Заборона примусової праці - принцип правового регулювання трудових відносин - Войтенко О.О.

Автор: Войтенко О.О.

Теги: право юриспруденція трудове право юридичні науки

Год: 2020

Похожие

Земельні відносини в Україні як об'єкт кримінально-правової охорони

Правовий статус державних господарських обʼєднань

Право на мирні зібрання: теоретичні, практичні та порівняльно-правові аспекти

Економіка праці

Текст

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Кваліфікаційна наукова праця
на правах рукопису
ВОЙТЕНКО ОЛЬГА ОЛЕГІВНА
УДК 340.111.5
ДИСЕРТАЦІЯ
ЗАБОРОНА ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ – ПРИНЦИП
ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН
12.00.05 «Трудове право; право соціального забезпечення»
Юридичні науки
Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних
наук.
Дисертація

містить

результати

власних

досліджень.

Використання ідей, результатів і текстів інших авторів мають посилання
на відповідне джерело. _________________ О. О. Войтенко
Науковий керівник:
Арсентьєва Олена Сергіївна,
кандидат юридичних наук, доцент
Харків – 2020

АНОТАЦІЯ
Войтенко О. О. Заборона примусової праці – принцип
правового регулювання трудових відносин. – Кваліфікаційна
наукова праця на правах рукопису.
Дисертація

на

здобуття

наукового

ступеня

кандидата

юридичних наук за спеціальністю 12.00.05 «Трудове право; право
соціального

забезпечення».

–

Східноукраїнський

національний

університет імені Володимира Даля, Міністерство освіти і науки
України, Сєвєродонецьк, Національний юридичний університет імені
Ярослава Мудрого, Міністерство освіти і науки України, Харків, 2020.
Дисертацію присвячено дослідженню принципу заборони
примусової праці, його співвідношенню з суміжними поняттями,
місцю в системі принципів трудового права, межам реалізації.
Констатується,

що

трудова

діяльність

людини

найважливішим чинником її виживання на планеті, перетворення
навколишнього середовища і самої людини, як біосоціальної істоти.
Новітня епоха в розвитку людського суспільства висвітлила ключові
положення про свободу особистості, поєднанні особистих і суспільних
інтересів, органічній єдності індивідуальної і суспільної корисності
праці людини, як об'єктивної умови збереження його в природі і
розвитку соціуму.
Право на працю в системі прав людини має основоположне
значення, оскільки від його реалізації на практиці багато в чому
залежить, чи зможе людина забезпечити себе і своїх близьких
необхідними матеріальними благами, реалізувати інші права. Право
на працю має не тільки декларуватися в законодавстві, а й реально
виступати об'єктом правового захисту. Це право обумовлене сутністю
людини та відображає її природну потребу в праці. Воно виступає

свого роду фундаментом, на якому ґрунтуються всі інші права і
свободи людини у сфері праці.
Зроблено

висновок,

що

право

на

працю

–

одне

фундаментальних прав людини, встановлене міжнародно-правовими
актами й визнане всіма державами світу. Воно належить до групи
соціально-економічних і в загальному сенсі відбиває потребу людини
створювати і здобувати джерела існування для себе та своєї сім’ї,
реалізовувати власний творчий потенціал, виражати свою особистість.
Примусова

праця,

свою

чергу,

це

виконання

роботи

без

попереднього надання згоди, що може здійснюватися під загрозою
застосування як фізичного так і психічного насильства.
Установлено, що принцип заборони примусової праці є якоюсь
мірою проявом принципу свободи праці. Свобода праці, дозволяючи
суб'єкту трудових відносин активно реалізовувати себе в сфері праці,
як, втім, і зайняти пасивну позицію – не застосовувати свої здібності
для трудової діяльності, тим самим є гарантом принципу заборони
примусової праці. Адже тільки вільна праця може бути об'єктом
правового регулювання, тоді як примусова праця завжди пов'язана з
насильством і відсутністю волі особи на її виконання. Свобода праці
несумісна

примусовою

працею.

Отже,

дослідження

та

співвідношення принципів свободи праці та заборони примусової
праці дозволяє прийти до висновку, що зазначені принципи
знаходяться в тісному взаємозв'язку.
Аргументовано, що принципи свободи праці та заборони
примусової праці як одні з основних принципів трудового права
означають можливість кожного розпоряджатися своїми здібностями
до праці, вибирати рід діяльності і професію поза всяких форм
примусу, а також відмова держав від використання примусової праці в
усіх його формах. До складу принципів входять наступні імперативи:

право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці; свобода
волевиявлення при виборі роду діяльності; свобода волевиявлення при
виборі професії; заборона примусової праці; обов'язок держави
сприяти здійсненню права на працю.
Встановлено, що принцип заборони примусової праці є
реалізацією міжгалузевого принципу свободи праці, оскільки людина
повинна

володіти

невід’ємним

виключним

правом

вільно

розпоряджатися своїми здібностями до праці і реалізувати їх на
власний розсуд без застосування примусу. Свобода праці – це елемент
права на саморозвиток і самореалізацію людини, а примусова праця –
це неприродний для людини стан виконання роботи в зв'язку з
примусовим чи іншим впливом при порушенні прав працівника. Тому
законодавча заборона примусової праці посилює принцип свободи
праці
Зроблено висновок, що ефективність правового регулювання
трудових суспільних відносин перебуває у прямій залежності від його
відповідності об’єктивним закономірностям їх існування та розвитку.
При цьому першорядне значення має здатність законодавця вловити
основні тенденції і відобразити їх у змісті стрижневих елементів
системи трудового права – її принципах. Оскільки саме в принципах
трудового права найбільше відображена сутність останнього у всій
багатоаспектності його сторін і закономірностей.
Наголошено на тому, що свобода праці – це елемент
природного права людини, а примусова праця – це протиприродний
людині стан. Суб'єктом примусової праці може бути тільки працівник,
оскільки саме він є найменш захищеною стороною в трудових
відносинах. Примусова праця передбачає обмеження прав особи й
абсолютно неприпустима в цивілізованому суспільстві і державі,
котра претендує на те, щоб бути правовою.

До ознак принципів трудового права необхідно віднести такі,
як:

системність

та

взаємоузгодженість,

загальнообов’язковість,

універсальність, стабільність, загальнозначущість, регулятивність,
правова визначеність.
Відстоюється позиція, що принципи трудового права є
важливим складовим елементом системи правового регулювання
трудових відносин. Найбільш яскраво регулятивна функція принципів
трудового права проявляється при подоланні прогалин в праві. Окрім
цього принципи трудового права мають надзвичайно велике значення
для забезпечення належності конструювання нормативних приписів
трудового

законодавства.

Вони

забезпечують

послідовність

нормотворчої практики, фактично створюють умови для переходу від
старих правил нормативної регламентації до нових алгоритмів
упорядкування суспільної взаємодії.
Дослідження засад правової регламентації щодо примусової
праці підтверджують, що не можуть застосовуватися як такі, що
суперечать Конституції України, положення Кодексу законів про
працю України, відомчих положень або статутів про дисципліну тощо,
які передбачають можливість тимчасового переведення працівника
без його згоди на іншу роботу.
У роботі проаналізовано нормативні акти з регулювання права
на працю в Україні та інших державах. Зроблено висновок, що на
сьогодні право на працю в різних правових формах закріплено у ряді
країн, як в тих, що розвиваються, так і економічно розвинених, адже
положення, що репрезентують інтереси значної частини суспільства,
містяться не тільки в міжнародно-правових актах, а й у нормах,
прийнятих на рівні національного законодавства окремих держав ‒ у
більшості конституцій і законах. Фактично конституція майже кожної
сучасної держави включає положення, що так чи інакше стосується

права на працю. Але незважаючи на загальне поширення цього права
у більшості держав відсутнє саме поняття «право на працю».
Здебільшого це право носить декларативний характер.
Зазначено правила, яких повинні дотримуватися уповноважені
особи у разі застосування примусової праці. Серед них: неможливість
залучення неповнолітніх та жінок, обов’язкове медичне засвідчення
належного стану здоров’я; неможливість залучення будь-якої особи на
строк, більший за 60 днів на рік, обов’язковість посвідчення особи,
залученої до примусової праці відповідним документом; встановлення
такої самої тривалості робочого дня, як і під час виконання праці за
вільним наймом, встановлення одного вихідного дня на тиждень;
сплачуваність

примусової

праці;

неможливість

застосування

примусової чи обов’язкової роботи для виконання підземних робіт у
шахтах.
Наявність юридичної відповідальності не лише підприємства, а
й конкретних посадових осіб за неукладення, або не належне
оформлення укладеного трудового договору, або його не легітимація у
порядку, передбаченому чинним законодавством, стає реальною
гарантією недопущення порушення прав працівника при укладенні
трудового

договору,

що

свою

чергу

виступає

гарантією

неприпустимості використання примусової праці в умовах сьогодення,
відсутності такого негативного процесу в реальних суспільноправових трудових відносинах в Україні.
Встановлено, що право на заборону примусової чи обов’язкової
праці регламентується міжнародними актами як загального, так і
спеціального характеру. Міжнародні акти містять змістовно аналогічні
визначення терміна «примусова чи обов’язкова праця», що свідчить
про відповідність принципу правової визначеності та усталені
підходи.

Зроблено

висновок,

що

заборона

примусової

праці

міжнародно-правових актах не завжди встановлюється через класичну
норму-заборону: її регламентація може логічно «випливати» з інших
норм, якими встановлюються, наприклад, відповідні вимоги для
роботодавців.
Змістовний аналіз встановлених актами міжнародного права
можливих винятків із заборони примусової чи обов’язкової праці дає
змогу говорити про те, що його метою є задоволення відповідного
публічного інтересу (переважно під час надзвичайних обставин:
стихійного лиха, особливого стану та ін.), що відповідає принципу
балансу приватних та публічних інтересів;
На основі аналізу низки рішень Європейського Суду з прав
людини встановлено, що при вирішенні справ щодо порушення статті
4 (заборона рабства і примусової праці) ЄСПЛ використовує не тільки
Конвенцію, а й інші міжнародно-правові акти та акти національного
законодавства держав-учасниць. При відмежуванні «примусової чи
обов’язкової праці» від праці, що здійснюється вільно, ЄСПЛ у своїй
практиці виокремлює два критерії: наявність загрози покарання та
виконання такої роботи поза волею особи.
Виходячи

аналізу

міжнародної

практики,

зарубіжного

законодавства та наукової літератури встановлено, що розвиток
державного регулювання соціально-трудових відносин в умовах
інтегрування України у світову економіку не може здійснюватись без
урахування

міжнародних

трудових

стандартів,

що

містять

упорядковану систему міжнародних норм і принципів, розроблених на
основі взаємних угод між державами щодо питань, пов’язаних із
визнанням та закріпленням основних прав людини у сфері праці,
регламентуванням найманої праці та її окремих умов, захистом
індивідуальних та колективних інтересів працівників, визначенням

основ правового статусу трудових мігрантів, регулюванням праці
окремих категорій працівників, формуванням соціальної політики та
визначенням її пріоритетів.
Сформульовані у дисертації наукові положення, висновки,
практичні пропозиції можуть бути застосовані як теоретичний
матеріал при розробці та прийнятті нормативно-правових актів, що
визначають засади реалізації принципу заборони примусової праці
при виникненні, зміні та припиненні трудових відносин а також в
практичній

діяльності

органів

державної

влади,

профспілок,

роботодавців, органів державного нагляду й контролю за дотримання
законодавства про працю, судів.
Ключові слова: примусова праця, обов’язкова праця, трудовий
договір, принципи права, принципи трудового права, свобода праці,
свобода договору, право на працю.

SUMMARY
Voitenko O. O. Prohibition of Forced Labor – Principle of Legal
Regulation of Labor Relations. – Qualifying scientific work on the rights
of the manuscript.
Thesis for the degree of Candidate of Science on specialty 12.00.05
«Labour Law; Law of Social Maintenance». – Volodymyr Dahl East
Ukrainian National University, Ministry of Education and Science of
Ukraine, Severodonetsk, Yaroslav Mudryi National Law University,
Ministry of Education and Science of Ukraine, Kharkiv, 2020.

The dissertation is devoted to the research of the principle of
prohibition of forced labor, its relation to related concepts, place in the
system of principles of labor law, limits of realization.

It is stated that human labor is the most important factor in its
survival on the planet, the transformation of the environment and man
himself as a biosocial being. The latest era in the development of human
society has highlighted key provisions on individual freedom, the
combination of personal and social interests, the organic unity of individual
and social utility of human labor, as an objective condition for its
preservation in nature and the development of society.
The right to work in the human rights system is of fundamental
importance, because its implementation in practice largely determines
whether a person will be able to provide themselves and their loved ones
with the necessary material benefits, to exercise other rights. The right to
work must not only be declared in law, but also be a real object of legal
protection. This right is conditioned by the essence of man and reflects his
natural need for work. It serves as a kind of foundation on which all other
human rights and freedoms in the field of labor are based.
It is concluded that the right to work is one of the fundamental
human rights established by international legal acts and recognized by all
countries of the world. It belongs to the group of socio-economic and in the
general sense reflects the need of a person to create and acquire sources of
livelihood for himself and his family, to realize his own creative potential,
to express his personality. Forced labor, in turn, is the performance of work
without prior consent, which may be carried out under the threat of both
physical and mental violence.
It is established that the principle of prohibition of forced labor is to
some extent a manifestation of the principle of freedom of labor. Freedom
of labor, allowing the subject of labor relations to actively realize
themselves in the field of labor, as well as to take a passive position - not
to use their abilities for work, thus is the guarantor of the principle of
prohibition of forced labor. After all, only free labor can be the object of

legal regulation, while forced labor is always associated with violence and
lack of will of the person to perform it. Freedom of labor is incompatible
with forced labor. Thus, the study and the relationship between the
principles of freedom of labor and the prohibition of forced labor allows us
to conclude that these principles are closely interrelated.
It is argued that the principles of freedom of labor and the
prohibition of forced labor as one of the basic principles of labor law mean
the ability of everyone to dispose of their abilities to work, choose
activities and professions outside all forms of coercion, and the refusal of
states to use forced labor in all its forms. The principles include the
following imperatives: the right to freely dispose of their abilities to work;
freedom of expression in choosing the type of activity; freedom of
expression in choosing a profession; prohibition of forced labor; the duty
of the state to promote the exercise of the right to work.
It is established that the principle of prohibition of forced labor is
the implementation of the intersectoral principle of freedom of labor, as a
person must have the inalienable and exclusive right to freely dispose of
their abilities to work and exercise them at their discretion without
coercion. Freedom of labor is an element of the right to self-development
and self-realization of a person, and forced labor is an unnatural state of
performance of work in connection with forced or other influence in
violation of employee rights. Therefore, the legislative prohibition of
forced labor strengthens the principle of freedom of labor
It is concluded that the effectiveness of legal regulation of labor
relations is directly dependent on its compliance with the objective laws of
their existence and development. At the same time, the legislator's ability
to capture the main trends and reflect them in the content of the core
elements of the labor law system - its principles - is of paramount
importance. Because it is in the principles of labor law most reflected the

essence of the latter in all the many aspects of its aspects and patterns.
It is emphasized that freedom of labor is an element of natural
human rights, and forced labor is a state unnatural to man. The subject of
forced labor can only be an employee, because he is the least protected
party in the employment relationship. Forced labor imposes restrictions on
the rights of the individual and is absolutely unacceptable in a civilized
society and a state that claims to be legal.
The features of the principles of labor law should include such as:
systemic and consistent, universally binding, universal, stable, universally
important, regulatory, legal certainty.
The position is defended that the principles of labor law are an
important component of the system of legal regulation of labor relations.
The most clearly regulatory function of the principles of labor law is
manifested in overcoming gaps in the law. In addition, the principles of
labor law are extremely important to ensure the proper construction of
regulations of labor law. They provide a sequence of rule-making practice,
in fact create conditions for the transition from the old rules of regulation
to new algorithms for streamlining social interaction.
Studies of the principles of legal regulation of forced labor confirm
that they can not be applied as contrary to the Constitution of Ukraine, the
provisions of the Labor Code of Ukraine, departmental provisions or
statutes of discipline, etc., which provide for temporary transfer of
employee without his consent to another job.
The paper analyzes the regulations governing the right to work in
Ukraine and other countries. It is concluded that today the right to work in
various legal forms is enshrined in a number of countries, both developing
and economically developed, because the provisions representing the
interests of a large part of society are contained not only in international
law, but and in the norms adopted at the level of national legislation of

individual states - in most constitutions and laws. In fact, the constitution
of almost every modern state includes provisions that in one way or
another relate to the right to work. But despite the widespread use of this
right in most countries, the very concept of "right to work" is missing. For
the most part, this right is declarative in nature.
The rules to be followed by authorized persons in case of forced
labor are indicated. These include: inability to involve minors and women,
mandatory medical certification of good health; impossibility to involve
any person for a period of more than 60 days a year, the obligation to
identify a person involved in forced labor with a relevant document;
establishment of the same duration of the working day as during the
performance of freelance work, establishment of one day off per week;
payability of forced labor; the impossibility of using forced or compulsory
labor to perform underground work in mines.
The presence of legal liability not only of the enterprise, but also of
specific officials for failure to conclude, or improper execution of the
employment contract, or its non-legitimacy in the manner prescribed by
applicable law, becomes a real guarantee of violation of employee rights
when concluding an employment contract. acts as a guarantee of the
inadmissibility of the use of forced labor in today's conditions, the absence
of such a negative process in real social and legal labor relations in
Ukraine.
It is established that the right to prohibit forced or compulsory labor
is regulated by international acts of both general and special nature.
International instruments contain substantially similar definitions of the
term "forced or compulsory labor", which indicates compliance with the
principle of legal certainty and established approaches.
It is concluded that the prohibition of forced labor in international
legal acts is not always established through the classical norm-prohibition:

its regulation can logically "follow" from other norms, which establish, for
example, the relevant requirements for employers.
A meaningful analysis of possible exceptions to the prohibition of
forced or compulsory labor established by acts of international law
suggests that its purpose is to satisfy the relevant public interest (mainly
during emergencies: natural disasters, special conditions, etc.), which
corresponds to the principle balance of private and public interests;
Based on the analysis of a number of judgments of the European
Court of Human Rights, it has been established that in resolving cases of
violation of Article 4 (prohibition of slavery and forced labor) the ECHR
uses not only the Convention but also other international and national
legislation. In distinguishing "forced or compulsory labor" from free labor,
the ECHR distinguishes two criteria in its practice: the existence of a threat
of punishment and the performance of such work against the will of the
individual.
Based on the analysis of international practice, foreign legislation
and scientific literature, it is established that the development of state
regulation of social and labor relations in Ukraine's integration into the
world economy cannot be carried out without taking into account
international labor standards containing an orderly system of international
norms and principles. agreements between states on issues related to the
recognition and consolidation of fundamental human rights in the field of
labor, regulation of hired labor and its individual conditions, protection of
individual and collective interests of workers, determining the legal status
of migrant workers, labor regulation of certain categories of workers,
policy and setting its priorities.
The

scientific

provisions,

conclusions,

practical

proposals

formulated in the dissertation can be used as theoretical material in the
development and adoption of regulations that determine the principles of

the principle of prohibition of forced labor in the emergence, change and
termination of employment and in the practice of public authorities. trade
unions, employers, bodies of state supervision and control over observance
of labor legislation, courts.
Key words: forced labor, compulsory labor, employment contract,
principles of law, principles of labor law, freedom of labor, freedom of
contract, right to work.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
Наукові праці, в яких відображені основні результати
дослідження:
1. Войтенко О. О. Принципи трудового права в системі засобів
правового

регулювання

трудових

відносин.

Прикарпатський

юридичний вісник. 2017. Вип. 1 (16). Т. 3. С. 35–39.
2. Войтенко О. О. Общетеоретический анализ предпосылок
возникновения,

развития

внедрения

принципов

запрещения

принудительного труда. Право и политика. Научно-методический
журнал (Кыргызская Республика). 2017. № 4. С. 154‒161.
3. Войтенко О. О. Співвідношення та зміст понять «право на
працю»

та

«заборона

примусової

праці».

Науковий

вісник

Ужгородського національного університету. Серія Право. 2018. Вип.
50. Т. 4. С. 138–143.
4. Войтенко О. О. Примусова праця і принципи її заборони в
сучасних умовах. Прикарпатський юридичний вісник. 2018. Вип. 1
(22). Т. 4. С. 35–39.
5. Войтенко О. О. Заборона примусової праці в трудовому
законодавстві України. Юридичний науковий електронний журнал.

2019. № 3. С. 114–116. URL : http://www.lsej.org.ua/3_2019/31.pdf
6. Войтенко О. О. Поняття та особливості міжнародно-правового
регулювання

заборони

примусової

праці.

Вісник

Вищої

кваліфікаційної комісії суддів України. 2019. № 2. С. 17–23.
Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дослідження:
7. Войтенко О. О. Щодо ролі конституційного принципу
заборони примусової праці. Конституційні цінності: правова природа
та практика реалізації : збірник тез міжнар. наук.-практ. конф. (м.
Хмельницький, 17 травня 2019 р.). [у 2-х част.]. Ч. 1. Хмельницький :
Хмельницький університет управління та права імені Леоніда
Юзькова, 2019. С. 113–117.
8. Войтенко О. О. Деякі особливості міжнародно-правового
регулювання заборони примусової праці. Особливості розвитку
публічного та приватного права в Україні : матеріали міжнар. наук.практ. конф. (м. Харків, 19–20 липня 2019 р.). Харків : ГО «Асоціація
аспірантів-юристів», 2019. С. 132–135.
9. Войтенко О. О. Поняття трудового договору та його роль у
запобіганні примусової праці. Національні та міжнародні стандарти
сучасного державотворення: тенденції та перспективи розвитку :
матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, 2–3 серпня 2019 р.).
Харків : Східноукраїнська наукова юридична організація, 2019. С. 63–
66.
10. Войтенко О. О. Підходи до розуміння поняття «примусова
праця» в трудовому законодавстві України. Сучасні правові системи
світу: тенденції та фактори розвитку : міжнародна наук.-практ.
конф. (м. Запоріжжя, 23-24 серпня 2019 р.). Запоріжжя : Запорізька
міська громадська організація «Істина», 2019. С. 47‒51.

ЗМІСТ
ВСТУП………………………………………………………………..

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ РОЗУМІННЯ
ПРИНЦИПУ ЗАБОРОНИ ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ……………

1.1. Право на працю та заборона примусової праці: зміст і
співвідношення правових категорій………………………………...

1.2. Історія виникнення та розвитку принципу заборони примусової
праці…………………………………………………………………....

1.3. Місце принципу заборони примусової праці в системі
принципів трудового права………………………………………….

1.4. Співвідношення принципів свободи праці та заборони
примусової праці……………………………………………………..

Висновок до розділу 1………………………………………………..

РОЗДІЛ 2. ПРИНЦИП ЗАБОРОНИ ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ В
СУЧАСНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ ТА ГАРАНТІЇ ЙОГО
РЕАЛІЗАЦІЇ………………………………………………………

103

2.1. Принципи трудового права в системі засобів правового
регулювання трудових відносин…………………………………….

103

2.2. Примусова праця і принципи її заборони в сучасних умовах…

115

2.3. Трудовий договір як основна альтернатива примусової праці…

122

2.4. Міжнародно-правове регулювання заборони примусової праці.

134

Висновок до розділу 2……..…………………………………………

158

ВИСНОВОК…………………………………………………………… 162
ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………...… 167
ДОДАТОК……………………………………………………………… 196

ВСТУП
Обґрунтування

вибору

теми

дослідження.

Одним

із

фундаментальних прав людини є право на працю. Воно закріплене у
міжнародно-правових актах, зокрема в Загальній декларації прав
людини, і зводиться до того, що людина незалежно від її статі,
національної, релігійної належності має право на працю, що включає в
себе самостійний та вільний вибір місця і фаху роботи, здорові і
безпечні умови праці та соціальний захист на випадок втрати
працездатності. Окрім цього, право на працю включає в себе такі
складові як можливість отримання заробітку, що є необхідним та
достатнім для повноцінного життя члена суспільства шляхом
виконання роботи, на яку людина вільно погоджується.
Свобода праці – це свобода його учасників у системі
соціальних

зв'язків

щодо

здійснення

праці.

Свобода

праці

міжгалузевим принципом: він притаманний таким галузям права, як
трудове, цивільне, адміністративне. Свобода праці є характерною
ознакою для демократичної, правової держави, в якій людина, її права
і свободи, є найвищою цінністю. Принцип заборони примусової праці
тісно пов'язаний з принципом свободи праці. Процес індивідуальної
свободи праці в юридичному аспекті немислимий без відмови від
примусової та обов'язкової праці, розвитку добровільності праці як за
рахунок

збільшення

соціальної

значущості

позадоговірних

добровільних її форм, так і через розширення сфери дії договорів про
працю, посилення захищеності трудящих у процесі праці.
Досліджуючи співвідношення принципів свободи праці та
заборони примусової праці, стає очевидним той факт, що обидва
принципи з урахуванням їх місця в системі права є міжгалузевими. Це
пояснюється тим, що принцип свободи праці притаманний декільком
галузям

права,

тоді

як

принцип

заборони

примусової

праці

дозволяється застосовувати до трудових відносин через норми інших
галузей права тільки тоді, коли норми відповідають соціальному
призначенню трудового права та його завданням.
Примусова праця неприпустима в правовій державі. Проте
доводиться констатувати, що всупереч беззаперечному визнанню прав
і свобод людини найвищою соціальною цінністю така праця має місце
й сьогодні. Примусова праця існує і активно еволюціонує як в країнах,
що розвиваються, так і промислово розвинених державах. На сьогодні
жодна країна світу не може заявити про відсутність на її території
примусу

до

праці.

Вищевикладене

зумовило

вибір

теми

дисертаційного дослідження та свідчить про її актуальність та
важливість для науки й практики.
Окремі аспекти даної проблематики привертали увагу багатьох
сучасних дослідників. Проте, принцип заборони примусової праці
комплексно не досліджувався в науці. Лише окремі напрацювання
були предметом уваги в наукових працях М. Г. Александрова, В. М.
Андріїва, М. Й. Бару, Л. Ю. Бугрова, І. А. Вєтухової, О. Ю. Дрозда,
В. В. Жернакова, Р. З. Лівшиця, Т. А. Занфірової, С. С. Лукаша,
С. М. Прилипка,

В.

О.

Процевського,

О.

І.

Процевського,

Г. І. Чанишевої, С. М. Черноус, О. М. Ярошенка та ін.
Здобутки

вищезгаданих

науковців

стали

базисом

для

дослідження принципу заборони примусової праці та мають значну
наукову цінність, але відсутність комплексного дослідження даного
питання потребує нових наукових пошуків.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне

дослідження

виконано

Східноукраїнському

національному університеті імені Володимира Даля відповідно до
наукової тематики кафедри правознавства юридичного факультету
«Напрями

розвитку

законодавства

України

контексті

євроінтеграції». Тема відповідає Основним науковим напрямам та
найважливішим проблемам фундаментальних досліджень у галузі
природничих, технічних і гуманітарних наук на 2013-2018 рр.,
затверджених постановою Президії НАН України, Пріоритетним
напрямам

розвитку

правової

науки,

затвердженим

постановою

загальних зборів Національної академії правових наук України від 24
вересня 2010 р. № 14.
Тему

дисертації

затверджено

вченою

радою

Східноукраїнського національного університету імені Володимира
Даля 29 березня 2016 р., протокол № 7.
Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи
є комплексна наукова розробка питань щодо заборони примусової
праці як найважливішого принципу правового регулювання трудових і
безпосередньо пов'язаних з ними відносин на основі вивчення і
узагальнення

доктринального

доробку

науки

трудового

права,

чинного вітчизняного та зарубіжного законодавства та практики його
застосування.
Для досягнення вказаної мети було поставлено такі завдання:
– висвітлити

історію

розвитку

закріплення

норм

про

неприпустимість примусової праці в нормативно-правових актах
різного рівня та сформулювати визначення примусової праці як
правової категорії;
– з’ясувати сутність та співвідношення таких категорій, як
«примусова праця» і «обов’язкова праця», «право на працю» і
«свобода праці», «право на працю» та «заборона примусової праці»;
– розкрити

міжгалузевий

характер

принципу

заборони

примусової праці;
– встановити місце принципу заборони примусової праці в
системі принципів трудового права;

– сформулювати поняття та окреслити значення трудового
договору як основної альтернативи примусової праці;
– провести класифікацію форм примусової праці;
– встановити співвідношення правових категорій права на
працю та заборони примусової праці;
– з’ясувати

особливості

забезпечення

принципу заборони

примусової праці в сучасних умовах;
– визначити місце принципів трудового права в системі засобів
правового регулювання трудових відносин;
– визначити особливості міжнародно-правового регулювання
заборони примусової праці;
– проаналізувати

зарубіжний

досвід

щодо

нормативного

закріплення та практичної реалізації принципу заборони примусової
праці;
– сформулювати пропозиції щодо удосконалення чинного
національного законодавства в контексті дотримання принципу
заборони примусової праці.
Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини, що
виникають у процесі реалізації принципу заборони примусової праці
при виникненні, змінні та припиненні трудових відносин.
Предметом дослідження є принцип заборони примусової праці
як один з основоположних принципів правового регулювання
трудових відносин.
Методи

дослідження.

Методологічною

основою

дисертаційного дослідження стали загальнофілософські підходи, а
також комплекс загальнонаукових і спеціально-юридичних методів
дослідження. Вибір методів зумовлений багатоаспектністю об’єкта і
предмета роботи.

За

допомогою

діалектичного

методу

проблеми,

що

вирішуються в дисертації, розглядаються в єдності їх змісту і форми.
За допомогою прийомів логічного методу узагальнено представлені в
науці підходи щодо розкриття суті свободи праці, проведено аналіз її
реалізації при виникненні, зміні, припиненні трудових відносин. На
підставі

системно-структурного

методу

узагальнено

наукову

літературу і судову практику щодо принципу заборони примусової
праці.
На основі історичного методу досліджено виникнення та
розвиток поняття принципу заборони примусової праці. За допомогою
логіко-семантичного методу удосконалено понятійний апарат, а
комплексне використання методу аналізу, синтезу, індукції, дедукції у
процесі дослідження дало змогу сформувати авторське визначення
поняття примусової праці.
Формально-юридичний метод використано під час вивчення
документів, що визначають статус суб’єктів, які реалізують право на
працю, а також національного законодавства України та судової
практики з питань, що виникають під час застосування принципу
заборони примусової праці на практиці. Порівняльно-правовий метод
було використано для дослідження ступеня правової регламентації
забезпечення свободи праці у законодавстві зарубіжних країн, а також
у

процесі

порівняння

міжнародно-правових

норм

та

норм

національного права.
Теоретичним підґрунтям роботи є наукові праці у галузі теорії
держави і права, трудового права, права соціального забезпечення,
інших галузевих юридичних наук, зокрема зарубіжних. Положення та
висновки дисертації ґрунтуються на нормах Конституції України,
законодавчих

та

підзаконних

нормативно-правових

актів,

які

регулюють реалізацію принципу заборони примусової праці при

виникненні, зміні та припиненні трудових відносин. Використано
також законодавство окремих зарубіжних країн, досвід яких може
бути запозичений для України.
Наукова новизна одержаних результатів. Представлена на
захист робота є першим у вітчизняній науці трудового права
дослідженням, в якому з використанням сучасних методів пізнання,
урахуванням

новітніх

досягнень

науки

трудового

права

охарактеризовано заборону примусової праці як принцип трудового
права, подано нові ідеї й визначено сучасні тенденції розвитку
нормативного забезпечення у досліджуваній сфері.
У роботі сформульовано і обґрунтовано наукові положення, які
виносяться на захист:
уперше:
– встановлено, що принцип заборони примусової праці є
проявом принципу свободи праці. Свобода праці дозволяє суб'єкту
трудових відносин активно реалізовувати себе в сфері праці або
зайняти пасивну позицію – не застосовувати свої здібності для
трудової діяльності, тим самим стаючи гарантом принципу заборони
примусової праці. Адже тільки вільна праця може бути об'єктом
правового регулювання, тоді як примусова праця завжди пов'язана з
насильством і відсутністю волі особи на її виконання. Свобода праці
несумісна з примусовою працею. Аналіз змісту принципів свободи
праці та заборони примусової праці дозволяє прийти до висновку, що
ці принципи знаходяться в тісному взаємозв'язку;
– при порівнянні змісту принципів свободи праці та заборони
примусової праці – фундаментальних принципів трудового права –
доведено, що свобода праці – це елемент природного права людини на
саморозвиток і самореалізацію, а примусова праця – неприродний
стан, виконання роботи через насильницький чи інший вплив при

порушенні прав працівника, і його законодавчу заборону підсилює
принцип свободи праці;
– принцип

заборони

примусової

праці

розглядається

як

виконання роботи при відсутності добровільного волевиявлення
працівника, а також під загрозою застосування до нього фізичного чи
морального примусу. Під фізичним примусом при цьому розуміються
дії чи бездіяльність особи, котра примушує до праці, що негативно
впливають на здоров’я та життя людини, яку примушують до праці.
Моральним примусом є погроза як життю та здоров’ю особи, так і
неправомірне

настання

негативних

наслідків

для

особи

за

невиконання праці. Примус при цьому може бути як прямим, так і
непрямим;
– виділено основні спільні та відмінні риси примусової та
обов’язкової

праці.

Зазначено,

що

терміни

«примусова»

та

«обов'язкова» праця не охоплюють: будь-яку роботу або службу, яка
вимагається під час ув'язнення, тримання під вартою на підставі
законного розпорядження суду; будь-яку службу, обов'язкову у
випадках надзвичайного становища або стихійних лих, що загрожують
життю або добробуту суспільства; будь-яку роботу або службу, яка
входить у звичайні цивільні обов'язки, якщо до них також залучаються
громадяни цієї держави. При визначенні сутності примусової праці
слід розмежувати такі поняття, як «примусова» та «обов’язкова»
праця;
– встановлено,

що

залучення

до

відповідальності

за

примушення до праці можливо лише в рамках загальних норм, що
встановлюють відповідальність за ті чи інші протиправні діяння.
Адміністративне та кримінальне законодавство України не містять
спеціальних норм, які передбачають відповідальність за примус до
праці, що свідчить про те, що закон не дозволяє в повному обсязі

охороняти особисту свободу від злочинних посягань. З метою
встановлення відповідальності за примушення до праці вважається за
необхідне включити до Кодексу про адміністративні правопорушення
норму, що передбачає адміністративне покарання за «легкі» форми
використання примусової праці або його елементів, тобто не пов'язані
з заподіянням фізичної шкоди працівнику (його життю та здоров’ю),
при порушенні тільки трудових прав. У разі використання примусової
праці в більш важких формах, пов'язаних із застосуванням фізичного
насильства, обмеженням свободи, вилученням документів, повинна
бути передбачена кримінальна відповідальність.
– обґрунтовано, що поняття, які використовуються в праві,
зокрема і в трудовому, в деяких випадках можуть порушувати права
працівника як суб'єкта трудового договору. Так, використання
категорії

«ненормований

робочий

день»

без

його

належного

тлумачення та законодавчого врегулювання може стати латентною
формою

примусової

праці,

оскільки

дозволить

роботодавцям

практично безкарно залучати працівників до роботи за межами
нормальної тривалості робочого часу необмежену кількість разів;
удосконалено:
– висновок про те, що засадничі ідеї можуть вважатись
основними принципами трудового права лише тоді, коли вони
відповідають певним вимогам. Поняття принципів трудового права
повністю ґрунтується на основних ознаках принципів права, оскільки
є їхнім галузевим різновидом. Трудове право складає собою галузь
права, в основу якої покладені загальні ідеї, що створюють
передумови для досягнення його цілей та функцій і пов’язують норми
трудового права з реальними трудовими відносинами. Ці найбільш
загальні ідеї і є принципами трудового права. Без розуміння їх

сутності неможливо збагнути призначення трудового права загалом та
його інститутів зокрема;
– тезу про те, що з часу укладення Конвенції про рабство,
підписаної в Женеві 25 вересня 1926 року, яка спрямована на
забезпечення скасування рабства і работоргівлі, досягнутий певний
прогрес на шляху до цієї мети. Однак рабство, работоргівля і
інститути та звичаї, подібні з рабством, ліквідовані ще не в усіх
частинах світу;
– обґрунтування того, що дотримання принципу заборони
примусової праці, яке полягає у недопущенні залучення до праці під
загрозою застосування покарання чи насильницького впливу або без
згоди працівника, гарантується наявністю трудового договору між
сторонами трудових відносин. Норми Кодексу законів про працю
України передбачають гарантії, які покликані захистити працівника
від примусу до праці, і лише існує загроза їх практичної реалізації;
набули подальшого розвитку:
– положення

про

те,

що

примусова

праця,

рабство,

підневільний стан все ще мають місце в усіх країнах світу, вони не
стали пережитками минулого, а тому пряме проголошення принципу
заборони примусової праці на міжнародному рівні та його реальне
дотримання повинні стати метою для консолідації зусиль міжнародної
спільноти;
– обґрунтування того, що тільки цілісна система норм і
юридичних

гарантій,

які

встановлюють

незворотність

відповідальності за примус до праці, буде сприяти викоріненню
примусової праці, скороченню її форм і проявів. Для усунення
порушень принципів свободи праці та заборони примусової праці
потрібен комплексний підхід, що поєднує активну правозастосовну
практику з профілактикою і захистом жертв примусової праці,

забезпечення правопорядку з заходами в сфері зайнятості та іншими
соціальними процесами.
Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані
у дисертації наукові положення, висновки, практичні пропозиції
можуть бути застосовані:
у науково-дослідній сфері – для вивчення проблем свободи
праці, її ролі в утвердженні цінностей демократичної, правової
держави і громадянського суспільства;
у правотворчій діяльності – як теоретичний матеріал при
розробці та прийнятті нормативно-правових актів, що визначають
засади

реалізації

принципу

заборони

примусової

праці

при

виникненні, зміні та припиненні трудових відносин;
у правозастосовній сфері – в практичній діяльності органів
державної влади, профспілок, роботодавців, органів державного
нагляду й контролю за дотримання законодавства про працю, а також
судів;
у навчальному процесі – під час вивчення навчальних
дисциплін «Трудове право», «Міжнародне трудове право», підготовки
відповідних робочих програм і навчальних планів, написання
підручників і навчальних посібників, а також в науково-дослідницькій
роботі студентів та аспірантів.
Апробація результатів дослідження. Ключові положення
роботи були оприлюднені дисертантом на науково-практичних
конференціях та круглих столах, зокрема «Конституційні цінності:
правова природа та практика реалізації» (м. Хмельницький, 17 травня
2019 року); «Особливості розвитку публічного та приватного права в
Україні» (м. Харків, 19‒20 липня 2019 р.); «Національні та міжнародні
стандарти сучасного державотворення: тенденції та перспективи
розвитку» (м. Харків, 2‒3 серпня, 2019 р.); «Сучасні правові системи

світу: тенденції та фактори розвитку» (м. Запоріжжя, 23‒24 серпня
2019 р.).
Структура й обсяг дисертації зумовлені предметом, метою та
завданнями дослідження, логікою розкриття теми й викладення
результатів. Робота складається із вступу, двох розділів, які
включають вісім підрозділів, висновків, списку використаних джерел
та додатку. Загальний обсяг дисертації – 197 сторінок, із них
основного тексту – 166 сторінок, кількість використаних джерел – 271
найменування.

