Микола Руденко
ПРОЗРІННЯ


MYKOLA RUDENKO
ENLIGHTENMENT
Collection of Poetry (In Ukrainian)
Articles by Petro Hryhorenko and Ihor Kachurovsky
Reprint of Samvydav (Samizdat) Collection of Poetry from Soviet Ukraine
Published by V. Symonenko SMOLO£KYP Publishers, Smoloskyp Inc.
Toronto 1978 Baltimore


МИКОЛА РУДЕНКО
ПРОЗРІННЯ
Поезії
Поеми
Статті
Петра Григоренка • і
Ігоря Качуровського
Передрук самвидавної збірки з України Українське Видавництво СМОЛОСКИП ім. В. Симоненка Балтимор 1978 Торонто


Українське Видавництво «Смолрскип» ім. В. Симоненка
Бібліотека СМОЛОСКИПА ч. 27
Самвидавна збірка поезій і поем Миколи Руденка появля- стьса друком без відома і згоди автора. Назву збірки «Прозріння» додало Видавництво «Смолоскип».
Мистецьке оформлення Ореста Поліщука
Copyright 1978 by Smoloskyp, Inc.
і
і
Library of Congress Catalog Number: 78-73056 ISBN: 0-914884-15-0
Published by V. Symonenko Smoloskyp Publishers, Smoloskyp, Inc.
(a non-profit organization)
P. O. Box 561 Ellicott City, Md. 21043 U. S. A.
Printed and bound in the United States of America


Микола Руденко


МИКОЛА РУДЕНКО - ПОЕТ, ФІЛОСОФ, БОРЕЦЬ
У вересні 1976 року ми з дружиною приїхали погостити до Миколи і Раї Руденків. Як звичайно, за нами прибув і супровід з таємних спостерігачів КДБ. У Конча-Заспі вони зустрілись з агентами, що слідкували за Руденками. Утворилась своєрідна сполучена база двох управлінь КДБ — московського і київського. Розташувалась ця база у кінобудці місцевого клюбу, прямо проти входу до квартири Руденків, на віддалі 10-15 метрів. Тим самим мешканці Конча-Заспи були позбавлені можливости дивитйсь кіно на протязі всього нашого перебування в цьому посьолку. Але ніхто з цього не обурився. Навпаки, багато з них один за одним попереджали Руденків, що з кінобудки їхню квартиру підслуховують і надзирають за нею. Розповіли навіть про установлене там технічне устатковання.
До постійного слідження ми звикли і тому тільки посміялись над незграбною провінційною метушнею київського КДБ на очах у тутешніх мешканців. Пригадали жарт, якому дав життя Олександер Ґінз- бурґ: «І чого підслухають? Однак же ми нічого доброго про них не скажемо». Посміялись, пофотогра- фувались на фоні тієї кінобудки та й перестали звертати увагу на свої «хвости», які тепер у подвійнім
VII


числі тягнулись всюди за нами. Але нині, коли Микола в ув’язненні, а ми на чужині, пригадуються не тільки наші тривалі бесіди в гаю, але і те, як іноді ми починали ганятись за нашими незграбними агентами, які дуже близько підкрадались до нас. Але вернемось трохи назад до часів, коли почалось наше знайомство.
Перший раз я «зустрівся» з Миколою влітку 1975 року. Це була не одна зустріч. Через самвидав до мене продісталась книжка «Економічні монологи», частина друга — «Здрастуй, Кене». Це була книжка — подія. Я був буквально оголомшений і змістом і стилем писання. Основні догми марксизму тріщали і розвалювались під ударами доказів невідомого мені Миколи Руденка, хоча все моє єство, єство людини, яка віддала майже все життя служінню тому вченню, протестувало проти авторської логіки. Забажалось познайомитися з автором особисто і прочитати також і першу частину — «Прощай Марксе». Але самвидав десь втратив П. Не клеїлось щось і з знайомством. Микола декілька разів приїздив до Москви і, як на гріх, не заставав мене дома. У Київ поїхала моя дружина Зінаїда Михайлівна і теж не зустрілась з Миколою. 1 знов приїхав у Москву Микола, і знов невдача. Я лежав у лікарні в дуже недоброму стані. Пустили до мене лише дружину. Але Микола їй так сподобався, що своє право на відвідини вона передала йому.
Трудно мені тепер описати ту першу зустріч. До мене прийшла людина, від якої так і линуло тепло. До сьогодні у мене в очах присадиста кремезна постать, широке, типічно українське селянське обличчя і добра соромлива усмішка, з якою він простягнув мені руку і сказав: Микола Руденко. Ми почоломкались, і я спитав його: «А чи у Вас у портфелі випадково не завалялось «Прощай Марксе?» — Він усміхнувся: «Та я ж і приїхав за тим, щоб попрохати Вас
VIII


почитати мій твір. Я привіз обидві частини «Економічних монологів» і есей «Як захистити сонце». Якщо у Вас не вистачить часу на «Монологи», то прочитайте хоча есей. З нього Ви взнаєте і про основні ідеї «Монологів». Але з собою я, звичайно, нічого не приніс. Все буде чекати Вас вдома. Поправляйтесь скоріш».
Дві години, що даються на відвідини, пролетіли, як одна мить. У тій двогодинній розмові народилась наша взаємна дружба і моя глибока пошана до Миколи. Переді мною сиділа людина виняткового розуму і великої душі.
Після цієї зустрічі ще не раз бував у нас Микола. Відношення ставали все теплішими. Але короткі зустрічі вже перестали задовольняти. На таких зустрічах майже весь час ішов на біжучі правозахисні діла. А хотілось просто наговоритися, ближче взнати один одного. От і договорились зустрітись родинами на більш довгий час.
І от ми в Конча-Заспі. Насолоджуємося, разом з Руденками, чудовою теплою осінню в прекрасному гаю: гуляємо, фотографуємось і говоримо, говоримо. Час-від-часу ми з дружиною читаємо, звільняючи Миколу від себе, бо він дня не пропускає, щоб не писати. Ніколи не забуду цих часів. Тут я взнав найвищу насолоду людського спілкування. До цього я добре знав Руденка — правозахисника і філософа. Тепер я узнавав Руденка — поета і глибше пізнав його як людину. Вперше тут я почув його оповідання про минуле.
Микола Данилович Руденко — один з тих велетнів, чиїми іменами означене українське національне відродження 60-70-х років нашого сторіччя. Народився він 19 грудня 1920 року в Донбасі — село Юр’ївна Ворошиловоградської области. Дитинство і юнацтво пройшли в тяжких матеріяльних умовах. Батько загинув на шахті коли Миколі було 6 років. Виро-
IX


став з сестрою і матір’ю, яка одержувала мізерну пенсію за загинулого чоловіка. У 1939 році Микола закінчив (на шахті Сутоган) десятирічку і поступив до Київського державного університету.
Микола виходив на велику дорогу життя і задля цього покидав рідні місця. Але забути їх, перестати любити не міг. Уже на схилі життя він згадує про те, що з дитинства приросло до серця.
Молюся вам, оті дороги,
Донецькі, чорні, кам’яні Що ранили дитячі ноги / лікували у стерні.
О, 	скільки тут було капканів!
Хоч це, здається, не війна,
Та поміж сосен і парканів Ховалась пастка не одна.
Молюся вам, святі дороги,
Дуби, озера, комиші,
Де голос чесної тривоги Прокинувся в моїй душі.
Учитись в університеті Миколі не довелось. У жовтні того ж року його призвали до армії. Два роки служби рядовим у кінному полку, а на початку війни відрядження на курси політробітників. Після їх закінчення воював як політрук у бльокованому Ленінграді. Був тяжко поранений. Розривна куля вирвала великий шмат тіла на спині, в крижовій ділянці. Був при смерті, але врятувався. Майже рік перебував на лікуванні в шпиталях. Повернувся на фронт і воював до кінця війни. Демобілізувався в 1946-му році і пішов на літературну роботу. Уже в 1947-му друкується перша збірка його віршів. Одночасно його призначено відповідальним редактором київського журналу «Дніпро». Згодом його обирають секретарем партій¬
X


ної організації Спілки Письменників України.
Почався його бурхливий шлях в українській радянській літературі. Одна за другою виходять 9 збірок його поезій, два романи, збірка оповідань і нарисів, науково-популярна книжка «Слідами космічної катастрофи» і науково-фантастичний роман «Чарівний бумеранг» — «Ця науково фантастика зробила мене «отщепенцем» — пожартував він в одній із наших бесід. Але тут же, посерйознівши додав — «Да, іменно так, щоб написати «Слідами катастрофи» і «Чарівний бумеранг» прийшлось багато вчитись: читати наукову літературу, консультуватись, брати уроки у вчених різних галузей, спостерігати життя і думати, думати. Поступово став відчувати безмежність, відчувати її частиною ввесь зримий світ і самого себе».
Його світогляд почав змінюватись. Про це він і сказав у статті «Поезія і полярність», яка була опублікована «Літературною Україною» ЗО січня 1962 р. Це ще не був відкритий протест проти існуючого ладу в радянській українській літературі, але там уже було досить ясно сказано про суспільний обов’язок поета. Про це він заговорить ще рішучіше в майбутньому в своїх віршах.
Сьогодні всі уміють римувати —
Але поет...
Ні, рими бездоганні Його іще не творять друже мій:
Як сіль у світовому океані В природі розчинитися зумій.
Між небом і землею розіп’ятий,
Ти не себе кохай, а цю землю,
XI


Де стільки кривди й зла,
де кожен п’ятий Приречений померти від свинцю.
Вмирай, вставай і починай спочатку Вдихати душу в глину не тривку — А би на призьбі гралося дівчатко І ґельґотіли гуси на ставку.
Тоді ти враз навчишся римувати,
Так просто й легко, як цвіте земля, Як вміє, граючись, щаслива мати В коханні зачинати немовля.
(«Як стати поетом»)
Іще:
Поезія — не жарт...
Вона —
Це теж космічна битва
Якщо серед нових машин Поезії не буде,
До кібера зведеться син,
До автоматів —
Люди.
І нарешті:
До рими байдуже мені —
Ні,не вона хвилює вічно.
Хвилює дух, що у вогні Живе могутньо, вулканічно.
Ні, не до віршів поспіша —
Вогню шукає молодь чиста...
Мовчи, коли мовить душа.
XII


А рима —
Справа особиста.
Більш суттєві зміни в своєму світогляді він у той час навіть собі не відкривав до кінця. Почав діяти й унутрішній цензор. «З цього часу, — говорив він мені, — я досить часто почав писати в свій письмовий стіл». Вірш «Із космосу» дає добру уяву про те, що йшло тоді в стіл.
Раптом душу смуток обпече,
На обличчя ляже сіра тінь:
Унизу під хмарами іще Є кордонів хижа павутинь.
Світе, світе!..
Де в тобі кордон?..
То навіщо ж люди наплели Тих дротів і сотні мегатонн Загатили в атомні стволи?..
Тут, крім влади сонця і зірок,
Ані меж, ні повелінь нема.
Там за слово чи за вільний крок — Куля в спину, табір чи тюрма.
Тужаться диктатори тупі Власну велич показать світам, їм, убогим, навіть не в тямки,
Що не знає космос жадних пут.
Чим далі, тим більше творів, яким нема виходу в радянський світ. Це видно і з публікацій його творів. У цьому ж 1962 році вийшли в світ раніш написані — збірка оповідань і нарисів «Біла акація» і научно-по- пулярна книжка «Слідами космічної катастрофи». Пі¬
XIII


сля того друкується 1966 року науково-фантастичний роман «Чарівний бумеранг», а в 1968 — остання опублікована в радянській Україні збірка віршів «Всесвіт у тобі». У цей якраз період почалось листування Ру- денка до ЦК КПУ з приводу хиб у господарчому і суспільному житті України. Наслідком цього листування, яке докладно висвітлене в самвидавному есею М. Руденка «Як захистити сонце», явилась заборона писати на ці теми. Але він з тим не порахувався. Це привело до посилення партійного і адміністративного тиску. Йому закрили шлях до публікацій і тим позбавили єдиного заробітку. На призначену йому пенсію інваліда війни (120 рублів) не проживеш. Тим більш, що діти ще вчились, а їх троє. Наробив боргів. Щоб розплатитись, продав хату — єдине істотне придбання в часи літературного процвітання. Про продаж хати і зв’язані з цим думки він розповів у вірші:
Мов злодій, власну хату обійду... Даруйте, люди! В ніч оцю сліпу Хто виграв, хто програвх— не розгадати.
Нема притулку — це ще не біда: Десь є душа, що ночувати пустить.
Та знають друг і недруг: я — живий І не марную віку у дорозі.
Але скажіть, чи ви живі,
Хто правдою навчився торгувати?..
Життьові скрути не зломили, але іноді кидали в одчай. Про це розповів у вірші «Дорога із небуття»:
Я звіряв лиш кудлатій вівчарці Всі скорботи свої та жалі...
XIV


Скільки їх, що втопились у чарці,
Не знайшовши тепла на землі!..
Микола знайшов. Він зустрів Раю. Вона зрозуміла його, повірила в нього. У своїй хаті вона створила атмосферу постійної теплої опіки, постійного піклування про його здоров’я. А це було конче потрібно. Тільки побачивши його рану, я зрозумів, яку велику мужність треба мати, щоб так, як він, працювати. І як треба опікуватись ним, яке тепло, які турботи виявити, щоб хоч трохи злегшити його життя.
До приїзду в Кончу-Заспу я рани Миколи не бачив. Коли ми вперше зайшли в його квартиру, в очі кинувся малюнок — старий, понівечений — бурями дуб. Особливо притягала увагу рана на його стовбурі: якимсь страшенним ударом вирвано кус стовбура. Час потурбувався уже про лікування: навкруги рани ліг наплив, на дні загрубло, наче шкірка. Чимсь ця рана дубова притягала до себе. Щось дивовижно людське було в ній. Невільно думалось про дуб, як про людину: яку ж тяжку муку переніс він під час поранення і як йому, мабуть, і досі іноді болить. Кожного разу, заходячи до кімнати, і нерідко під час перебування в ній я довго дивився на ту картину. Я вважав, що це картина когонебудь з великих. Одного разу я запитав про це Миколу. Але всупереч моєму сподіванню він назвав якогось невідомого київського маляра.
Через декілька днів я зайшов до умивальні, коли там був Микола, оголений до пояса. І я побачив, що у нього на спині, прямо над поденицею, дотикаючись хребетного стовпа, зіяла рана... як на дубі. Це ж
— 	була повна подібність, але рана так нагадувала картину, що я невільно запитав: «А чи не бачив той маляр оцю рану?» — «Ага! — відповів Микола, — та рана на дубі писалась з моєї». З того часу та рана
XV


завжди в моїй уяві. І та з малюнку, і та жива, людська, у якої шкірка на дні не лежить нерухомо, як у дуба, а живе і коливається залежно від коливання уну- трішніх органів Миколи. І мені завжди болить, коли я пригадую умови, в яких живе Микола. Тоді він сам і Рая все робили, щоб рана входжена була. Щоранку Микола йшов на восьмикілометрову пробіжку по ним же витоптаній стежці в гаю, робились спеціяль- ні медикогігієнічні вправи, був встановлений найви- гідніший розпорядок їжі і спеціяльна дієта, та й опіка коханої дружини не останню ролю відіграла. Тепер всього того немає, і я уявляю, як мучиться Микола. Якщо наніть табірна медкомісія визначила йому інвалідність другої групи, то значить — стан його дуже кепський.
Так защо ж його так жорстоко покарали? Адже ж по статті, що його судили, передбачено як мінімум 6 місяців. А йому дали максимум, не порахувавшись ні з поганим здоров’ям, ні з тим, що тяжке поранення нанесено йому в боях за батьківщину. Мабуть, справа в тому, про що він писав у вірші «Біля старого дуба»:
Моя епоха до підробок ласа:
В самій істоті схована тюрма,
А зовні велич та дзвінка окраса.
Звертаючись до старого понівеченого дуба, поет говорить:
На тій галявині, де я живу,
Бувають, друже, паперові бурі.
Гойдає вітер душі — не траву, —
З небес чиновних б’ють громи похмурі.
І далі:
XVI


Ліс під лінійку — кривда, не окраса. Ген сосни до бездушности прямі,
Немов міліція біля Тараса.
Я дубі а не сосна! Рука сліпа Мене крушила й корчила без ліку. Помру чи житиму, але стовпа Із мене не змайструєте до віку.
А їм хотілось змайструвати. Йому й дали так багато, щоб налякати, щоб мати добрий кошт для торгівлі. Йому запропонували звільнення за коротеньку покаянну заяву. Йому говорили: «Навіщо Вам та впертість? Що виграєте Ви на тому? 12 років — це ж для Вас ціле життя. Вам же 68 буде, коли закінчиться Ваш термін! А чи доживете Ви в умовах ув’язнення до того звільнення? А як і доживете, то тож калікою старим. А зараз Вас чекає кохана дружина і її турботи. Он як Ви мучитесь із раною, а прийдете додому, і добра опіка звільнить Вас від цих мук». І так не день, не два, а майже рік. Із дня в день. Для цього й після суду затримували майже півроку в тюрмах КДБ. Хоча по закону не мали на те права. Були повинні негайно вивезти до табору.
Та які закони?! Слідство вели і судили в Донецькій області. Адже це теж не по закону. Діяв у Києві, то там і місце суду. Але всупереч закону його повезли подалі від друзів, від тих, хто знає його особисто. Тепер повернули до Києва, хоча везти повинні в табір. Закон тут ні при чому. Це КДБівська доцільність. Чекали, що Київ поможе зломати його волю спогадами про пережите тут миле і дороге. Та ще для того, щоб напустити синів на нього. їх щодня пускали до батька, і вони благали його: «Покайся, а то погано буде і тобі і нам». Дружину не пускали. Боялись
— 	підтримає дух його. Щоб скомпромітувати, розповсюджували плітки, що Микола кається. Але знай¬
XVII


шлась людська душа і в тюрмах КДБ. До мене про- дісталась вістка від Миколи. Рівно місяць ішов той малюсінький клаптик і дійшов, і приніс нам Миколу, якого ми знаємо:
Так просто все: напишеш каяття —
І роздобудеш право на життя.
Лише десяток слів чи, може, фраз,
І все вчорашнє вернеться нараз:
Дерева й квіти в іскорках роси Та за вікном дитячі голоси,
Та риба в озері, та в небі птах,
Та смак цілунку на твоїх вустах,
Як свідчення любови й доброти...
Тільки ти — уже будеш не ти. Похилений, змарнілий від недуг Ти — тільки оболонка, а не дух.
Тепер старі костюми приміряй, Удосконалюй кабінетний рай,
Топчи ту ж саму стежку у гаю —
Не вернеш душу втрачену свою.
Лише десяток вимучених слів,
Які ти у потьмаренні наплів —
І вже тебе нема,
А є пітьма,
Є у людину схована тюрма.
Прочитали ми це і з гордістю відчули нашого Миколу, який ніколи і ні в чому не зрадить діла, не зрадить нас, його друзів, що б про нього не говорили КДБівські посіпаки.
Але повернемось назад, у кінець 60-их років. Чим більше тиснули на Миколу, тим твердіше відстоював він свої погляди, тим більше зв’язків знаходив він серед людей вільних духом. У Москві він зв’язався з
XVIII


академіком Андрієм Сахаровим, з Валентином Турчином і Юрієм Орловим. Вступив до московської Групи Міжнародної Амнестії. В Києві й інших містах і селах України знайшов тих, з ким опісля працював в Гельсінкській Групі, і багато інших рідних по духу. Одночасно він продовжував роботу над «Економічними монологами» і врешті решт передав їх самвидавові. Його виключили з партії, а 18 квітня 1975 р. арештували. Але невдовзі, під тиском публічної опінії, звільнили. 27-го травня того ж року виключили (заочно) зі Спілки Письменників України. На початку лютого 1976 року примусово примістили до Київської психо-неврологічної клініки і тримали там два місяці на психіятричній експертизі. Це вже КДБівський звір показував зуби. Але Микола не злякався. Хоча і весело йому від того не було:
Чомусь не прийняли мене в’язничні ґрати — Є дім покищо й небо голубе.
Та серце так болить, неначе матір втратив Або прирік до смерти сам себе.
Здається, що ось-ось...
Все добре вернеться,
Відступить зле...
Та ні, це марення! Запрошення не буде Ні до президії, ні на бюро...
Простіше під багнет підставить голі груди, Аніж носити ворога тавро.
І холодно в душі, і хмарами відчаю Заволокло мої старечі дні.
Та гляну я на вас — і раптом помічаю: Добродії, ви ж заздрите мені!
XIX


Нехай, по-вашому, я тільки божевільний (Не володію відчуттям доби!) —
Я вільний — чуєте!..
Я нині справді вільний,
А ви — раби.
Фальшиві лаври вам носити вже не сила, Бо зрозуміли похибку страшну:
Природою даровані вам крила Здали в казну.
Процитовану тут поему «Я вільний» М. Руденко написав під час психіятричної експертизи. Додаю ще з тієї ж поеми:
Болить мене бльокадна рана, — Кручусь у ліжку, не засну.
Світати починає рано,
Бо повернуло на весну.
На місці не стоїть плянета,
У сонця теж своя хода...
І є прикмета,
Є прикмета,
Що в душах темрява спада.
Микола вірує, що темрява з душ спада. І щоб допомогти тому процесові, він готовий на все:
Помру під тином...
Тільки під яким —
Під межовим чи за колючим дротом? І тихий, владний, мов Ілля-пророк, Громи вечірні викрешу над полем.
Це вже писала людина не того світогляду, з яким
XX


вона лежала під кулями і снарядами, захищаючи бльокований Ленінград, ішла на смерть і вела за собою інших. Невдовзі прийде час. коли поет, в присвяченій мені поемі «Хрест» звертаючись до себе, напише:
Привели тебе пророки ниці Від поганого —
В страшніше, гірше...
А проте, попереду є вірші,
За які на мене жде в’язниця.
Та мене вам страхом не зігнути,
Не позбавити святого права.
Оце і вся ціна, яку дає за встановлений в СРСР «соціалістичний» лад син потомственного донецького шахтаря. Поговорити б тепер з оцим шахтарем Лені- нові, що так «бідкався» за долю робочих. А Микола не тільки оцінює «досягнення» влади «робочих» в СРСР. Він коротко і чітко підсумовує «досягнення» всіх революцій, виступає ворогом будь-якої революції:
Вставали, мужні і прямі,
Сини віків, сини плянети.
Щоб не конати у ярмі,
Ішли на списи, кулемети.
А десь в обозі торохтів Той, хто війну вважає грою — Хто завтра надішле катів,
Щоб голову зітнуть герою.
Ви й не помітите самі,
Як запанує він усюди,
XXI


І знов застогнете в ярмі,
Що назви іншої здобуде.
І все повториться колись —
Нові бої, нові поразки...
Лише історик, вчений лис, Заслужить орденів і ласки.
З подій відмивши сльози й кров,
Він факти виґлянцюс строго, — Неначе млин оцей молов Криваве мливо лиш для нього.
Велим Рудеиківського подвигу трудно перецінити. Тільки той, хто не знає умови радянського життя, не здивується тому, що людина, яка досягла таких радянсько-чиновних вершин, могла не зупинитись перед карколомним стрибком униз. Скажіть пересічній радянській людині, що член КПРС, політрук в часи останньої війни, відомий український радянський поет і прозаїк, головний редактор журнала «Дніпро», секретар партійної організації Спілки Письменників України добровільно знехтував цим усім, став у конфліктну позицію до КЦ КПУ у загально-державних питаннях, які безпосередньо його не торкались, за тим вступив до Міжнародної Амнестії і утворив Українську Групу Сприяння виконанню Гельсінксь- ких Угод, твердо знаючи, що це може скінчитися лише тюрмою, і та пересічна радянська людина вам не повірить. А коли додати, що стрибок з тієї височини робиться в зрілому віці, то це виглядає ще незрозу- мілішим. Але сам факт люди сприймуть. А от чи багато з них зрозуміють, яких душевних сил потребує людина зрілого віку, щоб зробити такий крок? У нас з Миколою перелом у житті відбувався в одні і ті ж роки. Мені було 54 роки, коли я в 1961 році виступив
XXII


на партійній конференції проти культу Хрущова і в наслідок цього був позбавлений улюбленої роботи і поїхав у службове заслання.
Руденко, коли його в травні 1975 року виключили зі Спілки Письменників, щойно розпочав 55-ий рік свого життя. Перший раз мене заарештували в лютому 1964 року, коли мені йшов 57-ий рік. Руден- ка теж заарештували в лютому, але в 1976 році.У той час ще. й двох місяців не пройшло після того, як йому сповнилось 56. Завдяки такій збіжності мені значно легше уявити переживання Руденка, ніж людям, що роблять такий крок у молодші роки. Для нас уже зовсім природною була думка — запізно. Микола в своїм вірші «Визнання» так і написав:
Відшуміли сили молоді,
І інші обживаються причали.
Я поетом став лише тоді,
Коли всі великі вже кінчали.
Рву дрібне, шукаю головне.
Час, як Бог, підвівши брови грізно,
В тисячне запитує мене
— 	Чи тобі, поете, не запізно?..
Але поет здаватись не хоче:
Скільки я чинив тяжких дурниць — Те лише сьогодні розумію.
Але навіть перед Часом нииь Падати не вмів і не зумію.
І тому щодня пишу, пишу,
Щоб відшкодувати давні втрати.
А якщо на старість согрішу —
Що ж, тоді вже можете й карати.
А от той же вік з другого боку:
XXIII


Вже в тебе випадають зуби — Порозумнішати пора.
Сиди тихенько біля груби, —
Хай рана гоїться стара.
Ти все зробив, що міг зробити — Були атаки та бої...
А де й кого сьогодні вбито —
То вже болячки не твої...
Але поет бачить, що:
Хтось темний Сонце загортає В сукно єфрейторських онуч А потім нам його вертає,
Немов для душ важкий обруч.
Тож вибачай, привітна грубо,
Що знехтував тепло твоє:
Обруч на душах, — вісник згуби, — Погріти рани не дає...
І поет пише, пише. Велике місце в його творчості займає космічна тематика. Він стремить до космосу, до Безмежности, до Бога, що в нього одно і теж. І тому його Космос не є щось далеке і недосяжне; це те, що обіймає й усе наше земне й особисте.
Шляхи космічні, далі неозорі Помруть для мене у ядучій млі. — Бо гріх летіти на далекі зорі,
Якщо немає хліба на землі.
У вірші «Содом» поет виразно описує, як природа псується на землі, і підсумовує:
XXIV


Та ми, закохані в цей хижий світ, Самі себе вважаємо богами.
І хоч немає грунту під ногами,
В чужі світи готуємо політ.
Що ми туди зумієм донести?
Як у солдатиків прем’єром стати Та як поетів кидати за ґрати,
Щоб їх навчили розуму кати.
Якби треба було визначити, що у Руденка — поета головне, то я б сказав: духовність, віра в людей, любов до них і висока вимогливість до себе. Тематика — різноманітна. Переважає кількісно космічна і загальнолюдська. Але немало місця посідає національна і особиста. Хоча треба зауважити, що різких граней нема. Часто особисте, загальнолюдське, національне і космічне сплітаються. От наприклад, «Відповідь на звинувачення в Богошукацтві». Куди вже більш особистому бути? Його обвинувачують у Богошукацтві, і він відповідає:
Не тільки церкву — ви й саму природу Позбавили святого вівтаря.
А я не міг...
Осяяння раптове
Мене спинило: є у ній святе!
І далі:
Та не хвилюйтесь — я цілком здоровий, Хоч не дрижу за те ні перед ким,
Що бачу світ не язиком корови,
А зрячим духом —
Звільненим, людським!
Святиня в грудях — це ота підпора, Що у бої веде на повний зріст.
ХХУ


Як бачите, особисте злилось з загальнолюдсь- і космічним.
А от іще:
Я важко жив...
Та не лишилося мені Образ на тебе, земле мила,
За спалені в окопах дні,
За тупістю підтяті крила.
Не жовч по світі розіллю —
Твої вітри вдихну з любов’ю І кину зерна у ріллю,
І напою своєю кров’ю.
•
І ще:
І повірте мені: найдорожча — вона, Перемога, яку я дістав над собою. Хто це звідав хоч раз, той на віки пізна: Не існує у Всесвіті важчого бою.
А ось про Україну:
Лугами бреду у росі по коліна,
А пісня косарська назустріч встає.
За кожною гілкою ти, Україно.
У кожному погляді — небо твоє.
В зіницях підпаска, що пугою ляска,
В очах їздового, що в поле руша — Усюди твоя непідробність і ласка,
Твоя нерозгадана, щедра душа.
Не можна тебе у віках розгадати — Ні пісні твоєї, ні зоряних снів.
XXVI


Ми тільки життя тобі можем віддати. — А більше нічого немае в синів.
І ще:
Над Україною небо, як материнська душа,
Змучена, розіп’ята на перехресті віків.
Сонце в свою дорогу стомлено вируша.
Тихо зідхають плавні — душами козаків.
(«Українське небо»)
Невгасима зоря над землею воскресне. Сонце зніме утому з натомлених рук, Всесвіт кине на плечі блакитну кирею... Кізякова,
солом’яна,
чорна від мук, — Станеш ти, Україно, тією зорею.
(«Мати»)
А скільки любови до людей. Про що б не писалось, людське не буде забуте. Чи то побачив підкову на дорозі, яка десь далі скривається під водою, що затопила луг, чи то про «Цунамі», чи ще про щось — обов’язково обернеться закликом до людей, до їх найкращих почувань. І люди в нього живі, з їх людські- сьтю, з їх хибами — великими і малими. От він звертається до українського народу:
Народе рідний, степова стихія. Безхитрісна, довірлива душаі Чому тебе, святого гречкосія,
Так часто Божа ласка полиша?
А от дитячий спогад. По-дикунськи вбито не зна защо людину. Хлопчик хватив за руки загрубілі, бла¬
XXVII


гав не бити. Не помогло. І от уже на схилі літ, згадуючи цей випадок (вірш «Татарин»), поет кричить:
Я ненавиджу вас, дикуни-односельці.
Я люблю вас без міри, мої земляки.
І живе моє серце то в світлій веселці,
То у відчаї, котрий вдихнули віки.
Поет бачить Добре і Зле начало в людях і хоче допомогти їм плекати перше і позбавитись другого:
Хай багатіють вправні романісти,
З томів будують паперовий мол. їм, неборакам, треба пити, їсти Та няньчити казенний ореол.
Вони не знають, що у Леті втопли,
Хоч слава в них широка і гучна.
А ми зумієм жити на картоплі,
Зате не втратим чесні імена.
Ще в людях оживають троглодити — Не вмер потік печерної імли...
О 	люди, люди!..
Як вас розбудити,
Щоб ви до Сонця очі підняли?
Як оживити ті ріденькі сходи,
Що засихати почали давно?
Як пояснити Вам, що без свободи Не зійде в душах вогняне зерно?..
Душі людські найбільше цікавлять його. В вірші «Виснажує і зраджує мене...» поет пише:
Ми ж вирушали, щоб долати зло Заради царства Правди і Любови.
XXVIII


Яке ж то чорне серце повело
Нас, щирих, праведних, по власній крові?..
Для когось є загадкою Сократ,
Хтось бачить у дельфіні душу брата...
Та, мабуть, загадковіше стократ
Те серце, що живе у грудях ката.
Вертається він ло цього питання і в вірші «Реабілітований»:
Добрі хлопці — оті пастушки.
Але звідки беруться кати?
Зовсім по-іншому висловлюється любов до людей у вірші «Забута могила». Поет хоче показати, що соціальні перегородки не істотні, найважливіше, що всі ми люди:
Ти, певне, був тендітний та недужий,
Із діда-прадіда аристократ.
Та я чомусь до тебе не байдужий,
Хоч ти по класу ворог, а не брат.
Нехай тебе не ображають клунки І мови грубувата простота. Навіщо зводити старі рахунки?
Не вік нам, грішним, торохтіти возом, Усі ми будемо отам, де ти.
Але за те, що нас єднає розум,
Я ладен сам під камінь цей лягти.
Підводячи підсумки зробленому до арешту, Микола пише:
XXIX


Я не нажив ні орденів, ні слави,
Але не падав перед лихом ниць.
Любив оці дуби й високі трави,
Сягнувши серцем їхніх таємниць.
Любив людей простих, як наша мова,
І чистих, ніби лісові струмки.
Моя душа завжди була готова Прийти на їхню раду залюбки.
Ні, не тільки в цьому заслуга твоя, поете. «Економічні монологи» ще довго будуть гострою зброєю в боротьбі за істину. Твої поеми і вірші будуть зворушувати серця не тільки сучасників. Вони і нащадкам поможуть діяти проти темряви, проти брехні і зла, боротись за Світло, за Правду, за душі людей. АЛе і це не все. Лоет сміливо і чесно, з відкритими грудьми і з беззбройними руками пішов на Темряву та Зло. Він не заломився і не зігнувся. Українська Група Сприяння виконанню Гельсінкських Угод назавжди лишиться його невмирущою заслугою. Поведінка його на суді і після нього буде давати надхнення всім, хто йде шляхом правозахисту і національного визволення.
У поемі «Хрест» Христос, звертаючись до Мирона, каже:
Візьми свій хрест. На ньому Я розп’ятий — Твого народу славне майбуття.
Нехай ляга на плечі
Важким ярмом, а ти його неси.
Микола сумлінно і чесно виконує цей заповіт Христа — несе свій Хрест. Він уже в таборі, і вже є вістки відтіля. Пишуть, що Микола включився в бо¬
XXX


ротьбу політв’язнів. А Олексій Мурженко в своєму листі написав: «Припадково бачив Руденка. Виявляється характерною людиною. Читав його присуд (взяв у Тихого)... за українськими маштабами — титан. Він ще себе покаже...» До цього слід додати: Руденко — людина не тільки українського маштабу. Україна знову родила цілу плеяду людей, які стали відомими всьому світові. І то особливо важно, що народились вони по всьому терені України, в тому числі і в Донбасі.
Донбас повністю зрусифікований. І той же Донбас дав Україні Олексія Тихого, Василя Стуса, Івана Дзюбу і Миколу Руденка. Іван Дзюба, як ми знаємо, заломився, але книжка його живе і є добрим знаряддям боротьби за національну суверенність України. Тихий же, Стус і Руденко борються далі. Я знав Донбас. Ще в 1923-29 рр., працюючи на заводі в Донецьку, я бачив повну зрусифікованість. Української мови не було. Більшість говорила з шаленим українським акцентом, вживали багато українських слів, але говорили російською. І от через майже півсотні літ відбувається чудо українського відродження цілого краю. Це яскраве свідчення невмирущости нації. Нація, що витримує страшенний русифікаційний тиск і родить таких людей, як Тихий, Стус, Руденко, доб’ється повної суверенности. І в майбутній вільній Україні твори Руденка займуть відповідне їм місце.
* 	* *
Це оповідання про Руденка і його творчість я написав для американського Пен Клюбу. Коли «Смолоскип», приславши мені збірку Руденкових віршів, попрохав дати передмову, я довго вивчав ту збірку. Після того вніс деякі зміни і доповнення в раніш написане і в такому вигляді висилаю і «Смолоскипові» і Пен Клюбові.
XXXI


Читачам цієї збірки хочу сказати: уважно почитайте. Микола з неї встає, як живий. Отакий він у житті, як ця збірка — добрий, лагідний, толерантний, розумний і з великими запасами знання. Читайте його вірші і одержите в душі своїй його живий портрет. Знаю, не може не виникнути після того велике здивування — за що ж його судили? Адже він нічого іншого не говорив, крім того, що тут написав. Він не злодій, не бандит, не терорист, не готував перевороту і не закликав до нього. Пропагував лише Добро, Правду і Людяність. Так за що ж його так жорстоко засудили? Відповім. Саме за те, що він це пропагував, його й засудили, перекрутивши його слова по-своєму. Перекручували не від незнання, а навмисне. Суд фальсифікував тому, що мав вказівки влади, а влада дала такі вказівки тому, що Правда, Добро, Людяність їй не потрібні, їх вона душить. Править же ця влада за допомогою брехні і жорстоко- сти. Протестувати проти таких дій влади, проти державного гангстеризму обов’язок усіх чесних людей світу.
8. 8. 78 р.
Петро Григоренко
XXXII


я ЗНАВ ПОЕТІВ
Я знав поетів, що були без міри Талановиті в пошуках своїх.
Тяжка трагедія сліпої віри Спустошила і скам’янила їх.
З них кожен був стократ багатший духом, Ніж той, хто оди їхні відзначав,
До слів чиїх ми припадали вухом,
А він всю велич лиш в собі вбачав.
Я знав поетів...
Так, вони вже сиві, їм важче схаменутись, ніж мені.
І все, чим інші на землі щасливі,
Пройшло повз них, як в летаргічнім сні.
Пройшло, спливло, немов весняні води, Нічого не лишивши їм в житті.
Хіба лиш мертві, зачерствілі оди Та брязкальця на грудях золоті.
А слава — ця зловтішниця зрадлива — Тепер їх все частіше обмина.
І люди посміхаються глузливо,
Коли зачують їхні імена.
Хоч лаври вам належать не по праву, Далеку вашу молодість люблю.
Я міг би дати вам довічну славу,
Якби вона приходила з жалю.
1960
17


***
Якщо твої товариші
Не ділять дум твоїх віднині, —
Не дай торкнутися душі Рукам, що зраджують святині.
Хай твердить той, хто втратив зір, Що ти, мовляв, ідеш не в ногу. Якщо ти віриш — значить, вір, Шукай в земному неземного.
Серед хвальби і хизувань,
Де кожен прищ — суддя верховний, Нехай сліпа міщанська твань Життя стриже під ранґ чиновний.
Хай навіть мертвим роздає Гранітні милості по чину, — Спрямовуй бачення своє,
Щоб зрозуміть першопричину.
Та розбудить в душі не дай Бездумний гнів сліпого бунту,
Що лиш породжує відчай,
А не чуття твердого ґрунту.
Ні, не готуй собі вінок,
Забудь про славу та окрасу, — Тверезим стань, немов клинок,
Що в піхви схований до часу.
1963
18


***
Здавалося, усе позаду,
Пригасло те, що я несу,
І старість вийшла у засаду,
Щоб вигострить тупу косу.
Та був удар...
Розверзлось небо Серед космічних мерехтінь,
І ти покликала до себе,
Великих думань віща тінь.
Я грівсь на материнськім лоні, Немов сповите немовля.
М’ячем блакитним на долоні Лежала крихітка Земля.
З’єднавши тіні й напівтіні, Майбутнє з тим, що вже було, У віковому мерехтінні Я розпізнав Добро і Зло.
Я бачив кратери — мов рани, Неначе кров — глибинний жар... Я ваші хитрощі, тирани,
Кладу під синій окуляр.
У ваші вилиці камінні Я ненависть свою жбурну І, розіп’ятий на промінні,
Вам напророчу смерть страшну.
І підійду, і гляну зблизька,
Як ви конаєте в чаду;
І землю, як мале дівчисько,
В обійми сонця поведу.


