ВІКТОРІЯ АВЕЯРД
Багряна
королева


Victoria Aveyard
RED QUEEN
HarperCollins • New York • 2015


Вікторія Авеярд
БАГРЯНА КОРОЛЕВА
Переклала з англійської Ярослава Стріха
«Наш формат» • Київ • 2017


УДК 821.111(73)4-82-9
Аі8
Авеярд, Вікторія
А18 Багряна королева / Вікторія Авеярд; пер. з англ. Ярослава Стріха. — К.: Наш формат, 2017. — 328 с.
ISBN 978-617-7513-64-2 (паперове видання)
ISBN 978-617-7513-65-9 (електронне видання)
Сімнадцятирічній Марі Барров усе життя не щастить. Вона народилася в радіоактивній пустці постапокаліптичного світу, та ще й у його найупослідженішому прошарку багряних. Її ось-ось відправлять на нескінченну війну, з якої більшість не повертається, та ще й найкращого друга не вдається порятувати від цієї долі. Мара не належить до панівної еліти з надприродними здібностями, вона надбала небезпечних ворогів, які впевнені: ця дівчина може зруйнувати усталений світовий лад. Несподівано для себе Мара опиняється у вирі політичних інтриг і таємного руху спротиву й незабаром розуміє, що саме вона може змінити хід історії. Вона ні в чому не може бути певною, крім того, що революція неминуча, а зрадити може кожен.
УДК 821.111(73)4-82-9
Перекладено за виданням: Victoria Aveyard. Red Queen (NY, HarperCollins Children’s Books, 2015, ISBN 978-0-06-236271-1)
Літературна редакторка Ольга Дубчак. Коректорка Олена Більчук. Верстальниця Наталія Коваль. Дизайнерка обкладинки Наталка Гайда. Художня редакторка Катерина Аврамчук. Технічна редакторка Ірина Щепіна. Випускова редакторка
Вікторія Шелест. Керівник проекту Антон Мартинов.
Надруковано в Україні видавництвом «Наш формат» у типографії «Антологія». Тираж 3000 прим. Підписано до друку 06.07.2017. Термін придатності необмежений. Замовлення N° 114-07-17 ТОВ «НФ», пров. Алли Горської, 5, м. Київ, Україна, 01032, pub@nashformat.ua, www.nashformat.ua, свідоцтво ДК N° 4722 від 19.05.2014. Висновок Державної санітарно-епідеміологічної експертизи
N° 05.03.02-04/51017 від 16.11.2015
Літературно-художнє видання Серія «Художня література»
ISBN 978-617-7513-64-2 (паперове видання)
ISBN 978-617-7513-65-9 (електронне видання)
Всі права застрежено. All rights reserved
© 2015, by Victoria Aveyard
© Стріха Я., пер. з англ., 2017
© ТОВ «НФ», виключна ліцензія на видання, оригінал-макет, 2017


Розділ 1
Ненавиджу Першу п’ятницю. До села стікаються натовпи: тільки цього нам і бракувало в розпал жаркого літа. Я сиджу в тіньку, де все ще не так погано, але спітнілі від ранкової праці тіла тхнуть так, що аж молоко кисне. Повітря ряхтіє від спеки й вологості, і навіть калюжі, що полишалися після вчорашньої зливи, розквітають барвистими патьоками бензину й жиру.
Базар стихає, усі закривають ятки. Торговці втрачають пильність, мені геть нескладно схопити, що хочу. Уже незабаром у мене кишені випинаються від різного мотлоху, ще й яблуко на дорогу добула. Непогано як на кілька хвилин роботи. Мене підхоплює ріка натовпу, що плине вперед. Я простягаю й відсілую руку: тут банкноти з кишені вийняла, там зняла браслет з руки — усякі дрібниці. Селяни надто заклопотані, щоби помітити злодюжку.
Навколо нас, метри за три над багнюкою, височать будинки на палях, на честь яких село і назвали («Палі» — ото вже хтось оригінал). Навесні береги зникають під водою, проте зараз, у серпні, стоїть посуха й сонячна недуга. Більшість із нетерпінням чекає на Першу п’ятницю, коли раніше відпускають з роботи і школи. Але я не така. Я краще сиділа б у школі, била байдики в переповненому класі.
У школі мені, втім, уже недовго тягнути. Надходить мій вісімнадцятий день народження, а з ним призов. Я не підмайстер, роботи в мене теж нема, тож мене пошлють на війну, як усіх дармоїдів. Воно й не дивно, що тут роботи не знайти — усі чоловіки, жінки й діти намагаються відкосити від армії.
Усіх трьох моїх братів послали на війну з озерянами, щойно їм виповнилося вісімнадцять. Писати вивчився тільки Шейд, то він мені шле листи, коли випадає така нагода. Від Брі і Тремі — 5 —


вже понад рік не було звістки, але, як то кажуть, коли новин нема, — це вже добрі новини. Буває так: родина багато років не знає, що із синами чи доньками, аж раптом ті стукають у двері — хто у відпустку вернувся, а кому пощастило дотягти до кінця строку. Але частіше родина отримує листа на цупкому папері з королівською гербовою печаттю: країна формально дякує за життя дитини. Комусь навіть доставляють ґудзики з подертої, понищеної форми.
Коли забрали Брі, мені було тринадцять. Він поцілував мене в щоку і вручив нам із меншенькою, Ґісою, пару сережок. Із сережок звисали скляні намистинки тьмавого рожевого кольору призахідного неба. Того вечора ми прокололи собі вуха. Тремі та Шейд підтримали цю традицію перед від’їздом. Тепер у мене з Ґісою є по сережці з кожного із трьох наборів на згадку про братів, які десь воюють. Мені щоразу не вірилося, що їх заберуть, доки не з’являвся легіонер у лискучих латах. А цієї осені прийдуть по мене. Я вже почала відкладати — і красти — копійки, щоб купити Ґісі сережки перед від’їздом.
«Ти про це не думай», — казала мама: і про військо, і про братів, і про все. Чудова порада, мам.
Далі, на розі вулиць Мілл і Марчер, натовп гусне — до нього приєднуються ще селяни. Юрмою снують дітлахи, майбутні злодюжки з меткими липкими пальцями. Вони ще надто малі й невправні, тож вартові швидко втручаються. Зазвичай дітлахи потрапили б у колодки, як не до холодної, але вартові теж хочуть подивитися на Першу п’ятницю. Заводіям перепадає на горіхи, але їх відпускають. І на тім спасибі.
Відчувши легенький доторк до талії, я інстинктивно розвертаюся, хапаю руку йолопа, який надумав мене обчистити, і стискаю що є сили, щоб малий не вирвався. Проте замість хлопчиська переді мною постає розсміяне обличчя.
Це Кілорн Воррен — учень рибалки, дитина війни і, мабуть, мій єдиний справжній друг. У дитинстві ми не раз лупцювали один одного, але зараз, коли підросли і він став сантиметрів на тридцять за мене вищий, я намагаюся уникати бійок. З нього теж, мабуть, є якась користь. Скажімо, дістає до найвищих полиць.
— 6 —


— А ти натренувалася, — гигоче він, струшуючи хватку.
— А може, це ти гальмуєш.
Він закочує очі і вихоплює мені з рук яблуко.
— Чекаємо на Ґісу? — питає він і відкушує шмат яблука.
— їй дали відгул, вона сьогодні на зміні.
— Тоді ходімо, не хочу все пропустити.
— Ото була б трагедія.
— Ша, ша, Мер, — він грозить мені пальцем. — Буде весело.
— Це попередження, бовдуре.
Проте Кілорн уже рушив уперед семимильними кроками, так що мушу трюхикати підтюпцем, аби не відстати. На ходу він похитується, ніби йому тяжко тримати рівновагу. Кілорн каже, що це хода моряка, хоча він ніколи не бував у далекому морі. Мабуть, якщо годинами стирчати на рибальському човні, навіть на річці, то ефект буде такий самий.
Кілорнового батька, як і мого тата, послали на війну, тільки мій повернувся без ноги й легені, а того прислали в коробці. Після того Кілорнова мама зібрала манатки й лишила меншенького — хай, мовляв, сам розбирається. Уже від голоду помирав, а все одно задирався. Я його підгодовувала, бо не гамселити ж мені мішок із кістками — аж не минуло й десяти років, як ось ми тут. Принаймні він знайшов роботу й не побачить війни.
Ми дістаємося до підніжжя пагорба, де натовп найгусті- ший — штовхають і турсають звідусіль. Присутність на Першій п’ятниці обов’язкова для всіх, крім «незамінних робітників», як-от сестра. Ніби вишивати шовком — це така пильна робота.
Але так уже повелося, що срібні люблять шовк. Навіть вартових, бодай деяких, можна підкупити сестриною вишивкою. Не те, щоб я мала нагоду це перевірити.
Коли ми видираємося кам’яними сходами на вершину пагорба, навколо згущаються тіні. Кілорн перескакує по дві сходинки й майже губить мене, але потім спиняється зачекати. Він кидає мені усмішку і струшує із зелених очей вигоріле на сонці пасмо рудого волосся.
— Інколи я забуваю, що в тебе ноги — як у малої.
— 7 —


— Краще ноги, як у малої, ніж мізки, — огризаюся я й на ходу даю йому легенького ляпаса. Його сміх котиться за мною сходами.
— Щось ти сьогодні не в гуморі.
— Ненавиджу Першу п’ятницю.
— Розумію, — на подив серйозно бурмоче він.
А тоді ми опиняємося на арені під пекучим сонцем. Зведена десять років тому арена — найпишніша будівля у Палях. Вона, звісно, навіть не до порівняння з грандіозними аренами по містах, але я дівчина сільська. Мені перехоплює подих від колосальних сталевих арок і сотень метрів бетону.
У натовпі юрмляться вартові у чорно-срібній формі: чекають не дочекаються на початок забави. При них рушниці й пістолі, але вони зараз зайві. За традицією вартові — срібні, а срібні нашу братію, багряних, не бояться. Це всі знають. Ми їм не рівня, хоча з вигляду так і не скажеш. Зовні нас вирізняє тільки те, що срібні випросталися, а наші спини погнула тяжка праця, несповнені надії й неминучі розчарування.
Усередині арени просто неба так само жарко, як і поза нею. Уважний Кілорн відводить мене в тінь. Сидінь нам не передбачено, тільки довгі бетонні лави, натомість кільком шляхтичам зі срібних, які сюди забрели, вділили прохолодні затишні балкони. У них там наїдки, напої, лід навіть у розпалі літа, м’які сидіння, електричне освітлення й інші вигоди, про які я не можу навіть мріяти. А срібні того наче й не помічають і скаржаться на «жахливі умови». Я б їм показала жахливі умови, якби дотяглася. Нам відведено тільки тверді лави й скреготливі екрани, аж надто яскраві й гучні.
— Забиймося на денну зарплату, що сьогодні знову буде мо- цар, — каже Кілорн і жбурляє огризок яблука в напрямку арени.
— Я. в таке не граю, — відрубую я. Багряні часто протринькують гроші на ставки в боях — сподіваються трохи підзаро- бити й дотягнути до наступного тижня. Але я таким не грішу, навіть із Кілорном. Легше поцупити гаманець букмекера, ніж виграти. — Іти краще грошами не розкидався б.
— Я не розкидаюся, якщо я правий. На двобої завжди є мо- Цар.
— 8 —


Моцари зазвичай складають бодай половину бійців, що стають до двобою — їхні навики і хист краще пристосовані до арени, ніж у будь-кого з інших срібних. А вони, здається, тільки й раді похизуватися надлюдською силою і покидати інших ареною, як ляльок.
— А другий хто? — питаю я, перебираючи в голові роди срібних. Телеки, прудконога, німфи, зеленярі, каменяки — на всіх дивитися страшно.
— Хтозна. Але сподіваюся, буде щось цікавеньке, мені треба розважитися.
Ми з Кілорном вічно сперечаємося про Чин Першої п’ятниці. Мене не тішить, коли бійці шматують один одного, а Кілорн це обожнює. «Та хай один одного хоч повибивають, — каже він, — це ж усе одно не наші».
Він не розуміє, про що йдеться. Це не просто собі розвага, щоби багряні відпочили від тарування, а прораховане до деталей суворе попередження. На аренах можуть битися лише срібні, бо лише срібні зуміють це пережити. Вони б’ються, щоб засвідчити свою силу і владу. «Ви нам не рівня. Ми кращі. Ми — боги» — ось що говорить кожен надлюдський удар.
І вони цілковито праві. Минулого місяця прудконіг бився із телеком — рухався так швидко, що аж око за ним не встигало, але все одно піймався. Супротивник підняв його над землею самою силою розуму. Прудконіг почав задихатися — мабуть, щось невидиме перетисло йому горло. А тоді його лице посиніло, і повідомили про завершення поєдинку. Кілорн плескав у долоні. Він ставив на телека.
— Пані та панове, срібні і багряні, вітаємо на серпневому чині Першої п’ятниці, — голос ведучого відлунює між стін арени. У ньому, як завжди, вчувається нудьга, і що тут дивного?
Раніше Чини були не поєдинками, а стратами. Полонених і ворогів держави доставляли до Археону, нашої столиці, і вбивали перед натовпом срібних. Мабуть, срібним сподобалося, і так почалися поєдинки — не заради вбивства, а для розваги. Вони розповзлися різними містами й різними аренами, аж врешті на Чини почали пускати й багряних, але лише на дешеві місця. Незабаром срібні понабудовували арен повсюди, — 9 —


навіть по селах, як-от у наших Палях, і відвідання, що раніше вважалося привілеєм, перетворилося на обов’язок і прокляття. Шейд, мій брат, каже, що щойно в місті зводили арену, рівень злочинності та спротиву стрімко падав, а навіть без того нечисленні повстання багряних припинялися. Тепер срібним не потрібні страти, легіони чи навіть вартові, щоб підтримувати спокій: двоє бійців цілком дають собі раду.
Сьогоднішні бійці виглядають так, ніби для цього й народилися. Першим на білий пісок арени виходить такий собі Кантос Каррос зі східного міста Бухта. Постать воїна заповнює цілий екран, мені без слів ясно, що це моцар. У нього руки, як стовбури, а під шкірою виграють м’язи та жили. Коли він усміхається, я зауважую, що зубів у нього нема. Може, у дитинстві побився із зубною щіткою.
Кілорн починає плескати, село теж реве. Вартовий жбурляє найгучнішим буханці хліба. Ліворуч інший вручає верескливій дитині ясно-жовту картку. Це електропапери — додатковий талон на електрику. Вони роблять усе, щоби присилувати нас аплодувати, присилувати нас верещати, присилувати нас дивитися, навіть якщо не хочеться.
— Чудово, підтримаймо бійця! — тягне ведучий, намагаючись додати голосові завзяття. — А ось і його супротивник — Самсон Мерандус, щойно зі столиці.
На тлі тієї гори м’язів другий боєць виглядає блідим і вутлим, але його обладунок із блакитної сталі дорогий і відполірований до блиску. Мабуть, це другий син другого сина, який бодай на арені хоче здобути славу. Він мав би злякатися, але виглядає на диво спокійним.
Його прізвище мені знайоме, але воно й не дивно. Чимало срібних належать до знаменних родів (їх тут називають доми), що налічують десятки осіб. Правлячий рід у нашому регіоні (Столична долина) — це дім Велле, хоча я губернатора Велле зроду не бачила. Він заїжджає сюди хіба раз чи два на рік, і навіть тоді не потикається до сіл багряних. Якось я бачила його кунштовний човен під зелено-золотими стягами. Він зеле- няр — коли проплив, дерева вздовж ріки розквітли, а із землі повитикалися квіти. Мені здавалося, що це дуже красиво, доки 70


старший хлопчак не пожбурив у човен камінця. Камінці падали у воду й нікому не завдавали ніякої шкоди. Але хлопця все одно закували в кайдани.
— Точно моцар переможе.
Кілорн хмуриться, придивляючись до миршавого воїна:
— А ти звідки знаєш? Який у Самсона дар?
— Та яка різниця, усе одно програє, — пирхаю я, вмощуючись зручніше.
Над ареною лунає традиційний сигнал. Багато хто з неа ер- пінням підхоплюється на ноги, але я в німому спротиві сиджу далі. Може, на вигляд я спокійна, але у крові закипає лють. Лють і заздрість. «Ми боги» — відлунює мені в голові.
— Бійці, ставайте до поєдинку.
Вони напружуються, кожен на своєму краю арени. На арену не можна проносити вогнепальну зброю, тож Кантос витягає короткий широкий меч. Навряд чи він йому знадобиться. Самсон не витягує ніякої зброї, просто згинає пальці.
Над ареною лине низьке електричне гудіння. Як же я ненавиджу цю частину... Звук відлунює в зубах і кістках, пульсує, доки мені не починає здаватися, наче щось ось-ось лусне, а потім уривається передзвоном, як щебетання пташок. Ось і початок. Я видихаю.
Від початку заповідається на бійню. Кантос кидається вперед, як бик, так що з-під ніг йому порскає пісок. Самсон намагається ухилитися й відштовхнути супротивника плечем, але моцар прудкий. Він хапає Самсона за ногу та жбурляє через цілу арену, мовби той лялька з пір’я. Оплески заглушають зболений крик воїна, який влетів у бетонну стіну, але з його лиця і так все ясно. Не встигає він зіп’ястися на ноги, як Кантос знову налітає і кидає його вгору. При падінні на пісок він явно щось зламав, але якимось чудом знову підводиться.
— Він що, боксерська груша? — регоче Кілорн. — Покажи йому, Кантосе!
Кілорну не треба ані зайвий буханець хліба, ані зайві кілька хвилин електрики. Він тут не для того. Він щиро хоче побачити, як на арену проллється кров, кров срібного, срібна кров. І байдуже, що та кров нагадує, ким ми не є, ким ми не зуміємо 11


стати, ким ми прагнемо бути. Він просто хоче крові й тішить себе думкою, що вони такі самі люди, що їм болить, що їх можна перемогти. Але я розумію, що кров — це погроза, попередження, обіцянка. Ми різні, і так буде завжди.
Кілорн недарма чекав. Навіть із верхніх рядів видно, як Самсонові з рота скрапує сріблисте. Кров виблискує на сонці, як водянисте дзеркало, цебенить шиєю під обладунок.
Ось справжній вододіл між срібними і багряними: колір крові. І від цієї простої різниці вони чомусь сильніші, розумніші, кращі, ніж ми.
Самсон відпльовується, на арену падають сонячні бризки срібної крові. За десять метрів від нього Кантос стискає меча, готовий покласти цьому кінець.
— Бідолашний йолоп, — бурмочу я. Схоже, Кілорн був правий. Це — просто боксерська груша.
Кантос тяжко мчить піском, занісши меча, і в його очах палахкотить вогонь. А тоді раптом завмирає на півкроці, аж обладунок бряжчить від різкого руху. Скривавлений боєць вказує на Кантоса з таким поглядом, від якого тріщать кістки.
Самсон ворушить пальцями, і Кантос рушає вперед — його кроки повторюють рухи Самсона. Він роззявляє рота, мовби раптом отупів. Ніби йому стерли розум.
Очам своїм не вірю.
Над ареною западає мертвотна тиша — ми дивимося і не розуміємо, що відбувається. Навіть Кілорн не знає, що сказати.
— Шептун, — видихаю я.
Я ще ніколи такого не бачила на арені — та, мабуть, і не тільки я. Шептуни рідкісні, небезпечні та могутні — навіть серед срібних, навіть у столиці. Про них ходять різні чутки, але все зводиться до простого і страшного факту: вони можуть залізти тобі в голову, прочитати думки і взяти владу над твоїм розумом. Саме це Самсон і робить — його шепіт просочився під Кантосові лати і м’язи, просто в беззахисний мозок.
Кантос піднімає меча, у нього тремтять руки. Він намагається побороти владу Самсона. Але навіть найсильніший боєць не здолає ворога у себе в голові.
12


Самсон махає рукою, і на пісок плюскає срібна кров — Кантос крізь лати вганяє меча собі в живіт. Навіть мені чути, як рветься плоть.
Амфітеатром котиться зітхання. Ми ще ніколи не бачили стільки крові.
Загораються блакитні вогні, затоплюючи арену примарним світлом, — бій закінчено. Цілителі-срібні мчать до полеглого Кантоса. Срібні не мають так помирати. Срібні мають звитяжно боротися, вихвалятися своїми даром, влаштовувати нам виставу, але не помирати. Вони ж не багряні.
Я ще ніколи не бачила, щоб вартові рухалися так швидко. Серед них є кілька прудконогів, які зараз метаються натовпом, випроваджуючи нас з арени. Якщо Кантос помре, вони не хочуть, щоби ми це побачили. А Самсон виходить собі з арени, як герой. Його погляд падає на Кантосове тіло, і я чекаю, що в очах промайне прикрість. Проте його лице безживне й холодне. Цей поєдинок нічого для нього не значить. Ми теж нічого для нього не значимо.
У школі нам розповідали про світ, який передував нашому, про янголів і богів на небі, які правили землею ласкаво і мудро. Кажуть, то просто байки, але я не вірю.
Нами досі правлять боги. Вони зійшли з далеких зір. Ось тільки ласки в них не лишилося.


Розділ 2
Хатка в нас мала навіть за місцевими мірками, зате з краєвидом. Коли тато повернувся з війська у відпустку — це ще до поранення — то збудував нам хатку на височині, щоби було видно аж той берег. Навіть крізь серпанок спеки видно лишаї вирубок там, де колись був ліс. Зате на півночі й заході досі височать незаймані горби, нагадують, що світ на нас клином не зійшовся — на нас, на срібних, на всьому, що я знаю.
Я по драбині залажу в дім. Вичовгані дошки пристосувалися до рук тих, хто щодня ними спускається і піднімається. З вікна видно, як вгору течією прямують човни під гордими ясними стягами. Це срібні. В інших немає грошей на власний транспорт. У них і транспорт, і прогулянкові човни, і навіть літаки в небесах, а в нас тільки ноги чи, як пощастить, велосипед.
Човни, напевно, прямують до Літополя — міста, що виросло навколо літньої резиденції короля. Ґіса там помагає майстрині, до якої її приписали на науку. Коли приїздить король, вони на тамтешніх базарах продають свої вироби купцям і шляхтичам-срібним, які тягнуться за правителем, як каченята. Сам палац зветься Покої сонця — кажуть, справжній витвір мистецтва, але я ніколи його не бачила. Хто зна, нащо королям здався другий дім, особливо якщо палац у столиці такий гарний. Але на те вони і срібні — керуються не потребами, а забаганками. Вони отримують те, що хочуть.
Перш ніж переступити поріг і поринути у звичний хаос, я поплескую прапор, який майорить над ґанком. Три червоні зірки на жовтій тканині, по одній на кожного брата, і ще місце про запас лишилося. Це для мене. Такі стяги майорять на більшості будинків, а подекуди чорні смуги замість зірок нагадують про загиблих.
— 14 —


Усередині батько сердито спостерігає зі свого інвалідного візка, як мама гарує при плиті, помішуючи печеню. Ґіса вишиває за столом — творить вишукану, неосяжну для мене красу.
— Я повернулася, — кажу у простір. Тато мені махає, мама киває, а Ґіса навіть не підводить погляду від свого клаптя шовку.
Я кидаю їй свій згорток накраденого, щоб монети забряжчали.
— Мабуть, тепер вистачить на нормальний торт татові на день народження. І на батарейки до кінця місяця.
Ґіса супиться. їй ще тільки чотирнадцять, але вона мудра не за віком.
— Колись прийдуть і все в тебе повідбирають.
— А ти не заздри, Ґісо, — я поплескую її по голові. Вона вмить пригладжує своє досконале лискуче руде волосся, заправляє його назад в акуратну гульку.
Я завжди хотіла таке волосся, як у неї, хоча ніколи в цьому не зізналася б. У неї вогненне волосся, а в мене — як у нас кажуть, «річково-буре»: темне при коренях, бліде на кінчиках, ніби від тяжкого життя у Палях втікає навіть колір. Більшість стрижеться коротко, щоби приховати сиві кінчики, але я цього не роблю. Мені подобається: навіть волоссся розуміє, що так жити не можна.
— Я не заздрю, — бурмоче вона й повертається до роботи. Вона вишиває вогненні квіти на шовку, чорному, як ніч.
— Така краса, Ґі, — я пальцями обводжу квітку, зачудована шовковистим доторком тканини. Сестра піднімає голову й чуло усміхається, демонструючи рівні зуби. Хай би скільки ми сварилися, Ґіса розуміє, що вона — моя зіронька.
Як на те пішло, всі знають, що заздра тут я. Це я тільки те й можу, що красти в тих, хто на щось спроможний.
Коли Ґіса навчиться всьому у майстрині, то зможе відкрити власну крамничку. Срібні заїжджатимуться звідусіль, щоб придбати її носовички, прапори чи вбрання. Ґіса зуміє те, що так рідко вдається багряним: заживе добре. Вона прогодує батьків і дасть нам із братами якийсь підробіток, щоб витягти із війська. Ґіса, у якої немає нічого, крім голок і ниток, порятує нас усіх.
— 75 —


— Мої дівчата — як день і ніч, — шепоче мати, проводячи долонею по сивому волоссю. Це не образа, а гірка правда. Ґіса вправна, гарненька, мила. Я жорсткіша, як це ласкаво каже мама. Ґіса — це світло, я — пітьма. Мабуть, нас об’єднують лише ті сережки на пам’ять про братів.
Батько хрипить і б’є кулаком у груди. Він так часто робить, відколи в нього лишилася тільки одна легеня. На щастя, його порятував вправний санітар із багряних, замінивши пробиту легеню пристроєм, який дихає за нього. Це не срібні винайшли — нащо воно їм? У них є цілителі. Але цілителі не гають час на багряних чи фронт, де треба рятувати солдатів. Більшість сидить по містах, продовжує життя старим срібним, рихтує поточені випивкою печінки. Отже, нам довелося створити чорний ринок винаходів і технології, щоб дати раду. Більшість винаходів — це дурниці, які навіть гаразд не працюють, але цей пристрій порятував життя татові. Я навіть зараз чую, як він цокає, — металевий пульс змушує тата дихати.
— Не хочу я ніякого торта, — бурчить він. Я зауважую, як тато зиркає на своє черевце.
— То скажи, що хочеш. Може, новий годинник чи...
— Маро, якщо ти щось у когось поцупила, то це вже не нове.
Перш ніж у родині Барров знову розгориться війна, мама знімає печеню з плити.
— Вечеряти!
Вона ставить горщик на стіл, і до мене докочується запах.
— Дуже смачно пахне, мамо, — бреше Ґіса. Тато в нас не такий тактовний, тож кривиться на їжу.
Я змушую себе проковтнути кілька ложок, щоби мені не перепало. На мій подив, їжа навіть не така гидка, як зазвичай.
— Ти додала того перцю, який я принесла?
Замість того, щоб кивнути, усміхнутися й подякувати за уважність, мама мовчки червоніє. Вона знає, що перець я украла, як і решту дарів.
Ґіса закочує очі понад мискою — вона знає, що зараз буде.
Час би вже звикнути, але їхній осуд досі мене засмучує. Мама зітхає й опускає лице у долоні.
— Маро, ти ж знаєш, я ціную... просто...
— 16 —


Я закінчую за неї:
— Ти просто хочеш, щоб я була, як Ґіса?
Мама махає головою — чергова брехня:
— Звісно, ні. Я не про це.
— Ага, точно, — мабуть, гіркоту в моєму голосі чути ген по той бік села. Тільки б голос не зірвався. — А як я ще вам поможу, перш ніж... перш ніж мене заберуть?
Варто згадати війну, як у домі все змовкає. Навіть тато перестає хрипіти. Мама відвертається, її щоки пашіють від люті. Ґіса стискає мою долоню під столом.
— Я розумію, ти робиш усе, що можеш. У тебе добре серце, — шепоче мама. Мабуть, їй непросто це визнати, але я все одно заспокоююся й мовчки киваю.
А тоді Ґіса підскакує на стільці, мовби її струмом ударило:
— Ой, ледь не забула. Я, коли верталася з Літополя, зайшла на пошту. Прийшов лист від Шейда.
У хаті ніби бомба вибухнула. Мама і тато рвучко тягнуться до брудного конверта, який Ґіса витягнула з кишені. Я дозволяю їм роздивитися папірець. Читати вони не вміють, тож намагаються чимбільше виснувати із самого листа.
Тато принюхується до паперу, щоб розпізнати запах:
— Сосною пахне, а не горілим. Це добре. Значить, він уже не в Душилці.
Ми всі зітхаємо з полегшею. Душилка — розбомблений клапоть землі, що поєднує Норту з Озерним краєм, де в основному й точиться війна. Вояки проводять там більшість часу: як не приречено ховаються по окопах, то намагаються здійснити зухвалий прорив, який неминуче кінчається бійнею. Решта кордону пролягає озером, а на далекій півночі тундра — надто холодна й гола, щоб за неї боротися. Тата свого часу поранили саме в Душилці — на їхній загін упала бомба. Десятиліття боїв і постійний дим від вибухів так понищили Душилку, що там зараз ніщо не росте. Мертва сіра пустка, ось яке майбутнє готує війна.
Він нарешті передає мені листа, і я відкриваю його з великим нетерпінням: і хочеться прочитати звісточку від брата, і лячно.
— 77 —


«Люба родино, я живий, як ви вже зрозуміли».
Ми з батьком регочемо, навіть Ґіса усміхається. Тільки мамі невесело, хоча так починаються всі Шейдові листи.
«Тато-нюхач, мабуть, уже зрозумів, що нас відкликали з передової. Втішно вертатися до головного табору. Тут усе багряне, як світанок — навіть офіцери зі срібних сюди рідко потикають носа. А без диму Душилки видно, як встає сонце і з кожним днем піднімається дедалі вище. Але я тут ненадовго. Командування збирається перекинути нас на озеро, нас приписали до нового бойового судна. Я тут зустрів санітарку з іншого загону — каже, що бачила Тремі, і він у порядку. Піймав трохи шрапнелі, коли відступали з Душилки, але зажило як на собаці. Ані запалення, ані серйозних ушкоджень».
Мама зітхнула і потрусила головою.
«Про Брі ні слуху ні духу, але я не хвилююся. Він із нас найкращий, та й відпустка після п’ятого року наближається. Мамо, скоро він повернеться додому, тож можеш не хвилюватися. Більше нічого розказати, принаймні з того, що можна написати у листі. Ґіса, не задирай носа, хоча маєш право. Маро, не заривайся і перестань лупити того Воррена. Тату, я тобою пишаюся. Завжди. Я всіх вас дуже люблю. Ваш улюблений син і брат, Шейд».
Слова Шейда западають у душу, як завжди. Я майже чую його голос, якщо напружуся. А тоді світло починає блимати.
— Що, ніхто не вставив ті талони, які я вчора роздобула? — встигаю спитати я, а тоді світло гасне і ми поринаємо у пітьму. Коли очі звикають до темряви, я зауважую, що мама трусить головою.
Ґіса стогне:
— Що, знову? — вона зі скрипом відсовує стілець і підхоплюється на ноги. — Я йду спати, то не кричіть.
А ми й не кричимо. Так і живемо — навіть на сварки сил не лишилося. Мама й тато ідуть у спальню, а я лишаюся сама за столом. Зазвичай я йду гуляти, але зараз у мене сил нема, тож лишається тільки спати.
Я вилажу драбиною на горище, де вже хропе Ґіса. У неї справжній хист на сон, відключається за хвилину, ну а я, бу— і8 —


ває, годинами не можу заснути. Я вмощуюся на своєму лежаку, стискаючи в руках Шейдів лист. Як і сказав тато, від нього пахне хвоєю.
Мене заколисує річка, яка солодко виспівує, перевертаючи камінці при березі. Стихає навіть наш старий іржавий холодильник на батарейках, який зазвичай скімлить так, що в мене голова болить. А тоді пташиний крик вихоплює мене з дрімоти. Це Кілорн! Ні, забирайся.
Ще один крик, цього разу голосніший. Ґіса кублиться на своєму лежаку, перевертаючись лицем у подушку.
Я клену Кілорна на всі заставки, але все ж сповзаю з лежака і тихо спускаюся драбиною. Інша об щось би та спіткнулася у нашій захаращеній вітальні, але роки утеч від вартових навчили мене ступати легко. Я прудко спускаюся драбиною вздовж паль і приземляюся в багнюку по кісточки. Кілорн вислизає з тіней під хатою.
— Сподіваюся, ти любиш синці під очима, бо я саме готова...
Проте я змовкаю, побачивши його обличчя.
Він заплаканий. Кілорн ніколи не плаче! У нього ще й кулаки розбиті: ладна побитися об заклад, що десь неподалік постраждала стіна. Попри роздратування й пізню годину, мені мимоволі стає за нього тривожно, ба навіть страшно.
— Щось сталося? Щось не так? — я без задньої думки хапаю його за руку й відчуваю під пальцями кров. — Що сталося?
Він не одразу збирається на силі, щоби відповісти. Отепер я серйозно налякана.
— Мій начальник... він упав. Помер він. Я більше не учень.
Я марно намагаюся стримати зойк. Я й так розумію, що Кілорн хоче сказати, але він все одно продовжує:
— Я ще не закінчив навчання, а тепер... — він захлинається словами. — Мені вісімнадцять, у решти рибалок є учні. У мене немає роботи. Я не знайду роботу.
Наступні слова провертаються у мене в серці, як ніж. Кілорн зітхає-схлипує. Мені хотілося б його не чути:
— Мене пошлють на війну.


Розділ З
МАБУТЬ, ПОБОЇЩЕ, ЯКЕ ТЯГНЕТЬСЯ МЯЙЖЄ СТО ро- ків, уже навіть війною не можна назвати. Для цієї вищої форми нищення навіть слова нема. У школі кажуть, що почалося все з конфлікту за землю. Озерний край — родючі рівнини, обрамлені озерами, де багато риби. Це вам не лісисті кручі Норти, де із землі ледве можна прогодуватися. Навіть срібним довелося затягнути паски, тож король почав війну — і так ми поринули у протистояння, де жодна зі сторін не може здобути перемогу.
Король Озерного краю, також срібний, відповів тією самою монетою за підтримки своєї шляхти. їм потрібні наші гідростанції й річки, щоб дістатися до моря, яке не замерзає на півроку. Саме завдяки гідростанціям наша країна тримає позиції — ми виробляємо стільки електрики, що навіть багряним перепадає.
За чутками, далі на півдні, у містах біля нашої столиці Архе- она, багряні будують машини. Наземний, водний і повітряний транспорт, зброю, яка сіятиме руйнування там, де забагнеться срібним. Учитель гордо розповідав нам, що Норта — центр просвітництва, нація, велич якої тримається на технологіях і силі. А решта, як-от Озерний край і П’ємонт на сході, живуть у тьмі. Нам пощастило, що ми народилися тут. Ото вже щастячко. Мені від цього слова хочеться волати.
У нас є електрика, а в озерян — харчі, у нас — зброя, у них — чисельність. Тож у жодної зі сторін немає переваги. І там, і там офіцери срібні, а вояки багряні; від срібних у бою дар і зброя, від багряних — живий щит із тисячі тіл. Війна, що мала скінчитися майже сто років тому, тягнеться й донині. Мене завжди дивувало, що ми боремося за їжу й воду. Навіть великі та сильні срібні мусять їсти.
20


Але зараз, коли незабаром доведеться попрощатися ще й і з Кілорном, мені геть не смішно. Цікаво, він подарує мені сережку на пам’ять, перш ніж прийде легіонер?
— Лишився тиждень, Маро. Тиждень — і мене заберуть, — у нього зривається голос, і він кашляє, щоб це приховати. — Я не можу. Вони... Вони мене не заберуть.
Але я бачу, як його очі гаснуть.
— Ми можемо чимось зарадити? — белькочу я.
— Чим же тут зарадиш. Нема таких, хто уникнув би призову і вижив.
Я це й без нього знаю. Щороку хтось пробує втекти. І їх щороку відловлюють, тягнуть на центральну площу й вішають.
— Ні, ми щось придумаємо.
Навіть зараз він знаходить у собі сили всміхнутися:
— Що значить «ми»?
Рум’янець розповзається моїми щоками, як полум’я.
— Мене теж призвуть, як і тебе. Я теж не дамся. Отже, ми втечемо.
Я завжди знала, що військо — моя доля, моя кара. Але ж не його!
Військо і так забрало у нього все.
— Нам нікуди тікати, — пирхає він. Він сперечається, це добрий знак. Бодай не здався. — Північну зиму ми не переживемо, на сході море, на заході війна, а на півдні радіація — а срібних і вартових кишить повсюди.
Мої слова плинуть, як ріка:
— А в нас у селі що, не так? Срібні й вартові кишать. А ми крадемо просто в них під носом, і ніхто нас ще не піймав, — думки закипають, намагаючись знайти хоч щось, будь-що корисне. А тоді, як грім серед ясного неба: — Ми ж помагаємо чорному ринку. Вони возять контрабандою все, від зерна до лампочок. То що вони, людину не провезуть?
Він роззявляє рота і ладен велемовно пояснювати, чому це не спрацює. А тоді всміхається. І киває.
Я не пхаю носа в чужі справи. У мене на це навіть часу нема. Та все одно промовляю три фатальні слова:
— Я все вирішу.
— 21


*
Те, що не можемо сплавити звичайним торговцям, ми відносимо Віллу Свистуну. Старий і немічний, він уже не може працювати на лісоповалі, тож днями підмітає вулиці. А вночі продає у пліснявому фургончику все, що тобі забагнеться, від кави, яка буває лише по талонах, до екзотики з Археону.
Я вперше зважилася піти до Вілла, коли в дев’ять накрала ґудзиків. Він дав мені три мідяки і не задавав питань. А тепер я — його найкращий клієнт: мабуть, без мене він у такому сільці й не протримався б. По-хорошому, я могла б навіть сказати, що він мій друг. Лише за багато років я довідалася, що він — частина значно більшої мережі. Хтось зве їх підпіллям, хтось — чорним ринком, а мені й байдуже: головне, що вони роблять.
У них усюди є свої люди, як ось Вілл. Навіть у Археоні, хоча віриться з трудом. Вони перевозять нелегальні товари цілою країною. Я сподіваюся, що вони зроблять виняток і перевезуть ще й людину.
— Про це й мови не може бути.
За ці вісім років Вілл ні разу мені не відмовляв, а тепер цей старий йолоп мало що не хряпнув дверима мені перед носом. Добре, що Кілорн не пішов зі мною й не побачить, як я його підвела.
— Віллє, будь ласочка. Я ж знаю, що ти можеш...
Він трясе головою так, що аж сива борода коливається:
— Та якби й міг, я торговець. Ті, з ким я працюю, не стануть гаяти час і сили на втікача. Це не наша справа.
Моя остання надія, Кілорнова остання надія, вислизає крізь пальці.
Мабуть, Вілл помічає відчай у мене в очах: він власкавлюється й обпирається на двері фургона, а тоді зітхає й озирається в пітьму за дверима. Нарешті він повертається й жестом кличе мене всередину. Я охоче йду за ним.
— Спасибі, Віллє, — белькочу я. — Ти навіть не уявляєш, що це для мене...
— Сядь і мовчи, дівчисько, — каже високий голос.
22


Ледве видима при тьмяному світлі блакитної свічки, із тіней підводиться жінка. Чи то пак, дівчина, не набагато старша за мене. Проте вона значно вища і тримається, як загартований у боях воїн.
За багряний кушак на стегнах із нашивками у вигляді сонця заткнуто пістолет, точно незаконний. Вона надто білява і світлошкіра як на місцеву, і, судячи з поту на лиці, не звикла до нашої спеки й вологості. Вона іноземка, чужинка, та ще й поза законом. Саме те, що треба.
Вона вказує на лавку при стіні й сідає після мене. Тоді й Вілл валиться на вичовгане крісло, швидко переводячи погляд із дівчини на мене.
— Маро Барров, знайомся, це Фарлі, — шепоче він. Дівчина зціплює зуби.
Її погляд спиняється на моєму обличчі:
— Отже, ти хочеш перевезти вантаж.
— Я і ще один хлопець...
Вона підносить широку мозолясту долоню і спиняє мене.
— Вантаж, — повторює вона. Серце калатає мені у грудях: ця Фарлі може виявитися помічною. — І куди ж?
Я ламаю голову, намагаючись вигадати безпечне місце. Перед очима зринає стара мала на стіні класу з обрисами узбереж і річок, де позначено міста, села і все між ними. І Бухта, і Озерний край, і північна тундра, і радіоактивна Пустка, і Болота звістують нам смерть.
— Туди, де срібні нас не дістануть. Ото й усе.
Фарлі кліпає, але її лице й далі незворушне.
— За безпеку треба платити, дівчисько.
— За все треба платити, дівчисько, — відрубаю я тим самим тоном. — Я це знаю, як ніхто.
У фургоні западає мовчанка. Я відчуваю, як тане ніч, відбираючи в Кілорна безцінні хвилини. Мабуть, Фарлі відчуває мою тривогу й нетерпіння, але говорити не квапиться. А потім, після мовчанки, що тяглася, як вічність, нарешті відкриває рот.
— Черлена Сторожа пристає на твою пропозицію, Маро Барров.
— 23 —


Я ледве стримуюся, щоб на радощах не підскочити. Але щось стримує усмішку, ладну розповзтися лицем.
— Ми чекаємо на повну виплату в еквіваленті тисячі крон, — веде далі Фарлі.
Я ледь не давлюся повітрям. Навіть Вілл здивований, кошлаті сиві брови повзуть угору.
— Що, аж тисяча? — хриплю я. У Палях таких грошей ніхто зроду-віку не бачив. За тисячу можна рік годувати родину. Та де там, багато років!
Але Фарлі ще не закінчила. Здається, її це тішить:
— Виплатити купюрами, монетами тетрархату чи в торговому еквіваленті. Звісно, це з голови.
Отже, дві тисячі крон. Та це справжній статок. І наша свобода того варта.
— Вантаж перевезуть післязавтра. Тоді й заплатиш.
Мені перехоплює подих. Менше двох днів на те, щоб зібрати суму більшу, ніж я накрала за ціле життя. Жодних шансів.
Вона не лишає мені часу заперечити.
— Ти приймаєш наші умови?
— Мені треба більше часу.
Вона трясе головою й нахиляється уперед. Від неї пахне порохом.
— Ти приймаєш наші умови?
Це неможливо. Це безумство. І це — наш єдиний шанс.
— Я приймаю ваші умови.
*
Я плентаюся додому крізь загуслі тіні, яку тумані. Думки киплять: як зібрати щось, хоч близьке до названої ціни? У Палях таким не розживешся, це точно.
Кілорн досі чекає в пітьмі, як загублений хлопчик. Мабуть, він і є загублений хлопчик.
— Погані новини? — рівно питає він, щоб голос не зірвався, але той усе одно тремтить.
— Підпілля нас вивезе, — заради нього я намагаюся пояснити все чимспокійніше. Вони з тим самим успіхом могли по— 24 —


просити не дві тисячі, а королівський престол, але я говорю легковажно. — Хто ж, як не ми, це зуміє? Хто ж, як не ми.
— Маро, — його голос студений, як зима, але мене більше лякають його мертві очі. — Це кінець. Ми програли.
— Треба просто...
Він міцно хапає мене за плечі й тримає на відстані витягнутої руки. Мені не боляче, але морозець біжить шкірою.
— Маро, не треба так зі мною. Ти не кажи, що ми можемо вибратися. Не змушуй мене на щось сподіватися.
Він правий. Жорстоко дарувати надію там, де панує безнадія. На зміну їй прийде розчарування, злість, лють; від того тільки тяжче жити.
— Давай я просто погоджуся. Може... Може, я розвіюся, пройду вишкіл, тоді в мене буде шанс.
Я хапаю його за зап’ястки:
— Ті, хто так говорить, уже, вважай, загинули.
— Може, я вже й загинув.
— Мої брати...
— Твій батько їм усе пояснив, щоб вони знали, на що йдуть. Крім того, вони більші за вашу хату, — він силувано всміхається в надії, що я теж розсміюся. Не спрацьовує. — Я добре плаваю і стерную човном. Мене пошлють на озера.
Я усвідомлюю, що тремчу, допіру коли він мене обіймає.
— Кілорне... — шепочу я йому в груди. Проте слова не йдуть. Це мене мали послати до війська. Мій час теж надходить. Сподіваюся, Кілорн доживе до нашої наступної зустрічі в бараках чи окопі.
Може, тоді я знатиму, що йому сказати. Може, тоді я розумітиму, що відчуваю.
— Спасибі тобі, Маро. Спасибі за все, — він відступає і рвучко мене відпускає. — Якщо почнеш зараз збирати, то до того часу, коли легіон прийде по тебе, саме матимеш достатньо.
Я киваю, щоб йому було спокійніше, але не збираюся дозволити йому боротися і загинути самому.
Коли я знову вмощуюся на своєму лежаку, то вже розумію, що сьогодні не засну. Має бути якийсь вихід, і я його знайду, навіть якщо доведеться ніч не спати.
— 25 —


Ґіса кашляє уві сні — делікатно, тихо. Навіть уві сні вона поводиться, як справжня пані. Воно й не дивно, що вона своя серед срібних. Саме такі багряні їм і подобаються: тихі, усім задоволені, непоказні. Добре, що це саме вона мусить із ними спілкуватися, помагати цим тупим надлюдям вибирати шовк і коштовні тканини на вбрання, яке вдягнуть тільки раз. Вона каже, що до цього з часом звикаєш: звикаєш до того, скільки вони тринькають на дурниці. У Великому саду — ринку Літо- поля — грошви устократ більше. Ґіса та її наставниця шиють із шовку, мережива, хутра й навіть коштовних каменів витвори мистецтва на одяг срібним елітам, які тягаються за королем. Вона називає їх парадом — нескінченний почет павичів, смішних і гордих, що красуються один перед одним. Усі срібні дурні й одержимі статусом.
Сьогодні я їх ненавиджу навіть більше, ніж зазвичай. Шкарпетки, які вони навіть не помічають, коштують стільки, що можна було б відкупитися мені, Кілорнові й половині Паль.
Удруге за ніч блискає блискавка.
— Ґісо, прокидайся, — кажу я, не намагаючись стишити голос. Вона спить як убита. — Агов, Ґісо!
Вона стогне в подушку:
— Інколи мені хочеться тебе придушити.
— Як мило. Давай, вставай!
Коли я стрибаю на неї, як велетенська кішка, вона ще не розплющує очей. Я затискаю їй рота долонею, перш ніж вона закомизиться — нам тільки не вистачає, щоби прибігла мама.
— Ти тільки мене послухай, я більшого не прошу. Ти не говори, просто послухай.
Вона шипить мені в долоню, але киває.
— Кілорн...
Коли я його згадую, вона червоніє й навіть хихоче, чого ніколи не робить. Але зараз у мене немає часу на її юнацьку закоханість.
— Припини, Ґісо, — я шумно втягую повітря. — Кілорна заберуть у військо.
її сміх як рукою змело. Над військом тут не сміються.
26


— Я знайшла, як його звідси вивезти й порятувати, але для цього потрібна твоя допомога, — це боляче вимовляти, та слова все одно зриваються мені з вуст. — Мені потрібна твоя допомога, Ґісо. Поможеш?
Вона відповідає без вагань, і в мені здіймається любов до сестрички:
— Так.
*
Добре, що я невисока, а то не влізла б у запасну Ґісину форму. Вона цупка й темна, геть не пристосована до літнього сонця, з ґудзиками і блискавками, які розжарюються від спеки. Від рюкзака за плечима я ледь не втрачаю рівновагу, тканина й інструменти для шиття перетягують назад. У Ґіси теж форма і рюкзак, але, здається, це анітрохи її не бентежить. Вона звикла до тяжкої праці і тяжкого життя.
Більшість шляху вгору за течією ми долаємо на баржі доброзичливого фермера, із яким Ґіса давно заприятелювала, затиснуті між мішків зерна. Ґісі тут довіряють, не те, що мені. Фермер висаджує нас кілометра за півтора до пункту призначення, біля виткої стежини, витоптаної купцями, які прямують до Літополя. Тепер ми човпаємо з ними до, як сказала Ґіса, воріт саду, хоча ніякого саду не видно. Ворота із блискучого скла, яке засліплює нас, не встигаємо ми навіть ступити всередину. Здається, решту стін зроблено з того самого матеріалу, але я не вірю, що срібному королю стало дурості ховатися за скляними стінами.
— А це не скло, — пояснює Ґіса. — Чи бодай не зовсім. Срібні винайшли спосіб розтопити діамант і змішати його з іншими матеріалами. Ці стіни не розбити навіть бомбою.
Діамантові стіни, овва.
— Це якесь марнотратство.
— Не піднімай голову, говоритиму я, — шепоче вона.
Я йду навшпиньки, не підводячи очей. Дорога з потрісканого чорного асфальту переходить у білу бруківку, таку гладку, що я послизаюся. Я впала б, якби Ґіса не вхопила мене за — 27 —


руку. Кілорн, з його звичними до човнів ногами, ходив би тут без проблем. З іншого боку, що Кілорнові тут робити? Він уже здався, а я ні.
Коли ми наближаємося до воріт, я мружуся: що там по той бік? Літополь оживає лише в літній сезон і порожніє з першими заморозками, проте я такого великого міста ще ніколи не бачила. Тут тобі й шумні вулиці, і крамниці, і бари, і будинки, і сади. Усе стікається до осяйного левіяфана з мармуру й діамантового скла. Тепер я знаю, чому Покої сонця так називаються: палац сяє, як зоря, а плетиво шпилів і мостів підноситься метрів на тридцять. Частину стін затемнено, щоб захистити приватність мешканців. А то що ж, смерди дивитимуться на короля та його почет? Палац запаморочливий, приголомшливий, прегарний — а це-бо всього-на-всього літня резиденція.
— Імена, — гарчить хтось, і Ґіса зупиняється.
— Ґіса Барров. А це — моя сестра Мара Барров, помагає мені доставити товари, — вона навіть не здригається: голос такий рівний, ніби їй нудно. Вартовий киває мені, і я демонстративно поправляю рюкзак. Ґіса передає йому наші порвані брудні документи — вони вже розповзаються, але питань не виникає.
Мабуть, цей вартовий знає сестру, бо в її документи він майже не дивиться. А мої розглядає чи не хвилину, звіряючи лице з фотографією. А раптом це шептун, який може прочитати мої думки? Тут би вилазка і скінчилася зашморгом на шиї.
— Руки, — зітхає він: йому вже нудно.
Я розгублено завмираю, але Ґіса одразу виставляє праву руку. Я роблю так само і простягаю руку вартовому. Він надягає нам багряні браслети, що стискаються, як кайдани, — самій не зняти.
— Ідіть собі, — каже вартовий і спроквола махає рукою. Двоє дівчат, на його думку, не становлять загрози.
Ґіса вдячно киває, я — ні. Він не заслужив ані щопти моєї вдячності. Ворота відкриваються перед нами, і ми простуємо вперед. Серце колотиться мені у вухах, заглушаючи гамір Великого саду, і ми поринаємо у інший світ.
— 28 —


Я такого базару ще ніколи не бачила. Повсюди квіти, дерева й фонтани. Багряних тут мало: вони метушаться у справах чи продають своє добро. їх можна розпізнати за багряними браслетами. У срібних браслетів немає, але їх видно здалеку. Вони обвішані коштовностями й дорогими металами, кожен носить на собі цілий маєток. Досить розстібнути одну защіпку — і я повернуся додому з усім, що треба. Вони високі, красиві й холодні, а рухаються з неквапкою грацією, якої не буває в багряних. У нас просто часу нема так рухатися.
Ґіса веде мене повз пекарню з припорошеними золотом тістечками, бакалію, де продавець виставив барвисті фрукти, яких я ніколи не бачила, і навіть звіринець із дикими тваринами, яких я навіть не впізнаю. Маленька дівчинка — судячи з одягу, зі срібних — згодовує кусники яблука плямистій істоті, схожій на коня з неймовірно довгою шиєю. Ще за кілька вулиць ювелірна крамниця виблискує всіма кольорами веселки. Я зауважую, де вона, але тут складно зорієнтуватися. Саме повітря, здається, пульсує і бринить життям.
Проте щойно мені починає здаватися, що нічого дивовижнішого вже не побачу, я придивляюся до срібних і згадую, хто вони такі. Дівчинка-телек: піднімає яблуко в повітрі метри на три, щоби погодувати довгошию тварину. Квіткар проводить долонею над глеком з білими квітами, і вони розцвітають, обплітають йому руки. Це зеленяк, якому коряться земля й рослини. Біля фонтану сидять двійко німф і ліниво бавлять дітей водяними кульками. В одного з них помаранчеве волосся і сповнені злості очі, хоча навколо крутяться дітлахи. По площі ходять різні срібні, живуть собі своїм надзвичайним життям, їх так багато! І всі вони величні, чудесні, могутні, невимовно далекі від знаного мені світу.
— Отак живе друга половина, — шепоче Ґіса, відчувши моє зачудування. — Аж верне.
Мене охоплює почуття провини. Я завжди заздрила Ґісі, її хисту й здобутим завдяки тому привілеям, але ніколи не думала, чого їй це коштує. Вона недовго провчилася у школі, у Палях у неї майже немає друзів. Якби Ґіса була звичайна, друзів у неї було б дуже багато. Вона всміхалася б. Натомість ця чо— 29 —


тирнадцятирічна дівчинка нидіє над голкою й нитками: вона несе відповідальність за майбутнє родини і загрузла у світі, який ненавидить.
— Дякую, Ґісо, — шепочу їй на вухо. Вона розуміє, що йдеться не лише про сьогоднішній день.
— А он і крамничка Салли, з блакитним дашком, — вона вказує у провулок, де між кав’ярнями затиснуто крихітну крамничку. — Я буду там, якщо тобі раптом щось знадобиться.
— Не знадобиться, — поквапцем запевняю я. — Навіть якщо щось піде не так, я не стану тебе вплутувати.
— От і добре, — а тоді хапає мене за руку і на мить стискає. — Будь обережною. Сьогодні тут більше людей, ніж зазвичай.
— От і добре, є, де сховатися, — усміхаюся я.
Але її голос серйозний:
— І більше вартових.
Ми йдемо далі, і кожен крок наближає нас до миті, коли вона лишить мене сам-на-сам із цим химерним місцем. Мене охоплює паніка, коли Ґіса обережно знімає з мене рюкзак. От ми і прийшли.
Щоб заспокоїтися, я тихо повторюю:
— Ні з ким не говори, не зустрічайся ні з ким поглядом. Не стій на місці. Вийду, як прийшла, через ворота. Вартовий зніме браслет, і я піду далі, — вона киває, у її великих очах бринить тривога і, можливо, надія. — До дому 15 кілометрів.
— До дому 15 кілометрів, — повторює вона, як луна.
Я дивлюся, як Ґіса зникає під блакитним дашком, і від цілого серця хочу піти із нею. Вона доправила мене сюди, тепер — моя черга.


Розділ 4
Я ЦЕ ВЖЕ СТО РАЗІВ РОБИЛА І ОСЬ Я ЗНОВу ВДИВ¬
ЛЯЮСЯ в натовп, як вовк, що вибирає вівцю у череді. Я вишукую слабких, повільних, дурних. Тільки зараз я сама — здобич. Раптом я виберу прудконога, який мене піймає, перш ніж я встигну оком змигнути, чи, що гірше, шептуна, який відчує моє наближення за кілометр? Навіть те дівчисько- телек мене здолає, якщо все піде не так. Отже, зараз я мушу бути швидша, мудріша і везучіша, ніж будь-коли. Від цього в голові наморочиться. На щастя, ніхто не зважає на служку з багряних, чергову мурашку під ногами богів.
Я рушаю назад до площі, руки вільно звисають при боках. Зазвичай це танець: я блукаю людними вулицями, хапаю гаманці й мотлох з кишень, як павук мух. Але я не така дурна, щоби провернути це тут. Натомість я обходжу площу із натовпом. Я вже не засліплена казковим видовиськом: натомість вдивляюся у тріщини в камені, у вартових у чорній формі, що чатують у кожній тіні. Неймовірний світ срібних починає прояснятися. Срібні майже не дивляться один на одного й ніколи не посміхаються. Дівчинка-телек знудьговано годує дивного звіра, продавці не торгуються. Живими видаються тільки багряні, що шмигають навколо неквапких чоловіків і жінок, які живуть кращим життям. Попри спеку, попри сонце, попри яскраві стяги, я ще ніколи не бачила такого холодного місця.
Мене непокоять чорні камери, заховані під дахами і в провулках. Вдома їх всього кілька (у дільниці вартових і на арені), а тут вони повсюди. Я чую, як вони гудуть, нагадуючи: з тебе не зводять очей.
Натовп несе мене головною вулицею повз кав’ярні й таверни. Срібні сидять у двориках барів і сьорбають ранкові напої, спостерігаючи за натовпом. Хтось дивиться відео на екранах, — Зі —


вмонтованих у стіни чи розвішаних в арках. На кожному екрані показують щось своє — де старі поєдинки, де новини, а де яскраві й незрозумілі мені передачі. Все плутається в голові: писк екранів, далекий шум електрики, гул у вухах. Не знаю, як вони це терплять. Срібні майже не зважають на відео.
На мене падає осяйна тінь Покоїв, і я знову завмираю в дурному зачудуванні. Його уриває якесь гудіння. Спочатку цей звук нагадує мені сигнал, яким на арені повідомляють про початок поєдинку, але він трохи інший, нижчий, наче тяжчий. Я бездумно повертаюся в напрямку звуку.
У сусідньому барі всі екрани мерехтять, налаштовуючись на ту ж передачу. Це не звертання короля, а новини. Всі срібні завмирають і втуплюються у відео у завороженій мовчанці. Коли гул стихає, починається повідомлення. На екрані з’являється білявка, звичайно, срібна. Вона із наляканим обличчям читає з аркуша:
— Срібні Норти, перепрошуємо, що потурбували. Тринадцять хвилин тому в столиці відбувся терористичний напад.
Срібні навколо мене ойкають, вулицею котиться наляканий шепіт.
Я мимоволі кліпаю. Як це — терористичний напад? Та ще й проти срібних?
Як таке взагалі можливо?
— В урядових будівлях Західного Археону пролунали організовані вибухи. За повідомленнями, Королівський суд, Скарбниця і Палац Білого полум’я зазнали ушкоджень, проте ані суд, ані скарбниця сьогодні не засідали.
Зображення змінюється: тепер замість білявки ми бачимо будівлю у вогні. Вартові евакуйовують людей, німфи водою заливають полум’я. Цілителі, яких можна розпізнати за червоно-чорними хрестами на рукавах, метаються поміж них.
— Королівська родина зараз не у Палаці білого полум’я, і станом на зараз повідомлень про жертви немає. Король Ти- берій звернеться до нації протягом години.
Срібний обіч мене гатить кулаком по шинквасу, так що камінною дошкою біжать тріщини. Значить, моцар.
— Це все озеряни! Програють на півночі, то беруться залякувати нас на півдні?
— 32 —


Хтось підхоплює насмішки і прокльони на адресу озерян.
— Та треба їх усіх вибити і гнати аж до Прерій! — гукає ще один срібний. Багато хто висловлює згоду.
Я мушу докласти всіх зусиль, аби не гарикнути на цих страшків, які ніколи не нюхали пороху й не посилають своїх дітей на війну. їхню срібну війну оплачено багряною кров’ю.
Відео триває: мармуровий фасад суду розлітається на порох, зате діамантове скло навіть не здригається від хвилі вогню. Щось у мені радіє. Срібні теж вразливі. У них є вороги, які можуть завдати їм болю: вони вже не сховаються за багряними.
Ведуча знову з’являється на екрані, цього разу ще блідіша. Хтось шепоче їй щось із-за кадру; вона перебирає записки тремтячими руками:
— Відповідальність за вибухи в Археоні взяла на себе організація, — тут вона затинається. Чоловіки, які досі волали, умить стихають, дослухаючись до кожного слова. — Терористична група, яка назвалася Черлена Сторожа, щойно оприлюднила відео.
— Що це за Черлена Сторожа?
— А це ще, на біса, хто?
— Вони що, знущаються?
Баром котяться розгублені питання. Досі ніхто ніколи не чув про цю Черлену Сторожу.
А ось я — чула.
Так назвалася Фарлі. Але ж Фарлі і Вілл контрабандисти, а не терористи, підривники чи як там їх ще назвуть. Це, мабуть, просто збіг, це точно не вони.
На екрані перед тремтячою камерою стоїть жінка із багряною банданою навколо обличчя, видно лише її різкі блакитні очі. В одній руці вона тримає пістоля, в іншій — пошарпаний багряний стяг. А на грудях у неї мідний знак у формі розірваного сонця.
— Ми — Черлена Сторожа. Ми боремося за свободу і рівність усіх... — каже жінка, і я впізнаю її голос. Це Фарлі, — ...починаючи з багряних.
Тут і останньому дурню ясно, що багряній краще не затримуватися у барі, де напхом напхано розлючених срібних. Але я — 33 —


не можу зрушити з місця. Я не можу відірвати погляд від лиця Фарлі.
— Думаєте, вхопили бога за бороду? Добігає кінця час, коли ви правили, як королі і боги. Доки не визнаєте, що ми люди і рівня вам, насильство не припиниться. І то не на полі бою, а у ваших містах. На ваших вулицях. У вас удома. Ви нас не бачите, а отже, ми повсюди, — у її голосі чути рішучість і силу. — Ми підведемося, багряні, як світанок.
Багряні, як світанок...
Відео уривається, на екрані знову з’являється білявка із роззявленим ротом. Решту повідомлення заглушають крики срібних, які нарешті прийшли до тями. Всі вони називають Фарлі терористкою, вбивцею, багряним демоном. Я задкую на вулицю, перш ніж вони мене зауважать.
Проте на бульварі від площі й аж до Покоїв з кожного бару й кав’ярні вигулькують срібні. Я намагаюся зірвати багряний браслет, але він міцний.
Решта багряних ховаються по провулках і арках, і мені стає клепки взяти з них приклад. Щойно я ховаюся у бічній вуличці, лунає крик.
Всупереч інстинкту самозбереження, я озираюся через плече і бачу, як багряного підняли за шию. Він благає срібного нападника:
— Будь ласочка, прошу, я не знаю, я поняття не маю, хто ті люди!
— Хто ця Черлена Сторожа? — волає срібний йому у лице. Я його впізнаю: цей німфа бавив дітей якісь півгодини тому. — Хто вони?
Не встигає багряний відповісти, як йому в обличчя гатить потік води. Німфа піднімає руку, і хвиля здіймається знову. Навколо збираються срібні, радісно улюлюкають, його підтримують. Багряний хрипить і відпльовується, намагаючись перевести подих. Він із кожним вдихом намагається запевнити, що не винен, але вода лише прибуває. Знавісніла від гніву німфа, здається, зупинятися не збирається. Він збирає воду з фонтанів і з келихів, ллє і ллє.
Вони його втоплять.
— 34 —


*
Я ЙДУ ДО МАЙСТЕРНІ під блакитним дашком зворохоблени- ми вулицями, сахаючись і від багряних, і від срібних. Зазвичай хаос мені друг: тоді красти легше. Ніхто не зауважить, що мідяки зникли, коли втікає від розлюченого натовпу. Але мені зараз не до Кілорна та двох тисяч крон: тільки б дістатися до Ґіси і вибратися з міста, яке перетвориться на темницю. Якщо вони закриють ворота... Навіть думати не хочу, що буде, якщо застрягну тут, за склом, коли до свободи рукою подати.
Вартові метаються вулицею, ніби не знають, що робити й кого захищати. Хтось починає загрібати багряних і ставити на коліна. Ті тремтять і благають про помилування, раз у раз повторюють, що нічого вони не знають. Руку даю на відруб, я єдина у місті, хто до сьогодні чув про Черлену Сторожу.
Мене прошиває страх. Якщо мене піймають і витягнуть ту дрібочку відомостей, то що вони зроблять з моєю сім’єю? З Кі- лорном? Із Палями?
Я не дамся.
Я біжу, що є сили, ховаючись за прилавками. На головній вулиці побоїще, але я не обертаюся і мчу через площу. Я проминаю ювелірний магазин і сповільнююся. Одним-одна прикраса порятувала б Кілорна. Проте щойно спиняюся — мені в лице летить град битого скла. Телек не зводить з мене погляду і знову прицілюється. Я не даю йому другої нагоди і кидаюся вперед, пригинаючись за прилавками й ухиляючись від простягнутих рук, а тоді вибігаю знову на площу. Під ногами плюскає — я біжу через фонтан.
Спінена блакитна хвиля валить мене в розбурхану воду. Тут неглибоко, десь півметра, але вода тяжка, як свинець. Я не можу поворухнутися, я не можу випливти, я не можу дихати. Німфа! Мені згадується той бідаха на бульварі, що тонув просто на ногах. Течія лупить мою голову об кам’яне дно, перед очима розквітають зірки й іскри, а тоді все розвиднюється. Здається, шкірою біжить електричний розряд. Навколо мене знову нормальна вода, і я виринаю на поверхню. Повітря вривається в легені, пече горло й ніс, але мені байдуже. Я жива.
— 35 —


Маленькі, але сильні руки хапають мене за комір, щоб витягнути з фонтана. Це Ґіса. Я ногами відштовхуюся від дна, і ми разом валимося на землю.
— Треба бігти, — волаю я, підхоплюючись на ноги.
Але Ґіса вже мчить поперед мене до воріт і гукає через плече:
— Це ти точно зауважила!
Я мимоволі озираюся на площу. Її затоплює юрма срібних, нипає крамницями, як неситі вовки. Ті нечисленні багряні, які ще тут лишилися, притискаються до землі й благають прощення. У фонтані, з якого я щойно вирвалася, лицем униз плаває рудий чоловік.
Я тремчу, нерви горять. Але ми наближаємося до воріт. Ґіса хапає мене за руку і тягне крізь натовп.
— До дому 15 кілометрів, — шепоче вона. — Ну як, ти добула, що хотіла?
На мене охоплює сором. Я трясу головою: мені не вистачило часу. Я ледве пройшла бульваром, коли надійшли новини. Я нічого не могла вдіяти.
Ґіса блідне і супиться:
— Ми щось придумаємо, — каже вона, але в її голосі стільки ж розпачу, скільки у моїх думках.
Ворота вже маячать перед нами. Мене охоплює тривога. Варто мені їх перетнути, варто мені вийти, як Кілорн приречений.
Думаю, саме тому вона це і робить.
Не встигаю я її спинити чи відтягнути, як Ґіса вправною рукою тягнеться у чиюсь сумку. І то не просто собі перехожого, а срібного, що мчить до виходу. Срібного зі свинцевими очима, різким носом і рішуче зведеними плечима, від яких аж віє погрозою. Може, Ґіса мисткиня ниток і голок, але вона не злодюжка. Він одразу розуміє, що відбувається. А тоді хтось піднімає Ґісу в повітря.
Це той же срібний. Та їх двоє! Це що, близнята?
— Поганий ти вибрала час, щоби почати оббирати срібних, — кажуть близнята в унісон. А тоді їх стає троє, четверо, п’ятеро, шестеро, й вони зусібіч обступають нас у натовпі. Він робить копії себе. Він клонер.
— 36 —


Мені наморочиться в голові.
— Вона нічого не хотіла, просто дурне дівчисько...
— Я просто дурне дівчисько! — волає Ґіса, намагаючись копнути того клона, який її тримає.
Вони разом починають сміятися, від чого в мене мурашки біжать по шкірі.
Я кидаюся до Ґіси, щоб допомогти їй вирватися, але один із них валить мене на землю. Бруківка вибиває повітря мені з легенів. Я безпорадно намагаюся вдихнути, а інший клон ставить ногу мені на живіт, щоб не рипалася.
— Будь ласочка, — хриплю я, але ніхто мене вже не слухає. Гул у голові наростає, коли всі камери повертаються до нас. Шкірою знову біжить струм, цього разу від страху за сестру.
Вартовий, який впустив нас зранку, підходить до нас із пістолем у руках:
— Що тут коїться? — гарчить він, розглядаючи однакових срібних.
Вони поволі зливаються один із одним, доки не лишається тільки двоє: один тримає Ґісу, другий притискає мене до землі.
— Злодюжку піймав, — каже клон, трясучи сестру. До її честі, вона не кричить.
Офіцер її впізнає, і його суворе обличчя на мить похмурніє:
— Закон є закон, дівчино.
Ґіса опускає голову.
— Закон є закон.
Я пручаюся, хочу запобігти тому, що станеться. Скло іскрить, коли розбурханий натовп розбиває екран неподалік. Проте це не спиняє вартового, який хапає сестру й жбурляє на землю.
Я намагаюся перекричати шум:
— Це я, це я придумала! Мене покарайте!
Але вони не слухають. їм байдуже.
Я безпорадно спостерігаю, як вартовий вкладає сестру біля мене. Вона дивиться мені у вічі, коли він гатить прикладом її праву руку, трощачи кістки.


Розділ 5
Хай би де я сховалася, Кілорн мене відшукає, тож я не спиняюся ні на мить. Я мчу, ніби можу втекти від того, що заподіяла Ґісі, від того, як підвела Кілорна, від того, як все зіпсувала. Проте я не можу втекти від погляду, який кинула на мене мати, коли я помогла Ґісі переступити поріг. Я побачила, як її лицем промайнула тінь безнадії — і втекла, перш ніж тато заїхав до кімнати. Я не витримала б їхнього гніву. Я боягузка.
Тож я біжу, доки думки не зникають, доки не відступають спогади, доки не лишається нічого, крім болю у м’язах. Я навіть запевняю себе, що сльози на щоках — це просто дощ.
Я нарешті спиняюся перевести подих вже за селом: пробігла кілька кілометрів тією страшною дорогою на північ. Крізь дерева з-за повороту пробивається світло — то одна із багатьох таверн уздовж давніх шляхів. Вона людна, як завжди улітку — туди сходяться слуги й сезонні робітники, які повсюди супроводжують королівський двір. Вони не з Паль і не знають мене в обличчя, тож їх легко пограбувати. Я так щоліта роблю, але зазвичай Кілорн зі мною, усміхається у келих, спостерігаючи, як я працюю. Мабуть, недовго мені лишилося дивитися на його усмішку.
Тишу розбиває гучний сміх, з таверни вивалюють п’яненькі й радісні чоловіки. їхні гаманці побрязкують важкою монетою, заробленою за день. Срібні гроші за службу, за посмішки, за уклони чудовиськам, вбраним панами.
Я сьогодні завдала стільки шкоди й болю найдорожчим... Треба розвернутися й піти додому, зібратися на силі і поглянути їм у вічі. Натомість я завмираю в тіні при таверні — у темряві мені спокійніше.
Мабуть, я й не вмію нічого, крім як завдавати біль.
-38-


Вже незабаром кишені моєї куртки напхом напхані. Що- кілька хвилин із таверни виходять п’яні, і я налітаю на них із усмішкою, щоб вони не зауважили, що я роблю. Ніхто не помічає, всім байдуже, і я знову відступаю в тінь. Я й сама як тінь: тіні ніхто не пам’ятає.
Північ надходить і відходить, а й далі стою і чекаю. Яскравий місяць над головою нагадує, як давно я втекла. Зараз останній, — кажу собі. Ще одного обкраду — і піду. Я це вже годину собі кажу.
Я навіть не замислююся, коли таверну полишає черговий гість. Він дивиться на небо й не зауважує мене. Так легко потягнутися й підчепити пальцем пасок гаманця... Час би мені збагнути, що тут нічого не дається легко, але бійня і порожні очі Ґіси мене приголомшили.
Він хапає мене за зап’ясток і тягне на світло. Його хватка міцна й на диво гаряча. Я намагаюся впиратися, пробую вислизнути і втекти, але він надто сильний. Коли він обертається, я бачу у нього в очах жаский вогонь — такий же жах я відчувала зранку. Але я буду вдячна за будь-яку кару. Я все заслужила.
— Злодюжка, — зачудовано каже він.
Я кліпаю, намагаючись не розсміятися. Мені навіть не стає сили протестувати.
— Як бачиш.
Він оглядає мене від лиця до зношених черевиків. Мені стає незатишно, але по довгій миті він нарешті видихає і мене відпускає. Я приголомшено втуплююся в нього. Коли в повітря злітає срібна монета, мені ледве стає клепки її піймати. Це тетрарх, срібний тетрарх — ціла крона. Одна ця монета дорожча, ніж усі накрадені копійки у мене в кишенях.
— Цього тобі для початку вистачить, — каже він, перш ніж я встигаю відповісти. При світлі з таверни його очі блищать теплим червленим злотом. Роки, коли я мусила блискавично оцінювати людей, не минули марно. У нього лискуче чорне волосся й бліда шкіра — значить, служка. Але статура в нього, як у дроворуба — широкі плечі, міцні ноги. Він молодий, ненабагато старший за мене, але не буває тут таких самовпевнених дев’ятнадцятирічних чи двадцятирічних.
— 39 —


Я мала б розцілувати йому чоботи за те, що він мене не лише відпустив, а ще й обдарував, але допитливість кішку згубила. Як завжди.
— Чому?
Слово звучить жорстко і різко, але як йому ще звучати після такого дня? Від питання юнак сахається і стенає плечима:
— Тобі гроші треба більше, ніж мені.
Мені хочеться пожбурити монету йому в лице і сказати, що я про себе сама подбаю, але так не можна. Сьогоднішній день мене багато чому навчив.
— Спасибі, — сичу я крізь зціплені зуби.
Від моєї силуваної вдячності він сміється:
— Ти не перестарайся, — а тоді він, найсильніша особа, яку я знаю, підступає ближче: — Ти ж у селі живеш?
— Так, — відповідаю я, вказуючи на себе.
Де ще жити дівчині з вицвілим волоссям, брудними лаха- ми і мертвими очима? Він — разючий контраст до мене: гарна чиста сорочка, м’які черевики з лискучої шкіри. Він скулюється під моїм поглядом і сіпає комір. Я його нервую.
У світлі місяця він блідне, його погляд метається туди-сюди:
— І як тобі, подобається? — питає він, переводячи тему. — Жити в селі?
Від його питання мені кортить засміятися, але він це, здається, серйозно.
— Кому ж тут подобається? — нарешті відповідаю я. До чого він веде?
Кілорн би віджартувався, а цей замовкає й похмурніє.
— Вертаєшся до села? — раптом питає він, вказуючи на дорогу.
— А ти що, темряви боїшся? — тягну я, схрестивши руки на грудях. Може, треба бути обережнішою. Він сильний, він швидкий, а я — сама-самісінька.
Він знову усміхається, і мені аж незатишно від того, як це мене підбадьорює:
— Ні, просто хочу пересвідчитися, що ти більше руки не розпускатимеш. Ми ж не можемо дозволити, щоб ти обібрала всю таверну? До речі, я Кел, — і він простягає мені руку.
— 40 —


Я згадую, яка в нього пекуча шкіра, й не потискаю руку. Натомість рушаю дорогою швидким тихим кроком.
— Мене звати Мара Барров, — кидаю через плече, але він швидко наздоганяє мене довгими кроками.
— Ти завжди така люб’язна? — питає він.
Я чомусь почуваюся, ніби на мені ставлять досліди. Проте холодне срібло в руці мене заспокоює і нагадує, що ще є в мене в кишенях. Срібло для Фарлі. Є в цьому якась іронія.
— Мабуть, пани тобі добре платять, раз ти отак кронами розкидаєшся, — кидаю я в надії, що він злякається і змінить тему. І справді, він одразу відступає.
— У мене добра робота, — відмахується він.
— А в мене ні.
— Але ж ти...
— Мені сімнадцять, ще маю до призову трохи часу.
Він мружиться, похмуро стискає губи. Щось холодне прослизає у його голосі, обточуючи слова:
— Скільки часу?
— З кожним днем дедалі менше, — від цих слів серце стискається. А в Кілорна часу ще менше.
Він змовкає і знову оглядає мене, доки ми простуємо лісом. Він щось надумав.
— А роботи нема, — бурмоче він, радше до себе, ніж до мене. — Ти не можеш ухилитися від призову.
Його розгубленість мене дивує:
— Може, там, звідки ти прийшов, все інакше.
— Того ти крадеш.
— А що ще мені лишається? — зривається з моїх вуст. Знов- таки, я вмію тільки заподіювати біль. — А в сестри моєї є робота.
І лише потім згадую: нема в неї роботи, вже нема, і все через мене.
Кел зауважує, як я шпортаюся у словах: не знаю, виправлятися мені чи ні. Я ледве стримуюся, щоб не розридатися перед незнайомцем. Але, мабуть, він розуміє, що я щось приховую:
— Ти сьогодні була в Покоях? — думаю, він і так знає відповідь. — Колотнеча була жахлива.
— 4і —


— Так, — і я ледь не давлюся цим словом.
— А ти... — каже він тихо-тихо, спокійно-спокійно. Проте це ніби пробити дірочку в дамбі: слова виплюскуються, я вже не можу їх спинити.
Я не згадую ані Фарлі, ані Черленої Сторожі, ані навіть Кілорна. Кажу тільки, що сестра провела мене у Великий сад, аби я поцупила гроші, потрібні нам на життя. А тоді — Ґісина фатальна помилка і рана, що це для нас значить, що я накоїла. Я все життя роблю дурниці: мама в мені розчарована, татові за мене соромно, я краду в тих, кого називаю своїми. Тут, на дорозі, де навколо немає нічого, крім темряви, я розповідаю незнайомцеві, яка я погана. Він не ставить питань, навіть коли я втрачаю нитку оповіді. Просто слухає.
— А більше я нічого не вмію, — ще раз повторюю я, коли в мене сідає голос.
А тоді кутиком ока помічаю проблиск срібла. Він простягує мені ще одну монету. У місячному сяйві можна розгледіти карбовану вогненну корону на голові в короля. Коли він вкладає монету мені в долоню, я чекаю на вже знайомий жар, але тепер його руки холодні.
Я хочу закричати: «Не треба мені твоїх жалощів!» — але це була б дурня. Ця монета купить те, чого вже не може купити Ґіса.
— Я так тобі співчуваю, Маро. Так не має бути.
У мене немає сил навіть насупитися:
— Це ще не найгірше життя, не треба мені співчувати.
*
Він лишає мене на краю села, і повз будинки на палях я йду сама. Щось у грязюці й тінях Келові не подобається, тож він розчиняється у пітьмі, перш ніж я встигаю обернутися й подякувати цьому дивному служці.
Моя хата темна і тиха, та я все одно здригаюся від страху. Від ранку, здається, минуло сто років — то було інше життя, я була дурна, егоїстична і, може, навіть трохи щаслива. А тепер мені лишився тільки друг, якого загребуть у військо, і сестра з потрощеними кістками.
— 42 —


— Ти б не нервувала так маму, — каже батько з-за паль. Я не можу навіть згадати, скільки років його не бачила на землі.
Мій голос зривається від подиву і страху:
— Тату, що ти тут робиш? Як ти... — він тицяє пальцем собі за спину, на платформу, яку можна спустити з хати. Це вперше він нею скористався.
— Електрика зникла, то я вирішив подивитися, — каже він похмуро, як завжди. Він проїжджає повз мене і зупиняється перед трансформаторною будкою на землі — такі є біля кожної хати, вони регулюють електричний заряд, від якого працюють лампочки.
Тато тяжко дихає, з кожним подихом у грудях клацає. Ґіса тепер буде, як він, із дротами на руці та розумом, скаліченим гіркими думками про те, чому не судилося бути.
— Чого ти не використовуєш ті талони, які я принесла?
Тато витягає талон із кишені і вставляє у будку. Зазвичай той від цього оживає, але не зараз. Щось зламалося.
— А толку? — зітхає тато, відкидаючись на спинку стільця.
Ми втуплюємося у будку, не знаючи, що сказати: нам не хочеться підніматися назад нагору. Напевно, тато втік точнісінько так, як я — не міг слухати, як мама ридає над Ґісою і розбитими мріями, а сестра що є сили намагається до неї не приєднатися.
Він лупить по будці, ніби кулаками можна повернути нам світло, тепло і надію. Його рухи сповнені розпачу, від нього аж пашіє люттю — не на мене чи Ґісу, а на цілий світ. Колись давно він звав нас мурашками, багряними мурашками, що горять на срібному сонці. Нас нищила велич інших, ми програли битву за право на існування, бо ми нічим не виділялися. Такі ми вже вродилися: ані хисту, ані дару, лише бідненька уява. Ми розкладалися у власних тілах і анітрохи не мінялися. Це світ довкола нас мінявся, а ми лишалися, як були.
А тоді гнів прокидається і в мені. Я проклинаю Фарлі, Кі- лорна, призов, усе, що тільки спадає на думку. Металева будка холодна на дотик, електрика вже давно її не гріє. Проте всередині, глибоко в серці механізму, ще чути вібрації: він тільки й чекає, що його увімкнуть. Я зосереджуюся на тому, щоб від— 43 —


шукати електрику, повернути її й довести, що бодай щось у нашому понівеченому світі може прийти до ладу. Пучки пальців натикаються на щось гостре, я здригаюся. Мабуть, знайшла оголений дріт чи зіпсутий вимикач. Ніби голкою вкололася: нерви закололо, але болю нема.
Над нами з гулом загорається лампа над ґанком.
— Ти диви, — бурмоче батько.
Він розвертається у багнюці й рушає до платформи. Я тихо йду за ним. Не хочу навіть згадувати, чому ми так боїмося місця, яке звемо домом.
— Ти тільки не тікай, — каже він, пристібаючись до платформи.
— Не втечу, — кажу я, радше собі, ніж йому.
Платформа з виском піднімає його до ґанку. Я злітаю драбиною швидше, тож чекаю нагорі й мовчки помагаю йому від- стібнутися.
— Задовбався вже з цими механізмами, — бурмоче тато, відстібаючи останню лямку.
— Мама буде рада, що ти вийшов з дому.
Він різко піднімає погляд і хапає мене за руку. Зараз тато майже не працює — так, ремонтує всякий мотлох і витесує іграшки дітям — але руки в нього досі у грубих мозолях, ніби щойно вернувся з війни. Війна ніколи нас не полишає.
— Мамі не кажи.
— Але ж...
— Я знаю, що це все дурниці, та все ж. Вона собі одразу надумає, що це перший крок великої подорожі, розумієш? Спершу я вийду з дому вночі, потім удень, а потім оглянутися не встигнеш, як я кататимуся з нею базаром, мовби й не було цих двадцяти років. А потім все стане, як раніше, — у нього в очах темніє, він намагається говорити тихо і рівно. — А мені ніколи не стане краще, Маро. Я ніколи не почуватимуся краще. Я не можу дарувати їй надії, бо знаю, що так не буде. Тепер розумієш?
Більш ніж, таточку.
Він знає, куди мене привели надії, і обм’якає:
— Шкода, що все так склалося.
— 44 “


— Всім нам шкода.
Попри присмерк, зламана Ґісина рука кидається у вічі, щойно я залажу на горище. Зазвичай вона спить, згорнувшись клубочком під тонкою ковдрою, проте зараз лежить на спині, виклавши поранену руку на купу шмаття. Мама перебинтувала їй руку, тепер бинти свіжі, а не те, що я накрутила, коли силувалася їй допомогти. Навіть без світла ясно, що її бідолашна рученька чорна від синців. Вона спить неспокійно, але рука непорушна. їй болить навіть уві сні.
Мені хочеться її обійняти, але як мені спокутувати ці страшні події?
Я витягаю Шейдового листа зі скриньки, де зберігаю всі його звісточки. Це мене бодай заспокоїть. Мене завжди заспокоюють його жарти, його слова, його голос, ув’язнений у папері. Проте переглядаючи лист, я мимоволі жахаюся.
«Багряне, як світанок», — писав він, чорним по білому. Слова Фарлі у відео, гасло Черленої Сторожі, виведене братовим почерком. Ця фраза надто дивна, щоб на неї не зважати, й надто нехарактерна, щоб від неї відмахнутися. А наступне речення — «встає сонце і з кожним днем піднімається дедалі вище». Братик, звісно, мудрагель, але приземлений. Йому не до сві- танків чи порівнянь. «Вставайте» — відлунює в мені, але вже не голосом Фарлі, а братовим голосом: «Вставайте, багряні, як світанок».
Шейд все знав. Багато тижнів тому, ще до вибухів і до відео Фарлі, Шейд знав про Черлену Сторожу і хотів розповісти нам. Але чому?
Бо він — один із них.


