1
ІВАНБІЛАС мікнш-шиш СИСТЕМА ВУКРЙНІ
ІВАНБІЛАС
РЕПРЕСИВНО-
КАРАЛЬНА
СИСТЕМА
ВУКРАЇНІ
1917-
1953
КГБ
МГБ

НКГБ
нквд
ІОГПУІ ♦
(вчк вчкТ
РЕПРЕСИВНО-
КАРАЛЬНА
СИСТЕМА
II УКРАЇНІ
1917-
1953
Найжорстокіша тиранія —
та, що виступає
під мантією законності
і під прапором
справедливості.
Моїітеск’є
Ж РЕ ПРЕШНО-
------ КАРАЛЬНА
СИСТЕМА
8 УКРАЇНІ
1917-
1953
Суспільно-політичний
та історико-правовий
аналіз
У двох книгах
Книга перша
київ
«ЛИБІДЬ» —
« ВІЙСЬКО УКРАЇНИ»
1994
ББК 63.3(4УКР)6—49
Б61
Розповсюдження та тиражування без офіційного
дозволу видавництва заборонено
Рецензенти:
Леонід Юськов, доктор юридичних наук, професор,
Голова Конституційного Суду України;
Володимир Косик, доктор Історії, професор
Сорбоннського університету (Париж);
Богдан-Теодор Цюцюра, доктор політології та права,
професор Українського Вільного Університету (Мюнхен)
Головна редакція літератури з духовного відродження України
та історично-філософських наук
Головний редактор Світлана Головко
Редактори: Юрій Медюк,
Іван Лспша
Видання здійснене за сприяння товариства «Самопоміч»
у Кліфтоні та Українського Народного Союзу (США)
0503020902 -020
Б 224—94Б3‘ 14 94
І5ВИ 5-325-00598-7 (кн.1)
І5ВИ 5-325-00577-4
©Іван Білас, 1994
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ'
Пощезнуть всі перевертні й приблуди
І орди завойовників-заброд!
Василь Симоненко
Червоний терор в Україні,— мабуть, найтрагічніша сторінка
в історії нашого багатостраждального народу. За числом жерта
цей період набагато перевершує будь-які суспільні катаклізми
попередніх часів, а скільки на його рахунку понівечених люд сь-
ких душ — про це вже не дізнається ніхто. Насильницька
колективізація, штучно створений голодомор 1932— 1933 та
1946—1947 років, масові репресії кінця 30-х і в подальшому,
переслідування національної інтелігенції, придушення
патріотичного руху спротиву, знищення Української греко-
католицької церкви, примусові депортації корінного населен-
ня західних областей, прихована й неприхована русифікація,
постійний політичний, економічний, ідеологічний тиск — ці
фрагменти складають далеко не повну картину більшовицького
геноциду і не вичерпують усього горя, пережитого українським
народом.
Провісником методів нової влади став не хто інший, як
професійний вояк Михаїл Муравйов. Саме він, захопивши 7
лютого 1918 року столицю України, віддав її на поталу червоній
орді, яка жорстоко розправилася з тими, хто дихав українським
духом. Відтоді розпочинаються довгі похмурі десятиліття ви-
нищення усього національно свідомого (хіба що за винятком
так званої «українізації» 20-х років, дозволеної згори і звідти
ж згорнутої). Десятиліття прищеплення чужої законності, мо-
ралі, мови...
5
А втім, чи можна вважати більшовицьку законність
законністю, а мораль — мораллю? Адже сумнозвісні методи
насадження наїзницької державності в Україні не мали нічого
спільного з існуючими на той час елементарними нормами й
приписами міжнародного права, а мораль, як відомо, в усіх
ланках влади підмінялася «революційною необхідністю», тоб-
то чистим волюнтаризмом. А найгірше, мабуть, те, що із
плином років ці методи, старанно замасковані ідеологічною
трісканиною про «визвольну місію найсправедливішої в світі
партії», поступово почали вкорінюватися у свідомість нових
поколінь і сприйматися як єдино правильні та єдино можливі.
Тим паче та моторошна ціна, яку доводилося сплачувати
українському народові за цю «визвольну місію», тривалий час
залишалася невідомою.
Знали про неї хіба що безпосередні виконавці партійної
волі — керівники репресивно-каральних органів — цього справ-
жнього монстра, який укрив своєю зловісною мережею
українські терени і, зрештою, перебрав чимало функцій, при-
таманних іншим владним структурам. Це могло статися лише
за умов тоталітарного режиму, котрий у сталінському його
варіанті набув найбільш викінчених і жахливих рис.
Сьогодні, коли українці стали на шлях творення власної
державності, политий кров’ю мільйонів їхніх предків, ми
дістаємо змогу чимдалі більше дізнаватися про те, як саме
торувався цей шлях і скільки це коштувало у людському вимірі.
Процес розкриття українськими науковцями численних «білих
плям» в нашій історії XX століття триває вже декілька років, і
всі ми можемо засвідчити чималі здобутки у цій справі. Разом
із тим таких плям, на жаль, настільки багато, що, мабуть, ніхто
зі впевненістю не скаже, коли всі вони будуть остаточно
висвітлені. Адже з року в рік відкриваються двері архівів — і
не тільки, так би мовити, вхідні двері, а й потаємні, а за ними
— ще потаємніші... І кожного разу дослідник опиняється пе-
ред новими й новими фактами, сприймати які без хвилюван-
ня просто неможливо.
Зрозуміло, в першу чергу це стосується архівів репресивно-
каральних органів. Як не парадоксально, але, мабуть, єдине, за
що ми можемо бути вдячні їхнім співробітникам, — це за те,
що вони з якоюсь воістину єзуїтською скрупульозністю
найретельнішим чином задокументовували свої чорні справи,
6
аж ніяк не гадаючи, що ці папери колись можуть бути опри-
люднені. Але сталось саме так.
Дослідження, котре я маю честь пропонувати читачеві,
цілком побудоване на архівних джерелах, і в цьому його вели-
чезна перевага перед численними працями, де превалюють
емоції. Слід віддати належне авторові, який віднайшов і
проаналізував велетенську кількість унікального документаль-
ного матеріалу, більша частина якого має гриф «Совершенно
секретно» і, отже, публікується на цих сторінках уперше.
Отож, із цих документів стає зрозумілим, як саме насаджу-
валася більшовицька державність — спочатку в Східній, а
згодом і в Західній Україні, ким і яким чином створювалася й
розгорталася мережа репресивно-каральних органів, якою була
їхня роль у придушенні національно-визвольного руху,
провідниками котрого виступали Організація українських
націоналістів та Українська повстанська армія, у ліквідації
духовної опори західних українців — Греко-католицької церк-
ви, у процесі насильницьких депортацій населення, у ство-
ренні в суспільстві гнітючої атмосфери беззаконня й свавілля.
Ці документи складалися так званими «спеціалістами з
національної політики» для суто внутрішнього користування:
отже, в них не треба було якось приховувати підступні методи
діяльності репресивно-каральних органів, котрі у справжній
війні з народом не гребували ні провокаціями, ні інсинуаціями,
ні шантажем. Досить часто вони демонструють доволі низький
фаховий рівень авторів цих документів, їхню слабку
компетентність, а часом і звичайну безграмотність. І оці саме
люди наділялися практично необмеженою владою і гордовито
величалися «караючим мечем партії»!
З іншого боку, ці документи засвідчують ще один дуже
важливий аспект. Зафіксовані в них численні акти спротиву
- починаючи від буденного невдоволення режимом і
мкінчуючи відкритою збройною боротьбою — всупереч украй
негативній їх інтерпретації створюють образ волелюбного не-
зламного народу, який навіть в умовах сталінської тиранії не
втратив прагнення до національного визволення. І в цьому
вбачається ще один парадокс: адже в даному випадку ті, що
катували своїх співвітчизників, мимохіть ставали їхніми
літописцями! На превеликий жаль, єдиними...
Дехто може завважити: навіщо вже вкотре чіпати минуле,
7
невже ж у нашому сьогоденні недосить проблем, і значно
нагальніших? Так, нині Україна переживає дуже складний
період, і у молодої держави проблем більш ніж вистачає. Але
серед них є й така, що безпосередньо стосується нашої теми.
Чи можливі рецидиви старого? — з острахом запитують одні.
Адже поки ми не розбудували дійсно правове суспільство,
мусимо визнати, що можливі. А інші, навпаки, вважають
повернення до «твердої руки» та наймів у «старшого брата»
єдиним виходом із ситуації, що склалася...
На все це автор дає однозначну й рішучу відповідь: мину-
ле не повинно повторитися! Ця думка червоною ниткою
проходить крізь усе дослідження і найбільш доказово звучить
у післямові. Слід наголосити, що тут автор повною мірою
розкривається як фахівець-правник, міркування якого, на
мій погляд, заслуговують на увагу. Адже не є таємницею, що
нинішній український парламент за весь час свого існування
так і не розв’язав основоположних проблем державотворен-
ня, не кажучи вже про детальну розробку конкретних
механізмів створення правової держави як надійного гаранта
незворотності нашого поступу. Звідси, мабуть, і та суспільна
невизначеність, яка дається взнаки в усіх сферах сучасного
буття.
Маю попередити, що на аудиторію цієї книжки чекає
захоплююче, але далеко не просте читання. Гортати сторінки
українського Апокаліпсису тяжко, проте конче необхідно. І
це, я гадаю, — громадянський і моральний обов’язок кожної
людини, небайдужої до нашого минулого, а тим паче май-
бутнього, людини, яка вважає себе національно свідомою й
гуманною.
Тарас Гунчак
ВСТУП
Тривалий час вважалося, що помиляються лише окремі
люди чи невеликі соціальні групи, але класи, тим паче народи
в цілому, помилятися не можуть. На жаль, XX століття
незаперечно доводить, що це не так. Помилились народи, які
дозволили оволодіти собою ідеї націонал-соціалізму, і дорого
поплатилися за «німецьку провину». Фатальною помилкою
виявилася й утопічна ідея комунізму, згідно з якою (і в це
самовіддано вірили) можливо «побудувати» світле нове
суспільство руками самих народів, згуртованих у єдиному
історичному пориві. Немає значення, якими засобами — від
ентузіазму, що межував із масовим психозом, до державного
терору. Відтак крилатий вислів, що комунізм — це «Радянська
влада плюс електрифікація всієї країни», набув у реальному
житті іншого змісту: соціалізм — це авторитарна влада плюс
бюрократизація всієї країни...
Тому-то на наших очах відбувся незворотний розпад
«соціалістичного табору» і триває розщеплення «нової
історичної спільноти людей» — системи, що видавалася за
непорушний моноліт, який забезпечував солодке життя
небагатьом за рахунок усіх тих, хто перебував у полоні міфів.
Однак не варто впадати в розпач — це зовсім не кінець
історії, це — лише кінець Великої Утопії, хоча декому дуже
не хочеться того визнавати, адже воно тягне за собою неминуче
визнання історичної провини, втому числі й особистої.
«Чи можу я роздумувати про закон, якщо я озброєний?»
Так, згідно зі свідченням історика Плутарха, одного разу
прорік відомий римський полководець та політичний діяч
Помпей. Між іншим, К. Маркс охарактеризував його як вельми
посереднього полководця та політичного діяча, який,
привласнивши чужий успіх, незаслужено зажив слави.
9
Відтоді минуло багато століть, над світом прогуркотіли
тисячі великих та малих воєн, але в освіченому XX столітті
продовжували діяти впливові сили, які дотримувалися
застарілого принципу, неприйнятного для цивілізованого
суспільства, стверджуючи, що там, де гримлять гармати —
мовчить право. Прикладом цього є здійснений більшовиками
понад сімдесят років тому жовтневий переворот у Росії,
експансія комуністичної політики і тоталітарного режиму в
інші країни, зокрема в Україну, шляхом брутальної окупації
та знищення її національної державності, духовності та
культури з метою об’єднання розсипаних частин Росії у складі
більшовицької неоімперїї.
Навіть шовіністично настроєні кола у Росії не приховували
радощів з приводу практичних дій комуністів, котрі протягом
короткого терміну не тільки відновили традиційні російські
форми суспільного, господарського та культурного життя, але
й, мілітарно подолавши національно-визвольні рухи більшості
неросійських народів, відтворили територіальну цілісність
Російської імперії практично у колишніх кордонах та зберегли
домінуючий стан панівної російської нації.
Відомий лідер Союзу російського народу (СРН)
чорносотенець монархіст В. Шульгін, який приймав у Ми-
коли II зречення від престолу, ще 1920 року писав: «Прапор
єдиної Росії фактично піднесли більшовики... Інтернаціонал
виявився знаряддям розширення території... для влади,
воссідаючої в Москві... Соціалізм змиється, але кордони
залишаться... Російська мова во славу Інтернаціоналу знову
посіла шосту частину суходолу... Байдуже хто... Ульянов чи
Романов робитиме справу Іоанна Калити... по збиранню
докупи російських земель»1.
В. Шульгін рішуче заперечував, що будівництво соціалізму
започали комуністи. Він вважав, що соціалізм як напрям
державної політики широко запроваджувався в Росії
щонайменше за 60 років до них: «Найбільший за розмірами
соціалістичний досвід належав російським імператорам.
Олександр II відібрав у поміщиків половину землі... й віддав
її селянам... в соціалістичне користування»1. Процеси
соціалізації та широкомасштабного більшовицького
одержавлення народів, на думку В. Шульгіна, також свідчили
про повернення до старої російської економічної моделі. Адже
10
й тенденція створення централізованої деспотичної держави
також має два корені: «опричники царя Іоанна Васильовича
мають певну духовну покревненість із партією комуністів. І
ті, й ті мали одне завдання — боротися проти «земщини»3.
Тобто проти земельного самоврядування та станового
представництва, а тому «Ленін є герой... Ленін, свідомо чи
несвідомо, став знаряддям, інструментом Білої Думки»4.
Але на відміну від політики Російської імперії більшовицька
державність насаджувалася за допомогою методів насильства
і тиранії, придушення спротиву поневолених народів,
спираючись на моноідеологію її провідників. Як зазначав
С. Мельгунов, «...' нельзя пролить более человеческой крови,
чем зто сделали большевики, нельзя себе представить более
циничной формьі, чем та, в которую облечен большевистский
террор. Зто система, нашедшая своих идеологов; зто система
планомерного проведення в жизнь насилия, зто такой
открьггьій апофеоз убийства как орудия власти, до которого
не доходила еще никогда ни одна власть в мире. Зто не
зксцессьі, которьім можно найти в психологии гражданской
войньї то или иное обьяснение»5.
Увесь моральний жах терору, його вплив на розклад
людської психіки визначався не окремими вбивствами і навіть
не їхньою кількістю, а саме системою, яку насаджувала
більшовицька диктатура, що за жорстокістю випереджала
фашизм. Проте й ставлення більшовиків до фашизму не було
однозначним. Ще 1923 року М. Бухарін у доповіді Комінтерну
на XII з’їзді РКП(б) вказав на його спорідненість із російським
більшовизмом: «Характерним для методов фашистской борьбьі
является то, что они больше, чем какая бьі то ни бьіло партия,
усвоили и применяютна практике опьітрусской революции.
Если их рассматривать с формальной точки зрения, т. е. с
точки зрения их политических приемов, то зто полное
применение большевисгской тактики и специального русского
большевизма: в смьісле бистрого собирания сил, знергичного
действия очень крепкосплоченной военной организации, в
смьісле определенной системи бросания своих сил,
«учраспредов», мобилизаций и т. п. и беспощадного
уничтожения противника, когда зто нужно и когда зто
вьізьівается обстоятельствами. Их главной целью является
уничтожение основних организующих сил рабочего класса...»6.
11
Очевидно, поділяючи цю думку, вже 1939 року Сталін
відрекомендував Л. Берію гітлерівському міністрові іноземних
справ Ріббентропу із жахливим жартом: «Це наш Гіммлер»7.
«Наукове поняття диктатури», визначене Леніним, з її
«нічим не обмеженою, ніякими законами, ніякими абсолютно
правилами» владою реалізувалося на практиці одразу ж після
жовтневого перевороту і було експортоване в Україну після
знищення її національної державності.
Були ліквідовані суд і вся система правосуддя. Її замінили
ревтрибунали, які вершили судилища на свій, суто класовий
лад, а саме на підставі «пролетарської совісті і революційної
самосвідомості». До цього додався практично не
контрольований самосуд. Гасло класичного марксизму —
«Експропріація експропріаторів» — вилилося у ближче та
зрозуміліше неграмотній та напівдикій масі — «Грабуй
награбоване!» На превеликий жаль, цим не гребували як
комісари, так і більшовицькі вожді, навіть найінтелігентніші,
такі, як Ленін та Троцький. На це, зокрема, вказував «ренегат»
К. Каутський: «Планомерно проведенньїй и всесторонне
обдуманньїй террор нельзя смешивать с зксцессами
взбудораженной толпьі. Зти зксцессьі исходят из самьіх
некультурних, грубейших слоев населення, террор же
осуществляется висококультурними, исполненннми
гуманносте людьми»8.
Л. Троцький, що відзначався скрупульозністю у передачі
подій, пригадував, що через декілька днів після приходу до
влади Ленін «в комічній безпосередності» скаржився на ще
існуючу попервах вільну пресу (не виключаючи і М. Горького
з його «Новой жизнью»), яка на всі лади паплюжила та
викривала більшовицький лозунг «Грабуй награбоване». «Хто
ж вимовив ці слова? — із вдаваним здивуванням запитав
Л. Троцький. — Це вигадка?» — «Ні, — заперечив Ленін. — Я
справді колись сказав: «Грабуй награбоване», але невдовзі
забув». Проте буржуазна преса запам’ятала. Та й народ жодне
інше гасло не сприйняв із таким бажанням»9.
Але не все забував ідеолог державного тероризму В. Ленін,
який полюбляв повторювали, що «найупертіша річ — це факте».
За парадним фасадом «тріумфальної ходи Радянської влади»
криються маловідомі ще й донині факти — погляди теоретиків
та ідеологів більшовизму на феномен революційного терору.
12
Зокрема, «батько наукового комунізму» К. Маркс зазначав:
«Безрезультатна різня після червневих і жовтневих днів,
нескінченні жертвоприношення після лютого і березня, —
вже самий цей канібалізм контрреволюції переконує народи в
тому, що є тільки один засіб скоротити, спростити і
сконцентрувати кровожерну агонію старого суспільства і
криваві муки родів нового суспільства, тільки один засіб —
революційний тероризм»10. «Мьі беспощадньї и не просим
никакой пощадьі у вас, когда придет наш черед, мьі не будем
прикривать терроризм лицемерньїми фразами»11.
Пізніше його послідовник В. Ленін цитує ці положення у
своїй праці «К истории вопроса о диктатуро» і розгортає їх
далі, доводячи до чіткості наукового визначення: «Наукове
поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену,
ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану
владу, що безпосередньо на насильство спирається*12.
Але оскільки клас у цілому (пролетаріат як
найпередовіший) навряд чи може здійснювати, не
розпорошуючись, концентроване насильство та владу,—
останню перебирає його авангард — компартія, організовуючи
та спрямовуючи репресивну систему проти національно*
визвольного руху, утверджуючи більшовицьку державність
шляхом масового терору.
1918 року це аргументовано засвідчив відомий чекіст
М. Лаціс: «Мьі не ведем войньї против отдельньїх лиц. Мьі
истребляем буржуазию как класе. Не ищите на следствии
материалов и доказательств того, что обвиняемьій действовал
делом или словом против Советов. Первьій вопрос, которьій
вьі должньї ему предложить, — к какому классу он
принадлежит, какого он происхождения, воспитания,
образования или профессии. Зти вопросьі и должньї
определить судьбу обвиняемого. В зтом — смисл и сущносгь
красного террора»13.
Наслідки злочинної імперської політики КПРС виходять
далеко навіть за ці і без того страхітливі межі: вони воістину
безмежні, адже розбещували віковічну традиційну морально-
християнську систему.
На місце зрізаного цвіту нації постали покидьки, люди
безчесні та корисливі, готові на все заради особистої вигоди.
Вони почали розмножуватися, неначе мікроби, аби
13
забезпечити самовиживання, а це, на біду, вельми шкідливий
процес: адже культури необхідно навчатися («душа має труди-
тися»), а дикість та варварство, так би мовити, якості природні.'
Таким чином на місце культури, релігійних та народних
традицій прийшло здичавіння. Підлість та зрада стали нормою;
місце справжньої культури та моральності посіла авторитарно-
бюрократична субкультура — потворна, офіціозна, брехлива
та лицемірна, ворожа до всього національного.
На її основі розвинулася бездуховна субкультура
авторитарної бюрократії наступного періоду, що стала під-
грунтям правової системи імперського режиму. Ця «культура»
збігалася з ідеологією правлячої компартії і постійно
використовувалась нею як знаряддя репресивної системи у
придушенні національних змагань поневоленого народу.
Послідовники та спадкоємці сталінізму адаптувалися до
режиму, засвоїли його ідеологію і замість «казарменого
соціалізму» 30-х років проголосили «розвинутий соціалізм»,
тобто уже здійснений, створюючи цим самим нову систему
брехні та лицемірства.
Нюрнберзький міжнародний трибунал звинуватив та
покарав гітлерівців за злочини проти людства та людяності —
геноцид проти окремих націй та народностей.
Більшовизм, сталінізм та комунізм — складники єдиної
ідеології тоталітарної радянської імперії — здійснювали геноцид
проти власного народу, до того ж цілком усвідомлено,
цілеспрямовано та планомірно, звівши таку політику у ранг
державної.
Із здобуттям Україною політичної незалежності
уможливлюється реалізація могутніх суспільних потенцій на-
роду, всього того, що колись декларувала Українська Центральна
Рада, поставши на історичній арені: «Однині самі будемо тво-
рити нове життя». Із минулого суспільство винесло той ва-
жливий урок, що сягнути цього можна тільки шляхом реформ.
Сьогодні Україна переживає важкі часи становлення нового
громадянського суспільства, про яке здавна мріяв наш народ.
Але процес цей свідомо гальмується неабиякими політичними
силами як у країні, так і поза її межами. Демократія
вивільнюється з-під руїн, залишених посткомуністичним
суспільством, яке ще зберегло своє коріння та прагне до
реваншу. Тож треба нарешті усвідомити, що звільнення з-під
14
іга комуністичної ідеології тоталітарного суспільства —г це і є
дорога, яка веде до храму, до світла віри, надії та любові, до
людини та людяності, до розбудови національної державності.
Слід урешті-решт визнати історичну провину одержавленої
компартії, що насаджувала в Україні режим репресій і терору,
та спокутувати її не тільки каяттям, але й відповідними
юридичними акціями. Маємо на увазі, по-перше, реабілітацію
всіх без винятку безвинно потерпілих жертв. Перші кроки у
вирішенні цієї важливої проблеми вже зроблені, хоча й не
все можливе. Адже в Преамбулі Закону «Про реабілітацію
жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991
року зазначається, що після 1917 року, в період громадянської
війни і в наступні десятиріччя на землі України пролилося
багато людської крові. Мільйони безвинних людей на підставі
антигуманних і антидемократичних законів та внаслідок
прямого беззаконня і свавілля зазнали переслідувань за свою
політичну діяльність, висловлювання та релігійні переконання.
Особливо тяжкою спадщиною минулого є масові репресії, які
чинилися сталінським режимом та його провідниками в
республіці. При судових і позасудових розправах грубо
нехтували» норми Конституції, покликані охороняти права і
свободи громадян, елементарні норми судочинства.
Але при цьому ми не повинні забувати, що сталінізм в
Україні виник унаслідок реалізації планомірної політики
компартії по знищенню руху за національну самостійність,
політики, яку втілювали в життя конкретні виконавці. З
цього випливає друге завдання: засудження як самої злочинної
політики, так і, хоча б і посмертне, усіх винуватців, включаючи
багатьох так званих персональних пенсіонерів. Ці та інші
заходи необхідно провести гласно, щоб вони стали надбанням
усієї громадськості, тому що це — уроки історії. Болючі,
криваві, але гігантські та широкомасштабні, і доки суд пам’яті
не буде доведений до кінця, доти ці уроки тяжітимуть над
молодим поколінням, негативно впливатимуть на нього в дусі
російського націонал-більшовизму.
Відчуваючи велику небезпеку, яку завдає російський
націоналізм Україні та іншим народам, мусимо пам’ятати
слова Г. Федотова, виголошені щойно по перемозі над
німецьким нацизмом: «Більшовизм умре, як умер націонал-
соціалізм. Проте хто знає, яких нових форм набуде російський
15
фашизм чи націоналізм задля нової російської експансії? Як
уберегти мир і в майбутньому від навислої над нами загрози
російської агресії? ...фашизм є єдиний лад, здатний уіривалити
існування каторжної імперії»14.
В одному з виступів Президент України Леонід Кравчук
сказав, що є ще, мовляв, у нашому краї сили, які закликають
проливати кров за те, щоб Україна позбулася державності.
Що ж це за сили? На нашу думку, до них належать: окремі
риси нашої ментальності, «виховані» протягом століть
численними ворогами України; люмпенство, «подароване»
нашому народові переворотом 1917 року; російський шовінізм,
який, відколи існує, не дає Україні змоги підвести голову, по-
справжньому розвинути культуру, економіку, поставити
врешті-решт власну державність врівень з іншими державами15.
Десятиліттями ми були людьми, ошуканими пропагандою.
Вона робила нас «совками», а думки наші спрямовувала на
Москву. Така спрямованість на далекий ідеалізований центр
сприяла виробленню потворної власної життєвої позиції, коли
заохочувалася зневага до всього місцевого. Виховувана
століттями рабська звичка нашої меншеваргісності у власних
очах, власного упослідження тримається на переконанні, що
справжнє життя, звісно, плине швидким потоком, але не тут,
де ми живемо; що справжні видатні люди народжуються
далеко звідси; що справжня політика робиться поза Україною.
Цей гіркий додаток до українського національного характеру
зайвий раз засвідчує, що небезслідно для нашого народу
проминули століття після розпаду Київської Русі.
Для контрасту доречно згадати бодай одну рису з
національного характеру росіян. Де б вони не перебували — у
себе на батьківщині чи в інших землях,— завжди знали собі
ціну. Наприклад, опинившись в межах України, вони швидко
налаштовуються на роль «старшого брата», при нагоді
полюбляють про це нагадувати.
А спробуємо уявити українця, який сказав би з похвальбою
чи екзальтацією: « Ми — українці!» Якщо вже з нагальної
потреби він і вимовить ці слова, то після них або зітхне тяжко,
або усміхнеться сумно, або махне рукою безнадійно. Адже
протягом існування «радянського раю» в Україні така самооцінка
національної приналежності та гордість за славних предків
визнавалися як націоналістичні, отже, ворожі та небезпечні.
16
І тільки українці, які віддавна призвичаїлися до
заокеанського житія та зберегли свої українські душі, не давши
їм перефарбуватися із синьо-жовтих у якісь інші барви,
кажучи: «Ми — українці!»,— не мають у душі ні гіркоти, ні
каяття, а лише світлий вогонь із далекої Батьківщини, який їх
підтримує і якому вони повік вдячні.
Але оті тяжкі зітхання українських українців — не від
їхньої природи, а набуті довгими століттями чужоземної
займанщини, штучно внесені до національного характеру
зовнішніми силами. Як наслідок, українцям притаманна деяка
відстороненість від ідеї національної державності, за яку
віками боролися їхні волелюбні предки.
Штучно організований більшовиками голодомор 1933 року
не тільки позбавив життя кілька мільйонів хліборобів, він
знищив селянина як такого і випестив масового поденника —
люмпена на селі, суцільну слухняну біомасу, піддатливу
компартійній ідеології.
Люмпенство — найстрашніший спадок червоної імперії —
призвело до того, що утворилися стійкі стереотипи поведінки.
Позбавлені реальних прав і приватної власності, люди
протягом усього життя обурюються несправедливими діями
місцевих можновладців і сподіваються на захист чи допомогу
міфічного центру. Так було в колишньому СРСР, те саме за
інерцією маємо й у незалежній Україні. Дуже важко до нашої
зашореної свідомості продирається та істина, що мода на
люмпенство минулася, що працездатний громадянин
демократичного суспільства повинен дбати сам про себе, що
збуваються пророчі слова співця української нації Тараса
Шевченка: у своїй хаті своя й правда, і сила, і воля.
На підмогу внутрішнім недругам незалежної України
поспішає ще один — велемовний, підступний російський
шовінізм, який надійно прижився як на своїй батьківщині,
так і в Україні. Зокрема, у московському часописі «Патриот»
вказувалося, що «перелицовка истории на Украине идет
полньїм ходом. Да, все к концу 1992 года бьіло готово для
гражданской войньї на Украине». Не вдаючись до
коментування, зазначимо, що у «перелицьовуванні історії»
протягом більше семи десятиріч компартійні ідеологи досягли
таких успіхів, що тепер, аби очистити її від потужних
нашарувань неправди і подати народові саме такою, якою
17
вона була і є насправді, необхідно добряче попрацювати.
Зрештою, це й визначило актуальність наукового
дослідження, об’єктом якого стала обумовлена пріоритетами
більшовицької політики експансія тоталітарної державності в
Україну, організаційна структура та діяльність органів ВНК,
ДПУ, НКВС, НКДБ, МДБ та МВС — відомств, які становили
основний вузол механізму репресій проти національно-
визвольного руху в період 1917-1950 років.
Необхідно зазначити, що окремі аспекти діяльності цих
органів уже розглядалися в літературі та наукових
дослідженнях 20—80-х років16. Однак в умовах, коли суспільні
науки були повністю ідеологізовані та політизовані, а більшість
істориків не мали доступу до архівних джерел, більшість праць
написані однобічно, в них об’єктивно не висвітлюються
трагічні сторінки нашого минулого, а національно-визвольну
боротьбу українського народу зображено виключно з
негативного боку.
Останніми роками про масові репресії у 30-х роках написано
чимало. Особлива зацікавленість цими трагічними подіями
викликана насамперед бажанням викрити сталінізм як у
минулому, так і в нашому сьогоденні, не допустити його
повторення. Суспільство, домагаючись гарантій незворотності
змін, категорично засуджує злочини доби сталінізму, що
вершилися під керівництвом К.ПРС задля блага створеної
нею моделі соціально-економічного та політичного устрою.
Нині деякою мірою відкрилися колишні партійні архіви,
тож із багатьох публікацій можемо дізнатися про те, як
виготовляли справи у катівнях НКВС, як влаштовували
«репетиції» політичних процесів 30-х років. Поступово
збільшується список дослідницьких робіт із цієї
проблематики17. Особливо актуальними та цінними є наукові
розвідки зарубіжних дослідників18, яких компартійні ідеологи
десятиліттями шельмували, звинувачуючи у «наклепах на
радянський суспільний та державний устрій».
Водночас в історико-правовій літературі залишається
недостатньо вивченою проблема зародження та
функціонування механізму репресій більшовицької
державності в Україні, що був основою тоталітарного
суспільства. Цілком не висвітлена в науковому плані жахлива
за своїми наслідками для українського народу діяльність
18
репресивних органів, пов’язана із боротьбою проти
національно-визвольних змагань у ЗО — 50-х роках, які
залишаються предметом гострих суперечок.
Періодично активізуються та серйозно заявляють про своє
існування сили, які закликають суспільство повернути назад,
у лоно «героїчних часів», коли в країні був «господар», а
відтак — «порядок». На небезпеку, що її містять у собі подібні
заклики, об’єктивно завважив заступник голови Спілки
офіцерів України Г. Омельченко: «Перебуваючи в агонії,
Верховна Рада може рушити у свій «останній і вирішальний
бій» — поновлення діяльності КПУ і встановлення
тоталітарного режиму з «червоним терором»19. Гасло
ревнителів минулого можна було б сформувати так: «Назад до
сталінського комунізму з людським обличчям!»
Нинішнє покоління вповні відчуло на собі тільки одну
сильну владу — недемократичний державно-бюрократичний
соціалізм, закамуфльований під «справедливе суспільство».
Звідси і ностальгія за суворими, але «справедливими» часами,
коли всі були бідними, але начебто рівними, коли здавалось,
що все зрозуміло і абсолютно завбачено.
Звичайно, людей, для яких історія — лише розмінна монета
у політичних комбінаціях, навряд чи можна в чомусь
переконати. Однак історична плутанина та малоосвіченість
уразили широкі верстви суспільства. Чималу відповідальність
за це несуть наші номенклатурні історики, які обслуговували
державну ідеологічну машину, будучи водночас її складовою.
Наші знання ще занадто загальні та приблизні, тому і
допускаємо багаточисельні тлумачення, відверті перекручення
та неприховані спекуляції.
Серед не з’ясованих наукою проблем постає й така, як
спротив української нації репресіям окупаційних режимів.
Справедливо поклавши головну відповідальність за злочини
на державу, ми все ж надто категоричні у твердженнях про
загальну покірність населення, його необізнаність та казенне
однодумство. Навряд чи вірно зводити різноманітність течій
суспільного життя навіть цього надзвичайно скрутного часу
тільки до широкомовних кампаній на підтримку вироків проти
«ворогів народу». Таке спрощення історичної реальності не
тільки залишає без відповіді чимало суттєвих запитань, воно
глибоко несправедливе щодо пам’яті тих, хто, як тільки міг,
19
чинив опір. Подібне спрощення, по суті, позбавляє нас дуже
важливої моральної опори, змізернює нашу демократичну
культуру, підмурки якої завжди підтримувалися прикладом та
самопожертвою людей, котрі за найтяжчих часів знаходили в
собі сили жити по совісті. Видобування їхніх імен із небуття
та ознайомлення з ними широкого загалу — така ж умова
очищення суспільства, як і викриття злочинів проти
українського народу і тих, хто за ними стоїть.
Замислюючись над темою дослідження, автор зосередив
увагу на висвітленні ряду «білих плям» недавнього історичного
минулого України, коли об’єктивно чесна позиція національно
свідомої частини населення, спроби протистояти підлості та
насиллю, незалежно від того, наскільки ці дії усвідомлювались
як антисталінські, були дійовим опором репресивній політиці
компартії. Адже жодна партія поки що не мала такого
вирішального впливу на характер і функції держави, на форму
та зміст правових актів та їхню реалізацію, як комуністична.
Теоретики та історики держави та права у майбутньому ще не
раз звертатимуться до цієї проблеми. Час для цього, очевидно,
ще не настав — занадто багато емоцій, політичних пристрастей
та амбіцій, навіяних соціально-економічними, політичними і
психологічними реаліями, вирує в суспільстві. Все це скорше
віддаляє від істини, аніж наближує до неї. Певні успішні
спроби розв’язання окремих питань можна спостерігати хіба
що в зарубіжних дослідженнях20.
Завдяки розбудові національної державності в Україні
нарешті ці «білі плями», а вірніше чорні за своїм змістом,
починають втрапляти на денне світло. Роблячи спробу
дослідити ці проблеми, сподіваємося, що в їхньому контексті
краще зрозуміємо трагічне минуле нашого народу, його
віковічне прагнення бути господарем у своїй хаті, часи, коли
народ піднявся до збройної боротьби проти зайд, створивши
Українську повстанську армію, яка вписала славні сторінки в
літопис другої світової війни.
Спираючись на документальні джерела, автор висвітлює й
такі зовсім не досліджені у вітчизняній історії проблеми, як
спроба знищення Української греко-католицької церкви, масові
депортації українського населення у глибинні райони імперії,
підступна діяльність спеціальних провокативних груп НКВС
— МДБ по дискредитації національно-визвольної боротьби та
20
розпалюванню ворожнечі між регіонами, післявоєнний
голодомор, стократ посилений ідеологією компартії.
Ці найболючіші рани новітньої історії упродовж деся-
тиліть залишалися найбільшою «білою плямою», а на їхнє
дослідження було накладене табу. Водночас, залишаючись
малознаними для громадськості, вони використовувались
офіційною пропагандою для різноманітних маніпуляцій. Адже
про діяльність УПА ми довідувалися лиш із лайливих
памфлетів та фейлетонів, в яких компартійні історики
лицемірно засуджували ці збройні формування31. При цьому
не дозволялася навіть згадка про те, що їхня діяльність була
проявом самооборони від загарбників.
Легко збагнути, що, розпочинаючи пропагандистсько-
наклепницьку кампанію проти ОУН та УПА, керівники
компартії намагалися таким чином відвернути увагу від
злочинів, заподіяних українському народові репресивним
апаратом, приховати їх від суспільства. Сьогодні ці гори
тенденційної писанини становлять суцільну брудну пляму, її,
цю писанину, необхідно викинути на смітник історії як таку,
що творилася, за словами професора Інституту українських
студій Варшавського університету С. Козака, з метою
фальшування історії, підсилювання конфліктів і
міжнаціональної ворожнечі. Адже годі, щоб такі публікації,
як, приміром, Бєляєва, Чередниченка, Дмитрука,
Євдокименка, Маланчука,'з одного боку, а з другого —
Гергарда, Пруса, Вільчура, Мулкевської, Бонусяка, Сікорського
пули й надалі найпоширенішим джерелом інформації про
означені вище проблеми22. Тим паче що основні положення
цих авторів є тенденційними, а узагальнення — образливими
та брехливими. Не можна погодитися, що українці — народ
націоналістів, зрадників, бандитів та колаборантів, як це
узагальнюють у своїх публікаціях згадані автори, зокрема
І ергард і Прус. До того ж пікантності їхнім концепціям додає
іе, що в своїх писаннях вони посилаються на згадані вище
р;ідянські «авторитети»: Бєляєва, Чередниченка, Дмитрука та
і аіетні памфлети.
Цілком однозначно можна твердити, щодо недавнього
часу у вітчизняній історіографії та публіцистиці не було
ішнажених, грунтовних публікацій, тим паче фундаментальних
наукових досліджень із проблем національно-визвольної
21
боротьби українського народу у XX столітті, історико-правового
аналізу створення та функціонування ОУН — УПА,
протистояння повстанського руху опору репресивному
апаратові тоталітарного режиму радянської імперії.
Автор поставив за мету здійснити спробу з історико-правових
позицій показати механізм репресій більшовицької державно-
сті, дослідити його зародження та методи діяльності у боротьбі з
національно-визвольним рухом українського народу.
Джерельну базу праці склали унікальні архівні документи
та матеріали, що вперше вводяться у науковий обіг. Документи
виявлені у фондах Російського центру зберігання та вивчення
документів новітньої історії (РЦЗВДНІ, колишній
Центральний партійний архів Інституту марксизму-ленінізму
при ЦК. КПРС), Центрального державного архіву громадських
об’єднань України (ЦДАГО України, колишній партійний
архів Інституту історії партії ЦК Компартії України),
Державного архіву Російської Федерації (ДА РФ),
Центрального державного архіву України (ЦДА України), архіву
Головного інформаційного бюро Міністерства внутрішніх
справ України (АГІБ МВС України), обласних державних та
відомчих архівах України, емігрантських виданнях та мемуарній
літературі. У книзі використані закони та підзаконні
нормативні акти, відомчі акти (розпорядження, інструкції,
накази). їх юридичний аналіз в історичному контексті дає
змогу ширше розкрити особливості становлення та
функціонування репресивного механізму, визначає історико-
правовий та політологічний характер дослідження.
Автор не претендує на вичерпне розв’язання проблем і
сподівається, шо наявний у науковій розвідці фактичний
матеріал, узагальнення та висновки уже тепер допоможуть
заперечити стереотипи, що спрощують минуле, уточнити певні
оцінки, а отже, виразно показати один із найскладніших і
найтрагічніших періодів нашої історії.
Обов’язок історика-юриста полягає в тому, щоб зафіксувати
конкретні факти, не залишаючи в читача сумнівів у їхній
достовірності, подаючи їх у правильному історичному
контексті. Наскільки це вдалося автору, судити читачам —
дослідникам та науковцям, що користуватимуться цією
розвідкою при подальших грунтовніших пошуках.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗГОРТАННЯ
МЕРЕЖІ РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНИХ
ОРГАНІВ (1917-1939)
Більшовицький переворот в Україні та знищення
національної державності
Перш ніж приступити до викладу обраної теми, необхідно
навести історичну довідку про генезу українсько-російських
відносин. Тому звернемося до філософських міркувань
мислителів кінця XIX — першої половини XX століть, для
яких не існувало проблеми пріоритету загальнолюдських
цінностей над класовими. Тоді як категорії «держава», «клас»,
«партія» були альфою та омегою практичного виживання
адміністративно-командної системи, ці люди жили і творили
в атмосфері лише загальнолюдських цінностей. До таких геніїв
належить перший президент Української Академії наук
Володимир Вернадський, публіцистичний спадок якого
сучасному читачеві, на жаль, майже не відомий.
Слід зазначити, шо українське питання є ровесником
українського етнографічного елемента у складі Московської
держави. За різних часів це питання набувало різних форм.
Сутність українського питання, як зазначав академік
В. Вернадський, полягає в тому, що українська народність
виробилась у визначено окреслену етнографічну інди-
відуальність із національною свідомістю, завдячуючи якій
намагання близьких та далеких родичів перетворити її на
звичайний етнографічний матеріал для підсилення панівної
народності були і є марними1. Національна самосвідомість
українців розвинулася на грунті етнографічних відмінностей,
особливостей психіки, культурних змагань і нашарувань, що
зв’язували Україну із Західною Європою, та історично
усталеного побуту народного життя, просякнутого духом
демократизму.
Коли польсько-українська боротьба завершилася добро-
вільним приєднанням Української держави до Московського
царства на засадах угоди 1654 року (Березневі статті, що юри-
23
динно оформили автономне становище України у складі
Російської держави після її возз’єднання з Росією на підставі
рішень Земського собору від 1 жовтня 1653 року та Пере-
яславської ради від 8 січня 1654 року), водночас розпочався
тривалий період тертя між українським населенням та росій-
ською владою, обумовлений її централістськими намаганнями.
Протягом XVII й XVIII століть російсько-українські
відносини зводилися до поступового поглинання та
перетравлення Росією України як стороннього політичного
тіла, до того ж попутно ліквідовувались основи місцевого
культурного життя (школи, свобода книгодрукування) і
підлягали переслідуванням навіть етнографічні відмінності.
Поступовий розвиток нових засад управління до кінця XVIII
століття устиг згладити сліди адміністративної автономії в
Україні, а стан соціальних відносин, що супроводили новий
уклад життя, послабив опозицію українців великоросійському
централізмові. Як і в період польського володарювання, вищі
верстви українського суспільства значною мірою ішли
назустріч об’єднувальним тенденціям уряду, а народні маси
через розповсюдження в Україні нової соціально-економічної
структури оберталися на живий інвентар державного
господарства, втрачаючи значення активної сили у
національно-культурному житті краю.
Звичайно, процес розкладу політичної єдності України
проходив не без протестів із боку свідомих елементів
українського населення, а водночас і не без надзвичайних
заходів з боку Російської держави, що прискорювали введення
нового ладу на руїнах старого. Як відомо, відбувалися спалахи
місцевих бунтів, перші гетьмани робили спроби врятувати
політичну самостійність України за допомогою інших держав.
Нарешті, не обійшлося без відкритих військових виступів,
придушення яких призводило до жорстоких репресій із боку
центрального уряду, який застосовував різноманітні заходи
для знищення військової сили України, включаючи спеціальні
каральні експедиції та виселення.
Згадаймо хоча б те, що Запорізька Січ була розчавлена
російськими військами у квітні 1709 року, а у травні того ж
року Петро І видав указ про її ліквідацію. Нова Січ, що
виникла 1734 року в районі колишньої Запорізької Січі, була
знищена 1775 року.
24
У міру послаблення національного життя України протест
проти російського централізму набував інших форм, але не
припинявся до кінця XVIII століття. Одна за одною з’являлися
в Петербурзі депутації, які клопоталися збереженням та
відновленням народних прав. Скликання Катериною II
депутатів для обговорення загальноросійського правового
Уложення викликало в Україні хвилю протестів проти
знеособлювання українського народу та позбавлення його
політичних прав. Найзавзятіші українські політики навіть
висловлювали іноземним володарям свої скарги з приводу
дій російського уряду.
У XIX столітті Україна як політичний організм із
самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи
остаточно, за висловленням Петра І, «прибрана к рукам*
Росією. Зникли навіть сліди автономного устрою. А всі
особливості місцевого побуту та звичаїв, що відповідали
народному характерові та становили краще надбання
національної культури (організація народної освіти, своєрідний
устрій церковно-релігійного життя), поступилися місцем
загальноросійському порядкові, що тримався на трьох китах:
централізмі, абсолютизмі та бюрократизмі. Боротьба за
політичні інтереси старої України завершилася через
відсутність об’єкта цієї боротьби.
Разом із тим національне життя в Україні ніколи не
зникало. На той час воно почало відроджуватися в нових
формах, у відповідності з новими умовами та реаліями
суспільного буття. Завдяки постійному зверненню українських
письменників до живої народної мови дістала значний
розвиток оновлена література, яка завжди була близькою
народним масам і слугувала могутнім фактором національного
українського руху.
Відродження західнослов’янських народностей, яке
співпало з цим періодом, надало вагому основу, широке наукове
та культурне обгрунтування українському національному рухові
як одному із складових елементів прагнення людства залучити
народні маси до надбань культури та утвердити торжество
демократичних ідей.
На цій стадії перші ідеологи українського національного
руху виходили з ідеї рівноправності української народності з
іншими слов’янськими народами і ставили за мету
25
відновлення самостійності України у складі Росії на засадах
федеративного устрою та демократичного ладу в місцевому
управлінні. В подальшому розвитку руху українське суспільство
головним чином стояло на захисті своїх прав на вільне
культивування народної мови у шкільній та літературній
сферах, відкладаючи національно-політичну автономію краю
до віддаленіших часів.
Відновлення українського руху у нових формах викликало
від самого витоку суворі репресії уряду та поклало початок
новому періодові боротьби офіційної Росії з українською
народністю. Цього разу вона звелася головним чином до
пригноблення національно-культурного життя народу як
реального підгрунтя національної самосвідомості української
інтелігенції. В офіційній термінології український рух того
часу отримав назву «українського сепаратизму». Вона
виявилась надто живучою і сьогодні набула широкого вжитку
в Росії як позначення зусиль народу України домогтися
національної державності.
Заходи уряду проти українського руху спротиву, якщо не
брати до уваги особистих переслідувань українських діячів,
виражалися передусім у введенні жорстокого цензурного
режиму, що обмежував уживання української мови в пресі
найвужчими рамками. В окремих проявах боротьби з
«українським сепаратизмом» адміністрація, особливо місцева,
доходила до переслідування таких безвинних та органічних
проявів національної української стихії, як спів народних
пісень та виступи кобзарів.
Урядова політика в цих випадках аж ніяк не рахувалася з
просвітницькими та культурними інтересами, і це стає
очевидним із того, що найбільш люто українська національна
ідея переслідувалася в церковно-релігійній та шкільній
літературі. Саме там, де українська інтелігенція вбачала
найкраще знаряддя освіти та найпряміший шлях до морального
і культурного піднесення, уряд відчував загрозу міцності
держави.
Період інтенсивної боротьби з українським рухом тривав
із деякими перервами понад 50 років — від 1847 по 1905 рік.
На початку 60-х років XIX століття російський уряд
проводив відносно ліберальну політику, що сприяло
виникненню українських товариств, виходили україномовні
26
періодичні видання тощо. Але вже 1863 року з’явився указ,
яким було проголошено, що української мови як такої не
існує: вона є лише діалектом російської мови. Заборонялися
всі друки українською мовою (за винятком белетристики).
Насамперед було заборонено книги «религиовного содержания
и образовательньїе, а также книги, предназначенньїе для
начального чтения*2. Ряд українських діячів було виселено на
північ Росії, закрито українські школи та ліквідовано
україномовні газети.
Незважаючи на драконівські закони російського уряду, у
1870-ті роки все ж продовжували існувати українські громади,
які хоча й легально займалися чисто дослідницькою діяльністю,
однак підтримували національну самосвідомість. У травні 1876
року Олександр II підписав Емський указ, за яким було
заборонено друкувати українською мовою всі оригінальні твори
та переклади (за винятком історичних документів), водночас
заборонялись українські театральні й музичні вистави та
закривалися головні друковані органи руху, хоча й
російськомовні, але з проукраїнською орієнтацією.
Однак кампанія русифікації, що постала за цими діями,
не дуже зрусифікувала українське селянство. Уряду вдалося
досягнути єдиної мети: народові відмовили в книгах та школах
рідною мовою. Це призвело до безпрецедентного зростання
неграмотності, що охопила близько 80 відсотків населення.
За словами П. Григоренка, протягом століття, проведеного
українцями в російській імперській державі, вони забули ім’я
свого народу і звиклись із найменням, яке начепили їм
колонізатори, — малороси3.
Проте в середовищі селянства із вуст в уста передавалися
старовинні легенди про національних героїв гетьманської
республіки та Запорізької Січі, а інтелігенція берегла пам’ять
про національні ідеї. 1897 року була заснована нелегальна
Всеукраїнська демократична організація, яка координувала
діяльність культурних та соціальних груп в усій Україні.
Необхідно зазначити, що боротьба російського уряду проти
українського національного руху мотивувалася твердженнями
про етнографічну, культурну та мовну єдність окремих гілок
російського народу, про рівномірну участь цих гілок у витворі
російської літературної мови, загальнодержавна роль якої
буцімто виключає необхідність паралельного розвитку інших
27
мов та літератур російського коріння. Поряд із цим вказувалося
на державну небезпеку українського «політичного сепаратизму»
та на переважаюче місце в українському русі антидержавних
соціальних тенденцій. До того ж висловлювалися підозри та
звинувачення в інородному та чужоземному походженні
українського руху, підтримуваному споконвічними ворогами
Росії4.
Урядова політика цього періоду прагнула до певної мети
— досягнути повного злиття українців з панівною народністю
та знищити в українського населення усвідомлення своїх
національних особливостей. За своєю реакційною суттю ця
політика великоросійського національного централізму була,
як бачимо, не менш сепаратистською, аніж підозрюваний у
сепаратизмі український рух. Насправді ж офіційним
сепаратизмом завжди був великоросійський, який прагнув до
перетворення величезної багатомовної та багатокультурної
держави, яка нарощувалась неправедними, завойовницькими
методами, у знівельовану за великоросійським взірцем країну
великої Росії — у Великоросіїо.
Як і інші народи, що віками перебували під національним
гнітом загарбників, українці, здавалося, цілком складались із
селян та священнослужителів. Але процес індустріалізації
торкнувся і їхньої території, а це призвело до того, що, зокрема,
на українські шахти, заводи, фабрики почали прибувати селяни
із власне російських областей, які в цілому жили значно
бідніше, ніж українці. Внаслідок цього, як слушно зазначив
Р. Конквест, промислова революція XIX століття спричини-
лася до нового демографічного процесу — вторгнення в Україну
великих мас російського, загалом кажучи, некорінного насе-
лення, з якого утворилася більша частина українських міщан5.
До початку XX століття майже не спостерігалося масового
руху серед українського населення. Відродження нації на межі
століть усім здалося несподіваним і вразило своєю
масштабністю.
Український визвольний рух за короткий проміжок
1905—1907 років позбувся спеціальної цензури, завдяки чому
відновилися друковані органи, розширилися межі літературної
праці, робилися спроби організувати громадську діяльність у
сфері народного шкільництва, з’явилися ознаки того, що
наближається новий спалах національного духу. 1908 року
28
знову вибухнули селянські бунти. Заможні класи складалися
головним чином з неукраїнців; українці становили селянську
масу, тому й націоналістичний рух, що зароджувався тоді в
Україні, мав соціальну тенденцію. Перша чисто соціалістична
партія — Українська революційна партія, — заснована 1900
року, невдовзі підпала під марксистський вплив. Пізніше
вона розкололась, одна з її фракцій приєдналася до Російської
соціал-демократичної робітничої партії і незабаром у ній
розчинилася. Проте інша фракція — Українська соціал-
демократична партія — розійшлася з Леніним у питанні
самовизначення України і тому зберегла відносну
незалежність.
Значнішою українською партією згодом стала Українська
партія соціал-революціонерів, хоча до 1917 року включно
вона мала незначний вплив у народі.
Правлячі кола в поворотний момент російської історії
(кінець 1904 — початок 1905 року) пішли назустріч українській
народності в її нагальних потребах, наслідком чого стало
порушення питання про зняття з української писемності
цензурних обмежень та дозвіл видавати український переклад
Четвероєвангелія. 1905 року з’явилася перша в Російській
імперії газета українською мовою «Хлібороб», слідом за нею
почала виходити щоденна газета «Рада». 1907 року побачило
світ перше повне зібрання поетичних творів Т. Шевченка.
Українська національна самосвідомість проявилася у цей
період представництвом у І та II Державних думах. Від
українських депутатів виходили вагомі та обгрунтовані
пропозиції щодо потреб у галузі культурно-просвітницької
діяльності, націоналізації середньої та вищої освіти, а також
місцевих урядових і церковних уложень, реформи місцевого
врядування, економічних та соціальних відносин. На
превеликий жаль, як зазначає академік В. Вернадський, ці
голоси уже не були почуті і разом із кризою народного
представництва замовкли. Настав новий період гоніння на
український рух6.
Цей період співпав із посиленням націоналістичних течій
у російському суспільстві, на які у своїй внутрішній політиці
спирався Столипін. Боротьба з прагненням поневолених націй
(які до того ж визначалися не інакше як інородці) до
національного самовизначення стала одним із гасел
29
столипінського управління. До числа інородців уряд свідомо
включив і українців.