***
В мені блукають дивні струми, І вічність блискавкою б’є У серце зблуджене моє,
І палять мозок болі-думи.
Чиї вони і де блукали, —
Мої чи, може, не мої?
Які захмарні перевали Взяли невидимі рої?
Кого за проповідь крамоли Жбурнули в булькання смоли? У кого мозок розкололи,
До божевілля довели?..
Ненавиджу оту нормальність, Яка породжує ханжу.
Єдину визнаю реальність — Уміння розпізнати лжу.
І прямо йти, і так тримати,
Як Бульба заповів синам.
Нехай дотепні дипломати Спектаклі ставлять брехунам.
Горять в душі заграви дальні І голос пращурів не вмер.
Коли б усі були нормальні,
Ми б повернулись до печер.
1963
20


МАТИ
(Третій вірш із триптиха)
Наливається вірою серце моє,
І вдивляється думка в невидимий корінь: Ген селянка мадонною в небі встає — Господинею вічних земних перетворень.
Все, що мусить померти — помре на віки. І народиться День із новим неспокоєм. Україно!..
З твоєї легкої руки Не боронь мені стати твоїм перегноєм.
Хай вростають у череп шорсткі корінці, Вибираючи*) з мене земне і небесне. Прийде вищий туман,
і в його молоці Невгасима зоря над землею воскресне.
Сонце зніме утому з натомлених рук, Всесвіт кине на плечі блакитну кирею... Кизякова,
солом’яна,
чорна від мук, — Станеш ти, Україно, тією зорею.
1963
*) Ця частина триптиха була викреслена цензурою у збірці «Всесвіт у тобі» і замінена такими рядками:
І злітають пісні в майбуття неокрае, —
У твоїй материнській, невтомній руці.
Невгасима зоря над землею засяє.
21


***
Люди добрі!
Оріть мене І ростіть на мені врожаї.
Хай врізаються лемеші У терплячу мою тканину —
Я травневим добром душі Напуватиму кожну зернину.
В моїх м’язах —
бойовищ посів. Добувайте з мене залізо!
Вистригайте щетину лісів,
Хай кривавляться соками зрізи.
І нехай кожен пень,
кожен зріз
Сушить жили — струмки і ріки...
Я люблю вас
до болю,
до сліз. — Я мовчатиму, люди, про ліки.
Я мовчатиму так,
як мовчить Та, що в муках скривавивши губи, Породила дитя,
щоб за мить Опинитись у темряві згуби.
їй до черепа струмом стріля Чорна думка у смертні хвилини:
Де ті перса, з яких немовля Роздобуде молочні краплини?
22


...Ой, мовчання! Воно із пітьми Добре бачить сліпі величання.
І гримлять потаємні громи У безодні мого мовчання...
Моє серце —
плянетне ядро. Воно б’є у заорані груди:
Не на лихо,
а вам на добро Всю нещадність вихлюпну, люди!
Навіть небо заворожу,
Щоб умовити соняшні плями: Прокладіть електронну межу Між безладністю і полями!
Та коли все оте, що прошу,
Ви не зробите,
душі ниці,
Я озера пересушу,
Позамулюю вам криниці.
Сім сідьмиць на лани спущу І на попіл обвуглю нерви, —
І не дам ні краплини дощу:
Ви вже вичерпали резерви.
Радьтесь, думайте,
говоріть І ламайте свої забобони...
А не хочете, люди, —
помріть!
...У природи
такі
закони...
23


***
Хтось ворухнув бровою...
Хтось мене Послав сердито до твоєї мами.
Хтось самогон під стріхою жене.
Хтось б’є у Всесвіт грізні космограми:
— Якого дідька не даєш дощу?
Ми знищим хмари, як ворожі кляси!
З передовиць наваримо борщу. Промовами начинемо ковбаси...
А я кажу:
— Не лайтесь. Це ж — мій сон.
Чого ж ви дивитесь отак похмуро? Скажіть у галактичний мегафон:
Хіба й на сни засновано цензуру?..
0 люди, люди...
Ваш звитяжний дух Облипло жабуриння із гордині.
...І я прокинувся...
Снувався луг В легкій передосінній павутині.
1 сонце посміхалось до землі,
Даруючи життя й тихеньку славу... Узявши в руки замашні граблі,
Іду згрібати скощену отаву.
1964
24


ОМЕЛА
Що то — гнізда кубляться грачині Чи омела у сувоях мли?
Звідки, земле, по якій причині Злі вітри ці спори намели?
Не було коріння в неї зроду,
Є лише присоски, мов кліщі.
Лиш зрадливе око бачить вроду У її округлому кущі.
І пішла ота лиха окраса Царювати у німі бори.
І стебло її, до сонця ласе,
Кращі соки тягне із кори.
їй нічого у житті не треба,
Тільки слави заздрий поговір...
Та приходить грім з ясного неба, Щоб спалити виснажений бір.
Прогриміли блискавиць удари,
І шукай тепер серед золи,
Де тут вчора дерлися під хмари Сатанинські вихлюпи імли.
1965
25


Якщо твої, людино, електрони Зліпить, мов у сніжку ліплять школярі, — Що будуть важити корони й трони І чим ти станеш у державній грі?
Навіщо легковажні торжества,
Коли в тобі ні крихітки єства?
Ти зіткана із простору і руху, —
Оце й уся матерія твоя.
Ти тільки згусток думання і духу,
І час для тебе вищий судія.
Скажи, чому ж ти так буваєш рада,
Коли тобі впаде якась посада?..
Жадоба першости...
Жадоба ця
Для тебе зводить світ в нікчемний клаптик. В тобі горять невидимі сонця.
Ти зіткана із тисячі Галактик.
Коли ти дивишся в вечірнє небо,
То пам’ятай:
ти дивишся у себе.
Той світ, що у тобі, не знає меж.
Там бій гримить. Там творяться плянети.
І, може, там диктаторові теж Складають оди слюнтяї-поети.
І конвоїр когось жене в барак...
Тоді у тебе тромб чи, може, рак.
Дві сили творять світ — Добро і Зло.
Тож обирай, кому із них служити.
Де б ти не був і що б там не було,
Ти не зумієш поза ними жити.
26


Що важать наші суперечки вперті,
Коли Добро і Зло не знають смерти?..
Бо Всесвіт ні великий, ні малий, —
Йому оці поняття невідомі.
Ти також Всесвіт...
Власну душу злий З його Добром, — бо Всесвіт в кожнім домі. В людині розкриваючи Людину,
Ти розпізнаєш істину єдину.
1965
27


***
Знову сонце зійшло,
День прибув...
Як мене не було,
Де ж я був?
Мабуть, жив у зорі —
В напівсні;
Чи в дубовій корі,
Чи в зерні.
Вітер хмари жене.
Дощ іде.
Як не буде мене,
Буду де?..
Мабуть, в Сонце піду — До братів І усе там знайду,
Що хотів.
Що хотів, що бажав, Брав зі сну...
На землі не дожав — Там дожну.
1966
28


***
Я знов собі признатись мушу:
Квилить в мені забутий біс.
Ти, — наче в хату, — входиш в душу І місиш там крутий заміс.
І знов стоїш перед очима,
І я жену, — але дарма...
У тебе ранки за плечима,
В долонях —
Світло і Пітьма.
Тобі до ніг, неначе гравій,
Зірок падучих намело...
Що в тебе в лівій, що у правій — Любов чи смерть, Добро чи Зло?
Із хмар, настояних на грозах,
З вітрів, що збурюють річки,
Хмільний напій в найвищих дозах Ми разом вип’єм залюбки.
А потім у лугах насниться Чи то привидиться мені,
Що гнізда в’ють в твоїх зіницях Чужих шибок сліпі вогні.
І ти, рвучка, розіб’єш келех —
Вертайся в ґрунт, святе вино!
І випурхнеш, немов метелик,
І залетиш в чуже вікно.
І припадеш комусь до скроні,
І хтось тебе навік спійма...
Розтули свої долоні, —
Де в тебе Світло, де Пітьма?
1966
29


***
Я розпинаю душу на органі,
І той орган — земля моїх дідів.
Великих предків правнуки погані Забули те, чим пращур володів.
Діди молилися, ночей не спали:
Іде весна, Ярило-бог воскрес.
У хлібі райські ангели співали, Прив’язуючи землю до небес.
Тобі, колего, ангел не насниться, —
Я ось для чого твій бентежу слух:
Пальне в ракетах — дідова пшениця,
А у пшеничних зернах —
предків дух.
— 	Той дух прийми! — говорить Україна. І в голосі її гроза гуде. —
Бо не прощу до сьомого коліна,
Бо смертна кара на дітей впаде.
Як не шануєш те, що я віками В собі збирала для твоїх дітей,
Чому ж тоді після страшних смертей Не заселити землю черв’яками?..
1966
ЗО


***
Оспіване геть до святої наївности, Розкинувши крила-протуберанці,
Без метушні,
без погорди чи гнівности Сонце над степом з’являється вранці.
І у яку б не ставали позу ми, — Істину цю нам ніде не подіти:
Є в його світлі джерела Розуму,
Ми ж бо й самі —
його грішні діти.
Сонце не зрушиш, мов колесо штанґи, Не перетравиш — не вистачить соку... Люди дарують високі ранґи.
Сонце дарує мудрість високу.
Любить воно свою ногу поставити Поміж тополь та квітучих акацій.
Та не спішіть його бучно славити: Сонце не терпить зайвих овацій.
Хай забринить неземною нотою Те, що діди нам дали для науки:
Хоче воно, щоб молились роботою,
До колосків прикладаючи руки.
Йдіть на лани і ставайте на чати. Знайте:
для Сонця життя є звичним.
І не спішіть кожен крок величати Ані величним,
ні історичним.
1966
31


ТРОЯНДА
Троянда...
І при цьому слові Уже не треба інших слів. Летять рої окоголові Бджолиних пажів і послів.
І так, як писано в законі Для всіх держав на всі часи, Послів приймаєш ти на троні У сяйві слави і краси.
І в одсвітах твоєї слави Вони й самі горять, мов жар.
З комор захмарної держави Ти видаєш святий нектар.
Перед тобою неодмінно В крутім перебігу віків Схиляють нетривкі коліна Поети всіх материків...
І раптом — нене!..
В занімінні Стою — неначе серед пущ:
На тому самому корінні Шипшиновий пробився кущ.
Трояндо!..
За яку провину Ти не ві сні, а наяву Переродилась на шипшину — Сміттєву пагінь степову?
Лиш весело сусідській кралі — Дівча сміється під дощем.
32


На шию вішає коралі,
Що червоніють над кущем.
А потім плаче серед ночі В жару колючих насінин.
Та тільки склепить мокрі очі, Насниться їй трояндин син.
Він пажем був...
А, може, стражем... Чи принцом чистої води...
І ми йому сміливо скажем:
Бери принцесу і веди.
Вона тебе причарувала.
Ні впину їй, ні заборон.
В красі вона успадкувала Троянди королівський трон.
1966
33


***
Чи знаєш ти в своїй простій потребі,
Що ми не хліб, а промені їмо,
Що Сонце — не якась тарілка в небі,
Що всі ми в надрах Сонця живемо?..
Ми — тільки іскри із його горнила.
Ми — дух, що образ видимий прийма. Нас мудре Світло уночі наснило.
А поза цим — нікого з нас нема.
І не дано добра тобі родити, —
Породиш зло, якщо забудеш це. Безплідним станеш — мов гермафродити, Порожнім — наче випите яйце.
Якщо тобі властиве добре вміння Творити мудрість, а не тільки стиль, Збагни:
тіла — це згущене проміння, Завихрення у павутинні хвиль.
Сама в собі природа безтілесна:
Матерія — це променеве тло.
Два майстри створюють і зими, й весни: Добро — це Світло, а Пітьма — це Зло.
Тепер — коли б ви навіть не хотіли —
Я запитаю вас, товариші:
Якщо ні в кого з нас немає тіла,
То як нам жити далі без душі?..
1966
34


АТОМНЕ
Я галактик ваших гривастих Не вивчав у екстазі німому.
Я — невидимий головастик,
Що живе у тобі самому.
Я — живого частка єдина,
Нас в тобі мільярди цілі.
Я так само, як ти — Людина, Твій двійник у твоєму тілі.
Ми не знаємо, що назовні,
Ми кружляємо на електронах.
Є у нас урядовці верховні І вожді на державних тронах.
Ми не віримо в потойбічне,
Ми у нашому з головою:
Ти це тільки стихія космічна, Що не може бути живою.
Ьірить в тебе — це визнавати, Що над нами є Вищий Розум. Отже вийде:
наші магнати — Тільки пси, що біжать за возом.
Та коли ми вийдем із тіла В те життя, що у мріях носили, Чи розкаже сперма змертвіла,
Хто збудив материнські сили?
Мабуть, темінь лапами свастик Нас жбурляла тому до катівень, Щоб з’явився один головастик — Той, що стане з тобою врівень.
1966
35


***
Не поспішай, мій мудрий друже, Ні на хвалі, ні на хулі, — Нехай історія проструже Усіх нас і в Добрі, і в Злі.
Ані згадати, ні забути,
Як повставав на брата брат. Нелегко ліпленими бути,
Ліпити —
важче у стократ.
Лише у Сонця є терпіння Отак творити день за днем:
Ми —
тільки згущене проміння, А промінь твориться вогнем.
1966
36


***
Нелегко рабство подолати.
Та ще складніша боротьба,
Що має здерти чорні лати З душі вчорашнього раба.
Вони — як панцери із криги, Які весна з річок зрива.
Коли приходить час відлиги, Душа не зразу ожива.
І хоч зника ота потреба,
Бо обновився світ земний,
Ти ще шукаєш серед неба Для себе палець вказівний.
Нехай насварюється строго, Нехай рече і натяка,
Бо так незатишно без нього, Бо світ Безмежністю ляка.
Ти навіть Волю ладен з дому Прогнати за колючий дріт,
Аби не думати самому За себе і за цілий світ.
Нехай невістка топить смалець, А жінка хай вівцю стриже...
Ти певен, що Великий Палець Без тебе Землю вбереже.
О 	небораче! В неспокої,
Що непідвладний чудесам, Пізнай Безмежність, із якої Ти, друже, виліплений сам.
37


І, 	зупинившись серед ПОЛЯ,
Ти зрозумієш в торжестві,
Що світ — це Воля,
вічна Воля, І вся вона в твоїм єстві.
1966
38


ТВОРЧІСТЬ
Зумій дійти щаблів тієї вишки,
З якої видно,
як своїм різцем Природа непомітно — ніби нишком — Життя формує, відсікає лишки І створене увінчує вінцем.
Зумій пізнати, як вона леліє Добуте з хаосу живе зерно;
Але не збереже, не пожаліє,
Якщо воно лише безсило тліє,
Якщо снаги не здобуло воно.
І ти побачиш той різець величний,
Який стискає Всесвіту рука.
Один лиш помах, дотик блискавичний — І той, хто голос мав громово-зичний, Неначе булька, серед хвиль зника.
І тільки з надр космічних взявши пробу, Суди про те, що ми пережили.
Народи зіллються в одну особу,
І ти помітиш в ній людську подобу На тлі тисячолітньої скали.
Не сфінкс, вмурований в піски пустині — То буде велет із добром в очах.
У нього думи — як моря глибинні,
У нього очі по-земному сині І світанкове Сонце на плечах.
Та не гадай, що то вершина творень — То лиш прообраз недалеких літ,
Де люд не знатиме сліпих підкорень,
39


Де вічного Добра всесвітній корінь Людей сплете в єдиний живопліт.
І ти відкинеш нарікання кволі, Піднявшись духом до вершин святих. Ще не відсічені страждання й болі,
Іще різець формує м’язи голі,
Ще стогін велелюдний не затих...
Та в кожне серце входить блискавиця, Здобута в зорях пломінким різцем. Наллється сонцем творчости криниця,
І ти злетиш в Галактику, як птиця, Щоб стати зернотворцем і співцем.
1966
40


***
Таборів лиховісні тенета І дроти заборонених зон...
Може, спить наша ненька-плянета І усі ми — більше, як сон?
То на лівий бік, то на правий Повертається куля земна,
І тоді прокидаються трави Чи біліє снігів цілина.
І від того, що саме насниться (Чи веселе, чи то сумне) — Заяснішають наші лиця,
А чи смутком на них війне.
А коли їй насняться кошмари,
Світ скрипить, як заштормлений плот. Люди йдуть, мов на бійню отари,
І вмирають серед болот.
І 	можливо, що наші долі З далини предковічних часів Мають код у магнітному полі,
Поміж двох крижаних полюсів.
Таборів лиховісні тенета
І 	дроти заборонених зон...
Якщо нами це робить плянета, Значить — скаржитись нам не резон.
Та якщо ми самі поміж себе Творим лихо і сіємо страх,
Чи ми варті землі і неба
І 	світанків у наших дворах?..
1966
41


СТІЛ
Нічим не ліпший від теляти Кумедний представник бюро, Якщо з народом розмовляти Його не вивчило Добро.
Він гримає на повні груди,
Везе інструкцію, як віл...
А я шепну на вухо:
— 	Люди, Бюро в перекладі — це ж стіл...
Нічого, окрім сил лялькових, Йому природа не дала.
Громів не бійтесь кишенькових: Він тільки представник стола.
Йому б лиш створювати луни Бездушним лясканням своїм...
Я висунув і я засуну:
Нехай в шухляді творить грім.
1966
42


СВІТЛОВОДИ
Райдугу мою покладу в хмарі, щоб вона була знаменом заповіту між мною і землею.
(Від Мойсея, книга 1, гл. 9.)
Гудуть дроти у світанковій млі.
А десь уже будують СВІТЛОВОДИ...
По них помчить за всякої погоди Глибинне слово Матері-Землі.
Ну, що ж, — до ери Космосу звикай.
Прийми- її, на чудеса багату:
Ти штепсель просто в райдугу вмикай,
І сам Господь до тебе зайде в хату.
Ні, це не жарт...
Його у давнині Всевладним Словом бачив проповідник.
Потрібен Слову мудрий співбесідник, —
Розваж його в глухій самотині!..
Я слову кров не марно віддаю:
Будуйте, добрі люди, СВІТЛОВОДИ.
Безсмертну душу із моєї згоди В них постеліть —
в стомовному раю.
Життя, колего, швидко промине.
Якщо у черепі з натуги мокрім Щось винайдеш, святого Світла окрім,
Спростуй мене...
І викресли мене...
1966
43


***
Не вірю мітотворцям різним,
Та міти згадую добром:
Я бачу Землю —
організмом,
А райдугу —
її ребром.
І хто ж вона, коли не Мати? Ніхто не загордує тим...
Приємно рис їй надавати Мадонни з немовлям святим.
А як вона від нас терпіла!.. Зубате вийшло немовля.
Глибінь шматованого тіла Ще не загоїла Земля.
У хмари вдягнена, як в лати, Дитя в Галактику несе.
І людство —
немовля крилате — З-під райдуги їй груди ссе.
1966
44


БІЛЯ МОРЯ
Хай ніхто не зустріча докором І судить мене не поспіша,
Коли я скажу над Чорним морем:
— 	Здрастуй, надр земних жива душа!
То не поза, — так я справді бачу Цю глибінь, просвітлену до дна. Кожна хвиля має власну вдачу І свою могутність добре зна.
Десь нащадок розгада, можливо, Потаємний зміст оцих зусиль:
Щось нам хоче висловить важливе Чорне море язиками хвиль.
І порвуться незнання тенета,
І пізнають люди до пуття Те, що передумала плянета, Створюючи на собі життя.
Мабуть, є мета, а не химера,
Не буяння сил задля розваг.
Мабуть, жадна історична ера У собі не має переваг.
Мабуть, ми з’явились не для того, Щоб з гармат палити на полях. Мабуть, є у розуму людського І своє призначення, і шлях.
Доки розум темне зло поборе,
Доки звір в людині перегра, —
Не боронь з душі твоєї, море, Зачерпнути сили і добра.
1966


МУРАШНИК
Мене він кликав таїною світу — Мурашник в лоні лісових висот,
Як небо кличе на чужу орбіту,
В казкове коло неземних істот.
В похід рушали полчища незлічні, Несли на спинах іскорки роси,
Неначе справді воїни космічні,
Що прилетіли з Марса в ці ліси.
Руді зненацька атакують чорних,
Ворожі трупи віддадуть струмкам.
І велич цих походів неповторних Історик їхній передасть вікам.
Відзначить він, що добрий був ужинок: У надрах пнів і в затінку грибів Руді забрали тисячі личинок,
Щоб виростить із них своїх рабів.
Удій медовий весь як є, без втрати, Від них крилата власниця прийма.
Бо тут крилаті лиш аристократи — Рабам на крила жадних прав нема.
їх рабовласники чотирикрилі Навчать вмирати в безумі атак.
Та прийде час: в кривавому горнилі З рабів отих народиться Спартак.
І вчинить бунт у яблуневім листі, Поділить між рабами сіру тлю.
Та вже вечірні сутінки імлисті Готують шлях новому королю.
46


Він вийде із безкрилих...
Богорівні В громади викраде собі права,
Щоб освятить в’язниці та катівні.
В серцях загасне іскорка жива.
Бунтар для них тепер не однокашник. Не треба їм ані свобод, ні прав...
І сам я запалю отой мурашник, — Хай кажуть там, що Бог їх покарав.
1966
47


***
Не треба. Благаю, не треба Облудних, маскованих слів.
Десь там, поза мурами неба, Наш перший цілунок зотлів.
Ти ласки шукала чи кари?.. Роками пливла в міражі.
Стоять поміж нами примари — Невидимі, чорні, чужі.
З порожніми в грудях серцями, Галантні, в краватках нових... Були вони завжди мерцями,
Хоч грали дотепно живих.
Та тільки ударило громом, — Спурхнули...
Стоїш ти сама.
А що називалося домом —
Як дим, відлетіло.
Нема.
1966
48


***
Не радію рослинній буйності По ярах та зелених схилах.
Не обдуриш, —
набачився в юності, Як дерева ростуть на могилах.
В землю падали ми зеленими,
Та катів не благали в болях.
Юнаки проростали кленами, Шелестіли юнки в тополях.
Не радію пагінню буйному, —
Знаю, чим поживилось коріння... Накажу соловейку чуйному Шанувати мої боління.
Хай ковтає світанки росяні, Переробить їх в горлі на пісню, — І усе, що прийшло по осені, Переграє на молодість пізню.
1966
49


***
В хатині глиняній, мов у печері,
Моє дитинство весело текло.
Босоніж взимку бігали за двері, —
Бо чобітків ні в кого не було.
Писати вчились на камінні в балці, Вбираючи у себе світ живий.
Збивали часто кострубаті пальці,
А злазив ніготь — відростав новий.
Я не жалів свої побиті ноги:
Біг на світанку, — біг до забуття, — Приймати Сонця вранішні пологи,
Щоб День на руки взяти, мов дитя.
А над Алчевським уночі горіла Вогнем вульканів шлякова гора.
Вона мені дитяче серце гріла,
Немов світанки подихом добра.
І, може, через те я маю нині Цілком достатньо світла для очей,
Бо виростав у глиняній хатині,
В якій ніколи не було ночей.
1966
50


***
Я пам’ятаю: біля цього дота В осінньому смерканні полягла Із полку нашого найкращого рота...
А дот стояв, немов гірська скала.
Наш кулемет розпечений аж булькав, Коли його водою облили...
А нині шампіньйон — волога кулька — Проріс крізь товщу сірої скали.
На білу крихту не поставлю п’ятку І не зірву її, щоб кинуть в рот... Молюсь на тебе, миле грибинятко,
Яке розколює безтонний дот.
1966
51


***
Хтось нами зварює всесвітні шви. Життя — це полум’я у автогені.
Чи то спроможні пояснити ви,
З яких світів до нас приходить геній?..
Можливо, між космічних полонин Пасуться інші вівці, —
хто це знає?..
І, може, Сонце — тільки селянин,
Який овечу шкуру виминає.
Нас, мабуть, потягнуло б на грозу, Якби ми світ могли побачить повно.
А геній — тільки Сонця хворий зуб, Який болить,
болить невиліковно.
1966
52


***
Є в душі моїй такі пружини,
Що за мною дідько б не поспів: Можу стати кущиком ожини Чи дорогою серед степів.
Я лежу дорогою земною,
І приємно так мені лежать,
Чути, як співають наді мною Ті, що вранці йдуть на сіножать;
Як дзвенять веселою ходою Ті, хто звідав поцілунків мить; Як на бочці з чистою водою Дід Кирило в поле прогримить...
Та оті, кому я не повірив,
Хай пудову виставлять свічу, — Все одно впізнаю лицемірів, Наскрізь їм підошви пропечу.
1966
53


РОЗМОВА З СОНЦЕМ
Сонце!..
Я мушу поговорити З тобою відверто,
Як вчила мати.
Я не напрошуюсь У фаворити,
Бо змалку не вмію Спину згинати.
А, може, слід уточнити, —
Не змалку
(Бо це правда наполовину), —
Відтоді, як смерть У залізнім кавалку Наскрізь мені Продовбала спину.
Відтоді,
Як серце пропахло димом В сліпому,
Кривавому потороччі, —
Я можу бути Лише побратимом Кому завгодно, —
Крім Чорної Ночі.
А для схиляння Ти мусиш обрати Поганців, що шепчуть Молитви невірні.
На цьому ми й зійдемось,
Сонце-Брате, —
Вільні,
Розковані,
Непокірні...
54


І підем по світу, Бійці-ветерани,
І світ заніміє у здивуванні; І геть поховаються Вбогі тирани,
Немов блощиці В щілини диванні.
І словом, що крає Ліпше від бритви,
Ми не зачепимо їх, безпорадних.
Нехай шепочуть Свої молитви В гаптованих лжею Лівреях парадних.
Бо нам нічого
Від них не треба, —
Все нам дала Променева мати:
Є досить волі,
Є досить неба,
Є досить сили,
Щоб світ тримати!
1966
55


***
Небо, страждаючи, зорі народить, Муками струсів наповниться Вічність. Мудре страждання облагородить Наших незрілих думок пересічність.
Райдуга, мов терези всесвітні,
На тарілках неземної роботи Білі сади розгойдавши у квітні, Виважить наші гріхи й скорботи.
Краплі світанків заграють у листі,
В хмарах відчиняться брами сині. Будемо світлі, будемо чисті —
Ніби народжені тільки нині.
Там, поза хмарами, кров’ю заграви Небо пливе — мов задумлива мати. Кров невмируща вливається в трави, Щоб відродитись і знову страждати.
Мудре страждання...
Нічого, крім тебе, Не освячу степовою росою.
Світлу красу добуваючи з себе,
Ти невситимість гамуєш красою.
Може, колись розпізнає наука Правду на дні філософської чаші:
Все — це мука...
Одвічна мука, —
Та, що народжує радощі наші.
1966
56


***
Линьте римовані стріли,
В далеч Нової Епохи.
Тих, кому все зрозуміло,
Я не шаную нітрохи.
їх вікова обережність Вчила тихенько жити.
Що їм ота Безмежність?
З неї штанів не пошити.
Ані загнать у ворота,
Ані стовкти у ступі,
Ані покласти в рота,
Ані зварити в супі...
Зрілих думок незалежність — Це підозрілі мотиви.
Вжитись душею в Безмежність Ще не було директиви.
Скажуть такому: Бога Слід вшанувати дарами, —
В кров розбиваючи ноги,
Він побіжить до храму.
Тіло зневаживши тлінне,
Рай занебесний вподоба —
І упаде на коліна,
І набиватиме лоба.
І на причілку дому Хрестик поставить невміло... Знову йому, як нікому,
Буде усе зрозуміло.
1967
57


ВІВЧАРКА
У двір мій забрела руда Морозного, засніженого ранку,
Така безсила і така худа,
Що ледве-ледве доповзла до ґанку.
Здавалось, подих в ній уже зачах.
Не ворухнеться, — лиш беззвучно плаче. В її вологих, жалісних очах Було щось дивовижно несобаче.
На ребрах вовна — мов торішній мох. Сусіда мовив:
— 	Негодяща псина...
Але за місяць ми уже удвох Ходили до міського магазина.
Всі дивувалися, коли вона В зубах носила кошика додому.
А інколи була, мов ніч, сумна.
Куди зникала потім — невідомо...
Верталась. І, як водиться в собак,
Мені лизала руки винувато.
Якби на мене хтось підняв кулак,
Могла б його на шмаття розірвати.
Та якось я втікачку підстеріг.
Вона сиділа на горбі крутому.
Внизу — чужий паркан, чужий поріг. Хазяйка з відрами ішла додому.
Вона коромисло зняла з плеча,
Покликала мою руду приблуду.
О, 	як чкурнула та навтікача!
Цього я довго, мабуть, не забуду.
58


А жінка розказала: в цім дворі Її ще цуценям усі любили.
Носила в школу пранці дітворі.
Та якось незаслужено побили...
І ось, — як бачите...
Не в довгий час Прийшов до мене жвавий парубійко. Сказав, що ходить у дев’ятий клас. П’ятірка — з мови, алґебра — на двійку.
Але хлопчина в тім не бачить зла, — Збирається до коваля в науку...
Вівчарка неквапливо підійшла,
Хвостом крутнула і лизнула руку.
Вона пробачила! Бо він прийшов Її перепросити — не карати.
Лишився слід хлоп’ячих підошов Та на душі болючий смуток втрати...
Я знов іду на заповітний горб,
Щоб здалеку побачити вівчарку,
Коли вона вагу школярських торб Несе врочисто до шкільного парку.
1967
59


***
Ген місяць пливе над рікою,
Як в дзвоні розгойдане било. Уже не дістанеш рукою Волосся, яке ти любила.
Уже не накрутиш на пальці...
В душі закипає отрута.
Коріння верби — мов шупальці Застиглого в темряві спрута.
Ворушиться лист під ногами, Жене його вітер-загреба.
А місяць пливе над лугами.
І стогне душа ген до неба.
1967
60


***
У час прозрінь, падінь і струсів, У час вагань і дозрівань Я те пізнав, що знати мусів Іще в свою донецьку рань.
Збагнув, яким струмком лінивим Текли мої скупі рядки.
Неначе був я негативом,
Де чорне й біле — навпаки.
Хто в пошуках себе не зрадив, Той знайде істину саму:
Який туман на мозок падав І звідки взявся, і чому?..
З усіх бійниць іржаві стріли На нас націлені були.
Ми починали і старіли Серед облудної хвали.
Я відшукав свої причали,
Та з неба не зірву зірок:
В моєму віці вже кінчали,
А я роблю лиш перший крок.
Та я ще викочу гармати.
Якщо заржавіли, — тоді Наймусь шляґбавми підіймати: Нехай проходять молоді.
1967
61


ДУХ РУЙНУВАННЯ
Може, ти, вихід знайшовши підземний, Замаскувавши диявольський профіль, Вкотишся песиком в запічок темний,
Як підкотився пан Мефістофель?..
Може, рогатий, хвостатий, кудлатий, Десь осідлавши дерева голі,
Ти у хурделиці будеш волати,
Жертву свою виглядаючи в полі?..
Все це простіше: обличчя подвійне Бачу в солодких словах пустомелі.
Звив ти для себе гніздо надійне В авторитетному чудо-портфелі.
Те, що згине на осінньому лані, — Буде лукаво і весело грати Пташкою в зведенні, цифрою в пляні... Ходять без ратиць живі бюрорати.
Ходять без ратиць...
І люди, як люди. Кожен собі вимага шанування.
Навіть не знають, що завше і всюди Служать злостивим богам руйнування.
1967
62


***
Зорі місять, місять без упину Кожну душу — трепетку, живу.
Лиш зформує плоть якусь клітину — Час її міняє на нову.
Ми згоряєм, наче порох в жерлах,
Щоб дзвеніти знов стальним клинком.
І за кожним шлейф клітин відмерлих, Мов за реактивним літаком.
Я живу у шелестінні гілки,
У ранковім гомоні ріки.
Тіл моїх в земному вітрі стільки,
Що зібрати можна у полки.
І щороку під Великим Возом Все в мені — моє і не моє.
Тільки розум — незрадливий розум — Наше «я» комусь передає...
Я живу, вселяючись у клени,
В пружну кров соснової смоли,
Щоб полки, зформовані із мене,
Все моє у людях зберегли.
1967
63


***
Сонцем зробись на хвилину, Спробуй побачити тіні... Добру і чесну людину Точать гріхи незмінні.
Сонце не бачить Ночі.
Добрі і чесні люди, Глянувши в будні очі,
Не помічають облуди.
Ніч не побачить Світила. Злодій не вірить в чесноти. В нього свої мірила Радости і скорботи.
Сонце схрестивши з тінню, Зле поєднавши з добром,
Я віддаюсь умінню Вірити навіть кобрам.
1967
64


***
Коли земне, — святе й трагічне, — На Місяць вийде з корабля,
Загляне в дзеркало космічне,
Себе вивчаючи, Земля.
Все вивірить, мов ткач основу,
Немов ливар своє лиття, —
І заніміють люди знову Перед загадкою життя.
В потоках світлового вітру Блакитний диск — Земля стара —
У небі висить, мов палітра,
Де Сонце фарби розтира.
Вдивляючись у кожну риску,
Помітять люди чорну тінь:
Пливе по голубому диску Комета вікових болінь.
В ній зібрані людські страждання, —
0 скільки, скільки їх було!
Там Дантів стогін і волання,
1 лихоліття, й темне Зло...
Являючи нову прикмету,
Людина з місячних морів Геть відведе оту комету,
Щоб страх земний перегорів.
65


Тоді*) увійдуть в наші груди Нові, незнані почуття.
І вже не по-земному люди Полюблять Землю і Життя.
1967
*) Ця строфа була перекреслена в оригіналі.
66


***
Нагадуй лісам і долинам
Ти, вітре, — незримий гінець, —
Що світові ген поза млином Іще не кінець;
Що в жорнах полтавська пшениця — Для щастя далеко не все;
Що в цинкових відрах вдовиця Два сонця несе;
Що донька у неї — неначе Із юности мати сама —
В холодному запічку плаче,
Бо пари нема;
Що Сонцю у вічному русі Болить невесела весна;
Що є у людей за Марусю Велика вина...
І всі директивні папери Блюзнірством здадуться умит&.
Ба, навіть досягши Венери,
Ті смутки не змить!
1967
67


АКАЩЯ
На схилі кам’янистому Росла вона, стара, її цвітінню чистому Раділа дітвора.
В голодний рік, приречені, У смерті на межі Ковтали ми напечені З її суцвіть коржі.
Тяглись руками кволими, Бо душу голод мне.
З'їдали вкупі з бджолами Суцвіття запашне.
Між мандрами та бійками Під стовбуром отим Ми стали парубійками З характером крутим.
Коли довкола тучами Плив териконний чад, — Під гронами пахучими Любили ми дівчат.
Іду собі, насвистую До місяця-серпа...
А на святу Пречистую Тут слухали попа.
Тоді сюди громадою Ішло старе й мале... Добром оте пригадую І забуваю зле.
68