Розділ 6
Яне лякаюся, коли двері з грюкотом відчиняються. Ми до обшуків звикли, хоча зазвичай їх один-два за рік, а це вже третій.
— Давай, Ґі, — шепочу я, помагаючи їй встати з лежака та дійти до драбини. Вона рухається обережно, спираючись на мене здоровою рукою. Мама чекає на нас унизу. Вона обіймає Ґісу, але не зводить погляду з мене. На мій подив, не схоже, щоб вона була розчарована чи на мене розлючена. Її погляд теплий.
Біля дверей чекають двоє офіцерів із пістолями при боці. Я впізнаю вартових із сільської дільниці, але з ними є ще й молода жінка в багряній формі зі значком у вигляді корони над серцем. Це — королівська служка, багряна на службі у короля. І тоді я починаю розуміти. Це — не просто обшук.
— Ми згодні на обшук і конфіскацію, — бурмоче батько слова, які мусить сказати перед кожним обшуком. Проте вартові не кидаються переривати дім, а стоять на місці.
Жінка робить крок уперед і, на мій жах, звертається до мене:
— Мара Барров, тебе викликають до Літополя.
Ґіса хапає мене здоровою рукою, ніби може мене втримати.
— Щ-що? — затинаюся я.
— Тебе викликають до Літополя, — повторює вона і вказує на двері. — Ми тебе підвеземо. Ходімо.
Викликають багряну? Я про таке в житті не чула. І чому мене? Що я такого зробила?
З іншого боку, я порушила закон, а через знайомство із Фарлі мене можуть записати в терористи. Нерви бринять, всі м’язи напружені. Вартові перегородили двері, але треба тікати. Буде чудо, якщо я добіжу до вікна.
-46-


— Ти не бійся, сьогодні там вже спокійно, — сміється вона, неправильно витлумачивши мій острах. — Зараз Покої і ринок під контролем. Прошу, рушаймо.
На мій подив, вона усміхається, хоча вартові стискають пістолі. Мені холоне кров.
Якби я не послухалася вартових, не послухалася королівського наказу, на мене і цілу родину чекала б смерть.
— Гаразд, — шепочу я, вивільняючи руку з Ґісиної хватки. Вона знову намагається мене вхопити, але мама її стримує. — До зустрічі?
Питання повисає в повітрі. Тато торкається моєї руки: це він так прощається. У мами на очах бринять непролиті сльози, а Ґіса намагається не кліпати, аби запам’ятати кожну секунду зі мною. Я навіть нічого не можу їй лишити. Та перш ніж я розплачуся чи вигадаю ще якийсь привід затриматися, вартовий бере мене за руку й веде геть.
Тихий-тихий шепіт зривається з моїх вуст:
— Я вас люблю.
А тоді двері зачиняються, відрізаючи шлях додому й до старого життя.
Вони поспіхом ведуть мене селом. По дорозі до базару ми проминаємо старий Кілорнів дім. Зазвичай він у такий час вже на ногах і прямує до річки, щоб узятися до роботи, доки ще прохолодно, але ті дні минули. Зараз він, мабуть, по півдня спить, аби насолодитися дрібними приємнощами життя, доки його не призвали. Мені хочеться гукнути його на прощання, але я стримуюся. Він рушить на пошуки згодом, і Ґіса все йому розповість. З німим сміхом згадую, що сьогодні Фарлі чекатиме на мене зі скарбом. Ото розчарується.
На площі на нас чекає блискучий чорний транспорт. Чотири колеса, засклені вікна, заокруглений дах — транспорт як звір, що наготувався до стрибка. Інший вартовий сидить за кермом і заводить двигун, щойно помічає нас; у ранкове повітря виривається чорний дим. Мене безгучно запихають на заднє сидіння, служка вмощується біля мене, а тоді транспорт рушає на швидкості, яку я навіть уявити собі не могла. Це моя перша і остання поїздка.
— 47 —


Я хочу спитати, що відбувається, що на мене чекає за злочини, але ніхто і слухати мене не стане. Я втуплююся у вікно й дивлюся, як зникає з видноколу село, коли ми в’їжджаємо до лісу на звичній дорозі на північ. Сьогодні вона не така людна, як учора, і її всіюють вартові. Покої під контролем, — сказала служка. Мабуть, саме це вона й мала на увазі.
Перед нами сяє на сонці, прозираючи над лісом, діамантове скло. Я хочу примружитися, але змушую себе не ворушитися. Не можна тут закривати очі.
Перед воротами аж кишить від чорних форм — вартові перевіряють документи мандрівців, перш ніж впустити. Коли ми зупиняємося, служка тягне мене повз вартових за ворота. Ніхто не заперечує, ніхто не перевіряє папери. Мабуть, її тут знають.
Коли ми потрапляємо всередину, вона озирається на мене:
— До речі, я Анна, але тут здебільшого звертаються за прізвищем, тож зви мене Волш.
Волш, знайоме ім’я. У неї вицвіле волосся і смаглява шкіра, а отже...
— Ви із...
— Точно, з Паль, як і ти. Я знала твого брата Тремі, а Брі краще б очі мої не бачили. Ото серцеїд, — Брі наробив собі слави, перш ніж його забрали. Якось він сказав, що не боїться призову, бо кровожерливі дівчата, які на нього чигали в селі, значно небезпечніші. — А от тебе я не знаю. Але ще познайомимося.
У мене аж волосся встає дибки:
— А це ще що значить?
— Що ти тут працюватимеш. Не знаю, хто тебе найняв і що тобі розповіли про роботу, але до всього звикаєш. І ми тут не тільки постіль міняємо чи посуд миємо. Ти маєш дивитися і не бачити, слухати і не чути. Ми тут речі, живі послужливі статуї, — вона зітхає і повертається, щоб відкрити двері, вмуровані просто у ворота, — особливо зараз, коли завертілася вся ця історія з Черленою Сторожею. Багряним завжди погано живеться, а зараз — і поготів.
Вона ступає за двері, на позір просто в глуху стіну. Лише за мить я розумію, що вона спускається сходами у напівтемряву.
-48-


— Робота? — перепитую я. — Яка ще робота? Що тут відбувається?
Вона обертається на сходах і закочує очі:
— Тебе викликали, щоб ти заступила на зміну, — пояснює вона, ніби це найочевидніша річ на світі.
Робота... У мене буде робота. У мене ледь не підкошуються ноги.
Це все Кел. Він сказав, що у нього добра робота — і, мабуть, потягнув заради мене за якісь ниточки. Може, саме з ним і працюватиму.
В мене аж серце стискається: я не помру, мене не пошлють на війну. Я працюватиму, я зацілію. А потім, коли відшукаю Кела, переконаю його порятувати ще й Кілорна.
— Не відставай, нема в мене часу з тобою панькатися!
Я поквапцем спускаюся за нею у темний тунель. На стінах сяють маленькі вогники. Над нами біжать труби, гудуть від води й електрики.
— Куди ми йдемо? — нарешті видихаю я.
Волш розгублено повертається до мене:
— У Покої сонця, куди б то ще.
Моє серце на мить спиняється.
— Щ-що? У палац, у сам палац?
Вона постукує по беджику на формі. У тьмяному світлі на ньому мерехтить корона.
— Тепер ти служиш королю.
*
Мені вручають форму, але я цього майже не помічаю, така я приголомшена оточенням, темним каменем і блискучою мозаїчною підлогою у далеких переходах королівського дому. Повз мене крокують інші слуги в багряній формі. Я марно вдивляюся їм в обличчя в надії зустріти Кела і подякувати.
Волш стоїть при мені й пошепки інструктує:
— Нічого не кажи. Нічого не чуй. Ні з ким не говори, бо вони з тобою не говоритимуть.
— 49 —


Я ледве запам’ятовую: останні два дні геть понівечили мені серце й душу. Мабуть, життя просто спускає дамбу, щоб утопити мене у всіх цих течіях і вирвах.
— Сьогодні в нас багато роботи, далі буде легше.
— Я бачила кораблі й літаки — срібні вже кілька тижнів прямують угору течією, — кажу я. — І їх більше, ніж зазвичай, навіть як на цю пору року.
Волш підштовхує мене вперед і вручає тацю із блискучими чарками. За них точно можна купити свободу і мені, й Кілорну, проте всі двері й вікна Покоїв охороняють. Попри всі мої навики, повз стільки вартових я не прослизну.
— А що сьогодні? — тупо питаю я. Пасмо темного волосся падає мені на очі, та не встигаю я його відштовхнути, як Волш точним рухом заколює його крихітною заколкою. — Чи це дурне питання?
— Ні, я теж про це довідалася допіру тоді, коли ми почали готуватися. Врешті-решт, такого не було вже двадцять років, відколи обрали королеву Елару, — вона говорить так швидко, що слова майже зливаються. — Сьогодні Випроба королев. Доньки високих родів, найславетніших срібних сімей заїжджаються звідусюди, щоб запропонувати себе принцові. Увечері буде бенкет, а зараз вони у Спіральному саду готуються представитися принцові і сподіваються, що їх оберуть. Одна з цих дівчат стане королевою, і вони ладні одна одній очі повиривати за таку честь.
Я уявляю зграйку фазанів:
— То вони що, проходять перед ним, кажуть кілька слів і пускають бісики з-під вій?
Волш сміється наді мною і мотає головою:
— Та ти що. Ти вже служка, сама все побачиш.
Переді мною височать двері із різьбленого дерева і мерехтливого скла. Слуга відкриває їх, пропускаючи вервечку багряних форм. А тоді настає моя черга.
— А ви йдете? — я чую розпач у власному голосі: майже благаю Волш мене не полишати. Проте вона задкує і лишає мене на самоті. Щоб не затримувати процесію й не руйнувати організований парад слуг, я змушую себе ступити уперед і виходжу на світло, як вона сказала, Спірального саду.
— 5о —


Спочатку мені здається, що я опинилася на арені, такій, як удома. Яруси стікають униз до величезної чаші, тільки замість кам’яних лав терасами розставлені столи і м’які крісла. Сходи прикрашають рослини і фонтани, розділяючи тераси на сектори. Унизу лежить поросле травою коло, обрамлене кам’яними статуями. Переді мною — огороджений сектор, що аж ряхтить від червоного і чорного шовку. Чотири сидіння з жорсткого заліза повернуто до центру.
Що це, на бога, за місце?
Я роблю те ж, що й інші червоні, й мене підхоплює вир роботи. Я — служка, тож маю прибирати, допомагати поварам, а тепер і готувати арену до вечірніх урочистостей. Я не певна, нащо королям арена. Вдома їх використовують лише для Чину, коли срібні змагаються з іншими срібними, тож навіщо вона тут? Це ж палац. На цій підлозі ніколи не проллється кров. Проте подоба арени сповнює мене тривожними передчуттями. Під шкірою котиться знайомий лоскіт. Коли я закінчую роботу і повертаюся до службових дверей, Випроба королев ось-ось розпочнеться.
Інші служки зникають з поля зору, піднімаються на вищу платформу, обрамлену прозорими завісами. Я кидаюся за ними і стаю в чергу, а тоді відкриваються інші двері — між королівським балконом і службовим входом.
Урочистості починаються.
Мені згадується Великий сад, прегарні жорстокі істоти, які вважають себе людьми. їхня показна краса, їхнє марнославство, їхні холодні очі й гонор. Ці срібні з високих домів, як їх назвала Волш, такі ж. А може, й гірші.
Різнобарвна юрма затоплює Спіральний сад зі стриманою елегантністю. Різні роди чи доми легко розрізнити, бо у кожного свій колір. Пурпурові, зелені, чорні, жовті й веселкові тіні просуваються до родинних балконів. Незабаром я гублю їм лік. Скільки цих родів узагалі існує? Натовп зростає, хтось спиняється поговорити, хтось холодно обіймається. Раптом я розумію, що це в них така вечірка. Більшість, мабуть, навіть не сподівається, що їхню доньку оберуть королевою, тож для них це просто канікули.
— 5і —


Проте декому, здається, не до веселощів. Праворуч від королівського сектора в зосередженій мовчанці сидить срібноволоса родина із вбранням із чорного шовку. У патріарха борідка клином і чорні очі. Далі перешіптується дім у блакитно-білому. На мій подив, я впізнаю одного із них: з ними Самсон Меран- дус, шептун, якого я бачила на арені кілька днів тому. На відміну від інших, він втупився у підлогу і думає про своє. Не хочу я перетнутися з ним і його згубним даром.
Як не дивно, я не бачу дівчат шлюбного віку. Може, їх готують деінде, і вони зайдуть пізніше, щоб позмагатися за корону.
Час від часу хтось натискає на квадратну металеву кнопку на столі, щоб викликати служку — тоді загорається вогник. Той, хто найближче до дверей, рушає до них, а решта посувається і чекає на свою чергу. Звичайно, щойно я опиняюся біля дверей, на кнопку натискає той чорноокий патріарх.
Слава небесам, ноги ніколи мене не підводили. Я рухаюся крізь натовп вистрибом, витанцьовую між тіл, а серце калатає у грудях. Я тут не красти, а прислужувати. Ще минулого тижня я не знала б, сміятися тут чи плакати. Проте тоді я була дурним дівчиськом, за що зараз мушу розплачуватися.
— Пане? — бовкаю патріарху, який викликав слугу, і одразу подумки картаю себе. Казали ж мені ні до кого не говорити, а я це правило вже порушила.
Проте він, здається, того не зауважує і знудьговано підносить порожній келих:
— Вони з нас насміхаються, Птолеміє, — бурмоче він мускулястому юнакові обіч. Ото вже пощастило бідасі з іменем.
— Це демонстрація сили, батьку, — відповідає Птолемій і допиває воду із власного келиха. Коли він простягує келих мені, я підхоплюю його без вагань. — Вони змушують нас чекати, бо можуть собі це дозволити.
Вони — це королівська родина, якої поки що не видно. Мене дивує, що ці срібні обговорюють її зневажливо. Ми, багряні, за нагоди можемо сказати про короля і шляхту ще й не таке, але я завжди думала, що це виключно наш привілей. Ці люди не відають страждань, то чого їм придиратися один до одного?
— 52 —


Мені хочеться їх послухати, але я розумію, що це проти правил. Я повертаюся і піднімаюся сходами з їхнього сектора. За яскравими квітами сховано умивальник — мабуть, щоб мені не довелося обходити цілу арену, аби набрати їм води. А тоді над садом лунає різкий звук, як той, що позначає початок Чину Першої п’ятниці. Він переливається і складається в гордовиту мелодію, що, мабуть, звістує появу короля. Всі високі доми підводяться на ноги, хто радо, а хто й ні. Я помічаю, що Птолемій знову щось шепоче батькові.
Я стою за квітами, на рівні королівського сектора і трохи за ним. Мара Барров за кілька метрів від короля. Що б сказала моя родина чи, як на те, Кілорн? Цей чоловік посилає нас на смерть, а я готова йому прислужувати. Мені від того стає тоскно.
Він входить рвучко, з випростаними плечима. Ззаду він виглядає значно товщим, але і вищим, ніж на монетах і відео. У нього червоно-чорна військова форма, хоча він, мабуть, навіть не бачив окопи, де гинуть багряні. У нього на грудях виблискують медалі й ордени, свідчення того, чого він не зробив. При поясі — золочений меч, хоча навколо повно вартових. Корона на його чорнильно-чорному волоссі, присипаному сивиною, мені знайома: зроблена з покрученого червленого золота і чорного заліза, й на кожному ріжку ніби вирує полум’я. Корона йому пасує: король, як і його батько, і його батько до нього, і так далі — палій, могутній владар нищівного вогню і жару. Колись наші королі спалювали непокірних самим тільки вогненним доторком. Цей, може, багряних і не спалює, але нищить нас війною і плюндруванням. Його ім’я знайоме мені з дитинства, коли я ще хотіла вчитися, ніби це мені щось дало б. Тиберій Келор VI, Король Норти, Полум’я Півночі. Доки вимовиш, язик зламаєш. Якби могла б, плюнула б на його ім’я.
За ним виходить королева, киває натовпові. У короля темне вбрання суворого крою, а в неї — блакитно-біле, повітряне, легке. Вона вклоняється дому Самсона, і тоді я розумію, що вона вбрана у ті ж кольори. Мабуть, вона з того роду. У неї таке ж попелясте біляве волосся, блакитні очі і пронизлива посмішка, від якої вона стає схожа на хижу дику кішку.
— 53 —


Може, королівська родина й лякає, але не так, як їхній почет стражів. Я, звичайно, багряна з багнюки, але навіть я знаю, хто це такі.
Всі знають, як виглядають стражі, бо ніхто не хоче з ними перетнутися. Вони стоять за королем під час кожної передачі, кожної промови, кожної постанови. їхня вогненна форма переливається червоним і помаранчевим, а з-під страхітливих чорних масок тільки очі виблискують. У кожного по чорній рушниці з лискучим срібним байонетом, яким можна розітнути кістки. їхній дар ще страшніший, ніж вигляд — це елітні воїни з різних домів, яких навчали з дитинства: вони принесли присягу на вірність королю і його родині на все життя. Я здригаюся від самого їхнього вигляду. А ось високі роди їх геть не бояться.
Десь із глибини секторів долинає крик:
— Смерть Черленій Сторожі!
Крик швидко підхоплюють інші. Мене охоплює трепет, коли я згадую ще геть свіжі вчорашні події. Як швидко можна розбурхати натовп...
Король, здається, збентежений: від цього шуму блідне. Він не звик до таких вибриків і майже гарчить на крикунів.
— З Черленою Сторожею — й іншими ворогами — ми розберемося! — промовляє Тиберій. Його голос лине над натовпом, що змовкає, як від удару батога. — Проте ми тут зібралися не для цього. Сьогодні ми вшановуємо славетну традицію, і ніякий багряний демон цьому не перешкодить. Сьогодні Випроба королев: ми оберемо найобдарованішу доньку у дружини найшляхетнішому синові. З цього ми черпаємо силу, цим пов’язуємо високі доми, цим гарантуємо довічну владу срібних і перемогу над ворогами і за кордоном, і тут.
.— Силу, — страшно реве натовп. — Владу.
— Настав час знову утвердити наш ідеал. Мої сини готові вшанувати цей уславлений звичай, — він махає рукою, і обабіч нього вперед виступають постаті. Я не бачу облич, але вони обидва високі й чорноволосі, як король. На них теж військова форма. — Принц Мевен з дому Келор і Мерандус, син моєї дружини, королеви Елари.
— 54 —


Другий принц, блідіший і менший, підносить руку у суворому вітанні. Він повертається наліво і направо, і тоді я бачу його обличчя. Нехай у нього поважний і шляхетний вигляд, але йому років сімнадцять, не більше. У нього різке лице й блакитні очі, а усмішка, від якої навіть вогонь замерзнув би, видає, що йому ці штуки не подобаються. Не можу з ним не погодитися.
— І крон-принц дому Келор і Джакос, син моєї покійної дружини, королеви Коріани, спадкоємець королівства Норти і Вогненної корони Тиберій VII.
Мене так вражає абсурдність титулу, що я не одразу звертаю увагу на юнака, який із усмішкою махає натовпу. Нарешті я підводжу погляд: потім зможу сказати, що була геть близько до майбутнього короля. А отримую те, чого геть не чекала.
Скляні келихи вислизають мені з рук, але безпечно приземляються в басейн із водою.
Я бачила цю усмішку, я бачила ці очі. Вони вдивлялися мені у вічі ще вчора вночі. Він знайшов мені роботу, він порятував мене від призову. Він — один із нас. Як це так?
А тоді він повертається до мене й махає цій стороні арени. Помилки бути не може.
Крон-принц — це Кел.


Розділ 7
Я ПОВЕРТАЮСЯ ДО ПЛАТФОРМИ СЛУЖОК ІЗ трИВОГОЮ на душі. Несміливе щастя, яке відчувала доти, розтануло. Я не можу змусити себе обернутися й поглянути на Кела в ошатному вбранні, стьожках, медалях і королівській писі, яку я так ненавиджу. На ньому такий же значок із короною у вогні, як у Волш, тільки з гагатів, рубінів і діамантів, виграє на чорній формі. Куди й поділося сіре вбрання, яке він начепив минулої ночі, щоб не виділятися серед таких селян, як я. Тепер він виглядає, як майбутній король, срібний до шпику кісток. Подумати тільки, а я йому довіряла!
Інші слуги розступаються, пропускаючи мене у хвіст вервечки, а мені наморочиться в голові. Він знайшов мені роботу, він мене порятував, порятував цілу мою родину — а він один із них. І то не просто один із них, а принц, спадкоємець престолу. Всі зібралися на цій монструозній арені, щоб на нього поглянути.
— Ви зібралися тут, щоб вшанувати мого сина і королівство, тож я вшановую вас, — гукає король Тиберій, розбиваючи мої думки, як шкло. Він підносить руки і вказує на юрму. Я намагаюся не зводити погляду з короля, але Кел мимоволі притягує мої очі. Він усміхається, але усмішка нещира.
— Я вшановую ваше право на владу. Майбутній король, син мого сина, буде вашої срібної крові — і моєї. Хто здобуде це право?
Срібнокосий патріарх кричить:
— Випроба королев починається!
Очільники домів кричать йому в тон:
— Випроба королев починається! — котиться луна, як велить традиція, якої я не розумію.
Тиберій усміхається і киває:
-56-


— Що ж, най почнеться випроба. Лорде Провос, прошу.
Король обертається, як я розумію, до дому Провос. Решта стежить за його поглядом і втуплюється в родину в смугастому чорно-золотому вбранні. Наперед виступає старший чоловік із сиво-білим волоссям. У своєму чудернацькому вбранні він виглядає як оса, що наготувалася вжалити. Коли він махає рукою, я не знаю, чого чекати.
Раптом платформа двигтить, відсовуючись убік невидимими рейками. Я мимоволі підскакую і штовхаю сусіда. Серце б’ється мені в горлі, а решта Спірального саду обертається. Лорд Провос — телек, він рухає цю конструкцію рейками самою силою розуму.
Ціла конструкція покірна його волі. Низ саду розширюється, перетворюючись на велетенське коло. Нижні тераси відсовуються углиб, на один рівень із верхніми ярусами, і спіраль перетворюється на величезний циліндр під відкритим небом. Тераси рухаються, а підлога опускається, доки не опиняється метрів за сім під найнижчим ярусом. Фонтани перетворюються на водоспади й переливаються з вершини циліндру донизу, де починає збиратися глибокий вузький ставок. Наша платформа зупиняється над королівським ярусом, що гарантує нам добрий вид на все, включно з дном унизу. Не минає й хвилини, як лорд Провос перетворив Спіральний сад на щось значно більш зловісне.
Проте коли Провос знову займає своє місце, зміни не закінчуються. Навколо нас гуде електрика, волосинки в мене на руках стають дибки. Багряно-біле світло загорається внизу, ллється з крихітних невидимих точок у камені. Жоден срібний ним не командує, і я знаю чому. Це — не вибрики срібних, а електрика, чудеса техніки. Блискавка без грому. Промені зустрічаються і перетинаються, сплітаючись у сліпучу сіть. Від одного погляду на неї в мене болять очі: біль, як клинок, вгризається в голову. Як інші це терплять? Хто зна.
Срібних це вражає — їх інтригує сила, над якою вони не владні. А ми, багряні, просто приголомшені.
Електрика заповнює весь циліндр, сіть міцніє, а тоді гул вщухає так само раптово, як почався. Блискавка замерзає в по— 57 —


вітрі, як ясний багряний щит між підлогою і нами. Між нами і тим, що з’явиться там, унизу.
Думки в мене в голові шаленіють: чого це їм раптом знадобився щит із блискавки? Навряд чи вони притягнуть сюди ведмедів, вовків чи інших рідкісних лісових звірів. Навіть міфічні істоти, велетенські коти, морські акули чи дракони, не становили б небезпеки для натовпу срібних. Та й навіщо тягнути звірів на Випробу королев? Це ж церемонія обрання королеви, а не бої.
Мовби у відповідь на мої думки, земля у колі скульптур у центрі арени розступається. Я мимоволі нахиляюся вперед, щоб самій усе побачити. Мене обступає решта слуг, яким теж кортить поглянути, які жахіття зринуть із підземель.
Із темряви виступає маленька-премаленька дівчинка.
Дім у брунатному шовку і червоних коштовностях аплодує своїй доньці.
— Рора з дому Рамбос, — волає родина, представляючи її людові.
Дівчинка, якій років чотирнадцять, не більше, усміхається своїй родині. У порівнянні зі скульптурами вона крихітна, ніби її ось-ось звіє вітер, але долоні непропорційно великі. Вона обходить коло статуй і усміхається вгору. Її погляд зупиняється на Келі, себто принці, ніби вона хоче причарувати його очима лані чи медвяно-білявим волоссям. Іншими словами, вона виглядає по-дурному. А тоді вона підходить до кам’яної статуї й одним ударом зносить їй голову.
— Моцарка, — промовляє дім Рамбос.
Під нами крихітка Рора, як ураган, нищить арену, стирає статуї в пил, трощить землю під ногами. Вона, як землетрус у тендітному людському тілі, руйнує все на своєму шляху.
То от що це за випроба.
Випроба люті, де дівчата демонструють красу, велич і силу. Переможе найобдарованіша. Це — демонстрація сили: принцу знайдуть найсильнішу юнку, щоб і їхні діти були найсильні- ші. Так триває вже сотні років.
Я мимоволі здригаюся від думки про те, на що спроможний Кел.
— 5$ —


Він гречно аплодує, коли дівчина з дому Рамбос завершує показ контрольованого нищення і відступає назад на платформу, що рухається вниз. Дім Рамбос плескає їй на прощання.
Далі настає черга Чаплі з дому Велле, доньки нашого губернатора. Вона висока, а лице в неї точно, як у птахи, на честь якої її назвали. Понівечена земля вирівнюється під її поглядом.
— Берегиня зелені, — виспівує її дім.
Отже, зеленячка. За її велінням проростають дерева, крони шкребуть щит із блискавок. Він іскрить від доторку гілок, і молоде листя тліє. Наступна дівчина — німфа з дому Осанос — приходить на допомогу. Вона підхоплює воду з фонтанів і заливає невелику лісову пожежу пінним ураганом, так що лишаються тільки обгорілі стовбури й випалена земля.
Мені здається, що так триває багато годин. Дівчата з’являються одна за одною на дедалі більш понищеній арені, але вони не бояться випробувань. Вони різного віку й зовнішності, але вражають всі. Одна дівчинка, якій, здається, заледве виповнилося дванадцять, підриває все, чого торкається, як ходяча бомба.
— Ніщота, — волає її родина, аби описати її силу.
Вона донищує рештки статуй, але щит із блискавок тримається, тільки сичить, і від цього звуку боляче вухам.
Електрика, срібні й крики зливаються мені в голові, а я все дивлюся й дивлюся, як німфи, зеленяки, прудконоги, моцари, телеки і, здається, сотні інших родів красуються під щитом. Речі, які я й уявити собі не могла, втілюються в реальність у мене перед очима: дівчата перетворюють свою шкіру на камінь чи криком розбивають скляні стіни. Срібні величніші і сильніші, ніж я боялася, і в них є сили, про які я навіть не здогадувалася. Як вони можуть існувати в реальності?
Оце треба було забиратися аж в палац, щоб знову опинитися на арені, де срібні вихваляються тим, чого в нас нема?
Я вражена, коли звірівниця, якій підвладні тварини, прикликає з неба тисячу голубок, але захват перетворюється на відразу, коли пташки врізаються у щит і вибухають хмарками крові, пір’я і смертоносної електрики. Щит спалює те, що лишилося від пташок, а тоді й далі сяє, як новенький. Мене аж — 59 —


нудить від оплесків, які проводжають безсердечну звірівницю униз.
А тоді на арену, де лишився сам пил, піднімається чергова дівчина — сподіваюся, ця вже остання.
— Євангеліна з дому Самос, — волає патріарх срібноволосого дому. Його голос котиться Спіральним садом.
Зі свого ярусу я бачу, як випростовуються король і королева. Євангеліна вже привернула їхню увагу. А Кел, навпаки, втупився у свої долоні.
На інших дівчатах були шовкові сукні або дивні золочені об- ладунки, а на Євангеліні — костюм із чорної шкіри: на жакеті, штанях і чоботях виблискують пряжки зі срібла. Та ні, не срібла, а сталі. Срібло не таке тьмяне і тверде. Її дім підхоплюється на ноги й аплодує. Вона — з роду Птолемія і патріарха, але інші роди теж аплодують: хочуть, щоб вона стала королевою. Вона — їхня улюблениця. Вона салютує, піднісши два пальці до брови, спершу своїй родині, тоді — королю. Вони й собі з нею вітаються — схоже, також вподобали Євангеліну.
Це значно більше схоже на Чини, ніж я припускала. Тільки тут вони не нам вказують на наше місце: це король вказує своїм підлеглим на їхнє місце, така собі ієрархія в ієрархії.
Я так захопилася випробою, що майже не зауважую, коли знову надходить моя черга прислужувати. Перш ніж хтось підштовхне мене, я рушаю до потрібного сектора, і ледве чую, як патріарх Самоса щось промовляє. Здається, він каже «Магнетрон», але я поняття не маю, що це значить.
Я простую вузькими коридорами, що колись були широкими променадами, до срібних, які потребують моїх послуг. Це нижній ярус, але я прудка і дістаюся туди вмить. Огрядний клан у яскраво-жовтому шовку й огидному пір’ї саме запихається тортом. їхній сектор засипаний тарілками й порожніми чашками, і я вправно беруся прибирати. На екрані з’являється Євангеліна, яка, здається, досі стоїть на арені.
— Ну й фарс, — бурчить огрядний павич у жовтому, набиваючи собі пельку. — Всім же ясно, що дівчина із Самосів уже перемогла.
Дивно, а вона ж виглядала найслабшою.
— бо —


Я збираю тарілки, але не зводжу погляду з екрану: Євангелі- на крокує понівеченою ареною. Здається, їй не лишилося матеріалів, на яких продемонструвати свої вміння, але їй і байдуже. Вона усміхається так, ніби цілковито певна у своїй вищості. Мені щось не віриться.
А тоді з її жакету відлітають залізні бляшки, сичать у повітрі, як кулі, і вгризаються у стіни, порох на землі і навіть у щит.
Вона владна над металом.
Кілька ярусів починають аплодувати, але вона ще не закінчила. Знизу, з глибин Спірального саду, долинає брязкіт і рипіння. Навіть огрядна родина відривається від їжі й розгублено роззирається. Я відчуваю вібрації під ногами і розумію, що час боятися.
Металеві труби піднімаються з глибин і з ревом розривають землю, пробиваючи підлогу арени. Вони вириваються зі стін, оточують Євангеліну покрученою короною сірого і срібла. Вона сміється, але звуки заглушає приголомшливий тріск металу. Щит іскрить, але вона без видимих зусиль закривається листом металу, а тоді з брязкотом жбурляє метал на землю і підводить погляд до верхніх ярусів. У її роззявленому роті біліють гострі зубки. Здається, вона голодна.
Цілі яруси приходять у рух, спершу спроквола, а тоді дедалі помітніше. Тарілки сиплються на підлогу, келихи котяться за ґрати й розлітаються на друзки на щиті. Євангеліна сіпає наш ярус уперед. Срібні навколо мене з криками хапаються за стіни, оплески переходять у паніку. Вони такі не одні — всі сектори нашого ярусу рухаються разом із нами. Євангеліна жестикулює далеко внизу, зосереджено звівши брови. Вона хоче показати світові, що вона за одна, точнісінько як срібні на арені.
Саме в цю мить жовтий м’яч зі шкіри й пір’я налітає на мене й виштовхує за поручні.
Я тільки встигаю побачити, як наближається щит. Електрика сичить, обпікає повітря. У мене навіть немає часу гаразд це усвідомити, але я розумію, що червоні прожилки у склі спечуть мене живцем просто у багряній формі. Ото срібні засмутяться, що тепер доведеться чекати, доки хтось зішкребе зі скла мої рештки!
— 6і —


Я луплюся об щит головою, перед очима спалахують зорі. Ні, не зорі — іскри. Щит прошиває мене електрикою, форма димиться і тліє, я чекаю, що ось-ось займеться шкіра. Ото від мого трупа запах буде. Але, як не дивно, я нічого не відчуваю. Мабуть, біль такий сильний, що розум над ним не владен.
Ба ні, щось усе ж відчуваю! Я відчуваю жар іскор, що курсують тілом, я відчуваю, що мої нерви у вогні. Але це не біль. Я гостро відчуваю життя, ніби доти була сліпа — і нарешті розплющила очі. Щось ворушиться під шкірою, але не іскри. Я вдивляюся у свої руки, зачудована блискавкою, яка витанцьовує на шкірі. Тканина чорніє від жару, а шкіра — ні. Щит намагається мене вбити, але це йому не до снаги.
Все пішло не так.
Я жива.
Щит тріщить і вкривається тріщинами, з нього валить чорний дим. Іскри зараз яскравіші, але слабші. Я намагаюся зіп’ястися на ноги, але щит тріскає піді мною — і я провалююся вниз.
Мені якимось чудом вдається приземлитися на пил, а не покручений метал. В мене синці по всьому тілу, а м’язи болять, але я жива і здорова. От формі моїй не пощастило — шмаття ледве тримається купи.
Коли я намагаюся встати, то відчуваю, як форма починає розповзатися. Над нами Спіральним садом лине шепіт і зойки. Всі погляди прикипіли до мене, попеченої багряної дівчини. Я — живий блискавичник.
Євангеліна втуплюється у мене широко розплющеними очима. Вона розлючена, розгублена — і налякана.
Вона мене боїться. Як не дивно, це вона боїться мене.
— Привіт, — пришелепкувато кажу я.
Євангеліна жбурляє у мене шквал металевих скалок, гострих і смертоносних. Я мимоволі піднімаю руки в надії бодай трохи прикритися від металу, що мчить до серця. Проте леза не встигають увіп’ястися мені в долоні: мої нерви оживають від якогось внутрішнього вогню і заводять пісню. У мені, в глибині очей, під шкірою бушує заграва, ніби всередині я більша, ніж зовні. А тоді з мене вириваються чиста сила і енергія.
— 62 —


З моїх рук зривається спалах світла — ба ні, блискавка — і розтоплює метал. Уламки з писком розчиняються і скрапують униз, а блискавка сягає далекої стіни і пропалює в ній діру завширши у метр, ледь не зачепивши Євангеліну.
Та тільки рота роззявляє. Думаю, я виглядаю так само: хай я скільки вдивляюся у свої руки, мені неясно, що сталося. Добра сотня наймогутніших срібних угорі теж нічорта не розуміє. Коли я піднімаю очі, всі дивляться на мене.
Навіть король перехиляється через поручні свого яруса — на тлі неба сяє вогненна корона. Кел обіч нього дивиться на мене широко розплющеними очима.
— Стражі!
Голос короля загрозливий і тне повітря, як бритва. Раптом всі яруси закипають від червоно-помаранчевих форм стражів: елітна варта чекає на наказ.
Я добре краду, бо точно знаю, коли треба втікати. І зараз — точно треба.
Не встигає король віддати наказ, як я відштовхую Євангеліну і стрибаю у відкритий люк у підлозі.
— Хапайте її! — відлунює за мною, але я вже провалююся у присмерк підземелля.
Євангеліна трубами попробивала дірки у склепінні, тож мені досі видно Спіральний сад. Здається, ціла конструкція кривавить — Стражі в червоному вискакують на арену і мчать до мене.
Часу думати нема, я кидаюся навтьоки.
Під ареною тягнеться темний порожній коридор. Чорні камери стежать, як я мчу вперед, раз у раз кудись звертаючи. Я відчуваю їхній хижий погляд і дедалі ближчий тупіт Стражів. Біжи, — калатає мені в голові, — біжи, біжи, біжи.
Тільки б знайти якісь двері, якесь вікно... якщо вирвуся назовні, хоч би й на ринок, то, може, в мене буде шанс. А може, й ні.
Перші сходи, на які натрапляю, ведуть до довгої дзеркальної зали. Камери є і там — причаїлися в кутках під самісінькою стелею, як великі павуки.
Над головою відлунюють постріли, я валюся на підлогу. Двоє стражів у формі кольору полум’я кидаються на мене крізь — 63 —


дзеркало. Вони точно як вартові, — кажу я собі. Це просто неповороткі вартові, які не знають, на що ти здатна. Вони не знають, що ти можеш.
Я й сама не знаю, що можу.
Вони чекають, що я кинуся навтьоки, тож я, навпаки, мчу на них. їхні рушниці могутні, але масивні. Не встигають вони розвернутися, щоб мене розстріляти чи заколоти, як я падаю на коліна і ковзаю слизькою мармуровою підлогою поміж цими велетами. Один із них щось волає, і від його голосу дзеркала розлітаються скляним вихором. Вони ще й не оговталися, як я знову підхоплююся на ноги та кидаюся бігти.
Коли я нарешті знаходжу вікно — це і благословення, і прокляття. За величезною шибою з діамантового скла простягається неозорий ліс, який починається прямо по той бік нездоланної стіни.
Що ж, рученьки, час на фокуси. Звісно, нічого не виходить. Коли мені щось треба, так завжди.
Вогненний шквал захоплює мене зненацька. Я обертаюся до стіни полум’я, що наступає на мене, і розумію — стражі мене знайшли. Це вогонь. Вогонь суне просто на мене.
Я слабко, тихо, приречено сміюся над своєю долею:
— Ну, добігалася.
Я обертаюся, щоби бігти далі, але натомість наштовхуюся на стіну з чорної тканини. Мене обіймають сильні руки, не дають випручатися. Бий струмом, спали його! — волає в голові. Але нічого не відбувається. Цього разу чудес не буде.
Жар посилюється, загрожує випалити повітря мені з легенів. Я вже пережила блискавку, не хочеться ризикувати ще й із полум’ям.
Але вб’є мене дим. Я захлинаюся чорною густою кіптявою. Перед очима пливе, повіки набрякають. Я чую кроки, крики і рев вогню, а тоді світ поринає у темряву.
— Вибач, — шепоче Кел. Мабуть, це мені сниться.


Розділ 8
Яз ґанку спостерігаю, як мама прощається із Брі, моїм братом. Вона ридає, голублячи його свіжови- стрижену голову. Шейд і Тремі готові її підхопити, якщо їй підкосяться ноги. Я знаю, що їм теж хочеться плакати, це-бо нашого найстаршенького забирають, але заради мами вони тримаються. Обіч мене тато мовчки втупився в легіонера. Попри сталеві лати та бронежилет, поруч із братом солдат видається крихітним. Брі міг би його живцем з'їсти, але не стане. Він взагалі не опирається, коли легіонер хапає його за руки й тягне геть. На страшних темних крилах за ним сунеться тьма. Світ навколо мене йде брижами, а тоді я падаю.
Приземляюся я аж за рік: під ногами хлюпає мул під нашою хатою. Тепер мама горне Тремі і торгується з легіонером. Шейд її відтягує. Десь вдалині Ґіса ридає — Тремі її улюбленець. Ми з татом мовчимо, бережемо сльози про чорний день. Тьма повертається, крутиться навколо мене, затуляє небо і сонце. Я заплющую очі в надії, що тьма лишить мене у спокої.
Коли я знову розплющую очі, я міцно-міцно обіймаю Шейда. Його ще не обстригли, тож каштанове волосся, яке сягає підборіддя, лоскоче мені потилицю. Я притискаюся йому до грудей і здригаюся. В мене болять вуха болять. Коли я його відпускаю, на сорочці лишаються краплі крові. Ми з Ґісою знову прокололи вуха — Шейд лишив нам дарунок. Мабуть, я щось зробила не так — я завжди все роблю не так. Цього разу я не бачу тьму, а відчуваю. Здається, вона на мене зла.
Вона тягне мене повз незагойні рани спогадів. Почасти це сни. Чи то пак, жахіття. Мої найстрашніші жахіття.
Навколо мене згущається новий світ, присмеркові землі диму й попелу. Це Душилка. Я там ніколи не була, але стільки про неї чула, що добре можу все уявити. Земля поорана вирва— 65 —


ми від тисяч бомб. У кожній вирві ховаються солдати у брудній багряній формі, мовби із ран землі проступає кров. Я пливу повз них, вдивляючись у обличчя: шукаю братів, яких у мене позабирали шрапнель і дим.
Першим натрапляю на Брі — він у багнюці бореться з озе- рянином у блакитному. Я хочу йому допомогти, але мене відносить далі, доки він не зникає за обрієм. Далі настає черга Тремі — він схилився над пораненим солдатом, щоб не дати йому спливти кров’ю. Його ніжне обличчя, таке схоже на лице Ґіси, скривилося від муки. Я ніколи не забуду крики болю і розпачу. Йому я теж не можу допомогти.
А Шейд на передовій, далі, ніж навіть найсміливіші вояки. Він видерся на вал, мовби не боїться бомб, рушниць чи армії озерян, які чатують по той бік. Він навіть мені усміхається. Я безпорадно дивлюся, як земля у нього під ногами вибухає, і він зникає у хмарі диму й попелу.
— Годі! — волаю я й тягнуся до диму, що був колись моїм братом.
Попіл знову згущається у давню тьму, а тоді мене знову підхоплює ріка пам’яті. Тато повертається додому ні живий, ні мертвий. Призивають Кілорна. Понівечена рука Ґіси. Спогади зливаються в яскравий чорторий, від якого очам боляче. Щось тут не так. Спогади відмірюють роки, ніби я дивлюся своє життя задом наперед. А далі — події, які я навіть пам’ятати не можу: я вчуся говорити й ходити, брати, самі ще маленькі, передають мене з рук у руки, а мама лається. Це неможливо.
— Неможливо, — каже мені тьма. Голос такий різкий, що від нього череп ось-ось трісне. Я падаю на коліна — здається, на бетон.
А тоді вони зникають. І брати, і батьки, і сестра, і мої спогади, і мої жахіття — зникає все. Навколо мене — бетон і сталеві ґрати. Я у клітці.
Я підводжуся на ноги, притискаю руку до голови, що шалено болить, і намагаюся сфокусувати погляд. Хтось стоїть по той бік ґрат і дивиться на мене. У постаті на голові виблискує корона.
— Я б уклонилася, але впаду, — кажу королеві Еларі й одразу про це жалкую. Вона ж срібна, не можна з нею так гово— 66 —


рити. Вона може закувати мене у кайдани, відібрати талони, покарати мене, покарати мою родину. А тоді з жахом розумію: ні, вона ж королева. Вона може мене просто вбити. Вона може вбити нас усіх.
Але, здається, вона анітрохи не ображається. Королева посміхається. Коли я зустрічаюся з нею поглядом, на мене знову накочується хвиля нудоти, і мене згинає навпіл.
— Чим тобі не уклін? — муркоче вона, тішачись моїм болем.
Я стримуюся, щоб не виблювати, і хапаюся за ґрати, стискаю в кулаках холодну сталь.
— Що ви зі мною зробите?
— Вже нічого. Але це... — вона тягнеться крізь ґрати і торкається моєї скроні. Від доторку біль потроюється, і я, ледве притомна, валюся на ґрати. — Це щоб ти не наробила дурниць.
На очі навертаються сльози, але я не плачу.
— Що, типу того, щоб підвестися на ноги? — гарчу я.
Мені так боляче, що я ледве можу думати, тут не до гречності, та я все ж стримуюся і не лаюся. Заради всього святого, Мара Барров, прикуси собі язика.
— Типу того, щоб битися струмом, — огризається вона.
Біль відступає, і мені стає сили дочовпати до металевої лавки. Коли я притискаю голову до прохолодної кам’яної стіни, до мене нарешті доходять її слова. «Битися струмом»...
Шмаття спогадів мріє перед очима. Євангеліна, щит із блискавок, іскри, я. Це неможливо.
— Ти не срібна. Твої батьки багряні, ти багряна. І кров у тебе багряна, — примовляє королева, крокуючи уздовж ґратів. — Ти чудо, Мара Барров, і парадокс. Я тебе не розумію, а я ж тебе бачу, як облуплену.
— Це були ви? — пищу я і знову хапаюся за голову. — Це ви були в мене в голові? У спогадах? У жахіттях?
— Щоб зрозуміти людину, треба зрозуміти, чого вона боїться, — пояснює мені, як дурному звірові. — Я мусила дізнатися, з чим ми маємо справу.
— Я вам не «що».
— Ми ще побачимо, що ти таке. Але ти будь уважною, ді- вчинко-блискавко, — шкіриться вона, нахиляючись до ґратів.
— 67 —


Раптом мені судомить ноги, ніби я їх засиділа чи ніби мене паралізувало. У грудях здіймається паніка, я розумію, що навіть пальцями поворухнути не можу. Мабуть, так почувається батько — зламаним, непотрібним. Проте якимось чудом я підводжуся: ноги самі собою несуть мене до ґрат. Королева дивиться на мене, і я ступаю в такт тому, як вона кліпає.
Вона шептунка і бавиться мною. Коли я опиняюся біля ґра- тів, вона хапає моє обличчя. Я кричу, біль у голові нестерпний. Чого б я тільки не віддала, щоб мене просто загребли у військо!
— Ти викинула коника перед сотнями срібних, а вони ставлять питання і мають владу, — шипить вона мені на вухо, її хворобливо-солодкий подих ласкає мені лице. — Лише тому ти жива.
Я стискаю кулаки і знову намагаюся прикликати блискавку, але нічого не виходить. Вона розуміє, що я роблю, і сміється, не криючись. Перед очима розквітають зорі, закриваючи виднокіл, але я чую, як шелестить шовк, коли вона йде геть. Зір повертається, коли її сукня саме зникає за рогом, і я лишаюся у клітці геть сама. Я ледве добираюся назад до лавки, долаючи пориви виблювати.
Втома накочується хвилями, зароджується у м’язах, осідає в кістках. Я — людина, люди не створені для такого. Я раптом розумію, що н& руці в мене нічого нема. Багряний браслет забрали. Що це значить? Сльози печуть мені очі й ось-ось проллються, але плакати я не буду. Є і в мене яка-не-яка гордість.
Сльози я можу здолати, а питання — ні. І сумніви, які точать серце — теж ні.
Що зі мною буде?
Що я таке?
*
Коли я розплющую очі, на мене через ґрати дивиться вартовий. Його срібні ґудзики виблискують у тьмавому світлі, але його лисина сяє ще яскравіше.
— Ви мусите сказати моїй родині, де я, — белькочу я, намагаючись сісти. Я бодай встигла сказала рідним, що їх люблю.
— 68 —


— Нічого я не мушу, крім як доправити тебе нагору, — відповідає він, але незлобиво, просто-таки високий взірець спокою. — Перевдягайся.
Я раптом розумію, що з мене досі звисає обгоріла форма. Вартовий вказує на акуратну купку одягу при ґратах і обертається, щоб я перевдягнулася.
Одяг простенький, але добрий, я такого м’якого ніколи не носила. Це біла сорочка з довгими рукавами і чорні брюки, оздоблені срібними лампасами збоку. Є й черевики — чорні блискучі чоботи по коліно. На мій подив, на одязі нема і нитки багряної. Хто зна, чому. Щось я останнім часом геть нічого не знаю.
— Гаразд, — бурчу я. Вартовий обертається, коли я саме підтягую чоботи. Я не чую брязкоту ключів, але, як на те, і замка не бачу. Як він відкриє клітку без дверей?
Але замість того, щоб відкрити приховані дверцята, він веде рукою — й металеві прути відхиляються. Ну звісно, у тюремники набрали...
— Точно, я магнетрон. Якщо тобі раптом цікаво, ти ледь не підсмажила мою кузинку.
Я ледь не захлинаюся повітрям і не знаю, як відповісти.
— Вибачте, — але звучить це майже як питання.
— Краще вибачся, що промахнулася, — відповідає він без тіні жарту. — Євангеліна ще та сучка.
— Це у вас родинне? — слова випереджають думки. Я аж закашлююся, коли розумію, що бовкнула.
Він не б’є мене за зухвальство, хоча має на те повне право, тільки усміхається.
— Скоро дізнаєшся, — його темні очі теплі. — Мене звати Лукас Самос. Ходімо.
Я навіть не питаю, чи є в мене вибір.
Він виводять мене з темниці ґвинтовими сходами. Нагорі чекає добрий десяток вартових. Вони мовчки мене оточують і змушують простувати уперед. Лукас лишається при мені, хоча марширує в ногу з іншими. Вони тримають пістолі напоготові, ніби перед битвою. Щось мені підказує: вони тут не для того, щоб захистити мене, а щоб захистити інших від мене.
- 69 -


Коли ми сягаємо ошатніших верхніх ярусів, скляні стіни раптом темніють. Я згадую, як Ґіса мені пояснювала, що діамантове скло Покоїв сонця можна за бажання затемнити, аби приховати те, чого простолюду бачити не належить. Виявляється, я потрапляю до цієї категорії.
Я раптом розумію, що вікна затемнює не якийсь пристрій, а рудокоса вартова. Вона махає на кожну стіну, яку ми проминаємо, і якась сила затуляє світло.
— Вона — тінь, владна над світлом, — пошепки пояснює Лукас, коли зауважує мій подив.
Тут теж камери на кожному кроці. В мене на загривку волосся встає дибки, коли їхній електричний погляд ковзає моїм тілом. Зазвичай, коли навколо так багато електрики, в мене болить голова, але зараз болю немає. Щит мене змінив —щось вивільнив, оприявнив частину мене, яку я давно стримувала. Що я таке? — відлунює мені в голові знову і знову, тільки зараз це звучить, як погроза.
Електрика стихає, лише коли ми проминаємо монструозні на вигляд двері. Тут мене ніхто не побачить. У наступній залі вмістився б добрий десяток таких хат, як моя, прямо з палями. Переді мною на троні із діамантового скла на тлі заграви сидить король, втупившись у мене пекучим поглядом. Вікно за ним умить темніє. Може, то востаннє я бачила сонце.
Вартові підводять мене до трону і зникають. Лукас виводить загін, навіть не озирнувшись.
Король сидить просто переді мною, королева стоїть по його ліву руку, принци — по праву. Я стараюся не дивитися на Кела, але знаю, що він на мене витріщається. Я не підводжу погляду з носаків нових чоботів, аби не піддатися страху, від якого тіло мовби наливається свинцем.
— На коліна, — шепоче королева голосом м’яким, як оксамит.
Я маю стати на коліна, але гордість не дозволяє. Навіть тут, перед срібними, перед самим королем, коліна не гнуться.
— Ні, — кажу я і знаходжу в собі сили підняти погляд.
— Що, сподобалося у клітці? — королівський голос Тиберія наповнює кімнату. У його тоні читається погроза, але я й далі стою непорушно. Він нахиляє голову, ніби я — цікавий дослід.
— 70 —


— Що ви від мене хочете?
Королева прихиляється до Тиберія:
— Я ж казала, вона багряна до шпику кісток...
Король відмахується від неї, як від мошви. Вона стискає губи і випростується, тільки кулаки стискає. Так їй і треба.
— Я не можу собі дозволити того, що хочу, — огризається Тиберій, спопеляючи мене поглядом.
Мені згадуються слова королеви, і я кажу:
— Що ж, шкода, що ви не можете собі дозволити мене вбити.
Король сміється:
— А мені не казали, що ти кмітлива.
Полегша котиться тілом, як прохолодний вітерець у кронах дерев. Смерть на мене ще не чекає, бодай поки що.
Король жбурляє на підлогу стос паперів. На верхньому аркуші — моє ім’я, дата народження, батьки, брунатна крапля крові. І світлина з моїх документів. Я втуплююся у знудьговані очі дівчини, якій довелося довго стовбичити в черзі до фотографа. Якби ж то я могла стрибнути в ту світлину, у шкуру дівчини, в якої не було проблем, крім призову і голоду!
— Мара Моллі Барров народилася 17 листопада 302 року нової ери, донька Деніела і Рут Барров, — Тиберій розкладає моє життя по поличках. — У тебе немає роботи, тож тебе відправлять у військо після наступного дня народження. Ти ходиш до школи виключно з примусу, у тебе погані оцінки і такий по- служний список, що у більшості міст ти загриміла б до в’язниці. Крадіжки, контрабанда, спротив арешту, і це ще не кінець. Загалом, ти вбога, груба, аморальна, тупа, ображена на весь світ, уперта і темна пляма на честі свого села і мого королівства.
Його слова через подив не одразу до мене доходять, але я з ним не сперечаюся. Він цілковито правий.
— І все ж... — веде він далі, підводячись на ноги. Він так близько, що я бачу гострі зубці на короні — ними можна вбити. — І все ж, є в тобі ще щось. Щось, чого я не можу збагнути. Ти і багряна, і срібна, смертоносний вибрик природи, що може мати наслідки, яких тобі не зрозуміти. Що мені з тобою робити?
Це він мене питає?
— Можете мене відпустити, я нікому нічого не скажу.
— 71 —


Мої слова уриває різкий сміх королеви.
— А що на те високі доми? Вони що, теж мовчатимуть? Вони що, забудуть дівчинку-блискавку у багряній формі?
Ні, цього ніхто не забуде.
— Ти знаєш мою думку, Тиберію, — додає вона, не зводячи погляду з короля. — Це позбавило б нас обох проблем.
Мабуть, її план не звістує мені нічого доброго, бо Кел стискає кулаки. Рух привертає мій погляд. Він непорушний, незворушний і тихий, його добре вишколили, і тільки в очах палахкотить вогонь. На мить він ловить мій погляд, але я відвертаюся, а то ще почну його благати про порятунок.
— Так, Еларо, — киває король. — Ми не можемо тебе вбити, Маро Барров.
У повітрі висить не промовлене «поки що не можемо», але він веде далі:
— Тож ми сховаємо тебе у всіх на виду, під нашим захистом. Ми зможемо за тобою спостерігати і, можливо, тебе зрозуміємо.
Під його пекучим поглядом я почуваюся, як обід, що його ось-ось з’їдять.
— Тату! — гукає Кел, але його брат — блідіший, худіший принц — хапає його за руку, уриваючи протест. Кел заспокоюється і відступає.
Не зважаючи на сина, король продовжує:
— Ти вже не Мара Барров, багряна донька Паль.
— То хто ж я? — питаю я, перебираючи в голові всі жахливі можливості. Мій голос тремтить від страху.
— Твій батько — Етан Титан, генерал Залізного легіону, який загинув, коли ти була маленька. Багряний солдат удочерив тебе і виховав у грязюці, приховавши твоє істинне походження. Ти виросла з думкою, що ти ніщо, а зараз, завдяки збігові обставин, порятувалася. Ти — срібна, пані із втраченого високого дому, шляхтянка з великою владою, а одного дня станеш принцесою Норти.
Я не стримуюся:
— Срібною... прицесою?
Очі зраджують мене, і я кидаю погляд на Кела. Принцеса мусить вийти заміж за принца.
— 72 —


— Ти вийдеш заміж за мого сина Мевена, і після цього не будеш висовуватися.
У мене щелепа відвисає ледве не до підлоги. З моїх вуст зривається зойк. Слів у мене нема. Молодший принц, здається, теж розгубився. Цього разу Кел стримує брата, хоча не зводить погляду з мене.
Нарешті молодший принц знаходиться, що сказати:
— Я не розумію... — бовкає він, струшуючи хватку Кела, і робить крок до батька. — Але ж вона... чому?..
За іншої нагоди я образилася б, але зараз не можу не погодитися із його зваженими запереченнями.
— Тихо, — огризається його мати. — Слухайся батька.
Він втуплюється у неї, як хлопчисько, що бунтує проти батьків. Але Елара супиться, і принц відступає — він не гірше, ніж я, знає, на що вона здатна у гніві.
Я тихо, ледве чутно кажу:
— Це якось... занадто, — інакше і не скажеш. — Навіщо вам ліпити з мене панянку, та ще й принцесу?
На лиці Тиберія проступає похмура усмішка. У нього такі ж сліпучо-білі зуби, як у королеви:
— З того буде ще й яка користь, моя люба. Хоч раз у твоєму ницому жалюгідному житті з тебе буде користь, — я почуваюся так, ніби мені дали ляпаса. — У нас тут назріває несвоєчасне повстання. Ці терористи, борці за волю, чи як там себе називають ці багряні йолопи, підривають будинки во ім’я рівності.
— Черлена Сторожа, — Фарлі. Шейд. Щойно імена зринають у мене в голові, я молюся, щоб королева Елара не потикалася в мої думки. — Вони підірвали...
— У столиці, так, — стенає плечима король і потирає шию.
Роки в тіні багато чому мене навчили. У кого є гроші, хто роззява, хто бреше. Король бреше, розумію я, коли він знову силувано стенає плечима. Він вдає, що його не обходить повстання, але це не так. Він боїться Фарлі, боїться Черленої Сторожі. Йдеться не просто про кілька вибухів.
— А ти, — каже він, нахиляючись уперед, — можливо, поможеш нам запобігти наступним вибухам.
Якби мені не було так страшно, я б розсміялася:
— 73 —


— Якщо вийду заміж за... перепрошую, як там тебе звати?
Його щоки біліють — мабуть, це срібні так червоніють. Врешті, у них же срібна кров.
— Мене звати Мевен, — тихо і м’яко каже він. У нього таке ж лискуче чорне волосся, як у Кела та короля, але на тім схожість закінчуються. Ті широкоплечі і мускулясті, а Мевен тендітний, із чистими, як вода, очима. — І я все одно нічого не розумію.
— Батько хоче сказати, що вона відкриває нам цікаві можливості, — пояснює Кел. На відміну від брата, він говорить рішуче, це голос майбутнього короля. — Багряні заспокояться, коли побачать, що ми маємо за рівну дівчину срібної крові, але багряну за вихованням. Це як у казці, де простолюдинка стає принцесою. Вона їх представляє. Вони повірять їй, а не терористам.
А тоді додає тихіше, хоча саме це найважливіше:
— Вона заб’є їм баки.
Це не казка і навіть не сон. Це жахіття. Мене замкнуть тут до смерті, примусять прикидатися іншою, прикидатися однією з них, їхньою маріонеткою.
Я відволікатиму багряних — най живуть у покорі, тихо і щасливо.
— Навіть високі доми будуть задоволені, якщо правильно це обставити. Ти — загублена донька героя війни. Яких ще почестей тобі треба?
Я у німій мольбі ловлю його погляд. Він уже раз допоміг мені — може, й тепер не облишить. Але Кел злегка трясе головою. Тут він мені нічим не зарадить.
— Це не прохання, пані Титан, — каже Тиберій, вживаючи моє нове ім’я і новий титул. — Ви зробите все, що від вас вимагають, і зробите все правильно.
Королева Елара дивиться на мене своїми блідими очима:
—- Житимеш тут, як належить нареченій принца. Тебе тут навчать всьому, щоб ти поводилася пристойно, — вона з трудом підбирає слово, аж прикусює губу, але я все одно не розумію, що мається на увазі. — 3 тебе не зводитимуть погляду. Відтепер житимеш, як на лезі ножа. За будь-який хибний крок, будь-яке хибне слово чекає кара.
— 74 —


Мені перехоплює подих, ніби король і королева обплітають мене ланцюгами.
— А як же моє життя?..
— Яке таке життя? — сміється Елара. — Дівчино, та ти потрапила у казку.
Кел на мить заплющує очі, ніби йому боляче від звуку її сміху:
— Вона про родину. У Мари... у дівчини є родина.
Ґіса, мама, тато, хлопці, Кілорн — все у мене відняли.
— А, ти про це, — пирхає король, знову плюхнувшись у своє крісло. — Ну, дамо їм пенсію, щоб не патякали зайвого.
— Я хочу, щоб братів відпустили з війни додому, — ну хоч раз я сказала щось правильно. — А ще в мене є друг, Кілорн Воррен. Хай легіонери його не забирають.
Тиберій відповідає майже одразу. Що йому до кількох багряних вояків?
— Буде зроблено.
Це звучить не як вияв милосердя, а як смертний вирок.


Розділ 9
Отже, леді Марина Титан, донька леді Нори Ноель Титан і лорда Етана Титана, генерала Залізного легіону. Спадкоємиця дому Титан. Марина Титан. Титан.
Нове ім’я відлунює мені в голові, доки три багряні покоївки готують мене до бою. Дівчата працюють швидко й ефективно, не перекинувшись між собою ані словом. Мене вони теж ні про що не питають, хоча, мабуть, хочуть. Я пам’ятаю: їм заборонили патякати. їм заборонили розмовляти зі мною, точно заборонили розповідати про мене іншим. Нікому вони не прохопляться про мої дивні вибрики, вибрики багряної, які неминуче помічають.
Вони болісно довго намагаються зробити з мене щось пристойне, купають, причесують, малюють в мене на лиці личко дурної ляльки, якою я маю стати. Макіяж — це найгірше, особливо густа біла паста, яку накладають на шкіру. Вони витрачають на моє лице, шию, ключиці й руки аж три глечики блискучої вогкої пудри. Здається, з мене висмоктали все тепло, ніби пудра приховала жар у шкірі. Я з жахом розумію, що вони намагаються приховати мій природний рум’янець, багряний квіт на шкірі, багряну кров. Я мушу прикидатися срібною, і коли вони закінчать макіяж, саме так я й виглядатиму. Із вибіленою шкірою та підведеними темним очима й губами я виглядаю холодною, жорстокою, не людина, а лезо. Я виглядаю срібною. Я виглядаю гарною. І мені від цього тошно.
Скільки це протриває? Ти ба, наречена принца. Мені аж самій не віриться, бо це безумство. Ніякий срібний при здоровому глузді на мене й не подивився б, не те що принц Нор- ти — ні за які гроші, ані щоб придушити повстання, ані щоб приховати, хто я.
То навіщо це все?
~76-


Коли покоївки упаковують мене в сукню, я почуваюся як труп, якого вбирають для похорону. І це не так вже й далеко від правди.
Багряні дівчата не виходять заміж за срібних принців. Я ніколи не надягну корону, я ніколи не посяду престол. Щось станеться, може, нещасний випадок. Я піднесуся на хвилі брехні — а інша брехня мене погубить.
Сукня темно-багряна, гаптована срібним, пошита з шовку й прозорого мережива. У кожного дому свій колір — згадується строката процесія родів. Отже, кольори Титану — мого дому — багрець і срібло.
Коли покоївка сягає по мої сережки, щоб забрати останню часточку давнього життя, у мені спалахує страх:
— Не чіпай!
Дівчина сахається і налякано кліпає, інші завмирають.
— Вибач, я... — срібні не вибачаються. Я прочищаю горло, щоб зібратися з думками. — Сережки облиш.
Мій голос звучить сильно, різко, по-королівськи:
— Все інше можеш міняти, а сережки лиши.
Три дешеві металеві сережки, по одній на брата, лишаться при мені.
— Цей колір тобі пасує.
Я різко обертаюся й бачу, як служки завмирають у однакових уклонах. А над ними — Кел. Я раптом вдячна за макіяж, який приховує рум’янець.
Він швидким жестом наказує покоївкам вимітатися, і ті втікають за двері, як миші від кота.
— Я не дуже тямлюся на цих ваших королівських звичаях, але тобі тут, мабуть, не місце. Це ж моя кімната, — тягну я, вкладаючи до голосу чимбільше зневаги. Врешті, це через нього в мене весь цей клопіт.
Він робить кілька кроків уперед, і я інстинктивно відступаю. Я наступаю на сукню, тож вибір простий — або завмерти, або впасти. Хто зна, що краще.
— Я прийшов вибачитися, бо не можу вибачитися при всіх, — він завмирає на певній відстані від мене: зауважив, що мені тривожно.
— 77 —


Він зціплює зуби, коли оглядає мене з голови до п’ят. Мабуть, згадує ту горопаху, яка спробувала його обібрати ще вчора. Тепер я геть на неї не схожа.
— Вибач, що тебе у це втягнув, Маро.
— Марина, — від цього імені поганий присмак у роті. — Не забувай, тепер мене звати Марина.
— То й добре, Мара — пристойне скорочення.
— Як про мене, то нічого пристойного в мені нема.
Кел мене оглядає, і шкіру пече від його погляду.
— Як тобі Лукас? — нарешті питає він, відступаючи.
Це він про того вартового з роду Самос, першого порядного срібного, якого я тут зустріла.
— Нічо так.
Тільки б королева його не звільнила, коли довідається, що він був до мене ласкавий...
— Лукас — хороша людина. Самоси думають, що його доброта — це слабкощі, — очі Кела темніють, ніби це зачіпає його за живе. — Але він буде тобі вірним слугою.
Який милосердний — знайшов мені ласкавого тюремника. Але я прикушую язика. Яка мені користь огризатися на ласку?
— Спасибі, Ваша Величносте.
У його очах знову починають вигравати бісики, а на губи повертається усмішка:
— Ти ж знаєш, що мене звати Кел.
— Та й ти знаєш, як мене звати, — гірко кажу я. — Ти знаєш, звідки я.
Він ледь помітно киває, ніби я його присоромила.
— Ти мусиш про них подбати, про мою родину, — їхні недосяжно далекі обличчя спливають мені перед очима. — Про них усіх, доки можеш.
— Звичайно, — і він підступає до мене впритул. І ще раз додає:’— Вибач.
Його слова відлунюють мені в голові.
Вогненна стіна. Ядучий дим. Вибач, вибач, вибач.
Це Кел мене піймав і не дав утекти з цього страшного місця.
— Це за те, що позбавив мене останньої нагоди втекти?
-78-


— А то би ти прослизнула повз стражів і вартових, здолала стіни й ліси і в селі чекала, коли по тебе прийде королева? — на мій закид він ніби і не зважає. — Я тебе зупинив — і це найкраще, що могло статися з тобою і твоєю родиною.
— Я могла би порятуватися, ти мене не знаєш.
— Я знаю королеву. Вона б світ на піщинки розібрала, щоб знайти дівчинку-блискавку.
— Не називай мене так, — мені навіть від незвичного фальшивого імені не так гірко, як від цієї клички. — Так мене називає твоя мати.
Він гірко сміється:
— Мені вона не мати. Вона мати Мевена, — він зціплює зуби, і я розумію, що цю тему краще не зачіпати.
— Он як, — тихо кажу я. Слова швидко гаснуть, розчиняються під арковим склепінням. Я закидаю голову, щоб уперше роздивитися мою нову кімнату. Я таких розкошів ще ніколи не бачила — тут тобі й мармур, і скло, і шовк, і пір’я. Світло змінилося, настає помаранчевий присмерк. Наближається ніч. А з нею — решта мого життя.
— Я прокинулася однією людиною, — шепочу я радше до себе, ніж до нього, — а тепер маю стати кимось іншим.
— Все в тебе вийде, — він робить до мене рвучкий крок, і його жар наповнює кімнату. В мене іскри біжать шкірою, але я вперто не піднімаю погляд.
— Ти звідки знаєш?
— Бо в тебе немає вибору, — він прикушує губу. — Може, цей світ і гарний, але небезпечний. Тих, від кого нема користі, зате є клопоти, прибирають. І тебе можуть прибрати.
І приберуть. Колись. Але на тім небезпеки не вичерпуються.
— Отже, варто мені помилиться, як всьому кінець?
Він мовчить, але я читаю відповідь у нього в очах: так.
Я затягую срібний пасок. Якби це був сон, я би прокинулася, але це ява. Це все насправді.
— А я ж що? А з цим, — я виставляю свої смертоносні руки, — як?
Кел посміхається:
— Думаю, ти всього навчишся.
— 79 —


А тоді він підносить руку. У нього на зап’ястку — дивний пристрій, щось на кшталт браслета з металевими кінцями. Пристрій клацає, вибиваючи іскру, і та не зникає, а спалахує червоним пекучим вогнем. Він палій, владний над вогнем і жаром — розумію я. Він принц, а ще він небезпечний. Проте полум’я гасне так само раптово, як з’явилося, і лишається просто Кел — хлопчина із підбадьорливою усмішкою на вустах. Над нами гудуть приховані камери, які не зводять із нас погляду.
*
Стражі у масках, яких я постійно бачу краєм ока, нагадують про моє нинішнє становище. Я без п’яти хвилин принцеса, заручена із другим найпривабливішим парубком країни. А ще я фальшивка. Кел вже давно пішов, лишивши мене на самоті з охороною. Лукас ще нічого, а ось інші, суворі й тихі, не дивляться мені в очі. Вони стежать, щоб я і далі ниділа у темниці із власної шкіри, багряна за срібною завісою, яку не можна відкинути. Якщо я помилюся, якщо я себе видам, то загину. І через мою поразку загинуть інші.
Доки мене ескортують на бенкет, я подумки повторюю байку, яку мене змусила зазубрити королева — вона згодує казочку двору. Ця оповідка проста, легко запам’ятати, але мене від неї верне.
Я народилася на фронті. Мої батьки загинули під час нападу на табір. Багряний солдат витягнув мене з руїн і приніс додому — його дружина мріяла про доньку. Вони виростили мене у селі під назвою Палі, і я до сьогоднішнього ранку не знала ані про своє походження, ані про свій дар. А тепер я посіла місце, яке належить мені за правом народження.
’ Від цієї думки мене з душі верне. Моє місце — вдома, з батьками, Ґісою та Кілорном, а не тут.
Стражі ведуть мене лабіринтом переходів на верхніх ярусах палацу. Як і в Спіральному саду, тутешня архітектура заснована на вигинах каменю, скла і металу, що стікає донизу. За стінами з діамантового скла простягається запаморочливий крає— 8о —


вид базару, долини ріки і далеких лісів. З цієї висоти я бачу, що у призахідному сонці бовваніють пагорби, про які доти навіть не чула.
— Два найвищі поверхи — це королівські покої, — пояснює Лукас, вказуючи на залу, яка спіраллю спускається вниз. Сонячні промені виграють на стінах, як вогненна буря, сиплючи на нас іскри світла. — Зараз спустимося ліфтом до бальної зали. Сюди.
Лукас спиняється біля металевої стіни. Ми на мить відображаємося у ній, а тоді стіна від’їжджає вбік за порухом його руки.
Стражі заводять нас до яскраво освітленої коробки без вікон. Я змушую себе дихати рівно, хоча мені понад усе хочеться вирватися з цієї металевої труни.
Я аж підскакую, коли ліфт раптом приходить у рух. Серце починає битися частіше, я тяжко дихаю і налякано роззираюся — напевно, інші реагують так само? Але, здається, їм байдуже, що кімната, до якої ми потрапили, падає. Лише Лукас зауважує, що мені страшно, і трохи сповільнює спуск.
— Ліфт рухається вгору і вниз, щоб нам не треба було ходити сходами. Палац великий, леді Титан, — шепоче він із тінню посмішки.
Я розриваюся між страхом і зачудуванням. Зітхаю з полегшею допіру тоді, коли Лукас відкриває двері ліфта. Ми виходимо до дзеркальної зали, якою я мчала вранці. Розбиті дзеркала вже замінили, ніби тут нічого й не сталося.
Коли з-за рогу у супроводі охорони випливає королева Ела- ра, Лукас згинається в уклоні. Тепер на ній чорно-червоно- срібне вбрання — це кольори її чоловіка. Світловолоса і блі- дошкіра, в ньому вона виглядає, як привид.
Вона хапає мене за руку й на ходу притягує до себе. Її губи не ворушаться, але її голос відлунює у мене в голові. Цього разу це не боляче, але відчуття все одно хворобливе й тривожне. Мені хочеться закричати, видерти її з мого мозку. Але що я можу вдіяти? Тільки її ненавидіти.
«Дар роду Титанів — ніщота, — її голос долинає звідусюди. — Вони підривали предмети доторком, як та дівчина з роду — 8і —


Леролан на Випробі королев». Коли я намагаюся згадати, Елара запихає її образ прямо мені в мозок. Зображення спалахує і розвіюється, але я встигаю розгледіти дівчинку в оранжевому, що підриває каміння й пісок, як бомби. «Твоя мати, Нора Но- елль — буревісниця, як і весь дім Ноелль. Буревісники владні над погодою, бодай певною мірою. Так буває нечасто, але їхній союз породив твій унікальний хист до електрики. Більше нічого не кажи, хай би про що тебе питали».
«Що ви від мене насправді хочете?» — навіть в думках мій голос тремтить.
У моєму черепі відлунює її сміх, і більше ніякої відповіді немає.
«Закарбуй собі на лобі, ким ти маєш бути, — веде вона, мовби й не почула запитання. — Ти вдаєш, що тебе виховали багряні, але по крові ти срібна. Тепер ти головою багряна, а серцем срібна».
Мене пронизує лезо страху.
«Від цієї миті й до кінця своїх днів ти брехатимеш. Від цього залежить твоє життя, дівчинко-блискавко».