РОЗДІЛ 1
ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНЕ РОЗУМІННЯ ПРИНЦИПУ
ЗАБОРОНИ ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ
1.1. Право на працю та заборона примусової праці: зміст і
співвідношення правових категорій
У сучасному світі, як і тисячоліття тому, трудова діяльність
людини є найважливішим чинником її виживання на планеті,
трансформації

навколишнього середовища і самої людини

як

біосоціальної істоти. Новітня епоха в розвитку людського суспільства
висвітлила головні положення про свободу особистості, поєднання
особистих і суспільних інтересів, органічну єдність індивідуальної і
суспільної корисності праці людини як об'єктивної умови збереження
її в природі і розвитку соціуму.
Немає сумнівів, що на будь-якому етапі історичного розвитку
перед тією чи іншою державою стоїть найважливіше завдання ‒
забезпечення високого рівня життя громадян, який досягається
максимальним задоволенням потреб населення. У сучасній дійсності
задоволення ряду цих потреб можливе лише при наявності джерела
коштів для існування. Здебільшого таким джерелом є дохід від
трудової діяльності. У зв'язку з цим гостро постає питання, що
стосується

особливостей

становлення,

функціонування

та

співвідношення права на працю та заборони примусової діяльності.
Загальновідомим є той факт, що трудові відносини, що
склалися в суспільстві, а також права їх учасників ‒ трудящих ‒ були
об’єктом правового регулювання ще з часів глибокої давнини, проте
їх визначення та закріплення на рівні правової як норми найвищої
юридичної сили ‒ норми конституційної, функціонально призначеної

головним чином для формування інститутів державної влади та її
стосунків з людьми ‒ є явищем відносно новим і ще й сьогодні далеко
не до кінця дослідженим.
Після Першої світової війни почалася активна участь держав у
формуванні національного трудового права. Це відбувалося не тільки
в

СРСР,

який,

законодавства

до

слова,

посідав

сфері

лідируючу

реформування

позицію,

трудового
у

багатьох

європейських країнах, таких як Німеччина, Франція, Італія. У цей
період поступово згладжуються соціальні суперечності завдяки
міжнародній

співпраці

держав на основі

визнання

соціально-

економічних прав людини, створення гарантій для їх дотримання, що
супроводжувало підвищення добробуту всіх членів суспільства.
Починаючи

другої

половини

століття

донині,

спостерігається постійне посилення законодавчої активності, що
супроводжується зміцненням принципів демократії в світовому
співтоваристві і прагненням окремих суб'єктам міжнародного права до
приведення національних правових норм і стандартів у відповідність з
міжнародними вимогами.
У ракурсі прав людини в сфері дії законодавства про працю
важко уявити можливість чогось більш значимого, ніж право кожної
людини на працю. У названій сфері це основа основ. Дане
фундаментальне (основне) право людини необхідно розглядати в
площині невідчужуваних і природжених можливостей людини, які
мають

визнаватися,

державою

цілому

гарантуватися
і

всіма

його

захищатися

суспільством,

інститутами,

міжнародною

спільнотою, включаючи міжнародні міжурядові організації.
Для більшості громадян нашої країни трудова діяльність є
основним джерелом доходу і головним способом самореалізації в
суспільстві. Рівень і якість життя людини безпосередньо залежать від

того, як організований і функціонує ринок праці, від створених
державою

економічних

соціальних

умов,

спрямованих

на

безпосереднє забезпечення конституційного права громадян на працю.
Трудова діяльність людини піддається правовій регламентації шляхом
закріплення державних стандартів регулювання трудових відносин,
прав і обов'язків суб'єктів. Разом з тим одним з найважливіших
питань, які є предметом дискусій, залишається проблема права на
працю.
Право на працю в системі прав людини має основоположне
значення, оскільки від його реалізації на практиці багато в чому
залежить, чи зможе людина забезпечити себе і своїх близьких
необхідними матеріальними благами, реалізувати інші права. Право
на працю має не тільки декларуватися в законодавстві, а й реально
виступати об'єктом правового захисту. З'ясування сутності права на
працю, вивчення його історичних аспектів генезису і сучасного
праворозуміння

сприяє

визначенню

специфіки

даного

об'єкта

правового захисту, обґрунтування концепції права працівника на
поновлення на роботі.
Але перш ніж розпочати детальне дослідження змісту права на
працю та заборони примусової праці, а також особливостей їх
співвідношення, потрібно з’ясувати, що взагалі означають поняття
праці, права на працю та що розуміється під примусовою працею.
У тлумачному словнику української мови визначається праця
як

діяльність людини;

потребують

фізичної

або

сукупність
розумової

цілеспрямованих
енергії

дій, що

мають

своїм

призначенням створення матеріальних та духовних цінностей; труд
[2].
У незалежній Україні О. І. Процевський перший розпочав
дискусію на цю тему. Він зазначає: «Праця — це невідокремлена

функція людського існування, буття. Це те, що людина має, що вона
може мати. Праця — це те, що людина здатна, це в ній самій; людина
власник праці. Робота — це зовнішня форма, в якій реалізується праця
і яку створює держава. Взагалі, робота – це зовнішня форма
вираження минулої чи сучасної людської праці» [3, с. 142‒143].
Цікаву точку зору висловив Р. Н. Зиятдинов, який визначає
працю як основний спосіб самореалізації людини, вираження її
внутрішнього потенціалу, перетворення зовнішньої необхідності у
внутрішню потребу [4, с. 14].
У контексті вищезазначеного, на наш погляд, доречними є
слова фундатора наукової думки О. І. Процевського: «Праця – це
людська суть, власне – сама людина, для розвитку якої й існує
держава» [6, с. 81].
Термін «право на працю» вперше прозвучав у 1822 році у праці
«Теорія всесвітньої єдності» Ш. Фур'є, в якій він зазначив, що право
на працю ‒ це первісне право людини, без якого інші права нічого не
варті [7, с. 17]. Згодом цей термін був використаний французьким
лідером соціалістів Луї Бланом в світлі соціальних потрясінь початку
XIX століття і зростання безробіття в результаті фінансової кризи
1846 року, які привели до французької революції 1848 року. У
результаті був проголошений принцип права на трудову діяльність. У
процесі розвитку права цей принцип став фундаментальним, його
визнано в цілій низці міжнародно-правових актів.
Поява необхідності врегулювання права людини на працю на
рівні міжнародного права слід віднести до початку ХХ століття.
Можна виділити чимало причин виникнення цієї необхідності: вплив
ідей знаменитих мислителів ХІХ століття, вимоги професійних спілок,
прагнення держав і підприємців до зрівнювання умов конкуренції на
міжнародних ринках. Важливу роль у цьому процесі зіграли

вітчизняні ліберальні течії: соціально-демократичні партії розглядали
міжнародне регулювання не інакше як найважливіший крок до
встановлення міцного миру між народами і торжества соціальної
справедливості. Проте після жовтневої соціалістичної революції 1917
року на регулювання права на працю значним став вплив суперництва
капіталізму і соціалізму [8, с. 9].
Слушною є позиція С. М. Прилипка та О. М. Ярошенка, які
розглядають право на працю як одне з фундаментальних прав людини,
встановлене

міжнародно-правовими

актами

визнане

всіма

державами світу. Воно відбиває потребу людини створювати і
здобувати джерела існування для себе та своєї сім’ї, реалізовувати
власний творчий потенціал [9, с. 102].
Стаття 23 Загальної декларації прав людини встановлює, що
кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи [10, с. 18–
24].
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні
права передбачає, що держави, які беруть у ньому участь, визнають
право на працю і зроблять належні кроки до забезпечення цього права.
Що

стосується

нашого

національного

законодавства, то

Конституція України у статті 43 проголосила: «Кожен має право на
працю, яку він вільно обирає чи на яку погоджується» [15]. Схоже
визначення за своїм змістом наводиться в Кодексі законів про працю
України, де у статті 2 закріплено право громадян України на працю
[16].
Варто зважати і на тлумачення поняття права на працю у
Великій українській юридичній енциклопедії: право на працю – це
природне, невід’ємне соціально-економічне право людини, в основі
якого лежить потреба підтримання нею свого життя і необхідність
власного самовираження [17, т. 11, с. 463].

Таке

розуміння

права

на

працю

видається

достатньо

демократичним, що відповідає міжнародним підходам та водночас
виступає правовою формою закріплення здатності особи до праці.
Це право обумовлене сутністю людини і відображає її
природну потребу в праці. На ньому ґрунтуються інші права і свободи
людини у сфері праці. Воно визнається як головне та визначальне
право у системі прав людини, закріплених за членами суспільства.
Право на працю та умови його реалізації визначають зміст усіх норм
трудового права як галузі права і їх внутрішню узгодженість.
У цьому контексті поділяємо думку О. Г. Середи, яка вважає,
що питання права на працю є особливо актуальним в умовах
євроінтеграції України, яке має сприйматися як інструмент та процес
здійснення нашою державою стратегічних цілей і завдань. Важливою
умовою успішної євроінтеграції України до Європейського Союзу є
піднесення на новий рівень національного трудового законодавства та
здійснення максимально доступної можливості реалізації права на
працю для громадян України [14, с. 74].
Загалом аналізоване питання в умовах євроінтеграції України
має велике значення для сучасної доктрини та практики, оскільки є
однією

із

відправних

точок

вдосконалення

подальшого

реформування законодавства у цій сфері.
Поряд із цим у Конституції України встановлено певні
обмеження

для

використання

окремих

примусової

видів
праці.

праці,
При

зокрема,
цьому

забороняється
не

вважається

примусовою працею військова або альтернативна служба, а також
робота чи служба, яка виконується особою за вироком суду або в
воєнний чи надзвичайний стан. Забороняється використання праці
жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах.

Держава своєю чергою створює умови для повного здійснення
громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі
професії та роду трудової діяльності.
З цього приводу варто навести позицію Конституційного Суду
України. Так, право на працю відповідно до рішення № 8-рп/2007 від
16 жовтня 2007 року означає можливість кожного заробляти собі на
життя працею, вільно вибирати професію чи спеціальність відповідно
до своїх здібностей і бажань, реалізовувати свої бажання щодо
зайняття працею за трудовим договором [18]. Згідно з рішенням № 14рп/2004 від 7 липня 2004 року право на працю є невідчужуваним і по
суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його
реалізації. Конституційний Суд України надав висновок: «Можна
стверджувати, що право на працю означає не гарантування державою
працевлаштування

кожній

особі,

забезпечення

саме

рівних

можливостей для реалізації цього права [19].
Під час порівняльно-правового аналізу ст. 43 Конституції
України та відповідних норм конституцій європейських держав, які
належать до континентальної системи права, встановлено, що
досліджувані положення мають як загальні риси, так і певні
розбіжності у способах вираження цього права. У переважній
більшості європейських країн право на працю, так само як і в Україні,
закріплено в одній статті основного закону. У той час у конституціях
Албанії, Болгарії, Грузії, Іспанії, Молдови, Німеччини, Росії та
Румунії це право відображено у двох статтях. У конституціях
Білорусі, Польщі, Чорногорії, Португалії та Хорватії право на працю
досить детально регламентується у трьох статтях, у конституціях
Словаччини та Чехії ‒ у чотирьох, а у конституціях Італії та
Туреччини ‒ аж у п'яти статтях. Наприклад, у Конституції Португалії
стаття 47 має назву «Свобода вибору професії і доступу до державної

служби», стаття 58 ‒ «Право на працю», а стаття 59 ‒ «Права
трудящих» [20, с. 533, 536‒537]. .
У більшості основних законів європейських держав право на
працю закріплено у розділах, де йдеться про права, свободи та
обов'язки людини і громадянина, а у конституціях Болгарії, Італії,
Польщі та Росії це право регулюється, крім нормами зазначеного
розділу, ще й нормами інших розділів. Наприклад, у ч. 1 ст. 1
Конституції Італії, яка міститься у вступній частині і яка має назву
«Основні

принципи»,

закріплено,

що

«Італія

‒

демократична

республіка, яка базується на праці», а у ч. 1 ст. 4 цієї частини
встановлено, що «Республіка визнає за всіма громадянами право на
працю і сприяє створенню умов, які роблять це право реальним» [20,
с. 423].
Немає єдності у конституціях європейських країн і щодо
суб'єкта права на працю. Так, наприклад, в основних законах Австрії,
Азербайджану, Андорри, Бельгії, Болгарії, Вірменії, Латвії, Литви,
Македонії, Молдови, Норвегії, Польщі, Сербії, Словенії, Туреччини,
Угорщини, Хорватії, Фінляндії, Франції, Чехії та Чорногорії суб'єктом
цього права визначено людину, яка позначена безособовим терміном
«кожен» або «кожна людина». Конституції Білорусі, Естонії, Італії,
Ліхтенштейну, Люксембургу, Сан-Марино, Нідерландів суб'єктом
права на працю називають лише громадян держави. При цьому інколи
застосовують такі формулювання, які важко пояснити. Наприклад, у
пункті 1 статті 35 Конституції Словаччини зафіксовано, що «кожен
має право на вільний вибір професії ...», але згідно з пунктом 3 цієї
статті лише «громадяни мають право на працю» [21, с. 121].
Право на працю – це факт, який сприймається фахівцями порізному,

одні

вважають

його

історичним

надбанням,

інші

‒

конституційною ілюзією, здатною викликати у людей штучно
завищені очікування і їх вимоги до влади.
Що стосується визначення поняття заборони примусової праці,
то одне з найбільш поширених вважається закріплене в Конвенції №
29

Генеральною конференцією Міжнародної організації праці, що

була скликана 10 червня 1930 року в Женеві Адміністративною радою
Міжнародного бюро праці, що була ратифікована Україною 10 серпня
1956 року. Виходячи із тексту ч. 1 ст. 2 цієї Конвенції, термін
«примусова праця» означає будь-яку роботу або службу, що
вимагається від будь-якої особи під загрозою певного покарання [23].
Наголошується, що порушення заборони примусової праці слід
розглядати як серйозний злочин. У статті 25 Конвенції МОП № 29
визначено, що незаконний примус до праці має підлягати покаранню
як

кримінальний

злочин,

кожна

держава-учасниця,

котра

ратифікувала відповідну Конвенцію, повинна забезпечити реально
адекватний характер покарання і його суворе виконання. Тим не
менш, визнаючи примусову працю злочином, у національному
законодавстві в нормах права нерідко буває складно передбачити всі
дії, що входять у поняття примусової праці [24]. Не винятком є і
вітчизняне законодавство. Тому в Україні необхідно розробити чіткі
правові

конструкції,

що

мають

бути

спрямовані

на

реальне

викорінення примусової праці зі сфери трудових відносин.
Варто вказати на те, що в різні періоди розвитку правової науки
існували різні підходи до розуміння сутності категорії «примусова
праця». Так, у радянські часи в тлумаченні вказаного поняття яскраво
простежувався

класовий

підхід.

Зокрема,

Велика

радянська

енциклопедія визначає «примусову працю» як характерну для
антагоністичних

формацій

суспільну

форму

праці,

при

якій

працюючий вимушений віддавати без еквівалента результати своєї

праці панівним класам, що виникає на певному етапі розвитку
виробничих

сил

суспільства,

коли

створюються

умови

для

експлуатації людини людиною [25].
На нашу думку, примусова праця – це виконання роботи без
попереднього надання згоди, що може здійснюватися під загрозою
застосування як фізичного, так і психічного насильницького впливу.
Право на працю – категорія суб'єктивна, яка передбачає
наявність конкретних гарантій з боку держави, чітко прописують
механізм реалізації обов'язків держави, а також кореспондуючі права
суб'єктів трудових відносин. Під суб'єктивністю мається на увазі
юридична міра і вид відповідної можливості придбання даною
особистістю певних благ у суспільстві.
Слід зауважити, що право на працю з'явилося порівняно
недавно. Так, країни Європи, Латинської Америки прийшли до
усвідомлення необхідності закріплення права на працю в середині
двадцятого століття. Безумовно, вирішальну роль у цьому зіграла
Друга світова війна, крах фашизму, праволіберальної ідеології,
сприйнятої в багатьох країнах світу. У Європі в зазначений період
часу ліві і лівоцентристські партії стали активно боротися за місця в
парламенті. В окремих країнах вони навіть стали правлячими. Так,
Консервативна партія Великої Британії, очолювана У. Черчіллем,
сенсаційно програла післявоєнні парламентські вибори. Виборці
передали свої голоси не Черчіллю, який привів країну до перемоги над
Німеччиною, а лейбористу, який запропонував програму соціального
перетворення Великої Британії.
Сьогодні право на працю в різних правових формах закріплено
в ряді країн, як в тих, що розвиваються, так і економічно розвинених,
адже положення, що представляють інтереси значної частини
суспільства, містяться не тільки в міжнародно-правових актах, а й в

нормах, прийнятих на рівні національного законодавства окремих
держав, ‒ у більшості конституцій і законах. Фактично конституція
майже кожної сучасної держави включає положення, що встановлює
право на працю. Але, незважаючи на загальне поширення цього права,
в більшості держав відсутнє саме поняття «право на працю».
Найчастіше це право носить декларативний характер.
Щоб переконатися в цьому, досить поглянути на офіційний
текст чинної Конституції Фінляндії, що прийнята парламентом майже
одноголосно і набрала чинності 1 березня 2000 року. Частина 2 ст. 18
Конституції
зобов'язані

Фінляндії

констатує,

підтримувати

що

зайнятість

органи
і

публічної

створювати

влади

умови

для

забезпечення кожному права на працю. Це право проголошено у ч. 2,
яка носить назву «Основні права». Головне полягає в тому, що право
на працю поширюється на всіх осіб, які перебувають під дією правової
системи Фінляндії, будучи цінністю кожної особистості, і, відповідно,
зобов'язує органи влади забезпечити контроль за ефективною і
безпосередньою реалізацією цього права [26].
Хотілося б відразу зазначити, що наявні норми, що містять
право на працю в конституціях низки європейських країн, можна
розділити на три групи. До першої відносяться держави, в яких право
на працю прописується в розділах, главах, присвячених основним
правам та обов'язкам громадян або просто в основних правах. Це дає
їм право на гарантії при реалізації права на працю в трудових
відносинах

або

безпосередньо

пов'язаних

ними,

як

від

безпосереднього роботодавця, так і держави. До таких країн можна
віднести Бельгію з її основним законом Королівства Бельгії від 7
лютого 1831 року, де в ч. II у статті 23 держава гарантує право на
працю і вільний вибір професійної діяльності в рамках загальної

політики зайнятості, спрямованої крім іншого на забезпечення досить
стабільного і по можливості високого рівня зайнятості [20, с. 111].
Сюди ж зараховуються Конституція Великого Герцогства
Люксембург від 17 жовтня 1868 року, де також у статті 11 ч. II
держава гарантує право на працю і забезпечує кожному громадянинові
здійснення цього права, і згадане положення з Конституції Фінляндії.
З країн СНД до цієї групи має відношення конституції Республіки
Білорусь,

України,

Молдавії,

Узбекистану,

Киргизстану

Таджикистану [20, с. 458].
Так, в п. 1 ч. 1 ст. 11 Трудового кодексу Республіки Білорусь,
який набув чинності 1 січня 2000 року, право на працю належить до
основних прав працівників і визначається як найбільш гідний спосіб
самоствердження людини, що означає право на вибір професії,
відповідно до освіти, професійної підготовки, а також на здорові і
безпечні умови праці.
До другої групи належать країни, де право на працю прописано
в розділі «Основні принципи», в їх число входить Республіка Італія,
де в Конституції від 22 грудня 1947 року у статті 4 задекларовано, що
Республіка визнає за всіма громадянами право на працю і сприяє
створенню умов, які робить це право реальним [27, с. 458].
Отож право на працю в Італії не є правом громадянина
фактично, і держава не надає ніяких гарантій для реалізації цього
права своїх громадян. Тому й громадяни не мають ніякого права
вимоги необхідних гарантій ні у держави, ні у роботодавців, з якими
вони вступають у трудові відносини. Право на працю є писаним
принципом державної соціальної політики Республіки Італії.
До третьої групи належать конституції ряду розвинених країн,
таких як Іспанія та Франція, де право на працю міститься в основних

правах і обов'язках громадян, але воно формулювалося як обов'язок
трудитися.
У конституціях зарубіжних країн немає єдиного підходу до
визначення поняття права на працю, а тим більше однозначного про
нього уявлення. Спектр варіантів викладу його досить широкий і
різноманітний. Але, як випливає зі сказаного вище, легалізація права
на працю в зарубіжних конституціях, як правило, супроводжується
закріпленням обов'язку держави щодо забезпечення зайнятості
населення.

Ці

слова

підтверджує

Конституція

Португальської

Республіки, де в ч. 3 ст. 58 вказано, що держава мала б через
реалізацію планів економічного і соціального розвитку гарантувати
право на працю, забезпечуючи проведення політики повної зайнятості
[27, с. 536].
у цілому, якщо проаналізувати конституції зарубіжних держав,
можна виокремити такі підходи до розуміння категорії права на
працю. По-перше, право на працю як конституційне право не існує. У
конституціях США та Японія про нього не йдеться, оскільки
вважається, що право працювати входить до складу права займатися
економічною діяльністю [28, c. 156]. По-друге, право на працю
розуміється як абсолютне право, тобто як свобода праці. Так, п. XIII
статті 5 Конституції Федеративної Республіки Бразилії передбачає
право кожного вільно здійснювати будь-яку працю, заняття або
професію відповідно до професійних кваліфікацій, встановлених
законом. Подібне розуміння права на працю характерно для більшості
держав Центральної та Східної Європи, деяких країн Латинської
Америки (Румунія, Хорватія, Угорщина, Албанія, Мексика та ін.) [29,
с. 56]. По-третє, право на працю є відносним правом, адресованим до
держави. Воно розуміється як право на одержання гарантованої
роботи. Подібне розуміння права на працю було закріплено в

Конституції СРСР 1936 р. Наразі таке трактування права на працю у
чистому вигляді практично не зустрічається навіть в соціалістичних
державах, таких як КНДР та Китай, позаяк дане право в цих країнах
оголошується одночасно і обов'язком громадянина [28, c. 158]. Почетверте, право на працю є певним принципом конституційного
устрою держави, що має складну природу. Це може виражатися в
тому, що право на працю одночасно в Італії, Іспанії і Греції є
обов'язком громадянина трудитися. Однак обов'язок трудитися ‒ це
моральний обов'язок, оскільки за його невиконання не наступає якась
юридична відповідальність. При цьому саме право на працю
проголошується принципом конституційного ладу. Так, у статті 1
Конституції Італії 1947 року встановлено: Італія ‒ демократична
республіка, заснована на праці. Зазначений принцип державного
устрою

конкретизується

цілому

комплексі

конкретних

конституційних прав людини (право на свободу праці, право на
безпечні умови праці, право на відпочинок, право на справедливу
оплату праці, право на отримання допомоги по безробіттю, право
утворювати профспілки, право на страйк та ін.). В цілому зазначений
принцип

державного устрою конкретизуються більш ніж у десяти

статтях конституції Італії.
Перший підхід – найбільш ліберальний з усіх. Недивно, що він
сприйнятий в Америці, Японії і деяких інших великих буржуазних
державах.

Ця

концепція

ґрунтується

також

на

запереченні

самостійності трудового права як галузі права і навряд чи може
розглядатися реальною в умовах глобальної фінансово-економічної
кризи.
Другий і четвертий підходи близькі між собою, але є і деякі
суттєві відмінності. Згідно з другою концепцією право на працю ‒ це
«голе» право, фактично позбавлене будь-яких соціальних гарантій.

Право на працю фактично зводиться до заборони на примусову
працю, і тільки. Четвертий же підхід пов'язаний з активною участю
держави у вирішенні соціальних проблем населення.
Третій підхід на перший погляд надає дане право громадянину.
У соціалістичних державах нерідко воно реалізовувалося системою
розподілу випускників навчальних закладів. Неважко помітити, що
при цьому порушувався принцип свободи праці. Так, введення
системи

розподілу

Франції

пару

років

тому

призвело

до

студентських заворушень. Французькі студенти порахували, що для
них краще залишитися безробітними після закінчення навчального
закладу

отримувати

допомогу,

ніж

відправитися працювати

фактично на кабальних умовах за багато кілометрів від рідного дому.
Маючи право на працю, будучи його носієм, людина сама
вирішує, що з ним робити, а держава забезпечує: 1) можливості для
його здійснення і користування ним; 2) рівність усіх осіб у цих
забезпечених можливостях у розумінні однакових, без привілеїв чи
обмежень, умовах.
Слід наголосити, що, розглядаючи право на працю, неможливо
оминути увагою роль праці в сучасному світі, яка є доволі значущою,
а то й головною у створенні основи для існування та розвитку
людства. Так, В. Вітковський цілком слушно стверджує, що життя без
праці уявити досить складно. Працюючи, людина здобуває собі засоби
для існування, тобто для життя в суто біологічному аспекті. Крім того,
частину результатів праці, які перевищують той мінімум, що
необхідний для фізіологічних потреб, людина використовує, як
правило, для свого морального, соціального розвитку. Праця є
передумовою підвищення місця особи в суспільстві, а також її
духовного рівня. За допомогою праці особа самостверджується. До
того ж багато вчених переконані, що праця сама по собі є джерелом

задоволення, яке дозволяє людині реалізувати притаманний їй потяг
до самоствердження в праці. Усі ці результати застосування людиною
праці, зрештою, приводять до підвищення рівня її життя, до переходу
від суто біологічного існування до гідного життя поміж інших людей.
Праця є невід'ємною від особистості працівника, а отже, вона є
невід'ємною складовою і його життя загалом [30, c. 515].
П. Д. Пилипенко також зазначає, що праця лежить в основі
становлення і розвитку фактично кожної соціально-економічної
формації [31, с. 197]. Таким чином, можна з упевненістю сказати, що
вчені справедливо акцентують увагу на взаємозв'язку життя та праці.
На думку О. І. Процевського, щоб зрозуміти зміст права на
працю, закріпленого в Конституції України, треба розкласти його на
частини [32, с. 252‒253]. Учений стверджує, що право на працю
передбачає

кореспондуючий

обов’язок

держави

гарантувати

забезпечення своїх громадян роботою. Зауважимо, що законодавець у
статті 2 Кодексу законів про працю України категорії «право на
працю» та «право на роботу» розглядає як тотожні, у зв’язку з чим
проголошує, що право громадян на працю, тобто на одержання
роботи, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і
роботи,

забезпечується

державою

[16].

О.

Конопельцева

підкреслює, що право на працю є невід’ємним правом людини, а
держава відповідальна за його реалізацію [33, с. 76].
О. І. Процевський у контексті досліджуваної проблематики
зазначає: «Якщо праву людини у сфері праці кореспондує обов’язок
конкретного суб’єкта – держави або роботодавця, то таке право є
суб’єктивним [6, с. 65‒67].
До прикладу, переконливими є твердження Н. Д. Гетьманцевої,
яка розглядає право на працю як суб’єктивне право у широкому та
вузькому значеннях. Право на працю – це право вимагати у держави

створення правових механізмів, які гарантують можливість вибору
місця роботи, виду діяльності, а також створюють умови і фактори,
що спрямовані на реалізацію права на працю, самовираження людини
у процесі трудової діяльності та її захист [34, с. 87‒88].
З

цього

приводу

доцільно

навести

думку

судді

Конституційного суду України П. Ф. Мартиненка стосовно того, що
право на працю, на відміну від більшості особистих, громадянських і
політичних прав і свобод

в Конституції України, стосується

підтримання і нормативного закріплення умов діяльності людини у
сфері праці, а тому поширюється на соціально економічну сферу її
життя. В цьому сенсі це право, як і більшість інших соціальних прав
людини і громадянина, є відносним. Проте в концептуальному і
нормативному контексті Конституції України право на працю має
ранг, однаковий з усіма іншими конституційним и правами і
свободами людини і громадянина в Україні [35, с. 273].
Варто тут нагадати, що у світлі положень статті 21 Конституції
України право на працю як основне соціальне право є невідчужуваним
і непорушним. Це право відповідно до Конституції України є
гарантованим і не може бути скасованим (частина друга статті 22); в
принципі це право може бути обмеженим, але винятково у випадку,
передбаченому Конституцією України (частина перша статті 64). У
світлі положень статті 57 Конституції України, закони та інші
нормативно-правові акти, що визначають право на працю, на належні
здорові і безпечні умови праці, не доведені до відома населення у
порядку, встановленому законом, є не чинними (частина третя статі
57). Право на працю як основне соціально-економічне право
відповідно до Конституції України є для кожного також правом
захисту (стаття 59), правом самооборони (частина п’ята статті 55).

Право

на працю

організаційно-правових

можна

формах.

реалізовувати
Зокрема,

різноманітних

найрозповсюдженішою

формою реалізації цього права є вступ у трудові правовідносини з
роботодавцем шляхом укладання трудового договору (контракту). Ці
правовідносини є предметом трудового права України і регулюються
трудовим законодавством, насамперед — Кодексом законів про працю
України, стаття 2 якого закріплює основні трудові права працівників,
а саме: право громадян України на працю [16].
Право на працю та його зміст є важливими елементами
формування фундаменту сучасного трудового права. Про значення
права на працю, про його фундаментальність серед інших соціальноекономічних

прав

свобод

людини,

‒

як

влучно

зазначає

О. І. Процевський, ‒ свідчать дві його найважливіші характеристики:
по-перше, в цьому праві відображена потреба держави і суспільства в
необхідності створення матеріальних і духовних цінностей для
життєдіяльності окремої людини і суспільства в цілому. Праця —
джерело існування людини ... По-друге, саме тому право на працю
закріплено міжнародними правовими актами і визнано Конституцією
України. Завдяки реалізації права на працю людина розвиває свій
природний творчий потенціал і тим виражає свою особистість [6, с.
52].
Отже, це дає підстави стверджувати, що від розуміння цього
права залежить наповнення змісту норм механізму його реалізації,
розуміння сутності всіх інститутів трудового права та й взагалі —
напрями розвитку норм останнього. Доречно буде сказати так: ключ
до відповідей на всі питання трудового права міститься саме в
розумінні права на працю.
Саме тому право на працю не варто зводити виключно до
сфери трудового права та праці, що реалізується в межах трудової

діяльності. На наше переконання, відповідне право охоплює цілий
комплекс можливостей людини.
Заборона

примусової

праця

існує

багатьох

формах,

включаючи торгівлю людьми, особливо жінками і дітьми, боргову
залежність, що виникає в результаті насильницької надексплуатації
праці, обов'язків, що накладаються на громадян державою або
військовими, традиційні підвалини феодального типу, а також
примусову надомну працю.
Які ж причини появи примусової праці? Як відомо, в даний час
понад 21 мільйон людей, включаючи чоловіків, жінок і дітей,
піддаються насильницькій роботі. Вони стають жертвами торгівлі
людьми, змушені працювати на місцях, які не можуть покинути. У
ряді країн все ще широко поширена боргова кабала, потрапивши в яку
працівники і їх сім'ї змушені працювати, щоб виплачувати набуті або
успадковані ними борги. На жаль, ще зустрічаються рудименти
рабства, коли дітям передається статус раба від батьків.
Ця проблема не є до кінця вирішеною з юридичного боку, так
як узаконена система покарань за використання примусової праці
недостатньо ефективна. Хоча багато країн і прийняли заборону на її
використання, покарання не є тим стримуючим чинником, який так
необхідний. Воно є занадто м'яким, і в основному зводиться або до
грошового штрафу, або ж до мінімального тюремного ув'язнення. Ще
однією причиною є те, що більшість країн не бажає боротися з
попитом товарів і послуг, які виробляються за допомогою примусової
праці, хоча так само існують відповідні юридичні заходи для
недопущення експлуатації працівників.
Розпад СРСР поклав початок виникненню труднощів в
управлінні міграцією, позаяк стало досить складно регулювати і
контролювати той потік громадян, який різко вирвався на російський

ринок праці. Звідси виникає ризик трудових емігрантів, які можуть
потрапити в залежність від свого роботодавця.
Глобалізація, яка збільшує різницю в рівні життя і економічних
можливостях, призводить до зростання суперечностей в міжнародній
міграції. Індустріально розвинені країни зацікавлені в дешевій праці
мігрантів, а для приїжджих це єдина можливість уникнути бідності.
Слід

наголосити

нестабільність,

цьому

недосконалість

контексті,
українського

що

економічна

законодавства

стимулюють поширення примусової праці.
Спостерігаємо, як примусова праця набирає стрімких обертів:
проникає в усі сфери життя суспільства, незалежно від історичних
передумов, економічного укладу країни і інших чинників. Таке явище
зустрічається як в бідних країнах, так і в економічно розвинених.
Також зустрічаються і такі випадки, коли роботодавець
відбирає документи, що засвідчують особу мігранта, що дозволяє
йому повністю контролювати і маніпулювати працівником. Це
суперечить усім міжнародним нормам, адже така праця не є вільною,
її можна віднести до примусової чи навіть до рабської праці, що
категорично заборонено у всіх розвинених країнах світу [36, с. 500].
Повторимо, примусовою є праця, яка виконується особою під
фізичним чи моральним примусом. Під фізичним примусом при цьому
потрібно розуміти дії чи бездіяльність особи, яка примушує до праці,
що негативно впливає на здоров’я та життя людини, яку примушують
до праці. Моральним примусом є погроза як життю та здоров’ю особи,
так і неправомірним настанням негативних наслідків для особи за
невиконання праці.
Примус може бути як прямим, так і непрямим. З приводу
останнього

Міжнародною

організацією

праці

Рекомендація «Щодо непрямого примушування

була

прийнята

до праці» від

28.06.1930 № 35. Зі змісту вказаного документа вбачається, що
непрямим примусом буде той, який чиниться не шляхом вимоги
виконати трудову діяльність, що не входить до кола обов’язків особи,
а шляхом впливу на зовнішні умови існування особи, що можуть
підштовхнути останню до виконання праці, яку б вона за інакших
умов не виконувала. Тобто при непрямому примусі безпосередньої
вимоги виконати ту чи іншу роботу немає. Така вимога існує при
прямому примусі [37].
З недавніх пір в Україні стали приділяти більше уваги
питанням, що стосуються заборони примусової праці у вигляді
нелегальної міграції та торгівлі людьми. Справа в тому, що Україна
стоїть перед особливо важкими проблемами не тільки як країна, з якої
відбувається еміграція жінок і чоловіків у країни Західної Європи, але
й як держава, куди в пошуках роботи прибуває багато людей з
республік колишнього СРСР.
Відсутність у чинному КЗпП України положення про заборону
примусової праці спробували компенсувати розробники проєкту
Трудового кодексу України. Так, ст. 5 Проєкту передбачає заборону
застосування примусової праці, для якої особа не запропонувала
добровільно своїх послуг і виконання якої вимагається від неї під
погрозою покарання, застосування насильства тощо [38].
У 2001 році в Глобальній доповіді Генерального директора
МОП «Покласти край примусової праці» було зазначено, щоб
аналізувати дане поняття, необхідно виділити і вивчити його окремі
форми. Чим ясніше вибудувана класифікація цих форм, тим
успішніше буде дослідження і застосування його результатів на
практиці для скасування всіх форм примусової праці. Ця доповідь
закріплює вісім основних форм примусової праці: 1) рабство; 2)
примусова участь у громадських роботах; 3) примусова праця в

сільському господарстві; 4) примусова праця домашньої прислуги; 5)
кабальна працю / боргова кабала; 6) примусова праця в армії; 7)
примусова праця як результат торгівлі людьми; 8) праця ув'язнених (в
тому числі з метою реабілітації) [40].
Дана класифікація достатньо повна і охоплює всі основні
форми примусової праці. Однак з точки зору конкретного дослідження
вона страждає одним істотним методологічним недоліком ‒ тут
змішані різні критерії виділення форм. Деякі форми виділені за
ознакою

суб'єкта,

який

піддається

експлуатації,

або

сфери

застосування примусової праці, інші ‒ за ознакою використовуваного
механізму самої експлуатації.
Однак вважається доречним дану класифікацію доповнити ще
одним критерієм: за ознакою сфери застосування примусової праці
можна виділити такі форми: примусова праця працівників масових
професій на відкритому (формальному і неформальному) ринку праці
(можливо подальше розділення за сферами зайнятості), а також на
формальному і неформальному ринку праці зокрема:

примусова

праця на промислових і будівельних підприємствах (на будівництвах,
підпільних заводах), на підсобних роботах і т. п.; примусова праця в
сільському господарстві; примусова праця у сфері послуг (можливе
подальший поділ); громадські послуги (сфера розваг і ін.); примусова
праця в домашньому господарстві; некваліфікована примусова праця
поза

відкритим

ринком

праці;

примусова

праця

працівників

виняткових професій, що вимагають виняткової кваліфікації, навиків
або таланту (письменників, учених, спортсменів — спортивне,
інтелектуальне рабство і т. п.); примусова праця у сфері злочинної
зайнятості; примусова праця в спеціальних установах поза відкритим
і кримінальним ринком праці; примусова праця військових; примусова
праця в'язнів у в'язницях і на громадських об'єктах.

За словами Є. В. Краснова, елементи примусової праці можуть
бути включені в трудову практику і з'являтися з різним ступенем
регулярності: кожен робочий день або впродовж всього робочого
часу; регулярно або систематично; час від часу [42, с. 93].
Перераховані форми примушення можуть застосовуватися на
різних стадіях організації праці: на стадії рекрутування працівника
(вербування), безпосередньо в період роботи або на стадії звільнення.
Експлуатація і примушення можуть здійснюватися як безпосередньо
під час виконання службових обов'язків (у робочий час), так і в
неробочий час; можуть застосовуватися тільки до самого працівника
або поширюватися на членів його сім'ї.
Крім

цього,

потрібно

зазначити,

що

питання

даної

проблематики розглядаються й в модельному законі СНД, у якому
говориться про заборону експлуатації людини. Її видами визнаються:
використання людини; використання праці останньої для отримання
матеріальної або іншої вигоди іншими особами за допомогою
навмисного створення і (або) використання уразливого стану людини;
примус людини в інтересах експлуатуючої особи або інших осіб до
виконання робіт, надання послуг або здійснення інших дій, незалежно
від їх оплатного або безоплатного характеру, включаючи заняття
проституцією, надання інших послуг сексуального характеру, заняття
жебрацтвом, примусову працю чи послуги, рабство або звичаї, подібні
до рабства практику, поневолення, незаконне вилучення органів і
(або)

тканин

людини,

незаконне

усиновлення

(удочеріння)

комерційних цілях, а так само незаконне використання іншої людини
в репродуктивних цілях або в біомедичних дослідженнях, або в
незаконних збройних формуваннях і (або) збройних конфліктах, або в
іншій злочинній або протиправній діяльності [43, с. 72].

У свою чергу, потрібно зазначити, що поряд із примусовою
працею існує така категорія, як обов'язкова праця. У зв'язку з цим
науковці намагаються розмежовувати ці поняття.
Однак, як зазначають Б. О. Страшун і В. В. Маклаков, обов'язок
працювати у демократичних країнах має скоріше моральне, ніж
юридичне значення [45, с. 212]. Характеризуючи примусовість як
ознаку підневільної праці, неможливо оминути увагою формулу, яку
пропонує В. Жернаков: «Якщо мотиви до праці містяться зовні щодо
«ego» людини та підводять її до виконання роботи – це є необхідна
або вимушена праця» [44, с. 36].
Іншими словами, причиною необхідної праці є внутрішнє
бажання чи переконання особи-працівника, зумовлене зовнішніми
чинниками (обставинами). Доречним з цього приводу є твердження
про те, що єдиним диктатором, який примушує до праці, не питаючи
власника робочої сили хочеться тому працювати, щоб жити, чи ні – є
потреби, аж до злиднів, а примусову працю зумовлює воля суб’єкта
примусу [46, с. 35].
О.

І.

Процевський

слушно

застерігає

від

ототожнення

примусової праці з поняттям необхідної праці [23, с. 103]. Причиною
необхідної праці людини є її внутрішнє переконання та особисте
бажання щодо реалізації свого невід’ємного права на працю.
Багато хто помилково вважає, що примусова праця ‒ це низька
зарплата і незадовільні умови праці. Тут важливо провести чітку межу
між порушенням права та несприятливими умовами для успішної
діяльності. У разі низької оплати праці у людини завжди є право
вибору: звільнитися або продовжувати роботу в певному місці. З
незалежних

від

нього

причин,

наприклад,

через

відсутність

альтернативи, працівник продовжує дарувати результати своєї праці
тій або іншій компанії.

