Науково- V
практичниу
юридичнии
журнал
ГОСПОДАРСЬІ<Е
судочинство
СУДОВА ПРАІ(ТИІ<А
у ГОСПОДАРСЬІ(ИХ СПРАВАХ
Журнал засновано у січні 2006 р.
Свідоцтво про державну реєстрацію
Серія КВ No 17277-6047ПР
Видається щоквартально
Видавець:
ТОВ «Видавничий Дім «Ін Юре»
Голова редакційної ради -
ТАТЬКОВ Віктор Іванович
Адреса редакції:
04107, м. Київ
вул. Багговутівська, 17- 21
Тел.: 537-51-07
Передплатний індекс
УДППЗ «Укрпошта» 94960
Тексти судових рішень друкуються з незначними
редакційними правками.
Передрук опублікованих у журналі матеріалів
здійснюється з тtсьмового дозволу голови редакційної
ради з обов'язковим посиланням на джерело
Редакційна рада
Татьков В. І.,
Голова Вищого господарського
суду України (голова)
Москаленко В. С.,
заступник Голови Вищого
господарського суду України
(заступник голови)
Марченко О. В.,
начальник управління забезпечення
роботи четвертої судової палати
Вищого господарського суду України
• (відповідальний секретар)
Бобкова А. Г.,
доктор юридичних наук,
член-кореспондент НАПрН України
Беляневич О. А.,
доктор юридичних наук, професор
Захарченко Т. Г.,
член Президії МКАС, заступник голови
МАК при ТПП України, адвокат
Комаров В. В.,
професор, академік НАПрН України
Подцерковний О. п.,
доктор юридичних наук, член­
кореспондент НАПрН України
Притика Д. М.,
доктор юридичних наук, академік
НАПрН України
Святоцький О. Д.,
доктор юридичних наук, професор,
академік НАПрН України

Зміст
♦ СУДОВА ПРАКТИКА
1. Постанови Вищого господарського суду України
у справах зі спорів, пов'язаних із укладенням, зміною,
розірванням, визнанням недійсними договорів ......... . ... . ... ... 9
1.1 . Визначення договору як неукладеного може мат и місце
на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли
згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками
виконання договору сторонами ... .. ........... .. . . .. .. ... .. . . .. . . 9
1.2. Наявність прострочення на момент підписання договору
не може бути підставою для визнання недійсною окремої його
частини, оскільки ототожнення позивачем правових підстав
недійсності правочину з підставами звільнення від в ідповідальності
за порушення зобов'язань, що виникли з такого правочину,
є помилковим ... . .................................... . ........ 12
1.3. Оскільки позивач не довів належними та допустимими
доказами факт істотної зміни обставин, господарські суди
правомірно відмовили у позов і про роз і рвання спірного строкового
договоруорендинапідставіст.652ЦКУкраїни ....................14
1.4. Правила ст. 220 ЦК України не поширюються на правочини,
які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєстрації,
оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно
до статей 210,640 ЦК України пов'язується з їх державною
реєстрацією .................................................. 17
1.5. Закон пов'язує можливість розірвання договору за рішенням
суду не безпосередньо з істотною зміною обставин, а з наявністю
чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 ЦК України, за істотної
зміниобставин................................................19
1.6 . Передбачене ст. 188 ГК України надсилання іншій стороні
пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої
необхідності є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно,
виходячи з власних інтересів, його використовує та може
звернутися за захистом свого порушеного права шляхом
подання позову до відповідача про розірвання договору . .. ......... .. 23
1. 7 . За відсутності у договорі фінансового лізингу погодженої
сторонами формули розрахунку додаткової винагороди
лізингодавець, здійснивши розрахунок такої винагороди
за формулою, не узгодженою з лізингоотримувачем, фактично
змінив умови договору в односторонньому порядку, не дотримавшись
при цьому передбаченого ст. 188 ГК України порядку
внесення змін до договору .......... . . . .. ... ..... . ..... . ..... . .. 26
1.8 . У разі якщо статутом обслуговуючого кооперативу
не передбачено надання своїм членам послуг з водопостачання
та на його балансі не перебуває будь - яких житлових будівель,
то такий кооператив не відноситься до складу осіб, з якими

підприємства питного водопостачання відповідно до ч. 2 ст. 19
Закону України «Про питну воду та питне водопостачання»
безпосередньо повинні укладати договори про надання
ЗМІСТ
відповідних послуг ...... . ... .. .. ................ .. . .. . .. ....... 30
2. Постанови Вищого господарського суду Україн и у справах
зі спорів, що виникають із договірних правовідносин .. ...... ... . . 34
2.1. Видаткова накладна є документом, що підтверджує
виникнення у відповідача грошового зобов'язання за договором
поставки у разі невизначення сторонами у договорі строку
оплати товарів .... . . . .... ......... ............. .. . ... . . ..... . . 34
2.2 . Оскільки чинним законодавством не передбачено
можливість застосування до договору поставки положень
про позику, договори поставки і позики є різними за своєю
правовою природою та регулюють різні види правовідносин,
відсутні підстави застосовувати до спірних правовідносин поставки
приписи ст. 1048 ЦК України ......... ....... . ... .. . ..... ..... . . 37
2.3 . Договір про надання в користування торгових площ
за своєю правовою природою є договором оренди (найму)
торгових площ і може укладатися адміністрацією ринку
з користувачами (підприємцями) ... . .. .. .. . ..... ..... .... . ... . ... 42
3. Постанови Вищого господарського суду Україн и у сп ра вах
зі спорів, пов'язаних із забезпеченням виконання зобов ' язань . . .. . 46
3.1. Господарські суди дійшли правильного висновку щодо
відмови в виплаті гарантійної суми позивачу через ненадання
відповідачу документів, обумовлених гарантійним листом ....... . .. . . 46
3.2 . Укладаючи договір поруки, який не визнаний недійсним,
поручитель надав згоду на можливе збільшення його зобов'язань
за борговими зобов'язаннями боржника , а отже відсутні
підстави вважати, що внесення змін до кредитного договору,
забезпеченого порукою, в частині зміни процентної ставки
змінило розмір договірної відповідальності поручителя ......... . . ... 48
З.З. Укладення договору застави не передбачає заміну кредитора
у зобов'язанні на відміну від правочину відступлення права
вимоги, за яким відповідно до ст. 512 ЦК України здійснюється
така заміна кредитора у зобов'язанні .... .. . ...................... 50
4. Постанови Вищого господарського суду України у справах
зі спорів, пов'язаних із вико н анням господарських зобов ' язань .. . . 57
4 .1. Якщо проведені на виконання судового рішення прилюдні
торги з реалізації належного позивачу майна визнано судом
такими, що проведені з порушенням встановленого законом
порядку, то відповідач не є добросовісним набувачем цього
майна на прилюдних торгах, а тому до нього не можуть бути
застосовані приписи ч. 2 ст . 388 ЦК України ... . ... .......... .. . .. . 57
4.2 . Висновок про те, що передбачені пунктами договору
штрафні санкції (пеня та проценти за прострочену заборгованість
за товарним кредитом) фактично відносяться до одного виду
юридичної відповідальності та не можуть стягуватись одночасно,

ЗМІСТ
грунтується на неправильному застосуванні норм матеріального
права........................................................60
4.3 . Необхідною умовою застосування такого засобу
відповідальності, як стягнення збитків є наявність усіх
елементів складу цивільного правопорушення .... . . . .. .. .... . ..... 66
4.4. Для застосування до спірних правовідносин з оплати
заборгованості за договором постачання електричної енергії ч. 2
ст. 231 ГК України господарський суд повинен встановити
наявність усіх обставин, з якими законодавець пов'язує можливість
стягнення зазначеного виду штрафних санкцій ................... .. 70
4.5 . Приписи чинного законодавства хоч і визначають
національну валюту України як єдиний законний платіжний засіб
на території України, однак не містять заборони на вираження
у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення
грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті,
а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання
у випадку зміни Національним банком України курсу національної
валюти України по відношенню до іноземної валюти . ............... 74
4.6 . Положення ч . 6 ст. 232 ГК України щодо нарахування
штрафних санкцій за прострочення виконання зобов ' язання
в межах шести місяців від дня, коли зобов'язання мало бути .
виконано , застосовується до відповідних правовідносин у разі ,
якщо інше не встановлено законом або договором .. . . . ... . . ...... . . 77
4.7 . Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора,
яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин
сторін договору, не звільняє останнього від відповідальності
за невиконання грошового зобов'язання та не позбавляє
кредитора права на отримання сум, передбачених ч . 2
ст. 625 ЦК України ...... ... ...... . .. . . . .. .. . ......... ......... 81
4.8 . Якщо спірні правовідносини сторін врегульовано вексельним
законодавством, яким не передбачено стягнення інфляційних
витрат та трьох процентів річних у разі прострочення виконання
вексельного зобов'язання за рішенням суду, відсутні підстави
для застосування до таких правовідносин ч . 2 ст. 625
ЦК України ................. . . ... . .................... . . . . .... 84
4.9 . Оскільки згідно з п . 2 ч . 3 ст. 85 Закону України «Про банки
і банківську діяльність» протягом дії мораторію не нараховуються
неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції
за невиконання чи неналежне невиконання зобов'язань
перед кредиторами , нарахування пені під час дії мораторію
є безпідставним .. . .... .. .. ....... . .................... . ... . .. . 87
5 . Постан ови Вищого господарського суду Украіни у справах
зі с п ор і в, п ов'язаних із нотаріальною ді яльністю ......... . ....... 91
5. 1. Звернення стягнення на заставлене майно шляхом вчинення
нотаріусом виконавчого напису не передбачено Законом України
«Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень»,
оскільки таке звернення може бути вчинено лише
на підставі рішення суду ............ . ..... . . ............ . . ...... 91
~~[П}іl/NoИ

5.2 . Укладення сторонами доповнення до договору іпотеки
не суперечить вимогам чинного законодавства та не зумовлює
визнання виконавчого напису нотаріуса таким,
ЗМІСТ
що не підлягає виконанню ...... ... . . .. .......... . . . ... . . . ..... . 94
5.3 . Оскільки заборгованість, яка виникла у зв'язку
з порушенням поз ив а чем умов кредитної угоди, та на підставі
якої вчинено оспорюваний виконавчий напис нотаріуса,
не може вважатися безспірною і такою, що не потребує
додаткового доказування , а відтак і не може стягуватися
шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису . ............. . . . . 96
5.4 . Заява про вих ід громадянина зі складу учасників товариства
з обмеженою відповідальністю, справжність підпису на якій
не з асвідчена нотаріально, є такою , що складена з порушенням
вимог законодавства щодо порядку її оформлення, та розгляду
зборами учасників товариства не підлягає .......... . .. . .......... 1О 1
5.5 . Виконавчий напис нотаріуса, вчинений на виконання
з обов ' язання, що вже припинене , має бути визнаний таким,
щонепідлягаєвиконанню .....................................104
5.6 . Поз овна вимога про виз нання виконавчого напису нотаріуса
таким, що не підлягає виконанню , відповідає встановленим
цивільно-правовим способам захисту порушеного права .... . . .... . 107
6 . П останови Вищого господарського суду України
зі справ у спорах, пов'язаних із застосуванням законодавства
прообігціннихпаперів...................................... 111
6.1. Оскільки положеннями Закону України «Про Національну
депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних
паперів в Україні», який є спеціальним з врегулювання правових
основ обігу цінних паперів, передбачено, що рішення про передачу
ведення реєстру власників іменних цінних паперів приймається
виключно на загальних зборах акціонерів, то рішення правління
про розірвання договору про надання послуг щодо ведення
реєстру власників і менних цінних паперів є таким, що прийнято
зпорушеннямвимогзакону ................................... 111
6.2 . Правомірним є висновок господарських судів про те ,
що оскільки всупереч приписам ч . 1 ст. 530 ЦК України банк
не виконав у встановлений договором строк свої зобов'язання
перереєстрації прав власності на цінні папери шляхом надання
іншому банку документів , необхідних для зарахування цінних
паперів на рахунок страхової компанії , остання мала правові
підстави відмовитися від прийняття від банку простроченого
зобов'язання щодо передачі у власність цінних паперів ........ ... .. 114
б.З. Незалежно від часу розміщення цінних паперів певна
сукупність цінних паперів є одним випуском, якщо такі цінні
папери мають однакову форму випуску, один міжнародний
ідентифікаційний номер і забезпечують їх власникам однакові
права. Отже, згідно з чинним законодавством кожному окремому
випуску цінних паперів повинен присвоюватися лише один
міжнародний ідентифікаційний номер ........................ . ... 120
~~~ 1)/jJWJ
--
-
-
---
~

ЗМІСТ
6.4 . Укладення договорів компанією з управління активами
від свого імені, але за рахунок активів пайового інвестиційного
фонду з зазначенням в таких договорах реквізитів пайового
інвестиційного фонду, передбачає і виконання зобов'язань
за такими договорами за рахунок активів відповідного пайового
інвестиційного фонду .... . . .. . .. .. . ..... . ..... .. . .. .. . ........ 126
6.5. Оскільки спірний договір з дострокового викупу облігацій
покупцем у власника оплачених облігацій укладений в межах
вільного обігу цінних паперів на вторинному позабіржовому ринку
після закінчення процедури їх розміщення, ні чинне законодавство,
ні суть такого договору не передбачають будь-яких особливих
вимог чи обмежень щодо його укладання .. . ... .. .. .. ... .. ... . .... 130
6.6 . У вирішенні питання про виникнення у особи права власності
на відповідні цінні папери та відповідно виникнення права вимоги
у з в'язку із отриманим правом власності на такі цінні папери,
господарським судам слід виходити з того, у якій формі випущені
такі цінні папери, а також наявністю належних , необхідних
та достатніх доказів, які відповідно до приписів чинного
законодавства підтверджують виникнення права власності
натакіцінніпапери ...........................................134
6.7 . Правова природа з обов'язання покупця сплатити вартість
придбаних цінних паперів, що виникає у правовідносинах
купівлі-продажу цінних паперів, не є тотожною зобов'язанню
емітента повернути номінальну вартість облігацій .... . ... . .. ... . . . 137
6.8. Оскільки спірний договір купівлі - продажу цінних паперів
укладений не в погашення позивачем облігацій, то до нього
необхідно застосовувати положення статей 6, 627 ЦК України,
за якими сторони договору є вільними у визначенні умов тако го
договору, зокрема, і способів забезпечення виконання
зобов'язань , що виникають на підставі договору . .......... ..... . .. 139
6.9. Невиконання відповідачем законних розпорядже н ь позивача
як власника цінних паперів та умов договору про відкриття
рахунку у цінних паперах є істотним одностороннім порушенням
умов договору, що має наслідком розірвання останнього
в судовому порядку ................ ..... .. .... ....... . ........ 143
6.1О . Необхідною умовою для одержання особою відсоткового
доходу за облігаціями є належність такої облігації відповідній
особі на праві власності, при цьому моментом набуття права
власності на облігації є момент зарахування цінних паперів
на рахунок власника у зберігача . .......... . ................. ... 146
♦ СУДОВА ХРОН І КА
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 12 «Про внесення змін до постанови
пленуму Вищого господарського суду України від 17.05 .20 11 No 7
«Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ
Господарського процесуального кодексу України» ...... . ..... . .. .. 151
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 201 1 р. No 13 « Про внесення змін і доповнень
--~~-

ЗМІСТ
до постанови пленуму Вищого господарського суду України
від 11 .10.201 О No 2 «Про деякі питання практики застосування
розділу ХІІ2 Господарського процесуального кодексу України» .. .. . .. 152
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 14 «Про внесення змін до постанови
пленуму Вищого господарського суду України від 17 .05 .2011 No 6
«Про деякі питання практики розгляду справ у спорах,
що виникають із земельних відносин» ......... . ..... . .... ....... 154
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 15 « Про деякі питання практики
застосування конкурентного законодавства » ............ .... . .... 155
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 16 «Про деякі питання практики
з астосування заходів до забезпечення позову » . ... .. . . ........ . ... 168
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 17 «Про деякі питання практики перегляду
рішень, ухвал, постанов за нововиявлею1ми обставинами » ........ . 171
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 18 «Про деякі питання практики
застосування Господарського процесуального кодексу України
судами першої інстанції» . ........... . :,. ....... .. . ....... . . . . .. 177

АКБ
АРК
АТ
АТЗТ
ВАТ
ГК України
ГПК України
ДПІ
дтп
ЗАТ
КМУ
КУпАП
МК України
мктп
МЮУ
ПАТ
ПДР України
сто
тов
ТУ
УКТЗЕД
ЦК України
Перелік скорочень
-
акціонерний комерційний банк
-
Автономна Республіка Крим
-
акціонерне товариство
-
акціонерне товариство закритого типу
-
відкрите акціонерне товариство
-
Господарський кодекс України
-
Господарський процесуальний кодекс України
-
державна податкова інспекція
-
дорожньо-транспортна пригода
-
закрите акціонерне товариство
-
Кабінет Міністрів України
-
Кодекс України про адміністративні правопорушення
-
Митний кодекс України
-
Міжнародна класифікація товарів та послуг
-
Міністрество юстиції України
-
публічне акціонерне товариство
-
правила дорожнього руху України
-
станція технічного обслуговування
-
товариство з обмеженою відповідальністю
-
технічні умови
-
Українська класифікація товарів зовнішньоекономічної
діяльності
-
Цивільний кодекс України

♦ СУДОВА ПРАКТИКА
1. ПОСТАНОВИ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ
УКРАЇНИ У СПРАВАХ ЗІ СПОРІВ, ПОВ'ЯЗАНИХ
ІЗ УКЛАДЕННЯМ, ЗМІНОЮ, РОЗІРВАННЯМ,
ВИЗНАННЯМ НЕДІЙСНИМИ ДОГОВОРІВ
1.1. Визначення договору як неукладеного може мати місце на ста­
дії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з
усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору
сторонами
Постанова Вищого господарського суду України
від 1 жовтня 2009 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ВАТ «Будівельна
фірма «Миколаївбуд» на рішення господарського суду Миколаївської області від
ЗО березня 2009 р. та постанову Одеського апеляційного господарського суду від
21 травня 2009 р. у справі за позовом ВАТ «Будівельна фірма «Миколаївбуд»
(далі - ВАТ «БФ») до ЖБК «Ера» про: стягнення витрат за виконану роботу згідно
з умовами договору про сумісне будівництво десятиповерхового житлового будинку
ЖБК «Ера» від 25 вересня 2003 р. в сумі 292 039,69 грн, з яких 82 710,23 грн - за
проектну документацію, 165 812,27 грн - за охорону об'єкту, підготовку майданчика
під початок будівельних робіт - 36 094,43 грн, 6 612,48 грн орендної плати за землю;
зобов'язання ЖБК «Ера» виконати вимоги пунктів 2.1 .2, 2.1 .5, 2.1 .6, 2.2 .2, 2.2 .3,
3.2, З.З, З.З, 4.2 вказаного договору.
Позивач вважає, що відповідач ЖБК «Ера» має відповідати за ч. 2 ст. 203 ЦК
УРСР, де зазначено, що під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором,
а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов'язання було
виконано боржником. Крім того, позивач вказує на статті 161, 162 ЦК УРСР, які
передбачають загальні умови виконання зобов'язань.
Рішенням господарського суду Миколаївської області від ЗО березня 2009 р. у
справі, залишеним в силі постановою Одеського апеляційного господарського суду
від 21 травня 2009 р., в позові відмовлено у повному обсязі з посиланням на те, що
ВАТ «БФ» та ЖБК «Ера» при укладенні договору про сумісне будівництво від
25 вересня 2003 р . , ЯfИЙ містить елементи різних видів договорів, не досягли згоди за
всіма їх істотними умовами, тому вказаний договір є неукладеним і не створює будь­
яких наслідків для сторін, не породжує прав та обов'язків.
У касаційній скарзі ВАТ «БФ» просить скасувати судові рішення попередніх
судових інстанцій у цій справі та прийняти нове рішення.

СУДОВА ПРАКТИКА
У касаційній скарзі зазначено , що суди визнали спірний договір неукладеним
помилково . Сторони домовилися на той час укласти договір про сумісне будівництво
житлового будинку саме в такій простій формі, так як певна типова форма договору
про сумісну діяльність главою 38 ЦК УРСР не була передбачена . В процесі виконан­
ня цієї угоди укладалися б додатково конкретні предметні угоди для досягнення кінце­
вої мети , що ніяк не суперечило б законодавству і господарській практиці . Договір на
розробку проектно-кошторисної документації не міг мати місце станом на 25 вересня
2003 р . і укладений він не з відповідачем , а з третьою особою - ЗАТ «Миколаївський
Діпроміст», договір на схов міг укладатися також не з відповідачем, а договір суборен­
ди земельної ділянки був укладений з відповідачем на виконання договору про спільне
будівництво і по ньому здійснені витрати позивача. Пунктом 4.1 договору передбаче­
но укладення до нього змін або доповнень, які стали б невід'ємними частинами осно­
вного договору. Суд першої інстанції не врахував, що за умовами ст. 41 ЦК УРСР
угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або
припинення цивільних прав або обов'язків. За цих умов угода від 25 вересня 2003 р.
є дійсною, оскільки вона є проявом спільної волі, передбачала фактичне прагнення
сумісно здійснити будівництво житлового будинку і здійснено її часткове виконання.
З дотриманням меж перегляду справи в касаційній інстанції, заслухавши суддю­
доповідача, представників сторін , обговоривши доводи касаційної скарги та переві­
ривши правильність застосування норм матеріального і процесуального права госпо­
дарськими судами попередніх інстанцій, колегія суддів Вищого господарського суду
України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
За приписами ст. 111 7 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові
рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи
перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і
процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями чи
відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про
перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти
докази.
Місцевим господарським судом встановлено, що ЖБК «Ера» та ВАТ «БФ»
25 вересня 2003 р. був укладений договір про сумісне будівництво десятиповерхового
житлового будинку ум. Миколаєві.
Відповідно до ч. 1 ст. 430 ЦК УРСР від 18 липня 1963 р ., що діяв на дату укла­
дення спірного договору, за договором про сумісну діяльність сторони зобов'язуються
сумісно діяти для досягнення спільної господарської мети , зокрема для будівництва
жилих будинків.
Посилання судів на те, що спірний договір містить елементи декількох договорів,
спростовуються змістом договору.
Касаційна інстанція погоджується з доводами касаційної скарги, що висновки
судів про те, що договір про сумісне будівництво є неукладеним, та обrрунтування
таких висновків слід визнати помилковими.

СУДОВА ПРАКТИКА
Договір вступив у дію, оскільки почав виконуватися сторонами.
Як вказують суди , відповідно до договору про сумісну діяльність ЖБК «Ера»
зобов'язався, що і виконав, надати ВАТ «БФ» будівельний майданчик, розміщений на
земельній ділянці загальною площею 6770 м2, яка належить до комунальної власнос­
ті, орендованої ЖБК «Ера» без будинків, будівель, споруд та інших об'єктів на під­
ставі договору оренди землі, укладеного 4 серпня 2004 р. ЖБК «Ера» та Миколаїв­
ською міською радою.
Суди встановили, що згідно з п. 2.2 .1 договору від 25 вересня 2003 р. про сумісне
будівництво десятиповерхового житлового будинку ВАТ «БФ» прийняло на себе
зобов'язання розробити та затвердити нову проектно - кошторисну документацію.
У касаційній скарзі вказано, що договір на розробку проектно-кошторисної доку­
ментації укладений не з відповідачем, а з третьою особою - ЗАТ «Миколаївський
Діпроміст», і є виконаним.
Не беручи до уваги мотиви рішення та постанови у цій справі, касаційна інстан­
ція погоджується з тим, що підстави для задоволення позову відсутні. Договір про
сумісне будівництво десятиповерхового житлового будинку ЖБК «Ера» в м. Мико­
лаєві від 25 вересня 2003 р. є чинним, у встановленому законом порядку його не
розірвано.
Згідно з п. 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України щодо цивільних
відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу
застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після
набрання ним чинності.
Касаційна інстанція звертає увагу, що обраний позивачем спосіб захисту пору­
шених прав та інтересів (звернення із позовом про стягнення витрат за виконану
роботу відповідно до умов договору про сумісне будівництво та про зобов'язання ЖБК
«Ера» виконати вимоги пунктів 2.1 .2, 2.1 .5, 2.1 .6 , 2.2 .2, 2.2 .3, 3.2, З.З, З.З, 4.2 вка­
заного договору) в цьому випадку не є належним.
Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України
дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду, якою підтримано
рішення місцевого господарського суду про відмову у позові у справі, має бути зали­
шеною без змін.
Керуючись статтями 111 5, 1117, 111 9, 111 11 ГПК України, Вищий господарський
суд України
постановив:
Касаційну скаргу ВАТ «Будівельна фірма «Миколаївбуд» залишити без задово­
лення.
Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 21 травня 2009 р. у
справі залишити без змін.

СУДОВА ПРАКТИКА
оо
1.2. Наявність прострочення на момент підписання договору не
може бути підставою для визнання недійсною окремої його
частини, оскільки ототожнення позивачем правових підстав
недійсності правочину з підставами звільнення від відповідаль­
ності за порушення зобов'язань, що виникли з такого право­
чину, є помилковим
Постанова Вищого господарського суду України
від 20 січня 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ПП «Бастіон » на
постанову Київського апеляційного господарського суду від ЗО вересня 2009 р. у
справі за позовом ПП «Баст іон » до Київської міської ради за участю тр етьої особи -
Головного управління земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради
(Київської міської державно ї адмін істрації) про визнання недійсним п . 4.3 укладен ого
сторонами договору оренди земельної ділянки від 8 серпня 2007 р.
Позов мотивовано недійсністю вказаного пункту до говору, оскільки ним встанов­
лено штрафні санкції за прострочення підписання договору.
Відповідач проти позову за перечив , посилаючись на досягнення сторонами згоди
щодо спірного пункту договору при його укладан ні у відповідності з ріш ен ням
Київської міської ради «Про врегулювання процедури пер едачі в користування
земельних ділянок в м. Києві » від 15 липня 20 04 р. No 457 / 1867, яке є чинним і
обов'язковим до вико нання на відповідній території.
Рішенням господарського суду м. Києва від 29 липня 2009 р . позовні вимоги
задо волено .
Постановою Київського апеляційного господарського суду від ЗО вересня 2009 р.
рішення суду першої інстанції скасовано, а в задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі ПП «Бастіон» просить скасувати постанову суду апеляційної
інстанції та залишити без змін рішення суду першої інстанції .
Касаційна скарга мотивована невідповідністю висновків суду апеляційної інстан­
ції положенням статей 212, 61 О, 611, 631 ЦК України та Закону України «Про орен­
ду землі».
Заслухавши суддю -доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши
матеріали справи, судова колегія вважає, що касаційна скарга підлягає з адоволенню
на таких підставах.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанці й, на підставі рішення
Київської міської ради від 19 грудня 2006 р. No 303/360 сторонами у справ і 8 серпня
2007 р. укладено договір оренди земельної ділянки площею 0,8 га у Дарницькому
районі м. Києва для експлуатації та обслуговування будівель і споруд виробничого
комплексу.
У п . 4.3 договору передбачено, що у випадку, якщо цей догов і р не підписаний
орендарем в установленому законодавством порядку протягом п'яти місяців з момен-

СУДОВА ПРАКТИКА
ту набуття чинності рішення Київської міської ради від 19 грудня 2006 р. No 303/360,
розмір орендної плати за період, аналогічний терміну прострочення укладання дого­
вору оренди землі, встановлюється у п'ятикратному розмірі, але не більше десяти
відсотків на місяць від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.
Звертаючись до господарського суду з позовом у цій справі, позивач заявив
вимоги про визнання недійсним вказаного пункту договору на підставах його невідпо­
відності вимогам закону.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання
в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частина­
ми 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу, згідно з якими зміст правочину не може супере­
чити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним
засадам суспільства, правочин має бути спрямований на реальне настання правових
наслідків, що обумовлеJі ним.
При вирішенні спору суди дійшли протилежних висновків щодо наявності підстав
для задоволення позову.
Відмовляючи в за~оволенні позову, суд апеляційної інстанції керувався тим, що
оскаржений п. 4.2 договору фактично дублює п. 7 ст. 28 рішення Київської міської
ради «П ро врегулювання процедури передачі в користування земельних ділянок в
м. Києві» від 15 липня 2004 р. No 457/1867, яке є чинним і обов'язковим до виконан­
ня на відповідній території згідно зі ст. 144 Конституції України та статтями 59, 73
Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».
Проте посилаючись на обов'язковість виконання вказаного рішення, суд, кезва­
жаючи на вимоги ч. 2 ст. 4 ГПК України, залишив поза увагою обставини щодо від­
сутності його державної реєстрації в установленому законом порядку.
Також суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що п. 4.3 спірного договору
регулює розмір орендної плати за користування земельною ділянкою саме в період з
моменту вступу в силу договору, а тому відхилив доводи позивача стосовно встанов­
лення цим пунктом зобов'язання стосовно події , яка вже відбулася, зазначивши лише
про відсутність сенсу у встановленні гіпотезою ці єї умови договору альтернативи.
Натомість, суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин положення
статей 610 - 612 ЦКУкраїни, які визначають порушення зобов'язання як його неви­
конання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (нена­
лежне виконання), а також передбачають у разі порушення зобов'язання настання
відповідних правових наслідків, встановлені договором або законом, зокрема: зміну
умов зобов'язання; сплату неустойки. При цьому боржник вважається таким, що про­
строчив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у
строк, встановлений договором або законом.
Судова колегія погоджується з висновком про те, що п. 4.3 договору передбачає
застосування до позивача (орендаря) відповідальності, але не за порушення певного
встановленого цим договором зобов'язання, а за недотримання встановленого рішен­
ням ради строку укладення цього договору, що не є зобов'язанням в розумінні ст. 509
ЦК України.
~~~~
--- ----
оо

СУДОВА ПРАКТИКА
\ІО
Тобто фактично оспорювана умова договору передбачає відповідальність за част­
кове невиконання рішення ради , яка не є цивільно-правовою відповідальністю або
господарською санкцією та не може бути встановлена в договорі .
З огляду на таке безпідставним є зазначення суду апеляційної інстанції про недо­
ведення позивачем обставин щодо вини певної особи у порушенні п'ятимісячного
строку укладення договору з дня прийняття рішення ради , оскільки обставини неви­
конання чи неналежного виконання рішення ради не є предметом вказаного спору.
Зважаючи на віднесення сторонами оскаржуваного пункту договору до розділу 4
«Орендна плата», слід також зауважити, що положення ст. 212 ЦК України передба­
чають можливе обумовлення настання або зміни прав та обов'язків певною відкла ­
дальною обставиною, щодо якої невідомо - настане вона чи ні. Проте , всупереч
вказаним вимогам обставини щодо часу підписання орендарем спірного договору в
межах або поза межами п'ятимісячного строку не могли бути невідомими в момент
його укладення. Отже, слід погодитись з висновком суду першої інстанції про те , що
оспорюваний пункт договору не спрямований на реальне настання правових наслідків.
Виходячи з викладеного , суд першої інстанції правильно задовольнив позовні
вимоги в справі, визнавши п. 4.3 договору недійсним. Отже, судова колегія дійшла
висновку про задоволення касаційної скарги, скасування постанови суду апеляційної
інстанції та залишення без змін рішення суду першої інстанції.
Керуючись статтями 108, lll5, lll7, 111 9-111 11 ГПК України, Вищий госпо-
дарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу задовольнити.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від ЗО вересня 2009 р.
скасувати, а рішення господарського суду м . Києва від 29 липня 2009 р . зали шити без
змін.
1.3. Оскільки позивач не довів належними та допустимими доказа­
ми факт істотної зміни обставин, господарські суди правомірно
відмовили у позові про розірвання спірного строкового догово­
ру оренди на підставі ст. 652 ЦК України
Постанова Вищого господарського суду України
від 4 лютого 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ЗАТ КБ «П.» в
особі філії «Закарпатське регіональне управління» ЗАТ КБ «П.» (далі - ЗАТ
КБ «П.») на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 5 листопа­
да 2009 р. у справі за позовом ЗАТ КБ «П.» до фізичної особи - суб'єкта підприєм­
ницької діяльності - 1 (далі
-
Підприємець-І) та фізичної особи - суб 'єкта під­
приємницької діяльності 2 (далі - Підприємець-2) про розірвання договорів

СУДОВА ПРАКТИКА
оренди нежитлового приміщення від 28 грудня 2006 р.; суборенди індивідуально
визначеного (нерухомого або іншого) майна від 26 червня 2007 р.; суборенди індиві­
дуально визначеного (нерухомого або іншого) майна від 27 червня 2007 р. та зобо­
в'язання відповідачів прийняти за актом приймання-передачі нежитлове приміщення
загальною площею 851, 1 м2 та нежитлове приміщення загальною площею 500 м2 .
Рішенням господарського суду Закарпатської області від 28 серпня 2009 р.,
залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від
5 листопада 2009 р., у позові відмовлено повністю з посиланням на недоведеність
істотної зміни обставин.
У касаційній скарзі ЗАТ КБ «П.» просить скасувати судові рішення зі справи,
а позов задовольнити. Касаційна скарга мотивована тим, що судами не дано належної
оцінки істотності зміни обставин справи, а саме настання світової економічної кризи,
фінансової та банківської кризи, погіршення економічного становища в Україні,
в тому числі становище українських банків, тобто настання подій, незалежних від волі
банку, і на які ЗАТ КБ «П.» не може вплинути і які, в свою чергу, призвели до зна­
чного скорочення чисельності працівників Закарпатської філії ЗАТ КБ «П.» та
закриття багатьох відділень банку (з початку 2009 р. закрито 14 відділень Закарпат­
ського регіонального управління), з метою оптимізації витрат. Отже, зазначені вище
істотні зміни обставин, які змусили банк піти на розірвання договорів суборенди,
незалежні від волі позивача, і останній не міг жодним чином на них вплинути .
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної
скарги щодо дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального
і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає ,
що скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.
Як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, 28 грудня 2006 р. ЗАТ
КБ «П.», філією «Закарпатське регіональне управління» та Підприємцем-1 укладено
договір оренди нежитлового приміщення (далі - договір оренди
-
1), згідно з п. 1.2
якого позивач прийняв від відповідача в оренду нежитлове приміщення, яке знахо­
диться у Закарпатській області, м. Ужгород, площею 351,1 м2 . Строк дії договору
оренди - 1з 28 грудня 2006 р. до 28 грудня 2011 р.
26 червня 2007 р. Підприємцем - 2 (орендар за договором) та позивачем (суб­
орендар за договором) укладено договір суборенди індивідуально визначеного (неру­
хомого або іншого) майна (договір суборенди - 1),згідно з п. 1.1 якого Підприємець -
2 передав, а позивач - взяв у тимчасове володіння та користування майно, а саме :
нежитлове приміщення загальною площею 500 м2 , що знаходиться у Закарпатській
області, м. Ужгород. Приміщення , що орендується, з находиться у володінні та корис ­
туванні Підприємця - 2 відповідно до договору оренди від 1червня 2007 р., укладе­
ного Підприємцем - 2 та Підприємцем - 1(п. 1.2 договору суборенди - 1). Строк
дії договору суборенди - 1з 1 липня 2007 р. по ЗО грудня 2009 р.
27 червня 2007 р . Підприємцем - 2 (орендар за договором) та позивачем (суб·
орендар за договором) укладено договір суборенди індивідуально визначеного (неру­
хомого або іншого) майна (договір суборенди - 2), згідно з п. 1.1якого Підприємець-
оо

СУДОВА ПРАКТИКА
lli,
2 передав, а позивач взяв у тимчасове володіння та користування майно, а саме:
нежитлове приміщення загальною площею 500 м 2 , що знаходиться у Закарпатській
області, м. Ужгород. Приміщення, що орендується, знаходиться у володінні та корис­
туванні Підприємця - 2 відповідно до договору оренди від 1 червня 2007 р., укладе ­
ного Підприємцем - 2 та Підприємцем - 1(п . 1.2 договору суборенди - 2). Строк
дії договору суборенди - 2 з 31 грудня 2009 р. по 28 грудня 2011 р .
30 березня 2009 р. позивач звернувся до відповідачів із листом No 2415/24,
у якому повідомив їх про прийняте ним рішення розірвати договори оренди та переда­
ти за актом передачі орендоване майно, у зв ' язку із погіршенням економічного стано­
вища в Україні, включаючи становище банків, що є істотною зміною обставин згідно
зі статтями 652, 762 ЦК України. Підприємець - 1у письмовій відповіді від 24 квіт ­
ня 2009 р . не погодився із пропозицією позивача про розірвання договору оренди та
навів свої мотиви, які, на його думку, свідчать про безпідставність вимог банку та від­
сутність об'єктивних передумов розірвання договору оренди . .
Відмовляючи в позові, суди послалися на те, що позивач не довів належними та
допустимими доказами факт істотної зміни обставин. Колегія суддів Вищого господар­
ського суду України керується тим, що судами на підставі належної оцінки доказів
встановлена відсутність факту істотної зміни обставин, оскільки в силу ст. 111 7 ГПК
України переоцінка доказів та обставин справи не відноситься до компетенції суду
касаційної інстанції. Висновок, зроблений судами попередніх інстанцій про відсут­
ність підстав для розірвання договору, є справедливим.
Так, безумовне право орендаря відмовитися від договору оренди можливе лише
при безстроковому договорі оренди (ч. 2 ст. 763 ЦК України). Спірні договори укла­
дені на визначений строк, тому ці нормативні положення не застосовуються.
Строковий договір оренди (суборенди) може бути розірваний на підставах, передба ­
чених ст. 784 ЦК України для договорів найму, або на загальних підставах, встановле­
них статтями 651, 652 ЦК України. Позивач посилається на істотну зміну обставин,
проте судами встановлена їх відсутність. Тому судами правомірно відмовлено в позові.
Доводи касаційної скарги не беруться до уваги, оскі льки стосуються виключно
переоцінки обставин справи, спростовуються викладеним ви ще та не можуть бути
підставою для скасування постанови у справі, а тому постанову апеляці йного госпо­
дарського суду слід залишити без змін, бо вона ухвалена при повному з'ясуванні всіх
обставин сп рави та при правильному правозастосуванні.
Керуючись статтями 111 5- 111 7 ГПК України, Вищий господарський суд України
лостановив:
Касаційну скаргу ЗАТ КБ «П.» залишити без задоволення, постанову Львівського
апеляційного господарського суду від 5 листопада 2009 р. залишити без змін.

СУДОВА ПРАКТИКА
1.4. Правила ст. 220 ЦК України не поширюються на правочини,
які підлягають нотаріальному посвідченню та державній реєст­
рації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно
до статей 21 О, 640 ЦК України пов'язується з їх державною
реєстрацією
Постанова Вищого господарського суду України
від 1О червня 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу Фонду майна АРК
на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 23 лютого
201 О р. у справі за позовом ПП «Агро - Гранд 309» до сільськогосподарського ПП
«Сталкер» (далі - СГ ПП «Сталкер» ), за участю третіх осіб - Фонду майна АРК
та Стовпівської сільської ради АРК про визнання дійсним договору та визнання права
власності.
Рішенням господарського суду АРК від 27 листопада 2009 р. в позові відмовлено .
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 23 лютого
201 О р. зазначене рішення господарського суду АРК скасовано, прийнято нове, яким
позов задоволено: визнано дійсним договір купівлі-продажу будівлі їдальні та госпо­
дарського магазину загальною площею 521,4 м 2 , укладеного ПП «Агро -Гранд 309» та
СГ ПП «Сталкер»; визнано право власності ПП «Агро-Гранд 309» на будівлю їдаль­
ні та господарського магазину загальною площею 521,4 м2 , розташованої у Сакському
районі, АРК.
У касаційній скарзі скаржник просить скасувати постанову Севастопольського
апеляційного господарського суду від 23 лютого 201 О р., а рішення господарського
суду АРК від 27 жовтня 2009 р. залишити без змін, посилаючись на порушення норм
матеріального права.
Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридич­
ної оцінки в рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного госпо­
дарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку,
що касаційна скарга підлягає задоволен ню на таких підставах.
У січні 2008 р. ПП «Агро -Гранд 309» звернулося до господарського суду АРК з
вказаним позовом, мотивуючи його тим, що 1 жовтня 2007 р. ним та СГ ПП «Стал­
кер» було підписано договір купівлі-продажу, за умовами якого останнє продало
позивачу будівлю їдальні та господарського магазину загальною площею 521,4 м2 ,
розташовану у Сакському районі, АРК. Оскільки сторони домовилися щодо усіх істот­
них умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне вико­
нання вказаної угоди, але відповідач ухиляється від його нотаріального посвідчення,
позивач, посилаючись нач. 1ст. 334 та ч. 2 ст. 220 ЦК України, просив суд про задо­
волення своїх вимог.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи рішення про задово­
лення позовних вимог, апеляційний суд керувався тим, що за спірним договором було
WJ

СУДОВА ПРАКТИКА
досягнуто згоди з усіх істотних умов та відбулося повне його виконання , а відтак цей
договір відповідно до ч. 2 ст. 220 ЦК України є дійсним; на підставі дійсного викона­
ного сторонами договору купівлі- продажу нерухомого майна у позивача виникло
право власності щодо нього.
Проте з таким висновком погодитися не можна з огляду на таке.
Відповідно до ч . 2 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійс­
ність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого пра­
вочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом,
нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Зокрема, такий випадок передбачено ч. 2 ст. 220 ЦК України, яка дозволяє суду
за певних умов визнати дійсним договір у разі недодержання сторонами вимоги закону
про його обов ' язкове нотаріальне посвідчення .
Водночас згідно з вимогами ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земель­
ної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого
нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідчен­
ню та державній реєстрації.
Зі змісту ч. 3 ст. 640 ЦК України вбачається , що договір, який підлягає нотарі­
альному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотарі­
ального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального
посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Отже, за ч. 1 ст. 210 ЦК України такі правочини є вчиненими з моменту їх дер ­
жавної реєстрації.
Однак чинним ЦК України не передбачено можливості визнання судом дійсним
правочину в разі недодержання сторонами вимоги закону про його обов'язкову дер ­
жавну реєстрацію.
За таких обставин господарський судАРКдійшов правильного висновку про без­
підставність по зовних вимог.
Враховуючи викладене, у Севастопольського апеляцій ного господарського суду
не було визначених ГПК України п ідстав для скасування законного рішення м ісцево­
го господарського суду, у зв'язку з чим оскаржувана постанова підлягає скасуванню із
залишенням в силі рішення господарського суду АРК
Керуючись статтями 11!5, 11!7, 11l8,п.6ч.1 ст.111 9, ч.1 ст. 111 10 ,ст.1 11 11
ГПК України, Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу Фонду майна АРК на постанову Севастопольського апеляцій ­
ного господарського суду від 23 лютого 201 Ор. задовольнити.
Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 23 лютого
201 Ор. скасувати.
Рішення господарського суду АРК від 27 жовтня 2009 р. залишити в силі.

СУДОВА ПРАКТИКА
1.5. Закон пов'язує можливість розірвання договору за рішенням
суду не безпосередньо з істотною зміною обставин, а з наявніс­
тю чотирьох умов, визначених ч. 2 ст. 652 ЦК України, за
істотної зміни обставин
Постанова Вищого господарського суду України
від 2 грудня 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «Виробничо­
комерційне підприємство «Техногаз» на постанову Київського апеляційного госпо­
дарського суду від 22 вересня 2010 р. у справі за позовом ТОВ «Виробничо-комер­
ційне підприємство «Техногаз» до ПАТ «О . » про розірвання договору про надання
кредиту та договору про надання кредитної лінії на підставі ст. 652 ЦК України.
В обrрунтування заявлених вимог позивач посилається на істотні зміни обставин,
якими сторони керувалися при укладенні зазначених договорів.
Рішенням господарського суду м. Києва від 27 травня 201 О р., залишеним без
змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 вересня 201 Ор.,
у позові відмовлено з огляду на те, що зміна курсу валют та фінансова криза в розу­
мінні ст. 652 ЦК України не є істотною зміною обставин, якими керувалися сторони
під час укладення довгострокових кредитних договорів.
У касаційній скарзі ТОВ «Виробничо-комерційне підприємство «Техногаз» про­
сить судові рішення у цій справі скасувати та передати справу на новий розгляд.
На думку скаржника, господарські суди не дослідили належним чином підставу
позовних вимог та дійшли помилкових висновків, що обставини, на які він посилаєть­
ся, не свідчать про наявність правових підстав для розірвання договорів в розумінні
ст. 652 ЦК України.
Переглянувши в касаційному порядку рішення господарських судів у вказаній
справі, колегія суддів Вищого господарського суду України, беручи до уваги межі
перегляду справи в касаційній інстанції, дійшла висновку про відсутність правових
підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Як встановлено господарськими судами, 28 травня 2008 р. позивач (позичальник)
та відповідач (банк) уклали договір про надання кредитної лінії No CR 08-191/ВОО.
Умовами зазначеного договору передбачено, що відповідач надає позивачу кредитну
лінію , в рамках якої відповідач надає позивачу кредит в розмірі, що не перевищує ліміт
фінансування, а позивач приймає і зобов'язується належним чином використати та
повернути відповідачу кредит, а також сплатити проценти та виконати інші зобов'язання,
встановлені у цьому договорі. Сторонами погоджено, що ліміт фінансування за цим
договором складає З 925 ООО грн або еквівалент цієї суми в іншій( их) валюті( ах) . Згід­
но з договором від 4 червня 2008 р. No 1, яким внесено зміни до договору від 28 травня
2008 р . , кредит може надаватися в доларах США та/або в євро та/або в гривні.
Крім того , 28 травня 2008 р. позивачем та відповідачем укладено договір про
надання кредиту No CR 08-188/ВОО, за умовами якого відповідач надає позивачу кре-

СУДОВА ПРАКТИКА
дит в доларах США в розмірі, що не перевищує ліміт фінансування, а позивач при­
ймає, зобов'язується належним чином використати та повернути відповідачу кредит,
а також сплатити проценти та виконати інші зобов'язання, встановлені у цьому дого­
ворі . Ліміт фінансування цього договору складає 11 438 250 грн.
Судами встановлено, що на виконання умов договору про надання кредитної лінії
відповідач надав позивачу кредит у сумі 804 770 дол. США, на виконання договору
про надання кредиту - 2 191184,90 дол. США.
Судами також з'ясовано, що позивач з лютого 2009 р. припинив виплату про­
центів за кредитами, подав заяву про визнання підприємства банкрутом, та в подаль­
шому звернувся до господарського суду з позовом про розірвання зазначених догово­
рів у зв'язку з тим, що вони були укладені в умовах стабільної державної економіки та
грошово-фінансової системи, проте з незалежних від волі обох сторін причин настала
непередбачувана обставина - економічна криза, яка призвела до істотного збіль­
шення курсу валют, зокрема, долару США, по відношенню до гривні, внаслідок чого
позивач, який не має валютної виручки, змушений виконувати прийняті на себе
зобов'язання, за обставин, що істотно змінились від моменту укладення договорів. За
доводами позивача наведені обставини свідчать про наявність правових підстав для
розірвання договорів, передбачених ст. 652 ЦК України.
Досліджуючи наведені обставини, господарські суди обох інстанцій зазначили,
що відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі
контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших
актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та спра­
ведливості.
Згідно з ч. 1 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінан­
сова установа (кредитодавець) зобов' язується надати грошові кошти (кредит) пози­
чальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник
зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Статтею 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повер­
нути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені
родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якос­
ті, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені дого­
вором.
За положеннями ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в
належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами дого­
вору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є
необхідними для договорів вказаного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою
хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Посилаючись на наведені статті ЦК України, господарські суди зазначили, що
спірними договорами сторони погодили можливість надання кредиту в доларах США,
євро та гривні, при цьому позивач мав право самостійно обирати валюту, в якій в і н
має намір отримати кредит та в подальшому виконувати свої договірні зобов'язання
протягом тривалого часу.

СУДОВА ПРАКТИКА
Розглядаючи доводи позивача про те, що нестабільність курсу гривні по відно­
шенню до долара США свідчить про можливість розірвання кредитних договорів, суди
попередніх інстанцій зазначили, що чинним законодавством України, зокрема Законом
України «Про Національний Банк України», Декретом Кабінету Міністрів України
«Про систему валютного регулювання та валютного контролю», Л("JЛоженням про
встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют, затверджейим постановою
Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. No 496, не закріп­
лена стабільність курсу гривні до іноземних валют.
Відтак, за висновками судів, при укладенні спірних договорів та отримуючи кре­
дити саме в доларах США, тим самим приймаючи на себе зобов'язан ня повернути
кредитні кошти в доларах США, позивач був обізнаний, що курс національної валюти
України до долара США не є незмінним, відтак зміна цього курсу можливо настане,
а тому повинен був передбачити та врахувати підвищення валютного ризику за кре­
дитними договорами.
Крім того, спростовуючи доводи позивача про те, що фінансова криза та збіль­
шення курсу долару США є істотними змінами обставин, які свідчать про можливість
розірвання кредитних договорів, господарські суди зазначили, що в розумінні ст. 652
ЦК України допускається розірвання договорів у разі існування одночасно таких чоти­
рьох умов: у момент укладення договору сторони керувались тим, що така зміна
обставин не настане; зміна обставин зумовлена причинами , які заінтересована сторо­
на не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від
неї вимагалися; виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів
сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укла­
денні договору; із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик
зміни обставин несе заінтересована сторона.
При цьому судами зазначено, що виконання кредитних договорів не позбавило
позивача того, на що він розраховував при укладенні договорів, оскільки позивач,
отримавши кредит в доларах США, використав його в своїх цілях, обумовлених цими
договорами.
З огляду на наведене місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висно­
вків, що кредитні договори укладені з дотриманням вимог статей 203, 205, 207, 208
ЦК України, а обставини, які б істотно змінились у розумінні ст . 652 ЦК України,
відсутні. При цьому зміна обставин, на які посилається позивач, не пов ' язана з умо­
вами виконання кредитних договорів.
На підтвердження наведеного апеляційним судом також зазначено, що не існува­
ло заборони позивачеві отримати кредит в іншій валюті, наприклад у гривні, чи звер­
нутися до іншої фінансово-кредитної установи. Крім того, зі змісту статей 1046, 1054
ЦК України випливає, що відповідальність за валютні ризики лежить саме на пози­
чальнику. Водночас, відхиляючи доводи позивача, господарський суд апеляційної
інстанції зауважив, що , укладаючи кредитні договори на значний (тривалий) термін ,
позивач свідомо прийняв на себе ризик зміни курсу української гривні до євро чи
долару США.
~~~ЦfJWJ
--
--
---
rn

СУДОВА ПРАКТИКА
ffi
Коле-гія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками господарських
судів, проте вважає за необхідне зазначити таке.
Згідно з наявними матеріалами справи судами попередніх інстанцій помилково
зазначено_про тотожність умов двох договорів, які позивач просить розірвати у зв'язку
з настанням істотної зміни обставин. Так, право позивача на отримання кредитних
коштів у гривнях, доларах США або євро згідно із внесеними змінами передбачено
лише договором про надання кредитної лінії. При цьому договором про надання кре­
диту встановлено, що кредит надається в доларах США. Разом з цим, наведене не
спростовує висновків судів про відсутність правових підстав для розірвання обох
договорів, враховуючи наступне.
Цивільне законодавство базується на принципі обов'язкового виконання сторо­
нами зобов'язань за договором. За загальним правилом, закріпленим у ч. 1ст. 651 ЦК
України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо
інше не встановлено договором або законом. Частина 1 ст. 652 ЦК України перед­
бачає, що у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні
договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не
встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання.
Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінан­
сова установа (кредитодавець) зобов' язується надати грошові кошти (кредит) пози­
чальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник
зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Статтею 1 ГПК України визнане коло осіб, які мають право на звернення до гос­
подарського суду за захистом своїх порушених прав і охоронюваних законом інтересів.
Звернення позичальника із позовом про розірвання договору кредиту є різновидом його
припинення та способом захисту порушеного права, оскільки відповідно до законодав ­
чих положень позичальник зобов' язується повернути кредит та сплатити проценти .
Тобто, відсутні обставини, що перешкоджають припиненню договору кредиту раніше
визначеного сторонами строку шляхом повернення кредиту та сплати процентів.
Умовою кредитних правовідносин є користування кредитними коштами за плату.
Отже, відповідно до положень ст. 1049 ЦК України позика вважається повернутою в
момент зарахування грошової суми, що по зичалася, на його банківський рахунок. За
таких умов розстрочка повернення кредиту можлива лише у спосіб зміни умов кре­
дитного договору щодо строків повернення кредиту.
Виходячи з наведеного, рішення суду щодо розірвання договору кредиту за вимо­
гою позичальника та розстрочка повернення кредиту є спробою зм іни визначених
договором правовідносин сторін щодо користування кредитними коштами. Зазначене
свідчить про правильність висновку судів попередніх інстанцій щодо відсутності пра­
вових підстав для задоволення позову, а доводами скаржника цей висновок не спрос­
товано, відтак оскаржені судові рішення підлягають залишенню без змін, а касаційна
скарга - без задоволе ння.
Керуючись статтями 111 5, 1117, 111 9, 111 11 ГПК України, Вищий господарський
суд України

СУДОВА ПРАКТИКА
постановив:
Касаці йну скаргу ТОВ «Виробничо-комерційне підприємство «Техногаз» зали ­
шити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від
22 вересня 201 О р. - без змін.
1.6. Передбачене ст. 188 ГК України надсилання іншій стороні
пропозицій про розірвання договору в разі виникнення такої
необхідності є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно,
виходячи з власних інтересів, його використовує та може звер­
нутися за захистом свого порушеного права шляхом подання
позову до відповідача про розірвання договору
Постанова Вищого господарського суду України
від 29 березня 2011 р .
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу фізичної особи -
підприємця на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 2 лютого
2011 р. у справі за позовом фізичної особи - підприємця до ТОВ «У.» та ПАТ «Д.»
про розірвання кредитного договору від 6 серпня 2008 р. No 187/КВ-08.
Рішенням господарського суду Івано - Фра~ківської області від 23 листопада
201 О р . позов задоволено.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 2 лютого 2011 р.
зазначене рішення господарського суду скасовано, прийнято нове рішення про від­
мову в позові .
У касаційній скарзі фізична особа - підприємець просить постанову Львівського
апеляційного господарського суду від 2 лютого 2011 р. у цій справі скасувати та при­
йняти нове рішення про розірвання кредитного договору.
Відповідно до ст. 111 7 ГПК України касаційна інстанція перевіря є застосування
господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та про­
цесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.
Судами встановлено, що 6 серпня 2008 р. ТОВ «У» в особі Івано-Франківської
філії (позикодавець) та фізичною особою - підприємцем (позичальник) укладено
кредитний договір No 187/КВ-08 , за умовами якого банк зобов ' язався відкрити пози­
чальнику відновлювальну відкличну мультивалютну кредитну лінію та в її межах нада­
ти позичальнику кредитні кошти в межах ліміту кредитування, еквівалентному
520 ООО дол. США, у валютах кредитування - українській гривні або у євро або у
доларах США, зі сплатою процентів з розрахунку 16 %річних за користування кре­
дитними коштами у доларах США, 24 %річних в українській гривні та 15 %за корис­
тування кредитними коштами у євро , зі строком кредитної лінії з 6 серпня 2008 р . по
З серпня 2018 р . включно, з метою використання кредитних коштів - на поповнення
обігових коштів та купівлю будматеріалів.
~~~~

СУДОВА ПРАКТИКА
Як передбачено п. 2.1 зазначеного договору, видача кредитних коштів у межах
кредитної лінії здійснюється окремими частинами (траншами); підставою для видачі
кожного окремого траншу є заява позичальника . Строк розгляду банком заяви не
може перевищувати 2 робочих дні. Додатком No 1 до договору є графік зменшення
ліміту кредитування.
Відповідно до умов договору 7 жовтня 2008 р. позивач звернувся до ТОВ «У.» з
заявою від про видачу чергового траншу кредиту в сумі 80 ООО дол. США на поповне­
ння обігових коштів та закупівлю будматеріалів.
Вказана заява одержана банком 7 жовтня 2008 р ., що підтверджується штемпе­
лем з вх. No 936/03. На заяві міститься віза про видачу коштів в межах ліміту.
При цьому сторонами не заперечується той факт, що станом на 7 жовтня 2008 р.
позивач одержав кредитні кошти в сумі 396 300 дол. США та 50 ООО грн, а тому вка­
зана заявка була в межах невикористаного ліміту кредитування.
ТОВ «У.» кредитні кошти в сумі 80 ООО дол. США за заявкою від 7 жовтня
2008 р. позивачеві не видав. У листі від 20 жовтня 2008 р. No 03/687 банк просив
фізичну особу - підприємця, враховуючи ситуацію, яка склалася на фінансовому
ринку України, суттєвий відтік вкладів населення, що є ресурсом для кредитування як
фізичних, так і юридичних осіб, віднестись з розумінням до ситуації і знайти можли ­
вість зменшити позичкову заборгованість на ЗО %.
Для вирішення вказаного спору господарський суд Івано-Франківскьої області
керувався тим, що обставинами справи підтверджується факт порушення ТОВ «У.»
зобов'язань за кредитним договором, яке виразилось у ненаданні позивальнику кре­
дитних коштів у межах встановленого договором ліміту кредитування, що визнано
судом істотним. Зазначене стало підставою для розірвання договору відповідно до ч. 2
ст. 651 ЦК України, якою передбачено, що договір може бути змінено або розірвано
за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору дру­
гою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом .
Апеляційний господарський суд погодився з висновком місцевого господарського
суду і визнав встановленим факт істотного порушення кредитного договору з боку
банку, що могло б бути підставою для розірвання договору.
При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що господарським судом не було
досліджено обставин, що мають значення для справи, та неправильно застосовано
норми матеріального права, що при звело до прийняття неправильного по суті
рішення.
Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної
скарги, перевіривши повноту встановлення господарськими судами обставин справи
та правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права ,
колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволен ню з огля­
ду на наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 151 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за
рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою
стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке

СУДОВА ПРАКТИКА
порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона зна­
чною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. ,
Статтею 188 ГК України, якою визначено порядок зміни та розірвання госпо­
дарських договорів, передбачено , що сторона договору, яка вважає за необхідне
змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за
договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання
договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сто­
рону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни
(розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з ура­
хуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на
вирішення суду.
З огляду на наведені норми апеляційний господарський суд зазначив, що необхід­
ною передумовою звернення заінтересованої сторони до господарського суду з позо­
вом про розірвання договору є надіслання пропозиції про розірвання такого договору
другій стороні та сплив двадцятиденного строку з моменту одержання вимоги контра­
гентом , якщо остання позитивно не вирішена або залишена без відповіді.
Однак, такий висновок суду апеляційної інстанції не можна визнати правильним
з огляду на таке.
Так, рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2002 р. No 15 - рп/2002
визначено, що положення ч. 2 ст. 124 Конституції України щодо поширення юрисдик­
ції судів на всі правовідносини , що виникають у державі, необхідно розуміти так, що
право особи (громадя нина України, іноземця, особи без громадянства , юридичної
особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом,
іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досу­
дового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обме­
женням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Верховним Судом України з посиланням на заз начене рішення Конституційного
Суду України також зазначалося, що недотримання позивачем вимог ч. 2 ст. 188 ГК
України щодо обов'я зку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання догово­
ру в разі виникнення такої необхідності не позбавляє позивача права звернутися за
захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розі­
рвання договору.
Правову позицію із зазначеного питання викладено Вищим господарським судом
України у Інформаційному листі від 1З серпня 2008 р. No О 1-8/482, у п. 2 якого зазна­
чено, що недодержання підприємством (організацією) відповідного порядку внесення
змін до господарського договору чи його розірвання не призводить до наслідків у
вигляді відмови в прийнятті позовної заяви або її повернення чи припинення прова­
дження у справі.
Враховуючи наведене, колегія суддів Вищого господарського суду України
дійшла висновку, що суд апеляційної інстанції неправильно витлумачив і застосував
до спірних правовідносин ст. 188 ГК України, що призвело до прийняття неправиль­
ного по суті рішення.

СУДОВА ПРАКТИКА
Разом з тим, місцевим господарським судом повно встановлено фактичні обста­
вини справи та правильно застосовано норми матеріального права.
Керуючись стаття ми 1115- 11 17, 1119, 111 11 ГПК України , Вищи й госп одар-
ський суд України
постановив:
Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця задовольнити.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 2 лютого 2011 р.
скасувати .
Рішення господарського суду Івано-Франківської області від 23 листопада
201 О р. залишити в силі.
1. 7. За відсутності у договорі фінансового лізингу погодженої сто ­
ронами формули розрахунку додаткової винагороди лізингода­
вець, здійснивши розрахунок такої винагороди за формулою,
не узгодженою з лізингоотримувачем, фактично змінив умови
договору в односторонньому порядку, не дотримавшись при
цьому передбаченого статтею 188 ГК України порядку внесен­
ня змін до договору
Постанова Вищого господарського суду України
від 14 квітня 2011 р.
Вищий господарський суд України ро зглянув касаційну скаргу ТОВ « Експрес »
на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1О лютого 2011 р . у
справі за поз овом ТОВ « Елемент Лізинг » до ТОВ « Експрес » про стягнення
67 259 ,69 грн додаткової винагороди з а договором фінансового ліз ингу транспортних
засобів .
Обrрунтовуючи заявлені вимоги , поз ивач п осилався на те, що умовами укладе­
ного з відповідачем договору передбачено право лізингодавця на перегляд роз міру
лізингових платежів за умови , коли курс гривні до долару США буде перевищувати
більш ніж 2 %. Відтак , посилаючись на настання в ідповідних обставин , позивач про ­
сив суд стягнути заявлену суму грошових кошті в я к додаткову вин а городу.
Рішення м господарсь ко го суду Х арківської обла сті від 6 грудня 201 О р . у по з ові
відмовлено з огляду на те , що договором сторонами належним чином не погоджено
формули, за якою розраховується сума, що додатково сплачується до суми винагороди
(комісії), а наданий позивачем розрахунок винагороди здійснений всупереч приписам
ст. 188 ГК України та ст. 651 ЦК України , якими передбачено неприпустимість одно­
сторонньої зм і ни умов договору.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 1О лютого
2011 р. з азнач ене рішення м і сцевого суду скасовано та прийнято нове, яким позов
задоволено. За висновком суду апеляційної інстанції укладений сторонами договір

СУДОВА ПРАКТИКА
містить всі необхідні погоджені положення, за якими має бути розрахована сума
додаткової винагороди (комісії).
У касаційній скарзі ТОВ «Експрес» просить скасувати постанову апеляційного
господарського суду та зал ишити в силі рішення місцевого суду. Як на підставу своїх
вимог заявник касаційної скарги посилається на те, що судом апеляційної інстанції
неправильно застосовано норми матеріального права, якими врегульовано порядок
внесення змін до договорів та правовідносини, що виникають з договорів фінансо­
вого лізингу, не враховано, що укладеним сторонами договором взагалі не перед­
бачено пл ати на користь лізингодавця додаткової винагороди як виду лізингового
платежу.
Переглянувши оскаржувану постанову апеляційного господарського суду та
рішення місцевого господарського суду в касаційному порядку, колегія суддів Вищого
господарського суду України, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній
інстанції, дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволен ня касаційної
скарги з огляду на таке .
Як встановлено судами попередніх інстанцій, 4 вересня 2008 р. позивач (лізинго­
давець за договором) та відповідач (лізингоодержувач за договором) уклали договір
фінансового лізингу транспортних засобів No 3Л/Хрк-0489/ДЛ.
Згідно з п . З договору позивач придбаває у власність предмет лізингу за догово­
ром No 0489 (пасажирський автобус) та надає його відповідачу за плату у тимчасове
володіння та користування на умовах цього договору і Правил (додаток No 1), а відпо­
відач зобов'язаний оплатити лізингові платежі в строки та в розмірі, що передбачені
графіком лізингових платежів, який є додатком No З до договору та їх невід'ємною
частиною.
На виконання вказаного договору позивач за актом приймання- передачі передав
відповідачу предмет лізингу у користування 17 вересня 2008 р.
Відповідно до п. З.З.З додатку No 1до договору фінансового лізингу позивач впра­
ві переглянути в односторонньому порядку розмір лізингових платежів (ціну договору
лізингу) у випадку:
-
якщо КУРС гривні по відношенню до долара США встановлений поставною
НБУ, буде пере~'ищувати більш ніж на 2 %значе~ня коефіцієнта . Сторони встанови-
• ли, що значення коефіцієнта дорівнює 5,00 (п 'ять);
-
зміни в ідсотків за користування кредитом, залученим лізингодавцем, в разі
зміни кредитної політики згідно з рішенням органів державної влади та місцевого
самоврядування , Національного банку України, обслуговуючих комерційних банків;
-
переоцінки предмету лізингу;
-
внесення до законодавства України змін, які можуть спричинити додаткові
витрати для лізингодавця, пов'язані з предметом лізингу.
Згідно з п. 3.3 .4 додатку No 1 до договору фінансового лізингу у випадку зміни
лізингового платежу відповідач зобов'язаний додатково сплатити суму винагороди
(комісії) на підставі письмового повідомлення (рахунку-фактури) протягом 5 днів з
дати направлення.

СУДОВА ПРАКТИКА
Відповідно до п. 3.3.3.5 додатку No 1 до договору фінансового лізингу у випадку
зміни лізингового платежу згідно з п. З.З.З відповідач зобов'язаний у складі наступно­
го лізингового платежу, крім поточного лізингового платежу, передбаченого додатком
No З «Графік лізингових платежів», додатково сплатити суму винагороди (комісії) на
підставі рахунку-фактури, який підлягає оплаті протягом З днів з дати виставлення.
Переглядаючи рішення місцевого господарського суду у цій справі , суд апеляцій­
ної інстанції зазначив, що позивач надсилав відповідачу формулу розрахунку розміру
додаткової суми винагороди (комісії), а саме: додаткова комісія дорівнює (=)розміру
лізингового платежу, помноженому (х) (курс НБУ на дату нарахування платежу -
курс базовий), де курс базовий - це визначена договором величина , перевищення
якої за рахунок коливання курсу валют НБУ веде до зміни розміру лізингових плате­
жів; курс НБУ на дату нарахування лізингових платежів визначається постановами
НБУ; розмір лізингового платежу - щомісячні лізингові платежі згідно з додатком
NoЗ.
Крім того, апеляційним судом зазначено, що згідно зі ст. 16 Закону України «Про
лізинг» сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому догово­
ром; лізингові платежі можуть включати суму, яка відшкодовує вартість предмета
лізингу, платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію
відсотків за кредитом, інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з вико­
нанням договору лізингу.
За висновком суду апеляційної інстанції умова договору, якою передбачена спла­
та відповідачем додаткової винагороди, не суперечить ч . 2 ст. 632 ЦК України, якою
допускається можливість зміни ціни після укладення договору у випадках і на умовах,
встановлених договором або законом. При цьому апеляційним судом встановлено, що
зміна розмірів лізингових платежів згідно з п. З.З.З додатку No 1до договору фінансо­
вого лізингу не призводить до збільшення загальної вартості майна, відповідно, не
збільшується і частина лізингових платежів, які відшкодовують (компенсують) части­
ну вартості майна. Таке коригування збільшує частину лізингових платежів - комі­
сію (винагороду) лізингодавцю за передане в лізинг майно.
Судом апеляційної інстанції також зазначено, що відповідно до ст. 533 ЦК
України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні
визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у грив­
нях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо
інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нор­
мативно-правовим актом.
Апеляційний суд дійшов висновку, що чинне законодавство України забороняє
застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резиден­
тами, однак не містить приписів щодо заборони визначення грошового еквіваленту
зобов'язання в іноземній валюті. За таких обставин апеляційний суд зазначив про
помилковість правової позиції місцевого суду з огляду на те, що передбачене догово­
ром право лізингодавця на односторонній перегляд розміру лізингових платежів не
суперечить положенням чинного законодавства, і тому додаткова винагорода, poзpa-
~~[llij]fШJ

СУДОВА ПРАКТИКА
хована позивачем за відповідною формулою, підлягає стягненню з відповідача у
повному обсязі.
Втім, колегія сумів касаційної інстанції не може погодитись з висновком суду
апеляційної інстанції з огляду на таке.
Статтею 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» передбачено, що сплата
лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові
платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізин­
гу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію
відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з
виконанням договору лізингу.
Умовами договору та додатками до нього вартість предмета лізингу та лізингові
платежі, якими є відшкодування частини вартості предмета лізингу та платіж як вина­
города лізингодавцю за отримане у лізинг майно, визначені у національній валюті
України - гривні . Тобто лізингові платежі є грошовими зобов'язаннями, виражени­
ми у гривнях без визначення грошового еквіваленту в іноземній валюті, а тому поси­
лання суду апеляційної інстанції на положення ст. 533 ЦК України як на підставу
визначення лізингових платежів з урахуванням курсової різниці між гривнею та іно­
земною валютою є помилковим, оскільки обов'язковою умовою для її застосування є
встановлення у зобов'язанні грошового еквіваленту в іноземній валюті. Графіком
сплати лізингових платежів сторони визначили конкретні фіксовані розміри лізинго­
вих платежів (як відшкодування (компенсації) частини вартості предмету лізингу, так
і винагороди (комісії) лізингодавця за отриманий предмет лізингу) виключно у націо­
нальній валюті України - гривні без встановлення грошового еквіваленту в інозем­
ній валюті .
Відповідно до положень ст. 1О 11 ЦК України за договором комісії одна сторона
(комісіонер) зобов' язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчини­
ти правочин від свого імені за рахунок комітента. Тобто комісійна винагорода є пла­
тою за вчинення дій. Курсова різниця між національною грошовою одиницею, за якою
визначене грошове зобов'язання, на день укладення договору та на день виконання
зобов'язання не є платою за вчинення дій, а тому апеляційним судом помилково не
о цінено правову природу умови договору про курсову різницю національної та іно­
земної валют.
Слід також зазначити, що заявлена до стягнення сума додаткової винагороди не
може вважатись іншими витратами лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з вико­
нанням договору фінансового лізингу в розумінні п . «г» ч. 2 ст. 16 Закону України
«Про фінансовий лізинг», оскільки позивачем не доведено понесення таких витрат.
Крім того, як обrрунтовано зазначив місцевий господарський суд, відмовляючи в
позові, умовами договору не передбачено формули, за якою розраховується сума, що
додатково сплачується до суми винагороди (комісії), при цьому, в пунктах З.З.З та
3.3 .3 .5 додатку No 1 до договору містяться суперечливі положення щодо права пози­
вача на перегляд розміру лізингових платежів та водночас - на отримання винагоро­
ди (комісії).
~~ ~ j]f]WJ
-------w

СУДОВА ПРАКТИКА
Враховуючи, що умовами договору та додатків до нього сторонами не погоджено
відповідної формули, за якою позивач має право здійснювати розрахунок додаткової
винагороди, правильним є висновок місцевого суду про те, що позивач, вказуючи
зазначену вище формулу у листах з вимогою оплати додаткової винагороди, фактично
змінив умови договору в односторонньому порядку, не дотримавшись при цьому
передбаченого законодавством порядку внесення змін до договору.
Викладене свідчить про те, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового
висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог, відтак
оскаржена постанова підлягає скасуванню, а рішення місцевого суду, яким обrрунто­
вано відмовлено в позові, - залишенню в силі.
Керуючись статтями 11 l5, 11 l7, 111 9- 111 11 ГПК України, Вищий господар-
ський суд України
постановив:
Касаційну скаргу ТОВ «Експрес» задовольнити.
Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 1О лютого 2011 р.
скасувати.
Рішення господарського суду Харківської області від 6 грудня 201 О р. залишити
в силі.
1.8. У разі якщо статутом обслуговуючого кооперативу не передба­
чено надання своїм членам послуг з водопостачання та на його
балансі не перебуває будь-яких житлових будівель, то такий
кооператив не відноситься до складу осіб, з якими підприємства
питного водопостачання відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України
<<Про питну воду та питне водопостачання)> безпосередньо пови­
нні укладати договори про надання відповідних послуг
Постанова Вищого господарського суду Укра їни
від 1О травня 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаці йну скаргу Кримського
республіканського підприємства «Виробниче підприємство водопровідно- каналіза­
ційного господарства м. Керчі» (далі - Підприємство) за позовом П ідприємства до
обслуговуючого кооперативу «Житлово-будівельний коо ператив No 25-Керч» про
спонукання укласти договір .
Рішенням господарського суду АРК від 6 грудня 201 Ор. позов задоволено, відпо­
відача зобов'язано укласти відповідний договір з позивачем.
Суд дійшов висновку, що за приписами статей 19-21, 29 Закону України «Про
житлово-комунальні послуги», враховуючи, що відповідач є балансоутримувачем
будинку та здійснює експлуатацію водопроводів і каналізації, він повинен укладати
договір про надання послуг з водопостачання та водовідведення .

