Є X с е р І І 5 ехсіріепсі
Михайло БРИНИХ
Електронний
Пластилін Ь
а х с е р І і & ехсіріепсіів
Електронний
Пластилін
Повість
Київ • 2007
УДК 821.61.2-31
ББК 84.4УКР-44
Б 87
Серію засновано у 2003 р.
Оформлення:
дизайн — Валерій Чугпур,
пластилінові фігури — Наталія Панафідіна
фото — Володимир Герасимов
фото автора на останній сторінці обкладинки —
Наталія Машарова
© Бриних М., 2007
© Чутур В., Панафідіна Н.,
Герасимов В., Машаро-
І8В1Ч 978-966-359-186-5 ваН., оформлення, 2007
І8ВК 966-8408-87-Х (серія) © Макет. «Факт», 2007
Протокол засвідчив непричетність пі-
дозрюваних до складу,
де відбувся злочин, хоча сам склад
злочину — наявний.
Немее ритму
Така-от компанія. Нічим не краща й не гір-
ша за інші. Три хлопці й одна дівчина. Усі во-
ни трохи прибацані, але загалом — цілком
нормальні молоді люди. Знайомі з дитинства,
виросли в одному районі. Час од часу збираю-
ться, щоб попити пива і потриндіти за жизнь.
Дуже полюбляють ходити в ліс: типу по гриби,
а насправді — просто побухать на природі.
Між ними — жодних амурних почуттів, тіль-
ки дружба. Нічого дивного. Бачили б ви ту
дівчину. У синопсисі для неї вистачило б і двох
слів. Ага. Навіть одного — її прізвиська.
У кожного з них є своя невеличка патоло-
гія, чи то пак — особливість. Іноді це спли-
ває під час їхніх розмов. Такі собі невинні
чи то комплекси, чи то дивні уподобання.
З
Насправді ці штуки їх дуже мучать, бо ко-
жен почувається збоченцем і не знає, як йо-
му позбутися тої чи іншої «особливості».
Усі ці фішки легше показати через чотири
епізоди — по одному, значить, на рило; такі,
знаєте, короткі сценки, які можуть їм увижати-
ся, пригадуватися, або ж вони можуть їх перепо-
відати один одному, як у піонерському таборі,
біля вогнища, загорнувшись у ковдру, в перед-
чутті зубної пасти на обличчі. Усі разом вдають,
що нічого такого у цьому немає, мовляв, у кож-
ного свої таргани в голові, не більше.
Наприклад, один із них — Коля — часто
уявляє, як ріже чиюсь плоть. Його цікавить
не вбивство чи насильство, ні, просто йому дуже
подобається розтинати шкіру, бачити, як розхо-
дяться тканини, виступає кров. Це йому часто
сниться. Якісь безкінечні тіла, розпластані на рі-
вних поверхнях кахляних підлог, операційних
столів, пляжних килимків. Але він ніколи не ба-
чить облич — це тільки тіла, на яких він робить
різні надрізи. Такий естет. Звісно, йому подобає-
ться «Мовчання ягнят» і романи Гранже.
Був у нього в житті один випадок, з якого
все і почалося. Одного разу він топає увечері
додому, і в темному провулку, як і годиться,
стає свідком «убивства з метою пограбування»:
якийсь бандит хапає жінку, ніж під горло, ви-
риває сумку; вона починає голосити, і цей від-
морозок — типу випадково — перерізає їй гор-
ло; паніка, кошмар, цей дебіл кидає і сумку,
4
і ножа, й з криками «мама-мама» тікає геть.
Тобто, це не рецидивіст, а якийсь дурний нар-
коман чи що, який тупо облажався.
Коля спостерігав усе це, а потім підійшов
до жертви, постояв-подумав, схилився над нею,
взяв залишеного дебілом ножаку (акуратно, чи-
мось обгорнувши, щоб відбитків не було-----
книжки він любив, так) і, пересвідчившись, що
жінка мертва, почав з великою цікавістю її пре-
парувати: йдеться, що важливо, не про Джеко-
ву роботу, а про дуже акуратні порізи; якщо
на це поглянути без упереджень, то можна бу-
ло б подумати, ніби сгудент-медик тренується,
вивчає структуру шкіри, її чутливість, фактуру,
пружність. Усе це потребує макропланів, але ж
ми не будемо плямкати від захвату? Надмір фі-
зіології — це, звісно, дуже по-кіношному, і кра-
сиво, й ефектно, але вповільнює все ж таки іс-
торію. А часу немає. Тому варто обмежитися
одним спостереженням: це були майже хірур-
гічні порізи від сумлінного аматора — де за-
вгодно, але тільки не на обличчі, Коля на нього
якось забув подивитися. Після цих «цікавих до-
слідів» наш герой викликає ментів і тікає геть.
Що там відбувалося далі — ніхто не знає, а сам
Коля ніколи й не цікавився; якщо й згадував —
то лише плоть, яка розступається під лезом.
Тепер трохи про баришню з цієї компанії.

Нпрпва
— Ну-ну...
Щоранку Машулі сиділа на кухні, пила щось
(чай, кефір, молоко, настоянку полину тощо)
і незмінно думала свою найглибшу і найсокро-
веннішу думу: «Ну-ну». Звісно, цей безтолковий
згук був лише підсумком, своєрідним викликом,
щоденно проголошуваним самій собі, завікон-
ному світові, всім-всім-всім, кого доля поста-
вить на життєву стежку Машулі. Стороннє вухо
могло б зафіксувати в цьому «ну-ну» обертони
завзяття, ентузіазму, наснаги і ще чогось антич-
ного. Такі нотки часто вкрадаються в тексти на-
ціональних гімнів. Втім, ніякого стороннього
вуха в квартирі Машулі не було. Ще жодного
разу. А іноді їй так хотілося. Не тільки вуха, звіс-
но ж, але й всього, що природою до вуха докла-
дається. Зазвичай. Бо колись знала вона хлопця,
Дениса, який вчився у паралельному класі; він
був закоханий у Машулі; вона ж ігнорувала йо-
го; дівчата завжди так ставляться до інвалідів,
а Денис, безперечно, належав до радикальних
інвалідів; у таких ніколи не запитують посвід-
чення чи ще якоїсь довідки; йому бракувало ру-
ки, а батькам бракувало грошей на протез; Ма-
шулі натомість бракувало співчуття. Чомусь так
сталося, що, крім Дениса, ніхто й ніколи не ці-
кавився ні її серцем, ні рукою, ні навіть усім ін-
шим, хоча збагнути такий феномен нелегко.
Адже Машулі — не потвора й не інвалідка, зви-
чайна собі дівчина, якій ось-ось виповниться
двадцять чотири роки. Дехто міг би назвати її
красунею. У певному стані — чому б ні? Справа
смаку, врешті-решт.
Раніше її звали Машею. Але коли котрийсь
із однокурсників влаштував для своєї групи
колективний перегляд просунутої французь-
кої стрічки «Амелі», всі подруги Маші катего-
рично визнали, що вона ду-у-же схожа на ге-
роїню кіна, тож перейменували її на Машулі.
Йшлося не так навіть про візуальну подіб-
ність, як про невимовну прибацаність, власти-
ву що Амелі, що Машулі. Таких людей взагалі
небагато. А дівчат — ще менше.
Варто зауважити, що Машулі жодним чином
не оскаржувала своє «перейменування». Кінош-
на Амелі їй сподобалась (як і всім іншим). Тому
в цьому колегіальному жесті іронія поєдналася
з повагою, і рейтинг Машулі залишився незмін-
ним — себто, середнім. Єдиний плюс—її неви-
разність стала для всіх привабливішою, цікаві-
шою. До неї стали якось пильніше придивляти-
ся, зауважувати, як вона вбирається, що любить
8
слухати-читати, а чого терпіти не може. Одне
слово, Машулі непомітно й органічно набула
рис особистості, хоч і не доклала до цього жод-
них зусиль. Як і раніше, вона прокидалася бли-
зько дев’ятої ранку, сідала на кухні й думала своє
«ну-ну».
Потім починався день. Добре, якщо це був
вихідний. Субота там, неділя. Те-се. Ніяких
планів, ніяких обов’язків. Хоча з понеділка
й до суботи планів і обов’язків теж було не гус-
то. Університет. Лекції. Спільні з подругами
(Маргариток) й Олександрою) триста п’ятнад-
цять кроків до станції метро. А там — у різні
боки. Мінімум спілкування. Очевидно, Марга-
рита й Олександра навіть і не думали, що Ма-
шулі вважає їх за подруг.
їй завжди подобалося, коли назустріч ідуть
люди. Що більше, то краще. Люди спонукали її
до нехитрих розваг. Ну, наприклад, можна вди-
влятися в їхні обличчя й міркувати, про що вони
в цю мить думають. Такий собі убогий психо-
аналіз, в якому нестрашно помилитися. Однак
усі ці люди не знатимуть, які саме думки прочи-
тала Машулі в їхніх очах, зморшках, кроках. Во-
ни навіть не здогадуватимуться, що ненароком
стали об’єктами чиєїсь прискіпливої уваги, ма-
локровного дослідження.
Життя Машулі, якщо вже говорити зовсім
відверто, — це вирвані з будь-якого тексту
сторінки. Єдине, що могло б урятувати її як
особистість — це екранізація. Але, на жаль,
9
кінофільми знімають за сценаріями. А Машулі
ніколи не вміла писати сценаріїв. Тим більше
про себе — який сором, пиха і взагалі.
Одного разу, коли Машулі сиділа на тій-таки
своїй кухні й думала своє «ну-ну», мозок перече-
пився об гладесеньку кардіограму цієї думки
й видав несподіваний меседж: <А може наважи-
тися на вчинок?»
Власне, голос в голові хотів сказати «ВЧИ-
НОК», але для Машулі навіть звичайний «вчи-
нок» — це було щось неймовірне, дивовижне.
Прекрасне й тривожне водночас.
«Вчинок, вчинок, — повторювала вона, —
вчинок. Тут, звичайно, великого вибору для
мене нема. Які можуть бути вчинки, що личи-
ли б скромній дівчині? Врятувати когось чи там
заступитися я не зможу, поставити рекорд —
теж, прославитися — так, знову ж таки, все
впирається у сценарій. І взагалі, хороший вчи-
нок — це дуже важко. Його так просто, на рів-
ному місці, не злапаєш і не здійсниш. Залишаю-
ться вчинки не дуже добрі, а то й зовсім кеп-
ські. Ну, що там? Самогубство, наприклад. Ідея
непогана, якби була гарантія, що відкачають.
Але це фіфті-фіфті, а то й гірше. Так. Під ма-
шину можна скочити, як у Толстого. Але теж є
шанси пропасти ні за цапову душу. Кримінал
можна відразу відкинути: занапастити душу за-
ради якоїсь там «Ситуації» — моветон».
Такого штибу роздуми зжирали більшість
її вільного часу. Вона знову і знову перебирала
10
одні й ті ж варіанти, але так і не могла спини-
тися на чомусь. Утім, найчастіше їй спадало
на думку самогубство зі зворотнім квитком.
У цьому разі ніяк не можна було відбути про-
цедуру без спільників. Однокурсників Машу-
лі забракувала негайно — більшість із них ні-
коли б не наважилися на таку витівку (пардон,
вчинок), а ті, що теоретично могли б, цілком
були здатні в критичну мить підкорегувати
сценарій у протилежний бік. Потаємні садю-
ги, одне слово.
Серед її давніх друзів, яких усього троє, —
ніхто б на таку дурницю не повівся, це точно.
Хіба що Коля. Про Колю вона думала най-
частіше. Він часто розповідав якісь дивні істо-
рії, що від них — мороз по шкірі, від чого
та стає негарною, кажуть — гусячою, хоча
гуски ж не лякаються так, у них від чогось ін-
шого така шкіра, еге ж?
Коля іноді, під час особливо відвертих ба-
лачок, розповідав про шкіру, і як йому подо-
бається усіляке там шрамування та операції.
А в самого, до речі, навіть апендицит залишив-
ся. Казав, що заздрить хірургам, але сам не має
до того хисту.
Корова сприймає Колю трохи специфічно,
бо сама з дитинства страшенно боїться, що ста-
не жертвою маніяка. З нею постійно, з дитин-
ства, трапляється така фігня: чіпляються якісь
маніяки, але завжди справа закінчувалась ге-
пі-ендом. її разів зо п’ять хотіли згвалтувати,
але завжди, хоч як це дивно, вона рятувала-
ся, або її рятували. Все це, звісно, позначилося
на психіці. Попри те, що вона сама собою —
далеко не красавіца, проте доля переконала,
що нею цікавляться — у сексуальному сенсі —
тільки маніяки, а нормальні пацани, такі, як її
друзі, — ні. Так воно ніби і є. А колись із нею
ще й таке трапилось: під час чергової спроби
згвалтування — в останній момент, як і годить-
ся, — її рятує «лицар на білому коні», такий
собі джеймс бонд красивий, але замість того,
щоб закохатися у порятовану і готову на все ді-
вицю, кричить їй в обличчя, що вона дурепа
і сама у всьому винна, розвертається і йде геть.
Такий-от тупий нефарт.
Шарнір
Наступний персонаж—Шарнір. Це типо-
вий ботанік. В окулярах, худий (як написав би
творець Ераста Петровича — субтильний).
Одне слово — доход. І сцикун до того ж, хоча
в іншому — чесна та порядна людина. Ну, ще
в дитинстві його завжди пиздили. Втім, він
не зашуганий. Скоріше навпаки — відкри-
тий, веселий, демонстративно щасливий, ду-
же любить привертати до себе увагу. Фоль-
клорист за освітою, універ закінчив. Дуже
шугається історій у стилі Колі. Бо найбіль-
ший його кошмар — опинитися в ситуації,
коли типу треба буде когось рятувати.
Колись приїхав він у карпатське село, у фоль-
клорну експедицію, а поки то-сьо — іде собі
рибку ловити. Приходить на річку, а там діти
якісь дуріють, плещуться, заважають йому фо-
рель жирну витягнути, бо він так собі вирішив,
що коли навкруги — гори, то в річці має плава-
ти форель. Він сердиться, але — як справжній
ботан — не кричить, тихо собі в кущах мліє,
13
рибу ловить. Інтелігент. Аж хтось із дітлахів по-
чинає тонути, інші лякаються, верещать, Шар-
нір і собі схоплюється на ноги — розуміє,
що малого треба рятувати, а сам не може з місц-
я зрушити, трясеться і думає тільки про те,
що не вміє плавати. Малого зрештою рятує —
в останній, звісно ж, момент, — якийсь дядько,
що прибігає на крики, після чого всі на ботана
дивляться, як на останнього гандона — і так
у нього все в житті й складається.
Ганнерель
Останній екземпляр — найменш цікавий
з усіх. Про таких варто розказувати або нічого,
або все у найдрібніших деталях. Це такий собі
непомітний чувачок, тихий, мовчазний, сірий.
Курить коноплю і переважно мовчить. Ідеаль-
ний слухач, для будь-якої компанії — цінний
кадр. Про нього ніхто нічого до пуття не знає,
а возяться з ним тому, що він ніколи не від-
мовляє, коли його про щось просять. Треба
щось зробити — він робить, кудись піти — пі-
де. Завжди «за». Насправді ж він — типовий
Павлік Морозов, який стукачить на всіх, за-
падліст такий. І теж нічого не може з собою
зробити. Єдиний його кошмар, про який він
ніколи й нікому, ясний май, не говорить —
це страх, що колись він спалиться, бо досі ні-
хто жодної його падляни не викупав. Це без-
доганний зрадник, Штірліц серед фашистів.
Завжди так все обставить, ніби він — найчес-
ніший. Історій з його стуканням — сила-си-
ленна. Якось він заклав ментам свого друга,
15
в якого траву купував. А рідній мамаші на-
писав анонімного листа на власного папашу,
який завів коханку.
Він — єдиний з усіх, кого називають на прі-
звище. Бо кращого поганяла для нього ніхто б
і не вигадав. Коли йому давали паспорт, поло-
вина міліції збіглася, щоб позирить, як це во-
но — бути Іваном Гаккерелєм.
Так, Іван Гаккерель ніколи не мав характе-
ру. Звісно, ця прикрість його турбувала най-
менше. Безхребетна істота й ганчірка — то
й що? Гаккерель добре розумів, що для моло-
дого чоловіка з негарним, жорстким облич-
чям і зайвою вагою перспектива щасливого
шлюбу занадто небезпечна.
— Що ми маємо? — запитував він себе, ціл-
ком роздягнувшись і вигойдуючи стегнами пе-
ред величезним, на півстіни, дзеркалом. — Ми
маємо живіт. Не такий величезний, як у Нікі-
форовича з п’ятого поверху, але й, звісно, не та-
кий, як у Стьопи-спортсмена з одинадцятого.
Ми маємо бліду і безволосу шкіру (за небагать-
ма очевидними винятками), яка дуже неприєм-
но брижиться на стегнах у стилі «позовітє Рубен-
са». Далі, ми маємо жопу, яку не можемо нор-
мально роздивитися, щоб дійти об’єктивних
висновків. І, конєшно, ми маємо член, який
іноді переживає напіверекційні дванадцятисан-
тиметрові стани.
Після ще кількох менш цікавих внутрішніх
монологів та дивакуватих балетних па, Іван
16
повторював одну і ту ж послідовність дій: спер-
шу ішов на кухню, смажив два яйця з ков-
басою, випивав чашку молока, читав газету
«Труд», потім швидко з’їдав яєшню, запивав її
чаєм і починав вдягатися. Закінчивши збори
не раніше одинадцятої години, він виходив
з дому і крокував у бік центру. Повертався піз-
но вночі, стомлено роздягався, підтюпцем до-
бігав до ліжка, падав на нього і моменталь-
но засинав. Спав він глибоко, гучно і ніколи
не бачив снів. Де і що робив Гаккерель між
одинадцятою ранку та першою-другою но-
чі — певний час не знав ніхто. Навіть як-
би простежити траєкторію пересувань Івана
Гаккереля, то щось у ній збагнути було б не-
можливо. Бо він просто ходив. Іноді питав се-
бе: куди ти шльопаєш і що хочеш знайти?
Жінку, яка згодиться? Хоча, правду кажучи,
йому завжди більше хотілося, щоб якась жін-
ка просто вирізнила його з натовпу, огорну-
ла поглядом, віддубасила своїм гарним настро-
єм і залишила напризволяще. Власне, це все,
на що він міг сподіватися. Отже, Гаккерель
блукав містом, як турист, як нероба, як дур-
ник, як дитина. Іноді міг заскочити в трамвай
і проїхати зупинку-дві, не більше. Він спиняв-
ся біля вітрин, роздивлявся вуличних торгів-
ців і їхні нецікаві товари, але ніколи нічого
не купував. Протягом дня він двічі заходив ку-
дись поїсти. Переважно Іван замовляв собі
кілька салатів, м’ясні зрази, апельсиновий сік.
2 — 7-1106
17
Алкоголю майже не вживав. Іноді міг дозволи-
ти собі тістечко, після чого завжди потерпав
від докорів сумління; потерпав двічі — від то-
го, що додає організму жирів, які фіг зна як
розщеплювати, й від того, що думає про жир
у контексті споживання тістечок, наче яка ги-
домирна бабера з реклами целюліту.
Якщо взяти один із цих днів Гаккереля і де-
тально описати — можна вдавитися від його
беззмістовності та незрозумілості. Виходжував
він стільки, ніби це було тренування. Але жод-
ного спортивного підтексту його мандри-блу-
кання не передбачали.
Завжди найважче пояснити те, що не потре-
бує пояснення. Очевидність часто ставить нас
у глухий кут. Гаккерель — жива ілюстрація цієї
тези. Він кілька днів живе настільки нудно, од-
номанітно та незрозуміло, що закрадаються сум-
ніви стосовно його психічного здоров'я (та й ран-
кові оголені дефілвди цілком вписуються у таке
припущення).
Коли ми читаємо чи говоримо про малень-
ких і сіреньких людей, улюбленців Миколи Ва-
сильовича Гоголя, то все-таки схиляємося до то-
го, що це лише художній образ. Адже розкопати
такого типа в реальності дуже непросто. Ме-
ні, наприклад, зовсім одновимірні люди на очі
не потрапляли. Звісно, випадків фантастичної
примітивності — хоч греблю гати, одначе ми ж
говоримо не про дегенератів, а лише про «фут-
лярний» тип особистості, що його напрочуд
18
важко зрозуміти. З такою людиною не вдасться
поспілкуватися, навіть якщо ви геніально воло-
дієте комунікативними практиками.
— А скажитє, мілая, пачьом ваши огурци
в пупиришках? — Гаккерель поправляв вели-
чезні товсті окуляри й нависав своїм важким
підборіддям над ящиком з овочами, уважно
видивляючись криптограми на ціннику.
— Це які такі «в пупиришках»? — холодно
перепитувала продавщиця, немолода вже тьо-
тя-мотя, позбавлена щасливого родинного жит-
тя і почуття гумору.
— Да оці ж, у вас інших наче й нема, — Гак-
керель приязно посміхався, від чого у багатьох
людей аж у м’язах поколювало. І справа аж ніяк
не в його стихійних білінгвістичних перестрибу-
ваннях (на це взагалі ніхто й ніколи не звертав
жодної уваги). Просто посмішка кардинально
змінювала його зовнішність. Ні, знову не зовсім
так. Іванове обличчя залишалося зморшкуватим
і невиразним, хоч як би він шкірився. І навіть
різний розріз очей (наче одне око більше, ніж ін-
ше) ніхто не зауважував, бо цей гандж надійно
приховували окуляри, про які побоявся б помрі-
яти навіть Елтон Джон.
— Ну, хай по-вашому, в пупиришках, —
раптом погоджувалась продавщиця, відсову-
ючись подалі від прилавка й помітно змен-
шуючись в габаритах.
— Так і почом? — не відступав Іван і ще
нав’язливіше усміхався.
2*
19
— П’ять... — зовсім тихо, наче на екзамені.
— Скільки-скільки? — Гаккерель нагинав-
ся вперед, упівоберта, виставляючи продав-
щиці вухо й кутик своєї — вже маніакально
широкої — усмішки.
— Та я ж... Ви... ВИ ШО, НЕ БАЧИТЕ,
ШО Я НЕ ОТПУСКАЮ, У МЕНЕ ОБЄД!!! —
чомусь кричала бліда продавщиця, гупала ги-
рею, перекидала стос порожніх картонних коро-
бок за спиною й підтюпцем зникала між рядами,
лякливо озираючись. Потім вона махала комусь
руками, але Гаккерель цього вже не бачив і нічо-
го не чув. Його губи пружинно стискалися, іноді
аж біліли, й за мить від усієї мізансцени залиша-
лися тільки кинуті напризволяще огірки.
Якщо у вас склалася думка, що Гаккерель —
особа ексцентрична, а отже, не така вже сі-
ренька, — викиньте це враження геть із голови
і то якнайшвидше. В кожної людини є свої
якісь недоліки. В Івана теж була одна вроджена
вада. Навіть не те, щоб вада, а так — особли-
вість. У нього були рожеві зуби.
Нрпн всередину
Є люди, що називають себе геніями без жод-
ної іронії. Є люди, що кажуть ці слова з ретельно
артикульованим сарказмом, посиленим що ін-
тонацією, що мімікою. Є люди, які потаємно ві-
рять у власну геніальність. Є люди, які кажуть,
що це їм до сраки, хоча вони також знають
про винятковість свого обдарування. Є люди,
які скромно визнають, що належать до цехо-
вої братії, ремісничої когорти та інших легіонів
і масивів творчої біомаси, тож не випромінюють
ані особливих амбіцій, ані особливих претензій;
втім, і вони сподіваються, що з часом світ помі-
тить їхню персональну обраність. Є люди, які
вважають, що час досконалості давно минув,
і все новотворення приречене на повтори і циту-
вання. Мовляв, у кого краща пам’ять — той і та-
лановитіший. До речі, ці люди завжди говорять
про талант і ніколи — про геніальність.
Є люди, яких страшенно турбує відповід-
ність свого трибу життя тому покликанню,
яке десь глибоко в душі нуртує та казиться,
21
але не може виповзти на поверхню, відхаркну-
ти, сплюнути й запевнити: «Друже, у цьому бу-
феті твоє місце — по той бік стійки, де пляш-
ки і келихи, а не шановні завсідники закладу».
Є люди, які не переймаються власною долею
і взагалі не відчувають потреби з’ясовувати:
а)	чи належить вона їм;
б)	чи справді це їхня доля, чи, може, стире-
на у якогось солдатика Гарольда (хто пам’ятає
«Серце Ангела»);
в)	що станеться, якщо просрати цю суб-
станцію, звану долею, просто просрати — без-
дарно і нахабно, виклично.
Є люди, яким написання будь-якого тексту
дарує радість і біль (пропорції, як і послідовність
«приходу», не мають жодного значення). Є лю-
ди, які творять із цього процесу персональний
обов’язок: настільки ж почесний, як і самовбив-
чий. Є люди, які час од часу сахаються своєї бо-
лерадості, наче приємного та уважного, однак
дуже небезпечного демона.
Є люди, які через писання здобувають ка-
тарсис та зцілення душі, а є люди, з яких пи-
сання висмоктує життя (хоча, здавалося б, на-
віщо розгодовувати й плодити цей різновид
глистів? еее, ні, — скаже частина читачів, —
не чіпайте їх, хай смокчуть).
Втім, більшість людей не знають про те,
що ж насправді змушує їх писати, або ж нама-
гаються пояснити — й перераховують усі зга-
дані причини (та ще зо два десятки інших, —
22
у кожного свої рейтинги); вони, ці причини,
нашаровуються одна на одну, наче мокрий па-
пір; мине зовсім небагато часу — і замість ко-
лись приємних на дотик сторінок залишиться
вологий згусток однорідної маси.
Так, звісно, більшість людей напишуть стіль-
ки, скільки захочуть, і одержать стільки, скільки
зможуть винести, — від них це, правду кажучи,
не дуже й залежить. Для того, щоб здобутися
на болерадісгь писання та наїстися його наслід-
ків, зовсім не обов’язково бути сукою. Тобто,
можна бути не лише сукою. Хоча сукою — тро-
хи краще. Суки об’єктивно отримують більше.
Іноді — все.
У сучасному романі варто звертатися до чи-
тача. Я теж так робитиму, не переживайте. По-
перше, це мобілізує увагу. Бо одна справа, ко-
ли ти читаєш якісь внутрішні монологи автора
та його бесіди з вигаданими людьми, й зовсім ін-
ша, коли автор раптом дивиться тобі просто
в очі й каже: не спи, радной. Якщо вже чита-
єш — пиляй далі, під моїм наглядом. Я тут лише
для того, щоб ти не спав. Щоб тобі не було нуд-
но. Пригадуєш, колись ти читав про пригоди
чотирьох друзів-мушкетерів? Цікава була книж-
ка, але ж як хотілося позіхати, коли йшлося там
про якісь непосутні деталі вбрання, побуту, біо-
графій; так бракувало, щоб посеред чергової іс-
торичної ремінісценції з тексту визирнув хоч
на секунду старий Дюма і сказав: чувак, не спи,
зараз ці кєнти будуть червонохрестих валити,
23
почекай трохи, це буквально через дві сторінки
почнеться.
Тепер нема потреби довго чекати автора
чи припрошувати його. Бо крім нього, правду
кажучи, у тексті мало кого можна розшукати.
І в цьому також є своя логіка: з якого дива
пускати чужинців у власний дім, навіть як-
що це наймана задрипана готелька?
Такий підхід міг би роздратувати міцних
жанрових ремісників, але час їхньої диктатури
минув; тепер на їхній території можна надибати
і таке варення, і сяке масло. Дохуя масла (пи-
тання із зали: для чого тут оце «дохуя масла»?
відповідь: тому що Подерв’янський; у кожного
другого читача сучасного українського рома-
ну в свідомості є лампочка «Подерв’янський»;
написав «дохуя масла» — і вона загорається,
світить).
Головне — почати. Краще почати вдало,
хоча й це не догма. Бо вже напочатку можна
висунути довбешку між рядків і проскиглити
щось на кшталт: ну, ви розумієте, тут не дуже
цікаво вийшло, бо такий видався день і на-
стрій, а може, забракло вправності чи ще чо-
гось, але далі буде краще, запевняю. Головне,
що людина сіла за стіл, і пальці її почали пра-
цювати. Що ж, є на світі і така робота.
Щодня змінюється стан і настрій. Відтак сто-
рінка-дві — це есе, наступні п’ять — оповідан-
ня, потім — кілька нарисів, розмежованих лі-
ричними відступами, обладнаних вбудованими
24
поетичними рядками, після чого — шматок не-
звершеної статті, й знову початок. Або інакше:
текст починається із закінчення, хоча так і не до-
бігає до початку; текст хоче довести тобі, що
він — це древня змія, котра заковтує свого хво-
ста; все ж таки сакральний символ, це приємно;
такі штуки працюють, інакше чого б тоді з цією
змією носилися стільки століть?
Єсть ще таке слово, яке личить кожному су-
часному роману: еклектика. Воно тому всіх за-
довольняє, що не треба ніяких пояснень: і слі-
пий, і тупий, і неграмотний — усі звернуть ува-
гу, що в цьому тексті все якось не по порядку;
не так, як класики писали. Це погано і добре.
Це літеплість. Літеплість — це сучасний ро-
ман. І Господь правильно зробить, коли ви-
блює його з вуст своїх. Прикро лишень, що ра-
зом із текстом у цьому процесі братиме участь
і автор. На правах блювоти. Це можна обмір-
ковувати безкінечно: наскільки ганебно пере-
творитися на блювотиння Господнє? Помір-
кували вголос — і досить. Колись доведеться
ще перевірити свій рівень дедукції, поспішати
на цей іспит не дуже кортить.
Для роману це не дуже добре (коли не кор-
тить), у романі головне — напалм пристра-
стей, темп, відвертість, після якої ти залиша-
єшся голий; усі тицяють пальцями і регочуть
(так тобі здається); насправді ж всі навколо од-
наково вдягнені у власну шкіру й сміх відска-
кує від наших тіл, мов каміння, — недалеко
25
відскакує, щоб знову полетіти в чергове оголе-
не тіло; так ще уміє поводитися луна; її відска-
кування менш болісне, хоча це залежить від
того, в які саме слова імплантовані її відскаку-
вальні властивості.
Допоки у людини є пальці, її здатність пи-
сати сучасні романи обмежена. Допоки цей
процес називається роботою — залишається
крихітне щастя не зникнути під лавиною влас-
них писань.
Для розуміння суті сучасного роману (яке
ще, в жопу, розуміння? де екшен? — так мо-
жеш запитати ти; так я ж для того й виповзаю
знову посеред власної думки, щоб тебе попу-
стило: заспокойся, скоро почнеться, вони ще
натовчуть їм писки) можна вдатися до тисяч
метафор; але сучасний роман потребує, щоб
автор не вдавався до тисяч метафор, а хапав те,
що лежить під рукою; якщо це метафора —
о’кей, пощастило. Я теж так зроблю. Оно в ме-
не на кухні є фіточай, який називається «Енер-
гійний». Він досить бридкий на смак, я взагалі
не знаю, як це можна пити. З іншого боку,
в нього є назва, яка обіцяє бадьорість, праце-
здатність та інші звершення. Зараз — перша
ночі. Кава уже не лізе, від кількості викурених
сигарет закладає горло. А сон треба трохи по-
сунути, принаймні на кілька годин. І цей ви-
торгуваний час більш-менш ефективно вико-
ристати, бо нащо ж тоді кудись сунути сон?
Ось тому я шурую на кухню й заварюю собі
26
цей бридотний чай «Енергійний». І п’ю його.
І нічого не відбувається. Сон насувається зно-
ву, бадьорості немає, горло закладає від вику-
рених сигарет, а кава не лізе. Нічого не зміни-
лося, крім одного: я випив чашку чаю «Енер-
гійний». Сучасний український роман — це і є
чай «Енергійний».
АА3350905
НцБін-рцБін пвЕрдрайв
починається
Шосе. Спека. Ці засранці кладуть асфальт,
їхні спини мокрі, липкі, брудні — наче чебуре-
ки, щойно вийняті з олії (за умови, що це відбу-
лося увечері на «Контрактовій площі», де тьотя
у блакитному фартушку з білими рюшиками
заливає олію в свою алюмінієву електробалію
ще зранку й до вечора виготовляє дедалі канце-
рогенніші делікатеси для бомжів та прогресив-
ного студентства). Здається, ще мить — і вони
(спини, а не чебуреки) спалахнуть, як стійка ба-
ру «Ад Лемон», що на неї один мій дружок по-
любляє вилити сотку-другу чилійської текіли,
а потім шваркнути своєю реквізитною «зіпу-
хою» перед довічно сонною мордякою Клар-
ка, — так називає себе зігнутий, схожий водно-
час на тінь шахового коня та Марка Алмонда
бармен, — і м’яко проїхатися драглистим си-
нім вогнем (якщо вогонь може бути драгли-
стим) по сп’янілій, шпонованій дубом, пізніше
29
зафарбованим під мармур, стійці. «Ну шо, —
зазвичай запитує мій дружок, — пожежа над
Віднем?» Кларк облизує свої делікатно-сині гу-
биська і фальцетно вигукує: «Гогьі, Вєна, го-
гьі!». Кларк не здатен приборкати цей мото-
рошний звук — гортанний розпач семіта —
«р-р-р». Тоді Гус — дружок мій сраний — по-
вільно (задоволення варто тягнути, задоволен-
ня — тягла миттєвість) опускає свою бензинку
до стійки і та спалахує — вогонь швидко бі-
жить по струмочку текіли, обвалюється зі стій-
ки на підлогу, в стограмове озерце Чад. Гус га-
тить розчепіреною п’ятірнею об вогненну стій-
ку і кричить: «Горять жиди і танки їдуть!».
А Кларк тим часом вже хапає ганчірку і збиває
полум’я, — його зачаровані очі навіжено клі-
пають-розширюються-кліпають, аж поки самі
не спалахують дивним внутрішнім вогнем.
Машина всмоктує це шосе. Так дитина втя-
гує крізь соломинку густий шейк, що його лег-
ше було б їсти ложкою. Я давно не виїжджав
за місто, а це шосе, яке обіцяє закінчитися десь
на півдні (в Одесі?), надто зміїсте і роздов-
бане, щоб їхати швидше ста двадцяти кіломет-
рів на годину. Зрештою, швидкість — занадто
умовне поняття. Трапляється, що в «Москви-
чі», якого трясе і тіпає, а двигун аж кричить,
навіть 80 км на спідометрі шепочуть, що ти
мчиш до пекла.
Натомість пригадалося, як одного постсвят-
кового ранку я ловив машину, щоб добратися
ЗО
з одного лівобережного задуп’я на інше — пра-
вобережне. Зупинився якийсь опель. Пузатий
і червоний, з тонованими шибками і червоно-
оким водієм. Позаду сидів хлопчик в бейсболці
«Чикаго булз» і в чорній футболці із зображен-
ням напівзітлілого мерця, який на тлі пере-
хняблених кам’яних хрестів і червоного місяця
шматував дитячу плоть.
— В Академгородок за тридцятку довезе-
те? — я завжди казав саме так: Академгородок,
а не Академмістечко. І не тому, що прагнув ви-
словлюватися «зрозуміліше». Просто моя —
в цілому задовільна — дикція має одну особли-
вість, що її можна назвати і вадою. Вона, себто
дикція, час од часу поводить себе настільки не-
залежно, що відмовляється адекватно відтво-
рювати деякі абсолютно «нормальні», звичайні
слова. Наприклад, мені завжди треба докласти
чимало зусиль, аби вимовити «десять». У кращо-
му разі, якщо я зосереджуюсь, виходить щось
дуже схоже на «десять», тільки з невмотивовано
наголошеним «д». З Академмістечком — та ж
таки ситуація, але зі своєю специфікою: на лі-
тері «м» мій язик фатально шпортається. На-
томість з Академгородком — жодних проблем.
Загалом, у моєму лексиконі набереться зо два
десятки (не більше) таких підступних слів, що їх
я намагаюся обходити, а якщо вже припирає
(ну, знаєте, запитують, наприклад, котра годи-
на — я механічно дивлюсь на годинника і,
не встигнувши усвідомити цей прикрий факт,
31
намагаюсь одразу відповісти: «за десять тре-
тя» — і ось вона, прикра мовна поразка, якась
звукова каша, що навіть віддалено не нагадує
цей простий числівник: десять), якщо необхід-
ність уживання небезпечного слова очевидна
наперед і тому відповідно осмислена, я концен-
труюсь, як виснажений багаторічним сидінням
на цвяхах йог, і таки вимовляю їх, слова ці дов-
бані. Якби якийсь правдивий екстрасенс замі-
ряв під час промовляння таких слів моє біопо-
ле, то з легкістю помітив би шалений енерге-
тичний удар (вони кажуть «виброс»). Та що там
«виброс»! Йому б рамка руку відірвала (вони
свої рамки дуже бережуть і тому тримають міц-
но, наче рибалка — кілограмового карася).
— В Академгородок? За тридцятку? — черво-
ноокий обернувся до «тінейджера», і після швид-
кого та насиченого діалогу, з якого я міг виокре-
мити лише опорні словосполучення («... зто ж
рядом...» — «...час ездш после вчерашнего...» —
«...мама подожжет...» — «...так успеем...»), я вже
припасовував ремінь безпеки.
— Вам куда именно? — червоноокий від-
чинив двері й, навіть не дочекавшись відпові-
ді, рушив, щойно я встиг залізти в прохолодну
опелеву утробу, де пахло бензином, перегаром
і хорошим тютюном (мабуть, «Амфора», —
подумав я, бо інших марок просто не знав).
Червоноокий мчав, наче педаль газу сама
затягувала його ногу. Я мовчки накинув ре-
мінь і заплющив очі.
32
— Люльку курите? — взагалі-то я не люб-
лю таких подорожніх розмов. І сам ніколи
не розбалакую «грача». Везеш — вези. їдеш —
їдь. Але чомусь запитав про люльку, кілька ра-
зів промовисто занюхавши салонну атмосфе-
ру, що в ній, правду кажучи, домінувала аж ні-
як не «Амфора».
— Да. Люблю такое дело.
Ударна хвиля перегару, спрямована в мою
ввічливу фізіономію, промовисто засвідчила
розмаїтість уподобань червонокого, що серед
них люлька наразі була позбавлена очевидної
першості. Простіше кажучи, червоноокий по-
терпав від бодуна, а тому люльки йому аж ніяк
не бракувало.
— И люльку, и табаку. Хе-хе. — Мушу сказа-
ти, «смєшок» у нього вдався напрочуд парши-
вий, нікудишній і навіть гидкий.—Только если
ви к тому, можно ли курить, то лучше не надо.