Столипін, якими б прогресивними не були його погляди у
питаннях економіки, був справжнім російським імперіалістом
в усьому, що стосувалося національного питання. 1910 року
за його розпорядженням були закриті українські культурні
товариства, видавництва, заборонено читання лекцій
українською мовою навіть у місцевих університетах.
Сенатський указ про закриття польського просвітницького
товариства — організації, що сприяла культурному
відокремленню поляків від Росії, спричинився до дій
адміністрації стосовно українських «Просвіт» та інших
громадських організацій. У цілому ряді циркулярів
Міністерства внутрішніх справ Столипін оголосив боротьбу з
українством державним завданням, що лежить на Росії від
XVII століття. Наостанок, як кодекс офіційного погляду на
український рух, з’являється дослідження Щоголєва7.
З початком першої світової війни будь-яка діяльність
української періодичної преси була негайно припинена,
просвітницькій роботі покладено край, провідні національні
лідери, незважаючи на їхні запевнення у лояльності до воюючої
Росії, були заарештовані та згодом відправлені у заслання.
Необхідно зазначити, що ускладнюючим моментом в
українському питанні постав розвиток українського руху за
межами Росії — в Галичині. Там рух розпочався у середині
XIX століття і мав, як і в Росії, виключно культурно-
національний характер з тенденцією до вдосконалення форм
внутрішнього врятування своєї країни. Ширші рамки
політичного життя значно сприяли успіхам української
культури в Галичині. Це усвідомлювали літературні та
громадські сили російської України, які в періоди посилених
репресій усілякими шляхами добирались до Галичини і брали
участь у місцевій культурній роботі. Внаслідок цього українці,
як писав В. Вернадський, засвоїли погляд на Галичину як на
П’ємонт українського національного відродження, тоді як
російські офіційні сфери звикли дивитись на неї як на вогнище
українського сепаратизму, що підтримується сторонніми
впливами. До того ж реакційні москвофільські течії Галичини
слугували опорою таким поглядам8.
Широкий розвиток української художньої літератури,
ЗО
успіхи української науки в Галичині, культурне та економічне
піднесення українського населення цього краю як очевидний
доказ плідності національних засад у народній освіті — все це
оминуло увагу російської громадськості. На фоні загальної
байдужості лише деінде виділялися поодинокі випадки
глибокого розуміння національного питання, що мотивувалися
широко тлумаченими інтересами національної єдності й
цілісності Росії. Виразом такого позитивного ставлення до
українського питання стала записка Академії наук 1905 року
про відміну утисків малоросійського друкованого слова, яка
мала велике значення як противага відчуженню, що встигло
утворитися між українською інтелігенцією та російським
суспільством9.
В очах певної прогресивно настроєної частки російського
суспільства головна небезпека українського руху крилася саме
в його культурницькій ролі. А це, мовляв, загрожувало Росії
національним і культурним розколом. Ці кола свідомо
підгримували протиукраїнську політику уряду, їх ніскільки не
шокували адміністративні способи оцінки та розв’язання
питань педагогіки, філології, культури. Із цього середовища
невдовзі з’являться провісники російського імперіалізму, які
визнають право творити культуру тільки за великими націями
і на цій підставі приречуть культуру 30-мільйонного
українського народу на розчинення у великоросійському морі.
Водночас ворожнеча офіційної й націоналістичної Росії
та українського руху викликала інтерес в ідеологів та керівників
войовничого германізму, для якого вона являла сприятливий
фактору випацку можливої боротьби проти Росії. Проте увага
німецьких політиків до українського питання не тільки не
спонукала російський уряд та суспільство змінити до нього
своє ставлення та розв’язати його згідно із принципами
загальнолюдської справедливості, нагальних потреб української
народності та користі держави, а, навпаки, остаточно озлобила
ворожі українству елементи, поєднавши їх у ненависті до
нового «мазепинства».
Війна 1914 року певною мірою виявилася наслідком саме
таких настроїв, адже відносини між Росією та Австрією
визначалися переважно слов’янофільсько-націоналістичною
ідеологією, в якій одне з головних місць посідало вороже
ставлення до зростання української культури в Галичині та
31
бажання «визволення під’яремної Русі» та возз’єднання її з
Росією на засадах етнографічної єдності.
Успіхи Росії на австрійському фронті перших місяців війни
надали змогу урядові за сприяння націоналістів здійснити
спробу знищення ненависного «вогнища мазепинства».
Здійснювався цей план із властивою німецькою послідовністю
та жорстокістю — шляхом повного винищення української
громадськості та культури в Галичині і насильницького
вигнання з її території місцевої інтелігенції.
У цілому процес «визволення під’яремної Русі» набув
своєрідних форм, що цілком відповідали як внутрішній, так і
зовнішній політиці Росії. Зокрема, в угодах союзних держав
із Румунією передбачалася передача їй Буковини, а в пере-
говорах з поляками стосовно державного устрою майбутньої
Польщі натикалося про заміну російського врядування
польським на «завойованих частинах польської території». Ця
пропозиція стосувалася окупованої російськими військами
частини Східної Галичини, котра, як відомо, споконвіку була
українською землею і ніколи не входила до Польщі.
Отже, «визволення» спочатку звелося до розгрому
української культури в ім’я російської єдності, а згодом — до
віддання українського населення Буковини та Галичини в
жертву румунізації та полонізації.
Нового в цьому нічого не було, адже й у минулому інтереси
українського народу приносилися в жертву чужоземною
окупаційною державою міцнішому або потрібнішому у даний
момент сусідові, найчастіше — на користь поляків. Зокрема, у
XVII столітті у відповідності з Андрусівською угодою українська
територія була розділена між Росією та Польщею. ХУІІІ-го
століття Катерина II допомагала полякам придушити
повстання українського селянства проти польської влади,
причому повстанці вважали, що діють в інтересах Росії. XIX-
го століття уряд став на бік польських рільників проти
українського демократизму, а сліпа боротьба з унією
(об’єднання Австрії й Угорщини згідно з угодою між ними
від 8 лютого 1867 року; розпалося наприкінці 1918 року)
сприяла полонізації населення Холмщини10.
Здійснене у XX столітті руками російських політиків
знекровлення Галичини стало поштовхом до відновлення на
її території впливу польської культури. Але у схожих випадках
32
інтереси російської єдності ставилися над усе, нехтуючи
правами інших націй та народів.
Аналізуючи тогочасну політику Російської імперії, В. Вер-
надський зазначив, що небезпека для Росії криється зовсім не
в українському русі як такому, а в упередженому тлумаченні
його як шкідливого і до того ж чужого явища в державному та
національному організмі. За такого погляду рух, по суті своїй
природний, органічний, що мав рівні права на існування з
усіма аналогічними рухами, відсовується в ряди ворожих даному
державному устрою явищ, які легко сприймають відтінки
сторонніх та чужих впливів і прагнень. Унаслідок того, що
український рух органічний і живиться коріннями народного
життя, то він ніколи не згасне, отже, позитивне розв’язання
українського питання для держави, що не відмовляється від
основних засад правового ладу, неминуче. Усілякі ж
відтягування та зволікання цього розв’язання тільки поглиблять
внутрішній розбрат у державі, суспільстві та серед народу11.
1916 року В. Ленін заявив, що «метою соціалізму є не
тільки знищення роздробленості людства на малі держави і
всілякої відособленості націй, не тільки зближення націй,
але й злиття їх»12. Він визначив націю як історично перехідну,
характерну для своєї історичної епохи категорію, характерну
саме для стадії капіталізму12.
Але 1914 року він заявляв, що «саме тому і тільки тому, що
Росія разом з сусідніми країнами переживає цю епоху, нам
потрібен пункт про право націй на самовизначення у нашій
програмі»14.
Визнавши, що протягом якогось невизначеного перехідного
періоду національні прагнення все ж таки збережуться,
В. Ленін став обдумувати, яким чином йому їх використати. В
одному із знаменитих висловів, саме у зв’язку з наці-
оналістичними рухами, є таке: «Генеральні штаби в теперішній
війні ретельно стараються використати всякий національний
і революційний рух у таборі їх супротивників... Ми були б
дуже поганими революціонерами, якби у великій визвольній
війні пролетаріату за соціалізм не зуміли використати всякого
народного руху проти окремих лих імперіалізму в інтересах
загострення і розширення кризи»15.
Отже, з точки зору ленінської теорії національні рухи і
проблеми національного суверенітету — все це перехідні явища
2 4-45
33
буржуазного характеру, але комуністи можуть їх використати
у важливішій справі — в інтересах власної класової боротьби.
На цій основі був зроблений висновок, що ті чи інші
національні рухи повинні (або, навпаки, не повинні)
використовуватись в інтересах комунізму! А ті, яких
неможливо буде використати з погрібною метою, необхідно
придушувати без жалю. Властиво, цей висновок, що
відноситься до концептуальних моментів ленінської теорії,
був покладений в основу законотворчої діяльності та
більшовицького класового терору, який вершився
репресивними органами протягом усіх років буття радянської
державності на окупованій від 1917 року території України.
Змінювалися тільки форми та методи у відповідності з
директивними постановами ВКП(б) — КПРС.
Напередодні російської революції В. Ленін писав: «Якщо...
кілька народів почнуть соціалістичну революцію... а інші
народи будуть головними стовпами буржуазної реакції, — ми
теж повинні бути за революційну війну з ними, за те, щоб
«роздавити» їх, за те, щоб зруйнувати всі їх форпости, хоч би
які дрібнонаціональні рухи тут висувались... Окремі вимоги
демократії, в тому числі самовизначення, не абсолют, а
частинка загальнодемократичного (тепер загально-
соціалістичного) світового руху. Можливо, що в окремих
конкретних випадках частинка суперечить загальному, тоді
треба відкинути її»16. Таким чином, будь-яким конкретним
національним рухом можна жертвувати, якщо «...інтереси
демократії однієї країни повинні бути підпорядковані
інтересам демократії декількох і всіх країн»17.
За словами ІС Маркса, Ф. Енгельс ще 1849 року висловив
думку про те, що німці, угорці, поляки й італійці
«представляють революцію», тоді як південні слов’яни
«представляють контрреволюцію», і що таким чином діється
вже тисячу років18. Сам же К. Маркс у період, коли німці ще
вважалися, згідно із твердженням його колеги, «прогресивною
нацією», писав: «Ми кажемо знов: крім поляків, росіян і,
найбільше, турецьких слов’ян, жоден слов’янський народ не
має майбутнього з тієї простої причини, що у всіх інших
слов’ян нема необхідних історичних, географічних, політичних
і промислових умов самостійності та життєздатності»19.
Із приводу цього питання Ф. Енгельс навів такий коментар:
34
«Так, ви можете запитати, невже у мене немає й найменшого
співчуття до малих слов’янських народів і залишків народів...
Правду кажучи, у мене Бог знає скільки співчуття до них».
Але в той же час він поставив категоричну вимогу: «Тоді
боротьба, «нещадна боротьба не на життя, а на смерть» з
слов’янством, що зраджує революцію, боротьба на знищення
і нещадний тероризм — не в інтересах Німеччини, а в інтересах
революції!»20.
Відданий справі ортодоксального марксизму тиран XX
століття Й. Сталін вніс у питання про право націй на
самовизначення властивий йому «колорит» імперського
мислення, відхиливши й оголосивши ворожими та
небезпечними для буття «єдиного і неділимого СРСР» будь-
які національні домагання поневолених народів.
Центральна глава праці Й. Сталіна «Марксизм і
національне питання», написана ним ще до революції, була
одразу ж схвалена В. Леніним. Розвиваючи основну ідею
свого зверхника, Й. Сталін писав: «Бувають випадки, коли
національні рухи в деяких пригноблених країнах стикаються з
інтересами розвитку пролетарського руху. В таких випадках ні
про яку підтримку не може бути й мови. Питання права націй
не є ізольованим самостійним питанням: воно є частиною
загального завдання пролетарської революції, підпорядкованій
цілому, і повинно розглядатись з точки зору цілого»21.
Надалі Й. Сталін, очевидно, цілком усвідомлюючи, що
тільки силовими методами можна буде закріпити здобуту
їлочинним шляхом владу та побудувати «світле майбутнє
всього людства», попередньо пропустивши кандидатів на
• щастя» через розгалужену репресивну систему, на якій
трималася більшовицька державність, та знищивши будь-які
прояви національної свідомості, у зазначеній праці виводить
наступну параноїдальну сентенцію, яка згодом стане
іейтмотивом червоного більшовицького терору: «Трапляється,
що право на самовизначення вступає у конфлікт з іншим,
ьільш високим правом — правом робітничого класу, який
прийшов до влади, зміцнити цю владу. В таких випадках, — і
не необхідно сказати прямо, — право на самовизначення не
може й не повинно служити перешкодою на шляху робітничого
к ласу до здійснення права на диктатуру»22.
Одразу ж після революції В. Ленін цинічно заявив: «Ні
35
один марксист, не пориваючи з основами марксизму і
соціалізму взагалі, не зможе заперечувати, що інтереси
соціалізму стоять вище, аніж інтереси права націй на
самовизначення. Наша соціалістична республіка зробила все,
що могла, і продовжує робити для здійснення права на
самовизначення Фінляндії, України і ін. Але якщо конкретний
план справ склався так, що існування соціалістичної республіки
наражається на небезпеку в даний момент з-за порушення
права на самовизначення декількох націй (Польщі, Литви,
Курляндії та ін.), то, розуміється, інтереси збереження
соціалістичної республіки стоять вище*23.
1917 року В. Ленін, говорячи про Польщу і Фінляндію,
згадував Україну як націю, вимогу незалежності якої
більшовики беззастережно визнали. У червні 1917 року у
своїй статті він засудив Тимчасовий уряд за те, що той не
виконав свого «елементарного демократичного обов’язку»,
тобто не оголосив, що він — «за автономію і за повну свободу
відокремлення України»24. Однак проведена паралель аж ніяк
недосконала. Особливості національної структури населення
України — селяни, незначна кількість пролетаріату, широкий
національний прошарок, зокрема в Галичині, — сприяли
попервах невизначеності та різноплановості національного
руху і розвитку в ньому протилежних течій. Польському ж та
фінському рухам це не було притаманне.
Необхідно також зазначити, що в Україні проживала одна
п’ята частина населення царської Росії, а її землі були
найродючішими. Промислові підприємства України вважалися
найсучаснішими. Промислові робітники, як і керівництво
промисловістю, переважно були великоросами. Вугілля та
залізна руда України були вкрай необхідні для російської
промисловості, адже багатства Уралу залишались ще не
займаними. Як слушно зазначив англійський історик Едвард
Карр, якби « українські вимоги про відокремлення були б
такими ж категоричними та чіткими, як польські чи фінські,
тоді було б набагато важче їх примирити з економічними
реаліями»23. Але необхідно визнати, що вимоги про
відокремлення від Росії, які ставили поляки, фіни та українці,
не можна порівнювати. Пізніше Троцький іронізував з
російської буржуазії, яка при Керенському не хотіла
«погодитись на «автономію» українського хліба, донецького
36
вугілля і криворізької залізної руди»26. Та все ж економічна
взаємозалежність промисловості Росії й України була фактом
вагомішим, аніж форми соціальної чи політичної організації.
Щодо визначення реальної структури держави в
багатонаціональній Росії, то більшовики на початку і слухати
не хотіли про розв’язання цього питання на федеративних
засадах. 1913 року В. Ленін говорив: «Федерація означає союз
рівних з їхньої згоди... Ми принципово заперечуємо
федерацію, вона послаблює економічні ланки, для нашої
держави це не припустима форма»27.
Події подальших років показали, що більшовики на чолі з
В. Леніним недооцінювали важливість національного питання.
З цієї проблеми саме в Україні вони дістали головні політичні
уроки.
Революція в Росії спричинила могутній національний зрив
в Україні. Пробудилася приспана довголітньою неволею
національна свідомість українського громадянства. По всіх
місцевостях, де тільки були українські сили, виростали
культурно-освітні товариства, народні та середні школи,
громади, читальні, бібліотеки, почали масово з’являтися
українські книжки та часописи.
17 березня 1917 року за почином Товариства українських
поступовців (ТУП) у Києві було засновано український
національно-культурний і політичний осередок — Українську
І (ентральну Раду під головуванням відомого ученого Михайла
Грушевського, що повернувся із заслання28.
Оскільки російський Тимчасовий уряд не погоджувався
на законні вимоги Центральної Ради про надання Україні
автономії у складі нової Росії, 23 червня 1917 року після
марних спроб ведення переговорів у Петрограді Центральна
І*.та прийняла декрет (Перший Універсал Центральної Ради),
жим проголошувалась «автономна Україна». Вона повинна
пупа існувати «не відокремлюючись від усієї Росії, не
пориваючи з державою російською». Також був утворений
< вій уряд — Генеральний Секретаріат. Його першим прем’єр-
міністром став письменник Володимир Винниченко (соціал-
ісмократ), а найвпливовішим членом — видатний економіст
Михайло Туган-Барановський.
На домагання Центральної Ради Тимчасовий уряд відповів
анексіоністськими заходами: видав інструкцію, за якою
37
Генеральний Секретаріат перетворювався на орган влади
Тимчасового уряду; крім того, зі складу України вилучалися
Харківська, Херсонська і Катеринославська губернії.
У жовтні 1917 року Тимчасовий уряд доручив прокуророві
Київської судової палати розслідувати діяльність Центральної
Ради у зв’язку з її намірами скликати українські Установчі
збори. Але 25 жовтня 1917 року Тимчасовий уряд було
повалено і владу в Росії захопила партія більшовиків, яка
налічувала тоді лише 24 тисячі чоловік29.
Якщо лютнева революція, зазначає канадський історик
Орест Субтельний, була, по суті, наслідком падіння влади, то
причиною другої революції, яку називають жовтневою, стало
захоплення влади. Його здійснили більшовики на чолі з
Леніним — група, яку лише шість місяців тому вважали
малоймовірним кандидатом на владу в Росії.
Якщо на початку 1917 року більшовицька партія Росії, яка
складалася переважно з російської та єврейської інтелігенції
й робітників, у своїх рядах налічувала менше 24 тисяч, то інші
соціалістичні партії об’єднували сотні тисяч членів. Але
більшовикам були властиві риси, які за тих бурхливих часів
мали значно більшу вартість: вони являли собою
дисципліновану, суворо централізовану партію ортодоксальних
революціонерів на чолі з неперевершеним майстром
революційної тактики Леніним. їхня програма базувалась на
ідеології марксизму й була розрахована переважно на
пролетаріат, серед якого українці складали незначну кількість,
вона мало їх приваблювала. За словами радянського історика
М. Попова, «більшовики в Україні були партією росіян і
русифікованого пролетаріату». В свою чйргу додамо, що
робітники України, переважно росіяни та євреї, становили 75
відсотків членів більшовицької партії.
Як з’ясовується нині, сила більшовизму була зовсім не в
марксистській ідеології, як нас запевняли. Уряд тодішньої
Німеччини систематично фінансував діяльність В. Леніна-
Ульянова та більшовиків з метою спрямування її проти
потенційно багатого та сильного суперника, яким була
Російська імперія для Німеччини. Нині достеменно відомо,
що тодішній німецький уряд виділив більшовикам близько 1
млрд марок для революційної діяльності, тобто, у відповідності
з чинним на той час російським законодавством, — діяльності
38
їлочинної, антидержавної, до того ж на користь іншої держави30.
Після того як більшовики захопили владу в Росії, постало
питання, коли і як вони візьмуть владу в Україні. Саме їй,
одній із незалежних країн Європи (адже 1918 року Ленін все
ж визнав її незалежність), випало першою випробувати на
собі більшовицький досвід нав’язування радянської влади.
Як і більшість росіян в Україні, більшовики вороже
поставилися до українського руху. Ортодоксальні марксисти,
нони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого
класу; будучи представниками панівної меншості, вони
відчували загрозу нещодавно покірної більшості, що
мобілізувалася; врешті-решт, як мешканці міста, вони з
презирством поглядали на рух, котрий спирався на селянство.
Один з провідних більшовиків — Християн Раковський — не
визнавав навіть самого факту існування українського народу.
Про поширеність таких поглядів у більшовицькій партії
свідчать слова одного з небагатьох видатних українських
пільшовиків Миколи Скрипника: «...для більшості членів
нашої партії Україна не існувала як національна одиниця».
Водночас, один з найавторитетніших більшовицьких вождів
в Україні Георгій Пятаков заявляв відверто: «Ми не повинні
підтримувати українців, оскільки їхній рух невигідний
пролетаріатові. Росія не може існувати без українського цукру,
промисловості, вугілля, зерна тощо’31.
Проте Ленін був надто обережним політиком, щоб
формувати партійний курс таким чином. Він розумів, що
націоналізм є могутньою силою, якою партія могла б
< користатися. Внаслідок цього він сформулював досить плутане
івердження, що більшовикам належить визнати і навіть
 нрпяти здійсненню права пригноблених народів на
культурний розвиток та самоврядування, але доти, доки це не
перешкоджає пролетарській революції. Іншими словами,
ьгіьшовицька теорія визнавала національні прагнення
у країнців, а практика — відкидала.
Перевага такого підходу полягала в тому, що він дозволяв
робити вигляд, неначе більшовики справді симпатизують
прагненням українців і тому заслуговують на підтримку з
оцього боку, ще й при цьому не зраджуючи справи
 пціалістичної революції.
І все ж, коли більшовицькій революцїї-переворотові ще
39
не встигло виповнитися й одного місяця, відносини між
Росією й Україною стали напруженими. Ради, що з’явилися в
різних регіонах України влітку 1917 року (зокрема, в Києві
виникла Рада робітничих депутатів, а також окрема солдатська
Рада), після жовтневої революції об’єдналися, отримавши
підтримку з боку радянського уряду, що в Петрограді, з метою
фактичного підриву і повалення влади Центральної Ради.
16 листопада 1917 року Центральна Рада перебрала всю
повноту верховної влади в Україні, а 20 листопада оголосила
про створення Української Народної Республіки, хоча в
Третьому Універсалі знову йшлося про наміри «не
відокремлювались від Російської Республіки і, щоб зберегти її
єдність», допомогти їй «стати федерацією рівноправних,
вільних народів»32. Генеральний Секретаріат став звичайним
урядом, у якому Винниченко був прем’єр-міністром, а
С. Петлюра — міністром з військових справ. Одначе, беручи
до уваги проголошену радянським урядом політику, все це не
обов’язково означало розрив між Києвом та Петроградом, ще
деякий час між ними підтримувалися нормальні стосунки.
Так, 29 листопада (12 грудня) 1917 року Рада прохала грошей
у Державного банку в Петрограді для оплати заробітку
залізничним службовцям33. Неможливість виконати цю вимогу
змусила Раду випустити у грудні 1917 року свої перші
банкноти34.
Але це були тільки видимі «нормальні відносини» між
Україною та Росією. Насправді ж претензії більшовиків до
українського уряду зростали з кожним днем, особливо в галузі
військових проблем. Рада, намагаючись роз’єднати армії,
відкликала в Україну всі військові частини і, таким чином,
сприяла дезорганізації фронтів. Радянські та
червоногвардійські частини, що перебували на українській
території, підлягали роззброєнню, радянським військам не
дозволялося також проходити територією України для
створення фронту проти «білих», але пропускалися козацькі
формування, що прямували на Дон До КалеДіна, який
організував там контрреволюційну армію35.
Укладення договору про перемир’я з Німеччиною у Бресті
2 (15) грудня 1917 року частково зменшило перенапруження
військових ресурсів радянського уряду.
Вже 4 (17) грудня 1917 року Українській Центральній Раді
40
було відправлене повідомлення-ультиматум. Воно
розпочиналося визнанням «народної Української республіки»
в ім’я принципу самовизначення, а відтак Центральна Рада
звинувачувалась у тому, що веде «двозначну буржуазну
політику, яка уже давно виражається в невизнанні Радою —
Рад і Радянської влади на Україні». Від неї вимагали негайно
відмовитися від такого курсу, а також «сприяти революційним
військам у справі їх боротьби з контрреволюційним кадетсько-
каледінським повстанням». Вказувалося, що у випадку
неотримання протягом 48 годин позитивної відповіді
Раднарком вважатиме Центральну Раду «в стані відкритої
війни проти Радянської влади в Росії і на Україні36». Як
Рисувалося, за цією ультимативною вимогою крилася
наростаюча загроза голоду у Петрограді та Москві, а отже,
і іагальна потреба в українському хлібі. Зрештою, про це відверто
у «Правді» заявив Радек: «Якщо вам потрібні харчі, кричіть:
• Смерть Раді!»37.
Загроза, що виходила з Петрограда, викликала саме ту
реакцію, яку й повинна була викликати. Ще раз підтвердилась
існденція, притаманна українському національному рухові, —
перед лицем російської військової сили, що перевершувала
міць Центральної Ради, звернутися за іноземною допомогою.
У Києві деякий час розміщувалася французька військова
місія на чолі з генералом Табуї. Достеменно не відомо, якого
« іме моменту Центрадьна Рада почала прагнути «перебудувати
* или опору і зберегти вірність союзникам». Про це є згадка у
першому, очевидно, офіційному посланні генерала Табуї до
Кинниченка, датованому 5(18) грудня 1917 року (наступного
іпя ультиматуму з Петрограда), в якому стояв запит про
подробиці стосовно «фінансової і технічної допомоги»38, яку
Українська Республіка хотіла б отримати від Франції. Про
Франко-українську угоду скоро стало відомо в Петрограді.
І >(28) грудня 1917 року Сталін надрукував у «Правді» фальшиву
ісчеграму, буцімто направлену французькою місією
І Іеіпральній Раді39. Водночас у Києві генерал Табуї оголосив
про те, що він призначений уповноваженим Французької
Республіки при уряді Української Республіки, а 29 грудня
І ’»17 року (11 січня 1918 року) інформував Винниченка про
о , що Франція виявить Українській Республіці підтримку
। < іма моральними та матеріальними силами, які є у її
41
розпорядженні. Аналогічну заяву зробив приблизно тоді ж і
британський представнику Києві40.
З боку більшовиків рішення про розрив стосунків із
Центральною Радою (це передбачалося в ультиматумі від 4(17)
грудня 19І7 року) вимагало негайного створення
маріонеткового уряду в Україні. Напередодні пред’явлення
ультиматуму, тобто 16-17 грудня 1917 року, в Києві відкрився
Всеукраїнський з’їзд Рад робітничих, солдатських та селянських
депутатів. Готуючись до з’їзду, українська організація
більшовиків провела засідання й переіменувала себе в «РСДРП
(б-ків)с.-д. України». Цією смішною назвою більшовики
досить незграбно прагнули поєднати партійну єдність із
визнанням українських національних почуттів. Одначе це їм
не допомогло. На з’їзді, де більшість становили представники
українських партій, які під час виборів до всеросійських
Установчих зборів дістали 70 відсотків голосів, а більшовики
— лише десять, російські більшовики зазнали повного провалу,
набравши тільки 11 відсотків голосів4|. Після незадовільної
відповіді Центральної Ради на ультиматум відкритого розриву,
однак, не настало: почасти тому, що жодна із сторін фактично
не хотіла війни, а почасти тому, що радянський уряд віднайшов
кращий спосіб урегулювати ситуацію, який відповідав духу
більшовицької стратегії і тактики.
Делегати-більшовики переїхали з Києва, де влада
Центральної Ради була безперечною, до Харкова, щойно
зайнятого Червоною армією, і скликали власний
Всеукраїнський з’їзд Рад, всі делегати якого були росіянами
за національністю. Через два дні «Центральний Виконавчий
Комітет Рад України», обраний з’їздом, телеграфував урядові
у Петрограді, що він «перебрав всю повноту влади на Україні»42.
Переважно він складався із більшовиків з невеличким додатком
лівих есерів43. Але фактично цей з’їзд не був всеукраїнським,
а з’їздом Рад Донецького та Криворізького басейнів. До того
ж харківський з’їзд був неправосильним: тут були
представники лише 96 Рад із 300 створених на той час в
Україні. Отже, проголошення радянської української
республіки відбулося лише від третини Рад. Але
новостворений радянський уряд одразу ж оперся на військові
формування, що прибули з Росії. Аби не допустити
відокремлення України від Росії, російські більшовики вдалися
42
до створення штучної Донецько-Криворізької республіки,
проголосивши й частиною «загал ьноросійської федерації». На
практиці ж ця республіка перетворилася на плацдарм для
наступу на Українську Народну Республіку.
Відтоді радянський уряд розпочав відверто проводити
подвійну політику. Він вітав цю нову владу як «справжній
уряд Народної Української Республіки» і брався надати йому
всіляку підтримку як «у справі боротьби за мир», так і «у
справі надання всіх земель, фабрик, заводів і банків трудовому
народові України»44. Разом із тим це не перешкоджало йому
продовжувати вести переговори із Центральною Радою через
усіляких посередників41 або неохоче визнати повноваження
делегації Центральної Ради на мирній конференції у Бресті:
відмовитись від цього — означало піддати сумніву щирість
запевнень більшовиків в їхній відданості справі національного
самовизначення. Ненормальність становища підтверджувалася
й тим, що 28 грудня 1917 року (10 січня 1918 року), вже після
того, як Петроград визнав радянську владу в Україні, Троцький
заявив у Бресті, що, визнавши право на самовизначення,
російська делегація не заперечує проти участі української
делегації у мирній конференції. Незважаючи на це, російська
делегація спробувала запросити для участі в конференції ще й
делегатів від харківського уряду, однак цьому спротивились і
делегація Центральної Ради, і німецька делегація*.
Принагідно наводимо слова із виступу на мирній
конференції у Бресті члена української делегації Миколи
Любинського, які викликали замішання серед членів
російської делегації та симпатії до молодої Української держави
з боку делегацій інших союзних держав. Український дипломат
називав речі своїми іменами:
«...Большевицьке правительство, згідно з ідеями своєї
партії, стає щораз дальше від федеральних ідеалів, які
< >душевлюють провідників непануючих народів. Але так само,
»к їх попередники на престолах, яких скинуто спільною
натугою не лише суспільних, але й національних революцій,
оголосило правительство большевиків принцип
• амовизначення народів лише для того, щоб тим рішучіше
поборювати цей принцип в його практичному переведенню.
І олосні заяви большевиків про цілковиту волю народів Росії
це лише грубі демагогічні засоби. Правительство
43
большевиків, яке розігнало Установчі збори та спирається
лише на багнети наймитів червоної гвардії, ніколи не
зважиться перевести в Росії справедливі засади права на
самовизначення (...) Таким робом переводить правительство
большевиків замість засади права на самовизначення засаду
анархії і розкладу, бо воно знає, що легше руйнувати, ніж
творити наново, і поводиться так, як говорить стара
приповідка: бреши, щось з того лишиться і зависне [...] Вибори
до Установчих зборів цілої Росії, які відбулися в кінці
падолиста 1917 року, були блискучою перемогою Центральної
Ради на цілій території України, бо з українських
кандидатів...вибрано понад 75 відсотків, між тим як інші
партії, заступлені в Центральній Раді, дістали лише 15
відсотків, а большевики навіть менше — 10 відсотків.
Наприклад, у Київський губернії [...] вибрано з 22
пропонованих нами кандидатів 20, на Поділлю з 19 кандидатів
18, на Волині з 10 кандидатів 9, на Полтавщині з 17 кандидатів
14 і т.д. (...) Це є маси, на які Центральна Рада спирається і
від імені яких ми прийшли сюди, щоб говорити тут. Тоді
петроградське правительство ухвалило вжити останнього
засобу. З грудня 1917 року воно скликало в Києві при
мовчазній згоді Центральної Ради український конгрес
робітників, селян і вояків. На конгресі зійшлося понад 2000
делегатів, і всупереч сподіванням ініціаторів почалися
засідання гучними оваціями Центральній Раді. Після цього
маленька групка большевиків, приблизно 80 осіб, залишила
конгрес, перенеслася до Харкова й оголосила себе новим
правительством Української Народної Республіки. Народні
комісари послали туди незорганізовані банди червоної гвардії,
щоб грабувати населення Харківщини й боронити харківське
правительство від мешканців Харківської губернії»47.
Після цього виступу слово взяв голова австро-угорської
делегації граф Чернін, який від імені чотирьох союзних держав
заявив, що вони визнають українську делегацію самостійною
делегацією й уповноваженим представництвом самостійної
Української Народної Республіки.
Отже, Україна перед усім світом ще раз дістала
підтвердження визнання свого статусу незалежної суверенної
держави. Заява держав Союзу чотирьох — це висока оцінка
успіху молодої української дипломатії у Бресті. Але з цим не
44
могли змиритися більшовики, які не визнавали норм
міжнародного права. Більшовицький уряд керувався
принципами доцільності та революційної правосвідомості, а
його зверхник Ленін навіть не гребував шахрайством,
направляючи своїй делегації у Брест фальшиву радіотелеграму,
буцімто Центральна Рада в Києві впала, відтак уся влада
перейшла до Рад.
Розпочалася тривала боротьба за утвердження української
державності. Тим часом в Україні відбувалися фанатичні
події: більшовицькі війська після оголошення Радою Народних
Комісарів ультиматиму Центральній Раді наближалися до
Києва. Ситуація в Україні, і зокрема в Києві, з кожним днем
ставала дедалі напруженішою. Внаслідок російської агресії
під загрозою опинилася державна незалежність України.
На територію Української Народної Республіки зі сходу
наступала сформована в Росії 12-тисячна більшовицька армія
під командуванням Володимира Антонова-Овсієнка,
помічником у нього був царський полковник Михайло
Муравйов. Військовий міністр щойно створеної Української
Народної Республіки міг протиставити цій кадровій армії
лише поспіхом сформовані селянські ополченські загони
«вільних козаків» та невеличкі загони «січових стрільців»,
утворених із колишніх військовополонених галичан, що
перебували на території України, а також кількох підрозділів
із фронту та кількох сотень київських гімназистів, які пішли
на фронт прямо від шкільної лави. Майже 300-тисячна
•українізована армія, яка перших днів присягнула на вірність
Центральній Раді, під впливом більшовицької агітації, що
обіцяла наївним солдатам усі земні блага, розпалася48. Треба
зазначити, що більшовики не шкодували ні грошей, ні людей
ишля того, щоб проникнути в українські загони, які значною
мірою складалися з необізнаних у політиці селян, і переконати
останніх не брати участі в боях або ж приєднатися до
більшовиків. Унаслідок цього їхні сили в Україні у грудні
1917 року зросли до 40 тисяч осіб. Іншими словами, добрий
агітатор був тоді вартий сотень озброєних солдатів.
Іншим методом більшовицьких керівників у боротьбі
проти української держави була організація зрусифікованими
робітниками, що вірили більшовицьким обіцянкам,
/інверсійних повстань. Тож при наближенні російсько-
45
більшовицьких військ до великих промислових міст там
вибухали повстання проти Центральної Рани. Найнебезпечніше
із них сталося 29 січня 1918 року в Києві, коли російські
робітники захопили завод «Арсенал», скувавши на кілька днів
війська Центральної Ради. Водночас неподалік, на схід від
містечка Крути, вступили у свій останній бій із військами
Муравйова, що наближалися, вояки УНР. Після тривалих
боїв українці змушені були відступити, але в оточення потрапив
загін із 300 гімназистів, котрі всі полягли у бою49. Своєю
героїчною смертю у боротьбі за Українську державу вони
здобули почесне місце в українському національному пантеоні.
Тим часом Центральна Рада засідала удень і вночі,
приймаючи похапцем закони про націоналізацію великих
землеволодінь. У ніч на 25 січня 1918 року вона видала свій
історичний Четвертий (останній) Універсал, проголосивши,
що Українська Народна Республіка стає вільною та
самостійною державою. Документ починався словами:« Народе
України! Твоєю силою, волею, словами стала на землі
українській Вільна Українська Народна Республіка».
Але більшовицькі війська вже наближалися до Києва. З
боку Глухова і Кролевця наступав Муравйов, із Бахмача і
Конотопа сунула колона Берзіня. Невдовзі столицю оточили
з усіх боків. А в цей час частина діячів Центральної Ради
шукала компромісу з більшовиками, адже всі її члени були
представниками українських соціалістичних партій. Сам голова
Генерального Секретаріату Володимир Винниченко
неодноразово пропонував визнати Раду робітничих і
солдатських депутатів. «Якщо Україна не буде соціалістична,
нам не треба ніякої», — заявляв він. Однак ніхто вже не
бажав іти на компроміс з Україною. 9 лютого 1918 року Київ
було захоплено більшовицькими військами під командуванням
Муравйова. Розпочався кривавий терор: лише першого дня
окупації було розстріляно понад 3 тисячі осіб, переважно
представників інтелігенції9.
Більшовицьких окупантів повсюди супроводили
продовольчі загони, що розподілялися на групи по десять
осіб у кожній. їхнім завданням була конфіскація хліба у селах
у відповідності з категоричною вимогою Леніна надіслати
«хліб, хліб і ще раз хліб»51. За період від 18 лютого по 9
березня 1918 року із однієї лише Херсонської губернії було
46
відправлено до Росії 1090 залізничних вагонів із хлібом52.
Необхідно зазначити, що більшовики тоді зовсім не
байдуже ставилися до проявів українських політичних
тенденцій й у власному середовищі. Чи не перший помічник
Леніна Я. Свердлов говорив, що «створення окремої
української партії, як би вона не називалась, яку б програму
вона не приймала, вважаємо небажаним»55.
Перший радянський уряд в Україні, що проіснував лише
декілька тижнів, відверто нав’язував народові російську, хоча
й революційну, владу. За його розпорядженням закривалися
українські школи, придушувалися інші культурні інститути,
та й узагалі, тенденція до русифікації у перші роки існування
радянського окупаційного режиму більшовиків в Україні
носила гранично різкий, підкреслено антиукраїнський
характер. Відомий український комуніст В. Затонський
розповідав, як перший голова «надзвичайної комісії» (НК) у
Києві Лаціс розстрілював людей тільки за те, що вони
розмовляли на вулиці українською мовою, та як він сам
дивом залишився тоді живим54. Революційна влада докладала
зусиль навіть до того, щоб перешкодити створенню української
комуністичної партії і не допустити діяльності бодай
і номінального українського профспілкового руху.
Перед лицем неминучої поразки останньою надією
Центральної Ради була чужоземна допомога. Слід зазначити,
що загалом симпатії Ради схилялися на бік Антанти, і від
самого початку вона наполегливо домагалася визнання її
членів, особливо Франції, хоча реакція останньої була
неоднозначною. Проте 22 грудня 1917 року виникла ситуація,
коли Ленін розпочав мирні переговори у Бресті із
Центральними державами, заявивши про те, що
ьільшовицький уряд репрезентує всі народи колишньої
Російської імперії.
Щоб зірвати наміри більшовиків представляти на мирних
переговорах Україну, Центральна Рада направила до Бреста
свою молоду дипломатію. 9 лютого 1918 року, лише за кілька
юдин до відступу Центральної Ради з Києва перед
оніьшовицькими військами, її делегати підписали у Бресті
\ і оду з Центральними державами.
Брестський мир був конкретною спробою врятувати
\ кр.тїнську державність, яку більшовицька Росія кривавими
47
руками муравйових, ремньових та інших зайд брутально
намагалася знищити. Ніде правди діти, допомагали їй у цьому
й розпропаговані, задурманені комуністичною утопією
українці, приміром, «малий син великого батька» Юрій
Коцюбинський, Володимир Затонський, Микала Скрипник...
Розв’язаний більшовицькою Росією антиукраїнський терор
став одним із чинників, що спричинилися до появи після
підписання мирного договору відозви «До німецького народу».
В ній Українська Центральна Рада звернулася до уряду
Німеччини із проханням подати військову допомогу у відсічі
агресії петроградсько-московських комісарів. Інша річ, що німці
переслідували і свої власні корисливі цілі. Втім, про ще один
доконаний факт варто згадати. У мирному договорі між Росією,
з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією
й Туреччиною — з другого, підписаному у Бресті 3 березня
1918 року, Україна та Фінляндія визнавалися самостійними
державами. Радянська Росія зобов’язувалася підписати мирний
договір з Українською Центральною Радою й визнати мирний
договір між Україною та Німеччиною. У Бресті уперше після
1654 року українство було легалізоване в міжнародному
масштабі. Уперше в новітній історії українці з’явилися на
міжнародній арені як державна нація, Українська Народна
Республіка була гідно репрезентована як суб’єкт міжнародного
права. Підписання мирного договору у Бресті стало величезним
дипломатичним успіхом України, який, на жаль, не був опертий
на реальну, національно свідому силу народу.
Тим часом на територію України вступила 450-тисячна
німецько-австрійська армія, і 2 березня 1918 року більшовики
поступилися Києвом силам Центральної Ради на чолі з
Петлюрою. Німецькі й австрійські війська, що окупували
країну під прапором союзників Ради, майже одразу розпочали
експлуатацію природних та господарських багатств України.
Центральні держави мали наміри використати багаті ресурси
України як джерело поповнення своїх сил на останньому
етапі війни проти Франції, Великобританії та США.
Оскільки Центральна Рада чинила опір цим грабіжницьким
планам, німецьке військове командування організувало 29
квітня 1918 року військовий переворот, у результаті якого до
влади прийшов Павло Скоропадський, нащадок Івана
Скоропадського, який гетьманував після Івана Мазепи55.
48
Доречно наголосити, що це було зроблено в момент, коли
відбувалося історичне засідання Центральної Ради, на якому
було ухвалено демократичний проект Конституції і обрано
президентом України Михайла Грушевського.
Від обрання гетьманом Павла Скоропадського справжня
влада належала зовсім не йому, а німецькому військовому
командуванню. Уряд гетьмана повністю ним контролювався,
авторитет його був дуже низький. По грудень цього ж року
Скоропадський правив Україною, спираючись на місцевих
зрусифікованих поміщиків та користуючись підтримкою
багаточисельних російських офіцерів і дворян.
Павло Скоропадський мав чин генерала царської армії,
;іле одразу перейшов на бік української революції і зорганізував
40-тисячний корпус дисциплінованих вояків, бажаючи
передати його Центральній Раді. Проте її діячі заявили, що
революція не потребує армії, а багатому землевласникові й
генералові не можна довіряти. Німецькі власті також всіляко
противилися створенню українських збройних сил, хоча
Україні й були передані судна Чорноморського флоту,
іахоплені німцями. До того ж було розроблено закон про
державний український флот56.
Скоропадський попервах користувався авторитетом серед
селян, які стихійно формували загони «вільного козацтва». І
коли в жовтні 1917 року зібрався в Чигирині з’їзд «вільних
козаків», почесним отаманом обрали командира 1-го
Українського корпусу Павла Скоропадського. Отже, в народі
не згасла пам’ять про козацьку державність. Відтак у часи
кризи Центральної Ради був відроджений гетьманат.
Найвагоміших здобутків він досяг у відновленні
сіпізничного руху, створенні державного бюджету й української
імлюти, яка була забезпечена природними ресурсами України
г.і цукром, в українізації початкових та середніх шкіл. 6
жовтня 1918 року в Києві відкрили Державний український
університет, 22 жовтня — Український університет у
Кам’янці-Подільському, історично-філологічний факультету
Полтаві, 24 листопада 1918 року вперше було відкрито
Українську Академію наук, яку очолив професор Володимир
Вернадський, засновано Українську національну бібліотеку,
І Іаціональну галерею мисгеців, Український історичний музей,
< >і ісрний театр, Державну хорову капелу під орудою О.Кошиця,
49
симфонічний оркестр57.
Необхідно зазначити, що попередня політика Центральної
Ради, розрахована на військову допомогу з боку німецько-
австрійської армії, викликала розчарування і невдоволення
населення. До того ж Центральна Рада не могла забезпечити
виконання договорів щодо продовольчих поставок у
Центральні держави. У її середовищі постійно тривали гострі
сутички, її керівники були молодими за віком й
малодосвідченими політиками, які захоплювалися власного
риторикою й заперечували використання старих кадрів
чиновництва та армії, до того ж між деякими з них (наприклад,
між Винниченком та Петлюрою) були напружені особисті
стосунки. Насправді ж нічого дивного в цьому немає, адже
майже всі керівники Центральної Ради були соціалістами, які
й користувались більшовицькою тактикою. Внаслідок цього
Рада не мала зв’язку з окремими місцевостями, а військових
сил для боротьби за утвердження своєї влади не вистачало.
Більшовики тим часом устигли відреагувати на нову
ситуацію в Україні і створили в Росії нову Комуністичну
партію більшовиків України. У період від 12 липня 1918 року
в Москві відбувся її перший з’їзд. Незважаючи на заперечення
групи більшовиків-українців на чолі з ветераном РСДРП(б)
Миколою Скрипником, партію більшовиків України було
проголошено невід’ємною частиною Російської комуністичної
партії більшовиків. А її другий з’їзд, який відбувся 17-22
жовтня 1918 року також у Москві, зазначив, що головним
завданням цієї партії є «об’єднання України з Росією»58. На
з’їзді виступив голова московського партійного керівництва
Л. Каменєв, який повідомив, що у Фінляндії, Польщі а також
в Україні «лозунг самовизначення націй перетворився у зброю
контрреволюції59.
На той час більшовики, як, зрештою, й інші російські
політики, аж ніяк не очікували такого швидкого та серйозного
відродження української нації. Щоправда, сам Ленін, який
колись проголосив право українців на самовизначення аж до
відокремлення, уже на восьмому з’їзді РКП(б) заявив, що
національні почуття, можливо, й існували колись в Україні,
але тепер вони викорчувані німцями, і навіть уголос висловив
сумнів про те, що українська мова є справді мовою мас60.
У програмі більшовицької партії, яка одночасно була й
50
програмою державотворення неоімперГЇ, відверто зазначалося:
«Україна, Латвія, Литва і Білорусія існують в даний час як
окремі радянські республіки. Таким чином вирішено зараз
питання державної структури. Восьмий з’їзд РКП(б)
постановляє: повинна бути одна централізована комуністична
партія з єдиним Центральним Комітетом... Всі рішення
РКП(б) та її керівних органів підлягають беззастережному
виконанню всіма відділеннями партії незалежно від їхнього
національного складу. Центральні комітети українських,
литовських комуністів користуються правами регіональних
комітетів партії і повністю підпорядковані Центральному
Комітету РКП(б)»61.
Як відомо, влада Скоропадського в Україні проіснувала до
військового краху Німеччини влистопаді 1918 року. Протягом
усього часу в Україні постійно зростало невдоволення, яке
значно підігрівалося іззовні. Повсюдно вибухали селянські
повстання проти німецьких окупантів та каральних загонів,
які відбирали хліб. Так, у Звенигородському і Таращанському
повітах на Київщині організувалася майже 40-тисячна
селянська армія, що завдавала німецьким військам значних
втрат. У цій ситуації колишні діячі Центральної Ради створили
новий уряд — Директорію — на чолі з двома давніми
суперниками: Винниченком, що став її головою, та Петлюрою,
котрий обійняв пост головнокомандуючого з претензіями на
те, аби стати диктатором. Директорія проголосила повстання
проти гетьманату. Невдовзі на її бік перейшла і частина
«січових стрільців» під орудою Євгена Коновальця, а також
Сірожупанна дивізія гетьмана Скоропадського. 14 грудня 1918
року війська Директорії увійшли в Київ, попередньо
домовившись із німецькими військами, і знову проголосили
відновлення Української Народної Республіки62. Отже,
гетьманат проіснував менше восьми місяців. Найбільшою
помилкою Скоропадського була спроба відновити на селі
старий дореволюційний порядок, тому найчисельніша верства
населення України — селянство — не стало опорою його
влади, хоча спочатку авторитет гетьманської влади на селі був
досить високим.
У Москві прийняли рішення прямо не втручатись у справу
відтворення народної республіки — за умови, що комуністичній
партії України буде надана можливість діяти на її території
51
легально, Ленін, очевидно, не наважувався розпочинати до
кінця року нову навалу на південь.
Про відсутність організованої підтримки більшовиків в
Україні свідчила та обставина, що навіть у хаосі, породженому
падінням німецької влади та втечею Скоропадського,
більшовики не змогли одразу ж захопити владу.
Проте влада Директори теж не була тривалою. Її,як і
Центральну Раду, роздирали внутрішні конфлікти щодо вибору
політичного курсу. Одна група на чолі з Винниченком стояла
за пріоритети соціалістичної революції, віддаючи перевагу
системі Рад, як це було у більшовицькій Росії, інша — на чолі
з Петлюрою виступала за національне визволення, створення
сильної армії та інших державних інституцій самостійної
України.
Цього складного часу перебіг подій прискорився. Держави
Антанти, намагаючись блокувати поширення більшовизму в
Європу, висадили десант на півдні України.
28 листопада 1918 року в Курську був сформований так
званий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України під
керівництвом Пятакова. 29 листопада цей уряд видав
маніфест про взяття влади, передання землі селянам, про
перехід фабрик і заводів до рук «трудящих мас України»63.
В свою чергу, більшовицький уряд Росії під приводом
надання допомоги українському радянському урядові
розгорнув наступ на Україну. Принагідно зазначимо, що 17
листопада 1918 року, тобто ще до постання уряду на чолі з
Пятаковим, за рішенням ЦК РКП(б) і Раднаркому Росії було
створено Реввійськраду групи військ Курського напряму для
«визволення» України.
Після триденного загального страйку, що відбувся в Харкові
на початку грудня 1918 року, Ради захопили там владу, і
невдовзі більшовицькі армії розпочали свій наступ на південь
України. У відповідь на протести Директорії Чичерін у ноті
від 6 січня 1919 року заперечував відповідальність за дії уряду
Пятакова та його армії, котрі були, як зазначалося в ноті,
«цілком самостійними»64. Через десять днів Директорія
оголосила війну більшовицькій Росії, очевидно, проти волі
Винниченка65, який невдовзі пішов у відставку. У момент
боротьби Директорії з агресією на півдні та сході до більшовиків
перейшли найбільші стихійні військові формування
52
українських селян — отаманів Григор’єва та Махна, ряд
інших загонів, зваблених байками про чудове соціалістичне
життя. 5 лютого 1919 року червоноармійці взяли Київ, а до
літа підпорядкували майже всю територію України. Водночас
Москва анулювала своє попереднє визнання незалежності
України. Директорія переїхала до Вінниці, далі — до
Проскурова. Спроба отримати допомогу від Антанти нічого
не дала. Країни цього блоку беззастережно стояли за підтримку
«єдиної і* неділимої* Росії та котрреволюційних
білогвардійських військ.
У складній ситуації, що склалася на початку 1919 року,
відбулася ще одна важлива для українського народу історична
подія. У процесі визвольної боротьби населенням Галичини
на початку листопада 1918 року була створена
Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) на чолі з
Євгеном Петрушевичем, яка ухвалила договір про злуку з
Українською Народною Республікою. Це знаменувало
здійснення віковічної мрії українців поневоленого Галицького
краю, за яку боролися не одне століття кращі уми всієї
української землі — як на заході, так і на сході. І ось 22 січня
1919 року, під час наступу більшовицьких військ на Україну,
і із Софійській площі в Києві було проголошено Акт про злуку
УНР і ЗУНР. Від імені останньої це зробили представники її
уряду Л. Бачинський, Л. Цегельський та С. Витвицький66.
Невдовзі більшовицькі війська відтіснили Директорію до
Кам’янця-Подільського. В Україні запанувала радянська влада
і її державною системою реквізиції збіжжя, розгулом
іубернських, повітових, залізничних та інших «надзвичайних
комісій», що уособлювали диктатуру пролетаріату, не зв’язану
ніякими правовими нормами.
Столицею тепер уже радянської України став Харків,
найважливіший індустріальний центр, а Пятаков — українець
із народженням, який, однак, не виявив особливого співчуття
ао вимог про незалежність України, — був замінений на
посаді голови радянського уряду Раковським. 10 березня 1919
року на III Всеукраїнському з’їзді Рад була офіційно прийнята
-Конституція Української Соціалістичної Радянської
Республіки». У всіх суттєвих деталях вона повністю
повторювала свій прототип — Конституцію РРФСР67.
< лабкісгь незалежної Української СРР виявляв навіть список
53
членів президії III Всеукраїнського з’їзду Рад, які підписали
Конституцію: Раковський, Пятаков, Бубнов і Квірінг. Хоча
вони й були відомими більшовиками, але їхнє право
представляти український народ було, м’яко кажучи,
непереконливим.
Від самого початку виникнення радянська влада в Україні
була ненависною для місцевого населений. За офіційними
даними радянського уряду, в червні — липні 1919 року в
Україні відбулося 328 повстань. Утворився Всеукраїнський
революційний комітет на чолі з А. Річицьким, М. Авдієнком,
А. Драгомирецьким — українськими соціал-демократами. Але
Директорія не виступила на допомогу повсталим селянам**.
Другий радянський період в Україні базувався на
сподіваннях Леніна, що, мовляв, скоро розпочнеться
«всесвітня пролетарська революція»*9. У харківському уряді
на посадах міністрів перебувало четверо росіян і два українці,
головою уряду Української радянської республіки було
призначено болгарина Християна Раковського. Свого часу він
проводив у Києві переговори від імені Леніна з німецьким
урядом, після чого, повернувшись до Москви, написав серію
статей, із яких випливало, що український націоналізм — не
більш як примха декількох інтелектуалів, тоді як місцеві селяни
хочуть, аби з ними розмовляли тільки по-російському70. Відома
й інша його заява, яку він зробив у лютому 1919 року про те,
що визнання української мови як державної в Україні було б
«реакційним* заходом, який вигідний тільки куркулям та
націоналістично настроєній інтелігенції71.