СУДОВА ПРАКТИКА
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від З березня
2011 р . рішення господарського суду АРК від б грудня 201 О р. скасовано, у позові
відмовлено.
Апеляційний господарський суд не погодився з висновками місцевого господар­
ського суду, оскільки укладення договорів про надання житлово - комунальних послуг
від імені споживачів до компетенції відповідача не відноситься, визнав помилковим та
неправильним застосування судом першої інстанції норм ст. 179 ГК України, ст. 29
Закону України «Про житлово - комунальні послуги», ст. 19 Закону України «Про
питну воду та питне водопостачання».
У касаційній скарзі Підприємство просить постанову апеляційного господар­
ського суду скасувати на підставах неправильного застосування норм матеріального
та процесуального права, а рішення господарського суду першої інстанції залишити в
силі .
Скаржник вважає , що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано
норми статей 174, 181, 187 ГК України , статей 19, 22, 29 Закону України «Про жит­
лово-комунальні послуги», вважаючи, що відповідач як балансоутримувач повинен
укладати договір з водопостачання та водовідведення з виробником послуги, ст. 19
Закону України «Про питну воду та питне водопостачання», якою відповідач визна­
чений як споживач послуги, а не мешканці будинку.
Вищий господарський суд України, дослідивши матеріали справи, доводи каса­
ційної скарги, вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Предметом спору є зобов'язання укласти договір на послуги з водопостачання та
водовідведення в редакції договору, запропонованій позивачем.
Так, порядок укладання договорів визначений статтями 179-188 ГК України.
В силу ч. З ст. 179 ГК України укладання господарського договору є обов ' язковим
для сторін , якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є
обов' яз ком для суб ' єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує
пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій
суб' єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самовря­
дування.
Разом з тим , відповідач не є суб'єктом господарювання, на який покладено
обов'язок щодо укладання спірного договору.
Стаття 19 Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» визначає ,
що послуги з питного водопостачання надаються споживачам підприємством питного
водопостачання на підставі договору з:
-
підприємствами , установами, організація ми, що безпосереднь о користуються
централізованим питним водопостачанням;
-
підприємствами, установами або організаціями, у повному господарському
віданні або оперативному управлінні яких перебуває житловий фонд і до обов'язків яких
належить надання споживачам послуг з питного водопостачання та водовідведення;
~ об ' єднаннями співвласників багатоквартирних будинків, житлово-будівель­
ними кооперативами та іншими об ' єднаннями власників житла , яким передано право

СУДОВА ПРАКТИКА
ffi
управління багатоквартирними будинками та забезпечення надання послуг з водо­
постачання та водовідведення на підставі укладених ними договорів;
-
власниками будинків, що перебувають у приватній власності.
Договір про надання послуг з питного водопостачання укладається безпосеред­
ньо підприємством питного водопостачання або уповноваженою ним юридичною чи
фізичною особою і споживачем, визначеним у ч. 1 цієї статті.
Отже, укладання спірного договору не є обов'язковим для відповідача, оскільки
Закон України «Про питну воду та питне водопостачання» хоча і визначає, що послу­
ги з питного водопостачання надаються на підставі договору, але не містить прямої
вказівки на обов'язковість його укладання. Таким чином, відсутність договору, який є
підставою для виникнення у позивача обов'язку надавати послуги з питного водо­
постачання та водовідведення, надає позивачу право їх не надавати відповідній особі.
Частина 2 ст. 21 Закону України «Про житлово-комунальні послуги » також не
встановлює обов'язку виконавця, яким у вказаному випадку є відповідач, укладати
договір з виробником (позивачем).
Статтею 181 ГК України встановлено, що проект договору може бути запропо­
нований будь-якою зі сторін. При цьому, відповідно до частин З, 4 названої статті
сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір
відповідно до вимог ч. 1 цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні
або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одер­
жання договору; за наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка
одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться засте ­
реження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірни­
ка протоколу розбіжностей разом з підписаним договором.
В силу ч. 5 ст. 181 ГК України сторона, яка одержала протокол розбіжностей до
договору, зобов'язана протягом двадцяти днів розглянути його, у цей самий строк
вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до
договору всі прийняті пропозиції, а розбіжності, що залишились неврегульованими ,
передати в цей самий строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. За змістом ч . 7
цієї норми якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору,
заснованого на державному замовленні або такого, укладання якого є обов'язковим
для сторін на підставі закону, або сторона - виконавець за договором, що в установ­
леному порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка
одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк
до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони
вважаються прийнятими.
Отже, частини 3- 5, 7 ст. 181 ГК України застосовуються у випадку, коли сто­
рони мають намір укласти відповідний договір, але не можуть дійти згоди щодо окре­
мих його умов. При цьому, розбіжності до суду передаються лише якщо на це є згода
обох сторін, за виключенням випадку, коли договір заснований на державному
замовленні або укладання якого є обов'язковим для сторін на підставі закону або
виконавцем є монополіст, на якого покладається обов'язок передати відповідний

СУДОВА ПРАКТИКА
спір на вирішення суду, у разі отримання ним договору з протоколом розбіжностей,
з якими він не згоден.
Відповідно до ст. 187 ГК України спори, що виникають при укладанні господар­
ських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є
обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розгля­
даються судом.
Проте укладання спірного договору не є обов'язковим для відповідача, оскільки
відсутня пряма вказівка Закону України «Про житлово-комунальні послуги» та
Закону України «Про питну воду та питне водопостачання» про це, і останній не має
наміру укладати такий договір.
За таких обставин касаційна інстанція вважає правомірними висновки суду апе­
ляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, але з наведених
вище мотивів ,
Відповідно до ч . 2 ст. 111 5 ГПК України касаційна інстанція використовує про­
цесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки
обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського
суду.
Відповідно до ч. 2 ст. 111 7 ГПК України касаційна інстанція не має права вста­
новлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовір­
ність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими , збирати нові
докази або додатково перевіряти докази.
Враховуючи наведене, висновки апеляційного господарського суду відповідають
нормам чинного законодавства, що регулюють спірні правовідносини , натомість
доводи касаційної скарги їх не спростовують, не їрунтуються на правильному розумін­
ні наведених норм права та підстав укладення господарського договору за судовим
рішенням, тому відхиляються як необrрунтовані .
Виходячи з викладеного, керуючись статтями 111 5, 111 7-111 11 ГПК України,
Вищий господарський суд України
постановив:
Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від З березня
2011 р. залишити без зм ін , а касаційну скаргу - без задоволення.
~~[lliUJJlWJ
3-12 -291

СУДОВА ПРАКТИКА
оо
2. ПОСТАНОВИ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ
УКРАЇНИ У СПРАВАХ ЗІ СПОРІВ, ЩО ВИНИКАЮТЬ
ІЗ ДОГОВІРНИХ ПРАВОВЩНОСИН
2.1. Видаткова накладна є документом, що підтверджує виникнення
у відповідача грошового зобов'язання за договором поставки у
разі невизначення сторонами у договорі строку оплати товарів
Постанова Вищого господарського суду України
від 20 травня 201 О р.
Ви щий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ПП «Електро­
компле кт » (далі - ПП) на постанову Донецького апеляційного господарського суду
від 23 лютого 201 О р . у справі за позовом (з урахуванням уточнених позовних вимог)
ПП до ТОВ «Стройтехком » про стягнення заборгованості в розмірі 23 911,43 грн за
договоро м поставки від 1липня 2008 р . No 10808/ 1.
П озовні вимоги мотивовані тим, що ПП у період з листопада 2008 р. по січень
2009 р . з а видатковими накладними від 25 листопада 2008 р. No ДО-0004089,
No ДО - 0004090 , No ДО-0004087, No ДО-0004088 , No ДО-0004091, No ДО-0004092,
No ДО -0004093 , No ДО - 0004094, No ДО-0004130, No ДО-000132 передало, а ТОВ
«Стройтехко м» отри мало продукцію на загальну суму 24 312, 18 грн, що підтверджу­
ється підписами уповноважених представників відповідача , діючих на підставі дові­
реностей , у видаткових накладних .
Відповідачем у добровільному порядку частково оплачений поставлений товар у
розмірі 400 ,75 грн , у зв'язку з чи м за останнім утворилась заборгованість у сумі
23 911,43 грн.
Рішенням господарського суду Донецької області від22 грудня 2009 р., залишеним
без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від 23 лютого
20 10 р., в задоволенні позовних вимог ПП про стягнення 23 911,43 грн відмовлено ;
провадження у справі за позовом ПП про стягнення пені в сумі 2 588,57 грн припинено
у зв'язку з прийняттям господарським судом відмови позивача від позову в цій частині .
Судові рішення мотивовані , таким.
Фактично укладений сторонами правочин за своєю правовою природою є догово ­
ром поставки, тому спірні відносини регулюються згідно з п. 7 ст. 179 ГК України .
Відповідно до ст. 265 ГК України за договором поставки одна сторона - поста­
чальник зобов' язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій сторо­
ні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов 'язується прийняти цей товар (това­
ри) і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю - продаж,
якщо інше не передбачено договором , законом або не виникає з характеру відносин
сторін (ч . 2 ст. 712 ЦК України).

СУДОВА ПРАКТИКА
Дії позивача та відповідача по справі свідчать про волевиявлення сторін до вчи­
нення правочину поставки продукції на суму 24 312, 18 грн.
Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання
зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання
(статті 610,612 ЦК України).
За загальним правилом, встановленим ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у
зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконан­
ню у цей строк (термін).
Натомість у цьому випадку не є можливим визначити строк (термін) виконання
відповідачем грошового обов'язку на користь позивача у справі з огляду на характер
зобов'язань, що виникли між сторонами з приводу поставки, оскільки між сторонами
відсутні будь-які письмові угоди щодо визначення умов оплати поставленого товару.
Положення ч. 2 ст. 530 ЦК України зазначають, що у випадку, коли строк (тер­
мін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом
пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час.
Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення
вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів
цивільного законодавства.
Відповідач оплатив поставлену продукцію частково - у розмірі 400,75 грн, вна­
слідок чого у нього виникла заборгованість у сумі 23 911,43 грн.
Претензією-вимогою No 12/4 без дати позивач просив відповідача погасити
наявну заборгованість у строк, передбачений ч. 2 ст. 530 ЦК України, факт надіслан­
ня якої останньому підтверджується фіскальним чеком Укрпошти за No 1673 від
8 грудня 2009 р.
З урахуванням факту направлення позивачем відповідачу 8 грудня 2009 р. вимо­
ги щодо оплати поставленого товару та моменту звернення з позовною заявою
(28 вересня 2009 р. ), а також подання заяви про уточнення позовних вимог ( 16 лис­
топада 2009 р. ), господарські суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку,
що у відповідача не настав строк виконання зобов'язання з оплати поставленого
товару в розмірі 23 911,43 грн, а тому в задоволенні позовних вимог у частині стяг­
нення основного боргу відмовлено.
У касаційній скарзі ПП просить рішення та постанову у справі скасувати, позовні
вимоги в частині стягнення суми основного боргу задовольнити у повному обсязі,
посилаючись при цьому на неправильне застосування судами норм матеріального
права та порушення процесуальних норм, неповне з'ясування обставин, що мають
значення для справи .
Перевіряючи юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи
та їх повноту, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скар­
га підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Посилання місцевого господарського суду, викладеного у рішенні зі справи, на
можливість укладення між сторонами правочинів на підставі видаткових накладних
відповідає положеннями ст. 11 ЦК України. Такий спосіб укладення правочинів пови-
~~~ЦfJWJ
з·

СУДОВА ПРАКТИКА
нен оцінюватися на відповідність їх загальним вимогам, виз наченим положенням
ст. 203 ЦК України .
Судами попередніх інстанцій правомірно встановлено, що фактично укладений
між сторонами правочин з а своєю правовою природою є договором поставки.
Відповідн о до ст. 265 ГК України за догов о ро м поставки одна сторона - поста­
чальник зобов ' язу ється передати ( поставити) у зумовлені строки (строк) другій сторо­
ні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов'язується прийняти цей товар (това­
ри) і сплатити за нього певну грошову суму.
До договору по ставки застосовуються загальні положе ння про купівлю-продаж ,
якщо ін ше не передбачено договором , законо м або не виникає з характеру відносин
сторін (ч . 2 ст. 712 ЦК України).
Одн а к, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає помилковою
правову позицію господарських судів попередніх інстанцій щодо необхідності застосу­
вання ч . 2 ст. 530 ЦК України при невизначенні сторонами строку оплату придбаних
товарів , зважаючи на наступне.
За договором купівлі- продажу (ст. 655 ЦК України) одна сторона (продавець)
передає або зобов ' язу ється передати майно (товар) у власність другі й стороні (покуп­
цеві), а покупець приймає або зобов' язується прийняти майно (товар) і сплатити за
нього ,певну грошову суму.
Згідно з вимогами ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар
після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо
договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати
товару.
Виходячи з наведеного , строк виконання зобов'язання з оплати придбаного това­
ру є умовою, що забезпечує порядок виконання зобов'язання купівлі-продажу. Якщо
строк оплати товарів, послуг не визначений договором або законодавчими актами ,
такий строк наступає з моменту виникнення у кредитора права на вимогу.
Підставою виникнення у покупця грошового зобов'язання за загальним прави­
лом є передача продавцем майна. Отже , видаткова накладна є документом, що під­
тверджує виникнення у відповідача грошового зобов ' язання .
З огляду на викладене висновок місцевого господарського суду про те, що права
позивача не порушені і не під,пягають захисту, оскільки за змістом ст. 530 ЦК України
не настав момент сплати відповідачем богу, не (рунтується на матеріалах справи та
вимогах чинного законодавства.
За таких обставин, коли фактичні обставини справи з'ясовані судом першої
інстанції повно, всебічно та об ' єктивно , але допущено помилку в застосуванні норм
матеріального права, колегія суддів вважає, що судові рішення підлягають скасуван­
ню з прийняттям нового рішення про задоволення позову в частині стягнення суми
основного боргу.
Керуючись статтями 111 5, 1117, 111 9- 111 12 ГПК України, Вищий господар ­
ський суд України .
постановив:

СУДОВА ПРАКТИКА
Касаційну скаргу ПП «Електрокомплект» задовольнити .
Рішення господарського суду Донецької області від 22 грудня 2009 р . , постанову
Донецького апеляційного господарського суду від 23 лютого 201 Ор. у справі скасува­
ти в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення з відповідача суми
основного боргу у розмірі 23 911,43 грн. Присудити до стягнення з ТОВ «Стройтехком»
на користь ПП «Електрокомплект» заборгованість в розмірі 23 911,43 грн.
У решті рішення та постанову залишити без змін.
2.2. Оскільки чинним законодавством не передбачено можливість
застосування до договору поставки положень про позику, дого­
вори поставки і позики є різними за своєю правовою природою
та регулюють різні види правовідносин, відсутні підстави
застосовувати до спірних правовідносин поставки приписи
ст. 1048 цк України
Постанова Вищого господарського суду України
від 28 вересня 201 Ор .
. Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «ТД «Конти­
ніум - Галичина» на постанову Львівського апеляційного господарського суду від
23 березня 201 Ор. у справі за позовом ТОВ «Волинь Агро» до ТОВ «ТД «Континіум­
Галичина» про стягнення 50 852 ,78 грн процентів за користування чужими грошови­
ми коштами.
Рішенням господарського суду Волинської області від 1 лютого 201 О р. в позові
відмовлено у зв'язку з необrрунтованістю позовних вимог.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 23 березня
201 Ор . рішення скасовано, позов задоволено - на підставі статей 8, 536, 693, 1048,
1214 ЦК України стягнуто з відповідача на користь позивача 50 852, 78 грн процентів
за користування . чужими грошовими коштами, нарахованих на суму попередньої
оплати за договором поставки від 16 березня 2007 р. No 26 за період з З 1 липня
2007 р . по ЗО вересня 2009 р.
У касаційній скарзі ТО В «ТД «Континіум- Галичина» просить постанову скасува­
ти, рішення - залишити без змін, посилаючись на неправильне застосування апеля­
ційним судом норм матеріального права, а саме ч. 1 ст. 8, ст. 536, ч. З ст. 693, ста­
тей 712, 1046, 1048 ЦК України. Скаржник вважає помилковим застосування апеля­
ційним судом аналогії закону (ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 1048 ЦК України) для врегулювання
спірних відносин сторін, що виникли з договору поставки , оскільки договори поставки
і позики є різними за своєю правовою природою, зокрема, до договору поставки
застосовуютьс я загальні положення про купівлю-продаж, що не є подібним з догово­
ром позики в розумінні статей 1046, 1048 ЦК України. Крім того, укладеним між
сторонами договором поставки та чинним законодавством (статті 536, 693 ЦК
~~~~
--
-- ---
т

СУДОВА ПРАКТИКА
України) не передбачено розмір процентів за користування чужими грошовими
коштами . На думку відповідача, згідно з п. 6 ст. 4 та ст. 5 Закону України «Про фінан­
сові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» передача грошових
коштів у позику є фінансовою послугою, яка може надаватися лише фінансовими
установами, однак позивач не має статусу фінансової установи, відтак він не має
права надання позик зі сплатою процентів.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильнос­
ті застосування апеляційним судом норм матеріального і процесуального права,
заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку,
що касаційна скарга під,лягає задоволенню, а оскаржувана постанова - скасуванню
із залишенням без змін первісного рішення на таких підставах.
Відмовляючи в позові, місцевий господарський суд керувався тим, що розмір
процентів за користування чужими грошовими коштами договором поставки нафто­
продуктів від 16 березня 2007 р. не встановлено, а підстави д,ля застосування по
аналогії закону розміру процентів, визначеного ст. 1048 ЦК України, в указаному
випадку відсутні, оскільки правовідносини сторін виникли з договору поставки, які не
є подібними за змістом з правовідносинами позики.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про задо­
волення позову, апеляційний господарський суд, в свою черrу, керувався наступним:
-
16 березня 2007 р. сторонами у справі було укладено генеральний договір
поставки нафтопродуктів No 26, за яким відповідач зобов'язувався поставити позива­
чу нафтопродукти на умовах попередньої оплати. Позивач зобов'язання по оплаті
продукції виконав належним чином, що підтверджується банківськими виписками від
12 березня 2007 р. No 7 та від 16 березня 2007 р. No 13. Однак, у порушення договір­
них зобов'язань поставка нафтопродуктів у повному обсязі не відбулась, а попередня
оплата у розмірі 217 995,95 грн добровільно повернута відповідачем не була.
У зв'язку з цим позивач звернувся в господарський суд з позовом про стягнення з від­
повідача 217 995,95 грн передоплати за нафтопродукти, які відповідач не поставив
відповідно до умов укладеного між сторонами договору поставки нафтопродуктів
No 26. Рішенням господарського суду Волинської області від 5 червня 2008 р. у іншій
справі, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського
суду від 25 вересня 2008 р. та постановою Вищого господарського суду України від
25 грудня 2008 р., позовні вимоги задоволено частково, стягнуто з ТОВ «ТД «Конти­
ніум - Галичина» на користь ТОВ «Волинь Агро» 217 995,95 грн основного борrу.
Згідно з частинами 2, 3 ст. 693 ЦК України передбачено, що у разі, якщо прода­
вець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений
строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення
суми попередньої оплати. На суму попередньої оплати нараховуються проценти від­
повідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар мав бути переданий, до дня фак­
тичного передання товару покупцеві або повернення йому суми попередньої оплати.
Договором може бути встановлений обов'язок продавця сплачувати проценти на суму
попередньої оплати від дня одержання цієї суми від покупця.

СУДОВА ПРАКТИКА
Згідно з ч. 2 ст. 1214 ЦК України у разі безпідставного одержання чи збереження
грошей нараховуються проценти за користування ними (ст. 536 цього Кодексу).
У випадку спірних правовідносин після перерахування позивачем відповідачу
грошових коштів вони знаходилися у відповідача в користуванні.
Згідно зі ст. 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами борж­
ник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між
фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами
встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Відтак, право позивача на нарахування та отримання процентів за користування
чужими грошовими коштами передбачено законом. Однак розмір таких процентів ні
укладеним сторонами договором поставки нафтопродуктів від 16 березня 2007 р.
No 26, ні положеннями ЦК України чи інших актів цивільного законодавства, що
регулюють відносини поставки, не передбачений. Тому у вказаному випадку слід
застосовувати аналогію закону щодо розміру стягнення з відповідача процентів за
користування чужими грошовими коштами відповідно до ст. 1048 ЦК України, оскіль­
ки у ст. 8 ЦК України передбачено, що якщо цивільні відносини не врегульовані цим
Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюють­
ся тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що
регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону), а в даному випад­
ку подібність відносин полягає в користуванні грошовими коштами.
Відповідно до ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від
позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або
законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором . Якщо
договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні обліко­
вої ставки Національного банку України.
Відтак, з відповідача підлягають стягненню на користь позивача проценти за
користування чужими грошовими коштами, що обчислюються від суми попередньої
оплати (217 995,95 грн), яка підлягала поверненню позивачу, на рівні облікової став­
ки Національного банку України за період з 31 липня 2007 р. (з дня направлення
відповідачем вимоги про поставку продукції) по 30 вересня 2009 р. ( 1жовтня 2009 р.
відповідач повернув позивачу 217 995,95 грн попередньої оплати), що становить
50 852, 78 грн.
Проте, колегія не може погодитися з висновками апеляційного суду з огляду на
таке.
В основу оскаржуваної постанови покладено висновок суду про можливість
застосування аналогії закону до правовідносин поставки, що виникли у сторін за дого­
вором від 16 березня 2007 р., а саме шляхом нарахування позивачем (покупцем) про­
центів у розмірі (на рівні облікової ставки Національного банку України) , передбаче­
ному п. 1 ч. 1 ст. 1048 ЦК України, на суму передоплати , право вимагати повернення
якої покупець набув на підставі ч. 2 ст. 693 ЦК України у зв'язку з непоставкою від­
повідачем товару у встановлений строк .
Однак судом залишено поза увагою таке.

СУДОВА ПРАКТИКА
Згідно з ч. 3 ст. 198 ГК України відсотки за грошовими зобов'язаннями учасників
господарських відносин застосовуються у випадках, розмірах та порядку, визначених
законом або договором.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується позивачем , ні
умовами до говору поставки від 16 березня 2007 р . No 26, ні законом , зокрема, стат­
тями 536 , 693, 1214 ЦК України, не визначено розмір процентів за користування
продавцем чужими коштами, сплаченими позивачем як передоплата товару.
У свою чергу, ч. 1 ст. 8 ЦК України передбачено, що у разі, якщо цивільні від­
носини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або
договором , вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів
цивільного законода вства , що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (ана ­
логія закону).
Отже, аналогію закону можна застосовувати виключно в разі подібності спірних
неврегульованих правовідносин та тих цивільних правовідносин, правове регулюван­
ня яких чітко визначено .
Водночас, висновок апеляційної інстанції про те, що подібність відносин постав ­
ки і позики полягає у користуванні грошовими коштами, не відповідає змісту ста ­
тей 712, ,1046, 1048 ЦК України.
Так, згідно зі ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачаль ­
ник) , який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановле­
ний строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємниць­
кій діяльності або в інших цілях, не пов 'яза них з особистим, сімейним, домашнім або
іншим подібним використанням , а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити
за нього певну грошову суму.
Причому в ч. 2 ст. 712 цього Кодексу законодавцем ч ітко встановлено, що до
договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо
інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин
сторін .
Тобто чинним законодавством не визначено, що до договору поставки застосо­
вуються положення про позику, як і не передбачено цього договором поставки від
16 березня 2007 р. та статтями 1046 - 1049 ЦК України , якими врегульовано від ­
носини позики. Не випливає цього і з характеру спірних (консенсуальних) відносин
сторін.
В свою чергу, відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сто ­
рона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові
кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується
повернути позикодавцеві таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку саму
кількість речей того самого роду та такої самої якості .
На відміну від договору позики, за яким у власність позичальника передаються
грошові кошти з обов'язком повернути таку саму суму коштів з процентами, нарахо­
ваними на суму позики (статті 1048, 1049 ЦК України), за договором поставки кошти
перераховувалися в рахунок оплати вартості придбаного товару.

СУДОВА ПРАКТИКА
. Таким чином договори поставки і позики є не подібними, а різними за своєю пра­
вовою природою та регулюють різні види цивільних правовідносин, в зв'язку з чим
застосування судом положень ч. 1 ст. 1048 ЦК України за аналогією закону не відпо­
відає суті спірних правовідносин сторін та фактичним обставинам справи.
Колегія також бере до уваги доводи скаржника про те, що передача грошових
коштів у позику є фінансовою послугою, яка може надаватися лише фінансовими
установами (п. 6 ст. 4 та ст. 5 Закону України «Про фінансові послуги та державне
регулювання ринку фінансових послуг») . Позивач, не маючи статусу фінансової уста­
нови, не має права надавати позику зі сплатою процентів та вимагати їх сплати.
Відтак, у даному випадку існує невідповідність правовідносин позики та поставки
також у частині суб'єктного складу таких правовідносин.
Касаційна інстанція враховує, що згідно з імперативними приписами частин 1, 2
ст. 14 ЦК України цивільні обов ' язки виконуються у межах, встановлених договором
або актом цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинен ­
ня яких не є обов'язковим для неї.
Тобто , відповідач (продавець) не може бути примушений до дій щодо сплати про­
центів за користування належними позивачу коштами в сумі передоплати, які (дії) не
є обов'язковими для нього (відповідача) в силу невизначеності законом та договором
поставки від 16 березня 2007 р. розміру процентів.
Вищенаведеним спростовується передчасний висновок апеляційної інстанції про
подібність спірних відносин поставки та відносин позики і обумовлену цим наявність
підстав для застосування приписів ст. 1048 ЦК України за аналогією закону.
Зважаючи на те, що підставою скасування рішення суду першої інстанції стало
неправильне застосування апеляційним судом норм ч. 1 ст. 8, ст. 536, частин 2, 3
ст. 693, ч. 1 ст. 1048, ч. 2 ст. 1214 ЦК України та помилкове незастосування ним ста­
тей 14, 712 ЦК України і ч . 3 ст. 198 ГК України до спірних правовідносин поставки,
а судом першої інстанції достовірно встановлено невизначеність договором та зако­
ном розміру процентів за користування коштами передоплати, то первісне рішення є
правомірним та підлягає залишенню без змін.
З огляду на наведене колегія вбачає підстави для задоволення касаційної скарги.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 11 l5, 11 !7-111 11 ГПК України,
Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу ТОВ «ТД «Континіум-Галичина» задовольнити.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23 березня 201 Ор.
у справі скасувати, а рішення господарського суду Волинської області від 1 лютого
2010 р. залишити без змін.

СУДОВА ПРАКТИКА
2.3. Договір про надання в користування торгових площ за своєю
правовою природою є договором оренди (найму) торгових
площ і може укладатися адміністрацією ринку з користувачами
(підприємцями)
Постанова Вищого господарського суду України
від 9 листопада 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу приватної фірми
«Скорпіон-сервіс» (далі - ПФ «Скорпіон-сервіс») на постанову Львівського апеля­
ційного господарського суду від 17 серпня 201 Ор. у справі за позовом ПФ «Скорпіон­
сервіс» до суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи, за участю третіх
осіб - Луцької міської ради, фізичної особи, про зобов'язання повернути торгову
площу.
Позовні вимоги їрунтуються на положеннях ст. 188 ГК України, статей 651, 763,
785 ЦК України, пунктів 3.16, 6.2 укладеної сторонами угоди від 1 червня 2008 р.
надання в користування торгових площ, та фактично обrрунтовані тим, що відповідач
безпідставно займає торгову площу No 48, оскільки позивач на підставі п. 6.2 угоди
відмовився від угоди, про що попередив відповідача у строк, визначений угодою .
Рішенням господарського суду Волинської області від 12 січня 201 О р. позов
задоволено: зобов'язано відповідача повернути позивачу торгову площу No 48 розмі­
ром 15 м2 на пішохідна-торговій зоні в м. Луцьку, яку відповідач отримав згідно з
угодою надання в користування торгових площ від 1 червня 2008 р.
Вказане рішення мотивоване тим , що у зв'язку з відмовою позивача від угоди від
1 червня 2008 р. вказана угода припинила свою дію, а відтак у відповідача відсутні
правові підстави дпя зайняття торгової площі .
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17 серпня 201 Ор.
рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задо­
воленні позову з мотивів ненадання позивачем доказів того, що металева конструкція
(кіоск) належить на праві власності позивачу.
Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до
Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд її ска­
сувати як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального
права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Колегія судців, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції,
обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних
обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при
ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну скаргу такою, що під­
лягає задоволенню, на таких підставах.
При вирішенні цього спору по суті заявлених вимог встановлено, що позивачем
та відповідачем укладено угоду надання в користування торгових площ від 1 червня
2008 р., за умовами якої відповідач прийняв у платне строкове користування торгову

СУДОВА ПРАКТИКА
площу 15 м2 на торговому ряду пішохідно-торгової зони ринку ПФ « Скорпіон­
сервіс», місце No 48, для встановлення тимчасової споруди і здійснення торговельної
діяльності з метою зберігання та продажу промислового товару. Зазначена угода
вступає в дію з 1червня 2008 р. та укладається до 31 грудня 2008 р. (п. 6.1 угоди).
Пунктом 6.2 угоди передбачено , що кожна зі сторін може відмовитися від угоди
про надання в користування торгових площ у будь-який час, письмово попередивши
другу сторону за один місяць.
Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні дого­
вору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього
Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог
розумності та справедливості.
Згідно зі статтями 628, 629 ЦК України зміст договору становлять умови (пунк­
ти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відпо­
відно до актів цивільного законодавства. Договір є обов'язковим для виконання сто­
ронами.
Статтею 180 ГК України також визначено, що зміст господарського договору
становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встанов­
лення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так
і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодав­
ства.
Згідно зі змістом угоди від 1 червня 2008 р., зокрема, п. 6.2, сторони визначили і
погодили право сторін відмовитися від угоди у будь-який час, але за умови поперед­
ження про це другої сторони за один місяць.
Отже, за взаємним волевиявленням, сторони у названому пункті визначили пев­
ний порядок припинення їхніх правовідносин, а саме в порядку відмови - на підставі
повідомлення .
Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сто­
рони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов догово­
ру з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв
ділового обороТ'J, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визна­
чені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до
актів цивільного законодавства.
Статтею 180 ГК України також визначено, що зміст господарського договору
становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встанов ­
лення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами,
так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законо­
давства .
В силу ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному
обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов'язання
на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або
законом.

СУДОВА ПРАКТИКА
Матеріалами справи доведено , що позивач виконав умову п. 6.2 угоди та попере­
див відповідача про відмову від угоди , про що свідчить повторне повідомлення від
19 листопада 2008 р. No 148.
Отже , внаслідок відмови позивача від угоди від 1 червня 2008 р. дія останньої
припинилася.
Відповідно до ч. 1 ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач
зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержа ­
на з урахуванням нормального зносу, або у стані, обумовленому у договорі .
Пунктом 3.16 угоди визначено, що відповідач зобов'язаний в належному стані
передати площі, вказані в п . 1.1 цієї угоди, позивачу протягом 2 днів після припинен­
ня дії угоди .
Враховуючи, що дія угоди від 1 червня 2008 р. припинена, колегія суддів пого­
джується з висновком суду першої інстанцій про безпідставне зайняття відповідачем
торгової площі No 48.
При цьому доводи суду апеляційної інстанції про недоведеність позивачем факту
порушення його права, оскільки власником металевої конструкції (кіоску) є відпо­
відач, колегія суддів вважає помилковими з огляду на те, що предметом спору є
наявність у відповідача права користуватися торговою площею No 48, переданою
останньому на підставі угоди від 1 червня 2008 р. для встановлення тимчасової спо­
руди, тобто металевої конструкції (кіоску) . Тому право власності на металеву кон­
струкцію (кіоск) не є предметом розгляду у цій справі, і, як свідчать матеріали спра­
ви, позивач не · вимагає повернення саме кіоску. Доводи суду апеляційної інстанції
про те , що позивач просить зобов'язати відповідача повернути торгівельну площу
No 48 шляхом демонтажу металевої конструкції (кіоску), спростовуються матеріала­
ми справи, оскільки заявою від 27 лютого 2009 р. No 12511, поданою до ухвалення
судового рішення, позивач уточнив позовні вимоги і просив суд зобов'язати відпові­
дача повернути торгову площу. Саме ця вимога була предметом розгляду у суді пер­
шої інстанції.
Право позивача на звернення до суду за даним позовом лро повернення торгової
площі, а не металевої конструкції (кіоску), rрунтується виключно на його праві як
орендодавця майна, яке виникло в силу укладеного між позивачем та Луцькою місь­
кою радою договору оренди земельної ділянки строком на 25 років для будівництва та
обслуговування торгово-пішохідної зони в районі завокзального ринку. При цьому
неподання позивачем доказів надання йому Луцькою міською радою дозволу на вико­
ристання цієї земельної ділянки шляхом надання в суборенду, не свідчить про право­
мірність знаходження відповідача на торговій площі No 48, а стосується виключно
орендних правовідносин між позивачем та Луцькою міською радою.·
Таким чином, неправильне визначення судом апеляційної інстанції предмету
заявленого позову призвело до помилкового скасування законного рішення суду пер­
шої інстанції.
Керуючись статтями 11 l5, 11 l7, 111 9-111 11 ГПК України, Вищий господар­
ський суд України
~ ---- ---
~~~-

СУДОВА ПРАКТИКА
постановив:
Касаційну скаргу ПФ «Скорпіон-сервіс» задовольнити.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 17 серпня 201 О р .
у справі скасувати, залишивши в силі рішення господарського суду Волинської облас­
ті від 12 січня 2010 р.

СУДОВА ПРАКТИКА
41}
З. ПОСТАНОВИ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ
УКРАЇНИ У СПРАВАХ ЗІ СПОРІВ, ПОВ'ЯЗАНИХ
ІЗ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯМ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ
3.1. Господарські суди дійшли правильного висновку щодо відмови
в виплаті гарантійної суми позивачу через ненадання відпові­
дачу документів, обумовлених гарантійним листом
Постан ова Вищого господарського суду України
від 11 листопада 2008 р.
Вищий господарський суд України роз глянув касаційне подання заступника вій­
ськового прокурора Центрального регіону України в інтересах держави в особі
Міністерства оборони України (далі - заступник військового прокурора) на постано­
ву Київського апеляційного господарського суду від 7 серпня 2008 р. у справі за позо­
вом заступника військового прокурора до АБ « Київська Русь», третя особа -
ТОВ « Рось-І », про стягнення боргу за банківською гарантією.
Справа в судах розглядалася неодноразово.
Рішенням господарського суду м . Києва від 3 червня 2008 р., залишеним без змін
постановою Київського апеляційного господарського суду від 7 серпня 2008 р.,
заступнику військового прокурора відмовлено в позові.
У касаційній скарзі заступник військового прокурора просить скасувати рішення
господарського суду м. Києва від 3 червня 2008 р . та постанову Київського апеляцій­
ного господарського суду від 7 серпня 2008 р. і прийняти нове рішення, яким задо­
вольнити подання прокурора в повному обсязі.
Заявник вважає, що судами порушено положення статей 560, 563 ЦК України та
ст. 231 ГК України.
Заслухавши представників сторін, обговоривши доводи касаційного подання ,
вивчивши матеріали справи , колегія суддів Вищого господарського суду України вва­
жає , що касаційна скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.
Згідно з положеннями ст. 560 ЦК України за гарантією банк гарантує перед кре­
дитором виконання боржником свого обов'язку.
Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов'язань боржником.
Судами встановлено, що 19 вересня 2006 р. позивачем та третьою особою укла­
дено договір No 251/4/1/06/19, згідно з пп. 1.1 якого ТОВ «Рось-І» зобов'язалося
поставити для потреб Міністерства оборони України паливно- мастильні матеріали на
суму 1823 034,54 грн в строк до 30 грудня 2006 р. , а Міністерства оборони України -
розрахуватися за них.
Відповідно до п. 4.4 договору розрахунок за фактично поставлену продукцію
здійснюється протягом 1О банківських днів з дати надання постачальником до
Департаменту постачання матеріальних ресурсів Міністерства оборони України

СУДОВА ПРАКТИКА
належним чином оформлених документів, передбачених договором (за умови надхо­
дження бюджетних коштів на рахунок Міністерства оборони України за даним кодом
видатків).
ТОВ «Рось -І » виконало свої зобов'язання за цим договором частково, поста­
вивши продукцію на суму 800 986,22 грн.
Відповідач 19 вересня 2006 р. видав гарантію оплати No 22984-20/6-4д на суму
273 445, 18 грн , яку зобов'язався сплатити у випадку невиконання ТОВ «Рось -І »
своїх зобов'язань з поставки паливно-мастильних матеріалів.
Позивач 3 січня 2007 р. в строк, визначений банківською гарантією, звернувся
до відповідача з вимогою про сплату суми гарантії, але одержав письмову відмову
банку.
Відповідно до положень п. 2 ст. 536 ЦК України вимога кредитора до гаранта про
сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій
формі .
До вимоги додаються документи, вказані в гарантії.
Згідно з матеріалами справи суди попередніх інстанцій належним чином викона­
ли вимоги, викладені в постанові Вищого господарського суду України від 2 квітня
2008 р. у цій справі .
Зокрема, суди належним чином перевірили обставини щодо настання умов відпо ­
відальності за банківською гарантією та особливостей сплати останньої.
Вбачається, що позивач не надав банку документів, обумовлених гарантійним
листом, надання яких є обов'язковою умовою для оплати банківської гарантії, визна­
ченої гарантійним листом від 19 вересня 2006 р. No 22984 -20/6 -4д.
Відповідно до ст. 565 ЦК України гарант має право відмовитися від задоволення
вимоги кредитора, якщо вимога або додані до неї документи не відповідають умовам
гарантії.
Відтак, вбачається, що суди повно та всебічно перевірили обставини справи,
встановили дійсні права та обов'язки сторін, дійшли юридично правильного висновку
про відсутність умов, за яких у відповідача настає обов'язок сплатити гарантію, та
обrрунтовано відмовили в позові.
З огляду на викладене судові рішення є законними та обrрунтованими, а тому
зміні чи скасуванню не підлягають.
Керуючись статтями 11 l5, 11 !7 - 111 9, 111 11 ГПК України, Вищий господар­
ський суд України
постановив:
Касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляцій­
ного господарського суду від 7 серпня 2008 р. - без змін.

СУДОВА ПРАКТИКА
4І3
3.2. Укладаючи договір поруки, який не визнаний недійсним, пору­
читель надав згоду на можливе збільшення його зобов'язань за
борговими зобов'язаннями боржника, а отже відсутні підстави
вважати, що внесення змін до кредитного договору, забезпече­
ного порукою, в частині зміни процентної ставки змінило роз­
мір договірної відповідальності поручителя
Поста нова Вищого господарського суду України
від 18 лютого 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу суб ' єкта підпри­
ємницької діяльності - фізичної особи-1 (далі
-
Підприємець) на постанову
Одеського апеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 р. у справі за позо­
вом Підприємця до ВАТ «Р» та суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної
особи-2 про визнання припиненими правовідносин, які виникли з договору поруки від
23 квітня 2007 р . No 010/01-04/07-0lLIC/5 (далі - Договір).
Позов мотивовано тим, що позивач згоди на укладення додаткових договорів до
кредитного договору, який забезпечувався договором поруки, не давав .
Рішенням господарського суду від 31 липня 2009 р. позовні вимоги задоволені на
підставі ст. 559 ЦК України, оскільки поручитель не давав згоди на укладення додат­
кових договорів до кредитного договору, внаслідок яких збільшувався обсяг його від­
повідальності .
Постановою Одеського а пеляційного господарського суду від 27 жовтня 2009 р .
зазначене рішення господарського суду Миколаївської області скасовано та в позові
відмовлено.
У касаційній скарзі Підприємець просить скасувати постанову апеляційного гос­
подарського суду та залишити в силі рішення господарського суду Миколаївської
області від 31 липня 2009 р., мотивуючи неправильним застосуванням господарським
судом апеляційної інстанції норм матеріального права, зокрема ст. 559 ЦК України.
Скаржник мотивує свої вимоги також тим, що з 23 квітня . 2007 р. до теперішньо­
го часу будь-яких змін у Договір сторони не вносили; згоди на укладення додаткових
договорів від 4 липня 2008 р. No О 10/01-04/07-01 LIC/023 та від 1 грудня 2008 р.
No О 10/01-04/07-01 LIC/024 до кредитного договору від 9 січня 2007 р.
No О 10/01-04/07-01 LIC, внаслідок укладення яких збільшувався обсяг його відпо­
відальності, не надавав.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, обговоривши
доводи касаційної скарги і перевіривши матеріали справи та правочинність застосу­
вання судами норм матеріального та процесуального права , колегія суддів Вищого
господарського суду України вважає , що касаційна скарга не підлягає задоволенню на
таких підставах .
З огляду на матеріали справи та як встановлено в судових актах , 9 січня 2007 р .
ВАТ «Р» та фізичною особою - підприємцем-2 укладено кредитний договір

СУДОВА ПРАКТИКА
No 010/01 -04/07-01 LIC (з додатковими угодами), відповідно до якого останньому
надано кредитні кошти в розмірі 9 335 890 грн строком до 9 січня 2012 р .
На забезпечення вказаного вище кредитно го зобов'язання ВАТ «Р.» та
Підприємцем укладено Договір. Згідно з п. 1.2 договору поруки Підприємець, як
поручитель фізичної особи - підп риємця - 2 взяв на себе зобов'язання відповідати
перед кредитором за борговими зобов'язаннями, які виникають з умов кредитного
договору від 9 січня 2007 р. та всіх інших додаткових договорів, що укладені в рам ­
ках цього договору, в повному обсязі цих зобов'язань, а саме: повернути кредит у
сумі 9 335 890 грн, відсотки за його користування, комісійну винагороду, неустойку
(пеню, штраф) в розмір і , строки та у випадках, передбачених кредитним догово ­
ром, а також відш кодувати можливі збитки та виконати інші умови кредитного
договору в повному обсязі. Пунктом 1.3 договору поруки обумовлено , що
зобов'язання поручителя перед кредитором є безумовними і жодних інших умов,
крім передбачених цим Договором та вказаним в п . 1.2 цього Договору, не потре ­
бують.
Пункт 2.1 договору поруки передбачає, що у випадку невиконання боржником
зобов'язань за кредитним договором поручитель несе солідарну відповідальність
перед кредитором у тому самому обсязі, що і боржник, включаючи оплату основного
боргу, нарахованих відсотків за користування кредитом та пені.
Судом першої інстанції зроблено висновок, що правовідносини між ВАТ «Р»,
Підприємцем та фізичною особою - підприємцем - 2, які виникли з Договору, при­
пинили свою дію, оскільки у Договір були внесені зміни щодо змінення розміру про ­
центної ставки за користування кредитними коштами, в зв'язку з чим збільшився
об'єм відповідальності поручителя.
Вті м, апеляційним господарським судом зроблено протилежний висновок та
зазначено, що , укладаючи договір поруки , який не визнаний недійсним , поручитель
надав згоду на можливе збільшення його зобов'язань за борговими зобов'язаннями
боржника, а тому для отримання від поручителя додаткової згоди не було необхіднос­
ті, а отже відсутні підстави вважати, що зобов'язання поруки, що забезпечує боргові
зобов'язання боржника за кредитним договором, є припиненим.
Відповідно до ст. 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається
перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відпові­
дає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. За змістом ст. 554 ЦК
України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою , борж­
ник і поручитель відповідають перед кредитором у тому самому обсязі, що і боржник,
включаючи сплату основного боргу, відсотків, неустойки, відшкодування збитків,
якщо інше не встановлено договором поруки .
З огляду на договір поруки конкретний розмір процентної ставки за користування
кредитними коштами у договорі поруки не обумовлено, отже поручитель несе відпо­
відальність у об'ємі, передбаченому кредитним договором, і внесення змін до договору
поруки в частині зміни процентної ставки за користування кредитними коштами не
змінює основне зобов'язання. Таким чином колегія суддів вважає, що внесення змін
~~~~
4-12 -291

СУДОВА ПРАКТИКА
до кредитного договору в частині зміни процентної ставки не змінило розміру договір­
ної відповідальності.
Сплата процентів за користування кредитними коштами є зобов'язанням пози­
чальника, що витікає з умов кредитного договору. Проценти є платою за кредит, а не
рівнем відповідальності, в зв'язку з чим підвищення плати за користування кредитни­
ми коштами не є підвищенням рівня відповідальності. Водночас слід зазначити, що
рівень відповідальності залишився незмінним як у кредитному договорі, так і угодах до
нього, отже обсяг відповідальності поручителя за Договором не збільшився, як це
визначено судом першої інстанції.
Виходячи з наведеного, колегія суддів Вищого господарського cyJJ;J України вва ­
жає, що висновки cyJJ;J апеляційної інстанції відповідають вимогам чинного законо ­
давства України, тому правових підстав для визнання правовідносин, що виникають з
Договору, припиненими немає. На підставі зазначеного твердження скаржника про
скасування постанови є безпідставним та не підлягають задоволенню.
Виходячи з наведеного, керуючись статтями 111 5, 111 7, 111 9, 111 11 ГПК України,
Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу Підприємця залишити без задоволення, постанову Одеського
апеляційного господарського cyJJ;J від 27 жовтня 2009 р. у справі залишити без змін.
З.З. Укладення договору застави не передбачає заміну кредитора у
зобов'язанні на відміну від правочину відступлення права
вимоги, за яким відповідно до ст. 512 ЦК України здійснюється
така заміна кредитора у зобов'язанні
Постанова Вищого господарського суду України
від 23 березня 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «Лінкор» на
постанову Київського апеляційного господарського cyJJ;J від 1З грудня 201 О р . у спра­
ві за позовом ТОВ «Лінкор» до АКБ «Є.» та ВАТ «К.» про визнання недійсними
договорів застави майнових прав від 16 квітня 2009 р. No 02.03.09/980-Е/8 - 1 та
No 16.04.09/980-Е/8-1, укладених АКБ «Є.» та ВАТ «К.» в частині передачі в заста­
ву майнових прав на кошти, що належать АКБ «Є.» згідно з кредитним договором від
5 березня 2009 р. No К/13/2601усумі6150 ООО грн та 1879999,97 дол. США.
Рішенням господарського cyJJ;J м. Києва від 11 жовтня 201 О р. позовні вимоги
задоволені в повному обсязі.
Постановою Київського апеляційного господарського cyJJ;J від 1З грудня 201 О р.
вказане рішення місцевого господарського cyJJ;J скасовано, в позові відмовлено.
У касаційній скарзі ТОВ «Лінкор», не погоджуючись із постановою Київського
апеляційного господарського cyJJ;J, просить постанову скасувати , а рішення місцевого

СУДОВА ПРАКТИКА
господарського суду залишити без змін. Підстави касаційної скарги обrрунтовуються
порушенням судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального
права, зокрема, статей 236, 516 ЦК України, статей 20, 23 Закону України «Про
заставу».
Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм
господарськими судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти
встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального
права, згідно з вимогами ст. 111 5 ГПК України, колегія суддів Вищого господарського
суду України дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної
скарги з огляду на наступне.
Предметом спору є вимога позивача визнати недійсними договори застави май­
нових прав, укладені АКБ «Є.» та ВАТ «К» в частині передачі в заставу майнових
прав на кошти, що належать АКБ «Є.» згідно з кредитним договором, укладеним з
позивачем у сумі 6 150 ООО грн та 1879999,97 дол. США.
Підставами поданого позову є, як стверджує позивач, відсутність згоди останньо­
го на укладення спірних договорів застави майнових прав, оскільки додатковою уго­
дою від 5 лютого 2009 р. No 4 до кредитного договору від 5 березня 2008 р.
No К/ 13/2601, укладеного позивачем та АКБ «Є.», сторони узгодили, що банк не має
право повністю або частково відступити свої права та зобов'язання за цим договором,
а також за правочинами, пов'язаними із забезпеченням виконання позичальником
(позивачем) своїх зобов'язань за цим договором, третій особі без попередньої пись­
мової згоди позичальника (позивача). Водночас, як стверджує позивач, АКБ «Є.»,
укладаючи з ВАТ «К» спірні договори застави, за якими АКБ «Є.» передав в заставу
ВАТ «К » свої майнові права за кредитним договором No К/ 13/2601, не отримував
згоди позивача на вчинення таких дій.
Місцевий господарський суд, розглядаючи вказану справу, встановив такі обста­
вини:
-
позивачем у справі та АКБ «Є.» 5 березня 2008 р. укладено кредитний договір
No К/ 13/2601, відповідно до умов якого банк надає позивачу в межах відкритої кре­
дитної лінії грошові кошти, а позичальник (позивач) зобов'язується повернути ці
кошти, сплатити проценти за користування кредитною лінією, комісії, а також вико­
нати усі інші зобов'язання, визначені у цьому Договорі;
-
5 лютого 2009 р. позивачем та АКБ «Є.» укладено додатковий договір No 4
про внесення змін і доповнень до кредитного договору No К/ 13/2601, зокрема,
п . 1О.З договору виклали у новій редакції, відповідно до якої АКБ «Є.» не має права
повністю або частково відступити свої права та зобов'язання за цим договором,
а також за правочинами, пов'язаними із забезпеченням виконання пози1~ачем своїх
зобов'язань за цим договором, третій особі без попередньої письмової згоди
ТОВ «Лінкор»;
-
2 березня 2009 р . АКБ «Є.» та ВАТ «К» у забезпечення виконання АКБ «Є . »
зобов'язань за кредитним договором від 16 лютого 2009 р., укладено договір застави
майнових прав, відповідно до якого АКБ «Є.» передав у заставу майнові права на

СУД ОВА ПРАКТИ КА
кошти, що належать йому на підставі кредитного договору No К/ 13/2601, укладеного
з ТОВ «Лінкор» (позивач), у сумі 6 150 ООО грн та 1879999,97 дол. США;
-
16 квітня 2009 р. відповідачами у справі був укладений договір застави май­
нових прав у забезпечення виконання АКБ « Є . » кредитного договору від 16 лютого
2009 р . No 16 . 02-09/980-Е, відповідно до якого АКБ «Є.» передав в заставу ВАТ «К.»
майнові права на кошти, що належать йому на підставі кредитного договору
No К/13/2601, укладеного з ТОВ «Лінкор» (позивач), у сумі 6 150 ООО грн та
1 879 999,97 ДОЛ . США;
-
з укладенням спірних договорів застави майнових прав фактично відбулася
заміна кредитора за кредитним договором No К/ 13/2601, укладеним позивачем та
АКБ «Є.», тобто відступлення АКБ «Є.» свого права вимоги ВАТ «К.» без згоди
позивача, що суперечить п. 1О.З вказаного кредитного договору, у редакції додатково­
го договору від 5 лютого 2009 р. No4.
Встановивши наведені обставини, керуючись статтями 11, 202, 215, 509, 572,
589,626 ЦК України, статтями 1, 23, 50, 51 Закону України «Про заставу», місцевий
господарський суд дійшов висновку про обrрунтованість заявлених позивачем позо­
вних вимог та про необхідність задоволення позову.
Апеляційний господарський суд, переглядаючи в апеляційному порядку рішення
місцевого господарського суду та погоджуючись із фактичними обставинами справи,
встановленими місцевим господарським судом, не погодився із висновками останньо­
го щодо наявності підстав, встановлених у ст. 215 ЦК України, для визнання недійсни­
ми оспорюваних договорів застави у відповідних частинах, що стосуються передачі
АКБ «Є.» своїх майнових прав ВАТ «К. » за кредитним договором No К/ 1З/2601 ,
укладеним з позивачем .
При цьому суд апеляційної інстанції за результатами дослідження матеріалів
справи, ретельної оцінки п. 1О . З кредитного договору No К/ 13/2601 в редакції
додаткового договору від 5 лютого 2009 р. No 4 та оспорюваних позивачем частин
договорів застави майнових прав, із застосуванням приписів статей 512, 546, 572 ,
586 ЦК України, приписів статей 1, 17 Закону України «Про заставу», врахував­
ши правову позицію Верховного Суду України, дійшов висновку про безпідстав­
ність заявлених позивачем вимог та відсутнісь правових підстав для їх задово­
лення .
Вищий господарський суд України погоджується із постановою Київського апе­
ляційного господарського суду у цій справі з огляду на таке .
Реалізуючи передбачене ст. 64 Конституції України право на судовий захист,
звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб ' єктивне уявлення про поруше­
не право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного
права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи
відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені
законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного
права позивача.

СУДОВА ПРАКТИКА
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу
його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді
справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.
Статтею ,54 ГПК України встановлено, що подана до господарського суду позо­
вна заява повинна містити зміст позовних вимог та обставини, якими позивач їх
обrрунтовує.
Предметом вказаного спору є вимога позивача визнати недійсними договори
застави майнових прав, укладені відповідачами в частині передачі в заставу майно­
вих прав на кошти, що належать АКБ «Є.» згідно з кредитним договором від
5 березня 2009 р. No К/13/2601 у сумі 6 150 ООО грн та 1 879 999,97 дол . США,
укладеним з позивачем. Тобто, позивач оскаржує частково договори застави майно­
вих прав, за якими він (позивач) не є стороною, при цьому стверджує про те, що
оспорювані ним договори у відповідних частинах не відповідають вимогам чинного
законодавства.
Згідно з ч. З ст. 215 ЦК України якщо недійс.r1ість правочину прямо не встанов­
лена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дій ­
сність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом
недійсним (оспорюваний правочин).
Частиною 5 п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову прак­
тику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 6 листопада
2009 р. No 9 встановлено, що відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про
визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його
недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного право­
чину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою
особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Отже з огляду на наведені приписи позивач, звертаючись до суду із даним позо­
вом та вимагаючи визнати недійсними частково договори застави майнових прав, не
будучи стороною за цими договорами, зобов'язаний довести, яким чином оспорювані
ним договори порушують (зачіпають) його права та законні інтереси, а суд, в свою
чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обrрунтовує свої вимоги, і залежно
від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для право­
вого захисту позивача.
Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юри­
дичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяль­
ність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду
згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх поруше­
них або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до
суду за їх захистом , є обов'язковими; обов ' язком позивача , відповідно до ст. 33 ГПК
України, є доведення (підтвердження) в установленому законом порядку наявності
факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.
оо

СУДОВА ПРАКТИКА
оо
Уявлення позивача про невідповідність оспорюваного договору нормам чинного
законодавства за відсутності при цьому порушень прав та інтересів позивача не є під­
ставою д,11я визнання такого договору недійсним або неукладеним у судовому порядку,
оскільки відповідно до приписів ст. 1 ГПК України особа звертається до суду саме за
захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів.
Однак , звертаючись до суду із даним позовом, позивач, по-перше, всупереч наве­
дених вище вимог, не вказує, в чому полягає порушення його прав та законних інтере­
сів, д,11я захисту яких він звернувся до суду, а лише стверджує про те, що оспорювані
ним правочини у відповідних частинах відповідачі у справі не мали права вчиняти без
згоди позивача, що відповідно до ст. 227 ЦК України має наслідком визнання таких
правочинів недійсними.
Водночас, як правильно встановив суд апеляційної інстанції, п. 1О.З додаткового
договору від 5 лютого 2009 р. No К/13/2601 до кредитного договору від 5 березня
2008 р. No К/13/2601, укладеного позивачем та АКБ «Є.», сторони визначили, що
банк не має права повністю або частково відступити свої права та зобов'язання по
цьому договору, а також по правочинам, пов'язаним із забезпеченням виконання
позичальником (позивачем) своїх зобов'язань за цим договором, третій особі без
попередньої письмової згоди позичальника (позивача), однак укладені відповідачами
договори застави майнових прав не є за своєю суттю договорами відступлення прав та
обов'язків, укладення яких відповідачами у справі без згоди позивача в силу п. 1О.З
додаткового договору No 4 до кредитного договору No К/ 13/2601 мало б наслідком
визнання їх недійсними. Такий висновок суду підтверджується наступним.
Згідно з ч. 1 ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися
у тому числі заставою.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про заставу» застава - це спосіб
забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом.
В силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання борж­
ником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення
з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами (ч. 2 ст. 1
Закону України «Про заставу», ч. 1 ст. 572 ЦК України).
Отже, договір застави за своєю правовою природою є забезпечувальним право ­
чином, за рахунок якого кредитор у разі порушення боржником основного зобов'язання
має переважне право задовольнити свої вимоги.
Водночас, відступлення права вимоги за кредитним договором No К/ 13/2601,
заборона на вчинення якого (відступлення) без згоди позивача передбачена у п. 1О.З
додаткового договору No 4 до кредитного договору No К/ 13/2601, регулюється інши­
ми нормами.
Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні
може відбутися переданням ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення
права вимоги).
Тобто, відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого
старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці

СУДОВА ПРАКТИКА
права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права
вимоги також називається «договором цесії», а його суб'єкти відповідно - «цеден­
том» (старий кредитор) та «цесіонарієм» (новий кредитор). Наслідком укладення
договору відступлення права вимоги є втрата старим кредитором прав та обов'язків за
зобов'язанням, права та вимоги за яким були відступлені новому кредитору у визна­
ченому сторонами обсязі (повністю/частково).
Водночас, як правильно зазначив суд апеляційної інстанції, з укладенням дого­
ворів застави майнових прав , правомочність яких у відповідних частинах оспорює
позивач, АКБ «Є.» не втратив свого права на отримання за кредитним договором
No К/13/2601 від позивача процентів, комісій, тощо, що свідчить про невідступлен­
няАКБ «Є.» ВАТ «К. »своїх прав та обов'язків за кредитним договором No К/13/2601,
на чому наполягає позивач, а лише, як правильно встановив суд апеляційної інстан­
ції, про укладення договорів застави майнових прав, які не є ідентичними договорам
відступлення права вимоги, на укладення яких АКБ «Є.», виходячи із п. 1О.З додат­
кового договору No 4 до кредитного договору No К/ 13/2601, необхідна була згода
позивача.
Щодо доводів касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції порушено
статті 20, 23 Закону України «Про заставу», оскільки, як стверджує скаржник, у разі
невиконання АКБ «Є.» своїх зобов'язань за кредитним договором, укладеним з
ВАТ «К. », останнє набуде права звернення на предмет застави, реалізація якого буде
проведена, в силу наведених норм, виключно шляхом уступки заставодавцем
(АКБ «Є.») заставодержателю (ВАТ «К.») вимоги, що випливає із заставленого
права, тобто, на думку скаржника, відбудеться «трансформація договору застави у
договір уступки», чого не було враховано судом апеляційної інстанції, колегія суддів
зазначає.
По-перше, як вказувалося вище, і що також встановлено судом апеляційної
інстанції, договір застави і договір відступлення права вимоги (уступки, як вказує
скаржник) є абсолютно різними за своєю правовою природою правочинами, з різними
наслідками та підставами для їх укладення. По-друге, ані нормами цивільного права,
ані нормами спеціального Закону, яким у вказаному випадку є Закон України «Про
заставу», не передбачено такого поняття, як «трансформація» одного договору у
іншій , у вказаному випадку - трансформація договору застави у договір відступлення
права вимоги, про що стверджує скаржник, при цьому пов'язуючи таку можливість
«трансформації» одного договору в іншій з невиконанням АКБ «Є.» своїх зобов'язань
перед ВАТ «К.», цим самим підтверджуючи наведений вище висновок суду касаційної
інстанції про те, що на момент звернення із цим позовом права позивача все таки не
є порушеними. По-третє, у разі реалізації ВАТ «К. » заставлених АКБ «Є.» майнових
прав за договорами застави у спосіб, про який стверджує позивач , - шляхом уступки
АКБ «Є.» ВАТ «К.» своїх прав та зобов'язань за кредитним договором No К/13/2601
без згоди на це позивача, і яка (уступка) в силу статей 512, 513 ЦК України має від­
бутися у відповідній формі, позивач не буде позбавлений права оскаржити в установ­
леному законом порядку цей правочин.
~~[lli~

СУДОВА ПРАКТИКА
Інші доводи касаційної скарги не спростовують висновків, викладених у оскаржу­
ваній постанові суду апеляційної інстанції; при цьому в частині встановлення фактич­
них обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає
вимогам ст. 111 7 ГПК України щодо меж перегляду справи в касаційній інстанції.
У силу статей 42, 43, 47 ГПК України правосуддя у господарських судах здійсню­
ється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; сто­
рони та інші особи, які беруть участь у справі, обrрунтовують свої вимоги і запере­
чення поданими суду доказами; судове рішення ухвалюється суддею за результатами
обговорення усіх обставин справи.
Судом апеляційної інстанції використано, на відміну від місцевого господарсько­
го суду, у повному обсязі свої повноваження, передбачені процесуальним законом
щодо повного та всебічного з'ясуван ня обставин справи, пов'язаних з предметом
доказування у цій справі, наслідком чого є правильний висновок про відмову у позові.
Керуючись статтями 11 l7, 11 l9, l l l1 1 ГПК України, Вищий господарський суд
України
постановив:
Касаційну скаргу ТОВ «Лінкор» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 1З грудня 201 О р.
залишити без змін.

СУДОВА ПРАКТИКА
4. ПОСТАНОВИ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ
УКРАЇНИ У СПРАВАХ ЗІ СПОРІВ, ПОВ'ЯЗАНИХ
ІЗ ВИКОНАННЯМ ГОСПОДАРСЬКИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ
4.1. Якщо проведені на виконання судового рішення прилюдні
торги з реалізації належного позивачу майна визнано судом
такими, що проведені з порушенням встановленого законом
порядку, то відповідач не є добросовісним набувачем цього
майна на прилюдних торгах, а тому до нього не можуть бути
застосовані приписи ч. 2 ст. 388 ЦК України
Постанова Вищого господарського суду України
від 17 грудня 2009 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційні скарги ТОВ «Астра-С» та
Ленінського відділу державної виконавчої служби Кіровоградського МУЮ на поста ­
нову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від ЗО вересня 2009 р . у
справі за позовом ВАТ «Кіровоградський проектно - конструкторський інститут
«Грунтпосівмаш» до: ТОВ «Астра - С»; Державної виконавчої служби Ленінського
району м. Кіровограда; спеціалізованого ДП «Укрспец'юст» Міністерства юстиції
України в особі Кіровоградської філії ДП «Укрспец'юст» Міністерства юстиції
України (далі - СДП «Укрспец'юст») про:
-
витребування з незаконного володіння ТОВ «Астра-С» на користь ВАТ
«Грунтопосівмаш» виробничого корпусу No 2 типу «Мархі», що складає 29/200 час­
тин комплексу будівель, розташованих ум. Кіровограді;
-
відновлення становища, яке існувало до моменту проведення 9 липня 2001 р.
незаконних публічних торгів з реалізації виробничого корпусу No 2 типу «Мархі»,
визнавши за позивачем право власності на будівлю виробничого корпусу No 2 типу
«Мархі», що складає 29/200 частин комплексу будівель, розташованих у
м. Кіровограді;
-
визнання недійсною угоди з передачі державною виконавчою службою у
Ленінському районі м. Кіровограда в особі СДП «Укрспец'юст» будівлі виробничого
корпусу No 2, що розташований в м. Кіровограді , у власність ТОВ «Астра-С» , яка
оформлена протоколом No 42 проведення прилюдних торгів від 9 липня 2001 р . ,
актом від 9 липня 2001 р . продажу з прилюдних торгів.
У поясненнях, наданих 21 липня 2009 р . , позивач зазначив, що незаконність
володіння спірним майном є наслідком скасування у судовому порядку правової під­
стави для набуття ТОВ «Астра-С» у власність спірного майна - визнання недійсни­
ми публічних торгів; вимога про визнання права власності на спірне нерухоме майно
rрунтується на положеннях статей 330, 388 ЦК України та належності такого майна
на дату проведення публічних торгів позивачеві на праві власності.

