Автор: Григорук А.   Лобухова С.  

Теги: казки  

ISBN: 5-301-01323

Год: 1991

Текст
                    РОСІЙСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ
ЗБІРКА
Для молодшого та середнього шкільного віку
Упорядкував і переклав з російської АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК
Художник
СВІТЛАНА ЛОПУХОВА
КИЇВ «ВЕСЕЛКА» 1991
ББК 84.2
Р75
До збірки увійшли найпопулярніші російські народні казки. Більшість із них опрацьовані для дітей відомими письменниками й фольклористами О. Толстим, К. Ушинським, О. Нечаєвим, А. Платоновим та ін.
Р
4803010104-186
М206(04)-91
БЗ-23-13.91
18ВК 5-301-01323 (укр.)
(Сї Анатолій Григорук, 1991, упорядкування, переклад українською мовою
© Світлана Лопукова, 1991, ілюстрації
ЩАСЛИВА РОДИНА
В одному царстві жив собі в давні часи родовитий боярин. Він вихвалявся незчисленними скарбами, хизувався своїм родом-племенем. Та й як було не пишатися, не гоноритися! Землі в боярина неміряно. На землях тих стояли міста з пригородками, багаті села з присілками; на зелених луках паслися величезні табуни коней. У боярських лісах тьма красного звіра, у річках та озерах риби аж кишіло.
Діди й прадіди бояринові споконвіку на високих місцях у боярській думі сиділи і всі державні діла вершили — то хіба ж йому не пишатися родом-племенем!
Росла в боярина донька-одиначка, та така вродлива, що ні в казці сказати, ні пером описати, ще й неабияка розумниця. І що більше доходила вона літ,' то ставала вродливішою, то далі про її красу та розум поголос ішов.
Так і жив у своїх білокам’яних хоромах у статках та шані боярин. Сім няньок і сім челядниць за красунею бояришнею ходили, плекали, доглядали, як зіницю ока берегли. А боярин-батько і дух за донькою ронив.
І от настав час, прийшла пора, виросла красуня, задівочилась. І женихи як з води вродилися: один поперед одного сватів засилають. Багатьом князям із свого царства і з інших земель хотілось породичатися з іменитим дукою-боярином.
Сватів привітно й шанобливо в боярських хоромах стрічали.
— За честь спасибі,— казав боярин.— Треба в нареченої запитати. Нехай сама скаже! Неволити її не стану.
5
А бояришня щоразу промовляла:
— Рано мені, батечку, віддаватися, своє гніздо вити. Поживу під твоїм крильцем, порозкошую, дівуючи.
На цьому женихові — вибачай та голоблі повертай.
Так минув рік, і другий збігає. Аж коли це з далекого преславного царства приїхали значні свати. Кажуть бояринові:
Лине землею поголос. Слава про красу та розум твоєї доньки на весь широкий світ відома. І от пресвітлий наш цар, повелитель багатьох народів, послав нас до тебе на добре діло — свататись. Бажає він породичатися з тобою і просить віддати за нього бояришню.
Радісно стало бояринові на серці. «Як знайшовся такий наречений, сам великий цар, могутньої держави повелитель, і моя донька стане царицею славетної держави, то чого ж іще кращого бажати! — міркує собі.— Не упустити б такого зятя!»
От боярин ні про що в доньки не питає, а зараз повелів бенкет починати. На тому бенкеті частував-пригощав значних сватів-послів царських, дякував за честь.
— Я радий породичатися з його вельможністю, і донька моя теж дякує за честь. Вона з радістю згодна вийти за великого володаря заміж. Недарма, видно, досі відмовляла всім іншим женихам.
Коли бенкет відбенкетували й гості відбули до свого царства, боярин прийшов у терем до доньки.
— Ну, лебедонько, готуйся до весілля! Сам великий володар, он якого уславленого царства повелитель, сватів заслав, і я просватав тебе. То велика для нас честь. Такий жених не рівня нашим княжим синам, що домагалися твоєї руки, твоєї згоди, і яким ти сама всім відмовила. Будеш скоро царицею великої держави, повелителькою багатьох народів Царівни наші, либонь, від заздрощів луснуть!
Втупила бояришня в підлогу очі, голос у неї затремтів, і вона тихо проказала:
Я донька твоя, любий батеньку, й супроти волі твоєї не піду.
— А чого посмутніла? — питає боярин. — Чи жених не до вподоби?
— Та я жениха й на очі не бачила,— ще тихіше відказала донька.
- Не бачила, та, напевне ж, чула про нього,— сказав боярин.— А повінчаєшся і, гляди, серцем прихилишся. Як кажуть, звикнеш — полюбиш. Я ж бо про тебе піклуюся, про твоє щастя турботу виявляю, тобі добра бажаю!
— Воля твоя, батечку. Як скажеш, так і буде,— прошепотіла донька і ще нижче похилила голову,— Сьогодні я нездужаю, чогось мені, любий батечку, млосно.
І відтоді бояришня захворіла. Щодень ставало їй гірше та гірше.
Прикликав боярин лікаря — не помогло. Прикликав і другого, й третього. Та хоч скільки бояришню лікували, хоч якими травами поїли — хвороба не відступала. Скоро бояришні вже годі було і з постелі підвестися.
Огорнула боярина тривога, запрошував він лікарів без ліку, та все дарма.
6
Тоді заходилися шукати по всім царстві знахарку, що могла б розпізнати хворобу та вилікувати бояришню.
Шукали, шукали і привезли відкілясь старезну бабу — ледве на ногах стоїть, на ковіньку спирається.
Стала баба-знахарка няньок, мамок випитувати, коли та як бояришня занедужала, а далі зачинилася з боярською донькою віч-на-віч, наказала нікого не впускати до них і довго про щось там гомоніла. Потім вийшла з терема, низько вклонилась бояринові та й каже:
— Треба, пане боярине, знайти щасливого чоловіка та випросити в нього сорочку. Як надягне її панна твоя, то й вичуняє. Ніякі інші ліки їй не допоможуть.
Як почув це боярин, зразу наказав своїм слугам:
— Шукайте по всьому царстві найщасливішого чоловіка і видобудьте в нього сорочку. Та з порожніми руками не вертайтеся!
Роз’їхались боярські посланці. їздили, їздили, ніде не можуть найщасливішого чоловіка знайти. В одного і статки чималі, і родина славна, але на здоров’я нарікає — яке вже тут щасія! В другого і в родині все гаразд, і сам здужає, і грошей доволі, але з сусідами ніякої згоди нема — знов кепсько. У третього в родині чвари: погано із жінкою живе. У четвертого з дітьми клопіт. Хоч скільки їздили, не стрілося їм жодної живої душі, що була б усім задоволена й могла про себе сказати: «Я на світі найщасливіша!»
Якось захопила боярських посланців у дорозі темна ніч, а вони саме добулися до села. Старший і каже:
— Доведеться тут заночувати. Куди в незнайомому краю вночі поїдеш?
Роззирнулися — ніде вогонь не горить, тільки в одній хатині край села віконце світиться. Під’їхали до тої ветхої скособоченої халупи, спішились, підступили ближче й раптом чують:
— Я найщасливіший чоловік на світі.
Бояринові посланці дивом здивувалися. Припали до віконця й бачать: вихопився з-за столу на середину хати кучерявий господар. Пританцьовує й каже:
— Щасливішого за мене нікого немає, хочь весь білий світ обійди!
Ту ж мить від печі метнулась до нього гожа молодичка і ногою притупнула:
— І моє усе щастя в тобі! Кращої за свою долю я й уявити не можу. Тобі зі мною добре, а мені з тобою ще краще!
Боярські посланці, не довго думаючи, постукали:
— Пустіть, люди добрі, переночувати.
Господар гостинно відчинив двері.
— Ласкаво просимо. Нічліг із собою не возять.
На цім слові він вибіг на двір, допоміг розсідлати коней, а як зайшли до хати, хазяйка налила води в умивальник і рушник подала:
— Роздягайтеся, любі подорожани, та вмийтеся з дороги.
А сама клопочеться, поспішає на стіл вечерю поставити.
8
Господар квапить жінку:
— Нумо, що є в печі, усе давай!
Поставила господиня на стіл вечерю, вклонилась, припрошує:
— Скуштуйте нашого хліба-солі. Чим багаті, тим і раді.
Коли сіли за стіл, старший боярський посланець і каже:
— Чи не ти, господарю, щойно говорив, ніби маєш себе за найщасливі-шого чоловіка на світі?
— А тут більш нікого й немає,— каже їм господар,— Далебі, я найщасли-віший!
— Ну, як так, то зроби нам ласку, виручи з біди.
— А що з вами приключилося?
— І не питай! У нашого боярина, найзначнішого і найбагатшого в царстві, тяжко занедужала єдина донька, мудра та розумна, і красуня невимовна, наречена вже. Що вже лікарів тих було! А ніхто хворобу не розпізнав і жодні ліки не допомогли, І от відшукали ми одну бабу-знахарку. Оглянула вона бояришню і сказала: «Одні тільки ліки, один і є засіб. Як надягти на боя ришню сорочку щасливої людини, то стане їй краще і вона одужає. Ніякі інші ліки їй не зарадять». Послав нас боярин шукати щасливу людину. От ти нам і дай сорочку з власного плеча. А як бояришні стане краще і вона вичуняє, то боярин, що тільки тобі заманеться, те й зробить, нічого не пошкодує.
— Ніякої винагороди від вашого боярина мені не треба,— мовив господар,— а як моя сорочка може допомогти, то я від щирого серця...— Він ніяково позирнув на жінку і сказав: — Дай-но сіряка чимшвидше!
Простягла йому жінка сіряка. Скинув господар сорочку й натяг замість неї сіряк.
— На ось, бери мою сорочку. Другої в мене на зміну не надбано, то я поки і в сіряку перебуду.
Здивувався боярський посланець. «Оце-то так! — думає,— Найщасливі-шою людиною себе вважає, а в самого одним-однісінька сорочка, другої на зміну катма!» Але нічого не сказав, згорнув сорочку і сховав у подорожню торбу.
На другий день боярські посланці підхопилися ні світні зоря. Насмажила хазяйка млинців, нагодувала гостей. Подякували вони за хліб-сіль, а надто за сорочку й вирушили в путь.
Чи довго, чи недовго їхали, швидко казка мовиться, та не так швидко діло робиться, а посланці вперед та вперед скачуть. І приїхали На боярський двір.
Розповіли бояринові, як знайшли щасливого чоловіка. А баба-знахарка вже й тут. Узяла сорочку й бігцем у терем до бояришні...
Минуло три дні.
Дізнався боярин, що доньці полегшало, а ще за тиждень то й зовсім біда відступила. Зрадів боярин і наказав
— їдьте та привезіть сюди того щасливця.
9
Відрядили одного з посланців, що вже були в нього. Дорога знайома. І невдовзі доправив він щасливого чоловіка до палацу. Боярин стрів його вельми прихильно:
— Підсобив ти мені в моїй скруті: як сказала знахарка, так і сталося покращало моїй доньці. Та не збагну я, чого це ти думаєш, що ти найщасли-віший на світі?
— Та я й думаю так і кажу всім, бо й справді щасливий.
А я от побачив тебе, - каже боярин, — та й дивом дивую. Маєш ти себе за щасливця, а сірячина в тебе така благенька, що ледве на плечах тримається. І живеш ти, казали мої слуги, дуже вбого: хатина скособочилась, харчуєшся редькою з квасом — оце й усі твої ласощі та присмаки, сорочки на зміну нема. Хіба ж це щастя?!
Позирнув чоловік на іменитого дуку-боярина, мить помовчав і відповів:
— Усе це так. Халупа в мене ветха й сіряк старий. Але хіба щастя в хоромах живе та у пишних шатах? В одного — повний статок: комори від усякого скарбу як не луснуть, а йому все мало. Жінку в роботі занапастив, себе геть ухоркав, перепочинку не знає. Жадібність на нього напала, і не має він щастя. Інший теж на багатство поласився, на бридкій, нелюбій оженився. Або бідняк молоденьку вродливу дочку за багатого вдівця засватав — знов погано: живуть, як чужі. Ні кохання в них, ні злагоди... А я і справді щасливий. Поміркуй сам: побралися ми, бо полюбилися, і живемо з жінкою душа в душу. Пойіж нас не те що сварки, докірливого слова ніколи не мовлено. Ніколи нікому ми не заздрили й не заздримо, бо краще, аніж ми живемо, жодній душі не живеться. Чим можемо, завжди раді людям допомогти. Нам щось знадобиться, сусіди теж охоче біжать підсобити. А сорочка — то пусте! Напряде жінка пряжі, натче полотна і пошиє нову сорочку. І хата, що ти про неї згадував, теж діло наживне. Спораємось восени в полі, гукну на толоку людей, вони не відмовлять. Гляди, дн'в за два поставимо хату. І живи — не тужи! Було б тільки здоров’я та в сім’ї любов і згода То й редька з квасом смакуватимуть краще за будь-які почастунки!
Подивував боярин на чоловікові слова і сказав:
— Зважив ти на моє горе, останньої сорочки не пошкодував. Хочу тобі добром за добро віддячити. Проси чого хочеш, усе зроблю!
Та нічого мені не треба. Досить і того, що моя сорочка прислужилася. Хіба тільки, як знайдеться в тебе гарусна хустина, подаруй — жінку обновою втішити.
Ще більше здивувався боярин, усміхнувся й мовив:
— Іди тепер на куховарню. Там тебе нагодують, напоять. Відпочинь з дороги. Потім покличу тебе.
Пішов бідняк.
А боярин гукнув бабу-знахарку й питає:
— Ти доньку мою лікувала й на ноги ставила. Скажи правду щиру, від чого ця напасть приключилася?
Вклонилась баба бояринові:
10
— Не прогнівайся, батечку боярине, приховала я від твоєї ласки дещо; діло ж бо давнє. Як привезли мене сюди за твоїм повелінням, заходилась я няньок, мамок та покоївок випитувати. А потім і від самої красуні-бояришні таємну сповідь вислухала, погомоніла з нею любенько й дізналася, що занедужала вона того самого дня, як сказав ти їй про заміжжя, просватавши нашу голубоньку за чужодальнього царя, якого вона й на очі не бачила. Відтоді й накотила на неї журба-сухота нерозважна... А де дівоча журба-сухота, то вже напевне шукай легеня гожого.
Боярин ногою тупнув:
— Ти що, бабо, з глузду зсунулась! Про якого такого легеня верзеш казна-що?
— Гнівайся не гнівайся, батечку боярине, а як щиро по правді, то вся хвороба, істинно скажу, саме через те й приключилася: вже скоро рік минув, як припав красуні бояришні до серця молодий стрілець, твій дружинник. Та й він без тями кохає нашу голубоньку.
Боярин аж сполотнів і грізно запитав:
— Хто він? І як насмілився? Та я його на смерть скараю!
— Хто він — про те слід у бояришні спитати, мені невідомо А що наважився полюбити без твоєї ласки доньку-красуню, то серцю не накажеш! Та й сама бояришня його кохає, голубонька. Отож смерть легеневі заподіяти — значить, свою доньку занапастити...
— Але ж ти, чаклунко, либонь, знаєш, як остуду наслати, як із бояришні-ного серця вражого сина вижити, щоб навіки про нього забула?
І на цім слові боярин за голову вхопився:
— Ой, занапастить вона і себе й мене. Скоро вже приїдуть за нареченою від жениха! Що я скажу цареві? Яку відповідь дам?
Каже йому баба-знахарка:
— Лікувати бояришню я лікувала. Настоянкою з різних цілющих трав поїла. Ще й розмовами щирими заспокоювала. А чарами, щоб остуду наслати, супроти чистого кохання ворожити,— вік тим не промишляла — недобре це, грішне діло.
Саме тої миті вбіг у світлицю слуга:
— Боярине! До твоєї милості гонець з такого-то царства!
— Клич! — наказав боярин, а сам через хвилювання на місці не встоїть, бігає по світлиці, про знахарку геть забувся.
Увійшов заморський гонець, уклонився бояринові й каже:
— Сумну звісту я приніс. Наш цар від ран помер, і мене послав до тебе новий наш володар, молодший брат небіжчика. Він повелів вернути твоїй доньці обручку, яку вручив ти нашим сватам при заручинах.
Боярин аж охнув від несподіваних речей. А далі запитав:
— Як же це все сталося?
— Зовсім недавно поїхав наш покійний володар з малим військом приборкати непокірного підколінного князя, а той хитрощами заманив наше військо й напав зненацька із засідки. В тім бою нерівному володаря було
12
тяжко поранено. Привезли його додому непритомного, і через два дні він переставився.
На цім слові гонець подав бояринові обручку. Прийняв її боярин та й відпустив гінця. Потім довго сидів, похиливши голову. Нарешті дійшов тями:
Та що ж це діється? Одна біда йде і другу за собою веде. Хіба тепер знайдеш іншого такого жениха! З рук випорснуло доньчине щастя.
— А воно може й так обернутися, що сумна звістка — на краще, — подала голос баба-знахарка,— Коли славний чоловік твій дружинник, то буде ща слива за ним бояришня. А багатства твого, боярине-батечку, не те що доньці із зятем не прожити, а й онукам та правнукам стане!
— Іди, бабо, геть! — вигукнув боярин.— Не доводь до гріха!
Довго сидів він у зажурі, й на очі нікого не підпускаючи. А потім, як розповідають, звелів покликати того кучерявого чоловіка, що останньої сорочки для здоров’я його доньки не пожалів, дав йому коштовну хустку й ласкаво розпрощався з ним:
— Видно, і твоя простацька правда чогось та варта!
Потім поговорив з донькою, прикликав стрільця дружинника. До душі легінь йому припав. І невдовзі справили вони бучне весілля. А як бенкет відбенкетували, щедро нагородив боярин доньку з зятем великим посагом. І зажили молоді на славу.
Жили вони довго та дружно і з ласкою в серці берегли сорочку веселого щасливого чоловіка. А старий боярин дивився на їхню злагоду й радів невимовно
Тут і казці кінець.
ВІТРОВІ ДАРУНКИ
Жили собі дід та баба. Жили, бідували, з хліба на квас перебивалися. З осені до весни сяк-так перенидіють, а з весни до осені то й геть з біди не вилазять: лободою та ягодою годуються.
От якось розжився дід на корець пшениці та й каже:
— Всі люди сіють та орють, посіємо й ми — буде і в нас на осінь свій хліб.
Посіяли. Вродила пшениця як з води.
Старий із старою раді-радісінькі, ходять щодня на лан, пшеницею не натішаться, а вона — як лава, колосок у колосок.
Сусідів заздрощі беруть:
— Такого врожаю зроду-віку не було!
Настали жнива. Дід серпи нагострив:
— Завтра, бабо, підемо пшеницю жати!
Аж налетів страшний вітер, наповзла чорна хмара, і випав на дідову нивку град, та такий, що всю пшеницю геть стовк, вибив, жодного колосочка не лишив.
Зажурився дід, голову похилив. А баба лається, репетує:
— Весь вік я з тобою, з неталаненим, прогибіла. Ні в чому тобі щастя нема. За скільки-то літ розжилися на насіння та виплекали пшеницю — і тут лихо спіткало, біда не поминула. В інших людей жодного колосочка не оббило, а в нас і зернини не лишилося.
Втішає дід бабу:
14
- Не плач, не тужи! Слізі їй та доріканням лихові не зарадиш. Хмару вітер нагнав — от хай вітер з >итки й відшкодує.
Баба знов своєї:
- Зовсім старий з глузду скотився! Меле язиком казна-що. Шукай тепер вітру в полі!
А дід їй:
— Ні, я таки піду з вітру питати: вітер винуватий — то нехай і спокутує свій гріх.
Озувся, вдягнувся, узяв батіжка і потяг із дому.
Чи довго йшов чи недовго, чи близько чи далеко, та дійшов до високої гори. Під горою велика хата стоїть. У хаті чотири ганки: один — на схід сонця, другий — на південь, третій — на захід, а четвертий ганок — на північ.
Чує дід — загримкотіли відра, підійшла до криниці баба, стара-стара, ледве дибає. Набрала води.
Привітався дід:
— Здорова будь, бабуню! Дай-но я тобі допоможу воду донести.
— І тобі доброго здоров’я, чоловіче! Дякую на доброму слові. Заходь до хати, перепочинь з дороги. А з відрами сама впораюсь: я ще при силі.
Ступили на ганок, зайшли в хату. Стара стіл накрила, гостя нагодувала, напоїла, на печі спати поклала та й стала розпитувати:
— Куди, чоловіче добрий, ідеш, куди мандруєш? Із власної волі до нас завернув, чи лиха неволя привела?
— Е, бабуню, не знаєш ти моєї біди! Виплекали ми із старою пшеничку, та нагнав вітер хмару з градом, і вибило геть усе — навіть зернини не лишилося. Як тепер жити? Хоч із торбами по світу йди! От і подавсь я управи шукати.
— Ну, як так, то цьому лиху можна зарадити. Я ж бо мати всім чотирьом вітрам, і сини з-під моєї руки ще не вийшли. З усього видно, скривдив тебе мій менший, мій бешкетний син Опівнічник. Степний він на такі витівки. Зачекай трохи. Вернуться сини додому, заставлю винного тобі все відшкодувати.
За якийсь час долинув гомін із тої сторони, що сонце сходить. Розчинилися рвучко двері східного ганку — прилетів Східний вітер. По тому дихнуло теплом з південної сторони — і влетів до хати з південного ганку ласкавий Опівденник-вітер. І чи не ту саму мить із дверей, що на захід сонця виходять, з’явився Захід-вітер. А далі загриміло, зашуміло довкруги, хата ходуном заходила — з реготом та присвистом ускочив до хати з північної сторони Опівнічник-вітер:
— Ох і нагнав я сьогодні страху суднам на морі! Набавився, натішився, їсти хочу!
Мати тим часом стіл накрила, нагодувала синів, напоїла та й каже:
— Ну, хто з вас, синочки, недавно біду скоїв?
Тут і старого покликала:
— Йди-но все розкажеш, та не бійся нічого!
15
Зліз дід з печі й розповів про вітрову кривду.
Принишк Опівнічник, голову похнюпив.
— Либонь, це ти, Опівнічнику, таку капость зробив,— лає мати,— Що тепер скажеш?
— Винуватий я, мамо. — Опівнічник головою хитнув,— Ну, та дарма, спокутую гріх... А ти, гостеньку, — сміливий та завзятий, саме такі мені й до вподоби! Як не побоявся на мене управи шукати та всю правду як на духу викласти, будь мені за побратима, а пшеницею не журися.
Дістав з-за пазухи згорток і подає старому:
— На ось тобі скатертину-самобранку — завжди будеш ситий. Як розгорнеш її та скажеш: «Попити, поїсти!» — то зразу і з’явиться усе, чого душа просить. Тільки, цур, умовмось: вертатимеш додому — на заїжджий двір не завертай.
Подякував старий побратимові та матері чотирьох вітрів за ласку, почас-тунки та гостинець, попрощався з усіма й вирушив у дорогу.
Ішов, ішов та й пристав, геть знесилів; сам думає: «Доведеться й цю ніч у дорозі ночувати, сьогодні до рідної хати все одно не втраплю. Чого це Опівнічник велів, щоб я на заїжджий двір не завертав? Що я, просто неба ночуватиму? Хліб свій — хоч до попа на постій». І звернув на заїжджий двір. Сів до столу, спочиває, а хазяїн йому й каже:
— Мо, повечеряєш та оковитої з утоми вип'єш? Замовляй!
— Нічого мені покупного не треба, у мене все своє є.
Дістав із-за пазухи скатертину, розгорнув та й каже:
— Попити, поїсти!
Мамо рідна, де все і взялося: наставилося страв різних, меди духмяні, вина солодкі, закуски та заїдки — стіл вгинається! Пий, їж — мірою душа!
Хазяїн очима лупає, слова не зронить. Такого дива вік не бачив.
А старий, як дитина, втішається:
— Буде нам тепер з бабою що їсти-пити! Буде чим і добрих людей пригостити!
І на радощах запрошує хазяїна:
— Сідай зі мною вечеряти і всіх своїх, кого маєш, клич — почастунків вистачить!
Хазяїн гукнув жінку та дітей — і підсіли всі гуртом до старого за стіл. Сидять, пригощаються.
Дід випив солодкого вина та міцного меду, й зашуміло йому в голові, пісню заспівав.
Тут і спало хазяїнові на думку:
«От мені б таку скатертину!»
По вечері упав дід на лаву й міцно заснув. А хазяїн узяв та й замінив скатертину-самобранку такою самою на вигляд, тільки звичайнісінькою.
На другий день прокинувся дід до схід сонця і почвалав додому.
— Де тебе нечистий носить? — напустилася на нього баба,— вдома ні крихти хліба, ні тріски дров, а йому й горенька нема.
16
— Цить, стара! Сідай до столу, пригощайся, чого тільки душа забажає, пий та їж донесхочу!
Посадив бабу за стіл, розгорнув скатертину:
— Попити, поїсти!
Що за мана? Нічогісінько нема...
Дід ще раз скатертину тріпнув, розіслав, долонею ляснув:
— Попити, поїсти!
Знов нічого.
А баба підхопилася та за рогача:
— Ох ти ж, пустомолоте! Він ще й кепкує! — та рогачем діда через плечі.— Ось тобі, ось, осоружний!
Вискочив старий з хати — та навтьоки.
Зупинився за селом.
«Тут щось не те. Мабуть, ошукав мене Опівнічник. Ну, та не на такого напав! Тепер я дорогу до нього знаю»,— подумав дід.
І пішов до матері чотирьох вітрів.
Ішов, ішов і пізно увечері прийшов до високої гори, до великої хати з чотирма ганками. А саме о тій порі брати-вітри з усіх чотирьох сторін додому летіли. Підхопили гостя й до господи внесли.
Привітався старий з матір’ю чотирьох вітрів та з братами й каже вітрові Опівнічнику:
— Не по-братськи ти, побратиме, чиниш. Твоя скатертина-самобранка тільки один раз мене напоїла, нагодувала. Чи ж годиться так з мене насміхатися?
— Стривай, стривай,— каже Опівнічник.— А чи завертав ти на заїжджий двір?
— Завертав.
— Ну то сам собі й дорікай, як мене не послухав.— Дістав капшук із-за пазухи: — Ось тобі ще один мій дарунок, і вертайся додому. Ніколи ти ні в чому нужди не знатимеш. Що знадобиться, потруси капшук — і скільки треба грошей, стільки й натрусиш. Та гляди — нікуди дорогою не заходь!
Гостя напоїли, нагодували, і рушив він додому. Казка швидко мовиться, та ще швидше дід додому квапиться.
Ішов, ішов і дійшов до того заїжджого двору, де раніше зупинявся.
«Геть я охляв, та й ноги більше не несуть, однаково мені додому сьогодні не дійти. Переночую у знайомого хазяїна».
Зайшов, привітався. Хазяїн заїжджого двору впізнав діда, зустрів гостинно:
— Сідай, чоловіче добрий, спочинь. Як не гребуєш нашими почастунка-ми, замовляй, що з дороги поїсти-попити.
А дідові й холодно й голодно:
«Дай-но спробую, чим мене нагородив Опівнічник!»
Звелів подати вечерю ще й вина замовив. Хильнув чарку, другу та через утому й сп’янів. Гукає хазяїна:
18
— Сідай, господарю сам, і всіх своїх клич, та виставляй на стіл, що тільки в хаті є. За все заплачу, щедро обдарую.
Хазяїн заметушився, понаносив різних почастунків і напоїв, гукнув жінку та дітей, і всі заходилися коло страв. П’ють, їдять, а хазяїнові кортить дізнатися, чи багато у старого грошей є. Нових і нових почастунків вимагає, та невідомо, як буде за них платити!
Кріпився хазяїн, кріпився і каже:
— Ну, чоловіче добрий, спасибі, що пригостив. Час уже спочивати. Ти ж бо взавтра ні світ ні зоря в дорогу рушиш, — то, будь ласкавий, заплати за все сьогодні.
Дід дістав з-за пазухи капшук-самотряс.
Трусонув раз, другий — і посипалося срібло та золото. Натряс, насипав повну тацю грошей:
— Бери, господарю, все твоє — в мене цього добра вистачає!
А хазяїн витріщив очі на старого, сидить — слова не зронить. Потім схопив тацю, заходився гроші перемацувати: гроші як гроші, і золото й срібло справжнісінькі.
Оце-то дива!
Ліг гість спати і заснув міцним, непробудним сном. Спить, біди своєї не чує. А вона осьдечки.
Знайшов хазяїн такого самого капшука та й підмінив дідів.
Рано-вранці підхопився старий з лави і пішов додому. От переступив він поріг рідної хати, вихопив із-за пазухи капшука, показує:
— Не лайся, бабо, цього разу без обману! Неси швидше козубець — натрушу грошей, іди на базар, купуй що душа забажає.
Принесла стара козубець, поставила перед дідом.
Трусонув він його раз, другий — випав старий мідний гудзик та й більш нічого. Дід знов його трясти. Марна робота.
Тут баба і взялася діда пригощати, що під руку трапило. Лупцює його, а сама, плачучи, примовляє:
— Ох ти, брехуне-пустомолоте! Занапастив мені вік, нещасній! Все життя з тобою проскніла, світлої години не бачила, а на старість літ зовсім з глузду з’їхав, щодень то дурніший стаєш!
Била, била, поки козубець не розлетівся, потім ухопила коцюбу.
А дід — у ноги. Вискочив з хати й біг доти, поки село з очей не зникло. Зупинився. «Ну,— думає,— куди тепер податися? Баба сварить та б’є, а мені після такого ошуканства й на очі їй не потикайсь. Поки управи не знайду, додому не вернуся. А чи не підмінив мені хазяїн заїжджого двору скатерти-ну-самобранку та капшук-самотряс? Чи вітер Опівнічник насміхається? Піду но я до свого побратима, бо хазяїн, якщо й підмінив скатертину та капшука, все одно не покається».
Пішов дід до високої гори втретє.
Вітер Опівнічник удома був. Вийшов із хати й непривітно зустрів побратима:
19
— Я все про тебе знаю. Знов мене не послухався, нарікай тепер на себе! На ось тобі цю торбину й живи своїм розумом. Припече нужда — тріпни торбиною та скажи лишень: «Двоє з торбини!» І побачиш, що буде. А тепер прощавай!
Нічого більше не сказав Опівнічник, свиснув, скрикнув, злетів над хмари й подався за тридев’ять земель, за тридев’ять морів.
Закинув дід на плече торбину й поплентав додому. Іде й думає: «Добре б ото зараз попити, поїсти! Дай-но випробую торбину». Скинув її з плеча, тріпнув та й каже:
— Двоє з торбини!
Ту ж мить вискочили з неї два дебелі парубки з киями й ну діда бити-мо-лотити. Доти били-молотили, поки він не здогадався гукнути:
— Двоє в торбину!
Ті зразу й зникли, ніби їх зроду не було.
Дід боки потирає та міркує собі: «Недарма мені Опівнічник цю торбину дав...— І враз йому сяйнуло: — Це ж як з розумом братися, то торба стане в неабиякій пригоді!»
Закинув він її через плече й пішов додому.
Чи довго йшов, чи недовго і добувся знайомого заїжджого двору: «Ось де робота моїй торбі знайдеться!»
А хазяїн побачив старого крізь вікно, вибіг на ганок:
— Заходь, заходь, любий гостю!
Завів до світлиці і в’юном коло старого в’ється:
— Одежину сюди ось повісимо, а батіжка в цей куток поставимо! — Підсунув лаву до печі: — Сідай, грійся, а я звелю на стіл зібрати. Сьогодні моя черга тебе пригостити... — Метушиться, гукає: — Жінко, жінко, радість-бо в нас яка! Іди сюди!
Вибігла хазяйка, ласкаво привіталася.
А хазяїн галасує, клопочеться:
— Швидше стіл накривай! Став найсмачніші почастунки, найсолодші вина.
Стіл накрили, страв усіляких наставили. Старого на покуті посадили.
— Пий, їж, гостю любий, та розказуй, де побував, що бачив! Ми сидь-ма сидимо вдома, ніде не буваємо, нічого не знаємо. Що на білому світі коїться?
Старий пригощається та бесіду підтримує, а хазяїн від торби очей відвести не може, підливає гостеві вина:
— Скуштуй оцього ще, не ображай відмовою!... Жінко, пригощай гостя дорогого!
Змикитив старий: «Це ж бо хазяїн до торби підбирається». Сам п’є-їсть, посміхається.
Довго вони бенкетували-столували, не втерпів хазяїн, питає:
— Скажи, гостеньку ласкавий, а що в тебе у цій торбі — либонь, знов якась дивина?
20
Каже старий:
— Це не торба, а диво з див. Як тріпнеш її та скажеш: «Двоє з торбини!» — миттю з’являться чарівники і все, що тобі заманеться, зроблять.
Слухає хазяїн діда, замилувано на нього позирає, а сам думає: «Ну, не я буду, як і торби не вкраду!»
Побенкетували, повечеряли, повели гостя в дальню спочивальню, поклали на м’яку перину:
— Спи, відпочивай!
А до хазяїна сон не йде. Роздобув він торбу, як дві краплі схожу на ту, що в діда. А коли всі в хаті поснули, пробрався у гостеву спочивальню й поміняв торби.
Далі розбудив жінку й каже:
— Глянь, що я добув. Тепер усі мої бажання сповняться. Спочатку нехай чарівники поставлять палац кращий за царський та маєтності великі дадуть, і станемо ми по-панськи жити-поживати!
Тріпнув торбу й вигукнув:
— Двоє з торбини!
Вискочили з неї два дебелі парубки з киями і ну хазяїна з хазяйкою частувати, тільки киї висвистують.
Хазяїн з хазяйкою кричати бояться, щоб дід не почув, а парубки з торбини лупцюють їх і лупцюють.
Несила стало більше терпіти, почав хазяїн проситися:
— Зласкавтесь, хлопці, пощадіть нас! По пригорщі грошей вам насиплю!..
А двоє з торби, й на мить не спинившися, молотять хазяїна з хазяйкою, як горох на току.
Квилить хазяйка, плаче. А хазяїн як зарепетує, ніби його різали:
— Гвалт! Рятуйте!..
Дід почув — лежить посміхається. А хазяїн криком кричить-надриває-ться:
— Ой, людоньки! Ой, убивають!
«Ну, тепер час іти, бо двоє з торби заб’ють злодія до смерті».
Прийшов дід, а хазяїн з хазяйкою вже долі лежать, ледве живі.
Стали вони благати:
— Вгамуй, чоловіче добрий, забіяк своїх, не лишай у сирітстві діточок наших!
— Віддайте мою скатертину-самобранку та капшук-самотряс!
— Що ти, гостю дорогий! Де ж ми їх візьмемо? Зроду в нас такого не було!
— А як тут торба моя опинилася? Знай, не віддаси моїх дивовиж, будете прибиті на смерть!
Тут хазяйці зовсім непереливки стало, заволала вона:
— Та покайся, чоловіче! Життя дорожче за скатертину та капшук, нечистий би їх узяв!
22
Бачить хазяїн — нікуди дітись, та й каже:
— Вгамуй забіяк — віддам тобі і скатертину-самобранку і капшук-самотряс та ще й коня із саньми на додачу. Тільки не зводь нас із світу білого.
Дідові того й треба було:
— Двоє в торбину!
Сховалися парубки з киями, а хазяїн із хазяйкою лежать, стогнуть:
— Ой, світ не милий! Ой, кісточки живої не лишилося, зовсім скалічили!
Хто ж нас годувати-поїти буде? Хоч би ти, чоловіче добрий, зласкавився — дав нам скатертину-самобранку чи капшук-самотряс!
Розгнівався дід:
— Мало вас повчили, бачу! Нумо, швиденько віддавайте скатертину та капшук, а то гукну парубків із торби!
Хазяїн зволікати не став, дістав із скрині скатертину та капшук:
— Бери, бери, нам твого не треба!
, Старий тріпнув скатертину, розгорнув і каже:
— Попити, поїсти!
От зараз усілякі страви та напої і з’явилися. Згорнув скатертину, сховав за пазуху:
— Моя.
Тріпнув раз, другий капшука — посипалося срібло та золото.
— І капшук мій!
Сховав капшука, взяв торбину:
— Запрягай, хазяїне, коня. Мені їхати час.
Хазяїн повелів наймитові коня запрягти і вийшов на двір діда провести, а сам без упину охкає та стогне.
Сів дід у сани:
— Прощавай, господарю! Науки моєї не забувай і на чуже не зазіхай!
Та й поїхав. їде і посміхається:
«Треба й бабу трохи провчити, налякати, бо як іржа мене точить».
Під’їхав до дому:
- Тпр-р-ру!
Вибігла стара на ганок, побачила діда й ну лаяти:
— Усе літечко та осінь прошвендяв, на зиму додому придибав. Хто тут на тебе харчів напас?
— Іди, бабо, до хати, не мерзни.
Зайшли до х.'.ти.
Баба не вмовкає, ще дужче свариться.
А дід як трусоне торбою та як гукне:
— Двоє з торбини!
Вискочили два парубки з киями: кого треба розуму повчити?
Напав на бабу страх:
— Ох, дідусику, пожалій мене! Вік тобі слова наперекір не скажу!
— Ну от, давно б так, — сказав дід і гукнув: — Двоє в торбину!
23
Сховалися парубки з киями, а старий тріпнув, розгорнув скатертину та й каже:
— Попити, поїсти!
І відкіля що взялося!
З’явилось на столі безліч страв різних та напоїв...
Дивиться баба, очам не вірить.
А дід припрошує:
— Сідай, їж, пий, що тільки заманеться! Це все наше.
Напоїв, нагодував стару, далі взяв капшук-самотряс:
— Дивися!
Тріпнув капшук раз, другий — і посипалося срібло та золото, золото та срібло...
— 1 це все наше!
Зраділа стара, а дід розповів їй, як ці дивовижі їм дістались, і як хазяїн заїжджого двору його обкрадав, і як він примусив хазяїна віддати скатерти ну-самобранку та капшук-самотряс.
— Ну, нічого, дідусику, все це минулося, що було, те за водою пішло, а в нас тепер усього вдосталь: і самим є що поїсти-попити, і добрих людей пригостити.
Відтоді зажили вони у статках та спокої. Хто із сусідів у нужді, всім допомагають. І від усіх їм шана та повага.
Аж тут відкілясь із-за моря вернувся у свій маєток пан. Провідав він, що дід з бабою живуть у статках, і звелів покликати до себе. Прийшов дід.
Пан питає:
— Був ти з усіх ланців ланець, а тепер найсправнішим господарем став. Кажи, не кривлячи душею, відкіля що взялося!
Розповів йому старий усе по правді, а пан і каже:
— Нізащо не повірю твоїм теревеням, поки на власні очі не побачу.
— То скільки того діла! — дід йому.— Ходімо до мене, і я тобі покажу і скатертину-самобранку й капшук-самотряс.
Пан повелів запрягти троє коней у ридван. Посадив діда з кучером на передок, сам на подушки вмостився:
— Гайда! Показуй, діду, дорогу.
Приїхали.
Завів старий пана в світлицю, посадив на покуті. Стара принесла скатертину-самобранку.
— Дивись, пане!
Тріпнув старий скатертину, розгорнув і промовив:
— Попити, поїсти!
Заставився стіл різними стравами, присмаками, ласощами та напоями.
— Скуштуй, твоя вельможність, нашого хліба-солі. Сподіваємось, тут усе тобі смакуватиме! — припрошують дід з бабою.
Пан і того скуштував, і сього — смакота, що й казати! Напився, наївся донесхочу, захмелів.
24
Ну, про скатертину-самобранку ти, діду, правду сказав. Покажи тепер капшук-самотряс!
Приніс старий капшука. Раз, другий труснув — і посипалося з капшука срібло та золото, золото та срібло.
Панові очі хижим вогнем спалахнули. Не може від грошей погляду відвести. Далі каже:
— І про капшук-самотряс твоя правда. А тепер слухай мою правду: зараз же загорни цю скатертину-самобранку та капшук-самотряс у нову полотнину і неси за мною в ридван.
— Зласкався, найясніший пане! — просять дід з бабою,— Як же це? То ж нам, а не тобі вітер Опівнічник ці дивовижі дав.
Пан ногою тупнув:
— Цитьте! Як ви смієте мені перечити! Ви обоє — мої холопи, і все, іцо ваше, те й моє. Зрозуміли?
— Ще 6 пак! — каже дід.— Як не зрозуміти!
— А зрозумів, то повертайся півидше. Я чекати не буду!
— Принеси, бабо, мою нову торбу. Бачиш, пан квапиться... Вибач, твоя вельможність, немає в нас нової полотнини.
Баба принесла торбу, а пан підганяє:
— Швидше складайте!
— Зараз, зараз, пане!.. — Дід труснув торбою і гукнув: — Двоє з торбини!
Вискочили два дужі парубки з киями.
— Почастуйте пана щедро, щоб до віку запам’ятав!
Заходилися хлопці пана вшановувати. Він спочатку відмахувавсь та лаявся, потім як зарепетує:
— Гей, кучере, виручай!
Прибіг кучер. Раз, другий і його потягли киями. Бачить кучер — кепське діло — та задки, задки й навтьоки.
А двоє з торби не вгавають: б’ють, дубасять, аж киї висвистують.
— Ну розбійнику! — кричить пан.— Це тобі так не минеться... Я з тобою поквитаюся.
— За мене, пане, не клопочися, — каже дід.— Мені все одно: сім бід — один отвіт, а без тебе хоч людям легше стане, й то добре.
Тут пан навколішки упав-
— Прости мені, чоловіче! Клянусь — ніколи на чуже добро не полащуся!
— Ну ні, пане, не з того ти тіста, щоб на чуже не зазіхав. Уже як занадився пес жорна лизати, то вік йому не перестати. Ото як напишеш нам, усім мужикам твоїм, вільну та відмовишся від маєтку й виїдеш зовсім від нас, то хай уже так і буде — лишу тебе живим. А ні, то звідси в тебе одна дорога — на цвинтар.
А парубки з торби ні на мить не полишають свого діла: маніжать пана киями і вздовж, і впоперек.
25
Не витримав пан, заволав:
— Ох, я на все згоден! Давай швидше перо та чорнило і паперу принеси! Все, як скажеш, напишу, тільки живого відпусти!
Приніс дід перо, чорнило та папір і повелів двом парубкам із торби перепочити. Пан написав усім своїм мужикам вільну і маєток їм відписав.
Дід папір прочитав: «Усе правильно!» — й вигукнув:
— Двоє в торбину!
Сховалися браві парубки, а пан ледве видибав із хати.
— Завтра,— каже,— виїду звідсіля навіки, а ти, чоловічку, нікому не розказуй, що мене тут відлупцювали.
На другий день пан димом здимів.
Мужики землю взяли і стали жити-поживаги, дідові дякувати.
ВІЩИЙ сон
Жив собі крамар, було в нього два сини: Дмитро та Іван.
Раз увечері каже до них батько:
— Ну, діти, кому що уві сні привидиться, вранці мені повідайте; а хто приховає свій сон, того на смерть скараю.
От уранці приходить старший син і каже батькові:
— Снилось мені, тату, ніби брат Іван високо під небесами на дванадцяти орлах літав; та ще нібито пропала в тебе улюблена вівця.
— А тобі, Івасю, що привиділось?
— Не скажу! — відповідає Іван.
Хоч скільки батько нахиляв його сказати, а він як затявся й на всі умовляння одне без кінця повторює: «Не скажу!» та «Не скажу!» Крамар страх Як розгнівався, гукнув своїх прикажчиків і звелів неслуха-сина прив’язати до стовпа на битому шляху.
Прикажчики схопили Йвана і, як оце мовлено, прив’язали до стовпа.
Ой, як же ж важко було парубкові! Сонце смажить його, і голод мучить, і спрата діймає.
Випадком їхав тією дорогою молодий царенко, побачив Івася, жалко йому стало хлопця, і наказав він звільнити його. Вирядив у свій одяг, привіз до палацу і став розпитувати:
— Хто тебе до стовпа прив’язав?
— Це рідний батько нагнівався.
— І в чому ж твоя провина?
— Не хотів йому розказати, що мені вві сні привиділось.
— Ну й нерозумний же твій батько. За таку дрібницю і так жорстоко покарати... А що ж тобі снилося?
27
— Не скажу, царенку.
— Як-то не скажеш? Я тебе від смерті врятував, а ти так зухвало відповідаєш? Кажи зараз же, бо не з медом тобі буде!
Батькові не сказав і тобі не скажу!
Царенко звелів посадити парубка в кам’яницю. Зараз прибігли слуги й повели його за залізні грати;
Минув рік, надумав царенко оженитися. Зібрався та й поїхав у заморські краї сватати Олену Прекрасну.
А була в нього рідна сестра, і як поїхав він з дому, вийшла вона погуляти. Іде повз кам’яницю, а Іван побачив її у віконце та й гукає.
— Зласкався, панно-царівно, випусти мене на волю! Може, колись і я у пригоді стану. Адже царенко поїхав до Олени Прекрасної свататись; та без мене він не ожениться, хіба що головою накладе. Либонь, сама чула, яка хитра Олена Прекрасна, скількох женихів на той світ спровадила.
— А ти обіцяєш допомогти царенкові?
— Допоміг би, та крила в сокола зв’язані.
Царівна зараз же наказала випустити його з кам’яниці.
Іван — крамарів син набрав собі товариство, і було їх з Іваном дванадцятеро, а схожі один на одного, як брати рідні — і зростом, і голосом, і волосом. Вирядились вони в однакові обладунки, на одну мірку пошиті, сіли на добрих коней і рушили в путь-дорогу.
