8. Прояви правового невігластва при укладанні законодавчих
актів про землю. Якщо згідно ст. 13 Конституції України кожен
громадянин має право користуватися природними об’єктами права
власності народу відповідно до закону, а власність пс повинна ви-
користовуватися на шкоду людині і суспільству, то за ст. 14 держава
гарантує право власності па землю громадянам, юридичним особам та
державним суб’єктам, а отже, і право па “привласнення” доходу від
землі - земельної ренти, що явно пс на користь, а на шкоду людям
338
і суспільству. Цим самим порушується принцип соціальної справед-
ливості - положень ст. 24 Конституції України, згідно з якими усі
громадяни є рівними перед законом і нс може бути привілеїв чи об-
межень за будь-якими ознаками, зокрема майнового стану.
Юридичним непорозумінням виявилася і передача права власнос-
ті українського народу па землю приватним, комунальним та держав-
ним суб’єктам власності, бо за таких умов український народ взагалі
позбавляється цього права, а ст. 13 Конституції втрачає правове і
смислове значення, стає юридичною фікцією, цинічним обманом на-
роду.
Штучне перекручення суті статусу земельної власності як такої.
Річ у тому, що абсолютно справедливе введення в Конституцію Укра-
їни поняття “власність Українського народу на землю” свідомо спо-
творюється пс тільки недобросовісними ЗМІ, політиками, титулова-
ними пауковцями-скономістами, але й пауковцями-правниками. Деякі
“знавці” земельного права, захищаючи право приватної власності на
землю як абсолютне, вважають, що поняття “право власності Україн-
ського народу на землю” несе в собі переважно політичний характер,
оскільки ііовною мірою нс вписується в цивілістичну доктрину права
власності”, а свідчить лише про “закріплення природно-економічної
бази народовладдя”.
Насправді цс нс так, бо суспільство повинне бути фактичним,
а нс тільки названим власником тих ресурсів, на яких ґрунтується
життєдіяльність усіх громадян. Тому “власність народу на землю”
(як і на інші природі ресурси) і взагалі будь-яка загальнонародна
власність (наприклад, алмазний фонд, золотий запас державної каз-
ни, національні, культурні та історичні цінності тощо) є нс стільки
політичними категоріями, скільки економічними, бо право власності
на них приносить народу дохід, який використовується виключно (!)
на загальнолюдські (суспільні) потреби. В результаті кожен грома-
дянин (і новонароджений теж!) має свою частку в суспільному фон-
ді споживання і користується нею. Інакше кажучи, загальнонародна
власність - цс така власність, дохід від якої слугує лише загально-
людським інтересам. Тому й суть права власності народу на землю
зводиться насамперед до монополії народу на володіння доходом від
землі - земельною рентою. Як надбання нації і основа для фінансо-
вого забезпечення соціально-виробничих заходів місцевих громад та
інших суспільних потреб земельна рента нс може бути засобом при-
власнення конкретних суб’єктів - колективних, приватних, спільних,
339
комунальних, державних та ін. Тому приватна власність на землю у
принципі неприпустима.
А той факт, що ст. 14 Конституції України визнає землю “основ-
ним національним багатством” і разом з тим “узаконює” право при-
ватної власності на неї, є не що інше, як юридичне непорозуміння,
нонсенс, бо сам Закон, таким чином, дозволяє приватним землевлас-
никам вічно (!) розкрадати національне багатство в особливо великих
розмірах, видаючи зло за добро. Це не просто цинізм, а вершина
цинізму і нахабства. Адже йдеться про десятки мільярдів гривень,
які щорічно осідатимуть у кишенях злочинців “у законі”, замість того
щоб направляти ці гігантські й воістину стратегічні фінансові ресурси
па благо українського народу.
Взагалі не може бути такого явища, коли земля є власністю укра-
їнського народу (ст. 13 Конституції), а земельна рента, як атрибут цієї
власності, дістається приватному сектору. Йдеться про навмисне ви-
лучення із законодавства тези про земельну ренту, що є криміналом.
Тим наче, що положення статті 13 збігаються з “Основним законом
про соціалізацію землі” (1918 р.), де чітко записано, що “надлишко-
вий дохід, викликаний природною властивістю землі (земельна рента
- В. Я.), направляється в розпорядження місцевих органів влади на
потреби громади”. Якщо ж у ст. 13 ввести тезу про земельну ренту, то
тим самим втрачає сенс право приватної власності на землю, а отже,
і ст. 14 Конституції, земельний кодекс, інші законодавчі акти, обу-
мовлені “узаконенням” приватизації землі. Тоді право власності на
землю-рссурс виробництва переходить до тих суб’єктів господарюван-
ня, які здатні самостійно (індивідуально чи колективно) й ефективно
її використовувати, але без права на земельну ренту.
Що ж до права власності на землю-капітал (права па дохід від
ренти), то природно ця власність є суспільною, загальнонародною.
Тому земельна рента повинна йти виключно на загальнолюдські по-
треби через місцеві й державний бюджети, чим забезпечуються рівні
можливості для всіх, а отже, і конституційна рівність права власності
на землю всіх громадян, бо кожен з них (і новонароджений теж!) ма-
тиме в суспільному продукті частку доходу від земельної ренти.
9. Змішування понять “приватний власник землі” і “приватний
господар на землі”. У першому випадку мотивацією для привласнен-
ня землі слугує бажання прибрати до рук чужу власність - земельну
ренту - через оренду, продаж і т. п., що явно на шкоду людям і
суспільству. У другому випадку земля слугує лише об’єктом госпо-
340
дарювШіня, особисте володіння яким - пайсвятіше право хлібороба.
І найважливіший обов’язок суспільства це право гарантувати. Отже,
тільки ті суб’єкти одержують право на володіння землю, які само-
стійно (індивідуально чи колективно) її обробляють. Фізичним чи
юридичним особам, які не користуються землею, вона взагалі не по-
трібна, бо вся рента йде в бюджет па суспільні потреби. Землероби
розлучаються з рентою, оскільки вона не є результатом їхньої праці.
Цс так звана вільна власність громадян на землю, яка діяла в СРСР,
у т. ч. в Україні, до 1992 року, була пайііормальїііїною формою зем-
лекористування з усіх, що пережило людство за свою історію.
10. Приховування від громадськості правди про грабіжницьку суть
приватної власності па землю. Суть грабежу - в привласненні земель-
ної ренти, яка створюється не власпою працею товаровиробника, а сус-
пільною працею. Тому, привласнюючи ренту, приватний землевласник
обкрадає перш за все державу в особі місцевої громади, в т. ч. усіх
громадян, що населяють відповідну територію, бо кожен з них втрачає
свою частку в суспільному продукті. Приватизація землі, таким чином,
сама по собі породжує соціальну нерівність між людьми.
11. “Узаконення” так званого “ринку землі”, який начебто сприя-
тиме: а) збільшенню надходжень до державного і місцевих бюджетів;
б) залученню інвестицій в аграрний сектор економіки; в) нормаль-
ному кредитуванню АПК; г) утвердженню самостійності й економіч-
ної незалежності товаровиробників через викуп ними земельних паїв
(з Указу Президента № 644 від 25.07.2006 р.).
Річ у тому, що продавати землю, яка є неоціненним народним над-
банням, взагалі неприпустимо, бо за будь-яких варіантів завдається
шкода державі та народу. Якщо при продажу звичайних товарів, як
правило, виграє той, хто їх продає (виняток становлять деякі історич-
ні цінності, картини тощо, які з часом не втрачають своєї цінності),
то при купівлі-продажу землі завжди виграє той, хто її купує. Тому
цинічними є твердження деяких посадовців, що, мовляв, земля з села
чи міста нікуди не дінеться, зате виручені кошти підуть на “благо”
народу. Яке ж це благо, коли села і міста навіки втратять право на
земельну ренту? Для прикладу, якщо хтось купить сьогодні 100 га
ріллі у місцевої громади за 900 тис. гри. при незмінній річній ренті
300 гри. з 1 га, то через ЗО років він повністю компенсує авансований
капітал на купівлю землі, тобто поверне 900 тис. гри. Сама ж земля,
як і право на рспту, таким чином, дістануться йому чи його спадко-
ємцям задарма. Оскільки ж рента (як і ціна землі) має тенденцію
341
до безперервного зростання, то, продавши землю, держава й місцеві
громади назавжди втратять право па неї, що і є справжнім зашморгом
па шиї майбутніх поколінь.
Світова практика землекористування показує, що в умовах при-
ватної власності па землю інвестори вкладають свій капітал ще й для
того, щоб мати “щось із нічого”. Цим “щось” і є земельна рента, дохід
від якої доволі часто перевищує доходи від основної діяльності. Через
цс вони намагаються або “привласнити” землю, або орендувати її па
тривалий строк.
Нормальне банківське кредитування досягається пс об’єктом за-
стави (тим наче землею, яка взагалі нс є власністю товаровиробника),
а фінансовою стійкістю кредитоодержувача, можливістю у строк по-
гасити кредит із процентами. Для цього перш за все потрібно ліквіду-
вати диспаритст цін між промисловими товарами для села та виробле-
ною селянами продукцією. Кредити ж забезпечуються тими засобами,
па придбання (створення) яких вони беруться, незавершеним вироб-
ництвом і доходами на власний капітал. Земля, як і вода, і сонце, і
повітря тут ні до чого.
Що ж до купівлі землі фермером для розширення виробництва й
утвердження своєї самостійності, то така постановка питання взагалі
є недоречною, бо купівля землі, з економічного погляду, є непотріб-
ною для товаровиробника і суспільства витратою, явним марнотрат-
ством, оскільки використаний па цс грошовий капітал нс є елементом
ні функціонуючого в землеробстві основного, пі оборотного капіталу.
В результаті лише дорожчає виробництво і не створюється ніякої вар-
тості. Тим паче, що при нинішній дороговизні хліборобам потрібні
немалі кошти на придбання техніки, реманенту, створення, врешті-
решт, нормальних побутових умов, без чого не можна продуктивно
працювати і по-людськи жити. У дореволюційній Росії, наприклад,
па купівлю землі селяни щорічно витрачали до 700 млн крб. золотом,
замість того щоб направити ці кошти на технічне оснащення земле-
робської праці. Хоча з суспільного погляду грішно навіть вимагати
від хлібороба, який годує народ, ще й викупу землі-ресурсу вироб-
ництва. Земля повинна надаватися в постійне користування тим, хто
її обробляє, безплатно з вилученням земельної ренти в бюджет у тій
її частині, що обумовлена природними властивостями землі та рівнем
розвитку місцевої інфраструктури.
Від того, що в Україні приватна власність на землю “узаконена”,
маємо лише негативні наслідки. Ось лише деякі з них:
342
По-перше, ліквідація економічним шляхом досить стійкої і добре
організованої колективної системи господарювання в особі колгоспів і
радгоспів, яка, між іншим, повністю себе виправдовувала. Вже у 80-х
роках минулого століття, наприклад, за рівнем виробництва основних
видів продукції сільського господарства па душу населення Україна
досягла, а за деякими даними навіть випередила країни ЄС. У 1991 р.
кожне господарство одержало в середньому по 2,2 млн крб. прибут-
ку при рівні рентабельності понад 50 % і середньомісячній зарплаті
працівника сільського господарства з доплатами - 391 крб. Разом з
тим при збиранні зернових вітчизняними комбайнами ми втрачали на
кожному гектарі на 5 ц зерна більше порівняно зі збиранням амери-
канським комбайном “Джон-Дір”, хоча це стосувалося всіх культур
і всіх стадій виробництва, переробки і зберігання продукції. Випус-
каючи кращі у світі зразки військової техніки, СРСР не міг дати
селу аналогічної якості трактори, комбайни, сівалки... Очевидно, що
з усунення цього та інших факторів, які заважали селу нормально
господарювати, і треба було починати аграрну реформу, а не з пере-
творення земельних і майнових відносин на карикатуру.
Парадокс у тому, що, знищуючи колгоспи і соціалізацію землі,
влада знищувала і село, бо нічого кращого взамін не придумала. Ілюзії
закінчилися повним крахом, бо замість них з’явилися землевласники*
рантьє, які нічого не орють і не сіють, а лише обкрадають народ,
стягуючи плату за свій титул. Як наслідок, із майже 12 тис. “рефор-
мованих” господарств уціліло менше 2 тисяч. Цс ті колгоспи, керів-
ники яких проігнорували необачні рішення влади щодо приватизації
землі та майна, хоча й здійснили її, як кажуть, на папері. Зокрема,
цс СВК “Батьківщина” з Полтавської обл., ТДВ “Світанок”, СВК
“Перемога” з Київської обл., агрофірма “Маяк” з Черкащини, СК
“Святець” з Хмельниччини та ін. Характерно й те, що, змінивши ви-
віску (колгосп па кооператив, ВАТ, ЗАТ, агрофірму тощо), ці госпо-
дарства в принципі не змінили свого призначення та суті, бо зберегли
колективну (спільну і неподільну) власність. У цьому непорушність і
стабільність таких формувань. Та й колективна власність є настільки
ж нормальною, як і власність сім’ї, де всі рівні в правах на володіння
предметами домашньої обстановки і вжитку.
Суцільна парцелярізація землі й майна колгоспів та радгоспів не
тільки розорила колективну систему господарювання, але й створила
нездоланний бар’єр до модернізації виробництва, бо абсолютна біль-
шість власників земельних і майнових паїв не може, не хоче та й пі-
343
коли пс буде господарювати па “своїй” землі. На цій основі створення
нормальних виробничих формувань (колективних чи індивідуальних)
взагалі безперспективне, бо власпики-орсндодавачі постійно міняють-
ся кількісно й адресно, що створює проблему використання окремих
земельних ділянок порівняно з тим, що було до “реформи”, коли
земля як засіб виробництва навічно закріплювалася за конкретними
виробниками, була для них засобом у розвитку виробництва і базою
для утвердження самостійності й економічної незалежності.
