ЛЮДСЬКОЇ КРОВІ
НЕ ЗМИТИ
КНИГА ФАКТІВ
Видавництво політичної літератури України
Київ — 1970
9(С2)27
Л93
Все, про що розповідається в цій книзі,—
правда. І в промові незабутнього Д. 3. Ма-
нуїльського, і в гнівних викривальних пам-
флетах Ярослава Галана і Юрія Мельни-
чука, в статтях, у свідченнях очевидців,
і, нарешті, в самих документах, які наво-
дяться в книзі, викриваються жахливі зло-
діяння, які чинили банди українських бур-
жуазних націоналістів над мирним населен-
ням України в найчорніші часи її історії —
в часи фашистської навали, а також в
післявоєнний час, коли українська земля
визволилась від загарбників і почала залі-
ковувати важкі рани війни.
На конкретних фактах показується на-
лежність українських буржуазних націо-
налістів до імперіалістичних розвідок, до
жахливих виплодів німецького фашизму —
гестапо і абверу.
Про гнів і прокляття трудового люду на
адресу кривавих псів імперіалізму — укра-
їнських буржуазних націоналістів розпові-
дається в цій книзі.
КИЇВСЬКА КНИЖКОВА ФАБРИКА
1—2—3
1970
ЗМЕТЕНІ ВІТРОМ ІСТОРІЇ
Історія знає чимало прикладів того, як носії фаль-
шивих людиноненависницьких доктрин неминуче скочу-
вались у болото виродження, деградації, з «борців за
ідею» перетворювались у звичайних бандитів, катів,
убивць, заплямованих незліченними злочинами перед
своїм народом і людством. Піна мюнхенських пивниць
з отими національно-спокусливими гаслами, від яких п’я-
ніли бюргери та крамарі, з часом розлилася ріками кро-
ві по країнах Європи, кінчилась фабриками смерті, по-
пелом крематоріїв, злочинами нечуваних до того мас-
штабів. Такий був фашизм німецький, і його коротку
історію в усій огидній потворності повторили фашисти
українські, що прибрали собі ім’я українських націона-
лістів.
З самого початку український буржуазний націона-
лізм устами своєї зломовної еліти, зачманілої від чаду
націоналістичної маячні, відкинув те найсвятіше, що
несли своєму народові кращі уми української нації —
Шевченко, Франко, Леся Українка, які виховували поко-
ління українців в дусі революційної людяності, демокра-
тизму, в дусі поваги до інших народів та інтернаціональ-
ної солідарності з ними. Творчість світочів української
культури, висока їхня мисль виростала на грунті духов-
ного життя самого народу, що завжди був дужий чут-
тям волелюбності й справедливості, народу, що спільно
з братніми народами під ленінським стягом вийшов на
барикади Жовтня, щоб вибороти собі вільні простори
для розвитку, і вже в нашу епоху перед цілим світом
уславив себе красою творчості, титанічним розмахом бу-
дівничої праці в ім’я комунізму. Світло мислі Шевченко-
вої, силу думки Франкової тупоголовий націоналізм про-
міняв на расистську в ніцшеанському дусі маячню, зна-
йшов собі наставників серед слинявих берлінських «юбер-
меншів», і не дивно, що ця дорога — дорога національної
ганьби і зради тільки й привела туди, куди могла при-
вести відщепенців: в ліси, в звірині лігвища, в розбій,
де жертвами лісових пагубців-вовкунів ставали навіть
немовлята.
Перед вами книга фактів і свідчень, книга докумен-
тальних звинувачень. «Людської крові не змити» — так
зветься сувора і гнівна ця книга. Силою фактів таврує
вона націоналістичних дітовбивць, мордувальників, кот-
рі щодалі більше деградували в своїх жорстокостях,
у садизмі, втрачали остаточно подобу людську й не зу-
пинялись ні перед чим, не визнаючи ніякої моралі, ані
закону, ні права, окрім права ножа й багнета, одержа-
ного з чорних гестапівських рук.
Це вони, що проходили вишкіл душогубства під ору-
дою гітлерівських головорізів, вчиняли дикі розправи
над львівською інтелігенцією, виловлювали на шляхах
та полях радянських військовополонених та заганяли їх
в концтабори; це вони допомагали вигублювати цвіт
нашого народу, пакуючи в ешелони українську молодь,
сотнями тисяч вивозячи з України юнаків та дівчат на
каторгу до рейху. Засліплені люттю до радянських лю-
дей, чужерідні й чужі своєму народові, вони вирізували
ночами цілі родини активістів, палили хати, на очах
у матерів кидали їхніх дітей у криниці... І ці душогуб-
ники, що стількох замордували, навчившись кривавого
ремесла у своїх фашистських протекторів, це вони ще
розбалакують про Україну, про свою належність до
українського народу?
Не приймала й ніколи не прийме їх Україна. Як і
всякі відщепенці, вони нічого не заслужили, крім гніву
й презирства народного.
Минуло чимало літ відтоді, як ночами багряніло небо
над західноукраїнськими селами від їхніх пожеж, як ги-
нули люди від їхніх ножів. Повиростали діти замордо-
ваних батьків, розквітає край у праці будівничій і твор-
чій. Змістовним, багатим духовним життям живе нині
український народ, душа його не хоче знати націоналі-
стичного чаду, в ній повносило виквітають прекрасні по-
чуття гуманізму й дружби народів, почуття національної
гідності, честі й братерства, що єднає, навіки зріднив-
ши, українців зі всіма народами Радянського Союзу,
4
своєї соціалістичної Батьківщини. Ось на цьому шляху
і теперішні й прийдешні покоління українського народу
виявлятимуть свою творчу снагу і щедру обдарованість,
в натхненній праці здобуваючи Радянській Україні по-
шану народів, вселюдське визнання і славу.
Олесь Гончар
Дмитро Манільський*
...Український буржуазний націоналізм завжди пра-
цював як наймит на чужого пана. Український націона-
лізм ніколи не був національним, бо він завжди обслу-
говував інтереси чужоземних пануючих класів. Він ні-
коли не був самостійним, бо він ніколи не орієнтувався
на сили власного народу, а орієнтувався на багнети
чужинців. Він був розбитий вщент після Великої Жовт-
невої соціалістичної революції, бо українських більшо-
виків рішуче підтримував народ — українські робітники
і селяни. Недобитки української петлюрівської контрре-
волюції були викинуті за кордон...
...Цілком відірвані від свого народу, українські на-
ціоналісти крок за кроком перероджувалися в зрад-
ницьку банду шпигунів, диверсантів, терористичних зло-
чинців, які не знали ні права, ні моралі, ні закону.
В цілому світі майже не було такої іноземної розвідки,
де б вони не служили. Вони служили в німецькому
гестапо, в польській дефензиві, в румунській сигуранці,
в італійській оврі, в угорській поліції, всюди, де платили
гроші і готові були утримувати їх...
...З 1933 р., після приходу німецьких фашистів до
влади, ці злочинці підпадають цілком під вплив гітле-
рівської зграї, у якої вони переймають зовсім чужу для
українського народу фашистську ідеологію, і в своїй
переважній більшості переходять на службу до німець-
кого гестапо...
...Це прокляті діти батьків, проклятих своїм народом,
без роду, племені, без батьківщини. І ці покидьки ні-
1 Мануїльський Д. 3.— радянський, партійний і держав-
ний діяч, діяч міжнародного комуністичного і робітничого руху, ака-
демік АН УРСР, секретар ЦК КП(б)У, заступник Голови Ради Мі-
ністрів УРСР, міністр закордонних справ УРСР. Помер у 1959 році.
6
мецько-фашистського смітника зважуються сьогодні го-
ворити нам — українцям, які лишилися на своїй землі,
які борються за свою батьківщину, що ми — чужинці!
Для них, справжніх чужинців, чужинець той, хто не
поділяє їх поглядів, хто не вислужується на задніх
лапах, як вони перед німцями. Озброєні німцями, з німець-
кими марками в кишені, з німецькими автоматами в ру-
ках, одягнені в німецькі куртки, боронячи німецьку
справу, вони сміють себе називати українцями! Що вони
мають спільного з Україною — ці огидні мерзотники, що
копіюють садистські прийоми німецьких фашистів у ви-
нищуванні українських людей? Це вони навчились
у німецьких фашистів рубати сокирами голови людям,
розрізувати їх пилкою, душити путами, палити в замк-
нених хатах, закопувати живцем у землю, вирізувати
цілі сім’ї з малими дітьми.
...На Ровенщині влітку 1943 року українсько-німецькі
націоналісти вчинили різню в селах Береза, Чайкино,
Гута Степангородська, Канава, Порослі, Трипутні,
Оличка та ін. У цих селах порубано сокирами, порізано
ножами сотні малих дітей, жінок та стариків — україн-
ців і поляків. Особливо лютувала контррозвідка україн-
сько-німецьких націоналістів, відома під назвою «служ-
ба безпеки» — «СБ». Не можна говорити без почуття
безмежного гніву й обурення про дику розправу, яку
вони вчинили в селі Іспас Вежнецького району на Бу-
ковині. В одну ніч вони вирізали 47 чоловік селян,
селянок та їх дітей. Убивши тракториста цього села та
його жінку, вони замкнули п’ятеро малих дітей в хаті
і, підпаливши її, п’яні від крові і горілки, регочучи,
спостерігали, як горіли діти, і хрипкими голосами вигу-
кували: «Хай живе Бандера». За віщо убили вони трак-
ториста і його сім’ю? Тільки за те, що він орав тракто-
ром селянські поля, за те, що він допомагав селянам
відбудовувати зруйноване німецькими загарбниками
господарство. І це — не окремі випадки. їх було десятки
і сотні.
Український народ міг би написати свою червону
книгу про підлі знущання, жахливі злочинства, кату-
вання та вбивства, вчинені бандерівцями та бульбів-
цями, книгу не менш жахливу, ніж ті акти обвинува-
чення, які народи окупованої Європи пред’являють
бандерівським вчителям — німецьким фашистам.
7
Українсько-німецькі націоналісти влаштовували
справжнє полювання на тих полонених червоноармійців
і загнаних у рабство людей, які втікали з німецької не-
волі. Знедолених, виснажених і роздягнених людей, яким
пощастило пробратися через безліч небезпек та повсяк-
часну загрозу смерті і для яких на своїй, українській
землі була відкрита кожна селянська хата і забезпечена
братерська допомога,— вони перехоплювали на шляхах
і після жорстоких катувань убивали.
...Коли Червона Армія почала гнати німців, україн-
сько-німецькі націоналісти, відчуваючи своє ганебне
банкрутство і люту ненависть народу до них, як до
німецько-фашистських прислужників, поспішили зміни-
ти вивіску, щоб цим одурити несвідому частину україн-
ського населення. Вони почали іменувати банду ОУН
українською народно-визвольною організацією.
Але український народ добре знає цих злочинців,
він може відповісти їм словами знаменитого російського
байкаря Крилова: «У шкірі може й зміна, та вдача
в тебе все ж зміїна».
Щоб завоювати який-небудь вплив на населення, во-
ни поширюють чутки, нібито при німцях вони перейшли
в підпілля для боротьби з ними. Це, звичайно, безсо-
ромна брехня годованців німецького фашизму. Вони
ніколи не переходили в підпілля, їх послали в підпілля
німці, щоб утворити свою агентуру в тилу Червоної
Армії. Німці перед своїм відступом залишили україн-
сько-німецьких націоналістів у західних областях Украї-
ни, озброїли їх, влаштували їм продовольчі та збройові
склади, дали їм своїх офіцерів і наказали розпочати
боротьбу проти беззбройного населення, коли Червона
Армія просунеться далеко вперед.
Що то було за дивне «підпілля», видно з того, що
українсько-німецькі націоналісти тут, у Львові, разом
з німцями, організували есесівську дивізію «Галичина»
для спільної боротьби проти Червоної Армії.
Що то було за дивне «підпілля», коли українсько-
німецькі націоналісти співробітничали з німцями у бо-
ротьбі проти радянських партизанських загонів. Ось
один приклад, який розіб’є вщент цю брехливу легенду
про так зване оунівське «підпілля».
19 липня 1943 р. 5-й батальйон партизанського з’єд-
нання, яке очолював двічі Герой Радянського Союзу
8
тов. Федоров, розгромив банду українсько-німецьких
націоналістів. Негайно німці на 15 вантажних автома-
шинах почали перекидати нові підкріплення цих «під-
пільників» до місця бою, додавши їм німецьку артиле-
рію, танки і міномети. Все це «підпільне» військо було
одягнене в чорні шинелі з німецького сукна з жовтими
нарукавними пов’язками, на яких було написано «Бан-
дера».
Що це за дивне «підпілля», коли у Волинській об-
ласті німці перед тим, як залишити під натиском Черво-
ної Армії лінію своєї оборони, передали місто Камінь-
Каширський з усіма продовольчими складами і з усією
зброєю представникам так званого «антинімецького під-
пілля».
...Для чого була потрібна німцям і українсько-німець-
ким націоналістам ця комедія з оунівським «підпіллям»?
Для того, щоб використати революційно настроєних се-
лян, що ненавиділи німців, в своїх брудних цілях, за-
тягти їх у свої банди нібито для боротьби з німцями,
а в дійсності примусити їх терором до боротьби з Чер-
воною Армією. Як бачите, це так зване «підпілля» має
зовсім інший вигляд в дійсності.
...Такий шлях зрадницької діяльності українсько-німе-
цьких націоналістів. З кожним днем вони викликають
все більше обурення українського народу проти себе...
Д. Мануїльський. Українсько-німецькі
націоналісти на службі у фашистської Ні-
меччини (Доповідь 6-го січня 1945 року на
нараді учителів західних областей Украї-
ни). К., Укрдержвидав, 1946, стор. 18—2’2.
Ярослав Галан1
УПИРІ
...Після першої світової війни в Німеччині з’явилася
книжка, заголовок якої ввійшов згодом у поточну мову:
«Імператор пішов — генерали залишились». Застосова-
на до наших часів, ця фраза повинна б звучати: «Фа-
шистські генерали пішли — фашистські джури залиши-
лись». Цих гітлерівських джур, цього посліду фашист-
ського диявола, лишилося таки чимало. Про це пере-
конливо говорить нинішня кримінальна хроніка Європи.
Ось уже кілька років в західних областях, то в од-
ному, то в другому районі, вилазять з лісів озброєні
бандити, які позначають свій шлях загравою пожеж
і криками людей, мордованих спросоння. Мордують з са-
дизмом... Вони без найменшого вагання застосовують
запозичені у Гіммлера методи тотального винищення:
від їх ножа немає рятунку навіть немовлятам.
Коли караюча рука народу завдає їм нищівного
удару, недобитки збираються в невеличкі групи і, всі-
ляко маскуючись, продовжують і далі своє криваве ре-
месло. Буває таке, що 2—3 добре законспіровані хар-
цизи тримають під терором ціле село. Кілька підкинутих
на порозі хати анонімних листів, кілька пострілів у вік-
на в горобину ніч, 1—2 вбивства з-за рогу створюють
іноді в селі атмосферу постійного, невгаваючого страху,
що важким тягарем лягає на серце селянина, ослаб-
ляючи його волю до життя й праці. А саме цього і тре-
ба нічним харцизам.
Хто ж вони?
Після першої світової війни на землях між Збручем
'Галан Я. О.— видатний український радянський письмен-
ник. У памфлетах і фейлетонах виступав пристрасним викривачем
фашизму, українського буржуазного націоналізму та католицизму.
Загинув від рук буржуазно-націоналістичних убивць у 1949 році.
10
і Сяном так само шаленів бандитизм. Тоді так само
у лісній гущавині таїлася смерть і «лицарі довгого но-
жа» вештались по дорогах. Та є велика різниця між
тодішнім бандитизмом і нинішнім, і вона не тільки в то-
му, що галицькі чи волинські розбишаки 20-х років
були добродушними джентльменами порівняно з їх су-
часними послідовниками. Авжеж, гітлери пішли — бан-
дери залишились. Зв’язані не на життя, а на смерть
з фашизмом, з його системою, вони продовжують за
інерцією діяти навіть після того, як їхня Мекка — па-
пістський Берлін — ліг у руїнах, а їхні батьки й меце-
нати з гестапо та німецької розвідки наказали довго
жити або опинились за гратами. Бандерам пощастило
поки що вислизнути з-під шибениці, і вони діють, діють
за всіма правилами фашистської тактики.
Терор не є єдиною їх зброєю. Цей строкатий конгло-
мерат горлорізів-авантюристів з довоєнної ОУН, викри-
тих гестапівців та німецьких поліцаїв, есесівців з ди-
візії СС «Галичина», яничарів із зграї повішеного...
Власова, здичавілих у лісах дезертирів, сільських і місь-
ких злочинців з «мокрим амплуа» і деморалізованих
німецькою окупацією підлітків має своїх гіммлерів,
але має й геббельсів, геббельсів таких самих брехли-
вих, дволиких та цинічних, як і їх неживий уже про-
образ.
Гасло «самостійної» і «соборної» належить уже до їх
залізного репертуару. Як там було з тією бандерівською
«самостійністю» і «соборністю», показали роки війни:
Бандера ніколи не виходив — і по природі своїй не міг
вийти — поза рамки інструкцій всенімецького шефа гес-
тапо Мюллера. Навіть як фіктивний в’язень концтабору
в Саксенгаузені, він невсипуще дбав про те, щоб його
ватаги не зійшли, чого доброго, з обраного для них
гестапівцями маршруту; з цією метою він не раз і не
два зустрічався в канцелярії табору з Мюллером і з по-
хиленою головою вислухав поради та інструкції високо-
поставленого гостя...
Тим менше шансів приймати парад своїх шибайголів
і мародерів на Софійській площі в Києві має Бандера
сьогодні. І не тільки тому, що його фашистської «само-
стійності» ніхто на Україні не хоче. Бандеру менше тур-
бує воля народу, ніж воля його протекторів. Так було
і так буде.
11
Але саме з цими протекторами справа тепер зовсім
погана: на кожному кроці дає себе відчути відсутність
Гіммлера, Мюллера й Вітіски.
Англія і Америка? І поготів! Осиротілі джури Гіт-
лера раді б поміняти потрощену свастику на смугасті
прапори англосаксів. Вони так і пишуть у своїх допові-
дях (для невеличкого гурту): «Можливий прихід англо-
американських військ на Україну є для нашої стратегії
бажаний». Однак від бажання бандерівців до приходу
цих військ далеко, дуже далеко, і про це вони добре
знають. По-перше, тому, що навряд чи знайдеться те-
пер у світі хтось, хто б наважився напасти на нашу
країну, на нашу армію; по-друге, тому, що з хвилини
капітуляції останньої кріпості фашизму слово «війна»
стало найбільш осоружним словом для найширших мас
І Англії, і Америки.
З настроями цих мас доводиться рахуватись навіть
найбільш войовничим співцям «залізної завіси». Хоч-не-
хоч змушені зважити на це й бандерівські верховоди.
Нещодавно вони у вузькому колі констатували сумний
для них факт, що принаймні найближчими роками ан-
тирадянської війни не передбачається. 1 більше того:
вони висловили серйозне побоювання, що робітничий
клас Сполучених Штатів Америки паралізує кожну
спробу використати атомну бомбу в боротьбі проти Ра-
дянського Союзу...
Ці та подібні до них протоколи нарад кліки банде-
рівських головорізів свідчать про те, що ці бандити
вміють інколи тверезо оцінювати ситуацію. Але ж це
оцінка лише для внутрішнього вжитку. Коли ж різун-
ська верхівка стає перед лицем рядових різунів, коли
вона через мережу своїх агентів намагається говорити
до мас, ви почуєте зовсім іншу мову, в якій слова «третя
війна» лунають значно частіше, ніж традиційні вигуки
про «самостійну» і «соборну».
Гасло «Хай живе третя війна!» не народилося в бан-
дерівських головах. Воно, як і всі бандерівські «ідеї»,
виникло над річкою Шпреє, в робочому кабінеті генерала
Штюльпнагеля, коли той зрозумів, що від Сталінграда
веде один тільки шлях — до катастрофи «третього рей-
ху». На другий день після того, як ця катастрофа стала
фактом, «третю війну» почав пропагувати «Вервольф»,
а за «Вервольфом» усе німецьке націстське підпілля,
12
всі «едельвейси», «штекнаделькнопфи» і як їх там ще
звати. Це гасло було негайно підхоплене андерсівцями,
усташами, четниками, а звідти, через руки польської по-
сестри бандерівців — НСЗ, потрапило до програми укра-
їнських націстів.
Та кого ж, крім професіональних авантюристів, при-
ваблює сьогодні перспектива нової війни? Щодо цього
націоналістичні різуни так само не мають жодних ілю-
зій. Для них найважливіше: сіяти паніку й зневір’я,
відбивати в людей охоту до мирної, продуктивної праці,
забирати в них віру в краще завтра, викликати в них
почуття тимчасовості, нетривалості нинішнього стану
речей. Така психічна атака, до того ж підтримана кри-
вавим терором, має на меті одне: перешкодити відбудові
країни, зупинити її господарський і культурний ріст,
будь-що загальмувати процес органічного вростання на-
селення західних областей України в творчу радянську
дійсність.
Така «програма дій» українських націстів цілком
відповідає інтересам деяких англійських і американських
кіл, званих популярно фінансовими...
Проте це лише один бік бандерівської медалі. Є ще
один, хоч і як сором’язливо й старанно приховуваний
бандерівськими мамелюками. Справа ось у чому: все,
що робиться українськими фашистами сьогодні, робиться
насамперед заради фашистської Німеччини. Дослівно
все: і винищування населення двох братніх слов’янських
країн, і дезорганізація господарства цих країн, і про-
паганда зоологічного шовінізму. Скажете, може: фа-
шистської Німеччини нема, вона лежить повалена у пил.
Так, це правда, однак правдою є також і те, що: «гіт-
лери пішли — бандери лишились».
Орієнтація фашистів усього світу на фашистську Ні-
меччину не була явищем кон’юнктурного порядку. Саме
Німеччина, і насамперед Німеччина, мала всі дані для
того, щоб стати головною політичною і мілітаристською
базою фашизму, центральною машиною цього дивогляд-
ного міжнародного бандитизму. Тепер ця Німеччина
переживає свої чорні дні. Але хто ж зуміє переконати
націоналістичних джур, що за десять-п’ятнадцять років
вона знову не оживе і не покаже світові своїх кігтів?
Був же прецедент: 1918 рік і все, що сталося по тому.
Хто ж, як не вчорашні противники Німеччини, розв’я-
13
зали потім свої гаманці для відродження її мілітарист-
ської могутності, а коли німецький тигр підріс і забаг
людського м’яса, хто ж, як не вони, кинули йому на
поталу республіку чехів і словаків?
Правда, між 1918 та 1945 роками є велика, величез-
на різниця. В чому вона, знаємо всі, знають і фашист-
ські джури. Але вони знають також, що дух Локарно
і дух Мюнхена ще живе; живе і діє. Якщо бандерівці
з такою надією дивляться сьогодні на Лондон і Вашінг-
тон, то аж ніяк не тому, що чекають з того боку зброй-
ної інтервенції. Не такі вже ці бандери наївні. Хитро-
мудрі різуни плекають інші мрії — мрії про те, що
історія повториться, і їх опікунчий дух — німецький фе-
нікс — знову підніметься з попелу, зогрітий і приголуб-
лений послідовниками Детердінга, Чемберлена, Лаваля
і Даладьє.
Ці бандерівські мрії годуються щодня, щогодини
політикою окупаційних властей у західних зонах Німеч-
чини. Поки грошовиті гегаймрати і комерціальрати1
з рейнсько-вестфальського «Сталевого тресту» мають
ще голос, в бандерівців, НСЗівців і «вервольфівців»
є ще підстави для надій на прихід «четвертого рейху»...
Ми не перебільшуємо небезпеки, яку несе з собою
бандерівщина нашому народові, нашій країні. Якщо при-
свячуємо їй так багато уваги, то насамперед тому, що
настав уже час забезпечити трудівникам нашої землі
безпеку і спокій і повну можливість будувати своє щастя
у власній хаті.
Правда, боротьба з націстськими харцизами нелегка,
ці учні Канаріса й Мюллера досконало оволоділи мисте-
цтвом маскування. На боротьбу, послідовну й нещадну,
з цими українськими упирями німецького фашизму по-
винен піднятися весь народ західних областей. Вимести
залізною мітлою з наших лісів, полів і хат націоналі-
стичних дітовбивць, ліквідувати цей плід австро-німець-
кої політики — постійну, незмінну агентуру ворожих
Україні сил — таке є почесне завдання кожного з нас,
почесне і невідкладне.
В націоналістичних упирів є своя історія. Поки бан-
дерівський півник вилупився з яйця, це яйце довгий час
вигрівалося в інкубаторі Грушевського й Єфремова,
1 Таємні та комерційні радники.
14
в інкубаторі людиноненависництва і бандитизму. Треба
зрозуміти, що не можна цілком і остаточно викоренити
бандерівщину, не викоренивши цілком і остаточно ідейки
Грушевського та його послідовників.
Покінчимо з дітовбивцями, але покінчимо також
з релігією дітовбивць.
1946 р.
Ярослав Талан. Твори, т. З, К-, Держ-
літвидав, 1960, стор. 236—242. Скорочено.
Юрій Мельничук1
СУПОСТАТИ
Врага не буде супостата,
А буде син і буде мати...
Т. Шевченко
Це вони, оунівці-супостати, зняли чорну віхолу, що
пронеслась по західноукраїнському краю спустошливим
жахним гоном. Ці землі, ці люди зазнали на своєму віку
всякого, але такого людиноненависницького розгулу, на
який пішли українські буржуазні націоналісти, знявши
руки на батька, брата, дитину,— такого ще не було.
Можна, звичайно, нагадати про часи турецько-татар-
ського лихоліття, розгулу польської шляхти, німецько-
фашистського варварства, але це — чужинці, завойов-
ники, окупанти. Природа їх злочинності має своє тлу-
мачення. Оунівці ж вважали себе українцями, ба,
навіть українськими патріотами, борцями. Вони галасу-
вали про будівництво «вільної», «самостійної» України,
а самі ніколи не знали ні волі, ні самостійності, бо були
вічними наймитами чужинців, які тільки й чигали на
багатства української землі, на робочі руки українського
народу, а поза цим ніякі проблеми українства їх ніколи
не цікавили.
Оунівців народ назвав виродками, і це цілком слуш-
но. Вибравши для себе стезю біблійського Каїна, вони
зажадали крові брата. І не тому, що їм затісно стало
жити на землі, що той брат заступив їм сонце або за-
крив воду. Ні, їм брат спротивів через те, що не захотів,
як вони, впасти ниць перед чужинцями і здатися на їх
ласку, що створив вищий і світліший національний
’Мельничук Ю. С.— український радянський письменник,
літературознавець. У памфлетах і фейлетонах виступав проти укра-
їнських буржуазних націоналістів і католицького мракобісся. Помер
у 1963 році.
16
ідеал, увірував в соціальну вільність і рівність, у ра-
дянську соціалістичну державність.
Ось за це оунівці вирішили заюшити брата його ж
власною кров’ю, відібрати в нього спокій, родинне
щастя, здоров’я, а то й життя.
Переглядаю листи, одержані від людей з Ровенщини,
які самі (або хтось з їх родин) потерпіли від ошалілих
націоналістичних недолюдків.
Євдокія Мороз описує, як пізно вночі, коли вже всі
спали, до їхньої хати увірвалися озброєні бандити і си-
ломіць забрали невідомо куди її чоловіка. На другий
день вона вирішила розшукати його і разом з братом
чоловіка поїхала начебто до млина, щоб оглянути
околиці.
