Текст
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Пам'ятіДжона Стюарта Мілля,
в якого я вперше навчився
прагматичної відкритості дулу
та якого моя уява охоче малює
собі нашим керманичем,
живи він сьогодні.
Вільям Джеймс
в 1907 р.
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Український переклад
Павла Насади
к
Альтернативи
Київ-2000
William James
PRAGMATISM
Видання здійснюється за сприяння
Міжнародного фонду
«Відродження»
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
К, Видавничий дім «Альтернативи*, 2000. - 144 стор.
Керівник видавничого проекту М.Шпаковатий
Відповідальний за випуск С.Павловський
Художнє оформлення, комп'ютерна верстка -
дизайн-студія «Коваль»
Роздуми відомого американського філософа про
шляхи подолання абстрактності трансцендентальних
філософських вчень та про зв’язок філософії з жит¬
тям, етикою, політикою.
ISBN 966-7217-60-4
© Видавничий дім «Альтернативи», 2000
О Павло Насада, переклад. 2000
О Олексій Коваль, художнє оформлення, 2000
ПЕРЕДМОВА
Зібрані в цій книжці лекції були прочитані в листопаді та грудні 1906 р. в Лоуельському
інституті в Бостоні й у Колумбійському університеті в Нью-Йорку (в січні 1907 p.). Вони
друкуються в тому ж вигляді, в якому були прочитані, без будь-яких доповнень або
приміток. Так зване прагматичне спрямування — мені не подобається це визначення, але,
очевидно, занадто пізно змінювати його, — здається, воно об’явилося зненацька, немов із
неба звалилося. Багато напрямків, що завжди існували у філософії, раптово усвідомили
свою спорідненість і своє загальне завдання. Це відбулося в багатьох країнах, і притому
з таких чисельних і різноманітних поглядів, що в підсумку виникли численні розбіжності.
Я спробував намалювати широкими мазками загальну картину, якою вона мені бачиться,
не торкаючись дрібних розбіжностей і полеміки. Гадаю, що можна було б уникнути бага¬
тьох марних дискусій, якби наші критики погодилися зачекати, поки ми остаточно не роз¬
криємо суть нашої роботи.
Якщо мої лекції збудять у читача інтерес до загальної теми цієї праці, то він, безсум¬
нівно, побажає простудіювати відповідну літературу з даного питання. Тому я запропоную
деякі посилання.
У Америці основною роботою є видані Дж. ДьюГ«Нариси логічної теорії* («Studies in
Logical Theory»)». Варто прочитати також статті Дьюї в «Philosophical Review», т. XV, с.113
і 465, у «Mind», т. XV, с. 293 та в «Journal of Philosophy», т. IV, с.197.
Однак найкраще все-таки почати з «Нарисів гуманізму» («Studies in Humanism»)
Ф.К.С. Шіллера2, і зокрема з нарисів №1,5,6,7,18 і 19. У примітках до його книжки згаду¬
ються попередні роботи Шіллера й узагалі вся полемічна література з цього питання.
По тому варто прочитати Г. Мійо3 «Le Rationnel» (1898) і чудові статті ГІе Руа4 в «Revue
de Metaphysique», т.7,8 і 9, а також статті Блонделя5 й де Сеї в «Annales de Philosophie
Chretienne», 4-а серія, т. 2 і 3. Книжку про прагматизм французькою мовою готується
незабаром випустити Папіні6.
Зазначу, що для уникнення можливого неправильного розуміння слід пам’ятати:
між прагматизмом, як я його розумію, та висунутою мною нещодавно теорією «радикаль¬
ного емпіризму» немає жодного логічного зв’язку. Радикальний емпіризм цілком само¬
стійний і незалежний. Можна цілковито відкинути його й усе-таки залишатися
прагматиком.
Гарвардський університет,
квітень 1907 р.
1 Тут і далі див. «Примітки»
Лекція I
СУЧАСНА ДИЛЕМА У ФІЛОСОФІЇ
У передмові до своєї чудової книжки нарисів «Єретики»
(«Heretics») Честертон пише: «Є люди — і я з їх числа, — котрі вва¬
жають, що найважливіше, тобто практично важливе в людині — це
її світогляд. Гадаю, для господині, яка міркує над тим, чи взяти меш¬
канця, важливо знати розміри його доходів, але ще важливіше мати
уявлення про його філософію. Гадаю, що для полководця, який зби¬
рається дати бій супротивнику, важливо знати чисельність його
війська, але ще важливіше для нього знати філософію супротивни¬
ка. Гадаю навіть, питання полягає зовсім не в тому, чи світогляд
впливає на реальні справи, а в тому, чи може, зрештою, що-небудь
інше справляти на них вплив».
У цьому питанні я згодний із Честертоном. Я знаю, леді й джент¬
льмени, що кожен із вас має свою філософію і що найцікавіше й
найважливіше — це той спосіб, в який ця філософія визначає для
вас різноманітні перспективи у ваших розмаїтих світах. Те ж саме
ви знаєте про мене. І все-таки, признаюся, при думці про амбітність
справи, яку я починаю, мене охоплює деяка боязкість. Адже та
філософія, що так важлива в кожному з нас, не є чимось суто
технічним; вона — наше більш-менш неясне відчуття того, чим є
життя в своїй глибині та значенні Вона тільки почасти запозичена
з книжок Вона — наш індивідуальний засіб сприймати й відчувати
биття пульсу універсуму.
7
ВІльямДжеймс
ПРАГМАТИЗМ
Я не маю жодної підстави вважати, що більшість із вас розуміє
універсум у школярському сенсі слова. І все-таки я намагаюся тут,
натхненний бажанням, зацікавити вас філософським вченням, при
осягненні якого не випадає обмежуватися суто технічними прийо¬
мами. Я бажаю завоювати ваші симпатії на користь одного сучас¬
ного філософського напрямку, що в нього глибоко вірю, й водно¬
час змушений звертатися до вас, як викладач, хоча ви й не є студен¬
тами. Хоч би яким був універсум, що в нього вірить викладач, він
принаймні повинен бути таким, щоб надати матеріал для тривалих
роздумів. Універсум, визначення якому можна дати двома фразами,
— це щось зовсім негоже для професорського інтелекту. Немає
віри будь-чому настільки ж несолідному! Я був присутнім, коли де¬
які мої друзі й колеги намагалися в цій самій залі популяризувати
питання філософії. Але їхній виклад незабаром робився сухим і ду¬
же спеціальним, тож результати лише незначною мірою були спри¬
ятливими. Отже, я беру на себе досить сміливе завдання. Сам осно¬
воположник прагматизму нещодавно прочитав у Лоуельскому
інституті низку лекцій, які об’єднувало це саме слово — спалахи яс¬
кравого світла чергувалися в них із кіммерійською темрявою!
Ніхто з нас, гадаю, не зрозумів усього, що він говорив, однак я стою
тут і збираюся зробити щось подібне.
Я зважився все-таки на це тому, що лекції, про які я кажу, залуча¬
ли великі аудиторії. Нас охоплює, слід зізнатися, якесь дивне зача¬
рування, коли ми слухаємо бесіди про глибокі речі, навіть тоді, ко¬
ли ні ми, ні самі диспутуючі сторони не цілком тямлять у них. Нас
наче пронизує дрож від того, що ми торкаємося великих проблем,
ми наче відчуваємо присутність чогось безмежного. Щойно спа¬
лахне де-небудь у кімнаті для паління суперечка про свободу волі,
про божественне всезнання чи про добро й зло — погляньте-но, як
присутні нашорошують вуха. Результати філософських диспутів
торкаються всіх нас дуже безпосередньо, й навіть найекстрава-
гантніші аргументи приємно хвилюють наші почуття глибокодум¬
ності й майстерності
Я глибоко вірю у філософію та її значення; я вірю також, що над
нами, філософами, розвиднюється новий день, і тому я відчуваю
непоборну потребу спробувати per fas aut nefas* повідомити вам де¬
які новини про теперішню ситуацію.
*fas aut nefas — пан або пропав (лаг.)
8
Лекція I
Філософія — водночас і найвеличніше, і найтривіальніше з
людських прагнень. Вона проникає в найдрібніші щілини й відкри¬
ває найширші обрії. Вона «не випікає хліб», як колись говорили, але
вона спроможна сповнити нашу душу мужністю. І хоч би якими не¬
сприятливими для пересічної людини були всі її звичаї, її сумніви й
завдання, її софізми й діалектика, ніхто з нас не рухався б уперед
без того променистого світла, котрим вона осяває перспективи
світу. Принаймні, ці вогневі спалахи й супутні їм контрастні явища
темряви та таємниці надають усьому, що вона говорить, далеко не
один тільки фаховий інтерес.
Історія філософії є до значної міри історією протистояння
людських темпераментів. Цей погляд може здатися декотрим із
моїх колег таким, що применшує гідність філософії, однак я буду
базуватися на цьому протистоянні темпераментів і спробую витлу¬
мачити ним багато філософських розбіжностей. Хоч би який тем¬
перамент був властивий фаховому філософові, приступаючи до
філософської праці, він намагається заглушити факт його існуван¬
ня. Зазвичай темперамент не визнається аргументом, тому філо¬
соф для своїх висновків шукає тілкьи безособові докази. Насправді
ж темперамент впливає на хід думок філософа незрівнянно
сильніше, ніж будь-яке з його бездоганно об’єктивних вихідних
положень. Від темпераменту залежить переконливість тих або
інших аргументів філософа, темперамент тисне на нього, подібно
до фактів або принципів, спонукаючи вибирати більш м’який або
більш суворий погляд на світ. Філософ довіряє своєму темперамен¬
ту. Філософ прагне знайти такий універсум, який пасував би його
темпераментові, й тому вірить у будь-яку картину світу, яка його
влаштовує. Він відчуває, що люди протилежного темпераменту не
перебувають у гармонії з сутністю світу; в глибині душі він вважає їх
некомпетентними, «не на своєму місці» у філософських питаннях,
хоча вони можуть набагато перевершувати його в своїх діалектич¬
них здібностях.
Але, звичайно, привселюдно він не може вимагати тільки на ос¬
нові темпераменту визнання за ним глибшого розуміння справи й
авторитетності. Отже, в наших філософських суперечках завжди
виникає певна нещирість: про найвпливовішу з усіх наших
вихідних передумов ніколи не згадують. Я переконаний, що справа
тільки проясниться, якщо ми на своїх лекціях порушимо це прави¬
ло й згадуватимемо темперамент, саме так я й зроблю.
9
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Само собою зрозуміло, що я кажу тут про виняткових людей,
про людей із чітко виявленою індивідуальністю, котрі зробили свій
особистий внесок у філософію, котрі відіграли велику роль у її
історії. Такими, сповненими темпераменту мислителями були Пла-
тон, Локк, Геґель, Спенсер. Більшість із нас, певна річ, не має достат¬
ньо визначеного інтелектуального темпераменту, в нас якось
змішані протилежні інгредієнти, кожен із яких виявляється досить
помірковано. Ми заледве чи розрізняємо наші власні симпатії в ца¬
рині абстрактного мислення. Декого з нас легко відвернути од них,
і закінчуається тим, що ми підкоряємося моді або засвоюємо погля¬
ди того філософа, хоч би хто він був, котрому притаманна
найбільш вражаюча індивідуальність. Але у філософії дотепер ціну¬
валася лише спроможність бачити речі, бачити їх безпосередньо зі
свого особливого погляду в поєднанні з невдоволенням будь-яким
протилежним поглядом. Немає жодної підстави вважати, що це
упереджене бачення речей віднині перестане цінуватися в історії
людських вірувань.
Я маю на увазі особливий вид протистояння темпераментів,
який слід брати до уваги в літературі, мистецтві, управлінні, в спо¬
собі поведінки, а також у філософії. У способі поведінки ми знахо¬
димо формалістів і людей, яким чужі умовності. В управлінні — лю¬
дей авторитарного складу й анархістів, у літературі — пуристів чи
«академіків» і реалістів; у мистецтві — класиків і романтиків. Усі ці
протилежності вам добре знайомі. Але ж точнісінько так само й у
філософії ми маємо дуже схожу протилежність, яку можна визна¬
чити термінами «раціоналіст» і «емпірик», притому «емпірик» — це
людина, що любить факти в їхньому первісному розмаїтті, а
«раціоналіст» — шанувальник абстрактних і вічних принципів.
Жодна людина не може прожити й години без фактів і принципів,
отож тут ідеться про розбіжності в наголосі на тих або інших, про¬
те вони здатні породжувати особливо неподоланну антипатію
один до одного серед людей, які сповідують різні речі. І тут ми вия¬
вляємо, що дуже зручно висловити певну протилежність у став¬
ленні до їхніх універсумів, якщо говорити про «емпіричний» і
«раціоналістичний» характери. Ці визначення водночас широко й
просто описують контраст між ними.
Описують навіть набагато ширше й простіше, ніж ті особи, до
яких застосовані ці терміни. Бо людська природа дає можливість
існування будь-яких сполучень і перестановок Тому тепер я спро¬
10
Лекція I
бую точніше визначити, що я маю на увазі, коли кажу про емпіриків
і раціоналістів, додавши деякі вторинні, додаткові характеристики
до цих двох термінів, але прошу вас враховувати певну умовність
моєї класифікації. Я вибираю типи, які досить часто пропонує жит¬
тя — але аж ніяк не однорідні, й вибираю їх тільки через те, що во¬
ни придатні для мого остаточного завдання — для характеристики
прагматизму. Історично терміни «інтелектуалізм» і «сенсуалізм» є
синонімами термінів «раціоналізм» і «емпіризм». Далі видається, що
інтелектуалізм найчастіше поєднується з ідеалістичною й оп¬
тимістичною тенденцією. З другого боку, емпірики нерідко бува¬
ють матеріалістами, а їхній оптимізм має досить умовний і боязкий
характер. Раціоналізм завжди моністичний. Він керується цілим і
загальним та надає великого значення єдності речей. Емпіризм
віддає перевагу частинам і творить із цілого їх сукупність, а тому не
проти називати себе плюралістичним. Раціоналізм звичайно вва¬
жає себе більш релігійним, ніж емпіризм, але про цю пре¬
тензійність можна говорити багато, тому я тільки згадую про неї.
Ця претензійність обґрунтована в тих випадках, коли окремий
раціоналіст є таким, кого називають людиною емоційною
(чуттєвою), а окремий емпірик пишається тим, що він людина тве¬
резомисляча (практична). У такому разі, вживаючи широко відомі
сьогодні терміни, раціоналіст звичайно є прихильником того, що
називають свободою волі, а емпірик буде фаталістом. Зрештою,
раціоналіст у своїх твердженнях виявляє схильність до догматизму,
тим часом як емпірик схилятиметься до скепсису й буде відкритим
для дискусій.
Я запишу всі ці риси в дві колонки. Гадаю, ви легко зумієте
розрізняти два типи ментальних схильностей, якщо я зроблю над
обома колонками відповідні написи — «м’який» і «жорсткий».
М’який тип Жорсткий тип
(tender-minded) (tough-minded)
Раціоналіст (керується «принципами») Емпірик (керується «фактами»)
Інтелектуал Сенсуаліст
Ідеаліст Матеріаліст
Оптиміст Песиміст
Віруючий Невіруючий
Прихильник свободи волі Фаталіст
Моніст Плюраліст
Догматик Скептик
11
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Облишмо на деякий час питання, чи взаємопов’язані й самодос¬
татні ці викладені мною протилежні комбінації ознак, — згодом я ще
багато про це говоритиму. Для нашого безпосереднього завдання до¬
статньо зазначити, що обидва ці типи людей — «м’який» і «жорсткий»
— із властивими їм відмінними рисами в моєму переліку існують на¬
справді. Кожен із вас, мабуть, знає яких-небудь характерних пред¬
ставників обох типів, і ви знаєте також, що думає кожен представник
про представника іншого типу. Вони досить зневажливо ставляться
один до одного. За всіх часів антагонізм цих двох типів, якщо тільки
були особистості із сильно вираженими темпераментами, — стано¬
вив частину філософської атмосфери свого часу. Він до певної міри
формує й сьогоднішню філософську атмосферу. «Жорсткі» думають
про «м’яких», що ті сентиментальні та зманіжені. «М’яким» «жорсткі»
здаються тупими, грубими, необтесаними. їхні взаємні стосунки
схожі на ті, що спостерігаються, коли туристи з Бостона змішуються
з мешканцями, скажімо, Кріппл-Кріка. Кожний тип вважає інший
нижчим від себе; лише в одному випадку зневага змішана із задово¬
ленням, а в другому до нього примішується почуття страху.
Отож, як я вже сказав, мало хто репрезентує якийсь із типів у чис¬
тому й спрощеному вигляді, мало хто в філософії є або «м’якими» бо-
стонцями, або «жорсткими» мешканцями Скелястих гір. Більшість із
нас прагне запозичити щось гарне і в тих, і в других. Звичайно, факти
річ чудова — дайте нам безліч фактів. Принципи також гарна річ —
дайте нам принципи. Світ, безсумнівно, єдиний, якщо поглянути на
нього з другого боку, але він так само безсумнівно множинний, якщо
глянути на нього в інший спосіб. Він водночас і єдиний, і множинний
— тому приймімо який-небудь плюралістичний монізм. Зрозуміло,
все обов’язково визначено, але так само безсумнівно й те, що наша
воля розкута: свого роду детерміністична свобода — ось істинна філо¬
софія. Не можна заперечувати, що окремі частини світу — це зло, але
ціле не може бути злом: у такий спосіб практичний песимізм об’єд¬
нується з метафізичним оптимізмом. І так далі: звичайний непрофе-
сіонал у філософії аж ніяк не радикал, він не піклується про послі¬
довність своєї системи, він тримається то однієї, то другої її правдо¬
подібної частини для задоволення спокус скороминущого часу.
Але декотрі з нас — трохи більше, ніж просто аматори у філо¬
софії. Ми вартуємо, щоб називатися атлетами-любителями, і нас
тривожить надмірна незв’язність і непевність наших поглядів. Наша
інтелектуальна совість не дає спокою, поки ми змішуємо непоєдну-
вані між собою протилежні погляди.
12
Лекція I
І ось тут я підходжу до першої позитивної важливої думки. Ніколи
ще не було такої маси людей із чітко виявленим емпіричним складом
мислення, як у наш час. Наші діти, так би мовити, народжуються зі
схильністю до наукового мислення. Але наша повага до фактів не
змогла остаточно нейтралізувати нашу релігійність. Сама ця повага
має якийсь релігійний характер. Наш науковий темперамент сповне¬
ний набожності. Уявіть-но собі людину такого типу, і нехай вона буде
водночас філософом-любителем і не бажає дотримуватися системи,
в якій зібрано всього потроху, як це властиво звичайному дилетанту.
То яким видасться цій людині стан справ у наш благословенний
1906 рік від Різдва Христового? їй потрібні факти; їй потрібна наука,
але вона жадає також і релігії. А оскільки вона аматор у філософії, а
не оригінальний творець, то вона озирається навсебіч і шукає для се¬
бе експертів і фахівців із числа справжніх філософів. Багато хто з при¬
сутніх тут, а можливо, й більшість, — саме такі аматори у філософії.
Але яку філософію пропонують вам для задоволення ваших по¬
треб? Вам зустрічається емпірична філософія, яка недостатньо
релігійна, і релігійна філософія, яка недостатньо емпірична для вас.
Якщо ви кинете погляд у той бік, де в особливій шані факти, ви поба¬
чите повну програму «жорстких» у дії, але зате й «конфлікт між нау¬
кою та релігією» в повному розпалі. Ось перед вами «жорсткий» меш¬
канець Скелястих гір Гекель7, із його матеріалістичним монізмом, йо¬
го ефіром-богом і його глузуванням над вашим Богом як над «газо¬
подібним хребцевим». А ось Спенсер', котрий розглядає історію світу
лише як процес перерозподілу матерії та руху і котрий поштиво ви¬
проваджує релігію біля входу в будинок: релігія цілком може існувати,
але вона ніколи не повинна з’являтись усередині храму.
Протягом останніх ста п’ятдесяти років успіхи науки мали, оче¬
видно, той результат, що розширилася сфера матеріального всесвіту
й зменшилося значення людини. Наслідком стало те, що можна на¬
звати зростанням натуралістичного або позитивістського сприйнят¬
тя. Людина тепер не законодавець природи, вона — споживач. Саме
природа стоїть непорушно, а людина повинна пристосовуватися до
неї. Людині залишається тільки сприйняти істину — хоч би якою ан-
тигуманною вона була — й підпорядковуватися їй! Романтична спон¬
танність і мужність минулися, світосприймання стало матеріалістич¬
ним і гнітючим. Ідеали видаються інертними побічними похідними
фізіології; усе, що вище, витлумачується з нижчого й завжди трак¬
тується як випадок «нічого крім» — нічого, крім чогось нижчого. Од¬
13
ВільямДжеймс
ПРАГМАТИЗМ
но слово, в такий спосіб перед вами постає матеріалістичний світ, у
котрому добре й затишно почуваються лише «жорсткі».
Якщо ж ви, з другого боку, звернетеся по розраду до релігійного та¬
бору й шукатимете поради у філософії «м’яких», то що знайдете тут?
У наш час і для нашого покоління релігійна філософія людей, котрі
послуговуються англійською мовою, виражається в двох основних
типах. Один із них більш радикальний і агресивний, другий повільно
відступає. Говорячи про більш радикальне крило релігійної філософії,
я маю на увазі так званий трансцендентальний ідеалізм англо-ге-
ґелівської школи, філософію таких мислителів, як Ґрін*, два Керди1#,
Бозанкет11, Ройс12. Цей напрямок у філософії мав величезний вплив на
найбільш вдумливих представників нашого протестантського
духівництва. Він відзначається пантеїстичним характером і, безсум¬
нівно, значною мірою послабив традиційний теїзм протестантизму.
Однак цей теїзм усе-таки ще існує. Він по прямій лінії — через ряд
поступок — походить від того догматичного й схоластичного
теїзму, що дотепер в усій своїй недоторканності викладається в
католицьких семінаріях. Його тривалий час називали в нас філо¬
софією шотландської школи. Його я й мав на увазі, ведучи мову про
ту релігійну філософію, що повільно втрачає свої позиції в боротьбі.
Між домаганнями гегельянців та інших філософів «абсолюту», з
одного боку, й такими ж домаганнями еволюціоністів у науці й
агностиків, з другого, представники цього філософського напрямку
— серед них Джеймс Мартіноу13, професор Баун14, професор Ледд1*
та інші, — повинні почуватися в досить щільному становищі. Хоч би
якою чистою та щирою ви вважали цю філософську течію, в ній не
відчувається радикального характеру. Вона еклектична, в ній
поєднуються компроміси, вона передусім у пошуках modus vivendi'.
Вона сприймає факти дарвінізму, факти фізіології мозку, але всі ці
факти не збуджують ані її активності, ані ентузіазму. їй бракує агре¬
сивного, переможного тону. У підсумку — вона не має ніякого пре¬
стижу; тоді як філософія абсолютного має певний престиж, яким
вона зобов’язана своєму більш радикальному стилю.
Вам робити вибір між цими двома системами, якщо ви звернетеся
до «м’якої» школи. І якщо ви шанувальники фактів — такими я вас вва¬
жаю, — то ви знайдете хвилястий відбиток раціоналізму та інтелекту¬
алізму на всьому, що міститься з цього боку. Справді, таким чином ви
рятуєтеся від матеріалізму, який супроводжує пануючий емпіризм,
'modus vivendi — спосіб існування (лаг.)
14
Лекція I
але за цей порятунок ви сплачуєте ціною втрати контакту з конкрет¬
ними складовими частинами життя. Філософи абсолютного стоять
на такій висоті абстракцій, що вони ніколи й не намагаються спусти¬
тися з неї. Абсолютний розум, який вони пропонують нам, розум, що
творить світ, міг би з таким самим успіхом створити мільйони світів,
подібних до нашого, хоча вони й дотримуються протилежного по¬
гляду. З поняття про абсолютний розум ви не зумієте вивести жодно¬
го одиничного окремого факту. Абсолютне узгоджується з будь-
яким істинним станом речей тут у нас. Майже таким само марним є
принцип теїстичного Бога. Щоб одержати хоча б який-небудь натяк
про його справжню сутність, ви повинні звернутися до створеного
ним світу: Він — той Бог, що створив цей світ раз і назавжди. Бог
теїстичних авторів живе на таких самих недосяжних висотах абст¬
ракції, як і абсолютне. Філософії абсолютного притаманний усе-
таки певний розмах, певний блиск, тим часом як звичний теїзм — це
щось украй тьмяне й прісне. Але обидва вони однаково далекі від нас
і порожні. Ви ж — у пошуках філософії, яка не тільки дасть мож¬
ливість розвивати ваші здібності до абстрагування, а й якось поєднає
вас із реальним світом обмеженого часом людського життя.
Ви шукаєте таку систему, що зуміла б об’єднати в собі дві речі: з
одного боку, наукову лояльність до фактів і схильність рахуватися з
ними, тобто дух пристосуванства, але також стару віру в людські
цінності й у безпосередність, яка випливає з них, байдуже, релігій¬
ного чи романтичного різновиду. Тут і постає перед вами дилема:
ви знаходите, що (quesitum) обидві частини вашої мети безнадійно
відірвані одна від одної. Ви зустрічаєтеся із емпіризмом з його при¬
ниженням людини (inhumanism) і браком віри; або ж ви знаходите
раціоналістичну філософію, яка справді може називати себе
релігійною. Вона, одначе, позбавлена контакту з конкретними фа¬
ктами, їй чужі наші радості й печалі.
Я не знаю, чи настільки добре ви знайомі з філософією, щоб ціл¬
ком зрозуміти, що я мав на увазі своєю останньою заувагою. Тому я
трохи докладніше зупинюся на тій властивій усім раціоналістич¬
ним системам рисі відчуженості од дійсності, яка відштовхує од
них будь-якого серйозного шанувальника фактів.
Дуже шкода, що я не зберіг кілька перших сторінок роботи, яку
передав мені рік чи два тому один студент. Вони так яскраво ілюст¬
рували мою думку, тож я дуже шкодую, що не можу вам їх зачитати
зараз. Цей молодий чоловік, який закінчив один із коледжів Заходу,
15
ВільямДжеймс
ПРАГМАТИЗМ
почав свою роботу з того, що завжди сприймав як належне й без¬
сумнівне наступне: людина, переступаючи поріг аудиторії, де відбу¬
вається заняття з філософії, повинна налагоджувати стосунки зі
світом, зовсім відмінним од того, який ця особа лишає за собою на
вулиці. Два ці світи, описував він свої попередні думки, мають так
мало спільного між собою, що неможливо одночасно думати про
обидва Світ конкретного, особистого досвіду, до якого належить
вулиця, є розмаїтим понад будь-яку уяву, він суворий, заплутаний,
брудний, болісний і складний. А світ, в який вас приводить викла¬
дач філософії, — простий, чистий і шляхетний. У ньому немає су¬
перечностей реального життя. Його архітектура — класичного
стилю. Його побудова відповідає принципам розуму, логічні не¬
обхідності цементують його частини. Він випромінює чистоту й
гідність. Він — немов мармуровий храм, що сяє на пагорбі.
Насправді ж ця філософія заледве чи є зображенням реального
світу, натомість вона — свого роду надбудова до нього, класичне
святилище, в якому раціоналістична уява може знайти прихисток
від нестерпно складної, готичної картини, яку утворюють факти.
Вона не пояснення нашого конкретного світу, вона щось зовсім
інше, вона замінник його, ліки, шлях для втечі.
Темперамент цієї філософії, — якщо тільки тут можна вжити слово
«темперамент», — це щось цілком відмінне од темпераменту реально¬
го, конкретного життя. Витонченість — ось характерна риса систем
інтелектуалістської філософії. Ці системи витончено задовольняють
прагнення досконалого об’єкта споглядання, якого так прагне наш
розум. Але я цілком серйозно прошу вас поглянути на цей гігантський
світ конкретних фактів, вдивитися в разючу плутанину їх взаємо¬
відносин, подумати про різні несподіванки, про жорстокість і дикість,
які вони демонструють, — і потім сказати мені, чи буде прикметник
«витончений» тим епітетом, що неминуче спаде вам на гадку?
Витонченість насправді посідає своє місце в дійсності. Але філо¬
софія, яка дихає тільки витонченістю, ніколи не задовольнить
емпіричного складу мислення. Вона буде здаватися радше мону¬
ментом штучності й надуманості. Отож ми спостерігаємо, що люди
науки відвертаються од метафізики як від чогось зовсім усамітне¬
ного, примарного, а люди практики нехтують філософією й слуха¬
ють голос природи.
Справді, щось є відразливе в тому задоволенні, яким наповнює
раціоналістичне мислення його чиста, але нереальна система.
16
Лекція I
Лейбніц мав раціоналістичний розум, якому була властива
незрівнянно більша зацікавленість конкретними фактами, ніж та,
що її демонструє більшість раціоналістів. Проте, якщо ви хочете
побачити втілену поверховість, вам слід прочитати тільки цю
чарівно викладену «Теодіцею», в якій він намагався виправдати Бо¬
жий промисел стосовно людини й довести, що світ, в якому ми жи¬
вемо, — найкращий із можливих світів. Дозвольте мені процитува¬
ти на доказ невеличкий уривок
Розглядаючи заперечення щодо його оптимістичної філософії,
Лейбніц наштовхується на питання про кількість довічно засудже¬
них людей. Те, що їх незрівнянно більше, ніж врятованих, він бере
в готовому вигляді в теологів і заходжується викладати свої аргу¬
менти наступним ЧИНОМ:
«Зло видаватиметьсяся дуже незначним, як порівняти з добром,
коли ми згадаємо про справжню велич Граду Господнього. Целій
Секундус Куріо написав невеличку книжку *De amplitudine regni
Coelestis*', яку нещодавно знову перевидали, але йому не вистачає
правильного розуміння розмірів і протяжності небесного царства.
Древні мали обмежене уявлення про божественні творіння- Вони
визнавали населеною тільки нашу Землю, і навіть поняття анти¬
подів викликало в них острах. Решта ж світу, за їхнім уявленням,
складається з кількох сяючих небесних тіл і кількох кришталевих
сфер. Однак тепер, байдуже які межі ми визнаємо за Всесвітом, ми
вимушені визнати присутність незліченної кількості небесних тіл,
таких самих або ще більших, ніж наша Земля, які мають однакове з
нею право бути населеними розумними мешканцями, хоча звідси ще
не випливає, що це повинні бути люди. Земна куля — це тільки один
із шести головних супутників нашого Сонця; а всі нерухомі зірки та¬
кож суть сонця, то ж звідси стає зрозуміло, яка невелика наша Зем¬
ля проти решти видимого світу, оскільки вона лише супутник однієї
з них. Можливо, всі сонця населені тільки щасливими створіннями,
і ніщо не змушує нас вважати, що серед них багато засуджених за
гріхи; оскільки достатньо дуже небагатьох прикладів і зразків, щоб
зробити висновок про ту користь, що її добро отримує від зла. Більше
того, — оскільки немає жодної підстави вважати існування зірок
повсюдним, — чи неможна припустити існування величезних про¬
сторів за скупченням зірок? І весь цей безмежний простір може бути
сповнений щастям і славою_ Що ж тепер можна сказати про розду-
*«De amplitudine regni Coelestis» — «Про велич Божого царства» (лат.)
17
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
ми про нашу Землю та її мешканців? Чи не зводиться вона до чогось
незмірно меншого від фізичної точки, бо наша Земля і е точкою, як
порівняти з відстанями до непорушних зірок? Отож відома нам ча¬
стина Всесвіту майже загубилася в просторі проти тієї частини,
яка нам невідома, але існування її ми все-таки повинні припускати;
усе відоме нам зло перебуває в цій мізерній частині; й звідси випли¬
ває, що зло може перетворитися майже в ніщо, як порівняти з тим
добром, що його вміщає в собі цілий Всесвіт*.
В іншому місці Лейбніц пише:
«Існує вид справедливості, що немає наметі ані виправлення зло¬
чину, ані повчання інших на прикладах, ані навіть виправлення са¬
мої шкоди. Ця справедливість базується тільки на чистій відпо¬
відності, що знаходить певне задоволення в тому, щоб спокутувати
поганий вчинок. Соцініанці й Гоббс заперечували проти цієї караю¬
чої справедливості, котра є у власному cetici мстивою і котру Богу
багатьох випадках залишає за собою_. Вона завжди ґрунтується на
відповідності речей і задовольняє не тільки скривджених, а й розсуд¬
ливих спостерігачів, так само як задовольняє врівноважений розум
прекрасна музика або гарні архітектурні споруди. Саме таким чи¬
ном тривають кари засуджених, хоча ці покарання й не служать
уже засобом утримати будь-кого від гріха; і так само винагороджу¬
ються блаженні, хоча винагорода ця не зміцнює нікого в добрі. Засуд¬
жені завжди викликають на себе нові покарання своїми новими
гріхами, а блаженні знову одержують нові радощі, примножуючи
добро. І те, й інше базується на принципі відповідності_ оскільки все,
що створено Богом, досконало гармонійне, як я вже говорив вище*.
• Мені не випадає пояснювати, як слабко дається Лейбніцу почут¬
тя дійсності Це очевидно. Очевидно, що жодне найменше ре¬
алістичне уявлення про реальний досвід засудженої душі не з’явля¬
лося на порозі його розуму. Йому навіть не спало на думку, що чим
менше число «зразків» родового поняття «погублена душа», котрих
Бог кидає як відступне на користь принципу вічної відповідності,
тим більш несправедливою є доля блаженних. Те, що він пропонує
нам, це зразок холодної літературної вправи, чию бадьору сутність
не зможе зігріти навіть пекельне полум’я.
Тільки не кажіть мені, що для викриття обмеженості раціоналіс¬
тичного методу у філософії я повинен був звернутися до примітивно¬
го сторіччя перук і пудри. Мислитель, який прагне фактів, вважатиме,
що оптимізм сучасного раціоналізму має точнісінько такий самий по¬
18
Лекція I
верховий характер. Реальний світ — це щось широко відкрите, але
раціоналізм будує системи, а системи повинні бути замкнутими. Для
людей у практичному житті досконалість — це щось дуже далеке, щось
таке, що перебуває ще в процесі свого завершення. Для раціоналізму ж
ця точка зору є ілюзією, породжуваною кінцевим і відносним буттям:
абсолютна основа світу речей є вічна закінчена досконалість.
Чудовий зразок обурення, спричиненого пустопорожнім і по¬
верховим оптимізмом теперішньої релігійної філософії, я знаходжу
утворі талановитого літератора-анархіста Моррісона Свіфга1'. Анар¬
хізм Свіфга заходить дещо далі, ніж мій власний, але, зізнаюся, я ціл¬
ком розділяю його невдоволення модним нині ідеалістичним опти¬
мізмом. Гадаю, таке ставлення до Свіфга поділяє більшість із вас. Він
починає свій памфлет «Людське підпорядкування» («Human Submis¬
sion») низкою повідомлень із газетної хроніки (випадки самогубства,
смерті від голоду й т.ін.) як ілюстраціями нашої цивілізованої епохи.
Так, наприклад
«Пройшовши все місто вздовж і поперек по снігу в даремних по¬
шукахроботи, прикажчикДжон Коркоран, дружина і шість дітей
якого сиділи без їжі й одержали від домовласника розпорядження
звільнити квартиру за борги, сьогодні закінчив життя самогуб¬
ством, випивши карболової кислоти. Коркоран втратив своє
місце через хворобу три тижні тому. За час цієї змушеної бездіяль¬
ності його убогі заощадження були витрачені. Вчора він одержав
роботу в артілі з прибирання снігу, але, не цілком одужавши після
хвороби й слабкості, він був змушений через годину праці лопатою
залишити цю роботу. Тоді знову на перший план вийшло болісне
завдання відшукати роботу. Коркоран, який зовсім упав духом,
учора пізно вночі повернувся додому. Тут він знайшов голодних
дружину й дітей, а на дверях оголошення хазяїна з вимогою
звільнити квартиру. Наступного ранку він випив отруту*.
«Передімною, — продовжує Свіфг, —лежить ще багацько повідо¬
млень такого ж роду; ними можна було б легко заповнити цілу
енциклопедію. Я наводжу лише деякі з них як зразки тлумачення
світу*. «Ми усвідомлюємо присутність Бога в його світі*, — читаємо
в одному з останніх номерів англійського часопису. [«Саме на¬
явність зла в цьому тимчасовому порядку є умовою досконалості
вічного порядку*, — пише професор Ройс («The World and the Indi¬
vidual», II, p. 385).] «Абсолютне тим багатше, чим більше дисгармонії
та більше розмаїтості воно включає в себе*, — каже Ф.Г.Бредлі17
19
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
(«Appearance and Reality», p. 204). Він вважає, що ці занапащені люди
збагачують всесвіт, — і це Філософія! Але тоді як професори Ройс і
Бредлі та ціле військо простодушних і вгодованих філософів, роз¬
криваючи перед нами абсолютне й реальність, так добре поясню¬
ють суть зла та болю, — існують конкретні обставини, в яких живуть
єдині відомі нам у всесвіті створіння, обдаровані свідомістю того,
що таке світ. Те, що відчувають ці люди, і є реальність. їхній досвід —
це абсолютна фаза існування всесвіту. Це особистий досвід тих, хто
перебуває в нашому колі знання, — і в найбільше прийнятному ста¬
новищі для того, щоб набути досвіду, щоб розповісти нам, що еони
є. То яке ж мізерне значення мають розумування про досвід цих лю¬
дей, як порівняти з безпосередніми, особистими відчуттями людей,
що переживають його? Філософи мають справу з тінями, знають же
істину ті, хто жив і переживає. І розум людства — не розум філо¬
софів і представників класу власників, а розум усіх, хто мовчазно
мислить і відчуває, поволі схиляється до такого погляду. Ці люди
починають тепер робити висновки про світ подібно до того, як
досі вони дозволяли жерцям науки й релігії думати про них...
«Робітник із Клівленда, який убив себе і своїх дітей [ще один ви¬
падок, який наводить Свіфт], — один з елементарних і вражаючих
фактів сучасного світу, сучасного всесвіту. Жодними трактата¬
ми про Бога, про Любов, про Буття, які без жодної користі виви¬
щуються в своїй монументальній пустоті, неможна буде звести
нанівець або прикрасити цей факт. Він один із простих еле¬
ментів буття світу, який не піддається виправленню, — і це після
мільйонів років божественної можливості, після двох тисяч років
Христа. У духовному житті він є таким самим фізичним, первин¬
ним і нерозкладним елементом, яким у фізичному світі є різні
атоми або суботами І цей факт описує для людей_ хибність
філософії, яка не вміє побачити в подібних явищах сукупний фак¬
тор свідомого досвіду. Ці факти незаперечно доводять нікчем¬
ність релігії. Людина більше не віддасть у розпорядження релігії
ще двісті або дві тисячіроків, щоб дати їй можливість випробову¬
вати. себе й марнувати час людей. Час релігії закінчується, її ви¬
пробування завершено; її власна історія кладе їй край. У розпоряд¬
женні людства немає зайвих епох і вічностей, щоб випробовувати
дискредитовані системи*'.
' Morrisson I. Swift. Human Submission. Part Second. Philadelphia, Liberty Press, 1905. P.
4-10. (Прим, автора)
20
Лекція I
Так реагує людина емпіричного складу думки на раціоналістичне
меню. Це — абсолютна відповідь: «Не треба, дякую*. «Релігія, — каже
Свіфт, — схожа на сновиду, для якого всі реальні речі не мають жод¬
ного значення». Можливо, не настільки пристрасним за формою, але
таким самими по суті буде в наш час вирок будь-якої серйозної люди¬
ни, вдумливого аматора філософії, котрий звертається до викладачів
філософії по відповідь на запитання, як задовольнити їй свої щиросер¬
дечні потреби в усій їхній повноті Автори емпіричного складу пропо¬
нують йому матеріалізм, раціоналісти — щось релігійне, але такою ви¬
ду релігії, для котрого «реальні речі не мають жодного значення». От¬
же, вона й стає суддею над нами, філософами. Всі ми — як «м’які», так і
«жорсткі» — залишаємо її невдоволеною. І жоден із нас не повинен
ставитися зневажливо до її вироків, тому що, зрештою, вона і є доско¬
налий розум, той розум, потреби якого максимальні, нарешті, той ро¬
зум, чиє невдоволення й критика рано або пізно стануть згубними.
І тут починається моя власна спроба вирішення цієї дилеми у
філософії. Я пропоную прагматизм — назва ця звучить досить дивно
— як ту філософію, що спроможна задовольнити вимоги обох видів.
Прагматизм спроможний залишатися релігійним, подібно до
раціоналізму, але водночас, подібно до емпіричних систем, він спро¬
можний зберігати найбільшу близькість із фактами. Я сподіваюся,
що зумію багатьом із вас накинути цю сприятливу думку про прагма¬
тизм, яку поділяю й сам. Але, позаяк лекція наближається до кінця, я
не маю наміру починати виклад суто прагматизму. Наступного разу
я почну з прагматизму, як тільки проб’є година. А зараз хотілося б
присвятити ще кілька хвилин тому, про що я вже говорив.
Якщо деякі з присутніх тут — фахові філософи, а я знаю, що це
так, то вам, безсумнівно, мій спосіб викладення матеріалу повинен
був здатися найвищою мірою непростимо грубим. «М’які» й «жорст¬
кі» темпераменти — яка варварська класифікація! Загалом, якщо
філософія складається з логічних тонкощів, різних логічних суб-
тильностей і нюансів; якщо в ній містяться різного роду комбінації
й переходи, то чи не означає це створювати грубу карикатуру, при¬
нижувати непересічні речі, коли зображати філософський кон¬
флікт у вигляді такої собі відчайдушної сутички двох ворожих тем¬
пераментів! Який дитячий і поверховий погляд! І знову ж таки, як
безглуздо закидати раціоналістичним системам злочин їхньої абст¬
рактності й засуджувати їх за те, що вони вважають себе святилища¬
ми та місцями для втечі, а не продовженням світу фактів. Хіба всі
21
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
наші теорії не є просто засобами зцілення й місцями для втечі? І як¬
що філософія повинна бути релігійною, то чи може вона бути чи¬
мось іншим, окрім місця для втечі з поверхні грубої дійсності? Чи
може вона зробити що-небудь краще, ніж підняти нас над тварин¬
ним світом наших почуттів і показати нам іншу й кращу оселю для
нашого духу в цій великій мережі ідеальних принципів, що охоплю¬
ють усю дійсність, яку здатен осягнути розум? Хіба принципи й по¬
гляди можуть бути чимось іншим, крім абстрактних схем? Хіба під
час будівництва Кельнського кафедрального собору обійшлися без
плану архітектора? Хіба витонченість сама по собі — це щось огид¬
не? Хіба груба дійсність — єдино істинна річ?
Повірте, я відчуваю всю вагу цього звинувачення. Справді, намальо¬
вана мною картина надзвичайно спрощена й груба. Проте, як і будь-
яка абстракція, вона доведе, що має своє призначення. Якщо філосо¬
фи можуть абстрактно розглядати життя світу, то вони не повинні
скаржитися, коли абстрактно розглядають життя самої філософії.
Фактично, зображена мною картина, дарма що схематична й груба,
буквально вірна. Темпераменти з їхніми симпатіями й антипатіями
справді визначають — і завжди будуть визначати — філософські
погляди людей. Деталі систем можуть розглядатися одна по одній,
а мислитель, що працює над своєю системою, часто, можливо, через
окреме дерево, забуває про ліс. Але, коли праця завершена, розум
завжди робить свою велику справу — підсумкову операцію синтезу,
— й система починає, подібно до одухотвореної істоти, жити своїм
власним життям із тією простою своєрідною ноткою індивідуаль¬
ності, що відвідує нашу пам’ять як привид мертвого друга або ворога.