СУДОВА ПРАКТИКА
Рішенням господарського суду Кіровоградської області від 28 липня 2009 р. у
задоволенні позову до всіх відповідачів відмовлено .
Рішення суду мотивоване тим, що 14 вересня 2001 р. ДВС Ленінського району
м. Кіровограда з метою виконання судових рішень про стягнення заробітної плати на
загальну суму понад 120 ООО грн накладений арешт на майно ВАТ «Грунтпосівмаш » -
боржника, в тому числі на спірне майно . Для реалізації у виконавчому провадженні
майна орган Державної виконавчої служби уклав із СДП «Укрспец'юст» договір від
1 12 червня 2001 р . No 744/4 про реалізацію з прилюдних торгів описаного та арешто­
ваного майна.
9 липня 2001 р. відбулися прилюдні торги з продажу в тому числі і спірного
майна. Переможцем торгів стало ТОВ «Астра-С». Після підписання протоколу про
проведення прилюдних торгів No 42 ТОВ «Астра-С» було визнано переможцем.
Кошти у сумі 114 550 грн переможцем торгів внесені повністю і у визначений строк .
На підставі акта продажу з прилюдних торгів виробничого корпусу No 2 цілісного
майнового комплексу ВАТ «Грунтпосівмаш» ум. Кіровограді ТОВ «Астра-С» видане
свідоцтво про придбання нерухомості з прилюдних торгів від 16 липня 2001 р., яким
посвідчено, що останньому належить на праві приватної власності майно, придбане
на прилюдних торгах.
Позивачеві було відомо про дату проведення прилюдних торгів та про факт їх
проведення . Такі факти встановлені господарським судом Кіровоградської області при
вирішенні спору в іншій справі.
Після реалізації - купівлі-продажу майна
-
та станом на теперішній час влас­
ником такого майна є ТОВ «Астра - С», добросовісність якого як набувача презюму­
ється. У позовній заяві не викладено норм законодавства, на підставі яких володіння
майном його набувачем є неправомірним.
ТОВ «Астра-С» придбало майно і сплатило за нього кошти, за рахунок яких у
виконавчому провадженні проводилося відшкодування витрат зі здійснення виконав­
чого провадження та виплачувалася заборгованість ВАТ «Грунтпосівмаш» громадя ­
нам за виконавчими документами .
Згідно з матеріалами справи спірне майно було реалізовано шляхом проведення
прилюдних торгів у порядку виконання судових рішень.
Згідно з нормами ЦК УРСР, що діяв у період спірних правовідносин, якщо майно
за плату придбано у особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не
знав і не повинен був знати (добросовісний набувач), то власник вправі витребувати
це майно від набувача лише в разі, коли майно загублене власником або особою, якій
майно було передано власником у володіння, або викрадено у того чи іншого, або
вибуло з їх володіння іншим шляхом поза їх волею.
Витребування майна на підставах, зазначених у частині першій цієї статті, не
допускається, якщо воно було продане в порядку виконання судових рішень.
Порушення чинного законодавства щодо порядку проведення прилюдних торгів
зі сторони покупця відсутні, як і докази того, що він діяв недобросовісно щодо при­
дбання права власності на це майно. Оскільки протиправних дій зі сторони ТОВ

СУДОВА ПРАКТИКА
«Астр_а-С» не встановлено та не доведено, що воно є недобросовісним набувачем,
таке господарське товариство не зобов' язане нести відповідальність за дії державного
виконавця, який здійснив арешт та передав на реалізацію з торгів майно, що належа­
ло на праві власності ВАТ «Грунтпосівмаш» .
У разі заподіяння державним виконавцем збитків при здійсненні виконавчого
провадження особа, якій такі збитки заподіяні, не позбавлена права звернутися за
відшкодуванням заподіяних збитків у порядку, передбаченому законом відповідно до
ст. 86 Закону України «Про виконавче провадження» .
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від ЗО верес­
ня 2009 р. рішення господарського суду Кіровоградської області від 28 липня 2009 р.
скасовано; визнано за ВАТ «Кіровоградський проектно-конструкторський інститут
«Грунтпосівмаш» право власності на будівлю виробничого корпусу No 2 типу
«Мархі», що складає 29/200 частин комплексу будівель, розташованих ум. Кірово­
граді; витребувано з незаконного володіння ТОВ «Астра-С» на користь ВАТ «Кірово­
градський проектно-конструкторський інститут «Грунтпосівмаш» будівлю виробни­
чого корпусу No 2 типу «Мархі», що складає 29/200 частин комплексу будівель,
розташованих ум. Кіровограді.
Постанова суду мотивована наступним.
Постановою Вищого господарського суду України від 17 березня 2005 р. визнано
недійсними публічні торги від 9 липня 2001 р. з реалізації виробничого корпусу No 2
типу «Мархі», що спростовує статус набувача як добросовісного.
При визнанні угоди недійсною законодавчими нормами передбачено, зокрема,
застосування двосторонньої реституції, а боржник як власник майна є продавцем за
примусом, то заявлена ним вимога про витребування майна відповідає правовим
наслідкам недійсності угоди та способу захисту порушеного права.
Звертаючись до суду з касаційними скаргами, ТОВ «Астра-С» та Ленінський
відділ державної виконавчої служби Кіровоградського МУЮ, посилаючись на
неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права,
просять постанову у справі скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в
силі.
Перевіряючи юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи
та їх повноту, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що підстав для
задоволення касаційних скарг не вбачається з огляду на наступне .
Статтею 328 ЦК України встановлено, що право власності вважається набутим
правомірно, якщо інше не випливає із закону або незаконність набуття права влас­
ності не встановлена судом.
З огляду на встановлений постановою Вищого господарського суду України від
17 березня 2005 р. у іншій справі факт недотримання при продажу спірного майна на
прилюдних торгах порядку, встановленого для виконання судових рішень, що стало
підставою для визнання недійсними результатів публічних торгів, не заслуговують на
увагу посилання скаржників на недопустимість витребування позивачем майна як
проданого в порядку виконання судових рішень.

СУДОВА ПРАКТИКА
Відповідно до вимог ст. 388 ЦК України (аналогічна ст. 145 ЦК УРСР), якщо
майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужува­
ти, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право
витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з воло­
діння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим
шляхом.
Для застосування ч. 2 ст. 145 ЦК УРСР необхідною передумовою є саме дотри­
мання органом державної виконавчої служби порядку продажу майна боржника на
прилюдних торгах , що в даному випадку не має місця.
У зв'язку з наведеним колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної
інстанції, що ТОВ «Астра-С» не є легітимним (добросовісним) набувачем майна на
прилюдних торгах, витребування майна від якого заборонено положеннями ст. 388
ЦК України, а тому суд апеляційної інстанції при прийнятті оскаржуваної постанови
обrрунтовано дійшов висновку про підставність заявлених позовних вимог.
Доводи касаційної скарги Ленінського відділу державної виконавчої служби
Кіровоградського МУЮ щодо пропуску позивачем строку позовної давності
спростовуються тим, що право на звернення до суду з позовними вимогами, що є
предметом у вказаній справі, виникло у позивача після набрання законної сили
судовим рішенням у іншій справі, і не пов'язується з датою проведення публічних
торгів.
Керуючись статтями 1115, 1117, 111 9- 111 12 ГПК України, Вищий господар­
ський суд України
постановив:
Касаційні скарги ТОВ «Астра-С» та Ленінського відділу державної виконавчої
служби Кіровоградського МУЮ залишити без задоволення.
Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від ЗО вересня
2009 р. у справі залишити без змін.
•
4.2. Висновок про те, що передбачені пунктами договору штрафні
санкції (пеня та проценти за прострочену заборгованість за
товарним кредитом) фактично відносяться до одного виду
юридичної відповідальності та не можуть стягуватись одночас­
но, rрунтується на неправильному застосуванні норм матеріаль­
ного права
Постанова Вищого господарського суду України
від 4 березня 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаці йну скаргу іноземного під ­
приємства «Брітіш Еко Сістем Текнолоджі» (далі - Підприємство) на постанову
Київського апеляційного господарського суду від З грудня 2009 р. у справі за позовом

СУДОВА ПРАКТИКА
Підприємства до ТОВ «Торговий дім «Вассма» (далі - Товариство) про стягнення
241 098,49 грн.
Рішенням господарського суду м. Києва від 12 жовтня 2009 р. позовні вимоги
Підприємства задоволено повністю: з Товариства на користь Підприємства стягнуто
95 642,38 грн пені за порушення термінів оплати, 145 456, 11 грн процентів за корис­
тування товарним кредитом, 2 410,98 грн державного мита та 236 грн витрат на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Вказане рішення мотивовано тим, що у пунктах 7.1 та 7.2 договору купівлі-про­
дажу сторони погодили настання відповідальності у вигляді неустойки за порушення
термінів оплати та процентів за користування товарним кредитом, а сам факт нена­
лежного виконання Товариством своїх зобов ' язань за договором в частині виконання
грошових зобов'язань встановлено рішеннями, прийнятими у межах іншої справи
господарського суду м . Києва .
Ухвалою господарського суду м. Києва від 12 жовтня 2009 р. заяву Підприємства
про забезпечення позову задоволено. З метою забезпечення позову накладено арешт
на грошові кошти Товариства у розмірі 241 098,49 грн, які знаходяться на визначених
у такій ухвалі, а також на будь-яких інших розрахункових рахунках Товариства, вияв­
лених під час виконавчого провадження.
При винесенні вказаної ухвали місцевий суд врахував, що матеріали справи свід­
чать про те, що невжиття відповідних заходів до забезпечення позову може суттєво
ускладнити виконання рішення.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 грудня 2009 р .
ухвалу господарського суду м. Києва від 12 жовтня 2009 р . змінено, визначено
накласти арешт на грошові кошти Товариства тільки у розмірі 95 642 ,38 грн, що зна­
ходяться на розрахунковому рахунку в АТ «У.», валюта - українська .
Рішення господарського суду м. Києва від 12 жовтня 2009 р. змінено та викладе­
но у такій редакції: «Позов задовольнити частково. З Товариства на користь
Підприємства стягнути 95 642,38 грн пені за порушення термінів оплати , 956 ,42 грн
державного мита та 141,60 грн витрат на інформаційно-технічне забезпечення судо­
вого процесу. В іншій частині позову відмовити . » .
При винесенні постанови апеляційний суд вказав, що неустойка, визначена у
пунктах 7.1 та 7.2 договору купівлі-продажу, є пенею, оскільки її розмір обчисляється
у відсотках від простроченої суми заборгованості та підлягає сплаті за кожен день
прострочення, а тому такі неустойки відносяться до одного виду відповідальності та в
силу приписів ст. 61 Конституції України не можуть застосовуватися одночасно . При
цьому апеляційний суд дійшов висновку, що неустойка, визначена п . 7.2 договору, не
має застосовуватися, оскільки всупереч приписів Закону України «Про відповідаль­
ність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» перевищує розмір подвійної
облікової ставки НБУ.
У касаційній скарзі Підприємство просить постанову Київського апеляційного
господарського суду від 3 грудня 2009 р. скасувати, а рішення та ухвалу господарсько­
го суду м. Києва від 12 жовтня 2009 р. залишити в силі.

СУДОВА ПРАКТИКА
Свої вимоги скаржник обгрунтовує тим, що при винесенні оскарженого судового
акта було порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: стат­
ті 61 О, 611 , частини 1, 5 ст. 694 ЦК України , статті 66, 67 ГПК: України.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, відзив на касаційну скаргу,
заслухавши пояснення представників сторін, судцю-доповідача , проаналізувавши на
підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами
норм матеріального та процесуального права, колегія судців Вищого господарського
суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких
підставах.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи,
1 серпня 2008 р. Підприємством (Продавець) та Товариством (Покупець) було укла­
дено договір купівлі-продажу No 52/ 1-ДО (далі - Договір), згідно з умовами якого
Продавець взяв на себе зобов'язання передати, а Покупець - прийняти та оплатити
вартість пестицидів (товар), відповідно до умов вказаного Договору, додаткових угод
та специфікацій до нього.
Судами встановлено, що у п. 1.2 Договору сторони визначили, що конкретний
асортимент, кількість, ціна, дата поставки та умови оплати товару наведені в специ­
фікаціях до Договору ; при цьому визначено, що специфікації є невід' ємною частиною
вказаного Договору.
Вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій взяли до уваги, що у п. 1.4
Договору сторони погодили, що загальна сума Договору складається із суми всіх спе­
цифікацій, підписаних у межах цього Договору, які є його невід'ємною частиною.
Матеріалами справи підтверджено, що сторони підписали специфікації до
Договору, в яких погодили асортимент товару та умови оплати, а саме:
-
специфікацію від 5 серпня 2008 р. No 1 (далі - Специфікація No 1), яка
передбачає поставку товару на загальну вартість 404 777, 70 грн, в п. 1 якої («Умови
оплати товару») сторони встановили, що Покупець повинен у строк до 12 серпня
2008 р. перерахувати на поточний рахунок Продавця суму попередньої оплати у роз ­
мірі 20 %від вартості поставки товару. На залишок заборгованості Продавець надає
Покупцю товарний кредит з відстрочкою платежу до 25 жовтня 2008 р.;
-
специфікацію від 18 серпня 2008 р. No 2 (далі - Специфікація No 2), що
передбачає поставку товару на загальну суму 202 388,85 грн, у п. 1 якої («Умови
оплати товару») сторони встановили, що Покупець повинен у строк до 19 серпня
2008 р. перерахувати на поточний рахунок Продавця суму попередньої оплати у роз­
мірі 20 %від вартості поставки товару. На залишок заборгованості Продавець надає
Покупцю товарний кредит з відстрочкою платежу до 25 жовтня 2008 р.;
-
специфікацію від 28 серпня 2008 р. No З (далі - Специфікація No З), яка
передбачає поставку товару на загальну суму 257 848,76 грн, у п. 1 якої («Умови
оплати товару») сторони встановили, що Продавець надає Покупцю товарний кредит
з відстрочкою платежу до 25 жовтня 2008 р.;
-
специфікацію від З вересня 2008 р . No 4 (далі - С п ециф ікація No 4), що
передбачає поставку на загальну вартість 404 777,70 грн, у п. 1 якої («Умови оплати

СУДОВА ПРАКТИКА
товару») сторони встановили, що Продавець надає Покупцю товарний кредит з від­
строчкою платежу до 25 листопада 2008 р.
Також попередніми судовими інстанціями встановлено, що відповідно до п. 4.2
До говору сторони погодили, що товар поставлявся на умовах товарного кредиту з
відстрочкою платежу на умовах сплати 0,02 %річних за користування товарним
кредитом.
При вирішенні спору по суті місцевим та апеляційним судами взято до уваги, що
рішенням від 16 грудня 2008 р. господарського суду м. Києва у іншій справі було задо­
волено позов Підприємства та стягнуто на його користь з Товариства основний борг
за Договором купівлі-продажу від 1 серпня 2008 р. No 52/1-ДО у розмірі
1 263 024,00 грн, 8 210,40 грн за прострочену заборгованість за попередньою опла­
тою по Договору, 15 791, 78 грн пені за прострочену заборгованість по товарному
кредиту по договору, 24 О 16, 66 грн процентів за прострочену заборгованість по
товарному кредиту, 390 061,83 грн суми, на яку індексується основний борг. Вказане
рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду
від 28 травня 2009 р.
Отже, як встановлено попередніми судовими інстанціями, судовими рішеннями у
межах іншої справи встановлено факт належного виконання Підприємством своїх
зобов'язань за Договором та порушення Товариством такого Договору в частині вико­
нання грошових зобов'язань, зокрема у зв'язку з нездійсненням попередньої оплати
за товар Специфікаціями No 1 та No 2, та оплати товарного кредиту по всім
Специфікаціям до Договору.
Разом з тим, вирішуючи спір, суди першої та апеляційної інстанцій встановили,
що відповідно до п. 7.1 Договору у випадку порушення Покупцем термінів оплати,
обумовлених у специфікаціях до Договору, він сплачує Продавцю неустойку у вигляді
пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від своєчасно несплаченої суми забор­
гованості, за кожний день прострочення оплати.
Окрім того, встановлено, що згідно з п. 7.2 Договору у разі несвоєчасного пога­
шення заборгованості за товарним кредитом, згідно з умовами оплати з дати виник­
нення простроченої заборгованості, на cyrvrf заборгованості нараховуються проценти
за користування товарним кредитом з розрахунку О, 1 %за кожен день прострочення
оплати.
Отже, як свідчить правовий аналіз судових рішень, у межах вказаної справи
Підприємством заявлено позовні вимоги про стягнення з Товариства пені за пору­
шення термінів оплати у розмірі 95 642,38 грн та процентів за користування товарним
кредитом у розмірі 145 456 ,11 грн за період з 27 листопада 2008 р. по 16 грудня
2008 р., який не був предметом розгляду у іншій справі, оскільки в межах останньої
Підприємством були заявлені вимоги про стягнення пені та процентів , нарахованих за
період з 25 листопада 2008 р . по 26 грудня 2008 р .
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує положення ст. 627
ЦК України, яким встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є віль­
ними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з ураху-
оо

СУДОВА ПРАКТИКА
оо
ванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства , звичаїв діловою обо­
роту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст. 11 ЦК України та ст. 174 ГК України договір є підставою для
виникнення цивільних прав і обов ' язків (господарських зобов ' язань) .
Згідно з приписами ст. 509 ЦК України зобов'яза ння є правовідношенням,
у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої (кредитора)
певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші) чи утри­
матися від виконання певних дій, а інша сторона має право вимагати виконання тако­
го обов 'язку.
Відповідно до ст. 193 ГК України та ст. 526 ЦК України, яка містить аналогічні
положенн я, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до зако ­
ну, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання
зобов'яза ння - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться .
Також за змістом ст. 193 ГК України та ст. 525 ЦК України одностороння відмова
від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, не допускається .
Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням , про­
веденим належним чином. Статтею 530 ЦК України передбачено, якщо у зобов'язанні
встановлений строк (термін) його виконання , то воно підлягає виконанню у цей строк
(термін) .
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання
зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом
(ст. 612 ЦК України).
Колегія суддів Вищого господарського суду України заз начає, що згідно зі ст. 629
ЦК України та ст. 193 ГК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею
зобов ' язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногоспо­
дарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господар­
ських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Разом з тим, суд касаційної інстанції звернув увагу на те , що особливості продажу
товару в кредит визначено у ст. 694 ЦК України, яка встановлює, що договором купів­
лі-продажу може бути пер едбачений продаж товару в кредит із відстроченням або з
розстроченням платежу. Якщо покупець прострочив оплату товару, то на прострочену
суму нараховуються проценти відповідно до ст. 536 цього Кодексу від дня, коли товар
мав бути оплачений , до дня його фактичної оплати . Договором купівлі-продажу може
бути передбачений обов'язок покупця сплачувати проценти на суму, що відповідає
ціні товару, проданого в кредит, починаючи від дня передання товару продавцем.
Юридичний аналіз наведеного законодавчого положення свідчить про те, що від­
повідна правова норма містить: визначення неправомірної поведінки покупця (про­
строчення оплати товару) , вид відповідальності (відсотки відповідно до ст. 536 ЦК
України) та базу нарахування (прострочена сума) .
Таким чином, за всіма істотними ознаками відповідальність, визначена п. 7.2
Договору, відповідає відповідальності, передбаченій абз. 2 ч. 5 ст. 694 ЦК України.

СУДОВА ПРАКТИКА
З огляду на викладене колегія суддів Вищого господарського суду України вва­
жає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про те, що п. 7.2 Договору
передбачає відповідальність у вигляді пені за несвоєчасне виконання грошових
зобов'язань та дублює п . 7.1 Договору.
При цьому, колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що
ст. 204 ЦК України регламентовано принцип презумпції правомірності правочину,
та, зокрема, визначено, що правочин є правомірним, якщо він не визнаний судом
недійсним.
Водночас, колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на
те, що в установленому законом порядку п . 7.2 Договору, на підставі якого у межах
вказаної справи заявлено до стягнення грошову суму, недійсним не визнавався.
З урахуванням зазначеного колегія суддів Вищого господарського суду України
вважає правомірним висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог
Підприємства у повному обсязі, у зв'язку з чим підлягає залишенню в силі також і
ухвала господарського суду м. Києва від 12 жовтня 2009 р. про забезпечення позову
у справі у межах суми коштів, присуджених до стягнення.
Отже, враховуючи наведені правові положення , колегія суддів Вищого господар­
ського суду України вважає, що доводи, викладені Підприємством у касаційній скарзі,
є обrрунтованими, оскільки вони підтверджуються зібраними по справі доказами і
відповідають вимогам закону.
Враховуючи зазначене; постанова апеляційного суду підлягає скасуванню як
така, що прийнята з помилковим застосуванням норм чинного законодавства.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених у п. 1
постанови «Про судове рішення» від 29 грудня 1976 р. No 11, рішення є законним
тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно пере­
віривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріаль­
ного права, що підлягають застосуванню до вказаних правовідносин.
На підставі викладеного колегія суддів Вищого господарського суду України вва­
жає, що судом першої інстанці ї було повно та всебічно з'ясовано обставини , що
мають значення для справи , надано їм належну правову оцінку та винесено рішення
(по суті спору) та ухвалу (про забезпечення позову) з дотриманням норм матеріально­
го та процесуального права, що дає підстави для залишення їх без змін.
Керуючись статтями 111 5, 111 7, 111 9, 111 10 ГПК України, Вищий господарський
суд України
постановив:
Касаційну скаргу іноземного підприємства «Брітіш Еко Сістем Текнолоджі»
задовольнити .
Постанову Київського апеляційного господарського суду від З грудня 2009 р. у
справі скасувати, а рішення господарського суду м . Києва від 12 жовтня 2009 р . та
ухвалу господарського суду м . Києва від 12 жовтня 2009 р. у цій справі залишити в
силі .
~~llliUf.IWJ
5-12 -291

СУДОВА ПРАКТИКА
4.3. Необхідною умовою застосування такого засобу відповідаль­
ності, як стягнення збитків є наявність усіх елементів складу
цивільного правопорушення
Постанова Вищого господарського суду України
від 7 жовтня 2010 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «Бонус » на
постан ову Львівського апеляційного господарського суду від З березня 201 О р. у
справі за позовом (з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог) ТОВ
«Бо нус» до АКБ «І.» (далі - АКБ) в особі Івано-Франківської філії АКБ про визна­
ння недійсними пунктів 2.1 О, 2.10.1, 2.10.2, 2.1 О.З, 3.1 .2, 7.4 договору поновлюваль­
ної кредитної лінії від 30 серпня 2007 р. No 95, визнання дій відповідача по збільшен­
ню відсоткової ставки з 14 %до 17 %за користування кредитом за зазначеним
договором поновлювальної кредитної лінії та зменшенням строку дії договору з
29 серпня 2017 р. на 29 серпня 2012 р. неправомірними; зобов'язати відповідача
виконати умови договору поновлювальної кредитної лінії: в межах відновлювальної
кредитної лінії з позичкового рахунку ТОВ « Бонус » видати грошові кошти в сумі
62 ООО дол. США, що в еквіваленті до національної валюти становить 496 ООО грн
неотриманого траншу ; стягнути 200 ООО грн збитків.
Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 23 жовтня 2009 р .
позов задоволено частково: визнано недійсними пункти 2.1 О, 2.10.1, 2.10.2, 2.1О .З,
3.1.2, 7.4 договору поновлювальної кредитної лінії, зобов'язано відповідача виконати
умови договору поновлювальної кредитної лінії: в межах відновлювальної кредитної
лінії з позичкового рахунку ТОВ « Бонус » видати грошові кошти в сумі 62 ООО дол .
США, що в еквіваленті до національної валюти становить 496 ООО грн, неотриманого
траншу, та стягнуто на користь позивача 1 186,50 грн судових витрат; у решті позо­
вних вимог відмовлено.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від З березня
201 О р . зазначене рішення місцевого господарського в частині позовних вимог про
визнання недійсними пунктів 2.1 О, 2.10.1, 2.10.2, 2.1О.З , 3.1.2, 7.4 договору понов­
лювальної кредитної лінії від 30 серпня 2007 р. No 95 та зобов'язання відповідача
виконати умови договору поновлювальної кредитної лінії від 30 серпня 2007 р .
No 95: в межах відновлювальної кредитної лінії з позичкового рахунку ТОВ «Бонус»
видати грошові кошти в сумі 62 ООО дол. США, що в еквіваленті до національної
валюти становить 496 ООО грн, неотриманого траншу скасовано і прийнято нове
рішення, яким відмовлено у задоволенні цих позовних вимог. У решті рішення гос­
подарського суду Івано-Франківської області від 23 жовтня 2009 р . залишено без
змін.
У касаційній скарзі ТОВ «Бонус» просить постанову Львівського апеляційного
господарського суду від З березня 201 О р. скасувати, рішення господарськогg суду
Івано-Франківської області від 23 жовтня 2009 р. скасувати в частині відмови у задо-

СУДОВА ПРАКТИКА
валенні позовних вимог про стягнення 200 ООО грн збитків та прийняти нове рішення,
яким позов задовольнити.
В обrрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами неправиль­
но застосовані норми матеріального та процесуального права, що призвело до при­
йняття незаконних судових рішень.
Судова колегія, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи касаційної
скарги , перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення,
дослідивши правильність застосування норм матеріального та процесуального права,
вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.
З огляду на матеріали справи та як встановлено судами попередніх інстанцій,
30 серпня 2007 р. АКБ (кредитор) та ТОВ « Бонус » (позичальник) укладено договір
поновлювальної кредитної лінії No 95, відповідно до умов якого кредитор зобов' язується
надавати позичальнику грошові кошти у тимчасове користування в межах відновлю­
вальної кредитної лінії з максимальним лімітом заборгованості 170 ООО дол. США, зі
сплатою 14 %річних у доларах США плюс 1 %комісії одноразово та кінцевим повер ­
ненням заборгован ості за всіма траншами до 29 серпня 2017 р.
Пунктом 1.2 договору визначено, що кредит надається позичальнику для будів­
ництва 4-поверхового офісного блоку та інших поточних потреб .
Згідно з приписами статей 525, 526 ЦК України передбачено, що зобов 'язання
має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього
Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та
вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно став­
ляться. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна умов не
допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з матеріалами справи та як встановлено судами попередніх інстанцій, на
виконання умов договору банком до 1 жовтня 2008 р. надано позивачу траншів на
загальну суму 228 500 дол. США.
Позивач 14 листопада 2008 р. звернувся до банку з листом про надання грошових
коштів в сумі 62 ООО дол. США, що в еквіваленті до національної валюти становить
496 ООО грн неотриманого траншу. Банк листом від 19 листопада 2008 р. відмовив
позичальнику у видачі чергового траншу з посиланням на постанову правління
Національного банку України від 11 жовтня 2008 р . No 319, згідно з якою зобов'язано
обмежити здійснення активних операцій банками в обсягах досягнутих кожним із них
на цю дату; надання кредитів в іноземній валюті контрагентам, які не мають валютної
виручки, обмежити обсягами заборгованості за ними, що склалася на цю дату.
Пунктом п . 2.5 .3 договору поновлювальної кредитної лінії 30 серпня 2007 р . сто­
рони погодили, що банк вправі припинити видачу траншів внаслідок погіршення
фінансового стану позичальника, який визначається за методикою кредитора, пере­
несення кредиту в групу з більш високим ступенем ризику, зменшення грошових над­
ходжень, неналежне виконання умов кредитного договору.
Враховуючи викладене, а також те, що згідно з розрахунком фінансового стану
позичальника, проведеним згідно з постановою НБУ від 6 липня 2000 р. No 279, ста-
{ffJ

СУДОВА ПРАКТИКА
ном на 1 жовтня 2008 р. клас позичальника визначено за групою «В», колегія суддів
погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про наявність у банка в даному
випадку правових підстав для відмови позивачу у видачі чергового траншу.
Колегія суддів також погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про
відмову у задоволенні позовних вимог про зобов'язання відповідача виконати умови
договору поновлювальної кредитної лінії від ЗО серпня 2007 р.: в межах відновлю­
вальної кредитної лінії з позичкового рахунку ТОВ «Бонус» видати грошові кошти в
сумі 62 ООО дол. США, що в еквіваленті до національної валюти становить 496 ООО грн,
неотриманого траншу, з огляду на те, що позивачем не надано доказів цільового вико­
ристання, наданих банком грошових коштів, в розмірі 228 500 дол. США за догово­
ром поновлювальної кредитної лінії від ЗО серпня 2007 р. No 95.
Відповідно до ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті пору­
шення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Відшкодування шкоди можливе в тому випадку, коли є склад цивільного право­
порушення: неправомірна поведінка особи, наявність шкоди, причинний зв'язок між
протиправною поведінкою та шкодою, вина.
Враховуючи викладене, а також те, що позивач, заявляючи позовні вимоги про
відшкодування 200 ООО грн шкоди, не довів причинно - наслідкового зв' язку між завда ­
ною шкодою позивачу та відмовою відповідача у видачі чергового траншу, колегія
суддів погоджується з висновками попередніх інстанцій про відмову у задоволенні
зазначених позовних вимог.
Згідно з приписами до ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в
належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами дого­
вору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є
необхідними для договорів вказаного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою
хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропо ­
зиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою
стороною.
Статтею 204 ЦК України встановлена презумпція правомірності правочинів,
тобто правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом
або якщо він не визнаний судом недійсним. Правочин може бути визнаний недійсним
на підставах, передбачених законом.
Пунктом 2.1 О договору сторони погодили, що у випадку зм і ни процентних ставок
на кредитному ринку України, в тому числі внаслідок прийняття компетентними дер ­
жавними органами України рішень, що прямо або опосередковано впливають на стан
кредитного ринку України, а також за рішенням правління або кредитного комітету
АКБ, кредитор має право ініціювати зміну винагороди за надання кредиту, визначеної
цим договором.
Згідно з п. 2.10.1 договору про намір змінити розмір в ідсотків за надання кредиту
кредитор зобов'язаний повідомити позичальника не пізн і ше ніж за десять робочих
днів до очікуваної дати початку їх застосування за кредитом відповідно до нових ста­
вок, а також надати для укладення угоду про внесення змін до цього договору. -
1-------
~~~-

СУДОВА ПРАКТИКА
Пунктом 2.10.2 договору передбачено, що у випадку, якщо позичальник не пого­
диться з запропонованим розміром винагороди кредитора, він зобов'язаний протягом
строку, зазначеного в п. 2.10.1 цього договору, надану кредитором додаткову угоду
про внесення змін до цього договору повернути її кредитору. Якщо позичальник не
погодиться з запропонованим розміром винагороди кредитора, він зобов'язаний про­
тягом строку, зазначеного в п. 2.10.1 цього договору, повернути кредитору існуючу
заборгованість за кредитом, нараховані відсотки та можливі штрафні санкції, у повно­
му обсязі. Після сплати позичальником зазначених сум дія цього договору вважається
припиненою (п. 2.1 О.З договору).
Відповідно до п. 3.1.2 договору кредитор зобов'язаний завчасно повідомляти
позичальника про намір змінити розмір відсотків (плату за кредит) у порядку, визна­
ченому п. 2.1 О договору.
Згідно з п. 7.4 договору у випадку настання обставин, визначених пунктах 3.2.3,
4.2, 5.4 цього договору, термін надання кредиту вважається таким, що закінчився,
відповідно позичальник зобов'язаний погасити кредит, сплатити відсотки за фактич­
ний час використання кредиту та нараховані штрафні санкції.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідачем ЗО квітня 2008 р.
направлено на адресу позивача лист No 629 з повідомленням про те, що у зв'язку з
ростом цін на ринку кредитних ресурсів та збільшенням рівня інфляції, відповідач
збільшує відсоткову ставку за користування кредитом до 18 %річних у доларах США.
Позивач листом від 14 травня 2008 р. No 1 погодився на підняття відсоткової
ставки до 17 %річних у доларах США по договору поновлювальної кредитної лінії від
ЗО серпня 2007 р. No 95, на підставі чого сторонами підписано додаткову угоду від
8 серпня 2008 р. про збільшення відсоткової ставки до 17 %річних.
Враховуючи викладене вище, а саме наявність волевиявлення сторін про зміну
відсоткової ставки, приписи статей 203, 215, 638 ЦК України та ст. 188 ГК України
колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність
правових підстав для визнання недійсними пунктів 2.1 О, 2.10.1, 2.10.2, 2.1О.З , 3.1 .2,
7.4 договору поновлювальної кредитної лінії від ЗО серпня 2007 р . No 95 та визнання
неправомірними дій відповідача по збільшенню відсоткової ставки з 14 %до 17 %за
користування кредитом по договору поновлювальної кредитної лінії та зменшенням
строку дії договору.
На підставі викладеного оскаржувана постанова є повною, законною та обrрун­
тованою, прийнятою при дослідженні всіх обставин справи із правильним застосуван­
ням норм матеріального та процесуального права, а тому колегія суддів не вбачає
підстав для її зміни чи скасування .
Щодо доводів скаржника, викладених у касаційній скарзі, то вони не підтвердже­
ні належними та допустимими доказами і не спростовують висновків суду, покладених
в основу судових рішень.
Керуючись статтями 111 5, 1117, 111 9, 111 11 ГПК України, Вищий господарський
суд України
постановив:

СУДОВА ПРАКТИКА
Касаційну скаргу залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 3 березня 201 О р.
залишити без змін.
4.4. Для застосування до спірних правовідносин з оплати заборго­
ваності за договором постачання електричної енергії ч. 2
ст. 231 ГК Украіни господарський суд повинен встановити
наявність усіх обставин, з якими законодавець пов'язує мож­
ливість стягнення зазначеного виду штрафних санкцій
Постанова Вищого господарського суду України
від 18 серпня 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу акціонерної
енергопостачальної компанії «Київенерго » в особі структурного відокремленого
підро зділу « Енергозбут Ки ївенерго » (далі - АЕК «Київенерго » ) на рішення гос­
подарського суду м . Києва від 16 грудня 2009 р . та постанову Київського апеляцій­
ного господарського суду від 12 травня 201 О р. у справі за позовом АЕК
«Київ енерго » до ТОВ «Ком панія Атол» про стягнення заборгованості за догово­
ром на постачання електричної енергії No 71914 від 1 жовтня 2008 р . у розмірі
126 550,10 грн, яка складається із 98 450,15 грн основного боргу, 4 297,01 грн
штрафу, 1О 703, 72 грн пені, 1О 375,60 грн інфляційних втрат та 2 003,62 грн трьох
відсотків річних.
Рішенням господарського суду м . Києва від 16 грудня 2009 р . позов задоволе­
но частково: стягнуто з відповідача 84 84 7,39 грн основного боргу, 268,88 грн
інфляційних втрат, 86,92 грн трьох відсотків річних, 9 824,41 грн пені та судові
витрати.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 травня 201 О р .
рішення місцевого господарського суду змінено і його резолютивну частину викладе­
но в іншій редакції : стягнуто з відповідача 84 847,39 грн основного боргу, 8 999,82 грн
пені, 1О 375,60 грн інфляційних втрат, 2 003,62 грн трьох відсотків річних та судові
витрати.
У касаційній скарзі по зивач, посилаючись на неправильне застосування норм
матеріального права, просить скасувати рішення господарського суду м . Києва від
16 грудня 2009 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від
12 травня 201 О р. у частині відмови у стягненні штрафу і направити справу у цій час­
тині на новий розгляд до суду першої інстанції .
Заслухавши пояснення представника позивача, обговоривши доводи касаційної
скарги , перевіривши матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга задоволенню
не підлягає на таких підставах.

СУДОВА ПРАКТИКА
Згідно із матеріалами справи і як встановлено господарськими судами попередніх
інстанцій, 1 жовтні 2008 р. сторонами укладено договір No 71914 про постачання
електричної енергії, згідно з умовами якого позивач зобов'язався постачати відповіда­
чу електричну енергію, а відповідач зобов'язався щомісяця оплачувати вартість спо­
житої електричної енергії своєчасно та в повному обсязі.
Порядок розрахунків за спожиту енергію між енергопостачальною організа­
цією та споживачем визначається додатком 2.5 до договору No 71914 , відповідно до
якого відповідач здійснює попередню оплату платежем розміром 1ОО %від заявле­
ного (договірного) обсягу активної електричної енергії на наступний розрахунковий
період.
Відповідно до додатку 56 до договору визначено порядок розрахунків за переті­
кання реактивної електроенергії, який визначено відповідно до Методики обчислення
плати за перетікання реактивної електроенергії між електропередавальною організа­
цією та її споживачами, затвердженої наказом Міністерства палива та енергетики
України від 17 січня 2002 р. No 19 .
Відповідно до ст. 530 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлено строк (термін)
його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належ­
ним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільно­
го законодавства , а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв діло­
вого обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; одностороння відмова від
зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається .
Наявні у матеріалах справи розрахунки заборгованості за активну електричну
енергію, проведені на підставі звітів про використану електричну енергію за жовтень
2008 - вересень 2009 рр., рахунки-розшифровки за активну енергію , частково
рахунки-розшифровки за реактивну енергію, довідка про надходження коштів за спо ­
житу електричну енергію свідчать про постачання позивачем відповідачу протягом
вказаного вище періоду електричної енергії за договором загальною вартістю
84 84 7,39 грн, з яких 79 О 19, 73 грн - вартість активної електричної енергії та
5 827,66 грн - реактивної електричної енергії.
Однак, відповідачем вказана вартість спожитої ним електричної енергії сплачена
не була .
Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або
виконання з порушенням умов , визначених змістом зобов 'язання (неналежне вико­
нання) .
Відтак господарські суди правомірно стягнули із відповідача основний борг у роз ­
мірі 84 847,39 грн.
Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання гро ­
шового з обов ' язання , на вимогу кредитора з обов ' язаний сплатити суму боргу з ураху ­
ванням встановленого індексу інфляції з а весь час прострочення , а також три про­
центи річних від простроченої суми , якщо інший розмір процентів не встановлений
договором а бо законом .

СУДОВА ПРАКТИКА
?iJ
Враховуючи зазначене , колегія сумів дійшла висновку, що рішення апеляційного
господарського суду в частині стягнення розрахованого ним розміру інфляційних
витрат і трьох відсотків річних є законним і відповідає обставинам справи.
У випадку внесення платежів з порушенням термінів відповідач сплачує позивачу
пеню у розмірі О , 1 %від суми боргу за кожен день прострочення платежу, враховую­
чи день фактичної оплати (пп. 4.2.2 договору) .
Таким чином, самостійно розрахувавши розмір пені, що підлягає до стягнення,
суд апеляційної інстанції правомірно стягнув з відповідача 8 999,82 грн.
Що стосується вимог про стягнення з відповідача семивідсоткового штрафу,
передбаченого ч. 2 ст. 231 ГК України, касаційна інстанція зазначає таке.
Стаття 611 ЦК України встановлює такий правовий наслідок порушення
зобов'язання як сплата неустойки.
Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник
повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ч. 1ст. 549
ЦК України).
Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями у цьому Кодексі
визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня),
яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним
правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконан­
ня господарського зобов'язання.
Частина 2 ст. 549 ЦК України визначає, що штрафом є неустойка, що обчис­
люється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного
зобов'язання.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором
або актом цивільного законодавства (ч. 2 ст. 551 ЦК України).
Відповідно до ч. 4 ст . 231 П( України у разі, якщо розмір штрафних санкцій
законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому догово­
ром.
Згідно з .наведеним законодавець поділяє неустойку на законну і договірну.
Необхідною умовою виникнення права на неустойку є визначення у законі чи у дого­
ворі управненої та зобов'язаної сторони, вид правопорушення, за який вона стягуєть­
ся, і конкретний її розмір.
Пунктом 2 ч. 2 ст. 231 ГК України закріплено, що у разі, якщо порушено госпо­
дарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що
належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням
державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок
Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції
застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі О, 1 %вар­
тості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний
день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується
штраф у розмірі 7 %вказаної вартості.

СУДОВА ПРАКТИКА
Зі змісту наведеної норми випливає, що зазначені штрафні санкції можуть бути
застосовані за наявності таких умов :
-
якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений догово­
ром або законом;
-
якщо скоєно господарське правопорушення у відносинах, в яких хоча б одна
сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки,
або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання
зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок
державного кредиту;
-
якщо було допущено прострочення виконання негрошового зобов'язання,
пов'язаного з обігом (поставкою) товарів, виконанням робіт, наданням послуг, з вар­
тості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу чи пені.
Тому для застосування до спірних правовідносин ч. 2 ст. 231 ГК України госпо ­
дарський суд повинен встановити наявність усіх обставин, з якими законодавець
пов'язує можливість стягнення зазначеного виду штрафних санкцій.
Таким чином у зв ' язку із тим , що у договорі сторони не погодили конкретний роз­
мір штрафу за невиконання або неналежне виконання зобов ' язань, іншими актами
цивільного законодавства конкретний розмір санкцій за вчинення за з наченого
цивільного правопорушення не встановлено, а також з огляду на те , що невиконане
відповідачем договірне зобов'язання має саме грошовий характер, колегія суддів
погоджується із висновком місцевого та апеляційного господарських судів про від­
сутність підстав для стягнення заявленого позивачем штрафу.
Із цих самих мотивів доводи касаційної скарги обrрунтованими визнати не можна ,
оскільки сама лише наявність у однієї із сторін спірних правовідносин статусу суб' єкта
господарювання, що належить до державного сектора економіки, не є достатньою
підставою для стягнення із боржника вказаного штрафу на підставі п . 2 ч . 2 ст. 231 ГК
України.
На підставі викладеного, керуючись статтями 11 l5 , 11 l7 , 11 !9-111 11 ГПК
України, Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу АЕК « Київенерго » в особі структурного відокремленого під­
розділу « Енергозбут Київенерго » з алишити без з адоволення , а рішення господар­
ського суду м. Києва від 16 грудня 2009 р . та постанову Київського апеляційного
господарського суду від 12 травня 201О р . у справі - без змін .
4.5. Приписи чинного законодавства хоч і визначають національну
валюту України як єдиний законний платіжний засіб на тери­
торії України, однак не містять заборони на вираження у дого­
ворі грошових зобов'язань в іноземній валюті, визначення
грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а та­
кож на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у
~~~~
-------
оо

СУДОВА ПРАКТИКА
випадку зміни Національним банком України курсу національ­
ної валюти України по відношенню до іноземної валюти
Постанова Вищого господарського суду України
від 27 вересня 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу АТ закритого типу
з іноземними інвестиціями «Еко прод АТ.» (дал і - АТ «Екопрод АТ.») на рішення
господарського суду Донецької області від24 березня 20 lОр. та постанову Донецького
апеляційного господарського суду від 18 травня 20 l О р . у справі за позовом АТ
«Екопрод АТ.» до ТОВ «Укр аїнська лізингова компанія » про визнання недійсним
п. 3.9 додатку No 4договору фінансового лізингу від8 серпня 2008 р. No 01-256/08обл
(далі - договір лізингу) та зобов'язання відповідача виконати умови п . 3 .9 додатку
No 4 договору лізингу та надати позивачу повідомлення про коригування лізингових
платежів .
Рішенням господарського суду Донецької області від 24 березня 2010 р . , зали­
шеним без змін постановою Донецького апеляційного господарського суду від
18 травня 2010 р ., провадження у справі щодо вимоги про зобов'язання відповідача
виконати умови п . 3.9 додатку No 4договору лізингу та надати позивачу повідомлення
про коригування лізингових платежів за період з 15 серпня 2008 р . по 20 жовтня
2009 р. припинено у зв'язку з відмовою позивача від позову в цій частині. У задово­
ленні позовних вимог АТ « Екопрод АТ.» до ТОВ « Українська лізингова компанія »
про визнання недійсним п . 3.9 додатку No 4 договору лізингу відмовлено .
У касаційній скарзі АТ «Екопрод АТ.» просить скасувати рішення та постанову
господарських судів і прийняти нове рішення, яким позов з адовольнити , оскільки
судами було порушено норми матеріального та процесуального права , зокрема стат­
ті 198, 207 ГК України, статті 99, 117 Конституції України, статті 203, 215, 229, 533
ЦК України та ст. 16 Закону України « Про фінансовий лізинг».
Заслухавши пояснення представ ника відповідача , перевіривши повноту встанов­
лення господарськими судами обставин справи та правильність застосування норм
процесуального права, колегія су,ІІДів дійшла висновку, що касаційна скарга не під­
лягає задоволенню з огляду на наступне.
Господарськими судами встановлено, що 8 серпня 2008 р. сторонами був укладе­
ний договір фінансового лізингу No О 1-256/08-обл, за умовами якого лізингодавець
(відповідач) на підставі договору купівлі - продажу (поставки) зобов'язався набути у
свою власність і передати на умовах фінансового лізингу у тимчасове володіння та
користування майно (предмет лізингу), найменування, модель, рік випуску, ціна оди­
ниці, кількість і загальна вартість якого наведені в специфікації і умовах передачі
предмету лізингу, а лізингоодержувач (позивач) зобов'язався прийняти предмет
лізингу та сплачувати лізингові платежі на умовах цього договору.
Відповідно до п. l загальних умов фінансового лізингу (додаток No 4до договору)
приймання лізингоодержувачем предмета лізингу оформляється шляхом складання

СУДОВА ПРАКТИКА
акта приймання-передачі майна (акт), що підтверджує якість, комплектність, справ­
ність майна і відповідність майна техніко-економічним показникам, встановленим
лізингоодержувачем умовам і специфікаціям та умовам договору. Акт підписується
повноважними представниками сторін і скріплюється печатками сторін. Передача
предмета лізингу лізингоодержувачу у володіння та користування відбувається не
раніше дати фактичного отримання предмета лізингу у продавця.
Згідно з актом приймання-передачі від 18 серпня 2008 р. лізингодавець передав,
а лізингоодержувач - прийняв у володіння та користування кормозбиральний ком­
байн ЯГУАР 850 (2008 року випуску, заводський номер 49207860), кількістю 1 шт.,
вартістю разом з ПДВ 1 948 881, 74 грн.
Згідно з п. 3.1 договору лізингоодержувач виплачує лізингодавцю лізингові пла­
тежі відповідно до графіку сплати лізингових платежів та умов ст. 3 Загальних умов.
Лізингові платежі складаються з авансового лізингового платежу, а також чергових
лізингових платежів .
Відповідно до п. 3.9 Загальних умов фінансового лізингу, викладеного в редакції
додаткової угоди No 1 від 8 квітня 2009 р . , на дату сплати, визначену п. 3.5 Загальних
умов, лізинговий платіж (крім авансового платежу та останнього чергового лізинго­
вого платежу), який підлягає сплаті згідно з графіком та Загальними умовами коригу­
ється на суму винагороди, яка визначається за формулою : VNo = So * К - So, де
So - сума чергового лізингового платежу за договором на дату сплати; К
-
коефі­
цієнт, який визначається як відношення курсу гривні до долару США, встановленого
НБУ за 5 календарних днів до дати сплати чергового лізингового платежу, згідно з
п. 3.5 Загальних умов, та збільшеного на 0,59 %, до курсу гривні до долару США, за
яким АКБ «У.» за дорученням лізингодавця фактично здійснив продаж (конвертуван­
ня у гривню) коштів у іноземній валюті (валютного кредиту), що підтверджується
відповідною довідкою Банку, або завіреною копією банківської виписки, отриманих
лізингодавцем для придбання предмету лізингу та його подальшої передачі лізинго­
одержувачу у фінансовий лізинг.
Сторони також передбачили коригування лізингового платежу.
Згідно з частинами 1, 2 ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути вико­
нане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній
валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відпо­
відної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений
договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом .
Частиною 2 ст. 632 ЦК України передбачено , що зміна ціни після укладення
договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або
законом.
Відповідно до ч . 2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг» структура
лізингових платежів може включати наступні складові: а) суму, яка відшкодовує час­
тину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у
лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що
безпосередньо пов ' язані з виконанням договору лізингу.

СУДОВА ПРАКТИКА
Відповідно до ч . 3 ст. 180 ГК України при укладенні господарського договору
сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет , ціну та строк дії договору.
Ціна (тариф) є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг),
яку реалізують суб ' єкти господарювання. Ціна є істотною умовою господарського
договору. Ціна зазначається в договорі у гривнях. Ціни у зовнішньоекономічних дого­
ворах (контрактах) можуть визначатися в іноземній валюті за згодою сторін. Суб ' єкти
господарювання можуть використовувати у господарській діяльності вільні ціни, дер­
жавні фіксовані ціни та регульовані ціни - граничні рівні цін або граничні відхилення
від державних фіксованих цін. При здійсненні експортних та імпортних операцій у
розрахунках з іноземними контрагентами застосовуються контрактні (зовнішньотор­
говельні) ціни, що формуються відповідно до цін і умов світового ринку та індикатив­
них цін (ст. 189 ГК України) .
Відповідно до ст. 190 ГК України вільні ціни визначаються на всі види продукції
(робіт, послуг), за винятком тих, на які встановлено державні ціни. Вільні ціни визна­
чаються суб'єктами господарювання самостійно за згодою сторін, а у внутрішньогос­
подарських відносинах - також за р і шенням суб'єкта гос подарювання.
Суди правильно встановили, що сторонам при визначенні грошового зобов'язання
не забороняється використовувати як грошовий еквівалент іноземну валюту, при
цьому порядок визначення сум, що підлягають сплаті у гривнях, сторони можуть
визначити у договорі.
Вирішуючи спір про визнання угод недійсними, господарський суд повинен вста­
новити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і
настання відповідних правових наслідків.
Пунктом 1 ст. 215 ЦК України зазначено, що підставою недійсності правочину є
недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які вста­
новлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Господарські суди дійшли обrрунтованого висновку, що позивачем не доведено,
що п. 3.9 додатку No 4 договору фінансового лізингу No 01 - 256/08обл від 8 серпня
2008 р. не відповідає чинному законодавству, враховуючи диспозитивні положення
ч. 2 ст. 524 та ч. 2 ст. 533 ЦК України, згідно з якими сторони можуть визначити гро­
шовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті і тоді сума, яка підлягає сплаті у
гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо
інший порядок її визначення не встановлений законом або договором.
Чинне законодавство України забороняє застосування ін оземно ї валюти лише як
засобу платежу в розрахунках між резидентами, однак не містить приписів щодо забо ­
рони та визначення грошового екв і валенту зобов'язання в іноземн і й валюті.
Матеріали сп рави св ідчать про те, що господарськими судами в порядку ст. 43
ГПК України всеб ічно, повно й об'єктивно досліджено матеріали справи в їх сукуп­
ності і правильно застосова н о норми процесуального та матеріаль н ого права.
Відповідно до п. 1 ст. 111 9 ГПК України касаційна ін станція за результатами роз­
гляду касаційної скарги має право зали ш ити рі шення першої інстанції або постанову
апеляці йної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

СУДОВА ПРАКТИКА
Касаційна скарга з алишається без задоволення, коли суд визнає , що ріше ння
місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотримання м
в и мог матеріального та процесуаль ного права.
Твердження скаржника про поруш е ння і не п равильне застосування господар ­
ськими судами норм за конодавства при прийнятті рішення та постанови не з найшли
свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та
об rрунтов а них судових актів колегія суддів не вб ача є.
Керуючись статтями 111 5, 111 7, 111 9, 111 11 ГП К України , Вищий господарський
суд Укр аїни
постановив:
Рішення господарського суду Донецької області від 24 березня 201 О р. та поста­
нову Донецького апеляційного господарського суду від 18 травня 201 О р . залишити
без змін, а касаційну скаргу АТ «Екопрод А.Т.» - без задоволення.
4.6 . Положення ч. 6 ст. 232 ГК України щодо нарахування штраф­
них санкцій за прострочення виконання зобов 'язання в межах
шести місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано,
застосовується до відповідних правовідносин у разі, якщо інше
не встановлено законом або договором
Постанова Вищого господарського суду України
від 20 січня 2011 р .
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «Україна
житло-сервіс» на постанову Київського апеляційного господарського суду від 13 жов ­
тня 201 О р. у справі за позовом (з врахуванням заяви про уточнення позовних вимог)
КП з утримання та експлуатації житлового фонду спеціального призначення
«Спецжитлофонд» (далі - КП «Спецжитлофонд » ) до ТОВ «Україна житло-сервіс»
про стягнення з відповідача плати за фактичне користування житловим приміщенням
за період з 11 березня 2008 р. по 31 жовтня 2009 р. в сумі 3 283, 15 грн та неустойку
на підставі ст. 785 ЦК України в сумі 8 810,36 грн.
Обгрунтовуючи правові п ідстави заявлених вимог щодо стягнення матеріальних
збитків, позивач посилався на положення ст. 225 ГК України. Вимоги про стягнення
неустойки обrрунтовані ст. 785 ЦК України та умовами укладеного договору оренди.
Рішенням господарського суду м. Києва в ід 21 липня 201 О р . , залишеним без
змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13 жовтня 20 1Ор . ,
позов задоволено частково: стягнуто з ТОВ «Україна житло-сервіс» на користь КП
« Спецжитлофонд» грошові кошти у розмірі - 3 283, 15 грн, неустойку в розмірі -
4 405 ,18 грн та частково судові витрати.
У касаційній скарзі ТОВ «Україна житло - сервіс » просить скасувати судові
рішення та прийняти нове рішення , яким позовні вимоги задовольнити частково,