Умію грюкнуть здачею, Тугенький на сльозу,
Бо я своєю вдачею Не схожий на лозу.
Усі оці турбації Дались мені взнаки.
Від матері-акації Дістались колючки.
1967
69


***
Ти хочеш раю — Такого краю,
Де мудрі всі?..
Є непідсудні Космічні будні В земній росі.
Напни косинку, Ходім в росинку, Мерщій ходім.
В росинці —
роси, Луги й покоси, Веселий дім.
Сріблисті феї Тобі лілеї Вплетуть до кіс. Все пурпурове, Нове, казкове —
І дім, і ліс.
А в тому домі Нас невідомі Ждуть чудеса.
Бо навіть зорі В небеснім хорі Лише роса!..
1967
70


***
Десь Ніч вимагає у Сонця мій мозок:
— 	Третина у ньому — моя неподільно. Третина — твоя. Ні претенсій, ні позик. А в іншій третині ми житимем спільно.
Там сутінки будуть, там буде утома. Там буде велике кохання між нами.
І ти будеш вдома, і я буду вдома,
Щоб разом радіти синами і снами.
1968
71


***
Серед зими розтанув сніг —
І знов заворушились трави.
Не дбаючи про сенс і право,
В бруньки весняний сік побіг.
В корі черв’як зашарудів.
Повірило земне коріння:
Пора почати сотворіння Нового листя і плодів.
І, 	може, лиш дуби старі Когось повчали в день туманний: Цей світ химерний та оманний — Лиш хитрощі в смертельній грі.
1968
72


***
З долини, де часу воли ліниві Гойдали Розум в тихому візку,
Пішов орач на галактичні ниви,
Де зорі — ніби зерна в колоску.
А телескопів лупоокі вежі Ворушаться у темряві нічній:
Невже Земля самотня в цім безмежжі І цілий світ належить тільки їй?
Невже увесь той шал, усі стихії Гриміли задля того у віках,
Щоб звабно тріпотіли штучні вії У краль, чий розум в шпильках-каблуках?..
Щоб сатанинське крісло осідлавши,
З’явився знову чорний пуп землі І гнав людей, — як це бувало завше, — Туди, де смерть прислужує імлі?
І холодок шкребеться поза шкіру:
Хто ми — лиш підлітки чи мудреці?
Чи ти пізнав оту всесвітню міру,
Де ми лише творіння — не творці?
А небеса, мов таємнича маска,
У душу зазирають з висоти.
І по щоках сама Безмежність ляска:
— 	Пора нам визначить,
хто — я,
хто — ти.
Мені не треба, щоб в церковнім хорі Ти упрівав з огарком у руках.
73


Але та велич, котра творить зорі,
Живе чи не живе в твоїх думках?
Якщо твій рай обріс перенним пухом,
А циркуляр — твій бог і твій кумир,
Якщо твій дух з моїм не злився духом, — То ліпше йди в дідівський манастир.
1968
74


ЗАСУРМИЛИ ВІТРИ
Засурмили вітри, об сосну розбиваючи крил?, Зачастили до саду зайці з помертвілих лугів.
То зима у степах вікові фоліянти розкрила.
А дерева — мов знаки на білій сторінці снігів.
Лиш замовкнуть метілі — і, в кожен вдивляючись атом, Зорі шлють на хати дивних снів мовчазну течію. Місяць ходить за вікнами лисоголовим Сократом І обмацує простір, приймаючи сповідь мою.
Він мені заповів, щоб розслаблену втомою душу Я зібрав у кулак і заснути не смів ні на мить. Бо у хмарах нічних, потрясаючи води і сушу,
Із далеких висот вогняна колісниця гримить.
Час глибинних борінь, коли серце не знає достоту, Що нового народить ота занебесна стріла.
Ще до неї не звикли. І входять у кожну істоту Світлі хвилі Добра, нерозвідані сутінки Зла.
Це ще треба в собі замісити. І треба пізнати.
Та не знаю, чи встигну. Не спи, моя душе, не спи... Засурмили вітри. Під кудлатою шапкою хати Не вгасає вікно. І голосять зимові степи.
1968
75


***
Ти, мамо, прийшла в сновидіння В рядні — не в парчевому злоті: Обходиш свої володіння В глибинах синівської плоті.
Навчи мене сумнівів, мамо, Вдихни в мої ночі тривоги:
У світі не просто, не прямо Розбіглися долі-дороги.
Врятуй від повчань лжепророка, Що видимість має за суще.
Яви для незвичного ока Коріння світів невмируще.
Нехай занебесного руна Шукають новітні бувальці,
Спіралі галактик, мов струни, Торкають божественні пальці.
Віддавши весь простір гігантам, Що ходять від неба до неба, Дозволь мені линути квантом, — А більше нічого й не треба.
1968
76


***
Чи прокленем, чи возвеличим Ми, солоніючи від поту,
Оту непізнану істоту,
Яку історією кличем?
Чи занімієм з горя-жалю,
Коли, не знаючи кордонів,
Вона кістками мільйонів Знов нашкребе свої скрижалі?
Навіщо їй оці страхіття?
Ми — полум’я в її горнилі Чи, може, атоми в чорнилі — Півслова за одне століття?
Ну що ж, — нехай...
Аби із жита Колись відсіялась полова.
Якщо прийшло оте Півслова,
То, значить, є для чого жити.
1968
77


ЗАБУТА МОГИЛА
В минувшині, за років пеленою,
Давно зотліла воскова свіча.
Чого ж ти, мертвий, встав переді мною? Хіба мені живих не вистача?
Я сам умирав за отими лугами.
Ховав братів, яким хотілось жить...
А тут плита, зачовгана ногами,
Що випадково на шляху лежить.
Цей камінь не засмучує нітрохи,
Бо вже минуло років понад сто,
Як жив дворянчик за царя Гороха,
Не геній, — просто так собі ніхто.
Чому його у тридцять п’ять не стало, — Кому до цього діло в наші дні?
Тут ставлять клунки, ріжуть хліб та сало. Під возом б’ються зв’язані півні...
Ти, певне, був тендітний та недужий,
Із діда-прадіда аристократ.
Та я чомусь до тебе не байдужий,
Хоч ти по класу ворог, а не брат.
Я ніби облетів чужі сузір’я І після довгих мандрів та борінь Знов повернувся на старе подвір’я,
Де вже змінилось кілька поколінь.
Нехай тебе не ображають клунки І мови грубувата простота.
Навіщо зводити старі рахунки?
Поглянь — селянка Пушкіна чита...
78


Не вік нам, грішним, торохтіти возом, — Усі ми будемо отам, де ти.
Але за те, що нас єднає Розум,
Я ладен сам під камінь цей лягти.
1968
79


НА ДАМБІ
Біля будки кленовий лист Вже вкриває іржа руда.
В будці мешкає бульдозерист, — Дамбу глиняну догляда.
За дверима дубок молодий, — Ще рости йому і рости.
Вечорами кудлай рудий Завива на церковні хрести.
Вітер клени чубаті стриже.
Жар осінній в долоні беру.
...Та невже,
та невже,
та невже
Я у Бабиному Яру?
Баба, Баба...
Що за одна?
Все поглинув могильник-час.
Вже ту Бабу ніхто не зна, —
Є лиш назва...
Та й годі з вас.
До світил промовляють півні. Обважніли кущі від роси.
Я іду...
І здається мені —
Чую з глинищ хрипкі голоси.
І зненацька із урвищ крутих,
Де пульсує коріння живе, Потрапляю в оточення тих,
Хто по ріках підземних пливе.
80


— Мамо, дай весло, — Вигребу в село...
На млині старого Мойше Весело було.
— Доню, потерпи.
Виглянь у степи.
Хуторянські молодиці Пробують серпи.
А чи я, чи ти, —
Мусим догребти.
І не зрадять, і порадять,
Як там утекти...
Хустка на траві.
Голова в крові...
— А куди ж тікати, мамо? Ми ж бо неживі...
Наростає в деревах свист. Впали перші краплини дощу. Кличе жінку бульдозерист, Щоб на стіл подала борщу.
Баба, Баба...
Разок зубів І хустина квітчаста на ній.
А у кошику повно грибів... Гриб шукає старий перегній.
Він інакше не здатний рости: Є нещадний закон боротьби... Чесний розуме, захисти, — Ми ж бо люди, а не гриби.
1968
81


***
Усе, чому колись діди служили, Сьогодні — мов пір’їна у крилі.
Хтось натягнув на Місяць наші жили, Щоб потім зав’язати на Землі.
А в жили ті погнав живу вологу, Зробивши кров’ю море-океан.
Рука на Місяці, на Волзі — ноги.
І це тепер — немов один Іван.
Та пам’ятай, окрилений жагою, —
Цього не можна обминуть ніяк: Ворушиться у тебе під ногою Твій годувальник —
дощовий черв’як.
Якщо його в чорноземі не стане, — Лани тобі плодів не принесуть.
Тож обережніше ступай, Іване:
Тепер ти — Велетень...
І в цьому суть.
1968
82


***
Що сталося? Чи Сонце другим боком Зненацька обернулось до людей?
Вони на себе ніби ненароком Сьогодні подивились іншим оком, — Пробилось вільне слово із грудей.
Хто покрутив оту небесну прядку,
Нитки з якої тягнуться до міст?..
Словник той самий, та не в тім порядку Слова стоять, — немов на іншу грядку Зернятко впало і пішло у ріст.
А дехто, — ніби равлик із віконця, — Лякливо дивиться на все і всіх.
Ті равлики сховались в оболонці І залишилися по той бік Сонця: їм нас не видно, нам не видно їх.
1969
83


***
Я розгубив категоричність,
Я поміркованість несу:
Приймаю місяця ліричність — Відбитих променів часу.
Хай не своє, нехай відбите, Жовтаве, а не голубе...
Та глянь, яке він платить мито За право бачити тебе!
Крізь листя кидає червонці,
І не прості, а золоті.
Таких ти не побачиш в сонці, Бо вдень вони уже не ті.
Він душі миром сповиває, Ріднить у трепеті ночей,
І «лапки гусячі» сховає Навколо дорогих очей.
Впадуть умовності останні, Відчують руки плоть земну,
І у великому єднанні Дві тіні зіллються в одну.
І хоч нічого тут нового Не бачить місяць поміж трав, Та сам він створений для того, На чому завжди світ стояв.
1969
84


***
Мені казали космонавти,
Що Космос — діло не просте.
І те, що із дитинства знав ти — Усе не так, усе не те.
У спектрі радіо-проміння Так пломеніють небеса,
Що Сонце неживою тінню Над головою повиса.
Воно — немов би чорна дірка Чи то старий, іржавий щит.
І чорним цвяхом кожна зірка У морі полум’я стирчить.
Тож, мабуть, істина висока,
Яку ти бачити хотів,
Залежить від природи ока,
Не від реальности світів.
1969
85


***
Щось не так. Щось мене без добра залиша Навіть в нашім достатку та згоді.
Розкажи, не ховаючись, чесна душа:
Як ти бачиш себе у природі?..
Думай, душе, — якщо ти ще маєш думки. Будь сама своїм вищим секретом.
Кинь гадати, небого, що це на віки Визначається мудрим декретом.
Та коли твою совість вказівка втіша І надійна твердиня цитати, —
Душе, душе...
Чи справді ти людська душа, Якщо здатна про це не питати?..
1969
86


ХАОС
Як небо без землі І як земля без неба,
Так я в холодній млі Караюся без тебе.
Я мовити хотів Не про закони руху —
Є хаос почуттів,
Є темний хаос духу.
Хоч прийдуть до злиття Дві статі неодмінно,
Та хаос під життя Вже підкладає міну.
О, 	клятий дідуган З обличчям божевільним!..
Я не терпів доган —
Я прагнув бути вільним.
Великим жить хотів,
А не вужким обніжком.
Та хаос хихотів,
Як Гном, під нашим ліжком.
В порушення всіх прав Він, як і личить Гному, Небесне відібрав,
Зіткнувши на земному.
Тепер в холодній млі Я сам-один, без тебе,
Як небо без землі І як земля без неба.
1969
87


ВІДВАГА
Не то, что мните вы, природа:
Не слепок, не бездушный лик —
В ней єсть душа, в ней єсть свобода,
В ней єсть любовь, в ней єсть язык...
ПО. Тютчев)
Розкладати вогнище і підпалить себе, Щоб ворогів пекла твоя зневага,
Злетіти димом в небо голубе —
Із чим ота зрівняється відвага?..
Та є відвага більша за оцю,
Хоч тут ні хмизу, ні вогню не треба. Вона відома тільки мудрецю:
Безстрашно прозирати далеч неба.
Вступити з цілим Всесвітом в двобій — Лиш він і ти, і геть авторитети!..
В його тканині чорно-голубій Вгадати пульс майбутньої плянети.
І там, де плине морок світовий,
Де телескопи бачити безсилі,
Пізнати рух, пізнати дух живий,
Відчути розум в кожному світилі.
У темряві, коли земля засне І все живе замовкне до світання,
Знов пережить велике і хмільне Єднання з Вічністю —
живе єднання.
Сузір’я оглядаючи нове,
Неначе рибу, що попала в ятер,
В матерії, де вічний рух живе,
Побачити світів єдину Матір...
88


І, 	обійшовши небеса круті,
Тобі підкажуть велемовні грози: Нема відваги більшої в житті, Аніж відвага Тютчева й Спінози.
1969
89


***
У заполярному тумані,
Де спомин душу холодить,
На піднебесному вулкані Прозорий велетень сидить.
Він сам — туман чи, може, гало, Чи, може, вічности душа...
Його палило і стругало Те, що добу не прикраша.
Не врятували запоруки,
Хоч він народи врятував.
І пам’ятник йому за муки Іще ніхто не скасував.
Та Сонце скульпторів не ждало, Ту постать врізало в туман.
Як пам’ятник, могутнє гало Серед снігів до неба встало,
І п’єдестал йому —
Вулкан.
1969
90


***
Душі убогі, душі багаті —
Як тут пізнати, в кого яка? Зійдемось, друзі, сядемо в хаті — Хай суперечка,
Хай нелегка...
Велич духовну міряти треба Тим, що пульсує в материках: Скільки у слові сховано неба,
Скільки чорнозему У рядках?
Скільки вогню ти вдихнув до фрази, Котра з душі проганяє сон?..
А на тріскучі,
Спрацьовані гази Годі казати,
Що це —
озон.
1969
91


***
І невагомі, і прозорі,
Умиті вітром небеса Бувають у людському горі, Немов диявольська яса.
Незрозуміла туга в серці,
І важко дихать, важко жить... Що знає риба в тім озерці,
Яке під кригою лежить?
Вода, а не гранітні глиби —
В ній все просте, своє, земне... Та марні намагання риби Пробити небо крижане.
Вона вдихає часто, дрібно І жде: аби скоріш весна.
І тут потрібно, тут потрібно... А що потрібно — хто це зна?
1969
92


біла сторінка
Біла сторінка — віконце в душу,
Через яке заглядає небо.
Що я сьогодні повідати мушу,
Щоб не втрачати право на тебе?
Де відшукаю, де роздобуду Слово, що ходить пружно і дзвінко? Грішні і праведні кличуть до суду Совість мою — непочату сторінку.
Серце й кістки перемісить робота, Котра здається комусь легкою.
Хтось там незримий — таємна істота Хоче водити моєю рукою.
Десь він цитати ретельно тасує Зранку й до ночі в химернім застінку. Та не силкуйся, добродію, всує —
Ти не одержиш мою сторінку.
Хочу небесного, прагну земного.
Тим, хто рушає в морози тріскучі, Видам її —
загортайте ноги І намотайте зверху онучі.
Радощам вашим і вашим скорботам Треба не тільки хліба й заліза.
Хай та сторінка пропахне потом, — То є для мене найвища віза.
І поверніть її, добрі люди.
Клятви високої я не порушу:
Завтра вона вже не білою буде — неї поезія прийде в душу.
1969


***
Коли ти у небо вдивляєшся зірко І землю ворушиш руками старими, —
Від кожного пальця до кожної зірки Я помічаю нитки незримі.
В посуху чи в сіру осінню хвищу Ти тільки до Сонця ідеш на пораду.
А хтось там шукає інстанцію вищу, — Понад його неосяжну владу.
Та як би не тішило їх словоблудство,
З них кожен Заверне до тебе на ниву.
Бо руки твої — це коріння людства,
Що тілу й душі добуває поживу.
Чорнозем, у пальцях твоїх перетертий, Напоять опівдні дощі прозорі.
Останнього вирока — жити чи вмерти? — Ви разом виносите:
ти і зорі.
1969
94


ХУТОРЕЦЬ
Я знову тут...
Який же грець Через кущі Й соснові пні приводить знов у хуторець, Що змалку марився мені?
Оті побілені хатки Народ гостинний заселя. Козуля тут прийма з руки Людські дарунки, мов теля.
Тут навіть хуторська Яга,
Що зранку сварку почала,
Для мене мила й дорога — В якім добрі немає зла?..
Студент Федько-мотоцикліст З обличчям, як натерта мідь, Тут має дивовижний хист —1 Не так у вуха торохтіть.
Десь у науках нелегких Живе кирпатий лісовик...
Та є тут звуки, до яких Мій слух і досі ще не звик.
Іду по вулиці, іду.
Скрегоче бляха між тинів — Це хуторяни у саду Так відганяють кабанів.
І скрізь оте добро висить — Бідони, цебрики старі,
Щоб диких друзів ненасить Не зловживала у дворі.


Тут над хатами нависа Дим розмальованих печей І так синіють небеса,
Що вам не відвести очей.
А уночі брязчать тини —
Курей шукає хитрий лис.
І 	дітям сняться дивні сни,
Що вже давно перевелись:
Остання відьма на мітлі, Остання мавка поміж пнів — Для них не вільний на землі Вже навіть простір наших снів...
Люблю тебе, мій хуторець — Жива душа оцих борів.
Як мало для людських сердець Таких лишилось хуторів!
1969
96


***
Недавно я в траві побачив натюрморт: Змія вдивлялася в жарину кавунову, Немов шукала там невидимих аорт,
Мов пізнавала Всесвіту основу.
Від кавуна кудись в’юнилась колія — Напевне, він упав з чийогось воза.
В тупій безтямності крутилася змія,
Мов знак запитання, зміїна поза.
І, зачарована, в бадилля відповзла.
Лежав кавун, як полум’я бездонне, — Немов оте Добро, що темних духів Зла Роззброює усмішкою мадонни.
1969
97


МАМУТ
Ніч була немов із міді кута, Сходив місяць над горбами стріх.
І вела мене моя спокута —
Мій прадавній, первородний гріх.
Шаруділи білки серед глиці,
Дятель вдарив дзьобом і затих. Думав я про сосни та ялиці,
Що померли від гріхів отих.
Йшов, на очі опустивши брови, — Все це вельми мучило мене.
Саме тут і вилізло з діброви Чудисько незграбне і страшне.
Ліс не вимагає дарчих грамот — Йди у нього і живи, й люби.
Але як тут оселився мамут — Грізний мамут нашої доби?..
Гупав так, немов пекельний чобіт Світ земний під себе підібгав,
А його палеозойський хобот Знову жертви з лісу вимагав.
Ген знічев’я знищив осокора, Загасив берізку, мов свічу.
Ну, стривай, неправедна потворо,
Я тебе до розуму привчу.
У мені, напевне, в ту годину Незбагненна сила ожила,
Що над звіром підняла людину, Відокремивши добро від зла.
98


Як і СЛІД старому троглодиту,
Я гукнув, спинившись перед ним:
Хто тобі дозволив тут ходити?..
Брязь по фарах чимось кам’яним.
Звір запахкав, заревів щосили,
Потім вигукнув, сліпий од ран:
__ Дядьку, а навіщо ви розбили? Це ж таки державний автокран.
Ах, державний...
Та по тій химері Уявилися мені дядьки,
Що, зібравшись у старій печері, Вигрібали з вогнища кістки.
Хоч регалій тут шукати годі, —
Ні мундирів пишних, ні знамен, — Це були вожді сивобороді,
Пращури народів і племен.
Добрі люди...
Справді добрі люди,
Бо в століттях думали вони:
В кожного онук і правнук буде,
В правнуків — сини...
І знов сини...
Перший уряд...
Я стою між ними У ведмежій шкурі —
Зам чи зав...
Голосом із нотками сумними Промовляю:
— 	Уряд наказав!..
1969
99


***
Я не знаю початку, не бачу кінця —
Ніби вічно у Дантових ріках пливу І чекаю світань, і шукаю взірця,
Щоб по ньому настроїти душу живу.
І, здається, із неба чи, може, з води,
Де у скелях запінився білий прибій,
Хтось говорить мені:
— 	Не шукай і не жди. Те, що маєш, синам передати зумій.
1970
100


БІЛЯ ГРУБИ
Мені випало якось по селах Поділля у лиху заметіль мандрувати.
Я побачив, як пильно згрібає вугілля У холодному запічку мати.
Змалку долю мою підхопили вокзали,
Та чому саме тут, — я не знаю, —
Стільки доброго серцю моєму сказали Чорні крихти донецького краю.
Щось було незвичайне в морозному січні Та у тім, як гула хуртовина,
Як отут біля грубки у герці одвічнім Зустрічались Природа й Людина.
Від зимового вітру потріскались губи,
Мерзли пальці від холоду злого.
А біляве хлопчисько горнулось до груби, — Мов себе я побачив малого.
Пригадалось дитинство, веселощі й біди Та могили в камінні рудому,
Де мій батько лежить, а навколо — сусіди, Що колись не вернулись додому.
Ні життя в них, ні смерть не були героїчні їх накрило обвалом породи.
Та чомусь тільки нині, в далекому січні,
Я побачив їх оком природи.
Так побачив, немов би на рідні могили Оком Сонця поглянув достоту.
Сонце й зорі далекі мені освітили По-новому ту звучну роботу.


В хату вдерлось минуле велично і грубо, — Вмить забулося, хто я і де я.
А білявий хлопчина стояв біля груби,
Мов розкований син Прометея.
Щось високе, захмарне просилося в груди,
У душі залягаючи свято.
Є стихія і воля...
Є хаос і люди...
Тільки люди...
Та як це багато!
1970
102


сон ПРО ВИКРАДЕНУ ІСТИНУ
Я так ішов, що збив до крови ноги,
Я за собою спалював мости.
Нових надій, нових думок пологи Могла прийняти лиш єдина ти.
Минали дні, минали довгі ночі.
Гнітила душу неба темна хлань. Приходили до мене поторочі,
А ти жила по той бік всіх чекань.
Питав у долі: хто ж ти є для мене — Кохання, Віра, Істина чи Зло?
Хто вкрав тебе?..
А серце б’є шалене: Знайти, звільнити, що б там не було!
Карався, марив, пік себе залізом.
Та якось ти привиділась мені Над сонцем, що сідало поза лісом,
В зорі вечірній, у її горні.
Пливла ти на обпаленій хустині,
Як біла хмарка, вільна і легка,
Без плоті, наче марево в пустині, Прозора тінь, що втілення шука.
Забувши враз про голод і про спрагу, Лечу туди, де образ твій встає.
О, 	як ти вірила в мою відвагу,
У бездоганне лицарство моє!
Ти не ридала, не стогнала глухо, — Лиш зойк горів у глибині очей:
— 	Звільни мене від неживого духу, Яким висушує мене Кащей.


В імлі ночей і ранків солов’їних,
У старовинній кузні серед хащ Я меч кую на шість голів зміїних,
Що викидають полум’я із пащ.
І викував. І відшукав печеру.
І гупаю у браму:
— 	Гей, Кащей!
Виходь на чесну прю, бридка химеро.
Ти ще не втратив полум’я, ачей?..
Розверзлась брама. І померла казка.
Я падаю в безодню з висоти.
— 	Ви на прийом?.. Перепустку, будь ласка. Вони приймають рівно з десяти.
Вони приймають?.. О, лихе поріддя!
Він хто у цьому пеклі — зам чи зав?.. ...Кащей погладив пишне підборіддя,
Мені рукою в крісло показав.
КАЩЕЙ:
Сідайте, прошу. Будемо відверті.
На зайву чемність не марнуймо слів.
Оце той меч, що для моєї смерти Кували ви на шість моїх голів?
Я:
Оце той меч! І тут твоя могила.
І не зализуй лисину свою.
Я знаю: ти — дракон, пекельна сила.
Тебе я мушу знищити в бою.
104


КАЩЕЙ:
Наївні спроби! Скільки вас, крикливих,
З часів Єгипту вірило отак,
Щ0 я лиш полум’я з голів лякливих у ваші груди кидати мастак.
Чого ти, власне, хочеш, чоловіче? Навіщо стільки галасу й огуд?..
Я:
Покликати на всенародне віче Тебе, щоб звершився останній суд.
КАЩЕЙ:
Останній?.. Ха! Ще тих останніх буде, Як зір у небі. Я — жива Пітьма.
Я той, без кого зледащіють люди.
Я — Зло, без котрого Добра нема.
Я:
Ти бачиш світ застиглим та незмінним. Ну що ж, Пітьма не знає каяття.
Ти Істину змертвив диханням тлінним. А я прийшов, щоб дати їй життя.
Тут пахнуть кров’ю стіни і долівка.
До зброї! Позмагаймось у бою.
КАЩЕЙ:
Ба, Істина — це вишколена дівка.
Бери її!.. Без бою віддаю.
105


Я:
...І я впізнав тебе. Коли я гримав В залізну браму, де живе Кащей,
Ти підшивала справи за дверима,
Від цифр не відриваючи очей.
Ти старанно складала звіт про сало, Добуте в пеклі, де вогонь курів,
Про внески профспілкові од русалок,
Про видоєних відьмами корів.
І пальчики правиці молодої,
Що прагнули роботи, сонця, злив, Завищували цифри про надої, —
Аби Кащей Безсмертний похвалив.
А десь було життя звичайне, чесне —
Хто бджіл розводив, хто лани орав,
Хто гупав молотом...
Та чи воскресне Твоя душа для цих буденних справ?
Тебе в полон взяли чорти й поганці. Ходімо, Істино, в життя земне.
ВОНА:
У райчистилищі сьогодні танці.
Ти краще завтра визволи мене.
І ратичками так зацокотіла,
Що вся перетворилась на луну.
Пурхнула в простір, як душа без тіла, — І я ураз прокинувся від сну.
106


Стою в пітьмі, хитаючись, мов п’яний. Колись в оточенні я так стояв.
А меч...
Він справді є. Він дерев’яний. І це уже не сон...
На жаль, це яв.
1970
107


***
Я люблю над рікою каміння, Гордо сповнене власної суті.
В нім природа являє уміння Воскрешати обличчя забуті.
Ніби душу природи багату Про далеке минуле питаю.
І неждано вигукую:
— 	Тату!.. Той, кого я ледь-ледь пам’ятаю.
1970
108


19 грудня 1972 року
Ні сніжинки...
Парує земля на узгір’ї І туман виповзає, мов зрима душа —
Та душа лісова, що в дідівськім повір’ї Край оцей таємничий для мавок лиша.
Що ж, на старість і я уже став забобонним,
Вже й для мене туман цей — не просто туман. Чимось дихає він предковічним, бездонним,
Що не знає в собі ані зрад, ні оман;
Що закутує серце в стареньку хустину,
Котру кинула мати із горніх світів...
І питаю себе, прихилившись до тину:
А чи став ти володарем власних чуттів?
Може, та, що в далекий, засніжений грудень Породила тебе, не в землі спочила.
Ген сріблиться коса, надимаються груди — Виступає з хаосу, наче жива.
І у хаосі раптом ознакою ладу
Встають сосни до неба, а звідти, з-за хмар
Всю гармонію світу, усю її владу
Сонце вишле на землю, як радісний дар.
І 	стоятиме мати, мов щойно воскресла,
А за нею між сосен — рожеві мечі.
Може, то не мечі — може, зоряні весла,
Що до сонця спрямовують човен вночі?
109


ФАНТАЗІЯ
І
Я жив колись у лісовій криниці, —
І слухав грім, і споглядав зірниці, Вдивляючись у вічко голубе,
Що високо горіло наді мною.
Тоді я вперше упізнав тебе, —
Ти в світ отой вкотилася луною.
Була ти гомоном грози чи пісні.
Я враз відчув жадання благовісні. Збагнув: це ти, моя єдина, ти!..
Осяяний, я улучив хвилину —
І на могутній поклик висоти Тобі навстріч у небеса полинув.
1 ти постала в сяєві, — постала,
Мов чиста грань небесного кристала, — Крилата, світла, як легкий туман,
Що заливає простір неозорий.
Твоє обличчя і тоненький стан Серпанок повивав напівпрозорий.
2
Кружляли ми, розкохані та вільні,
Живі краплини, душі неподільні,
Не знаючи, години чи літа Переорали світ космічним плугом І котра нині ера проліта Понад степів та вод блакитним пругом.
Та якось ми зачули: там у полі Хтось тяжко стогне в голоді й неволі.
110


І випалена нива помира, у спразі гинуть недозрілі зела.
Темніє в тріщинах земля стара, ддов на могилі мати невесела.
Ми враз упали краплями на ниву.
Вона зідхнула вільно та щасливо, д нам відкрився таємничий світ,
Який ховається в стеблі та листі.
Вже не кришталь, а чистий малахіт Вкриває гори та шляхи імлисті.
Зоря, що дивиться у груди хмарам,
В твоїх очах горить зеленим жаром. Течуть із гір смарагдові річки,
Стоїть зелене сонце серед неба...
Та тільки пожовтіли колоски —
Заграли коси золотом у тебе.
З
Віднині ти серед живого плину З краплини обернулась на зернину.
Чи слід казати, що оте зерно Тепер людиною повинно стати?..
Ще є, кохана, в келихах вино.
Ще не погасли імена і дати.
Не зникли кривди й грішні пересуди — Адже ж ми люди, ми поки що люди! Та знаю: вдарить заповітний грім,
Мій дух повернеться в стару криницю І житиме у маренні сумнім,
ІЗ неба виглядаючи зірницю.
111


У тій зірниці ти прилинеш знову.
Щоб донести мені небесну мову.
І ми, крилаті, рушимо туди,
Де зорі нам уже лаштують кладку.
І в шумі вітру, в клекоті води Той шлях живий повторимо спочатку.
24. 	VI. 73.
112


ВІДПОВІДЬ
НА ЗВИНУВАЧЕННЯ В БОГОШУКАЦТВІ
Я чую гнівні вигуки навколо:
Ти ж нашу владу підпирав плечем.
Ти ж комуніст...
Ти ж ветеран, Миколо.
Як став ти, друже, богошукачем?..
Що ж, відповім...
Тому, що, мабуть, зроду Мені окрема сяяла зоря.
Не тільки церкву — ви й саму Природу Позбавили святого вівтаря.
А я не міг...
Осяяння раптове
Мене спинило: є у ній святе!
Бо творчу силу вигнати, братове,
З глибин природи — діло не просте.
Від Бога нам не варто ждати позик — Живімо світобаченням новим...
А хто ж тобі подарував твій мозок?
Хто мертву землю заселив живим?
Матерія! — рече наука строга.
Та я питаю вас, товариші:
Хіба ж вона убогіша від Бога?
Де ж ви взяли, що в ній нема душі?
О 	ні, такого не казав Спіноза.
А ви своє: нам треба далі йти,
Куди? У прірву?..
Ні коня, ні воза
На тій дорозі вам не вберегти.
113


Утвердивши матерії первинність,
Ви навіть Сонце мертвим нарекли.
І це вже не наука, а тваринність, —
Сліпа повзучість хижої імли.
Цього не приймуть ні дрозди, ні трави,
Бо люблять і вони життя своє.
Хто навіть Сонце позбавляє слави,
Той батькові у бороду плює.
Коли б ви знали, як пече ця втрата,
Як гіркотою налива плоди!
Бездушний світ — це витвір бюрократа,
А Леніна не плутайте сюди.
Ми молимось отим бездушним планам,
У котрих слова щирого нема.
А Сонце сходить над дідівським ланом — І жах його за внуків обійма...
Та не хвилюйтесь — я цілком здоровий, Хоч не дрижу за те ні перед ким,
Що бачу світ не язиком корови,
А зрячим духом —
Звільненим, людським!
Святиня в грудях — це ота відпора,
Що у бої веде на повний зріст.
І не колись,
І не лише учора —
Я саме нині справжній комуніст.
25. 	VI. 73.
114


НА РОЗКОПКАХ
Ген риють землю і знаходять зруби Та сірі крихти давньої золи.
І мимоволі ворухнуться губи:
Ці стіни наші пращури звели.
Чому ж вони в землі? Якої сили Над цим житлом потоп колись пройшов? Чи люди стільки глини наносили, Зчищаючи її із підошов?..
Нічого нам не скажуть про потопи Збережені у лаврі письмена.
І доказів не знайдуть землекопи,
Що то стихій безжалісна вина.
Було життя. В його буденнім плині Цей берег підіймався з року в рік.
Бо плин людський підвищує долини А гори згладжує до рівня рік...
Помруть фортеці. Мов дрібну полову, Розвіє вітер славу нетривку.
А дім живий — це тільки Рідне Слово, Одна твердиня на твоїм віку.
І я шукаю, я щодня шукаю:
Де ж корінь мови, що дала «Кобзар»? Чи, може, разом з ним до цього краю Вона прийшла як неба щедрий дар?..
Та віднайти оту живу основу Нам допоможуть крихітки золи:
Повір землі, яка формує мову В товстих шарах, що люди нанесли.
115


О, 	скільки їх пройшло! І скільки крові Пролито в землю українських міст!..
У кожному збереженому слові Життя народного одвічний зміст.
Було усяк — і сонячно і хмарно.
Пливли віки то лихом, то добром.
Якщо ж ти мову втратив — значить марно Пролинули століття над Дніпром.
Вона — це власнісь вікової кручі І неба, й Сонця, і зелених нив.
Вона дала тобі слова жагучі,
Щоб ними ти прийдешнє боронив.
26. 	VI. 73.
116


ЩИРІСТЬ
Понад щирість людську, понад слово правдиве Ані радости в мене, ні щастя нема.
Що було б, якби з нами лукавила нива Чи прийшла замість літа підступна зима?
Хай тобі залишається хитріст єдина, —
Як створити живе із металу і скла...
Не тому ти не мавпа уже, а людина,
Що навчився ховати думки та діла.
Світло прямо іде — без лукавства і зради. Морок нишком плазує у тиші німій.
Не тому ти людина, що вмієш на вади Звабний глянець покласти у блиманні вій.
І піднятись над іншими. І затоптати
Все, що просто зростає — як зорі живуть...
Ти людина тому, що із власної хати В небо шлеш нелукавої думки могуть.
Не впадаєш у розпач з невдалої спроби, Повним серцем приймаєш хулу і ясу.
Ти людина — для тебе дешеві оздоби Не затьмарять нещадної правди красу.
Я те звідав не раз: важко бути відвертим — Ще посланці пітьми павутину снують...
Ти людина тому, що умієш померти,
Якщо мовити правду тобі не дають!
27. 	VI. 73.
117


***
Філософе з чарівними очима,
Із добротою в глибині зіниць!
Ще є в нас, люба, крила за плечима, Що не дозволять нам упасти ниць.
Я стільки втратив!..
Від тієї втрати
Пече у серці незагоєний шов...
Та, мабуть, Бог не прагнув покарати, Раз я тебе, просвітлену, знайшов.
Хай багатіють вправні романісти,
З томів будують паперовий мол. їм, неборакам, треба пити, їсти Та няньчити казенний ореол.
Вони не знають, що у Леті втопли, Хоч слава в них широка і гучна.
А ми зумієм жити на картоплі,
Зате не втратим чесні імена.
Горить, бринить між нашими серцями Добута в зорях полум’яна нить.
Аби ми стали чесними борцями,
Що здатні шлях безумству припинить.
Ще в людях оживають троглодити — Не вмер потік печерної імли...
О 	люди, люди!..
Як вас розбудити,
Щоб ви до Сонця очі підняли?
Як оживити ті ріденькі сходи,
Що засихати почали давно?
118


Як пояснити вам, що без свободи Не зійде в душах вогняне зерно?..
Ходім, філософе...
Бо десь пізніше
Ми всі провалимось у ніч глуху. Сковороді іти було трудніше —
Йому ж бо ти не стрілась на шляху.
26. 	VI. 73.
119


ЛЕЛЕКА
Ну чого ж ти, лелеко, Утікаєш від мене?
Ген гніздо недалеко —
Там, де стріха зелена.
Там, де стріха дірява Зеленіє від моху,
Вже літать на галяву Вчаться дітки потроху.
Я їм неба готовий Прихилить до землиці...
Чом твій погляд раптовий Холодніший від криці?
Чим тебе знепокоїв — Громом сфер, літаками,
Чи тривоги накоїв Суєтними думками?..
А лелека цибатий Обізвався з-під клена:
— 	Краще спробуй не дбати, Мій земляче, про мене.
Чи повірити зможу Тим нещирим турботам? Бачив я загорожу — Стогнуть люди за дротом.
Вони Бога благали,
Крил у мене просили.
Із німого загалу їм злетіти несила...
120