Не один тільки Уолт Уітмен мав право сказати:«... хто торкнеться
цієї книжки, торкнеться людини». Книжки всіх великих філософів
схожі на багатьох живих людей. Ми відчуваємо в кожному з таких
творів якусь особисту, характерну нотку, яку не передати словами, і це
відчуття є найкращим плодом нашої власної закінченої філософської
освіти. Будь-яка філософська система бажає бути відображенням ве¬
ликого всесвіту Бога. Насправді ж вона — як жахливо! — наочний ви¬
яв надзвичайно своєрідної індивідуальності одного з наших ближніх.
Коли вже ми приходимо до цих термінів (а витончений науковою
критикою розум приходить до цих термінів щодо всіх філософських
систем), то наше інтелектуальне спілкування з цими системами по¬
вертається до неформальної, інстинктивної реакції задоволення або
невдоволення. Ми стаємо настільки ж рішучими в своїй незгоді чи
22
Лекція I
прийнятті, як у тому випадку, коли хтось претендує на наше добро¬
зичливе ставлення; наше судження складається в найпростішому ви¬
словлюванні похвали або осуду. На одну шальку ми кладемо наше
власне світосприйняття, на другу — запропоновану нам філософію з
її особливостями, і одне слово підсумовує порівняння.
«Statt der lebendigen Natur, — кажемо ми, — da Gott die Menschen
schuf hinein»*, ці туманні вигадки, ці закостенілі, прямолінійні речі,
заплутані штучні побудови, цей продукт незграбної шкільної твор¬
чості, це сновидіння хворої людини! Геть від цього. Геть їх усіх! Не¬
можливо! Неможливо!
Справді, наше остаточне враження про будь-якого філософа
складається на підставі вивчення його системи в усіх подробицях,
але реагуємо ми саме на це остаточне враження. За ступенем рішу¬
чості й певності наших підсумкових реакцій можна робити висно¬
вок і про ступінь нашого розуміння питань філософії: той безпосе¬
редній, породжений інтуїцією епітет, яким ми характеризуємо по¬
дібні складні системи, і є мірилом нашого розуміння. Втім, не треба
неодмінно бути великим експертом, щоб знайти підхожий епітет.
Мало таких людей, котрі мають свою власну, цілком розроблену фі¬
лософію. Але майже кожний має своє особливе індивідуальне світо¬
сприйняття, а також відчуття того, що знайомі йому філософські си¬
стеми не пропонують адекватної картини світу. Ці системи не пов¬
ністю розкривають сутність його світу. Одна система для цього занад¬
то вишукана, інша занадто педантична, третя занадто різношерста,
четверта занадто відразлива, п’ята занадто штучна, й т.ін. Принайм¬
ні, і він, і ми одразу ж відчуваємо, що з такими філософськими сис¬
темами не все гаразд, не все тримається купи не все «клеїться» і що
вони не мають жодного права говорити від імені всесвіту. Платон,
Локк, Спіноза, Мілль, Керд, Геґель — я навмисно не наводжу більш
близьких нашій темі імен — я впевнений, що всі ці імена для багатьох
із вас, мої слухачі, просте нагадування про цілий ряд своєрідних
особистих спроб, які не скінчилися успіхом. Було б очевидним аб¬
сурдом, якби подібні методи сприйняття світу були справжніми.
Ми, філософи, повинні рахуватися з такими почуттями з ва¬
шого боку. Я повторюю, що, зрештою, всі системи філософії
підлягатимуть суду відчуттів. Тільки той світогляд вийде пере¬
можцем, котрий зуміє справити найбільш повне враження.
* Statt der lebendigen Natur, da Gott die Menschen schuf hinein — Замість живої приро¬
ди, в якій Бог помістив створених ним людей (ній.).
23
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Тепер ще кілька слів з приводу тієї думки, ніби філософські систе¬
ми неодмінно становлять абстрактні схеми. Є схеми, є плани бу¬
динків об’ємних, які замислюються архітектором у просторі, і є пла¬
ни будинків плоских, вималюваних на папері з допомогою лінійки й
циркуля. Останні залишаються безтілесними й плоскими, навіть ко¬
ли побудовані з каменю та цементу, і вже сам план заздалегідь
свідчить про такий результат. Схема сама по собі, звичайно, річ убо¬
га змістом, але за нею не повинні неодмінно стояти невиразні
змістом речі. Адже саме остаточна обмеженість і безтілесність того,
на що вказують звичайні раціоналістичні системи, й породжує в
емпіриків неприйняття. Тут дуже до речі навести приклад системи
Герберта Спенсера. Раціоналісти помічають у ній величезне нагро¬
мадження хиб. Темперамент Спенсера сухий, як у шкільного вчите¬
ля, він монотонний, мов шарманка, у своїх аргументах цей філософ
віддає перевагу дешевим викрутам, у нього немає достатньої обізна¬
ності навіть із принципами механіки, його основні ідеї страждають
невизначеністю, й узагалі вся його система якась нерухома, наче
збита з кривих і потрісканих дощок, — але попри все це половина
Англії бажає, щоб його поховали у Вестмінстерському абатстві.
Чому? Чому Спенсер викликає стільки поваги, незважаючи на всі
його хиби з погляду раціоналістів? Чому так багато освічених лю¬
дей, які відчувають ці хиби, — і поміж них, можливо, ви та я — все
одно бажають, щоб його поховали в абатстві?
Просто тому, що ми відчуваємо: з погляду філософії його серце бу¬
ло на місці. Можливо, його принципи — кістяк, обтягнутий шкірою;
але його книжки, принаймні, намагаються відповідати конкретним
особливостям каркасу цього конкретного світу. Живий гомін фактів
чути в усіх його сторінках, він постійно наводить факти, він підкрес¬
лює факти, він завжди звертається до них. І цього достатньо. Для лю¬
дини емпіричного складу мислення саме це й потрібно.
Прагматистська філософія, про яку я почну говорити в на¬
ступній лекції, так само зберігає тісний внутрішній зв’язок із факта¬
ми, але — на відміну од філософії Спенсера — вона ні починає, ні
закінчує тим, щоб виштовхувати за двері позитивні релігійні побу¬
дови; вона так само щиросердо ставиться й до них.
Я сподіваюся переконати вас, що прагматизм і є те оптимальне
мислення, якого ви шукаєте.
Лекція II
ЩО ТАКЕ ПРАГМАТИЗМ?
Кілька років тому мені трапилося бути з компанією відпочиваю¬
чих у горах. Повернувшись із прогулянки, я застав усе товариство в
запеклій філософській суперечці. Об’єктом суперечки була білка,
звичайна жива білка: вважалося, що вона сидить на дереві, а з проти¬
лежного боку дерева перебуває людина. Ця людина бажає побачити
білку й для цього швидко рухається навколо дерева. Проте хоч як
швидко вона біжить, білка з такою самою швидкістю рухається в про¬
тилежний бік, так, що дерево ввесь час закриває її від людини, й вона
ніяк не може її побачити. Звідси виникала ось яка метафізична проб¬
лема: рухається людина навколо біпки чи ні? Звичайно, вона ру¬
хається навколо дерева, на якому ховається білка; але чи рухається
вона навколо білки? Маючи вдосталь вільного часу в цій глушині,
присутні, зрештою, вичерпали всі аргументи. У кожного склалася
своя власна думка, якої він затято тримався. Голоси розділилися при¬
близно навпіл, і тому, коли я з’явився, обидві сторони стали переко¬
нувати мене пристати до них, щоб з моєю допомогою одержати
більшість. Пам’ятаючи схоластичне правило, що там, де зустрічається
суперечність, там слід виявити розрізнення, я став таке шукати й за¬
раз же його знайшов. «Питання про те, яка зі сторін має рацію, — ска¬
зав я, — залежить від то то, який практичний зміст ви вкладаєте в сло¬
ва «рухатися навколо білки». Якщо «рухатися навколо білки» означає
переходити від півночі до сходу, потім до півдня, заходу, потім знову
до півночі від неї, то, зрозуміло, людина рухається навколо білки, то¬
му що послідовно стає у всі ці положення. Якщо ж, навпаки, вживаю-
25
а вИ маєте на увазі, що спочатку ви були перед нею, потім з
чи ці затим позаду, відтак ліворуч і, нарешті, знову перед нею,
правого^ зрозуміло, що людина не рухається навколо білки, тому
Т° Завдяки її компенсуючим рухам, білка весь час обернена до люди-
Щ°’ оедом j ХОВає від нею спину. Визначіться з відмінностями (роз¬
суненнями) — й тоді не буде жодної підстави для подальшої супереч¬
ки Обидві сторони мають раціюабо ні, залежно від того, в якому пра¬
ктичному сенсі вони вживають слова «рухатися навколо білки».
Лише один або двоє з найбільш палких сперечальників назвали
мою пропозицію вивертом, кажучи, що їм байдуже до різних схо¬
ластичних тонкощів і що вони мали на увазі просто те, що букваль¬
но розуміється під словом «навколо». Більшість же, очевидно, виз¬
нала, що зроблене мною розрізнення усуває предмет розбіжності.
Я навів цю банальну історію як винятково простий зразок засто¬
сування прагматичного методу, про який зараз збираюсь говори¬
ти. Метод прагматизму — це насамперед метод залагоджування
метафізичних суперечок, що без нього могли б тягтися без кінця.
Чи є світ єдиним чи множинним, царює в ньому свобода чи не¬
обхідність, є він матеріальним чи духовним? Усі ці запитання одна¬
ково правомірні, й суперечки можуть тривати скільки завгодно.
Метод прагматизму в подібних випадках намагається витлумачити
кожну думку, вказуючи на її практичні наслідки. В чому для будь-ко-
го полягає практична різниця, якщо взяти за істинну саме цю дум¬
ку, а не іншу? Якщо ми не в змозі знайти жодної практичної різниці,
то обидві протилежні думки означають, по суті, одне й те саме, і
будь-яка подальша суперечка тут марна. Якщо ж виникає серйозна
суперечка, ми повинні бути здатними вказати якусь практичну
різницю, яка випливає з припущення, що має рацію одна зі сторін.
Погляд на історію цього вчення ще краще покаже нам, що таке
прагматизм. Ця назва походить від того самого грецького слова prag¬
ma, що означає «дія», від якого утворені наші слова «практика» й «пра¬
ктичний». Вперше воно було запроваджене у філософії Чарльзом
Пірсом1' у 1878 р. У статті під заголовком «Як зробити наші ідеї зро¬
зумілими» («How to make Our Ideas Clear»), поміщеній у січневому но¬
мері часопису «Popular Science Monthly* за 1878 p.*, Пірс показує спо¬
чатку, що наші переконання, по суті, є правилами для дії, потім він го¬
ворить: для того, щоб з’ясувати зміст якого-небудь твердження, ми
повинні лише визначити той спосіб дії, який воно здатне викликати;
* Перекладена в «Revue Philosophiquo за січень 1879 р. (т. VII). (Прим, автора).
26
Лекція II
в цьому способі дії й полягатиме для нас усе значення даною тверд¬
ження. В основі всіх розбіжностей, які ми знаходимо в наших думках
— навіть найбільш витончених — лежить такий конкретний факт:
жодне з них не є настільки значним, щоб застосовуватися як-небудь
інакше, ніж у вигляді деяких можливих відмінностей в царині практи¬
ки. Тому, щоб домогтися цілковитої ясності в наших думках про будь-
який предмет, ми повинні тільки поміркувати, які практичні наслідки
містить цей предмет, тобто яких ми можемо очікувати від нього
відчуттів, і до якого виду реагування зі свого боку ми повинні бути
готовими. Наше уявлення про ці наслідки — як найближчі, так і від¬
далені — оце й усе, що ми можемо уявити собі про цей предмет, якщо
взагалі таке уявлення має яке-небудь позитивне значення.
У цьому полягає принцип Пірса, принцип прагматизму. Протягом
двадцяти років він залишався ніким не поміченим, поки я в доповіді,
прочитаній на засіданні філософського гуртка професора Хоуісона1*
в Каліфорнійському університеті, не використав його й не застосував
його зокрема до релігії. На той час (1898) ґрунт, очевидно, був підго¬
товлений для сприйняття нового вчення. Слово «прагматизм» набу¬
ває поширення, й сьогодні воно тут і там з’являється на сторінках
філософських часописів. З усіх боків чути про прагматичний напря¬
мок, іноді про нього говорять шанобливо, іноді зневажливо, але рідко
з точним розумінням суті справи. Зрозуміло, що цей термін зручно
надається для цілої низки філософських напрямків, яким дотепер не
вистачало загального імені, й що він «прийшов надовго».
Щоб повністю зрозуміти значення принципу Пірса, треба нав¬
читися застосовувати його в конкретних випадках Кілька років то¬
му я дізнався, що Оствальд”, знаменитий лейпцігський хімік, чудо¬
во використовував принцип прагматизму в своїх лекціях із філо¬
софії природи, хоча він і не називав його цим ім’ям.
«Всі види реального впливають на нашу практику, — писав він
мені, — і цей вплив є їхнім значенням для нас. На своїх лекціях я
зазвичай ставлю питання в такий спосіб: що зміниться в світі,
якщо з двох альтернативних поглядів буде вірним той або інший?
Якщо я не знаходжу нічого, що могло б змінитися, то ця альтерна¬
тива не має жодного змісту*.
Інакше кажучи, обидва конкуруючі погляди означають практич¬
но те ж саме, а іншого значення, крім практичного, для нас не існує.
В одній зі своїх надрукованих лекцій Оствальд наводить приклад,
який пояснює його думку. Хіміки тривалий час сперечалися про
27
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
так званих тавтомірних речовин. їхні
однаково добре узгода^вали^ як із припу-
SSSSTro всередані в них містяться нестабільний атом водню
“иГй^отиваетьсГтак і з гіпотезою, що вони становлять нестабільні
SuSox речовин. Почалася загата суперечка, але вона ні до чого
неіюивела Мя суперечка нікат б і т■починалася, - говорип, Ос-
твальл -якби опоненти запитали себе, якою буде різниця на основі
експериментальних фактів, капи припустити, гир вірний той або
інший погляд Тоді чітко з’ясувалося б, що жодної фактичної різниці
не може виникнути, і виявилося б, іцо вся ця суперечка така ж нере¬
альна й надумана, як спір у первісні часи про те, завдяки кому підні¬
мається замішане на дріжджах тісто — домовикам, чи ельфам»\
Цікаво помічати, як втрачають усе своє значення багато філо¬
софських диспутів, варто піддати їх цьому простому методу випро¬
бування на від стеження конкретних наслідків, що випливають із
них. Не може бути різниці в чомусь окремому, яка б не склала
різниці ще десь, — не може бути різниці в абстрактній істині, яка б
не виражалася в конкретному факті й у наслідках, що з нього випли¬
вають для кого-небудь, яким-небудь чином, де-небудь і коли-небудь.
Завдання філософії повинно було б полягати в тому, щоб виявити,
якою буде для мене й для вас певна різниця у визначені моменти на¬
шого життя, якби була істинною та або інша формула світу.
У прагматичному методі немає нічого цілковито нового. Сократ
був його прихильником. Аристотель методично користувався ним.
З його допомогою Локк, Берклі та Юм зробили важливі внески у
вивчення істини. Шедуорт Ходжсон21 наполегливо повторює, що
дійсність є лише тим, чим вона «є відомою». Але всі ці попередники
прагматизму користувалися ним лише випадково, уривками: це бу¬
ла їхня прелюдія. Тільки в наш час прагматизм набув загального ха¬
рактеру, усвідомив покладену на нього світову місію й заявив про
свою неминучу перемогу. Я вірю в цю місію й сподіваюся, що під
кінець надихну й вас своєю вірою.
* Theorie und Praxis. Zeitschrift des Oesterreichischen Ingenieuren u. Architekten-Vereines.
1905, No 4 і 6.
Ще більш радикальний і різко виражений прагматизм, ніж в Оствальда, я знаходжу в
одній промові професора У.С.Франкліна: «Я думаю, що вкрай неправильним є таке уяв¬
лення про фізику — навіть якщо його поділяють вчені, — відповідно до якого вона є «на¬
укою про маси, молекули та ефір». І я думаю, що.найправильніше уявлення про фізику
— навіть якщо його не цілком поділяють вчені — це те, що вона наука про засоби отри¬
мувати в своє розпорядження тіла й приводити їх у рух* («Science», 2 січня 1903 p.).
(Прим, автора)
28
Лекція II
Прагматизм — добре знаний філософський напрямок, тобто
емпіричний напрямок, але він репрезентує його, як мені здається, в
більш радикальній і менш доступній для заперечень формі. Праг¬
матик рішуче, раз і назавжди, відвертається од цілої купи застарілих
навичок, дорогих фаховим філософам. Він відвертається од абст¬
ракцій і недоступних речей, од словесних рішень, од кепських апрі¬
орних аргументів, од негнучких принципів, од замкнутих систем,
од уявних абсолютів і початків. Він обертається до конкретного, до
доступного, до фактів, до дії, до влади. Це означає й визнання пану¬
вання емпіричного підходу, й щиру відмову од раціоналістичного
підходу. Це означає відкритий простір, усе розмаїття природи на
противагу догмі, штучності та домаганням на довершену істину.
Водночас прагматизм не виступає на користь якихось визначе¬
них конкретних висновків. Це тільки метод. Але цілковите повне
торжество цього методу принесе з собою колосальні зміни в тому,
що я на першій лекції назвав «темпераментом» філософії. По¬
слідовників ультрараціоналістичного методу витіснять так само, як
витісняють царедворців у республіках або римо-католицьких свя¬
щеників у протестантських країнах. Наука й метафізика зблизяться
між собою й зуміють на ділі працювати дружно, рука в руку.
Метафізика звичайно вдавалася до дуже примітивного методу
досліджень. Ви знаєте, що люди завжди мали схильність до заборо¬
неної магії, і ви знаєте також, яку роль у магії завжди відігравали
слова. Якщо ви знаєте певні імена, формулу заклинання, ви можете
тримати в покорі духа, джина, демона, взагалі будь-яку силу. Соло-
мон знав імена всіх духів і завдяки цьому повністю підпорядкував їх
собі. Інакше кажучи, світ завади поставав перед природним розу¬
мом у вигляді своєрідної загадки, ключ до якої потрібно шукати в
якихось осяйних словах чи назвах, що наділяють силою. Це слово
називає принцип світу, і володіти ним — означає, у певному сенсі,
володіти самим світом. «Бог», «Матерія», «Розум», «Абсолютне»,
«Енергія» — все це приклади багатьох імен, з допомогою яких
вирішують цю загадку. Коли у вас вони є, можна спочити. Бо ви вже
досягли кінцевої мети свого метафізичного дослідження.
Але якщо ви дотримуєтеся прагматичного методу, ви ніколи не
ставитиметеся до таких слів як до завершення свого дослідження.
З кожного слова ви повинні добути його практичну «готівкову»
вартість, повинні змусити його працювати в рамках вашого
досвіду. Воно виступає не стільки як рішення, скільки як програма
29
ВільямД^амс
ПРАГМАТИЗМ
подальшої роботи, зокрема як вказівка на ті методи, за допомо¬
гою яких може бути змінена дана нам дійсність.
Отже, теорії стають інструментом, а не становлять відпові¬
дей на загадки, відповідей, на яких ми можемо заспокоїтися. Ми не
покладаємося на них, ми йдемо вперед і, більше того, при нагоді змі¬
нюємо з їх допомогою природу. Прагматизм робить усі наші теорії
менш непорушними, він додає їм гнучкості й примушує кожну з них
працювати. Не будучи нічим новим, завдяки цьому він досягає гар¬
монії з багатьма старими філософськими напрямками. Так, наприк¬
лад, із номіналізмом він сходиться в тому, що постійно звертається до
одиничного, індивідуального; з утилітаризмом в тому, що підкреслює
практичні аспекти; з позитивізмом він поділяє його зневагу до сло¬
весних рішень, до зайвих запитань і метафізичних абстракцій.
Усе це, як бачите, антиінтелектуалістичні тенденції. Проти дома¬
гань і методу раціоналізму прагматизм завжди виступає в повному
озброєнні. Але він ніколи не захищає — принаймні, у вихідному
своєму пункті — якихось певних результатів. Він не має жодних
догм, жодні доктрини не користуються ним. Влучно висловився
молодий італійський прагматист Папіні: він розташовується посе¬
ред наших теорій, наче коридор у готелі. Незліченна кількість
кімнат виходить у цей коридор. В одній кімнаті ви знайдете когось,
хто пише атеїстичний трактат, у наступній хтось інший навколіш¬
ки прохає віри та сили; у третій хімік досліджує властивості речо¬
вин; у четвертій обмірковується якась система ідеалістичної
метафізики; у п’ятій хтось доводить неможливість метафізики. Але
коридор належить усім; усі повинні користуватися ним, якщо бажа¬
ють виходити й заходити у відповідні кімнати зручним шляхом.
Отже, прагматичний метод аж ніяк не означає якихось визначе¬
них результатів, він становить тільки ставлення до речей. І саме
таке ставлення, яке спонукає нас відвертати свій погляд од різ¬
них перших речей, а саме: принципів, «категорій», уявних необхід¬
ностей; воно змушує нас поглянути в бік остаточних речей, а
саме: плодів, результатів, наслідків, фактів.
Але досить про метод прагматизму! Ви, можливо, скажете, що я
радше розхвалював його вам, а не роз’яснював, однак незабаром я
Достатньою мірою продемонструю його застосування на прикладі
Деяких добре знайомих проблем. Треба зауважити, що слово «праг¬
матизм» стали вживати і в більш широкому сенсі, маючи на увазі
теорію істини. Згодом, проклавши початок шляху, я маю намір
ЗО
Лекція II
присвятити викладу цієї теорії цілу лекцію, тому тепер можу бути
дуже стислий. Але, оскільки стислий виклад важко сприймати, я по¬
прошу у вас чверть години подвоєної уваги. Коли щось і залишить¬
ся неясним, то я сподіваюся роз’яснити усе в подальших лекціях.
У наш час найбільш успішно культивується така галузь філософії,
як індуктивна логіка, тобто вивчення умов, в яких розвивалися інші
науки. Всі автори з цього питання стали виявляти дивну єдність у
своєму розумінні того, чим є закони природи й складові частини
явища, коли вони формулюються математиками, фізиками й хіміка¬
ми. Коли були знайдені перші математичні, логічні й фізичні зако¬
номірності, перші закони, то дослідники були настільки вражені
простотою, ясністю, чарівністю результатів, що повірили, ніби їм
вдалося розшифрувати вічні думки Всемогутнього. Його дух також
громоподібно виявляє себе в силогізмах. Виявилося, що й він мис¬
лить конічними перетинами, квадратами, коренями і пропорціями.
А ще Він — геометр, як Евклід. Це Він створив закони Кеплера, яким
підкоряються планети; це Він зробив так, що швидкість тіл, які пада¬
ють, зростає пропорційно часові падіння; він зробив так, що про¬
мені світла при переломленні підпорядковуються законові синусів;
він створив класи, види й роди тварин та рослин і встановив роз¬
біжності між ними. Він мислив архетипами всіх речей і передбачив
їхні видозміни. І коли ми тепер знову відкриваємо якийсь із цих його
дивовижних інститутів, то вловлюємо справжні наміри його розуму.
Але разом із подальшим розвитком науки стала зміцнюватися
думка, що більшість, а можливо, й усі наші закони мають тільки
приблизний характер, та й самих законів стало так багато, що їх
навіть неможливо підрахувати. Крім того, в усіх галузях науки є
численні конкуруючі формулювання законів, і дослідники звикли
до думки, що жодна теорія не є точною копією дійсності та що кож¬
на з них може виявитися корисною з якого-небудь певного погля¬
ду. Величезна користь теорій полягає в тому, що вони підсумовують
відомі факти й провадять до нових. Вони є лише штучною мовою,
концептуальною стенографією, як хтось назвав їх, котрі служать
нам для запису наших знань про природу. А мови, як відомо, допус¬
кають деяку свободу засобів вираження, і до всього ж — у них є
різноманітні діалекти.
Отже, людина на свій розсуд вилучила з наукової логіки божест¬
венну необхідність. Якщо я назву імена Зіґварта22, Маха**, Оствальда,
Пірсона14, Мійо, Пуанкаре2*, Дюгема“, Рюйсена*7, то ті з вас, котрі є
зі
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
^ опозуміють, який напрямок я маю на увазі, й зга-
студентами, легко і
дають ще інпгі імсда шіллер \ дьюї На хвилі цієї наукової логіки зі
гиоїм^пашатичним поясненням повсюдного значення істини. «Іс-
‘чать вони означає в наших думках і переконаннях те саме,
шо вона означає в науці. Це слово означає тільки те, що ідеї (будучи
Тамі складовими нашого досвіду) стають істинними настільки,
наскільки вони допомагають нам знаходити задовільне відношення
з іншими частинами нашого досвіду, підсумовувати їх, мати з ними
справу за допомогою концептуальних скорочень, замість того, щоб
рухатися за нескінченною послідовністю окремих явищ. Будь-яка
ідея, котру ми, так би мовити, можемо осідлати; ідея, що успішно ве¬
де нас від якоїсь однієї частини досвіду до будь-якої іншої, що за¬
довільним чином пов’язує між собою речі, працює надійно, спро¬
щує, заощаджує працю, — така ідея істинна саме настільки, наскільки
вона все це робить. Вона — істина інструментальна. В цьому полягає
«інструментальний» погляд на істину, який із таким успіхом викла¬
дається в Чікаго, погляд, що істина в наших ідеях означає їхню спро¬
можність «працювати», з таким блиском проголошений в Оксфорді.
Дьюї, Шіллер та їхні союзники, що дійшли цієї загальної концеп¬
ції істини, лише наслідували приклад геологів, біологів і філологів.
Успішним кроком у розвитку й становленні цих наук завжди був роз¬
гляд будь-яких простих процесів, які справді можна спостерігати в
дії — для прикладу, денудація гір через кліматичні умови, відхилення
од батьківського типу, зміна діалекту завдяки збагаченню його нови¬
ми словами й новою вимовою — після чого їх узагальнювали, при¬
стосовували до всіх часів і одержували таким чином значні результа¬
ти, підсумовуючи їхній вплив протягом багатьох сторіч.
Доступний для спостереження процес, який Дьюї та Шіллер виді¬
лили спеціально для свого узагальнення, є відомий усім процес, за до¬
помогою котрого будь-яка окрема людина пристосовується до нових
думок. Цей процес завжди однаковий. Кожен індивід уже має певний
запас старих думок, але він зіштовхується з новим досвідом, який бло¬
кує їх. Наприклад, хтось суперечить цим думкам, або ж він сам у хви¬
лину роздумів виявляє, що вони суперечать одні одним, або ж дізнаєть¬
ся про факти, з якими вони несумісні, або в ньому виникають бажан¬
ня, яких вони вже не в стані задовольнити. У результаті зароджується
внутрішня тривога, дотепер невідома йому, тривога, від якої він нама¬
гається звільнитися, модифікуючи в масі свої старі думки. Він зберігає
32
Лекція II
якомога більше своїх переконань, тому що в справі вірувань і переко¬
нань усі ми вкрай консервативні. Отож він спочатку намагається змі¬
нити одну яку-небудь думку, затим другу (адже вони неоднаково під¬
даються змінам), поки, нарешті, в індивіда не виникне якась нова ідея,
котру можна привити старому запасові з мінімальним порушенням
рівноваги останнього, ідея, що є посередником між старим запасом і
новим досвідом, що дуже успішно і вдало їх об’єднує в одне ціле.
Така нова ідея визнається істинною. Вона зберігає старий запас
істин із мінімумом змін у ньому, модифікуючи його лише настільки,
наскільки це потрібно для визнання нового, однак подає себе в яко¬
мога звичніший спосіб, наскільки це можливо. Будь-яке ексцент¬
ричне пояснення, яке суперечить нашим попереднім уявленням,
ніколи не буде визнане істинним описом нового явища. Ми будемо
наполегливо шукати доти, доки не знайдемо чого-небудь менш екс¬
центричного. Навіть найстрімкіші революції в переконаннях люди¬
ни залишають незмінною значну частину її старих поглядів. Час і
простір, причина й наслідок, природа та історія, власна біографія
залишаються недоторканними. Нова істина завжди посередник,
завжди загладжує труднощі перехідного періоду. Вона сполучає
старі ідеї з новими фактами за мінімуму потрясінь і за максимуму
безперервності. Ми вважаємо будь-яку теорію істинною прямо про¬
порційно її успіхові у вирішенні цієї «проблеми максимуму й
мінімуму». Але успішне вирішення завдання — річ дуже відносна й
приблизна. Ми говоримо, наприклад, що така-то теорія в цілому
вирішує це завдання більш задовільно, ніж інша; але «задовільно»
має сенс тільки для нас самих, різні люди по-різному розуміють цю
задовільність. Отже, тут усе до певного ступеня пластичне.
Тепер я вас попрошу звернути особливу увагу на роль, яку відігра¬
ють старі істини. Нездатність враховувати цю обставину є джерелом
багатьох несправедливих обвинувачень, спрямованих проти праг¬
матизму. Вплив цих старих істин — річ першорядної важливості.
Вірність цим істинам — перший принцип, а в більшості випадків
навіть єдиний принцип, оскільки дуже часто, коли випадає мати
справу з явищами настільки новими, що вони потребують серйоз¬
них змін у наших попередніх концепціях, люди ігнорують останні
цілком або ж зле ставляться до тих, хто свідчить на їхню користь.
Ви, звичайно, хочете почути приклади, що пояснюють цей про¬
цес розвитку істини. Єдина трудність у даному випадку — надмір
матеріалу. Найпростіший випадок нових істин — це, зрозуміло,
33
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
ТОДІ, коли до нашого досвіду приєднуються нові види фактів або
нов окремТфакти сгарих видів. Цей суто киьюсний р,ст нашого
T,/-w-r.- ^ ,мін v старих поглядах. Дні минають за
досвіду не веде до жодних змін у 1Д
днями,, просто додається їхній зміст. Сам по соб, новий зм,сг днів
не є істинним- він просто приходить, в.н є. Істина ж - це те, щоми
говоримо про ньогоГіколи ми говоримо, що він прийшов, ТО ЇСТИ-
на й полягає просто в цій додатковій формулі.
Але часто зміст днів вимагає модифікацій. Якби я зненацька по¬
чав пронизливо лементувати й поводитися, мов божевільний, отут
на цій трибуні, це спонукало б багатьох із вас переглянути своє ста¬
влення до цінності моєї філософії. Певного дня з явився «радій» як
новий зміст того дня, і певний час, схоже, він суперечив нашим по¬
глядам на закономірності природи, адже до того його основним ви¬
значальним принципом був принцип збереження енергії. Коли пе¬
реконалися, що радій виділяє тепло й невизначено тривалий час
немов викладає його з власної кишені, то це здалося порушенням
принципу збереження енергії. Що ж залишалося думати? Якби мож¬
на було припустити, що шляхом випромінювання радій виділяє
невідому раніше «потенційну» енергію, що дотепер зберігалася все¬
редині атома, то принцип збереження енергії був би врятований.
Відкриття гелію, що утворюється в результаті випромінювання
радію, відкрило шлях до цього переконання. Отож погляд Рамзея”
всіма визнається істинним: хоча він і розширює наші старі уявлен¬
ня про енергію, але викликає лише мінімальні зміни в них.
Я не буду примножувати приклади. Будь-який новий погляд виз¬
нається «вірним» настільки, наскільки він задовольняє бажання інди¬
віда узгодити свій новий досвід із запасом старих переконань та аси¬
мілювати його. Він повинен одночасно охоплювати нові факти й по¬
кладатися на старі істини, й успішність його в цьому (як я недавно го¬
ворив) є справою індивідуальної оцінки. Коли старі істини розвива¬
ються шляхом прирощення нових, велику роль відіграють суб’єктив¬
ні причини. Ми самі є складовою частиною цього процесу й підпо¬
рядковуємося цим причинам. Та нова ідея буде найбільш істинною,
котра зумієнайвдалішим чином задовольнити обидві наші вимоги.
ова ідея робить себе істинною, змушує визнати себе істинною тим,
ог>г!?^ЬКИ 80113 *спРацьовує»; вона наче прищеплює сама себе до ста-
пеїш агР°мадження істин, що в такий спосіб зростає так само, як де-
^юїтГттт0^ ЗЗВДЯКИ Д® нового відкладеного прошарку камбію.
•ллер продовжують узагальнення цього спостереження
34
Лекція II
й застосовують його до найдревніших складових частин істини. І во¬
ни теж колись були пластичними. І вони теж були визнані істинними
завдяки суб’єктивним причинам. І вони теж були посередниками
між ще більш ранніми істинами й такими, що на той час були новими
спостереженнями. Неможливо знайти суто об’єктивну істину — істи¬
ну, при виявленні якої не відігравало б жодної ролі суб’єктивне задо¬
волення від сполучення старих елементів досвіду з новими елемента¬
ми. Ті причини, через які ми називаємо щось істинним, є також тими
причинами, через які це щось є істинним, тому що «бути істинним»
і означає не що інше, як виконання цієї функції сполучення.
Отже, суб’єктивне, людське залишає свій слід на всьому. Істина не¬
залежна; істина, яку ми тільки знаходимо; істина, яку не можна легко
пристосувати до людських потреб; істина, одно слово, невиправна,
незмінна — такі істини існують, зрозуміло, в достатній кількості —
або ж так вважають мислителі-раціоналісти. Однак у цьому випадку
вона позначає лише мертву серцевину живого дерева; і те, що вона
існує, означає лише, що й істина має свою палеонтологію, своє «пра¬
во давності», що вона з роками служби закостеніє, скам’яніє в очах
людей від однієї тільки своєї древності. Однак наскільки гнучкими є
навіть найдавніші істини, було наочно продемонстровано в наші дні
трансформацією, яка відбулася в царині логіки й математики, транс¬
формацією, яка, очевидно, вже проникає і у фізику. Древні формули
трактуються тепер по-новому, як окремі випадки набагато ширших
принципів, про сучасну форму й формулювання котрих наші пред¬
ки не мали навіть найменшого уявлення.
Цій теорії істини Шіллер дає назву «гуманізм», але оскільки й для
цього вчення слово «прагматизм» виявляється логічним продовжен¬
ням, то під час цих лекцій я буду згадувати про нього під цим ім’ям.
Отже, прагматизм пропонується як, по-перше, певний метод; по-
друге, певна генетична теорія того, що ми називаємо істиною. На¬
далі темою наших бесід будуть обидві ці речі.
Більшості з вас, я впевнений, усе, що я сказав досі про теорію істи¬
ни, здається неясним і незадовільним через стислість викладу. Надалі
я постараюся зробити необхідні доповнення та роз’яснення. В лекції
про «здоровий глузд» я спробую пояснити, що я маю на увазі, говоря¬
чи про скам’янілі від часу істини. В другій лекції я докладніше зупиню¬
ся на розглянутій вище теорії, відповідно до якої наші ідеї істинні пря¬
мо пропорційно до успішності їхньої посередницької місії. У третій
лекції я покажу, як важко в розвитку істини відокремити чинники
35
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
суб’єктивні від чинників об’єктивних. Ви, можливо, не станете уважно
вислуховувати всі мої лекції; але якщо й станете, то, можливо, не в усьо¬
му будете погоджуватися зі мною. Але так чи інакше я впевнений, що
ви цілком серйозно та з належною увагою поставитеся до моєї спроби.
Ви, мабуть, із здивуванням дізнаєтеся, що на теорії Шіллера та
Дьюї посипався град глузувань і зневаги. Весь раціоналізм повстав
проти них. У впливових колах особливо різко накинулися на Шілле¬
ра — ставилися до нього, як до негідного школяра, котрий заслуго¬
вує різки. Я згадую про це лише тому, що даний факт кидає додатко¬
ве світло на раціоналістичний темперамент, який я протиставляв
характерові прагматизму. Прагматизм почуває себе незатишно без
фактів. Раціоналізм почуває себе чудово лише серед абстракцій. Усі
ці прагматичні розмови про істини в множині, про їхню користь і
здатність давати задоволення, про успіх, з яким вони «працюють»,
тощо — все це підштовхує людину інтелектуального складу розуму
до думки про якісь грубі, низькопробні підробки й сурогати істини.
Такі істини для неї не є справжніми істинами. Такі критерії суто
суб’єктивні. Об’єктивна істина, навпаки, повинна бути чимось не-
утилітарним, високим, витонченим, віддаленим, екзальтованим,
вивищеним, таким, що витає в небесах. Об’єктивна істина повинна
бути абсолютною відповідністю між нашими думками й настільки ж
абсолютною дійсністю. Вона повинна бути тим, що ми зобов'язані
мислити безумовно. Умовний характер того, як ми фактично мис¬
лимо, не має тут жодного значення й стосується лише психології.
В усіх цих питаннях геть психологію, і хай живе логіка!
Ви бачите, який яскравий контраст між обома цими типами мис¬
лення! Прагматизм тримається фактів, конкретного, спостерігає
істину за її роботою в окремих випадках і потім узагальнює. Істина
для нього — це родова назва для всіх видів визначених робочих
цінностей у досвіді. Для раціоналіста вона залишається голою абст¬
ракцією, перед ім’ям якої ми повинні схилити голову. Тоді як праг¬
матик намагається ґрунтовно показати, чому саме ми повинні ша¬
нобливо ставитися до істини, раціоналіст не в змозі розпізнати ті
конкретні факти, з яких випливають його власні абстракції. Він зви¬
нувачує нас у тому, що ми заперечуємо істину; тим часом як ми на¬
магаємося лише точно пояснити, чому люди йдуть за істиною й зав¬
жди повинні дотримуватися її. Типовий представник ультраабст-
рактного складу здригається, стикаючись із конкретними явищами:
при рівних умовах він радше віддасть перевагу всьому примарному,
36
Лекція II
нечіткому. Якби йому запропонували на вибір два світи, він не¬
одмінно вибрав би для себе світ безтілесних схем, а не багатий світ
реальності. Схема набагато чистіша, зрозуміліша, благородніша.
Я сподіваюся, що після моїх лекцій прагматизм завдяки своїй
конкретності та близькості до фактів зуміє завоювати собі ваші сим¬
патії. У своїй схильності до фактичного він тільки наслідує приклад
наук-побратимів, пояснюючи все те, що не піддається спостережен¬
ням, через те, що можна спостерігати. Прагматизм гармонічно
об’єднує старе й нове. Він перетворює абсолютно порожнє поняття
статичного відношення «відповідності» між нашим розумом і
дійсністю (пізніше ми побачимо, що, власне, це означає) в доступне
й зрозуміле всім поняття про багату та діяльну взаємодію між окре¬
мими нашими думками й великим світом чужого досвіду, в котрому
ці думки відіграють свою роль і мають своє застосування.
Але зараз годі про це. Я повинен відкласти на потім підтверджен¬
ня того, про що кажу тепер. Тим часом я бажаю сказати дещо для
подальшого пояснення своїх слів під час попередньої лекції про те,
що прагматизм може успішно об’єднати в одне гармонійне ціле
емпіричний склад розуму з релігійними потребами людей.
Ви пам’ятаєте, мабуть, моє зауваження про те, що люди, які за
своїм темпераментом є прихильниками фактів, віддаляються од
модної нині ідеалістичної філософії, що виявляє дуже слабку сим¬
патію й інтерес до фактичної діяльності. Ця філософія для них над¬
то інтелекгуалістична. Старомодний теїзм із його Богом — небес¬
ним монархом, скроєним з цілої низки незрозумілих або абсурд¬
них «атрибутів», був досить поганим. Однак у цьому теїзмі ще відчу¬
вався певний контакт із конкретною дійсністю, доки він твердо
тримався початкової аргументації. Але відтоді як дарвінізм раз і на¬
завжди поклав край ужитку «доцільності» з науковцями, теїзм втра¬
тив і цю опору. Єдине уявлення про Божество, яке рекомендується
сучасній уяві, — це певний вид іманентного або пантеїстичного
бога, що присутній у речах, а не над ними. У наш час люди, що шу¬
кають філософської релігії, зазвичай із великими надіями зверта¬
ються до ідеалістичного пантеїзму, а не до старого дуалістичного
теїзму, хоча останній ще має досить здібних прихильників.
Але, як я вже сказав у першій лекції, прихильникам фактів, людям
з емпіричним складом розуму важко асимілювати запропонований
різновид пантеїзму. Цей різновид має абсолютистський характер,
він нехтує прах і вигадуваний на чистій логіці Він не має жодного
37
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
зв’язку з конкретною дійсністю. Абсолютний розум — він заміняє
йому Бога — затверджується ним як раціональна передумова всіх ок¬
ремих явищ і фактів, але він залишається абсолютно байдужим до
того, чим насправді в нашому світі є окремі факти. Хоч би чим ці фа¬
кти були, абсолютне є їхнім початком. Як у байці Езопа про хворого
лева, всі сліди ведуть у лігво звіра, але nulla vestigia retrorsum*. З допо¬
могою абсолютного ви не можете знову спуститись у світ конкрет¬
ної дійсності й на основі свого уявлення про його природу зробити
висновок, який може бути важливим для вашого життя. Звичайно,
абсолютне вселяє у вас впевненість, що з ним, з його вічними шляха¬
ми мислення все гаразд, однак затим воно залишає вас рятувати себе
вашими власними недовговічними засобами.
Я зовсім не бажаю заперечувати всю велич цієї концепції або її
спроможність надавати релігійну розраду цілому класу дуже шано¬
ваних осіб. Але з суто людського погляду ніхто не зможе заперечува¬
ти, що це вчення занадто абстрактне й відчужене. Воно є продуктом
того, що я, зрештою, ризикнув назвати раціоналістичним темпера¬
ментом. Воно зневажає потреби емпіризму. На місце реального світу
з його розмаїттям воно ставить якусь бліду схему. Воно витончено
красиве, воно шляхетне в тому поганому сенсі, відповідно до якого
бути шляхетним — означає бути нездатним виконувати скромну ро¬
боту. В цьому реальному світі з його потом і брудом, коли говорять
про якийсь світогляд, що той «шляхетний», це, здається мені, мусить
бути презумпцією проти істинності даного погляду, свого роду філо¬
софською дискваліфікацією. Князь темряви може бути джентльме¬
ном, принаймні так про нього говорять, але Бог неба й землі — хоч
хто це був — у жодному випадку не може бути джентльменом. Тут, на
землі, у праху наших людських страждань, його допомога потріб-
ніша, ніж його велич на небесах.
Прагматизм, хоча й відданий фактам, відрізняється, проте, тим
від звичайного емпіризму, що не тяжіє, як останній, до матеріалізму.
Більше того, він нічого не має проти усвідомлення абстракцій, якщо
ті допомагають краще розбиратися в конкретних фактах і якщо во¬
ни справді ведуть до чого-небудь. Він приймає лише такі висновки,
які виробляються спільно нашим розумом і нашим досвідом, він не
має апріорних упереджень проти теології. Якщо виявиться, гцо бо¬
гословські ідеї мають цінність для реального життя, то з погляду
прагматизму вони будуть істинними еміру своєї придатності для
* nulla vestigia retrorsum — але жоден назад (лат.)
38
Лекція II
цього. Що ж стосується того, наскільки вони істинні, то це цілком
залежатиме від їхнього ставлення до інших істин, котрі також
повинні бути визнаними.
Те, що я тільки-но сказав про теорію абсолюту трансценденталь¬
ного ідеалізму, є показовим прикладом. Спочатку я назвав це вчен¬
ня величним і сказав, що воно дає релігійну розраду цілому класові
осіб, але затим я дорікнув йому за відчуженість і безплідність. Але,
оскільки абсолют дає таку розраду, він, звичайно, не безплідний, він
має саме таку цінність; він виконує конкретну функцію. Як хороший
прагматик я був би змушений назвати абсолют «істинним саме
настільки», і я, не вагаючись, так і роблю.
Але що, власне, означає в даному випадку вислів *істинний саме
настільки»? Щоб відповісти на це запитання, ми повинні лише засто¬
сувати прагматичний метод. Що мають на увазі ті, котрі вірять в абсо¬
лют, коли кажуть, що ця віра дає їм розраду? Вони думають таю зреш¬
тою, в абсолюті все остаточне зло вже «переборено», тому ми вправі,
коли тільки цього захочемо, розглядати все тимчасове як потенційно
вічне, з упевненістю сподіватися на його перемогу та без жодного
гріха відкинути всі непотрібні страхи й тривогу про свою остаточну
відповідальність. Одно слово, вони думають, що ми маємо право
влаштовувати вряди-годи для себе моральний перепочинок, дозво¬
лити світові рухатися так, як він хоче, розуміючи, що доля світу пере¬
буває в кращих руках, ніж наші, й нам не слід ні в що втручатися.