їхали і день, і два, і три. На четвертий під’їздять до другогу лісу, аж чують — страшний галас.
— Стривайте, братчики! — каже Іван.— Гляну, що то за шум.
Зіскочив з коня і побіг у ліс. Бачить — на галявині три діди лаються.
— Здорові будьте! — каже їм Іван. — Чого це ви сперечаєтесь?
— Ех, парубче молодче! Дісталося нам у спадок від батька три дивовижі: шапка-невидимка, килим-самоліт і чоботи-скороходи, і ось уже сімдесят літ ми сперечаємось, як їх між собою поділити.
— Хочте, я вас помирю?
— Зроби ласку.
Іван дістав свого лука, напнув тятиву і пустив у різні боки три стрілочки — одному дідові повелів праворуч бігти, другому — ліворуч, а третьому — прямо:
— Хто з вас перший принесе стрілу, тому шапка-невидимка дістанеться; хто другим назад вернеться — килим-самоліт матиме, а останньому лишаються чоботи-скороходи.
Побігли діди по стріли, а Іван забрав усі дивовижі та й вернувся до свого товариства.
— Братаничі! — каже. — Відпустіть своїх коней на волю та сідайте до мене на килим-самоліт.
От вони зараз посідали всі на килим-самоліт та й полетіли в царство Олени Прекрасної. Добулися до її столиці, опустились біля сторожової вежі та й пішли шукати царенка. Приходять до господи, де він жив.
28

— Чого вам треба? — питає царенко.
— Візьми нас, добрих молодців, до себе на службу; будемо тобі вірою-правдою служити.
Царенко узяв їх до себе на службу і кого на кухара призначив, кого на конюха, кого куди.
Того ж дня вирядився царенко у все празникове і поїхав до Олени Прекрасної на оглядини. Вона стріла його ласкаво, пригостила всякими стравами та напоями дорогими, а далі й питає:
— Скажи, царенку, по правді, чого до пас завітав?
— Та хочу, Олено Прекрасна, шлюб із тобою взяти. Чи підеш за мене заміж?
— ІПо ж, я згодна. Тільки виконай попервах три мої завдання. Як виконаєш, віддамся за тебе, а ні — готуйся покласти свою голову під гостру сокиру.
— Давай завдання.
— Буде у мене взавтра, а що — не скажу; здогадайся, царенку, та принеси до мого невідомого своє до пари.
Вернувся царенко до себе у великій журбі. Питає його Іван:
— А чого, царенку, невеселий? Може, чимось допекла Олена Прекрасна?
— Та таке й таке, — каже царенко, — дала мені Олена П рекрасна завдання, що жоден мудриголова на світі не відгадає.
— Ну, це ще невеликий клопіт! Лягай спати, ранок проти вечора мудріший, завтра діло нарадимо.
Царенко ліг спати, а Іван одяг шапку-невидимку, взув чоботи-скорохо-ди — і гайда до палацу Олени Прекрасної. Зайшов прямцем до спочивальні та й слухає. А Олена Прекрасна саме віддавала наказ своїй служниці:
— Візьми ось цю коштовну матерію і однеси до шевця, нехай пошиє черевичок на мою ногу, та якнайшвидше!
Служниця побігла, куди наказано, а Іван слідом за нею.
Швець зараз же взявся до роботи, швиденько пошив черевичок та й поставив на віконці. А Іван схопив тихенько — і собі в кишеню.
Заметушився бідний шевчик — з-під самісінького носа пропала робота, довго шукав, усі закутки обнишпорив — та дарма. «От дивина! — думає.— Чи не бісівська сила зі мною пожартувала». Ну, нема що робити, взявся знов за голку, злагодив другий черевичок і поніс до Олени Прекрасної.
— Який-бо ти марудний! — сказала Олена Прекрасна. — Скільки часу на один черевичок звів!
Сіла вона на дзиглик, заходилася вишивати черевичок золотом, великими перлами мережити, самоцвітним камінням прикрашати.
А Іван тут-таки опинився, дістав свій черевичок і те саме робить: який вона візьме камінчик, такий і він собі вибирає; де вона прилаштує перлину, там і він мостить.
Кінчила роботу Олена Прекрасна, усміхнулась і каже:
— А з чим же царенко завтра з’явиться?
ЗО
«Стривай,— думає Іван,— ще вилами по воді писано, хто кого перехитрує!»
Вернувсь додому і поклався спати; рано вдосвіта устав, одягся й пішов будити царенка; розбудив і дає йому черевичка.
— їдь,— каже,— до Олени Прекрасної і покажи черевичок — це її перше завдання.
Царенко вмився, причепурився і помчав до нареченої; а в неї гостей повні світлиці — та всі бояри, вельможі, люди значні. Як приїхав царенко, тут-таки заграли музики, гості з місць посхоплювалися, солдати на караул зробили.
Олена Прекрасна винесла черевичок, добірними перлами прикрашений, самоцвітним камінням оздоблений, сама позирає на царенка, посміхається.
Каже їй царенко:
— Гарний черевичок, та без пари ні на що не придатний! Видно, треба подарувати тобі ще один такий самий.
На цім слові дістав із кишені другий черевичок і поставив на стіл.
Тут усі гості в долоні заплескали, водноголос загукали:
— Ну й царенко! Гідний узяти шлюб з нашою володаркою, з Оленою Прекрасною.
— Це ще побачимо! — каже Олена Прекрасна. — Нехай виконає друге завдання.
Увечері вернувся царенко додому ще смутніший.
— Годі, царенку, журитися,— каже йому Іван. — Лягай спати, ранок проти вечора мудріший.
Поклав його в постіль, а сам озув чоботи-скороходи, шапку-невидимку на голову — і бігом у палац до Олени Прекрасної. А вона віддавала саме тої миті наказ своїй улюбленій служниці:
— Біжи швиденько на пташиний тік. та принеси мені качечку.
Служниця побігла на пташиний тік, а Іван за нею; служниця схопила качечку, а Іван селезня і тою ж дорогою назад вернувся.
Олена Прекрасна сіла на дзиглик, узяла качечку, пов’язала їй крила стрічками, чубчик діамантами; Іван дивиться і те саме робить із селезнем.
На другий день у Олени Прекрасної знов гості, знов музики. Випустила вона свою качечку та й питає царенка:
— Ну що, відгадав моє завдання?
— Відгадав, Олено Прекрасна! Ось до твоєї качечки пара,— і зараз-таки пускає селезня.
Тут усі бояри водноголос загукали:
— Ну й молодець царенко! Гідний узяти за себе Олену Прекрасну!
— Стривайте! Нехай-но ще виконає третє завдання.
Увечері вернувся царенко додому такий сумний, що й голосу не відведе.
— Не журися, царенку, лягай краще спати, ранок проти вечора мудріший,— каже йому Іван.
32
Сам швиденько одяг шапку-невидимку, озув чоботи-скороходи й побіг до Олени Прекрасної.
Вона якраз зібралася на синє море їхати, сіла в ридван і щодуху помчала. Та Іван ні на крок не відстає.
Приїхала Олена Прекрасна до моря й почала гукати свого діда. Загойдалися хвилі, й виринув із води старезний дідисько — борода в нього золота, на голові волосся срібне.
Ступив дід на берег:
— Здорова будь, онученько! Давно з тобою не бачився: все волосся переплуталось — причеши.
Ліг їй на коліна й закуняв солодко. Олена Прекрасна розчісує діда, а Іван у неї за плечима стоїть.
Бачить вона, що старий заснув, і висмикнула в нього три срібні волосини.
А Іван не три волосини, цілий жмутик вихопив.
Дід прокинувся і в крик:
— Що ти? Боляче ж!
— Вибач, дідуню! Давно тебе не розчісувала, все волосся переплуталось.
Дід угомонився і перегодом знов заснув.
Олена Прекрасна вирвала в нього три золоті волосини, а Іван як ухопить його за бороду - мало всю не відірвав.
Дико закричав дід, скочив на ноги й кинувся в море.
«Тепер царенко попався! — думає Олена Прекрасна. — Де йому такі волосини роздобути!»
На другий день з’їхалися до неї гості, прибув і царенко. Олена Прекрасна показує йому три волосини срібні та три золоті й питає:
— А чи доводилось тобі бачити таке диво?
— Ото є чим вихвалятися! Хочеш, я тобі цілий жмут подарую?
Дістав та й подає їй жмут золотого волосся та жмут срібного.
Розгнівалась Олена Прекрасна, побігла в свою спочивальню і ну гортати чарівну книжку: чи то сам царенко відгадує, чи хтось йому помагає. Та й бачить у книжці, що то не він хитрий, а хитрий його слуга, Іван-крамаренко.
Вернулася до гостей і каже царенкові:
— Пришли до мене свого улюбленого слугу.
— Та в мене їх дванадцять.
— Пришли того, що Іваном звати.
— Та вони всі звуться іванами!
— Добре,— каже,— нехай усі прийдуть! — А сама думає: «Я й без тебе винуватця знайду!»
Повелів царенко всім слугам до палацу йти, то вони й з’явилися, всі обличчям як один, і зростом, і голосом, і волосом.
— Хто у вас за старшого? — питає Олена Прекрасна.
Вони водно голос і загукали:
— Я за старшого! Я за старшого!
33
«Ну,— думає Олена Прекрасна,— тут так легко нічого не дізнаєшся!» і звеліла подати одинадцять простих чарок, а дванадцяту золоту, що з неї завше сама пила, поналивала ті чарки і заходилася славних легенів пригощати.
Ніхто з них не бере простої чарки, всі до золотої руки простягли і ну видирати її один в одного, тільки шарварок зчинили та мед розхлюпали.
Бачить Олена Прекрасна, що не піддались вони на її хитрощі, й повеліла нагодувати-напоїти і в палаці спати покласти.
От серед ночі, як поснули всі міцним сном, прийшла вона до них із своєю чарівною книжкою, розгорнула її й зараз виявила винуватця. Тоді взяла ножиці й обстригла йому скроню.
«За цією познакою я його взавтра упізнаю і звелю на смерть скарати».
Вранці прокинувся Іван-крамаренко, пригладив волосся, а скроня обстрижена. Підхопився він з постелі й ну будити товаришів:
— Годі спати, бо лихо йде! Беріть-но швидше ножиці й пообстригайте собі скроні.
От по якімось там часі прикликала їх Олена Прекрасна і стала винуватця шукати. Та що за мана! На кого не гляне — у всіх скроні пообстригувані.
З досади схопила вона свою чаклунську книжку і жбурнула в піч.
Після цього не можна було їй більше відмовлятися, треба було виходити за царенка заміж.
Весілля було бучне; три дні народ бенкетував.
Як покінчилися бенкети, царенко зібрався їхати з молодою дружиною у своє царство, а дванадцять славних легенів раніше відпустив.
Вийшли легені за місто, розіслали килим-самоліт, сіли і здійнялися вище хмари мандрівної; летіли, летіли й опустилися якраз біля того дрімучого лісу, де своїх коней покинули.
Тільки встигли зійти з килима, коли це біжить до них дід із стрілою.
Іван-крамаренко віддав йому шапку-невидимку. Слідом за першим прибіг другий дід і забрав килима-самольота, а за другим і третій — цьому дісталися чоботи-скороходи.
Каже Іван своїм товаришам:
— Сідлайте, братчики, коней, час в дорогу вирушати.
От вони зараз половили коней, осідлали їх і поїхали до свого краю.
Приїхали й прямцем до царівни. Та, як побачила їх, дуже зраділа, розпитала про свого брата рідного, як він одружився і чи скоро додому приїде?
— Чим же вас,— питає,— за таку службу нагородити?
Каже їй Іван-крамаренко:
— Посади мене в кам’яницю на старе місце.
Хоч як його царівна вмовляла, він таки на своєму наполіг; взяли його солдати й відвели в кам’яницю.
За місяць по тому приїхав царенко з молодою дружиною. Зустрічали їх урочисто: музики грали, з гармат стріляли, у дзвони дзвонили.
Народу зійшлась така сила, що хоч по головах ступай!
34
Прийшли бояри і всякі чици вшанувати царенка; він роззирнувся довкруги і став питати:
— А де ж Іван, мій вірний слуга?
— Він,— кажуть,— у кам’яниці сидить.
— Як у кам’яниці? Хто смів посадити?
Каже йому царівна:
— Ти ж сам, братику, на нього нагнівався і велів тримати в міцному ув’язненні. Пам’ятаєш, ти в нього про якийсь сон допитувався, а він сказати не хотів.
— Невже це він?
— Та він. Я його на якийсь час до тебе відпускала.
Царенко наказав привести Івана, кинувся йому на груди і просив не пам’ятати давньої кривди.
— А знаєш, царенку, — каже йому Іван,— все, що з тобою приключи-лося, мені було наперед відоме, все це я вві сні бачив, того тобі й про сон не казав.
Царенко нагородив його генеральським чином, обдарував багатими маєтками і лишив у палаці жити.
Іван-крамаренко взяв до себе батька та старшого брата, і стали вони всі разом жити-поживати, добра наживати.
ЗОЛОТОКУДРИЙ БОГАТИР
Жив собі селянський син Іван. Не мав він ні батька, ні неньки, от і бідував тяжко.
А була в нього рушничка. То Іван піде в ліс, настріляє дичини — з того й годується.
Якось зайшов він далеко, далеко і заблукав. Ішов лісом, ішов, стало смеркати. Коли бачить — ледь примітна стежка. Побрів він тою стежкою. Де не візьмись перед ним ветха хатина, і не стоїть на однім місті, а крутиться, та так швидко, що й не добереш, де двері, а де вікно.
Іван як погукне:
— Хатино, хатино, стань до лісу задом, до мене передом!
Хатина й стала. А все одно зайти зась — на дверях величезний замок висить. Що тут будеш робити!
Хотів Іван відімкнути замок, але де там! Навіть не зворухнув його. І довелося хлопцеві ночувати біля хати просто неба.
От прокидається він уранці, глип — а замка ніби й не було. Зайшов він до хатини й бачить — у кутку обладунки богатирські лежать і меч харалужний. Тільки-но Іван хотів узяти меча, коли це заходить до хатини богатир, зростом під самісіньку стелю, та й каже громовим голосом:
— Ти хто такий? І чого тобі тут треба? Кажи щиро, не криючись.
Розповів Іван богатиреві усе, що з ним приключилося: і як у ліс на полювання пішов, і як заблукав та на хатину набрів, і як на дверях замок висів, а під ранок зник.
36
Вислухав його богатир і каже:
За те, що прийшов сюди непропіеним, будеш жити в мене цілий рік і робити все, що загадаю.
Ну, як так, то й так. Став Іван жити в богатиря, допомагати йому на полюванні. А як виповнився рік, богатир йому й каже:
— Ось що, Іване! За те, що по щирості слухався мене, дав би я тобі волю. Але мені відлучитись треба. Лишайся-но до часу тут, поки я вернуся.
Сказав і зник, ніби його й не було. А Іван лишився за господаря в хаті. От живе він день, живе другий, і розмислив утекти з лісу, а в який бік податися, не добере.
Що робити? Вибрав він міцне високе дерево й поліз на нього подивитись, чи немає де дороги.
Тільки-но виліз, а дерево як затріщить — і гуп додолу.
Упав Іван без тями на землю. А коли оговтався, бачить — лежить дерево на землі корінням догори, а під корінням — залізна плита і на плиті маню-ній, ледь примітний свисток. Таких свистків він зроду-віку не бачив.
Не знав Іван, що й подумати. Узяв свисток, а той як засвистить! І долинуло у відповідь з-під землі кінське іржання.
«Що воно? Чи не підземелля під плитою?* — думає Іван. І ну зсувати плиту.
Зсував, зсував, ледве зсунув. Дивиться, а під плитою в землі глибока яма. Став він в ту яму спускатися, намацав ногою східець, намацав другий, спустився у глибінь. І раптом засяяло перед ним світло, бачить — кінь стоїть — диво дивне: що не шерстинка, то сріблинка, на гриві рясно зірочок дрібних, із вух бурхає полум’я, із ніздрів дим валує. Каже до нього кінь людським голосом:
— Ну, Іване, виводь мене якнайшвидше на волю!
Вивів Іван коня на волю, скочив верхи і помчав лісом. А ще прихопив із собою обладунки богатирські й меч харалужний, що в хатині лежали.
їхав він, їхав — скільки днів, скільки ночей, важко сказати. І приїхав туди, де стояла розлога яблуня. Росли на тій яблуні яблука, та не прості, а заповідні. Хто бодай одне з’їсть, стане могутнім богатирем І вартував біля тої яблуні одноокий змій.
Тільки Іван налаштувався зірвати яблуко, а змій уже й тут. Кинувся до Івана, вибив із сідла, притис до землі й хотів роздерти.
Вже Іванові був би й край, та метнувся йому кінь на підмогу. Напав на змія, почав його фицати ногами, топтати копитами. А Іван тим часом скочив на ноги, схопив меча й відрубав змієві голову.
По тому зірвав яблуко, з’їв і зразу відчув у собі силу богатирську.
«Тепер,- думає,— я дав би раду не одному змієві!»
От сів він на коня, а кінь під ним узяв та й похитнувся.
— Що за проява! — дивує Іван. Кінь піді мною хитається. Може, знесилів?
І дає йому яблуко. Кінь з’їв його та й каже:
37
— Ну, Іване, спасибі! Почастував ти мене на славу! Кажи тепер, чого тобі треба.
Відповідає йому Іван:
— А нічого, вірний коню, мені- не треба.
— Ну, як ти не знаєш, чого треба, то я за тебе знаю.
Сказав так і помчав — тільки трава та кущі перед Іваном замиготіли. Кінь біжить, під ним земля дрижить, із ніздрів полум’я бурхає, з вух дим валує. Що не шерстинка на коні, то сріблинка, на гриві рясно зірочок дрібних.
От уже й ліс кінчився, і заступила їм дорогу висока гора. А з тієї гори два ручаї текли — один золотий, другий срібний.
— Ну, Іване, занурюй руки по самісінькі лікті в срібний ручай, — каже кінь.
Послухався Іван. Занурив руки в срібний ручай, і стали вони йому по лікоть срібні.
— А тепер занурюй голову в золотий ручай.
Занурив Іван голову в золотий ручай і став у диві: кучері в нього зробилися як те щире золото, проти сонця мов жар горять.
Поїхали вони далі. Кінь біжить, земля дрижить, із ніздрів полум’я бурхає, з вух дим валує. Що не шерстинка на коні — то сріблинка, на гриві рясно зірочок дрібних.
От під’їхали вони до міста. Бачить Іван — стоїть царський палац, а перед палацом люди аж не протовпляться. В місті царський указ виголошено: хто хоче взяти із царівною шлюб і дістати у спадок півцарства на додачу, нехай їде до палацу та доскочить на коні до віконця царівниного терема і зніме в неї з руки коштовного персня. Богатирі, що сподівалися перстеник добути, стали перед палацом у чергу. Прилаштувався до них і Іван.
От у якийсь там час розчинилося в стрімковерхому теремі віконце і з’явилася в ньому красуня-царівна. Звісила з віконця руку із коштовним перстеником, і почали до неї скакати під віконцем богатирі. Та хоч як старалися, не могли до віконця доскочити.
Підійшла черга скакати Іванові. Погладив він коня по гриві шовковій, на вухо шепнув слово ласкаве. Як розпалився кінь, як стрибне догори — та й доскочив самісінького віконця. Зняв Іван коштовний перстеник із руки царської доньки ще й поцілував її в медові уста. А коли знімав коштовний перстеник, то рукавиці скинув, і заблищали в нього проти сонця руки, по лікоть срібні. А як цілував царівну в медові вуста — шапка спала йому з голови, і золоті кучері мов жар зблиснули проти сонця.
Охнув увесь народ: ніхто такого красеня зроду-віку не бачив. А Іван на своєму дивовижному коні геть помчав.
Стала ждати царівна, що вернеться золотокудрий богатир, прийде руки її просити. Та де там! Немає богатиря, нема Івана!
Почала вона тоді батька благати, щоб запросив до палацу всіх богатирів і влаштував бенкет на її честь.
З’їхалися з усього світу богатирі, й царська донька, за звичаєм, стала при
38
гощати їх. Пригощає, а сама приглядається: де той богатир — руки по лікоть у сріблі, кучері золотом як жар горять?
Та хоч скільки приглядалася, нічого не видивила.
А Іван приїхав на бенкет останнім та и сів на лаві скраєчку
Усіх богатирів обійшла царівна, тільки один Іван лишився.
Підходить вона до Івана, чарку вина на таці подає, а сама вже й не дивиться.
«Ні,— думає,— не бачити мені того богатиря!»
В Івана на руках рукавиці, на голові шапка — ні рук срібних, ні кучерів золотих не видно. Коли це дістає він з кишені коштовний перстеник ца-рівнин.
Як побачила вона перстень, то й слова вимовити не може.
А Іван підступив до царя і каже:
— Волю твою я сповнив: ось перстень твоєї доньки. Бути їй тепер моєю нареченою!
— А хто ти такий? — питає цар.— Якого роду-племені?
— Немає в мене ні роду, ні племені, — відповідає Іван. — Я богатир, селянський син.
Царівна як почула, то аж охнула: персня зняв красень богатир - руки по лікоть у сріблі, кучері золоті як жар горять, а в Івана ні кучерів золотих, ні рук срібних.
Хоч як відмагався цар, довелося йому справити весілля.
Стали жити Іван з молодою дружиною у царському палаці.
А жили там дві старші доньки цареві із своїми чоловіками. Почали вони з Івана кепкувати, називати безрідним.
І от саме під той час приключилася біда: пішло на них війною сусіднє царство. Злякався цар, почав із старшим зятем раду радити, що робити. А з Іваном не порадився...
Стали вороги царське військо побивати. Зяті цареві з поля бою мерщій навтьоки кинулись. Бачить Іван — кепське діло. Побіг у заповідні луги, де кінь його траву шовкову спасав, та як погукне, як свисне — став перед ним кінь ніби вкопаний. Надяг Іван на себе обладунки богатирські, взяв меч харалужний і помчав ворожому війську назустріч.
Кінь біжить, земля дрижить, із ніздрів полум’я бурхає, з вух дим валує. На коні що не шерстинка — то сріблинка, на гриві рясно зірочок дрібних. Як заходився Іван ворогів сікти! Де раз із мечем пройде — там вуличка, де два пройде — там вуличка з провулочком. Скинув він шапку, рукавиці стяг — і засяяло сонце на кучерях його золотих, а руки щирим сріблом заряхтіли.
Ошаленіло від страху вороже військо — такого богатиря воно зроду-віку не бачило. І кинулось тікати. А цар із доньками все те з балкона бачить та й каже:
— І що то за богатир виїхав захищати наше царство?
А Іван прогнав із рідної землі зайд, повертає назад і стрічає старших зятів.
39
Як згадав він, що не бачив їх на полі бою, спалахнув гнівом щирим. Вихопив нагая і ну нагаєм зятів частувати. Ще й приказує:
— Ох ви ж, ледарі! Ох ви, лежні! Вам би тільки бенкетувати, пити та гуляти! Отак ви бороните рідний край!
Відшмагав їх нагаєм і поїхав геть.
Зяті не стали виправдовуватися: не впізнали Івана в золотокудрому богатиреві. А Іван доїхав до луків заповідних, спішився, коня пастися пустив, а сам на голову — шапку, на руки — рукавиці та вертається до палацу. А старші зяті вже й там, доповідають цареві:
— Батеньку, перемога! Здолали ми вороже військо! Богатир якийсь незнайомий нам допоміг.
А що відшмагав їх нагаєм той богатир та докірливі слова казав — за те промовчали.
Влаштував цар на радощах бенкет. Думав попервах не кликати Івана, та стала слізно благати за нього царівна. Дозволив цар, і вона побігла до своєї світлиці. Бачить: Іван спить, кучері золоті в нього як жар горять, руки по лікті сріблом виблискують.
Завмерла царівна, а тоді по батька побігла.
— Батечку! Який славний легінь у моїх покоях лежить!
Побіг цар до царівни в покої, а вона й каже:
— От хто врятував наше царство! А ви, батечку, лаяли мене, що я віддалася за безрідного.
Нічого не сказав на те цар. Та й Івана будити не насмілився, сів, чекає, поки той прокинеться.
А як пробудився Іван від сну, цар йому до ніг упав:
— Прости нас, славний богатирю, велика наша провина перед тобою. А за те, що оборонив нас від ворогів, — низький тобі уклін!
І повів Івана на бенкет.
Як побачили його старші зяті, зараз визнали в ньому богатиря, що нагаєм їх періщив. Але й слова мовити проти нього не посміли.
Питається цар Івана:
— Яке ти визначиш зятям покарання? Кажи — все виконаємо!
Каже Іван:
— Нехай ідуть, куди хочуть, та на очі мені не потикаються.
Не посмів цар перечити: вигнав старших зятів із царства. І став Іван усі діла вершити. А диво-кінь, що не шерстинка, то сріблинка, на гриві рясно зірочок дрібних, і досі в нього у стайні стоїть.
БІЛА КАЧЕЧКА
Один князь узяв шлюб із красною князівною і не встиг ще надивитись на молоду дружину, не встиг з нею нагомонітися, не встиг її наслухатись, а вже треба було їм розлучатися: треба було йому їхати в далеку дорогу, лишити дружину саму. Що тут вдієш! Кажуть, вік обнявшися не просидіти.
Довго плакала княгиня, довго князь її умовляв, заповідав не полишати високих теремів, не ходити на посиденьки, з лихими людьми не знатися, недобрих речей не слухати.
— Гаразд,— каже княгиня,— Все зроблю, як велиш.
Поїхав князь, а вона зачинилася у своїх покоях і не виходить.
От минув якийсь там час, аж приходить до неї молодиця, з виду — проста і привітна. А насправді то була відьма.
— Чого,— каже, — нудьгуєш? Хоч би на білий світ поглянула, хоч би садочок раз-другий перейшла, журбу розвіяла.
Довго княгиня відмовлялася, не хотіла, а потім думає собі: садочком походити не гріх,— і пішла.
А там озерце з -джерельною кришталевою водою.
— А що, — каже молодиця, — день такий спекотливий, сонце пече, а водиця студена так і хлюпоче. Чи не скупатись нам?
— Ні, ні, не хочу! — княгиня їй. А сама подумала: воно й скупатись не гріх!
41
Скинула сарафан і стриб у воду. А відьма лясь її по плечі.
— Пливи ти,— каже,— білою качечкою!
І попливла княгиня білою качечкою.
Відьма швиденько вирядилася в її одежу, прибралась і сіла чекати князя.
Тільки пес гавкнув, дзвінок теленькнув, вона вже біжить назустріч, кинулась до князя, цілує, милує. Він зрадів, руки простяг, пригортає її — йому й на думку не спало, хто вона.
А біла качечка знесла яєчок, вивела діток: двох гарних, а третє — недолу-геньке.
От виросли вони, стали по озерцю плавати, золоту рибку ловити, лоску-тики збирати, жупанці зшивати, вихоплюватись на бережок та позирати на лужок.
— Ой, дітки, не ходіть туди! — наказувала їм мати.
Але дітки не зважали; сьогодні пограються на траві, взавтра побігають по мураві, далі, далі — і якось прийшли аж до княжого двору.
Відьма їх зразу впізнала, зубами заскреготіла. Покликала діток, нагоду-вала-напоїла і спати поклала, а далі повеліла розпалити вогонь, почепити казани, нагострити ножі.
Лягли два братики й заснули, а недолужка, щоб не застудився, матінка наказала їм у пазусі носити,— то він не спить, усе чує та бачить.
Серед ночі підійшла відьма до дверей і питає:
— Діточки! Ви спите чи цр спите?
А недолужко їй:
— Ми спимо — не спимо, думу думаєм, що хочуть усіх нас порізати; вогні розпалено калинові, казани підвішено киплячі, ножі гостряться булатні!
— Не сплять!
Пішла відьма, походила-походила, знов під двері:
— Діточки! Ви спите чи не спите?
Недолужко знов їй те саме:
— Ми спимо — не спимо, думу думаєм, що хочуть усіх нас порізати; вогні розпалено калинові, казани підвішено киплячі, ножі гостряться булатні!
«Що ж то все один голос чути?» — думає відьма. Прочинила тихцем двері, бачить: обидва брати сплять міцним сном. Провела вона над ними мертвою рукою — вони й переставились.
Рано-вдосвіта біла качечка кличе діток; дітки не йдуть. Вчуло біду її материнське серце, стріпнулась вона й полетіла на княжий двір.
А там, білі, як хустиночки, холодні, як крижиночки, лежали один побіля одного її синочки.
Метнулась вона до них, крильця розпростерла, діточок обхопила і материнським голосом заквилила:
— Кря, кря, мої рідні синочки!
Кря, кря, мої голубочки!
42
Я нуждою вас виходжувала, Я сльозою вас випоювала, Темні ночі недосипала, Солодкого кусеня недоїдала!
— Жінко, чуєш — яка дивовижа? Качка промовляє людським голосом,— каже князь.
— Це тобі причулося. Накажи її з двору прогнати.
От качку проганяють, а вона облетить кружка та й знов до діток:
— Кря, кря, мої рідні синочки! Кря, кря, мої голубочки! Погубила вас відьма стара, Відьма стара, змія люта, Змія люта ще й підступна; Забрала у вас батечка рідного, Батечка рідного, дружиноньку мою, Утопила нас в ріці-бистриці, Обернула нас на качаточок, А сама живе — величається!
«Он воно що!» - подумав князь і загукав:
— Упіймайте мені білу качечку!
Кинулися всі ловити, а біла качечка літає й нікому не дається; вибіг князь сам — от вона йому на руки і впала.
Узяв він її за крильце й каже:
— Стань біла береза в мене позаду, а красна діва попереду!
Біла береза виструнчилась у нього позаду, а красна діва стала попереду, і в красній діві князь упізнав свою молоду княгиню.
Тут-таки упіймали білу сороку, підв’язали їй дві пляшечки, повеліли в одну набрати води живущої, в другу говірливої.
Сорока злітала, добула води. Бризнули на діток живущою водою — вони стріпнулися, бризнули говірливою — вони заговорили.
І стала у князя ціла родина, і стали всі жити-поживати, добра наживати, лихо забувати.
А відьму прив’язали коневі до хвоста і розтерзали по полю: де відірвалась нога — там стала коцюба; де рука — там граблі; де голова — там кущ та колода.
Налетіли птахи - м’ясо поклювали, дмухнули вітри — кості розвіяли, і не лишилося від неї ні сліду, ні пам’яті!
КРИШТАЛЕВА ГОРА
В одного царя було три сини.
От діти йому й кажуть:
— Ласкавий государю-батечку! Благослови нас, ми на полювання поїдемо.
Батько благословив, то вони й роз’їхались хто куди.
Молодший син їздив, їздив і заблукав. Виїхав він на галяву. Бачить — лежить там здохла шкапа, а коло неї — безліч усякого звіра, і птаства, і гадів.
Підлетів до царенка сокіл, сів йому на плече та й каже:
— Іване-царенку, поділи між нас цю шкапу. Лежить вона тут тридцять три роки, а ми й досі не дійдемо згоди, кому яку пайку взяти.
Зліз царенко з коня та й поділив: звірам — кістки, птахам — м’ясо, гадам — шкіра, а мурахам — голова.
— Спасибі тобі, Іване-царенку,— каже сокіл. — За твою послугу можеш тепер, коли тільки схочеш, на ясного сокола чи на мураха обернутися.
Іван-царенко вдаривсь об сиру землю, обернувся ясним соколом, пурхнув у небо і полетів у тридев’яте царство. А того царства більше половини провалилося у кришталеву гору.
Прилетів царенко до царського палацу, перекинувся знов у парубка та й питає в двірцевої сторожі:	(
— А що, візьме мене ваш володар до себе на службу?
— Чом такого легеня не взяти!
От парубок заступив до того царя на службу та й живе в нього і тиждень, і два, і три.
Просить царська донька:
45
— Государю мій батечку! Дозволь мені з Іваном-царенком на кришталевій горі погуляти.
Дозволив цар. Сіли вони на баских коней і поїхали. Під’їздять до кришталевої гори, аж тут, де не візьмися, вискочила золота коза.
Царенко кинувся за нею. Скакав, скакав, кози не вполював. Вернувся назад — а царівни нема! Що робити? Як цареві на очі поткнутися?
Вирядивсь він таким ветхим дідком, що годі й упізнати, прийшов у палац і каже цареві:
— Ваша величність, найми мене череду пасти.
— Добре, будь за чередника. Як прилетить триголовий змій,— дай йому три худібки, як шестиголовий — дай шість, а як дванадцятиголовий — то відлучи аж дванадцять.
Погнав Іван-царенко череду через гори й долини, коли це летить з озера триголовий змій.
— Гей, Іване-царенку! Чого це ти за пастуха найнявся? Тобі б у бойові походи ходити, а ти череду пасеш. Ану, відлучи мені трьох корів.
— А чи не жирно буде? — царенко йому. — Я сам за дібку з’їдаю хліба скибку та солі дрібку, а ти трьох корів захотів... Не дам тобі жодної!
Змій розлютився і хотів замість трьох запопасти аж шість корів. Та Іван-царенко обернувся ясним соколом, стяв у змія три голови і погнав череду додому.
— А що, дідуню,— питає цар,— прилітав триголовий змій, дав ти йому трьох корів?
— Ні, ваша величність, жодної не дав.
На другий день жене царенко череду через гори й долини, прилітає з озера шестиголовий змій і вимагає шість корів.
— Ох, ти ж чудо-юдо ненаситне! Я сам за дібку з’їдаю хліба скибку та солі дрібку, а тобі чого заманулося! Не дам тобі жодної худобини!
Розлютився змій, замість шести хотів прихопити дванадцять корів. А царенко перекинувся в ясного сокола й зітнув йому всі шість голів. Пригнав череду додому, а цар і питає:
— Що, дідуню, прилітав шестиголовий змій? Дуже в моїй череді корів поменшало?
— Прилітати-то прилітав, та нічого не взяв!
Пізно увечері перекинувся Іван-царенко в мураха і крізь манюню шпарку заповз у кришталеву гору. Бачить — у кришталевій горі сидить царівна.
— Здрастуй,— каже Іван-царенко.— Як ти сюди попала?
— Мене заполонив змій дванадцятиголовий. Живе він на батечковому озері. В тому змієві є скринька, у скриньці — заєць, у зайці — качка, в качці — яйце, в яйці — насінина. Ото як уб’єш змія та дістанеш насінину, тоді тільки кришталева гора розступиться — і я на волю вийду.
Іван-царенко виліз з тої гори, вирядився за пастуха і погнав череду.
Аж коли це прилітає дванадцятиголовий змій:
46
— Ех, Іванс-царснку! Не за своє ти діло взявся. Тобі б звитягу на полі бою показувати, а ти череду пасеш... Ану, відлучи мені дванадцять корів!
— Жирно буде. Я сам за дібку з’їдаю хліба скибку та солі дрібку, а тобі ген чого закортіло!
Почали вони битися. Довго чи не довго билися — переміг Іван-царенко дванадцятиголового змія, дістав заповітну скриньку; в скриньці — заєць, у зайці — качка, в качці — яйце, в яйці — насінина.
Узяв парубок насінину, підпалив і підніс до кришталевої гори — от гора й розступилася.
Іван-царенко вивів відтіля царівну й привіз до її батька, а той зрадів і каже:
— Будь мені за зятя.
Тут їх і повінчали. На тому весіллі і я був, мед-пиво пив, по бороді текло, в рот не попало.
ФІНІСТ - ЯСНИЙ СОКІЛ
уКив собі селянин. Померла в нього жінка, лишилось три доньки. Хотів батько найняти кого-небудь, щоб у господі підмога була. А менша донька, Мар’єчка, й каже:
— Не треба, тату, нікого наймати, я сама впораюсь.
Як так, то й так. Почала Мар’єчка господарювати. І все ж бо вона вміє, все у неї до ладу виходить. Любив батько Мар’єчку: радий був, що така мудра й роботяща донька росте. Та й на вроду як писанка А сестри її завидющі та ненаситні; бридкі, але модниці-псрсмодниці — весь день сидять та біляться, та рум’яняться, та в обнови виряджаються, сукня їм — не сукня, чоботи — не чоботи, хустка — не хустка.
Іде батько на ярмарок, питає в дочок:
— Що вам купити, чим утішити?
— Купи кожній по хустці,— кажуть старша й підстарша доньки.— Та такі, щоб по них квіти великі, золотом гаптовані.
А Мар’єчка стоїть та мовчить.
— А тобі що купити? — питає в неї батько.
— Купи мені, батеньку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.
Вертається батько, привозить донькам хустки, а пір’їнки не знайшов. От зібрався він знов на ярмарок.
48
— Ну,— каже,— замовляйте гостинці.
Зраділи старша й підстарша доньки:
— Купи кожній з нас чобітки із срібними підківками.
А Мар’єчка знов своєї:
— Купи мені, батечку, пір’їнку Фініста — ясного сокола.
Ходить батько цілий день, чоботи купив, а пір’ячка не знайшов Без нього вернувся. Он як.
Поїхав він утретє на ярмарок, а старша й підстарша доньки наказують:
— Купи нам по сукні.
Тільки Мар’єчка просить:
-— Татоньку, купи пір’їнку Фініста — ясного сокола.
Ходив батько цілий день, а пір’їнки не знайшов. Виїхав з міста, а назустріч старенький дідок дибає.
— Щасти доле, дідуню!
— Щасти й тобі. А куди це ти їдеш?
— Додому, дідуню, в село. Та от прикрість: менша донька наказала купити пір’їнку Фініста — ясного сокола, а я не знайшов.
— Є в мене така пір’їнка. Щоправда, вона заповітна, та гарному чоловікові вже віддам.
Дістав дідок пір’їнку і простягає, а вона звичайнісінька.
Іде селянин та й думає: «І чого вона Мар’єчці так до душі припала!»
Привіз він гостинці, старша й підстарша доньки виряджаються та з Мар’єчки сміються:
— Як була ти недотепа, то так нею й лишилася. Застроми свою пір’їнку в коси й будь раденька!
Змовчала Мар’єчка, відійшла геть; а як полягали всі спати, кинула пір’їну на долівку і проказала:
— Любий Фіністе — ясний соколе, прилинь до мене, довгожданий мій суджений!
І з’явився перед нею парубок, та такий гарний, що куди! Під ранок ударився він об долівку й перекинувся соколом. Відчинила йому Мар’єчка вікно, й полетів він у синє небо.
Три дні Мар’єчка приймала в себе парубка, удень він ширяє соколом у синьому піднебессі, а на ніч прилітає до Мар’єчки.
Четвертого дня злі сестри підстерегли це й наговорили батькові на сестру.
— Ви краще себе пильнуйте,— каже батько.
«Гаразд, — міркують ті, — побачимо, що далі буде».
Настромляли вони у вікно гострих ножів, а самі зачаїлися, підглядають.
Коли це летить ясний сокіл. Підлетів до вікна, а в Мар’єччину світлицю не втрапить.
Бився-бився, всі груди зранив, а Мар’єчка спить і не чує.
Тоді сокіл і каже:
Кому я потрібен, той мене знайде, хоч і нелегко це буде. А щоб мене
49
знайти, треба три пари залізних черевиків зносити, три палиці залізні зламати, три очіпки залізні порвати.
Почула це Мар’єчка, підхопилася з постелі, визирнула у віконце, а сокола вже нема, тільки кривавий слід на вікні лишився. Заплакала Мар’єчка гіркими слізьми — замила ними кривавий слід і стала ще вродливішою.
Пішла вона до батька та й каже:
— Не лай мене, батеньку, відпусти в путь-дорогу. Жива лишуся — стрінемось, а помру — то, значить, так на роду написано.
Жаль було батькові відпускати свою улюбленицю, та відпустив.
Замовила Мар’єчка три пари черевиків залізних, три палиці залізні, три очіпки залізні й подалася в дорогу далеку, любого Фініста — ясного сокола шукати. Ішла чистим полем, ішла темним лісом, через високі гори. Пташки веселими піснями їй серце звеселяли, струмки личко біле вмивали, ліси темні прохолоду давали. І ніхто не помислив Мар’єчку скривдити: сіроманці, ведмеді, лисиці — всі звірі до неї збігалися. Зносила вона черевики залізні, палицю залізну зламала й очіпок залізний порвала.
І ось виходить Мар’єчка на галяву й бачить: стоїть хатинка на курячих ніжках — обертається. Каже Мар’єчка:
— Хатинко, хатинко, повернися до лісу задом, до мене передом! Мені в тебе лізти, хлібець їсти.
Повернулась хатинка до лісу задом, до Мар’єчки передом. Ступила Мар’єчка на поріг, а там сидить Баба Яга — костяна нога, ноги — з кутка в куток, губи на грядці, а ніс до стелі приріс.
Побачила Баба Яга Мар’єчку, загукала:
— Тьху, тьху, руський дух пахне! Дівко красна, діла питаєш чи від діла втікаєш?
— Шукаю, бабуню, Фініста — ясного сокола.
— О голубко, довго тобі шукати! Твій сокіл ясний за тридев’ять земель, у тридесятому царстві. Опоїла його зіллям цариця-чаклунка й оженила на собі. Та я тобі допоможу. Ось на срібне блюдце й золоте яєчко. Коли прийдеш у тридев’яте царство, наймися до цариці за служницю. Як упораєшся з роботою, бери блюдце, клади золоте яєчко. Яєчко саме буде котитися. Купуватимуть — не продавай. А проси за це Фініста — ясного сокола навідати.
Подякувала Мар’єчка Бабі Язі та й пішла своєю дорогою. Потемнів ліс, страшно стало Мар’єчці, боїться і крок ступити. А назустріч кіт. Стрибнув до Мар’єчки й замуркотів:
— Не бійся, Мар’єчко, іди вперед. Буде ще страшніше, а ти йди та йди, не озираючись.
Потерся кіт спиною і зник, а Мар’єчка пішла далі. От ліс став ще темніший. Ішла Мар’єчка, йшла, черевики залізні зносила, палицю зламала, очіпок порвала і дійшла до хатини на курячих ніжках. Довкола тин, на кіллі — черепи, і кожен череп вогнем горить.
Каже Мар’єчка:
50
— Хатинко, хатинко, стань до лісу задом, до мене передом! Мені в тебе лізти, хліба їсти.
Повернулася хатина до лісу задом, до Мар’єчки передом. Переступила Мар’єчка поріг, а там сидить Баба Яга — костяна нога, ноги — з кутка в куток, губи на грядці, а ніс до стелі приріс.
Побачила Баба Яга Мар’єчку, загукала:
— Тьху, тьху, руський дух пахне! Дівко красна, діла питаєш чи від діла втікаєш?
— Шукаю, бабуню, Фініста — ясного сокола.
— А в моєї сестри була?
— Була, бабуню.
— Добре, допоможу тобі. На ось срібні п’яльці й золоту голочку. Голочка сама вишиватиме сріблом-злотом по малиновому оксамиті. Купуватимуть - не продавай. А проси за це Фініста — ясного сокола навідати.
Подякувала Мар’єчка Бабі Язі й пішла далі. А в лісі стукіт, грім, свист, черепи ліс освітлюють. Страшно стало Мар’єчці. Коли це пес біжить:
— Гав, гав, Мар’єчко, не бійся, люба, йди далі! Буде ще страшніше, не озирайся.
Сказав так і зник. Іде Мар’єчка, а ліс зробився ще темнішим. За ноги її чіпляє, за рукава хапає... Іде Мар’єчка, йде і назад не озирнеться.
Чи довго йшла, чи не довго — черевики залізні зносила, палицю залізну поламала, очіпок залізний порвала. Вийшла на галяву, а на галяві хатинка на курячих ніжках, довкола тин, а на кіллі конячі черепи; кожен череп вогнем горить.
Каже Мар’єчка:
— Хатинко, хатинко, стань до лісу задом, до мене передом!
Повернулася хатинка до лісу задом, до Мар’єчки передом. Переступила Мар’єчка поріг, а там сидить Баба Яга — костяна нога, ноги — з кутка в куток, губи на грядці, а ніс до стелі приріс. Сама чорна,.а в роті одним-одне ікло стирчить.
Побачила Баба Яга Мар’єчку, загукала:
— Тьху, тьху, руський дух пахне! Дівко красна, діла питаєш чи від діла втікаєш?
— Шукаю, бабуню, Фініста — ясного сокола.
— Важко тобі буде знайти його, та я допоможу. Ось тобі прядка-срібне денце, золоте веретенце. Візьмеш у руки, сама прясти буде, заснується нитка не проста, а золота.
— Спасибі тобі, бабуню.
— Спасибі потім скажеш, краще послухай ось що: купуватимуть у тебе золоте веретенце — не продавай, а проси за це Фініста — ясного сокола навідати.
Подякувала Мар’єчка Бабі Язі й пішла. А ліс зашумів, загомонів; зчинився свист, сови закружляли, миші з нір повиповзали — та всі на Мар’єчку. Коли це біжить назустріч сірий вовк.
52
— Не журись,— каже,— а сідай на мене й не озирайся.
Сіла Мар’єчка на сірого вовка, і помчали вперед. Довкіл степ широкий стелеться, луги оксамитні, ріки медвяні, береги кисільні, гори хмар сягають. А Мар’єчка скаче на вовкові й скаче. І от де не візьмись перед нею — кришталевий палац. Ганок різьблений, віконця візерунчасті, а з одного віконця цариця визирає.