Розділ 10
Елара лишає мене обдумувати її слова.
Я думала, що існує тільки один поділ — срібні і багряні, багаті і бідні, царі і раби. Але між цими категоріями є багато іншого, чого я не розумію, і саме туди я і втрапила. В дитинстві я ніколи не знала, чи буде нам що їсти; а зараз я в палаці — і на вечерю ось-ось зжеруть саме мене.
Багряна в голові, срібна у серці — це я запам’ятала. Я широко розплющую очі, вбираючи велич палацу, про який ані Мара, ані Марина і мріяти не могли, проте суворо стискаю губи. Марина вражена, але не видає своїх почуттів. Вона холодна і стримана.
Двері в кінці коридору відчиняються. Я такої великої кімнати ще ніколи не бачила, вона більша навіть за тронну залу. Мабуть, я так ніколи й не призвичаюся до цих масштабів. Я переступаю поріг і ступаю на сходи, що ведуть до кімнати, де вже розсілися у похмурому очікуванні всі клани, вбрані у родові кольори. Дехто перешіптується — мабуть, про мене. Король Тиберій і Елара оглядають підданих із подіуму десь у півметра заввишки: ці не прогавлять жодної нагоди вивищитися. Чи то вони марнославні, чи то свідомі свого становиська: щоб бути могутнім, треба таким видаватися.
Принци теж у родинному чорно-червоному вбранні, і обидва з військовими медалями. Кел незворушно завмер по праву руку від батька. Якщо він і знає, з ким йому судилося побратися, то радості не виказує. Мевен теж тут, по ліву руку від матері, і на його обличчі вирують почуття. Молодший не так добре вміє приховувати емоції, як старший.
Бодай мені не доведеться мати справу із вправним брехуном.
— Випроба королев — радісна подія, символ майбутнього нашого великого королівства і зв’язків, які нас об’єднують - 83 -


перед лицем ворогів, — каже король натовпові. Вони мене ще не бачать, я стою на краю кімнати й дивлюся на них згори вниз. — Проте сьогодні Випроба подарувала нам не лише майбутню королеву.
Він повертається до Елари, яка з шанобливою усмішкою стискає його руку. Як швидко вона з підступної змовниці перетворюється на покірну королеву!
— Ми всі пам’ятаємо наш промінь надії у воєнному лихолітті, нашого капітана і вірного друга, генерала Етана Титана, — каже Елара.
Юрма перешіптується, хто з теплом, хто з сумом. Навіть патріарх дому Самос, жорстокий батько Євангеліни, схиляє голову.
— Він вів Залізний легіон до перемоги і посунув уперед лінію фронту, що не змінювалася сотню років. Озеряни боялися його, солдати любили його, — я сильно сумніваюся, що багряні солдати любили срібного генерала. — Озерянські шпиги прокралися до нашого табору і вбили нашого дорогого друга Етана, знищивши єдину надію на мир. Із ним загинула його дружина, леді Нора, добра і справедлива жінка. Рід Титан урвався того доленосного дня шістнадцять років тому. Ми втратили друзів. Пролилася срібна кров.
У кімнаті западає тиша, королева стирає з очей фальшиві сльози. Кілька учасниць Випроби вертяться на сидіннях, їм байдуже до мертвого генерала, та й королеві, власне, теж. Йдеться про мене, про те, як нап’ялити корону на багряну дівчину, щоб ніхто й не помітив. Це — чари, королева — вправна чаклунка.
Вона знаходить мене поглядом, і всі повертаються в тому ж напрямку. Хтось розгублений, хтось мене впізнає, хтось втуплюється у мою сукню. Вони краще, ніж я, знають кольори дому Титан, і розуміють, хто я. Чи принаймні ким я прикидаюся.
— Цього ранку ми стали свідками чуда. Ми побачили, як багряна дівчина, наділена даром, якого в неї не може бути, падає на арену, мов блискавка.
Здіймається шепіт, кілька срібних навіть встає. Дівчина з роду Самос втуплюється в мене лютими чорними очима.
- 84 -


— Ми з королем довго говорили з дівчиною, аби зрозуміти, звідки вона.
Говорили? Ось як вони описують бабрання в моєму мозку? А королева веде далі:
— Вона не багряна, але це справді чудо. Любі друзі, вітаємо леді Марину Титан, доньку Етана Титана. Згублену і знову віднайдену.
Вона підманює мене легким жестом. Я корюся.
Я спускаюся сходами під стримані оплески, намагаючись не спіткнутися. Ноги ступають упевнено, лице незворушне. Я поринаю у натовп здивованих, зачудованих, підозріливих облич. Лукас і охорона лишаються за дверима. Я знову сама перед цими людьми, і ще ніколи не почувалася такою оголеною, попри шовк і пудру. Я вдячна за макіяж. Це — щит між ними і правдою про мою природу. Правдою, яку я й сама не розумію.
Королева вказує на вільне сидіння в першому ряду, і я рушаю до нього. Учасниці Випроби вдивляються у мене, намагаючись зрозуміти, чому я тут і чому я раптом така важлива. Утім, їхні погляди допитливі, а не сердиті. Вони дивляться на мене з жалем, співчувають моїй сумній історії. Всі, крім Євангеліни Самос. Коли я нарешті добираюся до свого місця, то розумію, що вона сидить прямо біля мене. Її лице викривлене від люті. Тепер на ній вже не шкіряне вбрання зі сталевими шипами, а сукня із переплетених металевих кілець. Вона стискає пальці, і я розумію, що їй понад усе хочеться вчепитися мені в горло.
— Леді Марина заціліла. Її забрали з фронту і привезли до багряного села неподалік звідси, — підхоплює король. Ми підходимо до головного повороту сюжету в моїй історії. — Вихована в родині багряних, вона працювала тут служницею й до сьогоднішнього ранку вірила, що вона — одна із них.
Кімнатою котиться зітхання, від якого мені заціплює, але король продовжує:
— Марина — діамант у грязюці. Донька мого покійного друга працювала у моєму палаці, просто в мене під носом. Але так більше не буде. Щоб спокутувати невідання і відплатити її батькові й роду за самопожертву заради нашого королівства, я оголошую, що дім Келор і дім Титан об’єднаються.
-S5-


Чергове зітхання, цього разу від учасниць Випроби. Вони думають, що я відберу в них Кела. Вони думають, що я — суперниця. Я поглядом благаю короля продовжувати, доки якась із дівчат мене не замордувала.
Євангеліна, здається, ось-ось мене пошинкує. Вона сплітає пальці так міцно, що вони аж біліють, і ледве стримується, щоб не оббілувати мене у всіх на очах. Її похмурий батько опускає руку на її долоні, щоб заспокоїти.
Коли Мевен ступає вперед, напруга у кімнаті тане. Він спершу плутається у словах, які його змусили зазубрити, але врешті заспокоюється:
— Леді Марино...
Намагаючись не тремтіти, я встаю і повертаюся до нього.
— Перед батьком, Його Королівською Величністю і вельможним двором, я хотів би попросити вашої руки. Присягаю бути вам вірним, Марино Титан. Чи приймаєте ви мою пропозицію?
Моє серце калатає від його слів. Я знаю, що можу відповісти лише ствердно. Хай би як мені хотілося відвернутися, я не зводжу погляду з Мевена. Він підбадьорливо усміхається. Цікаво, яку дівчину для нього обрали б?
Кого б обрала я? Якби нічого не сталося, якби вчитель Кі- лорна не загинув, якби Ґісі не зламали руку, якби нічого не змінилося... якби ж то. «Якби» — найстрашніше слово на світі.
Призов. Боротьба за виживання. Зеленоокі діти із прізвищем Кілорна, прудконогі, як я. Таке майбутнє й раніше видавалося примарним, а зараз воно точно нездійсненне.
— Присягаю бути вам вірною, Мевене Келоре, — я заколочую останній цвях у власну труну. Голос тремтить, але я не спиняюся: — Я приймаю вашу пропозицію.
Слова звучать як вирок, ворота до решти мого життя закриваються. У мене підкошуються ноги, але мені вдається сісти.
Мевен крадеться назад до свого місця, вдячний, що увага зали вже не прикута до нього. Мати підбадьорливо плескає його по плечу і м’яко усміхається. Навіть срібні люблять своїх дітей. Але щойно підводиться Кел, її лице холоне, а усмішка зникає.
Здається, в кімнаті не лишається повітря: всі дівчата чекають на рішення, зачаївши подих. Навряд чи Кел сам обрав собі — 86 —


королеву, але він добре грає свою роль, як і Мевен. Та і я намагаюся їх не підвести. Він осяйно усміхається, виблискуючи білими зубами, і дівчата зітхають. Але його теплі очі зараз суворі.
— Я — батьків спадкоємець, народжений із привілеями, силою і владою. Ви мусите бути мені вірні, а я за потреби мушу віддати за вас життя. Я мушу служити вам і королівству, скільки зможу — і навіть більше, — промова завчена, але Келове завзяття щире. Він вірить у себе, вірить, що стане добрим королем чи покладе на це життя. — Мені потрібна королева, готова, як і я, пожертвувати всім заради порядку, справедливості і рівноваги.
Учасниці Випроби схиляються вперед, чекаючи на наступні слова. Тільки Євангеліна не ворушиться; на її обличчі виграє зухвала усмішка. Дім Самос теж, здається, незворушний. Її брат Птолемій аж позіхає. Вони вже знають, кого обрали.
— Леді Євангеліно.
На її обличчі ані подиву, ані радості. Решта дівчат розсідається, засмучено стенаючи плечима. Всі знали, що так буде. Я згадую, як огрядна родина у Спіральному саду скаржилася, що Євангеліна Самос уже перемогла. Вони мали рацію.
Євангеліна зводиться на ноги із плинною холодною грацією. Вона на Кела й не дивиться, зате зловтішно озирається через плече на розчарованих суперниць. Вона хоче, аби ті стали свідками її тріумфу. Хай усі знають, що вона за одна. Коли її погляд спиняється на мені, її лицем розповзається усмішка: блискають гострі зубки.
Коли вона нарешті повертається до Кела, він повторює ту ж формулу, яку промовив його брат:
— Перед батьком, Його Королівською Величністю і вельможним двором, я хотів би попросити вашої руки. Присягаю бути вам вірним, Євангеліно Самос. Чи приймаєте ви мою пропозицію?
— Я присягаю бути вам вірною, принце Тиберій, — каже вона несподівано високим і задиханим голосом, що суперечить її холодному вигляду. — Я приймаю вашу пропозицію.
Євангеліна з тріумфальною усмішкою сідає, а Кел повертається на своє місце. Усмішка сидить у нього на лиці, як обладу- нок, але його наречена цього не помічає.
— 87 —


А тоді хтось хапає мене за руку — нігті впиваються у шкіру. Я ледь не підскакую. Євангеліна не зводить погляду з трону, який колись посяде. Якби це було в Палях, я їй зуби повибивала б. Її пальці впиваються в мою плоть. Якщо проллється кров, багряна кров, то наш карнавал завершиться, щойно почавшись. Проте вона спиняється, не завдавши ран, тільки синці лишилися, але їх покоївки замалюють.
— Перейдеш мені дорогу — уб’ю, дівчинко-блискавко, — з посмішкою шепоче вона. «Дівчинка-блискавка»... ця кличка починає діяти мені на нерви.
Щоби підкреслити серйозність своїх намірів, Євангеліна приводить у рух гладкий металевий браслет на зап’ястку, який перетворюється на кільце з гострими шипами, що виблискують, готові пролити кров. Я ковтаю повітря й намагаюся не ворушитися. Нарешті вона поквапцем кладе свою долоню назад на коліна, і ось вона вже знову — покірна срібна дівчина. Євангеліна Самос як ніхто заслуговує, щоб їй заїхали в пику.
Я швидко оглядаю кімнату. Двір спохмурнів. У частини дівчат сльози бринять на очах: вони кидають хижі погляди на Євангеліну і навіть на мене. Вони, мабуть, чекали на цей день усе життя, і програли. Я б і рада відмовитися від заручин і віддати їм те, чого вони так запекло прагнуть, та ні, мушу виглядати щасливою, мушу кривлятися.
— Сьогодні світлий і щасливий день, — каже король Тибе- рій, не зважаючи на атмосферу в кімнаті, — та все ж мушу нагадати, чому зроблено саме такий вибір. Сила дому Самос стоятиме за моїм сином, а потім і за його дітьми, й ми разом правитимемо нацією. Всі ви знаєте, які загрози чигають на наше королівство — на півночі війна, та ще й ці дурнуваті екстремісти, які ненавидять наш спосіб життя, хочуть знищити нас зсередини. Черлена Сторожа — організація дрібна і безсила, але вони звістують загрозливі зміни наших багряних братів.
Чимало людей у натовпі кривляться від слова «брати», і я — серед них.
Дрібна і безсила, кажете? То нащо вам я? Нащо цей цирк, якщо Черлена Сторожа не складає загрози? Король бреше.
— 88 —


Проте я досі не певна, що саме він намагається приховати. Може, силу Сторожі. Може, мене.
Ймовірно, і те, і те.
— Якщо повстанський дух не викорінити, — веде далі він, — це закінчиться кров’ю і братовбивчою війною, а ця думка мені нестерпна. Ми маємо підтримувати рівновагу. Євангеліна і Марина нам у цьому допоможуть.
Від цих слів кімнатою котиться шепіт. Хтось киває, а хтось невдоволений таким вибором, але вголос незгоди не висловлює. Та і хто б їх послухав?
Король Тиберій з усмішкою схиляє голову. Він переміг, і він це знає:
— Сила і влада, — повторює він. Гасло луною котиться залою, його повторює кожен.
Від цих чужинських слів у мене язик заплітається. Кел не зводить із мене погляду, коли я скандую гасло разом із натовпом. Тієї миті я себе ненавиджу.
— Сила і влада.
*
Я сяк-так відбула бенкет: дивилася, але не бачила, слухала, але не чула. Навіть їжа, а я стільки їжі в житті не бачила, мені геть не смакувала. Я б мала запихатися й тішитися останній, мабуть, вечері в житті, але мені шматок у горло не ліз. Я навіть не можу вичавити з себе ні слова, коли Мевен намагається мене заспокоїти.
— Усе ти добре робиш, — каже він, але я на нього не зважаю. У нього такий же браслет, як у брата — отже, він палій. Це нагадує мені, хто такий Мевен — могутній, небезпечний, палій, срібний.
Я сиджу за кришталевим столом із келихом пінистого золотого напою, від якого наморочиться в голові, і почуваюся зрадницею. Чим сьогодні вечеряють батьки? Вони хоч знають, де я? Чи мама сидить на ґанку й чекає, коли я вернуся?
Натомість я застрягла з людьми, які мене вбили б, якби дізналися правду. І, звісно, з королівською родиною, яка вбила б -89-


мене, якби могла — і, напевно, ще уб’є. Вони вивертають мене навиворіт, роблять з Мари Марину, зі злодюжки — королеву, з багряної — срібну. Вранці я була служкою, ввечері — принцесою. Які ще зміни на мене чекають? Які втрати?
— Годі, — каже Мевен, заглушаючи гамір бенкету. Він відбирає в мене кунштовний келих і вручає склянку води.
— Мені подобалося, — комижуся я, але з кожним пожадливим ковтком води в голові справді яснішає.
Мевен просто стинає плечима:
— Ти мені за це ще подякуєш.
— Дякую, — огризаюся я настільки ввічливо, наскільки можу. Я пам’ятаю, як він дивився на мене ще вранці — як на бруд, що налип на підошву черевика. Проте зараз його погляд м’якший, спокійніший, майже як у Кела.
— Мені дуже прикро за те, що було сьогодні, Марино.
Мене звати Мара.
— Не сумніваюся, — натомість виривається у мене.
— Мені справді прикро, — повторює він і нахиляється до мене. Ми сидимо за високим столом разом із рештою королівської родини. — Просто... зазвичай молодшим принцам дозволяють вибирати. Це одна з небагатьох втіх тих, кому не судилося стати спадкоємцем, — додає він із силуваною усмішкою.
Он воно що.
— Я не знала, — кажу я, бо не знаю, що сказати. Треба б його пожаліти, але я не здатна співчувати принцові.
— Звідки ж тобі це знати. Це не твоя вина.
Він прочесує залу поглядом, як рибалка сіттю. Цікаво, чиє обличчя він шукає?
— Вона тут? — шепочу я силувано співчутливим тоном. — Твоя обранка тут?
. Він мить вагається, а тоді трусить головою.
— Ні, я нікого не обрав. Просто приємно було мати можливість вибрати, розумієш?
Ні, не розумію. Мені ніколи не пропонували такої розкоші, як вибір. Ані тепер, ані будь-коли.
— Брат не такий. Він змалку знав, що нічого не вирішує. Ну, тепер хоч зрозумію, як він почувався.
— 90 —


— У тебе з братом є все, принце Мевен, — шепочу я гаряче, як молитву. — Живете у палаці, маєте силу, маєте владу. Ви не впізнали б клопоти, навіть якби ті вам зацідили в зуби, а вони, повір, тільки те й роблять. Тож пробач, якщо я нікому з вас не співчуваю.
Ну ось, знову патякаю, не подумавши. Я допиваю воду, щоб провітрити голову, а Мевен не зводить із мене холодного погляду. Проте врешті крижана стіна відступає, і його очі тепліють.
— Ти права, Маро. Ніхто не зобов’язаний мені співчувати, — і я чую гіркоту в його голосі.
Я з трепетом зауважую, що він озирається на Кела. Його старший брат сяє, як сонце, і сміється з батьком. Коли Мевен обертається до них, то начіпляє чергову усмішку, але в нього у очах бринить сум.
В мені раптом спалахує співчуття до забутого принца, але згасає, варто згадати, хто він, а хто я.
Я — багряна дівчина у морі срібних. Я не можу дозволити собі співчуття, тим паче до сина зміюки.


Розділ 11
КОЛИ БЕНКЕТ ДОБІГАЄ КІНЦЯ, Юрма ПІДНОСИТЬ КЄ- лихи, вітаючи королівський стіл. Перш ніж розійтися, пани і панянки у вбранні всіх кольорів веселки намагаються втертися до короля у ласку. Незабаром мені доведеться їх усіх вивчити — який дім якого кольору, хто входить до якого дому. Мевен шепоче мені імена, хоча до завтра я все забуду. Спершу мене це дратує, але потім ловлю себе на тому, що нахиляюся ближче, аби все розчути.
Лорд Самос встає останнім, і коли він підводиться, у залі западає тиша: його шанують навіть тут. Він у простому чорному шовковому вбранні без коштовностей і відзнак, але його авторитет не викликає сумнівів. Я і без Мевенової підказки розумію, що Самос височить над усіма високими домами — саме він становить найбільшу небезпеку.
— Волло Самос, — шепоче Мевен, — голова дому Самос. Він власник залізних рудників. Вся наша зброя — з його земель.
Отже, то не просто собі шляхтич. Його шанують не лише через титул.
Самос виголошує короткий і посутній тост:
— За мою доньку, — каже він низьким, рівним, сильним голосом. — За майбутню королеву.
— За Євангеліну! — гукає Птолемій, підхоплюючись на ноги обіч батька.
Він обводить залу пекучим поглядом, ніби чекає, що хтось йому заперечить. На лиці кількох панів і панянок читається роздратування чи навіть злість, проте вони також підносять келихи, вітаючи нову принцесу. У їхніх келихах відбивається світло — крихітні зірочки в руках богів.
Коли він змовкає, королева Елара і король Тиберій підводяться й посміхаються гостям. Кел також встає, за ним — — 92 —


Євангеліна, тоді Мевен. Повагавшись, встаю і я. Те ж роблять багато домів — стільці ковзають по мармуру з таким звуком, ніби хтось цвяхом шкребе камінь. На щастя, король і королева просто вклоняються і сходять сходинками, що ведуть униз від високого столу. Все, відбули бенкет. Я пережила перший вечір у палаці.
Кел бере Євангеліну під руку і простує за ними, а ми з Меве- ном закриваємо тил. Коли він бере мене за руку, мене вражає, яка в нього холодна шкіра.
Срібні обступають нас зусібіч, дивляться нам услід у гнітючій мовчанці. їхні лиця допитливі, хитрі, жорстокі. Кожна фальшива усмішка нагадує: вони стежать. Погляди шкребуть мене, вишукують тріщини й вади. В мене аж мурашки повзуть по шкірі, але я не маю права зламатися.
Я не маю права на помилку. Ані зараз, ані в майбутньому. Я — одна із них. Я — особлива. Я — вибрик долі. Я — фальшивка. І моє життя залежить від того, чи вдасться мені приховати свою природу.
Мевен сильніше стискає мені руку, підштовхуючи уперед:
— Вже майже все, — шепоче він, коли ми підходимо до дальнього виходу із зали. — Майже закінчили.
Ядуха минає, щойно ми полишаємо бенкет, проте електричні очі камер і далі тиснуть. Що більше я про це думаю, то сильніше відчуваю їхній погляд. Врешті я починаю відчувати камери, перш ніж я їх побачу. Може, це — побічний ефект мого «дару». А може, мене просто ніколи доти не оточувало стільки електрики, і насправді всі почуваються так само. А може, я просто потвора.
У коридорі на нас чекають стражі, щоб провести нагору. Але що цим людям може загрожувати? Кел, Мевен і король Тибе- рій владні над вогнем. Елара контролює уми. Чого їм боятися?
«Ми підведемося, багряні, як світанок»... Мені згадується голос Фарлі, братові слова, заповідь Черленої Сторожі. Вони вже раз напали на столицю; може, це — їхня наступна ціль. Може, їхня ціль — я. Фарлі може показати мене світові в черговому відео, щоби підірвати владу срібних. «Не забувайте, вони брешуть, і ось — чергова їхня брехня», — сказала б вона, штовха— 93 —


ючи мене до камери. Фарлі пустила б мені кров: най весь світ бачить, що вона багряна.
В голові рояться дедалі безумніші думки. Мій перший день у палаці ще навіть не добіг кінця — а я вже сходжу з глузду.
— Непогано пройшло, — каже Елара й висмикує руку з до- лоней короля, коли ми доходимо до житлового крила. Йому, здається, й байдуже. — Відведіть дівчат у їхні кімнати.
Здається, наказ не адресований нікому конкретно, але четверо стражів відколюються від групи. їхні очі зловісно виблискують за чорними масками.
— Я їх проведу, — кажуть Кел і Мевен хором, а тоді здивовано перезираються.
Елара підносить прегарну брову:
— Так не годиться.
— Я проведу Марину, а Меві — Євангеліну, — поспіхом пропонує Кел. Мевен лише стискає губи, почувши кличку «Меві». Мабуть, Кел так називав його в дитинстві, а тоді кличка прилипла: дошкульне нагадування про те, що він молодший, завжди в тіні, завжди другий.
Король стенає плечима.
— Та нехай, Еларо. Дівчатам треба виспатися, а від товариства стражів будь-якій панянці жахи снитимуться.
Він сміється і киває стражам. Ті мовчать, німі, як камінь. Хто зна, чи їм узагалі дозволяють говорити.
Після миті напруженої мовчанки королева розвертається на закаблуках:
— Най буде так.
Як і будь-яка дружина, вона ненавидить чоловіка, що нехтує її рішеннями; як і будь-яка королева, вона ненавидить короля, що має над нею владу. Це не звістує нічого доброго.
z— Час спати, — рішучо каже король. Стражі лишаються при ньому, коли він рушає геть від королеви. Мабуть, вони сплять по різних кімнатах, і це мене анітрохи не дивує.
— А де моя кімната? — питає Євангеліна, змірявши Меве- на суворим поглядом. Сором’язлива майбутня королева куди й ділася: на зміну їй приходить дияволиця, яку я пам’ятаю.
Мевен захлинається повітрям.
— 94 —


— Ну, сюди, міс... мадам... моя пані, — він простягує їй руку, але вона проходить повз нього. — Добраніч, Кел, Марино, — зітхає Мевен, востаннє зиркаючи на мене.
Я лише киваю принцу вслід. Це — мій наречений. Від цієї думки мені тошно. Він, схоже, гречний і навіть милий, але ж він срібний. А ще, що гірше, він — син Елари, і усмішками тут не зарадиш. І Кел туди ж: його виховували на правителя, який лише посилить наявний у світі поділ.
Він проводить Євангеліну довгим поглядом, що мене чомусь дратує.
— Ото вже вибрав собі жіночку, — шепочу я, коли вона мене вже не почує.
Келова усмішка розчиняється, кутики вуст повзуть униз. Він рушає до моєї кімнати похилою спіральною галереєю. Я ледве встигаю за його довгими кроками, але він поринув у свої думки і навіть цього не помічає.
Коли він нарешті повертається до мене, у нього в очах па- шіє жар:
— Нічого я не вибирав. Усі це знають.
— Ти хоч знав, що на тебе чекає. Цього ранку в мене навіть хлопця не було, — Кел супиться, але мені байдуже. Не можу я дивитися, як він жаліє себе. — А ще, знаєш, ти станеш королем. Це, мабуть, покращує твоє становище.
Він пирхає собі під ніс, але не сміється. Його очі темніють, коли він робить крок уперед і оглядає мене з голови до п’ят. Він дивиться на мене не з осудом, а із сумом. У його золотих очах читається глибоке горе маленького загубленого хлопчика, який хоче, щоб його хтось порятував.
— Ти точно як Мевен, — каже він після довгої мовчанки, від якої моє серце закалатало частіше.
— Що, заручена з незнайомцем? Так, це нас об’єднує.
— Ви обидва дуже розумні, — я мимоволі порскаю сміхом. Кел явно не знає, що я навіть екзамен з математики в молодшій школі провалила. — Ви знаєте людей, ви їх розумієте, ви їх наскрізь бачите.
— О так, учора вночі я просто-таки демонструвала чудеса розуміння. Я від початку знала, що ти кронпринц, — аж не ві- — 95 —


риться, що це було лише вчора вночі. Скільки всього може змінитися за день!
— Ти зрозуміла, що я там чужинець.
Його сум заразний, мене й саму оповиває журба.
— То ми помінялися місцями?
Палац вже не видається мені красивим і величним. Метал і камінь надто суворі, надто яскраві, надто неприродні: це пастка.
Та ще нестишне електричне гудіння камер... Це навіть не звук, а відлуння у шкірі, у кістках, у крові.
Мій мозок інстинктивно сягає по електрику. Припини, — наказую я собі, — припини. У мене на руках волосся стає дибки, коли під шкірою закипає енергія, над якою я не владна. Звичайно, дар прокидається саме тоді, коли тільки цього мені й бракувало.
Але це відчуття минає так само раптово, як і з’явилося. Електрика знову перетворюється на низький фоновий гул, світ повертається до норми.
— Все гаразд?
Кел розгублено втуплюється в мене.
— Вибач, — я трушу головою, — просто замислилася.
Він киває й майже вибачається:
— Про родину?
Ці слова — як ляпас. Останні кілька годин я про них не згадувала, і від цього стає тоскно. Якісь кілька годин у шовках і королівських покоях — а я вже змінилася.
— Я послав листи, щоб звільнити твоїх братів і друга, а до твоїх батьків зайде вартовий і повідомить, де ти, — веде далі Кел в надії, що це мене заспокоїть. — Хоча всього, звичайно, ми їм розповісти не можемо.
Уявляю собі цей діалог. «Добридень, тепер ваша донька срібна і вийде заміж за принца. Ви її більше ніколи не побачите, але ми вам надішлемо копійчину, щоби було легше. Рівноцінний обмін, правда?»
— Вони знають, що ти житимеш у палаці, просто думатимуть, що ти слуга. Бодай поки що. Коли тебе почнуть виводити на люди, щось вирішимо.
-


— Можна їм хоча б писати? — Шейдові листи завжди були світлим променем у наших темних буднях. Може, мої листи їх теж потішать.
Але Кел трясе головою:
— Вибач, це неможливо.
— Я так і думала.
Він заводить мене до кімнати, і та одразу оживає. Світло на датчиках руху, здогадуюся я. Як і там, у коридорі, мої почуття загострюються, електрика пече в голові. В кімнаті щонайменше чотири камери. Я здригаюся.
— Це для твого ж блага. Якби хтось перехопив листи, дізнався...
— А камери тут теж для мого блага? — я вказую на стіни. Камери впиваються мені у шкіру, розглядають кожен сантиметр. Це зводить мене з глузду. Хто зна, скільки я можу витерпіти після такого дня. — Мене замкнули в цьому кошмарному палаці за сімома замками, серед стражів і людей, які ладні мене живцем з’їсти, і навіть у власній кімнаті мені не буде ані хвилини спокою.
Кел не огризається, просто розгублено роззирається. Стіни голі, але ж він також відчуває камери? Як можна не відчувати ці гнітючі погляди?
— Маро, немає тут ніяких камер.
Я відмахуюся. Електричний гул пече шкіру.
— Не дуркуй, я їх відчуваю.
Отепер він справді розгублений.
— Як це відчуваєш? Ти про що?
— Я... — але слова замерзають мені у горлі, коли я розумію: він справді нічого не відчуває. Він навіть не розуміє, про що я. Як це можна пояснити, якщо він цього не розуміє? Як йому пояснити, що я відчуваю енергію, як пульс у повітрі, як частку себе? Як ще одне почуття? Він мене не зрозуміє.
Ніхто мене не зрозуміє.
— Так що, не у всіх?
Щось міняється в його погляді. Він вагається, підшукуючи слова, щоб пояснити, як я відрізняюся від інших. Навіть серед срібних я виділяюся.
— 97 —


— Наскільки мені відомо, ні, — нарешті каже він.
Мій голос видається слабким навіть мені самій:
— Я геть ненормальна.
Він відкриває рота, щоб щось сказати, але змовкає. Він не здатен мене нічим підбадьорити. Він взагалі нічого не може для мене зробити.
У казках біднячка стає щаслива, коли зустрічає принца. А мені щастя, мабуть, вже не судилося.


Розділ 12
Твій розклад наступний:
0730 — сніданок
о8°° — протокол
п30 — ланч
1300 —уроки
і8°° — вечеря
Лукас супроводжуватиме тебе. Розклад змінам не підлягає.
їі Королівська Величність королева Елара з дому Мерандус.
Записка різка, коротка і посутня. Від думки про аж п’ять годин уроків мені наморочиться в очах — у школі я вважалася нездарою. Я зі стогоном кидаю записку на столик біля ліжка, й вона падає у пляму золотавого ранкового світла, ніби насміхається.
Як і вчора, до кімнати заходять троє покоївок, тихих, як подих. Вони хвилин п’ятнадцять намагаються мене запихнути в тісні шкіряні штані, накидку та інший химерний непрактичний одяг, проте ми нарешті зупиняємося на найпростішому вбранні в моїй сповненій скарбів шафі. Це еластичні, але міцні чорні штані, багряний жакет зі срібними ґудзиками і блискучі сірі чоботи. Як не рахувати блискучого волосся і тиньку на обличчі, я майже виглядаю собою.
Лукас чекає по той бік дверей, тупцяючи на кам’яній підлозі.
— Ти на хвилину відстаєш від розкладу, — каже він, щойно я ступаю в коридор.
— Ти зі мною панькатимешся щодня, чи лише доки я не освоюся?
Він обережно скеровує мене у потрібному напрямку.
— А сама як думаєш?
— 99 —


— Вип’ємо за нашу довгу і щасливу дружбу, офіцере Самос.
— Навзаєм, моя пані.
— Не називай мене так.
— Як скажеш, моя пані.
У порівнянні із вчорашнім бенкетом сніданок нудний. «Мала» їдальня все одно велика, з високою стелею і видом на річку, але довгий стіл накритий лише на трьох. На мій превеликий жаль, інші дві особи — це Елара та Євангеліна. Вони вже доїдають свої тарелі фруктів, коли до кімнати нарешті заходжу я.
Елара на мене навіть не піднімає погляду, зате Євангеліна супиться за двох. Сонце виблискує на її металевих прикрасах, сліпучих, як зірки.
— їж швидко, — каже королева, не підводячи очей. — Леді Блонос не терпить спізнень.
Євангеліна, що сидить навпроти мене, сміється, прикривши рота долонею:
— Ти що, досі штудіюєш протокол?
— А ти що, ні? — мене охоплюють радісні передчуття від думки, що мені не доведеться нидіти у класі разом із нею. — Чудово!
Євангеліна пирхає, відмахуючись від образи:
— Протокол — це для малих.
На мій подив, королева за мене заступається:
— Леді Марина виросла за жахливих обставин. Вона нічого не знає про наші звичаї, про обов’язки, які на неї покладено. Євангеліно, ви, звичайно, розумієте її потреби?
Спокійний і тихий докір звучить як погроза. Посмішка Євангеліни тане. Дівчина киває, не зважуючись поглянути королеві у вічі.
• — Обідаємо ми на скляній терасі, з учасницями Випроби та їхніми матерями. Спробуйте не зловживати зловтіхою, — додає Елара, хоча я б ніколи не стала над ними зловтішатися. А ось Євангеліна блідне.
— Вони досі тут? — виривається у мене. — Навіть хоча... їх не обрали?
Елара киває:
7 00


— Гості затримаються тут на кілька тижнів, щоб належно вшанувати принца і його наречену. Вони роз’їдуться допіру після Прощального балу.
У мене душа йде у п’яти. То на мене знову чекає натовп і тисячі поглядів? А вони ще й питання ставитимуть, і мені доведеться на них відповідати.
— Мило.
— А після балу ми теж поїдемо, — Елара сипле сіль мені на рану. — Ми повернемося до столиці.
До столиці... до Археону. Я знаю, що наприкінці кожного літа королівська родина повертається до Палацу білого полум’я, і цього разу я поїду з ними. Я поїду й навіки порину в цей незбагненний світ. Я ніколи не повернуся додому. Ти це знала, — переконую я себе, — ти на це пристала. Але біль від того не вщухає.
*
Коли я виходжу в коридор, мене знову зустрічає Лукас. На ходу усміхається:
— У тебе кавун на лиці.
— А як же без того, — огризаюся я, витираючи рот рукавом.
— Леді Блонос чекає на тебе тут, — каже він, вказуючи в кінець коридору.
— Що вона за одна? Вона що, літає? Чи квіти з вух вирощує?
Лукас послужливо усміхається:
— Та не зовсім, вона цілителька. Є два роди цілителів: цілителі шкіри і цілителі крові. Дім Блонос займається кров’ю, себто вони можуть зцілити самі себе. Я міг би скинути її з даху покоїв — і на ній не лишилося б ані подряпини.
Хотіла б я на це подивитися, думаю я, але вголос не кажу.
— Я ніколи й не чула про цілителів крові.
— Воно й не дивно. їх не пускають на бої на аренах. Було б нецікаво...
Овва, чергові срібні з неймовірним даром.
— Себто якби я знову вчудила...
Лукас м’якшає, коли розуміє, про що мені йдеться:
707


— Все з нею буде гаразд. А от із гардинами...
— Тому вони мене до неї і приписали. Бо я небезпечна.
Лукас трясе головою:
— Леді Титан, тебе приписали до неї, бо в тебе жахлива постава, а їси ти, як свиня. Бесс Блонос навчить тебе поводитися, як леді, а якщо ти її кілька разів підпалиш, то ніхто тобі нічого не закине.
Поводитися, як леді...
Я аж підскакую, коли він стукає у двері, і ті тихо прочиняються на добре змащених навісах. За ними сонячна кімната.
— Я повернуся, щоб відвести тебе на обід, — додає він.
Я завмираю, проте Лукас підштовхує мене у кімнату, яка мене так лякає.
Двері зачиняються за мною, відрізаючи шлях до відступу. Кімната проста, з вікнами на всю стіну і цілковито порожня. Вона аж бринить від камер, ламп, електрики: повітря обпікає мене енергією. Я певна, що королева за мною спостерігає, рада висміяти кожну спробу поводитися, як належить.
— Добридень, — кажу я, але в кімнаті панує мовчанка.
Я підходжу до вікон: вони виходять не на черговий пишний сад, а на гігантську білу залу.
Підлога зали, обрамленої біговою доріжкою, лежить за кілька поверхів піді мною. В центрі стоїть чудернацький пристрій, який обертається, розмахуючи витягнутими металевими руками. Чоловіки та жінки у формі ухиляються від його лопастей, проте коли він набирає швидкість, лишається тільки двоє. Вони прудко і граційно ухиляються від ударів. Механізм пришвидшується з кожним обертом, а потім раптом завмирає. Вони його здолали.
Я спершу вирішила, що це якесь тренування для стражів чи вартових, але коли вони починають пристрілюватися, я розумію, що це геть не охорона. Бійці метають яскраві вогненні кулі, підриваючи мішені на льоту. Я навіть на такій відстані впізнаю їхні розсміяні обличчя. Це Мевен і Кел.
То от чим вони займаються. Вони не правити вчаться й не поводитися, як справжні лорди — вони готуються до війни. Кел і Мевен — смертоносні воїни. Просто їхній фронт 7 02


не на півночі, а тут, у палаці, у передачах, у серці кожного підлеглого. Вони повелителі не лише за правом крові, а й за правом сильного. Сила і влада. Це єдине, що розуміють срібні, і цього досить, щоб тримати інших у рабстві.
До принців підходить Євангеліна. Вона віялом метає в мішені гострі срібні стрілки, і всі влучають у ціль. Воно й не дивно, що вона мене висміяла, коли я спитала про уроки протоколу. Доки я тут вчуся правильно їсти, вона вчиться убивати.
— Подобається, леді Марино? — долинає голос у мене з-за спини. Я рвучко обертаюся, нерви бринять. Постать співрозмовниці мене анітрохи не заспокоює.
Леді Блонос відверто страшненька. Моєї гречності ледве стає на те, щоб мені щелепа не відвисла. Цілителі крові зцілюють себе, але ж не так...
їй вже, мабуть, за п’ятдесят, вона старша, ніж моя мама, але її гладенька шкіра туго обтягує кістки. Її досконало біле волосся пригладжене, а брови вигнулися у безпричинному подиві на рівному лобі. Все в ній неприродне, від надто пишних губ до надто гострого вигину носа. Живі лише темно-сірі очі, а решта, як я розумію, фальшивка. Вона якимось чудом перетворила себе на потвору, хоча хотіла виглядати молодшою, гарнішою, кращою.
— Вибачте, — нарешті кажу я, — я зайшла, а вас не...
— Я спостерігала, — різко каже вона, ніби я вже заслужила ненависть. — Ти стоїш, як дерево у бурю.
Вона хапає мене за плечі та відтягує їх назад, щоб я випрямилася.
— Мене звати Бесс Блонос, і я спробую виховати з тебе леді. Ти станеш принцесою, тож не можна, щоб ти поводилася як дикунка. Згодна?
То я дикунка? Якусь радісну мить мені хочеться плюнути леді Блонос у дурне обличчя. Але що мені за це буде? Чого я доб’юся? До того ж, це лише підтвердить її правову. І, що найгірше, я розумію, що вона мені потрібна. Її уроки допоможуть мені оминати помилки — її уроки допоможуть мені вижити.
— Так, — безживно кажу я, — треба, щоб я поводилася, як слід.
— тоз —


*
Рівно за три з половиною години Блонос випускає мене зі своїх пазурів і передає Лукасові. Від пояснень, як треба сидіти, стояти, ходити і навіть спати (на спині, руки уздовж боків, непорушно), у мене болить спина, але це ніщо у порівнянні з тим розумовим напруженням, якого вона вимагає. Вона змусила мене зазубрити всі придворні правила, розповіла про роди, протоколи й етикет. За ці кілька годин я отримала прискорений курс усього, що мала знати. У мене в голові починає вимальовуватися ієрархія високих домів, проте я не сумніваюся, що хоч щось та й наплутаю. Ми лише побіжно розібрали протокол, але тепер я бодай приблизно уявляю, як треба поводитися на цьому дурному бенкеті в королеви.
Скляна тераса порівняно недалеко, ми лише спускаємося на один поверх униз і проходимо коридор, тож мені не стає часу зібратися перед зустріччю з королевою та Євангеліною. Цього разу за порогом мене вітає підбадьорливий подих вітерця. Це вперше я опинилася просто неба, відколи стала Мариною, і коли в мене в легенях вітер, а на лиці сонце, я майже почуваюся Марою. Якщо заплющити очі, можна вдати, що нічого не сталося.
На відміну від порожнього класу Блонос, Скляна тераса розцяцькована і цілком заслужила на таку назву. Над нею тягнеться скляний дашок на прозорих різьблених колонах, на яких сонце виграє мільйонами кольорів у тон до суконь жінок, що походжають навколо. Це штучна краса, як і всюди у світі срібних.
Не встигаю я надихатися свіжим повітрям, як переді мною зринає двійко дівчат із фальшивими усмішками й холодними очима. Судячи з кольору суконь (одна в темно-синьому і червоному, інша в чорному), вони з дому Ірал і Гевен. Я згадую урок Блонос про різні дари: одна шовк, а друга тінь.
— Леді Марино, — кажуть вони хором і манірно вклоняються. Я повторюю їхній жест і схиляю голову так, як мене навчила леді Блонос.
— Я Соня з дому Ірал, — каже перша, гордовито закидаючи голову. Її рухи граційні, як у кішки. Шовки швидкі та тихі, казала леді Блонос, прудкі та з досконалим відчуттям рівноваги.
— 104 —


— А я — Елейна з дому Гевен, — пошепки озивається друга.
Дівчина з дому Ірал смаглява і темнокоса, а Елейна бліда, з лискучими рудими локонами. Сонячне проміння сяє на її шкірі, як німб. Вона владна над тінями і бавиться світлом.
— Ми хотіли вас привітати.
їхні натягнуті усмішки й примружені очі виглядають не надто привітно.
— Дякую, — я прочищаю горло, щоб голос був нормальний, але дівчата це зауважують і перезираються. Щоб відволікти їх від своєї незграбності, я поспіхом питаю: — Ви також брали участь у Випробі?
Це, здається, їх лише дратує. Соня схрещує руки на грудях, так що сонце зблискує на гострих лазурях кольору заліза:
— Звісно, просто нам не так пощастило, як Євангеліні чи вам.
— Вибачте, — слово виривається, перш ніж я встигаю спо- хопитися. Марина не вибачається. — Себто ви ж розумієте, я геть не хотіла...
— Ще побачимо, що ви хотіли, а що ні, — муркоче Соня, з кожною секундою дедалі більше схожа на кішку. А тоді обертається і клацає нігтями так, що я аж здригаюся. — Бабцю, ходи познайомся з леді Мариною.
Я ледь не зітхаю з полегшею. Зараз прийде ласкава старша пані і порятує мене від цих гризучих дівчат. Як же я помилялася!
Замість сивочолої матрони переді мною, як клинок із тіней, з’являється сувора жінка. У неї, як і в Соні, шкіра кавового кольору і чорне волосся, щоправда, припорошене білим. Її брунатні очі досі пашіють життям.
— Леді Марино, це моя бабуся леді Ара, голова дому Ірал, — пояснює Соня із зухвалою посмішкою. Погляд леді Ари пронизує мене до кісток так, що куди тим камерам. — Можливо, ви чули про Пантеру?
— Про Пантеру? Не...
Проте Соня не змовкає — вона насолоджується тим, як я щулюся:
— Багато років тому, коли війна була притихла, розвідники стали важливіші за піхоту. Пантера — наша найкраща розвідниця.
— 705 —


Шпигунка? То вона шпигунка...
Я силувано усміхаюся, щоб приховати страх. У мене на долонях виступає піт — сподіваюся, мені не доведеться тиснути нікому руку:
— Рада з вами познайомитися, моя пані.
Ара просто киває:
— Я була знайома з вашим батьком, Марино. І з вашою матір’ю.
— Я дуже за ними скучаю, — відповідаю я, щоб її потішити.
Пантера розгублено схиляє голову набік. Я бачу у неї в очах тисячі таємниць, із кров’ю виборотих у присмерку війни.
— Ви їх пам’ятаєте? — питає вона, випробовуючи мою брехню на міцність.
Я затинаюся, але не можу замовкнути, не можу перестати брехати:
— Ні, але я сумую за часом, коли в мене були батьки, — зринає спогад про тата й маму, але я його придушую. Не можна згадувати про моє багряне минуле. — Шкода, що вони не зі мною і не можуть помогти мені все це зрозуміти.
— Он як, — мугикає вона, не зводячи з мене погляду. Від її підозр мені хочеться кинутися з балкона. — У вашого батька були блакитні очі, та й у матері.
А в мене — коричневі.
— Я багато чим вирізняюся, й навіть сама все не до кінця розумію, — нарешті кажу я в надії, що цього досить.
Хоч раз королева приходить мені на допомогу.
— Сідаймо, пані? — її голос відлунює у натовпі.
Я нарешті відриваюся від Ари, Соні й тихої Елейни, і вмощуюся на своєму місці. Хоч тут нарешті можу зітхнути з полегшею.
На півдорозі на урок я нарешті знову заспокоююся. Я поводилася, як належить, і говорила, лише коли того ніяк не вдавалося уникнути, як мене навчили.
Євангеліна говорила за двох, щедро обдаровуючи всіх присутніх історіями про її «палку любов» до Кела, і яка для неї честь стати його обранкою. Я все сподівалася, що дівчата з Випроби об’єднаються і вб’ють її, але, на жаль, вони утримали— і об —


ся. Здається, тільки бабуся Ірал і Соня мене зауважили, хоча й урвали свій допит. Може, вони просто чекають слушної нагоди.
Я така горда пережитим обідом, що мене навіть не дратує, коли з-за рогу вигулькує Мевен. Власне, я навіть відчуваю певну полегшу і на мить скидаю незворушну маску. Він усміхається і підходить ближче.
— Що, вижила? — питає він. У порівнянні з домом Ірал він білий і пухнастий.
Я мимоволі усміхаюся:
— Пошліть леді Ірал назад до озерян. Вони за тиждень здадуться.
Він видушує із себе силуваний сміх:
— О, ця досі не зрозуміла, що вона вже не на війні. Що, взялася тебе розпитувати?
— Допитувати. Здається, злиться, що я перемогла її внучку.
Мене анітрохи не дивує переляк у його очах. Якщо Пантера взяла слід...
— Хай вона від тебе відстане. Я скажу матері, вона з усім розбереться.
Я не хочу його допомоги, але не маю виходу. Ара легко знайде суперечності в моїй історії, і тоді мені кінець.
— Дякую. Це... це геть незайве.
Мевен вже не у формі — на ньому щоденний одяг, зручний і відповідний до протоколу. Це мене трохи заспокоює: хоч хтось виглядає неформально. Проте не можна на нього покладатися. Він — один із них. Я не можу собі дозволити про це забути.
— У тебе вже все на сьогодні? — питає він, і на обличчі розквітає рада усмішка. — Я можу показати тобі палац, якщо хочеш.
— Ні, — слово зривається так швидко, що його усмішка гасне. Він супиться, й це виводить мене з рівноваги анітрохи не менше, ніж усмішка. Щоб якось пом’якшити удар, хоча що мені до його почуттів, я додаю: — У мене ще уроки. Твоя мати обожнює складати розпорядок дня.
Він киває, прояснівши:
— Що є, то є. Що ж, не буду тебе затримувати.
— 107 —


Він обережно бере мене за руку. Холод, яким раніше віяло від його шкіри, де й подівся — його замінило радісне тепло. Не встигаю я відсмикнути руку, як він мене полишає.
Лукас мить чекає, доки я зберуся, а тоді зазначає:
— Знаєш-но, ми дійшли б на уроки значно швидше, якби ти, власне, йшла.
— Та мовчи вже.


Розділ 13
Наступний вчитель чекає на мене у кімнаті, захаращеній книжками від підлоги до стелі. Тут більше книжок, ніж я бачиле за все життя — я навіть не знала, що у світі існує стільки книжок. На вигляд вони старі і дорогі. Попри відразу до книжок і школи, вони мене притягують, але сторінки помережані незрозумілою мені мовою, загадковими символами, які я ніколи не розшифрую.
Не менше, ніж книжки, мене приваблюють мапи нашого королівства та інших земель, старих і нових. На дальній стіні у рамі висить велика барвиста мапа, склеєна з окремих клаптів паперу. Вона щонайменше удвічі за мене вища й нависає над кімнатою. На вицвілому порваному папері проступають вузли червоних ліній і блакитних берегів, зелених лісів і жовтих міст. Це старий світ, світ до всього, зі старими назвами й старими кордонами, з яких нам більше немає ніякої користі.
— Дивно бачити, яким був колись світ, — каже вчитель, виходячи з-за книжкових полиць. У пожовклій, вицвілій від віку мантії він і сам виглядає, як паперова фігурка. — Можете знайти, де ми зараз?
Мене вражає вже розмір мапи, але це явно чергове випробування.
— Зараз спробую.
Норта на північному сході. Палі стоять на Столичній ріці, а ріка впадає в море. Після ретельних пошуків я нарешті знаходжу річку й вигин течії біля мого села.
— Ось, — кажу я, вказуючи на північ, де має бути Літополь.
Він киває, радий, що я не геть дурепа.
— Щось іще впізнаєте?
Проте мапа, як і книжки, списана незнайомою мовою.
— Я не можу її прочитати.
— 109 —


— Я й не питаю, чи можете ви її прочитати, — люб’язно відповідає він. — Крім того, слова брешуть. Дивіться глибше.
Я стенаю плечима і змушую себе ще раз придивитися до мапи. Я завжди погано вчилася, про що цей чоловік незабаром дізнається. Проте, на мій подив, ця гра мені подобається. Я вишукую на мапі знайомі обриси.
— Це, здається, Бухта, — нарешті шепочу я, обводячи територію навколо кривого мису.
— Точно, — з усмішкою каже він. Від того зморшки навколо його очей глибшають, засвідчуюючи вік. Він додає, вказуючи на інше місто далі на півдні: — Тепер тут Дельфи. А там — Ар- хеон.
Його палець завмирає над Столичною рікою далі на північ від найбільшого міста. В попередньому світі там була ціла країна, а тепер там Руїни. Я чула, як цю назву шепочуть старші діти. Попілград, — казав Шейд, — Пустир. Я здригаюся від думки про місце, над яким досі клубиться дим і тіні війни, що добігла кінця понад тисячоліття тому. І в нас буде так само, якщо війна не закінчиться?
Вчитель відступає, дає мені час подумати. Дивні в нього уявлення про навчання: мабуть, я витріщатимуся на стіну години так по чотири.
Раптом я різко усвідомлюю, що не відчуваю в цій кімнаті гулу електрики. Електричний погляд камер тиснув на мене так довго, що я аж перестала на це зважати. А зараз я його геть не відчуваю. Його нема. Лампи пульсують електрикою, а от камер нема. Очей нема. Елара мене тут не бачить.
— Чому ніхто за нами не спостерігає?
Він кліпає:
— Отже, це таки помітно, — бурмоче він. Хто зна, що це значить, і це мене дратує.
— Чому?
— Маро, я мушу навчити вас історії, звичаїв срібних і, так би мовити, завдавати користь, — каже він, різко скиснувши.
Я розгублено втуплююся в нього. Мене просякає холодний жах.
— Мене звати Марина.
Проте він лише відмахується від моїх слів:
7 70


— Я також спробую зрозуміти, звідки ви взялися і як працюють ваші навики.
— Ясно, що в мене є навики, я ж срібна. Навики моїх батьків змішалися — батько ніщота, мати буревісниця, — я плутаюся в поясненні, яке мені згодувала Елара, намагаючись його переконати. — Я срібна, пане.
Він трясе головою, і в мене душа йде в п’яти.
— Ні, Маро Барров. Ніколи про це не забувай.
Він все знає. Мені кінець. Всьому кінець. Треба благати його не видавати моєї таємниці, але слова застрягають у горлі. Кінець наближається, а в мене навіть немає сил спробувати його відтермінувати.
— Не переймайтеся, — каже він, зауваживши мій страх. — Я нікому не розповім про ваше походження.
На мить я відчуваю полегшу, проте незабаром мене знову охоплює страх:
— Чому? Що ви від мене хочете?
— Я передовсім чоловік допитливий. Коли ви потрапили на Випробу багряною служкою, а вийшли з неї давно загубленою срібною пані, це мене, мушу визнати, зацікавило.
— І тому тут немає камер? — огризаюся я, відступаючи від нього подалі. Я стискаю кулаки — якби ж то я була владна над блискавкою, щоб від нього захиститися... — Щоб не лишилося записів, як ви мене досліджуєте?
— Тут немає камер, бо я можу їх відключити.
В мені загорається надія, як світло у непроглядній темряві:
— Яка у вас сила? — питаю я тремтячим голосом. А раптом він такий же, як я?
— Маро, коли срібні говорять про «силу», вони мають на увазі владу і міць. А «вміння» — саме підходяще слово для наших штучок.
То йому це штучки? Розірвати людину навпіл, утопити на Центральній площі — це все штучки?
— Моя сестра була королевою, і це щось та значить, — пояснює він.
— Леді Блонос мені про це не розповідала.
Він сміється собі під ніс:
7 7 7


— Бо леді Блонос навчає вас дурниць. Я такого не робитиму.
— Отже, якщо ваша сестра була королева, то ви...
— Джуліан Джакос до ваших послуг, — він схиляється у комічно низькому поклоні. — Голова дому Джакос, який успадкував лише стосик старих книжок. Моя сестра — покійна королева Коріана, а принц Тиберій VII, якого ми всі звемо Кел — мій небіж.
Тепер я зауважую, що вони схожі. Кольором волосся Кел вдався у батька, але погідне обличчя й теплий погляд — це, напевно, від матері.
— Отже, ви не перетворите мене на науковий дослід для королеви? — обережно питаю я.
Джуліан не ображається, а сміється:
— Моя люба, королева була б на сьомому небі від щастя, якби ви зникли. Зрозуміти, що ви таке, і допомогти вам повністю опанувати своїм навиком — це останнє, чого вона хоче.
— Але ви все одно мені поможете?
У його очах спалахує щось на кшталт гніву:
— У королеви не такі довгі руки, як їй хотілося б думати. Мені цікаво, що ви таке — та й вам, напевно, також.
Допитливість витісняє страх, який я відчувала ще мить тому:
— Так.
— Я так і думав, — він усміхається мені поверх стоса книжок. — На жаль, я справді мушу готувати вас до дня, коли вас представлять світові.
Я полотнію, згадуючи слова Кела у тронній залі: «Дівчина срібної крові, але багряна за вихованням. Вона їх представляє».
— Вони хочуть, щоб я зупинила повстання.
— Так, мій дорогенький свояк і нова королева вірять, що ви це зможете, якщо все правильно обставити, — кожне його слово сочиться гіркотою.
— Це дурниці і неможливо. Нічого я не зможу, і тоді... — Я змовкаю. Тоді вони мене вб’ють.
Джуліан здогадується, що я думаю:
— Ви помиляєтеся, Маро. Ви не розумієте, скільки у вас зараз сили, на що ви здатні, — він несподівано міцно стискає руки за спиною. — Черлена Сторожа для багатьох занадто радикальна, 7 7 2


занадто рішуча. А ви — за поступові зміни, яким люди можуть довіряти. Ви — тихий жар, що випалить революцію кількома промовами й усмішками. Ви розповідатимете багряним, які шляхетні, ласкаві і справедливі у нас король і срібні. Ви переконаєте їх знову вдягнути кайдани. Ви переконаєте навіть срібних, які сумніваються у мудрості короля. І світ лишиться, який був.
На мій подив, Джуліана це засмучує. Без гулу камер я забуваю про пильність і мимоволі суплюся:
— І вас це не тішить? Ви срібний, ви ж ненавидите Черлену Сторожу — і мене.
— Ті, хто вважає всіх срібних покидьками, помиляються так само, як і ті, хто вважає всіх багряних неповноцінними, — суворо каже він. — Те, що наша порода заподіяла вашій — велика несправедливість. Ми пригноблюємо вас і заганяємо у згубну пастку бідності, бо думаємо, що ви інші. Це неправильно. І будь-який знавець історії вам підтвердить, що таке завжди погано закінчується.
— Але ми справді різні, — і один день у цьому світі це мені вичерпно довів. — Ми не рівні.
Джулін нахиляється вперед і втуплюється мені у вічі:
— Переді мною — живий доказ того, що це не так.
— Перед вами виродок, Джуліане.
— Ви дозволите мені довести, що ви неправі, Маро?
— І що з того? Нічого не зміниться.
Джуліан стомлено зітхає і зачісує назад ріденьке каштанове волосся:
— Срібні сотні років ходили землею, як боги, а багряні були комашвою у них під ногами. А потім прийшли ви. Якщо це не зміна, то я прямо не знаю, що ж тоді вважати зміною.
Він поможе мені заціліти. А може, навіть поможе мені жити.
— То що робитимемо?
*
Потяглися однаковісінькі дні за однаковісіньким розкладом. Вранці протокол, по обіді уроки, а на обід і вечерю Елара демонструє мене світові. Пантера і Соня до мене не під— 773 —


ходять, після того обіду вони і слова мені не сказали. Мевен справді став мені у пригоді, хай як прикро це визнати.
На наступному збіговиську, цього разу в особистій їдальні королеви, Ірали мене ігнорують. Хай би скільки мене муштрувала леді Блонос, обід мене приголомшує. Я поспіхом намагаюся згадати все, чому мене навчили. Осанос — німфи, барви блакитна й зелена.
Велле — зеленяки, барви зелена й золота. Леролан — ні- щота, барви помаранчева й червона. Рамбос, і Тирос, і Норнус, і Ірал, і багато-багато інших. Навіть не уявляю, як їм вдається це все запам’ятати.
Мене, як завжди, посадили до Євангеліни. Я болісно свідома того, скільки на столі металевих приборів, які можуть стати смертоносною зброєю у жорстоких руках.
Щоразу, як вона піднімає ножа, щоб розрізати їжу, я стискаюся, чекаючи на удар. Елара, як завжди, знає, про що я думаю, але анітрохи не переймається. Це, може, й гірше, ніж кпини Євангеліни — вона-бо насолоджується нашою мовчазною війною.
— Як вам Покої сонця, леді Титан? — питає дівчина по той бік столу (Атара, дім Вайпер, барви зелена і чорна. Звірівниця, яка вбила голубок). — Мабуть, не до порівняння з селом, де ви жили раніше.
Слово «село» вона вимовляє, як лайку. І регоче.
Інші жінки підхоплюють сміх, дехто зловтішно перешіптується.
Я відповідаю не одразу, бо намагаюся погамувати лють.
— Покої і Літополь дуже відрізняються від того, до чого я звикла, — нарешті витискаю я.
— Звісно, — каже інша жінка й нахиляється вперед, щоб приєднатися до розмови. Судячи з зелено-золотої туніки, вона з дому Велле. — Я колись їздила в тур Столичною долиною і мушу сказати, що багряні села просто в ганебному стані. Там навіть доріг нормальних немає.
Та в нас на їжу грошей нема, що там вже про дороги. Я до скрипу стискаю зуби й намагаюся усміхнутися, але виходить крива гримаса.
— 714 —


— А багряні... ну, мабуть, на більше вони й не спроможні, — веде далі Велле, морщачи носик. — Кожен має таке життя, на яке заслужив.
— Не їхня вина, що вони народилися гнути спину, — легковажно, ніби мова про погоду чи їжу, каже панянка з роду Рамбос у брунатному вбранні. — Така вже їхня натура.
У мені здіймається гнів, але одного погляду королеви досить, аби нагадати, що треба тримати себе в руках. У мене є обов’язки. Я мушу брехати.
— І то правда, — кажу я.
Я під столом стискаю кулаки, а серце калатає так, що ось- ось лусне.
Жінки навколо столу уважно дослухаються до нашої розмови. Багато хто усміхається і киває: я щойно підтвердила їхні упередження до мого роду. Від їхніх облич мені хочеться криком кричати.
І тут мене несе:
— Звичайно, будь-хто гнутиме спину, якщо в нього відняти надію на полегшу, перепочинок чи порятунок.
Кілька усмішок сіпається, видаючи подив.
— У леді Титан будуть найкращі наставники, які допоможуть їй звикнути до нового життя, — поспіхом уриває мій монолог королева Елара. — Вона вже займається з леді Блонос.
Жінки схвально кивають, дівчата перезираються, ну а я намагаюся взяти себе в руки, щоб дожити до кінця обіду.
— А що Його Королівська Величність збирається зробити з повстанцями? — різкий голос розбиває тишу й відволікає увагу загалу від мене.
Всі повертаються до жінки у військовій формі. Вона тут така не одна, але саме в неї найбільше медалей і орденів. Негарний шрам на веснянкуватому обличчі свідчить, що вона їх навіть заслужила. Тут, у палаці, легко забути, що десь точиться війна. Зацькований погляд жінки свідчить, що вона про це пам’ятає, хоча, може, й не хотіла б.
Королева Елара відкладає ложку із завченою грацією й такою ж завченою усмішкою:
— Полковнице Макантос, я б не називала їх повстанцями...
— 775 —


— До того ж, це лише те, за що вони взяли відповідальність, — полковниця перебиває королеву. — Але як же вибух у Бухті чи, як на те пішло, на аеродромі в Дельфах? Вони знищили три літаки, а два вкрали — і це з нашої бази!
Я завмираю із широко розплющеними очима. То це не єдиний напад? Інші гості полякалися, а я ледве стримую усмішку. То Фарлі не покладає рук!
— Ви інженер, полковнице? — різко питає Елара тоном, який не передбачає дискусій. Вона навіть не дає Макантос часу мотнути головою. — Того й не знаєте, що вибух у Бухті викликав витік газу. І, нагадайте, ви в командуванні авіації? Аж ні, вибачте, ви у нас із піхоти. Під час навчань на авіабазі стався нещасний випадок. Сам генерал Ларіс був присутній на навчаннях і особисто запевнив Його Величність, що база у Дельфах в безпеці.
У рівному бою Макантос, мабуть, здолала б Елару голими руками. Зате королева долає полковницю самими словами. І вона ще навіть не закінчила. Мені в голові відлунює Джуліа- нове «слова брешуть».
— Вони нападають на мирне населення, багряне і срібне, щоб посіяти страх. Це маленька і боягузлива група, що боїться справедливого суду. Якщо ми приписуватимемо їм кожне непорозуміння чи нещасний випадок у королівстві, то лише поможемо їм нас залякати. Це завелика для них честь.
Кілька жінок починають аплодувати зухвалій брехні королеви. Коли до них долучається Євангеліна, решта й собі підхоплює оплески. Врешті лише ми з полковницею сидимо, склавши руки. Я бачу, що Макантос не повірила жодному слову королеви, але не може назвати Елару брехухою, бодай тут, на її території.
Проте я не можу собі дозволити сидіти непорушно. Я Марина, а не Мара, тож мушу підтримати королеву та її проклятущі слова. Коли я починаю аплодувати брехні, присоромлена полковниця понурює голову.
— іі6 —


*
Мені завжди самотньо, хоча навколо постійно слуги та срібні. Кела нечасто випадає побачити — у нього напружений розклад тренувань, тренувань і ще раз тренувань. Інколи він виїжджає з Покоїв, щоб виголосити промову на базі неподалік, чи супроводжує батька у державних справах. Можна було б, мабуть, поговорити з блакитнооким і розсміяним Ме- веном, але я його побоююся. На щастя, ми ніколи не лишаємося на самоті: дурна придворна традиція, щоб у шляхетних хлопчиків і дівчаток «не було ніякої спокуси», як сказала леді Блонос.
Як по правді, то я весь час забуваю, що муситиму вийти за нього заміж. Не віриться, що він стане моїм чоловіком. Ми-бо навіть не друзі, й тим паче не побратими. Може, він, звісно, й милий, але інтуїція підказує, що до Елариного сина не можна повертатися спиною. Він щось приховує. Я тільки не знаю, що.
Від уроків із Джуліаном моє життя стає трохи менш нестерпним. Колись я боялася науки, а тепер вона — єдина світла пляма в морі пітьми. Без камер і Елариних шпигів ми можемо досліджувати, що я насправді таке. Нас обох дратує, як повільно просуваються досліди.
— Здається, я зрозумів, у чому проблема, — заявляє Джулі- ан наприкінці першого тижня навчання. Я стою, як дурепа, за кілька метрів від нього, витягнувши руки вперед. При мені — дивний електричний пристрій, який час від часу висікає іскри. Джуліан думає, що це мені поможе, але мені ще ні разу не вдалося викресати блискавку, через яку я і втрапила у цю халепу.
— Може, потрібно, щоб я була у смертельній небезпеці, — пирхаю я. — Попросити в Лукаса пістолет?
Зазвичай Джуліан сміється над моїми жартами, проте зараз поринув у роздуми.
— Ви як дитина, — нарешті каже він. Я кривлюся, але він все одно продовжує. — Діти спочатку теж себе не контролюють. Вони виявляють здібності від стресу чи страху, а тоді вчаться опановувати емоції і їх використовувати. Але завжди є якийсь триггер, вам просто треба знайти свій.
— 117 —


Я згадую Спіральний сад. Я була певна, що загину, і врізалася у щит із блискавок не з жахом, а зі спокоєм. Я знала, що настав кінець — і змирилася.
— Просто спробуйте, — заохочує Джуліан.
Я бурчу, але знову повертаюся до стіни. Джуліан виставив уздовж неї кам’яні книжкові полиці — звісно, порожні — щоби мені було у що цілитися. Я краєм ока бачу, як він задкує, не зводячи з мене погляду.
Розслабся. Відпусти себе, — шепоче голос у моїй голові. Я заплющую очі й зосереджуюся. Думки стихають, а розум тягнеться вперед, сягаючи по електрику. Під шкірою знову котяться брижі енергії, виспівуючи в кожному м’язі й нерві. На тому все зазвичай і закінчується, але цього разу ні. Цього разу я розслабляюся й не намагаюся підштовхнути себе до енергії. Я провалююся у незбагненне відчуття повноти й ніщо- ти, світла і темряви, жару і холоду, живого і мертвого. Незабаром у мене в голові не лишається нічого, крім сили, що проганяє привидів і спогади.
Навіть Джуліан і його полиці зникають. Мій розум — чиста чорна порожнеча, де бринить сила. Коли я сягаю по енергію, вона не зникає, а закипає, котиться від очей до пучок пальців. Джуліан переводить подих.
Я розплющую очі. Від пристрою до моїх пальців біжать багряно-білі іскри, як електрика між дротів.
Джуліан уперше не знаходиться, що сказати. Та і я мовчу.
Я боюся поворухнутися — а раптом блискавка зникне? Але вона не тьмяніє, а й далі вертиться в долоні, як кошеня з клубком ниток. Це зараз вона видається безпечною, але я пам’ятаю, як ледь не вбила Євангеліну. Ця сила може знищувати, якщо випустити її на свободу.
— Спробуйте поворухнутися, — видихає Джуліан, захоплено дивлячись на мене.
Щось підказує, що блискавка мене послухається. Це — частка мене, частка моєї душі, оприявлена у світі.
Я стискаю кулаки, й іскри відгукуються: стають більші, яскравіші, швидші. Вони за кілька секунд пропікають мій рукав. Як дитина, що кидає м’яч, я махаю рукою в напрямку стіни — іі8 —


і розтискаю кулак в останню мить. Блискавка спалахує яскравим ореолом іскор, а тоді врізається в полиці.
Вибух такий гучний, що я з криком валюся на стос книжок. Коли я скочуюся на підлогу, міцна кам’яна шафа саме розсипається на порох. Іскри якусь мить виграють на купці пилу, а тоді зникають. Лишається тільки щебінь.
— Вибачте, — кажу я з-під купи книжок. Пропалений рукав досі тліє, але це ніщо в порівнянні з тим, що коїться в мене в голові. Нерви виспівують від новонабугої сили, але це відчуття приємне.
Джуліан, як тінь, простує крізь хмару пилу і сміється, розглядаючи витвір моїх рук. Його білозуба усмішка сяє навіть крізь пил.
— Нам потрібен більший клас.
*
І він правий. Нам щодня доводиться шукати більший клас, доки ми за тиждень нарешті не знаходимо відповідне приміщення на підземному ярусі. Стіни тут з металу і цементу, міцніші, ніж декоративна облицьовка й дерево на верхніх поверхах. Цілюся я жахливо, і то ще м’яко сказано. Джуліан ледве ухиляється від іскор, але з кожним днем прикликати блискавку дедалі легше.
Джуліан весь час щось записує, як не мій пульс, то температуру чашки, якою щойно пропустили струм. З кожною новою нотаткою у нього на лиці проступає розгублена, але щаслива усмішка, але він нічого не пояснює. Я, мабуть, все одно нічого не зрозуміла б.
— Як цікаво, — бурмоче він над черговим металевим пристроєм, якому я не знаю назви. Джуліан каже, що заміряє електричну енергію, тільки я не знаю, як.
Я потираю руки. Іскри «відключаються», як каже Джуліан. Рукави цього разу не постраждали — у мене нове вбрання. Це вогнестійка тканина, як у Кела і Мевена; чи, мабуть, краще називати її струмостійкою.
— І що ж тут таке цікаве?
— 119 —


Він вагається, ніби не хоче чи не може мені цього пояснити, але нарешті стенає плечима.
— Перед тим, як ви розігрілися і підсмажили ту бідолашну статую, — він вказує на обпалені уламки погруддя короля, — я заміряв рівень електрики в кімнаті. Від світла, від дротів, від усього. А тепер заміряв вас.
— Ну і?
— Від вас напруги вдвічі більше, ніж було доти, — гордо каже він, хоча я не розумію, яка взагалі різниця. Він вимикає іскряну коробку, як я стала її називати: я відчуваю, як згасає у ній струм. — Спробуйте ще раз.
Я пирхаю і знову зосереджуюся, і за мить мої іскри повертаються, не слабші, ніж доти. Це я їх створила.
Джуліан усміхається від вуха до вуха.
— То як?
— Це підтверджує мої здогади, — інколи я забуваю, що Джуліан — дослідник і вчений, але він завжди про це нагадує. — Ви генеруєте електроенергію.
Отепер я справді нічогісінько не розумію.
— Точно, саме таке в мене вміння, Джуліане.
— Ні, я думав, що ви нею маніпулюєте. Я не знав, що ви її створюєте, — каже він, стишивши голос. — Ніхто нічого не створює, Маро.
— Але ж німфи...
— Владні над водою, яка вже існує. Вони не можуть використати того, чого не існує.
— А як же Кел? А Мевен? Щось я не бачила тут пожеж, якими вони користалися б.
Джуліан усміхається і трясе головою:
— Ви ж бачили їхні браслети?
— Вони їх ніколи не знімають.
— Браслети висікають іскри, крихітні вогники, які вони контролюють. Але коли вогонь розвести нічим, вони безсилі. І так усі: вони владні над металом, водою чи рослинами, які вже існують. їхня сила залежить від оточення. А ви, Маро, не така.
Я не така. Я не така, як всі.
— Що це значить?
720


— Я ще не певен. Ви особлива. Не багряна, не срібна. Щось геть інше. Щось більше.
— Щось інше... — я сподівалася, що Джуліанові досліди наблизять мене до якоїсь відповіді, але поки що питань тільки більшає. — То що я таке, Джуліане? Що зі мною не так?
Мені перехоплює подих, на очі навертаються пекучі чорні сльози. Я їх склілую, щоб приховати від Джуліана. Усе навалюється одразу: уроки, протокол, це місце, де я не можу довіряти жодній живій душі чи бути собою. Мені нічим дихати. Я хочу закричати, але не можу.
— Немає нічого поганого в тому, щоб бути іншим, — мої думки, спогади про дім, Ґісу і Кілорна заглушають джуліанові слова, тож до мене долинає лише глухе відлуння.
— Маро, все гаразд? — він ступає до мене з добрим-до- брим лицем, але про всяк випадок тримається на відстані витягнутої руки. Це не для моєї безпеки, а для своєї. Щоб захиститися від мене. Я з подивом усвідомлюю, що іскри повернулися: піднімаються аж до ліктів. Ось-ось здійметься люта блакитна буря. — Маро, погляньте на мене. Маро, візьміть себе в руки.
Він говорить тихо, спокійно, але з притиском. Здається, він мене боїться.
— Візьміть себе в руки, Маро.
Але я вже нічого не контролюю. Ані свого майбутнього, ані свої думки, ані навіть навик, з якого почалися всі мої біди.
Останнє, над чим я владна, бодай поки що — це мої ноги.
Я, жалюгідна боягузка, втікаю.
Я мчу порожніми коридорами, але від невидимого тягаря тисяч камер не втечеш. У мене геть мало часу, перш ніж мене знайде Лукас чи, що гірше, стражі. Мені треба дихати. Мені треба небо над головою, а не скло.
Допіру секунді на десятій на балконі я усвідомлюю, що періщить злива, яка змиває мою пекучу лють. Іскри зникли, на зміну їм прийшли злі негарні сльози. Вдалині гримить грім, повітря тепле, але спека вщухла. Літо котиться до кінця. Минає час. Минає й моє життя, хай би як мені хотілося, аби все лишалося, як було.
72 7


Я скрикую, коли мою руку хтось стискає. Наді мною нависає двоє стражів, за масками темніють очі. Вони удвічі вищі за мене. Безсердечні, потягнуть мене назад у темницю.
— Моя пані, — мимрить один із них геть нешанобливо.
— Відпустіть, — наказую я, але голос у мене слабкий. Я хапаю ротом повітря, ніби захлинаюся. — Ще хвильку, будь ласка...
Але я їм не повелителька. Вони мене не слухають. Ніхто мене не слухає.
— Ви чули, що сказала моя наречена, — втручається інший голос, твердий і суворий, королівський. Це Мевен. — Відпустіть її.
Коли принц виходить на балкон, я мимоволі відчуваю полегшу. Стражі виструнчуються і схиляють голови. Той, що тримає мене, каже:
— Ми стежимо, щоб леді Титан дотримувалася розпорядку дня, — але хватку ослабляє. — Такий наказ, пане.
— То ось вам новий наказ, — і голос у Мевена крижаний. — Я проведу Марину назад на уроки.
— Дуже добре, пане, — хором кажуть стражі: вони не можуть відмовити принцу.
Коли вони з тупотом прямують геть, махнувши на прощання змоклими вогненними плащами, я гучно зітхаю. Допіру тепер зауважую, що в мене тремтять руки, тож стискаю кулаки, аби це приховати. Мевен незмінно гречний і вдає, що нічого не бачить.
— У нас, знаєш-но, можна прийняти душ і в лазничці.
Я витираю очі, хоча дощ вже давно змив сльози, тож у мене тільки крапає з носа і чорна туш потекла. На щастя, срібна пудра на місці: вона міцніша, ніж я.
— Це перша злива сезону, — вичавлюю я. Аби тільки голос не підвів... — Я хотіла його побачити.
— Точно, — каже він і стає біля мене. Я відвертаюся, щоби приховати обличчя. — Знаєш-но, я розумію.
Так-таки й розумієш, принце? Може, тебе відірвали від усіх, кого ти любиш, і змусили прикидатися кимось іншим? Брехати щохвилини, щодня до кінця життя? Постійно усвідомлювати, що з тобою щось не так?
722


У мене немає сил терпіти його співчутливу усмішку:
— Годі прикидатися, що ти мене розумієш.
Він від мого тону скисає:
— Думаєш, я не розумію, як тут тяжко? Як із ними тяжко? — він озирається, ніби боїться, що його хтось підслухає. Але нас ніхто не почує, крім грому та зливи. — Я не можу ані говорити того, що хочу, ані робити... а коли поруч мати, то я навіть не можу думати, що хочу. А брат...
— А що твій брат?
Слова застрягають йому в горлі. Він не хоче договорити, але думка йому пече.
— Він сильний, він талановитий, він могутній — а я його тінь. Тінь вогню.
Він поволі видихає, і я розумію, що повітря навколо нас незвично гаряче.
— Вибач, — додає він і відступає на крок, щоб повітря охололо. У мене на очах він знову перетворюється на срібного принца, звичного до бенкетів і парадної форми. — Не треба було мені цього казати.
— Все гаразд, — шепочу я. — Я рада, що я не єдина, хто почувається тут не в своїй тарілці.
— Ти врахуй: ми, срібні, завжди самотні. І тут, і тут, — він вказує спершу на голову, потім на серце. — Це робить нас сильними.
Над головою в нас спалахує блискавка й на мить освітлює його блакитні очі.
— Це тупо, — кажу я.
Він похмуро усміхається.
— У вас уся душа на виду, леді Титан. Це ні до чого доброго не приведе.
Я здригаюся й нарешті згадую, що періщить дощ, а я змокла, як хлющ, і виглядаю, мабуть, жалібно.
— Треба вертатися на уроки, — бурмочу я.
Я вже ладна була полишити його на балконі, коли він вхопив мене за руку.
— Думаю, я можу тобі помогти з твоєю проблемою.
Я піднімаю брову.
— 123 —


— Якою це проблемою?
— Ти не з тих, хто рюмсає на рівному місці. Ти скучаєш за рідними, — він піднімає руку, перш ніж я встигаю заперечити. — Я можу тобі допомогти.