Всесвіт — це така система, окремі члени якої можуть при нагоді за¬
бути про всі тривоги, система, в якій настрій безтурботності та мо¬
ральний перепочинок цілком доречні ДЛЯ людей; якщо я не помиляю¬
ся хоча б частково стосовно того, що «розуміють» під абсолютним, —
така найбільша різниця в наших конкретних досвідах, в якій полягає
її істинність для нас, — така його наукова цінність, коли трактувати йо¬
го з погляду прагматизму. Звичайний читач, неспеціаліст у філософії,
котрий має сприятливу думку про абсолютний ідеалізм, не наважу¬
ється від точувати свої уявлення про абсолют і йти далі. Абсолютне при¬
датне для нього саме настільки, — і це «настільки» дуже цінне для ньо¬
го. Тому йому боляче, коли ми з недовірою говоримо про абсолют, і він
не звертає уваги на нашу критику, тому що вона має справу з тими сто¬
ронами ідеалістичної концепції, яких він не в змозі дотримуватися.
Якщо абсолютне означає це — і тільки це, — то хто може запере¬
чувати його істинність? Заперечити його — означало б наполягати
на тому, що люди ніколи не повинні відпочивати од турбот і влаш¬
товувати собі перепочинок
39
Віпьям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Я добре розумію, що багатьом із вас мої слова можуть здатися
дуже дивними, коли я стверджую, що ідея «істинна» настільки,
наскільки віра в неї вигідна для нашого життя. Ви легко, звичайно,
погодитеся, що як ідея вона добра. Якщо те, що ми робимо з її допо¬
могою, добре, то ви готові будете визнати, що й сама ідея відповідно
добра, тому що, володіючи нею, ми почуваємося краще. Але чи не
означає це, скажете ви, що ми дивним чином зловживаємо словом
«істина», коли називаємо ідеї «істинними» й на цих підставах?
На даному етапі мого викладу неможливо вичерпно відповісти
на це важке запитання. Тут ви торкаєтеся центрального пункту
нашого з панами Шіллером і Дьюї вчення про істину, й докладно
розповідати про нього я буду тільки в шостій лекції. Тепер дозволь¬
те мені лише сказати ось що: істина — це один різновид блага, а не,
як це звичайно думають, відмінна од блага й зіставлювана з ним
категорія. Істинним називається все те, що може довести: воно є
благом через переконання, й до всього — благом, завдяки визначе¬
ним наочним підставам. Очевидно, ви повинні погодитися, що як¬
би в істинних ідеях не було блага для життя, якби знання їх було по¬
зитивно невигідним, а корисними були б тільки помилкові ідеї, то
ніколи б не сформувалася догма про те, що істина має божественну
природу й безцінна, а шукати її — обов’язок кожного. В такому світі
нашим обов’язком радше було б остерігатися істини. У нашому ж
реальному світі ми бачимо, що, подібно до того, як деякі поживні
речовини бувають не тільки приємні на смак, а й корисні для наших
зубів, нашого шлунка, наших органів, так і деякі ідеї не тільки
приємні як об’єкти мислення або як фундамент для інших дорогих
нам ідей, а й корисні також у практичній життєвій боротьбі. Якби
ми могли жити якось інакше, краще, і якби віра в цю ідею допомага¬
ла нам так жити, тоді справді для нас було б краще вірити в цю ідею,
крім, зрозуміло, того випадку, коли віра в неї прийшла б у супе¬
речність з іншими, більш важливими життєвими інтересами.
«Те, в що було б для нас краще вірити!» Це звучить цілком як ви¬
значення істини. Все одно, коли б ми сказали: «те, в що ми зобо¬
в’язані вірити», а в цьому визначенні ніхто з вас не знайде нічого
дивного. Хіба ми не зобов’язані завжди вірити в те, в що для нас
краще вірити? І чи можемо ми надовго роз’єднати поняття того, що
для нас краще, від того, що для нас істинне?
Прагматизм дає на це негативну відповідь, і я з ним цілком по¬
годжуюся. Мабуть, ви також із цим погодитеся, оскільки відповідь
40
Лекція II
прозвучала в абстрактній формі, але у вас залишається підозра, що
коли ми на практиці будемо вірити в усе, що добре для нашого осо¬
бистого життя, то ми почнемо поблажливо ставитися до різного
роду фантазій щодо цього світу й до різного роду сентименталь¬
них забобонів щодо того світу. Ваша підозра, безсумнівно, цілком
обґрунтована, і очевидно, що при переході від абстрактної форму¬
ли до конкретної дійсності відбувається щось таке, що ускладнює
становище.
Я щойно сказав, що те, в що для нас краще вірити, істинне, крім
випадку, коли ця віра призводить до суперечності з будь-якими
іншими життєвими інтересами. Але в реальному житті яким
життєвим інтересам особливо легко може суперечити якесь певне
окреме переконання? Що ж іще, як не життєві інтереси, котрі
породжуються іншими переконаннями, якщо ці останні доводять
свою несумісність із першими. Інакше кажучи, найбільшим воро¬
гом будь-якої з наших істин може бути решта наших істин. У істин
надзвичайно могутній інстинкт самозбереження й бажання зни¬
щити все те, що суперечить їм. Моя віра в абсолют, яка базується
на усвідомленні того блага, що його дає мені ця віра, повинна
пройти через критику всіх моїх інших істин. Припустимо, що вона
істинна в тому відношенні, що дає мені моральний перепочинок
Проте абсолютне, як я його розумію, — дозвольте мені говорити
відверто й тільки від свого власного імені — суперечить іншим
моїм істинам, і заради нього я зовсім не маю наміру пожертвувати
їхньою корисністю. Воно часом асоціюється з таким видом логіки,
до якого я ставлюся вороже, або ж воно вплутує мене в неприйнятні
для мене метафізичні парадокси й т.ін. Але оскільки в мене вже й
так досить турбот у житті, і в мене немає жодного бажання додава¬
ти до них нові, які складаються з інтелектуальних непослідовно-
стей, — я особисто й жертвую абсолютним. Я також влаштовую
собі моральний перепочинок, але як фаховий філософ намагаюся
виправдати його, керуючись яким-небудь іншим принципом.
Якби я міг обмежити своє поняття про абсолют тільки його
функцією давати перепочинок, то воно, звичайно, не суперечило б
іншим моїм істинам. Але ми не в змозі так легко обмежувати свої
гіпотези. У них є ще багато додаткових ознак, і саме вони виклика¬
ють суперечності. Мої сумніви щодо абсолюту означають, отже,
сумнів щодо цих додаткових ознак, тому що я цілком вірю в пра¬
вомірність морального перепочинку.
41
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Тепер ви розумієте, що я мав на увазі, коли називав прагматизм
посередником та примирювачем і коли — запозичивши ці слова в
Папіні — сказав, що він робить наші теорії «менш жорсткими».
Справді, прагматизм не має жодних упереджень, жодних обмежую¬
чих догм, жодних незмінних канонів і критеріїв стосовно того, що
можна називати доказами. Прагматизм цілком відкритий усьому.
Він враховує всі гіпотези, бере до уваги будь-які докази. Звідси вип¬
ливає те, що в царині релігійного він має величезну перевагу як над
позитивістським емпіризмом з його антитеологічною тенденцією,
так і над релігійним раціоналізмом з його винятковою схильністю
до відчуження, шляхетності, простоти й абстрактності.
Коротко кажучи, прагматизм розширює поле пошуків Бога.
Раціоналізм тримається логіки й небес. Емпіризм тримається
зовнішніх почуттів. Прагматизм готовий прийняти все, що завгодно,
готовий іти за логікою й відчуттям, брати до уваги найскромніший
особистий досвід. Прагматизм готовий рахуватися і з містичним
досвідом, якщо той має практичні наслідки. Він готовий прийняти
Бога, який живе в безпосередньому бруді окремого факту, — якщо це
доречно вважати тим місцем, де його можна знайти.
Єдиним критерієм імовірної для прагматизму істини є те, що
найкраще «працює» на нас, веде нас, що найкраще підходить до
кожної частини життя та поєднується з усією сукупністю нашого
досвіду без винятків. Якщо теологічні ідеї виконають ці умови, як¬
що, зокрема, виявиться, що поняття про Бога відповідають їм, то на
якій підставі прагматизм буде заперечувати існування Бога? Для
нього просто не буде сенсу визнати «неістинним» поняття, яке ви¬
явиться настільки успішним у прагматичному сенсі. Хіба для праг¬
матизму може бути прийнятним якийсь інший вид істини, крім
подібної згоди з конкретною дійсністю?
У своїй останній лекції я ще повернуся до питання про відно¬
шення між прагматизмом і релігією. Але ви вже помічаєте,
наскільки демократичний прагматизм. Його манери так само
різноманітні й гнучкі, його ресурси так само багаті й безмірні, йо¬
го висновки так само дружні, як у самої матері-природи.
Лекція III
ДЕЯКІ МЕТАФІЗИЧНІ ПРОБЛЕМИ,
РОЗГЛЯНУТІ З ПОГЛЯДУ ПРАГМАТИЗМУ
Тепер я спробую познайомити вас ближче з прагматичним ме¬
тодом, продемонструвавши його застосування до деяких окремих
проблем. Для початку візьмімо найбільш невиразний предмет, а са¬
ме: проблему субстанції. Кожен користується старим розрізненням
між субстанцією й атрибутом, розрізненням, яке зафіксоване в
самій структурі мови, в граматичній різниці між підметом і присуд¬
ком. Ось перед нами лежить шматочок крейди. Його модусами, ат¬
рибутами, акциденціями, властивостями, якостями — називайте як
хочете — є білизна, крихкість, циліндрична форма, нерозчинність
у воді й т.ін. Але носієм усіх цих атрибутів є певна кількість крейди,
яку через це називають субстанцією, якій вони властиві. Так само
атрибути цього стола властиві субстанції «дерево», атрибути мого
сюртука — субстанції «шерсть» і т.ін. У свою чергу, крейда, дерево й
шерсть виявляють, незважаючи на всі їхні відмінності, деякі спільні
властивості, а тому й.самі виступають модусами ще більш первин¬
ної субстанції, матерії, атрибутами якої є заповнення простору та
непроникність. Схожим чином наші думки й почуття є властиво¬
стями або якостями наших душ, котрі становлять субстанції, але во¬
ни знову ж таки не самостійні, тому що вони є модусами ще більш
глибокої субстанції — «духу».
Проте вже дуже давно помітили, що все, що ми знаємо про крей¬
ду, — це її білизна, крихкість тощо. Все, що ми знаємо про дерево, —
Це його здатність горіти й волокниста структура. Будь-яка суб¬
станція відома нам лише як певна група атрибутів, що й становлять її
єдину наочну вартість для нашого фактичного досвіду. В кожному
43
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
окремому випадку субстанція відкривається для нас у своїх атрибу¬
тах; якби нас позбавили знання про них, ми б ніколи навіть і не здо¬
гадалися про існування субстанції; точнісінько так само якби Бог
надсилав нам у незмінному порядку ці атрибути, чудом знищивши в
певний момент субстанцію, котра лежить в їхній основі, то ми навіть
не зауважили б цього, тому що в нашому досвіді нічого б не змінило¬
ся. Відповідно номіналісти захищають той погляд, що субстанція —
це фіктивне поняття, яке має своїм джерелом помилкову древню
звичку людей перетворювати імена в речі. Явища з’являються група¬
ми — у вигляді групи крейди, групи дерева тощо, — і кожна така гру¬
па одержує своє особливе ім’я; це ім’я ми затим розглядаємо як таке,
за яким стоїть певна група явищ. Так, наприклад, ми припускаємо,
що сьогоднішня низька температура походить від чогось, відомого
нам як «клімат». Насправді клімат — це тільки назва для деякої групи
днів, але ми ставимося до цього імені так, начебто воно стоїть за
цією групою. Назагал ми прикріпляємо імена — наче вони є справж¬
німи речами — до тих фактів, що ними позначаються. Але, кажуть
номіналісти, феноменальні властивості речей, напевно, не властиві
іменам, а якщо вони не властиві іменам, то нічому не властиві. Вони
скоріше супроводжують одна одну або пов’язані одна з одною, й то¬
му поняття про певну недоступну субстанцію, покликане пояснити
нам цей зв’язок як його носій, — на зразок цементу, котрий скріплює
частини мозаїки, — необхідно відкинути. Зміст поняття субстанції
полягає в самому цьому факті зв’язку. За цим фактом немає нічого.
Схоластика запозичила поняття субстанції в здорового глузду й
надзвичайно старанно розвинула його. Здається, існує не так багато
речей, які мають для нас менш прагматичне значення, ніж суб¬
станція, оскільки ми цілком ізольовані від контакту з нею. Але в од¬
ному випадку схоластика все-таки довела важливість поняття суб¬
станції, розглянувши його з погляду прагматизму. Я маю на увазі дис¬
пути про таїнство євхаристії. Тут поняття субстанції, очевидно, має
величезну прагматичну цінність. Оскільки під час причащання вла¬
стивості облатки не змінюються, але вона водночас стає справжнім
тілом Христовим, то слід визнати, що це перетворення відбувається
в самій субстанції. Слід визнати, що субстанція облатки зникає й на
її місці чудом з’являється божественна субстанція, але в такий спосіб,
що не змінюються безпосередні його атрибути, які даються нам у
відчуттях. Проте хоча ці останні й не змінюються, за цей час встигла
утворитися величезна різниця — тепер, коли ми приймаємо прича¬
44
Лекція III
стя, ми приймаємо не що інше, як саму божественну субстанцію. От¬
же, поняття про субстанцію отримує своє величезне значення для
реального життя, коли тільки ви припускаєте, що субстанція може
відокремлюватись од своїх акциденцій і змінювати їх.
Це єдине відоме мені прагматичне застосування поняття суб¬
станції; само собою зрозуміло, що воно може мати серйозне зна¬
чення тільки для тих, хто з незалежних підстав уже вірить у факт
«реальної присутності».
Берклі піддав поняття матеріальної субстанції такій нищівній
критиці, що його ім’я вплинуло на розвиток усієї наступної філософії.
Його ставлення до поняття матерії настільки добре відоме, що про
нього достатньо лише згадати. Берклі зовсім не заперечував відомого
нам зовнішнього світу, навпаки, він дав йому надійну опору. Це було
його схоластичне поняття про недоступну для нас матеріальну суб¬
станцію, яка перебуває за зовнішнім світом, більш глибоку й реальну,
ніж останній, і необхідну як його основа. Берклі вважав, що це понят¬
тя є найдійовішим засобом звести зовнішній світ до рівня нереаль¬
ності. Знищіть цю субстанцію, казав він, повірте, що Бог, доступний
і зрозумілий для вас, пропонує вам безпосереднє спілкування з чут¬
тєвим світом, і ви підтвердите існування останнього й дасте як опору
божественний авторитет. Отже, критика «матерії» Берклі була цілком
прагматичною. Матерію ми знаємо як наші відчуття кольору, форми,
твердості тощо. Саме вони передають вартість цього поняття. Різниця
між буттям і небуттям матерії виражається для нас лише в тому, маємо
ми чи не маємо подібні відчуття. Отже, ці відчуття становлять собою
єдине значення слова «матерія». Берклі, отже, не заперечує існування
матерії, він просто розповідає нам, з чого вона складається. Вона є
назвою наших відчуттів, і саме настільки вона є істинною.
Локк, а згодом Юм застосували схожий прагматизм, критикую¬
чи поняття духовної субстанції. Я тільки згадаю, як Локк трактував
«самоототожнення особи». Він відразу зводить це поняття до його
прагматичного значення з погляду досвіду. Воно, говорить Локк,
виступає як певний стан свідомості, а саме як факт, що в певний мо¬
мент нашого життя ми згадуємо інші його моменти й усвідомлюємо,
що всі вони — частини одного й того самого особистого життя.
Раціоналізм пояснював цю практичну безперервність нашого життя
цілісністю субстанції нашої душі. Локк же говорить таю припустимо,
що Бог відняв би в нас свідомість, чи була б тоді в нас субстанція
душі? Припустимо, що він приєднав ту саму свідомість до інших душ,
45
Віл ьям Джеймс ш
ПРАГМАТИЗМ
чи змінило б це на гірше що-небудь у нашому житті, як ми самі
усвідомлюємо його? В часи Локка душа розглядалася, головно, як
об’єкт для винагороди або покарання. Подивимося тепер, як Локк,
дотримуючись цього погляду, прагматично трактує це питання.
Припустимо, каже він, що хтось вважатиме себе тією самою ду¬
шею, що була колись у Нестора або Терсітеса. Чи може він вважати
їхні дії більш близькими собі або своїми власними більшою мірою
ступеня, ніж дії будь-якої людини будь-якого часу? Але нехай-но він
відчує себе або усвідомить будь-яку дію Нестора, він ототожнювати¬
ме себе з Нестором... На цій тотожності особистості базується право
й справедливість винагороди або покарання. Мабуть, ми маємо
підстави думати, що ніхто не буде змушений у судний день відповіда¬
ти за те, про що він нічого не знає, але кожному буде винесений ви¬
рок відповідно до того, засуджує його чи звільняє від провини його
совість. Бо якщо ми припустимо, що людину карають за те, що вона
зробила в іншому житті й чого вона взагалі не в змозі усвідомлювати,
то яка різниця між таким покаранням та ймовірністю бути створе¬
ним уже нещасним? Отже, тотожність нашої особистості полягає, за
Локком, тільки в наших конкретних, прагматично визначених атри¬
бутах. Чи містить вона, крім цих доступних перевірці фактів, якесь
духовне начало — питання суто спекулятивне. Локк, який був схиль¬
ний до компромісів, пасивно трактував віру в субстанційну душу, яка
стоїть за нашою свідомістю. Але його наступник Юм, а після нього й
більшість психологів-емпіриків, рішуче відкинули поняття про душу,
якщо цим словом називати щось інше, крім доступних перевірці
зв’язків у нашому внутрішньому житті. З цим поняттям вони входять
у потік досвіду й розмінюють його на дрібну монету окремих ідей та
їхніх взаємних зв’язків. Як я вже говорив про матерію Берклі, понят¬
тя душі добре або «істинне» саме настільки, але не більше.
Згадка про матеріальну субстанцію природно підводить до
вчення «матеріалізму», але філософський матеріалізм не обов’язко¬
во пов’язаний із вірою в «матерію» як метафізичний принцип. У та¬
кому сенсі можна заперечити матеріальну субстанцію з не меншою
силою, ніж Берклі, можна бути феноменалістом, як Гекслі”, і все-таки
залишатися матеріалістом у ширшому розумінні, тобто пояснювати
вищі явища нижчими й ставити долю світу в залежність від його
сліпих сил. У цьому ширшому сенсі слова матеріалізм є антитезою
спіритуалізмові або теїзмові. Матеріалізм стверджує, що ходом подій
керують закони фізичної природи. Той, хто міг би знати всі факти в
46
Лекція III
їхній сукупності, міг би вивести найвищі результати діяльності
людського генія з їхніх фізіологічних умов, — незалежно від того,
правильне чи ні ідеалістичне твердження, ніби природа існує тільки
завдяки нашому розумові. У тому чи іншому випадку наш дух пови¬
нен зафіксувати природу такою, якою вона є, пересвідчитися, що во¬
на діє згідно зі сліпими фізичними законами. Так виглядає сучасна
форма матеріалізму, яку було б вірніше назвати натуралізмом. Йому
протистоїть теїзм або те, що можна було б назвати спіритуалізмом у
широкому сенсі слова. Згідно з ученням спіритуалізму, дух не тільки
свідок і реєстратор явищ, він також керує ними й впливає на них; от¬
же, світом керують не його нижчі, а вищі елементи.
З таким трактуванням це питання часто зводиться мало не до
простого протистояння естетичних уподобань. Матерія груба, бруд¬
на, важка; дух — чистий, високопарний, шляхетний, і оскільки він
більше відповідає гідності всесвіту, віддаючи належну першість тому,
що здається вищим, то дух необхідно визнати верховним принци¬
пом. Велика помилка раціоналізму полягає в тому, що він розглядає
абстрактні принципи як щось остаточне, перед чим наш розум по¬
винен завмерти в стані захопленого споглядання. Спіритуалізм, як
його часто розуміють, може бути просто станом захоплення одним
видом абстракцій і станом антипатії до іншого їх виду. Я згадую, як
один шанований професор-спіритуаліст обзивав матеріалізм «філо¬
софією бруду» й вважав, що в такий спосіб спростовує його.
Подібному спіритуалізму неважко дати відповідь, і Спенсерові це
чудово вдалося. Наприкінці першого тому своєї «Психології» на
кількох прекрасних сторінках він показує нам, що «матерія», як її по¬
дає в своїх поясненнях сучасна наука, матерія з її безкінечною склад¬
ністю, з її невимовно швидкими й тонкими діями не має в собі зовсім
нічого грубого. Він показує далі, що поняття духу, як його до цього
часу уявляємо ми, смертні, саме по собі занадто грубе, щоб стати аде¬
кватним відповідником невимовно витонченому факту природи.
Обидва ці поняття, говорить він, тільки символи єдиної непізнаваної
дійсності, в якій взаємно закінчується їхнє протистояння.
Для абстрактного заперечення достатньо абстрактної відповіді,
й, оскільки антипатія до матеріалізму випливає зі зневажливого
ставлення до матерії як до чогось «грубого», Спенсер позбавляє її
будь-якого ґрунту. Справді, матерія нескінченно й неймовірно ви¬
тончена. Для людини, яка коли-небудь бачила обличчя своєї мерт¬
вої дитини або батька, один тільки факт, що матерія зуміла на
47
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
прийняти ЦЮ дорогоцінну форму, повинен був би
„„„„№инпю. Хоч би яким 6vb пЬиниип
Але замість того, щоб СПОЧИТИ на , — MV.
во застійному інтелектуалізмові, спробуємо застосувати до цієї про-
J ттГл wtt ип \raooi гті тт гппплм
блеми метод прагматизму. Що ми маємо на увазі під словом «ма¬
терія»? В чому для нас полягатиме практична різниця, якщо припус¬
тити, що світом править матерія або ж дух? За такого підходу до пи¬
тання, на мою думку, проблема набуває зовсім іншого характеру.
По-перше, я хочу звернути вашу увагу на такий цікавий факт. Як¬
що йдеться про минуле світу, то, хоч би що ми припустили: чи те,
що він є породженням матерії, чи те, що його творцем був божест¬
венний дух, — відповідь не має жодного значення.
Справді, уявіть, що зміст світу дано нам раз і назавжди. Затим
припустіть, що в даний момент настає його кінець і він не матиме
майбутнього, а тоді нехай теїст і матеріаліст спробують пояснити
його, застосувавши свої протилежні погляди. Теїст показує нам, як
Бог створив світ; матеріаліст, гадаю, з таким самим успіхом показує,
як той сформувався в результаті дії сліпих фізичних сил. Тепер по¬
просимо прагматика зробити вибір між цими двома теоріями. Як
зуміє він застосувати тут свої критерії, коли світ уже прийшов до
свого кінця? Для нього значення концепцій полягає в тому, що з
їхньою допомогою ми повертаємося до досвіду, до речей, з допо¬
могою яких ми одержуємо практичні відмінні ознаки. Але через
початкове припущення жоден досвід більше неможливий і немож¬
ливі також будь-які пошуки відмінних ознак Обидві теорії проде¬
монстрували всі свої наслідки, й на підставі прийнятої нами гіпоте-
зи вони тотожні. Прагматик, отже, повинен сказати, що обидві ці
теорії, незважаючи на різні назви, означають у сутності те ж саме й
уся суперечка зводиться тільки до слів. (Я припускаю, звичайно, що
обидві Теорії ПОЯСНИЛИ 3 однаковим vrrrivnM те тип
48
Лекція III
му, що тут немає місця для майбутнього, тому що вся цінність і зна¬
чення цього світу вже оплачені й реалізовані в почуттях, які відійшли
разом із ним у минуле й разом із ним зараз завершуються; тому, що
цей світ — на відміну од світу нашої реальної дійсності — не може
одержати якогось нового значення від своєї функції повсякчас при¬
носити щось нове, — тією самою мірою ми оцінюємо й Бога, якщо
він є. Він — та Істота, яка колись могла створити все це, і за це —
тільки за це й ні за що інше — ми йому вдячні. Але якщо за іншою
гіпотезою створили абсолютно такий же світ частки матерії згідно зі
своїми законами, то хіба ми не повинні бути їм настільки ж вдячни¬
ми? Що б ми втратили, якби позбавилися гіпотези Бога й зробили
відповідальною за все тільки матерію? У чому б виявилася в такому
випадку будь-яка особлива грубість або бездушність матерії? І в який
спосіб, припускаючи такий завершений, даний назавжди світ, при¬
сутність Бога зробила б його живішим чи багатшим?
Якщо говорити відверто, на це запитання не можна дати жодної
відповіді. За нашим припущенням, світ реального досвіду мусить бу¬
ти тим самим відповідно до обох гіпотез, — «такий самий, для осуду
й хвали», як каже Браунінг. Він стоїть перед нами в усій своїй незапе¬
речності й незмінності, наче дарунок, який не можна забрати назад.
Якщо ми назвемо його причиною матерію, то це зовсім не збіднить
його, але так само він анітрішки не стане багатшим, якщо причиною
його назвати Бога. І в першому, і в другому випадку ми маємо Бога
або атоми саме цього, а не якогось іншого світу. Бог, якщо цей світ
справа його рук, зробив — так би мовити, прийнявши образ атомів,
— рівно стільки, скільки зробили б атоми, й ми зобов’язані йому та¬
кою ж самою вдячністю, що й атомам, але не більше. Якщо його при¬
сутність не веде до іншого ходу подій, які відбуваються на сцені світу,
то вона, напевно, не додає їм величі. Але вони не стануть і менш ве¬
личними, якщо не буде Бога і якщо на сцені єдиними акторами зали¬
шаться атоми. Коли вистава закінчується, коли падає завіса, то п’єса
вже не стане кращою від того, що ви назвете її автора генієм, і не ста¬
не вона гіршою, якщо ви назвете його бездарним.
Отже, якщо з наших гіпотез не можна зробити жодного виснов¬
ку стосовно майбутнього досвіду або дій, то вся суперечка між ма¬
теріалізмом і теїзмом стає непотрібною й несуттєвою. В цьому ви¬
падку матерія й Бог означають те ж саме: не більше й не менше, ніж
ту силу, що зуміла створити цей завершений світ, і мудрий той, хто
в такому випадку' відвертається од такої безплідної суперечки.
49
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Відповідно, більшість людей інстинктивно, а позитивісти й учені
цілком свідомо відвертаються од філософських диспутів, із яких, як
їм здається, не може вийти жоден певний наслідок для майбутньо¬
го. Філософію часто звинувачують за її винятково словесний і пус¬
топорожній характер, і цей закид нам дуже добре знайомий. Якщо
прагматизм має рацію, то це обвинувачення цілком обґрунтоване
доти, доки не можна показати, що теорії під обстрілом мають
різноманітні — хоча дуже незначні й віддалені в часі — практичні
результати. Звичайні люди й учені підтверджують, що вони не мо¬
жуть знайти подібних результатів, і якщо їх не можуть знайти й
філософи, то спрямовані проти них звинувачення справедливі.
Філософія в цьому випадку є лише надуванням щік над іграшками,
а професорство в даній царині — просто нісенітниця.
Відповідно, кожна серйозна філософська суперечка повинна
містити в собі якийсь практичний наслідок, хоч би яким малой¬
мовірним та відцаленим у часі він був. Щоб показати це, поверне¬
мося до нашого питання про матеріалізм і теїзм. Цього разу розгля¬
немо той справжній світ, в якому ми живемо, світ, що має майбутнє,
світ, який ще не є завершеним на той час, коли ми тут розмовляємо.
У цьому незавершеному світі дилема «матеріалізм або теїзм» має
величезне практичне значення. Питання вартує того, щоб зупини¬
тися на ньому й докладніше.
Яка для нас різниця, коли ми приймемо, що всі факти досвіду,
котрі ми спостерігаємо, є безцільними угрупованнями сліпих атомів,
що рухаються відповідно до вічних законів, або ж, що вони є справою
Божого Провидіння? Якщо йдеться про факти з минулого, то щодо
них немає, справді, жодної різниці. Ці факти, так би мовити, спако¬
вані, замкнуті; все те добре та благе, що в них було, вже досягнуто, —
незалежно від того, є їх причиною Бог чи атоми. Тому нині багато
матеріалістів, забуваючи про майбутнє й про практичну сторону
питання, намагаються усунути одіозність слова «матеріалізм», — та
навіть усунути саме це слово, — показуючи, ніби матерія, що спро¬
можна зробити все це благо, функціонально проаналізована, є таке ж
божественне начало, як Бог, ніби вона фактично зливається з Богом і
є тим, що розуміють під Богом. Припинимо, радять нам ці люди, ко¬
ристуватися обома цими термінами з їхнім досить виразним проти¬
стоянням. Будемо вживати слово, вільне, з одного боку, від усяких
клерикальних асоціацій, а з другого — від натяків на щось грубе,
брудне, ганебне. Замість того, щоб говорити про Бога або матерію,
50
Лекція III
будемо говорити про первинну таємницю, про непізнавану енергію,
про єдину й тільки єдину силу. У таке річище думки спрямовує нас
Спенсер; і якби філософія була лише ретроспективною, то Спенсер
у такий спосіб заявив би про себе, як про чудового прагматика.
Але філософія дивиться також вперед, і тому, встановивши, чим
був світ, що він нам дав і що він зробив для нас, вона ставить наступ¬
не запитання: «Що обіцяє нам цей світ?» Покажіть нам матерію, яка
обіцяє нам успіх, тобто матерію, яка завдяки своїм законам повин¬
на вести нас щораз далі до досконалості, й тоді будь-яка розсуд¬
лива людина шануватиме цю матерію так само охоче, як Спенсер
свою так звану непізнавану силу. Ця матерія виправдала себе не
тільки в минулому; вона виправдовуватиме себе і в майбутньому, —
а нам цього тільки й треба. Роблячи практично все те, що може ро¬
бити Бог, вона зрівнюється з Богом: її функція — функція Бога в
світі, в якому Бог зайвий; такий світ ніколи б не потребував Бога.
«Космічні емоції» — таким було б тут справжнє ім’я релігії.
Але чи є матерія, котра виступає носієм спенсерівського проце¬
су світової еволюції, таким принципом нескінченного вдоскона¬
лення? Звісно ні, тому що, як передрікає наука, кінцем кожної речі,
що природно розвивається, або системи речей є смерть і трагедія.
Спенсер, обмежуючи себе тільки естетичною стороною суперечки
та ігноруючи практичну її сторону, не запропонував фактично
нічого суттєвого для її вирішення. Але спробуймо застосувати наш
принцип практичних результатів, і ми побачимо, яке життєве зна¬
чення негайно одержує суперечка між матеріалізмом і теїзмом.
Теїзм і матеріалізм, які настільки індиферентні з ретроспектив¬
ного погляду, призводять, якщо взяти їх проспективно, до зовсім
відмінних концепцій досвіду. Адже, відповідно до теорії механічної
еволюції, закони перерозподілу матерії та руху, яким ми зобов’язані
всіма тими щасливими хвилинами, що нам дали наші організми, й
усіма ідеалами, сформованими нашим розумом, неминуче повинні
будуть знищити результати своєї власної праці й зруйнувати все,
що вони створили. Усім вам відома картина кінцевого стану
всесвіту, як її зображає наука з погляду еволюції. Я не зумію зобра¬
зити її краще, ніж це зробив Бальфур": «Уся енергія нашої системи
буде вичерпана, сяйво Сонця потьмяніє, а Земля, позбавлена
припливів і нерухома, не потерпить більше на собі племені, що
на мить потривожило її самотність. Людство зійде в могилу, й
усі його думки загинуть. Спочине неспокійна свідомість, tup на
51
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
короткий час порушила в цьому темному закутку світу самодос¬
татню тишу всесвіту Матерія більше не пізнаватиме сама себе.
«Нетлінні пам’ятники* й *безсмертні діяння*, сама смерть і любов,
що сильніша від смерті, — всього цього не стане, наче ніколи й не
було. І все те, що людство намагалося створити протягом незлі¬
ченних століть своєю наполегливою працею, генієм, відданістю,
стражданнями, воно не зможе змінити ні на краще, ні на гірше*.
Серед бурхливих буревіїв всесвіту нерідко очам відкривається
чарівний берег, нерідко повільно пропливають чарівні хмари й на¬
довго залишаються в небі, — так само, як залишається зараз на нашу
радість світ, але всі ці радості життя короткочасні, всі вони минають,
і нічого з них, зовсім нічого не залишається, що нагадувало б собою
їхні особливі відмінні властивості й цінності. Думати про це страш¬
но й болісно. Все вмирає, все відходить, відходить остаточно зі сфе¬
ри існуючого. Ані відгомону, ані спогаду, ані сліду найменшого впли¬
ву на те, що з’явиться згодом, щоб схилити його до тих же ідеалів.
Цей остаточний крах усього, ця остаточна трагедія є невідривною
ознакою наукового матеріалізму, як його тепер розуміють. У єдино¬
му доступному для нашого спостереження циклі еволюції залиша¬
ються вічними — або, принаймні, довговічнішими, ніж інші, — нижчі
сили, а не вищі. Спенсер переконаний у цьому, як і будь-який інший
еволюціоніст, то навіщо йому сперечатися з нами, адже ми зовсім не
пропонуємо дивних естетичних заперечень проти «грубості» «ма¬
терії і руху», які є принципами його філософії. Що нас лякає в ній —
так це невтішність її кінцевих практичних висновків.
Ні, справжнє заперечення проти матеріалізму має не позитив¬
ний, а негативний характер. Смішно було б у наш час скаржитися
на матеріалізм за те, чим він є, за його «грубість». Грубість — це те,
що робить грубість, тепер ми це знаємо. Ми, навпаки, скаржимося
на матеріалізм за те, чим він не є, — за те, що він не дає нам
постійної гарантії для наших ідеалістичних інтересів, що він не в
змозі виконати наші віддалені очікування.
Поняття ж Бога, з другого боку, хоча й поступається в ясності ма¬
тематичним поняттям, які зараз уживаються в механістичній філо¬
софії, має зате ту практичну перевагу, що воно гарантує ідеальний і
вічний світоустрій. Світ, в якому останнє слово належить Богові, мо¬
же, зрозуміло, також загинути в полум’ї або вимерзнути, але в цьому
випадку ми вважаємо, що Бог зберігає в пам’яті старі ідеали й що він,
напевно, відтворить їх у повноті де-небудь в іншому місці Тобто там,
52
Лекція III
де є Божество, трагедія має тільки тимчасовий і частковий характер,
катастрофа й загибель тут не обов’язково є кінцем усього. Ця потре¬
ба вічного морального устрою — одна з найглибших потреб нашої
душі. Такі поети, як Данте і Вордсворт, які дотримувалися непорушно¬
го переконання в такому принципі світоустрою, саме цьому фактові
завдячують надзвичайно величним духом і підбадьорливим впливом
своїх творів. Отже, істинний зміст відмінності матеріалізму від спіри¬
туалізму полягає не в абстрактних тонкощах стосовно внутрішньої
сутності матерії або щодо метафізичних атрибутів Бога, — його ста¬
новлять різноманітні емоції й види дій, різноманітний характер надії
та очікувань в усіх тих невловимих вторинних наслідках, які спричи¬
няють ці розходження. Матеріалізм зазвичай означає заперечення
того, що моральний порядок вічний, і рішуче відмовляється од ос¬
танньої надії; спіритуалізм означає визнання вічного морального по¬
рядку й широкий простір для наших надій. Як бачимо, для людини,
котра спроможна на почуття, в цьому полягає справжня важлива
проблема; і поки люди залишатимуться людьми, вона завжди стано¬
витиме матеріал для серйозної філософської суперечки.
Але, можливо, деякі з вас усе ще не задоволені цими роз’яснення¬
ми. Ви готові визнати, що прогнози майбутнього неоднакові в
спіритуалізму й у матеріалізму, але ви розглядаєте цю розбіжність
як щось нескінченно віддалене й таке, що не має жодного значен¬
ня для здорового глузду. Здоровий глузд, кажете ви, розглядає
ближчі перспективи; такі химерні речі, як кінець світу, не турбують
його. Що ж, я скажу тільки, що коли ви так думаєте, то ви несправед¬
ливі до людської природи. Релігійної меланхолії не можна позбути¬
ся, поставивши діагноз «божевілля». Абсолютні речі, останні речі,
речі, які в чомусь перетинаються між собою, — все це справді філо¬
софські проблеми; усі вдумливі мислителі серйозно замислюються
над ними, а людина, що не заглядає особливо далеко, — це зазвичай
людина вкрай поверхова й недалекоглядна.
Зрозуміло, ті питання, про які йде мова в цій дискусії, сприйма¬
ються нами сьогодні ще не досить чітко. Але спіритуалістична віра в
усіх своїх формах має справу зі світом обіцяним нам, тим часом як
сонце матеріалізму сідає в море розчарування. Пригадайте, що я го¬
ворив про абсолютне: воно дає нам можливість морального перепо¬
чинку. Будь-який релігійний світогляд робить те ж саме. Абсолютне
не тільки дає нам наснагу в наших заняттях, воно також дарує нам
моменти веселощів, безтурботності й довіри, а також служить їх ви¬
53
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
правданням. Звичайно, це виправдання передається досить нечітки¬
ми рисами. Докладна картина спасіння в майбутньому, яку дає нам
наша віра в Бога, може бути розшифрована за допомогою науки та її
необмежених методів: ми можемо пізнавати свого Бога, тільки
пізнаючи його творіння. Але ми можемо із задоволенням сприймати
ідею Бога, якщо ми маємо його ще до того, як буде зроблена уся ця
робота. Я, зі свого боку, вважаю, що докази на користь існування Бо¬
га лежать насамперед у внутрішньому, особистому досвіді. Якщо цей
досвід дає нам нашого Бога, то його ім’я означає щонайменше задо¬
волення від морального перепочинку. Ви пам’ятаєте, що я сказав
учора про те, як істини зіштовхуються між собою й намагаються
«повалити» одна одну. Істина про «Бога» повинна пройти крізь стрій
усіх інших наших істин. Вони випробовують одна одну на міцність.
Наша остаточна думка про Бога зможе бути встановлена лише тоді,
коли всі істини прийдуть у взаємне гармонійне співвідношення. Бу¬
демо сподіватися, що вони знайдуть modus vivendi.
Тепер перейдемо до дуже близької філософської проблеми, до
питання про доцільність у природі. З незапам’ятних часів вважа¬
лося, що буття Бога доводиться цілою низкою фактів природи. Ба¬
гато фактів мають такий вигляд, наче вони були свідомо задумані
доповнювати один одного. Так, дзьоб, язик, ноги, хвіст і т.ін. дятла
дивовижно роблять його пристосованим для життя на деревах, у
корі яких перебувають личинки — його їжа. Частини нашого ока в
досконалості пристосовані до законів поширення світла, так, що
його промені утворюють чіткий малюнок на нашій сітківці. Таке
взаємне пристосування речей, розмаїтих за своїм походженням,
переконувало в наявності мети, промислу; й творець цього устрою
завжди вважався Богом, який любить свої творіння.
Першим кроком у ході цієї аргументації було доведення існуван¬
ня початкового задуму. Всю природу обшукали в погоні за факта¬
ми, які доводили б взаємне пристосування різноманітних речей.
Так, наприклад, наші очі утворюються в темряві внутрішньоутроб-
ного життя, а промені світла зароджуються на Сонці, однак по¬
гляньте, як гарно вони пристосовані одне до одного. Очевидно, во¬
ни створені одне для одного. Остаточний задум — це зір; світло та
очі — окремі засоби, передбачені для його досягнення.
Наші предки на диво одностайно були переконаними в силі цьо¬
го аргумента; від часу, коли перемогла дарвінівська теорія, він утра¬
тив своє значення. Дарвін відкрив нам очі на величезне значення
54
Лекція III
випадків, спроможних приводити до «доцільних» результатів, якщо
тільки вони мають можливість накопичувати свій вплив. Він проде¬
монстрував нам колосальне марнотратство природи, яка створює
багато чого такого, що гине внаслідок своєї непристосованості. Він
звернув також увагу на численні пристосування, котрі, якщо розгля¬
дати їх із погляду доцільності й первинного задуму, свідчать радше
про злого, ніж про доброго творця. Тут усе залежить від погляду. Для
личинки, яка ховається в корі дерева, чудова пристосованість ор¬
ганізму дятла видобувати її зі свого сховку, напевно, повинна б бути
доказом існування диявольськи несправедливого творця.
У наш час теологи настільки змінили свій підхід, що вони вже
приймають факти дарвінізму, але все-таки намагаються витлумачува¬
ти їх так, щоб демонструвати з їх допомогою божественний план. Пи¬
тання колись ставилося зазвичай у вигляді дилеми між телеологічним
і механічним поясненням природи. Це схоже на те, якби хтось сказав:
«Мої черевики, очевидно, призначені підійти для моїх ніг, отже, з цьо¬
го випливає, що вони не могли бути виготовлені машиною». Проте
ми знаємо, що обидва ці твердження правильні: черевики виготов¬
лені за допомогою механічних пристроїв, котрі, в свою чергу, ство¬
рені для того, щоб забезпечити ноги відповідним взуттям. Теологам
слід лише в такий самий спосіб продовжити міркування про Боже
Провидіння (Промисел). Мета футбольної команди не полягає тільки
в тому, щоб загнати м’яч у ворота (якби це було так, то можна було б
дуже легко зробити це під покровом ночі), але в тому, щоб загнати йо¬
го за наявності визначеного механізму умов, а саме: правил гри та за
супротиву суперників. Так само можна сказати, що ціль Бога не про¬
сто створити людей і врятувати їх, але зробити так, щоб це відбулося
за допомогою дії колосального механізму природи. Без дивних за¬
конів природи та її протидіючих сил створення людини й удоскона¬
лення її було б, як ми можемо припустити, занадто порожньою й про¬
стою справою для Бога, щоб він міг поставити собі таку мету.
Це рятує форму аргумента про доцільність, але за рахунок її старо¬
го, дорогого для людей змісту. Творець тепер уже перестав бути
древнім людиноподібним божеством. Плани його зробилися тепер
такими неосяжними, що стали незрозумілими для нас, смертних,
їхній зміст настільки вражає нас, що встановлення простої присут¬
ності їхнього творця набуває відносно невеликого значення. Нам
важко осягнути образ космічного розуму, плани якого цілковито роз¬
криваються в тій дивній суміші добра та зла, яку ми знаходимо в кон¬
55
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
кретних фактах нашої реальності. Чи радше ми зовсім неспроможні
осягнути його. Навіть саме слово «план», гадаю, не передбачає жод¬
них наслідків і нічого не пояснює. Це — найбезплідніший із прин¬
ципів. Старе запитання, чи є в світі місце доцільності, — марне й да¬
ремне запитання. Справжнє запитання полягає в тому, що таке світ —
незалежно від того, має він чи не має творця, — і на нього можна
відповісти через вивчення природи в усіх її конкретних проявах.
Запам’ятайте таке: хоч би що зробила або збиралася зробити
природа, засоби до цього неодмінно повинні бути адекватними, по¬
винні бути пристосованими для того, щоб одержати певний резуль¬
тат. Тому завжди звертаються до арґуменації наміренного з позицій
доцільності, хоч би в чому полягав характер отриманого результату.