Тим часом з дорогою відбувалися непри-
ємні метаморфози — вона втрачала чіткість
обрисів, люди прошмигували з обох боків у
жорсткому розфокусі, рідкі такі, неконтраст-
ні, витягнуті. Про машини, що, очевидно, їха-
ли назустріч, краще й не згадувати. їх взагалі
не було — лише ш-ш-шикання, позбавлені
форми й ваги згустки повітря й, імовірно, залі-
за. Але в це важко було повірити. Словом,
вже через кілька хвилин я зрозумів, що черво-
ноокий в юності був провідним слаломістом
світу. Принаймні, до так званого транспорту,
3-7-1106
33
що снував з нами по дорозі, він ставився як
до «флажків». І коли вже в центрі міста, доїж-
джаючи до бульвару Шевченка, де зазвичай
починається святкова шерега «пробок» в усіх
напрямках, я зиркнув на спідометр, то лише
із сумом констатував, що «пробки» — явище,
створене лише для кепських і законослухня-
них водіїв. Червоноокий лише іноді крякав,
коли черговий «флажок» раптово пересовував-
ся в інший ряд, — лише тоді давалася взнаки
швидкість, бо від різких вихлянь виникала дум-
ка, що до найближчої лікарні — лише півкро-
ку, і вже уява вимальовувала поріг, гостинно
прочинені білі двері й усміхненого санітара,
що тримається руками за труповозика, на яко-
му голубою фарбою трафаретними літерами
викарбувано: «Ласкаво просимо!».
Власне, єдиний загадковий момент тої по-
дорожі, яка закінчилася напрочуд вдало (вже
коли проїхали більше половини, нашу маши-
ну гальмонули даішники і здерли штраф —
лише за перевищення швидкості, без жодних
там «ану дихни!» та інших докопувань, — пі-
сля чого червоноокий намагався стримувати
свою судомну ножару-педалю на сотці кеме),
нюанс, що залишається й сьогодні для мене
загадкою, несподіванкою та нонсенсом, а для
червоноокого — безсумнівно — дарунком до-
лі, прихильної переважно до ідіотів та алка-
шів, словом, чого я ніяк не можу збагнути,
так це чому я не заблював йому лобове скло,
34
всі його срані панелі, щитки, кермо, педалі
й — насамперед — його, придурка червоно-
окого, ітого малолітнього ублюдка з мертвя-
ком на майці...
А ще я остаточно збагнув — пізніше, після
тривалих роздумів, — що швидкість не може
бути константою, мірилом чи критерієм. Швид-
кість — це фікція, потрібна хіба що для стяг-
нення штрафів. Втім, якби я був даішником,
то дотримувався би, напевно, іншої думки. Як-
би я був даішником... Якби я був...
На Нивках червоноокий чомусь звернув
на Щербакова, а потім — у якийсь провулок.
П’ятиповерхові будинки, пенсіонери на ла-
вочках, іржаві кістяки дитячих майданчиків.
— Я вибачаюсь, але, здається, ми не туди
їдемо.
— Куда нада, туда і їдем, — заявив водій.
— Мені в Біличі, — напевно, цього не варто
було казати. — Так що краще було б по про-
спекту Перемоги...
Червоноокий чомусь напружився. Ну, я спер-
шу подумав, що то його бодун прихопив, на-
крило, тиск підскочив, — щось таке. Але коли
за хвилину він зупинився, цю версію довелося
відкинути.
— Сука, бля, він мене учить буде, куда їхать
нада.
Еге ж, нічого доброго в цьому погляді не від-
шукав би й Ієшуа.
— Давай дєньгі — і вилазь нахуй! Ну?
з*
55
— Шо ну? Куди ти мене завіз? Які дєнь-
гі?! — це була вирішальна помилка. Не треба
було на нього наїжджати.
Останнє, що встигла зафіксувати моя свідо-
мість: рух і звук удару. Моя потилиця вдаряєть-
ся об двері, праве око затягує червона пелена.
Я встигаю подумати: «Мудак, бля, око вибив
су...» І, власне кажучи, все. На цьому моя свідо-
мість відкланялась.
Коли очуняв, то насамперед зрадів, що моє
праве око — на місці, і воно бачить перед со-
бою лікаря. Принаймні, на цьому хлопцеві був
якийсь халат синюватого відтінку, а в руках він
тримав якусь аналізну банку — нашатирний
спирт, що ж іще?
— Очуняв, це вже добре, — сказав він. —
Я все бачив, так шо цього казла можна бу-
де дістати. Якраз вийшов покурити. Дивлюсь,
зупиняється тачка, відчиняються двері, й звід-
ти ти вивалюєшся. Він, гад, побачив, що я зра-
зу до нього ломанувся, тож чекати не став,
падло.
— Дякую.
Я завжди був переконаний, що мені в житті
щастить набагато більше, ніж усім моїм знайо-
мим укупі. Чи, може, у мене такі знайомі.
И навіть коли трапляється серйозна лажа —
як оце зараз — ангели перебувають десь поруч.
Не думаю ж, що водій навмисне засадив мені
в голову поблизу лікарні.
Тим часом лікар допоміг мені підвестись.
36
— Ось це потримай поки що, — він дав ме-
ні клапоть марлі з якоюсь маззю й показав
жестом, щоб притулив його до брови.
Він був приблизно мого ж віку, хоча боро-
да, безсумнівно, додавала йому десяток зайвих
років. Мені завжди якось незручно спілкува-
тись з однолітками, які носять бороди. Воче-
видь, вони прагнуть якомога швидше потра-
пити на ту життєву дистанцію, що на ній їх
величатимуть на ім’я та по батькові. Колись
я навіть розвинув у колі товаришів теорію, що
борода — це рудимент дитячого бажання бути
дорослим, яке залишається у декого до старос-
ті, й протягом усього життя такі люди не мо-
жуть подолати відчуття своєї дитинності.
— Струсу мозку наче немає. Хоча гарантува-
ти не можу. Свідомість ти все ж таки втратив.
— Мені здалось, що він мені око вибив.
— Хе-хе, аааа, так може то від страху? Нічо-
го, різне трапляється. Краще від страху, ніж
від струсу— це факт. — Він спершу підтриму-
вав мене за передпліччя, але потім пересвід-
чився, що з ніг я не падаю; втім, про всяк випа-
док, перепитав: — Ну як, іти зможеш?
— Куди?
— Як куди? Брову зашивать!
За тридцять метрів від нас була розташова-
на приземкувата двоповерхова будівля. До неї
ми й прямували. В останню чергу я б подумав,
що це лікарня. Обмальовані аерозольними ху-
ліганами стіни, з яких вже багато років
37
осипаються кахлі, моли б личити занедбаній
диспетчерській або витверезнику. Не знаю,
яка ще контора могла б удостоїтися такого
приміщення.
— А що це?
— Працюю я тут, пішли. Просто до най-
ближчої лікарні ще пиляти треба, розумієш?
А роботи тут — на дві хвилини. А шити я доб-
ре умію, вважай, тобі пощастило.
Замість входу тут були сходи, що вели вниз,
у підвал.
Двері прочинились у доволі вузький кори-
дор, освітлений аж так, що заболіли очі.
— Поставили недавно нові лампи, — я і сам
ніяк не можу звикнути. У нас тут раніше було,
як у погребі. Треба було майже навпомацки
пробиратись, щоб і самому не вмерти. Тебе,
до речі, як звати?
— Іван. — Він ішов попереду й не озирався.
— А я — Коля.
Правду кажучи, я вже почав здогадуватись,
куди потрапив. Тобто, де цей Коля працює.
Тут важко було не здогадатись. Ці лежаки
на коліщатах, вкриті не білосніжними прости-
радлами. І на деяких каталках були ж не самі
лише простирадла. І прохолода, так би мови-
ти, еге ж, калорифери тут ні до чого. И, насам-
кінець, запах. Схожий на звичайнісінький лі-
карняний запах, але зі своєю специфікою.
— Міг би й попередити, що це морг, —
я намагався сказати це якомога бадьоріше,
38
з посиленою дозою інтонаційної байдужості.
Наче нема у мене ніяких забобонів та упере-
джень, і в морг я потрапляю не вперше, хоча
все це — неправда. Цього разу він обернувся.
— Вибач, я просто думав, ти не захочеш
сюди заходити. А брову зашити тобі треба.
Ми зайшли до невеликої кімнати, яка мало
чим відрізнялась від кабінету терапевта район-
ної лікарні.
— Сідай, зараз усе зробимо. Добре, що ти
не такий полохливий. Хоча це означає, що в те-
бе таки може бути струс мозку, — чомусь його
це страшенно розвеселило.
— Так, де мої голки-нитки? Скажу тобі
правду: не часто мені доводиться живих лю-
дей зашивати. Хоча й не вперше, звісно.
Мені не було так весело, як цьому Колі, кот-
рий почувався тут, під землею, поміж мерців,
набагато впевненіше, ніж на вулиці. Поки він
возився з моєю бровою, рот його не закривався.
— Я взагалі медінститут закінчую, остан-
ній курс. Майбутній хірург, так що ти потра-
пив таки до профільного лікаря, не переживай.
Все зашиємо, і буде навіть краще, ніж було.
У нас зараз багато народу збирається на пла-
стику валити. Там просто грошей більше, це
ясно. А з іншого боку, хто ж буде хворих опе-
рувати, га? Усе ж таки зайвий жир — не най-
страшніша хвороба. Подивишся на цих ідіо-
тів, які в чергу стають, щоб під ніж лягти через
власну ж дурість, — і дивуєшся. Я так думаю,
39
що краса має зсередини йти. Якщо цього не-
має — операції не зарадять. Не знаю, чим во-
ни думають. Ну, якщо патологічне щось, то
це ще зрозуміло, а так... Ага, зараз трохи треба
потерпіти. А ти ким працюєш?
— Я... сссссс... я цим... по комп’ютерах, —
балакати мені аж ніяк не хотілось. Колі ж, схо-
же на те, спілкування бракувало. Ну, тут якраз
все зрозуміло.
— А, це теж потрібно, зараз у всіх комп’юте-
ри. А я, між іншим, ще коли у школі вчився, ду-
мав на філософію поступати. Добре, що батьки
відмовили. Хоча мене б і не взяли. Я довідував-
ся, в універ на філософію відразу після школи
не беруть. Може це й правильно. Ну, і життя
так склалось, що я навіть радий. Головне, щоб
робота подобалась, правда ж?
— Угу.
— Багато хто не розуміє цього. Ну, напри-
клад, що за радість отут працювати?
— Угу.
— Радість не радість, а теж потрібний до-
свід. Для хірурга — так особливо. Ну, й підро-
біток, куди ж без цього?
— Сссссс...
— Ну-ну, все вже, майже все. Я тобі скажу,
що тут теж є свої переваги. Наприклад, в такому
місці кожна людина задумується над по-справ-
жньому важливими речами. Бо так все часу бра-
кує, справи якісь, побут. А потім — хлоп! —
і ти бачиш, як однаково і нецікаво це все
40
закінчується для таких різних, здавалося б, лю-
дей. Іноді таке у мене відчуття з’являється, що я
сюди не випадково потрапив. У цьому є якийсь
зв’язок із моїм колишнім захопленням філосо-
фією. От я кажу: колишнім. А воно ж насправді
нікуди не поділося. Пам’ятаєш, як там у кіно ка-
зали, «якщо філософ міг стати гробарем...».
Часу вдосталь, тиша, і це відчуття смерті,
яка поруч з тобою, але водночас ще далеко. Ду-
же цікаво іноді так сидіти, просто сидіти між
ними всіма, ніби як перед слухачами, і вголос
міркувати. Про життя і смерть, любов і не-
нависть. Про ті речі, які нам здаються в по-
всякденні надто абстрактними. Ми ж навіть со-
ромимося говорити на такі теми, ти помічав?
Бо вважається, що про це може балакати тільки
людина, в якої великі проблеми. Або з головою
щось. Адже так?
— Угу... Сссссс...
— Зараз, зараз, бляха, непогано він тебе пор-
вав. У нього що — кастет був?
— Не знаю, не бачив.
— І от до чого я веду: тут є час, щоб зупи-
нитись, щоб не поспішати у майбутньому.
Бо що таке майбутнє? Це одна лише мить ви-
бору, після якої починається інерція. І най-
сумніше, що цю чудову можливість вибору
більшість людей просто не помічає, — хапа-
ють те, що під руками, а потім вже думають,
як із цим добром жити. Ось ти, наприклад,
коли-небудь задумувався про вибір?
41
— Який вибір?
— Про той єдиний вибір, який чогось вар-
тий, — вибір шляху в житті?
— Ссссс...
— Я тобі розкажу більше. Як я собі уявляю
цей вибір. І чому він такий важливий. Так,
зі швами вже все. Посидь поки що, зараз я пла-
стир якийсь знайду.
І Коля відійшов до столу, заходився гримі-
ти шухлядами. Втім, говорити не припиняв.
Мене це якось навіть заспокоювало.
— Я колись намагався записати ці свої мір-
кування, систематизувати якось. Може, ще ко-
лись доведеться лекції читати, хто зна?
Мкфпдзвн
— Так от, звернемося до двох популярних
міфів. Якщо пам’ятаєш, був такий чувак, яко-
го звали Сізіф. Він котив камінь на гору, звід-
ки той потім скочувався. І чувак на ім’я Сізіф
знову котив камінь на гору. Чим ця історія за-
кінчилася — немає значення. А ще був такий
чувак, якого звали Геракл. Він творив подви-
ги. Скажуть йому щось таке нелюдське зроби-
ти — зробить. Був він сильний, а крім того,
не гребував божественною допомогою, завдя-
ки чому вся нелюдськість його подвигів суттє-
во полегшувалась.
Ці два чуваки пропонують дві моделі шля-
ху. Перший, Сізіфовий, — суто дзенівський,
в якому мета ніфіга не означає і позбавле-
на щонайменшого сенсу, а важливий сам про-
цес. Другий, Геракловий, — це шлях надзу-
силь, від яких можна було б обігратися, якби
не знання, що при критичних обставинах з не-
ба звіситься гігантська рука й одведе смертель-
ну небезпеку. Цей шлях нам зрозуміліший,
43
бо узгоджується з народною мудрістю та ук-
раїнським менталітетом. Втім, якщо говорити
про популярність обох шляхів, то методами
культурницької пропаганди перевага частіше
надається першому. Звідси — мода на орієн-
талізм, японське мистецтво та буддизм.
У чому привабливість шляху як самодостат-
ності, шляху, позбавленого мети? З одного бо-
ку, тут нема ніяких сюрпризів: немає мети —
немає і розчарувань. Бо, хоч як крути, а подви-
ги Геракла успішно закінчилися, після чого він
став надбанням міфології, але втратив принад-
ливість для епігонів. Хто такий Геракл після за-
вершення всіх своїх подвигів? Щось середнє
між потенційним римським патрицієм і зане-
дбаним ветераном війни, чия фотографія вже
ніколи не з’явиться на першій сторінці часопи-
су «Піпл». Геракл після подвигів — це спокій
та безвість узвичаєності. Підсумок його шля-
ху — водночас і символ смерті. Такий шлях
не містить таїни, а тому не може спокушати по-
коління за поколінням.
Натомість — Сізіф. У цьому імені вчуваєть-
ся щось неживе, механічне, бездушне. Та й справ-
ді, важко уявити собі інтелектуально наснажено-
го індивідуума, який би з конвеєрною запекліс-
тю повторював одну і ту ж процедуру. Напевно,
він завинив у чомусь. Він, очевидно, великий
грішник. Убивця і ґвалтівник. Що доброго мо-
жна подумати про людину, яку так покарано
(уранові копальні порівняно з цим — вершина
44
гуманізму та філантропи). Одне слово, особис-
тішої симпатії до Сізіфа не виникає. Але йо-
го абсурдний шлях чомусь пульсує теплотою
та співчуттям. На підсвідомому рівні хочеться
або допомогти йому котити цей камінь, або ж
пояснити, що знову і знову котити камінь під го-
ру — немає сенсу. Такого штабу пояснення ще
абсурдніше, ніж сам Сізіфів шлях: він-бо і так
знає, що його труд позбавлений сенсу — і така
диспозиція його цілком влаштовує.
Шлях ради шляху—це те, чого можна праг-
нути, але у що неможливо вірити. Надто велика
дистанція між цією моделлю і повсякденними
досягненнями, дріб’язковість яких стає очевид-
ною лише на багаторічній відстані.
Коля таки знайшов пластир. Обережно на-
клеїв, потім відійшов на крок назад і пильно
оглянув мене. Приблизно так дивиться на сум-
нівного клієнта нічного клубу амбал на фейс-
контролі.
— Я тобі це все простіше поясню, на жит-
тєвому прикладі. Воно так, може, й зрозумілі-
ше, — Коля запалив сигарету, запропонував
мені. Він курив синій «ЛМ», тож я відмовився.
— Дякую, у мене десь свої є, — в кишені
сорочки сигарет не було, в іншій — теж. А бу-
ли ж. Точно були. Напевно, випали, коли той
придурок мене з машини виштовхував.
— Та бери, чого там. — Коля знову простяг-
нув мені свою пачку. — Чи ти якісь особливі
куриш?
45
— Та ні, я теж «ЛМ» курю. Тільки черво-
ний, а не синій. Чомусь не можу я легкий «ЛМ»
курити, — всупереч сказаному, сигарету я все ж
таки взяв і запалив. — Але якщо ніяких більше
нема, то курю й синій.
— А я любе курю, — Коля поклав пачку
в кишеню халата, й тільки тоді я помітив,
що халат у нього, м’яко кажучи, не дуже сві-
жий. З плямами. Не хочеться якось і думати,
що то за плями. І чи вони свіжі. — Із фільт-
ром, і без фільтра, все підряд. Скрізь дим,
скрізь смола. А все інше вже сам організм ви-
значає. Нам так один викладач говорив, цар-
ство йому небесне. Сам він курив дві пачки
на день. І помер, як книжка пише, — від ра-
ку легень. Ми його часто діставали, мовляв,
як може професор медицини курити. Це ще
на першому курсі було. Молоді, дурні.
— А які він сигарети курив? — іноді я сам
дивуюсь із власної допитливості, яка випло-
джує такі от уточнення. Ну, і нащо мені знати,
що курив той професор? Але ж запитав.
— Що курив? Цей... А точно, згадав! — Ко-
ля зрадів, наче це справді був теплий спогад. —
«ЛМ» він курив, червоний «ЛМ», точно.
— Це ж треба...
— Та ну, не бери дурного в голову. Хоча
краще, звичайно, з цим ділом не дуже.
Я спробував встати, але він жестом показав,
що краще не треба.
46
— Зачекай трохи, я ж тобі не доказав свою
теорію, — він обережно поклав сигарету на стіл,
потім посунув її так, щоб кінець з жариною ви-
ступав на сантиметр за край. Ну, я й сам іноді
так роблю, коли треба на кухні переставити каст-
рулю двома руками, а тягнутися до попільнички
влом. Правда, тут є один нюанс. «ЛМ» швидко
горить. Тож навіть якщо збалансувати сигарету
на краю столу так, щоб вона майже на половину
виступала над підлогою, — все одно її не можна
залишати навіть на хвилину. «ЛМ» дуже швидко
горить. Я ще подумав, що навряд чи Коля встиг-
не закінчити свої філософствування раніше, ніж
його цигарка догорить до краю столу. А там,
до речі, була така-сяка скатертина.
— Так от, життєвий приклад. Падає дощ,
а у мене нема парасолі. Стає враз дуже холодно.
Сховатися ніде. Я біжу під дощем. Почуваю-
ся вкрай хріново. Якби не мета — добігти ку-
дись, де тепло і можна перевдягнутися у сухий
одяг,—я б не зміг ступити і кроку. Перспекти-
ва пекельно фігового шляху швидко довела б
мене до психічної неадекватності. Тому я маю
сумніви, що Сізіф — еталон середньостати-
сгичної нормальності. Такому не можна віри-
ти. Ні, не можна. Але чому тоді його шлях
не викликає аж такої відрази? Нерозуміння —
так. Але без жодного протесту, який допоміг би
забути навіки цього абсурдного чувака, пере-
креслити його, знищити саму цю модель.
47
Може, ми тихо сподіваємося, що від віч-
нотривалого катання каменюки туди-сюди гора
розвалиться, зітреться, зникне? І тоді, нарешті,
з’явиться і сенс, і мета? Але такий розвиток по-
дій вже не буде дзенівським. Відповідно, це —
ще одна смерть.
— Зараз скатертину пропече, — зауважив
я, хоча міг би й не перебивати його. Цій ска-
тертині навіть личила б пропалена дірка.
— Ага, дякую. Ще трохи — і пропалив би,
точно.
— «ЛМ» швидко горить.
— Це точно. Іноді залишиш цигарку, вибі-
жиш на хвилину, вернешся — а там вже один
обгорілий фільтр.
— У мене теж таке траплялось.
— Ну, нічого, все добре. — Він зупинив-
ся біля столу, а потім нерішуче, ніби збирав-
ся щось важливе сказати, але в останню мить
передумав, застиг із піднятою рукою; ще раз
пильно оглянув мене; сперся на стіл, дістав ще
одну сигарету і простягнув мені пачку. — І я
практично все тобі розказав, що хотів. Не знаю,
наскільки вдалося.
— Я так зрозумів, що всі мріють про шлях
Геракла, але живуть ще бездарніше, ніж Сізіф?
Щось таке?
— Ну, можна і так сказати. А можна й інак-
ше, не в цьому суть. Тому мені й подобаєть-
ся філософія: вони не вимагає однозначних
висновків. А от судмедекспертиза, навпаки,
48
не любить двозначності. В таких-от координа-
тах і живу. Іноді.
Коли знову засміявся, хоча я цей жарт не зро-
зумів. Власне, я навіть не зрозумів, що це був
жарт.
— А от скажи, Іване, ти не вважаєш, що
на перетині різних виборів — умовно кажучи,
на перетині шляхів Геракла і Сізіфа, — могла б
виникнути зовсім інша реальність?
Я трохи розгубився, бо не бачив сенсу про-
довжувати цю розмову. Вона мене не цікавила.
Дякувати і вшиватися — ось що треба було
робити. Але я забарився на якусь мить, — і її
вистачило на те, щоб Коля таки подолав свою
нерішучість (цілком можливо, що й удавану)
і ошелешив мене своїм проханням.
— Іване, я тут сьогодні маю одну запару,
давай так: я допоміг тобі, а ти трохи мені
допоможеш.
І тільки я зібрався категорично відмови-
тись, він додав:
— Ти не подумай нічого такого, це десять
хвилин роботи, а я тобі ще й добре за це заплачу.
— Не думаю, що мене цікавить підробіток
у моргу.
— Та я ж кажу, що нічого такого! Тим біль-
ше ти хлопець не гидливий, раз тут сидиш вже
чверть години, а гроші нормальні. Я в двох сло-
вах поясню. Тут у нас раз на місяць приїжджає
спонсор, ну, це ми його так називаємо, — Коля
знову реготнув, і мені його сміх подобався
4-7-1106
49
дедалі менше. — Просто він нам тут допо-
магає, ось днями світло нормальне поставили,
наступного тижня ремонт почнеться, — буде
не морг, а музей мистецтв, я тобі точно кажу!
Так от, він раз на місяць приїжджає нас трохи
розгрузити. Ну, ти розумієш, до нас різні люди
потрапляють. Ми раніше що з бомжами роби-
ли? Ну, не буду детально розказувати, але... Сам
розумієш, якщо нема кому про людину подба-
ти — закопають її, як собаку. А цей наш спон-
сор — він філантроп великий, шанувальник
мистецтва. Ну, і в певному сенсі сам художник.
І він вважає, що оці-от знедолені й пропащі лю-
ди після смерті заслуговують на більше, ніж ін-
ші. Він про це навіть книжку написав, я тобі
якось іншим разом подарую, вдома лежить.
Так от, він кілька років тому в Берліні побував
на виставці одній, ну, про неї у нас теж бага-
то писали, може, чув про Гунтера Фон Хаген-
са? Його ще називають Доктор Смерть. Хоча
не тільки в нього таке прізвисько. Ну, не важ-
ливо. Це не той Доктор Смерть, який людей
умертвляв за їхнім бажанням. Типу тяжко хво-
рих, рак останньої стадії, таке все. Добровіль-
на евтаназія. Так це не він. Є ще такий чувак,
теж Доктор Смерть, який скуповує тіла всяких
бомжів і робить з них мистецькі об’єкти. Він
зі своєю виставкою трупів весь світ об’їздив —
до нас тільки ще не добрався. А в Росії був. Йо-
го теж давно хочуть прищулити, але не можуть,
бо все там законно. Майже все. І от цей наш
50
меценат — до речі, лікар за фахом, очолював
інститут, але років десять тому вирішив пода-
тися у бізнес, — теж захопився чимось схожим.
Тільки з тою відмінністю, що йому ніякого
піару не треба, у нього суто фаховий інтерес.
Ну, це довго пояснювати, та й воно тобі не тре-
ба. Він нам багато в чому допомагає, сам ба-
чиш, — Коля обвів рукою кімнату, ніби це був
один із залів .Дувра.
— А до чого ти мені це все розказуєш?
— Та просто хочу тебе попросити про одну
послугу. Я так розумію, що ти нікуди не поспі-
шаєш, а це діло на дві години. Я тобі допоміг—
а ти мені, добре? Ще й копійку заробиш.
— Ти ж казав хвилин на десять...
Коля знову розреготався:
— Добре, на годину. Насправді, це тільки
від нас залежить — як встигнемо. Але, чесно
кажучи, за десять хвилин не встигнемо ніяк, —
ще трохи сміху, пощербленого курінням різних
сортів тютюну. — Та ти менше про час ду-
май — моя тобі добра порада. Про час взага-
лі не можна думати. Якби ти попрацював тут
із тиждень — сам би переконався. Що день,
що година — все це фіктивні величини.
— Я на філософа не вчився, але думаю,
що це — як для кого. Тобі — без різниці, а ме-
ні — так різниця є.
Мій погляд подорожував підлогою, вивчав
тріснуті кахлі й передчував усмішку над хала-
том синього відтінку.
4*
51
— Але якщо про твоє прохання, — погляд
не підвів мене: над халатом зависла вельми че-
ширська усмішка,—то навряд чи я тобі допо-
можу. Вибач, але я все ж таки звалю.
Коля дивився на мене якимсь недоладним
подивом. Так міг би дивитися директор кор-
порації на менеджера низової ланки, не згод-
ного з наміром шефа підняти йому зарплату.
— Ти почекай. Я тобі розкажу все, а потім
будеш відмовлятися. Завжди встигнеш.
У цих словах — «завжди встигнеш» — мені
вчувалися якісь підтексти, навіяні моргом, хо-
ча їх, цих клятих підтекстів, і не було; просто
морг почав опромінювати мене своєю філосо-
фією неквапності. Тим часом Коля знову роз-
повідав про «мецената».
— Щомісяця у нас завдяки йому відбуваєть-
ся така собі розгрузка — я казав уже, що за де-
якими тілами ніхто не звертається, і наш меце-
нат забирає їх для одного свого проекту. Ще раз
кажу—це важливо — там все законно, ніякого
криміналу. На перший погляд, ніби таке ди-
вацтво, але з іншого боку — він же це все хоче
на благо людства повернути, ти не думай, що це
маніяк якийсь.
Книжка його, про яку я згадував, називаєть-
ся «Декоративні властивості плоті». Видана не
у нас, а десь чи то в Австрії, чи то в Німеччині.
Якщо коротко, то він там міркує про структури
тіла в дизайні, архітектурі, оздобленні. Там є ні-
би як філософське обгрунтування цього всього
52
експерименту — збереження плоті у зашифро-
ваних формах, насичення життєвого простору
прожитими знаками, слідами чиїхось доль, —
і є суто ужиткова, практична частина, яка стосу-
ється технологій обробки і збереження плоті.
Ну, якраз у цьому він мало що сам вигадав — то
вже давні практики, того ж таки Хагенса.
В Україні він поки що не хоче працювати
публічно, перетворювати свою роботу на шоу.
Хоча один проект таки збирається подати у кон-
тексті сучасного мистецтва — суто для зонду-
вання грунту, яке буде сприйняття. У перспекти-
ві ж із цього може постати непоганий бізнес —
усе залежить від інтерпретації. Отже, суть поля-
гає в тому, щоб показати фрагменти тіл у якості
оздоблювального матеріалу. Це тут вони—тру-
пи, а потім, після належної обробки, вони ж,
як пластмаса, ніколи й не скажеш, що це справ-
жні тіла.
Коля дістав свій синій «ЛМ» — і я знову
не відмовився.
— Я для чого тобі намагаюся це все розжо-
вувати — зрозумій, йдеться про надзвичайно
цікавий для науки експеримент.
— Для якої науки? — ще одне зайве запи-
тання. Але Коля відреагував на нього з вели-
ким піднесенням.
— А в тому то й річ, що не тільки для ме-
дицини чи для філософії. Чи для естетики.
Це настільки глобальний, комплексний експе-
римент, що його наслідки вплинуть на все.
53
Буквально — на все! Люди зможуть переос-
мислити фундаментальні речі — ось що най-
головніше! Вони побачать, що навіть смерть
можна утилізувати, вивести за рамки ритуаль-
них, суто релігійних уявлень. Втім, про це мо-
жна говорити безкінечно, а прохання ж моє —
набагато скромніше і простіше: поможи трупи
вантажити, га? Три десятки жмуриків. Кидає-
мо у фургон, їдемо на точку, здаємо, — і тобі
за це триста єнотів. За якихось дві години. Ху-
лі тут думать?
— А далеко їхати?
Програма Бвзвідппві-
дальнпсті [снріншат]
Краще сліпому писати книжки, ніж глухо-
му — музику. Бетховен був глухий, старий
і вередливий. Моцарт вирізнявся ще гіршим
характером. Але обидва не писали музику, а ли-
ше записували, що там звучало у їхніх головах.
Натомість в моїй голові нічого не звучить.
Крім стогону пароплава, який залишив мене
в невідомій країні. Цей пароплав залишив ме-
ні своє співчуття, що ним я мав тішитися, на-
че небіжчик — вінком. Така мені випала ти-
ха й негроміздка радість. Натомість хотілося,
щоб у голові зазвучала мелодія. Який-небудь
гімн опору та непокори.
Довкола висновувалися привітні тіні роз-
буджених людей-комах. Люди-комахи — це
аж ніяк не оспіваний фантастами біологічний
гібрид-перевертень. Це лише зужите визначе-
ння людей, які соваються. Вони сунуть вули-
цями, і цим їхня комашина характеристика
вичерпується.
55
Ці люди хекають і несуть на собі дрова. Пор-
тові комахи. У портах завжди носять на горбах
здоровенні дровеняки. А ще — мішки зі вся-
ким нечуваним збіжжям. Одначе я не побачив
жодного комахоїдного персонажа з мішком на
плечах.	'7 г
Кожне, навіть найяскравіше видовище швид-
ко набридає, якщо воно розгортається перед
власником такого характеру, яким оглушила ме-
не природа.
Ледве я помітив людей-комах — вони одра-
зу мені набридли. Аж так, що захотілося взяти
ланцюга і порозганяти їх. Втім, для такого про-
довження історії вони мали б принаймні трохи
наблизитися. Інакше вони нічого не зрозумі-
ють. Подумають, що така ж комаха, як і вони,
влаштовує демонстрацію передової гімнасти-
ки. Чортові душі.
Ці люди-комахи таки в’їлися в мою свідо-
мість. Зокрема тому, що у багатьох прочита-
них мною книжках йшлося про людей-комах,
але ніколи вони не поводились так ганебно
й виклично. Ніколи так не дратували мене са-
мою лише своєю присутністю. Ви скажете,
що я занадто нервовий. І що мене, очевидно,
може довести до істерики відсутність серве-
ток на обідньому столі. Чи ще якась дрібни-
ця. Це майже неправда.
Вже двадцять хвилин я перебуваю у просторі
незнаної мною мови і чужого мислення, випари
якого не можу розпізнати за запахом. А про смак
56
і говорити не випадає. Тому з’являється вражен-
ня, що ці істоти взагалі не мислять. Не можуть
і не вміють думати. Ні про себе, ні про щось аб-
страктне. Єдине на те виправдання — якщо
в їхніх головах звучить музика. Як у Моцарта
чи Бетховена.
Ще вчора увечері один з них запитував мене,
хто талановитіший — Моцарт чи Бетховен.
Я сказав, що Моцарт. Сказав навмання. Ли-
ше тому, що не люблю ухильних відповідей,
які скасовують нормальне людське право на ви-
бір. Не йдеться про вибір між поганим і ще гір-
шим або між добрим і ще кращим. Так само
не йдеться про вибір між добрим та поганим.
Ні. Просто, коли є «щось» і ще «щось», то їх —
навіть за умови цілковитої тотожності — зав-
жди можна порівняти. А відповідно — вибрати
з двох «щось» лише одне. Здавалося б, дрібни-
ця. Але ж це одна із нечисленних радостей мис-
лення, що на них може здобутися кожен. Ви
скажете: як це все дріб’язково. Звісно, я не зго-
ден з вами. Поясню.
По-перше, і про це я нагадуватиму час од ча-
су, кожна людина іноді наражається на небез-
пеку перетворитися на філософа, відчути себе
філософом, а простіше висловлюючись — має
вроджену потребу філософствувати. І для цього
їй, кожній людині, аж ніяк не треба читати філо-
софських праць. Звісно, краще читати. Але мож-
на і не читати. Якість філософствувань однак
залишатиметься незмінною. Про їхню ж ціну
57
варто сором’язливо мовчати. Так і я — відчув
себе філософом. Відчув — і поплив. За течією
і проти течії водночас. На пароплаві. Бо відчув
себе не просто філософом, а філософом без-
відповідальності. Як можна було написати та-
ку програму — я досі не знаю. Як можна бу-
ло запхати у цифру поняття «безвідповідаль-
ність» — це таїна, яка змушує мене серйозно
задуматися над вільним місцем у домашньому
іконостасі (викраденому з одного підпільного
музею ікон, який однак збиралися нелегально
вивозити за кордон — на пароплаві, до речі;
і це нібито була не програма, бо так згодом
і сталося — вивезли все, крім одного іконоста-
са XIV століття, — він тепер у мене на кухні
стоїть біля плити, заважає духовку відкрива-
ти); так на це вільне місце в іконостасі аж про-
ситься світлина Гаккереля з дротяним німбом,
першого електронного святого, який зумів за-
писати код безвідповідальності й надати йому
ландшафтного об’єму, погодних умов, населен-
ня, учасників спільного проекту під керівниц-
твом засланого тією програмою рейнджера.
Безвідповідальність наразі не варто сприйма-
ти, як втрату одного з найосяжніших люд-
ських моральних інстинктів. Безвідповідаль-
ність — це втрата самої лише підступної пере-
конаності, що в разі твоїх двох кроків назад
хтось неодмінно постраждає. Бєрдяєв, напри-
клад, тільки в це і вірив. Укупі зі Львом Тол-
стим. Типу того, що варто їм десь заперечити
58
себе, відчути потребу зречення колишніх пере-
конань — і все, кінець світу, кінець філософії.
Море ошуканих жадатимуть їхньої зрадливої
крові. Але ж нічого такого не відбулося. Народ,
схильний до грунтовних філософствувань, хру-
має що молодого Бєрдяєва, що старого Бєр-
дяєва. На раз. І то добре, й інше — ніштяк.
А Бєрдяєв, дурачок, прости Господи, убивався.
І все чого? Відповідальність заїла. Думав, що
слово — як граніт. Коли упаде в землю зерном
пудовим — не піднімеш і не зореш. Але ж
і земля — та ще екзистенція. Кам’яні зерна об-
важнілих думок на перегній перетворює мо-
ментально. Отже, я тому й кажу: яка тепер мо-
же бути відповідальність за слово? Якщо всі
філософствують — яка ціна філософії? Нулі
на нулі нанизуються, але вісімками не стають.
А символами нескінченності — й поготів. Крім
того, даруйте за свинську логіку, ну, що нам той
Бєрдяєв чи Толстой? Наплодили ідей, граніт-
но-мармурових і непорушних, як Старий Запо-
віт, — і де ж вони, ті ідеї? У царстві товариша
Платона? Хто їх там буде шукать? Втім, забага-
то знаків запитання.
Безвідповідальність потрібна, передусім, та-
ким людям, як я. Все дуже просто. Сказав —
забув. Написав — закреслив. Переконав — роз-
вірив. Ланцюг перетворень, закон сполучених
сервісів. І головне — нікому не прикро.
Втім, є у такій філософській потузі одна небез-
пека. Бо, якщо подумати, кому ж така філософія
59
потрібна, якщо в ній ледве щось доведеш, уті-
м’яшиш собі та всім іншим, аж раптом — ба-
бах! —і все навпаки. Хто ж до цього поставиться
серйозно? Кому це знадобиться? Зізнаюся чесно,
на ці питання я не маю відповідей. Пардон.
Коли дивишся на людей-комах, з’являють-
ся дві метафори. Перша — таргани. Друга —
геніальність. З першою все просто: таргани —
істоти знакові. Без них жодна порядна філосо-
фія, жоден класичний художній твір не вижива.
Таргани присутні в текстах частіше, ніж усі ін-
ші комахи укупі. А все тому, що з людством
крокують у ногу. Людство — крок. Таргани —
теж крок. Так і поспішають у майбутнє спіль-
ним шляхом. Нерозривні й незнищенні. Цим
схожі, як сіамські біомаси. Що ж стосується ін-
шої метафори, геніальності, то вона зродила-
ся від усвідомлення комашиної працездатності
та наполегливості. Геніями ж не народжують-
ся. Самі генії про це знають найкраще. Бо неге-
нії, навпаки, торочать, як механічні зайчики,
що геніальність — це карма і родова травма
у своїх спільних історичних зусиллях. У розрі-
зі вікової історичної приреченості. Історія ж
не народжує геніїв — вона їх терпить. Спрокво-
ла, з гримасою штангіста на розтягнутих у ча-
сі вустах. Але, що не кажіть, природа геніаль-
ності — напрочуд комашина. Геніальність —
це працездатність, вироджена у майстерність,
а потім — майстерність, вироджена в талант,
і насамкінець — талант, оглушений фактом
60
визнання геніальності. Цей логічний ланцюжок
я запозичив із ненаписаних нотаток Сальєрі.
Бурлескний світ розворушив бурлескне мис-
лення. Коли нікому не треба правди, істини і чо-
гось такого, щоби ради цього «такого» мож-
на було не лише померти, але й жити. А якщо
все таки померти, то без істерії та самореклами.