Розділ 14
СТРАЖІ ПАРАМИ ПАТРУЛЮЮТЬ МІЙ КОРИДОР, проте коли я під руку з Мевеном, мене не зупиняють. Глупа ніч, я давно вже мушу спати, але ніхто мені й слова не каже. З принцом не сперечаються. Не знаю, куди Мевен мене веде, але він пообіцяв доправити мене туди. Додому.
Він тихий, але рішучий, і ледве стримується, щоб не усміхнутися. Я мимоволі широко усміхаюся у відповідь. Може, не такий він уже й поганий.
Мевен зупиняється значно раніше, ніж я думала — ми навіть не вийшли з житлового крила.
— Ось ми і прийшли, — каже він і стукає у двері.
За порогом стоїть Кел. Його вигляд виводить мене з рівноваги. Він саме знімає обладунок із металевих пластин, де-не-де погнутих — під ними прозирають голі груди.
Я мимоволі помічаю темний синець у нього над серцем і щетину на щоках. Я не бачила його більше тижня, і зараз, схоже, непідходящий момент.
Спершу він мене не помічає, так зосереджено стягує з себе лати. Мені перехоплює подих.
— Мені тут, Меві, перепав повний набір... — починає він, але замовкає, коли бачить мене. — Маро, чим, е-е-е... можу тобі допомогти?
І він розгублено затинається.
— Сама не знаю, — відповідаю я, переводячи погляд на Ме- вена. Мій наречений тільки усміхається, припинявши брову.
— У братика репутація золотого хлопчика, але тиха вода... — каже він на диво грайливо. Кел закочує очі, але все одно усміхається. — Ти хотіла додому, Маро, то я знайшов, хто знає дорогу.
Я на мить гублюся, а потім нарешті розумію, про що Меве- ну йдеться. Як я не збагнула раніше! Кел може вивести мене — 725 —


з палацу. Кел був у таверні... він знає, як вибратися з палацу, а отже, може мені допомогти.
— Мевене, — Кел стискає зуби. Усмішку ніби лизень злизав. — Ти ж знаєш, що це неможливо. Це погана ідея...
Настала моя черга вимагати, чого хочу:
— Брехун.
Його погляд мене обпікає, пронизує наскрізь. Сподіваюся, він розуміє, що я налаштована рішуче. Мені конче треба додому.
— Ми відняли в неї все, брате, — шепоче Мевен, підступаючи до Кела. — Можемо ж ми їй дати хоча б це?
Кел повільно, мовби проти волі киває і жестом запрошує нас до кімнати. Мені аж в голові паморочиться від передчуттів, і я поспіхом кидаюся всередину.
Я побуваю вдома.
Мевен затримується на порозі. Його усмішка трохи гасне, коли я вириваюся вперед.
— То ти не йдеш...
Він трясе головою:
— У тебе і без мене проблем вистачає.
Не треба бути генієм, аби зрозуміти, що він правий. Але я не забула, що він для мене вже зробив! Без задньої думки я його обіймаю. Він якусь мить стоїть непорушно, а тоді опускає руки мені на плечі. Коли я його відпускаю, в нього на щоках паленіє срібний рум’янець, та я й сама зашарілася.
— Не затримуйтеся, — каже він, переводячи погляд на Кела.
Кел злегка усміхається:
— Ніби ти сам цього ніколи не робив.
Вони перезираються і сміються над лише їм відомим жартом — точнісінько як мої брати. Коли Мевен зачиняє двері, лишаючи мене сам-на-сам із Келом, я мимоволі вже не так злюся на принців.
Келова кімната вдвічі більша за мою, але така захаращена, що видається меншою. Усі ніші вздовж стін загромаджують об- ладунки, обмундирування й форми, які звисають з манекенів, виготовлених, підозрюю, за Келовими мірками. Вони нависають наді мною, як безликі привиди, витріщаються невидими— 126 —


ми очима. Більшість лат легка, із металевих пластин і цупкої тканини, але є й серйозніші моделі для битви, а не тренувань. До одного обладунку навіть є блискучий металевий шолом із заборолом із затемненого скла. На темно-сірих рукавах виблискує королівський герб: чорна корона у вогні зі срібними крилами. Не хочу навіть думати, що Кел робив у цьому обмундируванні.
У Кела, як і в Джуліана, повсюди височіють стоси книжок, справжня повінь чорнил і паперу. Щоправда, вони не такі давні, як у Джуліана — більшість, здається, свіжооправлена й видрукувана на ламінованому папері, щоб захистити слова. Ці книжки написані спільною мовою, якою говорять у Норті, Озерному краї і П’єдмонті. Доки Кел зникає у гардеробі, на ходу знімаючи обладунок, я розглядаю його книжки. Дивні то видання, повні мап, діаграм і креслень — путівники страхітливим мистецтвом війни. Книжки змагаються між собою у жорстокості, ретельно описуючи військові маневри останніх років чи навіть раніші. Видатні перемоги, криваві поразки, зброя, маневри... мені па- морочиться в голові. А Келові нотатки на полях іще гірші — він зазначає, яка тактика йому подобається більше, яка тактика варта життів. На малюнках солдатів позначено квадратиками, але я бачу замість них братів, Кілорна і їм подібних.
При вікні стоїть столик із двома стільцями. На ньому розкладена гра з фігурками напоготові. Я в неї ніколи не грала, але знаю, що це для Мевена. Мабуть, принци зустрічаються щовечора, грають і сміються, як будь-які брати.
— Часу обмаль, — гукає Кел, і я підскакую. Я озираюся на гардероб і, перш ніж він натягне сорочку, встигаю побачити його гнучку мускулясту спину. На ній видно синці і навіть шрами, хоча в Кела напевно є ціла армія цілителів, варто тільки попросити. Але він чомусь вирішив лишити шрами.
— Та мені б тільки з родиною побачитися, — відповідаю я й відвертаюся, щоб не витріщатися на нього.
Нарешті Кел виходить, вбраний у простий одяг. Саме в цьому вбранні я його зустріла вперше. Аж дивно, що я не одразу його розпізнала, вовка у овечій шкурі. А тепер я — вівця, що прикидається вовком.
— 727 —


*
Ніхто нас не зупиняє, коли ми виходимо з житлового крила; мабуть, є у кронпринців свої привілеї.
Кел звертає за ріг і скеровує мене до широкої кімнати зі стінами з цементу:
— Сюди.
Кімната виглядає, як склад. По обидва боки тягнуться ряди дивних предметів, затягнутих мішковиною. Є й великі речі, й малі, тільки нічого не видно.
— Тут глухий кут, — протестую я: ми зайшли єдиним входом.
— Так, Маро, я завів тебе в глухий кут, — зітхає він, звертаючи в один ряд.
Покривала коливаються, коли він проходить, і я зауважую, що під ними блищить метал.
— Це що, ще обладунки? — я тицяю у предмети. — Саме хотіла сказати, що в тебе мало обладунків. Може, вдягни щось? А то мої брати високі і люблять гамселити чужинців.
Утім, судячи з м’язів і добірки книжок, Кел вміє за себе постояти. Не кажучи вже про те, що він владний над вогнем.
Він трясе головою:
— Все зі мною буде гаразд. Крім того, я в латах виглядаю як страж. Ми ж не хочемо, щоб твоя родина подумала щось не те, правда?
— А що їм думати? Я ж не можу тебе їм представити.
— Скажеш, що ми працюємо разом, і нас відпустили на ніч. Все просто. — Він стенає плечима. Вони так легко брешуть...
— То чого тоді ти прийшов зі мною?
Кел з хитрою посмішкою вказує на предмет під мішковиною:
— А я тебе підвіз.
Він відкидає запону і демонструє мені блискучий механізм із фарбованого в чорний колір металу. Два колеса у шинах, дзеркальний хром, фари, довге шкіряне сидіння... я такого транспорту ще ніколи не бачила.
— Це мото, — каже Кел і погладжує срібні ручки, як гордий батько. Він знає і любить цього сталевого звіра. — Мото швидке, маневренне і проїде там, де транспорт застрягне.
— 128 —


— Виглядає загрозливо, — нарешті кажу я, нездатна приховати острах.
Він зі сміхом бере шолом із заднього сидіння. Він же не думає, що я сяду на цю штуковину?
— Те ж сказав і батько, і полковниця Макантос. Вони поки що відмовляються поставити мото на масове виробництво для армії, але я їх ще переконаю. Я ще жодного разу не падав, відколи вдосконалив колеса.
— То це ти його зробив? — з недовірою питаю я, а він відмахується, ніби це дрібниці. — Овва.
— Ти почекай, це ти ще на ньому не їздила, — каже він і простягає мені шолом. Тієї ж миті десь стогнуть механізми, і далека стіна починає від’їжджати. По той бік глипає темна ніч.
Я зі сміхом відступаю на крок від цієї смертоносної машини:
— Не сяду я на неї.
Але Кел лише усміхається і перекидає ногу через мото, вмощуючись на сидінні. Двигун оживає під ним, муркоче і гарчить. В глибинах мото є батарея, яка приводить його в рух. Транспорт благає про свободу, про довгу дорогу між палацом і домом. Моїм домом.
— Це абсолютно безпечно, обіцяю, — він перекрикує рев двигуна. Фари загораються, підсвітлюючи ніч. Червоно-золоті Келові очі зустрічаються з моїми, і він простягає мені руку. — Давай, Маро.
Мені неспокійно на душі, але я натягаю шолом.
*
Я ніколи не літала на повітряному кораблі, але, мабуть, саме так почуваються в польоті. Це свобода. Мото граційно мчить дорогою. Кел добрий водій, що є, то є. На старій дорозі так багато ям і вибоїн, що в мене душа провалюється в п’яти, але він легко їх об’їжджає. Коли ми спиняємося за кілометр від міста, я нарешті помічаю, що вчепилася в нього мертвою хваткою, Келу аж доводиться розтискати мені пальці. Без його тепла до мене підступає холод, але я жену цю думку геть.
— 129 —


— Круто, правда? — каже він, глушачи мото. На дивному вузькому сидінні в мене затерпли ноги й спина, зате Кел легко зіскакує з транспорту.
Я врешті теж з трудом зісковзую на землю. Коліна підкошуються, але радше від того, як калатає серце. А так, думаю, все гаразд.
— Це не мій улюблений транспорт.
— Нагадай, щоб я тебе якось взяв на повітряний корабель, тоді зрозумієш всі принади мото.
Кел скочує мото з дороги в ліс і, закидавши його гілками з густим листям, відступає, щоб помилуватися. Якби я не знала, куди дивитися, то навіть його не помітила б.
— То ти, бачу, часто так розважаєшся?
Кел обертається до мене, поклавши руки в кишені.
— У палаці буває... душно.
— А в людних барах, барах для багряних, ні? — я свідомо нариваюся, але він тільки рушає в напрямку до села в такому темпі, ніби може втекти від питання.
— Я не пити туди ходжу, Маро.
— То що, просто ловиш злодюжок і воленс-ноленс роздаєш роботу?
Коли він раптом зупиняється і обертається, я врізаюся в нього. Його могутня постава на мить виводить мене з рівноваги, й тільки тоді розумію, що він регоче.
— Ти що, правда сказала воленс-ноленс? — ледве видушує він, давлячись сміхом.
Я червонію під макіяжем і штурхаю його. Так геть не годиться, картає мене мій мозок.
— Ти просто відповідай.
Він вже не сміється, але й далі усміхається:
— Я це не просто так, — каже він. — Ти зрозумій, Маро. Я не... я стану королем. Я не можу собі дозволити розкоші егоїзму.
— А я думала, король — єдиний, хто таки може собі дозволити цю розкіш.
Він трусить головою, його очі смутніють:
— Якби ж то...
— ^3° —


Коли Кел стискає і розтискає кулаки, я майже бачу, як гнів викресує полум’я в нього на шкірі. Проте лють минає, тільки прикрість тліє в очах. Коли Кел нарешті знову рушає, його кроки вже не такі швидкі.
— Король має знати свій народ, тому я і втікаю, — пояснює він. — Я і в столиці так роблю, і на фронті. Краще раз побачити, що в королівстві діється насправді, ніж сто разів почути від радників і дипломатів. Це обов’язок доброго короля.
Він поводиться так, ніби хотіти бути добрим правителем соромно. Може, для його батька й тих інших дурнів так і є. Кела вирощували з гаслом «сила і влада», а не закликами до добра, справедливості, співчуття, хоробрості чи рівності.
— І що ж ти бачиш? — питаю я, вказуючи на село, яке прозирнуло за деревами. Ми за крок від дому. Мені серце калатає у грудях.
— Я бачу світ, що завмер на краю прірви. Варто на мить втратити рівновагу — і він впаде, — зітхає Кел. Він і сам прекрасно розуміє, що не таку відповідь я хочу почути. — Ти навіть не уявляєш, як близько ми підійшли до прірви. Батько робить усе, щоб нас захистити, і я робитиму так само.
— Мій світ уже котиться в безодню.
Я копаю втоптану дорогу. Дерева розступаються: перед нами простягається багно, яке я зву домом. У порівнянні з Покоями, мабуть, Палі виглядають як нетрі, як пекло. Як він цього не розуміє?
— Твій батько захищає таких, як ти, а не як я.
— За зміни треба платити, Маро. Проллється кров, і то передовсім багряна. І навіть перемоги не буде, чи бодай ти до неї не доживеш. Ти не все знаєш.
— То розкажи, — в мене від його слів очі затягує червоним. — Розкажи, чого це я не знаю.
— Озеряни — вони як ми: монархія, шляхта, панує срібна еліта. Царі П’єдмонту — це наші союзники — ніколи не підтримають країну, де багряні і срібні рівні. У Преріях і Тіраксі та ж картина. Навіть якщо Норта зміниться, нам це так не минеться. Інші вторгнуться і нас пошматують. Будуть нові війни, нові смерті.
— —


Мені згадується Джуліанова мала, неозорий світ за нашими кордонами. І всюди правлять срібні, нам нікуди податися.
— А що, якщо ти помиляєшся? Якщо Норта — це тільки початок? А що, як зміни потрібні всім? Ти не знаєш, куди заведе свобода.
Кел не знаходиться, що відповісти, і западає гнітюча тиша.
— Ось і прийшли, — кажу я, спиняючись біля знайомих обрисів рідного дому.
Я ступаю ґанком тихо, а от Кел тупцяє так, що дерев’яні балки риплять. Від нього котиться вже знайоме тепло, і на якусь мить мені здається, що він нам дім підпалить. Він відчуває, що я занепокоїлася, і кладе теплу долоню мені на плече. Це мене анітрохи не заспокоює.
— Я можу почекати внизу, — шепоче він, що захоплює мене зненацька. — А раптом вони мене впізнають? Не варто так ризикувати.
— Нічого вони не впізнають. Брати мої служили, але звідки їм знати, як ти виглядаєш? — Шейд, звісно, впізнає принца, але йому стане клепки змовчати. — Крім того, ти ж казав, що хочеш подивитися, чого не варто захищати.
Я прочиняю двері і ступаю в дім, який мені вже не належить, ніби назад у минуле.
Домом котиться цілий хор хропіння, і то не лише зі спальні батьків, а й із вітальні. Там спить Брі, скрутившись під тонкими ковдрами. Він голений по-армійськи, а руки й лице помережані шрамами на згадку про військо. Хто зна, як ця гора м’язів вмістилася у кріслі — мабуть, програв заклад Тремі, який вовтузиться на моєму лежаку. Шейда ніде не видно, .але він завжди спав мало. Мабуть, блукає селом, навідує своїх колишніх дівчат.
•— Підйом, соні! — сміюся я і зриваю із Брі ковдру.
Він валиться на підлогу, яка, певно, постраждала більше, ніж він, і перекочується, а тоді завмирає в мене в ногах. Якісь півсекунди здається, що зараз він знову засне.
А тоді він заспано кліпає на мене:
— Маро, це ти?
— Заткни пельку, Брі, дай поспати! — стогне у темряві Тремі.
— 732 —


— Всі, ша! — реве тато зі спальні, й ми всі підскакуємо.
Я навіть не усвідомлювала, як за цим скучила. Брі змахує з очей сон і зі сміхом обіймає мене. Звук падіння повідомляє, що Тремі зіскочив із горища і приземлився на прудкі ноги.
— Мара прийшла! — кричить він і підхоплює мене на руки. Він худіший, ніж Брі, але вже не така бадилина, як я його запам’ятала. Під моїми долонями в’ються тверді канати м’язів; непереливки йому було в оці останні кілька років.
— Я така рада тебе бачити, Тремі, — зітхаю я.
Двері спальні з грюкотом прочиняються, на порозі з’являється мама в обшарпаному халаті. Вона вже була відкрила рота, щоб вилаяти хлопців, але стихає, побачивши мене. Мама сміється і плескає у долоні:
— Ти нарешті прийшла в гості!
За нею з’являється й тато — в’їжджає на кріслі у вітальню. Ґіса прокидається остання, але тільки зиркає на нас із горища.
Тремі нарешті мене відпускає і ставить на землю поруч із Келом, який, мабуть, вперше в житті виглядає не у своїй тарілці.
— То ти в нас, кажуть, запроданка? Роботу знайшла? — дразниться Тремі та штурхає мене під ребра.
Брі пирхає і куйовдить мені волосся:
— Та її не взяли б у армію, кому треба, щоб вона обібрала весь свій легіон?
Я з усмішкою штурхаю його:
— Щось армія й за тебе не чіплялася. Що, випустили?
Тато викочується наперед і відповідає за них:
— Написали, що це якась лотерея. Хлопці Барров виграли почесну відставку, та ще й повну пенсію.
Я бачу, що він не повірив жодному слову, але не стане докопуватися до правди. А от мама вірить.
— Ну хоч раз уряд зробив щось і для нас, — каже вона і цілує Брі у щоку. Я її такою ще ніколи не бачила. Від неї віє гордістю — зазвичай пишається вона тільки Ґісою, а тепер от пишається брехнею. — Та ще й ти роботу знайшла. Ну нарешті й нам пощастило.
Над нами Ґіса пирхає, і я її не виню. Це я зламала їй руку і майбутнє.
— 133 —


— Ото вже щастячко.
Вона нарешті вирішує приєднатися до нас: спускається драбиною, повільно перебираючи щаблями здоровою рукою. Коли вона стає на підлогу, я зауважую, що гіпс замотано кольоровою шматиною. Я з розпачем розумію, що це її прегарна вишивка, яка лишиться незакінченою.
Я тягнуся її обійняти, але вона відступає, не зводячи погляду з Кела. Здається, вона єдина, хто його помічає.
— А це хто?
Зашарівшись, я розумію, що геть про нього забула:
— А, це Кел. Він теж служка у Покоях.
— Привіт, — каже він і дурнувато махає рукою.
Мама хихотить, як маленька, і махає у відповідь. Її погляд затримується на його мускулястих руках. А от тата й братів він не причарував.
— То ти не місцевий, — гарчить батько, втупившись у Кела, як у комаху. — Носом чую.
— Він з Покоїв, тату... — протестую я, але Кел мене перебиває.
— Яз Бухти, — каже він, старанно пом’якшуючи «г», як місцеві. — Я почав служити у Кручах на узбережжі, там теж є королівська резиденція, а тепер куди вони, туди і я, — він краєм ока кидає погляд на мене. — Багато слуг так роблять.
Мама переводить подих і тягнеться до мене:
— А ти ж що? Теж муситимеш поїхати з ними, коли вони спакують речі?
Я хочу сказати, що це не мій вибір, що я не з доброї волі їх полишаю, але заради них же мушу брехати.
— У них була лише така позиція, а гроші платять добрі.
— Знаємо ми такі позиції, — гарчить Брі, підступаючи до Кела впритул. До його честі, Кел і бровою не веде.
— Тут немає нічого такого, — холодно відповідає він, не зводячи погляду з полум’яних очей Брі. — Мара вирішила працювати в палаці. Вона підписала контракт на рік, ось і все.
Брі щось бурчить, але відступає.
— Той хлопчисько Воррен мені подобався більше.
— Брі, ти як маленький, — огризаюся я.
— 134 —


Мама здригається від мого різкого тону, ніби за три тижні забула, хто я така, і того й хоче, щоб я лишилася. Щоб більше не забувати. В неї на очах сльози.
— Не плач, мамо, — я ступаю вперед, щоб її обійняти. Вона така худенька, худіша, ніж мені запам’яталося. Чи, може, я просто ніколи не помічала, яка вона вразлива?
— Це не лише через тебе, мила, це... — вона переводить погляд із мене на батька. В її очах — незрозумілий мені біль. Іншим нестерпно на неї дивитися. Тато втупився у свої безсилі ноги, й дім ніби зіщулюється під тягарем горя.
А тоді я розумію, від чого вони намагаються мене захистити.
Тремтячим голосом я ставлю питання, на яке не хочу знати відповіді:
— А де Шейд?
Мама ледве доходить до кухонного столу й безсило осідає на стілець, а тоді заходиться в риданнях. Брі і Тремі не можуть на неї дивитися й відвертаються. Ґіса втуплюється у підлогу, ніби хоче під землю провалитися. Всі мовчать: пустку, яку раніше заповнював брат, затоплюють тільки мамині ридання й татове тяжке дихання. Братик, мій наймиліший братик...
Я сахаюся й майже заточуюся від горя, але Кел мене підхоплює. Я одразу про це шкодую — я хочу впасти, хочу твердого й реального болю, який заглушив би розпач. Я тягнуся до вуха, до трьох камінців. Шейдів камінь холодить шкіру.
— Ми не хотіли, щоб ти дізналася про це з листа, — шепоче Ґіса, колупаючи гіпс. — Він загинув, перш ніж отримав відпустку.
Мені ще ніколи так не хотілося вдарити щось струмом, вилити лють і горе в один-єдиний спалах пекучої енергії. Візьми себе в руки, — кажу собі. Ще недавно я боялася, що Кел спалить дім. А блискавка така ж нищівна, як полум’я.
Ґіса намагається стримати сльози і змушує себе промовити:
— Він спробував утекти. Його стратили.
Ноги підкошуються так швидко, що Кел не встигає мене підхопити. Я нічого не бачу, я нічого не чую, мною опанували — 135 —


почуття. Горе, шок, біль... світ вирує навколо мене. Наді мною гудуть електричні лампочки, так гучно, що голова розколюється. У кутку тріщить холодильник — стара слабка батарея пульсує, як помираюче серце. Вони знущаються наді мною, хочуть, щоб я здалася. А я не здамся.
— Маро! — шепоче мені на вухо Кел, обхопивши теплими руками, але звук такий глухий, ніби він по той бік океану. — Маро...
Я болісно хапаю ротом повітря, намагаючись перевести подих. Щоки вогкі, хоча не пам’ятаю, щоб плакала. Його стратили. Кров моя закипає під шкірою. Вони брешуть. Не втікав він. Він був у Черленій Сторожі. І вони його знайшли. Вони вбили його за це. Вони його вбили.
Я ще ніколи не відчувала такої люті — ні коли братів забрали, ні коли Кілорн прийшов до мене, ні навіть коли Ґісі зламали руку.
Домом котиться крик — холодильник, лампочки, дроти в стінах оживають. Від співу електрики я почуваюся живою, лютою, небезпечною. Тепер я можу творити енергію, як мене навчив Джуліан.
Кел трусить мене, намагається до мене докричатися. Марно. В мені бушує сила, від якої я не збираюся відмовлятися. Це приємніше, ніж біль.
Лампочки вибухають із таким звуком, ніби кукурудзяні зерна лускають у сковорідці, і на нас сиплються скалки. Вони майже заглушають материн крик.
Хтось силою піднімає мене на ноги. Хтось стискає моє обличчя в долонях, хтось мене тримає, хтось щось каже. Вони не хочуть мене заспокоїти, вони не хочуть мені поспівчувати, вони просто хочуть, щоб це припинилося. Я цей голос будь-де впізнаю.
— Маро, візьми себе в руки!
Коли я піднімаю погляд, переді мною прозорі зелені очі і стурбоване обличчя.
— Кілорне...
— Я знав, що ти рано чи пізно повернешся, — шепоче він. — Видивлявся...
— 136 —


Його руки на моїй шкірі жорсткі, але заспокійливі. Він повертає мене до реальності, до світу, в якому брат загинув. Над нами теліпається остання заціліла лампа, ледве освітлюючи кімнату й приголомшену родину.
Проте це не єдине, що розганяє темряву.
Над моїми долонями витанцьовують багряно-білі іскри, що слабшають з кожною миттю. їх видно, як удень. Це моя блискавка. Тепер я не відбрешуся.
Кілорн підтягує мене до стільця, у нього на лиці рояться сумніви. Інші просто витріщаються. Вони мене бояться, а Кілорн ні — він у люті.
— Що вони з тобою зробили? — волає він, тримаючи руки за кілька сантиметрів від моїх. Іскри нарешті гаснуть. Пальці тремтять.
— Нічого вони не робили.
Якби ж то це була їхня вина. Якби ж то я могла звалити вину на когось іншого. Понад Кілорновою головою я ловлю Келів погляд. Щось у ньому розпружується, і він киває, відповідаючи мені без слів. Мені не треба брехати.
— Ось хто я.
Кілорн хмуриться.
— То ти одна із них? — я ніколи не чула в одному реченні стільки люті, стільки відрази. Мені від цього жити не хочеться. — Що, правда?
Мама перша приходить до тями і з острахом бере мене за руку:
— Мара моя донька, Кілорне, — каже вона, втуплюючись у нього загрозливим поглядом. Я навіть не знала, що вона так може.
Родина киває й згуртовується навколо мене, але Кілорна це не переконало. Він дивиться на мене, як на незнайомку, мовби ми не знаємо один одного ціле життя.
— Дай мені ножа, і ми все вирішимо, — кажу я, кидаючи на нього гнівний погляд. — Я покажу, якого кольору в мене кров.
Це його трохи заспокоює, і він відступає:
— Я просто... я нічого не розумію.
Я теж ні.
— 137 —


— Тут я згоден із Кілорном. Ми всі знаємо, хто ти, Маро, але... — Брі затинається, намагається знайтися, що сказати. Слова завжди давалися йому з трудом. — Як?
Я й сама не знаю, що сказати, але намагаюся все пояснити. Я як ніколи болісно свідома того, що Кел стоїть при мені й уважно дослухається, тож я не згадую ані Сторожі, ані Джулі- анових відкриттів, і просто переповідаю події останніх трьох тижнів. Як я прикидаюся срібною, як я заручилася із принцом, як я вчуся контролювати силу... звучить як маячня, але вони мене уважно слухають.
— Ми не знаємо, що це і чому це, але так вже є, — підсумовую я. Коли я простягаю руку вперед, Тремі мимоволі сахається. — Можливо, ми ніколи не дізнаємося, як так вийшло.
Мама й далі тримає мене за руку на знак німої підтримки, і це справжнє чудо. Я досі зла, я досі в горі, але бажання все трощити вщухає. Я знову можу тримати себе в руках.
— Мабуть, це доля, — шепоче мама з силуваною посмішкою, щоби мене підтримати. — Ми завжди хотіли для тебе кращого життя, і тепер воно в тебе буде. Брі і Тремі в безпеці, Ґісі не доведеться хвилюватися, ми можемо жити щасливо, а ти... — коли вона ловить мій погляд, у неї на очах сльози, — ти, моя люба, матимеш надзвичайну долю. Чого ще матері бажати?
На жаль, у її словах нема ні зерна правди, але я все одно киваю й усміхаюся рідним. Брешу я дедалі краще, і, здається, вони мені вірять. Всі, крім Кілорна. Він досі, як грозова хмара, і ледве стримується.
— А принц який? — питає мама. — Цей твій Мевен?
Ми вийшли на слизьке. Кел уважно слухає, що я скажу про його брата. І що мені сказати? Що він добрий? Що він мені починає подобатися? Що я досі не знаю, чи можна йому довіряти? Чи що я більше ніколи нікому не довірятиму?
— Він не такий, як я думала.
Ґіса зауважує, що мені ніяково, і повертається до Кела.
— А це хто, твій охоронець? — вона змінює тему і підморгує мені.
— Так, — Кел відповідає за мене. Він розуміє, що я не хочу зайвий раз брехати родині. — Перепрошую, але нам час рушати.
- 138-


Його слова як сіль на рану, але я мушу слухатися.
— Звісно.
Мама стискає мені руку міцно-міцно, я аж боюся, що кістки тріснуть:
— Звичайно, ми нічого нікому не розкажемо.
— Ані пари з вуст, — погоджується тато. Брати й сестра теж кивають, присягаючись мовчати.
Але Кілорн і далі набурмосений. Він чомусь розлючений, але я геть не розумію, чому. У мене ж теж горе! Шейдова смерть — як тягар на плечах.
— Кілорне, а ти?
— Нічого я не скажу, — випльовує він.
Я не встигаю його спинити, як він підхоплюється й вихром вилітає з кімнати. Він так грюкає дверима, що аж стіни двигтять. Я звикла до Кілорнових почуттів і нечастих спалахів розпачу, але ця лють — щось нове. Я не знаю, що з цим робити.
Сестрин доторк повертає мене до реальності й нагадує, що це прощання.
— Це дар, — шепоче вона мені на вухо, — не згайнуй його.
— Ти ж іще повернешся? — питає Брі, і Ґіса відступає. Уперше, відколи він пішов на війну, я бачу в нього в очах страх. — Ти ж тепер принцеса, ти можеш міняти правила.
Якби ж то.
Ми з Келом перезираємося і розуміємо одне одного без слів.
З його зціплених зубів і потемнілих очей я читаю відповідь.
— Спробую, — шепочу я тремтячим голосом. Ще одна брехня тут вже нічого не змінить.
*
Ми вже доходимо до краю Паль, а Ґісине прощання досі мене переслідує. У її очах не було ані тіні скарги, хоча я відняла у неї все. Її останні слова відлунюють у вітрі, заглушають інші звуки. «Не згайнуй його».
— Я так співчуваю, — белькоче Кел. — Я не знав, що твій брат...
— ...вже загинув?
— 139 —


Що його стратили як дезертира? Чергова брехня. У мені знову закипає лють, і мені навіть не хочеться тримати себе в руках. Але що тут поробиш? Як я можу відомстити за брата чи порятувати інших?
«Не згайнуй його».
— Мені треба ще декуди зайти, — і перш ніж Кел встигає заперечити, я усміхаюся найширшою своєю посмішкою. — Це ненадовго, чесно.
На мій подив, він повільно киває у темряві.
*
— Робота в Покоях? Це велика честь, — підсміюється Вілл, коли я всідаюся у фургоні. У нього знову горить блакитна свічка, кидаючи навколо нас мінливі тіні. Як я і підозрювала, Фарлі вже нема й сліду.
Пересвідчившись, що вікна й двері закрито, я стишую голос:
— Віллє, я там не працюю. Вони...
На мій подив, Вілл відмахується:
— Та все я знаю. Чай будеш?
— Е-е-е, ні, — у мене аж голос зривається від подиву. — Звідки ти...
— Королівські мавпочки на минулому тижні обирали королеву, звичайно, вони транслювали це по всіх срібних містах, — долинає голос із-за завіси.
Перед нами з’являється цибата й худа, як патик, постать. Це не Фарлі. Юнак ковзає головою по стелі й незграбно нахиляється. У нього довге руде волосся, воно пасує до червоного кушака, яким він замотаний від плечей до стегон. Кушак застіб- нутий такою ж брошкою у формі сонця, яка була на Фарлі в передачі. Я мимоволі помічаю пару пістолів у нього за поясом, напханих блискучими кулями. Він теж у Черленій Сторожі.
— Вас показали на всіх екранах у срібних, леді Титан, — мій титул він вимовляє, як прокляття. — Вас і те дівчисько з дому Самос. Скажіть, вона така ж мерзотна, як на вигляд?
— Це Тристан, лейтенант Фарлі, — пояснює Вілл: — Тристане, ти б пом’якше.
— 140 —


— Чого? — пирхаю я. — Євангеліна Самос — кровожерливий покидьок.
Тристан зиркає на Вілла із зверхньою посмішкою.
— Вони не всі мавпочки, — тихо додаю я, згадуючи теплі слова, які промовив сьогодні Мевен.
— Це ти зараз про принца, із яким заручена, чи про того, який чекає в лісі? — спокійно питає Вілл, ніби йдеться про ціну на борошно.
Тристан одразу зривається з місця, але я добігаю до дверей перша.
На щастя, я тримаю себе в руках. Ще не вистачало, щоб я вбила члена Черленої Сторожі.
— Ти притягла сюди срібного? — шипить він. — Принца? Ти хоч розумієш, що ми могли б, якби його схопили? Що ми виторгували б?
Він нависає, але я не відступаю:
— Лишіть його в спокої.
— Кілька тижнів у розкошах — і в тебе вже срібна кров, — плює він з таким виглядом, ніби хоче мене придушити. — Мене теж струмом уб’єш?
Мені від цього боляче, і він це розуміє. Я опускаю руки, бо боюся, що вони мене зрадять.
— Я не його захищаю. Я тебе захищаю, йолопе нещасний. Кел — природжений воїн, він тренувався від народження і за бажання спопелив би ціле село.
Але ж він цього, я сподіваюся, не зробить.
Тристанова рука сягає по пістоля.
— Хай тільки спробує.
Але Вілл опускає зморщену долоню йому на руку. Цього доторку досить, щоби повстанець вщух.
— Досить. Ти нащо сюди прийшла, Маро? Кілорн у безпеці, твої брати теж.
Я переводжу подих, не зводячи суворого погляду із Тристана. Він щойно погрожував викрасти Кела заради викупу. Не знаю чому, але від цієї думки мені геть незатишно.
— Брат... — одним-одне слово, а я вже затинаюся. — Шейд був у Сторожі.
— 141 —


Це вже не підозра, а певність. Вілл опускає погляд, а Тристан аж голову понурив.
— Вони його вбили за це. Вони вбили мого брата, а тепер хочуть, щоб я поводилася так, наче їх підтримую.
— А інакше вони тебе вб’ють, — Вілл підтверджує мої здогади.
— Я не висовуватимуся. Я скажу все, що вони хочуть. Але... — я знову затинаюся, намацуючи новий шлях. — Яв палаці, в самісінькому серці їхнього світу. Я швидка, я тиха, і я можу вам допомогти.
Тристан гучно втягує повітря і знову випростовується. Тепер у його очах зблискує щось на кшталт гордості:
— То ти хочеш до нас приєднатися?
— Так.
Вілл стискає зуби, пронизуючи мене поглядом.
— Сподіваюся, ти розумієш, на що йдеш. Це не просто моя війна, війна Фарлі чи війна Черленої Сторожі — це і твоя війна. До самого кінця. І то не просто щоб відомстити брата, а щоб відомстити всіх нас. Боротися за тих, хто прийшли раніше, щоби порятувати тих, хто прийде після нас.
Його скрючені пальці тягнуться до мене, і я вперше зауважую татуювання в нього на зап’ястку: багряна стьожка, точно як ті, які нас змусили вдягти.
Тільки його стьожка завжди з ним, частина його, як кров у венах.
— То ти з нами, Маро Барров? — питає він, стискаючи мою руку.
«Будуть нові війни, будуть нові смерті», — сказав Кел. Але, може, він помиляється? Може, нам вдасться все змінити?
Я стискаю руку Вілла. Я відчуваю тягар мого вчинку, його значення.
— Яз вами.
— Ми піднімемося, — видихає він хором із Тристаном. Я згадую слова і приєднуюся до них. — Багряні, як світанок.
У мерехтливому світлі свічки наші тіні витанцьовують на стінах, як чудовиська.
— 142 —


*
Коли я знову приєднуюся до Кела на краю села, мені вже легше. Прийняте рішення і те, що чекає на мене в майбутньому, додає мені сили. Кел крокує у мене при боці, час від часу озираючись, але мовчить. Я питала б, нудила і врешті витягла б відповідь, але Кел — повна моя протилежність. Може, це військова стратегія, яку він вичитав у книжках: хай ворог сам тебе знайде.
Бо я зараз — саме ворог.
Я його не розумію, як і його брата. Вони добрі, хоча знають, що я багряна й не варта навіть зайвого погляду. Кел відвів мене додому, а Мевен був зі мною ласкавий і хотів допомогти. Дивні вони.
Коли ми знову заходимо до лісу, постава Кела змінюється. Він стає суворіший, серйозніший.
— Я поговорю з королевою. Треба поміняти твій розклад.
— Чому це?
— Ти там ледь не вибухнула, — обережно каже він. — Тобі треба тренуватися з нами, щоб такого більше не було.
Мене тренує Джуліан. Проте навіть слабенький голос у моїй голові розуміє, що Джуліан не замінить вишколу, який здобувають Кел, Мевен і Євангеліна.
Якби я вивчила бодай половину того, що знають вони, то хто зна, що я могла б запропонувати Сторожі. Як я могла б вшанувати пам’ять про Шейда.
— Якщо витягнеш мене з уроків протоколу, то я не проти.
Раптом Кел відскакує від мотоцикла. У нього на руках і в очах палахкотить вогонь.
— За нами хтось спостерігає.
Я вірю йому одразу. У Кела чуття солдата, але що може йому тут загрожувати? Чого йому боятися в лісах навколо сонного злиденного села? І одразу нагадую собі: у цьому селі кишать повстанці.
Проте з листя визирає не Фарлі й озброєні революціонери, а Кілорн. Я аж забула, який він хитрий і як легко рухається в темряві.
— 143 —


Вогні в руках у Кела гаснуть, у повітря здіймається легкий димок.
— А, це ти...
Кілорн переводить суворий погляд на Кела і нахиляє голову в поблажливому уклоні.
— Перепрошую, Ваша Величносте.
Кел не береться йому заперечувати і випрямляє спину — тепер він виглядає як король, на якого його виховують від народження.
Він мовчки згрібає гілля з мото. Проте я відчуваю його погляд — він відстежує кожну секунду мовчанки між Кілорном і мною.
— Ти це серйозно? — питає Кілорн, загнаний, як поранений звір. — Ти справді нас кидаєш? Будеш однією із них?
Його слова болять, як ляпас. Я хочу сказати йому, що в мене немає вибору.
— Ти ж сам бачив, що я можу. Вони мені допоможуть, — я аж сама дивуюся, як легко мені дається брехня. Може, колись я навіть самій собі зможу брехати і повірю, що я щаслива. — Я там, де мушу бути.
Він трясе головою й хапає мене за руку, ніби може затягнути назад у минуле, де всі наші тривоги були прості:
— Ти маєш бути тут.
— Маро, — Кел терпляче чекає, присівши на мото, але в його голосі чується спокійне попередження.
— Мушу йти, — я намагаюся проштовхатися повз Кілорна, але він мене не пускає. Він завжди був сильніший за мене. Я б хотіла, щоб він мене тут втримав, але не судилося.
— Маро, будь ласка...
А тоді нас накриває хвиля жару, як промені прожектора.
• — Ану відпустив її, — шкіриться Кел, що раптом опиняється при мені. Жар котиться від нього, аж повітря ряхтить. Він стримується що є сили, але не конче йому це вийде.
Кілорн сміється йому в обличчя, наривається на бійку. Але він — як я: ми крадії, ми щурі. Ми знаємо, коли можна боротися, а коли треба втікати. Він неохоче відступає, відпускаючи мою руку. Може, ми бачимося востаннє.
— 144 —


Повітря холоне, але Кел і далі при мені. Я — наречена його брата, він мусить мене захищати.
— То це ти виторгувала, щоб мене не забрали у військо, — тихо каже Кілорн: нарешті зрозумів, яку ціну мені довелося заплатити. — У тебе завжди була ця паршива звичка — мене рятувати.
Я ледь помітно киваю й натягую шолом, щоби приховати сльози, які бринять на очах. Я бездумно вмощуюся на мото позаду Кела.
Кілорн задкує й здригається, коли мото починає ревти. А тоді він мені посміхається — від цієї гримаси мені завжди хотілося зацідити йому в зуби.
— Я передам Фарлі привіт від тебе.
Мото реве, як звір, відриваючи мене від Кілорна, Паль і старого життя. Жах біжить венами, як отрута, доки я не просякаю страхом від голови до п’ят. Тепер я боюся не за себе. Я боюся за Кілорна, який може накоїти дурниць.
Він знайде Фарлі. І він до неї пристане.


Розділ 15
КОЛИ Я РОЗПЛЮЩУЮ очі наступного дня, при ліжку височить темна постать. Догралася. Я вийшла з палацу, я порушила правила, і тепер мене вб’ють.
Але я не здамся без бою.
Не встигає постать поворухнутися, як я підхоплююся з ліжка, готова захищатися. М’язи напружуються, під шкірою оживає солодкий гул. Проте переді мною не вбивця, а служка в багряній формі. Я навіть упізнаю цю жінку.
Волш виглядає, як раніше, а я — ні. Біля неї стоїть металевий возик із чаєм, хлібом і всім, що мені може забажатися на сніданок. Вона мовчить, як пристало добрій служниці, але її очі волають до мене. Вона витріщається на мою руку, якою кружляють до болю знайомі іскри. Я струшую їх, тру світлі прожилки, доки вони не розчиняються в шкірі.
— Вибачте, ради бога, — швидко бурмочу я, задкуючи. А вона мовчить. — Волш...
Вона схиляється над їжею, а тоді, на мій превеликий подив, безгучно, самими губами шепоче мені п’ять слів. Вони знайомі мені, як молитва — чи прокляття. Вставай, багряна, як світанок.
Не встигаю я відповісти, як Волш вручає мені чашку чаю.
— Стривайте... — я тягнуся до неї, але вона ухиляється і згинається в низькому поклоні.
— Моя пані, — різко карбує вона, уриваючи розмову.
, Я дивлюся їй услід, доки вона не зникає за дверима, лишаючи тільки відлуння непромовлених слів.
Значить, Волш теж у Сторожі.
Чашка холодить мені долоні.
Я опускаю погляд і розумію, що в чашці не чай, а вода. А на дні спливає чорнилом клаптик паперу. Чорнило йде спіралями, і доки я читаю послання, вода його змиває, стирає — 146 —


слід. Лишається тільки сіра каламуть і чистий папірець. Доказ мого першого акту бунту знищено.
Послання нескладно запам’ятати. Це одним-одне слово.
«Опівночі».
Мене мало б заспокоїти, що зв’язковий Сторожі завжди так близько, але я чомусь здригаюся. Може, за мною тут стежать не тільки камери.
Це — не єдина записка, яка на мене чекає. На столику біля ліжка лежить мій новий розклад, написаний до болю бездоганним почерком королеви.
Твій розклад змінився:
о&° — сніданок
о?00 — тренування
ю°° — протокол
її30 — обід
1300 — протокол
1400 —уроки
і800 — вечеря
Лукас супроводжуватиме тебе всюди. Розклад змінам не підлягає.
Її Королівська Величність королева Елара
— То тебе нарешті допустять до тренувань? —усміхається мені Лукас із гордістю, проводячи на перше заняття. — Це ти так добре поводилася чи так погано?
— І те, і те.
Швидше погано, — думаю собі я, згадуючи вчорашній епізод. Я знаю, що новий розклад — Келова робота, але я й не чекала, що він зреагує так швидко. Правду кажучи, я дуже чекаю на тренування. Я, звичайно, безнадійно відстала від Кела з Ме- веном, особливо в тому, що стосується самоконтролю, але бодай поговорити буде з ким. А якщо мені дуже пощастить, то Євангеліна зляже зі страшною хворобою й не вставатиме до кінця свого жалюгідного життя.
Лукас зі сміхом трясе головою.
— Ти готуйся. Ці інструктори ламали навіть найсильніших солдатів. Ти перед ними не викаблучуйся.
— М7 —


— Я не люблю, щоб мене ламали. А як тебе вчили?
— Ну, я потрапив у армію в дев’ять, тож у мене був трохи інший досвід, — каже він, і від цього спогаду його очі темніють.
— У дев’ять? — Мені аж не віриться. Ну і що, що в нього є навики! Це все одно неможливо.
Але Лукас просто стенає плечима, ніби в цьому немає нічого особливого:
— Такого доброго вишколу, як на фронті, ніде не отримаєш. Навіть принців якийсь час тренували на фронті.
— Але ж тепер ти тут, — кажу я, і мій погляд на мить затримується на Лукасовій формі, чорно-срібній, як у всіх вартових. — Ти вже не солдат.
Уперше суха Лукасова усмішка зникає.
— Стомився я, — нарешті зізнається він, радше собі, ніж мені. — Не можна людям так довго бути на війні.
— А як же багряні? — мимоволі питаю я. Брі, Тремі, Шейд, тато, Кілорнів батько... Тисячі інших. Мільйони. — їм що, на війні легше, ніж срібним?
Ми майже доходимо до дверей тренувальної зали, коли Лукас нарешті відповідає — йому явно ніяково:
— Так вже влаштовано світ. Багряні служать, багряні працюють, багряні воюють. їм це добре дається. їх для цього і створено, — я прикушую язика, щоб не закричати. — Не у всіх є дар.
У мені закипає гнів, але я Лукасу ні слова не кажу. Якщо я зірвуся, хоч би й перед ним, мене по голові не погладять.
— Далі я сама, — сухо кажу я.
Він зауважує, що я невдоволена, і супиться. Нарешті він каже тихо і швидко, ніби не хоче, щоб нас підслухали:
— Я не можу собі дозволити сумніватися в справедливості цього світу, — каже він, втупившись мені в очі темним важким поглядом. — І тобі не раджу.
У мене стискається серце. Прихований сенс його слів мене жахає. Лукас знає, що в мене є друге дно.
— Лукасе...
— Я не ставлю зайвих питань, — він супиться, ніби хоче, щоб я все зрозуміла й розслабилася. — Леді Титан.
— 148 —


Титул звучить вагоміше, ніж раніше — це мій щит і зброя королеви.
Лукас не ставитиме питань. Попри чорні очі, срібну кров і походження з роду Самос, він не сіпатиме нитки, яка може розплести ціле моє життя.
— Дотримуйтеся розкладу, моя пані. — Він відступає. Ще ніколи не бачила від нього таких формальностей. Він злегка киває на двері, за якими на мене чекає багряний служка. — Я зустріну вас після тренування.
— Дякую, Лукасе, — більше нічого я сказати не можу. Він і сам не розуміє, скільки мені дав.
Слуга подає мені еластичний чорний костюм із червоними та срібними смужками й вказує на кімнатку, де я поквапцем перевдягаюся зі звичного одягу в спортивний. Це нагадує мені старий одяг, який я носила у Палях. Той був вичовганий від часу й руху, але теж облягав тіло та не сповільнював рухів.
Коли я заходжу до тренувальної зали, то до болю свідома того, що в мене втуплюються всі очі, не кажучи вже про десятки камер. М’яка підлога пружинить під ногами, стишуючи кроки. Над нами — лише нескінченне небо, літня хмарна блакить ніби дразнить мене. Гвинтові сходи поєднують кілька ярусів, витесаних на стінах на різній висоті, й на кожному інше обладнання. Вікон тут багато, одне, як я тепер знаю, виходить у клас леді Блонос. Куди виходять інші та хто за нами спостерігає — не знаю.
Я мала би боятися кімнати, напхом напханої підлітками- воїнами, тренованими краще, ніж я. Проте натомість я думаю лише про нестерпну бурулю з кісток і металу на ім’я Євангеліна Самос. Не встигаю я вийти на середину кімнати, як вона відкриває свого чорного рота:
— Що, протокол вже засвоїла? Вже опанувала мистецтво сидіти, закинувши ногу за ногу? — насміхається вона, зіскакуючи з обладнання з гантелями. Її волосся заплетене в косу, яку мені кортить зрізати. Тільки смертоносні леза в неї при поясі мене спиняють. Вона, як і решта, вбрана в спортивний костюм у барвах її дому. У чорно-срібному вона виглядає як убивця.
— ]49 —


Соня і Елейна стоять обабіч неї з однаковими посмішками. Не встигли вони залякати мене, як вже кинулися підлизуватися до майбутньої королеви.
Я вирішую на них не зважати. Натомість мій погляд зупиняється на Мевені. Він сидить у кутку, осторонь від інших, то хоч побудемо самі. За мною котиться шепіт: добрий десяток підлітків стежить, як я наближаюся до нього. Дехто схиляє голови й бодай прикидається гречним, але більшість наїжачується. Особливо занепокоєні дівчата — врешті, я відняла в них одного принца.
— Ну нарешті, дочекалися, — усміхається Мевен, коли я сідаю біля нього. Він, здається, чужий у цьому натовпі, та й не рветься до гурту. — Я вже був думав, що ти нас уникаєш.
— Не вас, а однієї конкретної особи, — кажу я, озираючись на Євангеліну.
Вона зібрала свій почет біля стіни з мішенями і тепер вика- блучується перед своїми посіпаками. Її ножі співають у повітрі й щоразу влучають у ціль.
Мевен задумливо спостерігає, як я зиркаю на неї:
— Коли ми повернемося до столиці, ти вже не так часто із нею перетинатимешся, — шепоче він. — Вони з Келом їздитимуть країною, виконуватимуть свої обов’язки. А в нас буде своя робота.
Перспектива позбутися Євангеліни мене тішить, але водночас нагадує, що час не на моєму боці. Незабаром мене змусять полишити Покої, річкову долину й мою родину.
— Ти знаєш, коли ви... — я затинаюся і виправляюся: — себто коли ми вертаємося до столиці?
— Після Прощального балу. Тобі вже про нього розказали?
— Так, твоя мати розказувала. Леді Блонос саме намагається навчити мене танцювати... — я знічено замовкаю. Вчора вона спробувала навчити мене кількох кроків, але я тільки плуталася у власних ногах. Крала я прекрасно, а от танці — вище мене. — І ключове слово тут «намагається».
— Не хвилюйся, основний удар припаде не на нас.
Думка про танці мене жахає, але я витісняю цей страх.
— А на кого?
— 15° —


— На Кела, — без вагань каже він. — Старший мусить вести нудні розмови й танцювати з нестерпними дівчатами. Пам’ятаю, минулого року... — Він сміється від спогаду. — Соня Ірал блукала за ним весь вечір, врізалася в нього в танці й намагалася кудись потягти веселитися. Я мусив втрутитися і витерпіти два танці з Сонею, щоб Кел трохи перепочив.
Від думки про братів, які об’єдналися проти легіону відчайдушних дівчат, я усміхаюся — на що тільки вони не йшли, аби захистити один одного. Але коли моя усмішка розквітає, Ме- венова гасне.
— Бодай цього разу в нього з руки звисатиме Самос. їй дівчата не зважаться перейти дорогу.
Я пирхаю, згадуючи, як її гострі нігті вп’ялися мені в руку:
— Бідолашний Кел.
— Як пройшло вчора? — питає він. То Кел йому нічого не розповів?
— Непросто, — інакше й не скажеш. Тепер моя родина знає, що я таке, а Кілорн віддав себе вовкам на поталу. А ще Шейд загинув. — Одного мого брата стратили.
Він підсовується до мене. Я чекала, що він зніяковіє, бо, врешті, це ж його люди зробили, але натомість він накриває мою долоню:
— Дуже співчуваю, Маро. Я певен, що він на це не заслужив.
— Не заслужив, — шепочу я, згадуючи, чому загинув брат. І тепер я ступила на ту ж стезю.
Мевен розглядає мене так уважно, ніби хоче зчитати всі мої таємниці. Вперше в житті я вдячна Блонос за уроки, а то подумала б, що Мевен, як і королева, читає думки. Але ні, він палій — і тільки палій. Більшість срібних успадковує навики батька, а такого, щоб у когось було по кілька навиків, ще не бувало. Отже, моя таємниця і Черлена Сторожа в безпеці.
Коли він простягує мені руку, щоби помогти піднятися, я не відмовляюся. Навколо нас усі розминаються, розтягуються чи підтюпцем бігають по залі, але дехто хизується. Елейна то з’являється, то зникає, вигинаючи світло навколо себе. Олі- вер із дому Ларіс, який заплітає вітер, витворює між долонь мініатюрний ураган, у якому вертяться пилинки. Соня ліниво — —


б’ється з Андросом Іґрі, невисоким, але кремезним вісімнадцятирічним юнаком. Соня — шовк, невблаганно вишколена й швидка, тож мала б легко Андроса побороти, але той щоразу відповідає ударом на удар у цьому брутальному танці. Дім Іґрі — провидці, вони бачать найближче майбутнє, і Андрос користається своїми навиками на повну. Ніхто не може взяти гору, тож мова йде про рівновагу, а не силу.
Ти тільки уяви, що вони можуть насправді. Вони такі сильні, такі могутні... А це ж бо діти. Мої надії випаровуються, на зміну приходить страх.
— До строю, — шелестить тихий голос.
Новий інструктор заходить майже безгучно. Кел у нього при боці, а замикає процесію телек із дому Провос. Кел, добрий вояка, йде в ногу з інструктором, який поруч із мускулястим принцом видається крихітним і непоказним. Його бліду шкіру помережали зморшки, а волосся в нього таке ж біле, як одяг, що свідчить не лише про його вік, а й про дім. Дім Арвен — безгучний рід, згадую я засвоєне на занятті. Це важливий рід: сила, влада тощо. Я навіть пам’ятаю його відтоді, коли була просто маленькою дівчинкою, а не Мариною Титан. Він наглядав за стратами у столиці, які транслювали й нам — це він віддавав накази багряним і навіть срібним, приреченим на смерть. Тепер я розумію, чому саме його вибрали на цю роль.
Дівчина з Гавані знову проступає у повітрі, а між Оліверови- ми долонями стихає розвироване повітря. Євангелінині ножі завмирають у польоті й падають, і навіть я відчуваю, як мене оповиває заспокійлива покрова тиші, що заглушає чуття електрики.
Це — Рейн Арвен, інструктор, кат і безгомінь. Він перетворює срібних на тих, кого вони найбільше зневажають: на багряних. Він заглушає їхні навики. Він робить їх нормальними.
Доки я витріщаюся на інструктора, Мевен сіпає мене, щоб я стала за ним, а очолює наш ряд Кел. Євангеліна стоїть на чолі ряду, який формується обіч нас, і хоч раз у житті вона на мене не зважає. Вона не зводить погляду з Кела, який виструнчився перед нашою групою, звичний до влади.
Арвен не гає часу на те, щоб мене всім представити. Власне, він, здається, навіть не зауважує, що я до них приєдналася.
— ?52 —


— По колу кроком руш, — каже він хрипким низьким голосом. Добре, хоч цей наказ я можу виконати.
Ми рядами обходимо кімнату в спокійному темпі й благословенній мовчанці. Я прискорююся, втішена вправами, за якими так скучила, і врешті обганяю Євангеліну. На моєму рівні лишається тільки Кел, який задає темп іншим. Він усміхається мені. Бігати я вмію і навіть люблю.
Незвична тільки пружиниста підлога, яка підкидає мене на кожному кроці, а решта мені знайома: пульс у вухах, піт, ритм. Якщо заплющити очі, можна вдати, що я знову в селі, з Кілорном і братами чи просто сама. Просто вільна.
Ігри закінчуються, коли від стіни відділяється металева пластина і гатить мене в живіт.
Удар збиває мене з ніг, хоча найбільше вражена моя гордість. Решта оббігає мене, а Євангеліна ще й зухвало щирить- ся через плече, лишаючи мене позаду. Сповільнюється тільки Мевен: він чекає на мене.
— Вітаю на тренуваннях, — підсміюється він, спостерігаючи, як я піднімаюся.
Стіни приходять у рух, створюючи перешкоди для бігунів. Інші на це навіть не зважають: звикли. Кел і Євангеліна очолюють групу, перескакуючи перешкоди чи пролазячи під ними. Краєм ока я зауважую, як телек із дому Провос скеровує фрагменти стін. Здається, він навіть усміхається мені.
Я ледве стримуюся, щоб на нього не гаркнути, і знову кидаюся бігти. Мевен біжить при мені, не відходячи ні на крок, що мене починає дратувати. Я пришвидшуюся, ухиляючись що є сили. Проте Мевен — це вам не сільські вартові: від нього так просто не відірвешся.
Коли ми закінчуємо пробіжку, Кел — єдиний, хто не розпашів. Навіть Євангеліна засапалася, хоча й намагається це приховати. Я задихалася, але все одно пишаюся собою. Попри невдалий початок, я не відставала від інших.
Інструктор Арвен нас оглядає. Його погляд на якусь мить затримується на мені, а тоді він повертається до телека:
— Мішені, Тео, — каже він майже пошепки. Я відчуваю, як мій навик повертається, ніби хмари розступилися і прозирнуло сонце.
— 153 —


Помічник-телек змахує рукою й відсовує секцію підлоги. Під нею — дивна гармата, яку я бачила з вікна класу Блонос. Зблизька я бачу, що це ніяка не гармата, а циліндр, і в дію його приводить телек, а не якась дивна технологія. Нічого в них нема, крім їхніх навиків.
— Леді Титан, — бурмоче Арвен, і я здригаюся. — Наскільки мені відомо, у вас цікавий навик.
Він про блискавку, смертоносні багряно-білі заряди, проте мені згадується, що сказав Джуліан: я не лише контролюю електрику, а й створюю її. Я особлива.
Всі погляди звернено на мене, але я зціплюю зуби й наказую собі триматися:
— Цікавий, але не унікальний, інструкторе. Я радо дізнаюся про нього більше, пане.
— Можете починати просто зараз, — каже інструктор, і телек у нього за спиною напружується.
Мішень злітає у повітря так швидко, що я ледве встигаю її зауважити.
Зберися, — кажу я собі, повторюючи слова Джуліана. — Зосередься.
Цього разу я відчуваю, як вбираю електрику повітря — і з глибин свого єства. На долонях спалахують іскорки, проте м’яч падає на підлогу, перш ніж я встигаю метнути блискавку. Електрика всотується в підлогу й зникає.
У мене за спиною підсміюється Євангеліна, проте коли я обертаюся, щоб суворо на неї поглянути, я зустрічаюся поглядом із Мевеном.
Він киває, заохочуючи мене спробувати ще раз. Біля нього Кел схрещує руки на грудях, його лице темніє від незрозумілого мені почуття.
. Злітає, перевертаючись у повітрі, чергова мішень. Цього разу іскри, живі і яскраві, зринають швидше: мішень саме сягає найвищої точки. Як і на уроці Джуліана, я стискаю кулак і кидаю блискавку. В мені лютує сила.
Блискавка хвилею смертоносного світла зачіпає бік мішені, яка вже мчить вниз. Та розлітається від удару та з тріском валиться на підлогу.
— 154 —


Я мимоволі усміхаюся, задоволена собою. За мною Мевен і Кел аплодують, а з ними — ще кілька підлітків. Євангеліна та її друзяки стоять непорушно, ніби моє везіння їх образило.
А ось інструктор Арвен нічого не каже, навіть не завдає собі труду мене похвалити. Просто зиркає спершу на мене, а тоді на решту загону:
— Наступний!
*
Цей інструктор нас у гріб зжене. Він змушує нас знову і знову повторювати вправи, щоб відточити навики. Звичайно, я від усіх відстаю, але відчуваю, що навчаюся новому. Під кінець заняття з мене цибенить піт, а всі м’язи болять. Урок Джуліана — це як благословення: там я можу посидіти та зібратися із силами. Проте навіть це заняття не може мене відволікти від думки про те, що наближається північ. Що швидше біжить час, то ближче північ. Наближається мить, коли я візьму владу над своєю долею.
Джуліан не зауважує моєї тривоги, може, трудиться над стосом свіжооправлених книжок. Кожна з них завтовшки сантиметри у три; на обкладинці акуратно зазначено рік, але більше нічого. Навіть не уявляю, що то може бути.
— Що це? — питаю я, піднімаючи один томик. Всередині списки, імена, дати, місця — і причина смерті. У більшості випадків це втрата крові, проте трапляються хвороби, ядуха, втоплення, а подекуди і страшніші деталі. Кров холоне мені в жилах, коли я розумію, що читаю:
— Це ж список загиблих.
Джуліан киває.
— Так, це список усіх, хто загинув у Озерній війні.
Сніданок підступає мені до горла, коли я згадую про Шейда. Щось мені підказує, що його ім’я до такого томика не потрапить. Для дезертира навіть рядок на папері — завелика честь. У люті я подумки сягаю по настільну лампу, яка освітлює сторінку. Електрика вабить мене, знайома, як власний пульс. Я самою думкою вмикаю її і вимикаю, так що вона кліпає в ритм мого неспокійного серця.
— 155 —


Джуліан стискає губи.
— Щось не так, Маро? — сухо питає він.
Все не так.
— Я не в захваті від зміни розкладу, — кажу я, лишаючи лампу в спокої. Це не брехня, але й не зовсім правда. — Ми не зможемо тренуватися.
Він тільки стенає плечима, так що його шати пергаментного кольору коливаються. Зараз вони видаються бруднішими, ніби він зливається зі сторінками своїх книжок.
— З того, що я чую, вам потрібно більше, ніж можу запропонувати я.
Я стискаю зуби, пережовуючи слова, перш ніж виплюнути:
— Кел вам розповів, що сталося?
— Так. І він правий. Не ставте це йому на карб.
— Ви мені не указ, — фукаю я, згадуючи книжки про війну і списки загиблих у кімнаті Кела. — Він такий же, як усі.
Джуліан розкриває рота, щоб щось сказати, але в останню мить просто повертається до книжок:
— Маро, я б не сказав, що те, чим ми займаємося — тренування. Крім того, на сьогоднішньому занятті ви добре трималися.
— Ви мене бачили? Як?
— Я попросив, щоб мені дозволили спостерігати.
— Як?
— Байдуже як, — каже він, дивлячись мовби крізь мене. У його голосі бринять глибокі заспокійливі вібрації. Я видихаю і розумію, що він правий.
— Байдуже, — повторюю я. Він нічого не каже, але відлуння його голосу висить у повітрі, як заспокійливий вітерець. — То чим займемося сьогодні?
Джуліан усміхається, ніби власний жарт його насмішив.
— Маро...
Його голос знову нормальний і звичний: розбиває відлуння, розганяє хмари.
— Що це... це ще що за чортівня?
— То леді Блонос не розказала вам про дім Джакос? — питає він. Усмішка не полишає його лиця. — Дивно, що ви її не спитали.
— 156 —


І справді, я ніколи не замислювалася, який навик у Джулі- ана. Я завжди думала, що його хист слабенький, бо він не так задирає носа, як інші — але, виявляється, це геть не так. Він значно сильніший і небезпечніший, ніж я думала.
— То ви можете контролювати людей. Точно як вона, — я аж здригаюся, коли розумію, що добрий і ласкавий Джуліан точнісінько як королева.
Він пропускає звинувачення повз вуха й знову втуплюється в книжку:
— Ні. У мене й близько немає стільки сили, скільки в неї. Чи стільки жорстокості, як на те пішло, — він зітхає і береться пояснювати: — Нас називають співунами. Себто нас так називали б, якби нас було більше. Я — останній представник мого дому і, ну, мого роду. Я не читаю думки, я не контролюю думки, я не можу говорити у вашій голові. Зате я співаю, і доки мене чують, доки я можу дивитися вам в очі, я можу змусити вас зробити що завгодно.
Мене охоплює жах. То навіть Джуліан такий же, як вони.
Я повільно відхиляюся, намагаючись триматися від нього подалі. Він, звичайно, помічає, але не злиться.
— Ви праві, що мені не довіряєте. Ніхто мені не довіряє. Невипадково мої друзі — це записані слова. Але я роблю це лише з безвиході, не зі зла, — він похмуро сміється. — Якби схотів, я втерся б у довіру до короля.
— Але не втерлися.
— Ні. І сестра моя — теж ні, хай би що хто казав.
Йдеться про Келову мати.
— Ніхто про неї нічого, здається, не каже, принаймні мені.
— Хто ж любить говорити про мертвих королев? — огризається він, рвучко відвертаючись. — А от за її життя чого тільки не казали. Коріана Джакос, Королева-співунка...
Я ще ніколи не бачила Джуліана таким. Зазвичай він тихий, зібраний, може, навіть трохи одержимий словами, але ніколи не злиться. І йому ніколи не болить.
— Її не на Випробі обрали, розумієте. Вона була не як Елара, не як Євангеліна, навіть не як ви. Ні, Тиб одружився з моєю сестрою, бо любив її — а вона любила його.
— Т57 —


Тиб... Назвати Тиберія Келора VI, короля Норти, Полум’я Півночі, іменем у менше ніж вісім складів — нечуване зухвальство. Проте колись і він був молодий. Він був як Кел, хлопець, що народився стати королем.
— Її ненавиділи, бо ми з низького дому, бо в нас не було ані сили, ані влади, ані інших дурниць, на яких тут кохаються, — веде далі Джуліан, не дивлячись на мене. Його плечі здіймаються з кожним подихом. — Коли сестра стала королевою, вона погрожувала все змінити. Вона була добра й співчутлива, вона могла виховати з Кела короля, який об’єднав би країну. Короля, який не боявся б змін. Але не судилося.
— Я знаю, як це — втратити рідних, — шепочу я, згадуючи Шейда. Мені хочеться вірити, що всі брешуть, а він зараз щасливий вдома, в безпеці. Але я знаю, що це неправда. Десь лежить братове тіло зі стятою головою. — Я довідалася вчора. Мій брат загинув на фронті.
Джуліан повертається до мене з ошклілим поглядом:
— Вибачте, Маро. Я не знав.
— Звідки ж вам знати? Армія не повідомляє про страти.
— Його стратили?
— За дезертирство, — на смак це слово як кров, як брехня. — Але він не став би втікати.
Мить помовчавши, Джуліан кладе руку мені на плече:
— То в нас більше спільного, ніж ви думали, Маро.
— Ви про що?
— Мою сестру теж убили. Вона перейшла декому дорогу, і її прибрали. І... — він стишує голос, — вони не зупиняться, хай би хто перейшов їм дорогу. Вони навіть Кела можуть прибрати, навіть Мевена, а вас і поготів.
А мене, дівчинку-блискавку, й поготів.
— Я думала, ви хочете змін, Джуліане.
— Хочу. Але на це потрібен час, плани й стільки везіння, що можна одразу ставити на цьому хрест, — він оглядає мене з голови до п’ят, ніби знає, що я вже ступила на темну стезю. — Будь ласка, не знаючи броду, не лізьте у воду.
Пізно.


Розділ 16
Я сиджу, втупившись у годинник, і чекаю на північ, а час тягнеться, як вічність. Починає підступати розпач. Звичайно, Фарлі нас тут не дістане. Навіть їй це не під силу. Але зараз я вперше від Випроби не відчуваю нічого: ані камер, ані електрики, взагалі нічого. Сили мовби немає. У мене й раніше бували такі затемнення, але зараз все інакше. Це не випадковість. Це спеціально по мою душу.
Я поспіхом натягаю чоботи, які за тиждень устигла розносити, і кидаюся до дверей, та не встигаю ступити за поріг, як Волш затягує мене в темряву і м’яко шепоче:
— У нас мало часу.
Вона тягне мене до службових сходів. Темрява така, що хоч в око стрель, але вона знає, куди ми йдемо, і я вірю, що вона мене туди доправить.
— Хвилин за п’ятнадцять електрику знов увімкнуть, і це ще в найкращому разі.
— А в найгіршому? — видихаю я в пітьму.
Вона веде мене сходами й плечем відкриває двері:
— А в найгіршому сподіваюся, що вам ваша голова не дуже дорога.
Мене оповиває запах землі, грязюки й води, навіює спогади про життя у лісі. Навколо височать покручені старі дерева й рослини, які місячне світло розписало блакиттю і чорним, але над головою у нас скляний дах.
Це консерваторія. Землею тягнуться мерехтливі тіні, кожна жаскіша за попередню. У кожному темному закутку мені ввижаються вартові і стражі, ладні схопити і вбити нас, як мого брата.
Проте замість жаскої чорної чи вогненної форми в кутках під скляно-зоряною стелею лише розквітають квіти.
— Т59 —


— Вибачайте, що без кніксена, — каже постать, що виступає із заквітчаного магнолієвого гаю. У її блакитних очах відображається місячне світло, так, що в зіницях спалахує холодне полум’я. У Фарлі справжній хист до театральних жестів.
Як і у відео, обличчя закриває багряна шаль, але вона не приховує страшного шраму, що тягнеться вниз шиєю та зникає під коміром. Шрам свіжий, щойно почав заживати. То вона не сиділа, склавши руки. Та й я, власне, ні.
— Фарлі, — киваю я.
Вона не киває у відповідь, але я цього й не чекаю. Ми тут у справі.
— А інший де? — шепоче вона.
Який ще інший?
— Його веде Голланд, — Волш, здається, радо чекає того, хто ось-ось прибуде. Навіть у Фарлі засяяли очі.
— Хто це? Хто ще до нас приєднається?
Але вони мені не відповідають, тільки перезираються. У голові спливає кілька імен — служки і повари, які могли б підтримати повстання.
Ось тільки приєднується до нас не слуга. І навіть не багряний.
— Мевене!
Я не знаю, кричати мені чи тікати, коли з тіней виступає мій наречений.
Він принц, він срібний, він ворог, та ось він тут, обіч очіль- ниці Черленої Сторожі. Голланда, старого багряного слугу, який тут багато років, аж розпинає від гордості.
— Я ж казав, що ти тут не сама, Маро, — каже Мевен, але не усміхається. Його рука сіпається — він як напнута тятива. Він боїться Фарлі.
• І я прекрасно розумію чому. Вона ступає до нас із пістолем в руці, така ж напружена, як він. Її голос рішучий:
— Я хочу почути це з твоїх власних вуст, принцику. Повтори мені те, що сказав йому, — вона киває на Голланда.
Мевен зневажливо кривиться на «принцика», але не грубить:
— Я хочу вступити до Сторожі, — переконано каже він.
— і бо —


Вона одним швидким рухом підносить пістоля й прицілюється. В мене серце завмирає, коли вона притискає дуло Меве- ну до лоба, але той незворушний.
— Чому?
— Бо світ несправедливий. Мій батько чинить несправедливо, мій брат чинитиме несправедливо, — навіть з пістолем при лобі він говорить спокійно, хоча шиєю стікає крапля поту.
Фарлі не опускає зброї, бо чекає на розлогішу відповідь, та і я теж.
Він зустрічається зі мною поглядом і сковтує слину:
— Коли мені виповнилося 12, батько послав мене на фронт, щоб я став жорсткіший і більше схожий на брата. Кел, розумієте, досконалий, то чому я не такий?
Я мимоволі щулюся від його слів: цей біль мені знайомий. Я жила в тіні Ґіси, він — у тіні Кела. Я знаю, що це за життя.
Фарлі пирхає й ледь не сміється йому в лице:
— Тут не місце маленьким заздрим хлопчиськам.
— Якби ж то мене сюди привели заздрощі... Я три роки провів у казармах, ходив за Келом і генералами й спостерігав, як солдати борються і гинуть на війні, в яку ніхто вже не вірить. Де Кел бачить честь і вірність, я бачу лише дурість. Я бачу марнотратство. Обидві сторони дарма проливають кров, і ви пролили її значно більше.
Мені згадуються книжки в Келовій кімнаті — тактика й маневри, викладені як гра. Від цього спогаду мені дрижаки біжать шкірою, але те, що Мевен каже далі, прошиває мене кригою до шпику кісток:
— Був там один юнак, йому щойно виповнилося 17. Багряний із мерзлої півночі. Він мене не впізнав, не те, що інші, але був до мене ласкавий. Він поводився зі мною по-людськи. Мабуть, він був моїм першим справжнім другом, — може, це тільки гра місячного сяйва, але мені здається, що в нього на очах блищать сльози. — Його звали Томас, і він помер у мене на очах. Я міг би його порятувати, але охорона мене втримала. Сказали, що його життя не варте мого.
А тоді сльози зникають, замість них — залізна воля і стиснуті кулаки.
— і6і —


— Кел вважає, що така в нас рівновага — срібні понад багряних. Він хороша людина і стане справедливим правителем, але не вірить, що зміни варті ціни, яку за них доведеться заплатити. Я хочу сказати, що я не такий, як вони. Я думаю, що моє життя варте вашого, і я радо його віддав би, якби це принесло зміни.
Він принц і, що найгірше, син королеви. Я саме тому й не хотіла йому довіряти — хто зна, які таємниці він приховує. Чи, може, саме це він і ховав... своє серце.
Він що є сили намагається триматися суворо, щоб губи не тремтіли, але я бачу хлопчика за маскою. Мені хочеться його обійняти і заспокоїти, але Фарлі мене зупинить. Коли вона повільно, але рішуче опускає пістоля, я переводжу подих.
— Хлопець каже правду, — підтверджує Голланд. Він підступає до Мевена, ніби хоче його захистити. — Він так уже давно, відколи вернувся з фронту.
— Іти розтеревенив йому про нас після кількох істерик? — шкіриться Фарлі, повертаючи суворий погляд на Голланда. Але той не здається.
— Я знаю принца змалку. Всі його близькі бачать, що його серце змінилося, — Голланд краєм ока зиркає на Мевена, ніби згадує, ким той був раніше. — Ви тільки уявіть, що з нього за союзник. На що він здатен.
Мевен не такий, як інші. Я це знаю із власного досвіду, але щось мені підказує, що я Фарлі не переконаю. На це здатен тільки сам Мевен.
— Присягни своїми барвами, — гарчить вона.
Леді Блонос пояснила, що це стародавня клятва. Це ніби клянешся своїм життям, своєю родиною і своїми майбутніми дітьми, тільки все разом. І Мевен робить це без вагань.
— Присягаю своїми барвами, — каже він, схиляючи голову. — Я присягаю на вірність Черленій Сторожі.
Звучить, як пропозиція руки і серця, проте це значно важливіше і значно небезпечніше.
— Вітаємо у Черленій Сторожі, — нарешті каже вона, стягуючи шаль.
Я беззвучно підходжу до нього вимощеною плитами підлогою і беру за руку. Його долоня пашить знайомим жаром.
— 162 —


— Дякую, Мевене, — шепочу я. — Ти навіть не уявляєш, що це для мене значить.
Для мене.
Будь-хто інший хоча би посміхнувся, завербувавши срібного, та ще й принца, але Фарлі незворушна.
— Що ти готовий для нас зробити?
— Я можу постачати інформацію, розвіддані, все, що вам може знадобитися в операціях. Я засідаю у податковій раді з батьком...
— На податки нам байдуже, — огризається Фарлі. Вона кидає на мене розлючений погляд, ніби це через мене він пропонує їй усякі дурниці. — Нам потрібні імена, назви, мішені. Де напасти, щоб завдати найбільших збитків. Ти це зможеш нам дати?
Мевен розгублено переминається з ноги на ногу.
— Я б волів мирний шлях. Насильницькі методи не завойовують вам друзів.
Фарлі сміється, звук відлунює консерваторією:
— Ви встократ жорстокіші, ніж я. Ми останні кілька століть під п’ятою срібних, і милими усмішками звідти не виберемося.
— Мабуть, ні, — мимрить Мевен. Руку даю навідруб, він думає про Томаса й усіх, хто загинув у нього на очах. Він зачіпає мене плечем, коли відступає, й ховається за мене, ніби я можу його захистити. Фарлі це зауважує і ледь не заходиться сміхом:
— Принцик і дівчинка-блискавка... яке їхало, таке й здибало. Один боягуз, а друга... — вона повертається до мене з вогнем у сталево-блакитних очах, — при нашій останній зустрічі ти порпалася в багнюці в надії на чудо.
— І чудо сталося, — кажу я їй. Щоби підкріпити думку, я пускаю руками багряні іскри, які витанцьовують навколо нас.
Темрява навколо нас приходить у рух — з-за дерев і кущів виступають загрозливі лави Черленої Сторожі. Лиця закриті шалями і банданами, але нічого вони не приховують. Найвищий — це, мабуть, цибатий Тристан. Із напружених, як перед стрибком, поз я розумію, що вони бояться. Тільки обличчя Фарлі не міняється. Вона має розуміти, що її охорона нічого не вдіє проти Мевена чи навіть проти мене, але, здається, їй — 163 —


не страшно. На мій превеликий подив, вона нарешті страшно, холодно усміхається.
— Ми можемо розбомбити цілу цю країну дощенту, — мугикає вона із чимось штибу гордості, переводячи погляд із мене на нього, — але це не завдасть таких збитків, яких можете заподіяти ви. Срібний принц, який пішов проти корони, і багряна дівчина з навиками. Що скажуть люди, коли побачать вас серед нас?
— Я думав, вам потрібно... — починає Мевен, але Фарлі його перебиває.
— Вибухи — це лише спосіб привернути увагу. Коли погляди всіх срібних у цій проклятущій країні будуть прикуті до нас, нам потрібно буде щось їм показати, — вона розглядає нас, ніби прицінюється. — Думаю, ви цілком підходите на цю роль.
Мій голос тремтить, я боюся почути відповідь:
— На яку таку роль?
— Обличчя нашої славної революції, — гордо заявляє вона. На її золотих косах виграє місячне сяйво. Якусь мить мені здається, що на ній осяйна корона. — Ви — та крапля води, яка прорве дамбу.
Мевен затято киває.
— З чого починаємо?
— Думаю, підемо за Мариною книжкою витівок.
— Ви про що? — я нічого не розумію, але Мевен одразу підхоплює думку Фарлі.
— Батько замовчує інші напади Варти, — пояснює він.
Мені згадується обурена полковниця Макантос:
— Авіабаза, Дельфи, Бухта...
Мевен киває:
— Він розказує, що то нещасні випадки — і він береше. Але
’ коли ти показала себе на Випробі королев, навіть мама не змогла тебе приховати. Нам потрібно щось таке, що не вдасться приховати. Аби показати світові, що Черлена Сторожа дуже небезпечна і дуже справжня.
— А як же наслідки? — мені згадується заколот, невинні люди, які полягли від рук ошалілої юрми. — Срібні повернуться проти нас, стане гірше.
— 164 —


Фарлі відвертається, нездатна витримати мій погляд:
— А ще більше пристануть до нас. Ще більше зрозуміють, що наші життя засновані на несправедливості, і що це потрібно якось змінити. Ми надто довго тупцяли на місці — час піти на жертви, піти вперед.
— То мій брат — твоя жертва? — огризаюся я, і в мені спалахує гнів. — Його смерть того варта?
До її честі, вона не намагається збрехати:
— Шейд знав, на що йде.
— А всі інші? Діти, старі, ті, хто не підписувався на цю вашу «славну революцію»? Що, як Стражі почнуть загрібати їх, коли не зможуть знайти вас?
Мевен тепло і м’яко шепоче мені на вухо:
— Подумай про вашу історію, Маро. Що тобі пояснював Джуліан?
Він пояснював мені про смерть, про те, що було раніше, про війни. А до того, коли зміни ще були можливі, бували революції. Народи повставали, імперії падали, хід історії змінювався.
Свобода — це спіраль: то здіймається, то спадає з плином часу.
— Для революції потрібна іскра, — саме так сказав би Джуліан на наших уроках.
Фарлі усміхається:
— Кому ж, як не тобі, про це знати.
Проте я все одно вагаюся. Якщо ми на це підемо, то на Шей- ді все не закінчиться. Скільки ще таких Шейдів загине?
Як не дивно, переконати мене пробує не Фарлі, а Мевен.
— Кел вірить, що зміни не варті ціни, яку за них доведеться заплатити, — його голос тремтить від хвилювання й завзяття. — Одного дня він посяде трон — ти хочеш, щоб саме він визначав наше майбутнє?
Бодай цього разу відповісти легко:
— Ні.
Фарлі вдоволено киває:
— Волш, Голланд, — вона киває їм. — Скажіть, тут буде якась вечірка?
— Буде бал, — повідомляє Мевен.
— 165 —