— Ну,— каже вовк,— злізай, Мар’єчко, йди і ставай за наймичку.
Злізла Мар’єчка, вузлика взяла, подякувала вовкові й пішла до кришталевого палацу. Прийшла, вклонилася цариці та й каже:
— Не знаю, як вас звати, як величати, та чи не візьмете мене за наймичку?
— Я давно її шукаю,— каже цариця,— Але таку, щоб могла і прясти, і ткати, й вишивати.
— Все можу, все вмію,— каже Мар’єчка.
— То йди ставай до роботи.
От наймитує Мар’єчка. Цілісінький день працює, а зайде ніч — візьме срібне блюдце та золоте яєчко і скаже:
— Котися, котися, золоте яєчко, по срібному блюдечку, покажи мені мого милого.
Покотиться яєчко по срібному блюдечку, і з'явиться Фініст — ясний сокіл.
Дивиться на нього Мар’єчка і слізьми вмивається:
— Фіністе мій, Фіністе — ясний соколе, нащо ти мене саму лишив за тобою побиватися!
Підслухала цариця ті слова та й каже:
— Продай мені, Мар’єчко, срібне блюдце і золоте яєчко.
— Ні,— каже Мар’єчка,— вони не продаються. Я можу тобі так їх віддати, тільки дозволь на Фініста — ясного сокола поглянути.
Подумала цариця, подумала.
— Добре,— каже.— Вночі, як він засне, я тобі покажу його.
Настала ніч. Іде Мар’єчка в покої до Фініста — ясного сокола. Бачить — спить її суджений сном непробудним.
Дивиться Мар’єчка — не надивиться, цілує в уста медові, пригортає до грудей білих, — спить, не прокидається сокіл її ясний.
Зайшов ранок, не добудилася Мар’єчка милого...
Цілий день не розгиналася в роботі, а увечері взяла срібні п’яльці та золоту голочку. Сидить, вишиває, сама примовляє:
— Вишивайся, мереживо, вишивайся для Фініста — ясного сокола. Щоб було йому вранці чим утертися.
Підслухала те цариця та й каже:
— Продай, Мар’єчко, срібні п’яльці, золоту голочку.	\
— Не продам,— каже Мар’єчка,— я так віддам, дозволь тільки на Фініста — ясного сокола подивитися.
Подумала цариця, подумала.
— Згодна,— каже.— Приходь уночі.
54
Настала ніч.
Заходить Мар’єчка в покої до Фініста — ясного сокола, а той спить сном непробудним.
— Фіністе мій, ясний соколе, устань, прокинься!
Спить Фініст — ясний сокіл міцним сном. Будила його Мар’єчка, будила, не добудилася.
Заходить день.
Сидить Мар’єчка за роботою, бере в руки прядку-срібне денце, золоте веретенце. А цариця побачила:
— Продай та продай.
— Продати не продам, а можу й так віддати, як дозволиш з Фіністом — ясним соколом хоч годиноньку перебути.
— Гаразд,— каже та.
А сама думає: «Все одно не розбудить».
Настала ніч.
Заходить Мар’єчка у спочивальню до Фініста — ясного сокола, а той спить сном непробудним.
— Фіністе мій, соколе ясний, устань, пробудися!
Спить Фініст, не прокидається.
Будила його, будила — ніяк не добудиться, а вже й світати почало.
Заплакала Мар’єчка.
— Коханий ти мій Фіністе — ясний соколе, устань, пробудися, на Мар’єчку свою поглянь, до серця пригорни!
Впала Мар’єччина сльоза на голе плече Фіністу — ясному соколу й обпекла його, як вогнем.
Прокинувся Фініст, роззирнувся — аж перед ним Мар’єчка. Обійняв її, поцілував:
— Невже це ти, Мар’єчко! Три пари черевичків зносила, три палиці зламала, три очіпки залізні порвала і мене знайшла? Поїдемо тепер до рідного краю.
Почали вони в дорогу ладнатися, а цариця побачила й наказала в сурми сурмити, про чоловікову зраду всім сповістити.
Зібралися князі та купці, почали раду радити, як Фініста — ясного сокола покарати.
От Фініст — ясний сокіл і каже:
— Як ви гадаєте, де моя справжня дружина: чи та, що міцно любить мене, чи та, що взяла мене облудою?
Пристали всі на те, що Фіністова дружина — Мар’єчка.
І стали вони жити — поживати, добра наживати. Поїхали до свого краю. Бенкет там три дні тривав. У сурми сурмили, з гармат стріляли, і таке свято було, що й тепер його пам’ятають.
СІЛЬ
Жив собі в одному місті крамар, і було в нього три сини: перший — Федір, другий — Василь, а третій — Іван.
Жив крамар заможно, на своїх кораблях ходив до чужих країв і торгував усіляким крамом.
Якось завантажив він два кораблі коштовним товаром і відрядив їх за море з двома старшими синами. А меншому синові торгу не довіряв.
Дізнався Іван, що його братів послано за море, прибіг до батька і став проситися в чужодальні краї — людей подивитись, себе показати.
Крамар довго не згоджувався:
— Та ти й голови своєї додому не привезеш!
Проте Іван-крамаренко стояв на своєму, то батько і йому дав корабель, от тільки з найдешевшим товаром — з колодами, гонтою та дошками.
Злагодився Іван у дорогу, відплив від берега й за якийсь там час наздогнав братів.
Пливуть вони разом по синьому морю і день, і другий, і третій, а на четвертий налетіли люті вітри й погнали Іванів корабель світ за очі, до якогось безіменного острова.
— Ну, хлопці,— гукнув Іван корабельним робітникам,— правуйте до берега!
56
От пристали вони до берега, Іван висів на острів, наказав чекати його, а сам пішов крутою стежиною.
Ішов, ішов і добувся до високої гори. Дивиться, а в тій горі не пісок, не камінь, а чиста руська сіль.
Вернувся Іван назад, наказав корабельним робітникам усі колоди й дошки у воду скинути, а корабель сіллю завантажити.
От завантажились вони, і поплив Іван далі.
Чи довго, чи не довго, чи близько, чи далеко — приплив корабель до великого багатого міста, зупинився біля пристані й кітвицю кинув. Іван-кра-марів син ступив на берег і подався до тамтешнього царя доземним чолом ударити, щоб дозволили йому торгувати за вільну ціну, іце й на показ вузлик свого товару — руської солі прихопив.
Зараз доповіли цареві про Іванів прихід. Той прикликав крамаренка й питає:
— Кажи, чого прийшов.
— Так і так, ваше царство! Дозволь мені торгувати у твоєму місті за вільну ціну.
— А яким товаром торг правиш?
— Руською сіллю, ваше царство.
А цар про сіль і не чув ніколи — в його царстві без солі їли. Здивувався він, що воно за новий, нечуваний товар.
— Ану,— каже,— покажи!
Іван — крамарів син розгорнув хустину, цар глянув, плечима стенув: «Це ж звичайнісінький білий пісок!» Та й каже Іванові, посміхаючись: — Ну, голубе, таке добро в нас і без грошей дають!
Вийшов Іван із царських хоромів хмурий, і тут спало йому на думку: «Дай-но піду я до царської куховарні та гляну, що там кухарі готують та яку сіль у страви кладуть».
Прийшов, упросився перепочити трохи, сів на ослін, приглядається. Кухарі без упину туди-сюди снують, хто варить, хто смажить, хто ллє, а хто на сковороді яйця б’є.
Бачить Іван — крамарів син, що кухарі й гадки не мають страви солити, вилучив мить, як вони всі з кухні повибігали, взяв та й усипав солі, скільки треба, у всі наїдки та заїдки.
Настав час обід подавати; принесли першу страву.
Цар скуштував, і вона так йому до смаку припала, як ніколи.
Подали другу страву — а та ще дужче сподобалась.
Гукнув цар кухарів та й каже:
— Скільки літ я на царстві, а проте ви ніколи так смачно не готували. Як ви це зробили?
Кажуть кухарі:
— Ваше добродійство! Ми готували, як і досі, нічого нового не додавали, а сидить на куховарні той крамар, що приходив вільного торгу просити, чи не він, бува, підсипав чого?
57
— Прикликати його сюди!
Привели Івана — крамаревого сина до царя.
— Винуватий, ваше царство! Я руською сіллю всі наїдки й заїдки присмачив, так у нас вдома ведеться.
— А почім сіль продаєш?
Іван збагнув, що світить йому добрий прибуток, та й каже:
— Та не дуже дорого: за дві мірки солі — мірка срібла та мірка золота.
Цар пристав на цю ціну й купив увесь товар.
Іван завантажив повний корабель сріблом-золотом і став чекати попутного вітру.
А в того царя була донька — прекрасна царівна. Закортіло їй поглянути на чужодальній корабель, і проситься вона у свого батенька на корабельну пристань.
Цар і відпустив її.
От взяла вона із собою няньок, мамок і покоївок та й поїхала корабель оглядати.
Іван — крамарів син став їй показувати, як і що називається: де вітрила, де снасті, де ніс, де корма, і завів її до каюти; а корабельним робітникам наказав — швидко кітвицю відтяти, вітрила напнути і в море відпливати. А був тоді дужий вітер, то вони швиденько й відпливли від того міста на далеку відстань.
Царівна як вийшла на палубу, як глянула — а довкруги море. Іван — крамарів син став її втішати, вмовляти. Царівна усміхнулась і журитися перестала.
Чи довго, чи не довго плив Іван з царівною морем, коли це наздоганяють його старші брати.
Дізналися про звитягу та щастя молодшого брата й дуже позаздрили. Прийшли до нього на корабель, схопили за руки, вивели на корму та й зіпхнули в море, далі кинули між собою жеребок, і старший брат узяв собі царівну, а підстарший — корабель із сріблом та золотом.
А сталося о тій порі, що як скинули Івана з корабля, плавала неподалік одна з тих колод, які він наказав вивантажити в море.
Іван ухопився за ту колоду й віддався на волю хвилі.
Нарешті прибило його до невідомого острова.
Вибрьохав він на берег і пішов уздовж моря. Коли це йде йому назустріч велетень із довжелезними вусами, на вусах — рукавиці висять, після дощу сушаться.
— Чого тобі тут треба? — питається велетень.
Ну, Іван і розповів, що з ним приключилося.
— Хочеш, я тебе додому занесу? Взавтра твій старший брат на царівні жениться. Сідай-но мені на спину.
Взяв його велетень, посадив на спину й побіг через море. Тут в Івана з голови шапка впала.
— Агов! — гукає він,— Я шапку впустив1
58
— Ну, брате,— каже велетень,— далеко тепер твоя шапка, верст за п’ятсот відсіля лишилася.
Приніс він його на рідну землю, опустив додолу та й каже:
— Гляди ж, нікому не хвалися, що ти на мені верхи їздив, а похвалишся — не минути тобі лиха.
Іван — крамарів син пообіцяв не вихвалятися, подякував велетневі та й пішов додому.
Приходить, а там уже всі за весільним столом сидять. Коли це прекрасна царівна як побачить його, зараз вискочила з-за столу, кинулась на груди, примовляє:
— Ось мій наречений, а не той, що за столом сидить!
— Що таке? — питається батько.
От Іван і розповів йому про все — і як він сіллю торгував, і як царівну взяв із собою, і як старші брати його в море зіпхнули.
Дуже батько нагнівався на старших синів, прогнав їх із двору геть, а Івана на царівні оженив.
Почався в них бучний бенкет. На бенкеті гості підпили, стали вихвалятися: хто силою, хто багатством, хто дружиною молодою. А Іван сидів, сидів, та, хмільний, і сам похвалився:
— Ет, усе це пусте! Он я верхи на велетневі через усе море змандрував!
І тільки скінчив, як тої ж миті з’явився біля воріт велетень:
— Гей, Іване — крамарів сину, я ж тобі наказував не вихвалятися мною! А ти як повівся?
— Змилосердься, — просить Іван — крамарів син.— То не я вихвалявся, то хміль.
— Ану покажи: який він — той хміль?
Іван повелів привезти на сорок відер бочку вина й на сорок відер бочку пива.
Велетень випив вино й пиво, сп’янів і гайда все, що тільки під рукою було, трощити.
Чимало лихого накоїв: сади витоптав, хороми поруйнував! А далі й сам простягся долі і спав три дні й три ночі, не прокидаючись.
А як прокинувся, почали показувати йому, скільки він біди заподіяв. Велетень неабияк здивувався та й каже:
— Ну, Іване — крамарів сину, тепер я знаю, який-бо хміль. Не пий та не хвалися ти мною віднині й до віку.
СЛАВНІ СИНИ
✓Кив собі крамар, і було в нього дві доньки. От як підросли вони, крамар розіслав скрізь грамотки: хто з царенків візьме за себе його меншу доньку, тому вона народить три сини по коліно в сріблі, по груди в золоті, на чолі — ясен місяць, по боках — зірок рясно.
Приїхав із чужодального королівства Іван-короленко й оженився на крамаревій доньці. Прожили вони рік, і народила вона сина — по коліно в сріблі, по груди в золоті, на чолі ясен місяць, по боках зірок рясно.
Старшу сестру-лиходійницю заздрощі взяли, підкупила вона бабу-пови-туху, от та й обернула дитятко на голуба, випустила його в чисте поле, прийшла до короленка та й каже:
— Твоя жінка народила кошеня!
Короленко розгнівався, хотів її на смерть скарати, одначе вирішив дочекатися другого сина.
Наступного року народила йому крамарева донька ще одного красеня-си-на, а баба-повитуха, що її намовила сестриця-лихо дійниця, і його обернула на голуба, випустила в чисте поле, а короленкові сказала, нібито його жінка народила щенятко.
Дуже короленко гнівався, однак вирішив дочекатися третього сина. Але й цього разу сталось те саме: баба-повитуха обернула хлопця на голуба, а короленкові сказала, що в нього не син, а дерев’яний оцупок народився.
А три брати-голуби зібрались докупи та й полетіли за тридев’ять земель, у тридесяте царство.
60
Короленко тим часом чекав на четвертого сина, а той візьми та й уродися звичайнісіньким хлопцем — ні. в золоті, ні в сріблі, без зірок і без м'.сяця.
Як дізнався про те короленко, то зараз прикликав своїх вельмож та князів, ті радились, радились та й нарадились: посадити королівну з її дитям у брчку, засмолити й пустити по морю.
От посадили їх у бочку й пустили по морю. Бочка пливе й пливе, а в королівни син росте й росте.
Пригнала хвиля бочку до острова, й розбило її об виступ скелі.
Син із матір’ю вийшли на острів, роззираються, де б голову прихилити. Забрели в темний ліс, аж там син угледів на стежці гамана. Підняв його, а там — кремінь і кресало. Що ж, буде чим вогонь викресати! От ударив він кресалом об кремінь — коли це де взялися сокира й дубець:
— Що робити, наказуй?
— Побудуйте нам палац, та щоб було що їсти — пити!
Заходилася сокира рубати, а дубець палі вбивати, й за мить такий палац збудували, що кращого й на світі нема. І всього там уповні: чого тільки душа просить.
Пропливали повз острів заморські гості — крамарі, дивилися на палац зачудовано. І добулись вони до королівства Івана-короленка. От пристали їхні кораблі з товаром до берега, і пішли крамарі в палац із гостинцями вдарити короленкові доземним чолом.
— Гей, заморські гості-крамарі, — питає їх Іван-короленко,— багато ви морів змандрували, в багатьох краях побували, чи не чули, де яка новина?
Кажуть крамарі:
— Серед моря-окіяну лежить острів. Досі там ріс дрімучий ліс та розбій стояв: годі було пішому пройти, кінному проїхати. А тепер височіє палац, та такий гарний, і живе в тому палаці прекрасна королівна із сином.
От Іван-короленко зараз і злагодився їхати на острів: кортить йому самому на те диво додивитися.
А старша сестра-лиходійниця його відмовляє.
— Це,— каже,— хіба диво! Он диво, то диво: за тридев’ять земель, у тридесятім царстві є зелений сад: у тім саду є млин — сам меле, сам віє і пил на сто верст пускає. Побіля млина золотий стовп стоїть, на нім золота клітка висить, і ходить по тому стовпі вчений кіт: униз іде — пісень співає, нагору сходить — казки розповідає.
Поїхали крамарі назад і завернули до королівни на острів. Вона стрічає їх з честю, пригощає з радістю. Те, се — розгомонілися. От крамарі й стали оповідати, як були вони в Івана-короленка, як Іван-короленко хотів був на острів їхати, палац подивитися і як старша сестра зупинила його. Син королівни усе те вислухав, і тільки-но кораблі з крамарями відпливли, дістав свого гамана, вдарив кресалом об кремінь — вискочили сокира з дубцем:
— Що робити, наказуй.
- Щоб уранці біля нашого палацу зелений сад ріс, а в тім саду млин стояв — та сам би молов, сам віяв і пил на сто верст пускав, щоб побіля млина
61
золотий стовп в.исочів, на нім золота клітка висіла, і ходив би по тому стовпі вчений кіт!
На другий день прокинулась королівна із сином, а все вже злагоджено: біля палацу сад росте, в саду млин, коло млина золотий стовп стоїть і вчений кіт пісень співає, казки розповідає.
Чи багато, чи мало часу минуло — проїздять повз острів заморські гості-крамарі й на все те дивляться зачудовано.
Угледів білі вітрила королівнин син, перекинувся мухою, полетів та й сів на щоглі.
Припливають кораблі в королівство Івана-короленка, пристали до берега, й пішли крамарі у палац із гостинцями вдарити короленкові доземним чолом. А слідом за ними й муха полетіла.
— Гей, заморські гості-крамарі! — каже Іван-короленко.— Ви багато морів змандрували, в багатьох краях побували. Чи не чули, де яка новина?
Крамарі відповідають:
— На морі-окіяні, на якімось там острові ріс донедавна дрімучий ліс та розбій стояв: годі було хоч пішому перейти, хоч кінному проїхати. А тепер такий палац стоїть, що кращого й у цілім світі нема! Живе у палаці прекрасна королівна із сином. Біля палацу — зелений сад. У тім саду млин стоїть — сам меле, сам віє, на сто верст пил пускає, а побіля млина золотий стовп височіє, на ньому золота клітка висить, і ходить по тому стовпі вчений кіт: вниз іде — пісень співає, нагору сходить — казки розповідає.
От Іван-короленко зараз і злагодився їхати на острів — кортить йому на ті дива подивитися. А старша сестра-лиходійниця стала його відмовляти.
— Це,— каже,— хіба диво? Он диво, то диво: за тридев’ять земель, у тридесятім царстві росте золота сосна, на ній сидять пташки райські, царських пісень співають!
Тут муха озлостивилась, укусила тітку за носа — та у вікно!
Прилетів королівнин син додому мухою, перекинувся легенем, дістав кремінь та кресало, вдарив — вискочили сокира й дубець.
— Що робити, наказуй.
— Щоб на ранок росла в саду золота сосна, а на ній райські пташки сиділи та царських пісень співали!
На другий день прокинулась королівна із сином — а золота сосна вже у саду.
Знов їхали мимо острова заморські гості-крамарі, на те диво дивували. І от добулися вони до королівства Івана-короленка, а королівнин син комаром перекинувся і з ними на кораблі приплив.
— Гей, заморські гості-крамарі! — каже Іван-короленко.— Ви багато морів змандрували, в багатьох краях побували. Чи не чули, де яка новина?
Відповідають йому крамарі:
— На морі-окіяні, на якімось там острові живе у палаці прекрасна королівна із сином. Біля палацу зелений сад росте. В тім саду млин є — сам меле, сам віє, на сто верст пил пускає. Поряд золотий стовп стоїть із золотою
62
кліткою, і ходить по тому стовпі вчений кіт: вниз іде — пісень співає, нагору сходить — казки розповідає. А ще росте в саду золота сосна, на ній райські пташки сидять, царських пісень співають!
От Іван-короленко зараз і злагодився їхати на острів — кортить йому на ті дива подивитися. А сестра-лиходійниця знов його відмовляє:
Це хіба диво? Он диво, то диво: за тридев’ять земель, у тридесятім царстві є три брати рідні — по коліно в сріблі, по груди в золоті, на чолі ясен місяць, по боках — зірок рясно!
Тут комар озлостивився, ще дошкульніше вкусив тітку за носа, задзиж-чав — та фур у вікно! Прилетів додому, перекинувся легенем і розповів про все матері.
— Ех,— каже королівна,— то синочки мої, а тобі — брати.
— Ну, то я піду знайду їх!
Чи довго, чи не довго, прийшов королівнин син у тридесяте царство. Бачить — будинок серед галяви. «Зайду-но, спочину!» Заходить до світлиці — там стіл накритий. На столі проскурки лежать, три пляшки з вином, і жодної душі. Узяв він, відламав та й із’їв від кожної проскурки по шматочку, відпив з кожної пляшки по ковточку й за піч сховався.
Коли ось прилітають три голуби, вдарились об землю й перекинулися на легенів — по коліно у сріблі, по груди в золоті, на чолі ясен місяць, по боках — зірок рясно. Підступили до столу, глип: проскурки хтось над’їв, вино надпив. От вони й кажуть:
— Якби злодій заліз, він би все забрав, а цей тільки скуштував. Видно, чесний чоловік до нас у гості завітав.
Молодший брат як почув це, з-за печі виходить та й каже:
— На добридень вам, рідні брати мої! Матінка веліла вам доземним чолом бити та до себе кликати.
Що то було радощів!
По тому вдарились вони четверо об землю, перекинулися голубами та й полетіли до своєї матінки.
За якийсь там час знов пропливали повз острів кораблі з крамарями. Заморські гості-крамарі дивляться на той острів, дивом дивують. От добулися вони до королівства Івана-короленка, пішли до нього з гостинцями. Він у них питається:
— А чи не чули, де яка новина?
Крамарі знов стали оповідати йому про дивовижний острів:
— На тому острові живе прекрасна королівна з чотирма синами: три сини краси неймовірної — по коліно у сріблі, по груди в золоті, на чолі ясен місяць, по боках — зірок рясно!
Іван-короленко не став більше зволікати, сів на корабель і поплив до острова. А там зустрічають його дружина й четверо синів. Цілувались вони, обнімалися, про минувшину одне одного розпитували. І як дізнався Іван-короленко, що з ними сталося, зараз наказав прогнати сестру-лиходійницю геть. І стали вони жити всі гуртом — і жили довго та щасно.
ПРУДКИЙ ГОНЕЦЬ
В одному царстві були болота несходимі, довкіл них бігла дорога кружна; швидко їхати тою дорогою — три роки стратиш, а тихо їхати — і п’яти літ мало! При самісінькій дорозі жив убогий чоловік, і було в нього три сини: першого звали Іван, другого Василь, а третього Семен — парубійко малий.
Спало чоловікові на думку розчистити ці болота, прокласти через них дорогу прямохожу-прямоїжджу й намостити мости калинові, щоб пішому можна було за три тижні пройти, а кінному за три доби проїхати.
Узявся до роботи із своїми синами, і не по малім часі все було спорано: намощені мости калинові й прокладена дорога прямохожа-прямоїжджа.
Вернувся батько з дітьми у свою вбогу хатину та й каже старшому синові, Івану:
— Біжи-но ти, мій любий сину, сядь під мостом та послухай, що про нас люди казатимуть — добре слово чи лихе?
Пішов Іван за батьковим повелінням і сів употаємному місці під мостом.
Ідуть через той міст калиновий двоє старезних дідів та й гомонять між собою:
— Хто цей міст мостив та дорогу розчищав — хай би що він у долі попросив, то те б йому доля й подарувала!
Іван, як почув ці слова, зараз вийшов з-під моста калинового.
— Цей міст,— каже,— мостив я з батьком та братами,
— Чого ж ти хочеш? — питають діди.
— Ото якби було мені грошей на цілий вік!
65
— Ну, що ж, іди в чисте поле: в чистім полі стоїть дуб, під тим дубом глибокий льох, у тому льоху неміряно і золота, й срібла, і каміння коштовного. Візьми заступа і копай — буде тобі грошей на цілий вік!
Пішов Іван у чисте поле, викопав під дубом багато і золота, й срібла, і каміння коштовного та й поніс додому.
— Ну, сину, — питає батько, — чи бачив кого, щоб ішов чи їхав через міст, і що про нас люди гомонять?
Іван розповів батькові про двох старезних дідів та про те, як вони дали йому грошей на цілий вік.
На другий день посилає батько підстаршого сина, Василя. Пішов Василь, сів під мостом калиновим і слухає. Ідуть по мосту два діди старезні, стали проти того місця, де він зачаївся, і кажуть:
— Хто цей міст мостив — хай би що в долі попросив, те б йому й далося!
Як почув Василь ці слова, вийшов до дідів і сказав:
— Цей міст мостив я з батьком та з братами.
— Чого ж ти в долі просиш?
— Ото якби було мені хліба на цілий вік!
— Що ж, іди додому, вирубай клапоть лісу і посій там: буде тобі хліба на цілий вік!
Вернувся Василь додому, розповів про все батькові, вирубав клапоть лісу й посіяв хліб.
На третій день посилає батько меншого сина, Семена — парубійка малого. Сів той під мостом і наслухає. Ідуть через міст два старезні діди, от порівнялися з ним та й кажуть:
— Хто цей міст мостив — хай би що в долі попросив, те б йому доля й дала!
Семен — парубійко малий почув це, вийшов з-під мосту й каже дідам:
— Цей міст мостив я з батьком та з. братами.
— Чого ж ти в долі просиш?
— А хочу я служити його царській величності в солдатах.
— Проси щось інше! Нелегка солдатська служба; підеш у солдати — до морського царя в полон попадеш і багато твоїх сліз проллється.
— Все одно хочу служити!
— Ну, як уже закортіло тобі йти в царську службу — йди! — сказали діди Семенові й обернули його на оленя прудконогого.
Побіг олень до рідного обійстя: угледіли його крізь віконце батько з братами, вискочили з хати, хотіли впіймати. Олень окрутнувся - і назад до мосту. Прибіг до двох дідів, і діди обернули його на зайця.
Побіг заєць до рідного обійстя; угледіли його батько з братами, вискочили з хати й хотіли впіймати, а він у весь дух назад.
Прибіг заєць до двох дідів, діди обернули його на маленьку пташку — золоту голівку. Прилетіла пташка до рідного обійстя, сіла біля відчиненого віконця. Угледіли її батько з братами, кинулись ловити; пташка пурх — і назад.
66
Прилетіла до двох дідів, діди обернули її знов на людину та й кажуть:
— Тепер, Семене — парубійку малий, іди в царську службу. Як знадобиться тобі кудись гоном гнати, то можеш обертатися оленем, зайцем чи пташкою — золотою голівкою: ми тебе навчили.
Семен — парубійко малий вернувсь додому і став проситися в батька на царську службу.
— Куди тобі йти! — каже той,— Ти ще малий і нетямущий!
— Ні, батеньку, відпусти.
От батько й відпустив. Семен — парубійко малий швидко спорядився, з батьком, з братами розпрощався і рушив у дорогу.
Чи довго йшов, чи недовго — добувся на царський двір, став перед царем і каже:
— Ваша царська величність! Не веліть голову стинати, веліть слово сказати.
— Кажи, Семене — парубійку малий!
— Ваша величність! Візьміть мене у військову службу.
— Та ні! Малий ти і нетямущий. Де тобі в службу йти!
— Хоч малий я та нетямущий, а служитиму не гірше за інших.
От цар і згодився. Узяв його в солдати і повелів бути при ньому.
Невдовзі пішов на царя якийсь король війною. Став цар у похід ладнатися; в призначений час зібралось усе військо впоготові.
Семен — парубійко малий став на війну проситися; цар не зміг йому відмовити, взяв із собою й рушив у похід.
Довго, довго ішов цар з воїнством, багато, багато земель за плечима лишив; ось уже й ворог недалеко — днів за три треба бій починати.
Став цар свою бойову палицю і меч свій гострий шукати — а їх катма, у палаці забув; нічим йому оборону собі дати, ворожу силу побивати. Пустив він поголосок по всьому війську: чи не візьметься хто гайнути до палацу у весь дух та принести йому бойову палицю й гострий меч; хто прислужиться в цьому, за того він обіцяв віддати доньку свою Мар’єчку-царівну, на посаг дати півцарства, а після смерті своєї й ціле царство заповісти.
Почали зголошуватися охочі; хто каже: я можу через три роки принести; хто — через два, а хто — через рік. Коли це Семен — парубійко малий доповідає цареві:
— Я, ваша величність, можу збігати до палацу і принести бойову палицю та гострий меч за три дні.
Цар зрадів, узяв його за руку, поцілував в уста і зараз же написав до Мар’єчки-царівни грамотку, щоб вона гінцеві тому повірила й видала меч та палицю. Семен — парубійко малий прийняв од царя грамотку й подався в дорогу.
А як відійшов з версту, обернувся оленем прудконогим і помчав, ніби стріла з лука пущена Біг, біг, стомився й обернувсь із оленя зайцем та й дав тягу далі. Біг, біг, всі ноги збив, то обернувся із зайця маленькою пташ-
68
кою — золотою голівкою і ще швидше полетів. Летів, летів і за півтора дні добувся в те царство, де Мар’єчка-царівна була.
Обернувсь людиною, увійшов до палацу й подав царівні грамотку. Мар’єчка-царівна взяла її, розпечатала, прочитала та й каже:
— Як же це спромігся ти стільки земель та так швидко пробігти?
— А ось як,— каже гонець,— Обернувся він оленем прудконогим, пробіг туди-сюди по світлиці, підійшов до Мар’єчки-царівни і поклав їй на коліна свою голову; вона взяла ножиці й вистригла в оленя з голови жмутик шерсті.
Олень обернувся зайцем, заєць пострибав трохи і скочив царівні на коліна; вона й у нього вистригла жмутик шерсті.
Заєць обернувся маленькою пташкою із золотою голівкою, пташка політала трохи по світлиці й сіла царівні на руку. Мар’єчка царівна вистригла в неї з голови золотих пір’їнок і все це — і оленячу та заячу шерсть, і золоті пір’їнки — зав’язала у хустинку й надійно сховала.
Пташка — золота голівка обернулася гінцем.
Царівна нагодувала його, напоїла, в дорогу спорядила, віддала йому бойову палицю і гострий меч; відтак вони розпрощалися, на прощання міцно розцілувались, і Семен — парубійко малий подався назад до царя.
Знов помчав він оленем прудконогим, пострибав зайцем косооким, полетів пташкою маленькою й під кінець третього дня уздрів царський табір неподалік.
Не дійшовши до війська кроків триста, ліг він на морському березі, під вербовим кущем, спочити з дороги; палицю бойову і гострий меч поряд поклав. З великої втоми швидко й міцно заснув. А тут випадком проходив повз вербовий кущ один генерал, побачив гінця, зараз зіштовхнув його в море, а сам узяв бойову палицю і гострий меч, приніс цареві й каже:
— Ваша величність! Ось вам бойова палиця й гострий меч, я сам по них ходив; а той пустомолот, Семен — парубійко малий, либонь, літ зо троє прошвендяє!
Цар подякував генералові, почав воювати з ворогом і невдовзі здобув над ним славну перемогу.
А Семен — парубійко малий, як сказано, впав у море. Ту ж мить підхопив його морський цар і поніс у самісіньку глибінь.
Жив Семен у того царя цілий рік, напала на нього нудьга, зажурився він і гірко заплакав. Прийшов до нього морський цар:
— Що, Семене — парубійку малий, затужив? Додому хочеш?
— Хочу, ваша царська милість.
Морський цар виніс його якраз опівночі, лишив на березі, а сам пірнув у море. Семен — парубійко малий подумав: «От якби сонечко зійшло!»
Перед самісіньким сходом красного сонця з’явився морський цар, схопив його знов і поніс у морську глибінь.
Прожив там Семен — парубійко малий ще цілий рік; напала на нього нудьга, і він гірко-гірко заплакав. Питається морський цар-
70
— Чого затужив? Додому хочеш?
— Хочу, ваша величність!
Морський цар виніс його опівночі на берег, сам пірнув у море. Семен — парубійко малий знов подумав: «От якби сонечко зійшло!»
Щойно розвиднятися стало, прийшов морський цар, схопив його й поніс у морську глибінь.
Прожив Семен — парубійко малий третій рік у морі, знов напала на нього нудьга; і він гірко, невтішно заплакав.
— Чого, Семене, затужив? — питається морський цар, — Додому хочеш?
— Хочу, ваша величність!
Морський цар виніс його на берег, сам пірнув у море. Семен — парубійко малий і каже:
— Сонечку, зійди, красне, зійди!
От сонце й викотилося з-за обрію; і вже морський цар не зміг вернути свого полонянина у підводне царство.
Семен — парубійко малий рушив додому; обернувся попервах оленем, потім зайцем, а потім маленькою пташкою — золотою голівкою; за короткий час опинився біля царського палацу.
А поки все те коїлось, цар устиг з війни прийти і засватати свою доньку Мар’єчку-царівну за генерала-ошуканця.
Семен — парубійко малий заходить до тієї самої світлиці, де за столом сиділи жених та його наречена.
Побачила його Мар’єчка-царівна й каже цареві:
— Батечку любий! Не вели карати, дозволь слово сказати:
— Кажи, дочко! Чого тобі?
— Батечку любий! Не той мій суджений, що за столом сидить, а онде він — зараз прийшов! Покажи-но, Семене — парубійку малий, як ти о тій порі швиденько збігав по бойову палицю, по гострий меч.
Семен — парубійко малий обернувся оленем прудконогим, пробіг туди-сюди по світлиці й зупинився побіля царівни. Мар’єчка-царівна дістала з хустинки вистрижену оленячу шерсть, показує цареві, в якім місці вона її вистригла:
— Глянь,— каже, — батеньку! Ось мої позначечки.
Олень обернувся зайцем. Зайчик пострибав, пострибав по світлиці й підбіг до царівни, а та дістала з хустинки заячу шерсть.
Зайчик обернувся маленькою пташкою із золотою голівкою. Пташка політала, політала по кімнаті й сіла царівні на коліна; Мар’єчка-царівна розв’язала третій вузлик у хустинці й показала золоті пір'їнки.
Тут цар дізнався про всю правду правдиву, наказав генерала скарати, Мар’єчку-царівну видав за Семена — парубійка малого і в: ..исав йому все царство.
71
ІВАН БЕЗТАЛАННИЙ І ОЛЕНА ПРЕМУДРА
✓Кила в одному селі вдова. І був у неї син Іван. От дійшов він парубоцьких літ. Радіє мати, що син великий став, одна біда - безталанний виріс.
І справді, все бувало в нього не так як у людей: хоч за яке діло візьметься, то нанівець зведе.
Бувало, поїде Іван у поле орати, а мати йому й каже:
— Зверху земля сплохувала, зверху її хлібом з’їдено, ти, сину, трохи глибше ори!
Іван виоре ниву поглибше, до самісінької глини дістане і глину наверх виверне; посіє хліб — не вродить нічого, і насінню перевід. Так і в іншому ділі: старається Іван зробити на совість, якнайкраще, та не таланить йому, й поняття бракує. А мати стара стала, робота їй не під силу. Як їм жити? От і животіли вони, нічого не маючи.
Як доїли останній окраєць хліба, мати й зовсім зажурилася: і що то буде з моїм сином далі! Треба б оженити його — в мудрої дружини, гляди, й недотепкуватий чоловік у господарстві працівник і дарма хліба не їстиме. Та хто за нього, неталаненого, віддасться? Не те що козир-дівка, а, либонь, і вдова не захоче.
Поки мати отак побивалася, Іван сидів собі на призьбі, нічим не клопочучись.
Аж якось бачить він — іде дідок, собою ветхий, мохом обріс, і земля в’їлася йому в лице — вітром навіяло.
72
— Синку,— просить старий,— нагодуй мене: охляв я за далеку дорогу, торба геть спорожніла.
Іван йому й каже:
— А в нас, дідуню, і крихти в хаті нема. Якби знаття, що ти прийдеш, я б учора сам останнього окрайця не їв, а для тебе приберіг. Іди, я тебе хоч умию та сорочку тобі сполосну.
Натопив Іван лазню, завів туди подорожнього, весь бруд з нього змив, віником попарив, а далі сорочку й штани йому виправ, а самого в хаті спати поклав.
От дідок той спочив, прокинувся й каже:
— Я твого добра не забуду. Як спіткає тебе біда, йди до лісу. Добудешся того місця, де дві дороги розтокою йдуть, то побачиш там сірий камінь. Штовхнеш камінь плечем і гукнеш: «Дідуню!» Я зараз і з’явлюся.
Сказав так і пішов. А Іванові з матір’ю за кілька днів зовсім непереливки стало: усі вишкрібки із скрині вимели, все до крихти з’їли.
— Постривай, матінко,— каже Іван.— Мо’ я хліба тобі принесу.
— Ет! — махнула рукою мати,— Де тобі, безталанному, хліба взяти! Хоч би ти сам поїв, а я вже, видно, не ївши помру... От якби наречену тобі знайти! Може, при дружині, як з розумом попадеться, завжди з хлібом був би.
Зітхнув Іван і пішов до лісу. Приходить на те місце, де дві дороги розтокою йдуть, торкнув камінь плечем, камінь і піддався. З’явивсь перед Іваном той дідок подорожній.
— Таки прийшов,— каже.
Повів дідок Івана в ліс. Бачить Іван — у лісі багаті хати стоять. Дідок заводить Івана до однієї господи — очевидячки, він тут жив.
Повелів дідок бабі-куховарці першим ділом засмажити барана. Став господар пригощати гостя. Поїв Іван та й ще просить.
— Засмаж,— наказує дідок,— ще одного барана і хліба окраєць подай.
Баба-куховарка засмажила. Господар припрошує:
— На ось, пригощайся, скільки душа твоя прийме. Сподіваюся, будеш ситий.
— Я-то буду,— каже Іван,— дякую тобі, та нехай хто-небудь із твоїх челядників занесе окраєць хліба та барана моїй матінці, вона вдома з голоду пухне.
Старий повелів занести Івановій матері два книші білого хліба й цілого барана. А потім і каже:
— А чого це ви з матір’ю голодуєте? Ти он великий виріс, а гляди — оженишся, як родину прогодуєш?
— А хтозна як, дідуню! — каже Іван.— Та й дружини в мене нема.
— То не біда! — каже господар.— Візьму-но я та й віддам за тебе свою доньку. Вона в мене розумниця, її розуму вам на двох стане.
Гукнув дідок свою доньку. І раптом на поріг світлиці ступила дівчина, як ясне сонечко.
73
Такої вроди ще нікому не випадало бачити, та ніхто й гадки не мав, що така краса буває на світі. Глянув Іван на дівчину — і дух йому перехопило.
Старий батько суворо глянув на доньку і сказав:
— Ось тобі чоловік, а ти йому жінка.
Донька тільки очі потупила:
— Воля ваша, батеньку.
От поженились вони і стали, жити-поживати. Живуть ситно, заможно, Іванова дружина в господі — всьому голова, а її старий батько хати не тримається: ходить по світах, мудрості між людей шукає, а як знайде, то вертається додому і в книжку записує.
А одного часу старий приніс кругле чарівне дзеркальце. Приніс його з далекого краю, від майстра-чаклуна з крижаних гір,— приніс і сховав.
Мати Іванова жила тепер у статках, а проте мешкала, як і раніше, у своїй хатині в селі. Син просив її, щоб ішла жити до нього. Але мати не захотіла: не до душі їй була невістчина господа.
— Боюсь я, сину,— казала мати Іванові.— Бач вона, Оленочка, дружина твоя, красуня яка писана! Та багата, та вельможна. І чим ти її заслужив! Ми ж бо з батьком твоїм у лютих нестатках жили, а ти й зовсім без долі вродився.
І лишилася Іванова мати в своїй халупі. А Іван живе і думає: «Правду каже матінка». Усього ніби доволі в нього. І дружина ласкава, слова наперекір не скаже. А відчуває Іван, ніби завше холодно йому. І живе він так з молодою дружиною упівжиття-упівбуття, а ні — щоб зовсім гарно.
От приходить якось старий до Івана та й каже:
— Помандрую я в далекі краї, далі, аніж раніше ходив, вернусь не скоро. На тобі ключі від комори, досі я при собі їх носив, а тепер боюся згубити: дорога моя далека. Ти ключі бережи й комору ними не відмикай. А як доведеться-таки в комору йти, то дружину туди не веди. А не втерпиш і дружину поведеш, то барвистої сукні не давай. Час настане, я сам їй віддам, для неї й бережу. Та пам’ятай, що я тобі сказав, а то життя своє в смерті загубиш!
Сказав так старий і подався в мандри.
Минув іще час. От Іван і думає собі:
«А чого це так! Піду-но я в комору та подивлюся, що там є, а жінки не поведу».
Пішов до комори, що завжди замкнена була, відчинив її, дивиться — а там золото груддям лежить, і каміння, як жар виблискує, ще й інші скарби, яким Іван і назви не знав. А в закутку комори хижка була, чи потаємне місце, і двері туди вели. Іван тільки-но двері прочинив у хижку і ступити туди не встиг, як уже вигукнув ненароком:
— Оленочко, жінко моя кохана, йди-но пошвидше сюди!
У хижці тій висіла самоцвітна жіноча сукня; вона сяяла, мов ясне небо, і світло, як живий вітер, ходило по ній. Зрадів Іван тій сукні — вона саме впору буде його дружині і припаде їй до вподоби.
74
Згадав був, що старий не велів йому сукню жінці давати, та що з нею, з тією сукнею станеться, як він її тільки покаже! А Іван любив жінку: де вона усміхнеться, там йому і щастя!
Прийшла Олена. Побачила сукню й руками сплеснула:
— Господи,— каже,— яка вдяганка ошатна!
От вона і просить Івана:
— Виряди мене в цю сукню та пригладь, щоб добре сиділа.
А Іван не велить їй сукню надягати. Вона тоді в плач.
— Ти,— каже,— видно, не любиш мене: таку славну сукню рідній жінці жалієш. Дай мені хоч на руки її надягти, я помацаю, яка вона.
— Ну, на руки надягни вже,— каже Іван.— Приміряй, як воно тобі буде.
Надягла жінка сукню на руки і знов до чоловіка:
— Не видно нічого. Дозволь голову в комір просунути.
Іван дозволив.
Вона голову просунула та й шарп сукню на себе — надягла всю. Мацнула за кишеню, а там дзеркальце лежить. То вона дістала й зазирнула в нього.
— Бач,— каже, — яка я красуня, а за безталанним чоловіком живу! Стати б мені птахом, і полетіти звідси далеко-далеко!
Крикнула високим голосом, сплеснула руками, мить — і не стало Олени.
Обернулась вона голубицею і випурхнула з комори у синє небо, куди прагнула. Видно, сукню надягла чарівну.
Тяжко зажурився Іван. Та що тут вдієш! Поклав він у торбу хліба та й пішов шукати жінку, сказавши:
— Ех, зрадниця! Не послухалась, із отчого двору, не спитавшися, пішла! Знайду її, навчу розуму.
Сказав так, та згадав, що сам живе безталанним, і заплакав.
От іде він шляхом, іде дорогою, іде стежкою, гірко йому, журиться за жінкою.
Бачить Іван — щука на березі біля води лежить, зовсім помирає, а у воду втрапити не може.
«Чи ба,— думає Іван,— мені погано, а їй ще гірше».
Підняв щуку та й кинув у воду.
Щука пірнула у глибінь та назад випірнула, виткнула голову й каже:
— Я добра твого не забуду. Стане тобі сутужно — скажи тільки: «Щуко, щуко, згадай Івана!»
З’їв Іван шмат хліба й потяг далі.
Йде, йде, а вже й ніч настала.
Бачить він: коршун горобця упіймав, у пазурах тримає, склювати хоче.
«Ех,— думає Іван,— мені біда, а горобцеві смерть!»
Шпурнув Іван у коршуна каменем, той випустив горобця з пазурів.
Сів горобець на гілку та й каже Іванові:
— Стане тобі сутужно — погукни мене: «Гей, мовляв, горобче, згадай моє добро!»
Переночував Іван під деревом, а вранці подався далі. І вже чимало він
76
од своєї домівки відійшов, геть притомився і з лиця спав, і схуд так, що й одежину на собі рукою підтримує. А йти йому було далеко, і йшов Іван ще цілий рік і півроку. Змандрував усю землю, дійшов до моря, далі йти нікуди.
Питає він у тамтешніх людей:
— Чия тут земля, хто тут цар і цариця?
Люди йому й кажуть:
— У нас у царицях живе Олена Премудра: вона все знає — у неї книжка така є, де все написано, і вона все бачить — у неї дзеркало таке є. Вона й тебе, либонь, зараз бачить.
І справді, Олена побачила Івана у своєму дзеркальці. А була в неї Одарка, служниця.
От Одарка стерла пил з дзеркальця, сама зазирнула в нього, спочатку собою помилувалась, а потім уздріла в ньому чужого чоловіка.
— Ой, якийсь чужинець іде! — сказала служниця Олені Премудрій.— Здаля, видно, йде: худий та обшарпаний і постоли стоптав.
Глянула в дзеркальце Олена Премудра.
— Авжеж,— каже, — чужий! Це мій суджений з’явився.
Підійшов Іван до царського двору. Бачить, двір тином обнесено. А в тину кілля, а на кіллі людські мертві голови. Тільки на одному кілочку нічого нема.
Питає Іван у людей: що воно за дивина?