До примусової праці належить грубе порушення прав людини,
обмеження її свобод, проголошених законодавством. Дане питання
цілком лежить у контексті сучасних міжнародних проблем рабства,
фортечної залежності, а також боргової кабали.
Правова характеристика заборони примусової праці полягає в
тому, що це праця, яка виконується не добровільно, а під впливом
можливості застосування покарання. Якщо останньому надавати
правового значення, то вимагати виконання примусової праці може
тільки повноважний суб'єкт, тобто той, хто наділений правом
застосування

заходів

кримінально-правового,

адміністративно-

правового, дисциплінарного та майнового характеру [47, с. 229].
Важливою гарантією вільної реалізації права на працю
виступає заборона примусової праці, тобто такої праці, здійснення
якої вимагається від фізичної особи під загрозою будь-якого
покарання.
Вважаємо, що виконання роботи, або права на працю без
належної оплати або в умовах відсутності засобів індивідуального та
колективного захисту саме по собі повинно бути кваліфіковано як
примусова праця, тоді як супроводжуюча роботу в зазначених умовах
погроза застосування будь-якого покарання (насильницького впливу)
повинна

впливати

лише

на

ступінь

провини

характер

відповідальності роботодавця.
Примусова праця є як і раніше актуальною і глобальною
проблемою, яка продовжує існувати в Україні, хоча в тій чи іншій мірі
зачіпає кожну державу. Є норми трудового права, покликані
забезпечити і захищати права учасників трудових відносин. Однак
згідно зі статистичними даними, наведеними в численних наукових
публікаціях, повідомленнях у засобах масової інформації, даних, які
надають контрольні та наглядові органи щодо дотримання трудового

законодавства,

вони,

силу

різних

причин,

на

практиці

застосовуються все рідше. Тому необхідно не тільки вдосконалювати
нормативно-правову базу, а й стежити за практичною реалізацією
цього аспекту, тобто правильним тлумаченням і виконанням норм
закону. Важливо створити комплекс спеціальних норм, які будуть
забезпечувати
примусової

захист трудових прав у випадках застосування

праці;

ініціювати

процес

ратифікації

міжнародно-

правових договорів, які стосуються питань міграції. При цьому треба
враховувати юридичні прогалини у приїжджих, які, безумовно,
впливають на їх становище. Ще одним важливим кроком є наділення
органів державного контролю і нагляду відповідною компетенцією
щодо виявлення примусової праці і її подальшого недопущення.
Саме тому боротьба із примусовою працею є однією з
найскладніших проблем сучасного світу, де порушення заборони
примусової праці позбавляє особу можливості вільного вступу та
участі у трудових правовідносинах, а також можливості нормальної
реалізації працівниками інших належних їм трудових прав.

1.2. Історія виникнення та розвитку принципу заборони
примусової праці

Як відомо, право виступає у вигляді конкретних приписів
(заборон, наказів, дозволів тощо), регламентуючи окремі аспекти
поведінки людей. У сучасному світі правам людини надається
величезне

значення.

міжнародних

називаються «права та принципи».

актах

вони

здебільшого

Згідно з усталеним у науці твердженням, сутність й соціальне
призначення права розкривається через його принципи. З цим
неможливо

не

погодитися:

адже

саме

принципи

виражають

закономірності права, його природу, найбільш загальні правила
поведінки. Ще в давнину люди підкреслювали значення принципів,
вважаючи «принцип найважливішою частиною всього» (principium est
potissima pars cuiuque rei), «половиною всього» (principium ‒ dimidium
totius).
При визначенні принципу як категорії, правового явища
укладачі словників виходять із того, що це поняття латинського
походження. Принцип – керівна ідея, головне правило поведінки,
найважливіші вихідні положення, засоби, правила, що визначають
природу та соціальну сутність явищ, їх спрямованість і найсуттєвіші
властивості. У тлумачних словниках української мови принцип
тлумачиться як основне вихідне положення якої-небудь наукової
системи, теорії, ідеологічного напряму тощо [52; 53].
Ураховуючи Платонівське розуміння ідей як прообразів
реальності, за якими сформовано предмети видимого світу, С.
Погребняк приходить до висновку, що принципи є інтелектуальнодуховними засадами права. Тому в основі кожного принципу права
лежить певна ідея: спочатку вона виникає лише спорадично; поволі
вона втілюється в соціальних практиках, поступово набуваючи
визнання

вимагаючи

реформ

існуючого

порядку.

Тому

характеризуючи принципи як ідеї, що стають вимогами в процесі їх
історичного розвитку, С. Погребняк визначає їх природу ‒ держава не
створює принципи права, а тільки закріплює їх в юридичних актах
[55, с. 27].

Що стосується принципів права, то в юридичній літературі під
ними розуміють його керівні засади (ідеї), які визначають зміст і
спрямованість правового регулювання суспільних відносин [56, с.
128].
Визначення поняття принципу права не є однозначним.
Питання про його сутність розглядається як вченими, які вивчають
загальну теорію права, так і представниками практично всіх галузевих
наук.
П. М. Рабінович принципи права розглядає як керівні засади
(ідеї), які визначають зміст і спрямованість правового регулювання
суспільних відносин. Вони концентровано відображають найсуттєвіші
риси права, є його квінтесенцією [57, с. 128].
А. М. Колодій, який детально досліджував тему принципів
права України, вважає, що спочатку принцип права існує як певна
соціальна, загальнолюдська цінність, і після осмислення юридичною
наукою, через правосвідомість законодавця та в результаті процесу
правотворення ідея втілюється в юридичні норми і перетворюється в
принцип права [58, с. 21‒27].
Найбільш вдалим є тлумачення поняття принципів права в
Великій українській юридичній енциклопедії, де під принципами
права

розуміють

відправні

ідеї

його

буття,

які

виражають

закономірності і підвалини типу держави і права, є однопорядковими
із

сутністю

права

утворюють

основні

риси,

відрізняються

універсальністю, імперативністю, відповідають об’єктивній потребі
побудови і зміцнення певного суспільного ладу [59, Т. 13, с. 633].
С. М. Прилипко та О. М. Ярошенко принципи визначають як
відправні ідеї існування права, що є однопорядковими із сутністю

права

становлять

універсальність,

головні

вища

його

риси;

імперативність

яким

притаманна

загальновизнаність,

відповідають об’єктивній необхідності побудови і зміцнення певного
суспільного ладу [60, с. 35].
За твердженням біологів, істориків і філософів, саме праця була
рушійною силою еволюційних процесів людства, які перетворили
людиноподібних мавп в homo sapiens, «людину розумну». Крилатою
стала свого часу фраза відомого економіста Ф. Енгельса (1820‒1895),
написана ним ще в XIX столітті : «Праця зробила з мавпи людину»
[63, т. 3, с. 71].
Історія правового регулювання суспільних відносин, які
виникають в процесі організованого виробництва громадських благ,
значно коротша. Це пов'язано з якісно відмінним характером праці
індустріального суспільства в порівнянні з доіндустріальною епохою.
Рабовласницький

спосіб

виробництва

був

побудований

виключно на примусовій організації створення матеріальних благ і
додаткового

продукту.

Економічні

інтереси

верхівки

вимагали

державно-владного і правового забезпечення такої організації. При
цьому інтереси верств населення, які мають доступ до влади,
складалися в загальний, суспільний інтерес, який виступає причиною,
рушійною силою діяльності людей у всіх сферах [64, с. 17].
З урахуванням системи соціальних відносин, матеріальних
умов життя суспільства того часу, інтересів владної еліти необхідно
визнати закономірним виникнення і розвиток правових інститутів
рабовласництва і кріпацтва. У межах цих економічних формацій,
заснованих на примусі праці, існування

трудового права взагалі і

права на працю зокрема не мало економічних, соціально-політичних і

організаційно-правових підстав, оскільки раб був річчю і не мав
ніяких прав як у публічній, так і в приватній сфері.
Необхідні економічні передумови для використання вільної
праці з'явилися на початку епохи індустріалізації. У розвинених
країнах світу до влади прийшов новий клас ‒ буржуазія, яка свої
інтереси пов'язувала з розвитком капіталістичних відносин в сфері
економіки. Виникла гостра потреба у вільній робочій силі. Для
ліквідації цього дефіциту була скасована кріпосна залежність. При
цьому виникло правове становище, при якому працівник змушений
був «вільно», на свій розсуд продавати власнику виробництва єдиний
належний йому товар ‒ робочу силу. У подальшій історії розвитку
громадських

ідей

принцип

заборони

примусової

праці

посів

повноцінне місце. Ця ідея привернула увагу прогресивних мислителів
і вчених, які відводили їй чимало уваги в своїх планах удосконалення і
справедливого устрою суспільства [65, с. 160‒161].
Примусова і рабська праця в сучасні дні, хоч як не здавалося б
це дивним, продовжують існувати, будучи в той же час самостійними
видами забороненої в цивілізованих країнах поведінки. Міжнародне
співтовариство, а також національні уряди вживають зусиль і заходів
для їх виявлення і усунення.
Серед міжнародних документів Міжнародної організації праці,
Організації Об'єднаних Націй, а також регіональних організацій, що
містять положення про заборону примусової праці і дискримінації в
сфері праці та про відповідальність за застосування рабської і
примусової праці, можна виділити залежно від часу створення такі.
У

1930

році

Міжнародна

організація

праці

прийняла

Конвенцією № 29 «Про примусову або обов'язкову працю», згідно зі

статтею 2 якої примусова чи обов'язкова праця означає роботу або
службу, що вимагається від особи під загрозою покарання, для котрої
ця особа не запропонувала добровільно своїх послуг [23].
Аналізуючи

поняття

примусової

праці,

ми

повністю

підтримуємо та поділяємо позицію Беате Андреса, що для того щоб
більш детально зрозуміти значення деяких елементів цього поняття,
варто дати їх роз’яснення, а саме: 1. «Всяка робота або служба»
включає всі види роботи, праці і занять. Природа і законність
трудових відносин не беруться до уваги. Наприклад, у ряді країн
проституція переслідується за законом, однак цей вид занять все ж
підпадає під дію Конвенції №29. 2. «Будь-яка особа» стосується як
дорослих, так і дітей, незалежно від наявності в особи громадянства
держави, де був виявлений факт використання примусової праці. 3.
«Під загрозою будь-якого покарання» відноситься не тільки до
кримінального покарання, а й до інших форм примусу, таких як
загрози, насильство, утримання посвідчень особи, затримка або
невиплата заробітної плати. 4. «Добровільно» має на увазі згоду
працівника на вступ у певні трудові відносини. Вступаючи в трудові
відносини без використання методів примусу або обману, працівник в
будь-який час повинен мати право перервати добровільно укладену
угоду. В основі найму має бути вільна і інформована згода
працівника, і ці ж принципи повинні зберігатися протягом всього
періоду трудових відносин [66, с. 4].
Неможливо не згадати Рекомендації МОП № 35 «Щодо
непрямого примушення до праці» 1930 року, які рекомендують
державам

уникати

непрямих

засобів,

які

штучно

посилюють

економічний тиск на населення; введення обмежень на володіння чи

користування землею, котрі створили б серйозні утруднення для
працівників, які намагаються заробити засоби до життя шляхом
самостійного

обробітку

землі;

зловмисне

розширення

загальноприйнятого поняття «бродяжництво»; встановлення правил
пересування, внаслідок яких для працівників, що працюють у інших
осіб, створювалося б вигідніше становище порівняно зі становищем
решти працівників [67].
У 1950 році була прийнята Європейська конвенції про захист
прав людини і основних свобод, яка

у статті 4 закріплює

неприпустимість залучення людини до примусової чи обов'язкової
праці. При цьому нею встановлюється перелік випадків, коли працю,
яку можна вважати примусовою і обов'язковою, з правової точки зору
такою не визнається, хоча вона дуже схожа з формами діяльності.
Серед них: будь-яка робота, виконання якої звичайно вимагається під
час тримання в ув'язненні або під час умовного звільнення з-під варти;
всяка служба військового характеру, а в тих країнах, в яких
правомірним визнається відмова від військової служби з мотивів
особистих переконань, служба, призначена замість обов'язкової
військової служби; всяка служба, обов'язкова у разі надзвичайного
стану або лиха, що загрожує життю чи благополуччю населення; будьяка робота або служба, яка є частиною звичайних громадянських
обов'язків [68].
Досліджуючи статтю 4 Європейської конвенції про захист прав
людини і основних свобод, вважаємо за необхідне тут викласти
позицію Європейського суду з прав людини щодо тлумачення її
змісту. Так, Суд ніколи не розглядав положення Конвенції як єдиний
шаблон для інтерпретації закріплених у ній прав і свобод. Суд

постійно нагадує, що одним з основних принципів застосування
положень Конвенції є те, що вони не повинні застосовуватися в
вакуумі.

Як

інтерпретуватися

міжнародний
у світлі

договір,

Конвенція

правил інтерпретації,

повинна

викладених

Віденській Конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня
1969 року. Відповідно до цієї Конвенції, Суд повинен встановити, яке
значення слід надавати словами в поточному контексті і в світлі
предмета і цілей положення, в якому вони містяться. Суд повинен
брати до уваги той факт, що контекст положення дуже важливий для
ефективного захисту індивідуальних прав людини, і що Конвенція
повинна розглядатися в цілому і тлумачитися таким чином, щоб
сприяти внутрішній узгодженості і гармонії між її окремими
положеннями. Слід також враховувати будь-які відповідні норми і
принципи міжнародного права, що застосовуються у відносинах між
Договірними Сторонами, і Конвенція повинна, наскільки це можливо,
інтерпретуватися відповідно до інших норм міжнародного права,
частиною якого вона є.
При тлумаченні понять статті 4 Конвенції Суд спирається на
міжнародні документи, такі як Конвенція про рабство 1926 року
(Siliadin v. France, § 122), Конвенція МОП № 29 (Конвенція про
примусову працю) (Van der Mussele v. Belgium, § 32), Конвенція Ради
Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми та Протокол про
попередження і припинення торгівлі людьми, особливо жінками і
дітьми, що доповнює Конвенцію Організації Об'єднаних Націй проти
транснаціональної організованої злочинності 2000 року (Rantsev v.
Cyprus and Russia, § 282).

З метою уточнення поняття «праця» у розумінні статті 4 § 2
Конвенції, Суд підкреслив, що не всяка робота, необхідна від особи
під

загрозою

«покарання»,

обов'язково

«примусовою

або

обов'язковою працею», забороненою цим положенням. Слід також
брати до уваги такі чинники, як тип і обсяг роботи. Ці чинники
допомагають

виявити

різницю

між

«примусовою

працею»

допомогою, яку було б розумно очікувати від інших членів сім'ї або
людей, що живуть в тому ж будинку. У зв'язку з цим у справі Van der
Mussele v. Belgium Суд використовував поняття «непропорційний
тягар», щоб визначити, чи був адвокат притягнутий до примусової
праці (§ 39; див. Також CN and V. v. France, § 74) .
Перший прикметник, «примусовий», має на увазі фізичний або
психічний

примус.

Що

стосується

другого

прикметника,

«обов'язковий», воно не обов'язково пов'язане з будь-якою формою
правового

примусу

або

зобов'язань.

Наприклад,

робота,

яка

виконується відповідно до добровільно укладеного договору, не може
розглядатися як така, що підпадає під дію статті 4 на тій підставі, що
одна зі сторін взяла на себе зобов'язання перед іншою стороною
виконати цю роботу (Van der Mussele v. Belgium, § 34). Таким чином,
робота повинна бути «обов'язковою ... під загрозою будь-якого
покарання», а також виконуватися проти волі зацікавленої особи,
тобто коли ця особа «не запропонувала своїх послуг добровільно»
(там же).
Суд зазначив, що в Глобальній доповіді «Ціна примусу» на
Міжнародній конференції праці в 1999 році поняття «покарання»
використовується

широкому

сенсі,

що

підтверджується

використанням слів «будь-яке покарання». Тому вважається, що

«покарання» може набувати форму фізичного насильства або
обмеження, але також може мати більш тонкий, психологічний
характер, такий як, наприклад, погрози здати жертву поліції або
імміграційній владі, якщо вона не має легального робочого статусу
(CN and V. v. France, § 77) [69].
У свою чергу цікавою є практика Європейського суду з прав
людини стосовно порушення саме трудових прав, зокрема, які
передбачені Європейською конвенцією.
При розгляді справи Ван Дер Мюзель проти Бельгії (Van Der
Mussele v. Belgium) Судом було застосовано Конвенцію МОП про
примусову чи обов’язкову працю № 29 [23] та Конвенцію МОП про
скасування примусової праці № 105 [39]. Для цілей цієї Конвенції
термін «примусова чи обов’язкова праця» означає «всяку роботу, яку
вимагають під загрозою якогось покарання, для якої ця особа не
запропонувала своїх послуг добровільно». Суд прийняв це визначення
як ключову позицію для інтерпретації статті 4 §2 Конвенції у справах
Граціані-Вейс (Graziani-Weiss) проти Австрії, №31950/06, 18 жовтня
2011 р. [70]; Стаммер (Stummer) проти Австрії, №№ 37452/02, 7 липня
2011 р.
Багато справ, які були предметом розгляду, мають відношення
до практичного застосування пункту 2 статті 4 Європейської конвенції
‒ «ніхто не може бути примушений до виконання обов’язкової чи
примусової праці». Саме ця норма має, на думку багатьох дослідників,
найбільше практичне значення.
Згадувана справа Ван дер Мюзель проти Бельгії, суть якої,
коротко, є такою: заявник, який був стажистом адвоката, наполягав на
тому, що покладений на нього обов’язок надавати безоплатну правову

допомогу (без будь-яких компенсацій) є різновидом примусової праці,
яка заборонена пунктом 2 статті 4 Європейської конвенції [71].
Суд, вивчивши національне законодавство Бельгії, дійшов
висновку, що традиція, згідно з якою молоді адвокати або стажисти
беруть на себе обов’язок надавати правову допомогу безоплатно у
визначених законом випадках, «...сягає корінням в далеку історію».
Крім того, така правова традиція існує і в деяких інших європейських
країнах. З іншого боку, вступаючи в адвокатуру, будь-яка особа, в
тому числі, звісно, і заявник, має розуміти, що вона добровільно бере
на себе певні професійні обов’язки, що випливають з професійного
статусу адвоката. У цьому ж рішенні Європейський суд з прав людини
зробив ще один висновок, важливий для правильного розуміння і
тлумачення статті 4. Йдеться про визначення характеру самого права,
що його ця стаття захищає, та позитивні обов’язки держави, які з
цього права випливають. Зокрема, Суд встановив таке. Незважаючи на
те, що держава-відповідач відкидала саму можливість застосування
статті 4, оскільки надання в публічних інтересах правової допомоги
стажистом адвоката передбачалося статутом бельгійської колегії
адвокатів, тобто не законодавчим актом, а локальним нормативним
актом недержавного органу професійного самоврядування, Суд, втім,
зазначив, що Бельгія не може відмовитись від відповідальності та
зобов’язань, прийнятих нею на себе в межах підпункту «с» пункту 3
статті 6 Європейської конвенції. Іншими словами, Бельгія як держава
несе тягар позитивних зобов’язань з надання безоплатної правової
допомоги, незважаючи на те, що цю функцію держава Бельгія
делегувала недержавній інституції – адвокатурі [72].

Європейський
пов’язаних

із

суд

розглянув

порушенням

незначну

проголошеної

кількість

заборони

справ,

рабства

примусової праці. На основі прецедентної практики Суд розширив
сферу винятків, що не слід розуміти під примусовою та обов’язковою
працею.

Так,

передбачений

законом

безоплатний

захист

неплатоспроможної особи в суді адвокатом не вважатиметься
примусовою працею. Не вважатиметься такою і зобов’язання
нотаріуса вимагати меншу плату за свої послуги від неприбуткових
організацій,

наприклад,

церков,

чи

зобов’язання

роботодавця

стягувати з зарплати працівника прибутковий податок або суми на
соціальне страхування, а також зобов’язання безробітного давати
згоду на пропозицію працевлаштування під загрозою втрати допомоги
з безробіття. Не вважається примусовою праця під час перебування в
місцях позбавлення волі. При цьому вона включає як зайнятість у
в’язниці, так і зайнятість ув’язнених на приватних підприємствах, а
також працю затриманих неповнолітніх осіб без певного місця
проживання [74].
У свою чергу в 1957 році була прийнята Конвенція МОП № 105
«Про скасування примусової праці», яка зобов'язала держави, які її
ратифікують, скасувати примусову чи обов'язкову працю і не
вдаватися до будь-якої її форми, а саме: як засобу політичного впливу
чи покарання за наявність чи за висловлювання політичних поглядів
або ідеологічних переконань, протилежних усталеній політичній,
соціальній

чи

економічній

системі;

як

метод

мобілізації

використання робочої сили для потреб економічного розвитку; як
засіб підтримання трудової дисципліни; як засіб покарання за участь у

страйках; як захід дискримінації за ознаками расової, соціальної та
національної належності чи віросповідання [39].
Наступним кроком в історії виникнення та розвитку принципу
заборони

примусової

праці

було

ухвалення

Генеральною

конференцією Міжнародної організації праці, що була скликана в
Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці, 25
червня 1958 року Конвенції МОП № 111 «Про дискримінацію в галузі
праці та занять» [75].
Згодом у 1966 році заборону примусової праці та неможливість
приневолювати до примусової чи обов'язкової праці закріплює і
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Цей же
Міжнародний пакт від 16 грудня 1966 року у пункті 1 частини 3 статті
8 наголошує, що: «Нікого не можуть приневолювати до примусової чи
обов'язкової праці», а також наводить перелік робіт, що не
охоплюються терміном «примусова та обов'язкова праці» [11].
У цьому ж році Генеральна Асамблея ООН ухвалила
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, який в
своїй реалізації обумовлений попереднім утворенням в державах
необхідних економічних, соціальних і культурних передумов, а також
у всіх своїх положеннях однозначно направлений на те, що праця є не
обов’язком, а правом кожної людини.. Зважуючи на це, чимало
економічно розвинутих держав, наприклад, США та інші, заявили про
неприйнятність для них цього Пакту. Тоді, як СРСР, а за ним і
Українська РСР ратифікували обидва пакти [11].
Конвенція СНД про права та основні свободи людини 1995
року у своєму тексті передбачила неприпустимість примусової праці.
Встановивши стандартний перелік форм обов'язкової праці, що не

визнається примусовою, вона ввела також нову, а саме ‒ виконання
обов'язків: 1) батьками щодо створення необхідних умов для дитини;
2) повнолітніми дітьми за утриманням непрацездатних та таких, що
потребують допомоги, батьків [76]. Тобто згідно з пунктом 3 статті 4
цього документа до переліку робіт, які не розглядаються як примусова
праця, відноситься виконання обов'язків батьками зі створення
необхідних умов для дитини та повнолітніми дітьми з утримання
непрацездатних батьків, які потребують допомоги.
У 1998 році Декларація МОП «Про основоположні принципи та
права у сфері праці», у пункті 2 свого тексту закріпила, що: «Всі
члени Організації, навіть ті з них, які не ратифікували вказані вище
Конвенції, мають зобов'язання, що випливають з їхнього членства в
Організації, дотримуватися та реалізовувати добросовісно принципи,
що стосуються основних прав, які є предметом цих Конвенцій, а саме:
скасування усіх форм примусової чи обов'язкової праці; реальна
заборона дитячої праці; недопущення дискримінації у сфері праці й
зайнятості [77].
Вважається,

що

найбільш

масштабними

випадками

використання примусової праці були і залишаються держави із
тоталітарними режимами, які є найбільш жорсткими формами
недемократичного режиму, що характеризується крайніми проявами
авторитаризму. Так тоталітарні режими, які проголошують інтереси
держави вищими за інтереси окремої людини, беруть на себе право на
власний

розсуд

використовувати

працю

членів

суспільства

вирішувати, яким чином з використанням примусу розпоряджатися
трудовими ресурсами населення. Для того, щоб легітимізувати це
право, тоталітарні держави обґрунтовують свої дії ідеологічними

причинами. Офіційно і в нацистській Німеччині, і в Радянському
Союзі рабства не було. Однак держава залишала за собою право в
намаганні побудови «нового суспільства» і створення «нової людини»
піддавати великі групи тих, кого вона вважала чужорідним елементом
суспільства, «трудовому перевихованню». «Праця робить вільним», –
проголошувала цинічна вивіска на воротах при вході до нацистського
концентраційно-трудового

табору

Аушвіц-1.

На

Соловках

концтаборі висіло гасло: «Через працю – до свободи!». При цьому
чимало

істориків

висловлюють

думку,

що

примусова

праця

застосовувалася і в Третьому рейху, і в сталінському СРСР не лише як
покарання й інструмент для «перековування» на «корисного» члена
суспільства, але як один зі структурних принципів системи, на основі
яких ставало можливим функціонування державної економіки.
У більшовицькій Росії
корисну»

примусову

працю

ідея

використовувати

громадян

для

їх

«суспільно
«соціального

перевиховування» виникла майже відразу після встановлення нової
влади. Уже в 1919 році Народний комісаріат юстиції РРФСР видав
декрет «Про табори примусових робіт», який, на думку керівника
Російського правозахисного центру «Меморіал» А. Ронгінського,
заклав основи ідеології використання примусової праці радянських
громадян. Ця ідея через десятиліття була втілена в життя в
сумнозвісній системі ГУЛАГ НКВС СРСР – Головному управлінні
таборів, трудових поселень і місць ув’язнення, яка з 1934 по 1960 рік
об’єднувала понад 30 тисяч місць ув’язнення по всьому Радянському
Союзу і стала символом сталінізму. Першою будовою, що отримала
значення такої, що мала продемонструвати можливості концентрації
великої

кількості

людей,

стало

будівництво

сумнозвісного

Біломорського-Балтійського каналу в 1931–1933 роках. За роки його
побудови смертність ув’язнених зросла в 6 разів (за різними оцінками,
на будівництві цього об’єкта загинуло від 50 тис. до 200 тис. в’язнів).
При

цьому

критерієм

успішності

була

не

самоокупність

чи

рентабельність, а введення об’єкта в експлуатацію в призначений
термін за суворо заданими лімітами, що передбачало підвищення
виробничих норм, поняття терміновості, понаднормових робіт тощо.
У 1930–1940 роках табори стали відігравати суттєву роль у
радянській економіці. Вони виробляли третину всього золота країни,
значну частину вугілля й лісу і багато іншого. За роки існування СРСР
постало принаймні 476 різних табірних комплексів, до них входили
тисячі окремих таборів, у кожному з яких утримувалося від кількох
сотень до багатьох тисяч в’язнів. Це дає підстави деяким дослідникам
– як, приміром, Енн Епплбаум – вважати, що примусова праця в
сталінській Росії не тільки відігравала суттєву роль у процесі
соціального «перековування» і виконувала не лише пенітенціарну
функцію, а й була ключовим елементом економічної системи СРСР,
дозволяючи форсовано вирішувати завдання індустріалізації країни і
введення в експлуатацію народногосподарських об’єктів. У цьому
сенсі збільшення кількості ізольованих членів суспільства і створення
безкоштовного контингенту робочої сили було не лише засобом, а й
певною мірою метою сталінського режиму [79, с. 9]. Еволюція
системи виправно-трудових таборів і ГУЛАГу взагалі у часи
«великого терору» 1937–1938 років привела до того, що, за словами
історика А. К. Соколова, «якщо взяти до уваги чисельність робітників,
залучених на будівництві, в промисловості, на транспорті та в інших
сферах, куди переважно спрямовувалися ув’язненні та заслані,

картина виглядатиме таким чином, що кожен десятий працівник
країни на виробництві був зайнятий у системі ГУЛАГу». За словами
дослідника, використання примусової праці в 1930-ті роки дозволяло
вирішувати

чимало

завдань

індустріалізації.

Працею

в’язнів

прокладалися канали, залізниці, будувалися промислові об’єкти.
Заслані селяни розкорчовували і освоювали нові землі, багато хто був
зайнятий у лісовій та вугільній промисловості [80, с. 17].
З

дня

прийняття

Конституції

СРСР

1936

року

загальнообов’язкова праця відповідно до статті 12 уже виступає як
базова конституційна засада всього суспільного устрою СРСР, проте
на рівні основних прав і обов’язків громадян в тій же Конституції її
викладено як право на працю [81].
Та не слід забувати те, що в епоху соціалістичної системи
тогочасне законодавство передбачало ще й обов’язок радянських
громадян працювати на благо Вітчизни [82].
Таким чином, принципи примусової праці практикувалися в
сталінському СРСР не лише як один із різновидів пенітенціарної
системи для позбавлених свободи і тих, хто відбував покарання.
Загалом бачимо, що на них була побудована значна частина
виробничої системи радянського суспільства. І та частина суспільства,
що жила на свободі – робітники, селяни, інтелігенція, була жорстко
обмежена в праві обирати місце праці і змінювати її умови на власний
розсуд.
У червні 1940 року був прийнятий указ Президії Верховної
Ради «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний
робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками
і

службовцями

підприємств

установ»,

яким

заборонялося

«одностороннє розірвання трудової угоди», а робітник фактично
закріплювався за підприємством. У післявоєнний час, незважаючи на
надії радянських людей щодо пом’якшення трудового режиму (багато
колишніх фронтовиків за час війни познайомилися з західним рівнем
життя, що вигідно відрізнявся від радянського), влада, що вимагала
прискореної ліквідації наслідків воєнних руйнувань, не пішла на
пом’якшення трудового законодавства. Це викликало глухий протест
серед людей, що виражався у вигуках на зборах, на кшталт: «Скасуйте
закони і постанови, які прямо чи опосередковано уярмлюють нашу
працю» або «Хочу – працюю, хочу – переходжу на інше виробництво
в знак протесту проти радянського кріпосного права. Дайте людині
вільнонайману працю!» [86, с. 53].
Після смерті Сталіна система примусової праці ГУЛАГу була
поступово демонтована, а трудове законодавство в суспільстві піддане
лібералізації. Однак елементи примусу в радянській економіці
залишалися помітними впродовж усього періоду існування СРСР, аж
до його розпаду – ще покоління нинішніх 40-річних, наприклад, добре
пам’ятає, що на перших курсах навчання у ВНЗ студенти були
зобов’язані провести місяць на обов’язкових сільськогосподарських
роботах під загрозою відрахування з навчального закладу у разі
неучасті в них.
У 1970-х роках теж

було прийнято багато законодавчих

документів, що стосувалися процесу розвитку принципу заборони
примусової праці. Так, відповідна постанова ЦК КП України і Ради
Міністрів УРСР була прийнята 10 березня 1970 року № 138 «Про
заходи з посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно
корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя»,

а згодом з метою посилення цієї роботи прийнято постанову від 20
лютого 1973 р. № 109 «Про заходи по подальшому посиленню
боротьби з особами, які ухиляються від суспільно корисної праці і
ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя» (діяла до 20
липня 1991 року).
У Конституції СРСР 1977 року питання праці порівняно із
Конституцією СРСР 1936 року було менш жорстким, проте все ще
існувала відповідальність, у тому числі кримінальна, за дармоїдство.
У цілому Положення про працю Конституції 1936 року були
збережені у новій Конституції. Зокрема, у статті 14 Конституції СРСР
1977 року проголошувалося: «Джерелом зростання суспільного
багатства, добробуту народу і кожної радянської людини є вільна від
експлуатації праця радянських людей. Відповідно до принципів
соціалізму держава здійснює контроль за мірою праці і споживання».
У Конституції СРСР 1977 року праця уже виступала в уподвійненому
своєму значенні і на рівні основних прав, свобод і обов’язків громадян
СРСР ‒ і як правом, і як обов’язком (примус) одночасно: з одного
боку, правом на працю, з іншого боку, обов'язком і справою честі
[88].
З цілком зрозумілих причин цей підхід слово в слово було
повторене і в конституціях колишніх союзних республік, зокрема і у
Конституції Української РСР 1978 року [22], яка за силою історичної
інерції протягом перших п’яти років продовжувала виконувати
функції Основного Закону і для незалежної України (до прийняття
нової Конституції України 1996 року).
Підсумовуючи

викладене,

можна

поставити

риторичне

питання, що ж, власне, залишив СРСР у спадок для незалежної

України: конституційне право на працю чи конституційний обов’язок
(примус) праці?
У цьому аспекті слушним є міркування П. Ф. Мартиненка, що з
юридичного боку тлумачити щось і як право, і як обов’язок (примус)
одночасно є просто неможливим, а також оскільки жодна радянська
конституція не мала статусу норми прямої дії в радянському праві,
можна дійти висновку, що у даному разі через це уподвійнення права і
обов’язку (примус) допускається конституційне закріплення не норми
права, а лише правила політичної моралі, правда, моралі досить
специфічної. Однак більш детальний аналіз цих конституційних
положень та порядку їх застосування в законодавстві радянської
системи однозначно вказують на те, що в такий спосіб спершу в
РСФРР, а потім і в СРСР на рівні вищого конституційного
регулювання в державі фактично закріплювався інститут всезагальної
примусової праці.
Цей висновок підтверджується і тим, що сам факт неучасті
громадянина в суспільно корисній праці послідовно в радянській
системі протягом всього періоду її існування юридично однозначно
кваліфікувався
адміністративну,

як
а

правопорушення,
в

окремих

що

епізодах

тягнуло
‒

за

собою

кримінальну

відповідальність. Як підкреслювалось у раніше цитованій статті 60
Конституції СРСР 1977 року (статті 58 Конституції УРСР 1978 року
відповідно), ухилення від суспільно корисної праці є несумісним з
принципами соціалістичного суспільства. Отож примусова праця
лежала в основі суспільно-політичного устрою СРСР [35, с. 270].

Що стосується особливостей застосування норм про примусову
працю в Україні, то перші рекомендації з'явились в нашій державі ще
в середині 90-х років минулого сторіччя.
Незалежна Україна обрала інший шлях. У червні 1992 року за
допомогою внесення змін до тоді ще чинної Конституції Української
РСР 1978 року було скасовано конституційне положення про
загальнообов’язковість суспільно корисної праці [22]. Ця заборона з
деякими міжнародно дозволеними винятками перейшла і в нову
Конституцію України 1996 року [15].
Заборона

примусової

праці

Україні

встановлена

на

конституційному рівні. Відповідно до статті 43 Конституції України
використання примусової праці забороняється [15]. Проте визначення
терміна «примусова чи обов’язкова праця» немає. Є лише відсилання
до

дефініції,

яка

використовується

Конвенції

Міжнародної

організації праці та Конвенції МОП №105.
Виходячи із цього, в наукових колах склалася ситуація, за якої
досі немає усталеного визначення та застосування поняття «принцип
заборони примусової праці», яке б у повній мірі відображало його
суть. Тому, ґрунтуючись на власному розумінні цього поняття,
спробуємо запропонувати необхідне тлумачення його в дещо іншій
формі: принцип заборони примусової праці – це фундаментальні
засади, положення й керівні ідеї, що відображають закономірності
розвитку суспільних відносин відображених в джерелах й формах
права та визначають особливості існування і попередження випадків
здійснення праці особою без її згоди, за умов застосування до неї як
фізичного, так і психічного насильницького впливу.

Доцільно було б вказати на певну схожість законодавства
України та Китайської Народної Республіки у плані закріплення та
реалізації норм і принципів, які стосуються заборони примусової
діяльності. Так, з огляду на те, що трудове право КНР на перших
етапах його існування ґрунтувалось на запозиченнях із радянського
трудового права, а з початком реформ Ден Сяопіна активно
імплементувало міжнародні стандарти праці, зокрема й розроблені
Міжнародною організацією праці, його основоположні засади цілком
можна вважати близькими до засад українського трудового права, що
пояснюється

спільністю

походження

від

одного

«предка»

‒

радянського трудового права (зокрема, чинний Кодекс законів про
працю України, хоч і має численні зміни, укладений ще 1971 р.). Тому
можна припустити, що основні принципи трудового права КНР є
схожими з принципами трудового права України, проте мають і певну
«китайську специфіку», пов'язану з особливостями виробничих
відносин, організацією праці тощо [90, с. 36].
Разом з цим видається цікавою практика виникнення, розвитку
та здійснення принципу заборони примусової праці в Киргизькій
Республіці, яка ратифікувала основні міжнародні документи, що
безпосередньо стосуються заборони примусової праці та рабства. Так,
у трудовому кодексі Киргизької Республіки встановлено випадки,
коли примус до праці є правомірним, наприклад: 1) виконання роботи,
яка обумовлена законодавством про військову обов'язок і військову
службу або замінює її альтернативну службу. У преамбулі Закону
Киргизької Республіки від 9 лютого 2009 року № 43 «Про загальний
військовий обов'язок громадян Киргизької Республіки, про військову
та альтернативну службу» [91] визначено, що громадяни Киргизької

Республіки незалежно від походження, майнового і посадового
становища, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять,
місця проживання, політичних і інших переконань, расової і
національної належності зобов'язані проходити військову службу в
рядах збройних сил і інших військових формуваннях Киргизької
Республіки; 2)

виконання робіт в умовах надзвичайних обставин,

тобто у випадках оголошення надзвичайного або воєнного стану, лиха
або загрози (пожежі, повені, або епізоотії), а також в інших випадках,
що ставлять під загрозу життя або нормальні життєві умови всього
населення або його частини. Згідно зі статтею 1 Закону Киргизької
Республіки «Про надзвичайний стан» [92] такий вводиться відповідно
до Конституції Киргизької Республіки і зазначеного Закону на всій
території Киргизької Республіки або в окремих її місцевостях, означає
особливий правовий режим діяльності органів державної влади і
управління, підприємств, установ і організацій, допускає встановлені
Конституцією Киргизької Республіки, зазначеним Законом обмеження
прав і свобод громадян, прав юридичних осіб, а також покладання на
них додаткових обов'язків; 3) виконання роботи внаслідок вироку
суду, що вступив у законну силу, під спостереженнями державних
органів, відповідальних за дотримання законодавства при виконанні
судових вироків. Ця робота згідно зі статтею 10 ТК Киргизької
Республіки також не включається до категорію примусової праці.
Відповідно до частини 2 статті 8 Кримінально-виправного кодексу
[93]

Киргизької

засуджених

є:

Республіки
встановлений

основними
порядок

засобами

виконання

виправлення
і

відбування

покарання ‒ режим, виховна робота, суспільно корисна праця,
отримання освіти, професійна підготовка і громадський вплив.

Киргизькій

Республіці

немає

окремого

закону

щодо

примусової праці. Проблеми примусової праці регулюються також
Законом Киргизької Республіки «Про попередження та боротьбу з
торгівлею людьми», в якому визначені організаційно-правові основи
щодо попередження та боротьби з торгівлею людьми, порядок
координації діяльності органів, які здійснюють боротьбу з торгівлею
людьми, встановлена система заходів щодо захисту і надання
допомоги жертвам торгівлі людьми [94, с. 133‒134].
Таким чином, підсумовуючи наведене вище, можна зробити
висновок про те, що міжнародно-правові норми включаються в
національне законодавство та структуру конкретних правових актів.
Однак

виникає

законодавства

потреба
України

приведення
у

деяких

відповідність

норм
до

трудового

законодавства

Європейського Союзу щодо реальної можливості реалізації цього
принципу.

Відповідність

національного

законодавства

нормам

міжнародних стандартів має ґрунтуватись не лише на легально
встановлених положеннях нормативно-правових актів, а й на даних
щодо реального фактичного їх дотримання.
Отже, в історії виникнення та розвитку принципу заборони
примусової праці сформувалися два підходи до розуміння його змісту:
в радянському праві він насамперед прив'язувався до обов'язку
держави надати всім громадянам роботу; в економічно розвинутих
країнах ‒ як право на вільний вибір професії та роботи, на справедливі
і сприятливі умови праці, при цьому держави беруть на себе обов'язок
проводити активну політику, спрямовану на сприяння повній,
продуктивної і вільної зайнятості.

1.3. Місце принципу заборони примусової праці в системі
принципів трудового права

Швидкість розвитку економіки, ефективність виробництва, а
також якість життя суспільства значною мірою залежать саме від
рівня розвитку соціально-трудових відносин і законодавчої бази у
сфері праці. У процесі формування та регулювання соціальнотрудових

відносин

Фундаментальними

заінтересовані
елементами

цього

більшість
процесу

країн
є

світу.

встановлення

принципів і норм міжнародного права, вивчення та узагальнення
найбільш прогресивних положень міжнародних трудових стандартів,
пошук найбільш оптимального визначення сприятливих варіантів
взаємовідповідності національних та міжнародних норм. Наслідком
цього процесу буде розробка і вдосконалення міжнародних і
національних

норм

правового

регулювання

соціально-трудових

відносин в кожній країні.
Показником самостійності галузі права є наявність не тільки
предмета і методу правового регулювання суспільних відносин, але і
специфічних галузевих принципів, які об'єднують окремі норми в
систему галузі, що виражають сутність норм даної галузі, які
визначають положення суб'єктів права, їх права і обов'язки.
Ефективність правового регулювання суспільних відносин
перебуває у прямій залежності від його відповідності об’єктивним
закономірностям їх існування та розвитку. При цьому першорядне
значення має здатність законодавця вловити основні тенденції і

відобразити їх у змісті стрижневих елементів системи права – її
принципах. Оскільки саме в принципах права найбільше відображена
його сутність у всій багатоаспектності складових його сторін і
закономірностей.
Безперервний пошук взаємовідносин інтересів працівника,
роботодавця і держави являє собою процес еволюції трудового права.
Принципи права являють собою засадничі ідеї, які відображають
сутність і соціальне призначення права. Вони існували в давні часи і
змінювалися протягом усієї історії держави, в тому числі в свідомості
громадян. У сучасному світі працівники часто стикаються з такими
проблемами, як примусова праця. Примусова праця, форми якої
з'являються все частіше, що, як ми вже вказували, пов'язано з
міграцією і глобалізацією, характерна і для країн, що розвиваються, і
промислово розвинених країн.
Перед тим розпочати дослідження місця принципу заборони
примусової праці в системі принципів трудового права, вважаємо за
необхідне з'ясувати, що взагалі розуміється під поняттям та системою
принципів трудового права
Сучасний стан розвитку наукових досліджень характеризується
поступовим переходом від позитивістської теорії трудового права до
природно-правової. Це зумовлює кардинально новий науковий підхід
до визначення поняття, змісту та правової природи принципів
трудового права.
Під принципами трудового права слід розуміти закріплені в
праві

основоположні

ідеї,

що

виражають

правову

природу,

властивості й ознаки, загальну спрямованість норм трудового права
України.