По-друге, втрата українським народом права власності на землю-
капітал і на дохід від неї - земельну ренту, призначення якого - фі-
нансування соціально-економічних програм місцевих громад, зокрема
таких заходів, як доведення якості гірших земель, які дають невелику
ренту, до рівня середніх і ліпших; будівництво й утримання доріг,
мостів, шкіл, лікарень, дитячих закладів; підготовка кадрів масових
професій; боротьба зі шкідниками і хворобами рослин і тварин; ма-
теріальний захист літніх людей тощо. Використання земельної ренти
в загальнолюдських інтересах іменується соціалізацією ренти - па
відміну від її капіталізації, коли рента як продукт суспільної праці
слугує джерелом особистого збагачення.
У цьому плані оренда привласненої землі, яку реформатори ре-
кламують як найкращу форму земельних відносин, насправді є зло-
чином, однією із форм експлуатації, бо її наслідком є нахабне об-
крадання народу і держави. Якщо ж “нрихватизація” торкнеться й
інших природних об’єктів (води, земних надр, земель оздоровчого
призначення тощо), то суспільство щорічно втрачатиме десятки мі-
льярдів доларів вічного доходу заради необмеженого збагачення па-
нівної меншості.
Тому нова влада в Україні, якщо вона справді обстоює економічні
інтереси народу і держави, мусить рішуче відмовитися від авантюри
з приватизацією землі й захистити землю від цього ганебного явища,
направивши земельну ренту на суспільні потреби.
Ба більше, оскільки рента має тенденцію до безперервного зрос-
тання внаслідок технічного прогресу та інших чинників, то як суспіль-
на вартість вона може в майбутньому “забезпечити дохід, необхідний
для фінансування соціально-економічних заходів, сприяти скорочен-
ню податків і підвищенню стимулів до більш ефективної праці”. Саме
в цьому суть ідеї американського економіста Генрі Джорджа, яку він
сформулював у своїй книжці “Прогресе и пищета” (рос., 1879 р.),
і яку Я. Толстой використав як доказ необхідності відміни приват-
344
ної власності на землю в Росії. Для підтримки цієї ідеї американські
вчені в листі до М. Горбачова (1991 р.) також закликали зберегти
суспільну власність на землю в СРСР з тим, щоб формувати доходи
держави за рахунок вилучення земельної ренти в бюджет і сприяти
утвердженню розумних земельних відносин в інтересах усього сус-
пільства.
По-третє, “узаконення” соціально-правової нерівності між людь-
ми, бо ті громадяни, які “привласнили” хоч клаптик землі, одержали
право на привласнення й доходу від неї - земельної ренти, яка є
продуктом суспільної праці, народним надбанням. По суті, той, хто
“привласнив” землю, одержав “законне” право грабувати власний
народ, обкрадати державу. В результаті фінансово знекровлюються
перш за все місцеві бюджети, що нриречує села й міста на вічне зубо-
жіння. А той факт, що керівництво країною намагається фінансувати
соціальну сферу за рахунок державного бюджету (тобто з кишень
платників податків), віддаючи ренту приватному сектору (уже більше
половини території України приватизована), є не що інше, як дема-
гогія з подвійним “земельним насиллям” над народом і нанесенням
величезної шкоди економічній безпеці держави.
Не менш серйозною є й моральна шкода від приватизації землі,
яка спустошує людські душі, втілюючи в них брехливу віру в “за-
конність”, природну “справедливість привласнення” землі та утвер-
дження права на постійне стягування “данини” за свій титул, хоча
істина якраз у тому, що приватна власність на землю сама по собі
аморальна, є таким же безглуздям і злом, як приватна власність од-
нієї людини на іншу людину.
По-четверте, породження такого ганебного явища, як спекуляція
землею - атрибуту приватної власності на землю і тіньової економі-
ки. Вже сам факт надання права приватної власності на землю од-
ним суб’єктам за відсутності такого права для інших є злочином, бо
“привласнена” земля слугує джерелом наживи через оренду, продаж,
обмін тощо. Весь цей вартісний оборот землі, викликаний її дефіци-
том, і являє собою “узаконену” спекуляцію землею, яка зводиться до
перерозподілу земельної ренти між новоявленими землевласниками.
І що більше землі та інших природних ресурсів перейде у приватну
власність, то більшу шкоду суспільству принесе “земельний феномен”.
Характерно й тс, що ніякі закони і підзаконні акти не в змозі ліквідува-
ти спекуляцію землею, оскільки вона обумовлена дефіцитом землі, на
відміну від дефіциту звичайних товарів, який покривається розвитком
345
виробництва та залученням імпорту. Єдиний спосіб унеможливити
спекуляцію землею - це відміна приватної власності на неї.
По-п’яте, знеславлення офіційної української економічної аграр-
ної науки, яка зганьбила себе перед усім світом, бо нині обстоює
не наукову істину в системі землекористування, а амбіції та вигад-
ки ідеологів-реформаторів, необачних політиків, економічно неком-
петентних законодавців і недобросовісних ЗМІ. Затіваючи 20 років
тому земельний переворот, науковці-реформатори приховали від гро-
мадськості правду про злочинну суть приватної власності на землю,
про роль феномена земельної ренти в економіці країни. В результаті
офіційна економічна наука, спотворивши саму ідею аграрної рефор-
ми, перетворюється на непродуктивну силу суспільства - гальмо еко-
номічного розвитку.
Тому, щоб витягнути земельні відносини із прірви, владі необхідно:
1. Ввести у ст. 13 Конституції України тезу: “Земельна рента, як
надлишковий дохід, викликаний природними властивостями землі та
рівнем розвитку місцевої інфраструктури, і як власність українського
народу, спрямовується в місцеві бюджети від усіх землекористувачів
і використовується для фінансування соціально-економічних програм
місцевих громад з відрахуванням частини диференційованого рентно-
го доходу до державного бюджету па суспільні потреби”. Тим самим
втрачає сенс право приватної власності на землю (ст. 14 Конституції
України, Земельний кодекс, інші законодавчі акти, обумовлені “узако-
ненням” приватизації землі), зникає клас зсмлсвласників-лихварів.
2. Закріпити територію країни за органами місцевого самовряду-
вання як суб’єктами права власності па землю від імені українського
народу з правом наділяти землею користувачів, залучати земельну
ренту на громадські і суспільні потреби, вести контроль за викорис-
танням землі господарниками.
3. Земля надається у постійне володіння лише тим суб’єктам гос-
подарювання, які здатні самостійно й ефективно її використовувати.
4. Залучення інвесторів з використанням землі здійснюється або
на правах безстрокової оренди з автоматичною пролонгацією та пе-
ріодичним уточненням (через 2-3 роки) величини ренти як плати за
землю, або на правах участі в капіталі, де земля як надбання громади
виступає складником ресурсу спільного з інвестором підприємства.
В обох випадках земля залишиться власністю народу, а рента - влас-
ністю громади і держави.
5. Земельну ренту (величина якої періодично уточнюється) спла-
чують у місцевий бюджет усі без винятку землекористувачі - грома-
346
дяпи, юридичні особи, державні структури (міністерства, відомства,
адм і 11 і страї іі ї тої цо ).
6. Платою за землю є лише рента, відокремлена від інших по-
датків.
7. Відмінити для сільгосппідприємств усі податки, крім рентних
платежів і відрахувань на соціальні заходи (виняток становлять під-
приємства із замкнутим циклом виробництва).
8. Створити Державний аграрний кредитний банк і фонд його
підтримки під патронатом НБУ з відсотковою ставкою за кредит нс
більше 5~7 % річних. Принаймні НБУ повинен регулювати фінансову
систему, бо неприпустимо, щоб комерційні банки, які практично не
створюють матеріальних цінностей, процвітали, тоді як найважливі-
ша і найризикованіша галузь - сільське господарство - занепадає.
9. Селяни, які “привласнили” земельні паї, повинні повернути їх
законному власникові - місцевій громаді - та очистити свої душі від
гріха, в який дали себе затягнути необачним реформаторам. Це стосу-
ється і мешканців міст, які одержали землю “у спадщину”. Сільські
ветерани, звичайно, заслуговують на кращу долю, ніж та, яку мають
сьогодні: нормальну пенсію, повернення відібраних грошових вкла-
дів в Ощадбанки, падання інших винагород, але нс “привласнення”
земельної ренти.
10. Власники земельних ділянок, які викупили їх у місцевої влади
чи у спекулянтів, нс є абсолютними власниками землі, бо насправді
продавалася не земля, а право на володіння земельною рентою. Тому
вони повинні оформити їх як безстрокову оренду, що нс утискає їхніх
прав, але унеможливлює спекуляцію землею, сприяє розробці раціо-
нального механізму бюджетного перерозподілу земельної ренти.
11. На державному рівні провести інвентарізацію усіх земель, ви-
явити землекористувачів конкретних ділянок і ділянки, які не ви-
користовуються. Провести кадастрову оцінку земель з визначенням
типових масивів залежно від якості, місцезнаходження і використан-
ня для установлення їх доходності і ставок земельної ренти з одиниці
площі. Вчасне розв’язання цієї надзвичайно важливої проблеми спри-
ятиме нс тільки ефективному використанню землі, але й об’єктивному
вилученню ренти в бюджет - основного джерела фінансування соці-
альної сфери місцевих громад.
12. Громадськість України врешті-решт мусить отямитися від ей-
форії з приватизацією землі, звільнитися від ілюзій про можливість
збагачення на земельних спекуляціях та привласненні земельної рен-
ти. Звісно, що земля сприяє збагаченню господаря, але тільки завдя-
347
ки його власній праці, хоч він також користується благами від ренти
через суспільні фонди. Усе цс утверджує дійсно справедливі земельні
відносини в інтересах людини і суспільства, є доказом очевидної пе-
реваги соціалізації землі над її капіталізацією.
Від необачних поворотів у землекористуванні застерігав нас ко-
лишній міністр юстиції США Рсмсей Кларк: “Капіталістична полі-
тична та правова система завжди даватиме змогу багатим відбирати
землю у бідних. В результаті величезна концентрація землі й супутніх
природних ресурсів в руках багатих сімей і корпорацій перетворює
демократію в пустий звук. Кермо влади бере плутократія. Привати-
зація державних земель майже завжди приносила вигоду багатим і
лишала решту суспільства прибутків. Цс звичайна велика крадіжка:
відбирають від народу і віддають багатим... Почніть з того, що дер-
жавна власність більше за все підходить суспільству”.
Наш народ справді заслуговує па ліпшу долю, ніж та, що уготува-
ли йому сучасні агрорефоматори. Що ж до селян, то вони ніколи пс
були та й не хотіли бути приватними власниками землі, щоб грабувати
інших. Згадаймо Маланку, героїню відомої повісті М. Коцюбинсько-
го, яка справді хотіла мати “свою!” землю, але не для того, щоб від-
дати її в оренду чи продати, забезпечивши собі “спокійну старість”,
а для того тільки, щоб обробляти її власними руками. Це стосується
і теперішніх селян. Адже вони пішли проти совісті і “привласнили”
земельні паї не з власної волі - їх примусили до цього реформатори-
авантюристи, щоб економічним шляхом, но суті, обманом відняти від
народу, від самого селянства (як громади) його законне право па
землю і на дохід від неї - земельну ренту. Україні взагалі пс по-
трібні землсвласники-лихварі, які лише стягують плату за землю, як
за “свою” власність. Навпаки, пам потрібні такі землевласники, які
самостійно (індивідуально чи колективно) обробляють назавжди за-
кріплену за ними землю і сплачують земельну ренту в бюджет на
суспільні (громадські) потреби. Ради цього треба зробити статтю 13
Конституції України чинною, а не юридичною фікцією.
348
короткий словник
ПОЛІТИЧНИХ
"-ІЗ МІВ"
Галина Лозко
Терміни на позначення різних суспільно-політичних
понять, що закінчуються на -ізм, нині набули певного
емоційно-експресивного відтінку близького до іронії, що
часто свідчить про їх “розмитість”, абстрактність,
призначену для необмежених маніпуляцій суспільною
думкою. Все це породжує недовіру до політичних -ізмів,
внаслідок втрати ними якостей чітко окреслених понять
або набуття цілком протилежних значень, дуже далеких
від витокових. З метою з"ясування та уточнення таких
термінів і створено цей короткий словник.
Авторитаризм (лат. аиіогііаз - влада, вплив) - режим прав-
ління, за якого вся влада зосереджена в руках однієї особи чи гру-
пи осіб; абсолютистські монархії, військово-бюрократичні диктатури,
вождистські диктатури (як Німеччина часів Гітлсра, СРСР часів Ста-
ліна), неототалітарні режими, олігархічні правління корпоративних
кланів (“бананові республіки”, сучасна Україна), персональні тиранії
диктаторів, що спираються на підтримку поліцейського апарату; в
умовах авторитарних режимів можуть існувати профспілки й полі-
тичні партії, але під жорстким контролем владної особи або владного
угруповання; крайня форма авторитаризму - тоталітаризм.
Антисемітизм - маніпулятивний термін, вживаний переважно
представниками юдаїзму для створення “образу ворога”; оскільки до
семітської групи, окрім євреїв, належить велика кількість народів
(стародавні вавилопяпи, ассирійці, фінікійці, а також сучасні народи:
араби, ассирійці, палсстинці, друзи, кушити, бербери, чадські та ще
багато інших афроазійських і африканських народів), то термін “ан-
тисемітизм”, за строго науковою логікою, мав би позначати негативне
ставлення до всіх представників семітської групи, а не виключно до
євреїв; отже, політична недоречність та спекулятивна заданість цього
терміна очевидна.