Так, наприклад, у випадку недавнього виверження вулкана Монт-
Пеле31 повинна була бути наявність усієї попередньої історії, щоб
воно могло дати саме цю певну комбінацію зруйнованих будинків,
трупів людей і тварин, затонулих суден, вулканічного попелу тощо
в цьому жахливому поєднанні обставин. Франція повинна була бу¬
ти державою й колонізувати Мартініку. Наша країна повинна була
існувати й послати туди наші кораблі. Якщо Бог мав на увазі саме
ці результати, то ті засоби, що протягом століть були спрямовані на
досягнення цієї мети, свідчать про винятковий розум. І те ж саме ми
можемо сказати про будь-яке явище або подію, котре на наших
очах відбувається в природі або в історії. Адже окремі частини, всту¬
паючи у взаємодію, повинні в будь-якому випадку приводити до
якихось результатів, хаотичних або гармонічних. Коли ми спо¬
стерігаємо те, що фактично відбулося, то нам неминуче повинно
здаватися, що умови були підібрані досконалим чином, щоб забез¬
печити цей результат. Стосовно будь-якого світу, доступного для на¬
шого сприйняття, ми маємо право стверджувати як імовірне, що
весь космічний механізм мав на меті створити саме цей світ.
Зрозуміло, що з погляду прагматизму абстрактне слово «план» —
це порожня форма. Воно не тягне за собою наслідків, воно не дає ре¬
зультатів. Яка мета, який творець? — це єдині серйозні запитання, і
тільки вивчення реальних фактів може дати бодай приблизно пра¬
вильні відповіді. Але факти дають відповіді повільно. І от хтось, випе¬
реджуючи їх, наполягає, що в світі є творець, який має божественну
сутність. Така людина отримує певну прагматичну користь від цього
поняття — саме таку користь, що її, як ми бачили, дають нам поняття
Бога, Духа чи Абсолютного. Поняття «Промислу» як раціоналістич¬
56
Лекція III
ного принципу, що перебуває над речами або позад них для нашого
захопленого споглядання, стає поняттям «обітниці», якщо наша віра
конкретизує його у вигляді чогось теїстичного. Повертаючись ра¬
зом із ним у світ досвіду, ми з більшою впевненістю дивимось у май¬
бутнє. Якщо ходом речей керує не сліпа, а свідома сила, то ми можемо
очікувати кращих наслідків. Це невиразне почуття впевненості що¬
до нашого майбутнього є єдиним прагматичним значенням, яке за¬
раз можна надати поняттям «план» і «творець». Але якщо така впев¬
неність у долі світу є чимось добрим, а не поганим, то це і є найбільш
важливим. Тоді ці поняття міститимуть у собі принаймні таку істину.
Тепер дозвольте мені звернутися до іншої, вже заїждженої супе¬
речки — до проблеми свободи волі. Більшість із тих, хто вірить у так
звану свободу волі, підходять до неї з погляду раціоналізму. Свобо¬
да волі - це принцип, позитивна якість чи цнота, яка дана людині
та яка загадковим чином возвеличує її гідність. Саме тому людина
повинна вірити в неї. Детерміністи, які заперечують її та вважають,
що окрема людина нічого не створює, а тільки передає в майбутнє
напрямок руху, заданий минулим всесвіту, мізерною часткою якого
вона є, применшують значення людей. Вони не гідні шани, позбав¬
лені цього творчого принципу. Я впевнений, що половина з вас
поділяє цю інстинктивну віру в свободу волі й що пошанування її
як принципу гідності має велике значення у вашій вірі.
Але питання свободи волі дискутувалося з прагматичного по¬
гляду і, хоч як дивно, обидві сторони трактували його прагматич¬
но. Ви знаєте, яку значну роль в етичних диспутах відігравало пи¬
тання про відповідальність. Якщо повірити деяким людям, то зав¬
дання етики зводиться до укладення кодексу заслуг і провин. Тут
позначається стара юридична й теологічна закваска, особливий
інтерес до злочину, гріха, покарання. «Хто винен? Кого можна по¬
карати? Кого покарає Бог?» - наче погані сни, ці настирні запитан¬
ня нависли над релігійною історією людства.
На адресу вчення про свободу волі й детермінізм лунали звину¬
вачення, їх називали абсурдними, тому що кожне з цих учень в
очах їхніх ворогів не давало можливості «звинувачувати» людину ні
в поганих, ні в добрих справах. Дивна антиномія! Свобода волі оз¬
начає новизну, означає прибавлення до минулого чогось, чого в
ньому не було. Прихильники свободи волі кажуть таю якщо наші дії
визначені наперед, якщо ми тільки передаємо напрямок минулого,
то за що нас можна хвалити і в чому звинувачувати? Ми ж тільки
57
Віяьям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
«виконавці», а не «розпорядники», й звідкіля в такому випадку
візьмуться такі дорогі нам відповідальність і почуття провини?
Але звідкіля їм узятися, якби в нас була свобода волі, заперечують
детерміністи. Якщо «вільний» вчинок є чимось новим, котрий з’явля¬
ється не з мене, яким я був до цього, а ex nihilo* й тільки приєднується
до мене, то в який спосіб повинен відповідати я, колишній я? Чи
зможу я мати достатньо постійний характер, який буде настільки
сталим, щоб заслужити похвалу чи докори? Вервиця моїх днів роз¬
падається на окремі намистини, щойно внутрішня необ-хідність
розривається вченням детермінізму. Нещодавно пани Фуллертон і
Мактаґґарт” досить непогано використали цей аргумент.
Це може бути непоганим аргументом ad hominem**, але в інших
випадках він жалюгідний. Хочу запитати вас, зовсім не беручи до
уваги інших міркувань, чи повинні будь-які чоловік, жінка чи дити¬
на, в яких є відчуття реальності, почувати себе ніяково, покликаю-
чись на своє виправдання на гідність чи відповідальність. У соці¬
альному питанні про покарання й винагороду ми можемо покла¬
стися на інстинкти й міркування корисності. Якщо хтось робить
добрі діла, ми похвалимо його, якщо погані — покараємо, незалеж¬
но від будь-яких теорій щодо того, чи його дії випливають із його
минулого, чи є чимось новим у буквальному розумінні. Примушу¬
вати етику обертатися навколо питання про «заслуги» є жалю¬
гідною спробою, яка не має нічого спільного з реальністю — тільки
один Бог може знати про наші заслуги, якщо такі є. Реальні підста¬
ви визнати свободу волі насправді прагматичні, але вони не мають
нічого спільного з ганебним правом карати, яке в попередніх дис¬
путах набувало такого великого значення.
Свобода волі в прагматичному сенсі означає новизну в світі, тобто
право сподіватися, що в своїх найглибших елементах і в явищах, які
лежать на поверхні, майбутнє не зможе однаково повторювати мину¬
ле та імітувати його. Але ніхто не зможе заперечити, що en masse***
таке імітування трапляється. Загальна «одноманітність природи»
передбачається кожним окремим її законом. Однак, можливо, приро¬
да тільки приблизно одноманітна; й ті, в кому знання про минуле по¬
родило песимізм (або сумніви щодо блага світу, які перетворюються
на впевненість, якщо характер світу вважати встановленим назав¬
жди), вітатимуть свободу волі як меліоративну доктрину. Вона, при¬
* ex nihilo — з нічого (лат.)
^ad hominem — стосовно людини (лат.)
*’* en masse — в цілому (лат.)
58
Лекція III
наймні, вважає якісь зміни на краще можливими; тоді як детермінізм
запевняє, що наше поняття можливого породжене людським невігла¬
ством і що необхідність і неможливість відповідають за долю світу.
Отже, вчення про свободу волі є загальною космологічною тео¬
рією обітниці, так само як вчення про Абсолютне, про Бога, дух і Бо¬
жий план. Якщо їх розглядати абстрактно, жодне з цих понять не має
якогось певного внутрішнього змісту, жодне з них не дає якоїсь кар¬
тини світу й жодне з них не мало б найменшого прагматичного зна¬
чення в світі, який був би досконалим від самого початку. Піднесення
від самого факту існування, чисті космічні емоції й радість, здається,
заглушили б будь-який інтерес до таких спекуляцій, якби світ уже
становив безтурботний рай. Наш інтерес до релігійної метафізики
породжується непевністю щодо майбутнього, потребою вищих
гарантій. Якби минуле й теперішнє були цілковито гарними, хто б міг
забажати, щоб майбутнє не було схожим на них? Хто б став мріяти
про свободу волі? Хто б не сказав тоді разом із Гекслі: «... нехай мене
заводять щодня, як годинник, щоб затим механізм ішов незмінно
правильно, й мені не потрібна інша свобода». «Свобода» в світі, уже
повному досконалості, означала б лише свободу бути гіршим, і хто
був би настільки безрозсудним, щоб захотіти цього? У світі оптимізму
ідеал досконалості полягав би в тому, що все з необхідністю мусить
бути тим, чим воно є, і нічим іншим. Очевидно, єдина можливість,
якої може потребувати розсудлива людина, — це можливість того,
щоб усе ставало кращим. Навряд чи потрібно говорити, що в нашому
реальному світі є чимало підстав, щоб бажати собі цієї можливості.
Отже, вчення про свободу волі має сенс лише як теорія розради!
І як така посідає своє місце серед інших релігійних теорій. Вони
відновлюють попередні руйнування й лікують відчай. Наш дух, що
ув’язнений у тісному подвір’ї чуттєвого досвіду, ввесь час запитує ро¬
зум, який перебуває на вежі: «Вартовий, що ви скажете нам про ніч,
що вона нам обіцяє?» — і затим розум вимовляє ці слова обітниці.
Слова «Бог», «свобода волі», «Божий план» тощо мають одне тільки
це практичне значення. Взяті самі по собі або з погляду інтелекту¬
алізму, вони темні й незрозумілі; але, коли ви вносите їх із собою в гу¬
щавину життя, з темряви навколо вас устає яскраве світло. Коли ви,
маючи справу з подібними словами, не йдете далі їхнього формаль¬
ного визначення й думаєте, що це остаточний результат розумових
вправ, то де ви опиняєтеся? Вибалушеними очима ви розглядаєте
цей претензійний обман! Deus est Ens, a se, extra et supra omne genus,
59
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
necessarium, unum, infinite perfectum, simplex, immutabile, immensum,
aetemum, intelligens*, — що справді повчального є в такому визна¬
ченні? У своєму урочистому вбранні з прикметників воно менше,
ніж нічого. Тільки прагматизм може надати йому реальний зміст, і
для цього він цілковито пориває з інтелектуалізмом. «Є Бог на небі,
отож у світі все гаразд» — така суть його теології, й для цього йому не
потрібні жодні раціоналістичні визначення.
Чому б усім нам — раціоналістам і прагматистам — не визнати
цього? Прагматизм звинувачують, ніби він не зводить очей з безпо¬
середніх практичних результатів; але так само він переймається й
найвіддаленішими перспективами світу.
Погляньте тепер, як усі ці первинні проблеми обертаються, так
би мовити, на своїх завісах. Замість того, щоб вивчати принципи й
оглядатися назад, на erkenntnisstheoretische Ich**, на Бога, на
Kausalitatsprinzip***, на Божий план, свободу волі, взяті самі по собі
як щось піднесене, як щось вище фактів, — прагматизм зміщує
центр уваги й дивиться на самі факти. Реально життєвим для всіх
нас є запитання, яким буде цей світ, що станеться зрештою із самим
життям? Отож центр ваги філософії повинен зміститися. Наша Зе¬
мля з усіма її земними речами, так давно відкинута в тінь пишно¬
тою небесного ефіру, мусить повернути свої права. Це переміщен¬
ня наголосу означає, що відтепер філософські проблеми повинні
трактуватися розумом, який не схиляється настільки до абстракцій,
як це було дотепер, розумом більш наукового та індивідуалістично¬
го складу, але водночас не антирелігійним. Це означатиме зміну
«місцеперебування авторитету», яка нагадує зміни, що їх. принесла
Реформація. І схоже на те, як в очах католиків протестантизм ви¬
глядає просто оргією безладу й гармидеру, немає сумніву, так само
буде нерідко виглядати й прагматизм для філософів ультра-
раціоналістичного складу розуму. З філософського погляду він
буде здаватися якимись порожніми балачками. Одначе в протес¬
тантських країнах життя йде своєю ходою й успішно вирішує свої
завдання. Я насмілююся вважати, що й філософський протестан-
тизм не менш вдало досягне процвітання.
' Deus est Ens, a se, extra et supra omne genus, necessarium, unum, infinite perfectum,
simplex, immutabile, immensum, aetemum, intelligens — Бог e Істотою в собі, яка перебуває
поза всяким родом, необхідна, єдина, безкінечно досконала, проста, незмінна,
непідвладна вимірам, вічна, розумна й т.ін. (лат.)
-erkenntnisstheoretischeIch — пізнавально-теоретичне Я (нім.)
*** Kausalitatsprinzip — принцип причинності (нім.)
Лекція IV
ЄДИНЕ Й МНОЖИННЕ
З минулої лекції ми переконалися, що метод прагматизму, коли
він має справу з певними поняттями, не закінчує станом захопле¬
ного споглядання, а натомість занурюється разом із цими поняття¬
ми в потік досвіду, відкриваючи з їх допомогою нові перспективи.
Єдиним змістом і значенням таких ідей, як Божий план, свобода
волі, абсолютний розум, дух на противагу матерії, є обітниця про
краще майбутнє нашого світу. Теорії ці можуть бути істинними або
хибними, але їхнє значення складає саме цей меліоризм. Я не раз
згадував певне оптичне явище «повного відображення» як чудовий
символ для відношення між абстрактними поняттями й конкрет¬
ною реальністю з погляду прагматизму. Підніміть стакан води тро¬
хи вище від рівня очей і подивіться крізь воду на поверхню рідини
або краще подивіться так само крізь плоску стінку акваріума. Ви
тоді побачите надзвичайно яскраве зображення полум’я свічки
або якогось іншого блискучого предмета, що перебуває на проти¬
лежному боці від посудини. За такої умови жоден промінь не про¬
никає за поверхню води; кожен промінь цілком відбивається в глиб
рідини. Припустимо тепер, що вода становить світ чуттєвих фактів,
а повітря над нею — світ абстрактних понять. Обидва ці світи, зро¬
зуміло, реальні й взаємодіють між собою. Але ця взаємодія відбу¬
вається лише на межі їх зіткнення; все, що ми переживаємо, все,
що з нами відбувається в межах нашого досвіду, відбувається у воді.
61
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Ми — наче риби, що плавають у морі почуттів, яке обмежується ви¬
щою стихією; ми не здатні вдихати її в чистому вигляді чи проник¬
нути в неї. З цієї повітряної стихії ми одержуємо кисень, ми то тут,
то там стикаємося з нею, повертаючись після кожного такого доти¬
ку в глиб води з поновленими силами й рішучістю. Абстрактні по¬
няття, з яких складається повітря, необхідні для життя, але ми не в
змозі, коли можна так сказати, вдихати їх у чистому вигляді, й тому
їхнє значення полягає в тому, що вони мають функцію вказувати
нам напрямок Усі порівняння кульгають, але це геть полонило мою
уяву. Воно показує, як щось саме по собі недостатнє для життя мо¬
же, тим не менше, дієво визначати життя.
У сьогоднішній лекції я маю намір проілюструвати вам застосу¬
вання прагматичного методу ще одним прикладом. Я хочу з його
допомогою кинути світло на древню проблему «єдиного й мно¬
жинного». Гадаю, небагатьом з вас ця проблема не давала заснути
вночі, і я не був би особливо здивований, дізнавшись від деяких із
вас, що вона взагалі ніколи вас не турбувала. Шляхом тривалих роз¬
думів над цим питанням я дійшов переконання, що це найцент-
ральніша з філософських проблем, розуміючи, скільки всього вип¬
ливає з того чи іншого її розв’язання. Я хочу цим сказати, що коли
ви знаєте про когось як заповзятого моніста або такого ж заповзя¬
того плюраліста, то ви, можливо, відразу більше знатимете про інші
його погляди, ніж коли б йому дали якесь інше ім’я із закінченням
на «-іст». Класифікація за ознакою віри в єдине або в множинне —
це класифікація з максимальною кількістю наслідків. Спробуйте
бути уважними протягом цієї години, а я намагатимуся зацікавити
вас цією проблемою.
Філософію часто називали дослідженням або баченням єдності
світу. Невідомо, щоб хтось намагався спростувати це визначення,
яке істинне настільки, наскільки філософія справді завжди виявля¬
ла винятковий інтерес до проблеми єдності. Але як же бути з роз¬
маїтістю речей? Хіба це щось другорядне? Якщо ми облишимо
термін «філософія» й почнемо говорити взагалі про наш розум та
його потреби, то ми невдовзі зауважимо, що потреба єдності —
тільки одна з них. Поряд із приведенням фактів у систему ознайо¬
млення з самими фактами в їхніх деталях завжди вважалося
невідривною ознакою розумової величі. Люди «науки», енциклопе¬
дичного, філологічного складу розуму завжди були в пошані
нарівні з філософами. Наш розум націлений на щось інше, ніж
62
Лекція IV
єдність чи розмаїтість, узяті порізно. Це — цілісність*. Для цього од¬
наково важливе як знайомство з розмаїтою реальністю, так і ро¬
зуміння зв’язків у ній. Пристрасть допитливості паралельна при¬
страсті до систематизації.
Попри цей загальновідомий факт, єдність речей завжди розгля¬
далася як щось, так би мовити, більш прекрасне, ніж їхня роз¬
маїтість. Коли молода людина вперше робить для себе відкриття,
що світ є одне величезне ціле з усіма його частинами, які перебува¬
ють у русі одночасно й взаємопов’язані, їй здається, наче вона змог¬
ла заглянути в суть речей, і вона зі зневагою дивиться на тих, хто ще
не піднявся до цього величного рівня. Узята в цій абстрактній пер¬
винній формі, моністична концепція занадто невизначена й на¬
вряд чи заслуговує на те, щоб витрачати розумові сили для її
обґрунтування. Але, мабуть, усі тут присутні ставляться до неї так чи
інакше з пошаною. Різновид абстрактного монізму, певна емоційна
реакція на ідею одиничності дуже поширена в освічених колах, на¬
че одиничність — це така характеристика світу, яка не відповідає
його множинності, а є чимось більш прекрасним і величним. Таке
ставлення настільки поширене, що цю концепцію можна визнава¬
ти складовою частиною «здорового глузду» філософії. «Звичайно,
— говоримо ми, — світ — одне ціле». Інакше як міг би він узагалі бу¬
ти світом? Зазвичай емпірики — такі ж заповзяті моністи абстракт¬
ного типу, як і раціоналісти.
Різниця лише в тому, що емпірики не такі засліплені. Єдність
не закриває від них інших речей, не охолоджує їхньої допитливості
й зацікавленості конкретними фактами. Тим часом існують
раціоналісти, що тлумачать цю абстрактну єдність у містичний
спосіб і забувають геть усе інше, розглядають цю єдність як прин¬
цип, поклоняються і вшановують її, а в результаті приходять до пов¬
ного інтелектуального застою.
«Світ єдиний» — ця формула може стати свого роду релігією чи¬
сел. «Три» і «сім» вважалися, як відомо, священними числами. Але,
міркуючи абстрактно, чим «один» краще, ніж «сорок три» або «два
мільйони десять»? Це перше, невизначене переконання в єдності
світу становить щось настільки невловиме, що ми навряд чи ро¬
зуміємо, яке значення вкладаємо в нього.
* Для порівняння: Bellanger A. Les Concepts de Cause et Гactive intentionelle de I’Espirit.
— Paris, Alcan, 1905. — P. 99ff. (Прим, автора)
63
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Єдиний засіб розібратися з цим поняттям — проаналізувати йо¬
го методом прагматизму. Припустимо, що єдність світу існує; які
фактичні розбіжності будуть наслідком цього припущення? Чим
вважатиметься ця єдність? Світ єдиний — так, але в який спосіб? Яка
практична цінність єдності світу для нас?
Поставивши такі запитання, ми переходимо від невизначеного
до визначеного, від абстрактного до конкретного. Ми помічаємо
кілька різноманітних поглядів, при яких єдність як предикат світу
веде до фактичних розбіжностей Я одну за одною схарактеризую
ті з них, які є найбільш очевидними.
1. По-перше, світ, принаймні, є єдиним суб’єктом дискурсу. Якби
розмаїття світу було таким невиправним, що не припускало б жод¬
ного об’єднання його частин, то наш розум ніяк не міг би «мисли¬
ти» його як ціле — це все одно, що намагатися дивитися очима в
протилежні боки. Але насправді ми намагаємося охопити світу йо¬
го цілісності, вживаючи абстрактні терміни «світ» або «всесвіт», які
чітко зазначають, що жодна його частина не повинна бути пропу¬
щена. Але очевидно, що така єдність дискурсу не тягне за собою
жодних подальших спеціальних висновків монізму. Поняття «ха¬
ос», якщо вже його так назвали, містить у собі таку ж єдність дискур¬
су, як і поняття «космос». Досить цікаво, що багато моністів вважа¬
ють своєю великою перемогою, коли плюралісти кажуть: «Всесвіт є
множинним». «Всесвіт!* — посміюються вони. — «Ці слова вида¬
ють їх із головою. В такий спосіб вони зізнаються у визнанні
монізму*. Гаразд, нехай речі в такому сенсі будуть єдністю! Затим ми
можемо на всю сукупність речей накинути слово «всесвіт», але що
з цього? Адже все одно залишається під сумнівом, чи становлять
вони єдність у якомусь іншому, більш цінному для нас сенсі.
2. Чи є вони, наприклад, безперервними? Чи можемо ми перехо¬
дити від одного з них до другого, залишаючись весь час у нашому
єдиному світі без ризику випасти з нього? Іншими словами, трима¬
ються разом частини світу чи вони схожі на розрізнені піщинки?
Але й піщинки тримаються разом завдяки просторові, в якому
вони перебувають, і якщо ми маємо можливість рухатися через цей
простір, то ми можемо безперервно переходити від піщинки но¬
мер 1 до піщинки номер 2. Отже, простір і час є носіями безпере¬
рвності й завдяки їм частини світу тримаються разом. Практичне
значення для нас, яке випливає з цих форм єдності, є величезним.
На них базується все наше життя.
64
Лекція IV
3. Але в речах є ще й інші незліченні форми практичної безпере¬
рвності. Можна відстежити лінії впливу, які з’єднують їх між собою.
Спостерігаючи за однією такою лінією, ви будете переходити від
однієї речі до другої, поки, можливо, не охопите значної частини
всесвіту. Тяжіння й теплопровідність є такими видами впливу, котрі
об’єднують усе, якщо йдеться про фізичний світ. Електричні, оп¬
тичні й хімічні взаємодії передаються вздовж подібних ліній впли¬
ву. Але непрозорі та інертні тіла порушують безперервність пере¬
ходу; тож їх треба обійти або ж узагалі змінити напрямок руху, як¬
що ми бажаємо просунутися вперед. Практично тут порушується
єдність світу, наскільки її утворювали ці перші лінгі впливу.
Між окремими речами існують незліченні типи зв’язків; якщо
взяти розмаїття, утворене одним яким-небудь із цих типів зв’язку,
то ми одержимо певну систему, що з’єднує між собою речі. Так, на¬
приклад, люди пов’язані між собою широкою мережею знайомств.
Браун знає Джонса, Джонс знає Робінсона й т.ін.; вміло обираючи
подальших посередників, можна передати повідомлення від Джон¬
са китайській імператриці, або вождеві племені пігмеїв в Африці,
або будь-кому іншому з мешканців Землі. Але якщо під час експери¬
менту ви виберете неправильно хоча б одного з посередників, рух
припиняється так само, як електричний струм в ізоляторі. В систе¬
му знайомств входить те, що можна назвати системою любові. А
любить (або ненавидить) В; В любить (або ненавидить) С й т.ін. Але
ці підсистеми поступаються великій системі знайомств, яка є
їхньою передумовою.
Зусилля людства спрямовані на те, щоб день у день чимраз біль¬
ше об’єднувати світ відповідно до певних систем. Ми розрізняємо
колоніальні, поштові, консульські, торговельні системи, всі части¬
ни яких підпорядковуються певним впливам, що поширюються
всередині систем, але не на факти за їхніми межами. В результаті
утворюється незліченна множина невеличких зв’язків частин світу
всередині більш значних зв’язків, невеликі світи об’єднані не тільки
дискурсом, але діями — всередині великого всесвіту. Кожна така си¬
стема є прикладом певного типу або певного ступеня об’єднання,
всі частини якого сполучені між собою визначеною формою зв’яз¬
ку. Цікаво, що одна й та сама частина може належати різним систе¬
мам, так само як одна людина може обіймати кілька посад і бути
членом кількох клубів. З цього «системного» погляду прагматич¬
на цінність єдності світу полягає в тому, що всі ці визначені
65
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
мережі фактично й практично існують. Деякі з них більш охоплю¬
ючі та об’ємні, інші — менш; вони розташовані одна над одною й
усі разом не дають вислизнути жодній окремій частині всесвіту.
Хоч би яким значним був обсяг непоєднуваності речей (всі ці
сполучені в системи лінії впливу та зв’язку діють тільки в суворо ви¬
значених напрямках), все, що існує, зазнає на собі впливу чогось
іншого в певний спосіб, якщо ви тільки зумієте правильно його ви¬
значити. Загалом можна сказати, що всі речі пов’язані й сполучені
одна з одною й що фактично світ існує у вигляді ряду помережених
або взаємно пов’язаних форм, що роблять його безперервним або
«інтегрованим» цілим. Будь-який вид впливу робить світ єдиним,
наскільки ми можемо відстежувати ці лінії впливу. Ми можемо ска¬
зати: «світ — єдиний», — маючи на увазі ці лінії впливу тією мірою,
якою вони існують і визнаються такими. Але світ так само і не є од¬
ним цілим, наскільки їхня наявність обмежена; і немає такого типу
зв’язків, який би не обманював наших сподівань, коли на місце
провідників ми станемо обирати для нього непровідники. У цьому
випадку ми змушені зупинитися одразу ж після першого крюку й на
основі цього окремого погляду нам випадає визнати світ множин¬
ним у чистому вигляді. Якби наш розум був так само зацікавлений у
тому, щоб розділяти, як і в тому, щоб об’єднувати, філософія з таким
самим успіхом возвеличувала б роз’єднаність світу.
Важливо зазначити, що єдність і множинність у даному випадку
абсолютно узгоджуються. Жодне з них не є первинним чи більш
суттєвим або кращим, ніж інше. Те саме і в питанні про простір: він
відокремлює речі одну від одної, але також можна сказати, що він
поєднує їх. Однак іноді нам особливо важлива одна з цих функцій,
іноді — друга. Те саме, коли ми маємо справу зі світом впливів уза¬
галі: нам часом потрібні то провідники, то непровідники, і вся
мудрість полягає в тому, щоб знати, що є що в належний момент.
4. Усі ці системи впливу або невпливу можуть бути занесені до ру¬
брики загальної проблеми каузальної єдності світу. Якщо менші
причинні ряди речей сходяться в минулому в одному пункті, котрий
є одним каузальним початком їх усіх, можна говорити про абсолют¬
ну каузальну єдність світу. Слово Бога—«fiat»*— вимовлене в дні ство¬
рення світу, в традиційній філософії фігурувало як такий абсолют¬
ний початок і причина. Трансцендентальний ідеалізм, перекладаю¬
* fiat — хай буде (лат.)
66
Лекція IV
чи слова «створення світу» словом «мислення» (або «воля до мислен¬
ня»), називає божественний акт радше «вічним», ніж «першим». Але й
тут об’єднання множинного має абсолютний характер: не було б
Єдиного, не було б і розмаїття. Цьому вченню про єдиний початок
усіх речей завжди протистояло плюралістичне поняття вічного, са¬
модостатнього існування множинного у вигляді атомів або навіть
певних свого роду духовних одиниць. Ця альтернатива має, без¬
сумнівно, прагматичне значення, але, мабуть, на даному етапі лекцій
краще залишити запитання про єдине походження без відповіді.
5. Найважливіший тип зв’язків, що переважає в речах, — це, з
погляду прагматизму, їхня родова єдність. Речі існують родами, в
кожному роді є багато окремих представників, і те, що поняття роду
накладає на якогось одного його представника, вірне й для будь-
якого іншого представника цього роду. Ми легко можемо уявити
собі світ, у котрому кожний факт міг би бути одиничним, тобто не¬
схожим на інші факти і унікальним у своєму роді. У такому світі оди¬
ничних речей наша логіка була б даремною, оскільки функція логіки
полягає в тому, щоб стверджувати про окремий факт те, що є істин¬
ним стосовно всього його роду. У світі, в якому жодні дві речі не бу¬
ли б схожі одна на одну, ми б не змогли робити висновків на основі
минулого досвіду й переходити до досвіду майбутнього. Отже, існу¬
вання настільки значної родової спорідненості в речах, можливо, —
найважливіше в прагматичному сенсі тлумачення фрази «світ —
єдиний». Абсолютна родова єдність переважала б у тому випадку, як¬
би існував один sumum genus*, до категорії котрого можна було б,
зрештою, зарахувати всі без винятку речі. Кандидатами на це місце
могли б стати такі поняття, як «буття», «об’єкт думки», «досвід». Чи ма¬
ють ці альтернативні поняття який-небудь прагматичний зміст —
це інше запитання, на якому я зараз зупинятися не буду.
6. Ще одне значення фрази «світ — єдиний» може бути витлума¬
чене як єдність цілі. Величезна маса речей у світі служить одній за¬
гальній цілі. Усі створені людьми системи — адміністративні, про¬
мислові, військові та хай там які — служать кожна для своєї певної
цілі. Кожна жива істота переслідує власні окремі цілі. Ці останні, за¬
лежно від ступеня розвитку, об’єднуються в колективні, родові цілі
й у такий спосіб більш широкі охоплюють вужчі й так доти, аж до¬
ки не буде осягнута абсолютно одинична, остаточна й критична
’ sumum genus — загальний рід (лат.)
67
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
ціль, якій служать усі без винятку речі. Нічого говорити, що наявні
факти суперечать цьому поглядові. Як я вже сказав у третій лекції,
будь-який результат міг бути заздалегідь вибраний ціллю, але жод¬
ний із фактично відомих нам у нашому світі результатів не був на¬
справді задуманий заздалегідь в усіх своїх деталях. Окремі люди й
держави починають із невизначеного бажання стати багатими, ве¬
ликими, добрими. Але кожний зроблений ними крок породжує
нові, непередбачені обставини, знищує старі плани, змушує щодня
змінювати окремі форми загальної цілі. Те, що утворюється на¬
прикінці, може бути кращим або гіршим від того, що намічалося,
але щонайменше воно більш складне та є чимось іншим.
Крім того, різноманітні цілі зіштовхуються між собою. Якщо
жодна з них не може подолати іншу, вони погоджуються на ком¬
проміс; а результат знову ж таки відрізняється од кожної окремої
попередньої цілі. Певна річ, загалом кажучи, багато чого з наміче¬
ного заздалегідь можна досягти; але всі факти вочевидь промовля¬
ють на користь того, що з телеологічного погляду відношенні світ
ще зовсім не об’єднаний і все ще намагається в кращий спосіб
організувати це об’єднання.
Хоч би хто захищав поняття абсолютної телеологічної єдності,
стверджуючи, що всі явища в світі служать одній єдиній цілі, він
міркує цілком суб’єктивно. Теологам, які висувають такі догматичні
твердження, стає дедалі сутужніше придумати, якою може бути ця
єдина верховна ціль, у міру того, як росте наша обізнаність із
взаємно суперечливими інтересами й прагненнями частин світу.
Ми знаємо, звичайно, що іноді зло служить для перемоги добра,
ми знаємо, що домішка гіркоти робить коктейль смачнішим і що
трохи небезпеки й труднощів можуть бути корисними. Можливо,
ми зможемо якось узагальнити це й викласти у вигляді вчення, ніби
все зло в світі є тільки знаряддям для його вдосконалення. Але мас¬
штаби зла, яке ми бачимо перед своїми очима, перевершують
людське терпіння; і трансцендентальний ідеалізм — на сторінках
таких мислителів, як Бредлі або Ройс, — веде нас до тих самих
висновків, що й книга Іова: Божі шляхи не наші шляхи, тому
прикриємо руками вуста свої. Бог, який насолоджується виглядом
таким надмірних жахіть, не є Богом, до якого може звернутися з
молитвою людина. Його життєрадісність надто захмарна, його
витівки надто відразливі. Іншими словами, «Абсолютне» з його
єдиною ціллю — це не людиноподібний Бог простих людей.
68
Лекція IV
7. Ми спостерігаємо в речах також естетичну єдність, яка дуже
схожа на телеологічну єдність. Речі розповідають про себе. їхні час¬
тини пов’язані між собою так, що взаємодіють по наростаючій до
найвищої точки. Вони вочевидь грають на руку одна одній. Розгля¬
даючи події ретроспективно, ми не знаходимо жодної єдиної цілі,
яка вивищувалася б над низкою подій, однак вони набирають свого
роду драматичної форми із зав’язкою, експозицією й розв’язкою.
Фактично всі історії мають закінчення; і тут знову ж таки більш при¬
родно пристати до погляду множинності. Світ повний розрізнених
історій, які розгортаються паралельно, починаючись і закінчую¬
чись у різний час. В окремих точках вони переплітаються між со¬
бою та взаємно впливають одна на одну, але ми не в змозі зв’язати їх
цілком у єдине ціле. Якби я став стежити за історією вашого життя,
то був би вимушений на якийсь час залишити без уваги своє власне.
Навіть біографові яких-небудь близнюків довелося б по черзі звер¬
тати всю увагу читача то на одного з них, то на другого.
Звідси випливає: хоч би хто стверджував, ніби весь світ роз¬
повідає нам одну єдину історію, він висловлює одне з тих
моністичних догматичних положень, в яке люди вірять на свій
власний ризик Історію світу легко розглядати плюралістично, уяв¬
ляючи її у вигляді канату, кожне з волокон якого розповідає свою
особливу історію; набагато важче розглядати будь-який попереч¬
ний розтин цього канату мов якесь абсолютно єдине явище й по-
думки об’єднувати всі ці поздовжні ряди в подобу єдиного цілого,
що має нероздільне існування. Порівняння з царини ембріології
допоможе нам у цьому питанні. Вчений із допомогою мікроскопа
робить сотні плоских поперечних розтинів даного ембріона й
потім розумом об’єднує їх в одне ціле. Але складові частини світу,
істоти, з яких він складається, відділені одна від одної поперечно, як
волокна каната, й пов’язані між собою лише в поздовжньому на¬
прямку. Якщо йти в цьому напрямку, то їх багато, вони множинні.
Навіть ембріолог, коли він вивчає розвиток об’єкта своїх
досліджень, змушений розглядати окремо історію кожного органа.
Отже, абсолютна естетична єдність — це тільки ще один абстракт¬
ний ідеал. Світ видається чимось радше епічним, ніж драматичним.
Так, як ми бачимо, об’єднується світ через свої різноманітні
системи, роди, цілі й драматичні сюжети. Те, що у всіх цих відно¬
шеннях більше єдності, ніж здається на перший погляд, напевно,
істинно. Те, що тут може існувати єдина найвища ціль, єдина
69
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
система, єдиний рід, єдина історія, — цілком законна гіпотеза.
Я кажу тільки, що було б поспіхом стверджувати це догматично,
не маючи в своєму розпорядженні кращих доказів, ніж ті, що ми
їх маємо зараз.
8. Великим моністичним Denkmittel* протягом останніх ста років
було поняття про єдиного суб’єкта пізнання. Множинність існує ли¬
ше як об’єкти його думки, існує, так би мовити, в його сні; і оскільки
він пізнає їх, вони мають для нього одну ціль, утворюють одну систе¬
му, розповідають одну історію. Це поняття про всеосяжну духовну
єдність у речах є найвищим досягненням інтелектуалістичної філо¬
софії. Ті, котрі вірять в Абсолют — так вони називають загальний
суб’єкт пізнання, — зазвичай кажуть, що вони це роблять на підставі
вимушених логічних висновків, яких не можуть уникнути розсуд¬
ливі мислителі. Абсолютне має далекосяжні практичні наслідки, і на
деякі з них я звертав вашу увагу в другій лекції. Якщо ми приймемо за
істину його буття, то для нас на практиці з’являться різні важливі
розбіжності. Я не можу вдаватися тут в аналіз усіх логічних доказів
буття подібної істоти; скажу тільки, що жодне з них не здається мені
бездоганним. Тому я буду розглядати поняття про загального
суб’єкта пізнання просто як гіпотезу такого ж логічного значення, як
плюралістичне твердження, що немає такого погляду, немає такого
центрального пункту, з якого можна було б відразу охопити весь
зміст всесвіту. «СвідомістьБога, — говорить професор Ройс, —утво¬
рить у своїй сукупності єдиний блискучий свідомий момент»”. Ось
той тип духовної єдності, на якому наполягають раціоналісти. І на¬
впаки, емпірики вдовольняються тим типом духовної єдності, яка
відома людям. Будь-яка річ пізнається яким-небудь суб’єктом пізнан¬
ня тільки одночасно з чимось іще; але суб’єкти пізнання можуть,
зрештою, стати неподоланно значною множиною; і найбільший з
них усіх однаково може не знати всього про будь-що, ані навіть од-
номоментно мислити те, що він справді знає: він може бути схиль¬
ний забувати. Хоч би який тип пізнання ми прийняли, світ однаково
буде мислитися як всесвіт абстрактний. Його частини будуть сполу¬
чені між собою знанням, але в одному випадку знання буде абсолют¬
но єдиним, а в другому — його елементи будуть випливати один із
одного й перекривати один одного.
* Denkmittel (нім.) — засіб мислення
*' The conception of God. — New York, 1897. — P. 292. (Прим, автора)
70
Лекція IV
Ідея про єдиного одномиттєвого або вічного суб’єкта пізнання —
обидва прикметники в даному випадку означають те ж саме — є, як я
вже сказав, великим інтелектуальним досягненням нашого часу.
Практично, воно витіснило поняття «субстанції», яке так високо
цінували старі філософи та з допомогою якого було зроблено стіль¬
ки для уніфікації — ця універсальна субстанція існувала сама по собі
й через себе, і вона є опорою всіх окремих фактів досвіду, які є лише
її формою. Субстанція поступилася прагматичній критиці англійсь¬
кої школи. Тепер вона розглядається лише як ще одна назва для того
факту, що явища в тому вигляді, як вони відбуваються, об’єднуються
в групи, і саме в такі цілісні групи, якими ми, кінцеві суб’єкти пізнан¬
ня, відчуваємо й мислимо їх. Ці форми зв’язку—такі самі складові ча¬
стини досвіду, що й елементи, які вони з’єднують між собою, і треба
визнати великим успіхом прагматизму з боку новітнього ідеалізму,
що він став розглядати зв’язки в світі так безпосередньо, замість
того, щоб виводити його єдність з «укоріненості» — хоч би що це
означало — його частин у якомусь принципі, який перебуває поза
можливостями нашої уяви, так би мовити, за сценою.
Отже, «світ — єдиний» настільки, наскільки наш досвід демонст¬
рує його цілісність, єдиний у багатьох проявах типів зв’язків. Але він
також і не єдиний настільки, наскільки наш досвід демонструє бага¬
то різноманітних типів браку зв’язків. Тобто, єдність і множинність
світу виявляються у відношеннях, які ми можемо виокремлювати.
Світ не є простим і чистим універсумом, але він також не є простим
і чистим мультиверсумом. Щоб точно розпізнати всі різноманітні
форми його єдності, потрібно стільки ж різноманітних програм на¬
укового дослідження. Отже, прагматичні запитання: як ми розуміємо
єдність світу? які практичні результати визначення єдності? —
оберігають нас від гарячкового захоплення нею як принципом
піднесеності (величності) й дає нам можливість зануритися в потік
досвіду з холодною головою. Можливо, що ми справді знайдемо в
цьому потоці набагато більше зв’язку та єдності, ніж очікуємо зараз,
але принципи прагматизму не дозволяють заздалегідь заявляти про
абсолютну єдність із будь-якого погляду.
Настільки важко ясно й точно уявити собі, що, власне, означає
абсолютна єдність, що, мабуть, більшість із вас залишиться задово¬
леною тим виваженим поглядом, до якого ми прийшли. Проте се¬
ред вас, можливо, є кілька радикальних моністів, які не погодяться
визнати рівних прав за єдиним і множинним. Єдність різних ступе¬
71
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
нів, єдність різних типів, єдність, яка закінчується, коли ми маємо
справу з непровідниками, єдність, яка виявляється лише в безпере¬
рвності переходу від однієї речі до другої й у багатьох випадках оз¬
начає тільки зовнішню близькість, а не більш тісний внутрішній
зв’язок, або єдність об’єднання, — все це здається вам проміжним
результатом мислення. Єдність у речах, думаєте ви, стоїть вище від
їхньої множинності, й, напевно, вона повинна бути більш глибо¬
кою істиною, більш реальним аспектом світу. Ви переконані, що
прагматичнй погляд зображає світ не досконало раціональним. Ре¬
альний світ повинен утворювати певну безумовну єдність буття,
щось суцільне, із взаємно пов’язаними частинами, що безкінечно
переплітаються. Тільки тоді ми можемо розглядати світ як цілком
раціональний.
Немає жодного сумніву, що для багатьох цей ультрамоністичний
погляд має велику цінність. «Єдине Життя, Єдина Істина, Єдина Лю¬
бов, Єдиний Принцип, Єдине Благо, Єдиний Бог» — це цитата з
християнської листівки, яку мені вкинули сьогодні з поштою. Не¬
має сумніву, що таке сповідання віри має емоційну цінність із по¬
гляду прагматизму, і немає також сумніву, що слово «єдиний»
підкреслює цінність інших слів у парах Але, коли ми намагаємося
осягнути розумом, що саме означає ця вказівка на єдність, ми зно¬
ву змушені повернутися до наших прагматичних визначень. Воно
означає або просто слово «єдиний», тобто дискурсивну єдність, або
ж абсолютну сукупність пізнаваних окремих з’єднань і зчеплень
між явищами, або ж, нарешті, якусь всеохоплюючу форму з’єднан¬
ня, котра має на увазі єдине походження, єдину ціль, єдиного
суб’єкта пізнання. Фактично для тих, хто в наш час розглядає його
з суто інтелектуального погляду, воно означає завжди єдиного
суб’єкта пізнання. З поняття єдиного суб’єкта пізнання, як вони га¬
дають, випливають усі інші форми з’єднання. Всі частини цього
світу пов’язані в єдину логічну-естетичну-телеологічну одиницю-
картину, що є його вічним сном.
Але ми зовсім не в змозі ясно уявити собі картину світу, як вона
ввижається абсолютному суб’єкту пізнання, й тому можемо припус¬
тити, що той авторитет, яким безсумнівно володіє абсолютний мо¬
нізм серед деяких осіб і який він, мабуть, завжди буде мати, базується
не стільки на логічних, скільки на містичних основах Щоб витлума¬
чити належним чином абсолютний монізм, треба бути містиком.
Історія показує, що зазвичай, хоча й не завжди, містичні стани духу в
72
Лекція IV
різноманітних їхніх проявах ведуть до монізму. Зараз не час займа¬
тися дослідженням загальних проблем містицизму, але, щоб поясни¬
ти, що я маю на увазі, я наведу вам кредо одного містика. Зразком до¬
сконалості всіх містичних систем є індуїстська філософія Веданти, а
зразком для проповідників був покійний Свамі Вівекананда3*, який
кілька років тому відвідав наші краї. Метод ведантизму — це містич¬
ний метод. Тут не розмірковують, але, пройшовши через певну шко¬
лу навчання, бачать, а побачивши, проголошують істину. Вівеканан¬
да так говорив про істину на одній зі своїх тутешніх лекцій:
«Чиможе бути якесь інше нещастя для того, хто побачить цю
Єдність всесвіту- цю Єдність життя, Єдність усіх речей? _
Справжньою причиною всіх страждань є цей поділ між чоловіком і
чоловіком, між чоловіком і жінкою, між чоловіком і дитиною, дер¬
жавою й державою, Землею й Місяцем, Місяцем і Сонцем, атомом і
атомом, — і Веданта говорить, що цей поділ не існує, що він нере¬
альний. Він тільки поверхова видимість. В основі всіх речей царює
єдність. Якщо ви глянете глибше, то знайдете цю єдність між
чоловіком і чоловіком, жінками й дітьми, расами й расами, між
високим і низьким, між багатими й бідними, між богами й людьми;
всі вони Одне, навіть і тварини, якщо ви проникнете достатньо
глибоко, і той, хто досяг цієї глибини пізнання, більше не обманює
себе- Чи можуть існувати якісь інші ілюзії для нього? Що може його
ввести в оману? Йому відома реальність будь-якої речі, йому відома
таємниця всіх речей. Що ще може становити причину страждан¬
ня для нього? Чого ще йому бажати? Він відстежив реальність усіх
речей аж до Бога, цього центру, цієї єдності всіх речей, і це — Вічне
Блаженство, Вічне Знання, Вічне Існування. Тут немає ні смерті,
ні хвороби, ні смутку, ні страждання, ні невдоволення-у центрі, у
серці реальності, нема кого оплакувати, нема за ким жалкувати.