дні птаха, ні звіра це заманюйте, люди: Вам не буде довіри, Доки волі не буде.
Я злечу понад клени — Та й лови серед неба... Аніж дбати про мене, Краще дбайте про себе.
19. І. 1974.
121


***
Хтось тисне з хмар на землю, тисне люто, А ми повинні небо підпирать.
З чужинських стріл вливається отрута У нашу кров, коли йдемо на рать.
І небо падає в холодні трави,
Коли нас братство в землю зарива.
Лише у зорях відгомоном слави Звучать востаннє мовлені слова.
А там, дивись, ідуть сини змужнілі І знов беруть на плечі небеса.
І в їхньому натрудженому тілі Жага світів далеких воскреса.
І стогне мати, породілля-мати,
Живим світам даруючи дитя...
Лиш той, хто вміє небеса тримати,
Пізнав достоту, що таке життя.
19. І. 74.
122


ПІСЛЯ БОЮ
__ Проклятий світ! — я мовив після бою% Коли побачив трупи у траві —
Чому Я мушу втішитись тобою,
Не знаючи, ми — мертві чи живі?..
д соловейко щиро і нескупо Почав своє — війни йому нема.
І я подумав: то були не трупи,
Бо тут повинна вмерти смерть сама.
Тріщало під підошвами галуззя А сонце ліс виповнювало вщерть...
Немає в світі більшого безглуздя,
Ніж вірити, що нас чекає смерть.
Природа не глумиться над синами:
У Сонце, — в хату зоряну свою, —
По лезу променя пішли над нами Усі, хто ліг в недавньому - бою.
І тільки той, хто цілив нам у спину,
Щоб ми зненацька з бою не втекли, Сліпим чортам місив криваву глину І дудлив самогонку з-під поли.
А потім удовиці у віконце Гатив прикладом:
— 	Гей, налий, стара!.. Його не приймуть ні Земля, ні Сонце — Такий іще до смерти помира.
19. І. 74.
123


***
Ой, наковталися горя ми, Начудувались химерами!..
Дихати хочу зорями І захмеліти озерами.
Згиньте, недобрі привиди — Беріївські прислужники!
А шахраї та паливоди,
Йдіть прибирати жужники.
Цю материнську плянету ви, Кров’ю і потом напоєну,
Дайте любити поетові,
Дайте любити воїну!
Дайте любити, леліяти Пішому й славному вершнику — І по-земному мріяти,
І по-небесному вершити.
Дайте упитися вродою Гордою та щасливою...
Дихати хочу свободою,
Сонцем хмеліти над нивою.
19. 	І. 74.
124


БОГИ І ЛЮДИ
По-різному молилися Природі:
Одні над нею Бога вознесуть,
А хтось — такого більше у народі —
В ній розпізнає материнську суть.
Лише царі не кидали гонитву,
Що, мабуть, перейняли в чортів:
Святі чуття, закладені в молитву,
На себе кожен обернуть хотів.
Та хоч царя над світом цим убогим Підносили, мов сонячне дитя,
Усе ж помазанник той перед Богом Людиною лишався за життя.
Один лиш раз живого, а не мощі, Наставив Богом історичний плин.
І мармуровій постаті на площі Вклонятись мусів грішний землянин.
А скульптори йому шукали пози,
Щоб ви впізнали Бога простовіч.
З погрозою чи навіть без погрози За нього голови летіли з пліч.
Рабів замучених вбивала варта А голод навіть велетнів боров.
Людське життя ні шеляга не варте — Скрізь по кар’єрах кам’яніла кров.
І загуло над гнівними синами,
Зриваючи фальшиву позолоть:
— 	Хай краще цар небесний править нами, Аніж боги, що мають людську плоть!..
125


...Та не ловіть капканами старими Поета, як малого школяра:
Було це, люди, в стародавнім Римі, Коли йому вмирать прийшла пора.
20. 	І. 74.
126


содом
1
Вп’ялись, як воші у старий кожух, у тебе, Земле...
Плодимось без міри... Нової ми не осягнули віри д Божий образ вже давно пожух.
Уміємо смоктати кров земну І в пащі двигунів її вливати.
Плянета стогне, ніби хвора мати,
Що в дітях не зазнала талану.
Річок нема — є стоки нечистот.
Лісів нема — самі сміттєві купи.
Лежать колоди, мов холодні трупи,
Та бовваніє на галяві дот.
А проти нього сотні мегатонн Громадяться в таємних арсеналах.
Один удар, один смертельний спалах —
І потече розтоплений бетон.
Та ми, закохані в цей хижий світ,
Самі себе вважаємо богами.
І 	хоч немає грунту під ногами,
В чужі світи готуємо політ.
Що ми туди зумієм донести?
Як у солдатиків прем’єрам грати Та як поетів кидати за ґрати,
Щоб їх навчили розуму кати?
Навіщо глум держаників тупих
Світам, що десь кружляють понад нами?..
127


Не стали ми для Всесвіту синами:
Ми тільки рій метеликів сліпих.
2
Танцюй, гуляй! Завалимо ліси Бляшанками та битими пляшками.
А хтось захоче гратися полками,
Хіба ж ти заборониш, не даси?
Перед Кінцем свій виявити хист Повинен кожен — все, що ніс від роду. І кожен мусить мати нагороду — Диктатор і священик, і садист.
А маєш хист в терпінні, то ж катам Дозволь натішитись кривавим тілом.
І шпикам теж дозволь зайнятись ділом, І злодіям, і табірним хортам.
Гуляймо, пиймо — хто вино, хто кров. Терпи плянето, — страднице убога.
Адже ж ніщо не пропадає в Бога:
Тут вимерло, а там воскресло знов.
З
Останній барель нафти — і тоді Відкриється нікчемність, а не сила. Реклями, бари, металеві крила Помруть, мов іскри в крижаній воді.
Позаростають траси між долин І спорожніють мертві хмарочоси.
Поем та Біблій непотрібні стоси Палатимуть у свисті хуртовин.
128


Можливо б, кара обминула ця,
Коли б не наша нерозумна пиха.
І кожен в думці прикидає стиха:
А скількви ж залишилось до Кінця?
Чи вистачить на карнавальні дні Вина і затишку в містах Европи?
Хай після мене голод чи потопи —
Про те вже дбати іншим, не мені.
І часом заздриш звичаям бджоли.
Лисиця стане вісницею неба:
Вони ідуть на смерть, якщо це треба, — Аби нащадки на землі жили!
21. 	І. 74.
129


***
Мов злодій, власну хату обійду І попрямую в поле стороною.
Була — й нема...
Хтось у моїм саду Плоди зриває, вирощені мною.
Спритніший хтось, — такий, кому зоря Із гаманця в похмуру нічку світить. Холодним п’ятаком від ліхтаря Лягає промінь на вологі віти.
Чужий вівчар озвався на цепу,
Чуже обличчя виглядає з хати...
Даруйте, люди! В ніч оцю сліпу
Хто виграв, хто програв — не розгадати.
Домівки я позбувся за борги:
Правдиве слово нині не годує.
Чи друзі ви, чи, може, вороги —
Вам заздріти було б, напевне, всує.
Нема притулку — це ще не біда:
Десь є душа, що ночувати пустить.
У чарці заіскриться не вода І на столі в полумисках не пусто.
В розмові щирій душу відведу,
А вранці уклонюсь тому порогу,
Що допоміг забути про біду, —
Та й потихеньку вирушу в дорогу.
Мені на Бога нарікати гріх —
Я сам цю долю визначив для себе:
Коли обід, коли пустий горіх,
Коли за ковдру — лиш окраєць неба.
130


Хтось виведе у простір степовий А хтось гукне, щоб підвезти на возі. Та знають друг і недруг: я — живий І не марную віку у дорозі.
Щодня стрічаю обрії нові,
Для котрих треба серце розкувати. Живий!..
Але скажіть, чи ви живі,
Хто правдою навчився торгувати?..
22. 	І. 74.
131


***
Ми матері собі не вибираєм — Стареньку, вбогу маєш берегти.
На землях тих, які вважають раєм, Прийти у світ чомусь не здужав ти.
Там народився, де дідівське слово Вельможний хтось холопським охрестив. І тільки небо високоголове Твоїм пісням нашіптує мотив.
Припавши вухом до річок і суші,
Воно вслухається в думки незлі.
І марять душі, непокірні душі Прийдешнім раєм на оцій землі.
23. 	І. 74.
132


***
За вікном голоси, голоси —
То весілля вже третій день.
І, 	здається, на всі часи Сміху вистачить та пісень:
Грає скрипка та бубон б’є, Хтось запрігся в старенький віз. Давній звичай велить своє: Батька й матір народ повіз...
І чомусь до моїх грудей Підпливає нежданий сум:
Мені шкода оцих людей, їхніх радощів, їхніх дум.
Ніби й весело — їж та пий,
А чогось тут не вистача.
Так, напевне, шукає сліпий,
У якому кутку свіча.
Чи небесне, чи то земне (Не зумію вказати ознак), — Щось ми втратили головне, Щось у наших піснях не так.
Мов з пекельної вийшли смоли, Із якихось жахних лабет;
Мов би кров’ю недавно стекли, Мов би нам перебито хребет...
Та зненацька проскоче лоша, Наче вітром його занесло, — Стрепенеться моя душа:
Є ще коник І є сідло!...
23. І. 74.
133


ГЕРАКЛ I ПРОМЕТЕЙ
Цей давній міт у викладі новім Ви нині не почуєте ніде.
Отож я так його переловім,
Як Бог мені на душу покладе.
Стрясались гори, в тріщинах землі Зникали тіні вигнаних смертей, Коли Геракл трощив кайдани злі, У котрі був закутий Прометей.
Лежав орел, мов курка нежива — Клювати ребра не посміє знов. Підводилась освіжена трава,
З 	якої роси позмивали кров.
Щасливий люд виходив із-за ґрат, Дзвеніли всюди голоси дітей.
Тоді над горами, як брата брат, Обняв Геракла вдячний Прометей.
Пішли вони через гірські краї,
Ні стежок не шукаючи, ні мет. Співали птахи їм а бджіл рої Для них у дуплах відкладали мед.
І теплий дощик хлюпав навкруги, Немов потоки зоряних вістей.
І море билося у береги...
Та раптом зупинився Прометей
Прометей:
Було, здається. Краще помолись.
134


Геракл:
Невже ти, брате, вже не Прометей?.. Людська свобода вища від молитв. Для нас немає щастя без борні.
Ми знов людей покличемо до битв І скрізь твої запалимо вогні.
Святі вогні...
Вони ж твої, твої!
В них людство еру впізнає нову.
Прометей:
Яка свобода?.. Я забув її.
Та й без вогню якнебудь проживу...
Кружляли чорні круки, — не орли, Над горами, що білі від снігів.
А Прометей вернувся до скали І сам себе прип’яв до ланцюгів.
їх рвав Геракл,щоб друга повести До Сонця, мов пробуджене дитя.
Та Прометей звертав на ті мости, Де не було ні волі, ні життя.
Отак донині десь вони живуть, — Ані життя немає, ні смертей, — Геракл, що кличе в невідому путь,
І крукові покірний Прометей.
Та не судіть мене за травесті —
Бо я несу не глузд а гіркоту... Шляхи круті а ланцюги товсті І цербер не дрімає на посту.
24. І. 74.


ПРОРОК
То ніч над нами чи істота чорна?
На це ніхто б відповісти не зміг.
І крутиться Земля, неначе жорна,
І зорі перемелює на сніг.
А десь хмільні й розморені, як завжди, Майбутнє нам віщують в напівсні.
Ті блюдце крутять пальцями, ті з «Правди» Вичитують пророцтва голосні.
Я ваші мудрі хати обминаю Та книги, що затерті до дірок.
Мені навіщо? Я віддавна знаю Дорогу, котру витоптав пророк.
Він до лісництва ходить через луки,
Щоб коням на ніч кинути сінця.
Йому лошиця нюха чорні руки І грають жаром очі жеребця.
А він покличе голосом пропитим —
І, 	мов з-під снігу, з’явиться лоша.
Кобила вдарить кованим копитом — Дитину годувати поспіша.
І хоч постава у старого п’яна,
Тверезо мовить коням чи мені:
— 	Попалять нафту — вернеться пошана До вас, мої гніді та вороні.
Рости, мале! Зроблю тобі підкови І шаблю для онука нагострю.
Ти, коню, ще послужиш козакові,
Іще зустрінеш у степу зорю...
136


у стайні запах кізяка та поту А в сіні дихає привільний степ.
І 	відчуття таке, немов достоту Я повернувся у далекий неп.
Мете хурделиця — мов у долоні Хтось кида перемелених зірок.
Я знаю: буде так, як хочуть коні, Як нам п’яненький віщував пророк.
24. 	І. 74.
137


СУД СОВІСТІ І
Приходь, старий, і ставши знов Замурзаним дитям Пізнай біду, пізнай любов І все, що звуть життям.
Пізнай оте не для відзнак На цій землі, де ріс,
1 душу перемни отак,
Мов глиняний заміс.
Нехай вона палким клубком Живе поміж рядків —
То материнським молоком,
То кров’ю земляків.
2
Ворушить совість та біда,
Що й дотепер щемить,
І серце в полум’ї гойда —
Не відпуска на мить.
Де ті, хто був для нас хребтом, Для кривників — гроза,
Хто під чиновницьким перстом Не гнувся, мов лоза?..
Хто землю на плечах тримав І колос доглядав;
Хто все, чим жив, усе, що мав, Нам, скривдженим, віддав?..
138


Оті, хто знав, яка мета Нам душі підійма...
Є в тундрі вічна мерзлота, А їх давно нема.
Полки, дивізії...
Та ні! Населення держав Хтось у кривавому багні За мурами держав.
На тебе теж дививсь наган І протоколик був.
Та серед премій і доган Ти швидко те забув.
Ми світлі сторони життя Учились помічать.
Те легковажне забуття — Мов Каїна печать...
З
Не буде успіху в ході —
І це вже не на мить!
У хлібі кров і у воді — Тож як ту воду пить?
Як жити на кістках святих Серед зелених нив?
І як любити нам отих,
Хто з нами те вчинив?..
Рушай в далеку Воркуту, Знайди кривавий слід.
139


Лягай у вічну мерзлоту На десять тисяч літ.
Хай вірять, що тебе нема, Що ти помер уже —
Тебе живим земля сама Навіки збереже.
Виходь щороку з-під землі, Вставай то там, то тут —
І 	їх розбещених у злі,
Веди на Божий суд!
25. 	І. 74.
140


КОЛІР БРЕХНІ
1
Брехня рибалки — це поеми Чи казки течія легка.
Ми забуваєм, хто ми, де ми — Є тільки небо і ріка.
Спочинком серце колисати — Єдина в казочки мета:
Гачок хапає сом вусатий
1 доростає до кита.
Стрибай із висоти стрімкої, Веслом його, звірюку, бий...
Я знаю: у брехні такої Є добрий колір — голубий.
2
Та інколи вона, мов жорна:
Хоч постіль біла, ніби сніг, Брехня дружини завжди чорна — Вона гнітить і валить з ніг.
Помруть звабливості жіночі,
Не вернуть більше світлу мить... В брехні такої колір ночі,
Коли Господь у небі спить.
З
І все ж найбільша небезпека Не в цій брехні, бо є така,
Що зрада милої далека Вже не гнітить і не ляка.
141


Колись ти у нелюдській муці Відкриєш істини сумні:
Понад брехнею конституцій Нема страшнішої брехні.
Вона хова своє обличчя За пишним словом — через те На жертву і на подвиг кличе І в душах святістю росте.
Та в день один хитнеться небо, Злиняють обрії земні І прийдуть карою до тебе Жорстокі сумніви нічні.
Ти довго будеш їх бороти, Пізнаєш страх і каяття.
Та, зваживши всі «за» і «проти», Збагнеш, кому віддав життя.
Здригнешся у пекельнім колі,
Де промінь згас і день зачах, — І вся земля в кривавий колір Забарвиться в твоїх очах.
ЗО. І. 74.
142


ЦУНАМІ
1
Ну що той сон? Лиш тінь або мапа, Яка химери закликає в свідки. Нежданих кадрів хаотична гра,
Що невідомо випливають звідки.
І все ж ми з нього нехотя берем Думки та настрої в якусь годину... ...Я сам собі наснився вівчарем — Кудлатим псом, що стереже дитину.
Синіє здалеку старий вулкан,
Біжать до бухти океанські хвилі.
А тут — будиночок, рудий паркан І кущики, такі звабливі й милі.
То був мій світ. І я його любив,
Бо виріс тут з малого цуценяти. Ніхто мене не лаяв і не бив,
А на ніч завжди кликали до хати.
Хазяїн вранці зодягав мундир І йшов кудись...
А молода хазяйка Вбирала у світлиці. Спокій, мир І на сніданок добра пайка.
Дитя в колисці спало у садку,
Я біля нього вмощувавсь на чати. Хазяйка, сидячи у холодку,
Якісь там книги бралася вивчати.
Була вона, немов іскринок рій, —
З 	легкої хмарки виткана неначе.
143


Я задивлявся у обличчя їй —
1 почуття з’являлось несобаче.
Я їй молився...
Мій тривожний звук Котився далиною голубою.
У неї книжка вислизала з рук:
— 	Дитя розбудиш, Рексе...
Що з тобою?..
Як показати їй, що я не пес,
Що в грудях маю не звірячу душу, —
Що дивний смуток у мені воскрес,
Який під вовною ховати мушу?..
Господар мій живе на двох ногах,
Хоч ми вродились для одної служби, — Він щось там стереже на берегах...
Але для служби — це ще не для дружби.
Бо я чотириногий...
І тому
Німим повинен жити до загину.
Коли б не це, я б не віддав йому Мою царицю і мою богиню.
2
Та якось пружні поштовхи земні Мене вночі зненацька розбудили.
Я вуха насторожив — і мені Здалось, що падають гранітні брили.
Господар спить. Стирчить із кобури Те дуло, котре наганяє страху.
144


Тікають пацюки і догори Злетіли дружно голуби з-під даху.
Гуде земля. Вона гуде отак,
Що лапам боляче. Лише людина Того не чує — де їй до собак?.. Вставай, прокинься, люба господине!
Прокинься, бо прийшла страшна біда.
Я шкірою і лапами те знаю.
Зійшлись у битві суша і вода —
І той двобій усе переминає.
З
Я ковдру стягую. Господар б’є Ногою в ребра — ось тобі на юшку. Та скільки сил в зубах собачих є,
Тягну дитя з колиски за пелюшку.
Вони кричать, погрожують мені,
А я у двір — і там поклав дитину. Зненацька гримнув постріл у вікні —
І ніби довбнею влучив у спину.
— Іване, що ти робиш? Схаменись.
— Та він сказився. Щоб дитя із дому... Ледь встигли з ґанку вибігти униз,
Як стіни й дах упали серед грому.
Із хат сусідніх паленим несе, —
У них пожежа...
Стогони, докори...
Та я ж бо знаю: це іще не все, — Рятуйтесь, люди! Поспішайте в гори.
145


Гарчу і гавкаю...
Повзу туди,
Де в горах почало уже світати.
За нами вал солоної води Прийшов на звалені паркани й хати.
4
А небо затягнуло на грозу —
Десь, мабуть, знов збирається цунамі.
Та ми вже в горах...
Глибоко внизу —
Розбиті кораблі, дахи та брами.
Реве в міжгір’ї здиблена ріка.
Гримить, вирує далина безкрая.
Мене бинтує лагідна рука,
Мені хазяйка в очі зазирає.
Хтось вогнище розклав. Якась їда В людей знайшлась.
Димком запахло в горах А мій господар вовком погляда,
Немов би я — то найлютіший ворог.
— Облиш собаку. Сам уже, як пес.
Звари чогось...
— А що ж тобі варити?
Коли зросте на камені овес,
Тоді вертайся — будем говорити.
Мені аж холодно від слів отих.
Чи він пробачить їй такі образи?
Господар встав. На вилицях крутих Пересмикнулися бугристі м’язи.
146


— Женеш? За віщо? Всіх поглинув вир. Ти пса кохаєш більше...
— Ні, Іване.
Там є ще люди! Пес — не дезертир. А ти...
— Можливо, Рекс тебе догляне?...
Вона мовчить. А він — таки пішов. Оглянувся, прошепотів щось люто.
І тільки тихий хрускіт підошов За скелею було ще довго чути.
А біля мене з супом казанка Поставила бабуся невідома.
— Нагодувати слід рятівника.
Коли б не він, ми б залишились дома.
5
Можливо, то не сон?..
Лежу в півсні І ниє кулею пробита спина.
Чомусь бентежно й радісно мені.
А поруч ти — врятована дитина.
Хіба ж я мало вихопив з руїн Таких, як ти, на фронтових дорогах?.. Черемха прихилилася до стін,
Вирує сік у галузках вологих.
Поза вікном шумить зелений світ,
У вічі дивиться ранкове небо.
І ниє рана...
їй десятки літ,
Та й досі ще нагадує про себе.
147


І я, мов пес, горнусь тобі до ніг —
Мов пес, що раптом здобуває мову.
І все, що я тоді сказать не міг,
Тепер ладен повторювати знову.
Нехай не так. І, може, це не те, —
Бо, кажуть, занудився без роботи.
Алеж у серці щось людське росте —
Тож вислухай мої гіркі скорботи.
Усюди ті, що мають стерегти Когось від когось. І усіх від Бога.
Немов би раптом вимерли хорти,
Та мусить жити десь душа-небога.
Тож пси переселилися в людей —
І всі ми стережем себе від себе.
І вже не знаєм, гавкіт із грудей Чи слово вирветься таке, як треба...
Вставай, голубко. Світ іще не вмер І слово наше якось животіє.
Я ніби став людиною тепер.
А як не встиг — з’явилася надія.
Та хоч не знаю, хто я, — пес чи ґном, — Але кажу: не можна жити снами,
Бо відчуваю всім своїм єством:
Ген котиться небачена цунамі.
Гарчу і гавкаю...
І десь мені Готують кулі, що пронижуть груди.
І цілить хтось у мене в напівсні.
Хто він?
148


Хто я? Де пси?
Де справжні люди?!..
29. І. 74.
149


РАДІОЗОРЯ
Наша цивілізація так багато випромінює радіохвиль, що, за свідченням астрофізиків, Землю сьогодні здалеку можна переплутати з радіозорею.
Ми молимось біля екрана,
Неначе біля вівтаря.
Земля внизу — кривава рана,
А з неба — радіозоря.
Крізь хмари та вербові крони,
Через луги і сіножать Офелії та Дездемони Радіохвилями біжать.
Спурхнувши із якоїсь хвильки (Схоласте, був провидцем ти!),
На кінчику твоєї шпильки Танцюють ангели й чорти.
Плянета схожа на корову,
Яку ми доїмо щодня,
Щоб кинуть образ, кинуть слово.
А що в них — правда чи брехня?
Здобуток чи, можливо, кара?
Що збережуть від нас віки?..
Вже голоду страшна примара Бере в полон материки.
Дивлюсь, як світ спливає горем,
Шукаю сенс отих зусиль:
Чи ми себе не перетворим На мертвий плин радіохвиль?
150


І 	легковажним примхам вірні, Геть випивши снагу земну,
Вже не тілесні, а етерні, Полинемо у далину.
І 	десь про нас промовить гірко Загиблих гір старий знавець:
— 	Іще одна радіозірка:
Себе спалила нанівець.
3. 	II. 74.
151


***
Всі ми хворієм нині — Тіло й душі в лишаї.
По небесній драбині Сам Христос поспішає.
Він — онук гречкосія, Син батьків невеселих. Йди, маленький Месія, Бий у дзвони по селах.
Хай розвидниться всюди, Хай відступить тривога. Йди, Месія, бо люди Прагнуть Слова живого!
4. 	II. 74.
152


***
Вже в тебе випадають зуби — Порозумнішати пора.
Сиди тихенько біля груби, —
Хай рана гоїться стара.
Ти все зробив, що міг зробити — Були атаки та бої...
А де й кого сьогодні вбито —
То вже болячки не твої.
Іще лишив тобі чимало Зелений світ, весняний гай.
Зорею небо в роси втало —
Йому служи, йому співай.
Душею злийся з небосхилом,
Свій дух за обрії веди І все, що звав святим та милим, Утверджуй в серці назавжди.
Та вірний тій потребі добрій,
Я раптом в грудях чую крик:
Хтось навпіл роздирає обрій,
Немов на покуті рушник.
Хтось темний Сонце загортає В сукно єфрейторських онуч А потім нам його вертає,
Немов для душ важкий обруч...
Тож вибачай, привітна грубо,
Що знехтував тепло твоє:
Обруч на душах, — вісник згуби, — Погріти рани не дає..
5. II. 74.
153


ДОРОГИ
Молюся вам, оті дороги, Донецькі, чорні, кам’яні,
Що ранили дитячі ноги І лікували у стерні;
Отим стежкам, які водили По мінах у ворожий тил,
Щоб вибухав, де ми ходили, Живий бузок а не тротил.
Тепер оте напівдитяче,
Окопне, давнє, лісове,
Сопілкою у грудях плаче, Сльозою по щоці пливе...
Молюся вам, дороги пізні,
Де радість є і смуток є,
Де, зрікшись неживої пісні,
Я серце обновив своє.
О, 	скільки тут було капканів! Хоч це, здається, не війна,
Та поміж сосен і парканів Ховалась пастка не одна.
Отут живуть лавреати,
А там живе чиновний люд... Навчись брехати, щоб до хати Тебе покликав лизоблюд.
Тоді, дивись, тебе помітять. Благословляючи у путь,
В газетах праведно освітять І ветераном назовуть...
154


Молюся вам, святі дороги, Дуби, озера, комиші,
Де голос чесної тривоги Прокинувся в моїй душі.
Оновлений, туди рушаю З малим блокнотиком в руці, Де між зеленого лишаю Цвітуть в окопах чебреці;
Де сосни бронзові на схилах, І зосереджені, й журні,
Як монументи на могилах, Стоять у грізній тишині.
Мені вечірні зорі світять —
І легко дихать, легко йти.
Я певен, що вони помітять, Бо в зорях є живі брати.
6. 	II. 74.
155


***
В дитинстві бачив я на кладовищі:
З могил стовпи вставали вогняні.
Вони здіймалися все вище й вище —
І серце жахом зводило мені.
Хіба ж я знав, що вся Земля — могила?.. На Північ дивлячись, кашкет зніми:
Полярне сяйво підіймає крила —
Чи не з кісток страшної Колими?..
Хтось каже: остогидло те до біса.
Я ж оком кидаю за плуг земний:
Впаде полярне сяйво, мов завіса, —
І загарцює вершник вогняний.
Не буде шаблі у його правиці:
Із серця він метатиме вогні.
Кого попалять грізні блискавиці?
Кого оновлять в сонячнім горні?..
7. II. 74.
156


СОНЯЧНИЙ ВІТЕР
Сонце постійно випромінює в космічний простір густі потоки атомних часток. їхній рух називається сонячним вітром.
(Із підручника)
Ой ти, Земле, нещасна матінко,
Як нам зимно в німому затінку Від штиків за дротами колючими Та від мертвих дерев попід кручами!
А за хмарами, — десь понад нами, —
Лине, лине сонячний вітер.
Снять сузір’я космічними снами,
Розгортаються письменами —
Чуєш клич полум’яних літер?..
Ми писання того не бачимо —
В метушні живемо незрячими,
Мов руді мураші поміж травами...
Мудре Сонце, хлюпни загравами!
Враз полярне сяйво заграло У крилі променевого вітру.
Воскресає те, що вмирало, —
Дон-Кіхот підіймає забрало А Ван-Ґоґ відмиває палітру.
Не дзвеніть на шляхах кайданами,
Не кричіть голосами п’яними —
Під берізкою чи тополею Порадійте святою волею.
Досить крові та штурмів навальних, —
Гляньте: сонцем наповнились віти.
Встань, народе, відкинь сповивальник:
157


Йде визвольник і годувальник —
Дух космічний, сонячний вітер!
Ти вже, маляре, не за дротиною — Намалюй нам сонце дитиною.
Грізне небо не спрута щупальцями — Намалюй материнськими пальцями.
Вітер сонячний радо зустріне Той, хто душу, мов шибку, витер.
Не схиляйте у хмарах коліна —
Із граблями під стиртою сіна Пийте, люди, сонячний вітер!
7. 	II. 74.
158


***
Коли відлунює твій кожен крок І щось таємне мариться деревам,
Ти чув сріблистий передзвін зірок В морозну ніч у небі кришталевім?
Нехай ти сам ідеш, нехай нема Ні хати, ні душі над берегами,
Та зорі є — тож скаржитись дарма: Вони дзвенять у тебе під ногами.
Дзвенять у соснах і в твоїй сльозі, — Дзвенять, неначе величальний келих, Як бронзові дзвіночки на дузі,
Коли весілля котиться по селах.
А білі коні срібні віжки рвуть І гривами трясуть у непокорі...
Сиди в кутку, не смій рушати в путь, Коли не чув, як взимку дзвонять зорі.
8. 	II. 74.
159


ЯК СТАТИ ПОЕТОМ
1
Сьогодні всі уміють римувати —
Це нині не найважче ремесло.
Та є рядки, неначе груди з вати —
Не сіялось у них і не росло.
Але поет...
Ні, рими бездоганні Його іще не творять друже мій:
Як сіль у світовому океані,
В Природі розчинитися зумій.
Коли у серці здужаєш вмістити Жагу світил і спрагу солов’я
І 	кожен нерв зумієш приростити До рідних нив, —
ти скажеш: я — не я.
Не я...
Не хтось...
Можливо, тільки хмарка,
Що понад лісом вранці проплива.
Чи та ворона, що над полем карка.
Чи клен...
Чи річка...
Чи земля жива.
Тебе нема і не було ніколи —
Був світ...
А ти до нього завітав Краплиною, щоб оросити поле,
Малим струмком, щоб виповнити став.
160


Однаково, яку дадуть роботу:
Крутить скрипуче колесо млина,
Орати до дванадцятого поту Чи то гарчати псом біля вікна.
Між небом і землею розіп’ятий,
Ти не себе кохай, а землю цю,
Де стільки кривди й зла,
де кожен п’ятий Приречений померти від свиною.
Кров виплачеш — хай сльози стануть кров’ю, Гілками хай стають твої кістки.
Хай те, що називається любов’ю,
Твердіє, мов земні материки.
2
Вмирай, вставай і починай спочатку Вдихати душу в глину нетривку —
Аби на призьбі гралося дівчатко І ґелґотіли гуси на ставку.
Аби у лузі зацвіла калина І на подушку падала роса,
І знову мати народила сина.
А він — це ти...
А ти — земна роса...
Є світ. Є зорі. Є жага велика Себе побачити живим мазком На полотні, де атомність безлика Стікає материнським молоком.
Якщо ти полюбив оту потребу,
Тоді нема для тебе таємниць —
161


Ітимеш світом, рівний сонцю й небу,
Ні перед ким не падаючи ниць.
Вмістивши в грудях видиме й незриме,
Ти, соком зір напоєний міцним,
Забудь про ямби, про сонети й рими,
А просто Словом стань...
І тільки Ним!
Тоді ти враз навчишся римувати,
Так просто й легко, як цвіте земля,
Як вміє граючись щаслива мати В коханні зачинати немовля.
І стане вірш підковою і горном,
І воском, і гартованим мечем.
Для милої — цілунком неповторним,
Для материнських рук — твердим плечем.
9. 	II. 74.
162


ПРОБУДЖЕННЯ СЕРЕД НОЧІ
Я жив, як всі: гадав у цьому світі Є тільки насолоди — їж та пий.
А добру дівку маєш на приміті,
То ти вже цар, а не гультай сліпий.
Та вдарив день немов огненне Слово,
Що з неба падає, у груди б’є.
Усе мені відкрилося раптово —
Усе, що буде, що було, що є.
І те, що вічним бачив та законним,
За мить розсипалось, неначе тлінь.
Не став я богомольцем забобонним,
Та раптом плоттю обернулась тінь.
Проте вона істотніша від плоті,
Бо розбудила в мене інший зір —
Встає не у церковній сухозлоті,
А кришталевим храмом серед зір.
Тепер себе я поділити мушу:
Півсерця — в зорях, пів — у хижій млі. Неначе Бог забрав у небо душу,
А тіло залишилось на Землі.
І стогне тіло, мов у пащі звіра.
Караюся ночами, не засну:
Невже немає тих, для кого віра Дорожча від папуші тютюну?..
Ні хліба з’їсти, ні поговорити —
Блукаю лісом, ніби одинець:
Тут кожен дбає про своє корито,
Про хату скраю та про гаманець.
163


їм байдуже, що завтра з ними буде — Аби дали сьогодні перваку.
0 добрі люди, невидющі люди!
Хто нам тваринність прищепив таку?..
1 часом вийдеш в поле на світанку, Щоб помолитись на живу зорю:
Я ладен все віддати до останку,
Та ката й жертву як я примирю?
Як вийняти невидиму сокиру,
Що в черепі злочинному живе?- Як душу рабську, хтиву і нещиру, Повести в світобачення нове?..
Ти, Боже, дав мені нелюдське діло. Якщо не справлюсь, не клади вини, — Дозволь зарити в землю грішне тіло,
А чесну душу іншому верни.
И. II. 74.
164


***
Що вам сказати, мамо, Правиднице безталанна?.. Темрява ходить не прямо — В неї душа захланна.
Всюди пекельне рало,
Що вимагає покори,
Навіть шляхи заорало,
Навіть обстригло гори.
Маємо власну домівку — Отже Всевишній з нами...
Вже ми навчились корівку Пасти попід тинами.
Ріки пересушили,
Переробили природу — Тільки б нам душі лишили, Не вкоротили роду!
Темрява ходить не прямо — Є в неї пишне гасло... Горщика ставте, мамо,
Доки в печі не згасло.
12. 	II. 74.
165


ДЕНЬ, ЯКИЙ ЛЮДСТВО НЕ ЗАБУДЕ*)
Боже! Ти є в небесах чи немає? Вийшовши в поле, молюсь, як завжди, Силі, що землю в долонях тримає — Доброму Богові Сковороди.
Боже! Сьогодні достоту відомо,
Чом Ти мене у окопах зберіг:
Кривда вернулась до нашого дому, Лихо шкребеться на отчий поріг.
Лихо, яке вже, здавалось, померло.
Та не судилось його перейти:
В сонце націлились атомні жерла,
В серце вп’ялися колючі дроти.
Боже! Ти дав мені довгу відпустку Після розп’ять у гарматнім диму.
Та щоб душа не зотліла на пустку, Все, що належить, я гідно прийму.
Шепчуть дерева, віщує лелека,
Мовлять скорботні обличчя жінок:
Буде й для мене дорога далека — Буде і хрест і терновий вінок.
Все я прийму, бо повинен, бо мушу, Боже Тараса й Сковороди!
Дай тільки неба в натомлену душу І подорожник до ран приклади.
Ласки жіночої дай на дорогу —
Дотик долоні, сестринську сльозу І материнську недремну тривогу,
І затамовану в серці грозу.
166


Знаю, що зоряний дух переможе, Хоч понад стріхами темінь густа... Дай мені стати криницею, Боже, Там, де від спраги вмирають вуста.
13. 	II. 74.
*) 13 лютого 1974 року був висланий з Радянського Союзу О. Солжені- цин. *
167


БІЛЯ СТАРОГО ДУБА
Тисячолітні велетні-дуби,
В живу броню закована могутність! Скажіть мені, ви вільні чи раби —
У чому ваша сила, ваша сутність?
Я вас питаю нині не дарма —
Моя епоха до підробок ласа:
В самій істоті схована тюрма,
А зовні велич та дзвінка окраса.
Не ображайся, дубе...
Я прийшов Не для інспекцій — нам цього не треба. Я бачу на корі столітній шов Від блискавиці, що упала з неба.
На тій галявині, де я живу,
Бувають, друже, паперові бурі.
Гойдає вітер душі — не траву, —
З небес чиновних б’ють громи похмурі.
О-о, ті удари...
Скільки нас лягло Від блискавиць казенно-паперових!
Поміж столів навшпиньки ходить зло, Вишукуючи сильних та здорових.
Принюхується пильно до думок,
Збирає анекдоти й пересуди І, серце вийнявши, важкий замок З ключем в’язничним закладає в груди.
А я повстав... Зневаживши чини Та премії, та неживі газети,
168


Я викинув замки і ордени До їхнього чиновного кльозета.
Мій дух не вміє жити у ярмі.
Ліс під лінійку — кривда, не окраса. Ген сосни до бездушності прямі, Немов міліція біля Тараса.
Я дуб, а не сосна! Рука сліпа Мене крутила й корчила без ліку. Помру чи житиму, але стовпа Із мене не змайструєте довіку.
14. 	II. 74.
169