СУДОВА ПРАКТИКА
стягнувши з відповідача 673,20 грн неустойки. В обrрунтування заявлених вимог
скаржник посилається на те , що судами попередніх інстанцій не враховані положення
ст. 232 ГК України та ст. 258 ЦК України , згідно з якими нарахування штрафних санк­
цій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено договором,
припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано,
і для вимог про стягнення неустойки застосовується позовна давність в один рік . Крім
того , за доводами скаржника , господарським судом першої інстанцій порушено при­
писи ст. 22 ГПК України під час прийняття заяв позивача про зміну предмету та під­
став позову.
Переглянувши рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного госпо­
дарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України, беручи до уваги
межі перегляду справи в касаційній інстанції , дійшла висновку про відсутність право­
вих підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, правовідносини між
сторонами у цій справі виникли на підставі договору оренди житлового приміщення
від 7 жовтня 2005 р. No 3878 (далі - договір), відповідно до умов якого позивач, як
орендодавець, надав, а відповідач, як орендар, прийняв в орендне строкове користу­
вання житлове приміщення з характеристикою: житлова площа - 24,5 м2 , загальна
площа - 42 ,5м2).
Факт передачі в оренду нежитлового приміщення підтверджується актом прийо­
му-передачі житлового приміщення від 7 жовтня 2005 р. (додаток No 1до договору).
Судами встановлено, що причиною виникнення спору в цій справі стало питання
щодо наявності правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості з оренд­
ної плати в розмірі 3 283, 15 грн за фактичне користування житловим приміщення у
період з 11 березня 2008 р. по 31 жовтня 2009 р., а також суми неустойки в розмірі
подвійної плати за користування річчю за період з 11 березня 2008 р. по 31 жовтня
2009 р. в сумі 8 810 ,36 грн.
Досліджуючи позовні вимоги на підставі наявних матеріалів справи, господар­
ськими судами встановлено, що укладений між сторонами договір за своєю правовою
природою відноситься до договорів найму, різновидом якого є оренда. До відносин
оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливос­
тей, передбачених ГК України . За приписами п. 1 ст. 763 ЦК України договір найму
укладається на строк, встановлений договором. Пунктом 2 ст. 291 ГК України перед­
бачено, що договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було
укладено.
Судами також встановлено, що орендоване приміщення є комунальним майном,
а тому спірні правовідносини регулює Закон України «Про оренду державного та
комунального майна». Частиною 2 ст. 17 Закону України «Про оренду державного та
комунального майна» передбачено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про
припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення
терміну дії договору він вважається продовженим на той самий строк і на тих самих
умовах, які були передбачені договором. Вказана норма Закону також кореспондуєть -
~~~-

СУДОВА ПРАКТИКА
ся зі ст. 764 ЦК України, в якій зазначено, що у разі, якщо наймач продовжує корис­
туватися майном після закінчення строку дії договору найму, то за відсутності запере­
чень наймодавця протягом одного місяця договір вважається поновленим на строк,
який був раніше встановлений договором.
За змістом зазначених вище правових норм після закінчення строку договору
оренди він може бути продовжений на той самий строк за умови, якщо проти цього не
заперечує орендодавець. При цьому такі заперечення мають бути висловлені ним
протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору. Відтак, якщо на дату
закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку
мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то
такий договір припиняється.
Посилаючись на те, що договір сторонами укладений на строк з 7жовтня 2005 р. до
1 квітня 2006 р., однак після закінчення строку дії договору відповідач продовжував
користуватися житловим приміщенням , суди дійшли висновків, що відповідно до п. 2
ст. 17 Закону України «Про оренду державного та комунального майна», ст. 284 ГК
України, ст. 764 ЦК України термін дії договору був неодноразово пролонгований на
умовах, визначених договором, а саме з 2 квітня 2006 р. до 25 вересня 2006 р.,
з 26 вересня 2006 р . до 21 березня 2007 р., з 22 березня 2007 р. до 14 вересня 2007 р.,
з 15 вересня 2007 р. до 10 березня 2008 р. З огляду на вказані обставини судами відхи­
лено посилання відповідача на те, що договір оренди припинив свою дію 1 квітня 2006 р.
Водночас, на підставі наявних матеріалів справи господарські суди встановили,
що договір оренди припинив свою дію 10 березня 2008 р., коли позивач направив на
адресу відповідача заяву про припинення договору оренди, в якій повідомив відповіда­
ча про припинення дії договору оренди у зв'язку із закінченням строку дії цього дого­
вору та запропонував повернути орендоване майно. Відповідач заяву позивача отри­
мав 13 березня 2010 р., що підтверджується повідомленням про вручення поштового
відправлення, проте орендоване майно відповідач не повернув та продовжував ним
користуватись.
Надаючи правову оцінку доказам зазначених обставини, господарські суди враху­
вали, що в силу п. З ст. 18 Закону України «Про оренду державного та комунального
майна» орендар зобов'язаний вносити орендну плату своєчасно й у повному обсязі.
Відповідно до пунктів 1, 3 ст. 19 Закону України «Про оренду державного та кому­
нального майна» орендар за користування об'єктом оренди вносить орендну плату
незалежно від наслідків господарської діяльності. Строки внесення орендної плати
визначаються в договорі.
Судами також взято до уваги умови договору оренди, якими встановлено
обов ' язок відповідача здійснювати орендні платежі до моменту повернення об'єкту
оренди орендодавцю за актом приймання-передачі за фактичне користування об'єктом
оренди. Зокрема, відповідно до п. 2.8 договору орендні платежі сплачуються оренда­
рем по день фактичної передачі приміщення орендодавцю за актом прийому-передачі .
За умовою п . 5. 3 договору у разі закінчення строку договору орендар зобов ' язаний за
актом приймання - передачі повернути об'єкт оренди орендодавцю .

СУДОВА ПРАКТИКА
У матеріалах справи відсутні належні докази, зокрема акт прийому-передачі
орендованого майна, тощо, які б підтверджували факт повернення майна відповіда­
чем позивачу.
З огляду на викладене господарські суди попередніх інстанцій дійшли висновку
щодо обrрунтованості позовних вимог про стягнення з відповідача 3 283, 15 грн оренд­
ної плати за фактичне користування приміщенням після припинення дії договору
оренди, а саме за період з 11 березня 2008 р. по 31 жовтня 2009 р.
Щодо вимог про стягнення з відповідача неустойки, заявлених на підставі ч. 2
ст. 785 ЦК України та п. 3.2.5 договору, господарські суди зазначили таке.
Звертаючись до суду з позовними вимогами про стягнення неустойки, позивач
обrрунтовував їх тим, що оскільки відповідач не повернув орендоване майно в строк,
передбачений договором, тобто після закінчення терміну його дії, з нього підлягає
стягненню неустойка за період з 11 березня 2008 р. по 31 жовтня 2009 р. в сумі
8 810,36 грн.
Відхиляючи доводи відповідача, що неустойка має бути нарахована лише за
6 місяців, апеляційний господарський суд зазначив, що стягнення неустойки перед­
бачено ч. 2 ст. 785 ЦК України, а тому ця неустойка є самостійною майновою відпо­
відальністю в сфері орендних правовідносин , право на яку виникає у орендодавця у
разі несвоєчасного повернення орендованого майна орендарем та підлягає стягненню
за весь час прострочення обов'язку щодо повернення речі, що виключає можливість
застосування шестимісячного періоду нарахування, який встановлений ч. 6 ст. 232 ГК
України, оскільки за змістом цієї норми нарахування штрафних санкцій за простро­
чення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором,
припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Проте в цьому випадку, як встановлено судом апеляційної інстанції договором
(п . 3.2.5) і Кодексом (ч. 2 ст. 785 ЦК України), передбачено інший період нарахуван­
ня неустойки - за весь час прострочення обов'язку щодо повернення речі.
Разом з цим, дійшовши висновку про обrрунтованість позовних вимог у частині
стягнення з відповідача заявленої суми неустойки, місцевий господарський суд, з яким
погодився суд апеляційної інстанції, користуючись передбаченими ст. 233 ГК України
та ст. 83 ГПК України повноваженнями суду при прийнятті рішення, зменшив розмір
неустойки, що підлягає стягненню з відповідача, до 4 405, 18 грн.
Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками господарських
судів та не вбачає підстав для скасування законних і обrрунтованих судових рішень.
Щодо доводів скаржника про наявність правових підстав для застосування до
вимог про стягнення неустойки положень ч. 6 ст. 232 ГК України, то вони не заслуго­
вують на увагу як такі, що вичерпно та обrрунтовано спростовані судом апеляційної
інстанції.
Крім того апеляційним судом зроблено правильний висновок про те, що, уточню­
ючи свої позовні вимоги, позивач фактично змінив лише предмет позову, а підстави
позову позивачем не змінювались, чим спростовуються доводи скаржника про пору­
шення господарськими судами попередніх інстанцій норм процесуального права .

СУДО ВА ПРАКТИКА
З урахуванням зазначеного вище, колегія суддів вважає, що, вирішуючи спір по
суті заявлених вимог, суди попередніх інстанцій повно та всебічно дослідили обстави­
н и справи, надали їм належну пра в ову оцінку, дійшли правил ьних в исновків щодо
п рав та обов ' яз ків сторін , я кі rрунтуються на належних та допустимих до казах, і при­
й няли рішення з дотриманням нор м матеріального та процесуального прав а.
За таких обставин , керуючись статтями 11 l5, 11 l7, 111 9, 11111 ГПК України ,
В ищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу ТОВ «Україна житло-сервіс» залишити без задоволення,
а постанову Київського апел яці й ного гос пода рського суду від 13 жовтня 201 О р . -
без змін.
4. 7. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора,
яке не виконано боржником, не припиняє правовідносин сторін
договору, не звільняє останнього від відповідальності за неви­
конання грошового зобов'язання та не позбавляє кредитора
права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 ЦК України
Постанова Вищого господарського суду Украі'ни
від 17 березня 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув ка са ційну скаргу В ійсь ко в о го про ­
курор а Південного регі ону н а постанову Одеського ап еля ційного го спода рсько го суду
від 25 січня 2011 р. у справі за позовом (з врахуванням заяви про уточнення позовних
вимог) ВАТ «Енергопостачальна компанія «Одесаобленерrо » (далі - ВАТ) до
Квартирна- е ксплуата ційно го відділу м . Одеси Південно го о перати в ного командув а н­
ня (далі - КЕБ) про стягнення 2 873 589,95 грн інфляці йних витрат та 3 %річних у
розмірі 536 822,51 грн внаслідок порушення грошового зобов ' язання в частині спла ­
ти за с пожиту електричну енергію.
В обrрунтування заявленого позову ВАТ посилалося на приписи ст. 62 5 ЦК
України, а також рішення гос п одарського суду Одеської області, за якими з КЕБ
м. Одеси стягнуто борги за спожиту в період з 1серпня 1998 р. по 31 серпня 2004 р.
електроенергію в сумі 7 079 937 ,27 гр н .
Рішенням госп одарського суду Одеської області від 12 листопада 20 1О р . про­
вадження у справі за позовом ВАТ до Головного управління Державного казначейства
в Одеській області п рипинено, у задоволенні п озову відмовлено. Приймаючи рішен­
ня, суд першої і н станції дійшов висновку про необrрунтованість позовних вимог з
огляду на те, що чинним законодавством не передбачено право кредитора вимагати
сплати 3 %річних та інфляційних втрат, нарахованих окремо на встановлену в судо­
вому рішенні суму боргу, за період примусового виконання відповідного судового
рішення , тому поданий в цій справі позов до КЕБ м. Одеси не під,пягає задоволенню
~~ l llij]JJJWJ
6-12 -291

СУДОВА ПРАКТИКА
ffi
через його безпідставність . Водночас в частині позову ВАТ до Головного управління
Державного казначейства в Одеській області, згідно з останньою редакцією позовних
вимог, викладеною в уточненнях позовних вимог, наданих представником позивача у
судовому засіданні 6 вересня 201 О р., позивачем жодних вимог до Головного управлін­
ня Державного казначейства в Одеській області не висувалося, за таких обставин є
підстави для застосування при розгляді цієї справи положень ч. 1 ст. 80 ГПК України,
згідно з якими господарський суд припиняє провадЖення у справі, якщо відсутній
предмет спору.
Постановою Одеського апеляційного господарського суду 25 січня 2011 р.
рішення господарського суду Одеської області від 12 листопада 201 О р. скасовано
частково: позов задоволено - стягнуто з КЕБ на користь ВАТ 2 815 585,07 грн
індексу інфляції, 536 822,51 грн З %річних , 25 500 грн держмита та 118 грн
витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; в іншій частині
рішення господарського суду Одеської області від 12 листопада 201 О р. залишено
без змін.
Постанова мотивована тим, що оскільки сума, стягнута судовими рішеннями,
відповідачем так і не була сплачена , то заборгованість не можна вважати погашеною,
а тому на неї мають нараховуватися інфляційні та З %річних.
У касаційній скарзі військова прокуратура Південного регіону України просить
постанову скасувати, а рішення залишити без змін, посилаючись на неправильне
застосування ст. 625 ЦК України.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної
скарги, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуаль­
ного права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна
скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.
Як встановлено судами та з огляду на матеріали справи, предметом позовних
вимог у цій справі є стягнення з КЕБ інфляційних втрат від знецінення грошових
коштів, а також З %річних, нарахованих позивачем на суму боргу.
Обставини, які б свідчили про припинення грошового зобов'язання відповідача
на підставі договору чи Глави 50 ЦК України, у матеріалах справи відсутні і це не
заперечується відповідачем, як і обсяг боргу, а тому апеляційний господарський суд з
огляду на те, що чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявніс­
тю судового рішення чи відкриття виконавчого провадЖення з його примусового
виконання, доходить висновку, що реалізація позивачем свого права на звернення до
суду про стягнення заборгованості, яка виникла внаслідок неналежного виконання
відповідачем договірного зобов'язання в частині оплати спожитої електроенергії та
ухвалення у зв'язку з цим судових рішень господарського суду Одеської області, не
припиняє грошових зобов'язань відповідача та не виключає його відповідальності за
порушення строків розрахунків.
Враховуючи все викладене вище, апеляційний господарський суд дійшов висно­
вку, що уточнені позовні вимоги ВАТ до КЕБ м. Одеси є правомірними, обrрунтова­
ними та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

СУДОВА ПРАКТИКА
Колегія судців Вищого господарського суду України погоджується з висновками
апеляційного суду з огляду на таке. Відповідно до ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов'язання
виникають на підставах, встановлених ст. 11 цього Кодексу, у тому числі і з договорів.
Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим дпя виконання сторонами.
Відповідно до вимог частин 1, 7 ст. 193 ГК України, які кореспондуються з вимогами
ст. 526 ЦК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відно­
син повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до
закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо вико­
нання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Статтею 625 ЦК України передбачено , що боржник не звільняється від відпові­
дальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який
прострочив виконання грошового зобов'язання, на ви могу кредитора зобов'язаний
сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час про­
строчення, а також три проценти річних від прост роченої суми, якщо інший розмір
процентів не встановлений договором або зако ном .
Отже, право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та
процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких
полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових
коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржни­
ка за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати
кредитору. При цьому ст. 625 ЦК України не обмежує права кредитора звернутися до
суду за захистом свого права, якщо грошові зобов'язання не виконуються й після
ухвалення рішення про стягнення основного боргу.
За приписами ч . 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що простро­
чив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк,
встановлений договором або законом. Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України
зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених
договором або законом. Статтею 599 ЦК України встановлено, що зобов'язання при­
пиняється виконанням, проведеним належним чином.
Обставини, які б свідчили про припинення грошового зобов'язання, в матеріалах
справи відсутні, тому апеляційний суд дійшов цілком правомірного висновку, що
чинне законодавство не пов'язує припинення зобов'язання з наявністю судового
рішення чи відкриття виконавчого провадження з його примусового виконання; наяв­
ність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов'язань
відповідача та не виключає його відповідальності за порушення строків розрахунків.
Доводи касаційної скарги спростовуються викладеним вище та не можуть бути
підставою дпя скасування постанов и у справі, а тому постанову апеляційного госпо­
дарського суду слід залишити без змін, бо вона ухвалена при повному з'ясуванні всіх
обставин справи та при правильному правозастосуванні.
Керуючись статтями 111 5, 111 7, 111 9, 111 11 ГПК України, Вищий господарський
суд України
постановив:
оо

СУДОВА ПРАКТИКА
оо
Касаційну скаргу Військового прокурора Південного регіону зали шити без задо ­
волення , а постанову Одеського апеляційного господарсько го суду від 25 січня
2011 р . залишити без змін.
4.8. Якщо спірні правовідносини сторін врегульовано вексельним
законодавством, яким не передбачено стягнення інфляційних
витрат та трьох процентів річних у разі прострочення виконан­
ня вексельного зобов'язання за рішенням суду, відсутні підста­
ви для застосування до таких правовідносин ч. 2 ст. 625 ЦК
України
Постанова Вищого господарського суду України
від 12 квітня 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ « Рибфлот »
на постанову Київського апеляційного господарського суду від 25 січня 2011 р . у
справі за позовом ТОВ « Рибфлот » до ПАТ «А.» про стягнення 512 482,83 грн інфля­
ції та 3 %річних.
Рішенням господарського суду м. Києва від 4 жовтня 2010 р. , залишеним без
змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25 січня 2011 р. ,
в позові відмовлено.
У касаційній скарзі ТОВ «Рибфлот » просить скасувати зазначені судові рішення
зі справи , мотивуючи скаргу порушенням судами норм матеріального та процесуаль­
ного права, та пер .едати справу на новий розгляд.
Розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіри в ­
ши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального прав а,
колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна
скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне .
Відповідно до п. 1ст. 111 9 ГПК України касаційна інстанція за результатами роз­
гляду касаційної скарги має право залишити постанову апеляційного господарського
суду без змін, а скаргу - без задоволення.
Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що постанова
апеляційного господа рського суду прийнята з дотриманням вимог матеріального та
процесуального права .
Згідно з матеріалами справи позивач звернувся до відповідача з позовом про
стягнення з відповідача 512 482,83 грн інфляції та 3 %річних.
Судами встановлено, що рішенням господарського суду м. Києва від 8 квітня
2008 р . у іншій справі з відповідача стягнуто на користь позивача заборгованість за
векселем від 14 лютого 2007 р. в сумі 660 358, 74 грн , відсотки за прострочення опла­
ти за період з 1 травня 2007 р . по 6 лютого 2008 р. в сумі 42 434 ,76 грн, витрати ,
пов ' язані з протестом та пересилкою повідомлень в сумі 631 ,01 грн, державне мито в

СУДОВА ПРАКТИКА
сумі 7 034,24 грн, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу
в сумі 111,06 грн і витрати, пов'язані з розглядом справи, в сумі 668,25 грн .
ЗО березня 201 О р. зазначене рішення господарського суду м. Києва від 8 квітня
2008 р. було виконано повністю .
Звернувшись з цим позовом, позивач зазначав про те, що спір у вказаній справі
виник внаслідок того, що примусове виконання зобов'язання за рішенням господар­
ського суду м. Києва від 8 квітня 2008 р. відбулося з простроченням, а тому відповідач
має сплатити позивачеві збитки від інфляції та З %річних з суми боргу та з суми від­
сотків за прострочення оплати за векселем за весь час прострочення згідно з ч. 2
ст. 625 ЦК України.
Частиною 2 ст. 625 ЦК України визначено; що боржник, який прострочив вико­
нання грошового зобов'язання, на · вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму
боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення,
а також З %річних від простроченої суми.
Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, попередні судові
інстанції керувалися тим, що Закон України «Про обіг векселів в Україні» визначає
особливості обігу векселів в Україні, який полягає у видачі переказних та простих
векселів, здійсненні операцій з векселями та виконанні вексельних зобов'язань у гос­
подарській діяльності, відповідно до Женевської конвенції 1930 р., якою запровадже­
но Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі - Уніфікований
закон), з урахуванням застережень, обумовлених додатком ІІ до цієї Конвенції, та
відповідно до Женевської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів
про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 р. про гербовий
збір стосовно переказних векселів і простих векселів (преамбула Закону України
«П ро обіг векселів в Україні»).
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про обіг векселів в Україні» законодавство
України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 р., якою запро­
ваджено Уніфікований закон, з урахуванням застережень, обумовлених додатком ІІ
до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колі­
зій законів про переказні векселі та прості векселі , Женевської конвенції 1930 р.
про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів , Закону України
«Про цінні папери і фондову біржу», Закону України «Про приєднання України до
Женевської конвенції 1930 р., якою запроваджено Уніфікований закон про пере­
казні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до
Женевської конвенції 1930 р. про врегулювання деяких колізій законів про пере­
казні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до
Женевської конвенції 1930 р. про гербовий збір стосовно переказних векселів і
простих векселів», цього Закону та інших прийнятих згідно з ними актів законодав­
ства України.
Відповідно до ст. 48 Уніфікованого закону право векселедержателя вимагати від
особи, проти якої він використовує своє право регресу, обмежено наступними сума­
ми: сумою неакцептованого або неоплаченого переказного векселя з відсотками,
rn

СУДОВА ПРАКТИКА
якщо вони були обумовлені; відсотки в розмірі шести віддати настання строку плате­
жу; витрати , пов'язані з протестом і пересиланням повідомлень, а також інші витрати .
Якщо право регресу використане до настання строку платежу, то з вексельної суми
утримуються облікові відсотки . Ці облікові відсотки обчислюються за офіційною облі­
ковою ставкою (банківською ставкою), яка діє на дату використання права регресу, за
місцем проживання держателя.
Судами відзначено, що цією нормою не передбачено покладення на особу,
зобов'язану за векселем , інших платежів, зокрема, збитків від інфляції та З %річних.
Колегія суддів відзначає, що за прострочення виконання вексельного зобов'язання
законодавством встановлені спеціальні штрафні санкції. Законом України «Про обіг
векселів в Україні» визначено, що відсотки нараховуються виходячи з розміру обліко­
вої ставки Національного банку України на день подання позову і від дня настання
строку платежу до дня подання позову відповідно.
Водночас, вексельне законодавство не передбачає стягнення інфляційних витрат
та З %річних у разі прострочення виконання вексельного зобов'язання.
Враховуюче наведене, колегія суддів вважає, що висновок суду щодо відсутності
підстав для застосування ст. 625 ЦК України є правомірним, а відтак підстави для
стягнення інфляційних втрат та З % річних, нарахованих на суму вексельного
зобов'язання, відсутні.
Перевіривши відповідно до ч . 2 ст. 111 5 ГПК України юридичну оцінку обставин
справи та повноту їх встановлення у рішенні та постанові апеляційного господарсько­
го суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що суди в порядку статей 43, 47, 43, 99,
1О 1 ГПК України всебічно, повно й об'єктивно розглянули в судовому процесі всі
обставини справи в їх сукупності, дослідили подані сторонами в обrрунтування своїх
вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін та
дійшли обrрунтованих висновків про відмову у задоволенні позову.
Твердження оскаржувача про порушення і неправильне застосування апеляцій­
ним господарським судом норм матеріального та процесуального права при прийнят­
ті постанови не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з цим підстав для зміни чи
скасування законного та обrрунтованого судового акта колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 111 5, 111 7, п. 1 ст. 111 9, 111 11 ГПК України, Вищий госпо-
дарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу ТОВ « Рибфлот» залишити без задоволення.
Рішення господарського суду м . Києва від 4 жовтня 201 О р. та постанову
Київського апеляційного господарського суду від 25 січня 2011 р. у справі залишити
без змін.

СУДОВА ПРАКТИКА
4.9. Оскільки згідно з п. 2 ч. З ст. 85 Закону України <<Про банки і
банківську діяльність>> протягом дії мораторію не нарахову­
ються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні)
санкції за невиконання чи неналежне невиконання зобов'язань
перед кредиторами, нарахування пені під час дії мораторію є
безпідставним
Постанова Вищого господарського суду України
від 18 травня 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «Українсько­
Чеське підприємство «Ройал. ЛТД» на рішення господарського суду м. Києва від
13 вересня 201 О р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від
19 січня 2011 р. у справі за позовом ТОВ «Українсько-Чеське підприємство «Ройал.
ЛТД» (далі - ТОВ) до АКБ «Н.» (далі
-
АКБ) про стягнення пені в розмірі
47 550 грн.
Свої позовні вимоги позивач обrрунтовував тим, що 5 січня 2000 р . сторонами
укладено договір на розрахунково-касове обслуговування, відповідно до умов якого
відповідач зобов'язувався відкрити позивачу рахунок та здійснювати його розрахунко­
во-касове обслуговування. У зв'язку з тим, що відповідач не виконав свої зобов'язання
за вказаним договором, а саме не здійснив згідно з поданими позивачем платіжними
дорученнями перека з коштів вчасно, а з порушенням строків понад 186 днів, позивач
просить стягнути з відповідача пеню на підставі п. 32.2 ст. 32 Закону України «Про
платіжні системи та переказ грошей в Україні» в сумі 47 500 грн, яка нарахована в
розмірі О, 1 %від суми простроченого платежу за кожен день прострочення і не пере­
вищує 1О %суми переказу.
Відповідач заперечував проти позову, зазначаючи про безпідставність позовних
вимог. Окрім того відповідач подав суду заяву про застосування строків позовної давності.
Рішенням господарського суду м. Києва від 13 вересня 2010 р., залишеним без
змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 січня 2011 р.,
в позові відмовлено.
Рішення та постанова мотивовані пропуском позивачем строку позовної давнос­
ті. Також суд апеляційної інстанції в своїй постанові зазначив про необrрунтованість
по суті позовних вимог.
У касаційній скарзі ТОВ просить їх скасувати та прийняти нове рішення про
задоволення позову, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням
судами норм матеріального та процесуального права .
Заслухавши пояснення представника позивача, розглянувши матеріали справи,
оцінивши доводи касаційної скарги , перевіривши правильність застосування судами
норм матеріального та процесуального права , колегія суддів Вищого господарського
суду України дійшла висновку, що касаційна скарга ТОВ не підлягає задоволенню з
огляду на наступне.

СУДОВА ПРАКТИКА
(,r ,)
~
З огляду на матеріали справи та як встановлено судами, 5 січня 2000 р . ТОВ
(Клієнт) та АКБ укладено договір про розрахунково- касове обслуговування, відповід­
но до умов якого АКБ зобов'язався відкрити Клієнту рахунок та здійснювати його
розрахунково-касове обслуговування.
2 грудня 2008 р. ТОВ (Клієнт) ініціювало переказ грошових коштів у загальній
сумі 475 500 грн шляхом подання платіжних доручень від 2 грудня 2008 р. : No 1 на
суму76850грн,No2насуму144900грн;No3насуму46200грн;No4насуму
25550грн;No5насуму182ОООгрн.
В той самий день, 2 грудня 2008 р. відповідач· надіслав по зивачу повідомлення
No 337-341 про невиконання вказаних вище розрахункових документів у зв'язку з
недостатністю коштів на кореспондентському рахунку.
Постановою правління Національного банку України від 19 грудня 2008 р.
No 439 з метою забезпечення схоронності капіталу й активів, відновлення платоспро­
можності й ліквідності АКБ (відповідача) в банку призначено тимчасову адміністрацію
строком на один рік з 19 грудня 2008 р. до 5 серпня 2009 р. та введено мораторій на
задоволення вимог кредиторів.
Постановою правління Національного банку України No 451 від 5 серпня 2009 р.
продовжено дію мораторію на задоволення вимог кредиторів АКБ з 5 серпня 2009 р.
до 18 грудня 2009 р.
В подальшому рішенням господарського суду Львівської області від 5 лютого
2010 р. позовні вимоги ТОВ до АКБ про стягнення 477 767,15 грн (кошти ТОВ, що
залишилися на розрахунковому рахунку в банку) задоволені повністю.
На виконання вказаного рішення відповідач перерахував кошти в повному обсязі.
Звертаючись з позовом до суду, позивач, вказуючи на порушення відповідачем
строків виконання доручення позивача більше ніж на 186 днів, просив суд стягнути з
відповідача на його користь штрафні санкції у вигляді пені на підставі п. 32.2 ст. 32
Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» в сумі
47 500 грн.
Згідно з п. 32.2 ст. 32 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей
в Україні» у разі порушення банком, що обслуговує платника, встановлених цим
Законом строків виконання доручення клієнта на переказ, цей банк зобов'язаний
сплатити платнику пеню у розмірі О, 1 %суми простроченого платежу за кожний день
прострочення, що не може перевищувати 1О %суми переказу, якщо інший розмір
пені не обумовлений договором між ними.
Відповідно до положень ст. 230 ГК України пеня є одним із видів штрафних
санкцій.
Згідно зі ст. 232 ГК України нарахування штрафних санкцій за прострочення
виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припи­
няється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано .
Позивачем розраховано пеню, заявлену до стягнення, за 6 місяців, а саме з 2
грудня 2008 р. (день повідомлення банком ТОВ про невиконання його розрахункових
документів) по 2 червня 2009 р.

СУДОВА ПРАКТИКА
Позовна заява подана позивачем до господарського суду 21 травня 201 О р.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого
особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або
інтересу.
Стаття 257 ЦК України передбачає, що загальна позовна давність встановлюєть­
ся тривалістю у З роки.
Згідно з ч. 2 ст. 258 ЦК України позовна давність в один рік застосовується,
зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) .
,
Частиною 1 ст . 259 ЦК України передбачено можливість зміни строку позовної
давності за домовленістю сторін.
Судами встановлено, що в договорі від 5 січня 2000 р. на здійснення розрахунко­
во-касового обслуговування сторонами не було передбачено продовження строку
позовної давності.
Отже суди, врахувавши заяву відповідача про застосування строків позовної дав­
ності, дійшли правильних висновків , що у позивача сплинув строк позовної давності
щодо вимог про стягнення з відповідача пені, нарахованої за період з 2 грудня 2008 р.
по 21 травня 2009 р.
Щодо вимог позивача про стягнення пені, нарахованої за період з 21 травня
2009 р . по 2 червня 2009 р., то колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що суди
першої та апеляційної інстанцій безпідставно вказали на пропуск позивачем строку
позовної давності в цій частині .
Проте, ч. 2 ст. 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встанов­
лено, що банк не відповідає за невиконання або несвоєчасне виконання зобов'язань,
зокрема, у разі оголошення мораторію на задоволення вимог кредиторів.
Протягом дії мораторію не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші
фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання
зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів
(обов' язко вих платежів), (пп. 2 ч . З ст. 85 України «Про банки і банківську діяль­
ність») .
З огляду на те, що в період з 21 травня 2009 р . по 2 червня 2009 р . тривала дія
мораторію, то пеня , згідно з вказаними нормами чинного законодавства , не нарахову­
валась у вказаний період, а тому позовні вимоги в цій частині не підлягають задово­
ленню .
Проте , неправильне застосування судами попередніх інстанцій у вказаній частині
позову строку позовної давності не вплинуло на правильність прийнятого ними
рішення.
Посилання оскаржувача на інші обставини не беруться колегією суддів до уваги
з огляду на положення ст. 111 7 ГПК України та на підставах їх суперечності матеріа­
лам справи .
Відповідно до п. 1 ст. 111 9ГПК України касаційна інстанція за результатами роз­
гляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову
апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

СУДОВА ПРАКТИКА
За таких обставин постанова Київського апеляційного господарського суду від
19 січня 2011 р. та рішення господарського суду м. Києва від 1З вересня 201 О р. у цій
справі під,пягають залишенню без змін.
Керуючись статтями 111 5, 111 7, 111 9, 111 11 ГПК України, Вищий господарський
суд України
постановив:
Касаційну скаргу ТОВ «Українсько-Чеське підприємство «Ройал. ЛТД» зали­
шити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 19 січня 2011 р. та
рішення господарського суду м. Києва від 1З вересня 201 О р. залишити без змін.

СУДОВА ПРАКТИКА
5. ПОСТАНОВИ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ
УКРАЇНИ У СПРАВАХ ЗІ СПОРІВ, ПОВ'ЯЗАНИХ
ІЗ НОТАРІАJІЬНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ
5.1. Звернення стяmення на заставлене майно шляхом вчинення
нотаріусом виконавчого напису не передбачено Законом
України <<Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію
обтяжень)>, оскільки таке звернення може бути вчинено лише
на підставі рішення суду
Постанова Вищого господарського суду України
від 11 лютого 2009 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ЗАТ «БП.» на
постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 21 жовтня 2008 р.
у справі за позовом ТОВ «Запоріжцукорпостач» (далі - ТОВ «З.») до ЗАТ «БП.»
про визнання виконавчого напису нотаріуса, вчиненого приватним нотаріусом
Київського міського нотаріального округу, про звернення стягнення на заставлене
майно, а саме обладнання, детальний опис якого наданий в додатку No 1до договору
застави обладнання No О 18 -0 3 -06/ 11, посвідченого приватним нотаріусом
Літинського районного нотаріального округу 5 липня 2006 р. за реєстровим
No 11 ОО, що належить на праві власності ТО В «З . », за рахунок якого запропонова­
но задовольнити вимоги ЗАТ «БП.» на суму 4 546 359,06 грн, таким, що не підлягає
виконанню.
Рішенням господарського суду Вінницької області від 27 червня 2008 р., залише­
ним без змін постановою Житомирського апеляційного господарського суду від
21 жовтня 2008 р., позовні вимоги задоволено : .визнано виконавчий напис, вчинений
приватним нотаріусом, таким, що не підлягає виконанню; стягнуто з ЗАТ «БП . » на
користь ТОВ «З.» 85 грн витрат зі сплати державного мита та 118 грн витрат на
інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
У касаційній скарзі ЗАТ «БП.» просить скасувати судові рішення у справі та при­
йняти нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог.
Розглянувши касаційну скаргу, перевіривши правильність застосування місце­
вим та апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального
права, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що касаційна скарга
ЗАТ «БП.» не підлягає задоволенню з огляду на таке.
5 липня 2006 р. відповідачем та позивачем укладено договір застави обладнання
No О 18-03-06/ 11, згідно з яким для забезпечення повного і своєчасного виконання
позивачем його зобов'язань, визначених у кредитному договорі, позивач надав відпо­
відачу у заставу належне йому на праві власності майно (обладнання) . Предметом
застави за договором є обладнання, передавальні пристрої, устаткування, що нале-

СУДОВА ПРАКТИКА
жать позивачу на праві власності, та знаходить ся за такою адресою: Вінницька
область, Літинський район, с. У, вул . З . , 1.
24 березня 2007 р. приватним нотаріусом Київського міського нотаріального
округу було вчинено виконавчий напис за реєстровим No 1716 про звернення стяг­
нення на заставле не майно, а саме: обладнання, детальний опис якого нада ний в
додатку No 1до договору застави обладнання No О 18-03-06/ 11 , посвідченого приват­
ним нотаріусом Літинського районного нотаріального округу 5 липня 2006 р. за
реєстровим No 11 ОО, що належить на праві власності позивачу, на користь відповіда­
ча у цій справі на суму 4 546 359,06 грн.
Згідно з ч. 7 ст. 50 Закону України «П ро нотаріат» (у редакції , чинній на час
виникнення спірних правовідносин) спір про право , оснований на вчиненій нотаріаль­
ній дії, розглядається судом у порядку позовного провадження. Спір про виз нання
вчиненого нотаріусом виконавчого напису визнано таким, що не підлягає виконанню
повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нота­
ріуса, розглядається судом за позовом боржника до стягувача.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстра­
цію обтяжень » цей Закон визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого
майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий
режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб
стосовно рухомого майна.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 цього Закону до забезпечувальних обтяжень належать
застава рухомого майна згідно з параграфом 6 глави 49 ЦК України, що виникає на
підставі договору.
Частиною 1 ст. 590 ЦК України виз начено , що звернення стягнення на предмет
застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або
законом.
Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону України « Про забезпечення вимог кредиторів та реє­
страцію обтяжень » звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження
здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в поза­
судовому порядку згідно із цим Законом .
Частиною 1 ст. 26 вказаного Закону передбачено, що обтяжувач має право на
власний розсуд обрати один із таких позасудови х способів звернення стягнення на
предмет забезпечувального обтяження: 1) передача рухомого майна, що є предме­
том забезпечувального обтяження, у власність обтяжувача в рахунок виконання
забезпеченого обтяженням зобов'язання в порядку, встановленому цим Законом;
2) продаж обтяжувачем предмета забезпечувального обтяження шляхом укладення
договору купівлі-продажу з іншою особою-покупцем або на публічних торгах ;
3) відступлення обтяжувачу права задоволення забезпеченої обтяженням вимоги у
разі , якщо предметом забезпечувального обтяження є право грошової вимоги ;
4) переказ обтяжувачу відповідної грошової суми, у тому числі в порядку договірно­
го списання, у разі якщо предметом забезпечувального обтяження є гроші або цінні
папери. ,

СУДОВА ПРАКТИКА
Таким чином, наведеними вище нормами Зак0ну України «Про забезпечення
вимо.г кредиторів та реєстрацію обтяжень» не передбачено звернення стягнення на
заставлене майно шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису, оскільки таке
звернення може бути вчинено лише на підставі рішення суду.
Окрім того, частинами 1, З розділу ІХ «Прикінцеві та перехідні положення»
Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» , який
набрав чинності з січня 2004 р . , визначено, що законодавчі та інші нормативно-пра­
вові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що
не суперечить цьому Закону.
Частина 6 ст. 20 Закону України «Про заставу» передбачає можливість вчинення
виконавчого напису, якщо інше не встановлено законом. Ал_е законом встановлено
інше , а саме: ч. 1 ст. 24 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реє­
страцію обтяжень» визначено, що звернення стягнення на предмет забезпечувально­
го обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому зако ­
ном, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом. Вказаний Закон не передба­
чає такий позасудовий засіб звернення, як стягнення на підставі виконавчого напису.
Матеріали справи свідчать про те, що господарськими судами в порядку ст. 43
ГПК України всебічно , повно і об'єктивно досліджено матеріали справи в їх сукупнос­
ті і правильно застосовано норми процесуального та матеріального права .
Відповідно до п. 1 ст. 111 9 ГПК України касаційна інстанція за результатами роз­
гляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову
апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.
Касаційна скарга залишається без задоволення, коли . суд визнає, що рішення
місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням
вимог матеріального та процесуального права .
Твердження відповідача про порушення і неправильне застосування господар­
ськими судами норм законодавства при прийнятті рішення і постанови не знайшли
свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законних та
обїрунтованих судових актів колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 1115, 111 7, п. 1 ст. 111 9- 111 12 ГПК України, Вищий госпо-
дарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу ЗАТ «БП.» залишити без задоволення.
Постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 21 жовтня
2008 р . залишити без змін .
оо

СУДОВА ПРА КТИКА
5.2. Укладення сторонами доповнення до договору іпотеки не
суперечить вимогам чинного законодавства та не зумовлює
визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає
виконанню
Постанова Вищого господарського суду України
від 16 лютого 2010 р.
Вищий гос пода рський суд України роз глянув касаційну скар гу спільного підпри ­
ємства «Щорсівськи й гранітний кар 'єр Укооппостачмашу » (далі - СП « Щорсівський
гранітний кар 'єр Укооппостач м ашу » ) на постано ву Житомирського апеляційного
господарського від 22 жовтня 2009 р. у справі за позовом СП « Щорсівський граніт­
ний кар'єр Укооппостачмашу» до ВАТ «Р » про визнання договору іпотеки від 1жов­
тня 200 5 р . припиненим, доповнення від 26 січня 2007 р . до договору іпотеки недійс­
ним, виконавчого напису нотаріуса від 16 бере з ня 2009 р . No 7235 таким, що не під­
лягає виконанню , зняття заборони на відчуження нерухомого та рухомого майна
(з урахуванням доповнених позовних вимог ).
Рішенням господарського суду Житомирської області в ід 2 липня 2009 р . позов
задоволено частково: визнано недійсними доповнення до договору іпотеки, укладено ­
го ВАТ « Р » та СП « Щорсівський гранітний кар'єр Укооппостачмашу » , посвідченого
приватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу 26 січня 2007 р .
за реєстраційним No 435; визнано таким, що не підлягає виконанню, виконавчий
напис нотаріуса Житомирського міського нотаріального округу, вчинений 16 березня
2009 р . на договор і іпотеки від 1 жовтня 2005 р., укладеному СП «Щорсівський гра­
нітний кар'єр Укооппостачмашу » та акціонерним поштово - пенсійним банком «А. »,
посвідчено му п р иватним нотаріусом Коростенського міського нотаріального округу
за реєстраційним No 723 5; у решті позову відмовлено .
Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 22 жовтня
2009 р . пункти 2, 3, 4 рез ол ютивної частини рішення скасовані і в поз ові відмовлено
з мотивів безпідставності ви мог.
СП « Щорсівський гранітний кар ' єр Укооппостачмашу » просить постанову ска ­
сувати на підставах порушення господарськими судами статей 38, 43 , 65 , 84 і 105
ГПК України та залишити в силі рішення .
Колегія суддів вважає , що касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на
таке .
Господарськими судами встановлено , що 28 вересня 200 5 р . сторони уклали кре­
дитний договір , на умовах якого відповідач отримав кредит у розмірі 1 500 ООО грн
строком до 27 вересня 2006 р.
Виконання зобов'язання сторон и забезпечили заставою нерухомого і рухомого
майна , уклавши договір іпотеки від 1жовтня 2005 р .
28 вересня 2006 р . сторони уклали інший кредитний договір про надання відпо­
відачу кредиту у розмірі сумі 1 500 ООО грн , забезпечивши виконання зобов'язання

СУДОВА ПРАКТИКА
заставою майна, ухваливши 26 січня 2007 р. доповнення до договору іпотеки від
1 жовтня 2005 р.
На підставах порушення боржником основного зобов'язання приватний нотаріус
16 березня 2009 р . вчинив виконавчий напис про звернення стягнення на предмет
іпотеки.
Задовольняючи позов, господарський суд керувався тим, що контрагенти проти ­
правно здійснили заміну забезпечення зобов'язання за кредитним договором від
28 вересня 2005 р., зобов'язаннями за кредитним договором від 28 вересня 2006 р.
Апеляційний господарський суд правомірно не погодився з таким висновком.
Під час дії кредитного договору від28 вересня 2005 р. No О 11/06-22/1988 контр­
агенти уклали інший кредитний договір від 28 вересня 2006 р. No О 12/06-2/436. При
цьому рішення про припинення договору від 28 вересня 2005 р., виконання
зобов'язань, за якими були забезпечені іпотекою, кредитор і боржник не приймали і
в матеріалах справи відсутні докази припинення його дії у спосіб, встановлений зако­
нодавством (глава 50 ЦК України).
Сторони уклали інший кредитний договір, забезпечивши виконання зобов'язання
іпотекою шляхом внесення змін до іпотечного договору від 1 жовтня 2005 р., тим
самим пов'язавши кредитний та іпотечний договори.
Відповідно до положення п. 94 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій
нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 берез­
ня 2004 р. No 20/5, за згодою сторін до договору застави можуть бути внесені зміни,
якщо вони випливають з тексту чи змісту основного зобов'язання, що забезпечується
заставою.
Відповідно до ч. 5 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний
характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання
або до закінчення строку дії іпотечного договору.
Підстави припинення іпотеки встановлені ст. 17 цього Закону та ст. 593 ЦК
України.
Отже, укладення сторонами доповнення до договору іпотеки від 1жовтня 2005 р.
не суперечить вимогам чинного законодавства та не зумовлює визнання виконавчого
напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, і за таких обставин апеляційний
господарський суд дійшов правомірного висновку про відмову в позові в цих частинах.
Водночас господарські суди дійшли обrрунтованого висновку про те, що заявлені
позивачем вимоги про визнання договору іпотеки припиненим та про зняття заборони
на відчуження нерухомого та рухомого майна не відповідають способам захисту прав
суб'єктів господарювання, передбачених приписами ст. 20 ГПК України та ст. 16 ЦК
України.
Колегія судців вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були
встановлені апеляційним господарським судом на підставі всебічного, повного і
об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки суду відповідають цим обстави­
нам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріаль­
ного і процесуального права.

СУДОВА ПРАКТИКА
Керуючись статтями 11 l5, 11 l7, 11 l9, 111 11 ГПК України, Вищий господарський
суд України
постановив:
Постанову Житомирського апеляційного господарського від 22 жовтня 2009 р. у
справі залишити без змін, а касаційну скаргу СП «Щорсівський гранітний кар'єр
Укооппостачмашу» - без задоволення.
5.3. Оскільки заборгованість, яка виникла у зв'язку з порушенням
позивачем умов кредитної угоди, та на підставі якої вчинено
оспорюваний виконавчий напис нотаріуса, не може вважатися
безспірною і такою, що не потребує додаткового доказування,
а відтак і не може стягуватися шляхом вчинення нотаріусом
виконавчого напису
Постанова Вищого господарського суду України
від 5 серпня 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ПАТ «Д.» на
постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12 квітня 201 О р. у спра­
ві за позовом ТОВ «Агрофуд» до ПАТ «Д.», третя особа, яка не заявляє самостійних
вимог на предмет спору, - приватний нотаріус Бережанського районного нотаріаль­
ного округу, про визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису від
8 липня 2009 р., вчиненого приватним нотаріусом Бережанського районного нотарі­
ального округу про звернення стягнення на нерухоме майно, що надано в іпотеку
згідно з іпотечним договором, посвідченим 25 квітня 2006 р. приватним нотаріусом
Бережанського районного нотаріального округу за рахунок коштів, отриманих від
реалізації якого запропоновано задовольнити вимоги банку в сумі 1 703 362,94 грн.
Позовні вимоги мотивовано посиланням на кредитні угоди від 20 травня 2005 р.
No 6605К29 та від 25 квітня 2006 р . No 6606К26, іпотечний договір від 25 квітня
2006 р., угоди про внесення змін до договору іпотеки від 7 травня 2007 р. та від 6 трав­
ня 2008 р., виконавчий напис від 8 липня 2009 р., постанову про відкриття виконав­
чого провадження від 1О липня 2009 р., ст. 35 Закону України «Про іпотеку», п. 283
Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.
Рішенням господарського суду Тернопільської області від 14 грудня 2009 р. у
задоволенні позовних вимог відмовлено, посилаючись на те, що оспорюваний вико­
навчий напис відповідає вимогам чинного законодавства, оскільки позивач має непо­
гашену заборгованість перед відповідачем та подання останнім всіх необхідних доку­
ментів для вчинення цього виконавчого напису у порядку, передбаченому у ст. 87
Закону України «Про нотаріат», переліком документів, за якими стягнення заборго­
ваності проводиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріуса,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. No 1172,

СУДОВА ПРАКТИКА
та розділом 32 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України,
а недоліки виконавчого напису не є суттєвими.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 12 квітня 201 О р.
рішення господарського суду Тернопільської області від 14 грудня 2009 р. скасовано
та прийнято нове, яким позовні вимоги задоволено, виконавчий напис, вчинений
8 липня 2009 р . приватним нотаріусом Бережанського районного нотаріального окру­
гу, про звернення стягнення на комплекс нежитлових будівель визнано таким, що не
підлягає виконанню.
Постанова суду апеляційної інстанції обrрунтована тим, що виконавчий напис
про звернення стягнення на нерухоме майно, що належить на праві власності ТОВ
«Агрофуд» і на підставі іпотечного договору від 25 квітня 2006 р. з урахуванням змін
та доповнень до нього, внесених угодою від 6 травня 2008 р., переданого в іпотеку
ВАТ «У», вчинено приватним нотаріусом Бережанського районного нотаріального
округу з порушенням вимог чинного законодавства.
У касаційній скарзі ПАТ «Д.» просить скасувати постанову Львівського апеля­
ційного господарського суду від 12 квітня 2010 р., а рішення господарського суду
Тернопільської області від 14 грудня 2009 р. залишити в силі.
Заслухавши присутніх у судовому засіданні представників сторін, перевіривши
наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин та
повноти їх встановлення в рішенні і постанові та доводи касаційної скарги, колегія
суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на під­
ставі встановлених фактичних обставин перевіряє застосування судом першої чи
апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи,
у 2005 та 2006 рр. ВАТ «Д.», правонаступником якого є ПАТ «Д.» (банк) та ТОВ
«Агрофуд» (позичальник) укладено кредитні угоди від 20 травня 2005 р. No 6605К29,
No 6605К30, від 25 квітня 2006 р. No 6606К25, No 6606К26, згідно з умовами яких
банк відкрив позичальнику невідновлювальну кредитну лінію в розмірі 4 300 ООО грн,
4 700 ООО грн, 2 ООО ООО грн та 6 ООО ООО грн, на умовах, визначених сторонами у
відповідних угодах.
З метою забезпечення виконання позичальником зобов'язань, що випливають з
укладених кредитних угод, 25 квітня 2006 р. позивачем (іпотекодавець) та відповіда­
чем (іпотекодержатель) було укладено іпотечний договір, посвідчений приватним
нотаріусом Бережанського районного нотаріального округу та зареєстрований в
реєстрі за No 1540, із зм інами та доповненнями до нього від 7 травня 2007 р. та
6 травня 2008 р.
На підставі зазначеного договору в іпотеку передано належне на праві власності
іпотекодавцю нерухоме майно, що складається з комплексу нежитлових будівель, які
знаходяться у м. Бережани Тернопільської області, а саме: овочесховище металеве
загальною площею 921,3 м2 , склад готової продукції металевий загальною площею
1 368, 1 м2 , консервний цех цегляний загальною площею 3 317, 7 м2 , столярний цех
~~[lli~
7-12 -291

СУДОВА ПРАКТИКА
цегляний загальною площею 173,9 м2, механічна майстерня цегляна загальною пло­
щею 235,0 м2 , матеріальний склад цегляний загальною площею 1 312,3 м2 залишко­
вою балансовою вартістю 1 275 044,69 грн та договірною вартістю 14 123 088 грн
(п. 1.3 іпотечного договору).
6 травня 2008 р. сторонами іпотечного договору укладено угод;J про внесення
змін і доповнень до договору іпотеки від 25 квітня 2006 р., яку посвідчено приватним
нотаріусом Бережанського районного нотаріального округу та зареєстровано в реєст­
рі за No 2308, за умовами якої іпотекою забезпечувалися вимоги іпотекодержателя,
що випливають з кредитних угод від 20 травня 2005 р. No 6605К29 та від 25 квітня
2006 р. No 6606К26. Згідно з цією угодою предметом іпотеки визначено нерухоме
майно, що належить на праві власності іпотекодавцю, а саме: механічна майстерня
цегляна загальною площею 202,2 м2; столярний цех цегляний загальною площею
147,6 м2; сушильний цех цегляний загальною площею 2 479,4 м2 . За домовленістю
сторін станом на дату укладення вказаної угоди загальна вартість предмета іпотеки
становила 4 052 448 грн.
У зв'язку з неналежним виконанням позичальником взятих на себе зобов'язань
згідно з кредитними угодами відповідач 29 квітня 2009 р. скерував позивачу повідо­
млення про погашення заборгованості за кредитом в сумі 1 426 109 грн, нарахова­
них відсотках за користування кредитом у сумі 47 298, 44 грн та комісії в сумі
9 ООО грн з попередженням про звернення стягнення на майно, що є предметом
іпотеки, у випадку невиконання вказаної вимоги. Зі змісту повідомлення вбачаєть­
ся, що воно містить посилання лише на умови кредитної угоди від 25 квітня 2006 р.
No 6606К26. Це повідомлення вручено під розписку уповноваженій особі позивача
8 травня 2009 р.
Зважаючи на невиконання позивачем вимоги банку, 8 липня 2009 р. приватни м
нотаріусом Бережанського районного нотаріального за заявою відповідача вчинено
виконавчий напис про звернення стягнення на комплекс нежитлових будівель та спо­
руд, які були передані в іпотеку ВАТ «У.» на підставі іпотечного договору від 25 квітня
2006 р. з урахуванням змін та доповнень до нього, внесених угодою від 6 травня
2008 р. (строк повного погашення кредиту настав 25 квітня 2009 р. ), для задоволення
вимог ПАТ «Д» у розмірі 1 703 362,94 грн.
За таких підстав суд першої інстанції дійшов висновку про необrрунтованість та
недоведеність позивачем обставин, на які він посилається як на підставу своїх по зо ­
вних вимог, а виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Бережанського
районного нотаріального округу, відповідає вимогам чинного законодавства, тому
позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Суд апеляційної інстанції не погодився з таким висновком, оскільки відповідно до
вимог ч . 1 ст. 33 Закону України «Про іпотеку » у разі невиконання або неналежного
виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольни­
ти свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет
іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також
виникає на підставах, встановлених ст. 12 цього Закону.
~---- ---
--~~-

СУДОВА ПРАКТИКА
Згідно з ч. 1 ст. 7 цього самого Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодер­
жатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному
обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час вико­
нання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та
будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що
обумовлює основне зобов'язання. Зазначене положення відображено сторонами у
п. 5.4 іпотечного договору від 25 квітня 2006 р.
Разом з цим ст. 35 Закону України «Про іпотеку» встановлює обов 'язок іпотек0-
держателя у разі порушення іпотекодавцем основного зобов'язання та/або умов іпо­
течного договору надіслати останньому та боржнику, якщо він є відмінним від іпоте­
кодавця, письмову вимогу про усунення порушення, в якій зазначається стислий зміст
порушених зобов'язань, вимога про виконання порушеного зобов'язання у не менш
ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпо­
теки у разі невиконання цієї вимоги, і надають іпотекодержателю право розпочати
звернення стягнення на предмет іпотеки лише після спливу тридцятиденного строку,
встановленого для виконання іпотекодавцем цієї вимоги.
Відповідно до ч . 3 ст. 33 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на
предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса
або згідно із договором про задоволення вимог іпотекодержателя. Пунктом 5.2 іпо­
течного договору одним із способів звернення іпотекодержателем стягнення на пред­
мет іпотеки передбачено вчинення нотаріусом виконавчого напису.
За приписами ч. 4 п. 283 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нота­
ріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня
2004 р. No 20/5, дотримання нотаріусом строків вчинення виконавчого напису (після
спливу тридцяти днів з моменту одержання іпотекодавцем та боржником, якщо він є
відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушень) зумовлює
перевірку дотримання стягувачем вимог ст. 35 Закону України «Про іпотеку» та вста­
новлення фактів одержання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від
іпотекодавця, письмової вимоги про усунення порушень .
Судом апеляційної інстанції встановлено, що відповідач всупереч ст. 35 Закону
України «Про іпотеку» у повідомленні від 28 квітня 2009 р. No 66-003/1333 не зазна­
чив строк для виконання позивачем порушеного зобов'язання.
Згідно з вимогами ст. 87 Закону України «Про нотаріат» для стягнення грошових
сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на
документах , що встановлюють заборгованість. Статтею 88 вказаного Закону визна­
чено умови вчинення виконавчих написів: нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо
подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідаль­
ності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги
минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами , установами та
організаціями - не більше одного року.
Окрім того , відповідно до пунктів 284 та 286 Інструкції про порядок вчинення
нотаріальних дій нотаріусами України заборгованість або інша відповідальність борж-

СУДОВА ПРАКТИКА
ника визнається безспірною і не потребує додаткового доказування у випадках, якщо
подані для вчинення виконавчого напису документи , передбаченіЛереліком докумен­
тів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку, затвер­
дженим постановою Кабінету Міністрів України, і при вчиненні виконавчого напису
нотаріус повинен перевірити, чи подано на обrрунтування стягнення документи ,
зазначені у цьому Переліку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. No 1172 затвер­
дже но перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспір­
ному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Одним з таких документів є
нотаріально посвідчена угода, що передбачає сплату грошових сум, передачу або
повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно . При
цьому, згідно з п . 1цього Переліку для одержання виконавчого напису подаються ори­
гінал нотаріально посвідченої угоди, а також документи , що підтверджують безспір­
ність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.
Статтею 89 Закону України «Про нотаріат» та п. 287 Інструкції про порядок
вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлено вимоги щодо змісту
виконавчого напису. Так, судом першої інстанції обrрунтовано зауважено, що в пору­
шення зазначених вимог оспорюваний виконавчий напис нотаріуса не містить строку,
за який провадиться стягнення, оскільки у ньому лише зазначено, що заборгованість
виникла станом на 8 липня 2009 р., проте з якого періоду проводиться таке нараху­
вання боргу, не вказано.
Також судом апеляційної інстанції встановлено, що з матеріалів справи не вбача­
ється можливим встановити, на підставі яких саме документів було вчинено оспорю­
ваний виконавчий напис, оскільки у заяві відповідача від 8 липня 2009 р., адресованій
нотаріусу, відсутній перелік документів, які надавалися відповідачем для вчинення
оспорюваного виконавчого напису.
До предмету доказування у справі про визнання виконавчого напису нотаріуса
таким, що не підлягає виконанню , також входять обставини, які свідчать про існуван­
ня між боржником та стягувачем спору щодо заборгованості.
Між тим , судом апеляційної інстанції встановлено, що розмір нарахованих сум по
відсотках за користування кредитом, комісії та пені , зазначених в оспорюваному вико­
навчому написі нотаріуса, не збігаються з розміром сум, які вказував відповідач у
повідомленні від 28 квітня 2009 р.
Однак судом першої інстанції безпідставно залишено поза увагою наявність зна­
чної різниці у вказаних сумах , оскільки у зазначеному повідомленні відповідач взагалі
не вказав суму пені, нарахованої на момент направлення позивачу вимоги про пога­
шення існуючої заборгованості , хоча згідно з розрахунками відповідач почав нарахо­
вувати пеню за прострочену заборгованість по кредиту з 24 листопада 2008 р. , а за
прострочені відсотки за користування кредитом та прострочену комісію за обслугову­
вання кредитної лінії з 6 лютого 2009 р.
За таких обставин суд апеляційної інстанції правомірно дійшов висновку, що
заборгованість, яка виникла у зв ' язку з порушенням позивачем умов кредитної угоди
шт

СУДОВА ПРАКТ ИК А
від 25 квітня 2006 р. No 6606К26 та на підставі якої вчинено оспорюваний виконавчий
напис нотаріуса, не може вважатися безспірною і такою , що не потребує додаткового
доказування, а відтак і не може стягуватись шляхом вчинення нотаріусом виконавчо­
го напису, а тому, враховуючи, що виконавчий напис вчинено з порушенням вимог
чинного законодавства , суд апеляційної інстанції обrрунтовано задовольнив позовн1
вимоги .
Статтею 111 7 ГПК України передбачено, що , переглядаючи у ка саційному
порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних
обставин справи перевіря є застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права .
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведени ми о б ста­
вини , що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхил ені ни м, вирішу­
вати питання про достовірність того чи і ншого доказу, про перевагу одних доказів над
іншими , з бирати нові дока зи або додатково перевіряти доказ и .
З огляду на викладене колегія суддів В ищого господар ського суду України дійшла
висновку про відсутні сть підстав дл я задоволення ка саційної с карги ПАТ «Д. >, ,
оскільки доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки дока з ів у справі , а судом
апеляційної інстанції було повно та всебічно з ' ясовано обставини , що мають значення
для вказаної · справи , їм надано належну правову оцінку та прийнято постанову з
дотриманням норм матеріального та процесуального права , що дає підстави залишити
її без змін.
Враховуючи наведене, та керуючись статтями 11 l5, 11 l7 , 111 9, 111 11 ГПК
України, Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу ПАТ «Д.» залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 12 квітня 201 О р .
залишити без змін .
5.4. Заява про вихід громадянина зі складу учасників товариства з
обмеженою відповідальністю, справжність підпису на якій не
засвідчена нотаріально, є такою, що складена з порушенням
вимог законодавства щодо порядку її оформлення, та розгляду
зборами учасників товариства не підлягає
Постан ова Вищ ого госп одарського суду України
від 9 листопада 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу фізичної особи на
рішення господарського суду м. Києва від 25.травня 201 О р. та постанову Київського
апеляційного господарського суду від 21 липня 201 О р. у справі за позовом фізичної
особи до ТОВ «КСК-Центр» (з урахуванням доповнених позовних вимог) про стяг-

СУДОВА ПРАКТИКА
нення вартості частини майна відповідача, що пропорційна частці позивача у статут­
ному фонді в розмірі 49 %, у грошовому виразі в розмірі 1 883 854 грн, інфляційні
збитки за період з 21 березня 2007 р. по 25 вересня 2009 р. у розмірі 981 487,93 грн,
3 %річних за період з 21 березня 2007 р . по 25 вересня 2009 р. у сумі 142 288, 77 грн.
Рішенням господарського суду м. Києва від 25 травня 201 О р. у справі позов
фізичної особи задоволено .
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21 липня 201 О р. у
справі рішення господарського суду м. Києва від 25 травня 201 Ор. у справі скасовано,
в задоволенні позовних вимог фізичної особи відмовлено.
У касаційній скарзі фізична особа просить скасувати постанову суду апеляційної
інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін, посилаючись
на порушення та неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального
та процесуального права.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи касаційної скарги, переві­
ривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального
права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна
скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.
Відповідно до ст. 148 ЦК України учасник товариства з обмеженою відповідаль­
ністю має право вийти з нього, повідомивши товариство про свій вихід не пізніше ніж
за 3 місяці до виходу, якщо інший строк не встановлений статутом .
Згідно з п. 28 постанови Пленуму Верховною Суду України «Про практику роз­
гляду судами корпоративних спорів» від 24 жовтня 2008 р. No 13 заява про вихід з
товариства є підставою для вирішення питання про внесення змін до установчих доку­
ментів та їх державну реєстрацію.
Частиною 3 ст. 29 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та
фізичних осіб - підприємців» (в редакції, чинній станом на день подання позивачем
заяви від 10 грудня 2005 р. про вихід зі складу учасників ТОВ «КСК-Центр») встанов­
лено, що у разі внесення змін до установчих документів, які пов'язані із зміною складу
засновників (учасників) юридичної особи, крім документів, які передбачені ч. 1 цієї
статті, державному реєстратору додатково подається або копія рішення про вихід юри­
дичної особи із складу засновників (учасників), завірена в установленому порядку, або
нотаріально посвідчена копія заяви фізичної особи про вихід зі складу засновників
(учасників), або нотаріально посвідчений документ про передання права засновника
(учасника) іншій особі, або рішення уповноваженого органу юридичної особи про при­
мусове виключення засновника (учасника) зі складу засновників (учасників) юридичної
особи, якщо це передбачено законом або установчими документами юридичної особи.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що місцевий господарський суд в порушення
ч. 1 ст. 47, ст. 43 ГПК України, п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від
18 грудня 2009 р. No 14 не надав оцінки заяві від 1О грудня 2005 р. про вихід позива­
ча зі складу учасників ТОВ «КСК-Центр» в розрізі вимог ч. 3 ст. 29 Закону України
«Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», а також
ч. 1 ст. 48, ч. 2 ст. 75, ст. 78 Закону України «Про нотаріат».
m-------

СУДОВА ПРАКТИКА
Згідно з ч. 2 ст. 75 Закону України «Про нотаріат» правильність копії документа,
виданого громадянином, засвідчується нотаріусом лише у тих випадках, коли справ­
жність підпису громадянина на оригіналі цього документа засвідчена нотаріусом або
посадовою особою виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних
депутатів чи підприємством, установою, організацією за місцем роботи, навчання,
проживання чи лікування громадянина.
Відповідно до ч. 1 ст. 48 Закону України «Про нотаріат » при засвідченні справ­
жності підпису на документах, правильності копій документів нотаріусами мають
вчинятися посвідчувальні написи.
Враховуючи викладене, заява про вихід громадянина з і складу учасників товари­
ства з обмеженою відповідальністю, справжність підпису на якій не засвідчена нота­
ріально, є такою, що складена з порушенням вимог законодавства щодо порядку її
оформлення, та розгляду зборами учасників товариства не підпягає.
Таким чином, судова колегія погоджується з висновком суду апеляційної інстанції
про недоведеність позивачем згідно зі ст. 1 ГПК України порушення його корпоратив­
них прав на отримання вартості частки майна ТОВ «КСК-Центр », оскільки неналеж­
но оформлена заява від 1О грудня 2005 р. не могла свідчити про волевиявлення
фізичної особи на вихід зі складу учасників товариства та бути підставою дпя прийнят­
тя загальними зборами рішення про виключення його з товариства, проведення від­
повідних виплат.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 148 ЦК України подання заяви про вихід з товари 0
ства є дією, спрямованою на припинення корпоративних прав та обов'язків учасника
товариства. Учасник вважається таким, що вийшов з товариства з обмеженою відпо­
відальністю з моменту прийняття загальними зборами рішення про виключення учас­
ника з товариства на підставі його заяви про вихід, а у випадку відсутності такого
рішення - з дати закінчення трьохмісячного строку дпя повідомлення про вихід з
товариства, якщо іншого строку не встановлено статутом.
Як правильно вказав суд попередньої інстанції, місцевим господарським судом
не було надано належної оцінки заяві позивача від 20 грудня 2005 р . про намір від­
ступити належну йому частку на підставі угоди на користь фізичної особи - 2, заяві
від 18 квітня 2006 р. про вимогу фізичної особи як учасника ТОВ «КСК -Центр » про
виділення його частки та визначення її ринкової вартості, надання йому інформації
про фінансово-господарську діяльність товариства.
Вказаними вище заявами позивач фактично скасував заяву від 1О грудня 2005 р.
про вихід з товариства відповідно до ст. 71 Закону України «Про господарські товари­
ства» та спростував свої твердження про припинення прав і обов'язків учасника ТОВ
«КСК-Центр » з 20 березня 2006 р., продовжуючи їх реалізовувати після вказаної дати.
За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов обrрунтованого висновку, що
рішення суду першої інстанції підпягає скасуванню з прийняттям нового рішення про
відмову в задоволенні позову фізичної особи.
Беручи до уваги межі перегляду справи в суді касаційної інстанції та повноважен­
ня останнього, колегія суддів вважає, що оскаржувана постанова суду апеляційної

СУДОВА ПРАКТИКА
інстанції відповідає нормам матеріального і процесуального права та підстав для її
зміни або скасування немає.
На підставі викладеного та керуючись статтями 11 15, 1117, 111 9 - 11 111 ГПК
України , Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу фіз ичної особи залишити без задоволення .
Поста нову Київського апеляційного господарського суду від 21 липня 201 О р .
залишити без змін .
5.5 . Виконавчий напис нотаріуса, вчинений на виконання зобо ­
в'язання, що вже припинене, має бути визнаний таким, що не
підлягає виконанню
Постанова Вищого господарського суду України
від 23 грудня 2010 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу наукового вироб­
ничо- комерційного приватного підприємства «Кристал» (далі - НВК ПП« Кристал»)
до ВАТ КБ «Н . » (з урахуванням уточнених позовних вимог) про:
-
визнання припиненим договору іпотеки від 7 червня 2004 р.
No 11/2004/0400042, укладеного сторонами;
-
визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису, вчиненого
приватним нотаріусом Павлоградського районного нотаріального округу 5 липня
2005 р. на договорі іпотеки від 7 червня 2004 р. за реєстровим No 1680;
-
• виключення з Державного реєстру іпотек реєстраційного запису з а
No 2124263 про обтяження іпотекою нерухомого майна: нежитлової будівлі (овочева
база), яка розташована ум. Першотравенськ Дніпропетровської області.
Позовні вимоги обфунтовано тим , що відповідно до умов договору іпотеки пози­
вач є майновим поручителем приватного багатопрофільного підприємства « СД »
(далі - ПБП « СД » ) з метою забезпечення виконання зобов ' язання, що випливає з
кредитного договору від 7 червня 2004 р. No 11/ 2004/0400073, укладеного відповіда­
чем і ПБП « СД »; 2 квітня 2009 р . державна реєстрація юридичної особи - ПБП
« СД» - припинена у зв'язку з визнанням її банкрутом.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 17 червня 201 Ор . ,
залишеним без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського
суду від 19 жовтня 201 Ор. , у по зові відмовлено з посиланням на безпідставність позо­
вних вимог.
У ка саційній скарз і НВК ПП « Кристал » просить судові рішення зі справи скасу­
вати , позов задовольнити , посилаючись на неправильне тлумачення норм Закону
України « Про виконавче провадження ».

СУДОВА' ПРАКТИКА
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної
скарги, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуаль­
ного права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна
скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.
Як встановлено судами попередніх інстанцій та не заперечується скаржником,
7 червня 2004 р. відповідачем та позивачем укладено договір іпотеки
No 11/2004/0400042, відповідно до умов якого іпотекодавець з метою забезпечення
зобов'язання, що випливає з кредитних договорів від 7 червня 2004 р .
No 11/2004/0400073, який укладений іпотекодержателем та ПБП «СД» та від
7 червня 2004 р . No 11/2004/0400074, укладений іпотекодержателем і НВК ПП
«Кристал», приймає в іпотеку нежитлову будівлю (овочеву базу).
Постановою господарського суду Донецької області від 17 жовтня 2007 р. у іншій
справі ПБП «СД» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Ухвалою
господарського суду Донецької області від 25 березня 2009 р. затверджено звіт лікві­
датора, ліквідовано юридичну особу. 2 квітня 2009 р. проведено реєстрацію припи­
нення юридичної особи - ПБП «СД» у зв'язку з визнанням її банкрутом .
На підставі виконавчого напису нотаріуса Павлоградського районного нотарі­
ального округу від 5 липня 2005 р. звернуто стягнення на предмет іпотеки - нежит­
лову будівлю (овочеву базу) для задоволення вимог ВАТ КБ «Н. » з погашення забор ­
гованості за кредитним договором від 7 червня 2004 р. No 11/2004/0400073.
Звернення стягнення на предмет застави мало місце до ліквідації ПБП «СД».
Судами відмовлено в позові з посиланням на те, що оскільки звернення стягнен­
ня на предмет іпотеки мало місце до ліквідації ПБП «СД», на час вчинення виконав­
чого напису договір іпотеки був чинним, державна реєстрація боржника - ПБП
«СД» - не була припинена. За таких обставин відсутні підстави для припинення
договору іпотеки .
Колегія суддів Вищого господарського суду України підтримує висновок судів
попередніх інстанцій про необхідність відмови в позові про визнання договору іпотеки
припиненим з огляду на таке.
Вимога про визнання припиненим договору іпотеки від 7 червня 2004 р.
No 11/2004/0400042 не може ·бути задоволена з ~;ляду на те, що вона~ вимогою про
встановлення юридичного факту.
За змістом ст. 12 ГПК України встановлення юридичних фактів не відноситься до
компетенції господарського суду. Крім того, способи захисту порушеного права
визначені ч. 2 ст . 16 ЦК України, відповідно до якої суд може захистити цивільне
право або інтерес сторони лише способом, що встановлений договором або Законом.
Визнання договору припиненим не відноситься до встановлених законом способів
захисту цивільних прав. При неправильно обраному способі захисту в позові слід від­
мовити. Тому судами в цій частині правомірно відмовлено в позові.
Щодо вимог, які були заявлені при новому розгляді справи, а саме вимог про
визнання таким, що не підлягає виконанню, виконавчого напису, та, як наслідок, -
виключення з Державного реєстру іпотек реєстраційного запису за No 2124263 про
3Ш

СУДОВА ПРАКТИКА
обтяження іпотекою нерухомого майна позивача, то в указаному випадку колегія
суддів висновки судів вважає помилковими з огляду на таке.
Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про іпотеку» іпотека має похідний характер
від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до
закінчення строку дії іпотечного договору. Підстави припинення іпотечного зобов'язання
визначаються ст. 17 Закону України «Про іпотеку», відповідно до якої іпотека припиня­
ється у разі припинення основного зобов'язання. Заставою в указаному випадку забез­
печувалося кредитне зобов'язання ПБП «СД», що випливало з договору від 7 червня
2004 р. No 11/2004/0400073. Оскільки ПБП «СД» ліквідоване з виключенням його з
Єдиного реєстру, то основне зобов'язання є припиненим в силу ст. 609 ЦК України.
Відповідно до ст. 609 ЦК України зобов'язання припиняється ліквідацією юри­
дичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими
нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи
покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування
шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
З огляду на припинення основного кредитного зобов'язання припинилося і
зобов'язання, вчинене для забезпечення основного, тобто зобов'язання, що випливає
з договору іпотеки. За таких обставин виконавчий напис, який був вчинений на вико­
нання зобов'язання, що вже припинене, має бути визнаний таким, що не підлягає
виконанню. Так, ст. 117 ГПК України передбачає можливість визнання наказу таким,
що не підлягає виконанню.
Враховуючи, що за змістом ст. 3 Закону «Про виконавче провадження» виконав­
чий напис нотаріуса, рівно як і наказ, є виконавчим документом, то для визнання його
таким, що не підлягає виконанню, може бути застосована аналогія закону, а саме
ст. 117 ГПК України. Можливість визнання виконавчого документа таким, що не під­
лягає виконанню, встановлена також п. 4 ч. 1 ст. 37 Закону України «Про виконавче
провадження».
За таких обставин судові акти в частині відмови в позові про визнання виконав­
чого напису таким, що не підлягає виконанню, та виключення з державного реєстру
іпотек No 2124263 про обтяження іпотекою нерухомого майна позивача слід скасува­
ти, позов у цій частині задовольнити. Судові акти в частині відмови в позові про визна­
ння договору припиненим підлягають залишенню без змін.
Виходячи з викладеного вище та керуючись статтями 11 l5, 11 l7, 11 l9, 111 11 ГПК
України, Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу НВК ПП «Кристал» задовольнити частково, рішення госпо­
дарського суду Дніпропетровської області від 17 червня 201 О р. та постанову
Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 19 жовтня 201 Ор. у справі
скасувати в частині відмови в позові про визнання виконавчого напису таким, що не
підлягає виконанню та виключенню з Державного реєстру іпотек No 2124263 про
обтяження іпотекою нерухомого майна. Прийняти в цій частині нове рішення, яким
позов задовольнити.

СУДОВА ПРАКТИКА
Визнати таким, що не підлягає виконанню, виконавчий напис, вчинений приват­
ним нотаріусом Павлоградського районного нотаріального округу 5 липня 2005 р. на
договорі іпотеки від 7 червня 2004 р . No 11/2004/0400042, за реєстровим No 1680;
Виключити з Державного реєстру іпотек реєстраційного запису за No 2124263
про обтяження іпотекою нерухомого майна : нежитлової будівлі (овочева база) , яка
розташована ум. Першотравенськ Дніпропетровської області .
У решті рішення господарського суду Дніпропетровської області від 17 червня
201 О р. та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від
19 жовтня 201 О р. залишити без змін.
5.6. Позовна вимога про визнання виконавчого напису нотаріуса
таким, що не підлягає виконанню, відповідає встановленим
цивільно-правовим способам захисту порушеного права
Постанова Вищого господарського суду України
від 2 лютого 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «ВДП» на
рішення господарського суду м . Києва від 1 квітня 201 О р. та постанову Київського
апеляційного господарського суду від 2 вересня 2010 р. у справі за позовом ТОВ
« ВДП» (далі - Товариство) до АКБ соціального розвитку «У» в особі Київської
міської філії АКБ соціального розвитку «У» (далі - Банк) про визнання виконавчого
напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.
Рішенням господарського суду м. Києва від 1квітня 2010 р., залишеним без змін
постановою Київського апеляційного господарського суду від 2 вересня 201 О р. ,
у позові відмовлено .
У касаційній скарзі Товариство просить скасувати зазначені судові рішення та
прийняти нове рішення, яким позов задовольнити, мотивуючи скаргу порушенням і
неправильним застосуванням судами норм матеріального та процесуального права.
Заслухавши пояснення представників сторін, розглянувши матеріали справи ,
оцінивши доводи касаційної скарги , перевіривши правильність застосування суда ­
ми норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України
дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з о гляду на
таке .
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами , 16 березня 2007 р .
між Банком та Товариством укладено договір про надання невідновлювальної кредит­
ної лінії No 24-11/47 (далі - Кредитний договір), відповідно до умов якого Банк
надав Товариству у тимчасове користування на умовах чесності, повернення, строко­
вості, платності та цільового характеру використання кошти окремими частинами ,
згідно з графіком, вказаним в пп. 1.1.2 Договору, в межах максимального ліміту
заборгованості до 7 ООО ООО (сім мільйонів) грн , зі сплатою 18,5 %річних та з кінце­
вим терміном повернення всіх коштів (суми кредиту) до 13 березня 2009 р.
rмXffiI~J]Jill@fШUIШ@ili>~\]ID
-------No

СУДОВА ПРАКТИКА
Відповідно до пп . 1. 1.2 Кредитного договору Товариство зобов ' язувалося погаси­
ти всі надані Банком транші кредиту до 1З березня 2009 р.
Згідно з п . 2.5 Кредитного договору Товариство зобов'язувалося сплачувати
Банку проценти за користування кредитом щомісячно , не пізніше п ' ятого числа міся­
ця , наступного за місяцем , з а який нараховані проценти , а також у день повернення
заборгованості за кредитом в повній сумі.
Пунктом 4.4 Кредитного договору було передбачено , що у разі невиконання
Товариством зобов'язань , визначених підпунктами 3.3 .2 -3 .3 .21 цього Договору,
порушення Товариством або третьою особою, з якою укладено договір забез печення
виконання зобов ' язань за кредитом , умов договорів, визначених п . 1.3 цього Договору,
протягом б ільше ЗО днів, строк користування кредитом вважається таким, що сплив,
та, відповідно, Товариство зобов'язане не пізніше наступного робочого дня погасити
кредит (суми кредиту), сплатити проценти за час використання кредиту, комісії та
нараховані штрафні санкції.
Відповідно до п . 3.2 .8 Кредитного договору Банк має право звернути стягнення
на засоби забезпечення виконання зобов'язань за цим договором у разі неповернення
Товариством кредиту або окремого траншу, визначених п . 1. 1 вказаного Договору,
несплати процентів, комісій, штрафних санкцій згідно з його умовами.
16 березня 2007 р. як забезпечення виконання зобов'язань Товариства за
Кредитним договором, Банком та Товариством укладено договір застави майна
No 02 -10/833, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального
округу та зареєстрований в реєстрі за No -1248 від 16 березня 2007 р. (далі - Договір
застави), відповідно до умов якого Товариством передано Банку в заставу обладнання
для виготовлення одноразового посуду.
Згідно з п. 2.4.3 Договору застави у Банка виникає право звернути стягнення на
предмет застави, відповідно до чинного законодавства України, у разі, коли в момент
настання терміну виконання Товариством зобов'язань, забезпечених заставою за вка­
заним договором застави, вони не будуть виконані .
23 березня 2009 р . Банк звернувся до приватного нотаріуса Київського міського
нотаріального округу з заявою про вчинення виконавчого напису на Договорі застави.
23 березня 2009 р. приватним нотаріус.ом Київського міського нотаріального округу
вчинено виконавчий напис за реєстровим No 388, яким запропоновано звернути стяг­
нення на м.;1йно Товариства, передане останнім в заставу Банку за Договором застави.
24 квітня 2009 р. головним державним виконавцем підрозділу примусового вико­
нання рішень Головного управління юстиції ум. Києві відкрито виконавче проваджен­
ня з примусового виконання вказаного виконавчого напису нотаріуса про стягнення з
Товариства на користь Банку суми боргу в розмірі 8 709 139, 17 грн за рахунок коштів,
вилучених від реалізації, у встановленому чинним законодавством України порядку,
заставленого Товариством майна.
Товариство звернулося до суду з цим позовом з огляду на те, що вважає спірний
виконавчий напис нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, оскільки, на його
думку, він суперечить ч. 1 ст. 590 ЦК України, ч . 7 ст. 50 Закону України « Про нота-
ШИ

СУДОВА ПРАКТИКА
ріат» та ч. 1 ст. 24 Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстра­
цію обтяжень», якими визначено, що звернення стягнення на предмет застави здій­
снюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.
Рішення та постанова про відмову в позові мотивовані тим , що спосіб захисту
порушеного права шляхом визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не під­
лягає виконанню, не відповідає встановленим цивільно-правововим способам захисту
порушеного права , а тому вказані позовні вимоги не можуть бути задоволені судом.
Відповідно до ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юри­
дичні особи (у тому числі іноземні) , громадяни, які здійснюють підприємницьку діяль­
ність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду
згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх поруше­
них або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття
передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного
права у разі його порушення , невизнання або оспорювання. Кожна особа має право
на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законо­
давства.
В силу ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів
можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
З) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов'язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
1О) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади,
органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових
осіб~
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановле-
ний договором або законом.
•
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 16 ЦК України зазначений у ній перелік способів
захисту цивільних прав та інтересів не є вичерпним, а тому суд може застосувати інші
способи захисту, передбачені договором або законом. У разі порушення цивільного
права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного
засобу захисту, який залежить від виду порушення. Потерпіла особа обирає саме той
засіб захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу.
Відповідно до ст. 50 Закону України «Про нотаріат» нотаріальна дія або відмова
у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотарі-
j)W

СУДОВА ПРАКТИКА
альноі діі або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів
якої стосуються такі діі чи акти.
З огляду на викладене висновки судів першої та апеляційної інстанцій про те, що
спосіб захисту порушеного права шляхом визнання виконавчого напису нотаріуса
таким, що не підлягає виконанню, не відповідає встановленим цивільно-правововим
способам захисту порушеного права, є помилковими та такими, що не rрунтуються на
вимогах чинного законодавства .
Приймаючи оскаржувані рішення та постанову, суди попередніх інстанцій
обмежили позивача у захисті свого права і фактично ухилилися від здійснення визна­
чених законом повноважень, не дослідивши належним чином обставин справи та не
надавши відповідної юридичної оцінки поданим доказам.
Згідно зі статтями 111 5, 111 7 ГПК України касаційна інстанція використовує
процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки
обставин справи та повноти іх встановлення у рішенні або постанові господарського
суду. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними
обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про пере­
вагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази .
В силу п. З ст. 111 9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду
касаційної скарги (подання) має право скасувати рішення першої інстанції або поста­
нову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився
порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних
обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
У зв'язку із наведеним колегія суддів Вищого господарського суду України вва­
жає, що, приймаючи рішення та постанову, суди надали неповну та неправильну юри­
дичну оцінку обставинам справи, порушили і неправильно застосували норми матері­
ального та процесуального права, в зв ' язку з чим, враховуючи межі перегляду справи
в касаційній інстанції (ст. 111 7 ГПК України), рішення та постанова підлягають скасу­
ванню , а справа - передачі на новий розгляддо місцевого господарського суду.
При новому розгляді справи місцевому господарському суду необхідно врахувати
викладене, всебічно і повно з'ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи,
витребувати та надати об'єктивну оцінку доказам, які мають юридичне значення для її
розгляду, вирішити спір із дотриманням норм процесуального законодавства на під­
ставі норм матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних відносин
сторін .
Керуючись статтями 111 5, 111 7, 111 9- 111 12 ГПК України, Вищий господар-
ський суд України
постановив:
Касаційну скаргу ТОВ «ВДП» задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 2 вересня 201 О р. та
рішення господарського суду м. Києва від 1 квітня 201 О р. скасувати.
Справу передати на новий розгляд господарському суду м. Києва .
ши------

СУДОВА ПРАКТИКА
6. ПОСТАНОВИ ВИЩОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ
УКРАЇНИ ЗІ СПРАВ У СПОРАХ, ПОВ'ЯЗАНИХ
ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ ЗАКОНОДАВСТВА
ПРО ОБІГ ЦІННИХ ПАПЕРІВ
6.1. Оскільки положеннями Закону України «Про Національну
депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних
паперів в Україні>>, який є спеціальним з врегулювання право­
вих основ обігу цінних паперів, передбачено, що рішення про
передачу ведення реєстру власників іменних цінних паперів
приймається виключно на загальних зборах акціонерів, то
рішення правління про розірвання договору про надання послуг
щодо ведення реєстру власників іменних цінних паперів є
таким, що прийнято з порушенням вимог закону
Постанова Вищого господарського суду України
від 21 лютого 2008 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «Віком» на
постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 5 листопада
2007 р . у справі за позовом ЗАТ «Криворіжбудмеханізація» до ТОВ «Віком», за учас­
ті третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - ЗАТ
комерційний банк «П.», про розірвання договору про надання послуг щодо ведення
реєстру власників іменних цінних паперів, укладеного акціонерами 25 липня 2002 р.
В обrрунтування позовних вимог ЗАТ «Криворіжбудмеханізація» (далі -
ЗАТ «К ») зазначало, що 19 травня 2006 р. правлінням ЗАТ «К» прийнято рішення
про розірвання договору з ТОВ «Віком» щодо ведення реєстру власників іменних
цінних паперів та обрання тимчасового реєстроутримувача і передачу йому ведення
реєстру, мотивуючи тим, що відповідачем порушувались умови договору, а саме : на
запит позивача ТОВ «Віком» не складало реєстр власників іменних цінних паперів,
що унеможливлювало проведення загальних зборів акціонерів та вирішення загаль­
ними зборами питань передачі ведення реєстру іншій особі.
Рішення правління про розірвання договору з ТОВ «Віком » було погоджено зі
спостережною радою ЗАТ « К. ».
Крім того, спірний договір з відповідачем було укладено всупереч волі вищого
органу управління - загальних зборів, а також його умови не були затверджені ані
правлінням, ані спостережною радою, ані загальними зборами акціонерів.
Справа судами розглядалася неодноразово.
Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 12 липня 2007 р.
позов задоволено: розірвано договір про надання послуг щодо ведення реєстру влас­
ників іменних цінних паперів від 25 липня 2002 р., укладений ТОВ «Віком» та
-
-
-
-- ппп

СУДОВА ПРАКТИКА
ЗАТ «К.»; зобов'яза но ТОВ «Віком» передати реєстр власників іменних цінних папе­
рів ЗАТ «К.» новому ре єстратору - ЗАТ комерційний банк «П.».
Задовольняючи позов, господарський суд керувався тим , що відмова позивачеві
у складенні відповідачем реєстру власників іменних цінних паперів на запит позивач а
є істотним порушенням як умов догово ру про надання послуг щодо ведення реєстру
власників іменних цінних паперів від 25 липня 2002 р., так і приписів статей 526, 629
ЦК України, оскільки внаслідок протиправної відмови у складенні реєстру позивач не
мав можливості скликати загальні збори акціонерів товари ства та вирішити наявні
питання діяльності товариства, що також порушує права акціонерів на участь в
управлінні товариством .
Оскільки внасл ідок розірвання судом спірного договору у відповідача відсутні
будь-які правові підстави для продовження надання послуг щодо ведення реєстру
власників іменних цінних паперів позивача та його утримання, суд зобов'язав ТОВ
« Вікqм » передати реєстр власників іменних цінних паперів ЗАТ « К. » новому реєстра­
тору - ЗАТ комерційний банк « П .» , з яким укладено відповідний договір і який є
чинним на час розгляду справи.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 5 листо­
пада 2007 р. рішення залишено без змін на тих самих підставах.
У касаційній скарзі ТОВ « Віком » просить скасувати постанову апеляційного
господарського суду і прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову ЗАТ « К. »
відмовити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права .
Заслухавши пояснення представника відповідача, перевіривши повноту встанов­
лених судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України
вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи, 25 липня 2002 р . ЗАТ
« К. » та ТОВ « Віком » укладено договір No 15 - р про надання послуг щодо ведення
реєстру власників іменних цінних паперів. Задовольняючи позов про ро з ірвання
договору і зобов'язуючи ТОВ « Віком » (реєстратор) передати реєстр власників
іменних цінних паперів ЗАТ «К.» ЗАТ комерційний банк « П .» (другий реєстратор) ,
судові інстанції керувались тим, що відповідачем порушені статті 526, 629 ЦК
України.
Проте, з наведеним висновком погодитися неможливо з огляду на наступне.
Правові основи обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі визна­
чаються Законом України «П ро Національну депозитарну систему та особливості
електронного обігу цінних паперів в Україні».
Частиною 2 ст. 9 цього Закону передбачено, що рішення про передачу ведення
реєстру власників іменних цінних паперів приймається виключно на загальних збо рах
акціонерів.
Як встановлено господарським судом і вбачається з матеріалів справи , рішення
про передачу реєстру ЗАТ «К.» від реєстратора ТОВ « Віком » новому реєстратору -
ЗАТ комерційний банк «П . » та розірвання договору від 25 липня 2002 р ., укладеного
сторонами, прийнято на засіданні правління ЗАТ «К.» .

СУДОВА ПРАКТИКА
Відповідно до п . 1.2 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних
цінних паперів та фондового ринку від 26 травня 19908 р. No 60 та п . 2 розділу 1
Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів та фон­
дового ринку від 17 жовтня 2006 р. No 1ООО рішення про передачу реєстру новому
реєстроутримувачу приймається виконавчим органом (правлінням) та за згодою спо­
стережної ради у випадках:
-:- - перевищення максимальної кількості власників іменних цінних паперів для
організації самостійного ведення реєстру емітентом;
-
неможливості ведення реєстру власників іменни х цінних паперів (при анулю­
ванні, достроковому припиненні дії ліцензії на здійснення професійної діяльності на
ринку цінних паперів і діяльності щодо ведення реєстру власників іменних цінних
паперів;
-
розірвання в односторонньому порядку зі сторони реєстратора договору щодо
ведення реєстру власників іменних цінних паперів.
Крім того, Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних цінних
паперів від 17 жовтня 2006 р . No 1000 передбачає, що передача реєстру з інших під ­
став не допускається.
Господарський суд наведених вимог нормативного акта не врахував.
Згідно з п. 1 ст. 9 Закону України «Про Національну депозитарну систему та осо­
бливості електронного обігу цінних паперів в Україні» договір на ведення реєстру
емітент може укладати лише з одним реєстратором, подвійне ведення реєстру не
допускається.
18 січня 2005 р. позивачем та ЗАТ комерційний банк «П.» укладено договір на
виконання операцій по веденню реєстру власників іменних цінних паперів ЗАТ «К».
Закон України «Про Національну депозитарну систему та особливості електро­
нного обігу цінних паперів в Україні» є спеціальним законом, який повинен застосо­
вуватись при вирішенні спору між сторонами, проте господарські суди, приймаючи
рішення та постанову, вимог цього Закону не врахували, а тому постановлені судові
рішення підлягають скасуванню.
Враховуючи, що вирішення спору не потребує встановлення додаткових обста­
вин, ніж ті, що встановили суди попередніх інстанцій, Вищий господарський суд
України вважає за можливе прийняти нове рішення.
Керуючись статтями 11 l5 , 11 l7, 11 !9-111 11 ГПК України, Вищий господар-
ський суд України
постановив:
Касаційну скаргу ТОВ «Віком» задовольнити.
Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 5 листопа­
да 2007 р . та рішення господарського суду Дніпропетровської області від 12 липня
2007 р. у справі скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.
поо

СУДОВА ПРАКТИКА
6.2. Правомірним є висновок господарських судів про те, що
оскільки всупереч приписам ч. 1 ст. 530 ЦК України банк не
виконав у встановлений договором строк свої зобов'язання
перереєстрації прав власності на цінні папери шляхом надання
іншому банку документів, необхідних для зарахування цінних
паперів на рахунок страхової компанії, остання мала правові
підстави відмовитися від прийняття від банку простроченого
зобов'язання щодо передачі у власність цінних паперів
Постанова Вищого госпо дарсь кого суду України
від 17 вересня 2009 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ВАТ « Б .» на
постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 червня 2009 р. у спра­
ві за позовом ВАТ « Б. » до ЗАТ « Страхова компанія « Страховий капітал України »
(далі - Страхова компанія ) про стягнення 1 890 054,42 грн .
Рішенням господарського суду м . Києва від 13 квітня 2009 р . , залишеним без
змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18 червня 2009 р .,
у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що відповідно до абз . 2 ст. 5 Закону України
« Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних
паперів в Україні » у ра з і відчуження знерухомлених іменних цінних паперів право
власності переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок влас­
ника у зберігача. Разо м з тим , судами встановлено, що згідно з випискою з рахунку
Страхової компанії , наданою зберігачем Страхової компанії, за період з 17 червня
2008 р. до 9 квітня 2009 р. на рахунок Страхової компанії цінні папери, визначені у
спірному договорі купівлі-продажу, зараховані не були.
У касаційній скарзі ВАТ « Б .» просить судові рішення попередніх інстанцій скасу­
вати та прийняти у справі нов е рішення, яким поз овні вимоги задовольнити .
Свої вимоги скаржник обrрунтовує тим, що при винесенні оскаржених судових
а кті в бул о поруш е но норми матеріального та процесуального права , а саме: ч . l
ст. 509, статті 526, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України, ст. 193 ГК України, ст. 8 Закону
України « Про Націонал ьну депозитарну систему та особливості електронного обігу
цінних паперів в Україні», п. 1 р. V, пункти 7- 9 р. VI Положення про депозитарну
діяльн ість, з ат в е рдженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового
рин ку від 17 жо втня 200 6 р . No 999 ( зареєстровано в Міністе рстві юстиції України
27листопада 2006 р. за No 1238/ 13112).
Розглянувши матеріали справи , заслухавши пояснення представників сторін ,
суддю- доповідач а, проаналі зувавши н а підставі встановлених фактичних обставин
справи правильніст ь за сто сува ння суда ми нор м матеріального та процесуал ьного
права , кол е гі я суддів Вищого господарсько го суду України дійшла висновку, що каса­
ційна скарга з адо в ол е нню не підлягає на таких підставах.
ШJ3

СУДОВА ПРАКТИКА
Як встановлено попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи,
ЗО травня 2008 р. ВАТ «Б.» (Продавець) та Страховою компанією (Покупець) було
укладено Договір No Д-17 05/08 (далі - Договір) , відповідно до п. 1.1 якого
Продавець зобов'язується передати Покупцю, а Покупець зобов'язується забезпечи­
ти прийом та оплатити наступні цінні папери: акції прості, іменні, документарні ВАТ
«Агромашбуд», номінальною вартістю 0,25 грн, кількістю 1О ООО ООО штук, загаль­
ною вартістю 2 500 ООО грн, загальною договірною вартістю 1 686 554, 73 грн.
Судами встановлено, що пунктами 1.3, 1.4 Договору визначено, що Продавець
гарантує, що на дату підписання цього Договору і на весь строк до передачі прав влас­
ності на цінні папери Покупцю, цінні папери, що є предметом цього Договору, зна­
ходяться в його абсолютній власності (з правом володіння, користування та розпо­
рядження), не обтяжені заставою, включаючи податкову, та ніякими іншими правами
третіх осіб, а також не знаходяться під арештом . Цінні папери належать Продавцю на
праві власності, що підтверджується наявністю виписки з рахунку власника, який від­
крито у Зберігача.
Також судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що пунктами 2.1.1,
2.1 .2 Договору сторони погодили, що Продавець зобов'язується: прийняти від
Покупця грошові кошти в терміни та на умовах, що передбачені п. 3.1Договору; та в
терміни, визначені в п. З.2Договору, надати Зберігачу цінних паперів розпорядження
на переказ цінних паперів, що є предметом даного Договору, на рахунок Покупця,
відкритий у Зберігача Покупця.
Разом з тим, встановлено, що згідно з п. 2.2 .1 Договору Покупець зобов'язується:
сплатити вартість цінних паперів, ціна яких визначена п. 1.2 Договору, в терміни, що
передбачені п. 3.1 Договору. Відповідно до п. 2 .2 .2 Договору право власності на цінні
папери від Продавця до Покупця переходить з моменту зарахування їх на рахунок
Покупця, відкритий у Зберігача, що підтверджується випискою з цього рахунку. При
цьому, у п. 2.2.3 Договору погоджено, що Продавець та Покупець самостійно здійс­
нюють всі необхідні дії та оплату послуг Зберігача по перереєстрації прав власності
на цінні папери.
При вирішенні спору по суті місцевим та апеляційним судами взято до уваги, що
згідно з пунктами 3.1, 3.2, 4.1 Договору Покупець зобов'язаний 16 червня 2008 р .
сплатити суму Договору Продавцю (шляхом перерахування коштів на рахунок в ВАТ
«Б . »), а Продавець зобов'язаний 16 червня 2008 р. провести дії, необхідні для пере­
реєстрації прав власності на цінні папери , зазначені в п. 1.1Договору, шляхом надан­
ня Зберігачу Продавця документів, необхідних для поставки цінних паперів на раху­
нок Покупця, з дотриманням вимог чинного законодавства . При переході прав влас­
ності від Продавця Покупцю сторонами укладається та підписується акт прийому­
передачі цінних паперів. У випадку невиконання або прострочення виконання
зобов'язань, вказаних у п. 3.1 Договору, Продавець сплачує Покупцю пеню у розмірі
подвійної облікової ставки НБУ від суми боргу за кожен день затримки.
Таким чином, при вирішенні спору по суті попередні судові інстанції дійшли
висновку про те, що у розділі З Договору сторони фактично погодили зустрічне ви ко-
ШИ

СУДОВА ПРАКТИКА
нання своїх обов'язків. Так, обидві сторони повинні були 16 червня 2008 р. вчинити
певні дії, зокрема, ВАТ «Б.» - повинен був на виконання п . 3 .2 Договору надати
Зберігачу Страхової компанії документи, необхідні для поставки цінних паперів на
рахунок Страхової компанії, а остання - на виконання п. 3 .1 Договору сплатити
ВАТ «Б.» суму, встановлену Договором.
Разом з тим, судами встановлено, що обидві сторони на порушення зазначених
умов Договору вказані дії у встановлений строк не виконали.
Так, матеріалами справи підтверджено, що лише 29 липня 2008 р. ВАТ «Б.»
направив до АКБ «У», який є зберігачем Страхової компанії, розпорядження No 3 на
переказ цінних паперів номінальною вартістю 0,25 грн, кількістю 1О ООО ООО штук,
загальною вартістю 2 500 ООО грн. Вказане розпорядження отримано ВАТ «У»
29 липня 2008 р., що засвідчено підписом уповноваженого представника ВАТ «У.» на
вказаному розпорядженні.
Вирішуючи спір, попередні судові інстанції встановили, що 21 серпня 2008 р .
Страхова компанія направила ВАТ «Б.» листа No 4-8/08, у якому зазначила, що ста­
ном на 20 серпня 2008 р., незважаючи на неодноразові звернення, ВАТ «Б.» не вико­
нав своїх зобов'язань за Договором та не передав у власність Страхової компанії
цінних паперів, що визначені умовами Договору, а тому у зв'язку з суттєвим простро­
ченням ВАТ «Б.» виконання своїх зобов'язань щодо передачі цінних паперів у влас­
ність Страхової компанії, керуючись ст. 220 ГК України та ст. 612 ЦК України,
Страхова компанія повідомила про втрату інтересу до викона ння Договору, та про
свою відмову від прийняття від Банку виконання зобов'язання з передачі у власність
цінних паперів відповідно до умов Договору.
Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, 13 жовтня 2008 р . ВАТ
«Б.» листом No 04-1 -02/1820 повідомило Страхову компанію про те, що відповідно
до ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему та особливості елек­
тронного обігу цінних паперів в Україні» Страхова компан ія є власником цінних папе­
рів, а тому повинна сплатити Банку кошти за цінні папери відповідно до умов
Договору.
Разом з тим, при вирішенні спору по суті попередніми судовими інстанціями
встановлено,що згідно з випискою зберігача Страхової компанії (АКБ «У.») про опе­
рації з цінними паперами, на рахунок Страхової компанії за період з 17 червня 2008 р.
до 9 квітня 2009 р. цінні папери, що були предметом Договору, зараховано не було.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує положення ст. 627
ЦК України, яким встановлено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є віль­
ними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з ураху­
ванням вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обо­
роту, вимог розумності та справедливості.
При цьому, зг ідно з приписами ст. 11 ЦК України та ст. 17 4 ГК України договір є
підставою для виникнення цивільних прав і обов' язків (господарських зобов'язань) .
За змістом ст. 509 ЦК України зобов'язання є правовідношенням , у якому одна
сторона (боржник) зобов' язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну

СУДОВА ПРАКТИКА
дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші), чи утримати­
ся від виконання певних дій, а інша сторона має право вимагати виконання такого
обов'язку.
Відповідно до ст. 193 ГК України та ст. 526 ЦК України, яка містить аналогічні
положення, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до зако­
ну, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання
зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Статтею 193 ГК України та ст. 525 ЦК України визначено, що одностороння
відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, не допус­
кається.
Відповідно до ст. 61 О ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання
або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне
виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до
виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або
законом (ч. 1 ст. 612 ЦК України).
Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що
відповідно до ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові
наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання
внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором
або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки;
відшкодування збитків та моральної шкоди.
При цьому, відповідно до ст. 614 ЦК України і ст. 218 ГК України така відпові­
дальність за порушення господарського зобов'язання настає за умови наявності вини
в особи, яка його порушила, якщо не доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів
для належного виконання зобов'язання та недопущення господарського правопору­
шення.
Статтею 530 ЦК України передбачено , що у випадку, якщо у зобов'язанні вста­
новлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк
(термін).
Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, про­
веденим належним чином.
Колегія суддів Вищого господарського суду України звертає увагу на те, що згід­
но зі ст. 629 ЦК України, ст. 193 ГК України договір є обов'язковим для виконання
сторонами. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, · необхідних для належного
виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення
загальногосподарського інтересу.
Колегія суддів Вищого господарського суду України враховує , що, як встановле­
но попередніми судовими інстанціями на підставі матеріалів справи, спірний Договір
за своїм правовим змістом є договором купівлі-продажу цінних паперів.
За змістом ч. 4 ст. 656 ЦК України до договору купівлі- продажу цінних паперів
застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено
законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті .
шw

СУДОВА ПРАКТИКА
Відповідно до ст. 655 ЦК України за договором купівлі- продажу одна сторона
(продавець) переда є або зобов' язується передати майно (товар) у власність другій
стороні (покупцеві ), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар)
і сплатити за нього певну грошову суму.
Згідно зі ст. 692 вказаного Кодексу покупець зобов'язаний оплатити товар після
його прийняття або прийняття товаророзпорядчих докуме нтів на нього , якщо догово­
ром або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати това­
ру. Якщо покупець відмовився прийняти та оплатити товар, продавець має право за
своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору купівлі-продажу.
Таким чином, за за гальним правилом, виходячи з і зм істу вказаних положень ЦК
України, покупець повинен виконати свій обов'язок щодо оплати товару після його
прийняття, тобто сплатити продавцеві повну ціну вже переданого товару.
Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що
саме Банком було прострочено свій обов'язок щодо вчинення дій з метою передачі цін­
них паперів, оскільки у встановлений у Договорі строк будь-яких дій жодною із сторін
зобов'язання на виконання такого Договору вчинено не було, в тому числі і з боку
Страхової компанії щодо відмови прийняти товар (в межах встановленого строку).
Відповідно до ч . 1ст. 693 цього Кодексу якщо договором встановлений обов'я зок
покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попе­
редня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором
купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором - у строк, визна­
чений відповідно до ст. 530 цього Кодексу.
При цьому колегія суддів Вищого господарського суду України враховує, що, як
встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, умовами спірного Договору
сторони здійснення попередньої оплати товару (цінних паперів) не передбачили.
Водночас слід зазначити, що спірні правовідносини можна кваліфікувати як
зустрічні зобов'язання сторін, тобто виконання свого обов'язку однією із сторін від­
повідно до договору обумовлене виконанням свого обов ' язку другою стороною.
Згідно з ч. 2 ст. 538 ЦК України при зустрічному виконанні зобов'язання сторони
повинні виконувати свої обов'язки одночасно, якщо інше не встановлено договоро м,
актами цивільного законодавства, або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв
ділового обороту. Сторона, яка наперед знає, що вона не зможе виконати свого
обов'язку, повинна своєчасно повідомити про це другу сторону.
Отже, є правомірним висновок попередніх судових інстанцій про те , що всупереч
приписам ч. 1 ст. 530 ЦК України Банк не виконав свої зобов'язання, а саме не здій­
снив у строк, встановлений п. 3.2 Договору, дій щодо перереєстрації прав власності
на цінні папери, шляхом надання АКБ «У» документів, необхідних для поставки цін­
них паперів на рахунок Страхової компанії.
Разом з тим, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що
згідно з ч. 2 ст. 220 ГК України, ч. 3 ст. 612 ЦК України якщо внаслідок прострочення
боржника виконання зобов'яз ання втратило інтерес для кредитора, він може відмови­
тися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків .
ШІ3

СУДОВА ПРАКТИКА
Водночас враховується, що положеннями ч. 3 ст. 538 ЦК України встановлено,
що у разі невиконання однією із сторін у зобов'язанні свого обов'язку або за наявнос­
ті очевидних підстав вважати, що вона не виконає свого обов'язку у встановлений
строк (термін) або виконає його не в повному обсязі, друга сторона має право зупи­
нити виконання свого обов'язку, відмовитися від його виконання частково або в
повному обсязі.
Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає підстав­
ним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про те, що Страхова компанія
мала правові підстави відмовитись від прийняття від Банку простроченого зобов'язання
щодо передачі у власність цінних паперів, та оформлення такої відмови листом
No 4-08/08 від 21 серпня 2008 р.
Відповідно до абз. 2 ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему
та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» у разі відчуження зне­
рухомлених іменних цінних паперів право власності переходить до нового власника з
моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.
Згідно з п. 4 ст. 5 вказаного Закону підтвердженням права власності на цінні
папери є сертифікат, а в разі знерухомлення цінних паперів чи їх емісії в бездокумен ­
тарній формі - виписка з рахунку у цінних паперах, яку зберігач зобов'язаний нада­
вати власнику цінних паперів.
При цьому колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги, що,
як встановлено місцевим та апеляційним судами, у п. 2.2 .2 Договору передбачено, що
право власності на цінні папери від Продавця (Банку) до Покупця (Страхової компа­
нії) переходить з моменту зарахування їх на рахунок Покупця, відкритий у Зберігача ,
що підтверджується випискою з цього рахунку. Проте, згідно з випискою з рахунку
Страхової компанії у цінних паперах у АКБ «У.» (зберігача Страхової компанії), за
період з 17 червня 2008 р. до 9 квітня 2009 р. на рахунок Страхової компанії цінні
папери, визначені у Договорі, зараховані не були.
З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин справи
колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені
Банком в касаційній скарзі, є необrрунтованими, оскільки вони спростовуються
зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.
Колегія суддів Вищого господарського суду України бере до уваги , що скарж­
ник у касаційній скарзі стверджує факти порушення судами не лише норм матері­
ального та процесуального права, а також і питання, які стосуються оцінки доказів ,
але оцінка доказів, на підставі яких судова інстанція дійшла висновку про встанов­
лення тих чи інших обставин справи , в силу вимог ст. 43 ГПК України здійснюється
за внутрішнім переконанням суду, і їх переоцінка не віднесена до компетенції каса­
ційної інстанції .
З врахуванням того, що з'ясування підставності оцінки доказів та встановлення
обставин по справі згідно з приписами ст. 111 7 ГПК України знаходиться поза межа­
ми компетенції касаційної інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду
України дійшла висновку про неможливість задоволення касаційної скарги.
шш

СУДОВА ПРАКТИКА
На підставі викладеного колегія суддів Вищого господарського суду України вва­
жає, що судами першої та апеляційної інстанцій було повно та всебічно з'ясовано
обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та
винесено рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що
дає підстави для залишення їх без змін.
Керуючись статтями 111 5, 1117, 111 9, 111 11 ГПК України, Вищий господарський
суд України
постановив:
Касаційну скаргу ВАТ «Б.» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 18 червня 2009 р.
залишити без змін.
6.3. Незалежно від часу розміщення цінних паперів певна сукуп­
ність цінних паперів є одним випуском, якщо такі цінні папери
мають однакову форму випуску, один міжнародний ідентифіка­
ційний номер і забезпечують їх власникам однакові права.
Отже, згідно з чинним законодавством кожному окремому
випуску цінних паперів повинен присвоюватися лише один
міжнародний ідентифікаційний номер
Постанова Вищого господарського суду України
від 29 березня 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційні скарги ВАТ «Національний
депозитарій України», ВАТ «Всеукраїнський депозитарій цінних паперів» на постано­
ву Київського апеляційного господарського суду від З грудня 2009 р. у справі за позо­
вом ВАТ «Національний депозитарій України» до ВАТ «Всеукраїнський депозитарій
цінних паперів» (далі - ВАТ «В.»), за участі третьої особи без самостійних вимог на
предмет спору, на стороні відповідача - Державної комісії з цінних паперів та фон­
дового ринку, про зобов'язання відповідача , з урахуванням поданої заяви про збіль­
шення позовних вимог:
-
додержуватися вимог Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»
при закритому (приватному) розміщенні акцій, рішення про додатковий випуск яких
було прийнято загальними зборами акціонерів 24 квітня 2009 р., та отримати між­
народний ідентифікаційний номер до початку закритого (приватного) розміщення
акцій, рішення про додатковий випуск яких було прийнято загальними зборами акці­
онерів 24 квітня 2009 р.;
-
додержуватися вимог Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»
при здійсненні емісії акцій, рішення про закрите (приватне) розміщення яких було
прийнято загальними зборами акціонерів 24 квітня 2009 р., та отримати міжнародний
ідентифікаційний номер.

СУДОВА ПРАКТИКА
Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідач під час здійснення розміщення
акцій, рішення про закрите (приватне) розміщення яких було прийняте загальними
зборами акціонерів 24 квітня 2009 р., не вчинив ді й для присвоєння вказаним акціям
міжнародного ідентифікаційного номера, чим порушив положення ч. 2 ст. 28 Закону
України «Про цінні папери та фондовий ринок» та п. 3 глави 2 розділу ІІІ Положення
про порядок збільшення (зменшення) розміру статутного капіталу акціонерного това­
риства, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового
ринку від 22 лютого 2007 р. No 387. На думку позивача, це може призвести до нега­
тивних наслідків, пов'язаних з відмовою в реєстрації звіту про результати закритого
(приватного) розміщення акцій, і, як наслідок, визнання договору купівлі - продажу
цінних паперів, укладеного між позивачем і відповідачем під час розміщення акцій ,
недійсним. Позивач стверджує, що протиправними діями відповідача було порушено
право позивача, який відповідно до умов закритого (приватного) розміщення має
право на придбання акцій ВАТ «В.» додаткового випуску, на участь у емісії акцій
ВАТ «В.», яка здійснюється відповідно до вимог Закону України «Про цінні папери та
фондовий ринок» та Положення про порядок збільшення (зменшення) розміру ста ­
тутного капіталу акціонерного товариства, затвердженого рішенням Державної комі­
сії з цінних паперів та фондового ринку від 22 лютого 2007 р. No 387.
Рішенням господарського суду м. Києва від 25 вересня 2009 р . у справі , залише­
ним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 грудня
2009 р. , у позові відмовлено повністю.
У касаційній скарзі ВАТ «Національний депозитарій України» просить суд скасу­
вати зазначені рішення і постанову та прийняти рішення, яким задовольнити позовні
вимоги.
В обrрунтування своїх вимог скаржник посилається на те , що господарськими
судами попередніх інстанцій порушено норми процесуального права та неправильно
застосовано норми матеріального права.
У касаційній скарзі ВАТ «В.» просить суд змінити зазначені рішення та поста­
нову в мотивувальній частині, вказавши, що вимога позивача про витребування у
відповідача копії протоколу загальних зборів акціонерів від 24 квітня 2009 р. No 2 з
усіма додатками до нього та надання суду його оригіналу для огляду є неналежним
способом захисту прав відповідача, а також у резолютивній частині , вказавши у
резолютивній частині рішення та постанови про розподіл господарських витрат між
сторонами, а саме витрати по сплаті державного мита та на інформаційно-технічне
забезпечення судового процесу покласти на позивача - ВАТ «Національний депо­
зитарій України».
Заслухавши представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши
доводи касаційних скарг, перевіривши правильність застосування господарськими
судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого госпо­
дарського суду України дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задово­
ленню з огляду на наступне.
Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено такі обставини.
~~~·Цf]WJ