А люди й кажуть:
— Це ті, хто до цариці нашої, Олени Премудрої, сватались. Цариця наша — ти не бачив її — вроди писаної і розумом чарівниця. От і сватаються до неї женихи, вельможні та молодецькі. А їй потрібен такий жених, щоб перемудрив її, он що! А хто не перемудрить, тих вона на смерть карає. Тепер один кілок лишився: це тому, хто ще до неї свататись прийде.
— Та ось я до неї йду! — сказав Іван.
— Значить, і кілок вільний для тебе.
Прийшов Іван до Олени Премудрої. А вона сидить у своїй царській світлиці, у батьковій сукні, що в неї вона самовільно в коморі вирядилась.
— Що тобі? — питає Олена Премудра,- Чого прийшов?
— На тебе подивитися,— каже Іван,— скучив за тобою.
— За мною й ті он скучали,— каже Олена Премудра і показала на тин за вікном.
Питається тоді Іван:
— Хіба ти не дружина мені більше?
— Була я тобі дружина. Та тепер я не та, що колись. Який з тебе, неталаненого, чоловік! Ну, та коли хочеш мене за дружину мати, то заслужи мене знов. А не заслужиш, голову відітну! Он кілок твій на тебе чекає.
— Кілок той за мною не скучив,— каже Іван.— Дивись-но, щоб ти за мною не скучила. Кажи, що маю виконати.
— А сховайся від мене де хочеш, хоч на краю світу, тільки щоб я тебе
77
не знайшла, а як знайду, то щоб не впізнала. Тоді ти станеш розумнішим за мене, і я буду тобі за дружину. А не спроможешся, скараю тебе на смерть.
— Дозволь, — просить Іван,— на соломі ніч переспати і хліба твого поїсти, а вранці я виконаю твою забаганку.
От увечері послала служниця Одарка соломи в сінях і принесла хліба окраєць та глек із квасом. Ліг Іван та й думає: що то вранці буде?
Коли бачить — вийшла Одарка на ганок, сіла, розгорнула царицину світлу сукню й заходилася зашивати в ній дірку. Зашивала, зашивала та й заплакала.
От Іван у неї й питає:
— Чого ти, Одарко, плачеш?
— Як же я можу не плакати, коли взавтра смерть мені буде! Повеліла цариця, щоб я дірку в сукні зашила, а голка не шиє, тільки поре сукню, така тут тканина ніжна, під голкою розповзається.
— Дай-но я спробую, — каже Іван.— Може, зашию, і ти жива лишишся.
— Як я тобі таку сукню дам! Цариця казала: чоловік ти нетямущий. Ну, та спробуй, подивимось, що в тебе вийде.
Сів Іван, узяв сукню й ну шити. Бачить, і справді голка не шиє, а рве, адже сукня тендітна, легка, як повітря.
Шпурнув Іван голку й почав руками кожну ниточку з іншою ниточкою зв’язувати.
Побачила Одарка, стала лаятись:
— От нетямущий! Хіба ж ти всі нитки в дірці руками зв’яжеш? їх тут незліченні тисячі!
— А я з хотінням та терпінням, гляди, і зв’яжу! — відповідає Іван.— А ти йди спати, під ранок я, либонь, і впораюсь.
Цілу ніч зв’язував Іван ниточки не розгинаючись. Місяць з неба світив йому, та й сукня відсвічувала, мов жива, і бачив він кожну її ниточку.
До вранішньої зорі впорався Іван. Глянув на свою роботу: годі знайти дірку. Зважив він сукню на руці й відчуває, ніби вона поважчала. Обмацав усю — аж в одній кишені книжка лежить — у неї старий Оленин батько всю мудрість записував,— а в другій — кругле дзеркальце, що його добуто в майстра-чаклуна із холодних гір.
Зазирнув Іван у дзеркальце — видно в ньому, та тьмяно; почитав він книжку — не збагне нічого. Подумав тоді Іван: «Люди кажуть, я безталанний,— так воно і є».
Вранці прийшла Одарка-служниця, взяла готову сукню, оглянула її та й каже:
— Дякую тобі, Йване. Ти мене від смерті врятував, і я твого добра не забуду.
От звелося сонце над землею, час Іванові у потаємне місце йти, де цариця Олена не змогла б його відшукати. Вийшов на подвір’я, бачить — копичка сіна стоїть. Закопався він у сіно, думав, що надійно сховавсь, а на нього дворові собаки гавкають, та й Одарка з ганку гукає:
78
— Ну й безталанний! Я — не цариця, та й то тебе бачу. Вилізай відтіля, сіно постолами не брудни!
Виліз Іван і думає: іцо вдіяти? Бачить — море поблизу. Пішов він до моря і згадав про щуку.
Щуко! — загукав, — Згадай Івана!
Щука й вигулькнула з води.
Йди,— каже, — я тебе на дні моря заховаю!
Кинувся Іван у море. Потягла його щука на дно, зарила в пісок, а воду хвостом скаламутила.
Взяла Олена Премудра своє кругле дзеркальце, навела його на землю: нема Івана; навела на небо: нема Івана; навела на море, на воду: і там не видно, сама вода скаламучена. «Я ж бо хитра, я ж бо мудра,— думає цариця,— але й він не з лопуцька, Іван Безталанний!»
Розгорнула вона батькову книжку мудрості й читає там: «Могутня хитрість розуму, а добро сильніше за хитрість, про добро і тварина пам’ятає».
Прочитала цариця ці слова спочатку по писаному, а далі й по неписаному, і книжка сказала їй: лежить, мовляв, Іван у піску на дні морськім; гукни щуку, повели їй Івана із дна дістати, а не послухається, то настрахай її, що впіймаєш і на обід засмажиш.
Послала Олена Премудра Одарку-служницю, наказала їй викликати з моря щуку, щоб негайно Івана із дна на берег доправила.
З’явився Іван до Олени Премудрої.
— Карай мене,— каже, — не заслужив я тебе.
Передумала Олена Премудра: скарати завжди не пізно, а вони з Іваном не чужі одне одному, рідною родиною жили.
Каже вона Іванові:
— Іди та сховайся ще раз. Чи перехитруєш мене, чи ні, тоді й скараю тебе, або помилую.
Пішов Іван шукати потаємного місця, щоб цариця його не знайшла. А куди підеш! Цариця Олена в чарівне дзеркальце все бачить, а чого в дзеркальці не видно, про те їй мудра книжка скаже.
Гукнув Іван:
— Агов, горобчику, пам’ятаєш моє добро?
А горобець уже й тут.
— Впади на землю, — каже,— стань зерням!
Упав Іван на землю, став зерням, і горобець його в дзьобі сховав.
А Олена Премудра навела дзеркальце на землю, на небо, на воду — нема Йвана Усе є в дзеркальці, а що треба, того нема. Розгнівалась Йремудра Олена, шпурнула дзеркальце на підлогу, а воно дзень - і розбилося.
Увійшла тоді до світлиці Одарка-служниця, зібрала в пелену скалки від дзеркальця й викинула на смітник.
Розгорнула Олена Премудра батькову книжку й читає там: «Іван у зерні, а зерня в горобця, а горобець сидить на тину».
79
Наказала тоді Олена служниці погукнути з тину горобця: нехай, мовляв, віддасть зерня, бо його самого шуліка з’їсть.
Пішла Одарка до горобця. Почув горобець, що його шуліка з’їсть, злякався й випустив із дзьоба зерня. Впало воно на землю та й обернулося Іваном.
От вертається він знов до Олени Премудрої.
— Карай мене тепер, — каже,— Видно, й справді я безталанний, а ти премудра.
— Узавтра скараю,— цариця йому,— На останній кілок твою голову настромлю.
Лежить увечері Іван у сінях і міркує, що його робити, вранці ж бо смерть на нього чекає. І тут згадав він свою матінку. Згадав, і легко йому стало — так Іван любив її.
Коли це приходить до нього Одарка і горня з кашею простягає.
Наївся Іван каші.
А Одарка й каже:
— Я твоє добро пам’ятаю і хочу дати тобі пораду: ти взавтра на страту не поспішай, а скажи, в тебе діло. є, вмирати, мовляв, тобі не можна: в гості матінку ждеш.
От на ранок і каже Іван Олені Премудрій:
— Дозволь ще трохи пожити: я з матінкою побачитись хочу, може, вона в гості прийде.
Подивилась на нього цариця, головою похитала.
— Даремне тобі жити не можна,— каже,— А ти сховайся від мене третій раз. Як не знайду тебе, живи, нехай уже буде по тому.
Пішов Іван шукати собі потаємного місця, а назустріч йому Одарка-служниця.
— Стривай,— каже.— Я тебе сховаю.
Дмухнула вона в лице Іванові — і зник віц, обернувшися теплою парою. Вдихнула Одарка ту пару, пішла у світлицю, взяла царицину книжку зі столу, стерла з неї пил, розгорнула й видихнула пару. Стала пара заголовною літерою в тій книжці, обернувся Іван на літеру.
Згорнула Одарка книжку та й пішла собі.
Коли це приходить Олена Премудра, розгорнула книжку і дивиться в неї: де Іван? А книжка нічогісінько не каже. А що каже, того цариця не збагне; забракло, очевидно, смислу книжці. Не знала того цариця, що від нової заголовної літери всі слова у книжці не ті стали.
Пожбурила Олена Премудра книжку долі. Всі літери з книжки й розсипалися, а перша, заголовна, як ударилась об землю, то обернулася Іваном.
Дивиться Іван на Олену Премудру, жінку свою, дивиться й очей відвести не може.
Задивилася тут і цариця на Івана, а задивившись, усміхнулася до нього. І стала вона ще прекраснішою, ніж була.
80
- А я думала,— каже,— чоловік у мене зовсім безталанний, а він і від чарівного дзеркала сховався, і книжку мудрості перехитрив!
Стали вони жити в мирі та злагоді й жили так до певного часу. От якось цариця й питається в Івана:
— А чого твоя матінка в гості до нас не йде?
Каже їй Іван:
— І то правда! Але ж і батечка твого давно нема! Піду-но я вранці по матінку й по батечка.
А вранці ні світ ні зоря Іванова матінка й Олени Премудрої батечко самі в гості до своїх дітей завітали.
Іван уклонився своїй матінці, а старому до ніг упав.
— Маю гріх перед тобою, батечку,— каже,— Не послухавсь я твого слова. Прости мені, безталанному.
Обняв його старий і простив.
— Синку, спасибі тобі,— каже,— В сукні заповітній краса була, у книжці — мудрість, а в дзеркалі — вся виднота світу. Я гадав, що надбав посаг доньці, не хотів тільки дарувати його до пори. Усе я їй зібрав, а того не поклав, що в тобі було,— головного таланту, доброти твоєї. Отож ходив я по неї далеко, далеко, а вона поблизу виявилась. Видно, не дарується доброта людська, а із самою людиною народжується.
Заплакала тут Олена Премудра, поцілувала Івана, чоловіка свого, й попросила в нього прощення.
Відтоді стали вони жити славно — і Олена з Іваном, і батьки їхні — та й досі живуть.
ІВАН МАЛИЙ - РОЗУМОМ ВЕЛИКИЙ
Жили собі дід та баба. Дід птицю та звіра полював — тим і годувалися. Багато літ вони прожили, а добра не нажили. Журиться баба, ремствує:
— Вік свій промучились, солодко не їли, не пили, празникової одежини не зносили! Та й діток не надбали. Хто тепер нашу старість догляне?
— Не журися, стара! — каже дід.— Поки руки ще слухняні та ноги носять, з голоду не вмремо. А наперед не варто загадувати.
Сказав так та й пішов на полювання.
Ходив, ходив лісом від світання до смерку - не випало йому вполювати ні птаха, ні звіра. Не хотілося без здобичі додому вертати. Та що вдієш? Сонечко до обрію хилить — треба завидка до господи втрапити.
Тільки повернув додому, коли це зовсім поряд залопотіла крильми й вилетіла з-під куща велика пташка дивовижної краси.
Поки дід рушницю прилаштовував, зникла пташка.
«Ех, і та не моя була!» — подумав дід.
Зазирнув він під кущ, що з-під нього пташка випурхнула, а там у гнізді тридцять троє яєць.
«Візьму хоч цю абищицю».
Підперезався дід щільніше, поклав усі тридцять троє яєць за пазуху й почвалав додому.
Ішов, ішов — пояс на ньому трохи попустився. І стали яйця з-за пазухи одне по одному випадати.
Що впаде яйце додолу, то бравий парубок з нього й вискочить. Що впаде
82
яйце додолу, то бравий парубок з нього й вискочить. Тридцять двоє яєць упало — тридцять два браві хлопці й вискочили!
Тут дід знов тугенько підтяг пояс — і лишилося тридцять третє яйце за пазухою. Сам озирнувся — очам віри не йме: ідуть за ним тридцять два легені. Всі на виду як дві краплі між собою схожі, та й зростом однаковісінькі. І загомоніли всі в один голос:
— Вже як спромігся нас знайти — ти тепер нам батько, а ми твої діти. Веди нас додому!
«Не мали ми з бабою нікого,— думає дід,— а тут зразу тридцять два сини!»
Прийшли додому. Дід і каже:
— Ти он, бабо, журилась та плакала, що дітей нема. Ось тобі тридцять два сини, тридцять два легені. Накривай на стіл та годуй хлопців!
І розповів їй, як дітей знайшов.
Баба стоїть, слова зронити не може. Постояла, постояла, руками сплеснула і метнулася накривати стіл.
А дід пояс розперезав, почав кобеняк скидати — тут і випало з-за пазухи тридцять третє яйце, і вискочив з нього тридцять третій хлопець.
— А ти ж відкіля взявся?
— Я теж твій син, Іван Менший.
Згадав старий:
— Ай справді, в гнізді ж бо тридцять троє яєць було. Сідай, Іване Менший вечеряти!
Не встигли тридцять три легені за стіл сісти, як тут-таки бабині припаси з’їли і вийшли з-за столу ні ситі, ні голодні.
Ніч переночували.
Вранці каже Іван Менший:
— Зумів ти, батьку, нас знайти, зумій і роботу дати.
— Та яку ж я вам, соколики, роботу дам? Ми з бабою не сіємо, не оремо, ні сохи, ні шкапини — ніякого реманенту в нас нема.
— Ну, нема то й нема,— каже Іван Менший,— Підемо по людях роботи питати. Ти, тату, до кузні йди та злагодь нам тридцять три коси.
Поки дід у кузні був, поки коси кував, Іван Менший з братами тридцять три косовища та тридцять троє граблів витесали.
Вернувся батько з кузні. Іван Менший роздав братам коси та граблі:
— Ходімо роботи питати. Грошей заробимо, спроможемось на своє господарство, будемо батька з матір’ю доглядати.
Попрощалися брати із старими й рушили в путь-дорогу. Ішли вони чи близько, чи далеко, чи довго, чи недовго, аж бачать — перед ними велике місто. їде з того міста царський маршалок. Доїхав до них та й питає:
— Егей, хлопці, з роботи чи на роботу? Як на роботу, то ходімо зі мною, діло є.
— А що воно за діло? — питає Іван Менший.
— Та зовсім просте, — каже маршалок.— Треба траву на царських запо-
83
бідних луках викосити, висушити, в копиці та в стіжки поскладати. Хто тут у вас за старшого?
Усі мовчать. Вийшов наперед Іван Менший:
— Веди, показуй роботу.
Привів їх маршалок на царські заповідні луки:
— А чи впораєтесь за три тижні?
Каже Іван Менший:
- Як на погоді постоїть — то й за три дні впораємо.
Зрадів маршалок:
— Ну, тоді, хлопці, починайте. Платнею не скривджу. А харчі такі вам будуть, як скажете.
— Засмаж нам тридцять три бики,— каже Іван Менший,— Та напитків постав тридцять три відра, та хліба по книшеві на брата дай, а більше нам нічого не треба.
Царський маршалок поїхав. А брати коси нагострили і так заходилися махати ними, аж свистить. Закипіла робота: під вечір всю траву скосили.
Тим часом із царської куховарні привезли тридцять три бики смажені, тридцять три книші хліба та тридцять три відра зеленого вина.
Брати по піввідра вина випили, по півкниша та по півбика з’їли і поклалися відпочивати.
На другий день, тільки-но сонечко пригріло, заходилися траву сушити та в копиці класти, а під вечір усе сіно в стіжки поскладали, знов по піввідра вина випили, по півкниша та по півбика з’їли.
Посилає Іван Менший одного брата на царський тік:
— Скажи, хай ідуть роботу приймати.
Вернувся брат, за ним маршалок іде, а слідом і сам цар приїхав.
Стіжки цар полічив, луками походив — ніде жодної билинки не скошеної не знайшов і каже:
— Ну, хлопці, зуміли ви і швидко й гарно мої заповідні луки викосити, траву висушити та сіно в стіжки скласти! За це хвалю і на додачу до всього даю сто карбованців грошей. А тепер зумійте сіно устерегти. Занадився хтось щорік на цих луках сіно їсти, і ніяк того злодія вистежити не можемо.
Іван Менший каже:
— Відпустіть, царська величність, моїх братів додому, а сіно я сам буду стерегти.
Цар перечити не став.
Брати пішли на царський тік, узяли гроші й помандрували додому старих батьків доглядати.
А Іван Менший вернувся на царські заповідні луки. Ночами не спить, сіно стереже, а вдень на царську куховарню пити-їсти ходить, там і спочиває.
Осінь зайшла. Стали ночі довгі та темні. Іван Менший на стіг з вечора стеребкався, в сіно закопавсь, лежить не спить. Аж коли це серед ночі все довкіл засяяло, ніби сонце зійшло. Роззирнувся Іван Менший і бачить: вихопилась із моря лошиця-злотогривиця й прямцем до стіжка.
84
Лошиця біжить, під нею земля дрижить, золота грива на вітрі має, з ніздрів полум’я сапотить, із вух дим валує.
Підбігла й ну сіно їсти. Сторож вилучив мить і скочив їй на спину. Кинулась лошиця-злотогривиця геть від сіна і помчала царськими заповідними луками.
Сидить Іван Менший, лівою рукою за гриву тримається, а в правиці — ремінна нагайка. Нагайкою лошицю-злотогривицю шмагає і навертає туди, де мох та болото.
Гасала вона, гасала мохом, болотами, по черево в трясовині загрузла, зупинилась та й каже:
— Ну, Іване Менший, зумів ти мене упіймати, зумів на мені всидіти та зумів і вкоськати! Не бий мене, не муч більше — буду тобі відтепер вірно служити.
Привів Іван Менший лошицю-злотогривицю на царський тік, зачинив у стайні, а сам пішов до куховарні, спати поклався.
На другий день каже цареві:
— Ваша царська величність, я дізнався, хто на твоїх заповідних луках сіно їв, і злодія упіймав. Ходім, побачиш.
Глянув цар на лошицю-злотогривицю, зрадів:
— Ну, Йване, ти хоч і малий, та розумом великий! А за вірну службу призначаю тебе на старшого конюха.
Відтоді й прозвали парубка: Іван Малий — розумом великий.
Заступив він на царську стайню. Ночей не спить — коней доглядає.
Стали царські коні гладкі, шерсть, як шовк, вилискує, гриви та хвости розчесані, пухнасті: глянеш — душа радіє.
Цар за це хвалить не нахвалить:
— Молодець, Іване Малий — розумом великий! Такого конюха в мене зроду-віку не було!
А старим конюхам заздрісно:
— Поставили над нами мужика репаного! Чи ж то йому на царській стайні за старшого бути!
І почали замислювати різні капості. Та Іван Малий — розумом великий своїм ділом заклопотаний, про все те йому й невдогад.
А саме о тій порі занесло до царського двору якогось ласого до чарки гультіпаку.
От він і просить конюхів:
— Дайте, братчики, похмелитися, з учорашнього голова болить. Я за це вас на розум направлю, навчу, як старшого конюха занапастити.
Конюхи піднесли гультіпаці келишок вина.
Похмелився він та й каже:
— Нашому цареві ой як кортить дістати гуслі-самограї, гусака-танцю-риста й кота-веселуна. Багато сміливців їздили власною охотою, а ще більше — з принуки, ті дивовижі видобувати, та ніхто назад не вернувся. От і скажіть цареві, нібито вихвалявся Іван Малий — розумом великий, що зро
86
бити це — йому все одно що свиснути. Цар його пошле, от він назад і не вернеться.
Подякували конюхи гультіпаці й пішли до царського красного ганку; стоять під вікнами, гомонять між собою. Цар їх побачив, вийшов із покоїв, питає:
— Про що, вірні слуги мої, мову ведете, чим заклопотані?
— Та ось, світлий царю, старший конюх Іван Малий — розумом великий нахваляється: «Знаю,— каже, — як добути гуслі-самограї, гусака-танцю-риста й кота-веселуна». То ми оце й засперечалися: одні стоять на тому, що дістане, а другі — що він тільки теревені править.
Як почув те цар — аж затремтів увесь. «Ото б мені ці дивовижі! — думає.— Всі б володарі світу мені заздрили! Скільки народу посилав — ніхто назад не вернувся». І тої ж миті наказав старшого конюха привести.
Не встиг Іван поріг переступити, як цар загукав:
— Не барися й хвилини, їдь та привези мені гуслі-самограї, гусака-тан-цюриста й кота-веселуна!
Каже йому Іван Малий — розумом великий:
— Та що ти, ваша царська величність! З якого побиту мені їхати, як я про них і чути нічого не чув?
Розгнівався цар, корону набакир зсунув, ногою тупнув:
— Та як ти смієш супроти мого царського слова йти! Як добудеш гуслі, гусака й кота — щедро винагороджу, а ні — начувайся: покотиться твоя голова з плечей!
Пішов Іван Малий — розумом великий від царя геть осмутнілий, буйну голову похнюпив. Став сідлати лошицю-злотогривицю. Вона й питає:
— А чого це ти, господарю мій, зажурився? Чи біда приключилася?
— Як же мені веселому бути? Цар повелів добути гуслі-самограї, гуса-ка-танцюриста й кота-веселуна, а я про них жодної гадки не маю.
— О, то не біда,— каже лошиця-злотогривиця.— Сідай, та поїдемо до Яги Ягівни — дізнаємось, як нам запопасти ті дивовижі.
Іван Малий — розумом великий в путь-дорогу спорядився. Бачили тільки, як він на лошицю-злотогривицю сідав, але ніхто не бачив, як двір полишав.
їхав він чи близько, чи далеко, чи довго, чи недовго, заїхав у дрімучий ліс, такий темний — світу білого не видно. Лошиця-злотогривиця прихляла, та й сам парубок притомився. Виїхав на галяву, аж бачить: стоїть хатинка на курячій ніжці, на веретенній п’яті, зі сходу на захід сонця повертається.
Під’їхав Іван Малий — розумом великий ближче та й каже:
— Хатино, хатино, повернися до лісу задом, до мене передом! Мені не вік вікувати — одну ніч переночувати.
Хатинка повернулась до нього передом. Прив’язав він лошицю-злотогривицю, ступив на ганок, рвучко двері розчинив. Сидить у хатинці Баба Яга — костяна нога, ніс у неї в стелю вріс, поряд ступа та товкач стоять.
Побачила Яга Ягівна гостя та й каже:
87
— Давно я руського духу не чула, а тут він сам до мене прийшов. Кажи, соколику, за чим приїхав?
— Чого це ти, бабуню, така до гостя непривітна, випитуєш голодного та холодного! В нашій стороні подорожнього найперше нагодують, напоять, у лазню поведуть та спати покладуть, а вже потім розпитують.
Тут Баба Яга схаменулася:
— Ох, соколику, даруй ласкаво, в нас — не у вас, вибач мені, старій.
І ну клопотатися. Накрила на стіл, нагодувала, напоїла парубка, потім лазню витопила. Напарився, намився Іван Малий — розумом великий. Баба Яга постіль послала, спати його поклала, а сама сіла в головах, стала розпитувати:
— Скажи, любий гостю, куди мандруєш і чи з доброї волі сюди завернув, чи неволя примусила?
— Ой, бабуню, повелів мені цар добути гуслі-самограї, гусака-танцю-риста й кота-веселуна. Якби-то ти мені сказала, де їх шукати, довіку твою ласку пам’ятав би!
— Лебедо моя, знаю я, де ті дивовижі, але видобути їх нелегко. Багато сміливців по них виряджалося, та жоден назад не вернувся.
— Е, бабуню, що має бути, того не обминути, а ти зарадь моїй біді, розкажи, куди їхати.
— Жаль мені тебе, сину, та що вдієш, треба тобі допомогти. Ти свою лошицю-злотогривицю тут лиши, буде вона в мене в схороні. А тобі ось — клубочок. Узавтра, як вийдеш, кинь його на землю — куди клубочок покотиться, туди і йди. Приведе він тебе до моєї середульшої сестри. Ти клубочок покажи — і вона все розповість тобі та переправить до старшої сестри.
На другий день, до схід сонця, Баба Яга розбудила гостя, нагодувала, напоїла, за ворота провела. Іван Малий — розумом великий розпрощався з нею і рушив у путь-дорогу.
Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться. А клубок уперед та вперед котиться, слідом за ним Іван Малий — розумом великий поспішає.
Ішов день, ішов другий, на третій день підкотився клубок до хатинки на горобиних лапках, на веретенній п’яті й зупинився:
— Повернись, хатинко, до мене передом, до лісу задом! — сказав подорожній.
Хатинка повернулася, і ступив він на ганок.
Зустріла його господиня непривітно.
— Давно я руського духу не чула, людського м’яса не їла, а тут он яка нагода випала. Чого тобі, хлопче, треба?
Подав їй Іван Малий — розумом великий клубка. Баба Яга глянула на нього, руками сплеснула:
— Ой, та ти не чужак, а гість дорогий! Тебе до мене моя менша сестра спорядила? Отак би зразу й казав!
І забігала, заклопоталася. Стіл накрила, різних страв та напоїв наставила, заходилася гостя пригощати:
88
— Призволяйся та відпочинь, а вже потім про діло погомонимо.
Іван Малий — розумом великий наївся, напився, поклавсь відпочивати, а Баба Яга, середульша сестра, сіла біля узголів’я, стала питати. Розповів їй гість, хто він та відкіля і за яким ділом спорядився в далеку дорогу.
Баба Яга й каже:
— Не близька тобі путь випадає, та й не знаю, чи живий лишишся. Гуслі-самограї, гусак-танцюрист та кіт-веселун — у нашого небожа Змія Гори-нича. Багато туди сміливців змандрувало, та назад жоден не вернувся: всіх занапастив Змій Горинич. Він син нашої старшої сестри. Будемо просити, щоб старша сестра допомогла, бо накладеш ти головою. Пошлю до неї сьогодні ворона — птаха віщого, нехай сестру попередить. А ти спи — відпочивай, завтра рано розбуджу.
Ніч Іван Малий — розумом великий переспав, рано вдосвіта встав, умився. Нагодувала його Баба Яга й дала червоний повстяний клубок. Вивела на стежку, й тут вони розпрощалися.
Клубок уперед котиться, парубок за ним поспішає.
Іде він та йде: від світання до смеркання, від смеркання — до світання. Пристане, візьме клубок у руки, посидить, з’їсть сухаря, води джерельної нап’ється і далі мандрує.
На третій день під вечір підкотив клубок до великого будинку.' Стоїть будинок на дванадцяти стовпах, на дванадцяти валунах. Довкола високий частокіл.
Коли це пес загавкав — і вибігла на ганок Баба Яга, старша сестра; пса прогнала та й каже:
— Знаю, все про тебе знаю, хлопче: прилетів до мене від середульшої сестри ворон — птах віщий. Спробую твоїй лихій біді зарадити. Проходь у світлицю та сідай з дороги підполуднати.
Нагодувала гостя, напоїла.
— Тепер,- каже,— треба тобі у сховку посидіти. Скоро мій синоцьо Змій Горинич прилетить, голодний та сердитий. Гляди, ще ковтне тебе...
Відхилила лядку в погріб:
— Лізь туди й сиди, поки не покличу.
Тільки встигла лядку прихилити, як усе довкола зашуміло, загриміло. Двері розчахнулися, і влетів Змій Горинич — аж весь дім ходуном заходив.
— Чую, руським духом пахне!
— Що ти, сину, де тому духові бути, коли вже стільки літ тут ні сірий вовк не пробігав, ні ясний сокіл не пролітав' Ти он скільки мандрував, от десь там руського духу й набрався.
А сама метушиться, на стіл накриває. Дістала з печі смаженого бика, поставила відро вина. Випив Змій Горинич вино, биком закусив — стало йому веселіше.
— Ех, мати, з ким би мені порозважатися? Хоч би в карти зіграти!
- Знайшла б я, сину, з ким тобі порозважатися, в карти зіграти, та боюсь, щоб ти чого лихого не заподіяв.
89
— Клич, мати, не бійся! Нікого не скривджу. Страх як кортить мені розважитись, у дурня зіграти.
— Ну, пам'ятай, сину, свою обіцянку! — сказала Баба Яга й відхилила лядку: — Виходь, Іване Малий — розумом великий, зроби ласку хазяїнові — пограй у карти.
Сіли до столу. Каже Змій Горинич:
Будемо грати так хто кого обіграє, той того і з’їсть.
Всю ніч грали. Баба Яга гостеві допомагала, і під ранок, як світати почало, Іван Малий — розумом великий обіграв Змія Горинича, лишив у дурнях.
Став той благати:
Погостюй, парубче, в нас! Увечері, як вернуся додому, ще пограємо: хочу я відігратися.
Змій Горинич подався у світи, а Іван Малий — розумом великий виспався донесхочу. Баба Яга нагодувала його, напоїла.
Увечері Змій Горинич вернувся, з’їв смаженого бика трьохлітка, випив вина півтора відра та й каже:
Ну, тепер гайда грати — буду відіграватися.
Сидять грають, а Змій Горинич минулої ночі не спав та цілий день світами літав — притомився, напала на нього дрімота. Іван Малий — розумом великий з Бабою Ягою знов його обіграли, лишили й цього разу в дурнях. Каже Змій Горинич:
— Треба мені зараз відлучитись, полечу я, а увечері ще раз зіграємо.
Іван Малий — розумом великий відпочив, виспався, а Змій Горинич дві ночі очей не сплющив та весь білий світ облетів, утомлений вернувся. З’їв смаженого бика, випив два відра вина, кличе гостя:
Сідай, парубче, буду відіграватися.
А сам сидить дрімає. І невдовзі Іван Малий — розумом великий його третій раз обіграв, у дурнях лишив.
Злякався Змій Горинич, упав навколішки, став благати:
— Ой, хлопче, не губи, не їж мене! Я тобі що хочеш зроблю.
І матері до ніг упав:
Мамо, умов гостя мене живим лишити1
А Іванові Малому — розумом великому тільки того й треба:
- Хай буде по-твоєму, Змію Гориничу. Обіграв я тебе тричі. Як відда-сиш мені три дивовижі: гуслі-самограї, гусака-танцюриста й кота-веселуна — не їстиму тебе.
Змій Горинич засміявся, кинувсь обнімати і гостя, й свою матір, Бабу Ягу: Віддам, віддам усі три дивовижі! Я собі ще кращі дістану.
Влаштував Змій Горинич бенкет бучний. На тому бенкеті Івана Малого — розумом великого пригощав, братом називав. А потім і каже:
— Замість того, гостеньку, щоб тобі додому пішаницею йти і гуслі-самограї, гусака-танцюриста та кота-веселуна нести, я тебе в одну мить куди треба доправлю!
— Гарне ти надумав, сину! — каже Баба Яга,— Занеси гостя до моєї мо-
90
лодшої сестри, твоєї тітки, а вертатимеш назад середульшу сестру провідай. Давно ти в них не бував.
Бенкет відбенкетували.
Узяв Іван Малий — розумом великий свої дивовижі, з Бабою Ягою розпрощався. Підхопив його Змій Горинич, здійнявся під хмари й за мить опустились вони біля хатини молодшої Баби Яги.
Хазяйка на ганок вибігла, радісно гостей зустріла.
Іван Малий — розумом великий баритися не став. Осідлав свою лошицю-злотогривицю, розпрощався з молодшою сестрою та Змієм Гориничем і рушив до рідного краю.
Привіз усі дивовижі цілісінькими, а в царя саме о тій порі сиділи гості — три царі з царенками, три королі з короленками та міністри з боярами.
Зайшов Іван Малий — розумом великий до світлиці й подав цареві гуслі-самограї, гусака-танцюриста й кота-веселуна. Зрадів цар:
— Ну,— каже,— хвалю, зумів ти мені прислужитися. Був ти старшим конюхом, а тепер призначаю тебе на свого радника.
Бояри та міністри скривилися, загомоніли між собою:
— Ну й вигадав цар! Сидіти поряд з конюхом — ганьба нам!
А тут гуслі-самограї заграли, кіт-веселун почав тихо бренькати, а гусак-танцюрист пританцьовувати. І така зчинилась веремія, що годі й на місці всидіти. Усі імениті гості в танок пустилися.
І година спливла, і друга, а ніхто танцю не полишає. У царів та королів корони набакир з’їхали, царенки та короленки навприсядки по колу ходуном ходять. Міністри та бояри потом вмиваються, сопуть та стогнуть. А зупинитися ніхто не в силі.
Цар рукою махає:
— Ох, Іване Малий — розумом великий, кінчай розвагу: зовсім ухорка-лись.
Парубок три дивовижі в мішок сховав — і вмить усе припинилося.
Присутні де хто стояв, там і впав, відхекуються:
— Ну й забава, ну й утіха — такої вік не бачено.
Заморські гості заздрять. Цар радий-раденький.
Тепер усі царі, всі королі дізнаються й заздрість їх як іржа їстиме. Ні в кого таких витребеньок нема.
А бояри з міністрами перемовляються:
— Це скоро звичайнісінький репаний мужик першою персоною в царстві стане і всю свою мужицьку рідню на посади призначить, а нас, іменитих можновладців, коли ми його не спекаємось, із світу зживе.
На другий день зібралися міністри з боярами, сидять гадають, як нового царевого радника занапастити. Один старий князь і каже:
— Покличмо зайду-гультіпаку, він на це степний.
Прийшов гультіпака, вклонився:
Знаю, панове міністри та бояри, нащо я вам. Ставте відро вина, і я навчу вас, як нового царевого радника позбутися.
91
— Кажи швидше, винагороди не пошкодуємо.
Піднесли для початку гультіпаці чарчину. Вихилив він її та й каже:
- Сорок літ минуло відтоді, як наш цар овдовів. І протягом цього часу не раз він сватався до Олени, прекрасної царівни, а висватати не висватав. Тричі війною ходив на Оленине царство, дуже багато війська звів — а нічого не вдіяв. Нехай пошле тепер Івана Малого — розумом великого Олену, прекрасну царівну, здобути. Туди поїде — назад не вернеться.
Бояри та міністри звеселіли. Вранці приходять до царя:
— Мудрого ти, царю-государю, радника собі знайшов. Он які дивовижі спромігся дістати, а тепер вихваляється, що може Олену, прекрасну царівну, викрасти та сюди привезти.
Як почув цар про Олену, прекрасну царівну, не зміг на місці всидіти, з трону підхопився
— Ай справді, зовсім з голови вискочило1 Он кого треба послати Олену, прекрасну царівну, добути!
Прикликав нового свого радника й каже
— Поїдь за тридев’ять земель, у тридесяте царство, привези мені наречену Олену, прекрасну царівну!
Іван Малий — розумом великий ледве дух звів:
— Ваша царська величність, Олена, прекрасна царівна,— не гуслі-само граї, не гусак танцюрист і не кіт-веселун: царівну в мішок не впхнеш. Та, може, вона і їхати сюди не схоче!
Цар ногами затупотів, руками замахав, бородою затряс:
— Не переч мені! Я знати нічого не знаю, як хочеш, так і діставай. Привезеш наречену Олену, прекрасну царівну, — дам тобі місто з околицями й на міністра призначу, а не привезеш — звелю голову відрубати!
Вийшов Іван Малий — розумом великий від царя у глибокій зажурі. Став лошицю-злотогривицю сідлати, а та й питає:
— Чого, хазяїне, осмутнів? Чи лиха біда спіткала?
— Біда не біда, а радіти нічого. Наказав мені цар наречену Олену, прекрасну царівну, добути. Сам він три роки до неї сватався — не висватав, тричі війною ходив — добути не зміг, а тепер мене посилає.
— Ну, це клопіт невеликий,— каже лошиця-злотогривиця.— Я допоможу, якось-то діло і впораєм.
Іван Малий — розумом великий часу не гаяв, швиденько в дорогу спорядився. Тільки бачили, як у сідло скочив, а ніхто не застеріг, як із двору вимандрував. їхав він довго чи недовго, близько чи далеко і приїхав у тридев’яте царство. Перепинила йому дорогу висока огорожа. Лошиця-злото гривиця легко через огорожу перемайнула — і опинились вони в царському заповідному саду.
Каже лошиця злотогривиця:
— Зараз я стану розлогою яблунею із золотими яблуками, а ти лягай тихцем піді мною і, зачаївшися, жди. Завтра вийде Олена, прекрасна царівна, в сад погуляти. Закортить їй золотого яблучка. От як підступить вона до
93
мене, ти міцно вхопи її і сідай на мене верхи, а я вже не підведу. Тільки гав не лови, бо хоч мить забаришся — пропадемо обоє.
На другий день вийшла вранці Олена, прекрасна царівна, в заповідний сад погуляти. Побачила яблуню з золотими яблуками й гукнула своїм мамкам, нянькам та покоївкам:
— Ой, яка яблуня славна! І яблука золоті! Стійте тут, зачекайте мене, я побіжу яблук нарву.
Тільки підбігла, аж тут де не візьмися Іван Малий — розумом великий, ухопив Олену, прекрасну царівну, за руки. І ту ж мить яблуня обернулася на лошицю-злотогривицю. Б’є лошиця-злотогривиця копитами, квапить. Скочив парубок у сідло й Олену, прекрасну царівну, підхопив. Мамки, няньки та покоївки тільки їх і бачили. Зчинили вони гвалт! Підбігла сторожа, а Олени, прекрасної царівни, і слід прочах. Наказав цар спорядити погоню: на всі боки верхівців розіслав. На другий день усі вернулися з порожніми руками, тільки коней загнали, а того, хто викрав царську доньку, сном-духом не бачили.
Іван Малий — розумом великий тим часом багато земель змандрував, багато річок та озер за собою лишив.
Попервах Олена, прекрасна царівна, відбивалася, спротив чинила, потім стихла, заплакала. Поплаче та на парубка позирне, поплаче та позирне. На другий день заговорила:
— Повідай мені, хто ти? З якого краю, з якої орди? Якого роду син і як тебе звати-величати?
— Звуть мене Іван Малий, а прозивають розумом великий. Сам я з тако-го-то царства, селянський син.
— Скажи, Іване Малий — розумом великий, чи для себе ти мене заполонив, чи з чийогось наказу?
— Повелів мені викрасти тебе наш цар.
Олена, царівна прекрасна, руки заломила й вигукнула:
— Та нехай навіть земля западеться, а за такого старого я заміж не піду! Він три роки сватав мене — не висватав, тричі наше царство воював — нічого не домігся, тільки військо наклало головою. І тепер не бачити йому мене, як своїх вух!
Парубкові ті слова припали до душі. Царівні він нічого не сказав, а сам подумав: «От якби мені така за дружину стала».
А тут невдовзі ступили вони на рідну землю. Старий цар усі дні од вікна не відходив, невпинно на дорогу поглядав, ждав, коли з’явиться Іван Малий — розумом великий.
Парубок ще тільки до міста під’їздив, а цар уже на краснім ганку жде не діждеться. І не встиг Іван Малий — розумом великий на царський тік в’їхати, як цар з ганку збіг, Олену, прекрасну царівну, з сідла знімав, за білі руки брав, сам каже:
— Скільки літ я сватів засилав і сам свататись приходив — щоразу відмовляла, а тепер уже доведеться зі мною під вінець іти!
94
Посміхнулась Олена, прекрасна царівна:
— Ти, царська величність, мені з дороги хоч би перепочити дав, а тоді б уже про весілля мову заводив.
Цар заметушився, заклопотався, гукнув мамок, няньок та покоївок:
— А чи готовий терем для дорогої гості?
— Усе давно готове.
— Ну ось, приймайте свою майбутню царицю. Все, що скаже, виконуйте, щоб ні в чому їй відмови не було.
Мамки, няньки та покоївки повели Олену, прекрасну царівну, в терем. А цар Іванові Малому — розумом великому каже:
— Молодець, Івасю! За таку службу призначаю тебе на свого головного міністра! І дарую тобі ще три міста з околицями.
День там минув чи два — нетерпець старому цареві, кортить швидше весілля зіграти. Питає в Олени, прекрасної царівни:
— На коли гостей скличемо й до вінця поїдемо?
Каже царівна:
— Як же мені вінчатися, коли немає мого обручального персня та весільної карети?
— Ну, скільки того діла,— каже цар,— Перснів та карет у нашому царстві хоч греблю гати. Є з чого вибрати, а вже як до смаку нічого не припаде, пошлемо гінця в заморські краї, відтіля привеземо.
— Е ні, царська величність, ні в якій кареті, опріч своєї, під вінець не поїду і ніяким іншим перснем, окрім свого, обручатися не буду, — відповіла Олена, прекрасна царівна.
Цар питає:
— А де твій перстень і твоя весільна карета?
— Перстень у кованій скриньці, скринька в кареті, а карета на дні моря-океану, біля острова Буяну. І, поки не дістанеш, про весілля зі мною й мови не заводь!
Цар корону зняв, потилицю почухав:
— Як же твою карету із дна моря-океану дістати?
— Це клопіт не мій,— каже царівна,— Як знаєш, так і діставай.
Та й пішла у свій терем.
Лишився цар сам-один.
Думав він, думав і згадав про Івана Малого — розумом великого. «Он хто мені перстень та корону дістане!»
Покликав парубка й каже:
— Ну, мій вірний слуго Іване Малий — розумом великий, тільки ти один і міг знайти гуслі-самограї, гусака-танцюриста й кота-веселуна. Ти мені добув і наречену Олену, прекрасну царівну. Прислужися ще і втретє — привези обручальний перстень та карету. Царівнин перстень у скриньці, скринька в кареті, а карета на дні моря-океану, біля острова Буяну. Як привезеш перстень та карету — я тобі третину царства відпишу:
Каже Іван Малий — розумом великий:
95
— Схаменись-бо, ваша царська величність, я ж не риба-кит! Як я буду на дні моря перстень та карету шукати?
Цар розгнівався, ногами затупав, закричав:
— Знати нічого не знаю, відати не відаю! Моє царське діло наказувати, а твоє — коритися! Привезеш перстень та карету — нагороджу по-царськи, а не привезеш — відрубаю голову!
Побрів парубок до стайні, заходився лошицю-злотогривицю сідлати. Питається лошиця:
— Куди, хазяїне, налаштувався?
— І сам ще не знаю куди, а їхати треба. Повелів цар обручальний перстень царівнин та весільну карету добути. Перстень у скриньці, скринька в кареті, а карета на дні моря-океану, біля острова Буяну.
Лошиця-злотогривиця каже:
— Ця служба з-поміж усіх найважчою буде. Хоч дорога й недальня, та, може статися, печальна. Знаю, де карета, а добути її нелегко. Я спущуся на дно моря-океану, впряжусь і привезу карету на берег, якщо мене морські коні не примітять, а вже як примітять, то загризуть на смерть. Довіку тоді тобі не бачити ні мене, ні карети!
Іван Малий — розумом великий замислився. Думав, думав і надумав-таки. Пішов він до царя:
— Дай мені, царська величність, дванадцять волячих шкур, дванадцять пудів просмолених мотузків, дванадцять пудів смоли та казан.
— Цього добра бери скільки треба, та поспішай наказ мій виконати.
Поклав парубок шкури, мотуззя і смолу, а ще великого казана на гарбу, запріг лошицю-злотогривицю й вирушив у дорогу.
Приїхав на царські заповідні луки, на морський берег і ну лошицю-злотогривицю шкурами вкутувати, мотуззям просмоленим оперізувати.
— Якщо коні морські побачать та накинуться — не швидко тебе зубами вхоплять.
Дванадцять волових шкур намотав, дванадцять пудів мотузків просмолених пов’язав. Далі став смолу розігрівати і тою смолою заливати. Дванадцять пудів смоли на шкури та на мотуззя вилив.
— Ось тепер мені коні морські не страшні! — каже лошиця-злотогри виця. - Сиди при березі, чекай мене три дні, на гуслях грай, та не дрімай.
Тут вона скочила в море і зникла під водою.
Лишився Іван Малий — розумом великий на морському березі сам. День минув, другий — не спить він, на гусельцях бренькає, на море позирає. На третій день накотила на нього нудьга, почало його в сон хилити, вже й гу-сельки не помагають. Кріпився парубок, кріпився та й задрімав.
Чи довго, чи недовго сліпці його сватали, аж чує крізь сон кінський тупіт. Розплющив очі, бачить: вихопилась на берег лошиця-злотогривиця у карету впряжена. А по боках у неї — шість морських коней золотогривих висять.
Іван Малий — розумом великий назустріч метнувся. Каже лошиця-злотогривиця:
96
Не обмотай ти мене воловими шкурами, не опережи мотуззям та не залий смолою, вік би не дочекався! Цілий табун морських коней мене запопав, дев’ять шкур геть пошматували та дві он як пожували, а ці шестеро коней так зав’язли в смолі та в мотуззі зубами, іцо й відірватись не змогли. Ну, та вони тобі знадобляться.
Спутав парубок морським коням ноги, схопив сирицевого гарапника і став їх на розум навертати. Б’є та примовляє:
— Коріться мені та за хазяїна майте! А ні, то до смерті засічу і сіроманцям згодую!