Він проникнув углиб усіх речей; Він Чисте Єдине, Безформне,
Безтілесне, Незаплямоване; Він, що Пізнає; Він, великий Поет, що
існує сам по собі; Він, tip дає всім те, на що вони заслуговують».
Зауважте, який радикальний характер має тут монізм. Ок-
ремішність не просто подолана Єдиним, — за нею не визнається
право на існування. Множинного немає. Ми не є частинами Єдино¬
го; воно не має частин; і оскільки в певному сенсі ми існуємо, то,
мабуть, кожен з нас і є Єдиним, неподільно й абсолютно. Абсолют¬
не Єдине і я, tup є цим Єдиним, — безсумнівно, в даному випадку ми
маємо перед собою релігію, котра, якщо її проаналізувати з
73
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
емоційного погляду, має велику прагматичну цінність; вона дає нам
розкішне почуття повної безпеки. Як говорить Свамі Вівекананда в
Іншому МІСЦІ:
«Коли людина побачить себе, як Єдине з безкінечним Буттям
всесвіту, коли припиняється будь-який поділ, коли всі чоловіки, всі
жінки, всі ангели, всі боги, всі тварини, всі рослини, увесь всесвіт
зливаються в цю єдність, тоді зникає будь-який страх. Кого боя¬
тися? Хіба я можу завдати шкоди самому собі? Хіба я можу вбити
самого себе? Хіба я можу поранити самого себе? Хіба ви боїтеся
самих себе? Тоді зникає будь-який смуток. Що може стати причи¬
ною суму? Адже я — Єдина Істота в світі. Тоді зникає будь-яка
заздрість, — кому заздрити? Самому собі? Тоді зникають усі погані
почуття. На кого будуть спрямовані ці погані почуття? На само¬
го себе?Адже у всесвіті немає нікого, крім мене.. Знищіть цю дифе¬
ренціацію; знищіть це марновірство, наче світ — множинність.
«Той, хто в цьому світі множинності бачить Єдине; той, хто в цій
бездуховній масі бачить цю Єдину Істоту внутрішнім зором; той,
хто в світі тіней схоплює цю Реальність, — саме йому належати¬
ме вічне умиротворення, і нікому іншому, і нікому другому*.
Ця моністична музика звучить більш-менш привабливо для кож¬
ного з нас: вона піднімає дух і вселяє в нас впевненість. Усі ми носи¬
мо в собі принаймні зародок містицизму. І коли наші ідеалісти ви¬
голошують свої аргументи на користь Абсолютного й кажуть, що
припущення найменшого зв’язку в будь-якому місці веде до
логічного висновку про існування абсолютної Єдності й що так са¬
мо припущення про існування найменшого роз’єднання логічно
веде до повного й непоправного роз’єднання, — я не можу не
підозрювати, що очевидні найвразливіші місця їхньої інтелекту¬
альної аргументації захищені від їхньої власної критики містичним
відчуттям, що без огляду на логіку — є вона чи її немає — абсолют¬
на Єдність повинна за всяку ціну бути в якийсь спосіб істинною.
В будь-якому випадку Єдність долає моральну розрізненість. Лю¬
бовна пристрасть містить у собі містичний зародок того, чим може
бути повна єдність усього чуттєвого життя. Цей містичний зародок
пробуджується в нас, коли ми чуємо моністичні твердження, саме
він змушує нас визнавати їхній авторитет і відводить інтелектуаль¬
ним міркуванням другорядне місце.
Зараз я більше не буду зупинятися на цих релігійних і моральних
аспектах питання. Про це я більше скажу в своїй останній лекції.
74
Лекція IV
Облишимо на певний час міркування про ймовірне значення та
авторитет містичного пізнання; розглянемо проблему єдиного й
множинного в цілком інтелектуальний спосіб; і ми чітко побачимо,
яку позицію тут посідає прагматизм. На основі критерію практич¬
них наслідків, які випливають із різних теорій, він повинен однако¬
во відкинути як абсолютний монізм, так і абсолютний плюралізм.
Світ є єдиним цілим настільки, наскільки його частини сполучені
між собою якою-небудь визначеною формою зв’язку. Він є мно¬
жинним настільки, наскільки ми не знаходимо певної форми зв’яз¬
ку. І нарешті, він стає дедалі більше об’єднаним, принаймні, завдяки
тим системам зв’язків, які виявляються з плином часу внаслідок на¬
полегливості людей.
Поряд із відомим нам всесвітом ми можемо уявити собі інші аль¬
тернативні світи, в яких знайдуть свої втілення найрізноманітніші
ступені й типи об’єднання. Нижчим щаблем тут був би світ просто¬
го паралельного існування, частини якого були б сполучені між со¬
бою лише сполучником «і». Такий світ існує навіть зараз — це мно¬
жина наших багатьох внутрішніх життів. Простори й часи вашої
фантазії, предмети й події ваших мрій наяву не тільки тією чи іншої
мірою не пов’язані inter se‘, вони не мають жодного стосунку до
схожого внутрішнього змісту будь-якої іншої людини. Наші різно¬
манітні, розпорошені міркування, коли ми зараз тут сидимо,
протікають паралельно, не перетинаючись між собою й не вплива¬
ючи одне на одне. Вони існують поруч, але без жодного порядку чи
загального місця перебування; вони безпосередньо наближаються
до ідеї абсолютної «множинності», в тому вигляді, як ми її можемо
сприйняти. Ми навіть не можемо уявити собі причини, чому їх слід
було б усвідомити в їхній сукупності, й ще менше ми можемо уяви¬
ти їх собі як одне систематичне ціле.
Але додайте сюди наші відчуття та рухи тіла, й зв’язок одразу
піднімається на набагато вищий щабель. Наші audita et visa**, наші дії
попадають у сфери сприймання часу та простору, де кожна подія
має свій час і місце. Вони утворюють «речі» й також «роди», і тому
можуть бути класифікованими. Але ми можемо уявити собі такий
світ речей і родів, в якому не існують настільки добре відомі й звичні
для нас причинні зв’язки. В такому світі будь-яка річ була б інертною
стосовно будь-якої іншої речі й не передавала б далі її впливу. Мож¬
* inter se — між собою (лат.)
** audita et visa — слухові й візуальні образи (лат.)
75
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
на ще уявити, що передавалися б значні механічні впливи, але не
хімічні. Такі світи були б набагато менше об’єднаними, ніж наш світ.
Далі можна уявити собі світ, в якому відбувалися б фізико-хімічні
взаємодії, але не було б розумних істот, або були б присутні розумні
істоти, але відокремлені, без соціального життя; або ж соціальне
життя не йшло б далі знайомства й не було б кохання; або було б ко¬
хання, але не було б звичаїв чи інститутів, які систематизували б йо¬
го. Жоден із таких щаблів всесвіту не був би абсолютно не¬
раціональним і неінтегрованим, хоча з погляду вищих щаблів він
міг би здатися світом нижчого гатунку. Якби, до прикладу, наші
психіки колись об’єдналися «телепатичним» зв’язком, так, що кожен
знав би безпосередньо або міг би за певних умов безпосередньо
знати, що думає й почуває інший, то наш теперішній світ здався б те¬
лепатичним істотам таким, що перебуває на нижчому щаблі.
Минуле в усій своїй нескінченності відкрите для наших здога¬
док, тому цілком прийнятно поставити собі запитання, чи не утво¬
рилися, бува, різноманітні типи зв’язку, які зараз реалізуються в на¬
шому світі, послідовно один за другим так, як на наших очах під
впливом потреб людей поступово розвиваються людські системи.
Якщо б така гіпотеза була правомірною, то абсолютна єдність
з’явилася б у кінці розвитку речей, а не на його початку. Інакше ка¬
жучи, поняття «Абсолютного» треба було б замінити поняттям «Ос¬
таточного». Обидва ці поняття мали б той самий зміст, а саме: мак¬
симальне об’єднання суті фактів, — але їхнє хронологічне відно¬
шення було б зворотним.
Після аналізу ідеї про єдність світу з погляду прагматизму ви по¬
винні зрозуміти, чому я сказав у другій лекції, запозичивши слова в
мого колеги Папіні, що прагматизм схильний пом’якшувати всі
наші теорії. Звичайно, єдність світу стверджувалась тільки в абст¬
рактний спосіб і так, що той, хто засумнівався б у цьому, мав би бу¬
ти повним ідіотом. Моністи завжди виявляли бурхливий темпера¬
мент, часом аж конвульсивний; а подібне ревне ставлення до своїх
поглядів не просто уживається з логічними міркуваннями й прове¬
денням відмінностей. Зокрема, теорія абсолютного розглядалася
як складова символу віри й стверджувалася з усією догматичною
винятковістю. Всеєдине, перше в порядку буття та мислення,
логічно необхідне, об’єднуючи всі інші менші речі зв’язком
взаємної необхідності, — чи може таке Всеєдине дозволити собі
пом’якшити свою внутрішню непорушність? Найменший натяк на
76
Лекція IV
плюралізм, наймізерніша спроба якої-небудь із частин Всеєдиного
звільнитися від контролю цілого зруйнували б його єдність. Абсо¬
лютна єдність не дозволяє існування ступенів — так само було б
безглуздо говорити про абсолютну чистоту води, якби в ній існував
хоча б один холерний вібріон. Навіть безкінечно мінімальна неза¬
лежність якої-небудь найменшої частини була б так само згубною
для абсолютного, як холерний вібріон.
З другого боку, плюралізм не має потреби в такому догматично¬
му й ригористичному характері. За умови, що ви визнаєте певну
окремішність речей, певний вияв незалежності, хоча б трішечки
свободи у взаємодії частин, хоча б незначну присутність реальної
новизни й випадку, плюралізм цим вдовольняється й готовий по¬
ступитися та визнати яку-завгодно міру справжньої єдності. З по¬
гляду плюралізму питання про масштаби єдності в речах може бу¬
ти вирішене лише емпірично. Масштаби ці можуть бути величез¬
ними, колосальними; але абсолютний монізм втрачає рівновагу,
якщо поряд з усією єдністю ви визнаєте наявність, хоча б наймен¬
шу кількість, хоча б малесенький зародок або залишкові сліди не¬
подоланої «окремішності».
Прагматизм, який чекає емпіричної відповіді на запитання про
остаточний баланс єдності й окремішності речей, повинен, зро¬
зуміло, стати на бік плюралізму. Він визнає можливим, що колись
найбільш прийнятною з усіх гіпотез може виявитися навіть гіпотеза
про повну єдність речей, про єдиного суб’єкта пізнання, єдине по¬
ходження, гіпотеза про всесвіт, який цілісний і єдиний із будь-якого
погляду. Але поки що випадає чесно прийняти протилежну гіпотезу
про світ, який усе ще не цілком єдиний і, можливо, приречений на¬
завжди залишатися таким. Це і є вчення плюралізму. Оскільки абсо¬
лютний монізм не дозволяє навіть розглядати його серйозно й від
самого початку ставить на ньому печать ірраціональності, то зро¬
зуміло, що прагматизм повинен відвернутись од абсолютного
монізму і прямувати більш емпіричним шляхом плюралізму.
Це приводить нас у світ звичайного здорового глузду, в якому ми
знаходимо речі почасти сполученими, почасти роз’єднаними. Але
що тоді означають із погляду прагматизму такі слова: «речі» та їхні
♦зв’язки»? У наступній лекції я спробую застосувати прагматичний
метод до стадії філософського мислення, відомого під назвою «здо¬
ровий глузд».
Лекція V
ПРАГМАТИЗМ
І ЗДОРОВИЙ ГЛУЗД
У попередній лекції ми вирішили відмовитись од розгляду
єдності світу як високого принципу, позбавленого будь-якого
змісту, й звернутися до вивчення особливих видів єдності, які
містить всесвіт. Ми виявили, що поряд із багатьма такими видами
єдності існують настільки ж реальні види окремішності. «Наскільки
я підтверджений?»— таке запитання ставить нам кожен вид єдності
чи окремішності; тому як справжні прагматики ми повинні зверну¬
тися до досвіду, до «фактів».
Абсолютна єдність при цьому залишається, але тільки як гіпоте¬
за, і в наш час ця гіпотеза зводиться до ідеї про всевідаючого
суб’єкта пізнання, який сприймає всі без винятку речі як один сис¬
темний факт. Але цей суб’єкт пізнання можна уявляти собі або як
Абсолютне, або як Остаточне. Цій гіпотезі в обох її формах можна
з повним правом протиставити іншу гіпотезу, відповідно до якої
навіть найбільша галузь знань, яка коли-небудь була або буде,
містить певну частку невідання. Якась дещиця інформації може
все-таки уникнути пізнання.
Це — гіпотеза ноетичного (абстрактного) плюралізму, яку
моністи вважають зовсім абсурдною. Доки факти не принесуть нам
остаточного рішення, ми повинні ставитися до цієї гіпотези з та¬
кою ж повагою, як і до абстрактного монізму. Ми виявляємо, що
прагматизм, який спочатку виступав тільки як метод, змушує нас
78
Лекція V
ставитися по-дружньому до плюралістичного погляду. Може вия¬
витися, що деякі частини світу настільки слабко пов’язані з деяки¬
ми іншими частинами, що з’єднання полягає тут лише в сполучни¬
ку «і*. Вони можуть навіть з’являтися й зникати, не викликаючи цим
жодних внутрішніх змін у стані інших частин. Прагматизм не може
вилучити з серйозного розгляду цей плюралістичний погляд на
світ, що складається з низки прирощень. Але цей погляд веде нас до
подальшої гіпотези, що наш реальний світ, усупереч твердженням
моністів, замість того, щоб бути одвічно завершеним, може, навпа¬
ки, бути вічно недовершеним і що в ньому завжди можливі як при¬
рощення, так і втрати.
З одного погляду світ справді незавершений — і це не може не
впадати в око. Вже сам той факт, що ми обговорюємо це питання,
свідчить, що наше знання не є завершеним і може бути примноже¬
не. Світ, якщо йдеться про знання, що містяться в ньому, справді
змінюється й росте. Деякі загальні зауваження щодо того способу,
яким поповнюється й довершується наше знання, якщо тільки во¬
но взагалі може бути повним, дуже зручно приведуть нас до теми
цієї лекції, якою є «здоровий глузд».
Спочатку зазначимо, що наші знання зростають на зразок плям.
Ці плями можуть бути більшого або меншого розміру, але ніколи
нове знання не захоплює всієї площі: деякі старі знання залиша¬
ються такими, якими вони були й раніше. Так, до прикладу, нині
зростає ваше знання прагматизму. Згодом його зростання може
спричинити значні зміни в тих поглядах, що їх ви колись вважали
істинними. Але такі зміни відбуваються поступово. Візьмемо най¬
ближчий приклад, а саме: мої лекції. Насамперед, мабуть, ви отри¬
муєте певну кількість нової інформації, кілька нових дефініцій,
певні пояснення, погляди. Але тим часом, як додаються ці окремі
ідеї, решта вашого знання залишається нерухомою, й тільки посту¬
пово ви почнете пристосовувати свої попередні думки до тих но¬
вих поглядів, що їх я намагаюся передати вам, і в такий спосіб буде¬
те модифікувати до певної міри їх у цілому.
Ви слухаєте мене тепер, гадаю, із певним сприятливим уперед¬
женням щодо моєї компетентності, і воно впливає на ваше ставлен¬
ня до всього, що я кажу. Але якби я раптом перервав лекцію й
заспівав би гучним баритоном пісеньку «Не підемо додому до ран¬
ку», то запас ваших знань поповнився б не просто ще одним новим
фактом. Цей факт змусив би вас змінити свою думку про мене, що,
79
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
мабуть, змінило б ваші погляди на прагматизм і взагалі викликало б
переосмислення багатьох ваших понять. У таких процесах розум
розривається, й іноді це відчувається досить болісно, між старими
своїми переконаннями та новим, яке приносить досвід.
Розум наш росте так, ЯК ПЛЯМИ; і розширюється, як плями від
жиру. Але ми намагаємося стримати, наскільки можливо, це розши¬
рення: ми залишаємо незмінним такий обсяг нашого старого знан¬
ня, стільки старих переконань і забобонів, скільки можемо. Ми
схильні радше лагодити й класти латки, ніж поновлювати. Нове
просочується, залишає плями на старому, але останнє також кладе
свій відбиток на нове. Наше минуле сприймає нове й співпрацює з
новим; і в новому стані рівноваги, яким завершується кожний крок
уперед на шляху пізнання, тільки в рідкісних випадках новий факт
приєднується в сирому вигляді Здебільшого він засвоюється зваре¬
ним, якщо так можна сказати, під соусом старого.
Отже, нові істини є результатом взаємодії нового досвіду й ста¬
рих істин, які поєднуються та модифікують одне одного. Оскільки
зміни поглядів саме так відбуваються тепер на наших очах, ми не
маємо підстав вважати, що колись це відбувалося якось інакше.
Звідси випливає, що, попри всі зміни в переконаннях людей, у них
могли зберегтися дуже древні способи мислення. Можливо, що
навіть первісні способи мислення ще не зовсім знищені. Так само
як наші п’ять пальців, наш хвостовий відросток або інші наші руди¬
ментарні особливості, вони могли залишитися невикоріненими
свідченнями історії людей. Наші предки могли в певні миті випад¬
ково натрапити на такі методи мислення, до яких вони, мабуть,
ніколи б не додумалися шляхом логічного мислення. Але тільки-но
і якщо це трапилося, то далі вже — справа спадковості. Коли ми
починаємо якийсь музичний твір у певній тональності, то цю
тональність треба витримати до кінця. Ми можемо як завгодно
переплановувати свій будинок, але основний план першого архіте¬
ктора залишається незмінним. Можна робити значні зміни, але
неможливо перетворити готичну церкву в дорійський храм. Ми
можемо ще й ще споліскувати пляшку, але ми не зможемо повністю
позбутися запаху ліків або віскі, що наповняли її колись.
Отож я висуваю тезу, що наші основні способи мислення про речі
відкриті дуже далекими предками й зуміли зберегтися протягом
існування досвіду всього наступного часу. Вони утворили одну
велику стадію рівноваги в розвитку людського розуму, стадію здо¬
80
Лекція V
рового глузду. Всі наступні стадії розвивалися на її основі, але їм
ніколи не вдавалося витіснити її. Спочатку розглянемо стадію здо¬
рового глузду так, наче вона остання в історії.
З погляду практики, коли ми говоримо про чийсь здоровий
глузд, то маємо на увазі, що така людина здатна робити обґрунто¬
вані судження, що вона вільна від ексцентричностей, що вона має
клепку, висловлюючись простонародно. У філософії це означає
щось зовсім інше, а саме: використання певних логічних форм або
категорій мислення. Якби ми були раками або бджолами, то, ма¬
буть, під впливом іншої організації в нас склалися б і зовсім інші за¬
соби сприйняття нашого досвіду. Можливо навіть (а ми не можемо
заперечити цього догматично), що ці інші категорії, яких ми навіть
не здатні зараз уявити, виявилися б настільки ж придатними, щоб
дати раду досвідові за допомогою розуму, як і ті, котрими ми фак¬
тично користуємося.
Якщо для когось це звучить парадоксально, то нехай він згадає
аналітичну геометрію. Ті її фігури, які Евклід визначав на підставі
їхніх внутрішніх співвідношень, Декарт визначав через відношен¬
ня їхніх точок із випадковою системою координат. Результатом був
цілком інший і незрівнянно більш могутній метод аналізу кривих.
Усі наші поняття становлять те, що німці називають Denkmittel,
тобто засоби, за допомогою яких ми опрацьовуємо факти, обдуму¬
ючи їх. Ми не одержуємо досвід як такий у вигляді готової продукції
з наклейками та етикетками; ми повинні спочатку відкрити, чим
він є. Кант говорить, що насамперед він є ein Gewuhl der
Erscheinungen, eine Rhapsodie der Wahrnehmungen*, строкатою ма¬
сою, яку ми повинні об’єднати за допомогою розуму. Насамперед,
ми звичайно утворюємо певну систему понять, які розумом кла¬
сифікуються, розкладаються на певні послідовності чи об’єднують¬
ся в певний логічний спосіб, щоб потім користуватися нею як міри¬
лом для відліку своїх почуттєвих вражень. Коли кожне з них відне¬
сене до певного пункту в цій системі понять, усі вони стають «зро¬
зумілими». Це поняття про паралельні «множини», елементи яких
перебувають між собою в двосторонньому «відношенні один до од¬
ного», доводить сьогодні свою корисність у математиці та в логіці
й чимраз більше витісняє старі концепції класифікації. Існує багато
*ein Gewuhl der Erscheinungen, eine Rhapsodie der Wahrnehmungen — клубок явищ,
рапсодія сприйняття (ній.)
81
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
подібних понятійних систем, і множинність у відчуттях є такою ж
системою. Знайдіть яке-небудь двостороннє однозначне відно¬
шення між вашими почуттєвими враженнями й поняттями — саме
настільки ви зможете раціоналізувати свої враження. Але, зро¬
зуміло, ви можете раціоналізувати їх, використовуючи різно¬
манітні системи понять.
Здоровий глузд для процесу цієї раціоналізації завжди вдавався
по допомогу ряду понять, найголовніші з яких такі:
Річ
Тотожність і відмінність
Рід
Дух
Тіло
Єдиний час
Єдиний простір
Суб’єкти й атрибути
Причинні впливи
Вимисел
Дійсність.
Ми так звикли до порядку, який ці поняття сплели для нас із
вічної зміни «погоди» нашого сприйняття, що нам важко уявити, як
мало фіксованих правил існує для сприйняття як такого. Слово
«погода» тут дуже до речі. У Бостоні, наприклад, не спостерігається
жодної закономірності в зміні погоди. Єдиний закон, мабуть, поля¬
гає в тому, що якщо два дні поспіль стоїть та сама погода, то на
третій — можливо, але не напевно, — погода буде інша. Отже, наш
досвід щодо бостонської погоди є чимось непослідовним і хаотич¬
ним. Температура, вітер, дощ, сонце — все це може змінюватися
тричі за день. Але вашингтонське метеорологічне бюро раціо¬
налізує цей безлад, розглядаючи кожну фазу бостонської погоди
як епізод. Воно прив’язує її до певного місця й часу в розвитку
континентального циклону, в історії якого всі місцеві зміни наче
нанизані на нитку намистини.
Ми можемо майже напевно стверджувати, що маленькі діти й
нижчі тварини так само сприймають елементи свого досвіду, як не-
освічені бостонці погоду. Вони мають не більше уявлення про час і
простір як про місцеперебування світу, чи про постійні суб’єкти зі
змінними предикатами, чи про причини, роди, думки, речі, ніж
прості люди про континентальні циклони. У малюка випадає з рук
82
Лекція V
іграшка, але дитина не стежить за нею. Для неї вона «зникла», як
зникає полум’я згаслої свічки; і вона повертається назад, коли
іграшку знову вкладають у руку, як повертається полум’я, коли зно¬
ву запалюють свічку. Дитині, очевидно, не спадає на думку розгля¬
дати іграшку як перманентну «річ», що може існувати між її
послідовними появами. Те ж саме ми спостерігаємо і з собаками.
Про них також можна сказати: очі не бачать, серце не болить. Во¬
ни, очевидно, не мають жодної загальної тенденції інтерполювати
«речі». Дозвольте мені процитувати уривок із книжки мого колеги
Сантаяни”:
«Коли собака нишпорить навколо із задоволеним виглядом і
несподівано бачить свого хазяїна, котрий повертається після
тривалої відсутності- то бідна тварина не запитує про причини,
чому хазяїн пішов, чому він повертається, чому його слід любити
або чому невдовзі, лежачи біля його ніг, вона забуває про його існу¬
вання, скавулить, бо бачить сон про полювання. Все це глибока
таємниця, і собака про неї зовсім не думає. Такий досвід має в собі
багато розмаїтості, обставини весь час міняються, тут присут¬
ній певний життєвий ритм. Його можна передавати дифірамбіч¬
ними строфами. Він цілком залежить від поривів натхнення; кож¬
на подія в ньому має провіденційний характер, жодний вчинок не
обдумується заздалегідь. У ньому поєднуються абсолютна свобода
й абсолютна безпомічність: існування тут цілком залежить від
Божої милості, але несповідимий її механізм не вирізняється од са¬
мого життя_ [Але] дійові особи навіть і цієї безладної драми мають
час появи та зникнення зі сцени; ірепліки їхні можуть бути посту¬
пово розгадані істотою, спроможною зосередити свою увагу й ут¬
римати в пам'яті порядок подій_ У міру зростання цього розуміння
росте і зв'язок кожної окремої миті з наступними, що їх вона наче
передбачає. Спокійні частки життя заповнюються силою, а її про¬
яви — енергією. Жодна емоція не може подолати дух, тому що в
жодній із них не містяться вповні причини й наслідки. Жодна подія
не може вивести дух із рівноваги, тому що він дивиться вперед.
Можна шукати засоби, щоб виплутатися з найважчого станови¬
ща; і позаяк колись будь-яка мить була наповнена власним досвідом
нічим і здивуванням, тепер вона дає можливість брати уроки з
минулого й підказує нам, із чого складається план цілого'*.
*The life of Reason: Reason in Common Sence. —1905. P. 59 (Прим, автора)
83
ВільямДжеймс
ПРАГМАТИЗМ
Навіть у наш час наука й філософія все ще наполегливо працю¬
ють над тим, щоб відокремити в нашому досвіді вигадку від
дійсності; а первісні люди були здатними провадити тільки почат¬
кові розмежування між ними. Люди вірили в усе, що думали; їхні
мрії змішувалися з дійсністю в один заплутаний клубок. Категорії
«річ» і «думки» в даному випадку вже необхідні; деякі свої пережи¬
вання ми називаємо тепер не реальностями, а тільки «думками». Се¬
ред перерахованих вище категорій немає жодної, про яку ми не
можемо уявити, що вона виникла історично й тільки ширилася по¬
ступово.
Той єдиний Час, в який усі ми віримо і в якому кожна подія має
свою визначену дату, той єдиний Простір, в якому має своє місце
кожна річ, — ці абстрактні поняття об’єднують світ як жодні інші
Але в своїй завершеній формі, як поняття, наскільки вони відрізня¬
ються од невпорядкованого сприйняття простору й часу
первісних людей! Усе, що відбувається, приносить із собою свою
особливу тривалість і протяжність, які оточені деяким невизначе-
ним «більше», що переходить у тривалість і протяжність найближ¬
чої наступної речі. Але ми невдовзі випускаємо з уваги всі наші ви¬
значені грані; і не тільки наші діти не розрізняють учорашній день
і позавчорашній, так, що минуле збивається для них в одне ціле, а й
самі ми, дорослі, відчуваємо це, коли маємо справу з великими
проміжками часу. Те ж саме відбувається й у випадку з простором.
На карті я можу виразно визначити своє місцеперебування стосов¬
но Лондона, Константинополя й Пекіна; в реальності я зовсім не
здатний відчути ті факти, які символізує географічна карта. Всі на¬
прямки й відстані стають неясними, нечіткими, переплутаними.
Космічний простір і космічний час аж ніяк не є інтуїтивними, як це
стверджує Кант, вони такі ж штучні побудови, які ми спостерігаємо
в будь-якій науці. Величезна більшість людей зовсім не кори¬
стується цими поняттями, а живе в багатьох часах і просторах, що
проникають один в одного й перехрещуються між собою.
Постійна «річ»; «та ж сама» річ та її різноманітні «прояви* й
«зміни»; різноманітні «роди» речей; річ як «суб’єкт», стосовно кот¬
рого «рід» є «предикатом», — усе це поняття, за допомогою яких ми
даємо лад заплутаному почуттєвому розмаїттю, потокові нашого
безпосереднього досвіду. Але людина за допомогою цих логічних
інструментів упорядковує тільки дуже незначну частину свого
досвіду. З усіх них наші найвіддаленіші предки користувалися, ма¬
84
Лекція V
буть, — і то дуже невизначено й неточно — тільки поняттям «знову
те ж саме». Але якби їх запитати, чи думають вони, що «те ж саме» —
цс «річ», що існувала й у той проміжок часу, коли її не було ввдно,
вони, цілком імовірно, розгубилися б і відповіли б, що ніколи не
ставили перед собою цього запитання й не думали про це.
Роди й тотожність родів — якими могутніми логічними знаряд¬
дями, що допомагають нам орієнтуватись у множинному світі ба¬
гатьох речей, є для нас ці поняття! Адже можна уявити собі мно¬
жинність в абсолютному сенсі. Всі окремі досвіди могли б бути оди¬
ничними подіями, із котрих жодна не повторювалася б двічі У тако¬
му світі не було б місця для логіки, тому що єдиними знаряддями
логіки є роди й тотожність родів. Якщо ми знаємо, що все прина-
лежне до деякого роду належить також і до роду цього роду, ми мо¬
жемо рухатися всесвітом, наче в нас семимильні чоботи. Тварини,
напевно, ніколи не користуються цими абстракціями, а цивілізо¬
вані люди користуються ними в найрізноманітніших кількостях.
Знову ж таки, причинні впливи! Це, як ніщо інше, здається най¬
давнішим поняттям, тому що первісні люди вважали, що майже все
має певне значення й може мати вплив. Пошуки більш визначених
форм впливу почалися, очевидно, із запитання «хто або що є вину¬
ватцем?» стосовно якої-небудь хвороби, прикрості, нещастя. З цього
пункту, як із центру, ширилися пошуки різноманітних причин. Юм і
«наука» зробили спробу усунути поняття впливу взагалі й замінити
його цілком іншим знаряддям мислення — «законом». Але ця кон¬
цепція — відносно недавній винахід; у древньому ж царстві здорово¬
го глузду, як і завжди, необмежено панує поняття причинності.
«Можливе», як щось менше, ніж дійсне, та більше, ніж цілком
недійсне, — ще одне з цих суверенних понять здорового глузду. їх
можна критикувати скільки завгодно, але вони все-таки й далі існу¬
ють, і, тільки-но слабшає тиск критики, ми негайно повертаємося
до них. «Я», «тіло» в субстанціальному чи метафізичному сенсі — ні¬
кому не уникнути підпорядкування цим формам мислення. На пра¬
ктиці Denkmittel здорового глузду перемагає завжди. За будь-якої
освіти людина однаково мислить про «річ» відповідно до розуміння
здорового глузду як про постійний і одиничний об’єкт, котрий
незмінно «підтримує» свої атрибути. Ніхто не вживає постійно та
серйозно більш критичне поняття про групу почуттєвих якостей,
об’єднаних в одне ціле певним законом. За допомогою цих кате¬
горій здорового глузду ми будуємо всі свої плани та комбінації й
85
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
поєднуємо найвіддаленіші частини свого досвіду з тим, що постає
перед нашими очима. Наші пізніші й більш критичні філософські
системи — просто дитячі іграшки та жалюгідні вигадки, як порівня¬
ти з цією природною, рідною мовою людського мислення.
Здоровий глузд, отже, видається цілком визначеною стадією в
нашому розумінні речей, стадією, що надзвичайно успішно задо¬
вольняє цілі нашого мислення. «Речі* існують, навіть коли ми їх не
бачимо. їхні «роди* також існують. їхні «якості» — це те, в чому вони
виявляються, і те, на що ми спрямовуємо наші дії: вони також існу¬
ють. Ці лампи позначають свою якість світла на будь-якому пред¬
меті в цій кімнаті. За допомогою непрозорого екрана ми перехоп¬
люємо цю якість на шляху її поширення. Ви чуєте той самий звук,
що я видобуваю з мого рота. Тепло полум’я — ми відчуваємо його —
переходить у воду, в якій ми варимо яйце; і ми можемо змінити це
тепло на холод, вкинувши у воду кусок льоду. На цій стадії філософії
залишаються всі люди за межами Європи. Вона цілком достатня для
всіх практичних цілей життя. І навіть серед нашого племені тільки
окремі особи, які «зіпсували розум вченістю», як каже Берклі, поде¬
коли ставили під сумнів цілковиту істинність здорового глузду.
Але коли ми озирнемося назад і поміркуємо, як категорії здоро¬
вого глузду могли здобути таке виняткове панівне становище, то
ми не знаходимо жодного заперечення проти гіпотези, що це міг
бути процес розвитку, цілком аналогічний тому, за допомогою яко¬
го в більш близькі до нас часи восторжествували ідеї Демокріта,
Берклі, Дарвіна. Іншими словами, ці категорії могли бути відкрити¬
ми доісторичними геніями, імена яких заховала ніч древності. Во¬
ни, мабуть, були підтверджені тими безпосередніми фактами
досвіду, для яких вони насамперед виявилися придатними. Потім,
очевидно, вони поширювалися від людини до людини, від факту до
факту, поки на їхній основі не була створена мова, й зараз ми не в
змозі навіть мислити іншими термінами. Такий погляд лише йде за
правилом, яке виявилося настільки плідним у багатьох випадках, за
принципом, який говорить, що закони утворення й розвитку, котрі
спостерігаються нами на малому та близькому, діють і стосовно
віддаленого й великого.
Ці категорії цілком достатні для всіх практичних, утилітарних
цілей. Але те, що вони були відкриті й застосовувалися спочатку в
окремих випадках і тільки поступово поширилися на інші явища,
доводить існування вкрай невизначеної межі їхнього теперішньо¬
86
Лекція V
го застосування. Для певних цілей ми приймаємо існування одного
«об’єктивного» Часу, що aequabiliter fluit*, але ми не в змозі чітко уя¬
вити собі такий рівномірно спливаючий час. Простір, щоправда, не
є настільки невизначеним поняттям, однак що таке власне «речі»?
Чи може бути річчю сузір’я? або армія? або такі ens rationis**, як
простір або справедливість? Чи можна сказати про ніж, в якого
замінили ручку й лезо, що він «той самий»? Чи належить до людсь¬
кого роду підкинута ельфами дитина замість викраденої, про що
так серйозно міркує Локк? Телепатія — «вигадка» чи «дійсність»?
Тільки-но ми переходимо від практичного застосування цих кате¬
горій (застосування, звичайно, достатньо визначеного обстави¬
нами конкретного випадку) до суто теоретичного, умоглядного
розгляду, стає неможливо зазначити точні межі фактів, до яких їх
можна застосувати.
Перипатетична філософія під впливом раціоналістичних тен¬
денцій намагалася увічнити категорії здорового глузду, привівши
їх у чітко викладену систему. Так, наприклад, «річ» — це існуюче
або ens. Будь-яке ens — це суб’єкт, котрому «притаманні» якості.
Будь-який суб’єкт є субстанцією. Субстанції бувають різних родів,
а роди мають певну кількість і окремішні один від одного. Всі ці
розрізнення фундаментальні й вічні. Як терміни дискурсу вони
справді надзвичайно корисні, але зовсім неясно, яке значення вони
мають ще крім того, що спрямовують дискурс у напрямку цінних
для нас результатів. Якщо ви запитаєте філософа-схоластика, чим
може бути субстанція сама по собі — поза тим, що вона є носієм ат¬
рибутів, — він вам просто відповість, що ваш розум чудово розуміє
значення цього слова.
Але наш розум тут ясно розуміє тільки саме слово і його спрямо¬
вуючу функцію. Тому й відбувається так, що розум, існуючий sibi
permissi*", допитливий та нічим іншим не зайнятий, залишає
рівень здорового глузду задля того, що загальними термінами мож¬
на назвати «критичним» рівнем думки. І не тільки такі інтелекти, як
Юм, Берклі й Геґель, а й практичні спостерігачі фактів — Ґалілей,
Дальтон, Фарадей — дійшли висновку про неможливість розгляда¬
ти наївні почуттєві категорії здорового глузду як кінцеву ре¬
альність. Так само як здоровий глузд інтерполює свої постійні
* equabiliter fluit — спливає рівномірно (лат.)
** ens rationis — мислимі сутності (лат.)
***sibi permissi — самодостатньо (лат.)
87
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
«речі» між нашими періодичними відчуттями, наука екстраполює
свій світ «первинних» якостей, свої атоми, ефір, магнітні поля тощо
за межі світу здорового глузду. «Речі» тепер стають невидимими, не¬
вловимими; старі видимі речі здорового глузду розглядаються як
результат змішування цих невидимих елементів. Або ж навіть уза¬
галі визнаються непотрібними всі наївні уявлення про річ, і назва
«речі» витлумачується як така, що тільки вказує на закон або Regel
der Verbindung*, якому зазвичай підпорядковуються в своєму
співіснуванні або в своїй послідовності відчуття.
Отже, наука й критична філософія розривають рамки здорово¬
го глузду. Разом із появою науки припиняється панування наївного
реалізму: «вторинні» якості визнаються нереальними; зберігаються
тільки первинні якості. Критична ж філософія приводить усе в без¬
лад. Усі категорії здорового глузду з погляду критичної філософії
анітрохи не репрезентують існуючого; вони тільки чудові виверти
людського мислення, тільки засоби уникнути сум’яття в нестрим¬
ному й неподоланному потоці відчуттів.
Але науковий напрямок критичної думки, дарма що спочатку
інспірований суто інтелектуальними мотивами, відкрив невдовзі
нашим здивованим поглядам несподіваний ряд практичних
наслідків. Ґалілей дав нам точні годинники й поклав початок
точній артилерійській практиці; хіміки запропонували нам нові
ліки та барвники; Ампер і Фарадей нагородили нас нью-йоркською
підземкою й бездротовим телеграфом. Гіпотетичні поняття, винай¬
дені цими людьми в тому вигляді, як вони визначили кожне з них,
виявилися надзвичайно плідними стосовно результатів, доступних
почуттєвій перевірці. Наша логіка може вивести з них який-небудь
результат, який повинен існувати за певних умов; затим ми відтво¬
рюємо ці умови, — і ось вам очікуваний результат. Наукові методи
мислення дозволили нам розширити свій контроль над природою
далеко за ті межі, якими було колись обмежене панування здорово¬
го глузду. І він зростає далі з такою швидкістю, що ніхто не в змозі
визначити його межі. Можна навіть побоюватися, що саме існуван¬
ня людини не встоїть під вагою своєї власної могутності, що обме¬
жена природа її організму не витримає напруги постійно зростаю¬
чої небаченої кількості функцій її інтелекту — майже богоподібних
творчих функцій. Вона може потонути в своєму багатстві, як дити-
на у ванній, що відкрила кран і не знає, як його закрити.
’Regel der Verbindung — правило об’єднання (нім).
88
Лекція V
Філософська стадія критицизму, більш послідовна в своїх запе¬
реченнях, ніж його наукова стадія, поки що не збільшує, проте, на¬
шої практичної могутності. Локк, Юм, Берклі, Кант, Геґель були
цілком безрезультатними там, де було потрібно пролити світло на
явища природи, і я не можу пригадати жодного відкриття або вина¬
ходу, який можна було б безпосередньо вивести з їхнього світогля¬
ду: адже ні дьогтьова вода Берклі, ні небулярна гіпотеза Канта не
мали жодного зв’язку з їхніми філософськими теоріями. Задово¬
лення, яке приносять філософи своїм послідовникам, має суто
інтелектуальний, а не практичний характер, і навіть при цьому не
слід забувати про його значну ваду.
Отже, існують принаймні три чітко відмінні фази, стадії або ти¬
пи нашого мислення про світ. Кожна з цих стадій має свої особливі
переваги, але про жодну з них не можна сказати, що вона більш
істинна, ніж інша. Найбільш консолідованою є стадія здорового
глузду як найбільш древня й така, що встигла зробити мову своїм
союзником. Залишимо вирішувати кожній людині, який із цих
типів мислення більш прийнятний. Але ні консолідованість, ні
піднесеність не є вирішальними ознаками істини. Якщо б здоровий
глузд був істинним, то навіщо було б точним наукам накладати
клеймо хибних вторинним якостям, яким наш світ зобов’язаний
усім своїм життєвим інтересом, і навіщо натомість вони винахо¬
дять невидимий світ точок, кривих, математичних рівнянь? Чому
їм потрібно перетворити причини та дії в закони «функціональних
змін»? Даремно схоластика — молодша сестра здорового глузду з
шкільною освітою — створювала стереотипи форм мислення
людського роду, намагаючись точно визначити й закріпити їх
навічно. Субстанціальні форми (іншими словами, наші вторинні
якості) ледве прожили до ІбОО року від Різдва Христового. Людям
вони на той час уже набридли; Ґалілей і Декарт зі своєю «новою
філософією» невдовзі після цього завдали їм coup de grace*.
Але зараз, якщо нові види наукових «речей» — світ атомів і ефіру
— були б по суті більш «істинними», то чому вони викликають таку
затяту критику з боку точних наук? Науковці, озброєні логікою, в
один голос стверджують, що не варто сприймати ці нові сутності
та їхні визначення — хоч би як чітко їх розуміли — як реальні в бу¬
квальному значенні слова. Річ у тім, що вони, подібно до координат
або логарифмів, є штучними скороченнями, які позначають пе¬
*coup de grace — смертельний удар (фр.)
89
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
рехід від одних частин потоку досвіду до інших. З їхньою допомо¬
гою ми успішно позначаємо явища; вони справно служать нам, але
ми не повинні дозволяти їм обдурювати нас.
Порівнюючи ці типи мислення, щоб з’ясувати, який із них най¬
більш істинний, ми не в змозі прийти до жодного промовистого
висновку. На їхню користь говорить природність, економічність ми¬
слення, практична результативність, — і, зрештою, ми опиняємося
на манівцях. Для однієї сфери життя краще здоровий глузд, для дру¬
гої — точні науки, для третьої — філософський критицизм; але один
тільки Бог відає, що саме з них істинне в абсолютному сенсі. В наш
час (якщо я правильно розумію суть справи) ми стаємо свідками
повернення до здорового глузду в природничій науці, у філософії
науки, на його користь виступають Мах, Оствальд, Дюгейм. За цими
філософами, жодна гіпотеза не є істиннішою, ніж інша в тому сенсі,
що вона становить більш буквальну копію дійсності. Вони є тільки
різними засобами опису речей, і їх слід порівнювати між собою
лише з погляду їхнього використання. У буквальному значенні
істинна тільки реальність, а єдина відома нам реальність, — саме для
цих філософів, — почуттєва, потік наших відчуттів і почуттів у їхній
безупинній зміні. «Енергія» — узагальнююча назва (як твердить Ост¬
вальд) усіх цих відчуттів, як вони нам представляються (рух, тепло,
магнітне поле, світло й т.ін.), коли їх вимірювати певним способом.
Провадячи ці виміри, ми можемо описати взаємні перетворення, що
відбуваються з ними, з допомогою формул, вражаючих за своєю
простотою й практичною корисністю для людей. Ці формули стано¬
влять вершину економності мислення.
Ніхто не зможе не віддати належного «енергетичній» філософії,
але, попри всю її привабливість, більшість фізиків і хіміків усе ще
тримається за гіперчуттєві сутності — атоми й коливання. Вона ви¬
дається занадто економною, щоб бути придатною в усіх випадках.
Зрештою, основною ознакою дійсності може бути не економія, а
марнотратство.
Я вдався тут до розгляду технічних проблем, які заледве чи при¬
датні для популярних лекцій і в яких мені бракує компетентності.