Однак у будь-якому випадку Ленін намагався повернути
Україну до складу нової імперії. Найсильнішим додатковим
моментом у цьому прагненні була та обставина, що він, як і
німці у їхній відчайдушній боротьбі з Антантою, вважав
багатства України життєво важливими для досягнення
перемоги над своїми ворогами. 11 лютого 1918 року в Москві
було видано указ про безвідплатну конфіскацію всіх
«надлишків» зерна, які перевищували норму на душу
селянського населення в розмірі 286 фунтів. У березні 1919
року він вимагав уже 50 мільйонів пудів зерна, аби більшовики
змогли утриматися при владі72. Український науковець
П. Феденко стверджує, що ця ідея еволюціонувала таким
чином: попервах у Леніна був інший варіант—звернутися до
54
російського селянства і здійснити навіть ще ширшу реквізицію.
Але насамкінець він все ж визнав за краще перекласти увесь
тягар хлібозаготівель на плечі іншого народу73. В усякому разі
в Україні внаслідок цих ленінських заходів спалахнуло 93
бунти у квітні 1919 року-та 29 — у першій половині травня.
Від 1 до 19 червня цього ж року сталося вже 63 бунти74; У
цілому ж за короткий проміжок часу — від квітня до серпня
1919 року — спалахнуло біля 300 заколотів. Замість
запланованого від України здобутку у розмірі 2 317 тис. тонн
зерна більшовикам 1919 року довелося задовольнитися лише
423 тис.73 Наведені дані дають підставу констатувати, шо дія
страхітливих комуністичних декретів не знайшла широкого
застосування за межами міст.
Відчайдушну спробу відновити незалежну Україну в роки
громадянської війни здійснив Симон Петлюра. У серпні 1919
року він як один із керівників Директорії і головнокомандуючий
влаштовує похід на Київ своїх військ разом з Українською
Галицькою армією (УГА), створеною урядом ЗУНР. Тоді
більшовицькі війська залишили Україну: з півдня наступала
Добровольча білогвардійська армія під командуванням
Денікіна, а в самій Україні вирували селянські повстання. На
західному березі Дніпра наприкінці 1919 року була відновлена
Українська Народна Республіка. 2 жовтня 1919 року Москва
оголосила про розпуск другого українського радянського уряду.
1 (ього разу був розпущений також Український Центральний
Комітет, відповідальний за всілякі «націоналістичні»
відхилення. Це рішення супроводилося «протизаконними»
опозиціями з боку українських комуністів, і в грудні 1919 року
Ленін домігся прийняття партією нової тактичної лінії. Вона
шодилася до визнання національних прагнень українського
народу, хоча українські комуністи повинні були й надалі
^лишатися під жорстким контролем Москви.
Цілком очевидно, що така важлива зміна в тактиці
відбулася внаслідок провалу попередніх методів насильницької
централізації. На X з’їзді Російської комуністичної партії
український комуніст В. Затонський заявив: «Національний
рух покликаний до життя революцією. Необхідно відверто
сказати, що ми цьому факту не надали належного значення і
не прийняли необхідних заходів. Це була найбільша помилка
комуністичної партії, що діяла на Україні... Ми не скористались
55
посиленням національного руху, який був цілком природним
у той момент, коли обширні селянські маси пробудились до
свідомого життя. Ми пропустили момент, коли в цих масах
з’явилось цілком природне почуття поваги до себе, і селянин,
який раніше з презирством ставився до свого походження і
до своєї мужицької мови, раптом підняв голову і почав
вимагати більше, аніж вимагав у царські часи. Революція
надала поштовху культурному розвитку, пробудила народ до
широкого національного руху, але нам не вдалося спрямувати
цей національний рух у потрібне русло, ми дозволили йому
пройти мимо, і воно пішло шляхом, на якому ним керували
дрібнобуржуазна інтелігенція і куркулі. Це була наша найбільш
серйозна помилка»76.
Невдачу перших двох радянських спроб підпорядкувати
Україну, знищивши попередньо будь-які сліди національної
державності та прояви самостійного державного життя,
ретельно проаналізували в Москві. З допущених тактичних
помилок було зроблено висновок, що українська нація і
українська мова насправді є потужним фактором, що влада,
яка навмисне ігнорує цей фактор, неодмінно розглядатиметься
місцевим населенням як така, що нав’язана насильницькими
методами, а через те — ворожа влада.
Нова ленінська лінія означала співробітництво з
«боротьбистами» — лівою фракцією Української соціал-
демократичної партії, яка прийняла радянську владу, але
дотримувалася національних принципів і демонструвала
здатність досягнути якоїсь підтримки на селі, тоді як
більшовики зазнавали там повного краху.
Потрібно визнати, що більшовицькі настрої в Україні
були настільки непопулярними, що ніякого, хай навіть
формального, але за походженням українського, радянського
керівництва організувати, як з’ясувалося, просто неможливо.
Але тепер, коли Москва вирішила кинути у гру нову українську
«козирну карту», знайшлися такі люди. Союз, унаслідок
якого «боротьбисти» ввійшли у комуністичну партію, означав,
що в майбутньому в українському керівництві неминуче
опиниться багато людей з націоналістичним минулим.
Перші радянські історики писали, що в українській
комуністичній партії було мовби «два корені». Якщо у
правлячій верхівці Росії налічувалося лише декілька колишніх
56
небільшовиків, які не відігравали провідних політичних ролей,
то в Україні бачимо колишнього «боротьбиста» Любченка,
який у 30-ті роки займав пост голови Ради Народних
Комісарів, а також інших, що обіймали високі посади.
Серед ветеранів більшовицького руху було багато поляків
(Дзержинський, Косіор, Менжинський, Уншліхт та ін.),
латишів (Рудзугак, Ейхе, Берзінь та ін.), але українців
завжди було мало. Проте і ті, що були, наприклад Скрипник,
Чубар, займалися революційною діяльністю у центрі імперії,
а ледь отримували призначення в Україну, починали схилятись
до підтримки національних намагань свого народу. Цікаво
зазначити, що подібний феномен можемо спостерігати у 40 —
50-х роках у Східній Європі: духовну революцію пережили
наприклад І. Надь та Т. Костов — «національні комуністи»,
які у власному дорадянському минулому вважалися людьми,
які беззастережно дослухалися Москви77.
Отже, сила радянської влади в Україні нарешті була
підкріплена групою, що мала реальні зв’язки з українським
народом, і в цьому водночас приховувалося джерело
національних прагнень. Ніякої реальної влади цій трупі здобути
не вдалося. Конференція значною мірою фіктивної
комуністичної партії України, проведена у жовтні 1919 року
за межами республіки (в Гомелі), прийняла реалістичну
резолюцію, опубліковану аж через сім років, у якій зазначалося,
що «просування на південь і встановлення радянської влади
на Україні стануть можливими тільки за сприяння регулярних,
вишколених загонів військ, які ні в якому разі не повинні
бути місцевого походження»71. На той час серед членів
комуністичної партії України було тільки 23 відсотки
українців75.
Відмінності в утвердженні радянської влади в Росії і в
Україні особливо яскраво проглядаються, якщо дослідити
методи управління на селі. Зокрема, в період воєнного
комунізму головним органом влади на селі були комітети
селянської бідноти, що складалися з прокомуністично
настроєних селян та «сільського пролетаріату». В Росії таким
комбідам підпорядковувалися сільські Ради, в Україні ж вони
повністю їх перекреслювали. Комбіди в Росії були скасовані
наприкінці 1918 року, але 9 травня 1920 року їх відновили, до
і ого ж тільки в Україні, під назвою «комітети незаможних
57
селян» (комнезами). До їх складу могли входити лише
найбідніші селяни. Водночас на всіх інших територіях
більшовицької імперії функціонували сільські Ради, хоча й
вони діяли далеко не кращими методами, аніж комнезами в
Україні. Згодом такі самі Ради створили і в Україні, але в цих
сільських органах влади комуніста із комнезамів були наділені
правом оскарження рішення сільської Ради перед вищими
органами; вони могли виключати «невигідних» членів
виконавчої влади зі складу сільських Рад, могли взагалі
розпустити сільську Раду й скликати нові вибори. До їхнього
обов’язку входила й реквізиція продуктів харчування у
місцевого населення.
Повноваження комнезамів у циркулярі Центрального
Комітету визначалися таким чином: «В українських селах
справжня влада перебуває в руках багатих селян, куркулів, які
за своєю природою є непримиренними ворогами пролетарської
революції» і які «організовані та озброєні до зубів». Комітетам
селянської біднота ставилося в обов’язок організувати сільських
бідняків, «роззброювати куркулів» та «викорчовувати
бандитизм»10.
Провідними діячами в комнезамах, тобто головною опорою
більшовицької партії на селі, стали неукраїнці. На першому
з’їзді комнезамів лише 22,7 відсотка делегатів розмовляли
українською мовою, на другому — 24,7 відсотка81. До того ж
навіть цю групу радянська влада вважала недостатньо
надійною, і невдовзі «на допомогу селу» було направлено
декілька тисяч міських комуністів.
Українські комуніста, що усвідомлювали свою національну
приналежність, не зустрічали розуміння з боку вищого
начальства навіть у своїх суто культурних прагненнях. Так,
український делегат дванадцятого партійного з’їзду розповід ав
про «високопоставлених товаришів з України», які свідчили,
що «об’їздили всю Україну, розмовляли з селянами, і в них
склалося враження, що українська мова там не потрібна»12.
Серед тих, хто зумів зробити вірні висновки з уроків
громадянської війни, опинився X. Раковський. Однак тепер
йому самому довелося скаржитись на труднощі в процесі
укорінювання у свідомість місцевих партійних діячів
«значення національного питання, оскільки більшість
більшовицького керівництва в Україні, а ще більше в Росії, в
58
національній політиці вбачала певну стратегічну гру
дипломатії. Один із ортодоксальних комуністів висловився
таким чином: «Ми — країна, яка вийшла за межі національного
етапу, ми — країна, де матеріальна і економічна культура
вступає у протиріччя з культурою національною. Національна
культура існує тільки для відсталих країн по інший бік барикад,
для капіталістичних країн, а ми — країна комуністична»83.
Щоби бути об’єктивним, треба визнати, що «мислителі*
схожого типу адекватно відображали атмосферу «національної
кастрації», що створювалась у новому суспільстві, яке
претендувало на «світле майбутнє».
Була розповсюджена і своєрідна версія ленінської теорії
«боротьби двох культур»: «пролетарська Росія» протиставлялася
«селянській Україні». Звідси робився висновок, що українізація
не потрібна принципово, оскільки в кінцевому рахунку
перевага завжди буде на боці пролетарської, тобто міської,
тобто російської культури. 17 — 20 листопада 1920 року, на
п’ятому з’їзді української компартії більшовиків Г. Зінов’єв,
близький соратник Леніна, зробив спробу обмежити вживання
української мови тільки в сільській місцевості, беручи до
уваги (звичайно ж, у рамках згаданої теорії) кінцеву перемогу
«більш висококультурної російської мови»84. На щастя, цю
реакційну пропозицію, що перегукувалася з лихозвісним
Емським указом, відхилили. Зазначимо, що з цього питання
протягом 1920—1921 років велися безкінечні внутріпартійні
суперечки. Багато хто з українських комуністів боровся за
утримання завойованих ними культурних можливостей і
намагався здійснити на практиці культурну та мовну
українізацію. Зокрема, М. Скрипник на X з’їзді РКП(б) у
березні 1921 року наполягав на тому, що «товариші повинні
викинути з голови думку про те, що начебто радянська
федерація — це не більи) як федерація російська, оскільки
важливий не той факт, що вона російська, а той, що вона
радянська»85.
На жаль, реалії, що відповідали тактиці більшовицької
ідеології, були більш суворими: увесь прес репресивного
механізму більшовицької державності був спрямований на
винищення найменших ознак національної державності в
Україні.
Останнє відчайдушне зусилля відновити незалежну
59
Україну як державу зробив 1920 року Симон Петлюра, уклавши
союз із Польщею — ціною Галичини, від якої він відмовився.
Третя радянська окупація України завершилася в березні 1920
року. Нетривке завоювання великої частини Правобережної
України, включаючи Київ, поляками у травні 1920 року стало
останньою значною перервою для радянської влади в Україні.
Але спільний похід українських військ із віковічним
загарбником українських земель — пансько-польськими
військами — лише підірвав авторитет Петлюри серед селян.
Очікуваної допомоги від народу не надійшло.
Більшовицькі війська після вдалого контрнаступу
розгромили польську армію, і в червні 1920 року розпочалися
польсько-російські переговори. Армія Петлюри, яка зросла із
15 до 36 тис. бійців, продовжувала воювати до 10 листопада
1920 року, доки не зазнала остаточної поразки на Волині. Її
залишки перейшли польський кордон і були інтерновані. Але
партизанські виступи проти більшовицької влади тривали до
кінця 1921 року. У квітні 1921 року в Україні та в Криму ще
діяло 102 озброєних антикомуністичних загони по 20 — 30, а
в деяких по 50 або навіть по 500 осіб, не рахуючи армії
анархіста Н. Махна, яка все ще налічувала від 10 до 15 тис.
осіб. Менш значні партизанські виступи, як стверджують
вітчизняні джерела, траплялися й багатьма роками пізніше,
після розгрому 1921 року антирадянських українських сил.
Так завершилася боротьба за незалежну українську державу
в роки громадянської війни86.
Отже, протягом 1918 — 1920 років в Україні один за
одним змінилося три радянські уряди, до того ж кожний із
них створювався слідом за вторгненням у країну російських
військ у вигляді Червоної армії, яка знищила українську
державність та запровадила окупаційний режим, що спирався
на створені інституції більшовицької державності.
Україні, насильно включеній до складу червоної імперії,
була надана формальна незалежність, і протягом наступних
десяти років вона деякою мірою користувалася культурною та
мовною свободою. Водночас влада намагалася обережно
нав’язувати політичну волю Москви. Однак боротьба за
самостійність України тривала. Було зрозумілим, що значна
частина РКП(б) вважає українські національні сподівання
фактором, який породжує в СРСР чвари, а прагнення України
60
до здобуття фактичної незалежності ще недостатньо вико-
ріненим. Сталін поділяв ці переконання і, коли настав його
час володарювати, діяв цинічно, безжально розправляючись із
непокірливим, волелюбним українським народом.
Організація, структура та діяльність репресивно-
карального апарату
Захопивши владу в Україні, більшовики розпочали
створювати державний механізм, чільне місце в якому належало
каральному апаратові, що створювався та функціонував на
основі проголошених жовтневою революцією загальних
принципів доцільності — на кшталт російських. Радянська
влада в Україні утверджувалась у формі тимчасових
надзвичайних органів, наділених широкими повноваженнями.
До них необхідно віднести насамперед Тимчасовий робітничо-
селянський уряд України, Всеукраїнський та місцевий ревкоми,
Раду робітничої і селянської оборони України, Раду української
трудової армії, комбіди і комнезами, надзвичайні комісії та
революційні трибунали. Насправді ж усі вони виявилися далеко
не «тимчасовими»: їх надзвичайні повноваження, які нехтували
елементарними загальноприйнятими нормами моралі і права,
протягом десятків років механічно переносилися у ново-
створювані репресивні органи або залишалися за тими ж, які
вдосконалювалися, набуваючи інших форм. За допомогою цих
органів було створено централізований апарат державної влади
й управління раДянизованої України, яку більшовики,
включивши до складу червоної імперії, проголосили як
Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР, згодом
-УРСР).
Необхідно зазначити, що тривав цей процес за активної
допомоги радянської Росії, яка втручалась у внутрішні справи
Української Народної Республіки, починаючи від листопада
1917 року. До кінця грудня питання про «встановлення в
Україні радянської влади», отже, російської експансії, 29 разів
обговорювалося російською Радою Народних Комісарів
(Раднаркомом), а напередодні створення форпосту
більшовицької імперії в Україні — української радянської
держави — б разів.
Ще в листопаді Раднарком зробив усе можливе для
61
озброєння більшовицьких диверсійних загонів на території
іншої держави під назвою Червоної гвардії України,
підсиливши її складом так званих «севернмх отрядов»
червоногвардійців і матросів. Захопивши в Україні владу,
більшовики розпочали створення власної армії. Всеросійська
колегія з організації й управління Червоною армією у січні
1918 року видала безкоштовно Ценіроштабу Червоної гвардії
Донбасу більш як два мільйони карбованців і озброєння для
ЗО тис. осіб, а також передала йому майно та озброєння штабу
розформованої на Румунському фронті 8-ої армії87.
19 грудня 1917 року «для об’єднання дій існуючих на
Україні радянських органів»88, урядом радянської Росії
тимчасовим надзвичайним комісаром України був
призначений Г. Орджонікідае. Ленін пильно стежив за подіями
в Україні, направляючи сюди директивні вказівки89.
Більшовики, керуючись вказівками з Москви, спиралися
в повсякденній діяльності на практику радянської Росії,
намагаючись відтворити в Україні російське державотворення.
Вони розпочали знищувати інститути національної
державності, оголосивши їх «буржуазними»90. 24 січня 1918
року Народне секретаріатство внутрішніх справ України
оголосило, що «жодне розпорядження, що виходить від імені
позбавленої влади Центральної Ради, не повинне •
виконуватись», а винні в порушенні цієї вказівки «будуть і
оголошені ворогами вільного народу України». 27 січня 1918
року більшовицький Народний секретаріатУкраїни оголосив
про скасування посад губернських, повітових і міських комісарів
уряду Центральної Ради91.
Водночас із скасуванням органів Центральної Ради та
фізичним винищенням її представників більшовики
приступили до створення надзвичайних органів влади.
Очевидно, так уже повелось у їхній тактиці: бажаючи щось
створити, вони обов’язково називають його надзвичайним.
Зокрема, для оперативної підготовки більшовицького
повстання, боротьби з контрреволюцією і забезпечення
революційного порядку після перемоги повстання до того
моменту, як Ради розгорнуть свій апарат влади, в Україні
створювалися революційні та військово-революційні комітети.
Центральний виконавчий комітет України (ЦВК України)
майже одночасно з формуванням маріонеткового уряду,
62
відчуваючи, що його влада в Україні може утриматись лише
силовими методами, 18 грудня 1917 року створює Крайовий
(його видавали за всеукраїнський) військово-революційний
комітет боротьби з контрреволюцією, якої тоді ще й не було.
До його складу ввійшли народні секретарі внутрішніх і
військових справ, а також представники харківського штабу
Червоної гвардії та штабу «северного отряда», які з мандатом
Леніна, не маючи жодних повноважень українського народу,
взялися вирішувати його долю.
21 лютого 1918 року більшовики створили також
Надзвичайну комісію Народного секретаріату з метою
організації спротиву австро-німецьким військам, які рушили
на територію України у відповідності з домовленістю між
Центральною Радою для надання їй військової допомоги. Ця
комісія отримала «найбільш широкі повноваження, включа-
ючи право негайно приймати рішення від імені уряду
Української Республіки», звичайно ж, із подання Москви.
Вона, як зазначали більшовики, відала питаннями організації
революційної армії, мала право вводити воєнний та осадний
стан на території України, котра на той час уже мала законно
обраний народний уряд. Але це зовсім не бентежило більшо-
вицьких політиків, які завжди почувалися господарями в
чужому домі. До складу комісії входили народний секретар у
військових справах Ю. Коцюбинський, керівник Червоного
козацтва В. Примаков, а також народні секретарі шляхів
сполучення, пошт і телеграфів. Очолив комісію В. За-
гонський92.
Слід зазначити, що на початковій стадії більшовицької
інтервенції в Україні створювалися й інші тимчасові
надзвичайні органи радянської влади: революційні штаби,
революційні «трійки», «шістки», «сімки» та «дев’ятки»”.
Насадження більшовицької державності в Україні тісно
пов’язано з організацією нової правової системи, яка
відповідала потребам імперії. Замість знищених нормативних
іктів правотворчої діяльності Української Народної Республіки
розповсюджувалися законодавчі акти Російської держави.
< >гже, можна твердити, що російське право стало важливим
чіаряддям нищення національної державності в Україні і
. і кріплення розгалуженої системи органів влади та управління
російської неоімперії. Принагідно зауважимо, що ця правова
63
експансія десятиліттями подавалася радянською історіогра-
фією як використання передового досвіду правотворчої і
державотворчої діяльності радянської Росії.
Що ж являв собою «передовий досвід» періоду «рево-
люційної законності»?
Історія цього питання сягає корінням у народництво з
його бомбометанням, у нечаївщину та російський анархізм
XIX століття. Будь-який революційний рух з очевидною
необхідністю несе в собі руйнівний заряд анархії, а
революційне повстання — це кульмінація, апофеоз нехтування
законів.
Висунуті більшовиками гасла «революційної законності» і
«революційної правосвідомості» містили в собі внутрішнє
протиріччя. Нормальна правосвідомість допускає момент
консервативного тремтіння перед непорушністю скрижалей,
тоді як свідомість народу того моменту, розхитана ідеями і
конкретними діями революції, від цього відпалена. Саме слово
«закон» подразнювало революційний слух.
Того часу не тільки малоосвічені маси, які мали туманне
уявлення про цінність права, але й освічені вожді більшовизму
підпали під анархістські настрої Наприклад, радянський юрист
Є. Пашуканіс, член більшовицької партії з 1918 року, проголо-
сив: право необхідне соціалістичному суспільству лише тому,
що воно допускає товарне виробництво, а найближчим часом
соціалізм позбавиться як одного, так і другого»94. Як не дивно,
але ці слова виявилися пророчими, адже одночасно із
згортанням товарного виробництва у процесі наступу на неп
фактично була згорнута і законність. З автором цього про-
роцтва, Пашуканісом, котрий «потрапив під вплив шкідливих
бухарінсько-зінов’євських теорій», розправилися 1938 року.
Але це було значно пізніше, це вже був апофеоз сталінської
«симфонії», а на початку революції з усією очевидністю
проглядався відвертий юридичний нігілізм.
Формула про диктатуру пролетаріату як владу, не зв’язану
і не обмежену законом, була доступною і сприймалася куди
простіше, аніж складніші співвідношення між диктатурою,
демократією і правом. Також мала місце і своєрідна ідеологічна
інверсія, коли негативне ставлення до буржуазного права як
засобу закріплення капіталістичних відносин, експлуатації та
нерівноправ’я перенесли на право взагалі як таке, котре й не
64
мислилось інакше, аніж буржуазне, а в кращому випадку —
як непівське. Зокрема П. Стучка зазначав, що «...більшість
товаришів комуністів і до закону радянської влади ставились
скептично, щоб не сказати більше... Закон і право — це,
мовляв, штучки буржуазні, нам не потрібні»99. Відіграла свою
роль і формула про «відмирання права». Ця концепція у
тодішніх умовах, поєднана з іншими «антиправовими
факторами», а також з ілюзорними уявленнями про темпи
наближення до комуністичного суспільства, виступила як
підгрунтя згортання правової форми або ж поширення погляду
на неї як на щось тимчасове й малосутгєве96. Тоді ж набули
широкого вжитку висловлювання про те, що право, ще в
більшій мірі, ніж релігія, — «отруйний опіум для народу»
(Гойхбарб) або про те, що право — «досить небезпечне зілля»
(Рейснер), які в устах юристів набували екстремістського
характеру97.
У політичних дискусіях, що відбувалися на пленумах і
з’їздах партії, питання про право, його роль у подальшому
розвитку країни та її політичної системи майже не
обговорювалося. В очах учасників дискусій «правове» не було
суттєвим, не було наділене високим соціальним значенням,
при цьому політична доцільність мала над ним абсолютний
примат. Зокрема, виступаючи із звітною доповіддю на XIII
з’їзді партії (1924), Г. Зінов’єв звернув увагу на виступ одного
із учасників ленінградського з’їзду інженерів, який твердив,
що «в першу чергу потрібні права людини», а інтелігент — «це
людина, яка ставить вище за все права людини, вважає, що
людина — вища цінність держави». Сьогодні ніхто не буде
сумніватися в мудрості цих слів. Але в доповідача на з’їзді
вони викликали суто негативну реакцію. Він бере «права
людини» в лапки, в позиції інженера вбачає спробу
відродження меншовизму і перенесення на радянський грунт
буржуазних порядків98.
На XV з’їзді партії як одне із другорядних було поставлене
питання про суд і діяльність органів юстиції. При обговоренні
його В. Затонський, ремствуючи, що в суди надходить багато
справ та викликається багато свідків, зробив симптоматичний
висновок: «Демократизм судовий розвели чорт зна який:
витрачаємо на це мільйони»99. Інший делегат, М. Янсон,
скаржився, що в органах юстиції захист законності
З 4-45
65
«перетворюється на буквоїдство», що професійний юридичний
ухил «не зовсім корисний для справи радянської юстиції»: її
необхідно організувати таким чином, щоб там було побільше
людей робітничого походження100. При цьому один із
керівників Комісії партійного контролю А. Сольц кинув
репліку: «І поменше юристів»101. Шкірятов, який обурювався
тим, що суди відмовляються карати, якщо справа не
узгоджується з буквою закону, заявив: «... окрім букви закону,
повинно бути пролетарське революційне почуття при розгляді
будь-якої справи, а в них деколи закон вище за все»102.
Ще більш показовим був справжній погром, який Л. Кага-
нович улаштував над книгою українського юриста Мали-
цького, який «насмілився» назвати радянську державу «право-
вою». В очах Л. Кагановича право вбачалося як рецидив буржу-
азного мислення, як замах на диктатуру пролетаріату.
Виходячи з подібних партійних засад і розроблялася вся
правова система більшовицької державності, яку сміливо
можна охарактеризувати одним словом — кратократія, або
«влада влади», «влада насильства»; ця назва адекватніше, аніж
«партократія» чи «тоталітаризм», передає суспільно-політичну
атмосферу, що формувалася у радянській імперії.
Всеукраїнська надзвичайна комісія по боротьбі з
контрреволюцією. Від перших днів захоплення влади в Україні
більшовиками за прикладом Росії декретом тимчасового
робітничо-селянського уряду від 3 грудня 1918 року «Про
організацію Всеукраїнської надзвичайної комісії» було створено
спеціальний орган боротьби з контрреволюцією —
Надзвичайну комісію по боротьбі з контрреволюцією, сабо-
тажем і посадовими злочинами103. Майже через шість місяців,
ЗО травня 1919 року ВУЦВК затвердив «Положення про
Всеукраїнську і місцеві надзвичайні комісії»104, у відповідності
з яким Надзвичайна комісія являла собою відділ наркомату
внутрішніх справ як каральний орган радянської влади105.
Таке становище Надзвичайної комісії у системі
більшовицького апарату було вигідним для карального органу,
адже в організаційних та оперативних питаннях діяльність її
не регламентувалася законом, не регулювалася органами влади,
підпорядковуючись формально тільки більшовицькому уряду,
фактично ж — його партії, як це було в Росії. Цей недолік в
66
Україні усунули 1920 року і поклали на комісію такі завдання:
а) переслідування й ліквідація всіх революційних та страйкових
спроб і дій, від кого б вони не виходили; б) передача судові
ревтрибуналу всіх страйкарів і контрреволюціонерів та
розробка заходів боротьби з ними; в) ведення попереднього
слідства. Комісія поділялася на відділи: і) інформаційний;
2) організаційний та філіальний; 3) відділ боротьби106.
Згодом у складі Надзвичайної комісії організували
юридичний відділ, який вів розслідування та готував справи
для передання у ревтрибунал. У березні 1919 року при ВУНК
утворили відділ іноземного контролю для боротьби з
контрреволюційною діяльністю «агентів іноземних держав».
Одним із найважливіших став оперативний відділ ВУНК.
Його завдання полягало в попередженні, присіканні та
розкритті контрреволюційних злочинів, якими насамперед
вважалися дії, спрямовані проти більшовицької влади, а отже,
всі спроби відродження національної державності в Україні.
Положення від ЗО травня 1919 року також регулювало
організацію місцевих органів надзвичайних комісій, які
створювалися при губернських та повітових виконкомах Рад.
Голова і члени місцевих каральних органів призначались та
відкликались ВУНК, центральні органи НК мали право
делегувати своїх представників у нижчі органи НК з правом
вирішального голосу107.
Необхідно зазначити, що укомплектування місцевих
каральних органів НК відбувалося виключно за рахунок людей,
відданих справі більшовиків. Вважалося, що краще мати значно
менший за складом, але безмежно відданий справі апарат
надзвичайних комісій. Цю установку більшовицької партії
сповна реалізували в Україні. Водночас в армії створили
надзвичайні комісії у формі особливих відділів.
У зв’язку з відновленням народної влади в Україні каральні
органи більшовиків, як і їхня влада, були ліквідовані. Але
наприкінці 1919 року, від моменту чергової окупації України
російськими більшовиками, ЦК РКП (б), знаючи силу своїх
каральних органів, спрямовував основні зусилля нате, щоб
убезпечити кадрами надзвичайні комісії в Україні: переважно
не були українські зрусифіковані комуністи, які працювали в
державному апараті радянської Росії і пройшли велику школу
партійної та чекістської роботи, що пізніше дало їм змогу
67
нещадно розправлятися з національно свідомими українцями,
які боролись за національну державність.
У кінці 1919 року при Всеукраїнському революційному
комітеті було створено Центральне управління надзвичайних
комісій по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і
посадовими злочинами (Цупнадзком). Під час його організації
врахували досвід діяльності карального органу попередньої
більшовицької окупації України, вилучені з допущених
помилок уроки і провели значну централізацію репресивно-
карального апарату. За роботу надзвичайної комісії тепер
відповідав начальник Цупнадзкому, який підпорядковувався
Раді Народних Комісарів (РНК) УСРР10*. Структура
центрального апарату НК була переважно така, як і 1919 року.
Крім того, було створено новий відділ Цупнадзкому для
боротьби з контрреволюцією, страйками і спекуляцією на
транспорті. Місцевий апарат НК на території України 1920
року складався з губернських надзвичайних комісій,
губернських особливих від ділів і районних транспортних НК
Від моменту виникнення надзвичайні комісії завжди були
органом більшовицької партії, її озброєним загоном,
«караючим мечем», тому будівництво НК в Україні, як і в
радянській Росії, тривало під безпосереднім керівництвом
компартії. І це було закономірно, адже діяльність карального
апарату була спрямована безпосередньо на захист
корпоративних партійних інтересів, а не інтересів народу.
Зрештою, більшовики ніколи не приховували, що «ЧК
створені, існують і працюють лише як прямі органи партії, за
її директивами і під її контролем»109. В. Ленін, усвідомлюючи
покладене на НК завдання бути форпостом більшовицької
влади, постійно приділяв їм пильну увагу, направляючи,
зокрема, в Україну відданих соратників для придушення
спротиву українського народу примусовій совєтизації та
знищення будь-яких слідів національної державності. У березні
1919 року в Україну було направлено М. Лаціса, помічника
Ф. Дзержинського, який 1919 року очолив Всеукраїнську
надзвичайну комісію. З його приходом розпочалися
організований д ержавний терор та репресії. На початку 1920
року ЦК РКП(б) відрядив в Україну члена партії більшовиків
з 1906 року В. Манцева, який став начальником Центрального
управління надзвичайних комісій. Але навіть ці «талановиті»
68
організатори більшовицького червоного терору не змогли
справитися з висунутими перед ними завданнями.
Національно-визвольна боротьба в Україні зростала з кожним
днем. 5 травня 1920 року ЦК РКП(б) змушений був направити
в Україну «головного спеціаліста по примиренню» націй та
народів — голову Всеросійської надзвичайної комісії Ф.
Дзержинського. Ленін доручив йому зміцнити тил Південно-
Західного фронту і мобілізувати більшовиків України на
боротьбу з українськими силами спротиву, які називали не
інакше, як «бандитизм». 29 травня 1920 року Ф. Дзержинський
наказом Реввійськради Південно-Західного фронту був
призначений начальником тилу фронту. В Україні він
перебував до середини липня 1920 року як представник ЦК
РКП(б), начальник тилу фронту, залишаючись водночас
головою ВЧК. Від’їжджаючи з України, Ф. Дзержинський
писав, звертаючись до працівників карального апарату України:
«Вам необхідно про все важливе повідомляти систематично
товаришу Леніну і ЦК»110.
Важливе значення для діяльності каральних органів в
Україні мало «Звернення ЦК РКП(б) до комуністів —
працівників всіх надзвичайних комісій» від 8 лютого 1919
року111. В ньому відверто говорилося про необхідність
партійності органів червоного терору, про виключні завдання,
покладені на надзвичайні комісії як збройну силу партії. Це
звернення ЦК РКП(б) лягло в основу діяльності НК як у
Росії, так і в Україні.
Поступово розширювалася сфера діяльності надзвичайних
комісій, переміщуючись із відкритого придушення
національно-визвольної боротьби до організації масових
кампаній по «виявленню класових ворогів» у господарських
галузях. Ф. Дзержинський у наказі про каральну політику
чекістських органів, затвердженому 8 січня 1921 року,
відзначив, що «старими методами, масовими арештами і
репресіями, цілком зрозумілими в бойовій обстановці, в
ситуації, що змінюється, чека буде тільки лити воду на
контрреволюційний млин, збільшуючи масу невдоволених»113.
Ці обставини спричинилися до суттєвих змін як в
організаційній структурі надзвичайних комісій, так і напрямах
діяльності: відтепер на перше місце, поряд із збройним
придушенням відкритих виступів проти радянської влади, які
69
кваліфікувалися державою як «політичний бандитизм»,
висувається боротьба з підпільними організаціями руху
спротиву, його політичними партіями, а також винищення
української інтелігенції.
Значні зміни в організацію більшовицького карального
апарату в Україні були внесені V Всеукраїнським з’їздом Рад.
ЗО березня 1921 року ВУЦВК у відповідності з рішеннями
з’їзду перейменував Центральне управління надзвичайних
комісій по боротьбі з контрреволюцією і посадовими
злочинами у Всеукраїнську надзвичайну комісію по боротьбі
з контрреволюцією і посадовими злочинами.Всією
організаційною і оперативною роботою ВУНК відтоді мала
керувати колегія на чолі з головою113. 2 квітня 1921 року
спільною постановою ВУЦВК і РНК України головою ВУНК
було призначено російського більшовика В. Манцева. До складу
колегії НК входили також представники колегій Народного
комісаріату юстиції і внутрішніх справ114.
7 травня 1921 року голова ВУНК віддав наказ про
реорганізацію центрального апарату НК У його складі
затверджувалося три управління: адміністративно-
організаційне, секретно-оперативне й економічне113. В свою
чергу, перше управління розподілялося на адміністративний,
організаційний, інформаційно-статистичний, фінансово-
кошторисний та політичний відділи. До складу другого
управління входили три відділи: особливий, оперативний та
відділ по боротьбі з бандитизмом. У складі економічного
управління ВУНК створили транспортний відділ, по боротьбі
з технічною контрреволюцією і ряд спеціальних відділень.
Транспортний відділ керував всіма транспортними
відділеннями НК на території республіки. Цим же наказом
начальником секретно-оперативного управління було
призначено Є. Євдокимова, а начальником економічного
управління — В. Артамонова116. Обидва вони — російські
більшовики, ставленики Ф. Дзержинського.
Аби посилити боротьбу з національно-визвольним рухом,
який кваліфікувався як політичний злочин проти
більшовицької державності, було прийнято спільну постанову
ВУЦВК та Раднаркому, у відповідності з якою повітові
політичні бюро виділили в самостійні відділи повітових
виконкомів117. Начальник політбюро призначався губернською
70
надзвичайною комісією у погодженні з повітовим виконкомом.
Низові карально-репресивні органи виконували тільки слідчі
функції і правом винесення вироку не користувалися. По
завершенні розслідування справи передавалися ними по
підсудності. Вся робота полпбюро здійснювалася не на підставі
законів, а згідно з особливою інструкцією, розробленою ВУНК
спільно з наркоматами юстиції та внутрішніх справ, про зміст
якої знали тільки керівники карального апарату. Ця інструкція
також регламентувала порядок взаємостосунків між політбюро,
міліцією і органами юстиції у їхній діяльності по знищенню
національно свідомих українців118.
Створення багатьох відділів та відділень у складі
центрального репресивного апарату та місцевих надзвичайних
комісій обумовлювалася характером висунутих перед ними
більшовицькою партією завдань, які могли бути виконані
лише через терор та репресії. Зокрема, поширення в Україні
селянських повстань та збройний спротив військових
формувань перших же років насильницького впровадження
радянської влади, які стали реальною загрозою подальшому
буттю більшовицької державності в Україні, обумовили
створення при РНК УСРР постійної наради по боротьбі з
національно-визвольним рухом (офіційна назва — Постійна
нарада по боротьбі з бандитизмом), яка мала поєднати та
координувати діяльність цілого ряду наркоматів у справі цього
небезпечного для російських більшовиків явищ а119.
На базі центрального карального апарату створювалися й
інші наради та комісії. 7 лютого 1921 року, зокрема, було
утворено постійну нараду по боротьбі з розкраданням палива,
а в квітні цього ж року — особливу міжвідомчу комісію по
боротьбі із спекуляцією та посадовими злочинами в
економічних органах. Аналогічні комісії створювались і на
місцях, керували ними голови губернських НК. Слід зазначити,
що ці комісії мали широкі повноваження здійснювати нагляд
і контроль за діяльністю виробничих, заготівельних і
гранспортних органів з метою ліквідації спекуляції та
безгосподарності силовими методами120. Але врешті-решт вони
ніколи не розв’язували цих проблем, а породжували лише
страх перед карою та заганяли негативні суспільні явища в
тіньовий бік уявного благополуччя. Невтішні наслідки такої
політики спостерігаємо і нашого сьогодення, коли суспільні
71
проблеми намагаємося розв’язувати виключно «шляхом
боротьби», а не завдяки створенню дійового механізму
контролю, локалізації та поступової нейтралізації небажаних
явищ насамперед економічними засобами у поєднанні зі
створенням професійних правозастосувальних та
правозахисник структур.
До того ж у складі Всеукраїнської НК перебували значні
військові формування, які створювалися на взірець російських:
корпус військ ВНК, різні види охорони, продармй. В середині
1919 року їх об’єднали у війська внутрішньої охорони
республіки (ВОХР)121. Окрім цих військ, боротьбою із
придушенням народного руху спротиву займалися загони, а
пізніше частини особливого призначення (ЧОП), що
формувалися виключно із комуністів та комсомольців.
Зокрема, у відповідності з наказом N 1 голови ВУНК від 15
січня 1919 року при Всеукраїнській надзвичайній комісії було
сформовано особливий корпус військ122.12 березня 1919 року
було затверджено «Положення про війська ВНК»123.
Частини так званої трудової армії, виконуючи вказівки
більшовицького вождя, систематично грабували населення
України. Зокрема, 18 лютого 1920 року В. Ленін направив у
Харків телеграму Й. Сталіну, котрий був тоді головою Ради
Української трудової армії, в якій сповіщав: «Дуже радий, що
взяли помірну розверстку —158 (мільйонів пудів) і 10 відсотків
залишається для бідноти і що вже виділили три полки і 4
ескадрони Укррадірударму...»124
Процес широкомасштабного пограбування більшовицькою
Росією загарбаної нею України поглиблювався з кожним днем.
Для його забезпечення 29 червня 1920 року В. Леніним було
затверджене Положення «Про загороджувальні пости
наркомпроду та його місцеві органи», у відповідності з яким
«з метою охорони продовольчих та інших заготівель держави...
Наркомпроду надається право виставляти на залізничних,
вод них та шосейних шляхах сполучення загороджувальні пости
із агентів продорганів для контролю і реквізиції продуктів,
що перевозяться як ручним багажем, так і в вагонах, пароплавах
та ін.», до того ж зазначалося, що «ніякі органи та частини не
мажуть втручатись в роботу загороджувальних постів»125.
Через два місяці у відповідності з наказами народного
комісара Росії з військових справ від 20 квітня 1918 року за
72
N 284 і Всеросійського головного штабу від 31 жовтня цього
ж року за N 87, а також наказом командуючого Південно-
Західним фронтом від 31 серпня 1920 року за N 1654 на
території УСРР Народним комісаріатом юстиції була
організована конвойна сторожа, яку очолив завідуючий
Центральним каральним відділом Наркомюсту УСРР із
правами начальника дивізії126.
Невдовзі всю Україну покрила щільна мережа каральних
військ внутрішньої служби, яких під керівництвом ВУНК
кинули на боротьбу з народним рухом опору.
Зокрема, на території Кам’янець-Подільської, Одеської та
Херсонської губерній дислокувалася 10-та стрілецька дивізія
військ внутрішньої служби (ВНУС), згодом переформована у
бригаду 3-го полку; територію Київської, Житомирської і
Чернігівської губерній контролювала 9-та стрілецька дивізія
ВНУС, переформована у 25-ту і 27-му бригади; на території
Харківського військового округу дислокувалася 7-ма дивізія
внутрішньої служби, яку згодом звели в одну бригаду ВНУС
на території Донецької та Катеринославської губерній127.
Окрім зазначених сил, в інших регіонах України перебували:
11-та дивізія ВНУС, до складу якої входили 31-а піхотна та
Окрема кавалерійська бригади (пізніше вони злилися із 23-ю
бригадою 8-ї дивізії ВНУС), 8-ма дивізія ВНУС і 12-та дивізія
ВНУС, війська якої «опікувалися» залізницями України. До
того ж при кожній зведеній бригаді сформували зразковий
учбовий батальйон із сильною кулеметною командою,
кавалерійський полк та чотмригарматну батарею121.
Наводимо зведення штабу Особливого корпусу ВУНК від
4 серпня 1919 року за N 9 про участь каральних військ у
придушенні руху опору в Україні протягом липня 1919 року:
«1. Київський зведений стрілецький батальйон: частини
батальйону протягом липня місяця виконували ряд операцій
ВУНК по боротьбі з контрреволюцією в районі Києва і
Київської губернії. 9-та та 10-та роти батальйону беруть участь
у боротьбі з бандами Зеленого в районі Умані.
Київський запасний батальйон: в розпорядження
особливих відділів виділено частини для обслуговування
повітових виконкомів Київської губернії.
2.	Чернігівський зведений батальйон: загін під команду-
ианням промкомбата Рурського з 1 по 4 липня закінчував
73
ліквідацію банд Ангела в районі залізничної смуги Бахмач —
Ічня, захопивши більш як 80 полонених.
Нині частини батальйону брали участь у роззброєнні
населення Чернігівського повіту.
3.	Полтавський зведений батальйон: 11 липня частинами
батальйону придушено контрреволюційний виступ у
Пирятинському повіті; 12 липня ліквідовано контр-
революційну змову в Полтаві; 22 липня частини батальйону
вступили в боротьбу із бандами Зеленого; 26 липня загін
батальйону виступив у м. Кобеляки для придушення
контрреволюційного виступу; 27 липня виступив у
Полтавський повіт для боротьби з контрреволюційними
виступами.
4.	Подільський зведений батальйон: протягом липня веде
безперервну боротьбу з бандами у районі Вінниці.
5.	Волинський зведений батальйон: 9 липня згідно з
розпорядженням штабу частини батальйону ліквідували дрібні
шайки бандитів у районі шосе Житомир — Київ; з 11 по 19
липня частини батальйону переслідували банди Соколовського.
6.	Херсонський зведений батальйон: частини батальйону,
у відповідності із розпорядженням штабу влиті в Одеський
полк, виступили на фронт.
7.	Миколаївський окремий батальйон: 18 липня частини
батальйону вступили в Миколаївський повіт для роззброєння
населення; 19 липня загін батальйону виступив для боротьби
з контрреволюцією в Богоявленську; 24 липня виступив для
роззброєння місцевого населення в Миколаївському повіті;
29 липня частини батальйону виступили в Миколаївський
повіт для роззброєння населення та проведення мобілізації.
8.	Одеський полк: 16 липня в повному складі виступив на
зовнішній фронт»129.
Але за очевидної переваги в силах російським більшовикам
довго не вдавалося подолати народний рух спротиву в Україні,
яка не корилася наїзникам, про що красномовно свідчить
записка В.Леніна заступникові голови Реввійськради Росії
Є. Склянському від 6 лютого 1921 року: «Додаю, ще одне
«попередження». Наше військове командування позорно
провалилось, випустивши Махна (не дивлячись на гігантську
перевагу сил і строгі накази схопити), і тепер ще більш позорно
провалюється, не вміючи роздавити горстки бандитів ... І
74
хліб, і дрова — все гине із-за банд, а ми маємо мільйонну
армію. Необхідно підтягнути Головкома із всіх сил»130.
9 лютого 1921 року тодішній головнокомандуючий всіма
збройними силами Російської республіки Л. Каменеву доповіді
В. Леніну про стан боротьби з бандитизмом змушений був
визнати, що «... банда Махна користується повною підтримкою
та співчуттям місцевого населення, яке її постачало і
комплектувало... Даного часу проти Махна діють 2-га та 9-та
кавдивізії, дві стрілецькі бригади, усього близько 3000 шабель
і 1500 багнетів. Окрім цього, створено групу бронепоїздів, яка
перекидається в залежності від напрямку його руху»131. Далі
Каменєв зазначив, що «банди на території правобережної
України переважно мають характер місцевих організацій, які
користуються співчуттям та підтримкою населення. Сила банд
коливається в межах 100 — 250 бійців та має загальну
чисельність близько 2500 бійців. Улюбленими районами
бандитів є Радомишльський, західніше Києва, Таращансько-
Звенигородський і Гайсинсько-Уманський. Боротьба з
бандитизмом покладена на частини Київського військового
округу, розквартировані у ближчих до бандитів районах. На
початку лютого в Ямпільському повіті (поблизу Дністра)
вибухнуло повстання, розміри і характер якого ще не
визначились»132.
Аналізуючи доповідь російського головнокомандуючого,
ставимо логічне запитання: що ж це були за «банди» на
території України, котрі повністю підтримувалися місцевим
населенням та комплектувалися за його ж рахунок, «банди»,
що вели завзяту боротьбу з насаджуваною владою?
Цілком очевидно, що російським більшовикам завжди
було вигідно таврувати національно-визвольну боротьбу
українського народу не інакше як «бандитизмом», видаючи
себе за «миротворців та носіїв щастя», маючи за мету будь-
якою ціною зберегти «єдину та неділиму Росію».
Державне політичне управління. Реорганізацію системи
каральних органів в умовах нової економічної політики слід
розглядати як ланку загальної реформи, що охопила державний
апарату цілому. У зв’язку з цим доцільно навести документ,
автором якого є Секретар ВЦВК радянської Росії Т. Сапронов,
особа, яка в силу свого посадового стану могла справляти
75
безпосередній вплив на політику і практику державного
будівництва. Він 2 грудня 1921 року направив В. Леніну
проект резолюції з’їзду Рад «Про радянське будівництво».
Цей документ свого часу розглядався як такий, що зміцнив
місцеві Ради133. Але долучений до проекту лист Т.Сапронова
дає підставу поглянути на нього під іншим кутом зору. Ось
його зміст:
«Товаришу Ленін! Якщо серйозно й надовго, то, як на
мене, необхідно зайнятися організацією радянської системи,
тобто пристосуванням її до нового курсу. Адже ні для кого не
є таємницею, що з новою економічною політикою мужичок
оживає. І в разі двох — трьох років доброго врожаю (навіть
один рік підніме мужичка) мужичок, як належить, зіпнеться
на ноги і неодмінно почне вимагати своїх прав у питаннях
державного будівництва, поступово робитиме спробу захопити
ради у свої руки або ж висувати гасло установчих зборів ...
Які б не були наші економічні поступки, доти, доки наша
партія буде при владі, радянська система повинна бути
непохитною. А коли так, то необхідно радянський апарат
зробити таким стійким, щоб він при всіх наших поступках
залишався непорушно в наших руках»134. Далі Т. Сапронов
вносить пропозиції, які багато в чому вплинули на розвиток
більшовицької державності: «В економічному питанні ми
зробили реальні поступки, в політиці ж ми цієї розкоші
дозволити собі не можемо, але видимість поступок створити
необхідно. Ці поступки можуть виражатися у грі (якщо хочете)
в парламентаризм, куди повинні будуть допущені десяток —
другий бородатих мужиків ...»135
Отже, як зазначає доктор юридичних наук О. Малигін,
соратник В. Леніна більшовик Т. Сапронов, по-перше,
визнавав об’єктивну потребу проведення глибокої реформи
державного апарату, що була обумовлена змінами обстановки
в країні, по-друге, нову економічну політику він сприймав як
відхилення від генерального курсу, повернутись до якого можна
тільки за однієї умови: не допускати будь-кого до штурвалу
влади, а лиш імітувати цей процес136. Про це красномовно
свідчать шифровки, які органи державного політичного
управління (ДПУ, в російському варіанті — ГПУ) направляли
низовим каральним структурам: «Як встановлено,
контрреволюційні організації та угруповання в Україні добре
76
обізнані про те, що ОДПУ даного часу вимушене на, так би
мовити, деяку пасивність, викликану як новою економічною
політикою, так і міркуваннями уряду вищого порядку. Про
те, що таке становище тимчасове, знає кожний з нас ...
Переконані, що ілюзії наших ворогів, які припускають думку
про капітуляцію радянської влади, швидко розвіються, а веселі
усмішки на їхніх обличчях зміняться на гримасу жаху і дикого
тваринного страху перед лицем всеперемагаючої стратегії
комунізму»137. На підставі цього та інших документальних
матеріалів можна констатувати, що «генеральну лінію та
стратегію» більшовицької партії виробляли саме репресивно-
каральні органи як у радянській Росії, так і в Україні після її
насильницької совєтизації та запровадження розгалуженої
мережі карального апарату.
Першою за часом була здійснена реформа Всеросійської
надзвичайної комісії (ВНК, у російському варіанті — ВЧК)
та одночасно її філії в Україні. Необхідно зазначити, що
підготовча робота проводилася під керівництвом Л. Каменева,
який ще в січні 1918 року пропонував ліквідувати надзвичайні
комісії. Тоді за підписами Д. Курського, А. Сосенка, А. Луна-
чарського та Л. Каменева було подано В. Леніну проект
реорганізації революційних трибуналів і ВНК, у відповідності
з яким надзвичайні комісії необхідно було негайно ліквідувати,
а функції боротьби з контрреволюцією в повному обсязі
передати ревтрибуналам, яким надавалося «необмежене право
у визначенні заходів репресій». Нагляд за трибуналами
передбачалося зосередити в особливому відділі при ВЦВК.
До проекту будо долучено листа Л. Каменева, в якому він
повідомляв В. Леніну, що спершу треба обмежитися
вилученням у НК права винесення вироків, «адже факти, що
надходять щоденно... переконали мене, що розкладання НК
заходить усе далі і глибше, і реформою тут не допоможеш»133.
Розмірковуючи над змістом цього листа, розумієш, що
остаточне рішення про масштабність реорганізації репресивно-
карального апарату ВНК було відоме завчасно. Позиція Ф.
Дзержинського була визначеною: зберегти «караючий меч». В
архіві секретаріату В. Леніна зберігається документ «Основні
положення Дзержинського, з якими погодився Курський», де
зафіксовано: 1) залишити функції ВНК загалом у тих же
межах; 2) у відповідності з новою економічною політикою
77
запровадити чіткіші й суворіші норми і порядок арештів,
обшуків, утримання під вартою та розслідування; 3) обмежити
судові функції до мінімуму, зобов’язати ВНК переглядати
вироки місцевих НК. Далі йшлося про організаційні форми
координування діяльності НКЮ і НКВС139. Як бачимо,
Ф. Дзержинський зовсім не збирався реформувати ВНК.
Коли він у ролі особливого уповноваженого ВЦВК
перебував у Сибіру, його колега по репресивній системі
Й. Уншліхт спробував протестувати проти реформації
каральних органів. 26 січня 1922 року він звернувся із листом
безпосередньо до В. Леніна, заперечуючи проти такого
урізування прав, яке запропонував у своєму проекті Каменєв140.
Не отримавши відповіді, він 29 січня 1922 року направив
Ф. Дзержинському в Сибір телеграму: «За проектом Каменева,
з яким згоден Ілліч: 1) ВНК скасовується, 2) створюється при
НКВС державне політичне управління... 3) за нами
залишається політичне розслідування 2 місяці, 4) відновлено
всі адміністративні стягнення, навіть заслання, 5) все без
винятку передається в трибунал, 6) РНК дає завдання у зв’язку
з політобстановкою... 7) основне завдання інформування...
Питання розглядається остаточно 2 лютого ...»М1.1 нарешті, 4
лютого 1922 року Й. Уншліхт направив В. Леніну проект
положення про Держполітохорону (Держполітоборону), в
якому пропонував новий орган створити не при НКВС (як
передбачалось), а при ВЦВК або РНК і надати право в
місцевостях, де оголошено воєнний стан, застосовувати
заслання та ув’язнення в таборах на строк до двох років142.
6 лютого 1922 року, як відомо, ВЦВК прийняв декрет про
реорганізацію ВНК у Державне політичне управління при
НКВС Російської республіки143 з наданням йому права
проведення розслідувань.
Аналогічні заходи проводилися більшовиками в Україні.
Питання про реорганізацію Всеукраїнської надзвичайної
комісії розглядалося на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 13 та
15 лютого 1922 року. 15 лютого політбюро, згідно з доповіддю
голови ВУНК В. Манцева, прийняло постанову про
розроблення проекту заходів щодо реорганізації ВУНК,
взявши за основу відповідний російський декрет ВЦВК144.10
березня проект постанови було обговорено під час чергового
засідання політбюро ЦК КП(б)У145, а 22 березня 1922 року
78
Всеукраїнський центральний виконком надав цьому
партійному документові сили закону, не обтяжуючи себе
розробкою та прийняттям декрету. Зрештою, цього й не треба
було робити, адже тоді, як і десятки років надалі, в Україні
були відсутні будь-які ознаки державності, бодай і
більшовицької, — її повністю поглинула червона російська
неоімперія, чинність законів якої поширювалась на її
українську частину. Отже, видимість реформування
репресивно-карального механізму ВНК в ДПУ була
трансформована в Україну. Насправді ж новостворений орган,
як довела практика, був наділений значно більшими
репресивними повноваженнями, аніж його попередник, і ці
повноваження розширювалися від перших днів створення.