«Коли ми вже приїхали в Сестратин, нас зупинив
озброєний бандит, скинув мене з воза і кілька разів
вдарив в лице. Опісля повезли мене в Сестратинський
ліс. Всі вони були зі зброєю і одягнуті в різний одяг:
цивільний і німецький.
Один бандит підійшов до мене і став питати, хто
мене послав в Сестратин шукати свого чоловіка. І там
мене почали бити кулаками і ногами, а пізніше мучили
якоюсь електромашинкою, котра струмом кидала.
З Лісничівки мене повезли на хутір Безодню, але, не
доїжджаючи, зупинились в панському саду і там знов
почали бити, і так сильно побили, що я вся була в крові.
Пізніше хотіли повісити, але про щось порадились між
собою і повезли в Безодню. Там мене завели до якоїсь
хати. В цій хаті лежав зв’язаний мій чоловік і сиділа
на долівці Надя Суханова.
Чоловік спитав мене, де наші діти, я сказала, що не
знаю. Надя страшно виглядала, була вся чорна, в неї
сильно розпухли груди, тому що вдома зосталась ма-
ленька грудна дитина... Суханов Іван, Демчук Володь-
ка, Демчук Тимофій і Войтович вже були повбивані».
Може, хтось з буржуазно-націоналістичних могильщи-
ків України, які ще хорохоряться в США, Канаді, За-
хідній Німеччині, скаже, що в листі мова йде про бан-
дитів, а не про націоналістів. Дійсно, в листі ні разу
не вживається слово «націоналіст», але від цього, па-
нове, радості не майте. Треба вам знати, що українське
буржуазно-націоналістичне різноплемінне потурнацтво
наш народ називає словом економним, коротким, але
17
ємким і виразним — бандити. Це слово пасує до всіх
етапів націоналістичної «історії», до всіх галузей націо-
налістичної «діяльності». Що стосується бандитів, про
яких пише Євдокія Мороз, то вона знає їх і з роду, і по
імені. Це бандерівці Назарчук, Крючок, Резников, Гон-
тар. Але, кажу ще раз, народ не додержується класи-
фікації на бандерівців, мельниківців, бульбівців, оунів-
ців, упівців. Люди кажуть просто: бандити. І все зро-
зуміло.
Іван Захарович Чучмай був насильно «мобілізова-
ний» їздовим на нічну «акцію». Він був свідком «под-
вигу», який здійснили «націоналістичні герої» на хуторі
Лісовики. Вони замордували вчителя Черняка і ще кіль-
кох молодих хлопців, а потім звеліли їздовим відвезти
себе у Гаї-Ситенські, Чучмай, який віз трьох бандитів,
згадує: «Дивлюсь, лежить на возі гвинтівка з багнетом,
який був у крові. Тоді один бандит по кличці Блискавка
насварився на другого, чого він не витер багнета. Той
витер багнет соломою... Приїхали в Гаї-Ситенські, зупи-
нились на одній вулиці. Бандити відкинули на моїй під-
воді солому й почали скидати на землю чоботи, піджаки
та іншу одежу вбитих. А потім сказали: «їдьте, хлопці,
додому і щоб нікому не казали, хто що бачив або чув
і куди їздили, а то — куля в лоб».
Має рацію Чучмай, коли називає нічних харцизяк
і грабіжників бандитами? Кожний скаже, що так. А для
тих, хто цікавиться деталями, сповістимо, що «подвиг»
проти народного вчителя і безборонних юнаків, яких за-
катовано, здійснили націоналістичні «герої» ОУН — ор-
ганізації українських націоналістів під проводом Бан-
дери — Поляк, Ярмолай, Куций та інші бандити.
Василь Васильович Качурець пише:
«Пізньої осені 1943 року до мене в хату зайшов На-
зарчук. Під час розмови вмовляв пристати до оунівців,
а коли я відмовився, то пригрозив пістолетом, сказавши,
що коли я відмовлюсь служити соборній Україні, то
мене ліквідують як ворога. Я мусив піти з ним.
Біля Сернової зустрілися з двома озброєними боїв-
карями і пішли разом у будинок Скраковського, де за-
брали двох жінок єврейок з двома малими дітьми. Жі-
нок цих я добре знав: це була стара Черних та її не-
вістка з дітьми. Старшій дитині було близько десяти
років, меншій — два-три. Повели їх у напрямку Моро-
18
зівського лісу, де завели в якусь хату. Я залишився на
кухні, а жінок повели у другу кімнату. Через якоїсь
півгодини вивели стару жінку, згодом молоду, потім
старшу дитину, після чого зайшли всі троє до хати.
Назарчук, вказавши на найменшу дитину, сказав мені:
«З цим покінчити твоя черга». Я відповів: «Що хочете
зі мною робіть, а я вбивцею не був і не буду».
«Ото герой!» — посміялись вони наді мною. Один
з бандитів схопив дитину і потягнув на вулицю. Коли
ми вийшли на подвір’я, я побачив недалеко від хати
чотири посинілих трупи. «Що ви з ними зробили?» —•
запитав я Назарчука.
«Задушили,— відповів він і, розсміявшись, додав: —•
Я не люблю стріляти, я люблю давити, мене розбирає
сміх, коли вони перед смертю із шумом спускають по-
вітря».
Такі злочини, таке бандитство і людиноненависницт-
во мовою націоналістів називається «служінням собор-
ній Україні». Хіба після цього треба дивуватись або
озлоблюватися, що народ так зненавидів українських
буржуазних націоналістів?!
Лежить ось переді мною ще вирізка з газети з часу
судового процесу у справі оунівських бандитів у місті
Червоноармійську на Ровенщині. До голови суду зверну-
лася з письмовою заявою сирота Нонна Вітковська:
«Прошу вас дозволити мені запитати у бандитів, де
вони повбивали моїх рідних, де їх трупи і хто був вбив-
цею моїх тата, мами, бабусі і тітки. Прошу не відмо-
вити моїй просьбі. Нонна Вітковська, якій було тоді
4 чи 5 років».
Ну, що ви скажете Нонні Вітковській, українські на-
ціоналістичні «борці» та «патріоти», які поліпили собі
зрадницькі гнізда в імперіалістичних закапелках по за-
кордонах? Пошкодуєте, мабуть, що ваші побратими по
злочинах і зраді, які вимордували родину Вітковських,
не задушили маленьку Нонну, щоб не було свідка, щоб
не було кому розказувати і показувати людям, хто ви
такі. Переконайте Нонну, що ви осиротили її в інтересах
України. Спробуйте виправдатись перед тисячами інших
сиріт і десятками тисяч потерпілих, перед народом
українським, що ви плюндрували українські села
і міста, люто винищували людей для добра України
19
і українців, що ваша скажена злочинність і ненависть
до народу не була викликана бандитськими, зрадни-
цькими інтересами.
Чорна віхола націоналістичної злочинності і зради
леденила людські душі жахом, але й роздмухувала во-
гонь ненависті до українського буржуазного націона-
лізму.
Минали роки, люди наводили лад у своїй власній
хаті і в своїй Українській Радянській державі, блудні
сини народу очищались від націоналістичної скверни
і займали своє місце в суспільному житті. Підросло нове
покоління. Про націоналізм почали вже говорити як про
явище закордонного характеру, що виникло там, на про-
гнилих підвалинах зради після виметення націоналістич-
ного сміття з української землі. Не маючи ніякої
народної підтримки, український буржуазний націона-
лізм — цей струпішілий і хирлявий емігрантський жеб-
рак — не може нині являти реальної загрози Україні.
Але він розповсюджує свою заразу серед української
еміграції, калічить людські душі, оздоблює легковірних
людей проти матері-України, проти своїх братів укра-
їнців.
Ось чому ми ще виступаємо з пересторогами, щоб
люди не дали підманути себе націоналістичному воро-
гові. Ось чому ми викриваємо злочини українських бур-
жуазних націоналістів на наших землях, щоб молоде
покоління українського народу знало і свого націоналі-
стичного ворога.
В кожному районному центрі є великі цвинтарища,
де знайшли свій останній притулок борці за Радянську
владу, за інтереси народу. Серед них місцеві і не міс-
цеві, українці і представники інших націй, партійні
і безпартійні, які виявили високе усвідомлення свого
обов’язку перед народом, перед історією. Боротьба проти
кривавої оунівщини коштує нам дуже дорого. Вона по-
глинула багато людських жертв, матеріальних цінностей,
жахала душі жорстоким терором. Про це ми не маємо
права забувати.
Націоналізм нацьковував брата на брата, руйнував
людяність, дружбу, кохання. Націоналізм творив на
нашій землі пекельні злочини і будувати радянське
життя було нелегко. Націоналізм підступно калічив
людські душі і звивався, неначе гадина. Але народ по-
20
ступово розібрався що до чого і, як кажуть, привів все
в норму, знешкодив націоналістичного ворога. Відтоді
для людей настали спокійні ночі і радісні дні. Ні на
кого більше не чигає ні смерть, ні мука. Нема катів,
нема паліїв, нема дітовбивць. Тільки незначна жменька
зрадників і злочинців утекла за кордон і, живлячись
покидьками з хазяйського стола, баламутить людей.
А на тій землі, де скаженіли оунівці, росте тепер
покоління щасливих людей, свідомих своєї національної
гордості і українського радянського патріотичного обо-
в’язку.
1963 р.
Ті, що канули в пітьму, Збірник оповідань,
нарисів, памфлетів і статей, Львів, «Каме-
няр», 1964, стор. 5—10.
Юрій Мельначук
ВЖЕ Й ЗЕМЛЯ НЕ ПРИЙМАЛА
Нас тут триста, як скло,
Товариства лягло!
І земля не приймає.
Т. Шевченко
Триста чоловік полягло в Червоноармійському районі
від душогубських рук кривавих націоналістичних вирод-
ків. З жорстокою послідовністю і дивовижним тупоум-
ством оунівці винищували народ.
Нічні харцизи, професіональні різуни і душителі, во-
ни з давніх-давен збиткувалися над народом, а за
фашистської окупації влаштовували бандитські розигри
на першість в жорстокості, кровопролитті, людиногуб-
стві. Під їх ножами стікали кров’ю навіть немовлята.
Вони вкорочували віку людям, які б могли бути їм не
тільки батьками і матерями, бабусями і дідами, а навіть
прадідами і прабабками.
Вклавши в руки націоналістів зброю, німецькі фа-
шисти нацькували їх на брата, і тоді політичні зрадники,
спекулянти, ренегати і шахраї взяли на себе ще й тяж-
кий гріх братовбивства. Буржуазні націоналісти виправ-
дали розрахунки і довір’я німецьких фашистів над усяке
сподівання. Маючи, очевидно, передчуття, що майбутнє
несе загибель і їм, і їх фашистським повелителям, зграї
націоналістичних бандитів довели ремесло вбивства
і руйнувань до професіональної досконалості.
Ми знаємо про звірства німецьких фашистів, які вби-
вали, мучили, поневолювали наших людей, перетворю-
вали на руїни і згарища цілі людські оселі. Але це була
справа рук іноземних окупантів, фашистських варварів,
людиноненависників, заражених страшною хворобою
арійської вищості і манією завойовництва всього світу.
Але ось що дивно — українські буржуазні націоналісти
в справі руїнництва і винищення українського народу
не хотіли поступитися навіть перед гітлерівськими мо-
гильщиками.
22
Була, наприклад, в Костопільському районі квітуча
людська оселя — селище Янова Долина. Скільки то
людської праці (і то не одного покоління) було вкладе-
но, щоб загосподарювати цю супіскову землю, збудувати
хати, викопати криниці, повирощувати сади... А бан-
дерівська банда «Омелька» в 1944 році спалила се-
лище дотла, перетворила його на руїну, на цвинтари-
ще людських жител, обгорілих дерев і завалених ко-
лодязів.
В Мізоцькому районі в 1943 році бандерівці спалили
цукровий завод, а в 1944 році — лікарню. В селі Куневі
Плужнянського району вони пустили з димом школу.
Цим ганебним вчинком бандерівці красномовно засвід-
чили, що вони цілком поділяють точку зору німецько-
фашистських окупантів про те, що українцям шкіл не
треба, що вони повинні відзначатися не освіченістю,
а високими фізичними даними, як контингент робочої
сили для потреб «Великої Німеччини».
Були в селі Смордві Млинівського району два роз-
кішні двоповерхові панські будинки, в хорошій місце-
вості, в оточенні зеленого масиву з цілющим повітрям.
Мали вже ці будинки і свою примітну історію. В 1919 ро-
ці тут розміщався штаб Будьонного. В 1939 році ці
будинки стали народною власністю, в одному з них ор-
ганізовано школу, а в другому розмістилось правління
колгоспу.
Бандерівці грабували людей з азартом професіональ-
них грабіжників. Вони тягнули останню одежину, виво-
дили з стайні єдину корову — годувальницю сім’ї, відні-
мали від голодних дитячих ротів останній окраєць хліба.
Залишали людей без даху над головою, пускали по світу
з торбами. Серце кривавиться, коли згадаєш, скільки
вдів і сиріт з’явилося на нашій землі з їх вини.
Знайомишся з документами, які належали бандерів-
ській службі безпеки, і переконуєшся, що не було жод-
ної ночі, щоб навіжені оунівці в якомусь селі або
на хуторі не різали, не вішали, не розстрілювали, не
катували людей. Просто творилася якась проклята на-
ціоналістична Содом і Гомора. На підставі знайдених
звітів можна встановити, що банда «Марка», до складу
якої входило 15 головорізів, за час з 1 по 11 вересня
1943 року розстріляла і по-звірячому замордувала 53
і покарала шомполами 12 чоловік. З 11 по 20 вересня
23
замордовано 9 і покалічено 13 чоловік, з 20 по ЗО ве-
ресня розстріляно 11 і важко побито 8 чоловік.
В архівах банди, які збереглися, ще знаходимо такі
записи:
«Євдокима Токмина покарано 10 шомполами за те,
що не хотів іти на сільську варту...»
В одному із звітів зазначено, що боївка прийняла
рішення розстріляти селянина, який на пропозицію оунів-
ського агітатора вступити до УПА показав йому дулю
і вилаяв націоналістів, назвавши їх зрадниками і гіт-
лерівськими наймитами. За відмову вступити в банде-
рівську зграю («Краще вмру лютою смертю, ніж буду
служити націоналістам!») поплатився життям селянин
з Гаїв-Лев’ятинських Черняк, якого бандити повісили на
дереві біля хати і до одежі прикріпили записку: «Протя-
гом трьох днів не знімати під страхом смерті!».
Під страхом смерті, постійним страхом кривавого
терору бандити намагалися тримати все населення, щоб
паралізувати його зусилля в боротьбі за визволення з-під
фашистської окупації, за відбудову радянського держав-
ного ладу. Наприклад, мешканцям села Лопавшого Де-
мидівського району Степанові Антонюку, 1921 року на-
родження, і Дмитрові Милисевичу, 1908 року народжен-
ня, бандерівці сокирами відрубали руки за те, що вони
голосували за утворення колгоспу.
Оунівці були такими жорстокими мучителями-ка-
тами, а їх злочини були такими огидними, що люди
дивились на них, як на кровожерних звірюк. Народ не-
навидів їх страшною ненавистю, і не було порядної лю-
дини, яка б не цуралася їх, не осуджувала.
Здавалось, що вже й земля, вода, вся природа роз-
гнівались на бандитське свавілля. Земля вже не хотіла
приховувати від людського ока злочини оунівців, не
хотіла надавати могильного притулку невинним жерт-
вам, насильно і жорстоко позбавленим життя. Вбиті бан-
дерівцями люди оживали у воді. Ламалися гілля дерев,
і оживали повішені.
Я дозволю собі навести ще низку прикладів, назвати
цілий ряд імен людей, які вже були, як мовиться, однією
ногою на тому світі, але не вмерли неначе задля того,
щоб стати перед народом живими свідками і обвинува-
чувачами фашистського наймита — українського буржу-
азного націоналізму.
24
Горобиної ночі в районі Острога бандерівська банда
«Держача» вчинила звірячу розправу над сім’єю Івана
Гаєвського. Йому самому зв’язали руки, на шию наділи
петлю з телефонного кабеля, вдарили прикладом по го-
лові, підвісили, а для певності вирішили ножем прони-
зати ще й серце. Вирили неглибоку яму і закопали Га-
євського в його дворі. Але не точним виявився удар
бандитського ножа, спрямованого в серце патріота.
Вночі Гаєвський опритомнів, вигрібся з ями і з ножем
в грудях приповз на залізничну станцію Оженін. Йому
подали медичну допомогу, вилікували, і тепер він про-
живає в Острозі.
В селі Лебедях Острозького району оунівці після ка-
тувань повісили Ольгу Герасимчук в її ж хаті, в сінях.
Сусіди, які чули її несамовитий крик, прийшли до хати
відразу після того, як звідти вийшли бандити, обрізали
мотузку, привели жінку до пам’яті і вона залишилась
жива.
Бандерівці в грудні 1943 року в селі Данилівці Ост-
розького району розстріляли сім’ю Гончарових, а трупи
кинули в колодязь. Другого дня вранці люди почули
стогін, який доносився з криниці. Незабаром з криниці
добули дочку Михайла Гончарова Любу, яка ще вияв-
ляла ознаки життя. Вона була страшно знівечена, мала
кілька стріляних ран, ноги були поламані. Радянські
лікарі вилікували Любу Михайлівну, і зараз вона живе
в Острозі, але залишилась інвалідом на все життя.
Олександра Черуху бандерівці розстріляли разом
з усією сім’єю і трупи кинули в колодязь. На другий
день він прийшов до пам’яті, виліз з колодязя, виліку-
вався і тепер живе в Острозі.
Залишився живим і Микола Ожелевський. Банде-
рівці вбили його дружину і сина, а його, зв’язаного, за-
чинили в сарай, обіцяючи піддати на другий день
диявольським мукам і смерті. Ожелевському вда-
лося закиненою в сараї лопатою перерізати мотуззя
і втекти.
В селі Теслугові Козинського району бандерівці роз-
стріляли сім’ю Миколюків. Батько, дві доньки і сусідка
були вбиті наповал, а мати і одна з дочок — Олена були
поранені в шию і голову, але вижили.
На хуторі Перелисянці Деражнянського району живе
Параска Шилюк, якій вдалося врятуватися під час роз-
25
прави над її сім’єю. Шість членів сім’ї бандити вбили,
а її тільки поранили, і вона залишилася живою.
В селі Бокіймі Демидівського району бандерівці од-
нієї вересневої ночі 1944 року замучили і кинули в ко-
лодязь 12 місцевих мешканців. Серед них була і Лариса
Рутковська, 1940 року народження. В чотирирічну ди-
тину стріляли, кулею їй поранило щоку, одірвало вухо.
Потім бандити вкинули її в криницю на трупи її родичів
і односельчан. Падаючи, дитина зламала ще й ногу. Цілу
добу вона пролежала в колодязі, аж поки не надійшли
радянські солдати, витягнули її з криниці і врятували
життя.
Під час масової розправи над жителями села Камін-
ної Верби Вербського району бандерівці замучили і вки-
нули в колодязь 12 чоловік. Серед них були дві сестри
Святозельські. Одна з них, Марія, на другий день очу-
няла, вилізла з криниці і після вилікування залишилась
працювати у районній лікарні. Працює там й донині.
Федір Рудий з села Устенського Першого (колишня
Дермань) Мізоцького району під час розстрілу був по-
ранений у груди і живіт, але вижив.
Гервасія Морозюка з села Повчі цього ж району
бандерівці душили вірьовкою. Через деякий час він
ожив.
Так само ожив Гнат Либак з села Бронників Клеван-
ського району, якому бандити розбили голову, зламали
руки і покинули, бувши впевненими, що вбили його.
В селі Рокитному Рокитнянського району бандерівці
повісили Тетяну Корж, а чоловіка і дітей задушили.
Щоб замести сліди свого злочину, вони вкинули трупи
в ріку Горинь. Тетяна Корж у воді ожила і врятувалась.
В селі Малому Мидську Степанського району банде-
рівська зграя вчинила жахливу розправу над сім’єю
Романцевих. Вбили стару матір і сина, важко поранили
дочку Марію. А в родині Олексія Романцева закатували
жінку і чотирьох дітей. Повідрубували їм руки і ноги,
порозпорювали животи. Ці страхіття описує Ольга Ро-
манцева, яку бандити теж жорстоко мучили, вирвали
їй язик і вона тепер німа.
Пелагія Покотило з села Золотолина Степанського
району розповідає, як бандити знущалися над її сім’єю.
Старого батька після жахливих мук повісили догори
ногами. В брата стріляли і важко поранили, а її
26
покалічили і залишили, думаючи, що вона мертва. Пела-
гію вилікували, вона залишилась жива, але назавжди
стала калікою.
Про звірства бандерівських садистів розповідають
Юстина Несенець з села Бронного Березнівського райо-
ну і Іван Лелюк з села Моквина цього ж району. Вони
обоє теж майже чудом врятувалися від смерті, але за-
лишились інвалідами.
Список таких прикладів з зазначенням точних адрес
людей можна було б продовжити, на одній тільки Ро-
венщині їх ще дуже багато. Даремно думають оунівські
криваві упирі, які вовтузяться по закордонах і б’ють
поклони перед божками Уолл-стріту і західнонімецьки-
ми реваншистами, що позамітали сліди своїх злочинів,
поховали їх у глибоких криницях, змили водою, при-
крили землею. Ні, всі їх злочини постали перед народом
в усій своїй каїнівській підступності і жорстокості, са-
дистській огидності.
Буржуазно-націоналістичні виродки зарізали брата,
напилися братньої крові. Страшним буде їх смерт-
ний час.
1959 р.
Юрій Мельничук. Вирване серце.
Київ, «Молодь», 1966, стор. 147—157.
О. Ф. Федоров*
ЛИСТ, ЗМОЧЕНИЙ КРОВ’Ю
У ті перші березневі дні, коли частина наших баталь-
йонів разом з армійським полком вибивала німців з Ре-
чиці, вільні сили з’єднання ми кинули проти бандерівців.
Активність їхніх ватаг посилилась по всій течії Сто-
ходу. Бандити нападали на тилові установи Червоної
Армії, заважали відновленню Радянської влади у ви-
зволених від окупантів районах і намагались просунути-
ся далі на схід...
Ми вже добре знали, з якою метою банди рухаються
саме в цьому напрямку. Доводилось перехоплювати їх
нашими засадами, брати в кліщі, заганяти в мішки.
Після одного бою з бандитами розвідник Василь
Зубко поклав переді мною листа українською мовою.
Нижню частину аркуша вкривала бурувата розпливчас-
та пляма крові.
— Почитайте! — сказав Зубко...— Знайдено в кишені
забитого сотника... Цікавий документ!
Я переглянув листа. Зміст його дійсно мав значний
інтерес, а ім’я одержувача видалося знайомим.
— Чи не той це Богдан, про якого недавно згадува-
лось у радіограмі з району Радехова? — запитав я.
Мартинюк повідомив нас про Богдана Давидовича,
що займав посаду кошового, а цей був всього-на-всього
сотником... Але можливо, що вбитий не одержувач, а ав-
тор листа, якого просто не встиг відіслати. В такому разі
не виключена можливість, що послання призначалося
Давидовичу по кличці Залізняк. З другого боку, сумнів-
но, щоб кошовий отаман займався відправкою якихось
там п’ятнадцяти чоловік... Все це ми зараз виясняємо'
1 Федоров О. Ф.— партійний і державний діяч УРСР, один
з організаторів партизанського руху на Україні в роки Великої
Вітчизняної війни, двічі Герой Радянського Союзу.
28
— Правильно, треба вияснити. А поки що дайте мені
сіру папку! І захопіть донесення Мартинюка...
У сірій папці зберігались документи, вилучені у бан-
дерівців. Звичайно, зовсім випадково папка виявилась
сірого кольору, але розвідники жартували, що зовсім не
випадково, оскільки шпигунська кличка Степана Банде-
ри в абвері була Сірий.
Мені принесли папку і розшифровку недавньої радіо-
грами, одержаної з-під Радехова. Відновивши в пам’яті
донесення нашого розвідника, я переконався, що пові-
домлені ним факти немовби передвіщали зміст листа
з бурою плямою крові. З сірої папки я вийняв іще два
документи: аркуш поштового паперу, заповнений щіль-
ним почерком, і фотокопію офіційного відношення
з штампом німецького коменданта Каменя-Каширського.
Тепер переді мною чотири документи. їхня історія
лише свідчення того, як українські буржуазні націона-
лісти все більше скочувались у прірву. Про цю подію
варто розповісти, і я почну з листа, написаного жіночою
рукою.
* * *
Один з районних центрів Волинської області — місто
Камінь-Каширський — розташований за п’ятдесят чотири
кілометри північніше Ковеля. З Ковелем місто зв’язане
залізничною віткою. Наші мінери її майже не чіпали.
Невелика вітка закінчувалась тупиком і військового зна-
чення не мала.
Камінь-Каширський являв собою містечко тисяч на
десять жителів, містечко з кількома вулицями, звичай-
ним торговим майданом, традиційним сквериком і од-
нією чи двома церквами. У центрі височів Народний дім,
побудований ще до початку війни володарем найближ-
чого цукрового заводу та іншими польськими багатіями.
Характерно, що пани-благодійники не захотіли дуже
близько спілкуватися з «чорною кісткою» і для своїх
власних розваг обладнали на даху Народного дому тан-
цювальний майданчик, куди простому люду вхід був
заборонений.
Влітку тисяча дев’ятсот сорок третього року Камінь-
Каширський був у руках бандерівців. Німців це мало
турбувало. їх цілком влаштовувала діяльність представ-
29
ника ОУН, якогось Устима Кузьменка по кличці Ярос-
лав, що оселився в містечку.
Кожного вечора цей бандерівський, місцевого значен-
ня, фюрер видирався на колишній танцювальний май-
данчик, де для його наближених влаштували тепер щось
схоже на трактир. Тут, на свіжому повітрі, за кухлем
пива, Кузьменко любив вислуховувати звіти й давати
директиви... Доповіді були всі на один лад: там вбили
стільки-то поляків, там силоміць загнали в банду стіль-
ки-то селян, там за зв’язок з партизанами страчені та-
кі-то...
Вислухавши звіт, Кузьменко вимовляв тільки одне
слово: «Мало!» Всі його директиви зводились до одно-
манітної вимоги — посилити терор, збільшити озброєні
оунівські ватаги.
Партизани вигнали з Каменя-Каширського бандерів-
ців і пробули там з місяць.
...Само собою, що окупанти не могли примиритися
з перебуванням партизанів в Камені-Каширському. Про-
ти нас вирушив з Ковеля цілий полк. Встрявати в бійку
і намагатися утримати місто партизанам було ні до чого.
Батальйон відійшов до лісу. Німці залишили в Камені-
Каширському свій гарнізон, утворили тут комендатуру.
Тим часом представник ОУН Кузьменко перехову-
вався в одному з найглухіших кутків району, іменуючи
себе «керівником української бойової групи Камінь-Ка-
ширського округу». Незабаром партизани добралися й
до нового барлога. На цей раз втеча представника Бан-
дери була настільки поспішною, що до наших рук по-
трапила вся його канцелярія. Ось таким чином виявився
у нас адресований Кузьменку лист, написаний жіночим
почерком.
Наводжу цей лист.
Друже Ярославе!