Але тим краще для мого наступного висновку. Наше розуміння істи¬
ни, яку природно та без сумнівів ми вважаємо простим розумовим
повторенням уже готової й даної реальності, здається досить неяс¬
ним. Не існує простого тесту, з допомогою якого ми могли б зроби¬
ти вибір між різноманітними типами мислення, що висувають пре¬
90
Лекція V
тензії на володіння істиною. Здоровий глузд, природознавство чи
атомістична філософія, ультракритична наука або енергетика й кри¬
тична або ідеалістична філософія — всі вони недостатньо істинні з
певного погляду й породжують деяку невдоволеність. Конфлікт цих
настільки відмінних систем, очевидно, змушує нас переглянути саму
ідею істини, тому що зараз ми не маємо визначеного уявлення про
те, що означає це слово. Цим завданням я займуся в наступній лекції,
а тепер дозволю собі додати ще кілька слів на закінчення.
Я хотів би, щоб із сьогоднішньої лекції ви запам’ятали бодай два
пункти. Перший стосується здорового глузду. Ми знайшли підставу
сумніватися в ньому, можна припустити, що його категорії, — по¬
при їхню поважність, їхню загальну придатність і те, що вони ле¬
жать у самій структурі мови, — можливо, є набором надзвичайно
вдалих гіпотез (відкритих або винайдених історично окремими
особами, а відтак поступово розповсюджених для загалу). За допо¬
могою цих категорій наші предки з незапам’ятних часів зуміли
об’єднати й упорядкувати розрізнену масу своїх безпосередніх пе¬
реживань і досягли рівноваги з навколишнім світом настільки за¬
довільно для звичайних практичних цілей, що такий стан, напевно,
тривав би вічно, коли б не надзвичайна інтелектуальна енергій¬
ність таких особистостей, як Демокріт, Архімед, Ґалілей, Берклі та
інші непересічні генії, яких надихнув приклад цих людей. Я прошу
вас зберегти ці сумніви щодо здорового глузду.
Другий пункт полягає ось у чому. Чи не повинно існування роз¬
глянутих нами різних типів мислення, кожен із яких такий довер¬
шений із певного погляду, кожен із яких суперечить іншому, кожен
із яких неспроможний обґрунтувати свої претензії на абсолютну
істинність, промовляти на користь прагматичного погляду,
відповідно до якого всі наші теорії — це інструментальні засоби
розуму, пристосовані до дійсності, а не якісь там одкровення або
гностичні відповіді на загадку світу, встановлену в божественний
спосіб. У другій лекції я виклав цей погляд настільки зрозуміло,
наскільки міг. Нині спостерігається стурбованість у царині філо¬
софії, оцінювання придатності кожного типу мислення для певних
цілей і нездатність кожного з них остаточно усунути своїх супер¬
ників — усе це, безсумнівно, наводить на думку про прагматичний
погляд. У наступній лекції я сподіваюся цілком переконати вас у йо¬
го правоті. Зрештою, хіба не може виявитися, що в істині є якась
двоїстість?
Лекція VI
КОНЦЕПЦІЯ ІСТИНИ ПРАГМАТИЗМУ
Про Кларка Максвела* розповідають, що в дитинстві він був
одержимий прагненням отримати пояснення всього на світі. Коли
хтось намагався відкараскатись од нього за допомогою загальних
фраз, він нетерпляче перебивав: «Так, але я хочу знати, як усе відбу¬
вається насправді». Якби його слова стосувалися питання істини,
тільки прагматик міг би розповісти йому, про що йдеться на¬
справді. Я гадаю, що сучасні прагматики, зокрема панове Шіллер і
Дьюї, дали єдине задовільне пояснення даного питання. Це питан¬
ня дуже делікатне; воно має численні розгалуження й пускає най-
тонші корені в самих різноманітних напрямках, і про нього важко
говорити загальниками, що надаються для популярної лекції. Але
на теорію істини Дьюї та Шіллера так жорстко нападали з боку
раціоналістів, її так відверто перекрутили, що саме зараз найкраща
нагода подати її ясний і простий виклад.
Я цілком переконаний, що прагматичний погляд на істину
пройде всі належні для будь-якої теорії етапи. Спочатку, як ви
знаєте, нова теорія проголошується абсурдною. Потім її сприйма¬
ють як істину, однак очевидну й незначущу. Нарешті, вона виз¬
нається настільки важливою, що її колишні супротивники стверд¬
жують, ніби вони самі відкрили її. Наше вчення про істину перебу¬
ває нині ще на першому етапі, хоча подеколи вже з’являються озна¬
ки другого. Мені хотілося б, щоб ця лекція допомогла прагматичній
теорії перейти на другий етап розвитку в очах багатьох із вас.
92
Лекція VI
Істина, як ви дізнаєтеся з будь-якого словника, — це особлива
властивість деяких наших уявлень. Вона означає їхню «узгод¬
женість» із «дійсністю» так само, як хибність означає їхню
«невідповідність». Прагматики та інтелектуалісти однаково безза¬
стережно приймають це визначення. Суперечки між ними почина¬
ються лише тоді, коли виникає запитання, що, власне, означають
слова «відповідність» і «дійсність», якщо під дійсністю розуміють те,
чому повинні відповідати наші уявлення.
Відповідаючи на це запитання, прагматики вдаються до аналізу
й не зупиняються перед труднощами, тим часом як інтелектуалісти
не особливо вдумливі Поширеною є думка, що істинна ідея повин¬
на відображати відповідну дійсність. Подібно до інших поширених
поглядів, цей спирається на аналогію, властиву повсякденному
досвідові. Наші істинні ідеї про почуттєві речі справді копіюють їх.
Закрийте очі й постарайтеся уявити годинник на стіні — ви одер¬
жите правильне зображення або копію його циферблата. Але ваше
уявлення про механізм годинника (якщо, звісно, ви не годинни¬
кар) уже набагато менше схоже на копію, проте воно годиться, то¬
му що не суперечить дійсності. Якщо це уявлення зводиться лише
до слова «годинниковий механізм», то однаково це слово все ще
корисне для нас. Але коли ми говоримо про «функцію вимірюван¬
ня часу», про «еластичність» його пружини, то вже важко точно ска¬
зати, що копіюють ці поняття.
Як ви здогадуєтеся, тут має місце проблема. Що, власне, означає
відповідність із предметом, коли наші уявлення не В ЗМОЗІ точно
копіювати цей предмет? Деякі ідеалісти стверджують, що наші уяв¬
лення істинні тоді, коли вони такі, якими Бог бажає бачити наші дум¬
ки про цей предмет. Інші послідовно провадять погляд копіювання й
стверджують, що наші ідеї настільки істинні наскільки вони набли¬
жаються до копій вічного мислення Абсолютного.
Ці погляди, як ви розумієте, потребують прагматичного аналізу.
Основне припущення інтелектуалістів полягає в тому, що істина є,
по суті, інертним, статичним відношенням. Тільки-но ми отри¬
муємо істинне уявлення про що-небудь, як справу тим самим за¬
вершено. Ми володіємо; ми знаємо; ми виконали своє призначення
мислити. Ми там, де й повинні бути; ми підкорилися категорично¬
му імперативові, ми досягли вершини свого логічного призначен¬
ня, за якою нічого більше немає. Із теоретично-пізнавального
погляду ми досягли сталої рівноваги.
93
Віл ьям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Прагматизм, навпаки, поставить своє звичайне запитання. «При¬
пустимо, —скаже він, - що якась ідея або переконання істинні; в чому
полягатиме конкретна різниця цієї істинності для реального життя
будь-якої особи? Яким чином істина реалізовується? Як позначиться
на досвіді, якщо вважатиметься, що якесь переконання хибне? Яка,
коротше кажучи, «готівкова» вартість істини з погляду досвіду?»
Щойно прагматизм ставить це запитання, він бачить і відповідь:
істинні ідеї — ті, які ми можемо асимілювати, підтвердити,
підкріпити й перевірити. Хибні ж ідеї—ті, з якими ми не можемо
цього зробити. В цьому й полягає практична різниця між істинни¬
ми та хибними ідеями; в цьому, отже, й полягає значення, бо саме
це і є тим, що ми називаємо істиною.
Цю тезу я мушу захистити. Істинність якої-небудь ідеї не є яко¬
юсь незмінною нерухомою вродженою властивістю. Ідея інколи
стає істинною. Ідея стає істинною, робиться істинною завдяки
подіям. її правдивість — це насправді подія, процес, і саме процес її
верифікації, самоперевірки. її цінність і значення — це процес
підтвердження її цінності.
Але що, власне, ми розуміємо під словами «верифікація» і «під¬
твердження» з погляду прагматизму? Знову ж таки, вони означають
певні практичні наслідки верифікованої й підтвердженої ідеї. Важ¬
ко знайти слова, які краще схарактеризували б ці наслідки, ніж зви¬
чайна формула відповідності — саме такі наслідки, які маємо на
увазі, коли говоримо, що ідеї «відповідають» дійсності. Вони ведуть
нас саме через вчинки та інші викликані ними ідеї до інших
всебічних проявів досвіду, з якими — такі почуття потенційно за¬
кладені в нас, — наші початкові ідеї перебувають у відповідності. Ці
зв’язки й переходи засвоюються нами як прогресивні, гармонічні,
задовільні Під верифікацією якої-небудь ідеї ми розуміємо саме
цей процес спрямування. Таке пояснення здається досить невизна-
ченим і звучить як тривіальне на перший погляд, але воно веде до
результатів, виклад яких займе решту моєї лекції.
Дозвольте мені нагадати вам той факт, що володіння істинними
ідеями означає завжди також наявність неоціненних знарядь дії та
що наш обов’язок домагатися істини — аж ніяк не якась заповідь,
що взялася невідомо звідкіля, не накладена на себе нашим розумом
обіцянка, а навпаки — в основі його лежать дуже серйозні прак¬
тичні міркування.
94
Лекція VI
Для кожного безперечним є те, що людині дуже важливо мати
істинні уявлення про реальні факти. Ми живемо в світі реально¬
стей, що можуть бути як нескінченно корисними, так і нескінчен¬
но шкідливими. Ідеї, які кажуть нам, чого очікувати від реальності,
розглядаються на першому щаблі верифікації як істинні ідеї, і по¬
шук таких ідей — один із перших людських^ обов’язків. Володіння
істиною не є самоціллю. Воно лише попередній засіб для задово¬
лення інших життєвих потреб. Якщо, заблукавши в лісі й помираю¬
чи від голоду, я знаходжу стежку, то дуже важливо, щоб я уявив собі
людське житло на протилежному її кінці, бо якщо я так зроблю й
піду по стежині, то врятуюся. Істинна думка тут корисна, тому що
корисний її об’єкт — людське житло. Отже, практична цінність
істинних ідей спочатку виникає на основі практичної цінності
їхніх об’єктів. Річ у тім, що ці об’єкти не завжди бувають важливими.
В якомусь іншому випадку цей будинок може не становити жодної
користі для мене; і тоді моє уявлення про нього — хоча й доступне
верифікації — буде практично байдужним, і було б краще, щоб во¬
но залишилося за порогом свідомості. Але тому що будь-який
об’єкт може в певну мить на якийсь час набути значення, то зро¬
зуміло, як вигідно мати запас додаткових істин, тобто ідей, спро¬
можних виявитися істинними лише за конкретних обставин. Ми
накопичуємо ці додаткові істини в своїй пам’яті, а надлишком на¬
повняємо довідкову літературу. Коли такі істини стають за якихось
обставин потрібними, їх видобувають зі складу й запускають у вжи¬
ток, і активізується наша віра в них. Ми можемо тоді сказати про
неї, що «вона корисна, тому що істинна», або що «вона істинна, то¬
му що корисна». Обидві ці фрази мають одне й те саме значення,
тобто перед нами ідея, що може бути здійснена й перевірена.
«Істинною» називають ідею, що починає процес верифікації, «ко¬
рисною» — що має завершення своєї функції в досвіді. Істинні уяв¬
лення ніколи не були б виокремлені як такі, ніколи не одержали б
родового імені — особливо імені, яке вказує на їхню цінність, —
якби від самого початку вони не були корисні в такому розумінні.
Завдяки цьому елементарному підходові прагматизм отримує
своє загальне поняття істини як такої, що тісно пов’язана з тим
шляхом, яким ми переходимо від однієї миті нашого досвіду до
іншої, до якої варто переходити з допомогою істин. Спочатку,
на стадії здорового глузду, істина якого-небудь стану свідомості
означає саме цю функцію — вести нас у вартісному напрямку. Коли
95
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
який-небудь елемент досвіду — незалежно від його природи —
наштовхує нас на вірну думку, то це означає, що, зрештою, за допо¬
могою цієї думки ми повернемося до конкретних обставин досвіду,
зав’язуючи з ними вигідні для нас стосунки. Це досить нечітке
визначення, але я попрошу запам’ятати його, тому що воно має
істотне значення.
Наш досвід пронизаний сталими величинами вздовж і поперек
Одна частина його може попереджати нас про іншу частину, може
«мати щось на увазі», «вказувати» на якийсь більш віддалений об’єкт.
Його поява стає верифікацією «вказівки». Істина в цих випадках оз¬
начає лише можливу верифікацію й, очевидно, несумісна з веред¬
ливістю з нашого боку. Горе тому, чиї погляди нехтують порядком,
в якому шикуються прояви реальності в його досвіді. Вони його або
нікуди не заведуть, або ж приведуть до хибних зв’язків.
Під «реальностями» або «предметами» ми розуміємо тут або дані
нам у відчуттях речі здорового глузду, або ж такі відношення, як да¬
ти, місцеперебування, відстані, види діяльності. Прямуючи стежи¬
ною за образом будинку у власній уяві, ми справді приходимо до
будинку: отже, тут відбувається повна верифікація образу. Такі
прості й цілком верифіковані процеси спрямування є початком і
прототипом процесу становлення істини. Досвід пропонує нам
також інші процеси становлення істини, але всі вони можуть
сприйматися як такі, що базуються на верифікації, що примножу¬
ють її або взаємно заміняють окремі стадії верифікації.
Візьмемо, до прикладу, он той предмет на стіні. І ви, і я вважаємо
його «годинником», хоча ніхто з нас не бачив схованого меха¬
нізму, який робить його саме годинником. Ми приймаємо це
сприйняття як істинне, не намагаючись перевірити його. Якщо
істина є, по суті, процесом верифікації, то чи не повинні ми назва¬
ти подібні неперевірені істини незрілими? Звісно ні, тому що вони
складають переважну більшість тих істин, якими ми живемо. Ми
опускаємо не тільки прямі, а й непрямі перевірки. Там, де вся су¬
купність обставин дає нам достатньо гарантій, ми обходимося без
того, щоб побачити все на власні очі. Ми припускаємо, що ця річ є
годинником, подібно до того, як ми припускаємо існування
Японії, ніколи там не побувавши, тому що так думати доцільно, то¬
му що все, що ми знаємо, відповідає цьому переконанню й ніщо
йому не суперечить. Ми користуємося цією річчю як годинником
для визначення тривалості лекції. Верифікація нашого припущен¬
96
Лекція VI
ня в даному випадку означає, що воно не веде до жодного розчару¬
вання чи суперечності. Можливість перевірки коліс, ваги, маятни¬
ка нічим не поступається самій верифікації. На один завершений
процес становлення істини в нашому житті припадає мільйон
інших, де момент перевірки перебуває в такому зародковому стані.
Вони вказують нам напрямок прямої верифікації; вони спрямову¬
ють нас в оточення того об’єкта, який передбачають. І якщо все
тоді розвивається послідовно, ми настільки переконані в можли¬
вості перевірки, що опускаємо її, й зазвичай розвиток подій ви¬
правдовує таке ставлення.
Справді, істина значною мірою базується на довірі. Наші думки
й переконання «мають силу», поки ніщо не суперечить їм, так
само як перебувають в обігу банкноти, поки ніхто не відмов¬
ляється приймати їх. Але все це вказує на існування десь безпосе¬
редніх перевірок, без яких уся тканина істини розповзеться, як
фінансова система зовсім без грошей в своїй основі. Ви прий¬
маєте мою верифікацію якоїсь речі, я приймаю вашу верифікацію
іншої. Ми обмінюємося істинами. Але вся ця велика структура
спочиває на фундаменті з конкретних, верифікованих кимось
переконань.
Іншою важливою причиною, крім економії часу, через що ми
зазвичай відмовляємось од повної верифікації, є та обставина, що
всі речі існують не у вигляді окремих примірників, а групами, ро¬
дами. Раз і назавжди ми переконалися, що наш світ має цю вла¬
стивість. Отож якщо ми безпосередньо верифікували уявлення
про один зразок якого-небудь роду, ми вважаємо, що можемо за¬
стосовувати їх без подальшої перевірки й до інших зразків. Розум,
який звичайно ідентифікує рід, до якого належить річ у полі його
уваги, й одразу, не задумуючись над перевіркою, спрацьовує
відповідно до закону роду в дев’яносто дев’ятьох випадках зі ста,
можна вважати «істинним» мисленням. Це очевидно з того, що
визначений спосіб дії є придатним у всіх обставинах і ніде не
наштовхується на опір.
Отже, непрямі або лише потенційні процеси перевірки мо¬
жуть бути настільки ж істинними, як і повний процес верифі¬
кації. Вони нам служать так само, як і повинні слугувати істинні
процеси, дають нам ті самі переваги й вимагають нашого визнан¬
ня на тих самих підставах. Стверджуючи все це, ми маємо на увазі
поки що лише царину фактів на рівні здорового глузду.
97
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Але факти не є нашими всіма активами. Відношення між чисто
розумовими поняттями утворюють іншу сферу, в якій можна гово¬
рити про істинні та хибні переконання, й тут переконання мають
абсолютний або безумовний характер. Коли вони істинні, то їх на¬
зивають дефініціями або принципами. Те, що 1 плюс 1 дорівнює 2,
що 2 плюс 1 дорівнює 3 й т.ін., те, що біле менше відрізняється од
сірого, ніж від чорного, що з настанням причини починається й дія,
— все це або принципи, або визначення. Дані твердження стосують¬
ся всіх «одиниць», «білого», «сірого», «причин». Об’єкти тут — це ро¬
зумові об’єкти. їхні відношення зрозумілі з першого ж погляду, й то¬
му немає необхідності в чуттєвій верифікації. Крім того, можна ска¬
зати, що істинне одного разу істинне завжди стосовно одних і тих
самих розумових об’єктів. Істина тут має «вічний» характер. Якщо
тільки зустрічається нам якась конкретна річ, що є «одиницею», або
«білим», або «сірим», або «дією», то наші принципи завжди застосову¬
ватимуться до них. Це просто випадок розпізнавання роду й подаль¬
шого застосування закону роду до окремого об’єкта. Ви впевнені, що
прийдете до істини, якщо тільки правильно розпізнаєте рід, тому що
ваші розумові відношення обіймають усі без винятку зразки цього
роду. Якщо ж у якомусь конкретному випадку ви не зумієте прийти
до істини, ви скажете, що хибно класифікували дані реальні об’єкти.
У цій сфері розумових відношень функція істини також полягає
в спрямуванні. Ми пов’язуємо одне абстрактне поняття з іншим,
утворюючи, зрештою, великі системи логічних і математичних
істин, відповідно до яких укладаються факти чуттєвого досвіду, то¬
му наші вічні істини стосуються й світу дійсності. Це поєднання
теорії та фактів безкінечно плодотворне. Якщо ми правильно кла¬
сифікуємо свої об’єкти, то все, що ми говоритимемо в цьому випад¬
ку про них, уже вірно без будь-якої верифікації. З глибин нашого
мислення піднімається готова ідеальна форма, придатна для всіх
видів речей. Ми так само не можемо не рахуватися з цими абст¬
рактними відношеннями, як не можемо ігнорувати факти нашого
чуттєвого досвіду. Вони нас зв’язують; ми повинні ставитися до них
послідовно, дарма що нам можуть не подобатися результати. Пра¬
вила додавання однаково вірні для наших боргів, як і для наших
прибутків. Сотий знак після коми для числа «є» (відношення окруж¬
ності до її діаметра) визначений ідеально, хоча його могли б і не
обчислювати. Якщо нам буде потрібний цей знак для якої-небудь
реальної окружності, він нам потрібний буде в точному вигляді, ви¬
98
Лекція VI
рахуваний за звичайними правилами, тому що він належить до то¬
го роду істин, які даються нам цими правилами обчислення.
Наш розум, отже, затиснений між явищами почуттєвого світу, з
одного боку, й розумовими, ідеальними відношеннями — з другого.
Наші ідеї повинні узгоджуватися — під загрозою постійних помилок
і непослідовності — з дійсністю, незалежно від того, ця дійсність
конкретна чи абстрактна, складається вона з фактів чи з принципів.
Проти всього цього інтелектуалісти нічого не можуть заперечи¬
ти. Вони можуть тільки сказати, що ми заледве зачепили проблему.
Отож під реальністю ми розуміємо або конкретні факти, або аб¬
страктні речі й відношення між ними, які пізнаються інтуїтивним
шляхом. Крім того, й по-третє, сюди ж належить уся сукупність
істин, якими ми вже володіємо, тому що нові ідеї повинні рахувати¬
ся також і з ними. Що ж означає «узгодженість» із такою троякою
реальністю, якщо використовувати це вживане визначення?
Саме тут і розходяться дороги інтелектуалізму й прагматизму.
Спочатку, зрозуміло, «бути узгодженим» означало «копіювати», але
ми переконалися, що просте слово «годинник» здатне замінити уя¬
влення про годинниковий механізм і що стосовно інших реально¬
стей наші ідеї можуть бути лише їх символами, а не копіями. «Мину¬
ле», «могутність», «спонтанність» — чи здатний наш розум копіюва¬
ти такі реальності?
«Узгоджуватися» з дійсністю в найширшому значенні слова мо¬
же означати лише те, що ми рухаємося або прямо до неї, або в її
оточення, або ж ми так активно взаємодіємо з нею, що в стані впли¬
вати на неї або на щось, пов’язане з нею, краще, ніж якщо б не було
цієї відповідності. Краще або з теоретичного, або з практичного
погляду! І часто «узгодженість» означає лише той негативний факт,
що ця реальність не передбачає нічого суперечливого, нічого, щоб
заважало б нам на шляху, по якому ведуть нас наші ідеї. Копіювання
дійсності — це один із найважливіших видів узгодження з нею,
але він далеко не найсуттєвіший. Істотним є процес спрямування.
Будь-яка ідея, що допомагає нам діяти, теоретично або практично,
стосовно реальності або її характеристик, ідея, що не приводить
нас до розчарування, але відповідає життю й пристосовує його
до всієї навколишньої дійсності, — така ідея достатньою мірою
узгоджується з дійсністю. Її можна розглядати як істинну стосовно
цієї дійсності.
99
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Тому імена настільки ж «істинні» або «хибні», як і визначені розу¬
мові уявлення. Вони приводять у дію схожі процеси верифікації й
ведуть до цілком еквівалентних практичних результатів.
Все людське мислення стає дискурсивним. Ми обмінюємося
думками, ми в процесі соціального спілкування запозичуємо один
в одного верифікації. Завдяки цьому всі істини отримують вербаль¬
ну форму, накопичуються й стають придатними для всіх. Тому ми
повинні не тільки мислити, а й висловлюватися послідовно: бо і у
висловлюваннях, і у мисленні ми оперуємо поняттями роду. Назви
є довільними, але коли вони загально зрозумілі, їх слід дотримува¬
тися. Ми не можемо тепер називати Авеля Каїном або Каїна Авелем.
Якщо ж ми це зробимо, то ми відриваємось од усієї Книги Буття й
від усіх зв’язків із всесвітом слів і фактів, пов’язаних з нею аж до те¬
перішнього часу. Ми відриваємось од усіх істин, які можуть бути
втілені в цій системі слів і фактів.
Переважна більшість наших істинних ідей не припускає жод¬
ної безпосередньої наочної перевірки — серед них факти історії,
як, скажімо, приклад Каїна та Авеля. Повернутися назад річкою ча¬
су можна лише вербально, минуле можна перевірити лише опосе¬
редковано, на основі його наслідків і продовження. Але якщо наші
уявлення про минуле відповідають цим словам і наслідкам, ми
можемо вважати їх істинними. Наскільки істинне те, що існувало
саме минуле, настільки істинним є й те, що існував Юлій Цезар,
що існували допотопні чудовиська, всі свого часу та в певних об¬
ставинах. А те, що саме минуле існувало, доводиться його зв’язком
із усіма фактами, які існують зараз. Якщо теперішнє є істинним,
то й минуле було.
Отже, узгодженість зводиться до питання про спрямування,
про спрямування корисне, тому що завдяки йому ми потрапляємо
в такі сфери, де містяться важливі для нас речі. Щирі ідеї ведуть нас
не тільки до корисних почуттєвих речей, а й до корисних систем
слів і понять. Вони ведуть нас до послідовності, до усталеності, до
міжлюдського спілкування. Вони допомагають нам уникати са¬
мотності й ексцентричності, марного та беззмістовного мислен¬
ня. Якщо цей процес спрямування протікає без перепон, якщо він
вільний від суперечностей і конфліктів, то він сприймається як
опосередкована верифікація; але всі дороги ведуть до Рима, зреш¬
тою, всі істинні процеси повинні вести до безпосередньої ве¬
рифікації почуттєвого досвіду, скопійованого кимось в ідеях.
100
Лекція VI
Так широко й вільно тлумачить слово «узгодження» прагматизм.
Він розглядає його цілком практично. Для нього воно позначає
будь-який процес, що веде від даної ідеї до деякого кінцевого пунк¬
ту в майбутньому, якщо тільки цей процес протікає успішно. Лише
в такому сенсі «наукові» ідеї, що піднімаються над здоровим глуз¬
дом, можуть вважатися такими, що узгоджуються зі своєю реаль¬
ністю. Річ у тім — раніше я вже казав про це. — що дійсність начеб¬
то складається з ефіру, атомів або електронів, але ми не повинні
розуміти це так дослівно. Поняття «енергія» аж ніяк не претендує
бути чимось «об’єктивним». Це тільки спосіб поверхового виміру
явищ для того, щоб прив’язати зміни до простої формули.
Втім, у виборі цих штучних формул ми так само не можемо
безкарно керуватися своїми примхами, як і на стадії практичного
здорового глузду. Ми повинні знайти працюючу теорію; а це річ
украй важка, тому що наша теорія повинна бути посередником
між усіма попередніми істинами й певним новим досвідом. Вона
повинна вносити якнайменше змін у концепції здорового глузду
й у наші попередні переконання, і водночас вона повинна вести
до деяких фактичних результатів, що підлягають точній перевірці.
Коли ми говоримо, що теорія «працює», ми маємо на увазі обидві
ці речі, й це майже не залишає простору для маніпуляцій із будь-
якими гіпотезами. Наші теорії перебувають під суворим контро¬
лем, як ніщо інше. Іноді, втім, трапляється так, що різноманітні
теоретичні формули однаково сумісні з усіма відомими нам істи¬
нами, і тоді ми вибираємо одну з них на підставі суто суб'єктив¬
них міркувань. Ми вибираємо такого роду теорії, до яких ми вже
заздалегідь маємо схильність; тут ми враховуємо «елегантність»
або «економність»; Кларк Максвел говорить десь про «поганий на¬
уковий смак», коли з двох однаково обгрунтованих теорій виби¬
рають більш складну, і ви, звичайно, погодитеся з ним. Істина в на¬
уці — це те, що дає нам максимально можливу суму задоволення
(включно з вимогами смаку), але найбільш владною вимогою зав¬
жди залишається питання про сумісність із попередніми істина¬
ми й новими фактами.
Дотепер я вас водив піщаною пустелею. Але зараз, якщо ви доз¬
волите мені вжити таке порівняння, ми спробуємо кокосового мо¬
лока. Тут нас зустрічає важка артилерія критики раціоналізму; щоб
дати їй відсіч, ми перейдемо від цієї сухої теми до розгляду дуже
зажливої філософської дилеми.
101
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Наша теорія істини — це теорія істин у множині, тобто процесів
спрямування, що реалізуються in rebus* і спільне мають між собою
лише те, що вони окупаються. Вони окупаються, ведучи нас у певну
частину деякої системи, що має численні пункти зіткнення з
чуттєвими сприйняттями — незалежно від того, чи ми можемо
копіювати ці сприйняття, але з якими ми перебуваємо у відношен¬
нях того роду, що називаються верифікацією. Істина для нас — про¬
сто колективна назва процесу верифікації, так само як «здоров’я»,
«багатство», «фізична сила» тощо є іменами інших пов’язаних із
життям процесів, яких також прагнуть, бо це прагнення оку¬
пається. Істину творять у перебігу здобуття досвіду так само, як здо¬
бувають здоров’я, багатство, фізичну силу.
Але тут проти нас негайно у всеозброєнні піднімається
раціоналізм. Я уявляю, що раціоналіст говоритиме таю
«Істину не творять, — скаже він, — вона панує цілковито, будучи
унікальним відношенням, яке не потребує жодної перевірки, випе¬
реджує досвід і завжди узгоджується з відповідною дійсністю. Наше
переконання, що та річ на стіні — годинник, вже істинне, хоча б
ніхто й ніколи не став перевіряти його. Істинною робить будь-яку
думку лише той факт, що вона перебуває в цьому трансцендентному
відношенні; перевірка або її брак не грає тут жодної ролі. Ви, прагма¬
тики, ставите віз перед конем, коли стверджуєте, що сутність істини
полягає в процесах верифікації. Ці останні — тільки ознаки існуван¬
ня істини, вони тільки незграбні засоби, за допомогою яких ми пост¬
фактум переконуємося, які з наших ідей уже мали цю чудову якість.
Сама по собі якість існує поза часом, як і решта сутностей і властиво¬
стей. Вона безпосередньо властива нашим думкам так само, як їм
властиві хибність або недоречність. її не можна звести шляхом
аналізу до прагматичних наслідків».
Уся переконливість цієї раціоналістичної тиради завдячує факто¬
ві, на який ми вже не раз звертали увагу. В нашому світі, де зустрі¬
чається така множинність речей, що належать до подібних родів
і пов’язані між собою схожим способом, одна верифікація заміняє всі
інші для даного роду, й величезна вигода від знання про речі полягає
не стільки в тому, що це знання веде нас до них, скільки в тому, що
воно веде нас до пов’язаних із ними речей, зокрема до того, що люди
говорять про них. Тому, коли кажуть про істину ante rem“, то з праг-
* in rebus — в речах (лат.)
*’ ante rem — існуючу рантше від самих речей (лат.)
102
Лекція VI
маточного погляду це означає лише той факт, що в такому світі
незліченна множина ідей служить краще шляхом своєї опосередко¬
ваної верифікації, ніж, можливо, шляхом перевірки прямої й фак¬
тичної. Істина ante геш позначає в цьому випадку лише ймовірність
верифікації; інакше це ще один приклад властивої раціоналізму ма¬
нери розглядати назву конкретного явища як незалежну початкову
сутність і ставити її за цим явищем як його пояснення. Професор
Мах свого часу цитував епіграму Лесінга:
Sagt Hanschen Schlau zu Vetter Fritz:
«Wie kommt es, Vetter Fritzen,
Dass grad’ die Reichsten in der Welt,
Das meiste Geld besitzen?»*
Тут хитрун Ганс розглядає поняття «багатство» як щось відмінне
од факту, який позначається словами «бути багатим». Він ставить
це поняття хронологічно раніше фактів, і вони тільки випадково
збігаються з природою багатої людини.
У випадку з «багатством» ми всі легко помічаємо помилку. Ми
знаємо, що багатство — це тільки назва для відомих конкретних
процесів, що зустрічаються в житті певних осіб, а не природна до¬
сконалість у панів Рокфелера й Карнегі, проте не в нашому житті.
Подібно до багатства, здоров’я також перебуває in rebus. Це
назва процесів, серед яких травлення, кровообіг, сон тощо, котрі
відбуваються нормально. Але в цьому випадку ми вже більш схильні
розглядати його як якийсь принцип і говорити, що людина тому
так добре спить і перетравлює їжу, що вона здорова.
Коли ми говоримо про «силу», то раціоналізм позначається ще
виразніше; тут ми схильні радше розглядати її як досконалість, що
попередньо існує в людини й пояснює геркулесову міць м’язів.
Коли ж ідеться про істину, то більшість людей повністю перехо¬
дить межу й трактує раціоналістичну точку зору як самоочевидну.
Але насправді всі ці абстрактні слова із закінченням на th («wealth»,
«health», «strength», «truth» — «багатство», «здоров’я», «сила», «істи¬
на») нічим не відрізняються одне від одного. Істина так само існує
ante rem, як і всі інші поняття.
’ Хитрий Ганс запитує в братика Фріца:
«Братик Фріц,
чому так ведеться на світі,
що саме найбагатші мають найбільше грошей? (нім.)
103
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Схоластики, слідом за Арістотелем, наполягали на відмінності
між звичаєм та дією. Здоров’я in actu* означає, окрім усього іншого,
також гарний сон і травлення. Але здорова людина не зобов’язана
завжди спати або перетравлювати їжу, так само багата людина не
зобов’язана завжди займатися грошима, а силач — піднімати вагу.
Всі ці якості в проміжках між митями їх виявлення знижуються до
статусу «звичайних»; так само й істина в ті проміжки спочинку, коли
не відбувається верифікації, стає просто ймовірною властивістю де¬
яких наших ідей і переконань. Але ці процеси лежать в основі всьо¬
го, обумовлюючи водночас наявність можливостей в інтервалах.
Одно слово, «істинне» — це просто лише зручне з погляду
мислення, так само як «правильне» — це лише зручне з погляду
поведінки. Зручне практично, в будь-якому випадку й завжди в усій
цілісності, тому що те, що видається зручним для даного досвіду,
може виявитися заледве чи настільки ж придатним для подальшо¬
го досвіду. Досвід, як ми знаємо, іноді, наче кипляча вода, перели¬
вається через край і змушує нас виправляти існуючі формули.
«Абсолютно» істинне, тобто те, чого жодний подальший досвід
не в змозі змінити, є тим ідеальним пунктом, де, як ми уявляємо, пе¬
ретнуться колись усі наші тимчасові істини. Йому цілковито
відповідає довершено мудра людина й цілком довершений досвід;
якщо всі ці ідеальні поняття будуть коли-небудь реалізовані, то це
трапиться одночасно. А тим часом ми повинні жити тими істина¬
ми, які можемо осягнути сьогодні, й бути готовими назвати їх хиб¬
ними завтра. Астрономія Птолемея, простір Евкліда, логіка Арісто-
теля, схоластична метафізика — всі вони були зручними протягом
сторіч, але людський досвід переступив через їхні межі, й зараз ми
називаємо ці речі лише відносно істинними або істинними лише в
певних межах досвіду. В «абсолютному» значенні слова вони хибні,
бо ми знаємо, що ці межі були випадковими й мислителі минулого
могли подолати їх так само, як їх подолали сьогоднішні.
Коли новий досвід веде до ретроспективних суджень із викори¬
станням минулого часу, то ці судження були істинними, хоча жо¬
ден із мислителів минулого не прийшов до них. Ми живемо завт¬
рашнім днем, говорив данський мислитель, але мислимо вчо¬
рашнім. Теперішнє кидає світло на минулі процеси світу. Для їх
учасників вони могли бути істинними. Вони не такі для того, хто
знає нові факти, відкриті подальшим розвитком подій.
* in actu — насправді (лат.)
104
Лекція VI
Це регулятивне поняття про якусь потенційно кращу істину, що
буде знайдена пізніше, яка, можливо, колись буде знайдена в абсо¬
лютній формі і яка матиме зворотну дію, — це поняття, як і всі праг¬
матичні поняття, звертається до конкретної дійсності, до майбут¬
нього. Як і наші напівістини, абсолютна істина повинна бути зроб¬
лена, створена на основі всієї маси процесів верифікації, в яку
напівістинні ідеї постійно вносять свою частку.
Я вже підкреслював той факт, що істина значною мірою скла¬
дається з попередніх істин. Переконання людей в усі часи базують¬
ся на досвіді. Але самі ці переконання — лише частина всього
досвіду про світ і тому стають матеріалом для подальшого обґрун¬
тування. Якщо дійсність — це доступна для досвіду дійсність, то во¬
на так само, як істини, що їх люди здобувають стосовно неї, перебу¬
ває в безупинному процесі змін. Можливо, що ця зміна відбувається
в напрямку до визначеної цілі, але це все одно зміна.
Математики вміють розв’язувати задачі з двома змінними. Так,
до прикладу, в теорії Ньютона прискорення змінюється разом із
відстанню, але й відстань, у свою чергу, змінюється разом із при¬
скоренням. У сфері процесів істини факти з’являються незалежно
від нас і визначають заздалегідь наші переконання. Але ці переко¬
нання спонукають нас діяти, й щойно ми переходимо до дій, вони
пропонують нам нові факти, що відповідно змінюють ці переко¬
нання. Отже, процес істини, як він протікає, є результатом
подвійного впливу. З фактів висновуються істини, але вони, в свою
чергу, повертаються в царину фактів і доповнюють їх; а ці факти
знов утворюють або розкривають перед нами (незалежно, яким
словом ми назвемо це) нові істини й так далі без кінця. Самі «фак¬
ти» тим часом не є істинними. Вони просто існують. Істина — це
функція наших переконань, що виникають і закінчуються серед
фактів.
Це схоже на те, як росте снігова куля. Ріст цей залежить, з одно¬
го боку, від розподілу маси снігу, а з другого — від послідовних
поштовхів з боку дітей. Причому обидва ці чинники безупинно
зумовлюють один одного.
Тепер ми чітко бачимо найважливіший пункт розбіжностей між
раціоналізмом і прагматизмом. Раціоналізм охоче погоджується з
тим, що наш досвід, так само, як і наше пізнання істини з психо¬
логічного боку, перебуває в стані вічних змін. Але він ніколи не по¬
105
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
годиться з тим, що сама дійсність або сама істина мінливі Дійсність
постає перед нами в довершеній формі одвічно, наполягає
раціоналізм, і відповідність їй наших ідей — це своєрідна цнота, що
не піддається аналізові, про яку він уже говорив. Будучи такою
внутрішньою досконалістю, їхня істина не має нічого спільного з
нашим досвідом. Вона нічого не додає до змісту досвіду. Вона не
вносить жодної різниці в саму дійсність; вона — щось повторюва¬
не, інертне, статичне, просте відображення. Вона не існує, хоча має
силу й визнається, — вона належить іншому вимірові, ніж той, де
йдеться про факти та про відношення між фактами. Одно слово,
вона належить до епістемологічного виміру — й цим поважним
словом раціоналізм закриває дебати.
Отже, тоді як прагматизм звертає свій погляд у майбутнє,
раціоналізм знову дивиться в минулу вічність. Вірний своєму спо¬
конвічному звичаю, раціоналізм звертається до «принципів» і вва¬
жає, що коли яка-небудь абстракція отримує своє ім’я, то тим самим
ми отримуємо відповідь оракула.
Тільки з подальших лекцій стане очевидно, яке колосальне зна¬
чення має ця фундаментальна розбіжність поглядів для практично¬
го життя. А тим часом я закінчу цю лекцію, довівши, як піднесеність
раціоналізму не рятує його від внутрішньої беззмістовності.
Якщо ви попросите раціоналістів, щоб вони замість звинува¬
чень прагматизму в профанації поняття істини самі дали її визна¬
чення й чітко сказали, що вони розуміють під нею, то я можу уяви¬
ти тільки наступні позитивні спроби:
1. «Істина — це система тверджень, що мають безумовне право
на визнання їх обгрунтованими»*.
2. Істина — це назва для тих суджень, які ми робимо, оскільки
відчуваємо себе зобов’язаними через певний імперативний
обов’язок**.
Перше, що вражає в подібних визначеннях, — це їхня невимов¬
на тривіальність. Вони, зрозуміло, цілком істинні, але не мають
жодного значення, доки не трактувати їх прагматично. Що означа¬
ють тут слова «право», «обов’язок»? Якщо треба дати загальні назви
для тих конкретних підстав, через які правильне, істинне мислення
* A.E.Taylor, Philosophical Review, vol. XIV, р.288 (Прим, автора)
** H.Rickert, Der Gegenstand der Erkenntniss, розділ «Die Urthelsnotwendigkeit».
(Прим, автора)
106
Лекція VI
вкрай зручне й вигідне для нас, смертних, то можна, звичайно, го¬
ворити про право узгодження з дійсністю й про наш обов’язок до¬
биватися цього узгодження. Ми однаково відчуваємо і зобов’язан¬
ня, і право, й ми відчуваємо їх саме через ці підстави.
Але раціоналісти, які говорять про право та про обов’язок, чітко
вказують, що вони не мають жодного стосунку до наших прак¬
тичних інтересів або особистих причин. Наші підстави поклада¬
тися на узгодження, кажуть вони, — це психологічні факти, від¬
носні стосовно кожного окремого носія думок і обставин його
життя. Вони мають переконливе значення тільки для нього й не
становлять значення для існування самої істини. Істина міститься в
суто логічній або епістемологічній, але аж ніяк не в психологічній
площині, а її права передують і перевершують усі, хоч би якими
вони були, особисті мотиви. Навіть якби жодна людина, ані сам Бог
не могли пізнати певну істину, все-таки цю істину можна було б
визначити як те, що повинно бути пізнане й визнане.
Важко вказати кращий приклад того, як абстрагована від кон¬
кретних обставин досвіду ідея протиставляється цим самим кон¬
кретним обставинам, щоб заперечити їх.
Філософія й повсякденне життя повняться подібними приклада¬
ми. «Помилковий сентименталізм» любить проливати сльози над аб¬
страктною справедливістю, шляхетністю, красою тощо й водночас
ніколи не розпізнає ці якості, зустрічаючи їх на вулиці, тому що об¬
ставини роблять їх вульгарними. Так, я прочитав у надрукованій
біографії одного видатного раціоналістичного мислителя: «Дивно,
що при такому замилуванні красою в абстрактному вигляді мій брат
не виявляв особливого захоплення гарними картинами, витонче¬
ною архітектурою, квітами». І чи бува не в останній філософській
книжці, яку я прочитав, я зустрів такі слова: «Справедливість ідеаль¬
на, винятково ідеальна. Інтелект розуміє, що вона повинна існувати,
але досвід показує, що це неможливо... Істина, яка б повинна була
бути, не може існувати... Досвід спотворює розум. Щойно розум всту¬
пає в царину досвіду, останній протистоїть розумові».
Помилка раціоналізму тут цілком аналогічна помилці сенти¬
менталізму. Обидва видобувають найкращі якості з брудних подро¬
биць досвіду й після цього вважають їх настільки чистими, що про¬
тиставляють усім їхнім конкретним, але брудним проявам як щось
відмінне й вище. Тим часом це їхні властивості. Властивістю істин є
те, що їх підтверджують, перевіряють. Підтвердження наших ідей
107
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
завжди окупається. Наш обов’язок шукати істину випливає з нашо¬
го загального обов’язку робити те, що окупається. Те цінне, що при¬
носять із собою істинні ідеї, є єдиною підставою, чому ми зо¬
бов’язані йти за ними.
Ті самі підстави ми зустрічаємо у випадку з багатством і здо¬
ров’ям. Істина не вимагає жодних інших прав і не накладає жодних
інших обов’язків, ніж здоров’я чи багатство. Всі ці права мають
умовний характер. Коли ми говоримо про виконання обов’язку, то
маємо на увазі саме конкретні вигоди. Що стосується істини, то ми
повинні зауважити: хибні переконання всюди діють настільки ж
зле, наскільки істинні переконання діють благотворно. Міркуючи
абстрактно, можна сказати, що якість «істинного» безумовно цінна,
а якість «неістинного» безумовно шкідлива; безумовно, перше мож¬
на назвати добрим, друге — поганим. Ми повинні мислити істина¬
ми, ми повинні уникати хибного — це імператив.
Але якщо ми починаємо розуміти буквально всі ці абстрактні
поняття й протиставляти їх конкретним фактам досвіду, що поро¬
дили їх, то погляньте, в яке незграбне становище ми потрапляємо.
Тепер у своєму реальному мисленні ми не можемо зробити й
кроку вперед. Коли я повинен визнавати цю істину, а коли іншу?