Просто померти — тихо, ненав’язливо, але пе-
реконливо. Минуло стільки довжелезних років,
протягом яких світ давився ціннотами, що —
за всіма законами буттєвої економіки—настало
перевиробництво. Ціннот більше, ніж потенцій-
них носіїв. І це вже така халепа, що її важко ви-
правдати ритмом екзистенції, стресами, еколо-
гічними катастрофами та іншими розладнання-
ми космічного організму. Втім, до справжнього
безладу ще далеко, попри поліфонію слів, вра-
жень та переконань. Щоденно дамба масової
свідомості розлітається, як зграя тропічних ко-
марів після нічного забуття, після декалітрів не-
випитої крові й міліграмів крові спожитої.
Люди-комахи наближаються. В їхніх іменах
переплутуються літери, а самі літери змінюють
сталу графічну форму, ніби обирають, як їм кра-
ще писатися. 1 чи писатися взагалі. Літери зра-
джують іменам своїх господарів і влаштовують
справжнісінький бунт, забарикадувавши одну
лише вербальну царину, де їм хочеться залиша-
тися, де вони зберігають природність та органіч-
ність, де їх несилуване промовляння ще перегу-
кується з тональністю значення людського імені.
61
Було б краще без імен. Тоді б кожну людину
можна було переписати. Тоді не ми б полювали
за можливістю перебратися в цифру, а сам код
полював би за новими й новими адептами —
бездоганними, безіменними. Більше того, кож-
на людина існувала б лише як текст, як прейс-
курант у заводській їдальні, як телепрограма.
Тоді б життя знову спростилося, знову почали-
ся «мігрені» та «подагри», неквапність знову б
стала модною, і люди-комахи б уже не при-
значали зустрічей, а приходили одне до одного
з візитами. Така реконструкція людей-текстів
вбивча для цивілізації, якій набагато зручніше
опиратися на людей-комах. Швидко бігають,
багато працюють, не беруть дурного в голову,
зате важкого не цураються (на те й люди, що
з руками). Вони носять на собі колоди. Це їхні
смисли — від найглобальніших, світоглядних,
вселенських, до ужиткових, щоденних, інстин-
ктивних. Доводиться переносити з місця на міс-
це цілі гори смислів. Иобані гори смислів. Так
колись носили книжки — з бібліотеки додому,
з дому — до бібліотеки. Книжки переносили
з місця на місце, а разом з ними тягали й всі ці
дріб’язкові сенсики, зашиті між картонними
обкладинками, проклеєні або прошиті. Тепер
можна і без книжок.
Коли багато думати про культуру — забу-
ваєш, що це таке. Так можна чинити зі всім.
Це і є медитація.
62
До речі, цю-от медитацію щойно урвав по-
стріл, що тріснув надворі. Хто стріляв — я ні-
коли не дізнаюся.
Ще постріл (між будинками розходиться
дуже колька луна, вона підштрикує серце якось
знизу; постріли вночі — це завжди прикро, по-
руч з ними ввігнуті монітори — це просто
гівно).
Так може тривати довго, але до ранку все ус-
таткується. До ранку ще довго. Спершу буде
темінь і символи світла, закодовані у стовпах.
Потім буде необов’язкова роса, потім на болото
вийдуть баптисти, потім поїде перший трам-
вай, потім почнуть рипатися та гупати две-
рима сусіди, потім відгримить вода на кухнях
і увімкнуться телевізори про Дона Хосе, потім
прийдуть зі школи і включать музняк ті, що ви-
ростуть і стануть нашим минулим, потім я про-
кинуся і нікому вже не зможу сказати: «Доброго
ранку!», бо вже кілька годин на подвір’ї стоїть
зовсім не добрий день, після якого настане про-
низливо електронний вечір, а стовпи знову за-
гарбають містичне таїнство освітлення знелюд-
нених, як при Потопі, вулиць.
Хоча, в Києві ніколи не буває аж таких по-
рожніх вулиць, як у дрібніших містах, де біль-
ше людей-комах, що їм треба рано вставати.
Я не хочу цим сказати, що кияни належать
до привілейованої урбан-касти. Просто, знає-
те, масштаби мурашника — це найголовніше.
63
Якби у природі не існувало дуже великих му-
рашників — ніхто б про мурах і не балакав.
І ще я помітив одну дуже дивну деталь: лю-
ди-комахи полюбляють говорити про смерть,
але дуже не люблять вмирати. Навіть якщо
їхня смерть — лише частина моєї програми.
Програми, в якій реалізовано принципи без-
відповідальності.
Катапульта
для початку
Загалом, мушу визнати, з мене кепський во-
дій. Більше того, я не люблю автомобілів. Але
ритм життя, як пишуть газети, а вони завжди
так пишуть — ритм життя, цей неймовірно
кислотний ритм не спонукає до швидкості хі-
ба що мертвих, — так газети пишуть. Оптимі-
сти закликають змінювати правила гри, якщо
гра перетворюється на травматичну оргію, про-
те не знають рецептів. Ніхто не знає рецептів.
Але жити треба дедалі швидше, бо випадання
із ритму — це добровільна втеча від повноти
життя. Життя, якого завжди бракує, якого хо-
четься більше і більше. Моє життя, як, напев-
но, і ваше — це синдром сигаретної пачки:
що менше цигарок залишається в ній, то біль-
ше і швидше хочеться їх викурити. Особливо,
якщо іншої пачки немає, а навколо — жодного
нічного кіоску. Та й грошей — гітлер капут.
І надворі — злива. И температура повітря —
плюс три.
$-7-1106
65
Я іноді помічаю, що мозок від надмірного
нагрівання здатен уподібнюватися одновалент-
ним металам, чи як їх, — словом, тим металам
(лужним?), що у періодичній таблиці Менде-
лєєва розташовані у першій колонці. Там є нат-
рій. Це точно. І хоча мої знання з хімії відверто
зраджують метафоричну наснагу такого порів-
няння, проте я добре пам’ятаю, як ми крали
зі шкільного хімкабінету натрій — чому він
називається металом? Ми тоді щиро реготали
з різних «академіків професорських», які запер-
долили цей сіро-сирний пластилін у горду ко-
горту металів, найхирлявіший з яких, безпереч-
но, — алюміній, бо виделки й ложки з нього
гнуться, перекручуються і врешті-решт ламаю-
ться, — ми крали цей химерний метал «натрій»
у матових коричневих банках, щоб кинути його
в калюжу на роздовбаній (очевидно, ще фаши-
стами) дорозі, — просто під колеса наївній ма-
шині з неголеним водієм (у нашому дитинстві
водії були переважно неголені), чия позіхальна
мармиза так весело завжди куйовдилася, щой-
но наш одновалентний натрій вгризався у воду
під колесами, щоб здійснити бурхливу реакцію
з цією бруднющою калюжею — шалене мокре
злягання, як його полюбляють зображувати ці
еротичні засранці маскультури. Іноді їм вдаєть-
ся. Іноді виходить непогане кіно.
Машин стає менше. Темніє. Я постійно по-
вертаю на якісь другорядні дороги, потім дов-
го трясуся неймовірними стежками, типовими
66
сільськими магістралями, на яких споконвіку
влаштовувалися лише коров’ячі перегони, і вреш-
ті-решт — останній з прочитаних мною вказів-
ників інформував про виїзд з гордого селища
Трикрилля — виїжджаю на асфальтову дорогу,
що шурує повз мішаний ліс. Крізь прорідже-
ні шереги сосен прозирають галявинки з жов-
тою травою, всіяні «туристськими» (звідки ж тут
справжнім туристам взятися?) банками-останка-
ми. Знову повертаю на невмотивовано вузьку
стежину. Ймовірно, вона колись була заасфаль-
тована, але земля давно зжерла чорножопу твер-
диню, ліс притрусив її листям та хвоєю, ліс об-
горнув її, стиснув її, він загарбує її давно і захлан-
но. Такі дороги часто заводять нікуди. Вони
просто вивітрюються. Обриваються. Але не за-
кінчуються.
Коли далі їхати стало вже ризиковано (гілля
повсякчасно намагалося видряпати нову закар-
лючку на тілі мого авто, мрійливо вигойдую-
чи видиво розтрощеного скла; концентроване
порипування всохлих дерев’яних легень вже по-
чинало гармонійно озвучувати правічну коло-
мийку про те, як часто мертві дерева випадково
обвалюються на випадкових перехожих, мимо-
вільних гостей та інших нащадків племені твор-
ців сокири і вогню), я черепашачим темпом про-
котився ще метрів шістсот, щоби переконати-
ся — далі їхати можна винятково пішкарусом.
Дверцята лунко відгукнулися на пропозицію
якоїсь довбаної гагари (ку-ку). Мені подобається
5*
67
цей звук. Звук дверцят, що захлопуються-закла-
цуються-зачиняються. Іноді саме так кашляють
маленькі діти.
Я знав людей, які полюбляли патякати про
свій зв’язок із землею, як вони тащаться від
землі, як їм кайфово ступати босими ногами
по землі. Такою ж фішкою пишаються росій-
ські рокери — «к земле, к потокам, к при-
роде-матушке». Не знаю. Ніколи не страждав
на землефілію. Але я розумію, чому у кожного
другого міщука нуртує під серцем бажання вте-
чі. Я тікаю з міста. Але не для того, щоби зляга-
тися з землею, або ж долучатися до «природи».
К бісу природу. Просто кожному треба час
од часу тікати від людей — інакше нудьга і роз-
дратування вкаже вам інший шлях до землі.
Як тріщать під ногами сухі гілки і шарудить
випріле листя. Як воно все тріщить і шару-
дить — так рівно, монотонно, наче вивірена
нота, чисто, без щонайменшої фальші... Мені б
так тріщати і шарудіти під старість. Тіні повза-
ють під ногами, пробігають над головою. Тіні
шмагають лице. Іноді не тіні, а пружні гілки ку-
щів. Ліс — це жива плоть. Всади ножа в дере-
во — і зрозумієш.
Тіні й голоси. Минає лише кілька хвилин,
відколи змовкає двигун мого авто, і з’являють-
ся голоси. Обережні звуки. їхнє атональне ро-
змаїття повноцінно можуть сприймати хіба
що в’єтнамці. Звуки і тіні: нашарування дов-
гих і примарних контрапунктів, ще довшого
68
смакування (як у рекламі) суміші тютюну, по-
вітря і сутінкового шепотіння.
Але тіні розвіюються. Вони ж туго не для то-
го, щоб мене лякати. І не для того, щоб ат-
мосферу похмуру нагнітати. Густа ніч розсипа-
ється. З-за моєї спини насувається мерехтливе
світло, його пасма провалюються між деревами
і заплутуються в утробах кущів. Зі світлом на-
ближається шум. Ближче і ближче. Чомусь
не виникає жодного бажання озиратися. Все-
таки без ефекту несподіванки будь-яке емоцій-
не зачарування неможливе. Іншими словами,
хотілося б не знати і не здогадуватися про те,
що цей шум зі світлом увірветься сюди. Так бу-
ло би цікавіше.
— Ну ти даєш! Якби не твоя карта й не вчо-
рашнє ралі по цих джунглях, — фіг би я тебе
знайшов! Аж смішно. Конспірація—наче в яку-
дзи. І навіщо?
Велемовний хлопець років тридцяти почав
своє полум’яне казання, ще не ступивши на зем-
лю. Власне, ще не зіскочивши на землю, бо при-
їхав він на джипові, з якого неможливо валь-
яжно виповзти, — лише вискочити, спортивно
увібравши живота і затамувавши дихання. При-
наймні я завжди вважав Дема «спортсгупідом»,
і саме цим філологічним новотвором пояснював
Демову пристрасть до джипів, «реальних джи-
пів», а не їхніх кволих міських побратимчиків.
Дем заглушив мотор, навіть погасив фари, увім-
кнувши натомість божевільного прожектора,
69
якого він завбачливо витягнув із салону і поста-
вив просто на землю.
— У мене свої фішки, — швидко пояснив
Дем, задоволено лапаючи себе по кишенях дов-
гої, навипуск, смугастої сорочки. Очевидно,
у пошуках сигарет, а не фішок.
— Можу запропонувати «ЛМ».
Я врешті-решт підійшов до джипа. Легень-
ко штовхнув ногою прожектора. Той сумлінно
хитнувся, але водночас своєю вагою повідомив,
що краще його не гилити, — ноги ремонтують-
ся важче.
— Знаєш, брате, я вже років десять не курю
«ЛМ». І тобі не раджу. Гівно таке. Я взагалі,
чесно кажучи, не розумію, як люди все життя
можуть курити яке-небудь гівно. Ну, «ЛМ» —
це ще туди-сюди, хоча все ж таки, вибачай, гів-
но. Не раджу.
Дем говорив швидко і постійно крутив го-
ловою, наче видивляючись, чи ніхто не при-
слухається до нього. Я відразу зауважив цю
його манеру лякливо озиратися, подовгу акцен-
тувати погляд на чомусь; тримати паузу, нашо-
рошивши вуха, коли з-за дерев чути тріск. «Мо-
же, він якийсь есбеушник?», — іноді я помічав,
що думка, ледве пролітає крізь важку завісу ус-
відомлення, одразу ж одзивається в душі іроніч-
ним коментарем: мовляв, додумався, параноїк.
Дем завжди говорив швидко, наче баришня
в рекламі оператора мобільного зв’язку, чиї по-
слуги й покриття погіршуються пропорційно
70
до зростання кількості реклами. Він не любив,
коли клієнти починали запитувати про несут-
тєві нюанси пропонованої ним системи, не лю-
бив, коли вони намагалися у його присутнос-
ті розібратися в довжелезній і плутано виписа-
ній «інструкції», що її він люб’язно пропонував,
хоч і з багатьма застереженнями, найшпигунсь-
кіше з яких — «після прочитання знищити».
Ну, зі мною йому пощастило трохи більше: ні-
чого пояснювати не треба. Про все вже було
перебалакало.
— Був у мене знайомий, Вася Пробочнік.
Теж «ЛМ» курив. І здох від раку легень.
— Ну, то й що? Всі там будемо.
— Але ж погодься, що є все ж таки різниця:
чи ти помираєш від задоволення, чи від яко-
гось гівна.
— Бляха, Дем, не пизди.
Взагалі-то я рідко коли послуговувався ма-
тюками. Завжди вважав, що вони в моїх вустах
звучать якось неорганічно. Втім, іноді просто
не хочеться полювати на адекватніші аргумен-
ти. Особливо, коли доводилося спілкуватися
з Демом. «ЛМ. Ну і шо — ЛМ? Помер. Зна-
йомий. Маячня». Я ніколи не любив таких пауз,
коли мимохіть сказані слова розчинялися, пе-
реставали існувати навіть у сумнівній ноосфе-
рі, про існування якої не хотілося думати. —
«ЛМ. Ну і шо далі? Про що говорити з ним
далі? Я не хочу говорити. І не хочу мовчати.
Принаймні, у його присутності», — тільки
71
тепер я збагнув, що з Демом наодинці почуваю-
ся не дуже комфортно, як у метро, коли поруч
сидить дівка у мініспідниці (чи в максітрусах)
і флегматично перекладає ноги: праву-за-ліву-
ліву-за-праву, перекидає їх доти, поки твій по-
гляд не вчепиться за них, поки не залапає до то-
го несамовитого контрпогляду, якого ти не-
одмінно вхопиш у відповідь, наче боксер —
прикрий нокдаун у дванадцятому раунді. Ну,
ви ж розумієте: ніяких перверзійних паралелей,
я просто хотів сказати, що Дем справляв вра-
ження людини, готової будь-якої миті повер-
нути ситуацію у непередбачуваний бік, утнути
щось. Не знаю. Ну, наприклад, зірватися й втек-
ти — отак, без жодних пояснень. Це в кращому
разі, напевно.
Та й самі лише обставини нашої зустрічі
слугували за достатнє підгрунтя для розвитку
притлумленої параноїдальності.
Люди, які промовляють словосполучення
«мертва тиша», переважно хочуть зізнатися, що
нічого не чують. Згадуючи ту ніч, коли ми стоя-
ли з Демом біля встановленого просто на землі
прожектора і курили, кожен на моєму місці зау-
важив би неймовірну звукову прірву посеред
принишклого за деревами, травою та кущика-
ми життя: численного і лютого, наляканого і від-
чайдушного, життя примусового і стихійного.
— Розумієш, старий, він курив тільки «ЛМ».
Поки не почав здихати від бухикання. Я йо-
го зустрів незадовго до того, як він остаточно
72
в лікарню зліг... Чого, питаю, так кашляєш? За-
студився? А він знаєш, що сказав? Так, каже,
застудився. І схоже, що назавжди... — Дем зай-
шовся сміхом аж так, що й сам закашлявся, важ-
ко відхаркуючи, надриваючи бронхи чи що там
в біса напхано. — Розумієш? Назавжди, каже.
Знав же ж. А може, тільки здогадувався.
Коли глибоко вдихати дим, стає лоскітно.
Принаймні, якщо куриш багато — більше, ніж
зазвичай. Лоскіт у грудях наростає, коли почи-
наєш задумуватися про його походження.
Я струсив попіл мізинцем і чомусь поклав
ліву долоню собі на груди, ближче до серця.
Глибоко вдихнув повітря, яке визнав за фанта-
стичне і гідне зачудування, і ще відчайдушні-
ше видихнув. Підсвідомі реакції дратують, але
з ними важко впоратися.
— Що, ти теж відчуваєш? Видихай, бобер,
видихай! — знову Демів сміх, мокрий і над-
тріснутий, мокрий і швидкий, наче сміх пото-
пельника, який в останню мить встигає усвідо-
мити безперспективність ілюзії порятунку.---
Я місяць після цього ходив, наче мішок вдаре-
ний. Як дурень, щотижня по лікарнях бігав,
навіть майже кинув курити. Але нічого. Потім
минулося. Якось непомітно.
Тим часом я зачепився оком об прожек-
торну світлову стежину, що прокреслювала зе-
млю, вбирала траву в мідь і срібло, а росу пере-
творювала на ртуть. Смуга розсіювалася поміж
деревами, перемішувалася з туманом, світло
73
вицвітало між тінями. Я ступив на сам початок
цієї доріжки й помітив, що поруч трава сколи-
хнулася. «Ящірка. Або вуж. Зі всіх гадів —
це єдині ймовірні перехожі на цих зарослих
спідвеях». Глибока затяжка. І — подумки, з ос-
трахом і невимовним жахом — картина черво-
ного, ретельно вивареного рака, що хвацько
клацає клешнями в грудях: чик — і нема півле-
гені, чик — і кров заливає червону м’якоть, со-
лом’яну і мереживну какофонію судин, тканин,
м’язів. В інституті вчителі казали, що у мене —
логічно вивірена, традиційна фантазія. «Вуж,
напевно, вуж. Маленький ще».
— А який «ЛМ» він курив, знайомий твій:
червоний чи синій?
— Синій. І досить багато — пачки три-чоти-
ри на день. — Дем встиг випустити між словами
клубок диму. У світлі прожектора дим прочиту-
вався напрочуд контурно, чітко.—Я курю тіль-
ки червоний. І не більше пачки на день.
Я познайомився з ним через один сумнівний
чат. Коли вліз туди, то натрапив на обговорен-
ня копрофагії. Хтось намагався доводити її се-
ксуальну привабливість і пропонував вислати
всім охочим тематичні фото. Я зачепився реп-
лікою про невиліковність і навіть клінічність
людської потреби здобуватися на дедалі виму-
ченіші задоволення. І додав ще щось про дегра-
дацію ідеї задоволення, про неістотність таких
понять, як «радість» або «кайф». Один із них
підтримав мене. Але написав, що в індустрії
74
задоволень значно важливіше знайти свого ду-
ховного провайдера, ніж в індустрії комп’ютер-
ного часовбивства. Він назвався Демом і з’ясу-
валося, що ми — майже сусіди. Через тиждень
електронного листування ми зустрілися. У ка-
в’ярні, розташованій у дворі якоїсь лікарні. Хи-
мерне місце й незбагненне з огляду на Демове
коло зацікавлень. Спершу я боявся, що він мо-
же виявитися банальним підарасом, і зародкові
нашої дружби засвітить перспектива безболіс-
ної, але морально неприємної вакуумрегуляції.
Натомість Дем одразу справив на мене дивне
враження, — наче я зустрів брата, про існуван-
ня якого здогадувався, хоча і не уявляв, яким
він може бути. Ми багато говорили. За час на-
шого листування виникло аж забагато спільних
уподобань.
Наприклад, насильство. Ми багато говорили
про насильство. Я, до речі, досі не можу зба-
гнути дуже простої штуки: розважальної оче-
видності кіношного насильства. Не можу зба-
гнути. Так, фізіологія, адреналін, гра, несправ-
жність — все це не вартує обговорення. Але
чому комедії значно поступаються у прокаті
бойовикам? Може, світ — якийсь незнаний,
зовнішній світ, переповнений американськими
мріями — живе настільки добре і комфортно,
так весело і щасливо, що почуває ностальгію
за своїм генетичним правом «замочить» яко-
гось надокучливого сусіда, але здобутися нато-
мість не на довічне ув’язнення, а на честь і славу
75
героя-переможця? Сверблячка така, жага пере-
ступити межу.
Я, між іншим, зібрав непогану відеотеку. Пе-
реважна більшість фільмів — низових кате-
горій, такі собі ремісницькі м’ясорубки. Втім,
навіть таке кіно залишає відчуття, що весь при-
четний до його виготовлення народ не просто
заробляє бабло. Напевно, вони творять все ж та-
ки заради задоволення. Світ тримається на задо-
воленні, а не на грошах, еге ж?
Щотижня я навідував магазинчик одного
діда, який три чверті свого виснажливого жит-
тя працював асистентом безталанних режисе-
рів. Коли він називав мені фільми, в яких його
участь означувалася рядком у титрах, то я ли-
ше розводив руками.
Саме в цього діда я купував культові на-
сильницькі фільми двадцятого сторіччя. Ми
могли посперечатися про Родрігеса, який про-
фанує насильство, хоча має неабиякий талант
для творення «антропологічно-анатомічного»
кіно, в якому вбивають максимально правди-
во і цікаво. Дід був трохи пришелепкуватий.
Він поїхав на такому кіно і викопував чудові
копії навіки шизанутих студентських коротко-
метражок з різних країн світу.
Кожен психопат вигрібає у цьому житті те,
що хоче. Чому б якомусь із таких типів, як цей
дідок, не реалізувати себе в кіно? Отже, я дедалі
частіше переконувався, що психологія як нау-
ка — лише варіація на тему Пізанської вежі.
76
Як у крані може раптово зникнути вода, так
і в щоденному спілкуванні доводиться неспо-
дівано наражатися на людей, які прислужи-
лися б за антитезу, ба навіть безапеляційне за-
перечення будь-якої психологічної системи.
Люди, з яких психологія витекла. І які жод-
ним чином не потерпають від такої втрати.
Моє знайомство з Демом в часі якраз збіг-
лося із втомою від кіношного насильства. Во-
но почало дратувати мене, насамперед кількі-
стю змарнованого часу та витрачених грошей.
Дем натомість також розповідав, що пережи-
вав схоже зацікавлення насильницькою тема-
тикою. Він справляв враження прагматичної
людини. Та й фах мав відповідний, наскільки
це можна було назвати фахом. Для заробітку
збирав комп’ютери, а «для душі» писав якісь,
я так зрозумів, іграшки, що про них детально
не розповідав.
Не розповідав аж до нашої дивної зустрічі
в лісі, де він передав мені дві коробки. Одну
велику й одну меншу. Я точно знаю, що в мен-
шій коробці було кілька компакт-дисків. У біль-
шій (з-під телевізора «Део», діагональ 17 дюй-
мів, якщо не помиляюсь) лежали якісь дроти
та комп’ютерні примочки. Дем сказав, що це —
устаткування.
— Насправді, все це дуже просто, — додав
він. — Ти навіть не уявляєш, наскільки просто.
Я усміхнувся й поніс коробки до машини.
Бо справді не уявляв, наскільки це все просто.

Насипати, залити
ковтнути
У назві кожного другого сучасного роману
варто вживати такі слова: «клапті», «фрагмен-
ти», «уривки», «крихти» тощо. На цю пиляву
так хочеться дмухнути, але тільки наблизиш
свого писка до форзаца й набереш повні легені
повітря, — як одразу ж напад кашлю скрутить
тебе у три погибелі; пил потрапить до твоїх
легень і вже потім, після розтину, з’ясується
один нюанс: хімічний склад цієї книжкової
потолочі несумісний із життям; забагато свин-
цю, ртуті, окису міді.
Скільки має бути героїв? Це єдине питан-
ня, відповідь на яке очевидна. Звісно ж, один.
Якщо немає співавтора.
І герой цей — та ж сама людина, яка ви-
гулькує між рядків заради трепетного прочу-
хана сонливому читачеві, котрий усе ще тут,
в цьому тексті, хоча міг би присвятити свій час
кориснішому заняттю. Ех, даремно я нагадав
79
вам про корисніші заняття, даремно. Бо во-
ни є, і це велика прикрість для автора сучасно-
го роману.
Скоро він, герой, з’явиться. Скоро він про-
кинеться і, покрутившись трохи на зіжмакано-
му простирадлі, наче шматок тіста в чиїхось
руках, встане з ліжка. І піде в туалет, потім —
на кухню. Чайник. Клац. Чашка, сипати, зали-
ти, розмішати. Ковтнути, запалити, затягнути-
ся, ще ковтнути. Потягнутися, похрустіти кіс-
тками (насправді вони не хрустять, а плачуть
за ранковою гімнастикою, плачуть гірко й від-
чайдушно, бо не світить їм такої уваги). По-
терти очі, подивитися у вікно. Не заради того,
щоб щось там побачити. Просто день почав-
ся — і потрібні якісь дії. Подивитися у вікно,
поки пробудження ще не відбулося, — якраз
те заняття, якому варто присвятити кілька се-
кунд. Там, за вікном, є багато людей і подій,
які нібито чекають на тебе, хоча насправді во-
ни чудово можуть вирувати і без твоєї участі.
Кожен із тих персонажів, які бадьоро вискаку-
ють із під’їзду о восьмій ранку, поспішаючи
до авта, побудував цілу систему своєї доціль-
ності перебування у світі. Саме тому всіх цих
менеджерів та службовців так ковбасить, ко-
ли з’ясовується, що система функціонує і так,
й ось так, і навіть через задницю. Й різниця
між цими типами функціонування настільки
незначна, що важко втриматися від сліз розпа-
чу. Адже вкалуєш, як скотина, твої витрати
80
зусиль співвимірні з рабським таруванням на
спорудженні Вавилонської вежі, твого поту
й крові вистачило б щонаменше на запуск не-
великого зорельоту (і це без додаткових енер-
гоносіїв), аж раптом—глип, глип! — а зореліт
і так полетів, та ще й крилами розмахує, хоча
це не передбачено ані конструкторським бю-
ро, ані твоїми марними зусиллями.
Також з’ясовується, що ця втома, ці три-
кляті недуги, це виснаження — лише плід на-
ших бажань, хоч ми переконані, що все навпа-
ки — це суспільство змушує нас до трудової
діяльності від 9.00 до 18.00, без цього примусу
ми ніколи б не гарували на будівництві новіт-
ніх чудес світу.
Ага, суспільство. Вільне об’єднання в’язнів
власних бажань, які для самозаспокоєння кра-
ще сприймати, наче зовнішні примуси.
Ще чашка, насипати, залити, хай настоїться,
тим часом взяти щось до рук, покрутити, розди-
витися, відкласти, підвестися, підійти до холо-
дильника, відчинити, зачинити, подумати про
сніданок, взяти чашку, ковтнути, запалити, за-
тягнутися, ще ковтнути, подивитися у вікно,-
цього разу ще на кілька секунд довше. Хоча такі
погляди у вікно рідко дарують піднесення й мо-
ментальне пробудження. Дуже рідко за вікном
ви побачите чувака, який протирає ваші вікна
й приязно усміхається, ніби він не працює, а за-
свідчує цим актом присутність Божої любові
й милосердя на землі. Ні, ці чуваки у підвісних
6-7-1106
81
люльках з’являються за вікнами вкрай рідко.
Ще рідше трапляється так, що у вас не просто
кепський настрій, а істинний кінець світу, персо-
нальний апокліпсис, і на столі, перед очима, по-
ряд із чашкою, лежить дідовий вальтер (дід що-
тижня виконує ритуал з підтримання його боє-
здатності); і ви ковтаєте, затягуєтесь, дивитеся
на цей заряджений вальтер і пальцями потирає-
те скроні, бо на це ж треба зважитися, а час
у цьому ділі — ваш ворог; ковтаєте, затягуєтеся,
двома руками берете цей вальтер, наче сімейну
реліквію (зброю усе ж таки беруть не так, не дво-
ма руками, і не так повільно, і без цього драма-
тизму, який ви демонструєте заради себе ж); за-
тягуєтеся, ковтаєте, і поки ліва рука контактує
з попільничкою, права тримає пістолет майже
так, як треба, тільки направлений він поки що
зовсім в інший бік від вашого персонального
кінця світу. І цей чувак за вікном, який дуже не-
часто з’являється, дивиться на вас, і посмішка
його фіксується, як погляд людини, котра щой-
но переглядала вокзальне табло й таки побачила
рядок з номером колії та часом прибуття свого
потяга.
І чого ж ти не почав смикати за всі свої мо-
тузки і ремені безпеки? Чому не покликав сво-
їх підвішених завіконних братів, без яких ти,
вочевидь, ніколи й не з’являєшся, щоб поми-
ти чиїсь вікна й засвідчити цим любов Госпо-
да до пересічних громадян зі страхом висо-
ти й значним нашаруванням ліні в організмі?
82
Ти нічого не зробив, Містер-Чисте-Вікно, ти
геть нічогісінько не втнув, щоб порятувати
своє життя, про цінність якого цієї миті ні ти,
ні я, ні хто-небудь інший не встигає подумати.
Бо вальтер направлений якраз у вікно, й твоя
посмішка виявилася занадто неочікуваною та
недоречною. Особливо на тлі персонального
апокаліпсиса, у повільний плин якого тобі пе-
репало втрутитись.
Тож палець сіпонувся, постріл пролунав,
скло розлетілося. Короткий крик, і тиша.
Насипати, залити, ковтнути. Немає часу, щоб
настоювалось, бо зараз прийдуть і зайдуть, хоча
їм не відчинять двері. Але вони звикли до того,
що їм не відчиняють. Замість приватного апока-
ліпсиса — морока, допити, ув’язнення. Досить
тривалий етап життя, котре мало б урватися
трохи раніше, ніж у того чувака за вікном.
Все ж таки добре, що той чувак встиг упасти
на дно своєї люльки раніше, ніж куля розтрощи-
ла шибу. А ще краще, що він не відмовився
від пропозиції випити сто грам і взяти невелику,
але достатню для посланця божественної чис-
тоти, суму грошей на знак відшкодування усіх
клопотів; зрештою, навряд чи хтось у цьому до-
мі може безпомильно відрізнити звук пістолет-
ного пострілу від чогось іншого; мій приятель
залюбки побожиться, що то був перфоратор,
залізне відро і невдалий рух; а сяке-таке відро
з діркою (не від кулі) у мене справді валяється
на балконі.
6*
83
Що ж, перша серія нічим не закінчилися.
Через дві години я пообіцяв своєму новому
приятелю, що наступний ранок зустрічатиму
без дідового вальтера. Просто чашка, наси-
пати, залити, ковтнути, запалити, затягнути-
ся, — і все.
Після Наті,
замість Наті
Коли сьогоднішні любомудри стверджу-
ють, що найбільшою проблемою сучасної лю-
дини є самотність, я дивуюся. Де вони ту са-
мотність знаходять? Та навіть коли живеш
сам і друзів не маєш — кожна твоя хвилина
напхана якимось народом, він валить у твоє
життя крізь усі дірки: телеекран, віконечко
білетної каси, амбразури газетних рядків, про-
валля романів, тепло чорного хліба, запах «Лі-
карської» ковбаси, ввічливе булькання радіо-
точки, падіння шістнадцятикілограмової гирі,
яка майже щовечора вивалюється з анаце-
фальних рук сусіда, що його ніяк не візьмуть
до війська, хоча бідолаха старається до все-
рачки, ризикуючи одного вечора померти під
чавунною прохолодою своєї надії на офіцер-
ські погони...
Ви, звісно, можете подумати, що я нале-
жу до стукнутих самітників, запеклих онаністів
85
та прихильників тоталітарного режиму. Не мо-
жу сказати, що все це неправда, хоча кожен
пункт потребує уточнень.
Що було вчора? Вчора я весь вечір не міг
залізти до інтернету — провайдер, сучара,
щось намутив, і сервак лежав, як повстанець
під смерекою. Довелось кликати Катю-2.1 що
цікаво, Катя-2 виявилася такою ж мимрою,
як і Катя-1. Я вже починаю задумуватися над
магією імені та іншою кабалістикою. Ну, ку-
ди ж це годиться, скажіть мені, в яку армію
це запхати? Ну, приходить, ну, потрахались,
сто грамів «Мартіні» — і допобачення. Не ро-
зумію, чому і Катя-1, і Катя-2 вже на другому
тижні заговорили про свої речі, про те, що во-
но так краще, коли б разом («правда ж?» —
і очима в тебе — шасть, і давай там тарілки пе-
реставлять, підлогу мити та мізки твої совати
з місця на місце). Першій Каті, яка почала
мені втирати, як їй не хочеться щоразу повер-
татися додому, я книжку підсунув. Спробував
перевиховати. Роман Кундери «Нестерпна лег-
кість буття». Такі сказав: прочитай хоча б сто-
рінок п’ятдесят — з тебе вистачить. Ну і що?
Толку ніякого. Сила мистецтва вкотре зазна-
ла фундаментальної поразки. Каті-2 я не буду
Кундеру підсовувати. Хоча б тому, що вчора
вона натякнула на свою обізнаність з Кунде-
рою. І це, мовляв, їй не подобається.
Так сталося, що мені не довелося розгуб-
лювати друзів. Друзі ж — вони як собаки.
86
Раз підгодуєш — потім спробуй відчепитися.
Раніше було інакше. Але, на щастя, моя па-
м’ять ліквідувала всі непотрібні спогади. Моя
пам’ять насправді дуже коротка. Минуле в ній
не знаходить жодного прихистку.
Дем став винятком. Може, ми справді дуже
схожі. Бо за три тижні ніхто з нас не висловив
бажання бухануть. Натомість ми залюбки мог-
ли спілкуватися через інтернет. Це спілкуван-
ня не руйнувало ні моєї, ні його недостатньої
самотності.
Протягом останніх днів ми багато тринділи
про кризу задоволень. Ринок задоволень на-
стільки перенасичений, що відпадає бажання
та ініціатива дошукуватись чогось особливого.
Бо особливого — тьма. Аж нудно. Всі вони (за-
доволення) міцно укорінені в побут та регуляр-
ні. Бракує винятковості. Ну, звісно, є екстре-
мальні види спорту, різні там стрибки зі скель,
арктичні велоперегони, але, правду кажучи, та-
кі штуки існують для зовсім інших людей. На-
томість Дем схильний був називати себе леда-
чим гедоністом. І, якщо відверто, мені таке
означення теж пасує.
Вчора ж, ледве вдалося випхати Катю-2
(сподіваюся більше не почути її тривожного
дзвінка в двері), зателефонував Дем. Якщо
не помиляюся, він вперше за час нашого зна-
йомства скористався телефоном. Домовили-
ся зустрітися того ж таки вечора, у «МакДо-
налдсі». Так почалася ця гра.
87
До речі, знаєте, як його насправді звати? Я б
теж ніколи не повірив, але сам бачив Демів пас-
порт, в якому під бородатою світлиною було
чітко видруковане ім’я та прізвище: Маруся
Чурай.
Сніданок Без трави
Ну, нехай все відбувається у підземеллі.
Експозиція така: дивовижний ландшафт, за-
харащений пагорбами, пролісками, озерами,
кущами, віковими дубами і молодими ялиця-
ми. Жодних ознак людської присутності. Десь
далеко, за декілька кілометрів, чути шосе (ну,
це якщо у вас в’єтнамський слух). Ідеальна
місцина для шашликів і сексу. Тільки замість
усього цього життєвого оптимізму — дере-
в’яна будівля, що нагадує баптистський дім
молитви або ще якусь культову споруду не-
ортодоксальної архітектури. Вікна цього ко-
ричнево-чорного дому забито дошками. Втім,
між ними достатньо шпарин, щоб усередені
завелося чорне птаство небесне: ворони якісь,
наприклад. Двері до цього здоровецького бу-
динку більше нагадують ворота: просто вони
дуже великі, нераціональні. Якби замість них
були ворота — було б набагато урочистіше,
містичніше й, ніде правди діти, страхітливіше.
На даху можна розгледіти короткий шпиль —
89
чи то дерев’яний, чи металевий; знизу важко
розібрати, надто вже сонце засліплює не по-
криті чорним пластиком очі. Ймовірно, на
цьому шпилі колись щось було закріплене.
Ну, символ якийсь. Хоча — що ж тепер гада-
ти. Шпиль — то й шпиль. Підходимо ближче.
Кажу «підходимо», бо нас четверо: я, Корова,
Коля і Шарнір. Ми опинилися тут випадково,
як це з нами часто трапляється. Сіли були
зранку, випили пива та й подумали, що треба
поїхати по гриби кудись. А щоб не жахати од-
не одного ерудицією, то вийшли з дому, сіли
на метро й доїхали до кінця. Потім вийшли,
побачили автобусну зупинку. Сіли на автобус
і знову доїхали до кінця. А там побачили шосе.
Ну, ми доволі швидко з’ясували, куди треба
їхати, щоб не повернутися ближче до цивілі-
зації, зловили тачку і сказали: везіть. Водій,
дуже ввічливий такий водій, поцікавився: ку-
ди. А ми кажемо: нам недалеко, кілометрів
зо п’ять-шість. А він зразу: це, каже, до по-
вороту на ...ниці? Ну, ми, звісно, погодилися.
Так, кажемо, до ...ниці. Поїхали.
Дорогою він нас намагався розважати: радіо
включив, про погоду там, про жизнь порозка-
зував. Я сидів спереду, то ніби й слухав. А Коро-
ва тупо заснула на колінах у Шарніра. Зморило
її від пива, ясний день. Здавалося, їхали ми дов-
генько. Але переконаний, що це через водія:
надто триндів він багацько, нав’язливо так. Ви-
грузились ми, значить, біля повороту на ...ниці,
90
перейшли шосе та й почвалали собі, бо нащо
нам ті ...ниці? По гриби ж зібралися. А там,
як я уже зазначав, ландшафт — обридатись
від щастя. Нам головне, щоб не заблукати, —
сказав Шарнір. Ми з Коровою погодилися, хо-
ча й перезирнулися так презирливо, мовляв,
ну й дебіл цей Шарнір, як же тут заблукати
можна? А воно наче й справді: ліс—так і не ліс,
а просто якісь хаотичні нагромадження дерев
і галявин. Вирубки якісь, чи що. Ну, так ми
зайшли ще на кілометр-півтора, не більше.