350
Гуманізм (від лат. Иитапиз - людський, людяний) - філософ-
ська концепція, успадкована від античної цивілізації, що визнає лю-
дину найвищою цінністю в світі, культивує повагу до честі, гідності
та розуму людини, її право на щастя й вільний вияв природних по-
чуттів та здібностей. Гуманістичний світогляд протиставляють іншим
світоглядам, у яких людина пс є вершиною цінностей: монотеїстично-
релігійному, де найголовнішою цінністю проголошується Бог; кла-
совому, для якого найважливішими є інтереси певного класу; імпер-
ському, для якого найвищою цінністю є інтереси імперії, тощо. Течія
в західноєвропейській культурі епохи Відродження, що становила
певний культурний рух як цілісну систему поглядів: в Італії (середи-
на XIV - початок XVI ст.); з кінця XV ст. перейшла у Німеччину,
Францію, частково Англію та інші країни, створивши так звану єв-
ропейську “республіку вчених”. Італійські гуманісти, вважаючи себе
мудрецями або “ораторами”, називали свої заняття зґисііа Ьитапїїайз
(пізнання речей, які удосконалюють і прикрашають людину); напри-
кінці XV ст. з’явилося й слово гуманіст. У XX ст. поняття “гуманізм”
поглиблюється, ставлення до нього змінюється. Якщо в епоху анти-
чності гуманізм був вченням про мудрість і рівновагу, культом волі й
визнання реальності, становив основу правової держави, то нині по-
няття гуманізму спотворено, як і поняття демократії. Так, російський
публіцист О. Мельников вважає гуманізм “парадигмою еволюційного
самогубства”. Він наводить приклад різного сприйняття гуманізму в
різних цивілізаціях: “Чи може як окремий носій ісламу, так і іслам-
ська держава сприйняти теорію і практику гуманізму? Історія та су-
часність показують, що гуманістична парадигма в своєму політично-
му, економічному і правовому виразі лише використовується носіями
ісламу як щось, що визначає слабкість і вразливість іншої цивілізації
або расостнокультури”. Сучасний етап тотального ґлобалізму він на-
зиває “гуманістичною хворобою людства”. У XX ст. виникло також
поняття “надгумапізму” (“зверхгумапізму”), що виводиться від “над-
людини” Фрідріха Ніцше та розвинуте в концепції Джорджо Лок-
кі, - цс гуманізм кризової епохи, коли необхідне позитивне й трагіч-
не порушення гуманізму за надзвичайних обставин: у разі небезпеки
європейська людина мусить подолати свій гуманізм заради порятунку
майбутнього потомства й спадщини предків. З’явилося також поняття
гуманітаризм - лицемірна ідеологія так званих “гуманітарних рухів”,
що дозволяє лівим космополітам прикривати свій нібито “благодій-
ницький” бізнес у світовому масштабі. Отже, й термін “гуманізм” нині
набуває мапіпулятивного характеру. Див. також “трансгуманізм”.
351
Ґлобалізм - напрям політики у глобальному, всеземному масш-
табі або глобальний масштаб соціальних явищ; нова форма всесвіт-
нього суспільно-політичного ладу, іцо прагне до всеохонного напу-
вання й перерозподілу світових ресурсів; заперечує національне буття
як основний принцип існування людства; прикривається облудними
гаслами всесвітнього братерства й рівності, любові до ближнього,
демократії тощо; сукупність переконань і поглядів на Глобалізацію,
які полягають в позитивній її оцінці. Ґлобалізм, по суті, - шлях до
хаосу, що є об’єктом критики з боку антиілобалістів. Головна зброя
ґлобалістів усіх мастей - цс дезінформація, тобто ідеї, стереотипи
мислення й поведінки, постановка наукових проблем, їх аналіз під
глобальним кутом зору та висновки, які випливають із хибно інтер-
претованих фактів, - неадекватні реальності.
Егалітаризм (фр. едаїііе - рівність) - світська модифікація
юдаїзму та християнства, згідно з якою всі люди нібито рівні; різно-
вид утопічного соціалізму; концепція суспільства з рівними можли-
востями для управління державою й доступу до матеріальних благ
усім його членам; еволюціонував від християнської рівності перед
Богом до світського варіанта вссгромадянської рівності (причому
примусової) в ХІХ-ХХ ст.; відмова від аристократизму та принципу
суспільної ієрархії, по суті, закінчилася створенням псевдосліт; ега-
літаризм, прикриваючись ідеями справедливості, насправді породжує
суспільну несправедливість; найголовніша догма Глобальної політи-
ки; егалітаризм “заснований на антропологічній брехні, що приховує
природну нерівність між окремими особистостями та між народами,
що в результаті призводить до соціальної несправедливості й тоталі-
таризму” (Ґ. Фай); егалітаризм є протилежністю елітаризму.
Елітаризм (фр. еіііїзте, від фр. еіііе - ліпше, добірне, вибра-
не) ~ витокова концепція природної необхідності поділу суспільства
па еліту й маси (або кастову ієрархію); вважається, що відсутність
такого станового поділу є ознакою нерозвиненості суспільства; арис-
тократичне явище, що ґрунтується на глибоко консервативному сві-
тогляді та шляхетній поведінці. Сучасна офіційна думка приписує
елітаризму “людиноненависницькі ідеї”, близькі до гітлеризму з його
презирливим ставленням до інших людей, яких він вважав “неповно-
цінними” - такий підхід не відповідає дійсності, оскільки елітаризм
у його витоковому значенні якраз передбачає протилежне: повагу до
власного народу та служіння високим ідеалам його збереження і про-
цвітання, що має забезпечити саме еліта. Таким чином, у Глобальному
352
суспільствознавстві спеціально зроблено акцент на приховування ор-
ганічно притаманних елітаризму благородних якостей та пропаганду
полярних йому “цінностей” егалітаризму (уявної рівності); все цс до-
сить красномовно свідчить про наявність світової політики замовчу-
вання проблем, пов’язаних з дослідженням і неупередженою оцінкою
ролі елітаризму в сучасному суспільстві.
Ідеалізм - напрям філософії, який визнає ідеальне, духовне нача-
ло вихідним принципом, що лежить в основі речей і явищ об’єктивної
дійсності: світовий розум, ідея, відчуття. Основне положення ідеа-
лізму: дух, свідомість - первинні, а матерія, реальність - вторинні.
Матеріальне є похідним від ідеального (духовного). Розуміння духо-
вного начала в ідеалізмі було різним: ідея, Бог, світова воля, світовий
розум, свідомість, мислення. У доплатонівський період уже існували
концепції ідеалізму: це ідеї східної філософії, які ґрунтувалися на
концепції Дао як першооснови буття - вічного, незмінного, універ-
сального й незбагненного па чуттєвому рівні начала; концепція інь і
янь у китайській філософії; концепція числа в піфагорейській філосо-
фії; поняття ноуса (розуму) в давньогрецького філософа Анаксагора
та ін. В античності найбільш цілісну систему об’єктивного ідеалізму
розробили Платон і Аристотсль; в Україні концепцію суб’єктивного
ідеалізму запропонував Памфіл Юркевич (кордоцептризм). Ідеаліс-
тичними філософськими концепціями позначена вся релігійна філосо-
фія. Найвідомішими представниками ідеалізму були німецькі філосо-
фи Г. Геґель, Ф. Шеллінґ, Шонснґауср та інші. Ідеалізм - напрямок,
протилежний матеріалізму.
Ісламізм - політична ідеологія, побудована на ісламській релі-
гії; течії всередині ісламу, які використовують воєнізовані релігійно-
політичні рухи в політичній боротьбі, наприклад, партія “Брати
мусульмани” - нині заборонена, з 1954 р. підпільна міжнародна асо-
ціація геополітичних гравців. Діяльність цих рухів поширюється й
на Україну. Інша назва - “політичний іслам”. В її основі - фунда-
ментальний обман про Аллаха та його пророка Мухаммада і мусуль-
манський месіанізм, прагнення захопити всю Європу “тихою сапою”;
подвійні стандарти, що ґрунтуються на імперативах пророка Мухам-
мада на зразок: “цілуй ту руку, яку поки що не в силі відсікти”. На
цій платформі у XX ст. створено чисельні фундаменталістські партії
та суспільно-політичні рухи ісламістів, що діють на прихованій плат-
формі. Ця вкрай войовнича і мобілізуюча ідеологія та практична ді-
яльність всередині ісламського світу спрямована на створення умов,
353
за яких будь-які суперечності всередині суспільства й держави, де є
мусульманське населення, а також міждержавні відносини повинні
вирішуватися на основі норм шаріату, що претендує па становище
єдино правильного. Головні ідеї ісламізму: створення особливої іс-
ламської держави, ісламської економіки, а також особливого іслам-
ського розуміння прав людини. О. Ігнатспко зазначає: “пс всі мусуль-
мани є ісламістами, хоча всі ісламісти є мусульманами”. Див. також
аналогічне перетворення терміну “християнізм”.
Капіталізм (від лат. сарііаііз ~ капітал) - явище єврейсько-
го походження, що позначає раціоналізоване суспільство, в якому
наявні приватна власність на засоби виробництва, поділ праці, го-
нитва за прибутком, машинне виробництво, економічний примус до
праці; спосіб розподілу, при якому продукт виробництва належить
капіталісту - власнику засобів виробництва; поширенню капіталіз-
му сприяла протестантська етика, що приписує тяжко працювати,
щоб мати успіх у житті та довести належність до “вибраних”, зокре-
ма кальвінізм виправдовував лихварство; слово капіталіст вперше
вжив А. Янґ (1792) у книзі “Подорож у Францію”, слово капіталізм
уперше вжив В. Тскксрей у 1854; К. Маркс і Ф. Енгельс вживали
термін “капіталістичний спосіб виробництва” і вважали капіталізм
найвищою стадією розвитку суспільства з антагоністичним способом
виробництва (Маркс не розрізняв капіталізм і меркантилізм - плутав
імперіалістичні, колонізаторські, протекціоністські та інтервенціо-
ністські доктрини меркантилізму з капіталізмом); слово “капіталізм”
у сучасному сенсі системи виробницва вперше використав В. Зомбарт
у праці “Євреї та сучасний капіталізм” (1902); принципи капіталіз-
му розробляли А. Сміт, М. Фрідман, М. Вебер, Ф. Бродсль та ін.;
капіталізм протиставляється централізованій планованій економіці.
На пострадянському просторі виник різновид так званого “дикого
капіталізму”, сформований кримінально-корумпованою чиновницько-
олігархічною системою.
Комунізм (від лат. соттипіз - спільний, загальний) - умогляд-
на суспільно-економічна формація, що ґрунтується на утопічній ідеї
майбутнього безкласового суспільства загальної рівності та свободи.
Головні принципи та особливості: ідеологія тоталітарного суспіль-
ства, заснована на табірній економіці; скасування приватної власності
(експропріація) та усуспільнення засобів виробництва; одна з крайніх
форм колективізму, що веде до пригнічення та деградації соціального
суб’єкта - людської особистості; комуністичне вчення наголошує на
354
зверхності інтересів колективу над інтересами окремої людини. Ви-
найдення ідеї комунізму помилково приписують Платону, насправді
ж вона є модернізацією християнської теології, заснованої на егаліта-
ризмі та “філософії бідності” як умові праведності; в країнах, де при
владі були комуністи, застосовувалися методи терору (напр., “Декрет
про червоний терор”, Сталінські репресії в СРСР, терор 1918 р. в
Угорщині, військова хунта в Ефіопії 1977-1979 рр.), а також ряд
штучно створених голодоморів, що забрали життя мільйонів лю-
дей. Червона армія займалася придушенням антикомуністичних по-
встань у Європі (1956 р. - в Угорщині, 1968 р. - в Чсхословаччині);
найбільша кількість жертв комуністичної влади припадає на Китай
(65 млн) та СРСР (20 млн). Існує також теорія комунізму як своє-
рідної релігії: наявність ідеологічного фанатизму, масових ритуалів
та фетишизму (фактично “святі мощі” - муміфіковане тіло Владімі-
ра Леніна, “святі писання” - твори класиків марксизму-лєнінізму,
святилище - мавзолей Леніна, побудований за формою месопотам-
ських храмів-зиккуратів, що використовувався також як трибуна для
керівників держави під час тріумфальних акцій, парадів, що мала
акумулювати надзвичайно потужні енергії людських мас - релігійна
магія). Наприкінці XX ст. державна політична практика комуністів
була засуджена в більшості країн Європи, де раніше існували кому-
ністичні політичні режими: у 2006 р. була прийнята Резолюція Пар-
ламентської Асамблеї Ради Європи, яка одностайно засудила злочини
комуністичних тоталітарних режимів. Однак існує думка про тс, що
термін “комуністичне суспільство” не є науково правильним, оскільки
комуністичне суспільство, но суті, не було збудоване в жодній з кра-
їн, отже, йдеться все ж про соціалістичне суспільство. Комунізм - то
політична утопія.
Консерватизм (лат. сопзегоо - охороняю, зберігаю) - ідейно-
політичні, ідеологічні та культурні течії, що спираються на традиції
та спадкоємність у соціальному та культурному житті. Вперше термін
“консерватизм” вжив у 1891 році французький політик Франсуа-Ренс
де Шатобріап. Для консерватизму характерна повага до вже існуючих
систем і норм, несприйняття ідей рівності людей, неприйняття рево-
люцій та радикальних реформ, обстоювання еволюційного органічно-
го розвитку. Сутніспі характеристики консерватизму окреслені таки-
ми мислителями, як Едмунд Берк, Освальд Шпснґлср, Армій Молер,
Фрідріх Ніцшс, Юліус Евола, Яп Стахнюк та ін. В українській фі-
лософській думці ідеї консерватизму розвивали такі мислителі, як
355
1. Франко, Леся Українка, В. Липипський, Ю. Лина, Д. Донцов, В.
Шаян та інші. Ідеологічно консерватизм - протистоїть лібералізму,
соціалізму, комунізму, їлобалізму; консерватизм - це завжди ради-
кально праві рухи. Консервативна революція - новий світоглядний
феномен, який вводить у політику інтелектуалізм, висоту духу (тобто
ірраціональне). Консерватори вважають, що верховна влада має бути
поєднана з сакральною - тільки тоді досягається успіх. Не дивно, що
у списках жертв Третього рейха багато консерваторів - Гітлср зрадив
доктрину “арійського націоналізму”, знищуючи представників білої
раси (європейців) та співпрацюючи з Вати капом.
Космополітизм (від д.-гр. кооролоХітгід - космополіт, грома-
дянин світу) - ідеологія світового громадянства, яка надає пріоритет
так званим “загальнолюдським” цінностям і нехтує національними.
Концепція ґрунтується на поширеному забобоні про неминучість змі-
шування націй і створення світової мультирасової цивілізації. Впер-
ше термін “космополітизм” вжив ще Діоген на позначення універ-
сальності (поєднання космосу й полісу). Християнство, ставлячи за
мсту всесвітнє панування, по-своєму розвинуло ідею космополітизму,
напр., св. Павло (еклесія) та бл. Авґустип (град божий). У XVIII ст.