— Це неможливо, — гарикаю я. — Всі будуть з охороною, королева зрозуміє, що щось не так...
— Нічого вона не зрозуміє, — обриває мене Мевен, ніби обурений такою думкою. — Мама не всевладна, хай би як вона хотіла тебе в цьому переконати. Навіть у неї є межі.
Це у королеви є межі? Мені від самої цієї думки паморо- читься в голові.
— Як ти можеш таке казати? Ти ж знаєш, що вона може...
— На балу, коли навколо неї стільки думок і голосів, вона ні на що не здатна. Якщо не лізти їй під ніс і не давати підстав докопуватися, вона ні про що не дізнається. Те ж стосується й Іґрі. Вони не шукатимуть у майбутньому проблеми — й нічого не побачать, — він знову повертається до Фарлі, випростаний, як стріла. — Може, срібні й сильні, але в них є слабкі сторони. У нас вийде.
Фарлі киває, усміхаючись на всі зуби:
— Ми знову вийдемо на зв’язок, коли все буде запущене вдію.
— Я можу попросити про дещо взамін? — бовкаю я й тягнуся вхопити її за руку. — Мій друг, той, за якого я просила раніше, хоче приєднатися до Сторожі. Але ти йому не дозволяй. Пообіцяй, що він у це не влізе.
Вона обережно розтискає мої пальці на своєму зап’ястку. В її очах мерехтить гіркота.
— Сподіваюся, це ти не про мене?
На мій жах, її охоронець виступає з тіні. Червона рядюжка на лиці не приховує знайомих широких плечей чи обшарпаної сорочки, яку я бачила тисячі разів. А ось холод і рішучість у нього в очах, наче в удвічі старшого чоловіка — це щось геть нове. Кілорн, здається, постарів на багато років. Тепер він — член Черленої Сторожі, готовий боротися і загинути за справу, багряний, як світанок.
— О ні, — шепочу я й сахаюся від Фарлі. Я бачу тільки, як Кілорн мчить до своєї погибелі. — Ти ж знаєш, як закінчив Шейд. Не роби цього.
Він здирає з лиця рядюжку і тягнеться мене обійняти, але я сахаюся. Його доторк — як зрада.
— 166 —


— Маро, годі намагатися мене порятувати.
— Доки ти себе не бережеш, це мушу робити я.
Він що, не розуміє, що буде просто живим щитом? Як він може? Здалеку долинає гул, який з кожною секундою гучнішає, але я на те не зважаю: надто багато сил іде на те, щоб не розплакатися просто перед Фарлі, Сторожею і Мевеном.
— Кілорне, прошу...
Він похмурніє, ніби це образа, а не благання.
— Ти свій вибір зробила, тепер моя черга.
— Я зробила свій вибір заради тебе, щоб тебе захистити, — огризаюся я. Аж дивно, як легко ми повертаємося до звичного давнього ритму, до наших одвічних суперечок. Тільки ставки зараз вищі. Я вже не можу просто штурхнути його в грязюку й піти геть. — Це все заради тебе.
— Ти робиш те, що вважаєш за потрібне, аби мене захистити, Маро, — тихо мурмоче він. — Дозволь мені зробити, що можу, аби захистити тебе.
Я заплющую очі і слухаю, як крається моє серце. Я захищала Кілорна, відколи його мати пішла й він ледь не помер від голоду в нас на порозі. А тепер він відкидає мою турботу, хай би яке загрозливе майбутнє на нас чекало.
Я повільно розплющую очі.
— Роби, що хочеш, Кілорне, — мій голос холодний і механічний, як дроти і проводка, які повертаються до життя. — Електрика вмикається. Нам час рушати.
Інші зникають із консерваторії, а Волш бере мене за руку. Кілорн відступає вслід за іншими в тінь, проте не зводить з мене погляду.
— Маро, — гукає він мені, — ти хоч попрощайся.
Проте я вже простую геть разом із Мевеном — Волш веде нас. Я не озираюся — він зрадив усе, що я для нього робила.
*
Коли чекаєш на щось добре, час ледве тягнеться, тож, природньо, загрозливий бал наближається, як стріла. Тиждень зі мною й Мевеном ніхто не намагається зв’язатися, а дні летять. — 167 —


Мені плакати хочеться від тренувань, протоколу, бездумних обідів. Від того, як мені доводиться брехати, вихваляти срібних і принижувати своїх. Сторожа — єдине, що дає мені сили.
Леді Блонос шпетить мене за неуважність. Я не зважуюся їй сказати, що ніколи не вивчу танців, яких вона намагається мене навчити перед Прощальним балом. Я вмію прокрадатися непоміченою, а от ритмічні рухи мені геть не даються. А ось тренування, яких колись боялася, дозволяють мені вивільнити гнів і стрес, вибігати й виблискати все, що я намагаюся тримати всередині.
Та щойно я починаю розуміти, що до чого, тон тренувань стрімко змінюється. Євангеліна і її посіпаки перестають мене піддразнювати й зосереджуюся на розігріві. Навіть Мевен розтягується ретельніше, ніби до чогось готується.
— Що відбувається? — питаю я, киваючи на решту класу. Мій погляд затримується на Келі, який саме робить бездоганні відтискання.
— За хвилину побачиш, — відповідає Мевен незвично глухим голосом.
Навіть Арвен із Провосом заходять до кімнати дивним пружинистим кроком. Арвен не гарикає наказ, а просто підходить до групи.
— Тирано!
Дівчина у формі в блакитну смужку, німфа з дому Осанос, виструнчується. Вона виходить на середину кімнати, ніби на щось чекає. Неясно, чого в ній більше — радісного передчуття чи страху.
Арвен вдивляється по черзі в нас усіх. На якусь мить його погляд спиняється на мені, проте, на щастя, він переводить очі на Мевена.
— Принце Мевен, якщо ваша ласка, — і він вказує на Тирану.
Мевен киває й підходить до неї. Вони напружено згинають і розгинають пальці, на щось чекаючи.
Раптом підлога спортзалу приходить у рух. Навколо них виростають прозорі стіни, формуючи якесь нове приміщення. Провос знову піднімає руки — це він перебудовує залу. Коли — 168 —


структура нарешті набуває форми, в мене завмирає серце, бо я розумію, що це.
Це арена.
Кел швидко займає Мевенове місце в мене при боці.
— Вони один одного не скалічать, — пояснює він. — Арвен спиняє нас, перш ніж ми завдамо серйозних ушкоджень, а поруч чатують цілителі.
— І то хліб, — витискаю я.
У центрі арени Мевен і Тирана готуються до поєдинку. Ме- венів браслет викресує іскри, і в долонях загорається вогонь, а навколо Тирани в повітрі збираються краплі води. Здається, обоє готові до бою.
Моя тривога передається Келові:
— Ти тільки за Мевена хвилюєшся?
Якби ж то...
— Протоколом загрузили, — брешу я, хоча уроки танців у самісінькому низу списку того, що мене хвилює. — Танці даються мені ще гірше, ніж етикет.
На мій подив, Кел сміється вголос:
— Та ти, мабуть, геть бездарна.
— Без партнера складно навчитися, — огризаюся я.
— І то правда.
Нарешті останні запчастини стають на місце, відгороджуючи Мевена і його супротивницю від решти. Тепер їх від нас відділяє товсте скло, як на справжній арені. На останньому поєдинку срібних, який я бачила, боєць ледь не загинув...
— У кого перевага? — питає Арвен у класу. Всі, крім мене, піднімають руки. — Так, Елейно?
Дівчина з Гавані вип’ячує підборіддя і гордовито промовляє:
— Перевага на боці Тирани. Вона старша і досвідченіша, — Елейна говорить так, ніби це саме собою зрозуміло. Мевен біліє, хоча й намагається приховати хвилювання. — До того ж, вода долає вогонь.
— Дуже добре, — Арвен переводить погляд на Мевена, мовби чекає, що той заперечить. Але Мевен стримується — вогонь говорить за нього. — Здивуйте мене.
— 169 —


Вони стикаються, як грозові хмари: вогонь і дощ зустрічаються у протиборстві елементів. Тирана використовує воду, як щит, і язики вогню не можуть його здолати. Щоразу, як Мевен підступає до неї, вимахуючи вогненними кулаками, лишається тільки пара. Здається, їхні сили рівні, але Мевен якимось чудом здобуває перевагу. Це він нападає, відтісняючи її до стіни.
Цілий клас кричить, під’юджуючи бійців. Раніше такі спектаклі викликали в мене лише огиду, але зараз я ледве стримуюся, щоб і собі не закричати. Щоразу, як Мевен робить випад, заганяючи Тирану в кут, мені хочеться аплодувати разом з усіма.
— Це пастка, Маро, — шепоче Кел, радше до себе, ніж до мене.
— Яка пастка? Що вона зробить?
Кел трясе головою:
— Ти дивися. Він попався.
Тирана геть не виглядає переможеною. Вона притискається до стіни, зіщулившись за водяним щитом, і відбиває удар за ударом.
Я ледве встигаю зауважити блискавичний рух, коли Тирана міняє русло бою. Вона хапає Мевена за руку і сіпає вперед, так що вони міняються місцями. Тепер Мевен за її щитом, затис- нутий між стіною і водою. Він не владний над водою, яка наступає, утримуючи його на місці, хай би скільки він намагався її випарувати. Вода закипає, пече йому шкіру.
Тирана відходить і з посмішкою спостерігає, як він бабра- ється.
— Здаєшся?
З вуст Мевена виривається низка бульбашок. Він здається.
Вода відступає й розчиняюється в повітрі під оплески. Про- вос знову махає рукою, і стіна арени від’їжджає вбік. Тирана вклоняється, а Мевен, ображений і мокрий, як хлющ, бочком виходить з арени.
— Я кидаю виклик Елейні з Гавані, — поквапцем каже Соня Ірал, доки інструктор не знайшов їй іншого супротивника. Арвен киває, даючи дозвіл на дуель, а тоді переводить погляд на Елейну. На мій подив, вона усміхається і рушає до арени, змахнувши довгим рудим волоссям.
— 770 —


— Я приймаю твій виклик, — відповідає Елейна, займаючи місце в середині арени. — Сподіваюся, ти навчилася якихось нових трюків.
Соня прямує за нею, в її очах виграють бісики.
— Думаєш, так би я тобі про них і розповіла?
Вони підсміюються одна над одною, а тоді Елейна розчиняється в повітрі й хапає Соню за горло. Та задихається, але все ж викручується з невидимої хватки. їхній поєдинок стрімко перетворюється на жорстокий, смертоносний двобій невидимої миші й кішки.
Мевен такий розлючений поразкою, що навіть на них і не дивиться.
Він гарикає на Кела, коли той пошепки починає читати йому лекцію. Мені здається, що так у них повелося.
— Не намагайся загнати в кут сильнішого супротивника, вони від того стають небезпечніші, — пояснює він, обійнявши брата за плечі. — Як не можеш здолати їх хистом, долай головою.
— Матиму на увазі, — Мевена ображають поради, але він все одно їх слухає.
— Але ти прогресуєш, — пояснює Кел, поплескуючи Мевена по плечу. Він хоче брату добра, але жест виглядає поблажливо. Мене дивує, що Мевен не зривається — але, врешті, він до цього звик, як я звикла до Ґіси.
— Спасибі, Кел. Думаю, він все врахував, — відповідаю я за Мевена.
Кел супиться, але він не дурень і розуміє натяк. Востаннє кинувши на мене погляд, він полишає нас і підходить до Євангеліни. Я одразу про це жалкую — мені нестерпно дивитися на її самовдоволену посмішку. Не кажучи вже про те, що щоразу, як на неї дивлюся, мені на душі стає тривожно.
Щойно Кел відходить, я турсаю Мевена плечем:
— А він правий. Таких треба перехитрити.
Перед нами Соня хапає повітря й гатить ним об стіну. Бризкає срібне, й Елейна знову стає видима — їй з носа юшить кров.
— Щодо арени він завжди правий, — бурчить несподівано засмучений Мевен. — Ти тільки почекай.
— 777 —


Євангеліна посміхається, спостерігаючи за смертельним двобоєм із протилежного боку арени. Як вона може дивитися, як ії друзі спливають кров’ю на підлозі? Срібні інші, — нагадую собі. їхні шрами зникають. Болю вони не пам’ятають. Коли за лаштунками чекають цілителі, насильство втрачає значення. Ані зламаний хребет, ані розпоротий живіт не мають значення. Хтось їх підлатає. їм незнайома небезпека, страх і біль. Постраждати може тільки гордість.
Я — срібна. Я — Марина Титан. Мені це подобається.
Кел переводить погляд з однієї дівчини на іншу, вивчаючи їх як книгу чи картину, а не живу масу з кісток і крові. Під чор- ною спортивною формою виграють м’язи — він чекає на свою чергу.
І коли настає його черга, я розумію, що мав на увазі Мевен.
Інструктор Арвен виставляє Кела проти двох — Олівера, який плете вітер, і Сиріни Макантос, дівчини, яка може перетворювати свою шкіру на камінь. Це можна назвати поєдинком лише умовно.
Попри те, що чисельна перевага не на його боці, Кел із ними бавиться. Він виводить їх із гри одного за одним, Олівера ловить у вогненний смерч, а Сиріну відволікає ударами. Вона виглядає, як жива статуя, камінь, а не плоть, але Кел сильніший. Від його ударів її тілом біжать тріщини, а від кам’яної шкіри відлітають уламки.
Для нього це просто тренування: здається, він аж занудьгував. Він завершує поєдинок, коли арену охоплює пекельне полум’я, від якого сахається навіть Мевен. Коли дим і вогонь розвіюються, і Олівер, і Сиріна вже здалися. їхня шкіра тріскається від опіків, але вони не кричать.
Кел лишає їх на арені, навіть не завдавши собі клопоту простежити, чи підлатає їх цілитель. Він порятував мене, він провів мене додому, він порушив правила заради мене. А ще він нещадний воїн і спадкоємець кривавого престолу.
Може, кров у Кела і срібна, а ось серце чорне, як обпалена шкіра.
Коли він ловить мій погляд, я примушую себе відвернутися. Я закарбовую цю заграву в пам’яті, щоб його тепло і дивна доб“ *7^ —


рота не збили мене з пантелику. Кел небезпечніший, ніж усі вони, разом узяті. Я не можу собі дозволити це забути.
— Євангеліно, Андросе, — гукає Арвен, киваючи на наступних бійців. Андрос похмурніє, ніби не хоче програвати Єванге- ліні, але слухняно виходить на арену. На мій подив, Євангеліна не сходить із місця.
— Ні, — зухвало каже вона.
Арвен рвучко повертається до неї, і його голос розтинає повітря, як лезо:
— Перепрошую, ви щось сказали, леді Самос?
Вона впивається в мене чорними очима, і її погляд гострий, як ніж.
— Я кидаю виклик Марині Титан.


Розділ 17
Через мій труп, —обурюється Мевен. — Вона тільки два тижні тренується, ти її на капусту посічеш.
Євангеліна стенає плечима, а на лиці розповзається лінива усмішечка. Її пальці витанцьовують при стегні, і я майже відчуваю, як вони рвуть мою шкіру.
— То що? — втручається Соня, і в неї такий же погляд, як у її бабусі. — Тут цілителі. Шкоди з того не буде. Раз вже вона тренується з нами, то хай все буде за правилами, добре?
«Шкоди з того не буде», — повторюю я подумки. Шкоди, може, й не буде, а ось мою кров побачать усі. Серце калатає мені у скронях. Над головою яскраво сяють лампи, освітлюючи арену: кров тут не приховаєш, вони всі побачать, хто я. Що я багряна, що я брехуха, що я злодій.
— Я б хотіла ще трохи поспостерігати, перш ніж вийти на арену, якщо ви не проти, — відповідаю я, що є сили намагаючись наслідувати тон срібних, але голос зривається. Євангеліна це помічає.
— Що, боїшся? — під’юджує вона, ліниво поводячи рукою. Навколо її зап’ястку починає витися маленький ніж, подібний на срібний зуб. — Бідолашна наша дівчинка-блискавка.
Так, — хочеться заволати мені, — так, боюся. Але срібні в такому не зізнаються. У срібних є гордість і сила — а більше нічого немає.
— Коли стану до двобою, я збираюся перемогти, — кажу я, жбурляючи її ж слова їй у лице. — Я не дурна, Євангеліно, і поки що я перемогти не можу.
— Тренування поза ареною — це ще не все, Марино, — муркоче Соня, радісно чіпляючись за мою брехню. — Ви ж згодні, інструкторе? Як вона переможе, якщо навіть спробувати не хоче?
— 174 —


Арвен знає, що щось — навик чи сила — вирізняє мене на тлі інших. Але він не розуміє, що саме, і в його очах сяє допитливість. Він теж хоче побачити мене в дії. Мої єдині союзники — Кел і Мевен — стривожено перезираються: їх теж загнали на слизьке. Вони що, на це не чекали? Не думали, що до такого дійде?
Чи, може, саме до цього і йшло. Випадкова загибель на тренуванні, чергова брехня для королеви, собаці собача смерть. І я сама зайшла у пастку.
Тоді гра завершиться. І всі, кого я люблю, загинуть.
— Леді Титан — донька загиблого героя війни, а ви тільки й можете, що з неї насміхатися? — гарчить Кел, кидаючи лютий погляд на дівчат. Вони, здається, того й не зауважують, його жалюгідний захист їх тільки смішить. Може, він природжений вояка, але до слів у нього хисту нема.
Це лише піддразнює хитрунку Соню. Кел — вояка на арені, а її зброя —слова, і вона володіє ними досконало:
— Раз вона донька генерала, значить, їй і двобій дасться за- ввиграшки. Це Євангеліні треба боятися.
— Але ж виховував її не генерал, не мели дурниць, — шкіриться Мевен. Йому перепалки даються значно краще, але він не може весь час боротися за мене.
— Я битися не буду, — повторюю я. — Кидай виклик комусь іншому.
Євангеліна посміхається, демонструючи білі гострі зуби, й мої давні інстинкти калатають в голові, як дзвін. Я ледве встигаю нагнутися, перш ніж її кинжал свистить у повітрі там, де кілька секунд тому була моя шия.
— Я кидаю виклик тобі, — гарикає вона й метає мені в обличчя черговий ніж. З її поясу злітають спраглі крові кинджали.
— Євангеліно, годі! — волає Мевен, а Кел підхоплює мене. В його очах кипить тривога. Моя кров виспівує від адреналіну, а пульс такий гучний, що я ледве чую Кела.
— Ти швидша. Заганяй її. Не бійся, — повз нас пролітає черговий ніж, який впивається в землю в мене біля ніг. — Не дай їй побачити твоєї крові.
— 175 —


Через його плече я бачу, як Євангеліна походжає, мов велика хижа кішка. Навколо її кулака рояться блискучі ножі. Тієї миті я розумію, що ніхто і ніщо її не зупинить. Навіть принци. І я не можу дозволити їй перемогти. Я не можу програти.
Я випускаю блискавку. Та б’є Євангеліну в груди, й вона зашпортується, врізається у зовнішню стіну арени. Проте вона не розізлися, а лише розпалилася.
— Ми швидко закінчимо, дівчинко-блискавко, — рявкає вона, стираючи цівку срібної крові.
Інші учні відступають, зиркаючи то на мене, то на неї. Може, це востаннє вони бачать мене при житті. Ні, — повторюю я собі, — я не можу програти. Я зосереджуюся, поринаю у відчуття своєї сили, доки не перестаю помічати, як ворушаться навколо нас стіни. Провос збирає арену заново, замикаючи нас — багряну дівчину і розсміяне срібне чудовисько.
Вона зухвало посміхається, і гострі, як леза, металеві луски здіймаються з підлоги, покірні її волі. Вони вигинаються, двигтять і шкребуться, сплітаючись у жахіття. Євангеліна відмовляється від звичних кинджалів на користь нової тактики. Ці металеві витвори її розуму згортаються біля її ніг. У них по вісім ніг із нещадно гострих лез. Вони чекають не дочекаються, коли їх випустять, щоби посікти мене на шматки. Та це ж павуки! Шкіру коле, ніби вони вже на мене накинулися.
У мене на долонях оживають іскри, витанцьовують між пальців. Світло починає мерехтіти — я всотую енергію з кімнати, як губка вбирає воду. В мені бушує сила, підкріплена рішучістю — і страхом. Я не можу загинути.
Мевен усміхається по той бік стіни, тільки його лице бліде від страху. Біля нього завмер Кел. Солдат не кліпає, доки не виграє битву.
— На чиєму боці перевага? — питає інструктор Арвен. — Марини чи Євангеліни?
Ніхто не піднімає руку, навіть Євангелінині друзі. Вони переводять погляд з неї на мене, придивляючись до наших навиків.
Євангелінина посмішка перетворюється на вишкір. Вона звикла, що їй поклоняються, що її бояться. Тепер вона люта, як сто чортів.
— 176 —


Світло знову мерехтить, моє тіло гуде, як струм. У пітьмі, яку час від часу розтинають спалахи світла, її павуки шкребуть підлогу, металеві лапи бряжчать у страхітливій гармонії.
А тоді не лишається нічого, крім жаху, сили й енергії в моїх венах.
Темрява і світло швидко змінюються, ніби кольори точать між собою битву. Блискавка розриває темряву багряними й білими проблисками, розбиваючи павуків. Келова порада відлунює мені в голові, тож я не спиняюся ні на мить, щоб Євангеліна мене не наздогнала. Вона скеровує павуків і, як може, ухиляється від іскр. Метал ковзає мені по руці, але шкіряний костюм мене рятує. Євангеліна швидка, але я швидша, навіть коли павуки плутаються під ногами. На якусь мить її срібна коса зачіпає мені пальці, а тоді вона знову відскакує. Хай побігає. Я перемагаю.
Крізь вереск металу й оплески я чую, як Мевен волає, щоб я її добивала. У непевному світлі її погано видно, але в ту мить я відчуваю, як це — бути однією з них, мати абсолютну силу і владу, могти те, на що нездатні мільйони. Євангеліна почувається так все життя, а тепер настала моя черга. Я тобі покажу, що таке страх.
Мені в поперек врізається кулак, і біль розкочується цілим тілом. Коліна підкошуються, я валюся на підлогу. Євангеліна завмирає наді мною — посмішка, обрамлена розкуйовдженим срібним волоссям.
— Я ж сказала, — сичить вона, — це швидко.
Мої ноги рухаються мовби самі собою — я сотні разів використовувала цей маневр у провулках Паль, кілька разів навіть із Кілорном. Я вибиваю ногу з-під неї, і вона валиться на підлогу біля мене. За секунду я вже навалююся на неї, не зважаючи на біль. Руками, на яких іскрить пекуча енергія, я б’ю її в лице. Кісточки болять, але я не спиняюся, спрагла солодкої срібної крові.
— Ти ще захочеш, щоб це було швидко, — реву я, насідаючи на неї.
Євангеліна регоче розбитими губами, але звук заглушає скрежет металу. Полеглі, попечені павуки оживають навко— 777 —


ло нас. Металеві тіла сплітаються знову, перетворюючись на смертоносного обпаленого звіра.
Він запаморочливо швидко збиває мене з Євангеліни. Тепер це вже мене притискають до підлоги, а наді мною здіймаються покручені металеві скалки. Іскри гаснуть, страх і втома їх затушили. Мені не поможе ніякий цілитель.
Лапа-лезо розтинає мені лице, проливає гарячу багряну кров. Я чую, що кричу — не від болю, а від усвідомлення поразки. Це кінець.
А тоді пекучий вогненний язик відштовхує чудовисько від мене, і від нього лишається тільки купка попелу. Сильні руки помагають мені підвестися, а тоді куйовдять волосся, щоб закрити зрадливу багряну мітку на лиці. Я притискаюся до Мевена і дозволяю йому вивести мене із тренувальної зали. Я тремчу всім тілом, але він помагає мені триматися на ногах і йти далі. До мене кидається цілитель, але Кел його відганяє, закриваючи моє обличчя.
Перш ніж за нами зачиняються двері, я встигаю почути, як репетує Євангеліна, але її голос, як буря, заглушає рев зазвичай незворушного Кела.
*
У мене голос зривається, коли я нарешті збираюся на силі:
— Камери... камери все бачать.
— За камерами сидять стражі, які присягнули на вірність матері, тож, повір, за них перейматися не треба, — шепоче Мевен, захлинаючись словами. Він і далі міцно тримає мене за руку, ніби боїться, що я можу відсахнутися. Він рукавом стирає мені з обличчя кров. Якщо хтось побачить...
— Відведи мене до Джуліана.
— Джуліан дурень.
У кінці коридору з’являється парочка шляхтичів, що ліниво прогулюються палацом. Мевен штовхає мене в службовий коридор, щоб їх уникнути.
— Джуліан знає, хто я, — шепочу я, ще міцніше чіпляючись за нього. — Джуліан щось придумає.
- і78 —


Мевена явно оповивають сумніви, але він нарешті киває. Коли ми добираємося до Джуліанових покоїв, кров уже не йде, але лице понівечене.
Джуліан відкриває двері після першого ж стуку, розпатланий, як завжди. На мій подив, він супиться, побачивши Мевена.
— Принце Мевен, — і він схиляється у формальному, майже глузливому поклоні. Мевен не реагує, тільки штовхає мене повз Джуліана до вітальні.
У Джуліана маленькі покої, такі темні й душні, що видаються ще меншими. Він зсунув завіси, закриваючи пообіднє сонце, а підлога вся завалена паперами. У кутку закипає чайник — металевий електричний прилад, який має замінити грубку. Воно й не дивно, що я його ніколи не бачу поза уроками — у нього тут є все, що потрібно.
— Що відбувається? — питає він, вказуючи нам на запилю- чені крісла. Видно, нечасто в нього бувають гості. Я сідаю, а от Мевен вперто стовбичить.
Я відкидаю з лиця волосся й показую яскравий багряний стяг моєї природи:
— Євангеліна загралася.
Джуліан ніяково переминається з ноги на ногу. Непокою його не я, а Мевен. Вони змірюють один одного зверхніми поглядами — це якийсь незрозумілий мені конфлікт. Нарешті він переводить погляд на мене:
— Я не цілитель, Маро. Я можу тільки помогти вам умитися.
— Я ж казав, нічого він не може.
Джуліан шкіриться:
— Знайдіть Сару Сконос, — гарикає він і стискає зуби, мов чекає, коли Мевен піде.
Я ще ніколи не бачила Мевена у гніві, навіть із Келом. Утім, між Мевеном і Джуліаном іскрить не гнів, а ненависть. Вони один одного терпіти не можуть.
— Прошу, мій принце, — на вустах Джуліана титул звучить, як прокляття.
Мевен нарешті слухається й зникає за порогом.
— Що це було? — пошепки питаю я, вказуючи то на Джуліана, то на двері.
— 179 —


— Не зараз, — і він кидає мені білий рушник, щоб я вмилася. На ньому розпливається темно-червона пляма: кров зіпсувала тканину.
— Хто така Сара Сконос?
Джуліан вагається, а тоді зітхає.
— Цілителька шкіри, вона вам поможе. А ще вона друг. Друг, який вміє берегти таємниці.
Я навіть не знала, що у Джуліана є друзі, крім мене та книжок, але вирішую не допитуватися.
Коли Мевен повертається, я вже встигла вмитися, хоча лице все одно липке і припухле. Завтра доведеться замальовувати синці, а ще я навіть знати не хочу, як виглядає моя спина. Я обережно торкаюся синця від удару.
— Сара не... — Мевен обережно добирає слова. — Яв цій ситуації не до неї звернувся б.
Не встигаю я спитати чому, як двері прочиняються, і на порозі з’являється жінка. Сара заходить тихо, не підводячи погляду. На відміну від цілителів крові із дому Блонос, вона не соромиться свого віку й не приховує ані зморшок, ані запалих щік. Вона десь того ж віку, що і Джуліан, але геть згорблена. Мабуть, її життя було значно тяжче, ніж у нього.
— Рада познайомитися, леді Сконос, — мій голос такий спокійний, ніби я про погоду питаю. Здається, заняття з протоколу не минули даремно.
Але Сара не відповідає. Натомість вона опускається на коліна переді мною і обхоплює моє лице грубими долонями. Її доторк прохолодний, як вода на обпаленій сонцем шкірі, а пальці ковзають порізом несподівано ніжно. Вона працює старанно, зцілюючи синці на обличчі.
Не встигаю я сказати про спину, як вона тягнеться до ушкодження, і біль вщухає, мов від доторку криги. За кілька хвилин все закінчується. Я почуваюся, як тоді, коли потрапила сюди вперше. Ба навіть краще. Усі мої старі болі й синці як корова язиком злизала.
— Дякую, — кажу я, але відповіді і зараз не чую.
— Спасибі, Capo, — видихає Джуліан, і вона на мить піднімає на нього ясні сірі очі й злегка киває. Він нахиляється і по— і8о —


дає їй руку, помагаючи підвестися. Вони рухаються, як партнери у танці, під музику, якої не чує більше ніхто.
Тишу розбиває Мевенів голос:
— На цьому все, Сконос.
Сарин тихий спокій перетворюється на ледве тамовану лють: вона сахається від Джуліана і кидається до дверей, як поранений звір. Двері хряскають так, що аж мапи трясуться у своїй темниці за склом. Після того, як вона зникає, у Джуліана ще довго тремтять руки.
Колись Джуліан її любив, а може, й досі любить: він намагається це приховати, але виходить поганенько. Він втуплюється у двері, як одержимець, ніби чекає, що вона повернеться.
— Джуліане?
— Що швидше ви повернетеся, то менше балачок, — повідомляє він, вказуючи нам на двері.
— Згоден, — Мевен підступає до дверей, готовий випровадити мене звідси.
— Ти певен, що ніхто нічого не бачив? — я мимоволі торкаюся гладенької щоки.
Мевен на мить завмирає у задумі:
— Із тих, хто міг би щось розпатякати — ніхто.
— Таємниці тут недовго лишаються таємницями, — шепоче Джуліан, і його голос тремтить від гніву. — Ви ж це знаєте, Ваша Величносте.
— Кому, як не вам, знати різницю між таємницями і брехнею, — огризається Мевен.
Він стискає мені руку й витягує в коридор, перш ніж я спитаю, що відбувається. Проте вже незабаром нас перепиняє знайома постать.
— Якісь проблеми, дорогенький?
Королева Елара, привид у шовку, звертається до Мевена. Як не дивно, вона сама, без стражів і охорони.
Її погляд затримується на його руці — він досі стискає мою. Цього разу вона не намагається залізти мені в голову: вона зараз у Мевеновій.
— Я можу дати собі раду, — каже Мевен, ще сильніше стискаючи мою руку, ніби я його якір.
— 181 —


Королева підводить брову, бо не вірить жодному його слову, але ні про що не питає. Навряд чи вона взагалі хоч когось хоч про щось питає — вона й так знає всі відповіді.
— Не баріться, леді Марино, а то на обід запізнитеся, — муркоче вона, нарешті переводячи погляд на мене. Тепер моя черга вчепитися Мевенові в руку. — І будьте обережніші на тренуванні. Багряну кров відмити непросто.
— Кому ж це знати, як не вам, — огризаюся я, згадавши Шейда. — Мий не мий, а у вас у ній руки по лікоть.
Вона широко розплющує очі, здивована моєю люттю. Мабуть, з нею ще ніхто ніколи так не говорив, тож я почуваюся, як переможець.
Але це швидко закінчується.
Моє тіло рвучко вигинається назад, гучно гатиться об стіну. Вона змушує мене танцювати, як маріонетку в руках жорстокого лялькаря. Кістки двигтять, шия рипить, а голову кидає назад, доки перед очима не спалахують зорі кольору блакитної криги.
Ні, це не зорі — це її очі.
— Мамо! — кричить Мевен, голос долинає, ніби здалеку. — Мамо, досить!
Рука стискає горло, утримуючи мене на місці. Її подих на моєму обличчі невимовно, нестерпно солодкий.
— Щоб ти більше зі мною так не говорила, — каже Елара, така зла, що навіть не завдає собі клопоту шепотіти в моїй голові. Вона стискає хватку, тож я навіть погодитися не могла б, навіть якби захотіла.
Чому вона мене не вбила? — дивуюся я, намагаючись перевести подих. — Я такий тягар, така проблема, чому вона мене не вбила?
—: Досить! — реве Мевен, і жар його люті котиться коридором. Крізь мерехтливу тьму, що затягує очі, я бачу, як він відтягує її від мене. Його сила і відвага мене дивують.
Її хватка на моєму розумі нарешті слабне, і я осідаю, зіпершись на стіну. Елара й сама ледь не падає, підкошена подивом. Тепер її погляд звернено на Мевена, рідного сина, що постав проти неї.
— 182 —


— Іди, куди мусиш за розкладом, Маро, — каже він, не зводячи погляду з матері. Я не сумніваюся, що вона репетує у нього в голові. — Іди!
Навколо нас вирує жар. Мені раптом згадується стримана Келова вдача. То Мевен теж тамує жар, може, ще й сильніший... не хочу я побачити, як він зірветься.
Я кидаюся навтьоки, тільки б опинитися подалі від королеви, але мимоволі озираюся. Вони втупилися один в одного — фігури в незрозумілій мені грі.
*
В кімнаті на мене чекають мовчазні служниці із черговою гаптованою золотом сукнею. Доки одна натягає на мене шовк і багряні коштовні камені, інша поправляє мені волосся і макіяж. Вони, як завжди, мовчать, хоча цього разу я стривожена, ба навіть загнана.
Обід не такий, як завжди. Зазвичай жінки обговорюють заплановані весілля та всі ті дурниці, про які базікають заможні панянки, але сьогодні все не так. Ми знову на терасі з видом на річку, натовпом сновигають слуги в багряній формі, але військових форм зараз значно більше, ніж раніше, ніби на обід прийшов цілий легіон.
Кел і Мевен теж при всіх медалях — усміхаються і ведуть світські розмови, доки король тисне руки солдатам. Усі солдати молоді, у сірих формах зі срібними відзнаками. Це вам не обшарпана форма, яку видавали багряним призовникам. Ці срібні, звісно, теж ідуть на війну, але ж не на бійню. Це — сини і дочки впливових людей, і для них фронт — просто турне, ще один етап тренування. А для нас, і для мене — колись давно — це був глухий кут. Це був смертний вирок.
Проте я мушу виконувати свої обов’язки, усміхатися, тиснути руки і дякувати їм за звитяжну службу. Кожне слово осідає на язику гіркотою, аж доки врешті я не втікаю з натовпу й не ховаюся в ніші за вазонами. Натовп і далі гомонить на полуденному сонці, але тут бодай дихається спокійно. Бодай якусь мить.
- 183 -


— У тебе все добре?
Наді мною маячить Кел — стурбований, але незвично розслаблений. Йому подобається бувати серед солдатів — мабуть, це його природне середовище.
Я хочу зникнути, але мимоволі випростовуюся:
— Я не велика шанувальниця парадів.
Він супиться.
— Маро, вони на фронт їдуть. Хто-хто, а ти маєш розуміти, як важливо належно провести на фронт.
Я мимоволі регочу:
— Що в моєму житті навело тебе на думку, що мені небайдужа доля цих татових і маминих пестунчиків, які їдуть на фронт, мов на канікули?
— Те, що вони ідуть туди добровільно, не знецінює їхньої відваги.
— То хай тішаться своїми казармами, раціонами, відпустками й усім іншим, що ніколи не пропонували моїм братам.
їм, мабуть, ані ґудзичка не бракуватиме.
Якусь мить мені здається, що Кел хоче на мене гримнути, але стримується. Тепер, коли я знаю, на що він здатен у гніві, мене дивує, що він взагалі якось тримає себе в руках.
— Це перший повністю срібний легіон, що йде в окопи, — спокійно пояснює він. — Вони битимуться пліч-о-пліч із багряними, вбрані, як багряні, служитимуть разом із багряними. Озеряни не знатимуть, хто це потрапив у Душилку. А коли полетять снаряди і ворог спробує прорвати лінію фронту, то опиниться в пастці. Легіон тіней викосить їх усіх.
Мене кидає то в жар, то в холод.
— Цікаво вигадали.
— Це ти навела мене на цю думку.
Але Кел тримається не самовдоволено — у нього на лиці сум.
— Що?
— Коли ти впала на Випробі королев, ніхто не знав, що робити. От і Озеряни так само.
Я намагаюся щось сказати, але в горлі пересохло. Я ніколи нікого ні на що не надихала. Де я, а де маневри. Кел дивиться — 184 —


на мене так, ніби хоче ще щось додати, але мовчить. Ми обоє не знаємо, що сказати.
Хлопець, знайомий із тренувань — Олівер, який плете вітер — плескає Кела по плечу, а в іншій руці стискає келих із трунком. На ньому теж форма. Він теж іде в бій.
— А ти чого тут сховався? — підсміюється він, вказуючи на натовп. — Озерян не боїшся, а гостей злякався?
Коли Кел зустрічається зі мною поглядом, на його щоках проступає срібний рум’янець.
— Я б краще з озерянами зустрівся, — відповідає він, не зводячи погляду з мене.
— Ти теж із ними?
Олівер відповідає за Кела. Його усмішка надто яскрава, як на хлопця, що йде на війну:
— З нами? Та Кел веде нас у бій! Це ж його легіон. Вперед, на фронт!
Кел повільно струшує Оліверову руку з плеча. П’яний вітря- ник, здається, того й не зауважує, і базікає собі й далі:
— Він наймолодший генерал в історії і перший принц на передовій.
І буде першим полеглим принцом, — шепоче похмурий голос у мене в голові. Всупереч усім інстинктам я тягнуся до Кела. Він не ухиляється і дозволяє взяти себе за руку. Тепер він виглядає не як принц, генерал чи навіть срібний, а просто як хлопець при корчмі, який хотів мене порятувати.
Я тихо, але спокійно питаю:
— Коли виступаєте?
— Коли ви рушите до столиці, після балу. Ви поїдете на південь, а я — на північ.
Мене охоплює студений страх, як тоді, коли Кілорн сказав мені, що йде на фронт. Тільки Кілорн рибалка й злодюжка, він вміє дати собі раду, вміє ховатися.
Це вам не Кел.
Кел солдат.
Кел загине, якщо доведеться. Він оплачуватиме цю війну власною кров’ю. І я не знаю, чому ця думка мене жахає. Я не знаю, чому мені не байдуже.
- і85-


— А коли Кел прибуде на фронт, ця війна нарешті закінчиться. З Келом ми переможемо, — Олівер усміхається, як йолоп. Він знову кладе руку Келу на плече, але цього разу тягне його назад у юрму — а я лишаюся позаду.
Хтось вручає мені холодний трунок, і я випиваю його залпом.
— Ого, то ти часу не гаєш, — каже Мевен. — Що, досі думаєш про цей ранок? Ніхто твого лиця не бачив, я перевірив у стражів.
Але мені геть не до того. Я дивлюся, як Кел потискає руку батькові. Він натягує осяйну усмішку, вдягає маску, яку розпізнаю тільки я.
Мевен помічає мій погляд і задуму:
— Він давно про це мріяв. Це його шанс.
— Це не значить, що це має нам подобатися.
— Мій син — генерал! — гордий голос короля Тиберія заглушає гамір святкової юрми. Він притягує Кела до себе й міцно обіймає, і я на мить забуваю, що це король. Я майже розумію, чому Кел хоче виправдати його надії.
Що б я віддала, аби мама так на мене дивилася — раніше, коли я була злодюжкою? І що б я віддала за це зараз?
Це срібний світ і сірий світ. Він не чорно-білий.
*
Коли ТІЄЇ НОЧІ, ЗАДОВГО ПІСЛЯ ВЕЧЕРІ, до мене у двері хтось стукає, я чекаю на Волш і чергову чашку з секретами, але натомість на порозі з’являється Кел. Без форми й обладунків він виглядає як звичайне хлопчисько. Йому ще й дев’ятнадцяти нема, а на нього чекає або велич, або погибель, або і те, і те.
Я зіщулююся в піжамі й жалкую, що не накинула халат:
— Кел, що тобі треба?
Він стенає плечима й уосміхається:
— Євангеліна тебе сьогодні ледь не вбила.
-Ну і?
— Ну і я не хочу, щоб вона тебе вбила на балу.
— Я щось пропустила? На балу що, теж будуть поєдинки?
— 186 —


Він сміється, зіпершись на одвірок, але не переступає порога, ніби не може чи не мусить зайти. Я ж поберуся з його братом. А він іде на війну.
— Якщо навчишся танцювати, то ні.
Я колись йому казала, що геть не вмію танцювати, а жахливі вказівки Блонос не помагають, але чим він мені тут зарадить? І навіщо йому це все?
— Я дуже добрий учитель, — додає він із хитрою усмішкою. Коли він простягає мені руку, я здригаюся всім тілом.
Я знаю, що так не можна. Я знаю, що треба закрити двері.
Але він іде на війну, а може, й на погибель.
Я кладу тремтячу долоню йому в руку й дозволяю йому вивести мене з кімнати.


Розділ 18
МІСЯЦЬ ТАКИЙ ясний, що все видно. У сріблистому світлі мій багряний рум’янець ледве помітний — мене не відрізнити від срібних. Кел зі скрипом соває стільці дерев’яною підлогою, щоб нам було де тренуватися. Кімната порожня, але гул камер переслідує мене всюди. Ела- рині люди спостерігають, але ніхто не прибігає нас спинити. Чи то пак, спинити Кела.
Він витягає з кишені дивний маленький пристрій, як коробочку, і кладе на підлогу посеред кімнати. Вичікувально дивиться на неї, ніби ось-ось щось станеться.
— Вона що, навчить мене танцювати?
Він з усмішкою трясе головою:
— Ні, але стане у пригоді.
Раптом із коробки починає долинати ритмічний наспів, і я розумію, що це гучномовець — такий же, як на арені в селі. Тільки цей для музики, а не для бою. Для життя, а не для смерті.
Мелодія легка й швидка, як пульс. Кел, що завмер навпроти мене, усміхається ширше, ногою відбиваючи ритм. Я й собі починаю тупцяти в такт. Мелодія жвава й радісна, геть не як та холодна мертвотна музика у класі Блонос чи тужливі сільські пісні.
Ноги ковзають, я намагаюся згадати кроки, яким мене навчала леді Блонос.
— Не хвилюйся, просто рухайся, — сміється Кел. Лунає бій барабанів, і він обертається, мугикаючи мелодію собі під ніс. Це вперше я бачу, щоб він не відчував тягаря престолу.
Мої страхи й тривоги тануть, бодай на певний час. Це — інша свобода, точно як гасати на Келовому мото.
Кел танцює значно краще, ніж я, але все одно виглядає по- дурному, тож я точно виставляю себе на посміховисько. Але — 188 —


мені все одно прикро, коли пісня добігає кінця. Коли останні ноти тануть у повітрі, на мене знову навалюється реальність. Холодне усвідомлення пронизує до кісток: мені тут не місце.
— Кел, мабуть, це погана ідея.
Він нахиляє голову набік, радісний, але розгублений:
— Чому ж це?
То він таки змусить мене це сказати?
— Я навіть з Мевеном не мушу лишатися на самоті, — я затинаюся і червонію. — Навряд чи танці з тобою в темній кімнаті хтось схвалить.
Кел не сперечається, тільки зі сміхом стенає плечима. Кімнату заповнює наступна пісня — повільніша, тривожна.
— Як про мене, то я роблю братові послугу, — і він зухвало усміхається. — Ти ж не хочеш відтоптати йому ноги?
— Я прекрасно тримаюся на ногах, — кажу я, схрестивши руки на грудях.
Він повільно і обережно бере мене за руку:
— На рингу може й так, а от на балу — не дуже.
Я опускаю погляд на його ноги, які рухаються в такт музиці. Він веде мене за собою, і хай би як я старалася, все одно врізаюся в нього.
Він усміхається, радий, що довів свою правоту. В душі він вояк, вояки люблять перемагати.
— Тут такий же ритм, як у більшості пісень на балу. Це простий танець, легко вивчити.
— У чомусь я точно помилюся, — бурчу я, доки він веде мене кімнатою.
Ми виписуємо кімнатою квадрат. Я намагаюся не думати про його близькість, про мозолі в нього на долонях. На мій подив, мозолі в нас однакові — сліди років роботи.
— Може, й так, — бурмоче він. Йому вже не до сміху.
Кел вищий за мене, але цієї ночі наче змалів. Може, це від темряви, а може, від танцю. Він зараз такий, як коли ми зустрілися вперше — не принц, а людина.
Його погляд затримується на моєму лиці, там, де була рана:
— Мевен добре тебе підлатав, — у його голосі вчувається незнайома гіркота.
— 189 —


— Це все Джуліан. Джуліан і Сара Сконос, — Кел реагує не так різко, як Мевен, але все одно зціплює зуби. — Чому ви її так не любите?
— У Мевена є на те причини, вагомі причини. Але це не мені тобі розповідати. А я нічого не маю проти Сари. Я просто... просто не люблю про неї думати.
— Чому? Що вона тобі зробила?
— Не мені. Вона виросла з Джуліаном і мамою, — він зітхає. — Вони були найкращими подругами. А коли мама померла, Сара була в шоці. Джуліан був геть розбитий, а Сара....
Він змовкає, ніби не знає, що ще додати. Наші кроки сповільнюються, а тоді ми завмираємо, тільки музика відлунює навколо.
— Маму я не пам’ятаю, — різко каже він, намагаючись усе пояснити. — Мені ще й року не було, коли вона померла. Я знаю тільки те, що розповідав батько і Джуліан. А жоден із них не любить про неї говорити.
— Сара могла б тобі про неї розповісти, раз вони були найкращими подругами.
— Маро, Сара Сконос не говорить.
— Що, взагалі?
Кел продовжує повільним, рівним, спокійним тоном, як у його батька:
— Вона наговорила зайвого, набрехала, і її покарали.
Мене просякає жах. То вона не може говорити...
— Що вона сказала?
На якусь мить Кел холоне. Він сахається і струшує мої руки, а музика нарешті стихає. Він поспіхом ховає гучномовця до кишені, тож тишу заповнюють тільки звуки наших сердець.
— Я не хочу про неї говорити, — він тяжко дихає. У його очах дивний блиск, він дивиться то на мене, то на сповнені місячного сяйва вікна.
У мене стискається серце: біль у його голосі болить і мені.
— Гаразд.
Він рішуче кидається до дверей, ніби ледве стримується, щоб не перейти на біг. А коли обертається до мене з порога, то вже виглядає, як завжди — спокійно, зібрано, незворушно.
— 190 —


— Вчи танці, — він точно як леді Блонос. — Я прийду завтра в цей же час.
А тоді він лишає мене насамоті із відлунням.
— Що я собі думаю? — шепочу я.
*
Я вже наготувалася лягати, коли раптом розумію, що в кімнаті щось не так. Всі камери вимкнуто. Ніщо не гуде, ніщо не сліпає електричними очима, не записує кожен мій рух. Проте решта електрики мирно собі бринить. Електрика пульсує в стінах, у всіх кімнатах, крім моєї.
Фарлі!
Проте з темряви виходить не революціонерка, а Мевен. Він відкидає завіси, впускаючи до кімнати місячне сяйво.
— Що, заговорилися до глупої ночі? — питає він із гіркою усмішкою.
Я роззявляю рота і не знаходжуся, що відповісти:
— Ти ж знаєш, тобі сюди не можна, — я силувано усміхаюся, щоб заспокоїтися. — Леді Блонос нам обом дасть на горіхи.
— Мамині люди мені дещо винні, — він вказує на приховані камери. — У Блонос не буде доказів.
Це мене чомусь геть не заспокоює.
Шкірою біжать дрижаки.
Це не страх, а передчуття. Нерви прошиває блискавка, коли Мевен рушає до мене.
Він задоволено спостерігає, як я червонію.
— Інколи я геть забуваю, — шепоче він і торкається моєї щоки, ніби пальцями може відчути колір, який пульсує у моїх венах. — Шкода, що тебе щодня розмальовують.
Шкірі лоскотно від доторку, але я намагаюся не зважати.
— І мені шкода.
Він стискає губи, намагаючись усміхнутися, але марно.
— Щось не так?
— Фарлі знову зі мною зв’язалася, — він відступає і засовує руки в кишені, щоб приховати, як тремтять пальці. — Тебе не було в кімнаті.
— W —


Щастить, як утопленику.
— Що сказала?
Мевен стенає плечима й підходить до вікна, дивиться на нічне небо.
— Вона більше розпитувала.
Шукає цілі, значить. Мабуть, насідала на нього, вимагала інформацію, яку Мевен видавати не хоче. Понурені плечі й тремтячий голос підказують, що Мевен наговорив більше, ніж хотів. І то значно більше.
— І кого ж? — я перебираю в голові всіх срібних, із якими тут познайомилася, тих, хто був по-своєму зі мною ласкавим. Ким доведеться пожертвувати заради революції? Хто стане мішенню? — І кого ж ти здав?
Він рвучко обертається. В його очах палає геть незнайома лють. Якусь мить я аж боюся, що він спалахне.
— Я не хотів, але вона права. Не можна сидіти сиднем, треба діяти. І якщо для цього мені треба когось закласти, то я закладу. Я не хочу, але закладу. Ну, заклав.
Він, як і Кел, шумно втягує повітря, щоб заспокоїтися.
— Яз татом ходжу на наради з податків, безпеки та оборони. Я знаю, які втрати помітять мої... срібні. Я їй дав чотири імені.
— Кого?
— Рейнальд Ірал. Птолемій Самос. Еллін Макантос. Белікос Леролан.
Я мимоволі зітхаю й киваю. Такі смерті не приховаєш. Брат Євангеліни, полковниця... ці втрати помітять.
— Полковниця Макантос знає, що твоя мати бреше. Вона знає про інші напади...
— Під її командуванням пів-легіону, вона голова ради оборони. Без неї фронт на багато місяців порине у хаос.
— Фронт?
А як же Кел? Як же його легіон?
Мевен киває.
— Після цього батько не пошле спадкоємця на фронт. Після нападу під власним дахом він із нього, мабуть, навіть у столиці не спускатиме ока.
Отже, її смерть порятує Кела. І допоможе Сторожі.
— 7^2 —


За це загинув Шейд. Тепер його покликання — моє покликання.
— Уб’ємо двох зайців, — зітхаю я і відчуваю, що на очах закипають сльози.
Це тяжко, але я готова проміняти її життя на Кела. Тисячу разів готова.
— Твій друг теж у цьому задіяний.
Коліна тремтять, але мені вдається випростатися. Я розриваюся між жахом і гнівом, а Мевен із тяжким серцем пояснює план.
— А що, як нам не вдасться? — питаю я, нарешті вимовляючи слова, яких він так старанно уникає.
Він ледь помітно трясе головою:
— Вдасться.
— Та все ж! — я не принц, життя в мене непросте. Я знаю, що від всіх і вся треба чекати лише найгіршого. — А що, як нам не вдасться, Мевене?
Він тяжко зітхає.
—і Тоді ми зрадники. Нас судитимуть, засудять і вб’ють.
*
На наступному уроці з Джуліаном мені ніяк не вдається зосередитися. Я можу думати лише про те, що на нас чекає. Ставки дуже високі, майбутнє геть непевне. І я, і Кілорн, і Мевен можемо накласти головою.
— Це не моя справа, — каже Джуліан, і його голос вириває мене із задуми, — але ви, здається, прихильні до принца Мевена.
Мені хочеться розсміятися від полегші, хоча його слова мене трохи сприкрюють. Мевен — остання особа, якої мені треба боятися у цьому гадюшнику. Від самої думки про всі загрози в мене волосся на загривку стає дибки.
— Він мій наречений, — кажу я, силкуючись не дратуватися.
Проте Джуліан не полишає цієї теми, а нахиляється вперед. Зазвичай його незворушне лице мене заспокоює, але сьогодні дратує:
— J93 —


— Я просто хочу вас попередити. Мевен — син своєї матері.
Тут я справді гарикаю:
— Ви нічогісінько про нього не знаєте, — Мевен мій друг. Мевен ризикує більше, ніж я. — Судити про нього за батьками — це як судити про мене за кров’ю. Якщо ви ненавидите короля і королеву, це не значить, що його теж треба ненавидіти.
Джуліан тривожно вдивляється в мене. Коли він знову відкриває рота, у його голосі чути гарчання:
— Я ненавиджу короля, бо він не порятував мою сестру і замінив її цією гадиною. Я ненавиджу королеву, бо вона зламала життя Сарі Сконос, бо вона забрала дівчину, яку я любив, і зламала. Бо вона вирізала Сарі язик, — а тоді низько, як плач: — У неї був такий гарний голос...
Мені до горла підступає нудота. Раптом мені все стає ясно: і Сарина мовчанка, і її запалі щоки. Не дивно, що Джуліан попросив її мене зцілити: вона нікому не зможе розповісти правду.
— Але ж... — мої слова мізерні й шорсткі, ніби це мені відняли голос, — вона ж цілителька.
— Цілителі шкіри не можуть зцілити себе. І ніхто не пішов би проти волі королеви. Тож Сара житиме в ганьбі до ско- ну, — його голос бринить страшними спогадами. — Біль срібним байдужий, але ми горді. Гордість, честь, гідність — цього ніякий навик не замінить.
Я співчуваю Сарі і боюся за себе. їй вирізали язик за те, що вона наговорила зайвого. То що ж вони зроблять зі мною?
— Ви забуваєтеся, дівчинко-блискавко.
Кличка звучить, як ляпас, і повертає мене до дійсності.
— Цей світ не ваш, і від того, що ви навчилися робити кніксен, нічого не змінилося. Ви не розумієте цих ігор.
— Бо це не гра, Джуліане, — я штовхаю йому під ніс список мертвих. — Це справа життя і смерті. І я граю не за трон, корону чи принца. Я взагалі не граю. Я не така.
— Така-така, — муркоче він, водячи пальцем по сторінках. — І тому для вас всі становлять загрозу. Навіть Мевен. Навіть я. Будь-хто може зрадити.
— J94 —


Він поринає у задуму, очі тьмяніють. При цьому світлі він виглядає геть старим і сивим, цей згіркнілий чоловік, якого переслідує загибла сестра, закоханий у зламану жінку, приречений навчати дівчину, в якої за душею нема нічого, крім брехні. За його спиною висить мапа зниклого світу. За нашим світом чаїться привиддя минулого.
У мене-бо теж уже є свій привид, Шейд. І хто до нього ще приєднається?
— Не обманюйте себе, — нарешті видихає він. — Ви теж у грі, просто як чийсь пішак.
У мене немає сил із ним сперечатися. Думайте, що хочете, Джуліане, але нічия я не маріонетка.
*
Птолемій Самос. Полковниця Макантос. Доки ми з Келом кружляємо вітальнею, їхні обличчя витанцьовують у мене перед очима. Цієї ночі місяць старіє і тьмяніє, зате в мені бубнявіє надія. Бал завтра, а тоді... хто зна, куди мене заведе ця дорога; Але це інша, нова дорога, яка веде нас до кращого майбутнього. Будуть випадкові жертви, буде біль і неминучі втрати, як сказав би Мевен. Ми знаємо, на що йдемо. Якщо все піде за планом, стяг Черленої Сторожі замайоріє в усіх на виду. Фарлі після нападу оприлюднить чергове відео з вимогами. Рівність, свобода, воля. У порівнянні із всеохопним повстанням ці вимоги здаються розважливими.
Кел нахиляє мене до підлоги так різко, що я аж зойкую. Його сильні руки підтримують мене і вже за мить піднімають.
— Вибач, — присоромлено каже він. — Я думав, ти до цього готова.
Ні до чого я не готова. Мені страшно. Я силувано сміюся, аби приховати те, чого не можу йому показати.
— Вибач, просто задумалася.
Його так просто не збити з пантелику. Він нахиляє голову і зазирає мені у вічі.
— Досі хвилюєшся через бал?
— Ти навіть не уявляєш, як сильно.
— Т95 —


— Не забігай наперед, — а тоді він сміється над собою, і ми повертаємося до простіших кроків. — Я знаю, зараз у це складно повірити, але колись і я був не найкращим танцюристом.
— Та що ти кажеш! — я усміхаюся йому у відповідь. — А я думала, що принци народжуються з хистом до танців і світських теревенів!
Він знову сміється і пришвидшує крок:
— Це не про мене. Якби моя воля, я б не вилазив із гаража чи казарм — будував би прилади, тренував солдатів. Мевен не такий. Він удвічі кращий принц, аніж я.
Я думаю про Мевена, його добрі слова, бездоганні манери й досконале розуміння двору — і те, як він приховує, що в нього на душі. Ото вже удвічі кращий принц...
— Але ж він назавжди лишиться принцом, — кажу я і одразу про це жалкую. — А ти станеш королем.
Він теж говорить тихо, а в його погляді прозирає пітьма. Журба, яку я відчуваю в Келі, з кожним днем сильнішає. Може, не так вже йому й подобається та війна.
— Інколи я жалкую, що так склалося.
Він говорить тихо, але його голос відлунює у мене в голові. Завтрашній бал уже бовваніє на обрії, а я дедалі частіше думаю про нього, про його руки, про легкий запах диму, який повсюди його переслідує. Він навіює думки про тепло, про осінь, про дім.
Я списую те, що мій пульс прискорюється, на мелодію, на музику, яка бринить життям. Ця ніч чомусь нагадує мені Джуліанові уроки, історію світу, який передував нашому. То був світ імперій, ницості та війни — і нечуваної свободи. Але ті люди прах, їхні мрії лежать у руїнах, лишився тільки дим і попіл.
«Така наша природа, — сказав би Джуліан. — Ми руйнівники. Це єдине, що в нашої породи лишається незмінним. Хай би якого кольору в нас була кров, на людство завжди чекає гріхопадіння».
Ще кілька днів тому я цього не розуміла, але зараз, коли Кел стискає мої долоні і легко веде вперед, я починаю осягати цей урок.
— 196 —


Я падаю.
— Ти справді поїдеш на фронт зі своїм легіоном?
Він киває.
— Місце генерала — з його людьми.
— А місце принца — із принцесою. З Євангеліною, — поспіхом додаю я. Молодець, Маро, — волає мій розум.
Повітря навколо нас загусає від жару, хоча Кел не ворушиться:
— Вона дасть собі раду. Не сказати, щоби вона була від мене без тями. Та і я за нею не скучатиму.
Я не зважуюся підняти погляд, тож зосереджуюся на тому, що просто переді мною. На жаль, це його груди й занадто тонка сорочка. Наді мною лунає його хрипкий подих.
А тоді він пальцями піднімає мені підборіддя, щоб я зустрілася з ним поглядом. У його очах палахкотить золоте полум’я, відображаючи жар всередині:
— А за тобою — скучатиму.
Я хотіла б, щоб ця мить тяглася вічно, хоча це й неможливо. Хай би що я собі думала чи відчувала, я обіцяна не Келові. Крім того, він — по той бік. Він — ворог. Кел — заборонений плід.
Я неохочими сторожкими кроками задкую від його рук і звичного тепла.
— Я не можу, — це все, що мені вдається витиснути, хоча очі мене вже зрадили. Накочуються сльози злості й жалю, які я присягала не проливати.
Може, це від передчуття війни Кел став зухвалий і відчайдушний — раніше він такий не був. Він бере мене за руку і притягує до себе. Він зраджує лише свого брата. Я зраджую свою справу, Мевена і себе саму, але не хочу зупинятися.
Будь-хто може зрадити.
Він притискається до моїх губів своїми — жорсткими і теплими. Доторк викресує іскри, тільки не такі, до яких я звикла. Це не іскри руйнування, а іскри життя.
Я хочу відсахнутися, але не можу. Кел — це круча, я кидаюся у прірву, і байдуже, що з нами буде. Якогось дня він зрозуміє, що я — ворог, і все це лишиться у далеких спогадах. А тим часом...


Розділ 19
НА ТЕ, ЩОБ ЗРОБИТИ З МЄНЄ Ту ДІВЧИНу, ЯКОЮ мушу бути, йде не одна година, але час пролітає, як мить. Коли покоївки підводять мене до дзеркала, безмовно просячи схвалення, я лише киваю дівчині, яка дивиться на мене зі скла. Вона, прекрасна незнайомка у лабетах з мерехтливого шовку, нажахана тим, що на неї чекає. Я мушу її захистити, цю налякану дівчинку; я мушу посміхатися, танцювати й нічим не виділятися. Я силою відштовхую страх. Страх стане моєю погибеллю.
Мевен чекає на мене в кінці коридору, як тінь у парадній формі. У чорному, як ніч, вбранні його очі видаються ще яскравішими — жива блакить на блідій білій шкірі. Він геть не виказує страху, але ж він принц і срібний. Він непохитний.
Він простягає мені руку, і я радо беруся за неї. Я сподівалася, що його доторк подарує мені спокій чи силу, але той лише нагадує про Кела і нашу зраду. Спогади минулої ночі зринають перед очима, кожен подих відлунює в голові. Цього разу Мевен не помічає моєї тривоги. У нього й без того вистачає проблем.
— Дуже гарно виглядаєш, — каже він, киваючи на мою сукню.
Я з ним не згодна. Це надміру пишна, складна конструкція з багряних коштовностей, які виблискують із кожним рухом, так що я виглядаю як лискучий жук. Але цього вечора я маю виглядати як панянка і майбутня принцеса, тож я киваю і вдячно усміхаюся. І мимоволі згадую, що губи, які зараз усміхаються Мевену, вчора цілували його брата.
— Я просто хочу, щоб усе лишилося позаду.
— Але ж сьогоднішній вечір — це не кінець, Маро. Кінця ще й близько не видно. Ти ж це розумієш, правда?
Він говорить, як старший і мудріший чоловік, а не сімнадцятирічний юнак. Коли я вагаюся, не знаючи, що й думати, він стискає зуби.
— —


— Маро, ти як? — питає він, і його голос тремтить.
— Тобі що, страшно? — я ледве шепочу. — Бо мені страшно.
У його очах зблискує блакитна криця:
— Я боюся, що ми програємо. Я боюся, що ми згаємо цей шанс. Я боюся, що цей світ ніколи не зміниться, — він пашить жаром рішучості. — Я боюся цього більше, ніж смерті.
Складно не погодитися з такими словами, тож я мимоволі киваю. Не можу ж я відступити? Я буду непохитною.
— Вставай, — шепоче він так тихо, що я ледве його чую. «Багряна, як світанок».
Він міцніше стискає мою руку, коли ми виходимо до зали перед ліфтами. На нас чекають король і королева у супроводі загону стражів.
Кела і Євангеліни не видно, і я сподіваюся, що ми з ними не перетнемося. Що довше не доведеться на них дивитися, то мені спокійніше.
На королеві Еларі — монструозна блискуча червоно-чор- но-біло-блакитна сукня, що поєднує барви її роду та роду її чоловіка. Вона силувано усміхається, не дивлячись на мене, і втуплюється у сина.
— Ось і ми, — каже він, відпускаючи мою руку і виструнчуючись у матері при боці. Без нього моєю шкірою біжить дивний холод.
— То скільки мені треба там пробути? — капризує він, вправно граючи свою роль. Що довше йн її відволікатиме, то кращі у нас шанси. Варто їй зазирнути у не ту голову, як все піде коту під хвіст. А ми загинемо.
— Мевене, ти не можеш з’являтися й зникати, як тобі забажається. У тебе є певні обов’язки, і ти лишишся там рівно стільки, скільки треба.
Вона поправляє йому комір, медалі, рукави, і це на мить виводить мене з рівноваги. Ця жінка вторглася в мої думки, відірвала мене від мого життя, я її ненавиджу — та навіть у ній є щось добре. Вона любить свого сина. І, хай би які в неї були недоліки, Мевен любить її.
А ось короля Тиберія, здається, синові слова геть не цікавлять. Він на нього навіть не дивиться.
— Т99 —


— Йому просто нудно. Йому тут нічим зайнятися, не те, що на фронті, — каже він, проводячи рукою по своїй підстриженій бороді. — Тобі треба чимось зайнятися, Меві.
На якусь мить маска нудьги падає. Очі волають, що він вже знайшов собі справу, але він мовчить.
— У Кела є легіон, він на своєму місці. Тобі просто треба вирішити, що ти хочеш робити в цьому житті.
— Так, батьку, — каже Мевен. Його лицем промайнула тінь, яку він зараз намагається приховати.
Цей вираз обличчя мені добре знайомий. Я й сама до нього вдавалася, коли батьки натякали, що мені треба брати приклад із Ґіси. Я засинала з ненавистю до себе і мріяла бути тихою, обдарованою та гарненькою, як вона. І не було нічого гіршого за це почуття. Але король не помічає Мевенового болю, як мої батьки не помічали мого.
— Думаю, допомогти мені увійти до цього середовища — достатньо складне завдання для Мевена, — кажу я в надії перетягнути на себе невдоволення короля. Коли Тиберій повертається до мене, Мевен зітхає і вдячно усміхається.
— І він чудово справляється, — відповідає король, оглядаючи мене з голови до п’ят. Йому явно згадується горопашна багряна дівчина, яка відмовилася йому вклонитися. — Наскільки я знаю, ти тепер просто як справжня пані.
Проте силувана усмішка не сягає його очей, у яких вирують підозри. Він хотів убити мене у тронній залі, захистити корону і рівновагу в королівстві, і не думаю, що це бажання колись зникне. Я загроза, але я й інвестиція. Він використовуватиме мене, доки може, і вб’є, коли муситиме.
— Мені в цьому допомагали, мій королю, — я вклоняюся і вдаю, що його слова мені лестять, хоча його думка мені байдужа. Його думка не варта іржі на інвалідному візку мого батька.
— Ми готові? — голос Кела вириває мене із задуми.
Я мимоволі рвучко обертаюся до нього. Моє серце стискається, і то не від захвату, хвилювання чи всіх тих дурниць, про які марять наївні дівчиська. Мені тошно від самої себе, від того, чому я дозволила статися — чого я хотіла. Він намагається пій— 200 —


мати мої очі, але я відвертаюся, і погляд падає на Євангеліну, яка повисла в нього на руці. На ній знову метал. Вона усміхається, не розтуляючи вуст.
— Ваші Величності, — муркоче вона, присідаючи у бездоганному кніксені.
Тиберій усміхається нареченій свого сина, а тоді поплескує Кела по плечу:
— Тільки на тебе й чекали, синку.
Коли вони стоять поруч, родинна схожість кидається у вічі — таке ж волосся, такі ж багряно-золоті очі, навіть постава така ж. Мевен спостерігає за ними м’якими й задумливими блакитними очима, а мати не відпускає його руки. З Єванге- ліною по один бік і батьком по інший, Кел тільки й може, що зустрітися зі мною очима. Він злегка киває, і я знаю, що іншого вітання й не заслуговую.
Попри всі оздоби, бальна зала виглядає точнісінько так, як місяць тому, коли королева вперше втягнула мене до цього чудернацького світу, офіційно позбавивши імені й долі. Тут вони завдали удару мені — й тут я завдам удар у відповідь.
Сьогодні проллється кров.
Не можна про це думати. Я мушу говорити із сотнями придворних, які вишикувалися в чергу, щоб перекинутися кількома словами з королівською родиною та вискочкою-брехухою. Я вишукую в черзі мішені — тих, кого Мевен видав Сторожі, тих, кому судилося стати іскрами, від яких спалахне багаття. Рейнальд, полковник, Белікос — і Птолемій, срібнокосий темноокий Євангелінин брат.
Саме він вітає нас першим. Він стоїть за спиною у свого суворого батька, який квапиться до доньки. Мене аж нудить. Дивитися в очі живому мерцю — найскладніше, що випадало мені в цьому житті.
— Мої вітання, — каже він, але його голос твердий, мов криця. І рукостискання таке ж. На ньому не військова форма, а костюм із допасованих, як блискучі луски, пластин черного металу. Він воїн, але не солдат. Птолемій — очільник міської варти Археону, як і його батько до нього: він захищає столицю із власною армією. Це — голова гадюки, — сказав про ньо-  207


го Мевен: якщо його прибрати, решта помре сама. Птолемій не зводить пронизливого погляду із сестри, хоча стискає мені руку. Тоді поквапцем відпускає мене, швидко проминає Мевена та Кела й обіймає Євангеліну — нечасто він виявляє теплі почуття. Аж дивно, що їхні дурнуваті костюми не чіпляються один за одного.
Якщо нам вдаться, він вже ніколи не обійме сестру. Євангеліна, як і я, втратить брата. Цей біль мені добре знайомий, але я не можу їй співчувати, особливо коли вона липне до Кела. Вони навіть зовні повна протилежність — він у простій формі, а вона в сукні з лез виблискує, як зірка. Я хочу її знищити, я хочу нею стати. Але нічого не вдієш. Зараз Євангеліна та Кел не мусять мене обходити.
Птолемій зникає, йому на зміну приходять інші срібні з холодними посмішками й кусючими словами. Нас вітає дім Ірал із гнучкою, граційною Арою-Пантерою на чолі. На мій подив, вона низько мені вклоняється. Є в цьому щось дивне, що підказує: вона знає більше, ніж видає. Але вона нічого мені не каже, тож цього разу обійшлися без допитів.
Соня простує за Арою під руку з іншою мішенню — Рей- нальдом Іралом, своїм кузеном. Мевен пояснив, що той фінансовий геній і забезпечує кошти армії з податків і торгівлі. Якщо прибрати його, то гроші зникнуть, а з ними і війна. Я згодна для такого пожертвувати одним митарем. Проте коли він потискає мені руку, я мимоволі зауважую, що в нього холодні очі і м’які долоні. Ці руки більше ніколи мене не торкнуться.
А от полковницею Макантос так легко не знехтуєш. У неї на лиці виділяється шрам, особливо помітний на тлі ошатного натовпу. Може, вона й не прихильниця Сторожі, але королеві не вірить. Вона не готова проковтнути побрехеньки, які згодовували нам усім.
Вона сильно стискає мені руку — хоч хтось не боїться мене зламати:
— Бажаю вам щастя, леді Марино. Вам пасує, — вона киває на Мевена, а тоді додає грайливим шепотом: — Це вам не бундючні Самоси. Так і запам’ятайте: з неї вийде сумна королева, а з вас — щаслива принцеса.
202


— Так і запам’ятаю, — видихаю я. Мені навіть вдається усміхнутися, хоча життя полковниці добігає кінця. Хай би скільки теплих слів вона сказала, жити їй лишається лічені хвилини.
Далі вона підходить до Мевена, тисне йому руку й запрошує десь за тиждень проінспектувати з нею загони. Я бачу, що він теж хвилюється. Коли вона йде далі, він підбадьорливо стискає мені руку. Я знаю, він жалкує, що її назвав, але її смерть, як і смерть Рейнальда чи Птолемія, не марна. У кінцевому вис : їді, її життя буде не марне.
Наступна мішень чекає далі — він із нижчого дому. У Белікоса Леролана радісна усмішка, каштанове волосся й одяг кольору призахідного сонця. На відміну від багатьох інших, із ким я сьогодні привіталася, він видається погідним і ласкавим. Усмішка у нього в очах така ж щира, як рукостискання.
— Радий знайомству, леді Марино, — він схиляє голову у бездоганно гречному вітанні. — Служити вам багато років буде мені честю.
Я усміхаюся і вдаю, що на нас справді чекає багато років, але маску втримувати дедалі тяжче. Коли біля нього з’являється його дружина з парою близнят, мені хочеться закричати. Хлопцям нема ще й чотирьох, вони вовтузяться, як щенята, і гасають навколо батькових ніг. Він їм чуло усміхається — приватна усмішка, призначена лише родині.
Мевен сказав, що той дипломат, посол до наших союзників у П’єдмонті на далекому півдні. Без нього наші зв’язки з П’єдмонтом та його військом урвуться, і Норта лишиться сам-на-сам із багряним світанком. Він чергова неминуча жертва. А ще він батько. Він батько, і ми його вб’ємо.
— Дякую, Белікосе, — це Мевен простягає йому руку, щоб відвернути увагу Лероланів від мене, перш ніж я зламаюся.
Я намагаюся заговорити, але можу думати тільки про те, що ось-ось позбавлю малих дітей батька. Мені згадується, як ридав за батьком Кілорн. Він теж був геть маленький.
— Ми зараз повернемося, — голос Мевена долинає мовби здалека. — Марина ще не звикла до гамору двору.
— 203 —


Не встигаю я востаннє поглянути на приреченого батька, як Мевен веде мене геть. На нас озираються, Кел проводжає нас поглядом. Я ледь не спотикаюся, але Мевен втримує мене на ногах і виштовхує на балкон. Зазвичай свіже повітря мене підбадьорює, але зараз, мабуть, ніщо не поможе.
— У нього діти, — виривається у мене. — Він батько.
Мевен мене відпускає. Я тяжко обпираюся на поручні, але він не відходить від мене ні на крок. У місячному світлі його очі, як крига. Він кладе руки по обидва боки від моїх плечей, притискаючи мене до стінки і змушуючи слухати.
— У Рейнальда теж є діти. І в полковниці. Птолемій заручений із дівчиною з Гавані. У них у всіх хтось є, їх усіх хтось оплакуватиме, — він силується договорити, йому не легше, ніж мені. — Ми не можемо вибирати, як допомогти цій справі, Маро. Треба робити, що можемо, хай би чого це коштувало.
— Тоді я не можу.
— Ти що, думаєш, мені цього хочеться? — видихає він мені в обличчя. — Я їх усіх знаю, мені боляче, але так треба. Подумай, що ми купимо ціною їхніх життів, що значитимуть їхні смерті. Скількох ми порятуємо? Я думав, ти розумієш!
Він спиняється, заплющує очі. Зібравшись на силі, він підносить долоню до мого обличчя, тремтячими пальцями креслить символи в мене на щоці.
— Вибач, я просто... — його голос зривається. — Може, ти не бачиш, куди заведе ця ніч, зате я бачу. Я знаю, тепер все зміниться.
— Я тобі вірю, — шепочу я і стискаю його долоню. — Але шкода, що має бути так.
Через його плече я бачу, що черга у бальній залі меншає. Люб’язності та вітання добігають кінця. Починається забава.
— Шкода, але інакше не можна, Маро. Ми мусимо.
Мені боляче, моє серце кривавить і крається, але я киваю:
— Гаразд.
— У вас все добре?
Голос Кела звучить дивно, але він прочищає горло й визирає на балкон. Його погляд затримується на мені.
— Готова, Маро?
— 204 —


Мевен відповідає за мене:
— Вона готова.
Ми разом відходимо від поручнів, лишаючи позаду темряву і, можливо, останні спокійні миті в житті. Коли ми проминаємо арку, я відчуваю на руці примарний доторк: це Кел. Коли я озираюся, він не зводить із мене погляду і простягає до мене пальці. Його очі темні, в них вирують незнайомі почуття. Та не встигає він щось сказати, як у нього при боці зринає Євангеліна. Коли він бере її за руку, я мушу відвернутися.
Мевен веде нас до прогалини в центрі бальної зали.
— Ось найскладінше, — каже він, намагаючись мене заспокоїти.
Почасти це спрацьовує, дрижаки, які прошивають мене до кісток, поволі стихають.
Спершу ми — два принци з нареченими — танцюємо перед усіма. Це чергова демонстрація сили і влади — усім родам, які програли, вихваляються переможницями. Мені цього геть не хочеться, але так треба. Коли починає лунати ненависна мені електрична музика, я розумію, що бодай знаю цей танець.
Мевен вражений, коли я правильно ставлю ноги:
— То ти тренувалася?
Ага, з твоїм братом.
— Трошки.
— Що не день, то від тебе якась несподіванка, — і він усміхається.
Біля нас Кел кружляє з Євангеліною. Вони, як і належить королю й королеві, величні, холодні, прегарні. Кел ловить мій погляд саме тієї миті, коли стискає пальці нареченої, і я відчуваю тисячу почуттів одразу — і всі вони неприємні. Проте я не поринаю в гіркоту, а притискаюся до Мевена. Він дивиться на мене широко розплющеними блакитними очима, а музика гучнішає. За кілька метрів від нас Кел веде Євангеліну в танці, якому навчив мене. Вона танцює значно краще, граційна і різка у своїй красі. Я знову відчуваю, що провалююся у прірву.
Ми кружляємо, оточені холодними поглядами. Тепер я впізнаю їхні обличчя. Я знаю їхні доми, їхні барви, їхні навики, їхню історію. Кого боятися, кого жаліти. Вони дивляться на нас — 205 —


спрагло, і я знаю, чому. Вони думають, що за нами майбутнє — за Келом, за Мевеном, за Євангеліною, навіть за мною. Вони думають, що спостерігають за королем і королевою, принцом і принцесою. І це майбутнє, якому я прагну запобігти.
У досконалому світі, як я його собі уявляю, Мевенові не довелося б приховувати, що в нього на душі, а мені не довелося б приховувати, хто я насправді. Келові не довелося б носити корону і захищати престол. А цим людям ніде було б сховатися.
На всіх вас чекає світанок.
Ми танцюємо ще два танці, а тоді до нас починають приєднуватися інші пари. Вир кольорів закриває Кела і Євангелі- ну, аж доки мені не починає здаватися, що ми з Мевеном самі. На якусь мить перед очима зринає Келове лице, і тоді мені здається, що ми знову в кімнаті, сповненій місячного сяйва.
Але Мевен — не Кел, хай би що там собі думав їхній батько. Він не солдат, йому не судилося стати королем, але він сміливіший. І він готовий чинити справедливо.
— Дякую, Мевене, — шепочу я так тихо, що жахлива музика ледве не заглушає слова.
Він навіть не питає, за що.
— Не треба мені дякувати, — його голос дивно глибокий і майже зривається, а очі темніють. — Ні за що мені дякувати.
Ми ще ніколи не були так близько, мій ніс — за якісь кілька сантиметрів від його шиї. Я відчуваю, як б’ється під моїми долонями його серце в ритм моєму. Мевен — син своєї матері, так казав Джуліан. Але він помилявся.
Мевен виводить нас на край бальної зали, повної панів і пані, що кружляють у танці. Ніхто не зауважить, що ми відійшли.
— Напої, — муркоче слуга, простягаючи нам тацю. Я вже готова від нього відмахнутися, а тоді впізнаю очі кольору зеленого шкла.
Я прикушую собі язик, щоб не закричати. Це ж Кілорн!
Як не дивно, багряна форма йому пасує, і цього разу йому навіть вдалося відмити бруд із обличчя. Юний рибалка, якого я знала, зник.
— Я весь чухаюся від цієї форми, — тихо бурчить він. Ну, хоч щось від того рибалки все ж лишилося.
2Об


— Вже скоро, — каже Мевен. — Всі на місцях?
Кілорн киває, оглядаючи натовп:
— Всі вже нагорі й напоготові.
На галереї, що тягнеться над нами, уздовж стін вишикувалися стражі. А ось тіні, які маячать по нішах і балкончиках під самісінькою стелею — це геть не стражі.
— Дай сигнал, — він невинно простягає нам тацю з келихами.
Мевен випростовується і горнеться до мене, ніби прагне підтримки.
— Маро, ти?..
Значить, моя черга.
— Я готова, — шепочу я, згадуючи план, який Мевен пошепки переповів мені. Я тремчу, знайомий гул електрики пульсує у венах, у голові спалахують всі лампи і камери. Я піднімаю келих і роблю великий ковток. Кілорн швидко забирає келих.
— Хвилинна готовність, — його голос звучить, як вирок.
Він розтинає з тацею натовп, доки не зникає з поля зору. Я молюся, аби він втік, аби встиг. Мевен теж зникає, йде виконувати свої обов’язки в матері при боці. Я рушаю до центру натовпу, хоча відчуття електрики починає мене опановувати. Але я ще не можу розслабитися. Треба дочекатися, доки вони почнуть. Ще тридцять секунд.
Переді мною височить король Тиберій, сміється над чимось зі своїм улюбленим сином. Він допиває вже третій келих, і на щоках проступив срібний рум’янець, а от Кел обачно сьорбає воду. Десь ліворуч я чую різкий Євангелінин сміх — мабуть, розмовляє із братом. Чотири особи в кімнаті вдихають повітря востаннє. Моє серце відлічує ті останні секунди, по удару на мить.
Кел зауважує мене у натовпі і рушає до мене — у нього на лиці розквітає усмішка, яку я так люблю. Але він до мене не дійде, чи бодай дійде вже після того, як все завершиться.
Світ сповільнюється, а тоді лишається тільки приголомшлива сила у стінах. Як на тренуванні, як із Джуліаном, я вчуся її контролювати.
Лунають чотири постріли, згори чотиричі спалахують рушниці.
Далі лунають крики.