А тоді я й кажу: давайте вже гриби шукати,
бо вже обідня пора, швидше треба. Тут варто
згадати, що до походу ми сяк-так підготували-
ся, ви не подумайте. Я взяв із собою рюкзак
і здорову сумку: в рюкзаку були різні корисні
в поході речі (гроші, презервативи, сірники, дві
банки «Завтрака туриста», банка квасолі з яло-
вичиною, консервний ніж, пляхан водяри, дві
булки хліба, ніж, металева кружка і навіть ков-
дра та дощовик), а в сумці не було нічого, крім
півторалітрової пляшки води. Воду взяли всі,
бо в поході, знаєте, завжди хочеться багато пи-
ти. А сумку я взяв, власне, щоб туди гриби скла-
дати. У Корови не було нічого. Вона навіть
не була належно вдягнута: джинси, сорочка
і золотий ланцюжок на нозі. Ну, ще кросівки.
І все. Так у похід не ходять, але що ж було роби-
ти —не могли ж ми гнати її додому, практично
через усе місто: збирайся, типу, дура. Вона мог-
ла б, але тоді ми напевно б передумали по гриби
91
їхати і знову забухали. Троянди й виноград,
бляха. Але це нічого. Бо Шарнір теж зібрався
незле. Він пер дві сумки, обидві на ременях,
тож він надягнув їх на плечі навхрест, — типо-
вий дезертир, адже на ногах—високі шнурова-
ні боти, які «беркутівці» носять, штани такого
якогось невизначеного кольору, що легко за ха-
кі проканають, така ж сорочка, а от куртка —
так то справжня заморочка, глюк легкої про-
мисловості, в якій до того ж і кишень біль-
ше, ніж мені років. Крута куртка, він колись її
в карти виграв у казла якогось. І що найбільше
нас в тій історії здивувало, що казьол, замість
того, щоб Шарніру рило набить, узяв да й від-
дав куртку. Так якось легко, скромно, елегант-
но. Я навіть не вірив у таку кришталеву чистоту
програшу, не думав, що є на світі люди, здатні
настільки естетично програвати. Одне слово,
казла того ми ніколи казлом не називали, нато-
мість вживали поважливий займенник «той».
Що носив Шарнір у кишенях — не знав ніхто,
навіть я, хоча там було всього до фіга, і все це
дзеленчало, дзвякало, стукало і грюкало. А що
у нього було в сумках — це я знав краще, ніж
отченаш. В одній він ніс дві пляшки портвейну,
загорнуті в стару фланелеву сорочку (щоб како-
фонія його куртки не доповнювалася ще й зваб-
ливою скляною рапсодією), а в іншій — кіло
телятини, яка повільно розморожувалася й по-
чинала протікати, хліб, а ще своя та Коров’яча
вода. Коля — той завжди тримається трохи
92
осібно, ніколи пупа не надриває заради товари-
ства, і що там він із собою приносить — з’я-
совується в останній момент. Але в будь-якому
разі, у нього ніколи нічого не буває багато.
Як і цього разу: сумка через плече, та й усе.
А що там — навіть питати нема сенсу. Він цьо-
го не любить.
Грибів ніде не було. Навіть мухоморів не
знайшли. І чомусь вирішили, що це не тому,
типу, ніби їх взагалі тут нема, а через те, що
хтось перед нами тут був і все вигріб, навіть
мухомори. Така-от стихійна, але переконлива
логіка. Тому ми вирішили крокувати далі, оп-
тимістично розгрібаючи дрючками траву й по-
заторішнє листя.
— Гриби—це сутність світу, всього живого
й неживого, апофеоз органічної матерії, — за-
гнув Шарнір. Він взагалі любив філософствува-
ти. Філолог усе ж таки. Навіть жив відповідно:
працював дуже рідко й не за фахом, переважно
на якихось сезонних роботах, шабашником. —
Отже, коли ми збираємо гриби, то втручаємо-
ся у макрокосм, виходимо на рівень усвідом-
лення порядку і хаосу, що їх неможливо ні зба-
гнути, ні відчути, а лише знайти, зрізати, зібра-
ти, приготувати й спожити. В такий спосіб ми
можемо досягти внутрішньої повноти — і ті-
лесної, й духовної.
Корова нічого не сказала, лише виявила не-
вдоволення, загиливши ногою щось обліплене
листям. Я теж нічого не сказав, хоча іноді
93
любив подискутувати з Шарніром на теми до-
сконалої порожнечі та іншого мисленнєвого
безладу. Наразі було не до того: ми вже добря-
че заглибилися у чарівний ландшафт, позба-
влений людської загнобленості, тож крім на-
солоди, відчули ще й втому.
— Треба пожрать, — сказала Корова.
Ми не здивувалися: це була її улюблена фра-
за. Ну, може, й не найулюбленіша, але вживала
вона її частіше, ніж ми, зокрема. Одне слово, ця
ініціатива належала їй так само, як первород-
ний гріх—Єві (ми ж, яко Адами, лише долуча-
лися до пропозиції, тож грішили менше).
Сіли жрать.
Багаття вирішили не розпалювати. По-пер-
ше, перед поверненням до цивілізації жрать за-
хочеться ще більше, тому, як учив будда, най-
приємніше варто залишити на потім. Тож я
лише вказав Шарніру поглядом на його сумку
(не ту, де м’ясо було, а де портвейн у сорочці
бовтався). А сам витягнув обидві банки «Зав-
трака туриста». Як завжди, поділилися по-брат-
ському: одну банку — Корові, іншу — нам
на трьох. З вином ми так ніколи не робили, хо-
ча Корова була б не проти. Пили всі з моєї чаш-
ки, тушонку накладали на хліб. Ну, нічого та-
кого оригінального. Суєта.
На жрачку пішло десь півгодини, а може,
й менше. Якби не портвейн—то ще швидше б
упорались. Під кінець стало трохи прозоріше.
Ліс набув кольору, запаху, глибини та іншої
94
загадкової осмисленості. Така вже специфіка
вініща — знову ж таки, нічого екстраординар-
ного.
Ну, а потім ми й надибали на цей дім, чи як
там його назвати. І, як класичні туристи, ми ж
не могли оминути таку архітектурну та, без-
перечно, історичну пам’ятку. Тим більше, що
здоровецькі двері були не зачинені. Не скажу,
що ми так вже й легко потрапили всередину,
позаяк важчих дверей мені ще не доводило-
ся відчиняти. Та й підлога під ними взяла-
ся горбами — довелося скористатись дровеня-
кою, як важелем: просунули її між одвірком
і цими двериняками (добре, що було куди суну-
ти) та й давай пихтіти. Корова тим часом стоя-
ла на призьбі й масою свого тіла змушувала до-
щані пагорби перетворюватися на долини, тож
все вдалося. Єдине, що нас внутрішньо здиву-
вало, то це міцність дровеняки. Якщо мислити
тверезо, вона мала б просто зламатися, адже за-
пхали ми її тонким кінцем, а налягали на тов-
стий. Так ні, теоретична механіка взяла гору
над опором матеріалів. От вам, до речі, ще
один доказ стосовно тотальної непридатності
наукової методи пізнання світу.
Знадвору важко було роздивитися, що ж
там всередині. Єдине, що всі ми легко поміти-
ли, то це царство смугастої пиляви. Звичайний
ефект, якщо врахувати величезну кількість щі-
лин між дошками, якими було забито вікна.
Прямі леза світла, що розтинали приміщення
95
не тільки діагонально, але й вертикально (на-
певне, у піддашші також були якісь вікна), ви-
хоплювали для оглядин лише фрагменти різ-
них предметів. Та й то більшість з них були,
вочевидь, вкриті та вкутані чи тканиною, чи
папером, чи ще якоюсь бідою — під пласта-
ми пиляви годі було розгледіти. Але вільного
простору всередині однак було набагато біль-
ше, тож висловлена Коровою версія про те,
що ми вламуємося на чийсь склад, а отже —
вчиняємо протиправну акцію, відразу виру-
шила мандрувати в озон.
— Ну що, — сказав Шарнір, — давайте
зайдемо, раз уже тут.
— Ну, — підтримала Корова.
— А то, — швидко погодився і Коля. Бо,
зрештою, нащо тоді вся ця катавасія з теоре-
тичною механікою.
Напевно, не тільки мені пригадалися кадри
з численних жахливих фільмів, де ВСЕ ПО-
ЧИНАЄТЬСЯ так само: якісь бовдури захо-
дять до похмурого будинку, а там на них радіс-
но чекають: а) монстри; б) нечиста сила; і —
найгірший з усіх випадків через підвищену ві-
рогідність — в) маніяки. Чесно кажучи, я на-
віть переконаний, що тої миті усі ми думали
синхронно, ба навіть одними і тими ж словами.
Отже, перше бажання, посилене буржуазним
масовим мистецтвом, полягало у тому, щоб на-
кивати звідси п’ятами. Інше, паралельне, ба-
жання (зайти й подивитися) мало потужнішу
96
аргументацію. Адже усім нам не по десять
років, коли ще не соромно боятися привидів,
упирів та демонів. Звісно, гуртовий чинник —
завжди найсерйозніший: поодинці кожен би
зригнув подалі, нема питань; потім вже можна
було б понабріхувати чого завгодно або ж взага-
лі нікому нічого не сказати — справа особиста;
але присутність свідків твого ганебного дитячо-
го страху (навіть якщо у свідків теж штани зво-
ложуються) одразу додає такої хоробрості й рі-
шучості (а ще — фатальності), що вже немає
змоги вчинити інакше. Треба заходити. Захо-
дити, дивитися і йти геть. Треба убити роман-
тику цього місця, яка натомість розрослася б
до планетарних масштабів, якби тупо втекти.
Отак дорослішання одбирає у нас найменші
шанси здобуватися на гостроту відчуттів. Ну,
то й так, що ж робити.
— Ну, пішли. — Хоч як це дивно, ініціа-
тива знову належала Корові. Очевидно, десь
під серцем вона перелякалася найдужче.
За якусь хвилину ми вже стояли посеред
просторої кімнати. Хоча—яка там, на фіг, кім-
ната — сарай-конюшня, от що це було. Вся
культовість цього приміщення (якщо вона вза-
галі була) залишилася назовні. Чесно зізнаюся:
нас заскочило жорстоке розчарування, бо пісні-
шого видовища годі було й чекати. Здоровенна
дерев’яна зала не запропонувала нам жодної
загадки. Справді, попід стінками стояли чи-
мось вкриті (окрім пиляви) лавиці, по підлозі
7 —7-1106
97
де-не-де розташувалися діжки (порожні), напів-
розвалений верстак (також накритий чимось).
Кілька табуреток, одна з них—ущент розлама-
на. Один сервант 50-х років (теж вкритий запи-
леним ганчір’ям). На одній з лавиць, щоправда,
лежав доволі цікавий сувій, такої, знаєте, довга-
стої форми й відповідного об’єму, що могла б
виникнути бодай невеличка інтрига, якби з од-
ного кінця тканина не злізла, оголивши вкриті
іржею зуби-ласти лопат, граблів, сапок і ще чо-
гось, вельми корисного для порпання в землі.
Тоді ми задерли голови, щоб ретельніше й при-
скіпливіше оглянути стелю. Втім, наші очі ли-
ше сприкрено заскакували широченні попереч-
ні балки, над якими комфортно розмістилася
нецікава стріха: жодних тобі натяків на щось
таємниче, хоч вовком вий. Якби не пилява —
то взагалі сумно стало б.
— Да-а-а, — протягнула Корова, — Фран-
кенштейн тут не живе.
— Ніхто тут не живе, — це вже Шарнір.
— І не жив, напевно, років з надцять, — за-
округлив вердикт Коля.
Так простояли ще кілька хвилин, пильно
вдивляючися: чи, раптом, щось не сховалося
від нашого пронизливого восьмиокого опану-
вання інтер’єру. Отже, ще раз. Ага, під одною
з лавок — кілька порожніх трилітрових банок.
Під стіною навпроти входу, впоперек, зворуш-
лива ткана доріжка, півтора метри завширшки.
Вишивка «сірим по сірому» (хоча, якби струсити
98
з неї пилюку, можна було принаймні помедиту-
вати, з якого регіону вона «єсть пошла» — Коро-
ва була спєцом з таких питань; у школі відвідува-
ла якийсь гурток; наразі ж серце її не йокнуло
і не тьохнуло, з чого можна зробити висновок,
що доріжка ця належала до категорії фабрично-
го гавна, призначеного пилюжитися на підлозі).
У правому ближньому кутку — горщик із кіль-
кома чахлими патиками. Може, колись там рос-
ло щось могутнє й красиве. От і все. Зовсім усе.
Ні тобі скрині якоїсь, ні ліжка, під яке хотілося б
зазирнути, ні поличок. Труба.
Коли вийшли надвір, де прекрасний день
під’юджував нас і хизувався своєю радістю,
Колю осяяло:
— А давайте сядемо ось тут, у дворі, посма-
жимо м’ясо і водки буханем!
Корова і Шарнір стрепенулися, струсивши
з себе пиляву й розчарування.
Біля цього дому колись точно був двір. Те-
пер це поняття заслуговувало на суто топогра-
фічне означення, бо вся довколишня територія
напрочуд однорідно заросла травою та кущами.
Вибирати ні з чого. Сіли, де стояли. Точні-
ше, сіли я, Коля і Корова, а Шарніра послали
наламати сухого гілля.
— І на хріна? — обурювався він. — Оно
яка халупа — бери й ламай собі. Дошки на-
че шо надо. І горіть будуть — во!
У нього класно виходив цей жест: спершу
Шарнір випростував руку, наче бив невидимого
7»
99
супротивника в груди, а потім пружинно від-
стовбурчував великого пальця, — ну майже так,
як відлітає кришка «2ірро».
Але ми послали його, щоб наламав гілля.
Мало хто є власником цієї, з його слів, хибари.
Оно прийде якийсь монстр лісничий з бердан-
кою і як засадить сіллю в жопу—буде тоді: во!
Шарнір прохавав цей аргумент. Почухав
жопу, поправив яйця й одійшов до найближ-
чого дерева. Став під ним і ну видивлятися,
які з тих гілляк сухі.
Тим часом я витягнув водяру й налив Колі
та Корові. Собі — зовсім трошки.
— Давай швидше, Шарнір, бо поки дрів
не наламаєш, водки тобі не буде. А як довго
яйця чухатимеш, то все вижрем. Разом із си-
рим м’ясом.
— Ну-ну, — промугикав Шарнір.
Більше звуків ми від нього не почули.
Ентропія росте
Отже, звати мене Іван Гаккерель. Ви про ме-
не вже трохи знаєте, але це ж не одне й те ж, ко-
ли про людину хтось щось розказує, і коли вона
сама про себе розповідає. Бо поза очі можна вся-
кого набалакати, тому це все, що ви знаєте, —
не зовсім про мене, там багато чого не так,
і не варто було б саме з цього починати. Все ж та-
ки перше враження — воно найсильніше. При-
кро, що у вас вже є оте перше враження про
мене, несправедливо. Ви, очевидно, подумали,
що я — єврей. І помилилися. Знаю достеменно,
що я не єврей і навіть не німець. Зрештою, я ні-
коли не акцентував сторонньої уваги ні на своє-
му прізвищі, ні на власному походженні, про яке
можу тільки здогадуватися, бо бабуся казали од-
не, а дідо, як випивали третю соточку, бризкали
слиною мені в очі, хапали за комірця і кри-
чали у вухо: «Ожидовили нас, курви, ожидови-
ли. І кого? Твій же ж предок—мій прадід—Га-
ком звався, козаком був!», — і трохи згодом,
колупаючись у вінегреті, часто пускав сльозу.
101
«Так воно...» — казали діло, потираючи діряві
на колінах штани зосереджено і тупо, наче пес,
одержимий риттям посгдефікаційної ямки. Од-
наче, національне питання для мене актуалізу-
ється завдяки тій несподіваній ролі, яку мені оце
доводиться виконувати. Адже я, наразі, хочу вам
розповісти свою історію, а тому потребую пев-
ності, що ви мене принаймні вислухаєте. Може,
це егоїзм, але я не можу довіритися ані стінам
свого помешкання, ані людям, які просочуються
крізь моє життя, залишаючи в свідомості ли-
ше слиз і спогад про стосунки, яких краще уни-
кати. Ви, певно, не заперечуватимете, коли я ска-
жу, що в цій країні існує суттєве упередження
до окремих етносів, а тому історію, розказану
унікальним євреєм, слухатимуть не так охоче,
ніж п’яну вульгарщину вуличного гумориста,
з якого пертиме національна автентика. Можли-
во, я висловлююсь трохи плутано, але, повірте,
це лише від бажання бути відвертим і нікого ми-
мовільно не обплювати.
Тож мушу поставити під окремий і поси-
лений наголос той факт, що я, Іван Гаккерель,
таки українець, хоча й не можу цього довес-
ти своїм паспортом нового зразка. Моїх батьків
і їхніх документів вже двадцять три роки,
як не стало. Автомобільна аварія — з ними їхав
ще мій молодший брат. Але це чужий спогад.
Просто прийшла тітка у формі, сказала, що ме-
ні треба піти з нею, бо так попросили тато з ма-
мою. Потім були інші діти, багато інших дітей.
102
У багатьох було не все гаразд із головою. Там
було більше таких дітей, ніж на вулиці. І тому
мені було трохи страшно. Пізніше мені ска-
зали правду. Зрештою, таких історій чимало.
Для тебе, читача, це газетна банальщина. Ви-
бач. Думаю, ти розумієш, про що я хотів би
розповісти далі. Про сирітське дитинство, при-
тулки, інтернати та ще купу іншої фігні, званої
«соціальним захистом». Я скуштував невбла-
ганність власної «захищеності» на всі сто. І тому
виріс достатньо високим і майже струнким,
з надійним здоров’ям і чесним серцем, яке іно-
ді потерпає хіба що від перенасичення почут-
тям справедливості. Кажуть, що у багатьох си-
ріт почуття справедливості розвинене гострі-
ше, ніж у звичайних — щасливих — дітей.
Ще я хочу сказати про себе кілька не ду-
же приємних слів. Власне, таких слів я міг би
сказати чимало. Я розумію, що чесна людина
не може бути чесною почасти, себто не має
права навіть на помірковану брехню. Але, з ін-
шого боку, я хочу, щоб ви мені вірили. Зрозу-
мійте мене правильно: я все-таки не покидьок
і не посередність.
Мені ще немає тридцяти, і хоча почуваюся
чудово, так, наче тільки починаю жити, іноді
мені здається, що абсолютно щасливі люди
не доживають навіть до такого віку. Я запитую
себе: як це могло статися? Тобі скоро три-
дцятка, а позаду — лише приємні спогади.
Навіть очевидні життєві поразки, моторошні
103
й травматичні обставини, все, що жене людей
глибше в землю, неодмінно призводило до ге-
пі-ендів. Навіть у найдепресивніші дні, коли
більшість людей схильні переживати і згадува-
ти все зло, заподіяне їм, я марно шастаю по-
рожнющими коридорами тієї частини власної
пам’яті, де мав би зберігатися негативний жит-
тєвий досвід. Я інколи помічаю, що підсвідо-
мо перетворююся на мультяшного персона-
жа — безтурботного і задоволеного, такого
собі розгодованого цапа...
{...моя вага — ніде правди діти — понад сто
кілограмів; зріст — метр сімдесят п 'ять; при-
крість цих об’єктивних параметрів спонукає
до розлогого комплексування — в жіночому то-
варистві зокрема; крім того, я швидко втомлю-
юся іронізувати стосовно «атлетичної будови»
свого тіла, — надто складні мт стосунки з по-
чуттям гумору, надто важко розуміти чужих
людей, надто нестерпно вдавати з себе клоуна,
переповідаючи бородаті анекдоти, — надто сум-
но грати ролі, що до них не маєш хисту...)
...який зовсім не страждає на рефлекторне
самоаналізування, а тим більше — самокату-
вання минулим. Одначе навіть такого штибу
іронія ніколи не застила мені єдиної чесної
відповіді на запитання: чи щасливий ти? Так,
я почуваюся щасливим. Я прожив роки, на-
повнені винятковим щастям, успіхом, талан-
том і навіть визнанням. Я маю все — все, чого
потребую, — і не відчуваю жодної залежності.
104
Напевно, якби я, повсякчасно ковтаючи пігул-
ки щастя, зазнав передозування, то був би зов-
сім іншою людиною. Зрештою, якби доля за-
хотіла покепкувати з мене, то так би і вчини-
ла — наприклад, висипала б на мою вже трохи
плюгаву голову купу грошей, щоб я мав довіч-
ну мороку з їхнім прилаштуванням. Бо, знає-
те, я проти розтринькування. І не тому, що ве-
ликий скупердяй. Просто я знаю справжню
вартість речей і задоволень. І не збираюся пла-
тити більше, ніж треба. Тож мені гидко навіть
уявити, що б могло зі мною статися, якби рап-
том я став навіженим багатієм. Комусь здаєть-
ся, що це легко. Інвестувати мільярди в якісь
моторошні будівельні проекти, всовувати сво-
го писка в туго напханий брокерами панель-
но-цегляний світ нерухомості. А то й ще гір-
ше, — подумати тільки! — я міг би стати бір-
жовим монстром, купувати і продавати тонни
якоїсь сраної пшениці
(...хліб — це святе, я пам ’ятпаю, авжеж, про-
те тонни пшениці, які можна продавати, на-
віть ув очі не бачивши, — чи це не різновид
«шахрайства як точної науки»?..)
чи барелі червоної іракської нафти, сло-
вом — я не хотів би влазити в їхній бізнес.
Не скажу, що я кращий, хоча, якщо подумати,
то чому б ні? Отже, я маю досить грошей,
щоб не рахувати їх, але й не витрачати на те,
без чого можна чудово прожити. Так, зреш-
тою, моє дитинство жоден плюгавець-гуманіст
105
не назве щасливим, але я щиро дякую Богові,
який вже змалку привчив мене до реального
світу, а не до його ілюзії. Вже в шість років
я знав усе, про що лише здогадуються сього-
днішні випускники коледжів. У шістнадцять
я вже працював, хоч і нелегально, в одного сно-
ба-антикварника, який шукав клієнтів (пере-
важно — іноземних туристів) на ікони шіст-
надцятого століття, різні коштовні хрюшки-
плюшки, — всю цю старосвітську «культурну
спадщину», відбиті руки-ноги, золоті голови,
срібні цицьки тощо. Я мав свої відсотки і міг
навіть наймати півхати у святошинському при-
ватному секторі. Наші стосунки важко було на-
звати діловими, іноді мені здавалося, що наша
«співпраця» побудована за схемою «сутенер —
повія». Бо я таки ходив під «Інтурист», знайо-
мився з молодими і старими підарами заморсь-
кими (а такі типи завжди ладні накласти в шта-
ни від радості, варто їм тільки побачити статуе-
точку амурчика з бронзовим пісюном роботи
якогось там Гомочеллі або ж його учнів надця-
того сторіччя), і далі вже був подвійно зацікав-
лений розвинути таке знайомство в потрібному
напрямкові. Щоб і рибку (себто, свої відсоточ-
ки) з’їсти, і на що не треба не сісти. І мушу гоно-
рово зазначити, що переважно все виходило чі-
кі-пікі, без прикрих «збоїв». Переважно — яке
неприємне слово.
Я вірю, що проживу ще довго. Лікарі поділя-
ють мій оптимізм. Крім того, життя привчило
106
мене до сподівань, які неодмінно справджували-
ся — завжди, без жодних компромісів. Може,
мені й передбачено загинути наглою, дурнува-
тою смертю (горбатий фатум любить такі жар-
ти). Але чому я повинен про це думати? Чому
більшість моїх задрочених співвітчизників зав-
жди сподіваються на гірше, щойно їхні справи
врегульовуються або ж починають поволі повз-
ти вгору?
Ще одне. Я завжди любив читати книжки,
але ненавидів письменників. Поганих — за те,
що вони безбожно крадуть в людей час, хоро-
ших — за те, що вони руйнують людський дух,
пропонуючи власні фальсифікати віри, істи-
ни, правди. Тому я усвідомлюю, що написан-
ня цієї історії — вчинок аморальний. Чи при-
ємно мені думати саме так? Очевидно, ні.
Я живу на вулиці Саксаганського, у чоти-
рикімнатній квартирі. Коли маю вдосталь ча-
су, то люблю йти додому повз червоний кор-
пус Університету, потім праворуч, на вулицю
Льва Толстого, а потім ліворуч і вниз, по Та-
расівській. Так я потрапляю на Саксагансь-
кого, повертаю праворуч і за двісті метрів —
мій будинок. Живу переважно сам, а тому маю
вдосталь вільного простору. Як з’ясувалося пі-
зніше — навіть трохи забагато. Одначе я ніко-
ли не скаржуся на велику квартплату й витра-
ти на комунальні послуги — вони влаштову-
ють мене. Просто ці чотири кімнати останнім
часом втомлюють, ні, навіть не втомлюють,
107
а радше пришвидшують оберти мого існуван-
ня — це приємно відчувати, але не усвідом-
лювати. В шістнадцять я хотів жити швидко
й померти молодим. Тепер... Тепер я теж хочу
померти молодим, але вже не так швидко.
(...тим часом я вже проминув Університет.
Тут, на перехресті Володимирськт і Льва Тол-
стого, я запалюю сигарету—зазвичай вона дого-
ряє, коли я вже стою на порозі свого під'їзду. Ко-
ли я крокую додому, то часто ловлю себе на тому,
що не думаю, взагалі не думаю, ні про що не ду-
маю, так, наче я взагалі ніколи не роблю цього,
не роблю цього, — холера, це звучить ще потвор-
ніше, ніж деякі англомовні фрази у дослівному пе-
рекладі. Хе, сигарета догоріла за десять кроків
до під’їзду. Цікаво, чому сьогодні так? Або я по-
жадливіше курив, ніж завжди, або йшов повільні-
ше, ніж завжди. Втім, це має значення тільки
для мене. Інформація для приватного вжитку.
Отже, це—мій будинок. Шкода, що ви не бачи-
те. На ньому немає номера. Тобто, він, звісно ж,
є, але вже тиждень, як його хтось поцупив. Ціка-
во, навіщо? І коли почеплять новий номер?..)
Того дня все складалося, як завжди. Буденно.
Іноді, коли я сам помічаю регулярну повторю-
ваність якихось власних вчинків, то силоміць
намагаюся порушувати її. Себто, коли заува-
жую, що, переступивши поріг квартири, відразу
прямую на кухню й запалюю газ, і це повто-
рюється-повторюється-повторюється, і — ду-
же суттєвий момент — нарешті я помічаю це,
108
то намагаюся пам’ятати (принаймні, найближчі
дні), що, переступивши поріг, я повинен спочат-
ку або зайти до вбиральні, або увімкнути ком-
п’ютер, або сісти біля вікна й прочитати пер-
шу-ліпшу статтю із висмикнутої навмання сві-
жої газети, яких я передплачую більше десяти,
про що шкодую щороку, — втім, будь-які мої
внутрішні протести закінчуються величезним
переліком передплачених видань, подивом по-
штарки і сусідів.
(...повірте, це справді кумедно, коли на тиж-
день-два я від’їжджаю з міста і за цей час пош-
тарка переживає шок — стара робоголічка! —
вона не знає, куди пхати ті газети, а уявіть собі,
що відбувається з її сумлінням, коли надходять
три-чотири товсті журнали наприкінці міся-
ця, я вже мовчу про бандеролі, — отже, вона
не здатна приборкати мою мініатюрну пошто-
ву скриньку і мусить тягати цю навалу, цей дру-
кований обвал, цю газетно-журнальну геометрич-
ну прогресію, цей — карга більмоока — мішок,
вага якого може сягати пяти-шести кіло...)
Між іншим, моя передплатницька манія (я
читач значно поміркованіший, ніж вам здаєть-
ся) теж стала системою, а тому повинна зміни-
тися, докорінно, але не знаю, як саме. Зрештою,
чи завжди зміни — це нагальна потреба особис-
тості? Без них важко, з ними — незручно.
Отже, я переступив поріг квартири, зачи-
нив за собою двері на один замок. Іншим я ко-
ристуюся вкрай рідко, переважно з тих-таки
109
опортуністичних міркувань. В кімнаті щось впа-
ло — очевидно, я занадто сильно гепнув двери-
ма. Не роззуваючись, я зайшов до кімнати. Звук
був глухий, і тому збагнути, в якій саме кімнаті
щось впало я не міг, тож зазирнув спершу до най-
ближчої (в порядних людей такі кімнати слугу-
ють за вітальні), де стояла книжкова шафа. Без-
лад на поличках часто призводив до «кніжних
оползнєй», і тому я передбачав, що це впала
книжка, лише книжка. Так і є, попід шафою,
на залитому чорнилом паркеті лежало кілька
томів Гюнтера Грасса і ще якась претензійна
брошурка, — якщо не помиляюся, роман яко-
гось українського постмодерніста, що його мені
подарував один знайомий, патанатом. Чомусь
я не підняв книжок із підлоги, натомість піді-
йшов до вікна і визирнув на вулицю. Попід під’ї-
здом пихтіла масна і чорнотруба гегемонська
будка на колесах. Від неї зміївся (інакше й не ска-
жеш) десятиметровий шланг, кінець якого був
під’єднаний до відбійного молотка. Втім, якраз
це знаряддя праці я не побачив — його надійно
застила фуфайка затіпаного роботяги. Ну чому
вони починають довбати асфальт саме тоді, ко-
ли люди повертаються з роботи і прагнуть від-
починку, спокою, усамітненості, вечері? Винят-
ки творять правила, і це гидко. Жити серед пер-
фектних винятків. Тим-то вони й винятки —
не поясниш, не зрозумієш, не заперечиш. Жор-
стока штука ці винятки. А найгірше, що вони
змушують всіх людей думати однаково.
110
(...чомусь я навдивовижу реально уявив собі,
як всі мої сусіди на всіх дев'яти поверхах під-
ходять до вікон, вилазять на балкони — всі
щойно з роботи, всі втомлені — і одночасно
думають: «Ну чому вони починають довбати
асфальт саме тоді, коли люди повертаються
з роботи і прагнуть відпочинку, спокою, усаміт-
неності, вечері?» Щоправда, багато хто інкру-
стує цю спільну думку, це волевиявлення десят-
ків людей, цей єдиний душевний порив словами
«блядь» і «йоб вашу мать». Про себе відзначаю,
що охоче приєднуюся саме до такт форми ви-
словлювання...)
І вже коли я розвернувся, щоб піти на кухню
й запалити газ, крізь шибку почув доволі про-
низливу тираду з горішнього поверху, що її
лунко підхопили фуфайки внизу, яких стало
одразу чотири: «Какого хуя, блядь, долбодятєл
йобаний, сука-блядь... пашол на хуй отсюда,
блядь... шо те, блядь, асфальта мала, м-м-му-
дак?!!» — «Сам пашол на хуй, підарас умний на-
шолся...» — «У нас смєна до сємі...» — «Щас, я
вам, блядь, устрою піздєц в трі смєни, блядь...»
Напевно, моя пика засяяла від такого по-
тужного тріумфу справедливості й громадської
небайдужості — шкода, забувся подивитись
на себе в дзеркало. По дорозі на кухню (начебто
й дорога недалека) я забув про мету походу,
а тому пішов до спальні-кабінету, де на хистко-
му столі розмістився комп’ютер (власне, тіль-
ки дисплей, маніпулятори, дві деки та жмуток
111
дротів, усе інше — на підлозі, під столом). Геп-
нувся в крісло. Ролуєг. Між іншим, крісло диво-
вижно контрастує зі столом (бо дороге і захмар-
но зручне), але так само дивовижно гармонує
з комп’ютером (в сенсі ціни і якості). Отже,
ролуег.
Ґпнзп сюди
не звйдв
Сьогодні прочитав, що два роки тому по-
мер батько гонзо-журналістики. Ну, два роки
тому я чув про це, але ніколи б нині не згадав
ані про нього, ані про гонзо-журналістику.
А так — згадав. І пам’ятатиму ще (за моїми
приблизними підрахунками) півтори години.
Ґонзо-журналістика — модне словосполу-
чення. Не менш модне, ніж поняття «гламур»,
«фешн», «лайф-стайл», «ар-ен-бі».
Гонзо — це коли ти потрапляєш до пекла,
іперше, що спадає тобі на думку, — зафігачити
репортаж звідти. Ніби у тебе буде можливість
перейматися опитуванням чортів. Ніби ти змо-
жеш пригадати слово «інтерв’ю». Ніби до тебе
підійде старший з рогатих і скаже, поклавши ра-
тицю на плече: «Ну як воно, гонзо будем фіга-
чить, ні?»
В-7-1106
Коли вони потрапили до цього підземелля,
то ніхто не згадав цього слова. Ніхто не за-
думався про те, що можна було б зафігачить
славний гонзо-репортаж. Чому? Ну, по-перше,
не всі вберегли штани від зволоження. Шарнір,
принаймні, не зміг. Але у нього були темні шта-
ни й пляма на них не так впадала у вічі. До того
ж, ніхто не дивився на його штани. Всі дивили-
ся вгору, на стіни, знову вгору. Вони дивилися
на ці розпластані тіла, що утворювали непогану
мозаїку. Якби ці тіла не гнили, якби не було
цього запаху, то можна було б навіть сказати:
«ух-тииии». Але вони гнили і з них сочилася
вкрай неприємна рідина. Краще було б відразу
втратити свідомість або дико заверещати, ніж
отак закам’яніти посеред цього найменш при-
ємного приміщення у їхньому житті.
В одному з бокових коридорів рипнули две-
рі. Цей затишний звук, з яким відчиняється
сільська хвіртка на дачі, коли приїжджаєш туди
вперше по зимі, був настільки недоречним, на-
стільки чужим і зайвим, що знову можна було б
втратити свідомість чи, принаймні, закричати,
але на це так ніхто й не спромігся.
Він вийшов до них, зупинився за кілька
кроків і привітався.
Як він привітався? Невже сказав: «Доброго
дня вам, мої любі»? Навряд чи. Але ніхто з них
так і не пригадав би, як він привітався. Ніхто
з них не пригадав би цього, навіть якби зали-
шився серед живих.
114
Він привітався — й повернувся спиною, ні-
би хотів просто забратися геть, знову по-домаш-
ньому рипнути дверима і вже не турбувати своїх
непроханих гостей. Втім, якби він просто пішов
геть, то Корова, Шарнір, Коля та я навряд чи
зраділи б.
Поговори зі мною
= Наберіть, будь ласка, системний код =
= Номер вашого доступу =
= Право на доступ підтверджене. Зачекай-
те..^
= Добрий день, пане Гаккерель! Всі чотири
кімнати сьогодні вільні. Середовище ОХП-49
до ваших послуг. Пам’ять активізовано на 76
відсотків. Бажаєте збільшити?=
— Ні —
= Зачекайте... Виберіть кімнату і вкажіть
пароль =
— 3\25яіа —
= Активізувати лінгво-систему? =
— Так —
= Третя кімната вітає вас, пане Гаккерель!
Ваші координати... =
— 36.7Н, 50.0аг£, 13.4$ —
= Дякую. Ви можете починати. Зачекайте...=
= Пане Гаккерель, завтра контрольний тер-
мін. Ви домовилися з С-провайдером? =
— Так, він не заперечує —
116
= Нагадую, що ваша заборгованість складає
1379.9$ =
— Сьогодні я отримав дозвіл на двотижне-
ве покриття заборгованості. Дві години тому
С-провайдер підтвердив дозвіл —
= Зачекайте, пане Гаккерель, я з’ясую =
= На жаль, таких даних в інфо-банкові сис-
теми С^ТН немає =
— Пошук варто повторити —
= Вкажіть форму вашої домовленості з С-про-
вайдером =
— Це щось новеньке. Я не розумію —
= Пане Гаккерель, ви особисто розмовляли
з С-провайдером? =
— Так. Ти змушуєш мене повторюватися —
= Ви переконані, що С-провайдер пролон-
гував ваш кредит? =
— Переконаний —
= Гарантії? =
— Джеф, ти розумнішаєш з кожним роком,
натомість я перестаю тебе розуміти. Власне,
твою логіку. Це не задовге речення для тебе? —
= Я здатен повноцінно сприймати й аналізу-
вати усну інформацію в межах шести гігабай-
тів. Це близько трьох тисяч слів у середньо-
му темпі мовлення. Наступного року система
С\*/Н обіцяє подвоїти зазначений об’єм =
— Отже, про які гарантії йдеться? Може, то-
бі подати скрипт нашої розмови з С-провайде-
ром? —
= Це задовільний варіант =
117
— Незадовільний, Джеф, незадовільний —
= Що ви маєте на увазі, пане Гаккерель? =
— Джеф, що ти від мене хочеш? Адже тер-
мін в будь-якому разі закінчується завтра. Ро-
зумієш, завтра, а не сьогодні. Тож припини
морочити голову —
= Ви, звісно, сьогодні маєте право на повний
доступ. Але я повинен нагадати: якщо сього-
дні до 24.00 ваше право на пролонгацію кре-
диту не підтвердиться через інфо-банк системи
ОХТЧ, а ви на цей час залишатиметеся в системі,
ваше повернення унеможливиться на невизна-
чений термін, і ви не зможете вплинути на по-
дальший розвиток подій. Координаційна рада
С-провайдерів системи С7№Н може не встигну-
ти позитивно і своєчасно розв’язати вашу про-
блему протягом чотирьох годин... =
— ...і тоді я здохну, як ганебний комп’ютер-
ний злодюжка, засуджений до вишки за дер-
жавну зраду, так? Перестань, Джеф, я знаю все
це краще за тебе —
= Пане Гаккерель, ви справді усвідомлюєте
небезпеку системної ізоляції? =
— Усвідомлюю і, як бачиш, маю сталий
пульс. Сподіваюся, ти це помітив? —
= Ваш артеріальний модуль збоїть ще з ми-
нулого тижня, так що я не можу в цьому пере-
конатися. Між іншим, якщо ви не заміните
його протягом найближчих 32 днів, я змуше-
ний буду повідомити про це комісію
з медичного контролю за адептами мережі =
118
— Джеф, ти все-таки бюрократ. Прогресив-
ного в тобі — хіба що віслюкувата впертість.