Кілька днів тому приїхав у Камінь-Каширський но-
вий воєнрук ОУН по Камінь-Каширському округу. Він
вважає, що ми з німцями зобов’язані знайти спільну
мову і разом вести боротьбу з більшовиками. Німц«і,—
як мені заявив їхній комендант,— сповнені настійного
бажання домовитися з українським народом, а тому що
з українцями можна говорити через їхніх керівників,
то німці звертаються до вас з пропозицією зустрітись.
ЗО
Зради нема чого боятися. Ви ж знаєте, що німці не об-
дурять. Напишіть, коли і де може відбутися зустріч.
Слава Україні!
Ірина
6 листопада 1943 р.
Камінь-Кати рсь кий
Незабаром ми встановили, що автором листа була
активна оунівка І. Дем’яненко, залишена Кузьменком-
Ярославом у «підпіллі». Наскільки умовним було це
«підпілля», можна судити вже з того факту, що Дем’я-
ненко запросто зустрічалася з німецьким комендантом-
есесівцем Альвенслебеном і ручалася за його, так би
мовити, благонадійність.
І самому Устимові Кузьменку не було чого боятися
гітлерівців.
Бандера вимагав від нього лише створювати вражен-
ня, нібито українські націоналісти ставляться вороже до
німецьких фашистів, підпускати більше туману на їхні
справжні взаємовідносини. Саме тому побачення між
Кузьменком і Альвенслебеном відбулося на конспіратив-
ній основі.
Вони прекрасно домовились про все. Самозваний
«керівник українців» зобов’язався провадити для окупан-
тів шпіонаж проти радянських партизанів і допомагати
стягувати з населення «контингент», як називали німці
продуктові поставки. В свою чергу представник окупа-
ційних властей пообіцяв і надалі не чіпати бандерівців,
а навіть постачати їх зброєю. Обидві сторони вважали
за благо зберігати досягнуту угоду в найсуворішій таєм-
ниці.
Але ось німець підвів. Уже через кілька днів він на
нараді представників волосних управ у Ратному розго-
лосив про свою зустріч з Кузьменком. Бандерівець був
обурений і надіслав панові коменданту листа, сповне-
ного гірких докорів. Альвенслебену довелось виправду-
ватись, а разом з тим викласти зустрічні претензії до
союзника. Ось його лист, адресований Кузьменку-Яро-
славу:
Камінь-Каиіирський,
ЗО листопада 1943 р.
Сьогодні підтверджую одержання вашого листа від
22.ХІ. 1943 р. Таким чином, лист надійшов через 8 днів.
31
1.	Ваше обвинувачення необгрунтоване. Я в Ратному
говорив не про нашу розмову. В Ратному я лише пояс-
нив, що переговори між німецькими і українськими орга-
нізаціями провадяться з метою загальної боротьби з чер-
воними. Про відношення між вами і мною не було зга-
дано.
2.	Ви пообіцяли детально інформувати мене про пе-
ресування червоних. Я шкодую, що ваша обіцянка до
цього часу не здійснилася, і прошу вас якнайшвидше
дати мені вичерпні відомості про перебування у вашому
окрузі червоних.
3.	Наші зобов’язання виконуються у всіх відношеннях
і ніде не погіршились. Тільки зобов’язання доставки
«контингенту» ще в багатьох селах не виконані. Я зобо-
в’язаний, в разі необхідності, вжити суворих заходів.
Повідомляю вас про це для відома.
4.	Мені б хотілося ще раз поговорити з вами, і тому
запрошую вас відвідати мене дружньо тут ще раз.
Я вважатиму вас своїм гостем і ручаюсь за вашу повну
безпеку.
Фон Альвенслебен, іитурмбанфюрер СС
Правда ж, ідилія? Штурмбанфюрер СС запрошує
представника пана Бандери в гості на дружню чашку
чаю!? Відношення між друзями лише трохи затьмарені
внаслідок об’єктивних причин. Потрібної есесівцю інфор-
мації про батальйони нашого з’єднання Кузьменко дати
не може. Зібрати її та ще «якнайшвидше» не так і про-
сто. Я вже розповідав про печальну, але заслужену долю
Івана Стального й інших бандерівсько-німецьких лазут-
чиків. Стягати «контингент» теж нелегко. Все, що є
у селян зайвого, вони з радістю віддають партизанам.
Не мало продуктів, на які зазіхає фон Альвенслебен,
потрапляє до складів мого заступника по господарству
Митрофана Малявка.
У даному разі справа не в цьому. Важливо відмітити,
що в листопаді тисяча дев’ятсот сорок третього року
окупанти укладають з бандерівцями лише невеликі при-
ватні угоди з таких питань, як розвідка, заготівля про-
дуктів. Правда, вже тоді та й раніше провадились спіль-
ні каральні експедиції проти партизанів, проте для
недосвідченого ока вони мали вигляд не спільних, а па-
ралельних дій, які випадково збіглися.
32
Але минуло лише три місяці, як Червона Армія очи-
стила від загарбників велику частину Волинської облас-
ті. Гітлерівці продовжували відступати. І ось тут ми ді-
зналися від підпільників, що в Голобському районі, ще
не звільненому від окупантів, повинна зібратися якась
конференція представників німецького командування
і представників УПА. Наші штабісти в один голос ска-
зали:
— Висвітлити її краще за всіх може Мартишок!
* * *
Григорій Федорович Мартишок — прекрасний під-
пільник, партизан.
Він був корінним волинцем, який народився в лича-
ковій, завжди напівголодній селянській родині.
З шістнадцяти років Грицько Мартинюк активно пра-
цював у підпільному осередку західноукраїнського ком-
сомолу. В тисяча дев’ятсот двадцять четвертому році,
в рік смерті Леніна, він став членом Комуністичної пар-
тії Західної України.
Комуніст — всюди і завжди комуніст. Живучи у себе
вдома, на селі, Мартинюк працював з селянами, гарту-
вав їхню свідомість проти польських панів, пропагував
справу Леніна, ідеї Леніна. Призвали Мартинюка на
військову службу, він і в казармі створив підпільну ко-
муністичну організацію. Жандарми не змогли б повіри-
ти, що блакитноокий красень улан, кращий рубака, кра-
щий стрілець у полку, саме є тією людиною, яку вони
розшукують.
Повернувшись з польської армії на батьківщину,
Мартинюк був обраний комуністами-підпільниками Го-
лобського району своїм секретарем. Одразу взявся він
за роботу... Одначе на цей раз поліцейським шукачам
вдалося його схопити. За підривну діяльність Мартинюк
одержав від панів чотири роки в’язниці.
Майже п’ятдесят місяців, майже півтори тисячі днів
провів Григорій Федорович в застінках камери, але тяж-
ке випробування не зламало його волі. Вийшовши на
волю, Мартинюк відновив свою активну роботу в кому-
ністичному підпіллі. Через рік його знову заарештову-
ють і віддають до суду. Тепер вирок суворіший: вісім
років ув’язнення. Мартинюка відправляють до Равиць-
2 998
33
кої в’язниці з особливо суворим режимом. Ця в’язниця
призначалася для відомих польських революціонерів.
Відсидіти свій строк до кінця Григорію Мартинюку
не довелося. В тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятому році,
коли польський буржуазний уряд збанкрутував і радян-
ські війська вже поспішали на допомогу західним укра-
їнцям, робітники міста Равича збили замки з тюремних
воріт і звільнили політв’язнів.
Друге повернення Григорія Федоровича до рідного
Голобського району було особливо радісним. Волинь воз-
з’єдналася з Україною! Прийшла Радянська влада! Мар-
тинюк стає в перші ряди будівників нового життя. Він
одержує партійний квиток радянського комуніста, його
обирають заступником голови місцевого райвиконкому.
Як це не дивно, вперше я почув про Мартинюка ще
на початку війни у себе в Чернігові. Неминучість тим-
часової окупації Чернігівщини стала в ті дні очевидною.
Обком партії підбирав людей до партизанських загонів.
Мені доповіли, що серед бажаючих стати партизанами
є комуніст Григорій Мартинюк, який з частиною радян-
ського активу Волині евакуювався до нас у Чернігів.
Ознайомившись з біографією Мартинюка, я зрозумів,
Що така людина і нам, звичайно, згодилася б, але в себе
на Волині, добре знаючи місцеві умови, маючи великі
зв’язки, до того ж вільно володіючи польською мовою,
він дав би ще більше користі. Не зрозуміло тільки, чому
його не лишили у підпіллі волинські організації?
А втім, там евакуація відбувалася в особливих при-
кордонних умовах: дуже квапливо, та й ніхто не думав,
що війна затягнеться...
Виявилось, що в перший же день нападу гітлерівців
на Радянський Союз райком партії одержав від Марти-
нюка заяву з просьбою відпустити його в армію. Не від-
пустили, евакуювали на схід. І ось тепер Мартинюк до-
магається вступу в партизанський загін.
Ми повідомили про Григорія Федоровича в Централь-
ний Комітет Комуністичної партії України. Звідти не-
гайно дали розпорядження направити його для підпіль-
ної роботи в рідні місця. З фальшивими документами
в кишені, завчивши напам’ять адреси явок, Мартинюк
довго, з великою кількістю небезпечних пригод, проби-
рався до Голобського району. Там він став організатором
партизанського загону і цілого куща невеликих, але дуже
34
активних антифашистських груп. Люди добре знали ко-
муніста Мартинюка, вірили йому, йшли за ним.
Григорій Федорович належав до того типу народних
вожаків на окупованій ворогом території, чию підпільну
діяльність неможливо відокремити від діяльності парти-
занської. Сьогодні він дає на конспіративній квартирі
завдання підпільникові, а завтра провадить, очолюючи
загін, бій з фашистами або мінує залізницю. Сьогодні
він у селі чи в місті, завтра — у лісі. Але в будь-який
день і годину, в будь-яких обставинах залишається він
вірним солдатом партії, виконуючи її наказ.
Мартинюк діяв з своїм загоном не тільки в Голоб-
ському, але й в сусідніх районах, і там він був міцно
зв’язаний з антифашистським підпіллям, скрізь у нього
були вірні люди, надійна агентура. Знаючи це, ми й
прийшли до висновку, що висвітлити майбутнє німецько-
бандерівське зборище біля Голоб зможе Григорій Федо-
рович.
Він відмінно виконав відповідальне завдання. Ось
донесення, що надійшло до нас.
«З.Ш 1944. Передаю з району Радехов.
26 лютого 1944 року в селі Малий Порськ Голоб-
ського району відбулася конференція українських на-
ціоналістів спільно з німцями. З боку українських на-
ціоналістів були присутні: Давидович Богдан, кличка
Залізняк, за посадою кошовий, прибув із Львова, а та-
кож місцеві націоналісти (хто саме — поки що невідомо).
Від німців брав участь командуючий групою оборони
по річці Стохід полковник Рубін, майор Шток та інші
офіцери.
На конференції домовились про спільні дії. Основне
завдання українських націоналістів — диверсійна робота
в радянському тилу. Щодо виконання рішень конферен-
ції, 29 лютого 1944 року група націоналістів у кількості
шістдесяти чоловік з радянським озброєнням, німецькою
рацією і радистом, який прибув з Ковеля, направлена
в район Саф’янівки, за дванадцять кілометрів півден-
но-західніше станції Маневичі.
З даних розвідки у районі Радехова зафіксовано бли-
зько двохсот п’ятдесяти бандерівців, яких так само го-
тують німці для диверсійної роботи.
Мартинюк»
35
2*
Звичайно, на все це слід було сподіватись. Від за-
стільних бесід віч-на-віч представники окупантів і пред-
ставники бандерівців перейшли до об’єднаних конферен-
цій. Німці вимагають від ОУН і УПА вже не тільки роз-
відкових даних чи допомоги в заготівлях. Питання
ставляться про більш широкі спільні дії, зокрема про
підривну роботу бандерівців у радянському тилу. Зрад-
ники українського народу охоче на все погоджуються.
Вони візьмуть з собою в район Саф’янівки і німецьку
радіостанцію, німецького радиста, не підозрюючи, що
там уже підготовлена партизанами достойна зустріч.
Підстерігали ми бандерівські загони й по всій течії
Стоходу. Адже з німецьким командуючим саме цієї ді-
лянки оборони домовлялися українські націоналісти
в Малому Порську. Дальші події виявили, що дійсно
бандити намагалися саме тут проникнути в радянський
тил. Контактувалися вони з німцями все відвертіше і все
тісніше. Про це свідчив і останній документ, який лежав
переді мною,— лист з плямою крові, знайдений у бан-
дерівського сотника.
Наведу його, зберігаючи в недоторканності стиль
і неписьменні звороти речень.
«Друже Богдан, надішліть 15 чоловік нам у курінь,
які повинні прибути 6.ІІІ 1944 р., які будуть працювати
на будівництві моста. ЗЛІ 1944 р. я в Любесі з Чорним
домовився з німецьким капітаном Офіт, що ми збудуємо
міст для переправи німецьких військ, за що вони дадуть
нам підкріплення — два батальйони з усією технікою.
Разом з цими батальйонами 18/ІІІ ми очистимо ліс по
обидва боки Стоходу від червоних і дамо вільний прохід
у тил Червоної Армії своїм військам УПА, на яких там
чекають.
На переговорах ми пробули 15 годин. Нам був зроб-
лений обід.
Слава Україні!
5.ПІ 1944 р.	Орел
Все від першого до останнього рядка красномовне
в цьому листі. Виявляється, німецькі капітани і банде-
рівські сотники вже легко домовляються і без усяких
конференцій. Німцям потрібний міст — бандерівці з за-
доволенням його побудують... Бандерівцям потрібні ба-
тальйони з усією технікою — німці дадуть і техніку, й
36
батальйони... А чого варта хвастовита заява Орла про те,
що вісімнадцятого березня, не раніше і не пізніше, ліси
по обидва боки Стоходу будуть очищені від червоних!
Йому ввижається вже і «вільний прохід» у радянський
тил, і що там ждуть бандерівців. Зрадник, який блюзнір-
ськи провіщає славу Україні, квапиться похвалитись, що
сидів за одним столом з гітлерівцями.
Забігаючи вперед, скажу, як встановлено слідством,
вбитий був не автором, а одержувачем листа, ватажком
Любешівської сотні, бандерівцем за кличкою Богдан, що
лише збігалася з іменем кошового отамана, який при-
їздив із Львова. Автор листа Орел поки що залишався
живим. Подібних бандитів діяло на Волині немало.
Скільки їх було тільки з пташиними прізвиськами —
Коршун, Ворон, Дятел, Яструб, Голуб, Сорока! Вся ця
зграя була тепер у воєнному союзі, майже нічим уже
не прикритому, з німецькими фашистами. Керували ж
місцевими оунівцями політичні авантюристи й бандити
більш високого польоту.
Нещодавно зник із нашого обрію отаман «Поліської
січі» Тарас Боровець, він же Тарас Бульба. «Січ» скоро
розпалася. А про отамана ми знали, що він — в Німеч-
чині, в Саксенгаузені, немовби під арештом...
Володимир Комар — начальник штабу «Січі» — за-
битий партизанами. Юрій Гамлій — колишній петлюрів-
ський офіцер, член штабу — забитий партизанами.
Петро Кухарчук — колишній петлюрівський полков-
ник, радник Бульби — забитий партизанами.
Лиходько — колишній петлюрівський полковник, осо-
бистий радник Бульби — помер на грунті «безперервних
прикростей».
Петро Смородський — колишній петлюрівський пол-
ковник, член штабу «Січі» — живий, перебіг до німців,
працював у Ровенському СД начальником концтабору
і тепер відступає з окупантами на захід, ризикуючи одер-
жати кулю в потилицю.
А ось передбачливий пан Бульба-Боровець перебуває
під надійною охороною, і нічого абсолютно йому на сьо-
годнішній день не загрожує!
Крім того, спритний політиканський хід у Боровця
дозволив йому зайвий раз зіграти на патріотичних по-
чуттях певної частини своїх послідовників: в їхніх очах
він був страдником, якого переслідують німці. Але ота-
37
манові жилося в Саксенгаузені зовсім непогано, а на
Волинь і на Полісся надсилалися звідти до колишніх
«січовиків», які влилися в УПА, директиви Бульби, схва-
лені СД і абвером.
У такому ж становищі перебував головний фюрер
оунівців Степан Бандера. Цей синок попа-уніата з Івано-
Франківської області ще в довоєнний час, в середині
тридцятих років, був завербований німецькою розвідкою,
успішно закінчив шпигунсько-диверсійну школу і встиг
зробити німецьким фашистам багато цінних послуг. То-
му й допомогли німці Бандері, з благословення самого
Гітлера, захопити владу в ОУН, а тепер допомагали йому
виступати перед рядовими членами своєї організації в
ролі «страдника». Бандера продовжував керувати укра-
їнськими націоналістами з Німеччини, а заодно вдавав,
що тактика його і Боровця різна.
Частина українських націоналістів мала ще й тре-
тього «ватажка», який не визнавав ні Бандеру, ні Бо-
ровця. Це був Андрій Мельник, у минулому петлюрів-
ський полковник, а потім управляючий маєтками досить
відомого графа Шептицького, уніатського митрополита.
У свій час Мельник так само був завербований німе-
цькою розвідкою і одержав від неї кличку «Консул-пер-
ший». Мельник завжди займав настільки пронімецьку
позицію, завжди так плазував перед окупантами, що гіт-
лерівці навіть не змогли влаштувати йому фіктивного
арешту.
Військові формування мельниківців діяли, головним
чином, на Львівщині, але інколи пробиралися й на Во-
линь. Партизани били мельниківців нарівні з іншими
бандитами.
Всі незгоди між отаманами українських націоналістів
мали вигляд суперечок при розподілі шкури ще не за-
битого ведмедя. Боротьба точилася за владу в майбут-
ньому, за право стати на Україні головним прикажчиком
Гітлера.
Тепер, коли над фашистською Німеччиною нависла
загроза поразки, українські націоналісти всіх відтінків,
забувши про суперечки, почали ще активніше допомага-
ти спільним своїм хазяїнам. Маскування було майже
відкинуте.
Наближається час (листопад тисяча дев’ятсот сорок
четвертого року), коли гітлерівці випускають на волю
38
Бандеру й Боровця, як спускають з ланцюгів вірних,
добре натренованих псів... Коли на українській землі
прислужують лише емісари Бандери — Сірого. У наших
краях таким емісаром був мерзотний суб’єкт, який висту-
пав під двома кличками — Клим Савур і Охрім.
Тоді ми ще не знали його справжнього імені й прі-
звища, не знали, що Дмитро КлячкІвський, який називає
себе волинсько-поліським крайовим провідником (керів-
ником) ОУН, командуючим групою УПА-1 «Північ», ге-
нерал-хорунжим УПА, був всього-на-всього карним зло-
чинцем, який втік із в’язниці. Хоч і не знали цього, але
здогадувались! У кого з керівних бандерівців не ткни
пальцем — або німецький шпигун, або вбивця, або шах-
рай, а то і все разом.
Наприклад, двадцятитрьохрічний Юрій Стельмашук
(кличка Рудий, Кайдаш) так само ходив у бандерівських
«генералах», був військовим керівником Ковельського
проводу ОУН. Оцей самий Рудий особисто інструктував
надісланого в наше з’єднання шпигуна Стального. А хто
такий Стельмашук? Кримінальник, який втік з Радян-
ського Союзу до Польщі, де був влаштований в німецьку
офіцерську школу, а потім на курси диверсантів. Пере-
кинутий на Волинь німецькою розвідкою в червні тисяча
дев’ятсот сорок першого року.
Ось такі типи й торгували інтересами українського
народу, вступали в змову з німецькими фашистами,
штовхали своїх підлеглих все далі на шлях запродан-
ства. Але за зрадництво, за зраду Батьківщині здавна
розплачуються кров’ю. Таку ціну вже заплатив і сотник
Богдан. Про це нагадував лист, що лежав переді мною
з розпливчатою плямою буруватого кольору.
* * *
Я все ще роздумував над документами, коли ввійшов
Дружинін, комісар, Герой Радянського Союзу, і кинув
на стіл пачку свіжих газет.
— Зараз будемо читати! — вигукнув комісар.— Ди-
вися, ось тут цілий розділ про бандерівців! І з самого
початку дуже точне визначення: українсько-німецькі на-
ціоналісти!..
І я прочитав ці рядки: «Український народ ненави-
дить українсько-німецьких націоналістів, як ненавидить
і проклятих гітлерівців...» Звичайно ж, українсько-німе-
39
цькі! Точно! Вони побраталися з німцями і діють з ними
заодно.
Далі в статті нещадно викривався вигаданий відхід
бандерівців у підпілля, їхня брехня про вороже став-
лення до окупантів. І знову озвався Дружинін:
— Олексо! Та тут же є про змову в Камені-Кашир-
ському... Це по наших документах.
— Звичайно, по наших! — підтвердив я і, трохи під-
нявши з столу газету, додав: — Ось, зокрема, й по цьому
документу!..
Володимир Миколайович глянув на фотокопію листа
Альвенслебена до Ярослава.
Ми продовжували читати статтю, час від часу ци-
туючи окремі місця вголос:
— За останній час,— чітко й виразно вимовляв Во-
лодимир Миколайович,— коли під ударами Червоної Ар-
мії німецькі війська змушені відступати на захід, німе-
цьке командування стало іще більш активно викори-
стовувати українсько-німецьких націоналістів та їхні
озброєні банди в своїх інтересах.
— Чи нам же такого не знати! — відгукнувся я.—
А послухай, який звідси висновок: «Це підлі зрадники,
і ми повинні розправлятися з ними так само, як з німе-
цькими загарбниками». Правильно! Так ми і робимо!
Тут же було також зазначено й про те, що Верховна
Рада і уряд України звернулися до членів ОУН та УПА
із закликом повернутися на чесний шлях, гарантуючи їм
помилування.
«В той же час ми відверто заявляємо,— попереджа-
лося в статті,— що ті з учасників українсько-німецьких
націоналістичних банд, які не розірвуть зв’язків з гітле-
рівцями-оунівцями і продовжуватимуть боротьбу про-
ти радянських партизанів та Червоної Армії, проти ук-
раїнського народу,— ті будуть нещадно покарані як
зрадники народу, як вороги нашої Батьківщини».
Нещадно покарані!
Газета лежала зверху листа, забрудненого чорною
кров’ю зрадника Богдана...
Так говорив увесь радянський народ, говорили й ми—
партизани.
1965 р.
О. Ф. Федоров, Остання зима, К-і
«Дніпро», 1965, стор. 285—297. Скорочено.
Дмитро Павлачко1
Це неправда, що за волю
Ви боролися в ярмі.
Лицеміри! Нашу волю
Убивали ви самі.
Це неправда, що за брата
Ви страждали у тюрмі.
Лицеміри! Того брата
Мордували ви самі.
Це брехня, що Україну
Ви любили будь-коли:
Як могли б, то й Україну
У криницю б затягли!
* *
*
О ви, «борці» за Україну!
Я вас ніяк не нахвалю.
Ви вміли підпалити сіно,
І туго затягти петлю
На шиї брата ви уміли,
Гестапівці не розуміли,
На що ви здатні: скупувато
Платили чемним наймитам...
Американці — що й казати —
Сьогодні більше платять вам!
Та все-таки й вони не годні
Вас оцінити так як слід.
1 Павличко Д. В.— український радянський поет. Автор збі-
рок «Любов і ненависть», «Моя земля», «Днина», «На чатах», «Паль-
мова віть», «Перемостки і леза» та ін.
41
Не раз ви ходите голодні
І проклинаєте цей світ.
Єдині ми збагнули добре
І ваше серце «прехоробре»,
І ваші «сяючі» уми —
За все розплатимось лиш ми!
* *
*
Будеш, Україно,
Довго пам’ятати,
Як тебе карали
Люті супостати.
Люті супостати,
«Найрідніші діти»,
Що хотіли матір
Кров’ю напоїти.
Кров’ю напоїти
Із криниці-рани...
Це тобі, матусе,
Щастя довгождане.
Щастя довгождане
За неспані ночі,
Викручені руки,
Виколені очі.
Виколені очі,
Очі-зоряниці.
Будеш пам’ятати
Дерманські криниці!
Дмитро Павличко. Бистрина.
Поезії, Київ, Держлітвидав, 1959,
стор. 137, 133, 138.
В. Замлинськиії1
НА СЛУЖБІ У АБВЕРУ 1 ГЕСТАПО
Абвер, гестапо і ОУН — це сьогодні чи не найбільш
небажане поєднання для націоналістичної контрреволю-
ції за кордоном. Адже викриття зв’язків оунівців з цими
гітлерівськими організаціями до кінця зриває з них об-
лудну маску поборників волі українського народу, якою
вони намагаються прикрити свої злочини, показує їх як
чистісінької води диверсантів і шпигунів, найманців ні-
мецької та інших буржуазних розвідок, для яких Украї-
на і її народ лише засіб для власної наживи і збагачення.
Необхідно зауважити, що німецька розвідка мала
давні і міцні традиції у використанні українських бур-
жуазних націоналістів для своїх послуг. Вони допомага-
ли німецькій розвідці збирати дані про Радянський Союз,
влаштовували провокації і диверсії на його кордоні
та ін. Саме німецька розвідка фінансувала націоналі-
стичного оберката, який у січні 1918 року вчинив люту
розправу над робітниками київського заводу «Арсенал»,
Євгена Коновальця і його українську військову органі-
зацію з дня її утворення. Щоб підкреслити свою цілко-
виту відданість німецькому імперіалізмові, націоналісти
навіть свою штаб-квартиру розташовують у Берліні під
рукою своїх господарів.
Уже в 1926 році один з націоналістів відверто зізнав-
ся, що УВО насправді є «розвідувальною установою».
Використання націоналістів німецькою розвідкою
особливо посилилося, коли до влади прийшов Гітлер.
Визнаючи Гітлера своєю людиною і по духу і по засо-
бах діяння, Євген Коновалець ще у 1931 році домагає-
ться з ним особистої зустрічі. Гітлер пообіцяв йому до-
помогу, якщо діяльність українських буржуазних націо-
Замлинський В. О.— кандидат історичних наук, член
Спілки журналістів СРСР. Автор книг «Життя для людей», «Ка-
раюча земля», «Волинський полк іде в революцію», «Шлях чорної
зради» та ін.
43
налістів буде спрямована проти Радянського Союзу.
Коновалець дав слово фюреру, що це буде саме так.
Згодом оунівці були зараховані у штат гестапо з випла-
тою помісячно до десяти тисяч німецьких марок.
У цей же час зворотливий ділок Коновалець настійно
пропонує свої послуги і абверу. Кадровий шпигун Ніко-
лаї, який у той час очолював військову розвідку, пого-
дився платити Коновальцю щомісячно сім тисяч німець-
ких марок за виконання оунівцями спеціальних доручень.
Це булц неабияке надбання абверу. Адже у ці роки
абвер залишався ще невеличким відділом воєнного мі-
ністерства, у якому працювало лише вісім-десять офіце-
рів і кілька технічних співробітників. Поділявся він на
два сектори: «Схід» і «Захід». Абвер мав на перших по-
рах збирати відомості про іноземні армії і організову-
вати боротьбу з шпигунством, спрямованим проти рейх-
сверу. Для здійснення цього абвер і залучав українських
буржуазних націоналістів.
З приходом до абверу Канаріса відділ став швидко
розростатись і через три роки перетворився у величезне
управління з штатом понад чотири тисячі чоловік. Щу-
пальця абверу простяглись в усі країни. У цей час абвер
уже складається з трьох відділів: шпигунства, диверсій
і саботажу, контррозвідки.