Багато вчених заперечують проти визначеннями принципу
через термін «ідея», оскільки ідеї досить абстрактні і є проявом
свідомості конкретного суб'єкта. У кожного вченого може бути безліч
ідей, власне бачення змісту правового регулювання та перспектив
його розвитку, принципи ж права мають такими ознаками, як
об'єктивність і відносна стійкість. З урахуванням того, що різні автори
вкладають різний зміст у поняття принципу трудового права, в
літературі можуть зустрічатися найрізноманітніші визначення і
класифікації останніх.
При всій відмінності підходів до визначення принципів
трудового права всі вчені сходяться в одному: під принципами
трудового права розуміються вихідні початки і основні положення, що
визначають його єдність, сутність правового регулювання і загальну
спрямованість розвитку галузі трудового права.
Н. П. Долгіх вважає, що під принципами трудового права слід
розуміти закріплені в чинному законодавстві основні керівні початки,
що виражають суть норм трудового права й головні напрями політики
держави в сфері правового регулювання суспільних відносин,
пов’язаних

функціонуванням

ринку

праці,

застосуванням

організацією найманої праці [101, с. 13].
Значення принципів трудового права полягає в тому, що
вони:1) відображають певний зміст всієї системи трудового права,
при цьому дозволяючи зрозуміти певний сенс діяльності трудового
законодавства, їх відмінні ознаки від норм всіх інших галузей права;
2) допомагають застосовувати норми уже чинного законодавства; 3)
виступають однією з можливих підстав об'єднання різних норм
трудового

законодавства

єдину

систему

певної

галузі;

встановлюють державний підхід до законодавчого становища всіх
суб'єктів трудового права; 5) є базою розвитку норм трудового
законодавства. Таким чином, основні принципи трудового права
можна вважати основою трудового права, на якому будуються всі інші
його норми, інститути та субінститути.
Здається, що для формування більш чіткого уявлення про
принципи трудового права доцільно розділити їх на дві групи: 1)
принципи, що знайшли відображення в законодавстві, що підлягають
безпосередньому застосуванню в правотворчому і правозастосовному
процесі; 2) ідеї, вироблені і сформульовані наукою, що визначають
віддалені перспективи розвитку правового регулювання праці.
Характеризуючи принципи трудового права, візьмемо за
основу лише першу з названих груп. Існуючі в законодавстві
принципи трудового права можуть мати різну форму вираження. Одні
з них прямо закріплені як принципи галузі або правового інституту.
Інші знаходять відображення у змісті сукупності правових норм,
об'єднаних спільною ідеєю, це так звані принципи «з непрямої
фіксацією» (свобода трудового договору, стійкість трудових відносин,
визначеність

трудової

функції,

багаторівневість

регулюванні

трудових відносин, єдність і диференціація правового регулювання
праці) [102, с. 50].
Трудове право функціонує не ізольовано, воно частина
національної правової системи. Тому до регулювання трудових
відносин застосовні ті, що стоять на вищому щаблі в ієрархії базових
положень, загальні і міжгалузеві принципи, визнані в Україні:
законність, справедливість, гуманізм, рівність всіх перед законом,
принцип рівного захисту всіх форм власності і ін. У ході правової

регламентації праці одні з них діють самостійно, інші отримують свій
розвиток і конкретизацію стосовно завдань даної галузі права.
Принципи, поряд з предметом і методом, належать до числа
системоутворюючих елементів будь-якої галузі права. Як і предмет
галузі, принципи багато в чому об'єктивні, в них знаходять
відображення закономірності суспільного розвитку. У зв'язку з цим
система принципів є більш стійким утворенням, ніж система правових
норм.
Принципи трудового права являють собою систему соціальної
повинності, носять імперативний характер. Самі по собі принципи не
містять конкретних правил поведінки, але їх не слід розглядати як
якісь декларативні приписи. Вони виконують найважливіші функції в
механізмі правового регулювання. Ці функції не зводяться до
гносеологічних і онтологічних, значне місце серед них посідає
прикладна (практична) функція правових принципів. Очевидно, що
принципи трудового права мають прикладну значимість. Дослідження
цієї

проблеми

набуває

особливої

актуальності

силу

її

маловивченості.
Принципи,

будучи

основними

засадами

нормативного

регулювання, задають тон усій подальшій правотворчості в сфері
праці, гарантуючи його логічність, безперервність і збалансованість.
Як складова правової політики держави в сфері праці, принципи
трудового права визначають зміст не тільки чинних норм права, а й
майбутніх правових норм. Йдеться про прогностичну функцію
принципів права.
Таким чином, принципи трудового права використовуються
для оцінки правового характеру тієї чи іншої трудоправової норми.

Принципи

трудового

права

можуть

використовуватися

як

працівниками і роботодавцями, так і владними учасниками трудових
відносин для обґрунтування своїх позицій. Працівники та роботодавці
при зверненні до суду за захистом порушених прав та законних
інтересів, посилаючись на принципи трудового права, підкреслюють
не тільки порушення конкретних норм-приписів, а й основних засад
трудового законодавства. Правозастосовні суб'єкти

в даному

контексті вдаються до принципів для більш розгорнутої мотивації
прийнятого рішення.
Вважаємо, що принципи трудового права покликані визначати
концепцію правового регулювання трудових відносин; вони являють
собою ті правові ідеї, які закладені в Кодексі законів про працю
України як в основному нормативному акті в сфері регламентації
трудових відносин.
На нашу думку, система принципів трудового права ‒ це
множина взаємопов'язаних вихідних положень, що утворюють єдине
ціле, взаємодіють із зовнішнім середовищем та між собою, базуються
на міжнародних та національних актах і мають за мету розвиток
трудового законодавства. Система принципів трудового права є
узагальнюючим відображенням змісту всієї галузі трудового права,
забезпечує єдність процесу її становлення, реалізації і вказує на
тенденції розвитку.
Гарним підтвердженням цього є міркування В. І. Щербини, на
думку якого з'ясування принципів є пізнання суті права, і навпаки,
пізнання сутності права зводиться до встановлення його принципів.
Останні не можуть не бути в системі, оскільки висловлюють її
внутрішню основу, вони є наукова абстракція сутнісного порядку.

Основні принципи трудового права мають відповідати таким вимогам.
По-перше, це повинні бути правові ідеї, тобто ідеї, орієнтовані на
правове регулювання проблематики громадських трудових відносин.
По-друге, ці правові ідеї повинні виражати принципи політики
держави, оскільки мова йде про регулювання поведінки людей та
організацій в сфері трудових відносин. Відповідна правова ідея
повинна проявлятися в трудовому праві, причому як юридичне
правило або як узагальнення декількох юридичних правил цієї галузі,
тобто кожен основний принцип має бути втілений у конкретне
розпорядження трудового права [104, с. 22].
Фундаментом для побудови системи принципів трудового
права служать міжнародно-правові стандарти в сфері праці, а також
положення Конституції України, що закріплюють основні права і
свободи людини. Перелік базових міжнародних принципів правового
регулювання праці отримав своє закріплення в прийнятій 18 червня
1998 року Міжнародною

організацією

праці

Декларації

«Про

основоположні принципи і права в сфері праці та механізм її
реалізації». Як основні принципи правового регулювання праці,
обов'язкові для всіх держав-учасників МОП, названо таке: а) свобода
об'єднань і реальне визнання права на ведення колективних
переговорів

(принцип

«соціального

діалогу»);

б)

скасування

примусової праці; в) реальна заборона дитячої праці; г) недопущення
дискримінації в праці [77].
Вищу юридичну силу в правовій системі України має
Конституція, її положення визначають зміст, зміст і застосування всіх
інших законів. Конституційні принципи, що зачіпають права і свободи
людини, в тому числі і безпосередньо в сфері застосування праці, є

основою для формування галузевої системи принципів трудового
права. Правові основи регулювання відносин в сфері застосування
праці базуються на таких значущих конституційних положеннях, як
визнання рівності всіх перед законом і судом, права кожного на
судовий захист, заборона дискримінації, проголошення свободи праці
та заборони його примусових форм, забезпечення безпечних умов
праці, права на відпочинок, на винагороду за працю не нижче
мінімального розміру, встановленого законодавством, та ін.
Система правових принципів має ієрархічну будову. Як
зазначав Л. С. Явич, кожна галузь права характеризується: а)
загальними для всіх галузей основними принципами права; б)
міжгалузевими принципами, які властиві об'єктивного і суб'єктивного
права порівняно великих автономних груп галузей; в) принципами, що
стосуються тільки до даної галузі права, зумовленими предметом
регулювання (видом суспільних відносин) і впливають на методи
юридичної регламентації [56, с. 8].
Не винятком у цьому напрямку є і галузь трудового права,
динамічний розвиток якого також

базуються на ієрархічному

структуруванні системи принципів даної галузі. Ієрархія принципів ‒
конституційних, міжнародно-правових, міжгалузевих, галузевих ‒
необхідна умова їх реалізації.
Таким чином, міжнародне співтовариство виробило основні
міжнародні

принципи

трудового

права.

Зазначимо,

що

міжнародному трудовому праві принципи трудового права найчастіше
закріплюються в формі основних трудових прав: право на працю,
право на справедливі і безпечні умови праці, право на винагороду, яка
забезпечує гідне людини існування, право на створення професійних

спілок та ін. Загальновизнано, що відповідно до цього переліку правпринципів повинна будуватися їх система і в українському трудовому
праві.
Як

цілком

доречно

зауважують

вчені,

перерахованими

основними принципами принципи міжнародного трудового права не
вичерпуються. Тут

також можна виділити рівні

міжнародних

принципів у сфері праці: загальновизнані принципи міжнародного
права в цілому, принципи міжнародного права прав людини як
основної мегагалузі міжнародного права, принципи міжнародного
трудового права (загальновизнані глобальні, міжнародні регіональні)
[105, с. 39].
Міжнародно-правові

принципи,

конституційні

принципи

трудового права, не дивлячись на їх пряму дію, особливим чином
проявляються в галузевих принципах, відображаються в змісті
галузевих принципів, застосовуються на практиці в нерозривному
зв'язку з ними.
У теорії трудового права традиційно виділяють такі групи
принципів: загальноправові, міжгалузеві, галузеві, внутрішньогалузеві
(принципи інститутів права), а також принципи міжнародного
трудового права. Так, І. П. Жигалкін підкреслює, що системність
трудоправових принципів вимагає: їх взаємоузгодженості; єдиного
підходу

до

розуміння

застосування;

урахування

характеру

різнорідних принципів; з одного боку, диференційованого, а з другого
– інтегрованого підходу до правового регулювання відносин у сфері
праці; відповідності принципів трудового права справжнім інтересам
суспільства й держави. Кожен із принципів може бути витлумачений і
застосований тільки з урахуванням сутності інших [106, с. 166].

Здійснюючи класифікацію принципів трудового права, І. П. Жигалкін
також виокремлює фундаментальні, загальні та спеціальні принципи
[106, с. 165‒166]. Він вперше у сучасній науці трудового права
здійснив дослідження принципів гуманізму, соціальної справедливості
та рівності на сучасному етапі державо- і правотворення у зв'язку з
розбудовою сучасної соціально орієнтованої правової держави, а
також визначення похідних від них принципів правового регулювання
трудових відносин або їх значення для інших принципів трудового
права.
Трудове право як галузь є історично сформованим складником
системи права України, що становить пов'язану єдиними принципами
сукупність

правових

норм,

що

постійно

розвиваються,

вдосконалюються і з використанням властивих їм специфічних
юридичних способів і прийомів регулюють трудові й пов'язані з ними
відносини [106, с. 108].
Деякі автори принципи трудового права поділяють на шість
груп, однією з яких є заборони на діяння, що перешкоджають
реалізації принципів заборони примусової праці [108, с. 32 ‒ 36].
Сукупність

принципів

трудового

права

становить

впорядковану, юридично узгоджену систему. З метою вивчення
принципів необхідно їх класифікувати, тобто розділити на групи
залежно від підстави.
На нашу думку, принципи трудового права можуть мати різні
класифікації. Так, з урахуванням їх місця в системі права, принципи
трудового права можуть поділятися на загальноправові, міжгалузеві,
галузеві, а також принципи окремих інститутів трудового права.

Загальноправові принципи – це загальнообов'язкові вихідні
нормативно-правові положення, що відрізняються універсальністю,
загальною значимістю, імперативністю, нормативністю, визначають
зміст правового регулювання і виступають критерієм правомірності
поведінки.
Загальноправові

принципи

закріплюються

міжнародно-

правових документах і Конституції України. До таких, зокрема,
належать принципи: верховенства права; законності; справедливості;
рівності. Що стосується заборони примусової праці, то цей принцип,
як вважається, частково належить до групи загальноправових
принципів. Це пояснюється тим, що він закріплений, властиво, тільки
в міжнародно-правових документах, тоді як у частині 2 статті 43
Конституції України він виражений тільки як норма, але не як
принцип [15].
Міжгалузеві принципи є основою правових норм двох або
більше галузей права, що мають споріднену природу, відображають
закономірності та зв'язки розвитку суспільних відносин, і визначають
напрям розвитку норм, які регулюють подібні відносини, це
принципи:

влади

субординації;

гласності,

змагальності

об’єктивності судового розгляду; охорони власності.
Дуже важливу службову роль відіграють основні принципи
трудового права в разі застосування до трудових відносин норм інших
галузей права, в першу чергу цивільного. Саме в цьому випадку
основні принципи є гарантією самостійності трудового права як галузі
права. В аспекті досліджуваного питання,

принцип заборони

примусової праці дозволяється застосовувати до трудових відносин
норми інших галузей права тільки тоді, коли норми відповідають

соціальному призначенню трудового права та його завданням. Так
наприклад, відповідно до Трудового кодексу Польської Народної
Республіки «в питаннях, що не врегульовані положеннями трудового
права, до трудових відносин застосовуються відповідні положення
Цивільного

кодексу, оскільки

вони

не суперечать принципам

трудового права» [104, с. 22‒23].
Галузеві принципи виражають загальні сутнісні властивості
норм певної галузі права, вони носять більш конкретний характер, на
них побудована система норм трудового права. До принципів
трудового права належать: принцип свободи праці; принцип заборони
примусової праці; принцип рівності трудових прав і недопущення
дискримінації у сфері праці; принцип поєднання централізованого,
договірного й локального регулювання з питань праці; принцип
захисту

прав

людини

сфері

застосування

праці;

принцип

забезпечення справедливих і безпечних умов праці; принцип розвитку
трудового права й законодавства, відповідно до міжнародних
стандартів; принцип соціального партнерства.
Виходячи з вищевикладеного, можна з упевненістю сказати,
що принцип заборони примусової праці займає провідне місце в
системі принципів трудового права, він має певний нерозривний
взаємозв’язок

із

кожним

із

них,

який

зумовлений

єдністю

економічних, політичних і соціальних засад українського суспільства.
Пропонується також розглядати принципи через призму
відображення в них основних напрямків правового регулювання, в
зв'язку з цим виділяють принципи, що: виражають політику держави в
сфері правового регулювання праці; визначають встановлення умов
праці;

встановлюють

базові

початку

застосування

праці;

відображають основи охорони прав працівників і роботодавців [107, с.
24]. У літературі є й інші класифікації принципів правового
регулювання трудових і пов'язаних з ними відносин [110, с. 55].
Залежно

від

сфери

застосування,

також

цільового

призначення, можна також згрупувати принципи трудового права
наступним чином: 1) визначають положення учасників ринку праці,
що виражають сутнісні риси трудових відносин; 2) безпосередньо
пов'язані з прийомами і способами правового регулювання праці
(методом трудового права); 3) встановлюють механізм охорони прав і
законних інтересів учасників трудових і тісно пов'язаних з ними
відносин.
У контексті досліджуваного питання нас цікавить саме перша
група. Так, до принципів, що визначають становище учасників ринку
праці стосовно сутності цих відносин ‒ використання здатності
людини до продуктивної діяльності ‒ можна віднести такі: свобода
праці

заборона примусової

праці;

справедливість

правового

регулювання трудових і суміжних з ними відносин, включаючи
заборону дискримінації; забезпечення права на охорону праці та
працездатності

працівника;

обов'язковість виконання сторонами

трудових і суміжних з ними відносин своїх зобов'язань.
За джерелом закріплення принципи трудового права поділяють
на: конституційні; закріплені в інших законах, що регулюють трудові
правовідносини [111, с. 14].
Повторимось, основні галузеві принципи трудового права
закріплені у міжнародно-правових актах, Конституції України,
окремих законодавчих актах. Істотним недоліком чинного Кодексу
законів про працю України [16] є відсутність у ньому спеціальних

норм про принципи регулювання трудових відносин. Цю прогалину
усунуто в проєкті Трудового кодексу України [113]. Уперше до Книги
першої проєкту ТК України включено окрему ст. 2 «Основні
принципи правового регулювання трудових відносин». Водночас зміст
зазначеної

статті

потребує

доопрацювання

урахуванням

міжнародних та європейських трудових стандартів, позитивного
законодавчого досвіду зарубіжних країн.
Оцінюючи в цілому зміст зазначеної статті, по-перше, слід
звернути увагу на те, що перелік запропонованих розробниками
законопроєкту принципів є досить чисельним. Статтею 2 проєкту ТК
України № 1658 передбачено 34 основні принципи правового
регулювання трудових відносин. В аспекті досліджуваного питання
саме принцип заборони примусової праці в системі принципів
трудового права знаходиться під номером два.
Такий

великий

перелік

викликає

заперечення,

оскільки

виділення значного числа основних принципів дискредитує саму ідею
існування фундаментальних засад правового регулювання трудових
відносин. Вочевидь, якщо принципи трудового права є керівними,
основоположними засадами, що виражають сутність цієї галузі, то їх
не може бути так багато.
Для порівняння слід послатися на статтю 2 Трудового кодексу
Литовської Республіки від 4 червня 2002 року, у частині першій якої
закріплений перелік із 11 принципів правового регулювання трудових
відносин [114]. У статті 5 ТК Республіки Молдова від 28 березня 2003
року [115] міститься перелік із 18 принципів, а у статті 4ТК
Республіки Казахстан від 23 листопада 2015 року принципами
трудового законодавства визнаються 11 основоположних засад [116].

Розвиток

державного

регулювання

соціально-трудових

відносин в умовах інтегрування України у світову економіку не може
здійснюватися без урахування міжнародних трудових стандартів, що
включають впорядковану систему міжнародних норм і принципів,
розроблених на основі взаємних угод між державами щодо питань,
пов’язаних із визнанням та закріпленням основних прав людини у
сфері праці, регламентуванням найманої праці та її окремих умов,
захистом індивідуальних та колективних інтересів працівників,
визначенням

основ

правового

статусу

трудових

мігрантів,

регулюванням праці окремих категорій працівників, формуванням
соціальної політики та визначенням її пріоритетів.
У свою чергу, якщо розглянути місце принципу заборони
примусової праці в системі принципів трудового права Європейського
Союзу, то основними серед них є: рівності (заборони дискримінації),
свободи об'єднання, право соціальних партнерів вести колективні
переговори й укладати колективні угоди. Принцип рівності (заборони
дискримінації) є одним з основних принципів функціонування
Європейського Союзу. Згідно зі статтею 14 Європейської конвенції
про захист прав людини і основних свобод, користування правами та
свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без
дискримінації за будь-якою ознакою [68].
Усі принципи правового регулювання трудових і суміжних з
ними відносин взаємопов'язані і часто взаємообумовлені, вони
утворюють певну систему, яка є відображенням системи галузі
трудового права. Наприклад, реалізація права працівників на охорону
праці, принцип обов'язковості виконання сторонами своїх зобов'язань
багато в чому спираються на принцип забезпечення права кожного на

державний захист; принцип демократизму обумовлений гарантованою
можливістю вільно створювати професійні об'єднання і т. д. Система
принципів, на яких базується регулювання відносин у сфері найманої
праці в цілому, доповнюється принципами окремих інститутів.
Останні

відображають

специфіку

регулювання

окремих

видів

відносин або конкретизують загальні принципи галузі стосовно
окремої галузі правового регулювання праці.
Значення принципу заборони примусової праці в системі
принципів трудового права полягає в тому, щоб: 1) забезпечити
цілісність і єдність трудового права як галузі права; 2) посилити
дієвість та ефективність права на працю й інших трудових прав
працівників; 3) наблизити й адаптувати механізми регулювання
відносин із питань праці до міжнародних, у тому числі європейських,
стандартів; 4) забезпечити ефективність механізмів соціального
партнерства; 5) посилити соціальну сутність трудового права.
Саме тому вона служить засобом правового регулювання,
якими керуються суб'єкти трудового права в своїй практичній
діяльності, а також ефективними інструментами вирішення трудових
спорів. При цьому принципи застосовуються, як правило, в найбільш
складних ситуаціях, які не вдається вирішити, вдаючись до звичайних
норм-приписів.
Питання визначення місця принципу заборони примусової
праці в системі принципів трудового права є важливим, вимагає
глибокого аналізу трудового законодавства на предмет його ролі.
Отже, на наш погляд, принцип заборони примусової праці
настільки важливий для сучасного суспільства, що потребує чіткого
визначення на рівні Конституції України. Більш змістовна конструкція

цього принципу дозволить убезпечити громадян від необґрунтованого
залучення їх до обов'язкової праці, а також уможливить захист
свободи праці в конституційному порядку.

1.4. Співвідношення принципів свободи праці та заборони
примусової праці

Принцип свободи праці та принцип заборони примусової праці
як основні принципи правового регулювання трудових відносин та
безпосередньо пов'язаних з ними відносин є фундаментальним у
правовій системі України. Про особливу значущість цих принципів
свідчить і факт їх безпосереднього закріплення у статті 43 Конституції
України [15].
Слово «свобода» означає незалежність, відсутність утисків і
обмежень, що зв'язують життя і діяльність суспільства або його
членів, слово «право» ‒ узаконену можливість що-небудь робити,
здійснювати. Таким чином, головний зміст терміна «свобода» полягає
у відсутності обмежень у поведінці суб'єкта, в безперешкодній
реалізації наданої можливості. Як зауважують дослідники, надаючи
свободи, держава робить акцент саме на вільному, максимально
самостійному самовизначенні людини. Вона прагне до найбільш
мінімальної регламентації поведінки громадян, забезпечуючи їх
свободи перш за все невтручанням, як своїм власним, так і з боку всіх
інших соціальних суб'єктів [117, с. 59].

Цікаве поняття «свобода» в концепції свободи політичної, яка
виникла на основі соціально-політичних теорій «про суспільний
договір», тобто договір про права суспільства (групи людей) і
держави, спочатку спрямованого на пом'якшення різних форм
державного і громадського примусу стосовно індивіда. Так, Т. Гоббс ‒
яскравий представник цієї концепції ‒ писав, що під свободою, згідно
з точним значенням слова, мається на увазі відсутність зовнішніх
перешкод, які нерідко можуть позбавити людину частини її влади
робити те, що вона хотіла би. Найвища свобода підданих виникає з
умовчання закону, тобто там, де не встановлено ніяких правил,
людина вільна діяти або не діяти на свій власний розсуд (звідси
принцип: «дозволено все, що не заборонено») [118, с. 98].
Таким чином, головною рисою поняття «свобода» є відсутність
будь-яких обмежень у поведінці окремої людини, тільки самостійне
волевиявлення кожної конкретної особи є підставою виникнення для
неї

певних

прав

обов'язків,

але

тільки

дана

особа

несе

відповідальність за свої дії чи бездіяльність.
Свобода праці ‒ це свобода його учасників у системі
соціальних зв'язків з приводу здійснення праці. Свобода праці ‒ це
міжгалузевий принцип: він притаманний таким галузям права, як
трудове, цивільне, сільськогосподарське, адміністративне.
Свобода праці як невід'ємний елемент свободи особистості
характерний для демократичної правової держави, в якій людина, її
права і свободи являються вищою цінністю.
До поняття свободи в праці суспільство прийшло від
зворотного, спочатку заборонивши примусову працю і пригноблення в
галузі праці в конвенціях Міжнародної організації праці.

Свобода праці, як і заборона примусу в галузі праці ‒ це
загальновизнані принципи, які зафіксовані в міжнародних, так само як
і в національних актах. Заборона примусової праці є похідною
принципу свободи праці. Закріплений у статті 23 Загальної декларації
прав людини принцип свободи праці певною мірою знайшов
відображення і в чинному трудовому законодавстві України [10]. Так,
зі змісту частини 1 статті 43 КУ слідує, що свободою праці є
можливість

кожного

вільно

обирати

собі

працю

або

вільно

погоджуватися на неї [15]. Отже, заборона примусової праці пов'язана
із свободою праці.
Загалом же слід погодитись із позицією В. В. Жернакова у
тому, що «свобода праці походить від природного стану людини, яка
народжується вільною і повинна залишатися вільною все життя» [44,
с. 35].
У сучасній юридичній науці свобода праці і заборона
примусової праці зазвичай розглядаються окремо, при цьому немає
одностайності поглядів на зміст і роль принципу свободи праці.
Одним із важливих принципів трудового права є принцип
свободи праці, вагомість

якого визначається тим, що його зміст

базується на положеннях Конституції України і перш за все на
основному соціально-економічному праві на працю. Звичайно, право
на працю – природне право, але закріплення в Основному Законі
держави свідчить про його значення для суспільства, про відношення
до нього держави. Саме розуміння сутності праці для окремої людини
і суспільства в цілому дало підстави визначити право на працю через
можливість заробляти собі на життя працею, яку кожен громадянин
вільно

обирає

або

на

яку

вільно

погоджується.

такому

формулюванні виражена особлива роль, виняткове значення права на
працю як права кожного вільно розпоряджатися своєю здатністю до
праці, вільно обирати собі професію і рід діяльності. Мета такого
формулювання права на працю конституційно закріплює свободу
праці у будь-якій сфері діяльності або право громадянина на
абсолютну відмову від участі у праці. Саме тому Конституція України
забороняє використання примусової праці.
Принципи свободи праці та заборони примусової праці не
завжди виступали одними з найважливіших принципів правового
регулювання праці України. Саме вивчення процесу формування та
закріплення зазначених принципів в нормативних правових актах
України дозволяє виявити досить суперечливий підхід законодавця до
змісту й ідеологічного наповнення принципів свободи праці та
заборони примусової праці в різні періоди розвитку нашої держави.
Так, наприклад, на принцип свободи праці звертали також
увагу і державні діячі українських урядів в 1917‒1920 років. Це
простежується як в поточному законодавстві, так і у конституційних
актах Центральної ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії.
Наприклад, ІІІ Універсал 7 (20) листопада 1917 року Центральної ради
проголосив, що труд робітничого класу в УНР повинен бути негайно
врегульований [119, с. 67]. Зазначеним конституційним документом
було введено: 8-годинний робочий день, проголошення свободи
демонстрацій, зборів, страйків, створення профспілок і інших
громадських організацій, вирішення трудових конфліктів тощо [120].
Це ж право було підтверджене і в «Законах про тимчасовий
державний устрій України» за гетьманської влади, де в пункті 18
проголошувалося, що кожен український козак і громадянин має

право вільно вибирати місце проживання і роботу [121, с. 89].
Програма Директорії з регулювання трудових і соціальних відносин
була викладена в її декларації, опублікованій 26 грудня 1918 р. [120].
Декларація скасовувала реакційні закони і постанови гетьманського
уряду в сфері праці: були відновлені 8-годинний робочий день, право
коаліцій і страйків, право на створення фабричних заводських
комітетів. Проголошувався державний робітничий контроль на
фабриках і заводах. Приватна власність перестала гарантуватися.
Принципи робочої політики Директорії підтвердив Трудовий конгрес.
У проєкті «Основного державного Закону Української Народної
Республіки» у 29 Артикулі зазначено, що «кожен громадянин має
право вільного вибору професії та заробітку; обмеження в цьому
можливо допустити тільки шляхом закону» [121, с. 111].
Уявлення про свободу праці поступово змінювалося і в
науковому середовищі, відображаючи соціальні зміни в суспільстві.
Так, в літературі 50-х років минулого століття свобода знаходила
закріплення в принципах трудового права як свобода від експлуатації,
від безробіття, як «вільна» дисципліна трудящих; у 1960-х на початку
70-х років це була свобода від експлуатації та «справжня свобода
трудового договору»; та ж «справжня свобода трудового договору» ‒
в кінці 1970-х; свобода вибору професії, місця і роду занять ‒ на
початку 1980-х; свобода вибору місця і роду діяльності з урахуванням
інтересів суспільства – в 1980-х роках.
У період діяльності науки радянського трудового права свобода
праці стала тлумачитися тільки в 80-х роки і розглядатися як принцип
правового регулювання відносин у сфері громадської організації
соціалістичної праці. Визначальним змістом цього принципу стала

свобода від експлуатації. Причому свобода праці була невіддільна від
основоположного принципу загальності праці.
В Україні термін «свобода праці» актуалізувався в 90-ті роки і
було це пов'язано: по-перше, з переходом до ринкових відносин, коли
держава надала громадянам свободу вибору умов трудових відносин,
свободу прийняття рішень труднощами або не працювати; по-друге, у
зв'язку з проголошеною в 90-ті роки демократичної політики держави,
яка була спрямована на ефективне вирішення проблеми зайнятості, а
також надання громадянам вільного права вибору умов роботи та
рівня оплати, а роботодавцю ‒ можливості переваги найбільш
кваліфікованих фахівців для своїх організацій; по-третє, в 90-ті роки
Україною було ратифіковано безліч конвенцій, наприклад, Конвенція
Ради Європи від 04.11.1950 року № 5 «Про захист прав і основних
свобод» (ратифікована 05.05.1998 р.), Конвенція МОП від 24.04.1988
року № 160 «Про статистику праці» (ратифікована 23.05.1990 р.), а
також багато інших, в яких зафіксовано і узагальнено поняття
«свобода праці».
Підсумовуючи, тут можна гадати Р. З. Лівшиця, котрий вважав,
що свобода праці, ставши свободою трудового договору, виражається
в ряді правомочностей працівника і підприємства [122, с. 70].
Очевидно, такий підхід до осмислення свободи в трудовому
праві в межах, допустимих ідеологією наукових досліджень тих років,
був цілком прийнятний. Звісно ж, свобода праці ‒ занадто глибокий
по суті і широкий за проявами феномен, щоб бути зведеним до
договірної основи виникнення та існування відносин. Саме як
багатоаспектне
розглядав

Л.

явище
Ю.

свободу

Бугров,

праці

аналізуючи

абсолютно
її

правову

справедливо
сутність

взаємозв'язку з філософською та соціально-економічною складовою
[123, с. 22].
Якщо слідувати за німецьким мислителем Г. Гегелем в тому,
що свобода ‒ усвідомлена необхідність, то можна стверджувати, що
свобода залучення до праці ‒ усвідомлення необхідності праці як
джерела існування. Очевидно, в цьому постулаті відсутні як примус,
так і свобода волі до праці. У цьому сенсі спонукання до праці слід
шукати не в правовій, а в соціально-економічній сфері [124, с. 36, 60,
67].
Звісно ж, правовий аспект свободи праці не може бути
обмежений простором, який утворюється при оперуванні категорією
права власності. В основі права працівника самому розпоряджатися
здібностями до праці лежить не право власності на робочу силу, а
природне право людини на вільний розвиток.
Можливість розпорядження своїми можливостями найбільш
точно характеризує свободу, але слід визнати той факт, що цим
свобода не обмежується. Розпоряджатися своїми здібностями до праці
є виключним правом людини, що також є проявом соціальної та
юридичної автономії людини, зумовленим визнанням її вищою
цінністю в суспільстві та державі, визнанням свободи її волі у сфері
праці [125, с. 35].
Свобода праці означає, що лише самій людині належить
виключне право розпоряджатися здібностями до праці. Але ця свобода
не є абсолютною, нічим не обмеженою, тому що ринок праці не у
змозі

підтримувати

баланс

усіх

працівників,

роботодавців

суспільства у цілому. У жодній державі право на вільний вибір
діяльності не пов'язується з її обов'язком щодо забезпечення цього

права. Обов'язком держави є створення такої системи професійної
орієнтації та сприяння повної зайнятості населення, яка б допомагала
людині здійснювати право на вільне використання своїх здібностей до
праці, керуючись при цьому виключно власними інтересами та
потребами.
У жодній державі світу право на вільний вибір діяльності не
кореспондується з його обов'язком надавати обрану людиною
діяльність. Обов'язок держави ‒ створення такої системи професійної
орієнтації та сприяння зайнятості населення, яка б сприяла реалізації
громадянами їхніх прав на вільне розпорядження своїми здібностями
до праці.
У сучасній літературі обґрунтовано підкреслюється не тільки
особлива значимість принципу свободи праці, а й його взаємозв'язок з
іншими основами трудового права.
Принцип свободи праці необхідно розглядати як одну з основ
побудови економічних відносин і ринкової економіки в державі, яке
значно впливає на їх розвиток. Він виражається в тому, що тільки
самій особі, як суб'єкту права, належить виняткова можливість
розпоряджатися своїми здібностями до виробничої і творчої праці.
Свобода праці передбачає як право здійснювати трудову діяльність,
так і право взагалі не працювати. Реалізуючи виняткову можливість
розпоряджатися своїми здібностями до праці, кожен може обирати той
чи інший рід діяльності (занять), причому така реалізація відбувається
добровільно і самостійно.
Російські учені характеризують принцип свободи праці як
основоположну ідею правового регулювання праці, наріжний принцип
трудового права, що має першорядне значення для цементування

всього комплексу відповідних правовідносин в умовах ринкової
економіки [127, с. 94].
Більш обґрунтованою видається точка зору М. В. Лушнікова і
А. М. Лушнікова, згідно з якою принцип свободи праці не є
самодостатнім як «цементуюча» основа в трудовому праві і є
наріжним тільки в сукупності, взаємозумовленості з принципами
заборони примусової праці, дискримінації, зниження рівня трудових
прав порівняно з трудовим законодавством [129, с. 521; 130, с.
421‒423].
Праця вільна і в рамках цивільного права, яке проголосило
свободу договору. Принцип свободи праці зазвичай характеризується
як міжгалузевий принцип, що поширюється не тільки на трудове, але
й на громадянське і адміністративне право [131, с. 148].
Дійсно, принцип свободи праці охоплює різні сфери суспільних
відносин, у тому числі роботу за трудовим договором з роботодавцем,
державну службу за службовим контрактом державного службовця,
військову службу за контрактом, роботу, виконувану за цивільноправовими договорами з юридичними і фізичними особами, заняття
індивідуально-трудовою діяльністю [132, с. 12‒13]. Відповідно, зміст
принципу свободи праці виражається в належності особі виняткової
можливості розпоряджатися своїми здібностями до праці шляхом
вступу в різні суспільні відносини щодо участі в праці, а також права
на відмову від таких дій.
Дослідники убачають традиційність характеристики принципу
свободи праці в трудовому праві як принципу свободи трудового
договору, погоджуючись в цілому з подібним трактуванням, з єдиним
застереженням, що принцип свободи праці повинен охоплювати не

тільки трудовий договір, але і всі інші договори про працю
(колективний

договір,

договір

про

повну

матеріальну

відповідальність, угоду про неповний робочий час та інші договори в
рамках предмета галузі трудового права), і називаючи цей принцип,
відповідно, принципом свободи договорів про працю [130, с.
421‒422]. Як вважає Т. В. Російських, більш правильно стосовно
сучасного трудового права говорити про принцип волі сторін
трудового договору [133, с. 85‒91]. На думку інших авторів, принцип
свободи праці «шляхом непрямої фіксації доповнюється принципом
свободи трудового договору, оскільки тільки його сторони мають
право укладати, змінювати і припиняти даний договір». Свобода праці
передбачає наявність принципу свободи трудового договору» [134, с.
29].
Зрозуміло, що в рамках трудового права принцип свободи
праці реалізується шляхом укладення трудового договору для
виконання певної в ньому трудової функції. Однак, на наш погляд,
щодо міжнародного трудового права (як втім, і національного) було б
хибним ототожнювати принцип свободи праці з принципом свободи
трудового договору (свободи договорів про працю, свободи сторін
трудового договору), який є більш конкретним принципом інституту
трудового договору. Взаємозв'язок зазначених принципів не є
підставою їх тотожності, в іншому разі можливим було б також
зрівнювати,

наприклад,

принцип

свободи

праці

та

принцип

визначеності трудової функції, пов'язаний з принципом свободи
трудового договору, що доповнює і конкретизує свободу праці
відповідними гарантіями.

Зведення принципу свободи праці до принципу свободи
трудового договору в певній мірі детермінує точку зору, згідно з якою
принцип свободи праці поширюється як на працівників, так і на
роботодавців.
Такої ж позиції дотримується С. Попов, за думку якого
принцип свободи праці поширюється на громадян і на роботодавців. У
загальному

вигляді

свобода

праці

для

громадянина

включає

можливості: 1) вільно розпоряджатися здібностями до праці; 2)
обирати рід діяльності та професію; 3) вибирати місце діяльності; 4)
працевлаштовуватись за межами України; 5) самостійно вирішувати
питання

про

укладення

трудового

договору

конкретним

роботодавцем. Свобода праці означає також певну самостійність
роботодавців у царині залучення до праці, тобто їх свободу у виборі
потенційних працівників, у визначенні правової природи відносин, що
виникають (трудових, цивільно-правових тощо) [135, с. 19].
Більш правильним видається вузьке розуміння принципу
свободи праці як чинного тільки стосовно працівника. Якщо по
відношенню до працівників діє принцип свободи праці, то стосовно
роботодавців з цим принципом протиставляється принцип свободи
економічної діяльності.
Принцип свободи праці для сторін трудового договору
проявляється нормами права, які регулюють порядок укладення
трудового договору, визначення і зміни його змісту, а також
розірвання трудового договору. Нас цікавить прояв принципу свободи
праці у правовому приписі статті 38 КЗпП, а саме гарантії зміни та
припинення трудового договору за частиною 3 статті 38 КЗпП.
Підкреслимо ‒ частиною 3 статті 38 КЗпП. Ця норма КЗпП передбачає

право працівника на розірвання трудового договору за власним
бажанням [16].
Таким чином, принцип свободи праці за умов укладення
трудового договору виражається саме в у вільному волевиявленні під
час вступу на роботу; відсутності примусу; забороні дискримінації у
сфері праці.
Принцип свободи праці відбито насамперед в статті 23
Загальної декларації прав людини [10], яка проголошує право кожної
людини на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і
сприятливі умови праці та на захист від безробіття. Стаття 6
Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права [136]
свідчить, що держави, які беруть участь в Пакті, визнають право на
працю, що включає право кожної людини на отримання можливості
заробляти працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно
погоджується, і вживатимуть належних заходів до забезпечення цього
права. Пакт акцентує увагу на обов'язки держав сприяти забезпеченню
права на працю, і саме держави повинні створювати можливості для
його реалізації.
Як випливає зі статті 4 Європейської хартії про основні
соціальні права трудящих, кожна людина вільна вибирати і працювати
по своєю спеціальністю відповідно до правил, регулюючими працю в
кожній професії. Вільне волевиявлення при виборі професії та роду
діяльності не носить в суспільстві абсолютного характеру. Однак
держава при цьому повинна підтримувати баланс інтересів осіб
найманої праці, самозайнятих, роботодавців і суспільства в цілому.
Крім того, держава зобов'язана забезпечити рівний доступ до
отримання роботи незалежно від раси, статі, релігійної належності,

місця проживання та інших ознак, які не обумовлених особливостями
самої роботи. У цьому виявляється тісний взаємозв'язок принципу
свободи праці та заборони примусової праці з іншим основоположним
принципом міжнародного трудового права ‒ принципом рівності
трудових прав і обов'язків і недопущення дискримінації у трудових
відносинах [137].
Принцип свободи праці характерний не тільки для трудового,
але й для цивільного, адміністративного та сімейного права. Він
висловлює об'єктивні відносини між працездатними громадянами і
державою з питань праці, його соціальне призначення пов'язане із
звільненням

громадян

загальнодоступності

від

надмірної

кожного

експлуатації

працездатного

їх

праці

громадянина

і
до

державних та приватних засобів виробництва. Основним юридичним
обов'язком роботодавця є реалізація цього принципу в рамках
договірно-трудових відносин. У цій формі його можна визнати
принципом трудового права поряд з іншими принципами, які
характерні тільки для даної галузі.
Цілком слушно С. М. Прилипко, О. М. Ярошенко зазначають,
що свобода праці передбачає наявність принципу свободи трудового
договору. Цей принцип виражає суть значної кількості норм, що
регулюють приймання громадян на роботу, їх переведення і
звільнення [9, с. 106].
Аспектами, що становлять зміст принципу свободи праці, є:
свобода вибору роду занять і професії; свобода при укладенні
трудового договору; свобода в процесі праці. Ознаки свободи: 1)
найвищий ступінь абстрагування; 2) усталеність; 3) фіксування в

правах і свободах; 4) основоположність для системи права; 5)
регулятивний характер.
Принцип свободи праці пронизує відносини, які передують
трудовим, і входять до предмета трудового права: відносини
зайнятості, пошуку роботи, перепідготовки, підвищення кваліфікації,
перекваліфікації; відносини, які супроводжують трудові, наприклад,
свободи праці у безпечних для здоров'я умовах; відносини, які
випливають з трудових правовідносин, наприклад, щодо захисту права
на працю через відповідні органи [141, с. 57].
Безперечно,

що

свобода

праці

нерозривно

пов'язана

із

забороною примусової праці. Свобода праці несумісна з примусовою
працею, інакше не може бути й мови про свободу праці та вільне
право на працю, а тому примусова праця характеризується браком
добровільного бажання особи надати свої послуги для виконання
певної роботи та наявністю можливості застосування покарання чи
насильства у випадку відмови від виконання такої роботи.
У ході трудового процесу можуть формуватися відносини, які
включають характер примусу. Саме використання організованої
громадської праці потрібно для подолання перешкод, які носять
об'єктивний характер, а також які загрожують життю і здоров'ю людей
з серйозними наслідками економічного, екологічного, а також
організаційного

та

іншого

подібного

характеру.