СУДОВА ПРАКТИКА
24 квітня 2009 р. загальними зборами акціонерів ВАТ «В.» прийнято рішення
про збільшення статутного капіталу ВАТ «В.» за рахунок додаткових внесків та
закрите (приватне) розміщення акцій, що випускаються додатково.
Відповідно до цього рішення до розміщення запропоновано 73 1ОО простих імен­
них акцій, номінальна вартість однієї акції - 1 ООО грн. Акції випускаються у бездо­
кументарній формі існування.
У персональному повідомленні ВАТ «В.» від 5 травня 2009 р. акціонерам
ВАТ «В.» та інвесторам, серед яких планується розміщення акцій, щодо прийняття
загальними зборами акціонерів ВАТ «В.» 24 квітня 2009 р. рішення про зб ільшення
статутного капіталу ВАТ «В.» вказано, що розміщення акцій здійснюється у два
етапи:
-
перший етап розміщення акцій, що передбачені до розміщення, розпочина­
ється 1О червня 2009 р. і закінчиться 25 червня 2009 р. Протягом першого етапу
розміщення акцій здійснюється реалізація акціонерами ВАТ «В.» свого переважного
права на придбання акцій, що передбачені до розміщення, у кількості, пропорційній їх
частці в статутному капіталі ВАТ «В.» на дату початку першого етапу розміщення
акцій додаткового випуску;
-
другий етап розміщення акцій розпочинається 26 червня 2009 р. і закінчиться
14 липня 2009 р. Протягом другого етапу проводиться розміщення акцій серед осіб
існуючих акціонерів ВАТ «В.» та інших інвесторів, які не є акціонерами ВАТ «В.»,
перелік яких затверджено загальними зборами акціонерів ВАТ « В.» 24 квітня 2009 р.
Позивач був включений до переліку інвесторів, які не є акціонерами ВАТ «В . » і
перелік яких було затверджено загальними зборами акціонерів ВАТ « В. » 24 квітня
2009 р.
ЗО червня 2009 р. ВАТ « В .» (продавець) та ВАТ « Національний депозитарій
України» (покупець) був укладений договір купівлі-продажу (міни) акцій No О 19, від­
повідно до п. 1.1 якого продавець продав та передав, а покупець - купив та прийняв
акції продажу, які є вільними від будь-яких обтяжень : найменування емітента -
ВАТ «В.»; тип акцій продажу - прості акції; номінальна вартість 1 акції продажу -
1 ООО грн; загальна номінальна вартість пакету акцій продажу - 165 ООО грн; кіль­
кість акцій продажу за договором - 165 штук.
Таким чином, позивач згідно з вказаним договором купівлі-продажу (міни) акцій
придбав 165 акцій відповідача, що випускаються додатково, і став учасником другого
етапу розміщення акцій.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 28 Закону України «П ро цінні папери та фондовий
ринок» приватне (закрите) розміщення цінних паперів - розміщення цінних паперів
шляхом безпосередньої пропозиції цінних паперів заздалегідь визначеному колу осіб.
У разі закритого (приватного) розміщення цінних паперів серед заздалегідь
визначеного кола осіб емісія здійснюється за такими етапами: 1) прийняття рішення
про закрите (приватне) розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим
приймати таке рішення; 2) у разі відмови власника акцій від використання свого пере ­
важного права на придбання акцій, якщо це передбачено умовами закритого (при-
~-----

СУДОВА ПРАКТИКА
ватного) розміщення цінних паперів, - отримання від нього письмового підтвер­
дження про відмову; 3) подання заяви та всіх необхідних документів на реєстрацію
випуску цінних паперів; 4) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фон­
дового ринку випуску цінних паперів; 5) присвоєння цінним паперам міжнародного
ідентифікаційного номера; 6) укладення з депозитарієм договору про обслуговування
емісії цінних паперів або з реєстратором - про ведення реєстру власників іменних
цінних паперів, крім випадків, коли облік прав за цінними паперами веде емітент від­
повідно до законодавства або цінні папери розміщуються на пред'явника; 7) виготов­
лення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній
формі; 8) закрите (приватне) розміщення цінних паперів; 9) затвердження результа­
тів розміщення цінних паперів органом емітента, уповноваженим приймати таке
рішення; 1О) затвердження змін до статуту, пов' язаних із збільшенням статутного
капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій;
11) реєстрація змін до статуту в органах державної реєстрації; 12) подання Державній
комісії з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати закритого (приват­
ного) розміщення цінних паперів; 13) реєстрація Державною комісією з цінних папе­
рів та фондового ринку звіту про результати закритого (приватного) розміщення цін­
них паперів; 14) отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів.
Відповідно до п. 19 розділу І Положення про порядок реєстрації випуску акцій,
затвердженого Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від
26 квітня 2007 р. No 942 (зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12 червня
2007 р. за No 619/13886), після реєстрації випуску та проспекту емісії акцій при від­
критому (публічному) розміщенні акцій або реєстрації випуску акцій при закритому
(приватному) розміщенні акцій при збільшенні розміру статутного капіталу за раху­
нок додаткових внесків емітенту видається тимчасове свідоцтво про реєстрацію
випуску акцій, яке є підставою для присвоєння акціям міжнародного ідентифікаційно­
го номера.
Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, на 73 1ОО простих
іменних акцій ВАТ «В.», рішення про розміщення яких було прийнято загальними
зборами акціонерів ВАТ «В.» 24 квітня 2009 р., Державною комісією з цінних паперів
та фондового ринку було видане тимчасове свідоцтво про реєстрацію випуску акцій
No 163/ 1/09-Т, дата реєстрації 1червня 2009 р.
Відповідно до п. 21 розділу І Положення про порядок реєстрації випуску акцій у
разі здійснення випуску акцій, що надають їх власникам права, однакові з правами за
раніше випущеними акціями, в такій самій формі існування, реєструвальний орган
видає свідоцтво про реєстрацію випуску акцій на весь випуск з урахуванням попере­
дніх випусків та анулює тимчасове свідоцтво про реєстрацію випуску акцій і свідоцтва
про реєстрацію попередніх випусків акцій, що здійснені в такій самій формі існування.
Зі змісту вказаних норм вбачається, що якщо акціонерне товариство випускає
додаткові акції, які надають їх власникам права, однакові з правами за раніше випу­
щеними акціями, і здійснені в такій самій формі існування, то додаткові акції і акції,
випущені раніше, є цінними паперами одного випуску і на підтвердження державної

СУДОВА ПРАКТИКА
реєстрації випуску таких акцій Державною комісією з цінних паперів та фондового
ринку видається одне свідоцтво про реєстрацію ви пуску акцій.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» випуск
цінних пап ерів - сукупність певного виду емісійних цінних паперів одного емітента,
однієї номінальної вартості, які мають однакову форму випуску і міжнародний іденти­
фікаційн ий номер, забезпечують їх власникам однакові права не залежно від часу при­
дба ння і розміщення на фондов ому ринку.
Таким чином, незалежно від часу розмі щення цінних паперів , певна сукупність
цінних паперів є одним випуском, якщо такі цінні папери мають однакову форму
випуску, один міжнародний ідентифікаційний номер і забезпечують їх власникам
однакові права. Отже, згідно з чинним законодавством кожному окремому випуску
цінни х паперів повинен присвоюватися лише один міжнародний ідентифікаційний
номер .
Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що попередньо у
2008 р. ВАТ «В.» було випущено 80 ООО шт. простих іменних акцій, номінальна вар­
тість однієї акції 1 ООО грн , на суму 80 ООО ООО грн , бездокументарної форми існуван­
ня. Випуск акцій було зареєстровано Державною комісією з цінних паперів та фондо­
вого ринку 26 лютого 2008 р., про що видано свідоцтво про реєстрацію випуску акцій
No 71/ 1/08. Відповідач для випуску вказаних акцій одержав код ISIN UA 4000046577.
Додаткові акції, рішення про розміщення яких було прийнято загальними збора­
ми акціонерів ВАТ « В .» 24 квітня 2009 р., мають характеристики, ідентичні характе­
ристикам акцій, які були випущені ВАТ « В. » у 2008 році, а саме: мають таку саму
номінальну вартість - 1 ООО грн, мають таку саму форму існування - бездокумен­
тарну, і надають власникам цих акцій однакові права, тобто є простими та іменними.
Враховуючи викладене, колегія судців Вищого господарського суду України вва­
жає правомірним висновок місцевого та апеляційного господарських судів, що
80 ООО шт. простих іменних акцій, які були випущені ВАТ « В .» у 2008 р., і додаткові
73 1ОО простих іменних акцій, рішення про розміщення яких було прийнято загальни­
ми зборами акціонерів ВАТ «В . » 24 квітня 2009 р ., є акціями одного випуску і відпо­
відно до п. 21 розділу І Положення про порядок реєстрації випуску акцій на всю
кількість вказаних акцій після завершення процедури емісії Державною комісією з
цінних паперів та фондового ринку ВАТ «В.» буде видане одне свідоцтво про реєстра­
цію випуску акцій . Крім того, у випадку перереєстрації існуючого випуску та зам іни
тимчасового свідоцтва випуску акцій на свідоцтво про реєстрацію випуску акцій, що
надають права, однакові з правами, які надавалися за попереднім свідоцтвом про
реєстрацію випуску акцій, зміни міжнародного ідентифікаційного номеру (ISIN) не
відбувається, а дії, що здійснює в даному випадку позивач , є суто технологічними та
стосуються внесення в ідповідних змін до інформаційних баз даних позивача щодо
кодів ISIN після надання Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку
емітенту свідоцтва про реєстрацію випуску акцій.
•
За таких обставин місцевий господарський суд, з яким погодився апеляційний
господарський суд, дій шов правильного висновку про те , що чинним законодавством
!No}------------

СУДОВА ПРАКТИКА
не передбачено обов'язку ВАТ «В.» одержувати міжнародний ідентифікаційний
номер для 73 1ОО шт. простих іменних акцій, які випускаються додатково і рішення
про розміщення яких було прийнято загальними зборами акціонерів ВАТ «В.»
24 квітня 2009 р., та підставна відмовив у позові повністю.
Посилання ВАТ «В.» у касаційній скарзі на те, що всупереч вимогам ст. 84 ГПК
України оскаржуване рішення місцевого господарського суду не містить висновку
щодо заявленої позивачем вимоги про витребування у відповідача копії протоколу
загальних зборів акціонерів від 24 квітня 2009 р. No 2 з усіма додатками до нього, та
надання суду його оригіналу для огляду, колегія суддів Вищого господарського суду
України вважає безпідставними, оскільки відповідно до заяви про збільшення розміру
позовних вимог позовними вимогами є: зобов'язання відповідача додержуватись
вимог Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» при закритому (при­
ватному) розміщенні акцій, рішення про додатковий випуск яких було прийнято
загальними зборами акціонерів 24 квітня 2009 р., та отримати міжнародний ідентифі­
каційний номер до початку закритого (приватного) розміщення акцій, рішення про
додатковий випуск яких було прийнято загальними зборами акціонерів 24 квітня
2009 р.; зобов'язання відповідача додержуватись вимог Закону України «Про цінні
папери та фондовий ринок» при здійсненні емісії акцій, рішення про закрите (при­
ватне) розміщення яких було прийнято загальними зборами акціонерів 24 квітня
2009 р., та отримати міжнародний ідентифікаційний номер.
У свою чергу, посилання ВАТ «В.» на те, що в резолютивній частині оскаржу~а­
ного рішення всупереч вимогам ст. 84 ГПК України не вказано про розподіл госпо­
дарських витрат між сторонами, не приймаються колегією суддів касаційної інстанції
до уваги, оскільки відповідно до положень п. 2 ст. 88 ГПК України питання про роз­
поділ господарських витрат може бути вирішено шляхом прийняття додаткового
рішення.
Згідно з положеннями ч. 2 ст. 111 5 ГПК України та частин 1, 2 ст. 111 7 ГПК
України касаційна інстанція на підставі вже встановлених фактичних обставин справи
перевіряє судові рішення виключно на предмет правильності юридичної оцінки обста­
вин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові господарських судів.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини,
що не були встановлені в рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним,
вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних дока­
зів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази .
Відповідно до п. 1ст. 111 9 ГПК України касаційна інстанція за результатами роз­
гляду касаційної скарги (подання) має право залишити постанову суду апеляційної
інстанції без змін, а скаргу (подання) - без задоволення .
Касаційна скарга (подання) залишається без задоволення, коли суд визнає, що
постанова апеляційного господарського суду прийнята з дотриманням вимог матері­
ального та процесуального права.
На підставі встановлених фактичних обставин місцевим господарським судом
правильно застосовано приписи процесуального законодавства та матеріальний
Wj

СУДОВА ПРАКТИКА
закон, що регулює спірні правовідносини, та правомірно відмовлено у позові
повністю.
У свою чергу, висновки апеляційного сущ rрунтуються на доказах, наведених у
постанові сущ, та відповідають положенням чинного законодавства. Як наслідок, при­
йнята апеляційним господарським судом постанова відповідає положенням ст. 105
ГПК України.
Твердження скаржників про неправильне застосування норм матеріального
права та порушення норм процесуального права господарськими судами попередніх
інстанцій при прийнятті рішення та постанови не знайшли свого підтвердження,
у зв'язку з чим підстав д,т1я зміни чи скасування законних та обrрунтованих судових
актів колегія суддів не вбачає.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 11 l5, 11 l7, 111 9, 111 11 ГПК
України, Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційні скарги ВАТ «Національний депозитарій України» та ВАТ «Всеукраїн­
ський депозитарій цінних паперів» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного господарського сущ від 3 грудня 2009 р. та
рішення господарського сущ м. Києва від 25 вересня 2009 р. залишити без змін.
6.4. Укладення договорів компанією з управління активами від
свого імені, але за рахунок активів пайового інвестиційного
фонду з зазначенням у таких договорах реквізитів пайового
інвестиційного фонду, передбачає і виконання зобов'язань за
такими договорами за рахунок активів відповідного пайового
інвестиційного фонду
Постанова Вищого господарського суду України
від 20 травня 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «Компан ія з
управління активами та адміністрування пенсійних фондів «Регіональн і інвестиційні
технології» (далі - Компанія) на постанову Київського апеляційного господарського
сущ від 24 лютого 201 О р. у справі за позовом ПАТ «К. » до Компанії про стягнення
1 106 726,25 грн, з яких 800 654,79 грн - заборгованість за договором купівлі-про­
дажу цінних паперів, 114 653, 77 грн інфляційних, 171 401,32 грн - пені,
20 О 16,37 грн - 3 %річних від простроченої суми.
Рішенням господарського сущ м. Києва від 2 вересня 2009 р., залишеним без
змін постановою Київського апеляційного господарського сущ від 24 лютого 201 О р.,
позов задоволено частково: стягнуто з Компанії на користь ВАТ «К.» з будь-якого
рахунку, виявленого державним виконавцем під час виконання судового рішення,
800 654 ,79 грн основного боргу, 97 128,61 грн пені, 20 005,40 грн річних,
G-------
~~~-

СУДОВА ПРАКТИКА
114 493,63 грн інфляційних нарахувань, 1О 322,82 грн державного мита, 291,48 грн
витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу; в решті позову від­
мовлено.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22 лютого 201 О р.
здійснено заміну позивача ВАТ «К.» на його правонаступника ПАТ «К.».
У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування норм
матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати
постановлені у справі судові рішення та постановити нове, яким у задоволенні позову
відмовити. У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити її без задоволен­
ня, а судові рішення - без змін.
Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної
скарги, перевіривши матеріали справ·и, суд вважає, що касаційна скарга підлягає
частковому задоволенню на таких підставах.
З огляду на матеріали справи і як встановлено судом, 5 листопада 2007 р.
ВАТ «К.» (продавець) та ТОВ «Східно-Європейська Інвестиційно-Інноваційна ком ­
панія» (торговець), яке діяло від імені та за дорученням Компанії, яке діяло від влас­
ного імені як компанія з управління активами пайового венчурного інвестиційного
фонду «АЛЬФА» недиверсифікованого виду закритого типу (покупець), було укладе­
но договір купівлі-продажу цінних паперів No Д-231/07;Б/133-4/07 (далі - дого­
вір), відповідно до умов якого продавець зобов'язався передати у власність покупця
цінні папери, а саме - іменні цільові облігації ТОВ «Будівельно-інвестиційна ком­
панія «ПОЛІССЯ» серії «В», а покупець - прийняти і оплатити вартість цінних
паперів на умовах і в терміни, передбачені даним договором.
Відповідно до п. 2.1 .1 договору покупець зобов'язався не пізніше 29 липня
2008 р. сплатити повну вартість цінних паперів, вказану у п. 1.2 .11 договору шляхом
перерахування коштів на рахунок продавця. Згідно з додатковою угодою No 1 сторо­
ни погодили, що загальна вартість цінних паперів за договором складає 800 654, 79 грн.
Оскільки відповідач не виконав умови договору та не перерахував до 29 липня
2008 р . вартість цінних паперів, позивач надіслав відповідачу лист з вимогою термі­
нової оплати вартості цінних паперів та сплати нарахованої за прострочення пені.
Відповідач відповіді на зазначений вище лист не надав, вартість цінних паперів не
сплатив.
Задовольняючи позов, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеля­
ційної інстанції, керувався тим, що укладений договір є підставою для виникнення у
сторін господарських зобов'язань відповідно до статей 173, 174 ГК України (статті 11,
202, 509 ЦК України), і згідно ст. 629 ЦК України є обов'язковим для виконання сто­
ронами.
Згідно з ч. 1ст. 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (про­
давець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні
(покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і спла­
тити за нього певну грошову суму, а тому з відповідача підлягає стягненню вартість
цінних паперів за договором .
~~~~
WII

СУДО ВА ПРАКТИКА
Крім того , на підставі п . 4.2 договору у випадку несплати або несвоєчасної опла­
ти покупцем загальної вартості цінних паперів покупець сплачує пеню в розмірі
подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день прострочення ,
в зв'язку з чим судом було стягнуто 97 128,61 грн пені та відповідно до ч . 2 ст . 625 ЦК
України 20 005,40 грн 3 %річних та 114 493 ,63 грн інфляційних нарахуван ь .
Також суд зазначив, що відповідач не довів належним чином , що пайовий венчур­
ний інвестиційний фонд «АЛЬФА » недиверсифікованого виду закритого типу повинен
відповідати за зобов ' язаннями відповідача при укладанні останнім договорів від влас­
ного імені із зазначенням компанії з управління активами Пайового венчурного інвес­
тиційного фонду «АЛЬФА» недиверсифікованого виду закритого типу, адже пайовий
венчурний інвестиційний фонд « АЛЬФА » недиверсифікованого виду закритого типу
не є юридичною особою, а за договором купівлі-продажу цінних паперів від 5 листо­
пада 2007 р . No Д - 231/07 ; Б/133 - 4/07 покупцем є саме Компанія.
Проте, повністю погодитися з такими висновками суду неможливо , оскільки при
вирішенні спору судом не було враховано , що при укладанні договору купівлі- прода ­
жу цінних паперів від 5 листопада 2007 р. відповідач діяв від власного імені як компа­
нія з управління активами пайового венчурного інвестиційного фонду « АЛЬФА »
недиверсифікованого виду закритого типу.
Відповідно до ст. 22 Закону України «Про інститути спільного інвестування
(пайові та корпоративні інвестиційні фонди) » пайовий інвестиційний фонд - це
активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають
в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від
результатів її господарської діяльності.
Згідно зі ст. 29 Закону України « Про інститути спільного інвестування (пайові та
корпоративні інвестиці йні фонди) » управління активами інституту сп ільного інвесту ­
вання здійснює компанія з уп равління активами. Компанією з управління активами є
господарське товариство у формі акціонерного товариства або товариства з обмеже­
ною відповідальністю, що створюється відповідно до законодавства України.
Відповідно до частин 6 та 7 ст. 23 Закону України « Про інститути спільного інвес­
тування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» бухгалтерський та податковий
облік операцій та результатів діяльності зі спільного інвестування, яка проводиться
компанією з управління активами через пайовий інвестиційний фонд, здійснюється
компанією з управління активами окремо від обліку операцій та результатів її госпо­
дарської діяльності та обліку операцій та результатів діяльності інших пайових інвес­
тиці йних фондів, активи яких перебувають в її управлінні.
Укладаючи договори з а рахунок активів пайового інвестиційного фонду, компанія
з управління активами діє від свого імені, з обов'яз ковим зазначенням у таких догово­
рах реквізитів такого. пайового інвестиційного фонду.
Згідно з п. 17 ч. 1ст. 3 вказаного Закону діяльність із спільного інвестування -
така діяльність , яка провадиться в інтересах і за рахунок учасників (акціонерів) І СІ
шляхом емісії цінних паперів ІСІ з метою отримання прибутку від вкладення коштів,
залучених від їх розміщення у цінні папери інших емітентів, корпоративні права, неру-

СУДОВА ПРАКТИКА
хомість та інші активи, дозволені законами України та нормативно-правовими актами
Комісії.
Тобто, укладаючи вказаний вище договір купівлі-продажу цінних паперів, відпо­
відач діяв від свого імені, але в інтересах пайового венчурного інвестиційного фонду
«АЛЬФА» недиверсифікованого виду та за рахунок активів його інвесторів.
Відповідно до ч. 2 ст. 52 Закону України «Про інститути спільного інвестування
(пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» грошові кошти пайового інвестиційного
фонду зараховуються на окремий рахунок компанії з управління активами у банку
окремо від власних коштів компанії з управління активами, коштів інших пайових
інвестиційних фондів та відповідно до умов договору про обслуговування ІСІ.
Системний аналіз норм Закону України «Про інститути спільного інвестування
(пайові та корпоративні інвестиційні фонди) » свідчить про те, що укладення договорів
компанією з управління активами від свого імені, але за рахунок активів пайового
інвестиційного фонду з зазначенням у таких договорах реквізитів пайового інвести­
ційного фонду, передбачає і виконання зобов'язань за такими договорами за рахунок
активів відповідного пайового інвестиційного фонду.
Постановляючи рішення про стягнення коштів з будь -якого рахунку, виявленого
державним виконавцем під час виконання судового рішення, суд у порушення вимог
ст. 43 ГПК України не дав правової оцінки доводам відповідача про те, що виконання
рішення таким чином може призвести до безпідставного стягнення коштів за рахунок
інвесторів інших інвестиційних пайових фондів, які знаходяться в управлінні відпо­
відача.
Крім того, виходячи з положень ст. 538 ЦК України, пунктів 2.1. 1, 2.2.1 договору
купівлі -продажу цінних паперів від 5 листопада 2007 р . зобов'язання відповідача
перерахувати кошти і зобов'язання позивача надати розпорядження зберігачу на спи­
сання цінних паперів зі свого рахунку на рахунок у цінних паперах, вказаний у розділі
9 договору, є зустрічними, то суд мав також перевірити доводи відповідача про те, що
термін обігу безпроцентних цільових облігацій ТОВ «Будівельно-інвестиційна компа­
нія «Полісся» закінчився 30 листопада 2009 р. і відповідно до ч. 1О ст. 1 Закону
України «Про цінні папери та фондовий ринок» перехід прав власності на них після
вказаної дати є незаконним, тобто позбавляє позивач можливості виконати зустрічне
зобов'язання, а відповідача - набути права власності на майно, за яке з нього стяг­
нуті кошти , а також з'ясувати, чи існував у відповідача борг перед позивачем, врахо­
вуючи, що останні облігації, які були предметом договору, не були списані на рахунок
відповідача.
Враховуючи викладене, постановлені у справі судові рішення не можна визнати
законними й обrрунтованими, а тому вони підлягають скасуванню з передачею справи
на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, більш ретельно
з'ясувати права і обов'язки сторін у спірних правовідносинах відповідно до норм зако-
ну, що їх регулює, і залежно від встановленого постановити законне та обrрунтоване
рішення.
11W

СУДОВА ПРАКТИКА
Керуючись статтями l l l5, l l l7, l l l9, l l l 11 ГПК України, Вищий господарський
суд України
постановив:
Касаційну скаргу Компанії задовольнити частково.
Рішення господарського суду м. Києва від 2 вересня 2009 р. та постанову
Київського апеляційного господарського суду від 24 лютого 20 l Ор. скасувати, а спра­
ву направити на новий розгляд до господарського суду м. Києва.
6.5. Оскільки спірний договір з дострокового викупу облігацій
покупцем у власника оплачених облігацій укладений у межах
вільного обігу цінних паперів на вторинному позабіржовому
ринку після закінчення процедури їх розміщення, ні чинне
законодавство, ні суть такого договору не передбачають будь­
яких особливих вимог чи обмежень щодо його укладання
Постанова Вищого господарського суду України
від 16 вересня 201 Ор.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу державного під­
приємства Міністерства оборони України «Українська авіаційна транспортна компа­
нія » (далі - ДП «Українська авіаційна транспортна компанія») на постанову
Київського апеляційного господарського суду від 5 липня 20 l О р. у справі за позовом
ДП «Українська авіаційна транспортна компанія» до публічного акціонерного това­
риства «Банк «Кліринговий дім» (далі - ПАТ «Банк «Кліринговий дім») про визна­
ння договору купівлі-продажу цінних паперів від 20 жовтня 2008 р. No 20Д-О/UСА/
Ф/294-08 недійсним.
Рішенням господарського суду м. Києва від 31 березня 2010 р., залишеним без
змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 5 липня 20 l О р.,
у задоволенні позовних вимог відмовлено .
У касаційній скарзі ДП «Українська авіаційна транспортна компанія» просить
скасувати рішення та постанову у справі та прийняти нове рішення, яким позовні
вимоги повністю задовольнити.
Свої вимоги скаржник обrрунтовує тим, що, на його думку, вільний обіг облігацій
стосується необмеженого кола покупців та продавців, окрім емітента, оскільки пере­
дача прав власності емітенту можлива лише у передбачений законом та інформацією
про випуск спосіб, а саме: шляхом погашення чи викупу на умовах та в порядку, вста­
новлених інформацією про випуск, отже викуп облігацій має відбуватися за їх номі ­
нальною ціною. Оскільки ціна облігацій, зазначена в договорі No 20Д-О/UСА/
Ф/294-08 від 22 жовтня 2008 р . , вища від номінальної, цей договір суперечить ч. 4
ст. 656 ЦК України, п. 4 ст. 7 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок»,
п. 9 розділу l Положення про порядок здійснення емісії облігацій підприємств та їх
009

СУДОВА ПРАКТИКА
обігу, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового
ринку від 17 липня 2003 р. No 322, і має бути визнаний судом недійсним.
Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши повноту встановлен­
ня обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та
рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду
України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на
наступне.
Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 22 жовтня
2008 р. позивачем (покупець) та відповідачем (продавець) укладено договір купівлі­
продажу цінних паперів No 20Д-О/UСА/Ф/294-08, за умовами якого позивач
зобов'язується купити, а відповідач - продати та передати у власність покупця імен­
ні відсоткові облігації у бездокументарній формі кількістю 1 166 шт. за ціною
1005,42 грн на суму 1668997,20 грн (п. 1.1 договору); покупець зобов'язаний забез­
печити оплату облігацій у строк не пізніше 30 жовтня 2009 р. о 13 год за київським
часом (п. 2.2 .1 договору); продавець зобов'язаний не пізніше 30 жовтня 2009 р. о
18 год за київським часом, після виконання покупцем п. 2.2 .1 договору, надати розпо­
рядження про списання облігацій зі свого рахунку в цінних паперах на рахунок у цін­
них паперах покупця (п. 2.3 договору) .
Вимагаючи визнати зазначений договір недійсним, позивач послався на супереч­
ливість його умов, зокрема щодо вартості облігацій, викуп яких емітентом проводить­
ся за їх номінальною вартістю, вимоги ч. 4 ст. 656 ЦК України, п. 4 ст. 7 Закону
України «Про цінні папери та фондовий ринок», п. 9 розділу 1 Положення про поря­
док здійснення емісії облігацій підприємств та їх обігу, затвердженого Рішенням
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17 липня 2003 р. No 322,
п. 14 .3 Інформації про випуск облігацій ДП «Українська авіаційна транспортна ком­
панія», отже має бути визнаний судом недійсним на підставі ч. 1 ст. 203 і ч. 1 ст. 215
ЦК України.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій
керувались тим, що укладений сторонами договір купівлі-продажу облігацій не є опе­
рацією емісії (випуску, розміщення) та дострокового викупу емітентом цінних паперів,
а укладений у межах обігу цінних паперів на вторинному позабіржовому ринку; будь­
яких обмежень, заборон чи особливих вимог щодо укладання емітентом договорів
купівлі- продажу цінних паперів власної емісії після закінчення процедури їх розмі­
щення чинне законодавство не передбачає.
Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій та вважає
доводи касаційної скарги такими, що їх не спростовують, а зводяться до намагання
надати їм перевагу та переоцінити встановлені судами обставини та докази , що пере­
буває поза процесуальними межами повноважень суду касаційної інстанції .
Відповідно до положень ч. 1 ст. 10 Закону України «Про цінні папери та фондову
біржу» облігація - цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових
коштів і підтверджує зобов ' язання відшкодувати йому номінальну вартість цього цін­
ного паперу в передбачений в ньому строк з виплатою фіксованого процента (якщо
ОО]

СУДОВА ПРАКТИКА
інше не передбачено умовами випуску). Обіг цінних паперів - вчинення правочинів,
пов ' язаних з переходом прав власності на цінні папери і прав за цінними паперами, за
винятком договорів, що укладаються під час розміщення цінних паперів. Розміщення
_ цінних паперів - відчуження цінних паперів емітентом або андерайтером шляхом
укладення цивільно-правового договору з першим власником.
Згідно з п. 4 ст. 7 цього Закону дострокове погашення облігацій за вимогою їх
власників дозволяється у разі ; коли така можливість передбачена умовами розмі­
щення облігацій, якими визначені порядок встановлення ціни дострокового пога­
шення облігацій і строк, у який облігації можуть бути пред'явлені для дострокового
погашення.
Пунктом 9 розділу 1 Положення про порядокздійснення емісії облігацій підпри­
ємств та їх обігу, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фон­
дового ринку від 17 липня 2003 р. No 322, передбачено, що після закінчення строку
розміщення та/або під час обігу облігацій їх власник має право звернутися до емітен­
та з вимогою викупити оплачені власником облігації.
Відповідно до Інформації про випуск облігацій позивач випустив 75 ООО шт. про­
стих іменних відсоткових облігацій у бездокументарній формі, номінальною вартістю
1 ООО грн , з терміном розміщення - з 23 жовтня 2006 р. по 23 жовтня 2007 р . та з
терміном обігу - з 23 жовтня 2006 р. по 16 жовтня 2011 р . включно, спосіб розмі­
щення - відкритий (публічний), що передбачає можливість їх пе рвин ного придбання
та подальшого обігу серед необмеженого кола осіб.
Пунктом 11.1 О Інформації про випуск облігацій передбачено право власників
облігацій купувати та продавати облігації на вторинному біржовому та позабіржовому
ринках цінних паперів, подавати емітенту облігації для дострокового викупу відповід­
но до умов їх обігу.
Пунктом 14 .3 Інформації передбачено порядок дострокового викупу облігацій
емітентом, а саме: за бажанням власник облігацій має право надати облігації емітен ­
ту, а емітент зобов'язується їх прийняти для дострокового викупу, при цьому ціна
викупу дорівнює номінальній вартості облігацій. Для здійснення дострокового викупу
власник облігацій або належним чином уповноважена ним особа (продавець) має
подати ВАТ «О щадбанк » (андерайтер) повідомлення про намір здійснити такий
викуп. Протягом 2-х робочих днів, що передують даті початку дострокового викупу,
ВАТ «Ощадбанк» від імені та за рахунок емітента укладає угоди купівлі-продажу
облігацій з продавцями, які належним чином подали повідомлення про достроковий
викуп. На дату початку дострокового викупу облігацій продавець перераховує обліга­
ції в кількості, що вказана в повідомленні, на рахунок емітента в депозитарії ВАТ
«МФС», після чого емітент протягом 3-х робочих днів оплачує облігації.
Виходячи з системного аналізу зазначених приписів, зобов'язання здійснити
достроковий викуп облігацій із врахуванням усіх особливостей порядку викупу вини­
кає у емітента внаслідок певних дій власника облігацій і андерайтера, які мають пере­
дувати процедурі викупу облігацій, а договір від імені емітента в таких випадках укла­
дає андерайтер, втім, будь-яких відомостей, документів і доказів щодо вчинення таких
jJi]

СУДОВА ПРАКТИКА
дій власником облігацій і андерайтером позивач в обrрунтування своїх позовних
вимоги не надав і про них не йдеться посилання ні в позові, ні в апеляційній скарзі,
при цьому спірний договір купівлі - продажу укладений продавцем безпосередньо з
покупцем, а не через андерайтера.
Відповідно до статей 655, 656 ЦК України за договором купівлі - продажу одна
сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність
другій (покупцеві), а покупець приймає або зобов' язується прийняти майно (товар) і
сплатити за нього певну грошову суму, до договору купівлі - продажу цінних паперів
застосовуються загальні положення про купівлю-продаж , якщо інше не встановлено
законом про цей вид договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.
Таким чином, колегія суддів вважає, що відсутні підстави вважати правовідноси­
ни за спірним договором купівлі-продажу облігацій від 22 жовтня 2008 р. No 20Д-О/
UСА/Ф/294-08 правовідносинами з дострокового викупу облігацій емітентом у влас­
ника оплачених облігацій, адже спірний договір укладений відповідачем як власником
цінних паперів і позивачем як їх звичайним покупцем (а не емітентом через андерай­
тера ), в межах вільного обігу цінних паперів на вторинному позаб іржовому ринку
після закінчення процедури їх розміщення (а не за вимогою власника до емітента про
достроковий викуп), отже ні чинне законодавство, ні суть такого договору не перед­
бачають будь-яких особливих вимог чи обмежень щодо його укладання, в т . ч. щодо
встановлення в договорі вільної ціни, як передбачено загальними положеннями про
купівлю-продаж, зокрема згідно зі ст. 691 ЦК України покупець зобов'язаний опла­
тити товар за ціною, встановленою в договорі купівлі-продажу.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли підставного і rрунтовноrо
висновку, що зміст спірного договору не суперечить вимогам чинного законодавства,
отже відсутні підстави для визнання його недійсним і задоволення позову.
Колегія суддів враховує, що зміст касаційної скарги зводиться до оскарження
судових актів у справі лише в частині перевірки правильності правозастосування
щодо відповідності встановлення у спірному договорі вартості (ціни) предмету купів­
лі- продажу (облігацій), а щодо всіх інших умов договору - не є предметом касацій­
ного оскарження.
З огляду на викладене колегія суддів не вбачає підстав для задоволення вимог
касаційної скарги і скасування або зміни оскаржуваних судових актів.
Керуючись статтями 1115, 111 7, 111 9, 111 11 ГПК України, Вищий господарський
суд України
постановив:
Касаційну скаргу ДП «Українська авіаційна транспортна компанія» залишити
без задоволення.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 5 липня 201 Ор. гос­
подарського суду м. Києва залишити без змін.

СУДОВА ПРАКТИКА
6.6. У вирішенні питання про виникнення у особи права власності
на відповідні цінні папери та відповідно виникнення права
вимоm у зв'язку із отриманим правом власності на такі цінні
папери, господарським судам слід керуватись тим, у якій формі
випущені такі цінні папери, а також наявністю належних,
необхідних та достатніх доказів, які відповідно до приписів
чинного законодавства підтверджують виникнення права влас­
ності на такі цінні папери
Постанова Вищого господарського суду України
від 19 січня 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ПАТ «М . » на
постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду в ід 12 листопада
201 О р. у справі господарського суду Дніпропетровської області за заявою ТОВ
«Дніпробудмаш » (далі - Товариство) до боржника
-
ТОВ «Дніпро петровський
завод кран і в та засобів механізації «Дніпрокран » (далі - Завод) про визнання гро­
шов их вимог.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 4 березня 201 О р .
порушено провадження у справі про банкрутство Заводу за заявою ПАТ « М. » у
порядку норм Закону України « Про відновлення платоспроможності боржника або
визнання його банкрутом ».
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 13 серпня 201 О р .
визна но грошові ви моги Товариства до Боржника на суму 8 756 476 ,71 грн - 4-та
черга задоволення , 552 657,53 грн - 6-та черга задоволення та 125 грн - 1-ша
черга задоволення , а розпорядника майна зобов ' язано включити визнані господар­
ським судом вимоги до реєстру вимог кредиторів.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 лис­
топада 201 О р . ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 13 серпня
201 О р. залишено без змін.
У касаційній скарзі ПАТ « М. » просить скасувати постанову Дніпропетровського
апеляційного господарського суду від 12 листопада 201 О р. та ухвалу господарського
суду Дніпропетровської області від 13 серпня 201 О р . та прийняти нове рішення, яким
відмовити Товариству у визнанні грошових вимог на суму 9 309 134,24 грн.
Скаржник посилається на порушення судами першої та апеляційної інстанцій
норм матеріального права , зокрема, статей 16, 31 Закону про банкрутство , ста ­
тей 179, 181 ГК України, статей 207, 208, 215 ЦК України, а також норм процесуаль­
ного права, зокрема ст. 79 ГПК України.
Заслухавши суддю-доповідача, обговоривши доводи касаційної скарги , переві ­
ривши наявні матеріали справи, проаналізувавши застосування судами норм матері­
ального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна
скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

СУДОВА ПРАКТИКА
Судами попередніх інстанцій встановлено, що вимоги кредитора Товариства до
боржника останнім визнано повністю та документально підтверджено договором
купівлі-продажу цінних паперів від 21 вересня 2009 р., за яким боржник придбав у
кредитора прості акції ВАТ «Борисфен» у кількості 3 382 470 шт. на загальну суму
8 200 ООО грн, та, згідно з п . 2.1 . договору, зобов'язався оплатити протягом 3-х бан­
ківських днів з дати його підписання, проте цього не зробив.
За несвоєчасне виконання грошових зобов'язань за договором купівлі-продажу
цінних паперів від 21 вересня 2009 р. No Б-109-81, відповідно до п. 4.3 останнього,
кредитором боржникові також було нараховано 552 657,53 грн пені за період з 1лис­
топада 2009 р . по 28 лютого 201 О р.
Окрім того, з посиланням на ст. 625 ЦК України кредитором до боржника заяв­
лено вимоги зі сплати 475 600 грн інфляційних та 80 876,71 грн - 3 %річних.
Доказів погашення згаданої заборгованості боржником суду не надано.
Отже , судами попередніх інстанцій встановлено , що заявлені товариством до
боржника кредиторські вимоги є обrрунтованими та підтвердженими належними
доказами у справі, у зв'язку з чим підлягають визнанню із визначенням відповідної
черговості їх задоволення.
Однак, висновки судів є такими, що зроблені з неповним з'ясуванням обставин
справи, та передчасними про визнання кредиторських вимог Товариства до Боржника
на заявлену суму.
Зокрема, підставою заявлення кредиторських вимог до Боржника Товариство
вказало невиконання Заводом своїх зобов'язань за укладеним між ними договором
купівлі-продажу цінних паперів (простих іменних акцій) від 21 вересня 2009 р.
No 6-109-81. Однак, судами попередніх інстанцій не були проаналізовані обставини
та норми законодавства щодо підстав та порядку виникнення права власності на цінні
папери - іменні акції.
Так, нормами чинного законодавства визначений порядок виникнення та реє­
страції права власності на цінні папери - прості іменні акції.
Згідно з п. 4 ст. 197 ЦК України права, посвідчені іменним цінним папером, пере­
даються у порядку, встановленому для відступлення права вимоги (цесії). Особа, яка
передає право за цінним папером (індосант), відповідає лише за недійсність відповід­
ної вимоги і не відповідає за її невиконання.
Аналогічні норми містять положення ч. 1 п. 1 ст. 5 Закону України «Про
Національну депозитарну систему та особливості електрон.ного обігу цінних паперів в
Україні».
Крім цього ч . 2 п. 1 вказаної статті містить положення, згідно з якими у разі від­
чуження знерухомлених іменних цінних паперів право власності переходить до нового
власника з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.
Пунктами 3, 4 згаданої статті також передбачено , що право власності на цінні
папери, випущені в бездокументарній формі, переходить до нового власника з момен­
ту зарахування цінних папері в на рахунок власника у зберігача. Підтвердженням
права власності на цінні папери є сертифікат, а в разі знерухомлення цінних паперів
mя

СУДОВА ПРАКТИКА
чи їх емісії в бездокументарній формі - виписка з рахунку у цінних паперах, яку збе­
рігач зобов'язаний надавати власнику цінних паперів.
Поряд з цим слід зазначити, що відповідно до вимог п . 4 ст. 9 Закону України
«Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних
паперів в Україні» ведення реєстрів власників іменних цінних паперів передбачає
облік та зберігання протягом певних строків інформації про власників іменних цінних
паперів та про операції, внаслідок яких постає необхідність внесення змін до реєстру
власників іменних цінних паперів. Підставою для внесення змін до реєстру власників
іменних цінних паперів є документи , згідно з якими переходить право власності на
відповідні іменні цінні папери.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини,
на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Докази подаються
сторонами та іншими учасниками судового процесу.
У зв'язку з викладеними нормами законодавства слід врахувати, що у вирішенні
питання про виникнення у особи права власності на відповідні цінні папери, та, відпо­
відно, виникнен.ня права вимоги у зв'язку із отриманим правом власності на такі цінні
папери, слід керуватися тим, у якій формі випущені такі цінні папери, а також наяв­
ністю належних, необхідних та достатніх доказів, які, відповідно до норм законодав ­
ства, підтверджують виникнення права власності на такі цінні папери.
Таким чином, вказаним обставинам не була надана належна правова оцінка у
розгляді та визнанні кредиторських вимог Товариства, у зв'язку з чим колегія суддів
дійшла висновку, що оскаржувані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апе­
ляційної інстанції прийняті з неповним з'ясуванням обставин справи. У зв'язку з цим
оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню як такі, що не відповідають вимо­
гам чинного законодавства, а справа - направленню на новий розгляд суду першої
інстанції.
З урахуванням викладеного та керуючись статтями 111 5, 111 7, 111 9- 111 11 , 111 13
ГПК України, Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу ПАТ «М. » задовольнити частково .
Постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 12 листо ­
пада 201 О р. та ухвалу господарського суду Дніпропетровської області від 13 серпня
201 Ор . скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду Дніпропетравської
області.