То лякаєш мене небезпекою ускочити в систем-
ну ізоляцію, до якої, за твоїми песимістичними
прогнозами, залишилося менше десяти годин,
то модуль заміни протягом 32 днів. Як тебе
зрозуміти? —
= Я зобов’язаний попереджати клієнтів на-
віть про найдрібніші порушення в роботі про-
грамного забезпечення, а тим більше—нагаду-
вати про дисфункціонування системних моду-
лів. У разі виникнення ситуацій, які становлять
загрозу для життя, повинен тричі застерігати
клієнтів від небезпечних дій. Ваші наміри, згід-
но з циркуляром ради С-провайдерів за номе-
ром АО-67, класифікуються як такі, що мо-
жуть спричинитися до вашої системної ізоля-
ції, себто — фізичної смерті. Пане Гаккерель,
ви справді переконані, що зможете уникнути
системної ізоляції? =
— Так —
Нолн. Досвід
рсзгцБлЕнссті
— Нічого не прошарив, — чесно признався
двадцятирічний Коля, студент першого курсу
медінституту, якого проректор Іван Тимофі-
йович часто нахвалював за «унікальноє распіз-
дійство», втілене у несвоєчасному постачанні
деканату дарами найближчого гастроному. Він
міг вибігти по «ето самоє» після першої пари,
а повернутися під кінець четвертої без части-
ни виділених коштів; ця Частина натомість осі-
дала на дні його чесних очей. — А ви самі
хоч розумієте?
Це сповнене прикрості запитання Коля адре-
сував похмурому дідуганчику, якому насправді
ще не виповнилося п’ятдесяти, такому собі Вові
Карловичу. Сусіди знали його, як самотнього
літнього чоловіка, здатного як на самопожертву,
так і на дрібне хуліганство. Вова Карлович ос-
танні тридцять років свого життя провів у заби-
ченому НДІ на посаді молодшого наукового
120
співробітника. За таким шляхетним визначен-
ням крилася зовсім іншого штибу реальність:
щодня Вова Карлович присвячував трудову вах-
ту виснажливому процесові протирання числен-
них дисплеїв сгарозавітньої ЕОМ, якою ніхто
не користувався з огляду на тотальну комп’ю-
теризацію сучасної наукової думки і практики.
Дисплеї він протирав спиртом. Здебільшого —
технічним. Втім, він жодним чином не спеку-
лював таким щасливим вибриком долі — сам
не пив та й іншим не радив. Хоча, звісно ж, мав
певну клієнтуру, яка підштовхувала його до не-
значного обкрадання приречених дисплеїв. Пу-
бліка ця теж носила на чолі печать приреченості,
тож була у такому становищі певна апокаліптич-
на логіка.
Вова Карлович ніколи не розказував сусідам
про найбільшу пристрасть свого життя — чи-
тання літературної періодики. Понад усе він
полюбляв статті з мовознавства та етнопсихо-
логії. Так сталося, що півроку тому він позна-
йомився з Кольою — хлопцем розумним, ввіч-
ливим та допитливим, саме таким, яким пам’я-
тав себе у цьому віці сам Вова Карлович. Колю
не цікавили на той час жінки та азартні ігри.
Весь вільний час він присвячував самоосвіті,
яку вважав найважливішою справою життя.
Втім, поняття самоосвіти Коля трактував тро-
хи незвично: він читав УСЕ. Не лише медичну
літературку, яка становила його звичний що-
денний харч, а геть усе, що потрапляло йому
121
до рук. Він не розрізняв (й аж ніяк не проти-
ставляв) фахову літературу та белетристику, до-
відники акушерів-гінекологів та тлумачні слов-
ники, жовті газети та енциклопедії. Весь цей
божевільний обвал текстів, що його розхриста-
нісгь годі уявити, він сприймав, як цілісний по-
тік украй необхідної інформації. Материк муд-
рості. Відповідно, його ставлення до системи
освіти, пропонованої вищими навчальними за-
кладами, було позначене надмірним скепти-
цизмом.
Знайомство Колі та Вови Карловича відбуло-
ся випадково. Шановний «молодший науковий
співробітник» любив посидіти на лавочці в скве-
рику, де розташовані старі корпуси медінсти-
туту. Одного пречудового осіннього дня, в часи
відпустки, Вова Карлович гибів на уподобаній
лавочці й читав третє число «Вестника Примор-
ской литературной академии» за 1925 рік. Коля
підстрибом проходив повз нього (якраз після
того, як більш-менш успішно виконав доручен-
ня деканату). Його натренований погляд, який
жодним чином не міг проігнорувати нетра-
диційне джерело інформації, звісно ж прилип
до «Вестника». Відтоді Вова Карлович і Коля
стали друзями.
Це була незвична дружба. Бо, знаєте, часом
трапляється, коли хлопчики товаришують із си-
вобородими і горбатими носіями життєвого до-
свіду. Без ніякого там Фрейда та іншої похабєні.
Просто хлопчик бачить в бородатій мудрості
122
універсальне джерело інформації, почуттів та
приязного ставлення. Бачить стільки добра, яко-
го не дочекаєшся від рідних батьків за п’ять ро-
ків. Діди ж хапаються за таку дружбу, бо для них
це рідкісна нагода взяти штурмом своє затума-
нене дитинство, вернутися у світосприйняття,
просякнуте швидкістю, наївністю, гнучкістю су-
глобів та збитими ліктями. Натомість Колі аж
ніяк не пасувала роль «здібного учня». По-своє-
му, він знав набагато більше, ніж Вова Карло-
вич, хоча переважною більшістю цих знань Вова
Карлович погребував би й підтертися.
— Я це так розумію... — по тривалій мов-
чанці, яка символізувала напружений інтелек-
туальний процес, озвався вузьколиций Вова
Карлович, посмикуючи з цапиної борідки во-
лосини. — Я це розумію так, що всі слова —
дисфункційні. Тобто, в наш час форма висло-
влювання заповнила той текстовий простір,
в якому раніше існували смислові контрапун-
кти. Культура як текст теж втратила сенс. Яс-
кравий тобі приклад — сучасне візуальне мис-
тецтво: немає зображувальності, немає школи:
одна тільки гола безсенсова форма. Зображу-
вальні засоби не прочитуються сучасною публі-
кою, ось у чому справа. Якщо словам — капєц,
то за цим настає неодмінна катастрофа всіх
інших текстів. А якщо брати до уваги, що і му-
зика теперішня, і малярство, чи як його там,
і скульптура — це все непрочитувані тексти,
то добрати в усьому цьому смислу ніякий
123
Ломоносов не зможе. Все, кінець. Тепер вам,
молодим, доведеться усе це гівно своїми рука-
ми розгрібать.
І Вова Карлович, ради увічнення свого резю-
ме, дзвінко стукнув кістлявим кулаком по лун-
кому столі, витесаному з вікового горіха. Ко-
ля посміхнувся у майбутні вуса, характерним
жестом загріб майбутню бороду і сардонічно
кашлянув.
— Знаєте, Карловичу, тут ви не праві. Як-
що хочте, я вам доведу це на простому прикладі.
— Ну-ну... Давай-давай... — протягнув Во-
ва Карлович, зацікавлено стиснувши свої ма-
ленькі руки в неадекватні кулаки.
— От дивіться. Уявіть собі, що ми пішли
в гастроном. Ну, той, що за рогом...
— Ну-ну, ну-ну...
— І, значить, пішли для того, щоб купить
водки. Пляшку.
— Ну-ну, ну-ну... — Вова Карлович поміт-
но нервував. І не тому, що тема спиртного
могла його бодай трохи схвилювати або ж ско-
лихнути в пам’яті незагоєні струни спаленої
молодості, а лише через несприйняття тої роз-
важливості та спокою, з якими Коля провадив
свою контраргументацію.
— І, значить, заходимо ми в магазин і бачи-
мо бутилки. Багато-багато, ну, шеренгу таку,
штук двадцять, значить, півлітрушок водки.
Всі вони різні, хоча однакові й за формою,
й за змістом теж... — сірник зашипів, спалах
124
утік в цигарку, а Коля виграв завдяки цьому
кілька секунд для підступно спланованої пау-
зи. — Так і яку ж водку ви брать будете?
— «Столічну», — несподівано одрубав на-
електризований Вова Карлович, не відчувши
бомби, покладеної в це швидке запитання.
Коля розцвів і моментально виплюнув цигар-
ку. Вона потрапила якраз у відро з дощівкою.
— Так-так... «Столічну», кажете, — задово-
лено проспівав він. — А тепер скажіть, Карло-
вичу, як би ви визначили, котра з цих пляшок
іменно і є «Столічна», а не яка-небудь «Москов-
ська» чи «Пшенична», а то й узагалі «За мілих
дам»? Ну, кажіть, як? Розводьтеся тепер про де-
вальвацію слів, непрочитуваність текстів, ви-
вітрення сенсу... Та якби на етикетці не було на-
писано і намальовано, що то «Столічна», як би
ви розпізнали? В гастрономі ж, ви знаєте, водку
пробовать не наливають. От вам і доказ: слова
свою вартість не втратили і втратити не мо-
жуть, а змісту свого позбутись — і подавно.
Вова Карлович пережив своє напруження
за якусь мить. Варто відмотати кілька уявних
кадрів назад, щоби побачити жилаву нижню ще-
лепу, розплющені бліді губи, розширені очі з ма-
ніакально округленими чоловічками. Але щой-
но Коля поставив переможну крапку в своєму
бездоганному спічеві, як Карловича попустило:
губи налилися якісною кров’ю, очі звично зату-
манилися, вії кволо моргнули й обвисли, а з жи-
вота вирвалося пророче дідівське гигикання.
125
— Що, Коля, хотів старого взуть, да?
Вова Карлович повільно потягнувся, його кі-
стки лунко тріснули, а м’язи солодко позіхнули.
Натомість Коля, хоч і не вважав себе вели-
ким знавцем людської природи, проте міг би за-
присягнутися, що лише мить, одну лише мить
тому його обтяжений віком друг був... ну, при-
наймні, трохи розгублений. Такий стан важко
не помітити, а ще важче помилитися з його
діагностикою. Наприклад, переплутати розгуб-
леність зі страхом, відстороненісгю, неуважні-
стю тощо. Ні, Коля не міг помилятися. «Старий
хоче приховати свою розгубленість, — думав
він, — адже я його круто взув. Він хоч і розуміє-
ться на схоластичній філософії, проте в його ві-
ковій голові забагато гнилої самовпевненості,
що заважає мирно зустріти власну поразку. Він
самозакоханий і гнилий. Хоча в іншому — над-
звичайно смирна істота».
— Тобі, Колю, в університет треба. На фі-
лологію, — медитативно роздував свій умиро-
творений спокій Вова Карлович, — але в жод-
ному разі не на медицину, а тим більше —
не на філософію. Для філософії в тебе ще спер-
ми бракує... Синок ти ще...
І він по-батьківському нахилився до Колі
з грубим наміром поплескати його по спині.
В цьому жесті прочитувалася нещирість, але
Вова Карлович вперто грав. Грати так вперто
і паскудно, якщо коментувати його поведін-
ку в річищі академічного театру, неможливо.
126
Хоча навіть за Брехтом він мав непереконли-
вий вигляд.
— А вам, Вова Карловичу, давно пора теє...
в дурдом! — Коля відсахнувся від зіжмаканої
руки, яка вже нависала над його плечем, засні-
женим лупою.
Пергаментна рука зависла в повітрі. Якби її
оглянути прискіпливіше, то можна було б по-
мітити незначну вібрацію — особливо посми-
кувався мізинець. «Він знову розгубився, —
втішив себе Коля, — він знову в ауті. Я таки
взув його!»
Поки Коля підлітково смакував своє хам-
ство, помножене на смолисту невдячність, Во-
ва Карлович вправно опанував шепіт власної
розгубленості. Його міміка знову мімікрувала
(міміка приречена на мімікрію, як він любив
повторювати), тож Карлович таки реалізував
свій удавано невимушений намір — прозора
рука старого не тільки лягла на засипане лупою
плече, а й утримала його від елегантної втечі.
Коля сіпнувся, але марно. Пальці притиска-
ли шкіру до кісток, суглоб повискував і напру-
жено підказував, що дід, очевидно, не такий
уже й старий. А якщо й справді старий, то це
той рідкісний різновид атлетичного умирання
плоті, коли засушеність м’язів компенсується
сталевим ороговінням жил. Словом, ілюстра-
ція антифізіологічного і антинаукового проце-
су. Ляпас медикам, здатним хіба що довідку ви-
писати та таблетки призначити.
127
— В дурдом, Коля, якщо я й попаду, то вже
після тебе. А знаєш чому? — Вова Карлович
щебетав, наче обкурений Алі-Баба. — Тому
що з нервами у мене краще, ніж у тебе, разів так
у триста. Ну чого, чого ти зриваєшся? Ми ж по-
чали з чого? З научної дискусії, з теорії, з чистої
мисленної моделі. А ти взяв — і давай своє гав-
но перти. Я вже мовчу про нормальну лю-
дяність, інтелігентність та повагу до старших.
Чи тобі, Коля, вже нецікаво зі мною общацця?
— Ні, не так, просто мені здалося, що ви
навмисно.
— Що навмисно?
— Навмисно... — Коля намагався знайти
слова. Саме ті слова, що подарували би йо-
му оболонку ефірного смислу, який невтомно
прошмигував крізь свідомість, виривався крізь
ніздрі й знову залітав до голови через анальний
отвір. — Ну, навмисно вдаєте, ніби... ніби я вас
не зловив на алогічності, ніби я не розбив ва-
ші пояснення вщент... Ви кепсько приховуєте
свою розгубленість...
Сміх скрутив Вову Карловича у селянську
дулю. Він реготав не більше десяти секунд, але
цього часу йому вистачило, аби послати свого
юного співрозмовника в емоційний нокдаун.
— Вибач, Коля, але ти мене розсмішив, —
заявив Вова Карлович і на його очах просту-
пили сльози. — Ти розсмішив мене, Коля.
Ти щось сказав про розгубленість. Якщо хо-
чеш знати, я колекціоную свої розгубленості.
128
Я живу заради розгубленості. Але тобі цього
не збагнути.
— Чому? — це було навіть не запитання,
а лише тупувата, механічна репліка. Просто сло-
во, якого можна було б і не промовляти. Але
воно було промовлене. І саме воно — невмо-
тивовано і випадково — стало незбагненним
детонатором: це слово відзвучало між бетон-
ними стінами, давно не митим вікном і про-
чиненими всередину дверима — і Вова Карло-
вич знову розгубився. Але вже по-справжньому
розгубився.
Спершу в нього вилізли очі: вони випухали
і роздувалися, молоко білків репалося, тріщини
заливала коричнева кров; простір заповнили
запахи гнилого м’яса і шашличного диму; во-
лосся на голові Вови Карловича заворушилося
й почало звиватись, поки не розплавилося ра-
зом зі шкірою — зморшкуваті м’які тканини
сповзали брунатними пасмами, обвалювалися
шматками з чола, пластиліново текли по шиї;
враз на скроні вибілилася кістка, оголився че-
репний шов, який ожив, наче кепсько зашитий
черевик — знавісніле потріскування сповісти-
ло про його ядерний розпад; бризнули очі, га-
рячими плямами навсібіч; липким фонтаном
вирвався на волю мозок — сірувата каша з не-
досмажених хробаків, — він втелющився прос-
то в стелю, обліпивши розлаписту люстру драг-
листим макраме; з-під сорочки Вови Карло-
вича раптом вибився клубок густого жовтого
9-7-1106
129
диму; в грудях щось чвакнуло; його тіло сі-
понулося, наче пасажир електричного стільця,
і з рваної дірки в грудях викотилося серце —
воно ляпнулось на підлогу, пружинно підско-
чило й закотилося під стіл; одне за одним обва-
лилися вуха, легкокрило спланувавши на ліж-
ко, загубившись у пом’ятих горбах неакурат-
но застеленої ковдри; потім майже одночасно
від Вови Карловича відвалилися руки і ноги —
боязкі обрубки повідлітали врізнобіч, конвуль-
сивно згинаючись і розгинаючись по кутках;
решта тіла гепнулась на підлогу і швидко поча-
ла втрачати форму; хребет плавився, наче цу-
кор в ложечці над газовим полум’ям; ще кілька
хвилин — і тулуб Вови Карловича став зовсім
рідкий; гарячим шоколадом він скрапав у шпа-
рини між бездарно підігнаними паркетинами;
найдовше трималося горло; одначе і воно ви-
бухнуло, вивільнивши розгублений крик. Ос-
танній крик розгубленого Вови Карловича.
Маруся Чурай
Велике свято, загальновизнане і популярне,
як пісні Філіпа Кіркорова, варто завершувати
падінням у салат. За вияв додаткової ввічли-
вості можна вважати також блювання і мордо-
бої. Пан Маруся розумів і навіть почасти поді-
ляв ці народні аксіоми веселої буттєвості. Втім,
він не розумів, чому будь-яке святкування зо-
бов’язує до радісних емоцій. Він не знав, навіщо
вигадувати нагоди для святкувань, бо вважав,
що причин для справжнього свята не було,
нема і не буде аж до Судного дня. І нарешті,
пан Маруся завжди кепкував над щонайменши-
ми проявами згуртованості. Взагалі-то, Маруся
не задумувався безсонними ночами над екзис-
тенційно-світоглядною проблематикою. Про-
їхав уже. Відтак уночі Маруся спав. Міцно
й беззастережно. Спав навіть тоді, коли весь
світ повставав проти його крилатого спокою.
Можливо, світ — це занадто висока метафора,
бо зазвичай сновидіння пана Марусі ґвалтов-
но розвіювалися завдяки ініціативним сусідам.
9*
131
Маруся ненавидів сусідів, хоча мав їх значно
менше, ніж більшість гордих квартирних влас-
ників земної кулі. З чотирьох квартир, двері
яких виходили на його сходовий майданчик,
лише в одній вирувало й, правдиво кажучи, ки-
піло життя. Інші помешкання були свого часу
неодноразово куплені-продані-куплені, аж по-
ки власники не померли-виїхали-розмінялися,
а дітей-нащадків не знайшли/не залишилося,
а якщо й були/об’явилися, то однак не жили
на успадкованих квадрометрах із цілковито не-
відомих і невмотивованих причин. Словом, ли-
ше в однокімнатному помешканні за номером
13 (пан Маруся мав значно оптимістичніший
номер — 12), завжди товклося до біса людей.
Які занадто часто святкували. Або відзначали,
приливали, проводжали. Вони завжди мали при-
чини для радості та щастя місткістю 0.5, 0.7,
0.75,1,1.5,2, аколись — зять привіз із «загран-
ки» — 5.5 літрів. І ще — їх завжди було багато.
Навіть коли емпіричні спостереження дово-
дили, що квартира порожня, а вікна — темні.
Тому Маруся не вірив емпіричним спостере-
женням і навіть — попри всю внутрішню іро-
нію та самокепкування — купив кілька книжок
езотеричо-містичного спрямування та лекції
Карла Густава Юнга. Маруся навіть хотів запа-
тентувати самостійно вистежений соціальний
закон: кількість людей на квадратний метр жи-
тлової площі обернено пропорційна до загаль-
ної площі квартири, помноженої на коефіцієнт
132
«крові та поту», що ними досягалася ця жада-
на площа. Найскладнішою процедурою є під-
рахунок коефіцієнта КТП («крові та поту»), над
формулою якого Маруся ламав голову кіль-
ка тижнів. Врешті-решт, він таки здобувся на
осяйну еврику, яка вразила самого Марусю сво-
єю дивовижною безпомильністю. Щоправда,
в своїх щоденниках Маруся зазначив, що на-
справді коефіцієнт КТП — майже константа:
приблизно 0.5. Плюс-мінус 0.165. Не більше.
Втім, коли він намагався поділитися своїми на-
уковими дослідженнями з сусідами — Нікола-
єм Панасовичем і Марією Василівною, його на-
віть не вислухали до кінця.
— Понімаєш, — суворо проскрипів Ніко-
лай Панасович, розгладжуючи чоло великим
і вказівним пальцями, — наука... Наука — вона
шо? Вона завжди із жизні копає. В жизні все є.
Тільки простіше. Це ж понятно. Да... Добрим
людям завжди тісно.
— Діло в тому, Ніколай Панасович, що нау-
ка бере з життя окремі, я би навіть сказав розріз-
нені, факти і тулить їх докупи. Творить закони.
Універсальні закони, розумієте? Закони, якими
можна все визначить. От ви з Марією Василів-
ною живете собі й не задумуєтесь, що ваше жит-
тя — це наслідок сухих математичних формул,
елементарної та глобальної логіки. І намагати-
ся щось змінити тут не можна. А в чому найбіль-
ша біда всіх добрих людей? В тому, що вони
страх як хочуть щось у своєму житті помінять.
133
І розбиваються об проблеми, які не можуть роз-
в’язати. Не тому, що роблять щось не так, а тіль-
ки тому, що проти математики не попреш, Ні-
колай Панасович, так-от.
Зазвичай діалоги Марусі й Ніколая Па-
насовича відбувалися на нейтральній терито-
рії, себто — у спільному для квартир №12
і №13 тамбурчику, бо в гості вони один до од-
ного не ходили. І не тому, що по-сусідському
чубилися, як то буває за норму в «бетонних се-
лян». Зрештою, Маруся належав до іншого ет-
нопсихологічного типу. В селі він був лише
кілька разів, ще в школі, коли доводилося по-
битися за врожай пліч-о-пліч з квадратними
володарями ланів. Батьки Марусині жили в ін-
шому місті й були типовими дрібними інтелі-
гентиками. Сам Маруся інтелігентом не був,
від чого дуже потерпав. Власне, йдеться про са-
моусвідомлення, бо за освітою та фахом Мару-
ся приречений був належати до цього соціаль-
ного прошарку. Закінчив Семипалатинський
політех, працював інженером і навіть провід-
ним інженером. Щоправда, останні п’ять ро-
ків Маруся займався переважно дизайнерськи-
ми проектами, апгрейдом та програмуванням.
На цій царині він досягнув якщо не доскона-
лості, то, принаймні, визнання, що уможливи-
ло непоганий контракт з відомим шведським ви-
робником електронних іграшок, що його в цьому
тексті не буде названо з патріотичних міркувань.
Принаймні, Маруся сам вважав себе патріотом
134
і соромився розповідати про свою роботу, аби
не почути у відповідь сумну й епічну історію
про упослідженість вітчизняного виробника і не-
бажання провідних українських фахівців покла-
сти свій талант на вівтар національної промисло-
вості. Одначе ця лафа тривала недовго, й згодом
Маруся тихо-мирно повернувся до осточортілого
збирання комп’ютерів. Не захотіли українські
дітлахи бавитися шведськими кібер-потворами,
слава Ісусу.
Власне, Маруся був добрим і лагідним, тому
його ненависть до сусідів, по-сіамському зро-
щену зі страхом, важко пояснити раціональ-
ними міркуваннями. Все почалося зі свята —
Воскресіння Господнього. Маруся хоч і вважав
себе атеїстом, проте мало нагадував агресивно-
го богоборця революційної доби. Його атеїзм
був радше наслідком вродженої ледачкуватості,
яка конфліктувала не так з Богом, як з регуляр-
ними відвідинами церкви, перманентними по-
стами та іншими ритуалами, що потребували
не лише духовних, але й фізичних зусиль. Од-
наче Марусина терпимість до релігії остаточно
урвалася саме в ту ніч, коли воскрес Христос.
Втім будь-яку історію хвороби краще опо-
відати з початку. За місяць до Великодня в су-
сідню квартиру № 13 заселилися нові мешкан-
ці — Ніколай Панасович і Марія Василівна.
Через тиждень парадайз їхньої однокімнатної
буттєвості доповнила дочка Люся з дворічним
сином. Ще через тиждень повернувся з рейсу
135
зятьок-морячок. А страсна п’ятниця ознаме-
нувалася прибуттям з Вінниці зятевої сестри
і племінниці, нерозважливо запрошених на но-
восілля особисто Ніколаєм Панасовичем ще
взимку — на другий день різдвяного опохмє-
ла. Зібравши страсний консиліум, Ніколай
Панасович праведно розсудив, що гостей тре-
ба насватать до сусіда — малознайомого і ди-
вакуватого хиляка на ім’я Маруся. Зрештою,
спостережений Ніколаєм Панасовичем екс-
центризм Марусі здавався вельми природним
в контексті його порожньої чотирикімнатної
квартири.
— Різні люди, — казав Панасович, пожад-
ливо розглядаючи у вічко обшиті вагонкою
Марусині двері, ніби сподіваючись, що вони
відреагують на його наміри неоновим закли-
ком «^еіісоте!». — Всі по-своєму странні.
Цей, напрімєр, взагалі непонятний мужик. Жи-
ве сам — ні сім’ї, ні дітей. У чотирьох кім-
натах! А смисл? Одна квартплата — ого-го.
І не здає ж наче, бо крім нього ніхто туди
не заходе.
— Да він нормальний мужчина — вихова-
ний, інтелігентний, тіки шо худий трохи,--
втручалася Марія Василівна. — Ну ім’я, ка-
нєшно, странне, дак у нас в селі яких тіко
не було. Взять хотя би Даздраперма Євстрахо-
вича — тоже странний мужик. Так шо ім’я —
воно накладує...
— Шо накладує?
136
— Отпєчаток свій. На долю і все таке.
Ніколай Панасович хвилину товкся біля
дверей, сіпаючи ланцюжка. Він ніяк не міг ви-
значитись, чи варто пропонувати Марусі гро-
ші. З одного боку — воно не по-сусідському
(подумаєш, на три дні хороших людей впус-
тить!), а з іншого — все їхнє добросусідство
вичерпувалося кількома діалогами про пого-
ду, правітєльство і загальні закони буття.
Втім, перспектива спання на підлозі у най-
напруженіші передсвяткові дні, колотнеча за-
потілих і очманілих родичів (кухня — шість
метрів, а паски і пироги пекти треба) розвіяла
сумніви Ніколая Панасовича, тож за мить він
уже грюкав у Марусині двері.
Тої ночі Маруся довго не міг заснути. Він
був роздратований. Так, сусід, все о’кей, роди-
чам ніде переночувати, а в нього порожня чо-
тирикімнатна квартира. Він був незадоволений
собою, бо навіть не послав Ніколая Панасо-
вича, а лише мовчки грюкнув дверима, нагло
обірвавши спіч усміхненого сусіда, який ледве
встиг метнути сакраментальне «постой...».
Маруся вже тоді відчув ненависть до Ніко-
лая Панасовича — безцеремонного і хамовито-
го люмпена, який вважає за норму піднімати
незнайому людину з ліжка о першій ночі, та ще
й з проханням «пріютіть на пару днів» якихось
своїх родичів. Мордаті родичі — огрядна со-
рокарічна Лєнка і довготелеса Маргаріта —
вже стояли напоготові, зі своїми чемоданами,
137
що найбільше доконало Марусю, який міг то-
лерувати тупість, але не вроджене хамство, яке
важко сплутати з наївністю і безпосередністю.
А все, що він міг побачити своїм розфокусова-
ним сонним поглядом і почути крізь вату щой-
но обірваних сновидінь — це шквал свинства,
яке вилізало за рамці пересічної невихованості.
— Скатіна інтєлєгєнтна, — бубнів Ніко-
лай Панасович, імпульсивно соваючи по столі
гранчака, — навіть слухати не схотів. Такого
попроси хліба — то голову одіб’є. Недаром
всіх їх у сімнадцятому...
Панасович обережно помацав шию, після
чого взявся пощипувати кадика. Пауза, яка
тільки починала набувати театральної поваж-
ності, обірвалася — Марія Василівна, певно,
вже втисячне спрофанувала процес зачаття
шекспірівського монологу стандартною і не-
обов’язковою реплікою.
— Та лягай вже, Коля.
— Іде?
— Я тобі в коридорі постелила.
Розпластавшись на матраці біля вхідних
дверей, і відсунувши подалі від носа черевики
зі своїми «вихідними» шкарпетками, Панасо-
вич двічі перевернувся зі спини на живіт.
— А може цей Маруся больний? — вголос
подумав він і, не дочекавшись розвитку диску-
сії, гучно захропів.
Дві таблетки снодійного. Слоняча доза. Піс-
ля такої вже і спати не дуже приємно —
138
психологічний бар’єр як-не-як. «Тонка душев-
на організація» Марусі відреагувала на снодійне
кволо, наче доросла дитина на мокрі сірники.
Натомість, коли у свідомості вкотре з’являвся
Ніколай Панасович зі своїм «здарова, сасєд!»,
душа Марусі сочилася матюками на повну по-
тужність, забуваючи про свою «тонку організа-
цію», і навіть переходила на російську мову
(взагалі-то, застосування русяза Маруся дозво-
ляв собі лише в тому колі, яке нав’язувала йому
фахова діяльність).
— Заспокойся, — казав собі Маруся.
— Заспокойся, — повторював усе повіль-
ніше, аж поки тяглість цього слова перетвори-
лася на кардіограму мерця.
— Заспокойся, — ниділа голова. — Зреш-
тою, я не послав його. Я просто не зміг йому
допомогти.
...Здарова, сасєд!..
Маруся не думав про те, як важко бути інте-
лігентом. Але знав, як важко спілкуватися з лю-
диною, яка шурує по життю, ігноруючи його,
Марусині, правила дорожнього руху. Як йому
пояснити? — запитував і розумів, що такого
штибу риторика—наслідок двох таблеток сно-
дійного. — Як йому пояснити?

Віщий сан
Нїнплая Панасовича
Ніколай Панасович спав. Вранці він не зна-
тиме, що снився йому концтабір, колючий дріт,
фапіики зі «шмайсерами», пси на шкіряних пас-
ках, довгі бараки, які чомусь нагадували примі-
щення молокозаводу в його рідному селі. В’язні-
скелети щільно сиділи, підібгавши ноги, на по-
репаній землі. Ніколай Панасович бачив серед
них кількох своїх родичів і начальника відділу
одного з наукових інститутів, де він десять років
працював техніком, Самарова Бориса Степано-
вича, який схилив голову на коліна. Коли Пана-
сович повільно підійшов до нього і тактовно
зайшовся судомним кашлем (імітувати втаємни-
чене покахикування йому ніколи не вдавалося),
Самаров підвів голову. Обличчя, наче звичайні-
сінька маска, залишилося на колінах, натомість
Ніколая Панасовича зустрів закривавлений без-
зубий череп, обліплений латками м’яса і набуб-
нявілими дротами жил та судин.
141
— А, Коля... — процідив Самаров і похап-
цем почав припасовувати обличчя на місце. —
І ти тут.
Самаров обома руками розгладжував що-
ки, поправляв носа, вдавлював вибальмошені
очі.
— Фу ти, чорт, завжди вони набрякають,
завжди, — начальник Панасовича правою ру-
кою притримував шкіру на чолі, яка все спов-
зала, оголюючи червону лобову кістку, а вка-
зівним пальцем лівої руки по черзі тиснув
на кров’янисто-білі овальчики, від чого вони
деформувалися і, напевно, могли луснути. На-
решті праве око стало на своє місце і Самаров
лише перевірив, чи легко натягується на нього
повіка. З лівим стався маленький конфуз — во-
но провалилося і, очевидно, впало на дно чере-
па. Принаймні, Панасовичу здалося, що він по-
чув, як воно льопнуло, наче сире яйце, вилите
на підлогу. — Ну, ти диви на нього, — роздра-
товано прохрипів шеф.
— Коля, — чоловічок правого ока мету-
шився і то розповзався від повіки до повіки, то
щезав взагалі. Статика правої дірки залишала-
ся непорушною, — Коль, я прошу, підстав ру-
ки, отак, долонями, я зара стану на голову, а ти
лови, воно викотиться.
Самарове око було гаряче і доволі велике.
Панасович перекидав його з долоні на доло-
ню, наче печену картоплину, — кілька разів
навіть хукнув на нього.
142
— Ти смотри, Коля, не з’їж, а то плохо буде.
— Да ти шо?! — Бог свідок, Ніколай Пана-
сович уклав у цей вигук такий діапазон емоцій,
що Самаров аж наїжачився, — він ніколи не лю-
бив багатозначності.
— Ти, Коля, дивись вокруг і запомінай. Тут
тобі є знак. Ти мусиш його побачити, а то пло-
хо буде.
Око все нагрівалося і нагрівалося, Панасо-
вич все швидше перекидав його з руки в ру-
ку, аж поки відчув нестерпний біль. Він навіть
не встиг зрозуміти, звідки цей біль — просто
помітив, що око Бориса Степановича почерво-
ніло і парує. Це розпечене око почало шипіти
і плюватися. Ніколай Панасович не встиг поду-
мати про те, що око не може так розжеврітися,
як не додумався й вручити його колишньому
шефу, чия одноока фізіономія з паскудно роз-
рівняною шкірою на чолі дитинно розповзлася
в наївній посмішці. Натомість він обережно пе-
рекидав його з однієї долоні на іншу й дедалі
відчайдушніше дмухав-хукав.
— Ти ж, Коля, всєгда був самий умний в от-
дєлє. Ти завжди чувсгвував. Ти все міг передба-
чить наперед. Так шо не зівай тут. Пам’ятай: то-
бі треба побачити знак. Це не мені треба. Це тобі
треба. Дуже треба. А то плохо буде.
Ніколай Панасович тільки зібрався визві-
ритися від чергового «плохо буде», одначе роз-
печене око нагадало долоням про інстинкти.
(...якщо можна не терпіти біль — не терпи...)
143
Його руки чудернацько зметнулися в різні
боки, химерними півколами розлетілися в різ-
ні боки, наче крила п’янючої чайки, а око...
Самарове око відлетіло на декілька кроків убік
і м’яко розбилося об суху землю. «Насправді
це вогнетривке яйце, око не може так нагріва-
тися, це камінчик, це вуглина, це...» — Ніко-
лай Панасович враз закляк. Обличчя шефа
раптово змінилося. Власне воно змінювалося
протягом кількох секунд, протягом яких Ні-
колай Панасович відчував лише біль і жах.
(...з-під тонка верхньої губи, майже з кути-
ків рівного, наче віко труни, рота потекли цівки
чорнт, згущент крові, за мить виросли яскра-
во-білі ікла, волосся на голові ожило — і вже без-
ліч дрібних хробаків розповзлися по його голові,
що швидко втрачала звичну форму: лобні кістки
видулися, готові вибухнути й звільнити пружні
дріжджі мозку, ніс провалився, з порожньої оч-
ниці потекла жовта рідина, а щелепи видовжи-
лись так, що зникли губи, натомість високі ро-
жеві ясна...)
— Коля, ну ти шо, я ж казав, шо плохо
буде!
Щв нрен всередину
Усе ж таки це радіо не вимкнеш, воно знає,
коли можна розпочати трансляцію, а коли по-
бажати солодких снів. У більшості текстів це
радіо починає ефірити непомітно, не так гру-
бо, як отут. Ведучі не вилазять з «цеглини»
на підлозі, не заходять до вашої оселі, не лізуть
відразу до холодильника з прицмокуванням
і плямканням, наче нічого ще у своєму житті
не їли, крім прямого ефіру.
За що варто любити сучасний роман — то
це за оптимізований обсяг. От хто змушує лю-
дей писати трактати на 500 сторінок? Хто?
Я не знаю, як його звати, і навіть не прагну зна-
йомства з цим катюгою. Прибити б його —
природа з екологією лише подякують. І шко-
лярі подякують. І прогресивне студентство.
І світова книготоргівля, врешті-решт. Усі по-
дякують. Проблема в тому, що незрозуміло
до пуття, в кого стріляти, під які сидіння під-
кладати бомби.
10-7-1106
145
Те, що можеш прочитати за один лиш вечір,
може зіпсувати тобі лише один вечір. Хіба це
не дарунок чесного автора своїм чесним чита-
чам? Хіба не так рекомендують поводитися сві-
тові гуманісти минулого? Хоча самі, попри всю
свою любов до людей, грішили обсягами неймо-
вірно, з декамеронівським завзяттям. Дослідни-
ки пізнього середньовіччя вказують, що в ситуа-
тивних іспанських колоніях на півночі Африки
книжки продавали на кілограми. Тож саме ця
культурна ситуація відгикується й до сьогодніш-
нього дня рядовому споживачеві продуктів хар-
чування, коли йому, наприклад, продають во-
логий цукор. Автори, які свого часу вижили
завдяки інтенсивному зволоженню рукописів, на-
віть не здогадувалися, що ця ідея дійде до нащад-
ків настільки спрофанованою.
Лапідарність — ось ще одне слово, яке варто
карбувати на свідомості до появи карбункулів.
Схуднення обсягу має перетворитися на уні-
версальну вимоіу, правда ж?
Хто від цього страждатиме? Тільки герої. Во-
ни просять уваги, вони хочуть плодитися, бо
сприймають великий обсяг як заохочення до де-
мографічного вибуху. І приходять нові люди,
іноді навіть не вітаються, приходять у текст,
щоб виконати якусь ідіотську функцію (наприк-
лад, засісти надовго в туалеті, поки головний ге-
рой усцикається під дверима, бо перед тим ви-
пив три пива і не подумав, що у святковий день
та ще й у центрі міста кожен «МакДональдс» —
146
це пастка, компетенція якої стосується лише
процесу сечовиділення). Вони, ці зайві люди,
приходять у текст, щоб розсмішити вас, умер-
твити себе, ще раз цим фактом вас розсмішити,
а потім влаштувати посеред моргу вкрай некра-
сиву сцену, змалювання якої цілком можна було
й оминути, не помітити.
Я ненавиджу цієї штовханини, тож вони
переріжуть одне одному горлянки, я вам обі-
цяю, до нових зустрічей у прямому ефірі.
10*
Віщий спн Марусі
Я чув цю пісня сотні разів, я слухав її знову.
Час — це пісня, що повертається до тебе, як не-
написаний заповіт. Я вкотре чув цю блакитну
пісню.
В двері гупають. По мене. Хочеться встати
і вийти. Щоби шукали з ліхтарями серед дня
і глухої ночі — й не знайшли. Ви знаєте це по-
чуття, коли хочеться зникнути. І не зважати
на наслідки. Просто перестати
(...досить з тебе, нажився, передай естафету
іншому!..)
перестати все це чути і розуміти: гупання
в двері, «Аткривай, сасєд!», стогін нирок —
осердя духу, якщо вірити...
Ніколай Панасович завжди приходить вно-
чі, коли світло — вимкнене, очі — заплющені,
голова — чиста, сорочка — на стільці, спога-
ди — у вічному вчора.
В його руці ніж. Йому зробили ножа в Бояр-
ці. Брат — інженер і просто умніца — сам вито-
чив. Ручку зробив з оргскла. Справжня фінка.
148
Такою що серце, що хліб. Універсальна штука.
Навіщо йому ніж? Чого він хоче від мене цієї
ночі?
— Приїхали родичі, ну, ти знаєш, я ж казав
тобі, пусти переночувати, в тебе ж чотири кім-
нати, а в мене і ніде, а сам знаєш, як воно, ко-
ли гості, та ще й родичі...