Він

може

експлуатуватися як тимчасовий захід до ліквідації перешкод з
проходженням

фіксованих

національним

законодавством

міжнародними нормами правил, які урізають можливі негативні
наслідки його використання. Така обов'язкова праця цього ступеня
примусу не суперечить природі суспільно-трудових відносин.

Як вже вказувалося, принципи свободи праці та заборони
примусової праці як одні з основних принципів міжнародного
трудового

права

означають

можливість

кожного

вільно

розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності
і професію поза всяких форм примусу, а також відмову держав від
використання примусової праці в усіх її формах. До складу даних
принципів входять наступні імперативи: право вільно розпоряджатися
своїми здібностями до праці; свобода волевиявлення при виборі роду
діяльності; свобода волевиявлення при виборі професії; заборона
примусової праці; обов'язок держави сприяти здійсненню права на
працю.
Найбільш складним механізмом у системі обмеження свободи є
відповідність волі і примусу в праці, це протилежність вільної праці, а
також явище, яке визначає межі дії свободи праці.
Декларація Міжнародної організації праці про основоположні
принципи і права в сфері праці 1998 року в числі принципів, що
стосуються основоположних прав у сфері праці, називає свободу праці
і скасування всіх форм примусової чи обов'язкової праці [77]. Тим не
менше, вважаємо за необхідне виділяти як принцип міжнародного
трудового права саме принцип свободи праці та заборони примусової
праці, так як вільна праця є свого роду зворотним боком заборони
примусової праці, і таке формулювання принципу підкреслює
значимість свободи праці, а також поєднання приватних і публічних
засад трудового права.
Реалізація особою своєї здатності до праці через укладення
трудового договору найбільш повно відображає реалізацію принципу
свободи праці та виключає примусову працю. Добровільність вступу

особи в договірні відносини як основна ознака трудового договору
дозволяє розглядати трудовий договір як антипод примусової праці,
оскільки саме в ознаці «добровільність договору» сповна проявляється
принцип свободи праці [143, с. 13]. При виборі роботи для особи
важливо знати, ‒ стверджують учені, ‒ що в трудові правовідносини,
уклавши договір з підприємством, вона вступить як сторона трудового
договору і збереже право вибору протягом усього

часу таких

правовідносин [144, с. 78]. Закон може допускати певні обмеження
свободи праці у випадках, коли виконання конкретної трудової
функції вимагає наявності відповідного рівня освіти, досягнення віку,
стану здоров'я тощо.
Крім того, відповідно до пункту 4 частини 2 статті 2 Конвенції
МОП № 29 про примусову чи обов'язкову працю не є примусовою
працею робота в умовах надзвичайних обставин. Праця за таких
обставин не є примусовою працею, не суперечить принципу свободи
праці. Для прикладу, цієї ж точки зору притримується законодавець
Чехії, у Кодексі про працю якої передбачено можливість роботодавця
переводити працівників на іншу роботу без їхньої згоди у випадку
простою, викликаного погодними умовами, необхідністю відвернення
стихійного лиха чи аварії [23].
Ураховуючи усе наведене, слід погодитись з А. М. Юшко, яка
вважає, що переведення на визначений законодавством термін без
згоди працівника у виняткових випадках, зокрема у разі простою,
викликаного надзвичайними обставинами, які не можна заздалегідь
передбачити, не суперечить принципу свободи праці [145, с. 85], а
відповідно — не порушує і заборону примусової праці. З огляду на це
доцільно внести відповідні зміни у статтю 34 КЗпП України, якими

надати право роботодавцю здійснювати тимчасове переведення
працівників

без

їхньої

згоди

разі

простою,

викликаного

надзвичайними обставинами [16].
Принцип заборони примусової праці передбачає також право
працівника

на

вільне

розірвання

трудових

відносин.

Чинним

законодавством це право обмежується лише у випадку укладення
працівником строкового трудового договору, який працівник вправі
розірвати з власної ініціативи лише за наявності певних поважних
життєвих обставин (ч. 1 ст. 39 КЗпП України) [16].
Принцип заборони примусової праці тісно пов'язаний з
принципом свободи праці. Процес індивідуальної свободи праці в
юридичному аспекті немислимий без відмови від примусової та
обов'язкової праці, розвитку добровільності праці як за рахунок
збільшення соціальної значущості позадоговірних добровільних його
форм, так і через розширення сфери дії договорів про працю,
посилення захищеності трудящих у процесі праці.
Характеризуючи примусовість як ознаку підневільної праці,
слід звернутися до позиції В. В. Жернакова, який останню розуміє як
працю, мотиви до якої знаходяться зовні щодо «еgо» людини і які з
необхідністю та закономірністю спонукають до роботи. Її примусовий
характер не залежить від ступеня легкості, з якою суб’єкт відгукується
на зовнішні обставини. У такому підході представлено широке
тлумачення принципу свободи праці, яке виключає будь-яке, навіть
мінімальне чи опосередковане примушення до праці [44, с. 36].
Свобода праці, як і заборона примусу в сфері праці, є
загальновизнаними принципами, закріпленими в міжнародних і
національних актах. Науковий аналіз свободи праці і його антипода ‒

примусової праці ‒ необхідний не тільки в силу його формальної
закріпленості, як принцип трудового права. Очевидно, в цьому
контексті сфера свободи обмежується правовим полем, в якому
допустима примусова праця. Доречно нагадати, що до визначення
свободи в праці суспільство прийшло «від зворотного», спочатку
встановивши заборону примусової праці і дискримінації в сфері праці
[146, с. 92].
Досліджуючи співвідношення принципів свободи праці та
заборони примусової праці, стає очевидним, що в системі права вони є
міжгалузевими,
декільком

позаяк

галузям

принцип

права

свободи

(трудове,

праці

цивільне,

притаманний

адміністративне,

сільськогосподарське та сімейне право), тоді як за принципом
заборони примусової праці дозволяється застосовувати до трудових
відносин норми інших галузей права тільки тоді, коли норми
відповідають соціальному призначенню трудового права та його
завданням.
У

конституціях

нового

покоління

пострадянських

країн

закономірно відсутній обов'язок трудитися, як і не встановлена
відповідальність за ухилення від суспільно корисної праці в
кримінальному законодавстві. І тому цілком справедливе твердження
В. В. Глазиріна та О. С. Хохрякової, що право вільно розпоряджатися
своїми здібностями до праці означає і право не займатися трудовою
діяльністю взагалі [146, с. 90].
Примусова праця в трудоправовому сенсі може мати місце
тільки в рамках уже сформованих трудових відносин, або бути
«вбудованими» в них, або здійснюватися на їх фоні, вважають
дослідники [130, с. 423‒424]. У той же час принцип свободи праці та

заборони примусової праці досліджується в рамках різних галузей
права. На наш погляд, це дозволяє «висвітлити» різні грані даного
принципу, забезпечуючи його дієву реалізацію.
МОП

також

виступає

за

узгодженість

кримінального,

імміграційного та трудового права, що дозволить краще захистити
жертви і забезпечити їх компенсацією за збитки, завдані їм. При
цьому підкреслюється особливе значення трудового права для того,
щоб постраждалі могли звернутися за компенсацією через трудові
суди та інші механізми врегулювання спорів не в кримінальному
порядку [149, с. 9].
Важливу роль у боротьбі з примусовою працею відіграють
законодавчі, судові та правоохоронні органи (наприклад, поліція,
інспектори праці), незалежні комісії, організації роботодавців і
працівників, а також неурядові організації. Вони володіють різним
досвідом щодо вирішення проблем, пов'язаних з примусовою працею,
так само як і різними можливостями в боротьбі з ними. Тому
принципово необхідна їх тісна співпраця один з одним з метою
підвищення ефективності боротьби з примусовою працею.
Експерти МОП, провівши оцінку 28 національних планів дій
щодо боротьби з примусовою працею і торгівлею людьми, що
здійснювалися в різних країнах світу, з'ясували, що в більшості таких
планів немає чіткої стратегії. Крім того, їх здійснення не підкріплено
необхідними ресурсами і чіткими ознаками примусової праці [147, с.
1139].
Для викорінення порушення принципу свободи праці та
заборони примусової праці потрібен комплексний підхід, що поєднує
активну правозастосовну практику з профілактикою і захистом жертв

примусової праці, забезпечення правопорядку з заходами в сфері
зайнятості і іншими соціальними процесами. Це глобальна проблема,
яка в тій чи іншій мірі зачіпає кожну державу і яку можна вирішити
тільки спільними зусиллями світового співтовариства.
У свою чергу цікавим моментом співвідношення цих двох
принципів є те, що принципи заборони примусової праці та заборони
дитячої праці є реалізацією міжгалузевого принципу свободи праці,
оскільки людина повинна володіти невід’ємним правом вільно
розпоряджатися своїми здібностями.
Як правильно зазначає у дисертаційному дослідженні О. І.
Новікова, свобода праці – це елемент права на саморозвиток і
самореалізацію людини, а примусова праця – це неприродний для
людини стан виконання роботи в зв'язку з примусовим чи іншим
впливом при порушенні прав працівника. Тому законодавча заборона
примусової праці посилює принцип свободи праці [151, с. 9].
Крім того, досліджуючи та співвідносячи принципи свободи
праці та заборони примусової діяльності, необхідно позитивно
відмітити позицію В. І. Миронова, який виділяє такі їх юридично
значимі обставини: вільне волевиявлення при прийнятті на роботу, в
процесі реалізації трудових правовідносин; відсутність примусу при
укладенні трудового договору і під час виконання трудової функції.
Тобто на всіх стадіях існування трудових правовідносин сторонам
необхідно дотримуватися принципу свободи праці та заборони
примусової праці [152, с. 88‒89].
Загалом співвідношення принципу свободи праці та принципу
заборони примусової праці дозволяє зробити висновок, що свобода
праці –елемент природного права людини, а примусова праця – це

протиприродний

людині

стан.

Слід

зазначити,

що

суб'єктом

примусової праці може бути тільки працівник, оскільки саме він є
найменш захищеною стороною в трудових відносинах. Примусова
праця

передбачає

обмеження

прав

особистості

абсолютно

неприпустима в цивілізованому суспільстві і правовій державі.
Таким чином, принцип заборони примусової праці є в якійсь
мірі проявом принципу свободи праці. Свобода праці, дозволяючи
суб'єкту трудових відносин активно реалізовувати себе в сфері праці,
як, втім, і зайняти пасивну позицію ‒ не застосовувати свої здібності
для трудової діяльності, тим самим є гарантом принципу заборони
примусової праці. Адже тільки вільна праця може бути об'єктом
правового регулювання, тоді як примусова працю завжди пов'язана з
насильством і відсутністю волі особи на її виконання. Свобода праці
несумісна

примусовою

працею.

Отже,

дослідження

та

співвідношення принципів свободи праці та заборони примусової
праці дозволяє прийти до висновку, що зазначені принципи
знаходяться в тісному взаємозв'язку.

Висновки до розділу 1
1. В історії виникнення та розвитку принципу заборони
примусової праці сформувалися два підходи до розуміння його змісту:
в радянському праві він насамперед прив'язувався до обов'язку
держави надати всім громадянам роботу; в економічно розвинутих
країнах ‒ як право на вільний вибір професії та роботи, на справедливі
і сприятливі умови праці, при цьому держави беруть на себе обов'язок

100

проводити активну політику, спрямовану на сприяння повній,
продуктивній та вільній зайнятості.
2. У ході порівняльно-правового аналізу норм Конституції
України та відповідних норм конституцій європейських держав, які
належать до континентальної системи права, встановлено, що у
переважній більшості європейських країн право на працю, так само як
і в Україні, закріплено в одній статті основного закону. Сьогодні
право на працю в різних правових формах закріплено в ряді країн, як в
тих, що розвиваються, так і економічно розвинених, адже положення,
що представляють інтереси значної частини суспільства, містяться не
тільки в міжнародно-правових актах, а й у нормах, прийнятих на рівні
національного

законодавства

окремих

держав

–

більшості

конституцій і законах. Незважаючи на загальне поширення цього
права, у багатьох державах відсутнє саме поняття «право на працю».
Найчастіше це право носить декларативний характер.
3.

Норми

права,

що

закріплюють

право

на

працю

конституціях низки європейських країн, можна розділити на три
групи. До першої належать держави, в яких право на працю
прописується в розділах, главах, присвячених основним правам та
обов'язкам громадян або просто в основних правах. До другої групи
належать країни, де право на працю прописано в конституції у розділі
«Основні принципи». До третьої групи належать конституції ряду
розвинених країн, де право на працю міститься в основних правах і
обов'язках громадян, але воно формулювалося, маючи на увазі
обов'язок трудитися.
4. Значення принципу заборони примусової праці в системі
принципів трудового права полягає в тому, щоб: 1) забезпечити
цілісність і єдність трудового права як галузі права; 2) посилити
дієвість та ефективність права на працю й інших трудових прав

101

працівників; 3) наблизити й адаптувати механізми регулювання
відносин із питань праці до міжнародних, у тому числі європейських,
стандартів; 4) забезпечити ефективність механізмів соціального
партнерства; 5) посилити соціальну сутність трудового права.
5. Принцип заборони примусової праці настільки важливий для
сучасного суспільства, що потребує чіткішого визначення на рівні
Конституції України. Більш змістовна конструкція цього принципу
дозволить убезпечити громадян від необґрунтованого залучення їх до
обов'язкової праці, а також дасть можливість захистити свободу праці
в конституційному порядку.
5. Заборона примусової праці існує в таких формах, як заборона
торгівлею людьми, особливо жінками і дітьми, боргова залежність, що
виникає в результаті насильницької експлуатації праці, обов'язки, що
накладаються на громадян державою або військовими, а також
примусова надомна праця. При цьому узаконена система покарань за
використання примусової праці не є достатньо ефективною і в
основному полягає у грошовому штрафі або мінімальному тюремному
ув'язненні.
6. Форми примушення можуть застосовуватися на різних
стадіях

організації

праці:

на

стадії

рекрутування

працівника

(вербування), безпосередньо в період роботи або на стадії звільнення.
Експлуатація і примушення можуть здійснюватися як безпосередньо
під час виконання службових обов'язків (у робочий час), так і в
неробочий час; можуть застосовуватися тільки до самого працівника
або поширюватися на членів його сім'ї.
7. Примусова праця – це виконання роботи без попереднього
надання згоди, що може здійснюватися під загрозою застосування як
фізичного, так і психічного насильницького впливу. Поруч із
примусовою

працею

існує

обов'язкова

праця.

Тож

необхідно

102

розмежовувати ці два поняття: причиною необхідної праці є
внутрішнє бажання чи переконання особи-працівника, зумовлене
зовнішніми чинниками (обставинами), примусову працю зумовлює
воля суб’єкта примусу, при цьому добровільна згода працівника на
таку працю відсутня.

103

РОЗДІЛ 2
ПРИНЦИП ЗАБОРОНИ ПРИМУСОВОЇ ПРАЦІ В СУЧАСНОМУ
ЗАКОНОДАВСТВІ ТА ГАРАНТІЇ ЙОГО РЕАЛІЗАЦІЇ
2.1. Принципи трудового права в системі засобів правового
регулювання трудових відносин
Принципи права постійно є предметом розгляду науковців та
правознавців, проте через їх філософську сутність, мінливість,
абстрактність абсолютна більшість аспектів розуміння принципів
права вимагає додаткового дослідження і доопрацювання. Будь-які
принципи, у тому числі і принципи права, є продуктом людської
діяльності, результатом якої вони виступають й інтереси якої вони
задовольняють.
Головними джерелами цих принципів є політика, економіка,
мораль, ідеологія, соціальне життя. Принципи права – неодноманітне і
неоднозначне явище, до дослідження якого можна і треба підходити з
різних боків. З гносеологічної точки зору важливо підкреслити те, що
категорія «принцип» тісно пов’язана з категоріями «закономірність» і
«сутність» [153].
Принципи права, зокрема галузеві, якраз і створюються чи то
людською

думкою,

чи

то

виводяться

самою

практикою

правозастосування, мають історичну обумовленість [162, с. 15].
Принципи права не є правилами поведінки і не мають головних
елементів правової норми: гіпотези, диспозиції, санкції. Тому за
допомогою правового принципу неможливо врегулювати конкретне
суспільне відношення, стверджують науковці [163, с. 187].

104

Засадничі ідеї можуть вважатись основними принципами
трудового права лише тоді, коли вони відповідають певним вимогам.
Варто зауважити, що поняття принципів трудового права повністю
ґрунтується на основних ознаках принципів права, оскільки є їхнім
галузевим різновидом.
Розглядаючи будь-яке явище, окрім його визначення, необхідно
наголосити й на ознаках. Так, до ознак принципів трудового права
можна віднести їх:
1.

Історичний

характер.

Сучасні

уявлення

про

єдність

історичного і логічного є втіленням діалектичних закономірностей
розвитку.

Саме

сутність

історичного

руху,

діалектика

історії

сучасності може бути зрозумілою за умови розкриття логіки
правового життя. Якщо казати про закономірності руху правових
реалій, то тут важливо розкрити процеси і форми реалізації права,
його функцій, а також виникнення нових правових регуляторів,
комунікаторів права, якими є сучасна правова культура й правова
ментальність [164, с. 32]. Знання минулого необхідне, аби зрозуміти
сьогодення. Тож історичні дослідження є об’єктивною необхідністю,
джерелом інформації, без якої неможливий ґрунтовний всебічний
аналіз поточних подій та аргументоване прогнозування майбутнього.
2.

Об’єктивну

зумовленість.

Зазначена

характеристика

відстоюється позитивістами, які зауважують, що принципи права
існують реально й об’єктивно, у самому праві та зумовлені
економічним

соціально-політичним

устроєм

суспільства,

особливостями функціонування політичної системи. Сучасна теорія та
практика

трудового

трансформацій

права

вимагає

врахування

економічних

зокрема та цивілізаційних змін загалом. Необхідно

105

зважати на процеси гуманізації організації праці, інтелектуалізації та
інформатизації,

творчий

аспект

характеру

робочої

сили,

запровадження інноваційних форм мотивації праці, необхідність
перманентного

процесу

навчання

персоналу.

Ігнорування

цих

специфікацій може призвести до витоку висококваліфікованих кадрів
з країни і не створити необхідних умов для конкурентоспроможної
діяльності.
3. Регулятивний характер. Так, одні науковці пояснюють
зазначену ознаку тим, що принципи права – це продукт свідомості й
волі людей, які містять певні веління, приписи, правила поведінки, що
реалізуються в життя суспільством і державою [165, с. 13]. Інші
переконані, що регулювання суспільних відносин за допомогою
принципів права здійснюється лише в окремих випадках, зокрема за
відсутності

норми

для

регулювання

суспільних

відносин

застосовуються загальні принципи права [158, с. 42].
Принципи трудового права є важливим складовим елементом
системи правового регулювання трудових відносин. Найбільш яскраво
регулятивна функція принципів трудового права проявляється при
подоланні прогалин у праві. Необхідна наголосити, що прогалини
трудового права – це відсутність нормативно-правового регулювання
суспільних трудових відносин, яке унеможливлює або ускладнює
застосування норм трудового права на ці суспільні відносини, що
потребують правового регулювання, зокрема, під час виникнення
трудового спору.
Прикладом прогалини у трудовому праві є ситуація, яка до 8
вересня 2005 року мала місце щодо забезпечення рівних прав і
можливостей чоловіків і жінок. Аналіз результатів виконання

106

Національного плану дій щодо поліпшення становища жінок та
сприяння впровадженню гендерної рівності у суспільстві на 2001–
2005 роки та підготовка Державної доповіді про виконання в Україні
Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок
свідчать про те, що проблема дискримінації за ознакою статі в Україні
існує [166].
Особливим аспектом становлення громадянського суспільства
в Україні є, на нашу думку, саме трансформація гендерних стосунків,
адже дискримінація за ознакою статі спостерігається в усіх сферах
життя суспільства. Статтею 24 Основного Закону закріплено рівність
прав жінок і чоловіків в усіх головних сферах життєдіяльності. Як
відомо, Україна ратифікувала більшість міжнародних документів у
галузі захисту прав людини, зокрема 24 грудня 1980 року —
Конвенцію ООН «Про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо
жінок». Україна також приєдналась до Пекінської декларації та
Платформи дій, схвалених IV Всесвітньою конференцією із становища
жінок (1995 р.). Держава має невпинно рухатися у напрямі подолання
гендерної нерівності, усуваючи бар’єри на шляху жінок до всіх сфер
громадського життя. На часі розробка і впровадження державної
стратегії, що дасть змогу жінкам урівноважити свою громадську
діяльність і сімейне життя. Її підґрунтям має стати відродження
демократичних традицій історично високого суспільного статусу
української жінки, підтримання прагнень жінок розширити свої
можливості

заявити

про

свій

повноцінний

статус

членів

громадянського суспільства [167, с. 45].
Настав час якнайшвидшої реалізації зазначених та інших
положень цього прийнятого ще у вересні 2005 року Закону. Адже

107

незважаючи на чіткий припис пункту 2 розділу VII «Прикінцеві
положення» Закону, Кабінет Міністрів України станом на грудень
2007 року так і не спромігся:

подати на розгляд Верховної Ради

пропозиції щодо внесення до законів України змін, які випливають із
названого Закону (в першу чергу щодо відповідальності за порушення
законодавства про забезпечення рівних прав і можливостей жінок і
чоловіків); привести свої нормативно-правові акти у відповідність із
цим Законом; забезпечити прийняття нормативно-правових актів, що
випливають із зазначеного Закону; забезпечити перегляд і скасування
міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади
прийнятих ними нормативно-правових актів, що суперечать вимогам
Закону «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і
чоловіків» [168, с. 194]. Слід наголосити, що у разі виникнення
трудового спору з зазначеного питання саме принципи трудового
права можуть стати основою для його вирішення та з’ясування
об’єктивної істини у справі.
Проте

подоланням

прогалин

праві

не

обмежується

регулятивна роль принципів трудового права. Регулятивну роль
принципів

трудового

права

не

слід

вважати

виключно

факультативною порівняно з нормами права, принципи права можуть
мати пряму регулятивну дію. Крім того, ще одним проявом
регулятивної ролі принципів права є необхідність звернення до них
при тлумаченні норм трудового права.
4. Нормативність, яку визначають через ознаки норм права,
указуючи на те, що принципи права є загальнообов’язковими,
формально визначеними та встановленими державою. Принципи
права є загальнообов’язковими, оскільки засадничих ідей повинні

108

дотримуватися суб’єкти правотворчості під час здійснення правового
регулювання суспільних відносин. За принципами трудового права
ознаку нормативності можна мотивувати тим, що принципи трудового
права проявляють свою дію на трудові відносини неодноразово, не
вичерпуються
невизначеного

разовим
кола

використанням,

осіб.

Принципи

стосуються
трудового

персонально
права

здатні

здійснювати ідейний, інформаційно-просвітницький загальний вплив
на трудові відносини, оскільки вони офіційно визначають важливіші
основи організації праці.
5.

Універсальність,

вищу

імперативність

та

загальну

значущість. Під універсальністю принципів права необхідно розуміти
те, що ними пронизана вся юридична матерія та що вони повинні
враховуватись у будь-якій правовій ситуації. Вища імперативність
свідчить про те, що правові норми, які не вважаються принципами,
повинні з них випливати та їм відповідати.
6. Системність та взаємоузгодженість. Слід зазначити, що
незважаючи

на

різноманіття

інтерпретацій

сутності

права,

характерною властивістю є переважання «системного» підходу.
Поняття «системність» як у філософії права, так і в юридичній науці
має досить широкий спектр значень і походить від «система» (з гр.
«systema» – ціле, складене із частин) – єдність, що складається з
взаємозалежних частин, кожна з яких привносить щось конкретне в
унікальні характеристики цілого [169, с. 657].
У ході використання системного підходу до вивчення тих чи
інших правових явищ, до прикладу, галузей права, слід мати на увазі,
що тут заслуговують уваги не стільки самі явища як система, оскільки
про них багато чого відомо з точки зору пізнання їх суті, а також

109

питання про відносини та зв’язки між елементами даної системи [171,
с. 44].
7.

Стабільність.

Якщо

норми

права

мінливими

та

приймаються для врегулювання відносин, які існують у суспільстві, то
принципи права довготривалі, що в свою чергу свідчить про їх
стабільність.
Для забезпечення послідовності нормотворчої діяльності в
трудовій галузі права на особливу увагу заслуговує принцип
стабільності, який водночас може розглядатися як загальноправовий
принцип, так і спеціально-галузеве вихідне положення. У контексті
даного дослідження нас цікавитиме саме специфіка спеціальногалузевих проявів принципу стабільності в межах суспільних
відносин, які мають місце у сфері трудового права.
О. В. Шаган визначає принцип стабільності як вихідне
положення імперативного характеру, що має своїм спрямуванням
забезпечити ухвалення стабільного нормативно-правого акта [172].
Необхідно акцентувати увагу на тому, що принцип стабільності
формує основу для стійкості як усієї системи трудового права, так і її
окремих інститутів, створює умови для усталеності нормотворчості та
правозастосування. Водночас

принцип стабільності не можна

сприймати як такий механізм, що стримує динамізм правової системи.
Принцип стабільності в його загальноправовому значенні необхідно
розглядати як елемент однієї взаємоузгодженої системи – принцип
стабільності та динамізму.
Такого роду підхід зумовлюється необхідністю забезпечити
рівновагу між необхідністю модернізації галузі трудового права в
силу

трансформаційного

потенціалу

суспільних

відносин

та

110

усталеністю нормативно-правових приписів трудового законодавства.
Принцип стабільності повинен не стримувати реформаційні процеси у
трудовій сфері, а забезпечувати їхню виваженість, послідовність та
передбачуваність.
8. Правова визначеність. Вимога визначеності – одна з перших і
найсуттєвіших вимог, що висуваються людиною до права. Її
важливість досить давно усвідомлюється європейською культурою.
Основу

принципу

правової

визначеності

утворює

концепція

передбачуваності [173, с. 25].
Важливість принципу правової визначеності у трудовому праві
зумовлена необхідністю його застосування як у правотворчому, так і
правозастосовному

процесах.

Правова

визначеність

трудових

процесуальних норм повинна полягати у встановленні чітких
процесуальних строків – пів доби, тиждень, півтора року тощо. Як
зауважує І. В. Рехтіна, категорія «правова визначеність» («res
judicata») зародилася в рамках інституту судового рішення та
безпосередньо використовувалася для позначення законної сили
судових рішень і остаточності судового акта [174].
Отже,
визначають
системністю,

принципи

трудового

спрямованість

його

права

–засадничі

норм

та

взаємоузгодженістю,

ідеї,

які

характеризуються

загальнообов’язковістю,

універсальністю, стабільністю, загальнозначущістю, регулятивністю,
правовою визначеністю.
При внесенні численних змін і доповнень до чинного Кодексу
законів про працю України стаття 2, що завжди тлумачилась як така,
що закріплює принципи (основні засади) законодавства про працю, з
цього кодифікованого акта не була вилучена. У той же час КЗпП 20

111

березня 1991 року був доповнений статтею 21 , яка закріпила принцип
рівності трудових прав громадян України [185, с. 56]. Незважаючи на
зміну змісту статті, сутність цього принципу не змінилася, а ще
більше розкрилася [Див. : 186]. Не відмовився законодавець і від ідеї
законодавчого закріплення основних принципів і при розробці
проєкту Трудового кодексу України (далі – ТК) [187].
Проєкт Трудового кодексу України містить 34 основні
принципи правового регулювання трудових відносин (ст. 2). Крім
того, і наступні його статті формулюють положення про недопущення
дискримінації

та

заборону

примусової

праці.

Проте

марними

виявляються спроби відшукати в КЗпП України і в проєкті ТК
України вказівку на те, в який же спосіб слід застосовувати принципи
трудового законодавства, зокрема при виникненні колізій між ними та
іншими приписами [188].
Спираючись

на

наукове

положення

про

необхідність

розмежування права загальносоціального і юридичного права [162, с.
40], фахівці в галузі трудового права стали виокремлювати поняття
«принципи права» і «правові принципи». За словами П. Д. Пилипенка,
«принципи права, як категорія об’єктивної дійсності, є тими засадами,
на яких ґрунтується система права». І далі: «На відміну від принципів
права правові принципи відображені в нормативних актах у вигляді
окремих загальних положень (нормативних принципів)... або ж у
«прихованому» вигляді, коли їх зміст випливає з багатьох норм» [179,
с. 55]. Ця думка викладається ним і в інших роботах [189, с. 43] та
підтримується іншими вченими [190, с. 6]. Близькою до цього є
позиція Н. Б. Болотіної, яка теж виокремлює право загальносоціальне і

112

юридичне, але принципи останнього вона не називає правовими
принципами [191, c. 99].
Здавалося б, що вже з наведених висловлювань науковців
очевидно, що принципи так званого загальносоціального права не
включаються до змісту трудового

законодавства і не мають

регулятивного значення. На думку П. Д. Пилипенка, норми цього
права є керівними ідеями для юридичного права. Звідси, вважає він,
випливає й регулятивна природа принципів права [179, с. 53].
Проте

слід

зазначити,

що

не

зовсім

зрозуміло

при

розмежуванні загальносоціального та юридичного права їх визначення
та суттєві відмінності. Що в свою чергу, на нашу думку, породжує
хибність висновків щодо необхідності розмежування принципів права
та правових принципів. При виокремленні загальносоціального права
не є зрозумілим його структура загалом та первинний елемент
зокрема.
Можна

зробити

припущення,

що

виокремлення

загальносоціального права та юридичного базується на існуванні
різновиду норм, а саме соціальних та правових. Але в цьому контексті
мова скоріше повинна йти про загальне (соціальні норми) та окреме
(правові норми). Поряд з правовими в системі соціальних норм можна
розглядати

норми

моралі,

релігійні

норми

(які

країнах

мусульманського права також можуть виступати як правові) тощо.
Принципи права виступають як надпозитивні засади, свого
роду вище право, що засноване на ідеях гуманізму і соціальної
справедливості. У науці трудового права цю позицію підтримав Д. А.
Паньков [192, с. 65].

113

Необхідно наголосити, що незважаючи на те, що ідея
надпозитивного права отримала у вітчизняній правовій науці широку
підтримку,

варто

енциклопедії,

які

погодитися

з думкою

зазначають,

що

укладачів Юридичної

стосовно

урегульованості

вітчизняного суспільства соціально-справедливим правом найбільш
істотною його проблемою є відпрацювання моделі соціальносправедливого права [193, с. 42].
Традиція виокремлення принципів, які в актах законодавства
прямо не закріплені, а виводяться з певної низки норм, прийшла в
сучасну науку трудового права ще з дореволюційної російської
юридичної науки. Так, Є. В. Васьковський писав про встановлення
загальних принципів на підставі норм, що стосуються окремих
випадків. Цей логічний прийом він позначав як повну дедукцію, що є
висновком «від усіх предметів класу до цілого класу», який може бути
застосований «тільки в тих випадках, коли відомі всі предмети, що
утворюють цей клас» [194, с. 296].
Природно, що в даному разі нічого нового, крім того, що вже
міститься в конкретних нормах, не створюється, а тільки виводиться
загальне положення, характерне для сукупності норм, наприклад,
принцип галузі або інституту права [195, с. 45].
Слід

відмежовувати

поняття

принципів

трудового

законодавства як ті керівні ідеї, що містяться в законодавчих актах та
на основі яких формуються нові нормативно-правові акти та
визнаються недійсними діючі, від принципів трудового права як
галузевих принципів як таких, що виступають керівними ідеями не
лише при формуванні трудового законодавства, а й при регулюванні

114

всього кола трудових відносин правотвірного, правозастосовного,
праворегулювального, правоохоронного характеру.
Таким чином, трудове право складає собою галузь права, в
основу якої покладені загальні ідеї, що створюють передумови для
досягнення його цілей та функцій

і пов’язують норми трудового

права із реальними трудовими відносинами. Ці найбільш загальні ідеї
і є принципами трудового права. Без розуміння їх сутності неможливо
збагнути призначення трудового права загалом та його інститутів
зокрема.
Принципи трудового права охоплюють всю правову матерію
(норми трудового права, трудові відносини), а також надають їй
послідовності, логічності, збалансованості інтересів працівника та
роботодавця.

принципах

трудового

права

синтезується

національний досвід розвитку трудового права з практикою іноземних
держав та міжнародних інституцій у сфері трудового права. Принципи
відіграють роль орієнтирів у формуванні майбутніх норм трудового
права. Еволюція трудового права повинна йти від ідеї (принципу) до
норми, через реалізацію трудової норми — до об’єктивізації
суспільної практики. Лише тоді принципи трудового права будуть
визначати напрямок розвитку трудового права в контексті захисту та
гарантування основоположних трудових прав людини і громадянина.

115

2.2. Примусова праця і принципи її заборони в сучасних
умовах

Глобалізаційні

процеси,

розпочавшись

ХХ,

стали

інтенсивнішими та досягнули грандіозного розмаху вже в ХХІ
столітті. Нові можливості дозволили здійснювати міграції капіталу,
людських та виробничих ресурсів.
Сучасний
взаємозалежності,

етап розвитку характеризується
взаємопов’язаності

народів,

усвідомленням

країн,

структур,

інститутів і громадян. Цей етап отримав назву «глобалізація».
Однак значну роль у цих процесах відіграють її учасники,
найбільш важливими серед яких є держави. Саме вони визначають
рівень розповсюдження глобалізаційних процесів.
Універсальною тенденцією сучасності є розширення сфери
міжнародно-правового
інтеграційних

процесів

регулювання,
та

що

намагання

відображає
держав

посилення

залучитися

до

загальноприйнятих цінностей, що вироблені людством.
На правову систему в умовах глобалізації покладаються
найважливіші завдання: легально-формальне закріплення відповідних
глобалізаційних тенденцій, забезпечення входження держави у світове
співтовариство; завдання з керування глобалізаційними процесами
стосовно конкретної держави, їх обмеження, спрямування в певне
русло.
Відповідно до Конвенції Міжнародної організації праці № 29
«Про примусову або обов’язкову працю» [202] кожний член
Міжнародної організації праці, який ратифікує цю Конвенцію,
зобов'язується скасувати застосування примусової чи обов'язкової

116

праці в усіх її формах. 3 огляду на таке скасування примусова чи
обов'язкова праця може застосовуватися

протягом

перехідного

періоду виключно для громадських цілей на умовах і гарантіях,
встановлених міжнародними нормами.
Україна ратифікувала зазначену Конвенцію 10 серпня 1956
року, таким чином прийнявши на себе зобов’язання перед світовою
спільнотою щодо заборони використання в Україні примусової чи
обов'язкової праці.
У Конвенції Міжнародної організації праці № 29 «Про
примусову або обов’язкову працю» дано визначення примусової чи
обов’язкової праці. У контексті порушення зобов’язання України
щодо недопущення примусової праці заслуговує на окрему увагу
Ухвала Конституційного Суду України від 22 серпня 1996 року № 992
[204].
Суб'єкт права на конституційне подання – 46 народних
депутатів України – звернувся до Конституційного Суду України з
клопотанням розглянути питання щодо відповідності Конституції
України положень «Порядку працевлаштування випускників вищих
навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за державним
замовленням»,

затвердженого

Постановою

Кабінету

Міністрів

України від 22 серпня 1996 р. № 992 (на сьогодні втратив чинність)
[205].
На думку авторів клопотання, Кабінет Міністрів України
перевищив свої конституційні повноваження та порушив приписи
положень Конституції України [15]. На підтвердження своєї позиції
автори клопотання посилаються на Конвенцію МОП № 29 про
примусову чи обов'язкову працю 1930 року, Конвенцію Міжнародної

117

організації праці № 105 про скасування примусової праці 1957 року.
Тобто,

на

їх

думку,

зазначених

нормах

законодавства

простежуються ознаки інституту примусової праці та порушення
принципу її заборони.
Конституційний Суд України не розглядав зазначене звернення
по суті та припинив провадження, оскільки під час розгляду справи
Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін
до Закону України «Про вищу освіту» щодо працевлаштування
випускників» [206], яким істотно змінено правове регулювання питань
працевлаштування випускників вищих навчальних закладів. Зокрема,
зазначені норми законодавства закріплюють положення, відповідно до
яких вищі навчальні заклади лише сприяють працевлаштуванню
випускників вищих навчальних закладів, що належать до сфери їх
управління, здійснюють розподіл та надають інформацію про
наявність

вакансій.

Вищі

навчальні

заклади

не

зобов'язані

сили

(законом)

здійснювати працевлаштування випускників.
Таким

чином,

актом

вищої

юридичної

врегульовані питання, що є предметом розгляду Конституційного
Суду України, а Кабінет Міністрів України не привів у відповідність
Закон України «Про вищу освіту» [207], Порядок працевлаштування
випускників

вищих

здійснюється

за

навчальних

державним

закладів,

замовленням

підготовка

[205].

Тож

яких

питання

працевлаштування випускників мають вирішуватися на підставі
закону. За таких умов Конституційний Суд України фактично повинен
дати оцінку оспорюваним положенням Порядку працевлаштування
випускників

вищих

навчальних

закладів,

підготовка

яких

здійснюється за державним замовленням на предмет законності.