Українські буржуазні націоналісти повною мірою ви-
користовувалися кожним з цих відділів абверу. Руками
Коновальця і Бандери та їх людей другий відділ орга-
нізовує вбивство працівника Радянського консульства
у Львові Майлова та інші диверсії. Врешті, другий від-
діл організовує вбивство і самого Євгена Коновальця,
коли він почав виявляти ознаки самостійності.
Після вбивства Коновальця його місце зайняв інший
націоналістичний пройдисвіт Андрій Мельник. Абвер
швидко прибирає до своїх рук і цього «борця за неньку
Україну» і вербує його в агенти. На початку 1939 року
в Берліні на конспіративній квартирі офіцера Канаріса
Кюсмана відбувається одна з зустрічей Мельника з пред-
ставниками абверу Лахузеном і Штольце. Мельник за-
попадливо запевняв своїх господарів, що буде служити
їм вірою і правдою і, як свідчить Штольце, навіть «...ви-
клав план своїх заходів підривної діяльності» 1. Основ-
1 Архів Інституту історії партії ЦК КП України. Ф. 57, оп. 4,
спр. 388, арк. 275.
44
ним заходом Мельник вважав налагодження зв’язків
українських націоналістів, які розбійничали в Польщі,
з націоналістами, які начебто діяли на Україні з метою
підготовки повстання, проведення диверсій і шпигунства
на території СРСР. Тоді ж Мельник просив, щоб всі ви-
трати, необхідні для організації підривної діяльності,
взяв на себе абвер, що й було зроблено.
Не відставав від другого відділу і перший. Він прямо
ставить перед Мельником питання про забезпечення його
даними про Польщу, про розміщення військових частин.
Влітку 1939 року польська контррозвідка встановила,
що «ОУН на території Польщі має розгорнути інтенсив-
ну шпигунську роботу на користь німців, особливо
великі матеріали має зібрати ОУН про дислокацію військ
на території Східної Малопольщі з указанням стану
і кількості місць дислокації частин, озброєння, складів
амуніції...» А менш як через місяць вона вже повідо-
мила, що «...за плани залізничних вокзалів ОУН одер-
жала 2600 німецьких марок...»1 2.
Крім абверу, українських націоналістів у своїй ро-
боті використовувало і гестапо (державна таємна полі-
ція), а після 27 вересня 1939 року, коли СД і поліція
безпеки були об’єднані в одне адміністративне ціле,—
головне імперське управління безпеки під керівництвом
найближчого підручного Гітлера обергруппенфюрера СС
Рейнгарда Гейдріха, вбитого чеськими патріотами
27 травня 1942 року.
У 1940 році радянськими органами безпеки був за-
триманий представник Степана Бандери якийсь Дунай-
ський. На допиті він розповів таке:
«Організація українських націоналістів контактує
свою роботу з гестапо. Подаючи німецькій розвідці шпи-
гунські відомості про сили Червоної Армії і промислово-
економічну могутність СРСР, наша організація від ні-
мецьких властей одержує різні субсидії у вигляді зброї
і місць сховищ проти Радянської влади. Організація
українських націоналістів (ОУН), переслідуючи мету по-
валення Радянської влади на Україні, розраховує на
допомогу з боку Німеччини і тому, відповідно до вимог
1 Державний архів Волинської області. Ф. 57, оп. 1, спр. 4672,
арк. 86.
2 Там же. Ф. 45, оп. 1, спр. 856, арк. 226.
45
німецького імперіалізму, повністю перебуває на утри-
манні гестапо» !.
На основі даних, які надходили до абверу через ук-
раїнських буржуазних націоналістів, воєнна розвідка,
верховне командування вермахту складало різні огляди
і довідники, такі, як: «Військово-географічні дані»,
«Промисловість Радянської Росії», «Залізничний тран-
спорт СРСР» та інші.
Після окупації фашистами Польщі Гітлер починає
розробляти плани нападу на СРСР. Йому потрібна була
стратегічна інформація про Радянський Союз. І для
цього знову використовуються українські буржуазні на-
ціоналістичні покидьки — як бандерівці, так і мельни-
ківці.
Канаріс одержує завдання в короткий час підготу-
вати з них групи шпигунів і диверсантів і закинути їх
на територію СРСР.
Колишній начальник першого відділу абверу генерал-
лейтенант Піккенброк дав показання на Нюрнберзько-
му процесі: «Вже з серпня — вересня 1940 року з боку
відділу іноземних армій генштабу стали значно збіль-
шуватись завдання абверу по СРСР. Ці завдання без-
умовно були пов’язані з підготовкою війни проти Росії».
Підготовка велась в організованих ще до війни роз-
відувальних школах абверу у Відні, Кенігсберзі, Штет-
тіні. Найбільшою з цих шкіл була Варшавська, яка під-
готувала кілька тисяч диверсантів і шпигунів. У школах
навчалось від 50 до 300 агентів, багато з яких були ко-
лишні оунівці. Тих, що закінчували ці школи, зразу ж
закидали на радянську територію. Перед ними було по-
ставлено завдання збирати відомості про дислокацію
і чисельність радянських військ на західних кордонах,
розміщення військових аеродромів та інших об’єктів
стратегічного значення. Вони мали здійснювати диверсії
на транспорті, військових об’єктах, терористичні акти
проти радянських, партійних і військових працівників,
вести антирадянську агітацію серед місцевого населення
в західних областях України.
Лише за 1940 рік радянські прикордонники затрима-
ли до 5 тисяч агентів, переважну більшість яких стано-
вили українські буржуазні націоналісти. Слід зауважити,
1 «Новая и новейшая история», 1968, № 5, стор. 98.
46
що в 1937 році на західному кордоні було затримано
всього кілька порушників. Це свідчить про те, яку актив-
ність виявила німецько-фашистська розвідка перед
початком війни. Щоб ще більше активізувати свою ди-
версійну діяльність у західних областях України, Кра-
ківський «повстанський штаб українських націоналістів»
ухвалює 10 березня 1940 року рішення: «Підготувати
і в найкоротший строк перекинути на УРСР керівні
оунівські кадри з метою утворення у Львові і на Волині
штабів по підготовці збройного повстання» Ч Під керів-
ництвом абверу у Кракові формується двотисячний
загін «січових стрільців», у Варшаві — «український
легіон», у Люкенвальді — «батальйон українських січо-
виків».
На випадок війни всі вони мали стати ударними ко-
лонами фашистських військ.
Уся ця розвідувально-підривна діяльність здійснюва-
лась органами абверу: «абверштелле Відень», «абвер-
штелле Кенігсберг», «абверштелле Штеттін», «абвер-
штелле Краків» та іншими.
Для керівництва всіма видами шпигунства у червні
створюється розвідувальний орган «штаб валлі». У своє-
му розпорядженні абвер мав й інші органи, такі, як вій-
ськове формування «Бранденбург-800», учбовий полк
«Кюрфюрст». Про них можна було б не згадувати, коли
б не одна обставина: саме у системі цих військових
формувань абверу були організовані такі недоброї па-
м’яті націоналістичні диверсійно-бандитські з’єднання,
як батальйони «Нахтігаль», «Ролянд», що вчинили на
радянській землі не один жахливий злочин.
У 1940 році, визначаючи мету діяльності тоді ще
полку «Бранденбург», інструкція Канаріса вказувала, що
цей полк має діяти там, де ще не почали діяти регулярні
війська, чи там, де вони уже не в змозі діяти.
Таких військ до цього не знала німецька армія.
Очевидно, не знайдеться на Україні людини, що пере-
жила війну, яка б не знала кривавої діяльності на укра-
їнській землі бранденбургців та їх злочинних поплічни-
ків з «Нахтігалю» і «Ролянду».
Уже перед самим нападом фашистської Німеччини
на Радянський Союз націоналісти на своєму так звано-
му другому великому зборі ОУН ухвалюють рішення ще
1 «Вопросьі истории», 1965, № 5, сюр. 22.
47
тісніше співробітничати з гітлерівською розвідкою, поси-
лити навчання своїх загонів, які будуть потрібні гітле-
рівцям у війні з Радянським Союзом. І гітлерівці на-
справді використали їх як катів, убивць і шпигунів. Від-
значаючи це, Канаріс у своїй доповідній записці від
4 липня 1941 року писав, що у розпорядження штабів
німецьких армій направлялися численні групи агентів
з корінного населення, тобто з росіян, поляків, україн-
ців, грузинів, фіннів, естонців та інших. Кожна група
налічувала 25 чи більше чоловік. На чолі цих груп стоя-
ли німецькі офіцери. Групи використали трофейне росій-
ське обмундирування, військові вантажі, автомашини
і мотоцикли.
Спільна діяльність українських буржуазних націона-
лістів і гітлерівців під час їх нападу на Радянський
Союз — жахлива сторінка чорних справ українських бур-
жуазних націоналістів на шляху зради українського на-
роду, його святих ідеалів і прагнень.
Оунівці служили у створеній німцями так званій ук-
раїнській поліції, допомагали гестапо вішати і вбивати
українців, гнали їх у неволю до Німеччини, за вказівкою
того ж гестапо і абверу виконували шпигунську і дивер-
сійну службу, здобуваючи для них відомості про радян-
ських партизан і підпільників, підступно вбивали з-за
рогу патріотів нашої країни, видавали їх окупантам.
Працівник абверу Ервін Штольце свідчив, що
«...абвер активно використовував українських націона-
лістів у ході всієї війни з Радянським Союзом. З числа
українських націоналістів формувались загони для бо-
ротьби з радянськими партизанами, поліцією вербува-
лась агентура з числа українських націоналістів для за-
кидання за лінію фронту з метою диверсій, терору, шпи-
гунства і т. д...» ’. Очевидно, авторитетнішого свідка й не
придумати. Будучи заступником начальника відділу аб-
веру-ІІ, він безпосередньо керував усіма цими справами,
і кожний більш-менш вартий уваги націоналіст був за-
несений у його шпигунсько-диверсійну картотеку. Таку ж
картотеку на націоналістів мало і гестапо, якому оунівці
також служили вірою і правдою. Правда, націоналістам
при цьому доводилося проявляти немало спритності, щоб
1 Архів Інституту історії партії ЦК КП України. Ф. 57, оп. 4,
спр. 338, арк. 285—286.
48
догодити і абверу і гестапо. Але це їм, як не дивно, вда-
валося. Не все, однак, проходило гладко. Траплялись
і недоречності, але конфлікти швидко ліквідовувалися.
Як гестапівцям, так і абверівцям потрібні були шпи-
гуни і диверсанти. І вони мали їх в особі українських
буржуазних націоналістів.
До осені 1943 року стало ясно, що фашистська Німеч-
чина програла війну і невпинно наближається до свого
ганебного кінця.
Націоналістичні прихвосні добре розуміли, що з кра-
хом гітлеризму настане кінець і їм. Вони почали спішно
вишукувати нові засоби допомоги гітлерівцям. Одним
з цих засобів було посилення боротьби проти радянських
партизан. У липні 1942 року оунівська верхівка видала
наказ, в якому вимагала «...вести активну боротьбу про-
ти однієї Москви. А щодо Німеччини, то дотримуватися
такої тактики: вичікувати, економити сили, ніяких непо-
трібних, безглуздих дій» ’.
Для більшої активізації боротьби націоналістів про-
ти партизан Канаріс дає вказівку своїм розвідувально-
диверсійним підрозділам під прапором української само-
стійності організувати на окупованій Радянській Україні
спеціальні підрозділи воєнного типу. Організація їх на
Україні була покладена на абвергрупу-206, до послуж-
ного списку якої були вже занесені численні вбивства
і диверсії під Сталінградом, Харковом, в Сумській об-
ласті та інших районах України.
Націоналістичні збройні банди під назвою УПА
(«Українська повстанська армія») вперше активно по-
чали діяти на Волині влітку 1943 року. Важливі заліз-
ничні вузли — Ковель, Сарни та інші, через які гітлерів-
ці перевозили постачання і озброєння для своєї, армії,
потребували посилення охорони від нападу партизанів.
Цьому мала сприяти УПА. Першим її керівником абвер
призначає свого агента Клячківського (за кличкою Са-
вур), а згодом члена центрального «проводу» ОУН Шу-
хевича (за кличкою Чупринка). Він ще в 30-х роках про-
ходить навчання в одній з розвідшкіл Гданська, якою
керували офіцери німецької розвідки. І згодом повністю
переходить на службу до абверу. Саме йому абвер дору-
1 Центральний державний архів Жовтневої революції УРСР.
Ф. 4328, оп. 1, спр. 9, арк. 108.
49
чає створити похідні групи, які мали першими пробива-
тися на радянську землю, а Шухевич був тим самим
«українським помічником» командира батальйону «Нах-
тігаль», який влаштовував криваві оргії «солов’їв»
у Львові, а потім і на всій окупованій Західній Україні.
У цей час самі абвер і гестапо почали готуватися до
підпільної боротьби. 10 лютого 1944 року на спільному
засіданні верховодів фашистської партії і головного
управління імперської безпеки був затверджений план
проведення цієї боротьби. Планом передбачалося не-
гайне формування підпільної сили на території Німеч-
чини, закладалися тайники зі зброєю і продовольством.
Як і раніше, у цих планах було відведено місце і ук-
раїнським буржуазним націоналістам. За затвердженим
планом вони мали після вступу Червоної Армії на тери-
торію Німеччини почати справжню диверсійну війну,
щоб деморалізувати її тил. На визволеній території на-
саджувалась агентура, організовувалися збройні банди,
які мали діяти ще в ході війни. З цього часу українські
буржуазні націоналісти різних мастей і відтінків пере-
йшли у повне відання гестапо.
Безпосередніми начальниками націоналістів стають
шефи відділів імперського відомства безпеки Генріх
Мюллер і Вальтер Шелленберг. Саме за вказівкою Мюл-
лера проводиться вся робота по формуванню «п’ятої
колони» у визволених Радянською Армією областях.
У спеціальних новостворених школах готувалися шпигу-
ни і диверсанти. За вказівкою Мюллера у Краків, де
діяли ці школи, приїздить Степан Бандера, який особи-
сто проводить перевірку курсантів перед їх засиланням
у тил радянських військ.
Бандера запевнив своє націстське начальство, що
«ОУН буде діяти проти більшовизму як за лінією радян-
ського фронту, так і на фронті і в прифронтовій зоні.
Так що ОУН думає також підпільною боротьбою доби-
тися уваги фюрера, щоб заслужити для українського на-
роду належне місце в новій Європі».
Це запевнення Бандера зробив у березні 1944 року,
коли крах гітлерівського рейху невблаганно наближався.
Такою була собача відданість націоналістів націстам.
І потрібно зазначити, що вони із шкури лізли, аби дого-
дити своїм хазяям. Свідченням цього є слова начальника
абверкоманди-101 підполковника Ліндгардта, який на
50
нараді у начальника поліції та служби безпеки по Гали-
чині Вітіска 19 квітня 1944 року заявив, що без УПА
розвідувальна діяльність абверкоманди-101 була б не-
мислима. УПА дає надзвичайно цікавий розвідувальний
матеріал, який використовується військами.
На нараді було зазначено, що військова розвідка
і гестапо будуть «...широко використовувати УПА».
У цей час на чолі всіх закордонних іноземних шпигунів
і диверсантів став улюбленець Гітлера, обердиверсант
штурмбанфюрер СС Отто Скорцені. Після того як ке-
рівник військової розвідки адмірал Канаріс був усунутий
від керівництва і абвер став підкорятися головному
управлінню імперської безпеки, Скорцені за розпоря-
дженням Гіммлера очолив весь підривний сектор вер-
махту і одержав разом з ним величезну картотеку на
зарубіжних шпигунів і диверсантів. Чільне місце у цій
картотеці займали оунівці.
Начальник Скорцені Шелленберг передав йому, що
фюрер був до цього незадоволений «...наслідками інфор-
маційної діяльності секретної служби щодо Росії». Не-
обхідно було негайно активізувати діяльність шпигунів
і диверсантів. І Скорцені докладає всіх зусиль, здіб-
ності і досвід обердиверсанта, щоб виправдати довір’я
фюрера.
Великого «ефекту» він чекає від підривних акцій
у тилу радянських військ. Ці акції, на його думку, змо-
жуть затримати наступальну силу Червоної Армії. «Твер-
до встановлено,— писав він,— що в першу чергу необ-
хідно завдавати ударів по російських комунікаціях, тоб-
то залізницях, мостах і шосе». Оскільки такі операції
планувались і відділом «іноземної армії сходу» генераль-
ного штабу сухопутних сил, були проведені спільні на-
ради.
Такі наради, на яких вироблявся план підривних дій
проти радянських військ, проводить Скорцені і з оунів-
ськими керівниками. Використовуючи досвід цих найма-
них убивць, він мав сформувати з них частину спеціаль-
ного призначення на зразок батальйону «Нахтігаль».
У зв’язку з цим у квітні 1944 року під Берліном від-
бувається таємна нарада. Від гестапівців у ній взяли
участь начальник управління у справах військовополо-
нених обергруппенфюрер СС Готліб Берг, руки якого
були у крові тисяч убитих і закатованих радянських
51
солдатів і офіцерів, Отто Скорцені, уже відомий «зна-
вець» Росії Теодор Оберлендер. З боку націоналістів тут
були Степан Бандера, Ярослав Стецько і ще кілька на-
ціоналістичних диверсантів.
Майстри чорних справ зразу ж знайшли спільну мо-
ву. Скорцені на нараді сказав, що вони зараз «...особли-
во зацікавлені у перевірених оунівцях».
Ці слова Бандера сприйняв як похвалу від своїх гос-
подарів, і до ранку тут же був розроблений широкий
план диверсій і вбивств, що його мали здійснити оунівці
в тилу радянських військ.
Але всім цим планам, як і багатьом іншим, не суди-
лося здійснитися.
1970 р.
Іван Петрів1
«НОВИЙ ПОРЯДОК» ПО-ГІТЛЕРІВСЬКИ
Разом з німецькими загарбниками ЗО червня 1941 ро-
ку до Львова вступив батальйон «Нахтігаль». Його воя-
ки йшли в мундирах гітлерівської армії з написами на
пряжках ременів «бог з нами». Йшли під прапорами
імперії Третього райху, які вважали своїми рідними пра-
порами. В рядах «нічних соловейків» карбували ковани-
ми чобітьми крок не тільки молоді за віком, але й чима-
ло старших солдатів і офіцерів, над якими ще в першу
світову війну розвівався триколірний прапор Австро-
Угорщини. Кричали «хайль» і по-гітлерівськи підносили
вгору праву руку.
Захопивши львівську радіостанцію, група оунівців
з батальйону «Нахтігаль» та місцевих націоналістів під
керівництвом Ярослава Стецька-Карбовича з участю гіт-
лерівців на чолі з Гансом Кохом оголосила «відновлення
української держави». Від імені новоствореного «дер-
жавного тимчасового правління» Стецько тут же відпра-
вив «великому фюреру» телеграму з запевненням у своїй
безмежній відданості йому і побажанням, «щоб розпоча-
ту справу було увінчано остаточною перемогою».
Націоналісти відверто визнали себе слугами гітлерів-
ців. «Нововиникнута українська держава,— відзначали
стецьки у проголошеній прокламації,— буде тісно спів-
працювати з націонал-соціалістичною великою Німеч-
чиною, яка під проводом свого вождя Адольфа Гітлера
створює новий лад в Європі і в світі...»
В директивному документі «Боротьба і діяльність
ОУН під час війни» оунівські верховоди, висловлюючи
свою впевненість у тому, що німецькі фашисти зроблять
їх своїми союзниками, давали такі вказівки своїм чле-
1 Петрів І. М.— член Спілки журналістів СРСР. Автор книг
«За чужим возом», «Нас єднає велика мета», «В надії на чужі баг-
нети».
53
нам: «З приходом союзної армії їй назустріч виходять
представники місцевої ОУН (цивільної і військової вла-
ди), вітають її і заявляють, що ОУН вже очистила те-
риторію від більшовиків, захопила владу в свої руки,
встановила скрізь порядок і спокій... Воєнні представ-
ники ОУН заявляють, що вони хочуть дальше разом з ні-
мецькою армією воювати проти Москви; вони вказують
на необхідність створення регулярної української армії,
що вкрай необхідно із міркувань внутрішньої безпеки
і порядку».
У перші дні окупації нахтігалівці і бойовики ОУН
спільно з гітлерівськими загонами «зіхергайтполіцай»
і «анзатцкоманди» заарештували і без суду розстріляли
у Львові велику групу інтелігенції, в тому числі багато
визначних учених.
...Зрештою, факти історії яскраво свідчать про те, що
оунівці із шкіри вилазили, щоб вірно тягнути колісницю
гітлерівського колоніалізму.
Вже 6 серпня Отецько в листі на ім’я міністра закор-
донних справ тодішнього німецького райху писав: «Як
замісник вождя ОУН Степана Бандери, стверджую точку
зору тісної співпраці і тісного союзу з великою німець-
кою державою... Я не хочу ні затьмарювати необхідні
товариські зв’язки, ні послаблювати допомогу великій
Німеччині і тому пропоную з повагою свої послуги».
...Ці послуги націоналістів фашисти вбачали у зби-
ранні контингентів з населення і висиланні українських
юнаків і дівчат з Галичини на каторжні роботи в Німеч-
чину. Так званий «Український центральний комітет»
(УЦК), а разом з ним і «Українське видавництво» (УВ)
фактично були відділами при міністерствах фашист-
ського райху і одержували щомісяця по 250 тисяч марок
на проведення завдань: УЦК — від Гіммлера (гестапо),
УВ — від Геббельса (пропаганда). Таку ж роль лакеїв
фашистів на Волині виконувала і «Українська рада до-
вір’я», яку очолював С. Скрипник.
...У цей важкий для українського народу час, коли вся
його земля стогнала під чобітьми колонізаторів, україн-
ські націоналісти створили у Києві «Українську націо-
нальну раду» на чолі з «професором» Миколою Велич-
ківським. «Рада» встигла була поклястися у вірності
німецьким фашистам та обіцяла їм всяку допомогу і по-
слугу. У меморандумі, надісланому Гітлеру, Коху і Ро-
54
зенбергу, Величківський пропонував негайне формуван-
ня «української національної армії» для воєнних дій про-
ти радянських збройних сил, а також використання
робочої сили з українського населення. Та гітлерівці ро-
зігнали і цю «раду». Для України німецькі фашисти не
обіцяли навіть і маріонеткового уряду.
Але і після цього націоналісти зі сльозами на очах
прохали Гітлера кинути їм хоч би яку-небудь кістку.
14 січня 1942 року Шептицький, Мельник та К° писали
фюреру: «Керівні українські кола відразу після зайняття
столиці України німецькими військами вжили відповід-
них заходів до співробітництва з німецькими властями
на цих землях. Вони створили Українську національну
раду в Києві і зробили все можливе для взаєморозумін-
ня з німецьким управлінням у питаннях своєї діяльнос-
ті... Проте німецькі власті припинили діяльність Україн-
ської національної ради. Ми цілком здаємо собі справу
в тому, що обставини воєнного часу, безперечно, створи-
ли певні труднощі. І все ж, незважаючи на це, ми по-
винні вказати, що Україна дуже схильна до сприймання
більшовицької пропаганди і тому потребує особливої
уваги». Наприкінці листа вони ще раз запевняли Гітлера,
що «керівні кола на Україні прагнуть до найтіснішого
співробітництва з Німеччиною».
Та кривавий кат українського народу рейхскомісар
України Е. Кох на нараді в Ровно у серпні 1942 року
чітко визначив ставлення фашистської Німеччини до
української державності. «Немає ніякої вільної Украї-
ни. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці по-
винні працювати на Німеччину, що ми тут не для того,
щоб ощасливити цей народ. Україна може дати те, чого
не вистачає в Німеччині. Це завдання повинно бути вико-
наним, незважаючи на втрати... Один центнер україн-
ської пшениці являє для мене більшу вартість, ніж вза-
галі ціле українське питання» Ч
І чим далі добирались окупанти на схід, тим відвер-
тішими ставали їх голоси про перетворення України на
колонію, а українців — у рабів. Навіть про маріонетко-
вий протекторат для України не могло бути й мови.
В той час, коли фашисти дійшли до Волги, їхня преса,
не соромлячись, заявляла: «Шлях до панування німців
1 Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні. Збір-
ник документів і матеріалів, К-, Держполітвидав УРСР, 1963, стор. 84.
55
над цілою Європою веде через підкорення Східної Євро-
пи. Тут величезні простори. Тут земля, сировина, хліб.
Тут Україна — батьківщина германців, колишня держа-
ва готів і варягів. Це свята земля будучності німецького
народу. Тут і розживемося в доброті і достатках та
швидко й розмножимося. Нас тепер 100 мільйонів. Коли
ж здобудемо Україну і Східну Європу, тоді за 100 років
виростемо до 400 і 500 мільйонів, заселемо самі всю
Європу... По війні всі слов’янські і негерманські народи
будуть негайно виселені з Європи. Ціла Європа стане
батьківщиною германської раси».
З самого початку свого панування на сході німецькі
фашисти готували на Україні земельні наділи для «ні-
мецьких героїв» другої світової війни. Еріх Кох носився
завжди з думкою, що Україна — це життєвий простір
для німців. Весною 1943 року в резиденції Коха в Ровно
побував німецький журналіст Тане Йоахім Кауш, і про
розмову з цим «правителем України» він згодом роз-
повів:
«Він (тобто Кох.— Автор) підтримував думку, що
Україна повинна бути німецьким життєвим простором
для німців в результаті того факту, що наступить більш
переселенський рух у східному напрямку... Він вже го-
тується до цього і — з метою забезпечити життєвий про-
стір для німецьких солдат і цивільного населення —
сповнений рішучості перемістити в один прекрасний день
велике число українців дальше на схід».
З запопадливістю середньовічного бюргера інший гіт-
лерівський верховода Г. Герінг 4 жовтня 1942 року го-
ворив у Берліні: «Ми зайняли родючі землі України.
Там на Україні є все: яйця, масло, пшениця, сало, і в
кількості, яку важко собі уявити. Ми повинні зрозуміти,
що все це віднині і навіки — наше, німецьке».
Почуттям зневаги до українського народу сповнений
кожен крок фашистських окупантів на Україні... Проте
націоналістичні керівники не переставали надсилати гіт-
лерівським верховодам свої лакейські меморандуми,-
в яких просили дозволу в окупантів організувати збройні
сили та... боротися на фронті.
Керівник проводу ОУН Андрій Мельник у листі до
фельдмаршала Кейтеля писав: «Настала вже крайня
пора включити Україну проти більшовицького фронту...
Треба сформувати боєздатне українське військо. Укра-
56
їнські відповідальні кола, а головне військові, готові
взяти участь у розв’язанні цього питання, якому ми для
боротьби з Москвою надаємо великої ваги і готові від-
дати себе для цієї мети в розпорядження головного ко-
мандування німецьких збройних сил» ’.
...Доти, поки гітлерівці здобували успіхи на східному
фронті, вони і слухати не хотіли меморандумів україн-
ських націоналістів щодо створення їх збройних загонів.
Але обстановка змінилася після їх поразки на Волзі,
коли фашистам забракувало гарматного м’яса. Гітлер
у квітні 1943 року дав дозвіл на формування, але не
українського війська, як про це снили націоналісти, а ди-
візії військ СС.
Активну участь в організації дивізії, команду ючим
якої став фашистський генерал Фрайтаг, взяло уніатське
духовенство. Після спеціальної розмови з митрополитом
А. Шептицьким з приводу вербування дивізії СС «Гали-
чина» шефа фашистської військової розвідки В. Кана-
ріса уніатська митрополія відрядила для дивізії трьох
священиків, 19 капеланів на чолі з генеральним вікарієм
Василем Лабою, який до того був ректором Львівської
духовної семінарії.