Упали коні навколішки, благають:
— Не муч, не бий нас, парубче! Будемо тобі коритися й вірно служити. А спіткає біда — станемо в пригоді.
Шпурнув Іван Малий — розумом великий гарапника, запріг усіх коней в карету і поїхав додому. Підкотив до царського красного ганку. Лошицю-злотогривицю та коней морських у стайні зачинив, а сам до царя подався:
— Йди, бери, царська величність, карету з усім посагом — біля ганку стоїть.
Цар йому й спасибі не сказав. Метнувся до карети, вхопив скриньку й стрімголов до Олени, прекрасної царівни:
— Я тебе, Олено, прекрасна царівно, вдовольнив, усі твої забаганки виконав, скриньку й перстень дістав, а весільна карета біля ганку стоїть! Кажи, на який день призначимо весілля, на коли гостей скликати?
Каже йому Олена, прекрасна царівна:
— Обвінчатись я згодна, і весілля можна скоро зіграти. Та не хочеться мені, щоб ти зі мною на рушник став такий старий та сивий. Будуть люди теревенити, з тебе сміятися, скажуть: «Дід дідом, а он яку молоду взяв!» До чужого рота не приставиш ворота! От якби ти омолодився перед весіллям — усе б у нас ладком стало.
Питається цар:
— Навчи, як із старого молодим стати. Омолодився б я з великою охотою, та в нас такого зроду нечувано.
Олена, прекрасна царівна, каже:
— Треба взяти три великі мідні казани. У перший по вінця молока налити, а в другий і третій — студеної джерельної води. Казан з молоком та один казан з водою нагріти. Як закипить молоко та вода — кидайся спершу в молоко, потім у гарячу воду, а далі в студену. Викупаєшся з головою у всіх трьох казанах — і вийдеш молодий та вродливий, ніби тобі двадцять літ виповнилось.
— А не ошпарюся? — питає цар.
— У моєму царстві — там зовсім старих нема,— каже царівна,— всі так молодяться, і ніхто не ошпарився.
Пішов цар і звелів наготувати все, як Олена, прекрасна царівна, сказала.
А коли закипіли молоко та вода — замислився: лячно стало. Ходив, ходив довкола казанів, та лясь себе по чолі:
97
Чого тут довго думати! Нехай Іван Малий — розумом великий сиро бує першим викупатись, а я подивлюсь: як усе щасливо обернеться, то й сам скупаюся. А звариться Іван — плакати не будемо: коні мені лишаться і обіцяну третину царства відписувати не доведеться.
Тож повелів цар прикликати Івана Малого — розумом великого.
Привели слуги парубка, він і питає:
Нащо, царська величність, звав мене? Я з дороги навіть перепочити не встиг.
— Зараз тебе відпущу,— каже цар,— Викупайся в цих трьох казанах та й іди собі на всі чотири вітри.
Глянув парубок — а в казанах молоко й вода аж спухирилися, так киплять. Тільки в третьому казані вода стоїть нерушно.
Ти що, царська величність, хочеш мене живцем зварити? Це така твоя винагорода за мою вірну службу?
— Та ні, Йвасю. Хто у всіх трьох казанах викупається, той із старого молодим та вродливим стане.
— Я й так не старий. Нащо мені молодитися!
Цар гнівом спалахнув:
Цить! Завше ти супроти мого слова йдеш. Добром не скупаєшся — силою примушу, не послухаєш — на дибу 1 спроваджу.
На цім слові вийшла із свого терема Олена, прекрасна царівна. Вилучила мить і тихцем шепнула парубкові:
Перш ніж у казан пірнути, дай знати лошиці-злотогривиці та коням морським, а тоді вже купайся без найменшої остороги.
По тому обернулася до царя й каже:
— Це я упевнитись прийшла, чи все тобі наготували, як я радила.
Оббігла довкола казанів, подивилася, схвально головою кивнула:
Все як годиться. Ти, царська величність, купайся, а я побіжу до весілля готуватися.
І зникла у своєму теремі. А Іван Малий — розумом великий почухав потилицю, рукою махнув:
Гаразд, царська величність, потішу тебе востаннє. Двом смертям не бути, а одної не минути. Дозволь тільки навідати перед цим лошицю-злото-гривицю. Чимало ми з нею світу змандрували. Може, більше й не побачимось.
— Іди, та не барися! — каже цар.
Пішов Іван Малий — розумом великий до стайні, лошиці-злотогривиці та морським коням усе розповів, а ті йому й кажуть:
— Як почуєш, що ми всі гуртом тричі заіржали — сміливо пірнай і нічого е бійся.
Вернувсь Іван до царя:
— Ну, ваша величність, я все впорав і зараз пірну.
Диба — знаряддя катувань.
98
От чує він: коні заіржали раз, і два, і три. Тут парубок шубовсь у казан з молоком, випірнув та одним духом в окріп, а потім у студеній джерельній воді сполоснувся — і .вийшов із третього казана таким гожим та вродливим, що й не описати, тільки в казці розказати.
Цар глянув на нього й більше вагатися не став. Сяк-так вичарабкавсь на поміст, скочив у казан з молоком та й зварився.
А Олена, прекрасна царівна, швиденько із ганку збігала, Івана Малого — розумом великого за білі руки брала, обручальний перстень йому на палець надівала. Сама усміхнулась і мовила:
— Викрав ти мене з царського примусу, та не стало царя, переставився. От тепер чини як знаєш: хочеш — назад мене вези, а хочеш — у себе лиши.
Іван Малий — розумом великий прекрасну царівну за руки взяв, судженою назвав і надів їй на палець свою обручку.
Потім вирядив посланців, щоб батька з матір’ю та братів із села на весільний бенкет покликали.
Невдовзі батько з матір’ю та тридцять два брати, тридцять два легені, приїхали на царський двір. Та й заходились веселим бенкетиком та біля весіллячка.
Весілля зіграли, бенкет відбенкетували, і Іван Малий — розумом великий зі своєю дружиною Оленою, прекрасною царівною, стали жити-пожива-ти і батька з матір’ю на старості літ доглядати.
ПІВНИК - ЗОЛОТИЙ ГРЕБІНЧИК
І ЖОРЕНЦЕ
Жили собі дід та баба, бідні-пребідні! Хліба у них і крихти не було. От поїхали вони в ліс, назбирали жолудів, привезли додому та й їдять. Довго чи не довго їли, коли це один жолудь випорснув бабі з рук і закотився у шпарку в підлозі.
Випустив жолудь паростка, і той доріс невдовзі до підлоги. Баба побачила й каже:
— Старий! Треба підлогу прорубати. Хай дуб далі росте. Як виросте, не доведеться в ліс по жолуді їздити, будемо в хаті рвати.
Прорубав дід підлогу.
Деревце росло, росло й виросло до стелі.
Дід розібрав і стелю, а далі й крівлю скинув: деревце росте й росте і доросло до самісінького неба.
Не стало в діда з бабою жолудів, узяв дід мішок і поліз на дуба. Ліз, ліз... і добувся до неба.
Ходив, ходив небом, бачить: сидить півник — золотий гребінчик, а біля нього жоренце стоїть.
Узяв дід півника та жоренце і спустився в хату.
— Як нам далі жити? — бідкається,— Що їсти будемо?
А баба на те:
— Постривай. Спробую-но я жоренце.
Взяла його і ну молоти: а з нього — млинець та пиріг, млинець та пиріг, що не крутне — то млинець з пирогом1 І нагодувала діда.
100
їхав повз їхню хату якийсь вельможний пан і завернув до старих у господу.
— А чи немає у вас чого-небудь пополуднати?
Баба каже:
— Нічим тебе, добродію наш, пригостити — хіба млинчиками?
Взяла жоренце й намолола повну миску млинчиків та пиріжків.
Вельможний пан наївся донесхочу та й каже:
— Продай мені, бабо, жоренце.
— Ні,— каже та, — продавати не можна.
Позаздрив пан на чуже добро та й украв у неї жоренце.
Як побачили дід з бабою, що нема жоренця, зажурилися.
— Стривайте,— каже півник — золотий гребінчик,— я полечу, дожену!
Прилетів він до панського маєтку, сів на воротях і загорлав:
— Кукуріку! Вельможний пане! Віддай наше жоренце, золоте, блакитне!
Як почув пан, зараз наказує:
— Гей, слуги! Схопіть того крикуна і в воду киньте.
Упіймали слуги півника, кинули в криницю.
Він і почав приказувати:
— Носику, носику, пий воду! Ротику, ротику, пий воду!..
По тому сьорбнув — і не стало води в криниці. Полетів півник до панських покоїв, сів на підвіконня і знов кричить:
— Кукуріку! Пане, пане, віддай наше жоренце, золоте, блакитне! Пане, пане, віддай наше жоренце, золоте, блакитне!
Звелів пан кухареві вкинути крикуна в жарку піч.
Упіймали півника, шпурнули в жарку піч — у самісінький вогонь.
Він і став приказувати:
— Носику, носику, лий воду! Ротику, ротику, лий воду!
І залив увесь жар в печі. Пурхнув, залетів до панських покоїв і знов кричить:
— Кукуріку! Пане, пане, віддай наше жоренце, золоте, блакитне! Пане, пане, віддай наше жоренце, золоте, блакитне!
А пан якраз гостей вшановував.
Гості почули, що кричить півник, і побігли геть із палацу.
Хазяїн кинувся наздоганяти їх, а півник — золотий гребінчик ухопив жоренце і полетів з ним до діда з бабою.
СКАМ’ЯНІЛЕ ЦАРСТВО
Був собі солдат. Служив він довго, службу свою знав добре і ніс її ревно. Лишалось йому останній рік дослужити, та хтозна-чого озлостивилось проти нього начальство і більше, й менше; і мусив солдат мало не щодня під киї лягати.
Ой як важко йому стало! І намислив він утекти. Ранець через плече, рушницю на плече та й прощається з товаришами. А ті його й питають:
— Куди це ти? Батальйонний кличе?
— Не питайте, братаничі! Затягніть-но мені ранець міцніше та лихим словом не згадуйте.
І пішов куди о1 і світять.
Чи довго йшов, чи не довго, а добувся до іншого королівства. Коли бачить — на чатгх вартовий стоїть. От солдат під ступився до нього та й питає:
— А де б тут, братчику, перепочити?
Доповів вартовий своєму єфрейторові, єфрейтор — офіцерові, офіцер — генералу, генерал самому королеві доповів. Наказав король покликати служивого.
От прийшов солдат — як належить, при формі, зробив рушницею на караул і став як укопаний. Каже йому король:
— Скажи по правді, відкіля ти й куди ідеш?
Ваша королівська величність, не веліть карати, веліть слово сказати. Зізнався солдат у всьому щиросердо і став на службу проситися.
103
— Добре,— каже король,— найМу тебе, будеш мій сад вартувати. У саду казна-що коїться — хтось ламає мої улюблені дерева,— то ти постарайся, вбережи їх, а за сумління своє щедру винагороду матимеш.
Погодився солдат, став королівський сад вартувати.
Рік служитьсправно, два. Вже і третій збігає. Пішов солдат сад оглянути, аж бачить: половину найкращих дерев потрощено.
«Господи! — думає.— Що воно за лихо! Як побачить король, зараз повелить схопити мене й повішати».
Стиснув солдат рушницю в руках, прихиливсь до дерева, тяжко замислився. Коли чує — тріскотнява, шум. Роззирнувся — аж це прилетіла в сад велетенська страхітлива птаха й ну валити дерева! Солдат за рушницю та стрель у неї, вбити не вбив, а таки поранив у праве крило. Випало із крила три пір’їни, а сама птаха кинулась по землі втікати. Солдат за нею. Ноги у птахи прудкі, миттю добігла до урвища і зникла з очей.
Солдат не з лякливих — у те урвище та слідом за нею, ліз, ліз, упав у глибочезну розколину, геть відбив собі печінки й цілий день та ніч пролежав без тями.
Потім оговтався, устав та й бачить, що й під землею такий самий світ.
«І тут люди живуть»,— подумав собі.
Та й пішов далі. Коли це виходить він до великого міста. Біля .брами — вартівня, при ній вартівник. Що солдат у вартівника не спитає, той стоїть, не зворухнеться і мовчить, ніби німий; узяв солдат його за руку — а той камінний весь.
Зайшов солдат у вартівню. Народу багато — і стоять, і сидять, але теж усі скам’янілі. Пішов бродити вулицями — скрізь те саме: нема жодної живої душі людської, все — камінь! Ось і палац — розцяцькований, різьблений. Солдат бігцем туди, дивиться — кімнати пишні, на столах наїдки та напитки різні, а довкола тихо й порожньо.
Солдат поїв, попив, сів був спочити, аж раптом чує, ніби хтось до ганку під’їхав. Він схопив рушницю і став біля дверей.
Заходить дивовижної вроди царівна з мамками, няньками. Солдат віддав їй честь, а вона йому ласкаво вклонилася.
— Здрастуй, служивий! Розкажи,— просить,— як ти сюди попав?
Солдат став розказувати:
— Найнявся я був царський сад вартувати, а туди занадилась велика птаха — літає та дерева трощить. От я підстеріг її: вистрелив з рушниці й вибив із крила три пір’їни; кинувся наздоганяти птаху, та ось тут і опинився.
— Мені та птаха — сестра рідна. Багато вона зла коїть. 1 на моє царство біду наслала — весь народ на камінь обернула. Отож слухай: ось тобі книжка, стань тут звечора і читай доти, поки півні закукурікають. Хоч би які страховиська перед твої очі з’являлися, а ти своє роби — читай книжку та держи її якнайміцніше, щоб з рук не вихопили, бо тут тобі й смерть! Як вистоїш три ночі підряд, то вийду за тебе заміж.
— Добре, — каже солдат.
104
От як стемніло, взяв він книжку та й читає.
Коли це застугоніло довкола, загримкотіло. У палаці з’явилося повно війська, підступили до солдата колишні його начальники й ну лаяти та загрожувати: «Ох ти ж сякий-перетакий? Утік із служби. Тут тобі й смерть?» Та рушниці заряджають, та вицілюються. Проте солдат не зважає, книжку міцно тримає, читає далі.
Закукурікали півні — і все зразу щезло?
Другої ночі теж страшно було, а третьої ще страшніше: назбігалося катів з пилками, сокирами та молотами, хочуть солдатові руки, ноги ламати, жили тягти, на вогні пекельному палити, а самі одну гадку мають, як би книжку з рук вихопити. Такого жаху солдат натерпівся, мало не вмер.
Та закукурікали півні — й мана зникла без сліду?
Тої самої миті все царство ожило, народ заметушився, до палацу увійшла царівна з генералами та з почтом, і ну всі дякувати солдатові й величати своїм визволителем.
На другий день узяв він шлюб із прекрасною царівною і зажив з нею в коханні та щасті.
МОРСЬКИЙ ВОЛОДАР ІВАСИЛИНА ПРЕМУДРА
З а тридев’ять земель, у тридесятім царстві жили собі цар і цариця, дітей у них не було. Поїхав цар до чужих земель, до дальніх країв, довго вдома не був і в ту пору народила йому цариця сина Івана-царенка, а цар про те й гадки не має. Став він вертати у своє царство, став під’їжджати до своєї землі, а день був жаркий, спекотливий, сонце так і пекло! То напала на царя спрага. Нічого б він не пожалів за ковток води. Роззирнувся довкруги, аж бачить неподалік велике озеро. Під’їхав він до нього, зліз із коня, ліг долілиць і став пити студену воду. П’є і не чує біду, а морський володар хап його за бороду
— Пусти! — просить цар.
— Не пущу, як посмів пити без мого дозволу!
— Який хочеш викуп візьми, тільки відпусти.
— Оддай те з дому, про що не знаєш.
Цар подумав, подумав — а чого він удома не знає? Здається, все знає, все йому відомо — й погодився. Мотнув головою — ніхто за бороду не тримає. Підвівся із землі, сів на коня і поїхав далі.
От приїздить додому, цариця стрічає його з царенком — та така рада! А він як дізнався про своє дитятко, то так і зайшовся гіркими слізьми. Розповів цариці, як і що з ним було, поплакали разом, та що тепер робитимеш — слізьми біди не відвернеш. Стали вони жити, як і досі жили, а царенко росте собі й росте, наче тісто на підпарі, і виріс великий. «Хоч скільки тримай його присобі,— думає цар, — а віддавати все одно треба, цього не минеш». Узяв Івана-царенка за руку і привів до озера.
— Пошукай тут,— каже, — мій перстень, я ненароком учора впустив. Лишив царенка при березі, а сам оперезав коня нагаєм і помчав додому. Став царенко шукати перстень. Іде берегом, коли це шкутильгає йому назустріч старенька бабуся.
106
— Куди йдеш, Іване-царенку?
— Відчепись, не надокучай, стара відьмо! І без тебе тоскно.
- Ну, лишайся з Богом!
І пішла собі далі.
А Іван царенко замислився: «І за що я вилаяв стару? Треба догнати її та вибачитись». Побіг він навздогін, загукав:
Гей, бабуню! Вибач мені слова нерозумні. Я з досади їх збовкнув: наказав мені батько перстень знайти, ходжу-видивляюся, та все дарма.
— Не через перстень ти тут: віддав тебе батько морському володареві, вийде той і забере тебе із собою в підводне царство.
Гірко заплакав царенко.
— Не журися, Іване-царенку! Буде і на твоїй вулиці свято, тільки послухайся мене, старої. Сховайсь он за той кущ смородини і сиди тихцем. Прилетять сюди дванадцять голубиць — красних дівиць, а слідом за ними й тринадцята; стануть в озері купатися, а ти тим часом і забери в останньої сукню і доти не віддавай, поки не подарує тобі свою обручку. Як не зробиш цього, то загинеш навіки: у морського царя довкола всього палацу стоїть частокіл високий аж на десять верст, і на кожній палі — по голові. Тільки одна паля порожня, не попади на неї!
Іван-царенко подякував старій, сховався і жде своєї години.
Коли це прилітають дванадцять голубиць, ударилися об сиру землю й обернулись красними дівицями, всі як одна вроди невимовної. Поскидали сукні й кинулися в озеро: ігрища водять, хлюпочуться, сміючись, та пісень співають.
Невдовзі прилетіла й тринадцята голубиця, вдарилась об сиру землю, обернулась красною дівицею — і була вона з усіх найвродливішою! Довго Іван-царенко не міг відвести очей своїх, довго на неї задивлявся та згадав, що казала йому бабуся, підкрався тихцем, ухопив сукню і за кущ сховався.
Вийшла з води красна дівиця, метнулася туди-сюди, а сукні нема. Стали всі шукати. Шукали, шукали — не знайдуть.
— Годі, сестриці! Летіть додому, я сама винувата - недогледіла, сама й ради шукатиму.
Сестриці — красні дівиці вдарилися об сиру землю, обернулись на голубок, махнули крильми і полетіли геть. Лишилася одна дівиця, роззирнулась навсібіч та й каже:
— Хай би хто ти був, у кого сукня моя, вийди до мене; якщо старий чоловік — будеш мені за рідного батька, як середніх літ — будеш за брата улюбленого, а як рівня — станеш милим другом мені.
Тільки-но вимовила останнє слово, Іван-царенко і вибіг з-за куща. Подала вона йому золоту обручку й каже:
— Ох, Іване-царенку! Чого так довго не приходив? Морський володар на тебе гнівається. Ось дорога, що веде до підводного царства. Ступай по ній сміливо. Там і мене знайдеш: я ж бо донька морського володаря - Васили-на Премудра.
107
Обернулася Васелина Премудра голубкою і полетіла геть від царенка. А він вирушив до підводного царства. Бачить: і там світ такий самий, як і в нас, і там поля та луки, та гаї зелені, і сонечко гріє. Приходить він до морського володаря. Напустивсь на нього морський володар:
— Чого забарився? За провину твою ось тобі служба: є в мене пустирище на тридцять верст уздовж і впоперек — самі рови, байраки та каміння гостре! Щоб назавтра усе там було як долоня рівне й житом засіяне, і щоб виросло жито до схід сонця таке буйне, щоб у ньому граки могли сховатися. А не зробиш цього, головою накладеш!
Іде Іван-царенко від морського володаря, сам слізьми вмивається. Побачила його крізь вікно свого терема Василина Премудра та й питає:
— Здрастуй, Іване-царенку! Чого плачеш так гірко?
— Як не плакати? Наказав мені володар морський за одну ніч позагортати рови, байраки та каміння гостре і засіяти житом, та щоб під ранок воно виросло і могли в ньому граки сховатися.
— Це не біда. Біда згодом буде. Лягай-бо спати: ранок проти вечора мудріший.
Ліг Іван-царенко спати, а Василина Премудра вийшла на ганок і гукнула:
— Гей, слуги мої вірні! Засипте рови глибокі, позносьте каміння гостре, засійте житом колосистим, щоб під ранок воно заврунилось буйно.
Прокинувся Іван-царенко ні світ ні зоря, глянув — немає ні ровів, ні байраків, прослалося поле, як долоня, рівне, і вруниться на ньому жито — таке високе, що граки сховаються.
Пішов морському володареві доповісти.
— Спасибі тобі, — каже морський володар, — що зумів службу зіслужити. Ось тобі ще робота: є в мене триста скирт, у кожній скирті по триста кіп — поспіль пшениця білояра. Обмолоти мені назавтра всю пшеницю, не лишивши ні колосочка, ні єдиної зернини. А скирд не ламай і снопи не розбивай. Як не зробиш — смерть тобі буде.
— Слухаюсь, ваша величність! — сказав Іван-царенко.
Знов іде через двір, слізьми вмивається.
— Чого так гірко плачеш? — питає його Василина Премудра.
— Як же мені не плакати? Наказав мені володар морський за одну ніч всі скирти обмолотити, і зернини не згубити, а скирт не ламати і снопів не розбирати.
— Це не біда. Біда згодом буде! Лягай-но спати, ранок проти вечора мудріший.
Царенко ліг спати, а Василина Премудра вийшла на ганок і загукала на весь голос:
— Гей, мурахи повзучі! Хоч скільки вас є на білому світі, усі повзіть сюди й повибирайте зерно з батечкових скирт до останньої зернини.
Вранці кличе морський володар Івана-царенка:
— Ну, виконав мій наказ?
— Виконав, ваша величність.
108
— Ходімо покажеш.
Пішли на тік — усі скирти стоять нерушно, зазирнули у стодоли — всі засіки засипано пашнею.
- Спасибі тобі, брате, — каже морський володар,— Тепер виконай мою останню волю - зроби мені ще церкву із ярого воску. Та щоб на ранок готова була.
Знов іде Іван-царенко через двір і слізьми вмивається.
— Чого плачеш? — питає його із високого терема Василина Премудра.
— Як же мені не плакати? Дістав я наказ — на завтра на ранок зробити церкву з ярого воску.
— Ну, це ще не біда. Біда згодом буде. Лягай-но спати: ранок проти вечора мудріший.
Поклався царенко спати, а Василина Премудра вийшла на ганок і загукала на весь голос:
— Гей, бджоли-трудівниці! Хоч скільки вас є на білому світі — всі летіть сюди і зліпіть із ярого воску храм божий, щоб на ранок був готовий!
Уранці прокинувся Іван-царенко, глянув — стоїть церква із ярого воску, і пішов доповідати морському володареві.
— Спасибі тобі, Іване-царенку! Яких тільки слуг у мене не було — ніхто не зумів так, як ти, догодити. Будь же за це моїм спадкоємцем, усього царства охоронцем, вибирай хоч яку із тринадцяти моїх доньок собі за дружину.
Іван-царенко вибрав Василину Премудру, зараз їх обвінчали і на радощах три дні бенкетували.
Не багато й не мало часу минуло, скучив Іван-царенко за своїми батьком, ненькою, закортіло йому додому.
— Чого так зажурився, Іване-царенку? — питає Василина Премудра.
— Ох, скучив я за батьком, ненькою! Закортіло мені додому.
— Ну, це вже справжня біда прийшла,— каже Василина Премудра,— Як вирядимось у дорогу, буде за нами погоня велика, володар морський розгнівається і повелить скарати нас на смерть. Треба обачними бути.
Плюнула Василина у три кутки, зачинила двері в теремі, й помчали вони з Іваном-царенком на баских конях до його батька-матері.
На другий день рано вдосвіта приходять посланці від морського володаря — молодят будити, в хороми кликати. Стукають у двері: «Прокиньтеся, пробудітеся! Вас батько кличе»,— «Ще рано, ми не виспались, приходьте пізніше!» — відповідає одна слинка. От посланці й вернулися ні з чим. Зачекали годину-другу і знов ідуть стукають: «Не час вам спати, час уставати!»—«Зачекайте трохи — встанемо, одягнемось!»— відповідає друга слинка. Третій раз приходять посланці: мовляв, володар морський гнівається, чого так довго баритесь. «Зараз будемо»,— відповідає третя слинка. Пождали, пождали посланці й загрюкали у двері — ніхто не відповідає, і слова не чути. Виламали двері, а в теремі порожньо. Доповіли володареві, що молоді втекли; розлютився він, наказав догнати їх.
110
А Василина Премудра з Іваном-царенком уже далеко-далеко! Скачуть на баских конях без упину, без перепочину.
— Нумо, Іване-царенку, припади до сирої землі та послухай, чи не вислав мій батько погоні?
Зіскочив Іван-царенко з коня, припав вухом до сирої землі й каже:
— Чую я людський гомін та кінський тупіт.
- Це за нами женуться, - мовила Василина Премудра і миттю обернула коней на зелені луки, Івана-царенка на старого пастуха, а сама зробилася покірною овечкою.
Наздоганяє погоня.
— Гей, діду, ти часом не бачив — не проїздили тут парубок з дівкою?
— Ні, люди добрі, не бачив,— каже Іван-царенко,— Сорок літ пасу на цьому місці, а жоден птах повз мене не пролітав, жоден звір не пробігав.
Вернулася погоня ні з чим.
— Ваша величність! Нікого дорогою не догнали, бачили тільки: пастух овечку пасе.
— Чого ж не хапали! То вони були! — закричав морський володар і знов шле погоню.
А Іван-царенко з Василиною Премудрою давно вже скачуть на баских конях.
— Ану, Іване-царенку, припади до сирої землі та послухай, чи немає від мого батька погоні?
Іван-царенко зіскочив з коня, припав вухом до сирої землі й каже:
— Чую я людський гомін і кінський тупіт.
— Це за нами женуться,— сказала Василина Премудра й сама обернулася на церкву, Івана-царенка зробила стареньким батюшкою, а коней — деревами.
Наздоганяє погоня:
— Гей, батюшко! Ти не бачив, не проходили тут пастух з овечкою?
— Ні, люди добрі, не бачив. Сорок літ правлю службу в цій церкві — жоден птах мимо не пролітав, жоден звір не проскакував.
Вернулася погоня ні з чим.
— Ваша величність! Ніде не знайшли пастуха з овечкою. Тільки дорогою бачили церкву та старого попа.
— Чого ж ви церкву не розвалили, попа не схопили? То ж утікачі були! — закричав морський володар і сам помчав наздоганяти Івана-царенка й Василину Премудру. А ті далеко вже від’їхали.
Знов каже Василина Премудра:
— Іване-царенку, припади до сирої землі — чи не чути погоні?
Зіскочив царенко з коня, припав вухом до землі та й каже:
— Чую я людський гомін і кінський тупіт ще дужчі.
— Це сам отець-батенько скаче.
Обернула Василина Премудра коней на озеро, Івана-царенка на селезня, а сама зробилася качкою. Примчав морський володар до озера, зразу здо
111
гадався, хто ті качка й селезень, вдарився об сиру землю й обернувся на орла. Хоче орел заклювати їх, та де там: що шугне згори і от-от ударить селезня, а селезень під воду й пірне, от-от ударить качку, а качка під воду й пірне! Бився, бився, та так нічого й не зміг зробити. Вернувсь володар морський у підводне царство, а Василина Премудра з Іваном царенком виждали гожого часу та й поїхали своєю дорогою. Чи довго, чи недовго — приїхали вони у тридесяте царство, звідки царенко родом був.
— Почекай мене в цьому переліску, — каже царенко Василині Премудрій,— я піду попереджу батька з матір’ю.
— Ти мене забудеш, Іване-царенку.
— Ні, не забуду.
— Та ні, не кажи — забудеш! Згадай про мене хоч тоді, як стануть два голуби у вікно битися.
Прийшов Іван-царенко до палацу, побачили його батько з матір’ю, кинулись йому на шию, почали цілувати-милувати, і на радощах забув Іван-царенко Василину Премудру. Живе день, другий з батьком, матір’ю, на третій надумав свататись до якоїсь королівни.
А Василина Премудра пішла в місто і найнялася до просвірні за робітницю. Стала просвірки пекти: взяла два кавалки тіста, зліпила пару голубів і посадила в піч.
— Відгадай, хазяєчко, що буде з цих голубків?
— А що буде? З’їмо їх — та й годі.
— Ні, не вгадала.
Відтулила Василина Премудра піч, відчинила вікно — і ту ж мить голуби стріпнулися, полетіли просто до палацу й ну битися у вікно. Хоч скільки челядники царські старалися, ніяк не могли їх відігнати.
І тут Іван-царенко згадав про Василину Премудру. Згадав та й послав гінців у всі кінці розпитувати та шукати її. Знайшли гінці Василину Премудру в просвірні. Узяв царенко її за білі руки, цілував в уста солодкі, привів до батька, матері, і стали вони жити-поживати, добра наживати.
БІЙ НА КАЛИНОВІМ МОСТУ
В одному царстві були собі цар з царицею. Гарно їм жилося, от тільки діточок не мали.
Якось цариці наснилося, що недалеко від палацу є тихий ставок, а в тому ставку — йорж із золотим хвостом. Сниться цариці, що як з’їсть вона того йоржа, то народиться в неї син. Уранці розповіла вона цареві про свій сон. Прикликав цар рибалок, повелів знайти тихий ставок і закинути в нього шовковий невід. Закинули рибалки невід, і попався їм йорж із золотим хвостом. Зраділа цариця, гукнула свою улюблену подружку, попову дочку, та й каже:
— Накажи, подружко, зварити йоржа на обід, та пильнуй, щоб від нього ніхто й ріски в рот не взяв!
Почала молода куховарка йоржа варити, а попівна весь час біля печі вештається.
«Що воно за риба така дивовижна?» — думає. Відірвала золоте пірце з лівого боку та й з’їла.
Тут і куховарка не втрималась — відірвала пірце з правого боку та в рот.
А потому цариця йоржа з’їла і крихітки не лишила.
От швидко чи не швидко, народилося в кожної по синові: у цариці — Іван-царенко, а попівни — Іван-попенко, в куховарки — Іванко, селянський син.
Стали хлопченята на очах рости. Як гарне тісто на дріжджах піднімається, так вони догори тягнуться. У десять літ богатирями стали — ніхто їх не подужає. Силонька по жилоньках могутня біжить: кого за руку вхоплять —
113
рука геть, кого за ногу потягнуть — нема й ноги. Тільки між собою гратися й могли.
От пішли вони одно разу погуляти в сад, аж бачать — велетенський камінь. Уперся в нього руками Іван-царенко — ледь зворухнув. Заходився коло нього Іван-попенко — на палець підняв. Ухопився Іванко, селянський син, — загуркотів камінь, покотився, дерева в саду потрощив. Під тим каменем двері залізні за сімома замками, за десятьма печатями, а за дверима — льох, у льоху — три огирі богатирські, по стінах зброю бойову порозвішувано. Вивели легені коней, стали зброю собі добирати. В Івана-царенка на коні вуздечка золочена, в руках меч золотий. У Івана-попенка на коні вуздечка висріблена, в руках спис срібний. А в Іванка, селянського сина, вуздечка на коневі ликова, у руках палиця залізна.
От як під’їхали вони до палацу, до тесового ганку, вибігла з покоїв цариця, слізьми вмивається:
— Сини мої милі, напали на нашу землю люті вороги, змії хижії, йдуть на нас через ріку Смородину, через чистий Калинів міст! Увесь люд половили, землю сплюндрували, сусідні царства вогнем спалили.
— Не плач, матінко, відборонимо ми річку Смородину, не пустимо змія через Калинів міст.
На цім слові зібралися — поїхали. Приїздять до річки Смородини, бачать — по всім березі лежать кістки людські, все довкіл вогнем спалене, вся земля руською кров’ю полита. Біля Калинового мосту стоїть хатинка на курячих ніжках.
Ну, братаничі, — каже Іван-царенко, - тут нам жити й на чатах стояти, не пускати ворогів через Калинів міст. Давайте вартувати по черзі.
Кинули жереб. Випало першої ночі чатувати Іванові-царенку, другої — Іванові-попенку, а третьої — Іванкові.
От і ніч настала. Надяг Іван-царенко золоті обладунки, узяв меч, на чати вирядився.
Жде годину, жде другу — тихо на річці Смородині. Ліг Іван-царенко під вербовий кущ та й заснув богатирським сном. А Іванкові, селянському синові, у хатині не спиться, не лежиться, сідло в головах муляє. Підвівся Іванко, взяв палицю залізну, вийшов до річки Смородини. А біля Калинового мосту, під кущем, Іван-царенко хропе-спить, як ліс шумить.
Нараз у річці води схвилювалися, на дубах орли заклекотали — їде Чудо-юдо шестиголовий змій. Як дмухне на чотири боки — вогонь на три версти все до краю спалив! А кінь його вже на Калинів міст ступає.
Розгнівався Іванко, селянський син, вибіг з-під мосту:
Ти куди своїм лаписьком на чистий Калинів міст?
Розмахнувся палицею залізною — три голови, як капустини, стяв; розмахнувся вдруге — ще три збив. Голови під міст поскидав, тулуб у річку зіпхнув. Зайшов до хати і спати поклався.
Вранці до схід сонця вернувсь із чатів Іван-царенко. Брати його й питають:
114
— А що, царенку, як ніч минула?
- Спокійно, братаничі. Повз мене й муха не пролетіла.
Сидить Іванко, селянський син, слова не зронить.
Наступної ночі пішов на чати Іван-попенко. Жде годину, жде другу — тихо на річці Смородині. Ліг Іван-попенко під вербовий кущ і заснув богатирським сном. Опівночі взяв Іванко залізну палицю, пішов до річки Смородини. А біля Калинового мосту, під кущем, Іван попенко хропе-спить, як ліс шумить.
Нараз у річці води схвилювалися, на дубах орли заклекотали — їде Чудо юдо дев’ятиголовий змій. Під ним кінь спіткнувся, ворон на плечі стрепенувся, позад нього пес наїжачився.
Розлютився дев’ятиголовий змій:
— Чого ти, вовче м’ясо, спотикаєшся, а ти, вороняче перо, тремтиш, а ти, собача вовна, наїжачуєшся? Немає мені в цілім світі супротивника!
Каже йому ворон із правого плеча:
— Є в тебе на світі супротивник — руський богатир Іванко, селянський син.
— Іванко, селянський син, не вродився, а як уродився, то на війну не згодився, я його на долоню покладу, другою лясну — тільки мокренько стане.
Розгнівався Іванко:
Не вихваляйся, вража сило! Не впіймавши ясного сокола, рано пір’я обскубувати, не ставши на прю із славним легенем, рано вихвалятися. От зійшлися вони, вдарились — тільки земля довкруги застогнала. Чудо-юдо дев’ятиголовий змій Іванка по кісточки в землю ввігнав. Розпалився Іванко, розходився, як махне палицею — три голови змієві, як капустини, стяв.
Стривай, Іванку, селянський сине, дай мені, Чудові-юду, відсапатись! — Я тебе відсапаюсь, бісове насіння! В тебе дев’ять голів, а в мене одна. Розмахнувся Іванко, ще три голови -стяв. А Чудо-юдо легеня вдарив, по коліна в землю увігнав. Тут Іванко вилучив мить, ухопив жменю землі й кинув змієві межи очі.
Поки змій очі протирав, брови прочищав, Іванко, селянський син, збив йому три голови. Поскидав усі під міст, тулуб у воду зіпхнув.
Уранці до схід сонця вернувся з чатів Іван-попенко, питаються брати:
— А що, попенку, як ніч минула?
— Спокійно, братаничі. Тільки що комар над вухом пищав.
Тут Іванко повів їх на Калинів міст і показав зміїні голови:
— Ех ви, соньки! Вам не воювати — вам удома на печі лежати!
Третьої ночі ладнається на чати Іванко, селянський син. Озуває чоботи шкапові, надягає рукавиці ликові, старшим братаничам наказує:
- Я на лютий бій іду, лежіть не спіть, як погукну — на підмогу спішіть.
От стоїть Іванко біля Калинового мосту, за ним земля руська. Зайшло вже
115
за північ, у річці води схвилювалися, на дубах орли заклекотали. їде Змій Горинич, Чудо-юдо дванадцятиголове. Кожна голова своїм наспівом співає, з ніздрів полум’я сапотить, з рота дим валує. Кінь під ним дванадця-тикрилий, шерсть у коня залізна, хвіст і грива вогняні.
Виїхав Змій на Калинів міст. Тут кінь під ним спіткнувся, ворон на плечі стріпнувся, позаду пес наїжачився. Чудо-юдо коня гарапником по боках, ворона — по оперенню, пса — по вухах.
— Чого ти, вовче м’ясо, спотикаєшся, а ти, вороняче перо, тремтиш, а ти, собача вовна, наїжачуєшся! Чи Іванка, селянського сина, злякалися? Та якщо він і вродився та на війну згодився, я тільки дмухну — від нього порохно лишиться.
Розгнівався Іванко, селянський син, вихопився на міст:
- Не ставши на прю з легенем, рано, Чудо-юдо, вихваляєшся!
Розмахнувся Іванко, збив змієві три голови, а змій його по кісточки в землю ввігнав, підхопив свої три голови, черкнув по них своїм вогненним пальцем — голови й приросли, ніби вік не злітали. Дихнув на Русь вогнем — на три версти все спалив довкіл.
Бачить Іванко, кепське діло, підхопив крем’яшка, кинув у бік хатини — братаничам знак подати. Всі вікна повилітали, віконниці на скалки розлетілися — сплять братаничі, не чують.
Зібрався на силі Іванко, розмахнувся палицею — збив змієві шість голів. Змій вогненним пальцем черкнув — приросли голови, ніби вік не злітали, а сам по коліна Іванка в землю ввігнав. Хукнув вогнем — на шість верст руську землю спалив.
Розперезав Іванко черес кутий, кинув у бік хатини - братаничам знак подати. Репнула крівля тесова, покотилися східці дубові — сплять братаничі, хропуть, як ліс шумить.
Напружив Іванко останню силу, розмахнувся палицею, збив змієві дев’ять голів. Уся сира земля здригнула, вода гойднулася, орли з дубів попадали. Змій Горинич підхопив свої голови, черкнув вогненним пальцем — приросли голови, ніби вік не падали, а Іванка в землю ввігнав. Хукнув вогнем — на дванадцять верст руську землю спалив.
Скинув Іванко рукавицю ликову, кинув у бік хатини — братаничам знак подати. Розсипалась хатина. Прокинулись братаничі, вискочили. Бачать — стала дибом'річка Смородина, з Калинового мосту кров біжить, на руській землі стогін стоїть, на чужій землі ворон кряче. Кинулись братаничі на підмогу Іванкові. Спалахнув богатирський бій. Чудо-юдо вогнем палить, димом душить. Іван-царенко мечем січе. Іван-попенко списом коле. Земля стогне, вода кипить, ворон кряче, пес виє.
Вилучив Іванко мить і відтяв змієві вогненний палець. Заходилися братаничі бити-лупцювати Чудо-юдо, відрубали йому всі дванадцять голів, тулуб розчленували, у воду вкинули. Захистили Калинів міст.
Вранці до схід сонця вийшов Іванко, селянський син, у чисте поле, вдарився об землю, обернувся мушкою і полетів у зміїне царство. Долетів до
117
зміїного палацу, опустився на віконце. Сидять у білокам’яній палаті три зміїні дружини, сльози ллють:
— Убив Іванко наших любих чоловіків, осиротив синів-малоліток! Яку Іванкові, селянському синові, з побратимами кару придумати?
Старша дружина золоту косу чеше, гучним голосом каже:
— Накличу я голод, сама вийду на дорогу, зроблюсь яблунею. Хто моє яблучко зірве, тут-таки і вмре.
Середульша дружина срібну косу чеше, гучним голосом каже:
— А я накличу посуху, спрагу велику, сама зроблюсь криницею з джерельною водою. Хто моєї води нап’ється, тут-таки і вмре.
Третя дружина мідну косу чеше, гучним голосом каже:
— А я сон напущу на очі, зроблюся тесовим ліжком, пуховою периною. Хто на ліжко ляже, вогнем згорить.
Усе Іванко вислухав, усе на серце поклав. Полетів у чисте поле, вдарився об землю, обернувся парубком. Пішов до сторожової хати, розбудив брата-ничів та й каже:
— Брати мої милі, убили ми зміїв — лишилися змієнята. Треба саме гніздо зруйнувати, попіл розвіяти, бо не буде на Калиновім мосту спокою.
От спорядилися, міст поминули, зміїним царством поїхали. Ідуть, їдуть, довкіл ні двору, ні саду, ні поля — все вогонь спалив. Почали братаничі на голод нарікати, а Іванко мовчить, слова не зронить. Коли це бачать — стоїть яблуня, а на яблуні золоті яблучка. Зраділи брати, коней поганяють, до яблуні поспішають, а Іванко помчав наперед і ну яблуную рубати, яблука чавити, топтати — тільки стогін та тріскотнява лунають. Братаничі сердяться, а Іванко мовчить, слова не зронить.
Ідуть далі. Чи довго, чи не довго, аж почалася спека палюча, а довкіл ні річечки, ні джерельця. Коли бачать — на жовтім піску, на крутім пагорбі стоїть криниця золота з джерельною водою, на воді кухличок золотий плаває. Кинулись брати до криниці, а Іванко попереду. Став він рубати криницю, воду каламутити, кухличок топтати — тільки стогін та тріскотнява степом полинули. Братаничі сердяться, а Іванко мовчить собі.
Ну, поїхали далі. Чи довго, чи не довго — наліг на братів сон, накотила дрімота. Очі самі сплющуються, богатирі в сідлах погойдуються, коням на гриви падають. Раптом бачать — стоїть ліжко тесове, перина пухова. Братаничі до ліжка поспішають, а Іванко попереду всіх, їм лягти не дає.
Спалахнули брати гнівом, за мечі вхопилися, на Іванка накинулися, а він їм і каже:
— Ех, братаничі любі, я вас від смерті врятував, а ви на мене гніває,/есь! Ану, погляньте-но сюди, богатирі руські!
Схопив Іванко, селянський син, сокола з правого плеча, на ліжко кинув — сокіл вогнем спалахнув. Братаничі аж охнули. От вони те ліжко на дрібні скалочки порубали, золотим піском засипали.
Доїхали богатирі руські до зміїного палацу, палац спалили, попіл за вітром розвіяли та із славою додому вернулися.
КАЗКА ПРО МОЛОДИЛЬНІ ЯБЛУКА Й ЖИВУ ВОДУ
В одному царстві жив собі цар, і було в нього три сини: старшого звали Федором, підстаршого Василем, а найменшого Іваном.
От постарів цар, став недобачати, а чув він: за тридев’ять земель, у три десятім царстві є сад з молодильними яблуками і колодязь із живою водою. Як з’їсть старий дід молодильне яблуко — помолодіє, а як водою цією вмити сліпому очі — стане видющим.
Цар скликає на бучний бенкет князів та бояр і таку веде до них мову:
— Хто б, друзі мої, обрався з обранців, зголосився з охочих сміливців та поїхав за тридев’ять земель, у тридесяте царство, і привіз молодильних яблук та живої води глек на дванадцять носиків? Я б тому вершникові пів-царства відписав.
Тут більший став ховатися за середнього, середній за меншого, а менший і слова не зронить.
Вийшов наперед царенко Федір та й каже:
Не хочемо ми в чужі руки царство віддавати. Я поїду в цю доріжку, привезу тобі, царю-батеньку, молодильних яблук і живої води глек на два надцять носиків.
Пішов Федір царенко на конюший двір, вибирає собі коня неїждженого, гнуздає вуздечку негнуздану, бере нагайку нецвьохкану, кладе дванадцять попруг з попругою — не задля краси, а задля міцності. Вирядився Федір царенко в доріжку. Бачили, що сідав, та не бачили, в який бік почвалав...
їхав він чи близько, чи далеко, чи низько, чи високо, їхав день до вечо-
119
ра — красного сонечка до заходу. І доїздить до перехрестя, до трьох доріг. Лежить на перехресті плита-камінь, на ній напис:
«Праворуч поїдеш — себе порятуєш, коня стеряєш. Ліворуч поїдеш — коня порятуєш, себе стеряєш. Прямо поїдеш — жонатим будеш».
Розмислив Федір-царенко: «Поїду туди, де жонатому бути».
Та й звернув на ту доріжку. їхав, їхав і доїздить до терема під золотою крівлею. Коли це вибігає красна панна й каже йому:
— Царський сину, я тебе із сідла вийму, йди зі мною хліба-солі попоїсти й поспати-спочити.
— Ні, красна панно, хліба-солі я не хочу, і сном дороги не вкорочу. Маю я далі мандрувати.
— Царський сину, не квапся їхати, а квапся те робити, що до душі тобі.
От красна панна його із сідла вийняла і до терема повела. Нагодувала, напоїла і спати на ліжку поклала.