Усе це, за висловом Т. Сапронова, було схожим на
«видимість» або на «гру». 9 березня 1922 року, коли
Ф. Дзержинський повернувся з відрядження до Сибіру,
політбюро прийняло постанову про розширення прав ДПУ.
Його працівники тепер могли розстрілювати на місці осіб,
звинувачених у збройних пограбуваннях, кримінальників-
рецидивістів, спійманих на місці злочину. Інших же
рецидивістів було дозволено ув’язнювати в Архангельському
концентраційному таборі, як і «підпільників анархістів та
лівих есерів». Слід зазначити, що на цьому засіданні у
відповідності з протоколом були присутні Л. Каменєв,
В. Молотов, Й. Сталін та Л. Троцький147.
7 квітня 1922 року політбюро підтвердило ці повноваження
ДПУ, а юридичне оформлення в «радянському порядку» було
доручене М. Калініну, Д. Курському, М. Криленку,
Й. Уншліхту. В протоколі серед присутніх на засіданні також
значаться: В. Ленін, Л. Каменєв, Й. Сталін, Л. Троцький,
О. Риков, М. Томський, В. Молотов та М. Калінін148.
На новостворене Державне політичне управління були
покладені завдання по придушенню контрреволюційних
виступів та вжиттю негайних заходів для їхнього своєчасного
попередження; боротьба зі шпигунством; охорона залізничних
та водних шляхів сполучення; охорона кордонів республіки;
виконання спеціальних доручень президії ВУЦВК та
Раднаркому України.
На підставі Постанови ВУЦВК «Про скасування
Всеукраїнської надзвичайної комісії і про організацію
79
держполітуправління» новопризначений галова ДПУУСРР
В. Манцев 7 травня 1922 року видав наказ, яким визначалася
структура та завдання ДПУ149.
На чолі Держполітуправління 1922 року перебував
Народний комісаріат внутрішніх справ. Місцевими органами
ДПУ УСРР, на кшталт Росії, були губернські відділи ДПУ. Всі
губвідділи в залежності від політичного і економічного
становища губерній розподілялися на три категорії: 1)
Київський, Одеський, Волинський та Подільський; 2)
Харківський, Миколаївський, Донецький; 3) Полтавський,
Кременчуцький, Запорізький та Чернігівський. їхня штатна
чисельність відповідно становила 197,152,117 осіб150.
Місцевим органом ДПУ також вважалось і Повноважне
представництво в Правобережній Україні, утворене в червні
1922 року внаслідок масових народних заворушень проти
радянської влади для безпосереднього керівництва
оперативною діяльністю органів держполітуправління
Київської, Подільської, Одеської, Миколаївської та
Чернігівської губерній. Повноважним представником ДПУ
УСРР у Правобережній Україні був призначений-російський
більшовик В. Євдокимов151.
Необхідно зазначити, що організація ДПУ була поставлена
на принципах суворої централізації та поєднання зусиль усіх
ланок репресивно-каральної системи з метою її оперативного
застосування як у Росії, так і в Україні.
Як відомо, ще наприкінці 1920 року у складі Центрального
управління надзвичайних комісій УСРР було утворено відділ,
на який покладалося завдання охорони кордонів, ведення
контррозвідки та боротьба з бандитизмом і шпигунством152.
Йому були підпорядковані особливі відділи Харківського та
Київського військових округів з підвідомчими їм особливими
відділеннями дивізій і особливими пунктами при бригадах та
полках. Постанова ВУЦВК від 22 березня 1922 року внесла
суттєві зміни в організацію та діяльність особливих відділів: з
метою централізації як каральних органів, так і репресивних
зусиль вирішили влити особливі відділення польових частин
до складу губернських ДПУ як складових структурних одиниць
секретно-оперативних частин153. Особливі відділення польових
частин входили до складу відділів тих губерній, на території
яких вони перебували154.2 липня 1922 року голова ДПУ УСРР
80
затвердив дислокацію особливих відділів і штати особливих
відділень корпусів, дивізій та полків1**. 28 червня 1922 року у
зв’язку з централізацією апарату ДПУ було прийнято рішення
про те, щоб охорону сухопутних кордонів та морського узбережжя
УСРР покласти безпосередньо на губернські від діли ДПУ. Для
цього у складі їхніх секретно-оперативних частин утворили
контррозвідувальні відділення. На периферії охорона кордонів
здійснювалася повітовими прикордонними відділеннями
губвідділів ДПУ, а тому було реорганізовано посади повітових
уповноважених і повітові відділення ДПУ губерній1**.
Сувора централізація репресивно-каральної системи на
початку 1922 року була обумовлена також необхідністю
посилення репресивної діяльності каральних органів напе-
редодні створення СРСР. Після його утворення, щоб закріпити
більшовицьку державність та остаточно придушити національ-
ний рух спротиву радянській владі, єдиний репресивно-
каральний орган — ДПУ — НКВС — на підставі положення,
затвердженого ЦВК СРСР 15 листопада 1923 року, був пере-
творений на Об’єднане державне політичне управління при
Раднаркомі СРСР (ОДПУ, російський варіант—ОГПУ), при
цьому ДПУ вилучалося із складу НКВС союзних республік1’7.
Керівництво роботою місцевих органів ОДПУ здій-
снювалось через уповноважених при РНК союзних республік
на засадах спеціального положення, якому надавалася сила
закону. У Верховному Суді СРСР ОДПУ мало свого пред-
ставника, затвердженого президією ЦВК СРСР. У відповідності
з Положенням про ОДПУ на нього покладалися такі функції:
1)	керівництво роботою державних політичних управлінь
союзних республік та підзвітних їм особливих відділів,
військових округів, а також транспортних органів державних
політичних управлінь на залізницях та водних шляхах
сполучення на території відповідних союзних республік;
2)	безпосереднє керівництво і управління особливими
відділами фронтів та армій;
3)	організація охорони кордонів Союзу РСР;
4)	безпосередня оперативна робота в загальносоюзному
масштабі1**.
Як уже зазначалося, на території України діяло російське
законодавство, яке офіційно подавалось як «використання
досвіду радянського державотворення». Після офіційного
81
включення України до складу СРСР така практика була
припинена й замінена дією цього ж законодавства, але уже
під назвою «загальносоюзного», яке мало безперечний
пріоритет над «республіканським». Невдовзі після утворення
ОДПУ ВУЦВК і Раднарком УРСР 13 серпня 1924 року
затвердили положення про ДПУ УРСР, у відповідності з
яким філія імперського карального апарату в Україні
передавалась із відання НКВС УРСР у систему Раднаркому
УРСР. Голова ДПУ при РНК УРСР, що призначався ВУЦВК,
водночас був уповноваженим ОДПУ СРСР при Рацнаркомі
УРСР, адже за всієї ілюзорної автономії совєтизованої України
російські більшовики ніколи не довіряли своїм слугам,
призначаючи голову ДПУ в якості офіційного наглядача.
Органами ДПУ УРСР на місцях були відділи ДПУ при
губернських виконавчих комітетах (пізніше — при обласних
виконкомах), особливі відділи корпусів і дивізій Українського
військового округу, транспортні відділи ДПУ та ДПУ з охорони
державних кордонів. Голова ДПУ УРСР входив до складу
РНК УРСР із правом дорадчого голосу159.
Необхідно зазначити, що в процесі реформи репресивно-
каральної та правової системи сталася метаморфоза: партія,
яка в принципі виступала за відмирання держави, перетворила
її на знаряддя своєї диктатури. Окрім цього, в правовому
відношенні держава ніби ідентифікувалася із робітничим
класом: держава виступає захисником інтересів робітничого
класу, а право охороняє насамперед інтереси держави160.
Широкий простір свавіллю та зловживанням відкрила
провідна на той час концепція «правоохоронної діяльності»,
в основі якої лежала «теорія соціальної небезпеки особи», що
була некритично сприйнята новим радянським правом із
соціологічної школи права. Об’єктивно її можна розцінювати
як компроміс із багаточисельними і впливовими
прихильниками відмови від кодифікації права, противниками
правового регулювання взагалі, оскільки вона, як і раніше,
давала змогу керуватись насамперед «революційною
правосвідомістю». Виправдовуючи цю концепцію, її
послідовний прихильник М. Криленко неодноразово виступав
у пресі із доказами того, що суд і пряма, гола розправа нічим
між собою не різняться161.
Керівник ДПУ — ОДПУ Ф. Дзержинський також
82
висловлювався за підтримку застосування позасудових
репресій у «правоохоронній діяльності» держави, докладаючи
великих зусиль для поширення її масштабів162. А принциповий
«збіг» поглядів та позицій керівників НКЮ і ДПУ призвод ив
до того, що прокуратура виступала навіть ініціатором
позасудових репресій.
Порушення декрету ВЦВК від 6 лютого розпочались уже
навесні Зокрема, у травні ДПУ прийняло рішення про заслання
групи есерів, які утримувались у в’язниці. Але вони
відмовилися підкорятися цьому рішенню, заявивши, що у
відповідності із. декретом ВЦВК усі справи повинні
розглядатися трибуналами або судами. Слідчий ДПУ Герцман
порадив їм «не упиратися», бо все одно ДПУ дістане дозвіл на
їхнє заслання. І справді, 19 травня 1922 року ВЦВК задовольнив
клопотання ДПУ з цього питання. Тоді есери звернулися до Д.
Курського із проханням притягнути до відповідальності осіб,
які порушують закон. Але Д. Курський невдовзі відповів, що
оскільки заслання проводиться з дозволу ВЦВК, то воно є
законним. Ця переписна завершилася листом есерів, у якому
вони заявили, що Д. Курський авторитетно підтвердив, що,
«розсилаючи однією рукою меморандум державам Антанти з
клятвеними запевненнями про скасування позасудової репресії,
радянський уряд... другою рукою оголошує безсудові розправи
для соціалістів і анархістів»163.
Важливо зазначити, що на інтенсивність реформування
репресивно-карального апарату та розвиток законодавства у
радянській Росії безпосередній вплив справила Генуезька
конференція. Під час зустрічі союзників у Каннах ще в січні
1922 року, коли було вирішено скликати економічно-фінансову
конференцію в Генуї із запрошенням туди радянської Росії,
було висунуто шість умов. Насамперед, як зазначалося, жодна
держава не повинна нав’язувати іншій державі систему
власності, внутрішгіього економічного життя й управління.
Держава, яка над^іа кредит іншій державі, має бути
впевненою, що майно і права громадян будуть захищені;
держави, які бажають скористатись кредитом, повинні визнати
всі державні борги та взяти на себе обов’язок відновити
«систему законодавства, яка б неупереджено охороняла права
і зобов’язання, що випливають із комерційних та іншого роду
угод, та забезпечувала б їх примусову силу»164. Наступною була
85
забезпечувала ведення торгівлі. Одночасно висовувалась
вимога утримуватись від пропаганди, спрямованої на
повалення існуючого порядку. Нарешті, держави
зобов’язувалися взяти на себе обов’язок утримуватись від
нападу на своїх сусідів. Спеціально обумовлювалося, що
визнання більшовицької держави стане можливим тільки за
умови, якщо російський уряд погодиться з висунутими
вимогами165. Скликати Генуезьку конференцію передбачалось
у лютому або на початку березня 1922 року.
8 січня 1922 року Г. Чичерін сповістив телеграмою про
згоду російської сторони з каннською резолюцією, але ця
згода не була підтверджена офіційно. Франція зайняла
особливо критичну позицію з приводу будь-яких контактів із
радянською Росією, знаючи, як вона поставилася до України,
знищивши мілітарним шляхом її національну державність,
привласнивши всі її багатства, як вона закабалює інші народи
з метою збереження «єдиної та неділимої» імперії. Сам факт
участі більшовиків у роботі Каннської конференції та її
результати стали підгрунтям для відставки Бріана, якого на
посту глави уряду змінив Пуанкаре. Останній зайняв ще
жорсткішу позицію у «російському питанні». Зі всією
визначеністю свою позицію він виклав у меморандумі,
відправленому до Лондона б лютого 1922 року. Прем’єр Франції
вбачав завдання Генуезької конференції в обговоренні
російського питання через призму гарантій: «Насамперед
необхідно буде переконатися і пересвідчитись у тому, чи мають
намір Ради встановити пільги для торгівлі, законні і юридичні
гарантії, охорону промисловості, авторської та художньої
Власності...»166 Виконання цих вимог пов’язувалось із
реформою за європейським зразком імперської карально-
репресивної системи, що видавалася за правоохоронні органи,
із ліквідацією загрози позасудових репресій.
Про дипломатичні маневри Франції, очевидно, було відомо
більшовицькому керівництву, для якого стало зрозумілим, що
в разі неприйняття конкретних заходів скликання Генуезької
конференції підпадає під загрозу. Є підстави стверджувати,
що прийняття декрету ВЦВК від 6 лютого 1922 року про
реорганізацію каральних органів було обумовлене зовнішнім
фактором.
84
ВНК 2 лютого і постановило «просити Президію ВЦВК
затвердиш це положення не пізніше 5 лютого цього ж року»167.
Однак вже 15 лютого 1922 року Г. Чичерін направив
союзникам ноту з приводу «наклепницької кампанії» проти
радянської Росії напередодні Генуї, в якій, зокрема, йшлося
проте, що головним фактором внутрішньої політики «є бажан-
ня створити в Росії сприятливі умови для розвитку приватної
ініціативи на ниві промисловості, землекористування,
транспорту і торгівлі... Всі злочини, які не тільки порушують
звичайне право, а й політичне, розглядаються звичайними
судами. Надзвичайне судове провадження і надзвичайні комісії,
необхідність у яких раніше була викликана боротьбою за
існування радянської влади, скасовані...»16* До ноти було
долучено меморандум, в розділі якого під назвою «Юстиція»
відтворювались ст. 7 і 8 декрету ВЦВК від 6 лютого 1922 року.
Вплив міжнародного фактора на проведення правової
реформи у Росії в історико-правовій літературі донині
замовчується. Підтвердженням того, що у її проведенні значну
роль відіграв цей фактор, може слугувати виступ М. Калініна
на відкритті І Всеросійського з’їзду завідуючих відділами
управлінь і начальників міліції 2 березня 1922 року:
«...Зміцнюючи владу всередині країни, ви цим самим кращим
чином зміцните і нашу позицію на майбутній Генуезькій
конференції»170.
На IV Всеросійському з’їзді діячів радянської юстиції (26-
30 січня 1922 року) Д. Курський у своїй доповіді «Роль та
значення радянської юстиції в зв’язку з новою економічною
політикою» нагадав присутнім слова Ллойд Джорджа про те,
що радянська Росія має бути представленою на Генуезькій
конференції, але вона повинна мати європейську систему
юридичних норм, які дадуть змогу іншим країнам встановиш
з нею постійне спілкування171. При цьому один з учасників
з’їзду зауважив: «Ми весь час озираємось на Геную, тому в
кодексі немає класового змісту»172.
П. Смідович, під час обговорення 13 травня 1922 року 3-
ою сесією ВЦВК IX скликання питання про прокуратуру,
сказав: «Ми тепер відступаємо, у нас великого значення набули
старі форми власності ...ми змушені наблизитись до старого
розуміння законності. Ми повинні закон зміцниш, інакше
85
розмовляти ані в Генуї, ані з орендарями і концесіонерами
неможливо... але ні в якому разі не відновлювати попередніх
відносин і понять...»173
На міжнародний фактор посилався й депутат від України,
виступаючи на засіданні фракції РКП(б) ЗО жовтня 1922 року
проти поширення чинності Земельного кодексу РРФСР на
інші республіки. За його словами, це б призвело до небажаних
наслідків у зовнішній політиці, адже постійно деклароване
на прикладі незалежних радянських республік право націй на
самовизначення було порушене174. Про те саме свідчить й
резолюція ЦК РКП(б), в якій зазначалось: «Запропонувати
комуністичній фракції 3-ї сесії ВЦВК X скликання (жовтень
1923 року. - І.Б.) відкласти питання про скасування
губернських відділів Наркомсобезу з огляду на міжнародну
обстановку і пов’язані з нею негативні враження, які могла б
викликати ця реформа, остаточно до прояснення міжнародної
обстановки»173. Водночас соратник В. Леніна М. Лаціс,
керівник репресивно-карального апарату в Україні, виступив
у «Правді» з пропозицією припинити вдавати із себе перед
Європою «країну законів».
Якщо згадати розвиток подій, пов’язаних із реорганізацією
карального апарату, то стає зрозумілим, що це був тактичний
хід більшовиків, продиктований насамперед інтересами
отримання економічної допомоги Заходу, адже у
найсуттєвішому — у праві позасудових репресій і повної
безконтрольності — новостворене ДПУ(ГПУ) зберегло всі
риси ВНК(ВЧК).
Невдовзі ДПУ здійснило перші вдалі спроби
організаційного зміцнення. Зокрема, посилаючись на
скорочення штатів (із 90 000 1921 року до 57 146 станом на 1
липня 1922 року)176, у вересні 1922 року ДПУ звернулося з
пропозицією про утворення «бюро сприяння ДПУ в наркоматах
і центральних установах РСФСР». У ці бюро, що утворювалися
також у вищих навчальних закладах, мали входити три особи
із перевірених працівників того чи іншого наркомату або
установи, що користувалися довір’ям. До обов’язків бюро
входило «всебічне сприяння ДПУ як у загальній роботі, так і в
спеціальних завданнях», допомога у збиранні та перевірці
інформації і т. ін.177 28 вересня 1922 року політбюро схвалило
пропозицію ДПУ про створення груп сприяння там, «де воно
86
буде вважати за необхідне»178. Іншими словами, більшовицька
партія ставила на легальну, державну основу фіскальні
напрямки діяльності карально-репресивного апарату, який
проникав у всі сфери суспільства на території червоної імперії.
Його функції поступово розширювались і набагато
перевершували функції ВЧК Зокрема, 10 серпня 1922 року
ВЦВК видав Декрет «Про адміністративне виселення»179, яке
надавало право органам ДПУ «з метою ізолювання осіб,
причетних до контрреволюційних виступів, стосовно яких
Президія ВЦВК дає дозвіл на ізолювання більш як на два
місяці, у випадках, коли є змога не вдаватися до арешту,
встановити виселення за кордон або у певні місцевості РРФСР
в адміністративному порядку»180. Для безпосереднього
розв’язання цих питань при НКВС утворили Особливу комісію
(комісія із адміністративних виселень, адмінкомісія), якій
було надано право виселення осіб на строк до трьох років.
16 жовтня 1922 року ВЦВК видав черговий декрет, за
яким органам ДПУ надавалося право позасудової розправи,
включаючи розстріл, стосовно осіб, спійманих на місці злочину
при скоєнні ними бандитських наскоків або збройних
пограбувань (ст. 76, 183 ч. II і 184 Кримінального кодексу
РРФСР, чинність якого поширювалася на Україну). Необхідно
зауважити, що ч. II ст. 183 передбачала лише позбавлення
волі на строк не менше трьох років, а ст. 184 припускала
застосування вищої міри покарання тільки за рецидиву. Отже,
ДПУ отримало право розстрілу у значно ширших масштабах,
аніж це передбачалося кримінальним законодавством. Окрім
цього, комісія з адміністративних виселень отримала право
ув’язнювати до табору для примусових робіт у місцях
виселення на строк до трьох років діячів антирадянських
політичних партій (ст. 51, 62 КК) і двічі засуджених за
бандитизм (ст. 76), за фальшування грошей (ст. 85),
виготовлення, зберігання, придбання і збут вибухових речовин
(ст. 93), примус займатися проституцією (ст. 170), звідництво
й утримання кубла розпусти (ст. 171), хуліганство (ст. 176),
крадіжку (ст.180), пограбування без насильства (ст. 182), розбій
(ст. 184), підробку документів (ст. 189), фальсифікацію товарів
(ст. 190), фальсифікацію предметів споживання (ст. 191),
зберігання вогнепальної зброї (ст. 220)181.
У другому розділі цього декрету, який не публікувався,
87
було встановлено усічений нагляд за діяльністю ДПУ з боку
прокуратури та передбачено, що проведення розслідування
по злочинах, скоєних посадовими співробітниками ДПУ, і
оголошення щодо них остаточних рішень здійснюється самими
ж органами ДПУ.
17 листопада 1923 року ЦВК СРСР своєю постановою182
значно розширив категорію осіб, які могли бути кинуті до
концентраційного табору як соціально небезпечні елементи.
До них належали ті, хто не займається певною працею;
утримувачі всіляких кубел, торговці наркотичними
речовинами, дорогоцінними металами, спиртом та іншими
алкогольними напоями; професійні контрабандисти; не
зареєстровані посередники у торгівлі та підрядах; спекулянти
так званої чорної біржі.
28 березня 1924 року затверджено положення про права
ОДПУ у сфері адміністративних виселень, заслань і ув’язнення
до концентраційного табору183, згідно з яким ще більше
розширювались ознаки соціальної небезпечності особи.
Зокрема, до раніше встановлених категорій додавались особи,
що підозрювались у контрабанді й фальшуванні грошей «за
відсутності достатніх підстав для направлення справ стосовно
них у судовому порядку». Постанови про застосування заходів
позасудових репресій оголошували Особлива нарада ОДПУ
СРСР і особливі наради союзних республік. Останні були
наділені правом виселення тільки в межах території даної
республіки тих осіб, які підозрювались у бандитизмі,
пограбуванні, розбійницьких нападах, а також їхніх пособників
і переховувачів; професійних гравців на перегонах та у картяр-
ських будинках; торгівців наркотиками та спиртоміспсими речо-
винами, шахраїв, утримувачів будинків розпусти, спекулянтів
чорної біржі; «осіб, соціально небезпечних за своєю діяльністю
в минулому, а саме тих, що мали в минулому не менше двох
звинувачувальних вироків або чотирьох приводів за підозрою
у майнових злочинах або посяганнях проти особи та її гідності
(хуліганство, втягування в проституцію, звідництво тощо)».
Якщо Особлива нарада ДПУ союзної республіки визнавала
за необхідне вислати когось за межі республіки або ув’язнити
до концентраційного табору, то постанова набирала чинності
лише після її затвердження Особливою нарадою ОДПУ СРСР.
Вказане положення у майбутньому неодноразово
88
доповнювалося. Зокрема, у квітні 1924 року Президія ВЦВК
СРСР своєю постановою надала колегії ОДПУ «право
позасудового розгляну справ і розправи, включно до винесення
вищої міри покарання» стосовно осіб, які скоїли фальшування
трошей114.
9 травня 1924 року вона затвердила постанову про
розширення прав ОДПУ з метою боротьби з бандитизмом1**,
що надавала «спеціально уповноваженим на це особам за
погодженням із органами місцевої влади... право позасудової
розправи стосовно бандитів та їхніх пособників, а саме
виселення із даної місцевості, ув’язнення до концентраційного
табору на сірок до трьох років і застосування вищої міри
покарання — розстрілу».
1 жовтня 1924 року Президія ЦВК СРСР поширила дію
Положення від 28 березня 1924 року на «осіб, викритих у
крадіжці, приховуванні, злісному підвищенні цін на
хлібопродукти з метою спекуляції, а також викритих в
укладанні кабальних угод із селянством» на шість місяців у
місцевостях, визнаних неврожайними1*6.
4 квітня 1925 року Президія ЦВК СРСР задовольнила
прохання Г. Ягоди, який запропонував надати ОДПУ право
забороняти особам, які відбули покарання, проживати у певних
місцевостях як таким, що «не можуть бути за своєю соціальною
шкідливістю допущені й надалі в населені місцевості»117.
У листопаді 1925 року Президія ЦВК СРСР постановила
застосувати адміністративне виселення до осіб, які
спекулювали предметами широкого вжитку111, а постановою
від 8 травня 1926 року ОДПУ надавалося право направляти на
заслання, виселяти і ув’язнювати до концентраційного табору
осіб, підозрюваних у контрабанді, а за обтяжуючих провину
обставин застосовувати вищу міру покарання119.
1927 року постановами від 4 квітня, 12 травня і 15 червня
(всі були проведені без обговорення!) право позасудової
репресії було надано органам ОДПУ стосовно осіб, що «недбало
ставилися до таємних документів», а право розстрілювати
білогвардійців, контрреволюціонерів, шпигунів і бандитів
отримали уповноважені представники ОДПУ на місцях.
Державними злочинами вважалися недбальство, невжиття
сіходів охорони та протипожежних, що призвели до тяжких
наслідків. При кваліфікуванні цих злочинів ОДПУ отримало
89
змогу виносити в позасудовому порядку покарання включно
до розстрілу. До соціально небезпечних елементів зарахували
осіб, котрі мали три і більше судимостей за хуліганство, тому
позасудове покарання можна було до них застосовувати
незалежно від скоєння конкретного злочину190.
У лютому 1928 року ОДПУ було надано право застосовувати
до деяких категорій осіб, які відбули ув’язнення в
концентраційних таборах, заслання, а до тих, що відбули
заслання, — заборону проживання у певних місцевостях191.
Наскільки багато було прихильників позасудових репресій,
дає уявлення такий приклад. 26 лютого 1928 року Г. Пет-
ровський звернувся до Президії ЦВК СРСР, сповіщаючи про
те, що одним із найрозповсюдженіших видів злочину в Україні
є конокрадство. За період від 1925 по 1927 рік зареєстровано
41 344 випадки конокрадства. Якщо припустити, що кожного
разу було вкрадено одного коня вартістю в середньому 150
карбованців, «то збитки, що були завдані селянству за три
роки, — 6 202 000 карбованців, за останній рік — 1 966 000
карбованців, тобто 15,7 відсотка, що призначались за
бюджетом УРСР на 1926/1927 роки для вкладення у сільське
господарство». Розкриття випадків конокрадства було на
низькому рівні. До того ж цей злочин не підпадав під дію
постанови ЦВК СРСР від 28 березня 1924 року для прийняття
санкції у вигляді позасудової репресії за ознаками двох
судимостей або чотирьох приводів за підозрою у скоєнні
майнових злочинів. На підставі цього Г. Петровський просив
дозволити позасудову репресію за іншими підставами. 27
червня 1928 року Президія ЦВК СРСР прийняла доповнення
до Положення про права ОГПУ стосовно адміністративних
виселень, заслань і ув’язнень до концентраційного табору192.
17 серпня 1928 року Президія ЦВК СРСР наділила ОДПУ
правом позасудової кари соціально небезпечних елементів
(додавався список ознак соціальної небезпечності) в районах
золотих копалень, а 24 серпня — жебраків, волоцюг, хуліганів
у промислових центрах193.
12 червня 1929 року за клопотанням прокуратури було
прийнято постанову про заслання «особливо злісних злочинців
і невиправних рецидивістів через Особливу нараду при колегії
ОДПУ безпосередньо після відбуття цими особами строків
позбавлення волі без звільнення з-під варти»194.
90
Необхідно зазначити, що розширення кола осіб, стосовно
яких могли застосовуватися позасудові репресії, супроводилося
розширенням кола суб’єктів, які могли її застосувати:
1927—1928 років таким правом були наділені деякі крайові
виконкоми.
У галузі кримінального процесу також поширювалося
застосування так званого спрощеного судочинства. Зокрема,
Декрет ЦВК і РНК РРФСР «Про заходи боротьби з
розкраданнями із державних сховищ і посадовими злочинами,
що сприяють розкраданням»195 від 1 червня 1921 року
передбачав «розгляд справ вказаної категорії поза всякою
чергою, у порядку спрощеного впровадження, тобто без
допущення захисту та свідків...». Місцевим органам влади
пропонувалося «не пропускати касаційних скарг і клопотань
про помилування по вищеназваних категоріях злочинів», а
вироки виконувати протягом 24 годин. Ці ж правила
поширювалися на справи про контрабанду196.
Упродовж 20-х років губернські суди були наділені правом
застосування спрощеного порядку судочинства (не
заслуховувати свідків, відмовитись від слухання сторін і т.
ін.), виступаючи в якості суду першої інстанції. З цього приводу
М. Криленко писав, що «різниці по суті між органами ДПУ і
губернським судом як органами репресій немає»197.
1934 року напередодні чергового етапу великого червоного
терору відбувається перегрупування сил репресивно-каральної
системи, в процесі якого ОДПУ та його судова колегія, наділена
правом застосування всіх видів кримінального покарання,
включаючи розстріл, постановою ЦВК СРСР від 10 липня
1934 року були скасовані, а замість них утворено Головне
управління державної безпеки (ГУДБ, у російському варіанті
— ГУГБ), яке стало структурною частиною новоутвореного
цього ж року НКВС СРСР198.
Отже, репресивно;каральні органи ОДПУ «з благословення»
більшовицької партії рік у рік розширювали використання
позасудових репресій не тільки за так звані контрреволюційні
злочини, але й за загальнокримінальні. Крім того, у великих
масштабах застосовувались позасудові репресії лише за
розпливчастою ознакою соціальної небезпечності, навіть за
відсутності конкретної протиправної дії, а також за
адміністративні правопорушення, чим підтверджується, що
91
втілення отримала у позасудовій сфері. Цим самим репресивні
органи імперської безпеки втручалися у сферу, яка належала
до компетенції органів міліції та кримінального розшуку.
Поступово все ширше почала застосовуватися практика
вилучення у міліції справ — як оперативних, так і
кримінальних. Зусилля міліції концентрувалися на розкритті
і розслідуванні незначних злочинів, вона не була націлена на
захист особи від злочинних зазіхань, що призводило до її
подальшої деградації, позбавляло змоги підвищувати фахову
кваліфікацію працівників. До того ж статус збройного вико-
навчого органу перетворював міліцію на складову репресивно-
карального механізму, дозволяючи використовувати її для
виконання усіляких завдань, безпосередньо не пов’язаних з
охороною громадського порядку і боротьбою зі злочинністю.
Як вже зазначалося, Положенням ВУЦВК від 22 березня
1922 року передбачалися постійний зв’язок та співпраця між
держполітуправліннями України і РРФСР, адже, по суті, це
були складові єдиного репресивно-карального механізму, який
після організаційного оформлення СРСР набув
загальносоюзного статусу. Зокрема, про це йшлося у тексті
угоди про утворення СРСР199.
У серпні 1924 року ВУЦВК і РНК УРСР у відповідності з
Постановою ЦВК СРСР від 15 листопада 1923 року «Про
об’єднання Державного політичного управління і його органів»
прийняли спільну Постанову «Про державне політичне
управління Української Радянської Соціалістичної
Республіки». Цього разу ДПУ(ГПУ) відокремили від НКВС
УРСР і підпорядкували Раднаркому УРСР. На чолі ДПУ стояв
голова, котрий призначався Всеукраїнським ЦВК, при ньому
діяла колегія, всі члени якої затверджувалися РНК УРСР200.
Місцеві органи ДПУ були підпорядковані губернським
виконкомам. Постановою 1924 року у структуру органів ДПУ
не було внесено якихось змін: місцевими органами
продовжували залишатися губернські відділи, відділи корпусів
і дивізій у межах Українського військового округу, транспортні
відділи ДПУ і органи ДПУ з охорони кордонів201. У
безпосередньому розпорядженні ДПУ УРСР перебували
каральні війська, що дислокувались на території республіки і
підпорядковувались голові ДПУ УРСР як повноправному
92
апарату ОДПУ при РНК УРСР.
Зміни в організаційну структуру органів ДПУ було внесено
1925 року у зв’язку з проведенням адміністративно-те-
риторіальної реформи. Зокрема, під час засідання організа-
ційно-правової комісії ВЦВК. З квітня 1925 року розглядалося
питання про структуру і штати ДПУ. Було прийнято рішення
про надання окружним відділам ДПУ, що утворювалися, прав
відділів окружних виконавчих комітетів із збереженням
взаємостосунків, які до цього існували між губернськими
відділами ДПУ і губвиконкомами202. 4 листопада 1925 року
окружні відділи ДПУ утворилися при всіх окрвиконкомах201.
Необхідно зазначити, що організаційно-структурні форми
каральних органів перебували у прямій залежності від змісту
загальнодержавних завдань, напрямів і тактики класової
боротьби, яку проголосили більшовики з перших днів
захоплення влади в Україні. Тому й робота по вдосконаленню
організації органів ДПУ відбувалася під їхнім безпосереднім
керівництвом, адже, як тоді зазначалося, надзвичайні каральні
органи «створені, існують і працюють лише як безпосередні
органи партії, за її директивами і під її контролем»204. Усі
питання реорганізації ВУНК(ВУЧК) в ДПУ(ГІГУ), створення
нових відділів у складі каральних органів постійно
обговорювалися на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У205. І
тоді, і багато років пізніше головною у партійному керівництві
репресивно-каральним апаратом була проблема добору,
підготовки та виховання «мечоносців» більшовицької партії
виключно із своїх лав. Треба зазначити, що принцип
кастовості і відособленості ніколи не порушувався. Скажімо,
на початку 1921 року ЦК КП(б)У заборонив проводити будь-
які мобілізації комісарів НК(ЧК) без згоди на це відповідних
колегій та без попередньої заміни мобілізованих досвідченими
працівниками. Водночас було прийняте рішення про
поповнення рядів репресивно-карального апарату «найбільш
стійкими товаришами, щоб замінити комуністами всі
відповідальні посади в ЧК республіки»206. З цією метою 17
березня 1921 року оргбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення
«повернути для роботи в органи ЧК колишніх чекістів»207,
насамперед членів компартії. Зважаючи на специфічні, м’яко
кажучи, «делікатні» завдання, покладені на опричників
93
більшовицького режиму в Україні, деякі бюро губернських
партійних комітетів приймали рішення про заборону
працювати у надзвичайних комісіях членам комсомолу
молодшим від 20 років208.
Партійні органи були наділені виключними правами щодо
комплектування, переміщення та звільнення працівників
репресивно-каральної системи без попереднього погодження
з керівниками НК — ДПУ. Зокрема, 1922 року ЦК КП(б)У
надіслав усім губкомам циркуляр, яким встановлювався
суворий порядок переміщення і відкликання комуністів —
співробітників ДПУ(ГПУ). Недотримання встановлених вимог
розцінювалося як серйозне порушення партійної
дисципліни209.
Отже, репресивно-каральний апарат НК—ВНК—ДПУ—
ОДПУ(ЧК—ВЧК—ГПУ—ОГПУ) не тільки політично, але й
організаційно завжди перебував під контролем компартії,
будучи її ударною частиною, що постійно вдосконалювалася,
трансформувалася у відповідності до умов політичного
режиму. Але підконтрольність репресивно-каральної машини
партії не була постійною. Поступово ситуація змінювалась
таким чином, що цей імперський монстр, породжений
більшовиками, досягнувши своєї могутності, підім’яв під себе
свого ж творця — компартію, перетворившись у її володаря і
повелителя.
Народний комісаріат внутрішніх справ. Складовою
репресивно-каральної системи тоталітарного, радянського
суспільства був Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВС,
у російському варіанті — НКВД). Його утворили другого дня
після захоплення більшовиками влади декретом II
Всеросійського з’їзду Рад від 8 листопада 1917 року210 як
центральний орган охорони нового порядку, а отже і влади, а
також внутрішнього адміністративного управління. Перший
його голова уже 17 листопада 1917 року на засіданні ВЦВК
заявив про свою незгоду з політикою більшовицького уряду
та про вихід із його складу211.
Треба зазначити, що згодом структуру та напрями
діяльності цього наркомату більшовики перенесли в Україну.
Але з моменту утворення він не передбачався як складовий
елемент карального механізму, хоча його повноваження і
94
напрями діяльності були надзвичайно широкими. На початку
на НКВС було покладено два основних завдання: радянське
будівництво на місцях і охорона революційного порядку.
НКВС розробляв положення та інструкції з питань
радянського будівництва, встановлював типову структуру Рад
та їхніх органів, здійснював нагляд за правильністю проведення
на місцях рішень з’їздів Рад та перевиборів. Як орган охорони
порядку НКВС здійснював керівництво міліцією,
кримінальним розшуком, військами внутрішньої охорони,
відав справами запису актів громадянського стану. Окрім
цього, наркоматі його місцеві органи керували комунальним
господарством, займалися влаштуванням полонених і
біженців, справами іноземців.
Але поступово ці різнопланові сфери діяльності
витіснялися пріоритетнішим для НКВС напрямом —
координацією діяльності всіх органів охорони порядку і
насамперед репресивно-каральних органів ЧК—ВЧК—ОПІУ.
Таким чином, НКВС перетворився у складову каральної
системи більшовицької партії, що й було остаточно закріплено
призначенням у березні 1919 року голови ВЧК Ф. Дзер-
жинського на посаду наркома внутрішніх справ. Аналогічне
злиття посад відбувалося і в Україні.
На початку 1918 року, коли компетенція НКВС у загальних
рисах була визначена і в основному склалася структура
центрального апарату, наказом наркома було затверджено
керівників основних відділів НКВС112. На середину 1918 року
він складався із 11 структурних підрозділів: відділів місцевого
управління, місцевого господарства, по роботі з біженцями,
фінансового, іноземного, управління медичною частиною та
ветеринарного, а також центрального статистичного комітету,
контрольно-ревізійної комісії.
Як бачимо, на НКВС було покладено широке коло
обов’язків у справі утвердження більшовицької державності
та зміцнення радянської влади. Це було обумовлене конкретно-
історичною обстановкою перших років становлення влади
більшовиків, які усвідомлювали необхідність якнайскорішої
реалізації нормативних актів, проголошених II Всеросійським
з'їздом Рад, та розв’язання першочергового завдання —
побудови пролетарської соціалістичної держави213.
Наприклад, при реалізації декрету з’їзду «Про повноту
95
впади Рад» на місцях одразу ж довелося зіткнутись із значними
труднощами, пов’язаними з утворенням нових органів влади
різних рівнів. Зокрема, негайного вирішення вимагали питання
щодо структурної побудови, кількісного складу, взаємовідносин
нових органів влади із центром і т. ін.
За роз’ясненнями у більшості випадків зверталися до
такого специфічного органу, як НКВС. Адже у відповідності
з повноваженнями, якими ВЦВК і РНК РРФСР наділили
Наркомат внутрішніх справ, йому було надано право не тільки
давати роз’яснення на запити з місць, але й видавати
нормативні акти, які в загальних рисах закріплювали
компетенцію і організаційну побудову органів більшовицької
влади на місцях. Такими актами стали звернення «Про
організацію місцевого самоуправління»214 та інструкція «Про
права та обов’язки Рад»215.
Після захоплення політичної влади перед більшовиками
постало важливе і складне завдання закріпити її, забезпечивши
тотальний контроль за особами, котрі включалися до складу
новоутворюваного механізму більшовицької державності, до
того ж постійно долати спротив, який чинився на різних
рівнях. У конкретно-історичних умовах того часу виконати
вказані завдання, що мали надзвичайно важливе політичне
значення для більшовицької партії, не міг жоден
новоутворений орган, окрім НКВС. Тому, виконуючи ці
функції, НКВС на цій стадії виступав як виконавчий орган
ВЦВК, хоча юридично це було закріплено набагато пізніше.
Необхідно зазначити, що найчіткіше цей бік діяльності
НКВС було сформульовано в декреті революційного комітету
Вірменії 14 ірудия 1921 року, в якому зазначалося, що
«Народний комісаріат внутрішніх справ є верховним
адміністративним органом радянської Вірмени, за допомогою
якого ревком Вірменії здійснює управління країною»216.
Якщо в інструкції НКВС «Про права та обов’язки Рад»
структура Рад закріплювалася лише в найзагальніших рисах,
то в інструкції НКВС «Про організацію Рад робітничих і
солдатських депутатів»217 є перелік від ділів Рад та виконкомів,
у числі яких були і відділи управління. До їхньої компетенції
віднесено керівництво «внутрішніми... зносинами» і технічне
об’єднання діяльності всіх інших відділів Рад та виконкомів.
Отже, цим нормативним актом визначено систему органів
96
внутрішніх справ на місцях та в загальному вигляді визначено
їхню компетенцію.
У січні 1918 року НКВС направив на місця'інструкцію з
організації відділів Рад, в якій виконкомам пропонувалося
створити відділи управління як основні адміністративні
органи, «поєднуючі всі інші відділи»218. Згідно з доповненням
до інструкції у квітні 1918 року виконавчі комітети Рад
повинні були встановити єдину структуру відділів управління.
У складі кожного такого відділу необхідно було утворити ряд
підвідділів, в тому числі і підвідділ міліції або народної
охорони в губернії. НКВС підкреслював, що для роботи у
підвідділі міліції можуть бути залучені лише особи, «повністю
віддані радянській владі»219.
На початку березня 1918 року Раднарком запропонував
НКВС « опрацювати і внести у РНК положення про радянську
класову міліцію»220. Необхідно зазначити, що принцип
класовості при комплектуванні каральних органів
сформулював ще В. Ленін у працях, присвячених проблемам
соціалістичної революції, завоювання радянської влади та
придушення опору експлуататорських класів, до яких
зараховувався широкий прошарок суспільних верств
населення221. Він підкреслював, щодо роботи в новоутворених
каральних органах повинні залучатися люди бездоганні
насамперед у політичному відношенні. Зокрема,
характеризуючи політичні якості працівників, покликаних
боротися з різними порушеннями радянських законів, він
вимагав залучати «виключно партійних, досвідчених,
абсолютно надійних і неупереджених»222, аби ці органи були
істинно пролетарськими.
Особливого значення набували з’їзди голів губвиконкомів,
які скликалися Наркоматом внутрішніх справ. Резолюції, що
приймалися на цих з’їздах із питань будівництва і діяльності
місцевих органів внутрішніх справ, сприяли розробці
положення про відділи управління, яке було затверджене
РНК РРФСР навесні 1920 року. У відповідності з цим
положенням до компетенції відділів управління було
віднесено: адміністративне управління територією,
підвідомчою виконавчому комітетові, нагляд за втіленням у
життя всіх постанов адміністративного характеру і вжиття
примусових заходів для їхнього виконання, облік населення
4 4-45
97
та ізолювання паразитичних елементів, організація органів
адміністративного управління і нагляд за правильною
побудовою органів влади на місцях, організація громадських
повинностей у відповідності з положенням про порядок
проведення трудових повинностей23.
Після прийняття 10 липня 1918 року Конституції РРФСР
розпочалася перебудова репресивно- каральної системи шляхом
строгої централізації. Скажімо, навесні 1920 року у структурі
НКВС замість відділу народного господарства був утворений
комунальний відділ224, згодом ВРНГ передала НКВС функцію
керівництва пожежною охороною223, а з часом до його
компетенції було віднесено шосейні шляхи місцевого
значення, грунтові шляхи, паротеплохідні підприємства,
електростанції, лісопильні заводи та підприємства місцевого
транспорту216.
НКВС та його органи виконували також функції по
перевихованню осіб, котрі скоїли злочини. На початку під
контролем органів внутрішніх справ перебували тільки
«арештантські будинки». Після прийняття 15 квітня 1919
року постанови ВЦВК «Про табори примусових робіт*227, а
пізніше постанови про організацію таборів для примусових
робіт221 при відділах управління губвиконкомів і в губернських
містах з дозволу НКВС такі табори почали утворюватись.
Водночас у Наркоматі внутрішніх справ утворили відділ
примусових робіт, який розробляв положення, інструкції з
організації та управління таборами, визначав штати,
здійснював контроль за господарською та оперативною
діяльністю адміністрації. На місцях через підвідділи примусових
робіт таборами керували відділи управлінь губернських Рад.
НКВС також здійснював керівництво внутрішніми
військами. У прийнятій Радою робітничо-селянської оборони
постанові від 28 травня 1919 року зазначалося: «Всі допоміжні
війська особливого призначення, що перебувають у розпо-
рядженні окремих відомств, установ і організацій: Нарком-
проду, Головводу, Головцукру, Головнафти, Центротекстилю
та ін., за винятком військ залізничної і пограничної охорони,
з 1 червня поточного року переходять у підпорядкування
Народного комісара внутрішніх справ через Штаб військ
Всеросійської надзвичайної комісії, який одночасно
перейменовується у Штаб військ внутрішньої охорони»229.
98
У відповідності до постанови Ради праці і оборони від 1
вересня 1920 року частини внутрішньої охорони (ВОХР) і
караульні війська, які раніше підпорядковувалися
Всеросійському головному штабу і Наркомату, було об’єднано
і утворено війська внутрішньої служби республіки (ВНУС).
На чолі військ поставлено Військову раду, головою якої був
призначений нарком внутрішніх справ Ф. Дзержинський.
Після закінчення громадянської війни з метою
«зосередження збройної сили в одному відомстві» Рада праці
і оборони 19 січня 1921 року прийняла постанову, в якій
зазначалось: «Війська внутрішньої охорони Республіки, за
винятком військ надзвичайних комісій... передати у.військове
відомство»230. Таким чином, всі частини і загони, що
виконували завдання ВЧК, зводились в особливий вид військ,
які підпорядковувались виключно ВЧК.
Необхідно зазначити, що деякий час Наркомат внутрішніх
справ керував навіть лісовим господарством і ветеринарною
справою.
Після утворення 6 лютого 1922 року у складі НКВС
Об’єднаного державного політичного управління функції
Наркомату значно розширились. Ці зміни було внесено в
проект положення про НКВС, на який додатково покладались
такі обов’язки: 1) придушення відкритих контрреволюційних
виступів; 2) застосування заходів охорони і боротьби зі
шпигунством; 3) охорона залізничних та водних шляхів
сполучення; 4) політична охорона кордонів; 5) боротьба з
контрабандою і незаконним переходом кордону; б) виконання
спеціальних доручень Президії ВЦВК або РНК по охороні
революційного порядку231.
24 травня 1922 року ВЦВК затвердив Положення про
НКВС РРФСР. Це був перший законодавчий акт, який
юридично закріпив організаційну структуру репресивно-
карального апарату, визначив його права та обов’язки232.
Тепер структура НКВС набула такого вигляду:
Організаційно-адміністративне управління, Головне
управління міліції, Головне управління примусових робіт (з
жовтня 1922 року — Головне управління місць позбавлення
волі), Центральне управління з евакуації населення, Головне
управління комунального господарства, Управління справами.
В систему органів внутрішніх справ на місцях входили
'*	99
губернські, повітові, міські і волосні відділи управління
виконкомів Рад, місцеві органи міліції та кримінального
розшуку, місць позбавлення волі, місцеві органи
Центророзшуку, губернські, міські та повітові відділи
комунального господарства.
У міру того як зміцнювалась більшовицька державність на
території неоімперії, з відання НКВС поступово вилучалися
функції, пов’язані із радянським будівництвом та веденням
народного господарства; у центрі їх перебрав ВЦВК, а на
місцях — Президії виконкомів Рад. Відтепер основна увага
Наркомату внутрішніх справ зосереджувалась на репресивно-
каральних функціях. І це цілком закономірно, адже партія
готувала широкомасштабні акції із централізації влади та
органів управління, які вимагали вагомої силової підтримки з
боку НКВС. У складі НКВС створюється єдине Центральне
адміністративне управління (ЦАУ), до якого увійшли
адміністративний відділ, міліція та кримінальний розшук233.
На початку 1923 року постановою ВЦВК також було
ліквідовано Центральне управління з евакуації населення234.
У зв’язку зі структурними змінами та з огляду на'
стратегічний курс партії, в якому Наркомату внутрішніх справ
відводилось неабияке місце, 28 березня 1927 року ВЦВК і
РНК РРФСР затвердили нове Положення про НКВС235. На
перше місце було поставлене питання про «загальне
адміністрування і встановлення охорони революційного
порядку та громадської безпеки». В такому вигляді НКВС
РРФСР та його фактична філія в Україні (як і в інших
республіках) продовжували функціонувати в якості
необ’єднаних наркоматів, хоча це було суто формально, до
кінця 20-х років.
Постановою ЦВК і РНК СРСР від ЗО грудня 1930 року
НКВС союзних республік ліквідовувалися236, а їхні функції
передавалися управлінням міліції та кримінального розшуку,
що утворювались при РНК республік. У постанові зазначалося,
що причиною ліквідації НКВС союзних республік є
«загострення класової боротьби всередині суспільства,
необхідність у зв’язку з цим введення жорсткої дисципліни, а
також надання більшої самостійності в управлінні органами
по боротьбі зі злочинністю та охороні громадської безпеки і
революційного порядку237.
100
Переломним етапом на шляху повної централізації
репресивно-каральної системи став 1934 рік, коли 10 липня
постановою ЦВК СРСР було утворено загальносоюзний
НКВС23*, до складу якого замість ліквідованого ОДПУ ввійшло
новостворене Головне управління державної безпеки (ГУДБ,
у російській транскрипції — ГУГБ). У союзних республіках
були утворені НКВС республік, які насправді ніколи не були
республіканськими, автономними, а лише філіями
центрального репресивного апарату, оскільки всі вони
функціонували на підставі положення про загальносоюзний
НКВС, на який покладались обов’язки забезпечення
революційного порядку і державної безпеки; охорони
суспільної (соціалістичної) власності; ведення записів актів
громадянського стану; прикордонної охорони та деякі інші
господарського характеру. Для цього у структурі НКВС були
утворені Головне управління державної безпеки, Головне
управління робітничо-селянської міліції, Головне управління
прикордонної та внутрішньої охорони, Головне управління
виправно-трудових таборів і трудових поселень, відділ актів
громадянського стану, адміністративно-господарське
управління та Головне управління пожежної охорони.
Аналогічну структуру філій НКВС було відтворено і в союзних
республіках.
Необхідно зазначити, що тюрми та місця ув’язнення, які
підпорядковувалися як ОДПУ, так і наркомюстам союзних
республік, повністю було передано у відання НКВС СРСР,
починаючи з моменту його утворення239.
У зв’язку з цим було внесено зміни і доповнення у діючу
на той час Конституцію, яка остаточно закріпила табірне
рабство XX століття на одній шостій планети. Так, VII з’їзд
Рад СРСР (28 січня — б лютого 1935 р.) надав НКВС статус
загальносоюзного наркомату. Згідно із доповненням ст.51
Основного Закону СРСР, наркомат внутрішніх справ увійшов
до складу РНК СРСР (ст.37)240.
Конституція 1936 року була побудована таким чином, що
сама її структура абсолютизувала державу. Серед тринадцяти
її розділів, які регламентували державний устрій, розділ про
права та обов’язки громадян займав лише десяте місце, до
того ж мав декларативний характер. Всебічний розвиток особи
в цій Конституції розглядався не як мета соціалістичного
101
будівництва, а як засіб для досягнення мети — побудови
сталінської моделі соціалізму. 1977 року у Конституцію СРСР
вперше було введено розділ «Держава і особа». І хоча у ньому
лише один раз (ст.57) згадується термін «гідність», який, до
речі, у тлумачних словниках 30-х років вважали «книжковим»,
однак Конституція знову ж таки виділила пріоритет держави,
до того ж завідомо ототожнюючи його з державним апаратом.
Коріння цієї хибної та шкідливої політики сягають у 20—
30-ті роки, коли з метою нівелювання особи та її гідності
були створені неконституційні органи позасудових репресій
як складова репресивно-карального апарату. Так, із моменту
утворення НКВС СРСР замість судової колегії ОДПУ,
наділеної правом застосування всіх заходів кримінального
покарання, включаючи розстріл (постановою ЦВК СРСР від
10 липня 1934 року її було скасовано разом із старою
репресивною інституцією і проголошено, що всі судові функції
передані у «єдину систему радянського суду»), при наркомі
внутрішніх справ під його ж головуванням було утворено
позасудовий орган під назвою «Особое совещание», якому
надавались широкі права в адміністративному порядку
застосовувати такі міри покарання, як заслання, виселення,
ув’язнення до таборів на строк до п’яти років, виселення за
межі країни241. До того ж його надзвичайні повноваження
постійно розширювались. Принципи виправно-трудової
політики грубо порушувались, а основними її нормативними
актами вважалися відомчі акти НКВС та його органів. 1935
року було скасовано поділ в’язнів за ступенем соціальної
небезпечності; вони розрізнялися лише за ознаками статті і
поділялись на тих, хто дотримується або не дотримується
встановленого у місцях ув’язнення режиму. Дещо пізніше
було скасовано умовно-дострокове звільнення в’язнів, а 1936
року — введено новий вид позбавлення волі — тюремне
ув’язнення, виконання якого також регламентувалось не
нормами виправно-трудового кодексу, а виключно відомчими
актами. Репресивно-каральна система діяла за власними
законами, які переносила на поневолене суспільство, що все
глибше занурювалось у безпроглядну ортодоксальну
комуністичну ідеологію, підминала під себе правову систему,
перетворюючи закон на знаряддя автократичного режиму. Це
набуло найбільш жахливих рис у кримінальному праві й
102
процесі, виправно-трудовому праві, де повністю переважали
тенденції до посилення політичних репресій. Нехтуючи
елементарними правовими і моральними принципами,
прокурор А. Вишинський та його оточення з метою
юридичного «підсилення та обгрунтування» масових розправ
із «ворогами народу» висунули жахливу за своїм практичним
спрямуванням тезу про «співучасть у широкому розумінні
слова». Заперечувалась необхідність встановлення прямого
причинного зв’язку між діяльністю співучасника і виконавця
злочину для притягування їх до кримінальної відповідальності.