КАЛЮЖА НА КРИЗІ
Калюжо з кригою на дні,
З малим окрайцем неба!
А вже ж не море...
Та мені
Так легко біля тебе.
Щось рідне є в твоїй душі, В оцих рухливих колах — Чи вмерзлі в кригу комиші, Чи тіні кленів голих;
Чи сонні риб’ячі світи Десь глибоко-глибоко... Озерце миле! Чимось ти Скидаєшся на око.
У занебесний край здаля, З-за ґрат в’язничних наче, Тобою дивиться Земля, Тобою, грішна, плаче.
Хоч ти іще не течія,
Та я вже маю весла,
Бо ти —
поезія моя,
Що тільки нині скресла.
Відлига це чи то весна У повній силі й моці?..
А крига проступає з дна, Немов більмо на оці.
14. II. 74.
170


***
Помру під тином...
Тільки під яким — Під межовим чи за колючим дротом? Упившись поту смороду гірким,
Я землю гризтиму кривавим ротом.
Вже не почую скреготу заліз І чавкотіння табірної глини.
Та з неба з’їхавши,
Великий Віз Понад Дніпром тачанкою полине.
Піднявшись над голоблями зірок,
Я цілий світ своїм наповню болем —
І тихий, владний, мов Ілля-пророк, Громи вечірні викрешу над полем.
15. 	II. 74.
171


***
Стара бензинко! Кості освіти
Там, де траплялись каторжні привали:
їх вербували в шахти Воркути —
Наганами у ліжках вербували.
Малеча розповзалась по кутках.
— Та-ту-у-сю? — ґелґотіло на світанні.
А матері з бензинками в руках Оплакували подихи останні.
Напевне, Сталін гірко те зустрів —
Він, кажуть, також знався із журбою.
Та хто ж навчить старих професорів,
Як обшуки тримати у забої?
Все панове було —
«заготзерно»,
«Заготскотина»...
Та іще «Рабсила»...
— Раб... Раб... — в ганчір’ям заткнене вікно Осіння мжичка жовчно моросила.
Іване, Карпе! Я вас добре знав —
Моя матуся шила вам чумарки.
Ніхто з вас нашу хату не минав,
І часом не миналося без чарки.
Це ж ви останки батькові святі Внесли у дім на материнську плахту.
Поліг би й він у вічній мерзлоті,
Коли б раніше не ковтнула шахта...
Тож як повірити, що їх нема?
Виходить революція померла...
172


Від неї залишилася тюрма.
Та ше могили. Та гарматні жерла.
0 ні, не вірю! В тиші голубій Вони виходять на стару дорогу — Вертаються у батьківський забій,
Щоб разом з нами помолитись Богу.
Не тим іконам, що висять в кутку,
І, може, не Мойсею, не Христові,
А Сонцю й зорям та молодику, Якого ми вже засмітить готові.
Ідуть із Воркути, із Колими Вугільно чорні, невмирущі люди.
1 їм повинні звітувати ми За те, що є...
За те, що завтра буде.
їх не спинить чиновницьким перстом, Бо це брати лиш зодчому й поету. Залізним кайлом, як святим хрестом, Вони освячують стару плянету.
15. 	II. 74.
173


***
Сухо. Глухо. Тисне щось на вуха, Плаває тополь вовняний цвіт І висить така важка задуха,
Що й на душах виступає піт.
На грозу збирається неначе,
Та чомусь не зважиться ніяк:
Доки хтось у небесах заплаче, Чорні очі виплаче терняк.
Ранні вишні, мов зірки падучі, Сипляться до висохлих криниць. Ходять мигавки в вечірній тучі — Немічна подоба блискавиць.
Не гроза, а тільки намагання — Холостими палить сіра мла.
А чекання, ніби ремигання Сонного, ледачого вола.
Та чимало користі й від суші:
Ти оте побачити зумів,
Як відкрилися змужнілі душі Для жаданих крапель і громів.
16. II. 74.
174


***
То фортеця чи ожеред Із грудневих лугів прогляда?
А довкола сухий очерет,
Наче там залягла орда.
Наче стріли стирчать увись:
В кожну зірку туга стріла.
До болотних купин придивись —
Це шоломи хова імла...
Та не вічне під зорями зло,
Хоч у нього прадавній стаж:
Щось нове від зірок прийшло — Переліплює весь пейзаж.
Я стою — ні назад, ні вперед. Закружляли сніжинки вгорі.
А в лугах дуденить очерет,
Мов до кола зійшлись дударі.
Вторить кожному дударю Срібним дзвоном промерзле гілля — І по дудочці на зорю Видає небесам Земля.
16. 	II. 74.
175


МЕРТВА ВЕРБА
Я не знаю, чому повертаю туди,
Де висить між гілками ранковий туман,
Де змертвіла верба видимає з води Скам’яніло-потужний, оголений стан.
Мов пергаментні звитки, звисає кора А гілки — ніби кості з далеких століть, їй давно вже упасти й зотліти пора,
Та вона, ніби привид, над лугом стоїть.
Ой, не застуй, примаро, — у землю лягай, Дай воскреснути сонцю в пагінні новім.
Хай в озерце оте задивляється гай, —
Не хизуйся кістками у світі живім.
А верба, віддзеркаливши мертве гілля, Заскрипіла, немов би деркач у гаю:
— 	Прийде лютий мороз, помертвіє земля — Отоді ти поглянеш на вроду мою.
Хто повірить тобі, дупловино стара, Пристановище відьм і лукових чортів?..
Та війнула вітрами осіння пора,
Над озерцем сухий очерет пожовтів.
Я узимку на лижах спустився з горба У безлистий, прикрашений інеєм, гай. Царювала над ним непорушна верба, Загорнувши ікласті гілки в горностай.
Надавала їй позику люта зима Для таких діямантів, що очі болять.
Хто живий, а хто мертвий? Різниці нема. Навіть горді дуби упокорено сплять.
176


Над озерцем, у кригу закованим, я Придивлявся до темних законів земних:
Тож виходить, у смерті є правда своя —
Її велич зростає із пут крижаних...
Я не знаю, чому повертаю туди,
Де розсипався інеєм сивий туман.
Мабуть, вірю, що вигляне Сонце з води — І впаде господиня смертей та оман.
16. 	II. 74.
177


ЦВИНТАР НАД ВІТОЮ
Десь тут шлях свій починала Віта, Туманами сивими повита.
Від ріки, яку шукати годі,
Залишилась назва у народі.
Віта, Віта! Мрійники-поети Тебе мають антиподом Лети.
Ти — Життя. А хто ж із нас не мріє Про сонет, що вічністю зоріє?..
У заплаві, — може, трохи вище, —
Є старе селянське кладовище.
Тінями синівської любові Похилилися хрести дубові.
І частіше, ніж сини далекі,
Ті хрести провідують лелеки.
Тьохкають пташки різноголосі Та заходять на світанку лосі.
Випинаючи на шиях жили,
Позирають на хрести й могили.
Ніби згадує душа лосина,
Що лишила десь людського сина.
Ніби саме з неї серед літа В край безсмертя витікає Віта...
Киньте Байкове, померлі друзі, —
Йдіть шукати цвинтаря у лузі.
17. 	II. 74.
178


МАКИ
Це так було: тут, під горою, ніч,
А десь по той бік починався ранок. Шукаючи казкових самобранок,
Ми ранкові виходили на встріч.
Втрушувала з неба свій рукав Богиня вроди — голуба Венера.
Та й натрусила:
мов огнисті пера, Палахкотіли маки поміж трав.
Спливав над скелями легкий димок. Вам казки треба?..
Ось вона, будь ласка!
І дудкою вівчарика-підпаска У маках дуденів прудкий струмок.
А маки то сміялись, то, ачей,
Щось шепотіли в далі неозорій... Отак, напевне, виглядають зорі У вимірі, незримім для очей.
Там є свої луги, свої моря.
І, 	може, хмари — це небесні маки. Для цього зараз є усі ознаки — їх підсвітила вранішня зоря.
Радій красі — хай диво не зника, Нехай співа в тобі клітина кожна... Якби ж у те було повірить можна, Що ти усюди, земле, отака!
Озвався біль, який давно несу: Навчіть мене, до смутків неохочі,
179


На все у світі затуляти очі,
Щоб тільки бачити оцю красу.
Навчіть, щоб я нарешті поборов Ці зойки над гірською течією: То проступає із землі моєї Розхлюпана в тисячоліттях кров.
17. 	II. 74.
180


голос
За вікном — ліхтар. А тут навколо Світла й сутінків жовтава гра. щ0 це — знову спізнююсь до школи?..  Сину, прокидайся. Вже пора.
І холодний піт. І так неждано Порадієш: це лише вві сні.
А чого б радіти? Що не дано Знов побігти в школу по стерні?..
Йду свого довершувать урока:
Слід хоча б на прикінці життя Зрозуміти, як ріка широка Постає з німого небуття.
Сніг зійшов. Смарагдова травиця Оживає в лузі де-не-де.
А верба, як сива удовиця,
Весняного воскресіння жде.
Враз неначе небо розкололось —
З-під землі чи із глибин Дніпра Чую голос, материнський голос:
— 	Сину, прокидайся. Вже пора...
Що це, хто це, бавлячись громами, Посилає отакі дива?
Вас немає — ви ж померли, мамо.
Та з-під ніг лунає:
— 	Я жива.
Я жива. Я ворушусь корінням,
Вітерцем шумлю у комиші,
Підіймаюсь каяттям-прозрінням У твоїй намореній душі.


Я жива. Я вічно воскресаю,
Землю обновляючи твою — Хмарою над вами нависаю, Блискавицею у серце б’ю.
Прокидайтесь, діти! Час до школи. Там, на Сонці, вас Учитель жде.
Є уроки, котрих вам ніколи Не забуть...
Ніколи і ніде.
(...Ох, уроки, ті гіркі уроки!..
По дібровах, плавнях і степах У далекі і недавні роки Трупним духом світ оцей пропах...)
Мамо, мамо! Встань над берегами. Ти — мій голос і душа жива... Шарудить коріння під ногами,
Дніпр широкий кригу розбива
18. 	II. 74.
182


УКРАЇНСЬКЕ НЕБО
Над Україною небо, коване в кузні громів, Бурями переоране, мов штормовий океан.
Вдень і вночі снуються пасма їдких димів І на козацькі плавні падає чорний туман.
Не застогну від того, що перерита земля — Всюди вона сьогодні здиблена дном догори.
Тут іще є вербиця та на лужку теля І до старого тину хиляться явори.
Може, для відпочинку нам їх доба залиша — Скреготом хижої сталі ще оглушили не все...
Над Україною небо, наче скорботна душа,
Що предковічну втому в череві хмар несе.
А поза хмарами зорі. Що вам відомо про них? Не телескопом, а вістрям тріснутого журавля Через важкі сувої газових хмар курних Зоряний дух у надра спрагло прийма земля.
Ген придивіться: з неба по деревині старій,
Що журавлем називають, на лугову сіножать Громики полум’яні рясно, за роєм рій, —
Мов світлячки вечірні, — линуть, течуть, біжать.
Хто це — космічні пришельці? Де ж голубі кораблі?.. Чи метеорна пороша образ новий здобува?..
І відчування дивні ширяться по землі —
Щось таємниче, грізне зорям шепоче трава.
Мов би ті ґноми завтра лицарями оживуть, Велетнями воскреснуть серед ударів грози.
З душ і очей спливає та вікова каламуть,
Котрої ми набрались ще з кріпосної лози.
183


В запічках щось героїчне згадують сонні діди. Плаває понад лугами сизий вербовий пушок. Брязкають відра в криницях — і виринає з води Місяць, мов гола дитина, звільнена від пелюшок.
Над Україною небо, як материнська душа, Змучена, розіп’ята на перехресті віків.
Сонце в свою дорогу стомлено вируша.
Тихо зідхають плавні — душами козаків.
23. II. 74.
184


РАНКОВА МОЛИТВА
в плавнях світанкової пори Ляж у трави — не дихни, замри.
Дух конвалій плине у гаю.
Дятель силу пробує свою.
Бурий, мов над озером туман, Хрюкне поза вільхами кабан.
Із гніздечка випаде яйце...
Та не це спостерігай, не це!
Ген схилив султани очерет.
Поза ним — гіллястий мінарет.
В нім зелений хвилює вогонь,
А кора, мов тисячі долонь.
Скільки пережив смертей і згуб Цей могутній староруський дуб!
Наче дзвони, голоси зозуль Закликають молодих козуль.
Під гілля, мов під склепінням брам, Сходяться вони в зелений храм.
І тоді між вербами, тоді Пробігають кола по воді.
Як мечі, метрові щупаки У лататті гострять плавники.
А над світом, що ураз притих, Сходить сонце в хмарах золотих.
185


І немає меж його дарам Молитовно завмирає храм.
Там, де вже розвіялась імла,
Біла постать руки підняла.
Біла постать в сяєві перлин — То Софія*), мати цих долин.
А до неї між високих трав Поспішає Мудрий Ярослав.
Ніби ні смертей, ні плину літ — Від початку розпочався світ.
25. II. 74.
*) Софія — мудрість (Прим, автора). 186


***
Теплий вітер обгортає стан. Миє ноги море-океан.
На волосся падає роса —
І пригасла врода воскреса.
Все, що у століттях я зберіг, Покладу до материнських ніг.
І усе, що по світах зібрав,
На могилах висію між трав.
Хто сказав, що ти уже не та? Є мета і духу повнота.
Є така відвага і снага,
Що під небом горами верга.
Зацвітуть діброви і лани —
І повернуться твої сини.
І оте, що вимерло сливе,
В день один грозою оживе. •
Оживе і так загомонить,
Що усі народи полонить Волошковим сяйвом ув очах Та ранковим сонцем на плечах;
Та іще отим, чого не зна Той, у кого військо і казна,
Але слів нема,
Душі нема —
Є лише Сибір та є тюрма. 25*28. II. 74
187


***
Вже другий рік нема зими,
Земля потріскалась від суші.
Ані сніжинки — наче ми Грудневий сніг забрали в душі.
На вікна і дахи круті,
На чорне потороччя гаю,
На землю в мерзлій чорноті Тінь тридцять сьомого лягає.
Ні, це не клас, не поділ рас — Це те, що болем чавить груди: Снують істоти поміж нас На двох ногах — звичайні люди.
Ти їх люби — вони були Такі уважні та приємні.
Тепер питаєш: де й коли Зросли оці потвори темні?
Напевне, їх усюди є,
Як є в лісах ворони й круки. Навіщо ж ми життя своє Щоразу їм вкладаєм в руки?..
Вже другий рік нема зими І снігу виглядати годі...
Можливо, й ми уже не ми,
А тільки карти у колоді.
Ті карти хтось перегорта І знає те, що нам не дано.
А ця холодна чорнота —
Для чорних душ пора жадана.
1. III. 74.
188


ІЗ КОСМОСУ
Сіре небо сірої землі За шибками нашими стоїть.
Десь летять космічні кораблі — До яких причалів і століть?
Космонавт на Землю погляда, Материк далекий впізнає.
Земле, хто твій поступ розгада І майбутнє визначить твоє?
Ні дахів, ні вулиць, ні шибок Не помітно на тобі здаля.
Як бабусин вовняний клубок,
По орбіті котиться земля.
І вібрує нитка у руці, 0 Котру Сонце стомлено трима...
Де ви, люди, мавпи, горобці?
Що там — літо зараз чи зима?
Хмари чи в’язання голубе Пропливає над тремтінням віт?.. Як же дивно бачити тебе Отаким маленьким, рідний світ!
Ти — мов рукавичка, що лежить Між зернят на зорянім току.
Як же просто ми повинні жить, Щирість в серці берегти яку!..
Раптом душу смуток обпече,
На обличчя ляже сіра тінь:
Унизу під хмарами іще Є кордонів хижа павутинь.
189


Світе, світе!..
Де в тобі кордон?..
То навіщо ж люди наплели Тих дротів і сотні мегатонн Загатили в атомні стволи?..
Тут, крім влади Сонця і зірок,
Ані меж, ні повелінь нема.
Там за слово чи за вільний крок — Куля в спину, табір чи тюрма.
Загрібають золото скупі,
Сниться кров убивцям і катам. Тужаться диктатори тупі Власну велич виказать світам.
їм, убогим, навіть невтямки,
Що не знає Космос радних пут. Дихають безмежністю зірки...
Де ти, справжній світе, —
Там чи тут?..
3. 	III. 74.
190


***
Океан не випити до дна.
Вічність є одна, лише одна.
То чого ж я зморено тремчу,
Коли бачу спалену свічу?
Чом живу із відчуттям вини,
Коли хтось лягає до труни?..
Бо в ту мить померли всі дива:
Без людини вічність — удова.
Без людини Всесвіту нема —
Всюди тільки глухота німа.
То невже наш вік — мов куций лан І від кухля менший океан?..
Ні, не вірю! Вічність не вмира.
Як вона, душа моя стара.
І тому я зморено тремчу,
Коли бачу спалену свічу.
4. 	III. 74.
191


БУДИЛЬНИК
Торшери, столи, холодильник — Все мертве, бездушне, німе.
І тільки старенький будильник Теплом тобі в груди подме.
Його ти купив недаремно,
Бо завжди він жив на ходу — Відлічував чесно і ревно Всі радощі й кожну біду.
Та ось він привів до порога,
Де в сяйві вечірнім заграв Тебе обіймає тривога:
Навіщо ці речі збирав?..
Обмацуєш їх із журбою, Змітаючи пил та іржу:
Чи підуть вони за тобою Туди, на останню межу?
Ти їх накуповував радо, — Збувались надії та сни.
Тепер обступають, мов зрада, Беззахисне серце вони.
У любого вчора предмета Запитуєш: як і коли В ці збірні, лискучі тенета Ми душі свої заплели?
Невже лісові троглодити Для того долали пітьму,
Щоб ідолів цих наплодити?
Для чого, навіщо, кому?..
192


І в хмарах зобачивши зірку Космічного Безміру знак, Зідхаєш осудливо й гірко:
Все якось у тебе не так.
Коли вже ні радість, ні лихо Не спинять фатальних годин, Будильнику молися тихо:
Ти вірним лишився...
Один!


*0*
О. Бердникові
Отак воно усе —
До часу
Цвіте троянда й грім гримить.
Бо все одно приходить мить,
Що зірве нетривку окрасу,
Жагучу пристрасть вгомонить.
Чого ж ми палим душі всує?
Усе відомо наперед:
Старий на цвинтар попростує, Травиця ляже в ожеред.
Здавалося б, цього доволі Для пізнання добра і зла, — Хвилюйся тільки на футболі Чи забиваючи «козла»...
І все ж ми закликаєм гордо:
Не спи, якщо душа жива!
І Темряві в козлячу морду Жбурляємо палкі слова.
Вона те чує чи не чує —
Не в тому, брате, вища суть.
Що наша правда навіщує,
Те чесні люди рознесуть.
Тож недарма на давню спробу Ми сили віддаєм свої —
Як віднайти в собі особу І як не втратити її.
194


***
Знов чомусь прийшла хвилина смутку. Попрямую у вечірній ліс,
Запалю солдатську самокрутку Над окопом, що давно заріс.
Ні, життя легкого обіцяти Сонце не могло своїм синам.
Де ти, рік народження двадцятий?.. Перші кулі діставались нам.
Я не знаю, втрата чи здобуток Те, що надбано в юнацькі дні —
Це боління, цей окопний смуток,
Що живуть відтоді у мені.
Тільки знаю, що в гірку годину В полі, поміж танкових ровів,
Я промовив:
— 	Хто ж ти є людино?..
Але й досі ще не відповів.
195


***
Я вас питаю:
у вранішніх росах ви Пасли ягнят за селом надаремно?.. Вперто повчають казенні філософи Знати лиш те, що начальству приємно.
Скільки бундючности в їхньому лискові!.. Не метушіться, —
посуньтесь, безкрилі. Ми живемо в електричному мозкові,
Ми в його думці —
короткі хвилі.
Думає Сонце житом-пшеницею,
Думає небо рясними дощами;
Думає скеля живою криницею,
Що жебонить ручаєм між кущами.
Думає осінь кленовим золотом,
Думають весни вербовим пухом;
Думає кузня ковадлом і молотом,
Думає колесо вічним рухом...
І заклопотані власними долями,
Щоб не карати себе опісля,
Думаймо,
чесні братове,
мозолями, —
Та не тими,
що насиджують в кріслі.
196


ПОКИНУТИЙ ЛАН
За вільхами в заплаві є луги,
Що так цвітуть у червні, наче зорі Всю невичерпність власної снаги Розхлюпали у трав’яному морі.
Окрему квітку вивчити мені Нелегко між квітучих краєвидів.
Та друг-ботанік у погожі дні Тут налічив їх сотні різних видів.
Він не жалів ні часу, ні себе — Радів, сміявся чи стенав плечима. Пливло червоне, жовте, голубе Квіткове полум’я перед очима.
Бриніло пружне гілля угорі, Розгойдане пахучими вітрами.
(Це добре хтось придумав, щоб у і Бетговена доповнить кольорами!)
Взяла в полон гармонія жива,
В якій звучали і земля, і небо — Той світ, в якому серце відкрива Високі й горді істини для себе.
Та ось ми раптом підійшли туди, Де не було шовкових трав і квітів. Осот, буркун, бадилля лободи — Оце й усе, що погляд мій помітив.
Тут підіймали цілину...
Але
Лужок на сіно залишити б краще.


Збагнули потім, що вчинили зле,
Та й кинули його напризволяще.
Ніхто не зна, коли тепер на нім Відродиться гармонія природи...
Я ж занімів у здогаді сумнім:
А що, як то не трави, а народи?!..
Уже в рослинах розпізнали ми Чутливости та психіки прикмети. Зелені лицарі стоять грудьми На варті самобутности плянети.
Та гине заповітна цілина,
Втратаючи красу квіткових націй. Які ж плоди нам принесе вона Від оранок отих і від руйнацій?..
Ми змалку звикли: директива, плян. Це, бачте, розроблялося не нами... Та пам’ятаймо знівечений лан,
Що заряснів лихими бур’янами!
198


***
На Байковім не слід мене ховати.
Хай наді мною зеленіє гай І дим вечірній із твоєї хати Поміж хрестами стелиться нехай.
Я не зажив ні орденів, ні слави,
Але не падав перед лихом ниць. Любив оці дуби й високі трави, Сягнувши серцем їхніх таємниць.
Любив людей простих, як наша мова, І чистих, ніби лісові струмки.
Моя душа була завжди готова Прийти на їхню раду залюбки.
Я не помру, я обізвуся в людях,
Щоб розбудити помисли незлі, —
Бо слово те, що пломеніє в грудях, До них проб’ється навіть з-під землі.
199


***
О, скільки літ прожито серед муки, Серед пекучих сумнівів і втрат!
Кому ж тепер мої потрібні руки,
Де відшукаю ласки і порад?
Лиш ти зі мною, незрадлива, ніжна — Дитя крилате, соняшна душа, —
Немов легка хмаринка білосніжна,
Що стати хмарою не поспіша.
Коли охопить безвідрадна туга, Схиляюся на дороге плече І чую: б’ється поруч серце друга...
А раз є друг —
Чого ж мені іще?
200


***
Все розладналося у мене:
І світ, і я — усе не те.
Зелене — більше не зелене,
Святе — віднині не святе.
Немов Батий на Подніпров’я
З 	віків минулих налетів —
Зелене узялося кров’ю Моїх замучених братів.
І стогне серце в самотині,
Волає між доріг курних:
Змарніли всі людські святині, Прийшла байдужість замість них.
І осягнеш якоїсь миті,
Чому цей світ не звеселя:
Якщо в селян обличчя спиті,
То знай, що помира земля.
Розпитуй у свойого краю — Такого він зазнав уже:
Коли землиця помирає,
Народ себе не вбереже.
Усе дозволено від нині.
Лиш прийде нічка вогняна, Обличчя буряково-сині Згадають батечка Махна.
І хто тоді кого скарає,
Штовхне в холодну під замок?.. О» любий краю, рідний краю, Врятуй мене від цих думок!
201


***
Гукає челядь, до комфорту ласа:
— 	Нам треба нині голову Тараса. Талантів досить.
Пробуймо, ану ж!..
Та й бух лобами в ноги до чинуш.
Затямте хлопці: у земній юдолі Життя не видасть голосу без долі. Але скажіть: хто вже готовий з вас Прийняти долю, котру мав Тарас?..
202


МІСТО сонця
Великий сонцелюбе Кампанелля! Шаную кров твою і твій порив.
Та в Місті Сонця прижилась омела Ти, мрійнику, привілля їй створив.
Ти бачив корінь. Та поглянь угору: Серед гілля чужинка зацвіла.
Вона засмокче сокорину хвору, — То с закони світового зла...
Отак ті мудреці, яким ти радо Найвищі повноваження віддав:
Вони відкинуть Сонця щиру владу, А з їхньої народиться удав.
Кричу усім, хто підійма народи, Щоб повести їх у нові бої: Багатство виростає із свободи,
А злидні — із відсутности її.


***
На білому снігу дуби на диво чорні.
Поміж дубів стоїть давно забутий дот.
Бійниці розвелись, мов щелепи повторні,
Мов пащі викопних, погорблених істот.
Давно уже сюди ніхто не возить міни,
Не чути вибухів та пересвисту куль — Натоптує лісник у амбразури сіно,
Щоб годувати ним довірливих козуль.
Ледь чутно скрипнули його широкі сани —
І непоквапний кінь рушає уперед.
А поза дубом ген випалюють селяни Цупкий, неначе дріт, посохлий очерет.
Біжить, сурмить вогонь над очманілим снігом, Який сичить, шипить і пару викида.
А песик вигляда за цим шаленим бігом — Вогонь там гоготить чи хлюпає вода?
204


#**
Цей тихий край, озерний світ Я над усе люблю, —
Як жолудь любить пружність віт І як зерно — ріллю;
Отак, як річка любить ліс,
А журавель весну, —
Бо тут я піснею проріс І тут навік засну.
Але, поринувши в журбу,
Вербиця не засне.
Якщо ти любиш цю вербу,
То пом’яни й мене.
Бо знаю: ти мій щирий друг,
А друзів крізь віки Єднають верби, рідний луг Та лісові струмки.
205


МІСЯЧНА НІЧ
Ці сині тіні на снігу,
Ці неяскраві тіні Таку породжують жагу,
Немов при сотворінні.
Здається, тиша загримить На світу половину —
І 	з тіней місячних за мить Все виникнуть повинно.
Єдиний дух, носій жадань, Розіллється усюди.
А плоть не знатиме страждань, Бо плоті там не буде.
Душа порине в безмір літ За речовим порогом —
В той вічний, безтілесний світ, Що називають богом.
Там ані горя, ні зідхань,
Ні голоду, ні мору...
Зненацька лось, дивак-сохань Постане серед бору.
Він так ітиме по снігу Між синюватих тіней,
Що ти усю свою жагу В земний обернеш іней.
І 	занімілий від краси,
Яку пізнать вдалося,
Ти світ захмарний віддаси За горду постать лося:
206


За мову, за живі чуття,
За сосни в позолоті —
За нелегке земне життя У крові і у поті.
А візьме душу грізний Бог,
Як твердить давня віра,
Хай знрву ліпить вас обох — Тебе й земного звіра.
Хай видасть повну міру скрут, Страждань пекучу гору —
Аби він поселив отут,
В снігах нічного бору.
207


ХМАРА
Не знаю, це ласка чи кара:
У вечорі ген із-за гаю Підсвічена заходом хмара П’ять пальців мені простягає.
І входить зі мною до хати,
І владно сідає до столу.
Волосся — чи дим пелехатий? — Повільно стікає додолу.
Внесла вона щось вулканічне, Щось грізне у приспаній силі — Холодне, осудливе, вічне,
Мов баба на скитській могилі.
Летять з обважнілого стану Рої метеорного пилу.
— 	Ану наближайся, погляну,
Чи все я в тобі доліпила?..
І знов карбувати я мушу Слова мовчазної присяги:
Ти, хмаро, дала мені душу Не задля сліпої розваги.
Зростила і вивела в люди,
І кинула дощику в жито.
Я ссав твої соняшні груди Не просто, щоб віку прожити.
Якщо заслужив, то я покару Прийму з висоти грозової За те, що, зневаживши хмару, Душі в ній не бачив живої.
208


***
Навіщо скарги та докори? Хтось прийме золоті зірки,
А інший хтось напише твори, Яким рушати у віки.
Одне мені, братове, гірко: Коли помре такий зіркач,
Від нього, мов старий деркач, Лишається якась добірка.
Але книжок нема, хоч плач.
209


***
Сніжок ліси припорошив,
Де вивчив я галяву кожну,
Де молодість свою прожив —
Та й вирушив у даль тривожну.
А далина така німа,
Що вже й іти мені не сила, — Немов би тут була чума І все довкола покосила.
Нарешті я набрів на слід —
То, мабуть, немаленьке щастя. Дзвенить в озерцях пружний лід, Іскринки блимають зірчисті.
Бадьоро й весело іду.
В душі прощаюся з журбою.
Та що це?.. По своїм сліду Я сам кружляю за собою.
Вивчаю відтиск підошов,
Різницю зважуючи строго Між мною тим, який пройшов,
І тим, що підіймає ногу...
І я збагнув: усе життя Живу отак в думках та діях.
А через те й нема пуття В моїх доробках та надіях.
Покинувши облудний слід,
На бездоріжжя ставлю ногу,
Бо мушу, обійшовши світ,
Знайти Людину і Дорогу.
210


Втопає у снігу нога,
Поміж гіллям темніє небо... Тож не дивуйся, дорога,
Що пізно я прийшов до тебе.
211


ЛЕНІН І ХРИСТОС
Це, мабуть, справа не проста І не школярське це питання,
Що Блок не Леніна —
Христа
Побачив на чолі повстання.
Він був пророк, великий Блок.
Він знав, що по Росії всюди У сяйві сонця і зірок Свого Месію ждали люди.
Ми ж бачили, товариші:
Коли старі церкви злидняли,
В кутку святому і в душі Христа на Леніна міняли.
У битвах вихрищений рос Повірив — тут нема секрету, —
Що Ленін — це ж і є Христос,
Та й став христитись на портрети...
Ні, не Христова в тім вина,
А, мабуть, вікові закони:
Вогнем і кров’ю Сатана Свої утвердив забобони.
Чим ширший вимах мужніх крил, Чим вищий дух увійде в груди,
Тим більший опір чорних сил, — Одвіку так було і буде.
На помах папського перста Хіба ж не ці пекельні сили
212


високим іменем Христа Людей на вогнищах палили?
А серце в небо голубе Зверталося не раз, не двічі: Коли ж ти випалиш себе,
Тупе й сліпе середньовіччя?..
А темрява така густа І так лютує безголово,
Що знов змикаються вуста — Не сила вимовити слово.
Та є в душі передчуття:
За вічним покликом природи В зерні пшеничному дитя Для нас плекає дух свободи.
Якщо ти серцем не осліп, Якщо в тобі живе надія,
Тож молоти убогий сніп: Життя — не сон,
А вічна дія.
І прийде зрештою воно,
Засяє сонцем серед поля Те заповідане зерно,
З якого виростає воля.
213


***
Не сказав того, що мав сказати —
І за це, нащадки, не судіть.
Слово під колесами гармати Розтопилось, як в горнилі мідь.
А гармату довго ще котила Через ниви і життя моє Та жорстока, невблаганна сила,
Що воскреснуть Слову не дає.
Наче батьківський останній дотик,
Ви прийміть з обпалених долонь Хай не полум’я, а тільки ґнотик, — Але в ньому є живий вогонь.
214


***
я важко жив. Мені було Не до розваг у світі цьому,
Де так сплелись добро і зло,
Як світло й тьма в відлунні грому.
Та не лишилося мені Образ на тебе, земле мила,
За спалені в окопах дні,
За тупістю підтяті крила.
Не жовч по світі розіллю —
Твої вітри вдихну з любов’ю І кину зерна у ріллю,
І напою своєю кров’ю.
215


***
Дихайте на вікна, Сковані морозом,
Бо загине вік нам І зав’яне розум — Дихайте на вікна, Сковані морозом.
Тільки сила духу Явить сонце в хату, Прожене наругу Й темряву пихату — Тільки сила духу Явить сонце в хату.
216


ІСТОРІЯ
Вставали, мужні і прямі,
Сини віків, сини плянети.
Щоб не конати у ярмі,
Ішли на списи й кулемети.
А десь в обозі торохтів Той, хто війну вважає грою — Хто завтра надішле катів,
Щоб голову зітнуть герою.
Ви й не помітите самі,
Як запанує він усюди.
І знов застогнете в ярмі,
Що назви іншої здобуде.
І все повториться колись —
Нові бої, нові поразки...
Лише історик, вчений лис, Заслужить орденів і ласки.
З подій відмивши сльози й кров, Він факти виґлянцює строго, — Неначе млин оцей молов Криваве мливо лиш для нього.
217


***
На битій дорозі підкова лежить. Вилизує хвиля німі береги.
В нікуди, в нікуди дорога біжить —
В затоплені морем луги.
Над вербами тягне димком від села,
А змучена думка волає одно:
В нікуди, в нікуди дорога лягла — Кудись на замулене дно.
218


Я так нездатний сумувати,
Плекати біль в душі своїй,
Щоб стрічним не подарувати Усмішки з-під припухлих вій.
Вони живуть, вони щоднини Свої серця кудись несуть,
Хоч ані світу, ні людини їм справжня невідома суть.
Ні певности в душі, ні віри:
Старе розвіялось, нове —
Це тільки будні вбогі, сірі,
Утопій дзеркало криве.
Як випадкові подорожні,
Йдемо по батьківських полях І вторимо слова порожні,
Не вірячи у власний шлях.
Тому себе щодня караю,
І крається душа моя:
До лихоліть свойого краю Хіба ж не був причетним я?
Що ж, можна попросити знижку: Довгенько в правді воскресав, Тому про вас правдиву книжку Я, люди, ще не написав.
А написав би — що ж із цього? ацюк хіба що прочита... и позбулись чуття святого: нас життя — це гра пуста.
219


Ми живемо, аби прожити.
А хто прийняв цю вбогу суть, Для того вже не вродить жито І сонце не осяє путь.
Та я люблю вас, люди, люди! З надією в ранковий час Вдивляюся в обличчя й груди І вірю, і молюсь на вас.
220


ЛІРА
Чи для людини, чи для звіра,
Чи для нічних вітрів — хто зна? — Стояла в лісі дивна ліра Погнута, здвоєна сосна.
Вона тому була погнута,
Що важко входила у світ.
Дісталась їй робота люта —
Коріння вгризлось у граніт.
А лось, приймаючи пологи Світанку, що рушав у ліс,
Червоне сонце взяв на роги,
Сосні покрученій підніс.
Чого ти інших не побачив,
Рогатий лірник лісовий?
Навіщо цю отак відзначив,
Вселивши в неї дух живий?
Та в ній мелодія бриніла,
Що вічний слід в серцях лиша.
Було їй байдуже до тіла —
Співала соняшна душа.
Співало в ній святе жадання Нових єднань, живих сполук.
Бо тільки той, хто знав страждання, З душі добуде чистий звук.
221


***
Я ніби вийшов із полону,
В якому змалку виростав.
Уже не гнусь, не б’ю поклони — Немов царем учора став.
Є вірні піддані у мене —
Берізка, срібна ковила.
Сосна гілля вічнозелене,
Немов царівна, підвела.
Яка журба мені від того,
Що знов лягла недобра тінь?
Я стільки розпізнав святого Серед зелених володінь!
Порозганяю лжепророків,
Мов круків, що товчуть сосну. Нехай хоча б на схилі років Без них розковано зідхну.
Це ви, годовані, зловісні,
Чорніші, ніж підземний світ, Закутий дух моєї пісні Довбали стільки зим і літ!
І як не дивно, я вам вірив.
Та не кінчилось те добром: Дрібним наперстом правду мірив, Казенність — кованим відром.
Літа — немов краплини в ситі: Затримать не сил куй, дарма... Кружляйте, круки чорні, ситі, — Тепер для мене вас нема!
222


***
Час пливе, а я живу, як тінь. Мертво в душах, порожньо і глухо. Жду не лицарів, але прозрінь — Пломінкого воскресіння духу.
Дух, шо воскресає з небуття,
Хай гранують зорі-ювеліри.
Бо навчило нелегке життя Гордим лицарям не йняти віри.
223


***
Ворог дарує Грізні удари.
Друг намудрує:
Далі від кари.
В серці напруга, М’язи при силі. Заповідь друга Слушна в могилі.
Станемо, враже, Чесно до бою — Зброя покаже,
Хто ми з тобою.
Що це за щастя — Очі відверті!
Бій чи причастя — Взнаєм по смерті.
Доля пов’яже Нас після бою. Візьмемо, враже, Знову з собою.
Досвід походу Та насолоду Бути мужами,
А не вужами.
224