Це визнання мусить бути голосним чи мовчазним? Якщо часом
вголос, а часом мовчки, то як саме зараз? Коли можна відправити
істину на збереження в стільники енциклопедій і коли потрібно
витягати її для бою? Чи мушу я постійно твердити істину «двічі два
— чотири», тому що вона має вічне право на визнання? Чи вона в
певних випадках не має жодного значення? Чи повинен я день і ніч
думати про свої гріхи й вади — адже воістину я їх маю! — чи я можу
не звертати на них уваги для того, щоб бути цілком благопристой¬
ним членом товариства, а не істотою, котра перебуває у вічній
скорботі?
Цілком очевидно, що наш обов’язок визнавати істину не тільки не
безумовний, але, навпаки, цілком зумовлений. Зрозуміло, Істина з ве¬
ликої літери, Істина в однині потребує свою абстрактного визнання;
але конкретні істини в множині можуть бути визнані лише тоді, ко¬
ли їхнє визнання вигідне. Істині завжди слід віддавати перевагу пе¬
ред неправдою, якщо обидві вони мають стосунок до певної ситуації;
якщо ж це не так, то істина так само мало обов’язкова для нас, як і
неправда. Якби ви мене запитали, котра година, а я б вам відповів, що
я живу на вулиці Ірвінга в будинку №95, то моя відповідь, можливо,
108
Лекція VI
й була б правильною, але вам так і залишилося б незрозуміло, чому
я вважав своїм обов’язком дати саме таку відповідь. Для даного ви¬
падку такою самою здалася б і хибна адреса.
Але водночас ми припускаємо, що є умови, які обмежують засто¬
сування абстрактного імперативу, тож прагматична теорія істини
постає перед нами в усій своїй повноті. Наш обов’язок узгодження
з дійсністю засновується, як ми бачимо, на досконалих джунглях
конкретних вигод.
Коли Берклі пояснив, що розуміють люди під матерією, то люди
стали вважати, що він заперечує існування матерії. Коли панове
Шіллер і Дьюї пояснюють, що розуміють люди під істиною, то їх
звинувачують, ніби вони заперечують її існування. Ці прагматики,
кажуть критики, знищують об’єктивні критерії істини й ставлять на
один рівень глупоту і мудрість. Улюблена формула для характери¬
стики моїх і Шіллера поглядів полягає в тому, ніби для нас людина,
яка висловлює те, що їй приємно висловлювати, і називає це істи¬
ною, тим самим задовольняє всі прагматичні вимоги.
Я пропоную вам самим вирішувати, чи це безсоромний наклеп.
Прагматик скоріше навіть, ніж хто-небудь інший, почуває себе на¬
че затисненим між масою всіх накопичених істин минулого й на¬
сильством з боку почуттєвого світу навколо нього. Хто ж краще за
нього спроможний усвідомлювати колосальний тиск об’єктивного
контролю, під яким розум провадить свої операції? Якщо хтось ду¬
має, що цей закон невизначений, то нехай він хоча б протягом од¬
ного дня виконує його повеління, як говорить Емерсон. Останнім
часом багато говорили про використання уяви в науці. Тепер саме
вчасно наполягати на використанні хоча б крихти уяви у філо¬
софії. Небажання деяких критиків вичитувати з наших робіт щось
інше, крім неймовірного глупства, не робить особливої честі їхній
фантазії, як і все інше в історії новітньої філософії. Шіллер каже, на¬
приклад, що істинне — це те, що «працює». На цій підставі його зви¬
нувачують у тому, ніби він обмежує верифікацію найнижчими ма¬
теріальними вигодами. Дьюї говорить, що істина — це те, що при¬
носить «задоволення». Йому дорікають, ніби для нього істинне все
те, що у випадку своєї істинності було б приємним.
Нашим критикам справді не завадило б мати побільше уяви. Я
чесно напружував усю свою фантазію, щоб витлумачити в якомога
більш сприятливому сенсі раціоналістичну концепцію, але, при¬
знаюся, збився на манівці. Поняття про певну реальність, яке по¬
109
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
требує від нас «узгодження» з нею на тій тільки підставі, що її право
«безумовне», «трансцендентальне», — це щось таке, чого мені ніяк
не второпати. Я намагаюся уявити собі, ніби я єдина реальність у
світі, й запитую себе, на що б я ще «заявив права», якби мені було
дозволено. Якщо ви уявите можливість, буцімто я міг заявити ба¬
жання, щоб із порожнього небуття явився певний розум і став би
копіювати мене, то я, звичайно, можу уявити собі, що означає
копіювання, але не можу вигадати для цього жодних мотивів. Я ніяк
не можу уявити, чому мені було б добре, якби мене копіювали, чи
чому було б добре копіювати мене цьому розумові, коли — як це ви¬
пливає з теорій раціоналістичних мислителів — усі подальші
наслідки принципово виключені з числа мотивів для цього бажан¬
ня. Коли в аневдоті шанувальники ірландця принесли його на бен¬
кет на ношах без сидіння, то він сказав: «Ба, якби тут не йшлося про
почесті, то краще б я прийшов пішки». Так і в даному випадку: якби
тут не йшлося про почесті, то краще б мене не копіювали.
Копіювання — це один із реальних засобів пізнання (від котрого,
проте, з якихось дивних підстав відмовляються наші сучасні транс-
ценденталісти, приписуючи його один одному). Але коли ми йдемо
далі копіювання й приходимо до якихось безіменних форм узгод¬
ження, які — це чітко зазначається — не є ні копіюванням, ні спря¬
муванням, ні пристосуванням, ні взагалі будь-якими визначеними з
погляду прагматизму процесами, тоді сутність «узгодження» стає
настільки ж незрозумілою, як і його причина. Не можна уявити собі
ні його змісту, ні мотивів. Це абстракція, яка не має жодного змісту*.
У цьому питанні про істину саме прагматики, а не раціоналісти
є справжніми захисниками раціональності світу.
* Я не забув, що Ріккерт уже давно взагалі відмовився од теорії, що потребує від істи¬
ни Л узгодження з дійсністю. Якщо вірити Ріккерту, дійсність — це те, що відповідає істині,
а істина засновується лише на нашому первинному обов’язку. Ця фантастична концепція,
так само, як і щире визнання Іоахіма (в його книжці «The Nature of Truth») у невдачі,
відзначає, як на мене, банкрутство раціоналізму в цьому питанні. Ріккерт почасти тор¬
кається погляду прагматизму в розділі лід назвою «Релятивізм». Я не можу тут вдавати¬
ся в розбір його тексту. Достатньо сказати, що його міркування тут настільки слабкі, що
їх просто важко було очікувати від такого загалом талановитого автора. (Прим, автора)
Лекція VII
ПРАГМАТИЗМ І ГУМАНІЗМ
Розуміння викладеної мною в попередній лекції теорії істини ут¬
руднює типовий «родовий ідол» — поняття Істини, що її розуміють
як єдину визначену й завершену відповідь на єдину ж таки незмінну
загадку, начебто запропоновану нам світом. Стосовно популярних
традицій було б набагато краще, якби рішення мало характер не¬
погрішного пророцтва й тим самим викликало б подив як таємни¬
ця другого ряду, радше приховуючи, ніж розкриваючи глибини
свого змісту. Усі великі відповіді на світову загадку, що їх можна ви¬
словити одним словом (Бог, Єдине, Розум, Закон, Дух, Матерія,
Природа, Полярність, Діалектика, Ідея, Я, Світова Душа), саме цій
ролі пророцтва зобов’язані тим захопленим подивуванням, яке
відчувають до них люди. І дилетанти від філософії, і спеціалісти од¬
наково подають світ у вигляді начебто скам’янілого сфінкса, який
монотонно повторює один і той самий виклик божественній при¬
роді людей. Істина — який досконалий «ідол» раціоналістичного
мислення! У старому листі одного свого талановитого друга, який
помер дуже молодим, я прочитав такі слова: «В усьому: в науці, ми¬
стецтві, моралі, релігії — повинна бути тільки одна вірна система, а
всі інші — хибні». Як це характерно для ентузіазму молодості! У
двадцять один рік ми ставимо перед собою завдання й сподіваємо¬
ся знайти таку систему. Більшості з нас навіть і пізніше ніколи не
111
Віпьям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
спадає на думку, що запитання «що таке істина?» не є реальним за¬
питанням (будучи безвідносним для усіх умов) і що взагалі саме по¬
няття істини є абстракцією в однині при факті наявності істин у
множині; що воно просто корисне узагальнююче слово на кшталт
слів «латина» або «закон».
Судді іноді говорять про закон, а шкільні вчителі про латинську
мову так, що вселяють своїм слухачам переконання, ніби йдеться
про якісь явища, котрі передували рішенням суду або ж словам і
синтаксису, й тим самим недвозначно визначають останні та вима¬
гають від них послуху. Але найменша спроба обміркувати це пи¬
тання показує нам, що і закон, і латина аж ніяк не є принципами та¬
кого роду, а, навпаки, є результатами. Розбіжності між законним і
незаконним у царині суспільної поведінки, між правильним і не¬
правильним у мовній сфері виникли випадково в процесі конкрет¬
них взаємин людей. Так само виникають розбіжності між істинним
і хибним у сфері переконань. Істина ґрунтується на попередній
істині, змінюючи її в цьому процесі, так само як ідіома базується на
попередній ідіомі, а закон — на попередньому законі. Коли попе¬
редній закон зустрічається з цілком новою судовою справою, суддя
сплете з них новий закон. Старі ідіоми та новий сленг, метафори
або дивний мовний зворот, які припали до смаку публіці, — і, будь
ласка, готова нова ідіома. Маємо попередню істину та свіжі факти
— і наш розум знаходить нову істину.
Однак тим часом ми вдаємо, наче перед нами розгортається
вічність, наче перед нами миттєво виникає, а не проходить процес
творення, справедливість, граматика або істина. Проте уявіть моло¬
ду людину, що намагається в залі суду розібратися в справі за допо¬
могою свого абстрактного поняття про «закон», або ж уявіть, як
мовний цензор наводить лад у театрах, насаджуючи власне понят¬
тя рідної мови, або як професор збирається прочитати лекцію про
світобудову, спираючись на своє раціоналістичне поняття «Істини»
з великої літери. Чи вийде в них щось путнє? Істина, закон, мова
вислизають від них при найменшому доторкові будь-якого нового
факту. Всі ці поняття утворюють самі себе в міру нашого поступу.
Наші закони й беззаконня, заборони, покарання, слова, форми,
ідіоми, переконання — все це новотвори, які виникають у перебігу
історії. Закон, мова, істина не тільки не є антецедентними принци¬
пами, які вносять життя в цей процес розвитку, вони, навпаки, про¬
сто абстрактні назви для його результатів.
Лекція VII
Саме тому мови й закони вважаються речами, створеними людь¬
ми. Шіллер застосовує аналогію до переконань і пропонує назвати
«гуманізмом» вчення, згідно з якими наші істини до певної міри та¬
кож є результатами діяльності людини. Людські мотиви відточують
усі наші запитання, в усіх наших відповідях ховається задоволення
людей, усі наші формули містять у собі відбиток людських інте¬
ресів. Цей елемент невіддільно входить у склад усіх результатів
настільки, що Шіллер іноді залишає відкритим запитання, чи в них
взагалі міститься ще що-небудь. «Світ, — говорить він, — по своїй
суті о lh*, він те, яким ми його робимо. Даремно було б визначати
його через те, чим він був спочатку, або через те, чим би він був без
нас... він є тим, яким ми його робимо. Отже світ пластичний**». Він
додає далі, що ми можемо дізнатися про межі цієї пластичності
тільки через практику та що ми повинні виходити з передумови,
ніби світ цілком пластичний, методично використовуючи це при¬
пущення доти, доки воно не виявиться цілком незадовільним.
Така загалом остаточна сутність гуманістичної позиції Шіллера,
через яку його піддали жорстоким нападкам. Оскільки я маю намір
у цій лекції захищати гуманістичну точку зору, то хочу запропону¬
вати тут кілька міркувань.
Шіллер не менш рішуче, ніж будь-хто інший, визнає наявність
чинників, що чинять опір при будь-якому конкретному досвіді тво¬
рення істини. Він визнає, що нова істина повинна рахуватися з ци¬
ми чинниками, змушена «узгоджуватися» з ними. Всі наші істини —
це переконання щодо «дійсності»; а в будь-якому окремому переко¬
нанні ця дійсність виступає як щось незалежне, як щось виявлене,
а не створене. Дозвольте мені пригадати тут мою останню лекцію.
«Дійсність* — це взагалі те, з чим повиннірахуватися істини””.
З цього погляду перша частина дійсності є потоком наших від¬
чуттів. Відчуття примусово нав’язуються нам, приходячи невідомо
звідки. Ми майже не маємо контролю над їхньою природою, по¬
рядком, кількістю. Вони ані істинні, ані хибні; вони просто існують.
Істинним або хибними може бути тільки те, що ми говоримо про
них, тільки імена, які ми їм даємо, наші теорії про їхнє походження,
їхню сутність та їхні відношення.
* ulh — безформна матерія (грвцьк.)
** Personal idealism, p. 60. (Прим, автора)
*** Чудоее прагматичне визначення пана Тейлора в роботі «Elements of Metaphysics».
(Прим, автора)
113
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Друга частина дійсності, з якою наші переконання повинні так
само слухняно рахуватися, це відношення, що існують між нашими
відчуттями або між їхніми копіями в нашому мисленні. Ця частина
поділяється на дві підчастини: 1) мінливі й випадкові відношення,
як, наприклад, відношення місця та часу й 2) незмінні та суттєві
відношення, оскільки вони базуються на самій внутрішній природі
своїх об’єктів, серед яких схожість і несхожість. Відношення обох
цих видів є предметом безпосереднього сприйняття. І те, й друге —
«факти». Але для наших теорій пізнання відношення останнього
роду становлять найважливішу підчастину дійсності. Внутрішні
відношення «вічні», вони сприймаються нами завжди, хоч би коли
ми стали порівнювати їхні почуттєві об’єкти; з ними завжди повин¬
на рахуватися наша так звана математична й логічна думка.
Третя, додаткова до цих концепцій (хоча значною мірою вона
й спирається на них) частина дійсності — це старі істини, з якими
має рахуватися кожне нове дослідження. Ця третя частина стано¬
вить чинник, що не чинить жорсткого опору; вона нерідко посту¬
пається. Говорячи про ці три частини дійсності, які завжди контро¬
люють формування наших переконань, я лише нагадую вам зміст
попередньої лекції.
Але хоч би якими фіксованими були ці елементи реальності, ми
все-таки маємо певну свободу в поводженні з ними. Візьмімо, до
прикладу, наші відчуття. Той факт, що вони існують, перебуває, без
сумнівів, поза нашим контролем. Але від наших особистих інте¬
ресів залежить, на які з них ми звертаємо увагу, які помічаємо й на
які ми покладаємося в наших висновках. Залежно від того, на чому
ми наполягаємо, формуються зовсім різні визначення істини. Ми
по-різному прочитуємо ті самі факти. «Ватерлоо» з усіма своїми
незмінними деталями означає для англійця «перемогу»; для фран¬
цуза ж воно означає «поразку». Так само для філософа-оптиміста
світ означає перемогу, для песиміста — поразку.
Отже, наші висловлювання щодо дійсності залежать від тієї пер¬
спективи, в яку ми її поміщаємо. Наявність дійсності — це її особ¬
ливість, але зміст її залежить від вибору, а останній залежить від нас.
Як сприйняття дійсності, так і існуючі між ними відношення німі,
вони нічого не говорять про себе. Ми повинні висловлюватися за
них. Ця німота відчуттів спонукала таких інтелектуалістів, як Т.Ґрін
і Едвард Керд майже виключити їх зі сфери філософського пізнан¬
ня, але прагматики не згодні заходити так далеко. Відчуття радше
114
Лекція VII
схоже на клієнта, який доручив свою справу адвокатові й вимуше¬
ний пасивно слухати в залі суду, приємно це йому чи ні, як адвокат
на свій розсуд викладає його справу.
Тому навіть у сфері відчуттів наш розум спроможний до певної
міри робити вибір. Через те, що ми включаємо й виключаємо з по¬
ля зору, ми намічаємо межі цієї сфери; розставляючи наголоси, ми
встановлюємо передній план і задній; даючи їй певний лад, ми ро¬
зуміємо її так чи інакше. Коротше, ми отримуємо мармурову брилу,
але самі витісуємо з неї статую.
Це цілком можна застосувати й до «вічних» частин дійсності. Ми
змішуємо сприйняття притаманних відношень і укладаємо їх на
свій розсуд. Ми розташовуємо їх у такому або іншому порядку, кла¬
сифікуємо так або інакше, розглядаємо якісь із них як основні, по¬
ки наші погляди не складуть тих систем істин, що їх ми називаємо
логікою, геометрією, арифметикою. У кожній із подібних систем
форма й порядок цілого чітко виступають як творіння людини.
Отже, не кажучи вже про ті нові факти дійсності, які люди дода¬
ють до дійсності власними діями, вони вже наклали свої розумові
форми на всю третю частину реальності, котру я називаю «стари¬
ми істинами». Щогодини приходять нові сприйняття, факти
відчуттів і відношень, які слід брати до уваги; але всі наші минулі
операції над подібними фактами вже консолідовані у вигляді ста¬
рих істин. З огляду на це, тільки снайнезначніша й найновіша част¬
ка перших двох частин дійсності доходить до нас у чистому ви¬
гляді. Але й ця частина негайно гуманізується в тому сенсі, що вона
підганяється, асимілюється або взагалі як-небудь пристосовується
до вже гуманізованої, олюдненої маси. Адже фактично ми навряд
чи в стані зауважити взагалі яке-небудь враження, коли ми не
знаємо заздалегідь, яких вражень можна чекати.
Коли ми говоримо про реальність, яка «незалежна» від людсько¬
го мислення, то таку, здається, дуже важко знайти. Вона зводиться
до поняття про щось таке, що тільки входить у сферу досвіду й ще
не встигло одержати імені, або ж до уявної первісної присутності в
досвіді перед тим, як склалося яке-небудь переконання про цю
присутність, перед тим, як до неї було застосовано яке-небудь по¬
няття. Це щось абсолютно німе й невловиме, яке є суто ідеальною
межею нашого розуму. Ми можемо лише на мить вловити його по¬
глядом, але ми не В ЗМОЗІ СХОПИТИ ЙОГО; те, що ми схоплюємо, це
завжди лише який-небудь замінник, оброблений і підготовлений
115
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
для нашого вжитку попереднім людським мисленням. Якщо тут
можна вжити вираз з іншої сфери, я сказав би, що до моменту на¬
шої зустрічі з реальністю вона вже стає фальшивкою. Це й має на
увазі Шіллер, коли називає незалежну дійсність нестійкою ulh, яку
ми тільки будемо обробляти.
Таким є погляд Шіллера на почуттєве ядро дійсності. Ми
«зустрічаємося» з нею (говорячи словами Бредлі), але не володіємо
нею. На перший погляд, це начебто схоже на теорію Канта. Але на¬
справді між категоріями, які буяли до того, як почалася природа, й
категоріями, котрі поступово утворювалися за її існування, лежить
провалля, що відокремлює раціоналізм від емпіризму. Для справж¬
нього кантіанця різниця між Шіллером і Кантом така сама, як між
сатиром і Гіперіоном.
Інші прагматики можуть прийти до більш позитивних переконань
щодо почуттєвого ядра дійсності. Вони можуть думати, що, знімаючи
одну за одною всі створені людиною оболонки, дійдуть до самої
дійсності в природному вигляді. Вони можуть вибудовувати теорії
про походження дійсності й узагалі все, що має відношення до неї;
і якщо ці теорії працюватимуть задовільно, то вони будуть істин¬
ними. Трансцендентальні ідеалісти кажуть, що ядра немає, що оста¬
точно завершена оболонка є одночасно дійсністю й істиною. Схола¬
стика й далі стверджує, що ядро — це «матерія». Бергсон, Гейманс,
Стронґ" та інші вірять у це ядро й мужньо намагаються визначити
його. Дьюї та Шіллер розглядають його як «межу». Яка з усіх цих різ¬
номанітних концепцій — або серед інших подібних — більш істин¬
на? Та, котра, зрештою, виявиться найбільш задовільною. На одному
боці тоді стоятиме дійсність, на другому — теорія про неї, яка доведе,
що її вже неможливо поліпшити або взагалі змінити. Якщо дана не¬
можливість виявиться постійною, то істина цієї теорії буде абсолют¬
ною. Іншого розуміння слова «істина» я не можу собі уявити. Якщо ан-
типрагматики знають яке-небудь інше тлумачення, то нехай, ради
Бога, вони відкриють його нам, нехай дадуть нам доступ до нього!
Оскільки істина не є дійсністю, а тільки нашим уявленням про
дійсність, то вона буде містити в собі людські елементи. Але ці остан¬
ні будуть знати про наявність нейтральних від людини елементів у
тому єдиному сенсі, в якому взагалі може бути знання про що-небудь.
Утворює ріка свої береги чи, навпаки, береги утворюють ріку? Люди¬
на ходить більше правою ногою чи лівою? Так само неможливо відо¬
кремити в розвитку нашого пізнання об’єктивне від суб’єктивного.
116
Лекція VII
Нехай це буде першим стислим викладом гуманістичного по¬
гляду. Він здається вам парадоксальним? Тоді, щоб зробити його
більш прийнятним, я звернуся до певних ілюстрацій, які дадуть нам
можливість ближче познайомитися з питанням.
Будь-хто розпізнає суб’єктивний момент у багатьох звичних
об’єктах. Ми розглядаємо дану реальність так або інакше залежно від
наших цілей, і реальність пасивно підпорядковується нашим кон¬
цепціям. Ми можемо розглядати число 27 як 3 в кубі,
або як результат множення 3 на 9, або як 26 плюс 1, або
як 100 мінус 73 й т.ін. без кінця, і кожний із цих засобів
розгляду настільки ж істинний, як інші. Ми можемо
розглядати шахівницю або як сукупність чорних квад¬
ратів на білому тлі, або ж як сукупність білих квадратів
на чорному тлі, й жодне з цих уявлень не є хибним.
Ми можемо розглядати цю фігуру або як зірку, або як два накла¬
дені один на одного трикутники, або як шестикутник із продовже¬
ними сторонами, або як шість однакових трикутників, сполучених
вершинами своїх основ і т.ін. Усі ці погляди однаково істинні. Те по¬
чуттєве щось, яке є на папері, не опирається жодній із них. Ви мо¬
жете сказати про яку-небудь пряму, що вона йде із заходу на схід,
або ж що вона йде зі сходу на захід. Пряма ж як така допускає обид¬
ва ці описи й не знаходить між ними жодної суперечності.
Ми виділяємо групи зірок на небі, називаючи їх сузір’ями, й
зірки терпляче зносять це, хоча, якби вони знали, що ми робимо,
багато з них були б страшенно здивовані, дізнавшись, кого ми
даємо їм у партнери. Одне й те саме сузір’я ми називаємо різними
іменами — то Великою Ведмедицею, то Возом Чарльза, то Ковшем.
Жодне з цих імен не є хибним, усі вони однаково істинні, тому що
всі застосовуються однаково.
В усіх цих випадках ми робимо суб’єктивний додаток до деякої
почуттєвої дійсності, проте дійсність мириться з цим додатком. Усі
ці додатки «узгоджуються» з дійсністю; вони пасують їй, водночас
вони будують її. Жоден із них не є хибним. Котрий із них розгляда¬
ти як більш істинний, цілком залежить від того вжитку, в якому во¬
ни перебувають. Якщо 27 позначає число доларів, яке я знайшов у
шухляді столу, а поклав туди 28, то воно означає 28 мінус 1. Якщо ж
воно становить число дюймів у дошці, з якої я бажаю зробити по¬
лиці для шафи завширшки 26 дюймів, то воно рівняється 26 плюс 1.
117
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Якщо я хочу облагородити небо тими сузір’ями, що їх бачу на ньо¬
му, то «Велика Ведмедиця» буде більш істинною назвою, ніж «Ківш».
Мій друг Фредерік Майерс37 неодноразово жартома висловлював
обурення, що ця чудова група зірок викликає в нас, американців,
лише уявлення про кухонний посуд.
Що ж ми будемо називати річчю? Очевидно, тут ми діємо цілком
довільно, тому що залежно від своїх потреб вигадуємо що завгодно,
подібно до того, як ми вигадуємо сузір’я. Для мене вся ця «ауди¬
торія» — одна річ, що стає то неспокійною, то уважною. В цю мить
я не маю потреби в індивідуальних складових одиницях і тому не
розглядаю їх. Те ж саме ми бачимо у випадку «армії», «держави». Що
ж стосується особисто вас, леді й джентльмени, то для вас це цілком
випадково, якщо вас називають «аудиторією». Для вас перманентні
реальні речі — це ваші індивідуальні особистості. Але для анатома
всі ці особистості є лише організмами, а реальними речами є їхні
органи. Гістолог на це відповідає, що реальними речами є не орга¬
ни, а радше клітини, з яких вони складаються; не клітини, а молеку¬
ли, заперечують, у свою чергу, хіміки.
Отже, ми довільно розділяємо потік почуттєвого досвіду на речі.
Ми створюємо суб’єкти наших істинних і хибних суджень.
Але ми створюємо також і предикати. Багато предикатів речей ви¬
ражають лише відношення речей до нас і до наших почуттів. Подібні
предикати, зрозуміло, створюються людьми. Цезар перейшов
Рубікон і став загрозою для свободи Риму. Але він є також і бідою на¬
ших середніх шкіл, тому що так реагують школярі на його твори.
Цей додатковий предикат настільки ж істинний, як і всі попередні.
Ви бачите, як природно ми приходимо до принципу гуманізму:
ми не в змозі прополоти те, що додає до дійсності людина. Всі наші
іменники й прикметники — це гуманізована спадщина предків, і в
теоріях, що їх ми з них вибудовуємо, внутрішній порядок і розта¬
шування частин цілком визначаються людьми, включно з логічною
послідовністю. Навіть математика й логіка побудовані на суб’єктив¬
них конструкціях; фізика, астрономія й біологія зазнають сильних
впливів наших схильностей. Ми пробираємося вперед у хащу но¬
вого досвіду, спираючись на переконання, які створені нашими
предками й нами самими; від цих переконань залежить те, що ми
помічаємо; від того, що ми помічаємо, залежить те, що ми робимо;
від того ж, що ми робимо, залежить наш наступний досвід; хоча не¬
заперечним фактом при цьому переході від однієї речі до другої за¬
118
Лекція VII
лишається лише те, що тут є почуттєвий потік досвіду. Те ж, що ми
називаємо істиною про нього, очевидно, від початку до кінця є
значною мірою нашим власним творінням.
Ми не можемо не формувати потік досвіду. Головне запитання в
тому, росте чи зменшується його цінність від того, що ми додаємо?
Мають наші додатки якусь цінність чи не мають її? Уявіть Всесвіт,
який складається із семи зірок, трьох спостерігачів і ще критика
цих спостерігачів. Один зі спостерігачів називає цю групу зірок
♦Великою Ведмедицею», інший — «Возом Чарльза»; третій — «Ков¬
шем». Який із цих додатків зробив даний зоряний устрій кращим?
Якби критиком був Фредерік Майерс, він би без жодного сумніву
поставив на останнє місце спостерігача-американця.
У Лотце" часом можна зустріти глибокі спостереження. Ми
наївно приймаємо, говорить він, таке відношення між дійсністю й
нашим розумом, яке може бути зовсім протилежним істині.
Дійсність, як нам здається, стоїть перед нами в готовому й закінче¬
ному вигляді; і наш розум має тільки один простий обов’язок —
описати її такою, якою вона вже є. Але, запитує Лотце, хіба не може
бути так, що самі наші описи є важливими додатками до дійсності?
І хіба не може бути так, що сама попередня дійсність існує не
стільки для того, щоб знову з’явитися незмінною в нашому
пізнанні, скільки для того, щоб спонукати наш розум до створення
додатків, які підвищують сукупну цінність всесвіту. «Die erheohung
des vorgefundenen daseins»* — ці слова вживає десь професор Ей-
кен, і вони нагадують нам міркування великого Лотце.
Такий точнісінько й наш прагматичний погляд. Як у пізнанні,
так і в практичному житті ми є творцями. Ми додаємо і до об’єктив¬
ної, і до предикативної частини дійсності. Світ постає перед нами
пластичним, очікуючи останнього доторку наших рук Подібно до
царства небесного, він охоче терпить жорстокість людини. Люди¬
на породжує істини про нього.
Заледве чи хтось стане заперечувати, що така роль підвищує і на¬
шу гідність, і нашу відповідальність як мислителів. Для декого з нас ця
думка є джерелом натхнення. Папіні, провідний італійський прагма¬
тик, впадає в дифірамбічний тон, коли говорить про перспективи,
які відкриваються, про божественно-творчі функції людини.
*Die erheohung des vorgefundenen daseins — підвищення буття, яке стоїть перед
нами (нім.)
119
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Тепер перед нами розкривається в усій повноті розбіжність між
прагматизмом і раціоналізмом. Суть контрасту в тому, що для раціо¬
налізму дійсність уже готова й завершена од віку, тим часом як для
прагматизму вона все ще в процесі утворення й почасти очікує сво¬
го завершення від майбутнього. З одного боку, ми бачимо цілком
надійний всесвіт, з другого — він усе ще перебуває в пошуках пригод.
З цим гуманістичним поглядом ми забрели в глибокі води, тож і
не дивно, що навколо нього накопичуються непорозуміння. Його
звинувачують у тому, що він є довільним вченням. Бредлі, до прикла¬
ду, стверджує, що гуманіст, якщо він правильно розуміє свою власну
теорію, повинен «визнавати розумною будь-яку, навіть найбільш не-
сусвітню ціль, якщо я особисто наполягаю на ній, і повинен визнава¬
ти істинною будь-яку, навіть найбожевільнішу ідею, якщо хтось
рішуче обстоюватиме її». Новачкам, очевидно, важко засвоїти гу¬
маністичний погляд, згідно з яким дійсність — це щось таке, що чи¬
нить опір, хоча й відзначається гнучкістю, що вона контролює наше
мислення і є чинником, з яким слід завжди рахуватися (хоча це й не
означає неодмінно просто копіювати його). Це нагадує мені випа¬
док із власного життя. Якось я написав есе про наше право на віру,
яке назвав «Воля до віри». Усі критики, ігноруючи зміст есе, накину¬
лися на цю назву. Психологічно це було неможливо, морально це бу¬
ло несправедливо. Вони стали пропонувати різноманітні глумливі
заголовки на зразок «воля до обману», «воля до викрутів».
Дилема між прагматизмом і раціоналізмом у тій формі, в якій
вона стоїть перед нами, вже не є питанням теорії пізнання, вона
стосується проблеми структури нашого всесвіту.
З погляду прагматизму ми маємо лише одне видання світу, не-
закінчене, яке розростається всюди й особливо там, де працюють
мислячі істоти.
З погляду раціоналізму ми маємо світ у кількох виданнях: одне —
реальний світ, нескінченний фоліант або ж розкішне видання, од
віку завершене; а потім — незліченні остаточні видання, повні
різночитань, кожне по-своєму зіпсоване й перекручене.
Отже, до нас знову повертається суперництво метафізичних
гіпотез плюралізму й монізму. Протягом решти часу я спробую
розкрити розбіжності між ними.
Дозвольте мені, по-перше, сказати, що неможливо не бачити, як
вибір погляду диктується тут розбіжністю в темпераментах. Ради¬
кальний раціоналіст — це людина доктринерського авторитарно¬
120
Лекція VII
го типу; з її вуст постійно чується «повинно бути». Ремінь на її
всесвіті повинен бути туго затягнутий. Радикальний же прагматик,
навпаки, — безтурботна, трохи анархічна істота. Якби йому дове¬
лося жити в бочці, як Діогенові, він би не турбувався, що слабнуть
обручі й клепки розсихаються на сонці.
Але ідея всесвіту зі слабкими взаємозв’язками діє на типового
раціоналіста майже так само, як «свобода преси» на якого-небудь
ветерана російської цензури або як «спрощена орфографія» на
шкільну вчительку похилого віку. Вона діє на нього так, як протес¬
тантські секти на католика. Вона здається йому позбавленою хреб¬
та й принципів, як політичний опортунізм — старомодним фран¬
цузьким легітимістам або фанатичним прихильникам божествен¬
ного права народів.
Для плюралістичного прагматизму істина виростає всередині
всіх кінцевих досвідів. Ці останні спираються один на одного, але
сукупність їх, якщо тільки існує така сукупність, не спирається ні на
що. Будь-яке «вдома» міститься в кожному окремому досвіді; але
кінцевий досвід як такий — бездомний. Немає нічого поза потоком
дійсності, що б забезпечувало його протікання. Тільки спираючись
на свої внутрішні потенції та обітниці, світ може сподіватися на по¬
рятунок
У раціоналіста цей опис викликає уявлення про світ, який при¬
речений мандрувати, який покинутий напризволяще й не має для
опори ні слона, ні черепахи. Цей світ — немов купа зірок, закину¬
тих у небесний простір без об’єднуючого загального центру
тяжіння. Правда, в інших сферах життя ми вже звикли жити в стані
відносної незабезпеченості. Авторитет «держави» й авторитет аб¬
солютного «морального закону» звелися до ряду зручностей, а свя¬
та Церква звелася до низки «будинків для проведення зустрічей».
Однак, не настільки ще, як це відбувається у філософських ауди¬
торіях. Світ, в якому ми створюємо істину, світ у розпорядженні на¬
шого опортунізму й наших особистих суджень! Гомруль для
Ірландії — золотий вік, як порівняти з цим. Ми так само мало готові
для цієї ролі, як жителі Філіппінських островів «готові для самовря¬
дування». Такий світ не заслуговував би поваги з філософського
погляду. В очах більшості професорів філософії він був би дорож¬
ньою валізою без ручки або собакою без ошийника.
Але що ж, на думку професорів, тримає в купі цей всесвіт зі слаб¬
кими взаємозв’язками?
121
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Щось таке, що спроможне підтримувати кінцеву множинність,
щось таке, що може зв’язати її, об’єднати, прикріпити до якоря.
Щось таке, що не підвладне випадкові, щось вічне й незмінне. Те,
що є змінним у досвіді, повинно ґрунтуватися на незмінному. За
нашим фактичним (de facto), реальним світом повинен перебува¬
ти й випереджувати його дублікат de jure, що містить у собі по¬
тенційно (in posse) все, що може статися, кожну пролиту краплю
крові, кожну наймізернішу дрібницю, тобто світ, в якому все ви¬
значено, проштамповано й пронумеровано без жодної можли¬
вості варіантів. Ті негативні прояви, які тут, унизу, переслідують
наші ідеали, повинні мати своє заперечення в світі абсолютної
Реальності. Тільки це надає тривкості всесвітові. Це спокійна, без¬
турботна глибина. Ми живемо на бурхливій поверхні, але наш якір
тримається міцно за цю абсолютну Дійсність, тому що він зачіпає
скелясте дно. Це «вічний світ, що перебуває в центрі нескінченно¬
го хвилювання» Вордсворта. Це містичне Єдине Вівекананди, про
яке я вже згадував раніше. Це Реальність із великої літери, що пре¬
тендує на позачасовість; реальність, якій не може загрожувати по¬
разка. Це те, що вважають себе зобов’язаними висувати як посту¬
лат люди принципів і взагалі ті люди, яких я назвав у своїй першій
лекції «м’якими».
І це саме те, що «жорсткі» схильні називати свого роду перекру¬
ченим захопленням абстракціями. Для «жорстких» альфою й оме¬
гою всього є факти. За виявленими в явищах фактами, як говорив
мій «жорсткий» старий друг Чонсі Райт, великий емпірик Гар¬
вардського університету днів моєї молодості, немає нічого. Коли
раціоналіст наполягає, що за фактами є підстава фактів, мож¬
ливість фактів, то «жорсткий» емпірик вказує йому, що він просто
бере голу назву якого-небудь факту й природу факту, робить із неї
за спиною факту якийсь дублікат, що стає умовою можливості
факту. Всім добре відомо, як часто вдаються до таких уявних
аргументів. Під час однієї хірургічної операції я чув, як один із при¬
сутніх запитав лікаря, чому хворий дихає так глибоко. «Тому що
ефір діє стимулююче на функцію дихання», — відповів хірург. «Ага»,
— сказав присутній, наче одержав задовільне пояснення. Але це все
одно, якби сказати, що ціанистий калій вбиває тому, що він «отру¬
та», або що вночі холодно, тому що «зима», або що ми маємо п’ять
пальців, тому що ми належимо до «п’ятипалих». Все це тільки назви
для фактів, запозичених у самих фактів, які стали розглядати як
122
Лекція VII
щось існуюче до них і пояснююче їх. Концепція «м’яких* про абсо¬
лютну Дійсність склалася, на думку радикально «жорстких*,
відповідно до цього зразка. Це тільки підсумкова назва для всієї ве¬
личезної маси явищ, назва, до якої ставляться так, наче вона є особ¬
ливою єдиною сутністю, яка передує всьому.
Ви бачите, як по-різному люди дивляться на речі. Світ, в якому
ми живемо, існує як щось розсіяне, розкидане, у вигляді незлічен¬
ної множини окремих речей, пов’язаних між собою в різно¬
манітний спосіб і різною мірою. «Жорсткі» охоче готові сприйма¬
ти речі в такому світлі. Вони здатні погодитися з таким світом; їхній
темперамент добре пристосований до його ненадійності. «М’які»
мають відмінні погляди. Вони повинні обґрунтувати той світ, в яко¬
му ми народилися, «іншим і кращим» світом, в якому окремі речі
утворюють якесь Ціле, а це Ціле - Єдине, яке логічно передбачає й
гарантує кожну без винятку окрему річ.
Чи повинні ми як прагматики бути радикально «жорсткими»?
Або чи можемо ставитися до абсолютного видання світу як до за¬
конної гіпотези? Звичайно, вона законна, тому що вона цілком
мислиться і в абстрактній, і в конкретній формі.
Говорячи про абстрактну форму, я маю на увазі, що ми ставимо
абсолютне за нашим життям так, як ми ставимо слово «зима» за хо¬
лодною погодою сьогоднішньої ночі. «Зима» — це тільки назва для
певної групи днів, які характеризуються загалом холодною погодою,
але це слово не дає нам жодної безумовної Гарантії, тому що завтра
ранком наш термометр може піднятися до 70 градусів за Фаренґей-
том. Проте слово це корисне для орієнтування з його допомогою в
потоці досвіду. Воно скасовує деякі можливості, зате пропонує ІНШІ:
можна скинути солом’яні капелюхи; можна розпакувати зимовий
одяг. Це назва, яка узагальнює певні речі, що їх слід очікувати. Ця на¬
зва певних «звичок» природи і приводить вас у готовність до них.
Вона — визначений інструмент, отриманий шляхом абстрагування
від досвіду, певна концептуальна реальність, з якою слід рахуватися
та яка приводить нас назад у сферу почуттєвих реальностей. Праг¬
матик менше, ніж будь-хто інший, схильний заперечувати ре¬
альність таких абстракцій. Всі вони базуються на минулому досвіді.
Але зовсім іншу гіпотезу ми одержуємо, коли розглядаємо абсо¬
лютне видання світу в конкретному сенсі. Раціоналісти беруть його
в конкретному вигляді й протиставляють кінцевим виданням світу.
Вони наділяють його особливим характером. Він досконалий,
123
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
завершений. У ньому все відоме є відомим разом з усіма іншими ре¬
чами. У нашому ж світі, де панує незнання, все зовсім інакше. Якщо
в світі абсолютного є потреба в чому-небудь, то в ньому ж існує й
задоволення потреби. У нашому світі все є процесом; світ абсолют¬
ного існує поза часом. У нас є можливості В абсолютному світі, де
те, чого немає, вічно неможливе, а те, що є, існує з необхідністю, ка¬
тегорія можливого не має застосування. В нашому світі злочини й
жахіття викликають жаль. У тому ж світі єдиного немає місця для
жалю, оскільки «існування зла в цьому тимчасовому житті є умовою
досконалості вічного життя».
І ще раз: на думку прагматика, обидві ці гіпотези мають право на
існування, тому що кожна має свої вигоди. Абстрактно, або так, як
розуміється, наприклад, слово «зима», у вигляді меморандуму про
минулий досвід, що допомагає нам орієнтуватися в майбутньому,
поняття про абсолютний світ є необхідним. Але воно необхідне та¬
кож і в своєму конкретному значенні, принаймні, воно необхідне
для певних людей, бо визначає їхнє релігійне життя, й часто завдя¬
ки йому люди змінюють своє життя, а змінюючи, змінюють і все те
у зовнішньому світі, що залежить від них.
Саме тому ми не можемо повністю приєднатися до «жорстких»,
якщо вони відкидають вузагалі будь-яке поняття про світ поза межа¬
ми нашого обмеженого досвіду. Було б непорозумінням ототожню¬
вати прагматизм із позитивістською «жорсткістю», припускати, що
він зневажає будь-які поняття раціоналізму як пустопорожню балака¬
нину, що він віддає перевагу інтелектуальній анархії заради неї самої,
що він віддає перевагу цілком дикому, нестримному світові без госпо¬
даря й ошийника перед усім, що продукується у філософських ауди¬
торіях. У своїх лекціях я так багато наговорив проти занадто «м’яких»
форм раціоналізму, що готовий до певних хибних тлумачень моїх ду¬
мок, однак мушу зізнатися, що просто вражений нерозумінням саме
в цій аудиторії, адже я одночасно захищав гіпотези раціоналізму,
наскільки вони успішно переспрямовують вас у бік досвіду.
До прикладу, сьогодні вранці я одержав листівку з таким запи¬
танням: «Чи є прагматик неодмінно матеріалістом і агностиком?»
Один із найдавніших моїх друзів, котрий мав би знати мене краще,
пише мені листа, в якому звинувачує рекомендований мною праг¬
матизм у тому, що він закриває для нас більш широкі метафізичні
перспективи й прирікає на зовсім заземлений натуралізм. Дозволь¬
те мені зачитати вам кілька уривків з цього листа.
124
Лекція VII
«Мені здається, — пише мій друг, — що прагматичне заперечен¬
ня проти самого ж прагматизму полягає в тому, що він спромож¬
ний посилювати обмеженість обмежених людей.
Ваш заклик відкинути сентиментальності й нісенітниці, зви¬
чайно, справляє враження. Однак, хоча дізнатися, що кожен
відповідальний за безпосередні результати й наслідки своїх слів
і думок, благотворно та корисно, я не хочу бути позбавленим задо¬
волення й користі думати також про більш віддалені результати й
наслідки, а прагматизмові якраз властива тенденція відмовляти
мені в цьому праві.
Одно слово, мені здається, що обмеження або радше небезпеки
прагматичного напрямку аналогічні тим, які чигають на необереж¬
них прихильників «природничих наук». Хімія та фізика цілком
прагматичні й багато їхніх прихильників задоволені результатами,
які дають їм зважування та вимірювання, й висловлюють глибоке
співчуття та відчувають зневагу до всіх, котрі займаються філо¬
софією й метафізикою. І справді, будь-яку річ можна в певному
сенсі — принаймні, «теоретично* — виразити в термінах фізики та
хімії, будь-яку річ, окрім лише життєвого принципу цілого. Що ж
стосується останнього, говорять вони, то немає жодної прагматич¬
ної користі в намаганні сформулювати його; він не має значення —
для них. Я ж, зі свого боку, відмовляюся, щоб мене переконували,
наче ми не можемо йти далі очевидного плюралізму натураліста й
прагматика, щоб досягти логічної єдності, яка їх не цікавить».
Як можна — після моїх перших двох лекцій — думати, ніби я за¬
хищаю таку концепцію прагматизму? Я весь час наполягав на тому,
що прагматизм є немовби посередником між «жорсткістю» й
«м’якістю». Якщо уявлення про світ ante rem - беремо його абст¬
рактно як слово «зима» чи конкретно як гіпотезу Абсолютного —
матиме які-небудь наслідки для нашого життя, то воно має значен¬
ня. Якщо це значення «працює», то для прагматизму тут є деяка
істина, яка повинна бути збережена, хоч би як змінювалися форму¬
лювання наших понять.