При цьому розроблене гуманною наукою і практикою поняття
співучасті підмінялося розпливчастим, «каучуковим» поняттям
причетності, зв’язку, що фактично вело до безмежного судово-
адміністративного свавілля. До того ж значно розширювалося
коло діянь, за які накладалося кримінальне покарання,
встановлювався максимальний строк позбавлення волі до 25
років, поширювалося застосування смертної кари, передусім
щодо «ворогів народу». Крім того, в обіг було введено формулу,
згідно з якою вина — це причинний зв’язок між особою, що
підозрюється у скоєнні злочину, і самим злочином. Насправді
це означало не що інше, як фактичне знехтування такими
важливими сторонами поняття вини, як умисел, мета і мотиви.
Натомість їх підмінили «об’єктивним», у більшості випадків
надуманим, зв’язком між діями особи і перебігом реальних
подій незалежно від того, як вона сама до своїх дій ставиться,
яку мету переслідує. Наведена конструкція відкривала шлях
до так званої об’єктивної осудності, до безмежного судового
розсуду. Фактично принцип особистої провини як необхідний
елемент складу злочину було відкинуто. На практиці формула
Вишинського була дуже зручною, бо дозволяла легко
віднаходити «винних» громадян, основна маса яких була
небезпечною для буття більшовицької державності.
Все це перебувало у глибокому протиріччі не тільки із
правовими принципами, але й з елементарними
загальнолюдськими цінностями, завойованими у боротьбі
проти тиранії та свавілля. Теоретичне законодавство і
концепції Вишинського, що були покладені в його основу,
наводили «юридичний» глянець на злочини і масові репресії,
які освячувались більшовицькою партією.
Постає логічне запитання: чи мала ця патологічна
103
схильність до насилля тільки суб’єктивну основу? Звичайно
ж, ні. Адже в підгрунті як юридичної освіти червоної
неоімперії, так і в основі її моноідеології завжди було
етатистське, переважно звинувачувально-репресивне
тлумачення завдань правосуддя, яке було здеформоване і
становило органічну складову частину карально-репресивної
системи в механізмі більшовицької державності. Витоки такого
праворозуміння — у переконанні в тому, що соціалізм «в
одній, окремо взятій країні» можна побудувати, тільки
спираючись на насильство, забороняючи робити все, що не
дозволено владою.
Слід зазначити, що витоки такого підхіду криються в
історичному минулому Росії, країни, для якої характерним є
багатовікове самодержавне насильство, а також в умовах, у
яких проходив жовтневий переворот 1917 року, коли до
червоного революційного насильства додався ще й звичайний
російський розбій. Неабияку роль тут відіграли і суб’єктивні
якості більшовицьких вождів-ортодоксів, і в першу чергу
Сталіна. В його зловісній постаті, довга тінь якої сягає
сьогодення, насилля не тільки втілилось в усій своїй історичній
«послідовності», але й трагічно «збагатилось» нечуваними до
цього формами — культом особи, системою табірного рабства,
покаранням членів сімей «ворогів народу», репресуванням
цілих народів.
У свою чергу, це наклало глибокий відбиток на соціально-
правову систему ідеалізованого соціалізму, кардинально її
деформувало, породивши феномен злочинної державності
натомість правової держави, яка в умовах тоталітарної
більшовицької державності була нонсенсом, залишаючись «Гаіа
шогдапа».
Офіційно заборонювально-обвинувачувальну, а по суті
кримінально-нелюдську точку зору на право і право-
застосування, було проголошено 1938 року. Це зробив тодішній
генеральний прокурор академік А. Вишинський, або, як його
ще називали, «теоретична палиця Сталіна у правознавстві»,
на першій нараді з питань науки радянської держави та права242.
Обнародування цієї офіційної точки зору фактично повинно
було виправдати курс на утвердження командно-
адміністративної системи, в якій право мало відігравати
жалюгідну роль покірного волі вождя знаряддя. З іншого
104
боку, на цій нараді «науково» обгрунтовувалась думка про те,
що право й надалі повинно бути зовсім не упорядником
життя людської спільноти в найкращих умовах найбільш
тривалий час, а тільки юридичною основою комуністичного
режиму тотальної тероризації народу розгалуженою системою
репресивно-карального апарату, який був остаточно
сформований 30-х років.
Повноцінне втілення права вбачалося в першу чергу у
кримінальному кодексі, а не, наприклад, у Декларації прав
трудящого і експлуатованого народу. Вважалось, що воно тим
більше буде відповідати інтересам соціалізму, чим більше
буде просякнуте духом суворої репресивності та жорсткого
регламентування. По суті, це означало встановлення цензури
за поведінкою людей та навіть їхніми думками. У практику
управління та нагляду втілювався непорушно-єдиний
принцип: «Все, що не дозволено,— заборонено».
Страх перед тотальним покаранням паралізував волю
людей, а заборони, подібно до тенет на руках та ногах, сковували
їхні дії. Кожний був зобов’язаний не тільки не відхилятись
від того, що накреслено згори, але й не мати і тіні сумніву у
правильності цих розпоряджень. Небезпечною була навіть
здатність до особистої точки зору. А існування мільйонної
армії добровільних донощиків, насаджуваних репресивно-
каральним апаратом у всіх прошарках ідеологічно
здеформованого і здеморалізованого суспільства, кінець-
кінцем доводив людину до ізолювання та загибелі. Більш
безпечним було не усвідомлювати реальної суті того, що
відбувалось, та автоматично виконувати розпорядження. Ці
принципи виявились ефективним засобом придушення та
руйнації життя, відторгнення людської совісті, поступового
плекання потрібної і вигідної для тоталітарного режиму біомаси
під узагальнюючою назвою «Ьошо зоуієіісік».
Юридична наука тоталітарного суспільства повністю була
зорієнтована на теоретичне обгрунтування та «правове
забезпечення» буття більшовицької державності, поширюючи
розуміння адекватного їй права серед майбутніх юристів. У
переліку юридичних предметів, що вивчались, поступово
збільшувалась кількість кримінально-правових дисциплін.
Основним змістом навчання стала етатистсько-
криміналістинна основа з притаманним їй гіпертрофованим
105
розумінням суті держави та апологетичною абсолютизацією
державності як єдиної реальної форми соціальної організації
суспільства.
Держава диктатури пролетаріату, на думку більшовицьких
правознавців, як, згідно з Гегелем, і прусська держава, була
Досконалою реалізацією політичної розумності. До неї
необхідно було ставитись як до чогось такого, що існує само
по собі і є найвище серед усього, що було створено людиною.
До такого сприйняття та розуміння держави правознавців
активно підштовхувала існуюча соціально-політична
реальність. Адже більшовицька держава у всіх на очах
поставала вирішальним елементом базису, тобто верховним і
єдиним власником основних засобів виробництва. Вона
повністю або частково поглинула, інтегрувала всі суспільно-
політичні, професійні, культурні, просвітницькі і навіть
неформальні самодіяльні заклади та об’єднання людей. Вона
монопольно навчала і виховувала, взувала та одягала своїх
громадян, лікувала людей, забезпечувала їх дозованою
інформацією, думала за них та ув’язнювала у таборах ГУЛАГу.
Важливим є те, що, реалізувавши більшовицьку тезу про роль
правлячої партії в тоталітарному суспільстві, її апарат не
просто зрісся із державним, а став головною, провідною,
командною силою всієї системи влади. Його вищі ланки на
кожному рівні реально перетворились у законодавчі, виконавчі
та судові органи. Завдяки цьому держава досягла особливої
незалежності від суспільства, а юридична школа всіляко
освячувала таке бачення держави.
Таким чином, встановлені в державі порядок, режим,
правила «планування і підпорядкування, виражені в праві»,
як стверджував А. Вишинський, розглядались як цінність
більш високої властивості, аніж особисті права та юридичні
можливості окремої особи. Одночасно суб’єктивне право осіб
— фізичних та юридичних — ставало в конкуренцію з
публічним, державним інтересом, перетворювалось в
обставину, що бралась до уваги тільки у другу або третю чергу.
Особистість у правових нормах була нічим, сама ж норма,
освячена більшовицькою державою,— всім.
Водночас повністю заперечувались або, в дусі висловлювань
Л. Кагановича, перекручувались ідеї конституціоналізму і
правової держави, а також такі демократичні принципи права,
106
як презумпція невинності, змагальний характер судочинства,
критерій повної доказаності, а не просто «більшої імовірності»
злочину та ін. Натомість фізичнідрріури і розправи, доноси і
наклепи — ці каламутні джерела доказів — почали
застосовуватись у слідчо-прокурорській та судовій практиці у
широких масштабах, а особисте зізнання у скоєнні злочину, як
і за часів середньовіччя, було проголошене «царицею доказів».
Якщо зважити, що переважна більшість (до 80—90
відсотків) випускників юридичних учбових закладів
направлялися на роботу в органи НКВС, прокуратури та суду,
то неважко уявити, що «нового» приносили вихованці такої
юридичної школи у діяльність правових органів, у правову
свідомість народу.
Наведені та проаналізовані документи та матеріали дають
підставу стверджувати те, що провідне місце у механізмі
більшовицької державності належало репресивно-каральному
апаратові, який був наділений необмеженими повноважен-
нями. Він відігравав особливу роль на всіх етапах становлення
та розвитку радянської неоімперії, адже фактично був постав-
лений на вершині державної піраміди. Певний час у його
підпорядкуванні знаходилася навіть правляча більшовицька
партія. Культ НКВС досягнув того часу свого апогею.
Фактично НКВС не підпорядковувався нікому, окрім
Сталіна, проте диктував власну волю-свавілля всім, нехтуючи
елементарними правовими нормами, спираючись виключно
на власні-таки нормативні акти — накази, директиви та
розпорядження, що були цілком утаємничені від суспільства.
Розгалужена мережа репресивно-каральної системи була
своєрідним підгрунтям тоталітарного режиму, перебувала в
органічному взаємозв’язку із більшовицькою державністю,
взаємодоповнюючи одне одного. ВНК — ОДПУ — НКВС
тотальними репресіямй та всеосяжним контролем над
громадянами як усієї неоімперії, так і пригнобленої України
зокрема, забезпечували функціонування влади більшовиків
та її поширення на нові території: Західну Україну, Західну
Білорусію, Південну Буковину та країни Прибалтики, насильно
анексовані 40-х років. Водночас, аби укріпити більшовицьку
державність на анексованій території, було трансформовано
репресивно-каральні органи та механічно поширено дію
чинного законодавства червоної імперії.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
ПОГЛИНЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ТА
ЕКСПАНСІЯ РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНОЇ
СИСТЕМИ (1939-1941)
Створення репресивно-каральних органів
на анексованій території
Приєднання західноукраїнських теренів до радянської
України було побічним наслідком політичних комбінацій та
воєнних дій двох агресорів: нацистської Німеччини та
Радянського Союзу проти суверенної Польщі. Як записав у
щоденнику безпосередній свідок подій письменник і режисер
О. Довженко, долю народу було вирішено без нього самого,
сталінське примусове возз’єднання 1939 року дуже дорого
обійшлося українцям Галичини. Воно коштувало
безповоротних втрат десяти відсотків місцевого населення —
ув’язненого, розстріляного, депортованого в глибинні райони
радянської неоімперії1. Адже у другому і третьому пунктах
таємного додаткового протоколу до пакту Молотова —
Ріббентропа від 23 серпня 1939 року, підписаного у Москві,
західноукраїнські землі по ріку Сян були включені «у разі
територіально-політичних змін» до «сфери впливів» СРСР2.
У тексті угоди та таємних протоколах немає жодного натяку
про возз’єднання, навпаки, фігурують виключно такі терміни,
як «сфера впливу», «інтереси сторін», «політичні перетворення»
і т. ін., тобто використовується термінологія, яка мала суто
агресивний характер.
Необхідно зазначити, що у відповідності до юридичної
доктрини часів підписання означеного пакту він розцінювався
як угода між державами стосовно їхніх взаємних прав та
обов’язків. Але чи відповідала вона міжнародно-правовим
нормам?
Як відомо, умови міжнародних угод вимагають попереднього
взаємного погодження між державами — суб’єктами цих угод,
а також вони повинні відповідати прагненням та інтересам
тих народів, від імені яких угода укладається. У чинному на
той час радянському законодавстві зазначалося, що
108
«...міжнародні угоди, які укладалися внаслідок прямого чи
побічного насильства, як шкода суверенним правам тих чи
інших народів, не можуть виступати джерелом міжнародного
права, поскільки вони суперечать ідеї міжнародного права,
спілкуванню рівноправних держав»3.
У тексті угоди від 23 серпня 1939 року передбачалось, що у
разі нападу однієї із сторін, що домовляються, на третю державу
інша сторона без попередження має право припинити свою
участь у даній угоді. До того ж діяли міжнародні правові
норми, за якими жодного разу не повинна завдаватись шкода
іншим суверенним державам при укладанні подібних
домовленостей.
Але далеко не завжди те, що закріплялось у письмовій
формі, виконувалось у реальному житті, тим більше, що цього
разу зіткнулися спільні політичні інтереси двох тоталітарних
держав та їхніх правителів-тиранів. А якщо зважити ще й на
ту вагому обставину, що до пакту 1939 року долучались таємні
протоколи сумнівного змісту, які мали перевагу над основним
текстом угоди, то є підстава зробити висновок про те, що пакт
Молотова — Ріббентропа не відповідав елементарним вимогам
міжнародного права. Отже, його важко визнати міжнародно-
правовою угодою, яка породжувала лише юридичні наслідки,
адже під його прикриттям брутально зневажалися інтереси
інших держав та народів. Внаслідок реалізації цієї політичної
змови держави Європи перетворилися на об’єкт воєнної агресії.
Об’єктивний аналіз суспільно-політичної ситуації та
фактичного співвідношення сил того часу показує, що з боку
Радянського Союзу були викривлені наміри колишніх
союзників по антигітлерівській коаліції. Інтернаціоналізм
офіційно підносився до рівня надбудовної категорії
міжнародно-правових відносин. Більшовицькі політики
парадоксально трактували це поняття — як запрошення до
втручання у внутрішні справи інших держав. З 1936 по 1940-
ві роки географія військової присутності Червоної армії
охоплювала 9 країн: Іспанію, Китай, Монголію, Польщу,
Естонію, Латвію, Литву, Фінляндію, Румунію. Вона брала участь
у семи збройних конфліктах і чотири рази порушувала
державний суверенітет сусідніх держав — Польщі, Фінляндії,
Румунії, Кореї, вирішуючи у такий спосіб територіальні
проблеми.
109
За відсутності у радянського партійного та державного
керівництва концепції безпеки країни у поглядах на
забезпечення обороноздатності держави домінували
геополітичні, натуралістичні схеми. Дипломатичні зусилля
спрямовувалися на те, щоби вгамувати почуття солідарності з
державами — об’єктами агресії, про що свідчить позиція
сталінського керівництва на початку другої світової війни. У
відповідності з офіційною думкою того часу Червона армія
була націлена на ведення війни виключно на чужій території.
У військовій доктрині закріплювався наступальний характер
операцій початкового періоду війни. В армії панівним був
лозунг: «Бити ворога малою кров’ю на його ж території». Як
відомо, такі погляди призвели до послаблення уваги до проблем
оборони, не дозволили підготувати країну і армію до відсічі
нацистської агресії. Війна показала, що охорона безпеки
держави повинна бути функцією армії, зорієнтованої на відсіч
агресії ззовні, а не на утворення репресивно-політичних
сурогатів типу НКВС. Така підміна дорого обійшлася народові.
Адже, по суті, на протязі ста днів 1941 року регулярна армія
довоєнного складу перестала існувати. У зв’язку з цим виникає
резонне запитання: чи була здатна армія захистити народ,
крашу?
Як вже зазначалося, становлення більшовицької
державності супроводжувалося абсолютизацією насильства.
Деспотичний режим одноосібної влади створив у якості
інструменту каральної політики наддержавний, надпартійний
механізм — НКВС, придатком якого стали всі інституту
держави, включаючи армію. Гіпертрофована функція
репресивних органів свідчила про те, що центр усієї проблеми
державної безпеки штучно переміщувався ззовні в середину
країни. Армія, поступово втрачаючи своє призначення,
перетворилася на об’єкт репресій. Понад 40 тис. офіцерів
армії і флоту стали жертвами фізичного і морального терору.
До початку другої світової війни лише 7 відсотків офіцерів
мали вишу освіту, а 37 — не встигли закінчити середні військові
училища. Між тим чисельність військ НКВС, яка перевершувала
кількісний склад Червоної армії; свідчить про те, що в особі
репресивних органів виникла антиармія, за допомогою якої
Сталін та його оточення перетворили суспільство на загальну
тюремну камеру4.
ПО
Сталінщина як ідеологія і політика насильства знаходила
своє втілення не лише у методах будівництва соціалізму в
країні, а й у зовнішній політиці. Причини слід шукати в тому,
що народ був інфікований вірусом мілітаризму та просякнутий
експансіоністським духом починаючи з перших днів жовтневого
перевороту. Згадаймо хоча б лозунги того часу. Військові успіхи
у партійної маси викликали свого роду переможну ейфорію,
укріплювали у свідомості паростки ідеологічного мессіанства.
Віра в те, що світова соціалістична революція не за горами,
зробила малоосвічену народну масу заложницею військової
сили. Ця маса наївно гадала, що бадьорим армійським маршем
людство може ввійти у світле майбутнє. Звинувачення західною
пресою російських комуністів у «червоному мілітаризмі» були
зовсім не випадковими. Адже саме цього періоду зародилася
традиція використовувати військову силу для демонстрації
пролетарської солідарності. Кожний вищий керівник партії
вважав за можливе в ім’я інтернаціональної солідарності із
різними загонами світового революційного процесу прямо чи
побічно використати військову силу, не рахуючись із нормами
міжнародного права, з думкою власного народу. Після 1945
року збройні сили радянської імперії у різних формах брали
участь майже у ЗО воєнних конфліктах: за Сталіна — двічі, за
Хрущова — близько десяти, за Брежнєва — приблизно 20
разів*.
Офіційно декларована єдність армії і народу в реальному
живі зводилася до спільного безправ’я у питаннях війни і миру.
В повному обсязі це підтвердила передвоєнна політика в галузі
безпеки і обороноздатності, будівництва збройних сил.
У вересні 1939 року, коли почав реалізовуватись злочинний
пакт Молотова — Ріббентропа, тобто спільна нацистсько-
комуністична агресія проти суверенної Польщі, Західна Україна
і Західна Білорусія опинилися «у сфері інтересів СРСР». Сталін
та його оточення з «почуттям палкої любові до Польщі та її
народу», як згадував М. Хрущов, поспішили розділити її
пошматоване тіло по лінії річок Нарев — Вісла — Сян,
заявивши, що «Польська держава припинила своє існування»6.
З німецьких джерел відомо, що Берлін вимагав від СРСР
розпочати військові дії проти Польщі, із цією метою направляв
ноти радянському урядові 3,5,8 і 12 вересня 1939 року. Лише
15 вересня війська західних військових округів були приведені
111
в боєготовність, а 16 вересня ввечері німецькому послу у
Москві Шуленбургу було заявлено, що наступ вермахту на Схід
буде зупинений.
17 вересня 1939 року польському послу Гжибовському в
Москві о третій годині ночі було вручено ноту, але годиною
раніше радянські війська перейшли польський кордон, про що
згадує у своєму щоденнику начальник генерального штабу
сухопутних військ вермахту генерал-полковник Ф. Гальдер7.0
сьомій годині ранку німецьким військам було віддано наказ
зупинити наступ на лінії Сколе — Львів — Володимир-
Волинський — Брест—Білосток.
Гітлер прийняв рішення про евакуацію німецьких військ з
зайнятих територій, включаючи міста Львів, Стрий, Дрогобич,
Борислав. Таке рішення серед військового командування
вермахту було сприйняте як ганебна капітуляція. У щоденнику
Гальдера є такий запис: «20 вересня 1939 року (середа). Тертя з
Росією: Львів. Розмова з генерал-полковником Браухічем.
Йодль: Діяти спільно з росіянами. Негайне спільне
врегулювання спірних питань на місці. Якщо росіяни
наполягають на територіальних вимогах, ми очистимо
територію. Вирішено: росіяни займуть Львів. Німецькі війська
очистять Львів. День ганьби німецького політичного
керівництва. Остаточне накреслення демаркаційної лінії.
Суперечливі питання залишено відкритими. Не повинно
відбутися ніякого загострення політичної обстановки.
Остаточна лінія по річці Сян...**
Збройних сутичок польських військ із радянськими, згідно
з польськими джерелами, було небагато:40 випадків опору
прикордонних патрулів, окремі бої під Кобрином, Шацьком,
Гродно, Вільно, Білостоком, бій під Самбором із бригадою
генерала В. Андерса, що проривалась до угорського кордону.
31 жовтня 1939 р. В. Молотов повідомив про те, що втрати
Червоної армії вбитими становили 739 чоловік, пораненими
— 18629. За даними радянської преси, Українським фронтом
було інтерновано 181 тис. солдатів і 10 тис. офіцерів польської
армії. Згідно з польськими джерелами, загальна кількість
інтернованих становила до 230 — 250 тис., в тому числі 10 —
12 тис. офіцерів10.
Необхідно зазначити, що у військовій історіографії Росії
до нед авнього часу дії Червоної армії трактувались як «третій
112
великий визвольний похід». Очевидно, звідси і випливає оцінка
цього «походу»: «За успішне виконання завдання по звільненню
Західної України і Західної Білорусії та проявлені при цьому
мужність і героїзм 16 145 командирів, червоноармійців і
прикордонників були нагороджені орденами і медалями СРСР.
39-ти військовослужбовцям присвоєне звання Героя
Радянського Союзу, 24 частини і з’єднання нагороджені
орденами СРСР»11. У чому проявлялися масовий героїзм і
мужність бійців—учасників визвольного походу, залишається
невідомим.
Дещо прояснює тіньовий бік цього питання звіт німецького
посла у Москві графа Шуленбурга, зокрема про його розмову з
Молотовим, яка відбулася 10 вересня 1939 р.: «Молотов
підійшов до політичного боку питання і заявив, що радянський
уряд має наміри скористатись подальшим просуванням
німецьких військ і заявити, що Польща розвалюється на кусочки
і що внаслідок цього Радянський Союз повинен прийти на
допомогу українцям і білорусам, яким «загрожує» Німеччина.
Цей привід надасть інтервенції Радянського Союзу вигляд
благочинної акції в очах народних мас і можливість не виглядати
агресором»12. Саме так і сталося.
Отже, можна словами безпосереднього учасника цієї
чергової військової авантюри СРСР Молотова, який на той
час обіймав посаду міністра закордонних справ СРСР,
замінивши принципового Литвинова, відповісти на поставлене
запитання, що це було: захоплення-окупація чи возз’єднання?
В першу чергу, як сказав Молотов, — «інтервенція», тотожна
захопленню, що потім дозволило продовжити драматичну
виставу, класично розроблену Сталіним, за сценарієм НКВС
— НКДБ під назвою «Народні збори Західної України», що
розігралась у знаменитій Львівській опері, «провішуючи
майбутні криваві вакханалії «вальпургієвих ночей», днів,
місяців, років...»13
У справедливій національно-патріотичній війні, яку
проводив польський народ проти нацистсько-комуністичної
навали, Червона армія опинилась на боці агресора, а не жертви
нападу. Більше того, з осені 1939 по осінь 1940 року було
репресовано за політичними ознаками, без суду і слідства,
головним чином депортовано, 10 відсотків населення Західної
України і Західної Білорусії.
113
У процесі прийняття і реалізації своїх рішень у вересні —
жовтні 1939 року сталінське керівництво знехтувало
міжнародно-правовими нормами, зазначає професор В.
Парсаданова, використало крикливу політичну фразеологію.
Особливо яскраво це проявилось у промові В. Молотова з
приводу ратифікації угоди про кордони від 28 вересня 1939
року, яка називалась угодою не тільки про кордони, а й про
дружбу. Це було логічним наслідком підступної політики, яку
вели напередодні другої світової війни два тирани, споріднені
духом, ідеологією та методами розділу світу.
Нещодавно доктором історичних наук Д. Наджафовим у
фонді Державного департаменту США, який зберігається у
Національному архіві, виявлений документ про таємну зустріч
у Львові Сталіна з Гітлером, яка відбулася 17 жовтня 1939
року. Тодішній директор ФБР Едгар Гувер офіційно повідомив
помічника державного секретаря Адольфа Берлока: «...згідно
з інформацією, яка щойно надійшла від конфіденційного
джерела, після німецького і російського вторгнення у Польщу
та її розділу Гітлер і Сталін таємно зустрілись у Львові 17
жовтня 1939 р. Вважаю, що урядам інших країн досі нічого не
відомо про цю зустріч. Після таємних переговорів Гітлер і
Сталін... підписали військову угоду замість пакту про ненапад,
який вичерпався ... 28 жовтня 1939 р. Сталін виступив із
доповіддю перед членами Політичного бюро Комуністичної
партії Радянського Союзу, в якій поінформував сімох членів
згаданого бюро про подробиці своїх переговорів із Гітлером...»14
Після здійснення спільної злочинної акції проти Польщі
Сталін у телеграмі, направленій Ріббентропу 25 грудня 1939
р., назвав цю війну дружбою, скріпленою кров’ю. Неважко
здогадатись, чиєю.
Начебто готуючи сталінське визначення нових радянсько-
німецьких відносин як «дружби, скріпленої кров’ю», Молотов
вихваляв «спільну» перемогу над Польщею, для чого, за його
висловом, «виявилось достатньо короткого удару по Польщі з
боку німецької армії, а потім — Червоної армії, щоб нічого не
залишилося від цього потворного дітища Версальського
договору...»
Необхідно зазначити, що ці та інші трагічні події не були
випадковим збігом обставин, а сталися внаслідок сталінської
політики щодо поневолених народів.
114
Архівні документи, що з’явилися останнім часом, дають
підставу стверджувати, що прагнення українського і білоруського
народів до возз’єднання стало предметом закулісних політичних
інсинуація та інтриг.
ЗО червня 1945 року О. Довженко записав у своєму
щоденнику: «Об’єдналися всі українські землі. Буде єдине
стадо і єдин пастир. Усі тепер будемо одинакі. Не будемо вже
польським бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не
будемо зневажати галичан за те, що вони добріші і культурніші
за нас. Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і
жорстокосерда! «несамостоятельні» люде, не європейські й не
азіатські, «отдельнії», як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську
Україну, про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні
одного малюночка, ні однієї вісточки. Жили ми поруч тисячу
літ, не сказавши один одному слова, ми, принаймні, «великі»
українці. Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку,
в церабкопівський бушлат землянистий...»15
З перших днів перебування у Західній Україні частин
Червоної армії розпочалося активне поширення на нових
територіях чинності діючого законодавства, яке було чужим
для галичан як за формою, так і за змістом. 29 вересня 1939
року командуючий Українським фронтом С. Тимошенко
виступив із зверненням «До трудового населення Західної
України», у якому давав рекомендації з питань організації
органів влади та управління. Однак населення Галичини не
було допущене до цього процесу. Таке право надавалося
виключно політичним відділам Червоної армії, яким належала
вся повнота влади. Саме вони визначили характер та напрям
діяльності цих органів, що іменувались народними. Зокрема, у
зверненні С. Тимошенка зазначалося, що основою нової влади
у містах та повітах повинні бути тимчасові управління, а у
волостях та селах — селянські комітети16. Невдовзі вони були
утворені на кшталт аналогічних більшовицьких органів, що
функціонували в Росії ще 1917 року і були основною підпорою
військових політвідділів до юридичного оформлення
фактичного приєднання Західної України до СРСР. Саме за
допомогою цих органів політвідділи військ проводили нехитрі
політичні маніпуляції з населенням Галичини, агітуючи його
за скликання Народних зборів, що мали основне завдання
замаскувати брутальний акт більшовицької анексії, надавши
115
йому подобу «всенародного возз’єднання».
З цією метою до складу всіх тимчасових органів в
обов’язковому порядку входили політруки Червоної армії,
партійні керівники, працівники різних державних інститутів,
які направлялися на територію поневоленої Галичини із
областей Східної України. Так, ЦК компартії більшовиків
України направив для організації роботи цих маріонеткових
органів 240 партійних працівників, ЦК комсомолу — 142,
політичне управління Українського фронту — 80 осіб17. На
території Рівненського воєводства ( в межах старого
адміністративно-територіального поділу) у жовтні 1939 року
функціонувало 5 повітових управлінь, 51 волосний і 1203
сільських комітети, в яких працювали більш як 7500 осіб. У
Станіславському воєводстві діяло 10 повітових управлінь, 119
волосних та 915 сільських комітетів18.
Щоби поєднати зусилля в галузі керівництва міськими,
повітовими і сільськими комітетами, Військова рада
Українського фронту постановою від 3 жовтня 1939 року
утворила на території колишніх воєводств Галичини обласні
тимчасові управління з центрами у Львові, Станіславі,
Тернополі та Луцьку19.
Слід зазначити, що період від 17 вересня до 28 жовтня
1939 року номенклатурними дослідниками, як юристами, так і
істориками, оцінювався не інакше, як «період народовладдя»,
а утворені окупаційним режимом тимчасові органи називалися
народними. Та чи було так насправді? Відповідати ствердно —
значить вкотре суперечити фактам, які безпристрасно свідчать
про те, що очікуваного народовладдя на поневолених
більшовиками теренах Галичини ніколи не було, ні до 28
жовтня 1939 року, ані тим паче коли в краї був поширений
режим політичної тиранії та закріплені мілітарними силами
основи радянської державності. Утворені тимчасові органи
влади та управління в першу чергу були виключно політичними
органами, зорієнтованими на придушення національних
прагнень і інтересів українського народу, утвердження чужої
йому влади та державності.
Бажаючи остаточно закріпити анексію Галичини, надавши
їй видимість возз’єднання, 6 жовтня 1939 року Військова
рада Українського фронту у погодженні з ЦК більшовицької
партії встановила день виборів до Народних зборів Західної
116
України — 22 жовтня, — а також день їх скликання — 26
жовтня 1939 року. Водночас Військовою радою було
затверджено «Положення про вибори до Українських Народних
Зборів Західної України»20, на які покладалось прийняття
РЯДУ декларацій від імені народу з метою приховати наслідки
нацистсько-комуністичної змови від міжнародної
громадськості.
їх організацією керувала група працівників ЦК КП(б)У,
що прибула до Львова наприкінці вересня. З її складу
призначили начальників тимчасових управлінь у містах і
містечках Галичини, а також уповноважених з питань
організаційно-партійної роботи (майбутніх секретарів обкомів).
Як видно з листа М. Хрущова Сталіну від 3 жовтня 1939 року,
ними стали М. Мацько (Львівська обл.), М. Груленко
(Станіславська обл.), Л.Грищук (Тернопільська обл.) й В.Бегма;
усі вони до цього працювали в апараті ЦК КП(б)У й
парторганах Києва21. Завдання з організаційної роботи в
Західній Україні визначало політбюро ЦК ВКП(б). Так, в
одному з документів йдеться про те, що в Західну Україну
направлено 1000 комуністів і 500 комсомольців, а
парторганізаціїУРСР мали направити сюди ще не менше 2000
комуністів і комсомольців22. Насправді ці цифри були значно
більшими. Зокрема, в опублікованому звіті зазначалося, що у
підготовці виборів взяли участь понад 10 тис. приїжджих
агітаторів, а в роботі виборчих комісій — 735023.
У відповідності з ретельно розробленим сценарієм цей
політичний спектакль відбувся у Львові 26 — 28 жовтня 1939
року. Розі Гасіиш було прийнято завчасно розроблені декларації
про встановлення радянської влади в Західній Україні, про
входження її до складу Української РСР та про конфіскацію
земель і націоналізацію банків та промисловості24.
1 листопада 1939 року Верховна Рада СРСР прийняла
закон «Про включення Західної України до складу СРСР з
возз’єднанням її з Українською РСР». Формально це вирішила
третя сесія Верховної Ради УРСР 13 листопада 1939 року25.
Значно менше політичної метушні точилося довкола
Бессарабії та Північної Буковини, які теж входили у сферу
інтересів радянської імперії відповідно до пакту Молотова —
Ріббентропа. 26 червня 1940 року уряд СРСР в ультимативній
формі висунув свої вимоги королівському урядові Румунії
117
щодо цих територій, і той під загрозою мілітарної сили був
вимушений піти на територіальні поступки. 2 серпня 1940
року Верховна Рада СРСР постановила включити південну
частину Буковини, а також Хотинський, Аккерманський та
Ізмаїльський повіти Бессарабй до складу УРСР26. Бессарабія ж
стала частиною новоутвореної Молдавської РСР. 7 серпня
1940 року було утворено Чернівецьку та Ізмаїльську області27,
замість повітів та волостей запроваджено поділ на райони28.
Таким чином, після анексії Західної України, Північної
Буковини і трьох повітів Бессарабії та включення їх до складу
УРСР населення України збільшилось до 41 млн. 657 тис. осіб,
а територія — до 560 тис.кв.км, що вимагало негайного
розширення репресивно-карального механізму з метою захисту
насаджуваної більшовицької державності та тотального
контролю.
Віковічне прагнення народу Західної України до
возз’єднання з усім українським народом принесло на
західноукраїнські землі не волю, а небачені досі репресії,
винищення інтелігенції, усіх прогресивно настроєних людей,
примусову колективізацію, депортації і розстріли, які почалися
відразу після Народних зборів.
На анексованих територіях був установлений новий
адміністративно-територіальний поділ. 4 грудня 1939 року
Президія Верховної Ради прийняла указ «Про розмежування
областей між Українською РСР та Білоруською РСР*29, а також
затвердила указ «Про організацію Волинської, Дрогобицької30,
Львівської, Рівненської, Станіславської31 і Тернопільської
областей у складі Української РСР»32. До Волинської області
було включено шість повітів, до Дрогобицької — десять,
Львівської—тринадцять, Рівненської — п’ять, Станіславської
— десять, до Тернопільської — тринадцять повітів. Площа
шести західноукраїнських областей становила 88 тис. кв. км.,
тут проживало 8 млн осіб. Усього в західних областях УРСР
було утворено 202 сільських райони, зокрема у Волинській,
Дрогобицькій і Рівненській областях — по ЗО районів,
Львівській і Станіславській — по 37, Тернопільській — 38
районів. Окрім цього, у Львові було утворено чотири міських
райони, 14 міст виділено в обласне підпорядкування33.
Наприкінці січня — на початку лютого 1940 року були
остаточно визначені межі осередків більшовицької державності
118
в Галичині, які називались сільськими радами, і, таким чином,
завершено адміністративно-територіальний поділ анексованої
території Західної України, де почали діяти 83 міських, 199
районних, 89 містечкових і 4944 сільські ради34.
Необхідно зазначити, що основи більшовицької державності
на нові території було поширено задовго до цього у
відповідності з постановою ЦК ВКП(б) від 1 жовтня 1939
року «Про створення первинних партійних організацій та
оголошення прийому в партію у західних областях УРСР»35.
Організація осередків радянської влади у селах та містах
Галичини відбувалася за рахунок більшовиків, які прибували
із східних областей УРСР та республік СРСР, оскільки місцеве
населення нову владу не сприйняло.
На анексованих землях Західної України було поширено
чинність Конституції СРСР та Конституції УРСР, а також всіх
нормативних актів, що впроваджувались в життя виключно
примусовими засобами через силові структури репресивно-
каральних органів.
їх створення було визначено наказами тодішнього наркома
внутрішніх справ СРСР Л. Берія від 6 листопада 1939 року
«Про організацію органів НКВС Західної України» та «Про
організацію територіальної і залізничної міліції Західної
України та укомплектування її кадрами»36. Центральний апарат
бойового авангарду ВКП(б) в особі НКВС СРСР зобов’язував
«...організувати органи територіальної міліції в Західній Україні
у складі обласних управлінь: Львівського, Тернопільського,
Станіславського, Луцького та повітових апаратів ... і відділів
залізничної міліції Львівської та Ковельської залізниць»37.
Усього на території західноукраїнського регіону було утворено
чотири обласних управління і 60 повітових (пізніше районних)
відділів міліції38. Для їх комплектування, згідно з розпоряд-
женням Л. Берія, направлялись працівники НКВС з різних
регіонів імперії, які мали «великий досвід плідної діяльності»
в репресивних органах. Так, у декадний термін на початку
листопада 1939 року було відряджено 400 осіб начальницького
складу (офіцерський керівний склад НКВС) за рахунок
випускників училищ НКВС: Ленінградського — 60 осіб,
Саратовського — 40, Смоленського — 50, Рязанського — 30,
Горьківського — 35, Новочеркаського — 35, Воронезького —
40, а також 110 випускників інших закладів39.
119
Обласні управління репресивних інституцій НКВС, що
виконували функції політичної жандармерії, було створено на
території Львівської, Тернопільської, Станіславської та
Волинської областей, їм підпорядковувалося 56 повітових від-
ділів НКВС40. Згідно з беріївським наказом їх комплектування
проходило в першу чергу за рахунок «... 726 осіб оперативного
складу НКВС, раніше направлених у Західну Україну для
надання практичної допомоги органам народної влади у
перехідний період»41. Але цієї кількості політичних охоронців
нової влади для розгалуженої мережі репресивних органів
виявилось замало, тому додатково в Західну Україну було
направлено 100 кадрових професійних офіцерів із наркоматів
внутрішніх справ інших республік, управлінь НКВС країв та
областей; 250 працівників з особливих відділів НКВС Київ-
ського військового округу; 100 офіцерів із прикордонних окру-
гів, а також 150 випускників оперативно-чекістських шкіл42.
Після включення до складу СРСР Північної Буковини і
утворення на території Української РСР Чернівецької та
Ізмаїльської областей НКВС СРСР своїм наказом від 2 грудня
1940 року на території цих областей утворив два управління,
три міських відділи та 14 районних відділів НКВС43.
Таким чином, у Західноукраїнському регіоні була утворена
така система репресивно-каральних органів:
обласні управління НКВС;
міські відділи НКВС;
повітові (районні)відділи НКВС;
містечкові відділення та дільниці НКВС.
Основними ланками місцевих апаратів НКВС були обласні
управління та міські відділи, що мали свою структуру, низовою
ланкою — містечкові відділення та дільниці.
До лютого 1941 року всі репресивно-каральні органи-
радянської імперії підпорядковувались одному відомству —
НКВС СРСР. Указом Президії Верховної Ради СРСР від З
лютого 1941 року НКВС СРСР було розділено на два наркомати:
Наркомат внутрішніх справ СРСР і Наркомат державної
безпеки СРСР44, але вже 20 липня 1941 року ці наркомати
було об’єднано в один Наркомат внутрішніх справ СРСР43. У
травні 1943 року відповідно до рішення ЦК ВКП(б) і РНК
СРСР вказані наркомати знову розділили на НКВС СРСР та
НКДБСРСР46.
120
У структуру обласних управлінь НКВС входили такі основні
елементи та підрозділи:
1.	Народний комісар — начальник управління НКВС.
2.	Заступник народного комісара — заступник начальника
управління, він же начальник управління міліції.
3.	Заступник народного комісара — заступник начальника
управління НКВС.
4.	Заступник народного комісара — заступник начальника
управління по кадрах.
5.	Секретаріат.
6.	Управління міліції.
7.	Управління (відділ) пожежної охорони.
8.	Управління (відділ) шосейних доріг.
9.	Управління (відділ) виправно-трудових колоній.
10.	Тюремний відділ.
11.	Відділ боротьби з бандитизмом.
12.	Оперативний відділ (відділення) з керівництва
операшвно-чекістською роботою у виправно-трудових таборах,
колоніях, таборах військовополонених.
13.	Відділ (відділення) «Смерш» (смерть шпигунам) для
обслуговування військ НКВС.
14.	Відділ залізничної та водної міліції.
15.	Відділ державних архівів.
16.	Від діл (відділення) трудових спеціальних поселень.
17.	Відділ (відділення) місцевої протиповітряної оборони.
18.	Відділення у справах військовополонених та
інтернованих.
19.	Управління аеродромного будівництва.
20.	Перший спеціальний відділ.
21.	Відділення урядового та «ВЧ» зв’язку.
22.	Шифрувальний відділ.
23.	Відділ кадрів.
24.	Адміністративно-господарський відділ.
25.	Фінансовий відділ47.
Структура обласних управлінь НКДБ:
1.	Народний комісар — начальник управління НКДБ.
2.	Заступник з оперативної роботи.
3.	Заступник по кадрах.
4.	Секретаріат.
121
5.	-Перший відділ — розвідувальний, за особливими
списками у прифронтових та прикордонних місцевостях.
6.	Другий відділ — боротьба з антирадянськими елементами
та агентурою іноземних розвідок усередині країни:
1-ше відділення — робота у місті;
2-ге — робота на селі;
3-тє — робота серед інтелігенції та молоді;
4-те — робота серед духовенства, церковників та сектантів;
5-те — робота на звільнених від ворога територіях (для
прифронтових НКДБ, за особливим списком);
6-те — розшук авторів антирадянських листівок та анонімок,
спеціальні заходи (провокації, інсинуації);
7-ме — обслуговування консульств, іноземних громадян
тощо;
8-ме — відділення оперативної техніки;
9-те — обшуки, арешти, зовнішнє стеження;
10-те — обліково-інформаційне відділення.
7.	Четвертий відділ — робота на окупованих противником
територіях.
8.	П’ятий відділ (відділення) — шифрування-де-
шифрування та охорона державних таємниць.
9.	Шостий відділ (відділення) — охорона керівних кадрів
партії та уряду.
10.	Слідчий відділ.
11.	Адміністративно-господарсько-фінансовий відділ.
12.	Відділ (відділення) «А» — архів, статистика, розшук
державних злочинців, внутрішні в’язниці.
13.	Відділ (відділення) «Б» — за особливими списками
(організація фізичного знищення політичних супротивників).
14.	Відділ (відділення) «В» — контроль поштово-телеграфної
кореспонденції.
15.	Відділ кадрів41.
Відповідно до директиви ЦК ВКП(б) та РНК СРСР за
N 252/3 від 11 травня 1943 року на репресивний апарат НКДБ
СРСР покладалися такі завдання:
а)	проведення розвідувальної роботи за кордоном;
б)	боротьба зі шпигунською, диверсійною, терористичною
та іншою підривною діяльністю іноземних розвідок усередині
СРСР;
в)	боротьба з антирадянськими елементами та проявами
122
серед різних прошарків населення СРСР у системі
промисловості, транспорту, зв’язку, сільського господарства та
інших сферах;
г)	охорона керівних кадрів партії та уряду*.
Організація органів НКВС в західних областях Української
РСР здійснювалася шляхом механічного перенесення всіх
структурних підрозділів репресивного апарату, що раніше були
утворені в СРСР, з одночасним визначенням загальної для
всіх органів організаційно-штатної дисципліни у відповідності
до наказу НКВС СРСР від 17 травня 1939 року. Репресивно-
каральні органи в західному регіоні України насаджувались на
основі жорстокої централізації, виключно наказними методами
за допомогою мілітарних сил. їхня діяльність була зорієнтована
на активне поширення тоталітарного радянського режиму та
утвердження основ радянської влади, що органічно не
сприймалась місцевим населенням, яке прагнуло мати власну
національну державність. Ця особливість і зумовила виключно
репресивні функції карального апарату в регіоні з перших днів
його утворення.
Передумовою розгортання масових репресій проти
національно свідомої частини населення Західної України,
яка під проводом ОУН вела боротьбу за національне звільнення
починаючи з 1929 року, стала діяльність підрозділів НКВС по
налагодженню тотального контролю за населенням краю. З
цією метою РНК СРСР ЗО грудня 1939 року прийняв постанову
про проведення паспортизації у західних областях України, а 5
лютого 1940 року НКВС СРСР видав наказ аналогічного
змісту30. Ця акція завершилася 15 травня 1940 року.
Громадянам було видано 1 млн 160 тис. 291 паспорт, 8469
тимчасових посвідчень51, а на 15 вересня 1940 року в західних
областях УРСР було прописано, отже взято під контроль НКВС,
1 млн 514 тис. 342 громадянина32.
Слід зазначити, що у процесі паспортизації Президія
Верховної Ради УРСР видала указ від 14 квітня 1940 року
«Про реєстрацію актів іромадянського стану у Волинській,
Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській та
Тернопільській областях УРСР»33, яким від священиків вимагала
негайної передачі всіх церковних книг, в яких десятиліттями
велися записи всіх новонароджених після хрещення. Указ
було прийнято згідно із розпорядженням НКВС для суцільного
123
обліку населення та контролю за ним.
З метою вилучення церковних книг у всіх областях були
утворені спеціальні комісії, до складу яких увійшли керівники
структурних підрозділів НКВС УРСР. Діяльність комісій
регламентувалася спеціальною інструкцією НКВС, яка
докорінно суперечила навіть реакційному законодавству того
часу. Адже фактично під приводом вилучення церковних
метричних книг розпочався наступ на церкву: масові обшуки у
церквах, арешти священиків, знищення канонічної літератури,
зміст якої видавався за націоналістичний. Зокрема, у звіті про
проведену роботу від 16 травня 1940 року зазначалось, що «...у
Львівській Греко-Католицькій консисторії в єпископа А.
Шептицького виявлено та вилучено декілька сотень
примірників книг національно-шовіністичного та контр-
революційного змісту; листівок-звернень до молоді, газет»54.
Аналогічні заходи органи НКВС провели на анексованих
територіях Північної Буковини, де на підставі наказу НКВС
СРСР від 25 листопада 1940 року було паспортизовано 183
тис. 456 громадян8.
Завершивши роботу з обліку населення, каральні органи
приступили до суцільних репресій проти тих громадян
поневоленого краю, які чинили активний опір насильницькому
одержавленню у складі радянської неоімперії, перебуваючи,
як правило, на нелегальному становищі в умовах підпілля та
конспірації. З цією метою створювались спеціальні оперативні
ірупи, котрі діяли як начебто підпільні формування ОУН, у
дійсності виявляючи та знешкоджуючи активних українських
патріотів.
Своєрідною нормативною базою цієї підступної діяльності
став наказ НКВД СРСР від 13 травня 1940 року «Заходи по
покращенню оперативно-чекістської роботи управлінь НКВС
західних областей УРСР та БРСР», у відповідності до якого в
західних регіонах були організовані так звані відділи для
боротьби з бандитизмом як в управліннях державної безпеки
НКВС, так і в управліннях міліції56.
Фактично цим наказом на боротьбу з рухом спротиву
українського народу, який комуністичною ідеологією
тлумачився не інакше, як «бандитизм», спрямовувалися зусилля
всіх структур репресивно-каральної системи, а також міліції.
Так, у пункті восьмому наказу зазначалося: «Наркомам
124
внутрішніх справ: у роботі по боротьбі з бандитизмом
використовувати органи робітничо-селянської міліції. З цією
метою при обласних управліннях і районних відділах НКВС
створити резерви міліції. Перевірити особовий склад
працівників управлінь міліції західних областей УРСР,
очистивши їх від ворожих і сумнівних елементів»57. Для цієї
«чистки» начальником Головного управління міліції НКВС
УРСР Галкіним до Львова було направлено оперативні бригади,
керівництво якими очолив його заступник — старший майор
міліції Антонов.
У західних областях УРСР було визначено такі штати для
новоутворених відділів: для Львівського управління НКВС —
20 осіб, Станіславського — 15, Дрогобицького — 15,
Рівненського, Волинського та Тернопільського — по 10 осіб
оперативного складу НКВС. Комплектування відділів
здійснювалось виключно за рахунок офіцерів репресивних
органів, що прибували в Західну Україну з інших республік.
Так, начальником відділу Управління НКВС Львівської області
та заступником начальника управління був призначений
старший лейтенант держбезпеки О. Коноваленко, який до
цього обіймав посаду заступника начальника Управління НКВС
Тульської області. Крім того, для роботи в цих відділах у
Галичину було направлено 95 випускників Вищої школи НКВС
СРСР51. Регулярно до західних областей УРСР із центрального
апарату НКВС відраджувались оперативні групи кількістю 15
— 20 старших офіцерів, які організовували та керували
масовими акціями по боротьбі з національним підпіллям та
рухом спротиву.
Кількість репресованого населення в Галичині швидко
зростала, і це вимагало постійного збільшення штатів
каральних органів. Так, наказом Л. Берія у травні 1940 року
значно були збільшені штати слідчих частин. Зокрема, в
Управлінні НКВС Львівської області кількість слідчих
збільшилася на 40 осіб, а у Станіславській, Дрогобицькій,
Рівненській, Волинській та Тернопільській — на 30 у кожній.
Для комплектування слідчих частин до УНКВС Західної
України було відряджено 105 курсантів Вищої школи НКВС
СРСР, які навіть не встигли її закінчити59.
Наведені факти свідчать про те, що репресивну машину
було запущено на максимальні оберім, слідства як такого не
125
велось, а колишні курсанти -виконували функції статистів,
оскільки жод них доказів провини репресованих не вимагалося.
Основними аргументами і доказом «вини» західноукраїнського
населення перед радянською імперією були приналежність до
волелюбної української нації та прагнення бути господ арем на
своїй землі.
Водночас із поширенням репресій на території Галичини
було створено широку мережу в’язниць, яка в десятки разів
перевищувала ту, що існувала за часів польської окупації. Чи
насправді такою напруженою була криміногенна ситуація
наприкінці 1939 року в Західній Україні?
Як свідчить аналіз суспільно-політичної обстановки, в
першу чергу це обумовлювалося суто політичними мотивами,
про що дізнаємося з одного із суто секретних наказів, вид аних
тодішнім наркомом внутрішніх справ Української РСР І.
Сєровим за N 00211 від 23 листопада 1939 року,— «Про
недоліки в агентурно-оперативній і слідчій роботі Управлінь
НКВС західних областей УРСР»60. У наказі стверджується, що
«...оперативний удар чекістських груп і обласних управлінь по
розгромленню антирадянських формувань, розвідорганів
колишньої Польщі було завдано правильно, і це надало
можливість проведення важливих надзвичайних заходів партії
та уряду»61. Далі в наказі зазначається, що «...незважаючи на
те, що в колишній Польщі, особливо в Західній Україні,
концентрувались найлютіші вороги СРСР в особі польської,
української та іншої контрреволюції, яка перейшла у глибоке
підпілля після встановлення радянської влади, агентурно-
оперативна мережа кількісно слабка і в основному складається
з інформаторів»62, тому пропонувалося «...створити спеціальну
агентуру з релігійного активу (єпископи, священики, ксьондзи)
для розтління і профілактичної роботи серед церковників...»63
Зміст проаналізованого та інших наказів недвозначно
розкриває наміри радянської імперії на анексованих землях
Західної України. Згідно з наказом НКВС УРСР за N 00210
від 25 грудня 1939 року «Про оголошення штатів загальних
в’язниць НКВС УРСР» почалась їх організація. У цьому наказі,
зокрема, зазначалось, що в’язниці на території західних областей
УРСР створюються у відповідності до наказу НКВС СРСР за
N 001464 від 11 грудня 1939 року64. Інакше кажучи, вони були
складовою єдиного ГУЛАГу радянської імперії.
126
На основі цих відомчих актів на території поневоленої
Західної України було організовано 19 загальних в’язниць і
одна внутрішня тюремна камера. Зокрема у Волинській області
— чотири: у Луцьку із штатом 105 осіб і лімітом в’язнів 640
осіб (далі —105/640 — штат/ліміт), Володимир-Волинську —
44/115, Ковелі — 68/237 та в Острозі — 62/178; у Дрогобицькій
області — чотири: у Дрогобичі — 48/137, Перемишлі — 59/
170, Самборі — 66/276, Стриї — 68/227; у Львівській області
— три: дві у Львові — відповідно 190/1151 та 74/270, у Золочеві
— 83/360 та внутрішня камера у Львові — 21/40.
Однак невдовзі цієї кількості виявилось замало, і наказом
НКВС УРСР за N 00114 від 6 серпня 1940 року у Львові було
організовано четверту в’язницю зі штатом 73 особи та лімітом
в’язнів 300 осіб. Цим же наказом у Рівному також було
дод атково організовано третю в’язницю65. У Рівненській області
діяли три в’язниці: дві у Рівному — відповідно ТірАІ та 48/
185 та Дубні —109/572; у Станіславській — дві: у Станіславі —
114/472 та Коломиї — 56/200; у Тернопільській області — дві:
у Тернополі — 96/446 та Чорткові — 66/275“.
Однак на цьому не завершився процес організації мережі
в’язниць. Після приєднання до СРСР Північної Буковини і
Бессарабії на підставі наказу НКВС УРСР за N 00146 від 20
вересня 1940 року та наказу НКВС СРСР за N 001120 від 7
вересня 1940 року67, на території новоутворених областей було
організовано шість загальних в’язниць і одна внутрішня
тюремна камера. Зокрема, в Чернівецькій області — чотири
в’язниці: дві у Чернівцях — відповідно 128/700 та 46/160,
Хотині — 42/100 та Сторожинці — 41/60, а також внутрішня
камера у Чернівцях — 40/160; в Аккерманській області — дві
в’язниці: в Аккермані - 51/100 та Ізмаїлі - 64/230.
Отже, загалом на анексованих територіях було відкрито 25
в’язниць і дві внутрішні тюремні камери61, які протягом
короткого часу були переповнені. Усталених лімітів ніколи не
дотримувались, і на початку 1941 року їх збільшили майже
втричі, тоді як площа камер залишалася без'змін. Фактично на
одного в’язня припадало 1,5 — 2,5 кв. метра69.