СУДОВА ПРАКТИКА
6.7. Правова природа зобов'язання покупця сплатити вартість при­
дбаних цінних паперів, що виникає у правовідносинах купівлі­
продажу цінних паперів, не є тотожною зобов'язанню емітента
повернути номінальну вартість облігацій
Постанова Вищого господарського суду України
від 20 січня 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ДП Міністерства
оборони України «Українська авіаційна транспортна компанія» (далі - ДП) на
постанову Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 201 О р.
у справі за позовом АБ «Кліринговий дім» до ДП про стягнення 1 717 303,20 грн
основного боргу та 22 771,91 грн пені.
Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач у порушення умов договору
купівлі - продажу цінних паперів від 22 жовтня 2008 р . No 16Д-О належним чином,
у передбачений договором строк, не виконав свої зобов'язання щодо внесення пози­
вачу 1ОО % передплати за іменні відсоткові облігації серії А, емітентом яких є
Відповідач, в кількості 1660 шт., загальною вартістю 1717 303,20 грн, у зв'язку з чим
виникла заборгованість у розмірі 1 717 303,20 грн.
Рішенням господарського суду м. Києва від 8 липня 201 О р. позов задоволено
повністю: стягнуто на користь позивача 1717 303,20 грн основного боргу, 2 771,91 грн
пені та 17 636, 75 грн судових витрат.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 201 О р.
рішення місцевого господарського суду від 8 липня 201 О р. залишено без змін.
У касаційній скарзі ДП просить зазначен і судові рішення скасувати, а справу
передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
В обrрунтування своїх вимог скаржник посилається на те , що судами неправиль­
но застосовані норми матеріального та процесуального права, що призвело до при­
йняття незаконних судових рішень.
Судова колегія, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи каса­
ційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх вста­
новлення, дослідивши правильність застосування норм матеріального та проце­
суального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню на таких
підставах.
З огляду на матеріали справи та як встановлено судами попередніх інстанцій,
22 жовтня 2008 р. АБ «Кліринговий дім» (продавець) та ДП (покупець) укладено
договір купівлі-продажу цінних паперів No 16Д-О, відповідно до якого покупець
зобов'язався купити, а продавець зобов'язався продати та передати у власність
покупця іменні відсоткові облігації серії А, емітентом яких є покупець , в кількості
1660 шт . загальною вартістю 1 717 303,20 грн.
Відповідно до п. 2.2 .1 укладеного договору відповідач забезпечує оплату цінних
паперів у строк не пізніше 13 год за київським часом 29 червня 2009 р.
--- -~w

СУДОВА ПРАКТИКА
Згідно з п. 2.3 договору позивач зобов'язується не пізніше 18 год за київським
часом 19 червня 2009 р . , після виконання відповідачем п . 2.2.1 договору, забезпечити
надання зберігачу АБ «Кліринговий дім» розпорядження про списання цінних паперів
з рахунку у цінних паперах позивача No ОО 1071 на рахунок у цінних паперах відповіда­
ча No 301919 у депозитарії ВАТ «МФС».
Пунктом п. 3.2 договору сторони погодили, що за порушення строків, встановле­
них п. 2.2.1 , покупець сплачує продавцю пеню в розмірі подвійної облікової ставки
Національного банку України, що діяла протягом періоду нарахування пені, від нео­
плаченої вартості цінних паперів за договором за кожний день прострочення понад
термін , встановлений договором.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач у визначений п . 2.2 .1
договору час не здійснив оплату цінних паперів .
Задовольняючи позов про стягнення 1 717 303,20 грн боргу та 22 771, 91 грн
пені, суди попередніх інстанцій керувались тим, що у відповідача виник обов'язок
здійснити оплату коштів, відмова від якого не допускається за ст. 525 ЦК України,
а відповідно і виникнення у позивача права вимагати виконання цього обов'язку з
нарахуванням пені за період прострочення.
Проте, з цим висновком колегія суддів не може погодитися, оскільки він зробле­
ний без дослідження та врахування всіх обставин справи в сукупності.
Так, під час розгляду справи суди попередніх інстанцій не врахували , що згідно з
ч . 1 ст. 7 Закону України «Про цінні папери і фондовий ринок» облігація - цінний
папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між
власником облігації та емітентом, підтвердЖУЄ зобов'язання емітента повернути
власникові облігації її номінальну вартість; за ч . 2 ст. 198 ЦК України відмова від
виконання зобов'язання, посвідченого цінним папером, з посиланням на відсутність
підстави зобов'язання або його недійсність не допускається.
Водночас, враховуючи приписи ст. 1 Закону України «Про цінні папери та фон ­
довий ринок», облігації є об'єктом вчинення правочинів у процесі обігу цінних папе­
рів, у тому числі шляхом їх купівлі-продажу.
Таким чином, правова природа зобов'язання покупця сплатити вартість придба­
них цінних паперів, що виникає у правовідносинах купівлі - продажу цінних паперів, не
є тотожною зобов'язанню емітента повернути номінальну вартість облігації.
Суди попередніх інстанцій також не врахували приписи статей 655, 692 ЦК
України, згідно з якими оплаті підлягає прийнятий покупцем товар, та приписи ст. 693
ЦК України , якою передбачено, що в разі, якщо договором встановлений обов'язок
покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попе­
редня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, визначений договором,
а в разі ж невиконання покупцем обов'язку щодо попередньої оплати товару застосо­
вуються положення ст. 538 ЦК України.
Положення ст. 538 ЦК Украіни регулюють правовідносини з зустрічного вико­
нання зобов'язань, та пов'язують виконання обов'язку однією зі сторін з проведеним
належним чином виконання свого обов'язку іншою стороною.
ОО!)

СУДОВА ПРАКТИКА
Враховуючи приписи зазначених вище статей, суди попередніх інстанцій під час
розгляду справи не встановили обставину, яка має істотне значення: виконання пози­
вачем свого обов'язку передати на рахунок відповідача цінні папери, як передбаченої
цивільним законодавством підстави виконання грошового зобов'язання.
Враховуючи викладене вище та межі повноважень касаційної інстанції, перед­
бачені ст. 111 7 ГПК України, колегія суддів доходить висновку про необхідність ска­
сування постанови суду апеляційної інстанції та рішення місцевого суду і направлення
справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи суду слід врахувати наведене, повно, всебічно
дослідити всі обставини справи в їх сукупності і залежно від встановленого вирішити
спір відповідно до вимог чинного законодавства.
На підставі викладеного та керуючись статтями 1115, 1117, 111 9- 111 12 ГПК
України, Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу задовольнити.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 29 вересня 201 О р.
та рішення господарського суду м. Києва від 8 липня 201 О р . скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду м. Києва.
6.8. Оскільки спірний договір купівлі-продажу цінних паперів укла­
дений не в погашення позивачем облігацій, то до нього необхід­
но застосовувати положення статей 6, 627 ЦК Украіни, за
якими сторони договору є вільними у визначенні умов такого
договору, зокрема, і способів забезпечення виконання зобов'я­
зань, що виникають на підставі договору
Постанова Вищого господарського суду України
від 23 лютого 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ДП «Міністерства
оборони України «Українська авіаційна транспортна компанія » (далі - ДП) на
постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 грудня 201 О р. у спра­
ві за позовом ДП «Міністерства оборони України «Українська авіаційна транспортна
компанія» до ПАТ «Банк «Кліринговий дім» про визнання недійсним договору купів­
лі-продажу цінних паперів від 22 жовтня 2008 р. No 19 Д-O.
Рішенням господарського суду м . Києва від 31 березня 2010 р., залишеним без
змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22 грудня 201 Ор.,
у задоволенні позову відмовлено повністю.
У касаційній скарзі ДП звернулося до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою і просить їх скасувати як прийняті з порушенням норм матеріаль­
ного та процесуального права , прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
~~~WID

СУДОВА ПРАКТИКА
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції ,
проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм
матеріального та процесуального права при винесенні оспорюваного судового акта,
знаходить необхідним касаційну скаргу залишити без задоволення.
Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, які приймали
рішення у цій справі , позивач випустив 75 ООО шт. простих іменних відсоткових облі­
гацій в бездокументарній формі, номінальною вартістю 1 ООО грн, з терміном розмі­
щення - з 23 жовтня 2006 р. по 23 жовтня 2007 р . та з терміном обігу - з 23 жов­
тня 2006 р. по 16 жовтня 2011 р. включно, спосіб розміщення - відкритий (публіч­
ний), тобто передбачає можливість їх первинного придбання та подальшого обігу
серед необмеженого кола осіб.
Відповідно до п. 11.1 О Проспекту емісії передбачене, зокрема, право власників
облігацій подавати емітенту облігації для дострокового викупу відповідно до умов їх
обігу.
Згідно з п . 14.3 Проспекту емісії власник облігацій за бажанням має право нада­
ти облігації емітенту, а емітент зобов'язується їх прийняти для дострокового викупу.
При цьому ціна викупу дорівнює номінальній вартості облігацій. Достроковий викуп
здійснюється після закінчення четвертого, восьмого, дванадцятого, шістнадцятого
процентних періодів протягом 3-х робочих днів у строки, визначені проспектом емісії.
Від імені емітента договори про викуп облігацій укладає ВАТ «Ощадбанк» - анде­
райтер , оплата облігацій проводиться на наступний день з моменту зарахування облі-
гацій на рахунок у цінних паперах позивача.
,
• Відповідно до договору від 22 жовтня 2008 р. No 19 Д-О/UСА/Ф/293-08 купів­
лі-продажу цінних паперів, укладеного сторонами, позивачем придбано у власність
іменні відсоткові облігації у бездокументарній формі з такими характеристиками
(далі - облігації): вид
-
облігації іменні відсоткові; емітент облігацій - ДП (пози­
вач); форма існування облігацій - бездокументарна, свідоцтво про реєстрацію
випуску - No 886/2/07-з від 19 листопада 2007 р.; серія облігацій - А; міжнарод­
ний ідентифікаційний номер облігацій - UAl 02665ААО8, номінальна вартість однієї
облігації - 1 ООО грн, ціна однієї облігації - 1 035,42 грн, кількість облігацій -
1660 шт.; загальна ціна - 1718116,60 грн.
Покупець зобов'язаний в силу п . 2.2.1 договору забезпечити оплату облігацій у
строк не пізніше 13 год за київським часом 30 жовтня 2009 р., а продавець відповідно
до п. 2.3 договору зобов'язується не пізніше 18 год за київським часом 29 вересня
2009 р. після виконання покупцем п. 2.2.1 договору забезпечити надання зберігачу
розпорядження про списання облігацій зі свого рахунку в цінних паперах на рахунок
покупця.
Пунктами 2.2 .2 - 2.2 .4 договору на покупця (позивач) покладаються зобов'язання
відкрити в строк до 28 жовтня 2008 р. поточного рахунку у продавця (відповідач) в
національній та іноземній валюті та щомісячно проводити по цьому рахунку операції
у розмірі не менше 25 %щомісячного грошового обороту по всіх рахунках, що від­
криті у покупця в банківських установах; надати як забезпечення зобов'язань по
rnm------------

СУДОВА ПРАКТИКА
цьому договору в заставу авіаційну техніку та/або інше майно на суму не менше
3 437 ООО грн та укласти відповідні договори, попередньо отримавши дозвіл
Міністерства оборони України та Фонду державного майна України; надавати щомі­
сячно продавцю довідки з банків про обороти на поточних і позичкових рахунках в
інших банках.
Відповідно до п. 2.3 договору продавець зобов'язаний не пізніше 29 вересня
2009 р . після виконання покупцем умов п. 2.2 .1 Договору забезпечити надання збері­
гачу розпорядження на списання цінних паперів рахунку в цінних паперах покупця
No 30919 у депозитарії ВАТ «МФС».
Звертаючись з позовом у цій справі, позивач послався на те, що спірний договір
не відповідає чинному законодавству, зокрема, п. 4 ст. 656 ЦК України, п. 4 ст. 7
Закону України «Про цінні папери та фондову біржу», п. 9 розділу 1 Положення про
порядок здійснення емісії облігацій підприємств та їх обігу, затвердженого Рішенням
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17 липня 2003 р. No 322.
Судами враховано, що спірний договір відповідає приписам Закону України «Про
цінні папери та фондовий ринок», а також Положенню про порядок випуску облігацій
підприємств , затвердженому Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондо­
вого ринку від 17 липня 2003 р. No 322, згідно з п. 1якого обіг облігацій - це перехід
права власності на облігації , пов'язаний з укладанням та виконанням цивільно-пра­
вових угод (за винятком тих угод, що укладаються під час розміщення облігацій),
та/або в інших випадках, передбачених чинним законодавством (спадкування, право­
наступництво , на підставі рішення суду тощо); викуп облігацій - придбання емітен­
том у власників оплачених ними облігацій цього емітента, що здійснюється після
закінчення строку розміщення та/або під час обігу облігацій .
Крім того, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає обrрунто­
ваним висновок судів попередніх інстанцій, що спірний договір не є викупом облігацій
в розумінні п. 14.3 Проспекту емісії, оскільки договір укладений відповідачем безпо­
середньо з позивачем, а не з андерайтером, ціна облігацій, що є об'єктом купівлі-про­
дажу, вища за їх номінальну вартість, а передбачені договором умови розрахунків та
перерахування облігацій відрізняються від тих, що визначені в Проспекті емісії.
Отже, спірний договір укладений у рамках звичайного цивільного обороту, укладен~й
із межах обігу цінних паперів та вторинному позабіржовому ринку та не є викупом, що
передбачений Проспектом емісії, у зв'язку з чим суди обrрунтовано посилались на
статті 626, 656 ЦК України , ст. 165 ГК України.
Також судами правомірно враховано, що п. 3 Положення про порядок випуску
облігацій підприємств, згідно з яким облігації, які пропонуються для відкритого
(публічного) розміщення , є такими, що вільно обертаються. Першими на наступними
власниками таких облігацій можуть бути будь-які юридичні та/або фізичні особи .
Згідно з пунктами 12.2, 12.3 Проспекту емісії на вторинному ринку облігації про ­
даються за договірною ціною та обертаються вільно на території України протягом
всього терміну їх обігу, власниками облігацій можуть бути фізичні та юридичні особи ,
резиденти та нерезиденти України .
rnJJ

СУДОВА ПРАКТИКА
У частині посилання позивача , що спірний договір передбачає способи забезпе­
чення виконання зобов'язань позивача щодо оплати облігацій, які не передбачені
чинним законодавством та Проспектом емісії , судами взято до уваги п. 5.3 Положення
про порядок випуску облігацій підприємств, відповідно до якого облігації можуть ува­
жатися додатково забезпеченими, якщо емітентом укладаються відповідні договори
поруки чи страхування ризиків непогашення основної суми боргу та/або невиплати
доходу за облігаціями або якщо емітенту видається гарантія щодо погашення основної
суми боргу та/або невиплати доходу за облігаціями.
Водночас судами правильно зазначено, що оскільки спірний договір укладений не
в погашення позивачем облігацій, то до нього необхідно застосовувати положення
статей 6, 627 ЦК України, за якими сторони договору є вільними у визначенні умов
такого договору, зокрема, і способів забезпечення виконання зобов ' язань, що вини­
кають на підставі договору.
Крім вказаного, судами в указаному випадку обїрунтовано взято до уваги те, що
процентні облігації, які є об'єктом спірного договору купівлі-продажу, є іменними та
випущені в бездокументарній формі, які зберігаються на рахунках у цінних паперах
колективним способом без зазначення таких їх індивідуалізуючих ознак, як серія та
номер.
При цьому згідно з розділом IV Положення про депозитарну діяльність, затвер ­
дженого Рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17 жов­
тня 2006 р . No 999 , передбачено, що депозитарні установи зберігають цінні папери
двома способами: відокремленим або колективним .
При відокремленому способі зберігання депоз итарна установа зобов ' язана вести
облік цінних паперів із зазначенням індивідуальних ознак їх сертифікатів. До індивіду­
альних ознак сертифікатів цінних паперів належать їх серії та номери. Відокремленим
способом можуть зберігатися тільки цінні папери у документарній формі існування на
пред'явника (пункти 1.1, 1.2 Положення).
Знерухомлені іменні цінні папери документарної форми існування при розміщен­
ні та цінні папери, розміщені в бездокументарній формі, зберігаються депозитарними
установами виключно колективним способом (п. 1.3 Положення).
З огляду на зазначене, а також на той факт, що відповідачем не доведено підстав,
з якими закон, зокрема , ст. 215 ЦК України, пов'язує недійсність правочину, судові
рішення прийнято при правильному застосуванні норм матеріального та процесуаль­
ного права і підстави для їх скасування відсутні .
На підставі викладеного, керуючись статтями 11 l5, 11 l7, 11 l9, 1l l1 1, 111 13 ГПК
України, Вищий господарський суд України
постановив:
Касаційну скаргу залишити без задоволення .
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 22 грудня 201 О р.
залишити без змін.
~

СУДОВА ПРАКТИКА
6.9. Невиконання відповідачем законних розпоряджень позивача
як власника цінних паперів та умов договору про відкриття
рахунку у цінних паперах є істотним одностороннім порушен­
ням умов договору, що має наслідком розірвання останнього в
судовому порядку
Постанова Вищого господарського суду України
від 29 червня 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «Фондова
спілка «Україна» на постанову Київського апеляційного господарського суду від
24 березня 2011 р . зі справи за позовом АТ холдингова компанія «Київміськбуд»
(далі - АТ ХК «Київміськбуд») до ТОВ «Фондова спілка «Україна» (далі -
ТОВ «ФС «України») за участю прокуратури м. Києва про визнання права влас­
ності.
Рішенням господарського суду м. Києва від 24 січня 2011 р. у задоволенні позо­
вних вимог відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 24 березня 2011 р.
зазначене рішення скасовано та прийнято нове, яким позовні вимоги задоволено
частково: визнано недійсними нікчемні договори доручення на продаж цінних паперів,
укладені сторонами у справі, які перелічені у резолютивній частині постанови; визна­
но право власності АТ ХК «Київміськбуд» на прості іменні акції, які зазначені у резо­
лютивній частині постанови; розірвано договір про відкриття рахунку в цінних папе­
рах від 31 січня 2007 р. No 3 - Ю, укладеного АТ ХК «Київміськбуд» та ТОВ
«ФС «Україна».
У касаційній скарзі ТОВ «ФС «Україна» просить скасувати постанову апе­
ляційного суду, а рішення господарського суду м. Києва у справі залишити в силі .
Скарга мотивована тим, що постанова апеляційного суду прийнята з порушенням
норм процесуального і матеріального права, зокрема, статей 22, 58 ГПК України,
статей 216, 228, 392 ЦК України, ст. 5 Закону України «Про холдингові компанії
в Україні».
Перевіривши правильність застосування апеляційним судом норм процесуаль­
ного та матеріального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну
скаргу такою, що не підлягає задоволенню, на підставі такого .
Як встановлено судом апеляційної інстанції, 31 січня 2007 р. сторонами у справі
був укладений договір про відкриття рахунку у цінних паперах, відповідно до умов
якого позивачем були знерухомлені та переведені на зберігання до відповідача прості
іменні акції 34 господарських товариств, що входять до складу холдингової компанії.
Згідно з випискою з рахунку в цінних паперах від 7 червня 201 О р., виданою від­
повідачем , станом на 31 травня 201 Ор . на рахунку в цінних паперах позивача обліко­
вувалися цінні папери 34 акціонерних товариств, загальною номінальною вартістю
35 367 775 ,15 грн.
~~~~
-------~

СУДОВА ПРАКТИКА
Відповідно до п. 2.1 укладеного договору відповідач зобов'язаний за запитом
позивача у термін 1день з І\1оменту отримання запиту готувати та передавати позива­
чу виписку про стан рахунку в цінних паперах, виписку по операціях за рахунком у
цінних паперах позивача за вказаний термін, інші документи, встановлені договором .
Також відповідач зобов'язаний щомісяця готувати та передавати позивачу виписку
про стан рахунку в цінних паперах.
Звертаючись до господарського суду з позовом у цій справі, позивач обrрунтовував
їх тим , що відповідачем з липня 201 О р. в односторонньому порядку не виконуються
умови укладеного договору. Незважаючи на неодноразові звернення позивача, відпові­
дачем не надавалися документи, передбачені договором, зокрема, виписки з рахунку в
цінних паперах, виписки про операції за рахунком у цінних паперах . Крім того, позивач
вказував на те , що відповідно до поданих ним заяв Державною комісією з цінних паперів
та фондового ринку України йому було надано інформацію про наявність укладених
28 вересня 201 О р. позивачем та відповідачем договорів доручення на продаж належних
позивачу цінних паперів . Згідно з вказаною інформацією Державної комісії з цінних
паперів та фондового ринку, відповідачем як професійним торговцем цінних паперів від
імені позивача було укладено договори купівлі-продажу цінними паперами господар­
ських товариств, що входять до складу холдингової компанії. При цьому, за тверджен­
ням позивача, до моменту отримання інформації з Державної комісії з цінних паперів та
фондового ринку він не знав про наявність укладених договорів доручення та купівлі­
продажу акцій, а у відповідача відсутні примірники зазначених договорів.
Відповідно до ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набут­
тя, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу,
іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його
моральним засадам .
Статтею 5 Закону України «Про холдингові компанії в Україні» встановлено, що
статутний капітал холдингової компанії формується за рахунок вкладів засновників у
формі холдингових корпоративних пакетів акцій (часток, паїв), а також додаткових
вкладів у формі майна, коштів та нематеріальних активів, необхідних для забезпечен­
ня діяльності холдингової компанії.
Відповідно до п. 2 ст. 5 вказаного Закону прийняття рішення про відчуження
будь-яких пакетів акцій (часток, паїв) корпоративних підприємств або ліквідацію хол­
дингової компанії належить до виключної компетенції загальних зборів холдингової
компанії. Зазначені рішення приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів (їх
представників), які зареєструвалися для участі в загальних зборах, з урахуванням
обмежень, встановлених цим Законом. У разі якщо до порядку денного загальних
зборів акціонерів холдингової компанії включено питання про відчуження будь-яких
пакетів акцій (часток, паїв) корпоративних підприємств та/або ліквідацію холдингової
компанії, такі загальні збори визнаються правомочними за умови реєстрації для учас­
ті у них акціонерів (їх представників), що мають відповідно до статуту холдингової
компанії більш ніж 80 %голосів.

СУДОВА ПРАКТИКА
Водночас, судом апеляційно1 1нстанції встановлено, що загальними зборами
акціонерів АТ ХК «Київміськбуд» рішення про відчуження акцій корпоративних під­
приємств не приймалось, загальні збори з цього питання не скликались.
Сукупності встановлених у справі обставин апеляційний суд дав належну оцінку
і, з урахуванням вимог статей 202, 203, 215 ЦК України, дійшов правильного висно­
вку про те, що укладені позивачем та відповідачем договори доручення спрямовані на
незаконне заволодіння майном позивача, а саме простими іменними акціями підпри­
ємств, що входять до складу холдингової компанії, а отже є нікчемними .
Частиною 1 ст. 215 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює
юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Таким чином будь-які
правочини, що були укладені на підставі наведених вище нікчемних договорів дору­
чень, є також нікчемними.
Враховуючи викладені вимоги, апеляційний суд правомірно зазначив, що догово­
ри купівлі-продажу акцій господарських товариств , укладені на підставі вказаних
нікчемних договорів доручення, є нікчемними, тобто такими, що не породжують жод-
•
•
•
'
•
..
•u
'
них юридичних наслщюв кр1м тих, що пов язан1 з 1х недшсн1стю.
Разом з тим , законом не виключається можливість вирішення судом спорів,
пов'язаних також з нікчемними правочинами , зокрема про визнання нікчемних право­
чинів недійсними, у зв'язку з виконанням сторонами певних умов договору.
Постановою Державної комісії цінних паперів та фондового ринку України від
22 листопада 201 О р . No 765-КУ до відповідача була застосована санкція у вигляді
анулювання ліцензії від 17 листопада 2006 р. на здійснення професійної діяльності на
фондовому ринку цінних паперів, а саме депозитарної діяльності зберігача цінних
паперів.
У зв'язку з викладеним відповідачем не вчинялись дії по переведен ню обліку прав
власності на цінні папери, що зберігались на рахунках відповідача, до інших уповно­
важених зберігачів.
Відповідно до п. 4 ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну систему
та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» підтвердженням права
власності на знерухомлені цінні папери є виписка з рахунку в цінних паперах, яку
зберігач зобов'язаний надавати власнику цінних паперів .
Згідно з п. 8 розділу 9 «Положення про депозитарну діяльність», затвердженого
рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 17 жовтня
2006 р. No 999, цінні папери , розміщені в документарній формі існування, які зарахо­
вані на рахунок у цінних паперах їх власника у зберігача, вважаються знерухомленими
та з цього моменту знаходяться в обігу як цінні папери бездокументарної форми існу­
вання у вигляді облікових записів на рахунках у цінних паперах їх власників у зберіга­
чів та у разі їх знерухомлення у депозитарії - на рахунках у цінних паперах зберігачів
у депозитарії.
Таким чином , єдиним документом, що підтверджує право власності на акції, може
виступати виписка з рахунку в цінних паперах . Однак, враховуючи позбавлення від­
повідача ліцензії на здійснення професійної діяльності на фондовому ринку цінних
mи

СУДОВА ПРАКТИКА
паперів , а саме депозитарної діяльності зберігача цінних паперів, останнім не може
бути надано позивачу документ, що може підтвердити право власності на прості імен­
ні акції, що зберігались на рахунку в цінних паперах.
Наведеним обставинам справи суд апеляційної інстанції дав належну оцінку і,
з урахуванням вимог статей 16, 386, 392 ЦК України, дійшов правомірного висновку
щодо задоволення позову в частині визнання права власності на прості іменні акції
господарських товариств , що зберігалися на рахунках відповідача .
Згідно з ч. 2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за
рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою
стороною та в інших випадках , встановлених договором або законом. Істотним є таке
порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона зна­
чною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Невиконання відповідачем законних розпоряджень позивача як власника цінних
паперів , невиконання відповідачем інших умов договору про відкриття рахунку у цінних
паперах від 31 січня 2007 р. є істотним одностороннім порушенням договору, тому вка­
заний договір правомірно розірвано в судовому порядку судом апеляційної інстанції.
Посилання відповідача у касаційній скарзі на порушення судом апеляційної
інстанції процесуального законодавства не беруться Вищим господарським судом
України до уваги з огляду на їх безпідставність.
Враховуючи зазначене, а також з огляду на те, що інші наведені у касаційній
скарзі доводи висновків суду апеляційної інстанцій не спростовують, суд не бере їх до
уваги і вважає, що оскаржувана постанова відповідає вимогам чинного законодавства
і підстав для її скасування немає .
Керуючись статтями 1117, 111 9 - 111 11 ГПК України, Вищий господарський суд
України
постановив:
Касаційну скаргу ТОВ «Фондова спілка «Україна» залишити без задоволення.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 березня 2011 р.
залишити без змін.
6.10. Необхщною умовою для одержання особою відсоткового дохо­
ду за облігаціями є належність такої облігації відповідній особі
на праві власності, при цьому моментом набуття права влас­
ності на облігації є момент зарахування цінних паперів на
рахунок власника у зберігача
Постанова Вищого господарського суду України
від 20 липня 2011 р.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу ТОВ «АРТА Цінні
Папери» на рішення господарського суду м. Києва від 4 квітня 2011 р. та постанову
mи

СУДОВА ПРАКТИКА
Київського апеляційного господарського суду від 1червня 2011 р. у справі за позовом
ПАТ «К »до ТОВ «АРТА Цінні Папери» про стягнення 236 622 грн заборгованості з
виплати відсоткового доходу за облігаціями за 1О-й в ідсотковий період.
Рішенням господарського суду м . Києва від 4 квітня 2011 р . позовні вимоги задо­
волено частково: присуджено до стягнення з ТОВ «АРТА Цінні Папери» на користь
ПАТ «К.» грошових коштів у розмірі 226 247,67 грн, державного мита у розмірі
2 262,48 грн та витрати на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу у
розмірі 225,65 грн, в іншій частині в задоволенні позову відмовлено.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 1 червня 2011 р.
рішення місцевого господарського суду скасовано частково, позовні вимоги задово­
лено повністю.
У касаційній скарзі ТОВ «АРТА Цінні Папери » просить рішення місцевого суду
та постанову апеляційної інстанції скасувати та прийняти нове рішення , яким у задо­
воленні позову відмовити повністю .
Зокрема, скаржник стверджує про те, що на кінець операційного дня, що пере­
дував дню виплати відсоткового доходу, а саме станом на 9 листопада 201 О р. позивач
вже не був власником облігацій, а відтак у відповідача не виникло обов'язку щодо
сплати позивачу відсоткового доходу за 1О-й відсотковий період 201 О р .
Колегія суддів Вищого господарського суду України , обговоривши доводи каса­
ційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників
учасників судового процесу, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повно­
ту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами
попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що каса­
ційна скарга не підлягає задоволенню на таких підставах.
Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, місцевий та апеляційний господарські
суди встановили таке .
У газеті « Бюлетень . Цінні папери України» No 91 (2319) 24 квітня 2008 р. відпо­
відачем було опубліковано проспект емісії облігацій Товариства серії В. За змістом
п. 2 розділу З проспекту Товариством було випущено звичайні (незабезпечені), відсо­
ткові, іменні, такі, що вільно обертаються, облігації у кількості 30 ООО шт. , номіналь­
ною вартістю однієї облігації - 1 ООО грн , загальною номінальною вартістю випуску
облігації серії В - 30 ООО ООО грн , у бездокументарній формі існування.
ТОВ «АРТА Цінні Папери» (емітент) та ТОВ « Партнер - Банк» (покупець/пра­
вонаступник - ПАТ «К.», далі
-
Банк) 19 червня 2008 р. укладений договір купівлі­
продажу цінних паперів No 1 В; Д-40/2008, відповідно до умов якого емітент
зобов'язався передати у власність покупця цінні папери, а саме бездокументарні від­
соткові іменні облігації серії В, номінальною вартістю однієї облігації - 1 ООО грн у
кількості 19 ООО шт. , загальною вартістю 19 262 390 грн.
Керуючись положеннями п . 7 проспекту емісії облігацій відповідача, 6 жовтня
2009 р. покупець звернувся до емітента листом за вих. No 1921, в якому запропонував
здійснити викуп залишку власних облігацій емітента у кількості 6 780 шт., загальною
номінальною вартістю 6 780 ООО грн.
~~~~
-------~
10·

СУДОВА ПРАКТИКА
Покупець 22 квітня 201 О р. направив емітенту повідомлення No 801 про намір
здійснити продаж емітенту звичайних відсоткових іменних облігацій серії В у кількос­
ті6780шт.
Покупець 4 червня 201 Ор . звернувся до емітента з претен з ією No 1085 про викуп
цінних паперів , яка залишена останнім без задоволення , що слугувало підставою для
звернення позивача з відповідним позовом до суду. Рішенням господарського суду
м . Києва від 6 вересня 201 Ор ., залишеним без змін постановою Київського апеляцій ­
ного господарського суду від 28 жовтня 2010 р . у справі за по з овом ПАТ «К.» до
ТОВ « АРТА Цінні Папери» , позовні вимоги задоволено, стягнуто з Товариства
6 780 ООО грн вартості бездокументарних відсоткових іменних облігацій серії В та
17 83 2,33 грн 3 %річних. На виконання вказаного судового рішення 5 листопада
201 О р. відповідачем було перераховано на користь позивача 6 780 ООО грн, що під­
тверджується платіжним дорученням No 44 від 5 листопада 201 О р .
Листом від 1 грудня 201 О р . Банк звернувся до відповідача з вимогою сплатити
відсотковий доход за облігаціями у кількості 6 780 шт. за 1О-й відсотковий період
(з 11 серпня 201О р. по 9листопада 201О р.)у розмірі 236 622 грн.
На вказане звернення відповідач листом від 13 грудня 201 Ор. відповів відмовою ,
посилаючись на те, що товариство виконало всі свої зобов ' язання перед банком згід­
но з рішенням господарського суду м. Києва від 6 вересня 2010 р., у зв'язку з чим
відсутні правові підстави для перерахування коштів у розмірі 236 622 грн .
Предметом спору у цій справі є матеріально-правова вимога ПАТ «К. » до ТОВ
«АРТА Цінні Папери » про стягнення 236 622 грн заборгованості з виплати відсотко­
вого доходу за облігаціями за 1О-й відсотковий період. Підставою заявленого позову
є невиконання відповідачем обов'язку щодо сплати відсоткового доходу у спірний
період за належні на праві власності позивачу облігації . Відтак, доказуванню в даному
випадку підлягає наявність чи відсутність тих підстав, з якими чинне законодавство
пов ' язує виникнення у позивача права на одержання відсоткового доходу за облігації
у спірний період.
Вирішуючи цей спір , суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що у відповідача
як емітента облігацій , держателем яких є позивач , виникли зобов'язання щодо випла­
ти відсоткового доходу за облігаціями .
Проте колегія су,ІЩів касаційної інстанції не погоджується з вказаними висновка­
ми судів попередніх інстанцій, вважає їх передчасними з огляду на таке .
Згідно зі ст. 7 Закону України « Про цінні папери та фондовий ринок» обліга­
ція - цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відно­
сини позики між власником обл і гації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітен­
та · повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами
розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не перед­
бачено умовами розміщення.
Статтею 4 вказаного Закону передбачено, що до особи, яка набула право влас ­
ності . на цінний папір, переходять усі посвідчені ним права, в тому числі право на
одержання доходу за належні їй облігації .

СУДОВА ПРАКТИКА
Згідно з п. 8.1 проспекту емісії облігацій ТОВ «АРТА Цінні Папери» виплата
відсоткового доходу здійснюється на підставі зведеного облікового реєстру власників
облігацій, який складається на кінець операційного дня, що передує даті початку
виплати відсоткового доходу за облігаціями.
Пунктом 8.2 проспекту емісії облігацій передбачено , що на день виплати відсо­
ткового періоду на підставі зведеного облікового реєстру емітент виплачує власникам
облігацій належний їм відсотковий доход згідно з вимогами чинного законодавства та
умовами випуску.
Тобто, необхідною умовою для одержання відсоткового доходу за облігаціями є
належність такої облігації на праві власності.
Водночас, положеннями ст. 5 Закону України «Про Національну депозитарну
систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні» передбачено , що
право власності на цінні папери , випущені в бездокументарній формі , переходить до
нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у збері­
гача . Підтвердженням права власності на цінні папери в бездокументарній формі є
виписка з рахунку у цінних паперах, яку зберігач зобов'язаний надавати власнику
цінних паперів.
Приписами вказаного Закону визначено, що зберігач - це банк, торговець цін­
ними паперами або реєстратор, який має ліцензію на зберігання та обслуговування
обігу цінних паперів і операцій емітента з цінними паперами на рахунках у цінних
паперах як щодо тих цінних паперів , що належать йому, так і тих, які він зберігає
згідно з договором про відкриття рахунку в цінних паперах .
Встановивши обов'язок відповідача сплатити позивачу відсотковий дохід за 1О-й
відсотковий період за облігаціями, суди попередніх інстанцій наведених вище поло­
жень належним чином не врахували. Відтак, господарські суди не дослідили в повній
мірі питання належності на праві власності позивачу 6 780 шт. облігацій у спірний
період, враховуючи те , що 5 листопада 201 Ор. відповідач здійснив викуп спірних облі­
гацій у позивача, перерахувавши на йоrо користь 6 780 ООО rрн. Попередні суди
передчасно не погодились з доводами відповідача, що саме з 5 листопада 201 О р. до
скаржника перейшло право власності на спірні облігації, залишивши поза увагою
момент набуття права власності на облігації та не дослідивши зазначене з урахуван­
ням положень чинного законодавства про обіr цінних паперів та розділу 7 проспекту
емісії облігацій.
Зокрема, місцевий та апеляційний суди зов сім не досліджували обставин щодо
направлення відповідачем позивачеві проекту договору про викуп облігацій супровід­
ним листом від 5 жовтня 201 О р. (копія наявна в матеріалах справи) , тобто ще до
набрання законної сили рішенням rосподарськоrо суду м. Києва, не досліджували
відповідність цих обставин правилам розділу 7 проспекту емісії.
Колегія суддів касаційної інстанції відзначає, що , відхиляючи будь-які доводи
сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарський суд повинен у моти­
вувальній частині судового рішення навести правове обrрунтування і ті доведені фак­
тичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.
М1

СУДОВА ПРАКТИКА
Викладення у судовому акті лише доводів та доказів сторони, на користь якої при­
ймається рішення, є порушенням вимог ст. 42 ГПК України щодо рівності всіх учас­
ників судового процесу перед законом і судом.
Суди обох інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових актів, всупереч вимо­
гам ст. 43 ГПК України , не дослідили повно і всебічно всі обставини справи, чим
порушили принцип змагальності, згідно з яким господарський суд створює сторонам
необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і, відповідно , правиль­
ного застосування законодавства. Тому постанова і рішення у справі підлягають ска­
суванню, а справа - направленню на новий розгляддо господарського суду м. Києва.
При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно
перевірити доводи, на яких rрунтуються вимоги та заперечення сторін, і залежно від
встановлених обставин вирішити вказаний спір.
Керуючись статтями 1117, 111 9- 111 12 ГПК України, Вищий господарський суд
України
постановив:
Касаційну скаргу ТОВ «АРТА Цінні Папери» задовольнити частково .
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 1 червня 2011 р. та
рішення господарського суду м. Києва в ід 4 квітня 2011 р. скасува ти.
Справу направити до господарського суду м. Києва на новий розгляд.

♦ СУДОВА ХРОНІКА
Про внесення змін до постанови
Пленуму Вищого rосподарськоrо суду України
від 17.05.2011 No 7
<<Про деякі питання практики застосування
розділу ХІІ Господарського процесуального
кодексу України>>
Постанова Плену.му Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 12
Відповідно до пункту 6 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій
і статус суддів» пленум Вищого господарського суду України
постановляє:
У зв'язку з виникненням у судовій практиці питань, пов'язаних із застосуванням
апеляційними господарськими судами норм Господарського процесуального кодексу
України, внести такі зміни до постанови пленуму Вищого господарського суду України
від 17.05.2011 No 7 «Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ Господар­
ського процесуального кодексу України».
1. Вступну частину після слова і цифри «пункту 6» доповнити словами «частини
другої».
2. Абзац четвертий пункту 5 замінити двома абзацами такого змісту:
«повторно після залишення апеляційної скарги без розгляду на підставі частини
другої статті 93 ГПК, або
повторно п ісля повернення апеляційної скарги на підставі пункту 5 частини пер­
шої статті 97 ГПК, або».
У зв'язку з цим абзаци п'ятий-восьмий цього пункту вважати відповідно абзаца­
ми шостим -дев'ятим.
Голова Вищого господарського суду України
Секретар пленуму Вищого господарського суду України
В. Татьков
Г. Кравчук

СУДОВА ХРОНІКА
Про внесення змін і доповнень до nостанови
Пленуму Вищого господарського суду України
від 11 .10.2010 No 2 <<Про деякі питання практики
застосування розділу ХІР Господарського
процесуального кодексу України >>
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 13
Відповідно до пункту 6 частини другої статті 36 Закону України « Про судоустрій
і статус суддів » пленум Вищого господарського суду України
постановляє:
У зв ' яз ку з і змінами , що стал и ся в законодавстві України, та виникненням у судо­
вій практиці питань, пов'язаних із застосуванням розділу ХІІ 2 Господарського проце­
суального кодексу України, пленум Вищого господарського суду України вважає за
н е обхідне внести такі зміни і доповнення до постанови пленуму Вищого господарсько­
го суду України в ід 11.10 .201 О No 2 « Про деякі питання практики застосування роз ­
ділу ХІІ2 Господарського процесуального кодексу України » .
1. Абзац други й вступної частини післ я слова і цифри « пункту 6»доповнити сло­
вами « частини другої».
2. Пункт 2 доповнити а бзацом такого змісту :
«За з містом ч а стини першої статті 25 ГПК процесуальне правонаступництво
можлив е на будь- я кій стадії судового процесу, а отже , й на стадії перегляду судових
рішень господарських судів Верховним Судом України. Відтак, зокрема , із заявою про
перегляд Верховни м Судом України відповідних рішень можуть звертатися й право­
наступники осіб та/або органів , зазначених у цьому пункті постанови » .
З. В абзаці третьому пункту З слова «предмета спору, підстав позову» замінити
словами « предмета і підстав позову » .
4. В абз аці першому пункту 5 слова « одного місяця » замінити словами « трьох
місяців ».
5. Абзац перший пункту 6 викласти в такій редакції :
«6. Строки для подання заяви про перегляд судових рішень господарських судів ,
встановлені частинами першою і другою статті 111 17 ГПК, є процесуальними і можуть
бути поновлені з причин , визнаних судом поважними , за клопотанням особи , яка
подала відповідну заяву (частина третя тієї ж статті). Поновлення цих строків з ініці ­
ативи суду законом не передбачено. Про поновлення строку постановляється відп о ­
відна ухвала , з міст якої може бути викладено в ухвал і , постановленій про допуск
справи до провадження (стаття 111 21 ГПК) . Що ж до річного строку з дня ухвалення
судового рішення , про який ідеться в частині першій цієї ж статті, то він процесуаль ­
ним не є, а має присічний характер і тому поновленню н е підлягає ».
6. Абзац другий пункту 9 викласти в такій редакції :

СУДОВА ХРОНІКА
«Відсутність клопотання про поновлення пропущеного строку або відмова в його
поновленні тягне за_ собою залишення заяви про перегляд судового рішення без роз ­
гляду, про що згідно з частиною третьою статті 111 17 ГПК постановляється ухвала».
7. Пункт 1О доповнити реченням такого змісту: «При цьому в разі якщо питання
про допуск до провадження заяви, яка надійшла першою, ще не вирішено, подані
заяви може бути об'єднано в одне провадження, якщо вони подані з однієї й тієї ж
підстави з числа зазначених у пунктах 1і 2 статті 111 16 ГПК і якщо це не ускладнюва­
тиме належного розгляду відповідних заяв».
8. Пункт 13 викласти в такій редакції:
«13. У розгляді питання про допуск справи до провадження з підстави, передба­
ченої пунктом 2 частини першої статті 111 16 ГПК , Вищим господарським судом
України може бути встановлено, що порушення Україною міжнародних зобов'язань є
наслідком недотримання норм процесуального права. У такому разі названий суд згід­
но з частиною четвертою статті 111 21 ГПК своєю ухвалою:
-
відкриває провадження у справі про перегляд судового рішення господар­
ського суду, прийнятого з недотриманням зазначених норм, у порядку, передбаченому
статтею 111 4 названого Кодексу;
-
за необхідності тією ж ухвалою витребовує відповідну справу з місцевого rос ­
подарського суду;
-
здійснює подальше провадження у справі за правилами розділу ХІІ I ГПК;
-
у разі скасування або зміни з підстав, зазначених у частині четвертій статті
111 21 ГПК, судового рішення (судових рішень) господарського суду, яке раніше вже
було переглянуто в касаційному порядку, вирішує питання про визнання нечинною
відповідної постанови касаційної інстанції, що приймалася за результатами такого
перегляду.
Зазначені процесуальні дії вчиняються тим самим складом Вищого господар­
ського суду України, який розглядав питання про допуск справи до провадження».
9. Доповнити постанову пунктом 14 такого змісту:
«14. Порядок і розміри справляння судового збору із заяв про перегляд судових
рішень, а також повернення сплачених сум судового збору з цих заяв визначено
Законом України «Про судовий збір», зокрема, абзацом третім частини першої, пунк­
том 1 частини другої статті 3, пунктом 11 частини другої статті 4, статтею 5, пункта­
ми 2 і 4 частини першої статті 7 цього Закону. Розподіл зазначених сум між сторонами
здійснюється за загальними правилами частин першої-четвертої статті 49 ГПК,
а повернення їх у передбачених названим Законом випадках - у порядку, що вста­
новлюється центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації дер­
жавної фінансової політики, яким є Міністерство фінансів України».
Голова Вищого господарського суду України
Секретар пленуму Вищого господарського суду України
В. Татьков
Г. Кравчук

СУДОВА ХРОНІКА
Про внесення змін до постанови пленуму
Вищого господарського суду України
від 17.05.2011 No 6 <<Про деякі питання практики
розгляду справ у спорах, що виникають
із земельних відносин>>
Постанова Пленуму Вищого господарс ь кого суду України
від 26 грудня 2011р. No 14
Відповідно до пункту 6 частини другої статті 36 Закону України « Про судоустрій
і статус суддів » пленум Вищого господарського суду України
постановляє:
З метою забезпечення правильного і однакового застосування господарськими
судами норм матеріального і процесуального права у розгляді справ у спорах, що
виникають із земельних відносин, внести такі зміни до постанови пленуму Вищого
господарського суду України від 17 .05.2011 No 6 « Про деякі питання практики роз ­
гляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин » .
1. Абзаци другий і третій підпункту 1.4 пункту 1 викласти в такій редакції :
« Правовідносини у сфері використання і охорони земель, врегульовані розділа­
ми VI та VII ЗКУкраїни, можуть мати як приватноправовий, так і публічно-правовий
характер ( глави 29, ЗО , 33 названого Кодексу) , а тому спори, що виникають з відпо­
відних правовідносин , можуть , у залежності від їх правового характеру та складу
учасників , вирішуватися за правилами адміністративного або господарського судо­
чинства .
Виходячи з цього визначається й підвідомчість справ зі спорів , пов 'язаних із здій­
сненням державного контролю та нагляду за господарською діяльн і стю суб'єктів
господарювання у сфері земельних відносин - з а використанням і охороною з емель
(частина третя статті 19 ГК України). Такі справи підлягають розглядові господар­
ськими судами , оскільки стосуються об ' єктів цивільних відносин - з емельних діля ­
нок та інших природних ресурсів, цивільних прав суб' єктів господарювання на ділянки
і зазначені ресурси , з окрема , у спорах про : визнання недійсними правочинів стосовно
земельних ділянок , з вільнення самовільно зайнятих земельних ділянок, відшкодуван ­
ня збитків , завданих землям і природним ресурсам господарською діяльністю, стяг­
ненням заборгованості з орендної плати за договорами оренди землі державної та
комунальної форм власності тощо. »
2. Пункт 5 викласти в такі й редакції:
«5. Визнати такими , що втратили чинність , роз'яснення президії Вищого
арбітражного суду України від 27.06.2001 No 02 -5/743 « Про деякі питання прак­
тики вирішення спорів , пов ' язаних із захистом права власності на землю і земле­
користування» (з подальшими змінами) і рекомендації президії Вищого господар ­
ського суду України від 02.02.2010 No 04-06/15 « Про практику застосування
е -------
~~~-

СУДОВА ХРОНІКА
господарськими судами земельного законодавства» (з подальшими змінами і
доповненнями)».
Голова Вищого господарського суд::1 України
Секретар пленуму Вищого господарського суд::1 України
В. Татьков
Г. Кравчук
Про деякі питання практики застосування
конкурентного законодавства
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 15
Відповідно до пункту 6 частини другої статті 36 Закону України « Про судоустрій
і статус суддів» пленум Вищого господарського суд::1 України
постановляє:
З метою забезпечення правильного і однакового застосування господарськими
судами приписів конкурентного законодавства пленум Вищого господарського суд::1
України вважає за необхідне дати такі роз'яснення.
1. Правовідносини, пов'язані з обмеженням монополізму та захистом суб'єктів
господарювання від недобросовісної конкуренції, є предметом регулювання господар­
ського законодавства, у тому числі й Господарського кодексу України (далі - ГК
України), і відтак - господарськими, а тому справи, що виникають з відповідних
правовідносин, згідно з частиною третьою статті 21 Закону України «Про судоустрій
і статус суддів » розглядаються господарськими судами.
До того ж відповідно до частини першої статті 60 Закону України «Про захист
економічної конкуренції» заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити
рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до госпо­
дарського суд::1. З огляд::1 на зміст наведеної норми, статті 4 Кодексу адміністративного
судочинства України, згідно з якою юрисдикція адміністративних судів поширюється
на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлений інший
порядок судового вирішення, справи зі спорів про оскарження рішень (розпоря­
джень) органів Антимонопольного комітету України підвідомчі господарським судам і
підлягають розглядові за правилами Господарського процесуального кодексу України
(далі - ГПК).
Це стосується й розгляд::1 справ за позовами органів Антимонопольного комітету
України про стягнення з суб'єктів господарювання сум штрафів та пені у зв ' язку з
порушенням конкурентного законодавства, оскільки таке стягнення здійснюється
згідно саме з рішеннями відповідних органів, прийнятими на підставі приписів назва ­
ного Закону. Водночас і пунктом З частини першої статті 12 ГПК встановлено, що
1m

СУДОВА ХРОНІКА
справи за заявами органів Антимонопольного комітету України з питань , віднесених
законодавчими актами до їх компе тенції, підвідомчі господарським судам .
Розгляд справ за участю органів Антимонопольного комітету України здійсню­
ється господарськими судами на загальних засадах рівності перед законом і судом та
змагальності, визначених статтями 42 і 43 ГПК
2. У застосуванні згаданого припису частини першої статті 60 Закону України
« Про захист економічної конкуренції », а також частини другої статті 47 цього Закону
господарським судам слід враховувати таке.
За цими приписами передбачені ними строки оскарження рішень органу
Антимонопольного комітету України не може бути відновлено.
Таким чином , зазначені строки є присічними . Встановлена Цивільним кодексом
України позовна давність до відповідних правовідносин не застосовується, так само як
і в оскарженні розпоряджень Антимонопольного комітету України та його органів.
Аналогічним чином вирішується й питання щодо строків оскарження рішень
органів Антимонопольного комітету України, прийнятих у справах про недобросовісну
конкуренцію.
Закінчення присічного строку, незалежно від причин його пропуску заінтересо­
ваною особою , є підставою для відмови в позові про визнання недійсним рішення
(розпорядження) Антимонопольного комітету України та його органів.
З . Конкурентне законодавство не ставить застосування передбаченої ним відпо­
відальності за порушення цього законодавства у залежність від наявності у суб'єкта
господарювання вини в будь-якій формі.
Усунення суб'єктом господарювання наслідків відповідного порушення на час
вирішення спору господарським судом саме по собі не є підставою для звільнення
його судом від відповідальності (якщо провадження у справі про порушення названо­
го законодавства не закрито Антимонопольним комітетом України чи його територі­
альним відділенням у встановленому законом порядку).
4. У вирішенні господарським судом спору щодо визнання недійсним розпоря­
дження Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення про
початок розгляду справи про порушення законодавства про захист економічної конку­
ренцїї суд не здійснює оцінки правомірності дій особи , стосовно якої видано таке роз­
порядження; разом з тим підлягає встановленню наявність обставин, які свідчили б
про видання оспорюваного розпорядження з порушенням чинного законодавства та/
або компетенції органу, що його видав. При цьому саме по собі видання органом
Антимонопольного комітету України такого розпорядження та здійснення ним роз ­
гляду відповідної справи не можна кваліфікувати як порушення прав та охоронюваних
законом інтересів осіб , які беруть участь у цій справі.
5. У розгляді справ зі спорів про визнання недійсними рішень органів Анти­
монопольного комітету України про застосування заходів відповідальності за пору­
шення законодавства про захист економічної конкуренції господарським судам необ­
хідно перевіряти додержання строків давності, передбачених статтею 42 Закону
України «Про захист економічної конкуренції» і статтею 281 Закону України «Про

СУДОВА ХРОНІКА
захист від недобросовісної конкуренції», з урахуванням того, що суб'єкт господарю­
вання не може бути притягнутий до відповідальності за відповідне порушення, якщо
минув строк давності притягнення до відповідальності.
Строки, визначені статтею 250 ГК України , до відповідних правовідносин не
застосовуються .
6. Порушення органами Антимонопольного комітету України визначеної законом
компетенції цих органів у прийнятті ними рішень повинно мати наслідком визнання
господарським судом відповідних рішень недійсними .
Порядок прийняття рішення органом Антимонопольного комітету України вва­
жається порушеним , якщо таке рішення підписано не уповноваженою на це особою .
Що ж до недодержання органом Антимонопольного комітету України інших про­
цедурних правил у розгляді справ про порушення конкурентного законодавства або
при проведенні ним перевірки додержання суб'єктом господарювання конкурентного
законодавства , то воно може мати наслідком визнання господарським судом відповід­
ного рішення такого органу недійсним лише у випадках, коли відповідне порушення
унеможливило або істотно ускладнило з'ясування фактичних обставин , що мають
значення для прийняття органом Антимонопольного комітету України правильного
рішення у справі, наприклад, порушено право особи, яка бере участь у справі , на
подання доказів , клопотань , усних і письмових пояснень (заперечень) , пропозицій
щодо питань, які виносяться на експертизу, тощо.
Якщо порушення органом Антимонопольного комітету України процедурних пра­
вил у розгляді справи про порушення конкурентного законодавства не призвело до
прийняття неправильного рішення по суті розглянутої ним справи, то у господарсько­
го суду з урахуванням положень частини другої статті 59 Закону України «Про захист
економічної конкуренції» немає підстав для визнання оспорюваного рішення недій­
сним .
Визнання господарським судом повністю або частково недійсним рішення
Антимонопольного комітету України чи його органів з підстав, зазначених у частині пер­
шій статті 59 Закону України «Про захист економічної конкуренції », не є перешкодою
для проведення відповідним органом нової перевірки дотримання вимог законодавства
про захист економічної конкуренції, дослідження ринку тощо з метою усунення пору­
шень чи недоліків, які потягли за собою визнання рішення недійсним. За результатами
такої перевірки можливе прийняття іншого рішення, яке, в свою чергу, в разі незгоди з
ним заінтересованих осіб може бути оскаржено ними в установленому порядку.
7. Згідно з частинами шостою і сьомою статті 121 Закону України « Про Анти­
монопольний комітет України» рішення адміністративних колегій названого Комітету
та його територіальних ві;щілень приймаються відповідно від імені Антимонопольного
комітету України або від імені його територіального ві;щілення .
З огляду на ці з а конодавчі вимоги у господарських судів немає правових підстав
для висновку про відсутність у відповідних адміністративних колегій повноважень
щодо прийняття ріш е нь та застосування у разі оскарження цих ріше н ь у суді приписів
пункту 1 частини першої статті 62 або пункту 1 частини першої статті 80 ГП К.
~~~~

СУДОВА ХРОНІКА
Водночас сторонами у судовому процесі виступають відповідно саме Антимонопольний
комітет України або його територіальне відділення, від імені яких прийнято оскаржу­
ване рішення.
Рішення адміністративної колегії повинно бути підписане керівником органу
Антимонопольного комітету України або іншою уповноваженою на це посадовою осо­
бою та не потребує підписання усіма членами даної колегії.
8. У розгляді справ зі спорів, пов'язанихз визначенням органамиАнтимонопольного
комітету України узгоджених дій суб'єктів господарювання як антиконкурентних
(стаття 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції»), господарські суди
повинні мати на увазі, що:
8.1. Відсутність у певного суб'єкта господарювання монопольного (домінуючого)
становища не виключає можливості негативного впливу суб'єкта господарювання на
товарний ринок внаслідок антиконкурентних узгоджених дій з іншими суб'єктами гос ­
подарювання.
Наявність або відсутність складу порушення у вигляді антиконкурентних узго ­
дженихдій не пов'язується виключно з тим, чи займає певний суб'єкт господарювання
монопольне (домінуюче) становище на ринку.
Відтак вчинення суб'єктами господарювання узгоджених дій утворює самостій ­
ний склад порушення законодавства про захист економічної конкуренції і не залежить
від того, чи займають відповідні суб'єкти господарювання чи один з них монопольне
(домінуюче) становище на ринку.
8.2. З урахуванням приписів частини третьої статті 6 названого Закону для ква ­
ліфікації дій (бездіяльності) суб' єктів господарювання на ринку товарів як антиконку­
рентних узгоджених дій у вигляді схожих дій (бездіяльність) на ринку товару (і які
призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції)
не вимагається обов'язкове встановлення та доведення факту чи фактів формального
узгодження зазначених дій, в тому числі укладення відповідної угоди (угод). Це пору­
шення установлюється за результатами такого аналізу органом Антимонопольного
комітету України ситуації на ринку товару, який:
свідчить про погодженість конкурентної поведінки суб'єктів господарювання;
спростовує наявність об' єктивних причин для вчинення зазначених дій.
Пов'язані з наведеним обставини з'ясовуються і доводяться відповідним органом
Антимонопольного комітету України.
8.3 . Ознаки схожості в діях (бездіяльності) суб' єктів господарювання не є єдиним
достатнім доказом наявності попередньої змови (антиконкурентних узгоджених дій).
Антиконкурентна узгоджена поведінка підлягає встановленню та доведенню із зазна­
ченням відповідних доказів у рішенні органу Антимонопольного комітету України.
При цьому схожість має бути саме результатом узгодженості конкурентної поведінки,
а не виявлятися у простому співпадінні дій суб'єктів господарювання, зумовленим
специфікою відповідного товарного ринку.
Висновок же органу Антимонопольного комітету України щодо відсутності у
суб' єкта господарювання об' єктивних причин для вчинення схожих дій (бездіяльності)
ІИ;)-----

СУДОВА ХРОНІКА
має rрунтуватися на результатах дослідження усієї сукупності факторів, що об'єктивно
(незалежно від суб'єкта господарювання) впливають на його поведінку у спірних від­
носинах, а не бути наслідком обмеженого кола факторів (наприклад, тільки ціни при­
дбання товару).
Зокрема, суд має з'ясовувати, чи зазначено в рішенні органу Антимонопольного
комітету України докази обмеження конкуренції внаслідок дій (бездіяльності) суб' єкта
господарювання або іншого негативного впливу таких дій (бездіяльності) на стан кон­
куренції на визначеному відповідним органом ринку, протягом певного періоду часу,
чи досліджено в такому рішенні динаміку цін, обставини і мотиви їх підвищення або
зниження, обrрунтованість зміни цін, співвідношення дій (бездіяльності ) суб' єкта
господарювання з поведінкою інших учасників товарного ринку, в тому числі й тих, що
не притягалися до відповідальності за порушення законодавства про захист економіч­
ної конкуренції, витрати суб'єкта господарювання, які впливають на вартість товару,
тощо.
При цьому саме орган Антимонопольного комітету України має довести безпід­
ставність посилання заінтересованої особи на інші чинники, що можуть позначатися
на поведінці суб ' єкта господарювання (зокрема, на специфіку відповідного товарного
ринку; тривал і сть та вартість зберігання товару; час та вартість доставки; витрати на
реалізацію товару тощо).
8.4 . Наявність у суб'єктів господарювання статусу учасників господарських
зобов'язань, що виникли з господарського договору або інших угод, передбачає усві­
домлення суб'єктами господарювання можливих наслідків виконання ними відповід­
них договорів (угод) у вигляді антиконкурентних узгоджених дій.
Крім того, зміст норм Закону України «Про захист економічної конкуренції» не
дає підстав вважати, що виконання суб'єктом господарювання своїх зобов'язань за
господарським договором (угодою) звільняє його від відповідальності за порушення
вимог названого Закону.
Отже, якщо порушення законодавчого припису щодо заборони вчинення анти­
конкурентних узгоджених дій дійсно має місце, господарським судом не можуть бра­
тися до уваги доводи про те, що воно допущене саме у зв ' язку з виконанням суб ' єктом
господарювання своїх договірних (господарських) зобов'язань.
9. Встановлення декількома суб'єктами господарювання, які не займають моно­
польного (домінуючого) становища на даному ринку, максимальних роздрібних цін не
може суттєво обмежити конкурентоспроможність інших суб'єктів господарювання на
ринку певних категорій товарів, оскільки останні суб'єкти не могли понести збитків
саме від встановлення максимальних цін. У зв'язку з цим господарським судам необ­
хідно мати на увазі, що встановлення максимальних роздрібних цін на ринку певних
товарів не може бути визнано антиконкурентними узгодженими діями у формі суттє­
вого обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку
без об'єктивно виправданих на те причин на підставі частини другої статті 6 Закону
України «Про захист економічної конкуренції». У вирішенні спору господарський суд
не повинен досліджувати питання формування цін на ринках товарів.

СУДОВА ХРОНІКА
l О. Закон не покладає на Антимонопольний комітет України та його органи здій­
снення контролю за ціноутворенням у сфері застосування вільних цін і тарифів.
Водночас за пунктом 1 частини другої статті lЗ Закону України «Про захист еконо­
мічної конкуренції» встановлення, зокрема, таких цін, які неможливо було б встано­
вити за умов існування значної конкуренції на ринку, кваліфікується як зловживання
монопольним (домінуючим) становищем на ринку. Отже, господарським судам у
вирішенні спорів слід мати на увазі, що зазначені органи можуть здійснювати контр­
оль за дотриманням вимог законодавства про захист економічної конкуренції і у вста­
новленні та застосуванні вільних цін і тарифів.
11. Застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з
суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно ви п равданих
на те причин згідно з пунктом 2 частини другої статті 1З Закону України «Про захист
економічної конкуренції» визначено як зловживання монопольним (домінуючим) ста­
новищем на ринку. Відповідна норма не ставить висновок про наявність/відсутність
таких рівнозначних угод у залежність від оформлення відносин письмовим договором
(договорами). Зазначений висновок (за відсутності договор ів) може бути зроблено й
за результатами аналізу поведінки учасників відповідних правов ідносин. При цьому
обов'язок обrрунтувати існування об'єктивно виправданих причин такого застосуван­
ня покладається на особу, яка застосовує згадані ці ни чи і нші умови.
12. У вирішенні спорів, пов'язаних з оцінкою дій чи бездіяльності суб'єктів госпо­
дарювання як погодженої конкурентної поведінки (стаття 5, частини перша - четверта
статті 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції»), господарським судам
слід з'ясовувати та перевіряти належними засобами доказування фактичні обставини,
пов'язані з наявністю або відсутністю безпосереднього впливу таких дій (бездіяльнос­
ті), - наприклад, укладання угоди або прийняття рішення в будь-якій формі,
-
на
умови виробництва, придбання чи реалізації певного товару, в тому числі на такі пара ­
метри ринку, як можливі обсяги реалізації, загальний рівень цін на ринку тощо.
Вирішуючи питання про наявність або відсутність у діях (бездіяльності) суб' єкта
господарювання ознак зловживання монопольним (домінуючим) становищем, госпо­
дарському суду необхідно з'ясовувати, яким саме чином такі дії (бездіяльність) при ­
звели чи могли призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції або
ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів і в чому конкрет­
но полягають чи могли полягати в ідповідні негативні наслідки.
13. У перевірці правильності застосування органами Антимонопольного комітету
України пунктів 1З та 14 статті 50 Закону України «Про захист економічної конкурен ­
ції» судам необхідно враховувати, що зазначені органи не обмежені у виборі джерела
для отримання інформації, необхідної для виконання їх завдань, передбачених законо ­
давством про захист економічної конкуренції. Обов'язок з надання інформації перед­
бачено статтею 221 Закону України «Про Антимонопольний комітет України»,
а обсяг запитуваної інформації повинен відповідати змістовному колу цих завдань.
Судам у розгляді справ про неподання інформації чи подання інформації в непо­
вному обсязі Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню

СУДОВА ХРОНІКА
слід з'ясовувати, чи було повідомлено суб'єкта господарювання про необхідність
надання ним відомостей та у який саме спосіб, а також причини, з яких відомості не
було надано або надано невчасно.
Водночас у вирішенні спорів з відповідних справ необхідно враховувати таке.
13.1. Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні
(рунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те,
що не передбачено законодавством; органи державної влади, їх посадові особи
зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені
Конституцією та законами України.
Пунктом 5 частини першої статті 17 Закону України «Про Антимонопольний
комітет України» встановлено, що голова територіального відділення Антимонополь­
ного комітету України має повноваження при розгляді заяв і справ про порушення
законодавства про захист економічної конкуренції, проведенні перевірки та в інших
передбачених законом випадках вимагати від суб'єктів господарювання, об'єднань,
органів влади , органів адміністративно-господарського управління та контролю, їх
посадових осіб і працівників, інших фізичних та юридичних осіб інформацію, в тому
числі з обмеженим доступом.
Аналогічні за змістом приписи містить й підпункт 5 пункту 8 Положення про
територіальне відділення Антимонопольного комітету України, затвердженого розпо­
рядженням названого Комітету від 23.02.2001 No 32 - р.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що хоча вони й не містять
вичерпного переліку підстав вимагати надання певної інформації, але направлення
органом Антимонопольного комітету України відповідного запиту буде правомірним
лише у випадку, прямо передбаченому законом.
Наявність таких підстав входить до предмета доказування у справах зі спорів,
пов'язаних з визнанням недійсними рішень органів названого Комітету. Відтак госпо ­
дарські суди у розгляді відповідних справ мають з'ясовувати, зокрема, чи відбувся збір
інформації органом Антимонопольного комітету України в межах розгляду заяви або
справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, чи мало
місце проведення таким органом необхідної перевірки .
13.2 . Закон не визначає певної форми витребування інформації , у зв'язку з
чим його може бути здійснено в будь-якій письмовій формі, крім тієї, щодо якої є
пряма заборона закону, з урахуванням, однак, того, що в разі заперечення
суб'єктом господарювання факту отримання ним запиту про надання інформації
орган Антимонопольного комітету України з огляду на вимоги статті 33 ГПК має
подати господарському суду належні докази надсилання такого запиту. Відповідні
докази мають свідчити про надіслання запиту за місцезнаходженням суб' єкта
господарювання, визначеним згідно з Єдиним державним реєстром юридичних
осіб та фізичних осіб - підприємців, і про отримання його від підприємства
зв'язку уповноваженою на це особою відповідно до Правил надання поштового
зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03 .2009
No 270.

СУДОВА ХРОНІКА
З іншого боку, законодавством України не передбачено і якоїсь спеціальної
форми, а так само і порядку надсилання відповіді на запит про надання інформації .
Отже , така інформація може надаватися в будь-якій не забороненій законом формі та
спосіб, з огляду, водночас, на те, що заперечення органом Антимонопольного коміте­
ту України подання суб'єктом господарювання інформації потребує подання останнім
належних доказів на підтвердження своїх доводів стосовно належного виконання
обов'язку з надання витребуваної інформації.
13 .3. Факти неодноразового неподання одним і тим самим суб'єктом господарю­
вання інформації на запити органу Антимонопольного ком ітету України не є триваю­
чим порушенням у розумінні статті 42 Закону України «Про захист економіч ної кон­
куренції», а являють собою самостійні (окремі) порушення законодавства про захист
економічної конкуренції .
13.4. Належність витребуваних органом Антимонопольного комітету України
відомостей до інформації з обмеженим доступом (визначення якої наведено в статті 30
Закону України «Про інформацію») за змістом частини третьої статті 221 Закону
України «Про Антимонопольний комітет України» не звільняє підприємство чи орга­
нізацію, до якої звернуто відповідну вимогу, від обов'язку щодо надання такої інфор ­
мації.
Розгляд господарськими судами справ, матеріали яких містять конф іденційну
інформацію, може здійснюватись у закритому судовому засіданні в порядку, перед­
баченому статтею 44 ГПК, а справи, матеріали яких містять державну таємницю,
розглядаються у закритому судовому засіданні з додержанням п равил виключної під­
судності справ (частина четверта статті 16 ГПК).
13 .5. Подання інформації на вимогу Антимонопольного комітету України чи його
органу у встановлений строк, але в неповному обсязі , тобто не з усіх вимог відпов ід­
ного запиту, не може ототожнюватися з неподанням інформації у встановлений строк,
оскільки це є різні , самостійні порушення законодавства про захист економічної кон ­
куренції, визначені пунктами 13 і 14 статті 50 Закону України «Про захист економіч­
ної конкуренції» .
14 . Для кваліфікації дій суб'єктів господарювання як зловживання монопольним
(домінуючим) становищем на ринку, або як антиконкурентних узгоджених дій, або як
недобросовісної конкуренції не є обов'язковим з 'ясування настання наслідків у формі
відповідно недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, ущемлення інтересі в
інших суб' єктів господарювання (конкурентів, покупців) чи споживачів, зокрема
через заподіяння їм шкоди (збитків) або іншого реального порушення їх прав чи
інтересів, чи настання інших відповідних наслідків .
Достатнім є встановлення самого факту вчинення дій, визначених законом як
зловживання монопольним (домінуючим) становищем (частина друга статті 13 Зако­
ну України « Про захист економічної конкуренції»), або як антиконкурентні узгоджені
дії (частина друга статті 6 Закону України « Про захист економічної конкуренції»), або
як недобросовісна конкуренція (статті 5, 7, 9, 11, 13 - 15 і 19 Закону України «Про
захист від недобросовісної конкуренції») , або можливості настання зазначених

СУДОВА ХРОНІКА
наслідків у зв'язку з відповідними діями таких суб'єктів господарювання (частина
перша статей 6 і 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції», статті 4,
6, 8, 15 1, 16, 17 і 18 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції~).
В останньому випадку господарським судам необхідно з'ясовувати та відображати в
судових рішеннях, в чому конкретно полягають відповідні наслідки, що могли б наста­
ти в результаті дій суб'єктів господарювання, які мають ознаки зловживання моно­
польним (домінуючим) становищем на ринку, або антиконкурентних узгоджених дій,
або недобросовісної конкуренції.
15. У вирішенні спірних питань, пов'язаних з визначенням органами Антимо­
нопольного комітету України монопольного (домінуючого) становища суб'єктів гос­
подарювання на певних ринках товарів, господарським судам слід мати на увазі таке .
15 .1. Установлення монопольного (домінуючого) становища суб' єкта (суб'єктів)
господарювання включає застосування як структурних, так і поведінкових показників,
що характеризують стан конкуренції на ринку. При цьому застосування структурних
показників зумовлюється встановленням об'єкту аналізу, визначенням товарних,
територіальних (географічних), часових меж ринку на підставі інформації, яка може
бути використана дпя визначення монопольного (домінуючого) становища.
15 .2 . Норми чинного законодавства України не містять якогось вичерпного пере­
ліку можливих ринків товарів. Тому, зокрема, не можуть братись до уваги посилання
сторін спору на те, що той чи інший ринок товарів, вивчення якого проводиться орга­
ном Антимонопольного комітету України, не передбачений законом.
15 .3. З урахуванням статті 19, частини першої статті 25 та частини другої стат­
ті 43 ГК України суб' єкти господарювання мають усвідомлювати можливість настання
як певного обмеження їх діяльності з точки зору дотримання конкурентного законо­
давства, так і відповідальності за його порушення .
15.4. Обов'язок з доведення в суді факту зайняття суб'єктом господарювання
монопольного (домінуючого) становища на ринку покладається на Антимонопольний
комітет України або його територіальне відділення, яке є стороною у справі .
Водночас за змістом приписів статті 12 Закону України «П ро захист економічної
конкуренції» суб'єкт господарювання , який заперечує зайняття ним монопольного
(домінуючого) становища на ринку товару, має довести, що він зазнає значної конку­
ренції.
15.5. Господарські суди у розгляді справ мають перевіряти правильність застосу­
вання органами Антимонопольного комітету України відповідних правових норм,
зокрема, Методики визначення монопольного (домінуючого) становища суб ' єктів
господарювання на ринку, затвердженої розпорядженням названого Комітету від
05.03 .2002 No 49-р. Однак господарські суди не повинні перебирати на себе не при­
таманні суду функції, які здійснюються виключно органами Антимонопольного комі­
тету України, та знову встановлювати товарні, територіальні (географічні), часові
межі певних товарних ринків після того, як це зроблено зазначеними органами, й на
підставі цього робити висновки про наявність чи відсутність монопольного (доміную­
чого) становища суб ' єкта господарювання на ринку.
~~~Цf]WJ ----- ~
1·