Розділ 20
Я КРИЧУ РАЗОМ ІЗ ними, світло мерехтить і гасне.
Хвилина пітьми. Більше нічого вони не просять. Крики, зойки, тупіт заважають зосередитися, але я беру себе в руки. Лампи блимають, а тоді конають — і рухатися стає майже неможливо. Може, це порятує моїх друзів.
— Вони у нішах! — чийсь голос розтинає гамір. — Тікають!
До нього приєднуються інші голоси, всі незнайомі. Утім, у цьому хаосі всі голоси звучать інакше. «Ловіть!». «Тримайте!». «Вбийте!».
Стражі на галереї ціляться, а інші, непевні тіні, кидаються на лови. Волш із ними, — нагадую я собі. Якщо Волш та інші слуги змогли провести Фарлі й Кілорна до палацу, то вони їх і виведуть. Вони їх сховають. Вони порятуються. Все буде добре.
Моя пітьма їх порятує.
Над натовпом зринає язик полум’я, вигинається в повітрі, як вогненна змія, реве над головами, освітлюючи тьмаву залу. Мерехтливі тіні на стінах і звернених догори обличчях перетворюють залу на вогненне пекло. Біля мене Соня кричить, зігнувшись над Рейнальдовим тілом. Ара відтягає її від мертвого, назад у юрму. Ошклілі Рейнальдові очі втупилися у стелю, і в них відбивається червоне світло.
А я тримаюся, хоча кожен м’яз напружено.
Десь неподалік охорона виводить короля. Він пручається і кричить, що мусить лишитися, але цього разу вони не слухають наказу. Елара одразу за ним, а за нею — Мевен: втікають від небезпеки. За ними кидаються інші.
Вартові біжать проти течії, заповнюють кімнату криками й тупотінням чобіт. Пани й пані протискаються повз мене до порятунку, а я мушу стояти на місці й протриматися чимдов- — 208 —


ше. Ніхто не намагається мене відтягнути — ніхто мене взагалі не помічає. Вони налякані. Нехай за ними сила і влада, але страх вони розуміють. Досить кількох куль, щоб вони налякалися.
Заплакана жінка збиває мене з ніг. Я падаю лицем у лице із трупом, втуплююся в шрам полковниці Макантос. Її лицем на підлогу стікає срібна кров. Рана від кулі дивна, навколо неї сіра, як камінь, плоть. То вона перетворювала шкіру на камінь. І вона загинула не одразу — вона ще намагалася захиститися. Але кулю не спинити, і вона померла.
Я намагаюся відштовхнути вбиту, але руки ковзають у срібній крові й вині. Я кричу від страху та горя. Кров всотується в долоні, ніби знає, що я накоїла. Вона липка, холодна й напливає звідусюди, ніби хоче мене втопити.
— Маро!
Сильні руки підхоплюють мене й тягнуть геть від жінки, якій я дозволила померти.
— Маро, прошу... — благає голос, тільки я не знаю, чого він хоче.
Я роздратовано гарчу, битву програно. Лампи вмикаються, освітлюючи бійню. Коли я намагаюся піднятися на ноги і пересвідчитися, що все скінчилося, мене знову штовхають на підлогу.
Я кажу те, що мушу, граю свою роль:
— Вибач... лампи... я не...
Лампи знову починають мерехтіти.
Кел мене не слухає, опускається на коліна поруч.
— Де тебе поранено? — кричить він, оглядаючи мене так, як його навчили. Його пальці ковзають моїми руками й ногами в пошуках рани. Звідки тут стільки крові?
Мій голос дивний. Тихий. Зламаний.
— Яв порядку, — він знову мене не чує. — Кел, я в порядку.
Його лице затоплює полегша, і якусь мить мені здається, що зараз він знову мене поцілує. Але він приходить до тями швидше, ніж я:
— Ти певна?
Я обережно торкаюся рукава, заплямованого срібним.
— 209 —


— Це ж не моя.
Моя кров іншого кольору. І ти це знаєш.
Він киває.
— Звичайно, — шепоче він. — Я просто... я побачив тебе на землі й подумав...
На зміну словам приходить жахлива туга, але скоро гасне, зміняючись рішучістю.
— Лукасе, виводь її звідси.
Мій особистий охоронець кидається вперед із пістолем напоготові. На ньому звичні чоботи й форма, але це не той Лукас, до якого я звикла. Його очі чорні як ніч — очі людини з дому Самос.
— Я відведу її до інших, — звітує він, підхоплюючи мене.
Я як ніхто знаю, що небезпека минула, але мимоволі тягнуся до Кела.
— А як же ти?
Він легко струшує мою руку:
— А я нікуди не тікатиму.
А тоді він випростовує плечі і повертається до вартових. Він переступає через мертві тіла і вдивляється у стелю. Вартовий кидає йому пістоль, і він вправно підхоплює його в повітрі. Його палець одразу лягає на курок. На іншій руці спалахує полум’я, темне і смертоносне. На тлі вартових і мертвих тіл він видається незнайомцем.
— Ходімо на лови, — гарикає він і кидається сходами вгору. За ним біжать стражі й вартові, як червоно-чорний дим за полум’ям. За ними лишається залита кров’ю зала, пил, стогони.
А в центрі лежить Белікос Леролан, вбитий не кулею, а срібним списом. Є такі рушниці, які стріляють списами — з ними на рибу ходять. Із древка звисає пошматована багряна шаль, що ворушиться на вітрі. На ній вигаптувано наш символ — розірване сонце.
А тоді мене виводять із зали і тягнуть темними службовими переходами. Коли підлога починає двигтіти в нас під ногами, Лукас жбурляє мене до стіни і закриває своїм тілом. Звідкись долинає грім, стеля трясеться — на нас сиплеться пил. Двері за нами зносить вогненна хвиля. За нею зала потемніла від диму. Був вибух.
270


— Кел! — я намагаюся викрутитися із хватки Лукаса й вернутися, звідки ми прийшли, але він штовхає мене назад. — Лукасе, ми мусимо йому допомогти!
— Повір, бомбою принца не взяти, — гарикає він, тягнучи мене далі.
— Яка бомба? — такого в плані не було. — Це бомба?
Лукас сахається та аж трясеться від люті:
— Ти ж бачила цю проклятущу червону шаль. Це Черлена Сторожа, і це, — він вказує на темну залу у вогні, — їхні штучки.
— Але ж це неможливо, — шепочу я, намагаючись згадати всі деталі плану. Мевен не казав мені ні про яку бомбу. Ні разу. Та й Кілорн би не дозволив мені наражатися на небезпеку. Вони б зі мною так не вчинили.
Лукас ховає пістоля до кобури і гарчить:
— З убивцями все можливо.
Мені перехоплює подих. Скільки там лишалося? Скільки дітей? Скільки даремних смертей?
Лукас, мабуть, думає, що я в шоці, але це не так. Я заніміла від люті.
Будь-хто може зрадити.
*
Лукас веде мене униз. Ми проминаємо щонайменше троє металевих дверей, кожні по півметра завтовшки. На них немає замків — він відкриває їх помахом руки. Мені згадується, як ми познайомилися: тоді він так само легко розсунув ґрати моєї клітки.
Я спочатку чую, як відлунюють між металевих стін голоси, а тоді бачу інших. Король лютує, від його слів мене беруть дрижаки. Він метається бункером від стіни до стіни, плащ майорить за ним, і, здається, заповнює весь простір.
— Хай їх знайдуть. Хай їх притягнуть сюди з лезом при горлі, і хай тоді ці птахи-страхопуди заспівають! — Він кричить на вартову, але жінка в масці навіть не здригається. — Я мушу знати, що відбувається!
27 7


Елара сидить у кріслі, одну руку притиснувши до серця, а іншою пригорнувши до себе Мевена.
Він підхоплюється, забачивши мене:
— Ти в порядку? — і поквапцем мене обіймає.
— Просто в шоці, — витискаю я, намагаючись вкласти у ці слова все, що можу. Але з Еларою при боці я навіть думати не смію, не те, що говорити. — Після пострілів пролунав вибух. Там була бомба.
Мевен розгублено супиться, але прикриває це гнівом:
— Виродки.
— Скоти, — сичить король Тиберій крізь зуби. — А мій син?
Я озираюся на Мевена, а тоді розумію, що це не про нього. Мевен не зважає. Ним усі нехтують, він звик.
— Кел побіг за стрільцями. З ним був загін вартових, — мене лякає спогад про затяту темну постать на тлі полум’я. — А тоді зала вибухнула. Я не знаю, скільки ще... скільки ще там лишалося.
— Щось іще, мила? — ласкаве слово від Елари б’є мене, як струм. Зараз вона ще блідіша, ніж зазвичай, і часто дихає. Вона налякана. — Ти пам’ятаєш щось іще?
— Зі списа звисав стяг. За цим стоїть Черлена Сторожа.
— Справді? — вона піднімає брову. Мені хочеться тікати від неї і її шепоту. Вона будь-якої миті може пролізти мені в голову і вивідати правду.
Проте натомість Елара рвучко повертається до короля:
— Бачиш, що ти накоїв?
Вона шкіриться, і в цьому світлі її зуби виглядають, як звірині ікла.
— Це ти називала Сторожу слабаками, це ти брехала, а я тепер винен? — огризається Тиберій. — Це ти підставила нас, не я.
— А якби ти їх винищив, доки вони справді були слабкі, то нічого не сталося б!
Вони накидаються один на одного, як оскаженілі пси, які намагаються вирвати побільше м’яса.
— Еларо, тоді вони ще не були терористами. Я не міг гаяти час солдатів і офіцерів на те, щоб відловити щопту багряних, які строчать памфлети. Шкоди від них не було.
272


Елара повільно вказує на стелю:
— Тепер шкоди теж нема? — він не знаходиться, що відповісти, і вона посміхається, рада перемозі в суперечці. — Колись ви, чоловіки, муситимете навчитися ставити чоло реальності. Вони — пошесть, і це ти поміг її рознести. Час винищити пошесть там, де вона вкорінилася.
Вона підводиться із крісла і бере себе в руки:
— У цих багряних чортів є напарники в наших стінах, — я намагаюся не ворушитися й не підводити погляду. — Піду поговорю зі слугами. Офіцере Самос, якщо ваша ласка...
Лукас віддає їй честь і відкриває двері. Вона вилітає в супроводі двох стражів, як розвихрений ураган. Лукас іде з ними, відкриваючи двері — вони брязкають чимраз далі. Я не хочу знати, що королева робитиме зі слугами, але це буде боляче й нічого вона не знайде. Волш і Голланд втекли із Фарлі. Вони знали, що після балу тут буде надто небезпечно — і були праві.
Товсті металеві двері на мить закриваються, а тоді відкриваються знову. Ними керує інший магнетрон — Євангеліна. Виглядає вона не дуже — прикраси покручені, зуби зціплені. А найгірше — це її очі, дикі, заплакані, макіяж потік. Птолемій... вона оплакує загиблого брата. Я повторюю собі, що мені байдуже, але ледве стримуюся, щоб не кинутися її втішати. Проте це прагнення згасає, щойно до бункера заходить її супутник.
На його шкірі осідає дим і сажа, бруднячи форму. Раніше б мене занепокоїв Келів тривожний, сповнений ненависті погляд, але зараз мене пронизує жах. Його чорну форму просякає кров, кров крапає йому з долоней. І кров не срібна. Багряна. Ця кров багряна.
— Маро, — каже він без тіні тепла, — за мною. Негайно.
Він звернувся до мене, але за нами рушають всі, товпляться коридорами, що ведуть до темниці. Серце калатає мені в грудях, погрожує вирватися. Тільки не Кілорн. Хто завгодно, тільки не Кілорн. Мевен обіймає мене за плечі, притискає до себе. Спершу мені здається, що Мевен хоче мене заспокоїти, але тоді він сіпає мене назад: просто хоче мене стримати, щоб я не забігала наперед.
— 213 —


— Треба було вбити його на місці, — каже Євангеліна Келу. Вона стирає багряну кров із його сорочки. — Я б не лишала цього багряного диявола в живих.
«Його»... Я прикушую язика, щоб не наговорити дурниць. Мевен стискає мені плече, і я відчуваю, як пришвидшується його пульс. Може, тут наша гра і закінчиться. Елара повернеться й розколупає їхні мізки, щоб розібратися, куди сягає змова.
Сходи до камер мені знайомі, тільки зараз вони видаються довшими — вони тягнуться до найглибших частин палацу. Нарешті ми опиняємося у підземеллі, де вартує щонайменше шестеро стражів. Мене охоплює студений жах, але я не здригаюся. Я ледве можу рухатися.
У камері стоять четверо скривавлених і скалічених людей. Попри тьмяне освітлення, я впізнаю їх усіх. У Волш підбите око, а так усе гаразд. Не те, що у Тристана, який зіперся на стіну, щоб не ставати на скривавлену ногу. Рану сяк-так замотали — здається, Кілорновою сорочкою. А Кілорн, на мою превелику полегшу, не поранений. Він підтримує Фарлі, у якої вивихнуто ключицю, а одна рука звисає під дивним кутом. Вона все одно шкіриться на нас і навіть плює через ґрати — суміш крові і слини падає Євангеліні до ніг.
— Вирвіть їй язик, — гарчить Євангеліна, кидаючись до ґрат. А тоді зупиняється й гатить долонею об метал. Вона могла б розвести ґрати і порозривати в’язнів, але стримується.
Фарлі навіть бровою не веде. Якщо тут на неї чекає смерть, вона зустріне її з гордо піднятою головою:
— Якась ти нервова для принцеси.
Кел відтягує Євангеліну від ґрат, перш ніж та зірветься знову, а тоді піднімає руку та вказує:
— Ти.
Я з жахом розумію, що він вказує на Кілорна. У нього на скроні сіпається жилка, але він не піднімає погляду.
Кел його пам’ятає. З тієї ночі, коли водив мене додому.
— Маро, що це?
Я відкриваю рота в марній надії, що вигадаю якусь зухвалу побрехеньку.
Келові очі темніють:
— 214 —


— Це ж твій друг. Що це?
Євангеліна втягує повітря і скеровує гнів на мене:
— Це ти його сюди привела! — репетує вона і кидається на мене. — Це ти зробила?
— Нічого я не робила, — белькочу я, відчуваючи на собі погляди всіх присутніх. — Себто я попросила, щоб йому дали роботу. Він працював на деревоповалі, це тяжка робота, небезпечна робота... — брехня дається мені дедалі легше. — Він... він мій друг, ну, з села. Я просто хотіла, щоб він був у безпеці. Я попросила, щоб його влаштували слугою, як... — я зиркаю на Кела. Ми обоє згадуємо ніч, коли ми зустрілися, і наступний день. — Я думала, що його порятую.
Мевен підходить до клітки і дивиться на наших друзів так, ніби бачить їх уперше. І вказує на їхні багряні форми:
— Та це ж просто слуги.
— Я б подумав так само, тільки ми піймали їх, коли вони намагалися втекти каналізацією, — рявкає Кел. — Ми їх не одразу зуміли витягти.
— Це всі? — питає король Тиберій, вдивляючись у бранців.
Кел трясе головою:
— Попереду був ще хтось, але ті встигли дістатися до річки. Я не знаю, скільки їх було.
— Що ж, зараз дізнаємося, — Євангеліна піднімає брову. — Кличте королеву. А тим часом...
Вона обертається до короля. Навіть борода не приховує його посмішки. Він киває.
Мені навіть не треба питати, про що вони думають. Йдеться про тортури.
Бранці тримаються мужньо, навіть не здригаються. Мевен зціплює зуби, намагаючись щось придумати, але виходу немає. Може, нам ще й пощастило. Якщо їм вдасться збрехати... Але як можна цього вимагати? Ми що, незворушно спостерігатимемо, як вони кричать під тортурами?
Кілорнові зелені очі сяють навіть у цьому страшному місці. Він ніби каже: я збрешу заради тебе.
— Кел, я лишаю цей привілей тобі, — каже король, опускаючи руку на синове плече. Я мовчки витріщаюся на них, — 275 —


самими очима благаючи, щоб Кел не виконав батькового наказу.
Він поспіхом зиркає на мене, ніби цього вибачення досить. А тоді повертається до найнижчого стража: її срібно-білі очі виблискують під маскою.
— Страж Ґліакон, мені потрібно трошки криги.
Я поняття не маю, про що мова, але Євангеліна сміється:
— Добрий вибір.
— Ти не мусиш за цим спостерігати, — каже Мевен, намагаючись мене відтягнути. Але я не можу лишити Кілорна. Не зараз. Я струшую його руку, не зводячи погляду з мого Друга.
— Дозволь їй лишитися, — муркоче Євангеліна, моє сум’яття її тішить. — Хай знає, як це — вірити багряним.
Вона знову повертається до клітки й порухом руки розсуває ґрати. А тоді вказує білим пальчиком:
— От із неї почніть. Треба її зламати.
Страж киває і хапає Фарлі за зап’ясток, щоб витягти із клітки. Ґрати знову зсуваються в неї за спиною, замикаючи решту. Волш і Кілорн кидаються до ґратів із жахом на лиці.
Страж змушує Фарлі стати на коліна і завмирає, чекаючи на наказ:
— Пане?
Кел, тяжко дихаючи, стає над нею. Він не одразу знаходиться, що сказати, але його голос рішучий:
— Скільки вас було?
Фарлі стискає зуби. Така швидше загине, ніж заговорить.
— Почніть із руки.
Страж вивертає поранену руку Фарлі. Та ойкає від болю, але нічого не каже. Я ледве стримуюся, щоб не вдарити стража.
— А ви нас називаєте дикунами, — плює Кілорн, лобом притиснувшись до ґрат.
Страж повільно піднімає скривавлений рукав Фарлі і притискає до шкіри бліді нещадні руки. Фарлі кричить від її доторку, але я не знаю, чому.
— Де решта? — питає Кел, опустившись на коліна, щоб дивитися їй у вічі.
— 2і6 —


Якусь мить вона мовчить, тільки тяжко дихає. Він нахиляється ближче й терпляче чекає, коли вона зламається. Натомість Фарлі сіпається вперед і що є сили гатить його головою:
— Ми всюди.
Вона починає сміється, але заходиться криком, коли страж повертається до тортур.
Кел притискає руку до зламаного носа, але не втрачає рівноваги. Інший би вдарив її у відповідь, а він — ні.
Навколо долоні стража на руці Фарлі проступають червоні цятки. Вони розростаються з кожною секундою — лискучі червоні плями на посинілій шкірі. Страж Ґліакон, дім Ґліакон... я намагаюся згадати історію домів. Вони дрижаки.
Коли я раптом розумію, що відбувається, я мимоволі відвертаюся.
— Це кров, — шепочу я. — Вона заморожує їй кров.
Мевен тільки киває. Його очі серйозні і сповнені горя.
За нами страж працює далі, піднімаючись рукою Фарлі. Червоні бурульки, гострі, як леза бритви, пробивають шкіру, перерізають нерви. Я навіть уявити не можу, як це боляче. Фарлі зі свистом втягує повітря крізь зціплені зуби. І мовчить. Моє серце калатає, а секунди біжать — цікаво, коли повернеться королева, цікаво, коли наша гра справді завершиться.
Нарешті Кел підводиться на ноги.
— Годі.
Інший страж — цілителька шкіри з дому Сконос — опускається поруч із Фарлі. Та валиться на підлогу і німо втуплюється в ножі із замерзлої крові. Новий страж швидко її зцілює, долоні вправно рухаються над ранами.
Фарлі сухо сміється, коли тепло знову біжить її рукою:
— І це все, просто щоб почати спочатку?
Кел складає руки за спиною. Він перезирається з батьком, той киває.
— Точно, — Кел киває і переводить погляд на стража-дри- жака. Проте вона не встигає знову взятися до роботи.
— Де вона? — згори зі сходів до нас котиться страшний крик.
Євангеліна рвучко обертається і кидається до сходів.
— Я тут!
— 217 —


Коли Птолемій Самос спускається сходами й обіймає сестру, я впиваюся нігтями в долоню, щоб не здригнутися. Ось він, живий, здоровий і лютий до чортиків. Фарлі лається собі під ніс.
Птолемій затримується біля Євангеліни лише на мить, а тоді ступає вбік з пекучою люттю в очах. Його обладунок зім’ятий на плечі, де врізалася куля. Проте шкіра під нею ціла. Зцілена. Він підходить до клітки, розминаючи руки. Металеві ґрати двигтять, шкребучи цемент.
— Птолемію, ще не час, — гарчить Кел і намагається його вхопити, але Птолемій його відштовхує. Кел, великий і сильний, спотикається й ледь не падає.
Євангеліна кидається за братом і хапає його за руку:
— Нам треба, щоб вони заговорили!
Той легко струшує її хватку — навіть вона його не зупинить.
Ґрати тріщать, і клітка відкривається. Стражі його не зупинять — він рухається швидко, тренованими рухами. Кілорн і Волш відскакують до муру, але Птолемій — хижак, а хижаки вистежують слабких. Тристан зі зламаною ногою ледве може рухатися, тож він приречений.
— Ти більше не погрожуватимеш моїй сестрі, — гарчить Птолемій, і металеві ґрати приходять у рух. Один металевий прут пробиває Тристану груди. Він булькає, захлинаючись власною кров’ю і смертю. А Птолемій сміється.
Коли він повертається до Кілорна, готовий убивати, я зри- ваюся.иУ мене на шкірі зблискують іскри. Я стискаю м’язисту руку Птолемію й відпускаю електрику. Блискавка танцює у нього у венах, його судомить під моїми руками. Металеві об- ладунки двигтять, він смажиться живцем, а тоді в корчах падає на бетонну підлогу.
— Птолемію! — Євангеліна кидається до нього, але іскри б’ють і її, і вона, скривившись, сахається. Вона в люті обертається до мене. — Та як ти смієш!
— Все з ним буде добре, — я його не так сильно вдарила, щоб справді нашкодити. — Ти ж сама сказала, нам треба, щоб вони заговорили. Мертві не говорять.
Інші витріщаються на мене з дивною сумішшю емоцій. Вони налякані. Кел — хлопчина, якого я поцілувала, солдат — 218 —


і варвар — не витримує мого погляду. Йому соромно. Може, тому, що він катував Фарлі, а може, тому, що не змусив її заговорити — хто зна. Мевен бодай вдає, що йому сумно, а тоді спиняє погляд на скривавленому тілі Тристана.
— Мати прийде до в’язнів пізніше, — каже він. — А люди нагорі хочуть побачити свого короля й пересвідчитися, що він у безпеці. Багато загинуло. Батьку, ти мусиш їх заспокоїти. І ти, Кел.
Він намагається виграти нам час. Розумака Мевен хоче д. ги нам шанс. Внутрішньо здригаючись, я торкаюся Келового плеча. Колись він мене поцілував. Може, він мене послухає.
— Він має рацію. Вони нікуди від нас не дінуться.
Євангеліна шкірить зуби з підлоги.
— Двору потрібні відповіді, а не обійми! Треба братися просто зараз. Ваша Величносте, вирвіть із них правду!
Проте навіть Тиберій розуміє, що Мевен правий:
— Нікуди вони не дінуться. Правду оприлюднимо завтра.
Я стискаю напружену руку Кела.
Від мого доторку він розслабляється, ніби йому з плечей гора звалилася.
Стражі шикуються по струнці і затягують Фарлі до розбитої клітки. Вона не зводить з мене погляду, ніби не розуміє, що я задумала. Якби ж то я знала...
Євангеліна витягує з клітки Птолемія, і ґрати стають на місце.
— Та ви слабак, мій принце, — сичить вона Келові на вухо.
Я ледве стримуюся, щоб не озирнутися на Кілорна, але його слова відлунюють у мене в голові. «Припини мене захищати».
Не припиню.
*
З мого рукава крапає кров, лишаючи срібний слід на шляху до тронної зали. Вартові і стражі охороняють масивні двері зі зброєю напоготові, ціляться вглиб коридору. Вони навіть не ворушаться, коли ми їх проминаємо, ніби скам’яніли. їм наказано вбивати, якщо постане така потреба. Велика зала аж бринить від горя і гніву.
— 219 —


Я намагаюся знайти в цій ситуації хоч щось добре, але спогад про Кілорна за ґратами позбавляє мене надії на щастя. А ще мене переслідують ошклілі очі полковниці. Я стаю в Кела при боці. Він втупився в підлогу й мене навіть не помічає.
— Скільки загиблих?
— Поки що десять, — пошепки відповідає він. — Трьох застрелили, вісім у вибуху. Ще п’ятнадцятьох поранено, — здається, він покупки перелічує, а не людей. — Але тих всіх вилікують.
Він указує на цілителів, які метушаться навколо поранених. Серед них двоє дітей. А за пораненими лежать тіла загиблих, їх виклали просто перед троном. Біля Белікоса Леролана лежать його сини, а заплакана мати чатує над тілами. Я притискаю долоню до рота, щоб не зойкнути. Я не цього хотіла.
Мевен бере мене за руку й тягне повз це страхітливе видиво до нашого місця при троні. Кел стоїть поруч, марно намагається стерти з долоней багряну кров.
— Час сліз збіг, — громовим голосом промовляє Тиберій, стиснувши кулаки. Зойки і плач у залі вмить стихають. — Ми віддаємо честь загиблим, зцілюємо поранених і мстимо за полеглих. Я король. Я не забуваю. Я не пробачаю. Раніше я був ласкавий і дозволяв нашим багряним братам жити у статках й гідності. Але вони плюють на нас, вони нехтують нашим милосердям, і вони накликали на себе найстрашнішу загибель.
Він із риком жбурляє на підлогу срібний спис і багряну ганчірку. Спис бряжчить, як поминальний дзвін. На нас сяє розірване сонце.
— Ці дурні, ці терористи, ці вбивці спізнають справедливість. Вони згинуть. Короною присягою, троном присягаю, синами присягаю — вони згинуть.
Срібний натовп шумить, як далекий грім. Вони встають, як один, поранені та здорові. Від металевого запаху крові мені млосно.
— Сила! — кричить двір. — Влада! Смерть!
Мевен озирається на мене дикими нажаханими очима. Я знаю, що він думає, бо я думаю про те ж.
Що ми накоїли?


Розділ 21
ДІСТАВШИСЬ ДО СВОЄЇ КІМНАТИ, я зриваю понівечену сукню. Шовк падає на підлогу. Слова короля відлунюють мені в голові, припорошені спогадами цієї жахливої ночі. Кілорнові зелені очі печуть мене та затьмарюють решту спогадів. Я мушу його захистити, тільки як? Якби ж то я могла знову проміняти себе на нього, мою свободу на його. Якби ж то все й далі було так просто... Джуліанів урок зринає в голові: минуле значно більше, ніж майбутнє.
Джуліан... Джуліан!
У житлових покоях кишать вартові і стражі, і всі вони на нервах. Проте я вже давно відточила мистецтво прослизати непоміченою, та й Джуліанова кімната недалеко. Година пізня, але він досі не спить — перебирає свої книжки. Все виглядає, як завжди, мовби нічого й не сталося. Може, він ще не знає? А тоді я помічаю на столі, там, де зазвичай стоїть чай, пляшку брунатного трунку. Звичайно, все він знає.
— У світлі недавніх подій я думав, що наші уроки скасували на невизначений термін, — каже він, а тоді рвучко закриває книжку та повертається до мене. — Не кажучи про те, що вже дуже пізно.
— Ви мені потрібні, Джуліане.
— Це якось пов’язане із Розстрілом сонця? Так, вони вже навіть назву вигадали, — він вказує на темний екран у кутку. — Вже кілька годин передають. Король звернеться до країни вранці.
Мені згадується жінка з пишним білявим волоссям, яка понад місяць тому повідомила про вибухи у столиці. Тоді не було жертв, а люди на вулицях все одно бушували. То чого чекати зараз? Скільки невинних багряних постраждає?
— Чи, може, йдеться про те, що у в’язниці зараз тримають чотирьох терористів? — не відступає Джуліан, оцінюючи мою  22 7


реакцію. — Перепрошую, трьох. Репутація Птолемія Самоса цілком виправдана.
— Ніякі вони не терористи, — спокійно кажу я, намагаючись тримати себе в руках.
— Показати вам визначення тероризму, Маро? — його тон дошкульний. — Може, їхня мета і справедлива, а ось методи... крім того, ваша думка тут нічого не міняє, — і він знову вказує на екран. — У них своя правда, й нічого іншого люди не почують.
Я до болю стискаю зуби.
— То ви мені поможете чи ні?
— Я вчитель і біла ворона, якщо ви раптом не помітили. Що я тут можу вдіяти?
— Джуліане, благаю... — я відчуваю, як вислизає крізь пальці мій останній шанс. — Ви співун, ви можете сказати охороні... ви можете змусити їх зробити що завгодно. Ви можете випустити їх на свободу.
Проте він сидить непорушно, мирно сьорбаючи свій трунок. Він не кривиться, як інші чоловіки. Різкий смак алкоголю йому знайомий.
— Завтра будуть допити. Навіть якщо вони сильні, навіть якщо вони довго триматимуться, правда все одно випливе, — я повільно беру Джуліана за руку, за загрубілі від паперу пальці. — Це був мій план. Я — одна із них.
Про Мевена йому знати не треба. Це його тільки розізлить. Проте й цієї напівправди вистачає, я по очах бачу.
— То це ви? Ви це зробили? — затинається він. — Розстріл, бомби...
— Бомба була... несподіванкою, — бомба була жахіттям.
Його очі звужуються, я бачу, як вертяться лещатка в нього в голові. А тоді він зривається:
— Я ж вам казав, не лізьте у воду, не знаючи броду! — він гатить кулаком по столу. Таким злим я його ще ніколи не бачила. А тоді він видихає і вдивляється у мене з таким горем, що мені крається серце. — Тепер що, мені дивитися, як ви потонете?
— Якщо вони втечуть...
222


Він допиває трунок залпом і жбурляє келих на підлогу. Від тріску скла я підскакую.
— А я що? Навіть якщо я виведу з ладу камери, зітру охороні пам’ять і знищу всі докази проти нас, королева все одно дізнається, — він трясе головою і зітхає. — Вона вирве мені очі.
І Джуліан вже ніколи не зможе читати. Чи маю я право про це просити?
— Тоді дайте мені померти, — слова застрягають мені в горлі. — Я цього заслуговую, як і вони.
Не дозволить же він мені померти. Він так не зробить. Я ді- вчинка-блискавка, я зміню світ.
Його голос звучить глухо.
— Вони сказали, що моя сестра покінчила життя самогубством, — він повільно водить пальцями по зап’ястку, поринаючи у давні спогади. — Це брехня, і я це знав. Вона була невесела, але ніколи би так не вчинила. У ней були Кел і Тиб. її вбили, а я змовчав. Я боявся, і я дозволвив їй померти в ганьбі. Відтоді я намагався це спокутувати, чигав у тінях цього монструозного світу, вичікував, коли настане час її відомстити, — він підводить на мене погляд. У нього на очах бринять сльози. — Мабуть, почати можна з цього.
Джуліан швидко розробляє план. Нам потрібен тільки магнетрон і кілька сліпих камер, і, на щастя, я можу роздобути і те, і те.
Не минає і двох хвилин, відколи я його викликала, як Лукас стукає у двері моєї спальні.
— Чим я можу тобі допомогти, Маро? — питає він більш нервово, ніж зазвичай. Я знаю, йому нелегко спостерігати, як королева допитує слуг. Принаймні він так глибоко поринув у свої думки, що не помічає, як я трясуся.
— Я зголодніла, — завчені слова даються легше, ніж мали б. — Ти ж розумієш, вечері ми не дочекалися, то я подумала...
— Я що, схожий на кухаря? Виклич кухню, це їхня робота.
— Я просто подумала, що не варто зараз слугам ходити самим. Всі налякані, і я не хочу, щоб хтось постраждав, бо я не повечеряла. Просто проведи мене, добре? Може, й тобі перепаде яке тістечко.
— 223 —


Лукас зітхає, як роздратований підліток, і простягає мені руку. Я беру його під руку й озираюся на камери в коридорі, заглушаючи їх. Почалося.
Я мала б почуватися винною за те, що підставляю Лукаса — я-бо із власного досвіду знаю, як неприємно, коли тобі в голові копирсаються, але це заради Кілорна. Лукас базікає, коли ми звертаємо за ріг і наштовхуємося на Джуліана.
— Лорд Джакос... — Лукас схиляє голову, а Джуліан хапає його за підборіддя. Я навіть не знала, що він може рухатися так швидко. Не встигає Лукас якось зреагувати, як Джуліан втуплюється йому в очі. Боротьба закінчується, не встигнувши й початися.
Його слова — солодкі, як мед, гладкі, як масло, і тверді, як криця — ллються Лукасові у вуха:
— Проведи нас до камер службовими коридорами. В обхід патрулів. Забудь про це.
Лукас, завжди розсміяний і швидкий на жарти, провалюється в дивний транс. Його ошклілі очі непорушні, а Джуліан тягнеться до його пістоля. Лукас покірно веде нас лабіринтами покоїв. За кожним поворотом я ловлю погляд електричних очей і відключаю їх. Разом ми — непереможні, і вже незабаром ми опиняємося при сходах до підземелля. Там будуть стражі. їх стільки, що Джуліан сам не впорається.
— Ні слова, — шипить Джуліан Лукасові, і той киває.
Тепер моя черга вести нас уперед. Я думала, що злякаюся, але приглушене світло та пізня година мені звичні. Я звикла скрадатися, брехати і красти.
— Хто там? Ім’я і в якій ви справі! — кричить страж. Я впізнаю її голос — це Ґліакон, дрижак, яка катувала Фарлі. Може, мені вдасться переконати Джуліана зробити так, щоби вона кинулася з вежі?
Я підводжуся на повен зріст, хоча зараз найбільше важить мій тон.
— Я леді Марина Титан, наречена принца Мевена, — гарикаю я та рушаю униз сходами. Мій голос холодний і різкий, як в Елари чи Євангеліни. У мене теж є сила і влада. І стражі не лізтимуть у мої справи.
224


Побачивши мене, четверо стражів розгублено перезираються. Кремезний чолов’яга зі свинячими очицями зухвало оглядає мене з голови до п’ят. За ґратами Кілорн і Волш підхоплюються. А Фарлі скрутилася у куточку, обхопивши коліна руками. Якусь мить мені здається, що вона спить, але тоді її блакитні очі зблискують на світлі.
— Я мушу знати, моя пані, — Ґліакон мовби вибачається. А тоді киває на Джуліана та Лукаса, які йдуть за мною. — І вас це теж стосується.
— Я прошу приватної аудієнції з цими, — я вкладаю у голос все презирство, на яке здатна, що й нескладно, коли біля мене височить страж зі свинячими очицями, — покидьками. Ми маємо поставити певні питання і відомстити заподіяну кривду. Правда ж, Джуліане?
Джуліан кривиться, він майстерно грає свою роль:
— Вони швидко заспівають.
— Це неможливо, моя пані, — пирхає Свиноокий. Його вимова різка та груба, він із Бухти. — Нам наказано чатувати всю ніч. Ніхто нас не зрушить із місця.
Якось хлопець із Паль сказав, що я жахлива вертихвістка, коли я виманила у нього добрі чоботи.
— Ви ж розумієте, у якому я становищі? Я незабаром стану принцесою, а принцесина ласка — це дуже важливо. Крім того, цих багряних щурів треба провчити. І то добряче провчити.
Свиноокий спроквола киває, обдумуючи мої слова. Джуліан маячить у мене за плечем, готовий зачаклувати їх солодкими словами, якщо знадобиться. Проте Свиноокий врешті киває:
— П’ять хвилин.
Я усміхаюся так широко, що аж щоки болять, та байдуже.
— Спасибі вам величезне. Я перед вами всіма в боргу.
Вони човпають геть, човгаючи чоботями. Щойно вони сягають найвищої сходинки, в мені зринає надія. П’яти хвилин нам вистачить із головою.
Кілорн майже кидається на ґрати, намагаючись вивільнитися, а Волш піднімає Фарлі на ноги. Зате я стою непорушно. Я поки не збираюся їх випускати.
— 225 —


— Маро... — розгублено шепоче Кілорн, але я поглядом його затикаю.
— Отже, бомба, — дим і полум’я затягують мені думки, повертають у мить, коли зала вибухнула. — Розкажіть про бом- бу.
Я чекаю, що вони сипатимуть вибаченнями та благатимуть прощення, проте бранці лише тупо перезираються. Фарлі прихиляється до ґрат.
— Вперше чую, — тихо сичить вона. — Я такого наказу не віддавала. Це мав бути організований напад на конкретні мішені. Ми не вбиваємо безцільно й безглуздо.
— А як же ті вибухи в столиці?
— Там нікого не було. Ніхто там через нас не загинув, — рівним тоном каже вона. — Присягаюся, Маро, це не ми.
— Ти що, серйозно думаєш, що ми ризикнули б підірвати нашу найбільшу надію? — додає Кілорн. Мені навіть питати не треба — і так ясно, що це він про мене.
Нарешті я киваю Джуліанові.
— Відкрий клітку. Тихо, — шепоче Джуліан, торкаючись Лу- касового обличчя.
Магнетрон його слухає, і ґрати вигинаються широким О, через яке можна пройти. Волш виходить перша, у неї приголомшені очі. Кілорн наступний, він помагає Фарлі протиснутися крізь ґрати. Її рука безпорадно звисає — цілитель пропустив якийсь нерв.
Я вказую на стіну, й вони ступають нечутно, як миші на камені. Волш озирається на безживного Тристана у клітці, але не відходить від Фарлі. Джуліан підштовхує Лукаса до них, а тоді займає своє місце внизу сходів, через прохід від звільнених бранців.
Я стаю по інший бік, притискаючись до Кілорна. Навіть після ночі у клітці в товаристві мертвяка він пахне домом.
— Я знав, що ти повернешся, — шепоче він мені на вухо. — Я знав.
Але на тріумф чи люб’язності немає часу. Небезпека ще не минула.
Джуліан киває мені через прохід. Він готовий.
— 226 —


— Страж Ґліакон, можна вас на хвилину? — кричу я, закладаючи приманку в наступній пастці. Звуки кроків свідчать, що вона піймалася.
— Що сталося, моя пані?
Коли вона ступає в підземелля, то одразу помічає відкриту клітку і шумно втягує повітря. Проте Джуліан такий швидкий, що навіть стражі його не здолають.
— Ви пішли прогулятися. Ви повернулися, а тут таке. Нас ви не пам’ятаєте. Покличте одного з інших, — шепоче він свою жаску пісню.
— Страж Тирос, мені потрібна ваша допомога, — каже вона рівним тоном.
— А тепер — засніть.
Вона обм’якає, перш ніж він встигає договорити, проте Джуліан підхоплює її за талію й обережно опускає на підлогу. Кілорн здивовано видихає, вражений даром Джуліана, і той дозволяє собі задоволено усміхнутися.
Наступним спускається Тирос — розгублений, але радий стати в пригоді. Джуліан повторює все знову, тихо виспівуючи накази. Я не чекала, що стражі такі тупі, але воно й не дивно. їх з дитинства навчають бойовим мистецтвам, а логіка й кмітливість — не пріоритет.
Зате останні два — Свиноокий і цілитель — не такі дурні. Коли Тирос гукає цілителя, ті починають перемовлятися.
— Ви вже закінчуєте, леді Титан? — сторожко питає Свиноокий.
Я поквапцем збираюся з думками і гукаю їм:
— Так, вже закінчили. Ваші побратими вже повернулися на пост, то хочу пересвідчитися, що ви теж будете на місці.
— О, справді? Все так, як вона каже, Тиросе?
Джуліан блискавично падає на коліна біля непритомного Тироса і пальцями відкриває йому очі:
— Скажи, що ви повернулися на пост. Скажи, що пані закінчила.
— На пост повернувся, — нудить Тирос. Я сподіваюся, що довгі сходи і кам’яні стіни викривлять його голос. — Пані закінчила.
— 227 —


Свиноокий щось бурчить собі під ніс:
— Дуже добре.
Вони тупцяють сходами — спускаються разом. їх двоє. Двох Джуліан не подужає. Я відчуваю, як напружується і стискає кулаки Кілорн, готовий до всього. Я однією рукою штовхаю його до стіни, а на другій починають вигравати іскри.
Кроки спиняються перед самим виходом у коридор. Ані я, ані Джуліан їх не бачимо, але Свиноокий втягує повітря, як пес. Цілитель за ним, близький, але недосяжний. У повній тиші чути, як хтось зводить курок.
Джуліан ширше розплющує очі, але не сходить із місця, однією рукою стискаючи крадену зброю. Я навіть дихати боюся. Ми — над прірвою. Здається, стіни стискаються, закриваючи нас у безвихідній кам’яній могилі.
Мене огортає дивний спокій, коли я ступаю на сходи, сховавши за спиною руку з іскрами. Я чекаю, що ось-ось полетять кулі, але болю нема. Вони не вистрілять, доки я не дам на те підстав.
— Щось не так, стражі? — щирюся я, вигинаючи брову, як Євангеліна, і повільно роблю крок угору. Вони стоять плечем до плеча, з пальцями на спускових гачках.
— Мені не подобається, коли на мене скеровують пістолі.
Свиноокий кидає на мене зневажливий погляд, але я незворушна. Я — пані. Так і поводитимусь. І сподіватимусь, що це порятує мені життя.
— А де ваш друг?
— Зараз прийде. Одна бранка розпащекувалася. їй потрібно було дещо пояснити, — брехня дається легко. Повторювати — велике діло.
Свиноокий шкіриться і трохи опускає пістоля.
— Та сучка у шрамах? Я її вже кулаком пригостив.
І він сміється собі під ніс. Я сміюся з ним і уявляю, як вдарила би блискавкою по його вибалушених блідих очах.
Коли я підходжу до них, цілитель опускає руку на металеві поручні, перегороджуючи мені шлях.
Я роблю так само. Поручні під долонею холодні, але надійні. Тихо, тихо, — кажу я собі, вкладаючи в руку саме потрібну — 228 —


кількість енергії: не досить, щоб лишити опік чи шрам, але досить, щоб вирубити. Це як пропускати нитку крізь вушко голки, і в цьому я мастак.
Цілитель не підхоплює сміху свого друга. У нього ясні срібні очі. У масці та вогненному плащі він виглядає, як демон із жахіть.
— А за спиною що? — сичить він.
Я стенаю плечима й роблю ще один крок уперед.
— Нічого, страж Сконос.
Наступне слово хрипке:
— Брешеш.
Все відбувається одночасно: куля влучає мені в живіт, а блискавка спалахує на металевих поручнях і через шкіру котиться до мозку цілителя. Свиноокий починає репетувати і теж стріляє.
Кулі вгризаються у стіну за якісь кілька сантиметрів від мене, а я жбурляю у стража м’яч іскр і влучаю. Стражі валяться непритомні та скочуються сходами униз. Від електрики їх судомить.
А тоді я падаю.
Я навіть встигаю подумати, що, може, розтрощу голову об кам’яну підлогу. Мабуть, це легше, ніж стекти кров’ю. Але чиїсь руки мене підхоплюють.
— Маро, все гаразд, — шепоче Кілорн. Він закриває мій живіт, намагаючись спинити кров. Його очі зелені, як шкло — а решта світу поринає в пітьму. — Просто подряпина.
— Вдягайте плащі, — наказує Джуліан, і Фарлі з Волш кидаються повз мене, щоб натягнути вогненно-червоні плащі та маски. — Іти теж.
Він відтягує Кілорна від мене і замалим не жбурляє його через кімнату.
— Джуліане, — хриплю я, намагаючись його вхопити. Я мушу встигнути йому подякувати.
Проте я не можу до нього дотягнутися — він саме схиляється над цілителем, відкриває йому очі й наспівує наказ. Не встигаю я схаменутися, як цілитель вже кладе руки мені на рану. За якусь секунду світ повертається до норми. У кутку Кілорн зітхає з полегшею і через голову натягує плащ.
— 229 —


— І її, — я вказую на Фарлі. Джуліан киває і скеровує цілителя до неї. Я аж чую, як її плече повертається на місце.
— Красно дякую, — каже вона й закриває лице маскою.
Волш завмирає над нами, стискаючи в руках маску. Вона з відвислою щелепою дивиться на непритомних стражів.
— Вони що, мертві? — шепоче вона, як налякана дитина.
Джуліан підводить погляд від Свиноокого:
— Та ні, проспляться за кілька годин. Якщо пощастить, ніхто до ранку не зауважить, що ви зникли.
— Кількох годин нам досить, — Фарлі штурхає Волш, повертаючи її до дійсності. — Візьми себе в руки, дівчино, нам сьогодні доведеться побігати.
Ми швидко виводимо їх коридорами. Страх наростає з кожним подихом, аж доки ми не опиняємося у Келовому гаражі. Безвільний Лукас прориває діру у металевій брамі, як у папері, і зовні прозирає ніч.
Волш несподівано мене обіймає.
— Не знаю, як, — шепоче вона, — але сподіваюся, що ти станеш колись королевою. Ти навіть не уявляєш, на що ти здатна, наша багряна королево.
Я мимоволі усміхаюся від цієї абсурдної думки.
— Іди, а то ще підхоплю твої дурниці.
Фарлі обіймами не розкидається, але плескає мене по плечу:
— Ми ще зустрінемося, і то скоро.
— Сподіваюся, за інших обставин.
Вона дарує мені зубасту усмішку. Я раптом розумію, що вона дуже гарненька, навіть попри шрам.
— Так, не за таких обставин, — повторює вона, а тоді вислизає в ніч услід за Волш.
— Я знаю, що не можу просити тебе піти зі мною, — шепоче Кілорн і рушає за ними. Він вдивляється у свої руки, у шрами, які я знаю краще, ніж себе. Та поглянь же ти на мене, йолопе!
Я зітхаю і підштовхую його до свободи:
— Я потрібна тут для справи. Я й тобі тут потрібна.
— Що мені треба і що я хочу — це дуже різні речі.
Я б розсміялася, але сил нема.
— 230 —


— Це ще не кінець, Маро, — каже він і обіймає мене, а тоді сміється собі під ніс, так що звук відлунює у нього у грудях. — Багряна королева... добре звучить.
— Іди вже, дурню, — ще ніколи я не усміхалася з такою тугою.
Він востаннє озирається на мене і киває Джуліанові, а тоді зникає у темряві. Метал змикається за ним, відрізаючи мене від друзів. Я не хочу знати, куди вони прямують.
Джуліан тягне мене за собою, але не картає за довге прощання. Його більше непокоїть Лукас, який саме почав пускати слину.


Розділ 22
Тієї ночі Щейд уві сні приходить навідати мене із пітьми. Від нього пахне порохом. Та щойно я кліпаю, як він зникає, і мозок волає те, що я і так знаю: Шейд мертвий.
Коли настає ранок, я рвучко прокидаююся від тупоту і грюкання.
Мабуть, по мою душу прийшли стражі, Кел чи кровожерливий Птолемій? Але то просто покоївки нишпорять у моїй шафі. Вони заклопотаніші, ніж зазвичай, і судомно перебирають речі.
— Що відбувається?
Дівчата завмирають, а тоді вклоняються, не випускаючи з рук полотно і шовк.
Підійшовши ближче, я розумію, що вони стоять над шкіряними валізами.
— Ми кудись зібралися?
— Такий наказ, моя пані, — каже одна, не піднімаючи погляду. — Ми знаємо лише те, що нам сказали.
— Звісно. Що ж, значить, час вдягатися, — я тягнуся до найближчого вбрання, готова хоч раз вдягнутися самостійно, але покоївки мене випереджають.
За п’ять хвилин вони мене вже розфарбували й підготували, натягли на мене шкіряні штані й сорочку з рюшами. Я б краще вдягла свій одяг для тренувань, але виявляється, він «не годиться» поза залою.
— Лукасе? — гукаю я, чекаючи, що він ось-ось вигулькне із ніші.
Проте Лукаса ніде не видно, тож я рушаю на заняття з протоколу, сподіваючись перехопити його по дорозі. Я так його ніде й не бачу, і мене пронизує страх. Джуліан наказав йому — 232 —


забути минулу ніч, але раптом він не всі сліди стер? Може, його саме допитують і карають за те, чого він навіть не пам’ятає, за те, що ми змусили його зробити.
Проте я вже не сама. Мене перепиняє Мевен із веселою усмішкою на лиці.
— Ти сьогодні рано, — а тоді нахиляється до мене і шепоче: — Надто як врахувати, як пізно ти лягла.
— Я не знаю, про що ти, — намагаюся сказати чимневин- ніше.
— В’язні втекли. Всіх трьох як лизень злизав.
Я притискаю руку до серця — хай камери бачать, як я здивувалася:
— Барвами клянуся! Ці багряні втекли? Це ж неможливо!
— Ага, — він і далі усміхається, але очі темніють. — Звичайно, постає багато нових питань. Перебої в електриці, недосконала система охорони, не кажучи вже про те, що у стражів провали в пам’яті.
Він втуплюється в мене.
Я кидаю на нього різкий погляд, щоб він знав, як мені тривожно.
— То твоя мати... їх допитала?
— Так.
— А вона ще з кимось говоритиме, — я ретельно добираю слова, — про втечу? З вартою, з офіцерами...
Мевен мотає головою.
— Той, хто за цим стоїть, добре все спланував. Я помагав на допитах і скеровував її до всіх підозрілих, — то він її скеровував? Скеровував від мене? Я тихо зітхаю з полегшею і стискаю його долоню, вдячна за захист. — Може, ми ніколи й не дізнаємося, хто це зробив. Відучора чимало людей повтікало. Вони думають, що Покої небезпечні.
— І після минулої ночі вони, мабуть, праві, — я беру його під руку та притягую ближче. — Що твоя мати дізналася про бомбу?
Він і собі переходить на шепіт:
— Не було ніякої бомби. Був вибух, але то випадковість. Куля пробила газову трубу в підлозі, і коли Кел розвів вогонь... — — 233 —


він змовкає, за нього все говорять його руки. — Мати вирішила використати це, ну, нам на користь.
«Ми не вбиваємо бездумно».
— Вона робить зі Сторожі чудовиськ.
Він суворо киває.
— Тепер ніхто їх не підтримає. Навіть багряні.
У мені закипає кров. І тут брехня. Вона переможе нас без жодного пострілу, не виймаючи меча з піхов. їй досить слів. А мене тягнуть углиб її світу, до Археону.
Я вже ніколи не побачу своєї родини. Ґіса підросте, і я її навіть не впізнаю.
Брі і Тремі поодружуються, заведуть дітей і про мене забудуть. Тато помре, рани його задушать, а коли його не стане, зів’яне й мама.
Мевен не вириває мене із задуми, просто замислено спостерігає, як у мене на лиці проступають почуття. Він ніколи не заважає мені думати. Його мовчанка буває краща за будь- чиї слова.
— Скільки ми ще тут пробудемо?
— Виїздимо по обіді. Більшість двору виїде ще раніше, але ми маємо пливти човном. Навіть у цьому безумстві треба дотримуватися традицій.
Коли я була маленька, я любила сидіти на ґанку і дивитися, як униз за течією до столиці пропливають красиві човни. Шейд сміявся, що я хочу побачити короля. Тоді я ще не знала, що це — королівська процесія, така ж демонстрація, як і поєдинки на арені, покликана показати, як низько ми стоїмо в загальній ієрархії. А тепер я стану частиною цієї процесії з іншого боку.
— Бодай ти знову побачиш дім, хоча б здалеку, — обережно додає він.
Так, Мевене, саме цього мені й хотілося: стояти й дивитися, як мій дім і старе життя зникають вдалині.
Але таку ціну потрібно заплатити. За життя Кілорна та інших я заплатила останніми днями в долині — і я не ремствую.
Нашу розмову уриває гучний брязкіт у сусідньому коридорі, який веде до Келової кімнати. Мевен реагує першим — він — 234 —


кидається туди, перш ніж я встигаю щось зрозуміти, ніби намагається мене від чогось захистити.
— Щось наснилося, брате? — гукає він, стривожений побаченим.
Кел виходить у коридор, стиснувши кулаки, ніби намагається втримати вогонь, щоб не вирвався. Скривавленої форми вже нема — замість неї на Келі щось штибу Птолемієвих латів, тільки з червонавим відтінком.
Я хочу дати йому ляпаса й роздерти йому обличчя за те, що він зробив із Фарлі, Тристаном, Кілорном і Волш. Іскри витанцьовують, просяться на свободу.
Проте чого я чекала? Я знаю, хто він такий і у що він вірить — життя багряних гівна варте. Тож я говорю настільки гречно, наскільки можу.
— Ти виїжджаєш зі своїм легіоном?
Судячи з люті, що кипить у нього в очах, нікуди він не їде. Колись я боялася, що він поїде на фронт, а тепер цього палко прагну. Аж не віриться, що колись я хотіла його порятувати.
Кел зітхає.
— Нікуди Легіон тіней не поїде. Батько не дозволив. Ситуація надто небезепечна, а я надто «цінний».
— Ти ж розумієш, що він правий, — Мевен опускає руку братові на плече, намагаючись його заспокоїти. Я пам’ятаю, як Кел намагався заспокоїти Мевена: тепер вони помінялися місцями. — Ти спадкоємець. Він не може тебе втратити.
— Я солдат, — рявкає Кел, струшуючи братову руку. — Я не можу сидіти сиднем, доки інші воюють за мене. Я на таке не підписувався.
Мовби дитина канючить іграшку — так він любить убивати. Мені млосно. Я мовчу, най за мене говорить дипломатичний Мевен. Він завжди знає, що сказати.
— Знайди собі іншу справу. Збери чергове мото, тренуйся більше, тренуй своїх людей, готуйся — рано чи пізно небезпека мине. Кел, та ти можеш робити що завгодно, тільки не лізь у пастку! — він лютий на брата, але усміхається і пробує розрядити обстановку. — Ти у своєму дусі, Кел. Тобі ніколи не си- диться на місці.
— 235 —


На мить западає сувора мовчанка, а тоді Кел слабко усміхається.
— Ага, ніколи.
Він озирається на мене, але його погляд вже мене не причарує.
Я відвертаюся і вдаю, що розглядаю картину на стіні.
— Гарні лати, — нарешті кривлюся я, — пасують до твоєї колекції.
Здається, він образився чи навіть розгубився, але швидко бере себе в руки. На зміну усмішці прийшов гострий погляд і зціплені зуби. Він постукує по латах — ніби пазурі шкребуть камінь.
— Це Птолемій подарував. Здається, мені тепер є про що поговорити із братом моєї нареченої.
«Моєї нареченої»... ніби я маю його ревнувати.
Мевен уважно придивляється до латів.
— Ти про що?
— Птолемій — начальник варти в столиці. Якщо я з легіоном приєднаюся до них, то від нас навіть у місті може бути користь.
Мені до серця знову прокрадається студений жах, стираючи надію і радість, які міг принести успіх минулої ночі.
— Це ж яку? — видихаю я.
— Я добре полюю. А він добре вбиває, — і Кел рушає від нас геть.
Я не можу його відпустити — не коридором, а цією темною тернистою стезею. Мені страшно за хлопчину, який вчив мене танцювати. Ні, я не за нього боюся. Я боюся його. І це страшніше за всі мої жахіття.
— Ми разом викорчуємо Черлену Сторожу. Ми раз і назавжди покладемо край повстанню.
*
На сьогодні в мене розкладу нема — всі надто зайняті пакуванням, щоб приділити час урокам чи тренуванню. Ми навіть не пакуємося, а тікаємо стрімголов, чи принаймні так — 236 —


це виглядає в передпокої. Раніше я думала, що срібні — нездоланні боги, які не відають страху. Тепер я знаю, що це геть не так. Вони довго сиділи у своїй вежі зі слонової кістки, захищені й ізольовані від світу, й забули, що і вони можуть впасти, їхня сила стала їхньою слабкістю.
Колись я боялася цих стін, остерігалася їхньої краси. Але тепер я бачу тріщини. Це як у день вибухів, коли я зрозуміла, що срібні теж вразливі.
Тоді були вибухи, а зараз кілька куль пробило діамантове скло, і зсередини хлинули параноя і жах. Срібні втікають від багряних — леви втікають від мишей. Король і королева гризуться між собою, при дворі свої союзи, а Кел, принц без догани і воїн без страху, виявився підступним ворогом. Будь-хто може зрадити.
Кел і Мевен прощаються з усіма, хто відбуває: навіть хаос не заважає їм виконувати обов’язки. Неподалік чекають ле- туни — гул моторів чути навіть у покоях. Я хочу подивитися на ці машини зблизька, проте для цього потрібно зважитися поринути у натовп, а я не перенесу згорьованих поглядів навколо.
Минулої ночі загинуло дванадцятеро, проте я не стану запам’ятовувати їхні імена. Не можна брати на себе цей тягар — мені треба бути легкою, як ніколи.
Коли мені не стає сил німо спостерігати, я бреду, куди очі бачать, вже знайомими коридорами. Я проминаю кімнати, які закривають до наступного сезону. Я знаю, що вже сюди не повернуся.
Слуги накривають меблі, картини і скульптури білими простирадлами, здається, палац населили привиди.
Незабаром я опиняюся на порозі Джуліанового класу і завмираю від видовиська, яке постає в мене перед очима. Нічого там не лишилося — ані стосів книжок, ані письмового стола, ані навіть мап.
Кімната видається більшою, але стіни тиснуть. Колись вона містила цілі світи, а тепер — тільки пил і м’ятий папір. Мій погляд на мить затримується на стіні, де висіла велетенська мала. Колись я її не розуміла, а тепер знаю, як давнього друга.
— 237 —


Норта, Озерний край, П’єдмонт, Прерії, Тиракс, Монтфорт, Кірон і всі спірні території між ними. Інші країни й інші народи так само поділені кров’ю, як і ми. Якщо ми змінимося, чи зміняться вони? Чи вони просто спробують нас знищити?
— Сподіваюся, ви засвоїли наші уроки, — Джуліанів голос вириває мене із задуми. Він стоїть за мною і також розглядає порожню стіну. — Вибачте, що не зумів навчити вас більшого.
— В Археоні в нас буде доста часу на уроки.
Його усмішка така гірка, що аж дивитися боляче. Раптом я розумію, що вперше відчуваю тут погляд камер.
— Джуліане, що сталося?
— Архіварії у Дельфах запропонували мені роботу — відновлювати давні рукописи. — Брехня така ж очевидна, як ніс у нього на лиці. — Вони розкопували заливні луки і знайшли старі склади. Роботи хоч завалися.
— Вам там дуже сподобається, — мій голос зривається. Я ж знала, що його вишлють. Я змусила його помогти мені минулої ночі, я ризикнула його життям заради Кілорна. — Ви хоча б приїздитимете в гості при нагоді?
— Звичайно, — це теж брехня. Елара незабаром зрозуміє, яку роль він зіграв. Чим раніше він втече, тим краще. — Я вам дещо приніс.
Джуліан дорожчий за будь-які дари, але я все одно намагаюся подякувати.
— Що, добрі поради?
Він з усмішкою трясе головою:
— Побачите, коли дістанетеся до столиці, — а тоді він простягає до мене руки. — Я мушу рушати, тож попрощаймося, як годиться.
Я обіймаю його як батька чи братів, яких уже ніколи не побачу. Я не хочу його відпускати, але тут занадто небезпечно, і ми обоє це розуміємо.
— Спасибі, Маро, — шепоче він мені на вухо. — Ви нагадуєте мені про неї, — я й без питань розумію, що він говорить про Коріану, давно втрачену сестру. — Я за вами сумуватиму, дівчинко-блискавко.
І зараз навіть ця кличка не звучить як образа.
— 238 —


У мене немає сил захоплюватися човном на електричних двигунах. Чорні, срібні й багряні стяги звисають із кожної мач- ти, вказуючи, що це королівський корабель. Коли я була маленька, мене завжди дивувало, чого це король вішає наш колір. Це ж нижче його гідності. А тепер я розумію, що багряний тут позначає вогонь і нищення — і людей у його владі.
— Стражам, які були на чатах минулої ночі, знайшли іншу роботу, — тихо каже Мевен, коли ми прогулюємося палубою.
«Знайшли іншу роботу» — це такий гарний спосіб сказати «покарали». Коли я згадую Свиноокого, мені їх геть не шкода.
— І куди їх послали?
— На фронт, звичайно. їх припишуть до якогось проблемного загону, де вони командуватимуть підранками, нездарами й бунтарями. Таких зазвичай першими посилають в атаку.
Пітьма в його очах вказує, що Мевен знає це із власного досвіду.
— І гинуть вони першими.
Він урочисто киває.
— А Лукас? Я його зучора не бачила...
— З ним усе добре. Він їде з домом Самос, рід перегруповується. Від стрілянини всі на нервах, навіть високі доми.
Мене охоплює полегша, а також сум. Я вже скучаю за Лукасом, але рада, що він у безпеці, й Елара до нього не дотягнеться.
Мевен занепокоєно прикушує губу.
— Але це ненадовго. Ми скоро отримаємо відповіді.
— Ти про що?
— У підземеллі знайшли кров. Багряну кров.
Може, мою рану і зцілили, а от спогад про біль лишився.
— І що?
— Ми незабаром знайдемо того твого друга, який мав нещастя бути пораненим. Недарма ми тримаємо базу крові.
— Яка ще база крові?
— База даних. У всіх багряних, які народилися в радіусі ста кілометрів від цивілізації, при народженні беруть пробу крові. Це починалося як спроба зрозуміти, в чому полягає різниця — 239 —


між нами, а перетворилося на черговий спосіб тримати вас на повідку. У великих містах у багряних не документи, а посвідки крові. їх перевіряють на кожних воротах при в’їзді та виїзді. Відстежують, як худобу.
Я мимоволі згадую, як король жбурнув мені в обличчя мої старі документи. Там було моє ім’я, фотографія і кров.
Моя кров... у них є моя кров.
— То вони можуть... так просто вирахувати, чия це кров?
— На це піде трохи часу, щось із тиждень, — він помічає, що в мене тремтять руки, і накриває мої долоні своїми. Його тепло гріє похололу шкіру. — Маро, що сталося?
— Він мене підстрелив, — шепочу я. — Страж мене підстрелив. Це мою кров вони знайшли.
А тоді його руки теж холонуть.
У Мевена доста блискучих ідей, але тут навіть він не знає, що сказати. Він просто налякано витріщається на мене. Мені знайомий цей вираз обличчя — я виглядаю так само, коли мушу з кимось прощатися.
— Шкода, що ми не затрималися там надовше, — шепочу я, вдивляючись у річку. — Хоч померла б неподалік від дому...
Вітерець підхоплює пасмо мого волосся і здуває на обличчя, але Мевен прибирає його і що є сили притискає мене до себе.
Цілується він геть не так, як Кел. У Мевеновому поцілунку криється розпач, він захоплює зненацька не лише мене, а й себе. Він знає, що я йду на дно, як камінь, пожбурений у річку. І він хоче на дно зі мною.
— Я все владнаю, — шепоче він мені в губи. Я ще ніколи не бачила, щоб його очі були такі яскраві й різкі. — Я не дам їм тебе скривдити. Присягаюся.
Я аж хочу йому повірити.
— Мевене, не можеш ти всього владнати.
— Ти права, я не можу, — різко каже він, — але я можу переконати декого, у кого більше влади.
— Це ж кого?
Повітря навколо нас нагрівається, і Мевен відступає, зціпивши зуби. Я майже чекаю, що він нападе на того, хто до нас — 240 —


підійшов. Я не обертаюся, здебільшого тому, що не відчуваю під собою ніг. Я вся похолола, але губи досі пече від спогаду. Хто зна, що це значить. І я поняття не маю, що відчуваю.
— Королева просить приєднатися до неї на оглядовій палубі, — Келів голос жорсткий, як камінь. Здається, він злий, але у його бронзових очах сум. Він визнає власну поразку. — Ми пропливаємо Палі, Маро.
Так, я впізнаю ці береги. Я знаю те покручене дерево, той пляж, той звук пилок і тріск дерев. Тут мій дім. Я ледве змушую себе відвернутися від річки і повернутися до Кела, який, здається, без слів перемовляється з братом.
— Дякую, Келе, — шепочу я, досі приголомшена Мевено- вим поцілунком і, звичайно, звісткою про мою близьку смерть.
Кел згорбившись рушає геть. Кожен його крок поглиблює почуття провини — мені згадується наш танець і поцілунок. Я всім роблю боляче, і передовсім собі.
Мевен дивиться услід братові, який втікає від нас.
— Він не любить програвати. І я, — він говорить тихіше, зараз він так близько, що я аж бачу іскорки срібла у нього в очах, — теж не люблю. Я тебе не втрачу, Маро. Не втрачу.
— Не втратиш.
Це чергова брехня, і ми обоє це розуміємо.
*
Оглядова палуба височить на носі корабля, відгороджена склом, яке тягнеться від борту до борту. На березі проступають обриси села, з-за дерев прозирає горб із ареною. Ми занадто далеко від берега, щоб когось роздивитися, але я одразу впізнаю свій дім. Над ґанком досі майорить старий прапор із трьома червоними зірками. Одну перекреслено чорною стьожкою — це на Шейдову честь. Шейда стратили. Після такого зірку зазвичай зривають, але батьки не послухалися. Батьки його не зреклися — це їхнє власне маленьке повстання.
Я хочу показати Мевенові свій дім, розповісти про наше село. Я бачила, як живе він, і тепер хочу йому показати, як жила я. Проте на оглядовій палубі всі мовчки витріщаються — 247 —


на берег. Селянам на вас байдуже, — хочу закричати я. Лише дурні будуть на вас дивитися. Лише дурні гаятимуть на вас час.
Корабель пливе далі, і я розумію, що в селі, схоже, полишалися самі дурні. Здається, на березі стовпилося всі дві тисячі мешканців. Хтось стоїть по кісточки у воді. На такій відстані всі виглядають однаково. Вицвіле волосся, порваний одяг, брудна шкіра, втома, голод — і я була така ж.
А ще лють. Я відчуваю їхню лють навіть із човна. Вони не аплодують, не вигукують наші імена. Ніхто не махає. Ніхто навіть не усміхається.
— Що це? — питаю я, не чекаючи на відповідь.
Але королева відповідає, впиваючись кожним словом:
— Чого нам хизуватися на ріці, якщо ніхто не дивиться? То ми це виправили.
Щось мені підказує, що це тепер теж обов’язкова подія, як поєдинки і передачі. Вартові повитягали старих і хворих із ліжок, а виснажених трударів — із майстерень, і змусили дивитися на нас.
Десь на березі ляскає батіг, і одразу лунає жіночий крик.
— Не висовуйся! — відлунює у натовпі.
Завмерлі, непорушні, вони дивляться вперед, і я не бачу, що там відбувається. Як їх принудили до покори? Що з ними скоїти?
Мені на очі навертаються сльози. На березі знову і знову ляскає батіг, десь кричать діти, але ніхто не протестує. Я при самому борту й усім своїм єством хочу опинитися по той бік скла.
— Кудись зібралася, Марино? — муркоче Елара, яка стоїть біля короля. Вона незворушне п’є свій трунок, придивляючись до мене понад краєм келиха.
— Навіщо ви це робите?
Схрестивши руки на прегарній сукні, Євангеліна презирливо зиркає на мене:
— А тобі що до того?
Але я її не слухаю.
— Вони знають, що сталося в Покоях, і, може, навіть цьому раді, тож хай знають, що ми не здамося, — пояснює Кел, — 242 —


не зводячи погляду з берега. Він не зважується підняти очі на мене, боягуз. — На нас навіть сліду не лишилося.
Я щулюся, коли на березі знову ляскає батіг, мовби це мене вдарили:
— І заодно наказали їх відшмагати?
Він не реагує на виклик, тільки зціплює зуби. Коли черговий селянин ойкає, щось доводячи вартовим, він заплющує очі.
— Відійдіть, леді Титан, — голос короля лунає, як далекий грім, і я розумію, що це наказ. Я шкірою відчуваю, як він зверхньо посміхається, коли я підходжу до Мевена. — Це багряне село, ви це знаєте краще, ніж ми. Вони переховують терористів, годують їх, захищають їх, приєднуються до них. Діти загралися. їх треба провчити.
Я вже була відкрила рота, щоб із ним посперечатися, але тут королева шкіриться:
— Може, ви нам підкажете, кого можна зробити повчальним прикладом? — і спокійно вказує на берег.
Слова завмирають у мене на язику від цієї погрози.
— Ні, Ваша Величносте, не підкажу.
— Тоді відійдіть і мовчіть, — і вона посміхається. — Скоро настане ваша черга говорити.
То от для чого я їм потрібна. Саме на випадок, якщо ситуація складеться не їм на користь. Але я не протестую. Я корюся наказу. Мій дім зникає на обрії. Навіки.
*
Що ближче ми до столиці, то більші села. Незабаром лісоповали й ферми поступаються місцем справжнім містам навколо масивних фабрик. Багряні робітники живуть у цегляних будинках і гуртожитках. Тут мешканці теж виходять на вулиці й дивляться, як ми пропливаємо. Вартові гарчать, ляскають батоги, а я не можу з цим змиритися і щоразу щулюся.
А тоді замість містечок з’являються розлогі сади, маєтки й палаци, схожі на Покої. Ці витвори з каменю, скла й плин- кого мармуру ніби змагаються між собою у величі. Газони тягнуться аж до річки, оздоблені живоплотами й прегарними — 243 —


фонтанами. Самі будинки виглядають, як витвір богів, і кожен гарний по-своєму.
Але вікна темні, а двері зачинено. У селах і містечках були цілі юрми, а ці землі видаються безживними.
Лише прапори, що майорять над ними, вказують, що там хтось живе. Блакитний стяг дому Осанос, срібний стяг дому Самос, брунатний — Рамбос, і таке інше. Я вивчила їхні барви і можу уявити обличчя мешканців кожного занімілого дому. Кількох я навіть убила.
— Це Річковий променад, — пояснює Мевен. — Заміські маєтки, де можна сховатися від міського гамору.
Мій погляд затримується на чудесному маєтку Іралів із чорними мармуровими колонами. Ґанок охороняють вишкірені на небеса кам’яні пантери. У мене навіть від статуй мурашки по шкірі — мені згадуються дошкульні питання Ари Ірал.
— Там нікого нема.
— Вони стоять пусткою більшість часу, а через Сторожу ніхто не потикатиметься за місто, — він гірко усміхається кутиками вуст. — Ці ховатимуться за своїми діамантовими стінами, най мій брат бореться за них.
— Якби ж то взагалі нікому не треба було боротися...
Він трясе головою.
— Мріями ситий не будеш.
Ми мовчки спостерігаємо, як зникає на обрії Річковий променад, і на берегах знову піднімається ліс. Дерева тут дивні — дуже високі, з чорною корою та рудим листям. Він мертвотно тихий, не буває таких лісів. Тишу не порушує навіть спів пташок, а небеса над нами темніють, і то не тому, що сонце звернуло на вечірній пруг. Чорні хмари накривають крони дерев, як товста ковдра.
— Що це? — навіть мій голос звучить приглушено, добре, щО над палубою є скляний дах. Я з подивом розумію, що інші розійшлися — ми єдині спостерігаємо, як згущається темрява.
Мевен з несмаком дивиться на ліс:
— Це дерева-бар’єри. Вони не дають забрудненню просуватися вгору за течією. їх багато років тому створили зеленяки Велле.
— 244 —


Бурі хвилі б’ються об борти, лишаючи на блискучій сталі брудні сліди. Світ набуває дивного відтінку, ніби я дивлюся крізь брудне скло. Низькі хмари — це й не хмари ніякі, а дим із тисячі димарів, що закриває небо. Тут не ростуть дерева й не зеленіє трава — це земля попелу й тліні.
— Сіре місто, — пояснює Мевен.
Заводи тягнуться, скільки сягає око — величезні брудні будинки аж двигтять від електрики. Це відчуття накочується на мене зненацька, як удар, і в мене ледь не підкошуються ноги. Серце ледве справляється з цим неземним пульсом, і я сідаю, дослухаючись, як вирує кров у венах.
Я-бо думала, що це мій світ зламаний, що це моє життя несправедливе! Я навіть уявити не могла, що існує Сіре місто.
Електростанції світяться в сутінках, павутиною дротів біжать блакитні й мертвотно-зелені іскри. Навантажений товарами транспорт котиться дорогами, перевозячи продукти між заводами.
Транспорт кричить один на одного, а рухається повільно, як чорна кров у сірих венах. А найгірше те, що навколо кожного заводу акуратним чотирикутником стоять будиночки, між якими в’ються вузькі завулки. Це нетрі.
Мабуть, робітники навіть сонця не бачать під цим задимленим небом. Вони курсують між заводами та своїми оселями, затоплюють вулиці, коли хтось полишає зміну, а хтось на неї заступає. Тут немає ані вартових, ані батогів, ані порожніх очей. їх не виводять на нас подивитися. Тут королю вже не треба красуватися, — раптом розумію я. Ці люди зламані від народження.
— Це ж техніки, — хрипко шепочу я, згадуючи слово, яким легковажно розкидаються срібні. — Це ж вони роблять лампи, камери, екрани...
— А також рушниці, кулі, бомби, кораблі, транспорт... — додає Мевен. — Без них не було б електрики. Вони очищають воду. Вони все за нас роблять.
А взамін отримують лише дим.
— Чому вони звідси не тікають?
Він стенає плечима.
— 245 —


— Вони нічого більше не бачили. Більшість техніків ніколи не виходить за межі свого провулка. їх навіть на фронт не забирають.
Навіть на фронт не забирають... їхнє життя таке страшне, що навіть війна була б порятунком, а їх туди не пускають.
Навіть заводи врешті зникають, проте цей образ закарбовано в моїх очах. Щось мені підказує: не можна про це забувати. Не можна забувати про них.
За наступним лісом дерев-бар’єрів над нами прозирають зірки, а під ними лежить Археон. Я спершу навіть не зауважую столицю, бо приймаю її вогні за зірки. Коли ми підпливаємо ближче, у мене щелепа відвалюється.
Через ріку перекинуто триярусний міст у сотні метрів завдовжки, що поєднує міста по різні береги. Він видається живим, так на ньому багато світла й електрики. На мосту, що височить за тридцять метрів над річкою, є і магазини, і базари. Можу уявити, як срібні там жирують, дивлячись на світ звисока. Нижчим ярусом мчить транспорт, фари розтинають ніч, як червоно-білі комети.
По обидва боки мосту є ворота, а сектори міста по різні береги оточено мурами. На східному березі сталеві вежі, як мечі, пронизують небо, а на верхівці кожної — по блискучому хижому птаху. На брукованих вулицях, що в’ються горбистими берегами і поєднують будівлі з мостом та воротами, вирують натовпи і потік транспорту.
Стіни тут, як і в Покоях, із діамантового скла, проте над ними ще й сяють прожектори зі сталевих веж та інших конструкцій. Вулицями ходять патрулі, тільки не у вогненно-червоній формі стражів чи чорної варти. У їхній формі білий поєднано з кольором почорнілого срібла, і вона майже зливається з міським краєвидом. Це солдати, і то не ті, що з панянками витанцьовують. Це не місто, а фортеця.
Археон збудовано не для миру, а для війни.
На західному березі я впізнаю Королівський суд і Скарбницю, які бачила у відео про теракт. Ці білі мармурові споруди вже відремонтували, хоча напад стався якийсь місяць тому. А здається, що минуло ціле життя. Вони стоять обабіч Палацу — 246 —


білого полум’я — його навіть я впізнаю. Мій старий учитель колись казав, що його вирізьблено із пагорба, це жива частка білого каменю. На мурах навколо нього сяють вогні з перлів і злота.
Я намагаюся увібрати це видовисько, метаючись поглядом між двома берегами, але розумом цього не охопити. Над головою нічним небом пливуть повітряні кораблі, а літаки піднімаються навіть вище і пролітають так швидко, наче зірка впала. Я думала, що Покої сонця — це чудо, але мені просто було ні з чим порівнювати.
Проте я не помічаю краси цього місця, адже за якісь кілька кілометрів від нього тягнуться задимлені заводи. У мене волосся встає дибки від різниці між срібним містом і багряними нетрями. Це той світ, який я хочу знищити, а він хоче вбити мене і все, що мені дороге. Тепер я на власні очі бачу, з чим борюся, і як тяжко буде перемогти. Я ще ніколи не почувалася такою маленькою. Над нами височить грандіозний міст, ніби готовий пожерти мене заживо.
Але я мушу бодай спробувати. Хоча б заради Сірого міста, заради тих, хто ніколи не бачив сонця.