У в’язницях, не пристосованих для тривалого утримання
людей, до того ж які перебували в антисанітарному стані, час
від часу спалахували епідемічні захворювання. Зокрема у грудні
1940 року у третій в’язниці міста Ковеля, де білизну не міняли
127
більше чотирьох місяців, серед в’язнів виникла епідемія сипного
тифу. Аналогічне трапилося у квітні 1941 року у другій в’язниці
міста Перемишля70. У наказі НКВС N 0049 від 12 квітня 1941
року «Про результати перевірки протипожежного стану
в’язниць управлінь НКВС» зазначалося, що «...у найбільш
незадовільних умовах перебувають в’язниці західних областей
України... у камерах в’язнів розміщені металеві печі з виводом
паливних отворів усередину камер»71.
12 березня 1941 року на підставі спільного наказу НКДБ
УРСР і НКВС УРСР N002/0040 «Про передачу внутрішніх
в’язниць і внутрішніх тюремних камер із відання НКВС УРСР
в НКДБ УРСР», у відповідності з наказом НКДБ СРСР і
НКВС СРСР N003/00115 від 3 березня 1941 року всі в’язниці
на території Західної України були передані у повне
підпорядкування репресивних органів держбезпеки, які від
першого ж дня нацистського нападу на СРСР розпочали
винищення в’язнів72.
Чому так сталося і що це було насправді: випадковість,
обумовлена воєнним часом, чи закономірний наслідок
тогочасної політики і практики комуністичного тоталітарного
режиму стосовно українців? Відповідь однозначна: це
закономірний наслідок більшовицької державності, яку
мілітарним шляхом поширювали в Західній Україні73.
23 червня 1941 року начальник тюремного управління
НКВС УРСР капітан держбезпеки Філіппов направив
командиру 13-ї дивізії військ НКВС полковнику Зав’ялову за
N 1/77060 план евакуювання в’язнів, де зазначалося: «...на
підставі розпорядження наркома внутрішніх справ УРСР
старшого майора держбезпеки Сергієнка із в’язниць західних
областей України необхідно евакуювати в’язнів у тилові
області»74. Передбачалося евакуювати 23 394 чоловіка, для
чого було необхідно більш як 700 залізничних вагонів. 23
червня 1941 року у всі західні області України з НКВС УРСР
відрядили працівників тюремного упрОавління75. Сергієнко
декілька разів звертався із телеграмами в НКВС СРСР за
розпорядженнями про евакуювання в’язнів, але ствердної
відповіді з Москви не надійшло. Невдовзі в НКДБ УРСР
прибула телеграма від заступника Л. Берія Чернишова, в якій
зазначалося, що «...згідно з розпорядженням Л. Берія, за
списками, затвердженими прокурором, розстріляти всіх осіб,
128
що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні
злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах»76.
Безпосереднє керівництво масовими розстрілами
беззахисних людей здійснювалося репресивними органами
держбезпеки за активною участю працівників тюремного
управління НКВС УРСР, охоронників та конвоїрів в’язниць.
5 липня 1941 року начальник тюремного управління НКВС
УРСР Філіппов направив на адресу наркома Сергієнка
доповідну «Про евакуювання в’язниць західних областей
УРСР», у якій зазначав, що «...у відповідності із наказами
працівників НКДБ у в’язницях Львівської області було
розстріляно 2464 в’язня; звільнено 808 в’язнів, переважно
звинувачених у побутових злочинах. Усі розстріляні були
закопані у ями, вириті у підвалах в’язниць, а у місті Золочеві
— в саду»77. Далі Філіппов сповіщав, що «... у двох в’язницях
Дрогобицької області, у містах Самбір і Стрий розстріляний
1101 в’язень; 27 червня 1941 року під час евакуації у тюрмі
Самбора залишилося 80 незакопаних трупів розстріляних
в’язнів, оскільки працівники міських відділів НКДБ і НКВС
відмовились допомогти начальникові в’язниці; у в’язницях
Станіславської області розстріляно 1000 в’язнів, міста Луцька
— 2000, у Ковелі — 194, у Дубні — 260; із Чорткова було
евакуйовано 954 в’язні, по дорозі розстріляно 123, а у місті
Умані — 767 в’язнів; у Перемишльській в’язниці розстріляно
267 в’язнів»7*.
Відступаючи, репресивно-каральні органи вершили масові
розстріли західноукраїнського населення, які у повоєнний час
всіляко звалювали на окупаційні війська гітлерівського вермахту
та підрозділи українських націоналістів «Нахтігаль» та «Роланд».
А перед цим сотні тисяч громадян Західної України було
депортовано у віддалені регіони радянської імперії.
Роль НКВС — НКДБ у депортаціях населення
Від перших днів анексії західноукраїнських теренів
політичне недовір’я Москви до КПЗУ, що склалося значно
раніше — після протиправної акції розподілу Польщі між
Радянським Союзом і Німеччиною, якій надали юридичної
форми у вигляді возз’єднання, знову вкотре спекулюючи на
5 4-45
129
почуттях трудящих мас,— вилилося в політичне недовір'я до
цих же мас, тобто повною мірою переносилося на місцеве
населення, що ставило його у розряд неповноцінного. Чим не
схоже це з гітлерівською зверхністю арійської раси над усіма
народами?
Такий висновок дає змогу зробити аналіз архівних
документів. Зокрема, в доповідній записці про стан роботи
Перемишльського міського відділу міліції за 1940 рік у розділі
про діяльність кримінального розшуку з боротьби зі злочинністю
дослівно зазначалося, що «...несмотря на то, что указанное
отделение терпело от некомплекти и тех работников, которьіе
и числились на работе, но бьіли неполноценньїми (местньїе),
все же проделало за отчетньїй период немалую работу»79.
Після взяття українського населення під так званий «захист»
Сталін та його поплічники грубо знехтували віковічними
прагненнями народу до возз’єднання. Про це ніхто й не
здогадувався, зустрічаючи Червону армію із хлібом-сіллю і
національними знаменами. До того ж західноукраїнські селяни
своєрідно розшифровували абревіатуру РККА (у
російськомовному варіанті) — не як «рабоче-крестьянская
красная армия», а як «робітничо-християнська червона армія»,
яка йде зі сходу і повинна нести тільки мир і добро. Насправді
ж це було не так, як убачалося наївним і довірливим галичанам.
Одразу ж, уже другого дня після вступу у населені пункти
краю частин Червоної армії, ще не встигли демонтувати вітальні
арки, як розпочалися масові репресії проти колишніх членів
КПЗУ, КПП, КПЗБ, національних угруповань і членів
«Просвіти», які проживали на «визволених землях». Від початку
«визвольного походу Червоної Армії» на західні терени України
було направлено 726 «спеціалістів» сталінського геноциду. Про
це через деякий час зазначив Л. Берія у наказі від 6 листопада
1939 року «Про організацію органів НКВС Західної України».
Крім того, у наказі наголошувалося таке: «Город Перемишль
находится на самой германской границе, а позтому требуется
его обслуживание полноценньїм составом, состоящим из людей
из восточньїх областей. Практика показала, что на границе
лица местного состава не могут обеспечить революционного
порядки в городе, так как многие из них уже питались перейти
на сторону Германии. Правда, против зтих лиц своевременно
предпринимались мери, но зто является очень серьезньїм
130
сигналом, требующим к подбору кадров особою виймання»".
Що являв собою так званий «полноценньїй состав из
людей из восточньїх областей», можна переконатися на
прикладі діяльності Перемишльського відділу міліції,
організованого, як і десятки інших, на підставі наказу від б
листопада 1939 року.
У доповідній записці начальника Перемишльського
міського відділу міліції сержанта міліції Павлюченка,
відправленій 23 вересня 1940 року за N 2394 начальнику
Управління міліції НКВС по Дрогобицькій області капітану
міліції Антипову,- вказувалося, що «штат Перемишльського
міського відділу РСМ (робітничо-селянської міліції) НКВС
встановлений у кількості 213 чол., фактично становить 124
чол, що складає некомплект 89 чол. За звітний період прийня-
то на роботу 401 чол., з них звільнено: за службовою
невідповідністю — 23 чол.; за старістю років —28 чол.; за
компрометуючими матеріалами —140 чол.; з різних причин —
83 чол.; притягнуто до кримінальної відповідальності 4 чол.
Всього було звільнено 278 чол.»*1
Аналізуючи показники трудової дисципліни і «політично-
морального стану особового складу», Павлюченко зазначав,
що член партії — оперуповноважений кримінального розшуку
Гризнуца 4 серпня 1940 року, перебуваючи в нетверезому
стані, влаштував бійку з військовими; оперативний уповнова-
жений Попов протягом липня — серпня припустився
п’ятнадцяти порушень дисципліни; завідуюча магазином
спеціального торгу НКВС Кирякова винна у розтраті товаро-
матеріальних цінностей на суму 6075 крб., однак разом зі
своїм чоловіком-військовослужбовцем виїхала в іншу
республіку®.
На цей час відділ міліції «обслуговував» як саме місто, так
і Перемишльський район, що входив до складу Дрогобицької
області, на території якого мешкало 40 400 сільських жителів,
серед яких 70 відсотків становили українці, 25 — поляки і 5
відсотків — євреї. У Перемишлі проживало 68 300 осіб, серед
яких, як зазначав секретар міської Ради, євреїв — 68 відсотків,
поляків — 21, українців — 9 відсотків®.
Матеріально-технічна база міського відділу міліції була
надзвичайно слабкою. Його господарство складалось із 12
коней, двох возів, що потребували ремонту, двох легкових
5*
131
автомобілів та однієї вантажівки, які фактично не експлуату-
Валисьі вимагали капітального ремонту. Служби міліції
розміщувалися в чотирьох приміщеннях, які теж потребували
капітального ремонту, для проведення якого необхідно було
150 тис. крб.
Поділ людей однієї нації на повноцінних і неповноцінних,
коли навіть місце народження давало підставу відносити гро-
мадян у розряд «націоналістів, ворогів, бандерівців», призво-
див до масового терору з метою очищення «визволених теренів»
західноукраїнського регіону від зазначених категорій населен-
ня, які органами НКВС трактувалися досить широко,— адже
діючі тоді закони мали розпливчастий характер. А завчасно
поставлена мета виправдовувала ті засоби, якими користува-
лися репресивні органи. Намагаючись прискорити усунення
існуючих проблем і суперечностей, вони сотнями тисяч зни-
щували насамперед своїх співвітчизників, для чого органи
НКВС були наділені надзвичайними повноваженнями і необ-
меженими правами. Офіційно у державному лексиконі вони
іменувалися каральним мечем у руках партії14.
Ще довоєнного періоду під гаслом необхідності «посилен-
ня революційної пильності», а саме 28 квітня 1936 року, Рад-
нарком СРСР прийняв постанову N776-120 сс (суто секретно)
про переселення з Української РСР у Казахстан поляків «як
політично неблагонадійних»*5. Таким чином, як справедливо
зазначає дослідник М. Бугай, громадяни польської
національності, які проживали в Україні, виявилися перши-
ми, хто напередодні війни змушений був не зі своєї волі
відправитися на схід*
Тільки від грудня 1939 до листопада 1940 року із Західної
України і Західної Білорусії було депортовано майже 1,2 мли
людей. А в період другої світової війни на рубежі 1942 — 1943
років майже всі вихідці із Західної України були відкликані з
фронту й переведені у так звану трудову армію.
Питання про масові примусові переміщення населення із
Західної України і Західної Білорусії у 1939-1941 роках не
випадково не були предметом наукового дослідження в
колишньому СРСР. Факт цей лише згадувався, практично ж
довго замовчувався, вважався та й до цього часу деякою мірою
вважається «білою плямою».
Знайомлячись сьогодні в багатьма відкритими для вивчення
132
архівними документами, доходиш висновку, що масові арешти,
депортації, трудові переміщення, штучні мобілізаційні акції
мали зовсім не стихійний характер. Ці репресії були логічним
продовженням кривавого терору, розпочатого проти населення
Західної України у 30-х роках.
Серед жорстоких масових репресій, що проводили органи
НКВС СРСР на західних теренах протягом 1939-1941 років,
більшість зарубіжних авторів виділяють насамперед
депортацію, тобто переселення, заслання людей як захід
політичного переслідування, кримінального чи
адміністративного покарання. Американський професор
соціології Я. Гросс у книзі «Революція з-за кордону.
Підкорення СРСР польської Західної України і Західної
Білорусії», що вийшла 1988 року у видавництві Прінстонського
університету (США), наводить дані про чисельність
депортованих поляків, посилаючись на меморандум
міністерства закордонних справ лондонського еміграційного
уряду Польщі від 15 березня 1944 року: «Чисельність
польського населення, депортованого в СРСР 1939—1941
років, — 1млн 250тис. чол.»17 Одні з них виїхали в СРСР
добровільно у пошуках роботи; інші були призвані у Червону
армію і розміщені за службою у віддалених районах країни;
треті утримувались у таборах для військовополонених після
вересневої кампанії 1939 року; половина ж були
спецпереселенцями, тобто депортованими.
Необхідно об’єктивно відзначити, що праця Я. Гросса
написана тенденційно, як і сотні подібних, котрі з’явилися на
Заході і в самій Польщі на початку 80-х років і були присвячені
тому, що ми називаємо «білими плямами». Адже якщо
виходити з назви книги, не вдаючись до глибокого аналізу її
змісту, абсурдно стверджувати про «польську Західну Україну
і Західну Білорусію». З таким же успіхом можна говорити про
радянський Афганістан, який ніколи не був і не став
радянським, незважаючи на дев’ятирічну інтервенцію, або
про американський В’єтнам чи англійську Індію.
Зокрема, доктор історичних наук В. Парсаданова вказує,
що у 1939-1940 роках в СРСР було депортовано 1 млн 170
тис. чол., із них поляків (за національністю) — 389 тис." Уже
згадуваний московський історик М. Бугай, аналізуючи архівні
документи, які зберігаються у Державному архіві Російської
133
федерації, пише, що «після переселення нових контингентів
населення із західних регіонів країни на доповнення до тих,
що вже були депортовані від початку 30-х років і до 1942
року, кількість сімей поселенців становила 258 448 (959 482
особи). Серед них було 28 569 (137 315 осіб) сімей осадників,
25 863 сім’ї (76 347 осіб) біженців. В абсолютних цифрах тоді
на промислових підприємствах із них працювали 318 564
особи, у сільському господарстві — 418 569 осіб, або третина
всіх депортованих із Західної України і Західної Білорусії,
тобто 31'8 800 сімей (1 173 170 осіб)»®.
Проте необхідно зазначити, що не всі переміщення
населення у межах регіону та СРСР у ті роки можна вважати
депортацією, оскільки вони були різнохарактерними. Не можна
підводити під депортацію інтернування частини польської
армії 1939 року, призов у лави Червоної армії, добровільний
переїзд безробітних у Донбас, на Урал, відселення із 800-
меірової прикордонної смуги, евакуацію населення з початком
війни. Усупереч ствердженням, які зустрічаються в Польщі,
про виключно антипольський характер чотирьох етапів
депортацій, зазначимо, що вони торкнулися не тільки 'поляків,
але й українців, білорусів, осіб інших національностей90.
Чим керувалася нова влада, вдаючись до арештів та
депортувань корінного населення краю: українців, поляків,
євреїв, німців? Ці акції були скеровані насамперед на
руйнування структур попереднього державного та
адміністративного апарату, попередньої системи управління
і власності. Результатом такого підходу стало те, що в розряд
ворогів радянської влади перевели не тільки тих, хто виступав
проти неї зі зброєю в руках, а й тих, хто до неї ставився
лояльно, проте критично оцінював методи її будівництва.
«Очищення міст і сіл від ворожих елементів» проводилося за
методами Цанави та Берія — без розгляду позицій та дій
кожної конкретної людини, шляхом поширення «заходу» на
всі категорії підозрілої верстви або кола осіб, включаючи
членів сімей, родичів, знайомих. Все це мало всі ознаки того,
що пізніше у міжнародному праві було названо злочином
проти людяності.
Атмосфера масового терору посилювалася законодавчими
актами на зразок закону про націоналізацію великої
промисловості, банків, у яких юридично обгрунтовувалися
134
репресивні дії не тільки проти польських поміщиків, а й
проти всіх, хто володів більшою кількістю землі від
установленої норми (5 га у приміській зоні, 7 га у селах і 10 га
в гірській місцевості). По суті ця шкала підводила під
розкуркулення майже третину всього населення краю.
Перші арешти і депортації розпочалися вже восени 1939
року і сягнули свого апогею у грудні. На той час було
репресовано 57 ксьондзів, 18 священиків греко-католицької
церкви, 14 із яких були засуджені до вищої міри покарання91.
Злочини рівня нацистських, що Нюрнберзьким судом визнані
як «злочини проти людства», творилися буквально від перших
місяців перебування військ НКВС у Галичині. Зокрема, Я.
Гросс у своїй праці стверджує, що «вбивства, побиття і
знищення власності мали місце на всій території Східної
Польщі протягом декількох днів перед тим, як Червона армія
фактично займала конкретний район, і після цього тривали
ще декілька днів»92.
Радянський апарат служби безпеки брав тоді на озброєння
два взаємодоповнюючих стратегічних прийоми: діючи за
принципом «пилососа», депортуючи широкі верстви громадян
без вивчення деталей їхньої біографії, він водночас ретельно
стежив і вибірково усував осіб, яких він вважав ворогами
народу. НКВС являв собою професійну організацію і мав у
своєму розпорядженні достатню кількість людських ресурсів
для виконання поліцейських функцій, до того ж більшість
його працівників дістала вишкіл під час репресій 1937 року.
Парадоксальним у цій кривавій історії, яка десятиліттями
замовчувалася, є те, що репресивно-терористичні акції проти
народу, на превеликий жаль, мали під собою «правову основу»
— нормативні акти переважно беріївського відомства, тобто
своєрідні закони періоду беззаконня.
«Правовими основами» для спецпереселення були
директива, прийнята у грудні 1939 року, та розроблена на її
основі постанова Ради народних комісарів СРСР N2122-617,
«Положення про спецпереселення і трудове влаштування
осадників, виселених із західних областей УРСР і БРСР», яке
підписав нарком внутрішніх справ Л. Берія93, а також інструкція
«Про порядок переселення польських осадників із західних
областей УРСР та БРСР»94, на підставі яких розпочався масовий
депортаційний терор, що торкнувся 10 відсотків населення
135
Західної України. Отже, вся кампанія депортацій була
державною політикою, а не «окремими зловживаннями».
Своїм цинізмом вражають детальні інструкції, які із
прусським педантизмом регламентували буквально все. В них
зазначалось, що треба «очистити міста й села від ворожих
елементів, осадників, апарату місцевого самоврядування, від
неблагонадійних служителів культу, представників
демократичної частини місцевої інтелігенції всіх
національностей за класово-політичною ознакою»93. При
цьому грубо порушувалися права громадян, закріплені в
Конституціях УРСР та СРСР, юрисдикція яких поширювалася
й на західноукраїнські терени після оформлення процесу
«возз’єднання». Правосвідомість безпідставно репресованих
верств населення Західноукраїнського регіону формувалася
на основі сталінської конституції, яка ототожнювалася ними
із глибинними районами Далекого Сходу, Казахстану, таборами
Інти і Колими, куди їх відправляли із рідних місць.
Беріївська інструкція «Про порядок переселення польських
осадників із західних областей УРСР та БРСР» передбачала,
що з собою можна було брати «одяг, білизну, взуття, постіль,
столовий і кухонний посуд, місячний запас продовольчих
товарів на родину, дрібний господарський інвентар, гроші без
обмежень та побутові цінності»96, але все це не повинно
перевищувати 500 кг на родину. Для збору у дорогу
відводилося дві години.
Але специфіка сталінського НКВС відрізнялася від
прусських служб тим, що жодна інструкція не виконувалася
належним чином. За численними свідченнями очевидців і
жертв, в абсолютній більшості збір тривав півгодини, із хати
забирали всіх, хто тоді у ній перебував, що одразу приносило
перевиконання накреслених планом цифр. Людей похапцем
вантажили на підводи, звозили на залізничні станції у
випадковій одежі, брутально заштовхували у товарні вагони.
Інструкція передбачала, що «ешелони повинні складатися
із 55 вагонів, обладнаних у відповідності до зимових умов. В
ешелоні має бути один класний вагон для охорони і один —
як санізолятор. Кожен вагон розрахований на ЗО осіб дорослого
населення разом із дітьми і речами. В ешелоні мають бути
чотири товарних вагони для речей»97. Але сувора дійсність
сталінських порядків була далекою від інструкцій-декларацій.
136
У сформованих ешелонах не було жодного ізолятора, у кожний
вагон заштовхували по 50 — 60 осіб. Раз на три дні, на
великих зупинках, короткочасно відкривали вагони для подачі
води, після чого ешелони із голодними, виснаженими
арештантами — дорослими і дітьми — тягнулися по
«необьятньїм просторам нашей Родиньї», яка так «шанобливо»
поставилася до своїх «визволених» громадян і біженців із
Польщі, котрим, окрім як до СРСР, нікуди було втікати,
рятуючись від нацистських військ. Сорокаградусний мороз
зими 1940 року довершував справу, бо вагони не опалювались.
Становище загнаних у незвичні кліматичні умови без
теплого одягу, а головне, без волі і надії, було жахливим.
Епідемії спалахували у Комі АРСР, Свердловській, Іркутській,
інших областях. Постачання продуктів було вкрай поганим.
Смертність серед «спецпоселенців» досягала 16 відсотків. У
«спецселищах» не виконувався й закон СРСР про загальну
освіту. Лише близько 60 відсотків дітей (у різних областях —
різні цифри) ходили ДО ШКОЛИ98.
Необхідно зазначити, що депортацію неможливо списати
тільки на злу волю Сталіна. Нерідко, як зазначив професор
Російського дослідницького центру Гарвардського університету
(СІЛА) О.Некрич, другі і треті секретарі місцевих партійних
органів, за національністю росіяни, писали «нагору»
викривальні папери про «шкідницьку» діяльність націоналів99.
Адже, як відомо, згідно з мюнхенською змовою про розподіл
сфер впливу Західна Україна переходила до Радянського Союзу.
Відтак партійний, радянський, адміністративний апарат
психологічно готувався до тієї акції. Аналіз численної преси
засвідчує, що політичні, ідеологічні та пропагандистські
вказівки розпалювали пристрасті щодо розгортання репресій
та депортацій.
Насамперед було проведено ліквідацію осадницьких
господарств. Хто ж потрапляв під категорію осадників? Це
були переселенці з Польщі, колишні військовослужбовці
польської армії, котрі свого часу отримали понад 600 тис. га
землі у районах, заселених українцями та білорусами, коли у
грудні 1920 року польський сейм прийняв закон про військову
колонізацію східних районів держави, спрямований на
зміцнення своїх позицій на селі, особливо уздовж кордонів із
СРСР. Вони виконували певні поліцейські функції. Таких
137
осадників у Західній Україні налічувалося 77 тис.100
Багато із цих людей перебували у в’язницях і таборах.
Тому, як зазначає М. Бугай, 2 березня 1940 року РНК СРСР
ухвалила постанову N 289 - 127сс про виселення із Західної
України та Західної Білорусії членів сімей військово-
полонених, які перебували у таборах і в’язницях, колишніх
офіцерів польської армії, а також тюремників, жандармів,
розвідників, колишніх поміщиків, фабрикантів, чиновників
держапарату, учасників повстанських і контрреволюційних
організацій, біженців із районів Польщі, що відійшли до
Німеччини, які виявили бажання виїхати із Радянського Союзу
на зайняту територію і не були прийняті німецьким урядом101.
У зв’язку з цим РНК СРСР 10 квітня 1940 року постановою N
497 - 177сс затвердила інструкцію щодо виселення вказаних
категорій громадян102. У постанові вказувалося, що депортації
підлягають 22 — 25 тис. сімей.
Пізніше на підставі згаданих постанов в Україні був
виданий наказ НКВС УРСР від 22 жовтня 1940 року за N 162
«Про роботу з організації оперативного обліку виселених
осадників, біженців і сімей репресованих», який встановлював
порядок направлення в центральний апарат внутрішніх справ
УРСР облікових матеріалів на осадників: анкет, довідок,
списків, облікових карток за встановленою формою N І103.
Ці документи стосуються етапу депортації із західних
теренів СРСР. Узагалі західні і польські дослідники
стверджують про чотири етапи депортацій. Зокрема, польський
дослідник А. Щесняк вказує, що перший етап депортацій
розпочався 10 лютого 1940 року і охопив 220 тис. осіб.
Другий — розпочався 13 квітня 1940 року, жертвами якого
переважно були жінки й діти, тобто члени сімей заарештованих
і депортованих громадян; він охопив 320 тис. осіб. Третій
етап тривав протягом червня — липня 1940 року, і було
примусово вивезено у глибинні райони СРСР близько 240
тис. осіб. Останній, четвертий етап депортацій відбувся в
червні 1941 року, жертвами його стали приблизно 300 тис.
громадян, переважно кваліфіковані робітники, залізничники,
заможні селяни та інтелігенція104.
Необхідно зазначити, що дослідники етапів депортацій
переважно не наводять абсолютних даних про кількість
«спецпереселенців» і не роблять детального аналізу кожного з
138
етапів за браком, а то й відсутністю достатніх архівних
документів.
Аналіз виявлених і досліджених нами архівних джерел
дозволяє глибше й детальніше охарактеризувати перший етап
депортацій. Уся робота по підготовці і проведенню депортації
осадників була покладена безпосередньо на НКВС СРСР, УРСР
та їхні місцеві органи, які завчасно — від листопада 1939 року
— розпочали організацію та проведення загальних зборів селян,
на яких готувалися рішення із проханням поголовного
виселення осадників. Тобто цим репресивним заходам щодо
польського народу намагалися надати характеру «народного
волевиявлення». Зазначимо, що на таких «народних».зборах
не роз’яснювалися Положення й інструкція про депортацію
осадників, а рішення, що ухвалювалися, оформляли як
одностайні. Цим самим органи НКВС, місцеві органи
радянської влади свідомо нацьковували народи один на одного.
Водночас територіальними органами НКВС заздалегідь
готувалися списки осіб, що підлягали депортації.
Станом на 25 січня 1940 року на підставі складених
заздалегідь і вивірених планів та списків із Західної України
підлягали депортації 17 807 сімей, або 95 193 особи, котрі
проживали у2054 населених пунктах регіону105. Для перевезення
такої кількості людей у глибинні райони СРСР завчасно було
виділено на залізничних станціях 3537 вагонів, не
пристосованих для перевезення людей106, а не 55 залізничних
вагонів, як про це вказує у своїй праці М. Бугай107.
Таблиця 1
Кількість осіб, що підлягали депортації із Західної України
Область	Всього сімей	Кількість			
		членів сімей	осіб, що не мали теплого одягу.	заселених пунктів	залізничних вагонів
Волинська	1670	9240	-	336	343
дрогобицька	2058	11542	341	308	427
Львівська	4252	23316	-	361	865
Рівненська	1701	8760	-	391	327
Станіславська	1837	9468	414	135	350
Тернопільська	6289	32967	370	523	1225
Разом	17807	95193	1125	2054	3537
139
У наведених даних бачимо явну розбіжність між кількістю
осадників, які проживали на західних теренах (77 тис.), і тією
кількістю, яка була депортована, — 95 193, куди були
зараховані члени їхніх сімей. Під час планування депортації
органами НКВС у списки ввійшло 1125 осіб, які не мали
теплої одежі, не говорячи уже про вені «матеріальні статки». У
справах відносно осіб, які підлягали депортації, не
проводилося ніякого розслідування, та й наведені відомчі
нормативні акти цього не вимагали. Увесь процес депортації
був відданий до рук так званих «оперативних трійок», до
складу яких входили начальник НКВС району чи міста,
прокурор і секретар райкому чи міськкому партії. Вони й
«вершили правосуддя».
Процесом депортації польського населення керували
Меркулов і тодішній нарком внутрішніх справ УРСР Сєров.
Для здійснення планів депортації сюди було направлено з
інших областей України 4378 оперативних працівників
НКВС, залучено 3330 працівників міліції, держапарату і
червоноармійців, а також 2032 сільських активісти101. Початку
депортації передувала ретельна підготовка. Напередодні
Головним транспортним управлінням НКВС СРСР та
Народним комісаріатом шляхів сполучення був розроблений
детальний «план завантаження, формування, відправлення та
перевантаження спеціальних перевезень НКВС», підписаний
начальником штабу конвойних військ НКВС СРСР
полковником Кривенком109. У плані передбачалися: номер
ешелону, станція завантаження і формування ешелонів,
станція перевантаження людей, кінцева станція призначення
і. залізнична колія; також указувалися кількість і назви
населених пунктів, звідки люди підлягали депортації, число
осіб і Необхідних для їхнього перевезення вагонів; зазначалися
конкретні терміни завантаження, перевантаження в ешелони
й відправлення. Також були відпрацьовані плани роботи
дорожно-транспортних відділів НКВС на перший, другий,
третій і четвертий дні депортації110.
Безпосередніми організаторами й керівниками відправлень
людей у глибинні райони СРСР засобами залізничного
транспорту у період від 10 по 14 лютого 1940 року виступали:
заступник наркома внутрішніх справ УРСР капітан
держбезпеки Горлинський; начальник ДТВ (дорожно-
140
транспортного відділу) НКВС Ковельської залізниці старший
лейтенант держбезпеки Уткін; начальник ДІВ НКВС Львівської
залізниці капітан держбезпеки Клепов.
Але далеко не завжди те, що легко було зазначити на
папері у вигляді планів тотальних примусових виселень
населення із рідного краю, з такою ж легкістю можна було
виконати. Зокрема, виділити величезну кількість вагонів.
Начальник ДТВ НКВС Львівської залізниці у довідці «Про
забезпечення обладнанням вагонів для спеціальних перевезень»
зазначав, що «для широкої колії необхідно додатково обладнати
542 вагони, для 342 вагонів необхідно 342 печі, 342 ліхтаря,
342 відра (одне на вагон, де повинні були протягом двох
тижнів перебувати 50 — 60 чоловік! — І.Б.)... Для вузької
колії необхідно обладнати 1750 вагонів; в обладнаних 684
вагонах бракує 437 печей, 867 ліхтарів, 1190 відер, атакож 15,8
тонн листового заліза»111.
Начальник ДТВ НКВС Ковельської залізниці, рапортуючи
наркомові внутрішніх справ УРСР, вказував, «що Ковельській
залізниці необхідний 1161 вагон, із них 66 для широкої колії
... недостатня кількість відер виготовлена не-буде, бо немає
необхідного матеріалу; будемо використовувати особисті речі
переселенців»112.
Для проведення широкомасштабної репресивної акції
необхідно було задіяти величезну кількість виконавців.
Оскільки «професіоналів» бракувало, зокрема на території
Львівської області, 25 січня 1940 року І. Сєров направив
телеграму начальнику Управління НКВС по Львівській області
Краснову, при якому містився штаб проведення депортації, з
вимогою максимально задіяти у цій акції членів робітничої
гвардії кількістю 5800 чоловік (робітнича гвардія в Західному
регіоні являла собою народну міліцію, яка виникла ще до
возз’єднання), а також місцевий радянсько-партійний і
сільський актив, щоб за їхній рахунок на 90 відсотків покрити
некомплект «професіоналів»113.
У цілому по регіону були підготовлені зведені цифрові
дані про характер сил, що залучалися до проведення першого
етапу депортації польського населення: йшлося про
необхідну кількість оперативного складу НКВС, членів
робітничої гвардії та сільського активу, червоноармійців;
кількість пунктів завантаження, старших оперативних трійок,
141
відповідальних за завантаження людей у вагони; кількість
возів, мобілізованих по селах для підвезення людей до
залізничних станцій114. Така «передбачливість» була пов’язана
з тим, що підготовка до депортації велася в умовах таємності,
про початок операції, який призначався на 10 лютого 1940
року, ніхто з населення не повинен був знати, аби завчасно
ніхто не зміг заховатися. Не менш «вирішальну» роль у депортації
населення виконували конвойні війська НКВС СРСР, які не
тільки заганяли жертви у вагони, але й «тепло» їх опікали на
шляху до кінцевих пунктів призначення.
6 лютого 1940 року заступникові наркома внутрішніх справ
СРСР М. Меркулову, який на той час разом із наркомом
такого ж відомства УРСР І. Сєровим перебував у Львові для
здійснення загального керівництва репресивною акцією,
надійшла телеграма від командира 21 -го кавалерійського полку
військ НКВС СРСР про повну готовність полку до операції. У
телеграмі зазначалося: «Ваше розпорядження N 386/СН - 15-
30 від 3.02.1940 року одержав. Для його виконання зроблено
наступне:
1.	Направлений 4.02.1940 року у відрядження в м.Тернопіль
начальник штабу полку тов.Кафанов для ознайомлення з
планом операції і створення плану взаємодії військових груп.
2.	Формується група у складі 200 чоловік для відправлення
до місця проведення операції.
3.	Відправлення військової групи передбачається провести
в нагальному порядку залізничним транспортом о 9.00 годині
6.02.1940 з розрахунком прибуття в місто Тернопіль у кінці
дня 6.02.1940 року.
4.	Матеріальне забезпечення: людей забезпечую сухою
пайкою на 4 доби і грошима для харчування.
5.	По Станіславській області все підготовлене»11*.
У ніч на 8 лютого 1940 року зі штабу проведення операції,
який дислокувався у Львові, всім начальникам обласних
управлінь НКВС була передана телефонограма про ліміт на
конвоювання переселенців, яким передбачалося фінансування
охорони в дорозі із розрахунку по два карбованці на одного
конвоїра на загальну кількість 20 діб. ОкрікГцього, на кожний
ешелон передбачалося по два оперативних працівники для
супроводження із загального числа енкаведистів, що брали
участь в операції116.
142
Таке «чутливе» ставлення до населення західноукраїнських
земель склалося ще 1939 року, а то й раніше. В одному з
багаточисельних наказів НКВС України від 23 грудня 1939
року зазначалося, що на-території «колишньої Польщі,
особливо Західної України, сконцентровані озлоблені вороги
СРСР в особі польської, української та іншої контрреволюції,
яка перейшла у зв’язку зі встановленням радянської влади у
глибоке підпілля...»117. Такі сентенції й обумовлювали масові
депортації населення, широкі верстви якого штучно і
безпідставно зараховувались до означених у наказах НКВС
категорій громадян, які, на думку творців відомчих наказів,
перешкоджали становленню нової влади.
Сталінська репресивна машина із належною педантичністю
забезпечувала облік депортованих громадян. 8 лютого 1940
року Меркулов і Сєров направили зі Львова вказівки
начальникам управлінь на місцях: «Для відбиття ходу операції
пропонується протягом доби надавати щоденну записку до
кожної 12.00 год., до 20.00 год. і до 2.00 год. Призначити
відповідального працівника за складання і відправлення даних
на нашу адресу по «ВЧ». Підсумкове зведення про хід операції
подати не пізніше 12 лютого 1940 р. на 16.00 годин»118.
Щоденна записка про хід проведення операції передбачала
включення таких д аних:
1.	Виселено: а) сімей; б) членів сімей.
2.	Не виселено з причини захворювання.
3.	Були відсутні при проведенні операції.
4.	Заховались на момент операції.
5.	Відібрано зброї і набоїв.
6.	Відібрано контрреволюційної літератури і валюти.
7.	Випадки втеч, вчинення опору119.
Більшими за обсягом і деталізацією були зведення про
проведену операцію, які включали такі пункти:
1.	Скільки виселено:
а)	господарств осадників;
б)	членів сімей осадників;
в)	господарств лісників;
г)	членів сімей лісників.
2.	Скільки не виселено з причини хвороби: згідно з
вищевказаними пунктами - а, б, в, г.
3.	Скільки заховалось на момент операції: за вище-
143
вказаними пунктами.
4.	Скільки було відсутніх при проведенні операції.
5.	Випадки втеч під час перевезення.
б.	Відібрано зброї:
а)	гвинтівок;
б)	револьверів;
в)	гранат,
г)	іншої зброї.
7.	Відібрано:
а)	контрреволюційної літератури;
б)	валюти (включаючи золото).
8.	Випадки вчинення опору:
а)	лісниками;
б)	осадниками120.
Названі звітні документи про результати операції
підписувалися членами оперативних трійок, які у відповідності
до інструкції «Про порядок переселення польських осадників
із західних областей УРСР та БРСР» затверджувалися наказом
НКВС СРСР як обласні. Останні, у свою чергу, створювали і
затверджували склади дільничих оперативних трійок, куди
входили начальник районного відділу НКВС, начальник
міліції і секретар райкому ВКП(б). Вони комплектувались із
оперативних працівників місцевих органів НКВС, а також із
числа прибулих для поповнення чекістів, — як і оперативні
групи, до складу яких входили: оперативний працівник,
працівник міліції, боєць військ НКВС, представник радянсько-
партійного активу і особа, що відповідала за опис і приймання
майна осіб, котрі підлягали виселенню.
При складанні попередніх списків осіб, які готувалися для
депортації, члени оперативної групи заповнювали облікові
картки на кожну сім’ю із переліком усіх членів сім’ї. При
цьому голову сім’ї попереджували про персональну
відповідальність за всіх членів сім’ї в разі їхньої втечі чи
ухилення від виселення. Після заповнення облікових карток
дільничні оперативні трійки складали плани проведення
операції, якими передбачали кількість сімей, що підлягали
депортації; кількість членів цих сімей; наявність підвод і
автотранспорту; заздалегідь накреслювали маршрути руху до
станцій завантаження й розподіляли наявний оперативний
склад НКВС. Дільничі оперативні плани затверджувалися
144
обласними оперативними трійками121.
Згідно з інструкцією передбачалось організоване
пересування переселенців до станцій завантаження. З цією
метою оперативні групи, що вели роботу з депортації, повинні
були так її організувати, щоб виступати до станції завантаження
і рухатись загальною колоною оперативної дільниці разом із
іншими оперативними групами і переселенцями.
Обласні оперативні трійки завчасно прикріплювали до
кожної станції завантаження переселенців по одному
працівникові транспортних органів, для приймання та посадки
прибуваючих громадян, а також відправлення ешелонів за
встановленим графіком. На місці завантаження старший
колони передавав один примірник списків громадян, що
підлягали депортації, начальникові пункту, на якого
покладалась відповідальність за відправлення ешелонів. У
випадку скупчення великої кількості осіб, що підлягали
виселенню, на начальника пункту завантаження покладався
обов’язок їхнього розміщення та елементарного обслуговування
до прибуття ешелону. При цьому обласні оперативні трійки
мали складати графіки подання вагонів таким чином, щоб
виключити їхнє простоювання. Передбачалось постійне
накопичення резерву депортованих громадян, щоб ними
завантажувати вагони. На кожний ешелон призначалися
начальник зі складу командування військ НКВС і караул
кількістю 21 чоловік. Для оперативного обслуговування
переселенців на кожний ешелон виділявся один оперативний
працівник НКВС. Зазначалося, що в дорозі переселенцям
має один раз на добу видаватися гаряча їжа і двічі — кип’ячена
вода. Але цього не завжди дотримувались.
У дні проведення операції органами НКВС виставлялися
заслони на перехрестях доріг для затримання осіб, які
намагались уникнути депортації.
Перед початком акції з депортації населення нарком
внутрішніх справ СРСР Л.Берія дав вказівку, щоб через кожних
дві години, починаючи з 18.00 10 лютого 1940 року, доповідати
про хід операції. Його вказівка одразу ж була доведена до
керівників і безпосередніх виконавців по всіх шести областях
Західної України: Вадіса — начальника управління НКВС
Тернопільської області, Деомцдова—Дрогобицької, Михайлова
— Станіславської, Червінського — Луцької, Зубова —
145
Рівненської, Краснова — начальника Управління НКВС
Львівської області, — які очолювали обласні оперативні
трійки122.
У ніч на 10 лютого 1940 року розпочався перший етап
трагедії, який охопив значно ширші верстви громадян, аніж
тільки осадників, про яких зазначалося в офіційних документах
того часу.
Керівники й масові виконавці цієї акції з усіх областей
безперервно доповідали у Львів, де містився штаб депортації.
Зокрема, о 2-й годині 50 хвилин начальник управління НКВС
Станіславської області Михайлов телеграфував, що на станції
Рогатин швидко зменшується кількість вагонів для
завантаження переселенців123.5 годин 10 хвилин: із Дрогобича
надійшло повідомлення: всі оперативні групи виїхали на місця
проведення операції. На станції под ані вагони, але зовсім від сутні
дрова для опалення ешелонів124. А надворі тоді мороз сягав
вище тридцяти градусів. Але це мало хвилювало виконавців,
доля десятків тисяч людей їх не турбувала. На 6-ту годину —
до початку депортації — всі справно доповіли у Львів про те,
що оперативні трійки і наявні сили виїхали і перебувають на
місцях.
Першим про початок акції доповів у штаб начальник
управління НКВС Луцької області — Червінський. О 6.20 це
повідомлення було лаконічним: «операція по області
розпочалася, всюди триває спокійно»125.
9.00: начальник Управління НКВС Львівської області
Краснов повідомляв, що «операція триває. Мають місце
випадки, коли люди не хочуть вдягатися, доводиться вдягати
насильно»126.
10.05: один із виконавців акції по Станіславській області
Караганов передав дані станом на 9.00 ранку про результати
депортації в області: «... на станціях Хриплин і Бурштин
завантажено чотири вагони. На станції Теребовля приступили
до завантаження»127.
Однак не всюди акція відбувалася згідно з детально
розробленими планами, про що свідчить повідомлення з
Дрогобича:
10.10 (начальник управління НКВС Деомидов): «... подані
вагони на станцію Перемишль не підготовлені для перевезення
людей — усередині не обладнані, повністю відсутні дрова для
146
опалення»128. Необхідно зазначити, що вагони подавали для
перевезення людей далеко не пасажирські, це були грубі
товарняки. На цьому повідомленні була накладена резолюція
Меркулова: «Запропоновано заступнику начальника ДТО
Хромих вжити заходів до усунення недоліків». На жаль, їх
ніхто і не збирався усувати.
11.25: заступник начальника управління НКВС
Дрогобицької області Зачепа телеграфував у Львів про те, що
на станції Германовичі перебувають 19 сімей осадників в
очікуванні вагонів. Ні ешелону, ні вагонів не було, бо вони
знаходились на станції Перемишль. Та й ті, як ми знаємо із
попередніх повідомлень, не були пристосованими для
перевезення людей. Довго довелося чекати людям у
Германовичах, так як о 12.30 знову повідомлялось, що вагонів
на станції все ще немає.
14.30: «... операція триває нормально, — повідомляв
начальник управління НКВС Рівненської області Зубов. — У
одного з тих, кого виселяють у ніч проти 10 лютого 1940 року,
померла дружина. Сьогодні вона буде похована, опісля цього
сім’ю виселимо. Малих дітей у цій сім’ї немає»129. Бездушність
була характерною ознакою виконавців сталінської волі, ніщо
не могло стати їм на заваді, навіть смерть близьких осіб тих,
що підлягали депортації.
О 15.45 енкаведист Клепов урочисто рапортував про
результати виселенню у Станіславській області: «... на станції
Бурштин завершили завантаження о 13.30 год.; у вагони в
кількості 13 штук завантажено 395 чол., із них; дітей - 170,
дорослих — 225»130.
Одне із повідомлень В Станіславської області красномовно
свідчить про те, що людям, які підлягали депортації, не
дозволяли брати із собою предмети домашнього вжитку, хоча
в інструкції передбачалося виділення для цієї мети спеціальних
вагонів.
О 20.00 надійшла інформація про те, що на станції Делятин
завантажено 13 сімей у складі 89 чол.; на станцію Любичі
прибули сім’ї з предметами домашнього вжитку і меблями.
Начальникові дорожньо-транспортного відділу зі штабу
проведення операції надійшла вказівка — здійснювати
завантаження цих сімей без меблів.
Доведені до відчаю люди, охоплені страхом перед
147
невизначеним майбутнім, не знаючи, що їх чекає попереду,
накладали на себе руки. Зокрема, о 20.45 з Рівного надійшло
повідомлення про те, що в селі Пілсудчино дружина осадника
Бара, який не повернувся з війни, спробувала отруїтися,
випивши оцтову есенцію. У важкому стані відправлена до
лікарні131.
23.20 по Львівській області станом на цей час було
завантажено у вагони 2834 господарств, або 17 328 членів
сімей132.
Необхідно зазначити, що водночас, у міру накопичення у
штабі інформації, на ім’я Берії у Москву керівництво
направляло детальні оперативні зведення-звіта: через кожних
2-4 години.
Зокрема, станом на 22.0010 лютого 1940 року Берії було
передане оперативне зведення, де зазначалося, що в с.
Куклинці Збаразького повіту біля будинку одного із громадян,
що підлягав переселенню, стихійно зібралася група жінок: як
українців, так і поляків у кількості близько 60 осіб. З цього
натовпу на адресу працівників НКВС кричали: «Навіщо
виселяєте, це хороші люди, мали тільки три морги землі». До
цих викриків жінок підбурював місцевий житель Дзюба,
українець, середняк, якого за це заарештували. А у селах
Копичинці і Чорний Кінь дві сім’ї осадників, які відмовилися
сідати на підводи, примусово були відправлені на станцію133.
Станом на 24.00 Л.Берії було передано оперативне зведення
N 5, де зазначалися попередні підсумки проведеної за першу
добу операції по переселенню громадян: на станціях у вагонах
перебувало 12 352 сім’ї, або 66 772 особи134.
Але на цьому свавілля не завершилося — попереду ще
було два дні безпрецедентного нищення людських доль
сталінськими методами розв’язання національного питання:
воно вершилося протягом трьох діб безперервно. Каральні
органи НКВС «старались* не покладаючи рук.
03.4011 лютого 1940 року: у штаб надходить інформація зі
Станіслава, яка безпристрасно зафіксувала народну трагедію:
у селі Клубовці Тлумацького повіту одну сім’ю захопили для
вивезення прямо на весіллі. Гості, які були на ньому, підняли
лемент і свист, зібрався натовп близько 400 чоловік. Після
того як голова сільської Ради разом із оперативною трійкою
НКВС пригрозив, що всіх вивезуть із рідних місць, люди
148
порозбігались по домівках13’.
04.45: із Рівного надходить повідомлення про те, що в
одному з вагонів померла тримісячна дитина136. Але ніщо не
могло вплинути на бузувірські дії працівників НКВС, на їхню
совість. Та й чи була вона у них?
Станом на 6.00 на адресу Л.Берії передається оперативне
зведення N 6, у якому зазначається, що внаслідок відсутності
зв’язку з віддаленими населеними пунктами, звідки проведено
виселення громадян, а також із деякими населеними пунктами,
де колони людей змушені були зупинитися на ночівлю,
неможливо подати точну цифру загальної кількості
репресованих осадників і лісників. По всіх областях Західної
України у вагони було завантажено 15 547 сімейств, або 79
029 осіб. Залишено на місцях через захворювання — 523
особи; були відсутніми на момент проведення операції —
1028 осіб; заховалось до початку операції — 104 особи. У
цьому ж донесенні зазначалося, що в цілому ряді районів
великі снігопади137. Отже, десятки тисяч людей гналися вночі
через заметіль назустріч долі, яку приготував для них «вождь
усіх народів». А доля ця зовсім не хвилювала виконавців і
організаторів. Для них було важливішим стежити, щоб
завчасно розроблені плани депортації виконувалися.
Про це, зокрема, львівський штаб рапортував Берн,
передаючи йому зведення N 7 станом на 12.00, в якому
вказувалось: «... все йде по порядку; за добу було затримано
на кордоні 52 порушників: із них за втечу — 6 чоловік, за
перехід — 46. Інцидентів у прикордонній смузі у зв’язку із
виселенням осадників і лісників не траплялося»138.
О 15.00 в оперативному зведенні N 8 у Москву були
передані поперед ні дані про результати примусового виселення.
Виглядали вони таким чином:
Тернопільська обл. — за планом: 6240 сімей, або 32644 особи;
виселено: 6136 сімей, або 31671 особа;
залишок: 993 особи;
Волинська обл. — за планом: 1674 сім’ї, або 9247 осіб;
виселено: 1613 сімей, або 8858 осіб;
залишок: 389 осіб;
Станіславська обл. — за планом: 1828 сімей, або 9532 особи;
виселено: 1799 сімей, або 9111 осіб;
залишок: 431 особа;
149
Рівненська обл. — за планом: 1701 сімей, або 8760 осіб;
виселено: 1650 сімей, або 8219 осіб;
залишок: 541 особа;
Дрогобичська обл. — за планом: 2058 сімей, або 11502 особи;
виселено: 1998 сімей, або 10703 особи;
залишок: 799 осіб;
Львівська обл.	— за планом: 4252 сімей, або 23380 осіб;
виселено: 4031 сімей, або 19700 осіб;
залишок: 1029 осіб.
Були відсутні точні дані стосовно 2651 особи.
Разом по західних областях України було заплановано до
виселення і виселено:
за планом: 17753 сімей, або 95065 осіб. Станом на 15.00
охоплено: 17227 сімей, або 88262 особи; з них завантажено у
вагони: 16388 сімей, або 85362 особи139.
Ця точна бухгалтерія людської трагедії за підписами її
організаторів Меркулова і Сєрова направлялася Бери.
Під час примусового виселення людей їх брутально
грабували: органами НКВС вилучалися майже всі речі, хоча
офіційна статистика велася тільки стосовно зброї, боєзапасів
і валюти. Зокрема, станом на 18.00 год. 11 лютого 1940 року в
оперативному зведенні N 9 на ім’я Берії, вказувалася «кількість
відібраного у населення майна», серед якого було: «гвинтівок
— 76, револьверів — 81, мисливських рушниць — 65, холодної
зброї — 58, дрібнокаліберних гвинтівок — 4, гранат — 7,
патронів — 1760, піроксиліну — 1 кг., вибухових шашок із
піроксиліну — 10; вилучено 158 примірників контр-
революційної літератури; виявлено і вилучено валюти: 255
карбованців золотом царської чеканки, 10 американських
доларів, 5 польських злотих золотом, 7958 злотих сріблом, 50
срібних монет різних зарубіжних держав, 5кг срібла і
невеликий злиток золота»140.
На другу добу операції значно погіршилося становище
на станціях завантаження, на шляхах до цих станцій, що було
пов’язано із важкими кліматичними умовами зими 1940
року, з цілим рядом недоліків в організації подання товарних
вагонів для відправки людей, більша частина яких не
опалювалась.
О 22.30 11 лютого 1940 року у штаб операції з Рівного
надійшла інформація про те, що станом на 22.00 завантажено
150
1510 господарств осадників, в яких налічувалося 7795 осіб.
Водночас вказувалося, що «в дорозі до станції завантаження
перебувають 123 сім'ї чисельністю 538 осіб, які повинні
подолати відстань 50 км. Дорогою доводилося робити досить
часті зупинки, адже лежав глибокий сніг, стояли сильні
морози — 30-38 градусів. Повідомлялося, що внаслідок
переохолодження на запалення легенів захворів один
червоноармієць на станції Рокитно, якого відправили в
госпіталь; п’ять червоноармійців обморозилися. У цьому ж
повідомленні цинічно зазначалось, що «є легко обморожені
діти»141. Про це, зокрема, зазначалося в офіційному
повідомленні Берії о 20.00 у вигляді оперативного донесення
N11: «... протягом дня 12.02.1940 року із станції Львів
відправлено шість ешелонів із спецпереселенцями загальною
кількістю 6951 особа. У цих ешелонах є труднощі із запасами
вугілля для теплушок. З боку торгівлі проявлена
неорганізованість у справі забезпечення вагонів продуктами
харчування ...»142
О 10.45 12 лютого 1940 року з Бережан Тернопільської
області у штаб проведення операції була направлена
інформація, в якій зазначалось про те, що у трьох місцях були
створені пункти для завантаження в поїзди людей і
відправлення на спецпоселення: Потутори, Мочищівта Вище.
Однак усі переселенці були направлені в Потутори і там
завантажені у вагони, в яких їм довелося сидіти протягом
трьох діб. Вагони з людьми не опалювалися, а диспетчер
Львівської залізниці з невідомих причин не міг направити в
Потутори паровоза. Вказувалося, що люди, котрі сиділи під
вартою у вагонах, терпіли холод і голод — особливо літні та
діти. Мороз сягав більше двадцяти п'яти градусів, із вагонів
чулися прокльони143. Аналогічна картина народної трагедії
спостерігалася по всіх областях. Подекуди люди, повернувшись
із роботи додому, не заставали своїх близьких, бо їх насильно
відправляли із рідних місць. Зокрема 10 лютого 1940 року
працівники Львівського паровозоремонтного заводу Михайло
Слонина і Микола Ковалик, повернувшись додому з роботи у
село Сулкичі Львівської області, не знайшли своїх сімей, яких
разом із десятками їхніх односельців насильно вивезли у
невідомому напрямку144.