Його очі вже міряють мій зріст. Руки від-
треновують рух. Один короткий рух — пла-
стичний жест, удар. Ніколай Панасович знає,
що вбивати легко. В нього татуювання на бі-
цепсі. Я бачив таке в книжці про зеків і знаю,
що воно означає. Він хоче зарізати мене.
— Слиш, друг, виручи на одну ніч, — Ніко-
лай Панасович спирається на одвірок. Однією
рукою ніби чухає спину, хоча я знаю, що в ньо-
го в руці. Знаю, навіщо він тримає її за спиною.
Знаю, чому його м’язи судомно кам’яніють,
щоб за хвилю сховатися під жировим прихист-
ком прожитих і випитих років.
— Шо нада?
Я подивований. Мій голос не лише рівний,
спокійний та бездоганно сонний, але й доволі
агресивний. Я задоволений собою.
— Маруся, слиш, ти нє в обіду, я просто хо-
тів тебе попросить, тут, понімаєш...
Сон. Без снів. Провалля. Глибше, ніж про-
валля. Так глибоко не падають. Не встигають
долітати до дна. Не розбиваються. Але по-
ки летиш, тобі кілька разів хочеться помер-
ти. Щоб не відчути цього жахітнього падіння,
149
коли кістки вискакують з плоті, наче цвяхи
з іншого боку тонюсінької дошки, крихкі цвя-
хи, загнані в тирсу пудовою кувалдою. Боже,
як вони ламатимуться — я не забуду цього зву-
чання, хоча й не чув його ніколи.
Наче в шлунку — вітер, наче в легенях —
камінь, наче в жилах — сіль, наче на спині —
тінь... Боже, чому дав ти йому ніж, якого він
ховає за спиною? Чому дав ніж йому, а не мені?
Чому ти даєш ніж тим, хто не заслуговує на-
віть на співчуття? За що ця сучара вб’є мене?
Втім, я...
— Маруся, слиш, будь другом, я ж поні-
маю все. В конце концов, поймі мєня. Так шо,
візьмеш на ніч? Чи нє? Як нє — я не обіжусь,
я ж усе понімаю, токо ти скажи. Просто так
вот получилось. Ну як? Маруся? Маруся! Чу-
єш? Маруся!!
Сон, сон, первісний сон людини без пам’яті
про прожитий день. Сон отруєний і рятівний.
Як би я хотів не відчинити двері кілька хвилин
тому! Але я відчинив ці двері, я слухаю Ніко-
лая Панасовича. Я бачу ніж в його правиці,
що слухняно пружиться за спиною. Як я можу
його бачити?
Просто зачинив двері. Навіть нічого не ска-
зав. Просто зачинив двері — і все. Без пояс-
нень. Може, він подумає, що я був п’яний?
Схоже я обдурюю себе. Але це приємніше,
ніж повірити у свій страх і його ніж за спиною,
якого могло і не бути.
Примирення -
це Естафета
Без переможця
Коли наступного ранку, годині так об одина-
дцятій, у двері квартири №12 подзвонили, Ма-
руся чомусь посміхнувся про себе. Згадав свій
сон і лише похитав головою, мовляв, от все ж та-
ки зараза, ця підсвідомість, знущається з люди-
ни, падла, як може. Ну, якого б це хріна боятись
сусіда?
Маруся розправив плечі й підійшов до две-
рей. Якусь мить він присвятив автотренінгу: за-
бути все, ніякої ненависті, якщо треба буде знову
м’яко відшити — то по-людськи, без скандалів.
А то знову щось дурне насниться.
— Прівєт, Маруся! Можна до тебе на мі-
нутку?
— Заходьте, чого ж, — крок назад, широ-
кий жест. — Сідайте. Чаю налить?
— А водкі нема? — мінімум сором’язли-
вості, голий раціоналізм.
151
— Зараз гляну.
Маруся почимчикував на кухню, боязко на-
пружуючи спину. Адже спина — вразлива.
Її легко пробити. Хоча зі спини дістати до серця
не так вже й просто, здається. Одразу ж зашель-
мувавши цей сплеск параної, Маруся спробував
усміхнутися, але враз тілом пробігла хвиля ско-
рочення різних груп м’язів: за вікном щось дов-
бонуло. Спочатку лише кілька швидких, глуху-
ватих ударів. Чомусь цей звук в Марусиній уяві
відразу вималював образ спітнілого коваля в кім-
наті з м’якими стінами (зазвичай такі стіни є ат-
рибутом камери для «буйних»).
— Слиш, Маруся? Еті казли знову довбуть.
Нема на них управи. От би вийти гуртом да
набить їбало.
— Кому?—озвався з кухні Маруся, виструн-
чившись біля холодильника. Нотки агресії в го-
лосі Панасовича додали йому адреналіну.
— Та кому ж іще — работягє цьому хрєно-
вому.
— Так він же не винен, шо йому сказали
довбать. Він собі просто довбе — така у нього
робота.
— Да я понімаю, — Панасович затамував
подих. Очевидно, шукав аргумент, що поси-
лив би необхідність його наміру «набить їба-
ло». — Я ж сам етот, рабочий клас, мать його
так. Потому й обідно.
Маруся з’явився у дверях кімнати з двома
чарками в руках і відразу спостеріг, як розцвіли
152
маки на лиці Панасовича. Якщо в його душі ще
не зів’яли фібри, то вони стрепенулися, наче
янголи на плечах праведників.
— Ну, Маруся, ти волшебнік! Ай да сасєд!
— Ви вже, Панасовичу, звиняйте, що в ме-
не тут такий розгардіяш, все по-походному...
— А ти шо, кудись зібрався?
— Та як вам сказать. Наче й ні. Просто ро-
бота в мене така, наче кудись їдеш.
Очевидно, Панасович не міг зрозуміти, що
Маруся мав на увазі, та й слухав його упівуха.
Панасович мсдитував на дві чарки у Марусиних
руках. Він хотів їх. Обидві. І не раз. «Чорт, —
подумав Панасович, — він не такий уже й хріно-
вий мужик».

Перший принадить сам
Ніч — це павутина без павука. Хто її ство-
рив — питання, актуальне хіба що для власни-
ків нічних клубів: усі вони фахово зацікавлені
в існуванні цього стабільного явища. Ніч —
це запорука вдалого бізнесу. Сама по собі ніч —
це непоганий бізнес-проект.
Ніч допомагає означити безліч складних і
крихких понять. Здебільшого похмурих та зло-
вісних. Бо ніч — це час, прожитий без світла.
Бо електрика лише увиразнює темінь. До пев-
ної міри позбавляє надії.
Ближче до вечора настрій Колі підскочив
трохи вище середнього психоемоційного рівня,
елементи пташиного співу вселилися в нього,
як у шпаківню. Починався ж день інакше. Він
прокинувся о 6.30, подивився на годинник, ска-
зав: «Мать твою...», а потім ступив на мокру від
розлитого зучора пива підлогу, великим паль-
цем правої ноги зачепився об підсвічника, лун-
ко зойкнув, матюкнувся, на лівій нозі доскакав
до ванни, звідки вийшов через сім хвилин, а ще
155
через півгодини уже побіг на роботу. Як і кожна
людина, для якої робота—прикра необхідність,
Коля намагався присвячувати їй якомога менше
часу. Закінчилась зміна, прокрутилася заводська
вертушка на прохідній — і на вулицю виходить
людина з мріями і почуттями, якої ще кілька
хвилин тому просто не існувало. «Море людей
так живуть, — казав він собі, — море. І нічого,
можна тягнуть лямку».
Сьогодні була одна з тих ночей, коли він
планував трахнуть Ольку і трохи погуляти.
Розвіятися. Але зовсім не так, як це заведено
серед його заводських колег.
Доля тим часом повільно, але впевнено роз-
кладала свій несправедливий пасьянс. Бо якщо
ніч таки справді подарувала Колі редукований
секс з Олькою, то чоловікові середніх років,
якого всі мешканці Старої Дарниці називали
Тьомою, вона підсунула бодун і відсутність пер-
спектив. По-перше, Тьома був, правду кажучи,
бомжем, і тому не міг зрадіти, коли прокинувся
о пів на третю під лавицею в маленькому скве-
рику від дикого холоду. Разом із головним бо-
лем і тремтінням він зафіксував ще два непри-
ємні відчуття — спрагу і шлункове завиван-
ня. Зі спрагою все зрозуміло. Натомість стан
його шлунка надавався до кількох потракту-
вань. Перше (і найідеальніше) полягало в то-
му, що це — звичайнісінька реакція організму
на алкогольне передозування, яку зазвичай не-
погано вгамовують ритуали очищення через всі
156
доступні для цього процесу отвори тіла. Інша
версія обіцяла більше клопоту і менше оптиміз-
му й стосувалося набутої кількома роками рані-
ше виразки, яка іноді давала про себе знати
і в спокійніших умовах. Виразка—штука знач-
но неприємніша, ніж бодун. Це Тьома знав
краще, ніж власне прізвище. І, нарешті, ще од-
не пояснення — біль міг залишитися після кіль-
кох ударів, одержаних замість побажання «до-
брої ночі» від двох непевних громадян, з якими
Тьома необачно утворив класичну трійчасту
компанію. Він не пригадував, наскільки силь-
ними були удари.
Інші ж пояснення Тьому не цікавили, бо зда-
валися ефемернішими. Врешті-решт, він праг-
матично дійшов висновку, що будь-які роздуми
про найближчі години свого буття варто почи-
нати після подолання найменшої проблеми, себ-
то сушняка. Поруч була колонка, з якої текла
рідина, схожа на воду, без жодних ознак артезі-
анського походження. Втім, стан зубів даровано-
го коня завжди можна визнати задовільним.
Після серії швидких ковтків Тьома задово-
лено ригнув і почав дослухатися до клекотіння,
яке підпирало зсередини груди і змушувало ди-
хати частіше. Катарсис не наставав. Тоді він ви-
рішив перебазуватися на ту лавицю, під якою
протягом останніх шести годин нагрівав земну
кулю. І хоча лежати на траві йому було трохи
комфортніше, проте Тьома не належав до тих
гедоністів, які заради найдрібнішого комфорту
157
можуть знехтувати очевидною загрозою для здо-
ров’я. Власне, він і так уже належався достат-
ньо, аби на ранок задихатися від кашлю. Крім
того, температура його тіла помітно підскочи-
ла. Ще градус-два, подумав Тьома, і смерть
почне вітатися зі мною за руку.
Отже, Тьома готувався до найгіршого.
Тим часом Коля, який споживав свою ніч,
як було вже зазначено, трохи приємніше, теж
готувався до найсумнішого етапу. Почекавши,
поки Оля зачинить за собою двері, він проше-
потів «пошла вон, сука» й відкинувся на подуш-
ку, вирушаючи нарешті у блаженну подорож
країною поки що нереалізованих мрій та ма-
рень. А таких у Колі, попри всю його побутову
сірість, ще залишалося до хріна. Йому дуже хо-
тілося різати. Бажано — людей. А точніше —
їхню шкіру.
Уві сні він часто перевтілювався у вбивцю, —
і прокидався від того, що чув калатання власно-
го серця. Бо він нікого не хотів кривдити. Він
просто мріяв розрізати шкіру, а в кіно такі ба-
жання властиві винятково маніякам, моторош-
ним серійним убивцям. Коля потерпав від того,
що його мрію узурпувала ця паскудна публіка.
Ніч — це павутина без павука, думав Коля,
засинаючи. «Навколо стільки дурнуватих мух,
стільки безвідмовних тіл, а я не можу—не маю
права! — бодай раз відчути себе павуком. Не мон-
стром, а лише комахою, яка любить павути-
ну. Ці візерунки. На шиї, на руках, на животі».
158
Він накрив цю думку ковдрою, від чого вона
швидко задихнулася. Його мозок був засіяний
трупами думок, хоча це навряд чи зацікавило б
патанатомів.
— Коля!!! Коля, вернись!!! — цей істерич-
ний крик пробив шибку й акуратно прохро-
мив фольгу дрімоти. Звісно, це гукали якогось
іншого Колю. Але чому так істерично, чому
серед ночі?
Нили треба -
тебе покличуть
Найбільша халепа — це присутність сюже-
ту. В сучасному романі існує лише одна ще
більша катастрофа — це відсутність сюжету.
Компроміс між цими моделями неможливий.
Сюжет або є, або його немає. Він може бути
прихований, зашифрований, неістотний, умов-
ний, калічний, украдений, але без нього текст
перетворюється на тугу за сюжетом. Героям
треба чимось перейматись. їм треба кудись хо-
дити, знайомитись між собою, зваблювати ко-
гось чи вбивати, втікати від мафії або ж намага-
тися потрапити до неї — нехай навіть дрібним
драг-дилером, аби лише наблизитися до адре-
наліну. Герої, звісно ж, можуть спостерігати
за плином води біля Канівського водосховища,
вони можуть тримати в руках пляшки з алко-
гольними напоями і спілкуватися безпосеред-
ньо з Богом, — проблема лише в тому, що роль
Господа завжди доводиться виконувати автору,
160
а він і так повсякчас висовує голову з власного
писання; Господь не може бути настільки дрі-
б’язковим; так, турбота про читача виправдо-
вує такого штибу запопадливість, але ж деміург
не творить світ в окопі, залишеному посеред
масової культури попередніми диверсантами.
Іноді герої починають розбудовувати сю-
жет на свій розсуд. Це трапляється тоді, коли
автору начхати на пеню долю і на їхні паперові
перспективи, тобто—дуже часто. Причин на-
плювати в душу власним героям і повернутися
до них сракою ніколи не бракує: це й телевізій-
ні новини, де розповідають про найсвіжіші по-
разки нашої молодої демократії, й виклики
до суду чи райвійськкомату, і відсутність зла-
годи між так званим внутрішнім світом і ви-
бриками цих покидьків, які розкрадають усі
твої літери і поводяться нахабніше, ніж ти
міг би ЇМ ДОЗВОЛИТИ.
Щойно почав писати, як у храмі почалася
відправа, а парафіяни вже починають розсте-
ляти просто у церкві свої залиті вином коцики
для пікніків, викладати печене м’ясо та сулії
із самогоном, відкривати банки із солоними
огірками та помідорами, цокати гранчаками
і проголошувати тости за здоров’я Христа; але
варто тобі зауважити цю ганебну поведінку
й виповнитися праведним гнівом, зібрати до-
купи відро холодних літер, щоб змити цю на-
волоч зі своїх сторінок, як — глип! — а пе-
ред тобою вже ніяких коциків, банок і м’ясив,
II -7-1106
161
натомість усі парафіяни застигли у молитві,
й їхні вуста мироточать благодаттю. Ідеш у ту-
алет, виливаєш своє відро холодних літер і зми-
ваєш воду. Вертаєшся до тексту—а там знову
розстелені коцики, цокання гранчаків та при-
прошування до наїдків.
Ще одна німа сцена. Вони наївно глипають
на тебе. Кілька чоловіків видихнули, щоб вли-
ти в нутро сто грамів, і не наважуються вди-
хнути, зирять в каламуть твого наміру. І так їм
цікаво, який шляк тебе цього разу трафить.
А що ти? А що ти? Ковтаєш Жовту Пір’ї-
ну й потрапляєш в інші параметри, переходиш
на наступний рівень, де ці ж таки парафіяни
вдягнуть вогнетривкі шоломи, візьмуть грана-
томети й мачете, вишикуються біля пощербле-
ної кулями стіни й чекатимуть наказу. Ти розді-
лиш їх на групи — по п’ять осіб в кожній. Одну
пошлеш на стовідсоткову загибель, бо іншого
способу розмінувати шлях до центрального бун-
кера ворога навіть не шукаєш, — і не варто його
шукати, якщо в тебе достатньо юнітів для по-
дальшої атаки.
— Генерале, на північному каскаді озер учо-
ра бачили двох снайперів. Шлях улоговиною
небезпечний, бо ніякого прикриття з повітря
не передбачається, — доповідає командир дру-
гої групи.
— Та ідіть уже з Богом, сержанте, — втом-
лено відповідаєш йому; і ще п’ятеро осіб виру-
шає на вірну погибель, бо там справді з ночі
162
сидять не лише снайпери, а й спецпідрозділ
Центрального Альянсу.
У тебе залишається ще достатньо бійців,
щоб влаштувати цим негідникам декоративне
пекло з елементами боулінгу. Ти розумієш,
що принаймні на кілька днів матимеш достат-
ньо клопотів з тими, хто ще залишається жи-
вий під твоєю орудою.
Усвідомлюєш безнадійність війни і жертв,
якими устелений твій шлях Жовтого Пера,
і вирушаєш на пошуки аптечки, де залишалося
ще трохи Жовтих Із Вкрапленнями. Правду
кажучи, місяць тому їх було тільки чотири
штуки, тож добре, якщо бодай одна залишила-
ся. Ну, це якщо не рахувати Чорної 3 Багря-
ною Жилкою. її ти залишиш одному з тих
своїх героїв, кого б залюбки убив у наступному
трипі. Якщо він доживе, якщо його не розча-
вить це довбане колесо реінкарнації, в яке він
повірив настільки, що став його шиною.
Аптечку присипало землею — останній сна-
ряд розірвався практично в бруствері, тож ме-
ні пощастило, міг би витратити на розкопки
й значно більше часу; тіло розстріляного учора
дезертира ще не прибрали, і хоч його теж трохи
присипало землею, але як же ж мене дратує
це обличчя: занадто тонкий ніс із широкими
ніздрями, тонкі губи, брови — ніби вищипані,
занадто рівні й охайні, як на чоловіка. Цікаво,
він подобався жінкам? Я розчистив від землі
кишеню на його грудях, ґудзики, розстібнув
її»
163
гімнастерку й подивився на жетон: Френк Хар-
ріс. США, Юта. 26 років, одружений, двоє ді-
тей. Старшій донечці вчора, до речі, виповни-
лось три рочки.
— Генерале, третій загін доповідає, що міст
через каньйон... що моста через каньйон... пі-
дірвали міст... нема його...
Наймолодший зі всіх сержантів нервує, він
забуває слова; він хоче жити, я так думаю.
Я піднімаю аптечку, відкриваю. Таки прав-
да, є одне Жовте Із Вкрапленнями.
— Сержанте, заспокойтесь. Скоро усе закін-
читься.
Хорал зловживає ресурсами моєї душі. Що
далі — то пронизливіші мелодії, то світліші но-
ти, то чистіші голоси. Неможливо жити у світі,
де звучать такі хорали. І ще важче жити за умо-
ви, що ці хорали звучать у голові, у зболеній го-
лові, серед каламуті й мук.
Мені холодно, хочеться вкритися — і я ли-
ше безпорадно підтискаю ноги. Ця лавка до-
бряче намуляла мені спину і боки. Навіть
не знаю, чи зміг би я підвестись, якби виникла
така потреба. Ще й голова горить — темпера-
тура, що ж іще? І вже ж не липень місяць, уночі
справді холодно, вітер. Найгірше — зустрічати
ранок на таких-от лавицях, попід під’їздами.
Дивно, як ще досі ніхто копняків не надавав.
Бляха, а з правим ребром щось не так, щось
не так із правим ребром, як же ж його повору-
шитися з таким правим ребром?
164
— Коля! Коля!!!
Це десь згори верещать. Який поверх? Третій?
П’ятий? Там світло горить. Тільки який же ж
це поверх? Я заплющую праве око — є надія,
що коли дивитися тільки лівим, то поверхи впо-
рядкуються. Чого ж вона так верещить? Аби тіль-
ки цей Коля був у доброму гуморі. Треба, щоб
з цим Кольою все було гаразд. Це і мені треба.
Треба ще трохи полежати.
Я намагаюсь зігрітися, підтискаючи ноги
щільніше до живота, хоча ризикую звалитися
з цієї незатишної лавки. А на землі ще гірше,
це факт.
Потім... Потім іти треба буде. Іти.

Ти не слунвЕШ радіо?
Я не люблю радіо. Мене дратує радіо. «Цег-
лина» на стіні — це нагадування про Другу сві-
тову війну в радянському кіно. Одначе воно
ніколи не мовчить. Воно засвідчує, що сло-
ва — це лише коливання повітря.
...Ви слухаєте перший канал Українського ра-
діо. Найближчі півгодини з вами — літератур-
на вітальня Івана Кропивнянського...
В Америці радіо — це уламок ментально-
сті. Вони не можуть без цього. Іноді здається,
що забери у них радіо — і нема Америки.
...Про духовність народного слова, його спо-
конвічну матріархальну місію, оспівану в коза-
цькому фольклорі та переказах Закарпаття...
Коли Артур Кларк писав свій останній ро-
ман, він зовсім не слухав радіо. Лише дивився
у телескоп. Вивчав зорі та твердь небесну, що-
би переконливіше змалювати міжгалактичне
побоїще. Такий у нього метод. Про це писали
в газеті. Ще п’ятдесят — і спати.
167
...Лине пісня, і смереки тріпочуть на вітрі
своїм навіки опалим листям. Прозора глибінь
народної метафори вражає сучасного комп'ю-
теризованого слухача джерельністю, незаймані-
стю та повнотою світовідчуття...
Іноді я намагаюся переконати себе, що наба-
гато краще поставити на кухні телевізор. Хай
псуються очі. їх не так шкода, як вух. Вуха —
вони вразливіші. Слово побачене і слово почу-
те — різні речі. Побачене швидше вивітрюєть-
ся. Почуте—осідає на стінах, стелі, підлозі, на-
липає на губи разом зі смаком ретельно випитої
кави, вистигає на пощерблених тарілках, воно
намагається заповнити собою всі метафізичні
щілини твого тіла і твоєї оселі.
...в гостях видатний письменник, про чию
визначальну роль у народному житті писав ще
Памфил Юркевич у своїх «Щоденниках петер-
буржця»...
Завтра — все спочатку. Боже, ніколи не ду-
мав, не міг навіть подумати, чим це закінчиться.
Це щось схоже на читання чужих листів. Хоча
я зазіхаю на... На що? На чуже життя? Останні-
ми днями я хочу влізти в його шкіру. Я хочу від-
чути його шкіру на своїх пальцях, на своєму чо-
лі, на своїх долонях. Я не зможу відчути його
свідомість. Її довічний притулок — Лук’янів-
ське кладовище. Це якщо не вірити в Бога. А ос-
таннім часом мені здається, що я не вірю в Бога.
І стає страшно. Страшно і прикро від цього здо-
гаду, від того, що він все ж таки з’явився.
168
...Монолог генерала Власова. Куди не кину оком
стомленим — кругом хуйня...
Що прикріше: не здобути чи втратити? Що
втратив цей дивак, якого звали Маруся Ми-
колайович Чурай? Що він не здобув? Навіщо та-
ке заплутане кодування, нагромадження паролів
і ключів? Сон забере ці запитання. Сон знищить
їх, а завтра я матиму відповідь. Без «якщо». Кіль-
ка десятків дірок. Важко повірити, що це відбу-
лося за дверима. Я можу їх побачити, якщо
озирнуся. Але не хочеться озиратися. Просто
не хочеться. Я нічого не побачу, крім дверей. За-
чинених. Надійних дверей, що за ними — при-
крий світ. Так радіо втручається в думки. Я ні-
коли не додумався би до такого: прикрий світ.
Але радіо в цю мить нав’язує мені пісню, чужу
пісню, яка мені не подобається. Але там є слова,
які вже стали моїми: щось там про прикрий світ.
...Добраніч, зустрінемось завтра на першому
каналі Українського радіо. Хай щастить!..
Ще кілька урочистих хвилин — і тиша. Піс-
ля урочистостей завжди настає тиша. І триває
до ранку, який теж починається напрочуд уро-
чисто. Це кругообіг урочистості в радіоефірі.
Треба написати вірус на основі ОІВ.-117 і назва-
ти його цим словом — «Урочистість».
Книжна із саБанакз
У понеділок Борис Степанович Самаров
прокинувся злий і розтерзаний: в голові щось
крутилося та перекидалося (може душа? — по-
думав Самаров і кілька разів щосили надавив
вказівними пальцями на заплющені очі), а ко-
ли подивився на годинник, щось у його голові
тричі прокрутилося у зворотний бік. Стрілки
на годиннику склалися у напрочуд неприєм-
ну конфігурацію, яку не хотілося сприймати
за правду. Ганебне відставання від життєвого
та трудового циклів роздратувало Бориса Сте-
пановича. Вже півтори години на нього чекала
лаборантка Катя, студентка четвертого курсу
КПІ, яка намагалася гідно підсумувати свою
практику в Інституті проблем інформатики
та ужиткової кібернетики і тому попросила
його, метра програмування Бориса Самарова,
засвідчити на папері оригінальність і прак-
тичність створеної нею бази даних для міжмі-
ських телефонних станцій, а ще... А ще —
це дуже складно: мати практиканток, вчити
170
практиканток, ненавидіти практиканток і хо-
тіти практиканток, які теж хочуть, але зовсім
іншого — схвальної бамажки з підписом і пе-
чаткою. А Борис Степанович хотів Катю. Во-
на могла б стати Катею-3 в його житті. І він хо-
тів її вже два тижні. І думав. Думав про те,
що в разі гепі-енду і їй, і йому це лише зашко-
дить. Врешті-решт, він повторював собі: треба
бути реалістом. Може, саме тому він так не-
вмотивовано довго спав у ніч з тверезої неділі
на п’яний понеділок. «Бог є, — думав Борис
Степанович. — І він бачить, яка ця Катя сука».
Вже в метро, сівши на жорстку й порожню
о цій порі лаву, він міркував про етичність і не-
етичність уживання слова «сука» стосовно мо-
лодої та, цілком імовірно, нерозбещеної дівчи-
ни, чию свідомість так інтенсивно запліднюють
матаналіз і теорія електромагнітних ланцюгів,
що хочеться пожаліти її, наче голодну дитину,
яка не задумується, чому вона голодна.
«Але вона сука»
«Обережно, двері...»
«Бо не може вродлива й розумна дівчи-
на жити до двадцяти двох років, не знаючи,
що таку ідеальну суку, як вона, можуть хотіти
чоловіки»
«Свежая газета «Фактьі»! Читайте в номере:
что думает Борис Ельцин о встрече Кличко и
Валуева; страшная находка: на одной из Дне-
пропетровских свалок местньїе бомжи обна-
ружили обезглавленньїй...»
171
«Вона не може бути аж такою наївною»
«...судебньїй процес между режиссером Ни-
китой Михалковмм и украинской таможней за-
кончился разгромом известного кинодеятеля.
Еще в номере вьі найдете: анекдотьі, кроссворд,
прогноз погоди и кулинарньїе советьі известно-
го астролога Павла Глобм!»
«Отже, вона таки сука. Я нічого не втрачу.
Хіба що, нагоду походити до лікаря-венеролога
на уколи. Сьогодні невдалий день. Якщо він так
починається. Мені вже нецікаво, чим він закін-
читься. Це ознака старіння. А може, треба схо-
дити в баню. Покликати Ваню і Миколу. А по-
тім напитися. Напитися... Або в спортзал піти,
прес давно вже не качав. Забув переодягнути-
ся, блін. І поклав же чисту сорочку ще звечора
на стілець! І куртку пора почистити. В магазин
не піду. Вип’ю на роботі чаю. Може, її вже нема.
Вона мала би піти. Вона ніколи не чекала так
довго. Хоча я ніколи так і не затримувався.
Поки знав, що вона прийде. Це кепські сим-
птоми. Я хочу її? Очевидно. Може мать йо так?
Може трахнуть? А там видно буде. Побачимо.
Може вона зовсім інша. Може вона не сука. Мо-
же вона хороша. Схожа на таку. І нігті не по-
чистив. Молодець. Казанова зачуханий. Скоро
почну лисини соромитися. А це вже практично
кінець усім сподіванням. Це вже точно старіння.
Блядь, я починаю за Фрейдом думати. Куди ди-
виться редактор цієї газети? За таку рекламу —
голову відірвати варто. Жопу намалювали.
172
Жопу замість голови. Тупа реклама. Я не купу-
ватиму ці таблетки, навіть якщо вони мені й зна-
добляться. Однозначно. Реклама — теж наука.
І теж має свої правила. Генрі Роллінз. О! Він ще
живий. Це ж треба. Може піти? Двадцять п’я-
те — це четвер. Чи п’ятниця? Понеділок — 22,
вівторок — 23, середа — 24, нуда, четвер — 25.
На Олімпійському. Бляха, а я взяв записника?
Подзвоню Денису. Він проведе. На Генрі Рол-
лінза варто подивитися...»
— Молодой человек, о чем зта книга?
Борис Степанович повернув голову право-
руч і побачив зморщене обличчя, візуально
не привабливе і жорстке, з великою квадратною
нижньою щелепою і зморшкуватим мішком
на тому місці, де у добрих буржуазних людей
буває подвійне, а то й потрійне підборіддя. Чо-
ловік мав років під шістдесят, хоча навіть крізь
величезні товсті окуляри в його очах метушили-
ся спраглі спілкування бісенята. Це враження ра-
дісно підтверджував розчахнутий у рівнозубій
посмішці рот. Щоправда, його зуби хоч і вража-
ли майстерністю протезиста, проте мали напро-
чуд дивний колір. Пізніше Борис Степанович
згадував зуби цього бадьорого дідуганчика з ла-
тентно-гомосексуальними інтонаціями в хрип-
кому і тьмавому голосі. Пізніше Самаров багато
разів намагався переконати себе, що у того типа
зуби були не рожевого кольору. Вони не могли
бути рожеві. Зуби можуть бути білі, жовті, ко-
ричневі, чорні врешті-решт. Можуть бути трохи
173
наче прозорі. Але не рожеві. Проте в допитливо-
го дідуганчика були саме рожеві зуби. Втім, він
говорив так, що їх майже не було видно. Най-
краща посмішка, на яку тільки був здатен цей
тип, наполовину оголювала лише бездоганні пе-
редні зуби, рожеві й міцні.
Зморщене обличчя чекало на відповідь. Тож
Борис Степанович опустив очі і побачив у сво-
їх руках розгорнутий покет-бук. Очевидно, він
збирався його читати, але плинність роздумів
про суку Катю та інше життя трохи відсторо-
нили перспективу літературного замилування.
Книжка була розгорнута на двадцять шостій
сторінці. Найнеприємніший відтинок 400-сто-
рінкової дистанції — вже трохи зрозуміло, про
що роман і чим він закінчиться, натомість вади
виховання вже зобов’язують добігти до фіні-
шу — попри аритмію читацького інстинкту,
відсутність інтелектуальних та емоційних мо-
тивацій, брак часу тощо. Двадцять шість сторі-
нок — це як заручини: ти вже не вільний, хоча
ще й не одружений. Але Самаров вже знав, про
що цей роман і тому міг відповісти. Міг, але чо-
мусь не хотів. По-перше, він не любив таких
нав’язливих способів заговорити, а знайомства
в метро потрактовував для себе як різновид
душевної проституції або єдиний спосіб втечі
від вбивчої самотності. В кожному разі, Борис
Степанович не міг поставитися приязно до лю-
дини, яка здатна причепитися до випадково-
го супутника з необов’язковим (а точніше —
174
з відверто лівим) питанням. Навіть якщо це
літня людина.
— Я потому спрашиваю, что если зта книга
не про любовь, то мой вам совет, молодой че-
ловек, — не читайте. В зтом мире слишком
много хороших книг про любовь и слишком
мало времени, чтобьі тратить его на необяза-
тельное чтение.
Дідуля лукаво моргнув лівим оком, яке зда-
валося більшим за праве («у старого пердуна,
напевно, різні мінуси», подумав Борис Степа-
нович), і хвацько підвівся, по-мавп’ячому ухо-
пившись за поручень. За хвилину магнітофон-
ний голос доповів: «Станція «Театральна» —
і беручкий до повчання інтелектуал-перестарок
(такі часто мають доволі кепський як на свої
роки вигляд) вийшов з вагона.
«Або підар, або інтелігент спитий», — по-
думки констатував Самаров і зосередився на
двадцять шостій сторінці розгорнутої книж-
ки. Це був один з найгірших романів Стівена
Кінга «Куджо», про доброго сенбернара, який
сказився і став справжнім монстром, двохсот-
кілограмовою машиною вбивства з кривавою
пащею.
Очевидно, ця книжка не зовсім про любов.
Через два тижні знову був понеділок, який
починався у напівпорожньому вагоні з безноги-
ми афганцями і продавцями газети «Факти». Бо-
рис Степанович міркував про те, що метро —
це безкоштовний вібромасажер для кишок.
175
Його нутрощі кричали про це. Сука Катя безслі-
дно випарувалася з його життя. Позаминулого
понеділка вона таки не дочекалася свого секса-
пільного керівника практики і чомусь протягом
наступних чотирнадцяти днів не з’являлася.
Самаров вже й забув про неї. Він шведко за-
бував про жінок, що їх не вдавалося здобути.
«Це легкі втрати, — переконував себе, розгля-
даючи взуття пасажирів, — а легкості іноді так
бракує».
На його колінах знову лежала книжка про
скаженого сенбернара Куджо, розгорнута на со-
рок четвертій сторінці. Чомусь Борис Степано-
вич забув про неї і тільки сьогодні знову повер-
нувся до спостереження за розвитком нецікавої
та передбачуваної сюжетної лінії. Переочивши
кілька сторінок Самаров згадав про діда з ро-
жевими зубами й подумав, що він неодмінно
зайде на найближчій станції, сяде біля нього
і — вже на правах давнього приятеля — заве-
де балачку про те, які книжки варто читати,
а які — ні.
Але дід не з’явився.
Перші ж хвилини перебування на роботі
нагадали Самарову, що колись давно, у Греції,
жив дуралєй, який вважав, ніби не можна в од-
ну й ту ж саму річку увійти двічі.
— Борис Степанович, вм кофе будете?
— Давай, давай...
Альбіна Володимирівна, жінка з поганим
смаком, але приємним обличчям, працювала
176
у відділі дослідження новітніх інформаційних
технологій провідним інженером (послугову-
ючись радянською термінологією, яку вже
встигли забути, хоча нової й не вигадали). Бо-
рис Самаров належав до тієї ж ієрархічної кас-
ти, одначе їхні стосунки складалися на кшталт
взаємин між президентом фірми та його осо-
бистою секретаркою. Самаров розумів, у чому
причина. І хоча вдавав, начебто заглибленість
у дослідницький процес повністю поглинає
його увагу і почуття, усвідомлював, що рано
чи пізно все це фліртування закінчиться бру-
тальною сценою в складському приміщенні
після закінчення робочого дня. Він не хотів
про це думати, а лише насолоджувався тим
повільним і прогнозованим розвитком подій,
що витворював довкола його персони ореол
жаданого чоловіка. Останніми днями Альбіна
Володимирівна активізувала своє прислужниц-
тво, внутрішньо святкуючи самоліквідацію
практикантки Каті («прописної суки і стерви»,
як її відразу схарактеризувала для себе пані
Альбіна).
— Борис Степанович, вам вчера опять зво-
нил все тог же мужчина.
— Ну? — Самаров ледачкувато вигнувся
у модному шкіряному кріслі, поліз до правої
задньої кишені джинсів, перемістивши центр
ваги на ліву сідницю, і вправно видобув погну-
тий роками і стільцями портсигар, що в ньому
чекали на здимлення сигарети «ЛМ».
12-7-1106
177
«Цікаво, їй сподобалася моя поза? По очах
видно, що сподобалася», — мрійливо відко-
ментував Самаров паузу, протягом якої Аль-
біна Володимирівна стежила за його рукою,
лише за рукою, тією рукою, що так елегант-
но здійснила тютюновий вояж у кишеню, що
на правій сідниці.
— Ну? — повторив Самаров, намагаючись
інтонацією висловити певне роздратування.
— Борис Степанович, я же вам рассказьіва-
ла. Он уже дней пять звонит, да все не может
вас вьіловить. Он по поводу заказа. Вот, — вона
простягнула Самарову сторінку відривного ка-
лендаря, що на ній чомусь чорніла дата «17 січ-
ня», де крім дрібно видрукуваних повідомлень
про тривалість дня і час, коли що сходить і за-
ходить, нерівним «куркалапівським» почерком
Альбіни Володимирівни були записані дві ан-
глійські літери і п’ять цифр, — он еще проди-
ктовал какой-то номер, я записала... Переспра-
шивала даже на всякий случай, а то в школе,
знаєте ли, мьі немецкий учили, так я до сих пор
путаю букви, вот... Он просил передать, что
уже все оплатил и деньги еще позавчера долж-
ньі били поступить на ваш счет. Вот...
Знову пауза, протягом якої Альбіна Воло-
димирівна, очевидно, тамувала необхідність ви-
словлення одного суб’єктивного спостереження.
— Мне даже показалось, что он... очень
расстроен, да, у него такой голос бмл взволно-
ванньїй. Словом, он хочет как можно бистреє
178
забрать заказ. Он оставил номер пейджера с
росьбой сообщить, когда и где он сможет его
полупить. И непременно сегодня. Он сказал,
что в любое время и в любом месте...
П’ять років тому молодий і перспективний
програміст, дослідник новітніх інформаційних
технологій Борис Самаров зрозумів, що по-
ра дезертирувати. В сенсі довічного служіння
науці на благо рідного краю. Зрештою, у нього
в інституті завжди був статус «фокусника», та-
кого собі комп’ютерного Коперфілда. Він за-
мовляв величезну кількість найостаннішого за-
ліза, а процедуру апгрейду власної машини пе-
ретворив у вічнотривалий алхімічний процес,
внаслідок чого його кабінет швидко перетво-
рився на електронний бардак. Він міг дозволи-
ти собі забагато, перебуваючи на інженерній
посаді, що дратувало й непокоїло навіть його
друзів. Крім того, всі знали, що Самаров «має
свій бізнес». Знали, що він доволі успішний.
І хоча багато хто мріяв про власну справу, най-
поширеніший варіант додаткового заробітку
для інститутських трудяг полягав у тихому роз-
краданні застарілого обладнання, придатного
хіба що на виплавлювання золотих контактів
чи на печальну роль радіобазарівського сміт-
тя, що його ледве продавали за копійки не-
знищенним у всі віки представникам племені
Самодєлкіних.
Про бізнес Самарова говорили з повагою.