...Підла роль вислужництва оунівців перед окупанта-
ми викликала люту ненависть до них з боку українського
народу. Зрештою, і самі німецькі фашисти переконува-
лись у тому, що націоналісти становлять окрему гру-
пу, до якої народні маси ставляться з неприхованою
ворожістю. Тому серед групи націоналістів-бандерів-
ців — на відміну від мельниківців, які не приховували
своєї співпраці з фашистами,— з’являються пошуки но-
вих форм співпраці з гітлерівцями, заміна старої так-
тики новою. В результаті цих пошуків народився прово-
каційний маневр: бандерівці нібито змінили свою орієн-
тацію, а фактично з дозволу гестапо вони створювали
на окупованій німцями території «підпілля» для ілюзії
боротьби з німецькими фашистами. Ця витівка повинна
була внести розлад у протинімецьку боротьбу україн-
ського народу, адже так зване «підпілля» відвертало
його увагу від боротьби з фашизмом, якому націоналісти
і не думали завдавати шкоди. Оунівці не знищили жод-
1 Архів Інституту історії партії ЦК КП України. Ф. 57, оп. 4,
спр. 338, арк. 134—135.
57
ного гітлерівського ешелона, не висадили у повітря жод-
ного моста на їх комунікаціях, не провели проти окупан-
тів жодного диверсійного акту.
Більше того, керівники націоналістичних озброєних
загонів, брехливо названих «Українською повстанською
армією» (УПА), всіма засобами захищали фашистські
гарнізони від народної ненависті і помсти, підтримували
міцні зв’язки з каральними експедиціями. Це давало
можливість фашистським властям контролювати і спря-
мовувати діяльність УПА та використовувати її у боро-
тьбі проти радянських партизанів.
...Бандерівці тим самим визнавали, що вони були не
тільки наймитами гітлерівців, але й їх однодумцями...
Колишній учасник УПА «Кіт» Іван Данилевич
з с. Облапи Ковельського району на Волині розповів:
«Верхівка УПА тримала тісний зв’язок з фашистами,
діставала від окупантів зброю і інше. Ставало зрозумі-
лим, що УПА — це один із загонів гітлерівської армії,
який безпосередньо виконував всі завдання фашистських
загарбників і поповнювався їх зброєю. Так, в 1944 році
в Любомльському районі для УПА фашисти видали
нову зброю: міномети, автомати, кулемети, а перед за-
кінченням другої світової війни гітлерівське командуван-
ня прийняло рішення — біля села Сошично, Камінь-Ка-
ширського району, скинути на парашуті з літака для
підтримки зв’язку з бандами ОУН своїх зв’язківців і ви-
садити групу главарів УПА, які пройшли німецьку роз-
відувальну школу за кордоном, для керівництва бороть-
бою у тилу Радянської Армії».
Весною 1944 року, під час німецької окупації, главарі
банд УПА «Лисий» і «Чумак» в селі Запілля вели пере-
говори з гітлерівським командуванням. Про це розповів
один з колишніх керівників ОУН в Любомльському ра-
йоні на Волині, учасник УПА І. Реванюк. Наступного
дня після цих переговорів він побачив, що з лісу їдуть
підводи — на них були автомати, самозарядні гвинтівки,
патрони і гранати, навіть ручні кулемети. «Лисий» ска-
зав, що гітлерівці відступають і через своїх представни-
ків дали нам цю зброю і боєприпаси,— свідчив І. Рева-
нюк. А коли Волинь вже була визволена Радянською
Армією, І. Реванюк побачив серед націоналістів, які на-
правлялися по зв’язку, свого знайомого — Василя, ко-
лишнього поліцая, що разом з гітлерівцями втікав на
58
захід. У Чехословаччині українським поліцаям німці
запропонували вступити в школу диверсантів. Після дво-
місячного навчання диверсанти за благословінням Яро-
слава Стецька відправились на німецьких літаках у ра-
дянський тил, щоб підривати поїзди, мости, робити ди-
версії, збирати розвідувальні дані і передавати їх по
радіо за кордон у провідний центр ОУН...
Націоналісти люблять галасувати про те, що під час
німецької окупації українських земель вони нібито вою-
вали на два фронти — проти гітлерівців і проти Радян-
ської Армії, але правда говорить сама за себе — «борці
на два фронти» втікали перед наступаючою Радянською
Армією разом з німецькими фашистами і опинилися
врешті у Німеччині.
Про те, що оунівці воювали разом з гітлерівцями
проти радянського народу, свідчить і такий красномов-
ний факт. Бюлетень так званої української інформацій-
ної служби «Щоденні вісті» 14 листопада 1944 року по-
відомляв, що на початку жовтня того ж року Степан
Бандера разом з 300 членами ОУН вийшов з німецької
тюрми на волю і передав представникові УГВР привіт
УПА. Питається, якщо б УПА, ОУН справді воювали
проти німецьких фашистів, то чи випустили б вони оунів-
ських верховодів живими на волю?! Адже відомо, що
у воєнний час за найменший прояв антифашистського
виступу гітлерівці жорстоко карали розстрілами, шибе-
ницями, крематоріями.
...Море сліз і крові, тисячі і тисячі загиблих україн-
ців, звірства і грабунки — такими були наслідки спів-
праці українських буржуазних націоналістів з гітлерів-
цями у встановленні ними на Україні «нового порядку».
1967 р.
Іван Петрів. В надії на чужі багнети.
Київ, 1967, стор. 22—23. Скорочено.
Тарас Мигаль*
МЕРТВІ НЕ ПРОСТИЛИ
І ЖИВІ НЕ ПРОСТЯТЬ!
...Безконечна людська стрічка тягнеться до невелич-
кого села, ім’я якого пахне спілими плодами садів, єв-
шан-зіллям земної краси. Яблунівка! Село яблунь, село
трударів-садівників...
...У цьому мирному, привітному селі Кам’янсько-
Бузького району на Львівщині люди і земля розкрили
жахливі лиходійства купки лютих варварів, що на чолі
з оунівським горлорізом Дмитром Куп’яком зняли на
Надбужжі чорну віхолу горя народного. Під час Великої
Вітчизняної війни та в перші післявоєнні роки ця банде-
рівська зграя зрівнювала з землею квітучі прибузькі
села, вбивала безвинних і безпомічних, знущалася над
дітьми, жінками й стариками, вогнем і мечем випалюва-
ла, вирізувала з пораненого війною та жорстокою фа-
шистською окупацією тіла України все здорове, добре,
світле, нове.
...Пливе між чорними домовинами, що стоять на під-
вищенні у два ряди, живий потік людський, потік болю
народного, горя і плачу землі української. На кожній
домовині — маленька чорна табличка: ім’я, прізвище
жертви, її вік. У цих скупих словах — жива людина, яку
знівечив цей вовкулака, гідність особи, попрана банди-
том. Запам’ятайте, люди, ці святі імена:
Олена Вуйцик, ЗО років, вбита.
Зіновій Вуйцик, 10 місяців, 16 днів, вбитий.
Марія Вовк, 35 років, вбита.
Олена Вовк, 12 років, вбита.
Іванна Палига, 22 роки, задушена і розстріляна.
Стефанія Бабійчук, 15 років, виколоті очі, застрілена.
1 Ми г ал ь Т. С.— Член Спілки письменників України. Автор
книг «Шинок», «Оселедець на ланцюгу», «Білий гуцул», «Живим і
мертвим», «АБН — асамблея блазнів націоналістичних».
60
Марія Бабійчук, 40 років, спалена живцем.
Олена Грищук, 25 років, спалена живцем.
Олена Балковська, ЗО років, спалена живцем.
Євген Балковський, 9 років, спалений живцем.
Богдан Балковський, 5 років, спалений живцем.
Вони не знали старості, хвороб, жахливого чекання смерті.
Націоналісти насильно обірвали їх життя в юному
і зрілому віці, і вони молоді, здорові, сильні лягли поко-
том під страшною косою смерті. їм би жити та жити,
працювати в мирі, примножувати багатства Вітчизни,
славити добре ім’я України. Але горлорізи не дозволили
їм жити і працювати для народу, для України, для
дітей своїх...
Люди, добрі люди! Запам’ятайте і його ім’я, страшне
ім’я ката. Дмитро Куп’як, 1918 року народження. Після
вчинення жахливих злочинів на рідній землі йому вдало-
ся в 1946 році втекти за кордон, перебратися за океан
і за награбоване золото купити фешенебельний готель-
ресторан «Мейфейр Інн» у Торонто, в Канаді. Цей не-
люд-убивця лицемірно заявляє зараз, що він не злочи-
нець, а лише «політичний діяч». Що спільного з цією
(яке дивовижне, навмисне перекручене окреслення!)
«політичною діяльністю» мав десятимісячний Зіновій,
його батьки — прості селяни, дванадцятирічна Оленка
Вовк та десятки інших жителів Яблунівки, Грабова,
Адамів, послані бандитом Куп’яком і його підручними
на жорстоку смерть?
Привести б нелюда до цих домовин, щоб став лицем
до лиця з жертвами своїх чорних рук, щоб упав на ко-
ліна перед народом, щоб просив-благав прощення у ма-
ленького Зіновія і замордованої Оленки...
Мабуть, піднялися б домовини і придавили б чорними
віками негідника, вбивцю-вовкулака. Мертві не про-
щають!
...Перша година дня. Яблунівка бере домовини з тлін-
ними останками земляків-мучеників на роботящі руки
і виносить їх на вулицю. Листопадове сонце цілує своїми
променями чорне віко.
...Формується кількатисячна траурна процесія Низь-
ко над селом спустилась хмара смутку... Над морем на-
товпу пливуть чорні домовини з маленьким човником-
колискою Зіновія попереду. І ведуть цей небуденний
тужливий потік дівчата з вінками. Вся краса дівоча, весь
61
полумінь квітів вийшли на вулицю, очолили процесію.
Ідуть мовчазною міцною ходою плугатарі і сіячі, трак-
тористи і ковалі, іде народ — грізна і велика сила.
«Людський потік поволі вливається у ворота цвинта-
ря... Зяє теплом рідної землі велика братська могила...
Починається траурний мітинг.
Двадцять років тому... У темну, страшну ніч 29 листо-
пада 1944 року по-звірячому були замучені більше де-
сяти невинних мешканців Яблунівки.
Чи стояли куп’якам на перешкоді оці прості люди —
жінки, чоловіки, діти? Чим завинили дванадцятирічна
Олена і десятимісячний Зіновій, який навіть не допив
сповна материнського молока?
...Серце кров’ю обливалося від слів Лідії Костянти-
нівни Начас-Поронюк. її батьки, колишні вчителі у сусід-
ньому селі Грабовому, займалися щоденною справою —
вихованням підростаючого покоління. Але куп’якам було
це не до вподоби. Прокляті злочинці вбили вчителів,
захмарили щасливе дитинство Лідії.
— Чому мене позбавили материнської ласки? —
в сльозах промовляє Лідія Костянтинівна.— Чи мають
право жити на землі злочинці типу куп’яків? Ні, давно
їм треба було стати перед судом справедливості!
— Навіть кат не зміг би вбити дитину в колисці,—
говорить Ганна Данилівна Вуйцик.— У чому ж винна
десятимісячна дитина? Але націоналістичні виродки, не-
зважаючи ні на що, по-звірячому замордували моїх
сестер, закатували десятимісячне немовля.
На трибуну піднімається Іван Григорович Сень, сві-
док убивства свого брата. Він хвилюється. Голос тремтить.
— Чи можливо говорити спокійно про ті жахливі
ночі, коли куп’яки і його підручні влаштовували страхіт-
ливі різні? Ні, ніколи про це не забудемо,— говорить
він,— і завжди вимагатимемо: убивць — до відповідаль-
ності!
Немає вже села Адамів. Воно спалене і знищене бан-
дою вбивць. Але залишився живим один з його мешкан-
ців Володимир Данилович Кулик. Він розповідає про
страхітливі злодіяння куп’яків і їх поплічників.
— Ще й сьогодні не віриться, що мені вдалося зали-
шитися живим.
...Наближається найболючіша хвилина — хвилина по-
62
ховання тлінних останків у могилі. Несуть домовину
Зіновія...
Люди! Зупиніться, заждіть! Не кладіть у могилу тих
домовин. Пронесіть їх країнами світу, крізь моря і оке-
ани, у далеку Канаду, у місто Торонто, в готель-ресторан
«Мейфейр Інн» — нове лігвище Куп’яка. Покладіть їх
там на видному місці: у найвеличавішому, найпросторі-
шому залі. Коли увечері зберуться тут щонайелегантні-
ші, щонайзаможніші люди міста, ми віримо,— відкрию-
ться домовини і встануть ті, чиї кістки лежать у них.
Молоді, сильні, здорові хлібороби Яблунівки. Підні-
меться маленький Зіновій, який ще говорити не вмів, схо-
дячи з цього світу, і покаже мертвою рукою на відгодо-
ваного, ситого господаря готелю-ресторану і крикне на
весь світ:
— Ось він, убивця і кат наш!
І примари жертв з’являтимуться у фешенебельному
готелі-ресторані Куп’яка доти, доки під склепінням його
ходитиме, робитиме свій чорний бізнес цей колишній
обер-бандит Надбужжя.
Не ставайте на коліна, пане Куп’як, не моліть, не бла-
гайте душ загиблих, щоб вони покинули ваші люксусові зали.
— Я не можу простити Куп’якові його злочинів,—
сказала Марія Соловей, учениця XI класу школи-інтер-
нату, якій було лише сім місяців, коли в хату її батьків
увірвались нелюди і закатували її найближчих.— Хай
буде проклятий Куп’як за моє сирітство, за дитинство
без материнської ласки, без батьківської любові. Хай
земля вічно горить під його ногами! Я не прощу йому.
Не простили мертві, не прощають живі.
...Падають грудки землі на чорні домовини, що, як
стомлені солдати, лягли одна поряд з одною на вічний
спочинок. Важке, гнітюче відлунювання грудок землі.
Стогне земля від жалю, що її сини і дочки лягають
в силі віку, красі цвітіння свого в домовини...
Вони з нами, в житті, в подвигах, у радощах наших
і тривогах. Вони, мертві — живі для нас, для Вітчизни,
для слави, для вічності.
Куп’яки ж — хоч ще живі! — мерці.
1964 р,
Тарас Мигаль. Живим і мертвим. Пам-
флет, статті, фейлетони, Львів, «Каменяр»,
1967, стор. 99—106.
Василь Симоненко1
НІ, НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!
Я зустрічався з вами в дні суворі,
Коли вогнів червоні язики
Сягали від землі під самі зорі
І роздирали небо літаки.
Тоді вас люди називали псами,
Бо ви лизали німцям постоли,
Кричали «хайль!» охриплими басами
І «Ще не вмерла...» голосно ревли.
Де ви ішли — там пустка і руїна,
І трупи не вміщалися до ям —
Плювала кров’ю «ненька Україна»
У морди вам і вашим хазяям.
Ви пропили б уже її, небогу,
Розпродали б і нас по всій землі,
Коли б тоді Вкраїні на підмогу
Зі сходу не вернулись «москалі».
Тепер ви знов, позв’язувавши кості,
Торгуєте і оптом, і вроздріб,
Нових катів припрошуєте в гості
На українське сало і на хліб.
Ви будете тинятись по чужинах,
Аж доки дідько всіх не забере,
Бо знайте — ще не вмерла Україна
І не умре!
Василь Симоненко. Тиша і грім. К.,
Державне видавництво художньої літерату-
ри, 1962, стор. 65—66.
‘Симоненко В. А.— український радянський поет, автор
поетичних збірок «Тиша і грім», «Земне тяжіння», «Поезії». Помер
у 1963 році.
Борис Харчук1
МЕРТВА КРИНИЦЯ
І зараз на шістдесятиметровій глибині блищить вода,
в якій купається раз на день сонце. Чому ж мертва кри-
ниця? П’ять літ підряд уся Дерманська громада копала
її на високій Нагорянці, щоб люди не ходили по воду
з обривистої гори до річки Устюсі. Але не п’ють люди
води з тієї криниці. Не п’ють з тих пір, як чоловіка Ма-
рії Галабурди кинули туди, стративши за те, що він од-
мовився співробітничати з оунівцями. Ножа приставляли
йому до горла, але він не зміг покривити своєю совістю,
стати братовбивцем. Помер, та з чистим сумлінням: не
покорився недолюдкам.
В ту трагічну ніч, коли націоналісти схопили чолові-
ка, Марії вдалось уникнути розправи. Вона втекла через
городи і сховалась у сусідів. Вдень жінка робила дещо
по господарству, а як сутеніло, блукала по всіх усюдах,
аби ніхто не знав, де ночує.
Турчин вимагав від волоцюг з боївки, щоб йому до-
ставили Марію за всяку ціну, живою чи мертвою. Вона,
бачте, була свідком, як знущалися з її чоловіка, ведучи
на самосуд. Турчин побоювався, що Марія може розпо-
вісти правду про кривавий злочин, і хотів замести сліди.
І Марія не встереглась. її перестрів Шевчук, коли
несла воду.
— Іди за мною! — гаркнув він, вибивши їй з рук
відра.
Навколо ні душі. Жінка хотіла крикнути, але хто б
її почув на леваді?
Цупко держачи Марію за руку, оунівець повів її поза
хатами, прямуючи на Нагорянку.
На самісінькім краю, над кам’янистим обривом, жила
1 X а р ч у к Б. М.— український радянський письменник. Автор
книг «Йосип з гроша здачі», «З роздоріжжя», «Слово про Дер-
мань», «Чуєш, брате!», «Неслава», багатопланового роману «Во-
линь» та ін.
З 998	65
Віра Кравець. її хата стояла оддалік від інших. Навко-
ло шумів старий сад.
Шевчук, не випускаючи Марії, зайшов з причілка і
постукав у вікно.
На порозі з’явився Турчин.
— Упіймав? — потер він радіючи руки.
Марію не виводили з-за причілка. З хати вибігло ще
кілька оунівців і скрутили жінку мотуззям.
Шевчук вигнав з хати дочку і матір Кравців, нака-
завши, щоб вони ніч пересиділи десь у родичів.
Старенька бабуся Кравець не встигла накинути на
голову теплу хустину і, як її дочка не умовляла, верну-
лася з видолинку до хати. Крутила заметіль. У воротях
вартував Шевчук. Він дозволив старій зайти за хусти-
ною. Коли вона човгала уже з сіней, хтось торкнувся її
плеча. Голову піднімати бабуся не мала права, однак,
глянувши краєчком ока, вона впізнала Марію.
Тісна хата Кравців. У ванькирчику важко двом роз-
минутися, а в світлиці — просторніше.
Турчин, попихкуючи їдким самосадом, допитувався
в Марії.
— Чому ховаєшся по ночах? Чому дома не сидиш?
— Біда змушує.
— Ану, хлопці, розв’яжіть їй руки,— підсміювався
Турчин.— Вона, я бачу, балакуча. Розказуй, в кого но-
чуєш. В кого переховуєшся?
— Ніхто мене не переховує,— відповіла жінка та й
прикрила своє вродливе обличчя долонею: надто вже
знахабніло заглядав Турчин їй в очі.— Кажіть, що вам
треба, не мучте мене!
— Встигнемо набалакатись,— розкинув він кремезні
ручища і повалився на Марію, підім’явши її, наче шулі-
ка пташку, на долівці.
Вона плювала в його гидке обличчя, одбивалася що-
сили.
Розпустилася руса коса круг шиї. Губи почорніли. На
порозі Шевчук цюкав сокирою. Він зрубав молоду виш-
ню, що росла під вікном, і обчухрував її.
— Жердина готова,— доповів він шефу.
— Тепер поговоримо,— підперізувався Турчин.— Під-
німи її,— мовив котромусь з бандитів, вказуючи пальцем
на Марію.
66
Вона ледве могла встояти на ногах.
— Розкажи, в кого ховаєшся,— вирячився на неї
«Грибок».
— Ні в кого я не ховаюся.
— Ти не зізнаєшся! Беріть її на «станок» і почнемо
розробку.
Розстебнули Марії сорочку на грудях і, заломивши
руки навхрест, засунули їх за пазуху. Потім пригнули
головою вниз і прив’язали ліктями до колін. Шевчук,
мастак проводити допити таким чином, просунув щойно
витесану вишневу жердину жінці під груди. На цій жер-
дині, підв’язаній до гаків на сволоку, повисла Марія.
— Розкажеш правду — знімемо із «станка».
— Мене ніхто не переховує.
Турчин щосили вдарив Марію шомполом по п’ятах.
— Бий, катюго! Всіх не переб’єш! Я вмру, але глухі
стіни розкажуть людям, як ви мене мордували. І вам,
собакам, і вашому Бандері буде собача смерть! — про-
стогнала вона й заплющила свої великі сині очі.
Турчин не переставав розмахувати шомполом, навіть
коли вона вже зомліла.
Крутила заметіль надворі, сікла обличчя морозяним
снігом.
Не знявши Марію з жердини, кровопивці понесли її
через замети і кинули живцем у темну криницю, куди
вже раніше запроторили її чоловіка.
Не одна Марія, яка колись брала живу воду з тієї
криниці, щоб холодити спрагу, щоб поливати квіти, стрі-
ла тут свою смерть. І дітей-немовлят, і старих матерів
кидали бандюги в криницю, засипаючи їх гострим ка-
мінням. Так криниця, де глибоко в землі билося дже-
рело, даруючи життєдайну воду всьому живому, стала
криницею смерті.
Промайнули роки. Рідні відкопали останки мучеників
і мучениць — жертв оунівського терору. І зараз на шіст-
десятиметровій глибині блищить водиця, в якій раз на
день сонце купає свої промені. Але це— мертва криниця!
Борис Харчук. «Слово про Дермань»,
Київ, 1959, стор. 7—11.
З*
Борис Харчу к
ЗА ЩО?
Село облетіла звістка: Івана Черуху коло криниці
розстріляли; він шубовснув униз — лиш вода плеснулась,
але згодом видряпався по зрубу... Не взяла куля Івана.
...Було це вже наприкінці війни. Бої точилися десь
на підступах Східної Прусії, а тут лише згарища й руїни
були німими свідками минулих боїв. На фронт Іван не
пішов. Він був у банді ОУН, але з’явився з повинною,
і Радянська влада простила його. Тепер працював тес-
лею в Острозі. Сім’я жила в селі Милятин. То й вирі-
шив провідати родину.
Надвечір він був добрався додому з Острога. Синові,
дворічному Миколці, приніс цукерки; сестрі, підлітку
Ганні,— білу хустину.
Батько Іванів, старий Олександр Черуха, як ніхто
зрадів синові. Вдвох позносили вони поночі картоплю з
городу, добре зашили невеличкий стіжок жита. Надворі
стояла осінь, і з дня на день міг піти дощ.
Пізно впоралися батько з сином по господарству,
пізно й спати полягали.
Миколка так і не дочекався, щоб батько посадив його
на коліна і погойдав. Заснув малий.
Ніч закрила вікна чорною хустиною. Лише ясен шу-
мів біля воріт; мабуть, його теж заколисував сон.
Іванова мати Химка, вже немолода жінка, притули-
лася на печі. Старий Олександр і Ганя примостилися
у ванькирі. Син з невісткою Надією уляглися в світлиці.
До Івана тісно пригорнувся Миколка. Надія спала, по-
клавши руку на колиску, в якій дрімала п’ятимісячна
Віра.
Першим почув стукотіння у вікно старий Олександр.
Він нишком вийшов у світлицю і визирнув на подвір’я.
— Хто там? — спитав придивляючись.
— Відчиняй. Хіба не бачиш, свої!
— Свої поночі не ходять.
68
— Відчиняй! — загримали відразу у два вікна.
Старий Черуха перечив:
— Якщо свої, то приходьте вранці!
— Прикуси язика, а то біду накличеш! — понаділяли
дула гвинтівок ті, що товклися під хатою. Котрийсь з
них вилаявся грубо: кого там, мовляв, просити. Під шо-
пою лежали добрячі одземки, які Черуха заготовив на
дрова.
— Ей, господарю, якщо не відчинеш, одземками две-
рі розіб’ємо!
Старий Олександр глянув на сина, на внучат. Із пі-
тьми виразно побачив злякане лице своєї Химки. Виходу
не було. Ляпаючи босими ногами по холодній долівці,
він пішов у сіни. Щойно встиг відчинити защіпку, як
двері розскочилися навстіж і троє озброєних людей за-
гупали кованими чобітьми.
Химка спробувала засвітити каганця, але їй не до-
зволили. Серед озброєних не було односельчан, інакше б
їх упізнали.
— Іван Черуха дома? — спитав зарослий чолов’яга
з автоматом в руках.
— Я і є Черуха Іван,— відказав тесля.
— Збирайся і пішли з нами. Білизни бери дві пари
і одягнися у святкове.
— Куди ви його? — спитала, ламаючи руки, мати.
Надія заплакала, а за нею і діти заголосили.
— Цитьте! — тупнув ногою бойовик.— Не з’їмо ми
його, вашого Івана. Досить йому гроші заробляти. Хай
з нами послужить.
Старий Олександр хотів провести сина, але оунівці
наказали, щоб він і носа з хати не висовував, бо дістане
кулю в лоба.
Невістка і батьки помітили тільки, що Івана повели
через поля в урочище Міливщина. Вони не бачили, як
йому скрутили руки, а щоб не втік, накинули петлю на
шию.
Гойдалися високі дерева вночі, ронили жовте листя
додолу. З-під кущів вийшло три постаті. Іван упізнав
Петра Кузьмінчука, Гната Медведя і Федора Лавреню-
ка. Всі вони були його односельчани і майже ровесники.
— Впіймали, друже «Миколо»? — звернувся Петро
Кузьмінчук, до зарослого чолов’яги з автоматом. Під
69
кличкою «Микола» переховувався Ткачук — підрайонний
провідник ОУН з сусіднього села Мощаниця.
— Впіймали,— мовив той.— Починайте «розробку».
Іван сподівався, що Кузьмінчук, з яким у дитинстві
вони худобу пасли, в школу разом ходили, допоможе ви-
рватися. Але Кузьмінчук штовхнув Івана прикладом і
наказав роздягнутися. Іван не поспішав, і тому Медвідь
з Лавренюком силоміць стягнули з нього все, до голого
тіла.
— В місто на роботу ходиш! Продався? — визвірився
Кузьмінчук і з усієї сили вдарив рукояткою нагана мо-
лодого Черуху в лице.
— Лягай! — крикнув Медвідь.
Іван пробував боронитися, але його знов ударили
чимсь тупим у скроню.
— його батько в сороковому році першим у колгосп
вступив! — вив Лавренюк.
— Це правда? — допитувався підрайонний шеф ОУН.
— Правда,— вимовив Іван. Він не відчував більше,
як його били замашними палицями, як кололи багнета-
ми. Коли прийшов до пам’яті, попросив тихо:
— Дайте води.
— Зараз нап’єшся вволю! — глузував Кузьмінчук.
Бандити поволокли Івана до розваленої криниці. Сам
підрайонний вистрілив йому в голову.
— З сім’єю ми самі впораємося,— запевнив Кузьмін-
чук Ткачука.
— Глядіть, не проморгайте! — наказав той і, підхо-
пивши убогий клуночок Іванового одягу, посунув у ліс.
...Минуло зо дві години, але Черухи не спали. Старий
умовляв:
— Утікаймо, бо й по наші душі прийдуть.