У цій вакханалії беззаконня та свавілля над народом
151
головними вершителями його долі виступали на місцях
оперативні трійки, наділені необмеженою владою і
повноваженнями. І вони використовували ці функції
насамперед для задоволення своїх інтересів, наживаючись на
людському горі. В багатьох місцях члени оперативних груп за
гроші й цінності самі могли звільнити від виселення ту чи
іншу сім’ю. Але ж при цьому необхідно було виконувати і
плани виселення, які були вже затверджені. Вони їх
виконували і ретельно дотримувались цих планів: замість
багатих сімей, яким було чим відкупитися, поплічники НКВС
відправляли до Сибіру інших людей, які не підпадали під
категорію переселенців. Виконавцям було зовсім байдуже до
того, хто поїде назустріч своїй смерті, головне для них —
набити кишені якомога повніше. Про це свідчить
повідомлення із Станіслава, надіслане до Львова о 19.30 10
лютого 1940 року, в якому йшлося про те, що на станції
Бурштин із загальної кількості доставлених для відправлення
людей оперативна трійка звільнила 35 чоловік. Після того як
із дорожньо-транспортного відділу НКВС надійшло
розпорядження про відправлення ешелону з Бурштина, ця ж
оперативна трійка терміново «добрала» тридцять п’ять чоловік
за рахунок випадкових людей, які підвернулись під руку14*.
Необхідно зазначити, що одночасно під виглядом
депортації осадників тривало й вивезення у глибинні райони
країни великих груп польських офіцерів, які у складі регулярної
польської армії відступили під навалою фашистів і опинились
у радянському полоні.
Зокрема, о 19.20 12 лютого 1940 року у штаб операції
надійшла інформація про те, що по Львівській області
виявлено і зафіксовано 5544 офіцери, із них кадрових — 1011
чоловік; по Тернопільській — 402, кадрових — 58; по
Станіславській — 64, кадрових — 24; по Луцькій області —
375, кадрових — 88. А о 19.35 цього ж дня було передано
інформацію на адресу заступника наркома внутрішніх справ
України Горлинського про те, що по Західній Україні станом
на ЗО. 10.1939 року було взято на облік 6385 офіцерів польської
армії, з них кадрових — 1181 чоловік146.
Третього дня операції, тобто 13 лютого 1940 року, у Львів
почали надходити донесення з обласних управлінь НКВС про
завершення депортації. Одночасно до Львова почали
152
прибувати працівники НКВС, які були направлені з інших
областей Уіфаїни для проведення цієї акції у Захід ному регіоні,
їх було стільки, що важко було розмістити по готелях Львова,
бо бракувало місць. Зокрема, о 20.30 Меркулову доповідали,
що у Львові зібралась велика кількість оперативних працівників
НКВС, що повернулися з областей після завершення операції.
Було вирішено розмістити їх на ночівлю у приміщеннях
конвойного полку147.
Якщо рядові виконавці роз’їжджалися зі Львова другого
дня після закінчення акції, то їхні керівники відбували після
22 лютого 1940 року, коли заступник Берії Меркулов із Москви
направив у Київ телеграму Сєрову по «ВЧ» під N 3171, в якій
вимагав «усіх працівників центрального апарату НКВС СРСР,
котрі брали участь в операції по осадниках, негайно відрядити
у Москву»14*.
За результатами депортації західноукраїнського населення
13 лютого 1940 року Сєров направив на адресу Бери узагальнені
відомості, де зазначалося, що під керівництвом обласних
оперативних трійок та оперативних дільничих трійок виключно
важливе оперативне завдання уряду було виконане у відведені
терміни.
У розрізі областей чисельність депортованого населення
була такою:
по Волинській області — виселено 1613 сімейств, або 8858
осіб; залишено з причини захворювання — 115 осіб; були
відсутні на час операції — 274 особи;
по Дрогобицькій області — виселено 1990 сімейств, або 10
593 особи; залишено по хворобі — 354 особи; були відсутні —
352 особи; втекли з колон по шляху до станції — 9 осіб;
по Тернопільській області — виселено 6158 сімей, або 31
640 осіб; залишено по хворобі — 148 осіб; відсутні — 754
особи; втекли — 5 осіб;
по Рівненській області — виселено 1601 сімейств, або 7922
особи; залишено по хворобі — 95 осіб; відсутні — 148 осіб;
втекли по дорозі —11;
по Станіславській області — виселено 1810 сімей, або 9083
особи; залишено по хворобі — 0; відсутні — 200 осіб; втекли
— 5 осіб;
по Львівській області — виселено 4043 сімей, або 20 966
осіб; відсутні — 333 особи; втекли по дорозі — 4 особи149.
153
Загалом із Західноукраїнського регіону було депортовано
на 13.02.1940 року 17 206 сімейств, або 89 062 особи; залишено
тимчасово через хвороби — 1457 осіб; були відсутні на момент
операції — 2152 особи; переїхали в інші райони до початку
операції — 690 осіб; заховалось під час операції — 56 осіб;
утекли під час операції — 34 особи. Зазначалося, що стосовно
цієї категорії осіб розроблені й надіслані в управління НКВС
вказівки для розшуку і встановлення цих осіб з їхнім
подальшим відправленням до місць поселення150.
Наприклад, 17 лютого 1940 року по «ВЧ» за підписом
Берії була передана телеграма N 2935, адресована наркомам
внутрішніх справ України — Сєрову і Білорусії — Цанаві. У
ній зазначалося, що на запити стосовно осадників, затриманих
після проведення операції, а також осадників із числа хворих,
які були тимчасово залишені до одужання, необхідно провести
такі заходи:
«всіх осадників і лісників, які добровільно з’являються в
органи НКВС, а також тих, що одужали, концентрувати при
обласних управліннях НКВС у спеціально пристосованих для
цього приміщеннях, під вартою;
встановити пункти, куди були відправлені їхні сім’ї;
періодично, в міру накопичення цих осіб, які підлягають
відправленню, формувати для них залізничні ешелони і під
вартою конвойних військ направляти в місця розселення
сімей;
осіб, особливо злісних, із числа тих, що втекли під час
проведення операції, при затриманні заарештувати і їхні
справи направляти на розгляд особливих нарад;
для наведення порядку в обліку невиселених з різних
причин громадян, організації розшуку тих, що сховалися від
виселення, а також тих, що були відсутні під час виселення,
створити у складі другого відділу Управління державної
безпеки західних областей України і Білорусії спеціальну групу
оперативних працівників, на яких покласти цю роботу;
про кількість додатково виселених громадян інформувати
в НКВС СРСР»151.
Безправне становище тисяч виселених із батьківських місць
ще більше ускладнювалося так званими відомчими
нормативними актами, звичайно такого відомства, як НКВС,
який по суті і творив у країні закони, вигідні для нього.
154
Зокрема влітку 1940 року в усі органи НКВС була
направлена директива Меркулова N142 від 4 червня, в якій
зазначалося: «... з західних областей України і Білорусії
виселяються строком на десять років в Кустанайську,
Акмолинську, Актюбінську, Південно-Казахську, Павлодарську,
Семипалатинську дбласті Казахської РСР сім’ї репресованих,
що перебувають у таборах для військовополонених, колишніх
офіцерів польської армії, поліцейських, жандармів, колишніх
поміщиків і фабрикантів, великих чиновників колишнього
польського державного апарату. З метою запобігання втеч
виселених осіб і закріплення їх за місцями розселення, разом з
іншими заходами, в органах міліції по місцях розселення їм
видаються паспорти із завчасним проставленням у графі 10
(паспорт зразка 1935 року) і в графі 8 ( паспорт зразка 1938
року) такого запису — «паспорт дійсний тільки в межах
району	області Казахської РСР». Була дана вказівка
у випадках виявлення таких осіб в інших місцевостях негайно
їх затримувати і етапом повертати до місця розселення152.
Це було, як бачимо, не що інше, як «радянський
неофеодалізм», коли права людини повністю скасовувались і
сама вона переводилась у повну залежність від держави; у
такому ж становищі перебували громадяни інших країн,
зокрема Польщі, які вимушено опинились на території СРСР.
На початку війни з Німеччиною між Радянським Союзом
та польським еміграційним урядом було підписано угоду про
відновлення дипломатичних стосунків. Зокрема, було
прийнято указ про амністію «всіх польських громадян».
Польськими громадянами серед мешканців Західної України
та Західної Білорусії вважалися тільки поляки за
національністю. За директивою НКВС СРСР їм дозволялось
проживати на території Радянського Союзу, за винятком
прикордонних зон, місць, оголошених на .воєнному стані, а
також режимних міст 1 -ої та 2-ої категорій.
Однак на практиці це розпорядження часто не
виконувалося. У спеціальному листі за підписом Берії,
направленому наркоматам внутрішніх справ республік і
управлінням НКВС, пропонувалося звернути особливу увагу
на арешти поляків на території Західної України і Західної
Білорусії, яких вони зазнавали після 19 вересня 1939 року до
17 вересня 1940 року. Вони, як відзначалося у цьому листі,
155
звинувачувалися у виступах проти радянської влади. Згодом
заступник міністра внутрішніх справ СРСР Б. Кобулов зазначав,
що спецпереселенці із числа поляків, заарештовані до 17
вересня 1939 року, є дезертирами і провокаторами, а такі
злочинці, на його думку, «звільненню з-під спецпереселення
не підлягають»1*3.
Польські дослідники повідомляють, що уже восени 1941
року були звільнені з місць вислання 400 тисяч підданих
польської держави. Однак цей акт амністії не поширювався на
переважну більшість українського населення, щодо якого
залишалася в силі резолюція XV з’їзду партії більшовиків, в
якій підкреслювалося, що треба «виявляти революційну
пильність у ставленні до українських, польських, єврейських
буржуазних націоналістів — ундовців, оунівців, енденівців,
пепеесівців, сіоністів, бундівців та іншої антирадянської
нечисті».
Свідчення про справжню чи вигадану приналежність до
якихось партій працівники НКВС отримували за допомогою
знущань. Майже кожен, хто пройшов через те «чистилище»,
стверджує, що до нього застосовувались тортури. А хіба не
можна назвати тортурами виселення цілих родин із дітьми? Ці
люди, їхні діти вимагають насамперед моральної компенсації
від органів державної влади, та й не тільки моральної.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ РЕПРЕ-
СИВНОЇ СИСТЕМИ У ВОЄННИЙ ПЕРІОД
(1941 — 1945)
Боротьба з національно-визвольним рухом
у Західній Україні
Не хотілося б, щоб помилки і старі образи, тенденційні
підтасовування і фальсифікація фактів та подій тяжіли над
сьогоднішнім днем і вносили недовір’я у взаємини між грома-
дянами нашої молодої держави, як це було зі сталінським
голодомором 1932-33 років — геноцидом проти українського
народу, Биківнею, Дем’яновим Лазом, Дрогобичем... Правда
про національно-визвольну боротьбу нашого народу проти
окупаційних режимів у 40-х та 50-х роках повинна стати
надбанням усіх. Для цього необхідно неупереджено перегляну-
ти та проаналізувати суспільно-політичні події в Україні тих
часів, спираючись на архівні документи, що стали доступними
для дослідників.
У повоєнний час більшовицька пропаганда повела шалену
боротьбу проти правдивого висвітлення історії національно-
визвольних змагань. Для цього були зддіяні компартійні і
комсомольські сили, свідомість людей заповнювалась
ідеологічними догмами, «науковими працями вчених-
істориків», що паплюжили все українське і особливо
націоналізм, який завжди називали не інакше як буржуазним,
а лідерів ОУН — запроданцями, фашистами, нацистами.
Принагідно навести визначення націоналізму мислителем
І. Ільїним, який писав, що «націоналізм є любов до історичної
подоби і творчого акту свого народу в усій його своєрідності.
Націоналізм є віра в інстинктивну і духовну силу свого народу,
віра у його духовне покликання. Націоналізм є воля до того,
щоб мій народ творчо і вільно розквітав у Божім саді.
Націоналізм є споглядання свого народу перед лицем Божим,
споглядання його душі, його недоліків, його талантів, його
історичної проблематики, його небезпек і його спокус.
157
Націоналізм є система вчинків, що випливає з цієї любові, з
цієї віри, з цієї волі і з цього споглядання»1.
Але ці слова філософа були забуті. До того ж головні
чинники в житті народу — його культура, духовне життя —
були подмінені другорядними. Любов до Батьківщини замінили
любов’ю до держави, до її політичної, військової могутності,
до розмірів її території, яка, мовляв, повинна бути цілісною,
незмінно єдиною, неділимою — навіть якщо вона набута про-
тягом віків неправедним шляхом.
Закономірно, що за такої підміни понять націоналізм у
його кращому розумінні стає на перешкоді імперської політики
радянської держави. Звісно, сталінська, а згодом сусловсько-
брежневська пропаганда боялась національних піднесень ко-
лись поневолених царатом народів. Головний ворог для неї
був націоналізм, і саме слово це набрало в колишньому СРСР
украй негативного змісту.
Увесь трагізм національно-визвольного руху в Україні і
його велич полягають у тому, що з любові до своєї землі й
народу цвіт нації йшов до в’язниць, наражався на кари, ризи-
кував життям, свідомо накладав головою. А ті, що вижили,
пройшовши через всі кола сталінсько-беріївського пекла,
довічно були занесені в безкінечні обліки радянської політичної
жандармерії.
Уважний читач поставить закономірне запитання: яка ж
подальша доля спіткала — після проголошення Декларації про
незалежність України, після власне створення суверенної
Української держави із своєю національною символікою, пра-
пором і державним гімном «Ще не вмерла Україна» — учасників
національно-визвольних змагань, які під цим прапором і зі
словами цього гімну на устах у надзвичайно важких умовах
тоталітарних режимів виборювали державну незалежність
України?
Прикро, але Верховна Рада України, як зазначив заступ-
ник голови Львівської обласної Ради народних депутатів Іван
Гель, ніби забула про людей, які найбільше прилучилися до
боротьби за цю незалежність. Нинішній склад Верховної Ради
так і не зміг усвідомити, що підвалини нашої сьогоднішньої
державності заклали саме борці ОУН і УПА, всі, хто у жахливі
окупаційні часи поклав своє життя або здоров’я і благополуч-
чя на вівтар служіння українському народові, його найвищим
158
помислам і мріям. Тому закон про реабілітацію 17 квітня 1991
року виявився не тільки недосконалим, а й жорстоким стосов-
но людей, котрим ми повинні вклонитися2. Адже фактично
виход ить, що під мантією закону учасники національно-виз-
вольного руху, на яких не розповсюджується його чинність,
спокутують чужі гріхи, про які ми поведемо розмову надалі.
А поки що погляньмо в історію нашого народу, яка постає
перед нами заново з героїчним і трагічним одночасно. Хто ми
і хто вони? Чому вони так діяли? Чого домагалися? Якою була
їхня мета?
Плями є й на сонці, як кажуть у народі. Шлях ОУН — УПА
нелегкий, неоднозначний, нерівний і непростий. Але його
початої — це ідеї романтичної української революції, чисті і
святі3. Його ж кінець має сумні сторінки, як наслідки всіх
революцій — від французької до більшовицької. Однак чи є
завершенням історії ОУН — УПА початок 50-х років, коли був
припинений збройний опір тоталітарному сталінському режи-
му? Адже ідеї національно-визвольної боротьби врешті-решт
реалізувалися: головна програмна мета ОУН — створення су-
веренної Української держави — була досягнута. Це повністю
підтверджується документами, які ухвалила Верховна Рада
України, а також Декларацією та Заявою Президента України
Л. Кравчука від 5 грудня 1991 року, які майже ідентичні з
програмою національно-визвольного руху в період з 1939 по
1953 рік, — програмою п’ятдесятилітньої давності, яка стала
міцним фундаментом національної державності.
Глибока історична закономірність безперервності
національно-визвольних змагань українського народу, на пре-
великий жаль, сприймається неоднозначно навіть серед
парламентарів, котрі брали і беруть безпосередню участь у
реалізації головної програмної мети національно-визвольного
руху українського народу — творення і розбудови суверенної
Української держави.
Навіть сьогодні, заглиблюючись у матеріали ОУН — УПА,
важко по них продиратися, бо всередині кожного з нас так
багато заяложених штампів, котрі автоматично опираються
сприйнято фактів, яких не відкинеш і не спростуєш.
Перші спроби надати українському націоналістичному ру-
хові організованих форм сягають 1900 року, коли Микола
Міхновський почав формувати в Лівобережній Україні перші
159
гуртки для боротьби за державно-політичне визволення
України з-під ярма царської Росії. Після упадку Української
держави 1920 року основи нової національно-визвольної
організації заклав полковник Євген Коновалець, створивши й
розбудувавши Українську військову організацію (УВО), а зго-
дом (1929), на Першому конгресі українських націоналістів,
покликавши до життя ширше угруповання: Організацію
українських націоналістів (ОУН), що повинна була охопити
всі існуючі націоналістичні групи. Було ухвалено головні заса-
ди українського націоналізму, який визначався як духовний і
політичний рух, зроджений із внутрішньої природи української
нації в час її зусильної боротьби за підстави і цілі творчого
буття, маючи за свою мету відновлення, впорядкування, обо-
рону та розбудову Незалежної Соборної Української
Національної Держави4.
ОУН поширила революційну роботу на всі українські землі
та повела боротьбу проти всіх наїзників, зокрема на Західній
Україні. За допомогою широкої організаційної мережі вона
здійснювала чимало протипольських та протимосковських акцій.
Слід зазначити, що умови діяльності на східноукраїнських
землях не дали змоги ОУН досягнути тих зовнішньополітичних
успіхів, які вона здобула на території, яка перебувала під
окупацією Польщі.
На українських землях, що перебували під румунською
займанщиною, головна увага Організації спрямовувалася на
створення та вкорінювання організаційної мережі. На Закар-
патті справою ОУН була боротьба за Українську державу, за
проголошення самостійності 1939 року й безпосередня зброй-
на оборона від мадярських зайд.
Боротьбу за звільнення всіх українських земель і за
об’єднання їх у соборну незалежну державу ОУН вела, спира-
ючись на власні сили українського народу, відкинувши в при-
нципі орієнтацію на чужу допомогу. У процесі цієї боротьби
зростало й міцніло одне незламне бажання — здобути власним
трудом владу на своїй землі. За три десятиліття діяльності
націоналістичного підпілля ота свідомість стала надбанням
широких верств українського народу.
Головні перспективи національно-визвольного руху
українського підпілля визначалися найвищою установою ОУН
— Великим збором ОУН. Перший Великий збір відбувся на
160
Першому конгресі українських націоналістів, що проходив 28
:ічня — 3 лютого 1929 року у Відні. Він покликав до життя
Організацію українських націоналістів на чолі з полковником
Є. Коновальцем і в своїх постановах сформулював загальні
гвітоглядні принципи, політичні напрями діяльності та
організаційні форми ОУН. У роботі конгресу взяли участь
представники Групи української націоналістичної молоді, Ліги
українських націоналістів, Союзу української націоналістичної
молоді та Української військової організації5.
Вже тоді ОУН привернула пильну увагу Державного
політичного управління СРСР, оскільки більшовицька партія
побачила в її особі майбутнього опонента, який являтиме
іагрозу для радянської імперії. До цього за безпосередньою
участю чекістів уже був фізично знищений видатний
український державний діяч в еміграції Симон Петлюра.
Другий Великий збір відбувся дванадцятьма роками
пізніше, в квітні 1941 року у Кракові: прихильники Степана
Бандери намагалися таким чином унедійснити постанови Дру-
гого (римського ) Великого збору ОУН, що відбувся 26-27
:ерпня 1939 року. Розкол в ОУН тоді трапився через розход-
ження у ставленні до Німеччини, до можливого зв’язку з нею
га умови спільної антибільшовицької боротьби. На перегово-
рах Андрій Мельник і Степан Бандера згоди не дійшли.
Повернувшись з Італії, де тривали переговори, Бандера скли-
кав 9 лютого 1940 року надзвичайну конференцію своїх
прибічників і утворив революційну фракцію ОУН, яка згодом
пала називатись ОУН(Б), остання літера — за його особис-
тім ініціалом. Мельниківська частина ОУН здобула відповідно
:вій індекс — М:
За період між першим і другим Великими зборами ОУН
пала поважним, а то й керівним чинником у визвольній
іоротьбі українського народу, мужньо витримавши заходи
юрогів стерти організацію з лиця землі. Найтяжчим ударом,
цо його зазнала в цей період Організація українських
націоналістів, була смерть полковника Є. Коновальця від руки
найманого вбивці, що виконував волю радянського імперсь-
кого центру, 1938 року—напередодні вирішальних для України
подій. Цей підступний удар викликав глибоке потрясіння та
:причинив різні внутрішні ускладнення в ОУН, але сили
організації не послабив.
• 4 45
161
Невід кладна потреба скликання Другого Великого збору
ОУН зумовлювалася важливими змінами політичної ситуації
того часу: упадок польської та румунської окупації на західних
і південно-західних українських землях, їх включення до скла-
ду СРСР та захоплення Закарпатської України Угорщиною, з
одного боку, а з другого — початок другої світової війни.
Необхідно зазначити, що Другий Великий збір 1941 року
започаткував новий етап боротьби за втілення ідей українського
націоналізму. Другий етап не означає заперечення першого: це
був послідовний рух уперед, і без досвіду минулої боротьби він
не був би можливий.
Нове політичне положення, зміна умов визвольного руху
вимагали політичного доозброєння й найдоцільнішої тактики
боротьби. Під кутом тих вимог Другий Великий збір ОУН
прийняв ряд постанов6. Зокрема, в програмній постанові за-
значалось:
«1. Організація Українських Націоналістів визнає, що бо-
ротьба за силу й добро української нації є основою нашого
світогляду; всесторонній розріст, сила, здоров’я й добробут
українського народу — це наша найвища ціль.
2.	Тільки вповні Суверенна Українська Держава може за-
безпечити українському народові свобідне життя й повний
всесторонній розвиток усіх його сил.
3.	Тільки шляхом революційної боротьби з наїздниками
здобуде український народ свою державу.
4.	Тільки справедливий, націоналістичний суспільний лад
буде основою сили Української Держави й основою вільного
життя всього українського народу»7.
Політичною постановою проголошувалось, що «Організація
Українських Націоналістів бореться за Українську Суверенну
Соборну Державу: за визволення поневолених Москвою
народів Східньої Європи й Азії, за новий справедливий лад на
руїнах московської імперії СРСР. ОУН продовжуватиме всіма
силами революційну боротьбу за визволення українського на-
роду без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які
зайшли б на терені Східньої Європи.
Шляхом до осягання наших цілей є Українська Революція
в московській імперії СРСР у парі з визвольною боротьбою
поневолених Москвою народів під гаслом: «Свобода народам і
людині».
162
Програмні постанови ОУН зазначали, що «СРСР — це
новітня форма московського імперіалізму, що доводить поне-
волені народи й країни до національного, культурного й
економічного застою та руїн. Тільки усамостійнення понево-
лених Москвою народів Європи та Азії й свобідна співпраця
між ними доведуть до всебічного розвитку»*.
Для здійснення своїх цілей ОУН передбачала створення та
вишкіл власної військової сили, завданнями якої були б
організація і проведення збройної боротьби ОУН за перемогу
української національної революції й здобуття Української
держави; ця сила мала бути ядром української армії в
Українській державі.
Навесні 1941 року, незадовго після закінчення Другого
Великого збору ОУН, настали різкі зміни в ході воєнних дій.
Німеччина та СРСР, відкинувши всі дипломатичні ходи і
замасковані маневри, вступили у відкритий воєнний конфлікт,
центр ваги пересувається на терени Східної Європи. Таким
чином, Україна стає предметом не тільки імперіалістичних
зазіхань, але й ареною найбільших і найжортокіших в історії
воєн драматичних подій. У результаті наступальних дій
німецької армії, які в 1941-1942 роках мали успіхи, українська
територія на деякий час опинилася під німецькою окупацією.
З приходом чергового окупаційного режиму в Україні на-
стають політичні зміни. Але безперечно не змінюється сам
факт політичного гніту, економічного визиску та фізичного
винищування українського народу, змінилися лише їхні фор-
ми. Нічим не замаскована гітлерівська програма поневолення
та брутальна колоніальна практика одразу ж примусили насе-
лення поневоленої України задуматися над своїм становищем.
Як не парадоксально, але німецька політика масового гра-
бунку та насильства створила своєрідну атмосферу для зро-
стання політичної свідоМості серед найширших народних мас.
Коли б СРСР був знищений і український народ стояв
тільки перед загрозою закріплення німецької окупації, тоді
розвиток його політичної свідомості розвивався б прямою
лінією, яка логічно вела б до чітко оформленої національної
програми в теорії та єдиного фронту всіх політичних сил у
практиці. Одначе процес цього політичного зростання усклад-
нювався наступом більшовицького імперіалізму. Сам факт
існування СРСР та Червоної армії становив реальну небезпеку
б*
163
повернення в Україну колишнього компартійного режиму,
який, переслідуючи немовби окремі прошарки народу, ство-
рював для решти людей фікцію мирного і спокійного життя та
заяложену перспективу щастя й добробуту на майбутнє.
Характерно, що гітлеризм та сталінський імперський синд-
ром на українському терені не знищували одне одного
політично. Йдучи окремо та переслідуючи свої окремі цілі,
вони на практиці тільки полегшували собі роботу. Частина
слабкого елементу, залякана маревом повороту сталінських
часів, бачила порятунок у німецькій силі. Інша ж частина,
бита німецьким чоботом, на її думку, вибирала менше зло,
тобто очікувала порятунку від більшовиків.
Подвійний німецько-більшовицький наступ створив дуже
важкі умови для поширення ідеї української державності. Знач-
но ускладнював справу той факт, що обидва окупаційні режи-
ми в Україні в 1941-1942 роках являли велику військову силу.
Приймати в таких умовах проіраму української державної
самостійності — це, за словами Міхновського, означало вірити
«всупереч логіці фактів».
Здається, жоден поневолений народ не мав у своїй історії
такої важкої і складної ситуації. Тільки дякуючи колосальній
силі українського народу, його прагненню до вільного життя у
власній державі можна було перейти цей період переможно. У
глибокому підпіллі, повсякчас насторожені, в безперервному
русі і дії, кадри ОУН відстояли свої політичні позиції, пішли в
наступ і поширили їх.
Оцінюючи вивезення до Німеччини на каторжні роботи і
пограбування населення як свідому і планову акцію ворога,
розраховану на фізичне винищення народу, ОУН виступила з
гострою протидією. Потужність і форми організованого опору
перебували в залежності від сили організаційної мережі в
даному терені, від того, наскільки населення розуміло загрозу
ворожої акції та було психологічно підготовлене до боротьби.
Тому й практичні результати були в окремих теренах різні.
Найбільші успіхи мали північно-західні області Волині й
Полісся, де було повністю зірвано вивезення робочої сили на
самому початку, тобто навесні 1942 року.
У період другої світової війни на окупованій ворогом тери-
торії український народ почав створювати перші збройні
відділи, які згодом переросли в Українську повстанську армію
164
— військову силу, яка взяла на себе оборону українського
населення Полісся і Волині. Крім цього, УПА прийняла за-
вдання кадрової організації майбутньої Української народної
армії.
Рух УПА скоро поширився з Берестейської, Пінської, Во-
линської та Рівненської областей на Кам’янець-Подільську,
Вінницьку, Житомирську і Київську області. В перших числах
липня 1943 року виступили збройні відділи Української наро-
дної самооборони в Галичині (УНС), яка невдовзі почала
формуватися в кадрові армійські частини. Таким чином, уже в
липні 1943 року 12 областей України стали на шлях збройної
боротьби проти окупантів за самостійну Українську державу.
Великий клич: «Воля народам і людині» — стає основним
гаслом, під яким боролась УПА.
Ведучи активну боротьбу проти гітлерівських загарбників,
УПА ні на мить не випускала з уваги небезпеки, що загрожува-
ла поневоленим народам з боку сталінського тоталітарного
суспільства. Цю небезпеку вона оцінювала реально, тверезо,
до боротьби з нею готувалася дуже ретельно та пильно, але
водночас не послаблювала боротьби на два фронти. Це стало
можливим завдяки тому, що УПА опиралася на таку велику
силу, як народ. Провідники УПА знали, що повне визволення
народу може настати лише внаслідок повалення як
гітлерівських, так і сталінських імперіалістів самим народом.
Коли 1944 року війська Червоної армії витіснили німців із
теренів Західної України, основні частини УПА залишилися в
тилу радянських військ. Що ж відбувалося далі?
До останніх часів про той період писали однозначно: «бо-
ротьба з пособниками окупантів, бандитами, які втратили
людське обличчя»; «радісний перехід населення Західної
України до мирного життя на благо батьківщини і соціалізму».
І тільки напередодні розпаду радянської імперії в офіційній
пресі з’явилася інша характеристика подій: «Це була неоголо-
шена війна, знищення народу цілого регіону недозволеними
методами — методами жорстокого терору... Перемогла взаємна
ненависть, жорстокість, зброя, висилка не тільки окремих
сімей, запідозрених у зв’язках з націоналістами, а масові
ВИСИЛКИ...НЄВИННИХ»9.
Невдовзі на західноукраїнських теренах відновлюється ре-
жим сталінської тиранії. Будь-яка тиранія вважається ефек-
165
тивною тоді, коли вона розповсюджується на цілі народи,
нації, винищуючи їх цвіт і асимілюючи безкрайні простори
імперії. Але при цьому задля «пристойності» зберігається
видимість правового регулювання цими процесами. Його
особливість полягає в тому, що одночасно з існуючою
конституцією починають всесильно правити нормативні акти,
створені у відомчих сферах карального механізму, які прева-
люють над конституційними нормами, залишаючись при цьому
в тіні, оскільки завчасно народжуються під грифами «особли-
вої важливості» та «цілком таємно».
Недовір’я і підозріливість до місцевого населення приму-
шували владу спиратися на людей, які прибули на ці території
за рознарядкою і не розуміли місцевих проблем. Зокрема, з
посад, які представляли номенклатуру, місцеві кадри станови-
ли 1946року тільки 14 відсотків10.
Жорстокість у тій війні проти українського народу була
взаємною. Про бандерівців писалося багато, але можна навес-
ти приклади жорстокості з іншого боку, яка творилась
офіційними державними чинниками того часу. Ось що почув
у розмові з одним із учасників боротьби в Західній Україні
Олександр Довженко: «Одного націоналіста я повісив вниз
галовою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки
м’яса... а він, гадюка, так і помер з криком «Слава Україні»;
скільки я їх перемордував»11. Залишається додати, що' цей
«герой» був слухачем вищої партійної школи.
В даному випадку ми маємо справу з особистою
жорстокістю, але виселення величезних мас людей, яких
підозрювали у співчутті до повстанців, фізичйе винищення
десятків тисяч вояків УПА і підпільників ОУН, — було вже
справою держави. До того ж зазначимо, що в Західній Україні
в 1939-1941 роках було репресовано 1 мільйон 70 тисяч осіб. А
згідно з документами Державного архіву Російської Федерації,
станом на 1 січня 1945 року, тобто за неповних шість місяців
1944 року після визволення теренів Західної України від
гітлерівців, репресивним сталінським апаратом було
ліквідовано 124336 осіб, що брали участь у національно-
визвольній боротьбі. З цієї кількості: вбито — 57 405, заареш-
товано — 50941, «з’явились з повинною» — 15 990 осіб12.
Одночасно з боку державних чинників, що вершили «виз-
вольні» акції в західному регіоні України, були такі втрати:
166
загинуло офіцерів НКВС — НКДБ — 82, загинуло рядових
військ НКВС — 1295, працівників державних і партійних
органів — 3, бійців винищувальних батальйонів — 46; всього
—1426 осіб13. А попереду були ще сім років війни тоталітарної
системи проти українського народу.
Згідно з офіційною статистикою радянської історіографії,
за весь період опору повстанцями було знищено ЗО тисяч
радянських громадян. Як бачимо, репресії режиму проти на-
роду були явно неадекватними і в десятикратних розмірах
перевершували дії ОУН — УПА, що стояли на захисті наро-
дних інтересів та виборювали право на національну
державність. Стає очевидним, що дії влади навряд чи можна
назвати правомірними. І,зрештою,чи не провокувала вона
сама збройну боротьбу?
З метою об’єктивного висвітлення цього далеко не рито-
ричного запитання, яке до цього часу викликає сумніви у
різних верств населення України, зробимо спробу
проаналізувати основні форми та методи діяльності НКВС —
НКДБ — МДБ у боротьбі з ОУН — УПА: прорадянський
партизанський рух, спеціальні провокативно-розвідувальні гру-
пи та каральні військові підрозділи НКВС — МДБ.
Прорадянський партизанський рух проти ОУН—УПА Відомо,
що партизанський рух набрав організаційних форм 1942 року,
коли за підписом Й. Сталіна вийшов наказ N 00189 «О задачах
партизанского движения» від 5 вересня того ж року. Наступ-
ного дня постановою Державного Комітету Оборони за N 2246
С головнокомандуючим партизанського руху в СРСР був при-
значений маршал К. Ворошилов. Після «коронації» новоспе-
чений головнокомандувач видав наказ за N 0061 від 6 листо-
пада 1942 року «О запрещении самовольного вьіхода парт-
изанских отрядов и бригад в советский тьіл», цинізмові якого
немає меж. У ньому зазначалося:
«1. Запретить самовольньїй вьіход в советский тьіл брига-
дам, отрядам и группам без специального на то разрешения.
Запретить командирам отрядов и бригад без разрешения при-
бивать в штабьі и представительства ЦШПД (Центрального
штаба партизанского движения.— І.Б.) на фронтах.
2. Самовольньїе вьіходьі в тьгл рассматривать как дезер-
тирство. Виновньгх привлекать к ответсгвенности.
167
3. Приказ довести до сведения всех комавдиров бригад и
стрядов»14.
Такі надзвичайні заходи передбачались задля того, щоб
радянські партизани не могли опинитися без контролю з боку
московського центру і не переказували під час спілкування з
громадянами реального стану справ на окупованій території,
цілей і завдань прорадянського партизанського руху. А це —
дезорганізація мирного життя цивільного населення на тим-
часово окупованій ворогом території, про що зазначалось у
керівних наказах Центрального штабу партизанського руху, а
також боротьба з національними військовими формуваннями,
що виникали стихійно як спротив народу окупантам і діяли
самостійно без московського контролю.
Зазначимо, що перші повідомлення про народне парти-
занське ополчення на території Волині, яке згодом переросло
в УПА, до Центрального штабу партизанського руху почали
надходити наприкінці 1942 року і мали розпливчастий харак-
тер, ознаки дезинформації. Зокрема, 5 грудня 1942 року на-
чальник ЦШПР П. Пономаренко писав особисто Сталіну. «По
сообщению Сабурова, в лесах Полесья, в районах Пинск,
Шумск, Мизочь имеются большие группьі украинских нацио-
налисгов под руководством лица, законспирированного клич-
кой «Тарас Бульба». Мелкие группьі партизан националиста-
ми разоружаются и избиваются. Против немцев националис-
тьі устраивают отдельньїе засада. В листовках националистьі
пишуг. «Бий кацапа москаля, гони його відсіля, він тобі не
потрібен». Крупний националист Бандера немцами расстре-
лян. По сообщению другого источника, националистьі под
руководством «Тараса Бульбьі» находятся количеством 5000
человек в б км юго-восточнее Сарни, — оборудуют зимние
квартири»15.
Тим часом 11 січня 1943 року начальником оперативного
відділу ЦШПР полковником Соколовим в одному примірнику
був підготовлений оперативний план проведення першочер-
гових заходів щодо посилення партизанського руху в Україні,
який 15 січня цього ж року затвердив начальник ЦШПР П.
Пономаренко. Що ж передбачалося?
Полковник Соколов пропонував, а генерал Пономаренко
затверджував, отже, зводив у ранг офіційної політики: «... в
январе 1943 года передислоцировать украинские партизанские
168
отрядьі с территории РСФСР и БССР на Украйну; проведе-
ние ряда мероприятий по разложению полиции и «национа-
листических» формирований противника на территории
УССР»“.
Краще не скажеш. Не боротьба з фашистськими загарбни-
ками на території України, а боротьба з «националистически-
ми формированиями», котрі виступили проти окупантів, адже,
окрім УПА, на теренах Західної України протягом майже двох
років не було жодних радянських партизанських з’єднань,
хіба що загін Медведєва (спеціального призначення для при-
криття діяльності М. Кузнецова) і сумнозвісні 7-й та 12-й
батальйони О. Сабурова, які, очевидно, і направлялися для
«разложения националистических формирований», творячи
вбивства і пограбування цивільного населення під виглядом
УПА17.
Аналіз наведених документів ЦШПР робить цілком ясним
той факт, що небезпеку для уряду СРСР становив масовий
народний рух на території окупованої України, спротив оку-
пації як фашистській, так і більшовицькій, який вилився в
організаційне об’єднання у формі УПА. Це досить добре
усвідомили і Сталін, і його «соратники по партії». Починається
наступ на неконтрольований із Москви партизанський виз-
вольний рух українського народу. Прийоми — уже
відпрацьовані й відомі — це компрометація, інсинуація і
фізичне винищення.
З листопада 1943 року заступник начальника ЦШПР
комісар державної безпеки С. Бельченко і начальник
розвідвідділу ЦШПР полковник М. Анісімов надіслали у
штаби партизанського руху директиву за N 3762 СС, де зазна-
чалось:
«1. Дайте задание командованию партизанских отрядов и
командирам отдельньїх групп все местньїе и другие национа-
листические формирования брать на строгий учет и в каждом
отдельном случае по установленню ставить нас в известность,
указнвая подробности об организации.
2.	В установленньїе националистические формирования
засилать свою агентуру, ставя ей задачей:
а)	определение численного состава организации, ее воору-
женннх сил и дислокации;
б)	изучение системи связи, характер связи, как она осу-
169
щесгаляется, явки и пароли, метода вербовки в организацию.
3.	Дайте зддание на производство вербовки агентов-внут-
ренников в каждом сформированном националистическом
легионе, и через нее устанавливать:
а)	программно-тактические установки националистов;
б)	от кого националистьі получают жономическую и мо-
ральную поддержку, на кого ориентируются;
в)	руководящее ядро националистов;
г)	поддерживают ли националистьі связь с немцами.
4.	Во избежание провалов задания по засьілке агентов и
вербовке внутренней агентури в националистические форми-
рования доручать талько опитним агентурним работникам.
Продумайте комбинации по организации секретной сьем-
ки сідельних руководящих работников местньи националис-
тов с целью допроса их по вопросу националистических фор-
мирований и вербовки в качестве агентов-внуїренников. За-
дание берите под контроль. Первое сообщение по атому во-
просу ожидаем 15 ноября 1943 года»18.
Остаточно переконавшись утому, що національні з’єднання
Західної України ведуть боротьбу з окупантами, Сталін і його
оточення вирішили завдати по УПА першого удару... руками
радянських партизанів, що дислокувалися на території
Білорусії. Не даремно знаменитий Карпатський рейд парти-
занського з’єднання С. Ковпака мав назву «Сталінський рейд».
Адже Сидору Артемовичу поставив це завдання сам Сталін
під час його перебування у Москві на початку червня 1943
року, про що Ковпак поділився тільки з комісаром з’єднання
С. Руднєвим. Для інших мета рейду залишалася таємницею.
До цього рейду відкритої ворожнечі між радянськими парти-
занами і вояками УПА не було. Зрештою, і бути не могло, бо
на теренах дислокації УПА партизанських з’єднань не існува-
ло. Єдиною силою, що захищала українське населення від
фашистського поневолення, була УПА. Це красномовно
зафіксував С. Руднєв у своєму щоденнику, до речі, досі не
видрукованому повністю19.
Коли Червона армія 1944 року витіснила німців з частини
території Волині, партизанське з’єднання С. Ковпака
відповідно до рішення компартії більшовиків України було
розформоване і на його базі утворена партизанська дивізія ім.
двічі Героя Радянського Союзу С. Ковпака, якою командував
170
П. Вершигора. Ось як визначалися подальші завдання пар-
тизанської дивізії у радіограмі N 991, яку за підписом
М. Хрущова було передано Вершигорі:
«Генерал-майору Вершигора... Исходя из боевого прошло-
го вашей дивизии, она не расформировьівается, а передаємся
под ведение НКВД УССР для борьбьі с немецко-уіфаинскими
националисіическими бандами. Желаю Вам дальнейших бое-
вьосуспехов. Хрущев»20.
Подальші «бойові успіхи» партизанської дивізії передбача-
ли суто поліційно-каральні акції над мирним населенням
Західної України, яке, до речі, до цього допомагало радянсь-
ким партизанам і матеріально, і морально. Наведемо лише
один архівний документ, що засвідчує «подвиги» партизанів
на вже визволеній від фашистів території: «Расписка. Дана
командиру взвода Маркиданову Йвану Васильовичу в том, что
прйнято от него Дубновским РО НКВД задержанньїх в коли-
честве 34 (тридцять четьіре) человека, из них 9 женщин. При-
нял: ответственньїй дежурньїй Дубновского РО НКВД Ро-
збицкий. 15 сентября 1944 года»21.
Більшість затриманих не була причетна до антирадянських
вчинків, але запопадливим виконавцям важливо було показа-
ти результати «плідної діяльності». Чи не така ось «діяльність»
і є причиною конфронтації ветеранів Великої Вітчизняної
війни з вояками УПА? Не всіх, звичайно.
Спеціальні провокативно-розвідувальні групи НКВС — МДБ.
Найбільш підступним методом, який широко практикувався
репресивним апаратом ряданської імперії у боротьбі з
національно-визвольним рухом українського народу, було ство-
рення та використання так званих груп спеціального призна-
чення НКВС — МДБ, що'«діяли» під виглядом національних
формувань — окремих загонів УПА, а потім боївок СБ ОУН
(служби безпеки ОУН) — протягом 1944 — 1953 років.
Завданнями провокативно-розвідувальних груп були про-
ведення широкої агентурної роботи по виявленню провідників
ОУН та УПА, їх фізичному знищенню; проникнення у струк-
тури центрального проводу ОУН, включно із закордоном, з
метою дезорганізації політичної лінії; організація політичних
провокацій та вбивств мирного населення від імені ОУН —
УПА з метою широкої компрометації національно-визвольної
171
боротьби українського народу, нацьковування різних верств
українського населення одна на одну; протиставлення Західної
та Східної України з метою послаблення спротиву сталінському
режимові.
Організаційним моментом, що поклав на державну осно-
ву політичні провокації та замаскований фізичний терор
українського населення, необхідно вважати лист тодішнього
наркома внутрішніх справ УРСР Рясного за N 2070/сп від 20
вересня 1944 року на адресу секретаря ЦК КП(б) України Д.
Коротченка. В цьому документі нарком мотивував необхідність
розформування партизанської дивізії імені С. Ковпака під
командуванням генерал-майора Вершигори та створення з її
особового складу, тобто з колишніх партизанів, спеціальних
малих груп для боротьби з повстанцями в західних областях
України0.
Партія з розумінням сприйняла ініціативу наркома
внутрішніх справ, передбачивши її далекосяжні наслідки, і
невдовзі своєю постановою «О партизанской дивизии имени
дваждьі Героя СССР генерал-майора Ковпака» освятила «виз-
вольні дії» своїх мечоносців. Зокрема, в ній зазначалось:
«1. Дивизию им. дваждьі Героя СССР Ковпака расфор-
мировать, весь личньїй состав образить на укомплектование
органов НКВД в западньїх областях Украиньї и создание
мелких отрядов для продолжения борьбьі с бандитами.
2. Имущество и конньїй состав дивизии, согласно поста-
новленим УК КП(б)У от 18.08.1944 г. за N 44/17-оп исполь-
зовать в органах НКВД.
3. Рясному доложить о результатах вьіполнения зтого
постановлених к 1.10.1944 года»23.
Документи свідчать, що найбільша кількість провокатив-
них груп НКВС — МДБ функціонувала на території Волинсь-
кої, Рівненської та Тернопільської областей, хоча і в інших
областях Західної України вона завдали шкоди визвольному
рухові.
Зокрема, в березні 1945 року управлінням НКВС по
Тернопільській області була створена спецгрупа «Бистрого»
під командуванням начальника відділення по боротьбі з бан-
дитизмом майора державної безпеки Соколова чисельністю у
60 осіб, яка «плідно» функціонувала більше ніж півроку під
виглядом контрольного відділу СБ, про що писав Соколов
172
власноруч начальнику 1-го відділу Головного управління по
боротьбі з бандитизмом НКВС СРСР генерал-майору держ-
безпеки Горшкову. Високо оцінивши «заслуги» Соколова, Гор-
шков 28 січня 1946 року писав начальнику Головного
управління по боротьбі з бандитизмом НКВС СРСР генерал-
лейтенанту держбезпеки Леонтьєву:
«Представляю докладную записку начальника отделения
ОББ УНКВД Тернопрльской области майора госбезопасности
Соколова об организации, формировании и работе спецгруп-
пьі, созданной им из бьівших бандитов-боевиков.
За время работьі в УНКВД т. Соколов проявил исключи-
тельньїе образцьі мужества, отваги и геройства. Весьма трудно
учесть все операции, проведенньїе т. Соколовим. Однако до
сих пор он наїражден тюлько одним орденом.
Я сам лично, да и тов. Сараев (тодішній начальник УНКВС
по Тернопільській області. — І.Б.) также разделяет моє мне-
ние, убежден о необходимости отметить работу т. Соколова.
Ходатайствую перед Вами о возбуждении вопроса о при-
своєний т. Соколову звання Героя Советского Союзаза борь-
бу с украинско-немецкими националистами.
Секретарь обкома КП(б)У т. Компанец зто предложение
также поддерживает»24.
А ось характеристика «геройських дій» ще одного команди-
ра спецгрупи «Орел», що була створена УНКВС по Рівненській
області у травні 1944 року з колишніх партизанів у складі 35
осіб і діяла до 1 квітня 1945 року. За цей час ними було вбито
526 повстанців, затримано — 140 осіб:
«Характеристика на командира спецтруппьі ОББ УНКВД
по Ровенской области Корякова Бориса Павловича, 1921 г.
рождения, уроженец с. Вахтан Тоншаевского района Горьков-
ской области, русский, образование 10 классов, член ВЛКСМ,
окончил военно-инженерное училище в Чернигове.
В сентябре 1941 года бьіл в Киевском окружении — тяжело
ранен и пленен немцами, до 15.04.1942 года находился в
Ровенском концлагере.
С апреля 1942 года и до прихода Красной Армии после
побега работал в Ровенской области у хозяина. Явился в воен-
комати с мая 1944 года зачислен в спецгруппу.
За период пребьівания в спецгруппе на территории Ро-
венской области под его руководством проведено до 200 опе-
173
раций. Своим личньїм примером воодушевлял бойцов на
подвиги в борьбе с бандами УПА и оуновским подпольем.
С 15 июня по 15 августа 1944 года, со своей группой
находись в рейде в Мизочском районе, действуя под маркой
банда, проделал большую работу. За зтот период в результате
проведенньїх операций по ликвидации бандитизме в районе,
группой Корякова уничтожено до 215 и задержало около 65
бандитов. Сам Коряков имеетна счету 16 убитих бандитов и
22 задержанньїх.
С 23.03. по 16.04.1945 годатов. Коряков со своей группой
участвовал в проводим ой операции по ликвидации краевого
провода Южной группьі УПА в Козовском районе Тернополь-
ской областе. Действуя под маркой банда, собрал полньїе
данньіе о дислоцировании бандгруппировок в селах Пенив и
Конюхи и подвел их под удар войск НКВД.
Начальник отдела ББ УНКВД по Ровенской областе майор
госбезопасности Гаврилов»25.
Слід зазначити, що серед жертв «героїчної діяльності»
соколових, корякових та подібних — переважно мирне насе-
лення західних теренів України, яке гинуло внаслідок прово-
катавної політики репресивного апарату, що функціонував
під прикриттям національних формувань, нагнітаючи й без
того надзвичайно напружену ситуацію в краї.
У цій ситуації виникала гостра конфронтація не тільки між
режимом і населенням України, а й, як не дивно, міждержав-
ними інституціями, що входили до складу карального механізму,
зокрема між прокуратурою, МВС, з одного боку, та МДБ
(міністерство держбезпеки) — з іншого. Зокрема, 15 лютого
1949 року тодішній прокурор військ МВС Українського округу
полковник юстиції Конторський надіслав на адресу секретаря
ЦК КП(б) України М. Хрущова доповідну записку за N 4/
001345 «Про факти грубого порушення соціалістичної закон-
ності в діяльності так званих спеціальних груп МДБ».
У ній, зокрема, зазначалося: «Министерством госбезопас-
ности Украинской ССР и его Управленнями в Западньїх
областях Украйни в целях виявлення вражеского украинско-
немецкого националистического подполья широко применя-
ются т.н. спецгруппьі, действующие под видом бандитов
«УПА». Зтотвесьма осірьій метод оперативной работьі, если
би он применялся умно, по-настоящему конспиративно и
174
чекистски подготовленними людьми, несомненно, способ-
ствовал би скорейшему викорчевнванию остатков бандит-
ского подполья. Однако, как показивают факти, грубо-про-
вокационная и неумная работаряда спецгрупп и допускаемне
их участниками произвол и насилия над местньїм населением
не только не облегчают борьбу с бандитизмом, но, наоборот,
усложняютее, подривают авторитет советской законности и
бесспорно наносят вред делу социалистического строительст-
ва в Западних областях Украйни...*261 далі: «Действия так
назмваемнх спецгрупп МГБ носят ярко вираженний бан-
дитский, антисоветский характер и, разумеется, не могут бить
оправдань! никакими оперативними соображениями. Не рас-
полагая достаточними материалами, так назьіваемие спец-
іруппьі МГБ действуют вслепую, в результате чего жертвой их
произвола часто являются лица, не причастньїе к украинско-
бандитскому националистическому подполью... Виступая в
роли украинских националистов, участники спецбоевок идут
дальше по линии искусственного, провокационного создания
антисоветского националистического подполья.. .Грабежи, как
и другие нарушения советской законности, оправдмваются
также оперативними соображениями, и не только рядовими
работниками МГБ, но и самим министром тов. Савченко
(тодішній міністр держбезпеки Української РСР. — І.Б.),
котормй в беседе со мной заявил: «Нельзя боевки посилать в
лес с консервами. Их сразу же расшифруют». Таким образом,
грабежи местного населення спецбоевками не рассматрива-
ются как неизбежное зло и политические последствия подо-
бньїх зксцессов явно недооцениваются»27. А завершуючи
доповідну, «ревнитель» законності пише: «Органи МГБ под
руководством партии проводят огромную работу по викорче-
виванию остатков украинско-националистического бандит-
ского подполья, в борьбе с которим хороши все средства и
нужни хитросгь и изворотливость»28.
Ось яким способом прокуратура «турбувалась» про українське
населення на західних теренах, адже сам факт існування спец-
груп суперечив закону. То про які порушення «соціалістичної
законності» могло йтися? Для МДБ законів ніколи не існува-
ло, цей репресивний апарат працював виключно за вказівками
компартії.
Аналогічні конфронтації виникали і між МВС і МДБ.
175
Адже органи внутрішніх справ завжди вели боротьбу з
кримінальною злочинністю, інше питання — як інтенсивно і
якими методами. На той час провокативна діяльність МДБ
надзвичайно ускладнювала криміногенну ситуацію: важко було
з’ясувати—хто ж чинить убивства та пограбування населення.
Чи це дії окремих кримінальниих злочинців, чи це спланована
діяльність МДБ?
У зв’язку з цим тодішній міністр внутрішніх справ УРСР
Т. Строкам змушений був 9 червня 1949 року за N 582/см
надіслати на адресу міністра внутрішніх справ СРСР Круглова
доповідну записку, де зазначалося: «За последнее время заре-
гистрирован ряд случаев, когда лица, состоящие в агентурно-
оперативной сети органов МГБ западньїх областей Украиньї,
являлись организаторами и участниками грабительских груші.
Работники МГБ вручаютим оружие — тем, кто имеет связи с
преступниками, не контролируют, не воспитьівают, в резуль-
тате чего они, действуя под видом ОУНовских бандитов, за-
нимаются грабежами и кражами мирного населення, так:
— в ночь на 4.01.1949 г. агентьі-боевики Турковского РО
МГБ Дрогобьічской области Шельник Казимир Франковим и
Кульганович Йван Николаевич совмесіно с конюхом РО МГБ
Скоба, вооруженньїе автоматом, двумя винтовками, получен-
ньіми ими от райотдела МГБ, прибили в с. Бережок, где под
видом ОУН совершили вооруженное ограбление Льіло Степа-
на в его доме;
— группа агентов-боевиков Хустского окротдела МГБ За-
карпатской области в составе Антонь Михайла, Антонь Фи-
липпа, Лемко Петра, Тегза Василия под руководством агента-
боевика Кармелюк в течение 1948 года на территории округа
под видом ОУН совершила 13 вооруженньїх ограблений, в
ряде случаев тяжело избив потерпевших. Оружие бьіло ими
получено в Хустском окр. отделе МГБ»®.
Приклади злочинів, зорганізованих МГБ у формі прово-
кативних спецгруп, можна було б продовжувати.
Каральні підрозділи НКВС — МДБ проти
формувань УПА
Найчисельнішим загоном у репресивному механізмі
більшовицької державності, що був кинутий на боротьбу про-
176
та ОУН — УПА, були каральні підрозділи НКВС—МДБ, які
виконували так звані «чекистско-войсковьіе операции» і
здійснювали масові депортації мирного населення Західної
України в глибинні райони радянської імперії протягом 1944-
1953 років.
Зразу ж після витіснення гітлерівців із західних теренів
України, у плановому порядку починається насаджування
внутрішніх військ НКВС, котрі були кинуті проти УПА, що
опинилася в тилу Червоної армії. Уже весною 1944 року на
території Західної України була сконцентрована така кількість
внутрішніх військ НКВС:
— Волинська область: одна стрілецька дивізія НКВС, три
полки та одна бригада; всього загальною чисельністю
5285 осіб.
— Рівненська область: одна стрілецька дивізія та чотири
бригади; всього 8754 особи.