Гіпотеза про абсолютну Дійсність, відповідно до якої доско¬
налість вічна, споконвічна й у найвищій мірі реальна, має цілком
визначене значення, що діє релігійним способом. Як це відбу¬
вається, ми з’ясуємо в моїй наступній і останній лекції.
125
Лекція VIII
ПРАГМАТИЗМ
І РЕЛІГІЯ
На завершення попередньої лекції я нагадав вам про першу,
в якій я протиставляв «жорсткий» тип «м’якому» й рекомендував
прагматизм як посередника. «Жорсткі» рішуче відхиляють гіпотезу
«м’яких» про вічне та досконале видання всесвіту, який співіснує
з нашим обмеженим досвідом.
Керуючись прагматичними принципами, ми не можемо від¬
кидати жодної гіпотези, з якої випливають корисні для життя
наслідки. Загальні поняття, оскільки з ними випадає рахуватися,
можуть бути для прагматизму настільки ж реальними, як і кон¬
кретні відчуття. Звичайно, коли вони не мають застосування, то не
мають жодного значення й жодної реальності. Але коли вони
мають якесь застосування, то вони настільки ж мають і значення.
І це значення буде істинним, якщо їхня користь поєднується з
іншими застосуваннями істин.
Але користь, яку приносить абсолютне, доведена всією релігій¬
ною історією людства. Отже, усе в руках Всемогутнього. Пригадай¬
те, як Вівекананда використовував Атмана: звичайно, це не було на¬
уковим використанням, оскільки ми не можемо зробити з нього
жодних певних висновків. Воно цілковито емоційне й духовне.
Про речі найкраще говорити, вживаючи конкретні приклади.
Дозвольте мені прочитати вам кілька рядків з вірша Уолта Уїтмена
«Тобі». «Ти» — це, очевидно, читач вірша, хоч би ким він був.
126
Лекція VIII
Хоч би хто ти був, я кладу свою руку на тебе, щоб ти був моїм віршем;
Я шепочу, мої губи — біля тюго вуха;
Я любив багатьох чоловіків і жінок, але нікого не любив, як тебе.
О, Я був ПОВІЛЬНИМ І НІМИМ;
Мені було давно вже слід знайти до тебе ШЛЯХ;
Мені було давно вже слід говорити про тебе й оспівувати тебе.
Я залишу все, прийду, співатиму пісні на твою честь;
Ніхто тебе не розумів, ЛИШ Я;
Ніхто не був з тобою справедливим, — і ти також;
Усі шукали в тобі вади — лиш я один не бачу хиб.
О, я міг би оспівати твою славу й велич.
Ти не знав, що ти таке, — ти продрімав усе своє життя.
Усе, що ти зробив, повертається кпинами.
Але кпини — це не ТИ;
За ними й в них я бачу твою тінь;
Я йду за тобою туди, куди ніхто за тобою не йшов.
Мовчання, робочий стіл, легковажне слово, ніч, звичний хід життя —
якщо все це приховує тебе від інших або від самого себе,
воно не в змозі сховати тебе від мене.
Гладко виголене обличчя, неспокійний погляд, хворобливий колір шкіри —
це, можливо, заважає іншим, але не мені.
Зухвалий одяг, нахабна поведінка, сп’яніння, жадібність, передчасна смерть —
на все це не зважаю.
Немає такого таланту в чоловікові чи в жінці, якого б не було в тебе;
Немає такої цноти, краси в чоловікові чи в жінці, яких би не було в тебе,
Ніхто не витривалий і мужній, ЯК ТИ;
Всі задоволення, що очікують інших, очікують рівною мірою й тебе.
Хоч би хто ти був! Вимагай того, що належить тобі!
Схід і захід — ніщо, як порівняти з тобою;
Ці безмежні луки — ці безкінечні ріки —
ти так само безмежний і нескінченний, як вони.
Ти — той або та, хто панує над ними,
Пан або пані, що царюють над природою, стихіями, болем,
пристрастями, смертю.
Пута падають з твоїх ніг — ти відчуваєш самодостатність;
Молодий ти чи старий, чоловік чи жінка, грубіян, низького походження,
відкинутий іншими, — хоч би ким ти був, ти йдеш вперед;
Усе вже тут, не пропустили нічого — народження, життя, смерть, поховання.
Через злість, нещастя, честолюбство, невідання,
нудьгу проклало собі шлях все те, чим ти є
127
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Це витончений і хвилюючий вірш, але є два різні способи
сприймати його, і обидва вони корисні.
Один із них — це шлях монізму, містичний шлях чистих
космічних емоцій. Велич і слава — вони твої цілковито, навіть по¬
серед твоїх нещасть. Хоч би що з тобою сталося, хоч би ким ти зда¬
вався, всередині ти безпечний. Озирнися назад, покладись на те,
що за тобою, на свій істинний принцип буття! Це добре всім відо¬
мий шлях квієтизму, індиферентизму. Його вороги називають його
духовним опіумом. Але прагматизм повинен поважати цей шлях,
тому що за ним численні історичні докази.
Однак прагматизм знає також інший, плюралістичний спосіб
тлумачення вірша, який також заслуговує на повагу. Це звеличене
«Ти», це «Ти», якому співається гімн, може означати кращі можли¬
вості в їхньому феноменальному значенні або ж особливі рятівні
наслідки навіть у випадку помилок і невдач. Воно може означати
нашу відданість можливостям інших, ким ми захоплюємося й кого
ми любимо, завдяки кому ми готові змиритися зі своїм жалюгідним
існуванням, щоб бути співучасниками цього славетного життя. Ми
можемо, зрештою, бути поціновувачами, аплодувати, бути части¬
ною аудиторії настільки прекрасного. Забудьмо про низьке в собі,
будемо думати тільки про високе, ідентифікуймо з ним своє ЖИТТЯ;
й тоді через злість, нещастя, честолюбство, невідання, нудьгу про¬
кладе собі шлях все те, чим ти є.
Хоч би з якого з цих двох поглядів ми розглядали поему, кожен
із них посилює нашу вірність самим собі. Обидва ці способи дають
вдоволення; обидва вони освячують потік людського життя. Обид¬
ва змальовують портрет «Тебе» на золотому тлі. Але за першого
способу розгляду це тло є статичне Єдине, тим часом як за другого
передбачаються можливості в множині, справжні можливості,
завдяки чому саме тло набуває неспокою, притаманного цьому
поглядові.
Кожна з цих інтерпретацій достатньо благородна. Але, зро¬
зуміло, плюралістичний підхід краще узгоджується з прагматич¬
ним темпераментом, оскільки він одразу змальовує нескінченно
багатшу картину майбутнього досвіду й стимулює певні форми
діяльності. Хоча цей другий шлях може видатися прозаїчним і зазе¬
мленим проти першого, але ніхто не зможе звинуватити його в
«жорсткості» в грубому значенні цього слова. Проте якщо ми як
прагматики рішуче протиставимо другий шлях першому, то нас
128
Лекція VIII
напевно не зрозуміють. Нас звинуватять у тому, що ми заперечуємо
більш благородні концепції й що ми є союзниками «жорстких» у
гіршому сенсі цього слова.
Ви пам’ятаєте, звичайно, той лист одного з моїх слухачів, з яко¬
го я зачитав вам кілька уривків минулого разу. Дозвольте мені про¬
читати ще один. Він показує, як нечітко уявляють собі дану альтер¬
нативу й наскільки вона поширена.
«Я вірю, — пише мій друг і кореспондент, — у плюралізм. Я вірю,
що в пошуках істини ми стрибаємо з однієї крижини на іншу в без¬
межному океані дійсності та що кожним зі своїх вчинків ми умож¬
ливлюємо нові істини й робимо неможливими старі. Я вірю, що
кожна людина відповідальна за те, щоб робити світ кращим, і що,
наскільки вона цього не робить, настільки саме завдання зали¬
шається невиконаним.
Але водночас я готовий терпіти, щоб мої діти стали невиліковно
хворими (чого насправді немає), щоб я сам став дурним, але зберіг
при тому достатньо розуму, щоб помічати свою дурість, тільки за
однієї умови, а саме: я повинен за допомогою уяви й розуму побу¬
дувати раціональну єдність усіх речей і завдяки цьому побачити,
що мої вчинки, мої думки, мої турботи так доповнюються всіма
іншими явищами світу, що вони утворюють разом із цими допов¬
неннями якусь схему, яку я схвалюю й визнаю як свою власну. Зі сво¬
го боку, я відмовляюся вірити, ніби ми не в стані піти далі простого
плюралізму натураліста й прагматика і не в змозі досягти логічної
єдності, яка їх не цікавить».
Таке прекрасне висловлювання щодо особистої віри зігріває
серце слухача. Але чи прояснює воно філософські погляди автора
листа? Чи схиляється він на бік послідовно моністичного або
послідовно плюралістичного тлумачення світової поеми? Він гото¬
вий примиритися, говорить він, зі своїми проблемами, якщо тільки
вони доповнюються, тобто доповнюються всім тим позитивним,
що можуть дати інші явища. Очевидно, автор листа тут заглядає
вперед, у деталі досвіду, які він витлумачує в плюралістично-
меліористичному сенсі.
Але сам він вважає, що дивиться назад. Він говорить про те, що
він називає раціональною єдністю речей, тим часом як насправді
має на увазі їх можливе емпіричне об’єднання. Водночас він вва¬
жає, що, оскільки прагматик критикує абстрактне Єдине
раціоналізму, він позбавлений і будь-якої розради, яку дає віра в
129
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
рятівні можливості конкретної множинності. Одно слово, він не
здатен провести межу між досконалістю світу як необхідним прин¬
ципом і досконалістю як лише можливим terminus ad quem*.
Я вважаю автора листа справжнім прагматиком, однак прагма¬
тиком sans le savoir**. Він здається мені одним із тих численних ама¬
торів філософії, котрі, як я сказав у першій своїй лекції, хочуть ма¬
ти одночасно всі гарні речі, не бажаючи сушити особливо голову
над тим, наскільки добре вони узгоджуються одна з одною.
«Раціональна єдність речей» — така формула приносить натхнен¬
ня, і автор листа, не задумуючись, починає розмахувати нею на всі
боки; і абстрактно звинувачує плюралізм у тому, що він суперечить
їй (хоча суперечать одна одній тільки назви), хоча конкретно він
має на увазі прагматично об’єднаний і вдосконалений світ.
Більшість із нас не помічає цієї суттєвої нечіткості, залишаючись на
цих позиціях, і це навіть добре; але в інтересах чіткості буде непо¬
гано, якщо дехто з нас піде далі, отож я постараюся зосередити ува¬
гу на цьому релігійному аспекті.
Як слід — моністично чи плюралістично — сприймати це наше
«Ти», одне з багатьох, цей абсолютно реальний світ, цю єдність, що
надихає нас морально й має таку релігійну цінність? Існує ця
єдність ante rem чи in rebus? Це принцип чи ціль, абсолютне чи
кінцевий результат, перше чи останнє? Змушує вона нас дивитися
вперед чи озиратися назад? Безсумнівно, дуже важливо не змішува¬
ти обидві ці речі, бо якщо ставитися до них упереджено, вони мати¬
муть цілком різне значення для життя.
Прошу вас звернути увагу на те, що з прагматичного погляду вся
дилема кружляє навколо поняття про можливості світу. В інтелек¬
туальному аспекті раціоналізм вбачає в своєму абсолютному прин¬
ципі єдності підставу для можливості існування множини фактів. В
емоційному — вбачає в ньому вмістилище й водночас обмеження
цих можливостей, гарантію того, що кінцевий результат буде доб¬
рим. Якщо брати його так, абсолютне робить усі добрі речі дос¬
товірними, а всі погані — неможливими (зрозуміло, з погляду
вічності), й можна сказати, що воно перетворює цю категорію
можливості в більш надійні категорії. Ми бачимо тепер, у чому
полягає велика релігійна розбіжність: одні стверджують, що світ
повинен бути врятований і буде врятований, інші ж задовольня¬
* terminus ad quem — момент відліку (лат.)
sans le savoir — який не відає про це (фр.)
130
Лекція VIII
ються вірою, що світ може бути врятований. Отже, предметом
суперечки між раціоналістичною й емпіричною релігією є питан¬
ня про значення категорії можливості. Тому необхідно від самого
початку зосередити увагу на цьому терміні. Що ж, власне, означає
слово «можливий»?
Для людей, які не особливо замислююються над цим, можливе
означає свого роду третій стан буття, менш реальний, ніж існуван¬
ня, більш реальний, ніж неіснування, сутінкова сфера, гібридний
стан, свого роду склад, через який від часу до часу проходять ре¬
альні явища. Така концепція, зрозуміло, надто туманна й невизна-
чена, щоб задовольнити нас. іуг, як і в усіх випадках, єдиний спосіб
виявити справжній зміст цього терміна — вдатися по допомогу до
прагматичного методу. Коли ми говоримо, що якась річ можлива,
то в чому тут полягає різниця?
Різниця полягає хоча б у тому, що, коли хтось називає річ не¬
можливою, ми можемо сперечатися з ним, якщо хтось інший нази¬
ває її реальною, ми можемо сперечатися з ним, і, нарешті, якщо ще
хтось називає її необхідною, то й з ним можна сперечатися. Але це
право сперечатися не має аж надто великого значення. Коли ми го¬
воримо, що річ можлива, чи не означає це якої-небудь різниці у
майбутньому в розумінні конкретних фактів?
Ми отримуємо, принаймні, ту негативну різницю, що коли твер¬
дження істинне, то з цього випливає, що немає нічого, спроможно¬
го перешкодити існуванню можливої речі. Отже, можна сказати,
що брак реальних перешкод не робить речі неможливими, тобто
можливими в чистому й абстрактному сенсі.
Але більшість можливостей не є просто абстрактними, — вони
конкретно обґрунтовані або, як ми кажемо, добре обґрунтовані.
Що ж це означає, якщо поглянути з погляду прагматизму? Це озна¬
чає не тільки брак перешкоджаючих умов, а й фактичну готовність
деяких із умов, що передують існуванню можливої речі. До прикла¬
ду, конкретно можливе курча означає: 1) що це поняття про курча
не містить у собі жодної внутрішньої суперечності; 2) що поблизу
нема хлопчиськів, тхорів або інших ворогів і 3) є, принаймні, ре¬
альне яйце. Можливе курча означає реальне яйце плюс реальну
квочку або інкубатор чи ще щось. У міру того, як збільшується чис¬
ло фактичних умов, курча стає щораз краще обґрунтованою мож¬
ливістю. Коли умови цілком повні, воно перестає бути можливістю,
перетворюючись у реальний факт.
131
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Застосуємо ці міркування до питання про порятунок світу. Що з
погляду прагматизму означає твердження, що цей порятунок мож¬
ливий? Це означає, що деякі з умов порятунку справді існують. Чим
більше буде цих умов, чим менше ми знайдемо перешкоджаючих
умов, тим більш обґрунтованою стає можливість порятунку, тим
імовірнішим стає факт порятунку.
Наразі досить про поняття можливості.
Але стверджувати, що наш розум повинен виявляти байдужість і
нейтральність у таких питаннях, як порятунок світу, означало б су¬
перечити самому духові життя. Той, хто вдає, що йому байдуже, цим
просто підтверджує, що він дурень і брехун. Усі ми бажаємо звести
до мінімуму ненадійність всесвіту; всі ми нещасні й повинні такими
бути, коли ми вважаємо його відкритим усім ворогам і руйнівним
силам. Тим не менше є й такі нещасливі, котрі вважають, що поря¬
тунок світу неможливий. їхнє вчення відоме як «песимізм».
І навпаки, оптимізм — це вчення про неминучий порятунок
світу.
Десь посередині між ними перебуває вчення, яке можна назвати
меліоризмом, хоча дотепер воно фігурувало не стільки як вчення,
скільки як певний практичний погляд у міжлюдських справах. У
європейській філософії завжди царював оптимізм. Песимізм лише
нещодавно запроваджений Шопенгауером і має дуже небагатьох
послідовних прихильників. Меліоризм не вважає порятунок світу
ні неминучим, ні неможливим. Він розглядає його як можливість,
що стає чимраз імовірнішою, позаяк множаться реальні передумо¬
ви порятунку.
Прагматизм, очевидно, повинен схилятися в бік меліоризму. Де¬
які з умов порятунку світу є вже й тепер у наявності, і прагматизм у
жодному разі не може закривати очі на цей факт. Якщо ж з’являть¬
ся додаткові умови, то порятунок стане довершеним фактом. При¬
родно, терміни, які я тут вживаю, мають загальний характер. Ви мо¬
жете тлумачити слово «порятунок» як вам завгодно й можете трак¬
тувати його як щось дуже широке й дистрибутивне або ж, коли
хочете, як критичний і цілісний феномен.
Візьмімо, до прикладу, будь-кого з присутніх тут із дорогими йо¬
му ідеалами, заради яких він готовий жити й працювати. Здійснен¬
ня кожного такого ідеалу буде одним із моментів порятунку світу.
Але ці окремі ідеали не є простими та абстрактними можливостя¬
ми. Вони обґрунтовані, вони живі можливості, бо ми є їхніми при¬
132
Лекція VIII
хильниками та заручниками, і, якщо з’являтимуться й наростати¬
муть додаткові умови, наші ідеали стануть реальними фактами. Що
ж таке ці додаткові умови? Це, по-перше, таке поєднання речей, яке
з плином часу дасть нам шанс, по-друге, це лазівка, якою ми може¬
мо скористатися, і, нарешті, — це наша власна дія.
Але чи означає це, що наші дії творять порятунок світу, оскільки
вони створюють простір для самих себе, поскільки використову¬
ють цю лазівку? Чи означає це, що вони утворюють — не порятунок
усього світу, зрозуміло, — але умови для порятунку саме тієї части¬
ни, на яку поширюється їхній вплив?
Тут я беруся до справи й без озирання на всіх моністів і
раціоналістів разом запитую: а чому ні? Наші дії, наші переломні
моменти, коли, як нам здається, ми самі створюємо себе й ростемо,
— це ті частини світу, до яких ми стоїмо найближче, ті частини йо¬
го, які ми знаємо найбільше й безпосередньо. Чому б нам не сприй¬
мати їхню цінність за номіналом? Чому б їм не бути реальними по¬
воротними пунктами, якими вони здаються нам, чому б їм не бути
майстернями буття, де ми розглядаємо факти в процесі їх станов¬
лення, й чому б не сприйняти, що світ не росте й не розвивається
інакше, ніж у такий спосіб?
Дурниці! — кажуть нам. Як може нове буття з’являтись у вигляді
плям і латок, що, незалежно від усієї решти світу, випадково то
об’єднуються, то стоять порізно? Повинна ж бути якась підстава для
наших дій і де, зрештою, шукати її, як не в матеріальному тискові
або в логічному примусі всього світу в його сукупності? Може існу¬
вати лише один реальний чинник росту або уявного росту, й цей
чинник — самий світ у його сукупності. Він може рости цілком —
якщо тільки взагалі відбувається зростання, — але безглуздо думати,
ніби окремі частини ростуть самі по собі.
Але якщо вже говорити про раціональність і про причини ре¬
чей, якщо наполягати, що речі не можуть з’являтися плямами, то
яка, зрештою, може бути підстава для виникнення будь-чого? Мож¬
на говорити про логіку, необхідність, категорії, абсолютне, про все,
що накопичила філософія, але єдина реальна причина, яку я можу
придумати, чому взагалі що-небудь з’являється на світі, — це те, що
хтось бажає, щоб воно з'явилося. Воно потрібне, потрібне, можли¬
во, для того тільки, щоб вивільнити навіть найменшу частку світу.
Це — жива причина, й проти неї матеріальні причини й логічні не¬
обхідності — це безтілесні тіні.
133
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Одно слово, єдиним цілком раціональним світом був би світ
чарівних шапочок, світ телепатії, де кожне бажання негайно
здійснюється без потреби звертатися до навколишніх або
«проміжних сил». Це власний світ абсолютного. Він викликає до
буття світ явищ, і він є саме таким, яким його бажає бачити абсо¬
лютне, без жодних додаткових умов. У нашому реальному світі ба¬
жання індивіда є тільки однією з умов. Адже існують інші індивіди зі
своїми бажаннями, й спочатку треба задовольнити їх. Буття росте,
отже, за наявності найрізноманітніших опорів у нашому множин¬
ному світі, й тільки переходячи від компромісу до компромісу, во¬
но поступово організується та набуває форми, яку можна назвати
вторинно раціональною. Лише в деяких сферах життя ми набли¬
жаємося до такого типу організації, де наче присутня чарівна ша¬
почка. Ми хочемо води — й повертаємо кран. Ми хочемо зробити
знімок — і натискаємо кнопку фотоапарата. Нам потрібна інфор¬
мація — і ми телефонуємо. Ми хочемо кудись поїхати - і купуємо
квиток. У цих і подібних випадках нам нічого не треба більше ро¬
бити, крім мати бажання: світ уже достатньо раціонально організо¬
ваний, щоб зробити решту.
Але вся ця розмова про раціональний устрій світу — лише встав¬
ний епізод і відступ. Предметом нашої розмови була концепція
світу, який росте не цілком, а частинами, завдяки внескові його ок¬
ремих частин. Гляньте на цю гіпотезу серйозно як на живу гіпотезу.
Припустимо, що Творець світу перед його створенням сказав би
вам таке: «Я збираюся створити світ, який не обов’язково повинен
бути врятованим, світ, досконалість якого буде тільки умовною, а
умова полягатиме в тому, що кожен окремий його учасник поста¬
рається діяти якнайкраще. Я вам пропоную нагоду пожити в такому
світі. Як бачите, безпека його не гарантована. Це справжня пригода
з реальною небезпекою, але є й можливість перемогти. Це свого
роду соціальна співпраця, якої справді треба дотримуватися. Чи ба¬
жаєте взяти участь? Чи достатньо впевнені ви в собі та в інших, щоб
наважитися на цей ризик?»
Якби вам колись запропонували взяти участь у чомусь такому,
невже ви зважилися б відмовитися через недостатню безпеку? Нев¬
же ви відповіли б, що віддаєте перевагу тому, щоб знову впасти в не¬
буття, з якого вас на мить викликав голос спокусника, а не бути ча¬
сткою настільки ірраціонального й наскрізь плюралістичного
світу?
134
Лекція VIII
Якщо тільки ви нормальна людина, ви, зрозуміло, не зробите
нічого подібного. Більшості з нас притаманна та здорова бадьо¬
рість, якій цілком підійшов би влаштований у такий спосіб світ.
І тому ми прийняли б пропозицію — «Торр und Schlag auf Schlag»*.
Адже це був би світ, в якому ми фактично живемо; і лояльність до
нашої старої неньки Природи не дозволила б нам сказати «ні». За¬
пропонований нам світ здався б нам достатньо «раціональним» для
того, щоб у ньому жити.
Я впевнений, що більшість із нас охоче прийняла б цю пропо¬
зицію й приєднала б своє «Нехай буде!» до «Нехай буде!» Творця. Але
можливо, що деякі не погодилися б: у будь-якій людській спільноті
завжди є люди з хворобливим розумом, і для них всесвіт, в якому ви¬
падає боротися за безпеку, не є, мабуть, особливо привабливим. Усі
ми часом занепадаємо духом, коли ми самі собі набридли, коли ми
втомилися від даремних зусиль. Наше життя раптом обвалюється й
ми опиняємося в стані блудного сина. Ми не довіряємо випадковому
перебігові подій. Нам потрібен тоді всесвіт, де ми могли б піддатися
чужій волі, могли б упасти на груди батька й розчинитися в абсолют¬
ному житті так непомітно, як зникає крапля води в ріці чи в морі.
Мир і перепочинок, безпека, що їх бажають у такі миті, є безпе¬
кою від нещасних випадків, які зустрічаються в настільки обмеже¬
ного досвіду й настільки сильно збивають з пантелику. Нірвана оз¬
начає безпеку від нескінченного круговороту пригод, з яких скла¬
дається почуттєвий світ. Індуїст і буддист — а саме їм властиві такі
настрої — просто перелякані, вони бояться подальшого досвіду, бо¬
яться життя.
До людей цього складу релігійний монізм приходить зі своїми
словами розради: «Усе необхідне та істотне — навіть ти зі своїми
хворими серцем і душею. Все єдине з Богом, а з Богом усе добре.
Над нами воля Бога, від нього залежать невдачі й успіхи». Без
сумніву, при вкрай хворобливому самопочутті абсолютне є єдиним
порятунком. Мораль плюралізму змушує людей клацати зубами, за¬
морожує серце в їхніх грудях.
Отже, перед нами два різко відмінні види релігії. Користуючись
старими термінами порівняння, які ми прийняли раніше, можна
сказати, що теорія абсолютного більш приваблива для «м’яких»,
тим часом як плюралістична концепція апелює до «жорстких». Ба-
гато хто взагалі відмовиться називати плюралістичну концепцію
* Торр und Schlag auf Schlag — по руках і негайно (нім.)
135
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
релігійною. Вони назвуть її моралістичною теорією й уживатимуть
слово «релігійний» тільки стосовно монізму. Релігія як самозречен¬
ня і мораль у значенні самодостатності дуже часто в історії людсь¬
кої думки протиставлялись як несумісні.
Тут ми підійшли до завершального питання філософії. Я вже
говорив у четвертій лекції, що розглядаю альтернативу монізму й
плюралізму як найбільш глибоку та багату наслідками, яку тільки
може сформувати наш розум. Чи можна вважати це протиставлен¬
ня остаточним? Чи можна думати, що тільки на одному боці пере¬
буває істина? Чи справді плюралізм і монізм є несумісними за
своєю природою? Іншими словами, якщо світ справді влаштований
плюралістично, якщо він таки дистрибутивний і складається з ма¬
си окремих речей, невже він може бути врятований тільки вроздріб
і de facto, залежно від поведінки цих окремих речей, і його епічна
історія жодним робом не буде перервана деякою суттєвою єдністю,
в якій уже заздалегідь «усунута» й одвічно «подолана» множинність?
Якби це було так, то нам довелося б вибрати одну з цих філософій.
Ми не можемо сказати їм обом «так». У нашому ставленні до мож¬
ливого має бути певне «ні». Ми повинні зізнатися в існуванні оста¬
точного розчарування: наш розум не може одночасно, під час
однієї нероздільної дії, бути і здоровим, і хворим.
Зрозуміло, як люди ми можемо бути сьогодні розумово здорови¬
ми, а завтра хворими. І як аматори від філософії ми можемо нази¬
вати себе моністичними плюралістами або детерміністами в пи¬
танні про свободу волі або ще як-небудь, коли нам здається, що це
веде до примирення. Але як філософи, котрі націлені на ясність і
послідовність, котрі відчувають прагматичну потребу узгодити од¬
ну істину з іншою, ми змушені чесно прийняти або «м’який», або
«жорсткий» тип мислення. Зокрема, мені часто спадаютьна думку
такі запитання: чи не заходять претензії «м’яких» занадто далеко?
Чи не занадто солодкаве поняття про світ, що вже врятований in
toto'? Чи не занадто ідилічний релігійний оптимізм? Чи повинно
бути врятоване все? Невже не треба нічого заплатити за порятунок?
Чи приємне останнє слово? Чи все в світі тільки «так»? Чи не хова¬
ється в самій серцевині життя «ні»? Чи не означає сама «серйоз¬
ність», яку ми приписуємо життю, що невідворотні «ні» й втрати
становлять його частину, що десь приносяться справжні жертви,
що на дні його чаші постійно залишається щось відразливе й гірке?
* in toto — в цілому (лат.)
136
Лекція VIII
Я не можу тут висловлюватися офіційно як прагматик; я можу
лише сказати, що мій власний прагматизм зовсім не заперечує про¬
ти того, щоб я схилявся на користь цього, більш моралістичного
погляду й відмовлявся од вимоги повного примирення. Мож¬
ливість цього випливає з готовності прагматизму розглядати плю¬
ралізм як серйозну гіпотезу. Зрештою, подібні питання вирішують¬
ся не логікою, а вірою, і я відмовляю будь-якій логіці в праві накла¬
дати вето на мою віру. Я особисто готовий прийняти світ із усіма
його небезпеками й усіма його пригодами, не маючи наміру вихо¬
дити опісля з гри й говорити: «Я — пас!» Я схильний вважати, що,
хоча в багатьох випадках нам випадає набувати личини блудного
сина, вона не є правильним і остаточним ставленням до життя в
цілому. Я схильний прийняти, що в житті є реальні втрати й реальні
люди, що зазнають втрат, і що не все, що існує, зберігається. Я можу
вірити в ідеал як у щось остаточне, а не споконвічне, як у щось ча¬
сткове, а не як у ціле. Коли чаша спорожнюється, осад на дні зали¬
шається назавжди, але можливість того, що можна з чаші отримати,
достатньо приємна, щоб прийняти цю умову.
По-суті, незліченна кількість людей з їхньою уявою живуть у тако¬
му моралістичному та епічному світі й знаходять у його відокремле¬
них, нерівномірно розподілених позитивних сторонах достатнє за¬
доволення для своїх раціональних потреб. Є чудово перекладена
епіграма з грецької антології, яка точно передає цей стан духу, це
прийняття непоправної втрати, навіть коли ця втрата ти сам.
A shipwrecked sailor, buried on this coast,
Bids you set sail.
Full many a gallant bark, when we were lost,
Weathered the gale’.
Ті пуритани, які відповіли «так» на запитання про те, чи згодні
вони в славу Божу бути засудженими на вічні муки, були в цьому
об’єктивному й великодушному стані духу. Приймаючи цей погляд,
можна позбутися зла тим, що визнаєш його не «знятим» або збере¬
женим у цілому як істотний елемент, а «подоланим». Зло потрібно
викинути геть, через нього потрібно переступити й творити такий
всесвіт, який забуде навіть його ім’я.
* Моряк, похований на цьому березі після аварії корабля.
Закликає: готуйся вийти в море.
Коли ми гинули, інші кораблі
Продовжували свій шлях (англ.).
137
Вільям Джеймс
ПРАГМАТИЗМ
Можна, отже, цілком щиро сприйняти «відразливий» всесвіт, з
якого не треба вилучати елемент серйозності. Хто так робить, той,
по-моєму, справжній прагматик. Він схильний жити серед непев¬
них можливостей, яким він довіряє; схильний платити власним
життям, якщо потрібно, для здійснення задуманих ідеалів.
Але які ті інші сили, на сприяння яких він розраховує в світі та¬
кого типу? На тому щаблі розвитку, якого досяг наш фактичний
світ, це, принаймні, навколишні люди. Але хіба немає також над¬
людських сил, подібних тим, в які завжди вірили релігійні люди
плюралістичного типу? Слова їх, можливо, й звучали моністично,
коли вони говорили: «немає Бога крім Бога»; але споконвічний
політеїзм людства перетворився на монотеїзм не цілком і не оста¬
точно. Та й монотеїзм, коли розглядати його як релігію, а не як ме¬
тафізичну концепцію, що панує в навчальних аудиторіях ме¬
тафізиків, завжди розглядав Бога як лише одного із захисників, ли¬
ше як primus inter pares* серед інших сил, що вершать долю світу.
Я боюся, що мої попередні лекції, котрі обмежувалися, головно,
аспектами гуманізму, могли справити на багатьох із вас враження,
наче прагматизм методично виключає надлюдські елементи. І
справді, я не виявив особливої поваги до абсолютного й дотепер не
говорив про жодну іншу гіпотезу, яка стосувалася б надлюдських
сил. Але, гадаю, вам цілком зрозуміло, що абсолютне має з теїстич¬
ним Богом тільки одну спільну рису — надлюдське. Відповідно до
принципів прагматизму, якщо ^іотеза про Бога служить за¬
довільно в найширшому розумінні слова, вона істинна. Хоч би які
були залишкові труднощі, пов’язані з цією гіпотезою, досвід пока¬
зує, що вона справді служить нам, і завдання полягає лише в її опра¬
цюванні, її визначенні, так, щоб вона задовільно поєдналася з усіма
іншими робочими істинами. Я не можу наприкінці цієї останньої
лекції заходити в сферу теології. Але якщо я вам скажу, що написав
книжку про релігійний досвід людей, яку в цілому було визнано
такою, що захищає ідею існування Бога, то ви, мабуть, зробите
виняток для прагматизму й не звинувачуватимете його в тому, що
це атеїстична система. Я не вірю, й твердо наполягаю на цьому, що
наш людський досвід — це вища наявна в світі форма досвіду. Я
вірю, радше, що ми перебуваємо в такому ж відношенні до сукуп¬
ності всесвіту, в якому перебувають наші кімнатні собаки та кішки
до сукупності людського життя. Вони живуть у наших вітальнях і
* primus inter pares — перший серед рівних (лат.)
138
Лекція VIII
бібліотеках. Вони беруть участь у сценах, про значення яких не ма¬
ють анінайменшого поняття. Вони тільки торкаються до ліній
історії, початок і кінець яких, форми яких лежать зовсім поза їхнім
колом знань. Так само й ми тільки торкаємося вищих типів життя.
Але подібно до того, як багато ідеалів собак і кішок збігаються з на¬
шими ідеалами, як факти повсякденного життя переконують у цьо¬
му собак і кішок, — так можемо й ми на підставі наявних фактів
релігійного досвіду вірити, що існують вищі сили, які зайняті поря¬
тунком світу в розумінні наших ідеалів.
Ви бачите, що прагматизм можна назвати релігійним, якщо ви
тільки здатні припустити, що релігія може бути плюралістичною
або тільки меліористичною за типом. Але визнаєте ви, зрештою, та¬
кий тип релігії чи ні, — це питання, яке вирішувати лише вам самим.
Прагматизм повинен поки що відкласти догматичну відповідь, то¬
му що ми ще не знаємо достовірно, який тип релігії виявиться
більш дійовим у перспективі. З’ясовуванню цього питання можуть
допомогти лише різноманітні вірування людей, їхні різноманітні
релігійні експерименти. Ви, звичайно, також, кожен окремо, підете
на такі експерименти. Якщо ви радикально «жорсткі», то з вас вис¬
тачить строкатості й сум’яття фактів почуттєвого світу, й вам зовсім
не буде потрібна релігія. Якщо ви радикально «м’які», то ви радше
приймете моністичну форму релігії: плюралістична форма, з її
схильністю до можливостей, які не є необхідністю, не дасть вам до¬
статньо впевненості. *
Але якщо ви ні «жорсткий», ні «м’який» у крайньому, радикально¬
му сенсі, якщо ви, як більшість із нас, є сумішшю цих темпера¬
ментів, то, можливо, ви вважатимете, що запропонований мною
тип плюралістичної, моралістичної релігії є саме тим релігійним
синтезом, який ви рано чи пізно знайдете. Між двох крайнощів —
грубим натуралізмом, з одного боку, і трансцендентальним іде¬
алізмом — з другого, ви, можливо, віднайдете те, що я, взявши на се¬
бе сміливість, називаю прагматичним або меліористичним типом
теїзму. І можливо, це саме те, що вам потрібно.
ПРИМІТКИ
ПЕРЕДМОВА
1. Джон Дьюї (1859-1952) — американський філософ, видатний представник
прагматизму або ж «інструменталізму», як він сам називав своє вчення.
2. Фердінанд Каннінґ Скотт Шіллер (1864-1937) — англійський філософ.
3. Ґастон Самуель Мійо (1858-1918) — французький філософ.
4. Едуард Ле Руа (1870-1954) — французький філософ.
5. Моріс Блондель (1861-1949) — французький філософ.
6. Джованні Папіні (1881-1956) — італійський філософ.
ЛЕКЦІЯ І
7. Ернст Гайнріх Гекель (1834-1919) — німецький біолог і філософ.
8. Герберт Спенсер (1820-1903) — англійський філософ.
9. Томас Хілл Ґрін (1836-1882) — англійський філософ.
На думку Джеймса, найважливішим у роботах Ґріна були його міркування
про відчуття та взаємозв’язки.
10. Едвард Керд (1835-1908) — шотландський філософ;
ДжойГКерд (1820-1898) — шотландський філософ і теолог.
11. Бернард Бозанкет (1848-1923) — англійський філософ.
12. Джосайа Ройс (1855-1916) — американський філософ.
Ройс був колегою Джеймса в Гарварді й одним із найближчих друзів.
13. Джейсз Мартіноу (1805-1900) — англійський священик-унітарій.
Вільям Джейсз використовував його праці, працюючи над курсом лекцій
«Англійський внесок у теїстичну етику».
14. Борден Паркер Баун (1847-1910) — американський філософ,
церковний староста методистської Церкви.
15. Джордж Трамбул Ледд (1842-1921) — американський філософ і психолог,
священик.
16. Моррісон Айзек Свіфт (1856-?) — американський письменник-анархіст.
17. Френсіс Герберт Бредлі (1846-1924) — англійський філософ.
ЛЕКЦІЯ II
18. Чарльз Сандерс Пірс (1839-1914) — американський філософ,
якого Джеймз часто називав «Засновником прагматизму».
19. Джордж Холмс Хоуісон (1834-1916) — американський філософ,
засновник філософського союзу в університеті Каліфорнії в Берклі.
20. Вільгельм Оствальд (1853-1932) — німецький хімік,
у 1905-1906 роках викладав у Гарварді й часто бував удома в Джеймса.
21. Шедуорт Голвей Ходжсон (1832-1912) — англійський філософ.
140
22. Крістоф Зіґварт (1830-1904) — німецький логік.
23. Ернст Мах (1838-1916) — австрійський фізик і філософ.
24. Карл Пірсон (1857-1936) — англійський науковець.
25. Анрі Пуанкаре (1854-1912) — французький науковець.
26. П’єр Дюгем (1861-1916) — французький фізик та історик науки.
27. Теодор Рюйсен (1868-1967) — французький філософ.
28. Сер Вільям Рамзей (1852-1916) — англійський хімік,
відкрив гелій в урановій руді.
ЛЕКЦІЯ III
29. Томас Генрі Гекслі (1825-1895) — англійський біолог і есеїст.
30. Артур Джеймс Бальфур, перший граф Бальфур (1848-1930) —
англійський філософ і державний діяч.
31. Монт-Пеле — вулкан на острові Мартініка;
виверження відбулося 8 травня 1902 p., загинуло 40 000 чоловік.
32. Джордж Стюарт Фуллертон (1859-1925) —
американський філософ; Джон Мактаґгґарт Елліс Мактаггарт (1866-1925) —
шотландський філософ.
ЛЕКЦІЯ IV
33. Свамі Вівекананда (1863-1902) — індійський релігійний діяч.
Під час візиту до Сполучених Штатів Америки Вівекананда виступив із циклом лекцій
у Гарвардському філософському гуртку в березні 1896 року. Лекції опубліковані
під назвою «Філософія ведантизму».
ЛЕКЦІЯ V
34. Джордж Сантаяна (1863-1952) — американський філософ,
автор книжки «Життя розуму, або Фази людського прогресу».
ЛЕКЦІЯ VI
35. Джеймз Кларк Максвел (1831-1879) — шотландський фізик.
ЛЕКЦІЯ VII
36. Чарльз Оґастес Стронґ (1862-1940) — американський філософ і психолог.
37. Фредерік Вільям Генрі Майерс (1843-1901) —■ англійський письменник
і психолог-дослідник.
38. Рудольф Герман Лотце (1817-1881) — німецький філософ.
141
ЗМІСТ
Лекція І
7
Сучасна ділема уфілософії
Цитата з Честертона. У кожного своя філософія. Темперамент -
фактор будь-якого філософствування. Раціоналісти та емпірики. М'які та
жорсткі. Більшість людей потребує фактів і релігії. Емпіризм пропонує факти
без релігії. Раціоналізм пропонує релігію без фактів. Дилема пересічних
людей. Нереалістичність раціоналістичних систем. Лейбніц про засуджених
на довічні страждання як один із прикладів. М.І.Свіфт про оптимізм ідеалістів.
Прагматизм як об’єднуюча система. Заперечення. Відповідь: філософи,
як люди, мають свої характери, і на їхній основі робляться остаточні
судження про них. Спенсер як приклад.
Лекція II 25
Що таке прагматизм?
Білка. Прагматизм як метод. Історія методу. Його характер і якості.
Як він відрізняється од раціоналізму та ін. Істина - добро у сфері вірування.
Суперництво істин. Прагматизм робить суперечки гнучкими.
Деякі метафізичні проблеми, розглянуті з погляду прагматизму
Проблема субстанції. Євхаристія. Прагматичний аналіз матеріальної
субстанції Берклі. Аналіз особистої тотожності Локка. Проблема матеріалізму.
Її аналіз з погляду раціоналізму. Прагматичний аналіз. «Бог» — не кращий
принцип, ніж «матерія», якщо він не обіцяє більшого. Прагматичне порівняння
обох принципів. Проблема Божого плану. «План» сам по собі безплідний.
Питання в тому, що є планом. Проблема «свободи волі». ЇЇ відношення
з відповідальністю. Свобода волі як космологічна теорія. Прагматичне питання
стосовно всіх цих проблем полягає в тому, що обіцяють різні альтернативи.
Єдине і множинне
Повне відображення. Філософія перебуває в пошуках не тільки єдності,
а й цілісності. Раціоналістичне ставлення до єдності. З погляду прагматизму —
світ єдиний із багатьма проявами. Єдиний час і простір. Один об’єкт дискурсу.
Його частини взаємодіють. Його єдність і множинність скоординовані.
Питання про єдиний початок. Єдність походження. Одна мета. Одна історія.
Один суб’єкт пізнання. Значення прагматичного методу. Абсолютний монізм.
Вівекананда. Обговорення різних типів єдності. Висновок: ми повинні
протидіяти моністичному догматизмові й керуватися емпіричними знахідками.
Лекція III
43
Лекція IV
61
142
Лекція V 78
Прагматизм і здоровий глузд
Абстрактний плюралізм. Як зростають наші знання.
Попередні способи мислення зберігаються. Доісторичні предки відкрили
концепції здорового глузду. їх перелік. Вони поступово прийшли у вжиток.
Простір і час. «Речі». Роди. «Причина» і «закон». Здоровий глузд-
один із етапів розумової еволюції; його появою слід завдячувати геніям.
«Критичні» стадії: 1) наукова і 2) філософська, як порівняти
зі здоровим глуздом. Неможливість стверджувати,
котра з них більш «істинна».
Лекція VI 92
Концепція істини прагматизму
Полемічна ситуація. Що означає узгодження з дійсністю?
Воно означає можливість верифікації. Можливість верифікації означає
здатність успішно вести нас шляхом досвіду. Повна верифікація рідко
буває необхідною. «Вічні» істини. Відповідність мові, попереднім істинам.
Заперечення раціоналістів. Істина - благо, на зразок здоров’я, багатства
тощо. Вона — доцільне мислення. Минуле. Істина прирощується.
Заперечення раціоналістів. Відповіді на заперечення.
Лекція VII 111
Прагматизм і гуманізм
Поняття про певну істину. Шіллер про «гуманізм».
Три види дійсності, котрі повинна брати до уваги кожна нова істина.
Двозначність слів «брати до уваги». Важко знайти абсолютно незалежну
дійсність. Внесок людей присутній усюди, й він розбудовує вже наявне.
Суть розбіжностей прагматизму з раціоналізмом. Раціоналізм підтверджує
існування позаемпіричних знань. Мотивація цього. «Жорсткі» відкидають її.
Справжня альтернатива. Прагматизм як посередник.
Лекція VIII 126
Прагматизм і релігія
Корисність абсолютного. Поема Уїтмена «Тобі».
Два способи розуміння. Лист мого товариша. Необхідність versus можливості.
Визначення «можливості». Три погляди на спасіння світу. Прагматизм
меліористичний. Ми можемо творити реальність. Чому щось взагалі повинно
бути? Можливий вибір до сотворіння світу. Здорова й жахлива відповіді.
«М’який» і «жорсткий» типи релігій. Прагматизм як посередник.
Науково-популярне видання
Тираж 1000
З питань придбання книжкової продукції
Видавничого дому «Альтернативи»
звертатися за адресою:
252021, м.Київ-21,
Кловський узвіз, 6.
Тел.: (044) 253 7120