***
Стояла днина тиха та погожа, д височінь прозора і дзвінка.
Зненацька мов стріла промчалась Божа — Повис у небі слід від літака.
Здавалося, він розплітає хмари І тягне білу нитку до зірок.
А тут, в лугах, де паслися отари,
Діди повторюють старий урок.
у того народилася онука,
У іншого загинуло теля...
Була у них своя проста наука,
Якою з давнини живе земля.
Від неї пахло молоком і лоєм Та гіркотою лихоліть і скрут.
Мої уявлення — хто ж є героєм? —
Дном догори перевертались тут.
225


***
Забути вас, нікчемні, все забути — Товсті томи, солодкі голоси.
Піти туди, де знають ціну скрути,
А брешуть тільки за тинами пси.
Там є ота материкова сила,
Яка вам не світила у житті.
Стократ шляхетніші трійчасті вила, Ніж ваші самописки золоті.
У мене є навибір дві дороги,
Куди я можу спрямувати рух:
Чи той чорнозем, що засмокче ноги, Чи пишна слава, що засмокче дух.
Я обираю те, що зроду чесне,
Що землю оглядає не з колін. Голобля й та в чорноземі воскресне. А ваш вінок —
Лиш вата й парафін.
226


Й£ИТИ МОЖНА
£ лісова дорога до села —
Туди іше бруківка не дійшла.
З десяток верст ідуть баби й діди, Щоб хліба в клунках принести туди.
І споглядають сосни та дуби,
Як тужаться під клунками горби.
Та селянин уже до цього звик.
Гребе пісок дірявий черевик.
А як загрузне стомлена нога, їй сучкуватий костур помага.
Ідуть, сміються. А чого ж тужить? Раз хлібець є, то можна якось жить.
Це ще не лихо. А було ж, було:
У тридцять третім вимерло село...
Ідуть бабусі та діди старі.
Шумлять над ними сосни угорі.
Гілля од вітру гнеться і дрижить... Чого ж тужити? Можна якось жить.
227


***
Виснажує і зраджує мене На цій землі уява небагата:
Я розумію все людське, земне —
Крім серця, що живе у грудях ката.
Як розгадати, де ота рука Бере для себе Каїнову силу,
Щоб підписом чи кнопкою дзвінка Народи цілі кидати в могилу?
Одним свинець в обпалені виски,
А другим плетиво колючих ліній —
За кусень хліба чи за колоски,
Що знайдені були в стерні осінній.
Німий солдатик батька розстріля —
І до казарми рушить стройовими...
Ще довго ворушилася земля,
Де засипали їх напівживими.
Матуся хлопчика не вбереже,
Від куль не захистить синівські груди...
А згодом запитаємо: невже Усе це ми робили,
Люди, люди?
Ми ж вирушали, щоб долати зло Заради царства Правди і Любови.
Яке ж то чорне сонце повело
Нас щирих, праведних, по власній крові?..
Для когось є загадкою Сократ,
Хтось бачить у дельфіні душу брата...
Та, мабуть, загадковіше стократ Те серце, що живе у грудях ката.
228


***
Які ж ви смішні, їйбогу,
Із вашими орденами!
Чи хтось опромінить дорогу ліврейними галунами?
Чи зможе безликий чиновник Талант начепити на груди?.. Ту славу, як вутлий човник, Відкинуть майбутні люди.
Ні світла у неї, ні духу (Цього ж вам не видавали!). Ні доброї сили для руху Через гірські перевали.
Залишиться той, хто зуміє Створити вселюдську месу — Хто дух майбуття зрозуміє: Дух волі, жагу прогресу.
229


***
Безсмертя нації — у слові,
А слово — Бог земних віків. Лише нікчемні й безголові Зрікаються старих батьків.
Не робітництво, не селянство, Не щирий, праведний народ,
А так собі — тупе міщанство, Ходячий шлунок, жуйний рот.
Та, не зважаючи на втрати,
На лайку й дорікання злі,
Я слово буду гранувати,
Щоб стало долею землі.
Щоб за освяченим порогом,
Де ера займеться нова,
Воно й насправді стало Богом, Який у серці ожива.
230


Мене вберіг окопний Бог Від лицемірства й зради,
Від тих сумнівних перемог, Яким лиш блазні раді.
Коли з пітьми воскресне люд, А я впаду на полі,
Скажіть: він був не лизоблюд. Цього мені й доволі.
231


***
Колись те прийде...
Все колись
І світлим, і високим буде.
А зараз геть перевелись
Думки й пророцтва, звірі й люди.
Ось тут він домагався прав,
Був щирим нібито й критичним.
Та лиш трибуну осідлав —
І все пішло порядком звичним.
На дно портфелика хова Все те, що мучить і хвилює — Скрипучим голосом співа Своє чиновне алілуя.
Белькоче те, до чого звик.
Слова — мов штучні груди з вати... Язичнику! Чи твій язик Існує, щоб думки ховати?
А мова, котру твій народ Збирав для тебе по зернині,
Хіба ж за ради нагород Та мідяків існує нині?..
Ти зрозумів:
Якщо нема
Ні Бога, ні душі, ні раю,
То правда чи брехня — дарма:
Все вкупі з нами помирає.
232


Та знай:
Не дасть плодів зерно,
Яке не вивезли у поле.
Ти мертвий вже давним-давно, Бо й не народжувавсь ніколи.
233


РОКСОЛЯНИ
Де від вологих круч пливуть тумани І чорноморська хвиля в берег б’є, Стоїть село рибальське Роксоляни,
Що серце затуманило моє.
Плететься виноград по черепиці,
З ракушняка намощені тини.
І так очима грають молодиці,
Неначе з вітру виткані вони.
Та раптом коні заіржуть у полі, Долине брязкіт щабель і підків.
О, 	Роксоляни — страдниці неволі, Наложниці турецьких вояків!
Іще не вимерло каміння люте,
Що розбивало ноги по ярках.
І виплива з минувшини забуте,
Обмите кров’ю нашою в віках.
Уся земля — обвуглена руїна,
Що терном поростає день за днем.
А на аркані бранка-Україна Біжить по світу за чужим конем.
Болючим серцем стрепенетесь враз ви: Блукало довго лихо над Дніпром, Якщо й донині ще не стерлись назви, Які на землях цих лежать тавром.
234


***
Лугами бреду у росі по коліна,
А пісня косарська назустріч встає.
За кожною гілкою ти, Україно.
У кожному погляді — небо твоє.
В зіницях підпаска, що пугою ляска,
В очах їздового, що в поле руша — Усюди твоя непідробність і ласка,
Твоя нерозгадана, щедра душа.
Не можна тебе у віках розгадати —
Ні пісні твоєї, ні зоряних снів.
Ми тільки життя тобі можем віддати, — А більше нічого немає в синів.
235


***
Слова, накидані докупи —
Давно вже справа не нова.
Передусім, які слова —
Вони живі чи тільки трупи?
П’яненькі лірники-поети Співають нам про зло й добро,
Але приймають за Дніпро Холодний плин німої Лети.
Пливе по річці мертве слово,
Кричить модерний віршобай:
— 	О, милий Боже, видибай!
Ген сяє храм злотоголово...
Він справді сяє многі літа, —
Так то ж над батьківським Дніпром! А вас привіз чужий пором Туди, де плине мертва Лета.
236


НЕВИЗНАНОМУ ГЕНІЄВІ
Важко з людьми: є у кожній особі Те чого серце не хоче приймати.
Є у герої, в дешевому снобі,
Навіть у слові, що мовила мати.
Тужно тобі із людьми: пережите І передумане ляже у скриню.
Скиснуть думки, як вино недопите, Через людську непронижну гординю.
Як ти хотів, щоб усі зрозуміли Душу твою, де вогню не бракує! Кидають очі невидимі стріли — Кожна душа щось своє пророкує.
Та уяви на коротку хвилину:
Світ до твоїх прислухається кроків. Кожен цитує тебе без упину,
Наче прадавніх біблійних пророків.
Всі вже прозріли, немає незгодних — Згодні вантажники і президенти.
Серед столиць і в пустелях безводних Всюди маячать твої монументи.
Всі припадають до вічної правди, Котру ти дав для щасливих нащадків Годі шукати віднині й назавжди Поглядів інших та інших порядків...
Стій, схаменися, невизнаний геній,
Не ^оприлюднюй заховане в скриню. Дай нам набрати повітря в легені, Дай подолати духовну пустиню.


Добре зерно не буває пропаще — Завжди для істини знайдуться судці... Важко тобі із людьми. Та чи краще Віку прожити в німому безлюдді?
238


***
Ніч упала на груди, мов глина могильна — Ні доріг, ні надій не лиша.
Слава Богу, що поруч є світла і сильна, Незрадлива душа.
Темно й глухо, немов на купині болотній. В’язне в чорній багнюці нога.
Я щасливий хоч тим, що уже не самотній. Так, це — щастя, моя дорога!..
239


РИМА
До рими байдуже мені —
Ні, не вона хвилює вічно.
Хвилює дух, що у вогні Живе могутньо, вулканічно.
Він сам не відає, чому
Прийшов сюди, де стогнуть люди, —
Де у пекельному диму
Його на хрест пошлють Іуди.
Той пломінь щирий не шукай В брошурі чи газетній гранці — Знаходити його звикай У соняшнім протуберанці.
Якщо пробився вільний дух Розковано, могутньо, зримо,
То навіть вишуканий слух Не стане вимагати рими.
Ні, не до віршів поспіша —
Вогню шукає молодь чиста...
Мовчи, коли мовчить душа.
А рима —
Справа особиста.
240


скінчилось ЛІТО
Скінчилось літо. Шелестять дощі Холодні — без веселок та без гроз, А завтра на стави і на кущі Змертвілим птахом упаде мороз.
І паморозь, немов могильна сіль, Скує у лузі голі дерева.
І тільки вогники далеких сіл Підкажуть, що земля іще жива.
Я жадібно ті вогники ловлю І розмірковую в осінній млі,
За що крилату блискавку люблю: Вона — це мова неба і землі.
В її ударах догорить пітьма,
І ніби світ спочатку виника.
Без неї ця земля така німа,
Як зморена душа без язика...
Та ні веселки в небі, ні грози. Пливе туман, як вікова журба. Тремтінням удовиної сльози Мене зустріне схилена верба.
На ній вмирання мовчазна печать. Взялись багном дороги і мости... Навчи мене, природо, так мовчать, Щоб блискавку у грудях зберегти.
241


КРИЛО І КОЛЕСО
Коліс природа не створила І навіть не дала ідей.
Зате були у неї крила,
Що в небо кликали людей.
Здригнулося плянетне тіло, Озвався гомін у зірках,
Коли внизу заторохтіли Колеса по материках.
І все ж земля була, мов кара, А світ вузький, мов погрібець: Орел висміював Ікара,
Хихикав підлий горобець.
Але Ікар, нап’явши крила, Стрибав із вишок та дзвіниць. Він вішав крила, як вітрила,
І помирав, упавши ниць.
Та десь була у сонці віза,
Якої ще не знав Ікар:
Лише на крилах із заліза Ти, соколе, злетиш до хмар.
Залізо? Хе! Чи ви похмільні? Не кривдіть матінку святу...
І не один до божевільні За єресь кинутий оту.
Нікого із людського роду Вже не дивує наш прорив.
А де ж мудрець, який природу На колесі перехитрив?
242


Він більше винайшов, ніж крила, Хоч не літав його візок:
Він не орлицю, а світила Собі узяв за образок.
Він дав уяві повну волю: Намарив грішний чоловік,
Що Сонце котиться по полю І звозить хліб йому на тік...
Які ж про нього біля ватри Плітки сусідами плелись?
Які печерні психіятри Його впокоїли колись?
243


СОН БІЛЯ КРИНИЦІ
Ми вийшли з бою — і тоді Прозора лісова криниця Відбила бороди руді,
Закровлені солдатські лиця.
Ніхто не ждав ніяких чар:
Були рубці на п’ятах стертих
Та каша, котру кашовар
Нам видасть за живих і мертвих.
А чари все ж таки прийшли, — Мені їх випало чимало...
Я пити захотів, коли Бійці в окопах задрімали.
Схилився до води — й завмер: Якась жива, незнана сила —
Кров підземелля, дух печер! — Пісок іскристий ворушила.
В бійця порівняння своє Після побоїщ за лісами:
Так само кров із жили б’є. Стократ засвідчую: так само!..
Що сталось далі — я не знав. Наснилось, мабуть, крізь утому: Солдати з лісових канав Уже вертаються додому.
Та ось питання: де ж той дім, Що пережив лихі навали?
Він нібито в піску рудім —
Хам, де джерела пульсували.
244


Ми йшли туди З ЛІСІВ, полів, Ішли повзводно і поротно,
Як нам обов’язок велів — Нестримно та невідворотно.
Чомусь нам радісно було. Сміялись очі, як блавати, — Немов би просто у село Ми входили погостювати.
Немов би ти — трави листок, Який не знається з бідою:
Адже ж усе в нас, крім кісток, Було й лишалося водою.
Здавалось, плоть твоя важка — Природи спроба нетривала,
Бо тільки нині кров людська Одвічну силу здобувала.
У вируванні щедрих сил Ми бачили красу і згоду.
А смерть і темрява могил Лише умовність переходу.
Здавалось, не одну весну Ми течемо за виднокола...
І я прокинувся від сну Таким безстрашним, як ніколи.
То був для нас пророчий сон, Що душі не бентежить всує: Вночі пішов мій батальйон Туди, де кров земна пульсує...


Вже котру осінь опада Пожовкле листя й сохнуть зела, Та сниться знов ота вода — Безсмертя нашого джерела.
Шляхи пройшовши водяні,
З питанням прокидаюсь завжди: А, може, в тім солдатськім сні Є щось од вікової правди?..
246


ДНІПРО ВЗИМКУ
Нема Дніпра, нема та й годі — Є вкрита снігом далина.
Лише зненацька у негоді Хрустіння криги долина.
Але мороз у повній силі,
Дерева інеем взялись.
Там, де гойдались гори-хвилі, Курей селянських патра лис.
Він озирається зловтішно:
Ось що накоїла зима.
Йому і боязко і смішно:
Де ж той Дніпро?..
Нема, нема.
В снігах немов сліди від борон Рубають хмиз на берегах.
І кряче трьохсотлітній ворон — Недобрий, лиховісний птах.
А селянин косу готує.
Він розпізнав за довгий вік:
Там, попід кригою, нуртує Живий, нескорений потік.
Якщо просвітиш пильним оком Зимові товщі неживі,
Між сонцем і отим потоком Зв’язки помітиш вікові.
І зрозумієш за хвилину Дніпрових вод глибинну суть:


Живі, невидимі краплини Скресання дух в собі несуть.
І що той ворон навіщує, Набреше лис на сонця щит, Дніпро весняний не почує,
Бо дюта крига вже тріщить.
248


***
Добре, що є ці столи між дубами — Там, де біжить прохолодний струмок. Хтось тут, поставивши кошик з грибами, Відпочива від казенних думок.
Хтось тут зненацька пізнає, що зроду Не помічав отакої краси.
Потім побачить себе і природу Так, як звелять лісові голоси.
Вітер, забившись в ромашковім цвіті, Жовтим пилком понад ним промайне. Стане, можливо, у білому світі Менше на серце черстве Хоч одне.
249


***
Якби ж то серце спокійніше мати, Щоб не Зентежили передчуття Та не ввижалась напівмертва мати І голодом заморене дитя.
І де б оте не сталось — через душу Вони, як тіні, пройдуть далебі.
А я довіку вже каратись мушу Та виправдань шукатиму собі.
За то каратимусь, що в світі цьому Вбачав гармонію, співав красу.
Тяжке прокляття і смертельну втому У враженому серці понесу.
Шляхи космічні, далі неозорі Помруть для мене у ядучій млі, — Бо гріх летіти на далекі зорі,
Якщо немає хліба на Землі.
250


СЛЬОТА
За вологою шибкою дерево плаче,
Сіре небо дощем капотить безупинно.
Ну, чого ти болиш, моє серце? Неначе Щось у світі страшне учинитись повинно.
Я не знаю, що саме — з людьми чи зі мною, З цілим світом чи тільки з моєю душею.
Ніби знов мені треба ріллею курною Вирушати під кулі в холодну траншею.
Ну, а може не це? Може, просто сьогодні Хтось про мене подумав лихе і злостиве. Підкотилась та думка з нічної безодні І вп’ялась, наче п’явка, у серце чутливе.
Гірко бачити берег неначе в корості —
Геть завалений склом та брудними пляшками. Та ще гірше, якщо ми засіємо простір Підозрінням отруйним, лихими думками.
Десь кублиться воно в небезпеці тривалій — Зло, яке ми думками лихими наплодим —
Мов скляні різаки, що лежать між конвалій, Щоб когось покалічити нині чи згодом.
Із недоброї схованки в поле магнітне Ті думки заповзуть і вдеруться до хати.
Щось наляже на душу тяжке й непривітне — Легше серцю твоєму труну попрохати.
І тоді поза вікнами дерево плаче,
Сіре небо дощем капотить безупинно.
І така наповзає тривога, неначе
Щось у світі страшне учинитись повинно.
251


***
Є в ранкового туману Добрий дух.
Глибину свою незнану Явить луг.
Прийде світлий поєдинок, Що в собі
Творить зародки росинок Голубі.
Сонце на дубовім листі — Наче кров.
Підуть сутінки імлисті До дібров.
Щось підкотиться до серця Осяйне:
Зараз творення почнеться Головне.
І тоді побачиш знову З далини
Річки зоряну підкову Та лани.
Молода верба грайливо Схилить стан...
Вічне диво, світле диво Цей туман!
252


***
Підповзає до жінки покірна лисиця І лосиха відводить своє лосеня.
Мамо, мамо! Це ти?..
Чи мені тільки сниться
Погляд твій, що невидиме лихо спиня?
А дерева в землі поворушать корінням — І туман упаде, усміхнуться світи.
Мої очі раптово наповняться вмінням Землю бачити наскрізь, як бачила ти.
І до серця зоря приросте І на плечі
Ляже вічна рука, що проміння снує.
Тихий голос почую:
— 	Сьогодні, до речі, День народження твій.
І причастя твоє.
253


***
Одна умова є між нами:
Якщо ти мій надійний друг,
Умій прийняти грізні злами,
В яких скресає вільний дух.
Не відвертай від них обличчя, — Штормами зморений, греби Туди, куди звитяжно кличе Веління совісти й доби.
А треба вмерти серед поля — Вмирай безстрашно, мов пророк.
І знай, що то не наша воля,
А поклик Сонця та зірок.
254


ВОРОНА
Я все розгадувати звик,
Тому мені було не досить Тих слів, які сказав лісник:
__ Ворона жолуді розносить...
Ні, я того не розгадав,
Бо тут багато непростого:
І хто обов’язок цей дав,
І в чому користь їй від того?
Гроза проглянула із хмар — Чекати слід ударів з неба...
О, 	цар природи, гордий цар? Які ж обов’язки у тебе?
До місячних сягаєш скель,
Між зір горить твоя корона. Та що ти маєш, крім пустель, Які засаджує ворона?
255


***
Із окопних часів, із важких лихоліть,
Не зумівши миритись на хлібі легкому,
Я дерусь по драбині, що в грудях стоїть,
Хоч високих щаблів і не видно нікому.
Десь там птахи співають і сонце живе,
Та в самому собі це пізнати не просто.
Ось уже досягаю вершини сливе —
Раптом падає вниз, мов з дірявого мосту.
Та жаліти не варто, бо все ж таки я Дещо встиг зачерпнути на світлій вершині — Зазирнув поза небо, де в зорях буя Творчий дух, що шукає притулку в людині.
Він без мене — ніщо, я без нього — сліпий. Наче тіло й душа, ми єдині достоту.
Сходь на гору, безсмертя із обрію пий —
І, 	зійшовши в долину, рушай на роботу.
І повірте мені: найдорожча — вона,
Перемога, яку я дістав над собою.
Хто це звідав хоч раз, той навіки пізна:
Не існує у Всесвіті важчого бою.
256


ПЕРСПЕКТИВА
Звужуються рейки в далині,
Меншають на відстані світила.
Та чому ж не меншає мені Поза бігом літ дитинство миле?
Бачу: хлопчик жне серпом траву.
Хто ж він є, отой малий зухвалець?.. Все тепер стократ переживу:
Зойк сестри і свій розтятий палець.
І останні батькові слова,
Що навік мені запали в душу...
Світ мого дитинства наплива,
Наче берег, де причалить мушу.
Все біжить назустріч кораблю.
Серце в грудях калатає глухо.
І, 	здається, сам я ухоплю Малюка кирпатого за вухо.
А в душі питання не засне Від оцього неземного дива:
Чом же нині зраджує мене Відстаней законна перспектива?
Та підкаже розум: не буди У своїй душі надію кволу —
Просто ми вертаємось туди,
Де змикається одвічне коло.
257


ЖИВЕ І МЕРТВЕ
Палаци, споруди бетонні,
Вогнів електричний вінок. Вплелися квітки многотонні В Гранітне волосся жінок.
Чавунні царі та пророки Стоять на чавунних ногах.
Під ними століття і роки Течуть у скляних берегах...
Але не зважай на окраси — Відновлюй загублену суть: Будинки до нашого часу Печерну подібність несуть.
Та в них народилась людина, Що вірити вже почина:
Наш світ — це обпалена глина, Закладена в мури цеглина, Бруківка й Гранітна стіна.
А витвір зеленого світу Хай нищить стосильний леміш: Бетонні дерева і квіти Для неї з’явились раніш.
Рушаючи в путь недалеку,
В гойданні нахилених віт Вона убиває лелеку:
Цей дивний, відчужений світ Теж слід обернути в граніт...
Я бачив той шлях непривітний: Пустеля, куди не поїдь.
258


А замість живого — Гранітний у лузі лелека стоїть...
Прокинься, печерна людино, — Задумайся в полі на мить:
Твій світ — це бляшана хлібина, Яка на вітрині лежить.
Нова чи підновлена мода У мертвій душі не вселя.
Уся рукотворна природа —
Лише перерита земля.
Під стелі й пластмасові сфери Вертай на повір’я старе:
Помруть всі оздоби — химери, Заваляться хитрі печери,
Як тільки лелека помре.
259


НА ЦВИНТАРІ
Барвінок повзе на могили, Схилились дубові хрести.
Невже тебе зрадили сили,
Що тут зупинилася ти?
Різкий холодок від болоньї, Немов від зимового скла, Коржани попхали долоні — Матуся тобі напекла.
Всім треба з гнізда вилітати — В міста потягнувся народ.
Та як же натомлена мати Без тебе прополе город?
Тут все тобі предками дане На ціле життя — не на мить... А хто ж цю могилу догляне,
Де батько натруджений спить?
Ген верби — і ті від зажури Уже нахилились на міст.
Вернись! У палаці культури Для тебе загра баяніст.
Він трохи смішний і патлатий — Баяна трима, мов кермо.
Та ще, як на лихо, конатий.
А може...
А може...
А мо?..
Утерши сльозу наостанку Оглянула рідне село —
260


Та й рушила до полустанку, Немов її вітром несло.
Немов би тягнули магніти, Що звуться Великі Міста,
І ті ненароджені діти,
Якими душа пророста.
Поки що це тільки наймення, Та є вже і син, і дочка...
Моє ж тобі благословення, Беззахисна душе людська!
261


ГАЛО
В полі сонце сідало За вечірнім туманом.
Раптом виросло гало Понад скитським курганом.
Не далеко й не близько — Там, де вишка тринога, — В ньому раптом хлопчисько Ожило босоноге.
Чи школярик, чи, може, Пастушок із-за Буга.
Чи людська, чи то Божа В його постаті туга.
Відійшло від загону Чи овець розгубило...
Та чому тебе гало В твердь небесну врізьбило?
Хто за синім порогом Вболіває за тебе,
Що відродженим Богом Ти постав серед неба?..
Роси в травах лягали, Відступало все звичне.
І здалось: то не гало,
А пришестя величне.
262


чорні люди
Вони ідуть з моїх дитячих снів З бензинками, натертими до блиску, Ті чорні люди, друзі давніх днів, Що заглядали у мою колиску.
Ну, що ви нині знаєте про них?
Не та земля і вже не ті забої...
Та чорні люди з пагорбів курних Зовуть мене до висі голубої.
Вони десь там, бо на землі нема:
Я обшукав її — немає, тату...
Тож сни мої сьогодні недарма Вертають душу в материнську хату.
Ой, хато, хато, — глиняна нора. Вона була дірява та убога.
І все ж вернутись нам туди пора: Там чорні люди думали про Бога.
Вам нині смішно? Робітничий клас, Революційна бойова закваска...
Все правильно...
Але питаю вас:
Де всі вони тепер?
Скажіть, будь ласка.


***
Поезія — не жарт...
Вона —
Це теж космічна битва.
Вона і мати, і жона,
Присяга і молитва...
Є тіло, розум і душа —
І все це прагне руху.
Поезія для нас лиша Живі кристали духу.
І кожен отакий кристал —
Не паперовий клаптик:
У нім вогню астральний шал, Зародження галактик.
Якщо серед нових машин Поезії не буде,
До кібера зведеться син,
До автоматів —
Люди.
264


ТАТАРИН
Ніби душу лікую від давніх ошпарин —
Років сорок це лихо забути велю: у багнюці конає побитий татарин,
Його руки мотуззям зап’яті в петлю.
Я не знаю, за віщо дядьки завелися —
Дико люди жили у донецьких степах.
Душу й досі пече голова його лиса І той камінь, що людською кров’ю пропах.
Я ж любив цих людей. Односельців суворих — Всі до мене і добрі, й привітні вони.
В кулачищах вугілля чорніє, мов порох.
Я трясу їх за руки: скажи, зупини!..
Хто ж він був, цей татарин?.. Не відаю досі. Били, мабуть, за те, що він череп голив.
Чи за те, що у зайшлого очі розкосі.
Чи за жменьку порічки, за пригорщу слив.
То не люди були — дикі звірі неначе.
Стала просто багном нежива голова.
І відтоді запала у серце дитяче Недовіра до вашого, люди, єства.
Все ви можете, все — і любити, й страждати І на доти ворожі лягати грудьми.
Але як зрозуміти і як розгадати Всю криваву безодню лихої пітьми?
Я ненавиджу вас, дикуни-односельці.
Я люблю вас без міри, мої земляки.
І живе моє серце то в світлій веселці,
10 	У відчаї, котрий вдихнули віки.
265


Ніби душу лікую від давніх ошпарин, Несучи у собі той донецький «рощот». І приходить до мене забитий татарин, І скривавленим ротом питає: за що?..
266


ВИЗНАННЯ
Довго я виходив із війни,
Пробивав духовне скам’яніння.
Вірші давніх літ...
А де ж вони? Бракувало щирости й уміння.
Щирости?.. Напевне це не так.
Це мені, сказати б не по чину:
Я на хитрування не мастак —
Треба іншу бачити причину.
Відшуміли сили молоді,
Інші обживаються причали.
Я поетом став лише тоді,
Коли всі великі вже кінчали.
Рву дрібне, шукаю головне.
Час, як Бог, підвівши брови грізно,
В тисячне запитує мене:
— Чи тобі, поете, не запізно?..
Розум певну слушність відзнача.
Ну а серце, що до правди ласе.
Богові відрубає з плеча:
— Сам ти в цьому винен, сивий Часе
Що було б, якби твоя рука Ще в окопах десь розворушила Ту чутливість скрипки і смичка,
Що тепер прийшла в старечі жили?..
Де вже скрипку винести з атак!
То була б для мене люта кара. Скрипку нам нагадував черпак У руках старого кашовара...


Скільки я чинив тяжких дурниць — Те лише сьогодні розумію.
Але навіть перед Часом ниць Падати не вмів і не зумію.
І тому щодня пишу, пишу,
Щоб відшкодувати давні втрати.
А якщо на старість согрішу —
Що ж, тоді вже можете й карати.
268


ТИШИНА
йдучи ПО стежці поміж рути,
Я визнаю свою вину: в куценькі рими не вдихнути Цю нетутешню тишину.
На полотні не передати,
Не підібрати фарб живих Для тишини, де сплять солдати В своїх могилах лісових.
Неначе з неї виростає І ніби їй складає звіт Блакитне небо неокрає,
Поза яким — безмежний світ.
Вона висить на синіх схилах, Голубить річку й сіножать,
І ті ліси, де у могилах Солдати стомлені лежать.
Та ось мені підкажуть гарби, Що торохтять з доріг курних: Лиш той для неї знайде фарби, Хто ляже в землю поруч них.
269


ШИБКА
Збираючи в просторі промені сині,
Вона їх кладе до поета на стіл.
А він у своїй непомірній гордині Не бачить ні прагнень її, ані діл.
Здається йому, що віднайдені рими Стократ важливіші, ніж даль степова,
Ніж сонця й зірок пульсування незриме, Ніж скромної шибки скорбота жива.
Ця шибка існує для того неначе,
Щоб світ у вікні постава — не нова.
Її помічають, коли вже заплаче,
Бо випала нічка волога й сумна.
Вона захищає від злив та морозу —
Аж тріснуть голова в старанні своїм.
Та тільки у неї з’являються сльози, Господаря тягне покинути дім.
Поет спересердя гукне до дружини, — Загляне вона з рушником у руках.
Чи бачить поет, що скорботні перлини Дрижать і на шибці, й на рідних щоках?
В дружини від чогось заплакані очі,
В зіницях згустилась жагуча імла, —
Немов би ця жінка безсонної ночі У муках крізь дантове пекло пройшла.
Він гляне крізь неї, неначе крізь шибку, — І погляд замре в сигаретнім диму.
Він чує за хмарами зоряну скрипку,
Та серця близького не чутно йому.
270


ДОРОГА ІЗ НЕБУТТЯ
Раїсі
£ у старості давня вимога І нехитра потреба людська:
Тихий затінок біля порога,
На плечі — незрадлива рука...
Та якась нерозгадана сила — Невідомо, чи добра, чи зла — Роз’ярила мене, підхопила,
Понесла без керма і весла.
Уночі заворожені клени Галузками шкреблись у шибки І могильним проваллям на мене Задивлялись порожні кутки.
Я звіряв лиш кудлатій вівчарці Всі скорботи свої та жалі...
Скільки їх, що втопились у чарці, Не знайшовши тепла на землі!..
Як це сталось — і досі не знаю: Я забув про вино та журбу.
Наче мавка з дніпровського краю, Почала ти свою ворожбу.
Хоч були катастрофи й невдачі, Темні прірви і рани в душі —
К бісу меблі, квартири і дачі,
Раз ми долею товариші!
Теплим ранком рушаємо босі В ті краї, де не треба окрас.
271


Там козулі й довірливі лосі Без умовностей вийдуть до нас.
А сусідка повість сивоброва, Загримівши кийком до дверей,
В кого вже отелилась корова,
В кого лис перепатрав курей.
І покликавши Бога за свідка В цей обжитий русалками край, Нам поможе столітня сусідка Найкоротшу дорогу у рай:
Це отам, за густими борами,
За гойданням трави і води Відчиняються вічности брами — Ще й перепустку видасть туди.
272


ХМІЛЬ
Понад смутки, понад сльози, понад біль На ворота удовині в’ється хміль.
Що там, як там у тій хаті — хто це зна?
На воротах кучерявиться весна.
Вранці вигляне із двору удова.
Бачать люди: ані мертва, ні жива.
А вона до них промовить у журбі:
— Що ви, люди? Я здорова, далебі.
У старенької вдовиці є сини,
Та ніхто не знає досі, де вони.
Ні слівця від них немає, ні листа —
Вітер стежку поза ними заміта.
Тільки й радости, що вогник у печі.
Встане часом удовиця уночі.
Кине хмизу, спалахне живий вогонь.
І намариться сердешній — Бог боронь!..
Ось він той, кого чекала цілий вік —
Повернувся із полону чоловік.
Збилась в клоччя полум’яна борода,
Через дрантя біле тіло прогляда.
Він знеможено сідає край стола.
— Що ж це, жінко — ти синів не вберегла?..
Не гріши, коханий муже, не гріши,
А синочкам добре слово напиши.
273


Як не матері, то, може, хоч тобі Прилітатимуть конверти голубі.
Ляже паморозь на землю, наче сіль. На воротях повсихає зелен хміль.
Прийде болем тужна думка до грудей: Як те лихо приховати від людей?
274


***
Ночі мої, зачаровані ночі!
Відгомін в лузі дівочих пісень,
Третіх півнів закликання пророчі —
Ті, без яких не народиться день.
Сонце не зійде, бузок не розквітне,
Косами не задзвенять косарі,
Доки над полем у небо досвітнє Не заволають пророки старі.
Добре тим птахам пророками бути:
Голос подав — і ніхто не засне.
Ані провини у них, ні спокути — їхнє пророцтво одвіку ясне.
Де ж мені взяти довіри людської,
Щоб розбудити чуття і думки?
Серце моє! У твоїм неспокої Піють півні і голосять віки.
Кличе, гукає Касандра далека:
— 	Люди! Ні битви не вчать вас, ні мор. В вашій байдужності є небезпека Більша, ніж сотні водневих потвор.
Світяться очі в чорноземних скибах — Там, де порубані предки живуть.
Зріє, нуртує, як соняшний вибух,
Прагне до виходу їхня могуть.
Все нам віддасть переорана мати — Впоратись тільки б із лихом отим: Предків чорноземних слід годувати Не протоколом, не духом святим.
275


Знати ж оте ми не вельми охочі — Просто земля, до якої ти звик... Ночі мої, переорані ночі!
Не погасіть мій приглушений крик.
276


***
Ти ідеш з далини золотої По стерні, по тернових кущах — Стан блудниці, обличчя святої,
Сіра пустка в глибоких очах.
Де була і кого ти любила?
Де твій дім — чи немає ніде?.. Ранній місяць голівкою била У небесному дзвоні гуде.
Не спиню, ні про що не спитаю — Ані голосу в мене, ні прав.
Тільки серцем чомусь калатаю,
Наче я тобі лиха завдав.
Щось холодне у душу нарине,
Наче злива на греблі слизькій: Катерино моя, Катерино У нейлоновій сукні міській!..
Та найважче збагну не одразу У тому застарілому злі:
Небу й зорям хтось чинить образу,
І оцій многотрудній землі.
277


*0*
Хтось жорстокий, невидимий ребра розгорне І намацає серце, і душу мою Непоквапно штовхає у полум’я чорне,
І гойдає чи в пеклі, чи десь у раю.
А відпустить — і знов я навчаюсь любити Кожну квітку у полі і кожне стебло.
Ніби заново треба творити, ліпити Все в самому собі —
Бо мене не було.
Ніби де народитись — залежить від мене: Чи отут, чи пірнути в століття старі.
Ніби ковані сосни і різьблені клени —
Це було вже колись на далекій зорі.
І усе, що зумів я в світах перейняти, По-земному буденне й надиво просте:
Не мудріша зоря від живого зерняти,
Бо усе від одного коріння росте.
Бо немає в матерії іншого вміння —
Є лиш форм та можливостей зоряна гра. Сенс у тому лише, щоб пізнати коріння.
А пізнав, то уже й помирати пора.
278


***
Нелегко нам на п’ятому десятку Судить про себе і про білий світ.
Іще б ти міг згорнуть шинелю в скатку І разом з іншими піти в похід.
Ще ти при силі...
Ти іще не знаєш Тієї втоми, що легені ссе.
Тобі здається: ти лиш починаєш,
У тебе десь попереду усе.
Та раптом, глянувши в зіниці щирі, Відчуєш в серці поштовхи вини: Тридцятилітнім
років по чотири
Було тоді —
у перші дні війни.
Почуєш гупання солдатських кроків, Бомбьожки й черги віялом руки...
Той простір, де лежать шістнадцять років, Заповнять друзів неживі полки.
Відсунуться столи, обличчя, вина, — їх витіснить боїв пекельних жар.
Там, де душі лишилась половина, Потягнуться колони в Бабин Яр.
І той, хто привітальними словами Тебе ловив у лестощів полон,
Опиниться за тими головами...
А їх десятки.
Тисячі.
Мільйон.
279


Тож хай, для злету розгорнувши крила, З нових років іде незнаний люд:
У тебе власне вічности мірило —
Твій дух...
Твій безвідносний абсолют.
І все довкола тебе заніміє,
Замре пластинки джазовий мотив.
І тільки твій ровесник зрозуміє,
Чому ти зараз чарку опустив.
280


***
Отак прокинешся — й немов Все розпізнав у світі цьому:
Нема ні хитрощів, ні змов —
Є правда тишини і грому.
Все інше — тільки похідне: Грозою створена тканина.
В душі небесне і земне Пов’яже істина єдина.
Та ось розбудить тишу звук:
За шибкою дитя заплаче.
Здобуте випурхне із рук —
Не мислив і не жив неначе.
Бо те, до чого вчора звик — Сьогодні таємниця знову:
І що таке дитячий крик,
І хто вони, чуття та слово?..
Хоч ти сторінку не одну Перегорнув, та глухо всюди. Питаєш вранці після сну:
— 	Для чого я, для чого люди?..
Звичайно, можна жити так,
Щоб їсти, пити — й не каратись. Але чому ж ти не черв’як Чи не якесь тягло без ратиць?..
281