Надія смутно нахилялася то над колискою, то над
ліжком, де спав Миколка, і відказувала:
— Якщо Івана нема, то й мене не треба.
Старий правду казав; мабуть, серце його віщувало
щось недобре. Знову постукали.
— Це я, ваш сусід, Петро. Відчиніть.
— Чого тобі?
— Маю щось сказати вам. Хіба ви мені не вірите?
Ми ж з вами родичі якісь. Ваша, дядьку Олександре,
бабуня за моїм дідунем замужем була.
Однак Черуха не відчиняв.
70
— Про Івана хочу вам сказати,— просився Кузь-
мінчук.
Надія вибігла в сіни.
Оунівці держали гвинтівки напоготові. Звеліли засві-
тити світло.
— Я ось грипса напишу, а ти віднесеш,— звернувся
до Надії Кузьмінчук.
— Нікуди вона ніякого грипса не понесе,— відрізав
старий Черуха.
— Мовчи, це тобі не колгоспи організовувати,— клац-
нули затворами гвинтівок. Гнат і Федір підскочили до
старого. Але він схопив руками дула гвинтівок і відвів
їх од себе.
— Діти, жінко! Рятуйтеся!
Майже одночасно гримнули постріли, та старий Олек-
сандр не випускав гарячі дула із заціпенілих рук.
Надія кинулася до дітей, але Кузьмінчук перегородив
їй дорогу чергою з автомата. Тоді вона крутнулася до
дверей. І Ганя, Іванова сестра, побігла за нею.
Кузьмінчук схопив за плечі Химу.
За невісткою і дочкою на подвір’я виплигнув батько.
Надія помчала в один бік, Ганнуся в інший. Старий
Черуха запетляв між стіжком і стодолою. За ним неса-
мовито гнались бандити. Вистрілили, він упав. Знову під-
хопився.
— Петре, лови жінок! — покликав Кузьмінчука Мед-
відь.
Кузьмінчук ще раз вистрілив, але старий вже встиг
прилягти у борозну. Він не чув пострілів; гадаючи, що
невістці й дочці вдалося втекти, трішки заспокоївся:
Химку й онуків бандити не рушать!
Як зачало сіріти, старий вирішив іти додому. Він
обережно ступав по грузькій ріллі, обережно переліз
через дріт в садок. Виглянувши з-за рогу хати, так і за-
кам’янів на місці: перед ним зашелестіла кукурудза на
городі. З-за густого бадилля показався Іван. Він був
весь закривавлений, стояв перед батьком в чому вродив-
ся. Мовчки зійшлися батько з сином на стежині й мовчки
ступили на подвір’я.
Двері у хату були відчинені. На порозі лежало тіло
старої матері. Руки були повідрубувані й валялися у
сінях.
В хаті крові, що й ступити ніде. Надія розплатала
71
руки: мабуть, діток хотіла обняти, але впала від удару
обухом в голову посеред світлиці.
Іван нахилився над колискою. Донечка наче спала.
Рум’янець ще не зійшов з лиця. Він ворухнув свою Віру-
сю, яка ще не вміла промовляти ні «тату», ні «мамо»,
але дівчинка не обізвалась. Вона підпливала кров’ю.
Іван закрив їй пелюшкою очі.
Миколка стиснув кулачками вовняне ряденце. Зда-
валося, що і він спить. Тільки ротик його був розкритий
якось неприродно та губки посиніли. Котрийсь з банди-
тів вистрілив йому в рот.
Старий Черуха похилив сиву голову. Тяжко поране-
ний Іван підхопив батька, щоб той не впав.
1959 р.
Борис Харчук. «Чуєш, брате!», Київ,
1959, стор. 33—38.
О. Богачук\ В. Пальцун*
ПОПЛІЧНИКИ ГІТЛЕРІВСЬКИХ КАТІВ
Кров людська — не водиця
Хто знає Сачковського — цього кваліфікованого бан-
дита, той дає конкретну й повну характеристику: негід-
ник найвищого гатунку, який завжди пнувся в пани. Са-
ме так. Точніше не скажеш. Сверблячка бути паном не
давала йому спокою. Дерся, як тільки міг, щоб стати на
щабель вище інших. Брав хитрістю і підлістю.
Але щоб бути справжнім паном, хіба можна жити з
неписьменною, неотесаною мужичкою? Ця думка довго
не покидала його. Нарешті, знайшов вихід: убити дру-
жину й замести сліди. А як же діти? Що йому діти, коли
вирішується доля — бути паном чи ні?!
Зробив, як задумав. Задушив матір своїх дітей. «Опе-
рація» відбувалася в клуні. Потім підпалив клуню —
і гайда. Згоріла клуня, а в ній дружина. І пішла по селу
Розничі чутка, що, мовляв, бідний Дмитро залишився
вдівцем. Але швидко розгадали цього вдівця, побачили
люди, куди повзла його стежка...
Згодом Сачковський — вже не просто собі розничів-
ський Сачковський, а заступник війта Колківської гміни.
Годив пілсудчикам на кожному кроці. Ще б пак, може
змилостяться і за вірну службу на самого війта вису-
нуть. Хоч як не п’явся, а таки не вийшов з нього війт.
...Впала на голови людей війна. Гітлерівські загарб-
ники оголосили себе хазяями і взялися за старе ремесло:
почали знюхуватись з усякими покидьками, вишукуючи
для свого людовбивчого арсеналу вірнопідданих холуїв.
Тут як тут — виповз Сачковський.
Недовго знюхувався він з гітлерівською зграєю. Со-
бака собаку швидко впізнає. І його впізнали. Вирішили:
кому ж, як не Сачковському, бути комендантом колків-
ської німецько-української поліції. Він же і став її орга-
1	Богачук О. Т.— український радянський поет, журналіст.
Автор книг поезій «Незабутнє», «Вересневий грім», «Ні!».
2	Пальцун В. О.— член Спілки журналістів СРСР.
713
нізатором і не тільки організатором, а й «духовним
батьком».
Зібравши банду таких, як і сам, одягнувши її у воро-
нячу шуцманівську форму, Сачковський взявся за роз-
праву над мирним населенням. Одного літнього дня
1941 року він разом з своїми поплічниками вивели з хат
кілька десятків людей і, б’ючи їх шомполами, погнали
на луг до річки Стир. Тут наказали їм стати навколішки
й гризти траву. Коли хто-небудь непритомнів, підбігали
поліцаї і хрестили лютими ударами малих і старих.
— Пасіться, пасіться! — вкрай розперезавшись, ви-
гукував шуц-отаман Сачковський.
— Напаслись?! Тепер усім до водопою! — ще одна
команда.
І поповзли люди до стрімкого берега, зацьвохкали,
гупаючи в спини, шомполи. Перелякана дітвора кину-
лася в річку, а за ними — матері. Потім усіх, як худобу,
погнали на місток. Постріл. Закривавились груди вісім-
десятилітнього Станкера Бенціона. Сачковський регоче.
Дідусь однією рукою схопився за груди, другою — за
бильце моста.
— Рушай!
— Добийте,— вирвався стогін з пошерхлих старе-
чих уст...
Восени 1942 року в Колках було створено задушливе
гетто.
...Машини спинились. Один по одному вискакують
шуцманівські круки, а за ними обершуцфюрер — пан
Сачковський. Саме пан, бо тепер він себе інакше не до-
зволяв називати.
Потім щось забубоніло в машинах. Падають з двер-
цят виснажені люди. Видно, як чорний чобіт викидає
дітей, жінок і чоловіків.
Наказ роздягатися і підходити всім до пащі чорної
ями. Матері тулять до себе дітей, востаннє цілуючи їх.
Ні, не хочеться прощатися з сонцем. Вони благають,
вимолюють пощаду, якщо не собі, то хоч дітям своїм.
Відповідь — постріли.
Здавалося, не туманом, а передчасною сивиною сте-
лилося поле, яке важко дихало, здригалось двома соро-
каметровими ямами. Тут лягло більше двох тисяч людей.
І де? Під самими Колками, в урочищі «Гірки». А непо-
далік, на так званому церквищі, запалими грудьми ле-
74
жала ще одна могила. Тут замордовано сорок ні в чому
не винних людей.
Вбивства і грабіжництво — ось яке вибрав собі ре-
месло Сачковський. Щодня разом з своєю ватагою полі-
цаїв він тяг у своє гадюче кубло майно і дорогоцінні
речі з гетто.
...Працював Сачковський на своїх хазяїв, як кажуть,
на совість. Часто виїжджав з каральною експедицією на
розшук «неблагонадійних елементів». Так, у 1942 році
під його керівництвом було вбито десять військовополо-
нених у селі Куликовичах. Він особисто кількох взяв
на «мушку» пістолета.
Добре пам’ятають цього головоріза не тільки колків-
ці, а й жителі навколишніх сіл. Багатьом з них запав
у пам’ять такий факт: хлопчик з родини Калманів схо-
вався від смерті в комині. Його знайшов і витяг на ву-
лицю один з поплічників коменданта. Саме тоді наго-
дився сам Сачковський.
— Сюди його, сюди,— просичав.
— Ховався,— доповідав своєму отаманові шуцман.
— Ховався? Заховаємо зараз. Назавжди заховає-
мо,— і витяг пістолета.
— Дядю, дядечку. Не вбивайте. Буду корів вам пас-
ти,— кинувся в ноги хлопчик.— Я хочу жити! Жити!
Вибігла якась жінка. Почала заступатись. Де там!
Визвірився на неї Сачковський:
— Ти що, захищаєш?! То можемо й тебе туди...— він
показав у той бік, де важко дихали дві довжелезні, по-
тріскані могили.
А хлопчик просив порятунку. Не вблагав. Хіба можна
вблагати удава?
Але недовго розгулював Сачковський. Радянська Ар-
мія наступала на п’яти фашистським полчищам. Дове-
лося з своїми хазяями чухрати і холуям. Втікав з ними
і колківський людомор. Не сам, а з дочками й жінкою.
Його спочатку гітлерівці прикріпили до групи мотожан-
дармерії, а потім забрали в діючі частини своєї переля-
каної армії. Тут і чин його підскочив. Дослужився вбив-
ця до обер-лейтенанта.
Убивця живе в Англії...
Батько Андрія Пестрака правив у церкві села Гулів-
ки. Коли Андрій приїжджав на гімназичні канікули, то
75
ходив вулицею села підкреслено «благородною» ходою,
яка робила його подібним до бусла. Цю схожість підси-
лював ще й довгий ніс, завдяки якому Андрій дістав прі-
звисько «клюкастий».
Святковий, урочистий вересень 1939 року... Прийшла
Радянська влада і в Гулівку. По-новому зажили люди,
інакшим зовні став і «клюкастий». Якщо раніше він не
дуже шукав друзів серед односельчан, то тепер вияви-
лось, що він надзвичайно товариська людина.
Був він особливо близьким із завідуючим клубом
Петром Ковальчуком. Тоді ще ніхто не знав про злочин,
який готували двійко «інтелігентів», ніхто не підозрював,
що вони з нетерпінням чекали гітлерівців. Вони мріяли
зустріти їх, маючи свідоцтва в «звитязі», заслуги перед
фюрером. Для цього був по-звірячому знищений сіль-
ський активіст Микола Кольченко. І тоді в Маневичах,
Гулівці та інших навколишніх селах люди вперше з
острахом назвали прізвище Пестрак, яке раніше пов’язу-
вали тільки з проповідями в гулівській церкві. Син попа
Андрій Пестрак став підступним вбивцею.
Почалася війна, а разом з нею на повну силу розквіт-
нув той «талант» Пестрака, який через кілька років зро-
бив цього жахливого вбивцю «політичним емігрантом»
з постійним місцепроживанням в Англії.
Але цей кат, якого можна назвати людиною лише у
фізіологічному розумінні слова, діяв в одній супрязі і з
Сачковським, і з Артищуком, і з іншими поплічниками
гестапівців. Реєстр послуг гітлерівцям у нього аж ніяк
не менший, ніж у згаданих вампірів. Тим-то й вважає він
за краще ховатися на туманних островах.
Отже, двадцять років тому навіть трохи більше...
Радий приходові окупантів, Пестрак поспішає до По-
ворська, щоб вірою і правдою служити в німецькій
поліції.
Тут Андрій Пестрак і зустрів згадуваного Йосипа Ар-
тищука, жителя села Іванівни. Але служба є служба.
Друзі незабаром змушені були розлучитися — більш «та-
лановитого» Пестрака німецькі хазяї призначили за-
ступником коменданта районної поліції в Маневичах.
Артищук шуцманував у Троянівці. Однак і надалі «хлоп-
ці» дуже часто зустрічалися, бо «операції», які дово-
дилося робити, вимагали об’єднання зусиль, і, отже,
76
обом їм доводилось пити і похмелятися під одним
дахом.
Якось улітку 1942 року стало відомо, що радянські
військовополонені, яких залізницею везли в концентра-
ційні табори, розбили під Ковелем вагон і повтікали.
Про цю подію було повідомлено в усі кущові відділки
поліції. Через кілька днів з села Кукли шуцмани при-
везли в Маневичі двох спійманих радянських офіцерів.
Одного з них було поранено в ногу, а інший не хотів ки-
нути товариша, аж поки їх не схопили поліцаї. Першим
привезених зустрів у постерунку поліцай Іван Смичик,
житель села Черевахи, який нині топче парагвайську
землю. Він схопився бити полонених, але його зупинив
окрик Пестрака — не можна обходити начальство!
Через кілька днів знесилених, покатованих воїнів уве-
чері вивели з поліції. їх конвоювали Пестрак і ще кіль-
ка озброєних гвинтівками песиголовців. Пшли недовго.
На околиці Маневичів підійшли до окопу. Гримнули по-
стріли. Так загинули двоє з тисяч тих, хто пропав без-
вісти.
Наприкінці серпня і на початку вересня 1942 року
комендант маневицької поліції Микола Сліпчук одержав
наказ від німецьких шефів влаштувати в селищі гетто —
табір для радянських громадян єврейської національ-
ності. Почалися масові знущання. Групи поліцаїв на чолі
з Сліпчуком, Пестраком виїжджали на «полювання» в
сусідні села, шастали по будинках у самих Маневичах.
У гетто було зібрано близько двох тисяч чоловік —
від немовлят до старих. І ось ранком сімнадцятого ве-
ресня в Маневичах зустрілися шуцмани маневицької,
троянівської, поворської та інших поліцій. Приїхали в се-
лище і німецькі «спеціалісти». Але на цьому збіговиську
не пили, як можна було чекати, і не смалили кабанів.
Готувалася велика «операція». Прозвучала німецька
команда. Осатанілі від довгого чекання поліцаї березо-
вими палицями виганяли з-за колючого дроту ні в чому
не винних людей.
Один з очевидців цієї жахливої картини розповідає,
що бачив, як нинішній парагвайський джентльмен Іван
Смичик підбіг з сукуватим дрюком до жінки, яка несла
на руках дитину. В наступну мить впали обоє. Жінка
підвелася, але дитина була вбита. Тоді вона підняла її
мертву і понесла на руках далі. А Смичик у той час
77
уже цілився з гвинтівки в якусь постать, що бігла го-
родами.
Ця дорога тепер, у мирні дні, нічим не відрізняється
від сотень інших піщаних поліських путівців. А тоді,
17 вересня 1942 року, вона була шляхом сліз і крові,
прокльонів і благань. Ні, жоден з шуцманів не виявив
м’якосердя — цього «жалюгідного» почуття, яке грає
«слабкими» душами. Націоналістичні прихвосні нового
порядку діяли за своєю кровожерною заповіддю. І ось
ця дорога. Вона йде до лісу біля села Черевахи, а тоді
йшла до небуття, що заховалося у глибоких могилах-
ровах.
Цілий день тріскотіли автомати, ніби якісь механіз-
ми — лічильники смерті. Але не кожний покладений в
ямі вниз обличчям був убитий відразу. В таких випадках
дехто з особливо енергійних шуцманів стріляв у тіла, що
звивалися у смертній муці. Пестрак за день випустив
з свого пістолета не одну обойму патронів. Надвечір
вчаділі «клюкастий» і Сліпчук, витерши з облич прілий
піт, наказали в поліцію нікого не пускати. Вони вече-
ряли, дзенькали склянками.
В 1942 році у волинських лісах активізувався партизан-
ський рух. Німці посилювали проти партизанів каральні
експедиції, у яких головну роль відігравали поліцаї. Одну
з таких «операцій» вчинили на хуторах Берче і Ліски,
жителів яких підозрювали у зв’язках з народними мес-
никами. Загорілося Берче. Шуцмани — серед них були
Пестрак, Артищук (друзі зустрілися знову!) та багато
іншої наволочі — оточили хутір. Почалося масове зни-
щення людей. Поліцаї вбігали в хати і розстрілювали
всіх, кого могли в них знайти. Немовлят кололи багне-
тами, дорослих настигали кулі. З 27 сімей, що мешкали
в Берче, лишилося живими кілька чоловік.
Така ж доля спіткала і Ліски. Тут особливо відзна-
чився кровопивством Йосип Артищук. Він особисто роз-
стріляв десятки лісичан. Як і інші шуцмани, Артищук
розбирав порожні будинки, щоб продати будівельний
матеріал, розбудуватися самому. Злодій і вбивця, зрад-
ник і садист поєднувались в кожному з найманих гітле-
рівцями карателів.
1963 р.
З книги «Братовбивці», Київ, 1964,
стор. 10—18.
Наталія X мілько1
ТРИНАДЦЯТЬ ІМЕН НА ОБЕЛІСКУ
Неділя. Вона завжди святкова для петрилівців. З ран-
ку до вечора дзвенить піснями недільний Петрилів. Та
сьогодні не чути над селом пісень. І не ясними вогника-
ми, а краплинами крові здаються придорожні маки. І на-
віть сонце, ніби відчувши, що його тепле проміння не
викликає радості на обличчях, сховалося за хмари. А во-
ни сунуть і сунуть, аж поки не затягли сірою пеленою
все небо.
В садку перед будинком колгоспної контори, утопаю-
чи в квітах, стоять тринадцять червоних трун. На черво-
ному обеліску—імена тринадцяти жертв, що їх дев’ят-
надцять років тому по-звірячому вбили виродки у люд-
ському образі — українські буржуазні націоналісти. Де-
в’ятнадцять років пролежали останки закатованих в око-
пі на березі Дністра, аж поки у травні цього року він не
відкрив людям криваву таємницю.
Ще вдосвіта почали сходитись до садка люди. Ідуть
петрилівці — цілими родинами, одна за одною прибу-
вають машини з сусідніх сіл: Смеркліва, Антонівки, Оле-
шева, Буківни, Острині, Кутища, Локітків, Тарасівки,
з Нижніва і Тлумача, з навколишніх сіл Тернопільської
області. Машини вже заповнили всю площу перед фер-
мами, а люди їдуть і їдуть. Кожні десять хвилин змі-
нюється біля трун почесна варта. її несуть кращі люди
Петрилова і представники інших сіл, піонери. По облич-
чях багатьох жінок, дівчат і чоловіків котяться сльози.
Тринадцять імен на обеліску. Червак Петро Микола-
йович (1903 року народження). Курчак Іван Федорович
(1905 року народження). Кузик Михайло Петрович (1911
року народження). Дзинька Микола Дмитрович (1908 ро-
ку народження). Червак Михайло Григорович (1898 ро-
ку народження). Кайкан Василь Іванович (1903 року на-
1 Хмільно Н.— псевдонім Черненко Н. К., член Спілки жур-
налістів СРСР.
79
роджений). Петриловська Анастасія Михайлівна (1905
року народження). Петриловський Петро Семенович
(1895 року народження). Петриловський Михайло Пет-
рович (1928 року народження). Петриловський Василь
(1932 року народження). Петриловський Степан (1933
року народження). Криворук Іван Миколайович (1927
року народження). Сирак Климка Степанівна (1907 ро-
ку народження).
У березневу ніч
І постає в пам’яті давно минуле, жахливе. Березнева
ніч 1945 року. Від хати до хати повзуть чутки, що в селі
з’явився родич Катерини Твердохліб — Микола Твердо-
хліб (що мав псевдо «Грім») з своїми поплічниками.
О, петрилівцям добре відомі ці «місцеві запільники»,
як вони себе називали. Це ж вони — друзі «Грома» —
банда «Морозенка» (Василя Цебрія) спалили напередод-
ні в селі Лісколізи (нині Бучацький район на Тернопіль-
щині) 79 будинків і вбили 21 місцевого жителя. Це вони
закатували 13 селян в Усті-Зеленому.
Добре знали петрилівці і «Грома». 1939 року він, син
куркуля, на завдання ОУН виїхав за кордон, де запро-
понував свої послуги гітлерівській розвідці. Потім по-
вернувся до Івано-Франківська, де мав власний магазин
залізних товарів. Торгував і збирав шпигунські відо-
мості. З приходом гітлерівців очолив військовий відділ
так званого «українського окружного комітету» і був
одним з найактивніших учасників формування дивізії
СС «Галіцієн».
Серед перших помічників «Грома» були: Юзько Дут-
чаківський — колишній війт, а під час гітлерівської оку-
пації — староста у Петрилові, колишній поліцай Овод
Григорій, комендант поліції Дмитро Онищук, бандити
«Снігуренко», «Щур», Гладун, І. А. Мазурик, брати Твер-
дохліба Павло і Леонід та інші запроданці українського
народу. Під час війни вони вірою і правдою служили
Гітлеру, кров’ю безневинних, життям земляків «вибо-
рювали самостійну».
Вранці 5 березня 1945 року Ярослава збиралась до
школи. Крига на річці ставала день від дня крихкішою,
і батько сам перевів дівчинку. Тримаючись за міцну та-
тову руку, вона почувала себе спокійно.
80
Після уроків Ярослава зайшла до подружки. Біля
великого будинку Катерини Твердохліб, або «Мужичи-
нихи», як звали її на селі, стояв незнайомий дядько. Він
пропустив дитину до кімнати, наказавши «звідти не ри-
патись». В кімнаті, крім господарів і кількох знайомих
односельчан, Ярослава побачила батька.
— Тато!
Він ще встиг погладити її по голівці, перш ніж його
повели до сусідньої кімнати. За хвилину звідти вийшов
похмурий чолов’яга і попросив у господарки зашморга.
«Мужичиниха» швидко подала йому міцного шнура. Лю-
ди в кімнаті сиділи принишклі. Крізь міцно закриті две-
рі їм вчувалися людські стогони. І раптом Ярослава
почула страшний крик.
— Тато! То мій тато кричить!
Дівчинка забилася в чиїхось руках.
— Тихше, дитинко, тихше...
Оповите страшною ніччю село не спало. Раз у раз
то в одній, то в другій хаті грюкали двері — «Виходь».
Ніч поглинала людей.
У будинку Черваків — голосний плач. Кілька годин
тому родичка «Мужичинихи» покликала кудись батька.
Схвильована його довгою відсутністю, мати побігла до
хати Твердохліба. Через годину на розшуки батьків
подалася старша з дочок, потім син, потім друга сестра.
Четверо кинутих напризволяще малюків, голодні й пере-
лякані, сходили криком. А в хаті «Мужичинихи» Анаста-
сІя Червак разом з іншими, яких теж привела сюди тур-
бота про рідних, стримуючи калатання серця, ловила
приглушені звуки з тієї закритої кімнати, куди час від
часу когось заводили І де відбувалось щось страшне.
...Катерина Криворук з синами готувалася спати, ко-
ли від грюкоту здригнулася шибка.
— Іван! — то гукали її 17-річного.— Виходь!
— Куди? — кинулася птицею мати.
Та не справитись слабким рукам з автоматами. При-
тискаючи до себе 10-річного Степана, здригалася від гір-
ких ридань...
Було вже за північ, коли родичам забраних дозволили
піти додому. Тремтіла, мов пташка, Ярослава, тримаю-
чись за спідницю бабусі, яка півсела збігала, розшукую-
чи онуку. Чорними, сліпими від горя очима дивилася
перед собою АнастасІя Червак. Мовчазні, немов тіні,
4 998
81
брели за нею діти. Хоч би тіло татове віддали катюги!
З того дня, як гітлерівці погнали до Німеччини старшу
з дочок Черваків Рузю, це була найчорніша година в
житті їхньої родини.
Не дали і Катерині Криворук поховати закатованого
сина, не знали, де поділи кати тіла дорогих їм людей,
родичі коваля Михайла Кузика, тракториста Миколи
Дзиньки, голови колгоспу Івана Курчака...
Після тієї березневої ночі у Петрилові чорний крук
Микола Твердохліб дістав посаду крайового керівника
так званої служби безпеки (СБ). Під його безпосереднім
керівництвом було вбито багато місцевих жителів на Го-
роденківщині, Солотвинщині, Тлумаччині — цей крива-
вий шлях привів «Грома» до посади керівника крайового
проводу ОУН.
Скільки людських жертв на чорній совісті «Грома»
і його посіпак? Скільки крові на їх шляхах, що ними
запроваджували вони свою прокляту народом оунівську
політику!
За що вбили вони батька вісьмох дітей Петра Чер-
вака? За те, що ця людина над усе любила свій народ
і життя не шкодувала для щастя людей. А старого ко-
валя Михайла Кузика? З лютої ненависті до тих, хто
розігнув спину і гордим господарем відчув себе на ра-
дянській землі. А 17-річного Івана Криворука? Бо в юна-
цьких очах його світилася мрія, якої жахалася брудна
совість запроданців. З ненависті до власної нікчемності
і безсилля повернути назад колесо історії вони вбили
не лише Анастасію і Петра Петриловських — колгоспни-
ків з Новосілки, а й трьох їхніх дітей — Михайла, Ва-
силька і Степанка.
Ой, у полі три криниченьки...
Вбивство тринадцяти безневинних людей в ніч на
5 березня 1945 року — лише один з епізодів кривавої ді-
яльності оунівців на Івано-Франківщині.
На траурному мітингу, на площі біля сільського клу-
бу, де відбулося поховання останків жертв оунівських
банд, виступаючі називали імена вбивць і їх пособників,
розкривали їхні звірячі діяння.
82
— Через 19 років виливаємо ми біль своїх сердець,—
сказав голова артілі імені Коцюбинського І. Т. Ремез.—>
Сивий Дністер є свідком мук і сліз наших. Хай же мо-
лоде покоління знає ці криваві сторінки історії. Хай зна-
ють запроданці народу, яким вдалося втекти від заслу-
женої кари за кордон, де вони сьогодні злісно сичать на
нашу країну, на наш народ, що українці клянуть їх.
Ми будуємо щастя у своєму домі, і немає у світі такої
сили, яка б могла звернути нас зі світлого шляху!
До мікрофона підходить літній чоловік з сивою голо-
вою. Це старий колгоспник Дмитро Миколайович Кузик.
— Горем і сльозами обливається сьогодні наше село.
Ось переді мною тринадцять трун. В одній з них —
останки мого брата Михайла. Нічого нікому не був він
винний — малописьменний простий коваль. Лежить тут
і дитина — одна з тих, на кого зняли руки кляті оунівці.
Я схиляю свою голову над могилою земляків моїх. На-
род не забуде їх. І не буде прощення їх вбивцям.
Виступає дочка закатованого Петра Червака — Ма-
рія, виступають директор школи Ганна Притула, Степан
Хребтик з Устя-Зеленого, Гершко Дринський — з с. Тро-
стянець на Тернопільщині та інші.
Ви не чуєте того голосу, поплічники «Грома» Василь
Адамович і Євстахій Григоришин? Аж в Англії захова-
лися ви від гніву народного? Та знайте ви і всі інші при-
служники ворогів наших,— сльози матерів, горе сиріт,
кров батьків — на вашій чорній совісті, на ваших бруд-
них руках.