серед відірваних від національного коріння або навпаки “прихову-
ючих” своє походження виникає термін “громадянин світу”. Серед
визначних космополітів Нового часу були філософи й письменники:
Ґійом Постель, Шарль Луї Монтеск’є, Вольтер, Делі Дідро, Шарль
Піно Дюкло, князь де Лінь, Джакомо Казанова, Іммапуїл Кант, Стс-
фан Цвейґ, Ґсорг Зіммель та ін. Хоча деякі з них намагалися ви-
правдатися, мовляв, космополітизм - “цс співіснування та взаємодія
численних ідентичностей і почуття належності до світового громадян-
ства за рамками націй, не будучи ними скутим”. Усі вони виступали
категорично проти націоналізму та проголошували свої ідеї заснуван-
ня нової космополітичної спільноти на Землі. Космополітизм - одна
з ідеологічних засад ґлобалізму. Давні ж греки вбачали в космопо-
літизмі політичний хаос, цілком узгоджений з тиранією. Сучасний
космополітизм у Європі наполягає на необхідності культурної афри-
канізації. Тому, на думку Ґ. Фая, Європа є жертвою космополітичної
пропаганди, в той час коли в усьому світі посилюються самобутні
спільноти й етнічні суспільства.
Лібералізм (фр. НЬегаІізте) - ідеологія, філософська, політич-
на та економічна теорія, яка проголошує “пскоптрольовапу діяльність
осіб істинним шляхом прогресу людства”. Виник як ідеологія буржу-
356
а.зії XVII ст. і остаточно оформився як ідейна доктрина до середини
XIX ст. Ліберали вважають, що індивідуальні свободи людини є пра-
вовим базисом суспільства та економічного ладу: “особа важливіша
за державу”. Мстою лібералізму є максимальне послаблення різних
форм державного та суспільного примусу особи та контролю над її ді-
яльністю. Ідеологічно лібералізм протистоїть як консерватизму, так і
соціалізму та комунізму, колективізму. Лібералізм не становить ідео-
логічної єдності, він є не стільки ідеологією, як практикою еконо-
мічної технології. Серед сучасних ліберальних доктрин існують різні
напрямки: неолібералізм, ордолібералізм, лібертаріанізм. До пред-
ставників лібералізму належать: І. Бсптам, Б. Констан, Д. С. Мілл,
І. Берлін, К. Попнср, С. де Мадарьяґа, Р. Дарендорф, Р. Арон,
Ф. фон Гайєк та ін. Серед значних недоліків лібералізму - байду-
жість до екології, біонолітики, долі народу, швидкоплинний успіх
без врахування дальших наслідків, безвідповідальність. Це засіб, що
не виправдовує мети. США поширюють ідеологію ліберального демо-
кратизму, яку проголошують панацеєю від усіх суспільних хвороб і
нав’язують усьому “прогресивному” людству як ідеальну форму іс-
нування сучасного суспільства.
Марксизм (за ім’ям засновника) - ідеологічне, політичне, еко-
номічне, меншою мірою філософське вчення, мстою якого є утопічна
ідея “побудови комунізму”. Марксизм нозиціонує себе як ідеологія
робітничого класу. Виник у другій половині XIX ст. Основоположни-
ки - Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Карл Маркс був сином адвоката
Генріха Маркса (уродженого Гиршсля Мордехая), який походив із
клану юдейських рабипів (Лсві Маркс, син Шмуеля із Постслбср-
га, рабина у Трирі; брат Генріха Маркса, Самуїл Маркс, також був
трирським рабимом). У 1817 р. батько вихристився в лютеранський
протестантизм, щоб не позбутися адвокатської практики, а дружи-
на і вся сім’я похристилися протягом 1824-1825 рр., що дало змогу
молодому К. Марксу здобути вищу освіту й захистити дисертацію.
Вихований у рабинській родині, Карл добре засвоїв матеріалістичні
доктрини юдаїзму, яким залишився вірний усе життя. У вченні Геґе-
ля, послідовником якого він був за молодих років, Маркса приваб-
лювали атеїстичні ідеї, якими було вигідно маніпулювати для ство-
рення власної концепції, хоча гегелівський ідеалізм він категорично
заперечив. Зустрівшись уперше з талановитим Фрідріхом Енгельсом,
Маркс сприйняв його вороже, як конкурента, однак пізніше зрозумів,
які колосальні вигоди очікують його у творчій “співпраці”. Енгельс
357
був мільйонером, успішним підприємцем, мав 12 фабрик у чотирьох
країнах Європи, крім того мав філософську освіту. Отже, в особі
німця Фрідріха Енгельса Маркс знайшов чудового інтелектуально-
го донора та до того ж ще й спонсора, який годував “безробітного”
Карла з його жінкою й дітьми усе життя. Саме Енгельс і завершив
спільну працю “марксизму” після смерті його засновника, написавши
2-й і 3-й томи “Капіталу”. Енгельс розробив “Проект комуністичного
символу віри”, що пізніше отримав назву “Маніфест комуністичної
партії” (1848). Заснувавши діалектичний матеріалізм, матеріалістич-
не розуміння історії та науковий комунізм, Енгельс із суто німецькою
ретельністю систематизував та виклав марксизм як цілісну доктрину,
показав її складники та теоретичні джерела. Будучи революціонером
по суті й но натурі, Енгельс надав марксизму революційності думки,
що проголошує неминучість загибелі капіталізму від рук пролетаріату
і встановлення безкласового суспільства. Щоб бути до кінця точним,
марксизм мав би називатися “снґельсизмом”. Філософською основою
марксизму є матеріалістичний погляд па історію та історичний мате-
ріалізм, який ґрунтується на діалектичному матеріалізмі. Марксизм
досі залишається ідеологічною основою таких партій: комуністичних,
соціал-дсмократичпих, анархістських, марксизму-лєнінізму (напр.,
офіційна доктрина Радянського Союзу, маоїзм у Китайській Народ-
ній Республіці). Новітні течії: нсомарксизм, фрсйдо-марксизм та ін.
Матеріалізм - один з основних напрямків філософії, який існує
здавна. Започаткований доктриною Дсмокріта та Левкіпа, на думку
яких усе у Всесвіті є матерією чи матеріалом, а всі події відбуваються
як рухи та зміни цієї матерії. Платоп же намагався довести існування
деяких безтілесних об’єктів, які він називав формами. Аристотель
також вважав, що є нематеріальні об’єкти, наприклад, душа. Еиікур
робив акцент на особистому самовдосконаленні людини: звільнення її
від страху перед Богами, від усіх пристрастей і набуття здатності бути
щасливим за будь-яких обставин. Матеріалістична традиція в Китаї
представлена поглядами філософа Ван Чупа. Сучасний науковий ма-
теріалізм започаткував Ґоббе, а розквіт цієї доктрини припадає на
епоху французького Просвітництва (Ж. Ламетрі, П. Ґольбах, Д. Ді-
дро). Матеріалістичну думку висловлювали такі мислителі, як Джон
Толанд, Антоні Коллінз, Давид Гартлі і Джозеф Прістлі. У XIX ст.
матеріалізм набуває найбільш вульгарного вигляду: К. Маркс,
Ф. Енгельс, Л. А. Фейєрбах, Д. Ф. Штраус, Я. Молешотт, К. Фогт,
Л. Бюхнер, Е. Геккель, А. Ґерцен, М. Чернишевський та ін. Діа-
358
лектичний матеріалізм Маркса й Енгельса, па відміну від усіх інших
видів матеріалізму, не зводить матерію тільки до речовини. Матерія,
вважають вони, охоплює і фізичні поля, і процеси, що відбуваються.
В. Ленін дав нове визначення: матерія - це “...філософська категорія
для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях,
яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями,
існуючи незалежно від них” (Ленін В. І. ПЗТ, т. 18, с. 131). Істо-
ричний матеріалізм категорично відкинув ідеалізм як “буржуазний”
напрям. Геґель у праці “Філософія історії” припустив, що в основі іс-
торичного процесу лежить ідеальний початок, вища ідея, яка, самороз-
виваючись, стає об’єктивною потребою для всіх інших. Матеріалізм у
вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа,
матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне - вторинним.
Месіанізм (інша назва - месіанство) - походить від давньоєв-
рейського машіах - месія, помазаник, що означає: 1) релігійне вчен-
ня юдаїзму та християнства про пришестя снасителя - месії, який
знищить зло та встановить на Землі “царство небесне”; 2) містичне
вчення, яке приписує якомусь народу особливу, провідну роль в іс-
торії людства (містика - віра в існування надприродних, таємничих
сил та в здатність людини вступати в зносини з ними). Месіанізм
як ментальна риса, прищеплена шляхом тривалого періоду обробки
масової свідомості, набуває найвищого розвитку в єврейській, а по-
тім - у російській націях. Обидва мссіанізми мають чимало спільного,
а різняться тим, що єврейський месіанізм культивувався релігійним
шляхом (юдаїзм, догмат про “богообраність”), а російський - шляхом
політичної обробки масової свідомості (ідеологема “Москва - третій
Рим, а четвертому не бувати!”). Наступним новим видом месіанізму
є американський месіанізм, що також ґрунтується на юдохристиян-
ських догматах про “богообраність” окремих націй. Нагадаємо, що
американці не становлять органічної нації.
Нацизм - маніпулятивний термін; первісно позначав політичну
ідеологію, доктрину, політичний режим, заснований на націонал-
соціалістичних засадах. Історія маніпуляцій, що їх перетерпів цей
термін, така: до початку т. зв. Великої Вітчизняної війни (1941-
1945 рр.), Третій Рейх не вважався ворогом СРСР; цс були держави-
соїозпики, які стояли па соціалістичних позиціях, тільки Німеччина -
па націонал-соціалізмі (автор руху - Адольф Гітлер), а СРСР - на
інтсрнаціонал-соціалізмі. В обох країнах декларувалося соціальне за-
безпечення народу, тому вони не могли бути ворогами. СРСР навіть
359
ставився байдуже до війн, які вела Німеччина в Європі (Друга світо-
ва). Але коли армія Третього Рейху віроломно порушила кордони
СРСР, радянському агітпропу було наказано дискредитувати полі-
тичний лад Німеччини. Завдання було вирішено в лінгвістичний спо-
сіб: слово нацизм почали вживати як скорочення терміна “націонал-
соціалізм”. До цього слова пізніше додався термін “фашизм” у його
неправильному, викривленому розумінні. Таким чином говорилося,
що бійці Червоної армії воювали вже пс з соціалістами, а з нацистами
і фашистами. Після війни термін “нацизм” став взірцевим ярликом,
що обріс рівнозначними синонімами: “ксенофобія”, “націоналізм”,
“шовінізм”, “фашизм”, які отримали радикально негативну коно-
тацію, що дозволяло використовувати їх для очорнений політичних
супротивників. Тепер під нацизмом розуміють виключно “злочинну
ідеологію, при якій представники однієї нації вважають цілком при-
родним паразитувати або захоплювати ресурси у представників ін-
шої нації па підставі нібито вищої національної належності. В умовах
пострадянської та російської дійсності до нацизму відносять етніч-
ні злочинні угруповання, які займаються терором мирних місцевих
жителів, торгівлею наркотиками, розбоєм, ґвалтуваннями та іншими
злочинами. У Москві в 1990 р. була створена партія РНЕ (Російська
національна єдність, “баркашовці”), яку також офіційно подають як
нацистську. Основи ідеології РНЕ - “православний” російський на-
ціоналізм, який надає особливу місію російському народу та самій
Росії перед Богом. До нацизму також треба віднести ідеологію “бого-
обраного народу”, що ґрунтується на релігійній ненависті євреїв до
місцевих етносів, серед яких вони поселяються (юдейський нацизм).
Юдейський нацизм відомий з текстів Біблії, яка досі вважається “свя-
тим письмом” для багатьох народів, і саме через цс до сьогодні не
підлягала юридичній експертизі.
Націоналізм - ідеологія та політика, яка надає пріоритет націо-
нальним інтересам над “загальнолюдськими”, встановлює панування
своєї нації в своїй державі. Це насамперед боротьба народу проти іно-
земних гнобителів за незалежність нації та створення власної держа-
ви, а далі - всенародний рух за збереження і розвиток національних
традицій, мови, літератури, культури, мистецтва. Потрібно відрізняти
великодержавний шовінізм пануючої нації від місцевого націоналізму
пригнобленої нації, які не мають нічого спільного. “Етнічний довід-
ник” подає значення цього терміна так: “Націоналізм - світоглядний
принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам
360
народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто
прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої по-
ловини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової
колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націо-
налізм, як один зі способів розвитку світової співдружності народів,
вступив у свій черговий етан”. Однак свідомістю пересічних громадян
з прищепленими ідеологічними штампами соціалістичної доби досі
слово націоналізм не сприймається нейтрально, воно завжди емоційно
забарвлене. Для цивілізацій локального тину, чия культура ґрунту-
ється на осьовій аксіологічпій опозиції “ми - вони”, націоналізм є ти-
повим явищем, що виникає як реакція етносу па деструктивні впливи
зовнішнього середовища. Для націоналізму як політичного принципу
характерний такий імператив: етнічні межі нс повинні перетинатися
політичними кордонами і, зокрема, етнічні кордони в межах певної
держави не повинні відокремлювати правителів від решти громадян.
Таким чином, націоналізм є природним соціальним явищем, яке за
своїм значенням переважає як світові релігії, так і державні утворен-
ня імперського типу. Справжній націоналізм протистоїть християн-
ству, космополітизму, інтернаціоналізму й імперіалізму.
Расизм - маніпулятивний термін сучасної глобальної пропаганди,
яка трактує це явище як виключно негативну практику “дискримінації
людей за расовою ознакою”. Вульгарно-офіційна ідеологія нав’язує
суспільству розуміння расизму як расової ворожнечі за ознакою ви-
димої відмінності у зовнішності, наприклад, “колір шкіри, структура
та колір волосся, риси обличчя, будова тіла тощо”, тобто нав’язується
стереотипна думка нібито расизм є ксенофобією і непристойним “пе-
режитком”. Насправді ж расизм є імперативом, породженим самим
багаторасовим суспільством, що під тиском глобальних маніпуляцій
вимушене співіснувати в межах одного й того самого простору (дер-
жави). Природним існуванням суспільства насправді є таке, що дає
змогу зберігати свою расу (породу) та культуру впродовж тривалого
періоду життя й розвитку етносу на власній території. П’єр Віаль
вважає, що ідеальним засобом самозбереження етносу є етнодиферен-
ціалізм. Расизм - це насамперед ідеологія та суспільна практика, що
ґрунтуються па біологічній необхідності захисту самобутності свого
народу та своєї раси від вторгнення інших рас. Глобальні ж суспільні
технології, що беруть за основу концепцію стноплюралізму, вимагають
від усіх урядів обов’язкового засвідчення їхньої благонадійності в ра-
сових питаннях - примушують засуджувати расизм та його ідеологів.