118

Однак вирішення питання щодо законності положень акта Кабінету
Міністрів України не належить до повноважень Конституційного
Суду України. Отже, є підстави стверджувати про непідвідомчість
Конституційному

Суду

України

питань,

порушених

конституційному поданні.
Слід зазначити, що в цьому випадку маємо складну колізію
законодавства як вид юридичної колізії. У правознавстві юридичні
колізії

традиційно

пов’язують

проблемою

неузгодженостей

(суперечностей) у правовій системі. Колізії в законодавстві виникають
за наявності розбіжностей між нормами права, які закріплені в
законодавстві та регулюють одні суспільні відносини. Найбільш
поширеними є темпоральні, ієрархічні та змістовні колізії. А у разі
збігу одразу двох або трьох видів колізій мова йде про складну
колізію.
Складана колізія утворилася й у випадку регулювання одних й
тих самих трудових відносин законом України та постановою
Кабінету Міністрів України з працевлаштування випускників вищих
навчальних закладів після навчання на бюджетній формі, оскільки
зазначені нормативно правові акти є прийнятими в різний час
(темпоральна колізія), мають різну юридичну силу (ієрархічна колізія)
та є спеціальним й загальним нормативно-правовим актом по
відношенню один до одного. При збігу колізій перевагу має загальна
норма вищої юридичної сили. Саме це колізійне правило було
застосовано

Конституційним

Судом

України

при

розгляді

конституційного подання щодо відповідності Конституції України
Постанови КМУ «Про Порядок працевлаштування випускників вищих

119

навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за державним
замовленням».
Конвенція

Міжнародної

організації

праці

№

105

«Про

скасування примусової праці» [203] в свою чергу передбачає
зобов’язання кожного члена Міжнародної організації праці, який
ратифікує цю Конвенцію

скасувати

примусову або обов'язкову

працю.
Відповідно до положень Міжнародної конвенції про захист
прав всіх працівників-мігрантів та членів їх сімей від 18.12.1990 року
[208], яка не ратифікована Україною, працівник-мігрант і член його чи
її родини не повинні бути в рабстві або в підневільному стані. Вони не
повинні залучатися до примусової чи обов'язкової праці.
У тих державах, де у вигляді покарання за злочин може
передбачатися позбавлення волі з каторжними роботами, зазначене
положення не вважається перешкодою для виконання каторжних робіт
за вироком компетентного суду.
При цьому термін «примусова чи обов'язкова праця» не
охоплює:
а) будь-яку роботу або службу, яку вимагається під час
ув'язнення, тримання під вартою на підставі законного розпорядження
суду;
b) будь-яку службу, обов'язкову у випадках надзвичайного
становища;
с) будь-яка робота або служба, яка входить у звичайні цивільні
обов'язки, якщо до них також залучаються громадяни цієї держави.
Пленум Верховного Суду України [211] дав роз’яснення норми
статті 43 Конституції України [15] про заборону примусової праці.

120

Було висловлено думку, що не можуть застосовуватися правила статей
32, 33, 34 Кодексу законів про працю України [16], відомчих
положень або статутів про дисципліну тощо, які передбачають
можливість тимчасового переведення працівника без його згоди на
іншу роботу.
Конкретні

засоби

реалізації

конституційного

принципу

заборони примусової праці передбачає проєкт нового Трудового
кодексу України [113].
Чинне трудове законодавство України не передбачає хоча б
приблизний перелік випадків, які державою розуміються як факти
примусової праці. На відміну від норм КЗпП України, трудові кодекси
інших держав встановлюють факти, які є примусовою працею. Так, це
може розумітися виконання роботи під загрозою застосування будьякого покарання (насильний вплив); як міри відповідальності за
участь у страйку; як міри покарання за наявності або висловленні
політичних поглядів або ідеологічних переконань, протилежних
встановленій політичній, соціальній або економічній системі; як міри
дискримінації за ознаками расової, соціальної, національної або
регіональної

належності.

Для

посилення

юридичних

гарантій

працівників розширюють поняття примусової праці, порівняно з
міжнародними нормами, і включають до випадків примусової праці:
порушення встановлених строків виплати заробітної плати або
виплати її не в повному розмірі; вимоги роботодавців виконання
трудових обов’язків від працівника, якщо він не забезпечений
засобами колективного або індивідуального захисту або робота
загрожує життю або здоров’ю працівника.

121

Керуючись нормами прямої дії Конституції України та
нормативно-правовими актами, які регулюють соціально-трудові та
тісно пов’язані з ними відносини, можна стверджувати, що у нашій
державі фактично неможливе застосування примусової праці. Ці
норми створюють систему юридичних гарантій захисту працівника від
примусової праці.
Слід

зазначити,

що

на

сьогодні

існують

деякі

норми

міжнародного права, що закріплюють основи примусової праці, які не
втратили своєї чинності, а країни, які їх зробили частиною свого
національного законодавства, відповідно до процедур, що передбачені
в їх національних системах права, не скасували їх ратифікацію та
приєднання до таких міжнародних норм.
Так, Конвенція про регулювання деяких особливих систем
вербування працівників № 50 від 08.08.1939 року [212] передбачає, що
кожний член Міжнародної організації праці, який ратифікував цю
Конвенцію, бере на себе зобов'язання регулювати вербування
місцевих працівників на кожній зі своїх територій.
Слід зазначити, що під час роботи 107-ї сесії Міжнародної
конференції

праці

пунктом

Порядку

денного

Міжнародної

конференції праці розглядалося питання щодо скасування ряду
конвенцій Міжнародної організації праці, а також рекомендацій
Міжнародної організації праці №№ 7, 61, 62. Україна, в свою чергу,
поінформувала про заходи, які вживаються українською стороною для
денонсації Конвенції Міжнародної організації праці про використання
праці жінок на підземних роботах у шахтах № 45 [220].
Соціальний діалог зачіпає конкретні галузі з високим рівнем
неформальних

відносин,

наприклад,

домашньої

роботи.

Це

122

відображається в тристоронньому Пакті про боротьбу з нестабільною
зайнятістю і примусовою працею в текстильній промисловості, що
його було підписано у Бразилії [222].
Можемо зробити висновок, що з часу укладення Конвенції про
рабство, підписаної в Женеві 25 вересня 1926 року [223], що
спрямована на забезпечення скасування рабства і работоргівлі,
досягнутий значний прогрес на шляху до цієї мети. Однак рабство,
работоргівля і інститути та звичаї, подібні з рабством, ліквідовані ще
не в усіх частинах світу.
З огляду на факт, що свобода є природне право кожної людини,
народи Об'єднаних Націй підтвердили свою віру в гідність і цінність
людської особистості. Загальна декларація прав людини, проголошена
Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй як загальний
ідеал, до досягнення якого повинні прагнути всі народи і всі держави,
встановила, що ніхто не повинен бути в рабстві або в підневільному
стані, і що рабство й работоргівля забороняються в усіх їх формах,
тож національні та міжнародні зусилля нині мають бути спрямовані на
інтенсифікацію скасування рабства, работоргівлі та інститутів і
звичаїв, подібних до рабства.

2.3. Трудовий договір як основна альтернатива примусової
праці

У статті 51 Кодексу законів про працю України [16]
встановлено низку юридичних гарантій, що забезпечують реалізацію
права на працю та працевлаштування.

123

При укладенні трудового договору роботодавцю забороняється
висувати будь-які умови дискримінаційного характеру, в тому числі в
оголошеннях, а також вимагати від осіб, які шукають роботу,
інформацію про особисте життя. Ці заборонні норми права, що
встановлюють

обов’язки

роботодавця

дотримуватися

принципу

свободи праці, свідчать про дію реальної заборони примусової праці.
Власне, заборона примусової праці і є тим принципом трудового
права, який обумовлюється принципом свободи праці. Свобода праці
законодавчо підтверджується і реально гарантується забороною
використання примусової праці.
Поняття та зміст трудового договору є підґрунтям для
визначення його функцій. Під функціями у філософській літературі
прийнято розуміти зовнішні прояви властивостей будь-якого об’єкта у
даній системі відносин. Інакше кажучи, категорія «функції» дозволяє
характеризувати сутність будь-якого явища, що проявляється у його
взаємодії з іншими (зовнішніми) явищами.
Оскільки трудовий договір є елементом механізму правового
регулювання

праці,

тобто

категорією

службовою,

то

функції

трудового договору дозволяють виразити його цільове призначення.
Як юридичне вираження узгодження інтересів та волі його сторін
трудовий договір виступає альтернативою примусової праці. Отже, він
виконує захисну функцію.
Захисна

функція

трудового

договору

випливає

його

соціальної функції і спрямована на захист трудових прав і законних
інтересів найманого працівника. Трудове законодавство забезпечує
пріоритет інтересів найманого працівника як економічно слабкої
сторони трудових правовідносин перед інтересами практично завжди

124

економічно сильного роботодавця. Зміст правового впливу захисної
функції трудового права загалом полягає у встановленні певних
гарантій та преференцій, пов’язаних з прийняттям на роботу,
переведенням на іншу роботу, звільненням з роботи, встановленням
умов праці. Наприклад, забороняється необґрунтована відмова в
укладанні

трудового

договору.

Будь-яке

пряме

або

непряме

обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при
укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.
Дотримання та непорушення принципу заборони примусової
праці, що полягає у недопущенні залучення до праці під загрозою
застосування покарання чи насильницького впливу або без згоди
працівника, гарантується

саме наявністю трудового договору між

сторонами трудових відносин. Так, норми Кодексу законів про працю
України передбачають гарантії, які покликані захистити працівника
від примусу до праці. Наприклад, постійне переведення на іншу
роботу, не обумовлену трудовим договором, дозволяється лише за
згодою працівника.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами
права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду
трудової діяльності, реалізовує програми навчання. Працівники
реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про
роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою,
отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення
трудових правовідносин.
Важливою гарантією недопущення примусової праці виступає
при цьому державний контроль за укладеними трудовими договорами.
Так, у разі укладення трудового договору між працівником і фізичною

125

особою фізична особа або за нотаріальним дорученням уповноважена
нею особа повинна у тижневий строк з моменту фактичного
допущення

працівника

до

роботи

зареєструвати

укладений

письмовій формі трудовий договір.
Порядок реєстрації трудового договору між працівником і
фізичною особою, яка використовує найману працю, затверджено
наказом Міністерства праці та соціальної політики України 08.06.2001
р. № 260 [228]. При цьому контроль за додержанням законодавства
про працю України фізичною особою, яка використовує найману
працю, здійснює Міністерство праці та соціальної політики України.
Окремо слід наголосити на тому, що трудовий договір
вважається укладеним і тоді, коли наказу чи розпорядження не було
видано, але працівника фактично було допущено до роботи, що в свою
чергу

виступає

гарантією

непорушності

прав

працівника

та

неможливості зловживанням правом з боку роботодавця. Оскільки на
практиці відомі випадки такого зловживання правом.
За простими на перший погляд словами «зловживання правом»
ховається чимало складних та цікавих правових питань, багато з яких
виражають саму сутність права. Термін «зловживання правом» має
право на існування і виражає такі існуючі відносини, де суб’єкт
допускає недозволене застосування свого права, але при цьому
зовнішньо спирається на суб’єктивне право.
Зловживання правом є особливим типом правопорушення, яке
вчиняється особою при здійсненні належного їй права і полягає в
застосуванні недозволених форм поведінки в рамках дозволеного їй
законом загального типу поведінки [229]. Зловживання правом
виступає у формі реалізації суб’єктивних прав у встановлених

126

законом межах, але всупереч їх призначенню, що спричиняє шкоду
іншим учасникам суспільних відносин.
Під ним розуміють таку форму здійснення права, за допомогою
якої заподіюється шкода іншим учасникам суспільних відносин
шляхом здійснення права всупереч із його цільовим призначенням або
здійсненням дій, що виходять за межі наданих законом прав, якщо
такі межі й цілі здійснення права встановлено в законі [230]. Отже,
поділяємо твердження науковців, що зловживання правом – це
неправомірне суспільно шкідливе діяння правоможної особи, що
спрямоване на задоволення її інтересу, але суперечить призначенню
такого права [231, с. 141].
У трудовому праві саме при ухиленні роботодавця укладати
трудовий договір та реєструвати його в порядку, передбаченому
чинним законодавством, вчиняється юридичний факт – зловживання
правом, оскільки вчиняється шкідливе діяння у формі бездіяльності,
при цьому завдається шкода та порушуються права працівника.
Вчиняється таке діяння почасти з метою задоволення особистого
інтересу працівника, а саме – ухилення від сплати податків та
недотримання безпечних й здорових умов праці на виробництві,
реалізації інших трудових прав і гарантій працівника.
При цьому роботодавець порушує принципи добросовісності,
розумності,

пропорційності.

Чинне

трудове

законодавство

та

принципи трудового права вимагають від роботодавця здійснювати
свої права належним чином, не порушуючи при цьому права
працівника.

При

здійсненні

суб'єктивного

права

роботодавцем

пропорційність вимагає зважування власних інтересів та інтересів
працівника, досягнення їх справедливого балансу.

127

Слід зазначити, що при ухиленні від укладання трудового
договору роботодавець не завжди переслідує мету прямого завдання
шкоди правам працівника. Зловживанням правом у багатьох випадках
здійснюється роботодавцем з іншими цілями, приміром збагачення,
одержання пільг, необґрунтованих переваг, ухиляння від виконання
своїх обов'язків. Шкода правам працівника при цьому наноситься, але
опосередковано, прямий умисел при цьому відсутній.
Зловживання правом як юридично значуща (неправомірна)
поведінка тягне за собою настання юридичних наслідків. З розвитком
суспільства стає зрозумілим факт, що необхідні певні засоби для
дотримання справедливих і рівних умов для кожного громадянина, а
також механізм, який забезпечить стабільний рівень функціонування
відносин

державі.

Такі

функції

виконує

соціальна

відповідальність, яка проявляється у двох формах – неправовій, яка
виникає внаслідок порушення соціальних норм, та правовій, що настає
внаслідок порушення норм права, що регулюються законом.
Юридична відповідальність – передбачені санкціями норм
права й гарантовані заходами державного примусу та переконання
осуд

несприятливі

організаційного

наслідки

характеру,

особистого,

яких

зазнає

майнового

особа

за

чи

вчинене

правопорушення. Правовою формою соціальної відповідальності є
юридична відповідальність, яка сама по собі є складною і надзвичайно
значимою категорією в системі права.
Відповідно

до

різного

визначення

поняття

юридичної

відповідальності вчені виділяють різні її ознаки, основними з яких є
такі: 1) передбачає настання несприятливих наслідків особистого,
майнового

чи

організаційного

характеру;

до

юридичної

128

відповідальності притягуються за вчинення правопорушень; 3)
застосовується лише до деліктоздатних суб’єктів (фізична особа
визнається

деліктоздатною,

якщо

вона

осудною

(здатною

контролювати свою поведінку інтелектом та волею) і досягла певного
віку); 4) притягнення до юридичної відповідальності зазвичай
здійснюється

уповноваженими

правозастосування;

на

настання

це

суб’єктами

несприятливих

шляхом
наслідків,

передбачених санкціями норм права, забезпечується можливістю
застосування державного примусу [232, с. 255‒256].
Державний примус – це регламентований нормами права
вплив, який справляється уповноваженими органами державної влади
шляхом використання юридичних засобів обмеження прав і свобод
суб’єктів з метою безумовного виконання ними вимог норм і
принципів права. У юридичній відповідальності державно-правовий
примус застосовується у формі каральних і правовідновлювальних
заходів,

що

здійснюються

шляхом

примусового

поновлення

порушених прав та покарання правопорушника. Але слід зазначити,
що державно-правовий примус має і соціальне призначення, а саме
захист прав і інтересів громадян, суспільства, держави і має
гармонійно

поєднуватися

переконанням,

стимулюванням

та

заохоченням правомірної поведінки [232, с. 262].
Юридичну відповідальність не слід ототожнювати з державним
примусом, як і державний примус з юридичною відповідальністю,
оскільки державно-правовий примус може здійснюватися різними
способами, не пов’язаними з юридичною відповідальністю (примусове
лікування осіб, які здійснили небезпечні для суспільства дії,
примусовий медичний огляд тощо) [233, с. 200].

129

О. Ф. Скакун характеризує юридичну відповідальність як
передбачені законом вид та міра державно-владного позбавлення благ
особистого,

організаційного

застосовуються

стосовно

або

майнового

правопорушника.

характеру,

Причому

що

юридичну

відповідальність вона виділяє як самостійну юридичну категорію, яка
характеризується низкою ознак: 1) являє собою правовідношення між
державою

особі

її

спеціально

утворених

органів

та

правопорушником, яке виникає за фактом правопорушення як
результату недотримання фізичними або юридичними особами
встановлених законом заборон, невиконання (порушення) ними
певних обов’язків; 2) виявляється в обов’язку особи пережити певний
вид та міру позбавлення благ; 3) наступає лише за вчинені або за ті,
що вчиняються, правопорушення; 4) застосовується компетентним
органом у суворій відповідності до закону; 5) реалізується у
відповідних процесуальних формах [234, с. 689].
З огляду на поділ відповідальності за змістом санкції норми,
що

застосовується

правовідновлювальну
правовідновлювальна

за
та

вчинене
штрафну,

правопорушення,
слід

вказати,

на
що

відповідальність виражається у державно-

примусовому або добровільному відшкодуванні заподіяних збитків з
правопорушника на користь особи, яка зазнала збитків, згідно з
нормами

цивільного,

трудового

права.

Вагомим

те,

що

правопорушник має право добровільно реалізувати відповідні заходи
відповідальності.
Так, згідно з Цивільним кодексом України у разі зловживання
особою своїм правом суд може зобов'язати її припинити такі дії, а
також застосувати інші наслідки [235].

130

Якщо роботодавець попри наявність трудової книжки, заяви
про прийняття на роботу та копій документів про освіту працівника не
працевлаштував його, то особа може звернутися до суду для захисту
свого трудового права, оскільки роботодавцям заборонено допускати
працівника

до

роботи

без

укладення

трудового

договору

та

повідомлення про це органів Державної фіскальної служби України.
Тож працівники, які працюють без укладання трудового
договору, мають право звернутись до суду з повідомленням про
оформлення трудових відносин та встановлення періоду роботи.
За

таке

порушення

законодавства

адміністративної та кримінальної

про

працю,

відповідальності

крім

роботодавця,

передбачено також відповідальність у вигляді штрафу.
Крім

того,

правопорушення

Кодексом

передбачено

України

про

адміністративні

адміністративну

відповідальність

керівника підприємства за допуск працівника без договору [236].
Отже,

трудові

відносини

роботодавця

працівником

розпочинаються з укладання трудового договору, який оформляється
наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним
органу, та повідомлення Державної фіскальної служби про прийняття
працівника на роботу. Повідомлення подається власником або
уповноваженим ним органом (особою) чи фізичною особою до
територіальних органів Державної фіскальної служби до початку
роботи працівника за укладеним трудовим договором.
За порушення трудового законодавства юридичні та фізичні
особи – підприємці, які використовують найману працю, несуть
фінансову відповідальність за такі порушення:
- фактичний допуск працівника без оформлення договору;

131

‒ оформлення на неповний робочий час у разі фактичного
виконання роботи повний час;
‒

недотримання мінімальних державних гарантій в оплаті

праці;
‒ порушення встановлених строків виплати заробітної плати
працівникам, інших виплат, передбачених законодавством про працю,
більш як за один місяць, виплата їх не в повному обсязі;
‒ недотримання встановлених законом гарантій та пільг
військовим працівникам, які залучаються до виконання обов’язків;
‒ порушення інших вимог трудового законодавства, крім
передбачених вище.
Якщо наказ про прийняття оформлений правильно, але
підприємство

несвоєчасно

повідомило

фіскальну

службу

про

прийняття працівника на роботу, то таке трудове порушення також
тягне за собою юридичну відповідальність.
Слід наголосити, що штрафи накладає Управління Держпраці
на підставі винесених постанов у ході перевірки роботодавця.
Виконання цих постанов покладається на Державну виконавчу
службу.
Крім

того,

окремо

статтею

Кодексу

України

про

адміністративні правопорушення [236] передбачено адміністративну
відповідальність

керівника

підприємства

за

фактичний

допуск

працівника без трудового договору.
Бачимо, що наявність юридичної відповідальності не лише
підприємства, а й конкретних посадових осіб за неукладення, або
неналежне оформлення укладеного трудового договору, або його не
легітимація у порядку, передбаченому чинним законодавством, стає

132

реальною гарантією недопущення порушення прав працівника при
укладенні трудового договору, що в свою чергу виступає гарантією
неприпустимості використання примусової праці в умовах сьогодення,
відсутність зазначеного негативного процесу в реальних суспільноправових трудових відносинах в Україні.
Окремо слід наголосити й на важливості колективних трудових
договорів у питанні гарантій недопущення примусової праці, оскільки
саме вони мають особливе значення у справі правового регулювання
трудових відносин. Вони дозволяють враховувати інтереси працівника
та роботодавця, специфіку виробництва тощо. Колективні договори
виявляють гнучкість, а також спонукають роботодавця дотримуватися
трудового законодавства.
Сьогодні основними законодавчими актами України, які
встановлюють вимоги до сторін, змісту, сфери і порядку укладення та
зміни колективного договору, є Кодекс законів про працю України
[16] та Закон України «Про колективні договори і угоди» [240]. У
проєкті Трудового кодексу України № 1658 в редакції, підготовленій
до другого читання від 24 липня 2017 року [38], досліджуваному
питанню присвячена одна стаття.
Так, відповідно до статті 336 «Колективні переговори та
укладення колективного договору та угоди» проєкту Трудового
кодексу України № 1658 в редакції, підготовленій до другого читання
від 24 липня 2017 року [38], порядок розроблення, укладення та
виконання колективних договорів та угод з метою сприяння
регулюванню трудових відносин, соціально-економічних інтересів
працівників і роботодавців визначається законом. Таким чином,
майбутній Трудовий кодекс України взагалі відстороняється від

133

регулювання колективно-договірних відносин. А тому з прийняттям
таких положень ситуація, коли поряд з Кодекс законів про працю
України діють рівнозначні за юридичною силою нормативно-правові
акти

(закони),

які

регулюють

певні

відносини,

що

ним

не

врегульовані, залишиться і в майбутньому.
Необхідно також звернути увагу на окремі проблемні питання
змісту певних колективних договорів. Вимоги до змісту колективного
договору передбачені статтею 13 Кодексу законів про працю України
[16] та статтею 7 Закону України «Про колективні договори і угоди»
[240].

Так,

зобов'язання
відносин,

у колективному договорі
сторін

зокрема:

щодо
зміни

регулювання
в

організації

встановлюються взаємні
виробничих,

трудових

виробництва

праці;

забезпечення продуктивної зайнятості; нормування і оплати праці;
встановлення гарантій, компенсацій, пільг; режиму роботи, тривалості
робочого часу і відпочинку тощо.
На практиці часто бувають випадки, коли в колективних
трудових договорах закріплюються лише обов’язки його сторін, хоча
трудові відносини включають у себе ще й такі питання, як робочий
час, час відпочинку, оплата праці, дисципліна праці, матеріальна
відповідальність, охорона праці.
Загалом Декларація основних принципів та прав у світі праці
(1998) [241] проголошує, що принципи і права у світі праці втілено та
розвинуто у формі конкретних прав та обов’язків у так званих
«фундаментальних конвенціях», до яких і належить Конвенція
Міжнародної організації праці № 29 «Про примусову або обов’язкову
працю» [23], а також Конвенція Міжнародної організації праці № 105
«Про скасування примусової праці» [39].

134

До принципів, що стосуються основних прав,

котрі є

предметом цих конвенцій, зокрема віднесено й скасування усіх форм
примусової чи обов’язкової праці. Лише наявність реальних гарантій
скасування та недопущення примусової праці у всьому світі загалом
та в Україні зокрема може стати підґрунтям перенесення трудових
прав з площини декларування у площину реальних суспільних
відносин. У питанні недопущення примусової праці трудовий договір
як раз і виступає такою гарантією.

2.4. Міжнародно-правове регулювання заборони примусової
праці

Сучасний

світ

характеризуються

глибоким

впливом

глобалізаційних процесів. Юриспруденція також зазнає відповідних
змін: національні системи законодавства потребують імплементації
норм міжнародного права. У першу чергу це стосується таких норм,
метою яких є захист прав і свобод людини і громадянина як одного з
ключових елементів верховенства права. Повноцінне визнання та
забезпечення

прав

людини

неможливе

виключно

шляхом

їх

забезпечення в актах загального характеру – воно потребує наявності
механізмів їх забезпечення і захисту в окремих галузях законодавства,
в тому числі – у трудовому праві. Однак імплементація норм
міжнародного

права

до

національного

потребує

попереднього

детального аналізу норм міжнародних актів, якими встановлюються і
захищаються відповідні права.

135

Тематиці прав людини в галузі трудових правовідносин (в тому
числі й в аспекті заборони примусової правці) присвячені роботи
вітчизняних та зарубіжних науковців, зокрема: Л. Бугрова, Н.
Глухова, В. Жернакова, О. Коваленка, Р. Кондратьєва, Н. Кохан, О.
Курінного, Р. Лівшиця, П. Пилипенка, С. Прилипка, О. Процевського,
А. Юшко, О. Ярошенка та ін.
Зазначимо, що в науковій літературі усталеною є думка про те,
що заборону примусової праці доречно розглядати як відповідний
принцип трудового права – тобто сфера його дії «пронизує» всі рівні
трудових

правовідносин

відповідність

його

вимогам

при

регламентації таких правовідносин є обов’язковою. О. Процевський
зазначає, що заборона примусової праці як принцип безпосередньо
обумовлюється іншим принципом – свободи праці [250, c. 31]. Такий
підхід підтверджує актуальність нашого дослідження, оскільки
визначає заборону примусової праці не одиничну норму-заборону, а
розширює сферу дії такої заборони як принципу на всі елементи
трудових правовідносин.
Незважаючи на здобутки попередніх науковців та відносну
стабільність норм міжнародного публічного права, тематика нашого
дослідження залишається вкрай актуальною на сьогодні (особливо з
урахуванням практики тлумачення Європейським судом з прав
людини (далі – Суд, ЕСПЛ) Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод (далі – ЄКПЛ, Конвенція) [244].
Основними

міжнародними

нормативно-правовими

актами,

котрими встановлюється заборона примусової праці на сьогодні є:
Конвенція про рабство 1926 року, Конвенції Міжнародної організації
праці (далі – МОП) № 29 1930 року, «Про примусову чи обов’язкову

136

працю», «Про скасування примусової праці» № 105 1957 року,
Рекомендація МОП «Щодо непрямого примушення до праці» № 35
1930 року, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966
року, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
1966 року, Європейська конвенція про захист прав людини і
основоположних свобод 1950 року. Певним чином це питання також
регулюють Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі
людьми, Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі і
інститутів і звичаїв, подібних до рабства, а також Додатковий
протокол до Конвенції ООН проти транснаціональної організованої
злочинності, спрямований на запобігання, припинення і покарання
торгівлі людьми, зокрема жінками і дітьми.
Установимо

собі

такий

алгоритм

їх

розгляду:

спочатку

розглянемо спеціальні акти, які присвячені безпосередньо забороні
примусової праці, або деталізують її; потім присвятимо увагу
загальним актам (окремо – ЄКПЛ та практиці Суду). Такий алгоритм
вважаємо за необхідне застосувати з урахуванням хронологічного та
змістового критеріїв. Перейдемо до детального аналізу.
Вважаємо, що норми, які встановлюють заборону примусової
праці, беруть свій логічний початок з актів, присвячених забороні
рабства. Одним з основних та узагальнюючих актів такого змісту є
Конвенція про рабство 1926 року. Зазначений акт являє собою
узагальнення попередніх актів (Сен-Жерменська конвенція 1919 року,
Берлінський генеральний акт 1885 року, Брюссельський генеральний
акт та Декларація 1890 року)

і спрямований, відповідно до

преамбули, на скасування рабства у всіх його формах та работоргівлю

137

на суші й морі, недопущення того, щоб примусова праця призвела до
умов, аналогічних рабству [246].
Конвенцією у пункті 1 статті 1 дано визначення терміна
«рабство», котре розуміється як становище чи стан особи, стосовно
якої здійснюються деякі чи всі повноваження, належні праву
власності [246]. Хоча у цьому визначенні і робиться акцент саме на
поширенні режиму права власності на фізичну особу, логічно цілком
зрозуміло, що метою встановлення такого статусу особи є її
примушування до праці.
Конвенція про примусову чи обов’язкову працю МОП №29 була
прийнята 28 червня 1930 року та являє собою нормативне втілення
пропозицій, що мали місце на чотирнадцятій сесії цієї організації 10
червня 1930 року.
Саме пункт 1 статті 1 зазначеного акта встановлює обов’язок
членів МОП, що ратифікують цю Конвенцію, щодо скасування
примусової чи обов’язкової праці. У свою чергу вже пункт 2 статті 1
встановлює

можливість

існування

винятку

такого

правила:

«виключно для громадських цілей і як виняток на умовах і при
гарантіях, встановлених у статтях, наведених вище» [245].
Конвенція також визначає термін «примусова чи обов’язкова
праця» як роботу, що її вимагають від особи під загрозою покарання і
особа не запропонувала добровільно своїх послуг [245]. На нашу
думку, у такому разі постає цілком логічне питання: чи свідчить
сполучник

«і» про необхідність обов’язкової наявності обох

елементів: як загроз, так і відсутності добровільної пропозиції своїх
послуг?

138

Усвідомлюючи, що зазначене нами може суперечити окремим
нормам міжнародного права, судовій практиці та доктринальним
підходам, зауважимо, що можливо зробити припущення, що для
визнання праці примусовою (з точки зору диспозитивного методу
правового

регулювання)

достатньо

самого

факту

відсутності

добровільної праці особи, в той час як критерій наявності загроз є
факультативним.
Перелік випадків, за яких у розумінні Конвенції така робота не є
примусовою чи обов’язковою, встановлено пунктом 2 статті 2, серед
них: робота під час проходження обов’язкової військової служби,
виконання звичайних громадських обов’язків громадян, робота чи
служба в умовах надзвичайних обставин, дрібні роботи громадського
характеру, робота як наслідок винесеного судом рішення [245].
Водночас стаття 9 деталізує такі винятки, встановлює вимоги для
останніх, за яких вони будуть визнаватися належними та необхідними.
Крім того, Конвенція встановлює правила, яких повинні
дотримуватися уповноважені особи у разі застосування примусової
праці. Серед них таке:
‒ неможливість залучення неповнолітніх та жінок, обов’язкове
медичне

засвідчення

належного

стану

здоров’я,

неможливість

залучення більш ніж 25% постійного чоловічого працездатного
населення (ст. 11);
‒ неможливість залучення будь-якої особи на строк, більший за
60 днів на рік, обов’язковість посвідчення особи, залученої до
примусової праці відповідним документом (ст. 12);

139

‒ встановлення такої самої тривалості робочого дня, як і під час
виконання праці за вільним наймом, встановлення одного вихідного
дня на тиждень (ст. 13);
‒ оплачуваність примусової праці (п. 1 ст. 14);
‒ неможливість застосування примусової чи обов’язкової роботи
для виконання підземних робіт у шахтах (ст. 21) тощо.
Слід зауважити, що у тексті Конвенції відсутня саме нормазаборона, котра встановлювала б заборону примусової праці. Тому
така заборона регламентована саме через встановлені обов’язки членів
МОП, що ратифікували Конвенцію (п. 1. ст. 1) або через обов’язки
компетентних осіб, представників державної влади (п. 1 ст. 4, п. 1 ст.
7, тощо) [245].
Цікавим є той факт, що зазначена Конвенція виокремлює
декілька суб’єктів, які наділені відповідним обсягом компетенції та
можуть вдаватися до використання примусової праці. Так, у тексті
вжито такі терміни для позначення суб’єктів владних повноважень:
«член МОП», «компетентна влада» (ст. 3, п. 1. ст. 4 та ін.),
«компетентні власті» (п. 3 ст. 18), «чиновники адміністрації» (ст. 6),
«вожді племен, що не виконують адміністративні обов’язки» (п. 1 ст.
7), «начальники, які виконують адміністративні обов’язки» (п. 2 ст. 7),
«начальники, які визнані належним чином і не одержують відповідної
винагороди в інших формах» (п. 3 ст. 7), «вищі адміністративні
власті» (п. 1 ст. 8), «влада». Однак, найбільш вживаним та широким за
змістом є термін «компетентна влада», під якою в Конвенції
розуміється «влада метрополії, або вища центральна влада даної
території».

140

Вважаємо, що одночасне використання термінів «влада» та
«власті» слід, очевидно розглядати як недоліки перекладу, адже
відповідно до ст. 33 Конвенції оригінальними мовами документа були
французька та англійська.
Конвенція МОП «Про скасування примусової праці» № 105
змістовно доповнює Конвенцію №29 та у статті 1 деталізує форми
примусової праці, які повинні бути скасовані як:
– засіб політичного впливу чи виховання або як засоби
покарання за політичні погляди;
– метод мобілізації і використання робочої сили для потреб
економічного розвитку;
– засіб підтримання трудової дисципліни;
– засіб покарання за участь у страйках;
– захід дискримінації [243].
Рекомендація МОП «Щодо непрямого примушення до праці» №
35 1930 року є невеликою за обсягом, узагальненням пропозицій, що
були висунуті на 14-ій сесії Радою Міжнародного бюро праці 10
червня 1930 року, які зводяться до наступного:
-

урахування різного роду об’єктивних факторів (здатність

населення до праці, шкідливість праці, суттєвість змін в умовах життя
і праці) при збільшенні числа і розмірів підприємств, поселення
працівників не з числа корінного населення, надання концесій (ст. 1);
чи

необхідності уникнення несправедливого оподаткування

правил

пересування

населення,

обмежень

на володіння і

користування землею, розширення тлумачення загальноприйнятого
терміна «бродяжництво», що створюють серйозні ускладнення для
працівників (ст. 2) [251].

141

Зауважимо, що наведений нами перелік зі статей 1, 2 не є
вичерпним, оскільки стаття 3 встановлює необхідність недопущення
«будь-яких обмежень добровільного переміщення робочої сили з
одного виду зайнятості до іншого, що могло б мати непрямим
наслідком примушування працівників працювати в певній місцевості
чи сфері».
Проаналізувавши спеціальні акти, перейдемо до актів загального
характеру, котрі встановлюють заборону примусової праці поряд з
іншими правами людини або гарантіями чи механізмами їх захисту.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 року
встановлює заборону примусової праці у статті 8 п. а) ч. 3. ст. 8:
«нікого не можуть приневолювати до примусової чи обов’язкової
праці». Водночас, ч. 1 ст. 8 встановлює заборону рабства і
работоргівлі в усіх видах, ч. 2. забороняє утримання будь-якої особи у
підневільному стані. Винятки з терміна «примусова чи обов’язкова
праця» у розумінні цього акта встановлені у п. «с» ч. 3 ст. 8 та
зводяться до наступного: праця, що виконується ув’язненою чи
умовно звільненою особою; військова або альтернативна служба;
служба під час надзвичайного становища; виконання звичайних
громадських обов’язків [248].
Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
1966 року прямо не встановлює заборону примусової або обов’язкової
праці у вигляді класичної норми-заборони. Однак ч. 1 ст. 6 розкриває
зміст права на працю, з якого логічно «випливає» неприпустимість
застосування примусової праці. Так, у розумінні документа право на
працю є можливістю заробляти на життя «працею, яку вона вільно
обирає або на яку вона вільно погоджується» [249]. Вважаємо, що

142

саме вольова ознака «вільно» дає нам підстави беззаперечно
стверджувати про неприпустимість примусової праці. Зауважимо, що
Пактом не передбачені винятки з такого права, що є логічним,
оскільки сама норма-заборона відсутня (нема до чого «прив’язувати»
виняток». Крім того, зазначений пакт є загальним за своїм характером,
регламентує інші економічні, соціальні і культурні права, тому
настільки

деталізувати

недопустимість

примусової

праці

не

вбачається за необхідне.
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод
1950 року встановлює заборону примусової праці у частині 2 статті 4
«Заборона рабства і примусової праці».
Вважаємо, що ЄКПЛ відрізняється від інших аналогічних актів
міжнародно-правового характеру тим, що у його Розділі 2 встановлено
процедуру

захисту

прав

людини

шляхом

розгляду

спорів

Європейським судом з прав людини. Тому вважаємо за необхідне
детальніше проаналізувати зазначену норму саме з урахуванням
практики Суду.
Як зазначалося, заборона рабства чи тримання особи у
підневільному стані встановлена ч. 1 ст. 4. Так само, як і зазначені
вище акти міжнародного права, ЄКПЛ містить винятки, котрі не
охоплюються значенням терміна «примусова чи обов’язкова праця».
Серед них:
-

робота під час тримання особи в місцях позбавлення волі;

робота під час військової або альтернативної служби;

робота, що вимагається під час надзвичайної ситуації або

стихійного лиха;

143

робота, що є частиною звичайних громадських обов’язків

[244].
З наведеного слід зробити проміжний висновок, що підходи до
визначення винятків з терміна «обов’язкова та примусова праця»
змістовно є тотожними в різних нормативно-правових актах. Також
можемо зробити проміжний висновок, що в розумінні Конвенції право
на недопущення примусової або обов’язкової праці не є абсолютним.
Однак зауважимо, що ч. 1 ст. 4 Конвенції (щодо заборони рабства) не
встановлює винятків (чим і відрізняється від більшості правових норм
ЄКПЛ), що має наслідком неможливість будь-яких ухилень від її
дотримання, навіть у випадку суспільної небезпеки, надзвичайного
стану чи природного лиха (про що говориться у § 65 справи C.N.
проти Сполученого Королівства [255], § 116 Stummer проти Австрії
[266]).
При вирішенні спорів Судом також використовуються такі
міжнародні
договори, як Конвенція № 29 МОП про примусову чи обов’язкову
працю (§ 32 справи Van der Mussele проти Бельгії [253]), Конвенція
про рабство 1926 року (§ 122 справи Siliadin проти Франції [264] ),
Конвенція Ради Європи про заходи щодо протидії торгівлі людьми (§
282 справи Rantsev проти Кіпру і Росії [261]).
Визначаючи термін «примусова або обов’язкова праця», суд у
справі Van der Mussele проти Бельгії спирається на згадану нами вище
Конвенцію МОП про примусову чи обов’язкову працю № 29 та
використовує визначення, що міститься в ній. Судом використано
таку дефініцію також як основу для тлумачення частини 2 статті 4

144

Конвенції, наприклад, у § 3 справи Graziani-Weiss проти Австрії [258]
чи § 118 Stummer проти Австрії [266].
Цікаво, що суд вдається до глибокого лексичного та змістовного
визначення терміна «праця», в тому числі в контексті специфіки
перекладу. Це обумовлено тим, що розповсюджений в англійській
мові термін «праця» ‒ «labour» використовується для позначення саме
фізичної праці Однак

воно

має змістовно

тотожне значення

французькому терміну «travail». Логічно зробити висновок, що норму
статті 2 § 1 Конвенції № 29 МОП «будь-яка робота чи служба» («tout
travail ou service», «all work or service») можливо перекладати не
тільки як «будь-яка робота або служба», а й як «будь-яка робота або
послуги». Тобто йдеться про неможливість обмеження трактування
такого терміна виключно сферою фізичної праці, про що йдеться
також у § 33 справи Van der Mussele проти Бельгії [253].
У науковій літературі також присвячено увагу цьому аспектові
питання регламентації заборони примусової праці. Так, наприклад,
О. Коваленко розглядає заборону примусової праці у зв’язку зі
свободою волі сторін трудового договору [242, с. 2]. О. Конопельцева
наголошує на необхідності відмежування термінів «примусова» та
«обов’язкова» праця [247, с. 99]. Однак, автор, аналізуючи наукові
праці В. Жернакова та О. Процевського, скоріше, приділяє увагу
співвідношенню

термінів

«необхідна»

та

«вимушена»

праця,

ототожнюючи при цьому останню з працею «примусовою».
Погоджуючись загалом з висновком О. Конопельцевої про
відмежування

необхідної

праці

від

примусової

за

ознакою

«особистого бажання щодо реалізації невід’ємного права на працю»
[247, c. 100] (за відсутності примусу чи тиску), вважаємо, що питання

145

про визначення змісту терміна «обов’язкова праця» не є повністю
вирішеним. Так само постає завдання про визначення критеріїв, за
якими необхідно відмежовувати таке поняття від суміжних. У випадку
ототожнення «обов’язкової» та, наприклад, «примусової» праці
необхідною є повноцінна аргументація такого ототожнення з позицій
філологічного та суспільно-правового тлумачення змісту таких
термінів.