Тільки що ліг Федір-царенко побіля стіни, а красна панна спритно ліжко скрутнула, він і полетів у підземелля, в яму глибоку...
Чи скоро, чи не скоро — цар знов скликає князів та бояр на бенкет і каже:
— От, друзі мої, хто б зголосився з охочих сміливців привезти мені молодильних яблук і живої води глек на дванадцять носиків? Я б цьому вершникові півцарства відписав.
Тут знов більший ховається за середнього, а середній за меншого, а менший і слова не зронить.
Вийшов наперед другий син, Василь-царенко:
— Батеньку, не хочеться мені царство в чужі руки віддавати. Я поїду і привезу те, що тобі треба.
їде Василь-царенко на конюший двір, вибирає коня неїждженого, гнуздає вуздечку негнуздану, бере нагайку нецвьохкану, кладе дванадцять попруг з попругою.
Поїхав Василь-царенко. Бачили, як сідав, та не бачили, в який бік почвалав... От доїздить він до перехрестя, де лежить плита-камінь, і бачить:
«Праворуч поїдеш — себе порятуєш, коня стеряєш. Ліворуч поїдеш — коня порятуєш, себе стеряєш. Прямо поїдеш — жонатим будеш».
Думав, думав Висиль-царенко і поїхав дорогою, де жонатому бути. Доїхав до терема з золотою крівлею. Вибігає до нього красна панна і просить попоїсти хліба-солі і лягти спочити.
— Царський сину, не квапся їхати, а квапся те робити, що до душі тобі...
Тут вона його із сідла зняла, в терем повела, нагодувала, напоїла і спати поклала. Та тільки що Василь-царенко ліг побіля стіни, вона скрутнула ліжко, й він полетів у підземелля. А там питають:
— Хто летить?
— Василь-царенко. А хто сидить?
— Федір-царенко.
— Ну, братане, пропали!
Чи довго, чи не довго — втретє цар скликає князів та бояр на бенкет:
120
— Хто б зголосився з охочих привезти молодильних яблук і живої води глек на дванадцять носиків? Я б тому вершникові півцарства відписав.
Тут знов більший ховається за середнього, середній за меншого, а менший і слова не зронить.
Виступає наперед Іван-царенко та й каже:
— Дай мені, батеньку, благословеннячко, з буйної голови до жвавих ніг, їхати в тридесяте царство — добути тобі молодильних яблук і живої води, а ще розшукати моїх братиків.
Дав йому цар благословеннячко. Пішов Іван-царенко на конюший двір — вибрати собі коня за розумом. Хоч на якого коня позирне, той тремтить, хоч на якого руку покладе — той з ніг падає...
Не міг вибрати Іван-царенко коня за розумом. Іде, буйну голову похилив. А назустріч йому стара баба.
— Зрастуй, дитятко Іване-царенку! Чого ходиш у зажурі та печалі?
— Як же мені, бабуню, не журитися не можу знайти собі коня за розумом.
— А ти б давно в мене спитав. Добрий кінь стоїть прикутий у погребі, на ланцюгу залізному. Спроможешся його взяти — буде тобі кінь за розумом.
Приходить Іван-царенко до погреба, штовхнув ногою ляду залізну, зсунулась ляда з погреба. Підступив царенко до коня, став йому кінь своїми передніми ногами на плечі. Стоїть Іван-царенко, не зворухнеться. Розірвав кінь залізного ланцюга, вискочив з погреба, Івана-царенка із собою виніс. Тут уже Іван-царенко загнуздав його вуздечкою негнузданою, осідлав сіделком несідланим, поклав дванадцять попруг з попругою — не задля краси, задля славоньки молодецької. Вирядився Іван-царенко в путь-дорогу. Бачили, як сідав, та не бачили, в який бік почвалав... Доїхав він до перехрестя і замислився:
«Праворуч поїду — коня стеряю. Як же мені без коня? Прямо поїду — жонатий буду. Не на те я в путь-дорогу спорядився. Ліворуч поїду — коня врятую. Оце мені дорога!»
І звернув він на ту дорогу, де коня врятувати — себе стеряти. їхав довго, чи не довго, низько чи високо, по зелених луках, по кам’яних горах, їхав день до вечора — красного сонечка до заходу — і добувся до хатини.
Стоїть хатинка на курячих ніжках, при однім віконці.
— Хатинко, хатинко, повернись до лісу задом, до мене передом! Як мені в тебе зайти, так і вийти.
Хатина повернулася до лісу задом, до Івана-царенка передом. Зайшов він досередини, а там сидить Баба Яга, старезна, шовковий кужіль сукає, а нитки через грядки шпурляє.
— Ото,— каже,— руського духу чути не чувано, бачити не бачено, а нині руський дух сам прийшов.
А Іван-царенко їй:
— Ох ти, Бабо Яго — костяна ного, не піймавши птаха — скубеш, не піз
122
навши легеня — ганиш. Ти б краще підхопилася та мене, подорожнього, нагодувала, напоїла і, щоб спочити, постіль послала. Я б поклався, ти б сіла в узголів’ї, стала розпитувати, а я оповідав би — чий та відкіля.
От Баба Яга так і зробила — Івана-царенка нагодувала, напоїла, в постіль поклала; сіла в узголів’ї і стала питати:
— Чий ти, легеню-мандрівцю, та відкіля? Якої землі? Якого батька, ма тері син?
- Я, бабуню, з такого-то царства, царський син Іван-царенко. їду за три дев’ять земель, за тридев’ять озер, у тридесяте царство по живу воду й моло-дильні яблука.
- Ну, дитятко моє миле, далека твоя доріжка: жива вода й молодильні яблука — в дужої богатирки, діви Синьоочки, що мені небіжка рідна. Не знаю, чи зголоситься вона...
— А ти, бабусю, дай свою голову моїм могутнім плечам, наверни мене на розум.
— Багато легенів проїздило, та не багато поштиво говорило. Візьми, дитинко, мого коня. Мій кінь бідовіший, довезе тебе до моєї середульшої сестри, вона тебе навчить.
Іван-царенко підводиться на ранок до схід сонечка, вмивається джерельною водою. Подякував Бабі Язі за нічліг та й поїхав на її коні.
За якийсь там час каже він коневі:
— Стій! Рукавицю впустив.
А кінь відповідає:
Поки ти вимовив це, я двісті верст позад себе лишив...
За якийсь там час добувся Іван царенко до Баби Яги, середульшої сестри. І та його нагодувала, напоїла, спочити поклала. А рано вдосвіта в путь-дорогу спорядила.
Іде Іван-царенко чи близько, чи далеко. День збігає. Аж бачить — попереду хатина на курячих ніжках, з одним віконцем.
— Хатинко, хатинко, повернись до лісу задом, до мене передом! Як мені в тебе зайти, так і вийти.
Хатина повернулася до лісу задом, до парубка передом.
Коли це долинуло відкілясь кінське іржання, й кінь під Іваном-царенком на те іржання відгукнувся, бо коні однотабунні були.
Почула це Баба Яга, що старіша за тих двох та й каже:
— Либонь, до мене в гості сестриця приїхала.
І виходить на ганок:
- Ото руського духу чути не чувано, бачити не бачено, а нині руський дух сам прийшов.
А Іван царенко їй:
Ох ти, Бабо Яго костяна ного, зустрічай гостя по одежині, провод жай, на розум зваживши. Ти б мого коня прибрала, мене, подорожнього, нагодувала, напоїла і спати поклала...
Баба Яга все впорала — коня прибрала, а Івана-царенка нагодувала, на
123
поїла, в постіль поклала і стала розпитувати, хто він та відкіля й куди ман-ДРУЄ.
— Я, бабуню, з такого-то царства, царський син Іван-царенко. Був у твоєї молодшої сестри, вона послала до середульшої, а середульша сестра до тебе налаштувала. Дай свою голову моїм могутнім плечам, наверни на розум, як мені роздобути в діви Синьоочки живої води й молодильних яблук.
— Гаразд, допоможу тобі, Іване-царенку. Діва Синьоочка - мені небіжка, - дужа, могутня богатирка. Довкіл її царства — мур три сажені 1 заввишки, сажень завтовшки, біля воріт сторожа - тридцять богатирів. Тебе й у ворота не впустять. Треба тобі їхати в нічну пору на моїм баскім коні. Доїдеш до муру — бий коня по боках нагайкою нецвьохканою. Кінь через мур перемайне. Ти його прив’яжи і йди в сад. Побачиш яблуню з молодильними яблуками, а під яблунею колодязь. Троє яблук зірви, а більше не бери. І зачерпни з колодязя живої води глек на дванадцять носиків. Діва Синьоочка буде спати, ти у терем до неї не заходь, а сідай на коня і бий його по крутих боках. Він тебе через мур перенесе.
Іван-царенко не лишився на ніч у цієї старої, а сів на її баского коня і поїхав у нічну пору. Баский кінь поскакує, мохи-болота перестрибує, ріки, озера хвостом замітає. Чи довго, чи не довго, чи низько, чи високо — доїздить Іван-царенко до високого муру. Біля воріт сторожа спить — тридцять могутніх богатирів. Острожить він свого баского коня, шмагає його нагайкою нецвьохканою. Кінь розгнівався і перемайнув через мур. Зліз Іван-царенко з коня, заходить у сад і бачить — стоїть яблуня із срібним листям, золотими яблуками, і під яблунею колодязь. Іван-царенко зірвав три яблука, а більше не став брати, та зачерпнув з колодязя живої води глек на дванадцять носиків. І захотілося йому поглянути на найсильнішу та наймогутні-шу богатирку, діву Синьоочку. Заходить Іван-царенко в терем, а там сплять: по один бік шість служниць — дів-богатирок і по другий бік шість, а посередині між ними діва Синьоочка, спить, як могутній річковий поріг шумить. Не втримався Іван-царенко, схиливсь, поцілував її і вийшов... Сів на доброго коня, а кінь каже йому людським голосом:
- Не послухався ти, Іване-царенку, зайшов у терем до діви Синьоочки! Тепер мені муру не перестрибнути.
Іван-царенко шмагає коня нагайкою нецвьохканою.
— Ох ти ж огиряко, вовче ікло, трав’яний лантуше, нам тут не ніч ночувати, а голову стеряти!
Розлютився кінь і перемайнув через мур, та зачепився за нього однією підковою — на мурі струни забриніли і дзвони задзвонили.
Діва Синьоочка прокинулась і побачила покражу:
— Підводьтеся, в нас покража велика!
Наказала вона осідлати свого богатирського коня й кинулася з дванадцятьма служницями Іванові-царенку навздогін. Жене Іван-царенко свого --------- \
1 Сажень — давня східнослов’янська лінійна міра, що мала 2 м 134 см.
124
коня у весь дух, а діва Синьоочка скаче за ним. Доїздить він до старшої Баби Яги, а в неї вже коня виведено. Царенко — із свого коня та на цього і днов, як вітер, помчав... Він за поріг, а діва Синьоочка — на поріг та й питає в Баби Яги:
— Бабуню, а чи не пробігав тут звір?
— Ні, дитинко.
— Бабуню, а легінь тут не проїздив?
— Ні, дитинко. А ти з дороги поїж молочка.
— Поїла б я, бабуню, та довго корову доїти.
— Що ти, дитинко, я швиденько впораюсь...
Пішла Баба Яга доїти корову — доїть, не квапиться. Попила діва Синьоочка молока і знов кинулась наздоганяти Івана-царенка.
Доїжджає Іван-царенко до середульшої Баби Яги, коня змінив і знов погнав. Він за поріг, а діва Синьоочка — на поріг.
— Бабуню, чи не пробігав тут звір, чи не проїздив легінь?
— Ні, дитинко. А ти б з дороги поїла млинчиків.
— Та ти довго пектимеш їх.
— Що ти, дитинко, швидко впораюсь...
Напекла Баба Яга млинців — пече, не квапиться. Діва Синьоочка поїла і знов кинулась навздогін за Іваном-царенком.
Доїздить він до молодшої Баби Яги, скочив з коня, сів на свого скакуна богатирського і знов дав тягу. Він — за поріг, діва Синьоочка — на поріг і питає в Баби Яги, чи не проїздив легінь.
— Ні, дитинко. А ти б з дороги в лазенці попарилась.
— Таж ти поки натопиш...
— Що ти, дитинко, швидко впораюсь.
Натопила Баба Яга лазеньку, все наготувала. Діва Синьоочка попарилась, сполоснулася водою і знов кинулась навздогін. Кінь її з гірки на гірку пострибує, річки, озера хвостом замітає. Став Івана-царенка наздоганяти. Той бачить за собою — дванадцять богатирок із тринадцятою дівою Синьоочкою - ось-ось на нього наїдуть, з плечей голову зітнуть. Почав він коня зупиняти. Діва Синьоочка налетіла і гукнула йому:
— Що ж ти, злодію, без дозволу з мого колодязя пив та колодязя не прикрив!
А він їй:
— То давай роз’їдемось на три скоки кінські та поміряємось силою.
Роз’їхались вони на три скоки, взяли палиці бойові, списи довгомірні, шабельки гострі. І з’їжджалися тричі, палиці поламали, списи-шаблі пощербили — не могли одне одного з коня збити. «Годі,— міркують собі,— на добрих конях роз’їжджатися». Позіскакували на землю і схопилися в оберемочок. Боролися з ранку до вечора — від красного сонечка до заходу. В Івана-царенка жвава ніжка підвернулася, впав він на сиру землю. Діва Синьоочка стала колінцем йому на білі груди й дістає кинджалисько булатний — смерть заподіяти.
125
Іван-царенко і каже їй:
Не губи ти мене, діво Синьоочко, краще візьми за білі руки, підведи із сирої землі, поцілуй в уста медові.
От діва Синьоочка підвела Івана-царенка із сирої землі, поцілувала в уста медові. І напнули вони намет у чистому полі, на широкому роздоллі, на зелених луках. Тут вони гуляли три дні й три ночі. Тут вони заручилися і перснями помінялися.
Діва Синьоочка йому й каже:
- Я поїду додому — і ти додому їдь. Та гляди, нікуди не звертай... Через три роки жди мене у своєму царстві.
Сіли вони на коней та й роз’їхалися. Чи довго, чи не довго — не швидко діло робиться, швидко казка мовиться, - доїжджає Іван-царенко до перехрестя трьох доріг, де плита-камінь, і думає:
«Додому їду, а брати мої пропадають безвісти».
От він не послухався діви Синьоочки та й звернув на ту дорогу, де жонатому бути... І наїздить на терем під золотим дахом. Тут під (ваном-царен-ком кінь заіржав, і коні братів відгукнулися. Адже коні були однотабунні.
Ступив Іван-царенко на ганок, стукнув кільцем — бані на теремі захиталися, віконниці скособочились. Вибігає красна панна:
- Ох, Іване-царенку, давно я тебе чекаю! Йди-но хліба-солі поїж і поспи-відпочинь.
Повела його в терем і стала пригощати. Іван-царенко не так їсть, як під стіл кидає, не так п'є, як за плече ллє. Повела його красна панна в покої:
Лягай, Іване-царенку, спати-спочивати.
А той штовхнув її на ліжко, швиденько ліжко окрутнув, і панна полетіла в підземелля, у яму глибоку.
Іван-царенко схилився над ямою і гукає:
Хто там живий?
А з ями у відповідь:
— Федір та Василь царенки.
Він їх з ями витяг, а вони лицем чорні, вже почали землею проростати. Іван-царенко умив братів живою водою — стали вони знов такі, як колись були. Сіли брати на коней і поїхали... Чи довго, чи не довго — доїхали до перехрестя. Іван-царенко й каже:
— Постережіть мого коня, а я ляжу відпочину.
Ліг він на шовкову траву та й заснув богатирським сном. А Федір-ца-ренко і каже Василеві-царенку:
- Вернемось ми без живої води, без молодильних яблук — буде нам мало честі, пошле нас отець гуси пасти...
Василь-царенко відповідає:
— Давай Івана-царенка в провалля скинемо, а те, що він надбав, візьмемо й батькові в руки віддамо.
От вони дістали в нього з-за пазухи молодильні яблука і глек із живою водою, а його взяли й кинули у провалля. Іван-царенко летів туди три дні
126
й три ночі. Упав на самісінький берег моря, отямився й бачить — самі небо й вода, а під старим дубом біля моря пташенята пищать — б’є їх негода.
Іван-царенко скинув із себе жупан і накрив пташенят, а собі знайшов прихисток під дубом.
Як випогодилось, летить великий птах Нагай. Прилетів, під дубом сів та й розпитується у пташенят:
— Дітоньки мої милі, чи не занапастила вас негодонька?
— Ні, нас цей ось подорожній своїм жупаном укрив.
Птах Нагай питає в Івана-царенка:
— Як ти тут опинився, чоловіче добрий?
— Мене брати рідні в провалля скинули за молодильні яблука та за живу воду.
— Ти моїх дітей урятував, кажи, чого хочеш: чи золота, чи срібла, чи каменя коштовного.
— Нічого, Нагай-птахо, мені не треба: ні золота, ні срібла, ні каменя коштовного. А чи не можна мені вернутися в рідну сторону?
Нагай-птах йому каже:
— Дістань мені два чани — пудів на дванадцять кожен — м’яса.
От Іван-царенко настріляв на березі гусей, лебедів, у два чани поклав, один чан поставив Нагай-птахові на праве плече, другий — на ліве, а сам сів йому на спину. Заходився він Нагай-птаха годувати, той відірвався від землі та й летить над хмари.
От летить він, летить, а Іван-царенко підгодовує його й підгодовує... Чи довго, чи недовго так летіли, згодував він усе м’ясо, а птах Нагай знов голову повертає. Узяв царенко ножа, відтяв у себе шмат стегна і Нагай-птахові подає. Той пролетів трохи і знов голову повертає. Іван-царенко з другої ноги відтяв м’яса й простяг. От уже недалеко летіти лишилося. Нагай-птах знов обертається. То парубок з грудей у себе м’яса відтяв і йому простяг.
Тут Нагай-птах добувся з Іваном-царенком до рідної сторони.
— Гарно ти мене всю дорогу годував, та смачнішого, як останній шмат, я зроду не їв.
Іван-царенко й показує йому рани. Нагай-птах три шматки відригнув назад:
— Приклади на місце.
Іван-царенко приклав — м’ясо й приросло до кісток.
— Тепер злазь із мене, Іване-царенку, я додому полечу.
Здійнявся Нагай-птах у височінь, а Іван-царенко побрався дорогою в рідну сторону. Прийшов він у столицю й дізнається, що Федір-царенко й Василь-царенко привезли батькові живої води та молодильних яблук — і цар зцілився: став здоров’ям міцний і очима зіркий.
Не пішов Іван-царенко до батька, матері, а зібрав ласих до чарки гультіпак і ну веселитися по шинках.
О тій порі за тридев’ять земель у тридесятім царстві могутня богатирка
127
Синьоочка народила двох синів. Вони ростуть щодень, щогодини. Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться — минуло три роки. Си ньоочка взяла синів, зібрала військо й подалася шукати Івана царенка. Добулася вона до його царства і в чистім полі, на широкім роздоллі, на зелених луках напнула намет білополотняний. Від намета дорогу заслала сукнами барвистими. І посилає в столицю цареві сказати:
— Царю, віддай царенка. Не віддаси — геть усе царство витопчу, спалю.
Цар злякався й посилає старшого — Федора-царенка. Іде Федір царенко по барвистих сукнах, підступає до намету білополотняного. Вибігають два хлопчики:
— Матінко, матінко, чи не наш то батечко йде?
— Ні, дітоньки, то ваш дядечко.
— А що накажеш робити з ним?
— А ви, дітоньки, почастуйте його якнайщедріше.
От ці двоє парубійків ухопили по дубцеві й ну потягати Федора-царенка нижче спини. Били, били, ледве той утік.
А Синьоочка знов посилає до царя:
— Віддай царенка...
Ще дужче налякався цар і посилає підстаршого сина — Василя. Приходить той до намету, коли вибігають два хлопчики: — Матінко, матінко, чи не наш то батечко йде?
— Ні, дітоньки, то ваш дядечко. Почастуйте його якнайщедріше.
Двоє парубійків знов заходилися дядька киями дубасити. Били, били, Василь-царенко ледве втік. Синьоочка втретє посилає до царя:
— Йдіть, шукайте третього сина, Івана-царенка. Не знайдете — все царство витопчу, спалю.
Цар ще дужче злякався, посилає Федора та Василя царенків знайти брата Івана. Тут брати впали батькові до ніг і в усьому зізналися: як у сонного Івана-царенка живу воду й молодильні яблука забрали, а самого в провалля скинули.
Вислухав їх цар і гірко заплакав. А в тім часі Іван-царенко сам іде до Синьоочки. Підступив до білополотняного шатра, коли це вибігають два хлопчики:
— Матінко, матінко, до нас хтось іде.
А Синьоочка їм:
— Візьміть його за білі руки, введіть до намету. Це ваш рідний батечко.
Узяли парубійки Івана-царенка за білі руки, ввели до намету. Синьоочка вмила його, причесала, в чисту одежу перевдягла і спати поклала.
На другий день Синьоочка й Іван-царенко приїхали в палац. Тут почався бенкет бучний. Федору й Василеві царенкам мало було шани — прогнали їх з двору: ночували де ніч, де дві, а третьої й ночувати ніде...
Іван-царенко не лишився в рідній стороні, а поїхав із Синьоочкою до її царства.
Тут і казці кінець.
ХЛОПЧИК-ВІЩУН
ЙСили собі чоловік та жінка, і стало їм щоночі ввижатися, ніби під піччю в них вогонь горить і хтось стогне: «Ой, душно! Ой, душно!»
Розказав чоловік про ту страховину сусідам, а сусіди нараяли йому піти до найближчого міста: там, мовляв, живе крамар Асон, що може розгадати будь-який сон.
От чоловік зібрався та й пішов. Ішов, ішов і зупинився дорогою переночувати в одної бідної вдови. А у вдови був син, хлопчик літ п’яти. Глянув той хлопчик на чоловіка та й каже:
— Я, дядьку, знаю, куди ви йдете.
— Куди?
— До багатого крамаря Асона. Глядіть-бо, стане він ваш сон розгадувати і зажадає половину того, що лежить під піччю, то ви йому половини не давайте, дайте чверть. А як спитає, хто вас напоумив, про мене не кажіть.
На другий день уранці прокинувся чоловік і помандрував далі. Приходить у місто, відшукав Асонову господу.
— Чого тобі?— питає Асон.
— Та от ввижається мені ночами, ніби в моїй хаті під піччю вогонь горить і хтось жалібно стогне: «Ой, душно! Ой, душно!» Чи не міг би ти розгадати цей сон?
— Розгадати можна, але дасиш мені за це половину того, що в тебе під піччю.
— Ні, половини не дам, буде з тебе й чверті.
129
Крамар почав був торгуватися, та бачить, чоловік твердо стоїть на своєму, і згодився. Покликав він наймитів із сокирами та заступами і поїхав разом з ними до чоловіка додому. Приїхали, і наказав крамар розвалити піч. Тільки-но піч розвалили й підлогу зірвали — зараз і відкрилося глибоке ямисько — та все ущерть сріблом і золотом виповнене.
Чоловік дуже зрадів і заходився ділити цей скарб на чотири частини А крамар все його випитує:
— Хто ж то тебе напоумив дати мені чверть, а не половину?
— Ніхто, сам вирішив.
— Неправда. Не з твоїм розумом дійти цього. Слухай-но, як признаєшся, хто тебе навчив на своєму стояти, то всі гроші твої будуть, не візьму з тебе й чверті.
Чоловік подумав, подумав, потилицю почухав і каже:
— А от як вертатимеш додому, то по дорозі побачиш хатину; в тій хатині бідна вдова живе, і є в неї син-малоліток — він і навчив.
Крамар скочив у тарантас і погнав коней до вдови. Приїхав та й каже:
— Дозволь відпочити трохи та чайку в тебе випити.
— Зроби ласку.
Асон розсівся на лаві, став чай розпивати, а сам все на хлопчика позирає. Коли це забіг до хати півень, замахав крильми й загорлав: «Кукуріку!»
— Ого, який голосистий! — каже крамар,— Хотів би я знати, про що ти горлаєш?
— Та вже скажу тобі,— промовив хлопчик.— Півень віщує, що прийде час — і будеш ти в нужді, а всі твої статки до мене перейдуть.
Напився крамар чаю, став ладнатися додому та й каже вдові:
— Віддай мені свого сина, буде він жити в моїй господі на всьому готовому, не знатиме, що таке голод і холод. Та й тобі краще — лиш-нього рота позбудешся.
Мати подумала, що у крамарів життя і справді щасливіше, благословила сина й віддала Леонові з рук на руки. Асон привів хлопчика до себе додому і звелів іти на кухню; потім гукнув кухаря й наказав, щоб той убив малого.
Повернувся кухар на кухню, взяв ножа і гострить. А в хлопчика — сльози з очей.
Дядечку! Нащо ти ножа гостриш?
— Хочу баранця зарізати.
— Неправда! Тобі велено мене вбити.
У кухаря й ніж з рук випав, жаль йому стало занапастити людську душу. — Радий би, — каже, — відпустити тебе та хазяїна боюся.
— Не бійсь!
Ну, кухар так і зробив — хлопчика нишком у себе залишив.
Минуло по тому кілька місяців. І приснився тамтешньому королеві сон: ніби є у нього в королівських покоях три золоті таці, прибігли пси і стали з тих таць хлебтати.
130
Замислився король: і що б воно значило? Кого не запитував, ніхто не міг йому того витлумачити.
І надумав він послати по Асона. Розповів Леонові свій сон і звелів розгадувати, а часу поклав на те три дні.
— Як за три дні не відгадаєш, то все твоє майно заберу.
Вернувся Асон від короля ні живий, ні мертвий. Ходить похмурий, сердитий, кожному, кого стріне, запотиличника дає, а найбільше на кухаря напосівся: навіщо той хлопчину занапастив? Він би тепер став у пригоді.
От кухар візьми та й зізнайся, що хлопчик живий-здоровий. Асон миттю прикликав його до себе і каже:
- Давай відгадуй мій сон: снилось мені нинішньої ночі, ніби є в мене три золоті таці, і з тих таць пси хлебчуть.
— Неправда,— каже хлопчик, — Це не тобі, а королеві приснилося.
— Угадав, молодець! А що цей сон означає?
— Знати я знаю, але тобі не скажу; вези мене до короля, від нього нічого не приховаю.
Асон наказав запрягти бричку, хлопчика на зап’ятки поставив і помчав до палацу; підкотив до високого ганку, зайшов у білокам’яні палати й низько вклонивсь королеві.
— Здрастуй, Асоне! Чи відгадав мій сон? — питає король.
— Е, володарю! Твій сон не такий уже й мудрований; не те що я, його мале дитя витлумачить. Як хочеш, поклич мого хлопчика, він тобі все як з листа розповість.
Король повелів привести хлопчину, і щойно ввели його до палацу, почав про свій сон розпитувати. Хлопчик каже:
— Нехай-но спершу Асон розтлумачить, а то бач він який! Нічого не тямлячи, чужим розумом хоче жити.
— Ну, Асоне, кажи ти перший,— суворо глянув король.
Асон упав навколішки й зізнався, що не може відгадати королівського сну.
Тоді ступив наперед хлопчик і сказав:
— Найясніший пане! Сон твій правдивий: є в тебе троє невірних підданців: скарбник, охоронець печаті й головний радник, надумали вони тебе із світу білого звести...
Саме так усе й було, як сказав п’ятиліток. От король відібрав у Асона всі його маєтності й віддав хлопчикові-віщунові.
ЗОЛОТА СОКИРА
Жили собі два брати — один бідний, другий багатий.
Якось пішов бідний брат у ліс по дрова і став рубати їх біля самісінької річки. Рубав, рубав, а сокира — з рук і бульк у воду. Сів бідний брат і гірко заплакав.
Аж підходить дідок з білою бородою:
— Чого плачеш? За чим побиваєшся?
Розповів йому бідний брат про своє горе. Дідок пірнув під воду й дістав сокиру, та не просту, а золоту.
— Твоя? — питає.
— Ні, не моя,— каже бідний брат.
Тоді дідок дістав із води його власну сокиру та й віддав.
Бідний брат такий уже радий, що й не сказати!
— Як же я тобі віддячу? — питає,— В гості покликати сором — пригостити нічим.
Засміявся дідок:
— Не треба мені твоєї віддяки. Іди-но швидше додому, тебе жінка жде.
І зник так само несподівано, як і з’явився.
Вертається бідний брат додому й очам не вірить: замість його старої халупи стоїть нова світла хата. А жінка — така щаслива, така щаслива: на стіл вечеряти ставить.
І зробився бідняк заможнішим за брата. А той дізнався про це, при
132
йшов і розпитує, як воно так сталося. Ну, брат і розповів, тільки про золоту сокиру промовчав.
Побіг багатий брат до річки, вкинув у неї сокиру й заголосив на весь ліс. З’явився перед ним той самий дідок, дістав золоту сокиру, питає:
— Це твоя?
— Моя, моя! - заволав багатій,— Давай сюди!
Дідок віддав йому сокиру і зник, жодного слова не сказавши.
Кинувся багатій додому. Біжить, біжить, а ліс дедалі густіший та темніший стає. Зайшла ніч. І збагнув багатий, що заблукав. Ліг під деревом, поклав золоту сокиру під голову й думає: ранок проти вечора мудріший. А вранці прокинувся — лежить біля своєї хати, і поряд сокира його. Тільки не золота, а залізна...
ХЛОПЧИК-МІЗИНЧИК
В одному царстві жили собі дід та баба. Були вони дуже вбогі — од-ним-одну шкапину мали. От поїхав дід у поле орати, а баба зібрала йому пополуднати в кошик: хліба, солі, пшінця в торбину та глек води. Приїхав дід, запріг шкапину в соху та й оре. Орав, орав, стомився. Лишив конячину в борозні, а сам сів, хлібця шматок відламав і їсть. Ще й води з глека сьорбнув.
їв, їв, позирнув на сонце та як чхне. Розплющив очі а перед ним хлопчик стоїть завбільшки з мізинчик. І в золотій шапочці.
— Батеньку,— каже хлопчик-мізинчик,— ти відпочинь, за тебе я попрацюю.
— Як це? Ти ж манюній!
— Е, дуже просто — влізу конячці в вухо та й оратиму.
— Ну, йди.
От той і пішов Коли це перепинила йому дорогу калюжа.
— Батеньку, мені не переступити!
От дід через калюжу його й переніс.
Підійшов хлопчик-мізинчик до конячини, вліз їй у вухо та й оре.
Аж їде пан бричкою. Дивиться — край борозни дід сидить, а конячина сама оре. Звелів пан кучерові під’їхати до старого та й питає:
— Твоя шкапа?
— Моя.
— А як же вона сама оре?
— У мене синок там. -
— А в конячини в правому вусі сидить.
Підійшов пан, а в вусі й справді хлопчик, та ще и у золотій шапочці. Сподобалась панові золота шапочка, то він і каже:
134
— Хлопче, дай мені на весілля золоту шапочку - я женитися маю.
— Тобі дай, а ти не віддасиш.
— Та ні, віддам.
— Ні, не віддасиш.
— Та віддам, днів за два привезу.
Стяг хлопчик-мізинчик із голови золоту шапочку, пан узяв її та й поїхав.
За два дні доорав хлопчик нивку, вертається додому й каже:
— Ну, матінко, батеньку, ви лишайтеся вдома, а я піду до пана по золоту шапочку. Бачу, той шахрай добром не віддасть її.
І пішов. Переходить через ліс, аж назустріч йому лисиця. От лисиця й питає:
— Хлопчику-мізинчику, куди йдеш?
— До пана по золоту шапочку.
— Візьми й мене з собою.
— Та ти не дійдеш.
— Ба ні, дійду.
— Ну, ходім.
Ішли вони, йшли, от лисиця й каже:
— Хлопчику-мізинчику, втомилась я.
— То лізь до мене в торбу.
Іде далі. Аж назустріч вовк.
— Хлопчику-мізинчику, чи далеко мандруєш?
— До пана по золоту шапочку.
— Візьми й мене.
— Та ти не дійдеш.
- Дійду.
— Ну, ходім.
Ішли вони, йшли, вовк і каже:
— Хлопчику-мізинчику, втомивсь я.
— То лізь до мене в торбу.
Іде далі дрімучим лісом. А назустріч ведмідь. То й він, як лисиця та вовк, опинився в торбі.
Добувся хлопчик до панської господи. Виліз на ворота, гукає:
— Агов, пане, віддай золоту шапочку, бо не минеш напасті, щоб твоїй пані пропасти!
Посилає пан своїх челядників:
— Хапайте цього зухвальця й киньте у хлів до гусей! Нехай його до смерті заскубуть.
От ті зараз за нього та й кинули. А він з торби лисицю випустив. Лисиця вискочила, всіх гусей передушила і до лісу втекла.
Виходить хлопчик-мізинчик із двору', виліз на ворота й гукає:
— Агов, пане, віддай золоту шапочку, бо не минеш ти напасті, щоб вам обом пропасти!
Знов пан наказує своїм челядникам:
135
— Хапайте цього зухвальця та киньте в стайню до коней.
Ті й кинули. А він випустив із торби вовка, той усіх коней позагризав і до лісу втік.
Хлопчик-мізинчик вийшов із стайні, виліз на ворота й гукає:
— Агов, пане, віддай золоту шапочку, бо не минеш ти напасті, іцоб вам з панею пропасти!
Пан повелів кинути його до худоби. Кинули хлопчика до биків, а він випустив із торби ведмедя. Ведмідь усіх биків лапою до смерті позабивав, сам до лісу втік.
Знов хлопчик-мізинчик вийшов на тік, виліз на ворота й гукає:
— Агов, пане, віддай золоту шапочку, бо не минеш ти напасті, щоб усьому твоєму родові пропасти!
Кинули хлопчика в колодязь, а він каже:
— Торбо, торбо, виповнюйся водою! Торбо, торбо, виповнюйся водою!
Торба всю воду з колодязя й випила.
Виліз хлопчик-мізинчик із колодязя, вичарабкався на ворота й одно гукає:
— Агов, пане, віддай золоту шапочку, бо не минеш ти напасті, щоб вам, усім панам, пропасти!
— Киньте його в піч, щоб згорів у вогні! — репетує пан.
Челядники шушіль його в піч, та він устиг гукнути:
— Торбо, торбо, вилий воду на цегляну колоду! Торбо, торбо, вилий воду на цегляну колоду!
Вода вилилась, і вогонь умить згас. Вискочив хлопчик із печі, виліз на ворота й гукає:
— Агов, пане, віддай золоту шапочку, бо не минеш ти напасті, щоб вам, усім панам, дукам, багатіям, пропасти!
— Посадіть його в скриньку, засипте дукачами, щоб він там задихнувся! — люто вигукнув пан.
Челядники так і зробили. А хлопчик і каже:
— Торбо, торбо, бери гроші! Торбо, торбо, бери гроші!
Торба усе й підібрала. Хлопчик-мізинчик вискочив із скриньки та й по чимчикував додому. Приніс батькам торбу з дукачами й каже:
— Ну, тату, мамо, зробіть тік, розстеліть полотнину, будемо торбу молотити!
Зробили тік. Дід як угріє ціпом по торбі — гроші, мов горох, на всі боки й покотилися.
А пан тим часом наказує своїм челядникам:
— Викиньте хлопця із скриньки, бо він там і дуба вріже!
Відхилили на скриньці віко, а там ні хлопчика, ні грошей.
Кинувся пан навздогін. Під’їхав до дідового току, а гроші дзелень-дзе-лень. Пан метнувся до них, а дід чи то випадком, чи зумисне як лусне пана ціпом по чолі — той і дух спустив.
Так з бабою віку й дожили. А хлопчик-мізинчик, либонь, і зараз живе.
ПІДИ ТУДИ - НЕ ЗНАТИ КУДИ, ПРИНЕСИ ТОГО - НЕ ЗНАТИ ЧОГО
В одному царстві жив цар, холостий — не жонатий. Був у нього на службі стрілець, на ім’я Андрій.
Пішов якось Андрій-стрілець на лови. Ходив, ходив цілий день лісом — та все дарма, нічого не вполював. Час був вечірній; іде Андрій назад — осмутнів. Бачить — сидить на дереві горлиця.
«Дай,— думає,— встрелю бодай цю».
Вистрелив і поранив її — впала горлиця з дерева на сиру землю. Підняв її Андрій, хотів голову скрутити, в торбу покласти.
А горлиця й промовляє до нього людським голосом:
— Не губи мене, Андрію-стрільче, не рубай голови! А принеси живу додому, посади на віконце. Та гляди ж: як почну засинати, то вдар мене правою рукою навідліг — і станеш щасливим.
Здивувався Андрій-стрілець: що таке? З виду проста птаха, а промовляє людським голосом Приніс він горлицю додому, посадив на віконце, а сам стоїть чекає.
Минув якийсь там час, горлиця поклала голівку під крило й задрімала. Андрій згадав, що вона йому наказувала,— вдарив її правою рукою навідліг. Впала горлиця долі й обернулася панною Мар’єю-царівною, та такою гарною, що ні в казці сказати, ні пером описати.
Каже Мар’я-царівна стрільцеві:
— Зумів мене взяти, умій і втримати — бучним бенкетиком та весіллячком. Буду тобі чесною та веселою дружиною.
137
На тому вони й згоди дійшли.
Узяв Андрій-стрілець шлюб із Мар’єю-царівною та й живе - не тужить. І про службу не забуває: щодень до схід сонця йде в ліс, настріляє дичини і несе до царевої куховарні.
Пожили вони так недовго. Мар’я-царівна й каже:
— Бідно живеш ти, Андрію.
— Та вже як бачиш.
— Роздобудь-но із сотню червінців,- накупи на ці гроші різного шовку, я дам йому раду.
Послухався Андрій, пішов до товаришів, у кого червінець, у кого два позичив, накупив різного шовку й приніс жінці. Мар’я-царівна взяла шовк і каже:
— Лягай спати, ранок проти вечора мудріший.
От Андрій ліг та й заснув, а Мар’я-царівна заходилася ткати. Всю ніч ткала й виткала килим, та такий гарний, що другого такого годі й знайти: на ньому все царство розписано, з містами й селами, з лісами й нивами, і птахи в небі, і звірі на горах, і риба в морях; довкола місяць і сонце ходять...
Вранці Мар’я-царівна дає килим чоловікові:
— Неси на купецький двір, продай крамарям, та гляди — своєї ціни не загадуй, а що дадуть, те й бери.
Узяв Андрій килим, перечепив через руку й рушив між торгових рядів.
Підбігає до нього один крамар:
— Що просиш?
— Ти торговий чоловік, ти й ціну кажи.
От крамар думав, думав — не може скласти ціни килимові. Підбігає другий, за ним — іще. Зібрався з крамарів великий натовп, оглядають килим, дивом дивують, а скласти йому ціни не складуть.
Під той час проїздив неподалік царський радник, і закортіло йому дізнатися, чого люд юрмиться. Вийшов він із карети, ледве протовпився крізь юрбу та й каже:
— Здрастуйте, купці, заморські гості. Що воно тут у вас сталося?
— Так і так, килимові ціни не складемо.
Царський радник глянув на килим і сам очам віри не йме.
— Скажи, стрільче, скажи щиру правду: звідкіля в тебе таке чудо?
— Так і так, моя жінка виткала.
— Скільки ж тобі дати за нього?
- Я й сам не знаю. Жінка веліла не торгуватися: що дадуть, те й наше.
— Ну, ось тобі, стрільче, десять тисяч.
Андрій узяв гроші, віддав килима й пішов додому. А царський радник поїхав до царя й показує, яке диво купив.
Цар глянув - на килимі все царство як на долоні. Він аж руками сплеснув:
— Ну, як хочеш, а килима тобі я не віддам!
Дістав цар двадцять тисяч червінців і дає радникові з рук у руки. Радник гроші взяв і міркує собі: «Гаразд, я собі інший, ще кращий замовлю».
138
Сів у карету й помчав у слободу. Відшукав хату, де Андрій-стрілець жив, і стукає в двері. Відчинила йому Мар’я-царівна. Царський радник одну но гу підняв, щоб через поріг переступити, та так і закляк. Мовчить, і про діло своє забув: стоїть проти нього така красуня, вік би погляду від неї не відводив, дивився б і дивився.
Мар’я-царівна ждала, ждала бодай слівця від нього, далі окрутнула за плечі й двері за ним зачинила. Ледве спам’ятався царський радник і знехотя поплентав додому. Відтоді він і їсть — не наїсть, і п’є - не нап’є: перед очима стоїть йому стрільцева дружина.
Помітив те цар і став випитувати, що за журба в нього.
Радник і каже:
— Ох, бачив я в одного стрільця жінку, не йде вона мені з думки. Ні за пити це, ні заїсти, ніяким зіллям не заворожити.
Закортіло цареві самому подивитися на стрільцеву дружину. Перевдяг-ся він у простий одяг, поїхав у слободу, відшукав хату, де жив Андрій-стрілець, і стукає в двері. Мар’я-царівна відчинила йому. Цар одну ногу через поріг підняв, а другу не може, отетерів весь: стоїть перед ним писана краса.
Мар’я-царівна ждала, ждала бодай слівця від нього, далі окрутнула за плечі й двері за ним зачинила.
Глибоко застряла в царевому серці заноза. «Чого,- думає,- ходжу холостий, нежонатий! От би взяти шлюб з цією красунею. Не стрільчихою їй бути, на роду їй написано царицею стати».
Вернувся цар до палацу й замислив діло чорне — відбити жінку в живого чоловіка. Гукає він радника й каже:
— Придумай, як звести зі світу Андрія-стрільця. Хочу на його жінці оженитися. Намислиш — дам у винагороду і міст, і сіл, і золоту казну, не намислиш — голова твоя з плечей покотиться.
Зажурився царський радник, пішов носа похнюпив. Як занапастити стрільця, не придумає. От з горя заходить він у шинок вина випити.
Підбігає до нього якийсь п’яничка в чумарчині латаній:
— Чого, царський раднику, невеселий, чого носа похнюпив?
— Геть з очей, голодранцю!
— А ти мене не жени, краще келишок винця піднеси, я тебе на розум наверну.
Підніс йому царський радник келишок винця й розповів про своє горе. П’яничка й каже-
— Занапастити Андрія-стрільця — діло нехитре — сам-бо він простосердий, а от жінка в нього надто мудра. Ну, та ми загадаємо таку загадку, що і їй не впоратись. Вертайся до царя і скажи: нехай він пошле Андрія стрільця на той світ дізнатися, як поживає покійний цар-батенько. Андрій піде, та назад вороття йому не буде.
Царський радник подякував п’яничці — й бігом до царя:
— Так і так, можна стрільця занапастити.
І розповів, куди його слід послати й за чим.
139
Зрадів цар, повелів привести Андрія-стрільця.
- Ну, Андрію, служив ти мені вірою-правдою, зроби ще й таку послугу: сходи на той світ, дізнайся, як поживає мій батенько. А ні — головою накладеш.
Андрій вернувся додому, сів на лаву й голову похилив. Мар’я-царівна питає:
— Чого зажурився? Чи біда яка?
Розповів їй Андрій, що цар наказав, а Мар’я-царівна й каже:
— Є чого журитися! Це не служба, а службочка, служба далі буде. Лягай спати, ранок проти вечора мудріший.
Вранці, тільки що прокинувся Андрій, Мар’я-царівна дає йому торбу сухарів і золоту обручку:
— Біжи до царя й попроси собі в товариші царського радника, бо тобі не повірять, що був на тому світі. А як рушиш із товаришем в путь-дорогу, кинь поперед себе обручку, вона тебе й доведе куди треба.
Узяв Андрій торбу сухарів та обручку, попрощався з жінкою і пішов до царя просити собі товариша в дорогу. Нічого не вдієш, згодився цар, повелів радникові йти з Андрієм на той світ.
От вони удвох і рушили в путь. Андрій кинув обручку — вона котиться. Андрій іде за нею полями чистими, через мохи-болота, річки-озера, а за Андрієм царський радник бреде.
Втомляться йти, погризуть сухарів — і знов у дорогу.
Чи близько, чи далеко, чи скоро, чи не скоро — прийшли вони в густий дрімучий ліс, спустилися в глибокий яр, і тут обручка зупинилася.
Андрій і царський радник сіли поїсти сухарів. Глип, а повз них на старому царі двоє чортів дрова везуть — велику гарбу — й поганяють царя дубцями, один з правого боку, другий з лівого.
Андрій каже:
— Поглянь! Либонь, це наш покійний цар?
— Твоя правда, він і є.
— Гей, панове чорти! — загукав Андрій,— Вивільніть мені цього небіжчика хоч на малу часину, мені треба в нього дещо спитати.
Чорти й кажуть:
— Ніколи нам чекати. Чи накажеш самим дрова везти?
— А ви візьміть у мене свіжого чоловіка на підміну.
Ну, чорти відпрягли старого царя, а на його місце впрягли у воза царського радника й ну його з обох боків дубцями поганяти. Той гнеться, а везе.
Андрій заходився розпитувати в царя про його життя-буття.
Ех, Андрію-стрільче, — каже цар,— гірко мені жити на тому світі. Вклонись від мене синові та скажи, що я твердо йому наказую людей не кривдити, бо з ним те, що й зі мною, буде.
Тільки що встиг він це проказати, а чорти вже назад з порожньою гарбою їдуть. Андрій попрощався із старим царем, узяв у чортів царського радника, й подалися вони додому.