361
Тс, що сучасні європейці нав’язливо демонструють свій антирасизм,
свідчить про “серйозні психоаналітичні проблеми” європейських сліт
(Ґійом Фай). Нині ніхто не звертає уваги на зростання антибіло-
го расизму з боку негрів та арабів, які відверто проголошують свою
зверхність та переваги над білою расою. Такс байдуже ставлення єв-
ропейців до антибілого расизму є проявом зневаги до інших рас (так,
нібито білі є апріорі вищими) - отже, цс ніщо інше, як расизм нави-
воріт! Первісно (в XIX ст.) расизмом називалося вчення про генетич-
ні відмінності між расами та селекційні спроби шляхом мстисизації
вивести поліпшену породу людини (за зразок бралося схрещування
кращих порід коней чи собак). Подібні експерименти виявили свою
неспроможність, показавши у третьому-четвертому поколіннях повну
деградацію особи без нації і раси. Природною закономірністю є тс,
що будь-який народ, що не становить мінімальної біологічної однорід-
ності, швидко розчиняється в мультирасовому хаосі, що є для нього
загрозою зникнення. Тому треба чітко усвідомити, що відмінність між
расами аж ніяк не означає переваги одних чи неповноцінність інших.
Расизм як спосіб самозахисту притаманний людям споконвіку.
Соціалізм - ідеологія та політична доктрина, головними ідеями
якої є заміна приватної власності на засоби виробництва суспільною
власністю, створення безкласового суспільства з плановим соціальним
виробництвом для задоволення потреб людини замість капіталістич-
ної гонитви за прибутком; передбачається також скасування оплачу-
ваної праці та справедливий розподіл життєво необхідних благ (що,
звичайно, залишається утопічною ідеєю). Однак соціалізм - поняття
багатозначне, до якого належать: соціально-економічні ідеї, вчення та
ідеології, чиїм основним гаслом є соціальна справедливість; політичні
рухи, різноманітні утворення та партії, що в Новітній час відносять
до “лівого” політичного спектру; в переносному значенні - політика
економічного перерозподілу національного продукту країни, спрямо-
вана па соціальний захист пайелабших верств населення; підтримка
бідних за рахунок багатих; самоназва економічного, суспільного та
політичного ладу в СРСР та країнах-сателітах у XX ст. Політичні
ідеології соціалізму також мають дуже широкий спектр - від німець-
кого націонал-соціалізму до радянського комунізму та сталінізму, від
анархізму та марксизму до маоїзму. Соціалістичними також є різ-
ні політичні режими, як бідні африканські соціалістичні держави,
так і арабські та азійські військові диктатури, а також різноманітні
соціально-демократичні партії та їх спілки, наприклад, “Соціалістич-
362
ний Інтернаціонал”. Найвідоміші соціалісти: П’єр Жозеф Прудоп,
Джуліус Н’єрере, Карл Маркс.
Тероризм (від лат. Іеггог - жах) - манінулятивний термін, акту-
алізований у США для виправдання власного терору проти неугодних
діячів, народів, груп, політичних партій тощо. Метод дуже простий:
спочатку противнику навішується ярлик терориста, а потім вдають, що
його “законно” карають або й зовсім знищують. Первісно під терором
мали па увазі суспільно небезпечну діяльність, що полягає у свідо-
мому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення
заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та ор-
ганів влади, вчинення інших посягань на життя чи здоров’я мирного
населення або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення
злочинних цілей. До різновидів державного терору належить також
більшовицький терор, іцо забрав життя понад 10 мільйонів українців.
Нині вже існує понад 100 визначень тероризму, та жодне з них не
підтримане міжнародною науковою спільнотою як загальновизнане.
Також існує багато правових актів щодо тероризму, в тому числі й
міжнародного, однак кваліфікація цього поняття має дуже розмаїтий
перелік різновидів тероризму. Українські юристи В. Ємсльянов та
С. Гавриш зазначають у диспозиції проекту законодавчого акту Укра-
їни, іцо тероризм розглядається сучасною наукою в трьох аспектах:
“як злочинне діяння, як терористичні групи (організації) та як теро-
ристичні доктрини”. В. Ліпкан пропонує розглядати тероризм як не-
гативне соціально-правове явище і пс зводити його лише до вчинення
вибухів та підпалів, а ті дії, про які йдеться, охоплювати поняттям
“терористичний акт”. Розрізняють також поняття терор (насилля вла-
ди з її державним апаратом над народом з мстою придушення не лише
опозиції, але й усього загалу, викликати жах і залишити думки про
спротив, тобто насилля з боку сильного) і тероризм (насилля з боку
слабшого, що здійснюється радикально налаштованими опозиційними
прошарками суспільства, переважно нечисленними). Тероризм має
політичну, соціальну чи національну ознаки та переслідує дві основ-
ні знакові мсти: 1) вчинити тиск на органи влади, залякати, посіяти
страх і непевність; 2) викликати співчуття в тому прошарку суспіль-
ства, який піддається дискримінації.
Тоталітаризм (лат. іоіаіііоз - цілісний від іт. Іоїаііїа і прикм.
іт. іоіаіііагіо - той, що охоплює усе в цілому) - політичний режим,
для якого характерні відсутність ідеологічного інакодумства і тоталь-
ний контроль над особистістю; термін вперше застосував Мусоліні в
363
1925 р. для характеристики свого руху; в 1943 р. Гсббсльс оголосив
“тотальну війну”. Форма панування, що регламентує всі сфери сус-
пільного життя, заперечує незалежність від влади таких сфер при-
ватного й суспільного житія, як сім’я, виховання дітей, економіка,
господарство, релігія тощо. Карл Фрідріх і Збігпєв Бжсзінський у
своїй роботі “Тоталітарна диктатура і автократія” (1956 р.) на осно-
ві емпіричного порівняння соціалістичного СРСР, нацистської Ні-
меччини та фашистської Італії, сформулювали низку визначальних
ознак тоталітарного суспільства, які в майбутньому були розширені:
наявність однієї вссохонпої ідеології, на якій побудована політична
система суспільства; наявність єдиної партії, як правило, керованої
диктатором, яка зливається з державним апаратом і таємною полі-
цією; висока роль державного апарату, проникнення держави прак-
тично в усі сфери життя суспільства; відсутність плюралізму в засо-
бах масової інформації; жорстка ідеологічна цензура всіх легальних
каналів надходження інформації, а також програм середньої і вищої
освіти; кримінальне покарання за поширення незалежної інформації;
велика "роль державної пропаганди, маніпуляція масовою свідомістю
населення; заперечення традицій, зокрема традиційної моралі, та пов-
не підпорядкування вибору засобів поставленим цілям (побудувати
“нове суспільство”); масові репресії і терор з боку силових структур;
знищення індивідуальних громадянських прав і свобод; централізо-
ване планування економіки; майже всеосяжний контроль правлячої
партії над збройними силами та розповсюдженням зброї серед на-
селення; прихильність до експансіонізму; адміністративний контроль
над здійсненням правосуддя; прагнення стерти всі кордони між дер-
жавою, громадянським суспільством та особистістю.
Традиціоналізм ~ філософське вчення про збереження само-
бутніх етнокультурних, національних, історичних та релігійних
традицій. Уперше як філософсько-релігійне вчення сформульоване
французьким мислителем Репс Геноном, який вважав, що сучасні ци-
вілізація і суспільство є результатом поступової деградації та збо-
чення першопочаткового традиційного ладу. До ідей традиціоналізму
зверталися італійський філософ Юліус Евола, голандсько-німсцький
лінгвіст, археолог, етнограф, засновник Аііснсрбс Герман Вірт, ру-
мунський етнограф і релігієзнавець Мірча Еліаде, французький пу-
бліцист Ален де Бснуа, європейський рух нових правих, польські
філософи-традиціоналісти Ян Стахнюк і Антоні Вацик, український
філософ, речник відродження рідної віри професор Володимир Шаян
364
та ін. Вчення традиціоналізму має дві основні концепції: 1) ради каль-
на фундаментальна критика сучасного світу в усіх його негативних
глобальних проявах; 2) відродження та утвердження самої традиції
як стпозбсрігаючого феномена. Французький філософ Ґійом Фай роз-
межовує поняття “традиція” і “традиціоналізм”, віддаючи перевагу
саме традиції як сукупності цінностей і основних структур народу,
що передаються з покоління в покоління та утворюють каркас його
колективної нам’яті. Він вважає, що сучасний американізм, культур-
на африкапізація та ісламізація стирають історичну нам’ять: втрата
європейцями культури відбувається під ударами нагайок ЗМІ та шко-
ли. Тому боротьба за збереження традиції є основою збереження душі
народу. Традиціоналізм, на думку Ґ. Фая, - цс інтелектуалізація тра-
дицій, які вже не живуть природнім життям як невід’ємна частина
живої душі; вони стають фольклором, музейним експонатом, мерт-
вими предметами вивчення для учених. Традиціоналізм з’являється
тоді, коли традиції помирають.
Трансгуманізм (дослівно - післялюдськс, постлюдськс) - Гло-
бальний інтернаціональний рух, що проголошує ідею використання
науки і технологій для вдосконалення розумових та фізичних мож-
ливостей людини. Термін уперше вжито в 1957 р., однак сучасного
значення він набув у 1980-х роках серед футуристів США. Символом
трансгуманізму є Н+ (раніше позначався >Н). Слово трансгуманізм
часто використовується як синонім до “поліпшення людини”. Трапс-
гуманісти виступають за використання біотехнологій, генної інжене-
рії, молекулярних нанотехнологій, штучного інтелекту, терапії проти
старіння, нейроіптсрфейсу, програм для керування інформацією, лі-
ків для поліпшення пам’яті, вживлених у мозок комп’ютерів, когні-
тивпих технологій та ін. І такі перспективи вже не за горами. Однак,
як слушно зазначають авторитетні філософи, трансгуманізм прихо-
вує для людства більше небезпек, ніж переваг. Щодо негативних на-
слідків ностлюдської цивілізації як найбільш небезпечної ідеї в світі,
застерігає американський філософ Френсіс Фукуяма (праця “Наше
постлюдськс майбутнє. Наслідки біотсхнологічіїої революції”). Такі
люди, на думку мислителя, будучи здоровими і благополучними, на-
справді перестають бути людьми: вони нікуди не прямують, нічого не
прагнуть, нікого не люблять, не страждають, не роблять нічого тако-
го, що ми власне вважаємо людським. їхній світ етапе неприродним,
зміниться саме єство людини, яка перетвориться па дегуманізованого
біоробота. Та найгірше, що такі люди не підозрюватимуть, що вони
365
дстуманізовані, й навіть якби вони знали про цс, їм було б байдуже.
Людська природа як джерело цінностей втрачає своє значення для но-
стлюдської цивілізації. Серед прихильників ідеї трапегуманізму - Ро-
пальд Бейлі, який вважає, що вона “втілює сміливі, мужні, творчі та
ідеалістичні устремління людства”. Однак нема надії на те, що люди
будуть використовувати ці технології помірно й обережно. І хто,
власне, має і може здійснювати контроль над їх використанням? На-
приклад, нанотехнології дозволять виготовляти самовідтворювапі ма-
шини молекулярного рівня, здатні до безконтрольного розмноження
та навіть знищення своїх творців (Білл Джой). Продовження життя
людини до безкінечності створить неприродні суспільні умови для
молодого покоління, що може породити ворожнечу поколінь, людство
буде безмежно старіти душею: як висловився письменник Т. Вулф,
“душа загалом умре”. Безумовно, що зупинити науково-технічний
прогрес неможливо, так само, як і керувати ним або якось його регла-
ментувати. Фукуяма пише: “Якщо перед багатими батьками раптом
відкриється можливість посилити розум своїх дітей і їх нащадків, то
ми матимемо підстави не лише для моральної дилеми, а й для повно-
масштабної класової війни”. Тут доцільно ще додати, що батьки не
тільки можуть бути багатими, а й належати до певних націй - тому
війна насамперед буде етнічною. Звичайно, Фукуяма, як прихиль-
ник ліберально-демократичних цінностей, ігнорує стнонаціональний
фактор. Але це ще не означає, що в людському суспільстві цей фак-
тор відсутній. Таким чином, неминуче постануть проблеми генетич-
ної дискримінації, порушення таємниці генетичної інформації, роз-
шифрування ДНК і маніпулювання її структурою, примусових змін
особистості, управління поведінкою людини і людського колективу з
допомогою психотропних речовин, політичних зловживань па користь
конкретних кланових груп та ін.