СУДОВА ХРОН І КА
16 . У роз гляді справ зі спорів, пов ' язаних із зловживанням монопольним стано­
вищем на ринку, господарським судам необхідно мати на увазі, що наведений у стат­
ті 29 ГК України перелік дій , що виз наються таким зловживанням, не можна вважати
вичерпним . Згідно з приписом частини першої статті 41 ГК України законодавство ,
що регулює відносини , які виникають у зв'язку з недобросовісною конкуренцією ,
обмеженням та попередженням монополізму у господарській діяльності , складаються
з цього Кодексу, закону про Антимонопольний комітет України, інших законодавчих
актів . До таких законодавчих актів належить і Закон України «Про захист економічної
конкуренції », який передбачає як кваліфікуючі ознаки зловживання монопольним
(домінуючим) становищем на ринку (частина перша статті 1З), так і перелік відповід­
них дій чи бездіяльності (частина друга цієї статті).
У застосуванні відповідної статті Закону України «Про захист економічної конку­
ренції » господарським судам необхідно мати на увазі, що частина перша її містить
кваліфікуючі ознаки зловживання монопольним (домінуючим) становищем стосовно
необмеженого кола випадків такого зловживання, а частина друга-перелік деяких з
числа відповідних випадків, причому цей перелік не є вичерпним. Отже , сама лише
відсутність у згаданому переліку вказівки про ті чи інші дії (бездіяльність) суб ' єкта
господарювання не є перешкодою для кваліфікації таких дій (бездіяльності) за озна­
ками частини першої даної статті .
17 . Стаття 13 З акону України «Про захист економічної конкуренції» не містить
положень стосовно мінімальної кількості фактів (подій), яка вважалася б достатньою
для кваліфікації дій суб' єктів господарювання за ознаками зловживання монопольним
(домінуючим) становищем. Отже , в принципі й одноразове відповідне порушення ,
належним чином встановлене й доведене, може бути підставою для здійснення такої
кваліфікації.
18 . Статтею 24 Закону України « Про захист економічної конкуренції » встанов­
лено випадки, у яких концентрація суб'єктів господарювання можлива лише за умови
попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи адміністра­
тивної колегії названого Комітету. Недотримання цієї умови може бути підставою як
для застосування штрафу, так і для визнання недійсними правочинів, за якими відбу­
лася така концентрація, - за позовами учасників правочинів та згідно із стаття­
ми 114, 204, 215 Цивільного кодексу України і відповідних норм названого Закону.
Водночас господарським судам слід враховувати, що укладення в порядку статті 182
ГК України попереднього договору до отримання дозволу на конкуренцію, якщо цей
дозвіл є необхідним, не вважається порушенням конкурентного законодавства , а
перерахування коштів за таким договором не свідчить про набуття контролю одним
суб ' єктом господарювання над іншим, а підтверджує укладення основного договору в
майбутньому. Однак зі змісту укладеного договору в такому разі має вбачатися, що він
є саме попереднім, зокрема, що основний договір укладатиметься тільки за умови
отримання дозволу на концентрацію суб'єктів господарювання .
19. Статтею 48 Закону України «Про захист економічної конкуренції» до повно­
важень органів Антимонопольного комітету України віднесено , зокрема, прийняття

СУДОВА ХРОНІКА
рішень про припинення порушення вимог законодавства про захист економічної кон­
куренції.
З огляду на зазначений припис та частину першу статті 13 названого Закону
господарським судам необхідно мати на увазі, що з урахуванням обставин конкретної
справи необrрунтована відмова підприємця від укладення публічного договору (стаття
633 Цивільного кодексу України) або стороною, що надала договір для приєднання
(стаття 634 згаданого Кодексу), може бути кваліфікована як порушення законодав ­
ства про захист економічної конкуренції, якщо відповідна сторона чи підприємець
займає монопольне (домінуюче) становище на певному ринку.
20. У застосуванні приписів статті 56 Закону України «Про захист економічної
конкуренції» (щодо стягнення з суб'єктів господарювання штрафу та пені у зв'язку з
порушенням ними законодавства про захист економічної конкуренції) господарським
судам необхідно враховувати таке.
20.1 . Названий Закон не містить норм, які надавали б господарському суду право
зменшувати розмір (а відтак і суму) стягуваних штрафу та/або пені (у разі їх право­
мірного нарахування). Тому, зокрема, до відповідних правовідносин не може застосо­
вуватись припис пункту 3 статті 83 ГПК, який пере4бачає право господарського суду
у прийнятті рішення зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу,
пені), яка підлягає стягненню .
20.2 . Абзацами третім-п'ятим частини п'ятої зазначеної статті Закону України
«Про захист економічної конкуренції » передбачено .з'упинення нарахування пені на
час розгляду чи перегляду господарським судом: f Прави про визнання недійсним
рішення органу Антимонопольного комітету Укр9jни про накладення штрафу; відпо­
відного рішення (постанови) господарського суду. Отже, тривалість такого зупинення
визначається виключно періодом часу, протягом якого фактично здійснювався зазна­
чений розгляд чи перегляд (наприклад, у суді першої інстанції - вЦ(дня порушення
провадження у справі до дня прийняття рішення в ній; у судах а~rляційної та касацій­
ної інстанцій - від дня прийняття апеляційної чи касаційної скарги до дня прийняття
постанови) , і в цей період не включається час знаходження матеріалів справи у суді,
коли згадані розгляд чи перегляд не здійснювалися.
Слід також мати на увазі, що припинення та зупинення нарахування пені, про які
йдеться у цих нормах, відбувається лише у зв'язку з прийняттям рішення, розглядом
чи переглядом справи саме господарським судом, а не будь - яким органом, що вирі­
шив (вирішує) спір.
Так само і в абзаці шостому частини п 'ятої статті 56 цього Закону йдеться про
зупинення нарахування пені на час розгляду органом Антимонопольного комітету
України заяви особи, на яку накладено штраф , про перевірку чи п ерегляд рішення у
справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції. У разі
виникнення спору з приводу тривалості періоду часу, на який у такому випадку зупи­
няється нарахування пені , господарському суду слід з'ясовувати пов'язані з цим
обстави ни , а саме коли розпочався розглядвідповідної заяви органомАнтимонопольного
комітету України та коли ним прийнято рішення за результатами такого розгляду

СУДОВА ХРОНІКА
(статті 57, 58 Закону України « Про захист економ ічної конкуренції » ; розділи ІХ і Х
Правил розгляду заяв і справ про п орушення законодавства про захист економічної
конкуренції, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету України від
19 .04.1994 No 5, з подальшими змінами і доповненнями).
20.3 . Якщо під час розгляду справи за позовом органу Антимонопольного коміте ­
ту України про стягнення сум штрафу та/або пені відповідно до рішення такого орга­
ну господарським судом буде з'ясовано, що у розгляді іншого гос подарського суду
знаходиться спр ава зі спору про визна ння даного рішення недійсн и м, то господар­
ський суд, який розглядає сп раву за позовом органу Анти монопольного комітету
України, згідно з частиною першою статті 79 ГПК України зупиняє провадження у ній
до вирішення інши м господарським судом іншої із зазна чених справ.
21. Ви рішуючи спори, пов 'яза ні із зобов'яза нням виконати рішення Антимоно­
польного ком ітету України чи його територіального відділення або про стягненн я
коштів (штрафу, пені ) на підставі такого рішення, господарськи м судам необх ідн о
мати на уваз і , що сам по собі факт неоскарження рішення особою, якої воно стосу­
ється, не є безумовним св ідченням закон ності відповідного акта державного органу.
Тобто для того, щоб дійти висновку про обов'язковість виконання рішення названого
Комітету чи його територіального відділення, господарському суду потрібно досліджу­
вати це рішення на предмет його відповідності вимогам законодавства, якщо така
відповідність з аперечується іншою стороною у справі. Однак господарським судом не
можуть братися до уваги доводи особи , стосовно якої прийнято рішення (заявника ,
відповідача, третьої особи в розумінні статті 39 Закону України « Про захист еконо­
мічної конкуренції »), з приводу незаконності та/або необrрунтованості цього рішен­
ня, якщо такі доводи заявлено після за кінчення строків, встановлених частиною дру­
гою статті 47 та частиною першою статті 60 названого Закону, оскільки дана особа не
скористалася своїм правом на оскарження відповідного акта державного органу, а
перебіг зазначеного строку виключає можливість перевірки законності та обrрунто­
ваності рішення органу Антимонопольного комітету України.
Приписи частин третьої і четвертої статті 60 Закону України « Про захист еконо­
мічної конкуренції» щодо зупинення виконання рішення органу Антимонопольного
комітету України на час судового розгляду відповідної справи стосується, за змістом
цих норм, лише розгляду, здійснюваного в порядку господарського судочинства .
22. Нарахування та стягнення пені, передбаченої частиною п'ятою статті 56
Закону України « Про захист економічної конкуренції », має обов'язковий характер, не
потребує прийняття будь-якого рішення органу державної влади про її застосування і
'
•
•
•
•
•u
в зв я з ку з цим не пщпадає шд ознаки адмш1стративно-господарських санкцш в розу-
мінні статей 238, 239, 249 ГК України, які застосовуються саме на підставі рішення
уповноваженого на це органу. Тому під час таких нарахування та стягнення не засто­
совуються строки, про які йдеться у статті 250 названого Кодексу.
23. Статтею 7 Закону України « Про захист від недобросовісної конкуренції » до
недобросовісної конкуренції віднесено неправомірну порівняльну рекламу, тобто
рекламу, що містить порівняння з товарами , роботами , послугами чи діяльністю інша-
m
----------
--

СУДОВА ХРОНІКА
го господарюючого суб' єкта (підприємця) і не є достовірною, об'єктивною, корисною
для інформування споживачів. Для покладення відповідальності за порівняльну
рекламу не вимагається доведення факту зниження попиту на товари господарюючо­
го суб'єкта, з якими проведено неправомірне порівняння.
24. У розгляді справ зі спорів, пов 'язаних із захистом господарюючих суб'єктів
(підприємців) і споживачів від недобросовісної конкуренції і одночасно - із захистом
прав інтелектуальної власності, господарським судам слід з огляду на вимоги статті З
Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» керуватися Законом
України «Про захист економічної конкуренції», міжнародними договорами України,
згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, приписами Паризької
конвенції про охорону промислової власності від 20.03 .1883 (дата набуття чинності
для України - 25.12.91), яка у статті l0bis передбачає обов'язок країн-учасників
забезпечити громадянам цих країн ефективний захист від недобросовісної конкуренції
та містить визначення акта недобросовісної конкуренції у промислових і торговельних
справах. Згідно з пунктом (2) статті 1 цієї Конвенції об'єктами охорони промислової
власності є патенти на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, товарні знаки ,
знаки обслуговування, фірмові найменування та вказівки про походження чи найме­
нування місця походження, а також припинення недобросовісної конкуренції .
25. Приписи Цивільного кодексу України та інших актів законодавства, які регу­
люють право інтелектуальної власності, можуть застосовуватись господарськими
судами до правовідносин, що регулюються нормами конкурентного законодавства (в
тому числі Законом України «Про захист від недобросовісної конкуренції»), у вирі­
шенні певних питань, пов'язаних, зокрема, з визначенням понять об'єктів правової
охорони, поняття їх використання і т. ін . , якщо такі питання не врегульовано нормами
конкурентного законодавства.
У разі коли тотожні за назвою поняття, вживані яку законах, що регулюють право
інтелектуальної власності, так і в конкурентному законодавстві, є відмінними одне від
одного за правовим змістом, господарському суду у розгляді справ, пов'язаних із засто­
суванням конкурентного законодавства, слід виходити саме з приписів останнього.
Так, поняття « пріоритет », яке в Законі України «Про захист від недобросовісної
конкуренції» використовується в розумінні переважного права на користування резуль­
татами правомірної, добросовісної та чесної підприємницької діяльності, з огляду на
відмінності у сферах регулювання за своїм правовим змістом не є тотожним поняттю
«пріоритет» за Законами України «Про охорону прав на промислові зразки», «Про
охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на знаки для товарів і
послуг», що визначають пріоритет як першість заявки про реєстрацію відповідних прав.
26. Визнати такими, що втратили чинність, рекомендації президії Вищого госпо­
дарського суду України від 29.10.2008 No 04-5/24 7 «Про деякі питання практики
застосування конкурентного законодавства» (з подальшими змінами і доповненнями).
Голова Вищого господарського суду України
Секретар пленуму Вищого господарського суду України
~~[lli~
В. Татьков
Г. Кравчук

СУДОВА ХРОН І КА
Про деякі питання практики застосування заходів
до забезпечення позову
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011р. No 16
Відповідно до пункту 6 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій
і статус суддів» пленум Вищого господарського суду України
постановляє:
З метою однакового і правильного застосування законодавства щодо забезпе­
чення позову дати господарським судам такі роз'яснення.
1. Відповідно до статті 66 Господарського процесуального кодексу України
(далі - ГПК) заходи до забезпечення позову застосовуються господарським судом за
заявою сторони , прокурора чи його заступника, який подав позов, або з ініціативи
господарського суду як гарантія реального виконання рішення суду.
Особа , яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обфунтувати при­
чини звернення із заявою про забезпечення позову. З цією метою та з урахуванням
загальних вимог, передбачених статтею 33 ГПК, обов'язковим є подання доказів
наявності фактичних обставин , з якими пов'язується застосування певного заходу до
забезпечення позову.
У вирішенні питання про забезпечення позову господарський суд має здійснити
оцінку обфунтованості доводів заявника щодо необхідності вжиття відповідних захо­
дів з урахуванням:
розумності, обrрунтованості і адекватності вимог заявника щодо забезпечення
позову ;
забезпечення з балансованості інтересів сторін , а також інших учасників судового
процесу;
наявності зв ' яз ку між конкретним заходом до забезпечення позову і предметом
позовної вимоги, зокрема, чи спроможний такий захід забезпечити фактичне вико­
нання судового рішення в разі задоволення позову ;
імовірності утруднення виконання або невиконання рішення господарського суду
в разі невжиття таких заходів ;
запобігання порушенню у зв'язку із вжиттям таких заходів прав та охоронюваних
законом інтересів осіб , що не є учасниками даного судового процесу.
У разі вжиття заходів до забезпечення позову з ініціативи господарського суду
відповідні дії мають бути мотивовані з урахуванням , зокрема, наведеного, а також
припису пункту 3 частини другої статті 86 ГПК.
Клопотання про забезпечення позову може бути подано також третіми особами,
які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, оскільки ці особи користуються
правами позивача у процесі (частина третя статті 26 ГПК) .
Господарським судам слід мати на увазі , що наведений у статті 66 ГПК перелік
осіб, які вправі порушувати питання про забезпечення позову, є вичерпним.
М!) -------
~~~-

СУДОВА ХРОНІКА
2. Забезпечення позову як засіб запобігання можливим порушенням майнових
прав чи охоронюваних законом інтересів юридичної або фізичної особи може застосо­
вуватись як за основним, так і за зустрічним позовом на будь-якій стадії процесу,
включаючи перегляд рішення, ухвали, постанови (далі - рішення) в апеляційному
або у касаційному порядку.
Питання про забезпечення позову може вирішуватися господарським судом як
без проведення окремого судового засідання, так і в засіданні з викликом представни­
ків сторін, інших учасників судового процесу із заслуховуванням їх думки.
Не можуть забезпечуватися заходами, зазначеними в статті 66 ГПК, інші, крім
позовних, вимоги (наприклад, пов'язані із здійсненням повороту виконання судового
рішення, із зміною способу та порядку його виконання тощо).
З. Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майно­
вого характеру є достатньо обrрунтоване припущення, що майно (в тому числі
грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред'явлення
позову до нього , може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за
якістю на момент виконання рішення. Отже, найдоцільніше вирішувати питання
забезпечення позову на стадії попередньої підготовки справи до розгляду (стат­
тя 65 ГПК).
Достатньо обrрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами
наявність фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду
забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій,
спрямованих на ухилення від виконання зобов'язання після пред' явлення вимоги чи
подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації , витра­
чання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки
чи застави за наявності невиконаного спірного зобов'язання тощо) . Саме лише поси­
лання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового
рішення без наведення відповідного обгрунтування не є достатньою підставою для
задоволення відповідної заяви.
Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським
судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживаєть­
ся. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з ураху­
ванням співвідношення права (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю
майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони від­
повідачеві вчиняти певні дії.
Обрані заходи до забезпечення позову не повинні мати наслідком повне припи­
нення господарської діяльності суб ' єкта господарювання , якщо така діяльність,
у свою чергу, не призводитиме до погіршення стану належного відповідачеві майна чи
зниження його вартості .
4. Клопотання про забезпечення позову, яке раніше було відхилено повністю або
частково, може бути подано вдруге, якщо зм інились певні обставини. Тобто на заяви
про забезпечення позову, в задоволенні яких було відмовлено, не поширюється забо ­
рона повторно звертатись до господарського суду.
]И)

СУДОВА ХРОНІКА
5. Про забезпечення позову господарський суд виносить ухвалу, яка надсилаєть­
ся або видається сторонам у справі, іншим учасникам судового процесу (стаття 87
ГПК). Наказ про вжиття заходів до забезпечення позову не видається.
Зазначена ухвала з урахуванням пункту 2 частини другої статті 17 Закону України
«Про виконавче провадження» має статус виконавчого документа, а тому повинна
відповідати вимогам статті 18 названого Закону, в тому числі бути скріплена гербо­
вою печаткою.
6. Статтею 106 ГПК передбачено можливість оскарження ухвал про забезпечен­
ня позову, скасування забезпечення позову. Відтак ухвали про відмову в задоволенні
заяви про забезпечення позову або в задоволенні клопотання про скасування заходів
до забезпечення позову оскарженню не підлягають.
7. Обираючи, який саме захід забезпечення позову слід застосовувати у тій чи
іншій справі, господарський суд повинен виходити з такого.
7.1 . У позовному провадженні піддані арешту кошти слід обмежувати розміром
суми позову та можливих судових витрат. Накладення господарським судом арешту на
рахунки боржника чинним законодавством не передбачене, але господарський суд
вправі накласти арешт на кошти, які обліковуються на рахунках у банківських або в
інших кредитно-фінансових установах, у межах розміру сум позовних вимог та мож­
ливих судових витрат. Відомості про наявність рахунків, їх номери та назви відповід­
них установ, в яких вони відкриті, надаються суду заявником.
7.2. За позовами про визнання права власності (іншого речового права) або
витребування майна арешт може бути лише накладений на індивідуально визначене
майно. В такому разі в ухвалі про забезпечення позову мають зазначатися ознаки, які
ідентифікують відповідне майно та відрізняють його від іншого (однорідного чи поді­
бного) майна, та, за необхідності, - місцезнаходження майна.
7.3 . Арешт на майно фізичної особи
-
підприємця може бути накладено на
загальних підставах за винятком майна, на яке згідно з цивільним процесуальним
законодавством України не може бути звернуто стягнення .
8. У спорах щодо витребування майна в ухвалі про накладення арешту на майно
боржника господарський суд повинен чітко охарактеризувати ознаки, за якими той чи
інший предмет відрізняється від подібних. Не можна, наприклад, накладати арешт на
автомобіль, не. зазначивши його видових ознак, державного реєстраційного номеру,
номеру двигуна та ін., що відрізняло б саме цей автомобіль від будь-якого автомобіля
взагалі.
9. Виносячи ухвалу про заборону відповідачеві вчиняти певні дії, господарський
суд повинен точно визначити, які саме дії забороняється вчиняти. Помилковими слід
визнавати ухвали, якими боржникам забороняється користуватись їх майном, якщо
через особливості цього майна користування ним не тягне знищення або зменшення
його цінності . За наявності підстав для застосування такого заходу до забезпечення
позову господарський суд може заборонити витрачання майна на власні потреби, від­
чуження його у будь-який спосіб, у тому числі здійснення тих чи інших платежів або
перерахування авансом певних сум тощо. Якщо з урахуванням особливостей майна
1Ш9

СУДОВА ХРОНІКА
користування ним не тягне за собою його знищення або зменшення його цінності, то
для задоволення заяви про забезпечення позову шляхом заборони відповідачеві
користуватися таким майном підстави, як правило, відсутні.
Такі правила повинні застосовуватись і до інших осіб, яким на підставі статті 67
ГПК забороняється вчинення дій щодо предмета спору.
Господарський суд не повинен вживати таких заходів до забезпечення позову, які
фактично є тотожними задоволенню заявлених позовних вимог, якщо при цьому спір
не вирішується по суті.
1О. Враховуючи, що забезпечення позову застосовується як гарантія задоволен­
ня законних вимог позивача, господарський суд не повинен скасовувати вжиті заходи
до виконання рішення або зміни способу його виконання, за винятком випадків, коли
потреба у забезпеченні позову з тих чи інших причин відпала, або змінились певні
обставини, що спричинились до застосування заходів забезпечення позову, або забез­
печення позову перешкоджає належному виконанню судового рішення.
Питання про скасування заходів до забезпечення позову може бути розглянуто
господарським судом без виклику сторін та інших учасників судового процесу.
11. Визнати таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого арбітраж­
ного суду України від 23.08 .1994 No 02-5/611 «Про деякі питання практики застосу­
вання заходів до забезпечення позову» (з подальшими змінами і доповненнями).
Голова Вищого господарського суду України
Секретар пленуму Вищого господарського суду України
В. Татьков
Г. Кравчук
Про деякі питання практики перегляду рішень, ухвал,
постанов за нововиявленими обставинами
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 17
Відповідно до пункту 6 частини другої статті 36 Закону України «Про судоустрій
і статус суддів» пленум Вищого господарського суду України
постановляє:
з метою забезпечення однакового і правильного застосування норм Господар­
ського процесуального кодексу України (далі - ГПК) про перегляд рішень, ухвал,
постанов (далі - судове рішення) за нововиявленими обставинами дати господар­
ським судам України такі роз'яснення.
1. Статтею 112 ГПК визначено вичерпний перелік підстав для перегляду судових
рішень за нововиявленими обставинами.
~~~~

СУДОВА ХРОНІКА
Перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами є окремою про­
цесуальною формою судового процесу, яка визначається юридичною природою цих
обставин.
2. До нововиявлених обставин відносяться матеріально - правові факти, на яких
rрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші факти, які мають значення для
правильного вирішення спору або розгляду справи про ба н крутство. Необхідними
ознаками існування нововиявлених обставин є, одночасна наявність таких трьох умов:
по-перше, їх існування на час розгляду справи, по-друге, те, що ці обставини не могли
бути відомі заявникові на час · розгляду справи, по - третє, істотн і сть даних обставин
для розгляду справи (тобто коли врахування їх судом мало б наслідком прийняття
іншого судового рішення, ніж те, яке було прийняте).
Нововиявлені обставини за своєю юридичною суттю є фактичними даними, що в
установленому порядку спростовують факти, які було покладено в основу судового
рішення. Ці обставини мають бути належним чином засвідчені, тобто підтверджені
належними і допустимими доказами .
Не може вважатися нововиявленою обставина, яка rрунтується на переоці н ці
тих доказів, які вже оцінювалися господарським судом у процесі розгляду справи.
Необхідно чітко розрізняти поняття нововиявле н ої обставини (як факту) і нового
доказу (як підтвердження факту); так, не можуть вважатися такими обставинами
подані учасником судового процесу листи, накладн і , розрахунки, акти тощо, які за
своєю правовою природою є саме новими доказами.
З. Виникнення нових або зміна обставин після вирі ш ення сп ору або розгляду
справи про банкрутство не можуть бути підставою для зміни або скасування судового
рішення за правилами розділу ХІІ ГПК
У з'ясуванні ж наявності підстав для перегляду судового р і шення за нововиявле­
ними обставинами згідно з пунктами 2- 5 частини другої статті 112 ГПК має значення
тільки сам факт встановлення в ідповідних обставин після вирішення спору або роз­
гляду справи про банкрутство.
4. Днем встановлення нововиявлених обставин, про які йдеться в пункті 1 части­
ни другої статті 112 ГПК, слід вважати день, коли вони стали або повинні були стати
відомими заявникові.
Що ж до обставин, зазначених у пунктах 2-5 частини другої названої статті, то
день їх встановле н ня визначається у відповідності з приписами пунктів 2-4 частини
другої статті 11 З ГПК.
-
5. Не можуть вважатися нововиявленими обставини, що встановлюються на під­
ставі до~азів, які не були своєчасно подані сторонами чи прокурором. У разі подання
таких доказів у процесі перегляду судового рішення за правилами розділу ХІІІ ГПК
гос подарський суд має винести ухвалу про залишення судового рішення без зміни.
В той же час заінтересована сторона не позбавлена права оскаржити судове рішення
в апеляційному порядку з дотриманням вимог ГПК, зокрема, статті 1О 1 цього Кодексу.
Також не можуть визнаватися нововиявленими обставини, на які посилався
учасник судового процесу в сво їх поясненнях в суді будь-якої з інстанці й, або які
WJ

СУДОВА ХРОНІКА
могли бути встановлені судом в разі виконання вимог процесуального закону, зокре­
ма, статті 38 ГПК.
6. Скасування чи зміна нормативного акта, на якому rрунтувалось судове рішен ­
ня, може вважатись нововиявленою обставиною (в розумінні пункту 1 статті 112
ГПК) ли ше за умови, якщо в акт і , яким скасовано чи змінено попередній, зазначено
про надання йому зворотної сили.
Не може вважатися нововиявленою обставиною висновок Конституційного Суду
України про офіційне тлумачення положень Конституції України та законів України.
7. Згідно зі статтею 113 ГПК судове рішення господарського суду може бути
переглянуто за нововиявленими обставинами виключно за заявою сторони, прокуро ­
ра, третіх осіб. Отже , господарські суди не вправ і переглядати судове рішення за
правилами розділу ХІІІ ГПК за власною ініціативою .
У перегляді судового рішення за нововиявленими обставинами необхідно врахо­
вувати такі особливості правового статусу учасника судового процесу, за заявою
якого здійснюється цей перегляд.
7.1 . Статтею 25 ГПК передбачено можливість процесуального правонаступни­
цтва. Оскільки правонаступництво можливе на будь-якій стадії процесу, правонас­
тупник також вправі звернутись до господарського суду із заявою про перегляд судо­
вого рішення за нововиявленими обставинами.
7.2. Відповідно до статті 113 ГПК судове рішення може бути переглянуто за
нововиявленими обставинами, зокрема, за заявою прокурора.
У зв ' язку з цим слід мати на увазі, що згідно з частиною першою статті 29 ГПК
прокурор може за своєю ініціативою вступити у порушену за позовом інших осіб
справу, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів держави. З метою
вступу у справу п рокурор може звернутися, зокрема, із заявою про перегляд судового
рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді
справи, порушеної за позовом інших осіб . Отже, прокурор може повідомити госпо­
дарський суд і взяти участь у перегляді судового рі ш ення за нововиявленими обстави ­
нами і у випадках, коли заява про такий перегляд вже прийнята судом. Обов ' язковою
умовою такої участі є перегляд судового рішення зі справи, стороною в якій є держава
в особ і органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах .
За змістом частини другої статті 113 1 ГПКухвалу про прийняття заяви про пере­
гляд судового рішення за нововиявленими обставинами слід надсилати прокурору,
який брав участь у справі, хоча б він і не подавав заяву про такий перегляд.
8. У перегляді судового рішення за нововиявленими обставинами слід враховува­
ти такі особливості процесуальної форми зазначеного перегляду.
8.1. Судове рішення може бути переглянуто за нововиявленими обставинами
лише після набрання ним законної сили у передбаченому ГПК порядку.
Можливість перегляду рішення за нововиявленими обставинами не обмежена
якимось певним строком з дня прийняття рішення .
8.2 . Згідно з частиною першою статті 114 ГПК перегляд судового рішення за
нововиявленими обставинами здійснюється тим господарським судом першої інстан-
tDJ

СУДОВА ХРОНІКА
ції, який прийняв це рішення, і в тому ж складі суду. Якщо розгляд заяви судом у тому
ж складі неможливий , такий склад визначається в загальному порядку. Наведене
стосується й тих випадків, коли рішення суду першої інстанції було частково скасова­
не в апеляційному чи в касаційному порядку, а в іншій частині залишено без змін.
Щождо постанов апеляційної і касаційної інстанцій, якими змінено чи скасовано
рішення суду першої інстанції, то їх перегляд за нововиявленими обставинами здій­
снюється не місцевим судом, а судом тієї інстанції, яким змінено або прийнято нове
судове рішення (частина друга статті 114 ГПК) .
У випадках , коли після перегляду судового рішення в апеляційному або касаційно­
му порядку воно було залишене без змін, перегляд його за нововиявленими обставина­
ми здійснюється тим судом першої інстанції , який прийняв це судове рішення, незалеж­
но від того, що воно було предметом перегляду в апеляційному та касаційному порядку.
Якщо згідно із статтею 91 ГПК справа разом з апеляційною скаргою та заявою
про відновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги (тобто коли рішен­
ня місцевого господарського суду вже набрало законної сили) надсилається до апеля­
ційної інстанції, а до місцевого господарського суду надходить заява про перегляд його
рішення за нововиявленими обставинами, відповідний господарський суд письмово
повідомляє про це суд апеляційної інстанції і виносить ухвалу про відкладення вирі ­
шення питання про прийняття зазначеної заяви до провадження до повернення мате­
ріалів з суду апеляційної інстанції.
Якщо судове рішення апеляційною інстанцією буде залишено без змін, справа
підлягає поверненню до місцевого господарського суду для розгляду заяви про пере­
гляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
Якщо ж судове рішення буде скасоване апеляційною інстанцією, то заява про
перегляд рішення за нововиявленими обставинами підлягає поверненню заявникові
місцевим господарським судом без розгляду, про що виноситься ухвала .
У випадках, коли справу надіслано до касаційної інстанції, а до місцевого або
апеляційного господарського суду надійшла заява про перегляд судового рішення за
нововиявленими обставинами, відповідний суд виносить ухвалу про відкладення вирі­
шення питання про прийняття зазначеної заяви до провадження до повернення мате­
ріалів справи з суду касаційної інстанції.
8.3 . ГПК не надає господарському суду права повертати заяву про перегляд судо­
вого рішення за нововиявленими обставинами , якщо суд вважає , що таких обставин
немає . У цих випадках , з' ясувавши за результатами розгляду відповідної заяви в
порядку статті 114 ГПК відсутність нововиявлених обставин, господарський суд вино­
сить ухвалу про залишення судового рішення без змін.
Повернення заяви про перегляд судових рішень може бути здійснено господар­
ським судом виключно з підстав, визначених у частині шостій статті 11 З ГПК Після
усунення обставин, які були підставою для повернення заяви, її може бути подано
повторно .
У разі подання заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими обста­
винами з пропуском строку, встановленого частиною першою статті 11 З ГПК, без

СУДОВА ХРОНІКА
клопотання про його відновлення, господарський суд має повернути заяву згідно з
пунктом 1 частини шостої статті 11 З ГПК За клопотанням заявника цей строк може
бути відновлено відповідно до вимог статті 53 ГПК за наявності поважних причин його
пропуску.
8.4 . За змістом приписів розділу ХІІІ ГПК ухвала господарського суду може бути
переглянута за нововиявленими обставинами за одночасної наявності двох умов:
вона, по-перше, підлягає оскарженню в апеляційному та в касаційному порядку і,
по -друге, перешкоджає подальшому розглядові справи господарським судом.
8.5 . Подання до господарського суду заяви про перегляд судового рішення за
нововиявленими обставинами особою, яка не має на це права , або судового рішення,
яке не набрало законної сили, або подання заяви про перегляд за нововиявленими
обставинами ухвали господарського суду, яку не може бути оскаржено, виключають
перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами. Тому в зазначених
випадках господарський суд повинен відмовити у прийнятті заяви і винести з цього
приводу відповідну ухвалу.
Крім того, суди апеляційної і касаційної інстанцій (з урахуванням змісту частини
другої статті 114 ГПК) відмовляють у прийнятті заяв про перегляд за нововиявленими
обставинами тих своїх постанов, якими залишено без змін (у силі) судові рішення
попередніх інстанцій. У таких випадках заявники вправі у загальному порядку пору­
шувати питання про перегляд за нововиявленими обставинами саме цих (залишених
без змін чи в силі) судових рішень, звертаючись до тих судів, якими їх прийнято.
Ухвали про відмову в прийнятті заяв про перегляд судових рішень за нововияв­
леними обставинами не підлягають оскарженню.
8.6 . Прийняття та розгляд заяви про перегляд судового рішення за нововиявле­
ними обставинами не означає обов'язкового скасування чи зміни рішення, що пере­
глядається. Результат перегляду повинен випливати з оцінки доказів, зібраних у
справі, і встановлення господарським судом на основі цієї оцінки наявності або від­
сутності нововиявлених обставин, визначення їх істотності для правильного вирішен­
ня спору або розгляду справи про банкрутство. Господарський суд вправі змінити або
скасувати судове рішення за нововиявленими обставинами лише за умови, що ці
обставини впливають на юридичну оцінку обставин, здійснену судом у судовому
рішенні, що переглядається.
8.7 . Законом не передбачено здійснення перегляду судового рішення за новови­
явленими обставинами у повному обсязі. Отже, господарський суд вправі перегляну­
ти судове рішення за нововиявленими обставинами лише в тих межах , в яких ці
обставини впливають на суть рішення.
8.8 . Суд вправі прийняти відмову від заяви про перегляд судового рішення за
нововиявленими обставинами і припинити провадження з розгляду зазначеної заяви
й винести відповідну ухвалу на підставі пункту 4 частини першої статті 80 ГПК.
8.9 . Неявка заявника або інших учасників судового процесу в судове засідання не
перешкоджає розглядові заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими
обставинами.
----
-
m

СУДОВА ХРОНІКА
9. У зв ' язку з визначеними у ГПК повноваженнями Вищого господарського суду
України як касаційної інстанції слід враховувати таке .
9.1 . Згідно з частиною другою статті 1117 ГПК касаційна інстанція не має права
встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішен­
ні або постанові господарського суду чи відхилені ним , вирішувати питання про досто­
вірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові
докази або додатково перевіряти докази . Ці обмеження поширюються і на права
касаційної інстанції у перегляді рішення за нововиявленими обставинами . Отже ,
Вищий господарський суд України може переглядати судове рішення за нововиявле­
ними обставинами лише у випадках , коли цей перегляд не пов'язаний з дослідженням
фактичних даних , на підставі яких суд встановлює наявність чи в ідсутн і сть нововияв­
лених обставин (стаття 32 ГПК).
9.2. Вищий господарський суд України може переглядати свої судові рішення за
нововиявленими обставинами лише у випадках , зазначених у пункті 5 частини другої
статті 112 ГПК і в абзаці першому пункту 6 цієї постанови.
В інших випадках подання заяв про перегляд за нововиявленими обставинами
судових рішень Вищого господарського суду України останній за наявності підстав дЛЯ
висновку про те, що зазначені у відповідній заяві обставини підпадають під ознаки
нововиявлених у розумінні статті 112 ГПК вчиняє такі дії:
згідно з приписами частини п'ятої статті 114 ГПК скасовує своє судове рішення ,
про перегляд якого подано заяву;
тією ж постановою або ухвалою, якою його скасовано, відповідно до статті 17
ГПК переда є справу до місцевого або апеляційного господарського суду для розгляду
по суті з урахуванням викладеного у відповідній заяві та вказівок суду касаційної
інстанції.
1О . Якщо заявник чи інша сторона у справі не згодні з результатами перегляду
судового рішення за нововиявленими обставинами, вони не позбавлені права на
загальних підставах звернутися з заявою про перегляд судового рішення , прийнятого
за результатами цього перегляду, відповідно в апеляційному чи в касаційному порядку
згідно з частиною сьомою статті 114 ГПК.
У разі скасування судового рішення за результатами його перегляду за нововияв­
леними обставинами справа розглядається господарським судом за правилами, вста ­
новленими ГПК (частина восьма статті 114 названого Кодексу). Якщо такий розгляд
неможливо здійснити у тому ж самому судовому засіданні, він відкладається у порядку,
передбаченому статтею 77 ГПК.
11 . Визнати таким, що втратило чинність, роз'яснення президії Вищого госпо­
дарського суду України від 21 .05.2002 No 04 -5/563 «Про деякі питання практики
перегляду рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами» (з подальшими
змінами і доповненнями).
1m
Голова Вищого господарського суду України
Секретар пленуму Вищого господарського суду України
В . Татьков
Г. Кравчук
~~~-

СУДОВА ХРОНІКА
Про деякі питання практики застосування
Господарського процесуального кодексу України судами
першої інстанції
Постанова Пленуму Вищого господарського суду України
від 26 грудня 2011 р. No 18
В ідпов ідно до пункту 6 частини другої статті 36 Закону Укра їни «Про судоустрій
і статус суддів» пленум Вищого госп одарського суду України
постановляє:
З метою забез п ечення однакового і правильного застосування Гос подарського
процесуальн ого кодексу України (далі - ГПК) дати господарським судам України
такі роз'яснен ня.
1. Учасники судового процесу.
1.1 . До складу учасників судового процесу входять сторони, треті особи, проку­
рор , інші особи, які беруть участь у процесі у випадках , передбачених ГПК, зокрема ,
судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств , уста­
нов, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з
питань , що виникають під час розгляду справи (стаття 18 ГПК) .
Учасниками судового процесу у справах про банкрутство є особи, визначені
Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його
банкрутом».
1.2. З усіх учасників судового процесу лише сторони, треті особи і прокурор , який
бере учасп, у процесі, наділені правом заявити відвід судді за наявності підстав та в
порядку, зазначених у статті 20 ГПК, у тому числ і у випадку, коли суддя бере участь у
новому розгляді справи в разі скасування р і шення, ухвали , прийнятих ним чи за його
участю .
1.2.1. Сторони, треті особи або прокурор можуть заявити відвід лише тим суддям,
які беруть участь у розгляді конкретної справи, а не всім взагал і суддям того чи іншо ­
го господарського суду; заявлення відводу голові господарського суду чи його заступ­
нику можливе ли ш е у разі прийняття ними справи до свого провадження.
Не є підставами для в ідводу суддів заяви, які містять лише припущення про існу­
вання відпов ідн их обставин, не п ідтверджених належними і допустимими доказами,
а також наявність скарг, поданих на суддю (суддів) у зв'язку з розглядом даної чи іншої
справи, обставини, пов ' язані з прийняттям суддями рішень з інших справ.
За імперативним приписом частини четвертої статті 20 ГПК відвід повинен
заявлятись у письмовій формі. Якщо відвід заявлено усно, господарський суд має
запропонувати заявникові викласти його у письмовій формі (за необхідності надавши
йому потрібний для цього час), а в разі відмови від заявлення відводу в такій формі -
продовжити розгляд справи по суті із зазначенням про це в протоколі судового засі­
дання.
~~lllifШJ
WJiJ
12-12 -291

СУДОВА ХРОНІКА
1. 2.2. Питання про відвід судді вирішується судом у тому складі , який розглядає
справу. Отже , якщо справа роз глядається . суддею одноособово , відповідне питання
вирішується саме цим суддею у нарадчій кімнаті.
У та кому ж порядку вирішується питання про самовідвід суддів .
Форми заявлення самовідводу судді процесуальним законом не передбачені .
Отже, достатнім є заз начення про це у відповідній ухвалі , винесеній згідно з частиною
п ' ятою статті 20 ГП К та з урахуванням вимог статті 86 названого Кодексу.
У раз і колегіального розгляду справи винесенню ухвали може передувати відпо­
відна письмова заява судді з наведенням мотивів самовідводу.
1. 2. 3. Задоволення заяви про відвід судді повинно обrрунтовуватися посиланням
на обставини , про які йдеться в частині першій статті 20 ГПК, із зазначенням та
поданням доказів , які їх підтверджують.
1.2.4. За змістом частини першою статті 20 ГПК суддя, який брав участь в роз ­
гляді справи , не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасуван ня рішен­
ня, ухвали, постанови (у справі про банкрутство) , прийнятої за його участю.
У застосуванні цієї норми процесуального права господарським судам необхідно
враховувати таке .
У разі скасування апеляційною або касаційною інстанцією ухвал, які стосуються
виключно руху справи та якими провадження у справі не закінчується (як-от про
передачу справи з а підсудністю, про повернення позовної заяви або заяви про пору ­
шення справи про банкрутство, про забезпечення позову, про зупинення проваджен­
ня у справі , про залишення позову або заяви у провадженні зі справи про банкрутство
без роз гляду тощо), справи може бути передано у встановленому порядку на розгляд
суддів, якими винесено відповідні ухвали .
Скасування рішення , прийнятого по суті справи з прийняттям нового рішення, не
може вважатися підставою для відводу судді , який приймав скасоване рішення і вчи ­
няє процесуальні дії у цій справі на стадії виконання нового судового рішення , зокре­
ма , здійснює розгляд скарги на дії (бездіяльність) органу Державної виконавчої служ­
би, з аяви про відстрочку, роз строчку, зміну способу виконання судового рішення ,
визнання виконавчого документа таким , що не підлягає виконанню, тощо.
1.2 .5. Право на подання заяви про відвід судді є однією з гарантій законності
здійснення правосуддя і об ' єктивності та неупередженості роз гляду справи , оскільки
статтею б Конвенції про захист прав і основних свобод людини закріплено основні
процесуальні гарантії , якими може скористатися особа при розгляді її позову в наці­
ональному суді і до яких належить розгляд справи незалежним і безстороннім судом,
встановленим законом .
Водночас згідно з частиною третьою статті 22 ГПК сторони (так само як і інші
учасники судового процесу) зобов'язані добросовісно користува тися належними їм
процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом
інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об ' єктивного
дослідження всіх обставин справи. Тому слід розцінювати як зловживання учасником
судового процесу своїми процесуальними правами, зокрема, подання ним другої і
WJ;)

СУДОВА ХРОНІКА
наступних заяв про відвід судді (суддів) господарських судів з одних і тих самих підстав
(у тому числі з викладенням відповідної заяви в іншій стилістичній формі), або, хоча й
з інших підстав, ніж у первісній заяві, але з таких, що з урахуванням обставин справи
були або мали бути відомі заявникові під час подання ним первісної заяви, і, отже,
повинні були зазначатися саме в ній.
Якщо спір вирішується (справа розглядається) колегіально, то відповідним зло­
вживанням процесуальними правами може вважатися послідовне заявлення відводів
суддям, що входять до складу відповідної колегії, з одних і тих самих підстав, хоча
первісну заяву про відвід одного з цих суддів з тих же підстав залишено без задово­
лення.
У таких випадках суд не позбавлений права, відмовивши в задоволенні наступної
заяви (клопотання), продовжити розгляд справи, в якій заявлено такий відвід, із
зазначенням про це в протоколі судового засідання та в описовій частині судового
рішення з наведенням в останньому відповідних мотивів; додатково ухвала як окремий
процесуальний документ у такому разі не виноситься.
1.2.6. У випадку надходження заяви про відвід судді після закінчення розгляду
справи (проголошення рішення або ухвали, якою закінчується розгляд справи) така
заява з відміткою про дату і точний час її надходження приєднується до матеріалів
справи без її розгляду. Зазначена відмітка робиться відповідальним працівником кан­
целярії суду.
1.3. Господарський суд за клопотанням сторони або за своєю ініціативою має
право до прийняття рішення залучити до участі у справі іншого відповідача, якщо у
спірних правовідносинах він виступає або може виступати як зобов'язана сторона.
Заміна первісного відповідача належним відповідачем допускається лише за зго­
дою позивача, яка має бути викладена в його письмовій заяві чи зафіксована в про­
токолі судового засідання. Якщо ж такої згоди не надано, то господарський суд у
залежності від конкретних обставин справи вчиняє одну з таких дій: 1) розглядає
справу в межах заявлених позовних вимог і відмовляє в позові, оскільки відповідач не
є належним; 2) залучає до участі у справі з власної ініціативи іншого відповідача згід­
но з частиною першою статті 24 ГПК.
Ухвали про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача не
можуть бути оскаржені в апеляційному та у касаційному порядку.
У разі якщо заява (клопотання) про залучення іншого відповідача або про заміну
відповідача залишається судом без задоволення, то ухвала з цього приводу не вино­
ситься, а про відхилення відповідної заяви (клопотання) зазначається в описовій
частині рішення суду або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи.
Стаття 24 ГПК не зобов'язує господарський суд задовольняти клопотання сторо­
ни про залучення до участі у справі іншого відповідача. Проте відхилення такого кло­
потання і задоволення позову за рахунок неналежного відповідача можуть бути під­
ставою для скасування рішення згідно з пунктом З частини третьої статті 104 ГПК.
Якщо у розгляді справи господарським судом буде з'ясовано, що іншим або
належним відповідачем у ній мала б бути особа, яка згідно з процесуальним законом
Wlf)

СУДОВА ХРОНІКА
не може бути учасником судового процесу в господарському суді, а позивач наполягає
на розгляді відповідної справи саме господарським судом, останній не вправі ні залу­
чати відповідну особу до участі у справі, ані припиняти провадження в ній, а повинен
розглянути справу стосовно того відповідача, якому пред'явлено позовну вимогу, та
прийняти рішення по суті справи (в тому числі про відмову в позов і , якщо відповідач
є неналежним) .
1.4. За приписом статті 25 ГПК у разі, зокрема, реорганізації суб'єкта господа ­
рювання у відносинах, щодо яких виник сп і р, господарський суд залучає до участі у
справі його правонаступника. Гос п одарським судам необхідно враховувати, що сама
лише зміна найменування юридичної особи не означає її реорганізації, якщо при
цьому не змінюється організаційно-правова форма даної особи. Зміна типу акціонер ­
ного товариства з приватного на публічне не є його реорган ізацією (стаття 5 Закону
України «Про акціонерні товариства»). Водночас зм ін а найменува ння юридичної
особи тягне за собою необхідність у державній реєстрації зм ін до установчих докумен ­
тів, порядок проведення якої викладено у статті 29 Закону України «Про державну
реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» . У разі коли така зміна
сталася у процесі вирішення спору господарським судом, п ро неї обов'язково зазна ­
чається в описовій частині рішення (при цьому у мотивувальній частині, за необхід ­
ності , також зазначається нове найменування учасника судового процесу - напри ­
клад, у разі задоволення позову до нього) або в ухвал і , якою закінчується розгляд
справи .
Якщо ж зміна найменування юридичної особи пов'язана зі зміною організаційно­
правової форми юридичної особи (статті 104-108 Цивіл ьного кодексу України), то
йдеться про її реорганізацію, що потребує вчинення господарським судом процесу ­
альної дії , зазначеної в частині третій статті 25 ГПК; крім того, про винесення відпо­
відної ухвали зазначається в описовій частині рішення, прийнятого по суті справи.
Зазначеною статтею ГПК передбачено процесуальне правонаступництво у
зв'язку не лише зі смертю (оголошенням померлою) фізичної особи та реорганізацією
суб'єкта господарювання, а й в інших передбачених законом випадках , у тому числі
заміни кредитора або боржника у зобов ' язанні (статті відповідно 512 і 520 Цивільного
кодексу України) . Процесуальне правонаступництво в розумінні цієї норми ГПК
допускається на будь-якій стадії судового процесу і здійснюється господарським судом
без виклику сторін у справі, якщо їх явка не зумовлена необхідністю з'ясування судом
тих чи інших обставин .
Про здійснену заміну учасника судового процесу обов'язково зазначається в опи­
совій частині рішення суду, прийнятого по суті справи, навіть якщо ран і ше п ро це вже
йшлося у відповідній ухвалі .
Процесуальне правонаступництво фізичних осіб має свої особливості . Стосовно
фізичних осіб-підприємців та учасників корпоративних відносин, що є сторонами у
справах або третіми особами, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, таке
правонаступництво можливе за одночасної наявності двох умов: по - перше, коли від ­
повідні правонаступники мають аналогічний правовий статус (зокрема, фізичних

СУДОВА ХРОНІКА
осіб - підприємців чи учасників корпоративних відносин), і, по-друге, існування
даного статусу на момент вирішення господарським судом питання про процесуальне
правонаступництво: сама лише можливість виникнення процесуального правонас­
тупництва в майбутньому (наприклад, через передбачуване успадкування майна та
виникнення у іншої особи в зв'язку з цим корпоративних прав) не може братися гос­
подарським судом до уваги.
У разі відсутності відповідних умов при вибутті фізичної особи зі спірних право­
відносин провадження у справі підлягає припиненню на підставі пункту 6 частини
першої статті 80 ГПК (а не пункту 1 частини першої цієї статті);
Що ж до громадян - третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет
спору, то для їх процесуального правонаступництва додержання згаданих умов не є
обов'язковим.
1.5. У процесі вирішення господарським судом спору між позивачем і відповіда­
чем третя особа може вважати, що саме їй належить право на предмет спору. З метою
захисту свого права така особа може звернутися до господарського суду, який роз­
глядає справу, з заявою про вступ у справу як третя особа з самостійною вимогою на
предмет спору. Вступ цієї особи у справу можливий на будь-якій стадії провадження
зі справи в місцевому господарському суді, але до прийняття ним рішення . Про при­
йняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу виноситься ухвала.
Вступ у справу третьої особи, яка має самостійні вимоги на предмет спору,
можливий тільки на підставі її позовної заяви, що повинна відповідати вимогам ста­
тей 54 - 57 ГПК, а не за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господар­
ського суду (стаття 26 ГПК). Питання про прийняття такої заяви, відмову в її при­
йнятт і або про її повернення вирішується на загальних підставах згідно зі стаття­
ми 61-63 гпк
У разі прийняття зазначеної заяви розгляд справи, а відтак і перебіг строку вирі­
шення спору починається спочатку - віддати винесення відповідної ухвали.
1.6 . ГПК передбачає можливість участі в судовому процесі третьої особи, яка не
:;заявляє самостійних вимог на предмет спору, якщо рішення господарського суду зі
спору може вплинути на права та обов'язки цієї особи щодо однієї із сторін (стаття 27
ГПК). Така третя особа виступає в процесі на стороні позивача або відповідача -
у залежності від того, з ким із них у неї існують (або існували) певні правові відносини .
Відповідно до статті 27 ГПК така третя особа може бути залучена до участі у
справі за її заявою, а також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи госпо­
дарського суду, який виносить з даного питання ухвалу з обов'язковим зазначенням у
ній, на стороні кого (позивача чи відповідача) залучається ця третя особа.
Згідно зі статтею 21 ГПК сторонами у судовому процесі - позивачами і відпо­
відачами - можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього
Кодексу. Це правило встановлено лише для сторін в судовому процесі і не стосуєть­
ся третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Отже, такими
особами можуть бути і громадяни, які не мають статусу суб'єкта підприємницької
діяльності.
~~llli'1WJ

СУДОВА ХРОНІКА
Питання про допущення або залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних
вимог на предмет спору, до участі у справі вирішується ухвалою суду про прийняття
позовної заяви до розгляду (із зазначенням про це в ухвалі про порушення прова­
дження у справі) або під час розгляду справи , але до прийняття господарським судом
рішення, з урахуванням того, чи є у цієї особи юридичний інтерес у даній справі . Саме
лише зазначення в позовній заяві та/або у вступній частині судового рішення певного
підприємства чи організації як третьої особи , яка не заявляє самостійних вимог на
предмет спору, без вирішення судом питання щодо її допущення або залучення до
участі у справі не надає їй відповідного процесуального статусу.
Щождо наявності юридичного інтересу у третьої особи, то у вирішенні відповід­
ного питання суд має з'ясовувати, чи буде у зв ' язку з прийняттям судового рішення з
даної справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов ' язки,
або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав та/або
обов'язків у майбутньому.
Ухвали про залучення до участі у справі третіх осіб або їх вступ у справу оскар ­
женню в апеляційному та у касаційному порядку не підлягають.
Процесуальний закон не обмежує можливості допущення особи до участі у спра ­
ві як третьої особи , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на підставі її
заяви про вступ у справу в процесі повторного розгляду останньої в апеляційному
порядку, а також залучення третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на пред­
мет спору, до участі у справі за клопотанням сторони, прокурора або з ініціативи
апеляційного господарського суду ; відповідні дії можуть мати місце до прийняття
апеляційною інстанцією судового рішення зі справи.
Не можуть бути третіми особами у справі відокремлені підрозділи юридичних
осіб . Водноч ас вони можуть на загальних підставах виступати в судовому процесі від
імені відповідних юридичних осіб за наявності належних повноважень (частина чет ­
верта статті 28 ГПК) .
1. 7. Відповідно до чинного законодавства , зокрема, Цивільного та Господарського
кодексів України, Законів України « Про господарські товариства», « Про акціонерні
товариства» , «Про банки і банківську діяльність » , юридичні особи для здійснення
своїх функцій мають право створювати філії , представництва, відділення та інші від­
окремлені підрозділи, які не є юридичними особами.
Коло повноважень відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно здій­
снення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи
визначається установчими документами останньої , положенням про відособлений
підрозділ , яке затверджено юридичною особою , або довіреністю, виданою нею ж у
встановленому порядку керівникові цього підро зділу. При цьому слід мати на увазі, що
стороною у справі є юридична особа , від імені якої діє відособлений підрозділ , і рішен­
ня приймається саме стосовно підприємства чи організації - юридичної особи , але в
особі її відокремленого підрозділу, наприклад : « Стягнути з підприємства « А» в особі
його відокремленого підрозділу - філії No 1 на користь організації «Б» в особі її
Н-ської філії таку-то суму » .

СУДОВА ХРОНІКА
Якщо відокремлений підрозділ уповноважений звертатися до господарського
суду з позовом від імені юридичної особи, то таке ж право має прокурор за місцезна­
ходженням цього підрозділу.
У разі коли позов подано за місцем знаходження відокремленого підрозділу від­
повідача і судом з'ясовано відсутність у такого підрозділу повноважень щодо пред­
ставництва юридичної особи, справа згідно з частиною першою статті 17 ГПК підля­
гає передачі за відповідною територіальною підсудністю за місцезнаходженням юри­
дичної особи. А якщо в межах територіальної підсудності даного господарського суду
знаходиться інший відокремлений підрозділ відповідача, уповноважений представля­
ти останнього в господарському суді, то суд залучає такий підрозділ до участі у справі
на підставі та в порядку, передбаченому частиною першою статті 24 ГПК.
1.8. Відповідно до частин п'ятої, шостої статті 28 ГПК громадяни можуть вести
свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження
яких підтверджуються нотаріально посвідченою довіреністю, або, якщо представни-
.
І
ком є адвокат, - ордером з доданим до нього договором чи засвщченим сторонами
цього договору витягом з нього, в якому зазначено повноваження адвоката . Статус
громадянина як суб' єкта підприємницької діяльності підтверджується відповідною
випискою з Єдиного державного реєстру підприємств, організацій та установ України,
а його особа - паспортом або іншим відповідним документом . При цьому довіре­
ність, видана громадянином - суб'єктом підприємницької діяльності, також має бути
нотаріально посвідченою.
1.9. Згідно зі статтею 30 ГПК в судовому процесі, у тому числі в справах про
банкрутство, можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств,
установ, організацій, державних чи інших органів, коли їх викликано для дачі пояс­
нень з питань, що виникають під час розгляду справи .
У частині перші й зазначеної статті ГПК йдеться про можливість участі в судово­
му процесі лише посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організа­
цій, державних та інших органів, тобто осіб, зв'язаних з відповідними підприємствами
(установами, організаціями, органами) трудовими відносинами на основі трудового
договору (контракту). Тому якщо певна фізична особа (громадянин) не є посадовою
особою чи іншим працівником підприємства (установи, організації, органу), в тому
числі в разі, якщо зазначені відносини припинилися до моменту вирішення спору гос­
подарським судом, то вона не підпадає під дію відповідної норми ГПК.
Господарський суд вправі викликати зазначених осіб як у процесі попередньої
підготовки справи до розгляду (пункт 8 статті 65 ГПК), так і під час її розгляду (пункт
1 частини першої та частина третя статті 77 ГПК).
Господарським судам необхідно враховувати, що зазначені в статті ЗО ГПК особи
не мають статусу представників сторін або інших учасників судового процесу (якщо їх
не уповноважено на це відповідно до статті 28 названого Кодексу), і тому, зокрема,
можуть викликатися судом для дачі пояснень незалежно від участі в даному судовому
процесі тих підприємств, установ, організацій і органів, працівниками яких є ці особи.
Водночас ці особи самі є учасниками судового процесу, і їх ухилення від участі в цьому

СУДОВА ХРОНІКА
процесі та від надання пояснень тягне за собою наслідки, передбачені, зокрема, пунк­
том 5 статті 83 ГПК
Господарський суд може скористатися правом, наданим йому статтею ЗО ГПК,
для виклику відповідного спеціаліста з метою участі його в судовому процесі, якщо
обставини справи свідчать про доцільність отримання роз'яснень (консультацій) спе­
ціаліста з тих чи інших питань .
1.1 О. Статтею 31 ГПК передбачена участь в судовому процесі судового експерта,
права , обов'язки і відповідальність якого визначаються цим Кодексом та Законом
України «Про судову експертизу».
Сторони, треті особи чи прокурор, який бере участь у процесі, мають право
заявити відвід судовому експерту з підстав та у порядку, передбачених частинами шос­
тою і сьомою цієї ж статті ГПК Питання про відвід судового експерта вирішується
судом, який виносить з цього приводу ухвалу. Остання не підлягає оскарженню в
апеляційному та у касаційному порядку.
Якщо відвід експерту заявлено після призначення судової експертизи та зупинен­
ня провадження у справі у випадку, зазначеному в другому реченні частини сьомої
статті 31 ГПК, господарський суд поновлює провадження у справі, витребувавши
матеріали справи з експертної установи або у особи, якій доручено проведення екс­
пертизи, і вирішує питання про відвід; у разі відхилення останнього матеріали справи
надсилаються тій же установі або особі для продовження експертизи, а провадження
у справі, за необхідності, зупиняється . Якщо ж заявником не обrрунтовано, що про
підставу відводу експерта він дізнався лише після початку розгляду справи по суті, то
заява про відвід розглядається після повернення матеріалів справи до суду та понов­
лення провадження у ній, і про результати розгляду цієї заяви зазначається в рішенні
або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи.
2. Докази.
2.1 . Згідно з частиною другою статті 43 ГПК та статтею 33 ГПК кожна сторона
повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і
заперечень. Якщо подані сторонами та іншими учасниками судового процесу докази є
недостатніми , господарський суд може за їх клопотанням чи за власною ініціативою
витребувати в порядку підготовки справи до розгляду необхідні для цього письмові і
речові докази, інші матеріали (пункти З , 4, 6, 8 і 11 статті 65 ГПК) , притому не лише
від учасників судового процесу, а й від інших підприємств, установ, організацій, дер­
жавних органів. У разі неможливості самостійно подати необхідні для розгляду справи
докази сторона, прокурор, третя особа вправі зв,ернутися до господарського суду, в
тому числі й апеляційної інстанції, з клопотанням про витребування доказів; при
цьому обrрунтування такої неможливості покладається на особу, що заявляє відповід­
не клопотання . Звертаючись з клопотанням про витребування доказів до суду апеля­
ційної інстанції, заявник, з огляду на вимоги частини першої статті 1О 1 ГПК, повинен
також обгрунтувати неможливість подання цих доказів до місцевого господарського
суду. Така неможливість може бути зумовлена, зокрема, тим, що: сторона (сторони)
заявляла в місцевому господарському суді клопотання про витребування в інших осіб

СУДОВА ХРОНІКА
відсутніх у неї (них) доказів, але зазначеним судом таке клопотання не задоволено; на
час прийняття рішення місцевим господарським судом заявникові не було і не могло
бути відомо про існування відповідних доказів; докази з'явилися після розгляду справи
судом першої інстанції .
Відповідне клопотання має заявлятися (подаватися) в письмовій формі.
Уповноваження господарським судом заінтересованої сторони на одержання
необхідних доказів (частина п'ята статті 38 ГПК) полягає у видачі їй належним чином
завіреної копії ухвали суду про витребування певних доказів із зазначенням у ній про
зобов'язання особи, у якої знаходяться такі докази, надати їх заінтересованій стороні
для наступного подання їх до суду. При цьому особа, у якої знаходяться відповідні
докази, вправі вимагати від уповноваженої особи лише пред'явлення їй належним
чином засвідченої ухвали суду, а не передачі їй цієї копії.
2.2 . Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій
копії (стаття 36 ГПК) . Якщо документи, які мають значення для правильного вирі­
шення спору, і підписи на них виготовлені стороною за допомогою будь-яких техніч­
них засобів, то такі документи повинні прийматись господарським судом як письмові
докази, досліджуватись та оцінюватись за загальними правилами ГПК
Копії, які видаються органами державної влади України, органами місцевого
самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та їх об'єднаннями усіх
форм власності, повинні бути засвідчені з додержанням вимог пункту 5.27 Націо­
нального стандарту України «Державна уніфікована система організаційно-розпо­
рядчої документації. Вимоги до оформлення документів. ДСТУ 4163-2003», затвер­
дженого наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та
споживчої політики від 07 .04.2003 No 55, а разі якщо інструкціями з діловодства, які
діють у відповідних органах, підприємствах, установах і організаціях установлено
додаткові вимоги щодо оформлення копій, - також і цих вимог.
Правила нотаріального засвідчення копій документів встановлюються чинним
законодавством.
У разі невідповідності наданих суду копій документів згаданим вимогам вони не
вважаються належними і допустимими доказами і не беруться судом до уваги у вирі­
шенні спору.
Подані сторонами копії документів, виготовлені з використанням технічних засо­
бів (фотокопії тощо), засвідчуються підписом особи, яка їх виготовила або яка пере­
вірила їх на відповідність оригіналам, із зазначенням її прізвища, ініціалів та посади
(якщо вона є посадовою особою) та з прикладенням печатки (за її наявності).
Якщо подані копії документів , у тому числі виготовлені з використанням .техніч­
них засобів , викликають сумніви, господарський суд може витребувати оригінали цих
документів, у тому числі для огляду в судовому засіданні з наступним поверненням цих
оригіналів особі, яка їх подала. Для перевірки достовірності поданих суду документів
може бути призначено судову експертизу.
У випадку коли копії документів не засвідчені належним чином, але господар­
ським судом при дослідженні витребуваних оригіналів документів з'ясовано відповід-

СУДОВА ХРОНІКА
ність копій цим оригіналам, то суд долучає копії до матеріалів справи, зазначивши про
таку відповідність в описовій частині рішення або в ухвалі, якою закінчується розгляд
справи.
Якщо одним з учасників судового процесу подано засвідчені ним копії документів,
а інший з цих учасників заперечує відповідність їх оригіналам, то господарський суд
зобов'язаний витребувати такі оригінали для огляду у особи, яка їх подала.
2.3 . Якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору
не подано суду в обrрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в
тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази
нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38
ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наяв­
ними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для
скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господар­
ським судом обставин справи; крім того, неподання позивачем витребуваних госпо­
дарським судом матеріалів, необхідних для вирішення спору, тягне за собою правові
наслідки у вигляді залишення позову без розгляду на підставі пункту 5 частини першої
статті 81 ГПК.
2.4 . Подання письмових доказів, якщо їх не додано до позовної заяви чи до від­
зиву на неї, має здійснюватися:
або з супровідним листом через канцелярію суду;
або безпосередньо в судовому засіданні за резолюцією судді (із зазначенням про
це в протоколі відповідного судового засідання, якщо про долучення доказів до справи
стороною чи іншою особою, яка бере участь у справі, заявлено усне клопотання) та з
подальшою їх реєстрацією в канцелярії суду.
У разі неподання оригіналів документів на вимогу суду справа розглядається за
наявними доказами, оцінка яких здійснюється відповідно до вимог статей 32, 33, 43 ГПК.
2.5 . Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосов­
но інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і
допустимості . Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні врахову­
вати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що
відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказуван­
ня, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Наприклад, чинним
законодавством, що регулює відносини за договором перевезення вантажу, встанов­
лено перелік документів-доказів, які є підставою для покладення на перевізника від­
повідальності за втрату, псування, пошкодження або недостачу вантажу. Отже, ніякі
інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підставою для покладення
на перевізника відповідальності за незбереження вантажу.
Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних
містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної
справи.
Суд обrрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судо­
вому засіданні.
rn------------

СУДОВА ХРОНІКА
Подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не перед­
бачені процесуальним законом.
2.6 . Не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішен­
ням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі
розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випад­
ках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус (наприклад, пози­
вач у даній справі був відповідачем в іншій, а відповідач у даній справі - позивачем в
іншій).
Таке ж значення для господарського суду має вирок суду з кримінальної справи,
що набрав законної сили, з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені. Що ж
до рішення суду з цивільної справи, яке набрало законної сили, то встановлені ним
факти, які мають значення для вирішення спору, не підлягають доведенню перед гос­
подарським судом незалежно від суб'єктного складу сторін даної цивільної справи.
Хоча фактам, встановленим іншими судовими рішеннями, крім зазначених у
статті 35 ГПК, й не надано преюдиціального значення для господарських судів, але
вони мають враховуватися судами у розгляді справ з урахуванням загальних правил
статті 43 названого Кодексу щодо оцінки доказів ..
Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, вста­
новленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не
правовій оцінці таких фактів, здійсненій іншим судом чи іншим органом, який вирішує
господарський спір.
За змістом частини другої статті 35 ГПК та частини десятої статті 38 Закону
України «Про третейські суди» факти (обставини), встановлені рішенням третей­
ського суду, не мають преюдиціального значення для господарського суду, в тому
числі і у розгляді ним справи, в якій беруть участь ті самі сторони, що й у третейсько­
му провадженні.
Не надається преюдиціального значення також фактам (обставинам), зазначе­
ним:
у скасованих судових рішеннях (а в разі часткового скасування таких рішень - у
скасованих їх частинах);
у судових рішеннях касаційної інстанції, оскільки останню не наділено правом,
зокрема, встановлювати або вважати доведеними обставини і вирішувати питання,
пов'язані з доказуванням (частина друга статті 111 7 ГПК), - за винятком випадків,
коли касаційна інстанція, скасувавши рішення попередніх судових інстанцій, прийня­
ла нове рішення на підставі встановлених ними обставин.
3. Подання позову, порушення провадження у справі і вирішення спору.
3.1 . Відповідно до статей 1 і 2 ГПК господарський суд порушує справи за позо­
вними заявами заінтересованих підприємств і організацій, у тому числі громадян, які
здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, державних та
інших органів, що звертаються до господарського суду у випадках, передбачених чин­
ним законодавством України, а також прокурорів чи їх заступників, які звертаються
до господарського суду в інтересах громадянина або держави. У встановлених законо-

СУДОВА ХРОНІКА
давчими актами України випадках справу може бути порушено за заявою громадяни­
на, який не є суб'єктом підприємницької діяльності. ГПК не надає органу управління
права подавати до господарського суду позов в інтересах п ідпорядкованих йому під­
приємств і організацій, а також не наділяє господарський суд правом порушувати
справу з власної ініціативи. Також ГПК не передбачено права однієї особи звертатися
до господарського суду з позовними вимогами в інтересах іншої особи; в разі такого
звернення в прийнятті позовної заяви слід відмовити на підставі пункту 1 частини
першої статті 62 ГПК
Місцезнаходження юридичної особи або місце проживання фізичної особи -
підприємця визначається на підставі відомостей, внесених до Єдиного державного
реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (стаття 17 Закону України «Про
державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - п ідприємців»).
У визначенні місця проживання інших фізичних ос і б господарському суду слід
враховувати приписи частини першої статті 29 Цивільного кодексу Украї н и, за якими
таким місцем є жи тловий будинок, квартира, інше прим і щення, придатне для прожи­
вання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому
фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово.
Частиною шостою цієї статті передбачено, що фізична особа може мати кілька
місць проживання.
Водночас громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення
ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без
статусу юридичної особи відповідно до статті 58 Господарського кодексу України (час­
тина перша статті 128 названого Кодексу).
Таким чином, у випадках, передбачених статтею 56 ГПК України, місцезнахо­
дження (місце проживання) відповідача визначається за даними його державної реє­
страції як суб'єкта господарювання.
Громадянин, який мав статус суб'єкта підприємницької діяльності, але на дату
подання позову втратив такий статус, не може бути стороною в судовому процесі у
господарському суді, якщо не має інших визначених законом підстав для його участі у
такому процесі . Однак якщо відповідна зміна статусу відбулася під час розгляду спра­
ви господарським судом , вона не тягне за собою наслідків у вигляді зміни підвідомчос ­
ті такої справи , оскільки на час звернення до господарського суду її розгляд належав
до юрисдикції останнього.
3.2. Питання про прийняття позовної заяви вирішується суддею, який має право
відмовити у її прийнятті у випадках, передбачених статтею 62 ГПК Перелік підстав
відмови в прийнятті позовної заяви, встановлений частиною першою цієї статті, є
вичерпним. ГПК не передбачає права судді на таку відмову з тих мотивів, що позов
поданий до підприємства або організації, які не є належними відповідачами з такого
спору: якщо ці обставини виявлено в процесі розгляду справи, позов задоволенню не
підлягає.
На підставі пункту 1 частини першої статті 62 ГПК суддя в ідмовляє у прийнятті
позовної заяви, якщо спір не підвідомчий господарському суду, зокрема, коли його
ій,)
~

СУДОВА ХРОНІКА
вирішення законодавством України віднесено до компетенції іншого органу або заява
взагалі не підлягає розглядові в судовому порядку (наприклад, про визнання недій­
сним листа, накладної, акта експертизи тощо).
З.З. Суд не вправі повернути позовну заяву на підставі пункту З частини першої
статті 63 ГПК з мотиву неподання документів, що є доказами, або подання не засвід­
чених належним чином копій документів, оскільки по зивач може їх подавати до закін­
чення розгляду справи.
3.4 . Ціна позову про стягнення іноземної валюти визначається в іноземній валю­
ті та національній валюті України відповідно до офіційного курсу, встановленого
Національним банком України на день подання позову (пункт 4 частини першої стат­
ті 55 ГПК).
При визначенні ціни позову, поданого в інозе мній валюті , необхідно виходити з
тієї валюти, в якій провадились чи повинні бути проведені розрахунки між сторонами.
У разі подання позову про стягнення національної валюти України - еквівален­
ту іно земної валюти ціна позову визначається в національній валюті України за офі­
ційним курсом, визначеним Національним банком України, на день подання позову.
За змістом згаданого припису пункту 4 частини першої статті 55 ГПК у разі
подання до господарського суду позову про стягнення іноземної валюти обов'язковим
є зазначення еквіваленту в національній валюті України (гривнях). Виходячи з остан­
нього й визначається сума судового збору, що сплачується з позовної заяви у націо­
нальній валюті. Однак якщо день подання позову не співпадає з днем сплати судового
збору (збір сплачено раніше), то останній визначається з урахуванням офіційного
курсу гривні до іноземної валюти, встановленого Національним банком України саме
на день сплати, а не на день подання позову (абзац другий частини першої статті 6
Закону України «Про судовий збір»).
3.5. Недодержання вимог статей 54, 56 та пунктів 2 і З частини першої статті 57
ГПК щодо форми, зм істу і додатків до позовної заяви тягне за собою наслідки, перед­
бачені статтею 63 ГПК. Так; позовна заява підлягає поверненню без розгляду, якщо
позивачем не вказано повне найменування сторін та їх поштових адрес, або позовну
заяву підписано не уповноваженою належним чином особою чи особою, посадове
становище якої не вказано, або прокурор не зазначив орган, уповноважений здійсню­
вати відповідні функції держави у спірних відносинах, або позовна заява не підписана
позивачем .
У застосуванні положень пункту 1 частини першої статті 63, а також пункту 1
частини першої статті 81 ГПК України у випадках, коли позовну заяву підписано осо­
бою, яка не має права її підписувати, слід мати на увазі таке.
Якщо господарський суд має сумніви стосовно наявності у особи , яка підписала
позовну заяву, відповідних повноважень, він у процесі підготовки справи до судового
розгляду витребує у позивача докази на підтвердження таких повноважень. У разі їх
неподання суд виносить ухвалу про залишення позову без розгляду. Якщо позовну
заяву підписано особою на підставі виданої їй довіреності, до заяви має бути додано
оригінал або належно завірену копію такої довіреності. У разі коли до позовної заяви,
mJ1

СУДОВА ХРОНІКА
підписаної представником позивача, не додано оригіналу або належно завіреної копії
довіреності, але в цій заяві вміщено посилання на номер і дату довіреності, то госпо­
дарський суд, приймаючи заяву до розгляду, витребує у позивача таку довіреність, а в
разі її неподання виносить ухвалу про залишення позову без розгляду на підставі
пункту 5 частини першої статті 81 ГПК.
Наявність на позовній заяві факсимільного підпису означає, що вона не підписа­
на особою, яка має право її підписувати, і підлягає поверненню. Такі ж наслідки наста­
ють, коли в позовній заяві відсутні відомості про прізвище та посаду керівника юри­
дичної особи або до позовної заяви не додано належні документи на підтвердження
повноважень особи, що підписала цю заяву як представник позивача в господарсько­
му суді (частини третя- шоста статті 28 ГПК), і на ці документи немає посилання в
заяві .
Підставою для повернення позовної заяви є також відсутність викладу обставин,
на яких rрунтується позовна вимога, та незазначення доказів, що підтверджують
викладені в заяві обставини. Господарський суд повертає позовну заяву, що не містить
обrрунтованого розрахунку стягуваної чи оспорюваної суми, або такий розрахунок не
додано до заяви.
Якщо у позовній заяві є посилання на докази, що підтверджують викладені обста­
вини, але самі докази до позовної заяви не додані, таку заяву не можна повертати з
посиланням на статтю 63 ГПК. У цьому випадку суддя у процесі підготовки справи до
розгляду ухвалою витребовує ці докази від позивача чи відповідача.
У разі коли до позовної заяви додано докази надсилання відповідачеві копії лише
самої заяви, але відсутні докази надсилання йому копій доданих до неї документів, така
заява підлягає поверненню на загальних підставах згідно з пунктом 6 частини першої
статті 63 ГПК.
Про повернення позовної заяви і доданих до неї документів виноситься ухвала,
яку може бути оскаржено.
Якщо передбачені у пунктах 2, 3, 4, 5 і 6 частини першої статті 63 ГПК підстави
повернення позовної заяви виявлено господарським судом після прийняття позовної
заяви до розгляду, справа підлягає розглядові по суті . У разі необхідності розгляд
справи може бути відкладено (стаття 77 ГПК), зокрема, з метою: одержання необхід­
них доказів чи обrрунтованого розрахунку стягуваної (оспорюваної) суми; надіслання
відповідачеві чи іншим особам, які беруть участь у справі, копій позовних матеріалів.
Повне найменування і поштові адреси сторін може бути з'ясовано безпосередньо у
судовому засіданні. Не сплачені у встановленому порядку та розмірі суми судового
збору можливо стягнути за результатами розгляду справи.
Що ж до підстави повернення позову, зазначеної у пункті 1частини першої стат­
ті 63 ГПК, то у разі її виявлення після прийняття позовної заяви позов, з урахуванням
конкретних обставин, підлягає залишенню без розгляду згідно з пунктом 1 частини
першої статті 81 ГПК.
3.6. Позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних
між собою підставою виникнення або поданими доказами (зокрема, про стягнення

СУДОВА ХРОНІКА
неповернутого кредиту, відсотків за користування кредитом і неустойки; про визнання
недійсним акта і про відшкодування заподіяної у зв'язку з його виданням шкоди; про
стягнення вартості недостачі товару, одержаного за кількома транспортними доку­
ментами і оформленої одним актом приймання або коли такий товар сплачено за
одним розрахунковим документом; про спонукання до виконання зобов'язань за гос­
подарським договором і про застосування заходів майнової відповідальності за його
невиконання тощо). Право об' єднати кілька однорідних позовних заяв або справ,
у яких беруть участь ті ж самі сторони, надане також судді. При цьому останній впра­
ві вирішувати питання про об' єднання лише тих заяв (справ), які перебувають в його
провадженні.
Однорідними можуть вважатися позовні заяви, які пов'язані з однорідними позо­
вними вимогами і водночас подані одним і тим же позивачем до одного й того самого
відповідача (чи відповідачів) або хоча й різними позивачами, але до одного й того ж
відповідача. Однорідними ж позовними вимогами є такі, що виникають з одних і тих
самих або з аналогічних підстав і водночас пов ' язані між собою одним і тим самим
способом захисту прав і законних інтересів.
Якщо позивач порушив правила об' єднання вимог або об'єднання цих вимог пере­
шкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво утруднить вирішення
спору, суддя має право повернути позовну заяву (стаття 58 та пункт 5 частини першої
статті 63 ГПК). Наприклад, господарський суд повинен повернути позовну заяву без
розгляду, якщо: позов поданий одночасно до залізниці та вантажовідправника (ванта­
жоодержувача), і в цій позовній заяві об'єднані вимоги, що rрунтуються на комерцій­
ному акті, з вимогами, які обrрунтовані іншими документами; об'єднано вимоги про
стягнення сум боргу, який виник з різних договорів або інших правочинів, і т.п.
3.7 . Повертаючи позовну заяву згідно з частиною першою статті 63 ГПК, госпо­
дарський суд повинен зазначити у відповідній ухвалі всі підстави такого повернення,
які наведені у цій частині і під які підпадає заява, що повертається. Недопустимим є
повертати позовну заяву з підстав, які мали місце й при первісному зверненні з позо­
вом, але не були встановлені й зазначені судом як підстави для повернення первісно
поданої позовної заяви.
3.8. Продовження передбачених частинами першою і другою статті 69 ГПК стро­
ків вирішення спору можливе лише у виняткових випадках за клопотанням сторони і
не більше як на п'ятнадцять днів (частина третя цієї статті ГПК); якщо таке продо­
вження здійснюється два і більше разів, сукупна його тривалість також не може пере­
вищувати п'ятнадцяти днів.
Чи є той чи інший випадок винятковим, вирішує суд з урахуванням конкретних
обставин даної справи, в тому числі її складності, кількості учасників судового про­
цесу, значного обсягу доказів, які підлягають збиранню та оцінці, тощо.
Ухвала про продовження строку вирішення спору виноситься тим же складом
суду, який розглядає справу по суті .
У разі залучення до участі у справі іншого відповідача або заміни неналежного
відповідача розгляд справи починається заново (стаття 24 ГПК) , заново розгляд спра-
Ш)]

СУДОВА ХРОНІКА
ви починається і в разі прийняття позовної заяви третьої особи, яка заявляє само­
стійні вимоги на предмет спору, та зміни складу суду (в тому числі з одноосібного на
колегіальний, навіть якщо до складу колегії суддів входить суддя , який раніше одноо­
собово розглядав дану справу) , а отже, спочатку починається й перебіг строку вирі­
шення спору. Продовження цього строку можливе у порядку і з підстав, зазначених у
частині третій статті 69 ГПК.
3.9. Розпочинаючи судовий розгляд, суддя має встановити, чи повідомлені про
час і місце цього розгляду особи, які беруть участь у справі, але не з'явилися у засі ­
дання.
Необхідно мати на уваз і , що розгляд справи за відсутності будь-якої із сторін, не
повідомленої належним чином про час і місце засідання суду, є безумовною підставою
для скасування р і шення місцевого або постанови а п еляційного господарського суду
(пункт 2 частини другої статті 1111 О ГПК).
3.9 ,1. Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і
місце розгляду судом справи у разі виконання останнім вимог частини першої стат­
ті 64 та статті 87 ГПК.
У разі присутності сторони або іншого учасника судового процесу в судовому
засіданні протокол судового засідання, в якому відображені відомості про явку сторін
(пункт 4 частини другої статті 81 1 ГПК), є належним підтвердженням повідомлення
такої сторони (іншого учасника судового процесу) про час і місце наступного судового
засідання.
За змістом цієї норми, зокрема, в разі якщо ухвалу про порушення провадження
у справі було надіслано за належною адресою (тобто повідомленою суду стороною, а
в разі ненадання суду відповідної інформації - адресою , зазначеною в Єдиному дер ­
жавному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємці в), і не повернуто
підприємством зв'язку або повернуто з посиланням на відсутність (вибуття) адресата,
відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо,
то вважається, що адресат повідомлений про час і місце розгляду справи судом.
Судам на безоплатній основі надається безперешкодний доступ до відомостей
названого державного реєстру (частина друга статті 7 і стаття 221 Закону України
«Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців»). Порядок
доступу до цього реєстру визначається відповідним Положенням , затвердженим нака­
зом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва
від 14 .02.2011 No 17 (зареєстрований в Міністерстві юстиції України 16.02 .2011 за
No 193/ 18931 ).
3.9 .2 . У випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох
сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких
представників не перешкоджає вирішенню спору.
Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити
доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юри­
дичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у
зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворо-

СУДОВА ХРОНІКА
бою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому
господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового
процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у
судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою стат­
ті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими
відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду спра­
ви без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на
загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК), причому відсутність коштів для оплати
послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в
судовому засіданні.
3.9.3 . У разі нез 'явлення без поважних причин або без повідомлення причин в
засідання господарського суду представника позивача, якщо його присутність було
визнано обов'язковою, суддя вправі притягти позивача до відповідальності, встанов­
леної пунктом 5 статті 83 ГПК, або залишити позов без розгляду (пункт 5 частини
першої статті 81 ГПК), або вжити обох цих заходів одночасно, а також винести окре­
му ухвалу, як це передбачено частиною першою статті 90 ГПК.
Що ж до представника відповідача, то у разі нез'явлення його представника за
викликом господарського суду останній має право відкласти розгляд справи (стаття 77
ГПК), вжити заходів, передбачених пунктом 5 статті 83 ГПК або статтею 90 ГПК.
3.1 О . Передбачені частиною четвертою статті 22 ГПК права позивача збільшити
або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову можуть бути реалізова­
ні до прийняття рішення судом першої інстанції. Під збільшенням або зменшенням
розміру позовних вимог слід розуміти відповідно збільшення або зменшення кількіс­
них показників за тією ж самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Згідно
з частиною третьою статті 55 ГПК ціну позову вказує позивач. Отже, у разі прийнят­
тя судом зміни (в бік збільшення або зменшення) кількісних показників, у яких вира­
жається позовна вимога, має місце нова ціна позову, виходячи з якої й вирішується
спір, - з обов'язковим зазначенням про це як у вступній, так і в описовій частині
рішення. При цьому питання щодо повернення зайво сплаченої суми судового збору у
зв'язку із зменшенням позовних вимог вирішується господарським судом на загаль­
них підставах і в порядку, визначеному законодавством. Якщо ж до заяви про збіль­
шення розміру позовних вимог не додано доказів сплати суми судового збору у вста­
новленому порядку та розмірі (з урахуванням такого збільшення), то відповідна заява
повертається господарським судом на підставі пункту 4 частини першої статті 63
ГПК, а у разі якщо відповідні недоліки виявлено після прийняття господарським
судом заяви про збільшення розміру позовних вимог, суд стягує несплачені в установ­
леному порядку та розмірі суми судового збору за результатами розгляду справи на
підставі статті 49 ГПК.
3.11 . ГПК, зокрема статтею 22 цього Кодексу, не передбачено права позивача на
подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог, або
заявлення «додаткових» позовних вимог і т. п. Тому в разі надходження до господар­
ського суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту,
~~~~
13-12 -291