140
Добулися до свого царства, приходять у палац. Цар побачив стрільця й люто закричав:
— Як ти посмів назад вернутися?
Андрій стрілець каже:
— Так і так, був я на тім світі у вашого покійного отця. Живеться йому гірко, велів вам кланятись і твердо наказував людей не кривдити.
— А як доведеш, що ходив на той світ і мого батька бачив?
Та тим доведу, що у вашого радника на спині ще й тепер пасмуги вид но, як його чорти дубцями поганяли.
Що тут вдієш, відпустив цар Андрія додому. А сам каже радникові:
— Не намислиш, як занапастити стрільця, голови позбудешся.
Пішов царський радник, ще нижче голову похилив. Заходить у шинок, сів за стіл, замовив вина. Підбігає до нього п’яничка:
— Чого, царський раднику, зажурився? Піднеси-но мені келишок, я тебе на розум наверну.
Радник підніс йому келишок вина й розповів про своє горе. П’яничка й каже:
— Вернися назад і скажи цареві, щоб стрілець он якою службою прислужився — її не те що сповнити, ба навіть вигадати важко: нехай пошле стрільця за тридев’ять земель, у тридесяте царство добути кота-говоруна.
Побіг радник до царя і розказав, яку службу загадати стрільцеві, щоб він назад не повернувся. Посилає цар по Андрія:
— Ну, Андрію, зробив ти мені одну послугу, зроби й другу: біжи у тридесяте царство й добудь кота-говоруна, бо не носити тобі голови на плечах.
Пішов Андрій додому в глибокій зажурі й розповів жінці, яку цар йому службу загадав.
— Нема чого журитися, — Мар’я-царівна каже. — Це не служба, а служ-бочка, служба далі буде. Лягай спати, ранок проти вечора мудріший.
Ліг Андрій спати, а Мар’я-царівна пішла в кузню й наказала ковалям викувати три ковпаки залізні, а ще залізні обценьки й три прути: один залізний, другий мідний, третій олов’яний.
Рано-вранці Мар’я-царівна розбудила Андрія:
- Ось тобі три ковпаки та обценьки та три прути, йди за тридев’ять земель, у тридесяте царство. Трьох верст не дійдеш, почне змагати тебе лютий сон — кіт-говорун на тебе дрімоту нашле. Ти не спи, руку за руку пере-чіпляй, ногу за ногою волочи, а де й котилом котись. А як заснеш, кіт-говорун уб’є тебе.
І тоді Мар’я-царівна навчила його, як і що робити, та й відпустила в дорогу.
Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться — прийшов Андрій-стрілець у тридесяте царство. За три версти почав змагати його сон. Надягає Андрій на голову три ковпаки залізні, руку за руку перечіпляє, ногу за ногою волочить — іде, а де й котилом котиться.
Так-сяк здолав дрімоту й опинився біля високого стовпа.
142
Кіт-говорун побачив Андрія, замуркотів, занявчав та із стовпа стриб йому на голову! Один ковпак розбив, другий розбив, заходився був коло третього. Тут Андрій-стрілець схопив кота обценьками, стяг на землю й ну сікти прутами. Попервах сік залізним, зламав його, взявся за мідний, а коли й той вийшов із ладу, заходився бити олов’яним.
Олов’яний прут гнеться, не ламається, довкола кота обвивається. Андрій лупцює, а кіт-говорун почав казки розповідати про попів, про дияконів, про попових дочок. Андрій його не слухає та все прутом потягує.
Непереливки стало котові, бачить, що заговорити Андрія не може, і заходився благати:
— Відпусти мене, чоловіче добрий! Усе, що хочеш, зроблю!
— А зі мною підеш?
— Куди хочеш, піду.
Андрій повернув додому й кота за собою повів. Добувся до свого царства, приходить з котом у палац та й каже цареві:
— Так і так, що мені загадано було, виконав, добув кота-говоруна. Здивувався цар:
— Ану, коте-говоруне, покажи свою пристрасть!
Тоді кіт свої пазурі гострить, на царя їх наставляє, хоче йому білі груди роздерти, із живого серце вийняти.
Злякався цар:
— Андрію-стрільче, вгомони, будь ласкавий, кота-говоруна!
Андрій кота вгомонив і в клітку замкнув, а сам додому пішов, до Мар’ї-царівни. Живе-поживає, милується з молодою дружиною.
А цареві ще дужче ревнощі серце сушать. Знов прикликає він радника:
— Що хочеш вигадай, а занапасти Андрія-стрільця, бо не носити тобі голови.
Царський радник іде прямцем у шинок, розшукав там п’яничку в латаній чумарчині й просить його виручити, на розум навернути. П’яничка келишок вина випив, вуса втер.
— Іди, — каже, — до царя і скажи: нехай пошле Андрія-стрільця туди — не знати куди, принести того — не знати чого. Цього Андрій довіку не зробить і назад не вернеться.
Радник побіг до царя і все йому доповів. Посилає цар по Андрія:
— Прислужився ти мені два рази, прислужися і третій: біжи туди — не знати куди, принеси того — не знати чого. Зробиш, що прошу,— винагороджу по-царському, а ні — голову зітну.
Прийшов Андрій додому, сів на лаві й заплакав. Мар’я-царівна його й питає:
— Чого, любий мій, зажурився? Чи знов лихо спіткало?
- Ех, — каже Андрій, — через твою красу всі напасті несу! Повелів мені цар іти туди — не знати куди, принести того — не знати чого.
- От де служба! Ну нічого, лягай спати, ранок проти вечора мудріший. Мар’я-царівна діждалася ночі, розгорнула чарівну книжку, читала, чи
143
тала, читала, шпурнула книжку и за голову вхопилася: про цареву загадку нічого й у книжці не сказано. Мар’я-царівна вийшла на ганок, дістала хустину й махнула нею.
Налетіло всякого птаства, назбігалося всякого звіра.
Мар’я-царівна у них питається:
— Звірі лісові, птахи піднебесні! Ви, звірі, всюди никаєте, ви, птахи, всюди літаєте: чи не чули, як дійти туди — не знати куди, принести того — не знати чого?
Звірі й птахи кажуть:
— Ні, Мар’є-царівно, ми про те не чували.
Мар’я-царівна махнула хустиною — звірі і птахи зникли, наче їх і не було. Махнула другий раз — і з’явились перед нею два велетні.
— Чого тобі?
Слуги мої вірні, віднесіть мене на середину океану-моря.
Підхопили велетні Мар’ю-царівну, віднесли на океан-море і стали посередині, над самісінькою безоднею, самі стоять, як стовпи, а її на руках тримають. Мар’я царівна махнула хустиною, і припливли до неї всі гади морські і вся риба.
Ви, гади й риби морські, ви всюди плаваєте, на всіх островах буваєте: чи не чули, як дійти туди — не знати куди, принести того — не знати чого?
— Ні, Мар’є-царівно, ми про те не чували.
Посмутніла Мар’я-царівна і звеліла віднести себе додому. Велетні підхопили її, принесли до Андрієвої господи, поставили біля ганку.
Рано-вранці Мар’я-царівна спорядила Андрія в дорогу й дала йому клубок ниток та вишиваного рушника.
— Кинь клубок ниток поперед себе. Куди він покотиться, туди й ти іди. Та гляди, хай би куди ти прийшов — будеш умиватися, чужим рушником не втирайся, а втирайся моїм.
Попрощався Андрій з Мар’єю-царівною, вклонився на чотири боки і пішов на заставу. Кинув клубок поперед себе, клубок покотився — котиться й котиться. Андрій іде за ним слідом.
Швидко казка кажеться, не швидко діло робиться. Багато царств і земель змандрував Андрій. Клубок котиться, нитка від нього снується: зробився клубок маленький, з курячу голівку; он уже який став манюній, що й не видно його на дорозі... Дійшов Андрій до лісу, бачить — стоїть хатинка на курячих ніжках.
— Хатинко, хатинко, повернися до мене передом, до лісу задом!
Хатинка повернулася, Андрій зайшов, бачить: на лаві сива баба сидить, кужіль пряде. Глянула на гостя та й каже:
— Руського духу чути не чувано, бачити не бачено, а нині руський дух сам прийшов! От засмажу тебе в печі та з’їм і на кісточках покатаюся.
Каже Андрій:
— Схаменися, Бабо Яго, не годиться їсти мандрівця. Він і кістлявий, і чорний. Ти попервах лазеньку затопи, мене вимий, випар, а тоді вже їж.
144
Баба Яга витопила лазеньку. Андрій випарився, дістав жінчиного рушника і став ним втиратися.
Баба Яга питає:
— Відкіля в тебе рушник? Його моя онука вишивала.
— Твоя онука — дружина мені, то. й рушник від неї.
— Ох, зятю любий, чим же мені тебе пригощати?
От Баба Яга злагодила вечерю, понаставляла всяких страв, вин та медів. Андрій не маніриться — вмостився за столом і ну ті страви наминати. Баба Яга сіла поряд — він їсть, вона випитує: як він Мар’ю-царівну за себе взяв і чи живуть вони в злагоді. Андрій усе розказав: як оженився і як цар послав його туди — не знати куди, добути того — не знати чого.
— От би ти й помогла мені, бабуню!
— Ех, зятеньку, про це диво навіть я не чувала! Знає про те одна стара жаба, живе вона в болоті триста літ... Ну, нічого, лягай спати, ранок проти вечора мудріший.
Андрій ліг спати, а Баба Яга взяла два голячки ', полетіла на болото і стала кликати:
— Бабуню, жабко-скрекотушко, чи жива ти?
- Жива!
— Вийди до мене з болота!
Стара жаба вийшла, Баба Яга питає в неї:
— Чи знаєш ти, де взяти того — не знати чого?
— Знаю.
— Скажи мені, зроби ласку. Моєму зятеві загадано службу: піти туди — не знати куди, взяти того - не знати чого.
Жаба й каже:
— Я б його провела, та доволі вже я ветха, мені туди не дострибати. Як донесе мене твій зять до вогненної річки, в щойно надоєному молоці, то скажу.
Баба Яга взяла жабку-скрекотушку, полетіла додому. Надоїла молока в горщик, посадила туди жабу й рано вдосвіта будить Андрія:
— Ну, зятю дорогий, одягайся, візьми горщик із свіжим молоком, у молоці жаба, та сідай на мого коня, він тебе довезе до вогненної річки. Там коня покинь і діставай із горщика жабу, вона тебе на слід наведе.
Андрій одягся, взяв горщика, сів на коня, поїхав. Чи довго, чи не довго, домчав його кінь до вогненної річки. Через неї ні звір не перестрибне, ні птах не перелетить.
Андрій спішився, жаба йому й каже:
— Дістань мене, парубче, із горщика, треба нам через річку переправитись.
Андрій дістав жабу й опустив на землю.
- Ну, парубче, тепер сідай мені на спину.
1 Г о л я ч о к — березовий віник без листя, голий.
145
Що ти, бабуню! Ти ж така манюня, що й задушити тебе нічого не варто!
— Не бійся, не задушиш. Сідай та тримайся міцніше.
Сів Андрій на жабку-скрекотушку. Почала вона роздуватися. Роздувалася, роздувалася — стала як копиця сіна.
— А чи міцно тримаєшся?
Міцно, бабуню.
А жаба ще дужче роздулась і стала вищою за темний ліс, та як стрибне — й перестрибнула через вогненну річку; перенесла Андрія на той бік і зробилася знов маленькою.
Йди, парубче, цією стежкою. Побачиш терем, хату - не хату, хлів — не хлів, заходь туди і стань за піччю. Там знайдеш того — не знати чого.
Пішов Андрій стежкою, бачить: стара хата — не хата, тином огороджена, без вікон, без ганку. Зайшов він туди і сховався за піччю.
От за якийсь там час застугоніло, загриміло лісом, і заходить до хати мужичок з ніготь, борода з лікоть, та як гаркне:
— Гей, свате Науме, їсти хочу!
Тільки що погукнув — тут де не візьмися стіл накритий, на ньому барилко пива та бик засмажений, у бика в боку ніж точений. Мужичок з ніготь, борода з лікоть, підсів до бика, вийняв ніж точений, почав кавалки м’яса відтинати, у часник вмочати, ласувати та нахвалювати.
Стеребив бика до останньої кісточки, ціле барилко пива випив.
Гей, свате Науме, прибери об’їдки!
І тут стіл зник, наче й не було: ні кісток, ні барилка.
Андрій дочекався, коли мужичок з ніготь подасться з хати геть, вийшов з-за печі, набрався сміливості й погукнув:
Свате Науме, нагодуй мене!
Тільки що сказав, де не візьмися, з’явився стіл, на ньому страви різні, закуски й заїдки, вина й меди.
Андрій сів до столу та й каже:
- Свате Науме, сідай, брате, зі мною, будемо їсти-пити разом.
Невидимий голос йому відмовляє:
Спасибі тобі, чоловіче добрий! Скільки літ я тут служу, горілої шкуринки не бачив, а ти мене за стіл посадив.
Дивиться Андрій і дивом дивує: нікого не видно, а наїдки зі столу ніби хто віником змітає, вина й меди самі в чарку наливаються — чарка скік, скік та скік!
Андрій просить:
— Свате Науме, покажися мені.
Ні, мене ніхто не може бачити: я те — не знати що.
— Свате Науме, хочеш у мене служити?
— Чого ж не хотіти! Ти, я бачу, чоловік добрий.
Ото поїли вони, Андрій і каже:
146
Ну, прибирай усе та підемо зі мною.
Вийшов Андрій із хати, озирнувся:
— Свате Науме, ти тут?
— Тут. Не бійся, я від тебе не відстану.
Дійшов Андрій до вогненної річки, де на нього жаба чекала.
— Парубче, знайшов того не знати чого?
— Знайшов, бабуню.
- Сідай на мене.
Андрій знову сів на неї, жаба почала роздуватися; надулась, стрибнула й перенесла його через вогненну річку.
Тут він жабці-скрекотушці подякував і пішов у своє царство. Йде, йде та озирнеться:
— Свате Науме, ти тут?
Тут. Не бійся, я від тебе не відстану.
Ішов та ішов Андрій, дорога далека — підбилися йому ноги, опустилися його білі руки.
— Ех,- каже,— як я втомився!
А сват Наум йому:
— Чого ж ти мені не кажеш? Я б тебе швидко до місця доправив.
Підхопив Андрія буйний вихор і поніс — гори й ліси, міста й села тільки миготять унизу. Летить Андрій над глибоким морем, і стало йому страшно:
— Свате Науме, перепочити б!
Зараз вітер вщух, і Андрій став опускатися на море. Дивиться — де шуміли самі сині хвилі, з’явився острівець, на острівці стоїть палац із золотою крівлею, довкола сад пишний...
Сват Наум каже Андрієві:
- Спочивай, їж, пий, на море поглядай. Будуть плисти мимо три купецькі кораблі. Ти купців приклич та почастуй, причасти щедро — в них є три дивовижі. Ти мене проміняй на ці дивовижі - не бійся, я до тебе назад вернуся.
Чи довго, чи не довго — із західного краю пливуть три кораблі. Корабельники угледіли острів, на ньому палац із золотою крівлею і довкруги сад пишний.
- Що за диво? - кажуть. Скільки ми тут пропливали, нічого, окрім синього моря, не бачили. Давайте пристанемо.
Три кораблі кинули кітви, три купці-корабельники сіли в легкий човен, попливли до острова. А вже Андрій-стрілець їх стрічає.
Ласкаво прошу, гості дорогі!
Купці-корабельники йдуть і дивом дивують: на теремі крівля мов жар горить, на деревах птахи виспівують, на доріжках химерні звірі пострибують.
— Скажи, чоловіче добрий, хто тут вибудував це диво дивне?
- Мій слуга, сват Наум, за одну ніч усе позводив.
Повів Андрій гостей у терем:
— Гей, свате Науме дай-но нам попити-поїсти!
147
Де не візьмися, з’явивсь накритий стіл, на ньому вина й наїдки, чого душа просить. Купці-корабельники тільки очима лупають.
— Давай, — кажуть, — мінятися: ти нам свого слугу, свата Наума, а ми тобі за нього хоч яку дивовижу.
— Чого не помінятися! А які у вас дивовижі?
Один купець дістає з-за пазухи кия. Йому тільки скажи: «Гей, кию, дай духопеликів цьому чоловікові», — і кий сам зачне дубасити, хоч якому дужакові дасть наминачки.
Другий купець дістає з-під поли сокиру, повернув її обухом догори — сокира сама почала рубати: цюк та цюк — вийшов корабель; цюк-цюк — ще корабель, з вітрилами, з гарматами, із хоробрими матросами. Кораблі пливуть, гармати стріляють, хоробрі матроси наказу питають.
Повернув сокиру обухом донизу — кораблі зникли, ніби їх і не було.
Третій купець дістав із кишені дудку, заграв — військо з'явилося: і кіннота, й піхота з рушницями, з гарматами. Військо йде, музика гримить, знамена майорять, верхівці скачуть, наказу питають.
Купець дмухнув із другого кінця в дудку — й немає нічого, все зникло.
Андрій-стрілець каже:
— Гарні ваші дивовижі, та моя проти ваших більше важить. Хочете мінятися — віддайте мені за мого слугу, свата Наума, всі три дивовижі.
— А чи не забагато буде?
— Як знаєте, а я за іншої умови не мінятимусь.
Поміркували купці, поміркували: «Нащо нам кий, сокира та дудка? Краще помінятися, зі сватом Наумом будемо без усякої турботи день і ніч ситі та п’яні».
Віддали купці-корабельники Андрієві кий, сокиру й дудку і гукають:
— Гей, свате Науме, ми беремо тебе з собою! Будеш нам вірою-правдою служити?
Каже їм невидимий голос:
— Чого не послужити! Мені байдуже, в кого жити.
Купці-корабельники вернулися на свої кораблі й ну бенкетувати — п’ють, їдять та все погукують:
— Свате Науме, швидше повертайся, дай те, дай се!
Перепилися всі, де сиділи, там і спати попадали.
А стрілець сидить один у теремі, зажурився: «Ех, — думає,— де-то тепер мій вірний слуга, сват Наум?»
— Я тут. Що треба?
Андрій зрадів:
— Свате Науме, чи не час нам у рідну сторононьку, до молодої дружиноньки? Віднеси мене додому.
Знов підхопив Андрія вихор і поніс до рідного дому.
А купці прокинулись, і закортіло їм похмелитися:
— Гей, свате Науме, неси їсти-пити, і негайно.
148
Та хоч скільки гукали, усе дарма. Дивляться, й острова немає. На тім місці шумлять самі сині хвилі.
Побідкались купці-корабельники: «Ех, ошукав нас лихий чоловік!» Та що вдієш, напнули вітрила і попливли своєю дорогою.
А Андрій-стрілець прилетів до рідного краю, опустився біля своєї хати, дивиться — замість хати обгорілий димар Стирчить.
Похилив він низько голову і пішов з міста до синього моря, на пустирище. Сів і сидить.
Аж раптом, де не візьмись, прилітає сиза горлиця, вдарилась об землю і стала його молодою дружиною, Мар’єю-царівною.
Обнялись вони, привіталися, зачали одне одного розпитувати, одне одному розказувати.
Мар’я-царівна розповідає:
— Відтоді, як ти з дому пішов, я сизою горлицею літаю по лісах та по гаях. Цар три рази по мене посилав, та мене не знайшли і хату спалили.
Андрій каже:
— Свате Науме, а чи не можна нам на пустирищі побіля синього моря палац поставити?
— Чого ж не можна! Зараз буде!
Не встигли озирнутися - стоїть палац, та такий гарний, кращий проти царського; довкола зелений сад, на деревах пташки виспівують, на доріжках химерні звірі скачуть.
Зайшли Андрій-стрілець із Мар’єю-царівною до палацу, сіли біля віконця й гомонять, одне одним милуючись.
Живуть, горя не знають і день, і другий, і третій.
А цар під той час поїхав на полювання до синього моря, аж бачить — на тім місці, де нічого не було, палац височіє.
Це ж який зухвалець надумав, не питаючись, на моїй землі будуватися!
Побігли гінці, все вивідали й доповідають цареві, що палац поставлено Андрієм-стрільцем і живе він у нім з молодою дружиною, Мар’єю-царівною.
Ох, як розгнівився цар! Посилає дізнатися, чи ходив Андрій туди — не знати куди, чи приніс того — не знати чого.
Побігли гінці, вивідали й доповідають:
— Андрій-стрілець ходив туди - не знати куди й добув того не знати чого.
Зачувши таке, цар і зовсім розлютився. Наказав зібрати військо, йти до моря, той палац дощенту зруйнувати, а самого Андрія-стрільця і Мар’ю-ца-рівну скарати лютою смертю.
Побачив Андрій, що йде на нього могутнє військо, схопив сокиру, повернув її обухом догори Сокира цюк та цюк - стоїть на морі корабель, знов цюк та цюк — стоїть другий корабель. Сто раз цюкнула — сто кораблів попливло по синьому морю.
149
Андрій дістав дудку, заграв — з’явилося військо: і кіннота, й піхота, з гарматами, із знаменами.
Начальники скачуть, наказу ждуть. Андрій подав знак починати бій. Музики заграли, барабани загриміли, полки з місця зрушили. Піхота ламає лави царських солдатів, кіннота скаче, в полон бере. А із ста кораблів гармати б’ють по столичному місту.
Цар бачить, військо його втікає, метнувся до нього, щоб зупинити. Тут Андрій дістав кия:
— Ну, кийочку, дай цареві хльору!
Кий сам пішов колесом, з кінця в кінець перестрибує по чистому ПОЛЮ; наздогнав царя, лусь у лоба та й забив до смерті.
Ось бій закінчився. Поплив плавом з міста народ і став благати Андрія-стрільця, щоб узяв він до своїх рук усе царство.
Андрій відмагатися не став, влаштував бенкет бучний і разом з Мар’єю-царівною правив тим царством до самісінької старості.
ЦАРІВНА-ЗМІЯ
їхав козак дорогою і завернув у темний ліс. А в тім лісі на галяві стіжок сіна стояв.
Зупинився козак спочити. Ліг під стіжком, люльку запалив. Смоктав він ту люльку, смоктав, а іскра в сіно і впади. Сів козак на коня, з місця зрушив, та не встиг і десяти ступків зробити, як спалахнуло полум’я і весь ліс освітило. Озирнувся козак, бачить стіжок сіна горить, а в огні ясна панна стоїть і каже на весь голос:
— Козаче, легеню славний! Урятуй мене від смерті.
Як же я тебе врятую? Он таке полум’я, що й не підступишся!
— А ти устроми в огонь свого списа, я по нім і вилізу.
Козак устромив у полум’я списа, а сам від нестерпної печії відвернувся.
Ясна панна перекинулась змією, вилізла на списа, ковзнула козакові на шию, тричі обмоталася довкола неї і зубами за хвоста себе вхопила.
Козак очамрів, тільки-тільки живий, не знає, що й робити.
А змія й каже людським голосом:
- Не бійся, парубче. Носи мене на шиї сім літ та шукай олов’яне цар ство, а як прийдеш у те царство, лишайся там і проживи ще сім літ, нікуди не відлучаючись. Виконаєш усе це — щасливим станеш!
Поїхав козак шукати олов’яне царство.
Багато часу минуло, багато води збігло, під кінець сьомого року добувся він до крутої гори. На тій горі олов’яний замок стоїть, довкола кам’яний мур біліє. Помчав козак на гору, мур перед ним розступився, і виїхав він на
151
широкий двір. Ту ж мить зірвалася з його шиї змія, вдарилась об сиру землю, обернулася ясною панною і зникла з очей, ніби її й не було.
Козак завів свого коня до стайні, ввійшов у палац і став оглядати покої. Всюди дзеркала, срібло, оксамит. Але ніде жодної живої душі нема.
«Ех,— думає,— куди я заїхав? Хто мене годувати й поїти буде? Видно, доведеться голодною смертю вмирати».
Тільки про це подумав, зирк — а перед ним стіл накрито, на столі і пити, і їсти — всього доволі. От він закусив, випив, а потім і думає: «Піду-но я на коня гляну». Приходить до стайні — кінь на місці, стоїть овес жує.
— Ну,— сказав собі козак, — тут жити можна.
Довго він пробув в олов’яному замкові, й нарешті огорнула його нудьга: хіба ж то жарти — завше сам-один, як палець! Ні з ким слівцем не перемовишся. І намислив козак вертати додому. Та хоч куди поткнеться — скрізь мур височенний — нема ні входу, ні виходу. Він тоді годі терпіти — ухопив кия, вбіг до палацу й ну дзеркала бити, оксамит шматувати, стільці трощити, срібло долі шпурляти: «Може, господар вийде та на волю випустить!» Ні, ніхто не з’являється. Ліг козак спати. На другий день прокинувся, по-гуляв-походив і вирішив закусити; туди-сюди глянув — нема нічого! «Ех,— думає,— до біди знайдеться ще й перебідок! Ото нашурубурив учора, а тепер голодуй!» Та тільки-но покаявся, як зараз і їдло, й питво з’явились.
Минуло три дні. Якось уранці визирнув козак у вікно, а біля ганку його вірний кінь під сідлом стоїть. Що б це мало означати? Умився козак, одяг-ся, узяв свого списа і вийшов на широкий двір. Аж де не візьмися — з’явилась панна ясна:
— На добридень тобі, легеню! Сім літ сповнилось — врятував ти мене від смерті лютої. Знай же: я королівна. Викрав мене від батька-матері Кощій Безсмертний, хотів він мене заміж за себе взяти, а я його на кпини здійняла, от він озлостився й обернув мене на змію. Спасибі тобі за віддану службу! Тепер їдьмо до мого батечка, стане він обдаровувати тебе золотою казною і камінням самоцвітним. Ти нічого не бери, а проси барилко, що в погребі стоїть.
— А яка мені з нього втіха?
— Покотиш барилко праворуч — зараз палац з’явиться. Покотиш ліворуч — палац зникне, ніби його й не було.
— Гаразд, — каже козак, — їдьмо.
Сів він на коня, поряд прекрасну королівну посадив. Розступився перед ними високий мур, і поїхали вони в путь-дорогу.
Чи довго, чи не довго — приїздить козак з королівною до короля. Король як побачив свою доньку, зрадів і заходився козакові віддячувати — дає йому повні мішки золота й перлів.
Каже козак:
— Не треба мені ані золота, ані перлів; дай краще на згадку те барилко, що в погребі стоїть.
152
— Багато хочеш, голубе! Але ж донька мені найдорожча. За неї й барилка не жаль. Бери.
Козак узяв королівський дарунок і подався в мандри. їхав, їхав, коли це трапився йому дорогою ветхий дідок та й просить:
— Нагодуй мене, парубче.
Козак спішився, відв’язав барилко, покотив його праворуч — і в одну мить з’явився палац дивовижної краси.
Зайшли вони обидва в розмальовану світлицю, сіли до накритого столу.
— Гей, слуги мої вірні! — гукнув козак. — Нагодуйте-напійте мого гостя.
Тільки встиг це сказати — а вже слуги цілого бика несуть і три казани питва.
Заходився дідок їсти все та вихваляти; з’їв цілого бика, випив три казани питва, крекнув і каже:
— Малувато, та нічого не поробиш! Спасибі за хліб-сіль.
Вийшли вони з палацу; козак котнув барилко в лівий бік — і палацу не стало.
— Давай мінятися,— каже козакові дідок.— Я тобі меч віддам, а ти мені барилко.
— А яка мені з меча втіха?
— О, це меч-саморуб, як махнеш ним, то хай яка буде перед тобою незчисленна сила, геть усю поб’є! Он бачиш — ліс росте. Хочеш, спробую?
Дідок вийняв меч, махнув ним і каже:
— Гайда, мечику-саморубе, порубай дрімучий ліс!
Полетів меч і ну дерева рубати та зрубцем складати; порубав і до дідка вернувся.
Козак не став довго думати-гадати, віддав барилко, а собі взяв меч-саморуб, сів на коня й повернув назад у королівство. Доїздить до столиці, аж бачить: підступив під її мури жорстокий ворог.
Козак дістав меч-саморуб і махнув ним на полки незчисленні:
— Гей, мечику-саморубе! Порубай військо вороже.
І покотилися голови...
Не минуло й години, як меч повершив діло, жодного вояка не помилував.
Виїхав козакові назустріч сам король, обняв його, поцілував і тут-таки вирішив віддати за нього заміж прекрасну королівну.
Весілля відгуляли бучне. На нім і я був мед пив, по вусах текло та в роті не було.
ЧАРІВНІ ЯГОДИ
Жили собі цар з царицею, а в них росла донька писаної вроди. Батько з матір’ю любили її без тями й берегли як зіницю ока.
От якось припливло до їхнього міста заморське судно. Збігся на берег люд.
Власник судна, торговий гість, став показувати різні дивовижі, що їх ніхто до того й бачити не бачив. Полинув містом поголос про заморського купця. І докотив він до царівниного терема.
Закортіло царівні глянути бодай одним оком на заморські дива. Стала просити батька з матір’ю:
— Відпустіть мене на берег подивитись на заморський корабель!
От цар з царицею й відпустили, а мамкам та нянькам суворо наказали:
— Оберігайте царівну, бо як хто кривду їй заподіє — з вас питатимемо.
Пішла царівна з мамками, з няньками та з покоївками. І тільки-що ступила на берег, аж назустріч їй сам заморський купець та й каже:
— Прекрасна царівно, ходімо до мене на корабель. Маю там кота-говоруна, він пісень співає і казки розповідає, а ще є гуслі-самогуди і скатертина-хлібосолка. Нікому я цих дивовиж не показував, а тобі покажу.
І кортить піти, й лячно царівні, а купець своєї править:
— Що тобі до вподоби припаде, все звелю у палац занести, в дарунок тобі.
Не втрималась царівна й наказала мамкам, нянькам та покоївкам біля причалу ждати, а сама з торговим гостем зійшла на судно. Завів її господар до багато вбраної каюти:
Посидь тут, прекрасна царівно, а я піду по дивовижі.
155
Вийшов на палубу, замкнув двері щонайміцніше і гукнув до своїх матросів:
— Віддати кінці!
А на кораблі тільки цього й чекали. Швиденько напнули вітрила — і помчало судно в широке море.
Мамки, няньки та покоївки здійняли крик, бігають край причалу, плачуть, а судно далі й далі відпливає.
Дали знати в палац. Прибігли до причалу цар з царицею, а за судном вже ані сліду.
Цариця побивається, цар наказав усіх мамок, няньок і покоївок під варту взяти. А далі повелів по всіх-усюдах поголос ширити:
— Хто відшукає царівну, того оженю на ній і ще за життя свого півцар-ства відпишу, а по моїй смерті все царство йому дістанеться.
Багато зголосилося охочих. Шукали царівну по всім світі та ніде не знайшли.
А в тому місті служив у солдатах Іван, селянський син. Випала йому черга на чати заступати, царський заповідний сад стерегти. Стоїть солдат під деревом, не спить.
Саме опівночі прилітають два ворони. Сіли на тім дереві, що під ним Іван-солдат стояв, і заговорили людським голосом. Іван-солдат слухає.
Один ворон каже:
— В тутешнього царя пропала донька-одиначка. Три роки шукали, не знайшли.
Другий ворон каже:
— Ну, це діло нехитре! Як їхати морем на південь, попадеш у царство Немал-чоловіка. Він украв царівну і тримає її в своєму палаці, хоче віддати заміж за свого небожа. Змія Горинича. Знайти царівну - діло нехитре та живцем відтіля не вибратись. Ніхто не може здолати Немал-чоловіка.
— Ні,— сказав перший ворон, — знайдеться сила й на Немал-чоловіка. Є на морі-океані острів неподалік від його царства. На тому острові два щезники 1 живуть. Тридцять літ вони сваряться та б’ються, ніяк не поділять меч-самосік між собою. Якби знайшовся хто із сміливців та дістав у щезників той меч-самосік, то із II емал-чоловіком легко було б упоратись.
Погомоніли так ворони й полетіли геть.
Іван-солдат баритися не став. Щойно вийшов час йому змінитися, пішов він до палацу.
Цар питає:
— Чого, солдате, прийшов?
— Відпусти мене, ваша величність. Піду царівну шукати.
Здивувався цар:
— Багато й без тебе було охочих. Князі, бояри, купці імениті та генерали
1 Щезник (міфічне) — злий дух, лісовик.
156
шукали царівну по всім білім світі — не знайшли. Де ж бо ти, простий солдат, шукатимеш, коли й сам ніде не бував, нічого бачити не бачив!
— Ваша величність, «хто їде, той і правує». Мені йти — мені й знати, як царівну розшукати й додому привезти.
— Ну, гляди, солдате, моє царське слово тверде: знайдеш царівну — зятем мені будеш і півцарства віддам ще за життя свого, а не знайдеш — із життям розпрощаєшся.
— Двом смертям не бути, а однієї все одно не минути,— каже солдат.— Накажи корабель спорядити, і нехай капітан у всьому кориться мені.
Наказав цар корабель спорядити, і невдовзі вирушив Іван у путь-дорогу.
Пливли чи близько, чи далеко, чи довго, чи не довго — добулися до пустельного острова. Іван-солдат каже капітанові:
— Стій тут і всю команду тримай напоготові. Я зійду на берег, а тільки-но вернусь на судно, напинай вітрила і втікай відціля якнайшвидше.
Ступив Іван-солдат на берег, зійшов на круту гору й побрів уздовж острова. Ішов, ішов — почув гамір у лісі, аж раптом вибігли йому назустріч два щезники. Силкуються вихопити щось один в одного і волають:
— Мій, все одно не віддам!
— Ні, мій!
Побачили Івана-солдата, зупинилися, а далі в один голос заволали:
— Розсуди нас, чоловіче добрий. Дістався нам у спадок меч-самосік. Меч один, а нас двоє, і ось уже тридцять літ сваримось, б’ємося, не можемо його поділити.
Іван-солдат тільки цього й чекав:
— То діло нехитре. Я стрілу пущу, а ви обоє за нею біжіть. Хто швидше знайде стрілу та вернеться, того й меч-самосік буде.
Ну, вони й пристали на це.
Полетіла стріла, метнулися за нею обидва щезники, а Іван-солдат схопив меч-самосік та до берега.
Тільки що встиг скочити на палубу, як напнулись вітрила і помчало судно в широке море.
Пливли ще день і ніч і на другий ранок припливли в царство Немал-чоло-віка.
Іван-солдат узяв меч-самосік і пішов царівну шукати. Неподалік від берега побачив великий будинок. Зійшов на ганок, розчинив двері й бачить — сидить у світлиці царівна, слізьми вмивається, плаче.
Позирнула на Івана-солдата, питає:
— Хто ти, парубче? Як тут опинився?
— Я — Іван-солдат, прийшов тебе з неволі вивільнити й додому відвезти.
— Ех, парубче! Сюди дорога широка, от тільки відсіля нікому вороття нема. Занапастить і тебе Немал-чоловік, живого не випустить.
— Хто кого занапастить, побачимо, наперед нічого загадувати,— каже їй Іван-солдат.
Прибадьорилася царівна, сльози втерла.
158
- От якби мене від Немал-чоловіка визволив та до батька-неньки завіз, я б з радістю за тебе пішла.
— Ну, дивись, давши слово, держись...
Простягла вона свій перстень:
Ось тобі мій перстень іменний: я своєму слову хазяйка.
Тільки встигла проказати це, як учинився лютий шум!
— Ховайся, легеню! — гукнула царівна. - Немал-чоловік іде!
Став Іван-солдат за піч. Тої ж миті двері рвучко розчинилися, з’явивсь на порозі Немал-чоловік і заступив білий світ: зараз усе довкруги потемніло.
— Охо-хо! Давно на Русі не бував, руського духу не чував, а тепер руський дух сам до мене прийшов. Виходь, запічний богатирю, силою мірятись. Покладу тебе на долоню, другою лясну, й лишиться по тобі бруд та вода.
— Рано, анахтемська прояво, вихваляєшся! Не мене, а тебе треба буде поминати! — погукнув Іван-солдат.
Махнув він своїм мечем і відсік голову Немал-чоловікові. Позбігалися слуги Немалові, налетіли гуртом на Івана-солдата, а той і їх мечем-самосі-ком до ноги порубав та й повів царівну на корабель.
Напнув вітер вітрила, і невдовзі приплив корабель до свого царства.
Цар з царицею сміються і плачуть з радощів, царівну обнімають. Весь народ вшановує визволителя.
Почався в палаці бенкет, столування. І всі гості на бенкеті пили, їли, веселилися і прославляли геройство Івана-солдата. А як відбенкетували, цар йому й каже:
— Ну, Іване, селянський сину, служив ти простим солдатом, а тепер за твоє молодецтво бути тобі генералом.
— Спасибі, ясновельможний пане,— каже Іван.— Спасибі за ласку.
От минуло чи багато там, чи мало літ, питає Іван у царя:
— Ваша величність! Згадайте, як ми умовлялися? Чи не час до весілля готуватись?
— Пам’ятаю, пам’ятаю. Та тут, бач, невідступно ще один жених, заморський короленко, сватається. І нахиляти царівну я не стану. Як вона скаже, так і буде.
Показав Іван царівнин перстень:
— Вона сама мені обіцялася і шлюбний перстень дала.
Не хотілось цареві з селянським сином родичатися, та й короленкові жаль відмовити. А що вдієш: страшно Івана прогнівити.
— Моє слово непохитне: як царівна з тобою заручилася, будемо весілля справляти.
Тільки що встигли Іван з царівною обвінчатися та сіли за весільний стіл, як гонець примчав із нерадісною вістю: заморський короленко підступив до царства з незліченним військом і повелів сказати: «Як не видадуть царівну заміж добром, силою візьму і все царство головешкою покочу».
Запечалився цар, не п’є, не їсть, і бояри сидять зажурені, а царівна міркує собі: «Намить розуму забракло, а тепер вік кайся. Якби не заручилася тоді з
159
Іваном, селянським сином, віддалася б тепер за короленка, і батько з матір’ю клопоту не мали 6».
А Іван каже:
— Не сумуй, пане-царю, і ви, бояри ближні. Я поїду, поміряюся силою з короленком.
Вийшов із-за столу, сів на коня і поїхав назустріч ворожій силі.
З’їхався із заморськими полками і ну військо бити, як траву косити. Раз мечем махне — вулиця, назад відмахне — провулок, і скоро все військо звів. Тільки сам короленко з головними генералами'встиг п’ятами накивати.
Вернувся Іван з перемогою. Весь народ його славить, і цар прибадьорився, привітно зятя стрічає. Тільки царівна не в радощах:
«Либонь, мені вік вікувати з цим мужиком-гречкосієм».
А виду не подає, вшановує чоловіка.
Минув якийсь там час, знов доповідають цареві:
— Наступає заморський королевич з новим військом, погрожує все цар ство заполонити й силою царівну взяти.
— Ну, зятю любий,— каже цар,— на тебе вся надія: збирайся на війну.
Скочив Іван на коня, і тільки його й бачили.
З’їхався з короленком, вихопив меч-самосік і б’є заморське військо, як траву косить.
Бачить короленко — біда. Повернув коня і разом з ближніми генералами кинувся тікати. Втік у своє королівство, пише відтіля царівні: «Випитай у Івана, селянського сина, в чому його сила, допоможи мені перемогу здобути, і я на тобі оженюся, бо будеш ти довіку гречкосієві за жінку».
Царівна до Івана лащиться:
— Скажи, любий, яка в тобі сила? Як міг ти Немал-чоловіка здолати й сам-один велетенських два війська побити?
Не чує Іван біди над собою:
- Є в мене меч-самосік. З тим мечем я хоч якого богатиря здолаю і хоч яке військо поб’ю, а сам неушкоджений лишуся.
На другий день пішла царівна до зброяра:
— Підбери мені такий меч, як у мого чоловіка.
Підібрав зброяр такого меча, як у Івана,— не відрізниш.
Підмінила царівна нічної пори меч-самосік звичайнісіньким мечем і потаємно заморському короленкові вість подала:
«Військо збирай, іди війною, нічого не бійся».
По тому небагато часу минуло, примчав вершник:
— Знов короленко війною на наше царство йде.
Виїхав Іван назустріч, б’ється із зайдами, а втрат у ворожому війську зовсім небагато. Устиг тільки трьох верхівців посікти, як самого поранили і з коня збили.
Невдовзі короленко все царство підкорив. Зустріла його царівна радісно: — Навіки мене від осоружного гречкосія визволив!
Тут короленко взяв шлюб із царівною, і почався в палаці бенкет бучний.
160
А Іван, селянський син, дійшов тями, відлежався й тільки тут згадав, як царівна вивідувала, в чому його сила.
«Це ж вона, підступна змія, меча підмінила й короленкові знати дала».
Заповз він у глухий, темний ліс, рани перев’язав, і стало йому легше. Йде куди очі світять. Уже й голод діймає, і спрага мучить. Побачив на кущі спілі ягоди, жовті.
«Дай-но скуштую».
З’їв дві ягідки, і заболіла йому голова. Терпцю нема, так болить. Доторк нувся рукою й відчув, що виросли в нього роги.
Похилив Іван голову, геть зажурився: «Тепер людям і на очі не потикайся. Доведеться в лісі жити».
Пройшов іще трохи, трапилось йому деревце: ростуть на ньому великі червоні ягоди.
Зірвав Іван одну ягоду, з’їв — ріг відпав.
З'їв другу — і другий ріг відпав. А ще відчуває — сила в ньому проти тої, що була, потроїлась.
«Ну, тепер я знов на коні! Треба меч-самосік добувати».
Сплів він два невеличкі кошики, набрав у них повно ягід, червоних і жовтих.
Вибрів із лісу на дорогу й рушив до міста. Біля застави проміняв своє дороге вбрання і в пошарпаному сірячку та постолах прийшов на царський двір.
— Ягоди спілі! Ягоди духмяні! — загукав.
Почула царівна й посилає покоївку:
— Біжи дізнайся, що за ягоди. Як солодкі, купи мені.
Вибігла покоївка на ганок:
— Гей, чоловіче, а солодкі ж твої ягоди?
— Смачніших за мої ягідки, красуне, ніде не знайдеш. Ось на, скуштуй.
І простягає їй червону цілющу ягоду.
Дівчині ягідка припала до смаку. І віддав їй Іван жовті ягоди.
Вернулася покоївка у світлицю:
— Ох і смачних ягід я купила! Звіку таких не їла.
З’їла царівна ягідку, другу, стало їй кепсько:
— Що це мені так голова заболіла?
Глянула на неї покоївка, побачила роги й зі страху слова не вимовить.
Тої ж миті зиркнула царівна в дзеркало й мало не зімліла. А далі оговталась і грізно вигукнула:
— Де той продавець? Держіть його!
Збіглися на крик мамки, няньки, покоївки. Прибігли цар з царицею та короленком. Вискочили на двір:
— Гей, сторожо! Лови продавця!
А той ніби здимів — ніде не знайшли.
Заходилися царівну лікувати. Хоч скільки знахарі коло неї ходили ніщо не допомагає. Ніяк вона не може рогів позбутися.
161
Тим часом Іван, селянський син, відпустив собі бороду, вирядився старезним дідом та й приходить до царя:
Є в мене, ваша величність, ліки проти всіх хвороб. Я вилікую царівну.
Зрадів цар:
— Я кщо правду кажеш і донька вичуняє, проси в мене чого хочеш! А зять-короленко ще більше тебе обдарує.
— Спасибі, царська величність, не треба мені ніякої винагороди. Веди мене до царівни та накажи, щоб не смів ніхто до тих покоїв заходити, поки сам не покличу. Як зачне царівна криком кричати — боляче їй буде,— все одно заходити нікому не можна, а не послухаєтесь, то вік їй рогів не позбутися.
Лишили Івана з царівною в покоях, зачинив він якнайміцніше двері, вихопив березового прута і ну тим прутом царівну пригощати.
Березовий прут — не вільховий: гнеться, не ламається, довкіл тіла обвивається.
— Ось тобі наука - не ошукуй більше нікого!
Впізнала царівна Івана, селянського сина, стала на допомогу кликати.
А він б’є та приказує:
— Не віддасиш мого меча — на смерть засічу!
Волала царівна, волала, нікого не докликалась і стала благати:
Віддам тобі меча, тільки не губи мене, Іванку дорогий!
Побігла в іншу світлицю, винесла меч-самосік.
Узяв Іван меч, вибіг із світлиці, побачив на ганку короленка, махнув мечем, і впав короленко мертвий.
— Нема ошуканства, справді мій меч.
Вернувся у світлицю, простяг царівні дві цілющі ягоди:
— їж, не бійся.
Ковтнула царівна червону ягоду — один ріг відпав, ковтнула другу — другий ріг відпав, от вона й видужала. Плаче і сміється на радощах:
— Спасибі тобі, Іванку! Вдруге ти мене з біди вирятував, повік твоєї ласки не забуду. Прожени короленка, а мені вибач, і буду тобі вірною дружиною.
Каже їй Іван, селянський син:
— Короленка твого вже давно живого нема. А ти з батьком, матір’ю йди геть із нашого царства, щоб духу вашого тут не було. Ти мені не жінка.
І прогнав Іван, селянський син, царя з царицею та з царівною, а сам заступив на царство і став володарювати. Відтоді живе-поживає, ніякого лиха не знає.
МІНЬБА
Купався багатий крамар у річці, попав на глибінь і став тонути.
Проходив неподалік дід старий, мужичок-сірячок, почув крик, метнувся до річки й витяг крамаря з води. Крамар не знає, як дідкові й дякувати: запросив до себе в місто, пригостив щедро й подарував йому шмат золота завбільшки з конячу голову.