—Львівська область: чотири бригади та один кавалерійський
полк; всього 6525 осіб.
— Тернопільська область: три бригади чисельністю
3057 осіб.
— Станіславська область: одна бригада чисельністю -
1328 осіб.
— Чернівецька область: дві бригади чисельністю 1355 осіб.
Усього ж на той час по названих областях були дислоковані
внутрішні війська загальною чисельністю 26304 особи з пов-
ним озброєнням та амуніцією і технікою. Окрім цього на
територію Волинської та Рівненської областей, як зазначав у
березні 1944 року тимчасово виконуючий обов’язки началь-
ника внутрішніх військ НКВС СРСР генерал-лейтенант Ки-
рюшин, «... по окончании оперативной командировки с Се-
верного Кавказа - будут сосредоточеньї: 19-я стрелковая
бригада численностью 2278 чел. и 21-я стрелковая бригада
численностью 2958 человек». Репресивний апаратна боротьбу
проти УПА кидає також танковий батальйон 2-ї мотострілецької
дивізії, чисельністю 163 особи, у склад якого входило 22 тан-
ки. Невдовзі на додаток до цього з глибинних районів імперії
прибувають п’ять бронепоїздів: N 46 — у Рівне, 73-й — у
Кам’янку Струмилову на Львівщині, 26-й — у Станіслав, 42-й
— у Львів аж зі Забайкалля та N 45 — у Тернопіль з Баку.
Особовий склад цих бронепоїздів налічував 7700 осіб.
177
Ця військова армада, яка зростала з кожним місяцем, до
1953 року протистояла УПА та підпіллю ОУН, втілюючи в
життя закриті постанови компартії, спрямовані на боротьбу
проти національно-визвольного руху українського народу.
Так, 16 травня 1945 року заступник начальника 1-го відділу
Головного управління по боротьбі з бандитизмом НКВС СРСР
підполковник держбезпеки Константинов писав: «... имеют
место совершенно недопустимьіе случаи, когда отдельньїе бой-
цьі и офицерьі органов НКВД и НКГБ, не разобравшись,
применяют репрессии — жгут хати и убивают без суда отдель-
ньіх граждан, когорьіе совершенно не причастньї к бандитам,
чем дискредитируют органи НКВД — НКГБ и органні совет-
ской власти»30.
Але у цій довідці підполковник держбезпеки свідомо вик-
ривляв реальну ситуацію, що склалась на теренах Західної
України після вигнання німецьких окупантів і встановлення,
а вірніше, відновлення режиму сталінської тиранії. Адже реп-
ресії щодо мирного населення являлись далеко не поодино-
кими випадками, а набули характеру ціленаправленої урядо-
вої політики, яка у відповідності до міжнародно-правових
норм характеризується не інакше, як геноцид.
Ось конкретні факти, безпристрасно зафіксовані у доку-
ментах:
«21 октября 1944 года в село Кривеньки Пробежнянского
района Тернопольской области прибила группа в составе 15
человек для виселення семей активних участников ОУН —
УПА. В селе группа била обстреляна находившейся там бан-
дой. Потеряв трех человек убитими, группа возвратилась в
районний центр.
Утром 22 октября 1944 года, для ликвидации бандьі в село
из городаЧерткова прибили бойцьі войск НКВД в количестве
60 человек во главе с майором Полянским и представителем
УНКВД младшим лейтенантом Молдовановьім. Однако бан-
ди в селе уже не било.
Находясь в нетрезвом состоянии, бойцьі по приказанию
майора Полянского и младшего лейтенанта Молдованова учи-
нили дикий разгром села. Так, бьіли-расстреляни десять жите-
лей зтого села в возрасте от 60-ти до 80-ти лет, сожжено 45
домов со всеми подворньїми постройками, домашним иму-
ществом и большим количеством намолоченного хлеба. В чис-
178
ле расстрелянньїх — 5 человек являлись членами семей воен-
нослужащих (у цей час вони перебували на фронтах і, напев-
но, отримали повідомлення, що їх рідні «загинули від рук
українських буржуазних націоналістів». — І.Б.), из 45 сож-
женньк хозяйств 20 являлись хозяйсівами военнослужащих-
красноармейцев.
Присутствовавшие при поджоге домов и расстреле мир-
ньк іраждан начальник РО НКГБ Беляев, начальник РО НКВД
Костан, районний военком Коццрашкин не приняли никаких
мер к прекращению провокационньїх дейсівий майора Пол-
янского и младшего лейтенанта Молдованова31.
Бюро обкома КП(б)У за непринятие мер к пресечению
провокационньїх действий в селе Кривеньки снило с работьі
начальника РО НКГБ Беляева, начальника РО НКВД Кости-
на. Вопрос о их партейносте решено рассмотреть после окон-
чания следствия.
Поручено начальнику областаого управлення НКВД Сара-
єву и начальнику облуправления НКГБ Малинину привлечь к
ответственноста участников поджога домов и расстрела граж-
дан.
Секретарю Пробежнянского райкома КП(б)У Шинкарен-
ко предложено сказать помощь в приобретении леса для пос-
тройки домов семьям красноармейцев, дома которьіх сожже-
ньі»п.
А тим часом безкарність породжувала ще більшу жорстокість:
«25 октября 1944 года участковьій уполномоченньїй По-
рицкого района Вольїнской областе Воротаиков получил за-
дание от начальника районного отдела НКВД задержать в селе
Ляхово гражданина Парфенюка, якобьі дезертировавшего из
Красной Армии. Взяв четьірех бойцов из местной охраньї
общественного порядки, Воротаиков в 20.00 часов вечера ок-
ружил дом Парфенюка иторвался в квартиру. В доме находи-
лась семья Парфенюка: жена, два сьіна, три дочери, из них
однатрехмесячного возраста.
Не обнаружив Парфенюка, Воротаиков засірелил его жену,
пятнддцатилетаего сьша, трех дочерей, в том числе трехмесяч-
ного ребенка. В живьіх остался только младший сьін, которьій
спрятался на печке.
Расстреляв семью Парфенюка, Воротников, с целью со-
крьітая своего преступления, поджег дом и сарай Парфенюка,
179
однако после его отьезда дом бьіл спасен жителями села.
Возвратившись в районний центр, Воротников обьяснил,
что якобьі «из дома Парфенюка в него стреляли бандити».
При расследовании Воротников бнл уличен оставшимся в
живих сином Парфенюка, после чего он сознался в совер-
шенном преступлении. Впоследствии установлено, что граж-
данин Парфенюк находится в Красной Армии и никогда из
нее не дезертировал»33.
Виникає запитання: що залишалося робити Парфенюку і
йому подібним, коли вони, виживши у круговерті війни, по-
вертались до рідних місць і не заставали своїх рідних? Як вони
могли сприймали владу, що утверджувалась кров’ю безвинних
людей?
Архівні документи свідчать про трагедію в селі Смордве:
«В ночь на ЗО октября 1944 года в село Смордве била направ-
лена группа работников Млиновского РО НКВД Тернопольс-
кой области под руководством милиционера Шваб и участко-
вого уполномоченного Клименко с заданием установить, по-
сещают ли бандитьі дом священника Прибьповского.
Прибившая группа, вместо продуманньїх действий по вьі-
полнению задания, подошла к дому священника и открьіла
беспорядочную стрельбу, в результате чего зажгли сарай. Во-
йдя в дом, прибьівшие работники НКВД нанесли несколько
ударов Прибьітовскому, разбили всю его мебель.
Не успокоившись на атом, участковьій уполномоченньїй
Клименко и милиционер Шваб, вьівели на улицу священника
Прибьітовского, его жену, одиннадцатилетнего сьіна, 70-лет-
него отца и дочь, всех из поставили на колени перед горящим
сараєм, а сами в зто время забрали всю одежду и ценности,
принадлежащие семье священника.
После совершенньїх издевательств участковьій уполномо-
ченньїй Клименко отвел в сторону священника Прибьгговско-
го и расстрелял его»34.
Очевидно, що жертви серед мирного українського насе-
лення, які гинули внаслідок репресивних дій карального
беріївського апарату, в офіційній статистиці цього відомства
називалися не інакше як «бандитами».
Коли 16 січня 1946 рокуТ.Строкач був призначений нар-
комом внутрішніх справ УРСР, а його попередник В. Рясний
— першим заступником наркома внутрішніх справ СРСР, то
180
відбулася передача всіх справ НКВС УРСР. В акті передачі
зазначалось, що «... результати по борьбе с бандитизмом по
западньїм областям Украинской ССР за период с февраля
1944 года по 1 января 1946 года харакгеризуются следующими
данннми:
проведено чекистско-войсковьіх операций — 39773
убито бандитов — 103313
задержано бандитов — 110785
арестовано участников ОУН — 8370
арестовано активньїх повстанцев — 15959
явилось с повинной бандитов — 50058
задержано дезертиров — 13704
задержано уклоняющихся — 83284
явилось с повинной дезертиров — 58488
Всего — 443960»35.
Водночас в акті перед ачі перераховувались трофеї, що були
захоплені під час проведення вищеназваних «чекистско-во-
йсковьіх операций», зокрема: літаків У-2 — 1, мінометів —
473, гармат — 46, ПТР — 293, вогнеметів — 20, гвинтівок —
43668, станкових кулеметів — 645, автоматів — 11895, ручних
кулеметів — 5367, набоїв — 7775 тисяч36.
Необхідно наголосити, що у значної частини
військовослужбовців, котрі своїми очима споглядали народну
трагедію, виникали власні міркування, які розходилися із
більшовицькою пропагандою. З такими бійцями контррозвідка
військ НКВС повела рішучу боротьбу.
Так, 18 липня 1946 року тодішній начальник відділу
контррозвідки «Смерш» внутрішніх військ НКВС Українського
округу полковник Павлов надіслав наркомові Т. Строкачу
доповідну записку за N 5994/30 «Об отрицательньїх настрое-
ниях среди личного состава частей и соединений ВВ МВД
Украинского округа», в якій указував:
«На протяжении второго квартала 1946 года среди личного
состава оперативних войск МВД Украинского округа зарегис-
трировано ряд случаев, когда отдельньїе военнослужащие войск
МВД, имея широкеє общение с окружением в районах запад-
ннх.областей Украйни, подвергаютея влиянию враждебной
среди и ОУНовского подполья, скатьіваются не только на путь
преступлений, но и являютея носителями разньїх антасоветс-
ких настроєний. Причем по своєму содержанию нездоровне
181
висказнвания распределяются в двух основних направленн-
ях: во-первих — в направленим клеветьі на колхозное строи-
тельство и восхваление единоличной жизни крестьян запад-
ньїх областей УССР и за границей; во-вторьіх — нежелание
вести борьбу с украинско-немецкими националистами. Об
зтом свидетельствуютследующие факти:
— рядовой взвода связи третьего стрелкового батальона
332 стрелкового полка Захаров в беседе среди бойцов на тему
борьбн с ОУНовским подпольем 2 мая 1946 года заявил:
«Самостийники живутлучше, чем наш народ. Позтому они и
борятся за свои интересьі и борьбьі не прекращают, а, наобо-
рот, ушли в глубокое подполье и все же ведуг борьбу с советс-
кой властью».
— рядовой второго стрелкового батальона 332 СП ВВ МВД
Ушаков, будучи недовольньїм службой в войсках МВД по
поводу проводяших операций с бандитами, в начале июля
1946 года в присутствии старшего сержанта Юсупова и млац-
шего сержанта Сулейманова, заявил: «Разве в зтом доме на-
йдем мьі врагом советской власти, тогда как население сел
отдает нам все до последнего куска хлеба. Зачем нас, солдат,
гоняют по селам и заставляют наводить страх на отих людей?»
Отмеченн случаи и прямо явньїх контрреволюционньїх
виступлений со сторони отдельннх военнослужащих. Так,
например, 8 июня 1946 года рядовой 1-го СБ 86 СП 62
стрелковой дивизии МВД В. Негашев, будучи часовим по
охране арестованних на гауптвахте, висказал такой признва-
ющий лозунг, заявляя: «Уничтожайте советьі, бейте зтот гар-
низон МВД, они грабители, бандити, уничтожаіот невинний
украинский народ»37.
Рядовий 332 стрілецького полку 62 СД Семен Іонов,
уродженець Горьківської області, в розмові з бійцями заявив:
«Надоела зта служба, зачем нас пригнали в Западную Украй-
ну? Вот ми бьем бандеровцев, — ведь они нам никакого вреда
не делают»3*.
Аналізуючи документи контррозвідки «Смерш», що
фіксували морально-політичний стан особового складу військ
НКВС — МВС, треба зазначити, що рядові Захаров, Ушаков,
Негашев та Іонов були справедливі у своїх міркуваннях, бо
навіть сама контррозвідка була змушена звернути увагу на
зростання злочинності у військах.
182
21 липня 1946 року полковник Павлов надсилає Т.Строкачу
доповідну записку за N 5075/4 «О росте преступности и
других аморальних проявленнях в частих войск МВД», де
вказує: «За последнее время преступность не уменьшается, а
резко увеличивается и принимает массовьій характер. Ряд
командиров подразделений благодаря попустительству и бес-
контрольности со сторони командования полков и дивизий
стали на пуп» разложения, группируют вокруг себя подчинен-
ннх, пьянствуют и нередко принимают участие в совершении
преступлений.
... 9 мая 1946 года заместитель командира 1 -й роти 91 СП
лейтенант Сорокин вместе с командиром пулеметного взвода
млддшим лейтенантом Карповим, будучи в нєірезвом состоя-
нии, визвали на допрос задержанную женщину. Во время
допроса избили железннми прутьями, и, не удовлетворив-
шись зтим, положили на пол и насипали в половой орган
перцу, взятого у повара Волочаева. После зтого «допроса»
женщина не могла идти из помещения, где производился
допрос, ее виводили бойци. За зти действия командир диви-
зии ограничился наложением дисциплинарного взискания на
Сорокина и Карпова...»39
Далі зазначалось: «Командир 3-го взвода первой стрелко-
вой роти 86 СП младший лейтенант Н.Казаков, участвуя со
своим подразделением в проводимнх операциях по борьбе с
бандами УПА, систематически нарушаетреволюционную за-
конності»: производитнезаконнме задержання местннх жите-
лей, подвергает во время допросов нечеловеческим литкам
задержаннмх, в результате чего одна из задержаннмх, граж-
данка Дума, будучи на допросе, умерла [...] практика наруше-
ния советской законности и допросов задержаннмх лиц, в том
числе и женщин, с применением избиений и прочих пьпок, в
первом батальоне 86 СП вошла в систему, и командованием
батальона такая практика поощряется. Большетого, замести-
тель командира батальона капитан Шашин лично сам неод-
нократно участвовал в подобннх «допросах» задержаннмх и
применял к ним питки. В частности, в має 1946 года подраз-
делением батальона при проведений операции в деревне Бо-
ков Подгаецкого района Тернопольской областе била задер-
жала беременная женщина Саба, которую Шашин «допраши-
вал», избивал, клал ее на стул и садился ей на живот; в
183
результате указанная женщина Саба заболела, в силу чего бьіла
освобождена.
О фактах избиения военнослужащими полка задержан-
ньіх, известно командиру полка подполковнику Лашманову,
которьій лично сам неоднократно присутствовал при подо-
бньїх «допросах», сопровождаемьіх избиениями задержанньїх
военнослужащими батальона, не принимая никаких мер к
устранению таких явлений (...) такая практика избиения за-
держанньїх и применения к ним пьіток введена работниками
местньїх органов МВД в лице начальника Подгаецкого РО
МВД лейтенанта Юрьева и его заместителя старшего лейте-
нанта Рьілова»40.
Невдовзі така «практика боротьби з бандитизмом» швид-
кими темпами поширилася серед усіх військових підрозділів,
фактично їхні дії були необмежені і вершилися за принципом
доцільності, коли закон залишався лише фікцією. Державний
терор щодо мирного населення шаленів. Але галичани про-
довжували залишатись галичанами навіть у найтяжчих умовах,
зберігаючи традиційну гостинність навіть до своїх гнобителів.
Про це красномовно свідчить зафіксований в архівних доку-
ментах факт, що був не поодиноким: «10 июля 1946 года
группа военнослужащих 6-й стрелковой ротьі 169 стрелкового
полка в количестве 12 человек под командованием младшего
лейтенанта Аминова вьшіла на поиски банда украинских на-
ционалистов с проческой сел Сошино, Нуйно, Раков лес и
Долгая Нива Камень-Каширского района (...) 14 июля 1946
года в 15.00 часов дня указанная группа прочесьівала один из
хуторов села Станиславивка. В зтот момент у одного из жите-
лей гуляли свадьбу, куца бьіл приглашен и младший лейтенант
Аминов. Приняв приглашение на свадьбу, Аминов в течение
двух часов пил водку и танцевал. Окончив гуляние, Аминов,
возвратясь к группе бойцов в сильном опьянении, дал коман-
ду собраться и повел свою группу к следую ще му хутору.
Следуя к хутору, не дойдя к одному дому, в кустах бьіл
задержан мальчик 9-ти лет, которого Аминов начал спрацю-
вать, єсть ли в хуторе бандита, на что мальчик ответил: «Не
знаю». Тогда Аминов произвел несколько вьістрелов из пис-
толета вверх над головой мальчика и ударил его два раза
пистолетом по лицу. После зтого забрал мальчика и повел к
дому. При подходе к дому на Аминова залаяла собака, при-
184
вязанная на цепи, которую Аминов вьістрелом из пистолета
убил.
На звук вьістрела из огорода прибежала хозяйка дома и,
увидев убитую собаку и плачущего сьіна, подняла крик и плач.
Для того, чтобьі усмирить хозяйку, Аминов набросился на
последнюю с обнаженньїм пистолетом, показьівая на свои
погоньї, заявлял: «Я советский офицер и что хочу, то и де-
лаю»41.
Це була симптоматична заява «визволителя».
У повоєнний час під прикриттям боротьби з національно-
визвольним рухом у західноукраїнському регіоні репресивною
машиною були завдані непоправні втрати як українському
народові, так і для його історії. Дії беріївських опричників
сповна конкурували з діями вандалів.
Підтвердженням цього є архівні документи каральних
органів. Так, зокрема, б лютого 1946 року тодішній заступник
начальника Управління по боротьбі з бандитизмом НКВС
УРСР підполковник Задоя зі Львова повідомляв начальни-
кові московського аналогічного управління генерал-
лейтенанту Леонтьєву:
«В ночь на 23 октября 1945 г. из филиала Львовского
исторического музея в селе Подгорцьі совершена кража со
взломом 18-ти исторически ценньїх картин, мебели и других
предметов искусства.
Произведенньїм ОУР Управлення милиции УНКВД Ль-
вовской области расследованием установлено, что кража цен-
ностей совершена группой военнослужащих, которьіе в ночь
на 23 октября 1945 года приехали в Подгорцьі на автомашине,
взломали дверь музея и, погрузив награбленное на автомаши-
ну, скрьілись в направлений города Золочев.
Проводимьіе в течение 3-х месяцев поиски преступников
не давали положительньїх результагов, так как командование
войсковьіх частей, дислоцирующихся в Золочеве, не допуска-
ло оперативной группьі Управлення милиции врасположе-
ние своих частей для производства расследования и обьіска.
И только 23 января 1946 года в результате тщательного изуче-
ния обстоятельств ограбления бьіло установлено, что кража
совершена военнослужащими подразделения в/ч 1365 зенит-
ного артмллерийского полка Красной Армии (командир части
подполковник Овсянников).
185
Под давлением неопровержимьк улик командование до-
пустило нашу опергруппу в расположение части, где и била
обнаружена часть похищенннх ценносгей; часів же сказалась
использованной для оборудования клуба, а некоторне пред-
мети вообще уничтоженьї. Так, например: рами отдвух боль-
ших картин... распиленн на куски и использовани для отдел-
ки сцени и клуба полка, а также из кусков рам отделана
избирательная урна. Похищенная в музее картина «Обрезание
господнє*... изрезана на куски и из нее изготовлена декора-
ция. Биллиардньїй стол бьіл разломан и сожжен...*42
Неважко уявити собі, до чого могло призвести це
«розслідування»: як правило, до повного або часткового вип-
равдання злочинців, що в свою чергу спричинялося до ще
жахливіших актів вандалізму з боку військовослужбовців Чер-
воної армії.
Зокрема, 5 червня 1946 року за N 601/сн міністр
внутрішніх справ УРСР Строкач направив секретарю ЦК
КП(б)У Коротченку інформацію про те, що «во Львове
27.04.1946 года имел место возмутительний случай: в поме-
щение архива (Бернардинская площадь, 1) ворвались курсан-
ти воєнних курсов поваров и начали грабить мебель и архив-
ние документи. В результате разграбленьї и уничтоженьї 128
ценнейших уникальньїх документов — грамот на пергаменте
русских князей и польских королей, среди них одни из ста-
рейших документов: грамота Владислава, князя Опольского
1377 года; грамота, утверждающая привилегии города Львова
королем Людовиком Угорским 1379 года; грамота Димитрия
Великого, князя Володимирского для купечества г. Львова —
1379 года и т.д. Зти грамоти хранились в архиве Львова сотни
лет, били уворовани немцами, но нами размсканн и возвра-
щени в архив, — теперь они погибли. На научную общес-
твенность города Львова зто произвело удручающее впечат-
ление...»43
А ось відлуння тих подій...
У грудні 1991 року, коли народ України майже одностайно
висловив свою думку на користь суверенної Української дер-
жави, за розпорядженням начальника штабу колишнього
Управління внутрішніх військ МВС СРСР по Україні і Мол-
дові генерал-майора М. Скрипника і за згодою керівництва
МВС України до Центрального архіву внутрішніх військ МВС
186
Росії у Москву, отже в іншу державу, були відправлені 1913
томів справ і документів, які стосувались до діяльності військ
НКВС — НКДБ — МДБ в західних областях України 1943 —
1951 років44.
Але якщо у 1946 році у львівських архівах історичні доку-
менти знищувались військовослужбовцями, які не
усвідомлювали того, що вони знищують, то сучасні дії були
завчасно спланованою акцією. Адже як організатори, так і
виконавці чудово були обізнані із змістом архівних справ, в
яких зафіксовані «подвиги» військ НКВС — МДБ у боротьбі із
національно-визвольним рухом українського народу. Ось тільки
одна з багатотисячних справ про дії військ НКВС, які зараз
зберігаються в архівах Росії.
21 липня 1946 року начальник відділу контррозвідки МВС
62 стрілецької дивізії внутрішніх військ МВС підполковник
Ірінархов надіслав начальнику контррозвідки цих військ
Українського округу полковникові Павлову доповідну записку
«О недостойном поведений командира 62 СД ВВ МВД пол-
ковника Козлова В.Г.», де зазначалось:
«Полковник Козлов характеризуется как барахольщик, гру-
биян и невьщержанньїй офицер. За период работьі полковни-
ка Козлова в 62 СД, вначале в должности заместителя коман-
дира, а затем — командира дивизии, Козлов в своем поведе-
ний не изменился и, по поступившим к нам за последнее
время материалам, полковник Козлов как командир дивизии
в своем поведений и обращении с офицерами и всем личньїм
составом, дошел до наглости.
Распродав в городе Києве перед виездом в город Львов
трофейную мебель, Козлов с первьіх дней работьі в 62-й
дивизии занялся барахольством. В момент прибьтгия зшело-
нов 332 стрелкового полка (СП) на станцию Рава-Русская
вьіезжал туда специальнсгизучать возможность барахольства,
а затем, убедившись в наличии таковой возможности и воз-
вратившись в город Львов, полковник Козлов вьіслал на
станцию Рава-Русская вверенного ему по барахольству в бьів-
шей 18 СБ — начальника арталлерии и бронетанковой служ-
би дивизии капитана Верещагина с шестью грузовими авто-
машинами, на которьк била доставлена в город Львов тро-
фейная мебель, часть из которой, в том числе пианино, взял
для себя полковник Козлов, другеє же пианино и часть мебе-
187
ли взял себе капитан Верещагин.
Бнвая в полках, Козлов основнеє внимание уделяет во-
просам самообогащения: будучи во втором батальоне 332 СП,
он взял у командира батальона капитана Шашина (уважний
читач, звернувши увагу на прізвище, пригадає, що про капітана
Шашина йшлося як про садиста.— І. Б.) хорошей отделки
разборной гардероб, письменньїй стол и большое количество
хрустальной посудьі, приобретенние Шашиньїм путем неза-
конного изьятия имущества у жителей Польши (у більшості
випадків в офіційних документах тоді так називали жителів
Західної України.—/.К).
Таким образом, Козлов за короткий перйод пребьівания в
62-й дивизии шикарно обставил свою квартиру, чего закон-
ним путем он не смог би приобрести в течение многих лет.
За последнее время в связи с прибнтием из-за границн в
состав дивизии 10-го и 37-го погранполков полковник Козлов
занялея обеспечением себя лично легковими автомашинами и
в данное время имеет у себя четьіре легкових автомобиля.
Будучи грязньїм в вопросах барахольства, полковник Коз-
лов, естественно,не способен вести борьбу с подобннм пре-
ступннм поведением своих подчиненньїх, глушил поступав-
шие к нему сигнали о преступлениях офицерского состава и
не редко брал под личную зашиту повинних в барахольстве
офицеров. Несмотря на неоднократне сигнали о барахольст-
ве, доходившем до открьггнх грабежей граждан Польши со
сторони командира батальона 332 стрелкового полка капитана
Шашина, Козлов никаких мер не принимал, брал его под
защиту и даже проектировал его перевод на работу в первое
отделение штаба дивизии [...] Получая настойчивие сигнали
6 чрезмерном барахольстве начальника штаба дивизии под-
полковника Бромберг, имевшего в квартире не оплаченние до
сих пор трофей — два пианино, два трельяжа, много мягкой
мебели и прочего имущества, добитого незаконним путем, —
Козлов до сих пор никаких мер к нему не принимает»45.
Якщо високе начальство займалося грабіжництвом, то їхні
підлеглі тим паче. Так, у черговому донесенні полковника
Павлова в міністерство вказувалось: «В июле 1946 года коман-
дир третього батальона 91-го полка капитан Четвериков во
время одной операции изьял у бандитов корову, два поросен-
ка и швейную машинку. Корова била передана через местнне
188
органьї за тисячу рублей командиру 91-го полка, ему же
Четвериков передал одного поросенка, второго поросенка за-
брал заместитель командира батальона по политической час-
ти Зуев. Швейную машинку вместе с пишущей машинкой
батальона и другими вещами Четвериков отправил домой по
месту жительства своей семьи.
Помощник начальника школи младшего начальствующе-
го состава по снабжению старший лейтенант Тол сто в в июле
1946 года для отправки своей семье в город Кузнецк Пензен-
ской области приобрел за паличний расчет жел езнодорож-
ннй вагон, в которьій погрузил много мебели и хозяйствен-
ньгх вещей, среди котормх находились две швейнне машин-
ки, принздлежащие 450-му полку и школе младшего начсос-
тава»*.
Неприкритий грабунок західноукраїнського населення з
боку військ НКВС — МДБ тривав протягом 1944 — 1950 років
у процесі безперервних примусових виселень, що трактува-
лись державними чинниками як «дополнительние мери по
борьбе с бандитизмом». Унаслідок «додаткових заходів» із
західних областей УРСР було депортовано: 50 453 сім’ї у
складі 143 141 особи, втому числі:
Рік	Кількість сімей	Кількість осіб
1944	4724	12762
1945	7393	17497
1946	2612	6350
1947	26612	76586
1948	2623	8274
1949	6489	21672 47
Тема примусових переселень українського народу у
повоєнні часи потребує окремого ретельного дослідження, що
має важливе значення для сьогодення. Адже значна частина
українців, що була обкраєна і вигнана із своїх осель поза межі
України, продовжує залишатись на чужині як діаспора, що до
цього часу не захищена Українською державою.
189
Зазначимо, що у процесі виселень по дорозі гинула велика
кількість людей від голоду й холоду. Інколи керівники НКВС
були змушені звергати увагу на це своїх підлеглих на місцях,
які надто запопадливо виконували вказівки імперського цент-
ру. Так, 19 листопада 1944 року заступник наркома СРСР
Чернишов надіслав у Київ телеграму про те, що виселювані
сім’ї оунівців відправляються в необладнаних для зимових,
перевезень вагонах. Зокрема, в ешелоні N49339, що був
відправлений із Тернополя, не було у вагонах печей, внаслідок
чого в дорозі померло 12 дітей. Те ж саме трапилось в ешелоні
N 48454, відправленому 8 лютого 1945 року зі станції Ки-
верці*.
Ще більші жахи очікували на наших земляків у місцях
розселення, географія яких охоплювала найвіддаленіші рай-
они колишньої імперії. Рівень смертності в місцях спецпосе-
лень значно перевищував кількість народжуваних. Протягом
1948-1949 років народилося 879, померло 6382 особи*.
Кінець 40-х років характеризувався максимально жорсто-
ким режимом по відношенню до спецпоселенців, і цьому
заздалегідь «посприяли» керівники репресивно-карального
апарату УРСР.
Так, 17 грудня 1948 року, остаточно знехтувавши елемен-
тарними правовими нормами, міністр МВС УРСР Т.Строкач
порушив перед міністром такого ж відомства СРСР
В.Кругловим «клопотання», яке не має аналогії за своїм
цинізмом. У цьому документі зазначалось, що «органами МВД
УССР в течение 1944 — 1948 гг. из западньк областей УССР
по решениям Особою Совещания при МВД УССР вьіселено
сроком на 5 лет 15350 семей активних участников банд ОУН в
количестве 37680 человек и органами МГБ УССР — 26332
семьи в количестве 77791 человек, сроки ссьілки которьім в
решениях ОСО при МГБ УССР не указаньї.
С февраля 1949 года истекают сроки ссьілки 4724 семей в
количестве 12760 человек, вьіселеннмх в 1944 году.
Учитьівая оперативную обстановку в западньїх областях
УССР и проводящееся там на оснований постановлених Со-
вета Министров СССР N 3728 — 1524 СС от 04.10.1948 года
вьіселение семей бандитских и националистических злемен-
тов, МВД УССР считает нецелесообразньїм возвращение к
мостам прежнего жительства вьіселенньїх оуновцев.
190
В связи с зшм прошу Вас войти с ходатайством в Союзное
Правительстао о распросіранении на вьіселенньїе семьи оунов-
цев действия Указа Президиума Верховного Совета СССР от
26 ноября 1948 года или же решить вопрос о продлении по
решениям ОСО при МВД УССР срока пребьівания на спецпо-
селении лин указанной категории до 20 лет»50.
Інакше кажучи, Т.Строкач пропонував ввести зворотну
дію закону, хоча формально теорія права передбачала, що
зворотна дія закону не розповсюджується, якщо новий закон
передбачає посилення покарання за дії, що були скоєні до
його прийняття. А якщо зважити, що тисячі українців, яких
брутально вигнали з домівок, взагалі не скоювали нічого про-
типравного, то треба констатувати, що каральними органами
закон використовувався виключно як засіб для свавілля і
репресій, отже законом ніколи не був.
Центральне відомство карального апарату СРСР з
розумінням сприйняло «надзвичайно цінну ініціативу» своїх
підлеглих з Радянської України і, звичайно, пішло їм назустріч.
Невдовзі, а саме 6 квітня 1950 року, Рада Міністрів СРСР
прийняла постанову, звичайно, цілком таємну для громадсь-
кості, за N 1398-508СС, якою повністю скасовувалися строки
виселення осіб, що були заслані на поселення протягом 1944
— 1949 років. При цьому встановлювалось, що всі вони пере-
селені навічно. За цією ж постановою діти спецпоселенців
після досягнення ними 16-річного віку підлягали персональ-
ному обліку спеціального поселення на загальних підставах.
На виселенців поширювалася чинність Указу Президії Вер-
ховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року «Про кримінальну
відповідальність за втечі з місць обов’язкового поселення осіб,
висланих у віддалені райони Радянського Союзу в період
Вітчизняної війни». Покарання за втечу визначалось у 20
років каторжних робіт. На підставі названої постанови був
виданий наказ МВС СРСР N 00248 від 15 квітня 1950 року
«Об обьявлении виселенцям - оуновцам об оставлений их
навечно в специальньїх поселеннях», яким передбачалась ни-
зка репресивних заходів у місцях поселень*1.
Таким чином, у 50-х роках на території радянської імперії
було відроджене рабство, та ще й узаконене. Така доля чекала
на український народ, який відстоював свою незалежність.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
РЕПРЕСИВНО-КАРАЛЬНА
СИСТЕМА ТА МАСОВІ ДЕПОРТАЦІЇ
НАРОДІВ (1945-1947)
Репресивні органи у механізмі примусових
переселень
Правильно зрозуміти трагічний зміст українсько-польсь-
ких взаємин під час другої світової війни та в перші повоєнні
роки допоможуть короткий екскурс в історію включення до
складу Польщі українських етнічних земель та принципова
оцінка тих суспільно-політичних процесів, які відбувалися тут
на міжнаціональній основі.
За даними перепису населення 1931 року, в
західноукраїнських землях налічувалося 8 млн 523 тис. осіб (у
Львівському воєводстві — 2 млн 284 тис., Станіславському — 1
млн 477 тис., Тернопільському — 1 млн 603 тис., Волинському
— 2 млн 085 тис., частково у східній частині Краківського
воєводства — 71 тис., у Поліському — 924тис. і в Нільському
повіті — 79 тис.). З урахуванням східної частини Люблінського
воєводства зі змішаним польсько-українським населенням (592
тис. осіб) на всіх українських етнічних і змішаних українсько-
польських землях, що входили тоді до складу Польщі,
налічувалося 9 млн 115 тис. осіб, в тому числі 5 млн 698 тис.
українців, 2 млн 326 тис. поляків, 924 тис. євреїв, 78 тис.
німців, 48 тис. росіян, 50 тис. представників інших
національностей. Отже, структура західноукраїнського насе-
лення за етнічною ознакою була в той час значною мірою
змішана: частка українців становила 62,4 відсотка, поляків —
25,6, євреїв — 10,1, німців — 1,0, росіян — 0,5, представників
інших національностей — 0,4 відсотка1.
Польське населення, яке жило в західноукраїнських зем-
лях, переважно зосереджувалося в Галичині — 1 млн 547 тис.,
у так званих північно-східних воєводствах — 444 тис., а також
на змішаних українсько-польських землях Люблінського
воєводства — 335 тис. Крім цього, в українських етнічних
землях Краківського воєводства 1931 року налічувалося 60
192
тис. і на змішаних польсько-українських землях Більського
повіту північно-східної Польщі — 55 тис. поляків.
На теренах зі змішаним польсько-українським населенням
східної частини Люблінського воєводства проживало 187 тис.
українців (31,6 відсотка всіх жителів цього воєводства). В
західній частині Львівського, Волинського і Поліського
воєводств, тобто на території, що входить тепер до складу
Польщі, 1931 року було зосереджено 460 тис. українців. Близь-
ко 50 тис. українців проживало в центральних і західних
районах Польщі.
Таким чином, у всіх районах довоєнної Польщі, що вхо-
дять до складу сучасної її території, налічувалося близько 0,7
млн українців. Приблизно стільки ж їх було тут і у перші
місяці повоєнного часу.
До складу українських етнічних земель, які повоєнних літ
були передані Польщі, входила, як відомо, Перемиська земля
(або Перемишльська земля, Перемишльщина, Перемищина).
Довоєнних років ця територія з містами Перемишль, Ярослав,
Ряшів та ін. належала до Львівського воєводства, а також
Лемківщина, Холмщина, Підляшшя. З давніх часів їх пере-
важно заселяли українці.
До Перемишльщини належать території, що зосереджені
на захід від р. Сян (крайня західна частина Бойківщини і
прилеглі до р. Сян передгірські й рівнинні райони). Передгірська
частина Перемишльщини (Надсяння, Передгір’я), яка була
заселена переважно українським і польсько-українським насе-
ленням, пролягала на заході до р. Попрад.
Центром Перемишльщини є одне з найстаріших міст цього
району і всіх етнічних українських земель — Перемишль, який,
як відомо, входив до Давньоруської держави. Розселені тут
племена (дуліби, білі хорвати, тиверці) вже з середини X
століття мали щільні зв’язки з Києвом і разом з його
військовими формуваннями воювали з Візантією. «Згодом, —
відзначав І. П. Крип’якевич, — серед невідомих обставин
вони попали під владу поляків...»2 Через деякий час — «у рік
6489 (981) пішов Володимир до ляхів і зайняв городи їх —
Перемишль, Червен та інші городи, які є ще сьогодні під
Руссю»3. Для зміцнення західного кордону князь Володимир
заснував м. Володимир (Волинський). 1018 року червенські
міста, що виникли на пограниччі з Польщею, були захоплені
7 4-45
193
Болеславом І Хоробрим і знову відвойовані протягом 1030—
1031 років князем Ярославом, який заснував у Надсянні м.
Ярослав. Наприкінці XI століття Перемишль став центром
Перемишльського князівства, а 1141 року Володарко переніс
столицю з Перемишля до Галича.
За названу територію тривалий час точилася боротьба між
Київською, а з XII і першої половини XIV століття — Галиць-
ко-Волинською Руссю із Польщею та Угорщиною. 1340 року
Надсяння увійшло до складу Польщі. 1375 року в Перемишлі
було створено латинське єпископство, 1772 року цей регіон
був включений до складу Австрії, а 1867 року — до Австро-
Угорщини. Він посідає важливе стратегічне положення в Ав-
стро-Угорській імперії. Під час першої світової війни тут
точилися жорстокі бої між російською та австро-угорською і
німецькою арміями. 1939 року внаслідок реалізації пакту Мо-
лотова — Ріббентропа частина Надсяння (правобережна)
увійшла до складу СРСР, коли відбулося розмежування сфер
впливу між гітлерівською Німеччиною і імперським СРСР.
Принагідно зазначимо, що віковічно очікуване західними
українцями єднання з Україною дуже швидко змінилося на
горе, спричинене тотальним насильством каральних органів
над звичайними і конкретними людьми «великой армии тру-
да», їхніми малолітніми дітьми, похилими за віком батьками.
На сцені знаменитої Львівської опери, перлини європейської
архітектурної традиції, було поставлено класичну сталінську
«виставу» за назвою «Народні збори Західної України». І учас-
ники її, переважно поважні й шановані люди, багато з яких
незабаром загинуть від ледь помітного помаху зловісної дири-
гентської палички, виголошували промови, справді схожі на
оперні партії. Солістів щедро підтримував одноголосий хор
залу. І з огляду на реалії тепер львівське «оперне дійство»
зразка 26 жовтня 1939 року нагадує дешеву оперетку.
Оцінюючи події того часу, О. Довженко, який восени 1939
року протягом двох місяців як політпрацівник і керівник
операторської групи працював у західних областях України й
Білорусії, у своєму щоденнику записав гіркі до розпачу рядки:
«Об’єдналися усі українські землі. Буде єдине стадо і єдин
пастир. Усі тепер будем одинакі. Не будемо вже польським
бидлом, ні румунським, ні чесько-угорським. Не будемо зне-
важати галичан за те, що вони добріші і культурніші за нас.
194
Галичани не будуть боятися нас за те, що ми великі і жорсто-
косердні «несамостоятельні» люд е, не європейські й не азіатські,
«ощельнії», як казав той дядько. Узнаємо Закарпатську Україну,
про яку у нас не було написано ні однієї книжечки, ні одного
малюночка, ні однієї вісточки. Жили ми поруч тисячу літ, не
сказавши один одному слова, ми, принаймні «великі», українці.
Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку, в
церебкопівський бушлатземлянистий...»4 Ці слова були зане-
сені Олександром Петровичем до щоденника трохи пізніше —
ЗО червня 1945 року, коли вже всі землі України було стягнуто
докупи. Це слова людини, яка не мала жодних ілюзій щодо
імперської дійсності, і їх варто було процитуватй на цих
сторінках удруге.
1945 року, згідно з договором про радянсько-польський
кордон, Надсяння, як і деякі інші землі, що були етнічними
українськими, а також змішані українсько-польські землі були
від дані Польщі, про що детальніше розповімо далі.
Середньогірські та низькогірські Карпати (Бещади), що
простягаються від р. Сян на південному сході до р. Попрад на
північному заході, були заселені українською етнічною трупою
—лемками. Протягом XV—XVI століть лемки освоїли значну
територію гірських районів, що розташовані далі на заході
Карпат.
У східній частині повоєнної Польщі, на лівобережжі
Західного Бугу розташована Холмщина (Забужжя), що з давніх
часів була заселена українцями. Центром цього району є м.
Холм, засноване XIII століття князем Данилом Галицьким,
який переніс сюди столицю Галицько-Волинської Русі (там
він помер і похований). До 1340 року Холмщина була складо-
вою Галицько-Волинського князівства. Наступних століть вона
переходила до різних країн (Литви, Польщі, Австрії, Росії).
Після Брестської церковної унії (1596) значна частина
українського населення Холмщини та прилеглих районів
Люблінщини і Волині вже XVII століття перейшла на треко-
католицьку віру (в Східній Галичині населення перейшло на
греко-католицьку віру переважно XVIII століття). XVII століття
на Люблінщині зосереджувалася велика кількість українських
громад грецького обряду (в поселеннях Парчів, Острів, Руська
Воля, Люблін, Миліїв, Пугачів, Дратів, Красне, Васлюхи, Луч-
на, Острог та ін.). Відомо, що деякі українські гетьмани, серед
7»
195
них такі, як І. Виговський, П. Дорошенко, І. Самойлович,
порушували питання про західні історичні кордони з Поль-
щею уздовж р. Вісли або поблизу неї. Наприклад, І. Самойло-
вич писав: «Не вся тогобічна сторона Дніпра, Поділля, Во-
линь, Підляшшя, Підгір’я і вся Червона Русь, де стояли славні
міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін... від почат-
ку існування тутешніх народів належали до руських монархів»5.
Завоювання цих земель царською Росією призвело до
релігійного переслідування греко-католиків. Восени 1919 року
Холмщина увійшла до складу Польщі. За даними перепису
населення 1931 року, тут (ураховано східну частину
Люблінського воєводства зі змішаним польсько-українським
населенням) жило 56,5 відсотка поляків і 31,8 відсотка
українців.
На північ від Холмщини розташоване Підляшшя (Підлісся)
— історико-географічна зона зі змішаним польсько-
українським населенням. Раннього середньовіччя ця земля
була складовою Київської Русі; її заселяли східнослов’янські
та литовські племена. Від середини XIV століття Підляшшя
було включено до складу Литви, пізніше перейшло до Польщі.
Ця територія перебувала також під владою Пруссії, Австрії,
Росії.
Отже, з давніх-давен землі Лемківщини, Надсяння, Хол-
мщини та Підляшшя належали Україні, проте через різні
обставини часто потрапляли під панування інших держав.
Сталося так, що з утворенням нової карім Європи після другої
світової війни вони знову опинились у складі Республіки
Польща. На цих землях залишилось близько 700 тис.
українського населення. Ця кількість згодом могла б створити
національну меншину у Польщі, тим паче, що українці не були
прибульцями, а жили там споконвічно на своїй землі,
приєднаній до Польщі без урахування їхніх інтересів.
Тимчасовий уряд Польщі замислив остаточно розв’язати
проблему національних меншин і прагнув, щоб національні
меншини, зокрема українці, добровільно чи примусово
покинули Польщу, а ті, що залишаться, повинні бути
асимільовані.
Ще 9 вересня 1944 року була підписана угода між Польсь-
ким Комітетом Національного Визволення і урядом УРСР
про взаємну евакуацію українського населення з території
196
Польщі до УРСР і польського населення з тери-
торії України до Польщі. Угоду підписали без урахування
думки як українського населення, що залишилося в Польщі,
так і польського населення, що залишалось в Україні.
Єдине, що підкреслювалося, — це добровільний характер
переселення.
На наш погляд, однією з центральних проблем українсько-
польських переселень 1944—1947 років є становлення та
діяльність механізму приведення в дію нормативних актів
періоду беззаконня. Механізму, до складу якого на той час
входив державно-адміністративний апарат радянського
суспільства, з одного боку, і польського просталінського уряду
в особі Комітету Національного Визволення, а за деякий час
— Тимчасового уряду Національної єдності — з іншого, які
створювали відповідні органи з депортації цілих народів і
народностей, прикриваючи це вдаваною евакуацією та ще й
на основі «добровільності». Радянське суспільство тоді вже
перебувало в тій стадії, коли будь-який висловлений уголос
сумнів неминуче передбачав переміщення особи в неозорі
краї Архіпелагу ГУЛАГ.
Проте між двома переселеннями була величезна різниця.
Адже з України могли переселятися, у відповідності з Уго-
дою, ті громадяни, які були польськими підданими до 17
вересня 1939 року. Щоправда, тільки польської або єврейсь-
кої національностей. А з Польщі до СРСР під маркою УРСР
повинні були переселятись українці, які були підданими
Польщі, але від діда-прадіда проживали на землях Холмщи-
ни, Надсяння, Лемківщини — етнічних українських землях. І
вони були змушені покидати власними руками збудовані гос-
подарства, своїм потом і кров’ю зрошені і оброблені власні
ділянки землі.
Беручи до уваги, що зміст Угоди подавався в переказі і ще
й донині трактується дослідниками неоднозначно, необхідно,
на нашу думку, навести її основні положення. У повідомленні
до українського, білоруського, російського і русинського насе-
лення Польщі про можливість і порядок евакуації на територію
України зазначалися такі основні розділи:
«Хто має право евакуюватися:
Евакуації підлягають громадяни української, білоруської,
російської і русинської національностей, що проживають у
197
Холмському, Грубешувському*, Томашувському, Люба-
чувському, Ярославському, Перемишльському, Лісковському,
Замостянському, Красноставському, Білгорайському та Вла-
давському повітах та інших районах Польщі, які забажають
переселитися з території Польщі на Україну.
Куди подаються заяви про бажання евакуюватися:
Бажаючі переселитися на територію України на підставі
Люблінської угоди від 9 вересня 1944 року мають про це
заявити усно або на письмі районним уповноваженим УРСР і
представникам Польського Комітету Національного Визво-
лення, які діють спільно у визначених в кінці повідомлення
пунктах, або Головному Уповноваженому Уряду УРСР і Го-
ловному Представникові Польського Комітету Національного
Визволення, що перебувають у Любліні.
Строк подачі заяв про евакуацію:
Громадяни, які бажають евакуюватися, у зазначеному вище
порядку, щоб не затягувати переїзд до осіннього бездоріжжя,
повинні подати заяви до 15 жовтня 1944 року.
Умови розселення евакуйованих на території УРСР:
Евакуйовані на територію УРСР будуть розміщені за їхнім
бажанням або в колгоспному господарстві, або будуть наділені
землею для ведення одноосібного господарства в розмірах не
менших, ніж ті, якими вони користувалися до евакуації, але не
більше 15 гектарів на одно господарство.
Селяни, які переселяються на територію Української РСР,
якщо вони навіть і не мали землі на момент евакуації, в разі
їхнього бажання будуть наділені землею на загальних підставах.
Пільги для тих, що переселяються:
Особам, що евакуюються на підставі Люблінської угоди від
9 вересня 1944 року з Польщі на територію України, надають-
ся такі пільги:
а)	з них будуть списані всі недоїмки, які лічаться за ними
по натуральних поставках, грошових податках і страхових пла-
тежах;
б)	в разі, якщо евакуйований здасть у Польщі свій урожай
державі у пункті, звідки він виїжджає, Українська РСР на
місці, де оселиться евакуйований на Україні, поверне йому
* Географічні назви в документах подаються за оригіналом.
198
зданий урожай у тій же кількості;
в)	всі переселені на територію УРСР господарства
звільняються в 1944 і 1945 роках від усіх державних грошових
податків та страхових платежів;
г)	евакуйованим у місці їх розселення видається грошова
позика на господарське влаштування та інші потреби в розмірі
5000 крб. на од не господ арство, з поверненням її на протязі 5
років;
д)	евакуйовані, які засіяли в Польщі озимий клин, одер-
жать у місці розселення на території Української РСР озимі
посіви по можливості у тій же кількості. (Чиї посіви, звідкіля
вони могли взятись? Очевидно, це посіви тих сотень тисяч
знедолених наших співвітчизників, яких, звинувативши у так
званому бандпособництві, щорічно восени насильницьки ви-
возили товарняками в Сибір і Казахстан. — І. Б.)
Що та в якій кількості дозволяється вивозити евакуйованим:
Евакуйованим дозволяється вивіз одежі, взуття, білизни,
постільних речей, продуктів харчування, хатніх речей,
сільськогосподарського реманенту, упряжу та інших предметів
домашнього і господарського вжитку загальною вагою до 2
центнерів на одну сім’ю, а також належної евакуйованому
господарству худоби і птиці.
Особам спеціальних професій, як-от: робітникам,
ремісникам, медикам, художникам, вченим та ін. надається
право вивозити речі, необхідні для їхньої професійної
діяльності.
Розрахунки за майно, яке евакуйований залишає:
На майно, яке евакуйований залишає у Польщі, на місці
складаються спеціальні описи районним уповноваженим Уря-
ду УРСР і районним представником Польського Комітету
Національного Визволення. Вартість рухомого і нерухомого
майна, яке залишається після евакуації, повертається еваку-
йованим за страховою оцінкою, згідно з законами, що існують
у Польській Державі.
В разі відсутності страхової оцінки майно оцінюється
районними уповноваженими і представниками договірних
сторін.
Особи, що від’їжджають на підставі Люблінської угоди від
9 вересня 1944 року, і майно, яке вони вивозять, звільнюються
від буд ь-яких оподаткувань, пов’язаних з від’їздом.
199
Перевезення евакуйованих з території Польщі в Українську
РСР бере на себе Уряд УРСР, по можливості виділяючи тран-
спортні засоби.
Кого з членів сім’ї може взяти з собою евакуйований:
Особам, що евакуюються на підставі згаданої угоди,
надається право в порядку спільного виїзду взяти з собою
сім’ї, при цьому у складі сімей на підставі висловленого члена-
ми сім’ї бажання можуть бути евакуйовані: дружина, діти,
мати, батько, онуки, вихованці, а також інші домочадці, оскільки
вони ведуть спільне господарство з евакуйованими.
Куди звертатися з питаннями про евакуацію:
В усіх питаннях, пов’язаних з евакуацією, належить звер-
татися до районних уповноважених Уряду УРСР і представників
Польського Комітету Національного Визволення, які діють
спільно в таких пунктах: Влодава, Холм, Грубешув, Томашув,
Любачув, Ярослав, Перемишль, Лісько, Замостьє, Красностав,
Білгорай»6.
Гарантом виконання цієї угоди слугувала наявність підписів
Голови Ради Народних Комісарів УРСР Микити Хрущова та
Голови Польського Комітету Національного Визволення Ед-
варда Осубки-Моравського. Як з’ясувалося, ці гарантії стали
всього-на-всього безвідповідальними заявами.
Звичайно, як свідчить практика того часу, сценарій угоди
завчасно розробили в Москві. Щоб переконатися в цьому,
досить порівняти тексти аналогічних угод, які укладено Поль-
ським Комітетом Національного Визволення з урядом
Білоруської РСР 9 вересня 1944 року і урядом Литовської РСР
22 вересня 1944 року.
Аналізуючи тексти цих угод, необхідно зазначити, що вони
зовсім не вписувались у міжнародно-правову практику і супе-
речили основним правам людини. Хоча в них формально й
зазначалося, що кожний може робити добровільний вибір і
виявляти своє бажання, але ілюзорність цих положень та
різноманітності пільг полягала в тому, що надворі був 1944
рік, ще тривала спустошлива війна. І до її закінчення було ще
довгих 242 дні, тож усе було насамперед для фронту, все для
перемоги. Фактично діяли закони воєнного часу. І той же хліб,
і ті ж гроші насамперед використовувались на потреби фронту.
Які чинники вплинули на появу цих угод саме під час
війни, а не по її завершенні? Перш ніж відповісти на це
200
запитання, зазначимо, що у великій політиці дрібниць не
буває. Скорше, там, де вбачається дрібниця, на якій спеціально
наголошується, стоїть саме велика політика. Політика спря-
мована Сталіним на повоєнний розподіл сфер впливу у світі.
Треба пам’ятати, що паралельно з Польським Комітетом
Національного Визволення, який постав 21 липня 1944 року,
в Лондоні перебував законний уряд Польщі, який керував
країною до 1 вересня 1939 року, і переважна більшість зустрічей
у Москві, де розглядалися питання повоєнної Польщі,
відбувалися в присутності представників і законного уряду
Польщі, і Польського Комітету Національного Визволення.
Представників України, Білорусії та Литви на зустрічах, при-
родно, не було.
Польський лондонський уряд вимагав відновлення Польщі
в кордонах до 1 вересня 1939 року, чим виявляв нерозуміння
незворотних історичних змін, що відбулися після зазначеної
дати. Саме цим він і поставив себе поза історією власної
держави. Водночас Польський Комітет Національного Визво-
лення формувався під контролем Москви, з перспективою
соціалістичних перетворень у країні. При цьому, на нашу
думку, відбувся звичайний ринковий обмін — торг, на якому
за соціалістичний шлях розвитку Польщі лідери Крайової
Ради Народової вимагали виселення з території нової Польщі
українців, білорусів і литовців, щоб раз і назавжди покінчити
з проблемою східних кордонів Польщі.
Сталін не був би Сталіним, якщо б він це зробив своїми
руками. Він це зробив від імені українців руками М. Хрущова,
від імені білорусів руками П. Пономаренка, від імені литовців
руками М. Ге