Фашизм (іт. [азсізто, від іт. [азсіо - зв’язка, об’єднання) - дово-
лі розпливчатий термін, у який часто вкладають протилежні значення
(як праві, так і ліві); іноді визначають фашизм як крайньо-праву ідео-
логію культу сильної особистості, що виникла в Італії; у період 1919—
1945 рр. він значно відрізнявся від того, що під цим терміном стали
позначати після 1945 р.; фашизму властивий авторитаризм; держава
компстенцій; відсутність ідеологічного месіанства; в Третьому Рейху
слово фашизм було лайливим і застосовувалося щодо опозиціонерів;
до категорії фашистських відносять режим генерала Ф. Франко, який
у 1936-1939 роках очолював боротьбу проти комуністичної революції
366
в Іспанії, а згодом керував цією країною впродовж кількох десяти-
літь; А. Молер вважав, що фашизм - загальний військово-мистецький
стиль часу між двома світовими війнами, “подолання ідеалізму з до-
помогою екзистенціалізму”. Поширення ідеології фашизму охоплю-
вало не лише країни Західної Європи, а й Центральної та Східної,
не оминуло й Польщі (Національно-радикальний табір “Фаланга”
під керівництвом Б. Пясецького), Естонії (Спілка борців за свобо-
ду), Литви (Партія “народних”), Угорщини (Націопал-соціалістична
Угорська робітнича партія (1932), “Партія схрещених стріл” па чолі
з Ф. Салаті (1935)), Румунії (партія “Залізна гвардія”). У Чсхосло-
ваччипі під керівництвом генерала Радоли Гайди була створена “На-
ціональна фашистська громада”, згодом - Партія національної єднос-
ті. Видатний філософ М. Бердяєв вважав, що фашизм складається з
позитивних елементів і на його чолі стоїть “чудова людина”. Існувала
також Всеслов’янська фашистська громада з центром у Празі, під
керівництвом лідера чехословацьких фашистів генерала Гайди, прого-
лошеного вождем фашистів слов’янських народів. Серед української
еміграції в 1920-х рр. існувала організація “Союз українських фашис-
тів” (очільники - П. Кожсвпиків і Л. Костарів), у 1925 р. створено
Колегію Українських Націоналістів, а її лідери згодом стали членами
Проводу ОУН. Нині класифікація різновидів фашизму стала окре-
мою галуззю політології.
Християнізм - політична ідеологія, побудована па християн-
ській релігії та її ненависті до національних релігій інших народів.
В її основі - фундаментальний обман про Ісуса Христоса як “спаси-
тсля всього людства”. Вперше термін вжито В. Шаяном на позна-
чення агресивних дій християнських місіонерів у процесі руйнування
язичницьких святинь, знищення священнослужителів та примусового
навернення європейських народів до християнської релігії: “Пере-
слідувана християнізмом віра народу, а разом із тим його правдива
культура мусили втікати в партизанку, в ліси і дебри, як перед на-
їздом орди... коли зважимо тс все і багато інших мотивів спокійно і
безпристрасно, тоді справді зрозуміємо, що українська культура з
прийняттям християнізму нс зачалася, але скінчилася”. Див. також
“ісламізм”.
Шовінізм (фр. с/гаиоіпізте, в англ. версії - джингоїзм) - іде-
ологічна доктрина, державна політика й поведінка як окремих осіб,
так і певних груп суспільства, згідно з якою демонструється націо-
нальна пиха, пропагується національна перевага “панівної” нації па
367
чужих етнічних територіях над іншими, пригнобленими націями. Тер-
мін з’явився в 1831 р. у Франції - в комедії братів Коньяр “Трико-
лірна кокарда”: за ім’ям персонажа агресивного новобранця Ніколи
Шовсна де Рошфора, прообразом якого була реальна особа - вете-
ран наполеонівських війн Ніколи Шовсн (М. СНаиуіп), вихований у
дусі поклоніння імператору - творцеві “величі” Франції. Терміном
“шовінізм” позначають різноманітні прояви імперського екстремізму:
наприклад, у Росії но відношенню до мешканців загарбаних нею те-
риторій, у вікторіапській Англії - джингоїзм, у США - концепція
“стовідсоткового американця” та ін. Часто помилково до шовінізму
залічують різні прояви націоналізму, але насправді потрібно розме-
жовувати ці поняття. Характерними ознаками шовінізму є: ненависть
до іншого, чужого; філософія поневолення та пригноблення інших
націй; великодержавно-імперський інтерес та ідеологія; інтернаціо-
налізм як засіб денаціоналізації народів; підпорядкування всіх націй
імперській чи великодержавницькій ідеї; національні ознаки інших,
їх святині, символи, традиції вважаються такими, іцо їх потрібно
негайно знищити, викоріпити й замінити своїми; породжує убивць,
грабіжників, яничарів, холуїв; шовініст прагне загарбати чуже; шо-
вінізм зацікавлений у збіднінні народу, бо ситих важче приборкати,
нацькувати на інші народи, а без цього послабиться диктат держави,
розпадеться імперія. Шовінізм і націоналізм виходять із абсолютно
протилежних засад та ідей, які ніколи не перетинаються; отже, це є
два окремі соціальні феномени, які залежать від протилежних світо-
глядів, менталітетів, політичних прагнень.
368
Ведичне вчення про чотири віки (Міфологічна періодизація)
Міфологічна назва Археологічна назва Назва у “Махабха- раті” Тривалість в роках Символіка Організація суспільства за В. Липин- ським
Золотий вік протонеоліт Крита-юга 400 + 4000 + 40 = 4800 створення класократія
Срібний вік неоліт Трета-юга 300 + 3000 + 300 = 3600 становлення демократія
Мідний вік період між неолітом і бронзою Дванара-юга 200 + 2000 + 200 = 2400 деградація охлократія
Залізний вік ранній Залізний вік Калі-юга 100 + 1000 + 100 = 1200 знищення перехідна доба до класократії
Всього земна Мага-юга 12 000 земних років
Космічна Мага-юга Доба Брахми 8 640 000 земних років
369
ЛІТЕРАТУРА ДО КУРСУ
1. Авдєєв В. Гігієна європейського світогляду / В. А. Авдєєв //
Сварог. - 2007. - № 21.
2. Авдєєв В. Преодоленис християнства / В. Авдєєв. - Москва,
1994.
3. Авдєєв В. Расове мислення давніх греків / В. Авдєєв // Сва-
рог. - 1999. - № 10.
4. Аксаков Н. П. Вссславянство / Н. П. Аксаков. - К.: ООО “Из-
дательство Аратта”, 2004. - 188 с.
5. Андерсон Б. Воображасмьіе сообщества / [пер. с англ. В. Г. Ми-
колаєва). - Москва: Канон-Прссс, 2001.
6. Антологія християнства. Хрестоматія з релігієзнавства та куль-
турології / за заг. ред. докт. філос. наук Г. Лозко; |упоряд.:
Лозко Г. С., Борисюк І. В., Богород А. В.|. - Тернопіль: Ман-
дрівець, 2010. - 374 с.
7. Анучин В. А. Основьі природопользования: теорстичсский ас-
пект / В. А. Анучин. - Москва, 1978.
8. АрмстронґДж. Український націоналізм / Дж. Амстронг // Зу-
стрічі. - 1991. - № 2 (або: Агтзігопд }. А. Пкгаіпіап Маїіопаїімп. -
Еп§1с\уоос1, Соїогасіо: ІІкгаіпіап Асасістіс Ргезз, 1990).
9. Артхаїпастра, или наука политики / |нер. с санскрита; изд. ио-
дготовил В. И. Кальянові. - Москва: Наука, 1993. - 795 с.
10. Афанасьев А. Позтичсские воззрения славян на природу: в 3 то-
мах / А. Афанасьев. - Москва, 1994.
11. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї /
О. Баган. - Дрогобич: Відродження, 1994. - 192 с.
12. Базовий закон України “Про мови України”. - ЬНр://\у\у\у.
иСпеСиа/оп1іпе/207/0/21/
13. Балушок В. Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, ет-
нонімія / В. Балушок. - Біла Церква: Вид. Пнюнківський О. В.,
2008. - 304 с.
14. Бенуа А. Де. Как можно бьіть язьічником. - Москва: Русская
правда, 2004. - 240 с.
15. Біблія, або Книги святого письма Старого і Нового Заповіту із
мови давньоєврейської й грецької на українську наново перекла-
дена. 988-1988 / ювілейне видання з нагоди тисячоліття хрис-
тиянства. - США, 1988. - 1528 с.
16. Білецький А. О. Про мову і мовознавство / А. О. Білецький. -
К., 1996.
370
17. Білодід І. К. Мова і ідеологічна боротьба / І. К. Білодід. - К.,
1974.
18. Білорус О. Глобалізація і соціальна доля людини в XXI століт-
ті // Київська старовина. - 2002. - № 1.
19. Білорус О. Г. Глобалізація і безпека розвитку. Монографія /
О. Г. Білорус, Д. Г. Лук’яненко та ін. - К., 2001.
20. БілявськийЛ. Етнічна екологія / Л. Білявський, М. Падун //
Етнонаціональпий розвиток України. - К., 1995.
21. Библсйская знциклонедия. Труд и изданис архимандрита Ники-
фора. - Москва, 1891. - Ренринтное изданис. - Москва: ТЕРРА,
1990. - 902 с.
22. Бобель С. Політика державного націоналізму / С. Бобсль //
Унівсрсум. - 1996. - № 7-8.
23. Бойко Б. Україна: остання війна за незалежність. Українська
патріотична альтернатива тотальному космополітичному проекту
(аналітичне дослідження) / Б. Бойко. - Коростень: Редакція
газети “Вечірній Коростень”, 2005. - 158 с.
24. Боряк О. Україна: етнокультурна мозаїка / О. Боряк. - К.:
Либідь, 2006. - 328 с.: іл.
25. Бочковський О. Вступ до націології / Ю. Бочковський. - К.,
1998.
26. Брайчевский М. Утвсрждснис христиапства на Руси / М. Брай-
чсвский. - К., 1989.
27. Брецко Ф. Історія України 1914-1939 років: конснскт-довідник /
Ф. Брецко. - Тернопіль: Мандрівець, 2009. - 168 с.
28. Брецко Ф. Історія України 1939-2009 років: копспект-довідник /
Ф. Брецко. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - 328 с.
29. Брока П. Чсловечество: один вид или нссколько? / П. Бро-
ка // Атсней. - 2001. - № 2. - С. 28-33.
ЗО. Бромлей Ю. В. Очерки тсории зтноса / Ю. В. Бромлей. - Мо-
сква, 1983.
31. Бунак В. Война как биологичсский фактор / В. Бунак // Атс-
нсй. - 2004. - № 6. - С. 20-24.
32. Вагнер Р. Еврейство в музьіке / Р. Вагнер; пер. с пемецкого
И. Ю-са. - Санкт-Петербург, 1908.
33. Валуєвський циркуляр. Емський указ // Антологія християн-
ства. Хрестоматія з релігієзнавства та культурології / за заг. ред.
докт. філос. наук Г. Лозко; [упоряд.: Лозко Г. С., Борисюк І. В.,
Богород А. В.]. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - С. 327-329.
371
34. Василенко Г. Велика Скіфія / Г. Василснко. - К., 1991.
35. Василенко Г. Руси / Г. Василснко. - К., 1990.
36. Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика /
М. Вебер. - К., 1998.
37. Вернадский В. Биосфсра. Избраііньїс сочинения / В. Вернад-
ский. - Москва-Ленипград, 1950. - Т. 5.
38. Вернадский В. И. Биосфера и ноосфера / В. И. Вернадский. -
Москва, 1989.
39. Вернадський В. Українське питання і російська громадськість /
В. Вернадський // Антологія християнства. Хрестоматія з релігіє-
знавства та культурології / за заг. ред. Г. Лозко; [упоряд.: Лозко
Г. С., Борисюк І. В., Богород А. В.]. - Тернопіль: Мандрівець,
2010. - С. 319-327.
40. Верхотуров Д. Н. Покорснис Сибири: мифьі и реальності) /
Д. Н. Всрхотуров. - Москва, 2005.
41. Вишневський О. Український виховний ідеал і національний ха-
рактер (витоки, деформації і сучасні виклики). - Вступ до сис-
темного дослідження / О. Вишневський. - Дрогобич: видавець
Святослав Сурма, 2010. - 160 с.
42. Віллєм Ж. -П. Європа та релігії. Ставки XXI століття / Ж. -П. Ві-
лем; [пер. з французької]. - К.: Дух і літера, 2006. - 332 с.
43. Вовк О. Християнська етика / О. Вовк // Антологія християн-
ства / за заг. ред. докт. філос. наук Г. Лозко; [уноряд.: Лозко
Г. С., Борисюк І. В., Богород А. В.]. - Тернопіль: Мандрівець,
2010. - С. 170-190.
44. Гельмольд. Славянская хроника / Гельмольд. - Москва, 1963.
45. Генинг В. Зтпический процесе в первобьітности / В. Гснинг. -
Свердловск, 1970.
46. Генон Р. Кризис соврсменного мира / Р. Генон. - Москва:
Историко-религиозная ассоциация “Арктогея”, 1991. - 160 с.
47. Геродот. Історії в дев’яти книгах / Гсродот. - К., 1993. -
576 с.
48. Гитлер А. Моя борьба / А. Гитлср; |пср. с немецкого с коммеп-
тариями ред.]. - Москва: Витязь, 2002. - 598 с.
49. Гримич М. Традиційний світогляд та етнопсихологічні константи
українців / М. Гримич. - К., 2000. - 380 с.
50. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / М. Гру-
шевський. - К., 1992.
51. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть: зб. ста-
тей / М. Грушевський. - К., 1991.
372
52. Гумилев Я. География зтноса в исторический период / Л. Гуми-
лсв. - Лснипград: Наука, 1990.
53. Гумилев Л. Зтногснсз и атмосфера / Л. Гумилев // Природа. -
1970. - № 1. - С. 46-55.
54. Гусарєв С. Д. Теорія права і держави: Навчальний посібник /
С. Д. Гусарєв, А. Ю. Олійник, О. Л. Слюсарепко. - К.: Все-
українська асоціація видавців “Правова єдність”, 2008. - 270 с.
55. Гусєва Н. Р. Об арийствс мнимом и реальном / Н. Р. Гусє-
ва // Наслсдис предков. - 1997. - № 4.
56. Гуцало Є. Ментальність орди: етапі / Є. Гуцало. - К.: Вид.
центр “Просвіта”, 1996. - 176 с.
57. Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм / Е. Ґелпер; [пер.
з англійської]. - К.: Таксон, 2003.
58. Данилевский Н. Я. Россия и Европа / Н. Я. Данилсвский. -
Санкт-Петербург, 1871 (нове перевид.: 1996).
59. Данилюк І. Етнічна психологія як галузь наукового знання:
історико-теоретичний вимір. Монографія / І. Данилюк. - К.:
Самміт-Книга, 2010. - 432 с.
60. Данильєв А. Глобалізація сучасного світу. Методичний посібник
у картах і схемах / А. Данильєв. - К.: Шкільний світ, 2007. -
128 с.
61. Деіинер К. Кримипальпая история христианства: в 4 книгах. -
Кн. 1 / [пер. с немецкого В. Хмарьі]. - Москва: ТЕРРА, 1996. -
464 с.