1965 р.
З книги «Коли навіть ріки говорять», Київ,
1965, стор. 5—12. Скорочено.
4*
Документи
ПОКАЗАННЯ ЕРВ1НА ШТОЛЬЦЕ1
...Для підривної діяльності в Польщі ми використо-
вували українських націоналістів. З метою залучення
широких мас для підривної діяльності проти поляків
нами був завербований полковник петлюрівської армії,
білоемігрант Коновалець, через якого в Польщі, обла-
стях Західної України здійснювались терористичні акти,
диверсії...
На початку 1938 року я особисто одержав вказівки
від адмірала Канаріса про переключення наявної аген-
тури з числа українських націоналістів на безпосередню
роботу проти Радянського Союзу.
Коновалець охоче погодився переключити частину
націоналістичного підпілля безпосередньо на роботу про-
ти Радянського Союзу, оскільки вважав, що роботу про-
ти поляків треба також продовжувати, бо ці заходи на-
ми схвалювались.
Незабаром полковника Коновальця було вбито.
Після вбивства Коновальця український націоналі-
стичний рух очолив полковник Мельник Андрій, якого,
як і Коновальця, пізніше було залучено до роботи в ні-
мецьких розвідувальних органах.
Запитання: За яких обставин Мельника було завер-
бовано як агента німецьких розвідувальних органів?
Відповідь: В роботі полковника Коновальця, як на-
шого агента, для збереження умов конспірації був завер-
бований за його рекомендацією український націоналіст
ротмістр петлюрівської армії Ярий, за кличкою «Кон-
сул-2», який нами використовувався як агент-зв’язківець
між нами й Коновальцем, а Коновалець, в свою чергу,
як зв’язковий з націоналістичним підпіллям.
’ Штольце Ервін — кадровий співробітник абверу. Полковник
розвідки. В кіпці війни він займав посаду начальника абверу
Берлінського округу. Виступав як свідок на Нюрнберзькому процесі.
84
Ще за життя Коновальця Ярий був відомий Мельни-
ку та іншим націоналістам як близький до Коновальця
і як активний націоналіст, тому Канаріс доручив на-
чальнику Абвер-ІІ — полковнику Лахаузену через Яро-
го зв’язатися з Мельником, який вже на той час пе-
реїхав з Польщі в Німеччину.
Таким чином, наприкінці 1938 року чи на початку
1939 року Лахаузену була організована зустріч з Мель-
ником, під час якої останній був завербований і дістав
кличку «Консул».
Оскільки Мельник мав бути на зв’язку, як агент,
особисто в мене, то під час його вербування я також був
присутнім.
Повинен зазначити, що вербування пройшло дуже
гладко, бо про діяльність Мельника ми знали в достатній
мірі, і він, по суті, був агентом Коновальця в прова-
джуваній роботі проти поляків за час проживання
в Польщі...
Після закінчення війни з Польщею Німеччина поси-
лено готувалась до війни проти Радянського Союзу і то-
му по лінії абверу вживались заходи активізації під-
ривної діяльності, бо ті заходи, що проводились через
Мельника та іншу агентуру, здавались недостатніми.
З цією метою був завербований відомий український
націоналіст Бандера Степан, який в ході війни був звіль-
нений німцями з тюрми, куди був ув’язнений польськими
властями за участь в терористичному акті проти керів-
ників польського уряду.
Хто вербував Бандеру, я не пам’ятаю, але останній
на зв’язку перебував у мене.
В процесі активізації української націоналістичної
діяльності, яку ми проводили через свою агентуру, вже
на початку 1940 року нам стало відомо про тертя в ке-
рівництві націоналістичного підпілля, зокрема, між на-
шими агентами Мельником і Бандерою, і про те, що ці
тертя ведуть до розколу націоналістичного руху... За вка-
зівкою Канаріса, мною особисто в 1940 році вживались
заходи до примирення Мельника з Бандерою, щоб зі-
брати усіх українських націоналістів для боротьби про-
ти Радянської влади.
Влітку 1940 року я прийняв Бандеру, який у розмові
зі мною обвинувачував Мельника в пасивності, доводив,
85
що він, Бандера, є обраним вождем українських націо-
налістів, однак ради справи він вживе всіх заходів, щоб
помиритися з Мельником.
Через кілька днів я знову прийняв Мельника, з яким
мав аналогічну розмову. Мельник звинувачував Бандеру
в кар’єризмі, доводив, що своїми непродуманими діями
він загубить підпілля, створене на території Радянської
України, особливо в західних областях.
Мельник доводив, що він за спадковістю одержав від
Коновальця керівництво націоналістичним рухом і про-
сив допомогти йому залишитись у цьому керівництві для
єдності організації. Тут Мельник обіцяв вжити всіх за-
ходів до примирення з Бандерою.
Незважаючи на те, що під час моєї зустрічі з Мель-
ником і Бандерою обидва вони обіцяли вжити всіх за-
ходів до примирення, я особисто прийшов до висновку,
що це примирення не відбудеться через великі протилеж-
ності між ними...
Після нападу Німеччини на Радянський Союз Бан-
дера активізував націоналістичний рух в областях, оку-
пованих німцями, і залучив на свій бік особливо активну
частину українських націоналістів...
Запитання. В якій мірі використовувались українські
націоналісти в боротьбі проти партизанського руху, під-
пілля компартії на окупованій німцями Україні і яке
керівництво в цьому було відділу абвер?
Відповідь: Відділ абвер активно використовував
українських націоналістів у ході всієї війни з Радян-
ським Союзом.
З числа українських націоналістів формувались за-
гони для боротьби з радянськими партизанами, поліцією
вербувалась агентура з числа українських націоналістів
для закидання за лінію фронту з метою диверсії, терору,
шпигунства і т. д., однак подробиць всієї цієї роботи
я не знаю, бо цим займались безпосередньо абвер-
команди, абвергрупи, абверштелле, спеціально ство-
рені в округах окупованої території.
Під час відходу німецьких військ з України по лінії
абверу особисто Канарісом були дані вказівки про
створення націоналістичного підпілля (банд) для про-
довження боротьби проти Радянської влади на Україні,
проведення терору, диверсій, шпигунства. Спеціально
86
для керівництва націоналістичним рухом залишались
офіційні працівники — офіцери й агентура.
Були дані вказівки про створення складів зброї, про-
довольства тощо. Для зв’язку з бандами агентура на-
правлялась через лінію фронту, а також викидалась на
парашутах. Боєприпаси і зброя скидалися бандам на
парашутах...
29 травня 1945 р.
Архів Інституту історії партії ЦК КП Ук-
раїни. Ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк. 280—288.
Скорочено.
ПОКАЗАННЯ АЛЬФОНСА ПАУЛЮСА 1
...У травні 1941 року я був переведений на пункт аб-
вер у місто Краків, в підгрупу II (диверсії, повстання,
терор) ...
Начальником підгрупи II був підполковник Ернст цу
Ейкерн, якому я і був підлеглий.
...Ейкерн призначив мене начальником фінансової ча-
стини підгрупи II, і я відав касою абверу. Через мене
здійснювався зв’язок з мельниківцями і бандерівцями.
Кілька разів я їздив як інспектор учбових таборів. Після
того, як перевели підполковника Ернста цу Ейкерна
в абверкоманду 202-6, мені довелось розформувати під-
групу II в Кракові, Любліні та Львові.
Завдяки цій роботі мені стало відомо про діяльність
абверу ось що:
У Кракові найважливішим завданням було викори-
стання бандерівців і мельниківців для роботи проти
Росії.
Групи бандерівців називались за ім’ям свого началь-
ника. Для досягнення своєї мети вони діяли спільно
з німецькими військами. Зв’язок з ними здійснювався
II управлінням абверу і краківським пунктом абверу,
який за вказівкою головного штабу збройних сил вико-
ристав бандерівців на завданнях.
Сам Бандера перебував у Берліні при головному шта-
бі збройних сил. Я його одного разу бачив у Кракові на
1 Паулюс Альфонс — фельдфебель, співробітник абверу.
87
нараді, а згодом супроводжував його при переведенні
у Берлін, де я його передав полковнику абвер II Сходу
в серпні 1941 року.
Підполковник Ернст цу Ейкерн повідомив мене піз-
ніше, що Бандеру заарештувало СД, але потім його
звільнили і направили в ОКВ 1 для дальшої спільної
роботи...
Вперше мені довелось мати справу з бандерівським
загоном у перший місяць моєї роботи в Кракові. До ме-
не був направлений якийсь Фабер, що повинен був
одержувати щомісяця гроші для бандерівців. Для уточ-
нення я спитав підполковника Ейкерна, що це за люди
і яке вони мають відношення до абверу. Мені було ска-
зано, що бандерівські загони працюють за завданням
абверу, дають своїх людей для виконання окремих зав-
дань н*а території Західної України і для охорони заво-
дів у генерал-губернаторстві...
Фабер здійснював зв’язок між бандерівцями і пунк-
том абверу. Сума щомісяця становила 5000 карбованців,
10 000 злотих, 3000 пенго, 4000 крон.
...Фабер приїжджав до мене і в інших справах, якщо,
наприклад, йому треба було кого-небудь з людей відпра-
вити в лазарет і т. д.
Місцем зустрічі з ним у службовий час був пункт
абверу, а у вільний час — конспіративна квартира в
Серено, ферма 7. Ця квартира наймалась на ім’я док-
тора Ендерса (псевдонім підполковника Ейкерна для
бандерівців).
Для вільного відвідування пункту абверу Фабер
мав перепустку. По цій перепустці він одержував і ні-
мецькі продовольчі картки...
Українці, добрані Фабером, направлялись в учбові
табори в Криниці, Дуклі, Барвінську, Команецях. Ці уч-
бові табори були замасковані під табори трудової по-
винності. Для більшої конспірації від польського насе-
лення людей, яких тримали в цих таборах, часто виво-
дили для прокладання грунтових доріг, корчування лісу
і для виконання інших робіт...
Табір у Барвінську був найменшим. Керівником його
був унтер-офіцер Кірхнер. У цьому таборі було 100—
1 ОКВ — Верховне головнокомандування фашистської Німеч-
чини.
§8
150 чоловік. Бандерівці направлялись у табори Дуклі,
Команець, Барвінську, а мельниківці — в Криницю.
У цих таборах навчання було суто піхотного порядку.
Після закінчення навчання всіх розпускали на поперед-
ні місця роботи. Неодружених посилали на охорону за-
водів генерал-губернаторства, у підлеглість абверу.
Особливе навчання проходили українці із Західної
України... Для них були створені чотиритижневі курси
абверу в Аленцзее (Бранденбург). Піс;ґя цього їх ви-
користовували на особливих завданнях — по виявленню
важливих воєнних підприємств, перехід через демарка-
ційну лінію і т. д. Якщо цих людей забезпечували радіо-
апаратами, то з цією метою вони проходили ще спеціаль-
ний курс радіосправи в підгрупі абверу І. Перекидан-
ням через демаркаційну лінію і добуванням даних керу-
вали резиденти пункту абвер підгрупи II Єгер, Дюрр
і Флейшер.
Перекидання через лінію здебільшого здійснювалося
через Словаччину і Угорщину.
На початку війни з Росією бандерівці, що навчалися
в таборах, були направлені в Нейхаммер (Заган) і там
придані частинам полку «Бранденбург». Таким чином
були створені два загони «Соловей» і «Шахтар». Началь-
никами цих загонів були обер-лейтенанти Герцнер
і Оберлендер.
Під Вінницею обидва загони зазнали великих втрат,
внаслідок чого були відкликані з фронту і розформовані...
Використання інших бандерівців доручалось підпол-
ковнику Ейкерну та його заступникові капітану Лазаре-
ку. Обидва вони вели переговори з представниками бан-
дерівців. Зустрічі відбувались на пункті абверу^ або на
конспіративній квартирі. Під час зустрічей обговорюва-
лось питання про місце і методи здійснення наших зав-
дань. Сюди ж надходили від Фабера списки людей, що
входили до складу загонів для направлення на терито-
рію Росії.
Для виконання завдань по використанню бандерівців
було ще три резиденти. Вони перебували на зв’язку
у підполковника Ейкерна. Вони повинні були насампе-
ред підтримувати зв’язок з окремими бандерівськими
групами і вибирати місцевості, придатні для перекидан-
ня людей...
...Під час моєї діяльності на пункті абверу в Кракові
89
існувала ще група, яка використовувалася абвером, —
це група під керівництвом полковника Мельника. Ця
група складалась головним чином з емігрантів, які з
приходом росіян утекли до Польщі. Центр її містився
в Кракові на Грюгенштрассе, 12. Ця група для маску-
вання мала назву «Комітет допомоги українцям». Вона
мала зв’язок з емігрантами у Празі, Відні та Берліні.
Одного разу я їздив до Праги, щоб доставити кілька чо-
ловік, які входили до цієї групи, з Праги до Кракова.
Я поїхав до Праги з однією людиною з групи Мельника.
Це був за професією лікар, він жив у Кракові на Зовніш-
ньому кільці, недалеко від кіно «СС». В Празі ми попро-
щались біля вокзалу Вільсона, бо я хотів зайти до
своєї дружини, яку я викликав до Праги. Через два
дні біля того ж вокзалу я зустрів лікаря з його
людьми.
Полковник Мельник був керівником цієї групи.
Я його ніколи не бачив. Як розповідав підполковник
Ернст цу Ейкерн, він жив у Берліні і був зв’язаний з
ОКВ. Його заступником і керівником «Комітету допомо-
ги українцям» у Кракові був підполковник Сушко. Він
і його заступник д-р Сулятицький працювали в тісному
контакті з підполковником Ернстом цу Ейкерном і
одержували від нього завдання. їх люди проходили на-
вчання в таборі в Криниці. Одного разу, коли підполков-
ник Ейкерн уже не працював у пункті абверу (листопад
1941 року), туди прийшов чоловік, який просив подати
йому підтримку і медичну допомогу. Він повідомив,
що є учасником групи Мельника, що пунктом абверу
його направлено у тил до росіян і що Ейкерн має про
нього найдокладніші відомості. Він розповів, що потра-
пив у полон до росіян, був відправлений на Схід, але
дорогою втік і перейшов на бік німецьких військ. Під-
полковник Сушко підтвердив правильність свідчень цієї
людини.
Після початку походу проти Росії група Мельника
регулярно поставляла пункту абверу перекладачів,
яких передавали у військові частини. Група Мельника
завжди працювала за завданнями німців...
Після переходу демаркаційної лінії німецькими ча-
стинами пункт абверу допоміг групі Мельника одер-
жати два легкові автомобілі. Сушко, д-р Сулятицький
і Кобзар одержали з допомогою підгрупи II постійні
90
посвідчення або паспорти, які давали їм право переходу
через колишню демаркаційну лінію.
Коли в червні 1941 року було створено команду аб-
веру 205-Б, група Мельника передала їй Ковальсько-
го та ще кілька чоловік. Ці люди перебували в команді
весь час. У листопаді 1941 року підполковник Сушко
виїхав у групу абверу, що перебувала тоді в районі
м. Вінниці, з метою одержати завдання від підполков-
ника Ейкерна. Мені про це сказав один з шоферів під-
групи II, який відвозив туди Сушка.
Після зайняття Львова Сушко створив там філіал
«Комітету допомоги українцям» і з того часу постійно
їздив з Кракова до Львова і назад. Філіал комітету
знаходився у Львові, недалеко від приміщення воєвод-
ства.
У Кракові головним зв’язковим між пунктом абве-
ру і «Комітетом допомоги українцям» був українець
Кобзар. Група Мельника мала зв’язок з управлінням
генерал-губернаторства через полковника Бізанця і уря-
дового радника д-ра Феля. Обидва були в управлінні
керівниками відділів: заселення і забезпечення.
Зустріч цих осіб з представниками групи відбувала-
ся в приміщенні пункту абверу або на конспіративній
квартирі на Серено Фенне...
Крім груп Бандери і Мельника, пункт абверу, а та-
кож команда абверу 202 використовували українську
православну церкву. В учбових таборах генерал-губер-
наторства проходили підготовку і священики української
уніатської церкви, які брали участь у завданнях поряд
з іншими українцями. Це проводилось за згодою церк-
ви. Підполковник Ернст цу Ейкерн розповідав мені од-
ного разу, що українська уніатська церква стоїть на боці
українських націоналістів і додержується їх політичного
життя.
Прибувши до Львова з командою 202-Б (підгру-
па II), підполковник Ейкерн встановив контакт з ми-
трополитом української уніатської церкви. Митропо-.
лит граф Шептицький, як повідомив мені Ейкерн,
був настроєний пронімецьки, надав свій будинок в розпо-
рядження Ейкерна для команди 202, хоч цей будинок
і не був конфіскований німецькими військовими властя-
ми. Резиденція митрополита була в монастирі у Львові.
Вся команда постачалась із запасів монастиря. Я ко-
91
роткий час був у монастирі, щоб поговорити у військо-
вих справах з професором д-ром Кохом та урядовим
радником Фельом. Професор д-р Кох сказав мені при
цьому, що Ейкерн і митрополит щодня радяться між
собою і він буває на цих нарадах як перекладач. Обідав
митрополит звичайно разом з Ейкерном і його найближ-
чими співробітниками. Пізніше Ейкерн, як начальник
команди і керівник відділу ОСТ, наказав усім підлеглим
йому загонам встановлювати зв’язки з церквою і всіля-
ко підтримувати її...
Ст. лейтенант Оберлендер до мого прибуття до Кра-
кова вже працював у підгрупі. Головним чином він
займався питаннями, зв’язаними з групами Бандери та
Мельника, на початку війни проти Росії зібрав україн-
ців на учбовому плацу в Нейхаммері під Заганом; разом
з оберлейтенантом Гарцнером керував на Україні робо-
тою по підготовці груп повстанців «Нахтігаль» і «Берг-
ман». Пізніше, як мені відомо, він керував загоном аб-
веру на Сході.
24—29 вересня 1945 р.
Архів Інституту історії партії ЦК КП Ук-
раїни. Ф. 57, оп. 1, спр. 338, арк. 241—250.
Скорочено.
ПОКАЗАННЯ ЗІГФРІДА МЮЛЛЕРА1
...У 1940 році, під час моєї роботи в 4-му відділі (ге-
стапо) реферати (у справах іноземців, що перебувають
на німецькій території) головного управління імперської
безпеки Німеччини, один з лідерів українських націона-
лістів— Мельник відвідував начальника відділу 4-Д
Шройдера в його службовому приміщенні гестапо, де й
діставав необхідні вказівки по роботі.
Мельника я сам часто бачив у стінах гестапо, а із
слів Шройдера мені було відомо, що він запропонував
Мельнику створити в Берліні «Управління в українських
1 Мюллер Зігфрід— кадровий співробітник гестапо. З листо-
пада 1940 року служив у абвері.
92
справах», діяльність якого спрямовувалась би німець-
кою розвідкою.
Від того самого Шройдера я знав, що гестапо нама-
галось шляхом створення «Управління в українських
справах» в Берліні консолідувати український націона-
лістичний рух і через Мельника поставити його під свій
постійний контроль.
Запитання: Мельник дав згоду очолити «Управління
в українських справах»?
Відповідь: Так, і таке управління в Берліні було
створено за участю тільки прихильників Мельника. Од-
нак наприкінці 1940 року, тобто після переговорів Мель-
ника із ИІройдером, я перейшов на роботу в абвер, у
зв’язку з чим мені були відомі склад і практична робота
«Управління в українських справах».
Запитання: Які були відносини між Мельником і Бан-
дерою в «Управлінні в українських справах»?
Відповідь: Пригадую, що під час бесіди Мельника
з Шройдером останній запропонував Мельнику домови-
тися з Бандерою про його участь у роботі «Управління
в українських справах».
Шройдер говорив, що кадри українських націоналі-
стів потрібні будуть Німеччині для використання їх на
сході, під загальним керівництвом головного управлін-
ня імперської безпеки Німеччини по роботі серед укра-
їнського населення.
У листопаді 1940 року я перейшов працювати в абвер,
де дізнався, що Мельник, крім зв’язку з гестапо, працює
в німецькій військовій розвідці. Він був резидентом
абверштелле-Берлін.
Запитання: Звідки вам про це стало відомо?
Відповідь: Я працював у 1-му розвідувальному відді-
лі абверштелле-Берлін на посаді референта по розвідці
проти СРСР. Разом зі мною в одному службовому ка-
бінеті працював капітан Пулюї, у якого Мельник був на
зв’язку і подавав йому розвідувальні дані про Радян-
ський Союз.
Всі шпигунські відомості про СРСР Мельник одержу-
вав від своїх прихильників — українських націоналістів
на території Західної України і від резидентури у місті
Новий Золь (Чехословаччина).
У справах Пулюї я бачив особисте зобов’язання
93
Мельника про співробітництво в абверштелле-Берлін
із доданою його фотографією.
Пулюї працював з Мельником під псевдонімом «Док-
тор Кухерт». Псевдоніма Мельника по абверштелле
я не знаю.
Із абверштелле-Берлін мене направили на східний
фронт в німецькі військові розвідувальні органи, до
складу абверкоманди-304.
Запитання: Тут ви стикалися з діяльністю україн-
ських націоналістів?
Відповідь: В абверкоманді-304 — ні.
Запитання: А пізніше?
Відповідь: У 1944 році, коли мене перевели з аб-
веркоманди-304 в абверкоманду-202, я знову дізнався
про підривну роботу проти СРСР українських націона-
лістів, але вже не мельниківських, а бандерівських при-
хильників.
В абверкоманді-202 мені особисто доводилось кон-
тактувати роботу німецьких розвідувальних органів
з українськими націоналістами.
Запитання: Від кого ви мали завдання зв’язатися з
українськими націоналістами?
Відповідь: У жовтні 1944 року мене відрядили з аб-
веркоманди-304 в розпорядження піхотного училища до
м. Лібави. Не бажаючи їхати на цю роботу, я скори-
стався своєю короткою відпусткою для поїздки в Бер-
лін, де зустрічався із знайомими офіцерами генерального
штабу німецької армії.
На моє клопотання капітан Ламерау відмінив на-
правлення мене в Лібаву і послав в абверкоманду-202,
що дислокувалася тоді в м. Кракові.
У відділі І-Ц генерального штабу німецької армії
я дістав повну інформацію про воєнне становище на ді-
лянці центральної групи військ німецької армії і про
початок переговорів нашої розвідки з українськими
націоналістами про спільну боротьбу проти Червоної
Армії.
Запитання: Які установки ви дістали у відділі І-Ц?
Відповідь: Заступник начальника відділу І-Ц гене-
рального штабу в справах розвідки капітан Ламерау і ка-
пітан Штольц повідомили мене, що в жовтні 1944 року
начальник абверкоманди-202 капітан Кірн встановив
зв’язок з південним штабом УПА і провадить з україн-
94
ськими націоналістами переговори про залучення пов-
станських загонів УПА до проведення диверсійної ро-
боти в тилу Червоної Армії під керівництвом абвер-
команди-202.
Після прибуття на місце я мав допомогти капітану
Кірну в цій роботі і скористатися наданими нам можли-
востями вербувати кадри з українських націоналістів
для диверсійної роботи в тилу Червоної Армії.
Ламерау і Штольц покладали великі надії на допомо-
гу українських націоналістів у проведенні підривної
роботи проти СРСР і вважали, що при хорошій органі-
зації і керівництві загонами УПА можна буде порушити
плани радянського командування при наступальних опе-
раціях.
Запитання: Коли ви прибули в абверкоманду-202?
Відповідь: На роботу в абверкоманду-202 я прибув
1 грудня 1944 року і приступив до виконання своїх служ-
бових обов’язків.
Під час зустрічі з капітаном Кірном останній роз-
повів мені, що в жовтні 1944 року він мав зустріч із
зв’язковими південного штабу УПА, разом з якими на
ділянці абверзагону-206 перейшов лінію фронту і вів
переговори з південним штабом УПА.
Запитання: Де дислокувався тоді південний штаб
УПА?
Відповідь: Як мені говорив капітан Кірн, південний
штаб УПА розташувався в лісах гористої місцевості,
поблизу міста Львова. Персональний склад штабу УПА
він мені не називав, однак зміст переговорів передав
докладно.
Запитання: Що вам відомо про зміст переговорів ка-
пітана Кірна в південному штабі УПА?
Відповідь: Командування повстанськими загонами
УПА дало капітану Кірну принципову згоду на спільне
з німецькою розвідкою проведення підривної роботи в ти-
лу Червоної Армії, але з свого боку виставило такі
умови...
німецька армія забезпечує повстанські загони укра-
їнських націоналістів обмундируванням, озброєнням, за-
собами зв’язку, медикаментами і грішми.
Що ж до практичної роботи по організації диверсій
в тилу Червоної Армії, українські націоналісти постави-
95
ли такі умови: німецькі розвідоргани повинні створити
на окупованій німцями території диверсійні школи для
українських націоналістів і провадити навчання виділе-
них УПА націоналістів радіозв’язку і військовій підго-
товці.
Диверсійні групи українських націоналістів будуть
підпорядковані абверкоманді-202 в оперативному від-
ношенні, а в іншому підлягають і залишаються у віданні
штабу УПА.
Маючи відповідні повноваження генштабу німецької
армії, Кірн прийняв умови українських націоналістів
і зі свого боку поставив перед УПА умови німецького
командування. Вони зводились ось до чого: південний
штаб УПА надає в розпорядження абверкоманди-202
таку кількість диверсантів, яку вважає за необхідне ко-
мандування абверкоманди-202. Право комплектування
диверсійних груп з цих осіб абверкоманда-202 залишає
за собою, визначає місце і об’єкти для диверсії.
Крім того, штаб УПА повинен подавати абверкоман-
ді-202 всі наявні у них шпигунські відомості про Черво-
ну Армію, а також інформацію про загальну діяльність
українських націоналістів у тилу Червоної Армії, на ді-
лянці південної групи військ німецької армії, тобто на
ділянці від Варшави до румунського кордону.
Південний штаб УПА погодився з цими умовами,
і було прийнято рішення про обмін офіцерами зв’язку
між абверкомандою-202 і південним штабом УПА.
Посаду офіцера зв’язку від абверкоманди-202 в півден-
ному штабі УПА Кірн запропонував зайняти мені.
Запитання: Кого з українських націоналістів присла-
ли для зв’язку з абверкомандою-202?
Відповідь: Наприкінці 1944 року представником пів-
денного штабу УПА в абверкоманді-202 був призначе-
ний професор Данилов, за кличкою «Орлов», приблизно
43-х років, середнього росту, міцної будови, чорнявий,
вільно володіє німецькою, французькою, англійською мо-
вами, раніше працював професором філософії у Львів-
ському університеті. Він мав офіцерський чин УПА —
полковника.
Запитання: Яку підривну роботу проти Радянського
Союзу проводив Данилов разом з німцями?
96
Відповідь: Він сприяв командуванню абверкоман-
ди-202 у вербовці, навчанні й комплектуванні диверсійних
груп з українських націоналістів і перекиданні їх у тил
Червоної Армії для здійснення диверсій.
У грудні 1944 року головне управління імперської
безпеки звільнило з тюрми Степана Бандеру, який одер-
жав під Берліном дачу од відділу 4-Д гестапо.
Бандера з того часу перебував під персональним на-
глядом і працював за вказівкою новопризначеного на-
чальника відділу 4-Д оберштурмбанфюрера Воль-
фа. В тому ж місяці Степан Бандера прибув у розпоря-
дження абверкоманди-202 у м. Краків і особисто
інструктував Данилова, а також підготовлену нами аген-
туру, направлену для зв’язку у штаб УПА.