Розділ 23
Коли корабель пристає до західного берега і ми сходимо на сушу, вже запала ніч. Удома в такий час відключали електрику та лягали спати, але в Археоні все не так. Здається, місто тільки яснішає, коли решта світу провалюється в пітьму. Над головою спалахують феєрверки, на міст і палац дощем ллється світло, а згори майорить червоно-чорний стяг. Король знову на троні.
На щастя, на нас не чекає ніяких парадів — ми просто сідаємо у броньований транспорт. На щастя, мені з Меве- ном виділили окремий транспорт, де нас супроводжує двоє стражів. Він по дорозі показує мені місцеві пам’ятки й розповідає чи не про кожен пам’ятник і перехрестя. Встигає навіть згадати свою улюблену пекарню, хоча вона по той бік річки.
— Міст і Східний Археон — це для цивільного населення, для пересічних срібних, хоча багато хто із них заможніший за шляхту.
— Пересічні срібні? — я ледве стримуюся, щоб не розсміятися. — Так буває?
Мевен стенає плечима.
— Звісно. Тут є і торговці, і бізнесмени, і солдати, й охорона, і власники крамниць, і політики, і землевласники, і митці, й інтелектуали. Інколи вони одружуються з представниками Високих Домів, але в них не шляхетна кров, і їхні здібності, ну, не такі потужні.
«Не у всіх є дар». Так мені сказав колись Лукас, тільки я не думала, що він говорив і про срібних теж.
— А в Західному Археоні королівські покої і двір, — веде далі Мевен. Ми проминаємо вулиці з гарними кам’яними будинками та доглянутими квітучими деревами. — Тут резиден— 248 —


ції всіх Високих Домів, вони тримаються при палаці й уряді. Власне, цілою країною можна за потреби керувати з цієї скелі.
То ось чому вони тут. Західний берег крутий, палац та інші урядові споруди височать на кручі, яка нависає над Мостом. Кручу оточує мур, який захищає серце країни. Я намагаюся не витріщатися, коли ми проминаємо ворота, за якими лежить мощена плитами площа з арену завбільшки. Мевен пояснює, що це площа Цезаря, названа на честь першого короля династії. Джуліан колись побіжно згадував короля Цезаря, але наші уроки особливо не зачіпали часів до Першого поділу, коли стало ясно, що срібний і багряний — це не просто кольори.
Палац білого полум’я на півдні площі, а суди, скарбниця й адміністративні будівлі займають решту сторін. Тут навіть казарми є: загони муштрують у загородженому дворі. Це — Келів Легіон тіней, який прибув до міста раніше. «Втіха для шляхти», — так про них сказав Мевен. Навіть у мурах є солдати, які захистять нас від наступного нападу.
Година пізня, але на площі юрмляться люди, валять до суворої споруди біля казарм. З колон звисають червоно-чорні стяги, на яких вигаптувано меч — символ армії. Перед нею маленька сцена, оточена яскравими лампами і натовпом.
Раптом на наш транспорт, що у кавалькаді проїздить повз сцену, падає погляд камери — значно гнітючіший, ніж я звикла. На щастя, ми не спиняємось, доки не доїжджаємо до арки, за якою маленький дворик.
— Що це? — пошепки питаю я, вчепившись Мевенові в руку. Досі мені вдавалося опановувати страх, але яскраве світло, камери й натовп підточують витримку.
Мевен тяжко зітхає, радше роздратовано, ніж стривожено:
— Батько промову виголосить. Треба ж мечем повимахува- ти, щоб маси були задоволені. їх тут хлібом не годуй, аби тільки вождь пообіцяв перемогу.
Мевен виходить із транспорту і тягне мене за собою. Попри макіяж та одяг, я почуваюся, як гола. Це для передачі. Її побачать тисячі, як не мільйони.
— Не хвилюйся, ми просто мусимо стояти за ним із суворим виразом, — шепоче він мені на вухо.
— 249 —


— Кел все зробить за нас, — я киваю на похмурого принца, який досі не відлипнув від Євангеліни.
Мевен сміється собі під ніс:
— Він думає, що промови — марна трата часу. Кел у нас любить дії, а не слова.
І я така ж, хоча вголос ніколи не визнаю, що в мене з Келом є щось спільне. Може, колись я так думала, але ті часи минули. І вже не повернуться.
Нас підкликає заклопотаний секретар. На ньому блакитно- сіре вбрання — кольори дому Макантос. Він знав полковницю, може, він її брат, може, кузин. Маро, не починай... Не вистачало тут зірватися. Коли ми займаємо своє місце біля Кела та Євангеліни, за королем і королевою, він одразу про нас забуває. Як не дивно, Євангеліна зараз не така незворушна, як зазвичай: я бачу, що в неї тремтять руки. їй страшно. Вона хотіла бути у світлі суфітів, хотіла стати Келовою нареченою — а тепер злякалася. Чому це?
А тоді ми рушаємо до будівлі, де юрмиться стільки стражів і слуг, що всіх і не злічити. Усередині приміщення виглядає робочим: там мали, кабінети й кімнати для нарад, а не картини й салони. Люди у сірій формі заклопотано снують коридорами, але розступаються, щоб пропустити нас. Більшість дверей зачинено, але я встигаю зазирнути в кілька кімнат. Офіцери і солдати схиляються над картами і сперечаються, куди скерувати легіони. В іншій кімнаті аж кипить енергія — там сотні екранів, і перед кожним сидить солдат у бойовій формі. Вони у мікрофони віддають накази далеким загонам. Слова різні, а значення всюди те саме: тримайте фронт.
Кел затримується перед дверима відеокімнати, щоби придивитися уважніше, але двері з грюкотом закривають просто в нього перед обличчям. Він сахається, але не протестує і рушає далі з Євангеліною. Вона щось тихо йому шепоче, але він, мені на радість, тільки відмахується.
Проте моя усмішка згасає, коли ми ступаємо в сліпуче світло на парадні сходи. На бронзовій таблиці при дверях написано «Управління оборони». То от яке воно, серце нашого війська — звідси командують кожним солдатом, кожним заго- — 250 —


ном, кожною рушницею. У мене мурашки біжать по шкірі від того, скільки там зосереджено влади, але я не можу зірватися зараз, перед стількома людьми. Спалахують камери, засліплюючи мене.
Секретар вручає мені аркуш паперу, і від одного погляду на нього мені хочеться закричати. Тепер я знаю, для чого мене берегли.
«Відробиш свій хліб», — шепоче Еларин голос у мене в голові. Вона переводить погляд з Мевена на мене і ледве стримується, щоб не посміхнутися.
Мевен відстежує напрям її погляду і зауважує папірець у моїх тремтячих долонях. Він повільно бере мене за руку, щоби влити в мене силу. Мені хочеться пошматувати цю цидулу, але він мене стримує.
— Мусиш, — шепоче він так тихо, що я ледве чую слова, — мусиш.
*
— Мені серце болить за полеглих, алея знаю, що вони загинули недаремно. На їхній крові зросте наша витримка та готовність долати перешкоди, які чекають попереду. Наш народ вже сто років веде війну, тож ми звикли, що на шляху до перемоги трапляються перепони. Цих людей знайдуть і покарають. Зараза під назвою «повстання» у моїй країні не приживеться.
З екрану в моїй новій спальні користі — як із човна без дна: з учора по колу ганяють промову короля, і мене від неї вже нудить. Я можу повторити її дослівно, але не можу перестати дивитися. Бо я знаю, що буде далі.
Моє обличчя на екрані виглядає дивно — надто бліде, надто холодне. Мені аж не віриться, що я змогла незворушно прочитати ті слова. Я ступаю на сцену, займаючи місце короля, і навіть не здригаюся.
— Мене виростили багряні. Я вірила, що я — одна із них. А тоді на власному досвіді познайомилася з милосердям Його Величності короля, нашими справедливими срібними панами — 257 —


й великими привілеями, якими вони нас наділили. Правом працювати, правом служити нашій країні, правом жити — і то жити добре, — на екрані Мевен стискає мені руку й киває в такт моїм словам. — Тепер я знаю, що походжу зі срібного дому Титан, я леді, а одного дня стану принцесою Норти. Мені відкрили очі. Існує світ, який я навіть уявити собі не могла — і він непорушний. Він ласкавий. А ті терористи, ниці вбивці, намагаються зруйнувати підвалини нашої нації. Ми не можемо цього дозволити.
У своїй кімнаті, в безпеці, я рвучко зітхаю. Зараз почнеться найгірше.
— Король Тиберій у своїй мудрості окреслив Заходи, які поможуть викоренити заразу повстання й захистити добрих громадян. Вони наступні: починаючи від сьогодні, для всіх багряних введено комендантську годину, що починається при заході сонця. У всіх багряних селах і містечках подвоять заходи безпеки. На дорогах зведуть нові, повністю обладнані блокпости. За всі злочини багряних, включно із порушенням комендантської години, кара — смерть. І... — тут мій голос уперше зривається, — призовний вік знижено до п’ятнадцяти. Тих, хто подасть інформацію, яка призведе до арешту членів Черленої Сторожі чи запобігання її діям, звільнять від призову. Вони зможуть звільнити від військової служби до п’яти членів родини.
Це прекрасний і страшний маневр. Багряні один одного повбивати ладні за такі посвідки.
— Ці заходи впроваджуватимуть будь-якою ціною, доки заразу під назвою Черлена Сторожа не буде викорінено, — я вдивляюся у власні очі на екрані, де мій двійник намагається не вдавитися словами. Сподіваюся, люди розуміють, що я хочу сказати: слова брешуть. — Хай живе король.
У мені закипає лють, але екран гасне, і на зміну моєму обличчю приходить чорна пустка. Проте накази все одно стоять у мене перед очима. Патрулі на вулицях, тіла на шибениці, матері оплакують викрадених дітей. Ми вбили дванадцять їхніх — а вони вб’ють тисячі наших. Я розумію, що це змусить частину багряних приєднатися до Варти, але більшість пригорнеться до короля. Вони відмовляться навіть від тієї щопти — 252 —


свободи, яка в них є зараз, щоб порятувати своє життя та своїх дітей.
Я думала, бути маріонеткою — легко. Я помилялася. Але зараз я не можу дозволити їм мене зламати, навіть якщо на обрії вже маячить смерть. Я мушу встигнути зробити чимбіль- ше, перш ніж вони вирахують мене за кров’ю і все закінчиться. Перш ніж вони витягнуть мене з палацу і вб’ють.
Бодай мої вікна виходять на річку — на південь, до моря. Коли я вдивляюся у воду, мені майже вдається забути, як тане моє майбутнє. Я переводжу погляд зі швидкої ріки на темну пляму на обрії. Решта неба чиста, але на півдні, над забороненими землями на узбережжі, завжди купчаться темні хмари. Це зруйноване місто: його поглинули радіація та вогонь, які так там навіки і лишилися. Зараз це — чорний привид на обрії, релікт прадавнього світу.
Я майже хочу, щоб у двері постукав Лукас і повів за новим розкладом, але він ще не вернувся. Мабуть, йому краще триматися подалі від мене, де ніхто не змусить його ризикувати життям.
Біля стіни розкладено Джуліанові дари — болісне нагадування, що я втратила друга. Це шматок велетенської мапи під склом. Коли я її піднімаю, щось випадає з-за рами.
Я так і знала!
Серце калатає, як шалене, а я падаю на коліна в надії знайти таємну записку від Джуліана. Але там просто книжка.
Попри розчарування, я мимоволі усміхаюся. Це дуже в дусі Джуліана — лишити мені чергову оповідку, чергові слова, які втішатимуть, коли його не буде поруч.
Я відкриваю книжку, чекаючи на історичну довідку, проте натомість на папері горять рукописні слова: «Багряні і срібні». Розгонистий Джуліанів почерк ні з чим не сплутати.
Камери в мене за спиною нагадують, що я не сама. Джуліан і це врахував.
Книжка нічим не виділяється — збоку виглядає, як нудне дослідження дельфійських реліквій, проте між рядками тим же шрифтом зашифроване таємне повідомлення. На те, щоби повишукувати всі його рядки, йде чимало часу, тож я ми— 253 —


моволі радію, що прокинулася так рано. Коли я нарешті збираю все докупи, мені перехоплює подих.
«Дейн Девідсон, багряний солдат, легіон “Шторм”, убитий на патрулі, тіло не знайдено, і серпня 296 року н. е. Джейн Барбаро, багряний солдат, легіон “Шторм”, загинула від дружнього вогню, тіло кремовано. 19 листопада 297 року н. е. Пейс Ґарднер, багряний солдат, легіон “Шторм”, страчена за непокору, тіло загублено. 4 червня 300 року н. е.» На тому список, що охоплює двадцять років, не уривається — всі тіла спалено, втрачено чи «загублено». Як можна загубити тіло страченого? Від останнього імені у списку мені сльози навертаються на очі. «Шейд Барров, багряний солдат, легіон “Шторм”, страчений за дезертирство, тіло кремовано. 27 липня 320 року н. е.»
Після братового імені ідуть Джуліанові слова. Мені аж здається, що він знову при мені, спокійно пояснює уроки.
«За воєнним правом, усіх багряних солдатів ховають на цвинтарях у Душилці. Страчених солдатів ховають у братських могилах. Кремація — рідкість. Тіла ніхто не губить. Та все ж, я нарахував 27 солдатів, серед яких і ваш брат, із якими саме це і сталося.
Усі, крім тих, кого стратили за надуманими звинуваченнями, загинули в патрулі від рук озерян чи внаслідок випадковості. Усіх їх перевели до легіону “Шторм” за кілька тижнів до того. Усі тіла знищено чи втрачено. Чому? Легіон “Шторм” — це не загони смерті, під генералом Іґрі служать сотні багряних, і не всі гинуть за дивних обставин. То чому вбили саме цих 27?
Це вперше в житті я потішився, що існує база крові. Вони давно “загинули”, але їхня кров досі зберігається. Мушу вибачитися, Маро — я не був із вами цілковито чесним. Ви довірилися мені, тож я тренував вас і помагав вам, але при цьому я помагав і самому собі. Я — чоловік допитливий, а ви — найцікавіше, що я бачив. Я піддався спокусі. Я порівняв зразок вашої крові з їхньою і виявив певний маркер, який відрізняється від решти.
Мене не дивує, що ніхто цього раніше не помічав: цього не шукали. Але коли знати, що шукати, то все стає на свої місця. У вас багряна кров, але вона не така, як у інших. У вас є щось — 254 —


нове, щось небачене досі. Воно було і в тих 27. У вас у всіх була мутація, зміна, яка, можливо, є ключем до того, хто ви.
Ви така не єдина, Маро. Ви не сама. Ви просто перша, кого захищають погляди тисяч людей, перша, кого не вдалося вбити чи сховати. Ви і багряна, і срібна, й сильніша і за тих, і за тих.
Я думаю, що майбутнє за вами. Я думаю, ви — новий світанок.
Якщо були ті 27, то мають бути й інші. Має бути ще хтось».
Я заніміла, завмерла, відчуваю все і нічого. Я така не одна.
«Я перебрав решту бази крові у пошуках цієї мутації і знайшов інших носіїв. Наводжу повний список — передайте його далі.
Значення цього списку для вас і решти світу зайве пояснювати. Передайте його тому, кому довіряєте, знайдіть інших, захистіть їх, натренуйте їх. Врешті їх знайде хтось менш доброзичливий — і вистежить усіх до одного. Це лише питання часу».
Тут його слова уриваються, і починається список, від якого в мене тремтять руки. Довгий перелік імен і місць — їх так багато, усіх треба відшукати. Вони всі приєднаються до боротьби.
У мене в голові палахкотить вогонь. Я така не одна. Нас багато. Джуліанові слова спливають перед очима, закарбовуються в душу.
Ми сильніші, ніж ті і ті.
*
Книжечку легко сховати в кишені жакета — я ношу її над серцем. Проте перш ніж я встигаю показати Джуліанів лист Мевену, мене знаходить Кел. Він зненацька з’являється у вітальні, яка не сильно відрізняється від тієї, де ми танцювали — хоча від музики й місячного сяйва не лишилося й сліду. Колись я радо приймала кожну його пропозицію, а тепер мене верне від самого його вигляду. І він помічає відразу в мене на лиці, хай би як я намагалася її приховати.
— Ти на мене злишся.
— Ні.
— 255 —


— Не бреши, — гарчить він, і в його очах спалахує вогонь. Але ж відтоді, як ми зустрілися, я тільки те й робила, що брехала! — Два дні тому мене цілувала, а тепер навіть в очі не дивишся?
— Я заручена з твоїм братом, — кажу я, відступаючи від нього.
Він відмахується.
— Раніше це тебе не спиняло. Що змінилося?
«Я побачила, хто ти такий насправді, — хочеться заволати мені. — Ти не шляхетний воїн, ти не принц без догани, ти навіть не розгублений хлопчина, хоча часто ним прикидаєшся. Ти точнісінько такий же, як всі вони».
— Це через тих терористів?
Я до болю зціплюю зуби.
— Вони повстанці.
— Вони вбили невинних людей, дітей.
— Ми з тобою прекрасно знаємо, що це не їхня вина, — огризаюся я, і байдуже, що мої слова завдадуть йому болю. Кел щулиться й на мить приголомшено замовкає. Він аж блідне, коли згадує Сонячний розстріл — і випадковий вибух після того. Але розгубленість швидко зміняється гнівом.
— Все одно, це вони винні. Те, що я наказав стражу — це за мертвих, задля справедливості.
— І чого ти добився тортурами? Ти вивідав їхні імена? Ти знаєш, скільки їх? Ти хоч знаєш, чого вони хочуть? Ти взагалі завдав собі клопоту їх вислухати?
Він зітхає, намагаючись порятувати розмову.
— Я знаю, у тебе є свої причини... співчувати їм, але їхні методи...
—• їхні методи — це ваша вина. За вас ми гаруємо та проливаємо кров, ми гинемо за ваші війни, фабрики й дрібні приємності, які ви навіть не помічаєте, а все просто тому, що ми не такі. Думаєте, ми це терпітимемо?
У Кела сіпається м’яз на щоці. У нього немає відповіді.
— Якби не твої жалощі, я вже гнила б у якомусь окопі. Якби не сталося чуда й не виявилося, що я, знов-таки, не така, то ти мене зараз і слухати не став би.
— 256 —


Іскри ліниво повзуть моїми долонями. Я ні за які гроші не повернулася б до життя, в якому моє тіло не бринить силою, але я ті часи добре пам’ятаю.
— Ти можеш покласти цьому край, Кел. Ти станеш королем, ти можеш припинити війну, ти можеш порятувати тисячі, ба ні, мільйони від предковічного рабства, досить просто сказати «годі».
У Келі щось ламається, і вогонь, який він так старається приховати, гасне. Він підходить до вікна, стиснувши руки за спиною. Йому на лице сяє ранкове сонце, а за спиною збираються тіні, ніби він розірваний між двома світами. У душі я знаю, якому світові він належить. І та часточка мене, якій він досі небайдужий, хотіла б стерти відстань між нами, але нема дурних. Я не закохана дурочка.
— Я теж колись так думав, — тихо веде він. — Проте це спровокує повстання, а я не хочу стати королем, який знищив власну країну. Це — моя спадщина і батькова спадщина, і в мене є перед нею обов’язки, — від нього пашить жаром, пара затягує вікно. — Ти б проміняла мільйони життів на те, чого вони хочуть?
Мільйони життів? У мене перед очима зринає мертвий Бе- лікос Леролан з дітьми при боці. А тоді — інші мертві лиця: Шейд, Кілорнів батько, всі багряні солдати, що полягли на їхній війні.
— Сторожу не спинити, — тихо кажу я, хоча й розумію, що він мене вже не слухає. — Вони винні, але й ти теж. У тебе, принце, на руках кров.
І в Мевена. І в мене.
Там я його й полишаю, без надії сподіваючись, що змусила його бодай замислитися. Він — син свого батька.
— А Джуліан зник, так? — гукає він мені вслід, і я завмираю.
Я повільно повертаюся, намагаючись зібратися з думками.
— Як це зник? — я вирішую прикинутися дурною.
— У пам’яті стражів і у відеозаписах лишилися білі діри. Дядько нечасто використовує свої навики, але знаки я впізнаю.
— Думаєш, це він поміг їм порятуватися?
— Так, — з болем каже він, втупившись у свої долоні. — І тому я дав йому час втекти.
— 257 —


— Що? — я не вірю власним вухам. Кел, солдат, який завжди кориться наказам, порушив правила задля свого дядька.
— Він мій дядько, я зробив для нього все, що міг. Думаєш, я геть безсердечний? — він сумовито мені усміхається, але на відповідь не чекає. Від цього мені боляче на душі. Він зітхає і прикладає долоню до скла. — Я тягнув з арештом, скільки міг, але всі лишають сліди, і королева його знайде. Його стратять.
— Що, власного дядька не пожалієш? — я не приховую відрази і страху. Якщо він готовий убити Джуліана, якому дозволив утекти, то що зробить зі мною, коли дізнається правду?
Кел випрямляється і напружується, знову перетворюється на солдата. Розмову про Джуліана і Черлену Сторожу завершено.
— У Мевена є цікава пропозиція.
Оце так несподіванка.
— І яка ж?
Він трясе головою, ніби думка про брата його дратує.
— Меві у нас взагалі розумака, весь у маму.
— Це що, має мене налякати? — я краще, ніж будь-хто, знаю, що Мевен геть не як мати чи інші проклятущі срібні. — Що ти хочеш сказати, Кел?
— Ти тепер на виду, — швидко говорить він. — Після тієї промови ціла країна знає, як тебе звати і як ти виглядаєш. Дедалі більше людей цікавитимуться, хто ти і що ти.
Я кривлюся і стенаю плечима.
— Може, вам треба було про це подумати до того, як я прочитала ту огидну промову.
— Я солдат, а не політик. Ти ж знаєш, що я до заходів непричетний.
— Але ти їх виконуватимеш. Виконуватимеш і не ставитимеш запитань.
Із цим він не сперечається. Йому багато що можна закинуту але бодай мені Кел не бреше.
— Усі твої записи знищено. Ані офіцери, ані архіварії, ніхто не знайде жодних доказів, що ти народилася багряною, — каже він, не підводячи погляду з підлоги. — Ось що запропонував Мевен.
Я мимоволі зітхаю. А база крові? А документи?
— 25S —


— Що це значить?
Мені не стає сили стриматися, щоб голос не затремтів.
— Знищено твої табелі зі школи, свідоцтво про народження дані крові і навіть паспорт, — серце так калатає у мене у вухах, що я його ледве чую.
Колись я його обійняла б, але тепер мушу стояти непоруш но. Не можна показати, що він знову мене порятував. Ні, це не Кел мене порятував — це все Мевен. Тінь взяла владу над вогнем.
— Мабуть, це правильне рішення, — байдуже кажу я, ніби це мене геть не обходить.
Проте моя витримка не безмежна. Сухо вклонившись Кело ві, я вибігаю з кімнати, щоиб приховати шалену усмішку.


Розділ 24
Наступного дня я досліджую палац, хоча мої думки зайняті геть іншим. Палац білого полум’я більший, ніж Покої, а стіни тут із каменю й різьбленого дерева, а не діамантового скла. Навряд чи я запам’ятаю план палацу — тут розміщена не тільки королівська резиденція, а й урядові кабінети, бальні зали, повністю оснащений тренувальний зал та інші приміщення, призначення яких я навіть не ладна збагнути. Мабуть, саме тому балакучий секретар шукає мене аж півгодини, перш ніж вистежує в галереї зі скульптурами. Так і закінчується мій вільний час — на мене чекають нові обов’язки.
На думку балакучого секретаря, мої прикрі обов’язки не зводяться до виголошення королівських постанов. Як майбутня принцеса, я мушу зустрічатися з різними людьми, зачитувати промови, тиснути руки й маячити у Мевена при боці. Останнє мене не дуже непокоїть, хоча я й не в захваті від того, що мене тут вигулюватимуть, як козу на торгу.
Я приєднуюся до Мевена в транспорті, й ми рушаємо на нашу першу публічну появу. Мені кортить показати йому список і подякувати за базу крові, але навколо нас забагато очей і вух.
День проминає у вирі барв і звуків. Ми відвідуємо різні частини столиці. Базар на мосту точно як Великий сад, тільки утричі більший. Ми годину теревенимо з дітьми і власниками крамниць, і за цей час срібні встигають накинутися на добрий десяток багряних слуг, які просто роблять свою роботу. Охорона спиняє їх, перш ніж проллється кров, але не заважає їм жбурлятися дошкульними словами. «Дітовбивці, звірі, чорти...» Мевен стискає мені руку щоразу, як чергового багряного валять на землю. Коли ми заходимо в мистецьку галерею — черговий етап нашого маршруту — я тішуся, бо хоч тут нас — 260 —


не оточуватиме юрма. А тоді бачу картини. Цей срібний митець пише лише двома кольорами — срібним і багряним — і від його страшної колекції мені аж млосно. Кожен мазок пензля демонструє велич срібних і ницість багряних. На останньому полотні височить примарна сіро-срібна постать у короні, що кривавить багрянцем. Мені хочеться битися головою об стіну.
На гамірній площі перед галереєю вирує міське життя. Багато хто спиняється й витріщається на нас, коли ми рушаємо до транспорту. Мевен махає та завчено усміхається, і натовп починає скандувати його ім’я. У нього до цього справжній хист — врешті, він їхній повелитель за правом крові. Коли він спиняється поговорити з дітьми, його усмішка яснішає. Може, Кел народився, щоб успадкувати трон, але хист до цього саме в Мевена. І Мевен готовий змінити світ — для нас, багряних, яких його вчили зневажати.
Я потай торкаюся списку в кишені — ці люди допоможуть нам із Мевеном змінити світ. Вони всі такі ж, як я? Чи в них такі ж різні навики, як у срібних? Шейд був такий самий, як я. Вони викрили Шейда і вбили, а мене не змогли. Мені серце болить за полеглого брата, за всі несказані слова. За майбутнє, яке ми могли б збудувати.
Проте Шейда не вернути, а іншим я ще можу допомогти.
— Треба знайти Фарлі, — шепочу я Мевенові на вухо так тихо, що й сама себе ледве чую. Але він все чує і піднімає брову у німому питанні. — Я мушу їй дещо передати.
— Я певен, що це вона знайде нас. Може, вона вже за нами спостерігає.
— Як?..
Фарлі за нами шпигує? І це в місті, яке ладне її пошматувати? Як таке може бути? А тоді я зауважую, що за срібним натовпом, який нас оточує, снують багряні слуги з пов’язками на рукаві. Дехто затримується на нас подивитися. Будь-хто з них може працювати на Фарлі. Може, вони всі на неї працюють. Хай би скільки навколо було стражів і вартових, вона досі з нами.
Тепер треба якось знайти їх і потрібне місце, і щоб ніхто при цьому не помітив, що принц і майбутня принцеса спілкуються з терористкою в розшуку.
261


Це не такий натовп, як у селі, де я рухалася без проблем. Тут всі очі прикуті до мене, майбутньої принцеси в супроводі охорони і з повстанням на плечах. А може, від мене залежить не тільки доля повстання, а й щось значно важливіше — я знову згадую про список у кишені.
Коли натовп підступає ближче, щоб краще нас роздивитися, я користаюся нагодою і тікаю.
Стражі нависають над Мевеном, незвичні захищати ще й мене, тож я швидко вислизаю за коло охорони та глядачів. Ті простують площею без мене — якщо Мевен і помітив, що я зникла, то їм про це не сповістив.
Багряні слуги на мене не зважають, а й далі снують між крамницями, понуривши голови. Вони тримаються завулків і тіней, щоб їх ніхто не помітив. Я так зосереджено вдивляюся в їхні обличчя, що навіть не помічаю, як хтось підходить просто до мене.
— Моя пані, ви згубили, — хлопцю років десять, а на руці все одно багряна пов’язка. — Пані!
Він простягає мені зім’ятий клапоть паперу. Такого в мене не було. Я все одно усміхаюся хлопцю і беру записку.
— Спасибі тобі.
Він усміхається мені так щиро, як вміють тільки маленькі діти, і вистрибом зникає в завулку. Життя його ще не зламало.
— Сюди, леді Титан, — байдуже каже страж, зринаючи біля мене. А такий був добрий план! Я простую за ним до транспорту, борючись із несподіваною тугою. Я навіть втекти не можу, а колись могла. Я втрачаю навики.
— Що це було? — питає Мевен, коли я сідаю в транспорт.
— Нічого, — зітхаю я, визираючи з вікна транспорту, коли ми від’їздимо. — Здалося, що декого побачила.
Ми вже звертаємо за ріг, коли я нарешті додумуюся поглянути на папірець. Я розгортаю його на колінах, прикриваючи рукавом. На аркуші вишкрябано слова — таким дрібним почерком, що я ледве можу прочитати.
«Театр Тексаприн”. Денна вистава. Найкращі місця».
Я розумію заледве половину цих слів, але байдуже. Я з усмішкою передаю записку Мевену.
— 262 —


*
Досить Мевену попросити — і нас пускають у театр. Він невеличкий, але прикрашений по-багатому. На зеленій вежі красується чорний лебідь. Це місце для розваг — тут бувають вистави, концерти, а з особливих нагод навіть архівні відео. «Вистава», пояснює мені Мевен, — це коли люди («актори») розігрують історію на сцені. Вдома в нас навіть казку на ніч розказати не було часу, не кажучи вже про сцену, акторів чи костюми.
Не встигаю я роззирнутися, як ми вже сидимо на закритому балконі над сценою. Під нами вирує юрма, серед якої багато дітей, і всі до одного срібні. Між рядів снують кілька багряних, подаючи напої чи перевіряючи квитки, але вони не сідають. Вони не можуть собі дозволити такої забави. Тим часом ми вмощуємося на оксамитових кріслах із найкращим видом, а обабіч наших прикритих завісою дверей чатують секретар і стражі.
Коли у театрі гасне світло, Мевен обіймає мене за плечі та пригортає так міцно, що я чую, як б’ється його серце. Він усміхається секретарю, який зазирає за завіси.
— Не турбуйте нас, — кидає він через плече, а тоді притягує моє лице до свого.
Він не відхиляється, навіть коли двері закриваються. Минає хвилина чи година, хто зна, а тоді голоси на сцені повертають мене до дійсності.
— Вибач, — шепочу я Мевену і встаю, щоб відійти.
Часу на поцілунки немає, хай би чого там мені хотілося. Але Мевен тільки усміхається — він на мене дивиться, а не на виставу. Я старанно уникаю його погляду, але щось усе одно притягує мої очі до нього.
— І що зараз робити?
Він сміється, і в його очах спалахують грайливі бісики.
— Я не про це, — але мимоволі усміхаюся йому у відповідь.
— Кел прийшов до мене сьогодні вранці.
Мевен стискає губи.
— І що?
— 263 —


— Каже, мене врятовано.
Від його усмішки яснішає цілий світ, і я ледве стримуюся, щоб знову його не поцілувати.
— Я ж казав, що все владнаю, — каже він несподівано хрипким голосом. Коли він простягає мені руку, я без питань хапаю його долоню.
Не встигаємо ми продовжити, як панель у стелі над нами зсувається вбік. Мевен підхоплюється на ноги — здається, він здивувався більше, ніж я — і вдивляється в темряву над нами. Звідти не долинає ані звука, та байдуже. Я знаю, що робити. Від тренувань я стала сильніша, тож легко підтягуюся і зникаю в холодній пітьмі. Я нічого й нікого не бачу, але мені не страшно. Мною опановує радісне передчуття, і я з усмішкою простягаю руку Мевену, щоб допомогти піднятися. Він піднімається в темряву, намагаючись зібратися. Не встигли наші очі призвичаїтися, як панель знову повертається на місце, відрізаючи нас від світла, вистави й людей унизу.
— Тихо і швидко. Я вас проведу.
Я впізнаю не голос, а запах — чай, старі спеції та знайома блакитна свічка.
— Вілл? — мій голос тремтить. — Вілл Свистун?
Коли очі поволі звикають до темряви, із тіней проступає біла кошлата борода. Це справді він.
— Не час нюні розводити, мала Барров. У нас є робота.
Не знаю, як Вілл встиг дістатися сюди з Паль, але те, як легко він орієнтується в театрі, вражає мене ще більше. Він веде нас над стелею, а тоді вниз сходами, драбинами й малими дверцятами. Тепер вистава відлунює у нас над головою. Незабаром ми опиняємося під землею, між цегляних фундаментів і металевих балок.
— Вам тільки драму подавай, — бурмоче Мевен, вдивляючись у темряву навкруги нас. Цей підвал виглядає як темна й вогка крипта, де в кожній тіні може чаїтися незнаний жах.
Вілл тихо сміється, плечем підважуючи металеві двері:
— Це ти ще не все бачив.
Ми рушаємо вперед вузьким коридором, який знову тягнеться вниз. У повітрі злегка пахне каналізацією. На мій по— 264 —


див, наш шлях уривається на маленькій платформі, освітленій лише одним смолоскипом. Від нього на стінах, з яких осипається плитка, витанцьовують чудернацькі тіні. Із темряви проступають дивні чорні письмена, але, наскільки я можу судити, це не та древня мова, яку я бачила.
Не встигаю я про них запитати, як звідкись долинає страхітливий скрежет, від якого аж стіни двигтять. Він котиться із чорної діри в стіні, яка веде до ще густішої темряви. Мевен, наляканий звуком, хапає мене за руку, але мені теж страшно. Метал шкребе по металу так, що аж вухам боляче. А тоді в тунелі зблискує яскраве світло, і я розумію, що до нас наближається щось велике, електричне, могутнє.
Перед нами зупиняється металевий черв. У його боках зі сплавлених докупи та пригвинчених одна до одної металевих пластин прорізано вузькі вікна. Двері зі скрипом роз’їжджаються, і на платформу сочиться тепле сяйво.
Фарлі усміхається нам із сидіння за дверима і жестом запрошує приєднатися до неї.
—Усі на борт. Техніки називають це підпотягами, — каже вона, коли ми непевно розсідаємося. — Вони дуже швидкі, а їздять старими коліями, які срібні не завдали собі клопоту розібрати.
Вілл зачиняє за нами двері, і так ми опиняємось у довгій консерві. Якби мені не було так страшно, що ця підконсерва розіб’ється, то я була б вражена. Натомість я мертвою хваткою вчіпляюся в сидіння.
— Де ви його збудували? — питає Мевен, розглядаючи цю клітку. — Сіре місто під контролем, техніки працюють на...
— У нас є свої техніки та свої технічні містечка, принци- ку, — з гордістю каже Фарлі. — Те, що ви, срібні, знаєте про Сторожу — це курам на сміх.
Потяг здригається під нами: я ледь не злітаю зі свого сидіння, а інші навіть бровою не повели. Врешті він набирає таку швидкість, що мені аж шлунок прилипає до хребта. Інші й далі собі базікають — Мевен розпитує про підпотяг і варту. Я рада, що мене ніхто ні про що не питає, бо якщо я поворухнуся, то або виблюю, або зомлію. А Мевен не такий, його ніщо не виводить із рівноваги.
— 265 —


Він визирає з вікна та робить якісь висновки з кам’яних стін, які ми стрімголов проминаємо.
— Ми на південь їдемо.
Фарлі відхиляється у своєму сидінні і киває:
— Так.
— На півдні радіація, — він сердито глипає на неї.
Вона легковажно стенає плечима.
— Куди ви нас везете? — шепочу я, нарешті зібравшися на силі.
Мевен часу не гає і підходить до зачинених дверей. Ніхто не кидається його спиняти, бо куди він дінеться? Звідси не втекти.
— Ви хоч знаєте, що буває від радіації? — у його голосі бринить справжній жах.
Фарлі перелічує сиптоми, загинаючи пальці, а з лиця її не сходить зухвала посмішка:
— Нудота, блювота, головний біль, судоми, ракові захворювання і, звісно, смерть. І то дуже неприємна смерть.
Мені раптом стає млосно.
— За що ти з нами так? Ми ж хотіли тобі допомогти.
— Маро, зупиняй потяг, ти ж можеш зупинити потяг, — Мевен падає на коліна переді мною і хапає мене за плечі. — Зупиняй потяг!
На мій подив, консерва з вереском зупиняється. Ми з Меве- ном валимося на металеву підлогу. Із відкритих дверей на нас падає світло — перед нами чергова платформа, освітлена смолоскипами. Тільки ця платформа значно більша, тягнеться вдалину.
Фарлі навіть не озирається, коли переступає через нас і виходить.
— Ви йдете?
— Маро, не рухайся! Це місце нас уб’є.
Щось дзижчить мені у вухах, майже заглушаючи холодний сміх Фарлі. Я сідаю і розумію, що вона терпляче на нас чекає.
— Чого ти думаєш, що руїни досі радіоактивні? — питає вона з шаленою посмішкою.
Мевен захлинається словами.
— 266 —


— У нас є пристрої, детектори, вони...
Фарлі киває.
— І хто їх виготовив?
— Техніки, — хрипить Мевен, — багряні.
Нарешті він розуміє, до чого вона веде:
— Значить, детектори брешуть.
Фарлі з усмішкою киває і простягає руку, щоб допомогти йому піднятися. Він не зводить із неї тривожного погляду, проте все ж виходить за нею на платформу і піднімається залізними сходами. Згори сочиться сонячне світло, а свіже повітря змішується з темними парами підземелля.
А тоді ми опиняємося просто неба. По землі стелиться туман. Навколо нас здіймаються стіни, а стелі, яку вони колись підтримували, вже нема. Лише подекуди лишилися уламки — аквамаринові й золоті. Коли очі призвичаюються до світла, я зауважую тіні у височині. Крізь тріщини в широких чорних ріках асфальту пробиваються столітні бур’яни. Над вулицями зеленіють дерева й кущі, відвойовуючи собі простір, але хтось їх прорідив. У мене під ногами хрустить бите скло, а в повітря здіймаються хмарки куряви, проте попри позірну занедбаність це місце не виглядає покинутим. Воно знайоме мені з історії, з книжок і давніх мап.
Фарлі обіймає мене за плечі і широко усміхається.
— Вітаємо в місті руїн, Нарсіті, — каже вона, вживаючи давно забуту назву.
*
По периметру острова руїн розставлено спеціальні датчики, які збивають з пантелику детектори, коли срібні беруться досліджувати поля давніх битв. Так захищено бастіон Чер- леної Сторожі, «принаймні у Норті»: Фарлі мовби натякає, що у Сторожі є бастіони по цілій країні, які незабаром прихистять багряних біженців від кар.
Будівлі, які ми проминаємо, виглядають закинутими. Вони поросли бур’янами та припали попелом, але варто гаразд придивитися — і оку відкривається більше. Там сліди на піску, — 267 —


там світло у вікні, там із комина валить запах їжі. Тут, ховаючись у всіх на виду, вони — багряні — збудували собі власне місто. Електрики тут може й небагато, зате усмішок вистачає на всіх.
Поточені іржею столи та пошматовані диванчики підказують, що напіврозвалена будівля, куди нас завела Фарлі, колись була чимось штибу кав’ярні. Вікна давно вибили, але підлога чиста. Якась жінка вимітає порох за двері й акуратно змітає на потрісканому тротуарі. Мене таке завдання гнітило б — мети вік — всього не виметеш — але вона усміхається і наспівує щось собі під ніс.
Фарлі киває прибиральниці, і та лишає нас на самоті. Я тішуся, коли бачу за найближчим столиком знайоме обличчя.
Кілорн живий і здоровий! Та ще й підморгує:
— Давно не бачилися!
— Не час залицятися, — огризається Фарлі, вмощуючись біля нього. Вона жестом припрошує нас теж сідати, і ми влаштовуємося на рипучому дивані. — Ви, мабуть, бачили села, коли пливли до столиці?
Моя усмішка згасає, та й Кілорнова теж.
— Так.
— А як вам нові закони? Я знаю, ти про них чула, — у її погляді зблискує криця, ніби я винна, що мене змусили зачитати Заходи.
— От що буває, якщо роздратувати звіра, — огризається Мевен, кидаючись на мій захист.
— Зате тепер вони бодай знають, як ми називаємося.
— Тепер вони вас висліджують, — гарикає Мевен і гатить кулаком по столу. У повітря здіймається хмарка пилу. — Ви помахали червоною ганчіркою перед биком і лише його розізлили.
— Але вони злякалися, — вставляю я. — Вони зрозуміли, що вас треба боятися. Це хоч щось та значить.
— Нічого це не значить, якщо ви підтиснете хвоста, зариєтеся у своєму захованому місті та дозволите їм перегрупуватися. Ви даєте фору королю і армії. Брат уже взяв слід — і незабаром наздожене, — Мевен втуплюється у свої руки з не— 268 —


збагненною люттю. — Вже не досить випередити їх на крок. Незабаром це стане неможливо.
Очі Фарлі переливаються на світлі, вона задумливо оглядає нас обох. Кілорн незворушно виводить кола в пилюці на столі. Я ледве стримуюся, щоб не копнути його під столом, аби він зосередився.
— За себе я не боюся, принце, — каже Фарлі. — Мене непокоять селяни, робітники і солдати. Покарають саме їх, і то жорстоко.
Мені згадується родина й Палі, отупілі очі тисяч людей.
— Що вам доповідають?
— Нічого доброго.
Кілорн підводить голову, хоча пальцями все одно виводить каракулі:
— Подвоїли зміни, в неділю страти, за селом копають братські могили. Тим, хто такого не витримає, буде непереливки, — він, як і я, згадує рідне село. — Наші люди на фронті повідомляють, що і там так само. П’ятнадцяти- і шістнадцятирічних збирають в окремий легіон. Вони й до кінця місяця не доживуть.
Він креслить у пилюці хрест, даючи волю емоціям.
— Можливо, мені вдасться їх затримати, — розмірковує вголос Мевен. — Може, вдасться переконати Раду оборони дати їм додаткове навчання.
— Цього не досить, — кажу я тихо, але рішуче. Список пече мені шкіру, проситься на свободу. Я повертаюся до Фарлі. — У тебе ж повсюди є люди?
Обличчя в неї самовдоволене:
— Авжеж.
— Передай їм ці імена, — я витягую з кишені Джуліанову книжку, відкриту на початку списку. — Знайди їх.
Мевен обережно бере книжку і переглядає список:
— Та тут же сотні імен, — бурмоче він, не відриваючись від сторінки. — Що це?
— Вони такі ж, як я. І багряні, і срібні, тільки сильніші за тих і тих.
Тепер моя черга самовдоволено усміхнутися. Навіть у Мевена відвалюється щелепа. Фарлі клацає пальцями, і він без — 269 —


вагань віддає список їй, проте не зводить погляду із книжечки, у якій криється така важлива таємниця.
— Рано чи пізно їх вирахують не ті люди, — докидаю я. — Фарлі, ми мусимо дістатися до них першими.
Кілорн втуплюється в імена, ніби це якась образа:
— Та на це піде багато місяців, як не років.
Мевен зітхає.
— Стільки часу в нас нема.
— Точно, — погоджується Кілорн. — Діяти треба просто зараз.
Я махаю головою. З революціями квапитися не можна:
— Але якщо почекати, якщо зібрати чимбільше людей... у вас буде армія.
Мевен раптом ляскає долонею по столу так, що ми всі підскакуємо:
— Але ж у нас уже є армія!
— Під моїм командуванням багато людей, але не настільки, — заперечує Фарлі. Вона дивиться на Мевена так, ніби він здурів.
Але він усміхається, під’юджуваний якимось таємним вогнем:
— Якщо я зможу провести в Археон армію, легіон, то що ви зможете?
Вона стенає плечима.
— Насправді геть небагато. Інші легіони розіб’ють їх на полі бою.
Мене мовби блискавкою прошило — я раптом розумію, про що йдеться Мевену.
— А їм і не треба виходити на поле бою, — видихаю я. Він обертається до мене з шаленою усмішкою на вустах. — Ти ж про державний переворот.
Фарлі хмуриться.
— Який ще переворот?
— Державний переворот, так бувало в історії, ну, до всього цього, — я намагаюся розвіяти їхні сумніви. — Це коли маленька група швидко скидає великий уряд. Звучить знайомо?
Фарлі і Кілорн перезираються, звузивши очі.
— 2/0 —


— Давай далі, — каже вона.
— Ти ж знаєш, як влаштовано Археон: міст, захід, схід, — я малюю на столі умовну мапу міста, пальці ледве встигають за словами. — У західній частині палац, командування, скарбниця, суди, уряд. Якщо ми зможемо туди пробратися і відрізати їх від світу, дістатися до короля і змусити його прийняти наші умови, то все завершиться. Ти ж сам сказав, Мевене: країною можна керувати з площі Цезаря. Треба її просто захопити.
Мевен поплескує мене по коліну. Він аж випростався від гордощів. І у Фарлі на лиці не звичні підозри, а справжня надія. Вона проводить пальцями по вустах, не зводячи погляду з плану в пилюці.
— Може, це тільки до мене не доходить, — заводиться Кілорн звичним в’їдливим тоном, — тільки як ми доправимо туди стільки багряних, щоб здолати срібних? Щоб здолати одного їхнього, потрібно десять наших. Не кажучи вже про те, що наш слід взяло п’ять тисяч срібних солдатів, відданих твоєму братові, — він кидає погляд на Мевена, — і вишколених убивати.
Я відкидаюся на диванчику:
— Є певні складнощі, — щоб не сказати, що це неможливо.
Мевен проводить пальцями по моїй мапі, поспіхом стирає Західний Археон:
— Легіони віддані своїм генералам. І я, так склалося, добре знаю одну дівчину, яка добре знає одного генерала.
Коли він зустрічається зі мною поглядом, вогонь у його очах уже згас: лишився тільки гіркий холод. Він натягнуто усміхається.
— Це ти про Кела?
Він солдат. Він генерал. Він принц. Він син свого батька. Мені згадується Джуліан — Кел ладен убити власного дядька, щоб дотриматися своїх викривлених уявлень про справедливість. Кел ніколи й нізащо не зрадить свою країну.
Мевен нарешті невимушено каже:
— Ми заженемо його в глухий кут.
Я відчуваю, що Кілорн прикипів поглядом до мого лиця, зважуючи мою реакцію. Тиск майже нестерпний.
— 277 —


— Кел ніколи не зрадить корону й батька.
— Я свого брата знаю. Якщо загнати його в глухий кут — твоє життя проти корони — ми обоє знаємо, що він вибере, — як відрубав Мевен.
— Не обере він мене.
Шкіру пече спогад про вкрадений поцілунок. Це Кел порятував мене від Євангеліни. Кел порятував мене від смерті. Кел порятував мене від призову. Я була одержима тим, щоб рятувати інших, і не помічала, як часто Кел рятував мене. Як він мене любить.
Мені перехоплює подих.
Мевен трясе головою:
— Він обере тебе.
Фарлі пирхає.
— То успіх моєї операції, успіх цілої революції залежатиме від підліткової закоханості? Це маячня.
У Кілорна на лиці дивний вираз. Фарлі повертається до нього в марній надії, що він її підтримає.
— Це шанс, — шепоче він, не зводячи погляду з мого лиця.


Розділ 25
Коли мене з Мевеном після напруженого дня зустрічей і таємних планів везуть назад до палацу, мені мріється, щоб світанок настав уже зараз, а не завтра вранці. Я болісно свідома міського гамору навколо. Повсюди — у транспорті, на вулицях, у лампах, у металі й бетоні — пульсує енергія. Мені згадується, як я зачудовано дивилася на німф, що гралися при фонтані, чи зеленяків із квітами у Великому саду. Тоді, давним-давно, їхній світ видавався мені прегарним. Тепер я розумію, чому вони хочуть його вберегти й утримати владу, але я їм не дозволю.
Зазвичай після повернення короля влаштовують бенкет, проте після недавніх подій площа Цезаря значно тихіша, ніж мала би бути. Мевен вдає, що відсутність натовпу його ображає, просто аби заповнити тишу.
— Зала для почестей тут удвічі більша, ніж у Покоях, — каже він, коли ми проїжджаємо великі ворота. Я встигаю зауважити, що Келів легіон тренується при казармах — добра тисяча солдатів марширує в ногу. їхні кроки, як барабанний бій. — Ми, чи принаймні Кел, бувало, танцювали до світанку. Мене дівчата не запрошували до танцю, хіба що якщо Кел їх просив.
— Я б тебе запросила, — кажу я, не зводячи погляду з казарм. Невже завтра вони стануть нашими?
Мевен мовчки совається на сидінні, коли транспорт спиняється. «Він обере тебе»...
— Я нічого не відчуваю до Кела, — шепочу йому на вухо, коли ми вибираємося з транспорту.
Він усміхається і стискає мою долоню. Я повторюю собі, що це не брехня.
Коли перед нами прочиняються двері палацу, довгими мармуровими коридорами котиться пронизливий крик. Ми — 273 —


з Мевеном розгублено перезираємося. Охорона напружується і тягнеться до зброї, але не встигає мене зупинити. Мевен намагається не відставати. Тоді крик лунає знову, а потім — тупіт десятка пар ніг на марші та знайоме ляжчання обладунків.
Я біжу, Мевен мчить просто за мною. Ми вриваємося до круглої кімнати для нарад, прикрашеної лискучим мармуром і темним деревом. Там зібрався цілий натовп, і я ледь не врізаюся у лорда Самоса. Мевен не встигає загальмувати, зашпортується об мене, і ми ледь не валимося з ніг.
Самос шкіриться на нас, але його чорні очі холодні й рішучі.
— Моя пані, принце Мевен, — каже він, легко киваючи. — Прийшли подивитися на виставу?
Що відбувається? Тут зібралося чимало панів і панянок, а також король і королева, і всі дивляться кудись уперед. Я проштовхуюся крізь натовп — не знаю, що побачу по той бік, але точно нічого доброго. Мевен не відстає ні на крок, стискаючи мій лікоть. Коли ми нарешті протискаємося крізь натовп, мені лишається тільки тішиться, що він заспокоює мене теплим доторком — і відтягує назад.
Посеред зали стоять щонайменше 16 солдатів, брудними чобітьми плямуючи великий коронний герб. Вони в однакових обладунках із чорних металевих лусок, тільки в одного лати з червонястим відливом. Це Кел.
Євангеліна при ньому, волосся заплетене в косу. Вона засапалася, але, здається, горда собою. А де Євангеліна, там і її братик.
Птолемій виступає з-за своєї ватаги, підлогою тягнучи за волосся жінку. Вона кричить. Кел ловить мій погляд саме в ту мить, коли я її впізнаю. Я по обличчю бачу, що йому шкода, але він за неї не заступиться.
Птолемій жбурляє Волш на відполіровану підлогу, так що вона лицем гатиться об камінь. Вона ковзає по мені поглядом, а тоді втуплюється зболеними очима в короля. Я ще не забула грайливу розсміяну служницю, яка познайомила мене з цим світом, але тієї особи вже не існує.
— Бачите, які щури лазять старими тунелями? — сичить Птолемій, перевертаючи її носаком чобота. Вона відповзає не— 274 —


сподівано швидко, як на її рани. — Оця от повзла по нашому сліду в дірах біля річки.
Вона за ними стежила? Вона що, дурна? Та ж ні, Волш геть не дурна. Такий у неї був наказ, — із жахом розумію я. Вона обходила тунелі, перевіряла, чи безпечно нам повертатися із Нарсіті. Ми дісталися додому, а вона — ні.
Мевен міцніше стискає мою руку і притягує до себе. Він розуміє, що я хочу кинутися до неї, порятувати її, помогти їй. І я розумію, що нічого ми не можемо.
— Ми йшли за нею, скільки дозволили детектори радіації, — додає Кел, намагаючись не дивитися, як Волш харкає кров’ю. — Система тунелей розгалуджена, значно довша, ніж ми спершу думали. Мабуть, вони тягнуться на десятки кілометрів, і Черлена Сторожа знає їх краще, ніж будь-хто з нас.
Король Тиберій шкірить зуби і жестом підманює Волш. Кел хапає її за руку і тягне до короля. Мені на думку спадають сотні родів тортур: вогонь, метал, вода, навіть моя блискавка — що тільки не використаєш, аби вона заговорила.
— Я не повторю давньої помилки, — гарчить король їй у лице. — Еларо, хай вона заспіває. Прямо зараз.
— Залюбки, — відказує королева, вивільняючи долоні з довгих рукавів.
Це вже значно гірше. Волш заговорить, Волш видасть нас усіх, Волш нас знищить. А тоді вони повільно її вб’ють. А тоді вони повільно вб’ють нас.
Іґрі, провидець, що бачить на мить уперед, раптом кидається до полонянки.
— Спиніть її! Тримайте руки!
Але Волш швидша за його пророчий зір.
— За Тристана! — каже вона, а тоді підносить долоню до рота. Вона щось розкушує і ковтає, закинувши голову.
— Цілителя! — реве Кел і стискає їй горло, щоб зупинити. Але в неї на губах уже проступає біла піна, і її починає судомити — вона задихається. — Цілителя, негайно!
Її скручує судома, і вона останнім зусиллям вивертається йому з рук. А тоді падає на підлогу з широко розплющеними незрячими очима. Вона померла.
— 275 —


За Тристана.
Я не можу навіть її оплакати.
*
— Це самогубна пігулка.
Кел говорить обережно, ніби дитині пояснює. Мабуть, у справах війни і смерті я справді дитина.
— Ми видаємо їх офіцерам на фронті і шпигунам. Якщо їх схоплять...
— То вони не заговорять, — випльовую я.
Начувайся, — кажу собі. Від його присутності в мене волосся встає дибки, але треба терпіти. Врешті-решт, дозволила ж я йому знайти мене тут, на балконі. Я мушу дати йому підстави на щось сподіватися. Хай думає, що йому щось світить. Це Мевен придумав, хоча слова давалися йому з болем. Мені тяжко втриматися на хисткій межі між правдою і брехнею, особливо з Келом. Я його ненавиджу, але щось у його очах нагадує, що не все так просто.
Він тримається на відстані витягнутої руки.
— Краще померти так, ніж від наших рук.
— А ви б що, її заморозили? Чи, може, для розмаїття спалили?
— Ні, — він мотає головою. — Її кинули б до Миски кісток.
Він відводить погляд від казарм і зиркає по той бік річки. Вдалині, серед високих веж, шпичаками на страхітливій короні наїжачилася грандіозна овальна арена. Це і є Миска кісток.
— Страту показали б по всій країні, хай інші закарбують собі на лобі, що повстання марне.
— Я думала, ви вже так не робите. Я років десять страт не бачила.
Я вже навіть забула страти, які дивилася в дитинстві, багато років тому.
— Бувають винятки. Якщо двобої не перешкодили появі Сторожі, то, може, час чинити по-іншому.
— Ти ж її знав, — шепочу я, вишукуючи в ньому бодай тінь жалю. — Ти послав її по мене після нашої першої зустрічі.
— 276 —


Він схрещує руки на грудях, ніби це захистить його від спогадів.
— Я знав, що вона з твого села. Я думав, що так тобі буде легше прижитися.
— Я досі не розумію, чому тобі не байдуже. Ти ж навіть не знав, що я не така, як інші.
Якусь мить ми мовчимо. Тишу розтинають тільки накази лейтенантів, які досі тренують солдатів у світлі призахідного сонця.
— Для мене ти завжди була інша, — нарешті каже він.
— Цікаво, що було б, якби між нами не стояло, — я вказую на палац і площу, — оце все.
Хай над цим добряче подумає.
Він кладе долоню мені на руку, і його пальці печуть навіть крізь рукав.
— Але такого ніколи не буде, Кел.
Я вкладаю в погляд всю тугу, на яку спроможна — згадую родину, Мевена, Кілорна, все, що ми хочемо здійснити. Може, Кел хибно відчитає мої почуття. Подаруй йому надію, хоча ніякої надії бути не може. Цей найжорстокіший мій вчинок, але ж це заради справи, заради друзів, заради мого життя.
— Маро... — видихає він і нахиляється до мене.
Я відвертаюся і лишаю його на балконі самого. Хай обдумає мої слова і, дай бог, ними вдавиться.
— Якби ж то все було інакше... — тихо-тихо шепоче він, але я чую.
Мені згадується дім. Колись давно батько казав так само. Я завмираю від думки, що Кел і батько — зламаний багряний солдат — можуть у чомусь сходитися. Я мимоволі озираюся. Сонце сідає, окреслюючи його силует. Він вдивляється в солдатів, що тренуються внизу, а тоді повертається до мене, розриваючись між обов’язками і почуттями до дівчинки-блис- кавки.
— Джуліан сказав, що ти схожа на неї, — задумливо каже він.
Це він про Коріану, свою матір. Думка про мертву королеву, яку я ніколи не знала, чомусь мене засмучує. Її зарано відняли — 277 —


у тих, кого вона любила, і вона лишила по собі діру, яку тепер маю заповнити я.
Хай як гірко це визнати, я не винувачу Кела за те, що він розривається між світами. Я й сама така ж.
*
Перед балом я боялася того, що принесе ніч. А тепер я не можу дочекатися світанку. Якщо вранці ми переможемо, то сонце сяде вже над новим світом. Король зречеться корони й передасть владу мені, Мевенові та Фарлі. Режим зміниться безкровно й мирно, просто на зміну одному уряду прийде інший. А якщо ми програємо, то Миска кісток — це ще далеко не найгірший варіант. Але ми не програємо. Кел не дозволить мені загинути, Мевен не дозволить мені загинути. Вони — мої щити.
Вмостившись на ліжку, я вдивляюся у Джуліанову мапу. Вона давня, користі з неї вже ніякої, але вона мене заспокоює. Це доказ, що світ може змінитися.
З цією думкою я й поринаю у неглибокий тривожний сон. Брат приходить до мене у сни. Він стоїть при вікні і вдивляється у місто з дивною тугою, а тоді повертається до мене:
— Будуть інші, — каже він, — ти мусиш їх знайти.
— Знайду, — відповідаю я хрипким від сну голосом.
А тоді підкрадається четверта ранку, і часу на сни не лишається.
Камери помирають, як дерева під ударами сокири. Я з клацанням заплющую їхні очиці, коли прямую до Мевенової кімнати. Я сахаюся від кожної тіні, адже в коридор ось-ось може вискочити варта чи стражі, але нікого немає. Вони охороняють Кела і короля, а до мене і другого принца їм немає діла. Ми неважливі. Але станемо важливими.
Мевен відкриває двері, щойно я торкаюся ручки, і його обличчя біліє у темряві. У нього такі кола під очима, мовби він геть не спав, але виглядає зібраним, як завжди. Я чекаю, що він візьме мене за руку і зігріє своїм теплом, але від нього сочиться холод. Йому страшно.
- 278 -


За кілька тривожних хвилин ми опиняємося надворі й тишком скрадаємося тінями за Радою оборони, доки не займаємо свого місця між її стіною та муром. Нам вибрали ідеальне місце — звідти проглядається площа і міст, а золочений дах командування закриває нас від патрулів. Ми й без годинника знаємо, що прийшли вчасно.
Над нами ніч блідне, чорнота поступається місцем блакиті. Настає світанок.
Я й не думала, що місто буває таке тихе, як о цій порі. Навіть патрулі сонно човпають з місця на місце. Від передчуття в мене тремтять коліна. Я не знаю, яким чудом Мевен тримається непорушно. Він незмигно вдивляється у міст крізь мур із діамантового скла, і його напруга передається мені.
— Запізнюються, — каже він, не ворушачись.
— Та ні, якраз вчасно.
Якби ми не були знайомі, я подумала б, що Фарлі — тінь і може ставати невидимою. Вона виринає із напівтемряви під люком.
Я простягаю їй руку, щоб допомогти, але вона піднімається сама.
— А де інші?
— Чекають, — і вона вказує вниз.
Якщо примружитися, у тунелях можна розгледіти юрму, готову викотитися на поверхню. Мені хочеться спуститися до них і боротися з Кілорном і моєю породою плечем у плече, але моє місце тут, поруч із Мевеном.
— Вони озброєні? — Мевенові губи ледве ворушаться. — Вони готові до бою?
Фарлі киває.
— Завжди. Але я викличу їх тільки тоді, коли ти пересвідчишся, що площа наша. Щось не дуже я вірю у чари леді Барров.
Я теж не вірю, але вголос цього не скажеш. «Він обере тебе»... Ще ніколи мені так сильно не хотілося, щоб щось виявилося правдою — і неправдою.
— Кілорн сказав тобі передати, — каже вона і подає мені зелений камінець в тон його очей. Це сережка. — Сказав, ти знаєш, що це значить.
— 279 —


Я захлинаюся словами і почуттями. Я киваю і беру сережку, підношу її до інших. Брі, Тремі, Шейд — я знаю, що значить кожен камінь. Тепер Кілорн також воїн. Він хоче, щоб я його запам’ятала, яким він був. Розсміяним, грайливим, допитливим, як цуценя. Я цього ніколи не забуду.
Гострий метал коле, проступає кров. Коли я опускаю руку від вуха, на пальцях темніє багряне. Ось хто я.
Я знову зазираю в тунель у надії зустріти його зелені очі, але темрява приховує армію.
— Готові? — видихає Фарлі, переводячи погляд із Мевена на мене.
Мевен рішуче відповідає за нас обох:
— Так.
Але Фарлі цього не досить:
— Маро, готова?
— Готова.
Революціонерка глибоко зітхає, щоб заспокоїтися, а тоді постукує ногою об край тунелю. Раз, двічі, тричі. Ми разом обертаємося до мосту й чекаємо, коли світ зміниться.
О такій порі міст порожній, ніде ані транспорту. Магазини закриті, площі безлюдні. Якщо пощастить, то сьогодні постраждає лише бетон і сталь. Останній відтинок моста, що поєднує Західний Археон із рештою міста, видається непорушним.
А тоді його оповивають яскраві язики червоного й рудого полум’я, ніби сонце розриває срібну пітьму. Котиться жар, тільки не від бомб, а від Мевена. Вибух щось у ньому пробудив, розпалив багаття.
Звук вибуху ледь не збиває мене з ніг, річка закипає, а останній відтинок моста злітає у повітря. Він стогне й тремтить, як поранений звір, а тоді падає під своєю вагою, відділяючись від берега й решти конструкції. Бетонні стовпи та сталеві троси рвуться і осипаються в річку, б’ють об берег. Здіймається хмара пилу і пару, закриваючи решту Археону. Не встигає міст обсипатися, як на площі починають вити сирени.
Над нами муром гасають патрулі, аби покраще роздивитися руїни. Вони репетують один на одного, не розуміють, що коїться. Більшість тупо витріщається на вибух. У казармах за— 280 —


горається світло, солдати прокидаються, п’ять тисяч пар ніг вискакує з ліжок. Це Келові солдати, Келів легіон. Якщо пощастить, то й наш.
Я не можу відірватися від вогню і диму, але Мевен вирішує все за мене.
— Ось і Кел, — сичить він, вказуючи на темні тіні, які вибігають з палацу.
Охорона при ньому, але Кел обганяє їх на шляху до казарми. Він досі в піжамі, але виглядає затято. Солдати й офіцери вибігають на площу, він гаркає накази. Його якимось чудом чують, незважаючи на гамір.
— Рушниці на ворота! Виставте німф по той бік, щоб не почалася пожежа!
Його люди швидко виконують накази, коряться кожному його слову. Легіони слухаються своїх генералів.
За нами Фарлі підбирається ближче до тунелю, притискаючись до стіни. За першої ж підозри, що все пішло не так, вона розвернеться і втече, щоб продовжити боротьбу наступного дня. Але це не знадобиться. Все у нас вийде.
Мевен рушає вперед, щоб підкликати брата, але я штовхаю його назад.
— Це мушу бути я.
Мене оповиває дивний спокій. «Він обере тебе»...
Я проходжу точку невороття і ступаю на площу, до легіону, патрулів і Кела. На мурах загораються прожектори — якісь скеровані на міст, інші — на нас. Один, здається, прошиває мене наскрізь, і я підношу руку, щоб затулити очі.
— Кел! — кричу я крізь нестерпний гамір п’яти тисяч солдатів. Якимось чудом він чує й рвучко повертається до мене. Наші погляди зустрічаються понад масою солдатів, що шикуються у лави, як їх учили.
Коли він рушає до мене, розводячи людське море, у мене ледь не підкошуються ноги. Серце так гучно калатає у вухах, що я не чую ані сирен, ані криків. Мені страшно. Як же мені страшно. Це Кел, — кажу я собі. Це хлопчина, який любить музику і мото. Це не солдат, це не генерал, це не принц. Це просто хлопчина. Він обере тебе.
— 281 —


— Вертайся в палац негайно! — він нависає наді мною. Від його суворого владного голосу навіть гори схиляють голови. — Маро, тут небезпечно!
Із незбагненною силою я хапаю його за комір і втримую на місці.
— А що, як це і є ціна? — я озираюся на зламаний міст, затягнутий димом і попелом. — Кілька тон цементу — та й усе. А що, як ти можеш усе виправити просто тут, просто зараз? Ти можеш порятувати нас.
Вогонь у нього в очах вказує, що я привернула його увагу.
— Не треба, — слабко протестує він, хапаючи мене за руки. У нього в очах страх, стільки страху я ніколи не бачила.
— Ти ж казав, що у нас віриш. У свободу. У рівність. Одного твого слова досить, щоб так і стало. Не буде ніякої війни. Ніхто не загине, — від моїх слів він завмирає, боїться навіть перевести подих. Навіть не знаю, про що він думає, але зупинятися не можна. Я мушу все йому пояснити. — Зараз влада у твоїх руках. Це твоя армія, ти можеш захопити столицю і... до свободи! Йди на палац, постав батька на коліна, вчини по справдли- вості. Кел, благаю!
Він тяжко дихає. Ще ніщо в житті не видавалося таким справжнім і таким нагальним. Тепер я знаю, про що він думає — про королівство, про обов’язки, про батька. І про мене, дівчинку-блискавку, яка благає його від усього відмовитися. І щось мені підказує, що саме так він і зробить.
Затремтівши, я його цілую. Він обере мене. Під моїми губами його шкіра холодна, як у мерця.
— Обери мене, — видихаю я йому в губи. — Обери новий світ. Створи кращий світ. Твої солдати тебе послухаються. Твій батько тебе послухається.
У мене стискається серце, я чекаю на відповідь. Від моєї сили скерований на нас прожектор мерехтить, загорається і згасає з кожним ударом серця.
— То моя кров була у камері. Я помогла їм втекти. Незабаром про це дізнаються всі — і мене вб’ють. Не дай їм мене вбити. Порятуй мене.
Він здригається і міцніше стискає мені руки.
— 282 —


— То це була ти.
«Він обере тебе»...
— Привітай новий світанок, Кел. Зі мною. З нами.
Він переводить погляд на Мевена, який простує до нас. Брати безмовно перемовляються самими очима, незнаною мені мовою. Він обере нас.
— Це ти була, — знову каже він, хрипко, зболено. У його голосі розпач від тисячі смертей і тисячі зрад. «Будь-хто може зрадити» — згадується мені. — І втеча, і розстріл, і перебої з електрикою. Це все ти.
Я намагаюся все пояснити, але сахаюся. Та він не збирається мене відпускати.
— Скількох знищить цей твій світанок? Скількох дітей, скількох невинних? — його долоні такі гарячі, що аж обпікають. — Скількох ти зрадила?
У мене вгинаються коліна, але Кел мене не відпускає. Я здалеку чую, як кричить Мевен: принц кидається рятувати свою принцесу. Але яка я принцеса? Я не з тих дівчат, яких рятують. В очах у Кела палахкотить вогонь, але мене прошиває підживлювана люттю блискавка. Вона зблискує між нами, відкидаю- чи Кела геть. Думки вирують, затуманені горем, люттю і електрикою.
За мною щось волає Мевен. Я обертаюся саме вчасно, щоб побачити, як він шалено махає Фарлі:
— Тікай! Тікай!
Кел підхоплюється на ноги швидше, ніж я, і щось кричить своїм солдатам. Він відстежує братів погляд і відтворює повну картину, як тільки генерали вміють.
— Каналізація! — реве він, не зводячи погляду з мене. — Вони в тунелях.
Фарлі розчиняється, як тінь, намагаючись порятуватися від пострілів. Солдати метаються площею, зривають люки і ґрати, відкривають систему труб внизу. Вони кидаються в тунелі, як смертоносна повінь. Мені хочеться затиснути вуха, не чути криків і пострілів, не бачити крові.
Там Кілорн. Його ім’я зринає в думках, як тихий шепіт. Не час про нього думати — Кел досі стоїть наді мною, тремтя— 283 —


чи усім тілом. Але я його не боюся. Думаю, я вже взагалі нічого не боюся. Найгірше вже сталося. Ми програли.
— Скільки, кажеш? — кричу я, знайшовши в собі сили підняти на нього погляд. — А скільки померло від голоду? Скількох замордували? Скількох дітей послали на смерть? То скільки, мій принце?
Я думала, що знаю, що таке ненависть. Я помилялася. Нічого я не знала, ані про себе, ані про Кела, ані про світ. Від болю паморочиться голова, але мені вдається втриматися на ногах і не впасти. Ніколи він не обере мене.
— Мій брат, Кілорнів батько, Тристан, Волш! — імена полеглих лунають, як постріл. Для Кела вони не значать нічого, зате для мене — все. І я знаю, що за ними стоять тисячі, мільйони інших. Мільйони забутих кривд.
Кел мовчить. Я чекаю, що в його очах зрине відображення люті, яку я відчуваю, але там лише сум. Він шепоче, і від його слів мені хочеться повалитися на землю і ніколи не підводитися.
— Якби ж то все було інакше...
Я чекаю, що ось-ось зблиснуть іскри чи блискавка, але нічого не відбувається. Я розумію чому, допіру коли до моєї шиї торкаються холодні долоні, а на зап’ястках застібають наручники. Інструктор Арвен, який перетворює нас на звичайних людей, навалюється на мене що є сили, і я перетворююся на звичайну заплакану дівчину. Він забрав усю силу і владу, на які я розраховувала. Ось я і програла. Коли мої коліна вгинаються, ніхто мене не підтримує. Я чую, як вдалині кричить Мевен, а тоді і його валять на землю.
— Брате! — реве він, щоб Кел побачив, що накоїв. — Вони ж її вб’ють! Вони мене вб’ють!
Але Кел нас уже не слухає. Він каже щось своїм капітанам, і я навіть не дослухаюся. Та я нічого й не почула б, навіть якби схотіла.
Від кожного підземного пострілу бруківка піді мною двигтить. Скільки крові проллється в тунелях?
Моя голова надто важка, а тіло надто слабке, тож я обм’якаю на бруківці. Під щокою холодні, гладкі, заспокійливі камені.
— 284 —


Мевен кидається вперед і падає біля мене. Таке вже було — у голові відлунює Ґісин крик, коли їй ламали кістки.
— Ведіть їх усередину, до короля. Хай судить він.
Я не впізнаю Келового голосу. Я перетворила його на чудовисько. Я його присилувала. Я змусила його вибирати. Я поспішила, я зробила дурість. Я дозволила собі на щось сподіватися.
Я дурна.
За Келовою головою сходить сонце, обрамлюючи його світанком. Світло надто яскраве, надто різке, надто раннє — мені доводиться заплющити очі.


Розділ 26
МИ ЙДЕМО НАДТО швидко, проте солдату мене за спиною тримає мої скуті руки й весь час підштовхує вперед. Інший штовхає Мевена. За нами крокує Арвен, щоб ми не втекли. Його присутність — темний тягар, який приглушує почуття. Нас ведуть порожнім тунелем, де нас не побачить жоден допитливий придворний, але мені байдуже. Попереду Кел, ледве стримується, щоб не озирнутися.
У мене в голові відлунюють постріли і крики з тунелів. Вони загинули. На всіх нас чекає смерть. Все скінчилося.
Я думала, що нас поведуть униз, до найтемніших на світі підземель. Проте натомість Кел веде нас нагору, до кімнати без вікон і стражів. Навіть відлуння наших кроків там згасає — стіни звуконепроникні. Ніхто нас тут не почує. І це жахає мене більше, ніж постріли, вогонь чи пекуча королівська лють.
Король стоїть у центрі кімнати в золочених обладунках, з короною на голові. При боці в нього — церемоніальний меч і пістоль, який він, мабуть, і в руки не брав. Все це показуха, але бодай виглядає велично.
Королева теж тут — чекає на нас у тонкій білій нічній сукні. Щойно ми заходимо, вона ловить мій погляд і протискається у мої думки, як ніж входить у плоть. Я ойкаю і пробую вхопитися за голову, проте пута надто міцні.
Все від початку до кінця пролітає в мене перед очима. Фургончик Вілла. Сторожа. Кілорн. Заколоти, зустрічі, таємні повідомлення. У спогадах зринає Мевенове обличчя на тлі натовпу, але Елара його відштовхує.
Вона не хоче знати, що я про нього пам’ятаю. Мої мізки волають від такої брутальності, а вона все перескакує з думки до думки, доки перед нею не розкладено все моє життя, кожен поцілунок і кожна таємниця.
— 286 —


Коли вона спиняється, я ні жива, ні мертва. Я хочу померти. Бодай чекати лишилося недовго.
— Лишіть нас, — різко кидає Елара.
Солдати вичікувально переводять погляд на Кела. Він киває, й вони виходять з кімнати, гупаючи чоботями. Зате Арвен лишається — його сила й далі тисне на мене. Коли тупіт стихає, король нарешті видихає.
— Синку? — Він переводить погляд на Кела, і я зауважую, що в нього тремтять руки. Хто зна, чого він боявся. — Я хочу, щоб це ти сказав.
— Вони давно в це вплутані, — тихо каже Кел, ніби слова даються йому з трудом. — Відколи вона потрапила до палацу.
— Обидва? — Тиберій переводить погляд із Кела на забутого сина, і в його очах сяє біль. Він не хоче зустрічатися з сином очима, але Мевен ловить його погляд. Він не боягуз. — Ти про це знав, синку?
Мевен киває.
— Я поміг це запланувати.
Тиберій хитається, як від удару.
— І розстріл?
— Це я обрав мішені.
Кел міцно заплющує очі, ніби може від цього сховатися.
Мевен переводить погляд із батька на Елару, яка стоїть у нього при боці. Якусь мить вони дивляться один одному у вічі — спершу мені здається, що вона перебирає його думки, але потім розумію, що вона не стане цього робити. Вона не може цього собі дозволити.
— Батьку, ти сказав, щоб я чимось зайнявся, то от я і зайнявся. Тепер мною пишаєшся?
Тиберій з ревом повертається до мене, як ведмідь:
— Це все ти! Ти його отруїла, ти отруїла мого хлопчика! — у нього на очах виступають сльози. Я знаю, що королю розбили миршаве холодне серце. Він по-своєму любить Мевена. Тільки вже запізно. — Ти відібрала в мене сина!
— Ви самі винні, — кажу я, зціпивши зуби. — У Мевена своя голова на плечах, і він вірить у інший світ, як і я. Як на те пішло, це ваш син змінив мене.