***
Не спи, природо! Серце край І совість розворушуй завжди. Відкину Бога, пекло, рай,
Та не відкину шлях до правди.
Коли цим шляхом непростим Пройшов ти гори і долини — Засни і не турбуйся тим,
Куди душа твоя полине.
Якщо ж його ти обминеш,
Бо замість серця мав печатку — В останній день, але збагнеш: Життя скінчилось без початку.
282


***
Нічого в світі не жаліти,
І шаленіти,
і горіти,
В єдину мить усе спалить,
А в другу —
заново створить:
Нехай болить,
нехай горить!..
А, може, це й не так, — не знаю.
Я не пізнав себе до краю.
Прийшла ти чудом — дивним дивом. Ми поруч — ніби трут з огнивом. Шумить Дністер, вирує Прут.
І хто ж огниво з нас,
хто — трут?..
На цій шаленій каруселі Є гори і стежки, й оселі,
Калюжі та грузькі дороги,
Дощі й до крови стерті ноги;
І келех доброго вина,
Тобою випитий до дна.
І є вина...
Чия вона?
Та що я можу, що я мушу?
Палючим поглядом у душу Загляне молодість сама —
Ми є, і нас уже нема.
283


Нема холодного цілунку, Тверезости та розрахунку,
Ні поміркованого слова,
Ні теплих страв,
ні мудрих справ. І світ навколо — наче змова Небес, річок, дерев і трав.
І дивно, що за кожним рогом Усе — чуже
і все — наш дім. Гора, здається, нам порогом,
А обрій — стінами... Ходім!
В гірській хатині — цвіль і тиша. Лиш чутно, як гудуть вітри, Настирливо щкребеться миша До мишеняти, до нори.
А я ходжу, неначе хмара,
І сам собі шукаю кари,
Хоч кара — ти
і щастя — ти...
284


***
ці без вас нам не жити, діброви й бори:
Ми без вас — як без матері діти.
Нахиляйся до трав, їхню силу бери,
Вчись у них, як чуттям володіти.
Ще до смерти збагни: то ж майбутнє твоє, — Кров твоя переллється у маки... у ромашці й волошці душа пізнає Невідомого виміру знаки.
Ось чебрець. Ну який же він рідний мені! Звіддалік мерехтить, мов озерце.
У донецьких степах ці суцвіття дрібні Першу пісню заклали у серце.
Та немов би і сам я рослиною був —
Зла й добра іще довго не тямив.
Не суди, чебрецю, — я тебе не забув,
Я до тебе прибув з каяттями.
Кепсько люди живуть — я відверто кажу.
Всіх якась обплела павутина...
І тому я прийшов на зелену межу,
Як приходить до неньки дитина.
285


***
Не кажіть мені, що світ земний Схожий на безглузду веремію.
Я за нього йшов у бій страшний — Тож, напевне, помирати вмію.
Невідомо, де він, кращий світ — Звідки не дійшли іще зв’язкові.
Я шаную інший заповіт:
Треба тут навчитися любови.
Духом ваших пишних панацей Люди ще ні взуті, ні зігріті.
Якщо вмієш помирать за цей —
Тебе приймуть в будь-якому світі.
286


ТАСМАНСЬКИЙ КОРОЛЬ
Останній тасманець був знищений на початку XIX ст.
(Історична довідка)
Я один. Я — останній. То значить — король.
Є Тасманове море й тасманська земля.
А земля мусить мати свого короля, —
Так сказав мені той, хто давав оцю роль.
Кожен трон на кістках. Та не ради відзнак Я споруджую трон із людських черепів,
А заради того, що народ мій терпів:
Ті людські черепи я відбив у собак.
У собак, у дерев... — Ти заглянь у сади — Кожна яблуня кров’ю підживлена там.
Нас вбивали для добрив. Здавалось катам:
З тіл людських виростають солодкі плоди.
Більше добрив немає. Збираю кістки І споруджую з них піраміду страшну.
Скоро я за найвищі дерева сягну.
Я — король, підо мною — мої земляки.
І куди не погляну — маєтки чужі.
Рідні душі — це тільки прудкі кенгуру.
В них живуть мої предки. А сам я помру — Оживу серед них на зеленій межі.
Ген чужинці пливуть до моєї землі,
Щоб орати поля, закладати сади.
Є з них мито — ковток вогняної води:
Адже в них у пошані старі королі.
287


Я для них божевільний. Та це не нове. Піраміда моя все росте і росте.
Я тримаю у серці пророцтво святе:
Ця споруда імперію переживе.
Хоч загинув народ, та повір’я старе Залишилось мені від батьків і дідів:
Хто чекає із трупів солодких плодів,
Той нічого, крім трупів, і сам не збере.
288


ЧИТАЧАМ ПОЕЗІЇ
Не шукайте родзинок, читаючи вірші —
Так лиш діти примхливі розжовують здобу.
Члени вашого тіла не кращі й не гірші — Просто разом вони творять вашу особу.
Хліб — не хліб, якщо зліплений він із родзинок — Ти голодний залишишся в хлібному морі.
Навіть Всесвіт безмежний ніколи б не виник, Якщо зорі лишити — самі тільки зорі.
Всесвіт має радіти, зідхати, страждати — Порожнечі його не порожні й не прості.
Якщо все в ньому зважити і розгадати,
То в основі засяє напружений Простір.
Ну а зорі — це вузлики, зорі — це рими,
Точки в колесі, котре незриме від руху...
Не шукайте родзинок зубами старими —
Хлібом духу втішайтеся, мудрого духу.
289


***
Я затишку шукав від того,
Що довго кидало мене Із неба, з обрію крутого У світ речей —
В земне,
Нічне.
І знов бреду по темній кручі,
Щоб вічну істину знайти,
А нерви збуджені, болючі Гудуть, мов степові дроти.
Куди ідеш? Які дороги Зумів побачити отут?
Ген місяць виставляє роги,
Мов лютий бог, що вершить суд.
Погасне знахідка безлика,
Мов скельце, схоплене вві сні. Здадуться крилами індика Усі мої старі пісні.
Та зійде сонце і покаже,
Куди спрямовувати крок:
Співучий жайворон прив’яже Принишклу землю до зірок.
Нової істини обличчя Впізнаю на вогнистім тлі:
Лиш те, до чого жайвір кличе — Єдино сутнє на землі.
І знову затишку не буде —
Я вирушу в незнану путь.
29и


А мудрі, виховані люди Мене ледащим назовуть.
291


999 — 1
Я поховав себе давно —
Тому про смерть немає мови...
І все ж горить моє вікно У тім краю, де плачуть вдови.
Колись я жив отак: не ви,
А я упав за долю краю.
Не ви, а я поміж трави За нашу землю помираю.
А те, що я чомусь іду Туди, куди нас кличе совість — Іду фешистам на біду! —
Лиш нетривала випадковість...
Живий на тисячу...
А ви?
Я вас шукав і ждав, і кликав... Ціна моєї голови До безголов’я завелика.
Вже тридцять зим і тридцять літ Журба не покидає душу:
Чому оцей буремний світ За тисячу проходить мушу?
Можливо, легше у світи Піти числом святої жертви,
Аніж оцей тягар нести —
В живому світі голос мертвих.
Щодня до них, палких, зірких, Виходжу я на віче владне, —
І тисяча питань гірких Обпалить серце безпорадне.
292


Слова у них важкі...
Але
Я визнаю за ними право Судити світ за добре й зле - Хай різко, тільки не криваво.
На їхній вирок тут і там Палю байдужість, наче зраду, І тільки смерті передам Цю неземну мою посаду.


Світанок за вікном такий чутливий, наче Дмухнеш — і він ураз повернеться в пітьму.
А вітер в димарі регоче, виє, плаче, —
Немов би хтось помер, що любий був йому.
І страшно так мені, що день з імли не вийде. Не поведе мене на заповітну путь.
Світанку, веселіш!..
Нічні вітри, не вийте!..
Хай сонце вигляда — його усюди ждуть.
Криничний журавель чекає на цямбринях,
Корова жде в хліву і сонях на межі...
Зненацька хлюпнув дощ — і загриміла в ринвах, Забулькала вода під хатою в діжі.
І все це у душі іскринками заляже —
І звуки, й запахи, і в димарі виття, —
І учорашній день з сьогоднішнім пов’яже Строкатою тканиною буття.
І знаю, що в мені це знов колись постане Нежданим спалахом, цілющим джерелом —
Тим рідним, дорогим, яке одвіку дане,
Щоб за добро земне платили ми не злом.
294


МОЄМУ НАРОДОВІ
Народе рідний, степова стихія, Безхитрісна, довірлива душа!
Чому тебе, святого гречкосія,
Так часто Божа ласка полиша?
Нелегко*) вжитись у твої потреби:
Ти витворив республіку в часи,
Коли вона хіба що лиш на небі Могла здобути сили та яси.
Погасла Січ, як вогнище в негоду,
І не воскресла в полум’ї новім.
Понад усе шануючи свободу,
Ти опинився в рабстві віковім.
Та є твоєї долі власний човник,
Що напрямку ніколи не ламав:
Пишайся тим, що ти не завойовник — В неволі ще нікого не тримав.
Землі чужої не топтавши зроду,
Свою стеріг із косами в руках.
Пишайся цим, мій праведний народе,
Бо ти найвищий подвиг у віках.
Не той здолав, хто вилив більше крови Чи напустив на душі туману —
Твоя могутність у твоїй любові До колосків на рідному лану.
Нові століття в тебе є по праву:
Ти світ навчиш і сіяти й косить,
Бо та любов тобі дарує славу,
Яка живих і мертвих воскресить.
295


І людство, переймаючи науку, Збагне, чому в тернах твоє чоло: Ти є Месія, котрий терпить муку За гріх сусідський, за криваве зло.
*) В оригіналі ця строфа була перечеркнена.
296


ЗАПРОШЕННЯ
Заглянь до подвір’я, сідай біля тину.
Тут двері відчиняться в кожну хатину,
І В білому кухлі жіноча рука Тобі на вечерю подасть молока.
Захочеш, то буде і чарка, й пряженя. Якщо не жонатий, тут швидко оженять. Занидіти в смутках тобі не дадуть І навіть толокою хату складуть.
З рідкого вапна вишумовує піна. Спідниця підтикана, голі коліна.
І пісня, і зваба, і плетиво кіс,
І в кожному слові крутенький заміс.
Якщо ж ти жонатий — біда невелика: Стільця не відсидів, хвороб не накликав. Заходь, перехожий! Було, не було —
А ти не забудеш полтавське село.
297


***
Листя на вербах од вітру дрижить. Тінь від хмаринки по травах біжить.
А пастушок, загубивши батіг, Росяним лугом за тінню побіг.
Хлопче, ти хочеш привласнити тінь? Адже вона — не корова й не кінь.
Ген перебігла озерце і гать —
Ані затримати, ні налигать.
Та не зважай на науку пісну —
Не розгуби цю жагу навісну.
Вміє на світі по-справжньому жить Той, хто довіку за тінню біжить.
298


ЛІСИ, ЯКИХ НЕМАЄ
Зимові витівки на склі —
Для мене був єдиний ліс,
Бо там, на батьківській землі Лиш терен по яругах ріс.
Те, що снувалось на вікні Серед зимової краси,
Вертали надри кам’яні — Далеких ер землі ліси.
Вдивляйся в кам’яний шматок: На ньому око розпізна І давню гілку, і листок — Немов би це прийшло з вікна.
Доволі часто мандрував Я в ті незаймані ліси І слухав між високих трав Незнаних звірів голоси.
Співав для мене райський птах, Наївне серце веселив,
А папороть, як рідний дах, Ховала від тропічних злив...
Раптовий лящ вертав назад — Десятник уривав мій сон.
Я мусів написать канат:
Стеж за баддею, коногон.
299


***
Наосліп хльоснувши коня,
Що шахтний барабан крутив, Рушав я знову навмання У світ моїх дитячих див.
То був такий щедротний світ, Якого вже ніде нема.
Бліденькі образи тих літ На вікна кидає зима.
А я стою біля вікна,
На душу падає те все...
Чи розум наш колись пізна, Що простір у собі несе?
Для кого космос береже Десь на прозорому крилі Ліси, які давно уже Перевелися на землі?
І на який живий екран Те малювання упаде?..
Неначе біль окопних ран — Ліси, яких нема ніде.
300


***
Опівночі західній вітер нарине,
Зимові долаючи сни.
Линяє земля, мов пухнаста тварина,
У передчуванні весни.
Брунатним взялася галявина біла,
В полях поступає стерна...
А, може, від того земля порябіла,
Що заєць у лузі линя?
Причини і наслідки зводить не варто: Метнувшись уранці за луг,
Ген вихилить вітер озерце, мов кварту,
І все захмеліє навкруг.
І жадної логіки в постаті лося,
Що також линять почина.
Та й де б воно тут щось логічне взялося, Коли вже надходить весна?
301


ГАДЮКА
Я зустрів її, слизьку потвору,
Між конвалій в росяній траві — Поміж сосен, що дивились вгору,
Де висіли тучі грозові.
Це була така невідповідність — Квіти-перли і слизька змія! —
Що природі за уяви бідність Був готовий докоряти я.
Справді ж бо, образа в тім велика, Що в красу травневу заповзла Ця отруйна гадина безлика — Темний вихлюп світового зла.
Я вже був підважив каменюку В іскорках соснової смоли —
Та побачив, як стару гадюку Крихітні спіральки облягли.
То були її рожеві діти,
Що жили у травах поміж пнів, їх ще треба пестити й глядіти — Ніжних, нерозумних пустунів.
Так вони в’юнились, так просили Сонця й ласки, що мені умить Збило подих і забракло сили Камінь той на матір опустить.
302


**♦
Падають на землю метеори —
В збуджений передчуттями світ.
Про чиє давно забуте горе Нам розкаже полум’яний слід?
Де той лук, що ці жбурляє стріли З темної, німої висоти?..
Тож, напевне, люди не зуміли Згоди між собою досягти.
Наче перелякані отари,
Врізнобіч метнулися зірки В день, коли чиїсь пекельні чвари Цілий світ роздерли на шматки.
І від того грозового часу Зморені земляни дотепер,
Дивлячись на метеорну трасу,
Гірко промовляють:
— 	Хтось помер...
Та чи все ми зважили й пізнали На космічних нетривких мостах,
Щоб про нас такого не казали У далеких зоряних світах?..
Я подумав: мабуть, є потреба Власну душу вивільнить від зла.
І до мене з грозового неба Блискавка бровою повела.
303


***
Сосни — колони собору,
Небо — розписана баня.
В білій безмовності бору Дятла ритмічне длубання.
Дятель — як попик, що носом Мудрість длубає церковну. Сонце освітленням косим Схожість довершує повну.
Дятле! Молитви не треба Із крижаного Сінаю.
Сам я під банею неба Вищу премудрість пізнаю.
Засіб длубання простого Між сніговими дарами Не розповість, що святого Є у зимовому храмі.
304


СВІТЛО І ТЕМРЯВА
І
Де правда — Бог чи той живий потік, Який засіяв землю чудесами?..
Тобі належить витратити вік,
Щоб мовити просвітлено: те ж саме!
Чи в назвах справа?..
Вічну круговерть
Дивно уже збагнули мудрі люди:
Життя — це Світло.
Темрява — це смерть...
І так усюди по світах,
Усюди!..
Жили б ми завше у добрі — не в злі, І рай давно б уже прийшов до хати, Коли б на цій безрадісній землі Людьми не вміла Темрява ставати.
Та лихо в тому, що вона стає Царями та отцями всіх народів І павутиння розгорта своє,
Щоб виглумити зела добрих сходів.
А ми — немов безкрилі світляки,
Які ховаються в холодні трави. Роз’єднаність і страх жеруть думки — Ні певности, ні гордости, ні слави...
Та що було б, якби злетілись ми, Схвильовані єднанням до нестями?
Ми б сонцем стали в череві Пітьми
І 	світ новий осяяли серцями...


Якщо очима чесної душі Ти бачиш гі сонця —
Будь атеїстом.
Бо не в молитвах суть, товариші, — Молитись можна гопаком чи твістом.
Молитись можна молотом, пером,
Хрестом чи п’ятикутною зорею...
Аби цуша наповнилась добром І нап'ялась вітрилами на реї.
Щоб корабель твій вирушив у путь — Туди, де Світло Правди не вгасає...
Добро і Світло!..
І не в тому суть,
Від Маркса те прийшло чи від Ісаї.
У нас попереду віки й віки, —
Історія не сповільнила кроків.
Не раз іще з космічної ріки І Світло, й Тьма пришлють своїх пророків.
Та хай ніколи совість не мовчить, —
Хай пам’ятають і сини, й онуки:
Хто голови стинає, щоб навчить,
Той не несе ні правди, ні науки.
Із ним у вас майбутньоно нема.
Вставайте на його шляху стіною, —
Бо то є Тьма, ота захланна Тьма,
Яку одвіку звали сатаною.
II
Із шкури — у тоґу.
Із тоґи — в кольчугу...
306


Та що нам від того,
Старий волоцюго?
Рядись, не рядись, але знаємо ми:
Ти був і залишишся духом пітьми.
Ти шлеш нам на очі Облуду й полуду.
Чого ж бо ти хочеш,
Космічний приблудо?
Ні згоди у нас не спитавши, ні прав,
Ти Землю собі на маєток обрав.
Для тебе принада —
В коронах перлини.
Та вся твоя влада —
Це колос із глини.
Ти любиш, люципере, все, що блищить, А ми тільки в істині бачимо щит.
Із шкури — у тоґу,
Із тоґи — в кольчугу...
Та що нам від того,
Старий волоцюго?
Хоч ти ще шукаєш для себе корон,
Та валиться, валиться глиняний трон.
III
По всій плянеті стогін і волання,
По всій Землі лихі передчуття.
Немов би нас готує до заклання Лихий володар нашого життя.
Колись, покинувши господню раду, Шугнувши вниз на чорному крилі,
307


Він учинив страшну космічну зраду,
Щоб стати хижим власником Землі.
Це, кажуть, байка. Та поглянь довкола: Чи наша правда краще вигляда?
Немов би у земне магнітне поле Вплелась його смолиста борода.
І кожен дух, закований в росинку,
Жадає в байці тій дістати роль.
А хто добуде чорну волосинку,
Той над людьми владика і король.
Добута з бороди царя нічного,
Вона не дасть нам соняшних плодів.
Та ми чомусь готові впасти в ноги Тому, хто скарбом цим заволодів.
Карета царська чи державний потяг Везуть його між квітів та осанн. Міняються лиш назви, трони, одяг, —
Та не міняється космічний сан.
Він той, хто учинив пекельну зраду.
Він — майстер страт, наповнювач гробів. Він людство б винищив за трон і владу. Та ось біда: де ж добувать рабів?..
О, 	мудра байко! Перша і остання Земна наука, згубне відкриття...
По всій плянеті стогін і волання,
По всій Землі лихі передчуття.
IV
V давильні своїй, виноробе,
Не дави молодий виноград:
308


Тож бо є небезпечна спроба — Менше радости, більше втрат.
Уяви, що плянета наша — Виноградина молода.
Десь чекає космічна чаша,
Хтось давильний прес наклада.
Хтось вичавлює наші соки,
Кров тече із траншей-канав...
Не даремно ж посланець високий Власну кров у вині пізнав.
Будьмо мужні та будьмо сильні, — Ждуть на зорях святкові столи. Тільки б вийти з тієї давильні,
Де мільйони кров’ю стекли.
І, 	довершивши предків справу, Встати духом святим із вина Де, наповнивши чашу криваву,
Ще регоче хмільний сатана.
Хай він вип’є, нехай регоче!
Ми ж побачимо із висот,
Як набрякнуть блудливі очі, Конвульсивно здригнеться рот.
Темні душі, мов чорні миші, Розбіжаться до мертвих плянет І Земля у врочистій тиші Вийде в простір з лихих тенет.
Під новим галактичним знаком Тільки мудрість поллється до чаш.
309


І тоді не вином, а злаком Славен буде нащадок наш.
Щоб наповнився щастям до вінця Світ оцей для прийдешніх діб,
Прийде людство до українця —
Хай навчить, як творити хліб.
Колосок — то найліпша оздоба,
Що дарує для брата брат...
Колосками радій, виноробе, —
Не дави молодий виноград.
V
Сонце із озера вийшло на сушу,
Щоб розпочати життя трудове. Промінь летить і пронизує душу —
В промені тому хтось вічний живе.
Це ж і донині царює у світі,
Йде по землі, не питаючи прав, Гордий, нескорений дух Нефертіті, Пійманий стеблами злаків і трав.
І у якусь невідому годину Там, де зоря випиває росу,
Хлібне зерно, обернувшись в людину, Знову повторює дивну красу, —
Щоб до землі припадаючи вухом,
В пальцях тримаючи зоряну нить, Простір, наповнений соняшним духом, Батьком назвати і в серці вмістить;
Щоб, не питаючи віку і дати,
Знову іти по стежках кам’яних, —
310


Вічно сміятись і вічно страждати В небі, у водах, у злаках земних.
VI
ТИ це зоряний дух, котрий вчасно на Землю прийшов,
Щоб прийняти на себе скорботи її та боління.
Липне куля земна до гарячих твоїх підошов,
А в болючому серці — високі пророцтва й стремління.
Не Мойсей, не Христос. Але звісно, що Сином
Людським
Неминуче повинен за власним призначенням стати. Все, як треба, перейдеш ти шляхом своїм нелегким, — Все на світі збагнеш, щоб лишити Землі після страти.
Ти — це зоряний дух. Та оте не нове відкриття, Далебі, не одразу поселиться в серці твоєму.
Скільки буде страждань! Як тебе замордує життя!
А проте лиш тобі людство визначить долю окрему.
Пітагор ти чи Бруно, а слово і серце одно.
Ти — мов голка, що вводить у вену призначені ліки. Шлях твій страдницький в зорях уже загубився давно, А попереду — муки та болі. Назавжди, навіки.
Скільки люті й отрути на тебе вихлюпує Тьма!
Але ти лиш смієшся, вступаючи з нею до бою.
І 	здається, що більшої радости в тебе нема,
Ніж дивитись, як хмиз починає горіть під тобою.
Отже ти своє виконав. Можна спочити отам,
Де не кожному духові відпочивати вдалося.
Гірко те, що турбот довелося завдати катам,
А для тебе однак, чи вмирання, чи стрижка волосся.
311


Відпочинок недовгий — і знову на Землю, туди,
Де чекають Спінозу чи гнівної пісні Тараса.
Ти — це зоряний дух. Помирай, воскресай і веди В світ отой, де під Сонцем формується зоряна раса.
312


ЧОРНОТРОП
І
Печаль пробуджую мою Зима безсніжна, чорна мати.
Та є відвертість у гаю,
Що кличе неземне пізнати.
В гілках ранкової пори Заляже голизна січнева —
Немов корінням догори Враз обернулися дерева.
I прийде відкриття просте:
Це також світова потреба.
Гілля тому отак росте,
Що справді то коріння неба.
II
Перше січня...
В небо неокрає
Вітер чорну куряву мете.
Селянин із хати визирає:
Діється у світі щось не те.
Вже святий Михайло білу гриву Розчесав своєму жеребцю.
Але де ж той сніг, що вкриє ниву І дорогу вибілить оцю?
В норах замерзають сонні миші. Заєць білу шкуру не схова.
Повний місяць із нічної тиші Скрушно оглядає ці дива.
313


Мороз вже виявляє владу Тихим хрустом у ламких гілках.
І єдине, що дає відраду —
Кришталева крига на ставках.
Дядько ловить окунців лінивих, Перейшовши скований Дніпро.
Кряче ворон на озимих нивах —
Кряче, мабуть, він не на добро.
III
Природа в рік новий ступа І домолочує ужинки.
Із неба сіється крупа —
Важкі дробинки, не сніжинки.
Це начебто і не мотив,
Щоб небо докором шпиняти.
Та хто ж скупий намолотив Ті недоношені зернята?
У хмари задивились ми:
Здавалося, що десь там здуру На милі витівки зими Вже запроваджено цензуру.
IV
V січневу неділю, вступаючи в змову Із упертими дятлями і деревами, Чорнотропом виходжу на річку зимову, Що бринить і ячить крижаними дивами.
Чорний берег лежить неживою дугою, Перелісок повитий легеньким туманом.
314


0 ці звуки! Удариш об кригу ногою —
1 ріка відгукнеться небесним органом.
І здається, що звук той у космос полине — В огняну круговерть галактичного бігу.
Та чи би ж то не ця небесна долина,
Котра жде і не діждеться першого снігу!
Ждуть снігу корінці, ждуть і гинуть без ліку Гай благально дзвенить крижаними гілками. Так очищення світ цей чекає од віку —
Світ, усіяний щедро людськими кістками.
V
Гілля — ніби ґрати, відковані з криці. Застигли в чеканні безлисті кущі.
Краплини дрижать на сосновій іглиці — Періщать у лютому теплі дощі.
Баби вигрібають бадилля з городу,
Над ними висить хмаровиння густе.
Щось дивне в собі затаїла природа —
Щось вельми загрозливе і не просте.
Людей до бадьорости кличуть газети,
Та сниться по селах недобра весна.
Селяни розгадують дивні прикмети:
Щось буде — посуха чи, може, війна.
VI
На озері кришиться крига Зима недолуга була,
Неначе церковник-розстрига:
Ні холоду, ані тепла.
315


Це свідчення не пересічні — Такого не знали віки:
З’явилися котики в січні,
У 	лютім — слабенькі бруньки.
А потім раптові морози —
І тане під берегом знов... Берізки виплакують сльози Чи то заморожену кров.
Не чути дитячого крику,
Бо ковзанок нині нема... Ненавиджу душу безлику:
Дай снігу, якщо ти зима!
Ненавиджу хижу підступність, Яка заповзає в думки,
І ту неприховану тупість,
Що дражнить налиті бруньки...
І знов потягнуло до літа Натомлене серце моє —
Туди, де квіткова еліта
У 	травах зірками встає;
Де золото понад ланами Дзвенить в далині голубій
і 	піниться хміль над тинами, Неначе на скелях прибій...
Хай навіть циклонова дикість Чи злив полуденна пітьма — Аби не підступна безликість,
Як ця осоружна зима!
316


я в СОНЦІ БУВ
Я в Сонці був. Я бачив там сади І океани, і Гранітні скелі.
Там нахилялись верби до води,
Тулились попід кручами оселі.
у дворику вовтузилось дитя,
Мов жовтороте пташеня безкриле.
Ну, словом, всюди там було життя,
Що змалечку мені знайоме й миле.
Жінки, що йшли з граблями у луги, Бабуся на колодах біля хати...
Були то просто люди чи боги —
Цього ще й досі я не встиг пізнати.
Вони виходили назустріч дню —
Косить отаву, бо, гляди, зав’яне.
Я добре бачив: всі вони з вогню. Обличчя й руки — все в них полум’яне.
З 	вогню сади й над річкою села,
І хлопчаки, що бігли через балку.
Та відомо їм оте було —
Вони цього не помічали змалку...
Я в Сонці був. Я полюбив цей світ.
Він став моїм, неначе кров у жилах — Оті луги, вербовий живопліт,
Оті хатинки на зелених скелях;
Очерети й стрімчасті береги Та серед ночі світло із віконця,
Та напівлюди чи напівбоги,
Які трудилися в глибинах Сонця.
317


І раптом я жахнувся: в день один Заграв сурмач, закалатали дзвони.
Ридали матері. А батько й син Чомусь тривожно бігли у вагони.
І сотні тисяч вийшли на поля,
Щоб різати, палити, убивати...
Читач впізнав: та це ж моя Земля! Навіщо ж її Сонцем називати?
І все ж я проти правди не грішу —
Ми справді в Сонці живемо, братове.
В ту мить, коли я ці рядки пишу,
Усе для смерти нашої готове.
А ми ж у Сонці!..
Бо воно живе Не диском — просторовими полями.
Чому ж нас тішить слово не нове — Мовляв, і там існують темні плями?
Не вір цьому. Застиглу думку зруш,
У пізнанні напружуючи лоба —
І ти збагнеш: то плями наших душ,
То враженої совісти хвороба.
Дай волю полум’яному коню —
Ти добрий вершник, а не хижий власник. А те, що всі ми створені з вогню, Повинен знати навіть першоклясник.
318


МІЖ ДВОМА ЕРАМИ
І
Христова ера проминула.
Чому Ж ТИ не прийшов, Христос? Націлились холодні дула В твоїх пророцтв забутий стос.
Хто ж розпочне новітню еру?
Хто вже на істину набрів?..
Учення тоннами паперу Нас придушили, мов щурів.
Тим часом людство на приміті Старе запитання трима:
Щось є живого в білім світі, Окрім Землі? Ачей нема!..
І страшно нам отак раптово Побачити своє життя:
Тоді ж ми булька випадкова —
Ні сенсу, ані майбуття.
Нерона-палія нащадок Людську мораль здає в, архів: Якщо життя — сліпий випадок, Немає перед ним гріхів.
Хай рветься бомба, куля свище І трупи засипає сніг, —
Щоб тільки ти піднявся вище І цілий світ поклав до ніг.
У цьому сенс, у цьому право
І 	шлях до вищої мети.
319


Хай ріки піняться криваво —
Аби лиш влади досягти...
О, 	я там був! О, я те бачив!
Собі дивуюсь, що живу.
Хтось хижий коси намантачив — Людей косив, немов траву.
А потім реготав шалено,
Наливши в келиха вина:
— Вмирають бовдури за мене.
Хто ж я — сам бог чи сатана?..
2
Серед духовної отрути,
В безвір’ї, ніби у чумі,
Вже інколи прозріння чути:
— Усе не так! Ми не самі.
Є в пізнанні не тільки жертви —
Є голос правди віковий.
Ми цілий світ назвали мертвим,
Та схаменіться: він живий!
Земля, мов Діоген у бочці,
Себе загойдує давно.
А світ живий у кожній точці, — Всюди є святе зерно.
Нема ні прірви, ані тину Між нами й Космосом — поглянь: Згорнувся промінь у клітину — Тепер він дерево чи лань.
320


Живим є квант. Живим є Світло. Інакше у страшній імлі Життя б ніколи не розквітло На цій безрадісній землі.
Христос помер. Але натомість Живу Безмежність возвелич. Космічну перейми свідомість, Почуй у грудях Сонця клич.
Це не відновлення містерій І не окульне відкриття —
Це голос тих тонких матерій,
Які несуть в собі Життя.
з
Хтось чує, і тоді у груди Приходить Всесвіту жага.
І бачать занімілі люди,
Як карлик горами верга.
Та на Землі не кожна совість Приймає бачення нове —
Ще люди славлять випадковість, Щоб нею пояснить живе.
Є добра страва у тарілці —
То й досить, в цьому все життя. А інші топлять у горілці Безглуздість власного буття...
Отак ми й живемо тепера В жорстокий та бездушний вік. Стара вже закінчилась ера,
Новій ще не почався лік.
321


І Сонце у якусь годину Поймає вогняна журба:
Коли ж я виліплю, людино,
Із тебе друга — не раба?..
4
Я проростаю сам крізь себе, Немов травиця крізь асфальт,
І споглядаю інше небо —
Для вас незрозумілу даль.
Ви ще не вийшли з поторочі, Яка гнітить і чавить вас.
Пітьма скувала ваші очі,
Дух непробуджений погас.
Сліпим не можна пояснити Твоєї, Всесвіте, краси, їм, грішним, навіть не наснити Який справді ти єси.
Скорбота роз’їдає груди А серце вже не вберегти.
Кричу у безвість: люди, люди! Адже ж ви люди, не кроти.
Вже здалеку свою плянету Вивчаєте, немов боги,
А серце обплели тенета —
Ні віри в ньому, ні снаги.
Ви й не питаєте: а звідки, Взялись живого корінці?
Для вас і зорі — тільки свідки, А не борці і не творці.
322


0 ні, на проповідь церковну Я вас не поведу, брати.
Але загляньте в чашу повну По той бік квазіпустоти.
Не пустота — жива основа!.. Себе і діток не дуріть.
Хай відмира облудна мова — Повірте гомону століть.
1 ви прозрієте. І душі Потягнуться у світ живий.
Убогу твердь земної суші Заселить завтра люд новий.
То будуть зрячі, мудрі люди, Відкриті соняшним вітрам.
Ікон і храмів там не буде,
Бо Всесвіт — наш єдиний храм!
323


РЕАБІЛІТОВАНИЙ
1
Не будіть його, пастушки, — Хай під явором спочива.
В нього вчилися ваші батьки, Як помножити два на два.
Телескопа робили вони —
Чи віднайдеться край небесам?.. Він довчив їх аж до війни —
І в окопи вирушив сам.
Не штовхайте його, не будіть. Бач, сп’яніла стара голова. Краще сіна йому підкладіть,
Бо й з батьками таке бува.
В нього рідних давно нема.
Був синок, та про це не тре... Лиш надійде люта зима,
Тітка Мотря його бере.
Тяжко стогне він на печі,
Як не випаде перваку.
І лякає Мотрю вночі,
Що повіситься на гаку.
А добуде пійло бридке —
Знов прокинеться чорна нудьга.
І 	тоді він розкаже таке,
Що на серці камінь ляга.
Плачуть жалісливі баби Та й мужик сльозу не спиня.
324


Кат і т0” бн заплакав, якби Сам цього не творив щодня.
2
Хоч вона, проклята, й пече,
Та сьогодні мій сабантуй.
Слухай, Мотре...
Налий іще,
Свого вчителя почастуй.
Що ж, полон — це тобі не мед. Дріт колючий не для зубів.
З вишки строчить сліпий кулемет, Заривають нас без гробів.
І мене б, можливо, отам Перетерли на табірний пил.
Та я в думці кричав катам: Мертвий вийду з ваших могил!
Бо у мене росте синок,
А йому потрібна земля, —
Та земля, де кожен росток Очі росами звеселя.
І» звичайно, не тільки мій —
Всі ви, діти, мої, мої...
Ми, беззбройні, пішли на бій І провалились в нічні гаї.
Помирали в болотній воді, Знемагаючи від погонь.
Рвали тіло вівчарки руді, Парабелум влучав до скронь.
325


А проте я пройшов до своїх І мене прийняли, мов брати.
Як тепер не звалюся з ніг,
До Берліна зумію дійти.
Били міни в окопчик наш, Вибухали серед ровів.
А уранці у свій бліндаж Мене слідчий на допит вів.
Проте мене він молодий,
Так собі: вигрюватий стригун... ...Та, ні хліба вже, ні води — Бо тепер я німецький шпигун:
Спікся в серці болючий шов, Рвалась в пам’яті світла нить. Та невже ж я пекло пройшов, Щоб на інше його змінить?
Знов на вишці стирчить кулемет А довкола колючий дріт...
Е-е, для вас уже не секрет,
Що то був за жахливий світ!
Вісім років прожив я там,
Вже й десятку б мені кінчать... Але став я на зло катам Щось незвичне в собі помічать.
З
Щось незвичне...
Мотре, налий...
Я, здається, п’яницею став.
326


Так чи сяк, але мій малий На твоїх руках виростав.
Я не знав, що Марії нема, що вона у сирій землі.
Я втішав себе задарма:
Жде на мене в своїм селі.
Та й Миколку побачить хотів. В нього личко таке ясне!..
В найстрашнішому із світів Мрія ця зберегла мене...
Якось вів нас сержант-конвоїр, А на вишці солдат стояв.
Його дивний, скорботний зір В серці викликав іншу яв.
Пригадався Миколка мій —
Як він мружив очі сумні.
Коли ми вирушали в бій Під старі козацькі пісні.
Десять років йому було — Перейшов у четвертий клас. Строєм рушили за село, Миколка проводив нас.
Поруч матері на горбу Довго нам задивлялися вслід... Недитячу його журбу Я носив десять довгих літ.
Спомин той у душі мимохіть Все настроїв на інший лад.
327


Адже час не жде, не стоїть — Вже й Миколка, певне, солдат.
І відтоді мій сон — не сон:
Я на нари валився з ніг —
І одразу ж крізь морок зон В сновидіннях до вишки біг.
Посміхався мені солдат,
Мовби тут ні смертей, ні бід. Остогидлий його автомат Геть летів за колючий дріт.
І вставала над нами зоря,
Мовби крила нам видав Бог — Через гори, ліси, моря Крила ті нас вели обох.
Червоніло сонце здаля,
Закликало в захмарну синь.
І кричали небо й земля:
— 	Це ж Микола...
Твій рідний син!..
Прокидались під рейки дзвін. Крила танули десь ві сні.
Та я бачив, я знав, що він Пильно в спину дививсь мені.
Станься те, що я ждав, хотів — Мені волю даровано знов! —
На великий подив катів Я б із табору не пішов.
Я боявсь, що помре мета,
Мріям прийде лихий кінець, —
328