62. ДзюбаГ Інтернаціоналізм чи русифікація? - Самвидав, 1965; або:
Вітчизна. - 1990. - № 5-7; або: окреме видання: Київ, 1998.
63. Донцов Д. Дух нашої давнини / Д. Донцов. - Дрогобич, 1991. -
342 с.
64. Донцов Д. Московська отрута / Д. Донцов. - Торонто, Мопрре-
аль: Спілка визволення України, 1955.
65. Донцов Д. Націоналізм / Д. Донцов. - Львів, 1926.
66. Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. Містика лицарства Запо-
розького / Д. Донцов. - Торонто: Видавництво “Гомін Украї-
ни”, 1961. - 230 с.
67. Дюринг Е. Еврсйский вопрос. - Москва, 1999; або: Дюрінґ Є.
Віддзеркалення національного характеру в релігії й моралі //
Антологія християнства / за заг. ред. докт. філос. наук Г. Лоз-
ко; [упоряд.: Лозко Г. С., Борисюк І. В., Богород А. В.|. - Тер-
нопіль: Мандрівець, 2010. - С. 120-124.
373
68. Дяківський С. Москалі - пс “рускіє” і не слов’яни / С. Дяків-
ський, С. Ссмснюк, П. Штепа. - Львів, 2009.
69. Евгеника в дискурсе глобальних проблем совремснности. - Мо-
сква: Капон+, 2005. - 352 с.
70. Енциклопедія українознавства. Словникова частина. - Т. 1-3. -
Перевидання в Україні. - Львів, 1993.
71. Етнічний довідник. Етнічні меншини в Україні: у 3 частинах. -
К., 1996.
72. Етпопаціональна структура українського суспільства. Довід-
ник / авт.: Євтух В. Б., Троїцинський В. П., Галушко К. Ю.,
Чернова К. О. - К.: Наукова думка, 2004. - 342 с.
73. Етнонаціональпий розвиток України. Терміни, визначення, пер-
соналі!. - К., 1993.
74. Жук П. Етнонолітична карта світу XXI століття. Методичний
і предметний коментарі / П. Жук, Н. Мазур, Р. Соломонюк,
Р. Турчак. - Тернопіль: Мандрівець, 2000. - 240 с.
75. Зайцев О. Націоналізм як релігія: приклад Дмитра Донцова /
О. Зайцев. - ЬНр://иси.ссіи.иа/1іЬгагу/751 /
76. Заєць І. Витоки духовної культури українського народу / І. За-
єць. - К.: Арапа, 2006. - 328 с.: іл.
77. Зовнішня політика України в умовах глобалізації. Анотована іс-
торична хроніка міжнародних відносин 1991-2003 / відн. ред.
С. В. Відпянський. - К.: Генеза, 2004. - 616 с.
78. Євтух В. Б. Етпопаціональна структура українського суспіль-
ства. Довідник / В. Б. Євтух, В. П. Троїцинський, К. Ю. Га-
лушко, К. О. Чернова. - К.: Наукова думка, 2004. - С. 36-46.
79. Зілинський А. Народ, нація, держава / А. Зілинський //
Віче. - 2004. - № 9.
80. Іванишин В. Тезаурус до курсу “Теорія літератури” / В. Івани-
шин. - Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2007.
81. Иванов А. М. Голос в пустине / А. М. Иванов. - Москва: При-
ложспис к журналу “Атепей”, 2005. - 136 с.
82. Ионин Л. Г. Андейт консерватизма / Л. Г. Ионин. - Москва:
Изд. дом Гос. ун-та Вьісшсй школи окономики, 2010. - 304 с.
83. Ионин Л. Г. Консервативная гсополитика и прогрсссивная гло-
балистика / Л. Г. Ионин // Социологичсскис исследования. -
1998. - № 10.-С. 34-43.
84. Ионин Л. Г. Масса и власть ссгодня (актуальності» 3. Канет-
ти) / Л. Г. Ионин // Вопросьі философии. - 2007. - № 3.
374
85. Истархов В. Удар русских Богов / В. Истархов. - Москва,
1999. - 408 с.
86. Історія українського права: посібник / І. А. Бсзклубий, І. С. Гри-
ценко, О. О. Шевченко та ін. - К.: Грамота, 2010. - 336 с.
87. Карабанов В. Свящсніїьіс основи нации / В. Карабанов. -
Сапкт-Пстербург, 2005. - 172 с.
88. Картунов О. В, Вступ до етнополітологи: науково-навчальний
посібник / О. В. Картунов. - К.: Фірма “Крок”, 1999. - 300 с.
89. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. Монографія / Г. Ка-
сьянов. - К.: Либідь, 1999. - 352 с.
90. Коваль Р. Підстави націократії / Р. Коваль. - К.: видання ДСУ,
1994; або: ЬНр: / /сЬіу Уо.ог£.иа/аиіЬог$/КоуаІ / РісІ8І:ауу_
паїзіокгаїіі/
91. Кримський А. Українська мова, звідкіля вона взялася і як розви-
валася // Кримський А. / Твори в 5 томах. - Т. 3; або: Історія
української мови. Хрестоматія / упор.: С. Єрмоленко, А. Мой-
сієпко. - К., 1996. - С. 16-38.
92. Крисаченко В. С. Українознавство. Хрсстоматія-посібник /
В. С. Крисаченко. - К.: Либідь, 1996. - Кн. 1. - 353 с.
93. Крисаченко В. С. Екологічна культура. Теорія і практика: павч.
посібник / В. С. Крисаченко. - К.: Заповіт, 1996. - 352 с.
94. Крисаченко В. С. Стратегія виживання виду Ното заріепз //
Філософська і соціологічна думка. - 1992. - № 10. - С. 10-50.
95. Кристева Ю. Самі собі чужі / Ю. Кристева. - К.: Основи,
2004.
96. Ку-Клукс-Клан. Белое движение в США. - Москва, 2001. -
72 с., фото, илл.
97. Кюстін А. Де. Правда про Росію / нередм. Д. Дон нова; після-
мова М. Слабошпицького. - 2-гс видання. - К.: Ярославів Вал;
Український письменник, 2009. - 244 с.
98. Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Л. Махно-
вець. - К., 1989.
99. Літопис Української Повстанської Армії. - ЬНр://\у\у\у.
Іііорузира.сот
100. Лев Диакон. История / Лев Диакоп. - Москва, 1988.
101. Липа Ю. Призначення України / Ю. Липа. - Львів, 1992.
102. Лозко Г. Велссова Книга - волховник. Текстологічне досліджен-
ня, літературний переклад, релігієзнавчий коментар, словник на
8500 слів / Г. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - 520 с.
375
103. Лозко Г. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та стіюрс-
лігієзнавчий аспект / Г. Лозко. - К.: АртЕК, 2001. - 304 с., іл.
104. Лозко Г. Культ Матері Землі // Коло Свароже. Відродження
українських традицій. - К.: Український письменник, 2006.
105. Лозко Г. С. Зтнорелигия как естественная альтернатива глобали-
зации и ассимиляции славян // Культура XXI века. Четвертий
международньїй конгресс-фсстиваль мировой и национальньїх
культур / нод ред. В. Н. Пруса. - Ялта, 2005. - С. 91-94.
106. Лозко Г. С. Коло Свароже. Відроджені традиції / Г. С. Лоз-
ко. - К.: Український письменник, 2004. - 222 с.
107. Лозко Г. С. Пробуджена Енся. Європейський етіюрслігійний ре-
несанс / Г. С. Лозко. - Харків: Див, 2006. - 474 с.
108. Лозко Г. Українське народознавство. - Вид. 5-те зі зм. та до-
повн. / Г. Лозко. - Тернопіль: Мандрівець, 2011. - 512 с.
109. Лозко Г. Христианство как инструмснт глобализации (насидь-
ственное креіцение славян и его последствия / Г. Лозко // Сла-
вянское вече-3: материальї международной научно-нрактичсской
конференции “Славянский мир в условиях глобализации”. -
Минск, 2005. - С. 156-173.
110. Лозко Г. С. Рідні імена. Слов’янський іменослов / Г. С. Лоз-
ко. - Тернопіль: Мандрівець, 2011. - 368 с.
111. Лозко Г., Косянчук П. Методологічні орієнтири української пра-
вової реальності // Про українське право. Правова освіта і на-
ука. Число IV. Часопис кафедри теорії та історії держави і права
Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. -
К., 2009.
112. Лук’яненко Л. Національна ідея і національна воля / Л. Лук’я-
ненко. - К., 2006. - 288 с.
113. Лук’яненко Л. Українська раса / Л. Лук’яненко // Сварог. -
2010. - № 22. - С. 38-40.
114. Лукьянец В., Соболь О. Горизонти гуманитарии: проблема по-
стчеловеческого будуїцего / В. Лукьянец, О. Соболь // Філо-
софія освіти. - 2006. - № 3(5). - С. 145-164.
115. Лурье С. В. Историческая зтнология / С. В. Лурье. - Москва,
1997.
116. Мала енциклопедія етнодержавознавства // НАН України. Ін-т
держави і права ім. В. М. Корецького; редкол.: Ю. І. Римаренко
(відп. ред.) та ін. - К.: Генеза, Довіра, 1996. - 942 с.
117. Марчук Є. П’ять років української трагедії / Є. Марчук. - К.,
1999.
376
118. Масляк П. О. Країнознавство. Підручник / О. П. Масляк. -
К.: Знання, 2007.
119. Міхновський М. І. Самостійна Україна / М. І. Міхновський. -
К.: Діокор, 2002; або: Міхновський М. Самостійна Україна //
Політологічні читання. - 1992. - № 2; або: Міхновський М. Са-
мостійна Україна // Українська державницька ідея. Антологія
політичного традиціоналізму / уклад, й передмова: О. Шокало,
Я. Орос. - К.: МАУП, 2007. - С. 100-112.
120. Минин И. Тсоретичсскис основні национал-социализма / И. Ми-
нин // Атака. - № 777. - С. 31-36.
121. Михальченко М. Глобалізація як перехід від традиційних укра-
їнських політичних цінностей до загальносвітових: міра необхід-
ності для України / М. Михальченко, Г. Дашутін // Філосо-
фія освіти. - 2006. - № 3(5). - С. 93-102.
122. Младіная Здда. Серия “Литературньїе намятники” / изд. по-
дготов. О. А. Смирницкая, М. И. Стеблин-Каменский. - Ленин-
град: Наука, 1970.
123. Молер А. Фашизм как стиль / |пср. с нсм. А. Барсукова|. -
Новгород: Толсрантность, 2007. - 56 с., илл.
124. Морозовський Р. Поклик Роду / Р. Морозовський. - К.: Пан-
медіа, 2008. - 128 с.
125. Морозовський Р. Сунеркпига: сценарій катастроф / Р. Моро-
зовський. - К., 1998. - 41 с.
126. Мовчан П. Мова - явище космічне. - ЬНр://\у\у\у.рс11ига.сот.
рІ/ипіУсгз.Ьіт
127. Мосенкіс Ю. Якою мовою спілкувалися трипільці? // Демо-
кратична Україна. - 2006. - 11 січня. - С. 8.
128. Мосенкіс Ю. Трипільська культура й українська мова. - ЬНр://
ІгуріІІіа.пагосІ.ги/агНсІез/Іки.Ьіш
129. Мосенкіс Ю. Як розмовляли в Києві тисячу років тому? -
ЬНр://Ігурі11іа.пагосі.ги/аг1:іс1е8/к1 .Ьіт
130. Націоналізм. Антологія / упор.: О. Процснко, В. Лісовий. - К.:
Смолоскип, 2000.
131. Минин И. Тсоретичсскис основні национал-социализма / И. Ми-
нин // Атака. - X? 777. - С. 31-36.
132. Михеев В. В. Глобализация и азиатский регионализм: вьізовьі
для России / В. В. Михеев. - Москва, 2001.
133. Нельга О. В. Теорія етносу / О. В. Нсльга. - К., 1997.
134. Ніцше Ф. Жадання влади. Спроба переоцінки всіх цінностей /
377
Ф. Ніцше. Так казав Заратустра / |пер. з німецької А. Опиіпка,
П. Тараіцука]. - К.: Основи, Дніпро, 1993. - 415 с.; або: Ніц-
ше Ф. Антихрист // Антологія християнства. Хрестоматія з
релігієзнавства та культурології / за заг. ред. д-ра філос. наук
Г. Лозко; |унор.: Лозко Г. С., Борисюк І. В., Богород А. В.|. -
Тернопіль: Мандрівець, 2010. - С. 124-150.
135. Новікова М. Юдсо-християпське коріння Європи // М. Нові-
кова. Міфи та місія. - К.: Дух і літера, 2005. - С. 346-363.
136. Оберлехер Р. Кочевники и зсмлсдсльцьі / Р. Оберлехер //
Атака. - № 72. - С. 14.
137. Огієнко І. Українська культура / І. Огієнко. - К.: Абрис, 1991
(Рснринт. видання 1918 року). - 272 с.
138. Огієнко І. Історія української літературної мови / І. Огієнко. -
К.: Наша культура і наука, 2001. - 440 с.
139. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний роз-
виток людства / Ю. Павленко. - К., 2000. - 360 с. (або: Павлен
ко Ю. История мировой цивилизации. - К., 2002; або: ЬПр://
\у\у\у.ро1Шк.ог£.иа).
140. Панченко В. Тріада Юрія Шсвсльова. - ЬНр://Ь1о£.тсІа.па/
пзегз/і 1802891 /ро8І8/і348110/
141. Пелагеша Н. Є. Трансформація української національної ідентич-
ності в умовах глобалізації / дис. канд. наук: 23.00.05 - 2009.
142. Петрук В. Велика Скіфія-Оукраїпа / В. Петрук. - К.: Спалах,
2001. - 432 с.: іл.
143. Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова / Г. Півторак. -
К., 1993.
144. Платонов О. А. Почему ногибнет Америка. Взгляд с Востока и
Завада / О. А. Платонов, Г. Райзеггср. - Москва: Зксмо; Алго-
ритм, 2005. - 448 с.
145. Попов О. США і глобалістські концепції єврейського етносу //
Персонал. - 2005. - № 12. - С. 38-50.