Сам Борис Степанович ніколи, навіть після
12*
179
святкових трьохсот грамів, не розбалакувався
про свою справу, лише іноді вдавався до універ-
сальної відмазки: казав, що пише програмне
забезпечення для банків та кількох індустрі-
альних гігантів. Іноді казав, що пише іграшки
на приватні замовлення. В останнє тверджен-
ня чомусь вірили найменше. Чому Борис Сте-
панович досі залишався в інституті — ніхто
не знав. Навіть сам Самаров не знав. Хоча ут-
робне відчуття безпеки змушувало його три-
матися за посаду і навіть час од часу виявля-
ти дивовижну самопожертву й альтруїзм у ро-
боті над докторською дисертацією начальника
департаменту. Тож його бізнес хоч і слугував
за родзинку загальноінститутського плетива чу-
ток, підозр та натяків, проте демонстративно
нікого не цікавив. Лише одного разу Лєв Дави-
дович Гершензон, безпосередній керівник Са-
марова, зупинив його у коридорі й, притри-
муючи за ґудзика, по-батьківському попередив:
«Тм, Борь, умньїй мужик. Позтомуделай своє
дело, никто тебе ничего не скажет. Время сей-
час такое, не то, что раньше. Но если я вдруг уз-
наю, что тьі под нашей крьішей занимаешся
чем-то слишком... — на цьому слові Лєв Да-
видович зробив чіткий і колоритний наголос,
власне, це слово було «опорним» в усьому його
начальницькому казанні. — Слишком уж ле-
вьім, то пеняй на себя. Увольнением все не за-
кончится. Сам понимаешь, какое время...»
Самаров умів розуміти людей.
180
Єдине, чим йому допомагало офіційне міс-
це роботи — це можливістю уникати розго-
лошення номера свого домашнього телефону.
Всі повідомлення йому залишали через добро-
душну Альбіну Володимирівну (власне, з цьо-
го й розвинулося її ліричне почуття). Переваж-
но, клієнти залишали мінімальну інформацію
(на прохання самого Самарова, який здебільшо-
го волів спілкуватися за посередництвом елек-
тронної пошти) — код замовлення або термін
безготівкових розрахунків, контактні телефони
або номери пейджерів (про цей камбек пейдже-
рів уже складають анекдоти, проте мода іноді
спонукає людей до ще звитяжнішого ретроград-
ства), словом — нічого придатного для розбудо-
ви інститутських коридорних шушукань.
Дві літери і п’ять цифр. X} 39561. Так, це
воно і є. Самаров чомусь озирнувся, зіжмакав
папірця й кинув у попільничку. Потім закурив
сигарету й довго ганяв нею цю паперову кульку
на дні круглої скляної арени. Жаринки то пере-
кидалися з цигарки на папір, то згасали, але ко-
ли Борис Степанович востаннє видихнув дим
і ретельно загасив недопалка, від химерної ін-
формації залишилося тільки якесь чорно-ко-
ричневе непорозуміння. «Криміналісти, мож-
ливо, змогли б це прочитати». Це внутрішнє
зауваження залишило на його обличчі тінь по-
смішки. Він тримав її на обличчі секунд п’ятна-
дцять, постукував пачкою сигарет по коліні,
а потім чомусь посумнішав, хитнув головою,
181
ніби щось заперечивши своєму альтер его, і по-
ліз у шухляду письмового столу, де між кан-
целярськими колючками-липучками лежали
сірники. Один з них негайно ж був пожертвува-
ний заради двох руйнівних операцій: подаль-
шого нищення здоров’я і остаточної ліквідації
горепашної паперової кульки, де, можливо, ще
мить тому зберігалися рештки двох літер і п’я-
ти цифр. «Як дитина якась», — зворушливо по-
думав Самаров про себе й цього разу посмі-
хнувся значно впевненіше.
— Альбіночко Володимирівно, я вас попро-
шу, — просяяв Борис Степанович, ліквідував-
ши надмірну упрілість на обличчі, — кажіть
всім, щоб дзвонили мені під вечір, я на пару го-
дин вибіжу. Добре?
— Конечно, Борис Степанович, конечно.
«Боже, дякую тобі, що не зробив мене жін-
кою», —думав Самаров, вибігаючи з інституту.
По дорозі до метро він встиг придбати хот-
дога й, відкусивши майже половину, подзвони-
ти з телефону-автомата в «Радіокомбек».
— Пежедайче дла або... — ні, краще все-та-
ки пережувати, — девушка, але, вьі слмшите?
— Іноді краще жувати, ніж говорити... — ніж-
но пропищав пейджерний голосок і коротко ги-
гикнув. — Да, я вас очень внимательно слушаю.
— Вас що, відтепер вчать кепкувати з клі-
єнтів? — удавано, але досить переконливо роз-
гнівався Самаров. — Ану, дєточка, скажіть
мені ваше прізвище та ім’я.
Шарнір.
□дин дань із життя
— Мудрість — дискретна, — пауза, схожа
на чорноту беззоряної ночі, зародилася і вмерла
в його небалакучих зазвичай устах. Раніше він
взагалі волів якомога менше послуговуватись
словами, вистачало жестів, міміки, поглядів,
а колись давно — звичайного ременя. Проте
час ременя минув безповоротно, аргументи си-
ли вичахли. Він прожив шістдесят років, але
так і не навчився спілкуватися. Тепер залиша-
лося бігти за потягом, який виростав і біг все
швидше. — Мудрість — вона, як шило в зад-
ниці. А діти — це твій ходячий вирок.
— Да, горе от ума... — Два ковтки пива,
рівно два ковтки. Але один за одним, жадібно.
У вісімнадцять років п’ється легко і швидко.
— Ти знаєш, мене найбільше дістає оце-
от поширене сьогодні, особливо серед молоді,
профанування всього... ну... не те, щоб свято-
го, а принаймні вартісного. Напевно, ми самі
183
в цьому винні. Був час, коли на кожному розі
тринділи про культуру. І от, маємо: дотринді-
лись. Тепер культуру сприймають, як анекдот.
— Це точно, точно. Так воно і є. Я б навіть
сказав, що ніхто її не сприймає. Я хотів сказа-
ти, цього слова ніхто тепер не сприймає.
Тепер можна і цигарку запалити. Дим —
гарячий, якщо затягуватися сильно. Це круто.
Після холодного пива — гарячий дим.
— От ти кажеш: «Ніхто цього слова не спри-
ймає». Але ж справа в тому, що культура —
не слово. Я маю на увазі, це не просто слово.
Як би воно не мімікрувало, проте повнота сенсів
залишається в ньому. Я б поділив усі слова
на справжні й несправжні...—хлюпання мокро-
го кашлю. Здорова людина так не кашляє. Так
кашляє тільки хвора людина. Він, напевно, хво-
рий. Конкретно хворий. Пневмонія там або рак.
Точно, рак легень. Скоро йому гаплик. Мож-
на буде дрочити, не зачиняючи двері у ванні.
Це круто.
— Наша провина лише в тому, що ми
не змогли донести до вашого покоління цю
повноту сенсів, не змогли розкрити перед ва-
ми все її багатство, показати не лише її красу,
але й виховати органічну потребу...
Бач, знову зайшовся, аж капці з ніг зліта-
ють. А як спадуть, не буду йому їх вдягати,
от номер буде. Хай тоді помучиться. Він, ко-
ли нагинається, то іноді голосно пердить. Ри-
ги. А ще про культуру втирає. Хохма.
184
— Да, без культури важко, а з нею—ще важ-
че. Це точно. Але було б набагато крутіше, аби
придурків менше по ящику показували. Ну, тих,
що новини розказують. Хто їх, нафіг, дивиться?
— Ну, я дивлюся, наприклад...
Зараз старий надується, це точно. Він не лю-
бить, коли я типу когось називаю придурком,
а виходить так, що він і сам, як ті придурки.
—Та я не про тих, ти ж—непридурок, ги-ги.
— І на тому дякую, — спроба нахилитися,
невдала спроба. Один капець таки злетів і те-
пер йому холодно. Йому і так завжди холод-
но. — Ти, до речі, даремно новини ігноруєш.
Не знаєш, на якому світі живеш.
— А шо, типу цих світів — дуже до хєра?
Можна подумать. Нам у школі втирали, що жи-
вем тільки раз і, ну, треба цю жизнь з понтом
прожити, це значить — круто. Щоб не в падло
було. Так шо не треба: на якому світі. Й бику яс-
но. Не розумію, хто тобі такої лапші навісив, —
ще ковток пива, за ним ще два. Пиво — це клас-
но. То один ковток, то два поспіль. Круто.
— Дивись, синок, колись і ти дограєшся,
як колись я догрався.
— Всі ми, батя, колись дограємося. Так же ж?
— Але буде дуже прикро, коли замість то-
го, аби вийти у фінал, ти залишишся у глибо-
кому офсайді. Мені прикро.
— Так життя на те і є, щоб кості розім’яти,
якщо ти не галімий. А як галімий — то сиди
і вчись, книжки читай. Про старість думай.
185
Я так це розумію: треба жити круто, бо інакше
краще не жити.
— Колись ти і сам зрозумієш, що голов-
не —жити. А круто чи галімо, як ти кажеш, —
вторинні нюанси, які з роками втрачають зна-
чення. Мені, наприклад, зараз все одно, як жи-
ти. Головне жити.
— Я б не зміг так жити, як ти. Весь час
у кріслі.
— А що робити?
— Ну, там, не знаю. Щось можна. Можна
і в кріслі бути крутим.
— Це тільки в кіно показують крутих бан-
дитів, прикутих до інвалідних електромобілів.
А от я, наприклад, живу не в кіно. І ти у мене
не такий, як у кіно. Кожен день дивлюся на те-
бе і думаю: чи не хочеш ти часом мене приби-
ти? Ну, скажи, думаєш про це? Ні?
— Ну тебе на фіг. Не думаю.
— А я б на твоєму місці думав. Ще й як
думав.
— Якби я тебе прибив — мене б в мусар-
ню загребли. В тюрму б посадили. Нафіг треба.
Краще почекаю. Ти ж не збираєшся вічно жити?
— Не збираюся. Якби можна було взяти
й отак враз перехотіти жити—давно б уже пе-
рехотів. Ще до операції. Але бачиш: доля дуже
рідко поводиться з нами так, як ми того хоче-
мо. Чи думав я колись, що матиму такого си-
на? Не думав. А даремно. Якби подумав —
не мав би.
186
— Так ти шо, батя, не любиш мене?
— Та ні, чого ж. Люблю. Як тебе, ідіота,
не любити.
— І я тебе люблю. Тільки облом капці тобі
постійно вдягати й ноги перекладувати. Я ж
не санітар який-небудь! Давай медсестру най-
мем, а? Молоду краще, після училища, чи що
вони там кончають? Це було б класно. А то за-
довбав ти мене своїми капцями. І хавчиком тебе
годувать — теж іноді по облому.
— А мені колись, думаєш, не по облому бу-
ло тебе кашкою пічкати і молочком із соски
поїти? Так що давай не будем. Краще капця
мені вдягни — знову злетів. І без цих своїх
штучок-дрючок.
— Та зараз, не бурчи... О, забув же ж про
найголовніше: треба будильник на завтра по-
ставити. Постав будильник, бо просплю, сто-
пудово просплю.
— Як завжди?
— Як завжди, на вісім сорок.
— Знову підеш на море?
— Піду.
— Дивись тільки, не запізнися додому. Ме-
ні не можна обід пропускати. Минулого разу
мало не здох, поки тебе дочекався. У мене ж
ще й виразка — ти пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, не даун. Буду вчасно. Ти тіль-
ки не захропи, як позавчора, а то я вже поду-
мав, що з тобою нарешті щось сталося—дзво-
ню в двері, дзвоню, а ти ні гу-гу.
187
— То я перехвилювався. І погода. Артрит,
все таке. Ти навіть не знаєш, як це незручно:
бути старим і хворим.
— Ну ясно, краще бути молодим і здоро-
вим — ти про це?
— Так, я про це.
— Ну, то я піду спати. Про будильник
не забудь.
— Не забуду.
— Чуєш, що я ще хотів запитати. Скажи,
чому я ніколи не можу прохавать, коли ти
жартуєш, а коли говориш серйозно?
— Бо тупий ти, синок, тупий навіки. Тут
уже нічого не зробиш — порода.
— В тебе ж, напевно, вдався, нє?
— Тав мене, в мене, в кого ж тобі ще вдатися?
— Ну, так я пішов.
— Добраніч.
— Добраніч.
— Тільки про розмову нашу не забудь —
завтра добалакаємо. Колись тобі це ще знадо-
биться. От побачиш.
— Та я в курсі. Це круто. Договоримо.
Люблю з тобою говорити.
— Я теж.
— Ну, давай, не обкаляйся тільки вночі.
Це мене найбільше задовбує.
— Постараюсь. Хоча... Сам розумієш, не мо-
жу пообіцяти.
— А ти постарайся. Переконаний, що ти
можеш не обкалятися.
СпГПЕ ІО ЕІаЕІЕІу
Чоловік все ж таки повернувся до них. Ко-
рова зойкнула. Нарешті хоч якийсь звук, хоч
якесь свідчення життя посеред цього мертвого
простору й гнилих тіл. Це був чоловік, — Шар-
нір, Гаккерель і Коля могли б присягнутися,
якби трапилася така можливість: присягнути-
ся. Він підняв руку й вказав на стіну ліворуч
від себе. Вона нічим не відрізнялася від тієї,
що праворуч, — той таки декор розіпнутих тіл.
Нічим не відрізнялась, поки зо два десятки
мерців на обсипалися з неї додолу, викривши
сховані за ними двері, що безшумно прочини-
лися всередину. З дверей вивалився білий пря-
мокутник світла, який сягнув Шарнірових ніг
(він стояв найближче до цієї стіни). Він відсту-
пив на крок назад, ніби боявся, шо це біле світ-
ло накинеться на нього. У такому становищі на-
віть від світла можна чекати неприємностей.
Чоловік повернув голову в бік дверей і за-
клично кивнув, мовляв, ідіть туди. Корова
вчепилася Колі в передпліччя. Вона тремтіла.
189
За мить уся компанія вже дріботіла до цих
залитих білим світлом дверей. Ніхто з них
вже не звертав увагу на краплі, що падали
згори.
Варто чи не варто — це питання зовніш-
нього світу, де є час і умови для пошуку опти-
мальних відповідей. Рік тому Корова пра-
цювала фрілансером в одному агентстві, яке
визначало свою діяльність словосполученням
«пошук оптимальних рішень». Вона не затри-
малася на цій роботі надовго. І не лише тому,
що їй ніяк не вдавалося надати замовникам —
дрібним корпораціям та фірмам — комплекс
оптимальних рішень. Просто вона була пере-
конана, що таких універсальних, виважених,
безпрограшних порад взагалі не існує. І про-
понувати людям власну «оптимальність» — це
такий різновид цивілізованої та комерційно
виправданої брехні. Власне, її й погнали за чес-
ність. І ось тепер, коли всім їм страшенно зго-
дилося б навіть благеньке оптимальне рішен-
ня, вона зрозуміла, що ніхто, крім неї, не
здатен знайти єдину відповідь на те єдине пи-
тання, яке врятує їх.
І вона знала, що ця відповідь з’явиться,
щойно постане питання. Треба було просто
дочекатися. І не загинути передчасно. «Ось
і все, — повторювала вона собі, — ось і все».
Коли вони потрапили до царства білого
світла, обмеженого площею близько 120 квад-
ратних метрів і стелею заввишки 3 метри,
190
двері за ними зачинилися, — і чомусь це ніко-
го не схвилювало.
По-перше, тут не було трупів. У цій кім-
наті взагалі майже нічого не було. Невираз-
ний ламінат підлоги, підвісна стеля. Уздовж
трьох стін були розставлені дерев’яні ящи-
ки, картонні коробки та якісь металоконструк-
ції, що могли використовуватися, наприклад,
для монтажу сцени або виставкових стендів.
Найцікавішою була четверта стіна, яка нага-
дувала панель старої телефонної станції. Уся
площина — від підлоги до стелі — була всіяна
різнокаліберними гніздами та лампочками,
іпрш-ошрш, вся ця ахінея різнокольорових
проводів та штекерів, більшість з яких про-
сто валялися на підлозі (лише чверть із них
була під’єднана до панелі). Найбільше шну-
рів, що тягнулися від цієї стіни, зникали під
підлогою. Вочевидь, підземна частина цієї кі-
мнати містила якийсь демонічний агрегат,
за допомогою якого відбувається комуніка-
ція пекла із впертими земними грішниками.
Шарнір підійшов до цієї стіни й торкнувся
рукою одного зі шнурів, помацав панель.
— Дуб, — сказав він.
— Точно дуб, — повторив він, ніби це все
пояснювало.
Шарнір провів рукою поміж штекерами, ні-
би хотів витерти пилюку, подивився на пальці.
— Рожеві, — це відкриття він також по-
вторив двічі. — Вони рожеві.
191
За інших обставин Коля з Гаккерелем уже
п’ятнадцять разів назвали би Шарніра дебілом,
це слово вони використовували і для клинів,
і для заохочення, вони просто любили це слово.
За інших обставин, — ми дуже часто вживаємо
цю форму. Так, ніби всі ці обставини лежать
на складі й дочікуються щасливої миті, коли ми
їх оберемо.
— Нам треба швидше линяти звідси, — та-
ку дурницю і з такою серйозною фізіономією
могла сказати тільки Корова. — У нас дуже
мало часу. Вкрай мало часу.
Коля з Гаккерелем ніяк не зреагували на ці
слова. Шарнір і далі обмацував панель, дроти
і штекери. Втім, якщо свідомість не може чогось
збагнути, не варто до неї апелювати. З тим-таки
успіхом можна питатися поради й у власних
пальців.
— Нам треба залишити це місце, — знову
озвалася Корова, — і ми залишимо його.
Чомусь її голос звучав впевнено. І трохи
сомнамбулічно.
— Не знаю, що буде з нами далі, але це —
оптимальне рішення, — ці слова Корова про-
мовила тихіше, але не менш переконливо.
Тим часом Шарнір прокручував один
із штекерів у гнізді.
— Ну, і що це за... — сказав він, витягнув-
ши його з панелі. Звичайний штекер. Ще тро-
хи покрутивши його в руках, він обернувся.
Коля і Гаккерель остаточно відморозились
192
і дивилися на Шарніра вологими, безпорад-
ними очима.
Натомість погляд Шарніра сіпонувся між
ними й галопом обскакав усю кімнату:
— А де Корова? — крикнув він. — Де,
блядь, Корова?

Тепла
— Коля, це ваша перша операція, так же ж?
От ще цього бракувало. Я знав, що неодмін-
но почую цю фразу, але все ж таки сподівався,
що вона виявить трохи такту. Все ж таки я —
хірург, вона — асистент. Субординація. Звіс-
но, її теж можна зрозуміти — стільки років
спостерігати, як приходять медінститутські ви-
пускники й із кепсько прихованим хвилюван-
ням кажуть «сібазон, зажим, ще зажим», — так,
її можна зрозуміти. Адже молодий ординатор
і не міг сподіватися, що йому так швидко випа-
де нагода самостійно провести операцію. Фор-
мування шлунка зі стінки тонкої кишки —
це не найскладніша операція, але коли є мо-
жливість доручити її досвідченому хірургові,
шанси ординатора навіть не зважують, навіщо
ризикувати?
— Перша, Миколаївно, перша.
Апарат штучного дихання насичує сухе га-
ряче повітря під лампами монотонним гудін-
ням, всі показники — в межах норми, можна
починати.
із*	195
Я сам обрав її для своєї першої операції.
Чотири дні тому ми познайомилися — і сьо-
годні, коли їй запропонували почекати до зав-
тра, коли звільниться професор Лозовий, Ма-
та відмовилася. У таких випадках уже ніхто
не втручається.
Мата була б схожа на дитину, якби не її
спокій, — і це не втома від хвороби, ні, спокій
лагідно огортав кожного її співрозмовника,
у неї дуже багато спокою, миру в душі; мені
так здається, з неї був би чудовий психолог
чи психоаналітик.
Учора я заходив до неї в палату під вечір.
Приніс кілька свіжих журналів. Вона подя-
кувала, хоча могла б і вколоти мене, бо ж на-
що їй «ТВ-парк», якщо тут немає телевізо-
ра? Читати ж там нічого. А вона любить
читати. Власне, завдяки цьому ми швидко
порозумілися.
Кажуть, що пацієнтки часто закохуються
в лікарів, що їх оперували. Спершу — ніби
під тиском вдячності за порятоване життя, по-
тім прокидається серце, і на це вже немає ра-
ди. Не знаю, чи зміг би я закохатися в неї. Так
цікаво було б це з’ясувати, але, на жаль, не вда-
сться. У неї виразні очі, хоча їх важко назвати
гарними. У таких випадках частіше говорять
про внутрішню красу, про глибину погляду.
Щось там є, в очах, якась невидима й ніжна
павутина, потрапивши до якої втрачаєш здат-
ність керувати вчинками.
196
Око — один з найменш естетичних люд-
ських органів. Без очей можна прожити. Але
саме очі ми звикли вважати рентгенівським
знімком душі. Невже це означає, що й без ду-
ші можна непогано прилаштуватися принай-
мні в одному зі світів? Що ж, спробуємо це
з’ясувати.
Миколаївна якось дивно зиркає на мене.
Переживає, що не опаную своє хвилювання.
Такий у неї фах — переживати за кожного,
хто стоїть зі скальпелем над тілом.
У Маші хороше тіло, його приємно різати.
Набагато приємніше, ніж зашивати. У неї при-
ємна шкіра. Ще помітні сліди літньої засмаги.
І цей спокій, що відчутний навіть крізь її сон;
її шкіра виділяє ферменти спокою, поруч із нею
легко дихати і навіть лампи не дошкуляють.
За мить її життя зміниться, тільки от пи-
тання, де зміниться?
На жаль, мені не вдасться простежити, як це
все відбудеться.
Нас було четверо — тільки це й зберегла
моя пам’ять. І кожен із нас мріє вискочити
з чергового шару долі, в якому не можна зали-
шатися надовго — він підпорядковує і розчи-
няє у собі залишки мого єства, якісь резервні
копії моєї сутності, які, хочеться вірити, ще
десь зберігаються.
Я знаю, що усі вони також потрапили в цю
круговерть і наш спільний танок сильно когось
звеселяє. Наші фрагменти танцю, виконані
197
під різний акомпанемент і в різних обставинах,
утворюють те видовище, яке ніхто з нас не хо-
тів би побачити.
Черговий вихід для мене — у цій опера-
ційній.
І на роздуми вже немає часу. Вони й не по-
трібні, я вже переконувався. Пам’ятаю, що пе-
реконувався.
Я стиснув скальпель сильніше, ніж цього
потребував один простий рух. Секунда — і ле-
зо лагідно увійшло у її праве око. Мої вказів-
ний та великий пальці відчули її тепло. І її
спокій.
Подалі від входу
Вперше він відчув, що код змінюється, іг-
норуючи початкові параметри, два тижні тому.
Саме тоді він повернувся із В’єтнаму, де очолю-
вав повстанський загін; так, вони зазнали по-
разки. Потрапили в полон, де ніхто не став
панькатися з мародерами, — їх просто розстрі-
ляли, і це найкращий вихід, ідеальний вихід,
так і прописано в початкових параметрах.
Але після того, як він продав пакет диваку
на ім’я Маруся Чурай (і який дегенерат пого-
дився видати йому такий паспорт?), щось змі-
нилося. Там не було жодного Чорного, лише
Жовті, дуже полегшений софт, практично іг-
ровий. Жодних причин для хвилювання. Але
Маруся вирішив піти далі. Можливо, йому вда-
лося зламати код. Тільки він не міг знати одно-
го нюансу, про який Самаров нікому з клієнтів
волів не розповідати: зміна коду може призве-
сти до системної ізоляції. Незважаючи на те,
що це суперечить початковим параметрам, за-
шитим у файл відновлення системи після збою
199
або спроби стороннього втручання. Відтак все
змінилося. І найгірше, що він пішов не сам,
а прихопив із собою ще невість скільки лю-
дей. Навіщо? Невже тільки ради грошей? На-
вряд чи.
Автомобільна сирена прогуділа повз Сама-
рова, «швидка допомога» виправдовувала свою
назву. Він зупинився перед пішохідним перехо-
дом, хоча якраз загорілося зелене світло, і хтось
навіть підштовхнув його у спину, мовляв, чого
стовбичиш? або йди швидше, або не заважай ін-
шим. Але Самаров ніби забув, що збирався
переходити дорогу. Він відчув, що Чорне по-
вертається до нього, хоча цього не могло тра-
питися, Чорне (навіть якщо йдеться про його
важку конфігурацію) виводилося з організму
протягом двох діб. Зрештою, вихід, який він
пережив нещодавно у В’єтнамі, автоматично
блокував дію Чорного, хоча його сліди, безпе-
речно, ще залишалися. Але Чорне не могло по-
вернутися до нього. Не могло. Раніше. Тепер
він відчував, що все змінилося.
Зелений чоловічок на світлофорі почав бли-
мати, але якраз цієї миті Самаров ступив на до-
рогу. Тепер він поспішав. Як і мотоцикліст,
що збив його через одну лише мить. Він навіть
не встиг загальмувати. Мотоцикл відкинув Са-
марова на узбіччя, а сам полетів під колеса зус-
трічних машин. Водій, з якого злетів шолом,
вдарився об ліхтарний сговб; коли його пере-
вернули на спину, то побачили, що це дівчина,
200
зовсім ще молода. Пасмо темного волосся при-
липло до розтрощеного підборіддя. Коли з’я-
вилися лікарі, вона вже не дихала. Самарову
пощастило трохи більше — він залишився жи-
вий. Єдина помітна втрата—це ліве око, виби-
те кермом мотоцикла.
Чорне повернулося. Чорне надає перевагу
простим поверненням. Йому не потрібні те-
атральні ефекти. ДТП — це його стиль.
Затишок -
це небезпека
Сон довелося скасувати. Коля похапцем
вдягнувся й за хвилину вже штовхнув двері
під’їзду, щоб опинитися посеред непривітної
та вогкої ночі. Він сам не знав, нащо треба було
сторчголов вилітати на вулицю. Хіба що сходи-
ти до нічного кіоску й попросити кави? Розвага
посередня, але кращої Коля собі не вигадав.
На лавці, під під’їздом, куняв якийсь бом-
жара. Але щойно гарикнули металеві двері,
цей декласований елемент розплющив очі
й проскиглив:
— Братішка, слиш, братішка, ти прості мє-
ня, дай, скоко ні жалко — рубля на опохмєл нє
хватаєт, а?
Коля зупинився біля бомжа.
— Да ти ж і так гатовий, батя, ти ж навіть
встати не зможеш, — миролюбно сказав він,
запалюючи сигарету.
— Братішка, я тє отвічаю, мне очєнь пло-
хо, памагі, а?
202
Коля автоматично засунув руку в кишеню.
Запальничка, копійки, кілька гривень, проїз-
ний, кілька візитівок. Він дивився на бомжа,
не відчуваючи ані жалю, ані бажання полегши-
ти його похмілля гривнею.
Чек із супермаркету, ключі, дірка в кише-
ні, за підкладкою — складений ніж. Про всяк
випадок. Дехто носить із собою «про всяк ви-
падок» ніж, сподіваючись, що такого випад-
ку в його житті ніколи не трапиться. Коля ж,
навпаки, вірив, що доля посміхнеться йому.
Він знає, як саме йому пощастить. Знає, що
такі випадки трапляються з тими, хто по-
справжньому про них мріє. Ось і тепер, хіба
це не потворна посмішка його турботливої
долі? Глухий передсвітанковий час, коли нав-
круги — ні душі. До появи двірників ще міні-
мум година.
Коля озирнувся й тілом пробіг жар: як-
що порізати такого гавнюка — ніхто й не по-
мітить. А потім і не стане довго розбиратися.
Звісно для цього можна обрати краще місце,
і він навіть знав, де саме цьому бомжарі най-
краще розпрощатися з тягарем життя.
— Плохо, кажеш?
Коля й далі нишпорив у кишені, а бомж тим
часом намагався подолати титанічний опір ті-
ла, яке не бажало рухатися відповідно до нака-
зів нервової системи.
Внутрішній голос, а точніше — якийсь ре-
тельно заглушений голосочок — нагадував
203
Колі, що його наміри погано узгоджуються
з людяністю, у шумовинні цих умовлянь зрина-
ло слово «маніяк», яке страшенно його нервува-
ло. Коля добре розумів, що він не одержимий
ідеєю, яка тепер змушувала його торкатися скла-
деного ножа, — просто йому подобається це,
завжди подобалося.
Для початку треба відвести його звідси, —
у цьому районі не бракує затишних місцин.
— Тєбя як звать?
Ніякої відповіді. Бомж знову лежав із за-
плющеними очима. Схоже на те, що він просто
заснув. А це вже проблемка—не тягнути ж йо-
го на собі, — міркував Коля, нахилившись над
бомжем. Цієї миті десь у під’їзді гупнули двері,
й по сходах швидко задріботіли легкі кроки.
Коля ледве встиг відскочити від лавки, коли
двері під’їзду відчинилися.
— Что случилось? — запитав новий учас-
ник мізансцени, якому знадобилося лише два
швидкі погляди, щоб сформулювати цю ви-
черпну репліку.
— Да вот человеку плохо, — заторможе-
но процідив Коля. — Думал, искусственное
дьіхание...
Чоловік із під’їзду втулив ще один швид-
кий погляд у Колю, якому це не сподобалося.
А не сподобалося бодай тому, що сам бовкнув
відверту дурницю. Ну, яке ще штучне дихан-
ня? Навряд чи він, як і хто-небудь інший, до-
торкнувся б до цього бомжа з людинолюбства.
З іншої голови
«Ага, штучне дихання, чудово сказано», —
міркував Маруся, зацікавлено оглядаючи дивно-
го типа, який чомусь серед ночі стовбичив біля
сонного бомжа, хоча ніяк не нагадував ані його
колегу за соціальним статусом, ані турботливо-
го працівника правоохоронних органів.
«Хотів би я на це глянути», — подумки Ма-
руся ще риторично жував тему штучного ди-
хання, хоча паралельно сканував дивного чува-
ка, — залишки Чорного дозволяли зчитувати
інформацію без фізичного контакту.
Отримані дані його страшенно зацікавили.
«Бляха, цей пристойний чувачок хотів поріза-
ти бомжа. Та ще й, з усього видно, тут нічого
особистого, а це найцікавіше».
Маруся не любив витрачати час на етикет
у тих випадках, коли найефектніший вплив
мала пряма дія. «Це остання ланка, останній
персонаж. Тепер шлях Чорного можна ізолю-
вати», — ця думка ще звучала у Марусиній
205
голові урочистою токатою, а він уже подавав
незнайомцеві руку і казав: «А давай ти не бу-
деш розказувати байки...»
Самарпв і йпгп
надмірні пояснення
Я так відчуваю: потрібні пояснення. Хоча
слово — пояснення — навряд чи можна вжи-
вати у його прямому значенні, бо чимало вчо-
рашніх пояснень просто вивітрилися, зникли,
й замість них — простір волі коду, який вдо-
сконалює віддану йому територію.
Ми можемо жити у кожному зі світів. І ко-
жен зі світів може віднайти притулок у су-
сідньому. Вони не перехрещуються, як прямі
лінії, між ними немає якихось специфічних
точок перетину, — усі ці геометричні уяв-
лення скасовані вже у попередніх версіях про-
грами. Після найпростішого Чорного пера пе-
рехрестя світів зникає, ця модель, виявляєть-
ся, здатна на саморуйнування.
Можливо, це саме те, про що не здогаду-
валися автори попередніх кодів. Вони намага-
лися використовувати вже готові системи сві-
домості, в яких існують усталені поняття
207
про паралельність та перехрестя світів. Вони
думали, що навіть під цими моделями код
працюватиме. І він справді працював. До тієї
миті, поки не почав змінювати стартові мо-
делі на власний розсуд. Розрахований запас
мутації не перевищував імовірну похибку, все
було ніби добре, підконтрольність біологіч-
ної складової не викликала сумнівів. Але про
паралельність довелося забути. Натомість той
зріз кодової реальності, в якому опинилися
всі причетні до експерименту, почав розша-
ровуватись. І це ще півбіди. Врешті-решт, роз-
шаровані світи мало чим відрізняються від
паралельних, тут найголовніший показник —
окремішність функціонування. Проблема в то-
му, що розшарування зачепило й самих учас-
ників проекту, яких програма — всупереч
стартовим параметрам — сприйняла за еле-
менти єдиного коду. Хоча вони від почат-
ку мали йти по різних каналах, під кожно-
го з учасників був створений окремий канал,
розшарування не могло їх зачепити. Раніше
не могло. Тепер про це доводиться говорити
лише в минулому часі.
Якщо йти до кінця, то ми одержимо на ви-
ході не просто людей, які потрапили у бето-
номішалку реальностей, що між ними немає
лінійних зв’язків. Ці люди й самі втратять
лінійність, яку ми називаємо долею. Влас-
не, вже втратили. їхні шари відокремляться.
Вже відокремились. Що відбудеться з ними,
коли вони вийдуть? Якщо вийдуть.
Адже вони можуть вийти. Й, напевно, час
од часу виходять, щоб повернутися. Код не від-
пустить їх, бо втрачено початок, — параметри,
закладені на початку експерименту, вже не від-
новити, їх немає.
'<! 14-7-1106

І в далеку дорогу
І нарешті десь отуто мала б з’явитися ін-
трига, еге ж? Але вона не з’явиться, лише ви-
сунеться на хвильку, — і більше ви цю хитро-
дупу істоту не побачите. Причина, звісно ж,
у самій лімфі сучасного роману, яка пропу-
щена через фільтри серіального сприйняття
будь-якого тексту. Навіщо інтрига зараз, як-
що вона знадобиться пізніше? Навіщо кінець,
якщо однак буде продовження? Навіщо ста-
вити крапку, якщо замість неї ви вже поста-
вили інший розділовий знак?
Тим більше, що у бажанні опанувати яко-
мога більший простір ми втрачаємо опертя,
грунт під ногами виявляється навіть не боло-
том, а маревом, — спробуй вчепись у нього зу-
бами, спробуй-но повиривати з нього жили
рослин, які проростають із попередніх текстів
і ховаються там, куди лазив лише один казко-
вий хлопчик (це якось було пов’язано з бобо-
вими культурами).
14+ % — 7-І 106
211
Влада над формою обмежується лише тим,
що можна маніпулювати темпом, пришвидшува-
ти й уповільнювати вашу увагу, кусати її або ж чу-
хати за вушком.
Зрештою, поки герої тиняються у камері
очікування, відбуваються не менш цікаві речі.
Наприклад, телевізор розповідає про свіжі лажі
нашої молодої демократії, марудить про гео-
політичні, релігійні та природні катастрофи.
В одному й тому ж випуску новин — сюжети
про створення у знаному КБ нової моделі чу-
дового пасажирського літака та про загибель
двохсот людей внаслідок технічних вад попе-
редньої моделі цього ж славного літака. І між
цими повідомленнями немає ніякого зв’язку.
Бо між життям і смертю справді немає логічно-
го (приємного і комфортного для особистого
сприйняття) зв’язку.
Чудовий світ повідомляє про загрозу від ге-
нетично модифікованих продуктів, поки герої
цього тексту жеруть їх і прицмокують. Один
із них — Микола Панасович — щойно ви-
йшов із під’їзду й почалапав у бік метро. В йо-
го руці — чималенька валіза, він кудись зі-
брався. З балкона чути голос його дружини:
«Коля, ти полотєнце забув!!!»
Микола Панасович повертається, його по-
гляд секунду блукає в небі, потім опускаєть-
ся нижче, нижче, прорізає перпендикулярну
лінію по горішніх поверхах будинку, аж по-
ки не зупиняється на балконі, звідки кричить
212
його дружина. Микола Панасович махає ру-
кою каже: «Да ладно!», розвертається і крокує
до метро. По дорозі його зустрінуть троє мо-
лодих і не зовсім тверезих хлопців у шкіряних
куртках та картузах. Перегородять йому доро-
гу, й один з них, найцибатіший, запитає: «Батя,
закурить єсть?». Цього разу погляд Миколи
Панасовича секунду ритиме землю й потім
прорізатиме вертикаль, що пролягатиме аку-
ратно між ногами цибатого хлопця, через його
пуп, груди, шию і нарешті зупиниться між
очей. Він поставить валізу на асфальт, витягне
пачку сигарет «Прилуки» (тих, що з раком
легень). Цибатий полізе пальцями, чорними
чи то від мазуту, чи то від ліщини (хоча яка
в сраку ліщина цієї пори року?), в цигаркову
пачку, вхопить відразу три сигарети й коли
вже витягне їх, то запитає: «Батя, а можна
двє?». «Бери, бери», — скаже Микола Панасо-
вич і триматиме пачку в простягнутій руці, по-
ки хлопці не підуть собі далі.
Звісно, цього епізоду можна було б уникну-
ти; це велика вада кожного сучасного рома-
ну — кількість необов’язкових сцен, які можна
було б безболісно вилучити, засмічують сприй-
няття; відтак, до Миколи Панасовича треба
було б повернутися трохи пізніше, вже після
того, як він доїде до станції метро «Вокзальна»,
вийде на першу колію, де вже стоїть потяг, по-
каже провідниці — товстій сучці з лагідним
поглядом і варикозним розширенням вен —
14*
213
свій купейний квиток; власне, навіть це — не-
обов’язкова інформація, бо провідниця навряд
чи надалі знадобиться. Себто, це ж я про вас
дбаю, це вам вона не знадобиться більше; Ми-
колі Панасовичу, звісно, вона ще мулятиме очі
принаймні двічі, й вона йому таки буде потріб-
на, теж мінімум двічі — коли принесе чай і ко-
ли вранці поверне квиток; все ж таки Микола
Панасович не відпочивати їде, а у відряджен-
ня. Цю дилему між потребами героїв і потре-
бами читачів неможливо вирішити мирним
шляхом. Потрібна ампутація чиїхось інтересів,
і часто важко зорієнтуватися, чим усе ж та-
ки краще пожертвувати.
Відмотаємо трохи літер назад, туди, де троє
хлопців зупинили Миколу Панасовича, щоб
попросити сигарет. Ця сцена, як ми уже з’я-
сували, нібито зовсім не потрібна читачеві.
На подальше пересування Миколи Панасови-
ча вона також не вплинула: його не відпизди-
ли, не затримали аж так, щоб він запізнився
на потяг. Висновок: епізод можна прибрати.
Втім, не поспішайте скаржитися, що я зму-
сив вас споживати зайві літери. Навіть очевид-
ні зайвини у сюжетному плетиві час од часу пе-
ретворюються на його обов’язкові елементи, —
просто ми з вами пробігли повз цю сцену надто
швидко й не встигли як слід роздивитися цих
трьох хлопців, а точніше — того цибатого,
який просив сигарети. Коли він запитав: «Батя,
а можна двє?», то якось нахабно посміхнувся,
214
Миколі Панасовичу ця посмішка дуже не спо-
добалася. Правду кажучи, після цієї посміш-
ки він був готовий до усього; він примушував
себе готуватися до найгіршого. Та що там —
перелякала його ця посмішка так, що Микола
Панасович, попри весь свій життєвий досвід,
мало не усрався. І коли хлопці забралися геть,
його ноги аж підкосилися від щему радості, —
це була одна з дуже приємних помилок у жит-
ті Миколи Панасовича, один із тих прекрасних
моментів, коли його передчуття облажалось
на користь власника.