Це

сприятиме

підвищенню

рівня

термінологічної

визначеності як в науці, так і в законодавстві, і правозастосуванні, як
наслідок.
Крім того, ЄСПЛ з метою уточнення змісту терміна «праця» в
розумінні статті 4 ЄКПЛ підкреслює, що не кожна праця, яку
вимагають від особи під загрозою покарання, обов’язково становить
«примусову чи обов’язкову працю». Суд вважає, що необхідно
враховувати характер і обсяг такої діяльності, оскільки зазначені
обставини дають змогу відмежувати «примусову чи обов’язкову
працю» від роботи, якої можна, наприклад, обґрунтовано вимагати у
контексті сімейної, професійної або сусідської взаємодопомоги.
У літературі існує мотивований висновок про те, що такі заходи
є небажаними в контексті їх мети, тобто спонукання працівника
неправовими способами виконання такої роботи або зміни її умов поза
його волею [242, с. 4].
Так, наприклад, у § 39 справи Van der Mussele проти Бельгії
[253] йдеться про задачу встановити, чи вважається примусовою
працею те, що від адвоката-стажера вимагається на добродійній основі
захист клієнтів як державним захисником. У цьому випадку задля
відмежування Суд використав поняття «непропорційний тягар».
Таким чином, зазначеному заявнику, адвокату-стажеру, загрожувала

146

санкція з боку ради спілки адвокатів у виді виключення з переліку
стажерів або залишення без задоволення його клопотання про
внесення до реєстру адвокатів. На підставі цього Суд встановив
наявність одного критерію – загрози покарання.
Щодо наявності другого критерію у зазначеній справі Суд взяв
його до уваги, але не надав вирішальної ваги попередній згоді
заявника на виконування такої роботи в межах посади стажера.
З метою встановити, чи робота, якої вимагають, підпадає під
заборону «примусової та обов’язкової праці», Суд найчастіше
враховує сукупність обставин справи в контексті цілей, закладених у
статті 4, про що зазначено у § 37 справи Van der Mussele проти Бельгії
[253].
Практика ЄСПЛ щодо оцінки того, який перелік та обсяг
обов’язків може вважатися нормальним для представників кожної
окремої професії, враховує пошук відповідей на певні питання:
-

чи

надані

послуги

виходять

за

рамки

звичайної

професійної діяльності особи;
-

чи були ці послуги безоплатними чи оплачуваними;

чи був тягар диспропорційним.

Таким чином, вважаємо за можливе говорити про необхідність
деталізації

першого

критерію

–

загрози

покарання

саме

пропорційності такого покарання.
Крім того, на думку Суду, термін «примусова» має інтонаційне
забарвлення, що свідчить про фізичний чи моральний примус. Тоді як
«обов’язкова»

не

можна

використовувати

щодо

будь-якого

юридичного зобов’язання. Наприклад, робота, що регламентується
вільно укладеним договором, не може охоплюватися дією статті 4.

147

Тому в таких випадках скоріше йдеться про роботу, якої вимагають не
тільки під загрозою будь-якого покарання, а й всупереч волі
зацікавленої особи, яка не запропонувала добровільно своїх послуг.
Тобто, можемо зробити проміжний висновок, що позиція ЄСПЛ щодо
відмежування обов’язкової праці також ґрунтується на вольовій
ознаці, про яку ми говорили також раніше.
Крім того, практикою ЄСПЛ приділено належну увагу виняткам,
що свідчать про неабсолютний характер заборони примусової праці,
встановленої у статті 4 ЄКПЛ. Так, наприклад, під час визначення
змісту «роботи, виконання якої зазвичай вимагається під час тримання
в умовах позбавлення волі», Суд бере до уваги правові норми,
запроваджені у державах-учасницях. Так, у справі Van Droogenbroeck
проти Бельгії [267] ЄКПЛ постав перед завданням вирішити, чи є
порушенням статті 4 Конвенції виконання ув’язненим рецидивістом
обов’язкових робіт, у випадку відстрочення його звільнення до
моменту накопичення ним певної грошової суми. У зазначеній справі
Суд дійшов висновку про відсутність порушення статті 4 ЄКПЛ,
вважаючи, що зазначена ситуація охоплюється наведеним колом
винятків, тобто робота, що була покладена на ув’язненого, не
виходила за допустимі межі та її метою було не покарання, а саме
допомога особі щодо реінтеграції до суспільства. Роботи для
ув’язнених

такою

метою

регламентується

національним

законодавством різних держав-учасниць Ради Європи.
Важливо підкреслити, що у справі Vingt et un détenus проти
Німеччини

Суд зазначив, що стаття 4 не містить норми, що

регламентувала б питання оплати праці, що виконується ув’язненими
особами. Водночас у рішенні у справі Floroiu проти Румунії [257] Суд

148

зазначив, що ув’язнені особи можуть виконувати як оплачувану, так і
неоплачувану роботу, що має значення для підтримання належного
стану закладу позбавлення волі та надає можливість пом’якшення
покарання. Тому, ЄСПЛ резюмує, що у такому випадку ув’язнена
особа отримує суттєве покращення власного становища і тому робота,
що виконується нею, вважається «роботою, виконання якої зазвичай
вимагається під час тримання в умовах позбавлення волі», як її
розуміє стаття 4 Конвенції.
Показово, що Суд деталізує регламентацію права на заборону
примусової праці, наприклад, й у таких аспектах, як питання про
доречність включення ув’язнених осіб, що виконують роботу у місцях
позбавлення волі, до існуючих національних систем соціального
страхування державами-учасницями. У справі Stummer проти Австрії
[266] Суд, аналізуючи національне законодавство держав-учасниць,
зазначає, що австрійський нормотворець включає усіх ув’язнених осіб
до системи медичного страхування та страхування від нещасних
випадків, а працюючих ув’язнених – до системи страхування від
безробіття,
страхування.

однак

не

Однак

передбачаючи
вважаючи

при

цьому

австрійське

пенсійного

законодавства

віддзеркаленням європейського права загалом, суд зауважив, що на
сьогодні в системах національного законодавства країн-учасниць
відсутній єдиний підхід до питання про включення ув’язнених осіб,
що виконують роботу, до системи пенсійного страхування. Тому
справі Floroiu проти Румунії [257] Суд приходить до висновку, що
обов’язкову працю, що виконувалася заявником (ув’язненою особою)
під час відбування покарання у закладах позбавлення волі, слід

149

вважати такою, що охоплюється змістом «роботи, виконання якої
зазвичай вимагається під час тримання у закладах позбавлення волі».
Іншим винятком з заборони примусової праці є виконання
роботи під час проходження військової служби, або у випадках, коли
особа відмовляється від неї з мотивів особистих переконань ‒
альтернативної служби, у країнах, де така відмова визнається. Так, у
справі W., X., Y. і Z. проти Сполученого Королівства [269] ЄСПЛ
дійшов висновку, що заявники, що були неповнолітніми на момент
вступу на військову службу до армії Великої Британії, виконували
роботу, що охоплюється колом зазначених винятків із заборони
примусової

праці,

тому

вирішив

залишити

таку

скаргу

без

задоволення як явно необґрунтовану.
Крім того, Судом приділено увагу розмежуванню понять
«підневільний стан» і «примусова або обов’язкова праця» в контексті
проходження особою військової або альтернативної служби (як
виняток із заборони примусової праці), що є близькими за своїм
змістом, але не тотожними. Крім того, постає достатньо закономірне
питання: незважаючи на те, що зазначена норма не дозволяє
класифікувати таку службу як примусову чи обов’язкову працю, чи
можна досліджувати її крізь призму рабства чи підневільного стану?
Так, обов’язок військовослужбовця, який у повнолітньому віці
добровільно вступає на військову службу, що полягає у зобов’язанні
дотримуватись відповідних обмежень особистих прав і свобод, не є
підневільним станом чи рабством. Тому ЄСПЛ вирішив, що звичайні
умови служби неповнолітніх військовослужбовців (які за згодою
батьків добровільно вступили на військову службу) не містять у
своєму змісті ознак підневільного стану.

150

Цікавим видається той факт, що Суд у справі Bayatyan проти
Вірменії [254] встановив існування взаємозв’язку між статтями 4 та 9
Конвенції, оскільки саме стаття 9 (котра встановлює право на свободу
совісті й віросповідання) надає державам-учасницям вибір: чи
визнавати відмову особи від проходження військової служби з
релігійних мотивів. Таким чином, стаття 9 Конвенції не свідчить про
те, що особи, які на підставі зазначених мотивів відмовилися від
проходження військової служби, не можуть бути залучені до
альтернативної служби. Крім того, зміст частини 2 статті 9
встановлює можливість обмеження такого права: «…підлягає лише
обмеженням, що встановлені законом і необхідні в демократичному
суспільстві в інтересах громадської безпеки, охорони публічного
порядку, здоров’я чи моралі», що також свідчить про взаємозв’язок зі
статтею 4 (оскільки військовослужбовці часто виконують роботи під
час стихійного лиха чи надзвичайної ситуації).
Щодо такого винятку із заборони примусової праці, як
виконання робіт, які є необхідними під час стихійного лиха чи
надзвичайної ситуації, цікавим є рішення Комісії ЄСПЛ у справі S.
проти Німеччини. Заявник вважав, що покладений державоюучасницею на користувача мисливських угідь обов’язок обробляти
лисячі нори з метою боротьби з епізоотією не є порушенням статті 4
Конвенції та, відповідно, не охоплюється поняттям примусової чи
обов’язкової

праці.

Так,

зазначений

випадок

підпадає

під

встановлений перелік винятків, оскільки епізоотія є надзвичайним
станом, що загрожує життю та здоров’ю суспільства та його
нормальному стану й добробуту.

151

Іншим прикладом є справа I. та U. проти Норвегії [259], в якій
заявник вбачав у покладеному на нього обов’язку протягом року
працювати у державній стоматологічній клініці у конкретному регіоні
Норвегії порушення статті 4 Конвенції. Суд прийшов висновку, що
таке порушення відсутнє, оскільки було логічно та мотивовано
вимагати від заявника виконання такої роботи в умовах надзвичайної
ситуації, що загрожує здоров’ю та життю населення. На підставі цього
зазначену

роботу

не

було

класифіковано

як

примусову

або

обов’язкову працю.
Окремо слід також розглянути такий виняток із заборони
примусової праці, як виконання звичайних громадських обов’язків.
Одним з прикладів є вже згадана нами раніше в цій роботі справа Van
der Mussele проти Бельгії [253], в якій адвокат-стажер безоплатно і без
відшкодування здійснював захист інших осіб. ЄСПЛ у такому випадку
зауважив, що відсутність оплати повинна бути розглянута з позицій
звичайності і пропорційності. З урахуванням відсутності покладення
на заявника непропорційного тягаря праці

та малого обсягу

здійснених витрат, Суд дійшов висновку, що у такому випадку
відсутнє порушення статті 4 Конвенції.
Іншим прикладом вважаємо за необхідне навести справу Steindel
проти Німеччини [265], в якій поставлено питання про можливість
кваліфікації участі лікаря у службі невідкладної медичної допомоги як
примусової чи обов’язкової праці. Суд мотивував своє рішення
такими аргументами:
‒ робота, яку виконував лікар-заявник, була оплачуваною;
‒ покладена на заявника робота не виходила за межі звичайного
обсягу його посадових обов’язків;

152

‒ метою виконання ним роботи була ліквідація надзвичайної
ситуації;
‒ покладений на особу тягар не був непропорційним.
На підставі наведеного вище Суд дійшов висновку про
відсутність у зазначеній справі порушення вимог статті 4 Конвенції та
вирішив, що сукупність обставин, що склалися, підпадає під коло
винятків із заборони примусової чи обов’язкової праці.
Варто також зазначити, що ЄСПЛ у різних справах також
визначає різні життєві обставини, котрі охоплюються виконанням
звичайних громадських обов’язків і не можуть бути кваліфіковані як
порушення норм зазначеної статті Конвенції. До них Суд відносить:
-

робота особи у складі суду присяжних (у справі Zarb

Adami проти Мальти [270]);
обов’язок лікаря щодо надання обов’язкових медичних

консультацій безоплатно (у справі Reitmayr проти Австрії [262]);
-

обов’язок

роботодавців

нараховувати

утримувати

податки, соціальні внески щодо своїх працівників (у справі W., X., Y. і
Z. проти Австрії [268]).
Слід звернути увагу, що Суд у своїй практиці також відмежовує
поняття «рабство» від обов’язкової чи примусової праці. Як
нормативну

основу

такого

відмежування

ЄСПЛ

використовує

визначення рабства, наведене вже згаданою нами вище Конвенцією
про рабство 1926 р.: «рабство – це стан або становище людини, над
якою здійснюються атрибути права власності або деякі з них» [246].
Як приклад такого відмежування, у рішенні Суду слід навести
справу

Siliadin

проти

Франції

[264].

Заявником

ній

вісімнадцятирічна особа, громадянка Того, яка протягом багатьох

153

років працювала домробітницею 15 годин щоденно, не отримуючи
жодної заробітної плати чи відпустки. У такій ситуації Суд дійшов
висновку, що зазначені обставини не можна кваліфікувати як рабство,
оскільки по відношенню до особи-заявника не здійснювалися дії, що
охоплюються змістом права власності, яке de jure перетворювало би її
на «річ». Тому Суд вирішив, що такий стан особи є підневільним
(оскільки заявник не міг вільно розпоряджатись собою), а робота,
виконана нею – є примусовою і обов’язковою працею.
Іншим прикладом слід навести справу М. та інші проти Італії і
Болгарії [271], сутність спору в якій полягала у ймовірній торгівлі
неповнолітньою дівчиною. Суд, розглянувши обставини справи,
визначив, що батько заявника отримав гроші в рахунок майбутнього
шлюбу, однак, на думку Суду, факт сплати цих грошей не можна
кваліфікувати як «вартість» особи за перехід права власності на неї до
іншої та не може бути підставою для використання терміна «рабство».
Суд при цьому врахував той факт, що процес укладання шлюбу є
традиційним та обрядовим у різних країнах, має глибокі соціальнокультурні звичаї, що можуть мати свої національні відмінності. Тому
є підстави вважати зазначену сплату подарунком, що робить одна
родина іншій на свято шлюбу власних дітей.
Щодо визначення підневільного стану особи, Суд

у вже

згаданій вище справі Siliadin проти Франці [264], тлумачить
Конвенцію, визначаючи такий стан особи як «обов’язок надавати свої
послуги під примусом». Зазначається, що крім обов’язку надавати
послуги, такий стан особи часто-густо характеризується необхідністю
мешкати такій особі у чужому приміщенні та у відсутності реальної
можливості змінити або позбавитись цього стану. Зазначена у справі

154

ситуація підпадає під таку характеристику, оскільки заявник не просто
здійснював примусову працю, а й не був повнолітнім, мав можливість
проживати виключно у осіб, у яких він працював, повністю від них
залежав та не мав власного вільного часу чи свободи пересування.
У справі C.N. проти сполученого Королівства [255] Суд
зауважує,

що

підневільний

стан

домробітника

особливим

правопорушенням, яке слід відмежовувати від торгівлі людьми та
експлуатації. Зазначений стан характеризується складним змістом
відносин, що має як відкриті, так і приховані форми примусу, що
мають на меті зробити особу покірною.
Тому слід вважати, що підневільний стан є особливою формою
примусової і обов’язкової праці. Головною відмінною ознакою від
«звичайної» примусової і обов’язкової праці Суд визначає внутрішнє
почуття потерпілих, котре полягає в урозумінні неможливості зміни
власного становища. У зазначеній справі ЄСПЛ вирішив, що у такому
випадку достатньо, щоб таке урозуміння або ґрунтувалось на
зазначених вище елементах, або було наслідком дій осіб, які
здійснюють примус безпосередньо.
Коротко зазначимо, що торгівля людьми, хоча й пов’язана з
примусовою і обов’язковою працею, але Конвенція у статті 4 не
згадує про неї. Однак з урахуванням телеологічного способу
тлумачення та підходу до Конвенції як «живого» акта, Суд,
враховуючи специфіку торгівлі людьми, у справі M. та інші проти
Італії і Болгарії [271] вважає, що торгівля людьми у розумінні
Палермського протоколу та Конвенції про заходи щодо протидії
торгівлі людьми 2005 року також охоплюється змістом та обсягом дії
статті 4 ЄКПЛ.

155

Неможливо оминути увагою актуальний на сьогодні аспект
питання дискримінації в контексті заборони примусової праці. Так,
аналізуючи рішення Суду, можна дійти висновку щодо наявності
взаємозв’язку між статтею 4 (Заборона рабства і примусової праці) та
статтею 14 (Заборона дискримінації) Конвенції. Наприклад, йдеться
про випадки, коли процес відбору індивідів або груп осіб, що мають
виконувати роботу, ґрунтується на дискримінаційних критеріях. Так, у
справі Karlheinz Schmidt проти Німеччини [260] ЄСПЛ зазначає, що
дискримінація між чоловіками і жінками щодо обов’язку здійснювати
громадську службу визнається такою, що суперечить статті 4 у
сукупності зі статтею 14 Конвенції.
У цілому, підбиваючи проміжні підсумки аналізу практики
ЄСПЛ як механізму захисту прав, встановлених Конвенцією (в
контексті ст. 4), можемо зробити висновок, що Суд продовжує власні
традиції, вдаючись до телеологічного тлумачення норм ЄКПЛ та
сприймаючи Конвенцію як «живий» акт. Про це свідчить введення
Судом до своєї аргументації критерію «звичайності» в контексті
заборони примусової праці, за допомогою якої Суд може визнавати
будь-яку звичайну роботу, що за певних умов може перетворюватися
на ненормальну, «незвичайну», та визнавати таку сукупність життєвих
обставин порушенням вимог статті 4 Конвенції.
Підбиваючи підсумки, слід зауважити на такому:
1)

право на заборону примусової чи обов’язкової праці

регламентується

міжнародними

актами

як

загального,

так

спеціального характеру;
2)

міжнародні акти містять змістовно аналогічні визначення

терміна «примусова чи обов’язкова праця», що свідчить про

156

відповідність

принципу

правової

визначеності

та

усталені

термінологічні підходи;
3)

неможливо стверджувати, що в науковій літературі вчені-

правники досягли консенсусу у питанні визначення змісту терміна
«обов’язкова

праця»:

йдеться

про

необхідність

повноцінної

аргументації його змісту з позицій філологічного та суспільноправового (з урахуванням судової практики) тлумачення змісту такого
терміна;
4)

заборона примусової праці в міжнародно-правових актах

не завжди

встановлюється через класичну норму-заборону: її

регламентація може логічно «випливати» з інших норм, якими
встановлюються, наприклад, відповідні вимоги для роботодавців;
5)

міжнародні акти містять поняття «рабство» та «примусова

чи обов’язкова праця» не ототожнюючи їх;
6)

міжнародні

акти

встановлюють

змістовно

тотожний

перелік винятків, котрі не охоплюються терміном «примусова чи
обов’язкова праця», тобто зазначена заборона не носить абсолютний
характер;
7)

змістовний аналіз встановлених актами міжнародного

права можливих винятків із заборони примусової чи обов’язкової
праці дає змогу говорити про те, що його метою є задоволення
відповідного публічного інтересу (переважно під час надзвичайних
обставин: стихійного лиха, особливого стану та ін.), що відповідає
принципу балансу приватних та публічних інтересів;
8)

спеціальні міжнародні акти встановлюють правила, з

дотриманням яких можливе використання примусової чи обов’язкової
праці, котрі, в свою чергу, покликані забезпечити мінімізацію шкоди

157

приватним інтересам (працівників, котрі залучаються до такої праці)
під час реалізації інтересу публічного;
ЄСПЛ вдається до глибокого лексичного та змістовного

визначення терміна «праця», в тому числі в контексті специфіки
перекладу: Суд зазначає про неможливість обмеження трактування
такого терміна виключно сферою фізичної праці;
10)

при вирішенні справ щодо порушення статті 4 (Заборона

рабства і примусової праці) ЄСПЛ використовує не тільки Конвенцію,
а

інші

міжнародно-правові

акти

та

акти

національного

законодавства держав-учасниць;
11)

при відмежуванні «примусової чи обов’язкової праці» від

праці, що здійснюється вільно, ЄСПЛ у своїй практиці виокремлює
два критерії: наявність загрози покарання та виконання такої роботи
поза волею особи;
12)

з позицій диспозитивного методу правового регулювання;

13)

практикою ЄСПЛ присвячено суттєву увагу детальному

визначенню

змісту

винятків

із

заборони

примусової

праці,

встановленої у статті 4 Конвенції;
14)

ЄСПЛ встановлює взаємозв’язок між статтею 4 (Заборона

рабства і примусової праці) та статтею 9 (Свобода думки, совісті і
релігії)

Конвенції

контексті

виконання

роботи

військовослужбовцями та відмови під проходження військової служби
з релігійних переконань;
15)

аналіз рішень ЄСПЛ свідчить про наявність взаємозв’язку

також і між статтею 4 (Заборона рабства і примусової праці) та
статтею

(Заборона

дискримінації)

Конвенції

контексті

недопущення до робіт осіб на підставі дискримінаційних ознак;

158

16)

практика ЄСПЛ свідчить про те, що на сьогодні в

національних законодавствах країн немає єдиного підходу до питання
надання страхування ув’язненим особам, що виконують роботу;
17)

у різних рішеннях ЄСПЛ наведені приклади конкретних

життєвих обставин, котрі визначені такими, що охоплюються обсягом
винятків із заборони примусової праці;
18)

практика ЄСПЛ визначає підневільний стан особи як

особливо тяжку форму примусової і обов’язкової праці, яка
характеризується внутрішнім почуттям власної залежності особи та
неможливістю його змінити;
19)

ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що хоча про торгівлю

людьми не йдеться безпосередньо у статті 4 (Заборона рабства і
примусової праці) Конвенції, однак аналізуючи інші міжнародні акти,
показує, що торгівля людьми охоплюється сферою дії зазначеної
статті;
20)

практика ЄСПЛ у справах щодо порушення статті 4

характеризується

телеологічним

способом

тлумачення

норм

Конвенції, що дозволяє Суду використовувати ЄКПЛ як «живий» акт
та застосовувати її норми більш гнучко, з урахуванням всіх
конкретних життєвих обставин кожної окремої справі.

Висновки до розділу 2
1. До ознак принципів трудового права необхідно віднести
системність,

взаємоузгодженість,

універсальність,

загальнозначущість,

загальнообов’язковість,
регулятивність,

правову

159

визначеність. Таким чином, принципи трудового права – це ідеї права,
що визначають зміст і спрямованість норм та характеризуються
системністю,

взаємоузгодженістю,

загальнообов’язковістю,

універсальністю, стабільністю, загальнозначущістю регулятивністю,
правовою визначеністю.
2. Необхідно відмежовувати поняття принципів трудового
законодавства як ті керівні ідеї, що містяться в законодавчих актах і
на основі яких формуються нові нормативно-правові акти та
визнаються недійсними діючі, від принципів трудового права як
галузевих принципів як таких, що виступають керівними ідеями не
лише при формуванні трудового законодавства, а й при регулюванні
всього кола трудових відносин правотвірного, правозастосовного,
праворегулювального, правоохоронного характеру.
3. Принципи трудового права охоплюють всю правову матерію
(норми трудового права, трудові відносини), а також надають їй
послідовності, логічності, збалансованості інтересів працівника та
роботодавця.

принципах

трудового

права

синтезується

національний досвід розвитку трудового права з практикою іноземних
держав та міжнародних інституцій у сфері трудового права. Принципи
відіграють роль орієнтирів у формуванні майбутніх норм трудового
права. Еволюція трудового права повинна походити від ідеї
(принципу) до норми, через реалізацію трудової норми — до
об’єктивізації суспільної практики. Лише тоді принципи трудового
права будуть визначати напрямок розвитку трудового права в
контексті захисту та гарантування основоположних трудових прав
людини і громадянина.
4. Керуючись нормами прямої дії Конституції України та
нормативно-правовими актами, які регулюють соціально-трудові та
тісно пов’язані з ними відносини, можна стверджувати, що у нашій

160

державі фактично неможливе застосування примусової праці. Ці
норми створюють систему юридичних гарантій захисту працівника від
примусової праці. Разом з цим на сьогодні існують деякі норми
міжнародного права, що закріплюють основи примусової праці і не
втратили своєї чинності, а країни, які зробили їх частиною свого
національного законодавства відповідно до процедур, що передбачені
в національних системах права, не скасували їх ратифікацію та
приєднання до таких міжнародних норм.
5. Дієвим механізмом урахування волі всіх сторін трудових
відносин нині має стати соціальний діалог, що визначає участь
працівників, роботодавців і урядів у процесі прийняття рішень у сфері
зайнятості щодо проблем, які виникають на робочих місцях.
Міжнародні

трудові

норми

сприяють

процесу

тристоронніх

консультацій як відповідному механізму розгляду широкого кола
питань, включаючи ті, які спрямовані на: проведення і періодичний
критичний аналіз політики, що сприяє повній, продуктивній і вільно
обраній

зайнятості;

вирішення

всіх

питань

щодо

прийняття,

ратифікації, контролю за виконанням та денонсації міжнародних
трудових норм; зміцнення систем інспекції праці; адаптацію і
періодичний перегляд політики в галузі безпеки та гігієни праці на
рівні підприємства і на національному рівні; гарантування стабільних
і справедливих систем соціального
національним

стратегіям

забезпечення

розширення

охоплення

та сприяння
соціального

забезпечення тощо.
6. На сьогодні проблема захисту прав людини вийшла далеко за
межі окремої держави, стала нагальною потреба у створенні
універсальних міжнародних правових стандартів, що визначають
основні права людини. Усунення примусової праці та дискримінації –
важливий крок у боротьбі за викорінення дискримінації у всіх інших

161

сферах, який створить демократичні ринки праці і суспільство в
цілому, а також прискорить зростання економіки, знизить небезпеку
конфліктів, що виникають у трудових відносинах, а також підвищить
продуктивність праці.
7. Примусовій праці притаманні такі ознаки: 1) відсутність
добровільного бажання особи надати свої послуги для виконання
певної

роботи

(наприклад,

наказ

про

виконання

роботи, що

здійснюється під загрозою покарання у разі невиконання); 2)
можливість застосування покарання чи насильства у разі відмови від
виконання такої праці. Реалізація права на працю відбувається через
укладення трудового договору, що відповідає принципу свободи праці
та виключає примусову працю.

162

ВИСНОВКИ
У дисертації наведено теоретичне узагальнення й вирішення
наукового завдання, яке полягає у наданні загальнотеоретичної
характеристики принципу заборони примусової праці як принципу
правового регулювання трудових і безпосередньо пов'язаних з ними
відносин.
Основні наукові й практичні результати дослідження:
1. Примусова праця є й досі актуальною і глобальною
проблемою, яка продовжує існувати в Україні та світі. Необхідно не
тільки вдосконалювати нормативно-правову базу, а й стежити за її
практичною реалізацією, правильним тлумаченням і виконанням.
Важливо

створити

забезпечувати
примусової

комплекс

спеціальних

норм,

які

будуть

захист трудових прав у випадках застосування

праці,

ініціювати

процес

ратифікації

міжнародно-

правових договорів щодо питань міграції. Ще одним важливим
кроком є наділення органів державного

контролю і

нагляду

відповідною компетенцією щодо виявлення примусової праці і її
подальшого недопущення.
2. В історії виникнення та розвитку принципу заборони
примусової праці сформувалися два підходи до розуміння його змісту:
в радянському праві цей принцип насамперед тлумачився як обов'язок
держави надати всім громадянам роботу; в економічно розвинутих
країнах ‒ як право на вільний вибір професії та роботи, на справедливі
і сприятливі умови праці, при цьому держави беруть на себе обов'язок
проводити активну політику, спрямовану на сприяння повній,
продуктивній і вільній зайнятості.
3. У результаті порівняльно-правового аналізу норм Конституції
України та відповідних норм конституцій європейських держав, які
належать до континентальної системи права, встановлено, що у

163

переважній більшості європейських країн право на працю, так само як
і в Україні, закріплено в одній статті основного закону. Сьогодні
право на працю в різних правових формах закріплено в ряді країн, як в
тих, що розвиваються, так і економічно розвинених, адже положення,
що представляють інтереси значної частини суспільства, містяться не
тільки в міжнародно-правових актах, а й в нормах, прийнятих на рівні
національного законодавства окремих держав, – у конституціях і
законах. Незважаючи на загальне поширення цього права, в більшості
держав відсутнє саме поняття «право на працю». Найчастіше це право
носить декларативний характер.
4.

Норми

права,

що

закріплюють

право

на

працю

конституціях низки європейських країн, можна розділити на три
групи. До першої відносяться держави, в яких право на працю
прописується в розділах, главах, присвячених основним правам та
обов'язкам громадян або просто в основних правах. До другої групи
належать країни, де право на працю прописано в розділі «Основні
принципи». До третьої ‒ конституції ряду розвинених країн, де право
на працю міститься в основних правах і обов'язках громадян, але воно
формулювалося як обов'язок трудитися.
5. Заборона примусової праці існує в таких формах, як заборона
торгівлею людьми, особливо жінками і дітьми, боргова залежність, що
виникає в результаті насильницької експлуатації праці, обов'язки, що
покладаються на громадян державою або військовими, а також
примусова надомна праця. При цьому узаконена система покарань за
використання примусової праці не є достатньо ефективною і
здебільшого

полягає

грошовому

штрафі

або

мінімальному

тюремному ув'язненні.
6. Примусова праця – це виконання роботи без попереднього
надання згоди, що може здійснюватися під загрозою застосування як

164

фізичного, так і психічного насильницького впливу. Поряд із
примусовою працею існує обов'язкова праця. Тож слід розмежовувати
ці поняття: причиною необхідної праці є внутрішнє бажання чи
переконання особи-працівника, зумовлене зовнішніми чинниками
(обставинами), примусову працю зумовлює воля суб’єкта примусу,
при цьому добровільна згода працівника на таку працю відсутня.
7. Необхідно відмежовувати поняття принципів трудового
законодавства як ті керівні ідеї, що містяться в законодавчих актах і
на основі яких формуються нові нормативно-правові акти та
визнаються недійсними діючі, від принципів трудового права як
галузевих принципів як таких, що виступають керівними ідеями не
лише при формуванні трудового законодавства, а й при регулюванні
всього кола трудових відносин правотвірного, правозастосовного,
праворегулювального, правоохоронного характеру.
8. Принципи трудового права охоплюють всю правову матерію
(норми трудового права, трудові відносини), а також надають їй
послідовності, логічності, збалансованості інтересів працівника та
роботодавця.

принципах

трудового

права

синтезується

національний досвід розвитку трудового права з практикою іноземних
держав та міжнародних інституцій у сфері трудового права. Принципи
відіграють роль орієнтирів у формуванні майбутніх норм трудового
права. Еволюція трудового права повинна походити від ідеї
(принципу) до норми, через реалізацію трудової норми — до
об’єктивізації суспільної практики. Лише тоді принципи трудового
права будуть визначати напрямок розвитку трудового права в
контексті захисту та гарантування основоположних трудових прав
людини і громадянина.
9. Керуючись нормами прямої дії Конституції України та
нормативно-правовими актами, які регулюють соціально-трудові та

165

тісно пов’язані з ними відносини, можна стверджувати, що у нашій
державі фактично неможливе застосування примусової праці. Ці
норми створюють систему юридичних гарантій захисту працівника від
примусової праці. Разом з цим на сьогодні існують деякі норми
міжнародного права, що закріплюють основи примусової праці, а
країни, які їх зробили частиною свого національного законодавства
відповідно до процедур, передбачених у національних системах права,
не скасували їх ратифікацію та приєднання до таких міжнародних
норм.
10. Дієвим механізмом урахування волі всіх сторін трудових
відносин нині має стати соціальний діалог, що визначає участь
працівників, роботодавців і урядів у процесі прийняття рішень у сфері
зайнятості щодо проблем, які виникають на робочих місцях.
11. Принцип свободи праці та принцип заборони примусової
праці як основні принципи правового регулювання трудових відносин
та

інших

безпосередньо

пов'язаних

ними

відносин

фундаментальними в правовій системі України. Свобода праці – це
елемент

природного

права

людини,

примусова

праця

–

протиприродний стан, виконання роботи в зв'язку з насильницьким чи
іншим впливом при порушенні прав. Однак принцип заборони
примусової праці є певною мірою проявом принципу свободи праці.
12. Зараз проблема захисту прав людини вийшла далеко за межі
окремої держави, стала нагальною потреба у створенні універсальних
міжнародних правових стандартів, що визначають основні права
людини. Усунення примусової праці та дискримінації – важливий
крок у боротьбі за викорінення дискримінації у всіх інших сферах,
який створить демократичні ринки праці і суспільство в цілому, а
також прискорить зростання економіки, знизить небезпеку конфліктів,

166

що

виникають

трудових

відносинах,

також

підвищить

продуктивність праці.
13. Право на заборону примусової чи обов’язкової праці
регламентується

міжнародними

актами

як

загального,

так

спеціального характеру, міжнародні акти містять змістовно аналогічні
визначення терміна «примусова чи обов’язкова праця», що свідчить
про відповідність принципу правової визначеності та усталені
термінологічні підходи.
14. Заборона примусової праці в міжнародно-правових актах не
завжди

встановлюється

через

класичну

норму-заборону,

її

регламентація може логічно «випливати» з інших норм, якими
встановлюються, наприклад, відповідні вимоги для роботодавців.
15. Змістовний аналіз установлених актами міжнародного права
можливих винятків із заборони примусової чи обов’язкової праці дає
підстави стверджувати, що його метою є задоволення відповідного
публічного інтересу (переважно під час надзвичайних обставин:
стихійного лиха, особливого стану тощо), що відповідає принципу
балансу приватних та публічних інтересів. Спеціальні міжнародні
акти

встановлюють

правила,

дотриманням

яких

можливе

використання примусової чи обов’язкової праці, котрі в свою чергу
покликані забезпечити мінімізацію шкоди приватним інтересам
(працівників, котрі залучаються до такої праці) під час реалізації
інтересу публічного.

167

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Костюк В. Л. Конституційне право на працю у новітніх умовах
сьогодення : науково-правовий аспект. Часопис Національного
університету "Острозька академія". Сер. : Право. 2014. №
2(10). URL : http://nbuv.gov.ua/UJRN/Choasp_2014_2_19 (дата
звернення 25.10.2019).
2. Словник української мови. Академічний тлумачний словник.
URL : http://sum.in.ua/s/pracja (дата звернення 05.11.2019).
3. Процевський О. І. Новий зміст права на працю — основа
реформування законодавства про працю України. Економіка і
право. Xарків : ХДАДТУ, 1999. № 2. С. 140‒149.
4. Зиятдинов Р. Н. Отношение к труду как ценности : дис. …
канд. филос. наук : 09.00.11. Пермь, 2004. 146 с.
5. Ярошенко

О.

М.

Основні

напрями

утвердження

засад

соціальної держави у трудовому праві. Право та інновації.
2016. № 1 (13). С. 23‒29.
6. Процевський О. І. Методологічні засади трудового права :
монографія. Харків : ХНАДУ, 2014. 260 с.
7. Фурье Ш. Избранные сочинения. Москва, 1954. Т. 3. 600 с.
8. Гордеев И. А. История становления и развития советского
трудового права : 1917-1941 гг. : автореф. дис. ... канд. истор.
наук : 07.00.02. Курск, 2002. 30 с.
9. Прилипко С., Ярошенко О. Право на працю в системі прав
людини. Право України. 2014. № 6. С. 102–110.
10.

Загальна декларація прав людини : прийнята Резолюцією

217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 р.
Документи ООН А/RES/217А: Права людини. Міжнародні
договори України, декларації, документи / упоряд. Ю. К.
Качуренко. 2-ге вид. Київ, 1992.

168

11. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права
2148-08 Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р. URL :
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_042

(дата

звернення

25.10.2019)
12.

Про ратифікацію Міжнародного пакту про економічні,

соціальні і культурні права та Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права : Указ Президії Верховної Ради
УРСР

від

жовтня

1973

р.

№ 2148.

URL

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2148-08.
13.

Європейська соціальна хартія (переглянута) : міжнар. док.

від 03.05.1996 р. № ETS N163. Відомості Верховної Ради
України. 2007. № 51. Ст. 2096.
14.

Середа О. Г. Реалізація права на працю в умовах

євроінтеграції України. Право та інновації. 2016. № 1. С. 73-80.
15.

Конституція України : Закон України від 28.06.1996 р. №

254
к/96ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/9
6%D0%B2%D1%80. (дата оновлення 01.01.2020).
16.

Кодекс законів про працю України : Закон Верховної Ради

УРСР від 10.12.1971 р. № 322-VIII. Відомості Верховної Ради
УРСР. 1971. Дод. до № 50.
17.

Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Харків

: Право, 2016. Т. 11 : Трудове право / редкол. : С. М. Прилипко
(голова), М. І. Іншин (заст. голови), О. М. Ярошенко та ін.
2018. 776 с.
18.
16

Рішення Конституційного Суду України № 8-рп/2007 від
жовтня

2007

р.

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/
звернення 20.12.2019).

справі

8-рп/2007.

show/v008p710-07

URL:
(дата

169

19. Рішення Конституційного Суду України № 14-рп/2004 від 7
липня

2004

р.

справі

№ 1-14/2004.

URL:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v014p710-04 (дата звернення
25.10.2019).
20.

Конституции государств Европейского Союза / под общ.

ред. Л. А. Окунькова. Москва : ИНФРА-М-НОРМА. 1997. 816
с.
21.

Конституции государств Европы : в 3 т. / под общ. ред. Л.

А. Окунькова. Т. 3. Москва : НОРМА, 2001. 792 с.
22.

Конституція (Основний Закон) Української РСР від 20

квітня

1978

р.

URL:
(дата

http://gska2.rada.gov.ua/site/const/istoriya/1978.html
звернення: 15.11.2019).
23.

Про примусову чи обов’язкову працю : Конвенція МОП №

29 від 1930 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_136
(дата звернення 25.10.2019).
24.

Глобальный альянс против принудительного труда :

доклад Генерального директора МОТ на Международной
конференции труда 2005 г. (93-я сессия) ; Организация
Объединенных

Наций.

URL:

http://www.un.org/ru/rights/

trafficking/ilo.pdf.
25.

Большая советская энциклопедия (БСЭ). В 30 томах. 3-e

изд. Москва : Советская энциклопедия. 1969‒1978. 19774 с.
26.

Конституция Финляндии № 731/1999, с поправками до №

1112/2011 включительно. URL:http://www.finlex.fi/fi/laki/kaanno
kset/1999/ru19990731.pdf.
27.

Конституция

государств

Итальянской

Европейского

Республики.

Союза

под

Конституции
общ.

ред.

170

Л. А. Окунькова. Москва : Издательская группа ИНФРА-МНОРМА, 1997. С. 423‒450.
Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн.

28.

Київ : Юрінком Iнтер. 2014. 464 с.
Конституции

29.

государств

Центральной

Восточной

Европы / отв. ред. Н. В. Варламова. Москва, 1997.
Вітковський В. Міжнародно-правовий аспект взаємозв'язку

30.

права на працю та права на життя. Людина, суспільство,
держава: публічно-правовий аспект: VIII Прибузькі юридичні
читання

матеріали

міжнар.

наук.-практ.

конф.,

23-24

листопада 2012 р. / відп. ред. О. В. Козаченко. Миколаїв : Іліон,
2012. С. 514-518.
Пилипенко П. Про право зайнятості або нові контури

31.

трудового права. Право України. 2014. № 6. С. 197-207.
Процевський О. І. Чи справді держава не гарантує

32.

громадянам право на працю? Право України. 2014. № 1. С. 249257.
33.

Конопельцева О. О. Юридична характеристика права на

працю : поняття і зміст. Право і суспільство. 2016. № 6. Ч. 2. С.
74-81.
34.
і

Гетьманцева Н. Д. Забезпечення реалізації права на працю
захисту

громадян

від

безробіття.

Підприємництво,

господарство і право. 2016. № 6. С. 84-89.
35.

Мартиненко П. Ф. Україна і конституційне право на працю

в порівняльній перспективі. Науковий вісник Дипломатичної
академії України. 2002. Вип. 7. С. 268-279.
36.

Остапенко А. Г., Лисица А. А. Дискриминация по

расовому признаку при устройстве на работу за рубежом.
Молодой ученый. 2016. № 25 (129). С. 499-501.

171

37.

Щодо непрямого примушування до праці : Рекомендація

МОП

від

28.06.1930

р.

№

35.

URL:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/993_099.
38.

Проект

Трудового

кодексу

України.

Проект закону України від 04.12.2007 р. № 1108. URL :
http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/ed_2009_12_10/an/3/JF
0US00W.html#3/
39.

Конвенція Міжнародної організації праці про скасування

примусової праці від 25.06.1957 р. № 105 (Конвенцію
ратифіковано Законом України № 2021-III від 05.10.2000 р.).
URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_013.
40.

Покласти край примусовій праці : глобальна доповідь

МОП. 2001.
41.

Примусова праця : нерегульована міграція і торгівля

людьми. Женева : Міжнародне бюро праці, 2006. 91 с.
42.

Краснов Є. В. Поняття та форми примусової праці.

Актуальні проблеми держави і права. 2008. Вип. 37. С. 89-94.
43.

Иногамова-Хегай Л. В. Принудительный и рабский труд в

международном и национальном праве. Труд и социальные
отношения. 2013. № 1. С. 70-78.
44.