Бо загине омана свята,
Лиш ім’я назове боєць.
4
ранки табірні, ночі гіркі у душі не просвітлює час.
Люди, люди! Хто ж ми такі? Звірам соромно, мабуть, за нас.
Доживаю старечі дні,
Але думка в серце стріля:
Як нас, люди, — скажіть мені — Ще тримає свята земля?..
Ранок той не забуду повік.
Це було відчування скрут:
Мовби дням своїм чорний лік Знов почати я мусів тут.
Щось у грудях смоктало мене, Гніт на серці тяжкий лежав. Осоружне життя земне Я за кару страшну вважав.
Був я, мабуть, схожий на пень, Що не здатний уже до життя...
І, 	як завше, мене в той день Знов не зрадило передчуття.
Нас вели повз колючий дріт, — Прямо йди, а ні кроку вбік.
О, на вишку мені б не слід Кидать оком з-під пухлих вік!
329


Та я глянув туди й пізнав Рідні очі, вологі від мук:
Хлопець ніби з вишки пірнав,
Вниз відкинувши кисті рук.
І тоді я у мить збагнув:
Не збрехав мені віщий сон.
— 	Та-ту! Та-а-ту! — зойк розітнув Мертву тишу табірних зон.
Спершу радість і торжество,
Потім дум відчайдушний рій. Жахом сповнилося єство:
Що ти робиш, хлопчику мій?..
Де ж, Миколо, твій автомат?
Не кричи.
Постривай.
Спинись!..
Та нічого не чув солдат —
Він стогнав і сповзав уйиз.
Він сповзав на іржавий дріт,
Він на нього упав грудьми...
Люди, людство...
Жорстокий рід!
Що ти робиш з своїми дітьми?..
Розстріляли...
За що, скажіть?..
Тим смертям не кінець іще...
Люди, вузлика зав’яжіть, —
Хай та згадка совість пече.
А якщо в непевній ході Пам’ять згубите серед пітьми,
330


То чи зможете ви тоді Називати себе людьми?..
5
Не будіть його, пастушки... Тітка Мотря по нього йде. Вона в хаті на подушки Спати п’яного покладе.
Відіспавшись, він вийде в двір, Попрямує в старий окоп І з тринога націлить до зір Саморобний свій телескоп.
Помахає до пастушків:
Гей, підходьте сюди мерщій. Так він кликав їхніх батьків В давній молодості своїй.
Телескопа, хлопче, не зруш,
Це — Юпітер...
Отож затям:
Є там те, що до наших душ Увійшовши, зветься життям.
Гляне Мотря: чого б воно Так дрижить у старого рука? Може, вчитель уже давно На Юпітері сина шука?
Чи можливо, вірить: свого Люди щастя там досягли?..
Ой, не дай вам, Боже, того, Що земляни пережили!
331


Як земний заповіт велить І навчає прадавній час,
Крови ближнього бійтеся пролить, Бо прокляття впаде на вас.
І відтоді через віки
Вам по крови брести й брести...
Добрі хлопці — оті пастушки.
Але звідки беруться кати?
332


ВІТА
Рама, прагнувши духовних знань, мандрував по всій Скитії. Повернувшись на північ, Рама був вражений культом людських жертв, що панував серед його племен.
Едуярд Шюре
Є долина між лісом і пасмом горбів,
Де колись починалась трипільська культура.
Річка Віта біжить між столітніх дубів.
Ні, не річка — болотна рідинність похмура.
А проте в давнину тут пливли кораблі По річках, що лишили прадавні потопи.
І магатми індійські тут серце Землі Ще й донині шукають —
У центрі Европи.
Не дивуйтесь із мене — я сам це читав У писаннях, які невідомі сьогодні.
Тут божественний Рама посвяту дістав Від Вогню, що живе у захмарній безодні.
Був він скитом білявим з північних племен,
Що повстав проти крови, якою кропили Темні жриці ненавидний людям дольмен — Валуновий граніт, необтесані брили.
їм вели на заклання струнких юнаків,
Що пишатися мусіли смертю такою.
І розпатлана жриця, хазяйка віків,
Ніж ганяла у груди сліпою рукою.
І дивився на те синьоокий орач,
Що піснями умів солов’їв чарувати.
333


Потрясав його груди невидимий плач:
Що ти робиш, кривава, розбещена мати?
Рама вибіг з долини і вирвав ножа,
І закинув далеко в урочище Віти.
Чорне лезо ковтнула болотна іржа —
Вмійте жити, приречені, й сонцю радіти!
Так з’явився той бог, що на білім коні Світ пройшов від Дніпра до верхів’їв Тібета.
О, шість тисяч років! Нерозгадані дні І легенди, якими живилась плянета.
Він — король мудреців, він — засновник держав, Батькр вод, що індійські поля оросили,
Цілий світ на долоні у нього лежав.
Заворожений словом небесної сили.
Ця легенда про Раму ще й досі жива,
Хоч померла ріка, що її породила.
Залишилася в лузі висока трава Та на місці дольмена забута могила.
Віта, Віта! По-нашому Річка Життя.
Я простую селом повз крамницю та школу.
Ген бабуся на призьбі гойдає дитя Та Грицько-бриґадир сонно крутить «Спідолу».
Чуєш, Грицю? А винеси кухлик води Чи міцнішого зілля — вода тут солона. Признавайся, чи знаєш ти, ските рудий,
Що село твоє старше від стін Вавилона;
Що раніше від Біблії Рама отут Вчив поклонятись Вогню гомінкому Та любити людей, шанувати свій труд І ніколи не зичити лиха нікому?..
334


Так ми й виросли, Грицю... — з цієї землі Не ходили сусідні землі грабувати.
Та місили цю землю в захланному злі Люті коні монгольські й німецькі гармати.
Ген у лузі лопати гризуть чорнозем.
Діти хмизом заклали п’ятикутню.
їхнє вогнище творить найвищу з поем —
«Рамаяну» Космічної ери могутню.
І броньований скит, що злетить до зірок, Десь далеко вгорі над земними вітрами Пригадає це вогнище, перший урок —
І полине довершувать місію Рами.
335


ГОЛОС МОРЯ
Голос моря — звукове явище над поверхнею моря. Людина голосу моря не чус. Можливо, його чують деякі морські тварини.
УРЕ
Вставало море стоголово,
Кипіли білі буруни.
І я почув те віще слово,
Що долинає з глибини.
Не клекіт хвиль, не шум прибою —
Для нас ті звуки не нові.
За далиною голубою Я бачив образи живі.
І споглядав, прогнавши страхи,
Як линуть із високих сфер Напівжінки і напівптахи,
Що їх створив сліпий Гомер.
Цвітуть жагою молодою Жіночі трепетні вуста,
І повисають над водою Сади й небачені міста.
У тих садах стоять палати,
Вгорі сузір’їв течія.
Тут символом вхідної плати Є добровільна смерть твоя.
Тут сяйво соняшної вроди У рисах неземних облич...
О, 	голос моря, клич природи —
Одвічний материнський клич!
336


Чиї в тобі розлиті звуки — Вітрів, дельфінів чи зірок? уже від казки до науки Лишається єдиний крок.
А десь у гомоні людському Встає запитання старе:
Помре у голосі морському Твій звук земний чи не помре?
337


ШТАГОР
Ревли*) паровози, гриміли состави,
Над ними кружляв тополиний пушок.
Забувши про череду, біля канави Ретельно розпалював хмиз пастушок.
Мене, цих країв лісових старожила,
Збентежила диму куделя густа.
Та погляд ще здалеку приворожила У пальцях засмалених лупа проста.
А сіверко пряв конопляне волосся —
Відкинуто кепочку вже не нову...
Не знаю чому, та зненацька здалося:
Цей шибеник творить модель світову.
Здавалось, віки обзиваються в рейці — їх скликав сюди кирпоносий мастак.
Про це ж тільки мріяли пітагорейці,
Щоб сутність Безмежжя розкрити >так.
Весь простір — це лупа, що зводить проміння В єдиний центральний Вогонь Світовий..
А далі від тебе залежить уміння Збагнути, що промінь одвіку живий.
Навіщо ж морочити голоси всує,
Коли вже з’явився новий Пітагор?
*) Цей вірш дістався на Захід без закінчення.
338


***
Пломеніє чорна далина,
Брязкають порожні стремена.
Ой, куди ж ви, коники, куди,
Очманілі вісники біди?..
Бігти вам отак через віки —
Полягли у січі козаки.
Полягли, нікого з них нема —
Є лише Сибір та є тюрма.
Є річки — кривава течія.
Є земля — вона вже не твоя.
Є над степом зір падучих рій —
Але й він уже не твій, не твій.
З
Проминуло триста довгих літ.
Я не раз у цей приходив світ, —
Чи мірошником, чи косарем,
А чи знову сивим кобзарем.
Я ішов через твої лани —
Потом, кров’ю пінились вони.
На обличчі тополиний пух —
Але в нього також трупний дух.
Червоніли хмари угорі.
На землі мінялися царі.
Чорним людям чорної землі Гартували коси ковалі.
Над фільварком підіймався дим Полум’яним гребенем рудим.
*) Ця поема дісталася на Захід без назви і початку.
339


І, 	здавалось, що по ньому ти Підвелась на голубі мости.
І стоїш у небі поміж зір, —
Гостра, ніби соколиний зір,
Ніжна, як червнева ковила.
Встань, живи!
Бо ти ще й не жила.
Так було б —
Якби не куля в лоб...
Стала ти поживою пташок.
Є в нас воля — не своє орать Та в багні за дротом помирать,
Та за власний хліб, за власну сіль Чорну лайку чути звідусіль.
Не твої діброви і лани.
І сини — вже не твої сини.
Навіть слова рідного нема —
Є лише Сибір та є тюрма.
4
Хто ж ти, хто, державнику новий?
В лютого сповивача сповий
Дніпр широкий, що в лісах дріма —
Нас нема,
Давно уже нема!..
А проте, добродії, проте Рідне слово, горде і святе,
Спалахне у грудях, мов зоря:
— 	Я — твій дух,
Я голос Кобзаря.
340


Я живу!..
ціануй мене, неси —
Власну душу мною воскреси.
Рушить люд по колії курній:
Я народ живий, не перегній.
Хоч гатили мною болота,
Та не вмерла віра і мета.
Гляньте: навіть готтентот, бушмен, Власних не зрікаючись імен,
Між народів шану здобули...
Хто ж ми — люди чи сліпі воли, Котрі з роду в рід,
Із віку в вік,
Мусять кривдам забувати лік?..
5
Рідна мати, мій буремний світ!
Я стою біля твоїх воріт.
І виходиш невмируща ти,
За тобою — зоряні світи.
Теплий вітер обгортає стан.
Миє ноги море-океан.
На волосся падає роса —
І пригасла врода воскреса.
Все, що у століттях я зберіг, Покладу до материнських ніг.
І усе, що по світах зібрав,
На могилах висію між трав.
Хто сказав, що ти уже не та?
Є мета і духу повнота.
341


Є така відвага і снага,
Шо під небом громами верга.
Зацвітуть діброви і лани —
І повернуться твої сини.
І оте, що вимерло сливе,
В день один грозою оживе.
Оживе і так загомонить,
Що усі народи полонить Волошковим сяйвом ув очах Та ранковим сонцем на плечах;
Та іще отим, чого не зна Той, у кого військо і казна, Але слів нема,
Душі нема —
Є лише Сибір та є тюрма.
342


ПРАВНУКОВІ
Правнуче мій! Ти один з юнаків Тих, за яких ми в боях помирали. Вийди до мене з майбутніх віків — Вийди, піднявши космічне забрало.
Все ми спалили заради мети —
Все, що лишилось од світу старого. Бога відкинули — богом став ти.
В тебе ми вірили гордо і строго.
Вірили так, що спікались вуста, Гуснула кров під рубцями старими. Вірили так, як в Ісуса Христа Ті, що вмирали в далекому Римі.
Хто ж ти такий? Чи не марна була Наша рвучка, самовіддана спроба? Над крутизною твойого чола Встала Свобода чи Каїна злоба?
Завжди чи ні служувала в бою Соняшна істина нашому оку?
Чи не заклали у віру свою Ми неправдиву помилку жорстоку?..
Серце говорить мені: вибирай — Правда чи знову лукавства тенета. Кажуть, що той бік століття не рай, Кажуть, загине старенька плянета.
Хай це наївно, та світить мені Непереможна дідівська наука:
Як це загине, коли навесні Прийде на неї онук чи онука?..


В травах і квітах, в гудінні бджоли Є наша кров — наше зоряне мито, Правнуче! Знай, що ми чесно жили. Та чи зуміли безчестя зломити?..
344


ДЖЕРЕЛО
Біля нього іржавіють стріли, Що упали в некошений лан. Біля нього жили і старіли Покоління полтавських селян.
Біля нього земля перерита:
Ті, що впали; — такі молоді!.. І шипіли метеорити У його прохолодній воді.
Біля нього шукатиме раю Невідомого віку село...
А покищо поволі вмирає Під дубком вікове джерело.
У деревах поменшало соку — Корінь висушить спека лиха. Кажуть, що від недоброго ока Кров глибини пересиха.
Тільки бачу оту блискавицю, Що небавом сюди упаде І оновить дідівську криницю... Гляньте в небо: вона гряде!
345


ЛІРИКА МИКОЛИ РУДЕНКА
Усю радянську політику в галузі літератури можна звести до чотирьох пунктів: 1. намагання видавати всіх великих письменників за комунізуючих, «прогресивних», революціонерів, марксистів чи принаймні — реалістів, 2. навпаки — комунізуючих літераторів підносити до ранґи «великих», 3. замовчувати небажаних, 4. коли не можна промовчати — очорнювати.
Стосовно української літератури ця політика, як не прикро, іноді досягає успіху. Так багатьом нашим читачам і деяким літературознавцям за кордоном прищеплено віру в офіційну гієрархію українського письменства: мовляв, у галузі поезії перший — Тичина, в галузі прози — Гончар...
Супроти Миколи Руденка офіційні чинники застосовували й продовжують застосовувати кару мовчанням. У роках 1966—71 Руденкові пощастило видати три збірки поезій: «Всесвіт у тобі», «Сто світил» та «Оновлення». Жадної погромницької статті проти нйх не з’явилося в київській пресі, а проте всі три збірки вилучено з обігу, і поява кожної з них — як писав автор у одному приватному листі — «супроводжувалася звільненням з роботи редакторів або доганами, закритими постановами тощо...». За збірку «Всесвіт у тобі» поета — через шість років після її виходу в світ! — виключили з партії.
Але, подібно до того, як на творчість Олеся Бердника
347


українська читацька публіка за кордоном звернула увагу, коли почалося його цькування в радянській пресі, так і Микола Руденко опинився в центрі загальної уваги у квітні 1973 року, коли наша преса принесла вістку, що в його київському помешканні, за санкцією московського прокурора, переведено обшук, що в нього вилучено рукописи недрукованих творів (за всіма даними — один примірник машинопису цієї книги, яку ми вам тепер пропонуємо, а також український оригінал наукової праці «Економічні монологи», тим часом, як російський варіянт цього твору шляхами самвидаву помандрував на Захід...), вилучено й засіб письменницької праці — писальну машинку, а самого його, як члена групи «Міжнародна Амнестія», було заарештовано, однак через кілька днів — звільнено.
Наступного місяця Миколу Руденка виключено зі Спілки Письменників — останнім часом таке виключення можна вважати найвищою літературною нагородою: коронацією терновим вінком!
Незабаром ми довідуємося, що він працює нічним сторожем, а платні, яку отримує, вистачає «на хліб і цигарки».
Далі прийшла примусова експертиза у психіятричній лікарні, очолення Української Групи Сприяння виконанню Гельсінкських Угод, арешт, комедія суда і вирок: сім років ув’язнення і п’ять заслання...
Судили Руденка разом із Олексою Тихим — спедіяльно, шоб мати можливість уникнути розголосу, щоб тримати його справу оподаль від громадської опінії, якнайдалі від найближчих друзів — фактично потайки...
Це той засіб, що зветься «кара мовчанням»...
Саме застосування «кари мовчанням» я й пояснюю той факт, що Микола Руденко, який після смерти Леоніда Первомайського (до речі, були вони друзями й однодумцями) залишився коли б не найбільшим поетом радянської України, донедавна був майже зовсім невідомий чи- тацтву нашої еміграції: не знайдемо його поезій ні в «Панорамі» Івана Кошелівця, ні — аж. до останнього часу —
348


в таких журналах, як «Сучасність», «Нові Дні» та «Визвольний Шлях». Я особисто захопився лірикою Миколи руденка, натрапивши в журналі «Вітчизна» за 1971 рік на добірку його поезій «Суворий світ».
Микола Данилович Руденко народився 19 грудня — на Миколу народився, Миколою й назвали! — 1920 року в селі Юр’ївці на Луганщині в робітничо-селянській родині. Юр’ївка — це було шахтарське село, хлібороби, як це велося колись по багатьох селах, розташованих поблизу шахт або фабрик, — сполучали селянську працю з робітничою. Батько письменника був сільським чимбарем, а взимку працював на шахті, де й загинув під час одного з тих нещасливих випадків, про які ані словом не згадує радянська преса. Сам поет оповідає про це так:
Хто мій батько?
Пригадую, як на рядні Шахтарі принесли його вранці до хати.
Потім — горбик могильний...
І сниться мені, Що землею були вони — батько і мати.
Тема землі, з якою поет органічно пов’язаний, — одна з основних у його ліриці. Цей зв’язок із рідною землею в нього не надуманий, не книжний, а безпосередній, внутрішній. «Антеїстична», так би мовити, сторона його твор- чости дещо нагадує лірику Михайла Ситника, Руденко- вого однолітка, який не міг пристосуватися до умов еміграції — і загинув.
Після закінчення десятирічки М. Руденко вступив до Київського університету, де провчився місяць: саме тоді радянський уряд скасував пільги щодо військової служби для студентів.
Переді мною фото — юнак у «буденовці». І підпис: «Москва, 1940. Рядовий кавалерійського полку, що охороняв Уряд — дачу Сталіна, його проїзди, Кремль тощо...»
349


Друкуватися Микола Руденко почав з 1937-го року, коли отримав першу премію Наркомосу для учнів середніх шкіл. Але перша збірка поезій вийшла щойно десять років пізніше. Під час війни поет був політруком в оточеному Ленінграді, наслідком тяжкого поранення рік лікувався
і 	знову був післаний на фронт. У відставку вийшов як капітан запасу. Саме тоді на переломі позиції в літературі висували фронтовиків. А на Україні вибір упав на Миколу Руденка — в галузі поезії (на молодого поета, якому ще не снилося його майбутнє прозріння й оновлення, звернули увагу завдяки поезії «Росії») та на Олеся Гончара — в галузі прози.
Ось іще одно фото — в (досить таки убогому, як на західні умови) кабінеті. І підпис:
«Секретар парторганізації Спілки письменників, редактор журналу «Дніпро», 1950».
Маю відомості, що поета посилали в закордонні відрядження. Саме тоді виходить — одна за одною, кілька збірок його поезій; десь від середини п’ятдесятих років він починає приділяти увагу прозі. Спочатку це були романи «Вітер в обличчя» та «Остання шабЬя», де художній реалізм змагався з невіджитим соціалістичним. Принагідно згадаю, що в довідникові «Письменники Радянської України» 1970 р. видання серед творів Руденка не згадані роман «Орлова балка» та п’єса «На дні морському» (роману цензура не пропустила, п’єсу знято з репертуару...).
Згодом письменник звернувся до жанру науково-фантастичної повісти: «Чарівний бумеранг» та «Народжений блискавкою». Не зашкодить згадати, що російський переклад «Бумерангу» вийшов стотисячним накладом. Найвищим досягненням Миколи Руденка в галузі поезії стали його останні, вже згадані мною, збірки: «Всесвіт у тобі», «Сто світил» та «Оновлення».
Фотостати двох перших збірок дійшли до мене шляхами самвидаву, третя якимсь справді чудом знайшлася у Ва- шінґтоні, у Конгресовій бібліотеці...
350


Ім’я Миколи Руденка ми знаходимо не лише в довідникові «Письменники Радянської України» (там понад 2.000 імен, з них третина не має нічого спільного з Україною, а половина з літературою...), а і в російськомовній літературній енциклопедії («Краткая Литературная Энциклопедия»), куди з тих двох тисяч ледве чи потрапило зо дві сотні...
Невеличку добірку віршів М. Руденка дає київська чо- тиритомова «Антологія української поезії», проте на підставі тієї добірки тяжко скласти про нього, як про поета певне уявлення. Справа бо в тому, що протягом чверть- століття — від початку тридцятих до другої половини п’ятдесятих років — усе радянське письменство такою мірою дотримувало позамистецьких канонів так званого соцреалізму, що стерлися були грані між талановитим поетом та ремісником-віршоробом.
Хрущовські реформи, пов’язані з реабілітацією знищених літераторів, поверненням із таборів іще живих, загальним послабленням цензурних утисків та появою сузір’я молодих, так званих «шестидесятників», мали своїм наслідком також пожвавлення й оновлення творчости деяких письменників старшого (Леонід Первомайський) та середнього віку, серед яких у першу чергу слід назвати два імена: Григорій Тютюнник та Микола Руденко.
Дехто з українських поетів від першої й до останньої збірки лишався на одному мистецькому рівні і творив у рамках одного певного стилю. Тут можна назвати таких авторів, як Микола Зеров, Михайло Орест, Володимир Сві- дзінський, до деякої міри — Євген Плужник. Інші — як Слісаренко — кидалися від одного стилю до іншого. Дехто вже першими збірками вичерпав свої творчі спроможності, а далі — переслідував сам себе (Сосюра) або сходив на рівень графомана (Тичина). Дуже своєрідний — із трьох етапів — шлях пройшов Леонід Первомайський, що починав з карикатурної віршованої агітки, згодом виріс на літератора-середняка, а в останні роки життя зійшов на таку височінь, що став гордістю нашої поезії.
351


Та найтиповішим для недонищених поетів двадцятих років на чолі з Максимом Рильським був шлях від поезії до соцреалізму.
Про Миколу Руденка можна сказати, що він пройшов цей самий шлях лише в зворотному напрямку: від соцреалізму — до поезії. Аналогічно розвивалася творчість і талановитого Григорія Тютюнника: від соцреалістичної до мистецької прози.
Руденко вступав у літературу тоді, коли радянські літератори, з волі партії та особисто Сталіна, більше відрізнялися зачісками, убранням, іконостасами орденів, аніж творчим обличчям. Кажучи фігурально: тоді кожен, щоб не потрапити під ніж, мусів співати контратенором. Тож нема нічого дивного, що поетичний дебют Миколи Руденка не був яскравим: чейже в українській поезії протягом тридцятьох років не було яскравих дебютів... — за одним хіба вийнятком. Подаю конкретні назви й дати: остання визначна поява відродження двадцятих років — збірка «Трави» Василя Мисика, видана 1927 року; перша ластівка оновлення — «Проміння землі» Ліни Костенко, 1957 рік; єдиний виняток — опублікована напередодні війни збірка «Перший грім» Олекси Веретенченка.
Отож нема нічого дивного, — ранні поезії Миколи Руденка нагадували потрошку кожного з визнаних поетів доби: ніби склав докупи вірші найголосніших у ті роки поетів, а потім вивів середнє пропорційне. Не уник Руденко ні повчально-менторського тону, ні неминучої ленініяни, ані — що правда, то не гріх! — славослов’я на адресу «непідкупної краси» та «нескоренного народу» Росії...
Але вже і в ранніх поезіях Миколи Руденка впадає в око культура доброї, я сказав би — шляхетної рими. Адже більшість сучасних українських поетів користається ри- моїдами, що їх на початку двадцятих років пустили в обіг російські поети. І хоч російський вірш (як у Радянському Союзі, так і на еміграції) давно переборов моду на римо- їди, та на Україні вона вперто тримається. Так буває з жіночою модою: перший крій сукні переходить від столиці на
352


провінцію, а з дрібних провінційних міст потрапляє на села і там затримується, хоч столична мода уже не один раз змінилася...
Та справа, звичайно, не в самій римі.
Руденко — поет серйозний і вдумливий, лірика його — це насамперед лірика філософського роздуму, і якщо, в окремих випадках, можна говорити про ілюстративний характер його поезій, то це ілюстрація не скороминулих політичних гасел, а непроминальних — у збірному розумі людства — світоглядових вартостей. Звичайнісінька річ — морозні візерунки на шибах — це для поета конкретний доказ єдности сущого:
Вогонь і надра холоднечі Ті самі образи несуть...
В іншій поезії — акцентується пурифікаційна роля страждання в житті людини:
Може, колись розпізнає наука Правду на дні філософської чаші:
Всесвіт — це мука... Одвічна мука,
Та, що породжує радощі наші.
Це перегукується з притчею Оскара Уайлда про скульптора, який, не мавши іншої бронзи, перетопив статую смутку, що триває вічно, на статую радости, що триває мить, і з лірикою найбільш ерудитованої серед нашої еміграції поетеси — Галі Мазуренко. Паралель до естетики Шопенгауера, який писав про красу прозорости і дзеркаль- ности, вбачається мені у віршах Миколи Руденка:
Коли ущухне хвильки мерехтіння І ляже спокій на озерну воду,
Чому мене чарує світ, що тінню Повторює оцю живу природу?
353


Той світ, можливо, має власне ймення,
Яке не варто називати всує, —
Бо то природи віще одкровення,
Поза яким нічого не існує...
Руденкова поезія назагал скупа на орнальні засоби, думка поетова переважає над почуттям. Проте здерідка натрапляємо в нього на імпресіоністично-настроєвий малюнок:
... Гречка медами червоними Хвилює в тихі доли,
А над гречаними гонами Линуть червоні бджоли.
Дід із села понад кручею їде на бочці з водою, —
Наче Перун поза тучею З огненною бородою...
Та було б поважною похибкою за цією вечірньою на- строєвістю, за цією повінню червоних барв, не помітити культу Сонця, і цей культ є важливою складовою частиною світогляду Миколи Руденка. І тут ми підійшли до головного в його творчості — до лірики і філософських роздумів.
Нагадаю, в основних рисах, що пантеїзм постав наслідком прагнення людської думки примирити скінченне з нескінченним, одність із плюралістичністю. Усякий пантеїзм тяжить або до містицизму або до матеріялізму. Тому розрізняємо містичний пантеїзм Індії (точніше індуїзму), християнський пантеїзм Франціска Ассізського та нарешті, матеріялістичний пантеїзм Джордано Бруно. Саме із світоглядом цього філософа, на мою думку, найближче пов’язаний пантеїзм Миколи Руденка, його філософська лірика.
Прозорою символікою засихаючого дідівського дже-
354


рела та блискавиці, яка має його оновити, відкривається збірка недрукованих за радянських умов поезій Миколи Руденка. Це початок Руденкової творчости, котра не вкладається в рамки офіційно-дозволеного. Невдовзі прийде уболівання над долею поетів, що витратили свій талант на зачерствілі оди, які принесли їхнім авторам, замість справжньої слави, лише «брязкальця на груди золоті». Ще далі з’являється замислення над єдністю світотвору. Ліричний герой однієї з поезій запитує про ті «болі-думи», що палять мозок:
Чиї вони і де блукали, —
Мої чи, може, не мої?
Дедалі виразніше й чіткіше розкривається пантеїстичний світогляд поета, лірика його набирає виразно філософського забарвлення:
Знову сонце зійшло,
День прибув...
Як мене не було,
Де ж я був?
Мабуть, жив у зорі —
В напівсні;
Чи в дубовій корі,
Чи в зерні.
Вітер хмари жене.
Дощ іде.
Як не буде мене,
Буду де?
А водночас поет не відрікається суспільно-громад- ської нотки:
...не спішіть кожен крок величати Ані величним, ні історичним...
355


Тож трохи далі читач переконується, що не лише за- гальнофілософський, а й політичний світогляд Миколи Руденка не має нічого спільного ні з марксизмом, ні з дія- лектичним матеріялізмом:
Мабуть, жадна історична ера У собі не має переваг...
Для українців молодших поколінь, цебто для тих, що виросли або вже й народилися на Заході, тяжко зрозуміти, що подібні вислови в нас на батьківщині звучать як виклик державній системі і що за них судять — раніш як за «контрреволюцію», нині як за «наклеп на соціалістичний лад», котрий має бути не рівнорядним із державними устроями колишніх історичних ер, а найпроґресивнішим
і 	найліпшим...
Містична постать Матері (яка в його віршах з’являлася вже й раніш, зокрема в поезії «Видіння»), де злилися образи не лише матері поетової та матері-України (що не раз траплялося в нашій поезії), а також Матері-Землі, до- помогає ліричному героєві стати на шлях прозріння. І тоді виявляється, що попередня дорога провадила в нікуди:
На битій дорозі підкова лежить,
Вилизує хвиля німі береги.
В нікуди, в нікуди дорога лежить —
В затоплені морем луги...
Деякі Руденкові речі мають характер поетичного документу: в них зафіксовано живий шматок радянської дій- сности:
Є лісова дорога до села —
Туди іще бруківка не дійшла.
З десяток верст ідуть баби й діди,
Щоб хліба в клунках принести туди...
356


Якою мірою постать ліричного героя цієї книги збігається з особою самого поета? Не знаючи особисто автора, тяжко було б відповісти на це питання, але задокументована й припечатана судовим вироком його діяльність на користь України й Людства, свідчить, що між цими двома постатями, мабуть, узагалі немає розбіжности...
Крім лірики, на сторінках цієї книги зустрічаємо також ситуаційні й сюжетні речі, де виступають вже не ліричний герой, а інші індивідуалізовані персонажі.
Найяскравіша серед них постать «реабілітованого» вчителя — в однойменній поемі, котра не поступається своїм драматизмом відомій українському читацтву поемі «Хрест».
«Реабілітованого» я читав, водночас слухаючи «Ада- джо» Альбіноні — і ці два твори зливалися в одно, творили єдину цілість, бо музика була варта слів, а слова — музики.
Ігор Качуровський
357


ЗМІСТ
Петро Григоренко — Микола Руденко — поет,
філософ, борець
17
Я знав поетів
18
«Якщо твої товариші...»
19
«Здавалося, усе позаду...»
20
«В мені блукають дивні струми...»
21
Мати
22
«Люди добрі!..»
23
«...Ой, мовчання!..»
24
«Хтось ворохнув бровою...»
25
Омела
26
«Якщо твої, людино, електрони...»
28
«Знову сонце зійшло*-»
29
«Я знов собі признатись мушу...»
30
«Я розпинаю душу...»
31
«Оспіване геть до святої наївности...»
32
Троянда
34
«Чи знаєш ти в своїй простій потребі...»
35
Атомне
36
«Не поспішай, мій мудрий друже...»
37
«Нелегко рабство подолати...»
39
Творчість
41
«Таборів лиховісні тенета...»
42
Стіл
43
Світловоди
44
«Не вірю мітотворцям різним...»
45
Біля моря
46
Мурашник
48
«Не треба. Благаю...»
359


49
50
51
52
53
54
56
57
58
60
61
62
63
64
65
67
68
70
71
72
73
75
76
77
78
80
82
83
84
85
86
87
88
90
91
92
93
«Не радію рослинній буйності...»
«В хатині глиняній...»
«Я пам’ятаю: біля цього дота...» «Хтось нами зварює всесвітні шви...» «Є в душі моїй такі пружини...» Розмова з сонцем
«Небо, страждаючи, зорі народить...» «Линьте римовані стріли...»
Вівчарка
«Ген місяць плив.е над водою...»
«У час прозрінь, падінь і струсів...» Дух руйнування
«Зорі місять, місять без упину...» «Сонцем зробись на хвилину...» «Коли земне, — святе й трагічне...» «Нагадуй лісам і долинам...»
Акація
«Ти хочеш раю...»
«Десь Ніч вимагає у Сонця...»
«Серед зими розтанув сніг...»
«З долини, де часу воли ліниві...» Засурмили вітри
«Ти, мамо, прийшла в сновидіння...» «Чи проклинем, чи возвеличим...» Забута могила На дамбі
«Усе, чому колись діди служили...» «Що сталося?..»
«Я розгубив категоричність...»
«Мені казали космонавти...»
«Щось не так...»
Хаос
Відвага
«У заполярному тумані...»
«Душі убогі, душі багаті...»
«І невагомі і прозорі...»
Біла сторінка


94
95
97
98
100
101
103
108
109
110
113
115
117
118
120
122
123
124
125
127
130
133
133
134
136
138
141
143
150
152
153
154
155
156
157
159
160
«Коли ти у небо вдивляєшся зірко...» Хуторець
«Недавно я в траві побачив натюрморт...» Мамут
«Я не знаю початку, не бачу кінця...»
Біля груби
Сон про викрадену істину «Я люблю над рікою каміння...»
«Ні сніжинки...»
Фантазія
Відповідь на звинувачення в Богошукацтві
На розкопках
Щирість
«Філософе з чарівними очима...»
Лелека
«Хтось тисне з хмар на землю...»
Після бою
Ой, наковталися горя ми...»
Боги і люди Содом
«Мов злодій власну хату обійду...»
«Ми матері собі не вибираєм...»
«За вікном голоси...»
Геракл і Прометей
Пророк
Суд совісті
Колір брехні
Цунамі
Радіозоря
«Всі ми хворієм нині...»
«Вже в тебе випадають зуби...»
Дороги
«Молюся вам, святі дороги...»
«В дитинстві бачив я на кладовищі...» Сонячний вітер
«Коли відлунює твій кожен крок...»
Як стати поетом
361


Г63
165
166
168
170
172
174
175
176
178
179
181
183
185
187
188
189
191
192
194
195
196
197
199
200
201
202
203
204
205
206
208
210
212
214
215
216
Пробудження серед ночі «Що вам сказати, мамо...»
День, який людство не забуде Біля старого дуба «Помру під тином...»
«Стара бензинко...»
«Сухо. Глухо. Тисне щось на вуха...»
«То фортеця чи ожеред...»
Мертва верба Цвинтар над Вітою Маки Голос
Українське небо
Ранкова молитва
«Теплий вітер обгортає стан...»
«Вже другий рік нема зими...»
Із космосу
«Океан не випити до дна...»
Будильник «Отак воно усе...»
«Знов чомусь прийшла хвилина смутку...» «Я вас питаю...»
Покинутий лан
«На Байковім не слід мене ховати...»
«О, скільки літ прожито серед муки...» «Все розладналося у мене...»
«Гукає челядь, до конфорту ласа...»
Місто сонця
«На білому снігу дуби на диво чорні...» «Цей тихий край...»
Місячна ніч Хмара
«Сніжок ліси припорошив...»
Ленін і Христос
«Не сказав того, що мав сказати...»
«Я важко жив...»
«Дихайте на вікна...»


217
218
219
221
222
223
224
225
226
227
228
229
230
231
232
234
235
236
237
239
240
241
242
244
247
249
250
251
252
253
254
255
256
257
258
Історія
«На битій дорозі підкова лежить...»
Я так нездатний сумувати...»
Ліра
«Я ніби вийшов із полону...»
«Час пливе...»
«Ворог дарує...»
«Стояла днина тиха...»
«Забути вас, нікчемні...»
Жити можна
«Виснажує і зраджує мене...»
«Які ж ви смішні, їйбогу...»
«Безсмертя нації — у слові...»
«Мене зберіг окопний Бог...»
«Колись те прийде...»
Роксоляни
«Лугами бреду у росі по коліна...» «Слова, накидані докупи...» Невизнаному генієві «Ніч упала на груди...»
Рима
Скінчилось літо Крило і колесо Сон біля криниці Дніпро взимку
«Добре, що є ці столи між дубами...» «Якби ж то серце спокійніше мати...» Сльота
«Є в ранкового туману...»
«Підповзає до жінки покірна лисиця...» «Одна умова є між нами...»
Ворона
«Із окопних часів...»
Перспектива Живе і мертве На цвинтарі Гало
363


265
267
269
270
271
273
275
277
278
279
281
282
283
285
286
287
289
290
292
294
295
297
298
299
300
301
302
303
304
305
313
317
319
Чорні люди «Поезія — не жарт...»
Татарин
Визнання
Тишина
Шибка
Дорога із небуття Хміль
«Ночі мої, зачаровані ночі!..»
«Ти ідеш з далини золотої...»
«Хтось жорстокий, невидимий ребра розгорне...» «Нелегко нам на п’ятому десятку...»
«Отак прокинешся...»
«Не спи, природо!..»
«Нічого в світі не жаліти...»
«Ні, без вас нам не жити...»
«Не кажіть мені, що світ земний...» Тасманський король Читачам поезії «Я затишку шукав...»
999 — І
«Світанок за вікном такий чутливий...»
Моєму народові Запрошення
«Листя на вербах од вітру дрижить...»
Ліси, яких немає «Наосліп хльоснувши коня...»
«Опівночі західній вітер нарине...»
Гадюка
«Падають на землю метеори...»
«Сосни — колони собору...»
Світло і темрява Чорнотроп Я в сонці був Між двома ерами Реабілітований


333
Віта
336
Голос моря
338
Пітагор
339
«Пломеніє чорна далина...»
343
Правнукові
345
Джерело
347 Ігор Качуровський — Лірика Миколи Руденка
365


Typesetting by Petro Yamniak, 9 Lincoln PI. Clifton N. J. 07011