СУДОВА ХРОНІКА
а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, пови­
нен розцінювати її як:
-
подання іншого (ще одного) позову, чи
-
збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи
-
об'єднання позовних вимог, чи
-
зміну предмета або підстав позову.
У будь-якому з таких випадків позивачем має бути додержано правил вчинення
відповідної процесуальної дії, а недотримання ним таких правил тягне за собою про­
цесуальні наслідки, передбачені ГПК та зазначені в цій постанові.
Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру.
Якщо в заяві позивача йдеться про збільшення розміру немайнових вимог (напри­
клад, про визнання недійсним ще одного акта крім того, стосовно якого відповідну
вимогу вже заявлено), то фактично також йдеться про подання іншого позову.
3.12 . Право позивача на зміну предмета або підстави позову може бути реалізо­
ване лише до початку розгляду господарським судом справи по суті та лише у суді
першої інстанції шляхом подання до суду відповідної письмової зави, яка за формою і
змістом має узгоджуватися із статтею 54 ГПК з доданням до неї документів, зазначе ­
них у статті 57 названого Кодексу. Невідповідність згаданої заяви вимогам цих норм
процесуального права є підставою для її повернення з підстав, п ередбачених части­
ною першою статті 63 ГПК
Початок розгляду справи по суті має місце з того моменту, коли господарський
суд після відкриття судового засідання, роз'яснення (за необхідності) сторонам та
іншим учасникам судового процесу їх прав та обов'язків і розгляду інших клопотань і
заяв (про відкладення розгляду справи, залучення до участі в ній інших осіб, витребу ­
вання додаткових доказів тощо) переходить безпосередньо до розгляду позовних
вимог, про що зазначається в протоколі судового засідання. При цьому неявка у судо­
ве засідання однієї з сторін, належним чином повідомленої про час і місце цього засі­
дання, не перешкоджає такому переходові до розгляду позовних вимог, якщо у госпо­
дарського суду відсутні підстави для відкладення розгляду справи, передбачені части­
ною першою статті 77 ГПК
Під предметом позову розуміється певна матеріально - правова вимога позивача
до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу
позову становлять обставини, якими позивач обrрунтовує свої вимоги щодо захисту
права та охоронюваного законом інтересу.
Відтак зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до
відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких rрунтується вимога
позивача . Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.
У разі подання позивачем заяви, направленої на одночасну зміну предмета і
підстав позову, господарський суд повинен відмовити в задоволенні такої заяви і,
приєднавши її до матеріалів справи та зазначивши про цю відмову в описовій
частині р і шення (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи), розглянути по
суті раніше заявлені позовні вимоги, якщо позивач не відмовляється від позову.

СУДОВА ХРОНІКА
Позивач при цьому не позбавлений права звернутися з новим позовом у загаль­
ному порядку.
При цьому не вважається зміною підстав позову доповнення його новими обста­
винами при збер еженні в ньому первісних обставин, зміна посилання на норми права ,
поси лан ня суду в рішенні на інші, ніж зазначено позивачем, норми права. Водночас і
посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені у позовній заяві , не може
розумітися як вихід суду за межі позовних вимог.
Приписи частини четвертої статті 22 ГПК не застосовуються під час розгляду
с прави в судах апеляційної і касаційної інстанцій . Передбачені нею права можуть бути
в икористані позивачем також під час нового розгляду справи в першій інстанції після
скасування рішення і передачі у встановленому порядку справи на новий розгляд до
суду першої інстанції. Якщо розгляд справи здійснюється спочатку, то позивач також
вправі змінити підставу або предмет позову до початку повторного розгляду справи по
суті.
Згідно з частиною четвертою статті 78 ГПК господарський суд виносить ухвалу
про прийняття відмови позивача від позову, а відповідно до частини п ' ятої цієї ж стат­
ті приймає рішення про задоволення поз ову у разі визнання його відповідачем. Проте
суд, який вирішує спір , не зв ' язаний заявами позивача про відмову від позову, змен ­
шення розміру позовних вимог та відповідача - про визнання позову. На підставі
частини шостої статті 22 ГПК у разі, якщо відповідні дії суперечать законодавству або
порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (у тому числі юридичної
чи фізичної особи, яка не є учасником даного судового процесу), спір підлягає вирі­
шенню по суті згідно з вимогами чинного законодавства.
3.13. Неподання або несвоєчасне подання стороною у справі, іншим учасником
судового процесу доказів з неповажних причин, спрямоване на затягування судового
процесу, має розцінюватися господарським судом як зловживання процесуальними
правами.
Відповідн і дії або бездіяльність з урахуванням конкретних обставин справи
можуть тягти за собою , зокрема, такі наслідки :
-
стягнення штрафу з винної сторони в доход державного бюджету України
(пункт 5 статті 83 ГПК);
-
винесення у встановленому порядку окремих ухвал (стаття 90 ГПК) .
При цьому слід мати на увазі, що передбачене пунктом 5 статті 83 ГПКправо
господарського суду у прийнятті рішення стягнути з винної сторони штраф у доход
державного бюджету України стосується не лише рішень , прийнятих по суті справи, а
й ухвал, у тому числі тих, якими розгляд справи не закінчується (наприклад, ухвали
про відкладення розгляду справи у зв'язку з неявкою в судове засідання представника
учасника судового процесу та/або неподанням ним витребуваних судом матеріалів
тощо).
У разі неподання учасником судового процесу з неповажних причин або без пові­
домлення причин матеріалів та інших доказів , витребуваних господарським судом,
останній може здійснити розгляд справи за наявними в ній матеріалами та доказами

СУДОВА ХРОН ІКА
або , з огляду на обставини конкретної справи , зал ишити позов без розгляду на під ­
ставі пункту 5 частини першої статті 81 ГПК.
У наведених випадках відповідні докази не повинні прийматися в подальшому й
судом апеляційної інстанції.
3.14. Зловж иванням процесуальни ми правами слід вважати також і подання
учасниками судового процесу:
-
клопотань (заяв) про вчинення госп одарським судом не передбачених ГПК
процесуальних дій;
-
подання другого і наступних клопотань (заяв) з одно го й того самого питання,
яке вже вирішено господарським судом;
-
апеляційних і касаційних скарг на процесуальні документи, ді я яких на момент
подання такої скарги закінчилася (вичерпана), - наприклад, на ухвалу про зупинен­
ня провадження у справі після поновлення провадження в останній.
З урахуванням обставин справи господарський суд може залишити відповідне
клопотання (заяву, скаргу) без задоволення, приєднавши його (її) до мате ріалів спра­
ви і заз начивши про це в описовій частині рішення, прийнятого по суті справи (або в
ухвалі, якою закінчується розгляд справи).
Нез 'явлення представників учасників судового процесу в судові засідання без
поважних причин та без повідомлення причин, якщо їх явку судом визнано обов'яз­
ковою, також може роз цінюватися судом як зловживання процесуальними правами .
Відповідна практи ка, спрямована на умисне затягування судового процесу,
порушує права інших учасників судового процесу та суперечить вимогам статті 6
Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником
якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного
строку.
При цьому під затягуванням судового процесу розуміються дії або бездіяльність
учасника судового процесу, спрямовані на: неможливість початку розгляду судом
порушеної провадженням справи; неможливість прийняття судом рішення в даному
судовому засіданні; створення інших перешкод у вирішенні спору по суті з метою
недосягнення результатів такого вирішення протягом установлених законом процесу­
альних строків.
3.15 . Право відповідача на подання зустрічного позову для спільного розгляду з
первісним позовом також пов'язується з початком розгляду господарським судом
справи по суті (див. підпункт 3.12 пункту З цієї постанови).
У разі подання зустрічного позову після початку розгляду справи по суті судця
відмовляє в його прийнятті на підставі пункту 1 частини першої статті 62 ГПК як
такого , що поданий з порушенням припису частини першої статті 60 ГПК; при цьому
не має значення, з яких причин (поважних чи неповажних) зустрічний позов не було
подано до початку такого розгляду. У цьому разі відповідач не позбавлений можливос­
ті звернутися з новим позовом у загальному порядку.
Частиною першою статті 60 ГПК передбачено , що зустрічний позов повинен
бути взаємно пов'язаний з первісним.
LfW

СУДОВА ХРОНІКА
Обставини, які свідчать про взаємну пов'язаність зустрічного позову з первісним
(зокрема, за підставами цих позовів та/або поданими доказами; у зв'язку з тим, що
задоволення зустрічного позову виключатиме частково чи повн і стю задоволення пер­
вісного позову тощо), а так само докази, що підтверджують саме ці обставини, пови­
нні зазначатися у зустрічній позовній заяві (пункт 5 частини другої статті 54 ГПК).
Якщо у ній не вказано відповідних обставин, на яких, зокрема, (рунтується позовна
вимога, доказів, що підтверджують ці обставини, то зустрічна позовна заява поверта­
ється без розгляду з посиланням на пункт 3 частини першої статті 63 та статтю 60
ГПК. Така заява не може повертатися судом з посиланням на пункт 5 частини першої
статті 63 ГПК, оскільки подання зустрічного позову не означає об'єднання вимог в
одній позовній заяві.
3.16. Статтею 79 ГПК встановлено вичерпний перелік підстав зупинення про­
вадження у справі. Зупинення провадження у справі з інших підстав є неправомірним .
Зокрема, відповідно до частини першої статті 79 ГПК господарський суд зупиняє
провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення
пов'язаної з нею іншої справи, що розглядалися іншим судом . При цьому пов'язаною
з даною справою є така інша справа, у якій інший суд встановлює обставини, що
впливають чи можуть вплинути на подання і оцінку доказів у даній справі; в тому числі
йдеться про факти , які мають преюдиціальне значення (частини друга - четверта
статті 35 ГПК).
Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного
господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим
судом в іншій справі, - у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи
даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ
різними судами або з інших причин.
Іншим судом , про який йдеться у частині першій статті 79 ГПК, є будь-який
орган, що входить до складу судової системи України згідно з статтею 3 та частиною
другою статті 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; іншим судом може
вважатися й інший склад суду (одноособовий чи колегіальний) в тому ж самому судо­
вому органі, в якому працює суддя (судді), що вирішує (вирішують) питання про зупи­
нення провадження у справі.
Надіслання господарським судом у передбачених законом випадках матеріалів
справ до судів вищих інстанцій підпадає під дію частини першої статті 79 ГПК, оскіль­
ки відсутність у суді зазначених матеріалів унеможливлює розгляд ним справи.
Водночас необхідно мати на увазі, що подання як апеляційних, так і касаційних
скарг на ухвали, зазначені в пунктах 1, 5, 10-21 частини першої статті 106 ГПК, не
перешкоджає продовженню розгляду справ, у яких винесено такі ухвали. Приписи
частини третьої статті 106 ГПК стосуються й подання касаційних скарг на відповідні
ухвали апеляційних господарських судів.
Якщо на час надіслання місцевим господарським судом до суду вищої інстанції
матеріалів справи не завершений розгляд заяви про відстрочку або розстрочку вико­
нання судового рішення , зміну способу та порядку його виконання, скарги на дії чи
~~[lli-
14-12 -291

СУДОВА ХРОНІКА
бездіяльність органу Державної виконавчої служби тощо, то провадження за ними
зупиняється на підставі статті 79 ГП К до пов ерне ння зазначених матеріалів до суД;J
першої інстан ції.
У разі ж якщо відповідна заява чи скарга або зустрічна позовна заява надійшла
до місцевого гос подарського суД;J під час перебування матеріалів справи у суді вищої
інстанції, то місцевий господарський суд виносить ухвалу про відкладення вирішення
питання про пр ийняття відповідної заяви (скарги) так само до повернення відповідних
матеріалів із суД;J вищої інстанції.
3.17. Приймаючи рішення зі спору, господарський суд повинен мати на увазі
таке.
3.17 .1. Згідно з частиною другою статті 4 ГПК господарський суд не застосовує
акти державних та інших органів , якщо ці акти не відповідають законодавству Украї­
ни . Актами, що не відповідають законодавству України, можуть бути акти централь­
них органів виконавчої влади , м ісцев их державн их адміністрацій, органів місцевого
самовряД;Jвання або будь-яких інших органів , я кі за своїм статусом не є державними .
За змістом цієї статті до кола актів , які підлягають застосуванню господарськими
судами , не відносяться судові рішення судів загальної юрисдикції. У процесі здійснен ­
ня господарського судочинства з конкретної справи господарські суди керуються
судовими рішеннями судів загальної юрисдикції виключно на підставі, у межах та
порядку, передбачених статтею 35 ГПК, тобто у встановленні преюдиціальних фактів.
Ненормативні акти (акти індивіJJ;Jальної дії), - тобто такі, що передбачають кон­
кретні приписи , звернені до окремого суб' єкта чи юридичної особи, застосовуються
одноразово і після реаліза ції вичерпують свою дію, - оцінюються господарським судом
нарівні з іншими доказами у справі і не мають для нього заздалегідь встановленої сили.
3.17.2 . Відповідно до рішення Конституційного СуД;J України від 09.07 .2002
No 15-рп/2002 у справі No 1-2 /2 002 (про досудове врегулювання спорів) положення
частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі
правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необ­
хідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця , особи без грома­
дянства, юридичної особи) на звернення до суД;J за вирішенням спору не може бути
обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом
або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб ' єктів право­
відносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Отже , місцеві господарські суди приймають у порядку, передбаченому ГПК, до
свого провадження як позови з вимогами, що rрунтуються на визнаних претензіях
позивача, так і позови , щодо вимог яких не подано доказів вжиття заходів досудового
врегулювання спору. У зв'язку з викладеним суди не мають права застосовувати
пункт 4 статті 83 ГПК, а також відмовляти в прийнятті заяви про збільшення розміру
позовних вимог через недотримання порядку досудового врегулювання спору (части­
на четверта статті 22 названого Кодексу), крім позовів, пов'язаних з перевезеннями ,
що здійснюються на підставі угод про міжнародне зал ізнична-вантажне сполучення
(СМГС) та міжнародне залізничне перевезення (КОТІФ).
~-------
~~~ЦfШJ

СУДОВА ХРОНІКА
3.17.3 . Визнаючи недійсним повністю чи в певній частині пов'язаний з предметом
спору договір (пункт 1 статті 83 ГПК) або виходячи у разі необхідності за межі позо­
вних вимог (пункт 2 тієї ж статті), господарський суд за результатами розгляду справи
повинен з урахуванням вимог частин першої - четвертої статті 49 названого Кодексу
вирішувати питання про стягнення та розподіл відповідних сум судового збору.
3.17.4 . Вирішуючи, в тому числі й з власної ініціативи, питання про зменшення
розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила
зобов'язання (пункт 3 статті 83 ГПК), господарський суд повинен об'єктивно оцінити,
чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу,
ступеню виконання зобов'язання, причини (причин) неналежного виконання або
невиконання зобов'язання, незначності прострочення виконання, наслідків порушен­
ня зобов'язання, невідповідності розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким
наслідкам, поведінки винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до
виконання зобов'язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його
наслідків) тощо.
У зазначеній нормі ГПК йдеться про можливість зменшення розміру саме неу­
стойки (штрафу, пені), а тому вона не може застосовуватися у вирішенні спорів,
пов'язаних з відшкодуванням сум збитків та шкоди (стаття 22, глава 82 Цивільного
кодексу України).
Крім того, ця процесуальна норма може застосовуватись виключно у взаємозв'язку
(сукупності) з нормою права матеріального, яка передбачає можливість зменшення
розміру неустойки (штрафу, пені), а саме частиною третьою статті 551 Цивільного
кодексу України і статтею 223 Господарського кодексу України. Якщо відповідні санк­
ції застосовуються не у зв'язку з порушенням зобов'язання, а з інших передбачених
законом підстав (наприклад, за порушення вимог конкурентного законодавства), їх
розмір не може бути зменшено судом.
У резолютивній частині судового рішення зазначається про часткове задоволен­
ня позову і розмір суми неустойки, що підлягає стягненню. Судовий збір у разі змен­
шення судом розміру неустойки покладається на відповідача повністю, без урахування
зменшення неустойки.
3.17.5 . Процесуальним законом (частина друга статті 82, стаття 82 1 ГПК) перед­
бачено прийняття господарським судом рішення у нарадчій кімнаті та таємницю
нарадчої кімнати.
У разі відсутності спеціально призначеного для цього приміщення як нарадча
кімната може використовуватися зал судових засідань, службовий кабінет судді, інші
службові приміщення суду, - за обов'язкової умови, щоб під час прийняття судового
рішення у відповідному залі чи іншому приміщенні не перебували інші особи, крім
судді чи суддів, який (які) здійснює (здійснюють) розгляд даної справи.
Винесення ухвал, у тому числі й тих, якими закінчується розгляд справи, не
потребує обов'язкового виходу до нарадчої кімнати, крім ухвал, що виносяться за
наслідками розгляду заяв про відвід або самовідвід судді згідно з частиною п'ятою
статті 20 ГПК
------------
®;)

СУДОВА ХРО Н ІКА
3.17 .6 . Прийняте господарським судом рішення оголошується в тому судовому
за сіданні , яким з акінчується розгляд справи .
За змістом статті 85 ГПК:
-
після з акінчення розгляду справи в судово му з асіданні може бути проголо ­
шено як повний текст рішення, так і лише вступну та рез олютивну частини останньо­
го , причо му оголошення лише вступної та резолютивної частин рішення є право м
суду, яке не передбачає надання згоди учасниками судового процесу;
-
рішення суду, яке містить вступну та резолютивну частини, підписується усім
складом суду і додається до справи;
-
якщо в судовому засіданні проголошуються тільки всту пна та резолютивна
частини рішення, господарський суд повідомляє, коли буде складе н о повне р і шення.
Таке повідомлення здійснюється в усній формі і лише у разі присутності в судовому
з асіданні хоча б одного з учасникі в судового процесу.
Вступна та резолютивна частини повного рішення мають дослівно відповідати
вступній та резолютивній частинам , оголошени м після закінчення розгляду справи .
3.18. За змістом статті 87 ГПК надіслання повних рішень та ухвал сторонам, про­
курору, третім особам, які були присутні в судовому засіданні, законом не передбаче ­
но (за винятком ухвали, в якій роз ' яснюється рішення суду, що за змістом частини
п ' ятої статті 89 ГПК надсилається особам, які брали участь у справі, а також держав­
ному виконавцю , якщо рішення суду роз'яснено за його заявою, незалежно від при­
сутності зазначених осіб у судовому засіданні) .
Водночас ці сторони , прокурор , треті особи (які були присутні в судовому засі­
данні) мають право згідно з частиною другою статті 22 ГПК знайомитися з відповід­
ними процесуальними актами , з німати їх копії , а також заявляти клопотання про
видачу їм належно засвідчених копій судових рішень .
Передбачений статтею 87 ГПК строк надсилання повного рішення обчислюється
з дня , наступного після дати складання такого рішення .
За обrрунтованим письмовим клопотанням учасника судового процесу, який був
присутній в судовому засіданні, суд з урахуванням конкретних обставин справи може
надіслати повне судове рішення відповідному учасникові рекомендованим листом з
повідомлення м про вручення. Підставами для цього може бути, зокрема, з находження
(проживання ) з аявника не за місцем знаходження господарського суду або інші
поважні причини , що перешкоджають отриманню копій судового рішення безпосе­
редньо в суді.
3.19. Одним із способів вирішення господарського спору є мирова угода сторін,
яка може стосуватися л ише прав і обов' язків сторін щодо предмета позову (частини
перша і третя статті 78 ГПК ). Мирова угода підписується особами, уповноваженими
представляти сторони в господарському суді (стаття 28 ГПК).
Тр еті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються
усіма правами позивача (частина третя статті 26 ГПК) і , отже , вправ і укладати миро­
ві угоди на з агальних підставах.
Мирова угода може бути укладена і стосовно певної ча стини позовних вимог.
wm-
--- -- --

СУДОВА ХРОНІКА
Умови мирової угоди мають бути викладені чітко й недвозначно з тим, щоб не
виникало неясності і спорів з приводу її змісту під час виконання.
Суддя має роз'яснити сторонам процесуальні наслідки припинення провадження
зі справи, зазначивши про це в ухвалі.
В ухвалі про затвердження мирової угоди у резолютивній частині докладно й чітко
викладаються її умови і зазначається про припинення провадження у справі (пункт 7
частини першої статті 80 ГПК), а також вирішується питання про розподіл між сто­
ронами судових витрат. Затвердження судом мирової угоди з одночасним припинен­
ням провадження у справі є одноактною (нерозривною) процесуальною дією і не
може розглядатися як два самостійних акти - окремо щодо затвердження мирової
угоди і щодо припинення провадження.
Господарський суд не затверджує мирову угоду, якщо вона не відповідає закону,
або за своїм змістом вона є такою, що не може бути виконана у відповідності з її умо­
вами, або якщо така угода остаточно не вирішує спору чи може призвести до виник­
нення нового спору. Мирова угода не може вирішувати питання про права і обов ' язки
сторін, які можуть виникнути у майбутньому, а також стосуватися прав і обов'язків
інших юридичних чи фізичних осіб , які не беруть участі у справі або, хоча й беруть таку
участь, але не є учасниками мирової угоди. Укладення мирової угоди неможливе і в тих
випадках, коли ті чи інші відносини однозначно врегульовані законом і не можуть
змінюватись волевиявленням сторін.
Умови мирової угоди повинні безпосередньо стосуватися предмета позову, що
виключає зазначення в ній дій, коштів чи майна , які не відносяться до цього предмета.
У зв'язку з цим, зокрема, не можуть включатися до мирової угоди умови щодо засто­
сування неустойки (штрафу, пені) за невиконання її умов.
Наказ господарського суду про примусове виконання мирової угоди не може бути
видано, оскільки провадження зі справи припинено. У разі ж ухилення однієї зі сторін
від виконання мирової угоди:
-
якщо ухвала господарського суду про затвердження мирової угоди відповідає
вимогам статті 18 Закону України «Про виконавче провадження», то вона є виконав­
чим документом у розумінні пункту 2 частини другої статті 17 названого Закону і під­
лягає виконанню державною виконавчою службою; тому за наявності зазначеної
умови позовна заява про спонукання до виконання мирової угоди не підлягає розгляду
в господарських судах;
-
якщо ж ухвала суду про затвердження мирової угоди не містить усіх даних,
зазначених у статті 18 названого Закону, то така ухвала не має статусу виконавчого
документа, і інша сторона у справі не позбавлена права звернутися з позовом про
зобов'язання виконати мирову угоду, у випадку задоволення якого господарський суд
видає наказ. Відповідний позов може мати як майновий, так і немайновий характер у
залежності від змісту умов мирової угоди.
3.20. У випадках, про які йдеться в частині третій статті 106 ГПК, місцевий гос­
подарський суд самостійно, виходячи з конкретних обставин справи та змісту апеля­
ційної скарги, вирішує питання про перелік матеріалів, копії яких йому необхідно

СУДОВА ХРОНІКА
надіслати до суду апеляційної інстанції для розгляду скарги . В разі витребування
апеляційним господарським судом додаткових матеріалів останні мають бути надані
місцевим господарським судом невідкладно , якщо інше не зазначено в ухвалі апеля­
ційної інстанції про їх витребування.
3.21. Розгляд господарським судом заяв (клопотань), інших звернень у справах,
матеріали яких знищено у зв'язку із закінченням встановлених строків їх зберігання
та вчинення в зв'язку з цим будь-яких процесуальних дій не є можливим . У разі над­
ходження до господарського суду відповідного звернення заявник повідомляється про
зазначені обставини листом суду, підписаним відповідальним працівником останнього
(але не суддею).
4. У застосуванні приписів статей 80 і 81 ГПК господарським судам слід мати на
увазі таке.
4.1 . Перелік підстав припинення провадження у справі (стаття 80 ГПК) та зали­
шення позову без розгляду (стаття 81 ГПК) є вичерпним і розширеному тлумаченню
не підлягає .
Принципова відмінність наслідків цих дій полягає у тому, що у першому випадку
повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той
же предмет і з тих же підстав не допускається, а у другому (після усунення обставин,
що зумовили залишення позову без розгляду) позивач має право знову звернутись до
господарського суду з тим же позовом у загальному порядку.
Приписи статей 80 і 81 ГПК застосовуються і в судах апеляційної та касаційної
інстанцій (в останній - з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, перед­
бачених статтею 111 7 ГПК) щодо розгляду відповідно апеляційних і касаційних скарг.
4.2 . Припинення провадження у справі - це форма закінчення розгляду госпо­
дарської справи без прийняття судового рішення у зв'язку з виявленням після пору­
шення провадження у справі обставин, з якими закон пов'язує неможливість судово­
го розгляду справи.
Провадження у справі підлягає припиненню з посиланням на пункт 1 статті 80
ГПК якщо при розгляді справи буде встановлено, що :
4.2 .1 . Справа зі спору непідвідомча господарському суду (стаття 12 ГПК);
4.2.2. Позов подано в інтересах позивача іншими, крім органів прокуратури,
юридичними особами, державними або іншими органами (стаття 2 ГПК). При цьому
слід мати на увазі , що звернення до господарських судів України прокурорів з інших
держав в інтересах господарюючих суб'єктів цих держав не передбачене чинним зако­
нодавством чи відповідними міждержавними угодами і договорами України . Тому такі
спори вирішенню господарськими судами України не підлягають (пункт 1 частини
першої статті 62 ГПК);
4.2 .3 . Є письмова угода сторін про передачу спору на вирішення третейського
суду (пункт 5 частини першої статті 80 ГПК). Таку угоду сторони вправі укласти як до ,
так і після порушення провадження у справі. В останньому випадку провадження під­
лягає припиненню з посиланням на зазначену норму ГПК Якщо ж таку угоду укладе­
но до порушення провадження у справі, то:
Wj-------

СУДОВА ХРОНІКА
-
у разі коли відповідач не заперечує проти розгляду справи саме господарським
судом, спір підлягає вирішенню останнім;
-
у випадку якщо відповідач з посиланням на згадану угоду, яка є чинною та не
визнавалася недійсною, наполягає на вирішенні спору саме третейським судом, гос­
подарський суд має припинити провадження у справі на підставі пункту 5 частини
першої статті 80 ГПК.
4.2 .4 . Вирішення даного спору відповідно до законів України, міждержавних угод
чи договорів віднесене до відання інших органів (останній абзац пункту l частини
першої статті 12 ГПК);
4.2 .5 . Позов подано позивачем або до відповідача, який не має статусу юридичної
особи або громадянина-суб'єкта підприємницької діяльності і не є учасником корпо­
ративних відносин.
4.3 . Господарський суд, дійшовши висновку про те, що предмет позову не відпо­
відає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмови­
ти в позові, а не припиняти провадження на підставі пункту l частини першої стат­
ті 80 ГПК.
4.4 . Господарський суд припиняє провадження у справі у зв'язку з відсутністю
предмета спору (пункт 11 частини першої статті 80 ГПК), зокрема, у випадку припи­
нення існування предмета спору (наприклад, сплата суми боргу, знищення спірного
майна, скасування оспорюваного акта державного чи іншого органу тощо), якщо між
сторонами у зв'язку з цим не залишилося неврегульованих питань.
Визнання боржником претензії кредитора не є способом припинення зобов'язання
і не свідчить про відсутність спору; особа, претензія якої визнана боржником, вправі
звернутися до господарського суду з позовом про стягнення визнаної суми коштів.
Припинення провадження у справі на підставі зазначеної норми ГПК можливе в
разі, коли предмет спору існував на момент виникнення останнього та припинив існу­
вання в процесі розгляду справи. Якщо ж він був відсутній і до порушення проваджен­
ня у справі, то зазначена обставина тягне за собою відмову в позові, а не припинення
провадження у справі.
4.5 . Припинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини другої стат­
ті 80 ГПК можливе за умов, якщо рішення господарського суду або іншого органу,
який вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих
же підстав, набрало законної сили, не змінено і не скасовано у відповідній частині в
передбаченому законом порядку. За відсутності таких умов заінтересована особа
вправі звернутися з позовом до господарського суду на загальних підставах.
4. 6. У випадках відмови позивача від позову (пункт 4 частини першої статті 80
ГПК) господарському суду слід керуватись частиною шостою статті 22 ГПК, тобто
перевіряти, чи не суперечить ця відмова законодавству та чи не порушує вона інтер­
еси інших осіб.
Якщо у справі заявлено кілька позовних вимог і позивач відмовився від деяких з
них, провадження у справі на підставі пункту 4 частини першої статті 80 ГПК припи­
няється у частині тих вимог, від яких було заявлено відмову (за умови, що судом не
WJ

СУДОВА ХРОНІКА
буде застосовано припис частини шостої статті 22 ГПК щодо неприйняття відмови від
позовних вимог), а розгляд решти позовних вимог здійснюється в загальному порядку.
За наявності у справі кількох позивачів відмова одного з них від позову не є пере­
шкодою для розгляду справи за участю інших позивачів.
Зменшення позивачем суми позову, в тому числі й з підстав необrрунтованості
первісного розрахунку ціни позову, не є відмовою від позову. В такому випадку при­
пинення провадження в частині зменшення відповідної суми не здійснюється, - про
таке зменшення зазначається в описовій частині судового рішення, а предметом
спору залишається вимога про стягнення суми в зменшеному розмірі .
Зменшення розміру позовних вимог згідно з пунктом 1 частини першої статті 7
Закону України «Про судовий збір» є підставою для повернення відповідної суми
судового збору; що ж до інших судових витрат, то в такому разі вони у відповідній
частині покладаються на позивача . Якщо ж таке зменшення пов 'яза не з частковим
визнанням та задоволенням позову відповідачем після подання позову, то судові
витрати у відповідній частині з урахуванням припису частини другої статті 49 ·ГПК
покладаються на відповідача.
4.7. За наявності відомостей про припинення діяльності суб'єкта господарюван ­
ня, який є стороною у справі, господарському суду слід враховувати таке. Відповідно
до частини сьомої статті 59 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання
вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинен ­
ня його діяльності. Отже, при вирішенні питання щодо припинення провадження у
справі на підставі пункту 6 частини першої статті 80 ГПК господарський суд повинен
перевірити відповідні відомості в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та
фізичних осіб-підприємців. У справах про визнання недійсним акта, раніше виданого
ліквідованим органом, господарський суд вправі зам інити його іншим органом, на
який покладено видання відповідних актів.
Державна реєстрація припинення підприємницької діяльності фізичної особи­
підприємця у зв'язку з її смертю є підставою для припинення провадження у справі
згідно з пунктом 6 частини першої статті 80 ГПК. У разі якщо з якихось причин таку
реєстрацію не здійснено в порядку, установленому Законом України «Про державну
реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», то смерть фізичної особи,
яка була стороною у справі, може підтверджуватися нотаріально засвідченою копією
свідоцтва про смерть фізичної особи або нотаріально засвідченою копією довідки
органу реєстрації актів цивільного стану про смерть фізичної особи, а оголошення
фізичної особи померлою - належним чином засв ідченою копією судового рішення
про оголошення фізичної особи померлою, яке набрало закон ної сили, або нотаріаль ­
но засвідченою копією відповідної довідки органу реєстрації а ~пів цивільного стану.
Відповідні документи подаються суду тією особою, яка у встановленому порядку
порушує питання про припинення провадження у справі.
Ліквідація юридичної особи - сторони у справі, здійснена після прийняття судо­
вого рішення, якщо спірні правовідносини не допускають правонаступництва, не
може бути підставою для застосування пункту 6 частини першої статті 80 ГПК.

СУДОВА ХРОНІКА
Господарським судам необхідно мати на увазі, що саме лише прийняття рішення
про ліквідацію суб'єкта господарювання не позбавляє його статусу юридичної особи ,
і до внесення до названого державного реєстру запису про припинення його діяльнос­
ті він , зокрема , може виступати учасником судового процесу в загальному порядку.
Водночас ліквідаційна комісія не є ні юридичною , ані фізичною особою і не може
брати участі в судовому процесі, в тому числі й від імені суб ' єкта господарювання, що
ліквідується . Голова і члени названої комісії можуть здійснювати представництво від­
повідного підприємства в господарському суді, але виключно з підстав, передбачених
статтею 28 ГПК.
4.8. Залишення позову без розгляду - це форма закінчення розгляду господар­
ським судом справи без прийняття рішення суду в зв'язку з виявленням обставин, які
перешкоджають розглядові справи , але можуть бути усунуті в майбутньому.
Наявність обставин, зазначених у пункті 2 частини першої статті 81 ГПК, має
доводитися заінтересованою стороною, зокрема , шляхом подання належним чином
завіреної копії ухвали суду про порушення провадження у справі зі спору між тими ж
сторонами, про той же предмет і з тих же підстав .
4.9 . При вирішенні питання щодо залишення позову без розгляду (стаття 81
ГПК) господарським судам слід мати на увазі , що застосування пункту 5 частини пер­
шої цієї статті можливо лише за наявності таких умов :
-
додаткові документи вважаються витребуваними , тільки якщо про це зазна­
чено у відповідному процесуальному документі або, в разі оголошення перерви в
судовому засіданні, - в протоколі такого засідання;
-
витребувані документи чи явка представника позивача дійсно необхідні для
вирішення спору, тобто за їх відсутності суд позбавлений можливості вирішити спір
по суті;
-
позивач не подав документи , витребувані судом при підготовці справи до роз­
гляду (стаття 65 ГПК) або в порядку статті 38 названого Кодексу, чи не направив
свого представника в засідання господарського суду без поважних причин. Отже ,
перш ніж залишити позов без розгляду господарський суд зобов ' язаний з ' ясувати
причини невиконання його вимог позивачем і об'єктивно оцінити їх поважність.
Поважними, з урахуванням конкретних обставин справи , вважаються причини ,
які за об'єктивних, тобто не залежних від позивача, обставин унеможливлювали або
істотно утруднювали вчинення ним відповідних процесуальних дій ; лри цьому береть­
ся до уваги й те, чи вживав позивач заходів до усунення цих обставин або послаблен­
ня їх негативного впливу на виконання позивачем процесуальних обов ' язків , покла­
дених на нього судом . Відповідні докази подаються позивачем і оцінюються господар­
ським судом з а загальними правилами статті 43 ГПК.
У разі неповідомлення позивачем таких причин суд вправі , в залежності в ід кон­
кретних обставин справи , або з алишити позов без розгляду, або розглянути спр а ву з а
наявними в ній доказами.
• По з ов може бути залишений без розгляду й частково , а саме в частині однієї і з
з аявлених позовни х вимог.
~

СУДОВА ХРОНІКА
Припис зазначеного пункту частини першої статті 81 ГПК може застосовуватися
на загальних підставах і в здійсненні перегляду справ в апеляційній і в касаційній
інстанціях (щодо розгляду відповідно апеляційних і касаційних скарг).
4.1О. Питання про припинення пров адження у справі в частині поз овни х вимог,
а так само про залишення позовних вимог у певній частині без розгляду господар­
ський суд вирішує у резолютивній частині ріш е ння , яке приймається по суті справи .
Відповідні процесуальні дії суд може вчиняти й шляхом винесення відповідної ухва­
ли як окремого процесуального документа , п родовжуючи розгляд справи в іншій
частині.
4.11 . З урахуванням припису частини другої статті 41 ГПК правила статей 80 і 81
цього Кодексу можуть на загальних підставах застосовуватись у розгляді господар­
ськими судами справ про банкрутство .
4.12 . У вирішенні питань розподілу судових витрат необхідно мати на увазі , що за
змістом пунктів 4 і 5 частини першої статті 7 Закону України « Про судовий збір» при ­
пинення провадження у справі і залишення позову без розгляду тягнуть за собою
повернення сплачених сум судового збору (за винятком випадку, коли позов залишено
без розгляду в зв'язку з повторною неявкою представника позивача на виклик у засі­
дання господарського суду, якщо таке нез'явлення перешкоджало вир і шенню спору).
5. Застосовуючи положення статті 90 ГПК, господарський суд повинен врахову­
вати таке.
5.1 . Окрема ухвала виноситься господарським судом за наявності умов, перед­
бачених частиною першою статті 90 ГПК - виявлення при вирішенні спору пору­
шень законності або недол іків у ді яльності підприємства, установи, організації, дер­
жавного чи іншого органу (далі - підприємства і організації) .
При цьому господарський суд не обмежений колом ні учасників судового процесу
у конкретній справі, ані загалом осіб, зазначених у статті 1 ГПК.
5.2 . Окрема ухвала виноситься, як правило, одночасно з рішенням зі справи .
Водночас з урахуванням обставин конкретної справи (зокрема , у випадках , зазначе­
них у підпунктах 3.12, 3.13 пункту 3 цієї постанови) суд може винести окрему ухвалу
в будь-який момент часу в процесі розгляду справи.
5.3 . В окремій ухвалі має бути зазначено закон чи інший нормативно-правовий
акт (у тому числі його стаття, пункт тощо), вимоги яких порушено , і в чому саме поля­
гає порушення. Просте перерахування допущених порушень без зазначення конкрет­
них норм чинного законодавства або перерахування норм права, порушення яких
встановлено у судовому розгляді, є неприпустимим .
Вказівки, що містяться в окремій ухвалі, повинні бути максимально конкретними
і реальними для виконання.
5.4 . При винесенні окремої ухвали слід враховувати, що вказівки стосовно усу ­
нення порушень законності чи недоліків у діяльності підприємств і організацій не
повинні виходити за межі компетенції господарського суду, тобто господарський суд
не вправі давати вказівки щодо виробничих процесів або оперативно-господарської
діяльності та визначати, яке стягнення слід накласти на службову особу.

СУДОВА ХРОНІКА
5.5 . В умовах різноманіття форм власності господарському суду необхідно утри­
муватись під час винесення окремих ухвал від вимог щодо відшкодування збитків за
рахунок посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій.
Наведене, однак, не стосується державних (комунальних) підприємств, які згідно
зі статтею 228 Господарського кодексу України за наявності підстав зобов'язані вжи­
вати заходів щодо стягнення в порядку регресу збитків з інших суб'єктів господарю­
вання або стягнути збитки з винних працівників відповідно до вимог законодавства
про працю. Отже, прийнявши рішення щодо стягнення з державного або комуналь­
ного підприємства коштів чи іншого майна на відшкодування заподіяних ним збитків ,
господарський суд, надсилаючи йому окрему ухвалу, має зобов'язати відповідне під­
приємство за наявності підстав стягнути збитки з третіх осіб (інших суб'єктів госпо­
дарювання в порядку регресу або з винних працівників підприємства відповідно до
вимог Кодексу законів про працю України).
5.6. При виявленні під час розгляду справи порушень законності чи недоліків у
діяльності підприємства, організації або посадових осіб господарський суд виносить
на їх адресу окрему ухвалу незалежно від того, чи є вони учасниками господарського
процесу.
5.7. Окрема ухвала надсилається посадовій особі або органу, які за своїми повно ­
важеннями повинні усунути виявлені господарським судом недоліки чи порушення.
5.8. Окрему ухвалу як різновид судового акта може бути винесено не лише судом
першої інстанції, а й судами апеляційної чи касаційної інстанцій у разі виявлення
судом порушень законів та інших нормативно-правових актів.
5.9. Стаття 90 ГПК не встановлює обов'язку підприємства, установи, організації,
посадової особи, на адресу яких надіслано окрему ухвалу, повідомляти господарський
суд про виконання вказівок цієї ухвали, проте частина друга статті 1З Закону України
«Про судоустрій і статус суддів» передбачає обов'язковість виконання судових
рішень. Керуючись цією нормою, останній з метою забезпечення виконання вказівок,
що містяться в окремій ухвалі, встановлює у ній строк для надання відповіді в залеж­
ності від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання.
5.1 О. На відміну від окремої ухвали повідомлення органам внутрішніх справ чи
прокуратури (частина четверта статті 90 ГПК) надсилаються господарським судом не
з будь - якого факту порушення підприємством або організацією законності, а лише у
тих випадках, коли господарський суд виявить у діяльності працівників підприємства,
організації такі порушення законності, які містять ознаки дії, переслідуваної в кримі­
нальному порядку.
5.11. За наявності умов, передбачених частиною четвертою статті 90 ГПК, гос­
подарський суд повинен надсилати повідомлення саме тому органу, до компетенції
якого віднесено вирішення питань про необхідність проведення певних дій або пору­
шення кримінальної справи.
5.12. Стаття 90 ГПК не передбачає обов'язку органів внутрішніх справ інформу­
вати господарський суд про наслідки розгляду повідомлення. Однак господарським
судам необхідно мати на увазі , що відповідно до статей 97-99 Кримінально-

СУДОВА ХРОНІКА
процесуального кодексу України за повідомленням про злочин прокурор, слідчий чи
орган дізнання повинні у передбачений цим Кодексом строк прийняти рішення про
порушення кримі н альної справи або про відмову в порушенні кримінальної справи чи
направити повідомлення за належністю, надіславши постанову про відмову у пору­
шенні справи заінтересованій установі, організації , у даному разі господарському
суду.
Обов ' язок органів прокуратури своєчасно відповісти на повідомлення госпо ­
дарського суду встановлений також абзацом третім пункту 6 сп ільного листа
Вищого арбітражного суду України і Генеральної прокуратури України від 03.08.1992
No О 1-8/912 , 8а/4 исх. Строк надання відповіді сл ід визначити у самому повідом­
ленні .
5.13. У будь - яких ви п адках зловживання сторонами та іншими учасниками судо­
вого процесу сво їми процесуальними правами всуп ереч обов'язкові добросов і сно
користуватися ними господарським судам належить реагувати на відп овідні порушен­
ня у спосіб, передбачений статтею 90 ГПК, - шляхом винесення окремих ухвал, а за
наявності підстав - також і надіслання пов ідомлень органам внутр іш н іх справ чи
прокуратури .
У разі зловживань процесуальними правами з боку учасників судового процесу,
представлених адвокатами, окремі ухвали можуть надсилатися також до кваліфіка­
ційно-дисциплінарних комісій адвокатури для вирішення питання п ро притягнення
адвоката до дисциплінарної відповідальності в порядку статті 16 Закону України «Про
адвокатуру» .
5.14. Повідомлення з конкретних справ повинні надсилатись в ідповідним орга­
нам, як правило, одночасно з вирішенням спору, а повідомлення, що rрунтуються на
узагальнених матеріалах - негайно по закінченні узагальнення. У будь-якому разі
вони підписуються суддею, який здійснював розгляд в ідповідних справ (у разі колегі­
ального розгляду - суддею, що був доповідачем у справі чи у справах) .
6. Застосовуючи положення розділу XIV 1 ГПК у їх взаємозв'язку з приписами
Закону України « Про третейські суди» (далі - Закон) господарським судам слід мати
на увазі таке.
6.1 . Питання розгляду заяв про оскарження рішень третейських судів.
6.1 .1 . Компетентним судом, до якого оскаржуються рі ш ення третейського суду і
який здійснює видачу виконавчо го документа, може бути в розумінні Закону як місце­
вий загальний суд, так і місцевий господарський суд, за місцем розгляду справи тре­
тейським судом .
У вирішенні питання про те, який суд - загальний чи господарський
-
компетентний розглядати заяви про скасування рішення третейського, господар­
ським судам необхідно виходити з вимог статті 15 Цивільного процесуального кодексу
України та статей 1, 12 ГПК.
6.1.2 . Строки оскарження рішення третейського суду, передбачені Законом і
частиною другою статті 122 1 ГПК, є процесуальними і за заявою особи, яка зверну­
лася до господарського суду, можуть бути поновлені.
Wlli

СУДОВА ХРОНІКА
З урахуванням частини першої статті 53 ГПК підставою для такого поновлення є
поважна причина (причини) пропуску строку, наявність якої обгрунтовується заявни­
ком. Водночас згаданою статтею 122 1 ГПК не передбачена можливість поновлення
відповідних строків з ініціативи господарського суду.
Подання заяви про скасування рішення третейського суду після закінчення вста­
новленого для цього строку і без клопотання про його поновлення за змістом стат­
ті 122 1 ГПК також тягне за собою наслідки у вигляді залишення такої заяви без роз­
гляду, що, однак, не виключає можливості повторного звернення з нею з клопотанням
про поновлення пропущеного строку.
6.1 .3. Перелік підстав, з яких може бути оскаржене та скасоване рішення тре­
тейського суду, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає . Отже, у разі
оскарження рішення третейського суду з інших підстав , ніж наведені в частині другій
статті 1225 ГПК, у прийнятті відповідної скарги слід відмовити з посиланням на час ­
тину четверту статті 122 1 і відповідний пункт частини другої статті 122 5 ГПК названо ­
го Кодексу.
Якщо заява про скасування рішення третейського суду обrрунтована посилан­
ням як на підставу (підстави), зазначені в Законі та в ГПК, так і на іншу підставу
(підстави), які не передбачені цими законодавчими актами , то відповідна заява під­
лягає розглядові в тій частині, що підпадає під ознаки частини третьої статті 51
Закону та частини другої статті 122 5 ГПК, а в прийнятті її в іншій частині слід від­
мовити.
6.1.4 . Статтею 1223 ГПК передбачено можливість витребування господарським
судом за клопотанням будь-кого з учасників судового розгляду матеріалів справи тре­
тейського розгляду, рішення в якій оскаржується. Таке витребування здійснюється
ухвалою господарського суду, яка в силу приписів пункту 9 частини першої статті 129
Конституції України, частини другої статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус
суддів» та статті 115 ГПК є обов'язковою на всій території України, в тому числі для
третейського суду. Її невиконання останнім тягне за собою загальні наслідки невико­
нання судових рішень згідно із законодавством України. Господарський суд може ,
зокрема, реагувати на відповідну бездіяльн і сть, а так само на інші порушення закон­
ності та недоліки в діяльності третейського суду в порядку, передбаченому статтею 90
ГПК Окремі ухвали господарських судів, винесені у зв'язку з виявленням порушень
законності або недоліками в діяльності третейських судів, мають надсилатися , засно­
вникам третейських судів , при яких утворено останні; копії таких ухвал доцільно над­
силати до відома Третейській палаті України .
6.1 .5. Господарський суд з метою розгляду справи про оскарження рішення тре­
тейського суду витребує й інші необхідні для цього матеріали і докази в порядку пунк­
ту 4 статті 65 ГПК (у тому числі й з власної ініціативи, наприклад, матеріали третей­
ського розгляду, якщо відповідне клопотання не було заявлено учасниками судового
процесу) та частин першої-третьої, п' ятої статті 38 названого Кодексу.
6.1 ..6. Ухвала господарського суду про відмову в прийнятті заяви про скасування
рішення третейського суду або про пов е рнення такої заяви надсилається за адресами ,
------
-
WJ1

СУДОВА ХРОНІКА
що містяться в рішенні третейського суду чи в заяві і вважається одержаною адреса­
том у день доставки, хоча б адресат за даною адресою був відсутній . У такому разі
посилання особи на неодержання процесуальних документів не може бути підставою
для скасування відповідної ухвали господарського суду.
6.1 .7. Повідомлення осіб, які беруть участь у справі про оскарження рішення
третейського суду, про час і місце судового розгляду справи здійснюється з додержан­
ням вимог статті 64 ГПК.
6.1 .8 . У судовому розгляді заяви про скасування рішення третейського суду гос­
подарський суд з'ясовує компетенцію третейського суду щодо вирішення спору між
сторонами відповідно до укладеної ними третейської угоди, перевіряє відповідність
заяви підставам для скасування рішення третейського суду, передбаченим Законом та
ГПК. Якщо господарський суд встановить наявність інших підстав для скасування
такого рішення, ніж ті, які наведено в заяві, то він з урахуванням припису частини
четвертої статті 122 4 ГПК скасовує рішення третейського суду з підстави (підстав),
передбаченої названим Кодексом.
6.1 .9. За результатами розгляду заяви господарський суд виносить ухвалу, зміст
якої, з огляду на припис частини першої статті 1226 ГПК, має відповідати статті 84
(а не статті 86) названого Кодексу, з урахуванням особливостей відповідної категорії
справ. Одна з таких особливостей полягає в тому, що господарський суд не здійснює
оцінки законності і обrрунтованості рішення третейського суду в цілому, а лише
з'ясовує наявність чи відсутність підстав для його скасування, передбачених частиною
другою статті 122 5 ГПК.
6.1 .1О . У резолютивній частині судового рішення про скасування рішення тре­
тейського суду зазначаються, окрім іншого, дані, які ідентифікують скасоване рішен­
ня, - не лише місце, а й дата його прийняття, предмет вимоги.
6.2. Питання розгляду заяв про видачу виконавчих документів.
6.2 .1 . У разі коли рішення третейського суду не виконується добровільно
зобов'язаною цим рішенням стороною, інша сторона може подати до компетентного
суду заяву про видачу виконавчого документа, яким у господарському судочинстві
згідно з статтею 116 ГПК і пунктом 1 частини другої статті 17 Закону України «Про
виконавче провадження» є наказ.
6.2.2. Строк подання заяви про видачу виконавчого документа, передбачений
частиною другою статті 1227 ГПК, є процесуальним і може бути поновлений госпо­
дарським судом з урахуванням наведеного в підпункті 6.1.2 підпункту 6.1 пункту 6 цієї
постанови.
6.2.3 . Витребування справи з постійно діючого третейського суду здійснюється
господарським судом шляхом винесення відповідної ухвали. Ненадання постійно
діючим третейським судом такої справи на вимогу господарського суду є підставою
для відмови у видачі виконавчого документа (пункт 8 статті 122 10 ГПК).
6.2.4 . Зміст наказу на примусове виконання рішення третейського суду має від­
повідати вимогам частини першої статті 117 ГПК і статті 18 Закону України «Про
виконавче провадження».
Ш!)-------

СУДОВА ХРОНІКА
У виданому наказі має бути викладено резолютивну частину рішення третейсько­
го суду і зазначено, що його видано на виконання рішення третейського суду.
6.2 .5. Відповідно до частини четвертої статті 56 Закону та частини восьмої стат­
ті 122 11 ГПК сторона, на користь якої виданий наказ, одержує його безпосередньо в
господарському суді.
Наведена норма не виключає можливості надіслання господарським судом вида­
ного ним наказу зазначеній стороні разом з ухвалою про видачу виконавчого докумен­
та на підставі поданого нею клопотання (частина третя статті 122 11 ГПК).
6.2.6 . Вичерпний перелік підстав для відмови у видачі виконавчого документа на
примусове виконання рішення третейського суду наведено в статті 122 10 ГПК.
У розгляді заяви про видачу виконавчого документа господарський суд перевіряє
наявність чи відсутність підстав для відмови у такій видачі незалежно від змісту дово­
дів сторін.
У застосуванні пункту 7 цієї статті господарським судам необхідно керуватися,
зокрема, приписами частини другої статті 16 Цивільного кодексу України та частини
другої статті 20 Господарського кодексу України.
Питання щодо законності та обrрунтованості рішення третейського суду, крім
зазначених у статті 122 10 ГПК, не можуть вирішуватися господарським судом у роз­
гляді заяви про видачу виконавчого документа.
Господарським судам необхідно мати на увазі, що відмова в задоволенні такої
заяви не позбавляє жодну із сторін спору, вирішеного третейським судом, права на
звернення після набрання законної сили відповідною ухвалою до господарського суду
за вирішенням цього ж спору в загальному порядку (частина восьма статті 56 Закону,
частина четверта статті 122 11 ГПК).
6.2 . 7 . В ухвалі, винесеній за результатами розгляду заяви про видачу виконавчо­
го документа, може бути зазначено, що рішення третейського суду не підлягає вико ­
нанню у певній частині з посиланням на визначену в статті 122 10 ГПК підставу, якій
суперечить ця частина рішення третейського суду. Решту спірних питань у такому разі
може бути передано на розгляд господарського суду в загальному порядку.
6.2.8 . Частиною третьою статті 122 11 ГПКпередбачено можливість оскарження
ухвали господарського суду про відмову у видачі виконавчого документа лише в апе­
ляційному порядку. Отже, в касаційному порядку дана ухвала не може бути оскарже­
на та переглянута.
Установлений згаданою нормою ГПК строк апеляційного оскарження є процесу­
альним, і в разі його пропуску може бути відновлений на загальних підставах (частина
перша статті 53 ГПК).
6.2 .9 . Питання про подальшу долю матеріалів справи третейського суду після роз­
гляду господарським судом заяви про видачу виконавчого документа вирішується в
залежності від того , чи є третейський суд постійно діючим, чи утвореним для вирішення
конкретного спору. В першому випадку справа підлягає поверненню до третейського
суду (частина п 'ята статті 56 Закону, частина дев'ята статті 122 11 ГПК), в другому -
зберігається у відповідному господарському суді (частина друга статті 54 Закону).

СУДОВА ХРОНІКА
7. Господарським судам слід також враховувати правові позиції , викладені в чин­
них роз'ясненнях президії Вищого арбітражного суду України, роз ' ясненнях та реко­
мендаціях президії Вищого господарського суду України та в постановах пленуму
Вищого господарського суду України з питань застосування господарськими судами
норм процесуального права .
8. Виз нати такими, що втратили чинність , такі роз'яснення президії Вищого арбі­
тражного суду України та рекомендації президії Вищого господарського суду України :
-
від 02.12 .1992 No 01-6/1444 « Про практику застосування статті 90
Господарського процесуального кодексу України» (з подальшими змінами і доповне­
ннями);
-
від 17.02 .1994 No 02-5/114 «Про деякі питання визначення ціни позову, під­
судності справ та сплати державного мита » ;
-
від 27 .04.1994 No 02-5/492 « Про участь у судовому процесі відособлених під­
розділів юридичних осіб»;
-
від 23.08 .1994 No 02-5/612 «Про деякі питання практики застосування ста­
тей 80 та 81 Господарського процесуального кодексу України» (з подальшими зміна­
ми і доповненнями);
-
від 18 .09 .1997 No 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування
Господарського процесуального кодексу України» (з подальшими змінами і доповне­
ннями);
-
від 11 .04 .2005 No 04-5/639 «Про деякі питання практики застосування гос­
подарськими судами Закону України «Про третейські суди» (з подальшими змінами і
доповненнями).
Голова Вищого господарського суду України
Секретар пленуму Вищого господарського суду України
В . Татьков
Г. Кравчук