Жернаков В. Поняття примусової праці за законодавством

України. Право України. 1997. № 10. С. 35–39.
45.

Конституционное (государственное) право зарубежных

стран. Общая часть : учеб. для вузов / рук. авт. кол. и отв. ред.
Б. А. Страшун. 4-е изд., обновл. и дораб. Москва : НОРМА,
2007. 896 с.
46.

Жернаков В. Свобода праці як принцип сучасного

трудового права України. Право України. 1999. № 3. С. 34–36.

172

47.

Жернаков В. В. Коментар статті 43. Конституція України :

Науково-практичний коментар / ред. кол. : В. Я. Тацій, Ю. П.
Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. Xарків : Право ; Київ : Ін Юре,
2003. 808 с.
48.

Про правовий режим надзвичайного стану : Закон України

від 16.03.2000 р. № 1550-III. за ред. від 28.12.2015 р. Відомості
Верховної Ради України. 1992. № 48.
49.

Про правовий режим воєнного стану : Закон України від

12.05.2015 р. № 389-VIII. за ред. від 26.05.2018 р. Відомості
Верховної Ради України. 2015. № 28. С. 250.
50.

Про введення воєнного стану в Україні : Указ Президента

України

від

26.11.2018

р.

№

393/2018.

URL

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/393/2018
51.

Парпан Т. Примусова праця і переведення у зв'язку з

виробничою потребою. Вісник Львівського університетуту.
Серія юрид. 1999. Вип. 34. С. 132‒134.
52.

Словник

української

мови

томах.

URL: https://www.slovnyk.ua/index.php?swrd=%D0%BF%D1%80
%D0%B8%D0%BD%D1%86%D0%B8%D0%BF
53.

Новий тлумачний словник української мови : в 3 т. Київ :

Аконіт, 2005. Т. 2.
54.

Сучасний словник із суспільних наук / за ред. О.

Г.

Данильяна, М. І. Панова. Харків : Прапор, 2006. 432 с.
55.

Погребняк С. Принципи права : доктринальні питання.

Право України. 2013. № 9.
56.

Явич Л. С. Право развитого социалистического общества

(сущность и принципы) : монография. Москва : Юрид. лит.,
1978. 224 с.

173

57.

Юридична

енциклопедія

томах

ред.

Ю. С. Шемшученко [та ін.]. Київ : Укр. енц. ім. М. П. Бажана,
2003. Т. 5 : П ‒ С. 2003. 736 с.
58.

Колодій А. М. Принцип права України. Київ : Юрінком

Інтер, 1998. С. 21-27.
59.

Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Харків

: Право, 2016. Т. 3 : Загальна теорія права / редкол. : О. В.
Петришин (голова) та ін. 2017. 952 с.
60.

Прилипко С. М., Ярошенко О. М. Трудове право України :

підручник. 2‑ге вид., перероб. і допов. Харків : ФІНН, 2009.
728 с.
61.

Прилипко С. М., Ярошенко О. М. Трудове право України :

підручник. 4-те вид., перероб. і доп. Харків : ФІНН, 2011. 472 с.
62.

Процевський О. І. Заборона примусової праці як складова

принципу свободи праці. Зб. наук. пр. Харк. нац. пед. ун-ту ім.
Г. С. Сковороди. Право. 2014. Вип. 22. С. 30–40.
63.

Маркс К., Энгельс Ф. Избранные произведения : в 3 т.

Москва, 1985. Т. 3. С. 69–82.
64.

Глозерман Г. Е. Интерес как социологическая категория.

Вопросы философии. 1966. № 10. С. 16–18.
65.

Олейник Н. Н., Олейник А. Н. Генезис права на труд в

мире. Вестник Воронежского государственного университета.
Серия : право. 2014. № 4 (19). С. 160‒173.
66.

Беате Андрес. Принудительный труд и торговля людьми :

руководство для инспекторов труда. Москва : МОТ, 2009. VIII.
67.

Конвенції

та

рекомендації,

ухвалені

Міжнародною

організацією праці 1919-1964 р. Т.1. Міжнародне бюро праці.
Женева. 678 с.

174

68.

Європейська

конвенція

про

захист

прав

людини

основоположних свобод від 4 листопада 1950 року. URL :
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_004.

(дата

звернення

25.10.2019)
69.

Руководство по применению статьи 4 Конвенции :

запрещение рабства и принудительного труда ; Совет Европы ;
Европейский Суд по правам человека 2014 г. URL :
https://www.echr.coe.int/Documents/Guide_Art_4_RUS.pdf
70.

Постанова Європейського суду з прав людини у справі

«Грациані-Вейсс» (Graziani-Weiss) проти Австрії. URL :
http://roseurosud.org/evropejskij-sud-po-pravam-cheloveka

resheniya-espch / 67-graciani-veyss-graziani-weiss-protiv-avstrii
71.

Семенюк А. Заборона рабства та примусової праці. URL :

http://www.advocatesanswers.in.ua/index.php/usnyi-ispyt/19-xvyevropeiska-konventsiia-pro-zakhyst-prav-liudyny/317-2011-0502-13-48-17
72.

Guide on Article 4 of the convention. Prohibition of slavery

and forced labour. Council of Europe ; European Court of Human
Rights

2014.

URL

http://www.echr.coe.int/Documents/Guide_Art_4_ENG.pdf
73.

Дементьев А. Принудительный труд в законодательстве

Украины и практике Европейского суда по правам человека.
URL

http://attorneys.ua/ru/publications/forced-labor-in-the-

ukrainian-legislation-and-practice-of-the-european-court-of-humanrights/
74.

Методичні

виконавчої

рекомендації

влади

щодо

для

центральних

застосування

органів

законотворчій

діяльності Конвенції про захист прав і основних свобод
людини, схвалені постановою колегії Міністерства юстиції

175

України

від

21.11.2000

р.

№

40.

URL

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0040323-00.
75.

Конвенція про дискримінацію в галузі праці та занять №

111

від

25.06.1958

р.

URL

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_161
76.

Конвенція Співдружності Незалежних Держав про права та

основні свободи людини від 26 травня 1995 р. URL :
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/997_070
77.

Про основоположні принципи та права у сфері праці :

Декларація

МОП

від

18.06.1998

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_260

р.
(дата

URL

звернення

24.11.2019).
78.

Пурей М. М. Право на працю в Україні в умовах ринкової

економіки : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.05.
Харків, 2003. 19 с.
79.

Эпплбаум Э. ГУЛАГ. Паутина Большого террора. Москва :

Московская школа политических исследований, 2006. 608 с.
80.

Соколов А. К. Принуждение к труду в советской

экономике, 1930-е – середина 1950-х гг. Гулаг. Экономика
принудительного труда. Москва : РОС ПЭН, 2008.
81.
г.

Конституции (Основного Закона) СРСР от 5 декабря 1936
Конституция

общенародного

государства.

Москва

Политиздат, 1978.
82.

Кодекс законов о труде РСФСР : Закон РСФСР, утв.

постановлением ВЦИК от 10.12.1918 г. Собрание узаконений и
распоряжений Рабочего и Крестьянского Правительства
РСФСР- 1918. № 87-88. Ст. 905.
83.

Кодекс законов о труде : Закон УССР. СУ УССР. 1922. №

52. Ст. 751.

176

84.

Мироненко О. М. Конституція Української Радянської

Соціалістичної Республіки 1937

р. Енциклопедія історії

України : Т. 5: Кой - Кю / редкол. : В. А. Смолій (голова) та ін.
Київ : Наукова думка, 2008. 568 с.
85.

Бурлакова С. Праця : обов’язок чи право. Юридичний

вісник України. 2004. 3-9 квіт. № 14.
86.

Москва

послевоенная.

1945–1947

гг.

архивные

материалы. Москва, 2000. С. 111–112 .
87.

Про

заходи

ухиляються

з посилення

від

суспільно

боротьби
корисної

з особами, які
праці

ведуть

антигромадський паразитичний спосіб життя : постанова
Центрального

Комітету

КП

України

Ради

Міністрів

Української PCP від 20 лютого 1973 p. № 109. URL :
http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/linkl/KP730109.html.
88.

Конституция

Социалистических

(Основной

Закон)

Союза

Республик.

Принята

на

Советских

внеочередной

седьмой сессии Верховного Совета СССР девятого созыва 7
окт. 1977 г. Москва : Политиздат, 1977.
89.

Про

практику

розгляду

судами

трудових

спорів

Постанова Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 р.
№ 9. Бюлетень законодавства і юридичної практики України.
2006. № 2.
90.

Чан Бін Лінь. Принципи трудового права Китайської

Народної

Республіки.

гуманітарного

Науковий

університету.

вісник

2016.

№

Міжнародного
23.

Сер.

Юриспруденція. С. 36‒41.
91.

О всеобщей воинской обязанности граждан Кыргызской

Республики, о военной и альтернативной службе : Закон

177

Кыргызской Республики от 9 февраля 2009 г. № 43. Эркин-Тоо
от 13. 02. 2009 г. № 11.
92.

чрезвычайном

положении

Закон

Кыргызской

Республики от 24 октября 1998 г. № 135. Эркин-Тоо от
24.01.1999 г.
93.

Уголовно-исправительный кодекс : Закон Кыргызской

Республики от 13.12.1999 г. № 143. Эркин-Тоо от 24. 12.1999 г.
№101‒102.
94.

Качкын Г. Международно-правовые основы реализации

принципа запрета принудительного труда в законодательстве
Кыргызской

Республики.

Современные

проблемы

гуманитарных и естественных наук : матер. XXV междунар.
науч.-практ. конф. г. Москва, 26-27 ноября 2015 г. С. 132‒137.
95.

Прокопенко В. И. Основные принципы трудового права.

Киев, 1969. 126 с.
96.

Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права :

монографія. Львів : Львів. нац. ун-т, 1999. 214 с.
97.

Прилипко С. М., Ярошенко О. М. Трудове право : посіб.

для підгот. до держ. іспиту. Харків : Право, 2015. 230 с.
98.

Ковригін

В.

С.

Дисциплінарна

відповідальність

трудовому праві : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.05. Київ,
2012. 221 с.
99.

Іванов Ю. Ф., Іванова М. В., Кононенко Л. М. Трудове

право України : навч. посібник. Київ : ВПЦ АМУ, 2012. 304 с.
100.

Венедиктов В. С. Конспект лекций по трудовому праву

Украины : для высш. учеб. заведений. Харьков : Консум, 1998.
Ч. 1. 140 с.
101.

Долгіх Н. П., Марущак В. П. Трудове право : навч.

посібник. Одеса : ОРІДУНАДУ, 2011. 252 с.

178

102.

Дмитриева

И.

К.

Принципы

трудового

права

монография. Москва : РПА МЮ РФ, 2004. 50 с.
103.

Чанишева Г. І. Основні принципи правового регулювання

трудових відносин за проектом Трудового кодексу України.
Університетські наукові записки. 2016. № 3. С. 8‒17.
104.

Щербина В. И. Принципы современного трудового права

Украины. Вестник Поволжской академии государственной
службы. 2013.
105.

№ 1 (34). С. 22‒27.

Лушников А. М., Лушникова М. В. Международное

трудовое право и право социального обеспечения. Москва :
Юрлитинформ, 2011.
106.

304 с.

Жигалкін I. П. Система принципів трудового права в

умовах формування нової правової доктрини України : дис. ...
д-ра юрид. наук : 12.00.05. Сєвєродонецьк, 2016. 441 с.
107.

Трудовое право : учебник / отв. ред. проф. О. В. Смирнов.

Москва : Статус ЛТД+, 1996. 528 с.
108.

Трудовое право России : учебник для вузов / М. В.

Молодцов, О. М. Крапивин, В. И. Власов и др. Москва : Норма,
2001. 576 с.
109.

Трудове право України : підручник / С. В. Вишновецька та

ін. ; за заг. ред. М. І. Іншина, В. Л. Костюка, В. П. Мельника.
Київ : Леся, 2015. 531 с.
110.

Гусов К. Н., Толкунова В. Н. Трудовое право : учебник. 2-

е изд., доп. и исп. Москва, 1997. С. 55–56.
111.

Трудове право України : навч.-метод. посіб. для студентів

денної та заочної форми навчання з спец. правознавство.
Дніпропетровськ, 2015. Ч. 1. 2015.
112.

Старчук О. В. Поняття системи принципів трудового

права України. Актуальні питання реформування правової

179

системи України : зб. наук. ст. за матеріалами VІІІ міжнар.
наук.-практ. конф., м. Луцьк, 17–19 черв. 2011 р. Луцьк :
Волинська обласна друкарня, 2011. С. 251–254.
113.

Проект Трудового кодексу України зареєстр. 27.12.2014 р.

за

№ 1658 [н.д.У. В. Б. Гройсман, Л. Л. Денісова, М. М.

Папієв,

С.

І.

Кубів]. URL :http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf35
11=53221 (дата звернення 27.11.2018).
114.

Трудовой

кодекс

Литовской

Республики

Закон

Литовской Республики от 04.06.2002 г. № IX-926 ; Visaginas
Community

Foundation.

URL

http://vbfondas.lt/upload/LR_darbo_kodeksas.htm
115.Трудовой кодекс Республики Молдова : Закон Республики
Молдова от 28.03.2003 г. Nr. 154 ; Ministerul Justitiei. URL :
http://lex.justice.md/ru/326757
116.

Трудовой

кодекс

Республики

Казахстан

Закон

Республики Казахстан от 23.11.2015 г. № 414-V. Сетевое
издание

«prg.kz».

URL

http://online.zakon.kz/Document/?doc_id=38910832#pos=1;-215.
117.

Общая теория государства и права. В 3-х т. Т.1.

Государство: Академ. курс / М. Н.Марченко, С. Н.Бабурин и
др.; отв. ред. М. Н. Марченко. 4-e изд., перераб. и доп. Москва :
Норма:НИЦ ИНФРА-М, 2014. 576 с.
118.

Гоббс Т. Сочинения в 2 т. / пер. с лат. и англ. ; сост., ред.

изд., авт. вступ. ст. и. примеч. В. В. Соколов. Москва : Мысль,
1991. Т. 2. 731 с.
119.

Дорошенко Д. Ілюстрована історія України 1917–1923 рр.

: у 2 т. Київ., 1992. Т. 2. С. 67–68.

180

120.

Яневський Д. Б., Крюков В. І. Конституційні акти України

1917–1920 рр. : невідомі конституції України. Київ, 1992. Т. 2.
269 с.
121.

Слюсаренко А. Г., Томенко М. В. Історія української

конституції. Київ, 1993. С. 87–90.
122.

Иванов С. А., Лившиц Р. З. Личность в советском

трудовом праве. Москва, 1982. 232 с.
123.

Бугров Л. Ю. Проблемы свободы труда в трудовом праве

России. Пермь : Перм. ун-т ; ИНПЭА, 1992. 236 с.
124.

Гегель Г. Философия права. Москва : Мысль, 1990. 524 с.

125.

Честа Д. О. Суттєві ознаки правової категорії «масове

вивільнення працівників». Науковий вісник Ужгородського
національного університету. 2015. Вип. 34. Т. 2. С. 34-38.
126.

Єрьоменко В. Правові форми реалізації громадянами

права на працю. Право України. 1999. № 1.
127.

Трудовое право России : учебник / за ред. С. П. Маврина,

Е. Б. Хохлова. Москва, 2002. 618 с.
128.

Дадашов З. Н. Договоры о труде при переходе к рыночной

экономике : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.05. Баку,
2004. 21 с.
129.

Лушников А. М., Лушникова М. В. Курс трудового права :

учебник в 2 т. Т.1. Сущность трудового права и его развития.
Трудовые права в системе прав человека. Общая часть. 2-е изд.,
перераб. и доп. Москва : Статут, 2009. 879 с.
130.

Лушникова М. В., Лушников А. М. Очерки теории

трудового права. Санкт-Петербург, 2006. 940 с.
131.

Федин В. В. Юридический статус работника как субъекта

трудового права. Москва, 2005.

181

132.

Трудове право України : підруч. / А. Ю. Бабаскін, Ю. В.

Баранюк, С. В. Дріжчана та ін.; за заг. ред. Н. М. Хуторян. Київ
: Видавництво А. С. К., 2004. 325 с.
133.

Російських Т. В. Про свободу сторін трудового договору.

Право України. 2010. № 12.
134.

Трудовое право: учебник / Н. А. Бриллиантова и др.;

под ред. О. В. Смирнова, И. О. Снигиревой. 2-е изд., перераб. и
доп. Москва : ТК Велби, Проспект, 2006.
135.

Попов С. В. Форми реалізації права на працю : проблеми

теорії та практики. Харків, 2009. 336 с.
136.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права,

прийнятий і проголошений у резолюції № 2200 А (XXI)
Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1966 р. URL :
http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043
137.

Хартія Співтовариства про основні соціальні права

працівників

від

грудня

1989

р.

URL

http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_044
138.

Лыгин Р. Н. Вопросы обеспечения прав и свобод человека

и гражданина при заключении трудового договора : дис. …
канд. юрид. наук : спец. 12.00.05. Москва, 2003. 199 с.
139.

Занфірова Т. А. Основні складові принципу свободи праці.

Науковий вісник публічного та приватного права : зб. наук. пр.
Київ, 2016. № 1. С. 132–136.
140.

Занфірова Т. А. Свобода праці в трудовому праві України

: дис. … д-р юрид. наук : 12.00.05. Київ, 2017. 499 с.
141.

Лаврів О. Я. Принцип свободи праці в трудовому

законодавстві України. Актуальні проблеми держави і права.
2009. Вип. 46. С. 55‒61.

182

142.

Ярошенко Д. Н. Право на труд в современной России :

автореф. дис. … канд.. юрид. наук : 12.00.05. Москва, 2014. 28
с.
143.

Глухова Н. В. Принцип запрета принудительного труда в

системе средств правового регулирования трудовых отношений
: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.05. Санкт-Петербург,
2007. 27 с.
144.

Бугров Л. Ю. Свобода труда и свобода трудового договора

в СССР (юридический аспект). Красноярск : Красноярского унт, 1984. 128 с.
145.

Юшко А. М. Переведення на іншу роботу : дис. … канд.

юрид. наук : 12.00.05. Xарків, 2002. 189 с.
146.

Жернаков

В.

принудительного

В.

труда

Свобода
в

труда

современном

запрещение

трудовом

праве.

Вестник Пермского университета. Серия : Юрид. науки. 2013.
№ 3 (21). С. 89–95.
147.

Иващенко В.Г. Свобода труда и запрет принудительного

труда

как

основополагающий

принцип

международного

трудового права. Вестник Башкирского университета. 2012.
№2. С. 1136-1140.
148.

Конституції держав (країн) світу. Інтернет-бібліотека

конституцій

Романа

Пашкова.

URL

http://worldconstitutions.ru/?p =138&page=3.
149.

Боротьба з торгівлею людьми : дії МОП. 2008 ;

Міжнародне бюро праці, Субрегіональне бюро для країн
Східної Європи та Центральної Азії. Москва : МОП, 2009.
150.

Про охорону дитинства : Закон України від 26 квітня 2001

р.

№ 2402–ІІІ із зм. і доповн. Відом. Верх. Ради України.

2001. № 30. Ст. 142.

183

151.

Новикова О. И. Запрещение принудительного труда как

принцип трудового права : автореф. дис. … канд. юрид. наук :
12.00.05. Москва, 2010. 26 с.
152.

Миронов В. И. Трудовое право России. Москва : Журнал

«Управление персоналом», 2005. 1152 с.
Колодій А. М. Принципи права : генеза, поняття,

153.

класифікація та реалізація. Альманах права. 2012. Вип. 3. С. 4246.
154.

Котюк В. О. Теорія права : курс лекцій : навч. посібник для

юрид. фак. вузів. Київ : Вентурі, 1996. 208 с.
155.

Михайленко А. Р. Основы государства и права. Киев :

Фемина, 1994. 120 с.
156.

Скакун О. Ф. Теория государства и права : учебник.

Харьков : Консум ; Ун-т внутр. дел, 2000. 704 с.
157.

Мельничук О. С. Словник іншомовних слів. Київ, 1974. С.

547.
158.

Старчук О. В. Щодо поняття принципів права. Часопис

Київського університету права. 2012. № 2. С. 40–43159.
159.

Тугаринов В. П. Соотношение категорий диалектического

материализма. Ленинград : ЛГУ, 1956. 136 с.
160.

Поляничко А. О. До питання про принципи та норми

права.

Науковий

вісник

Ужгородського

національного

університету. Серія ПРАВО. 2013. Вип. 22. Ч. І. Т. 1, с. 71-73.
161.

Нечипорук С. В. Конституційні засади організації та

функціонування судової влади в Україні (питання теорії і
практики) : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.02. Київ., 2011. 225
с.
162.

Колодій А. М. Принципи права України. Київ : Юрінком

Інтер, 1998. 208 с.

184

163.

Петоченко Т. М. Функции и принципы трудового права

Республики

Беларусь

общая

характеристика

виды.

Современные проблемы правоведения. Сб. науч. трудов. Вып. 1.
Минск : БГЭУ, 2011. С. 186–201.
164.

Ковальський В. С. Охоронна функція права : монографія.

Київ : Юрінком Інтер, 2010. С. 32 - 33.
165.

Міжнародно-правові аспекти Конституції України / Ю. С.

Шемшученко, Ф. Г. Бурчак, В. В. Цветков та ін. Київ : Ін Юре,
1997. 32 с.
166.

Про

схвалення

Концепції

Державної

програми

утвердження гендерної рівності в українському суспільстві на
2006–2010 роки : Розпорядження Кабінету Міністрів України
від 05.07.2006 р. № 384-р. Офіційний вісник України. 2006. №
27. Ст. 1972.
167.

Руднєва О. М., Гончарова Г. С. Проблеми правового

регулювання праці жінок в умовах становлення ринкової
економіки. Еволюція правового становища жінок : історія і
сучасність. Харків, 2000. C. 42 – 66.
168.

Ярошенко О. Види прогалин у трудовому праві та

перспективи реформування законодавства про працю України.
Вісник Академії правових наук. 1 (52), С. 192-199.
169.

Великий тлумачний словник сучасної української мови /

уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. Київ : Iрпінь, 2002. 1440 с.
170.

Теория государства и права : курс лекций; под ред. Н.И.

Матузова, А. В. Малько ; 3-е изд., перераб. и доп. Москва : Юр.
Норма : НИЦ ИНФРА-М, 2017. 640 с.
171.

Ганьба Б. Системний підхід та його застосування в

дослідженні державно-правових явищ. Право України. 2000. №
3. С. 41-44.

185

172.

Шаган О. В. Система принципів нормотворчості. URL :

http://visnyk.iful.edu.ua/wp-content/uploads/ 2015/10/10-9-14.pdf
173.

Погребняк С. П. Основоположні принципи права : автореф.

дис. … д-ра юрид. наук : 12.00.01. Харків, 2009. 41 с.
174.

Рехтина И. В. Истоки принципа правовой определенности

(res judicata) в законодательстве Древнего Рима. Сайт НП
«СибАК». URL : http://sibac.info/2009-07-01-10-21-16/9782-resjudicata
175.

Покровский И. А. Основные проблемы гражданского

права.

Москва

Статут,

1998.

353

с.

URL:

http://civil.consultant.ru/elib/books/23 /page_4.html#2
176.

Явич Л. С. О принципе научности в работе советского

государственного апарата. Правоведение. 1967. № 2.
177.

Рабінович П. М. Основи загальної теорії права і держави :

навчальний посібник. 3-є вид. зі змін. і доповн. Київ : ІСДО,
1995. 156 с.
178.

Жигалкін І. П. Принципи трудового права : спроба

сформулювати визначення поняття. Право та інноваційне
суспільство : електрон. наук. вид. 2015. №2 (5). URL :
http://apir.org.ua/wp-content/uploads/2015/12/ Zhygalkin5.pdf
179.

Пилипенко П. Д. Проблеми теорії трудового права :

моногр. Львів : Львів. нац. ун-т, 1999. 214 с.
180.

Прилипко С. М., Ярошенко О. М. Трудове право України :

підруч. 5-те вид., перероб. і доп. Харків : ФІНН, 2012. 800 с.
181.

Щербина В. І. Трудове право України : підруч. Київ :

Істина, 2008. 384 с.
182.

Ковригін

В.

С.

Дисциплінарна

відповідальність

трудовому праві : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.05. Київ,
2012. 221 с.

186

183.

Марушева

О.

А.

Поєднання

централізованого

та

локального правового регулювання внутрішнього трудового
розпорядку : дис. … канд. юрид. наук : 12.00.05. Харків, 2013.
202 с.
184.

Трудове право : підруч. / за ред. В. В. Жернакова. Харків :

Право, 2012. 496 с.
185.

Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про

працю Української РСР при переході республіки до ринкової
економіки : Закон Української РСР від 20.03.1991. Зібрання
законодавства України. Т. I. Київ : Ін Юре, 1999.
186.

Про внесення змін до Кодексу законів про працю України

щодо гармонізації законодавства у сфері запобігання та
протидії дискримінації з правом Європейського Союзу : Закон
України

від

12.11.2015

р.

URL

http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/785-19/paran5#n5
187.

Проект Трудового кодексу України, прийн. ВР України за

основу 05.11.2015 р. URL: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/we
bproc4_1?pf3511 =53221.
188.

Єрьоменко В. В. Принципи трудового права в аспекті

правозастосування. Право та інновації. 2016. № 1 (13). С. 122131.
189.

Трудове право України : навч. посіб. / за ред. П. Д.

Пилипенка. Київ : Ін Юре, 2003. 536 с.
190.

Гарасимів Т. З. Принципи права соціального забезпечення

: автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.05. Київ, 2002. 16 с.
191.

Болотіна Н. Б. Трудове право України : підручник. Київ :

Знання, 2008. 860 с.

187

192.

Паньков

Д.

А.

Принципи

правового

регулювання

колективних трудових відносин : дис. ... канд. юрид. наук :
12.00.05. Одеса, 2007. 210 с.
193.

Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С.

Шемшученко (відп. ред.) та ін. Київ : Українська енциклопедія
ім. М. П. Бажана, 1998-2004. Т. 5: П-С. 2003. 736 с.
194.

Стрепко В. Л. Правові засади регулювання соціальних

допомог в Україні : автореф. дис. … канд. юрид. наук :
12.00.05. Київ, 2007. 16 с.
195.

Черданцев А. Ф. Толкование советского права. Москва :

Юрид. лит., 1979. 168 с.
196.

Захарова М. В. Сравнительное правоведение : вопросы

теории и практики : монография. Москва : Проспект, 2013. 156
с.
197.

Кашанина Т. В. Структура права : монография. Москва :

Проспект, 2013. 580 с.
198.

Новейший словарь иностранных слов и выражений.

Москва : Современный литератор, 2003. 976 с.
199.

Стасів О. Заборона примусової праці як конституційна

засада трудового права. Вісник Львівського університету. Сер.
Юрид. 2001. Вип. 53.
200.

Довгополий

Я. Українці на примусових роботах в

Третьому Рейху. Всесвіт. 2001. № 3–4.
201.

Зиль В. В. Використання примусової праці та примусової

міграції тоталітарними режимами (на матеріалах Волині).
Сторінки воєнної історії України. 2012. № 15. С. 201-208.
202.

Про примусову або обов’язкову працю : Конвенція

Міжнародної

організації

праці

№

29.

URL:

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=993_013

188

203.

Про скасування примусової праці : Конвенція Міжнародної

організації праці № 105. URL: http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi? nreg=993_013
204.

Про припинення конституційного провадження у справі за

конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо
відповідності

Конституції

України

(конституційності)

положень пункту 3 Постанови Кабінету Міністрів України
«Про

Порядок

навчальних

працевлаштування

закладів,

підготовка

випускників
яких

вищих

здійснюється

за

державним замовленням» від 22 серпня 1996 року № 992 та
пунктів 4, 6, 14, 17 Порядку працевлаштування випускників
вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснюється за
державним

замовленням,

затвердженого

зазначеною

постановою : Ухвала Конституційного суду України від 25
травня 2017 р. № 4-уп/2017. URL: http://zakon.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi? nreg=993_013
205.

Про

Порядок

навчальних

працевлаштування

закладів,

підготовка

випускників

яких

вищих

здійснюється

за

державним замовленням : Постанова Кабінету Міністрів
України

від

серпня

1996

р.

№

992.

URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/992-96-%D0%BF
206.

Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту»

щодо працевлаштування випускників : Закон України від 6
жовтня

2016

р.

№

1662-VIII

URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1662-19
207.

Про вищу освіту : Закон України від 01.01.2019 р. № 2443-

VIII. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1556-18

189

208.

Міжнародна конвенція про захист прав всіх працівників-

мігрантів

та

членів

їх

сімей

від

18.12.1990

р.

URL:

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_203
209.

Жернаков

В.

Поняття

примусової

праці

за

законодавством України. Право України. 1997. №10. С. 35–39.
210.

Процевський О. І. Новий зміст права на працю – основа

реформування

трудового

законодавства

України.

Право

України. 1999. № 6. С. 101–105.
211.

Про застосування Конституції України при здійсненні

правосуддя : Постанова пленуму Верховного Суду від 01.11.96
№9. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/v0009700-96
212.

Про регулювання деяких особливих систем вербування

працівників : Конвенція № 50 від 08.08.1939 р. URL :
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_207/conv
213.

Про інспекцію емігрантів (1926 рік) : Конвенція № 21.

URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_191
214.

Про регулювання деяких особливих систем вербування

працівників : Конвенція № 50 від 08.08.1939 р. URL :
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_207/conv
215.

Про

регулювання

письмових

трудових

контрактів

працівників з корінного населення : Конвенція № 64. URL :
https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/993_213
216.

Про карні санкції за порушення трудових контрактів

працівниками з корінного населення : Конвенція № 65. URL :
https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/993_214
217.

Про

максимальну

тривалість

трудових

договорів

працівників з корінного населення : Конвенція № 86. URL :
https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/993_223

190

218.

Про відміну кримінальних санкцій за порушення трудових

договорів працівниками з корінного населення : Конвенція №
104 1955 р. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_238
219.

Про

участь

тристоронній

делегації

107-й

сесії

Міжнародної конференції праці : Розпорядження Кабінету
Міністрів України від

16.05.2018 р. 360-2018-р. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/360-2018-%D1%80/conv
220.

Про використання праці жінок на підземних роботах у

шахтах будь-якого роду : Конвенція Міжнародної організації
праці № 45. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_134
221.

Регулювання питань праці та інспекція праці. Доповідь V

Міжнародна конференція праці, 100-я сесія. Женева, 2011 р. п.
227. 79 с.
222.

Pacto Contra a Precarização e pelo Emprego e Trabalho

Decentes em São Paulo - Cadeia Produtiva das Confecções (Пакт
про боротьбу з нестабільною зайнятістю і за гідну працю в
текстильному виробництві в Сан-Пауло). Reporter Brasil, 24
липня

2009

р.

URL

http:

//www.reporterbrasil.org.br/box.php?id_box=348
223.

Про рабство : Конвенція від 25 вересня 1926 р. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_161
224.

Процевський О. І. Новий зміст права на працю – основа

реформування

трудового

законодавства

України.

Право

України. 1999. № 6. С. 101–105.
225.

Гончарова Г. С., Жернаков В. В., Пилипенко С. Н. Трудове

право України у запитаннях та відповідях : навч.-довідк. посіб.
/ за ред. В. В. Жернакова. Харків : Одіссей, 2007. 664 с.

191

226.

Основи законодавства про охорону здоров’я : Закон

України від 19.11.1992 р. №2801-ХІІ. Відом. Верхов. Ради
України. 1993. №4. Ст. 19.
227.

Жернаков В. Правове регулювання праці : співвідношення

трудового і цивільного права. Право України. 2000. № 7. С. 4952.
228.

Наказ Міністерства праці та соціальної політики України

08.06.2001 р. № 260. Верховна Рада України : офіц. веб-сайт.
URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/ru/z0554-01
229.

Брюхно О. В., Отраднова О. О. Зловживання правом як

особливий різновид поведінки. Право і суспільство. 2015. №5.
Ч. 3. С. 9-13.
230.

Рогач О. Я. Зловживання правом : теоретико-правове

дослідження. Ужгород : Ліра, 2011. 368 с.
231.

Теорія держави і права : посіб. для підгот. до держ. іспитів

/ Д. В. Лук’янов, С. В. Погребняк, В. С. Смородинський, Г. О.
Христова. 3-тє вид., допов. і змінене. Харків : Право, 2014. 208
с.
232.

Теорія держави і права : підручник для студ. юрид. вищ.

навч. закл. / О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С.
Смородинський та ін. Харків : Право, 2014. 366 с.
233.

Скакун О. Ф., Подберезский Н. К. Теория права и

государства. Харьков, 1997. 500 с.
234.

Теория государства и права (энциклопедический курс):

учебник / под ред. О. Ф. Скакун. Харьков : Эспада, 2007. 689 с.
235.
р.

Цивільний кодекс України : Закон України від 16.01.2003
Верховна

Рада

України

офіц.

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15

веб-сайт.

URL

192

236.

Кодекс України про адміністративні правопорушення :

Закон України від 07.12.1984 р. Верховна Рада України : офіц.
веб-сайт. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/80731-10
237.

Про військовий обов’язок і військову службу : Закон

України від 25.03.1992 р. Верховна Рада України : офіц. вебсайт. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2232-12
238.

Про альтернативну (невійськову) службу : Закон України

від 12.12.1991 р. Верховна Рада України : офіц. веб-сайт. URL
: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1975-12
239.

Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію : Закон

України від 21.10.1993 р. Верховна Рада України : офіц. вебсайт. URL : https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3543-12
240.

Про колективні договори і угоди : Закон України від

01.07.1993 р. Верховна Рада України : офіц. веб-сайт. URL :
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3356-12
241.

Декларація основних принципів та прав у світі праці 1998

р.

Верховна Рада України : офіц. веб-сайт. URL :

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_260
242.

Коваленко О. О. Міжнародно-правові стандарти заборони

примусової праці як витоки свободи волі сторін трудового
договору при його зміні. Україна і світ : теоретичні та
практичні аспекти діяльності у сфері міжнародних відносин :
матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Київ, 19–20 квіт. 2017
р. Київ : КНУКМ. Ч. 1. С. 406–412.
243.

Про скасування примусової праці : Конвенція МОП № 105.

Законодавство України : норм.-прав. база України ; Верхов.
Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_013
244.

Конвенція про захист прав людини і основоположних

свобод : (зі змінами та допов., внесен. Протоколом № 11 від

193

11.05.1994

р.,

Протоколом

№

від

13.05.2004

р.)

Законодавство України : норм.-прав. база України ; Верхов.
Рада України. URL: http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004
245.

Конвенція про примусову чи обов’язкову працю МОП

№29. Законодавство України : норм.-прав. база України /
Верхов.

Рада

України.

URL

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_136
246.

Конвенція про рабство 1926 р. Законодавство України :

норм.-прав.

база

України.

URL

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_857
247.

Конопельцева О. О. Заборона примусової праці як принцип

трудового права. Право та інновації. 2017. №2. С. 98‒104.
248.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права :

прийнято

16.12.1966

р.

Генеральною

Асамблеєю

ООН.

Законодавство України : нормат.-прав. база даних. URL :
http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043
249.

Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

1966 р. Законодавство України : норм.-прав. база України.
URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043
250.

Процевський О. І. Заборона примусової праці як складова

принципу свободи праці. Збірник наук. праць Харківського
національного

педагогічного

університету

імені

Г.

С.

Сковороди. Сер. Право. 2014. Вип. 22. С. 30‒40.
251.

Щодо непрямого примушення до праці : Рекомендація

МОП № 35 1930 р. Законодавство України : норм.-прав. база
України

;

Верхов.

Рада

https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/993_099

України.

URL:

194

252.

Палешник

С.

І.

Способи

тлумачення

норм

права

Європейським судом з прав людини. Проблеми законності.
Харків, 2015. Вип. 128. С. 237–245.
253.

Справа Van der Mussele проти Бельгії : рішення Європ.

Суду

прав

людини.

URL

https://hudoc.echr.coe.int/app/conversion/pdf?library=
ECHR&id=001104298&filename=CASE%20OF%20VAN%20DER
%20MUSSELE%20v.%20BELGIUM%20%20[Russian%20Translation].pdf
254.

Справа Bayatyan проти Вірменії : рішення Європ. Суду з

прав людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-118428
255.

Справа C. N. проти Сполученого Королівства : рішення

Європ.

Суду

прав

людини.

URL

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-114518
256.

Справа C. N. and V. v. France : рішення Європ. Суду з прав

людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-114032
257.

Справа Floroiu v. Romania : рішення Європ. Суду з прав

людини.
URL:https://hudoc.echr.coe.int/eng#{"appno":["15303/10"],"itemid
":["001-126467"]}
258.

Справа Graziani-Weiss проти Австрії : рішення Європ.

Суду

прав

людини.

URL

https://hudoc.echr.coe.int/app/conversion/pdf?library=ECHR&id=
001116219&filename=CASE%20OF%20GRAZIANIWEISS%20v.
%20AUSTRIA%20%20[Russian%20Translation]%20by%20the%2
0Moscow%20Lawyers
259.

Справа I. та U. проти Норвегії : рішення Європ. Суду з

прав людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-67323

195

260.

Справа Karlheinz Schmidt проти Німеччини : рішення

Європ.

Суду

прав

людини.

URL

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-125363
261.

Справа Rantsev проти Кіпру і Росії : рішення Європ. Суду

з прав людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-117743
262.

Справа Reitmayr проти Австрії : рішення Європ. Суду з

прав людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-2220
263.

Справа S. проти Німеччини : рішення Європ. Суду з прав

людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-111682
264.

Справа Siliadin v. France : рішення Європ. Суду з прав

людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-125490
265.

Справа Steindel проти Німеччини : рішення Європ. Суду з

прав людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-100801
266.

Справа Stummer протии Австрії : рішення Європ. Суду з

прав людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-117792
267.

Справа Van Droogenbroeck v. Belgium : рішення Європ.

Суду з прав людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=00157470
268.

Справа W., X., Y. і Z. проти Австрії : рішення Європ. Суду

з прав людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-74996
269.

Справа W., X., Y. і Z. проти Сполученого Королівства :

рішення

Європ.

Суду

прав

людини.

URL

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-3050
270.

Справа Zarb Adami проти Мальти : рішення Європ. Суду з

прав людини. URL : http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-125947
271.

Справа М. та інші проти Італії і Болгарії : рішення

Європейського

Суду

прав

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-112576

людини.

URL

196

ДОДАТОК А
СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
ТА ВІДОМОСТІ ПРО АПРОБАЦІЮ РЕЗУЛЬТАТІВ
ДИСЕРТАЦІЇ
Наукові праці, в яких відображено основні результати
дослідження:
1. Войтенко О. О. Принципи трудового права в системі засобів
правового

регулювання

трудових

відносин.

Прикарпатський

развития

внедрения

принципов

запрещения

та

«заборона

примусової

праці».

Науковий

вісник

заборони

примусової

праці.

Вісник

Вищої

кваліфікаційної комісії суддів України. 2019. № 2. С. 17–23.
Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дослідження:

197

7. Войтенко О. О. Щодо ролі конституційного принципу
заборони примусової праці. Конституційні цінності: правова природа
та практика реалізації : збірник тез міжнар. наук.-практ. конф. (м.
Хмельницький, 17 травня 2019 року). [у 2-х част.]. Ч. 1. Хмельницький
: Хмельницький університет управління та права імені Леоніда
Юзькова, 2019. С. 113–117.
8. Войтенко О. О. Деякі особливості міжнародно-правового
регулювання заборони примусової праці. Особливості розвитку
публічного та приватного права в Україні : матеріали міжнар. наук.практ. конф. (м. Харків, 19–20 липня 2019 р.). Харків : ГО «Асоціація
аспірантів-юристів», 2019. С. 132–135.
9. Войтенко О. О. Поняття трудового договору та його роль у
запобіганні примусової праці. Національні та міжнародні стандарти
сучасного державотворення: тенденції та перспективи розвитку :
матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, 2–3 серпня 2019 р.).
Харків : Східноукраїнська наукова юридична організація, 2019. С. 63–
66.
10. Войтенко О. О. Підходи до розуміння поняття «примусова
праця» в трудовому законодавстві України. Сучасні правові системи
світу: тенденції та фактори розвитку : міжнародна наук.-практ.
конф. (м. Запоріжжя, 23-24 серпня 2019 р.). Запоріжжя : Запорізька
міська громадська організація «Істина», 2019. С. 47‒51.