Вже коли заходив у підземний перехід,
до метро, — тільки тоді він нарешті зрозумів,
що саме аж так перелякало його у посмішці
цибатого. Все дуже просто — у того хлопця
були рожеві зуби.
іприт/питрит
Щойно потяг рушив, Микола Панасович
крякнув і, спершись підборіддям на долоні,
полинув у споглядання людей на пероні. Йому
дуже подобалась ця мить: коли потяг тільки
рушав, поволі, ледве-ледве, і вагони лагідно
підштовхували одне одного, а за вікном за-
лишалися люди, котрі впливали й випливали
з поля зору; жінка з картонною коробкою пи-
ріжків встигла за час перебування у кадрі вікна
дістати один зі своїх канцерогенних витворів
і крадькома надкусити; бомж, що розлігся по-
під стіною, навіть не поворухнувся; двоє мілі-
ціонерів крокували в одному темпі з потягом
і життєрадісно реготали; однакові ліхтарі від-
раховували одну й ту ж таки відстань, яка ско-
рочувалась і скорочувалась.
Тим часом сусідки Миколи Панасовича у ку-
пе — мордата сорокарічна мамаша з незграб-
ною, довготелесою донькою — почали шару-
діти газетами й пакетами. На столі з’являлися
варені яйця, сіль у пластиковому контейнері
216
від зубочисток, почата палка сухої ковбаси, міне-
ральна вода.
— Ріта, а де батон? Ти ж взяла батон?
— Дак я ж його тобі в сумку положила.
— А, точно, осьо він, дай ножа.
Четвертого пасажира поки що не було. Ми-
кола Панасович сподівався, що й не буде. На-
роду цього дня їхало небагато.
Завершивши харчову композицію солони-
ми огірками, старша жінка звернулася до Ми-
коли Панасовича:
— Сасєд! Сідайте, поїсте з нами!
Микола Панасович тим часом і собі шару-
дів газетами, — жінка спорядила його в доро-
гу, ніби на Сахалін, тож було чим долучитися
до ритуальної подорожньої трапези.
— С удовольствієм, — сказав Микола Па-
насович, — і ви угощайтесь.
— Ріта, ти чула? Бери, їж давай. Кстаті, а да-
вайте познакомимся, всьо же до завтра нам
вмєстє їхати, а то як же, мене Лєной зовуть, —
короткий жест ліворуч, і цілком доречне у та-
ких випадках життєрадісне підгигикування, —
а це моя дочка Маргаріта, ми до її хрещеного
їдемо, у нього сірєбряна свадьба завтра, жаль,
шо наш папа не зміг, у нього якраз смєна до сє-
мі, й — ви тіки представте! — не зміг ні з ким
поміняться, от же ж, як на зло!
— Да, буває, — прожував Микола Пана-
сович.
— А ви до кого? До дітей? Чи по ділам?
217
— В командіровку. Командіровка у мене.
Кілька хвилин тиші заповнились чавканням
і жуванням, хоча Лена встигала пострілюва-
ти у дочку репліками штибу: «Салфетку візь-
ми, бо тече», від яких Маргарита відбивалась
не менш вправно: «Де ж воно тече, єслі я з ку-
льочком беру?». «Дак там дирка, я тобі кажу,
рваний кульочок, осьо капає прямо на пла-
тьє». — «То не капає, то ше з минулого разу
пятно не отстіралось, коли бутерброд упав». —
«Боже, а нашо ж ти це оділа? Я ще ж питала,
чи пятно отстіралось!» — «Та воно почті отсті-
ралось, мама, його почті й не видно!».
— Ви не обращайте вніманія, — скосила очі
мама Лена на Миколу Панасовича, — це ми
так, по-сімейному.
Треба було коротко гигикнути — й Мико-
ла Панасович справився з цим завданням.
— А в мене тоже, оказується, пятно на під-
жаку не вивелось, — тіки тепер замітив! —
сказав він. — Жінка вчора, як піджак з хімчи-
стки забирала, все наче роздивилась, а цього,
надо же, не замітила!
— Ой, іноді ці пятна такі бувають, такі ко-
варні, шо наче й виведеш його, а воно підсо-
хне — і опять проступає!
Невідомо, скільки б ще довелося обгово-
рювати незнищенність плям, але цю розкішну
бесіду їм перебила провідниця, яка з’явилася
в дверях купе, щоб запитати, чи не бажає хтось
кави або чаю.
218
— Мені кофе, — повідомив Микола Па-
насович.
— А нам не нада, спасіба.
— Нада, нада, принесіть три кофе, — на за-
перечення Лени відразу полетіла скромна ус-
мішка, — дозвольте вже мені вас угостить.
— Ну, єслі так...
За вікном почалися дерева, тож бесіда по-
жвавлювалася.
— А ви, якшо не сікрєт, в якій області
работаєте?
— Ну, я, ето, в научному інституті рабо-
таю. Но я не по наукє, атак, техніком. Інститут
наш великий, руки всігда нужні.
— А я тоже на прідпріятії, бухгалтером.
Он і Ріта моя по цій лінії пошла — учиться
в університеті, на економічному.
— Мама...
— Вона у нас умніца.
— Мама, хватить уже.
— Ви, кстаті, не бачили, по тілівізору недав-
но фільм показували — «Амелі» — так там
главна героїня дуже на нашу Ріту похожа, прав-
да ж? Чи не бачили?
— Не, шото я пропустив.
— Хароший такий фільм, так ота Амелі то-
же с віду така скромніца, а як учворить шось —
хоть хрестись і тікай, да!
— Мама...
— На прошлій неділі ходили ми в гості
до дяді Колі — сосєд наш с п’ятого етажа, —
219
так Рітка йому на стуло кактуса підложила, по-
ки він на балкон курить виходив, ще й так йо-
го подвинула, шоб незамєтно було. Бачили б
ви того Колю, як він на кактуса сів! Госссспо-
ди, і сміх, і гріх, кіно прямо!
— Да, неприятно, — резюмував Микола
Панасович, уявивши собі Колю.
— А він сам винуватий, — озвалася Марга-
рита, — не нада було мене щипать, коли я два
раза мимо нього проходила, тоже ще, донжуан.
— Ой, з цим Кольою всігда цирк якийсь.
Він однажди рішив добре діло для под’єзда
зробить — положив біля входа коврик, шоб
ноги витирать, його на слідуючий день, ясно,
вже не було. Так він знаєте, шо здєлав? Поло-
жив другий коврик — і прибив його гвоздями
к бетону, представляєте? Це ж придумать таке
нада!
— Да, оце інжинєрне мишлєніє! — Мико-
ла Панасович все збирався й собі розказати
якусь історію, але перебити Лену йому ніяк
не вдавалося. — Я помню...
— Це ще цвіточки! Як-то раз було таке, шо
Коля мало в тюрму не попав! Це при тому, шо
в жизні — мухи не обідив, їй-богу! А це появив-
ся у нього сосєд, квартіросйомщик, молодий
такий парєнь, тоже вроді тихий, на дєвочку по-
хожий. Тільки от не знаю, нашо йому надо було
чотирьохкомнату квартиру снімать — він один
жив, даже гості до нього рідко приходили.
А Коля, значить, напротів — в однокімнатній,
220
з жінкою. І — кажеться, на Паску це було, —
приїхав до нього син з невісткою, і ще які-то ро-
дичі з села, одне слово — повна хата народу, ло-
жить на ніч нема куца. Так він до сосєда пішов:
попросить його про одолєженіє, шоб, значить,
приняв людей на одну ніч. А той отказав, та ше
й так якось грубо, не по-людськи. І вже не знаю,
шо на Колю найшло, а може, випивший, ско-
реє всєго, був, це ж Паска, так він схватив мон-
тіровку і сосєда в глаз ударив, виколов йому
око, представляєте?!
— Ну, це навєрно точно п’яний був, не іна-
чє! — сказав Микола Панасович, заїдаючи по-
чуте яйцем. — Це якесь помутнєніє!
— Да, тут ви праві, суд тоже так рішив —
хотіли опріділить Колю в псіхушку, і так би, на-
вєрно, діло й кончилось, але там шото непонят-
не проізошло. Парень той, якому Коля глаз ви-
бив, як із больніци вийшов, наняв для Колі
хорошого адвоката і всьо діло бистро закрили.
Я так і не поняла, як це вони помирилися,
якось странно.
— Може, совість парня замучила?
— Да яка ж совість, коли йому глаз на всю
жизнь вибили? Ну, не знаю, брехать не буду.
Але після того, як дєло закрили, з’їхав етот...
як же ж його звали... якась у нього фамілія така
була, помню, єврейська... одне слово, пропав
десь, так до сіх пор ніхто нічого й не знає, от.
Микола Панасович сьорбнув кави і ложеч-
кою вказав Лені на її склянку.
221
— Ви пийте, а то як осгине — невкусно
буде.
— Да-да, я п’ю.
— От ви знаєте, Лена, — скориставшись
паузою почав Микола Панасович, — іноді лю-
ди на такі странні вєщі здатні, аж мороз по шкі-
рі. Живуть собі, нормально все, люди як люди.
А потім — раз! — і все наперекосяк. Ви читали
в газеті, недавно тоже случай був, про нього да-
же по тілівізору розказували, про хірурга...
— А! Шото я таке...
— Я чого вспомнив — бо там тоже така іс-
торія, шо якийсь молодий хірург должен був
дєвочці операцію на животі дєлать, а сам —
ні з того, ні з сього — взяв і виколов їй глаз!
І це доктор! Він же ж учився не один год, клят-
ву Гіппократа давав, і вдруг таке... Наче була
одна людина — і її ніби подмінили.
— Да-да-да-да, тепер згадала, Ріта, помниш,
ми в новостях дивилися? Ти ше казала, шо цей
доктор на твого однокласника похожий, отого,
шо ви разом колись в поход ходили?
— Ага.
— Я тоже тоді ще подумала, як же таке мо-
же бути. Ну, шо ви хочете, врем’я таке, дьявол
на каждом шагу людей іскушає. Я не то, шоби
сильно вєрующа була, но іначе ж і не об’ясниш.
Потяг сповільнювався. Сонце вже плутало-
ся у верховітті, одноманітний ландшафт огор-
тало спокійне надвечір’я. Вагони знову, наче
під час відправлення, влаштували між собою
222
аритмічну штовханину, — потяг якось несмі-
ливо посмикувався, втративши розміреність ру-
ху. Зупинявся на кілька секунд — рушав, знову
зупинявся.
— Якось странно ми їдем, ви не находи-
те? — поцікавилась Лена.
— Ну. Це ж вроді не остановка, до Рівного
ще десь полчаса їхать.
— Ви, навєрно, часто їздите сюдою?
— Ну, даже не знаю.
Потяг ніби дослухався до скарг і почав по-
волі набирати швидкість.
— Так ви кажете, до Рівного ще півчаса?
— Примєрно, можна в проводніци запи-
тать.
Провідниця якраз бігла по коридору. Лена
висунула голову за двері й гукнула їй у спину:
— А скажіть, пожалуста, скільки ще їхать
до Рівного?
— Тепер я навіть не можу вам сказати, там
якісь проблеми на колії, оце щойно начальник
поїзда визвав, бачите ж, біжу, — і вона таки біг-
ла, аж перечепилася об складку на килимку,
вдарившись ліктем об стінку сусіднього купе,
звідки відразу ж висунулася зацікавлена голова
шестилітнього хлопчика.
— Уйді, малиш, — шикнула на нього про-
відниця й побігла далі, потираючи лікоть.
Лена досьорбувала каву. Маргарита позіх-
нула й зашаруділа пожмаканими газетами, в які
були запаковані харчі.
223
— Хоть кросворд порішаю, — мугикнула
під носа, з тією ж інтонацією, якою кажуть
«госссспаді».
Микола Панасович теж позіхнув, зиркнув
у вікно, де нічого, окрім препарованого гіллям
сонця, не побачив.
— Шо ж там проізошло, цікаво.
— Да шо там цікаво, ніби і так нельзя дога-
даться, — озвалась Лена. — Навєрно, діти ба-
луються, шось на рельси положили, чи шото
в таком духє.
— Якби діти балувались, начальник поїзда
курултай би не скликав, — резонно зауважив
Микола Панасович. Кажеться мені, шо там
шото серйозне.
Доказів того, що причина зупинки — не гай-
ка на рейках, незабаром стало більше, ніж до-
статньо.
Для початку усі пасажири мало не оглухли
від моторошного удару (це був вибух? щось
вибухнуло?), від якого вагон добряче струсну-
ло, — Микола Панасович міг би заприсягну-
тися, що вагон якось незграбно підстрибнув
на місці; так, залізничним вагонам не личить
вертикальний рух, вони не можуть ані ставати
навшпиньки, ані підстрибувати. Але повірити
в його металеву конвульсію змушував як не-
стерпний скрегіт, так і не зовсім вдале при-
землення: за якусь мить, коли пасажири купе
намагались підвестися з підлоги, тримаючись
хто за руку, хто за голову, вагон перехилився
224
на правий бік. Скреготіння й стукіт — звук ці-
єї моторошної індустріальної симфонії, про-
пущеної через пекельний десторшн, позбавив
усіх можливості збагнути, де вони усі опини-
лися і що з ними. З розтрощеного вікна нако-
тив сморід, гуркіт змішувався з криками, й ли-
ше чорні жили гілля на тлі червоного сонця
не переймалися цим залізничним божевіллям,
здригаючись хіба що від слабкого вітру.
Микола Панасович підвів голову. Він ле-
жав у коридорі, на животі, обличчям на черво-
них скалках. Його розтрощені ноги, защемле-
ні дверима купе, чомусь зовсім не боліли; він
взагалі не відчував ніг. Він задер голову, поба-
чив перед собою лінію коридору: друга поло-
вина вагона була захаращена уламками перего-
родок та погнутими залізяками, поміж якими
виднілося якесь шмаття, підфарбоване черво-
ним сонцем у колір крові. Втім, сонце тут
ні до чого. Шмаття ворухнулось, на ньому
з’явилося пасмо чорного волосся. Ще за мить
з-під вентиляційної панелі висунулась рука,
червона рука, яка вчепилася у засипаний тов-
ченим склом килимок.
Новий удар скаламутив свідомість Мико-
ли Панасовича, підлога вагона підкинула його
вгору, щось у ногах хруснуло. Якби він відчував
біль, то міг би відчути й тепло. А так — ли-
ше запах диму, що завітав крізь решето вагон-
них вікон. Цього разу поштовх уже не нага-
дував вибух; щось неймовірно важке падало
225
на потяг. Раціональне мислення підказало б,
що це може бути якийсь метеоритний дощ.
Ще легше було уявити, що на вагони обвалюю-
ться бетонні перекриття чи здоровенні труби,
які використовуються при спорудженні нафто-
проводів, але фантазія відмовлялась оцінювати
ймовірність такого ідіотського теракту.
«Це катастрофа, це катастрофа», — крути-
лося в голові Миколи Панасовича. Але допоки
він усвідомлював, що «це — катастрофа», доти
в ньому й жевріла надія на порятунок, який
за таких обставин вже не міг видатись дивом.
Дивом була сама «катастрофа».
«Зсув? Підземна тріщина? Землетрус?»
Ще удар, досить далеко. Скрегіт хоч і доли-
нав ніби десь від обрію, від червоного сонця,
але це був скрегіт металу. Микола Панасович
уявив собі велетня, який розриває бляшаний
лист, ніби папірець.
Ніхто з покійників не скаже вам, якою була
остання його думка. І Микола Панасович теж
не пригадав би, про що думав тієї миті, коли пе-
рестав дихати; можливо, про свою давню колек-
цію поштових марок, на яких були зображені
динозаври. Саме там він востаннє бачив довгу
зміїну шию, на який погойдувалась маленька го-
лова з жовтими очима. Саме там він бачив, як її
щелепи вгризаються у тіло велетенського птаха,
який летів дуже низько над водою. Ця голова
промайнула над дахом вагона, де після чергово-
го удару з’явилася діромаха з рваними краями.
226
Микола Панасович ще встиг згадати, як він
у дитинстві відкривав ножем консерву; як він
продовбав майже таку ж діромаху з рваними
краями, тільки для цього йому знадобилося
набагато більше зусиль (ще й два пальці порі-
зав). А потім він бачив очі цієї істоти, яка ко-
лись точно була на поштовій марці в його
альбомі.
Маруся теж
намагаЕться пояснити
На одному з фальшивих виходів я зміг запи-
сати це, — і навряд чи мені ще перепаде така
нагода. Особливість фальшивого виходу поля-
гає в тому, що за кілька кроків до точки повер-
нення на тебе чекає прозора стіна даних, видо-
змінених новим кодом, об яку ти фактично
розбиваєшся вщент; найстрашніший наслідок
цього — не фізичний біль, який транслюється
перфектно, і не автоматичний рестарт у новому
сценарії, а втрата пам’яті (зі збереженим відчут-
тям пам’яті). Цього не було в початкових на-
лаштуваннях, звісно ж. Потрапивши у новий
сценарій під новим, видозміненим типом Чор-
ного або Жовтого із вкрапленнями, ти лише
знаєш, що повинен шукати точку виходу; цей
параметр мотивує кожен твій крок, але ти
не здогадуєшся про його справжню природу.
І той факт, що я зараз можу про це писати,
що я виніс з попереднього сценарію трохи
228
більше, ніж «відчуття пам’яті», зумовлений ли-
ше випадковою прогалиною мого останнього
виходу (щільність коду неоднорідна, і можна
навіть мріяти про те, що в якомусь із генерова-
них новим кодом сценаріїв трапиться чистий
вихід; це дозволило б розказати більше).
Отже, я виніс не лише інстинкт пошуку
точки виходу, але й знання про існування цієї
точки, пам’ять про фрагменти попередніх сце-
наріїв, розшарування яких зачепило кожного
з нас. Я мав би скористатися цією нагодою
і просити про допомогу, бо саме так чинить
кожен, хто потрапив у халепу. Ми всі ніби теж
потрапили в халепу. Хтось — через власну
дурість, хтось — через мою наполегливість
(адже я міг сформулювати для кожного про-
позицію, від якої неможливо відмовитись).
Але прийшов до цього свідомо. Та й просити
про порятунок вже пізно — наші персональ-
ні дані не надаються до дефрагментації; нас,
правду кажучи, вже й немає.
Хто я тепер? Хто тепер усі ті люди, яких
я під’єднав до системи? Мені важко знайти точ-
ну відповідь. Усі ми тепер нагадуємо кеглі в ру-
ках жонглера, з тією лише відмінністю, що кож-
ного разу рука фокусника підкидає у повітря
нову кеглю, — жодна з них не повертається у по-
вітря такою, якою була раніше.
Відповідно, навіть збереження пам’яті про
вихід зі сценарію (а наступного разу, перекона-
ний, ця діра коду буде ліквідована) не гарантує
15 7-1106
229
мені відновлення власних даних. Тому «я» —
це лише якась частина мене, і не знати навіть,
чи в теперішній моделі моєї свідомості є трети-
на початкових параметрів чи лише одна сота.
І що робити далі з цим текстом? Роздруку-
вати, засунути в пляшку й кинути в море? Спо-
діваюся, у наступному сценарії буде море.
В усі часи було до біса людей, які точно пе-
редбачали, як незабаром просте Жовте із вкра-
пленнями проковтне світ. Всі ці покручі техніч-
ного прогресу, чи вони думали, що електронна
маячня заради розваги перетвориться на та-
ку реальність, яка просто випхне з нашої пла-
нети історичну метушню народів і їхніх життє-
вих прагнень; протягом останніх десяти років
переповнена людьми таратайка цивілізації лед-
ве пхалася під гору розвитку і змінювалися
лише покоління візників, та ще час од часу ко-
мусь спадало на думку замінити кам’яне колесо
на дерев’яне; й ось протягом цих чортових де-
сяти років у моїй свідомості відтанцювала
не одна генерація візників світової технократії,
засравши мозок своїми гуманістичними досяг-
неннями, правовими тріумфами і відкриттями
нових коліс, силіконових вуздечок тощо. Втім,
на перший погляд усе залишилося там, де і бу-
ло завжди, звідки не виповзти і не вистрибну-
ти, де зусилля варті сміху і ганьби. Якщо жи-
ти газетними стосами, телеканалами, інформа-
цією про медичні послуги і соціальний захист,
якщо почуватися гармонійно і не помічати,
230
що речі втрачають свої звичні властивості,
прагнучи нових застосувань і означень, зреш-
тою, якщо спати більше дев’яти годин на добу
і не менше п’яти годин витрачати на пиття кави
і споглядання різноманітних стель, — жодних
зрушень, про які варто було би кричати, не від-
бувається. Десь там, бозна-де, екологи-екстре-
місти заблоковують стічні труби, з яких багато
років земля смокче сполуки цинку та вигойдує
в шкірі своїй чиряки ядучих плодів. Натомість
навколо мене, з вікон сусідніх будинків, з убо-
гих підвалів і готельних люксів випаровуєть-
ся повноцінно щасливе життя, розцяцьковане
скаргами, прокляттями і претензіями, нарікан-
нями і сподіваннями на кращу долю, що про
неї доти й мріятимуть, поки не одержать на ру-
ки — по повній програмі, стільки, щоби, заспо-
коївши дихання, можна було знову плакатися
і волати до уряду і Бога за справедливістю, ви-
прошувати помилування своїм мріям і насам-
перед — благати їхньої нездійсненності.
Мій погляд втомлюється від лабіринтів на
дні інформаційного урвища, бо куди не пот-
книся — скрізь тарахкотить змащеними колін-
валами всебічний розвиток, стрімкий і пре-
чудовий, бо ж ради нього, джерела життєвої
наснаги, конали в тяжких муках провидці від
науки і відуни від просвітянства, всі ці дбайлив-
ці, що дражливими пальцями залапали всесвіт,
змусили Землю крутитися навколо Сонця,
а потім плюнули на свої істини і повиздихали,
15*
231
як знехтувані гицлями пси — самотньо і без-
дарно; навіть якщо тіла їхні вичахли від наруги,
то душі — такими й були від початку; хто шу-
кає поміж них пророків? — тих, кому треба до-
земно вклонятися і ставити свічки (не знати де);
навіть вони не могли передбачити, що обтяже-
ні — не без їхньої допомоги — знаннями на-
щадки замість вдячності спроможуться хіба що
на спітніле від добробуту «на хуй нада?».
За день до під'єднання я встигнув відвіда-
ти виставку інсталяцій під назвою «Розчлену-
вання сенсів». Центральний об’єкт інсталяції,
як було написано у програмці, — «скульптур-
неє решение унитаза, искаженного и прелом-
ленного, словно отражение в кривом зеркале».
Далі сам художник пояснював естетично-сми-
словий засяг своєї експозиції, оперуючи по-
няттями «криза ужиткового сприйняття», «дис-
функційність дійсності», «вичерпанісгь фор-
мотворчості» тощо. І в цьому його жесті була
велика сміливість, адже мало хто наважується
копіювати творення порожнечі. Всі ми вже
давно не творимо порожнечу, як про це ка-
жуть втомлені критики, — ми копіюємо тво-
рення порожнечі, як і художник зі своїми уні-
тазами, після якого з’явиться ще художник
з унітазами.
Художники творять унітази, унітази тво-
рять художників. І нікому це не набридає. Ні-
кому не набридає проживати уривки чужого
життя, вибрані з безкоштовних каталогів.
232
Так чому вони кричать, що ізоляція в ко-
ді — це злочин? Чому розбивають свої (і чужі,
що найприкріше) голови об фальшиві точки
виходу, адже вони мають відчувати, що кожні
двері перед ними — намальовані на стіні, ін-
ших дверей усередині коду вже немає.
Хіба не про це вони мріяли, коли обирали
зі звичайнісінького каталогу стандартний симу-
лятор старої моделі? Вони хотіли б про це мрія-
ти, але не знали чомусь, що «бути іншим» —
це значить «бути не-собою».
Ми залишимося всередині коду, доки його
не приб’ють ці чуваки з відділу патогенних
нейротехнологій, які вже знають все. Знають
достатньо, щоб принаймні локалізувати по-
ширення коду. І тоді — ніяких виходів, навіть
фальшивих. Усі двері зникнуть. Звісно, разом
з нами.
ІЕНЦЕ така музика,
ДИВ НЕ ЗВНІНЧуЕТЬСА
— Знайомтеся: це — наш спеціальний агент
Скаллі... Чи Малдер... Забув уже, хто там з них
мужик. — Вусатий генерал-лейтенант, який
представляв свого колегу слідчій групі, корот-
ко реготнув. — Ну, чого це ви так дивитеся?
Чи думаєте, що раз генерал-лейтенант, то й по-
жартувати не може?
— Майор Гаків, — відрекомендувався хи-
мерно представлений генералом-дотепником
чоловік у цивільному.
— Ми його так називаємо, бо вже кілька
разів залучали Івана до справ, коли траплялось
щось екстраординарне. І завжди він нам дуже
допомагав, — останні слова генерал-лейте-
нант повторив двічі. Вочевидь, щоб до слідчих
дійшло, що це знайомство потрібне насампе-
ред їм.
— Ви хочете сказати, що МНС часто до-
водиться мати справу з чимось таким? — ця
234
репліка з табору слідчих належала високому си-
вому чоловікові, який стояв на півкроку по-
переду інших. Не дочекавшись відповіді, він по-
дав Івану Гаківу руку. — Полковник Сафронов,
відділ по боротьбі з організованою злочинністю.
— З таким — мабуть, ні, — генерал-лейте-
нант запалив сигарету. — У нас, знаєте, всяке
траплялось. Ви ж розумієте, іноді навіть при-
рода може такого накоїти, що куди там усім
полтергейстам земної кулі. Ну, а в цьому ви-
падку я поки навіть не знаю, що думати. Влас-
не, тому ми й радимо залучити майора Гаківа.
Він якраз із тих людей, які уміють знаходити
прості відповіді на складні запитання.
— Проблема у тому, — втрутився сивий
слідчий, — що, перш ніж відповідати на за-
питання, його варто було б сформулювати.
А у нас навіть з цим поки що велика проблема.
Після короткої німої сцени майор Гаків,
який вже втретє озирався, примруживши очі,
ніби намагався роздивитися сойку в небі, звер-
нувся до генерала:
— Якщо дозволите, я б спершу подивився,
що тут трапилось.
— Не переживайте, без цього ми вже вас
не відпустимо, — полковник Сафронов ступив
ще крок уперед, змусивши генерала відступити
вбік, — давайте пройдемось разом, мені й са-
мому варто ще раз все як слід оглянути.
— Ви ж не заперечуватимете? — це вже
до генерала.
235
— Та к бісу ці делікатності, у нас двадцять
шість трупів. І це ще слава Богу, що потяг їхав
майже порожній. Він у Рівному більшість паса-
жирів набирає... Добре, що не доїхав... Тобто...
Тьху ти, ляпнув же ж таке... Ну, ви зрозуміли.
Давайте будемо працювати, а потім вже соплі
жувать. Через півгодини тут з’являться телека-
мери, і я боюсь, що наїде їх сюди немало. Пере-
творять тут все на реаліті-шоу, мать його. Ідіть,
Сафронов. — Генерал повернувся до майора Га-
ківа. — Правду кажучи, не знаю навіть, навіщо
тебе підняв. Тут сам чорт потрудився, поба-
чиш... Ну, ідіть, з Богом.
Розпрощавшись із генералом і залишивши
інших учасників слідчої групи, вони швидким
кроком вирушили вздовж залізничної колії.
Вже за п’ятдесят метрів їх чекало видовище,
гідне уяви Сальвадора Далі. Іван чув лише по-
передню інформацію, за якою потяг зійшов
з рейок, — ситуація неприємна, але не винят-
кова. Звісно, він не очікував побачити таку
картину. Адже потяг, — а точніше, те, що
від нього залишилося, — більше нагадував
звалище. Якби в природі існував залізничний
відповідник «автомобільного кладовища», то
він мав би саме такий вигляд.
— Як ви бачите, той факт, що потяг зійшов
з рейок — це дуже м’яко сказано. Протоколь-
но, але недостовірно, — Сафронов дивився
собі під ноги, намагаючись протягом двох хви-
лин висловити найважливішу інформацію,
236
яка б допомогла приготувати майора до голов-
них сюрпризів.
— Ми вже встигли тут трохи попрацювати
і можемо запевнити, що пошкодження колії
сталося не внаслідок вибуху, і це по-перше. Ви-
буху взагалі ніякого не було, хоча таке запев-
нення нібито позбавлене здорового глузду, —
це по-друге. Пункт третій, правду кажучи, най-
важче сприйняти, але це факт, з яким треба
не сперечатися, а працювати. Він полягає у то-
му, що потяг зійшов з рейок, якщо можна так
сказати, не через пошкодження колії. Радше на-
впаки — проблеми... кххххххи...
— На здоров’я.
— Дякую, так от, проблеми, які трапилися
з потягом, призвели до пошкодження колії.
— І що ж це за проблеми? — Іванові доб-
ре вдавався цей наївний і заклопотаний по-
гляд, який завжди схиляв співрозмовників
до щирості.
— Проблеми... якщо це можна так назва-
ти... великі, — задумавшись на хвильку, Саф-
ронов швидко додав: — Але давайте почнемо
з малих. Тут, знаєте, трохи інші масштаби, ніж
ми звикли. Цих чортових маленьких проблем
вистачило б для того, щоб зірвати дах цілому
Пентагону вкупі з ФБР.
Навколо побитих, розламаних та пом’ятих
вагонів, розсипаних праворуч та ліворуч колії
в радіусі добрих трьохсот метрів, метушилися
люди у формі МНС, кілька машин швидкої
237
допомоги стояли без діла, — вони просто не зна-
добилися. Біля них у два ряди були покладені
ноші з тілами пасажирів, накриті поплямовани-
ми кров’ю простирадлами. Навіть здалеку Іван
помітив, що чимало цих тіл, вочевидь, доводи-
лося буквально збирати по частинах.
— Найменша з проблем, — вів далі Саф-
ронов, — полягає у тому, що у нас немає жод-
ної версії, яка бодай частково пояснювала б,
не ЩО сталося, а ЯК сталося. Що — ви бачите,
26 трупів. Тобто, всі загинули. Уявляєте? Ок-
рім того, що йдеться про неймовірну трагедію,
це ще й дуже незручно: немає свідків. Жодно-
го. Відтак доводиться вірити лише очам, а очі
повідомляють, що у вас шизофренія...
— У мене?
Полковник пильно подивився Іванові у вічі.
— Не переживайте, ви зрозумієте, про що я
кажу. А поки я поділюся своїми «шизофреніч-
ними» враженнями. Головне з них полягає у то-
му, що потяг зазнав ушкоджень, які можна бу-
ло б заподіяти хіба що будівельною технікою.
Уявити собі, що протягом кількох годин тут
з’явився, а потім миттєво щез цілий будмайдан-
чик, і разом з ним — прораб-маніяк, який пост-
авив собі за мету перетворити цей потяг на ме-
талобрухт, я не можу. А інші пояснення мені
на думку не спадають. Ось, наприклад, зверніть
увагу на дах сьомого вагона. От скажіть, з пер-
шого погляду: що з ним сталося.
238
— Схоже на те, що його відкривали кон-
сервним ножем.
— Саме так, я теж про консервний ніж по-
думав. А потім — про розміри цього ножа.
А потім — про руки, які ним так невправно
скористалися. Майоре...
Сафронов жестом зупинив Гаківа.
— Майоре, ви бачили фільм про Халка?
Можете вважати, що це — робоча версія.
Іван не збирався віджартовуватись, бо ви-
довище справді вражало.
— І, як ви пам’ятаєте, це — менша з про-
блем. До більшої я пропоную підійти на кіль-
ка хвилин, після чого ви зможете влаштувати
собі персональну екскурсію без гіда.
Сафронов вказав рукою на ноші з тілами
загиблих, до яких вони й попрямували.
— Окрім працівників залізниці, загинули
всі пасажири, — ви це вже чули, але не знаєте
найважливішої деталі. На цей момент вдалося
встановити особи всіх загиблих. І це вже не лі-
зе ні в тин ні в ворота.
Якщо без театральності, ситуація така: із за-
лізничниками все о’кей. З пасажирами — ні.
Справа в тому, що всі вони — мерці.
Іван підозріло зиркнув на полковника, на-
че остаточно переконався, що слідство дору-
чили пацієнту психлікарні.
— Тая, власне, і сам бачу, що вони не збира-
ються влаштовувати тут корпоративну вечірку.
239
— Угу. Не збираються. І вчора — не збира-
лися. А дехто з них ще шість днів тому був
мертвий.
— Тобто, про що ви?
— Я про те, що пасажирами цього потяга
були мерці. Трупи. Люди, які загинули рані-
ше, ніж розсілися по своїх купейних та плац-
картних вагонах.
— Даруйте, але я щось не...
— Я ж попереджав вас. І теж можу ска-
зативам: даруйте, але ж... Усі необхідні до-
кументи чекають, поки ви з ними детально
ознайомитесь. А поки ви думаєте, що це —
якась нісенітниця, подивіться на оці, найближ-
чі до нас, тіла. Ось ця жінка — Марія Василів-
на Чурай, 42 роки, незаміжня. Померла два
дні тому під час операції зі зміни статі. При-
чина — халатність лікарів, триває службове
розслідування. Тіло, за інформацією на вчо-
рашній день, перебуває в одному з київських
моргів, де за станом на 14.00 сьогоднішнього
дня його немає. Причини з’ясовуються. Далі,
Борис Степанович Самаров, 51 рік, загинув
три дні тому в ДТП, з тілом — та ж таки іс-
торія. Поруч із ним — Маша Панасюк, 19 ро-
ків, студентка університету, самогубство, ще
на минулому тижні. Де тіло — ви вже здога-
дуєтесь, еге ж? Усі інші — усі, без винятку, —
це такі ж викрадені з моргів трупи. Так що мо-
жете додати до образу нашого уявного Халка
ще й схильність до некрофілії. Все, на цьому
240
мій концерт закінчується, а вам випала чудо-
ва нагода застосувати свій хист. Адже генерал
не жартував?
І Сафронов, не прощаючись, забрався геть.
Відійшовши кроків на десять, він озирнувся
і сказав: «Не забувайте про телекамери. Чверть
години — і тут буде знімальний майданчик.
Тільки не кажіть їм, кого ми бачимо у голов-
ній ролі, благаю вас».
Київ, 2007
Зміст
Немає ритму............................З
Корова ............................... 7
Шарнір................................13
Гаккерель.............................15
Крок всередину........................21
Кубік-рубік овердрайв починається .... 29
Міфодзен..............................43
Програма безвідповідальності (скріншот). . 55
Катапульта для початку................65
Насипати, залити, ковтнути............79
Після Каті, замість Каті..............85
Сніданок без трави....................89
Ентропія росте.......................101
Ґонзо сюди не зайде..................113
Поговори зі мною.....................116
242
Коля. Досвід розгубленості.........120
Маруся Чурай.......................131
Віщий сон Ніколая Панасовича.......141
Ще крок всередину..................145
Віщий сон Марусі...................148
Примирення —
це естафета без переможця..........151
Перший приходить сам...............155
Коли треба—тебе покличуть..........160
Ти не слухаєш радіо?...............167
Книжка із собакою..................170
Шарнір. Один день із життя.........183
Соте го <1а<1<1у...................189
Тепло..............................195
Подалі від входу...................199
Затишок—це небезпека...............202
З іншої голови.....................205
Самаров і його надмірні пояснення. . . . 207
І в далеку дорогу..................211
ІПРПТ/ОПТРПТ.......................216
Маруся теж намагається пояснити .... 228
Існує така музика, яка не закінчується . . 234
Бриних, Михайло
Б 87 Електронний пластилін: Повість. — К.: Факт,
2007. — 244с. — (Сер. «Ехсергіі ехсіріепИіз»).
І8В1Ч 978-966-359-186-5
І8В1Ч 966-8408-87-Х (серія)
Якщо отримаєш можливість прожити ще одне
життя — тобі це сподобається. Бо кількість перевті-
лень — необмежена. Одна проблема: кожен, хто по-
трапляє в цю січкарню людських доль, стає заручни-
ком системи, яка може помилятись.
Ти думаєш, що ліпиш із пластиліну свій буттєвий
ідеал. І не знаєш, що пластилін бачить ваші взаємини
зовсім інакше.
УДК 821.61.2-31
ББК 84.4УКР-44
Літературно-художнє видання
Серія «Ехсергіз ехсіріешііз»
Михайло БРИНИХ
ЕЛЕКТРОННИЙ ПЛАСТИЛІН
Повість
Відповідальна за випуск Олена Шарговська
Коректор Марина Александрович
Верстка та макетування Мари Захарченко
ТОВ «Видавництво „Факт"»
04080, Україна, Київ-80, а/с 76
Реєстраційне свідоцтво ДК № 1284 від 19.03.2003
Тел./факс: (044) 287 1886, 287 1882
Відділ збуту: (044) 463 6887
уууууу.Гасг. кіеу. иа
Е-шаіІ: о(йсе@Еасг.кіеу.иа
Здано до виробництва 19.06.2007. Підписано до друку
27.07.2007. Формат 75x90/32. Друк офсетний. Папір оф-
сетний № 1. Гарнітура «СагатопЗ». Ум. друк. арк. 7,2.
Обл.-вид. арк. 14,2. Наклад 2000. Зам. № 7-1106.
Надруковано з готових форм на ЗАТ «Віпол»,
м. Київ, вул. Волинська, 60
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру
серія ДК №752 від 27.12.2001
Є X с Є р І І 5 ехсіріепсііз
Михайло Бриних (1974 р.н.) -
літератор, журналіст, автор і
ведучий теле- та радю-і рограм.
Працював як режисер і сценарист
у документальному кіно. Був також
шахістом-розрядником, техніком
галімої категорії в одному НДІ,
баяністом-атональщиком, медіа
консультантом, редактором у
відділах культури багатьох ЗМІ.
І5ВИ 978-966-359-186-5
Якщо отримаєш можливість прожити ще одне життя - тобі це
сподобається. Бо кількість перевтілень - необмежена. Одна ,
проблема: кожен, хто потрапляє в цю січкарню людських доль, ।
стає заручником системи, яка може помилятись.
Ти думаєш, що ліпиш із пластиліну свій буттєвий ідеал. І не
знаєш, що пластилін бачить ваші взаємини зовсім інакше.
Своєю появою роман «Електронний пластилін» завдячує кібер-
панку, треш-культурі та поп-критиці.