— Я тобі не вірю. Ти його піддурила.
— Вона каже правду.
Від Елариних слів мені перехоплює подих.
— Наш син завжди прагнув змін, — її погляд затримується на синові, а в голосі бринить страх. — Він просто ще маленький, Тиберію.
«Порятуй його!» — подумки кричу я. Вона мусить мене почути. Мусить.
Мевен втягує повітря, чекаючи на смертний вирок.
Тиберій дивиться собі під ноги — він знає закони краще, ніж будь-хто — і тільки в Кела вистачає сили зустрітися із братом поглядом. Я бачу: він згадує їхнє життя. Вогонь і тінь, вони не можуть існувати один без одного.
Після довгої миті пекучої, задушливої тиші, король опускає руку Келові на плече. Він трясе головою, і від цього сльози стікають щоками в бороду.
— Може, Мевен і маленький, але тепер він убивця. Разом з цією... цією гадиною, — він вказує на мене тремтячим пальцем, — він учинив серйозний злочин проти свого народу. Проти мене, проти тебе. Проти нашого престолу.
— Батьку, — Кел поспіхом стає між нами і королем. — Він твій син. Має бути інший вихід.
Тиберій завмирає. Тепер він знову не батько, а король. Він стирає сльози рукавом.
— Коли вдягнеш мою корону, все зрозумієш.
Очі королеви звужуються до блакитних скалок. У неї такі ж очі, як у Мевена.
— На щастя, цього ніколи не станеться, — спокійно каже вона.
— Що? — Тиберій повертається до неї, але завмирає на пів- дорозі.
Я таке вже бачила. На арені, давним-давно, коли шептун переміг моцаря. А ще Елара робила так зі мною, перетворювала на свою маріонетку. Зараз вона знову смикає за ниточки.
— Еларо, що ти робиш? — сичить він крізь зціплені зуби.
Я не чую відповіді — вона вкладає слова просто королю в голову. І її відповідь йому геть не подобається.
— 288 —


— Ні! — волає він, але вона все одно ставить його на коліна.
Кел згруповується, на кулаках у нього проступає полум’я, але Елара простягає руку і спиняє його. Вони обоє у її владі.
Він пручається, сціпивши щелепи, але не може поворухнутися. Йому навіть говорити ледве вдається.
— Еларо... Арвен!
Проте інструктор мовби й не чує, безмовно спостерігає за дійством. Здається, він відданий не королю, а королеві.
Вона нас рятує. Заради сина вона готова порятувати нас. Ми зробили ставку на те, що Кел з любові до мене ладен буде змінити світ — а треба було ставити на королеву. Я хочу розсміятися чи бодай посміхнутися, але щось у Келовому лиці не дає мені розслабитйся.
— А Джуліан-бо мене попереджав, — гарчить Кел, намагаючись вирватися з її лабет. — Я думав, він бреше, що ви вбили мою матір...
Король реве. Це жалібний звук, сподіваюся, такого більше ніколи не почую.
— Коріана... — стогне він, не підводячи погляду. — Джуліан знав. І Сара все знала. Ти покарала її за правду.
На Елариному лобі виступає піт. У неї не вистачить сил тримати короля і принца довго.
— Еларо, виводьте звідси Мевена, — кажу я їй. — За мене не хвилюйтеся, рятуйте його.
— Не переймайся, дівчинко-блискавко, — шкіриться вона. — Я за тебе й не хвилююся. Утім, твоя відданість моєму синові надихає, правда ж, Мевене?
Вона через плече озирається на скутого сина.
Він піднімає руки, з дивовижною легкістю розриваючи залізні пута. Розтоплені кайдани скрапують із зап’ястків, пропікають діри в підлозі. Він зводиться на ноги. Я сподіваюся, що він заступиться за мене, як я заступилася за нього, а тоді розумію, що Арвен досі мене тримає — знайомі електричні іскри не вернулися. Мевена він відпустив, а мене ні.
Коли Кел зустрічається зі мною поглядом, я розумію, що йому все ясно. «Будь-хто може зрадити», — відлунює в голові, думки бушують, як ураган.
— 289 —


— Мевене... — я підводжу очі, щоб поглянути в його лице, й навіть не одразу його впізнаю. Це той же хлопчина, який мене заспокоював, цілував, підтримував. Мій друг. Більше, ніж друг. Проте щось із ним не так. Щось змінилося.
— Мевене, поможи.
Він розминає занімілі суглоби неквапкими дивними рухами, а тоді випростовується і впирається руками в боки. Я його таким ще не бачила. Від його очей віє холодом.
— А навіщо?
— Що? — власний голос видається мені чужим. У мене голос, як у маленької. Я просто маленька дівчинка.
Мевен мовчить, але не зводить із мене погляду. Хлопчина, якого я знала, досі ховається десь там, у глибині очей. Варто потягнутися... але Мевен швидший, і відштовхує мене.
— Капітане Тирос! — волає Кел, який ще не втратив мови. Цього Елара в нього поки не відняла. Але ніхто не приходить нам на допомогу. Ніхто нас не чує. Він знову і знову волає, благаючи пустку: — Капітане Тирос! Євангеліно! Птолемію! Хто- небудь, допоможіть!
Елара насолоджується його криками, але Мевен щулиться:
— Нам конче треба це вислуховувати?
— Мабуть, ні, — зітхає вона й нахиляє голову. Келове тіло рухається в такт її рухам. Він повертається до батька.
Кел починає панікувати.
— Що ви робите?
Обличчя короля темніє.
— А що, неясно?
Мені нічого неясно. Мені тут не місце. Правий був Джуліан. Я не розумію цих ігор, я не знаю правил. Якби ж то Джуліан був тут і міг мені все пояснити, помогти, порятувати. Але ніхто не прийде нам на допомогу.
— Мевене, будь ласка, — благаю я, намагаючись привернути його увагу. Але він повертається до мене спиною, зосереджується натомість на матері і своїй зрадженій крові. Він — син своєї матері.
їй байдуже, що я про нього пам’ятаю. їй байдуже, що він до цього причетний. Це її навіть не здивувало. Відповідь жахливо — 290 —


проста. Вона і так все знала. Бо він — її син. Бо це був саме її план. Ця думка обпікає шкіру, як ніж, але від болю вона тільки стає ще вагомішою.
— Ти мене використав.
Мевен повертається до мене.
— Нарешті дійшло?
— Це ти вибрав мішені. Полковниця, Рейнальд, Белікос, навіть Птолемій — не вороги Сторожі. Вони твої вороги, — я хочу пошматувати його блискавкою чи й голими руками. Я хочу, щоб йому боліло.
Я нарешті засвоїла урок. Будь-хто може зрадити.
— А це... це ж теж твій план. Ти втягнув мене у це, хоча розумів, що Кел ніколи не зрадить батька! Ти змусив мене в це повірити. Ти нас усіх переконав.
— І що я, винен, що вам стало дурості мені підіграти? Сторожі кінець.
Я здригаюся, як від удару.
— Це ж твої друзі. Вони тобі довіряли.
— Вони — загроза моєму королівству, і вони були дурні, — відрубає він, а тоді нахиляється до мене з кривою посмішкою. — Наголос на «були».
Елара сміється над жорстоким жартом.
— Пробратися до них було так легко! Вистачило одного сентиментального слуги. Поняття не маю, як ці йолопи зуміли стати справжньою загрозою.
— Ти переконав мене, — шепочу я, згадуючи кожну його брехню. — Я думала, ти хочеш нам помогти.
Це звучить, як стогін. На якусь мить його бліде лице м’якшає, та це ненадовго.
— Дурне дівчисько, — проказує Елара. — Твоя дурість ледь не згубила нас усіх. Використати власного охоронця для втечі, вирубити електрику половині палацу... ти серйозно думала, що я цього не помітила?
Я тупо мотаю головою.
— І ви мені дозволили. Ви про все знали.
— Звичайно, я все знала. Інакше ти не зайшла б так далеко. Я прикривала твої сліди, я захищала тебе від усіх, кому могло — 291 —


стати клепки все проаналізувати. Ти навіть не уявляєш, що я робила, щоб тебе захистити, — вона аж блідне від задоволення, тішачись кожною секундою спектаклю. — Але ти багряна, а тому, як і ви всі, приречена на поразку.
Нарешті все стає на свої місця. Не можна було довіряти Ме- венові. Він був надто досконалий, надто хоробрий, надто добрий. Він зрікся своїх, щоби пристати до Сторожі. Він підштовхував мене до Кела. Він давав мені саме те, чого я хотіла, і це мене засліпило.
Я хочу закричати. Я хочу розридатися. Я повертаюся до Елари.
— Це ви казали йому, що треба говорити, — шепочу я. Вона не киває, але я й так розумію, що права. — Ви знали, хто я, і знали, як мене завоювати.
У голові знову спалахує біль, коли я згадую, як вона вперше копирсалася у мене в думках.
Безживне Мевенове лице болить мені, як ніщо.
— Хоч трохи правди в тому було?
Він мотає головою, але я розумію, що це теж брехня.
— Що, навіть Томас?
Хлопець на фронті, який загинув у чужій війні. «Його звали Томас, і він загинув у мене на очах».
Це ім’я зриває його маску і кришить фасад холодної байдужості, але цього не досить. Він відмахується від цього імені і болю.
— Це просто мертвий хлопець. Це нічого не міняє.
— Це міняє все, — тихо шепочу я.
— Час прощатися, Мевене, — перебиває Елара, опускаючи білу долоню сину на плече. Я намацала його слабке місце, але вона мене зупинила.
— Мені нічого їм сказати, — шепоче він, повертаючись до батька. Він дивиться на корону, на меч, на обладунки — куди завгодно, тільки не йому в лице. — Ти мене ніколи не бачив. Ти мене ніколи не помічав. У тебе ж був він, — і киває на Кела.
— Ти ж сам розумієш, що це неправда, Мевене. Ти мій син. Ніщо цього не змінить. Навіть вона, — Тиберій зиркає на Елару. — Навіть те, що вона зараз зробить.
— 292 —


— Милий мій, нічого я не роблю, — щебече вона. — А ось твій пестунчик, — і вона дає Келу ляпаса, — твій досконалий спадкоємець, — ще один ляпас, сильніший, — Коріанин син...
Наступний ляпас розбиває йому губу.
— За нього я говорити не беруся.
Срібна кров стікає Келу на підборіддя. Від вигляду крові Мевен супиться.
— У нас також був син, Тибе, — шепоче Елара хрипким від ненависті голосом. — Про мене думай, що хочеш, а його ти мав любити.
— Я його й любив! — кричить він, пручаючись у її путах. — Я його люблю.
Я знаю, як це, коли тебе не помічають, коли живеш у тіні іншого. Але цю лють, цю вбивчу, руйнівну, страхітливу силу я осягнути не можу. Мевен же любить батька, любить брата — як він може їй це дозволити? Як він може цього хотіти?
Проте він незворушно спостерігає, і я не знаю, як до нього достукатися.
Я не готова до того, що стається далі. Нездатний виборсатися з Елариних пут, Кел простягує вперед тремтячу руку. Він пручається, що є сили, але марно. Він не знає, як з цим боротися. Коли Кел хапає руків’я батькового золоченого меча і витягає його з піхов, остання деталь головоломки стає на місце. Його лицем котяться сльози й випаровуються на розпеченій шкірі.
— Це не ти, — каже Тиберій, не зводячи погляду із синового лиця. Він навіть не благає про пощаду. — Я знаю, що це не ти, синку. Це не твоя вина.
Ніхто на таке не заслужив. Геть ніхто. Я сягаю по блискавку — і вона оживає. Я спопеляю Елару і Мевена, рятую принца і короля. Проте навіть ця фантазія мене не втішає. Фарлі загинула. Кілорн загинув. Революція скінчилася. Навіть в уяві я не можу цього змінити.
Кел тремтячими руками заносить меч. Це церемоніальний клинок, проте лезо зблискує, гостре, як бритва. Сталь червоніє під вогненним доторком, позолота скрапує між пальців. Золото, срібло й залізо котяться його руками, як сльози.
— 293 —


Мевен уважно вдивляється в меч, бо боїться дивитися на останні миті батькового життя. Я думала, що він хоробрий. Як я помилялася!
— Благаю, — витискає Кел, — благаю...
В Елариних очах немає ані жалю, ані гризоти. Вона давно чекала на цю мить. Коли меч розтинає повітря, кістки і плоть, вона навіть не кліпає.
Тіло короля тяжко падає на підлогу, а голова відкочується на кілька метрів. Срібна кров розтікається підлогою, лиже Келові черевики. Він впускає обплавлений меч, а тоді падає на коліна і обхоплює голову руками. Корона котиться підлогою повз калюжу крові, а тоді спиняється у Мевена біля ніг. На шпичаках виблискує рідке срібло.
А тоді Елара починає лементувати й битися над тілом короля. Я ледь не заходжуся сміхом від абсурдності цього видовиська. Вона що, передумала? Чи з глузду з’їхала? А тоді чую, як клацають, повертаючись до життя, камери. Вони дивляться, як королева оплакує полеглого. І Мевен при ній.
— Ти його вбив! Ти вбив короля! Ти нашого батька вбив! — кричить він Келові у лице. У кутиках його вуст досі чаїться тінь посмішки, але Кел якимось чудом стримується й не відриває брату голову. Він у шоці й нічого не розуміє, чи бодай не хоче розуміти. Хоч раз я приходжу до тями швидше, ніж він.
Правда нічого не важить. Важить те, у що повірять люди. Джуліан намагався мені це пояснити, і тепер я нарешті все зрозуміла. Вони повірять цій сцені, цій брехливій виставі на двох акторів. Ніяка армія, ніяка країна не піде за чоловіком, який убив власного батька заради корони.
— Тікай, Келе! — кричу я, намагаючись вивести його зі ступору. — Ти мусиш тікати!
Арвен мене відпустив, і електрика знову мчить венами, як вогонь, що розтоплює лід. Метал наручників легко плавиться від іскор. Це почуття мені знайоме: тікай, тікай, тікай.
Я хапаю Кела за плечі й намагаюся підняти, але він надто тяжкий і сидить непорушно. Я злегка б’ю його електрикою, щоби привернути увагу, і знову кричу:
— Тікай!
— 204


Він нарешті пробує звестися на ноги, але послизається у калюжі крові.
Я думала, що Елара спробує мене спинити, змусить мене вбити себе чи Кела, проте вона й далі лементує на камеру. Мевен стоїть над нею з полум’ям на долонях, готовий захистити матір. Він навіть не намагається нас спинити.
— Нікуди ви не втечете! — кричить він, але я вже біжу, тягнучи за собою Кела. — Убивці, зрадники, від справедливості не втечете!
Його голос, колись такий знайомий, переслідує нас коридорами. Голоси у мене в голові завивають йому в унісон.
Дурне дівчиське! Нетямке дівчисько! Поглянь, до чого доводять твої надії.
А тоді настає черга Кела тягти мене далі. Сльози люті й відчаю котяться мені з очей, доки світ не зводиться до моєї долоні у нього в руках. Я не знаю, куди він мене веде, і просто корюся.
Позаду лунає знайомий тупіт чобіт. За нами женуться офіцери, стражі, солдати — нас піймають.
На зміну полірованому паркету службових приміщень приходить орнаментальний мармур — це банкетна зала. Шлях перекривають довгі столи, накриті тонкою порцеляною, але Кел відкидає їх язиками вогню. Від диму вмикається пожежна сигналізація, згори ллється вода й гасить полум’я. При Келовій шкірі вона перетворюється на пару, що оповиває його розбурханою білою хмарою. Він виглядає, як привид передчасно загиблого, і я не знаю, як його втішити.
Час сповільнюється, коли той бік зали темніє від сірих форм і чорних пістолів. Тікати нікуди. Треба битися.
Блискавка спалахує у мене на шкірі, проситься на свободу.
— Ні, — глухо, зламано каже Кел. Він опускає руки, вогні гаснуть. — Тут ми не переможемо.
І він правий.
Вони вискакують із дверей і арок, навіть із вікон. Сотні озброєних до зубів срібних хочуть крові. Ми у пастці.
Кел вдивляється в обличчя солдатів, наче щось вишукує. Це ж його люди. Але я по очах бачу, що вони купилися на Ела- рину брехню. Ланцюг відданості розірвано, генерала повале— 295 —


но. Якийсь капітан здригається, побачивши Кела. На мій подив, він не піднімає пістоля, коли ступає уперед.
— Не опирайтеся арештові, — каже він, хоча руки в нього тремтять.
Не зводячи погляду з очей давнього друга, Кел киває.
— Ми здаємося, капітане Тирос.
«Тікай!» — волає кожна клітина мого єства. Але цього разу втекти не вдасться. Кел теж розгублений, а в очах у нього бринить біль, який я навіть уявити не можу. Рани в його душі глибокі.
Він добре засвоїв урок.


Розділ 27
Мевен мене зрадив. Хоча, власне, він ніколи й не був на моєму боці.
Очі поволі призвичаюються до тьмяного світла.
В камері стеля низька і тяжка, як повітря у підземеллях. Я тут не була, але це місце ні з чим не сплутати.
— Миска кісток, — шепочу я вголос, бо ніхто мене, мабуть, не почує.
Натомість хтось сміється.
Темрява поволі яснішає, і я помічаю дедалі більше деталей клітки. При ґратах біля мене скулилася інша постать, яка здригається від кожного нападу сміху.
— Коли я вперше сюди потрапив, мені було чотири, а Меве- ну щойно виповнилося два. Він ховався за материною спідницею, боявся темряви і порожніх кліток. — Кел знову сміється, кожне слово гостре, як ніж. — То, значить, він вже не боїться темряви?
— Вже не боїться.
Мевен сказав, що він — тінь полум’я і ненавидить цей світ, а я повірила. Тепер я знаю, що все це були штучки, вправна брехня.
Кожне слово, кожен доторк, кожний погляд — брехня. А я-бо думала, що це я забрехалася!
Я мимоволі сягаю по електрику, але нічого тут нема. Лишається тільки байдужа пустка, німа розпука, від якої в мене мурашки біжать шкірою.
— Арвен тут? — питаю я. Це він стримував мене і змусив дивитися, як Мевен із матір’ю нищать свою родину. — Я нічого не відчуваю.
— Це все камери, — тупо каже Кел. Він щось малює пальцями на брудній підлозі — вогні. — Камери тут із німого каменю.
— 297 —


Тільки не проси пояснювати, бо я не знаю, як це розтлумачити. Я зараз не в настрої шукати слова.
Він підводить очі і втуплюється в пітьму над нескінченним рядом кліток. Тут мало би бути страшно, але мені вже нічого боятися. Найгірше вже і так сталося.
— До поєдинків, коли ми ще проводили страти, в Мисці кісток хто тільки не побував. Був тут Великий Греко, який розривав людей навпіл і з’їдав їм печінку. Була Отруйна Наречена — звірівниця з Дому Вайпер, яка послала гадюк у ліжко мого прапрадіда в його шлюбну ніч. Кажуть, його стільки разів вкусили, що кров перетворилася на трутизну. — Кел перелічує злочинців свого світу. Це звучить як історії, якими лякають негречних дітей. — А тепер тут ми. Принц-зрадник, так мене називатимуть. «Власного батька вбив за корону. Навіть почекати не міг».
Я мимоволі підхоплюю його оповідь.
— І пліткуватимуть: «Це та сучка його напоумила». — добре уявляю, як це повторюватимуть на кожному розі, з кожного екрану. — Звинувачуватимуть мене, дівчинку-блискавку. Це я отруїла тобі думки. Я тебе розбестила. Я тебе змусила.
— І таки майже змусила, — шепоче він. — Вранці я ледь не вибрав тебе.
Це що, було тільки сьогодні вранці? Аж не віриться. Я підводжуся, спираючись на ґрати, і завмираю за якісь кілька сантиметрів від Кела.
— Вони нас уб’ють.
Він киває і знову заходиться сміхом. Я й раніше чула, як він сміється — наприклад, щоразу, як я пробувала щось станцювати — але зараз у реготі немає тепла, лишилася сама пустка.
— Король за всім простежить. Нас стратять.
Значить, таки стратять. Це мене анітрохи не дивує.
— Як? — я погано пам’ятаю останню страту. Лишаються тільки окремі образи: срібна кров на піску, рев натовпу. І шибениці в селі, де зашморги розгойдувалися на вітрі.
Кел стискається.
— Бувало по-різному. Може, разом, може, по одному, може, мечами, може, розстріляють, — він зітхає: вже змирився з до¬


лею. — Вони розтягнуть задоволення. На швидку смерть можеш не чекати.
— Якщо я заллю кров’ю всю арену, то, може, світ бодай про щось задумається, — від цієї невеселої думки я усміхаюся. Своєю смертю я підніму над пісками грандіозної арени власний багряний стяг. — Вони не зможуть мене приховати. Всі дізнаються, хто я.
— Думаєш, це щось змінить?
А як же. У Фарлі список, Фарлі знайде інших... але Фарлі загинула. Лишається сподіватися, що вона встигла передати повідомлення комусь, хто зацілів. Лишилися інші, їх потрібно відшукати. Вони мають продовжити справу, бо я вже нічого не зможу.
— Думаю, ні, — продовжує Кел, заповнюючи тишу. — Думаю, він використає це як привід для нового призову, нових законів, нових трудових таборів. Його мати вигадає чергову побрехеньку. Світ і далі обертатиметься, як раніше.
Ні, ніщо вже не буде таке, як раніше.
— Він шукатиме інших, таких, як я, — раптом розумію я. Я вже провалилася, я вже програла, я вже мертва. Це — останній цвях у моїй труні. Я опускаю голову в долоні, перебираю волосся меткими пальцями.
Кел переминається біля ґрат — від його рухів метал тремтить.
— Що?
— Я така не одна. Джуліан все з’ясував. Він пояснив мені, як їх знайти, і... — мій голос зривається, я не хочу продовжувати. Мені хочеться кричати. — А я розповіла йому. Він так бездоганно мене використав.
По той бік ґратів Кел повертається, щоби придивитися до мне. Ці страшні стіни гасять його навики, але в очах все одно горить заграва.
— І як відчуття? — гарчить він мені в обличчя. — Як відчуття, коли тебе використали, Маро Барров?
Колись я чого тільки не віддала б, аби він вимовив моє справжнє ім’я, але зараз воно болить, як опік. Я думала, що це я їх використовую, і Мевена, і Кела. Ото дурна.
— 299 —


— Вибач, — витискаю я. Від цього слова мені гірко, але що ще я можу сказати? — Я не Мевен. Я не хотіла завдати тобі болю. Я ніколи не хотіла тебе скривдити.
І тихіше, ледве чутно:
— Це не все була брехня.
Він опускає голову на ґрати так різко, що ті аж дзвенять. Мабуть, йому боляче, але він, здається, того й не помічає. Він, як і я, вже не відчуває ані болю, ані страху. Забагато ми пережили.
— Як ти думаєш, він уб’є моїх батьків? — і сестру, і братів. Вперше я тішуся, що Шейд уже мертвий і Мевен до нього не дотягнеться.
Химерне тепло торкається мене, зігріває до кісток. Це Кел прихилився до ґратів просто біля мене. Це не гнів і не навик: просто людське тепло. Я чую, як він дихає, як шалено калатає його серце, але він все одно знаходить у собі сили збрехати:
— У нього будуть важливіші справи.
Кел, мабуть, бачить, що я плачу, бо з кожним схлипом мої плечі аж двигтять, але нічого не каже. Та й що тут скажеш? Він стоїть при мені — остання крихта тепла у світі, що обернувся на порох.
Я оплакую їх усіх: Фарлі, Тристана, Волш, Вілла, Брі, Тремі, Ґісу, маму, тата. Вони всі бійці. І Кілорна. Я зробила все, що могла, але не зуміла його порятувати. Я навіть себе не змогла порятувати.
У мене хоч сережки лишилися. Вони лишаться зі мною до кінця. Я помру з ними, вони — зі мною.
Мабуть, ми стоїмо так багато годин, хоча час тут відміряти нічим. Я навіть була закуняла, але знайомий голос вирвав мене із дрімоти.
— В іншому житті я б навіть приревнував.
Від Мевенових слів мене хапають дрижаки.
Кел підхоплюється на ноги і гатиться об ґрати так, що метал співає. Проте клітка міцна, тож Мевен — підступний, ниций, жорстокий Мевен — у безпеці. Утім, на мою втіху, він все одно сахається.
— Не перевтомися, братику, — каже він, і в нього зуби клацають із кожним словом. — Сила тобі незабаром знадобиться.
— З00 —


Мевен ще й корони не встиг начепити, а вже тримається, як тиран. На його формі виблискують нові медалі. Колись вони належали його батькові — я аж дивуюся, що з них встигли відчистити кров.
Він блідіший, ніж раніше, але темні кола під очима зникли. Після вбивств йому краще спиться.
— А на арену хто вийде, ти? — гарчить Кел, стискаючи ґрати. — Сам не хочеш? Чи сміливості не стане?
Мені понад усе хочеться кинутися до ґратів, голими руками розірвати метал і вчепитися Мевенові в горло, але в мене немає навіть сил триматися на ногах. Я можу тільки спостерігати.
Мевен глухо сміється.
— Ми ж обоє прекрасно розуміємо, що ти сильніший, — каже він, жбурляючи Келові в лице його власну пораду. — Тож я тебе перехитрив, братику.
Колись він сказав, що Кел ненавидить програвати. Тільки тепер я розумію, що перемоги завжди прагнув саме Мевен. Кожне слово, кожен подих служили кривавій перемозі.
Кел гарчить.
— Меві, — каже він, хоча дитяча кличка принцу вже геть не пасує. — Як ти міг так вчинити з батьком? Зі мною? З нею?
— Короля вбито, принц зрадник, стільки крові, — шкіриться Мевен, витанцьовуючи на відстані витягнутої руки від Кела. — На вулицях оплакують нашого батька, чи бодай вдають, — додає він, байдуже стенаючи плечима. — Дурні шакали чекають, коли я спіткнуся, а розумні знають, що цього не буде. Дім Самос, дім Ірал — ці не перший рік гострять зуби, чекаючи на слабкого короля, на доброго короля. Ти знаєш, що вони на тебе точили зуби, Кел? Ти тільки подумай. За кількадесят років батько б повільно і мирно відійшов, а тоді ти посів би престол. При тобі була б Євангеліна, донька клинків і сталі, і її брат. Ти б не пережив коронації. Вона вчинила б, як мати, і посадила б свою дитину на трон.
— Тільки не кажи, що це ти династію захищаєш, — Кел трясе головою. — Це ти для себе робиш.
Мевен знову стенає плечима і посміхається різкою, недоброю посмішкою.
— 3°і —


— А що тебе дивує? Бідолашка Меві, другий принц. Тінь братового вогню. Слабак, бідаха, приречений триматися збоку і стояти на колінах.
Він відходить від клітки Кела і спиняється перед моєю. Я просто дивлюся на нього з підлоги, нездатна поворухнутися. Від нього навіть пахне холодом.
— Бідний Меві, заручений із дівчиною, яка любить іншого, його брата, принца, яким ніхто не міг знехтувати, — у його словах вчувається тяжка, дика лють. Але є в них і зерно правди — недоброї правди, яку я силкувалася забути. У мене мурашки біжать по шкірі. — Ти забрав усе, що мало належати мені, Кел. Усе.
Я вся тремчу, але все одно рвучко підхоплююся на ноги. Він так довго нам брехав, що я не можу йому дозволити брехати й зараз.
— Я ніколи не була твоя, Мевене, а ти ніколи не був моїм. І то не через нього. Я думала, що ти досконалий, сильний, сміливий, добрий. Я думала, ти кращий, ніж він.
Кращий, ніж Кел... Мевен, мабуть, і не думав, що колись почує ці слова. Він здригається, і на якусь мить мені здається, що переді мною знову стоїть знайомий хлопчина. Хлопчина, якого насправді не існує.
Він крізь ґрати хапає мене за руку, але я не відчуваю нічого, крім відрази. Мевен тримає мене так міцно, ніби без мене провалиться у прірву. Щось у ньому ламається, і я бачу налякану, заздру, зневірену дитину, яка намагається втримати улюблену іграшку.
— Я можу тебе порятувати.
Від його слів я здригаюся.
— Батько тебе любив, Мевене. Ти цього, може, й не бачив, але це так.
— Брешеш.
— Він тебе любив, а ти його вбив! — слова юшать, як кров із вени. — Твій брат тебе любив, а ти зробив його вбивцею. Я... я тебе любила. Я тобі довіряла. А тепер я за це умру.
— Я король. Ти житимеш, якщо я так захочу. Я накажу.
— Якщо ти збрешеш, хочеш сказати? Колись брехня вас задушить, король Мевен. Шкода тільки, що я до цього не доживу, — я сіпаю його до себе, що є сили, й він аж б’ється об ґрати. — 3°2 —


Коли я даю йому ляпаса, він скімлить, як скривджений пес. — Я тебе любила, але це була помилка.
Він швидко струшує образу і пригладжує волосся:
— То що, його обираєш?
То от до чого це зводилося? До ревнощів? До суперництва?
Тінь хотіла здолати вогонь.
Я закидаю голову й регочу, відчуваючи на собі погляди обох братів.
— Кел зрадив мене, я зрадила його. А ти тисячі разів зрадив нас обох, — слова тяжкі, як камінь, але правдиві. — Нікого я не обираю.
Мевен сахається, ніби боїться дівчинки без блискавки, бранки в кайданах. Людина налякала бога.
— Що їм скажеш, коли вони побачать мою кров? Невже правду?
Він регоче. Хлопчик зникає, на зміну йому знову приходить убивця-король.
— Правда буде така, як я скажу. Я можу підпалити світ і сказати, що це дощ.
І хтось йому навіть повірить. От дурні. А хтось і ні. Хтось побачить правду — багряні і срібні, з високих домів і низьких.
Його голос переходить у рев, він щириться по-звіриному.
— Ми знищимо всіх, хто знає, що ми тебе переховували, всіх, хто хоч щось запідозрить.
У мене перед очима зринають лиця всіх, хто зауважив у мені щось дивне. Проте Мевен мене випереджає — його, здається, тішить довгий перелік смертей.
— Звичайно, леді Блонос доведеться позбутися. Навіть цілителі шкіри не приростять собі голову.
Стара карга завжди мене дратувала, але на таке вона не заслужила.
— Із покоївками простіше. Оті гарненькі сестрички із Олд- шира... мати їх власноруч убила.
А я навіть не спитала, як їх звати.
У мене підкошуються коліна, але я майже не відчуваю болю.
— Вони нічого не знали, — тільки яка зараз користь із моїх слів?
— 303 —


— Лукаса теж доведеться усунути, — його зуби зблискують у темряві. — Це ти, втім, сама побачиш.
Мені млосно.
— Ти ж казав, що він у безпеці, з родиною!
Він сміється довго і гучно.
— Коли ж ти нарешті зрозумієш, що я не сказав тобі ні слова правди?
— Це все ми з Джуліаном. Він не хотів, — благати гидко, але нічого більше на думку не спадає. — Він із дому Самос. Не можна їх чіпати.
— Маро, ти що, не зауважила? Я можу робити все, що завгодно. Шкода, ми Джуліана не доправимо сюди вчасно. Я б залюбки змусив його спостерігати за твоєю стратою.
Я ледве стримую схлип і затискаю рота долонею. При згадці про дядька Кел реве:
— Ви його знайшли?
Мевен сміється.
— Звичайно. І Джуліана, і Сару. Сконос уб’ю першою, закінчу почате матір’ю. Ти ж знаєш, що сталося, Кел? Мама нашіптувала Коріані потрібні думки, роз’їдала їй мозок, — він нахиляється ближче, виблискуючи дикими наляканими очима. — А Сара все знала. А батько, та й ти сам, їй не вірили. Ви дозволили моїй матері взяти гору. І ось все повторилося.
Кел мовчки прихиляється до ґратів. Пересвідчившись, що братові болить, Мевен повертається до мене і знову починає крокувати уздовж моєї клітки.
— Хто за тебе тільки не поляже, Маро. Наприклад, батьки твої. Твої брати-сестри. Всі такі, як ти, всі до одного. Я їх повиловлюю, і вони помруть з думкою про тебе, зі знанням, що це ти підписала їм смертний вирок. Я — король. Ти могла стати моєю багряною королевою. А тепер ти — ніщо.
Я навіть не завдаю собі клопоту стирати сльози, які стікають щоками.
Яка різниця?
Мевенові подобається дивитися на мої страждання. Він облизується так, ніби хоче вп’ястися в мене зубами.
— Прощай, Мевене.
— 3°4 —


Я хотіла б сказати більше, але він і сам знає, що він таке. Що гірше, йому це подобається.
Він схиляється, вклоняючись нам. Кел навіть не дивиться на нього, тільки стискає ґрати, мовби це Мевенова шия.
— Прощай, Маро, — усмішка зникла. На мій подив, його очі підозріло блищать. Він вагається, ніби щойно зрозумів, що накоїв, і що з нами буде. — Я ж тобі казав: треба приховувати, що в тебе на душі. Треба було слухатися.
Та як він сміє?
Я виросла з трьома старшими братами, тож коли я плюю, слина бездоганно влучає в мішень, прямо йому в око.
Він рвучко розвертається і ледве не підтюпцем кидається геть. Кел довго дивиться йому вслід. Я сідаю і дослухаюся, як вщухає лють, а тоді Кел сідає біля мене. Нам більше нічого сказати один одному.
Ось що нас сюди привело: знехтуваний син, мстива мати, брат із довгою тінню, чудернацька мутація. Всі ці деталі склалися у трагедію.
*
У давніх казках наприкінці завжди з’являється герой. Проте всі мої герої загинули. Ніхто не прийде мене рятувати.
Стражі на чолі з самим Арвеном приходять наступного ранку.
У тісних стінах його присутність нестерпна, але вони змушують мене підвестися на ноги.
— Страж Провос, Страж Вайпер, — киває Кел, коли відкривають його клітку. Вони грубо піднімають його на ноги. Навіть зараз, коли перед нами маячить смерть, Кел спокійний.
Він вітається з усіма вартовими, яких ми проминаємо, по імені. Вони витріщаються на нього, зло чи з подивом. Убивця короля не може бути добрим. Із солдатами ще гірше.
Кел хоче попрощатися, як належить, але його власні люди похмурніють, і від того йому чи не болячіше, ніж від усього іншого. Незабаром він стихає, втрачає рештки волі до життя. Ми піднімаємося темними коридорами, і гамір юрми гучнішає: — 3°5 —


спершу приглушений, він перетворюється на рев. Арена повна, вони чекають на виставу.
Все почалося, коли я впала у Спіральному саду, а закінчиться у Мисці кісток. Звідси винесуть моє мертве тіло.
Робітники арени, тьмавоокі срібні, обсідають нас, як пташина зграя. Вони затягують мене за завісу й готують до того, що мені судилося. Я майже не відчуваю, як мене штурхають, запихаючи в дешевенький тренувальний костюм. Мабуть, померти у такому простацькому вбранні — це задумувалося як образа, але краще вже груба тканина, ніж шепіт шовку. Мені згадуються покоївки, які розфарбовували мене щодня: звичайно, вони знали, що мені є що приховувати. І за це загинули. Ніхто мене зараз не розфарбовує, навіть не намагається стерти бруд після ночі у камері. І тут показуха.
Колись я красувалася у шовках і коштовностях, проте це не пасує до Мевенової брехні. їм легше вбити багряну дівчину в лахмітті.
Коли мене витягають з-за завіси, я бачу, що Келу теж не дали ані медалей, ані обладунків, зате повернули браслет для вогню. Навіть у зламаному солдаті тліє полум’я. Він змирився зі смертю, але когось ще забере з собою.
Ми зустрічаємося поглядами, бо на що нам іще дивитися?
— Що там на нас чекає? — нарешті питає Кел, переводячи погляд на Арвена.
Старий чоловік, сивий, як лунь, дивиться на своїх колишніх учнів із тінню співчуття. Що йому пообіцяли за допомогу? Над його серцем красується корона з гагатів, рубінів і діамантів, яка колись належала Келу. І, мабуть, на тому подарунки не вичерпуються.
— Ви колишній принц і генерал. Ласкавий король у своїй мудрості дозволив вам принаймні померти з честю, — він посміхається, демонструючи гострі щурині зубки. — Це буде добра смерть, зрадник на таку не заслужив.
А тоді він переводить недобрий погляд на мене. Я аж згинаюся під тягарем його задушливого хисту.
— Що ж до багряної дівчини... їй зброї не дадуть, собаці собача смерть.
— 3°6 —


Я ладна протестувати, але Арвен мене перебиває. Його подих пахне отрутою.
— Такий наказ короля.
Я беззбройна. Я хочу кричати. Не буде в мене навіть блискавки. Арвен не відпустить мене навіть у смерть. Мевенові слова відлунюють мені в голові: «Тепер ти — ніщо», і помру як ніщо. їм не доведеться приховувати мою кров, якщо вони скажуть, що я імітувала здібності.
У камері я майже з нетерпінням чекала, як вийду на пісок, пошлю іскри в небо, а кров у землю. А тепер мені страшно і хочеться втекти, але навіть цього не дозволить моя проклятуща гордість — останнє, що в мене лишилося.
Кел бере мене за руку. Він також тремтить, також не хоче помирати. Бодай він востаннє вийде на двобій.
— Я захищатиму тебе, скільки зможу, — шепоче він. Його слова майже заглушає тупіт і налякане калатання мого серця.
— Я не заслужила, — шепочу я, але все одно вдячно стискаю йому руку.
Я його зрадила, я зламала йому життя, а він все одно ладен мене захищати.
Наступна кімната — остання: похилий коридор веде до сталевих воріт. За ними виграє сонце, що сочиться до нас разом зі звуками заповненої арени. Стіни викривляють звуки, перетворюють оплески й крики на виття із жахіть. Може, не так це вже й далеко від правди.
На смерть чекаємо не тільки ми.
— Лукасе!
Охоронець міцно тримає його за руки, але Лукас все одно озирається через плече. Його лице все в синцях і бліде-бліде, ніби він вже давно не бачив сонця. Так, мабуть, і є.
— Маро... — від звуку його голосу я здригаюся. Я і його зрадила й використала, так само як Кела, Джуліана, полковницю. Як хотіла використати Мевена. — А я саме думав, коли ж ми побачимося.
— Вибач, благаю, — я можу хоч до смерті вибачатися, але того все одно не досить. — Мені сказали, що ти з родиною, в безпеці, а то б я...
— 3°7 —


— А то б ти що? — повільно питає він. — Я тобі ніхто. Ти мною скористалася і викинула.
Звинувачення крає мені серце, як ніж.
— Вибач, інакше не можна було.
— Королева змусила мене згадати, — при слові «змусила» в його голосі спалахує біль. — Не треба мені нещирих вибачень.
Я хочу його обійняти й пояснити, що не цього хотіла.
— Я щиро, клянуся, Лукасе.
— Його Величність Мевен із дому Келор і Мерандус, король Норти, Полум’я півночі!
Вигук відлунює ареною й котися аж до наших воріт. Від оплесків я зіщулююся, а Лукас здригається. Наближається його смерть.
— Ти б зробила це знову? — різко питає він. — Ти б ризикнула моїм життям заради своїх дружків-терористів?
Ризикнула б. Я не зважуюся сказати цього вголос, але Лукас читає відповідь у моїх очах.
— А я беріг твою таємницю.
Гіршої образи він мені жбурнути не може. Він мене захищав, а я цього не заслуговувала. Біль пронизує мене до глибини єства.
— Тепер я знаю, що ти така ж, як усі, — випльовує він слова. — Ти така ж, як вони. Безсердечна, егоїстична, холодна — точно як ми. Вони добре тебе видресирували.
А тоді він знову обертається до воріт. Він не хоче зі мною говорити. Я рвуся до нього, щоб спробувати ще раз усе пояснити, але охоронець мене стримує. Мені лишається тільки стояти і чекати на свою смерть.
— Мої громадяни, — Мевенів голос сочиться до нас з-за ґрат разом із денним світлом. У нього голос, як у батька чи як у Кела, тільки є в ньому щось різкіше. Йому щойно виповнилося сімнадцять, а він уже чудовисько. — Мій народе, мої діти...
Біля мене пирхає Кел, а ось на арені западає мертвотна тривожна тиша. Вони вірять кожному його слову.
— Хтось скаже, що це жорстоко, — веде далі Мевен. Мабуть, завчив напам’ять зворушливу промову, яку написала його — 308 —


відьма-мамця. — Батькове тіло ще не охололо, його кров ще не стерли з підлоги, а мене вже змусили зайняти його місце. На початок мого правління ляже кривава тінь. Ми не страчували своїх уже десять років, і мені боляче відновлювати цю страшну традицію. Проте я мушу — за батька, за корону, за вас. Я молодий, але не слабкий. Такі злочини, таке зло не може лишитися безкарним.
Над нами, на високих рядах лунають крики. Люди аплодують нашій смерті.
— Лукасе з дому Самос, я оголошую вас винним у злочинах проти корони і в змові з терористичною організацією, відомою як Черлена Сторожа. Я виношу вам смертний вирок. Вийдіть на страту.
Лукас рушає вгору, до воріт і до смерті. Він не озирається на мене. Я навіть цього не заслужила. Він помре не лише за те, що ми його змусили зробити: він, як і багато інших, розумів, що в мені є щось дивне. І, як і інші, помре. Коли він зникає за далекою брамою, я відвертаюся і втуплююся у стіну. Постріли все одно чути. Натовп реве, сп’янілий від жорстокості.
Лукас — це тільки початок, тільки увертюра. Вистава — це ми.
— Вперед, — Арвен підштовхує нас до брами.
Я не відпускаю Келову руку — а раптом спіткнуся? У нього напружені всі м’язи, він дорого продасть своє життя. Я востаннє тягнуся по блискавку, але нічого нема, не лишилося ані іскорки. Арвен і Мевен забрали в мене навіть це.
За брамою тягнуть геть Лукасове тіло — на піску лишається срібний слід. Мені до горла підступає нудота, і я закушую губу.
Сталева брама зі стогоном двигтить і підіймається. Сонце на мить мене засліплює, і я завмираю, проте Кел тягне мене на арену.
Під ногами — слизький білий пісок, дрібний, як порох. Коли очі звикають до світла, мені перехоплює подих. Арена величезна: роззявлена сіра паща зі сталі й каменю, заповнена тисячами гнівних лиць. Вони витріщаються на нас у глухій тиші, ми шкірою відчуваємо їхню ненависть. Багряних ніде не видно, що й не дивно. Це забава для срібних, вистава їм на сміх, і ділитися нею вони не стануть.
— 3°9 —


Подекуди над ареною висять екрани, з яких на мене дивиться моє власне обличчя. Звичайно, вони це записують і транслюють цілій країні. Хай світ побачить, як гине черговий багряний. Я знову виглядаю, як раніше: мишасте розпатлане волосся, просте вбрання, вся брудна. На щоках — рум’янець від крові, яку я так довго приховувала. Якби на нас не чекала смерть, я б, мабуть, навіть усміхнулася.
На мій подив, екран блимає, і замість наших із Келом лиць з’являється зернисте відео з камер спостереження — усіх камер, усіх електричних очей. Мені перехоплює подих, коли я розумію, як далеко сягав Мевенів план.
Екрани показують кожну потайну мить. Як ми з Келом тікали з Покоїв, як ми танцювали, як ми тихо перемовлялися, наш поцілунок. А тоді — вбивство короля. Тепер у Мевенову байку повірити не так складно. Все сходиться: багряна сучка звабила принца і переконала вбити короля. Натовп ойкає, радо пожирає бездоганну брехню. Навіть мої батьки навряд чи знайшлися б, що тут заперечити.
— Мара Моллі Барров.
Мевенів голос гримить десь позаду мене, і ми рвучко обертаємося. Триклятущий король дивиться на нас згори вниз. З його балкона звисають багряно-чорні стяги, навколо порозсідалися знайомі мені пани і пані. Вони всі в чорному: повід- мовлялися від родових барв, аби вшанувати загиблого короля. Соня, Елейна та інші діти високих домів дивляться на мене з відразою. Лорд Самос стоїть по ліву руку від Мевена, королева — по праву.
Я ладна заприсягтися, що за чорною вуаллю Елара недобре посміхається. Підозрюю, Євангеліна теж десь неподалік, рада побратися з наступним королем. Врешті-решт, вона хотіла тільки корону. Але її ніде не видно. Мевен виглядає, як привид: бліда шкіра виділяється на тлі чорного лискучого обладунку. Він навіть начепив меча, яким убили короля — а батькова корона виблискує на сонці.
— Ми вірили, що ти — Марина Титан, наша полегла піддана. Проте ти за підтримки своїх багряних побратимів ошукала нас технічними штучками і проникла до моєї родини.
— 3?° —


То це тепер називається «технічні штучки»? На екранах показують, як мене охоплює електрика у Спіральному саду. У відео це виглядає неприродньо.
— Ми подарували тобі освіту, статус, владу, силу і навіть любов. За це ти відплатила зрадою, й ницо підбурила мого брата проти родини.
— Тепер ми знаємо, що ти — член розбитої Черленої Сторожі і відповідаєш за незліченні вбивства.
На екрані з’являються кадри з Розстрілу сонця: бальна зала у крові, й над хаосом майорить прапор Фарлі — багряна тканина з розірваним сонцем.
— Разом із моїм братом, принцом Тиберієм VII з дому Ке- лор і Джакос, тебе звинувачено у багатьох підступних і ницих злочинах проти корони, зокрема в обмані, зраді, тероризмі й убивстві.
А в тебе ж руки також у крові, Мевене.
— Ти вбила мого батька, короля, руками його рідного сина. Ти — багряний диявол, — тут він переводить розпашілий від люті погляд на Кела, — а ти слабак. І зрадник корони, крові і барв свого дому.
На екрані знову показують смерть короля, підкріплюючи Мевенову брехню.
— Я оголошую вас винними. Вийдіть на страту.
Ареною котяться оплески і крики, ніби свині верещать, вимагаючи крові.
Ми з Келом знову з’являємося на екрані — може, вони чекають, що ми будемо плакати чи благати милосердя. Ми стоїмо непорушно. Нічого вони від нас не доб’ються.
Мевен вдивляється в нас понад поручнями свого балкону, ніби чекає, коли хтось із нас зламається.
Натомість Кел віддає честь, підносячи два пальці до брови. Це сильніше, ніж якби він дав Мевенові ляпаса. Той розчаровано відступає й переводить погляд із нас на далекий кінець арени. Я думала, нас, як і Лукаса, розстріляють, але на мене чекає геть інше видовисько.
Не знаю, звідки вони взялися, але з пилу здіймається п’ять постатей.
— З11 —


— Могло бути й гірше, — шепочу я, стискаючи Келові руку. Він же воїн, солдат. П’ять проти одного — це ще непогано.
Проте Кел супиться, не зводячи погляду з катів. Коли вони підступають ближче, мене охоплює страх. Я знаю, як їх звати, які в них навики. Всі вони аж двигтять від міці. На них обла- дунки й форма, як на війні.
Моцар Рамбос може мене розірвати, син дому Гавань може стати невидимим і задушити мене, як примара з тіней, а лорд Осанос згасить Келове полум’я. А ще Арвен. Він стоїть біля воріт, не зводячи погляду з мене.
І про тих двох не можна забувати — це магнетрони. Є в тому щось поетичне. Євангеліна і Птолемій у однакових об- ладунках і з однаковим вишкіром дивляться на нас, нещадно стискаючи довгі ножі.
Десь у моїй голові починає цокати годинник. Лишилося геть мало часу.
Над нами гримить Мевенів голос.
— Най вони помруть.


Розділ 28
НАД НАМИ РОЗГОРТАЄТЬСЯ ЩИТ — ВЄЛИЧЄЗНИЙ багряний купол із прожилками, точнісінько як у Спіральному саду. Не нас захистити — захистити натовп. Щитом біжать іскри, ніби піддразнюючи. Якби не Арвен, я ще поборолася б. Я показала б світові, хто я. Та не судилося.
Кел переминається з ноги на ногу і простягає руку вперед. Повітря навколо нього ряхтить, тіло пашить жаром. Він стає між мною й катами, щоб закрити мене.
— Тримайся за мною, скільки можеш, — каже він, і жаром відштовхує мене назад. Браслет викресує іскру, і між пальцями загорається вогник. Сорочка Кела просякнута чимось анти- запальним, тканина навіть не димить. — Коли вони проб’ють стіну, тікай. Євангеліна найслабша, а моцар повільний. Ти його обженеш. Вони спробують затягнути поєдинок, щоб усі надивилися.
А тоді, помовчавши, м’яко додає:
— Вони не дадуть нам померти швидко.
— А ти? Осанос...
— Дозволь мені самому хвилюватися за Осаноса.
Кати рухаються рішуче, як вовки, що вистежують здобич. Вони розсипаються центром арени, готові до наступу. Десь рипить метал, шмат підлоги від’їздить убік — під ногами у лорда Осаноса плюскотить басейн. Він посміхається й піднімає загрозливий водяний щит. Мені згадується, як його донька Тирана билася з Мевеном на тренуванні. Вона його швидко поклала на лопатки.
Над нами реве натовп. Птолемій реве з ним — норов бере гору. Він лупить у свої обладунки, й ті гудуть, як дзвін. У нього при боці Євангеліна з посмішкою крутить ножі навколо пальців.
— 3*3 —


— Старий номер не пройде, багряна, — сміється вона. — Тут штукарство тебе не порятує.
Штукарство? Євангеліна краще уявляє мій дар, ніж більшість; вона знає, що це не штучки. Але й вона вірить. Вона ігнорує правду на користь легкостравної історії.
Син Гавані, Страліян, посміхається собі під ніс. Він, як і його сестра Елейна — тінь. Коли він розчиняється у повітрі, Кел нелюдськи швидко змахує рукою, ніби бореться з пусткою.
Над його рукою реве полум’я, обпалює пісок і розділяє нас і них. Проте вогонь геть слабкий. Пісок горить погано.
Я мимоволі озираюся на Мевена. Він і досі витріщається на мене з тією нестерпною кривою посмішкою. Він не лише відняв мій дар, а й зв’язав руки Келу.
— Скотина, — сичу я. — Пісок...
— Я зауважив, — рявкає Кел, знову намагаючись підпалити землю.
Прямо перед нами вогонь на мить розступається, а тоді лунає крик болю. По той бік помираючого полум’я Страліян знову з’являється у повітрі, силкується згасити рукав. Осанос спроквола бризкає на нього водою і гасить іскри, а тоді повертає свої химерні блакитні очі на нас, на Келову стіну, і одним рухом накриває слабкий вогонь хвилею. Вода шипить і плю- ється, над піском валить густий дим. Пара не може вирватися з-під куполу й осідає на арену, затягує її примарним білим туманом. Імла вирує, кожна тінь може нести смерть.
— Обережно, — кричить Кел і протягує мені руку, але тієї ж миті Птолемій виривається з пари, ревучи і брязкаючи латами.
Він врізається в Кела й валить його на землю, але той підхоплюється так швидко, що Птолемій не встигає його порізати. Клинки вгризаються в землю, а Кел вже хапає лати Птолемія. Сталь тане під його долонями, магнетрон кричить. Доки Кел намагається зварити чоловіка заживо в обладунку, я кидаюся навтьоки.
— Я не хочу тебе убивати, Птолемію, — Келів голос заглушають крики болю. Всі ножі, всі металеві уламки, які жбурляє Птолемій, плавляться від нестерпного жару. — Я цього не хотів.


Злітають ще три ножі — ледь помітні спалахи в парі, надто швидкі, щоб розплавитися. Вони розтікаються допіру після того, як встигають пробити Келову сорочку на спині. Він зойкує від болю і на мить втрачає концентрацію. На сорочці розпливаються три плями срібної крові. Ножі надто маленькі, рани несерйозні, але все одно його ослаблять. Птолемій користається моментом — не встигає Кел бровою повести, як усі ножі зливаються у величезний меч. Птолемій заносить його, що розтяти Кела надвоє, але той ухиляється, лише живіт трохи зачепило.
Він ще живий. Але це ненадовго.
Євангеліна виходить із імли, жонглюючи ножами. Кел ухиляється від лез і метає в неї язики вогню. Не знаю, як він утримує шалений ритм, що дозволяє відбиватися від двох могутніх магнетронів. З кожною секундою на його сорочці більшає дір і кривавих плям. Зброя Птолемія з меча перетворюється на сокиру, а тоді на тонкий, як лезо, металевий батіг. Євангеліна метає зірки. Вони намагаються його загнати — й таки заженуть, повільно, але неминуче.
Якби ж то блискавку, — сумовито думаю я, озираючись на Арвена. Він досі там, при воротях: моя темна тінь. В нього при поясі пістоль, але я не зможу його добути. Я взагалі нічого не можу.
Коли з пари вилітає бетонна брила, я ледве встигаю ухилитися. Бетон розбивається об пісок, де ще кілька секунд тому стояла я. Не встигаю я перевести подих, як прилітає наступна брила, і ще, і ще. Я, як і Кел, метаюся ареною, доки щось мене не спиняє.
Рука... невидима рука.
Страліян стискає мені горло. Я чую, як він сопе мені у вухо, але нічого не бачу.
— Гарний багряний — мертвий багряний, — каже він і стискає хватку.
Я б’ю ліктем і влучаю, здається, йому під ребра, але він не здається. Я не можу дихати, виднокіл затягують чорні плями, які ось-ось закриють світ, але боротися не перестаю. Крізь пару до мене простує моцар Рамбос — він розірве мене на шматки.
— 375 —


Кел досі ухиляється від ударів Самосів. Я при всьому бажанні не можу його гукнути, але він якимось чудом все ж встигає жбурнути вогненний м’яч до мене. Рамбос відскакує на неповоротких кремезних ногах, що дає мені кілька секунд.
Я задихаюсь і хриплю, але тягнуся до невидимої голови, чудом намацую лице, а тоді й очі, і з ревом занурюю в них великі пальці. Страліян заходиться криком і відпускає мене. Він падає на коліна — тепер його знову видно. Срібна кров юшить з очей, як дзеркальні сльози.
Позаду лунає крик:
— Ти мав бути моїм!
Я озираюся й бачу, що Євангеліна заносить меча над Келом. Птолемій притискає Кела до землі, вони борються у піску, а Євангеліна витанцьовує над ними, посипаючи ножами землю. — Моїм!
Лише врізавшись у неї, я розумію, що з розгону зіткнутися з магнетроном — це, можливо, не найкраща ідея. Ми падаємо разом, і я роздираю обличчя об її обладунок — тепер усі бачать багрянець.
Екранів мені не видно, але я певна, що зараз по цілій країні показують мою кров.
Євангеліна з криком метає клинки. За нами Кел зводиться на ноги й відкидає Птолемія вогнем, так що той знову збиває її з ніг за кілька секунд до того, як вона встигає мене посікти ножами.
— Падай! — кричить Кел і кидає мене на пісок. Над нами пролітає чергова бетонна плита, яка розбивається об далеку стіну.
Так ми довго не протримаємося.
— Я дещо придумала.
Кел плює на пісок — здається, у крові лишається кілька зубів.
— Добре, бо в мене думки скінчилися хвилин зо п’ять тому.
Чергова брила змушує нас сахнутися в різні боки, і саме вчасно, бо Євангеліна і Птолемій отямилися. Кел знову поринає у хаотичний танець із ножами і шрапнеллю. Арена двигтить, вони черпають дедалі більше металу знизу, тож тепер му— 3'6 —


симо уважно дивитися під ноги. З ліска стирчать уламки труб і дроти, як смертоносна смуга перешкод.
Прут наскрізь пробиває Страліяна, який досі сидить на колінах і скімлить за своїми очима — гостра паля стирчить у нього з рота, навіки затикаючи крики. Навіть попри шум я чую, як арена заходиться криком. Вони жорстокі, у них влада, але вони просто боягузи.
Я витанцьовую навколо Рамбоса — хай побігає. Кел правий, я швидша. Рамбос — гора м’язів, але він плутається у власних ногах, коли кидається мені навздогін. Він вириває із землі покручені труби і починає ними жбурлятися, як списами, але від них легко ухилитися.
Моцар розлючено реве. Я — багряна, я — ніщо, але я можу загнати його у глухий кут.
Дзюрчання води повертає мене до дійсності — лише тоді я згадую про німфу, п’ятого ката.
Коли я обертаюся, лорд Осанос саме розводить пару, як завісу, розчищаючи арену. Кел досі відбивається від двох, метрів за десять від нього. Від нього валить вогонь і дим, тримаючи магнетронів на відстані, проте коли Осанос у розвировано- му водяному плащі починає наступати, вогні слабнуть. Ось і справжній кат. Ось і кінець вистави.
— Кел! — кричу я, але нічим не можу зарадити. Нічогісінько я не можу.
Повз мене пролітає чергова труба, так близько, що на щоку аж війнуло холодом. Я сахаюся і падаю. До воріт якісь кілька метрів: на порозі стоїть Арвен, а за ним — темрява.
Кел кидає в Осаноса вогнем, але той його швидко гасить. Там, де вода і полум’я зустрічаються, клубочиться пара, але вода бере гору.
Рамбос наступає, підганяючи мене до воріт. От і загнали мене у глухий кут, а я й не зауважила. Брили й залізо гримлять об стіну так, що в мене кістки двигтять. Блискавко! — волає мій мозок. — Блискавко!
Але нічого нема. Тільки чорне задушливе попелище.
Натовп підхоплюється на ноги, відчуваючи наближення кінця. Я чую, як Мевен вболіває за катів разом з усіма.
— 3*7 —


— Добивайте їх! — волає він. Його лють досі мене дивує. Коли я піднімаю очі та ловлю його погляд крізь щит і пару, в ньому немає нічого, крім злості.
Рамбос прицілюється, стиснувши в руці довгу зазубрену трубу. Тут мені й смерть.
Через гамір пробивається рик тріумфу: Птолемій і Євангеліна відступають на крок від виру, в якому ув’язнена розмита постать. Це Кел. Вода закипає, він марно намагається вирватися на свободу. Він утоне.
Арвен сміється майже мені на вухо.
— На чиєму боці перевага? — питає він сам у себе, як на тренуванні.
Мої м’язи сіпаються, благаючи, щоб це все скінчилося. Я хочу просто лягти, здатися і померти. Вони назвали мене брехухою — і вони були праві.
Але є в мене ще один туз у рукаві.
Рамбос прицілюється, і я розумію, що треба робити. Він жбурляє свого списа так сильно, що, здається, закипає повітря. Я валюся на пісок. Вогкий хруст кісток свідчить, що мій план спрацював, а приплив електрики — що в мене ще є шанс перемогти.
За мною падає Арвен, труба пробила йому живіт.
— На моєму боці перевага, — повідомляю я трупу.
Коли я знову підводжуся на ноги, з мого тіла рветься на свободу блискавка. Натовп волає, і Мевен гучніше за всіх.
— Убийте її! Убийте! — він вказує на мене крізь щит. — Та стріляйте-бо!
Кулі вгризаються у щит, сиплються іскри, але електрика тримається. Щит мав захищати їх, але він з електрики і блискавки, а отже, мій. І захищатиме тепер мене.
У юрми перехоплює подих, вони не вірять власним очам. З моїх ран юшить багряна кров, а на шкірі виграє блискавка, демонструючи всім, що я таке. Екрани над нами гаснуть. Але мене вже побачили. Вони не можуть спинити того, що вже сталося.
Рамбос розгублено відступає, зачаївши подих. Я не даю йому шансу вдихнути знову.
-318-


Я срібна і багряна — і сильніша і за тих, і за тих.
Я влучаю в нього блискавкою. Його кров закипає, а нерви підсмажуються, доки він не валиться на пісок, як гора м’яса.
Наступний падає Осанос — мої іскри дотягнулися і до нього. Вир розхлюпується піском, Кел валиться на арену, відпльовуючись і кашляючи.
Пісок починають пробивати гострі металеві прути, намагаючись мене проткнути, але я ухиляюся. Вони мене тренували. Самі винні, самі викували свою смерть.
Євангеліна змахує рукою і жбурляє мені в голову сталеву балку. Я просковзую під нею, колінами проїхавшись по піску, а тоді опиняюся просто біля неї. В мене з рук зриваються заряди блискавки.
Вона прикликає обпечений метал, виковує меч. Блискавка пронизує сталь, але Євангеліна продовжує двобій. Метал ворушиться і кряхтить навколо нас. Навіть її павуки кидаються в наступ, але цього не досить. Її сили не досить.
Черговий спалах блискавки відкидає клинки й жбурляє її на пісок. Вона намагається втекти від мого гніву, та дзуськи.
— То це не штукарство, — розгублено видихає вона. Вона вдивляється в мої руки, задкуючи. Між нами витанцьовує ниций щит із летючого металу. — То це не брехня.
У мене на язику — багряна кров, різка, металева, чудесна. Я спльовую, щоб усі побачили. Над куполом темніє небо. Збираються чорні хмари, обважнілі від дощу. Насувається буря.
— Ти ж казала, що вб’єш мене, якщо я перейду тобі дорогу, — я радо жбурляю її слова їй в обличчя. — То давай, на що чекаєш?
Її груди тяжко здіймаються з кожним подихом. Вона виснажена. Вона поранена. Криця у неї в очах вже не блищить, поступається місцем страху.
Вона кидається вперед. Я намагаюся закритися від удару, але удару й нема. Вона кидається навтьоки до найближчих воріт. Я мчу за нею, але завмираю, почувши роздратований рик Кела.
Осанос з новими силами звівся на ноги, а Птолемій витанцьовує навколо них, чекаючи на нагоду. Кел не дасть собі ради — 3'9 —


з німфою. Мені згадується, як легко на тренуванні здолали Мевена.
Я хапаю німфу за зап’ясток, посилаючи його шкірою електричний заряд, щоб він переключив свій гнів на мене. Вода збиває мене з ніг, як удар молота, ллється і ллється, я не встигаю перевести подих. Відколи я ступила на арену, холодна рука страху вперше стискає мені серце. Тепер, коли у нас з’явився шанс перемогти і заціліти, я шалено боюся програти. Легені благають про ковток повітря, я мимоволі відкриваю рот — і захлинаюся. Вода обпікає як вогонь, як смерть.
В мені зароджується слабенька іскра, але й цього досить — вона біжить водою назад до Осаноса. Він ойкає і відскакує. Цього часу мені вистачає, щоб сахнутися, ковзаючи на вогкому піску. Повітря обпікає легені, коли я пробую вдихнути, але розслаблятися ще не час. Осанос знову кидається на мене — цього разу руками стискає мені шию і накриває голову водяним виром.
Я до цього готова. Цьому бовдуру не стає клепки зрозуміти, що не треба торкатися моєї шкіри. Я б’ю його блискавкою крізь воду і плоть. Він заходиться криком і валиться навзнак. Коли вода спадає і починає всотуватися в пісок, я розумію, що він помер.
Я піднімаюся — мокра, як хлющ. Я тремчу від адреналіну, страху і сили, але одразу шукаю поглядом Кела.
Він побитий і заюшений кров’ю, але на руках і далі бушує червоне полум’я. Птолемій відступає, піднявши руки і благаючи про милосердя.
— Добивай, Кел, — кричу я. Я хочу, щоб пролилася кров. Над нами щит із блискавок пульсує від мого гніву. Якби ж то це була Євангеліна... якби ж то я могла зробити це власними руками... — Він хотів убити нас, добивай.
Кел не ворушиться, тільки тяжко дихає крізь зціплені зуби. Він розпалений битвою і прагне помсти, але в ньому знову прокидається звична розважливість. Тільки користі з неї вже нема.
Природу людську не зміниш так легко. Він робить крок назад, полум’я гасне.
— 320 —


— Не буду.
Западає тиша. Після криків і оплесків натовпу, який ще кілька хвилин тому вимагав нашої смерті, вона солодка. Коли я підводжу погляд, то розумію, що ніхто на нас не дивиться. Вони не побачать Келового милосердя чи мого навику. Нікого там нема.
Велика арена спорожніла, ніхто не бачить нашої перемоги. Король наказав їм іти, щоб приховати правду, яку потім замінить брехнею.
Мевен зі свого балкона починає аплодувати.
— Молодці, — гукає він, вдивляючись у нас крізь щит. Мати стоїть у нього за плечем.
Від цього звуку мені болить більше, ніж від удару ножем. Оплески відлунюють у порожньому амфітеатрі, доки їх не заглушає тупіт чобіт на камені і піску.
Варта, стражі й солдати сиплють із усіх воріт. їх сотні й тисячі — стільки ми не здолаємо. Ми навіть від них не втечемо. Ми виграли битву, зате програли війну.
Птолемій задкує у натовп солдат. Ми лишилися самі, коло стискається, і нічого нам не лишається.
Це несправедливо. Ми ж виграли. Ми їм усім показали. Так нечесно. Мені хочеться кричати, мені хочеться бити їх струмом і боротися далі, але кулі швидші, ніж я. На очах проступають сльози люті, але я не плачу. Лишилося протриматися кілька хвилин.
— Вибач, що тебе у це втягнула, — шепочу я Келу. Хай би що там я думала про його погляди, він втратив більше. Я знала, на що йду, а він просто пішак, за якого змагалися гравці невидимої гри.
Він зціплює зуби і роззирається, намагаючись знайти якийсь вихід. Але виходу нема. Я не чекаю, що він мене пробачить, але я теж не заслужила на таку смерть. А тоді він стискає мені руку, чіпляється за останню людину, яка при ньому лишилася.
Він починає щось мугикати собі під ніс. Я впізнаю сумну пісню, під яку ми поцілувалися в кімнаті, сповненій місячного сяйва.
— 32 7 —


У хмарах гримить грім, ось-ось проллється дощ. По куполу над нами починають стукати краплі. Від води електрика іскрить, але крапель більшає, доки вони не переходять у зливу. Нас оплакує навіть небо.
Мевен дивиться на нас зі свого балкону. Іскристий щит викривляє його обличчя — тепер він навіть виглядає, як чудовисько. Вода скрапує з його носа, але він цього не помічає. Мати щось шепоче йому на вухо, і він здригається, повертаючись до реальності.
— Прощай, дівчинко-блискавко.
Він підносить руку, і мені здається, що та тремтить.
Я заплющую очі, як маленька, і чекаю на сліпучий біль від сотень куль, які помережать моє тіло. Думками я повертаюся до давно минулих днів. До Кілорна, до батьків, до братів, до сестри. Цікаво, ми ще побачимося?
Серце каже: «Так».
Десь, у якійсь формі вони на мене чекають. Як і того дня у Спіральному саду, коли я думала, що ось-ось розіб’юся, мене охоплює холодне смирення. Я помру. Я відчуваю, як полишає мене життя, і перестаю боротися.
Над куполом бушує буря, грім реве так, що аж повітря двигтить. У мене під ногами тремтить земля, і навіть крізь заплющені повіки я бачу пурпурово-білий спалах — такого яскравого світла я ніколи не бачила. Що було б, якби в мене влучила блискавка? Цікаво, я загинула б? Чи вона перекувала би мене, як меч, на щось жахливе, гостре і геть нове?
Дізнатися мені не судилося.
Кел хапає мене за плечі й відтягує з траєкторії блискавки, яка падає з неба. Вона врізається у щит, на нас сиплються багряні скалки, як сніг. Вони приємно лоскочуть шкіру, пульс сили повертає мене до життя.
Стрільці ухиляються від уламків щита чи тікають від бурі. Кел кудись мене тягне, але я на нього не зважаю. Я не відчуваю нічого, крім грози. Це моє.
Чергова блискавка влучає у пісок, і варта розсипається у пошуках воріт. Зате стражів і солдатів так легко не налякати — ці швидко приходять до тями. Кел тягне мене назад, намага— 322 —


ючись порятувати нас обох, але ті кидаються навздогін. Нам нікуди втікати.
Буря п’янить, але й висотує сили. Контролювати грозу не так легко. В мене вгинаються коліна, а серце б’є, як барабан, так швидко, що ось-ось лусне. Будь ласка, мені б ще одним-од- ну блискавку... тоді в нас була б надія.
Коли я спотикаюся і повисаю над ямою, де була водяна зброя Осаноса, я розумію, що все скінчилося. Тікати нікуди.
Кел пригортає мене до себе й відтягує від діри, куди я ледь не провалилася. Там, в глибині, тільки чорнота й відлуння кипучої води. Там просто труби, каналізація, чорна порожнеча. А перед нами — нещадні лави вишколених солдатів. Вони прицілюються, підносячи зброю, як один.
Щит зламано, буря минає, ми програли. Мевен нюхом чує мій розпач і шкіриться зі свого балкону. Навіть з такої відстані я бачу шпичаки корони. Дощ стікає йому на очі, але він не кліпає. Він не хоче проґавити моєї смерті.
Солдати піднімають зброю, і цього разу не чекають на Ме- венів наказ.
У спорожнілій арені постріли гримлять, як буря. Я нічого не відчуваю. А тоді перший ряд солдатів падає з ранами на грудях, і я нічого не розумію.
Я опускаю погляд і бачу, що над краєм діри визирають дивні карабіни. Всі дула димляться, косячи солдатів перед нами.
Не встигаю я зорієнтуватися, як хтось хапає мене за сорочку і тягне назад. Я провалююся у чорне повітря. Нарешті ми сягаємо води внизу, але та рука так мене й не відпускає.
Мене забирає вода, і я поринаю в пітьму.


Епілог
ЧОРНА НІ ЩО ТА сну відступає, знову поступаючись місцем життю. Приміщення навколо мене витанцьовує. Я відчуваю, що десь неподалік працює двигун. Метал рипить, ці звуки мені знайомі. Я в підпотягу.
Щоку мені гріє щось м’яке, але водночас напружене. Це не шкіра, не тканина, не бетон... я раптом розумію, що це чиєсь тепле тіло. Воно ворушиться, вмощуючись зручніше, і я розплющую очі. Побачене переконує, що я досі сплю.
Кел сидить навпроти мене, випроставшись і напружившись, і стискає кулаки на колінах. Він дивиться просто перед себе, на людину, в якої на колінах сплю я, і в його очах палає добре знайомий вогонь. Потяг його інтригує, і він час від часу роззирається на вогні, вікна й дроти. У нього руки чешуться все гаразд дослідити, але присутність товариства змушує його сидіти непорушно.
Це Фарлі.
Пошрамована революціонерка нависає над ним. їй якимось чудом вдалося пережити бійню під площею. Я хочу розсміятися й гукнути її, але поворухнутися сил нема. Я згадую бурю, бій на арені, всі жахіття до того. Мевена. Мені стискається серце від горя і ганьби. Будь-хто може зрадити.
Карабін Фарлі напоготові, ніби вона може розстріляти Кела будь-якої миті. І вона — не єдиний охоронець. Повстанців маленька щопта, вони побиті і зранені, але все одно виглядають загрозливо. Вони не зводять поглядів з поваленого принца: так миша дивилася б на кота. А тоді я бачу, що його зап’ястки скуті залізом, яке він легко міг би розплавити. Але не плавить, просто сидить тихо та на щось чекає.
Відчувши мій погляд, він зустрічається зі мною очима, і в ньому знову спалахує життя.
— 324 —


— Маро... — шепоче він, і люте полум’я в його очах пригасає.
Коли я пробую сісти, в мене паморочиться в голові, але тепла рука штовхає мене назад.
— Лежи вже, — каже знайомий голос.
— Кілорне?
— Я тут.
Він протискається крізь охорону за Фарлі. У нього теж з’явилися нові шрами, а на руці — брудні бинти, але тримається гордо. Він живий! Мене охоплює полегша.
Але якщо Кілорн стоїть з охороною, то хто...
Я рвучко оглядаюся.
— Хто?..
Обличчя знайоме до болю. Якби я не лежала, то, напевно, впала б. Це для мене забагато.
— Я що, померла? Ми що, всі померли?
Він прийшов мене забрати. Я загинула на арені. Це все галюцинація, сон, мрія, остання думка перед смертю. Ми всі загинули.
Брат повільно мотає головою, розглядаючи мене знайомими медвяними очима. Шейд завжди був найгарніший із нас, і смерть цього не змінила.
— Ти жива, Маро, — каже він знайомим мелодійним голосом. — І я живий.
— Як? — витискаю я й сідаю, щоб роздивитися брата. Він виглядає точнісінько так, як я його пам’ятаю, без солдатських шрамів. Навіть знову відрощує волосся, відмовившись від армійської короткої стрижки. Я куйовджу йому волосся, щоб пересвідчитися, що він справжній.
Він змінився. Та і я змінилася.
— А як же мутація? — питаю я, торкаючись його руки. — Вони ж убили тебе за мутацію.
У його очах витанцьовують бісики.
— Вони спробували.
Я не встигаю навіть кліпнути, як час завмирає, а брат метається убік так швидко, що око не може за ним встежити. Навіть срібні так не вміють. Ось він вже сидить навпроти мене, біля — 325 —


скутого Кела. Здається, брат вільно рухається у просторі, перескакуючи з однієї точки в іншу.
— Нічого їм не вдалося, — закінчує він зі свого нового сидіння. Тепер у нього на лиці виграє широка усмішка — мій подив його тішить. — Вони доповіли капітанам, що мене стратили, а тіло спалили.
Не минає й секунди, як він знову виринає з повітря біля мене. Це телепортація.
— Вони б за мною не встигли. За мною ніхто не встигає.
Я намагаюся кивнути. Я не можу повірити ані в його навик, ані бодай у те, що він живий, тож просто тішуся його обіймам. Це Шейд. Він живий, і він як я.
— А інші? Мама, тато...
Шейд з усмішкою мене спиняє.
— Вони в безпеці і чекають на тебе, — його голос аж тремтить від почуттів. — Ми скоро побачимося.
Від цієї думки в мене стискається серце, проте ані радість, ані втіха, ані навіть надія надовго не затримуються. Я зиркаю на озброєних до зубів охоронців, на шрами Кілорна, на тривожне лице Фарлі та зв’язані руки Кела. Кел і так настраждався, а тут щойно вирвався з однієї в’язниці, як потрапив до іншої.
— Розв’яжіть його.
Я завдячую йому життям, та й не тільки життям. Може, хоч полегшу йому долю? Але на мої слова ніхто не реагує.
На мій подив, відповідає мені Кел, а не Фарлі.
— Не розв’яжуть, та й не треба. Власне кажучи, мабуть, варто зав’язати мені очі, щоб усе було, як слід.
Нехай Кела принизили, нехай він втратив своє старе життя, але своєї природи він змінити не може. Він досі солдат.
— Кел, замовкни. Нікому ти тут не загрожуєш.
Кёл пирхає і киває на озброєних повстанців.
— Вони з тобою не згодні.
— Але ж ти справді нам не ворог, — кажу я, втискаючись у спинку сидіння. — Він же мене порятував, незважаючи на все. Після того, що накоїв Мевен...
— Не кажи його імені, — огризається він, і в мене мурашки біжать шкірою. Я мимоволі зауважую, як Фарлі стискає пістоль.
— 326 —


Вона цідить слова:
— Хай би що там він зробив для тебе, принц не на нашому боці. Я не ризикуватиму тим, що у нас лишилося, заради твоєї інтрижки.
Ми щулимося від цього слова. Нема в нас ніякої інтрижки — після того, що ми заподіяли один одному, після того, що заподіяли нам... І байдуже, чого нам хотілося б.
— Ми продовжимо боротьбу, Маро, але срібні зраджували нас і раніше. Більше ми їм не довіряємо, — Кілорнові суворі слова мають примирити мене з ситуацією, але він надто люто зиркає на Кела: явно не забув тортури в підземеллях і жахливу замерзлу кров. — Він цінний бранець.
Вони не знають Кела так, як я. Вони не знають, що він може перебити їх усіх, що він може втекти будь-якої миті. Чи хоче він лишитися з нами? Він ловить мій погляд і відповідає без слів. У мене стискається серце від того болю, який променіє від нього. Він стомлений. Він зламаний. Він вже стомився боротися.
Та і я теж. Я хочу здатися в кайдани, в полон, у тишу. Але я вже так жила — у грязюці, в тінях, у темниці, у срібній сукні. Більше не здамся. Я боротимуся до кінця.
І Кілорн не здасться. І Фарлі. Ми не зупинимося.
— А інші... — нехай мій голос тремтить, але я ще ніколи не почувалася такою сильною. — Такі, як я і Шейд.
Фарлі киває і поплескує по кишені.
— Список у мене. Я знаю імена.
— І Мевен теж, — додаю я. Кел здригається, зачувши це ім’я. — Він відстежить їх за базою крові і переловить усіх.
Потяг і далі вихиляється та підскакує на темних коліях, але я підводжуся. Шейд намагається мене підтримати, але я відштовхую його руку. Я мушу вистояти сама.
— Ми маємо дістатися до них, перш ніж він їх знайде, — я піднімаю підборіддя і дослухаюся до пульсу потяга. Мене прошиває електрика. — Ми мусимо.
А тоді Кілорн робить крок до мене. Його обличчя таке рішуче, що синці, шрами і бинти не мають значення. У його очах я бачу світанок.
— 327 —


— Так і буде.
Мене оповиває дивне тепло, ніби ми стоїмо на осонні, хоча насправді ми глибоко під землею. Воно знайоме, як жар блискавки, це тепло заборонених обіймів. Вони кажуть, що Кел мій ворог, і його бояться, але я підставляю шкіру теплу і зазираю в його вогненні очі.
Перед очима зринають наші спільні спогади, всі секунди, які ми провели разом. Тепер наша дружба розтала, і на зміну їй пришло те єдине, що в нас є спільного.
Ненависть до Мевена.
Не треба бути шептуном, аби розуміти, що ми думаємо про одне і те саме.
Я його вб’ю.


1 fa.
Вікторія Авеярд — молода американська письменниця і сценаристка.
Виросла в маленькому містечку в Массачусетс!. Навчалася сценаристики в Лос-Анджелесі. Після закінчення університету почала писати дебютний роман — «Багряну королеву». Наразі англійською вийшли ще дві книжки в однойменній серії: «Скляний меч» і «Королівська клітка». Четвертий, останній роман, вийде в 2018 році.
«Багряна королева» — перша частина підліткової серії, яку читають в усьому світі. Готується її екранізація. Видання відзначено нагородами South Carolina Book Award та Lincoln Award як найкраща підліткова книжка. Вибір користувачів соціальної мережі книголюбів Goodreads у номінації «Автор-дебютант».
Сімнадцятирічній Марі Барров усе життя не щастить. Вона народилася в радіоактивній пустці постапокаліптичного світу, до того ж у його найупослідженішому прошарку багряних. Її ось-ось відправлять на нескінченну війну, із якої більшість не повертається, та ще й найкращого друга не вдається порятувати від цієї долі. Мара не належить до панівної еліти з надприродними здібностями, вона надбала небезпечних ворогів, які впевнені: ця дівчина може зруйнувати усталений світовий лад. Несподівано для себе Мара опиняється у вирі політичних інтриг і таємного руху спротиву й незабаром розуміє, що саме вона може змінити хід історії. Вона ні в чому не може бути певною, крім того, що революція неминуча, а зрадити може кожен.
Напружений і щедрий на несподіванки трилер, де любов протистоїть революції, а влада — правосуддю. Захопливий. Переконливий.
Динамічний. Від книжки неможливо відірватися.
USA Today
Авеярд вигадала заманливий новий світ, сповнений подій та сюрпризів. Рушієм багатого на несподіванки сюжету є характери героїв.
Kirkus
Авеярд вибиває в читача ґрунт із-під ніг несподіваним поворотом сюжету, який змінює роль майже кожного персонажа й показує, що Мара може покладатися тільки на себе саму. Ця суміш фентезі та антиутопїї займе гідне місце на книжкових полицях у шанувальників жанрової літератури.
Bulletin of the Center for Children's Books
w
О
S5
> 0Э m X "C Із
www n.ivhformat u.i
f Na&hF ormat
1*1 N.f.III <ilfn;il u.i
N.r.li l ofin.il billy <.<>пі/Н.ііпФ<>рм.іг