Таким чином, диверсійна робота, яку проводили у ти-
лу Червоної Армії українські націоналісти, була санкціо-
нована Степаном Бандерою і проводилася під керівни-
цтвом німецької розвідки.
Запитання: Ви особисто зустрічалися з Бандерою
у справі розвідки?
Відповідь: Так. З нагоди приїзду Бандери до аб-
веркоманди-202 капітан Кірн влаштував банкет на віллі
нашої команди, що знаходилася по Гартенштрассе І (по-
близу краківського стадіону), на якому виступали з про-
мовами Бандера, капітан Кірн і професор Данилов. Там
я познайомився з Бандерою, а потім через кілька днів
зустрівся з ним на діловому грунті.
27 грудня 1944 року я підготував групу диверсантів
для перекидання її у тил Червоної Армії із спеціальним
завданням. Ця група складалася з трьох українських
націоналістів — Лопатинського, «Демеда» і одного ра-
диста, прізвище якого не пам’ятаю.
Степан Бандера в моїй присутності особисто інструк-
тував цих агентів і передав через них у штаб УПА на-
каз про активізацію підривної роботи в тилу Червоної
Армії і налагодження регулярного радіозв’язку з абвер-
командою-202.
Я був представлений групі як офіцер абверкоман-
ди-202, призначений на посаду офіцера зв’язку в штаб
УПА з тим, щоб тоді, коли я прибуду до штабу УПА,
вони змогли мене впізнати як представника абверкоман-
ди-202.
Уся група Лопатинського, перекинута мною у тил
97
Червоної Армії на німецькому літаку з краківського
аеродрому у район м. Львів, мала при собі для передачі
в штаб УПА один мільйон карбованців, медикаменти,
обмундирування, вибухівку і рацію.
Запитання: Чи було встановлено радіозв’язок між
абверкомандою-202 і штабом УПА?
Відповідь: Радіозв’язок абверкоманди-202 із шта-
бом УПА існував ще з жовтня 1944 року, але цей зв’я-
зок здійснювався за допомогою сорокаватної радіостан-
ції з позивними «Віра».
Вважаючи рацію в 40 ват надто потужною, що могло
призвести до підслуховування на далекій відстані і її
розшифрування, ми послали з групою Лопатинського
3-ватну станцію, яка б могла безпечно діяти тривалий
час. Наскільки мені відомо, група Лопатинського до
штабу УПА не прибула і ми вважали, що вона при по-
садці ліквідована контррозвідкою Червоної Армії.
Запитання: Яку підривну роботу в тилу Червоної Ар-
мії проводила абверкоманда-202 разом з українськими
націоналістами?
Відповідь: 3 пяти диверсійних шкіл, які були в роз-
порядженні абверкоманди-202, одна, керована мною
школа «Мольтке», аж до квітня 1945 року готувала кад-
ри диверсантів виключно з числа українських націона-
лістів. Вербування диверсантів проводили праців-
ники професора Данилова з офіцерами абверкоман-
ди-202.
Крім того, авберзагін-206, що входив до складу
абверкоманди-202, мав безпосередній зв’язок через лі-
нію фронту з повстанськими загонами УПА в Карпат-
ських горах. З цих загонів ми черпали диверсійну аген-
туру, навчали її у своїх короткострокових школах,
а потім використовували для диверсійної роботи в тилу
Червоної Армії.
Запитання: Які групи із українських націоналістів бу-
ли перекинуті у тил Червоної Армії з диверсійними зав-
даннями?
Відповідь: Останні місяці перед капітуляцією Німеч-
чини у моїй диверсійній школі «Мольтке» навчалося
45 диверсантів з числа українських націоналістів. Части-
на з них у кількості 25 чоловік була направлена в шко-
лу штабом УПА з території, зайнятої частинами Червоної
98
Армії, а інші були завербовані у таборах військовопо-
лонених.
Першу групу диверсантів, яка мала назву «Пауль-2»,
у кількості 8 чоловік я перекинув 7 квітня 1945 року
в район м. Сарни із завданням відновити зв’язок із шта-
бом волинської групи УПА і розгорнути диверсійну ро-
боту на залізничній магістралі в районі м. Сарни...
Друга група «Пауль-3», що також складалася з 8 чо-
ловік, була перекинута мною 13 квітня 1945 року
з празького аеродрому в район Володимира-Волинсько-
го. Всі учасники групи уродженці сільської місцевості
Володимира-Волинського.
...Група «Пауль-3» мала завдання здійснювати ди-
версії на комунікаціях Червоної Армії в районі м. Во-
лодимира-Волинського.
Третя диверсійна група, яка називалася «Пауль-1»,
перекинута мною 20 квітня 1945 року з празького аеро-
дрому в район м. Ковель у кількості 9 чоловік. Усі учас-
ники групи уродженці Ковельського району.
19 вересня 1946 року.
Архів Інституту історії партії ЦК КП
України. Ф. 57, оп. 4, спр. 338, арк.
268—279. Скорочено.
З ДОВІДКИ ПРО СПІЛЬНУ ДІЯЛЬНІСТЬ
ОУН, УПА З ОХОРОННОЮ ПОЛІЦІЄЮ ТА сд
7 жовтня 1944 р.
...На початку березня 1944 р. представник централь-
ного проводу ОУН Герасимовський 1 через зв’язкових від
імені політичного і військового сектора ОУН зробив
офіційну заяву охоронній поліції і СД про зустріч, під
час якої він має намір обговорити питання про можли-
вість спільного співробітництва проти «більшовизму».
Охоронна поліція та СД прийняли пропозицію Гера-
симовського, і 5 березня 1944 р. в м. Тернополі відбула-
1 Герасимовський — під цим іменем виступав у той час пред-
ставник так званого центрального проводу ОУН Іван Гриньох.
99
ся його зустріч з представником охоронної поліції та СД
криміналь-комісаром Паппе.
Після тривалої бесіди, що торкалася політичного ста-
ну в Галичині в зв’язку з наближенням Східного фронту,
становища українського населення, що залишилось на
території, визволеній Червоною Армією, Герасимовський
заявив, що його організація вітає ці переговори і напра-
вила його з «добрим наміром» вести їх не на політичній
основі, а цілком в інтересах бандерівського напряму
і охоронної поліції.
1. Вимоги ОУН бандерівської групи до німецької сто-
рони, що веде переговори.
...б) Німецька охоронно-поліцейська влада зобов’я-
зується звільнити всіх політичних українських полонених
і заарештованих, щоб фізично зберегти їх для рішучої
боротьби проти більшовизму...
в)	Німецька сторона, що веде переговори, гарантує...
що офіційні українські організації, як Головний україн-
ський комітет і Український комітет взаємодопомоги,
в майбутньому не буде більше називати ОУН — банде-
рівську групу більшовицькою заразою і більшовицькою
агентурою, оскільки цей неслушний і несправедливий до-
кір ображає честь бандерівської групи і особливо її кон-
фузить, тому що більшовизм для ОУН — бандерівської
групи є ворогом № 1 (...)
г)	ОУН — бандерівська група одержує свободу дій
у своїй організаційній діяльності. У питаннях пропаган-
дистської, організаційної і військово-підготовчої робо-
ти — з категоричними обмеженнями, щоб німецькі інте-
реси не були зачеплені ні в пропагандистському, ні у
військово-організаційному секторі організаціями ОУН.
Підготовча військово-організаційна робота поши-
рюється виключно на майбутню боротьбу проти більшо-
визму або на бойові завдання, поставлені і вказані нім-
цями.
д)	Німецька сторона, що веде переговори, дає гаран-
тію, що українці і ОУН — бандерівська група будуть
захищені від польського організованого терору і поль-
ської провокації.
II. Для виконання цих умов ОУН — бандерівська
група обіцяє із свого боку німецькій стороні таке:
а)	Бандерівська група повністю і беззастережно ви-
являє солідарність з усіма німецькими інтересами, як
100
підвіз, німецьке будівництво на сході і необхідні умови
у тилових військових районах.
б)	ОУН — бандерівська група надає в розпоряджен-
ня німецької сторони, що веде переговори, зібраний
своєю розвідкою агентурний матеріал проти поляків, ко-
муністів і більшовизму з тим, щоб використати його для
проведення каральних операцій.
в)	ОУН — бандерівська група самовільно не прово-
дить ніяких дій проти польських провокацій і терору,
спрямованих проти українців. їй цілком достатньо пові-
домити німецьку сторону, що веде переговори, про воро-
жі дії поляків щодо українців і німців.
г)	Підготовча військова діяльність, згідно з § 1, по-
винна бути спрямована виключно проти більшовизму.
З німецького боку бандерівській групі буде надана мож-
ливість вводити свої частини проти радянських партиза-
нів і проти радянських військових заходів...
23 березня 1944 р. в м. Львові відбулася друга зу-
стріч охоронної поліції з представником центрального
проводу ОУН Герасимовським.
На цій зустрічі Герасимовський констатував, що в
його організації встановлена повна ясність питань, які
обговорюються з охоронною поліцією, щодо спільного
співробітництва і що всі його пункти визнані і прийняті.
Від угоди з охоронною поліцією ОУН зажадає багато як
для самої організації, так і для взаємного розуміння
майбутнього розвитку подій на Великоукраїнській тери-
торії, перш за все спільної боротьби проти заклятого
ворога — більшовизму. В проводі впевнені, що охоронна
поліція із свого боку також готова визнати всі пункти,
що обговорювалися в першій бесіді, і уповноважена їх
прийняти...
ОУН — бандерівська група зобов’язується передавати
у розпорядження охоронної поліції всі свої розвідуваль-
ні дані про більшовиків, комуністів, польський повстан-
ський рух. Крім того, ОУН готова до спільної роботи
з німцями проти спільного ворога — більшовизму на всіх
ділянках, де ця необхідність виявиться.
ОУН буде тримати свої бойові частини за лінією ра-
дянського фронту і шкодити радянському підвозу, базам
підвозу, центрам зброї, складам — активним саботажем,
вести пропаганду і розклад в Червоній Армії, насампе-
101
ред організовувати терор і фізичне знищення робітників
нквс.
Крім того, вона буде передавати німцям повідомлен-
ня військового і політичного характеру з районів за лі-
нією радянського фронту всілякими шляхами (радіо,
кур’єри).
Щоб цю боротьбу проти спільного ворога проводити
більш інтенсивно, ОУН бажає, щоб німці передали їй
конспіративним шляхом бойові припаси, зброю і вибу-
хові речовини, транспорт. Зброя і матеріали саботажу
з боку німців через лінію фронту частинам УПА повин-
ні доставлятися за всіма правилами конспірації з тим,
щоб більшовицькому режиму не дати в руки козиря, що
українці, які залишилися за лінією фронту, є німецьки-
ми співучасниками і їх агентами, та реагувати проти
українців відповідними акціями знищення.
Спосіб доставки зброї і бойових припасів, що вже те-
пер практикується німецькою армією, окремими части-
нами УПА за лінією фронту з допомогою літаків, пови-
нен бути зразу припинений, тому що Совєти використо-
вують ці обставини в своїй політиці проти українців.
Тому він бажає, щоб переговори і змови в майбутньо-
му велись тільки з центру і щоб з боку німців вела пе-
реговори охоронна поліція, яка знає правила конспірації
і розуміє, як за ними діяти, в той час як інші власті і ор-
ганізації цього робити не можуть...
28 березня 1944 р. за згодою проводу ОУН Гераси-
мовський мав зустріч з командиром охоронної поліції,
і СД в області Галичини 55 обер-штурмбанфюрером док-
тором Вітіска. У розмові між Вітіска і Герасимовським
порушувались питання, що торкаються спільного співро-
бітництва, відміченого в попередніх переговорах. Гера-
симовський знову підтвердив бажання бандерівської
організації вести співробітництво проти більшовизму...
З книги «Львівщина у Великій Вітчизня-
ній війні (1941—1945 рр.). Збірник докумен-
тів і матеріалів». Львів, «Каменяр», 1963,
стор. 203—206.
Петро Угераг
Я СКАЖУ ПРАВДУ
...Я народився у 1922 році в селі П’ятничанах Стрий-
ського району. Батьки мої були незаможними селянами,
але докладали всіх зусиль, щоб «випхати» мене в люди,
дати мені освіту.
У львівській гімназії, яка містилась по вулиці Сик-
стуській (нині Жовтнева), відбулося моє перше знайом-
ство з націоналістами. Учень старшого класу втягнув
мене в молодіжну таємну організацію «Юнацтво», яка
була зв’язана з ОУН. Старші товариші давали нам чи-
тати націоналістичні брошури, проводили збори, навча-
ли повзати по-пластунському, а якось навіть показали
справжню австрійську гвинтівку.
Коли в 1939 році західні області України були визво-
лені Радянською Армією і народ почав з радістю буду-
вати нове життя, наша організація зустріла ці зміни
вороже.
Через деякий час націоналістичні верховоди дали
вказівку «піднімати голови». Почав і я одержувати від-
повідальні доручення.
У 1940 році я часто виїжджав у села Стрийського ра-
йону, де проводив таємні збори, читання націоналістич-
ної літератури, вів агітацію проти Радянської влади.
— Є незаперечні відомості про те, що скоро буде вій-
на,— говорив я юнакам сіл Мислятичів, Пукиничів, Вів-
ні.— Німці обов’язково переможуть, і Радянської влади
не стане. Гітлер збудує нам самостійну Україну, і ми
повинні бути готові виступити на кожний її поклик.
А поки що будемо зсередини ламати радянський лад,
1 У г е р а П. В.— обдурений буржуазно-націоналістичною про-
пагандою перебував в тенетах ОУп. Порвав з мерзенною діяль-
ністю націоналістичних запроданців. Тепер закінчив економічний
інститут і працює бухгалтером.
103
пролізаймо в комсомол, у сільську міліцію, учімся у шко-
лах, коли нас більшовики безплатно вчать...
Так було до червня 1941 року.
Націоналістичне болото все глибше засмоктувало
мене, я поринав у нього з головою. Прикриваючись брех-
ливими гаслами про якусь особливу «визвольну» місію,
про щастя вмерти героєм, про козацькі традиції, націо-
налістичні верховоди штовхали нас на страшні злочини,
допомагали гітлерівцям стягати з матері останню сороч-
ку, чинити звірячу розправу над чесними, невинними ра-
дянськими людьми.
Я був очевидцем того, як сотня «Явора» вдерлася
вночі в село Корчівку Жидачівського району. Всі бу-
динки були підпалені, кожного, хто намагався врятува-
тись, розстрілювали.
В сотні було кілька спеціальних катів, які під керів-
ництвом «Явора» діяли з особливою жорстокістю. Вони
кидали немовлят у вогонь, дорослих нещадно катували
і знищували. У селі Держові Миколаївського району
ця ж банда зігнала всіх мешканців-поляків до костьолу
і потім підпалила його. В яких жахливих муках умира-
ли люди!
Навесні 1944 року, коли під гітлерівськими загарб-
никами вже почала палати земля, а залпи радянської
артилерії було чути й у Львові, групі юнаків, до якої
я належав, наказали покинути місто і пробиратися у
самбірські ліси нібито для проходження спеціальної під-
готовки.
Наш табір розміщався біля села Недільного Турків-
ського району. Було нас чоловік двісті. Банду, в якій
я опинився, назвали «сотнею орлів». За задумом наших
начальників, з нас мали підготувати організаторів інших
з’єднань.
Наче на глум, хтось придумав цю назву для строка-
того збіговиська підозрілих типів з-під темної зірки. Чо-
го вартий був сам сотенний, який не посоромився при-
своїти собі ім’я народного богатиря Кармелюка! Цей,
з дозволу сказати, КармелЮк втік до банди зі Львова,
бо його чекав там судовий вирок за крадіжку і грабіж-
ницький напад. Рівня йому був і сотенний Дигій (мій
товариш з політехнічного інституту). Коли в лісі стало
скрутно, він пограбував друзів-«орлів» і, зламавши
присягу на вірність «провідникові»-Бандері, втік за кор-
104
дон. Я певний, що коли десь ще живе на американських
хлібах цей мерзотник, то, очевидно, на всю силу своїх
сплющених грудей горланить про власні «подвиги» в бо-
ротьбі за «самостійну».
Не довелось мені довго ходити в «орлах». З анкетних
даних було відомо, що мій батько — бідняк, тому мене
переправили до іншої банди, що знаходилась у стані-
славських лісах. Курінним тут був «орел» «Буревій».
Нам вбивали в голови всяку націоналістичну плутанину.
Однак і цього місця я не зігрів. Радянські війська гнали
нас разом з гітлерівськими полчищами все далі на захід
і південь, у Карпати. Майже вся українська земля була
вже визволена від загарбників. Я потрапив у банду
«оленів».
Жилося нам страшно: голод, воші, вічний неспокій,
прокльони і рукоприкладство курінного «Бома», колиш-
нього підпоручика армії Пілсудського. До речі, цей ку-
рінний навіть кількох слів не вмів сказати українською
мовою.
Пам’ятаю такий випадок. Це було в центрі Карпат.
Два тижні ми стояли під дощем, у нас не стало їжі.
Дехто почав говорити, що нема більше сили витримати.
Сотенний зібрав усю сотню і записав всіх, хто хоче йти
додому. Я також хотїв підняти руку, але один підстар-
шина, мій друг, підморгнув мені. Я зрозумів, що краще
мовчати. І дійсно, зразу ж після того як усі, хто бажав
повернутись додому, записалися, кривавий «Бом» нака-
зав їм виступити перед шеренгою. П’ять чоловік тут же
власноручно розстріляв як дезертирів і зрадників «само-
стійної України», а інших наказав стратити їхнім же
товаришам.
Через два тижні ми перебазувалися у село Рожанку
Вижню, де натрапили на німецьких і мадьярських солда-
тів. Есесівці поставили нас у заслон перед наступаючи-
ми частинами Радянської Армії. Так ми стали звичайним
придатком фашистської армії.
Від німців ми не одержали нічого, крім обмундиру-
вання та зброї. Харчування доводилось добувати самим.
Ми силою відбирали у населення продукти, не раз били
до смерті тих, хто не хотів або не мав чим нас прого-
дувати.
105
Тепер націоналістичні борзописці на закордонних
смітниках намагаються довести, що УПА не співробіт-
ничала з фашистським вермахтом, не допомагала геста-
півцям гнобити український народ.
Не буде з цієї муки хліба, панове! Я був в УПА,
йшов разом з німецькими військовими частинами проти
Радянської Армії і краще знаю правду про УПА.
УПА нічим не відрізнялась від сумної пам’яті дивізії
СС «Галичина». І ця, і та вели боротьбу проти свого
народу, виручаючи гітлерівських убивць. Така правда
про УПА. Шила в мішку не сховати.
Коли радянські війська зайняли Карпати, ми, забив-
шись у гірські кутки Сколівського і колишнього Слав-
ського районів, ночами налітали на найближчі села, те-
роризували населення, вбивали сільських активістів,
знищували цілі сім’ї, грабували харчові продукти, а зго-
дом пиячили і чекали приходу... американців. Особливо
аморально, розпусно поводилися старшини. Не проходив
день без розгулу, пияцтва, диких оргій, убивств. Почали
поширюватися венеричні хвороби. Відомо, що й сам «го-
ловнокомандуючий» УПА Чупринка (кличка Романа
Шухевича) лікувався від хвороби, яку в народі колись
називали «поганою».
Багато я пережив у той час, багато бачив у ті пропа-
лі для мене роки. У цьому короткому листі не розповісти
і сотої частини.
Вбивства, катування, моральне падіння, звірячий
жах перед карою народною, приреченість і намагання
будь-якою ціною відстрочити свою неминучу загибель —
ось чим жили насправді упівські зграї.
Наведу ще кілька окремих прикладів, найбільш ха-
рактерних для розкриття страшної мерзенності, зрадни-
цтва і жорстокості бойовиків УПА.
Короткий час старшинську школу, в якій я вчився,
охороняв курінь отамана «Різуна». Треба признатись,
що цей бандит знайшов собі кличку, яка прекрасно ви-
значала його суть. Я був свідком неодноразових розправ
над мирним населенням, а також над рядовими «бійця-
ми» УПА, які чомусь не сподобались курінному або
допустили якусь провину. Таким же звіром був і сотник
«Карпенко» (студент Богдан Сікора, родом із Дашави),
надрайонний провідник «Ромко» та багато інших. Я зга-
106
даю тільки одну з багатьох «пацифікаційну акцію», яку
здійснив «Ромко».
Це було у Стрийському районі, де я переховувався,
втікши після розгрому наших боївок Радянською Ар-
мією. Населення району щораз з більшою ненавистю
ставилось до нас, втішалось першими успіхами свого но-
вого життя, щиро допомагало органам Радянської влади.
У селі Яблунівці молодь організувала самооборону і зі
зброєю в руках охороняла від нас здобутки радянського
життя, спокій свого села.
Це розлютило верховодів банди. Вони вирішили вчи-
нити над селом криваву розправу. Вночі велика група
«есбістів» під керівництвом «Ромка» напала на село.
Що діялось у цю жахливу ніч! Бандити палили людей
живцем, замкнувши їх в хатах, розбивали об стіни голо-
ви дітей, гвалтували дівчаток, знущалися з сивих. Однак
села так і не вдалося захопити у свої руки.
Велика ненависть народу до проклятих зрадників до-
помогла у боротьбі з нами, щораз частіше упівців, як
голодних вовків, гнали з сіл, знищували. Довелося йти
в глибоке підпілля, ховатися в гірських «схронах», і
тільки вночі ми наважувалися підходити до сіл, щоб
пограбувати населення, забрати від нього силою харчові
продукти, спирт, одяг.
У той час я перебував у банді у Стрийському районі
і мав обов’язок добувати для націоналістичних верхово-
дів гроші та харчі. Трохи пізніше мене призначили ку-
щовим провідником, а там і провідником Стрийського
району. Таке швидке просування по «службі» пояснюєть-
ся тим, що в бандах на той час залишилися самі тільки
«провідники», а рядові приходили з повинною в радян-
ські органи, щоб почати нове життя на свободі, гаран-
товане їм урядом Радянської України.
З кожним днем стягувалося кільце. Рятуючи свою
шкуру, боячись гніву народного, залишки банд здичаві-
ли зовсім.
Одного разу я натрапив на засідку сільських активі-
стів. Дістав кулю й був певний, що життя на тому скін-
чилось. Але мене вилікували, простили злочини минуло-
го, допомогли стати до роботи, набути професію,
створити сім’ю і, що найголовніше, викинути з серця
осточортілий чад націоналістичної пропаганди.
107
Десять років минуло з того часу, як я мав загинути
націоналістичним «героєм», довгих десять років мого
становлення як іншої людини. Тепер це пройдений шлях.
Н«ма більше колишнього Петра Угери — бандерівського
бандита, лісового розбійника. Такий Угера справді ду-
ховно загинув у березневу ніч 1950 року. Інша людина
народилась під впливом правди соціалістичного життя,
при благородній підтримці радянських людей. Тепер
уже ніхто і ніщо не зіб’є мене з правильного шляху,
я 'всім серцем своїм, працею рук, живим словом, остан-
ньою думкою своєю захищатиму ту дійсність, в якій
я живу.
Нема колишнього Петра Угери. Але ще багато світом
швендяє його колишніх ідейних наставників, горе-вчи-
телів, тих, хто, спокійно відсиджуючись у мюнхенських
пивних, пропиває награбоване добро без докорів сум-
ління.
...Ось чому я хочу надрукувати цю сповідь.
Велике спасибі радянським людям, які мене виліку-
вали, простили мої злочини, дали можливість розібрати-
ся в правді і повернутися в ряди трудівників. Усім своїм
дальшим життям намагатимусь змити з себе ганьбу дов-
гих років перебування у ворожому таборі.
1960 р.
Розповідь записав Т. Мигаль. «Живим
і мертвим». Львів, «Каменяр», 1967,
стор. 93—99.
* *
*
Ви прочитали останні рядки цієї книжки. Страшний
гнів, ненависть та презирство до прислужників німець-
ких фашистів, що здійснили жахливі злочини на україн-
ській землі, викликають вони.
Пригадуються полум’яні слова Максима Рильського:
Прокляття вам, купці жовто-блакитні,
Що матір’ю своєю торгувати
За всі валюти на землі ладні!
Нехай земля не прийме вас, проклятії
Нехай згорить і слід ваш у вогнії
108
Не забувайте, що саме у Федеративній Республіці
Німеччини в наш час отаборилося бандерівське кубло,
так звані закордонні частини ОУН, які активно викори-
стовуються західнонімецькою, англійською та американ-
ською розвідками. По задвірках європейських та заоке-
анських держав ще вештаються оунівські головорізи, ко-
лишні поліцаї та бургомістри. Вони нічому не навчи-
лися, не склали зброї.
Українські буржуазні націоналісти нині марять про
третю світову війну, щоб знову вдатися до кривавої різ-
ні та погромів. Запроданці пов’язують свої підступні
плани з імперіалістичною реакцією, на службі якої від-
давна перебувають. Безсилля, безнадійність, прирече-
ність породжують у їх нікчемних душах звірячий відчай,
ненависть до всього людства, до радянського народу, до
трудящих Радянської України.
Люди, будьте пильні!
ЗМІСТ
Зметені вітром історії ....	  З
Дмитро Мануїльський	  6
Ярослав Галан. Упирі ...............................   10
Юрій Мельничук. Супостати ............................. 16
Юрій Мельничук. Вже й земля не приймала ....	22
О. Ф. Ф е д о р о в. Лист, змочений кров’ю............ 28
Дмитро Пав личко. Це не правда, що за волю ...	41
О ви, «борці» за Україну! ....	41
Будеш, Україно ................. 42
В. З а м л и н с ь к и й. На службі у абверу і гестапо ....	43
Іван Петрів. «Новий порядок» по-гітлерівськи ....	53
Тарас Мигаль. Мертві не простили, і живі не простять! .	60
Василь Симоненко. Ні, не вмерла Україна! ....	64
Борис Харчук. Мертва криниця ...	...	65
Борис Харчук. За що?.................................. 68
О. Богачук, В. Пальцун. Поплічники гітлерівських катів 73
Наталія Хмілько. Тринадцять імен на обеліску ...	79
Документи. Показання Ервіна Штольце	......... 84
Показання Альфонса Паулюса	...	87
Показання Зігфріда Мюллера................ 92
З довідки про спільну діяльність ОУН, УПА
з охоронною поліцією та СД . •............ 99
Петро Угера. Я скажу правду.......................... 103
Люде кую кровь не СМЬІТЬ
Политиздат Украйни
(На украипском язьіке)
Редактори Д. Д. Подовжній, О. Г. Ф а д є є в а
Обкладинка художника Ю. О. Козюренка
Художній редактор С. С. Ніколенко
Технічний редактор М. Я. Таратута
Коректори Л. Г. Марківська, О. М. Муравйова
Здано на виробництво 6/ІП 1970 р. Підписано до друку 30/1И 1970 р. Формат
В4Х108Уз2. Фіз.-друк. арк. 3,5. Ум.-друк. арк. 5,88. Облік.-вид. арк. 5,6.
БФ 02621. Зам. 998. Тираж 30000. Ціна 18 коп.
Видавництво політичної літератури України. Київ, Володимирська, 42.
Надруковано з матриць Київського поліграфічного комбінату на Київській
книжковій фабриці Комітету по пресі при Раді Міністрів УРСР.
вул, Воровського, 24.
18 коп.