146. Потебня О. Язьік и народность / О. Потебня //Зстстика и
поотика. - Москва, 1976.
147. Правда о Комитстс 300. - ЬНр://рга\Усіа.ог£.иа/60
148. Прибиткова І. М. Основи демографії / І. М. Прибиткова. - К.:
АртЕк, 1997.
149. Принятие христианства народами Центральной и Юго-Восточпой
Европьі и крсіценис Руси. - Москва, 1988.
150. Ребет Л. Теорія нації / Л. Рсбст. - Мюнхен, 1955.
378
151. Релігієзнавчий словник / за ред. нроф. А. Колодного і Б. Лобо-
вика. - К.: Четверта хвиля, 1996.
152. Речи Варга / [пер. с норвежекого]. - Москва, 2002. - 192 с.
153. Римаренко Ю. Національний розвій України / Ю. Римарен-
ко. - К.: Юрінком, 1995.
154. Римаренко Ю. І. Етподсржавознавство. Тсорстико-мстодологічні
засади / Ю. І. Римаренко, Л. Є. Шкляр, С. Ю. Римаренко. -
К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корсцького НАН Укра-
їни, 2001.
155. Родзаевский К. В. Иуда на ущербе. Мир перед освобожденисм /
К. Родзаевский. - Москва: Паллада, 1997.
156. Роман Шухевич: матеріали до навчально-виховних занять /
Упор.: В. Островський, Н. Уманців, Я. Козленко. - Тернопіль:
Мандрівець, 2010.
157. Руденко Ю. Основи сучасного українського виховання / Ю. Ру-
денко. - К.: Видавництво імені Олени Тсліги, 2003. - 328 с.
158. Русич М. Дещо з життєпису Володимира / М. Русич // Аль-
манах Світання. - 1974. - № 3.
159. Саттон 3. Власть доллара / [пер. с английского). - Москва:
Фзри-В, 2003. - 192 с.
160. Саттон 3. Орден “Череп и кости” / 3. Саттон. - К.: МАУП,
2005.
161. Саух П. Ю. XX століття. Підсумки. - 2-гс вид., допоїш, і нерс-
робл. / П. Ю. Саух. - К.: “МП Леся”, 2009. - 284 с.
162. Світлий Дарій. Світова москвинсько-єврсйська проблема та ви-
звольний націоналізм / Дарій Світлий. - Тернопіль: Мандрі-
вець, 2010.
163. Сенченко М. І. Хто нами керує та чиї інтереси захищає пре-
зидент? / М. І. Сенченко. - К.: ТОВ “Видавництво Аратта”,
2007. - 48 с.
164. Сенченко М. І. Латентні структури світової політики: нариси з
конспірології / М. І. Сенченко. - К.: МАУП, 2003. - 312 с.
165. Сенченко М. І. Суспільство знищення - стратегічна перспектива
“демократичних реформ” // Дніпро. - 2005. - № 5-6.
166. Сенченко М. І. Четверта світова інформаційно-психологічна вій-
на / М. І. Сенченко. - К.: МАУП, 2006. - 64 с.
167. Сенченко М. І. Україна: шляхом незалежності чи нсоколоніза-
ції? / М. І. Сенченко. - К.: МАУП, 2003. - 120 с.
168. Сепир 3. Язьік / 3. Сепир. - Москва-Ленинград, 1934.
379
169. Серрано М. Золотая раса / М. Серрано // Атенсй. - 2001. -
№ 1.
170. Серрано М. Нищпс и Всчнос Возвращенис / М. Серрано //
Атенсй. - 2001. - № 1.
171. Скобелев 3. Славянский мир в Четвертей мировой / 3. Скобс-
лев. - Москва: Слава!, 2005. - 40 с.
172. Словник іншомовних слів.- К.: Наукова думка, 2000.
173. Сміт Е. Нації та націоналізм у глобальну епоху / |нср. з англ.
М. Климчука і Т. Цимбала| / Е. Сміт. - К.: Ніка-Цснтр, 2006. -
320 с.
174. Сміт Е. Д. Націоналізм: теорія, ідеологія, історія / [пер. з ан-
глійської) / Е. Д. Сміт. - К.: К.І.С., 2004.
175. Сміт Е. Д. Національна ідентичність / [нср. з англійської
П. Тараіцука) / Е. Д. Сміт. - К.: Основи, 1994.
176. Степан Бандсра: матеріали до навчально-виховних занять /
Упор.: Я. Козленко, В. Островський, Н. Уманців. - Тернопіль:
Мандрівець, 2009.
177. Стратегічна програма розвитку слов’янської Рідної Віри //
Слава! Вісник Родового Слов’янського Віча. - 2010. - № 7.
178. Стурлусон С. Старшая Здда / С. Стурлусон. - Москва-
Ленинград, 1963.
179. Стурлусон С. Круг земной / С. Стурлусон. - Москва, 1980.
180. Стурлусон С. Младшая Здда / С. Стурлусон. - Лснинград,
1970.
181. Сціборський М. Націократія / М. Сціборський. - Вінниця,
2007; або: Ьир://икг1і£е.ог&/шаіп/еу$Ьап/паі:іосгасу.Ьіт
182. Степико М. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи /
М. Степико. - К.: Знання, 1998. - 251 с.
183. Татищев В. Н. История государства Российского / В. Н. Тати-
іцсв. - Москва-Ленинград, 1962. - Т. 1.
184. Тора (нятикнижие Мойсеево) / ред. русского пер. П. Гиль; [нод
обіцей ред. проф. Г. Брановсра]. - Иерусалим: Шамир; Москва:
Арт-Бизнес-Центр, 1993. - 1135 с.
185. Тейяр де Шарден П. Божественная ереда / Тейяр де Шар-
дсн П. - Москва, 1992.
186. Україна: хронологія розвитку з давніх часів до пізньої античнос-
ті. - К.: КВІЦ, 2008. - Т. 1. - 704 с.: іл.
187. Українка Леся. Стародавня історія східних народів / Леся
Українка. - Кам’янець-Подільський, 2008. - 264 с.; або: Укра-
380
їнка Леся. Стародавня історія східних народів / Леся Україн-
ка. - Луцьк, 2008.
188. Українська державницька ідея. Антологія політичного традиціо-
налізму / [уклад, й передмова: О. Шокало, Я. Орос|. - К.:
МАУП, 2007. - 520 с.
189. Український націоналізм: Антологія. - 2-гс вид. / упор. В. Рог. -
К.: ФОП Стебеляк О. М., 2010. - Т. 1.- 384 с.
190. Фай Г. Вссмирньїй переворот. Зссс о повом американском импс-
риализме / Г. Фай. - Москва: Слава!, 2005. - 160 с.
191. Фай Г. За что мьі сражаемся. Идеологичсский словарь /
Г. Фай. - М.: Слава!, 2006. - 240 с.
192. Фай Г. Язичництво - цс майбутнє світу. Інтерв’ю бельгійському
журналу “Антейос”, № 16, 2001 р. / Г. Фай; [пер. з фр.| //
Сварог. - 2004. - № 17-18. - С. 54-60.
193. Файзрахманов Г. Л. История татар Западпой Сибири: с давней-
іпих времеп до начала XX века / Г. Л. Файзрахманов. - Казань:
Татар, кн. изд-во, 2007. - 431 с.
194. Филипченко Ю. Евгеника в іпколе // Атеней. - 2004. - № 6. -
С. 25-27.
195. Франка І. Я. Біблійне оновіданпє про Сотвореннє Сьвіта в сьвіт-
лї науки. - Вінніпег, Ман. - Перевидано: І. Піснюк, 1993. -
88 с.; або: Франка І. Поема про Сотвореніія світу / передмова
проф. В. В. Яременка. - К.: МАУП, 2003. - 120 с.
196. Хвольсон Д. Характеристика семитических иародов // Русский
вестиик. - 1872. - № 2.
197. Хить Г. Расовая дифференциация человечества / Г. Хить,
Н. Долипова. - Москва, 1990.
198. Хомяков П. Россия против Руси. Русь против России: Истори-
ческос расслсдование. Полемические замстки / П. Хомяков. -
К., 2009. - 232 с.
199. Шаян В. Біблія як ідеологія. Студія із ділянки порівняльного
релігієзнавства / В. Шаян. - Лондон: Орден, 1970. - ЗО с.; або:
Шаян В. Біблія як ідеологія / В. Шаян // Сварог. - 2004. -
№ 15-16. - С. 58-66.
200. Шаян В. Віра Предків Наших / В. Шаян. - Гамільтон, Канада,
1987. - 894 с.
201. Шаян В. Культ Бога Сонця в “Поученії Володимира Мономаха” /
В. Шаян // Українське Відродження. - 1991. - Ч. 31. - С. 8-12.
202. Шевченко В. М. Словник-довідпик з релігієзнавства /
В. М. Шевченко. - К.: Наукова думка, 2004.
381
203. Шелухин С. Україна - назва нашої землі з найдавніших часів /
С. Шелухин. - Репринт з видання: Прага, 1936. - Дрогобич:
Безкид, 1992. - 248 є.
204. Широпаев А. Тюрьма парода. Русский взгляд на Россию /
А. Широпаева. - Москва, 2002. - 160 с.
205. Шпенглер О. Закат Европьі: Очсрки морфологии мировой исто-
рии: в 2 томах / О. Шнспглср. - Москва, 2006.
206. Шпорлюк Р. Націоналізм після комунізму: Росія, Україна, Біло-
русь та Польща // Шпорлюк Р. Імперія та нації / Р. Шнор-
люк; |пер. з англ.]. - К.: Дух і Літера, 2000.
207. Штпепа П. Московство - сго нроисхождспие, содсржанис,
формьі и историчсскос развитис / П. Штспа; [пер. с укр. ]. - К.,
1998. - 382 с.
208. Шубравський В. Шевченко в оцінці Бєлінського: припущення і
дійсність / В. Шубравський // УМЛШ. - 1988. - № 3.
209. Звола Ю. Оккультпая война / Ю. Звола // Атака. - № 104. -
С. 10-13.
210. Звола Ю. Язьічсский империализм / Ю. Звола. - Москва, 1994.
Злиаде М, Оккультизм, колдовство и модьі в культурс /
М. Злиадс. - К.: София; Москва: Гслиос, 2002.
212. Юрій М. Етнологія. Навчальний посібник / М. Юрій. - К.:
ДАКОР, 2006.
213. Янів В. Нариси до української етнопсихології. - 2-гс вид., пере-
робл. і дон. / В. Янів. - К.: Знання, 2006. - 341 с.
214. Яременко В. В. Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів /
В. В. Яременко. - К.: МАУП, 2003. - 144 с.
215. Ясперс К. Смьісл и назначснис истории / К. Яспсрс. - Москва,
1991.
216. МоМег А. Віє Копзсгуаґоус КеуоІиПоп іп ВсиґзсЬІапсІ 1918 -
1932. - ЗІиНйагІ, 1999.
217. РоіггеЬоюзкі Зіапізіаш. Хасіги^а. Еіпе УоІкісЬе Бсхус^ип^ іп
Роїсп. - Іпзйґиі (иг ап&с\¥апскс 5охіа1§е8сЬісЬіс. - Вопп, 1982.
218. Кеігеддег ОегИосИ. О1оЬа1ізіепіп§ = Тосі! Віє іппегеп АпІгіЬзкгаІЇе
сісг (31оЬа1ізісгип£ // ВсиґсЬІапсі ипсі Киззіапсі. 2005. - р. 52-58.
219. 8іаскпіик Р С/Лохуіссхєпзґхуо і киИига. - А¥гос1а\у, 1996. - 262 з.
220. Зіаскпіик /. СЬгхсзсііапзґхуо а ІисккозЕ - А¥гос1а\у, 1997. -
228 з.
221. ТЬе АУЬіїе АУогІсГз Гиґигс. ІпґсгпаНопаї Сопґсгепсс, Мозсоху,
Зипс 8-9, 2006.
382
УМОВНІ СКОРОЧЕННЯ
ВК - Лозко Г. Вслссова Книга - волховник. Текстологічне дослі-
дження, літературний переклад, релігієзпавчий коментар, словник па
8500 слів. - Тернопіль: Мандрівець, 2010. - 520 с.
ВПН - Шаян В. Віра Предків Наших. - Гамільтоп, Канада. -
1987. - 894 с.
ВТССУМ - Великий тлумачний словник сучасної української
мови (з дод. і донов.) / уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.; Ірпінь:
ВТФ Псрун, 2005. - 1728 с.
МЕЕДЗ - Мала енциклопедія стнодержавозпавства. НАН Украї-
ни. Іп-т держави і права ім. В. М. Корецького; редкол.: Ю. І. Рима-
ренко (відп. ред.) та ін. - К.: Гспеза, Довіра, 1996. - 942 с.
СІС - Словник іншомовних слів.- К.: Наукова думка, 2000.
СУМ - Словник української мови.
ЕСУМ - Етимологічний словник української мови.
383
Навчальне видання
ЛОЗКО Галина Сергіївна
ЕТПОДЕРЖАВОЗНАВСТВО
Філософсько-теоретичний вимір
Курс лекцій
Керівник проекту Б. Фенюк
Головний редактор І. Дворницька
Редактор С. Карімова
Літературні редактори: А. Семенова, О. Аркуша
Технічний редактор А. Трут
Обкладинка О. Курила
Підписано до друку 22. 02. 2012. Формат 60x84 /16. Друк офсетний. Гарнітура Кудряшов.
Папір офсетний. Ум. друк. арк. 22,3. Обл.-вид. арк. 26,7. Наклад 1000.
Видавництво “Мандрівець”, свідоцтво про державну реєстрацію ДК №3650 від 22.12.2009 р.
46400, м. Тернопіль, вул. Текстильна, 18. Тел. (0352) 43-39-62, 42-39-62, тел./факс (0352) 52-43-38.
Друк з готових діапозитивів: ПП “Коло”, м. Дрогобич, вул. Бориславська, 8.
ЕТНОД ЕРЖАВОЗН АВСТВО
Галина Сергіївна Лозко
Доктор філософських наук,
професор, член Національної
спілки, письменників Україн'и.
Автор наукових монографій та
навчальних посібників з філософії,
етнології, українознавства;