Взяв дід золото і йде додому, а назустріч йому баришник-перекупник табун коней жене.
Добридень, діду! Звідки чвалаєш?
— З міста, від багатого крамаря.
— Що ж тобі крамар дав?
— Шмат золота з конячу голову.
— Віддай мені золото, візьми найкращого коня.
Узяв дід найкращого коня, подякував та й пішов далі.
Коли так назустіч йому пастух воли жене.
— Добридень, діду! Звідки чвалаєш?
— З міста, від крамаря.
Що ж тобі крамар дав?
Золота з конячу голову А де ж воно?
— Проміняв на коня.
— Віддай мені коня за найкращого вола.
Дід вибрав вола, подякував і пішов.
163
Коли ось назустріч йому вівчар отару жене.
— Добридень, діду! Звідки чвалаєш?
— Від багатого крамаря з міста.
— Що ж тобі крамар дав?
— Золота з конячу голову.
— Де ж воно?
— Проміняв на коня.
— А кінь де?
— Проміняв на вола.
— Віддай мені вола за найкращого барана.
Узяв старий барана, подякував та й пішов далі.
Аж так назустріч йому свинопас поросят жене.
— Добридень, діду! Де був?
— У місті, в багатого крамаря.
— Що ж тобі крамар дав?
— Шмат золота з конячу голову.
— Де ж воно?
— Проміняв на коня.
— А кінь де?
— Проміняв на вола.
— А віл де?
— Проміняв на барана.
— Віддай мені барана за найкраще порося.
Вибрав дід порося, подякував свинопасові та й пішов далі.
Аж назустріч йому коробейник з коробом за спиною.
— Добридень, діду! Звідки йдеш?
— Від крамаря, з міста.
— А що тобі крамар дав?
— Золота з конячу голову.
— Де ж воно?
— Проміняв на коня.
— А кінь де?
— Проміняв на вола.
А віл де?
— Проміняв на барана.
— А баран де?
— Проміняв на порося.
Проміняй мені порося хоч на яку з моїх голок.
Вибрав старий гарну голку, подякував і пішов додому. Вже біля самісінької хати став через тин перелазити і згубив голку.
Вибігла дідові назустріч баба:
Ох, голубе, я тут без тебе геть пропадаю! Ну, розказуй: був у крамаря?
— Був.
164
— А що крамар дав7
— Шмат золота з конячу голову.
— Де ж воно?
— Проміняв на коня.
— А кінь де?
— Проміняв на вола.
— А віл де?
— Проміняв на барана.
— А баран де?
— Проміняв на порося.
— А порося де?
— Проміняв на голку: хотів тобі, стара, гостинця принести, став через тин перелазити і згубив.
— Ну добре, голубчику, що хоч сам вернувся! Ходімо в хату вечеряти.
ЛИХО ОДНООКЕ
уКив собі, не тужив коваль, ніякого лиха не знаючи.
— І що ото, — каже, — за весь вік жодне лихо мені на очі не трапило! Хоч би подивитися, яке воно там, те лихо, є
І пішов коваль шукати лиха. Ішов, ішов, дійшов до дрімучого лісу; ніч настає, а переночувати ніде, та й зголоднів уже.
Роззирнувся він, аж бачить — неподалік велика хата стоїть.
Постукав — ніхто не відгукується; відчинив двері, зайшов — порожньо, тривожно.
Виліз коваль на піч і ліг спати не вечерявши.
Почав був уже засинати, коли це двері відчинилися, і зайшла до хати ціла отара баранів, а за ними Лихо — баба здоровенна, потворна, одноока. Нюхнуло Лихо в одному кутку, в другому та й каже:
— Е, та в мене, либонь, гості; буде мені, Лихові', чим поснідати: давненько я людського м’ясця не їла.
Запалило Лихо скіпку і стягло коваля з печі, ніби дитину малу.
- Ласкаво запрошую, несподіваний гостеньку! Спасибі, що завітав; ти, мабуть, зголоднів та схуд, — і мацає Лихо коваля, чи жирний, а в того зі страху по спині мурахи поповзли.
— Ну що ж, давай попервах повечеряєм, — каже Лихо.
Принесло великий оберемок дров, затопило в печі, зарізало барана, оббілувало й засмажило.
166
Сіли вечеряти. Лихо за раз чверть барана в рот кладе, а ковалеві шматочок в горло не лізе, дарма що цілий день крихти в роті не мав. Питається Лихо в коваля:
— Хто ти, чоловіче?
— Коваль.
— А що кувати вмієш?
— Та все умію.
— Скуй мені око.
— Будь ласка, — каже коваль,— Та чи є в тебе мотузок? Треба тебе зв’язати, бо ти не дасишся, щоб я тобі око вкував.
Лихо принесло два мотузки: один грубий, другий тонший. Коваль узяв тоншого мотузка, зв’язав Лихо та й каже:
— Ану, бабуню, окрутнися!
Окрутнулось Лихо — а мотузок лусь, та й нема.
От коваль узяв уже грубшого мотузка, зв’язав бабцю міцненько.
— Ану, тепер окрутнись!
Окрутнулося Лихо, а мотузок міцний, не лусне.
Знайшов коваль у хаті залізного шворня, розпік його в печі до білого гарту, приклав Лихові до самісінького ока, до видющого, та як угатить по шворневі молотом — око тільки зашкварчало.
Окрутнулося Лихо, пошматувало все мотуззя, підхопилося як скажене, сіло на поріг і зарепетувало:
— Постривай же, негіднику! Тепер ти від мене не втечеш!
Коваль ще дужче злякався, сидить у кутку ні живий ні мертвий; так усю ніч і просидів, дарма що сон змагав.
Під ранок стало Лихо випускати баранів на пасовисько, та все по одному: помацає, чи справді баран, ухопить за спину та й викине за поріг.
Коваль вивернув свого кожуха вовною догори, надяг у рукави й порачкував до дверей.
Лихо помацало: чує — баран; схопило коваля за спину та й викинуло з хати.
Підхопився коваль на ноги, перехрестивсь і навтіки. Прибіг додому, сусіди його й питають:
— Чого це ти посивів?
— У Лиха переночував,— каже коваль,— Знаю я тепер, що таке лихо: і їсти хочеться, та не їсться, і спати хочеться, та- не спиться.
ПРИШЕЛЕПКУВАТА ПАНІ
✓Кила собі пані, геть пришелепкувата. Що вже утовкмачить собі в голову, то вмри, а зроби.
Якось спало пані на думку вивести сорок курчат, та щоб усі чорненькі були.
Покоївка дивує:
— Хіба ж таке можна?
— Хай і не можна, а дуже хочеться, — каже пані.
Кличе вона свого кучера й наказує:
— Сідай у козубень, виводь сорок курчат, та щоб усі чорненькії
— Зласкався, пані' — каже кучер, — Де ж це бачено — чоловікові курчат висиджувати!
Пані й слухати не хоче.
— Ти,— каже, — звик на козлах сидіти, посидиш і в козубі.
«От кляті дуки! — думає кучер. — Скільки ви з нас крівці п’єте, бодай вам пропасти!» А вголос каже:
— Що ж, воля ваша. Тільки дай мені, пані, те, що попрошу. А треба мені чаю, цукру, харчів побільше, кожух, валянки й шапку.
Пані на все згодна.
Відвели кучера в лазню. Дали йому, чого просив. А він на яйця квочку посадив. Стали до нього приятелі заходити. Він їх чаєм пригощає. Сидить з ними, чайок попиває, пані дурепою обзиває.
169
Не багато й не мало часу минуло, вивела квочка курчат, із них трійко чорненьких.
Бере кучер чорненьких у козубень, іде до пані в покої.
— Ось,— каже,- трьох уже висидів. Забирай та харчів набавляй. Сама бачиш, яке то морочливе діло їх висиджувати.
Пані зраділа, харчів набавила, кучера досиджувати вертає.
Щодень шле слуг дізнатися, скільки ще чорненьких проклюнулось.
Бачить кучер — кепське діло! Каже своїм друзякам:
— Ви, хлопці, лазню підпаліть та мене міцно держіть. Я буду вириватися, щоб у вогонь кинутись, а ви не пускайте.
Ті так і зробили. Лазню підпалили. Й пані доповіли:
— Загорілася, мовляв, лазня невідомо чого.
Вийшла пані на ганок і бачить: горить лазня, палає, а кучер побивається, в огонь норовить стрибнути. Челядники його тримають, не пускають, а він одної править:
— Квок-квок-квок!
Челядники кажуть:
— Ой, пані! Дивіться, як він побивається, як його материнське серце розривається!
А пані кричить:
— Держіть його! Якнайдужче тримайте! Курчат тепер не врятуєш — то хоч би його втримати. Дуже ж бо гарна квочка!
От не встигли пожежу погасити, наказує пані кучерові знов курчат виводити.
А він, не ликом шитий, за валянки та кожуха — і подався у світи.
ФЕДУЛ І МБЛАНКА
Чоловіка звали Федулом, а жінку Меланкою. На Федулові вся робота в полі була, а на Меланці — вся хатня.
Якось вернувся Федул додому сердитий, утомлений і ну жінці дорікати:
— Тупцяєш тут біля печі півдня без толку. А я он тільки одні гони пройшов, а землі зорав, що другий і за день не впорає. Коня зовсім ухоркав, та й сам рук-ніг не чую
Меланка — молодиця моторна: так метушиться по хаті, так метушиться! То до колиски з немовлям підбіжить, то жар із печі вигорне, то рогачем важкого баняка підхопить. От вона й каже:
І чого це ти, Федуле, губи розпустив? У тебе робота хоч і важка, та одна, а я кручусь отут, як білка в колесі, й на мить не спочину. А не віриш, то взавтра лишайся сам на господі, а в поле орати я поїду.
— Гайда, гайда, їдь поори, тоді знатимеш, чия робота важча: твоя чи моя. А я біля печі бодай день перепочину, вже якось там упораюсь, усе вчасно зроблю.
На ранок їде Меланка орати й наказує Федулові:
— Гляди, щоб тісто з діжі не втекло; в кориті сорочки дитині замочено — випрати треба; гладущик із сметаною в хижці: зіб’єш — масло в погріб занеси; на жердці висять сухі пелюшки; дитина прокинеться — не забудь нагодувати: молоко й соска в миснику на полиці. Та пильнуй, щоб чужий пес до сіней не вскочив, там квочка на яйцях сидить.
І по тих словах Меланка поїхала. Лишився Федул господарювати.
171
Розпалив вогонь у печі... Що за чортівня? Дим на хату валує, очі їсть. Заметушився Федул: «Ой, лишенько! Я ж бо каглу не відкрив!» Кинувся до кагли, та поки крізь дим розгледів її, з діжі тісто полізло. Заходився тісто підбирати та місити: руки всі в тісті, а тут дитина в колисці заплакала, Федул метнувся до дитини — не встиг і рук витерти. Підхопив її, обквецяв тістом, побіг з дитиною суху пелюшку із жердки стягти та наступив на тісто, що з діжі на долівку полізло, послизнувся, упав, сам ударився і замалим дитини не вбив. А тут у сінях квочка заквоктала, пес загавкав... Федул пелюшки міняти не став, ткнув дитину в колиску, схопив коцюбу й вибіг у сіни. Там квочка пір’я настовбурчила, боронить своє сідало від собаки. Федул замахнувся коцюбою на собаку, а той шмиг убік, коцюба по яйцях торох! А дитина в колисці аж похлинається плачем. Біжить Федул до дитини. Глип, а піч уже гаряча — дрова догоріли, тільки сивий попілець тліє. Тісто з діжі знов вилізло, й дитина репетує. Що робити? За що хапатися? Так він і бігав з кутка в куток, то за одне діло беручись, то за друге, аж поки Меланка з поля не вернулася.
— Чого так рано приїхала? — буркнув Федул.
— Що значить — рано? — Меланка йому.— Зорала цілий лан, кінь пристав, сама ледве ногами дибаю. А що в тебе тут усе догори дном?
— Еге, в полі хоч і важко, та один клопіт, а ти тут спробуй погосподарювати, то й знатимеш, що значить — хатня робота.
ІВАНКО-ДУРНИК
Жили собі дід та баба; було в них три сини: двоє розумних, третій — Іванко-дурник.
Розумні овець у полі пасли, а дурник нічого не робив, все ото на печі сидить та мух ловить.
Раз наварила баба житніх галушок і каже дурневі:
— На ось, занеси галушки братам, нехай підполуднають.
Насипала повне горня і в руки дала. Побрів Іванко в поле. День був сонячний. От вийшов він за село, побачив свою тінь на дорозі та й думає: «А що воно за чоловік? Зі мною поряд іде, ні на крок не відстає — либонь, галушок хоче?»
І ну кидати в свою тінь галушками. Так усі й повикидав. Дивиться, а тінь за ним далі йде. «Ото вже ненаситне черево!» — сказав дурень і шпурнув у неї горщиком, та так, що тільки друзки на всі боки полетіли.
Приходить він до братів з порожніми руками, а ті його й питають:
— Ти, дурню, чого прителепав?
— Обід вам приніс.
— А де ж він? Давай-но сюди.
— Та тут таке діло: пристав до мене по дорозі чоловік якийсь і все з’їв.
— Який чоловік?
— Та осьде він! І ниньки поряд стоїть.
Розгнівались брати и давай дурня лаяти та лупцювати. Облатали йому добряче боки й наказали овець пасти, а самі в село обідати подалися.
173
От пасе дурень отару, а вівці розбрелись по всьому полю, то він став їх ловити й очі виколупувати. Всіх переловив, усім очі повиколупував, зігнав отару докупи й сидить собі втішається — гарно роботу впорав! Брати пообідали, вертаються в поле:
— Ой, що ти, дурню, накоїв? Це ж як уся отара посліпла?
— Та ви от пішли, а вівці й розбрелися. То я став їх ловити, докупи збирати, очі виколупувати. Від тої роботи як віл ухоркався.
— Постривай, ще не так ухоркаєшся! — вигукнули брати і заходилися знов його дубасити. Били, били, аж упріли.
Не багато й не мало часу спливло, послали старі Іванка-дурника до міста, щоб купив на свята сього-того по господарству. Іванко все купив, що велено: і стола, й горщики та макітри, й ложки та чашки, й солі. Навантажив усякої всячини цілий віз. Іде додому, а шкапина була худюща, шкура та кості — везе — не везе, ледве дибає.
«А що,— міркує собі Іванко, — в коня чотири ноги і в стола чотири, то стіл і сам добіжить!»
Узяв стола та й висадив на дорогу.
їде далі, а ворони так і в’ються над ним і каркають, як понаймалися. «Либонь, сестрицям підживитися кортить, що так розкричались!» — подумав дурник. Виставив він тарілки із стравою на землю і ну пригощати: «Сестри-ці-голубоньки! Призволяйтеся на здоров’я».
А сам далі їде. В’їхав у перелісок, а там по обидва боки від дороги обгорілі пеньки стоять. «Ех,— думає дурень,— хлопці без шапок, змерзнуть, небораки!» Узяв він та й понадягав на них горщики й макітри.
Так доїхав Іванко до річки, почав шкапину напувати, а вона не п’є, «Мабуть, без солі не хоче!» — і ну солити воду. Висипав у річку повний мішок, а конячина не п’є та й годі.
— Чого ж ти не п’єш, бісова душа? Хіба я даремне мішок солі висипав? -Та лусь її дубиною по голові — вона й копита відкинула.
Лишився в Івана самий кошелик із ложками та чашками, і мусив він його на собі нести. Йде дорогою, а ложки та чашки поза спиною: торох-торох, торох-торох! А йому вчулося, ніби ложки-чашки дражнять його: «Іванко-дурник! Іванко-дурник!» То він шпурнув їх на землю й ну топтати ногами. Ще й приказує:
— Оце вам Іванко-дурник! Будете знати, як дражнитися!
Вернувся він додому й каже братам:
— Усе купив, братаничі, що загадували.
— Спасибі, дурню. А де ж воно?
— Та стіл позаду десь біжить, либонь, відстав. З тарілок сестриці їдять, горщики та макітри хлопцям у лісі на голови понадягав. Сіллю воду коняці підсолив. А ложки-чашки дражнилися, то я їх серед дороги покинув.
— Вертайся, дурню, швиденько назад та позбирай усе, що порозкидав.
Пішов Іванко до лісу, поздирав із пеньків макітри, повибивав у них дно, нанизав з дюжину і малих і великих на грубу лозину та й несе додому. Пере
174
стріли його брати, знов дали духу і вже самі поїхали до міста за товаром, а Іванка на господі лишили. •
От сидить він у хаті й чує: пиво у діжці так і бродить, так і бродить.
— Пиво, не броди! Дурня не дражни! — каже Іванко.
А пиво знов своєї. От він узяв та й випустив його з бочки, а сам сів у кори то, плаває по хаті та пісеньку мугиче.
Приїхали брати, як глянуть: «А бодай ти ще не так здурів!» Ухопили Іван ка, зашили в лантух і потягли до річки. Поклали лантуха на березі, а самі пішли ополонки шукати.
На ту пору проїздив неподалік пан трійнею баских коней. А Іванко почув, як сани риплять, і ну волати:
— Садять мене на воєводство суд праведний вершити, а я ж нічого не тямлю.
— Стривай, дурню,— каже пан,— Я вмію суд праведний вершити, вилазь із лантуха!
Виліз Іванко з лантуха, зашив замість себе пана, а сам сів у його сани і поїхав. Прийшли брати, спустили лантух під лід, а з води тільки — бур-бур бур!
— Ого, наш дурень бурка ловить! — сказали брати й рушили додому.
А назустріч їм, де не візьмись, утрикінь Іванко саньми їде, вихваляється:
— Он яких я під водою коників упіймав! А ще лишився там сивко-бурко, та такий славний!
Заздрісно стало братам, кажуть дурневі:
— Зашивай-но тепер нас у лантух'та швидше кидай в ополонку! Не втече від нас сивко!
Опустив їх Іванко-дурник під лід і поїхав додому пиво допивати та братів поминати...
Був у Іванка колодязь, у колодязі — риба ялець, а моїй казочці кінець.
ІВАН-ЦАРЕНКО Й БІЛИЙ ПОЛЯНИН
У якомусь царстві жив собі цар. Було в того царя три доньки й один син, Іван-царенко.
Цар старий став і вмер, а корону прибрав Іван-царенко.
От дізналися про те сусідські королі, зібрали силу-силенну війська і пішли на нього війною.
Іван-царенко не знає, що його і вдіяти, приходить до своїх сестер та й питає:
- Любі мої сестриці! Що маю робити? Всі королі стали на мене лютою війною.
— Ех ти, хоробрий воїне! Чого злякався? А як он Білий Полянин з Бабою Ягою — золотою ногою воює, тридцять літ з коня не злазить, спочину не знає? А ти, нічого не бачивши, злякався!
Іван-царенко зараз осідлав свого вірного коня, надяг збрую ратну, взяв меча харалужного, списа довгомірного та нагайку шовкову і виїхав супроти ворога.
Не ясен сокіл налітає на табун гусей, лебедів і сірих вутінок, нападає Іван-царенко на військо вороже; не так мечем б’є, як конем топче; перебив усе те воїнство, вернувся до міста, ліг спати і спав три дні й три ночі безпробудним сном.
На четвертий день прокинувся, вийшов на балкон, глянув у чисте поле — королі ще більше війська зібрали і знов під самісінькі мури підступаються.
Зажуривсь царенко, йде до своїх сестер:
176
— Сестриці любі! Що маю робити? Одну силу звів, друга під містом стоїть, ще грізніша!
— Оце-то воїн! — кажуть сестри. Добу воював, три непробудно спав. А як он Білий Полянин з Бабою Ягою — золотою ногою воює, тридцять літ з коня не злазить, спочину не знає?
Іван-царенко побіг до білокам’яної стайні, осідлав свого вірного коня богатирського, надяг збрую ратну, підперезав меча харалужного, в одну руку взяв списа довгомірного, в другу — нагайку шовкову і виїхав супроти ворога.
Не ясен сокіл налітає на табун гусей, лебедів і на сірих вутінок, нападає Іван-царенко на військо вороже; не так сам б’є, як конем топче. Побив рать силу велику, вернувся додому, ліг спати і спав сном непробудним шість днів і ночей.
На сьомий день прокинувся, вийшов на балкон, глянув у чисте поле — королі іце більше війська зібрали і знов місто взяли в облогу.
Іде Іван-царенко до сестер:
— Любі мої сестриці! Що маю робити? Дві сили звів, третя під мурами стоїть, іце грізніша.
— Ех ти, хоробрий воїне! Одну добу воював та шестеро безпробудно спав. А як он Білий Полянин з Бабою Ягою — золотою ногою воює, тридцять літ з коня не злазить, спочину не знає?
Допекло те царенкові. Побіг він до білокам’яної стайні, осідлав свого вірного коня богатирського, надяг збрую ратну, підперезав меча харалужного, в одну руку взяв списа довгомірного, в другу — нагайку шовкову і виїхав супроти ворога.
Не ясен сокіл налітає на табун гусей, лебедів і на сірих вутінок, нападає Іван-царенко на військо вороже, не так сам б’є, як кінь його топче. Побив рать-силу велику, вернувся додому, ліг спати і спав непробудним сном дев’ять днів і дев’ять ночей.
На десятий день прокинувся, прикликав усіх міністрів і сенаторів:
— Панове міністри мої й сенатори! Надумавсь я до чужих країв їхати, на Білого Полянина подивитися. Прошу вас раду радити, всяке діло по правді вершитй.
Відтак попрощався із сестрами, сів на коня і поїхав у путь-дорогу.
Чи довго, чи не довго — заїхав він у темний ліс; бачить — хатина стоїть, у тій хатині дідок живе.
Зайшов Іван-царенко до нього:
— На добридень тобі, дідуню!
Здрастуй, царенку! Куди бог провадить?
Шукаю Білого Полянина. Чи не знаєш, де він?
— Сам я не відаю, а ось зажди, зберу своїх вірних слуг і в них спитаюся.
Ступив дід на ганок, засурмив у срібну суремку — і раптом почали до нього з усіх усюд птахи злітатися. Налетіло їх видимо-невидимо, чорною хмарою все небо вкрили.
177
Гукнув дід гучним голосом, свиснув молодецьким посвистом:
— Слуги мої вірні, птахи перелітні! Чи не бачили ви, чи не чули чого про Білого Полянина?
— Ні, бачити не бачили й чути не чули!
— Ну, Іване-царенку, — каже дід,— іди тепер до мого старшого брата — може, він тобі скаже. На ось клубочок, пусти поперед себе: куди він покотиться, туди й конем правуй.
Іван-царенко сів на свого вірного коня, покотив клубочок і поїхав слідом за ним, а ліс дедалі темніший стає.
Коли це знов хатина стоїть, переступив царенко через поріг; аж і там дідок сидить — сивий, як голуб.
— На добридень тобі, дідуню!
— Здрастуй, царенку! Куди мандруєш?
— Шукаю Білого Полянина, чи не знаєш, де він?
— А ось постривай, зберу своїх вірних слуг та спитаюся в них.
Ступив дідок на ганок, засурмив у срібну суремку — раптом збіглися до нього з усіх боків звірі різні. Гукнув він гучним голосом, свиснув молодецьким посвистом:
— Слуги мої вірні, звірі рискливі! Чи не випадало вам бачити, чути чого про Білого Полянина?
— Ні,— кажуть звірі,— бачити не бачили, чути не чули.
— Ану ж полічіть одне одного: може, не всі прийшли.
Полічили звірі — немає сліпої на одне око вовчиці. Дід повелів знайти її. От гінці кинулись туди-сюди, приводять.
— Кажи, вовчице, чи не знаєш ти Білого Полянина?
— Як же мені його не знати!
— А де він тепер?
— У чистім полі, на високій могилі, у шатрі спить. Воював він з Бабою Ягою — золотою ногою, а після бою поклався на дванадцять днів і ночей спати.
— Проведи до нього Івана-царенка.
Побігла вовчиця плигом, царенко — за нею. Добулись вони до високої могили, заходить царенко до шатра, а там Білий Полянин спить.
«Он сестри мої казали, що Білий Полянин без спочину воює,— подумав Іван-царенко, — а він на дванадцять днів і ночей спати поклався! Чого б і ме ні не поспати?» Зміркував так і ліг з Білим Полянином поряд.
Коли це впурхнула до шатра маленька пташка, в’ється над самісінькою головою і промовляє:
— Устань-прокинься, Білий Полянине, і забий Івана-царенка до смерті, бо встане — сам тебе на той світ спровадить!
Іван-царенко скочив на ноги, вигнав пташку із шатра і знов ліг поряд з Білим Полянином.
Не встиг задрімати, як впурхнула друга пташка, в’ється над головою і каже:
178
— Устань-прокинься, Білий Полянине, і забий Івана-царенка до смерті, бо встане — сам тебе на той світ спровадить!
Іван-царенко схопився й вигнав пташку із шатра геть, а сам ліг і міцно заснув.
От по якімось там часі прокинувся Білий Полянин, дивиться — поряд із ним якийсь богатир лежить. Ухопив Білий Полянин гострого меча й хотів був ізвести Івана-царенка зі світу, та стримався. «Ні,— міркує собі,— він наїхав на мене на сонного, а меча не захотів кривавити. Не честь, не хвала й мені, славному лицареві, занапастити його! Сонний — все одно що мертвий! Краще розбуджу його».
От розбудив він Івана-царенка та й питає:
— Добрий ти чоловік, чи лихий? Як твоє ім’я й чого сюди заїхав?
— Звати мене Іваном-царенком, а приїхав на тебе подивитися, твою силу випробувати.
— Ну, та й сміливий же ти, царенку! Не питаючись до шатра увійшов, виспався. Вже за це тебе можна на той світ спровадити.
— Ех, Білий Полянине! Не перестрибнувши через рів, вихваляєшся; постривай — може, спіткнешся! В тебе дві руки, та й мене мати не з однією вродила.
Сіли вони на своїх богатирських коней, з’їхались і так кресонули один одного, що їхні піки на цурки розлетілися, а вірні коні навколішки попадали.
Іван-царенко вибив із сідла Білого Полянина і замахнувся на нього своїм гострим мечем. Став благати його Білий Полянин:
— Не вбивай мене, назвусь твоїм меншим братом, замість батька шануватиму.
Іван-царенко взяв його за руку, підвів із землі, поцілував в уста і назвав своїм меншим братом.
— Чув я, брате, що ти тридцять літ з Бабою Ягою — золотою ногою воюєш. За що у вас війна?
— Є в неї полонянка вродлива. Хочу вивільнити її й оженитися.
— Ну,— каже царенко, — як дружбу водити, то й у біді помагати! Поїдемо воювати разом.
Сіли на коней, виїхали в чисте поле: Баба Яга — золота нога висилає рать — силу незліченну. То не ясні соколи налітають на табун голубиний, напускаються дужомогутні богатирі на військо вороже! Не так мечами рубають, як кіньми топчуть; прирубали, притоптали цілі тисячі.
Баба Яга кинулась тікати, а Іван-царенко — їй навздогін. Ось-ось запопаде — а вона добігла до глибокого провалля, підняла чавунну ляду й зникла під землею.
Іван-царенко й Білий Полянин накупили цілий табун биків, почали їх убивати, шкуру здирати та сирицеві ремені нарізати. У три ременяки канат сплели — та такий довгий, що один кінець тут, а другий і того світу дістане.
179
Каже царенко Білому Полянинові:
— Спускай мене швидше в провалля, та назад каната не витягуй, а жди: як я за канат смикну, тоді й тягни!
Білий Полянин опустив його в безодню на самісіньке дно. Іван-царенко роззирнувся довкіл та й пішов Бабу Ягу шукати. Ішов, ішов, бачить — за гратами кравці сидять.
— Що ви робите?
— А он що, Іване-царенку: сидимо та військо для Баби Яги — золотої ноги шиємо.
— Як це?
— А звісно як: що кольнеш голкою, то й козак із пікою, на коника сідає, в лаву воїнства в’їжджає і йде війною на Білого Полянина.
— Ех, любе добродійство-земляки! Швидко ви робите, та не міцно. Ста-вайте-но рядком, я вас навчу, як міцніше шити.
От вони вишикувалися в один ряд, а Іван-царенко як махне мечем — і покотилися їхні голови.
Пішов царенко далі. Перейшов так скільки дороги, коли бачить — за гратами шевці сидять.
— Що ви тут робите?
— Сидимо та військо для Баби Яги — золотої ноги готуємо.
— Як це?
— А он як: що шильцем кольнемо, то й солдат із рушницею, на коня сідає, в лаву воїнства в’їжджає і йде війною на Білого Полянина.
— Ех, земляки! Швиденько ви робите, та не ловкенько. Ставайте-но рядком, я вас навчу.
От вони вишикувалися в один ряд, махнув царенко мечем — і покотилися їхні голови.
Чи багато часу минулого, чи мало — добувся Іван-царенко до великого міста.
В тому місті царські тереми вибудовано, а в тих теремах сидить ясна панна краси неписаної.
Побачила вона крізь вікно легеня, прикликала до себе, розпитала, куди й чого йде.
Він їй сказав, що шукає Бабу Ягу — золоту ногу.
— Ох, Іване-царенку, це ж мене Білий Полянин шукає, а Баба Яга тепер спить непробудним сном, на дванадцять днів і ночей поклалася.
Пішов Іван-царенко до Баби Яги — золотої ноги, запопав її сонну, махнув мечем і відрубав голову.
Покотилась голова і промовила:
— Бий ще, Іване-царенку!
— Богатирського удару й одного стане!
Вернувся царенко в тереми до ясної панни, сів з нею за дубові столи, за шовкові обруси з китицями. Наївся-напився і став її питати:
— А чи є хто на світі вродливіший за тебе?
180
— Ох, Іване-царенку! Що там моя врода! От за тридев’ять земель, у тридесятім царстві живе в царя-змія королівна, то така вже гарна, що їй і пари нема.
Іван-царенко взяв ясну панну за білу руку, привів до того місця, де канат висів, і подає знак Білому Полянинові. Той ухопився за канат і ну тягти. Тяг, тяг і витяг царенка з ясною панною нагору.
— Здрастуй, Білий Полянине, — сказав Іван-царенко,— ось тобі наречена. Живи, веселися, нічим не журися. А я до зміїного царства поїду.
Сів на свого богатирського коня, розпрощався з Білим Полянином та його нареченою і помчав за тридев’ять земель.
Чи довго, чи не довго, чи низько, чи високо — швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться — добувся він до зміїного царства, порішив царя-змія, вивільнив із неволі прекрасну королівну і шлюб з нею взяв. По тому вернувся у рідний край і став з молодою дружиною жити-поживати й добра наживати.
ПТАШИНА МОВА
В одному місті жили собі крамар та крамариха, і народився в них син не по літах кмітливий, назвали його Василем.
Якось обідали вони утрьох, а над столом висів у клітці соловей, та так жалібно наспівував, що крамар не втерпів та й каже:
— Якби знайшовся такий чоловік, що відгадав би, про що соловей наспівує, яку долю віщує либонь, ще за життя свого я 6 віддав йому половину своїх маєтностей, та й умираючи заповів би ще немало добра.
А хлопчик,— було йому літ шість тоді,— позирнув батькові з матір’ю в очі та й каже:
— Я знаю, про що соловей наспівує, от тільки сказати боюся.
— Кажи не криючись! — приступили до нього батько з матір’ю.
І Василько із сльозами промовив:
— Соловей віщує, що настане такий час, коли будете мені слугувати: як умиватимусь, батько стане воду на руки зливати, а мати рушника подавати — лице, руки втирати.
Прикро стало від тих слів крамареві та його жінці, й намислили вони звести свого сина зі світу.
Злагодили невеличкий човен, серед темної ночі поклали в нього сонне дитя й пустили в широке море.
На той час випурхнув з клітки соловей-віщун, прилетів у човен і сів хлопцеві на плече.
183
От пливе човен морем, а назустріч йому корабель на вітрилах летить. Побачив корабельник хлопчика, жаль йому стало, узяв він його до себе, розпитав про все й пообіцяв, що буде глядіти, як рідного сина.
На другий день каже хлопчик своєму новому батькові:
— Соловей наспівує, що налетить буря, поламає щогли, пошматує вітрила; треба шукати затишку.
Та корабельник пустив це повз вуха.
Раптом і справді зчинилася буря, поламала щогли, пошматувала вітрила.
IIІо тут робити, минулого не вернеш. Поставили нові щогли, полагодили вітрила і попливли далі.
А Василько знов каже:
— Соловей наспівує, що назустріч ідуть дванадцять кораблів, усі розбійницькі, в полон нас візьмуть!
Цього разу корабельник послухався, пристав до острова і невдовзі побачив, як ті дванадцять кораблів, усі розбійницькі, пропливли мимо них стороною.
Переждав корабельник скільки треба і помандрував далі.
Не мало й не багато часу минуло, пристав корабель до міста Хвалинська; а в короля того краю вже кілька років перед вікнами палацу літають та каркають ворон, ворониха й вороня, ні вдень ні вночі нікому спокою від них нема.
Що тільки не робили, а ніякими хитрощами не можуть їх од вікон відвадити. І наказав король прибити на всіх перехрестях і причалах таку грамоту: як знайдеться хто од вікон палацу ворона з воронихою відвадити, тому король віддасть у винагороду півкоролівства свого і найменшу королівну за дружину; а хто візьметься за це діло, а діла не зробить, тому голову відітнуть.
Багато було охочих породичатися з королем, та всі поклали під сокиру свої голови...
Дізнався про те Василько, став проситися в корабельника:
— Дозволь піти до короля — одігнати ворона з воронихою.
Корабельник став умовляти його не йти, а Василько як затявся.
— Ну, йди вже,— каже корабельник.— Та як ускочиш у біду — на себе нарікай!
Прийшов Василько до палацу:
— Ану відчиніть-но вікно, що біля нього вороння літає.
Постояв, послухав пташиного гвалту та й каже:
— Ваша величність, самі бачите, що літають тут троє: ворон, дружина його ворониха і їхній син вороненко. Ворон із воронихою сперечаються, хто має більше право на вороненка — батько чи мати, і просять розсудити їх. Ваша величність! Скажіть, кому належить син?
— Батькові,— каже король.
І щойно проказав це слово, ворон з вороненком полетіли праворуч, а ворониха — ліворуч.
184
По тому ко, оль узяв хлопчика до себе, і жив він при ньому у великій ласці й шанобі; в-'ріс, і став з нього такий гарний парубок, що кращого й на світі нема. Оженився він на королівні і взяв за нею посаг — півцарства.
Якось намислив він поїздити по різних краях, по чужих землях, людей подивитися, себе показати. Зібрався й поїхав у мандри.
В одному місті зупинивсь на ніч. Переночував, підвівся вранці й велить, щоб подали йому вмитися!
Господар приніс води, а хазяйка подала рушника. Розгомонівся з ними королів зять і дізнався, що то були його батько й мати. Заплакав він з радощів і впав батькам до ніг. А потім узяв їх із собою в місто Хвалинськ, і стали вони всі разом жити-поживати та добра наживати.
І
КОМУ ГОРНЯ мити
Жили собі чоловік та жінка, і такі вони були ліниві, що годі й розказати: навіть сінешних дверей на ніч засувом не засували.
— Щовечора засувай, а вранці відсувай — хіба то не морока! — казали вони.
Коли так одного разу зварила жінка горня каші, присмачила салом. Кашу з’їли, то хазяйка й каже:
— Я кашу варила, а тобі, чоловіче, горня мити!
— Не мели дурниці,— мовив чоловік.— Чи ж то чоловіча робота, щоб горнята мити! Вимиєш сама.
— І не подумаю,— каже жінка.
— Та й я не буду,— стоїть на своєму чоловік.
— А не будеш, то нехай воно безвік немите стоїть!
Простояло горня немитим до вечора.
Чоловік знов каже:
— Жінко, гей жінко! Треба ж горня вимити.
А та в крик:
— Сказала — то твоя робота, мий сам!
— Ну от що! Нехай буде не на твоє й не на моє. Умовимось так: хто взавтра рано першим підведеться — тому й горня мити.
— Хай так, лягаймо спати — ранок проти вечора мудріший.
Поклалися вони. Жінка на лаві, чоловік на печі.
На ранок ні те, ні те не встають, кожне лежить мовчки на своєму місці — і не зворухнеться.
186
Сусідки давно корів подоїли, і пастух череду в поле погнав. Сусіди гомонять між собою:
— Чого це Маланка сьогодні припізнилася? Корову не вигонила. Чи не приключилось чого? Треба 6 навідати.
Поки так перемовлялися, одна сусідка шусть до них. Стукнула у віконце раз, другий — ніхто не озивається. Вона на подвір’я та до хати, двері ж на засувку не замкнені.
Зайшла й бачить: хазяйка на лаві лежить.
— Чого це ти лежиш?
А Меланка й не зворухнеться, слова не зронить, тільки очима по хаті никає.
Зазирнула сусідка на піч, а там господар простягся, очі розплющені, а проте ні рукою, ні ногою не зворухне, і все мовчки.
Наполохалася сусідка:
— Та що ж воно тут коїться?!
Вискочила з хати й заголосила:
— Ой людоньки! Біда сотворилася! — і стала розказувати сусідкам: — Одна на лаві, а другий на печі лежать, очима світять, а самі не зворухнуться і голосу не відведуть!
Збіглися баби у Меланчину хату. Позирають то на хазяйку, то на хазяїна:
— Що з вами? Може, по фершала чи по батюшку посХати?
А хазяї мовчать, як води в рота набрали, повитріщали очі й не зворухнуться.
Погомоніли між собою сусідки, потеревенили, та не вік же товктися в чужій хаті, у кожного свої клопоти. Почали розходитись. А одна з них і каже:
— Жіночки! Гріх їх самих лишати. Треба комусь побути біля них, посидіти, поки десяцький та фершал прийдуть. Либонь, не жильці вже вони, бідолахи, на цьому світі!
Проказала так, а баби всі до дверей та в ноги.
— Ой, у мене тісто з діжі втече! — сказала одна.
— А я ще своїх дрібних діток не годувала, — похопилася друга.
— А мене хоч озолотіть, не лишуся з ними сама — страшно мені.
— Ну, гаразд: коли вже так, то нічого робити — посиджу з ними я,— проказала підсліпувата вдова. — Люди вони були добрі, хоч і ледачі. Йдіть та поквапте десяцького. А мені за те хоч Меланчиного сіряка не пошкодуйте. їй однак уже його не носити...
— А ти не зазіхай на чуже добро! — вигукнула Меланка й підхопилася з лави, — Не тобою справлене, не тобі мого сіряка й носити!
Тої ж миті чоловік ноги з печі спустив та й каже:
— Ну, Меланко, ти перша заговорила, тобі й горня мити!
Сусідки остовпіли, а спам’ятавшися, плюнули та й подалися з хати геть.
НАГОВІРНА ВОДИЦЯ
Були собі чоловік та жінка. За молодих літ жили вони душа в душу, а під старість — ніби хто підмінив їх. Ото вранці тільки спустить старий ноги з печі, зразу і спалахує сварка. Дід бабі слово, вона йому два, дід їй два, вона йому п’ять, дід п’ять, а вона десять. 1 така буча між них зчиниться, хоч із хати втікай.
А далі винного почнуть шукати — та хіба його знайдеш!
— І з якого б оце дива в нас? — скаже старий.
— Та то все через тебе,— баба йому.
— Схаменися! Хіба ж то через мене? То в тебе язик як лопата.
— Не в мене, а в тебе!
У тебе, а не в мене!
І знов будьте здорові: спалахує сварка.
От якось слухала, слухала ту гризню сусідка та й каже:
— Марем'янонько, що це між вас чвари та чвари. Сходила 6 ти на виселок, де баба-шептуха живе. Вона на водицю шепче. Людям помагає. Може, й тобі стане в пригоді.
«А й справді,— подумала стара, — піду-но я до баби-шептухи...» Прийшла, постукала у вікно. Та вийшла з хати.
— Чого тобі? — питає.
— Та от гриземося із старим.
— Зачекай-но трохи,— каже баба-шептуха.
І сама — в хату.
188
Винесла старій води у дерев’яному корці і при ній таки на ту воду пошеп тала. Потім перелила у пляшечку, простягає й каже:
Як прийдеш додому та як зчинить твій старий сварку, то ти водиці й сьорбни, та не виплюнь, не ковтни, а в роті тримай, аж поки дід не вгомониться... От все у вас і стане на лад.
Вклонилася стара бабі-шептусі, взяла пляшечку з водою — і додому. Та тільки поріг переступила, як дід на неї й напустився:
— Ото вже швендя! Як повіється, то й слід за нею прочахне! Давно пора самовар ставити, а ти й горенька не знаєш! Де це тебе носить?..
Сьорбнула стара із пляшечки, та не виплюнула, не ковтнула, а, як баба-шептуха раяла, тримає в роті.
Бачить дід, що вона не відповідає, і сам змовк. Зраділа стара: «А воно, видно, й справді, водиця наговірна — цілюща!»
Поставила пляшечку з водою, а сама — за самовар та й загримкотіла трубою.
Почув це дід:
— Ой яка ж бо ти вайлувата! Не тим кінцем, видно, руки повтикувані!
Хотіла було стара йому відповісти, та згадала наказ баби шептухи — і знов за водицю! Сьорбнула і тримає в роті.
Бачить дід, що стара жодного йому слова наперекір не каже, стенув плечима та й... змовк.
І повелося між них відтоді все ніби по писаному: знов, як у молоді літа, людям на люботу жити стали. Бо тільки-но дід сварку зачне, стара миттю — за наговірну водицю!
Он-бо яка у ній сила!
зміст
ЩАСЛИВА РОДИНА Переповів О. Нечаєв 5
ВІТРОВІ ДАРУНКИ Переповів О. Нечаєв
14
ВІЩИЙ сон 27
ЗОЛОТОКУДРИЙ БОГАТИР Переповіла Н Комовська
36
БІЛА КАЧЕЧКА
41
КРИШТАЛЕВА ГОРА 45
ФІНІСТ - ЯСНИЙ СОКІЛ Переповіла В. Королькова
48
СІЛЬ
В обробці В. Анікіна 56
СЛАВНІ СИНИ 60
ПРУДКИЙ ГОНЕЦЬ
В обробці В. Анікіна 65
ІВАН БЕЗТАЛАННИЙ ТА ОЛЕНА ПРЕМУДРА Переповів А. Платонов 72
ІВАН МАЛИЙ — РОЗУМОМ ВЕЛИКИЙ
82
ПІВНИК - ЗОЛОТИЙ ГРЕБІНЧИК І ЖОРЕНЦЕ 100
СКАМ’ЯНІЛЕ ЦАРСТВО 103
МОРСЬКИЙ ВОЛОДАР І ВАСИЛИНА ПРЕМУДРА 106
БІЙ НА КАЛИНОВІМ МОСТУ Переповіла І. Карнаухова
113
КАЗКА ПРО МОЛОДИЛЬНІ ЯБЛУКА Й ЖИВУ ВОДУ В обробці О. Толстого 119
ХЛОПЧИК-ВІЩУН В обробці В. Анікім 129
ЗОЛОТА СОКИРА 132
ХЛОПЧИК-МІЗИНЧИК 134
ПІДИ ТУДИ - НЕ ЗНАТИ КУДИ, ПРИНЕСИ ТОГО - НЕ ЗНАТИ ЧОГО
Переповів О. Толстой 137
ЦАРІВ НА-ЗМІЯ В обробці В. Анікім 151
ЧАРІВНІ ЯГОДИ Переповів О. Нечаєв 155
МІНЬБА
Переповів О. Афанасьєв 163
ЛИХО ОДНООКЕ Переповів К. Угигінський
166
ПРИШЕЛЕПКУВАТА ПАНІ Переповів М. Сергієнко 169
ФЕДУЛ І МБЛАНКА Переповів О. Нечаєв
171
ІВАНКО-ДУРНИК 173
ІВАН-ЦАРЕНКО Й БІЛИЙ ПОЛЯНИН 176
ПТАШИНА МОВА 183
КОМУ ГОРНЯ мити
Переповів О. Нечаєв 186
НАГОВІРНА ВОДИЦЯ
В обробці І. Воробгіової 188
В сборник включеньї русские народньїе сказки. Большинство из них пересказаньї для детей известньїми писателями и фольклористами А. Толстьім, К. Ушинским, А. Нечаевьім, А. Платоновьім и др.
Литературно-художественное мздание
РУССКИЕ НАРОДНЬЇЕ СКАЗКИ
Сборник
(На украинском язьіке)
Для младшего и среднего школьного возраста
Составление и перевод с русското Григорука Анатолия Ивановича
Художник
Лопухова Светлана Александровна
Киев «Взсалка»
Редактор
А. О. Буцень Художній редактор
N. С. Пшінка
Технічний редактор
Ф. Н. Рсзнік
Коректори
М. N. Шевченко, В. Д. Бондар
ИБ № 591С
Здано на виробництво 01.03-91 Підписано до друку 17.06 91.
Формат 84x108/16. Папір офс № І.
Гарнітура банник. Друк офсетний
Умови, друк. арк. 20,16. Умови, фарб.-відб. 81,9.
Обл-вид. арк. 16,31.
Тираж 100 000 пр. Зам. І - 992. Ціна 10 крб.
Ордена Дружби народів видавництво дитячої літератури «Веселка».
254655, Київ, МСП. Мельникова, 63.
Головне підприємство республіканського виробничого об’єднання «Поліграфкнига», 252057, Київ-57, Довженка, 3.
10 крб.